1
БІБЛІОТЕКА
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Анатолій Патрикійович
СВИДНИЦЬКИИ
1834—1871
ДОЖОВТНЕВА
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
АНАТОЛІЙ
СВИДНИЦЬКИЙ
ШійЗг
РОМАН
ОПОВІДАННЯ
НАРИСИ
КИЇВ
НАУКОВА ДУМКА
1985
У1
С24
РЕДАКЦІЙНА
КОЛЕГІЯ
І. О. Дзеверін (голова)
|ЮГ Бажан)
О. Т. Гончар
Ю. Е. Григор’єв (секретар)
В. Г. Дончик
М. Г. Жулинский (заступник голови)
П. А. Загребельний
С. Д. Зубков
Є. П. Кирилюк
О. В. Мишанич
Л. М. Новиченко
Д. В. Павличко
Ф. П. Погребенник
В. М. Русанівський
|М. П. Стельмах)
О. В. Шпильова
М. Т. Яденко (заступник голови)
Упорядкування і примітки
Р. С. МІЩУКА
Вступна стаття
П. П. ХРОПКА
Редактор тому
П. П. ХРОПКО
Редакція художньої
літератури
4702590100-011
/4221 (04)-85
-передплатне
© Видавництво «Наукова думка», 1985,
упорядкування, примітки, передмова
АНАТОЛІЙ СВИДНИЦЬКИИ
У потоці українського літературного життя кінця 50—60-х років
XIX ст. яскраво виділяється творча індивідуальність Анатолія Свид-
пицького. Жвава, енергійна натура, людина всебічно обдарована від
природи, Свидницький тягнувся до живого діла, прагнув конкретними
справами реалізовувати програму діячів революційної демократії в га-
лузі народної освіти, в піднесенні ролі художнього слова як активного
знаряддя виховання мас. Типовий для свого часу письменник-різночи-
нець, Свидницький намагався порушувати злободенні соціальні питан-
ня в творах різних жанрів — піснях, фольклорно-етнографічних нарисах,
оповіданнях. Йому належить пальма першості і в створенні українсько-
го реалістичного роману з виразним соціальним спрямуванням.
На жаль, тяжкі умови, в яких доводилося працювати діячам демо-
кратичної культури, постійні переслідування з боку царських властей,
цензурні утиски, побутова невлаштованість, підірване замолоду здо-
ров’я не дали можливості розквітнути яскравому талантові Свидниць-
кого, передчасно обірвали саме життя письменника. За життя не поба-
чив світу його найкращий твір — роман «Люборацькі». Мав рацію
І. Франко, коли з глибоким смутком писав, що автор цього роману на-
лежав до тих талановитих, але нещасливих людей, котрі, сковані лан-
цюгами соціальної неволі, не змогли прикласти «до діла те знання, яке
вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в най-
кращих хвилях життя»
Однак історія поставила все на свої місця. Твори Свидницького,
наснажені щирим вболіванням за долю простої людини, пройняті гост-
рим осудом і кріпосницької, і буржуазної дійсності, позначені неповтор-
ними прикметами самобутнього таланту їх автора, витримали іспит ча-
су. Великий Жовтень, поклавши початок новій ері в історії людства,
наблизив явища прогресивного мистецтва до найширших мас трудівни-
ків. Сьогодні поряд з багатьма визначними явищами світової літера-
тури в активі радянського читача перебуває і роман Свидницького «Лю-
борацькі» як одна з яскравих художніх пам’яток середини XIX ст.
Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 р.
в селі Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в патріархальній
1 Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т. К.» 1980, т. 27, с. 7.
родині сільського священика. Дитинство письменника минуло серед про-
стих людей, було осяяне красою народних звичаїв і обрядів. Будь-яка
робота — чи то біля печі дерли пір’я, чи плели серед хати солом’яник,
перемивали посуд на лаві біля порога, чи пряли — супроводжувалася
співанням пісень, оповідями казок, фантастичних історій, і хлопчик по-
стійно перебував у полоні незвичайних образів народної поезії.
Пізніше письменник згадував дні свого дитинства як наймиліші в
житті і щиро журився, що не можна повернутися у той чарівний світ
легенд, переказів, повір’їв. «Кожне словечко того часу незабутого гли-
боко запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до
гробу серце моє не випахається... То для мене школа правди і любові!..»
Блискавично пролетіло-прошуміло безжурне дитинство у батьків-
ській хаті. У 1843 р. дев’ятилітнього хлопчика було віддано до Крутян-
ського духовного училища в сусідньому Балтському повіті, де йому дове-
лося витерпіти фізичні і моральні знущання з боку «вчителів-мучителів»,
відчути на собі жорстокість і бездушність тодішньої шкільної системи, схо-
ластичність і безплідність богословської освіти. Атмосфера байдужості
і лицемірства, що панувала в бурсі і спотворювала здорові натури своїх
вихованців, прекрасно передана письменником у романі «Люборацькі».
Не кращими були умови навчання і виховання і в Подільській духовній
семінарії в місті Кам’янці, де Свидницький перебував з 1851 до 1856 р.
«Перебираючи життя прошле,— згадував письменник,— не маю на чім
стати і відпочити — чорно та й чорно; аж як поминеш школи — богдай
би мене мати лучче була під. серцем приспала, аніж мали ще маленько-
го в монаські руки віддавати! Із’їли вони літа мої! І моє здоров’я!»
Жвавого, допитливого юнака не задовольняла семінарська освіта,
в якій головна увага приділялася численним богословським предметам,
а окремі природничі та гуманітарні дисципліни перебували на станови-
щі другорядних, викладалися страшенно куцо та ще й підпорядковували-
ся утилітарним церковним потребам. Зрозуміло, формування світогляду
Свидницького, який, за спогадами сучасників, відзначався життєрадісні-
стю, іронічним ставленням до життя, потягом до всього нового, незві-
даного, значною мірою відбувалося всупереч теологічному спрямуванню
семінарської освіти, її вузьким настановам.
Ще з села юнак виніс любов до пісні І музики, тому знаходив собі
відраду в грі на скрипці. Він записує народні пісні, приказки, легенди,
приглядається до селянських обрядів, цікавиться демонологією, вияв-
ляє інтерес до природничої літератури. Так у семінариста визріває намір
остаточно порвати з церковною освітою.
Історія розвитку суспільної думки в Росії свідчить, що така світо-
глядна еволюція була характерною для багатьох вихованців духовних
шкіл. Переоцінка цінностей зумовлювалася загостренням класової бо-
ротьби в країні, участю передової інтелігенції в пошуках нових шляхів
визволення народу. В середині 50-х років XIX ст. феодально-кріпосни-
цька система в Росії зайшла в смугу глибокої кризи. В країні склалася
революційна ситуація, що характеризувалася, з одного боку, неможли-
вістю для гнобительських класів зберегти у незмінному вигляді своє
панування, а з другого — піднесенням «активності мас, які в «мирну»
епоху дають себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи приводяться,
як усією обстановкою кризи, так і самими «верхами», до самостійного
історичного виступу» 1.
Антикріпосницькі виступи селянства, відстоювання М. Чернишев-
ським і М. Добролюбовим програми революційно-демократичних пере-
творень у Росії, нищівна гострота публіцистичних виступів О. Герцена
на шпальтах «Колокола», полум’яний пафос поезії Т. Шевченка, розпов-
сюджуваної в рукописах, визначали духовну’ атмосферу в країні. Все
це сприяло тому, що за рік до закінчення курсу навчання Свидницький,
всупереч волі батька, залишає семінарію і на початку 1857 р. стає сту-
дентом Київського університету — спочатку медичного, а згодом — істо-
рико-філологічного факультету.
Університетські роки — важливий етап у громадській і творчій біо-
графії Свидницького. З перших днів перебування в Києві Свидницький
зіткнувся з складними матеріально-побутовими труднощами. Батько
позбавив його будь-якої підтримки, і студентові довелося тяжко біду-
вати, дуже часто перебиватися з хліба на воду. Репетиторство не зав-
жди рятувало його від напівголодного існування, бо ці підробітки були,
як правило, випадковими й короткочасними. За свідченням сучасників,
Свидницький якийсь час мешкав на Подолі, наймаючи малесеньку кім-
натку, в якій стояли тапчан та столик, а на печі лежали два мішки з
сухарями, що не раз виручали студента.
І все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимізму. В уні-
верситеті він став душею невеликого, зате дружного товариського кола.
Спочатку юнаків об’єднувала любов до народної пісні, і з цим «співо-
чим товариством» Свидницький відвідував вечірки в духовній академії,
на яких виконувалися пісні різних слов’янських народів. За любов до
пісні І скрипки, за щиру душевність, доброзичливість, усміхненість і ла-
гідність, які надавали обличчю юнака якоїсь жіночності, приятелі про-
звали його «Наталкою».
Виявляються у Свидницького й інші інтереси та нахили — глибоке
зацікавлення суспільною обстановкою, зокрема тією боротьбою, яка ве-
лася навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвав-
лення студентського громадського життя, зокрема в 1856— 1857 рр.
розгортається діяльність таємного політичного товариства студентів спо-
чатку у Харківському, а потім у Київському університетах. Під впли-
вом класової боротьби селянства та агітаційної діяльності революційних
демократів це товариство, організоване Я. Бекманом, М. Муравським,
П. Завадським, ставило своїм завданням поширювати революційні ідеї
та освіту в народі, піднімати маси на боротьбу проти кріпосницької
неволі. ‘ 1
1 Ленін В. І. Крах II Інтернаціоналу.— Повиє зібр. творів, т. 26,
с. 206.
Свидницький був знайомий з деякими членами товариства, зокрема
з П. Єфименком, О. Тищинським, брав участь у громадських починан-
нях, які здійснювалися з їхньої ініціативи. Восени 1859 р. він був серед
тих студентів, які організували в Києві дві недільні школи. Праця в цих
школах мала цілеспрямований демократичний характер (цей момент,
зокрема, відзначається у поліційних документах, пов’язаних з розгромом
студентського товариства на початку 1860 р.). Безперечно, належність
Свидницького до того кола студентської молоді, яке було так чи інак-
ше пов’язане з таємним товариством, позитивно позначилася на світо-
глядних позиціях, на ідейно-художньому спрямуванні написаних ним у
цей час віршів.
Не вдалося Свидницькому завершити свою освіту. За несплату гро-
шей за навчання його кілька разів попереджали. Неминуче наближало-
ся виключення, тому Свидницький восени 1860 р. складає при універ-
ситеті іспити на звання вчителя російської словесності. З протоколу
екзамену видно, що він виявив відмінні знання з мови і методики її
викладання, прочитав пробну лекцію з синтаксису, яка відзначалася
ясністю викладу і точністю формулювань. Тоді ж Свидницький одержав
призначення до Миргородського повітового училища.
Перше знайомство з Миргородом для Свидницького було не дуже
радісним: після Києва, де залишилося стільки друзів, тут він відчув
самотність. Залишалось одне: повністю віддатися педагогічній праці.
Крім занять в училищі, Свидницький працює у відкритій з його ініці-
ативи недільній школі, пропагуючи прогресивний звуковий метод на-
вчання грамоти, використовуючи у викладанні українську мову, зна-
йомлячи своїх слухачів з українською літературою, зокрема з поезією
Т. Шевченка. Свидницький взагалі був одним з перших дослідників ді-
яльності поета-революціонера, популяризатором його творчості на літе-'
ратурних вечорах, спеціально організовуваних для широкої громад-
ськості. Він зібрав матеріали про перебування Шевченка на Мирго-
родщині. Варта уваги й така подробиця: Свидницький — звичайно,
випадково — найняв квартиру саме в тому будиночку, де в 1845 р.
тимчасово зупинявся Т. Шевченко, і страшенно тішився цим.
Заняттям у недільній школі відчутно дошкуляла відсутність спеці-
альних підручників і посібників, тому молодий учитель збирається за
прикладом інших громадських діячів прикласти руки і до цієї справи.
Не все із задуманого вдалося здійснити, але, безперечно, реалізацією
цих планів стала написана ним розвідка «Вимова наша українська і
потреби нашого орфографовання», яка була надіслана до журналу
«Основа», але з невідомих причин не надрукована і, напевне, втрачена.
Вчительська і громадсько-освітня діяльність, яка виявилася також у
відкритті в Миргороді громадської бібліотеки, інтерес до методичних
питань, думки, висловлені в художніх творах, зокрема в написаному в
цей час романі «Люборацькі», дають право стверджувати, що в особі
Свидницького маємо одного з передових педагогів-демократів, близько-
го за своїми поглядами до М. Пирогова, К. Ушинського, Л. Толстого.
Однак ця сторона діяльності письменника ще чекає глибшого 1 ретель-
нішого вивчення.
Не залишає Свидницький і наукових зацікавлень, особливо в цари-
ні етнографії. На основі юнацьких спостережень він пише фольклорно-
етнографічні нариси «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж
примхи і примхливі оповідання люду українського», «Великдень у по-
долян», створює три оповідання — «Проти сили не попреш; з чим родив-
ся, з тим і вмреш», «Недоколисана» та «Іван Доробало»1. На миргород-
ський період припадає написання основного твору Свидницького — со-
ціального роману «Люборацькі».
Спад селянського руху й органічно пов’язаний з цим процесом на-
ступ урядової реакції, що особливо посилився влітку 1862 р., зокрема
арешти М. Чернишевського і Д. Писарєва, заборона прогресивних пе-
ріодичних видань («Современник», «Русское слово»), закриття недільних
шкіл, посилення цензурних утисків, вносять розгубленість і деморалі-
зацію в певні кола різночинної інтелігенції. Так, київські громадівці від-
верто відмежовуються від революційної діяльності, заявивши про свою
мирну культурно-освітницьку працю.
У цих складних умовах, щоб не потрапити до списку «неблагопа-
дійних осіб», Свидницький залишає Миргород (червень 1862 р.). У його
світогляді стають помітними зміни: замість гострого осуду кріпосниць-
кого ладу, мрій про революційне оновлення дійсності, він тепер покла-
дає надії на поліпшення соціальних умов життя через поширення осві-
ти в народних масах. За правильними висновками М. Є. Сиваченка,
в умовах репресій і переполоху в середовищі демократичної інтелігенції
Свидницький хоч і не втратив віри в народ, проте теж потрапив у по-
лон просвітительських ілюзій. «Така порівняно швидка зміна суспільно-
політичних поглядів Свидницького лише говорить за те, що його колиш-
ня революційність великою мірою мала стихійний характер, не ви-
пливала з чітких світоглядних позицій, що йому не зовсім ясні були
перспективи народної боротьби і демократичного руху взагалі»1 2.
За допомогою знайомих Свидницькому вдалося влаштуватися в
акцизному відомстві у містечку Козельці на Чернігівщині. Хоч матері-
ально він був забезпечений далеко краще, ніж у Миргороді, проте ця
служба пригнічувала морально. «Акцизником не видержу: лають сіпа-
кою, і таки погано в чужім дворі хазяйнувати,— писав він у серпні
1862 р. у листі до П. Єфименка.— Відцуравшись всього, можна жити
спокійно і затишно, а такому, як я, що робив би та читав би, це місце
не годиться...»
Життя в глухому закутку пригнічувало Свидницького. Шукав роз-
ради в улюблених заняттях. Для самоосвіти підібрав праці з історії,
1 Див.: Сиваченко М. Є. Новозпайдені оповідання А. П. Свидни-
цького і їх фольклорні джерела.— «Народна творчість та етногра-
фія», 1972, № 1, с. 26—47.
2 Сиваченко М. Є, Анатолій Свидницький і зародження соціаль-
ного роману в українській літературі. К., 1962, с. 107.
юриспруденції, філософії, мріючи скласти екзамен з права і змінити
службу. Задумує підготувати популярний підручник з граматики укра-
їнської мови. Взагалі прагнув зробити що-небудь корисне для народу,
щоб не пропали марно молоді літа, щоб не опуститись «в сім закутку».
Та не судилося здійснитись заповітним сподіванням послужити рідному
народові його ж словом. Правда, тут було закінчено другу частину ро-
ману «Люборацькі», але твір так і не побачив світу, бо журнал «Осно-
ва» припинив своє існування. А наступного, 1863 р. циркуляром мініст-
ра внутрішніх справ Валуєва взагалі було заборонено друкування
книжок українською мовою, що викликало у Свидницького, як І в інших
літераторів 60-х років, тривалу творчу паузу.
Не склалося і особисте життя Свидницького. Одружився він у Ко-
зельці з дочкою місцевого лікаря, людиною обмеженою, яка не розу-
міла духовних устремлінь чоловіка, ставилася з настороженістю, не-
доброзичливістю до його занять. Розчарований і зневірений, Свидниць-
кий все частіше шукає розради в чарці, що й стає, зрештою, причиною
його понижень по службі, а потім і звільнення з посади у 1868 р.
Треба було утримувати родину, в якій було троє маленьких дітей,
і Свидницький гарячково шукає хоч якоїсь посади у Києві та Одесі.
В цей час він публікує в газеті «Одесский вестник» кілька нарисів.
У травні 1869 р. йому вдалося влаштуватися на посаду помічника за-
відуючого Київським центральним архівом. Тут відновлюються деякі
давнішні зв’язки. Свидницький передає свої фольклорні записи П. Чу-
бипському та І. Рудченку, друкує в газеті «Киевлянин» ряд оповідань
і нарисів, написаних російською мовою.
Та дні Свидницького були злічені. Хвороба прогресувала, він майже
постійно перебував у гнітючому настрої. ЗО липня 1871 р. письменника
не стало. Поховано його в Києві, але на сьогодні могила загубилася.
Похорон відбувся тихо, непомітно, на смерть письменника не відгукну-
лася жодна газета. Такий життєвий фінал різночинця був типовим для
глухого лихоліття 60—70-х років XIX ст.
Літературну діяльність Свидницький розпочав ще під час навчання в
університеті. Наділений від природи гарним голосом, добре знаючи на-
родні пісні, особливо подільські, він не тільки любив їх співати з това-
ришами на студентських вечірках, а й під їх безпосереднім впливом
почав складати власні поетичні твори виразно пісенного характеру. Сам
автор і не думав про те, що ці вірші колись будуть надруковані, адже
ж писав їх для своїх приятелів. Можливість вільно висловлювати дум-
ки, можливість писати для себе, для своїх ідейних однодумців зробила
пісні Свидницького «пам’ятками дуже інтересного часу (років 1861—1863)
і дуже інтересного настрою серед одної часті української громади» **
Окремі поезії Свидницького, до яких, можливо, сам автор підібрав
мелодію, не тільки були відомі в списках, а й поширилися як пісні.
1 Франко І. Пісні Анатоля Свидницького.— «Літературно-науко-
вий вісник», 1901, кн. 4, с. 43.
Якщо зважити на те, що й своїм ідейним змістом ці вірші-пісні стояли
на рівні передових суспільних вимог часу, то дебют Свидницького-літе-
ратора був загалом вдалим. Справді, такі поезії, як «Україно, мати
паша...», «В полі доля стояла...», «Росте долом березина...», «Коли хо-
чеш нам добра...», були злободенним відгуком інтелігента-різиочинця
иа соціальні запити дня.
Породжені наростанням боротьби проти кріпосництва вірші Свид-
ницького входили в річище тієї демократичнбї літератури і публіци-
стики, яка в умовах другої половини 50-х років стала передовою
суспільною трибуною. На окремих творах молодого автора помітний
безперечний вплив Шевчепкової поезії. Так, персоніфікований образ рід-
ної землі, що стогнала під соціальним І національним гнітом, виник у
Свидницького за аналогією з образом України, створеним геніальним пое-
том. Та й ритмічні ходи вірша «Україно, мати наша...», його інтонацій-
ність, характер тропів указують на засвоєння шевченківських традицій:
Україно, мати наша,
Широка та гарна,
За що ж тебе сплюндровано,
За що гинеш марно?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
На образності вірша відчутна також залежність від народної пісні.
Україна постає в метафоричному образі жінки-страдниці, в якої «хати-
ночка сяка-така», «свитина подерта», «дармо тіло збите». Змалювання
страждань поневолених мас органічно виливається в промовистий ви-
сновок про революційний вихід з такого становища, у висновок, в якому
не випадково називається ім’я прославленого ватажка Коліївщини —
Залізняка.
Прагнення молодого поета йти за Т. Шевченком, використання його
образів — процес закономірний і природний. Шевченківські мотиви й
образи відчутні в творах усіх українських поетів цього часу. І це не див-
но, бо життя і творчість великого поета мали надзвичайну притягальну
силу для всіх, хто брався за перо. «Найвищі ідеї, найрадикальніші
думки його доби зливаються в Шевченковій поезії нероздільно з народ-
ним змістом. Він є немов великий факел з українського воску, що сві-
титься найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел,
що освітлює цілий новітній розвиток української літератури» І
Широкої популярності набула поезія «В полі доля стояла...», яка
дійшла до нас у кількох списках. Сьогодні важко з певністю відновити
авторський текст, але можна безпомилково уяснитн його провідний мо-
тив. Вірш Свидницького у первісному варіанті був перейнятий не тільки
антикріпосницьким, а й аптицарським спрямуванням; в ньому висловлено
1 Франка І, Зібр. творів. У 50-ти т. К-, 1981, т. 34, с. 388.
заклик до уярмлених селян не чек а ч а волі з чиїхось рук, а визволя-
тися самим. У варіанті пісні, записаному Панасом Мирним, в яскра-
вому образі народної долі з гострою шаблею в руках втілена ідея брати
«ножі на царів», саме ті «ножі точені», що вже не раз були «в панській
крові мочені».
Цікавим фактом української поезії початку 60-х років є вірш «Росте
долом березина...», в якому чітко виявлено ставлення Свидницького до
кріпосницького характеру «дарованої» царем «волі». Не «своя нива —
море», а гіркий смуток обдурених — така доля селянина; тому й «озва-
лася неволенька, що з волі не рада». Пісня передає настрій обуреної,
розгніваної маси, готової змочити кров’ю землю, але здобути людські
права. Символіка вірша напрочуд прозора: пани обчухрали березину
на різки, якими запроваджують «волю» для непокірних селян. Мотив
поезії надзвичайно актуальний і життєвий. Пізніше ця тема знайшла
втілення в прозі Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).
І все ж справжнім покликанням Свидницького була не лірика, а
проза. Як відомо, українська проза протягом ЗО—50-х років пройшла
етап свого становлення, причому цей процес відбувався на живлющо-
му грунті усної народної творчості. Як і в інших народів, на Україні
однією з характерних закономірностей розвитку ранньої прози став
процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види.
Використовуючи досвід російської літератури, зокрема таких її першо-
рядних явищ, як «Повісті Бєлкіна» О. Пушкіна і «Вечори на хуторі
біля Диканьки» М. Гоголя, Г. Квітка-Основ’яненко в своїх українських
оповіданнях і повістях теж застосовував народний тип оповіді, що да-
вало можливість безпосередньо оцінювати життєві явища з позицій про-
стого трудівника і тим самим розкривати сутність народного світовід-
чування і світорозуміння. Вже в творчості першого українського проза-
їка відбулася природна еволюція від олітературений фольклорних
жанрів, від написаної цілком у дусі народної творчості «побрехеньки» до
фольклорно-етнографічного та побутового оповідання, а далі й до проб-
лемно-сатиричної та психологічної повісті з виразним соціальним спря-
муванням. Фольклорна основа легко вгадується не тільки в творах
П. Куліша, О. Стороженка, Ганни Барвінок, які часто обмежувалися
літературним опрацюванням народного сюжету, айв прозі Марка
Вовчка, яка, наслідуючи дух усної поезії, порушувала «свої» соціальні
І психологічні проблеми.
Через фольклорну школу пройшов і Свидницький. У творчих шукан-
нях автора «Люборацьких» важливе місце належить його діяльності в га-
лузі етнографії і фольклористики, яка сприяла переходу молодого авто-
ра від спроб у жанрі ліричного вірша до епічних форм. У фольклорно-
етнографічних нарисах Свидницького відчутна рука белетриста, який
тонко і влучно володіє художнім словом.
Фольклористична праця «Злий дух», надіслана в 1860 р. до журна-
лу «Основа», була однією з перших наукових розвідок Свидницького.
Тут були зібрані народні вірування про диявола — злого духа, який,
за народним переконанням, хоч і брав разом з богом участь у створен-
ні світу й людей, проте був ворожим людині і штовхав її на негідні вчин-
ки. Приземлення біблійних персонажів, яскраво виявлений дуалізм,
критицизм у ставленні до офіційної релігії, церкви та її служителів —
ці характерні риси зібраних дослідником матеріалів засвідчують також
і ставлення його самого до сутності народної демонології. Свидин-
цький, як і його земляк С. Руданський, вважав, що вільне трактування
селянином питань створення світу, походження людини є однією з особ-
ливостей української міфології.
Нарис «Відьми, чарівниці й опирі...» є не тільки описом забобонних
вірувань неписьменних селян про різні фантастичні істоти, не тільки
свідченням віри у чудодійну силу ворожбитів, чарівників, знахарів, а й
осудженням забобонних звичаїв, висміюванням їх носіїв. Такий аспект
розвідки ще раз засвідчує матеріалістичну сутність світоглядних пози-
цій дослідника. Звертає увагу майстерність Свидницького в белетри-
стичному оформленні легендарних історій: окремі з них є своєрідними
побутовими етюдами, в яких розгортається цікавий сюжет, постають
чітко окреслені образи, звучить напружений діалог, всіма барвами сяє
дотепне народне слово.
Під час учителювання в Миргороді Свидницьким було написане до-
слідження «Великдень у подолян». Імпульсом до створення цієї розвід-
ки був вихід у світ невеличкої книжечки молодого фольклориста
К. Шейковського «Бьіт подолян» (1859). Все ж праця Свидницького
стала не рецензією у звичайному розумінні цього слова (хоч у ній дає-
ться загальна оцінка брошури, критикуються окремі положення її
автора), а грунтовним самостійним дослідженням. У центрі уваги Свид-
ницького — опис народної обрядовості, пов’язаної з веснянихм христи-
янським святом. Праця, написана на основі дитячих і юнацьких вра-
жень, відзначається багатством і яскравістю фактичного матеріалу, тон-
кістю і глибиною спостережень автора.
З розвідки постає образ подільського селянина середини XIX ст.,
щоденне життя якого було органічно пов’язане з найрізноманітнішими
віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи.
Чимало оповідань, переказів, легенд, навіть молитов, які побутували в
селянському середовищі, характеризувалися вільністю в трактуванні
релігійних догм, несли в собі виразний відбиток стихійного матеріалі-
стичного світосприймання селянина, а окремі з них, по суті, мали анти-
релігійну спрямованість. Тут також впадає в око художнє опрацюван-
ня фольклорно-етнографічного матеріалу, белетристичний виклад бага-
тьох характерних епізодів з життя подільських селян. Хоч розвідка
написана російською мовою, в ній часто і природно звучить українська
мова, наснажена прислів’ями, приказками, фразеологічними виразами.
Автор широко використовує діалог, наводить пісенні ремінісценції,
вдається до ліричних і публіцистичних відступів.
Такий підхід до опрацювання фольклорних матеріалів природно
підвів Свидницького. до створення на основі народних сюжетів опові-
дань «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоко-
лисана» та «Іван Доробало». В основі оповідання «Недоколисана» ле-
жить українська побутова казка-новела на відому в багатьох народів
тему приборкання непокірної жінки, причому Свидницький збагатив
світовий сюжет соціальним мотивом про взаємини гнобителів і пригноб-
лених, наголосивши на необхідності перевиховання норовистої поміщи-
ці. Народне прислів’я «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і
вмреш», обране автором як назва іншого твору, якнайкраще передає ту
істину, що панську натуру не переробиш. Така ідея, звичайно, випли-
вала з конкретних фактів реального життя, що дає можливість відді-
лити казковий мотив першого твору від соціальної основи другого опо-
відання. Фольклорний мотив про вперту жінку ліг в основу й оповідан-
ня «Іван Доробало». Темою і способом опрацювання ці твори близькі
до оповідання О. Стороженка «Вчи лінивого не молотом, а голодом».
Однак на відміну від асоціальних обробок народних сюжетів, власти-
вих О. Стороженкові, Свидницький акцентує на життєвості змальованих
випадків, висвітлює їх з позицій передової демократичної інтелігенції,
яка намагалася використати всі засоби для поширення в народі воле-
любних ідей, для прискорення давно очікуваного визволення закріпаче-
ного селянства. Власне, Свидницький і тут ідейно близький до револю-
ційно-демократичного напряму в українській літературі, представленого
насамперед Т. Шевченком і Марком Вовчком.
Отже, перші художньо-творчі спроби Свидницького в епічних жан-
рах малої форми ще раз переконують у тому, що на межі 50—60-х ро-
ків українська проза продовжувала розвиватися під могутнім впливом
фольклору, що письменники вдавалися, зокрема, до літературної оброб-
ки уснопоетичних творів. Окремі з письменників (О. Стороженко, М. Но-
мис) так і не вийшли з полону фольклорної стихії. Марко Вовчок,
10. Федькович, О. Кониський, органічно засвоївши фольклорну образ-
ність, активно працюють над виробленням і вдосконаленням суто літера-
турних прийомів художнього зображення. Згадані вище оповідання
Свидницького засвідчують, що практика олітературення народних сю-
жетів була ще живою, хоч водночас помітні і перші, правда, дуже не-
сміливі, спроби вирватися з обіймів уснопоетичної традиції.
Зрозуміло, звернення Свидницького, як і інших його сучасників, до
фольклористичних студій, а потім опрацювання уснопоетичних сюжетів
відбувалося не без впливу романтичної традиції в літературі. З одного
боку, молоді ентузіасти через заглиблення у фольклор прагнули краще
зрозуміти свій народ, усвідомити роль і місце трудящих у суспільно-
історичному процесі. А з другого, усна народна поезія була прекрасною
літературною школою: саме через засвоєння ідейно-художніх принципів
фольклору, використання його мотивів і образів, через орієнтацію на
його віками відшліфовану мову відбувався процес становлення нового
українського письменства.
Водночас Свидницький, як і інші українські письменники середини
XIX ст., орієнтуючись на досвід розвитку реалізму в російській і захід-
ноєвропейських літературах, почав розуміти необхідність розширення
сфери художнього відображення. Усна народна творчість з її часто
фантастичним поясненням дійсності, своєрідністю художніх узагальнень,
збірними типами не могла стати основою реалістичної типізації. За
вірним спостереженням О. Білецького, орієнтація письменників па
фольклор у період становлення нової української літератури допомогла
їм «осягнути національну специфіку для своєї прози. Але в розвитку
літератури наступив момент, коли тісний зв’язок з фольклором, резуль-
татом якого є оповідна форма, перестав бути фактором, який полегшує
дальший прогрес української прози» \
Необхідно було шукати нові способи художнього змалювання дійс-
ності, нові видові форми прозового епосу. Феномен Свидницького
якраз і виявляється в тому, що ця дивовижно трагічна особистість у
вкрай несприятливих умовах провінційної глушини зуміла не тільки вло-
вити ті естетичні віяння, які характеризували новий етап у розвит-
ку світової літератури, а й реалізувати їх на принципово новому
для української прози матеріалі, втілити їх у жанрі соціального ро-
ману.
Відомо, що кожен письменник — син свого часу. В яких би складних
умовах не доводилося йому жити і працювати, переборювати опір кон-
сервативних тенденцій, він завжди зазнає також впливу прогресивних
суспільних та культурних ідей. Свидницький був обізнаний з прогресив-
ними концепціями літератур народів світу, з новими естетичними пошу-
ками в мистецтві, так чи інакше засвоював їх. Бурхливий розвиток кри-
тичного реалізму в європейських літературах, досягнення російського
реалістичного роману, представленого творчістю М. Гоголя, І. Тургенє-
ва, І. Гончарова, Ф. Достоєвського, впливали на художнє мислення
молодих літераторів. Не треба забувати й про те, що українська проза
теж наполегливо простувала в цьому напрямі. І романи Г. Квітки-Осно-
в’яненка «Пап Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова»,
й історичний роман П. Куліша «Чорна рада» були для Свидницького
певними орієнтирами при виборі жанру твору, при реалізації свого
художнього задуму.
Таким чином, Свидницький прийшов до створення соціального ро-
ману «Люборацькі» як першого зразка такого жанру в українській
прозі, так чи інакше враховуючи досвід своїх попередників. Написаний
у 1861—1862 рр. і тоді ж надісланий до «Основи» роман, на жаль, не
побачив світу і, отже, не став явищем літературного процесу свого
часу. Лише через чверть століття рукопис твору потрапив до І. Франка
і був опублікований у журналі «Зоря» за 1886 р. Правда, і журнальний
варіант, і львівське видання 1887 р. були надруковані із значними про-
пусками і довільними переробками окремих розділів, бо редакції, яка
залежала від клерикально-консервативних кіл галицького суспільства,
були неприйнятними реалістичні картини з життя духівництва. Тільки
1 Білецький О. Зібр. праць. У 5-ти т. К.» 1965, т. 2, с. 192.
1901 р. в Києві роман з’явився за списком; який зробили на початку
60-х років у Миргороді учні Свидницького.
Письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіць-
кого духовенства». Справді, тут на широкому суспільному фоні життя
Поділля 40—50-х років XIX ст. розгортається трагічна історія сім’ї
сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з’ясовуються со-
ціальні і психологічні причини її розкладу І загибелі, порушуються
злободенні соціальні проблеми, пов’язані з вихованням молодого поко-
ління.
Ясна річ, запізнення у друкуванні роману обернулося втратою для
літературного процесу, втратою в проекції на конкретну соціально-куль-
турну ситуацію. Якби твір Свидницького побачив світ на початку 60-х
років, якби він став літературним фактом свого часу, то й проблемати-
кою, ідейно-художнім спрямуванням, новаторськими пошуками спра-
вив би позитивний вплив не тільки на дальший розвиток української прози,
на вироблення нових естетичних смаків і запитів читача, але — і це,
може, найголовніше — включився б у сферу боротьби навколо актуаль-
них соціальних питань, сприяв би дальшому піднесенню громадсько-по-
літичної думки, а отже, й демократичному оновленню суспільства.
Свидницький невипадково звернувся до нової теми. Необхідність
глибокого художнього дослідження побуту нижчого духівництва була
зумовлена вимогами життя. Саме в цей час у російській прогресивній
пресі порушується, питання про потребу ширшого висвітлення життя і
побуту всіх суспільних станів, зокрема й попівства. Так, М. Добролю-
5ов у статті «Закордонні дебати про становище російського духівни-
цтва» («Современник», 1860, кн. 3) вимагав зняти нарешті те покривало,
яким були досі замасковані непривабливі сторони життя попівства.
Можна стверджувати, що Свидницький належить до тих письменників,
які першими взялися за опрацювання незайманої теми, причому в її
трактуванні виступили з передових, демократичних позицій.
Важливим є і той факт, що своєю проблематикою, ідейно-тематич-
ним спрямуванням твір Свидницького примикав до тієї реалістичної
прози, яка вже з перших десятиріч XIX ст. стала бурхливо розвивати-
ся в російській і західноєвропейських літературах. Метод критичного
реалізму вносить кардинальні зміни в художню творчість. Вони насам-
перед виявилися в повій концепції людини, в посиленій увазі до неза-
йманих досі шарів суспільного життя. За спостереженням І. Франка, у
творах письменників-реалістів тепер постали «люди пересічні, звичайні,
яких ми щоденно зустрічаємо в житті з їхніми буденними пригодами»
Безперечно, Свидницький, працюючи над романом, ішов передусім
від особистих спостережень життя старосвітського подільського духів-
ництва, умов життя і навчання в духовних школах. Його батько, мати,
сестра, сам він належали до цього стану, і враження від життя в сім’ї,
від навчання у бурсі та семінарії назавжди закарбувалися в пам’яті.
1 Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т: К., 1980, т. 28, с. 182.
Все ж при певній автобіографічності образів і сюжетної канви роману
письменник вдається до широких соціальних узагальнень. Відібравши
найхарактерніше з життя рідних і близьких людей, узагальнивши ти-
пові риси побуту навколишнього попівства, навчання в духовних шко-
лах і приватних пансіонах, Свидницький піднісся до вершин реалістич-
ної типізації відомих йому суспільних явищ, створив високохудожній
реалістичний роман.
На першому плані твору — сім’я Люборацьких двох поколінь, їхні
родинні і суспільні стосунки.
Отець Гервасій — типовий старосвітський священик. Недалекий,
обмежений, лінивий, цей духовний пастир у своєму домашньому побуті
мало чим відрізнявся від селян, а за те, що не пишався, що цікавився
життям парафіян, громаді подобався. На відміну від зарозумілих' ви-
хованців семінарій, які всією поведінкою намагалися підкреслити свою
вищість над селянами, Гервасій дотримувався патріархальних звичаїв.
Промовиста авторська характеристика панотця, що «високих наук і в
очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив», вже
на перших сторінках твору доповнюється описом зовнішності попа, який
біжить по двору «в довгополій одежині, в косах, в бороді», частує
дрючком свиню і кричить на неї: «А щоб тебе піп із’їв!» Зображуючи
Гервасія в гумористично-добродушному тоні, автор не приховує своїх
симпатій до нього, акцентує на його щирості і простоті.
Під впливом найновіших досягнень суспільних і природничих наук
у реалістичній літературі середини XIX ст. визначальним є принцип
художнього дослідження людини в її найрізноманітніших зв’язках з нав-
колишнім середовищем. Відомо, що життя людини, її праця, громадська
поведінка залежить від «тисячі сторонніх впливів, від успадкованих
інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного становища, лектури,
заняття, від впливу людей і природи»
Саме такий підхід до зображення людини властивий Свидницькому.
Економічна залежність від місцевого шляхтпча Росолипського, прагнен-
ня не втратити мізерної допомоги від нього, що часто скидається на
подачку, власна безпорадність і темнота штовхають сільського попа на
необдумані кроки у вихованні своїх дітей. Наслухавшись улесливих
порад і обіцянок пана, Гервасій віддав до приватного пансіону дочку
Масю, чим об’єктивно допоміг скалічити її душу. Соціальна психологія
Гервасія визначила також долю сина Антося. Відповідно до тодішніх
порядків, які узаконювали станову замкнутість, синам духовних осіб
був наперед визначений єдиний шлях у житті — через бурсу і семінарію
в попи. І Антосьо„потрапляє в кошмарний світ духовного училища, яке
скаламутило його, добру, здорову натуру, підірвало здоров’я, вирвало
з активного громадського життя. Власне, з тих пір, як віддали старших
дітей в науку, і починається розпад патріархальної родини Любораць-
ких, загострюється конфлікт між батьками і дітьми. А передчасна
1 Франко І. ЗІбр. творів. У 50-ти т. т. 28, с. 182.
смерть панотця лише прискорює цей розклад, невмолимо веде родину
до трагічного кінця.
Важливо, що Свидницький звертає увагу на зображення супереч-
ностей між духовним розвитком людської особистості, з одного боку,
і несприятливими, часто ворожими, антигуманними суспільними умова-
ми цього розвитку — з другого, прагне розкрити внутрішню сутність цьо-
го соціального конфлікту. Дотримання цих характерних принципів ре-
алістичної творчості дало можливість романістові переконливо з’ясува-
ти причини тієї трагедії, яка звела з світу загалом добру, гуманну
родину сільського священика.
Як і Гервасій, паніматка Люборацька — типове породження часу.
Проста, сердечна жінка, вона мріє про щастя своїх дітей, прагне жити
так, як жили її батьки, як живуть інші люди. Люборацька не цурається
товариства селянок, в усьому міцно тримається «старосвітчини», тобто
усталених, вироблених поколіннями поглядів на життя, працю, відпо-
чинок, виховання дітей. Тому й лякають попадю всякі нововведення,
пов’язані з навчанням і вихованням дітей. Тому з таким душевним бо-
лем відпустила вона на науку до бурси сина Антося, тому так не бажає
розлучатися з своєю першою помічницею по господарству дочкою Масею,
яку Гервасій намагається швидше віддати до шляхетського пансіону.
З вуст Люборацької не раз злітають слова її покійного батька про те,
що «будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі». Жінка з
острахом дивиться в майбутнє, чекаючи наближення «страшного суду»,
кінця світу, і ці її побоювання мають реальну основу. Хоч і в поведін-
ці, і в словах попаді відбивається її неписьменність, затурканість, забо-
бонність, та, як слушно зауважила Н. Є. Крутікова, «глибина і багато-
значність гумору Свидницького полягає в тому, що реальний конфлікт
Люборацької з вихователями учбових закладів ніби навмисне підкрес-
лює справедливість її побоювань»
Боляче було дивитися матері, як покручами виростають її діти, як
вони відриваються від добрих традицій рідного середовища, погорджу-
ють своїм народом. Коли Мася під впливом згубного шляхетського ви-
ховання стала люто ненавидіти все рідне — мову, звичаї, обряди, навіть
віру, коли вона «нічого так не бажала, як не походити на попівну... а на
ляховку, бо то шляхетної крові», Люборацька слушно нагадує їй: «Тво-
го прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі
освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто
зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими сте-
повиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього
роду». Та не може стара жінка щось змінити, обставини виявляються
сильнішими за її добру волю і щире серце.
Демократичний, гуманістичний пафос роману виявляється у виразно
проведеній концепції викриття ворожості панського світу трудящій лю-
дині. Ця ідея також втілена в образі Люборацької. Незважаючи на
1 Історія української літератури. У 8-ми т. К., 1968, т. З, с. 482.
своє попівське походження І становище, паніматка ніколи і ніде не під-
носить себе до панів, не протиставляє селянам. Зазнавши в житті і
прикростей, і горя, вона з відразою ставиться до шляхти, її пихи, ли-
цемірства, фальші, серцем розуміє, що всяка кривда органічно пов’язана
з панами, їх облудною мораллю: «Тепер неправда з панами в світлиці
і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу». Тому
попадя не раз охолоджувала потяг чоловіка до «панів», не раз з
докором говорила йому про його «панство». Характерного соціальні
умови все ж штовхають її певною мірою пристосовуватись до нового
трибу життя, переламувати себе духовно. І в цьому — драматично-тра-
гедійна окресленість образу Люборацької.
Свидницький, як і близькі йому за соціальним походженням і су-
спільним становищем С. Руданський та російські письменники-різночин-
ці М. Помяловський, Ф. Решетников, В. Слєпцов, О. Левітов, намагав-
ся розкрити нову тему всебічно, прагнув привернути увагу передової
громадськості до безправного становища «православного пролетаріату»
(М. Помяловський) і водночас викрити негативні сторони попівського
побуту, станової моралі тощо. Життєва вірність зображених у романі
картин повсякденного побуту подільського духівництва, його залежно-
сті від економічно сильної тут польської шляхти не викликає жодного
сумніву. Історичні документи, науково-статистичні огляди, публіцистич-
ні виступи російської прогресивної преси, художні твори, зокрема «На-
риси бурси» М. Помяловського, подають численні факти, які перекону-
ють, що в усій Російській імперії такі умови життя нижчого духівництва
були нормою. Не випадково Свидницький у пізніше опублікованому
нарисі «ГІрошльїй бьіт православного духовенства» («Киевлянин», 1869,
№ 92—93) назвав сільських попів, дяків, пономарів «голодним духовен-
ством».
У той же час романіст зриває покривало «святості», яким офіційна
ідеологія оточувала духовних осіб, і показує, що земне, утилітарне було
визначальним у поведінці попівства. Вихованці, духовних семінарій
рвались до багатих парафій, думали лише про те, щоб швидше «скін-
чити курс», забратись на тепленьке місце і «залягти» там, як риба на
дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить». Антось обурюється таким
зоологічним існуванням молодшої попівської генерації. «Образ будьте
стаду»,— їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке:
тільки їдять, їдяться та множаться... Та і стадо не так, бо хоч купи
держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а
свиней...» Безперечно, така оцінка «наських попиків» засвідчує викри-
вальний характер реалізму роману. Ідучи від реальних фактів життя,
письменник показує, що молоді попи всіляко гордували селянином,
цурались простолюду, прагнули домогтися привілейованого становища
в суспільстві, зрівнятися у своїх правах з дворянами. Помічена і худож-
ньо реалізована тенденція життя попівства в нових історичних умовах
є безперечним досягненням Свидницького.
Водночас романіст не затінює непривабливих сторін побуту і сим-
патичних йому старосвітських попів.' З численних епізодів роману по-
стають конкретні факти такого ж рослинного існування панотця Герва-
сія та інших попів старшого покоління. Вони теж далекі від думок,
мрій, сподівань закріпаченого селянства, вони теж дбають насамперед
за себе. Якщо ж справа доходить до чарки, то де й зникає їхня «ду-
ховність». Чого варті проголошувані тости, коли Гервасій з попадею
та своїм гостем, теж попом, п’ють горілку за єдиного бога, чотирьох
євангелістів, дванадцять апостолів, чотирнадцять послань Павлових,
сорок святих, а потім ще «по одній», причому кожен з тостів так комен-
тується, що весь епізод пройнятий глумом над християнськими святинями.
І як взагалі буває в таких випадках, попадя, тримаючи в руках чарку
з «православною», почала приспівувати, а попи підтягати відому народ-
ну пісню про «ворогів», котрі «зажурилися». Так пили всю ніч, співали
та били поклони, що не помітили, як і день настав. Тож не дивною зда-
ється репліка попаді про те, що в цьому світі «піп найбільше на-
грішить».
Трагічна історія сім’ї Люборацьких особливо виразно показана че-
рез долю дітей — сина Антося і трьох дочок—-Масі, Орисі і Теклі.
У романі докладно йдеться про ті випробування, які випали на долю
молодшого покоління Люборацьких, але з особливою глибиною розкри-
вається трагедія Антося, образ якого є композиційним центром твору.
Письменник зображує свого героя в безперервній еволюції, перекон-
ливо висвітлює становлення його характеру, формування його особисто-
сті. З образом Антося органічно , пов’язана животрепетна проблема ви-
ховання молоді.
З перших сторінок твору образ героя оповитий якимсь серпанком
смутку, передчуттям важкого, трагічного кінця. Шлях хлопця вже з дитин-
ства був наперед визначений, але й це було б півбіди, якби, як гадав
отець Гервасій, син самотужки вибивався в попи, придивляючись до
служби. Та часи настали інші, сини духовних осіб повинні були перейти,
за словами М. Помяловського, через «період насильницької освіти» —-
бурси й семінарії, де з них готували вірних охоронців монархії, блю-
стителів офіційного «патріотизму». Та й хто б з власної волі їхав у ці
школи, про які ходило стільки зловісних чуток, де панували жорстокість
і сваволя, процвітали хабарництво і доноси, де «не одному дитяті... віка
вкоротять».
Показуючи поневіряння Антося-школяра, Свидницький викриває
і засуджує антипедагогічну систему навчання і виховання. Щоденні
тілесні катування учнів, деспотизм «старших» бурсаків, обдирання і під-
лабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив», тобто
розмовляв рідною мовою,— такою була ця система, що калічила і роз-
бещувала підлітків. Не дивно, що бурса, а згодом і семінарія витруїли
в Антося щирість і допитливість, прищепивши йому натомість грубість,
здичавілість, озлобленість до інших, повернувши природні здібності —
розум, кмітливість, винахідливість — на всілякі витівки, хуліганські
її аморальні вчинки. «Дав бог дарування, та лиха доля лиху дорогу
показала...»
Справді, причини штукарств Антося — у розтлінному впливі «ду-
ховних свинарій» на молодь. Коли школяр виривається з гнітючих стін
бурси в здорове середовище своїх сільських ровесників, він знову стає
доброзичливим хлопцем, ніби оживає, відроджується в ньому те світле
і чисте, яке так вбивали у школі. Хоч би як старалися «духовні фара-
они», але їм не вдалося остаточно зламати підлітка. Період змужніння
Антося позначений прагненням жити інакше: він мріє відкрити на селі
школу, вчити дітей, стати «за громаду перед паном, перед судом, перед
царем».
Майстерність Свидницького яскраво виявилась у нових принципах
художнього узагальнення. Розгортаючи долю Антося, романіст зосере-
джує головну увагу на розкритті його внутрішнього світу. Кожен вчинок,
кожна дія Антося психологічно вмотивовані; ми проникаємо у світ його
почуттів І роздумів, бачимо, як імпульси психіки визначають поведінку
персонажа. Можна стверджувати, що автор «Люборацьких» першим в
українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки
прозаїків на цьому шляху. Справді, Свидницький, па відміну від своїх
попередників і сучасників, не вдається до широкого опису зовнішності
героя. Окремі деталі зовнішнього портрета «розсипані» по всьому ро-
ману, що дає можливість не просто уникнути неприродної статичності
в таких описах, а весь час зображувати героя у русі, в розвитку, пока-
зувати, як життя змінює людину, надає її зовнішності нових рис. Пись-
менник, пояснюючи дії і вчинки Антося, виходив з того, що мотиви
поведінки героя і характер його мислення нерозривні. Свидницький, на-
скільки це дозволяли вироблені тогочасною прозою художні прийоми,
намагався розкрити складні, часто суперечливі зміни в психології юнака
через зовнішні прояви. Внутрішнє неприйняття семінарських порядків
виливається в своєрідний «бунт» Антося, за що йому доведеться згодом
гірко розплачуватися. Він втрачає все, заради шматка хліба змушений
пожертвувати найсвятішим. Крах сподівань, загибель мрії передчасно
зводять молоду людину в могилу.
Роман Свидницького несе на собі відблиск естетичної концепції ре-
волюційних демократів, згідно з якою формування характеру особи-
стості повністю залежить від реального соціально-історичного грунту.
Старша дочка Люборацьких росла привітною, трудолюбивою дівчиною,
і мати не боялася залишати чотирнадцятилітню дівчину на господарстві,
бо знала, що вона усьому дасть лад. Проте під впливом витончених
знущань у пансіоні пані Печержинської Мася досить швидко збагнула
шляхетську науку. Вона не тільки пройнялася зневагою до рідного на-
роду, ного мови І культури, вона й зовні набрала «панського» вигляду.
Тепер попїд очима сині смуги, щоки позападали, губи зблідли, «і хід
не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято».
Життєвою долею Масі романіст вказував на згубні наслідки впли-
ву панської етики і моралі на людину з народу, на ворожу сутність
шляхетського «виховання». Нахапавшись пустого гонору, пройнявшись
зневагою і презирством до свого народу, Мася стала справжнім не-
щастям для сім*!’. Нещастя старшої дочки Люборацьких — у засліпленні
мішурними шляхетськими ідеалами, в некритичному засвоєнні панської
«науки». Свидницький, показавши сумну долю Масі, застерігав інших
від захоплення фальшивими принципами моралі привілейованих верхів.
Ця авторська ідея підкреслюється й епіграфом до роману, взятим з на-
родної творчості: «Людей слухай, а свій розум май».
Одна з характерних особливостей попівського побуту розкриваєть-
ся через показ трагічної долі середульшої дочки Люборацьких — Орисі.
Після смерті Гервасія його вдова прагне залишити парафію за своєю
родиною, інакше вона позбавиться даху над головою. Заради цього
Люборацька змушена піти йа крайній захід — просити архієрея присла-
ти випускника семінарії як жениха для однієї з своїх дочок. Жертвою
цього ганебного шлюбу, коли наречений і наречена до заручин навіть
не бачили одне одного, стає тиха, беззахисна Орися. Ради сім’ї вона
змушена була стати дружиною грубого, деспотичного Тимохи Петропав-
ловського, який одного разу в пориві звірячої люті, викликаної білою
гарячкою, вбиває її.
Художнє дослідження побутово-інтимних стосунків допомогло не
тільки з психологічною переконливістю показати трагедію Орисі, а й
посилити реалістичне звучання роману в цілому. Письменник свідомо
розширює рамки родинного роману, власне такими історіями підносить
його до твору проблемно-соціального, який охоплює різні сторони того-
часної дійсності. Так, торкаючись проблеми денаціоналізуючого вихо-
вання в шляхетських приватних пансіонах, Свидницький досить далеко
відходить убік від основної сюжетної лінії роману, щоб показати, як
хитро, лицемірно використовує шляхта всі можливості для збереження
свого панування, свого впливу на українське населення Поділля. Пись-
менник розгортає цікаву історію Явтуха і Пріськи Печериць, з якої
видно, що власниця дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська
не випадково зайнялася «вихованням» дочок місцевих шляхтичів і укра-
їнських священиків. Пріська була взята з кріпацької сім’ї до двору,
стала панською коханкою, «за літ скільки запаніла, зляшіла і стала
зватись, з волі пана, та й не без своєї — Фрузиною і панною». Коли «їй
стукнула тридцята паска», пан примусив вродливого кріпака Явтуха
оженитись з Пріською. Щоб не бути посміховиськом на все село, Явтух
після смерті батьків та сестри натовк своїй жінці-панії боки і зник на-
завжди. Та шляхта не залишила Пріську в біді: її як пані Печержинську
«ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою». Так вона
стала «вихователькою» попівських дочок, тонко, по-єзуїтському насад-
жуючи панську «науку», переробляючи «хамок» на «панянок».
Про розширення жанрових меж сімейної хроніки свідчать також
яскраво виписані картини життя і побуту учнів духовних шкіл. Так, у
плані протиставлення життєвій долі Антося розгортається історія Іпа-
тія Робусинського. Підлого, мерзенного донощика зневажали всі, проте
саме він, а не Антось, якого випустили «вне разряда», дістав одну з
пайбагатших парафій. Іронія долі полягає ще й у тому, що Робусииський
одружується з нареченою Антося, стає попом-щасливцем, тоді як Антось,
зламавшись у нерівній боротьбі, гине від сухот.
Роман «Люборацькі» надзвичайно багатий на ті характерні реалі-
стичні подробиці, побутові й психологічні деталі, етнографічні відомо-
сті, які допомагають сучасному читачеві перенестися в минуле, відчути
духовну атмосферу суспільного життя того часу. Так, змальовуючи
взаємини панотця з місцевим польським поміщиком, письменник вка-
зує, що старий Люборацький не раз відвідував Росолинського, щоб
«в коляндар подивитись». Йдеться тут про щорічні довідкові видання
польською мовою, які друкувалися не тільки у Варшаві чи Кракові, а й
на Україні. Зокрема на Правобережжі були поширені так звані «берди-
чівські календарі», що виходили з друкарні місцевого монастиря «босих
кармелітів». Надзвичайно колоритно описана «попівська їзда», коли па-
німатка везе Масю в Тернівку. І таких епізодів у романі чимало. Взагалі
твір Свидницького цілком відповідає всім характерним ознакам, при-
таманним кращим зразкам реалістичного європейського роману середи-
ни XIX ст. В ньому наявні, за словами І. Франка, «тисячі найменших
подробиць, якими, наче вода по камінню, протікає людське життя,
з яких, наче брила з атомів, складаються людські вчинки, і малі, і ве-
ликі» 1.
Гумористично-іронічний, часом сатирично-викривальний пафос ро-
ману Свидницького, висміювання недоладностей суспільних відносин
теж відповідали вимогам реалізму, адже «умная, благородная сатира»
(Т. Шевченко) розбуджувала читача, примушувала його замислитися
над причинами свого підневільного становища, сягнути хоч мрією до
світліших днів. Взагалі для твору Свидницького притаманне те нове
розуміння народності, яке викристалізувалося в поезії Т. Шевченка і
прозі Марка Вовчка. В «Люборацьких» немає жодного натяку на фаль-
шиву «простонародність», що стоїть поруч з найпримітивнішою проста-
куватістю, яка не так давно вважалася характерною особливістю укра-
їнського художнього слова. Свидницький прагне заглибитися у саму
сутність дійсності, в особливості світосприймання і світорозуміння пред-
ставників певного соціального стану, насамперед духівництва. Не
нав’язливо, а природно, логікою розвитку образів, відповідно змальо-
ваними картинами він передає динаміку суспільного процесу, рух народ-
ного життя, з’ясовує об’єктивну несумісність гнобительської системи з
вільним розвитком особистості. Можна твердити, що автор роману за-
галом дотримується концепції про вирішальну роль народу в історично-
му процесі.
У процесі історичного розвитку української прози всередині XIX ст.
стають помітними зміни в удосконаленні форми художнього викладу, і
тут одним з першовідкривачів став Свидницький: значення новаторства
1 Франко 1. Зібр. творів. У 50-ти т., т. 28, с. 182.
автора «Люборацьких» у запровадженні об'єктивної розповіді виростає
ще й тому, що переважна більшість його сучасників продовжувала ко-
ристуватися формою оповіді.
Українські прозаїки вели інтенсивні пошуки в збагаченні, вдоско-
наленні й урізноманітненні оповіді. Так, Марко Вовчок вдається до ши-
рокого вживання діалогічних і полілогічних синтаксичних конструкцій,
застосування прийомів зображення дійсності крізь призму третіх осіб,
до відносно докладних пейзажних описів. О. Стороженко і М. Олель-
кович вводять у твір двох оповідачів, один з яких подає історію, роз-
казану другим, що приводить до своєрідного обрамлення основної
події.
Свидницький обрав для свого роману об’єктивну форму розповіді,
виразно відділивши автора від оповідача, ніби піднявши автора над
зображуваними подіями, віддаливши його від них і в часі, і в просторі.
Ясна річ, вже сама жанрова специфіка широкого епічного твору зму-
шувала письменника шукати іншої форми художньої організації мате-
ріалу. Безперечно, він розумів обмеженість виражальних можливостей
оповідача, якими досі користувалися і його попередники (Г. Квітка-Осно-
в’яненко), і сучасники (Марко Вовчок, Ганна Барвінок, О. Стороженко
та ін.), і пішов тим шляхом епічної розповіді, який уже виразно ви-
значився в російській реалістичній прозі. Однак помітно, що форма
викладу в «Люборацьких» ще не повністю відповідає особливостям
об’єктивного художнього письма від третьої особи. Свидницький, зма-
льовуючи різні сторони дійсності, не раз намагається показати своє
ставлення до них. У численних авторських ліричних, публіцистичних,
іронічно-гумористичних відступах та коментарях виразно вгадуються
риси оповідної традиції, яка, зрозуміло, мала й свої переваги, даючи
можливість письменникам не тільки висвітлювати внутрішній світ пер-
сонажів з народу, а й своєрідно імітувати характер їхнього мислення.
Використовуючи оповідні елементи, автор «Люборацьких» посилював
емоційну тональність викладу, утвердження народних суспільних і мо-
рально-етичних критеріїв та оцінок. Стильова манера Свидницького, в
якій органічно поєдналися домінуюча форма епічної розповіді з оповід-
ними рисами, є перехідним етапом у розвитку стилю і навіть ширше —
композиційної організації матеріалу від Г. Квітки-Основ’яненка і Марка
Вовчка до І. Нсчуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Фран-
ка та інших прозаїків 70—90-х років.
Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно-те-
матичним спрямуванням, і композиційною структурою, системою пової
організації матеріалу був явищем новаторським. Щодо майстерності
композиції досить навести один аргумент: романіст надзвичайно вдало
завершує сюжет твору в останньому розділі другої частини, котрий,
власне, є епілогом роману. Саме тут стисло розповідається про фінал
родинної трагедії Люборацьких — наглу смерть старої попаді від звіст-
ки про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі, про
довічне заточення Теклі в монастирі. Звучить тут також відверто ви-
('ловлена ідея про душевне очерствіння особистості в світі насильства
й егоїзму: загибель старої Люборацької прискорили піп Робусинський
га його дружина Галя, які зайняли парафію в Солодьках, вигнавши
вдову, збувши «біду з села».
Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою пер-
линою української прози XIX ст. Справді, Свидницький вніс багато
нового в художню практику українського реалізму. На широкому ма-
теріалі, взятому з дійсності середини минулого віку, всебічно розкрито
психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини,
іцо не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір
Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок
розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дій-
сності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в ху-
дожній реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє
психологічне розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж при-
микають до соціально-психологічної прози наступного періоду, зокрема
до романів Панаса Мирного та І. Франка.
В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки не-
великих оповідань і нарисів російською мовою, що побачили світ у
1868—1870 рр. на шпальтах одеської і київської газет.
Досить різноманітна тематика творів Свидницького малої форми.
Одні з них за проблематикою примикають до «Люборацьких», подаючи
картини з життя сільського духівництва на Поділлі («Прошльїй бьіт пра-
вославного духовенства», «На похоронах», «Арендарь», «Гаврусь и Кат-
руся») чи навчання в духовних школах («Два упрямьіх»). Інші розпо-
відають. про дрібних чиновників, їхню щоденну боротьбу за шматок
хліба («Попался впросак», «Хоч з мосту та в воду»). Окрему групу
становлять оповідання і нариси про людей, викинутих на дно життя
(«Жебраки»), а також твори до певної міри пригодницького характеру,
в яких знайшли відбиття такі явища, як розбої, грабунки, контра-
банда, фальшування грошей, хижацьке збагачення («Пачковозьі», «Ко-
нокради», «Железншй сундук»). Оповідання «Неразгаданішй преступ-
ник» цікаве тим, що, показуючи розбій шляхтича Рахальського, Свид-
ницький відмежовує його дії від бунтарства Кармелюка, котрий мстив-
ся не за особисті кривди, а заступався за обездолене селянство. В опо-
віданні «За год до холери» порушено тему народження буржуазії в
надрах кріпосницького укладу; йдеться тут про збагачення Гершка
Смаркача (згодом Гершула Шмаркенштейна), котрий не гребує ніякими
засобами в досягненні поставленої мети. Свидницький одним з перших
створив реалістичний образ чумазого, який згодом дістав всебічне окрес-
лення в прозі І. Франка та комедіях І. Карпенка-Карого І М. Кропив-
ницького.
Щодо жанрової форми, то окремі з названих творів є майстерно
викінченими зразками соціального оповідання. Такі оповідання, як «Два
упрямнх», «Попался впросак», «За год до холерьі», відзначаються вмі-
лим компонуванням матеріалу, чіткістю сюжетних ліній, переконливим
з’ясуванням життєвих доль персонажів. У деяких творах чимало уваги
приділяється змалюванню звичаїв і обрядів, авторським розміркову-
ванням про суть зображених подій («Пачковозьі», «Жебраки»). Ще
інша група творів є звичайними жанрово-етнографічними нарисами
(«Прошлнй бнт православного духовенства»), автобіографічними («Хоч
з мосту та в воду») чи подорожніми («Из путевьіх записок по Подольской
губернии», «Туда и обратно») замальовками.
Передчасно, на 37-му році обірвалося життя Свидницького. Йому
довелося працювати в нестерпних умовах. І тому викликає подив здій-
снене письменником, педагогом, етнографом, громадським діячем. Він
прагнув іти своїми стежками в художній творчості, педагогічній і науко-
вій діяльності, І саме це справжнє новаторство, зумовлене високою обда-
рованістю, визначило місце Свидницького в історії вітчизняної культури.
Завдяки високому гуманістичному пафосу спадщина талановитого пись-
менника зберігає і сьогодні своє пізнавальне, виховне й художньо-есте-
тичне значення. Твори Свидницького знають, люблять, читають і дослі-
джують, і в цьому — їхня найвища оцінка.
П, П. ХРОПКО
ЛЮБОРАЦЬКІ
СІМЕЙНА ХРОНІКА
Роман
ЧАСТИНА ПЕРША
Людей слухай, а свій розум май.
Приповість
І
Коло Умані, чи лучче — в Уманщині, і було і є сільце —
хоч би й Солодьками його назвати. Город Умань в Київсь-
кій паланці ‘, та зараз же і Поділля починається, то в Уман-
щині лічаться і деякі села подолянські,— і Солодьки село
подолянське. Славний то край, і люди там славні, і Солодь-
ки дуже хороше село, тільки невеличке; так попід убіч хати
пообгороджувані, коло кожної хати городець і садок.
І церква в селі, як квіточка, вбрана: обсаджена липами, то-
полями, всякою садовиною, а коло притвору дві комори,
шопи, возівню видно, клуню і тік; на току скільки стогів
ще торішнього хліба; за током ішов садок — великий та
розкішний. Перед однією коморою стояла бричка, які й по лі-
вий бік невдивовижу: зелена, черевата; і упряж на землі.
Як приїхали звідкільсь та коні випрягли, то так лоском
і покинули все — так і лежало. По подвір’ї всяка птиця хо-
дила і ті гуси, що носом ворота підкидають.
Та, знать, на вітрець збиралось, бо одна попала шлею в
зуби і почала тормошить, аж бричка скрипіла. «Аса! аса-
ля!» — хтось гукав дерзким голосом. Та й знов: «Маою!
піди-но! он бач, шлею ргуть!»
На цей гук побігла дівчина через подвір’я,— начеб яка
шляхтянка. На Поділлі єсть спадки тієї давньої гонористої
шляхти, що «піе рогхуаіат» * в сенаті гукала2. Тепер вона
звелась: і мову свою шляхетську забула, і віри відцура-
лась — словом, як там кажуть, та ж свита, та не так зшита.
В своїх звичаях вони задержали: цілувать дівчат в руки
і деякі слова: «проше», «добрий вечур», «добрйдзінь»,
«падам до нуг» і ще деякі, та й годі. Цим тільки вони й
відрізняються від подолян-русинів, та ще одежиною: мають
жилетки тощо, а жінки зав’язують голову в хустку із куп-
ром — от трохи так, як київські міщанки; мають шляф-
роки — свого крою одежина, і в спідницях ходять та в
черевиках; не носять також коралів. Русинки ж там завива-
не дозволяю (польськ.).— Ред.
іоться в намітки, в коралях вся краса і багатство, ходять
в запасках тощо. Дівчата-русначки заплітаються там в
дрібниці, і в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівча-
та, чи просто шляхтянки — в дрібниці не заплітаються, а в
ріжки, і поликів — ні на очі. Отака й то дівчина була, що
побігла через подвір’я шлею боронити: просто в спідниці,
в соро'чці з виложистим коміром з шляркою, і заплетена
в ріжки, на шиї мала низку перел, і боса.
— Аса! — крикнула вона, добігаючи до комори, І схопи-
ла дрючок з землі та й замірилась. «Бий же, бий!» —гукнув
той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по-діво-
чому: козак дальше б кулаком досяг. Чечуга побігла; а
навперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині,
в косах, в бороді і так почастував оту звірину, що бідо-
лашна і крижі за собою поволокла.
— А щоб тебе піп із’їв! — заговорив він, заложив руки
за спину і став серед подвір’я. Дівчина поралась коло
упряжі.
— Закинь,— гукнув,— на візок.
Дівчина закинула на бричку шлеї і нашильники та й
пішла до хати.
То був панотець парафіяльний, о. Гервасій Любора-
цький, а Мася — то старша дочка його.
— Гм! — почав о. Гервасій,— гм! куди б же? — І по-
зирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно,
як на тарілці.
— А! — заговорив далій панотець, рушаючи з місця, —
а! піду до Росолинського.— І потяг за ворота.
Росолинський — то був дідич в Солодьках. В тім краю
пани — все католики і все ляхи, то й Росолинський був лях
і католик. Як же воно так, що благочестивий панотець
потяг до католика? І, як видно, не за ділом, бо в підряснику
пішов, а якби за ділом, то убрався б у рясу.
Нема в світі більш празного люду, як деякі панотці: пі
за холодну воду не возьметься. Та нема ж і таких, як були
пани: тільки й знали, що погукували,— як ще й погукували,
а то за другими і цього не бувало. Так марудно сидіти
самому, чи панотцеві, чи панові,— і сходились іноді па
перебенді. Є такі пани, що на попа тільки помий не ллють,
та єсть і попи, що луччого не варті. Та тут— як пан був не
з таких, так і о. Гервасій. Цей був з тих старих ще панотців,
з тих, що у бакалярів вчились; після сам бакалярував, а
там помаленьку й до попівства досравгавсь, женившись під
сорок літ.
Всі такі панотці біду знали, виростали в громаді, то й
шанували громаду і громада їх; та й панів не цурались3, бо
знали, що коло пана можна поживитись,— да таки більш
того, що в панотцеві не пізнаєш, де лице, а де виворіт: з
кожним зайде, а ні з ким до приязні не доходить — такі
вже люди. Росолинський був щедрий пан, то панотцеві й
на руку: то нивку візьме до «гушосіа»*, то який куль муки
марамонської** на проскури, то хуру-другу дров із лісу
тощо... Так помаленьку і піддався, і вірив в пана, як турчин
в місяць 4, і ходив до нього, як додому. І це потяг, начебто
йому треба в коляндар подивитись. Це діялось саме під
косовицю, то мовби панотцеві і треба було знати, чи не
віщує коляндар дощу, щоб сіно не білилось, як то кажуть,
жартуючи, коли дощ пере покоси.
Отож панотець потяг до двора, а Мася вернулась до
хати. Сама вона була на хазяйстві; паніматка пішла до
шаровільника і наймичок забрала, а дочці наказала всякої
роботи; і масло бити, і сметану збирати, і сир відгрівати;
і кабани, що в сажі аж два годувались, на її голові були,
і всяка птиця; та ще треба було і закришки *** на вечір наго-
товити. Так воно все діялось; і Мася завсігди справлялась.
Паніматка було тільки під вечір одну наймичку пришле, а
сама іноді аж з робітником прийде — одно, що таки робуча
була й сама, а друге, що як зійдеться з молодичками, то
любила й побазікать. А в жінок не збуває до розмови: то
дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не нагово-
ряться,— іще добре, як скінчать на співах, а то й до плачу
не раз доходе. Не так коли, як на случай паніматка нишком
від панотця та одну-другу пляшечку оковитої підцобрить.
Поминай тоді, як звали: наче батька ховають. Це не то, щоб
паніматка та любила торкнути, а так собі! — частуючи ро-
бітника та дякуючи, що послухали. Чарочку кожна моло-
диця п’є скривившись; по другій тільки губи обітре, а
за третьою вже облизується, а отам пішло як по маслі,
сказано — м’якеньке, ні кусати, ні жувати. Отак і день до
вечора прокуликають, як свято; а як будень та робота, що
нема часу, то тільки полуднуючи та підвечіркуючи— і то
небагато, аби, знаєте, горло прополоскати, щоб смачніше
з'їлось. Що очиці посоловіють, то це так собі,— хто його
знає, чого їй було... «Оце диво! і не пила, і язик наче не
свій! Хто його зна, чого! Спасибі вам, мамуню! дай вам,
боже, і нарік мати, а нам у вас робить діждати!»
Дивна діла твоя, господи! Здається, оці вчені та товчені
панотці повинні б лучче громаді подобатись: і більш читав,
* Для прожиття (польськ.).— Ред.
** Пекльованої чи по-подолянськи також петльованої.
*** Бутвиння, що кришать в борщ: петрушка, цибуля та кріп —
тощо.
і більш вчився — хоч з книжок, та світ повинен би знати,
і себе спізнати; а піди ж! вийде, наче з лісу, і в дяка вчиться
правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що
ясне сонце, високо-високо! як не вклонись, не догледить.
Все, мабуть, якісь великі та розумні думи думають, що й
під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед
собою — дарма тільки батьки кошти несуть... Дивна діла
твоя, господи! На простого чоловіка як гляне, то наче
ворога в йому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ
настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих
високих наук і в очі не бачив, і чути про їх не чував, і слу-
хать навіть не любив; а піди ж до хазяйства — хоч якого
битого господаря перейде. Або до відправи! приведи тата-
рина, що зроду-звіку не чув божого слова — і той зрозуміє:
і голос мав на славу, і читав, як горохом сипле,— кожне
слово, наче виточене, з його уст викачувалось. То й любо
було в церкві постояти, набоженства послухати. Не так, як
за нових, що мимрить-мимрить, наче теля ремінь жвакае,
та ще й на московське5; а ти в церкві стоїш, і спать
хочеться, або таки дрімаєш. Не тільки в церкві та в своїй
господі,— і в громаді о. Гервасій був чоловік з головою! Як
розкаже було що з давнини, то наче з книжки вичитує, аж
зітхнеш, слухаючи. Дасть же бог таку голову на в’язи!
Здається, щоб другому попалась, то покотилась би, як
кабак,— не вдержалась би. Господи, господи! Тим і гро-
мада його поважала і любила, що малої дитини не про-
мине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до
розмови стане.
— А де були, дядьку?
— Та там і там, отче чесний!
— А куди бог проваде?
— Та туди й туди!
— Боже помагай!
— Спасибі, панотченьку!
І підеш, і він піде, а на душі якось так легесенько, наче
справді бог тебе веде, а не ноги несуть. Отакий-то був
о. Гервасій! отака його паніматка!
І жили собі любенько! Господь благословив і діточ-
ками— четвірко їх мали: три дівчини, як зорі ходили,
і хлопчик. Дівчата звались: старша — Мася, літ мала вже
з чотирнадцять, менша — Орися — літ дев’яти, третя — Тек-
ля — п’яти літ була. Хлопець був підстарший,— звався Ан-
тосьо. Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі чита-
ти,— міг би за дяка бути, хоч мав літ одинадцять. Панотець
так-таки й думав, та прийшов указ від благочинника, щоб в
школи везти... Що-то вже плачу було! Не так хто плакав,
як мати; згадала покійника тата свого, що все було роз-
казує,— з якихось книжок вичитував,— що під кінець світа,
як вже матиме анцихрист народитисьб, всюди будуть школи,
будуть ученики і учителі; а то не учителі будуть, а мучителі;
не ученики, а мученики; і то ж то плачу було! На маму
дивлячись, і дочки слізьми заливались. Панотець же лиш
сіп, не так за чим, як треба було гроші везти то учителям
тощо. А Антосьові байдуже: бігав собі понадвбрі та бато-
гом вихльостував — ще й рад був, бо не приганяли до
книжки. Та все-таки заплакав, як прийшлось на бричку
лізти. Високо так намостили, що наче дзвіницю на колеса
взяли,— так-то всячини напакували: і курей, і гусей — все
печених, і печене порося начинене, і масла — і всього-
всього,— сказано: дитина в чужий край виїжджала, в чужу
сторону, аж за десять миль від дому, в Круті...
Мати сама й відвезла, і оце тільки рік минав, що його
не було дома, а тільки самі дівчата. Любили його сестри
і все було допитуються, чи скоро вже Антося привезуть?
І ждали того Кирика й Улити7, як великодня.
Та ще далеко було до п’ятнадцятого липця, тільки
червень недавно почався; в хазяйстві всяка робота йшла —
весіння кінчилась, а літня до початку доходила, і паніматка
була коло шаровільника, а панотець збиравсь сіно косити
і пішов коляндар почитати, як бачили-сьмо. Мася ж, зостав-
шись сама з сестрами, Орисю заставила начиння мити, а
сама справлялась коло дійва. І вже всюди вправилась,
тільки ще оставалось бур’яну насікти для годованців. А вже
з полудня звернуло, і сонце саме припікало.
В цю саму пору о. Гервасій тяг з двора — смутний та
невеселий: борода йому аж кісткою на груди сперлась, так
голову повісив; руки за спину заложив і волік патерицею
за собою — не підпирався. Тепер в тій стороні причет в
підрясниках ходить і з бородами, то панотці мусять ходить
в рясі; а давнішими часами причет був стрижений та голе-
ний, і зодягались, хто як міг; хто в сіртуку ходив, хто в
свитині, а хто й добрий мав жупан або бекешу; то панотці
ходили без ряс: і по підряснику знати було, хто йде.
І о. Гервасій, хоч без ряси йшов, та всі його пізнавали, хоч
би й чужесторонні: борода, коси та доземна одежина вже
свідчили, що не проста людина йде, а батюшка. І хто їде,
кожен шапку зніме, «помай-бі» скаже; хто йде, під благо-
словенство підійде. О. Гервасій кожному, було, привітне
слово скаже, нікого мовчки не пройде; а на цей раз і землі
під собою не бачив, не то на подорожніх ще придивлявся б.
То всі зараз і пізнали, що немала туга в його душу заві-
тала. «Бач,— кажуть,— чогось зажурились наші батюшка.
Я підійшов поблагословитись. «Га?» — кажуть.— А я:
«Благословіть,— кажу,— отче чесний!» — «Боже! благо-
слови!»— І більше ні слова. Адже цього не бувало?»
— Таже ніт.
— Мабуть, велика туга!
— І я скажу.
Справді, на душі в о. Гервасія, як в казані, клекотіло;
думка думку випереджала, а більш того, що жодної не було,
тільки за серце стиснуло. Так притяг він аж додому. Текля
бігала по подвір’ї, вгледіла і покачалась до його, кричачи:
«Татко! тат-ко!» Погладив її панотець по голівці, та,
мабуть, не по-батьківськи, бо хоч мале було, а зараз спі-
знало, що він невеселий, і стало, приставило палець до
губи, наче думае-роздумуе; як зразу і кинулось по подвір’ї:
метелик надлетів. Тим часом о. Гервасій вже й поріг пере-
ступив. В сінях Мася заходилась коло бур’яну. Зглянув він
на дочку, зітхнув і питає:
— А мати в полі?
— В пблі,— відказала вона.— Може, будете що їсти?
Єсть плечінди *.
— Ет! — озвавсь о. Гервасій,— дай мені чистий покій! —
махнув рукою і пішов у покої.
Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гукаї
— Масю! Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона; обтріпалась І побігла
до хати.
Тато сидів коло вікна на тапчані **, тільки в шматті,
розхристаний, аж грудину видно, і краплями піт тече по
виду.
— Возьми, дочко, подушку та поськай мене,— заговорив.
— Нема часу, татку, я кропиву січу,— відказала дочка.
— Ти б не бралась не за своє діло,— заговорив він наче
не своїми губами,— хіба ти мужичка, чи що, щоб коло
свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці
мені не вганяй! Ти...— та й не докінчив: чудно йому стало,
що Мася дивилась на його на все око і начеб аж плечима
здвигнула, що ніколи цього не було, а тепер балака, наче
не до ладу,— наче не те з губи вирвалось, що хотів сказати.
— Чого-сь так очі вивалила? — гукнув тато.— Бери
подушку та ськай!
Пішла Мася в валькир, як там кажуть, винесла подушку,
гребінець; сама тільки в цицовій спідниці та в сорочці, і ра-
зок перл на шиї.
* Такі пироги. Бувають з сиром, з кабаком, а як весною,— то
з луком (дикий часник) і тоді звуться мандзарі.
** Софа.
— Чого ходиш, як циганка? чому не приберешся? —
почав панотець, поклавши голову на подушку.
— Хіба хто прийде? — заговорила Мася, перебираючи
йому в голові, а за пальцями аж волосся крячиться.
— Дурна ти! — озвавсь панотець.— А руки які! як у
мужички, — додав далі, поклавши голову на подушку, і
каже: — Гляди ж, щоб ходила мені вдягнена, і рук пильнуй,
щоб білі мені були! Я останню хвостину збуду, аби й ти на
людських дітей походила. Ох! — застогнав.
Не відповівши, Мася почала ськати і думала собі,
ськаючи: «Що це сталось таткові? чи не слабі вони?» Та
старий нагадав біле личко та вбрання, то піддав дівчині
матеріалу і на скільки суток думати. От і пішла вона
роздумувать, як-то ходитиме чепурно-чепурно! А кругом
робота аж горить, бо вона має час доглянути. Орисі тоді їй
не треба — все наймичка поробить. Прийде мати з поля,
всюди справно: понагодовано, понаповано, начиння пере-
мите, і миски в миснику, ложки в горшку за комином,
горшки на полиці, а що не змістилось — на тину по кілках
проти сонця висе. Подивилась мати: «Гарно, доню,—
каже,— будеш попадею». І в перший ярмарок набрала їй у
найбагатшого крамаря найкращого краму. «На, доню,—
каже,— ти заробила».
От настане маковея 8. Вона вбереться і піде до церкви,
як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки свя-
тити — біла-біла! І лице біле, і руки білі! Всі дивитимуться
і не надивляться на її вроду: «Яка ж наша попівна
хороша!;» — скажуть. А дівчата аж уздихатимуть, що самі
не такі. За цим в дівочу голову почали й старости навер-
татись,— і двері від них не зачиняються; та все богослови!
та все багаті, та хороші! А вона перебирає: той поганий —
рудий, той погано зветься — який-небудь Чупрійдас, або
Череванський, або Тиририри! той загострений, як швайка;
той круглий, як качан. Аж тоді віддалася, як знайшовся
такий гарний, такий гарний, як вона буде,— аж Росолин-
щанки пальчики облизуватимуть. І то не за богослова
вийшла, а за академисту, що зразу протопопом буде, а вона
протопопшею. А хоч би й за богослова,— думає собі,— то
що? Він гарний, гарний та багатий такий! Як їхав, то коні
аж землю рвуть копитами, а від коліс аж земля гуде!
Так думаючи та передумуючи, і ськать не ськала, а
тільки перебирала пальцями — та дарма: панотець давно
пух і хріп, аж вікна дренчали. Як от забаглось дівчині
подивитись на свою вроду: чи справді вона така хороша,
як думалось нишком, що аж всі зглядалися,— чи є хоч
крихітка тієї краси, що придумала собі. Тихесенько підняла
подушку, щоб батька не збудити, встала і глянула в
дзеркало, і побачила, що собою була чорнобрива, повно-
вида, коса густа, світліша від брови, губи складні, живо-
червоні, і лиця аж горять. «Нічого,— думає собі дівчина,—
я таки непогана, тільки загоріла-загоріла!» І притьмом
побігла до скрині: прийшло їй в голову подивитись на себе
ще в убранні, Недовго треба було чепуритись, бо не знала
ні тих мод, нічого. Надягла нову спідницю та хусткою
застелилась і стала перед дзеркалом, подивилась.
— Постій,— каже,— ще причешусь.
Дістала самоділкової помади з-за шафи, розчесалась і
заплелась в кулку (туагкосг *) та й знов до дзеркала:
взялась в боки, постояла, обернулась, подивилась та й
назад обернулась і стала ощупуватись, та аж сплюнула:
«Чого я,— каже,— така молоденька! Та й рум’янцю мало?»
І ну щипать лиця. Нащипала донехочу і сіла, моститься: як
то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще
було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повисту-
пала.
Якби за годинку перед цим Мася побачила, що хто робе
такі штуки, сама посміялася б; а тепер ось як! Нагадав,
кажуть, козі смерть... Лиця горять, зате гарно їй здається,
зате хороше! Щоб панотець не кашлянув, обертаючись на
другий бік, бо один вже зболів, то Мася ще сиділа б та
пийіалась; а так опам’яталась і втекла в сіни. Соромно
небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знічев’я глянула
на руки.
•— А руки, руки! — каже.— Шорсткі та чорні! І
здумала полоскаться: «Возьму,— дума,— висівок та витру
добре,— так витру, щоб аж злізла ця товста шкура. Тоді
білі будуть і хороші. Фе! які тепер погані! наче в молот-
ника!» Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати;
та йдучи спіткнулась на корито і аж в долоні плеснула:
«Лишенько моє? — каже.— А кабани, певно, аж ревуть в
сажі!» Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось і те
бажання білих рук! Січе дівчина, а коси розмотались і
мушки ** лізуть в очі; поправила і знов січе, а волосся знов
розкудовчилось... «А бодай того панування ніхто не знав! —
каже.— Доїли ж ви мені до живих печінок! — цебто на коси
сварилась.— Не буду більше так заплітаться: хай йому
цур! і все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся».
Надвечір прийшла мати з поля і не нахвалиться — сама
трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.
* Коса (польськ.). — Ред.
** Начоси.
Почув панотець голос жінки, прокинувся, позіхнув:
«Ам-ам!»— та й сів: поводив очима, чи нема води рот
виполоскати, і гукнув:
— Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона.
— Води мені дай!
Як вродилась дівчина з кухлем в руках. Став панотець
пити, а Мася й каже:
— Вам треба було мамуні? Вже прийшли.
Набравши води повен рот, панотець не міг поспитать
словом і тільки міною показав, що питається, і загув крізь
ніс. Далі встав на ноги, розхристаний, нечесаний, тільки в
шматті, й пішов надвір. Мася пішла в пекарню. На порозі
зострів він паніматку, що горщик несла.
— Гм! гм! — загув, показуючи рукою, що ніби зійди
набік. Посторонилась паніматка, а він чвиркнув водою через
поріг, застогнав і питає:
— Чи не маєш, серце, що смачненького з’їсти?
— Та чого ж тобі?
— Так чого смачненького, — відказав, чухаючись одною
рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину пан-
отець затирав сметану з свіжим сиром, випивши чарку
оковитої. Таки добре підопхавши кишку, він згадав і пані-
матку, та й гука:
— Попаде, попаде!
— Та чого там? — озвалась вона.
— Іди, серце, їсти!
— їж, їж! — каже попадя. На тім і скінчилось.
Вклав панотець півбуханця хліба та мисчину сметани з
сиром; надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам
долизувати в посудині.
Вже паніматка і з робітником вправилась, і все, а пан-
отця ще не було зо двора.
Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи,— хоч
які то вони на Поділлі: ні нашим, ні вашим, — не цураються
своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто
другий. Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька
сторона —то Польща, і так діла повели, що лядщина там
зовсім взяла верх. Якби в нас наука друга! — а так і не
диво, бо сліпому що? — скачи, бо рів! Він і скочить, та в
дуб головою... Хіба старі панотці свого не цураються, та й
на них добрі сильця понаставляли, ще не так на самих, як
на їх дітей.
О. Гервасій вчивсь по псалтирі і вийшов панотцем
простим, людяним, почувався українцем і держався старо-
світчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський,
загн}'здавши його, і сам того не тямлячи, почав огульну
роботу: то на це, то на те подивляться в розмові; то на світ,
то на світові потреби цьогочасні, і більше, й більше; звели
й на дітей.
— А що, к8І$2е *,— почав пай,— чи ви учите своїх
дочок? Я не знаю.
— Аякже! вчу: старша вже по книжці молиться, корови
доїть, а їсти як зваре, то не від’їсишся!..
— Ха-ха-ха! — почав пан.— То панна Маг]а корови
доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука? Та це
тільки мужичкам пристало; а ваша дочка — панянка, —
як-таки можна!
Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів небо-
рак і каже:
— А доїть моя дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти
варить. Ге!—додав: — Ви не знаєте, мосціпане, що моя
дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде спра-
виться. Як стане роя збирати, то наче зуби з’їла в пасіці...
Добра дитина!..
— Ха-ха-ха! — ізнов засміявсь пан,— рої збирає!., хіба
в вас пасічника нема?
— Та нема ж!
— Чому ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб про-
сить,— говоре панотець і, як заєць між хортами, так позирає
на субесідників, немов питає очима: «Хіба це що?..», немов
каже: «Така й моя мати була, така й теща, така й жінка,
така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого
ж тут?» А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує.
О. Гервасій нічого так не боявся, як божої кари за недолю
дітей, і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все
відкладав та й відкладав.
— Я думаю,— почав далі пан,— що ваша дочка й по-
польськи не вміє?
— Та ні ж,— каже панотець.
— Це мені не диво,— заговорив пан,— ви ніде не бу-
ваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші; то
й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ
настав: тепер, як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг,
ні в гості. Ось подивіться! — І почав вилічувати попа за
попом, що дітей повіддавали в науку до ляшок та до ляхів
і дома балакають все лише по-ляськи.— То чого ж ви
ждете? — додав.— Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в
дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?
* Панотче (польськ.).— Ред.
Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук
муху.
— Спасибі вам,— заговорив він, а сам як не плаче,—
спасибі вам за добре слово! — і поклонився.— Дасть бог
бсінь, безпремінно відвезу вже Масю, а ті ще підождуть.
— Здайтесь, кзі0е, на мене. Я вас люблю, шаную; то
з хіттю возьмусь відшукать добру учительку. Для ваших
дітей і я не менше за вас щастя бажаю. Ага! може, ви
чували про паню Печержинську? — заговорив далі, мовби
здогадавшись.
— Що в Тернівці?
— Еге ж.
— Та чув, тільки...
— Дотепна учителька,— перебив пан,— вмілая, і особа
гасла *. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме,
бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці,— сказано,
дотепна учителька! А я, кзі^гипіп **, там сам буду на
спаса 9 на ярмарку (на спаса в Тернівці роковий ярмарок
стає) і переговорю, щоб недорого з вас взяла.
І знов подякував панотець за доброчинність і пішов до-
дому, твердо вірячи, що всі предки його були хамство, дурні;
не знали добра і не варті доброго слова,— що попівна,
як не вміє по-ляськи, то не варт і того, щоб на ню сонце
світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотир-
надцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи;
і молився: «Господи! прости моєму невідінію!» Отож і су-
мував так, додому йдучи, а на вечір ізнов потяг до двору
на пораду.
Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з
двору — чи смутний, чи веселий; а за ним два дворякй
йшло: один ніс кошик з гоірками, диню і кавун, а другий —
пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був
квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому,
де є, а де нема лісничого, то лісному отаману. В квитку
пишеться, скільки хур дозволено вивезти 10, і кожна на-
значена оником — «о»: скільки хур вивіз, стільки онів про-
коле отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам
друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до
лісу — великий подарок для попа, де все під панами, що як
не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Герва-
сій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки
треба дати козакам, щоб вивезти лісу на клуню. Ще тепер,
* Достойна, поважна (польськ.).— Ред.
** Панотченьку (польськ.).— Ред.
від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади,
а тоді все своє, — а де його взяти?
Дав панотець по чарці горілки дворякам і відправив, та
іі став гукати:
— Діти! попаде!., новина! а йдіть-но сюди!
>— Яка там новина? — озвалась попадя.— Діти вже
сплять.
— Кавун, диня, гоірки! — почав панотець.
— Дайте мені кавуна, дині, гоірків! — почала Текля,
проминувшись.
Нехай уже взавтра! — озвалась паніматка.
— Взавтра! — сказала Текля і знов заснула.
II
Все йшло як треба? по косовиці жнива наставали, як і
щороку. Хазяї не нарадуються, що бог благословив їх
прццю; та що ця радість, порівнявши до того, як радуються
духовні школярі перед цим часом! У них аж приповість
склалась: «Настане май, в опуки (м’яч) грай; настане юнь,
на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль та додому
сусуль!» Та як їм і не радуваться? Завезуть дитину хоч не
в далекий край, а все в чужу сторону, і покинуть на божу
волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, в’яне дитина,
всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна
пора, той розпуск,— так що рай! тут рай! чистий рай,
правдивий; само царство небесне не дасть такого блажен-
ства! А ще для дитяти, що зроду не бувало дальше свого
сінокосу або хутора, як ще єсть.
Скакав Антосьо на Кирика й Улити, та як іще скакав!
І другі скакали, йдучи з класу після публічного екзамену.
— Чуєш, Робусинський!
— Га? — озвавсь той.
— А підеш проти підводи?.
— А ти?
— Як ти підеш, то й я.
— А я піду, як і ти підеш.
— Добре!
— То приходь же!
Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один
від другого на сажень десять. І пустились бігти в долину,
лиш поли мають та чоботи лопотять. І вся школа бігла. Не
один і книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її
миші їдять!
Це діялос^ у Крутих. Круті—місто на Поділлі в Бал-
тянськім повіті; стоїть воно на двох горах і має дві церкви.
Лівобіцька і правобіцька Україна — то все один край, одні
люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра,
жодної тями не має про цьогобіцьку Україну; хто не був
по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста!
Лівобіцькі міста для правобічан здаються селами, не біль-
ше, бо тамтешні ось які — подивимось на Круті.
Круті мають в собі дві парафії — міську і другу, де
нема жодного жида. Як їхать від Кодими *, то в’їжджаєш в
міську парафію. Довгенько треба сотатись проміж хати й
хатки, нім доберешся до «міста». «Місто» — то саме чоло
містечка; по самій середині чотиригранястий пляц, де ярма-
рок стає, кожна сторона цього пляцу впирається в ряд
самих луччих домів — все жидівських. Нема в цих рядах
жодної хрещеної душі, хіба жидівська наймичка або хто
ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дво-
рів там і зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір,
а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів
там зветься перія,— це поздовжня перія, то поперечна. Це
саме чоло міста: тут найбагатші купці, тут крамниці і все...
Серед пляцу колода стоїть. За главними періями, чим далі
від міста — дімки все дрібніші, жиди все бідніші, все
більше неохайності.
Як іти та іти, то кинеться в очі, що вийдеш на пусте
місто, де ні однісінької хати; а там ізнов починаються
забудинки, і всі на другий штиль: де двірок стоїть, де просто
як сільська хата.
Це вже пішли хрещені люди. Так всюди; і ніде нема
того, як в правобіцькій Україні, що живуть мішма,— що й
не пізнаєш, де жидівська хата, а де не жидівська. За містом
де-небудь особний пляц, де також стають ярмаркові — уже
з кіньми та з товаром. Цей пляц зветься торговиця і
ділиться на кінську торговицю і на волову торговицю. Кому
що завгодно купити, так і знає, куди вдаритись, де чогр
шукати. То таке місто Круті. Поза містом' живуть хрещені
люди,— і місто наче в загорожі. На захід сонця поза місто
йде поперечний яр; і яром вода слезить. Цей яр сходиться з
поздовжнім, що ділить Круті на дві половини — міську і не-
міську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуть: ця мага-
ла, та магала— нібито: ця сторона, та сторона — де хто
живе, ту сторону і зве: ця магала.
Класи біля міста стоять на косогорі,— як вийти за ворота
від класів, то на ту магалу повертають в ліву руку і в до-
лину. Сюди-но і бігла школа ото, мовляв я.
Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелік
* Місто на Шпаковім тракту і на річці Кодимі.
і не жалував грошей. І в хорошім місці поставив: обібрав
круту гору, що до Балти по їй дорога лежить; вирізали
пляц на цвинтар і вигнали храм божий на диво дивнеє на
ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замість притво-
рів — піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже
повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка ка-
мінням виложена, плитами — і до даху так високо від зем-
лі, що торкни чоботом, то так і піде якийсь голос — не лу-
на, а задзвенить — тр-р-р! З трьох сторон такі піддашки.
На кожнім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах
червоний. Посередині, де вони сходяться хрестом, баня ви-
ведена зкругла-гранчаста, одна гранка більша, а друга
менша, і на кожній більшій гранці вікно, а на меншій — за-
мість вікна маняк з чорного мармуру, кажуть, проміж вік-
нами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня ви-
ведена; та ще не остання: на великій бані шия — тож
з вікнами — вже з білої бляхи — маняки, і тож з стовпами,
на шиї — голова, там маленький перехват, і зверху яблуко,
а на ньому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, і як
сонечко сяє, то він так і миготить, наче сріблом сипле. Гран-
ки тепер помальовані що в сіре, що в зелене,— хоч по-ки-
тайськи, проте якось до смаку; а тоді були тільки в сіре
помальовані. Любо оком глянуть на цю церкву! Здалеки
здається, що вона на воздусі стоїть — так вище хатів; і бу-
дівля якесь легесеньке. Незважаючи на те, що церква чи-
мала махиня, а здається легка така, аж вгору зноситься,
мовби летіти хоче і тільки жде, нім помоляться добрі лю-
ди, а там і вознесеться. І всередині церква хороша, багата;
і мальовання дороге — святі наче живі стоять, а над голо-
вою, над крислатим ліхтарем, дух святий — і не так що, як
проміння там-то вдатне змальовано! От як після дощу, ко-
ли хмара за гору засувається і сонечко от-от має вигріти,
то по небі якраз таким промінням стріля, як тут круг духа
Святого намальовано.
А золота в церкві аж капає. Може, тепер і не так: я ще
ьщлюком сюди заглядав!.. Минулося. А дивлячись на те зо-
лото, я думав молодим розумом: як це золото наче тече, ка-
пає, так капав кровавий [піт] з тих людей, що на його пан-
щину робили!.. І дякував богові, що людські кроваві хоч на
його хвалу пішли, а не жидам-рандарям на цйцили.
Дзвіниця коло тієї ж церкви ще дивніша: стоїть підму-
рок вище коліна, зкругла-гранчастий; на підмурку по
краях — саме де гранки сходяться, пообабіч помуровані
стовпи — всіх шість пар, здається, вишиною сажень в три;
на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок;
на піддашку забудівля з дірами замість вікон. Тут дзвони
висять. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайка,
яблуко і на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, і хрест
на ній наче пишається; наче йому величніше стояти на та’
кім пишнім забудівлі.
В цій церкві колись-то був за дяка Волоський, любив
бога хвалити, та любив і в горло лити. Так і вмер налига-
ний, Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала.
Мала вона хату під горою, під которою й церква стояла.
Тут-то жив наш Антосьо Любораченко,— а просто писався
Люборацький Антоній,
Подивимось на ту хатину, де він бідував.
Наче навмисне проти такої махині, як церква, ступнів
тридцять в долину — наче купа гною. Мабуть, не одну обо-
ру вичистили, подумаєш, глянувши з гори. Та нащо це орин-
ням * його обклали? Аж дивишся — і курить, і комин **
стирчить. Ге! так це хата! Так і єсть! — хата; коли хатою
можна звати бурдій ***, що тільки дах над землею; на-
віть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як знадвору, так
і всередині хата була однаковісінька: так нечепурно, не-
охайно.
Та не церемоньтесь, панове! Зайдімо в бурдій; подиви-
мось, як воно тут в школярській стації. Тільки згинайтесь,
бо будував цю хату низького зросту чоловік, і двері міряв
по собі, то рби-сьмо гудза не набили. От заскрипіли полама-
ні двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який,— то
сіни. Ступнів на два від сінешнього порога — ні, не так!
Бачите — наче лежанка стоїть? А серед єї вмурований ка-
зан— бачите? і челюсті бачите, що наче в лежанці топи-
ться? Коли це бачите, то гляньте ж ще вгору. Бачите, що
ця — наче лежанка — вимурована під комином? Оце — ко-
туна, щоб есте знали! Наохрест коло казана — діри, щоб
дим проходив та полум’я, як топиться. В тім казані, якби
іто добрім хазяйстві, гріли б окропи, як шмаття золять, а
тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісінь-
кої котуни, з глухого боку, двері до хати, нема ні клямки,
ні кілка, а тільки ремінець висе. Тягнімо ж за той ремінець,
чи не відчиняться, бо ні за що взяться. Ай-ай-а! що це за
диво? Щось довге, наче шура — та таке довге, що з сіней і
кінця не видно. Може, подумаєте, що в нас очі погані? Ніт!
очі в нас куди добрі, та ми стоїмо в сінях і голова наша
над дверми, то й бачимо тільки до півхати згори та вниз'
клином.
* Така загорожа.
** Димар.
*** Землянка.
Нічого робить! треба зігнуться, коли хочете ввійти в ха-
ту. Ступнів зо три від порога стовп стоїть — сволок підпи-
рає; коло самісінького порога — мисник, а по другий бік —
піч. Ходім далі. Як минемо стовп, то наче в лазареті, кру-
гом стоять кроваті — аж шість. Все поперевертано, попере-
кидано, книжок купами по всій хаті, а з них коли одна зна-
йдеться з палітурками, то ще хвалити бога. На столі лепу,
хоч ріпу сій. Долівка вимазана жовтою глиною, а стіни бі-
лою, і підведено чорним. На глухій стіні килим висе, і на
килимі колодка з-на п’ядь довжини, і на ній написаної
«?4оіа». Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи — хто
«мужичить». її доти треба носить, доки не спіймеш другого
в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують
в журнал і за кару назначають вивчити скількадесять ла-
тинських слів підряд — до трьох раз, а там уже б’ють. Від
ноти висе мотузок, як нашильник. Тут під стіною і кровать
старшого. На дверях написано по первій значці кожного
дня в неділі по ряду: Н, П, В, С, Ч, П, С; і над кожною
написано число дня — останнє число п’ятнадцяте липця.
Ці значки, опріч того, ще й так толкують: (Н) не пий,
(П) попе, (В) вина, (С) сиди (Ч) читай (Щ письмо (С)
святе.
В хаті — ні духу живого: хазяйка пішла до смотрителя
просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй
заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт> на-
че лошата біжать, далі крик, сміх, зойк. Це дітвора йде.
Всамперед ввійшов у хату Лірборацький, лап за шапку
жменею і жбурнув на кровать, та й тиць на стіл. Вбігає
другий. Цей поскакав по кроватях. За ним третій, четвер-
тий — одинадцятий, дванадцятий. І закипіло, як в казані.
Старшого не було — тринадцятого. Де ж вони сплять? —
подумаєте. А на тих шести кроватях — по два абб й по три
вкупі, тільки старший сам. Щоб не було тісно, тр вони го-
ловами лягають одні до образів, а другі до поррга і вночі
один другому очі підбивають. Це невдивовижу. ї стає розу-
му в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало б
його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не
проб’єш: не своя воля тут грає, а смотрительська. Як Лю-
борацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару ка-
лачів хліба,— а в тій стороні калачі печуть, що в решето
не зміститься — здорові, — пляшку вина взяла і три кар-
бованці грішми, та й повела сина «являтись». Ідучи попе*
ред класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди!
червону, дукачів та намиста на їй, аж шию гне.
— А що ви, їмосць, сина привезли? — питає вона.
— Еге ж! оце веду являтись. Чи смотритель дома?
— Дома, та сердитий.
— Боже, твоя воля! А дуже сердитий? — пита пані-
матка.
— Як вогонь,— озвалась молодиця.
— Господи-господи! Таже не з’їсть.
— А стацію вже маєте? — запитала та молодиця.
— Ні, ще.
— До мене, їмосць; в мене людських дітей таки гурто-
чок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Воло-
ської.
— Та коли б мені як до смотрителя перше,— відказала
паніматка.
— Це вже, дасть бог, відбудете як-небудь, — відказала
Волоська і додала: — Приїжджайте, їмосць! Не знайдете
лучче, як у мене. А славний ваш синок. А чи несете що
смотрителю?
— Та що бог дав.
— То не лякайтесь — зм’якне. '
З тим і розійшлися.
«Слава богу,— подумала Люборацька,— що найшлась
така людина! хоч духу піддала». І пішла своєю доро-
гою.
їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже до-
їжджати до жидівських домів, по праву руку стоїть церква
міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим горо-
дом,— двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором
великий пляц, штахетами обгороджений.
Проти воріт навпоперек якийсь забудинок — тож муро-
ваний — немазаний був, то й видно, що з білого каменю.
Не станя, маштарня, дроварня і комора під одним дахом,
а той двірок — класи. Князь дав. Класи стоять по праву
руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі
розбитий дзвінок висе. Все це була новина для Любора-
цької, що тягла через подвір’я перший раз сама не своя,
наче зварена. Та де ж смотритель живе? кого поспитати?
Наче бог послав якогось панотця — тож з сином.
— За мною,— каже,— я вже бував тут.
Знов подякувала Люборацька богу й пішла. Минають
класи, повернули в праву руку за класи, а там іще оберну-
лись в праву руку і стали спускаться ступанкоюначев льох.
Кожен ступень озивався внизу, озивався і в душі нашої пані-
матки:
«Як до його приступити? — питала вона сама себе. І зда-
лась на божу волю; що, дума, робитиме цей панотець, те й
я робитиму. А що вже син того панотця, то йшов білий,
як глина. Не втекло цеє від острого маминого ока: — Бідні
діти,— думає вона,— недарма мої татуньо покійні кажуть
було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а му-
чителі».
Ступанка не довга була, сходців шість, а там вправо
ііце ступанка в сінці — на два сходці. Ступнів зо два зро-
бивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилось,
уздихало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб пере-
лічив. Топтавсь і я тут... Здається, з меншим страхом ста-
вали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа було завмре,
зовеш завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш,
і світа перед собою не бачиш; тільки в вухах шумить та
серце б’ється, як рибка на гачку. Вертаєшся було, то наче
ззаду чорт доганяє,— так помикаєш. Аж тоді трохи відійде
на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого
за тобою.
В цих сінцях панотець вийняв гребінь із кишені, розче-
сався, обітер чоботи полою, розчесав сина і взявсь рукою
за клямку.
— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.
— Пождіть! Чи не забула-м чого,— відказала вона.
І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли як повко-
пувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб
поворухнувся!
— А що? ходімо,— заговорив далі панотець.
— То й ходім,— відказала Люборацька.
Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик,
що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька
те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху
завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чо-
гось страшно, що й не сказати.
Довго стояли родителі, нім вийшов «его вьісокоблагоро-
дие», і кашляли, і відкашлювались,— все коло порога; гомін
чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері
з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голе-
ний; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як в кота, здається,
от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились
панотець і паніматка.
— Здравствуйте! — заговорив він пишно, дивлячись, як
панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино;
далі панотець підійшов до його:
— Моє вам нижайшее почтение! — каже. І взялись за
руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила
і Люборацька.
— Ваш сьін первьій раз? — пита Люборацької смотри-
тель.
— Так єсть, ваше високоблагородіє,— відказала вона.
— А умеет он читать?
— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві чи-
тав,— сама чула-м.
— А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь,— заговорив
смртритель до Антося і взяв книжку з стола.
т~ Вот зто,— каже.
Куди як оторопів Антосьо! «Господи! — в душі молилась
паніматка,— допоможи ж йому!»
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо
вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на мос-
ковське, то й почав: «Блажен муж, ко-то-рий не хо-диш по
пушц...»
— Тово стоило б попушить, кто тебя учил читать! —
гукнув смотритель.—А кто он таков? Кто учил тебя чи-
тать? — запитав далі.
Га? — озвавсь Антосьо.
— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати,— підхопила
мати.— Кажи: татко.
— Татко,— за мамою сказав Антосьо.
т- Мій старий сам його вчив,— додала Люборацька,
—- А сам-то он где учился?
— Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бу-
вав,— так, коло дому навчився.
— Так и видно,— заговорив смотритель,— не так бн
дите читало. Ево бьі стоило попушить, чтобьі не брался, коли
не способен. А где вьі остановились?
Ще ніде,— каже Люборацька.
— Ну, так ступайте к Волоской.
Ввесь оцей час панотець стояв коло порога із
сином.
-в- А вьі где? — пита смотритель.
-«• У Волоской думаю,— озвавсь панотець,— если будет
ваша милость позволить.
— Хорошо! — І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці
й собі пішли.
— Що то за Волоська? спитала Люборацька панотця,
як уже вийшли з того підземелля.
— Та то вдова, дячиха.
— Тут якась вже вербувала мене до себе і сказала, щоб
до Волоської питатись; чи не вона це буде?
"-Та сама,— підхопив попович,— другої Волоської
нема.
— Як там у єї — добре стояти?
— Ні,— каже попович,— я вже рік там, а нічого добро-
го нема.
— Чого ж так смотритель за нею? — пита паніматка.
— Платить,— каже панотець.
— Та ще й доносе,— додав його син,— іноді ще й під-
бреше. То смотритель і любе її.
— Он як!.. А чому ж в другім місці собі стації не
знайти?
— Опісля злитиметься смотритель,— заговорив попо-
вич,— і буде за що чи ні, так і б’є.
— Хай йому цур! — озвалась паніматка.
— І я кажу,— каже панотець.— Лучче нехай вже дитина
так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, а нім
мають ні за що здоровля відняти.
«Добре мої покійні татуньо говорили,— подумала Любо-
рацька,— що то будуть не ученики, а мученики^ не учителі,
а мучителі». Далі заговорила:
— Согрішили ми перед богом, прогнівили його мило-
сердного! Недарма стоїть написано: «Нашлю на вас мучи-
телів, грабителів, розорителів і вкорочу вам, як будете Злі».
Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять,— до-
дала сумно.
— А що не одного таланту позбавлять, то й бог забув,—
додав панотець.
Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони
аж до Волоської; покинули дітей своїх і поїхали, розпивши
могорич. Що-то вже плачу було, як мати виїжджала, а ри-
їжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий».
Антосьо не бував дальш Тернівки — і то з матір’ю; а тепер
остався за дев’ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач,
хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні об’-
їдеш. І мати сплакала, і поїхала, поцілувавши сина в го-
лову.
III
Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих, і
страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом
не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було?
Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір’ї, вве-
ли в хату; а там батько збирався з молитвою йти і вже стояв
зовсім готовий.
— Здоров! здоров,— каже старий, як Антосьо піді-
йшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під
грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові і
каже:
— Змерз, га?
Антосьо нічого не відказав і навіть не подививсь на
батька.
— Та подивись-бо на мене! — каже тато і взяв його
рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась,
а очі в землю дивились або по боках.
— То й не подивишся на батька? — каже панотець.—
Не возьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Возьму
паламарчука.
Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гер-
васій відступився: «Нема часу,— каже,— треба з молитвою
йти,— і до жінки: — Та який мізерний став!»
— Або ж там не вимучать? — озвалась паніматка.—
Недоїсть, недоспить... Недаремне мої татуньо покійні було
кажуть, що то будуть не ученики, а мученики.
Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом
і требником, взяв патерицю і пішов з хати, в сінях гукнув
на міхоношу і потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завва-
жила, що тут і дочки стоять, та й гукнула:
— Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корово, стала? — цеб-
то до Масі.— Гайда мені пшеницю вибирати!
В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як
в Гетьманщині н; ще й не сяке-таке зерно беруть, а виби-
рають щонайкраще. Вже за скільки день сидять над решетом,
в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх
до длубання. Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір
та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й
насковзався. Там все гори.
Всі такі панотці, як о. Гервасій, росли, мовляв, в грома-
ді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до
гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів:
то іграшки спогада, то це, то те. І все давнє відживало і до
громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад
себе,— спогадать свою провесінь? спогадать ту пору, як не
знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок,
що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як
не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями.
Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям
не боронять жить, як самі жили. І о. Гервасій так. Хоч світ
тим часом багато відмінився, на громаду стали позирать
не тим уже оком, а він, було, ще й сам каже Антосьові: «Та
ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!»
А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди
його аж ген-ген.
— Та ти хоч попоїв би,— скаже мати. А Антосьо лизне
що, та й побіг:
— Вже наївся,— каже.
— Хай біжить! — озветься тато.— Назганяється, смач-
ніш пополуднає.
Отак Антосьо жиющі, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі
і па всі штуки мав компанію; та ще що скаже: чи в коней,
чи в баштана, чи в м’яча — як літом,— то хлопці й слуха-
ють; а як зимою, то без його сковзанка не втиралась; і всю-
ди його перед. Ге! блаженство! Не один і носа розклеїть
собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо * Антосьо не
сідав; бо вдалось йому в тямки: раз сів та злетів і розбив
собі чоло над бровою, ще й нахрест. З цього пішло, що в
Крутих його прозвали спочатку хрестоносцем, після христо-
возом, а там віслюком **, що ніби Христа возе.
З того часу, як удруге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не
сідав уже на колесо. Було вийде подивитись, і аж тремтить,
аж йому волосся їжиться; та лучче з другого посміятись,
аніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а ко-
лесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці
і дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять
його, щоб собі сісти і собі злетіти, та й стать крутити, щоб
і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом
сміється. А там один за другим на нартах*** бігають. Вгле-
дів Антосьо — не миле йому й колесо: вже побіг джогана
шукать, і через годину — ого! — аж іскри скачуть, так по-
летів за гуртом і собі на нартах. Ще й джоган в його мере-
жевий. Так день до вечора пролітав; так і ордані діжда-
лись 12. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяй чи
хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьові шажок —
дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже
дзвоне, бо залатаний.
Всього три дні ходив Антосьо по селі і виходив аж три
злотих. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він ко-
жен шажок: де на йому пляма, де карб, а все лічить, все
на купки склада, то в кишеню забере та побрязкує — се-
страм жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і присту-
пила Текля та й скиглить: «Дай мені, дай! дай, Антосю,
дай!» І Орисі аж очиці блищать,— так би й собі попросила;
та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: «Та дай
їй,— каже,— в тебе ж багато».
— Еге! дай!— озветься Антосьо.— А сам з чим останусь?
Вам дай, а я за що собі бублика куплю? А в Крутих не те,
що дома: там і на шматок хліба жаден.
* Мовби сковзанка, мовби іграшка на льоду — зрештою небез-
печна. В Гетьманщині про колесо не чути: нема великих таких вод,
та й лісу бракує на тичку,
** Осел.
*** Мовби московські коньки, тільки з ребер робляться і треба
підганятись закованою палицею, що джоган, або джигун, зветься.
Згадував Антосьо Круті, а мати шматтячко передивля-
лась, сіртучки; швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того
потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили
Антося з дому і остались ждати до нового розпуску — до
великодня.
Та з’їли паску без Антося; бо не було способу через Біг
переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зо-
стався який, то на берег витягли. Так довелось ждать аж
до вакацій.
Як аж розпустили вже й на вакації, прибігли шко-
лярі до стації, мовляв, до Волоської, а її не було дома
і старшого не було. Як от після всіх і старший при-
йшов.
— А де хазяйка? — питає,— чому обідати не дає?
— Десь нема,— відказали.
— Ну, всесожженіє! — гукнув тоді.
Шатнула дітвора по кутках — знайшли журнал, стар-
ший сам ноту взяв і положив на столі. Тим часом і свічку
засвітили, поставили на столі. По всьому один взяв ноту
і повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал
і чита на обгортці: «Журнал для записьівания поведения уче-
ников в квартире Волоской. Поручается квартирному стар-
шему Андрею Заболоцкому»... Та й перевернув обгортку.
Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій за-
писується, «кто куда отлучался и зачем», в третій — «ско-
ро ли возвратился», в четвертій — «кто шумел», сюди впи-
сують і «кто мужичил». П’ята графка зоставляється для
начальника,— над нею надписано: «Отметка г. инспектора».
Все це перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечи-
тали і всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс,
тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіп’яли
журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють
мотузки, а школа співа: «Вічная пам’ять». По всесож-
женії старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту
закинути. Кожен хотів услужить їй — відомстить за
своє.
— На двір шалити! — гукнув старший. Та хто вийшов,
а хто й не послухав: вже було послі екзамену, то всі власті
і обов’язаності ні до чого. Як надійшла й хазяйка.
— Чого б волочитись? — загримів старший.— Тут їсти —
аж кишки болять, а вони пішли!
— Як і не піти? як би-м не пішла, то так би-сьте і
пороз’їжджались; а пішла, то чорта з’їсте — не білет возь-.
мете.
— Не возьму? — заговорив старший гнівно,— та я вам
хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.
— Та я вже бачила таких мудрагелів. От лиш не мов-
чіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не
присядете.
— Ану-ну! чи не розвалю хати.— Більш не було часу
творити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як
загрюкотало попід вікна.
— Підвода до когось! — заговорили всі, і кожен подумав:
Може, до мене».
Як входе чоловік і дає письмо старшому,
— До мене! до мене! — почав старший і, лігши поперек
кроваті — головою до стола, почав зі все! сили грюкотать
в стіну ногами та гукати: «Гвалт, розкіш!»
І обід йому відлетів.
— А гоірків нема? — спитав, переставши грюкать.
— Є! — відказав хурман.
— А ягід?
— Гягоди є.
— Давай сюди. Сюди ягід! гоірків! — гука він і знову
почав вироблять ногами.
— Та що ви робите оце? — заговорила Волоська.
— Молчать, хазяйка! — озвавсь він; а тим часом хурман
вніс мішок з гоірками і горщик з ягідьми. Пішла робота
поза вуха.
Хай же старший молоте, а ми подивимось надвір, чи не
їде друга підвода.
Як то ні? їде до Антося. Не вспів він вийти проти
підводи,, хоч і збирався. Той тільки ходе, до кого довго не
їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі
їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати.
Кожен проїжджачий — все то. підвода, думають вони, зиЬ-
асріа *. І скільки суму, як ніт, та скільки ж радості, як по-
трапить на свою! Всю компанію забере з собою і везе
до міста! Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій під-
воді: посідають всі і везуть тому радість. Подивились би ви,
Яким огнем горять очі того дитяти, що каже комбригові:
5<Тобі підводу привів, сідай! їдь!» І мало не плаче, що в са-
мого нема, цього щастя.
— Люборацький! підвода до тебе! — хтось гукнув.
* 8иЬ — під, адиа — вода, разом підвода — зиЬадиа. Таких
кованих слів чимало, ходе поміж дітворою. А то ще є і цілі вирази —
спадки тих часів, як мусили балакать по-латинськи. Ото як один шко-
ляр ускаржився начальству на свого комбрата 13: е§о зебо собі іп са-
тіпсо (камінчик); іііе прийшов, те трутив, е§о покотився, сарні роз-
валився, а зап^иіз цюр-цюр-цюр. Чи не це навіяло п. Котляревському:
Егіеиз позіег і пр.14
Аж затрясся малюк на що звістку, аж побілів і на хви-
линку наче прикипів до місця, наче його хто оливом прива-
рив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче
його припік ззаду. І дверей не відчиняв, самі наче відчини-
лись — тільки долоні палали, що вгрівся ними з- розмахом,
як летів надвір. Приїхав староста солодьківський — само
собою церковний; другого старости там і не знають, хіба на
сватанні.
Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від
Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити.
Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були
чесні люди. Як вмовились, так і сповнили. А декотрі довго
тупкали, нім прийнялась вона ждати до після жнив, і то
положивши по злотому з карбованця проценту за місяць.
На другий день Антосьо обідав в Боршаді15, а на по-
лудень поспів додому. Дарма праця виписувать те, що дія-
лось в Антосьовім молодім серці, як під’їжджав він до свого
села: от-от! от-от! і дома буде! Одна верства зосталась і
здалась йому милею; і та година, що пропала на переїзд
тієї верстви,— довша була за ввесь рік. Це не то, що зимою:
з-під кожуха й носа не виставити! Це було літечко. І Анто-
сьо на кожну стебелинку придивлявсь, їдучи промеж па-
шень. А пшениця шелестіла, цвіли волошки ї цвірчали ко-
ники в пашні.
Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється.
Місцями й женці біліли, і копи вже стояли, а більш того,
що п’ятки. Ось і знакомі жнуть — сторцюють снопи,— божу
благодать. Де-де на стерні і будяк стояв — сиротою: обжали
сіромаху, зоставсь один і начеб озирався, де ті колоски, що
з ним розмовляли,— начеб сумував за ними,— кивав черво-
ними квітками-головками на всі боки: один я, один зоставсь,
сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина
не зломе, не вкороте віку. По другій горі чорногуз дибав,
коники ловив; а з долини церква виказувалась в садку, як
горіх з гранки, і рябіли хатки. То Солодьки.
‘ Ще від самого рання сестри виглядали Антося і зоддале-
ки його побачили, як сидить, хитається на тій бричці, що
стояла під коморою, що невидимкою її прозвали і здорово
вміла торохтіти. Повибігали назустріч, повилазили на брич-
ку,— такі раді!.. Звичайно — діти: ще нічого не вміли, тільки
любити, ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра
брата; а всі разом — отця-неньку... Щастя-щастя! Та що не
минає?.. А вік — як маків цвіт.
Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.
— Єсть,— кажуть,— вже й курінь постановили, і діда
найняли. І кавуни є, і дині — вже як голова завбільшки.
Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав
про його, тоді вже про батька:
— Чи татко дома?
— Дома,— кажуть,— а мамуня в пасіці.
За цим словом треба було злазити, бо вже стали перед
порогом. Не ївши, ні пивши, кинувсь Антосьо на баштан,
і Орися з ним пішла; пішла б і Мася, та нікого було дома
зоставити.
О. Гервасій спав і не чув, що Антосьо приїхав, і там-то
здивувався, як він прийшов з матір’ю додому.
— А де ти взявся? — каже.
Антосьо нічого не відказав, тільки осміхнувся і став,
нагнувсь; не дививсь на батька.
— Та подивись-бо на мене,— каже тато. І взяв його під
бороду та й підняв голову, як і на рІздво. Як і тоді, голова
подалась, а очі все в землю дивились: не смів поглянуть на
батька! Скоро привчили!
— Та який же ти мізерний став,— каже тато,— ще гірше,
як на різдво.
— Хіба там мало біди, зазнає, — озвалась мати, — не-
доїсть, недоп’є, недоспить — то й марніє. Якби дома, то
побігав би, а там нидіє, як на прив’язі.
Сестри мовчки поглядали.
— А як-то ти вчився? — поспитав тато.— Чи перевели?
Заблищали очі в Антося, що можна похвалитись.
— Ще й похвальний лист дали,— каже.
— Ану, покажи,— каже тато.
Антосьо пішов, розв’язав, що треба було, і показав
той лист.
Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.
— Добре, сину, добре,— каже тато. І віддав лист.— Схо-
вай,— каже,— треба буде під скло вправити.
— Бачите,— заговорила мати дочкам,— бачте! Антосьо
похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвале.
Гайда мені до роботи!
Поспускали носи дівчата і пішли; за ними і Антосьо
потяг.
— Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.
— Я? — каже Антосьо.— Я не мізерний.
— Де тобі ні! аж очі позападали!
— То так тобі здається, а я. зовсім не мізерний.
— А чи добре тебе годували?
— Де вже добре. Дасть червоного борщу та -пастрамй*,
і хоч їж, хоч дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.
* Таке просільне м'ясо — овечина.
— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво
був.
— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.
— А то правда, що ви там недоспите нічого?
— Це то правда, що спать не дають.
— А як же вони не дають?
— Хіба я не розказував вам, як був дома на різдво?
Аби задрімав, то так і дасть в «кушку» або «пинфу» пус-
тять...
— Що це воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу.
— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.
— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.
— Не скажу!
— Скажи, скажи-и-и!..	<
Засміявсь Антосьо і каже:
— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики
ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два
кінці, вигне та підведе до самої кушки і пусте; то так вчисте,
аж сльози покотяться.
— До якої то кушки підведе? — питає Мася,
— З тобою балакати!., до носа!
— А ніс хіба кушка?
— У нас кушкою звуть,— каже Антосьо.
— А пинфа що то таке? — ізнов поспитала Мася.
— Пинфа? пинфа от що: візьме паперу та бавовни
і скрутить папір в дудочку; і в один кінець, в тонший, завине
ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запале-
ним кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так с§пне!
диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожу-
хом накриють, як на кроваті спиш.
— Та нащо ж це? — питають сестри.
— Щоб не спав.
— А воно ж не душе?
— Де то вже ні? так закашляєшся, що ну! бухикаєш
та й бухикаєш. І сльози котяться, наче били.
— Хто ж це виробля?
— Хіба я вже не казав вам? Старший.
— А якби йому так?
— Йому? ніхто не має права!..
— І б’ють вас добре?
— Ет! з вами не переговориш,— немовби з гнівом від-
казав Антосьо і почав чогось шукати.
— Чого ти шукаєш? — питали сестри.
— Ножа; піду вудлище вирубаю.
— Скажи, чи добре б’ють, то скажу, де ножі,— каже
Мася,— та ще в нас є такий гострий, що ну!
'— Гляди ж! щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже ні-
коли нічого не скажу, хоч проси і розсядься.
І розказав, як там катують. Мася аж перехрестилась,
Орися й собі, і Текля за ними.
— То за що ж це? — питають.
— З ласки та на втіху: от або замужичить, абощо.
— Як то — замужичить?
— Давай ножа!
— Та скажи перше!
— Давай ножа! давай, тобі кажу!
— Скажи, то дам.
— Давай, бо буду бити!
— Скажи, то дам.
— Е! — почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулака-
ми,— давай, бо так і вчистю.
Мася тільки осміхалась.
Не даси? давай!
Мася все сміялась.
Тож на тобі! — сказав Антосьо і з цим словом такого
стусана дав, що та так і облилась сльозами. Орися й крик-
нула;
— Чого ти б’єшся, Антосю!
т- Вже почали? — гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так
і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо
справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав,
Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили, як він
вертався з поля з матір’ю.
— Антосьо їде! — стали кричать. І вискоком за брич-
кою — та не пішки, а все верхами на хворостині — та ще й
загнуздавши її, бо коні все цугові *, щоб не здуріла, не по-
била. А нащо ж так батюгою підтина? — Е! — не знаєте ви!
Щоб лучче басувала.— Аж кбпіт збили дорогою. Антосьо
мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що,
мабуть, і під самим гетьманом луччого коня не бувало.
Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?
Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у по-
двір’я, хлопці гукали:
— А чи вийдеш?
— Побачу,— відказав той, і серце йому задріботіло
в грудях, як тільки в такім віку й може.
— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного,
як Антосьо пішов до хати.
— Може, вийде, а може, й ніт.
* Цуговими називають подоляни тих коней, що годяться в коляску.
— Пождім його! та тим часом і коні попасемо.
— Ну, добре,— заговорили і поставили свої коні в ряд,
повстромлявши голови їх в пліт. Другий споришу нарвав,
посипав перед конякою: «їж,— каже,— насилайся... Ге! Чо-
гось не їсть! мабуть, дорогу чує».
Поки отак коні стояли на попасі, верхівці крізь тин по-
зирали, чи не йде отаман. А він із сестрами справлявся. Хто
дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді
він.
— Сюди! сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.
— Ґе! — каже,— а в мене й нема коня!
Переглянулись лицарі і мовчать.
— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.
— Нумо й в коней! — Зараз поздіймали вуздечки, зв’я-
зали віжки, стали впротяж, і закурилось. Антосьо ззаду
лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.
IV
Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо
і в м’яча не награвся, і в коней не набігався, хоч бігав що-
неділі, щосвята, а в м’яча грав щодня, як проти ватаги ви-
йдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга і тне
свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що
сидить під тином, і почне: «Ватага йде, молока несе, а що
в цицьці — то мені...»
— Коли б хто мав силу Навіна 16, так би й гукнув: «Стій,
сонце! ми ще не награлись!» Та ба! пора вівці вилучати. Та
ще як трапиться, що ягнята злучаться або телята! І без того
крику, аж в небі чути, а так і бог забув.
Е! не хотілось АнтосьовІ удруге до Крутих! Тут воля на
все, і всього доволі, а там!.. І плакали, і молились, та таки
попрощались. Поїхав Антосьо — та не сам, не з батьком.,
це з матір’ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв.
І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала
часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.
Пан Росолинський здержав слово: був на спаса в Тер-
нівці, бачивсь з Печержинською і привіз панотцеві звістку,
що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива,
то Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш що
дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж
під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то
на все було часу.
Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку,
а ще до ляхівки: «Нащо, — каже, — їй та наука? Ще й віри
відцурається». І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду
сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти, а хотілось,
щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи
навчиться, чи ні — аби в учительки була та по-ляськи цвень-
кала, бо з хамською, хлопською мовою, мовляв Росолин-
ський, тепер уже нікуди соватись. Такий, значить, світ на-
став.
— Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився,
або скоро народиться,— заговорила паніматка.— Де таки
видано, щоб дівчат учили, як хлопців?.. Ні вже! вже остан-
ні часи зближаються!
— Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! —
сказав панотець.
— Говори! дурна! — озвалась паніматка.— Вже ти не
розумніший за мого покійного татуня, а вони було все роз-
казують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний
суд. І як згляну на світ, то якурат так і єсть, як було покійні
розказують...
— Дурна ти, і твій татуньо дурень був.
— Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай
і дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.
О. Гервасій засміявся.
— Ти смієшся? Ану ж скажи, кому в пеклі буде най-
гірше?
— Тому, хто найбільше нагрішить.
— А хто ж найбільше нагрішить?
— От тобі й раз!.. А почім мені знати?
— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп най-
більше нагрішить!.. А которий так не служе, не щиро пра-
ве, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса,
та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик...
Он то як!..
— Ану ще що?..
— Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати;
а я неписьменна; куди мені попа вчити? — Цебто хтіла по-
хвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за
тебе.— Е, якби-то мої татуньо встали! — додала, киваючи
головою.
— То що б? то що б? — забалакав панотець.
— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було
розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче
їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миря-
ни; а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було,
що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скна-
рами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засу-
вати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні
розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не баче! Жени-
тимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до остан-
ньої години; нікому і в голову не прийде, що ангел іде і пе-
чаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не мати-
муть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет
бдяща,— закінчила паніматка і зложила руки до бога.
Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:
— Та й Мартин Задека пише багато 17. Він каже, що
Москва взойдеть на височайший градус; що духовноє вла-
деніе прийдеть во ізможденіє і закони ослабіють. Воно б,
бачся, й так! Та ще жидови чимало на світі зосталось; а
в останні часи вони всі вихрестяться. От що! То я й думаю,
що до того ще далеко.
— Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім,—
заговорила паніматка,— майтесь на осторожності; бо не ві-
сте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський приідеть.
— В який огонь? то в онь же! — поправив панотець,—
нібито в котрий.
— Говори! — озвалась паніматка,— хіба ти розумніший
за мого татуня? А вони покійні було читають: «В огонь же...»
— Та я тобі книжку покажу.
— Якби я вміла прочитати, то що іншого; тоді давай
мені книжку. А тепер нащо вона мені? Та й те сказать, що
теперішні книжки переперчені,— давніх правдивих нема,
попереводили.
— Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до на-
уки не хоч везти.
-— Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж
більше?
— Цього мало по теперішньому світі. От послухала б
єси Росолинського, то не так би заговорила.
— А він хіба з богом говорив?
— Та дурна твоя голова жіноча,— сказав панотець,—
хіба як з богом не говорив, то вже й віри йому не йняти?
— А чого ж ти віриш в його, як турчин в місяць? Хіба
він знає, куди до раю навпростець?
— Ет! кому що, а курці просо! — заговорив панотець із
серцем, і аж сплюнув.— Дай-но чого перекусити, а то аж
кищки сваряться,— додав далі.
Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості —
сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного віль-
ний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий,— куди!
нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один
бог, далі по другій.
— Що ж,— кажуть,— варт чоловік без пари?
— Та бог в тройці пребуває!
— Та хіба в нас не чотири євангелісти?
— Е! як на руці чотири пальці, то каліка; треба, щоб
п’ять було.
— Шість день бог творив світ.
— А в сьомий почив од всіх діл своїх.
— Та не так-бо,— каже Люборацька,— а ось як: пре-
мудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
— Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу, добре! — заговорив
гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.
Поставили й «сьомий стовп»... А як долічились через два*
надцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та
зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали.
І на день засіріло.
— Пора мені додому,— каже гість.
— Та ще по чарочці,— заговорив о. Гервасій.
— По одній,— додала його паніматка,— щоб, знаєте...
А! — додала,— хай нашим ворогам тяжко! — і, держачи в
руках чарку з «православною», почала приспівувати, а па-
нотці підтягати»
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити.
А ми тут, вони там,
Трясця їх животам...
Та й заговорила, дивлячись на чарку.
•— Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й ке-
лішки; всюди їздила, то піди ще й пішки.
І випила, скривилась, зморщилась; налила для гостя і даєг
— Проше, вашеці.
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні
припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
А випийте ж, любцю!
Та випийте ж до дна,
Там горілочка смачна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
Та кумцьо таки не випив.
— Чи п’єте ж?
— Попо-попождіть! ппо-пождіть, мамуню! Зараз.— І за-
тяг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно єсть яко воістину...
О. Гервасій за ним, а паніматка й собі... Далі поставив
Гість чарку і вдарив поклін, а за ним і всі. Співають та б’ють
поклони, а надворі вже старий день..
— Пора їхать! пора! — каже гість, як проспівали і сльо-
зи обтерли.
— Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку, — просе паніматка.
— Ні вже! бувайте здорові!
— Та сядьте-бо, щоб старости сідали; та ще вишнівочки!
— Ні! спасибі!
— Ну, дулівки...
— Спасибі! Поїду.
— То сибіряку, або слив’янки, або яблунівки.
•— За все, за все спасибі! поїду! — і поплентавсь на двір
казать коні запрягти.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоні-
ло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за
гори викачувалось.
— А тепер, жінко, спати! — заговорив о. Гервасій.
— Тобі добре спати, а мені хазяйство...
Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по
перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж
бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали,
хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.
Тим часом зближалась друга пречиста 18, а припадала
в суботу; в п’ятницю ж у Люборацьких така колотня була
в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими
очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а пан-
отець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузли-
ки, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа
в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скіль-
ки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої вся-
чини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в
пекарню; паніматка також потом обливалась, обв’язуючи,
замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду?
Ге! Вона вже останні години добуває вдома — в науку по-
їде, то хай погуля.
Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і заду-
малась: коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла
голодом в чужині, бо недурно ж мої покійні татуньо розка-
зують було, що будуть не ученики, а мученики. «Боже мій,
боже! — додала вголос.— Лучче було не родитись, аніж
бачить, що тепер діється на тому світі божому».
Взавтра вже мала виїжджати Мася, і як всі полягли спа-
ти, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на най-
мичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і
почала гуторить. Все село знало, що діялось у панотця, то
слуги і подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче,
а мати ніт.
— Тим,— каже Мася,—матуся не хочуть, що там за-
панію.
— То не панійте,— каже Ганна.
— Е! мене ж задля того й везуть.
— То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.
— Не вмію.
— Біда! — каже Ганна.— Тоді вже не станете зо мною
до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і по-
дивлюсь на вас; тоді...
— Не знаю,— перебила Мася.— Може, з мене вийде
така яга, що й пальці слугам підрізуватиму.
— Не дай, боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас,
панно, так люблю. Всі дівчата вас люблять; все село, а
тоді зненавидимо, що й стрітись противно буде. Не панійте!
жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, і все; і за дружку
стаєте; а тоді... Ви обіщали мені вінок виплести до шлю-
бу,— вже не виплетете,— вже запанієте.— Останнє слово
Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились.
Мася й собі заплакала, не знаючи чого.
Вирісши між простими дівчатами, хоч не в розкошах,
та й без нужди, Мася надивилась на горе гіркеє і викохала
добре серце; бо й своє лихо навчало і чуже. Від простої ж
людини вища, розумніша нічого злого не перейме, а ще й ту
за собою поведе. Тільки й переняла Мася від дівчат, що
пісень понаучувалась; та кому цей скарб на заваді! Навіть
не набралась ненависті до панів. Лучалось, що кляла їх,—
та й своє лихо забувається, а чуже й голови не держиться.
Не знавши жадних витребеньків та викрутасів, була вона
проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було,
як квіточці гожій в зеленім гаю. Панування прилещало
небогу,— і їй кортіло запаніти, та в душі жаль було тієї
простоти, тієї невинності, що вона збиралась кидати, сама
не знаючи, чого шукає, що кидає; і щиро плакала, сама
не тямлячи, чого сльози ллються.
Йдучи спати, Мася думала собі: «Мабуть, я, хоч і за-
панію, а не буду погорджати простими дівчатами. Вони
такі добрі! А може, й буду; може, вони добрі тільки тепер,
як я не панюча; а як запанію, то злукавіють, як Ганна
каже, і я їх зненавидю. Бог зна, що то буде».
А Ганна думала: «Прокляті науки! З такого янголяти
вироблять чорта, що не відхрестишся, ні відмолишся. Про-
паща людина! Бодай той непрощений був, хто видумав
таку нелюдяну науку!»
Виїжджала Мася на саму другу пречисту; вибрала
Мати свято, щоб часу не згаяти. Дівчата вільні були, то й
прийшли випровадить попівну-товаришку. Попрощавшись
з батьком задовго перед виїздом, бо він пішов до двору,
попросилась вона в матері і пішла вперед з дівчатами.
Багато вони говорили, ще більше раяли, як прикидатись
панією, а справді панією не бути; як викручуватись від учи-
тельки, як, бува, провинишся,— всього було сказано: чим
багаті, тим і раді. А ще й половини не виговорили, як пока-
залась курява, то їхала паніматка. Попрощалась Мася
з дівчатами, поцілувалась з кожною, доки ще не видно
було до матері,— бо вона хоча й не забороняла сходитись
з дівчатами, а брататись не позволила,— і ждала при до-
розі. В полі вже тільки стерні жовтіли та рябіли гуси, а
де-де й худобина ходила пустопаш.
— Оце ми випровадили товаришку, як на цвинтар,—>
говорили дівчата, вертаючись в село.— Вже вона не вер-
неться для нас, пропала; запаніє, злукавіє, то все одно, що і
вмерла. Прокляті науки.— І почали співать сумних пісень!
як мати виряджала доньку в чужу сторононьку, а сонечко
грало у неділю рано. Проспівавши цієї, почали й другої:
Бувайте здорові, батьківські пороги ”,
Куди походили мої босі ноги.
V
Кому лучилось бути в Умані на Софіївці літ тому з два-
дцять назад, той мусив завважити на гулянні за паном
статнього козака, чорнобривого, високого; з обличчя він
був дуже гарний, а в очах світилось щось котячого, мовби
так і кинеться, як кіт на мишку.
Ми себе забули, а ляхи не забули, що ми були; то мов-
би на знак, що покопали козацьку волю,— що по їх ста-
лося,— двірських служак звуть козаками і зодягають їх
начеб по-козацьки, тільки все на сміх: шлик козацький
з червоним верхом і китицею, а шаровари аж білі, і сірого
сукна куртка — не куртка, а немовби фрак, та й не фрак,
й казна-що: спереду поли зовсім обрізані, а ззаду хвостик,
і блискучими гудзями обтикано. Ще й жилетка червона, як
жар, і також з блискучими гудзями. Літом замість отого
фрака козаків водять в такій одежі, що й ім’я нема: до
станка пришито замість полів брижі з-на п’ядь довжини.
Замість шлика літом можна бачити на козаках якусь ша-
почку-макотьорку, що тільки чуб накриває; попід шию вона
ремінцем прив’язується, щоб з голови не спала. Де-де на
такій шапочці можна бачити й гальони. Запорожжя панам
кісткою в горлі сіло; то щоб лучче його осміять, вони вче-
пили своїм дворякам оселедець: жмут волосся коло лівого
вуха. Його там звуть кок.
Такий-то був козак і так зодягався, що ходив за паном
по Софіївці. Був він син звичайного кріпака, чи, як там
звали — панського підданого, Стецька Печериці, а сам
звався Явтух. Спочатку, як і всі хазяйські сини, пас він
батьківські ягнята; а там, як набирали хлопців у двір, то
й йому випала лиха година. В дворі Явтух спершу був за
козачка — нібито кухтою, а там, як підріс, то й козаком
зробили — цебто їздив за форися і коло панів-таки услу-
говував.
А в пана була содержанка — її величали панна Фру-
зина. Була вона звичайна Пріська, чи Фрасина — по-книж-
ному Євфросинія,— кріпачка, силою взята в двір; за літ
скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й
не без своєї — Фрузиною і панною.
Поки Явтух ріс та краси набирався, Фрузина ледачіла,
старілася; як йому минуло двадцять,— як на його всі за-
глядалися, їй стукнула тридцята паска20, а з обличчя
більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона до-
кучать панові: «Віддайте мене, бо собі сорома наробите;
де же мені діться з малим сиротою?»
Нртрудно було вдоволити її, мавши панську власть: —
рече і биша 21. І дав пан приказ некрут ловити. Наробили
галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали
небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці, та
ще й в путі.
Нікому і в голову не приходило, чого то панна Фрузина
в вікні сидить — сумна та невесела; матінки плачуть, се-
стри побиваються; то думали, що й їй до серця дійшло.
Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони
носи поспускали і так поприбирані; а того і в голові не
клав, що взавтра яснеє сонце, з-за гори викочуючись, за-
стане і його на зборні, в дибці і ланцюгом до сторожа
прикованого.
— Що? найшла-сь до сподоби? — питав пан Фрузини,
як новобранців на зборню відвели.
— Ніт,— каже вона.
— То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пішлю.
Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи,
пан послав Явтуха ж за війтом і двома десятниками.
— Прийшли! — Явтух доложив.
— Росгекаіз *, — відказав пан і казав давать вечеряти.
* Підождуть (польськ.).— Ред.
Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіш по-
зирала на його Фрузина.
— Ра]кр! *— гукнув пан по вечері.
— Зіисйат! ** — одвітував Явтух, і люлька як вроди-
лась.
— Поклич сіпак! — додав пан, пихкаючи.
— ЗІисЬат! — озвавсь Явтух і зник.
Ввійшли сіпаки, чуть не в ноги поклонились.
— Ото,— почав пан,— рапіе йоЬгосігіе]и***, вважа-
єте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба
його, рапіе (іоЬгобгіеіи, перемінити.
— Пан теє знають,— відвітував війт,— як перемінити,
то й перемінити.
— Я, рапіе с!оЬго(ігіе]и,— заговорив пан,— перебрав
все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.
— Двірського, вельможний пане? — війт каже.
— Якого тобі двірського? — підхопив один десятник.
— Та двірського ж! — пан каже і гукнув: — Явтух!
— ЗІисЬат! — Сіпаки зирнули один.на другого, а Явтух
з’явивсь.
— Ступай за ними,— сказав пан.
— ЗІисЬат! — одвітував Явтух, і всі вийшли.
— А що? — почав війт за ворітьми.— За діло браться.
Десятники і схопили Явтуха за руки.
— Що це? за що це?— почав Явтух.
— Довідаєшся згодом!
— Мабуть, на зборню? — сумно запитав Явтух:
— Та вже ж не в панську пекарню!
— Та в некрути? — додав Явтух.
— Та вже ж не тарілки лизати!
— Не потішайтесь, дядьки,— Явтух каже,— мене схо-
пила лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла; та, може,
і вас не мине.
— Та це що другого,— відказали ті.— Чи нас, чи дітей
наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе,
ледачого, здамо, то й на молебень дамо.
Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.
— А! А! — почали новобранці на все горло, як поба-
чили, що Явтуха в дибки забивають.— Оце тобі, щоб не
глузував з чужої долі лихої. Ти думаєш, ми не бачили, як
то ти шкірив зуби, як нас переписували? Ото не смійся,
підошво панська!
* Люльку! (польськ.).— Ред.
** Слухаю! (польськ.).— Ред.
*** Шановні панове (польськ.).— Ред.
— Браття!— почав Явтух, та з .гурту перебили: — Еге)
браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге!
панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас при-
скаржував.
— Браття! — почав ізнов Явтух.— І я безталанний, і ви
не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль
не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не
останній раз завтра мати борщу наваре?
— Що правда, те правда,— заговорив сторож,— і мій
син...
— Та що правда, то не гріх,—одвітувацо з гурту,—
а як то тобі з панських подушок та на соломі спати?
— Який чорт — не я бачив подушки!
— А чого ж так звисока на нас позирав-єсь?
— В палацах, бач, жив,— підхопили з гурту,
— Хай же й на зборні поваляється!
І почали пісню:
Ой зачула моя доля и,
Що не бути мені вдома;
Буть в неволі козакові —
У залізі, у закові —
В тяжкій дибці, в лютім горі,
У некрутському наборі...
Ще пісні не скінчили, як запіли півні — і Явтух запла-
кав: у цю пору він весною бувало соловейка слуха крізь
вікно з палацу; заплакали й решта новобранців: у цю пору
вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись, — хто до-
ма — не раз із дівчиною-зіркою стояв де в затишку або під
деревиною сидів. А тепер!..
Це діялося аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев’-
ять абощо.
У Явтуха ще жив батько — заможний був чоловік,— ще
жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як
в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і
не заводилось, як дійшла ця чутка і до отця-неньки, і, чуть
на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг:
«Панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай ма-
тимем хоч під старість на помогу,— хоч з торбами підемо, та
прейма матимем, де зиму зимувати».
З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зо-
дягся в рясу — знак, що панотець до двора йде за ділом “
і каже: «Піду попросю, а більш не можу».
Так коло полудня вернувсь панотець, і Явтухів батько
прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох,
як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його
син — одним-однісінький — отам у дибці,
— Ні приступу! — каже панотець.
— Ох лихо моє! — мало не заголосив Отецько,— пропа*
ща дитина, та й ми з нею пропащі.
— Підождіть, може, ще що й буде,
— А чи буде ж?
— Та це в волі вашого Явтуха і в вашій.
— Де вже!
— Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина,— так і па-
нотець її величав,— за його тупкає перед паном.
— Панна Фрузина?! Тьху! тьху! — почав Отецько плю-
вати.
— Чого ж ви розходились? пропаде син.
— Та хай лучче пропадає, аби як людські діти, аніж по-
собачій. Я ж догадуюсь, чого їй забагається: вона хоче з
ним до шлюбу стати.
Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як по-
чав преставляти та скузувати23 її, то Отецько слухав-слу-
хав та й каже: «Порадимось з жінкою і побачимо».
Через тиждень в дворі і в Отецька весілля було: музики
бубніли, чарки дзвеніли, набирались лиха і підошви й пе-
редки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не верта-
лись. І всі дружби і бояри в путах були, бо забрав він ново-
бранців,— каже: «Хоч востаннє свою біду потішите». І по-
тішили вони біду свою на славу; а ніхто й гадки не мав, що
до вечора дибки позлітають,— що пан тільки таку штуку
вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину.
Скоро весілля скоїлось, та не забарилось і лихо: Фрузи-
на панства не кидалась, а свекор І свекруха, не діждавшись
добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За
ними й каліка на той світ перебралась. Поки ж батьки жили
та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї панії-
жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як господь при-
йняв їх до себе, то, побивши Фрузину на всі боки, що кача-
лась з московський місяць,, махнув рукою і пішов на Баса-
рабію * і слід загубив, наче снігом замело. Розказували
чумаки, що бачили його в Адесі, після в Миколаєві, там на
Дону; і вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як
в воду впав: ніхто про його жодної звістки не переказу-
вав.
Заросла бур’яном Стецькова хата: там — а ще тоді —
за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого
обійстя. Явтушиха ж не довго держалась: пани прозвали її
панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто і осла-
* По-тамошньому піти на Басарабію24 — те ж саме, що в лівобіць-
кій Україні: в заброд.
вили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою. «Во-
на,— кажуть,— в такого-то пана і ключницею була, і дітей
вчила, і до розуму їх подоводила».— І звезли батьки чима-
лий гурток діточок ** і хлопців, і дівчат. Вміла ж вона тіль-
ки читать по-польськи, що коло двору навчилась, та гапту-
вати сяк-так. От і все, що вона вміла доброго.
Такую-то учительку нараїли і панотцеві Гервасіеві! В та-
кії-то руки повезла паніматка свою Масю, вирвавши її змежи
дівчат-селючок, як зуб з ясен, на лихо та на безголов’я.
Від Тернівки до Тульчина таки чималий світ, то в Уман-
щину й чутка не дійшла прб дивне життя теперішньої п[ані]
Печержинської.
Задалеки видно Тернівку, а тернівський костьол, що за
торговицею стоїть, звідкіль оком засягти, біліється. Тепер
Тернівка — погане місто: доми все соломою криті, Десь-то
якцйсь-то під гонтою, і як порівняти її з другими містами
на Поділлі, то вона трохи лучча від Шашови *, а села єсть
кращі. По лівий бік Дніпра міста нігич не походять на того-
біцькі, то й рівнять нічого.
їдучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до Сереб-
рії — цоб ліс тягнеться,— зветься Сибір,—а цабе долиною—
села; та хіба під вечір або дуже зрання можна здогада-
тись, що там села, бо дим знімається, а другої познаки не-
має,1— сказано, в яру; а село з селом, як кільце з кільцем в
ланцюгу зв’язується. Вищий Ташлик, Нижчий Ташлик, Се-
редина, Березівка, Чан йдуть долиною — бік у бік
труться. Долиною, вважайте, річка тече — Вудич тощо,— і
стави все долиною, то села й тягнуться понад воду. А Се-
ребрія на поперечнім яру, як до Тернівки їхати, в сторону
від тих сіл. Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Таш-
лик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там вибереш-
ся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що сто-
їть при дорозі, та, не доїздячи до другого, бачиш, що Тер-
нівка як з землі росте. Всамперед покажеться з-за гори кос-
тьол мурований, білий і червоний дах під бляхою; там один
за другим жидівські дімки, все з заїздами, і новий недо-
строєний ратуш, та коло його журавель над колодцем (а
там і колодець звуть криницею), Під’їжджаючи все ближче
та й ближче, бачимо тепер нову церкву, що років зо два як
вистроїли, і другу — стару, маленьку, убогу, аж нижче пля-
цу, де ярмарок стає,— аж за жидівськими домами, за попе-
речною перією. Дімки потягли й долинами, й по узгір’ях,—
все хрещений люд живе за містом. То тепер така Тернівка,
що вигоріла здорово; а колись вона була гарна: доми все
* Погане місто під самим Кам’янцем, що й люльки не купити.
були під черепицею, жили все багаті купці, багатими кра-
мами торгували.
Так іще тоді, як Тернівка гарна була, по дорозі від
Серебрії до міста парою, миршавими кіньми і пара лошат
ззаду, їхала зелена бричка, присадковата, черевата, і страх
торкотала. На передку сидів хлопець, літ дванадцяти, со-
бою сухощавий, в гуньці *. Цебто мав бути за хурмана, та
тільки батіг держав у руці — колись цей батіг був і посмоле-
ний, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий!
і на кінці гудзь, як голуб’яче яйце. Віжками керувала
мовби шляхтичка, що сиділа ззаду. На голові в неї старень-
ка хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах паліто тер-
нове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще
не назувані, на шиї низка коралів і три дукачі щирозлотих.
Опріч цих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в
хустку, що тільки їй очі блищать,— щоб не загоріла.
Погана була їх їзда: то посторонок урветься, і вони ста-
нуть, ув’язують; а тільки рушать, як, дивись, орчик віді-
рвався або ланва спала. І знов стають, в’яжуть, і знов
рушать — і знов пригода: заколесник згубили, і колесо
зліта.
— Аі лиха моя година! ото їзда! — говорить з досадою
та жінка.— На, подерж віжки.
Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в брич-
ці, в’яже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.
— Возьми, Митре, розправ,— озветься до хлопця,— бо
я боюся.
То й хлопець злізе; та поки тут розправе, то або нашиль-
ник злетить і висе на крижиках, або коні зовсім порозпряга-
ються, що тільки в шлеях стоять. Піде Митро туди, а тут
ізнов позаступають. Сказано — муха тне, то скотина не
встоїть, плутається. Тим часом дівчина й засне на бричці.
— Вставай, дочко, будем їхати,— скаже та молодиця.
Дівчина сяде, очі протира; і рушать, та й знов пригода.
Таку їзду в тій стороні називають попівською. І справді,
це попадя їхала: паніматка Люборацька везла Масю до учи-
тельки. Виїхали вони з дому ще вчора — на пречисту, а це
вже другий день в дорозі. Якби далеко, то б і не диво,
а то всього-на-всього миль чотири — і так забарились! Не
що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували —
попросились до якогось хазяя в обійстя, аби від злого чоло-
віка безпечніше. Ні хати, ні вечері їм не треба було: хата
♦ Мовби кобеняк, тільки з відкотистим коміром; іноді й без коб-
ки, як дитячий. Шляхетська одежина.
для звичайного — ввесь світ, а їжу мали з собою — курочку
печену, в рукавці зав’язану та в синім папері поверх рукав-
ця, та квашені гоірочки, для Митра, в торбині сало на три
далі.
— їж, доню,— каже мати, розв’язавши, що треба було.
— А ви? — дочка питає.
— Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що
другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не
з’їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забігнеться, а що
сами схочуть, щоб дешевше стало. Недарма мої татуньо по-
кійні — а твій дідуньо — було розказують, що як збли-
житься страшний суд і матиме анцихрист народитись, то
всюди будуть школи, будуть ученики і учителі. А то будуть
не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі. Оце ж воно
й єсть.
Мася мовчки їла, Митро коні ладнав до ясел, а пані-
матка то вкусе, то говоре.
— От,— почала вона,— і ці моди! Ніхто й не чував про
їх, а покійні татуньо все знали, з якихось книжок вичиту-
вали — і кажуть було, що в останні Бремена жіноча стать
убиратиметься, аки біси. Або ж воно не так?! Все це покійні
татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих
книг, — попереводили.
На другий день — цебто вже в неділю — де празник на
Пречисту, то на попразень,— чуть на зорю, подякувавши
хазяям за притулок, рушили вони з подвір’я, на все при-
дивившись, щоб пригоди не було, і покотили вздовж селом
в долину.
До Тернівки оставалось ще вісім верстов — люди лічать.
Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полу-
дня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там
і коливорот, вони стали при долині і попередягались. Ма-
ти надягла новий ніби шляфрочок, чорний, терновий і те ж
паліто, в котрім їхала; зав’язала голову новою хусткою, все
чорною і краї в квіти, і наготовила кашмірову шаль, щоб
накритись, як з брички злізе, дочка надягла зелену сукню, як
там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини,—
з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б іще її шанувала,
та трохи сама розрослась, що вже не надягти; а тут для
Масі треба було щось путящого справити, і нового пошкоду-
вали, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж
хустку, яка в мами на голові; впаковались і поїхали.
Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала
в заворітнього:
— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?
— Он! у поздовжній перії,— показав той.— Ото,— пока-
зує,— бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздя-
чи до поперечної перії?
— Бачу,— відказала паніматка,— ото він, що за ним
зараз другий під новою гонтою?
— Ото ж то! — каже заворітній.— Так між тими двома
домами двірок стоїть, перед вікнами городчик? нова брама
в подвір’я цвяхована.
Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась
і Мася, а серце їй так і мліло: «Що то буде?» — думала
вона.
Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, пані-
матка рушила з місця — та, рушаючи, перехрестилась, щоб
без пригоди хоч містом проїхати.
Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на
йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево,
обтесане, подовбане. А колись — до посесії — тут було
справно! Коливорот — ще й помальований зеленим —
на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане
півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинь-
кав.
Якби хто з лівобічан в’їхав в Тернівку або і в Теплик
абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись.на ту кри-
лату звірину, що там на вишках понамальовувана; на тьму-
тьмущу жидови, на ту неохайність, нечупарність. А тут зо
всіх боків шарпають: «Со рап кири]е? со рапи роіггеЬпо?
По тпіе, рапі! до тпіе, рапі! и тпіе Іерзге іохуагу» *. А
правобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне ру-
кою або й так поїде, а то ще й злають, як останнього'—
і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі
їхали.
— Годі, годі! Митре, стій! — сказала паніматка, як під’-
їхали під браму до панії Печержинської.
Став Митро; паніматка роздивилась на ті прикмети, що
люди показали, і почала злазити.
— Злазь,— каже,— й ти, Масю!
Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові
з’їхать з дороги, дати коням паші, і строго-настрого нака-
зала від брички не відходити: в ногах там були складені то
сорочки для Масі тощо. Та ще це байдуже: на бричці зоста-
вались різні горнята то з повидлами, то з конфітурами —
цебто варення, то з медом, з маслом; то курчата, то хрущи-
ки, то сухарики тощо,— все, що мати для Масі з дому
* Що пан купує? Що пану треба? До мене, пані! до мене, пані!
у мене кращий крам (польськ.).— Ред.
набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині — так щоб
хтб’не пожив без Масі,— он що!
Отак розпорядивщись, обтріпала мати дочку від пилу, а
дочка матір, і потягли в двір; Люборацька вже і шаллю за-
стелилась..
Може, думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати
новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може, хто
вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на
рундук, поторгала дверми,— ні духу не чути; ще раз потор-
гала та й каже: «Нема нікого». І вернулась до брички.
Гірко ту мову розказувати, яку вела мати з дочкою, бо
й своє лихо згадається,, а за лихо — та цур йому! Мати, зга-
дувала своє дівовання і рівняла давнину до теперішнього;
а дрчку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що те-
перішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її
дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухаів, аж
рот роззявив,— і так подивився, що паніматка й здогада-
лась, що він хотів щось сказати, і запитала:
— Що ти хотів говорити?
— То я собі так,— озвавсь Митро,
— Та говори-бо, чого ти?
— То я... теє... то я так собі,— каже хлопець, чухаючись,
— Та кажи-бо!
— їдьмо додому! — каже Митро.
.— От тобі й дурень,—озвалась паніматка.— А Мася ж?
— Возьмім додому,— каже Митро.
— А для чого ж ми возили її сюди?
•— Та що! — каже Митро.— Бачите, їмость,— додав,—
вао у нас в селі всі поважають, бо ви таки найстарші між
жінками,— сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати;
і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці
печетесь. їдьмо! тут нема правди. І коні тупають,— далі
каже,— муха, значить, тне.
Не мала паніматка часу відказати на цю орацію, бо на-
дійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе та рум’я-
на, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хуст-
ка здорова, замість намітки. Це знак, що вона коли не
некрутка, то покритка.
— Чи не до учительки? — поспитала вона і якось так
глянула на Масю,.наче почувалась старшою за ню.
— До учительки ж,— озвалась паніматка.
— Нема вдома,— відказала молодиця,—ще з костьолу
не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.
Не вспіла паніматка й роздивитись гаразд ні прохолоди-
тись,— бо двірок на льодовні стояв,— як прийшла й Печер-
жинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись,
а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як
це діялось.
— Міесії Ь§сІ2Іе росЬхигаІопу безиз СЬгузіиз *,— привіта-
ла вона тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.
— На віки віков. Амінь! — відказала паніматка.
Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комо-
да стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над
комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки,
піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло
матері й Мася стояла.
— Ко£о 2 тап Ьопог рохпас? ** — запитала учителька,
розпрягаючись з капелюшка, що був як одеські лабази,
як тоді носили. І кинулась до дзеркала.
— Та я — попадя, — відказала паніматка, давши місце
Печержинській.
— А, кзі§<іхо\уа! — відказала та, — ргозх? зіабас, — до-
дала:— А іо,— показала на Масю, — сбгесгка рапі?***
Подякувала паніматка за честь і каже:
— Так іезі — сотка то]а ****.— Вона дещо могла ска-
зати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не
духвала на себе.
По паикі гарехтаіе? *****— процідила Печержинська.
— Та само собою, — озвалась паніматка.
— Вагбго ті рггуіетпіе!.. А опа итіе ро роїзки? ******
— Ні, — відказала паніматка.
— А]-а]-а! ]акі згот!—каже Печержинська й дода-
ла: —17 тпіе зіе паисгу. Сгу рапі боЬгобгеіка піе 2 8о-
1осіко\у? *******
— Так |езі, — відказала паніматка.
— А! іо зіузгаїат об р[апа] Козоііпзкіе^о ********.
Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива,
але й не бачила, то і в руки взять не хотіла: «Що ж,— ду-
ма, — возьму, а як уп’юся?» —1 все дякує.
— То ібг, зегсе, рогпазг зіе 2 рапіепкаті, 2 ІОАУаг-
хузхкаті. Ібх, коііи! *********—каже Печержинська.
Мася стояла мовчки.
* Хвала Ісусу Христу (польськ.).— Ред.
** 3 ким маю честь познайомитись? (польськ.).— Ред.
*** А, попадя! Прошу сідати... Це дочка пані? (польськ.)— Ред.
**** Так, моя дочка (польськ.).— Ред.
***** Певне, вчитись? (польськ.).— Ред.
****** Дуже приємно!.. А вона вміє по польськи? (польськ.)—Ред.
******* Ай-ай-ай! який сором!. .У мене навчиться. Чи шановна па-
ні не з Солодьків? (польськ.) — Ред.
******** А! Я чула від пана Росолинського (польськ.).— Ред.
********* йди, серце, познайомся з панянками, з подругами. Йди,
котику! (польськ.) — Ред.
— Чому ж не йдеш? — озвалась мати.
— Так,— каже Мася.
— Іди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.
— Не хочу я,— каже Мася.
— ОІапо! — гукнула Печержинська.
— ЗіисЬат,— відозвалась і ввійшла та молодиця, що за-
просила паніматку до хати.
— Хатуоіаі іи Ка^і?, Мазі?... *
— Бач! і тут е Мася! бігай! —заговорила цаніматка.
Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як
на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.
— Чого ти? — спитала мати.
— Тут все ляховки,— відказала Мася,— сміються з ме-
не. Не хочу я тут бути! — Говоре і очі витира, бо соромиться,
та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі
було.
— О! ]акіе х опе! — каже Печержинська,—|а г іт
(іат! ** — І до паніматки заговорила,— вона балакала
по-польськи, а ми на своє звернімо, — каже: Як же ви,
їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя
шляхетне. Та байдуже,— додала,— в мене вивчиться.— І ка-
же: — Все то простота винна!
«Може, й так,— думала собі паніматка,— може, ми й
прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани тре-
ться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ
розпізнати,— не те, що ми, хлібороби: ніколи і в голову по-
щкрібатись — не знаєм світові ладу. Недарма покійні тату-
ньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то
світ обернеться очима назад, а потилицею наперед».
Багато було б розказувати, якби прийшлось перебирать
все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що
подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.
Наслухавшись всякого глуму над українщиною, пані-
матка згодидась з Печержинською за тридцять карбованців
на рік і все своє для дочки: харчі, прачка,— та й поїхала
додому.
— Слухай же, доню, учительки,— сказала ь^ати дочці,—
та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможнїсть. А
чого треба буде, переказуй через ярмаркових.
Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову
слухала, та й заплакала, прощаючись,— гірко заплакала.
— Не плач, доню,— каже мати,— учительку розумну
матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко достається?
* Поклич сюди Касю, Масю... (польськ.)— Ред.
** О! які ж вони! Я ж їм дам! (польськ.)—Ред,
Не плач же! — каже, і в голову поцілувала. І Мася вер-
нулась, обітерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала,
думаючи сама собі: «Бідна дитина! не матиме добра в цій
школі, бо недаремне ж покійні татуньо кажуть було, що
будуть не ученики, а мученики».
— А що доброго? — поспитав панотець, як паніматка до-
дому вернулась.
— Та ще нічого,— відказала вона.
— А хоч можна сподіватись чого доброго?
— Та обітреться, а більше — хто його знає.
— Коли б хоч від мужицтва відвикла!
— Тобі все панство в голові! — каже паніматка.1— А он
вони до костьолу ходять на набоженство, а не до своєї
церкви.
— Та хоч і в хліві богу помолиться, аби щиро,— озвавсь
панотець.— А приклад добрий матиме: там все пани, та й
пани, та панії; навчиться всього модянрго. За віру ж нічого
бояться: не зломе, бо не тямить по-латинськи. Та найлучче,
що приїхала-сь, бо мені аж живіт запався. Пошукай-но чого
смачненького з’їсти. Сама покріпишся, та й я коло тебе.
VI
Тяжко було Масі між ляховками та недоляшками. Всі
глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що зроду в костьо-
лі не була, то наче провинилась, так здивувались І зарего-
тались — і Печержинська з ними, та все: «Ото,— кажуть,—
а! як же можна?»
Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько уда-
рили в дзвони, загомонів хрещений народ улицями, до
церкви йдучи. А в Печержинської всі спали як побиті, хоч
повинось їх: діти, сказано — діти; а сама з панства пока-
чувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились і тут.
Піщла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як осе-
ледці в бочці, спали панянки; а учителька особно спала і,
прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись
косами, то перснями, що на руці були. А сонечко аж про-
ситься до хати — крізь заслонку в вікно поглядає, мовби
каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятись; вийди по-
любуйся, бо це вже останні дні так веселенько світ божий
озираю. От-от! лиш не видно, як небо засупиться і піде
грязюка, що ні ти, ні я надвір і носа не покажемо. Та вста-
вай же, кажу! годі тобі вилежуватись!
Аж от Печержинська сіла, та ще далеко було встати!
Нарешті і встала.
— Оляно! — гукнула вона,— давай черевики! — Там —
давай се, давай те. З година часу упливло, поки вмилась,
і друга вже на сході була, як сяк-так прибралась. Тут і .па-
нянки висотались на добридень поклонитись.
— А що ж ви, панянки,— заговорила учителька,— гото-
ві? Підемо до костьолу.
— А не до церкви? — поспитала Мася.
— Так і видно, що хамка! — гримнула Печержинська,—
що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно-попівно! Що мені
з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі
не наказувала? К1?сх * зараз!
Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержин?
ська пішла далі: — Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту
сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму.
Градом сльози котились Масі із очей і річками по гру?
дях текли, аж ставочок став на помості, що і в дві ложки
не забрати. Тут до костьолу задзвонили.
— Вставай! — гукнула учителька,— та піди вмийся; до
костьолу, хамко, підеш.
Знялися всі і пішли. Печержинська дала Масі польську
книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки і нака-
зала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного
благочинника.
— Що,— сказала Печержинська,— вона робитиме, і ти
роби.
З її прикладу Мася протягла руку до якоїсь посудини,
що стояла в костьолі коло дверей, і мазнула собі по чолі.
І як здивувалась, почувши мокре! їй і в голову не приходи-
ло, що то свячена вода. З тієї ж прикладу Мася і вклякла,
і до землі припадала, і все.
Це була перва наука для Масі. Від цього разу вона не
споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товариш-
ками, хіба сама з собою розмовляючи, та раз перед Оля-
ною її спогадала.
Вийшовши з села, з-між простих дівчат, Мася найхутче
зійшлась з Оляною і не втерпіла, щоб не поспитати її:
— Чому нас не пускають до своєї церкви, а водять до
костьолу?
— Бо ви панянки,— відказала Оляна,— то вам сором
ходить між хлопи. От спогадайте: коли ви бачили в церкві
хоч одного пана, або панію, або панянку? Все лиш мужиків
бачили,— самих хлопів, а в костьолі самі пани та шляхта,
а мужицького й духу там не видати: бо то віра панська,
а то — хамська. Якби не сором, то пани ходили б в церкву.
* Ставай на коліна, вклякни (польськ.).— Ред,
— А ви, Оляно, якої віри? — поспитала Мася.
— Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви'
що другого, то вам сором до церкви ходити, а [мусите] до ко-
стьолу.
— А чому ж мені вдома цього не казали?
— Ге! — озвалась Оляна,— нащо б вас і до учительки
везти, якби могли сказати вам все, що треба?
Печержинська підслухала цю розмову і покарала Масю
за простої з мужичкою, за розмову «ро сйіорзки»*, а най-
гірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла до-
питуватись! То в тебе Оляна розумніша за учительку? А!
хамко, ти одна ходиш!
Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала,
не раз — та що й казать! Всього було! Було й те, що через
ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на
своїй рідній мові. Печержинська думала, що це добре. Всьо-
го, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балака-
ти, по-католицьки молитись — і «/сіго^аз МагЦо», і «О]сге
пазг» і «\Уіег2£ мг Ьода о]са» **, з погордою споминати бать-
ка-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову і хлопську
церкву. Не багато й прошло, три місяці з чимось, а Мася
так відмінилась — вже й не пізнати її! Саме тоді різдвяні
святки зближались; мати й приїхала взять доню додому,
приголубить хотіла.
— Кіо§ ісіхіе! кіоз ійгіе! ***—закричали панянки, зав-
важивши, як ішла Масина мати через подвір’я. Глянула в
вікно Мася та й каже:
— То то]а рорайіа рЦсхе.зіе ****.
— Іака рорасііа?*****— питають.
— ЬиЬогаска, а ]'ака х! ****** — відказала Мася.
— №Ьу іо таіка Іхуо]а? *******—кажуть.
— .Іа г шо5уі§, хе то]а рорасііа ********,— озвалась
Мася.
Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась і
привітати її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шур-
нула ногою назад себе; і то «для годиться».
* По-селянськи (польськ.).— Ред.
** «Богородице», «Отченаш», «Вірую в бога отця»25
(польськ.).— Ред.
*** Хтось іде! хтось іде! (польськ.).— Ред.
**** Це моя попадя плентається (польськ.).— Ред.
***** Яка попадя? (польськ.).— Ред.
****** Люборацька, яка ж! (польськ.).— Ред.
******* Здається, це мати твоя? (польськ.).— Ред.
******** я ж сказала, що моя попадя (польськ.).—Ред,
«Може, воно так і повинно бути,— подумала панімат-
ка,— може, воно по-старому тільки вітаються з матір’ю по-
людськи; а тепер таке й соромно вже, а треба присідати.
Такий, значить, світ настав. Та, мабуть же, й попомучили
тебе, небогу,— думає мати, на доню дивлячись,— нім на-
вчили дригать та тицяти! Не ученики, а мученики — мовля-
ли покійні татуньо».
На розпрощання учителька строго-настрого наказала
Масі з хлопками не сходитись.
— То сором,— каже,— то встид; а по-хлопськи побала-
кавши,— каже,— так писки зогидиш, що й свяченою водою
не сполощеш, ні окропом не відпариш.— І дала роботу до-
дому — гаптовання. Та ще й маму напросила, щоб пильну-
вала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби наново не
гсйіоріаіа*.
Хто-хто, а Ганна очей не спускала з тернівської дороги:
коли-то покажуться? Як надвечір відчиняються ворота —
їдуть вони! Повибігали надвір і челядь, і своя сім’я; всі раді,
кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опута-
на, і наче чужа, незнакома пішла, нікому й на слід не плю-
нула. Сестри за нею потяглись.
— То може, що змерзла,— каже одна дівчина.
— Ніт! так загорділа, запаніла,— озвалась Ганна.
Справді, розібрали Масю, а вона насилу з татом приві-
талась, на сестрів і не зглянула, і стала під грубою та й ні
пари з губи, наче води в рот набрала.
Миленько Ганна подивлялась на панянку, отут пораю-
чись коло її одежини,— бажалось поспитати, чи все гаразд
її збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мов-
чить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під
грубою — на тонких ніжках, як чапля або журавель; і все
коло єї напижене, віддулось. Як виходе мати з валькира:
— Може, ти голодна? може, будеш що їсти? — питає.
— Пхі?киі§, тато, піе сйс§ **,— процідила Мася крізь
зуби.
«Таке! — подумала Ганна,— вже й до матері по-ляськи!
поминай же як звали».
Пройшли свята. Після ордані ізнову пакувались, і від
Масі ніхто рідного слова не чув — ні батько, ні мати, ні че-
лядь, ні хто-небудь другий; все по-ляськи цвенькала. Малих
дві сестри мала і тих научила цокать, присідать: спіднички
їм попідрізувала і коси по-новому позакручувала.— все
пішло на другий лад. Сама не ходе, а пливе, як качка по
* Оселючилась (польськ).— Ред.
** Дякую, мамо, не хочу (польськ.).— Ред.
воді; і менших так приучувала. На булих товаришок —
сільських дівчат і спідлоба не поглянула, наче ніколи вони
й не здибалися з собою.
— Отже, з Печержинської й справді учителька на сла-
ву,— говорив раз панотець Гервасій своїй жінці,— бач, як
витресувала нашу небогу!
— До чого-то її доведе ця наука,— сумно відказала
паніматка,—• така пишна стала!.. Щодо мене,— додала,—
то я воліла б бачить її, як бувала — з закачаними рукавами
коло якої роботи, аніж на тонких ніжках як не під грубою,
то коло вікна або за гаптами. Коли б уміла їсти зварити та
дати лад в господарстві, то гаптовання й купе собі.
— Говори! — озвавсь панотець,— ти все своє правиш^
А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печер*
жинської вчиться? Такий уже світ настав.
— Поганий же він — цей світ теперішній,— озвалась
паніматка.— Я ж не знаю жодних гаптів, а хліб, слава бо-
гу, їмо з тобою. І мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й
других годувала. Та й твоя мати така ж була.
— Зате ходили в плахтах та в намітках.
— Тим-то їм і добре було, що свого не цурались! тим-то
воци й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить
собі плахту*другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці пе-
редасть. А з цих підрізаних що? Через місяць як не поде-
реться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги
меїуть, що наче череда йде, такий копіт зіб’ють,— а їх лиш
дві або й менше.
— Я знов скажу, що такий тепер світ,— озвавсь пан-
отець.
— А я знов скажу, що поганий теперішній світ,— озва-
лась паніматка і додала:—Ще пани хай би собі вигаду-
вали,— на те вони багаті; а таким, як ми — бог з ним! —
лучче б держатись старини, то й на душі легше було б, і в
скринях повніше.
— То це, по-твоєму,— каже панотець,— Мася повинна б
натягти запаску та на вечорниці? Гарно!
— На вечорниці — не на вечорниці, запаску — не за-
паску, а що шнурівок та капелюшів — їй зовсім не по-
трібно.
— Хіба, вона що? —гнівно заговорив о. Гервасій.
— Або я що кажу? — озвалась паніматка.
— Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка?—
почав кричати о. Гервасій.
— Попівна! хіба я що кажу? — озвалась паніматка.
— А попівна хіба не панянка? — каже о. Гервасій.
— Та панянка ж,— озвалась паніматка,
— То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? — гук-
нув,— чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як му-
жичка, хамка.
— Та хай буде, хай! — заговорила паніматка стиха,— хі-
ба я кажу, щоб не була? хай буде! гамуйся!
Вдруге вже ніколи не вертались вони на цю розмову. Чи й
паніматка переконалась, що попівна повинна бути ляхов-
цою, чи боялась перечити, тільки як панотець почне хвалить
Масю, то вона зітхне і каже:
— Добра дитина! та коли б їй дав бог розум добрий.
— На те вчиться,— озветься панотець,— щоб мала доб-
рий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не
вміла на дорогу навести. От послухала б єсь, що пан про
ню розказує! Або й про Масю якби-сь почула! Єй! єй! аж
дух радується!
Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучче
було б, якби він гудив. Мася ходила до його дочок і цілу-
валась і все; а вийде з хати, то ляхівки й пічнутьі
— А со іо Ь^бгіе, косЬапІи! ігозгки сіазіа, суЬиІГ а
оіер?*
— Кпузг! **—гукне друга. І підуть губи обмивати та
одна другій духу піддає: — Ще,— каже,— цибулею від-
гоне!
— Ще олією тхне! — відкаже друга. І регочуться, аж
покочуються. Та панотець цього не знав. Ляхи —народ об-
лесний, знають, з якого боку підійти, і так примаслиться,
що й сто голов май,— не вгадаєш, що в йому кипить. І пан-
отець щиро вірив, що Росолинський як хвале, то не виду-
мує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки
не хвалив, що Мася рум’яна була, як ягідка. «З обличчя,—
каже,— видно, що в жилах тече хамс'ька кров, що в грудях
хлопське серце б’ється».
Чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до
Масі. Глянула вона в дзеркало, і показалось небозі, що
нема такого буряка червоного, як вона. Отут-то було плайу
та прокльонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця,—
«так і вирву!» — каже,— та боліло.
Прибувши в пансіон, як там звали,— нібито до Пе-
чержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла;
і не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ні-
хто не міг допитатись, чого це так; а далі Мася і призналась
одній товаришці і облилась слізьми.
' * А що це буде, мила! трошки тіста, цибулі й олії? (польськ.)—
Ред.
** Книш! (польськ.)— Ред.
— Порадимо,— каже тая,*— не сумуй! — І прираяли
пить оцет натще.
П’є дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердить-
ся, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги
дають.
А надворі тим часом січень — чи ж другі звуть лютий —
був наскінчу.
На Поділлі іноді бува дуже рання весна, хоч марець
свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед палютим * і
сніг розтає, і все; а в марці завсігди вже береза зовсім зе-
лена,— тим-то його прозвали березозоль. Та в дорогу зби-
раючись, на це нічого зважати, бо не стямишся, як зірветь-
ся завірюха і таке пічнеться, наче до різдва йде: і мороз, і
вітер, і сніг. Ненадовго воно, а все ж надворі — сказано, без
пори — наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха го-
лубить. Так і тепер було: сонце пригріло, потекли річки з
землі, аж відпар пішов; а через скілька день випала поро-
ша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами
та з коцюбами не повиходили. А о. Гервасієві саме тоді ви-
пала дорога: їхав у Круті — сина відвідати, бо на різдво
його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому бог
поміг, а на ранок доїхав до Богу. Берегами глибокий пісок,
то сніг з піском перемішався, і тяжко було їхати, так люди'
льодом дорогу втерли. І о. Гервасій покатав льодом; тільки
паламар поньокує. А попід горою в корчах крик, галас, йой-
котня: тут полювання якийсь пан справляв.
«Гай-гай! — думав собі о. Гервасій,— ото розкіш!» І став
пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє
за зайцями та за вовками. Аж зирк,— заєць у пролизі чми-
ха. Нагнали сіромаху з корчів.
— Чи бач? — каже о. Гервасій.
— Що? зайця? — озвавсь паламар.
— Еге ж, — каже панотець.
— Та бачу ж.
— Стань-но,— заговорив о. Гервасій.
— Та цур йому,— каже паламар,— може, то — дух свя-
тий з нами.
— Стій-бо, кажу!— гукнув панотець.
Спинив коні паламар, а з них аж пара встає. Панотець
аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебира,
от-от під лід піде.
— Як тобі здається, Саво,— заговорив далі панотець,—
чи тут глибоко?
* Як генвар звуть січень, то февраль — лютий; а як той лютий, то
февраль — палютий.
— Не повинно бути,— озвавсь той.— А з тим — хто його
зна .
«Що буде, то буде»,— подумав панотець, зліз з санок,
скинув кожух і пішов зайця здобувать.
— Не йдіть, панотче,— каже Сава,— може, то нечиста
сила, аби вас у пролизь заманити.
О. Гервасій не чув цієї перестороги. Він був гарячий
мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала, то
всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніж-
ками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Якби в що задніми
ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помуцується-
помуцується і бовтне, тільки вушка видно. Ішов панотець,
аж трясся, і все пробує лід під собою; далі чує — тріщить;
то взяв та й ліг і посунувсь на животі. А паламар на санках
бога молить за панотця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь
він, що от-от зайця спійняти,— вже й руку простягнув,
щоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, панотець дриг-
нувся, лід хруснув, і тільки хвиля розляглась та вода аж
на лід вискочила. Зайця ж як не було.
— Оце тобі, панотче, заєць! — каже паламар.
— Ге! рятуй!—гукнув о. Гервасій, схопившись за кри-
гу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.
Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб
подати, то панотець таки добре скупався. А тут і приморо-
зок бере, і московський вітер26 подима. Поки до санок ді-
йшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикипів.
Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу і ліг.
— Куди ж тепер?— питає Сава.
— Та куди хоч, аби де обсушитись,— каже панотець.
А душа йому як не вискоче.
З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так
висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.
Вже й дух минув, і Купайло27, збирались люди жито
жати, а о. Гервасій тільки по подвір’ї походе, та й годі.
Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи,
а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка зво-
зила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то
дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо, смерть збли-
жалась.
— Та годі вже,— каже раз панотець,— тих ліків; вони
тільки до кошту доводять, а користі з них катма. От поду-
май-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру
ж уже Кирика й Улити.
— Ти тепер тільки здогадався!—озвалась паніматка.—
Я вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила,
щоб завтра чуть світ і висилати.
— Спасибі тобі, сер це,“—сказав панотець,“ що-сь така
добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів
би голодом в своїй хворобі. Дай тобі, боже, щастя й вік!—
Та й зітхнув, зложив руки до бога і почав молитись. Па-
німатка й собі хрестилась за панотцем.
Прочитавши коротеньку молитовку, о. Гервасій заго-
ворив:
— Дай тобі, боже, віка та здоровля! а мене вже похо-
ваєш. Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого
чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком:
як не лежав, то ходив або й хати не держався, та ще не
раз і над твоїм тілом згнущався — то бійкою, то лайкою.
Прости мені, от й тобі бог простить.
З цим словом підточивсь до паніматки — вона стояла
коло грубки, а він коло стола— і взяв її за руку та й цілує,
кажучи:
— Недовго вже цим рукам робити на мене! Душа чує,
що вже вмру: коло серця п’ялить, так п’ялить, що й не ска-
зать! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну
дитину по пуття довести: все б удовиці легше було. Та така
божа воля.
А паніматка слуха та й думає: «Оце ж то й єсть, що
в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам».
Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись,
якби хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед гра-
дом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом
посипав.
— Не плач, серце,— заговорив панотець,— тільки голо-
ва розболиться, а мене не воскресиш; не вернеться, що
минулось, хоч хай сльози ллються, як Біг тече.
Надійшла Текля, як, огірочок викотилась, в зеленій
спідничині, що зосталась вторік від Масиної сукні з мами-
ної одежини, то їй спідничку пошили. Опріч спідничини,
Текля була тільки в сорочці, та замурзана така! сказано —
дитина: чи їсть, чи п’є, то по грудях тече; а там мокре таке
полізе на двір і бавиться в поросі.
— Ходи до мене, дочко!— каже їй о. Гервасій.
Підійшла вона. А батько обняв руками її головку і каже:
— Моя ти сиріточко! моя замурзана! Що тебе жде на
божім світі — яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що
не довів до пуття?
Текля мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? — питає батько.
— А що ж я буду казати?— озвалась Текля.
— Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?
— Ні, татку, не буду,— каже Текля,
— О! моя ти щебетушечко!—заговорив батько, цілуючи
її в голову, та так і вмив слізьми.
Бачила Текля, що мати плаче, та вона це не раз бачи-
ла, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж
закричала.
— Цить, доню! цить! — заговорила мати, взявши її на
руки,— цить! чого ти?
— А татко чого плачуть?— відказала вона.
— Ні, татко не плачуть; то вони так собі.
— Де ж Орися?—питає о. Гервасій.
— О! цить, котю! щось татко кажуть.— Текля притихла,
а паніматка питає:— Що ти кажеш?
— Я питаю: де Орися?
— Чи то їй роботи нема? — озвалась паніматка,
— Голубочка моя! — сказав панотець, — завсігди кор-
пається де-небудь. От з кого буде господиня, — додав, ви-
бираючи сльози. А Текля ізнов як заплаче!
— Чого ж ти? — каже мати. А сльози і в самої ка-
пають.
— А татко ж чого плачуть? — озвалась Текля.
—- То татка очі болять. Цить, котю, цить! — каже мати,
втираючи сльози дитині; поцілувала її і понесла з хати.
Та йдучи, питає панотця: — Чи не хочеш чого їсти?
•— Не хочу, — озвавсь він, кивнувши головою,»— ми-
нулося.
— Ні, мамуню, я вже не плачу, — каже Текля за по-
рогом, веселенько осміхаючись. — А ви, мамуню, плаче-
те? —- додала, втираючи їй очі.
— Ні, — каже мати, — то я так, я не плачу, моя зо-
зулько! — І поцілувала.
— А чого ж у вас мокрі очі?
— То так собі.
— І татко так собі? — питає Текля.
— Так собі, моя щебетушечко,— каже мати,— так собі,
Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись,
придержуючись руками за стіл, а там і ліг, Стогнучи.
VII
Антосьо нічого не знав, що вдома діється, жив собі у
Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже
і після великодня, та нічого не сказала; а сам він, хоч і
бачив батька, та не догадувався: вчився собі, та й годі.
А час не йшов, а летів і пролетів. То за сим, то за тим,
Антосьо й це запримітив, як і екзамен настав, і підвода
приїхала. •
— А що там вдома? — питає він хурмана.
— Все по-старому,— відказав той. Йому наказали, щоб
не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч
з світа втікай: із одним непорадна година, а з двома й
не кажи.
— Хай же коні відпочинуть, — каже тоді Антосьо, —
а ви поможіть мені скластися. Еге! спом’ятав! а чобіт мені
не прислали?
— Ні, — каже хурман. — То гроші, то їсти привіз, а
чобіт мені не давали.
— Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!
— Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а до-
ма все для вас буде.
— Та дивіться ж! як мені їхати! — і показав чоботи
зовсім викривлені.
— Та вже як-небудь, — каже хурман.
їде Антосьо, радіє—як не знає, де сидить; а дома пла-
чу-плачу! І паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гер-
васій, як забачив їх вкупці, то й каже:
— Післати б ще й по Масю, хай би була коло дому.
Той з Крутих незабаром приїде, післати б і за нею. Хоч
найми, серце, та пішли! бо моя душа чує, що незабаром
оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до
розуму я вас не довів, ні маєтків вам не оставляю. Одна
в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її,
не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, — замість
мене він буде вам за батька; над сиротою, кажуть люди,
бог з калитою. І ти, жінко, — каже, — не гніви його, ми-
лосердного; він зна, що робе. Та за мною не плачте, бо
це значить проти бога йти.— Казав і сорочку заготовити,
і ризи, і все, як годиться на смерть.
Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без
діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, по-
слала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та
все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.
Ще цей посланець, може, й верстви не в’їхав, як Ан-
тосьо вже був дома.
«Слава богу, — подумав тато, — що сподобив мене діж-
дати сеї години, що я сина свого бачу», і каже: — А як
ти, сину, вчився?
— Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.
— А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, —
заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо тільки й твого,
що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі?
Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не
вмівши.
Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все
ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так
любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От
він і заплакав.
— Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато.
Антосьо засоромивсь і побіг надвір, та так махнув ку-
дись, що й не чув, як Мася приїхала.
Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь
тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з
якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на
рушник ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч
зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як смі-
ється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід
Очі смуги, наче сажею повиводив: щоки позападали, об-
личчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на
риду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж
ртрашно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче
її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не
повчилась.
— Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати.
Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже
каже:
— То такі в вас мізерні? де то я мізерна, коли, в свою
шкуру не зміщаюсь. Адже панни Росолинські і тонші за
мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос їй дрен-
чить, а очі так і забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся,—
такий, вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет
пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла, чого
хотіла.
— Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.
— Слава богу, що минулось, — відказала Мася. — Те-
пер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в
грудях хамське серце б’ється! А правда, мамочко, — до-
дала, — що я й від попівен відмінилась?
Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан
по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на
попівну, — бо то хлопка, каже, — а на ляховку, бо то шля-
хетної крові.
— Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-пра-
діда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в
гайдамаччину ножі освятив, ще в першу28, ще в різанину.
І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщи-
ни2®. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками,
що в Ганщині жили30. Знатного ти роду попівна, давнього
роду. Якби це другими часами, то який полковник так би
і взяв тебе: ти знатцого роду!
«Попівна! знатного роду! — подумала Мася, —та ще
якого знатного! що панове предків то замучили, то не до-
мучили» і каже:—Дурні були мої діди та прадіди, що не
єдналися з панами.
— А! дочко, — озвалась мати, — якого ж ти поганого
розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів
та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.
«За попа, — подумала Мася, — і смертельний гріх! Ото
це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа —
когід Ьгоб^І» *
— Треба вже, — заговорив панотець, — набрати для неї
додільне платтячко; де ж їй ходити таким деркачем!
— Та я, — відказала Мася, — вже і сама набрала, тіль-
ки заплатіть.
— А покажи, — сказав тато, — чого ти набрала. —*Ма*
ся й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій,
ні жінка його не вміли й назвати, тільки придивлялись.
— А яке ж ледаче,— кажуть,— так і тягнеться за паль-
цями, так і лізе. А що коштує? — запитали.
— Недорого, — відказала Мася, — всього п’ятнадцять
карбованців,— і понесла назад у валькир.
Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою:
— Пару бичків купив би, річнячків!
— П’ять пнів пасіки, — озвалась паніматка. — Тепер
кріпись! сам того хотів-єсь. Щоб то було мене послухати!
А тепер п’ятнадцять карбованчиків так — тьху!
— Ти вже й розходилась! — озвавсь панотець.'—Тих
п’ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і
вона почепуриться трохи; може, в єї тільки й щастя, поки
ще за маминими плечима, поки ще дівує.
Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почув,
то так і причвалав.
— Здорова, — каже, — була!
— А! Іак зі§ шазг! ** — озвалась вона, сидячи коло сто-
лу — щось вже їла і не подивилась в ту сторону.
— Та й не привітаєшся! —каже Антосьо.
— Міе тіаіа Ьут гоЬоіу, іа 2 іоЦ зі§ луііаіа! *** — від-
казала Мася.
Не сказавши ні слова, Антосьо почав співати!
їхав ляшок дорогою,—
Ляської натури:
На нім шапка сивенькая
З свинячої шкури...
* Цапину бороду!31 (польськ.) — Ред.
** Як живеш! (польськ.)—Ред.
•** Нічого мені робити — вітатися з тобою! (польськ.)—Ред,
Не співав же далі цієї пісні, а залепетав із своєї го-
лови:
— За ним Мася точилася! так в Тернівці навчилася!
— А іу §сІ2Іе зі§ паисгуі? * — гукнула вона.
— В Крутих! —каже Антосьо. — Та знай, що в Крутих
лучче учать.
— Видно пана по халявах, — сказала Мася і показа-
ла Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, руді,
і набік, як корси,
— А паню видно по носі, що рилась в горосі, — від-
казав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чи-
мось замазаний, і додав: — Рила моркву з петрушкою і
вдавилась галушкою.
— А ти кров собача!—гукнула Мася і зірвалась на
ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хор-
тами не доженеш; Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут
і почав кричати та в долоні припліскує:
— Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з но-
вої барилки; через тин скакала, до ляхів таскала, мужики
зловили, по селі водили та били у п’яти, бо ляшка, про-
кляла — гу!..
Мася вислухала все та й каже:
— Росгека] ге, іа]баки! **
А Антосьо почав:
— Лайдак-лайдак Антосьо спіймав Масю в горосі, по-
кликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили,
а на розум не навчили й відвели до тата, бо ляшка
проклята — гу!..
«От проклятий хапокниш!» — подумала Мася і розірва-
ла б його, , та — рада б мама й за пана, так пан не бере!
Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати
й почала збиратись.
— Куди ти? — каже мати.
— До панства Росолинських піду.
— І сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от
духу пуститься, а тобі гульки в голові!.. — І заплакала.
Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але
й мати за ним; аби їй ляховки жили та ляхи здорові були.
— Треба ж з '«йгуіз *** піти! — каже вона.— Що ви
знаєте!
Стенула мати плечима і каже: — Війся-війся! Цур тобі!
Росолинські тільки що від обіду встали, як Мася при-
йшла, і сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з
* Де це ти навчився? (польськ.) — Ред.
** Чекай же, лайдаче! (польськ.) — Ред.
*** Візитом (польськ.).— Ред.
матір’ю щось базікали. Нічого розказувать, як зустріли вони
нашу попівну: вміли в таку шкуру вбратись, як черепаха,
що й сокирою до живого не докол'уйаєшся.
З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з по-
пів — та ще мало: почала представляти попа на панахиді.
Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку
лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: «Пом’яни,
господи, душі усопших раб своїх». Одна покойова вбра-
лась за дяка в старий панів сіртук, друга— за паламаря
і співають: «Вічная пам’ять». Що вже реготались, то тіль-
ки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в гру-
дях коле, і сльози з очей течуть. Панія вже й не сміялась,
а тільки: «Га!.. га!.. ах!..» Як ось входе економ, поклонивсь
панові, панії, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на
цю церемонію та й каже:
— Зіузгаїет поу/іп§: кзідбг рагосії кагаі Ли§о гус! *
— О! — пан каже.
— Зіузгаїет, — додав оконом. — І тепер там гомін та-
кий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.
Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не
жаль було за о. Гервасієм, як за батьком — ні слова- та
якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та
ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа престав-
ляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась і піш-
ла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.
— А де ви були, панно? — питає.
— О(1гіе і хахузге **, — відказала Мася.
— Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагослови-
лись.
Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був
піп, а благословенством не погорджала: хто б був-не-був
батько, а все ж він батько; його благословенство і зо дна
моря витягає, і з тяжкої неволі визволе.
— А покійні, — додала дяківна, — так довго вас кли-
кали: «Масю-Масю! де моя Мася?» Так і вмерли, що вас
споминали. Розбіглися за вами, то наче нам ноги попідрі-
зувало, наче дороги позав’язувало. І в голову не прийшло,
де б вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось,
їмосць кажуть до мене: «Піди, Тетяно, до Росолинських:
вона там».
Прийшла Мася і оклякнула по-католицьки. А батько ле-
жить на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина,
що тільки сама так прибиралась і, може, саме в ту пору,
* Чув новину: приходський батюшка помер! (польськ.)—Ред.
** Де й завжди (польськ.).— Ред.
як він конав, реготалась до розпуку — та й сум її взяв.
А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.
Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в
чорних ризах; в головах йому поставник горів,- а зараз під
образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки
справляли, жито дожали, і покійний загірошав женців ще
й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патра-
хиль замотаний. О. Гервасій в йому було з кропилом ходе,
вивід читає, ходе сповідати. Кому тепер воно зостанеться?
Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися
ніт. Паніматка ходила як пришиблена, сама себе не тямив-
ши: щось би робила, і тільки шупортається — те возьме,
там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб’є, як кла-
де; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою
хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стис-
нуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав’язав, наче ка-
мінням їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась —
так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать,
та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона засну-
ла; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо
встануть?
— Біжи, сину32, буди!., хай встають! — казали баби.
Піде маленьке і тормосить тата: — Вставайте, татку,
ось люди до вас прийшли!
І біжить назад: — Не встають, — каже, — та такі тверді
та холодні... а!..
Так біга, жебонить, та й засне...
Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив
сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки
мав серце хлопчаче, що і в лещатах пищить. Цьому не
збувало на сльози, та недовго': розболілась голова, що ку-
ди! і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.
Що вже людей йшло за гробом!—і старе, й мале. Всі
любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до
нової оселі. Та всі сумні та невеселі; хіба старці, що чули
тлустий * обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз
на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої
молитви вичитували: « А дай зє йому! та подай зє йому
дусі спасенія, гріхів отпусценія». — А в душі думають:
«А пироги гаряці, потрави кип’яці, та молосьну касю на
братію иасю».
— Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? — за-
кричала Текля, як у труну загрюкотало, і стала пручатись
у старости на руках... — Ай!., нащо ви татка пригортаєте?..
* Жирний.
Що вже їй не говорили, ніщо не подіяло: верніть та й
верніть мені татка! нащо ви їх землею прикидали? їм там
тяжко буде! вони там задушаться!
Так і додому принесли малу щебетушечку, що все
плакала.
Справили обід, як годиться; і хто пішов, хто поїхав за-
бувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по
селі. То солодьчани згадували свого панотця.
— Адже добрий був небіжчик?
— Та хіба я що?
— Та нічого; але панотець добрі були?
Таже.
— Оже не буде вже такого!
— Мо, що й так.
— Ге!..
Горе всяким сиротам, а попівнам і бог забув. На По-
діллі попи не мають жодних маєтків, хіба хату тощо, та
й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде но-
виц панотець, збере суд і викидає з свого добра; або прий-
мав свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм:
прдсить архирея, щоб почислити приход за сиротами. Як
це вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось
часу, та руги який день і сяка-така капанина буде з пара-
фії то за треби, то з приносів.
Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за
ними; паніматка згодила собі вікарого, старого-старезного
вдівця панотця, що нічого не потребував, лиш притулку та
хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився богу, — в до-
рогу, значить, збирався — в далеку! аж на той світ, до
бога!
VIII
Ішли роки за роками. Минуло їх аж п’ять, а на щастя
сиротам і не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали
і хліба шматок, і голі не ходили, ні босі, — все мали, як
ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, —
в сім’ї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як
Мася почала верховодити, і всамперед загадала жалобу
шити.
У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жін-
ці та по дитині чоловік без шапки ходить скілька день,
дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв’я-
зують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці і дівчата,
там скільки треба, не співають і не танцюють. Мася ж при-
йняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, об-
шила її білою стьожкою з-на даль ширини. Це була перва
додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що
вона не матиме талану з свого дівовання. Сестрам Мася
також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала
стьожечки по сіртуці.
— Що б оце вигадувати, — почала мати, — то воліла
дати б ті гроші на молитви.
— Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася. — Ось ідіть там
до печі!
— Що це ти, доню? то так до матері?
— А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то
я так до матері.
— Опам’ятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти
сповна розуму?
— Коли б ще і в вас такий був, — відказала доня, —
то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не
мішайтесь.
— Бог з тобою, доню І нічого я тобі не скажу більше.
— І добре зробите!
З тим і розійшлися. Мася робила по-своєму.
З цього часу й пішла своїм богом коло всього. Все з
ляхами та з ляхами водилася; все їздила по костьолах та
по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала —
хіба на різдво та на Великдень, і то з польською книжкою
в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич;
останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та
все садила на крами. Що було- б на чотирьох, то на одну
йшло. І ходила, погойдуючись та підківками поцокуючи.
І ніколи й за холодну воду не бралась. З матері останні
поти ллються, а доня каже:
— На те ви — попадя.
— Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?
— Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.
— Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум.
— Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не
бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й
світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.
— Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.
«О! яка ж богомільна!»— подумала Мася. А мати пішла,
згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, що як
зближиться антихрист, то встане мати на дочку, а дочка
на матір свою.
— Оце ж, — каже, і моя доня так.
Верховодила Мася над матір’ю, та й сестрам достава*
лось: вони були їй за наймичок; всюди ними попихалась;
а сама, як панія, тільки погукує: «А це подай, а те принеси,
а те зроби, а туди піди». — Чому ж сама не піде? —*
Не смій і рот роззявити: так зразу і зацабанить або ще
й поб’є добре, аби лиш подужала.
Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи:
— Мамуню, — скаржиться, — а Мася б’ється!
То мати й прийде:
— Чого ти, дочко, б’єшся? тільки й чуєш, що скарги на
тебе.
— Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.
— Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?
— Ні, не така, — каже Мася.
— Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!
І піде. А Мася дума: «Чого б точитись оцій попаді? отам
корпала б ся, коли має в чім. Так ніт же! всюди їй треба!
То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться». Вона все
по-ляськи балакала.
Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки
така горда та пишна і себе так високо ставила, що всі
проти єї, як горошина проти скали якої. Тим вона й вері
доводила, тим і не слухала нікого, що себе мала за най«
розумнішу. Одна тільки Печержинська де в чім була ро*
зумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні по
чому: «Дурна, — каже, — й Печержинська! і всі дурнії Ось
воно як повинно бути, а не он як».
І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані
оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й
гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки,—
і тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо
напечеш раків на день і три ночі.
Справна була! ніхто з нею не справлявся — та й не ду-
мав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати
що — тільки подай, то всі аж за боки беруться. І загорділа
вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, кудй
люди справляють, а куди доля поведе.
Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других
потішала; два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик,
служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.
Може, кому не відомо, що то половина курсу? Ось що:
в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки,
то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що
була половина курсу. Богослови, значить, іще мали рік вчи-
тись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови
опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не
натрапить де на суджену.
А був поблизу від Солодьків панотець Собальський
і мав сина Йвана в богословії. То цей і шатнув по селах,
і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти
не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, — нічого:
все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж
острах його візьме, — і сказав би, і боїться; приступив би,
і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою.
І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількось
літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому зна-
йомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя
покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре
йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще пім-
перлям, а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю
околицю, чоловік на всю губу, молодець хоч куди; де ж
пак — богослов! а богослов... буде й того, що вже богослов,
та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова род-
шую» як не поважати? Отож входе він до хати, шарнув
ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо
аж ляснуло. Тоді обернувсь до лишків і рекомендується,
що так і так: ученик богословії — просю любить і жало-
вать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один ляшок, — га!
ученик богословії! дуже раді-сьмо!—А другий: — Проси-
мо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. — Та й до. третьо-
го:— Проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — Та
сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, —
просе.
І щоб вам котрий вусом моргнув абощо, мовби й нав-
справжки вони так раді, що зуздріли богослова.
А Собальський ходе по хаті, відкашлюється; викашляв-
ся і сів — та де ж? коло самісінького порога — і почав
придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не
десять і не двадцять раз, а пиши — сто або й більше.
Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування
божого. От богослов і почав:
— А у вас чудо— не образи, панно Маріє!
— Місхе§о зоЬіе *, — відказала Мася.
А ляшки й собі кинулись дивитись на образи, і один од-
ного торкають: — Бач,— кажуть, — бач! ге! що то бого-
слов! зараз і завважив! не ми, сліпота! — І на бого-
слова повитріщали очі, що-то він іще скаже. От він і
почав:
— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один ляшок у другого.
— Ніт, — каже цей, — не бачив.
— А ти? — питають третього.
* Нічого собі (польськ.).— Ред.
— І я ніт, г- каже той.
— Бач! а нам і в голову це не приходило!—заговорив
первий, — що то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він
і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А це, панно Маріє, богородиця, — показав, — точка
в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались ляшки. — Що то око! богослов-
ське око, та й годі.
Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до
того образа, подививсь та й каже:
— Позвольте свічкою присвітить! — Ічпротяг руку до
свічки. Та якийсь ляшок вже й присвічував. І всі очі по-
витріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились
мовчки, аж один ляшок каже: — Красавиця!
•— Совершенная красавиця,— озвавсь богослов.
— Бач, — почади ляшки проміж себе, — красавиця! га!
бач! що то богослов, а ми й не завважили.
Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та
не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли.
Цебто так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не
сміє,
То Іван Іоанцович задумав комплімент сказати панян-
ці і так прибирався. Озвеличивши панянку тим, що вона по-
ходить на богородицю, він богородицю назвав красавицею,
тоді і каже:
— Єй-єй! то як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче
на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй-
богу!.. Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлю-
ватись і люльку набивати.
А ляшки кажуть: — І ми так: як дивимось на панну
Марію, то наче бачим богородицю... єй.„ єй... — Еге ж
так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Якби не так, — каже третій, — то пан богослов не
казав би. .
— Та що ти! — перебив той. — Ти не так величаєш; ка-
жи його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а ляхи — щоб котрий ву-
сом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку;
уже ляшок і прислужився: вийняв з кишені папірцю шма-
ток, запалив і приніс: — Просю, — каже, — покорно, ваше
богословство! пихкайте!
Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роз-
зявив, а ляшок і каже: — Та пихкайте-бо, ваше богослов-
ство, а то припече й кину.
Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже:—Та-
кого титулу, — і все: пих-пих, — нема і в світі,— а все
пихкає.
— О! — почав ляшок, — нема? то як же вас величати,
ваше богословство?
— Як буду священиком, то ваше благословеніє, або —
ваше преподобіє, або — превелебіє; а тепер ще я не маю
величанія.
Принесли чай. Став один ляшок мішати його ложкою
й питає: — Ваше богословство! чи пак — ваше пришле бла-
гословенство, а тепер іще ніяк! Ви вчили богословію; чого-
то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ло-
жечкою, а як мішати, то не так скоро?
— Ге! — сказав богослов, — ге! хіба це до богословії
належить? ге! -
— Бач його! — озвавсь той, — а я думав, що до бого-
словії.
Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там
у закутку, підослали наймичку розпитать хурмана: хто
приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали ку-
рей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову
стискала, а все-таки чути було: «Кир-кир». В печі загого-
тіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову,
як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже
поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються,
і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в
хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував.
І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи
нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще ляхи були, то й їм
було з ким розмовляти; та ці недовго мешкали: паніматка
не любила ляхів, і вони це добре ^нали, то не пройшло і
години часу, як утрясли.
Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Со-
бальським, та нездужала, то й пішла собі. Як не той став
хлопець, оставшись з панянками; зам’явся зараз, закахи-
кався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які
були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, —
качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, і він засміявсь, та й замовкли. Ста-
ра гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов ізнов
почав:
— Покійний о. Гервасій, пам’ятаю, горіхів давав...
Мася мовчала; а він додав: — Вам, думаю, жаль за.
о. Гервасієм?
— Мпіе? — озвалась Мася, — піе тіаіа Ьут га кіт
иЬоІечгас! *
— То ж ваш отець.
1— Та сог г іе^о? **
— Та й не жаль?
— А піе ***.
«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та
не жаль було за татом!» — І каже:—То, може, хоч коли
жаль було?
— ГЯі^сІу ****,
Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку на-
бивати.
Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і
на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже
й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, зав-
важивши, що Мася й не заїкнеться на рідну мову,
каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала»
кали, а тепер ось як? І не пізнати, що не кателичка, що
панотцева дочка.
— Вуїат §Іиріа *****, — відказала Мася.
— То це ніби й я дурень, коли так? — заговорив бо-
гослов.
— піе пнжі£, — озвалась Мася, — а рапи июіпо
піузіес, со зі§ робоЬа ******.
Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні!—І вернувсь до хати. Масі вже не бу-
ло; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в
валькир.
Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурманг
аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Любо-
рацької коням богослова і містечко знайшлось в стані,
і паші, й оброку ******* дозвалу; то й почав Герасим вор-
чати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба
була.
* Мені? було б за ким шкодувати! (польськ.) — Ред.
** То що з того? (польськ.) — Ред.
*** Ні (польськ.).— Ред.
**** Ніколи (польськ.).— Ред.
***** Була дурна (польськ.).— Ред.
****** я не кажу, а пану вільно думати, як хоче (польськ.) — Ред,
******* Овес поміш з січкою або з пшеничною половою.
— Куди ви проти ночі? — каже.— Та переночували б
любенько, побавились і вже завтра по видному й поїхали б-.
А тепер чого сліпати?
— Спасибі,— каже,— а ночі тепер видні, і додому не-
далеко. Поїду.
Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: —
Поїду та й поїду.— Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не тур-
буйтеся.
І поїхав.
— То через тебе,— почала мати Масі вимовляти,— то
ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав — хай їде на зла-
ману голову!
— Дочко! Чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?
— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж прокли-
наю? І чого ви вчепились?
— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? —
почала мати.
— Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! ге!
бач, чого забагається!
— Ей, дочко! схаменись! Що тобі такого, що так цен-
зоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій
батько не піп був?
— Та що з того?
— Чого ж ти така думна? Чого погорджаєш попови-
чами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голо-
драбців кого, що так звиваються коло тебе?
— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: пі ста-
ти, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
— Ей, дочко! ей, дочко! побачиш-побачиш!
— Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам,
то мені легше буде.
— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка,— сказа-
ла мати й вийшла в пекарню дать пораду тим курам, що
порізали. Орися там уже була; і Текля коло єї щось шу-
порталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, окляк-
нула і почала вичитувати польські молитви.
Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось
і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на
вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла;
та з-за неї і Орися сиділа. Людські дочки вже діточками
батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять,
ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була,
та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осу-
дила, ту очорнила, ту обговорила. У людей сусіди бувають
.добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцу-
рались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла ко-
лись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духов-
ник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей
було приїде тугу розважити.
— А що, паніматочко, — каже, — і вам лихо, і в мене
не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в че-
ревиках же ходю.
— Та що вам за біда? — озветься паніматка.— Ви вже
далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої си-
ріточки на в’язах висять!
— Не тужіть, паніматінко,— якось-то воно буде.
— Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Ан-
тосьо і сам собі дорогу проб’є.
— Над сиротою бог з калитою, приказують люди,—
озвавсь о. Антоній.— Не тужіть!
— Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв,
що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зов-
сім пропаща...
— Не тужіть! моліться,— може, дасть бог, що й куца
вивезе.
Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада за-
гула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою
мусили вдаватись до сусідських попів. А чужий панотець,
як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула
громада: «Що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі?
Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати?
Подаваймо супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч
сякого-такого! Хоч такого, що й під носом йому не світає...
Доки ж нам бідувати?»
І частувала паніматка, і просила — нічого не помог-
лось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.
— Якби ми бачили,— відказали йому,— що хоч яка на-
дія є, то що іншого, а так... доки нам ждати!
— Та, може, якій сироті бог долю пошле, — каже бла-
гочинник.
— Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться,
що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до їх людей
траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не зава-
жає, хай з дороги вступається, бо викидаємо!
— Та майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який
він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні!
та його кості здригнуться.
— Ми вже, панотченьку, пошанували пам’ять покійного
батюшки. Дивіться самі: п’ять літ терпимо. То доки ж нам
не мати голови в селі? Подамо супліку — хай дають нам
панотця.
— Пождіть ще з місяць; може, дасть бог і сиротам,
і вам.
— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надхо-
дять; а там — о! бог свідок, що подамо супліку до архирея,
таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас
буде?
— Та буде ж.
— От нам і на руку.
Благочинних добре знав, що жениха не знайдеться, бо
всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю
скаже кому женитись, то хто-пебудь і втопить свою голову.
А справившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не
зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай
з рук не спускає. Тим часом написали до архирея просьбу,
щоб жениха прислав.
Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха;
а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за
бритву вхопиться. А попівнам сто раз л^чче втопитись,
аніж зостаться дівочити при матері-вдовиці: і мати пропа-
ща, й діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і
серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя: не людина, а
пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на бога
звертати: чи гріх, чи сором — все божа воля. Свою недолю
вони-дуже добре знають, і не одна безщасниця-мати про-
сила і просе жениха для свого дитяти, бо їсти нічого; не
одна безщасниця-попівна за тим же для себе і своєю пер-
соною з’являлась до архирея, та не одна й буде з’являтись,
нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й
на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей
каже: «Слезно просила» — і просила якого бідолаху, що ні
кола, ні двора; ні роду, ні плоду. Той і встрягне, де й пока-
жуть; а там п’є-п’є! — аж за вухами ллється... Або трапить-
ся який урвиголова, що згнущатиметься цілий вік; най-
більш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусе, бо
то воля владики.
У Люборацької був брат панотець — людина добра і
на розум йому не збувало. От він і каже:
— Що ж, сестро! не штука випросити в архирея бого-
слова; та силою колодязь копавши, не пить води з його.
Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак бездітний,
жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б?
Поїду я до Кам’янця та подам в перевод на вашу парафію.
Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію,
чи «не согласен» хто женитись на таких-то сиротах, бо на
їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась
доля, то озветься, а як ніт, то честь ваша при вас: ніхто
не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та
не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене; я тобі не стану в
кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так
і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з цього, що не сяде
хто чужий, як не знайдеться охочого.
Подумали-подумали та й написали прошеніє, і о. Яким
поїхав до Кам’янця.
Не день не два теліжився о. Яким, нім забриніло перед
ним кам’янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори
перед підварком — Польськими Фільварками. Тепер вони,
ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок
стояв, а то порожні місця були і заїхати ніде було. То о.
Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої Вітря-
ної брами; звідціль почав і діло робити.
А з неділі вже й Петра 33. Тепер мали жати пани бо-
гослови34, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен —
і вінець або кінець. Богословія вже не ревла; не скакала,
як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натя-
гаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмелі
гули; все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав
вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої
пенци — тільки й чути: вур-вур-вур. В других класах (фі-
лософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані
кипіло, тільки крику не було, і чутно було, як чобітьми цо-
кають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Це вже же-
нихи, і доходювали свої сіртуки тощо, щоб по жнивах надіти
рясу й підрясник. Як входить письмоводитель — попович і
семінариста — не бува в класі, а пише в правленії; за те
має хату, харчі і скілька карбованців грішми. В письмо-
водителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і
хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам
не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять
на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зо-
дягаються і народ все обтертий.
Отакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію
з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.
— Цс!— засичали, хто завважив; а письмоводитель
сказав:
— Панове! хапатня!— І дав папір. Богослови самі доб«
ре знали, що з тим папером робити, і письмоводитель тіль-
ки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.
Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій бого-
словії кожен має своє прізвище; і був там один, що його
прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступиря
викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та
брик-брик по класу, і вискочила на стіл.
Круг стола стовпилася вся богословія і почали: «Ну!
читай!» Малпа й почала вичитувати, що там-то й там-то, в
такім-то повіті, такого-то класу парафія Солодьки, єсть
три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.
— Шш!—почали слухачі,— заматорівша во днєх сво-
їх!— Малпа пішла далі: — Друга Орина, вісімнадцять літ.
— Шш-ш!— почали знов.
— Та чого ви шикаєте? ще ж молода!—хтось гукнув
з гурту.
— Шш-шш!—розійшлось по класу ще гірше.— А що
має? що має? читай!—Малпа:—Третя... третя, одинадцять
літ.
— Шш! А що мають? — почали. А Малпа: — Все ха-
зяйство і грошей в приказі тисяча карбованців.
— Якби всі за одною! можна б руки погріти! Давай
лиш папір!—кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихиля-
сом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить;
сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, і мисливці,
і шпанці, і всяка птиця, і звірина; а циган загнуздав кобилу
і ньокає; там ведмідь реве,— всього було.
І таки Малпу спіймали, почали м’яти, а вона нявчить.
Другі тим часом взяли той папір від неї і пішли до стола та
й почали гукать: хто там близько? ходіть сюди!
Обізвавсь Собальський.
— Я! я близько! Я навіть бував у них.
— А! мельнику-голубчику! ходи ж сюди!
— Ще й Ситник знає,— озвавсь Собальський.
— Ситнику! Ситнику!—почали кричати,— де Ситник?
— А чого ти, чорногузе, хочеш?—озвавсь той, що Сит-
ником прозивали.
— Чи не маєш підситка доброго? продай!
— Проси Струцького!— озвавсь він. Струцького прози-
вали Решітником.
— Та ні!—озвавсь Решітник,— то треба справки наве-
сти! ходи сюди!
Так зібрались всі, і почав всамперед Собальський:
— Багатенькі,— каже,— нічого сказать; мати добра,
менша Орися тож нічого; а Марія така ляшка, що ні сло-
ва по-нашому не скаже.
— Ну, валяй її побоку! — заговорив Кобилка.
— Та вона таки й не піде за нашого брата. Насвату-
вавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чемери-
цею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре; книшем
назвала, розказують люди, а до самого й Говорити не хо-
тіла.
— Та ця набік: а Орина?
— Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, а Текля
ще недоліток.
— На ж тобі, пиши, а ми за тобою, — кажуть Собальсь-
кому. Собальський взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав
каламар, і думає: «Я ж вам тепер віддячу: було не смія-
тись!» Та й черкнув первий: «Согласен без взятия». Це зна-
чить, що згоджується взять парафію без панянки; черкнув
і відступився від стола. Тоді по колії підхопили й другі, і
кожен розписувався, да жоден не написав «Согласен со
взятием», а всі — або «Согласен без взятия», або просто
«Не согласен».
Покивав о. Яким головою, прочитавши цю штуку, і став
платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то
регістраторові — і мало кому не давав, щоб скорій діло
робити. Платив-платив, та ще й обіщав у «попівську діру»
повести кого-не-кого.
Посеред города стоять в Кам’янці доми — один до дру-
гого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В цім
місці тандита *, тютюн продається і горілочка з закускою.
Як дивитись збоку, то панотці так і чмигають сюди з дека-
стерськими, як зайці в горох. Отож і прозвали цей куток
«попівською дірою». Звідсіль жодна блоха консисторська
в своїм умі не виходила. Сюди-то й обіцяв о. Яким кого-не-
кого повести на консоляцію — цебто попросту на могорич.
То сяк, то так і дійшов до кінця; взяв указ на руки і заку-
рив з Кам’янця вже парафіяльним попом в Солодьки.
IX
Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Анто-
сьо обертається; вже ж п’ять літ, як ми бачили його. П’ять
літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лупа-
ється за тих п’ять літ! та ще в молодім віку. П’ять літ —
як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш:
дівчина в десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець
парубком стає і вуса голе; а хто віддався, женився назад
тому п’ять літ, того діти обсядуть або й злидні... Чого не
* Толкучий ринок.
лучається за п'ять літ! і скали перекидаються, і гори пере-
вертаються,— то де ж людині не переміниться?
Теклі вже одинадцять стукнуло; вже соромилась, як на-
звать її дитиною — панянкою себе звала, тільки малою.
Люборацька за п’ять літ з гожої молодиці, повновидої, ру-
м’яної — такою шкорбою стала, що якби не шкура, то п
кістки розсипались би; і вже сивиною коси полискувались,
тільки не видно було, бо в хустку зав’язувалась. А Круті
стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять, — все на однім
місці. Все там же класи і такою ж старою гонтою вбиті,
аж чорні, і той же розбитий дзвінок на стовпі висе, і тою
ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино
носять, і так же бояться йдучи,— все так же, як колись бу-
ло. Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто
щебетав, як дівчина,— став баса говорити; кому ноту при-
в’язували — тепер другим прив’язує; хто для всіх був по-
пихачем— тепер став другими попихати; а давні, хто по-
пихався другими, і слід загубили, тільки слава ходила, що
були та й загули.
І Антосьо вже був у третім класі35: вже він орудував
і малими, а не раз і хазяйкою; і вже не жив у Волоської,
а знайшов собі стацію на тій магалі — за містом та за
яром, на крутій горі. Там жила шляхтичка пані Пьотрова.
У тієї Пьотрової поставили Антося на стацію, як ото бать-
ко йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу
й ;жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький,
Й* душать копійчину; та правду сказать, таки нізвідкіль
[ сипати грішми — то школа й на папір частенько не має
шага; і в хазяйки зазичається, а про ласощі й думать не
гадай. А ласощів кому змалку не завагається? І так звані
старші між дітворою хоча би й не повинні вже малиться, бо
вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відрізнялись від
дітей; і шалили, як діти, тільки гірше; і ласощів забагали,
і все. Та пошалить мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де
взяти? — треба промишляти. То вже і вишукують собі та-
ких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викру-
тивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як наглядять та-
кого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу «поз-
нього класу» не було — після обід ніби до школи не ходили,
то був час на все.
З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко
бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як
лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів
собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три
чвертокласники — все продиуси та голибороди. Одного з
них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович:
Карман— ніби собака, як Бровко; другого прозивали Га-
ва, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч
кулак всади; третього — Папушею, бо вкрав десь папушу
тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Анто-
ся, перечувши, що він такий митець.
— А що, Козо,— кажуть,— ти, ми чули, добре бігаєш?
— Добре!— крикнув Антосьо.
— Ану, хлопці, наввипередки!
В духовних школах старші — а ще в давнину—мали
велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні
боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам стар-
ший визиває побігати, то й сипнули надвір, та наввипередки.
Перед Пьотровою пляц куди здоровий! всього розгону туди
й назад буде мало не з верству: було де сили попробувати.
Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не
зоставляв так простого бровка, як він своє комбраття
зоставив.
— А добре біга,— каже Карман Іванович.
— Та добре ж,— каже Гава.
— Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи да-
леко втече,— каже Папуша.
— Ну, Гаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як
жоден молдаван не побіжить; попробуйся!
Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.
— Ану, — каже Гава, — зо мною чи справишся?
— Ану,— каже Антосьо.
— Пожди ж, — каже Гава, — станьмо нарівні, та по ко-
манді.
Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «Раз-два-
три!» З цим словом і рушили. Та Гава ще й туди не добіг,
а Антосьо вже назад добиравсь до мети.
— Добре,— кажуть чвертокласники,— добре бігаєш!—*
і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у ма-
лого на другій стації, щоб той не грався.
Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу ізнов
прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна
було купити десять стрючків за шага. Антосьо хльостав
різкою на городі.
— Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами,— кажуть
вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові,
насилу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом
ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко
тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же
долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір’ю; а на
полудень верстов за сім поперечну гору видно, на горі ліс
і шинок. Все видно, як на столі — де птах снує понад паш*
ні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зелені-
ша; та вже сіра, та половіє — збожжя видно: а проміж
пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Ку-
курудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, і хто
очі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то
цвіт.
Антосьо не знав, чого й нащо старші взяли його з собою,
і йшов — от як лоша за возом. «Може,— думав,— до кри-
ничок». В ту сторону в полі славні кринички, і школа по су-
ботах було ходе туди: бо там якось славно було посидіти:
кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна тра-
ва — не жнеться, ні коситься. Славно було покачатись в цій
траві!
На степку старші посідали. Гава первий вийняв з-за
халяви люльку, за ним і ті, і позакурювали.
Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і
босака.
— Він?—показав Карман Іванович.
— Він, здається,— озвавсь Гава.
— Він, він, — каже Папуша.
І Антосьо глянув: «Хто б це такий?» — думає.
Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище
убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.
— А що, Ковинський,— почав Гава,— от тобі компа-
нія!— Окинув оком він Антося, а цей його, і мовчать.
— В дорогу, чи що?— каже Папуша.
— Хоч і в дорогу,— озвавсь Ковинський.
— Люборацький! ступай за ним!—каже Гава.
— Куди?— питає Антосьо.
— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли
підем, то до твоєї стації.
Рушили хлопці в долину на сонце.
— Глядіть же, не спізняйтесь, — сказав Папуша.
— Добре,— відказав Ковинський. І пішли.
— Куди це нас послали?—спитав Антосьо свого про-
водиря, як вже відійшли.
— В горох!— відказав Ковинський.
— В чий? — пита Антосьо.
— Та там одного молдована,— відказав Ковинський.
Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як
набрели купу гною.
— Тут,— каже Ковинський,— скинь чоботи і заховаєш,
бо вони тобі заважають.
Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній,
приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли
та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть
собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити»,
то знов «ціп урвав, ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає,
а хлопці і гадки не мають. Ковинський розказує, як його
вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються,
регочуться. А ззаду молдован лап Антося за комір!
— Ай!—скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия
то рука так цупко схопила його за брижі.
Ковинський ішов по другий бік дороги і зник, як крізь
землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати і
навіть не вгледів.
— А! ви знов у горох, — почав молдован, — як уторік!
Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.
— Дядечку! я ще вперве,— почав Антосьо,— і то я був
би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Отой, що втік,
казав, що горох його хазяїна.
— Не вибрешешся,— почав молдован,— знаю я ваших!
І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на-
дворі восени, і далі душа й на мірі стала.
Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрути-
тись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав
гороху. І почав:
— А до кого, дядечку, поведете мене?
— Кажу ж, що до самого смотрителя,— озвавсь мол-
дован.
— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смот-
рителя нема дома.
Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там ко-
жен б’є і це не йде за зле в людині, та мав серце в грудях:
не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й
по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до
інспектора його відвів.
— До інспектора?—озвавсь молдован. — Ні! до інспек-
тора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!
Вже місто було видно, як на долоні, і класи за містом;
Антосьові все холодніло та й холодніло в душі. А тут пе-
реярки почались, що вода повимулювала.
Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу
було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили
ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ко-
винський дав їм знати, що молдован спіймав Антося і повів;
то всі знали куди і тремтіли за свою шкуру. Побачив їх
Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру та ближче, то
поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що
й не думай.
Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літй вільний, 1 боком
переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні,
аж вище голови тому молдованові; і вже дільниці так з-на
гони від них.
«Як введе в дільниці,— подумав Антосьо,— то пропав
я! Хоч і видерусь абощо, то ніде сховатись. Треба викру-
титись тут!» — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й роз-
сипав жменю.
— Ей! дядьку!—почав,— дайте позбираю.— І став.
— Хіба в тебе мало за пазухою?— каже молдован.
— Хоч не мало, та й цього шкода, будуть же бити, то
за кожен стрючок відболить.
— Ну, збирай!— каже молдован.
А все держить його за брижі, аж йому в’язи затерпли.
Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає. І молдован
нагнувся. Визбирав і рушили далі.
— То, дядечку, ви мене не пустите?—почав Антосьо.
— А нащо б я тебе пускав,— озвавсь молдован,— стіль-
ки часу згаяв, та й пускав би. Не гіустю!
— Так ні?
-- Та вже ж ні!
— То нате ж вам!—Антосьо каже. І з цим словом сип-
нув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.
— Овва!— крикнув молдован, схопившись обіруч за очі,
й присів.
Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки ви-
зволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли
мають.
Поки протер молдован очі, то школяр вже другі гони
минав.
— Бач, цуценя! тільки сліди знати!—почав молдова-
нин, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж
мокрі були.— Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш
так. Постій! хіба ти ще не попадешся!— І поплівсь собі
дорогою, та вже не до смотрителя, а додому.
— А чого то молдован присів, як випустив тебе?— за-
питали старші Антося, як він уже прибіг.— Чого ти так уди-
рав, коли він сам тебе пустив?
— Еге, пустив! Еге, сам!— озвавсь Антосьо,— добре
пустив!— І оповістив все, як діялось.
— Молодець! молодець!—почали хвалити.— Давай же
горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:
— Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!
— То я через річку скакав, коло винниці — собаки на-
гнали.
Висипав горох Антосьо як слід, до стрючка; старші ще й
самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен
по хусточках, то по кишенях.
— Дайте ж і мені,— каже Антосьо.
— Ось на! — Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.
— Бач, які ви!—заговорив Антосьо, зоставшись тільки
з Ковинським.
— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розум-
ніший був,— каже Ковинський.
Пішли степком, далі межами, там звернули на суголо-
вп, і Ковинський показав велику купу гороху в траві.
— А це звідкіль?— Антосьо питає.
— Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що
коли тебе відведуть до смотрителя та виб’ють,— бо таки
зараз були б і вибили,— то щоб дать тобі заїсти. А коли
так сталось, то ще й лучче; їж,— каже. Почали і їсти. По-
поївши мовчки, Ковинський почав:
— Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав.
Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що казав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба було б й мені зробити.
— І можна було. Бо якби так, без жодної пригоди, то
били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще і в журнал за-
писали б, що «не ізвесно куда одлучався», то й інспектор
ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторові.
— Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто
і в клас тоді не показуйся, і дома не сиди.
— Чого ж це так?— спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові чи мамі,
то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соуче-
ники, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде,— каже Ковинський.
— То як же?
— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі по-
люблять, і в картонці * ніколи не будеш, і як буде за що
вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять, і три-
дцять, і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки
в пузо холодно. Спекулатор по сіртуку битиме чи по ко-
жусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні
одної не змигне, і, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості
розсіче.
* Картонкою звуть цидулку, що записують, хто шалив в класі чи
в церкві.
Антосьо бачив різки і не дивувався; а Ковинський
додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки осібні плетуть
на того; виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як
батіг, і як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й воло-
сені приплете. Був такий, що й дріт уплітав, та його склю-
чили по великовозрастію.
— Як ви все це знаєте?— спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як
тут: недарма в третім класі!—Того-то йому Антосьо каже
ви, а він Антосьові ти; там по старшині все йде.
— Біда!— каже Антосьо.
— Та невелика,— озвавсь Ковинський,— тільки не будь
хитрий та донощик,— все добре буде.
— А що воно хитрий?— питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або
скаже ти кому з вищого класу. Такого вже гладять, і все
проти шерсті.
— Отак-о?— показав Антосьо, погладивши себе рукою
від носа до бороди.
— Куди вже так,— сказав Ковинський.— Це «додому»,
а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: «Додому»,— і гладить себе вниз по
виду; «з дому»,— і гладить насупроти.
Сонечко вже надвечір зближалося, і задзвонили на ве-
черню.
— Біжимо! — каже Антосьо і схопивсь на ноги.
— Чого ти?—заговорив Ковинський.— Говори! вже ж
приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо,— каже Антосьо, вти-
хомирившись.
— Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пі.
шли. Що зосталось гороху, забрали по кишенях.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали, — нема,
наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо
і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропа-
дали. Після обід прийшов Ковинський, і знову пішли шу-
кати; і все-таки не знайшли.
— Що тут робити?— Антосьо зажурився.— І в клас
взавтра йти, і уроки вчити!—Та й аж заплакав.
— Чого ти?— каже Ковинський.
— Еге, чого? а в чім до класу піду?
— Не йди до класу, то ще і взавтра будем шукати.
— Чи можна ж?
— Скажуть: без сапогов.
Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все
вичитував йому різні орації. Антосьо слухав і собі щось
розказував. Так і день минув.
В понеділок пішли з кватири в клас, а Антосьо зостав-
ся — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковин-
ський босака, і пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі?—пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви без сапогов?
— Да!—І потягли полем — та вже не гною шукати, а
до криничок.
— Куди ми йдемо?— заговорив Антосьо.
— До криничок,— озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де то —
не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду: гово-
рили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок,— то
час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце
стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський
пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі
став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною
і щось ніс. Та Антосьо подумав,— мабуть, горох.
Ковинський, притягши додому, переліз через тин в садок,
пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запор-
пав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати:
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще
по вакаціях треба в Кам’янець за місцем, то не йти ж бо-
сака! А тебе ще не сключать ці вакації, хіба матошники
вичистять. Та виб’ють же добре, щоб з Ковинським не схо-
дився. — І поскакав на одній нозі через подвір’я.
— А що казав учитель?—питав Антосьо, як прийшли
з класу.
— Навіть не питався,— відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і
рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі при-
лежні були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже
і думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім!— каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.
— О!—каже Ковинський,— ми й забули, що гній коло
салгану.
— Еге ж!—озвавсь Антосьо.— Слава богу,— додав,—
взавтра піду вже в клас.— Та подивились: приміти стоять,
а де були чоботи, тільки дмка. Затужив Антосьо, аж за-
плакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і ви-
полоч і заповідь * цвіте.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! —
І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Оцею якби урвав!— каже Ковинський, простягаючи
свою різку.
— А цею?—Антосьр каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча!— І почали хльо-
стати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли
з голови, і класи, і учення. Так і тиждень минув. Настала
субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей
раз пішов Антосьо з вискоком, і вже не спіймався.
Вже й черешні постигли, а Антосьо все без сапогов, і все
старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що
в клас і не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а
сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в косточки,
аж поки з класу не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три
второкласники.
— Йди, Люборацький, в клас! прислав учитель.
— В мене чобіт нема,— каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковчинського.
— Та не йди,— каже той, — будем лучче в косточки
грати. А там що? Не чув, як б’ють?
— То й не піду.
— Йди, дурний,— почали ті.— Що ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні! — кажуть ті, — а як і виб’ють, то дадуть дві-три
різки, та й годі. Як же втечеш оце, то як смотритель при-
веде, так на собранії виб’ють. Тоді вже не обійдеться, як
тридцятьма.
— Чорт знає що!— говорив Ковинський.— Не йди, не
слухай!
— Йди, йди,— кажуть ці,— бо будеш каятись.
Не послухав Антосьо Ковинського,— пішов до класу.
Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший
робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став і не
йде.
— Ну, ходім!— кажуть ті, що привели його.
Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.
— Тьі почему в класе не ходишь? — спитав учитель.
— Нету сапогов,— відказав Антосьо тоненько.
* Таке зело. Воно жовтенько цвіте і має довге та міцне коріння.
— А уроки знаешь?
Антосьо мовчить.
— Знаешь? говори!— гукнув учитель.
— Не знаю,— відказав Антосьо чуть тільки чутно.
— Тьі же почему не вьіучил! Внсечь!
— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже
буду! єй-богу, буду!
Та його не слухали.
Відбув своє. Учитель і каже:
— Стой там на колених!
Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:
«Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ко-
винський же не боїться, що сключать».
Як підходить учитель:
— Люборацкий! — гука.
Встав Антосьо.
— Почему тьі не учишься?
Антосьо мовчить.
— Тьі ж сирота?
— Сирота,— відказав Антосьо.
— Сирота и не учишься; на кого же ти надеешься?
— Он з Ковинским в косточки играл, когда мм пришли
к нему у квартиру,— сказали ті, що привели Антося.
— Тьі с Ковинским сошелся? Ти знаешь, что такое Ко-
винский? Зараза!
Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і
заплакав. А в сінях чути:—гу! гу!—то б’ють.
— Кубинського! Ковинського!— почали ученики.
— Сльїшишь? — каже учитель.
— Слишу,— відказав Антосьо.
— То и тебе будет. Считай!
Налічили і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят.
— Довольно! — хтось крикнув. І все стихло, тільки
чути: о-го-го-го! о-го-го-го!
— Считал?— питає учитель.
— Шестьдесят,— каже Антосьо.
— То и тебе будет, если не будешь учиться.
— Буду!— каже Антосьо.
— Смотри же! ступай на место.
Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів,
бо був п’ятим в первім розряді.
— Куди? Куди?—заговорили ученики.— Твоє місце на
Кавказі!— Кавказом звуть останні парти, де сидить гебес-
ня. Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його
внесли в третій розряд.
Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:
— Не буду ж я вчитися, коли мене тут засадили межи
гебеси.
Як виходили з класу, учитель наказав, хто поблизу живе
коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас;
то Антосьо прийшов і на другий день. Спросив його учитель,
а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки
вибили.
Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його
стації: «Дурак,— каже,— пішов у клас, коли ще не схо-
вався».
На третій день Антося ізнов вибили, на четвертий ізнов.
Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із
Ковинським, а тоді старші ізнов звели їх,— по черешні
послали.
— А що,— каже Ковинський,— як тобі здається, добре
ходити в клас?
— Та хай йому сто чортіві
— Ото було мене слухати, а не прилежних.
— Вже не піду більше.
— І добре зробиш!
— А як сключать?
— То що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там
в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.
— А ваш тато чому так не зробив?— поспитав Антосьо.
— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки: чуть
тільки читає; а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оже-
нився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро
постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер уже й каєть-
ся, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а мо-
лода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже по-
пував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі
з голови! Мій тато зуба з’їв на паламарстві, а на долю не
нарікає.
— Все ж таки лучче бути попом або хоч дяком, аніж
паламарем.
— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то
опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб’ють попереду.
То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на «изу-
чение» до якого дяка або таки й додому, та буду ходити
по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не
заболить! А прилєжні все тремтітимуть, щоб не вибили.
Що й казать!—з радістю крикнув Ковинський, аж підско-
чивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.
В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до
Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з
Ковинським пішли по садках.
— «По лености» тебе записали,— сказали Антосьові
ученики, прийшовши на обід.
— ОвваІ хай пишуть!—відказав він, сидя на кроваті
і ногами гойдаючи.
— А битимуть!
— Овва! хай б’ють! чи то мені первина! Хай би були
спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.
X
Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все вті-
кав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На
екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.
— Почему тьі в класе не ходил? — поспитав смотритель
на екзамені.
— Не бьіло сапогов,— відказав Антосьо.
— А почему не училея?— поспитав той.
Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:
— Не бьіло охотьі.
— Так вот мьі поддадим ему охотьі. Взять его!— гукнув
смотритель.
Роздягли сірому і вчистили мало не копу. А він, небо-
рак, щоб пікнув.
Останній празник цього року. Ковинського сключили, а
Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як при-
їхав Антосьо додому, Мася й не подивилась на його, все
однакова була, та він перемінивсь: вже не побіг, вигадуючи,
як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став
собі коло порога та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш
чухається.
— Чи нема в тебе куки?—поспитала мати.
— Ні, нема,— відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати,— каже Орися.
— Ні, не треба,— озвавсь Антосьо, все стоя на своїм
місці.
— Чого ти наче чужий?— каже мати.
Лупнув неборак очима і мовчить.
— Антосю! чи чуєш?—заговорила Текля, веселенька та
здоровенька, ласкаючись коло матері.
Антосьо лиш очима лупнув і почухався.
— Чого ти мовчиш?—допитується Текля.
А він все мовчить, лиш очима поведе.
— А в нас баштан є!— заговорила мала в мами з-під
руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим ди-
тячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а
якось наче знехочу.
— Не, ^іісхузко! * — заговорила Мася, йдучи з хати,
і погладила його через вид, як зближилась. Що, якби це
вторік? А тепер і не поглянув: «Буду,— каже собі,— пала-
марем, а це попівна; треба привикать».
Ще до його заговорювали і вже аж силою посадовили,
а він мовчить та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась та
жебоніла-жебоніла і відступилась —та й почала плакать:
— Загордів,— каже,— як Мася, що вже й говорить не
хоче!
А Антосьові й не в думці: вийшов собі надвір і сів на
призьбі та й грюкає ногами і думає: «Отут я вторік татка
бачив; отам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони
на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав».
Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже й сльози на-
вертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця
кривилися, і брови моргали, та побачив хворост на купі, і
наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту і почав
пруття витягати. Веселий, навибирав повну жменю, зв’я-
зав їх у різку і став бити по призьбі та все приговорює:
«А будешь учиться? а будешь? ото тебе: учись!» І другим
голосом, наче плаче: «Буду, господин учитель! ей-богу,
буду!» І знов першим голосом: «Я знаю, что будешь! секи
его! лучше, лучше-лучше, лучше-лучше-лучше!» І тим дру-
гим: «Ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте!
ой-ой-ой!» Як наб’ється вдоволь, то й крикне: «Довольно!..
следующий!» І почав начебто той проситься: «Господин учи-
тель! я вже буду учиться!» Та таки не помилував: почав
сікти та приговорювати; там «следующего» позвав, і бив
та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примов-
ляє: «Ото тебе, знай! ото учись! А то вьі уж разобрали се-
бе!» І на цей лад балакаючи, знов зв’яже різку і знов те ж
починається.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не
так хто, як Орися: чепуруха була, то й сердилась, що при-
зьби пооббивав, а їй треба мазать. Згодом і штовхать-таки
почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе,
як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хво-
рост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то
не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі
вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з
подвір’я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вече-
ряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки
плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.
— Чому ти не підеш, не побавишся, як торік?— каже
мати.
* О, вовченя! (польськ.)— Ред.
— Не хочу я,— озветься Антосьо,— з мужиками заходи-
ти.— І піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан по-
тягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі пови-
бивав. «Здичавів хлопець»,— думали вдома. А стара не
забула спогадать свого покійного татуня, зітхне і каже:
«Недаремне покійні було розказують, що то будуть не учи-
телі, а мучителії Оце так вимучили всю жвавість з дитини!
А яка хороша була та жива яка!»
Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз вия-
вилось, як тільки попромували його в четвертий клас. Та
до цього ще далеко було! Не було другого Ковинського,
щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед
водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав
уже цілу компанію; а сам був хлопець ручний і на всі
вигадки митець. Дав бог дарування, та лиха доля лиху до-
рогу показала, то й пропадало воно над різними штуками.
Ще вторік він показав себе, як вели з горохом до смотри-
теля, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нароз-
казуваться. Чого вже молдовани не придумували, а спій-
мать його жодним способом не могли. Та раз таки засту-
кали на дереві — ще й не самого, а з компанією.
— А ви сякі-такі!— закричав молдован і вчепивсь до
одного.
— Осьде я, дядечку!—заговорив Антосьо з яблуні, йо-
му аби тих вимотати, а сам викрутиться.
Всі вже знали Антося і напосідались на його, то мол-
дован, пустивши того, кинувсь сюди:
— От я тобі,— каже,— ти думаєш, що й мене здуриш,
як других! Злазь,— каже,— злазь!
— Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.
— Злазь, тобі кажу!— гукнув молдован.
— Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об’ївся
ваших яблук. Та славні ж вони у вас!
Погукав той, погукав та й лізе на дерево; а Антосьо
все вище. Як побачив, що молдован вже не скочить, бо
високо виліз і в гілки вбрався, тоді сам по гілляці та до сли-
ви, вчепився за верх і з’їхав на землю.
— Бувайте здорові, дядьку!—каже. І лиш закурилось.
— Бач! Та! отак одурити старого!—заговорив молдо-
ван на яблуні.— Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною!
Кому б оце в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом
поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом,
виспівуючи.
Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому
духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки
штуки витворяв, а в книжку й не дивився. Проте таки пе-
рейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапи-
лось: прислали нового учителя. На первий же клас він
спросив Антося, а цей ні в зуб.
— Аж мені встидно!— каже учитель.— Сідай та й не
кажи нікому, що тебе спрашували.
Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й по-
чав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й попромували
його в третій клас.
Тут було вже два учителі і наче один одного хотіли пе-
рейти в жестокості: той б’є, а той ще лучче. Та пройшов
місяць, Антося не вибили; проходить і другий, а його не
б’ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого,
щоб небитим вийшов з духовних шкіл — не за одно, то за
друге або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж
не присядеш.
В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть
було упражнєнія: або з латинського чи грецького на мо-
сковське перекладають, або з московського на латинське
чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після
обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убо-
гий в торбу. Латинським учителем був вже немолодий чо-
ловік, Заторський звався; ходив з бакенами і сік, доки й
теплий, його духу боялись ученики. От і принесли в поне-
ділок латинські упражнєнія, та не роздавали, а поставили
на столі, щоб то суд видати. Опріч упражнєній, там зав-
дають на неділішній день писати окупації— що-небудь з
книжки на одну неділю по-грецьки чи по-латинськи, а в
другу те ж саме по-московськи пишеться.
Хто не бачив окупацій, той не зпа, що вони за штука;
а це от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і
обрізуються кантички, себто спідній край з-на два далі,
щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінюється її,
і пишуть. Для окупацій особне й чорнило роблять: лисньон-
це, як там звуть, цебто лискуче таке, як дзеркало. І вже ж не
пишеш, а печатуєш; і всіх святих спросиш до помочі, і са-
мого бога, і кого знаєш на небі, щоб тільки добре напи-
сать. Бо як зле напишеш, або хоч і гарно, та помилиш-
ся, або «жида» змалюєш, то вже прощайсь: в суботу як не
заєць, то коні так і присняться. То от і дадуть — та як
зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й бог за-
був. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже
й плаче.
— Чого ти плачеш?— питають.
— Еге, чого! коні снились!— відказує.
І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що
віщує такий сон, бо й самому не раз таке снилось.
Кажуть— не вір в сон! Ніт, в сон треба вірити!—скаже
кожен школяр.— Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як
сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні,—
то будуть бити. Ще це іноді віщує тільки сльози, що в па-
лю дадуть або на коліна поставлять; а вже як присниться
заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих! І вже
зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас.
Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись —
приведуть, і збудеться сон.
Найчастіше сниться оце перед суботою, бо тоді, мовляв,
окупації було роздають^ або в понеділок, бо тоді упражнє-
пія приносять, а в неділю учитель має час перечитати.
Лучилось так, що в суботу окупації Заторського роз-
давали і вибилй Антося, що погано написав: боявся, трясся,
то й не вдалось. В понеділок принесли окупації подавати.
Як передзвонили на міста, понесли їх до учителя, як звичаєм
бува: та незабаром і окупації назад. Тепер би подивитись
на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі —
аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше — ко-
му коні тощо снилося. В класі тихо, що чути, як муха летить.
В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближ-
че було, подививсь у двері крізь дірочку і вже лиш пальцем
махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський
у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрюкотало,,
що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав:
«Царю небесний». Хто, кажуть, не був на морі, той не мо-
лився. Ніт! мабуть, і моряки не моляться так щиро, як оця
бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б’ють по-
клони, щоб господь помилував. А вже як читають «Царю
небесний», то й перед смертю щиріше не помолишся.
Прочитали молитву, учитель тільки кивнув. Це вже ма-
ли за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він:
«Садитесь», то з душі як вітер повіє; як скаже: «Сядьте», то
трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою або голо-
вою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.
«Горе ж нам!» — подумай кожен третьокласник, та жо-
ден жодною міною цього не показав; всі повнурювались
в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув,
абощо; як статуї сидять. А учитель походив по класі і до
цензора (спекулатора):
— Єсть різки?
— Єсть,— відказує той.
В спекулатори назнача сам учитель кого ледачого та
здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи
й не спрашують; і тільки й зна він, що різок наготовити.
Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен бо-
їться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця
добере!
На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й
побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось: кубана
дать.
Та кубан все одно, що й хабар; то його і перейменували:
замість кубана стали давать приїзного, то від’їзного. І рід-
ко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не
старавсь підлизатись до цензора. І вони там—голова в
класі. Як зійдуться писати, то цензор ходе попід парти:
«Ану мені перця, ану мені!» І другий сам не має, чим пи-
сати, а йому віддасть. Або чорнила просе. Навіть дикту-
рою не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора
напиха бавовни в каламар і вже робить пером, що виду-
шить, начеб і вмочив. Оце й єсть диктура. То, кажу, й вона
не спасе.
— А ти,— каже цензор,— не даси?
— Та я дав би, тільки бачиш — диктура в мене.— То
він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то за-
раз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки
не попадешся?— Для таких цензори особні різки плетуть,
що як урве, то зразу крів’ю спливеш. А на кого добрий, то
також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зо-
станеться, і тим б’є. То як-таки цуратись такого чоловіка?
а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спеку-
латорських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель
пита,— чи єсть різки?— вже так і ждуть свого ворога, і
конче мигне йому:—Ось я тобі!—бо вже, значить, не до
жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він
«Єсть!» І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького
аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як той
став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них
прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки
і вчився, аж не тямився.— Чиє упражнєніє погане, то стоїть
з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира
ті упражнєнія і віддає по ряду, та як віддає? Кого бити, то
упражнєніє летить під поріг, а за ним іде і той, чиє воно.
А там — відомо що — розтягнуть неборака. От б’ють та й
б’ють,— рідко кому в палю з десяток. От і до Антося ді
йшло.
— Люборацкий!— гукнув учитель.
Антосьо піднявся на ноги і стоїть ні живий ні мертвий;
цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і ки-
нув в очі:
— Лучче старайся!—каже, а сам гукнув на другого і
обернувсь очима в другу сторону.
Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві
і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.
— Господин учитель! — заговорив цензор. — Люборац-
кий дули дает.
— Что тьі делаешь, Люборацкий?— гукнув учитель.
— Нет, господин учитель, он врет! Спросите учени-
ков!
— Врет, врет, — заговорив увесь клас, а найбільш ті,
що вже мали упражнєнія на руках. Ці вже на цей раз
різки не боялись: як упражнєнія роздають, то так і клас
пройде, — то й загули. Цензор щось почав балакать, та
учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похи-
тав.
Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувать і
почав, як там кажуть, гонити: став рити якмога, аби таки
вибили.
Третій клас виходе вікнами в садок, то учитель було й
перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по
другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то
встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же
другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки го-
ворить, та цензор гука:
— Люборацький! чого ти читаєш?
То учитель почує і собі озветься:
— Тьі зачем читаешь?
— Нет, господин учитель, то он врет. От вьіслушайте
меня!
Учитель вислуха, і нічого.
Ця гонитва багато помогла Антосьові, бо він, хоч і не
дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поста-
вити, щоб не вибили! І вчився з немочі.
XI
Тим часом екзамен зближався. Страху-страху! боже,
твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки
та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солда-
ти, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Ан-
тосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав.
Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж
мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас
попромували.
Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби
тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець
стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер,
сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь
і маніжка в його взялась, і така жилетка, що до маніжки;
і прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то
найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й
зроблені на славу: як Дунай широкі і короткі, чуть нижче
колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався
за рік. До цих-то шараварок здумав він стремена вчепити,
та не мав з чого, так з ниток, — тільки випростувався, стре-
мена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й по-
пришивав шкурлати з-на п’ядь шириною. Та й пришив
же! — циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподо-
би. — Отак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв
плечі чуть не до вух і почав ходить стебнівкою взад і впе-
ред по подвір’ї, — за подвір’я вийти не хватало сміливості.
А сіртук у бідолахи сірий, суконний; став аж на плечах
і кожний гудзик іначий, — навіть білі були між чорни-
ми,— той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки,
на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки,
а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в ха-
зяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче
ковбаси продавав. Та що кому до того? Ось він чверто-
класник уже, — пусте, що сорочка, як на чумакові, біла.
З такою міною Антосьо і хурмана привітав.
«Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жа-
ру?— думав собі хурман. — Хіба я не знаю, що воно за
птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хо-
че, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидаль-
це!» Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо,
ні його комбраття й не думали чваниться родом: вся біда,
що він чвертокласник — от що!
Так, як бачили-сьмо, Антосьо і в дорогу вирушив; і до
хурмана вже й не говорить, як бувало попереду; а що цей
піде розказувати, то він тільки осміхнеться та: «Харашо,
ладно!» Мало того, що їхав напижившись, а то ще як зди-
бався з ким, то вивернеться на бричці й гука: «Торкай!»
Любив неборак і яку квартинку в горлянку вилить; то
ввійде в корчму, і наче лиш йому світ вільний: ходить,
руками розмахує; «Водки!» — крикне, — і все ходить, аж
луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люди, і
дума: мабуть, пізнають, що я не що-небудь, а чвертоклас-
ник.
Не доїздячи Солодьків, корчма стоїть; тут він вивак-
сував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку то-
що від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав
новіший. І шапки не чіпав: бачив неборак, що поштарі
їздять запилені такі, то й собі так: хоч по шапці, каже,
подумають, що хутко їхав.
«А може, — думає, — й зовсім мені не треба б було об-
тріпуватись? Хай би, може, так було; сказали б: такий за-
пилений наш попович приїхав! такий запилений! сказано,
з далекої дороги». Та вже минулося. От він і сів на брич-
ку:. «Торкай!»— і тільки закурилось.
Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, і все
так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо первий
раз додому їхав із Крутих; та він уже не такий був. Зма-
лювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки по-
гукував: «Торкай!» — Навіть дзвінок йому причувався. Зда-
ється, повинен би веселим бути, коли так, аж ніт: нахму-
рився і набік щоб оком моргнув. Одна соломина висуну-
лась з брички, і він задививсь, як вона хитається, що аж
забувся.
— Стой! — гукнув перед порогом, як хурман і сам став.
Та й коні добре знали, що тут треба стати, і самі далі не
пішли б, хоч би їх ніхто не спиняв.
— Позносиш! — сказав Антосьо хурманові з такою мі-
ною, наче там у його казенні гроші абощо, і пішов ви-
ступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік,
бо в бричці, опріч килимка, подушки та двох-трьох пар
шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Ан-
тосьо до хати і важно-преважно поклонився, наче аршин
проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав
свій кашкет на столику коло дверей [і почав] вітатись з
мамою, з сестрами та все мовчки.
Кинула оком мати на його вбрання та й відвернулась,
щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася
зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля тож
осмішкувалась, бо вже й вона виросла за той час. А Ан-
тосьо вийняв хустину з кишені, — як онуча, — і став об-
тирати лице перед дзеркалом.
— Ух, — каже, — как я зашмалился! а пьіли сколько!
— Як на свинячім стегні, — озвалась Мася.
— Ну да! Т[о] е[сть] — как у тебя на шее — тьі хотела
сказать! — озвавсь Антосьо.
— Зовсім ніт,— каже Мася, — в мене шия чиста, — не
віриш, то подивись: я щодня мию, хіба вже прем часу не
маю.
— Где видано, где чувано, чтобьі свиндя, — на це сло-
во наліг голосом, — та шею себе умивала? — каже Ан-
тосьо.
— То ж — свиня, а то — Мася, —озвалась Орися
— А я между вами не различаю,— Антосьо каже,—
и то свиндя, и то свиндя.
— То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею на-
рікаєш? — озвалась Орися.
— Бо тьі свиндя! Просто свиндя, еще и бурая, тупо-
рьілая. Вот тебе — ей-богу!
— Навчився! — каже Текля.
— И тьі, поросенок, смеешь? Так и дам! — І замахнув-
ся кулаком.
— А зась! не знаєш? — озвалася Орися. — Ще не ти тут
старший.
— Чого тьі? чого тьі? Я и тебе по макоедах! — гукнув
Антосьо.
— Так і Ьус рохуіппо, — защебетала Мася. — Тасіпіе!
Оіо їабпіе! *
— И тьі, Брут, против меня!36 — сумно заговорив Ан-
тосьо, а далі й крикнув: — Мовчать, тьт, ляшка проклята!
— А Ьусіи іу ]’ес!еп сіюсіхієг! ]ак іу зтіезг? Та ]а іоЬіе
піе Огузіа! **
Антосьо і в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть,
та ввійшла мати.
— Що? вже заходились воюваться? — заговорила вона.
— А чого ж они, дряни, смеют возвьішать свой неле-
пьій голос против меня?
— Та як же з тебе не сміятись? — каже мати. — Та по-
дивись сам на себе!'— І засміялась.
— Ти диодие, Вгиіе! *** — заговорив Антосьо і додав:—
А разве я сам на себя стараюсь? Если я смешной, то вьі
с себя смейтесь, что так меня убираєте.
І став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати
думає: «Що це він каже? квакай, брусе, чи що?»
— Як не буде мені сіртука, — почав далі Антосьо, —
то хату рознесу. — І стукнув кулаком в стіл.
— Не рознось так скоро, — заговорив о. Яким, ввійшов-
ши знадвору, — бо це хата моя; а я тобі що винен?
Сироти вже жили на подвір’ї, там була стара хата.
Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи.—
Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та
не перемінив своєї постанови, щоб сіртук справили, та ще
не абиякий, а суконний.
— Де я тобі возьму тих грошей? — скузувалась мати.
* Так і повинно бути. Гарно! Ото гарно! (польськ.)— Ред.
** А ти, гицелю! як ти смієш? Та я тобі не Орися! (польськ.) —
Ред.
*** І ти, Брут! (лат.)—Ред.
— А меня где взяли? Там и денег возьмите.
Плюне мати та й піде. А Антосьо ізнов:
— А когда мне сиртук справите? — Все по-московськи
балакав.
— Оце біда мене опіла з тими чужоземцями,—каже
собі стара, — то ляшка вдалась, цей москалем став! Ото
понаучувались! цур йому з такими школами! Недаремне
мої покійні татуньо — хай їм царство небесне—було ка-
жуть, що в одній хаті житиме кіт, миш і собака. Оце ж так
воно й є!
Вже недалеко було до первої пречистої, а сіртука Ан-
тосьові все не було. Далі паніматка зібралась і поїхала до
міста, і набрала свойому синові на сіртук і на все, що
треба.
Як розприскається мій Антосьо! е! як та вода на ло-
токах бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має...
— Как можно? как можно! — гука. — Им, — ніби дів-
чатам, сестрам, — то вон что понасправляли, а мне и сир-
тука хорошего не хотите! Так я себе сам...
— Ну і сам собі справляй, — каже мати, — аби-сь тіль-
ки мав за що.
— Найдем! — озвавсь Антосьо.
Приїхали кравці; Антосьо як не той—тихий, смирний,
що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум
вступив йому в голову.
Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до
Крутих.
— Що тобі такого, сину? — каже мати. — Ти ж ніколи
так не рвався з дому. — А було аж після пречистої (після
другої вже).
— Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь то-
що; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спіз-
нюся та пропустю, то хай йому цур! Лучче вже й не явля-
тись. В четвертім класі, — каже, — не те, що в других, —
хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та
по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить,
а сам собі дума: «Добре перед жінкою й тумана перти, бо
не поправе».
«Бідні діти! — подумала мати. —Добре мої татуньо роз-
казували, що то будуть не ученики, а мученики!» І почали
в дорогу рихтуваться.
Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить;
по узгір’ях всяке зело пожовкло; а із-за гори підіймались
хмари — на дощ збиралося, кожен знає.
В цю саме пору в Крутих на тім пляцу, що коло Пьот-
рової, стояло скілька чвертокласників, — все в новім уб-
ранні, і паличками землю копирсали, і Антосьо межи ни-
ми. Сіртук на ньому новий, роксаковий — поли аж по кіст-
ки; шаравари черкасові, на стременах і напруджені, хоч
смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова
в квітки і чоботи на рипах ваксовані.
Наче сумували чвертокласники, бо мовчали, а на виду
не сум видно було: всім очі світились, як каганці.
. — Жаль, — каже один, — що ми не вкупі живемо!
— Жаль, — каже другий, — а добре було б!
— Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім
же з жалю та вип’єм!
— Ходім, — заговорили ті. І пішли вниз, униз, та й до
Пьотрової.
Вже й кози, як звали второкласників тощо, поназ’їжд-
жались, та ще класи не починались, не було й журналу в
стації, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто
куди попав.
— А де були? — запитає старший, як ще й запитає.
— До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи
цизорик, що колись купили, аби старшому очі запхати.
То й тепер нікого з малих не було дома ні духу.
— Так і треба, — кажуть чвертокласники.
Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку:
— Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?
— Чого вам аж до Кромбера? —хазяйка каже.
— Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.
— Та не можна від якого другого жида, а конче від
Кромбера?
— А хіба ж ми що? може, грошей не маєм? — загово-
рив Антосьо і вийняв з кишені капшук повний, грішми на-
битий.
— Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж п’ять карбо-
ванців.
Кромбер — то був самий багатий купець в Крутих: ви-
нами торгував, а наливок і не було в його ніколи.
Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а
чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось
їй луччого, як наливка.
Від Пьотрової треба було через яр йти, через два мі-
стки, а там ще степком поза жидівськими домами, а там
уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кром-
бер аж за містом жив, в поперечній перії, — то Мотря та-
ки ген-ген забарилась.
Чвертокласники тим часом трощили кавуни.
— Може, курку або гуску? — питає-Антрсьо.
— Якби так через місяць, то недовго б їй заважати
у тебе в скриньці; а тепер ще домашні птиці небеснії в пузі
превітають.
— То й не треба! Може, меду? — каже.
— Нам і так солодко, — відказали.
Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на
землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куреня;
а що зернят усюди, то вже й бог забув.
— Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши че-
рез поріг. — Та що ж ви наробили? — додала вона.— Де
вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?
— Та клади де-небудь, — озвався Антосьо, — хоч і на
кроваті тим часом.
— А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може,
віднести? Я з такою умовою й брала, що як принесу, то
щоб назад прийняв.
— Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти.
Поклала Мотря пляшки на кроваті і взялась прибира-
ти на столі; Антосьо склянку витирав, а тих два чверто-
класники поглядали один на другого, то на ті пляшки.
Через годину в Пьотрової вже співали.
— Позич мені, брате, скілька карбованців, — почав да-
лі один з гостей просить Антося.
— А скільки тобі? — Антосьо каже.
— Та так з п’ять абощо.
— Нема п’яти, — Антосьо каже, — десять, коли хоч,
дам.
— Давай уже й десять, що робити з тобою! — каже
той.
Поліз Антосьо до капшука, а той, другий чвертоклас-
ник, дивиться, і йому аж очі забігали.
— Та не давай йому, — каже, — а дай, брате, мені
лучче!
— Ні, ні! мені дай, а йому не давай, — озвавсь той.
— Не вір! не вір! — каже другий, — мені дай, а йому ні!
Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку
бумажок — все по десять та й по десять — і дав одну то-
му, що просив. Взяв той і почав чванитись:
— Бач, — каже другому, — таки моє цвіте, а твоє гниє.
— То позич же й мені, — почав другий, — коли йому
позичив, хай не дражниться.
— На й тобі десять, — з пихою, як який міліонщик, за-
говорив Антосьо.
— Овва! — каже цей,— бач, і в мене є! Вип’єм же те-
пер за здоров’я Антонія Гервасійовича, що позичив нам
грошей.
З цим словом налив склянку:
— Твоє здоров’я, Антоній!
Антосьо зав’язував капшук і не чув, а може, до тої по-
ри вже й вуха йому позакладало.
— Чуєш! Люборацький! — почав той,
— Га! — каже Антосьо.
— Дай тобі, боже, здоров’я!
— Дай тобі, боже! — озвавсь Антосьо.
І цей хильнув та й налив і каже до того, другого:
— А ти чому не п’єш?
Той мовчав. А на його бендюги надійшли, — спустив
носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить,
лиш сопе.
— Чуєш, бра!—заговорив Антосьо, — чому, бра, не
п’єш?
— Не хочу!
— Ти вже сердишся?
— Сердюся.
— Та за що ж?
— Як-то за що? — каже той нахмурений. — Чи ж я
таки рівня тому, що ти і йому, і мені по десять карбован-
ців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?
— Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав:—
Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч,
кажи в вогонь лізти—полізу! їй-богу, полізу! за тебе, бра-
тику, і в вогонь, і в воду — їй-богу! О, бач! — почав далі
і поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі і почав
поклони бити. Вдарив їх скілька і каже: — Заклинаюсь
оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не-
добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той.
Чуєш? — гука до того, нахмуреного, — чуєш? їй-богу, прав-
да! — і поцілував образ.
— Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю,
що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що
ніт! І присягну, що ніт. — І собі збирається лізти, та Ан-
тосьо придержав його за полу, каже:
— Вірю! їй-богу, вірю! От на тобі іще десять карбо-
ванців, бо я тобі вірю.
Взяв цей і каже:
— А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луч-
чий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! —
І поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. —
Бач, — каже до того, що вже клявся, — все-таки моє цвіте,
а твоє гниє — ось уже друга! — Із цим словом так тикнув
під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж
на ногах не встояв, а мусив присісти. Та не зважив на це,
а заговорив до Антося:
— Так! — каже, — то ти... Не брат же ти мені! На тобі
й цих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.
— Не беру я, — каже Антосьо, — я ж тобі позичив.
— Я не хочу; возьми собі назад. О! бач!—каже далі,
піднявши руку над головою, — о! бач! — Із цим словом
поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив ку-
лаком.
— Та я не беру, і не бачу, — каже Антосьо, — хоч і за
вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?
— Та я тебе просив, щоб нарівні стати з тим сучим си-
ном, що он до образа пнеться, та не може зняти.
Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Ми-
колай все на гвіздочку висить.
Почувши ту мову, Антосьо приступив до його і тиче в
руку ще десять карбованців, і торка, що «сховай, аби той
не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не
гниє його», що таки нарівні стали, і почав запихати в ки-
шеню обидві бумажки. Антосьо тим часом налив стакан
вина, випив і почав припрошати: «Пийте, браття!», хоч
тут був всього один брат, а другий все стогнав коло
образа:
— А ти ж віриш мені, що я не брехун? — каже той, що
присягався. — Як віриш, то вип’ю.
— Братику! —почав Антосьо, — братику!., ш-ш-щоб ме-
не грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, моєму
приятелеві? Я! тобі? та я не знаю що!..
Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло обра-
за, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав
сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ
і суму в його під кровать.
— Полеж, — каже, — ти там, а я тут трохи відпочину.
— П’яниця, сучий син!—заговорив цей, що клявся, як
той заснув. — Йому пити! йому... йому... — каже, — ет! що
й казати! От коли ми, братику, козаки, то так! Ми й ще
вип’єм! А правда?
— Правда, — каже Антосьо, — правда, братику! — І на-
лив.
— Поцілуймось же! — каже той, — поцілуймось!
Поцілувались і випили.
— А ти, сучий сину, п’янице! — почав все один до того,
що лежав долі, — ти вже не п’єш? га? не п’єш? — і почав
штовхати ногою. — Чуєш, будеш пити?
— Мбу-ду, — озвавсь той і завів: — В бездні гріховній
валя-а-яся.
— Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! — каже
цей.
А той все: — Неізслідимую милосердій...
— Мовчи! — гукнув цей.
— Твоего... — співав той.
— Залиймо його, Антосю, хай мовчить!
— Заливай!—каже Антосьо.
— Я ромом, — каже цей.
— Хіба я що? — каже Антосьо.
— Не будеш сердитись?
•— На тебе? я? сердитись? братику! Лий, скільки хоч.
Іще пошлю Мотрю, а ти лий!
Взяв цей пляшку і почав лити тому саме в губу.
— Брр-бр! — почав той,— бррр! всемирний потоп!
Гвалт! — і обернувся потилицею догори і маца попід кро-
вать: — Святий Миколаю! рятуй! — А той на потилицю
ллє та й ллє.
— Що ви робите!—почала хазяйка, — ото гарно! І об-
рази познімали! А! люди-люди! А поналивали! — ото! А той
що робить? Вже джмелів слуха? гарно!
— Молчать! молчать! — почав Антосьо, — я тут хазяїн!
— Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки ви-
пить не дав...
— Є! є! ще вип’єте й дві.
Через годину й хазяйка пристала до гурту, і всі разом
співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала
дітвора сходитись.
Не раз отак пили вони та приспівували. А стара Любо-
рацька раз збиралась до міста: треба було Орисі футро
справити, — ще й не справити, а верх набрати, бо блам *
був готовий з Масиного футра. То вже для Масі що іншо-
го — для неї треба було і блам купити і накриття, бо
вона старша; а Орися менша, ще й в переробленім по-
ходить.
Збиралась паніматка: і коні вже запряжені стояли коло '
порога, вже й пообідала на дорогу, — зовсім готово, тіль-
ки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб
копієчка!
— Нещастя моє! — заголосила. — А хто ж тут так гос-
подарював?— Найперше до Масі вчепилась: — То ти, ка-
же, вкрала? —Та ця не далась: зараз відгризлася. Потім
до Орисі, — ця плаче, присягається: — Нащо мені? — каже.
— Чи не брала ти,‘дочко? — питає Теклі.
— Ні, мамочко, їй-богу, ні!
* Міх.
— Не святі ж злізли з неба та гроші вкрали, — озва-
лась стара, — хто-небудь та взяв же їх!
А плачу було та клопоту, — не доведи, господи! На Ан-
тося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Воро-
жила вона, ворожила та й каже: «Таки з ваших хтось, та
його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий».
— То чи не Антосьо? — каже Текля.
— Де ж би таки Антосьо крав! — каже мати.
Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й по-
їхала до Крутих.
П’ють чвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки,
та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: «Бі-
гай до міста! та бігай». І цибухів наку[пив], і тютюну.
Хазяйка догадувалася, що щось-то воно є, та не сміла
сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправ-
да, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як
пить дало.
— Що мій син тут поробляє? — питає.
— П’є та гуляє, — відказала хазяйка.
— А де його скринечка?
Показала хазяйка, — скринечка стояла й не замкнена.
Коли до неї, а там всього-на-всього п’ятдесят карбо-
ванців.
— Бідна ж моя головонька! — заголосила мати, — ото
шатнув!
— А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.
— Та вже! скільки не було, а назад не вернеться.
Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на йо-
го; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку
каже:
— Ото треба було справити мені сіртук.
— А ти ж справив собі його?
— Ніт,— відказав Антосьо, хлопнув дверми і вийшов.
Так мати і поїхала, що він і не показавсь їй на очі.
Бідна мати! виїжджаючи, ще просила хазяйку, щоб не
розглашала: — Своя праця, каже, своя й дитина. А як тре-
ба буде Антосьові грошей, то вже, будьте ласкаві, каже,
більш як до п’яти карбованців не позичайте.
Розсердився Антосьо, що мати крадені гроші одняла,
і хоч присилали за ним підводу на різдво, не поїхав до-
дому.
— Що мій Антосьо там поробляє в чужині, — згадува-
ла мати на багату кутю за столом, — чи має хоч хліба до-
волі?
А Антосьо і вухом не вів; підцупивши гроші, порозпози-
чав, а після лиш відбирав та гайнував. І на Великдень не
поїхав. Та на цей раз мати вже не посилала підводи від
себе, а просила о. духовника, як їхав за своїм, то щоб
і Антося привіз. Та дарма,— Антосьо й не подумав їхати,
а поїхав тільки сам духовниченко. Син сердився, що мати
крадені гроші відібрала, а мати бідкалась, побивалась:
і сорочечку синкові, і грошенят, і маслиця, і медку — всьо-
го посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був
чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку,
що й сістй ніде було.
— Чому додому не їздиш? — питають Антося комбрат-
тя вже перед другими вакаціями.
— Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайці?
Як пришле мати коляску, то поїду.
Люборацька й справді купила криту бричку на ресорах;
вже сподівалась богослова, бо це курс кінчали, то й готува-
ла придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.
— Доки не пришле коляски, то — сучий син, КОЛИ по-
їду.
— Та поїдеш ти і верхом, пішки коло палички, як стара
матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до
других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах,
щоб дорогою не боявсь.
— Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.
Таку розмову вели чвертокласники вже перед публічним
екзаменом, перед промоцією в семінарію. Через день і спис-
ки прочитали, і Антося назначили в семінарію; кому й по-
хвальний лист дали — такий розмальований та золочений,
і Антосьові дали його.
Ідуть собі купами — то ніби семінаристи, то вже третьо-
класники, то чвертокласники; гуторять собі йдучи: як хто
зодягнеться дома, бо вже в вищім класі буде; і семінаристи:
як то гуляли б, якби не чортів екзамен в Кам’янці, що без
його не пустять в семінарію. А попереду всіх їде віз-літер-
няк * чорними волами.
— То це до тебе коляса! —• каже один Антосьові.
— Може, до тебе, то так; а До мене приїде четверня
лихих.
Так сміючись наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправж-
ки до Антося.
— Ворочайсь додому! — гукнув Антось. — Скажи, хай
колясу пришлють.
— Хай уже завтра, паничу,—.озвавсь чоловік з воза,—
хоч дайте волам відпочити.
* Так подоляни звуть драбинясті вози, що снопи возити; чумацький
віз там зветься васаг,
До вечора та через ніч Антосьо роздумав, що доведе-
ться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоло-
віка:
— Проси,— каже,— мене: я буцім буду не хотіти, а ти
все проси; то я поїду, буцімто твою волю вчиню. А за це
тобі дорогою — знаєш!..
Саме як зійшлися камбрати зо всієї цієї магали, а хто
і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить
його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:
— їдьте, паничу!
— Та їдь уже,— кажуть комбраття,— тут сорома жод-
ного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький їде,
той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь,
то кожен подумає, що який шляхтюга в поле або до млина.
Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі:
ні стукне, ні грюкне.
Трохи посперечавсь Антосьо та й каже:
— Через вас, браття, тільки поїду та через просьбу цьо-
го чоловіка: а без цього — сучий син, що ні ногою з місця!
На розпрощання поставили могоричу; той-' злотий, той
два — і зашуміло в голові. Почувши хміль, хлопці роз’ят-
рились — тільки б гуляти! та де в біса грошей взяти?
Якби до кожного підвода була, то ще півбіди лиха; а то
лиш до Антося; а мати всього тільки карбованця прислала,
щоб на дорогу було, а довги на случай будуть, то просила
духовника поплатить, як свого братиме з шкіл. Та Антосьо
не задумався. Кинув оком на свій похвальний лист, що ле-
жав на столі, і каже: «Ось гроші!», схопив його в руки і аж
головою струснув та й побіг з хати.
— Куди ти? — гукають ті.
— Пождіть минуточку, а я вернусь з могоричем.
Не могло цим і в голову зміститись, як Антосьо через
похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто
до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться,
Антосьо почав:
— Пане Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже
знаєте, що я на копійку не жаден: маю, слава богу, не одну
тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Кам’янець, то
треба гульнути, а в мене, як на те ж, ось один карбованець
в кишені. Цього мало й на закуску. Так, будьте ласкаві,
дайте мені вина на п’ять карбованців та ще й з десять кар-
бованців грішми. Не сьогодні-завтра пришлють за мною
підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого
сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра
віддається і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти
поїхати. Так я і в вас Балту знайду,
— Хіба в Балті луччі вина, — почав купець, натягаючи
пейси,— коли самі балтянські купці в мене вина беруть?
— Та я це добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту
знайду.
— Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не го-
диться,— заговорив купець.
— То вчиніть же мою просьбу,— просить.
— Гм,—подумав купець.
— Коли ви, може, се або те,— бо яких людей в світі
не буває,— то я вам дам свій білет в застав. А ви добре
знаєте, що мені без білета з Крутих не виїжджати.
— А покажіть той білет,— каже купець.
Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув
і дав.
— А який же він мальований! — каже Кромбер.— Чого
в вас такий мальований білет?
— Бо це вже білет мені аж до Кам’янця,— озвавсь Ан-
тосьо,— з ним маю явиться перед самого архирея, а без
його і в Кам’янець не пустять.
— Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.
— Дайте,— озвавсь Антосьо,— я його заверну в що, бо,
знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий
був.
— Та хіба я його дам дітям бавитись?
— Та воно так, а все ж безпечніше.
— І то правда,— озвавсь купець.— І вдвойзі завернули
його в лист паперу; Кромбер заховав його в комоду, і пішли
в льох. Тут Антосьо розпечатував одну пляшку вина і роз-
пили,— каже: — За мною хай буде.
Через півгодини, чи що, у Пьотрової такий гомін під-
нявся, що куди-куди!
Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо,
паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через
місто, начеб на ту магалу, ще й Кромберові, що на рундуці
ходив, вклонився, думаючи: «Оставайся здоров з похваль-
ним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків
ще й на дорозі десь вип’ю за твоє здоров’я!» Серце йому
тьохкало, та аби за місто.
Отак пішов Антосьо, виштатуваний на останній гудзик,
а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою
в драбини, і гейкав чоловік.
XII
— А в нас, паничу, оце колись весілля буде,— заговорив
хурман, під’їжджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислати богослова.
— Як то?
— Да так; був у церкві, панни під благословенство
підійшли, він і питає: то це ваші сироти? — Це, — від-
казав благочинник. А о. духовник, кажуть би то, й попро-
сив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і
обіщав.
Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не дер-
жалась; он по жнивах до Кам’янця на екзамен, то не до
весілля.
— О. Яким вже й не перевозяться,— заговорив далі
чоловік.
— А як же? — запитав Антосьо.
— Да так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би то,
подали прошеніє назад на своє місце.
Справді, о. Яким, як почув, що архирей обіщав жениха,
то й не став перетрясатись, а що перевіз — тут було, а решта
й на тій парафії, що ж,— думає,— не вспіну перевезтись,
а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки
не зженуть.
Настала перша пречиста. День був чудо що за хоро-
ший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі
ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-
білющих вишиваних сорочках. Якби це в Гетьманщині, то
співи невгавали б, а там цього немає: ходять, жартують,
сміються. Здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.
А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні:
тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вий-
де дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через под-
вір’я.
О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті
та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Ори-
сею гиркалась,— та каже: «Тобі жениха пришле архирей»,
а та каже: «Тобі».
А селом кацап іде, точка-в-точку коробейник: і на тім’ї
йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім орм’яці;
в личаках; через плечі замість коробки чамайдан висить
невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках па-
лиця далеко довша за самого.
Збіглась в гурт дітвора, хто був на улиці, а хто й з до-
му вибіг, і почали кричать: «Кацалапи косолапі, гаспедові
діти! ганчірки збирають, жінок прибирають; купують щети-
ну, вбирають дитину!»
А другі знов: «Неголені, бородаті, дражнять собак попід
хати! В корчах засідають, людей виглядають; сто душ—
сто копєек; гу-гу. Тю-га! кацапюга».
Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до
його ступнів з-на десять [...].
— А где ваш поп живет? — поспитав він.
— Он! он! — показала дітвора на корчму,— там той
піп, що кацапам треба.
Назустріч люди з церкви йшли, нагнали дітей і ка-
жуть:
— Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдо-
виця. Он і двірок! — показали. Кацап потяг далі, а люди
своєю дорогою.
О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздо-
ровкаться з попадею, як той кацап суне через поріг; разів
з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, по-
казуючи під грубу:
— Чи можна чамайдан вон туда?
— Можна,—-озвавсь о. Яким.— А ти купуватимеш що,
чи так звідкіль бог провадить?
— Увидишь,— відказав він, розпрягаючись, гримнув ча-
майданом об землю і ногою підсунув в куток; застогнав
і каже:
— Теперь, бачка, пазволь рекамендоваться.
— Изволь,— озвавсь о. Яким.
— Честь имею рекамендоваться — Тульской духовной
семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сьін, Петропав-
ловский.
Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого
чоловіка, і ждуть, що далі буде.
— Тошна атрекамендовался, как єсть,— додав Тимо-
ха,— не сумлевайся, бачка!
— Как же тьі попал к нам? — пита о. Яким.
— Владьїка, значит, дядька мне, так я и прибьіл.
Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и би-
лет.
З цим словом вийняв папір із бриля і подає.
— Зта деревня, ведь, Селедки завется,— додав далі
Тимоха.
Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир,
як там звуть.
— Ишь, баба! — каже Тимоха,—зубьі скалит! — і до-
дав: — У тебя, ведь, бачка, девки-то єсть?
— Та єсть же.
— Нут-ка вьіводи! Аль нету! дай адеться.
— Изволь! одевайся! — озвавсь о. Яким і дума собі:
«Що то з цього вийде?»
Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; ски-
нув личаки, далі орм’як, зоставсь в одній сорочці. Тоді до
чамайдана, сюди-туди потяг реміняччя І вийняв чоботи
іа й взувся; за тим сіртук вийняв і решту вбрання; вдяг-
нувшись, як належить, попросив гребінця.
Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді
каже:
— Ну? теперя что? брав маладец?
— Нічого себе,— озвавсь о. Яким.
— Вестимо ничаво! А девкам-та тваим палюблюсь?
— Це вже побачимо.
— Нут-ка показьівай их и побачим. Мой дядя, владика
то исть, изволил пахвалить их,— хараши, мол, бери,— га-
варит.
Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув:
— Ганно!., і ти Мотре! ходіть сюди!
— Вот те и девки,— каже він Тимосі, як ті ввійшли.
— Знта ведь служанки-та?
— Тебе ж девок нужно бьіло!
— Нету! тьі мне поповен покажи!
— А то в нас панянки звуться!
— Так панянков показьівай! Все одно — хлеб и пирог.
Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у
валькир.
— Гей! дівчата! — сказала паніматка панянкам, як ото
пішла в валькир, регочучись,— вона аж до сестрів при-
йшла.— Гей, дівчата! — каже,— прислав вам владика бого-
слова!
— С-с! — засичала Орися і закрила лице руками; а Мася
байдуже:
— То не для мене,— каже вона.— А гарний він? — за-
питала.
— Такий гарний, що куди! — заговорила паніматка,—
ось ідіть подивіться.
Кинулись вони всі три — бо й Текля побігла — і див-
ляться в двері. Тимоха якраз личаки скидав.
— Оце-о? — питає Мася.
— Він самий,— відказала паніматка.
— А хай же йому все зле та нехрещене!.. оце бого-
слов?
— Таже богослов!
І почали кихкать всі чотири.
— Це твій,— каже Мася Орисі<:
— Ні, це твій, бо ти старша,— озвалась Орися.
— Ні,— показала паніматка на Теклю,— це її буде!
— А хай він скрутиться! — озвалась ця,— це Масин!
а я ще мала.
— Ні, твій, — озвалась Мася, — а я за богослова не
піду. — Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як
чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аж не потовплять-
ся в двері.
— Куди ви? куди? — заговорив панотець.— Прибирай-
те-но ся та виходьте!
— Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.
— То архирей богослова прислав,— каже о. Яким.
— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестячись,
і додала: — Покійні татуньо було вже кажуть нам: якби
ви, діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син
божий судити, то з чим перед його станете? от і я вам, ді-
точки мої, раїла б у монахині. Що вам з того віддання?
отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть збли-
жається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу
щиро помолиться. Господи-господи! — закінчила,— недурно
покійні татуньо було розказують, що женські душі скака-
тимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала.
Або ж дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш
дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи!
прости мене! — заговорила далі, звівши очі догори.
Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася;
та о.. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо про-
гнівите владику, то вони й почали збиратись.
— Я вийду до його,— каже Мася,— але чорта з’їсть,
що за його вийду!
— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.
— Он хто вийде за кацапа,— показала Мася на Тек-
лю,— бо й мовчить,— каже.
— Та хай він сказиться! — озвалась Текля.— Що вам
таке сьогодні! — І знову вийшла собі.
О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили:
він пішов до Тимохи.
Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там
і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна
й Мотря.
— То до кацапа так прибираєтесь? — кажуть.— Бог
зна що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як
він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався — та аж
покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.
— Та годі вам,— каже,— виходьте вже котра; а то він
почина вже сопти.
— А як зветься? — пита Мася.
— Тимоха, Єгоров син.
Аж душаться всі та пригадують.
— Чому на Єгорька? — одна каже.
— Та Єгорька єсть — Єгоров же син! Он чомунеАфонь-
ка? — І почала рохкати і все, як кривляться з руських.
Тимоха тим часом затирав печену курку, що на стіл по-
дали.
От вийшла Мася, що зоря зійшла. Сама собою вона
не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не
кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не
прогнівить владики.
Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклони-
лась чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загур-
котав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так загля-
дає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивля-
ться.
Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а те-
пер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажарившись.
— Вгніаі *,— каже сама до себе і мало волосся не рве,
що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля
гнеться!
— Ничево себе,— каже Тимоха,— только такая тощая,
да, как видно, хахлуша горда. А покажи-ка, бачка, дру-
гую.
О. Яким вже розсердився. В тій стороні українці себе
не забувають і хоч що кажи, не розсердиш так, як словом
хахол. За це слово готов очі видерти. Якби Тимоху не вла-
дика прислав, то знав би він, що то хахлуша, і десятому
заказав би!
Та ба! Чолом муру не проб’єш! воля владики як смерть —
ні відпросишся, ні відмолишся. І пішов він по Орисю, а
Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав
руки за спину і жде.
Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків,
як кобилу на торзі.
— Зта лучше! — каже.— А покажи-ка третью.— Шур-
нула й Орися, тільки вітер повіяв.
— Та третя ще не доросла,— озвавсь о. Яким.
— Ну, так зту, другую, отдашь за меня?
— Та не мені ж з тобою жить,— заговорив о. Яким,—
треба самої поспитати.
— Ну! так пади поспраси.
Грубіян (польськ.).— Ред.
Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті
та й думає собі: «Еще бьі на нее, какую-нибудь девчонку,
обращать внимание! Ишь, мазепьі, что видумали!»
Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб
дівчина сказала: «Піду». З тим і вийшов.
А Орися припала до подушок та плаче-плаче.
— Ну что? — заговорив Тимоха.
— Мовчить,— озвавсь о. Яким.
— Стало бьіть, моя; коли бьі не хотела — сказала бьі,
а молчанье — знак согласия.
Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла
оторопівши, і каже:
— Що йому казати?
— Та я знала б, що казати, та владика,— відказала
паніматка сумно.
— То-бо то й біда,— каже о. Яким.
— Что ж? — заговорив Тимоха,— долго ль еще?
— Тут нічого,— відказав йому панотець,— казав
архирей, то коли береш,— я не перечу; аби дівчина
пішла.
— Девчину-то не просить стать. Кали тьі согласен, так
завтра и к венцу.
— А сватання?
— Какое ти сватанье? Павенчаемся и посватаємся.
— Та треба ж весілля справить.
— Мне весело будет с малодушкой! вот те и веселье.
А я уже по белу свету понамаялся, не терпится ждать.
Атдахнуть хачу.
— То хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж
не в пустині живемо.
— Мьі с табой разве не люди-ка? а музьїка — чертова
вьідумка — и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песен-
ку сьіграем, а тьі поскачешь. Тьі, чай, не плохой скакун?
У вас, я сльїхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою
хахлацкую пляску.
Скипів панотець — от би в морду заїхав! — та архирей
прислав молодця, то й рука задеревеніла.
До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід бу-
ло ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було
часу, да таки, правду сказать, в сільських панотців і чорни-
ла не водиться. Як треба що підписати, то до дяка посила-
ють; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горіл-
кою, то до двора посилають. І о. Яким — раз, що не мав
часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не
написав; а тільки розказав посланцям, як що казати, та й
годі.
Ніч панянки просиділи над прасованням. Для Орисі й
води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почер-
воніли.
Ні до кого не пристає так ота приповість «знайся кінь з
конем, віл з волом», як до подолян; там як їздять в гости-
ну, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скар-
бові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно,
бо голодні. Тим-то всі там падкі на оказії. І вже як де лу-
питься весілля, чи празник, чи що, то гостей настягається,
що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім,
а лиш кому-некому дав знать про весілля — і то до кого
ближче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула доли-
нами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло.
І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже
давно подвір’я повне було, і тік повний — всюди брички,
всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Між
всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса під-
крутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть.
Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жи-
летка пікова з синіми квітками і блискучими гудзиками;
сіртук чорний суконний і шараварки якісь смуганисті на
стременах.
Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глубоко-
мисною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне,
там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба:
«Да» — то осміхнеться і поведе пальцем попід ніс, наче
вуса прогортає.
— Що це так довго нема з Кукілівки? — почав він,
зустрівшись з матір’ю коло вогню, що на подвір’ї роз-
клали.
Пекарні в панотців тісні, то на кожну більш-менш вели-
ку оказію вже страву готовлять на дворі.
— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова
Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрібатись.
— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та це ж не
порядок, як не буде о. духовника.
— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс,
щоб матір навчати.
Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг
на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби
ногами виробляти, бо любив, що як шарварки на стреме-
нах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти
їх — хоч смичком води, як по струнах.
Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками:
на одній о. духовник з сином-попом і внуком-чвертокласни-
ком, на другій його невістка з дітьми, Між другими була
дочка, літ чотирнадцяти або й менше —ще вчилась. Пішли
ці до хати, а Антосьо став порядкуватись, де брички поста-
вити, що коням їсти давати.
Тим часом клуню вже давно причепурили: оббили кили-
мами тощо, і там музики грали таки свої, сільські, бо чехи,
що післали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали.
Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клу-
ню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або
закуска на видельцях. Між другими зостались і кукілів-
ські — хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука
о. духовника — сіла на скрині коло порога: в хаті душно
було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся
Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й ди-
виться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чо-
го почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через
хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить,
аж руки трясуться; далі й почав:
— А вьі, панно Анно, давно приехали из папсиона?
— Лий іубгіеп гпіп^І *, — відказала вона.
— А я вот и не умею по-польски, — каже Антосьо, пере-
суваючись з стільця на стілець — все ближче до дівчини.
— А ]а ро гозуізки піе итіет **, — озвалась Галя.
— Учитесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?
— Пс2$, іа дузгузіко ро роїзки *** ****,— відказала Галя.
— И географию по-польски учат?
— №е, ту део£гаїуі піе исгуту *****
— А что же вьі учите?
— 2ак6п Ьоху, різас, ЬаНоу/ас, іапсгус ******
— Вот я и танцевать не умею.
— Сгети г зі§ рап піе исгу? ******
— Ноги не служат, — відказав Антосьо.
Галя засміялась, і він засміявся та й потяг ноги, наче
його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на
все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здо-
рову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає
дівчині:
— Ргоз2§ *******, — каже.
* Вже тиждень минув (польськ.).— Ред.
** А я по-російському не вмію (польськ.).— Ред.
*** Вчать, та все по-польськи (польськ.).— Ред.
**** Ні, ми географію не учимо (польськ.).— Ред.
***** Закон божий, писати, вишивати, танцювати (польськ.).—*
Ред.
****** Чому ж пан не вчиться? (польськ.)—Ред.
******* Прошу (польськ.).— Ред.
— Охі§ки]е *, — відказала вона, взявши грушу, і зави-
нула її в хустку.
Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не бу-
ло: чмигнув надвір, та такий радий-радий, що заговорив,
аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився.
«Та яка ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — єй-богу,
гарна! А добра яка! От, господи!» Так, балакаючи сам з со-
бою, і незчувсь, як опинився аж в садку; а там груші — ря-
сота, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець
трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра
з-межи всіх найкраща, щоб ще дать Галі, І знайшов таку
хорошу — щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта,
а з другого рум'яна, як жива.
— Оцю, — каже, — понесу! О! понесу! — додав з жа-
ром, — єй-богу, понесу і віддам. — І ну скакать на одній но-
зі, та все: бррр! брр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Поди-
вившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а
він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так.
Брркає та скаче; ще й хвицанув скілька раз. А там, затира-
ючи руки і якось особно — як тільки семінаристи вміють,—
осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приго-
ворював до груші.
Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та
в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи,
блиснула оком па Антося, — ще й так любенько; далі дру-
гий раз, там і третій.
«Оже вона мене полюбила, — подумав Антосьо. — О!
іще глянула, — дума собі, — от іще... Єй же богу, полюби-
ла». І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брркать, та
скакати, та хвицати. А з єї й очей не зводить, і серце йому
так і розпливається; а в руках груша аж пом’якшала, так
її наминає.
«Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роз-
думувать. — Та прилюдне не можна», — думає собі.
А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то
другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав
Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать.
«От, — дума,— й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «Вий-
діть, я щось скажу»,— а так що? Другий треться коло неї,
а я слинку ковтаю». Та й рвонув зразу і подибав з клуні.
Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки,
що він або ключі загубив, абощо; та не до його було —
і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню,
озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур’я-
* Дякую (польськ.).— Ред.
нами, наче від людей утіка. Та куди ж це? — В кутку на то-
ку був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів
Антосьо. Була й друга дорога, та він не мав охоти шукать,
та й часу не мав.
Кожному відомо, що катряги низькі будуються і долів-
ка там м’яка, аж пухка. Отже це пе заважало Антосьові.
Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув
голову назад; постояв так-таки довгенько, осміхнувся і
каже: «Ну от так!»
З цим словом лівою рукою взявся в боки, а праву від-
ставив, як наче держить панянку, і- ну витрясать польки,
приграючи на губу: тй-ни-нй-ни, тй-ни-нй-ни. Упрів, заса-
павсь та й ліг.
— Добре, — каже, — їй-богу, добре. Тільки видихаюсь,
піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько
моє! Гай-гай! — Та й піднявсь, обтріпався і став та й ду-
має: «Чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще».—
І почав танцювать.
Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав
і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті —
як не той.
І Антосьо так: сів, лиш сопе та придивляється, як другі
гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає
хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й диви-
тимуться всі.
«О! господи, — заговорив Антосьо в душі, — чому в ме-
не тієї сміливості нема?» І пішов знову у катрягу, і знов по-
чав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на роз-
сипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір
настав, і ніч проходила, що Антосьо не відваживсь і ногою
ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не від-
дав груші: «Вона б, зозулька моя, — каже, — з’їла б,
осміхнулась би до мене; а так... господи-господи!» І почав
їсти її сам, та ще й з таким смаком з’їв, який Галі й не
снився.
Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав
на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йо-
му дівчина, що обіймала, що цілувала.
— Якби-то наяву так! — заговорив він, хутко-хутесенько
руками потираючи.— Якби-то наяву так! А може, це й мені,
як Йосифові, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не по-
радуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадував-
шись отак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пі-
шов шукать Галі.
— А ви снились мені цеї ночі,— сказав їй Антосьо, знай-
шовши на городчику, що богу молилась.
Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться.
І Антосьо осміхнувся та й думає: «Чому тепер нема груші?
от би і віддав». І каже:
— Вьі любите єсть груши?
— Люблю,—відказала вона.
— Пойдем в сад, я вам натрясу.
— Вгі§киі§ Ьагйхо *,— відказала Галя.
— Пойдем! — попросив Антосьо, кивнувши головою.—
А там такие хорошие груши! От пойдем! Ей-богу, пойдем!
сами посмотрите.
Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку
Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо
несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділішні
обіди почали гості роз’їжджатись, і Галя поїхала. До са-
мого виїзду Антосьо державсь її, як реп’ях; а як
виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості
набрався, що підсадив. Подякувала дівчина як слід, а він
тільки дивиться, і так дивиться, наче душу свою випрово-
джає. В очах і радість сяла непритворенна, і якесь сердечне
тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усмі-
хались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова зав-
мирали, чи лучче — нічого було говорити.
Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські — не для
всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би
робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж трем-
тить балакать — в грудях широко, і щось наче горло ву-
зьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще
повнісінька хата.
Днів через два по весіллі Люборацька виряджала зятя
під рукоположеніє в Кам’янець; дала йому грошей і всього,
а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха
поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, а Антосьо в се-
мінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома
самі свої.
— Слава богу милосердному,— заговорила тоді пані-
матка.— Отже добре покійні татуньо кажуть було, що як
бог дасть, то і в вікно подасть.
— І дав же! — озвалась Мася.— Не мав що, та кацапа!
Хоч би попович, та свій, а то рижий та поганий. Я б лучче
втопилась, а за його не пішла.
— Ти вже й розв’язала губу, — заговорила мати.
•— Або ж не правду кажу? — озвалась Мася.— Хіба не
кацап?
Дуже дякую (польськ.).— Ред.
— А як кацап, то що? — каже Орися.— Ти б, може, й за
кацапа пішла, та не бере!
—• Сестричко! голубочко!— заговорила Мася,—цяцькай-
ся ним сама! І всю Московщину зведи сюди, зі всього світа
збери лапотників, хай до тебе моляться, як до святої,— я
не позавидую.
Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й
голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже уздих-
нувши:
— Недаремне мої покійні татуньо кажуть було: — В день
радості взридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: щоб ра-
діти, у нас сльози ллються.
З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама
Орися плачуща, та Текля ходила по хаті,— то стілець по-
праве, то пил обмете, то се, то те,— сказано, після людної
оказії.
Минув день, і не один, як згадала стара:
— Десь-то наші тепер обертаються?
Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Кам’янці не
був, то й не сікались вгадувати, де б саме вони були.
— Мабуть, вже дуже далеко! —заговорила стара, кива-
ючи головою.
А вони в ту саму пору під’їжджали до Мальованої корч-
ми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.
— То це Мальована корчма? — поспитав Антосьо.
— Це,-— відказав о. Яким.
— А чого ж вона так зветься? — ізнов поспитав Антосьо.
— А он — хіба не бачиш — на віконницях помальо-
вано.
Дивиться Антосьо: па одній віконниці вітряк, на другій —
музики грають, на третій — якийсь чоловік з рушницею, ву-
сатий, присадкуватий.
— Оце Кармалюк 37,— озвавсь о. Яким.
— От який він був! — заговорив Антосьо. А Тимоха, як
неживий, мовчав.
Розпрягли коні і полягли спати.
Чи навмисне, чи несподівано Мальована корчма стоїть
в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо
вийшов,— і сон його не бере,— став на порозі, взявся в боки.
А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки,
та ясенина, та всяке дерево — одно в одно рівне та високе.
Легенький вітрець подихав, і все те кланяється, шелестить;
і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались.
Де-де ятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, при-
путень гув, та ще якась птаха тільки: трр... трр. Тут же зараз
копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться пе-
ред очима, щось рябілося, і не пізнати, чи люди ходили, чи
товаряка паслась.
Постояв Антосьо, полюбувався та й пішов в ліс горіхів
шукати. Ходить, блудить, а в душі йому Галя, що та зірбчка,
сяє. Чи горіх знайде хлопець, чи китицями гордовину, все
її згада: «От би й дати, — каже. — Вона б осміхнулась, за-
говорила; та розлучила лиха година».
І на бричці сидячи, те й робив, що про Галю думав і роз-
мовляв сам з собою за ню й за себе. Нім до Кам’янця доїха-
ли, то й посватався в думці і оженився.
Кінець першої частини.
Миргород
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Кам’янець, як глянути на його задалеки, стоїть в долині;
а прийдеться їхати, то на горі, та ще на якій горі! Думаєш,
дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідо-
ма сила провела пальцем краями і в тім місці земля репну-
ла; середину ж зігнало докупи, а кругом став рів широченний
та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич, от як Хорол
завбільшки, і де-де реве по камінні. Попід річкою, де місця
стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали і жи-
ють. Глянеш згори — голова закрутиться; глянеш знизу —
шапка злетить. Що тісно, то інша хата прилипла до скали,
як ластівчане гніздо під стріхою, що потребує лиш півдаху;
інша під каменюкою стоїть, як під полою в батька. Каменю-
ка нависла, вкуріла, а хатина тулиться під нею, як сирота
під тинню.
Смотрич обтікає город кругом, що з якого боку не їхати
в Кам’янець, конче треба через воду: з Руських Фільвар-
ків і мосту нема; від цісарського (остріяцького) кордону38
їдуть Підзамчем та крізь фортецю, а далі мостом, ще туре-
цьким, кажуть. Тут і незавважно, що їдеш над безоднею, бо
гора з горою тим мостом зведена, тільки вода шумить під
ногами. Як їхати з нашого боку, то, проїхавши підгорком —
Польськими Фільварками, спускаються вниз, так узбіччю,
бо рівно не можна з’їхати, хіба впасти та вбитись.
Спустившись з гори, круто повертається цоб— аж таки
назад і 'ідеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, а за
нив височенна самородня стоїть стіна-круча, що по ній тепер
ступанка в город. Отак попід скали, як проїхати з чверть
верстви, повертається цабе на міст, а за мостом — цоб. Тут,
повище мосту, притулилась до стіни башта, а понижче, сту-
пнів з двадцять від башти,— Польська Брама; стоїть стіна
мурована від скали до річки. В давнину вона й через річку
йшла склепінням до другої башти, що й тепер стоїть
на польсько-фільварецькім боці під скалою ж; та склепіння
розвалили, лиш купа каміння, чамуром поспаюваного, се-
ред Смотрича стоїть, де воно впало. В стіні розвороття для
брами, та самої нема, лиш діра та назвище зосталось. На
стіні від мосту, справа від діри, католицький образ
висить — св. Ганна; зліва була башта, а тепер руїни і в них
солдатська кашоварня. Оце все зветься Польська Брама.
За нею в праву руку повз самісіньку стіну тепер ступанка
в город, а просто проти брами дорога вилами розходиться:
та віднога, що на гору, йде в город крізь Вітряну Браму,
а друга йде долиною повз тепер пусту порохівню, що ген-
ген стоїть від Польської Брами, і в город не виходить. Цю
долину один інспектор семінарії прозвав Палестиною.
День був гарячий — сказано в серпні: сонце пекло, наче
думало ввесь світ запалити; ворони по скалах хакали, роти
пороззявлявши; вітер — щоб дихнув, листя пів’яло. Саме
в цю спеку котив віз за возом все з семінаристами — та не
з правдивими, а з тими новаками, Що мають їх приймати
в семінарію. Цим реченець по п’ятнадцяте серпня, та й по-
сипались, мов з рукава їх вив’язав; а старшим по перше ве-
ресня, то ті ще дома гуляли. їдуть хлопці, позгорблювались*
в очах безнадія світиться та переполох, а в душі дрижа-
ки скачуть. «Господи, господи! що то буде?» — кожен думає.
Кожному в голові був той екзамен, що як митарства, так
його не минути, коли хочеш в семінарію.
Між всякими візками та бричками та брйками була
і знакома проскочуща невидимка паніматки Любораць-
кої— везла панотця Якима, пана Тимоху і панича Антося.
Другі ж їхали, куди кому довелось: хто прямцював у город,
хто на Польських Фільварках остававсь, а ці потюпали
Палестиною. Тут, непобдаль від порохівні, дімок стояв, гон-
тою вбитий, муром обмурований, причілком до Смотрича.
Тут жив собі міщанин, що в його кватирував о. Яким ще
семінаристом, то й послі заїздив, коли тільки доводилось
бути в Кам’янці.
Отож і тепер причалив до старого знайомого, щоб і
Антося тут поставити, і самому перебути, поки діло скін-
чить.
Від города і від Польських Фільварків тут височенні кру-
чі понахмурювались, наче ждуть жертви і сердяться, що не
хутко йде. Так би й сказав, що це ті самі гори, що одна з
одною б’ються, як в казках кажеться; та як придивишся,
то, правду сказавши, це не гори, а наче в проваллі на дні
вигнало гриб без хвоста. Люди знайшли його, та, не мігши
нічого подіяти, як корпались йому на тім’ї, так і осіли, лиш
краї де-де обколупали. А гриб тим часом і закам’янів. Як не
стало для всіх місця там, то хто слабіший був, скотився і осів
внизу, де тільки вода ревла. Отож як на грибі Кам’янець,
а в долині Палестина. В Палестині чимало семінаристів
живало, та ще не поз’їздились, то Антосьо сам був, як
палець — ні розказати, ні розпитати.
Отакомившись тут, у Палестині, о. Яким і каже Анто-
сьові:
— Взавтра ж, як ітиму до консисторії, покажу тобі се-
мінарію; а тепер, коли хоч, піди так, роздивися на город,
а я ляжу спочину.
Та Антосьо не пішов, тільки надвір вийшов і роздивлявся
на гори та жахався, як люди лазили по них, ступаючи з при-
скалка на прискалок. Якби котре урвалось, то цілої кісточ-
ки не зосталось би. І аж серце хлопцеві завмирало, аж во-
лосся їжилось, аж мало не крикне неборак, як хто схибнеть-
ся, а ті скачуть, як дикі кози, і гадки собі не мають.
Хто був у Кам’янці, той мусить знати Губернаторську
площадь —« штирогранястий пляц. На тім пляцу, як на пляцу;
нема нічого, хіба який духовний до консисторії протягне та
поліціян свариться; а по боках всякі доми йдуть: і малі,
і великі, і білі, і сірі, й перисті; де пан живе, де простий мі-
щанин, а так по один бік стоїть дворянське депутатське соб-
раніє. Проти цього собранія по другий бік пляцу, на розі, дов-
гий пльондрований дім і за ним білу церкву видно з зеленим
дахом — собор. Вікна в цьому домі на спіднім пльондрі бог
зна колишні, в двадцять чотири шибки, і рамці, хоч дубові,
поперегнивали. Іноді тут як в казані кипить, клекоче, і співи
йдуть, і сварки, і так крик та буркіт; а іноді — як у пустці,
лиш вітер гуде. Як ідуть повз цей дім міщани,— а вони в
Кам’янці все великої руки, до носа й віником не дістанеш:
все їмосці та йогомосці. І то йогомосць, що жидам воду по-
пирає, а вони його без суда, без права товчуть; [і то їмосць,
що] підтомлена, з дешевої лягла 39 під тином спочивати в
будяках — все їмосць, все йогомосць! Так, як іде повз той
дім їмосць, найбільше йогомосць, то декотре нахилиться
до вікна, крикне: «Книш!» і далі потягло. То вже лиш ди-
вись: з якого вікна, що напереді, і виставиться з півкопи дуль
під самісіньким носом їхмосці, піде свист, регіт. А іноді з
вищого пльондра, наче голуб’яче яйце, так і лясне на тім’я,
тільки бризки підуть. Хто ж то плюнув? В вікнах чимало, та
ніхто на землю й не дивиться, а кожен своє діло робить;
той пісню насвистує, той таки співа стиха, той гука до кам-
брата, що до половини в третє вікно висунувся; другий, ви-
дно, і вчиться. З цих ніхто не плював — і не питайся; то,
мабуть, чи не з-під стріхи абощо, однак ластівки чирги-
кають.
Оце семінарія Подольська закону благочестія — бо там
є ще й католицька, де, як каже простолюддя, кнурики вча-
ться (клерики). Найхутче по тім її пізнати, що учителі ла-
ються,.як солдатва, і кричать, лаючи, аж через пляц чутно,
та й по тім, що в Кам’янці все як не лях, то недоляшок, і по-
ляськи балакають; тут же хіба ляха приставляє абощо, щоб
по-їх забалакав, а все по-русинськи мішма з московськими
словами.
З цього-то самого розсадника розсилають капусту по
всій паланці! Сюди ж мав поміститись і наш Антосьо Лю-
бораченко.
— Оце тобі і семінарія,— показав йому о. Яким на дру-
гий день, і сам потяг у к[онсисто]рію. А Антосьо був не з
перших, що з’їхались для екзамену, а трохи чи не з остан-
ніх, то, прийшовши під класи, застав чималий гурток:
хто з Шайгорода приїхав, хто з Дунаєвець, бурсачня
з Бара; крутян було найменше. Хто сливи їв, вийма-
ючи з квітчастої хустини, що прийшлась татові з церк-
ви за шлюб; хто яблука витягав з кишені: гризне і
закриється кулаком, щоб не всі бачили, як він запихається;
бурсаки кукурудзу гризли. І всі, хто чим багатий — хто не-
доїдок червивого яблука, хто об’їджений качан кукурудзи,
хто кісточки з сливок — складали на вікно купками, по рядах.
Багатші дзьобали виноград — хто з хустини, хто з кашкета,
і, об’ївши грону, або складали переїди до гурту на вікно,
або кидали через голову. Другий ще й оглядався, чи далеко
впаде. Хто не мав чим горла заткати, бесідували один з од-
ним або таки на гурт, виймаючи з голови, як з мішка, різні
штуки прошлого життя. Хто гірший боягуз, той балакав про
екзамен, що висів на носі,— розпитувався, вивідував і узди-
хав голосно, наче позіхає, а в душі молився: «Господи! до-
поможи!» Антосьо, відома річ, пристав до крутян, та не мав
чим горла запхати, то й почав теревені: чи вспів, чи не вспів
він розказати, як вакаціювалось, як до Кам’янця доїхав, де
живе,— як щось іде — таке нечвидне, що й глянути гидко:
на одно око сліпе, вид йому покрутило та повертіло; згорбле-
не і все плечима зносить, наче що вбралось, мовляв, межи
воші та й гризуть. Йшло воно просто до гурту.
— Куди! куди! — озвались баряни.— Мимо! пташка з за-
кованим носом!
— Хто це? — поспитав Люборацький.
— Донощик, — відказали йому.
— Еге! А як зветься?
— Робусинський.
— Я Робусинського зазнаю в Крутих. Цей там не був?
Не зразу відказали Антосьові на це запитання, бо не всі
знали, проте відказав котрийсь:
— З рік, чи що.
— То це ж той самий. Він у вторий клас пішов з Крутих.
Тільки тоді він не був такий гидкий, як тепер. Що це? віспа
його так поправила?
— Добра віспа! з руками! То школа справилась. Гей!
хто зна? розкажіть, хай новий чоловік послуха та й знайо-
мим передасть, щоб вся семінарія знала, що воно за чадо!
Вийшов один з гурту, хитнувся на стану, протер вуса —
ті, що не було,—відкашлянувся і почав:
— То, маєте, жили ми в одного столяра — пас чоловіка
з вісім. Знаєте, зібрались всі своєкоштні, не бурсаки...—
З цим словом мигнув він під бороду бурсака, що тут же сто-
яв поблизу.
— Пашов! — озвавсь той і каже: — Язиком мели, що хоч,
а рукам волі не давай!
— Ой же, зозулько моя! А щури (пацюки) смачні? до-
бре наїдали-сьте ся?
— Он кінчай, що почав єси! а це й сам дізнаєш, коли
дасть бог, що й твого батька вхопить.
— А твого вже вхопило, то мого не чіпай, бо битиму.
— Ну-ну! кінчай отам!
І той почав:
— Так, кажу (відкашлянув і сплюнув), зібралось нас
вісім чоловіка своєкоштників на квартиру до одного столя-
ра. Всі, знаєте, хлопці ручі: чи в баштан, чи в яблука, чи
вибити, чи випити — всі, як один. Радіємо так, що годі. Та
не пройшло більш місяця, як тягнуть нас всіх вісьмох до
інспектора, і він все нам розказує, що ми робили, що
навіть думали зробити. Все знає! Що за чорт? Всі, здаєть-
ся, добрі, а один диявол єсть. Невже ж самих себе остері-
гатись? А про те ні гадки, що Робусинський через тин.
Він уже й битий був за доноси, то закаявсь і притихло.
Хтось таки поспитав його: «Чи не ти язика присолодив?» —
Та він руками й ногами вихрестюється. Не дух же святий
навіває інспектора! От ми й зговорились докопатись до
донощика. Аж от кінчаються м’ясниці, настає масляна.
Розпустили нас на масницю40, а ми й завели вараниці і да-
вай різати в мар’яша, в дружбарта, а хто й просто
в візка. Не все ж, знаєте, і в неба грати! Отак собі гуляє-
мо, а в суботу інспектор рум до хати — саме тільки обіда-
ти подали. Полякались ми, та дурно, бо пошукав він всю-
ди — в скриньках, в кроватях, поза образи, а в шапку не
заглянув, що висіла на цвяшку коло порога, то й не знай-
шов картів. З тим і пішов, тільки розказав, хто скільки
виграв, скільки хто програв за масницю; хто в яку гру
любить грати; накивав, та й тільки. «Ні вже! — кажемо,—
треба зловити та провчити цю пташку з закованим носом!»
Постановивши так та порадившись, на пущання41 поси-
лаємо по горілку. Пішов той, а решта сидимо, очікуєм і
тільки поглядаєм один на одного. Вареники, знаєте, пару-
ють на столі. От і живицю принесли. Телепнули ми по
красовулі, не кожен і закусив, а декотрий і не обітреться,
як під вікном застугоніло, занявчало.
— Єсть! — кажемо, та надвір.
В столяра було шість чоловіка челядників; ми й по-
обіцяли їм на могорич, як зловлять; а вони й зловили раба
божого і волочуть до хати — оцього самого Робусинського.
— А! сучий же ти син! то ти так покаявся? Нап’ятнуй-
мо його! щоб і діти його знали, що за цяця був їх татуньо.
Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він,
собака, тільки скавучить.
Між нами, знаєте, був третьокласник — тепер він вже
в четвертім класі. Цей, ні слова не сказавши, махнув у
столярню і вніс політуру, а трохи чи не сирвасер у пля-
шечці з квачиком. Ми й наполітурували йому собачий вид
та й...
— Цссс! — перебили з гурту. А то професора побачили
і кинулись врозліт, як курчата від шуляка, лиш недоїдки
свідчили, що тут були люди, та ще й добрі теребії.
Ота політура і потравила, мовляв той, Робусинському
обличчя.
Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли,
а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що
йому здавалось лучче; а Антосьо згадав Крутянщину і
давнє товариство з Робусинським, і те, як цей осиротів
і мусив податись в бурсу, а пішовши — пропав. І жалко
йому було хлопця, і злість поривала на ледачого: то, ман-
друючи повз костьол, на Фільварки ніби, і каже сам до
себе:
— Я б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик
присолодювати; та порохом натер би,— і показує руками,
як то натирав би, прудко приговорюючи,— отак, отак,
отак, натирав би! отак, отак!
— Кпузг Іараї тузг, роросі тигу Іараї згсгигу, роросі
дасЬі Іараї ріасйі! *
Аж жахнувся сірома, почувши цей крик, глянув — а то
кричать гімназисти гуртом. Кинув він оком І на камінці,
що наче навмисне лежали порозкидані, та соромився під-
няти, і, щоб хутче збутись того глуму паничівського, не побіг
би, полетів би,—'так сором. От і постьобав неборак, понурив-
шись, а серце йому як не вискочить. І Робусинського
* Книш ловив мишу, під стінами ловив щурів, під дахами ловив
птахів! (польськ.)— Ред.
забув, а вже малювалось перед очима, як би він по-
товк гімназиста, щоб не чіпав, ляшуга. Як на те ж
і гімназист попавсь йому назустріч в глухім проулку. Не
думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь
його по щоці.
— 2а со, рап, ЬЦезх? * — озвавсь той.
— Не прозивайсь! — гукнув Антось, та по щоці, та ще.
— Со ]а раті шіпіеп? ** — кричить гімназист, вп’яв-
шись Антосьові в барки ***.
— Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! — заговорив
Антосьо і так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав іще
скілька мордасів: «Ви всі, — каже, — сучі діти, однакові!»
та й чкурнув поза дімками. Хіба там зменшав бігу, де
здибав кого. Обтріпавсь гімназист та й пішов; а Антосьо
вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що
пашіли, наче в лапки грався, і червоні були, як раки.
II
Незабаром після цієї штуки, проте вже вересень на-
дворі був, у Антося на стації сидів о. Яким і Тимоха —
також вже отець, тільки отець диякон, скілька семіна-
ристів сиділо, що там же стояли. Вже і з полудня зверну-
ло, а вони ще не обідали — очікували на новаків, що були
на екзамені — і Антосьо — та на консоляцію. От бажання
кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, попід вікна
тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі
питають: «А я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?..»
— Мене, мабуть, завернуть?
— Тебе щоб завернули!., от мене — то так! — перебив
другий. А третій:
— Чого б я хтів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен
вдався якнайлучче!
Всі почувались, що добре отвічали, та жоден не йняв
собі віри і отак випитували один у одного, а випитуючи, і в
хату ввійшли.
— А що? — пита о. Яким Антося.
— Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спа-
сибі сказав.
— А! то добре; вже-сь ретор! Поздравляю.
Весело Антосьові стало, та він і сам собі не доймає віри,
чи тому правда, і, не хотячи осмішкуючись, каже:
* За що, пане, б’єш? (польськ.)—• Ред.
** Що я пану зробив? (польськ.)—Ред.
*** Барки — вид бороди. Передня часть, що під шиєю, всякої
одежини, похібна в бійці, як хочеш збороти. От і зветься вона барки.
— Поздравляйте! а може, ще доведеться утрясти з
Кам’янця.
— Ні вже,— озвавсь якийсь семінарист.— Коли, кажете,
аж спасибі сказали, то за що б завертали! Вже, вже — бур-
гієць з вас. А був і ректор?
— І архирей був,— вмішавсь один новак, радий, щоб і
його поспитали.
— І архирей був?!
— Не хто і дякував Люборацькому, а він же,— додав
другий новак. — Всі сидять підряд, як гуси на березі.
Ще цяя розмова велась, як уже казали давати обідати,
а о. Яким, почувши, що ложками торохтять, моргнув, на ко-
го знав, і опинилась з-під столу та на столі повнісінька
воодуиіевлєнія гранчаста пляшка і почалось возліяніє в
честь свіжих горобців *.
Від цього празнику почалось для Антося нове життя,
вже семінарське.
По семінаріях всього три класи: нижчий — реторика, ви-
щий — богословія, а середній — філософія. Що в училищах
четвертий клас, те ж в семінаріях богословія: і старші з
богословії, і все; філософія посередині — богословам не
кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то
десь; реторика те ж саме тут, що там первий клас тощо.
Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким, як не рето-
ром? Старший же пішле, бо право має, а філософ попро-
сить, і бідний ретор всім за попихача. Тільки тут все на ви:
«А чи не пішли б ви мені туди-то? чи не переписали б того-
то?» — Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: «Хай
хто другий, бо я часу не маю»,— то так і гримне: «Бач його,
горобець поганий! як розібрав! вже й послухати не хоче! Я
тобі хутко зіб’ю цю пиху! Ось побачиш»... То вже того і жди,
що старший відлепортує в місячних відомостях **: «Груб,
неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люди всяко-
го званія, чину і покрою». То от тобі й халепа! Уряд так і
загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: «Тьі, кажется, вон
смотришь из семинарии? смотри!» А кому таке по серцю?
бився-бився, а на половині й втопився. То реторва й хили-
ться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би
поскарживсь, то уряд, може б, що й поміг; та це вже зна-
чить бути донощиком, з начальством зіходитись — підняти
* Так прозивають реторів. А то ще бургіями, бургійцями, оратая-
ми, витіями тощо.
** Старші в семінаріях щомісяця подають відомості «о поведений»
учеників кожен свого участка. В деяких семінаріях такі звуться благо-
чинні, а старший особно єсть на кожну стадію. В Кам’янці ж зарівно
і то старший, і то, тільки то частний, а то квартирний.
на себе всю богословію або й цілу семінарію. Та таки
уряд там так держить себе, що легше до скаженого вовка
приступити, то нічого: куди вітер віє, туди лозі гну-
тись.
І Антосьо, бувши в реториці, хилявся, гнувся, світив в
очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з
старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що
світить, та не гріє.— Даремне, мовляв циган, у бога хліб
їсть. Та й це не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз
же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де
самі музики жили. Ці не зважають уже на класи та на
старшинство, а більш того, що заводять чергу, і тим уже
всі й посилаються, чия черга настане, як не знайдеться охо-
чого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним коза-
ком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата
наб’ється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та
й іноді і складчина пічнеться,— а там все піде догори нога-
ми. Не коли ж частіш гуляють, як приїхавши з дому; в кож-
ного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а
справді шинкарям. І оце саме минуло для Антося перше
різдво в семінарії. Додому він не їздив, бо далеко було; а
їздив до дядька — до о. Якима, що сів на парафію миль за
дванадцять від Кам’янця, як ото перевівся для Тимохи з
Солодьків.
По ордані і посипали семінаристи в Кам’янець. Надворі
мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані ма-
машиними хустками, в батьківських бекешах, - понадува-
лись, як сичі на сльоту, і кожен так позира на людей, наче
сам куди вищий від сонця, а всі — пилинка на дорозі, що
вітер подме — і де вона ділась? де відшукати? Ретор же як
їде, то пряче носа, як гусак на холод; філософ виставе об-
личчя на весь вид; ретор дивиться, та недобачає, а філософ
до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Цей не
промине і того пищика, що чеше згорбившись і вже не
пам’ятає, коли саме змерз, відколи трясеться; філософ поду-
має: «Тікай, морозе, бо франт їде!»... От уже богослов як
їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як філософ; бого-
слов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші зда-
вались, надусається і як погляне на кого, то не хотячи, і то
наче дума: «От ощасливив!» і знов нікуди не дивиться, тіль-
ки думає: «Коли б хутче до кінця, та оженитись, та на се-
ло». Зітхне і подме, що пара клубом піде, вдариться в пле-
чі хурманові і покотиться по конях та по дорозі. А він по-
гляне скоса і подума: «От так подуй хто, будь мудрий!» і
ще подме. А жиденя ззаду йому вигне пузо вперед і 'собі
дме: уф-ф-ф... І крізь штанята йому хвіст із сорочки теліпа-
ється, аж замерз, підбійканий. Проте й воно дме, та ще й
як! дідчий і батько так не подме.
Між другими всякими їхав і Антосьо,— хоча й ще ретор,
проте сидів, як богослов, і позирав, як філософ.
Непобдаль від того дому, де вперве жив Антосьо, сюди
до Польської Брами, стоїть дерев’яний дімок, а в йому, в
кімнатці без помосту порозкидано, порозвертано, і п’ять
кроватів стояло, і п’ять семінаристів жило. По музикантських
струментах, що тут висіли по стінах, зразу кожен догада-
ється, що тут музики жиють; та струментів п’ять, а хлопців
лиш чотири. Кого ж нема? Антося нема, тільки скрипка йо-
го на кілочку висе. Не мав, неборак, пудла, то возив її в
хустині та в руках держав, як літом; а зимою, то припору-
чав кому, а сам з голими руками вирушав,— удовцем, мов-
ляв, сам. Так і тепер лучилось, то скрипка була, а скри-
пача нема.
— Коли б його принесло хоч на крилу вітренню,— каже
один, походжаючи по хаті. А далі взяв та й ліг.
— Та вже не забариться,— каже другий. Третій мовчки
струну ув’язував до скрипки, а четвертий лежав, читав та
як жбурне книжкою під поріг! аж листки зашварготали, і
каже:
— Доїла ти мені! сучий син — як скінчу, доки житиму,
і в руки не озьму, а як приторкнусь, то пальці поплюю і
вмиюся. Тільки лежатиму та милуватимусь з своєю попадь-
кою.— 3 цим словом обняв подушку, пригорнув до себе.—
А! — каже з притиском, обернувсь до стіни очима, накрив
голову подушкою та й заснув..
— Бач! як наш басиста розходився, — заговорив той, що
скрипку прилагодював.— А чим то він кинув? — питає.
— Догматикою.
— Та кручена ж бо! А дай, чуєш, тон.
Той встав, взяв флейту і подув. Третьому нічого не ка-
зав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. І врізали
втрьох.
— Що ви! граєте? — гукнув, схопившись, той, що спав,
і кинувсь до баса: — Швець,— каже,— знай своє шевство, а
в кравецтво не мішайсь! — І сів сам до баса, а той взяв
кларнет. Переграли.
— Що за штука гарна! — каже скрипач,— та нема Лю-
борацького.
А він і суне в двері.
— Га! га! — закричали всі чотири, перецілувались і по-
чали:— Ану йому марш! — І втяли такого доскочистого, аж
волосся їжиться.
Люборацький тим часом роздягнувся, достав калитку з
кишені і стиснув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:
— Спасибі! нате ж вам кому на живицю, кому дудку
прополоскати. Та й я коло вас зогріюсь.— І дав півкарбо-
ванця.
Стали чергуватись, кому б піти. Антосьо хотів уже хур-
мана посилати, як входить бурсак.
— От хто піде! — каже басиста.
— Куди? — питає той.
— По живицю.
— Ов-в-в! далеко! — озвавсь бурсак.— Аж у город?
— Ні! тут через п’яту хату.
— Давайте, піду; а за те послухаю.
Дав йому басиста гроші, а сам побіг: — Почекай,— ка-
же,— я зараз вернуся.— І в ту ж минуту приносить пляш-
ку: — На,— каже,— й посудину.
— От якої живиці! — озвавсь бурсак, — а я думав, що і
справді живиці, та й думаю: де тут крамничка через хату,
що я її не знаю.
— А хіба ж це не живиця? — каже скрипач.
— Ще й правдива живиця: хоч якого оживить!— озвавсь
басиста, а бурсак:
— А за всі брати?
— За скільки влізе,— каже басиста.
— То, може б, більшу посудину хай би взяв? — питає
скрипач.
— Буде й цього,— каже басиста,— бо як не подужаємо,
то щоб .не вивітрилась.
— А закусить? — бурсак питає.
— Закусить єсть,— озвавсь Антосьо і додав: — Ти ж,
брате, не гнівайся, що ми тебе, гостя, посилаєм, і сам же
вип’єш. А признайся: ти ж і на різдво, і на Новий рік, і на
ордань не то не пив, а й не бачив, як п’ють?
— Ні, на Новий рік випив, — каже бурсак і пішов.
— Хутче ж! — гукнув басиста.
— На одній нозі,— озвавсь бурсак вже з-за порога.
Не питали Антося, де святкував, бо всі знали, що в дядь-
ка; а питають — що бачив на селі?
— Що бачив! — каже він, пораючись коло своєї скри-
ні,— гусей, кур, індиків бачив: бачив телята, ягнята,— ска-
зано, як на селі.
— А віслюка не бачив? — пита басиста.
— Ні, не бачив,— каже Люборацький.
— Ото! хіба ж ти не чесався?
— Як би ні! чесався.
— І до дзеркала?
— Всеконечно,— озвався Антосьо і аж тоді догадався,
куди діло йде: — а! — каже,— кабанчику! он ти куди стрі-
ляєш!— Та й поклав скрипку і кинувся на його: — Ти,—
каже,— пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте
ножа,— гукнув,— будем кабана колоти! — І звернув баси-
сту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.
— Ай! ай! — кричить той, сміючись, і ногами дрига.
— Кричи: кві! — каже Антосьо,— то пустю.
— Пусти, бо бас ногами розіб’ю!
— Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! — заговори-
ли другі.
— Маєш щастя, що бас в ногах,— заговорив Антосьо,
випустивши басисту,— а я б тобі дав. Завтра скликав би
добрих людей на душенину.
— Що ж, братику! — заговорив той,— хіба я винен, що
на тобі Христос їздив?—Антосьо знов кинувсь на його,
та той басом відгородився і гука: — Бас! чуєш, бас!
Тут відчинились двері, і ввійшов один, другий, кому
ближче було, і музики почали грати.
Пішов гук по всій Палестині; хлоп’ята зачували і зібра-
лись послухати. Час був хоча й не зовсім вільний, бо Анто-
сьо трохи спізнився, що й уроки почались, та кому те зуб-
ріння не доїсть до живих печінок? Душа ж жива, тільки
наче обмерзла, наче в шкаралупі, як курча в яйці; то вже
хіба і не треба їй ульги? І зійшлось комбраття не менш де-
сятка, а своїх було п’ять; та не було в голові, то в хаті тихо
було. Десь-то хтось-то бринів в кутку, як джміль восени, а то
все сиділи мовчки, і один тарабанив пальцями по столі;
другий якусь книжку перевертав: який урок питався; тре-
тій сидів похнюпившись та придивлявсь на руки, що поклав
на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивив-
ся на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого
спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду по-
пались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав
розмову:
— Чому, панове, хоч не курите?
— Та катма тютюну! Хіба свого даси,— озвавсь один.
— Чому й не дати? — каже Антосьо і з цим словом по-
клав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заво-
лічкою по оксамиті.
Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто
не вживав. Обступили стіл, і задні переднім через голову
несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив ку-
ричку.
— А доброго ти тютюну привіз! — каже один.— Дав
би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.
— Чому й не дати,— озвавсь Антосьо,— хоч мало маю,
та й цим поділюся. — І дав жменю, аж крізь пальці тяг-
лось.
— О, спасибі,— каже той.— А я тут курив ось яку за-
придуху — подивись! — І показав чорний та темний тютюн,
та ще й потертий, бо насипом його в кишені носив.
— А нічогенький собі,— каже Антосьо,— хоч нюхай.—
Другі тільки переглядались.
Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткав-
ши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай,
набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а
хто не курив, капшук розглядали.
— А це вже якась попівна удружила? — кажуть.
— Може й так, — озвавсь Антосьо, осміхнувшись.
— А чи й сама така, як її робота?
— Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду.
— Бідний горобець! — каже басиста, а був богослов,—•
чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли
б хоч подивилась, а він на луччих б’є!
— Що? не вірите? — каже Антосьо.— Ось же я портрет
її покажу вам. Поназдивитесь! — І почав ритись в зв’язці
та в книжках; і справді вийняв картинку.— Дивіться! —
каже.
Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з’явилась
випивка. Не до панянок тоді було, — дали місце чому дру-
гому. Навіть недодивились, що то картинка не мальована,
а печатувана була.
— А що? — каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.
— Нічого собі,— кажуть,— коли це вона.
— Та! їй-богу, та! — каже Антосьо. А цьому до правди,
як людям до сонця.
Антосьо любив почванитись і, де треба було, на своєму
поставити, то сочине і забожиться. Так і тепер: взяв десь
печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, що
йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь
панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав
цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божи-
ться? Антосьо знав, що гріх призивати ім’я боже всує, то
знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «Та».
А яка! Та сама, та, на картині що намальована,— не друга ж.
Не кожному й по чарці стало, як пляшка й спорож-
ніла.
— Е! це вже не гарно,— каже Антосьо,— люди добрі
зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? — і дав ще на
око.
— Та мало буде,— кажуть. Антосьо дав іще на око.
Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Ан-
тосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком,
наче промолотились. Тим часом і смерклось.
За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш пода-
вай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один
гукнув:
— Ану, панове, по шажку! — і підставив кашкет. І по-
сипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого
викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Бу-
ли й такі, що тільки плечима здвигали.
— Тільки чи не пізно буде? — завважив один; а дру-
гий: — Та втік не втік, а побігти можна. — А третій:— А ляхи
приповідають: Киріс, піе киріс, а іаг£о\¥ас \уо![по] *.
Пішли по православну так собі, на вдачу,— на щасливо-
го *олю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так
горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже
таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим
стовпом стоїть, а вони іще підчадюють. І язик розв’язався,
що гомонять та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом
співали і церковних, і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а
субінспектор уже в хаті, тільки придивляється. Далі, один
по одному, й запримітили та хіп куричку з рота та в рукав
і стане, витягнеться.
— Ти! ти, здається, курив? — каже суб Антосьові.
— Хто? я курив? — озвавсь Антосьо, — та я зроду в гу-
бу її не візьму; і сидіти не буду там, де накурено.
— А тут чого сидиш?
— Бо це моя стація.
— Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?
— Бо й таки правда!
— А хіба ж тут не накурено?
— Авжеж ні.
— А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!
— Та я вже дивився.
— Що ж то? Дим? га?
— Та дим же.
— Ти ж кажеш, що тут не накурено?
— Бо таки ні.
— А звідкіль же дим узявся?
— Сам накурився. З груби, значить, — додав Антосьо.
— Чого ж тютюном чути? — каже суб.
— О! — підхопив басиста.— Казав би й справді! Хіба ж
тут тютюном чути? Зовсім соломою, а ви кажете — тютю-
ном.
* Купиш не купиш, а поторгуватись можна (польськ.).— Ред.
Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч
і квачем вози, то не почує.
На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь знов
до Антося:
'— Дай люльку!
— Яку? — питає Антосьо.
— Яку маєш,— каже суб.
— Панове!—заговорив басиста стиха.— Десь тут люль-
ка нашого крючка, дайте! Господин субінспектор поку-
рять. Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста
взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить су-
бові з поклоном: — Ось,— каже,— покуріть, коли хочете.
Суб тоді шарив у Антося по кишенях.
— Та які в мене кишені? в мене — діри,— каже Антосьо.
— Покажи ті діри! — І шурне рукою, та аж до коліна
достане.
Як ото піднесло басистого.
— О!—гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і
каже: — Запиши. Чиє то? — запитав у гурту.
— Та тут канцелярський живе, так то його.
— Врешь! то твоє.
— Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж
самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.
— Запиши, старший! — гукнув суб,— що курили, та ще
й,глузували; а розберемо послі.
Тим часом хто тут був з чужих, пробирались за двері,
щоб звідціль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх
стацій забрести.
— Хто там? хто то? — гукав урядник..
— Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає.
— Я бачив, що людина.
— Хто ж його зна! Мабуть, чи не хазяй забратого вами
добра.
Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоров-
кався, роздягнувся і до старшого:
— Позвольте,— каже,— люльку!
Віддав старший, а суб і питає:
— То ваша-с?
— Наша-с,— каже канцеляриста та й до старшого: —
Може, й капшук взяли?
Віддає старший і капшук.
— І то ваше-с? — питає суб.
— Наше-с,— каже той, і почав цибух продмухувати.'
— Не куріть тут,— шепче йому Антосьо, а на півголо-
су: — Ви ж знаєте, що мене душить.
— Ні, не буду,— каже він.— Я вийду на двір.
Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як
вскакує один з тих, що по горілку пішли, і на радощах:
«Є!» — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й за-
примітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється,
а комбрата торка: — На, ніби, її до тристеннОго!
— Що є? що є? — підхопив суб.
Відкашлянувсь той:
— Еге-е! то я,— каже,— так еге-ем!.. Кажу, що є... кого
мені треба...
— А кого ж тобі треба?
— Люборацького... Кажуть, він мені письмо привіз.
— То не можна було завтра прийти вільним часом,
а конче сьогодня?
— Завтра я подаюсь в больницю.
— Чем тьі болен?
Почухавсь той та й каже:
— Короста.
— Мерзость!— озвавсь суб.
Тим часом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж
під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:
— Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?
— Нічого,— каже,— я не приносив.
— А покажи руки!
— Я покажу,— каже той,— але як нема нічого, тільки
короста,— то що?
— Гадость! — сказав суб і вийшов.
Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд
оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що
потурбувався за них і спас від халепи, та раділи, що все
так гладенько спливло. Хто перекривлявся з суба, як
він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з го-
рода; другі сміялись; а там згадали і горілку, і того, що
втік:
— А той де? — питають.
— Та тут десь зник,— каже той, що приніс,— отут під
самим порогом.— То був моторніший за цього і, почувши,
що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос
суба, чкурнув поза хату.
— Де ж би він дівся! — додумуються. А він і йде і стог-
не, ніби йому тяжко горілку нести.
— О! за вовка помовка, — заговорили хатні. А той:—>
Голубочко моя,— примовляє до горілки, ставлячи її на
стіл,— зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не вле-
тів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!
Справді, він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з
сіней, то погнався як несамовитий і дав такого сторчака, що
аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була,
підняв він її вгору і посунувся на ліктях аж на лід, бо грим-
нувсь над самим Смотричем.
Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали, і нано-
во почалось, що й поперед було.
Через скілька день, хто тут був і не втік, стояли коло
порога за те, що вештаються в учебне врем’я.
Під час цієї покути Антосьо отримав лист від матері з
поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскрес-
ло прошле, і дівчина, як намальована, стала перед очима —
і не вступається: чи Чита Антосьо, чи пише — вона тут та й
тут.
III
Незабаром після цього ще Антосьо й не вчився в Кам’ян-
ці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного испове-
дания»42. Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й
знов мимрить. Як от увіходить той самий канцелюра, що
визволив оце з біди, і просить музиків десь там вечір гра-
ти. І досі в Кам’янці той звичай є, що дрібніші пани, як хо-
четься вечір видати, вдаються до семінаристів-музикантів.
І ці йдуть, хоч і в незнакомий дім, і обоє скористують: па-
нок має добрих музиків, [а семінаристи погуляють досхочу].
От і пішли вони, і Антосьо, хоч і не перший раз, проте ди-
чарем таким, що ну.
Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а
там взялись і за іграшки. Пішов з^зіаб, їапіу, разіог *: далі
взялись ріазхка **. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо
не забарив у коіо. Кому ж співали людяних: сЬосігі ріаз-
гек ... тому: шгоЬе!***, панянкам своїх; Любораченку за-
співали: сііосіхі піесігшіедг****...
Не зразу опам’ятався хлопець, а таки дошолопавсь у ро-
зумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче
вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути
ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити
що, то вже зробить, щоб там і бозна-що. Ото і почав при-
мічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде до-
дому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то і в хаті;
а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на
його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких
других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких тан-
* Сусід, фанти, пастор 43 (польськ.).— Ред.
** Пташку (польськ.).— Ред.
*** Ходить пташка... горобець (польськ.) — Ред.
**** Ходить ведмідь (польськ.).— Ред.
ців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філо-
софію, то вже мав від других динарів і тютюн, і ковбасу, і
різні ласощі за науку — що вчив танцювати. І всюди пока-
зував: і дома, і в класі, і в бурсі — де тільки доводилось.
Інспектор знав, що він такий митець, та не мав як приче-
питись, то було тільки перекривляється і то навмання, іноді
навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо і в вічі його не
знав. А тим часом реторика минала, і Антосьо все в мову
входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до
танців, чи до чого — Антосьо, якби не ретор, то всюди був
би ватажком; а так не всі йому піддавались — не того, що
він не вміє абощо, а того, що — де ж таки? ретор! фе!.. То
виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще
прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бан-
дуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!
А бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собі-
чить: і то моє, і це не ваше. А як озвешся, то так і гукне:
«Молчать, бо з хати викидаю!» Жила вона, як і за о. Яки-
ма, в старій хаті і думала, сердешна, що, як вона — мати,
то всюди має право, і носила ключі при собі. Тимосі це не
подобалось; от і пристав він до жінки: «Відбери та й відбе-
ри ключі від матері!» Віддала стара ключі, та не сіла руки
склавши, а все-таки мішалась то в одно, то в друге, сказано:
«Молоді хазяї,— думає,— чому й на пуття не навести?»
А Тимосі й це не подобалось: «Яке тобі діло?» — каже. От
мати і ускаржалась перед Антосьом, що сякий да такий наш
зятенько.
— Добре каже,— озвавсь Антосьо,— бо яке ж вам діло
до його хазяйства? Чорт його бери!
— Як-то — чорт його бери?
— Та так просто; а хіба що?
— От і це! а шкода!
— Овва! хіба ж воно ваше?
— А чиє ж?
— Його.
— А чим же воно його? — аж скрикнула стара.
— Та так, його, та й годі! Впустили сокола, то й цяць-
кайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте,
а чого ні.
— Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й
годі. Умру, а все казатиму, що моє.— І почала плакати, а
плачучи приговорювати: — Оці руки,— показує,— і льон
брали, і коноплі. Ще й за твого батька покійного — хай там
царствує—я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасі-
ки, і всюди я, всюди я; і воно — та моя кривавиця — не
моє, не моє?
— А не ваше! — каже Антосьо,— було ваше, а тепер не
ваше.
— А чиє ж?
— Того, хто тут настоятель.
— Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш
багатий! І ти такий будеш?
— Це друге діло, а Тимоха — бачите який.
Не знайшла мати ульги в розмові з сином, не знайшла
поради; і нім пройшов той рік, іцо він приїхав на вакації,
ще й нажилась в комірнім: викидав Тимоха з подвір’я, і
вона найняла собі хатчину в посполитака, так і жила.
Не було де і розкластися з тим, що взяла з своєї
праці,— а взяла дуже небагацько, бо Тимоха все собі позо-
ставляв, що було луччого, що було здібного, навіть і побиті
вулії. За тіснотою стара й наймички не держала, а коло
всього ходила з Теклею, тільки найняла прачку та догово-
рила молодицю воду носити, як жидівка. Мася ж все пану-
вати збиралась, то ні до чого не торкалась, та ще й свари-
лась: — Хіба я хлопка,— каже,— щоб у такій хаті жити?—
І піде собі у двір, та там і застрягне. В цю саму хатчину
приїхав і Антосьо на вакації о-півкурсу реторики.
— Фи! — почав він, тільки поріг переступив.— Фи! в
каком же вьі свининце живете!
— Через зятенька, синку,— відказала стара.
— Так вам и надо! бьіло не мешаться не в своє дело!
— А куди ж то я так мішалась не в своє діло?
— Та уж недаром вас викидали с хатьі!
— Ні, синку, таки даремнісенько.
— Уж не говорите мне! я все знаю! недаром я семина-
рист. Вот и поделом, на другой раз наука! пусть знают и
другие, кого в зяти вибирать, кого в прьіймьі принимать.
А вьі: «Ступай, Орьісю!» Теперь и плачьте; видели очи, что
покупали.— І заклав руки в кишені, похилив голову та й
почав ходити по хаті то взад, то вперед, дивлячись на чобо-
ти та похитуючись на стану і стиха посвистуючи.
— Що це ти, москалю, здумав?—заговорила мати.—
Ти в корчмі, чи що?
— Нет! я в свининце! — озвавсь Антосьо.
— Бог з тобою! образи!
Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи і пішов з
хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет — на буки-ер-б
і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блузі.
«Господи-господи! — подумала мати,— попереучували
моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла та така, що
з голими руками й не приступай; а цей москалем став. Про-
пащі світи! Господи-господи! От як до матері! А ми бувало
в свого татуня, як курчата, вкупці-вкупочці. Вони навчають,
ми слухаємо; і так поважали-сьмо їх, так любили! А ма-
тінку, то... Господи-господи!.. Ні вже! кончина світа збли-
жається...». І почала плакати.
Ні Теклі, ні Масі на цю пору не було дома; Текля була
в полі коло баштана, а Мася в оконома на посидінках.
В оконома було дві дочки, то Мася до них і вчащала, і
вони до єї навідувались. Наче на прикрість матері, Мася
все водилась з ляхами та з ляховками, як і завсігди. Наве-
де гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То
й лучче, що її не було, бо не дала б матері і наплакатись.
А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що
хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть. «Він же
йому дасть!» — подумав би кожен, хто б угадав, що на душі
діялось. От і прийшов він на батьківщину; все згадалось і,
замість гніву, покотились сльози.
— І бога не боїтесь, і людей не соромитесь,— сказав
Антосьо Тимосі; а Тимоха:
— Тьі что мне за указник? Бон!
— Бон? безсумленний! маму з хати виганяти!
— Бон! — гука Тимоха.
— Я піду, — каже Антосьо, — але й ти чорта з’їси, що
будеш в Солодьках!
— Ваше преосвященство! помилуйте! — почав Тимоха
глузувати та все кланяється.
— Не смійтесь! не глузуйте! — та й на дядька не дуже
духвайте! Вже в синод з прошеніями на його так дорогу
втерли, як перед зеленими святами44 до Балти. Лиш не
видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.
— Ну! ну! различимось, а теперь...— та й замовк. І Ан-
тосьо нічого не казав. Помовчали обидва, і Тимоха почав:—
Дьівне дило! ввігнав сволочь, а другой и претендует: зачем
мать обижаешь.
— Сам же ти сволочь,— озвавсь Антосьо.— Ти волоцю-
га, приблуда. Чого тебе чортяка приніс сюди? Чого втисся
між заволоки, між сволоч? Іди туди, де не сволоч!
— А тьі вон куда иди! — гукнув Тимоха, схопивши Анто<
ся за плечі, і виштовхав аж на двір, ще й собаками затра-
вив. Щоб не Орися, то були б пірвали; та вона обігнала
його, і стали собі — брат з улиці, а сестра з подвір’я — та й
не наговоряться.
— Горе ж тобі, сеструню! — закінчив Антосьо.
— Мамуня винні, голубе, та архирей, — відказала Ори-
ся,— той прислав, а вони втовкмачили. Лучче б були під
лід пустили.
— Арися! — гукнув Тимоха.
— Гука! — озвалась Орися,— бувай здоров! — і зник-
ла, мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав
здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто і що
під язик підскочить. Засумований, став він під хатою в се-
бе, підпер стіну плечем та й думає: «От які попи! от який
з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні!
грім мене вбий, що ні!.. Та вб’є він мене, як пробачу ка-
цалапові!»
З цього часу Антосьо і в церкві не дививсь на Тимоху,
і де тільки міг, всюди розказував про його правду — і в
лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки
прийде до хати: —Дайте мені що із’їсти!— та й потягне за
ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні
та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні сто-
яли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється
та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну
воду взявся.
— Ти б хрч хати глядів, — каже йому мати.
— А разве я до вас за сторожа приїхав? — І той своє,
а вона піде собі або й постоїть трохи, головою похитуючи,
та татуняє.
Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний:
і не спиться, й не лежиться; ні йти, ні сидіти — як то прц-
повідають: І в поле мене не бери, і дома мене не лишай.
Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тіль-
ки нудився, марудився; чогось хотілось — і сам не знав чого.
З нудьги отак і потяг він за подвір’я, а там хтось іде; він
назад. В хаті саме полуднати сідали.
Хтось іде! — гукнув він.
— До нас? — пита Текля.
— До нас, — каже Антосьо.
— Ким це розносила лиха година! — озвалась мати, ха-
паючи з Теклею, що там було на столі. А тим часом двері
стиха скрипнули на бігуні і ввійшла Галя. Аж дух Анто-
сьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце
тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж
наче млості б’ють.
Вклонивсь хлопець, та ще з-таким подригусом, аж до-
лівку здер, шарнувши ногою, та й став як вкопаний, стоїть,
руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила,
то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмі-
шався в розмову.
— Як же вас тут бог милує на селі? — каже.
— Слава богу, ні на що скаржитись, — відказала Галя.
Слава богу! — озвавсь Антосьо.
— Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що
аж богові дякує.
— А думаєте!
— Думаю, що ви там між городянками навчились ком-
пліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.
— Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те ска-
зати: хіба ви люди?
— А що ж?
— Дівчина, чи панянка!
— А це не людина?
— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то
кажуть па них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними
жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і мо-
лодиця з ними, чи дівчина, чи баба».
— Та хіба ж не люди? — озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люди своє знають... Мабуть, що
не люди, а люди — тільки чоловіча стать.
— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.
— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.
— А воно і справді так кажуть, — заговорила стара,—
як жінка, то вже не люди, а жінка, та й годі.
— Тим-бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би
людей дурити, коли між нами ні ока чоловічого, а все
жінки.
Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь
з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь
у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що
робив ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все вос-
кресло і стало перед очима. А серце так дрібненько та
любенько тріпонеться, що бодай і до смерті, то не жал*
кував би.
З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчинам
чи спить він, чи лежить — все перед очима. І якась не-
терплячка бере, щоб піти хоч подивитись на ню, — хоч зда-
лека оком глянути, мовби легше стане. От раз і вдягнувся
він і пішов — і сам не знає куди — через греблю, за діль-
ниці, на гору, мовби самі ноги несуть.
— Куди я йду? — питає сам себе і не йде, а біжить. —
Куди ж це я? — каже.
А перед очима Кукілівка зеленим та квітчатим килимом
розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на уз*
гір’ї стояла. На його подвір’ї кожен куточок видко, де на-
віть курка пробіжить, і те видко. Антосьо і почав роздив-
лятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться і зітхнув, і сам
не знає чого. Аж от побігла через подвір’я [дівчина] в зе-
ленім убранні.
— Галя! Єй-богу, Галя! — мало не крикнув Антосьо.
Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що по-
катав, як на поштарських конях.
[Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому]; вийшов
за дільниці, оглянувся, а те платтячко іще зеленіло на
рундуці; Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла,
оком проводила.
— Оже вона мене любить! — каже собі Антосьо,— єй-
богу, любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то
вона дума? може, за мене? — І хутко-хутепько став терти
рука в руку... — А! — каже з притиском, — а! браво, хлоп-
че! — І мовби сміється, мовби плакати збирається.
Через скілька день Антосьо ізнов потяг у Кукілівку,
там ізнов, і що кожен раз все більше та й більше кохав,
все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз
збирався і признатись: от-от! — та й на кінці язика задер-
житься, мовби йому мову замкне, тільки серце б’ється-
б’ється, і так хочеться поцілувати. Не смів неборак при-
знатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.
Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, і нічо-
го не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого
такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного;
і вона радіє, як завважить по чім-небудь, що він кохає, а
він радів, що вона.
Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці;
подивився любенько на свою дівчину та й каже:
— Не забувайте мене, а я вас не забуду.
Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким
оком, що лучче самого неба, і пішла в валькир — не всиді-
ла. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку
на йому галка вишита, а з другого — пара голубів, що
цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські
пугачі, бо пір’я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай
буде — голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.
— Дарую вам на пам’ять, — каже вона.
Схопив хлопець, і аж йому очі заблискотіли; подякував
і встромив за пазуху.
— Тут, — каже, — йому місце: — коло серця самого.
Незабаром знявсь додому.
Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рун-
дук, а Галя потягла до воріт.
— Може б, сюди через садок східніше, — каже пан-
отець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:
— От я вас проведу. Ходім! — І пішли.
Садок був давній та здоровий; Німеччина до його не
досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежеч-
кою. Як вийшли, що вже Антосьо і сам дорогу знайде, по-
чали прощатись.
— А!.. Анно! Анно!—почав Антосьо,— якби ви знали,
що б я вам сказав на прощання!..
— А що?
— Багацько дечого,— озвавсь він, потрясши головою
і око пришкуливши.
— Та кажіть, бо нема часу чекати, — скажуть: чого так
довго не верталась?
А тут і почав батько гукати: — Галю! Галю!
— О! кличуть, — заговорила дівчина. — Бувайте здо-
рові!
Антосьо схопив її за руку і поцілував — щиро поцілу-
вав, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.
— Почекайте, панно Анно! — заговорив Антосьо. Ста-
ла дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її
в лице.
— Що це ви робите? — каже дівчина.
— Нічого, ангел мой, нічого! — І обняв її і поцілував
в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували,
а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього
і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю
дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що го-
ріло, як жар, і серденько так тріпонеться, і так гарно на
душі, м’якесенько; а він дибав, похитуючись, і в самора-
дощах насвистував московську: «Тьі душа ль моя»...
Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так
почали співати, мовби й собаки не так загавкали в Кукі-
лівці після Антося — без його для Галі наче другий світ
почавсь, і все на йому споганіло.
Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої
богородиці. В ній, пом’янувши се-те, просив пресвяту діву:
«Моли сьша твоего и бога нашего, да подасть ми руку Га-
ли». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там-
то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано і ввече-
рі, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби проки-
нувсь та спам’ятав, то вже: «Моли сьіна» та й «моли
сьша»...
Так от, як би сьогодні видумав хлопець молитву, а зав-
тра вже й на Кам’янець виїздити. Напекли, насмажили
йому всячини, і покотив сіромаха, моликаючи. Через спіль-
на день опинився в Кам’янці; вже й грав і все, як і перше
було. А Галя вийде собі на те місце, де прощалась, і ду-
має не надумається: «Що там мій філософ поробляє, мій
сокіл ясний? Чи жив-здоров, чи нездужає? а чи, може, вже
й у гробі краса моя нев’януща, сонце моє незахіднеє?..»
1 стисне єї за серце від таких думок. Защемить бідненьке,
заб’ється, і. ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози —
та божа роса — сполощуть його трохи, і все пройде, мовби
не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної
чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе... А ли-
сти? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що
товариство очі викололо б тим письмом, а друге — уряд...
Цей очі живцем виклював би. Та й те неабищо, що ще не
певна річ, то її батько якби постеріг, то було б бідній со-
рок святих і Юра, аж попадалась шкура. Та не все ж дів-
чина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову
схиливши та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом,
уже кончившим, і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не
простий, а благочинних — і поспитає на дверях: «Любиши,
Анно, сего Антония, его же зриши перед собою?» — «Люб-
лю»,— відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так
тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я
не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глип-
ну на його та й знов очі в землю. А там заспівають нам:
«Жена твоя»... і вичитають: «Да боится своего мужа»...
На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось,
аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки — тьох!
тьох!.. «Нащо б боятись? — подумає дівчина, — та така бо-
жа воля!» — додасть, зітхнувши, і підедо хати сама, або
й покличуть її, а там ще й голову намилять: —Чого сидиш,
посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб
їси! бодай тебе се та те їло!.. Коли б який хоч кривий та
сліпий, аби взяв тебе з-перед очей!.. «Возьме мене мій Ан-
тосьо,— подумає дівчина і уздихне до бога: — Вкороти,
господи, цих чотири роки на штири дні, щоб мені вирва-
тись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був
тільки філософ.
IV
Збоку дивлячись, подумаєш, що філософ бог зна який
пан! — і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах
стоїть, і не знати, що з ним уряд витворяє. Найгірше го-
нять за люльку: вже як спіймуть, що курив, то наберешся!
А курять мало не всі. І Антосьо не курив, а жер її. Ще ж
поки капшука від Галі не мав, то хоч в класі не курив, а
тепер і в класі почав — ні на минутку не міг розлучитись
з дорогим подарком, а через те й з люлькою. На стації ж
мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона
йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку
цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу
взяти. І смокче бувало сам, присівши до груби, і других
частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло,
як ітиме інспектор. Філософія в цім ділі тільки сміливості
додала Антосьові. Тепер Антосьо вже жив сам собі, — вчив
дітей у одного підпанка. Дзигарів у його кат мав, то вга-
дує було пору по прохожих: як ідуть семінаристи в клас,
то й йому пора. Як же йдуть городяни та бурса, то ще
рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а са-
ме пора, як ідуть з Палестини. Отак було розпізнає собі
Антосьо і, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до вікна.
І оце так зробив. Та дивиться, а вулицею тільки їмості та
йогомості, а семінариста й зазором не видати. Вчора в го-
стині був, грали, сидів допізна там, а то ще й дома довго
не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому по-
холонуло: «Ото, — думає собі, — наробив!» — і хапаючись,
невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до
класу, навіть не покуривши. Мете хлопець, аж підскакує,
щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак;
прийшов під класи — тихо! «Ото! — думає, — вже й профе-
сор у класі...». Поправився під дверми, подивився крізь
двері в дірочку — нікого не видко; ще раз подивився — не
видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, і взявсь за ручку,
щоб двері відчинити, і разом серце так занило, наче хто
тонкою ниткою перев’язав або волосінню. Та виявилось,
що ще рано: в класі пі душі живої.
— Ф-ф-ф!—подув Антосьо, наче страх видував, склав
все на парту, а патристику взяв і крісло з-за стола, поклав
його боком перед грубою, перед вогнем — бо ще топилось,—
сів та й почав товкти отців четвертого століття. А в грубі
жар-жар, аж любо оком зглянути: то сам вуголь щиро-
злотий міниться, вишкіряється, моргає, як королик вусами;
то синій полумінь червонястий біга, хлипа, никає по груб-
ці; то підскочить, то присяде, то знов вигулькне, і знов не-
_ма — точка в точку, як дитина в траві, лиш не чути «куку».
А тепло аж проситься в душу — тим щиріше, що вікна геть
позамуровувало.
Товче хлопець і люлечку вийма з-за халяви; продув,
набив, поклав жарину та й пихкає та все товче, аж лу-
нає. Зачитавшись, закурившись та на вогонь задивившись,
і не почув неборак, як двері відчинились. Аж тоді підвів
голову, як хтось взяв за плечі ззаду і заговорив разом:
— Цссс! светик тьі мой! что тьі зто делаешь? — І цього
задосить, щоб пізнати, що то інспектор. Антосьо хотів під-
нятись, та той каже: —Сиди! сиди! продолжай!
Опустивсь Любораченко на кріселко, і сам не знає, що
з ним діється, тільки серце як не вискочить.
— Что ж тьі сидить? кури! — каже інспектор. — Я
увижу, как тьі навострился. — І очі йому світяться неска-
занно радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як маши-
на, що торкнули, і смокче, хоч воно вже й не до смаку
йому було.
— Харашо! харашо! — каже інспектор, — а как тебя
звать?
— Люборацький, — каже Антосьо.
Не знаю, як де, а в Кам’янці кого спіймають, що ку-
рить в класі, то зазначають покуту: десять день стояти
на колінах в бурсацькій столовій. Є такі, що й стають; та
чи не більше тих, що не послухають. Цих уже сключають,
коли сам не подасться, щоб виключили. Антосьо був з цих
других, і інспектор знав це від наушників, то й каже:
— Ну, светик мой! порхнешь же тьі у меня, как воро<
бей из гнездьішка. Уж тьі мне вот здесь сидишь, — показав
на потилицю.
Змовчав Антосьо, а інспектор хотів вихопити люльку з
рук, та хлопець постерігся, і він лапнув за голу руку, бо
люлька попереду опинилась на жару і вже сама курилась,—
а була пенькова.
— Что тьі! что тьі! — почав інспектор і сам не зна, що
робити за таку штуку, та й крикнув: — Стой здесь на ко-
ленях! — Як сидів Антосьо перед грубою, так і опустився
на коліна, а інспектор засичав, як гадина в гною, та й
повіявсь з класу, тільки поспитав, чи він Антоній Любо-
рацький.
Вже і в клас позіходились, та не один і собі до грубки
просивсь; а Антосьо все сидів на старім місці, — де й на
колінах стояв.
— А, сучий би тобі син! — каже далі сам до себе,—
оже пропаду! га! І треба було курити? Лучче б до класу
не прийшов або хоч спізнився, аніж мав з люлькою попа-
стись. Та ще й люлька пропала!
Другий на його місці пішов би, попросив, то покуту й
зменшили б, бо там люблять тих, що кланяються; а Ан-
тосьо сидить, журиться. Може, й він пішов би, та сміли-
вості не ставало. До того ще вчора тільки на вечоринці
у пана балакав з гімназистом про їх життя і бодай носом
зачув, що є в світі воля і щось луччого за семінарське
життя.
«Добре він казав, — подумав Антосьо, — що ми раби;
в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна... Чому я
не родивсь чим другим, а поповичем? чому мене не віддали
куди інше, а в цю проклятущу свинарію, під цих живоїдів?..
О боже-боже! Що тут робити, що чинити? чи йти проситись,
чи подаватись, щоб виключили?»
І тепер на Поділлі і юнкерів попами ставлять, що семі-
нарія ген-ген [скільки] літ сягає, відколи стоїть; а тоді —
аби вмів читати та співати, та сяк-так підкурмегатись, та
щоб церковний устав знав, то й святили на попа. То Анто-
сьо й подумав собі: «Найлучче — подам прошення, щоб
увольнили, та й піду в попи. Овва! мені ще й лучче, бо там
моя Галочка виглядає мене», і почав шептати свою молитву.
Як вбігає один в клас:—Інспектор!—гукнув і побіг на
місце. Затупотіли всі, як овечки, і Антосьо схопивсь, стук-
нув дверцями, турнув кріселко, аж покабутало, і каже:—
Мав би поспитати за мене, кажіть, браття, що ще не було.—
Сам сховавсь під парту.
Відчинив інспектор двері, постояв, засичав і двері за-
чинив. Все заворушилось, і Антосьо виліз з-під парти, чер-
воний, аж посинів:—А де він?—питає. Один нишком від-
хилив двері, подививсь одним оком, потім голову висунув,
далі і ввесь хотів висунутись, та й хіп назад: «Цсс! на вло-
вах!»
Там два доми підряд: в однім класи, а в другім інспектор
живе тощо. Між цими домами вузенький прохід, що тільки
проїхати. На вулицю тут брама, та вона все зачинена сто-
їть, тільки дверці відчиняються. Другого проходу нема, то
всі семінаристи, та ще й поодинці, лазили в ці двері. Інспек-
тор було тут ходить то взад, то вперед і ловить, хто спіз-
ниться до класу, записує і покуту завдає. Ці штуки ін-
спекторські семінарія зве вловами — «на влови ходить».
І оце інспектор тут походжав, що той каже: «На вловах».
Згляньте на семінариста! замліле, заплісніле, на лю-
дей позира, як дичак який; і життя йому не життя, а нудь-
га, скорбота. Підіть же, де треба вимотатись, то такого
туману впре, що й наймудрішого німця одурить, — і то не
думаючи, не гадаючи. От і Антосьо, поки не сказали, що
інспектор на вловах, сидів як зварений; а як почув, то наче
в його другий дух вступив: зараз же шапку в руки і каже:
— Мав би хто поспитати, кажіть, браття, що ще не при-
йшов.
— Не будеш хіба?—питають.
— Ні, буду! тільки треба на часинку тут до одного
знайомого.
— А інспектор?
— Я крізь реторику.
Семінарія тилом виходе в цвинтар до собору. Тут само
собою семінарської сторожі і зазору нема; то хто хоче вті-
кати, йдуть в реторику та крізь вікно й махають. Так зробив
’ Антосьо, та ще попереду позичив бурноса у одного ретора,
йому ж оставив шинелю, а мав її синю. Ретор жеі мав
оставатися * в класі, то й каже:— Беріть мій, бо я однак не
піду на обід.
Подякувавши, поліз Антосьо крізь вікно. Побачивши
себе за семінарією, вільніше дихнув, зробив ступнів з де-
сять, а там брама з цвинтаря, і за брамою купу снігу на-
мело. От і пішов він за браму та так натирає чуба снігом,
так натирає. Натер, аж капає, причесався і пішов на вулицю.
Та не йде куди, а кругом повз семінарію і в клас. Став коло
хвірточки, подививсь і сховавсь назад та й киває на тих,
що ще тільки в клас тягли — дає знати, що інспектор на
вловах. Через минутку, виждавши, як інспектор сюди тилом
обернувся, Антосьо шурнув у хвірточку та навшпиньки,
тихесенько побрів уперед; як зрівнявсь з сінцями, то так
і полопотів...
— Стой! стой! стой! пагади!—закричав інспектор. Анто-
сьо і став, шапку зняв.
— Ступай сюда!—гукнув інспектор. Антосьо й при-
йшов: чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що
вмивався.
— Цссс! — каже інспектор.— Только что из-за туалета!
— Виноват,— озвавсь Антосьо,— заспав.— А в душі йо-
му, як в Камчатці, аж дрижаки скачуть.
— А как тебя звать?—питає інспектор, уже наготовив-
ши «книгу живота», цебто те шпаргалля, куди помічав, кого
де зловить. Так звали її семінаристи. В семінарії класови-
ків чимало, то інспектор мало кого зна і кожного питає:
«А как зовут?» Хіба вже на вловах з ким добре познайо-
миться.
— Люборацький,— каже Антосьо.
— Антоний? — пита інспектор, докопавшись до його.
— Антоній,— каже цей.
— Е-ге-ге!—заговорив далі інспектор,— да тьі сегодня
трубку курил в классе.
— Я? — каже Антосьо, мовби здивувавшись, — трубку
курил? да еще и в классе?... Вьі же сами изволили заметить,
что я только из-за туалета. Я только в класе йду!—каже
далі, стиснувши плечима, — а здесь уж курил! Зто, верно,
кто-либо другой...
— Постой здесь, — каже інспектор, а сам пішов у фі-
лософію і питає:— бьіл Люборацкий в классе?
* Поки ще в семінаріях ходили в клас і після обід45, семінаристи,
само собою не всі, мали за звичай оставатися в класі, не йти б то на
обід додому, щоб більше часу мати на учення.
— Нет!— кажуть йому. З тим і вернувся, тільки спльо-
вує з серця, що такий звірок з-під носа умкнув.
— Ступай!— каже далі Антосьові,— постоишь там у па-
рога!
— Постоять то я постою,— озвавсь Антосьо,— но вьі-
трите, что будто я трубку курил...
— Ну уж!—заговорив інспектор, витираючи, що знав
в «книзі живота», — ну уж! поймаю я в свои руки зту синюю
шинель!—«Не спіймаєш!» — дума собі Антосьо; а інспек-
тор каже йому:— Ступай!
Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: «Чорта із’їси, що
я тобі й коло порога постою!» З цим увійшов і в клас.
— Що ти там так довго розмовляв з інспектором?—
питають його.
— То він розпитувався, де я був,— каже Антосьо.—
А я кажу, що в такого-то пана генерала. Він не вірив, а я
доказував.
— Чого ж він приходив питаться, чи ти був у класі?
— Так собі,— каже Антосьо.
— Як то так собі?
— То...— хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов про-
фесор.
На переміні допитувались браття, чи він же знакомий
з тим генералом.
— Аякже,— каже Антосьо.— От такий-то граф мене ре-
комендував.
— [Бреши лучче!]
— Не вашого роду,— каже,— щоб брехав. А не вірите,
то й не силую; мені все одно.— І почав учитись.
«Що за диво цей Люборацький,— думали собі його со-
учні.— 3 ким не зарви, все знакомий, все дружить; а тобі
хоч би з собакою якою познайомитись, так і то не вдасться.
Тьху! чорт його зна! А такий же семінарист, як і кожен...»
Другі думали: «Та й гладко ж бреше», а проте і цим зазд-
рісно було, що в Антося стільки знакомих.
Як виходили з класу, інспектор на дверях стояв, вигля-
дав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо ж
ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса
не віддасть; і як виходили з класу, то пройшов мимо інспек-
тора в бурносі, опісля подав його крізь вікно.
Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після
цієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь
вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту, додав
скілька карбованців і взяв шинелю на славу.
Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом,
і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди
втреться; начальство хропло, пазури гострило, та не могло
нічого вдіяти, бо не зловить; панотці тільки поцмоктува-
ли:— От дав бог дитину! От дав бог зятя!..— І звернули до
його за проповідями:— Вже будьте ласкаві!— просять,— не
відкажіться. А я вам гостинчика привезу і могричу поставлю;
на таку-то неділю мені «слово» напишіть. Я і сам міг би,—
каже,— та часу нема ні чорнила; до того-таки хіба квиток
пишучи до шинкаря, щоб дав горілки наборг, держиш перо
в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь.
То будьте ласкаві!..
— З моим большим удовольствием!—відкаже Антосьо.—
Навіть без гостинця.
— Та де вже без гостинця! — озветься панотець. — Коли
хочеш алілуї, то руку вгобзи *.
Засміється Антосьо: «го-го-го!» Засміється панотець:
«га-га-га!» Як де, то й паніматка підсобля: «гі-гі-гі!» Часом
то й панянки: «гм-гм!» І панотець як у гору впреться, а
Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого
з умілих: — Напишіть,— попросить, — слово, чи бесіду, чи
що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа,— просив.
І сам,— каже,— міг би, та часу немає. Будь ласка, напи-
шіть! А я вже могричу за те на славу!
— Добре!— озветься той.— А ви ж мене возьмете куди
з собою?
— З моим большим удовольствием! — відкаже Ан-
тосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не
угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні
пришлють, що не вспієш; або духу не ставало — ану ж, ду-
маю, ще й налає...
— Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру
вчать? Ні, брате, я не з тих, що гриз книжку, як заєць
щепи.
Засяде цей на скільки ночів, а Антосьо купить свічок,
поставить для духу з півгока; і проповідь як виросла.
— Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку,— по-
просить тоді Антосьо якого ретора.— Я вам тютюну за те.
— А дасте ж?— питає ретор.
— Чому ж би я не дав?— озветься Антосьо.
І прийде ретор, пише. Антосьо йому -поставить тютюн з
коробкою, булку, ковбасу і на кінці дасть цілого півфунта тю-
тюну, та ще й попросить прийти послухати, як гратимуть.
— Спасибі!—відкаже ретор, позираючи на заробіток.—
Як буде треба, то й ще кажіть.— І піде, думаючи: «Ото
наслухаюсь музиків!»
* Перевернена приповістка: «Вгобзи! то дасть тобі алілую» (Київ).
І всі спокійні: Антосьо чи сяк/чи так, а встатчився в
слові; панотець має проповідь, ретор тютюн, а богослов,
що писав, учти жде і діждеться. А там ще й на празник або-
що загримить з Антосьом в гості на село. І не нарозказуєть-
ся опісля, які дива там бачив: а панянок яких! чудо-пречудо!
Як балака, то наче бісером сипле; співа, як соловейко;
хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янгол!
«А все-таки нема луччої, ні кращої, як моя Галя!—по-
дума собі Антосьо.— О! моя голубочко!» — каже сам до се-
бе, мовби це єї голубить...
Невиданське діло, щоб семінарист так довго не забував
коханої! І Антосьо само собою забув би її й тепер, як в
реториці забув, якби не надало йому оту молитву видумати;
молившись, щораз згадував дівчину і дав серцю волю,—
то закохання росло та й росло і годі не знало. Далі спіймав
він угрина з картинками і знайшов таку панянку, як Га-
ля— точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він
її і оправив, і повісив над кроваттю та й лежить було, ди-
виться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо
Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогаду-
вався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на
картину і кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і
підписав: «Галя» та й милувався. А ще був тільки філософ.
Та не вік дівці дівувати,— пора й перестати, і Антосьові не
вік вікувати в філософії!
V
Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпу-
стили вже на вакації; в дорозі і горілкою жида підпоював,
і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться:
чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-
зірка очі видивила, виглядаючи,— жде не діждеться, аж
змарніла перепілочка. Бачився він з нею і прошлими вака-
ціями, і різдва не минав, ні великодня; та хіба не довго
ждати три місяці? І день, і година роком стане; а то ж
то три місяці! Пожди, будь мудрий, і не май гадки про
бачення.
Що то вже було радості, як побачились небожата! І не
сказати. На Поділлі й тепер в звичаї цілувати панянок в
руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не
дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж
скипіла. І він, неборак, як попав руку в руку, то й довіку
не випускав би. Якби приросла, то ще подумав би, що бог
щастя послав. І так поцілував, як тільки міг, щиро-най*
щиріше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов поза плечі*
і мовби вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьох-
нуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так
гладенько та солоденько!
Пішли старі про Кам’янець розпитуватись, про урожай,
а молоді якби могли крізь землю пройти, щоб там приту-
литись,. поголубкатись, то ні минути не ждали б. І таки ді-
ждались тієї доби, що остались на самоті: о. Олександер,
Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; паніматка
до льоху пішла по гоірки для робітника на полудень, а
о. духовник вже другий місяць на сході був, як, зневажив-
ши цей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею —
самі-самісінькі.
Щаслива в бога та людина, що має сльози тугу вили-
вати, та та щасливіша, що має серце серцю до розмови,
що має пару собі до любові! що долю й недолю має з ким
ділити, — що болить одного, й другого болить. Щаслива в
бога та людина! І на душі легко та тихо та блаженно, як
в божім раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч
вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному
за другого все відомо, що тільки знати хочеться; а що на-
вкруги діється, до цього діла, як до того листочка, що вітер
поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі
блаженствують, а ми подивимось трохи назад, — на Масю
огляньмось.
Зближались зелені свята; всюди мились, білились —
і в Люборацької так. Та кому було-таки чимало роботи, а
вдовиця жила в хатчині, що через сіни хатка, то махнула
щіткою сюди-туди і в хаті, як в чашечці, чисто та біло та
чепурно. Та хіба ж на цьому й годі сказати? На зелені свя-
та в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку
гілляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина;
долівку травою вистелять та татарським зіллям (гайвір) —
серце розпливається. Та розривається воно в того, хто не
має чим прибрати свій куточок, як люди. І Люборацька су-
мувала: просила старости, та той ні се ні те; вдавалась до
зятя, а цей ще менше. І сіла, зажурилась, каже: «Господи-
господи! Колись на ці свята в мене було весело-весело та
зелено-зелено! і за образами май, і по гвіздочках май!..
Всі діточки — вкупці, і о. Гервасій — хай царствує, хоч
і злий був — походжає по хаті. А хата була просторна, і
на землі трави, хоч качайсь. Господи-господи! Як згадаю,
то так було і в мого покійного татуня! Сам ходить старий
та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться
страшний суд; такі й такі будуть люди! А ми слухаємо,
навчаємось... Господи-господи! А тепер ось як буде! В лю-
дяного шинкаря і в корчмі краще!»
1 Текля сумна ходила. А Масі не було дома, пішла до
оконома.
— Чи не пішла б ти, доню,— каже далі паніматка Тек-
лі,— хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям
далеко. Возьми дівку та й підіть удвойзі.
— Та я вже й сама так думаю,— озвалась Текля,— та
куди ж піти? Чи в нас е свої луги, щоб пішов та й нажав?
Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й
збудусь клопоту.
Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забра-
ла, тільки піти нажати, зав’язати й принести; вже й на
двір вийшли. А тут їде віз повен маю — так на Поділлі
звуть клечання, — а під гіллям трава, та ще й неабияка: ма^
теринка проміж траву, чебрик (чебчик) і всякі зілля па-
хущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От при-
їхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; і по-
гонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.
— Прислав,— каже,— пан лісничий клечання; просив,
щоб прийняли.
Не відказала дівчина, крутнулась на місці і побігла до
хати.
— Мамуню!— каже, аж в долоні плеснувши,— а пан
Кулинський прислав клечання! І трави піввоза! От ідіть
погляньте!
І побігла сама на двір. За нею вийшла і паніматка,
постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жод-
ним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який
урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті
стало, як в садочку: і зелено, і запашно, і свіжо-свіжо, аж
наче вогко. І перед хатою май стояв,— дворяк сам і поза-
бивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала:—
А сюди надай, а туди похили.
Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану
хату; раділа й Текля: і личко їй повеселіло, і брова під-
нялась, і оченята поясніли, як веселка стала гожа та й ру*
м’яна.
— Добрий то пан отой Кулинський,— почала Текля.
— А, видно, нічого собі, — озвалась мати.
— От коли б сватав Масю!
— Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої,
щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та
пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й
Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона,
а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні —
а твій уже дідуньо — розказують було, що буде горе, горе й
горе людям, живущим на землі... З якихось книжок покійні
вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попере-
водили...
— А так,— каже Текля,—так.— їй аж обридло слухаю-
чи, як мати все татуняє, проте слухала і підтакувала не раз.
«На те вона мати,— думала собі,—щоб її слухати, щоб її
не перечити». А Мася, то вже було й озветься:—Та годі вже
з вас! розносились: татуньо та й татуньо, наче вони були на
весь світ голова! А хоч би й так, то загули, то нащо згаду-
вати?
— Е! доню!—озветься мати,— якби нашому Антосьові
хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!
— Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знай-
шло б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка
з яйцем.
— Добре, добре! хай буде по-твоєму,— озветься мати.—
Хай я дурна і нерозумна; а все-таки буду поносити тату-
ня 46, бо покійні правду казали. От і це: кажуть було, що
в останні часи встане дщерь на маму свою — або ти не так?
— Вже млин розмоловся!— скаже Мася і піде з хати.
Певне, й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та,
як знаємо, не була дома,— у оконома була. І частенько во-
на туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять,
вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в
селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче
женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді, він покло-
нився паніматці хлібом.
Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?
Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної не-
шеретованої47 шляхти, що скрізь щаблі вилітає; не то п’я-
ничка, не то ні, а так собі, ні се ні те; мав дещо худобини
і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий і говорив
баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях:
то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підліс-
ничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, і він мав
коня, рушницю та пару хортів,— от і вся худоба, як не
рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Небагато
вона принесла йому, та недовго й заважала: на четвертім
році по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два
сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже
був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю на-
сватуватись.
Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.
— Через скілька день,— каже,— всю правду скажу; хай-
но з дочкою переговорю та й з людьми порадюся.
Первий був о. духовник — ще жив,— до кого Любораць-
ка вдалась за порадою.
— А що ж, — каже старий, — віддавайте, коли беруть.
— За ляха?
— За кого бог судив.
— Та чи матиме вона щастя за ляхом? І віри відцура-
ється, не то що... Ви ж, панотче, її добре знаєте.
— Це вже як бог дасть. Зате вам із плечей злізе.
— Та лучче хай би я терпіла, — озвалась паніматка,—
аніж вона має. Бо от і з Орисею; вийшла, безщасниця, за
кацапа, а він і лається хахлушою, та галушницею, та об-
ливаннями всіх попрікає... Знайшов приключку за якісь
горшки перед парастасом — заплював її, нещасну, захаркав,
що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба ж мені
добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ця занапа-
стить себе, тоді я вже що?...
— Та Орися не Мася,— озвавсь духовник,— а Мася не
Орися; ця не дасть собі в кашу наплювати — як москаль
який.
— Та воно правда, що ця нікому з дороги не вступить:
та чи не буде їй там гірше?
— Це вже воля божа, паніматко,— каже старий.— От
дай нам, боже, здоровля!—заговорив, наливаючи в чарку,
бо вже закуску подали,— та хай вашому синові в Кам’янці
легенько тикнеться.
— Дай йому, господи, якнайлучче!— заговорила пані-
матка, зломивши руки до бога, і додала:— Мала мені надія
па його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище
або грає і ніколи людяного слова не скаже, а все по-моско-
вськи та по-московськи.
— На те його вчать, паніматочко, щоб забував хлопство.
По чім би й пізнать, що вчений, якби говорив, як і ми гріш-
ні? Колись було та минулось...
— Господи-господи! — заговорила паніматка, уздихаю-
чи. — Колись-то не знали ні тих наук, нічого, а хліб, проте,
їли. Що б то й довіку хай би так було! Ні вже, опутав
сатана!..
— Та пийте, паніматко!—став старий припрошати.—
А що в світі діється, — додав,—ет! не наша голова
в тім!
— Правду кажете, панотче, не наше діло попа судити.
— То ж бо то! От пийте-но! Хай тому тяжко, кому неве-
село.
З тим Люборацька і виїхала, щоб віддати Масю. Опріч
о. духовника, радилась вона іще то з тим, то з другим, і ніхто
не розраював. Тим часом пан Кулинський і Мася, думаючи,
що мати перечитиме, вдались до Печержинської,— і ця при-
їхала раїть.
— Я,— каже,— добре знаю пана Кулинського,— статок
і все, і панну Марію знаю,— знаю, що буде добрана пара.
Того ж таки вечора, як Печержинська приїхала, Кулин-
ський і з старостами прийшов. Багато гостей поназ’їздилось
на сватання, аж у клуні їх приймали. Клуню гарно килима-
ми вбили і тут п’ють, гуляють. А в хаті заїдия, колотнечі:
содома піднялась, що й не сказати. Мася з матір’ю зуб на
зуб стинається. У вдовиці була якась сотня карбованців на
проценти, то Мася вимагала собі більше проти Теклі; а ста-
ра хотіла Теклі більше, а Масі менше.	\
— Таки я возьму чотириста!— каже Мася.
— Ти ж береш і коні, і воли, й овечки, та ще й більшу
половину грошей хочеш? Ні, цього не буде, поки я твоя ма-
ти. Що ж Теклі зостанеться?
— Теклі?— каже Мася.— Текля буде попадею, то буде
з неї і двісті. І з тими ськатиме свого бородача! А схоче
більше мати, то продаватиме хавтури.
«Оі (ігіехусгупа! 21оіо, піе сігіемсгупа!—дума собі Пе-
чержинська,— <іа1іЬб£, гіоіо; уак Ьо^а косЬат, гіоіо. Со Іо
гпасгу пайка! А Ьуіа Ьу £Іиріа, ]ак оипесгка» *.
— Дочко! схаменись! — каже мати. — Тут же не все ля-
хи; тут і панотці є!
— Годі вам мене вчити!—озвалась доня,— я вже й свій
розум маю.
На тім покінчили, що записали Масі триста, а других
триста зосталось для Теклі. Записали все на папері, і ста-
роста поніс сватачеві.
— Чи не поправите чого?— каже.
Прочитав цей і підкрутив: Негагуш Киїіпзкі.
Прийшла пора й на своє хазяйство Масю виряджати.
Надавала їй мати всього, ще й більше, як написала,— навіть
курей і гусей на розвід дала. Як те відправили, дійшло до
подушок. Мася всі забирає.
— Що ти, доню, робиш оце?— каже мати.
— Подушки забираю,— озвалась Мася і своє робить.
— А мене оце без подушки оставляєш?
— А кулак під голову не покладете?
— Яка-то ти, доню! А ти ж у матері спала на кулаку,
що й їй так стелиш?
— Еге! захотіли ви! — каже Мася. — Я що іншого, а ви
попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.
— Ще-сь, доню, не спіймала бога за ноги! Дай тобі, бо-
* От дівчина! Золото, не дівчина!.. Далебі золото! богом прися-
гаюсь, золото. Що то значить наука! А була б дурна, як овечка
•(польськ.).— Ред.
же, і на цім світі рай; та як така будеш, то не далеко
в’їдеш.
— Ну-ну! розходились! От іще татуня спом’яніть!—
озвалась Мася з фуком.
— Отже й спом’яну: та що? Бо покійні таки й кажуть
було, що як зближиться анцихрист, то люди будуть запо-
падливі такі, як ти, доню!— і встане дочка на матір, як ти,
доню!..
— Ну-ну! годі вже! Ідіть отам свою Теклюню навчайте,
як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.
— Доню, доню! бог з тобою!— заговорила мати і ви*
йшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подиви*
лась по кутках, чи нема ще чого взяти, і казала вже свому
козакові зав’язувати що в простирало, що в килимки, і ви«
носити на віз.
— Не плач, доню,— вговорювала мати Теклю,— все це
споконвіку богом назначено. Покійні татуньо все це знали
і нас — дітей своїх — научали, а я вже тебе буду. Не плач,
доню! бог не без милосердія, козак не без долі.
— Будьте здорові,— каже Мася, прийшовши до їх.
— Хай тебе бог благословить!— озвалась стара, пере-
хрестила її і свяченою водою покропила. Текля стояла мовч*
ки. От Мася й до неї приходить: «Будь здорова!» — каже.
І поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота
і довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась за
бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхала.
VI
Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі
тільки вдвойзі — мати з дочкою, та ще й разом після ве-
сільного гомону, після її цокотні; а то ще й осталось після
відданиці, як після татарви; то й плакати б уже. Одначе
ж не плакали, а обидві взялись попрятувати тощо і мовчки
збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало. Довгенько
їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти—
все наче когось нема. І мати не раз загиналась — замість
Теклі Масю звала, і зітхне:—О,— каже,— десь моя доня-
голубка мене згадує... Як то їй на своїм пануванні, що все
погорджала попівським станом!—І почне молитись:—Дай
їй, боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; ве-
лична, як хліб святий!— І Орися її згадувала. Ця думала:
«Чи так же їй за ляхом, як мені за кацапом?» Тільки тій
сходило, а цій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза поко-
титься — Тимоха і вчепиться: «Чого здихаєш? чого роз-
рюмсалась? Ти молиш бога, щоб мене спрягло, як з лука!..»
Та почне відговорюватись, то слово по слову та й до товче-
ників доходить. Змовчить небога, то він:—Ти мовчиш, по-
горджаєш, говорити вже ис хоч!— І товче. До того дотовк-
ся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву та
руки зложи, то від мерця не розпізнаєш.
— Доки він буде згнущатись над тією безщасницею?
доки збиткуватись?— гула громада, та тільки в оренді або
де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотуп-
каєшся колб нього на случай якої оказії та й кишеню потря-
сеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не бо-
лить, чужа потилиця не свербить,—тільки бідній матері
допекло:
— Доню моя, безталаннице!—говорила вона,— гірка
твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що
з того, що одна в селі, коли добра ні на пагність, супокою
ні на часиночку!— І заллється гіркими сльозами.— Втопи-
ла я тебе, доню! згубила твій вік молодий!
При Тимосі ж не сміла, а так де без нього — чи між со-
лодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні — не та-
їла свого гріха, а її лиха.
— Чого ви його боїтесь?— каже було Антосьо.— Хіба
він що? Що архирей йому дядько? Овва!—проте він за-
дрипанець! проте він кацап, головоріз, лапотник ще й
п’яниця.
— Добре тобі спинатись,— озветься мати,— а мене по-
поб’є і пропало.
— Ану хай попробує!— то турнуть з приходу, аж зато-
рохтить!
— [Та-бо неслава, синку!]
— Та що з того, що неслава? Якби й не вертався! Та
в мене є знайомі в консисторії, то так очі замию, що
й з свічкою його не знайти.
— Та що можуть консисторські блохи без архирея?
— Є чутка, що цього візьмуть від нас.
— Коли б дав бог милосердний! може б, трохи присми-
рів, хоч би й без біди: бо що ж?— Всі будуть нас винува-
тити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він
все-таки поб’є і очорнить до того.
— А нехай попробує; то я — не я, коли по волосинці
не вискубу йому оту рижу цапку.
— То-то ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!
—• Тоді було що іншого, а тепер я богослов.
— Дурнослов ти, а не богослов!—підхопила Текля.—
Хіба він подивиться на твоє богословство! І він же якийсь
кацапський кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться,
що й додому не донесеш та й по дорозі не розгубиш.
— Нехай тільки зачепить!.. Коли б хоч приторкнувся!
Недурно в апостольських правилах поставлено: «Біяй вєр-
наго ілі нєвєрнаго да ізвержеться».
— І поб’є-таки, не то приторкнеться, і не ізвержеться!
Хіба ти не знаєш попів, що б’є, аж розкривавить, і йому
ніхто ні слова, ні півслова. Не такий тепер світ, щоб
за правду стояти. «Тепер неправда з панами в світлиці»
і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього
снігу.
— Тільки сорома наберешся,— додала мати,— бо ти
гірш другої баби.
Колупнуло Антося за серце: як-таки — я, богослов, і
гірше баби! Отже докажу, що не гірше... І з цього часу явно
став проти Тимохи: чи вдома, чи в гостях; чи прилюдно, чи
на самоті — просто й ріже. Тимоха подався, притих; мати
й взяла собі в голову, що Антосьо важнюща персона, коли
й Тимоха проти його нічичирк; і думає, що Антосьом можна
залякати Тимоху, як плачущу дитину дідом чи чим другим.
От раз в перепалці і різонула Тимосі.
— Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но при-
їде, то дасть він вам гарту!
— Хто? хто? — з гнівом закричав Тимоха, — твій Ан-
тосьо? Ха-ха-ха!
— Засмієтесь ви на кутні!
— Ха-ха-ха! Такой дурак?!
— Хто дурак? Антосьо? Та ви й устілки його не варт з
цілим своїм родом кацапським, різацьким гніздом, поган-
цю їден ходиш!
— Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо!—
з гуком присікавсь Тимоха.
— Отакий-таки поганець, та й годі! кацапі маркитан!
коробошник! пилипон смердячий!
— Бить буду!—почав Тимоха вже по-московськи.
— Може, ще й булавою? Ти ж повинен навастриться
там со сваими.
— С кем сваими?
— Ти вже те знаєш, з ким по лісах ходив та по дорогах
засідав.
— Когда? тьі видела, карга старая?
— Хоч не бачила, та й так знаю, що за редьку готів-
єсть закацапити.
— Молчи, проклятая!
— Ось на тобі!— дала попадя дулю.
А Тимоха по руці, та:— Матери паднеси,— каже.
— Моя мати у гробі, а я тобі на лобі.
— Батьке своєму,
— Твоєму в бороду, щоб не здох, кацап, з голоду.
— Зажму тебе енту пасть собачью!
— Ось на тобі іще!— дала стара дулю другу. Тимоха
й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці,— і знов
так: стара дулі тиче та руки хапає, мов у лапки граються,
а Тимоха руками махає, якби попасти по руці; та, не міг-
ши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж лупа пішла
і мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбуватись!..
Обіруч уп’ялась теща зятеві в бороду, кров ллється, аж
по землі стигне — всі груди обом окровавила; а зять роз-
веде руки, що сили стає, і що сили має — так і гріє стуса-
нами під ребра.
— Гвалт!—почала стара, аж дренчить голос,— кацап
убити хоче!., гвалт!..
— Та годі вам! чого ви зчепились?!—вмішалась Орися.
(Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила,
що до сварки дійде.) Це діялось в гостях у старої, то Ти-
моха й гукнув на жінку:
— Прочь домой!
— Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? —
плачучи і мішаючи з гвалтом, закричала Люборацька.
— И тебя вьігоню!
— Не смієш!., гвалт!
— И смеяться не стану!— І все стусанами:— Вот тебе!
вот тебе!..
— Гвалт! — кричить стара. — Ти думаєш, що як архирей
тобі дядько, то ти і вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіря-
ку запруть!.. Там вже не їден з твоїх родичів золото ко-
пає, то й тебе туди ж попровадять!
Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе, щоб не зава-
жала, та тоді вже як махнув під бік, то стара й зуби стя-
ла, лиш кевкнула. Кинулась Орися матір відірвати, а Ти-
моха чим запопаде, тим і верне: і горшками, і мішками;
і ногами товче, і кулаками гатить. Підняла крик Орися:—
Рятуйте, хто в бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! —
Вже давно стояло попід вікнами півсела хлоп’ят, там одна-
друга молодиця,— мабуть, подивитись, чи й попи так б’ють-
ся, як і всі грішні,— стоять, ахають, охають, приказують:—
Ох лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку
гірше, то й душа вискочить!
— Та де там!—друга каже, — цей, бач, як по-москов-
ськи, а твій не б’є під серце. І мій — що який уже, та й то
не б’є проти серця!
— А мій то не зважа!
— А я від свого й дитиною не закриюся.
— Тільки без крові обходимось,— каже ще якась.
Спокійнесенько роздебендювали молодички і роздебен-
дювали б, якби хлопці не підняли гвалту. Тоді молодиці
врозтіч, і на їх місце прийшли чоловіки паніматок ряту-
вати.
Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кури
закричали.
— Що за приклад для наших дітей,— кажуть,— коли
сам панотець таке витворяє! Ні вже! що не кажи, а треба
кацапа в кацапщину. Що він розходився! Сього й слихом
не слихати, а прийшлось видом видати!
І пан був лихої волі на його, і всі попи околишні хроп-
ли, сопли. Панотці через те найгірше, що він лаяв обливан-
цями та погорджав ними:— Што мне хахльї? на што мне
ани, енти салаедьі, галушники!— Всім бажалось викишкати
його, і тільки приключки чекали. Доки ж був його дядько
на архирействі, то брались —і руками не здвигали:—Що
ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Про-
ти вітру попелом не кидати.— Та збулось Антосьове слово:
архирея взяли. На другого — то притих би, як надворі перед
тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільше
припадало. І громаді нелегко було, бо дер з живого і з
умерлого. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й
постановили, щоб, куди б не йшло, а його збути. Як от і при-
ключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона
на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого,
голоснішого, і почали складку. Йшла вона ще за о. Герва-
сія років з кілька; хто що міг, давали, і зібралось більш
п’ятисот карбованців, поки Тимоха здумав розпорядитись
по-свойому. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже
й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще
й дзвін вдався, як череп’яний, бо на якийсь десяток карбо-
ванчиків таки захрясло в панотця. От зібралась громада
перед школою раду радити, і Тимоху попросили.
— Што? я? Врете вьі, хахльї некрещеньїе!— закричав він.
І того досить, що хахлом назвав, щоб подолян не вибачив;
а вій ще й: брешете,— гука.
— Та що воно — «бреш»?, як-то — «бреш»?—загули з
гурту.— Хіба ми що, щоб нам брехню завдавати? Та цього
й пан дідич не зробить!
— Брешіть лучче ви!—вихопивсь один розумний чоло-
вік і всій громаді голова,— бо ви один душею на все По-
ділля, а може й далі; нас же ось перед вами, вибраних гро-
мадою, більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє
бренькати.
Не думавши, Тимоха підскочив до його та як затопить
У вухо.
— О, сучий же ти син! зарізака! бач його!—каже би-
тий, і хап! та й закинув йому рясу на голову. Громада добре
знала Дениса — так битого звали — то тільки Тимоха дав
йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як
дійшло до діла, то помічники знайшлись. Тимоха тріпавсь,
та куди йому, грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи:
«Голова, кажуть, свячена, то її накрити!»... І накрили та й
вчистили з п’ятдесят — не було чим, та мотузком. Поки
Тимоха розмотавсь, поки що, то коло його ні духу живого.
Глянув, ошельмований, круг себе, і не маючи на кім злість
зігнати — трах! трах! — побив вікна у школі. На це і свід-
ки знайшлись, сам пан дідич над’їхав.
— А что вьі, кзі§хе? — каже, — уже за скольщика обо-
брались? — І, не чекаючи одвіту, додав: — Та струментув
не имеете, что крев так юшить...
Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив че-
рез тин у свій город, там через другий у подвір’я і дома
насів жінку: чому не йшла боронити.
На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попро-
сили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з
громади диктував, а всі слухали і все: «так-таки, так!»
або: «це не так!»... «і цьому правда!»...
Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою і дома,
і тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити
хоче, бо й кричить: «Уб’ю, а сам на Сибір піду»; і п’ян-
ствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді
страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін,
а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати.
І те помістили в прошенії, що він на ерам дому божому
зветься Петропавловський, як і церква по-сусідству. То
щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, -звід-
кіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться і зви-
чаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє, і другеє-
прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за про-
скурницю— хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка.
Після цього прошенія — щоб на місце Тимохи прислали
попа хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом
не світає, аби вже хоч не кацап. Або хай би прислали по-
повича, коли хочуть тільки вже людяного, не «тимошливо-
го», щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, і сів на по-
пування в Солодьках.
Отаке-то прощення написали й послали вибірних з гро-
мади в Кам’янець до самого архирея: може, йому гостинця
треба купити — гуску абощо, — от як справникові або ста-
новому, що й картоплю неси або міток рядовини, тільки
з голими руками не підходи, — так щоб було кому купити,
бо само ж прошення не піде по місті за гостинцем на під-
маслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі
про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Ти-
моха гуляє.
VII
Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Ка-
м’янці друге склалось. В семінарії звичаєм читають списки
по вакаціях, як уже наново з’їдуться. Нема того в семіна-
ріях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись,—
нема там цього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають
курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб за-
лягти, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зру-
шить. Нема того, щоб подумав хто, яку обов’язність бере
на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба
шматок певний — все, чого тільки волять собі поповичі-
класовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у ви-
щий клас становить собою один східець в тій ступанці, ко-
трою добираються до попівства, — то списки, як смертний
виклад, кінчають судьбу класовика. І ті вакації, що перед
промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере,
ні що, — все списки в голові. Зате вже як прочитають ко-
го, що перетягли, то й прудивус здитиниться — скаче, бігає,
наче йому вчора «дубці» казано. То вже як в саму бого-
словію переведуть, то ніхто не скаче, — не тим, що виросли,
що вже б сором, а тим, що: ось-то я богослов, то треба дати
почути низбті, що вона проти мене. Нажабиться кожен,
напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив,—
і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переро-
биться з людини та в казна-що. Як же всі вийдуть, що
зістануться самі свої, то й тут все піде догори дном: той
скаче, той б’ється, той співа, той штовхається, той розкріс-
лить руки й крутиться, той сопе, — крик, гармидер... І Ан-
тосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та
попромований в богословію.
На таку колотнечу входить діжурний і гука: — Панове,
розходитеся! Приходьте позавтру!
— Додому! додому! Позавтру! — підхопили десятьма
голосами, і голодні кури або жаждущі качки не так кида-
ються до зерна, до води, як ці кинулись до партів за шап-
ками. Стукотня, тупотня, гуркітня, — і посипали з класу.
На порозі кожен плечі підняв, нахмурився і йде виступці,
наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми
цокотять. З самого заду йшла купка музиків і розмовляли.
— А що, — каже один, — чи не гульнути б нам на ра-
дощах?
— Чому й ні? — каже другий.
— А ти, Люборацький, як кажеш? — питає третій.
— Я за гуртом, —озвавсь Антосьо.
— То вернімось же в клас та скиньмось по силах.
І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли
в сінці, і той карбованця, той пів, той менше, та й зібра-
лась повна жменя, і припоручили Антосьові купити чого
треба... — Ти, — кажуть, — знаєшся на тім.
— Де ж зійтися? — питає Антосьо.
Переглянулись, і один каже: — Варто б на Польські
Фільварки, там безпечніше. '
— Та який чорт тепер захоче по стаціях ходити! І са-
мі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину!
В мене хазяїн простий собі йогомость, що й післатись мож-
на, і хата простора. А правда, Люборацький?
— Правда, дружако, правда! — озвавсь Антосьо і до-
дав: — Коли б тільки всі пристали на це!
— Хто не пристане, то так і буде, а правда?—загово-
рив один з гурту.
На тім стали, щоб у Палестині зійтись ввечері.
Ждуть хлопці вечора, а тим часом почало хмаритись;
за горою, чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить,
дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну!
Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінні,
а сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за
другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від
Польської Брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в
посуху багнюка, що й вйлазу нема; а як дощ спаде, то й не
кажи пройти. І тепер вся вулиця одним лицем блищить, то
семінаристи не вулицею йшли, а сотались поза дімками:
хто понад Смотричем, хто попід скали, а хто по скалах лі-
зе, — куди кому зручніше. Та вже й позіходились, вже й по
чарці випили, що було готового, і заграли, а Антося все нема.
— Та вже й не буде, — каже один.
— Люборацький щоб не був там, де грають! Та це буде
восьме чудо в світі! Та ще ж і наша складчина в нього.
— Ге! тим-то він і не буде! Що ж, подумає, і другим
часом зійдемось, коли-небудь по-сухому...
— Чи такий же він? Бозна-що вигадуєш! аж сором слу-
хати. Хіба по собі вгадуєш?
— Цитьте-но! — хтось перебив.
Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і ба-
гацько дитячих голосів кричать: — Пан Люборацький! Пан
Люборацький!
— Що це таке? Ходім подивимось!
І рушили гуртом, аж у двері не потовпляться. Дивлять-
ся— іде катеринщик самою серединою вулиці, мало не по
пояс в багнюці, і приграє марш Наполеонів. За ним через
всю вулицю навпоперек ідуть малеча-жидки з свічками і по
боках вулиці тож жидята у дві лави плещуть в долоні і все
кричать: — Пан Люборацький, пан Люборацький! — А пан
Люборацький їде собі на дрожці, розлігся і думає: «Що,
якби це Галя знала? Чи похвалила б?» Ті сміються, аж за
боки беруться, а він доїхав аж під поріг: «Знесіть мене!»—
гукнув. Кинулись жидки і знесли його на руках аж до хати.
І вино знесли, і горіхи, і все, чого накупив він на закуску.
Взяли плату і розійшлися. А Антосьо каже тоді:
— Один тому час, що батько в плахті! Другий раз
у богословію не попромують!
Перевелись тепер такі штуки в семінаріях; перевелись
Люборацькі, та не перевелись другі. Душа потребує про-
стору, жада волі, рветься, та, не знаючи куди, різні штуки
витворяє. Згляньте на семінариста! Заплісніле, змарніле,
залякане, обличчя йому пісне, мертвенне, і життя не життя,
а наче повинність. І сам не знає, чого світом нудить. Душі
поспитати б! та не скаже, бо не привична правду виказу-
вати, а^все вихилясом та викрутасом, щоб поминути кап-
кани.
— Остання промоція, браття! — пішов далі Антосьо з
чаркою в руках. — Вибачайте, що подурів трохи. По чім
же й молодий вік згадаєм? по інспекторських штуках? по
професорській лайці? по ректорськім гуку? чи по архирей-
ській грізьбі? Тільки й нашого, що докупи зійдемось та на-
граємось, ще й підгулявши! На селах, пан-браття, за плу-
гом та за ціпом та за злиднями все відлетить. Дай же нам,
боже, благополучно діждати кінця курсу, та ще й тоді зі-
йтись— ой, гоя, гоя! в останній раз!
— Дай, боже, щасливо!—гукнули решта. Антосьо з
цим вихилив чарку, а решта на віват йому різонули на всі
струменти.
Пішла чарка з рук в руки, віват за віватом, а ніч не
стоїть, — іде, не оглядається, бо час не жде на нас. Іде
ніч, гуляють хлопці, а по небі місяць пливе, то за хмару
заховається, то визирне, то знов заховається, мов сором’яз-
лива дівчина рукавом закривається. По горах ще шуміло від
вчорашнього дощу і скали сріблом сяли проти місяця, що
з горами і зо всім небом купався у Смотричі, гойдаючись по
хвилях; хвилі хлюпаються у берег, і плескіт чути, і луна роз-
ходиться, і мовби сміх та регіт обзивається. А в скалах
куниці кричать, м’явучать...
Минула ніч, що й не оглянулись, і сонечко підхопилось
та так привітливо поглядає на сполосканий город; з землі
відпар іде; по горах, як брильянти самоцвітні; капками
роса бринить та мигонить. Сказав би — весна, якби де спі-
вочу птицю чути, а то хіба горобці чиргикають, літаючи
понад Смотричем, та де-не-де ворона каркне. Минула ніч,
і друга не забарилась. Прийшли хлопці в клас, приходить
інспектор Л давай вилічувати, хто був, хто пив, хто грав,
і каже: або самі сключайтесь, або посключаємо. Ще ж спис-
ків не відсилали.
На цю мову встає Антосьо та й каже:
— Та що це ви видумали? Доки вам тих навушників
слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, брат-
тя, до ректора; скажем, що отець інспектор лізе в очі, як
туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту
нема.
Ректор і інспектор в семінаріях звичаєм жиють, як кіт
з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки кори-
стати. Семінаристів же не вчити на ці штуки. От і знявся
весь клас — богословія мовчки, і рушили до порога.
— Куди ви? — гукнув інспектор.
— Годі вже нам терпіти!—озвавсь Люборацький,—•
вже-сьте в’їлись нам до живих печінок.
— Люборацький! —почав той, — ти за всіх говориш, за
все і відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все по-
котиться!
Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з класу, то за ту-
потнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор,
і висотались з класу. Оставсь тільки інспектор та доно-
щики.
— Правду ти доносив? — питає інспектор Робусин-
ського.
— Правду, отець інспектор, тільки не видавайте ме-
не! — каже Робусинський.
— Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.
— Ви ж ніколи цього не потребували, то й тепер хай
так обійдеться!
— Не знаю! — каже інспектор і став ходити вздовж
класу. А ті сотаються з семінарії.
— Куди ви? — питає філософ, всунувши голову в двері.
— До ректора!.— ревне богослов і лиш плечима здвигне.
— Чого до ректора?
•— Семінарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.
— Донощики? — з радістю підхопив філософ, а бого-
слов з подібною міною відкаже: «еге!»
— Гей, господа, донощиків включатимуть!—гукнув фь
лософ у своїм класі.
Заревла філософія, забуркотала і подала в реторику<
І ця озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумлін-
ня шамряло, бо трясся, що й йому, може, доведеться. А
інспектор вийшов з богословії, ходить по, сінцях та бороду
гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість
зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все
ж професори позіходились; та ніхто не знав, що сказав
ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів,
а сам як не вслід за ними пішов у правленіє.
Затопотіли богослови, сінцями йдучи, а професори й
питають: «Що це?»
— Та ходили скаржитись ректорові на інспектора за до-»
нощиків.
Були такі, що осміхнулись, та й такі знайшлись, що по-
слали довідатись, що казав ректор.
— У правленіє пішов, — кажуть.
— За чим?
— Не знаю.
Це діялось в дев’ятій годині, а як по десятій задзвони-
ли на перемінну, входить письмоводитель у богословію і
гука: — Робусинський! в правленіє! возьмеш своє свіде-»
тельство!
— Панове! проводи! — гукнув Люборацький.
Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до
порога і кричать: «Бон, прісна душа! вон!» А Робусин-
ський лиш оком виблискує.
— Хто дужчий, під пахви його! — гукнув хтось.
Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли б, збли-
жаються до Робусинського, і один за вуха, другий за чуба
та й витягли з-за парти і повели нога за ногою між лавами
самою серединою. Що зробе Робусинський ступінь, то його
трах-трах по шинці; що другий ступінь зробе, то й знов
два ошийника озьме. Втік би або вихитрував, та за вуха
держать цупко і чуб аж тріщить. Так випровадили доно-
щика аж до порога, що за кожним ступнем брав по парі
ошийників: а там ті два, що вели, дали ще по одному, що
аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові філософи
і підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав від-
страхати, глянув з погордою і гукнув: «Зась, свинота!» Фі-
лософи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув
Робусинський в очі тим, що схопили його, і ще гірше роз-
дратував. От хтось і гукнув:
— Браття! ще й плюйте!
За цим словом рушили, і кожен в шию, та ще й в очі
плюне. Обпльованого, обгидженого філософи подали реторві.
Між цими велетнів не знайшлось, то філософи прислужи-
лись: повели й через нижче пльондро, де була реторика і
друге отдєленіє філософії. Ретори то ще як би і дітвора.
Ці вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цу-
ценя: кусь, та й втекло!
Так випровадили донощика аж за класи, засвистали,
закишкали і розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у
серці несказанну радість, кожен хваливсь:
— Як я йому, то ніхто так!
— А я! я ось як! дивись, аж кулак червоний!
Ніч всю семінарія торжествувала, бо збули синка 48, а
котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем, — ні
крюкне. Оставсь інспектор, як на льоду, а Люборацький
нажив у йому непримиримого ворога. Не спрашує його
інспектор, не говорить до його, а в відомостях марає та й
марає і архиреєві наговорив на його сім міхів горіхів. До
вакацій опинивсь Антосьо аж в кінці второго разряду49\
та був ще той же ректор, то він і каже: «Чорт його бери!
Хіба я задля разряду вчусь?»
За колотнечею тощо Антосьо не гаразд розвідувався,
чого то приїздили люди з Солодьків, а опісля, за що то
Тимоху затаскали в монастир, та ще й на дев’ять місяців.
А Орися з того очутилась наче вдовицею.
— Слава богу, що’так сталось, — сказала мати, випро-
вадивши зятя за ворота, — прейма синяки посходять на
твоїм тілі.
Орися зітхнула на цю мову, а слова немає: їй і сумно
було і весело, і жаль і радісно. Таке й у голові не зміща-
ється, а не то, щоб його одним словом вимовити.
Все пішло на другий лад після Тимохи, і в тій хаті, де
тільки бились та плакали, ізнов веселенько стало. Вже ніхто
не чув грізного покрику Тимохи, а всі ласкаве слово пані-
матки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Ори-
ся похорошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась,
як квіточка.
— Господи-господи!—заговорила мати, дивлячись на
її красу. — Господи-господи! Покійні татуньо розказували
було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душка
висмажиться, вишквариться, що вже й муки до неї не при-
стають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; об-
віє нещасливу, і вона знов відійде, тіла набереться та кра-
си. От тоді і знов у жар її... Як дивлюсь на тебе, моя до-
нечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так.
Заскліла-сь була, замліла, що вже й болі не чула; думалось,
що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пе-
кла— віджилась, краси набралась, щоб шкулкіше було,
як пекло вернеться.
— Боже, боже! — почала Орися крізь сльози, — або йо-
го прийми з цього світу, або мені віку вкороти!
— Е, доню!—-озвалась мати, — не роби цього! Покійні
татуньо розказують було (все з якихось книжок вичиту-
вали), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з
кременя від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі на-
пасті з божої волі, недарма й читають, вінчаючи: «Муж
глава женьї». Може, ти за батька покутуєш, або на самій
тяжкий гріх лежить, то бог і карає і карає на цім світі,
щоб на тім у пекло не засудити.
— Та чи є ж пекло гірше, як з кацапом жити! —промо-
вила Орися, і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня,
й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:
— В письмі святім написано, що там буде плач і скрежег
зубов і таке, що і в голову не забродило, і на серце не за-
ходило. Претерпівий до кінця, — додала хрестячись,—
спасен будєт.
Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати по-
думала, що з нею, та й каже:
— Смієшся, донечко, а воно стбтне так в письмі святім
написано! І покійні татуньо так же було розказують...
— То я, мамуню, не з вас,— озвалась Орися.— То я
згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церк-
ві, що на тім світі буде плач і скрежет зубов. «Чим же я,
каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісень-
кого пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!»
Стара й собі засміялась.
А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам’янці, надувшися,
та згадував свою Галочку і радів з другими, що збулись
Робусинського, а далі почав молитись.
— Господи милосердний!—каже,— вже поміг єси мені
збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії!
Доки житиму — дякуватиму! Ти любов єси і свобода, про-
сти ж і мене: зведи мене, нового Ізраїля, із цього нового
Єгипту!50 Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи
милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сиріт-
ських, батьківських та материнських — і не тайно серед ночі,
а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі
оцих, по закону беззаконія творящих?
VIII
Другий рік минав після цього, як по косовиці, на пів-
дороги від Кам’янця до Гайсина тюпали конята в по-
дертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, по-
латаінім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу,
сріблом-білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви;
вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому,
трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк
ньокає та пугою поводить,— тонка ж бо була; хоч ячмінь
молоти!— а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а
старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей
сльози покотились, та й зашавкав:— Вражого сина ямка!
Натовк носа, що ще посиніє, чого доброго. — І помацується
за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За
такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збож-
жя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а
попереду, на другій горі, щось дибало. Старий І не додив-
лявся, бо знав, що недобачить.
Було вже близько полудня, як догнали проїжджаючі
того прохожого. Ішов він, як видно, здалеку, бо вже борода
таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина
суконна, чорна з сірою підшивкою, І невеличкий вузлик.
На собі мав шаравари в клітки і желетку якусь рябомизу,
на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби
змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути
така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода
купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й
жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скін-
чивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті
проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й по-
валявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам’янця, взяв-
ши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись,
почав старий з брички:
— Чи не семінарист?— питає.
— Ні вже,— відказав той.
— Але був?
— Був!
— Чи далеко ж бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу,— відказав той.
Через годинку часу панотцевим коням було скількома
пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що ж ти, синашу, сирота чи так, безталанний?
— Сирота.
' А ще довго лямку терти? 51
— Вже дотер.
— Цебто вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай!—гукнув старий на дяка.— Хай і кобилки
знають, що кончившого везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули, і бричка хутче поко-
тилась — і таки добре, бо з гори було.
—• Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна
заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись?—
додав.
— Не як же й попом станеш.
— А я дівчат таких знаю!., таких... А якої ти хочеш:
хазяйки? багатої? гарної? розумної? чи щоб все разом?
— Найлучче, якби все разом, а прейма, коли б гарна і1
багата.
— Добре, синашу, загадуєш! А на себе ж ти дивився?
Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба
не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця...
Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та, зажарившись,
ще поганший став. А старший поглянув на його і шавкає:
— Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався,
що аж фе! Гидко і спогадати!
— На те я,— каже Робусинський,— хлопець, щоб на
красу не зважали.
— Твоя правда,— озвавсь старий—А наші попи так:
хоч квач — товкмач!.. Та я берусь сватати, а не знаю, як
звати молодого?
— Іпатій Робусинський,— каже той.
— Ну, пане Робусинський,— почав панотець,— так по-
їдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, — додав,—кла-
патий, клацатий! Коли б ще сліпий та жовноватий, то й
малювати не треба б... Проте женитись поїдем. А я гарну
тобі дівчину за хустку виміняю!
В таких і інаких розмовах проїхали вони і день, і дру-
гий. Старий не пустив Робусинського до дяка, а взяв до
себе. І вже вибрались за Біг і Теплик минули. Чимало лісів
переїздили вони, а оце в’їздили в страшний-страшенний,
в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались,
кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина,
гордовина і всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Кам’янок єсть поперечний
яр і поздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим ви-
долинком дорога йшла,— там гуляли гайдамаки і була
гайдамацька криниця. Тепер там лани і проміж пашні пні
чорніють та де-де дубки літорослі або старі голінаті. Витя-
ли пани ліс, вода висохла і від річки рівчак зостався, а від
криниці й сліду нема; і все дуби — кривундяччя, обчим-
хані, що гілля на вершку, мов шапка на шесті. Хто б дога-
дався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від
сонця сховатись 52, що в Бутові не буде кілка на^ заколес-
ник?.. А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце
старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де
саме холодом повіяло, панотець каже:
— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в
траві.
Звернув дяк з дороги і стали під липою. Поки дяк коні
то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і роз-
простерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечко, ви-
ставив грудницю, щоб провіяло.
— А знаєш, синашу, що я тобі скажу?— почав панотець
розмову.
— А що?— питає Робусинський.
— Я їсти хочу.
— І я не від того.
— То ходім та води нап'ємось,— каже панотець.— Тут
близесенько чудо не криниця! Гайдамацька зветься.
— Ходім,— озвавсь Робусинський.
Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й
пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою,
спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під
коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати.
Добрі люди викопали ямку і вправили кадіб та й стала
копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з
банькою тощо,— і то не тут, а там, куди воду ніс; тут же
всі — й старі, й малі — нагинались до джерела, пили —
не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й уми-
вались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до
джерела, аж почервонів, і бороду помочити не жалував.
Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти
ящик з ковбасами та пляшку горілки і розіслались під де-
ревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця,
а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду
не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не
знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт,
назначив йому коні і хурмана.
— Це тобі,— каже,— їздь, розглядай!.. А приход добрий
зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.
Погана врода допомогла Робусинському. Поки він вихо-
дився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспек-
тора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в
семінарії, цей не цуравсь його й послі, і як став приставляти
архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав
йому добру парафію,— чуть не найлуччу на все Поділля.
З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся
штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто
зважа: І дикий кінь приручається, а жінка присмиріє,— ду-
мають попи.
З такими фундушами шатнув Робусинський по пан-
отцях, де тільки чув дівчат.
А тим часом під Солодьки підкочувавсь жидівський віз
і на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курд
богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі1,
очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не
шанувався, і на щоках кров грала.
Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве
вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді,
збожілля шелестіло, і снопи то стояли, то в п’ятках ле-
жали; так же рябіли женці, так же чорнугуз дибав по горі,
коники ловив, і Солодьки так же звільна виказувались з-за
гори,— все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо
вже не такий був: вже не рвалось йому серце додому, не
кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не ма-
нили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога
дерев’яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до
свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх
бистрі копі... Сидів неборак, наче задумавшись, а справді
дививсь на стебелину, що виставилась з вічка і тряслась,
дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив
він, що і його батьківську хату на підмурку з подвір’я видко
було, як на долоні.
— Тпррру!— став жид під коливоротом. Лановий, по-
стогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо ви-
глянув з брички.
«Здорові були, мої Солодьки!» — подумав собі і уздих-
нув:—Солодьки-Солодьки!—каже сам, до себе,— а життя
гірке — не солодке...
— Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров’ячка!—
привітав лановий.
Привітав його і Антосьо добрим словом,— пізналися! Це
той самий дід, що назад тому п’ятнадцять літ на баштані
сидів, як Антосьо ще був дитиною.
— Що ж, паниченьку,— зашавкотів старий,— ви, може,
на батюшку до нас їдете?
— Як то?
— А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?
— Нічого не чув.
— Ого! вже другий місяць, як повезли...
— Куди?
— Но!— гукнув жид.
— їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійсті.
«Що воно таке?— подумав Антосьо.— Якісь дива ви-
робляються! Недурно ж мені і так сумно було цілу до-
рогу».
От вже й греблю проїхали і до хати повернули, а сумно
Антосьові: не прояснювалось, не лекшало на серці, ні разу
не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує... От
і в ворота в’їхали.
Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його
стиснуло, що від усього пусткою відгонить. Ось перед вік-
нами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-ніко-
гісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з
курчатами ходить та хлопчик серед подвір’я рукав собі
гризе, і кінь випав йому з рук.
Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не
в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозяні, поморщи-
лись на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись,
ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сон-
ця. Більше навіть собаки не було.
— То ти, Фоня?— почав Антосьо.
Фоня вирячив очі.
— Фоня! а Фоня! где папа?— почав Антосьо знов.
— Дя-дя!—закричав хлопчик і драпонув поза хату, тіль-
ки закурілось.
«От тобі й радість!» — подумав Антосьо і каже до жи-
да:— Позносиш, я скажу, куди.— І пішов до хати.
Всі двері повідмикані були, то иетрудно здогадатись, що
хазяї недалеко. І справді, поки жид позносив, поки що,
прийшла мати вже в сльозах.
— Синку мій, синку!— заголосила зразу.— Нема вже
ОрисІ!
— А де ж?— якось жалібно промовив Антосьо.
— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й за-
робила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже
своїм коштом ставлю.
Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку
і питає:
— Де ж Текля?
— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.
— Буде, мамко, бо й я буду плакати!
— Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді
вмерла.
— О господи! Чи я в таку годину виїхав, чи що!— каже
Антосьо і смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на
жилетку течуть.
— Отой собака...— хотіла щось говорити стара, та Фоня
виглянув у двері.— Ходи до мене, сирітко!—почала вона.
Ввійшов Фоня.
— А хто це?— питає вона його, показуючи на Антося.
— Дядя,— озвавсь хлопець.
— А мама де?
— Татко вбили пляшкою.
— А татко де?
— Повезли в фурдигу.
— А й ти такий будеш, як твій татко?
— Ні.
— А який же?
Не відказав хлопець, а став пручатись:
— Пустіть мене, пустіть!..
Пустила баба внука, то він і побіг, тільки дверми стук-
нув.
Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позаси-
хали на лиці і куричка в руці погасла.
— Отаке-то з кацапом!—почала мати.
— Я вже знаю,— озвавсь Антосьо,— за що ж це?
— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть;
вона, покійниця, й почала на його гримати, а громада пе-
ред тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «То й
ти на мене! то й ти на мене!»... А саме сів їсти. То як стояла
на столі зелена пляшка — та ще давня, що і в комин не
розіб’ється... що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту
пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав її поза-
вуш; зігнулась, нещаслива, на своє лихо. Як упала вона,
то вже й не вставала...
— Гаразд!—відказав Антосьо.— Тепер і я скажу, як
Мася: оіо АУаш роро\уісху!.. *
— Кацапи, сину, кацапи!—підхопила стара, аж під-
нявшись з стільця.
— Згадав я Масю... Де вона?
— І чутки нема... Розказує молодиця, що в них слу-
жила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та
кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого
роду. Мені, каже, соромно й признатись до його... От Ку-
линський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався і
поїхав, а куди — то бог його зна.
* От вам і поповичі!., (польськ.)— Ред.
— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пі-
шли!.. А на Теклю ніхто не насватується?
— Був якийсь Робусинський...
— Робусинський!— скрикнув Антосьо.— Та боже вас со-
храни і в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не
сказати: гірш Тимохи буде!
Стара аж перехрестилась: «Хай минає»,— каже.
Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр
за нею.
— Як же приход?— питає Антосьо.
— Я думала, що ти займеш або за Теклею почислять.
— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте про-
щення, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.
— Хто сміє?
— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.
— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй,
то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще
виженуть, то пропащий світ!
— А виженуть, виженуть! Тепер таке постановленеє ви-
йшло, щоб причт у громадських хатах жив.
— Отам до тримовного! Як в шинку, що з села й ма-
стільниці і все... Добре покійні татуньо розказували, ще
то й твій тато покійний це знав... Кажуть було обидва, що
духовне владеніє прийдеть во ізможденіє...
— Що ж, паничу, треба мені їхати...— почав жид, при-
йшовши до хати.
Відправивши жида, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті
пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов
до шинку і вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути...
Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому. «Що за лукавий
світ!—думав він,— що за темний люд! Хоч би на те вже
зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотво-
рив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же
господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе,
від черв’яка до скотини, там до чоловіка, а закінчив Євою,
найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все,
а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для
жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для
риби; тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити...
Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіят?.. О, ні!
Я знаю, що то жінка... Ти в мене будеш щаслива. Шану-
ватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!..— І зітхнув,
полежав щось без думок, а там ізнов почав:— А пастирі як!
Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі... От як я
вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей,
стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед ца-
рем... Заїдять? Та що? Христос дав нам узір собою, я
послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте
стаду» — їм Говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як
стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться... Та і стадо
не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо,
та не овець безловесних, а свиней... Господи мій, господи!
невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду
добрим попом»...
Само собою, коли починається думати, то сон уже не
возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав
на скрипці голосити — так голосити, що й камінний запла-
кав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли і тільки
дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече,
то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі
ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить...
Скрипка так і говоре, аж вимовляє. Не час, не годину роз-
мовляв неборак на своїм струменті; не дві й не три слухали
його та слізьми заливалися мати з Теклею; а далі й годі
сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і по-
перек та тільки уздихає. Як чує — хлипають у другій хаті.
Він і виглянув, а то мати та Текля.
— Чого б я плакав?— почав хлопець.— Наче поможеть-
ся, чи що? Ет, бог знає що!..
— І я скажу: бог знає що говориш!—озвалась мати.
А Текля втекла.
— Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи
нема де весілля або якого празнику, щоб поїхати?
Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне
дівчини собі під пару, і почала розказувати, де весілля, де
празник, в кого гарні та хороші дочки.
«Не туди, матінко,— подумав Антосьо,— є в мене зоря
ясна, та не з неба світить, а з батькової хати...»
На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й
потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робу-
синського.
— А ти ж, сміття, чого тут?—зараз же шепнув йому
на вухо.
— А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?..
Годі! Там твоє грало, а тут — померяемся!
— Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все по-
двір’я зміряєш, тільки не утряси звідціль!
— Попробуемся!
— То що тут пробуватись! Без сорома казка — вонде
дверні, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не на-
відуйся, або все розкажу
— Розказуй!— озвавсь Робусинський, а сам шапку в
кулак і потис за поріг.
Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут
виходе Галя. Не довго б балакали про своє, як ввійшов
її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на
гурт, що й сам Соломон53 ладу б не дійшов...
IX
Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої;
тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. По-
говоривши з Галею не раз та й не два про все, а з стари-
ми поглузувавши над прошлим життям та над семінар-
ським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі і виїхав до
Кам’янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля.
Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий ін-
спектор, ставши ректором, черкнув Антося аж вне раз-
ряда54.
«Пропащі світи!» — подумав хлопець, плюнув, аж се-
мінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього;
зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як
рушниця, треба було тільки Антосьові появитись, щоб і
вистрілило з його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під
кулю.
— Тьі Люборацкий? Знаю,— відказав архирей, прочи-
тавши його прощення.— Праси дьячковского места.
— Ваше преосвященство!..
— Дьячковского места праси!
— Клевета, ваше преосвященство!
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз!
— Одно слово, ваше преосвященство...
1— Какое?
— У меня мать вдова, у нее внук, сирота и дочь
сирота... 55
— Все зта так, а тьі праси дьячковского места.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді
втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв!
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному
поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попів-
ське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в мона-
стирі на испьітании, або в консисторії також на испьітании,
або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зу-
стрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виго-
ворити, та й задумався: що і як написати в Кукілівку? Якби
на певен час замкнули, то просив би підождати, а так...
Що з цього вийде?.. Думав-думав та й написав все, що ста*
лося, і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов
лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під
рукоположеніє56. Де женився? де? що?..—«У Кукілівці, ка-
же, а висвятиться в Солодьки...
— Доле ж моя неприкаянна!—залаяв Антосьо і пішов
до архирея, впав у ноги і просить:— Визвольте мене, бо з
голоду пропаду або буду хабарі брати!
— Какой же тн непорочний! — процідив той крізь зу-
би.— Вставай,— каже,— да подавай прошение.
На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра —
погана, та стара, та з’їдлива. От архирей і каже:
— Женись па пій, то візьмеш приход, а ні — поки я тут,
не надінеш ряси.
«Чорт його побери!— подумав Антосьо.— Не я первий
пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Вар-
вара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити...»
Через місяць уже співали Антосьові «Ісаіе, ликуй»57;
через другий і сліду його не було вже в Кам’янці; на пара-
фію поїхав з своєю жінкою-красою...
Пройшло десять літ після Антосьового невеселого ве-
сілля, як по той бік Попогребського лісу дорогою на Вудії
йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї півпаруб-
ка — хлопець з мішечком на плечах.
— Коли б нам до корчми як бог допоміг,— говорила
стара.
— Та вже, бабуню, недалечко,— якось доплетемся.
— Ой, щось дуже мене ноги болять! не знаю, чи дійду!
Треба було в лісі підпочити, а тут дуже сонце шкварить...
Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо ні-
кому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві,
щоб ту бум агу написав.
А ззаду, чути, хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.
— Ученик,— каже,— якийсь до Крутих.— Оглянувсь
другий раз і пізнав:— Це,— каже,— Ковинський. Я з ним
на стації стояв. З татом їде.
— Ковинський... Ковинський!...— почала стара,— щось я
пам’ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський...
А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щасті, як чула цю
фамилію; якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах
водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.
Тим часом зближавсь Ковинський; коні добрі, бричка
крита, і хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб
проїжджачому просторіше було.
— Здрастуйте, пане Петропавловський!— гукнув він з
буди.— А то до Крутих?
— До Крутих,— озвавсь цей.
— Сідайте, підвезу.
— Та возьміть хоч бабушку, а я й дійду.
— І бабушка сядуть, і ви сідайте!
Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її
внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смот-
рителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотри-
тель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять
удвойзі. Не наймали підводи через те, щоб тих скілька
карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотри-
телеві.
Сіли вони на бричку і поїхали.
Так верстов за три від цього місця стояла тоді на бу-
дянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма
на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова з заїздом і
жив у ній жид Махтула. В цю корчму заїхали вони на по-
пас і розговорились.
— Знаю,— каже Ковинський,— знаю я Люборацького.
Де ж він тепер?
— Пропав, панотченьку!— озвалась Люборацька.
— Як?
— По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та
грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому
скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а
він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його бу-
лая невіста, тепер попадя. «Що ви робите? — каже, — чого
ви п’єте?» — Нема вас зо мною, то я й п’ю... — «А ви ж тоді
не пили!» — Бо ви були зо мною...— «А де ж ваші школи?»—•
Нема вас, то й шкіл нема.— «А скрипка де?» — Скрип-
ка? — скрикнув покійний, схопивсь та й далі сів: — Нема,—
каже.—Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю
та на злидні.— «А я думала, що на скрипку мені заграє-
те».— Для вас я заграв би й на скрипку, та нема.
Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб
скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покій-
ні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка
була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, по-
жовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають!
Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що
перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить;
та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали,
він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка
покинула його на першім році — пішла на архирейський
хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що.
Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю та й
каже: «Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія
та...» Не докінчив, голуб сизий, хлипнув та й погас, як
свічка на водосвяті... При тім я самолично була і все пам’я-
таю, бо мені жаль за сином,— жаль на людей, що згубили
його та й мене коло його. Умер покійничок!..— закінчила
Люборацька і почала молитись, а сльози так і капають.
За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив,
а вона все молилась. Фоня сидів понурившись. Далі стара
закінчила зітхнувши: «Боже, боже! Претерпівий до кінця
спасен будеть!» Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та
й каже:
— Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров’я, а помер-
шим вічний упокой!
— Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь
і ієреїв!— відказала Люборацька.
Випили по чарці і Фоню попоштували. Це вже була
остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковин-
ським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпиту-
ватись.
— А в вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей
не було?
— Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба
меншій...
— Де ж вопи?—пита панотець.
— Старша вийшла за ляха і слід загубила, менша була
за кацапом — за попом-таки — і з його рук пожила смерті.
Оцього Фоні мати була,— Орися звалась. Що то за дити-
на була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти
за кацапа! Лучче була б під лід пустила!..
— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку? Та же
воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на
дівочий розум!..
— Треба, панотче, зважати, бо опісля так будуть плака-
ти на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.
— Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій
Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого
зятя звали, що ви ляхом його звете?
— Кулинський, панотче.
— Геразим?
— Геразим.
— То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а
вона зарізалась — більш того що з голоду, бо жадна була
й на шматок хліба. До того ще й діти допікали їй: все ха-
покнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась.
Ще і в перехожого солдата ножа позичила,— вони й постой
відбували,— бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарі-
залась, в неділю. Пішла ніби сорочку вбирати та й заріза-
лась.
Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовк-
ла, як віск, і тільки відхлипує.
Води!— закричав панотець.
Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла
на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась,
глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв —
мовби просила: не кидай його, він сирота і не винен, що
осиротів,— і сльози річками потекли. Так і застигла, що
сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки
коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на
її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне та й
назад, аж поки не заорали його.
Не встигла стара розказати, де Текля ділась, то ми
скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі, в лісі
під Немировом, постригали Теклю на старшу послушницю:
залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!
Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих.
В Крутих Ковинський і каже йому:
— Я ще хлоп’ям був, а твій дядько Люборацький ще
меншим; тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер від-
купитись.— І дав йому три карбованці. Фоня аж в руку по-
цілував.
Фоня тоді був уже в четвертім класі і сидів на тім самім
місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було виріза-
но: «Класе! тьі дурак без нас, а мьі без тебя вдвоє». Коло
цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.
Через скілька день після Люборацької похорону під
Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корч-
ми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею
панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.
— Так де гріб Люборацької?— почав панотець.
— От на цю могилу показував Махтула,— відказала
паніматка і додала:—Чи ви знаєте, що я мала бути її
невісткою?
— Як так?
— Таже мене були посватали за її сина, а після віддали
силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер
дякую, бо бог спас від вдовства.
— Ха-ха-ха!—засміявся панотець.
Попадя пішла далі:
— Я,— каже,— аж умлівала,— не хотіла; кажу, що не
вийду за цього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній
би то піп і черкнув до ректора семінарії письмо, а той
хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а
Люборацькому висватали дияконівну з архирейського хуто-
ра. Це вже, правда, тоді було, як я стала Робусинською...
І Антоній умер, а я собі щаслива...
— І вам не гріх?— каже понотець.
— Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люб-
лять, і все. А що той був гарний, а цей поганий, то овва!
Чи то мало других на світі!..
Уздйхнув панотець і подумав собі: «І ти ж добра, ні-
чого казати» — та й каже:
— Де ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?
— Сироти? Благочинник був дядько мойому попові, то
описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з
матір’ю. Мати ж відбула своє та й пішла жити до сина,
де вже жив Фоня, маленький син того засудженого кацапа.
А Текля, дочка, і осталась в монастирі. Опісля, як умер
Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи
дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату і зароб-
ляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату
з городом і садком до живбця.
— Нещаслива! Нащо б вашому виганяти! — каже пан-
отець.
— А що ж! виділяти їм було четверту часть поля і всьо-
го? Ото так! Хіба ж вони що? І хати не хотіли продавати;
то ми й збули біду з села.
ОПОВІДАННЯ
НАРИСИ
ВІРШІ
ОПОВІДАННЯ ТА НАРИСИ
ДВА УПРЯМЬІХ
Не скажу, где зто происходило, хотя вполне уверен в
смерти обоих действующих лиц, Да, я не скажу зтого, что-
бн не шевелить страстей, не вьізьівать упреков за несбнВ'
шиеся надеждьі, за неосуществившиеся мечтьі.
А я помню те детские кружки, которьіе в своє время со-
бирались где-нибудь в густой ржи или на вьісокой горе,
чтобьі помечтать на просторе, вспомнить прошлое из жизни,
которая только что началась. Помню я и румянме личики,
и звонкий голос, и резкий смех; помню счастливую пору и
из своей жизни, и из жизни товарищей.
И сколько нет теперь В ЖИВЬІХ,
Тогда веселих, молодьіх!
Не только молодих, но еще детей! Того горе зашибло
в цвете лет, и пропал бесследно; тот умер под стенами Се-
вастополя того смерть сразила, не давши и вьірасти;
иной, наконец, сам лишил себя жизни. А все они когда-то
жили, любили и бьіли любими, как дети, как товарищи.
Теперь мьі можем спросить только: где их могила? А то-
гда они бьіли весельї и шаловливьі и не могильї ждали от
жизни. И кажется так близко то время! Кажется, вчера
только или третьего дня я целовал руку матери, а она
благословляла сьіна, вьшровожала в училище; еще звенят
в ушах ее слова. А между тем, от зтих уст и зтой руки,
бьіть может, и в могиле нет следов. Прошло! Но мьі здесь
помним то, что прошло. Вспомним в убогом местечке
убогую церковь под красною крьішею и те леса, куда на
рекреации ходили, и те тропинки, змейками вьющиеся по
горам, куда ходили, бьівало, босими ногами. И какое
счастье ввірваться из грязного местечка на чистий воздух,
в горьі, где нет ни друзей, ни врагов, где ограничен только
горизонтом. С зтой горн, как орлу с поднебесья, еще вид-
ньі кривьіе улицьі, дома под черепицею. Пойдем далее, взбе-
ремся вьіше; сядем вот под тем камнем. Там и тени много,
и струится ключ; там умоемся и посидим или покачаємся
на траве. Не страшньї для нас змеи ядовитьіе; наше сердце
чисто, наша жизнь только начинается, наши надеждьі толь-
ко в.зародьіше, и никакая змея не будет столь лукавою,
чтобьі убить нас, не давши испьітать ни горя, ни счастья,
не давши убедиться, что жизнь наша—дремота, а наши
надеждьі — сон. А вот и орел сидит надувшись, а вокруг
него — сотни ворон. Чего они ждут от царя птиц? Мило-
сти, наградьі или наказаний? Или, бьіть может, их собра-
ло любопьітство? Ни одна не каркнет, не шелохнется,
будто они не живьі, будто зто не птицьі, а чучела, будто
ато не на горе, а в зоологическом кабинете. И вокруг
все тихо, только изредка застучит по скалам камень, столк-
нутьій нашими ногами. И мьі смотрим, где он остановится.
Но он все скачет со скальї на скалу, стремится все с боль-
шей бистротою, наконец, ударился, разбился,— и загрохо-
тали осколки вдали, и зхо повторило звук своими перека-
тами.
Мьі тогда не знали, что часто так разбиваются на-
деждьі человека, только без треска и без зха. Мьі не зна-
ли зтого, и, как бьі в укор своєму детству или в оправда-
ние другим, зачатки наших надежд, наши тогдашние взгля-
дьі називаєм иллюзиями.
Но не пора ли и назад? Ведь солнце близко к закату,
скоро к вечерне зазвонят. Плохо будет, если опоздаем.
У нас же, как нарочно, и инспектор такой сердитий. Ско-
реє назад, без оглядки, мьі ведь верст пять от местечка.
И карабкаешься с горьі на гору, с пригорка на пригорок.
А вот и в колокол ударили. Постоял бьі, полюбовался, как
зхо повторяет зтот призвів к молитве. А звон так явствен-
но раздается в горах. Будто и в самом деле народньїе
сказки о подземньїх храмах — не сказка, а правда. Прило-
жите ухо к земле и убедйтесь, что звон достигает вашего
слуха не по воздуху, а под землею. Так и кажется, что
звонит в горе. Подождал бьі, послушал бьі зтого подзем-
ного звона, но нельзя, надо спешить в церковь. Скореє!
Устал, изнемог; пот градом катится, зато как благодатна
освежительная прохлада в церкви. Пока положил два-три
поклона — и усталь прошла, и пот унялся, и снова такхо-
чется в горьі, так и манит полюбоваться заходом солнца.
Пошел бьі да там и заночевал, чтобьі посмотреть еще, как
завтра будет солнце всходить. Но, кроме волков, и инспек-
тора страшно: посечет, если опоздаешь к заутрене.
И после целую неделю вспоминаешь своє путешествие,
опять ждешь субботьі, чтобьі пойти еще дальше, забрать-
ся еще вьіше. Все зто бьіло когда-то и никогда уже не бу-
дет. Не воротится детство, не воскреснут пропавшие сильї;
только горьі стоят немьіми свидетелями несбьівшейся меч-
тьі да по временам приходит на память одна-другая исто-
рия. На зтот раз поделимся с добрьіми людьми тою, ко-
торую грешно утаить. Из нее могут извлечь хороший
урок родители и воспитатели.
Бьіл июнь месяц 1848 года. В ато время воспитанники
духовньїх учебньїх заведений помьішляют уже об екзаме-
нах и о каникулах. Какое счастье поехать домой! Там пасе-
на, баштан; жнут, свозят, собирают фруктьі. Мать при-
ласкает, сестра поцелует... Какое счастье! А жива ли ло-
шадка, что отец подарил? Может статься, ее украли?
О нет! Никакой вор зтого не сделает. Чем мьі виноватьі,
чтобьі вьізвать такую беду с его стороньї! Нет, лошадка
цела и жива и здорова.
С такими и подобньїми мьіслями шли ученики из церк-
ви в то воскресенье, когда начинается наш рассказ. Кто
тихо шел, а кто бежал в долину — церковь там, на горе,—
только польї развеваются. Но вот вдали перед нами стоит
кружок учеников, все увеличивающийся. Подойдем и мьі
и посмотрим, что там такое.
В то время я бьіл в низшем отделении приходского учи-
лища и присоединился к кружку как-то стужившись, по-
тому что там стояли ученики все вьісших классов. Между
ними бьіл один, с которьім я жил тогда в одной квартире;
зто дало мне смелость остановиться и послушать, о чем
толкуют.
— Ну, Митя, так придешь на чай? — спрашивал имен-
но мой сожитель своего товариша — ученика третього
класса.
— Как не прийти! Приду, непременно приду, — как-то
безразлично и скороговоркой ответил приглашаемьій.
— Не забудь же!
— А в котором часу прикажешь?
— Часов в пять-шесть вечера.
— Непременно буду.
Чаю у нас не пили и даже самовара не бьіло, а потому
я легко догадался, что в зтом приглашении следует пони-
мать что-то другое, а не чай; но так как приглашал ученик
вьісшего класса, то для расспросов не бьіло места. Оста-
лось ждать. Дома и дорогою я рассказьівал товаришам и
знакомьім, что Митю пригласили к нам в квартиру на ка-
кой-то чай, а потому, когда он пришел, нас собралось в ком-
нате не менее пятнадцати душ, если не более.
— Молодец! Сдержал слово,— сказал приглашавший.
— Как не сдержать. Я человек точний,—сказал
Митя.
В то время бьіли в ходу кожание пояски с медньїми
крючками, стоившие по пятнадцати копеек серебром. При-
гласивший показьівает Мите такой поясок, старую маниш-
ку и еще старейший картуз: «Вот зто,— говорит,— мой са-
мовар».
— А сколько в нем стаканов?— спросил Митя.
— Двадцать.
— Много, вероятно, десять?
Остановились на шестнадцати. Ни я с товаришами, ни
ученцки первого класса ничего не поняли из зтого разговора;
но вскоре все об'ьяснилось; Митя лег на скамейку, а при-
гласивший его на чай — парень лет семнадцати—отсчитал
ему шестнадцать ударов пояском что єсть сильї и тем кон-
дом, где бьіл крючок. А Митя только потягивается да при-
говаривает: «Господин учитель! Господин учитель! Лучше,
лучше, лучше! Секи его».
Если бьі я не бьіл очевидцем описанного, то счел бьі по-
добньїй факт клеветою; а теперь должен прибавить, что
Митя, вьітерпев испитание, взял предложенньїе ему вещи
и, довольньїй, пошел в другую квартиру тоже на чай.
Не гнусность поступка со сторонні пригласившего за-
нимала меня, а то, как-таки Митя, ученик 3-го класса, до-
пустил себя до такого позора? Бьіть битим с корьістною
целью за поясок, манишку и ни к чему не годний картуз,
да еще в чужой квартире, при учениках низших классов
и при растворенньїх дверях, в которьіе смотрели хозяева,
прислуга и т. д.— просто непонятно. А бивший только руку
расправляет: «Ох, руку сорвал!» — говорит.
Много водьі упльїло с тех пор, много лет прошло, но
я й теперь помню матовое лицо Мити, его вздернутьій нос,
маленькие глаза, нечесаньїе волосьі. Помню его серьій су-
конний сюртук, разорванньїй под правой мьішкой и без
нескольких пуговок. Помню и угреватое лицо пригласив-
шего Митю. Все помню, как будто зто происходило вчера
или сегодня. И грустно, что мне суждено помнить и огла-
шать дела безотрадньїе. Почему бьі и не улететь из памяти
безвозвратно, как прошли те лета — лета надежд и доверия.
Теперь и вспомнить грустно, а тогда давило какое-то особен-
ное любопьітство, не дававшеє покоя до тех пор, пока я не
сблизился с самим Митею и пока он сам не развязал узла.
Бьіли ль с моей сторони поводи к сближению, не помню; но
полагаю, что били, Во всяком случае, я сблизился с ним, с
зтим несчастньїм, а что будет далее — просим внимания.
Кончился второй год после приглашения Мити на чай.
Митя бил тогда уже в четвертом классе, а я в третьем.
Олять било лето и опять июпь месяц, только уже в исходе.
Я лежал под грушею, а вдали ученики разньїх классов иг-
рали в мяч. Особенно резвились те, кто не надеялся перейти
в вьісший класе. Тогда я бьіл уже близок с Митею. Мьі не
бьіли друзьями, правда; я бьіл слишком недорослий для
того, чтобьі подружиться с ним. Он бьіл мужчина, а я дитя;
мне бьіл тринадцатьій год, а ему двадцатьій. Я в то время
расцветал, а он успел уже увянуть. У него бьіло все такое
же матовое лицо, те же нечесаньїе волоси, такой же серьій
сюртук, как и прежде, только теперь борода и усьі покри-
лись тонким пушком. За что полюбил меня Митя — не знаю;
но он меня любил и от меня одного не скрнл своей тай-
ни. Я не внзивал его на откровенность, хотя и не прочь бнл
зто сделать; он сам захотел обт>ясниться и об^яснился. Он
как би нарочпо искал случая для об-ьяснения и пришел ко
мне под грушу будто нечаянно.
— О чем задумался? — спросил Митя, садясь возле
меня в тени.
— Так себе, — ответил я, — зкзамен близко.
— Тебе ли бояться зкзамена! — продолжал он. — Если
би я бнл первьім учеником, то плевать би стал на все зк-
заменьї.
Так завязался разговор, мало-помалу перешедший в про-
стой рассказ со сторони Мити, запечатлевшийся в моем
сердце огненними буквами.
— Тьі, — сказал мне. Митя, — и я — две вещи разнне.
Я буду исключен и так пропаду; а ти перейдешь в семина-
рию, может бить, поступить и в академию. Кто знает, мо-
жет бить, тьі будешь и архиереем! Но чем би ти ни бьіл,
не забивай того, что я сейчас расскажу, чтобьі и на твою
душу не упали слезьі сироти или вдовицьі. На моей душе
их нет и никогда не будет, а твоє еще впереди. Я люблю
тебя и тебе одному скажу всю правду. Она тебе пригодит-
ся. Слушай же. Может бить, ти будешь когда-нибудь учи-
телем,— не секи учеников. Ученик — дитя; его надо любить,
а не бить, исправлять ласкою, а не прутьями.
Я малий способннй, и в третий класе перешел в первом
пятке. Так бьі шел и дальше, если би не мой несчастньїй
у прямий характер, да не такой же характер у Васюка (так
дразнили одного учителя). Столкнулись два горшка: один
должен бьіл разбиться. Да, меня погубил именно харак-
тер. Может бить, и тебе на веку встретится подобньїй ха-
рактер; не сердись на него, уступи и дай хорошеє направ-
лепие. С упрямого внйдет добро, если повести его хорошо,
или разбойник, если довести его до отчаяния. И я... Ти ду-
маешь, у меня нет познва в лес? Есть, ей-ей, єсть. Ушел би
в лес, в горн, чтобьі не видеть людей, не сльїхать плача
невинних, не видеть радости обидчиков. Да, ушел бьі; но
опять то же упрямство удерживает меня. Наперекор судьбе,
на зло Васюку буду жить среди людей. Буду несчастен,
я знаю. Никто меня не будет любить, и я никого, я в зтом
уверен. А что жизнь без любви, без приязни? Такой чело-
век — полено, а не человек; для него пет места между
людьми. Живьіе его отвергнут, как мертвого; а мертвецьі
не примут, потому что он еще жив. Такова и моя судьба,
я знаю; но я никуда не пойду от людей. Умру под плетнем,
но в населенном месте. Васюк, без сомнения, и не усльїшит
об зтом, но я так хочу, и конец. А у меня так. Если я хочу,
так ато закон; никто меня не переможет. В атом все моє
несчастие, вся моя погибель; О, если бьі у меня не такой
характер!
Я что-то думал, слушая Митю, что-то говорил, чтобьі
утешить несчастного, а между тем самому хотелось пла-
кать.
— Тьі знаешь, — продолжал Митя,— что я сирота? У
меня нет матери, умерла, — умерла тогда, когда я бьіл пер-
вую треть в третьем классе. Чтобьі не печалить нас (мьі
тогда оба — я и брат — бьіли в училище), отец не взял нас
домой на праздники. Он хотел лучшего, а вьішло худшее.
Скучал я, смотря, как товарищи разьезжаются; скучал це-
льіе праздники. Брат пойдет на салазки, а я лежу, смотрю
в потолок с утра до вечера. А дни ввіходили такие длин-
ньіе! Хозяйка заведет гостей, пьют, пьют; а я думаю: что
там у нас дома? Веселятся или плачут? Я тогда еще не
знал, что мать умерла.
Так я провел цельїе праздники. Но вот наконец восьмое,
девятое января; сгехались товарищи, рассказьівают, как
проводили время среди родньїх, а у меня печего вспомнить.
Тяжело, пусто; будто я с другой планетьі упал или другую
веру исповедую, что для всех бьіли праздники, а для меня
хуже будня. Хотя бьі, думаю, уроки поскорее; пусть бьі за-
нялись делом и не надривали сердца. И как я бьіл рад,
когда наконец зазвонили в класе! «Слава тебе, господи,—
думаю, — будет чем заняться».
Первьій урок бьіл латинский. Васюк бьіл учителем ла-
тинского язьїка. Задал он урок, — и я рад, что большой,
что будет чем заняться. Приготовил тетради и все как сле-
дует. На другой день назначили и греческий урок. Мне
и легче, что вот-вот войдем в обьїкновенную колею и жизнь
пойдет как по маслу. До зтого времени я па всех волком
смотрел, а теперь и посмеяться и пошутить явилась охота.
И на лед хочетея, и на салазки манит. Словом, началась
другая жизнь; но здесь-то и начало моей пагуби. Перед
вечером другого дня, т. е. едва я начал приготовлять первьій
урок латинского язьїка, приехал мой отец. Швнрнул я кни-
гу в угол и чуть головьі себе не сломал, бросившись из ком-
натьі.
— Как матушка? Жива, здорова? — спрашиваю.
— После, после, — ответил отец, — дай обогреться.
А слезьі так и покатались по щекам. Я тотчас дога-
дался, что наша добрая, нежная мать переселилась в луч-
ший мир, и заплакал навзрьід: «Не увижу я тебя более, —
думаю себе, — вспомнила ли тьі меня в последние минутьі?
Отчего не могу поцеловать тебя еще раз?» Отец хотел успо-
коить меня, но только хуже разжалобил, потому что сам
не мог говорить от плача. Да зто еще не беда, поплакали
и перестали; но я по зтому обстоятельству урока не вьіучил<
Вот в чем беда.
Васюк любил сечь и сек немилосердно. Отсчитать ди-
тяти полсотни для него ничего не значило. Таков он бьіл!
А мне бьіл тогда двенадцатьій или тринадцатьій год. Вот
прихожу я в класе, сел и сижу, а мать мне из ума не
вьіходит. От вечера до прихода Васюка в класе я, кажется,
припомнил все слова матери, все ласки ее, начиная от са-
мьіх пеленок, и тем более плачу, чем более припоминаю.
Через слезьі я в книгу не посмотрел; в слезах застал меня
Васюк. Бьіли у нас плаксьі, что не вьіучит урока, а после
рьідает, боясь, что вьіпорют> На таких, обьїкновенно, и
накидьівалея Васюк, чуть в класе войдет. Я не из таких бьіл.
Поленишься — вьісекут; не ленись. Поделом вору и мука;
а хньїкать чего тут! А лениться я мог, т. е. не лениться в
собственном смьісле зтого слова, а, бьівало, раскаприжусь
и не вьіучу урока. Не понравитея, например, в уроке одно
слово — и брошу учить. Я помню, что однаждьі не вьіучил
урока потому, что в именах, кончающихся на еп попалось
слово: зріеп — тож. «Какой зто «тож»?» — спрашиваю себя.
Не мог обьяснить и бросил книгу. Или другой раз из рус-
ской грамматики не вьіучил потому, что не знал, что та-
кое жидок — жиже. Я тогда не знал, что зто жидок, а ду-
мал, что жидок (єврей). А как зто из жидка вьіходит жи-
же? Из имени существительного сравнительная степень?
Не понял и не вьіучил урока. Бьівало сойдет; бьівало и по-
роли. Но я не обижалея; виноват, значит, так и отвечай.
И слезами я никогда не заливалея в подобньїх случаях
и никогда не вьіпрашивалея. Не таковский бьіл. Но Васюк
думал, что я, как и другие, хньїчу от страха, и чуть при-
шел в класе — сейчас же ко мне:
— Тьі знаешь урок?
— Нет>—говорю,— господин учитель, не знаю.
— В сенцьі, — говорит он.
Васюк, бьівало, сечет или в классе, или в сенцах.
В классе — когда добр. Тогда даст розог пятнадцать-
двадцать и садись. А когда бнвал зол, то вьісьілал в
сенцьі. В таком случае уже не рассчитьівай получить ме-
нее пятидесяти. Да еще, бьівало, сяк-так, когда сам хо-
дит по классу; товариш,. сжалится и пятьій-десятьій удар
пустит мимо. Но вот горе, когда станет в дверях! Мало
того, что считал на сотни,— ни один удар не пройдет мимо.
Кровь ручьями льется, а он, знай, покрикивает: «Качай,
качай!» И закатают так, что не одного и на простиню ска-
тьівали. Я зто знал, не раз и видел, позтому мурашки полез-
ли по коже, когда усльїхал: «В сенцьі». Но сверх того, и что
важнеє всего, мне бьіло обидно, что я не по лености и не по
капризу не вьіучил урока, и, против своего обьїкновения, на-
пинаю проситься:
— Господин учитель, — говорю, — я вьіучу к следующе-
му разу. Теперь отец приехал, и я не мог.
— Такти, — говорит, — теперь не мог виучить одного
урока, а к следующему разу сможешь приготовить два!
В сенцн!
Я клянусь, что виучу, что я не по лености не готов; но
он ни на что не обратил внимания — в сенцн, и конец. По-
шел я и, остановившись у самого порога, говорю:
— Господин учитель! Если ви простите зтот раз, то
я всегда буду знать лучше всех.
И сдержал би слово.
— А если не прощу? — спросил Васюк.
Я не знал, что сказать.
— Ну, что если не прощу?.. А, так ти вздумал еще гро-
зить! В сенцн!
У меня и в мисли не било грозить чем-либо. Я думал
виручить себя обещанием самого лучшего; но Васюк сам
навел меня на недобрую мисль, которая и погубила меня.
Мне так и мелькнуло в уме: если не простите, то перестану
учиться. Я и сказал что-то в атом роде.
— А вот увидим, — сказал Васюк. — Берите его.
Взяли меня, — и я взял не один десяток. И еще больнее
стало, когда увидел поток крови на полу. «Матушка моя! —
подумал я. — Ввдишь ли ти мою кровь? Посмотри с неба,
сжалься надо мною, сиротою, и вимоли у бога наказание
для зтого изверга!» Я бнл оскорблен и прибавил: «А для
меня, матушка, вимоли у бога сили и терпения. От сегод-
няшнего дня Васюк не услмшит от меня нр слова». С зтой
решимостью вхожу в класе, положил три земних поклона
и говорю Васюку:
— Клянусь памятью покойной матери, клянусь и прися-
гаю, что вьі впредь не усльїшите от меня ни слова.
Я сделал плохо. Я погорячился и поклялся; может бьіть,
я и не сдержал бьі своей клятвьі, если бьі не нашла коса на
камень. Васюк также бьіл упрям, и я пропал.
— А вот попробуєм, — говорит, — может бьіть, добудем
у тебя и не одно слово. Возьмите-ка его в сенцьі да по-
лучше!
Теперь я пошел в сенцьі молча. Долго меня секли. Ска-
чала я считал ударьі, потом сделалось дурно, в глазах по-
темнело, и я перестал понимать. Товарищи рассказьівали,
что я и не пискнул. А Васюк стоял в дверях да только:
«Ну-ну, ну-ну!» Удивлялся, значит, моєму терпению.
Когда я пришел в себя, то увидел, что сижу в сенцах
в углу и весь пол устлан осколками розог. «Господи, — ду-
маю, — и сколько зто пришлось мне получить?» И начал
считать избитьіе, тут же валявшиеся розги. Их бьіло семь.
Значит, на мне семь пучков избито! Ничего, думаю, на пер-
вьій раз! И опять обратился к матери: «Матушка, говорю,
моя родная! Видишь, как меня бьют. А кто приласкает
меня, сироту? О, вьімоли у бога терпение для меня!» —
И она вьімолила.
С тех пор через день секли меня два года без трети,
т. е. сек Васюк каждьій день, когда бьівал его урок; но я ни-
когда не сказал ему ни слова. Да не в том дело. Я хотел
сказать тебе, если бьі Васюк не вьісек меня в первьій раз,
я бьіл бьі отличньїм учеником и теперь мечтал бьі о семина-
рии, а не думал о смерти под плетнем. Хотя с другим учите-
лем я жил в ладу и не вьіходил из первого разряда, однако
оставлен бьіл на второй курс в третьем классе. Остался бьі
и на третий, если бьі Васюк не уволился. Но что с того, что
я перешел в четвертній класе? Что я теперь? Дрянь, тряпка.
Я сам сознаю, что я должен бьіть исключен, и уже просил
об атом. А атого не бьіло бьі. Я бьіл бьі, может бьіть, укра-
шением училища; а теперь я позор для иего. Ведь я ходил
по квартирам, чтобьі меня секли! Да, я за ато целовал руки.
Для меня наказание сделалось необходимостью. Я не в си-
лах бьіл вьітерпеть, если меня не били еряду два дня. И с ка-
ким наслаждением я принимал ударьі. Казалось, и кости
расправляются, и сердцу легче; просто я трепетал от удо-
вольствия при одной мьісли, что вот наконец меня будут
бить. Особенное наслаждение доставляли мне ударьі спле-
тепньїм утиральником. Пробовал я и палку; но неприятно:
удар палкою какой-то жесткий и неравномерньїй, а ути-
ральник так и охватит все тело. Блаженство! Зто не
боль, а какое-то приятное ощущение, отрезвляющее, согре-
вающее. Так вот до чего довел меня упрямьій характер.
Я виноват, правда, за то и пострадал; но я бьіл ребенок,
я меньше виноват, нежели Васюк. Ему, как учителю, следо-
вало бн бьіть поумнее.
Потому-то, — заключил Митя, — я и передаю тебе все,
что тм, без сомнения, кончишь курс и, бьіть может, будешь
учителем. Храни в памяти мой рассказ, и если тьі хоть ка-
пельку расположен ко мне, то не обвиняй меня. На всем
свете я люблю тебя одного; скажи мне, что я не вино-
ват!
Я всилу удерживал слезьі, слушая Митю, и, вместо от-
вета, обнял его и поцеловал, потому что говорить не мог,
а плакать совестился. Митя как-то принужденно усмехнул-
ся и пошел в поле. Долго я смотрел ему вслед и до сих пор
помню его неизменньїй серьій сюртук, вз'ьерошенньїе воло-
си, изогнутую спину и руки за спиною. Зто бьіло последнее
наше свиданье. Митя, по-видимому, ради меня и оставался
в местечке, т. е. ради об^яснення со мною, потому что с атих
пор всячески избегал встречи с кем бьі то ни бьіло и особен-
но со мною. Ему как будто бьіло совестно за свою исповедь.
И до вьіезда на вечньїе каникульї он жил особняком.
Чуть солньїшко всходит, смотришь, Митя далеко-далеко на
горе. Закат солнца застает его на другой горе. Стоит один,
как журавль, лицом к солнцу, и чуть заметит, что кто-либо
держит путь в его сторону, так и скроется. На публичном
зкзамене оказалось, что он действительно исключен.
Последние сведения о Мите я получил от его брата
спустя шесть лет. По его словам, Митя жил при отце, ни-
кем не любимий, но и не ненавидимьій и никого не любя.
Сшил он себе из простого сукна пальто с капюшоном; же-
лезною щеткою взгерошил на нем ворсу и так ходил лето
и зиму, надевая капюшон вместо шапки и куря васильки
вместо табаку; очень редко произносил слова два, никогда
не смеялся и всегда смотрел в землю, По временам вздра-
гивая.
НА ПОХОРОНАХ
І
Лет около тридцати тому назад один упразднившийся
(в Подольской епархии) приход бьіл поручен наблюдению
заштатного священника NN. глубокого старика. В нашем
крає водится насмешка, что у православного священника
непременно єсть или рябий пес, или лиса кобила, или сьін
Йван, или дочь Мария; но у зтого ничего не бьіло: из по-
том ств а он пережил правнуков и остался безродньїм, а в
хозяйстве не имел, как говорится, ні шерстини, потому не
держал и собак.
В своє время он бьіл куренньїм атаманом в Сечи, почему
часто употреблял поговорку: кошовий батьку, а как потом
из запорожца сделался он священником, никому не извест-
но. Из грамотьі же видно бьіло, что рукоположен в Луцке
и получил приход в теперешнем Балтском уезде. Сколько
имел он лет от роду, сам того не знал, но самьіе старьіе из
местньїх жителей помнили его уже седьім. Зализняка 1 и
Гонту2 знал он лично; во время нашествия Наполеона3 по-
хороиил последнего внука, а в 1828 г.— последнего в роде—
своего правнука. Потому все священники назьівали его та-
тунем.
— А сколько вам лет, татуню? — однаждьі спросил его
священник, которого назьівали уже дедушкой.
— 'Авжеж більше, як тобі, коли татом звеш,— ответил
спрошенньїй.
— Однако?
Указьівая на полувьісохшую яблоню, что росла перед
окнами, татуня ответил:
— Так-то, кошовий батьку... Зта яблоня, верно, еще зер-
ньішком бьіла, как я уже на коні грав.
— А шаблюка брязь, брязь! — насмешливо заметил де-
душка.
— Зх, блазень! — с досадой сказал татуня и вьішел из
комнати, вполголоса читая: «Помилуй мя, боже».
Все любили татуню за его бесцеремонность и весельїй
нрав, за его доброту и чистосердечие, все уважали его; даже
поляки, которьіх он назьівал деведенниками *, не могли не
относиться к нему с почтением. Вот почему не бьіло охот-
ника лишить татуня места, т. е. занять наблюдаемьій им
приход, которьій оттого и считался праздньїм из года в
год. И ничто не предвещало кончини старика. Бодрьій,
весельїй, постоянпо здоровий, он, казалось, переживет и
новорожденньїх младенцев, как пережил своих сверстников,
своих детей, внуков и правнуков. И меньше всего он боял-
ся смерти, даже любил шутить, когда о ней заговаривали.
— Пора вам, татуню, честь знати! — однаждьі шутил
приехавший в гости священник.— За вами уже давно клад-
бище нудиться.
* Деведенник — прозвище для католиков, основанное на народ-
ной легенде, обьясняющей по-своєму причину разницьі в начале вели-
кого поста. Семь дней масляницьі в первьіе два дня великого поста,
т. е. девять зтих дней, дали начало прозвищу.
Либонь ти нудишся за пундиками,— ответил тату-
ня,— та оближись, бо не покличу на похорон.
— Пундьїкьі пундиками, а для вас стьідно жить, когда
моложе вас старики померли.
— Бо дурні були. А я хіба дурень умирати!
«Бо дурень», «бо дурна» — бьіло обьїкновешіьім отзьівом
татуни при сообщении ему о чьей-либо смерти. Но, достиг-
ши сам такого возраста, когда от жизни осталось ждать
только смерти, от современников — похорон, а от мира —
могили, он любид заговаривать об зтих предметах и тогда
бьівал необьїкновенно весел и разговорчив. Особенно он
любил передразниваться ими с церковним старостою свое-
го прихода, также глубоким стариком, с которьім бьіл на
тьі. Оба они не имели никаких интересов, общих им с совре-
менниками, и привязались друг к другу, как сверстники,
ссорились, как дети, и, поссорившись, расставались, чтоби
снова сойтись, поссориться и расстаться,— а затем опять
сойтись и начать то, что не раз иачиналось, и кончить тем,
чем всегда кончалось.
— Чого розходився? псе старий! — упрекнет татуня,
когда староста начнет ворчать.
— Бач, який молодий! — заметит староста.— Чи не оже-
нився б?
— Хіба що? Хіба не молодець? — начнет татуня, подбо-
ченясь.— Теперішні парубки і на весіллі не втнуть такого
гоцака, як я ось зараз. Хочеш? Докажу! — скажет татуня,
притаптьівая ногами.
— Тю-тю! Смерть за плечима!
— Кошовий батьку... На тебе вже й косою замахнулась.
— А проте тебе швидше зітне.
— Ні, тебе! Я ще й поховаю, безлична * заспіваю.
И начнут переговариваться, кто кого похоронит, и под-
празнивать, кто на чьей могиле ударит гоцака, «що аж ду-
бовина ** заскрипить».
— Ой, та коли б же я та швидше умер; а нечиста сила
тебе підкусила ударити гоцака! — воскликнет староста на-
распев.
— Ти швидше умреш,— скажет татуня,— і я втну гоца-
ка. А як нечиста сила тебе підійме, то назад дірки *** не
знайдеш. Ге!., кошовий батьку... У мене запорозькі кула-
ки! — воскликнет в свою очередь татуня, показьівая кулак,
обросший волосами, как у Исава 4.— Дивись! — скажет
* Шутка — вм[есто] вечная память.
** Гроб.
*** Народное поверье говорит, что ходячие мертвецьі вьілазят из
могильї сквозь дьірку, через которую и возвращаются в гроб.
он, указьівая на волосьі.— Чи в тебе так? А кості!.. Поди*
вись! Ребра потрощу будь-якому бісу!
— А у мене хіба що? — ответит староста, показьівая
свои руки.
— У тебе?.. Ге!., кошовий батьку... У тебе... Просунь
крізь дірку, то скажу, що дівка. Такі в тебе кості, кошовий
батьку.
Сравнение с дівкою бьіло кровною обидою для старости.
И он в подобньїх случаях, бьівало, уходит, насупившись.
Тогда татуня вьібежит из комнатьі и воротит побратима.
«Та чи нам же то сердитись!» — скажет татуня. И вполне
убеждепньїй староста, что не им сердьітьісь, возвращается.
Но, бьівало, и татуня надуется. Тогда вьійдет староста в
сени и, едва надевши шапку, слегка отворит дверь и спра-
шивает: «Чи годі вже, чи ще?»
— Йди, йди к бісу! — ответит татуня.
— То й піду,— скаже староста и притворит дверь.
— К чорту або й далі.
— Що кажеш? — спросит староста, слегка створивши
дверь.
— Що ти дурень.
— Слава тобі, господи! Слава тобі! — скажет староста
и притворит дверь.
У татуни тем временем пройдет хандра, и он раскается,
что сам согрешил и другого довел до греха, и, читая «поми-
луй мя, боже!», бежит и возвращает старосту.
Так проводили они день за днем, год за годом, не тяго-
тясь жизнию, впрочем скучая, что бог не посьілает смерти.
— І чому се ми не вмираємо? — спросил староста в хо-
леру 1831 г.— Смерть всюди косить, як коси не притупить,
а нас минає... Чому б це?
— Ге!., кошовий батьку... А чому, як поїде хто в ліс по
дрова, то вибирає, котре м’ягче та рівніше дерево? Так
смерть — нас минає, як тої кривуляки; бо в неї зубів нема
подужати наше заков’язле тіло.
— Знаєш, я хотів би вмерти, — продолжал староста,
качая головою.
— Мені б давно пора, та ба! — сказал татуня.— А зреш-
тою,— продолжал он,— я на сім тижні умру...
— А я гоцака втну! — воскликнул староста.
— Підкуй же чоботи, бо подумаю, що в постолах,—
сказал татуня.
— Хоч би й босака! Хоч і сало, аби за м’ясо стало.
Против обьїкновения, татуня задумался и не отвечал.
— Чого надувся, як ворона на полукіпку? — спросил
староста.
— Давно я бачив ворону на полукіпку, та вже більше
й не побачу; вже мені минула остатня паска,— ответил та-
туня.
Татуня говорил с такою уверенпостью, что староста за-
бьіл гоцака.
— Що ж маю робити? — спросил оп с вьіражением гру-
сти о своем одиночестве. Но татуня, будто не понивши, ска-
зал:
—. Спросіть попів, та швидше, щоб мені масло святеє
зробили.
Староста исполнил волю татуня: немедленно отправил-
ся и пригласил священников. Впрочем, он не верил татуню,
хотя и страшно бьіло сомневаться.
Не далее как на следующий день собрались священни-
ки, прошенньїе и непрошенньїе, кто только засльїшал о еле-
освящении. Все спешили, надеясь видеть татуня в постели,
при последнем издьіхании, а может бьіть и бездиханним.
И всем грустно било. Но, заставши его в церкви бодрим,
как всегда, подумали, что старик сьіграл штуку, соскучив-
шись без гостей. И весело проводили время, предполагая,
что татуня просил елеосвящения из предосторожности, тем
более что и сам он не отставал от веселой компании. До ве-
чера не многие из гостей думали о завтрашнем дне, и по
заходе солнца все враз хотели отправиться.
— Часок-два еще погостите,— просил татуня,— а после
уже раз'ьедетесь. Мне не хочется оставаться одному так
рано,
,-Некоторьіе уважили просьбу и остались, другие уехали.
Продолжался говор, смех. Вдруг татуня, среди общего ве-
селья, встал и пригласил гостей в другую комнату. Усадив-
ши всех где попало, сам сел на постели и первнй начал
шутить. Но как-то не клеились его шутки; он казался ка-
ким-то озабоченним или изнуренним; заметно било, что
принуждает себя к веселости. Однако он не соглашался
отпустить гостей. Всем бросилась в глаза такая ненормаль-
ность в поведений татуни, но никто не мог об'ьяснить себе
причини ее. Наконец татуня закрил глаза, будто начал дре-.
мать.
— Вьі спать хочете? — спросил один из гостей,— ложи-
тесь, ми разгедемся и сами.
— Простіть мене! — сказал татуня,— і раз, і другий,
і третій!
— Бог простить,— ответили гости, думая, что он изви-
няется. Когда же татуня лег, не раздеваясь и не сказавши
более ничего, то один спросил его:,
— Что с вами? Татуню!
— Умираю,— ответил он.
— А вьі ж говорили: дурень той, хто вмирає,— продол-
жал спрашивающий, думая, что татуня шутит.
— Дурень той, хто після мене на світі остається,—
ответил татуня, открьівши глаза. Но закрьіла их уже чужая
рука; едва замерла на устах шутка, как прекратилась и
жизнь говорившего.,.
II
— Не буде уже такого священика! — рассуждали стару-
хи в углу комната, в которой лежало тело татуни.— Що за
добрий був, що за простий!
— Не знаєш ти нічого! Се не той батюшка, що я зазна-
ла його в м’ятеж. Тоді він бравий був! Дався він ляхам
взнаки!
— А розкажи, сестричко!
И старуха начала:
— Гнали солдата пленньїх турок; один заболел, и его
бросили под шинком: издохнет, говорят, и здесь; а люди не
дадут сгнить среди села, вьіволокут.
Пошли солдатьі, а турок лежит под шинком, только сто-
нет. Испугались наши, не чума ли его душит, и скореє к
батюшке, а батюшкой в зтом селе бьіл зтот самьій покой-
ник,— такой же седой, как и теперь. Он знал все турецкие
бусурманские обьічаи и тотчас же спросил о чем-то воль-
ного на их язьіке. Посмотрели бьі вьі, сестрицьі, как забле-
стели глаза у невіри, когда он усльїшал свою речь! Как два
уголька!..
Вот батюшка и взял турчина к себе, и вьілечил, и вьі-
учил, и окрестил. Научил его батюшка читать и петь. Любо
бьіло послушать, как зто вихрист читает и поет на клиросе.
Куда нашему дьячку! Ни голоса такого нет, ни такой отчет-
ливости. Аж охітнйие в церкві стоялось! И любил его ба-
тюшка, как дитя своє, а турчин любил покойника, что отца
родного. Оба они хорошо делали, потому что каждьій за-
служил любовь другого. А прихожане и радьі тому, что они
любятся, потому что, думали, не разлучатся, и мьі будем
иметь обоих хороших — батюшку и піддячого (пиддячим
мьі звали турчина, хотя он и не бьіл помощником дьячка,
а только пел и читал на клиросе). Так вот, громада рада —
и байдуже, а того никто не знает, что батюшка хочет повез-
ти своего турчина в Каменец и произвести в дьячки. И как
же носьі поопускали, когда узнали об зтом! Но на все бо-
жия воля! И в зтом тоже, Если мьі не достойнн иметь обоих
хороших — и батюшку и пиддячого, то будем довольство-
ваться одним хорошим, зная, что другие не имеют ни одно-
го; а другой пусть ищет себе лучшего места, которого он и
стоил.
Уже все бьіло готово к отьезду, как пришло известие,
что паньї взбунтовались. И давно люди поговаривали, что
ляхи недоброе заммшляют; но не верилось, чтобьі оии и в
самом деле поднялись против билого царя5. А вьішло, что
люди не ошибались, потому что паньї действительпо взбун-
товались. С дня на день слухи становятся все хуже и хуже.
Сльїшим, наконец, что они командами ездят по селам и
хватают парубков. Вот и начали мьі прятаться на ночь по
бурьянам, как во время татарских набегов. И страху натер-
питься, бьівало, пока управиться в хозяйстве! Спешишь,
все из рук валится, а чуть собака брехнет, то так и бросишь-
ся к окну: не ляхи ли идут. Господи, воля твоя и твоє попу-
щение! Я тогда еще в девках гуляла; хороша бьтла, то за
меня родители боялись хуже, чем за брата. Брат мог уйти
из войска, а я пропала бьт навеки. Они, видите ли, и моло-
дицам не спускали, а дивчат искали усерднее, нежели са-
мих парубков. Знать, им не войско бьіло в голове, а иное
что-то.
— Майтесь на осторожності! — советовал нам батюшка,
втот самьій покойник. Мьі слушали его и береглись, прята-
лись; береглись и потому, что боялись. Но все-таки меньше
боялись, видя, что турчин не прячется: беда, значит, еще
далеко, а когда приблизится, то турчин также скроется. Вот
тогда-то настала страшная пора! Из того самого села я ви-
шла замуж, а потому и знаю все, как бьіло.
Село наше над Бугом лежит, а за рекой большой лес тя-
нется вверх и вниз, бог весть, как далеко. Против водьі, в
нескольких верстах от села, єсть заросль на болоте, назьі-
ваемая Волчий Луг. Там и в самом деле волки виводились,
и никто не смел подойти сюда даже днем, так зверей боя-
лись. Здесь-то и батюшка посовет.овал спрятаться одному
семейству, к которому присоединил и своего турчина. Ка-
жись, все обеспечивало скрьівающихся: общий страх вол-
ков, кругом глушь, ближайшая дорога за лесом; к самому
же лугу и тропинки не бьіло, а новой и не старались прола-
гать к Бугу, к самой трясине, а там пробирались по корням
до убежища. Сам батюшка устроил висячеє жилище, до ко-
торого волкам бьіло високо, а люди дороги не знали. И по-
пивали здесь добриє люди, вдали от всех и в полной уверен-
ности в безопасности своей.
«Но від біди не втекти». В последнюю ночь забили за-
пастись водой. Как нарочно, наименьшее дитя потребовало
пить и подняло крик. Крик и в безопасном месте грозит
опасностью, а потому зажали рот дитяти. Турчин бьіл доб-
рая душа, сжалился над ребенком и вьізвался сходить по воду
к реке, чего не сделал отец родной — не тому, значит, на
беду шло, кто остался на месте. Ночь бьіла лунная, к Бугу
можно бьіло пробраться под тенью, кругом ничего не сльїш-
но, кроме волчьего воя; так чего бояться?
Еще турчин шел к берегу, когда на реке внизу видно
бьіло несколько точек, но он не обратил на них должного
внимания и попался в беду. То ехали несколько челноков,
в каждом из которьіх бьіло по ляху. Поздно турчин заметил
зто, а потому хотя и спрятался в тени, но бьіл найден пан-
ками, которьіе издали заметали его белую кружку, блестев-
шую от луньї. Вот и связали несчастного и поскорее упльь
лц, боясь погони. Им казалось, что за ними погонятся из
Волчьего Луга; но опасность бьіла не с той сторонні.
В ту же ночь батюшка узнал о случившемся и, взявши
с собою верньїх человек пять, отправился с ними на челнах
вьіручать своего питомца. Кто мог уснуть, тот до рассвета
вьіспался,— так рано они уехали. С ужасом громада тол-
ковала о происшествии и с трепетом ожидали возвращения
панотца. Несколько дней прошло в страшной тревоге. Все
просили совета, а советующего не бьіло, все спрашивали —
и никто не отвечал. Утром бьіла тревога, вечером страх;
после ночи начался ужас, возраставший цельїй день, так
что на следующий вечер не видно бьіло ни одного румяного
лица. Хотели послать гонца, но не знали куда, и никто не
хотел один ехать, чтоб не пропасть без вести. Еще прошел
день, и в селе говор уже не умолкал и никакого порядки не
било, как взматку *. Если бьі такое состояние продолжа-
лось далее, то вся громада разбрелась бьі. А чего боялись?
Сами того не знали.
Наконец, батюшка возвратился вместе со всеми и при-
вез своего турчина, только не на радость себе: ляхи так
искололи несчастного, что он возвратился только для того,
чтобьі умереть. Люди рассказьівали, что, вьіследивши ляхов
на ночлеге, батюшка велел своим окружить их издали, а
сам сошел на берег; ляхи ночевали под лесом в челноках.
Так и сделали. Прошло времени столько, как пообедать,
когда в лесу раздался вой волка, а потом человеческие го-
лоса. Ну, вот, так точнехонько, как будто перекликаются.
Потом, сразу, как затрещит, как загудит! Наши знали, что
все зто будет, да и то страшно им стало, а ляхи, ничего не
зная, перепугались до смерти, так что стали крутиться на
* Пчельї, потерявшие матку.
одном месте. Один с другим сталкиваются, стучат веслами,
кричат езуса и сами не знают, что делают.
— Сюда наши! — скомандовал батюшка.
И наши помчались на ляхов. Я не знаю, кто их топил,
но спасся только один, которьій караулил турчина на бере-
гу, а потому не попал на челн. 9тот-то и исколол несчастно-
го парня, без сомнения, для того, чтобьі он не указал доро-
ги; но спереполоху шпигав та^й.шпигав и никак не попал в
сердце. А какие богатьіе ружья привезли наши с собою!
Батюшка только ничего не взял, кроме своего турчина да
бедьі. Тот лях, которьій спасся, оговорил батюшку перед су-
дом, когда попался в руки, и хотя через зто не спасся от
виселицьі, однако наделал другому много хлопот. Одиноко-
му то ничего, а что бьіло бьі, если бьі батюшка имел жену
и детей и остался без прихода? А покойник с той самой
порьі и до смерти бьіл за штатом. Его, видите, обвинили за
передержание беспачпортного, того самого турчина, кото-
рого солдатьі покинули. Таков-то бьіл покойник! — заклю-
чила рассказчица.
— Царство йому небесне! — сказали слушательницьі,
крестясь. А одна спросила: — А турчин пособлял? Я думаю,
пособлял?
— Турчин бьіл связан и ничем пособить не мог,— отве-
тила рассказчица.
— А что зто бьіли за люди, что перекликались в лесу,
когда волк вьіл?
— И зто все, и вой, и то, что гуло, и то, что трещало,—
все зто делал один батюшка, научившись в Сечи.
— Ага! — догадалась спрашивавшая, — царство йому
небесне!
III
Староста никого не видел, ничего не сльїшал. Он сидел
возле покойника, причитая: «А ти як-то хвалився, що мене
переживеш, що поховаєш мене, та ще й гоцьки утнеш! Ти ж
то хваливсь, ти ж величався! Тепер же пішов, а я тут зо-
стався! Чому ж не почекав, чом не дождався? Чом не спо-
добив мене господь бог, щоб ти мені безличну заспівав, як
хвалився єси? А я тобі вічную буду співати, і внукам нака-
жу господа благати за твою душу».
Причитал староста и плакал, как дитя. Когда вьшлакал
все слезьі, то в изнеможении уснул, сидя па своем месте.
Он спал еще, когда собрались служить панихиду. Один мо-
лодой господин, часто бьівавший в гостях у татуни и теперь
прибивший к нему на погребение, вздумал пошутить над
спавшим. Он прекрасно копировал каждоГо до м^льчай-
ших подробностей и в своих шутках не стеснялся ни местом,
ни предметом. И теперь, присевши возле покойника по дру-
гую сторону от старостві, он протянул руку через лежав-
шего и, сквозь покрьівало схвативши старосту за бороду,
крикнул, подделавшись под голос татуни: — І по смерті, псе
старий, покою не даєш!
— Іще ж бо! — сказал староста, вздрогнувши и смотря
покойнику в лицо.
Когда шалун медленно освободил бороду, испуганньїй
старик удалился. И к утру в селе бьіло два покойника, ко-
торьіх если не положили в одном гробе, то, по крайней мере,
одновременно похоронили. То бьіли татуня и староста. Упо-
кой, господи, души их!
Давно померли зти два старика, но память о них еще
долго будет жить в народе...
НЕРАЗГАДАННЬІЙ ПРЕСТУПНИК
За несколько лет пред Восточной войной 1 в Подольской
губернии прошел слух о появлении нового Кармалюка.
Сперва говорили и не договаривали, верили и не доверя-
ли; но вскоре не проходило недели без обстоятельньїх рас-
сказов о его новьіх подвигах, которьім все удивлялись и ко-
торьім не бьіло числа, как не предвиделось конца. Будто в
сказке, он вдруг являлся там, где и не думали видеть его,—
являлся то стариком, то молодьім, то панком, то чиновни-
ком, то ксендзом, то рассьільньїм и т. д. Явится, ограбит и
исчезнет. И часто в ту же ночь произведет другой грабеж
верст за сто и далее. Но бьівало и иначе. Бьтвало, чуть сде-
лается известньїм, что полиция, произведя в подозреваемой
местности обьіск, уедет, огорченная безуспешностью, как
тут же снова ограблен пан, и она возвращается, дьіша
пьілью, которая не успела улечься от ее прежней поездки
тою же дорогою. Затем, едва начнется производство дозна-
ния, как прилетает известие, часто писанное самим граби-
телем, что он уже грабит за тридевять сел. И зто окажется
справедливьім, несмотря на то что почти одновременно ино-
гда случался грабеж и в самом ближнем соседстве.
— Нет же у нас ковра-самолета, чтоб поспевать за ним
всюду! — скажет полиция и уедет на обьівательских.
И в самом деле, новьій Кармалюк будто летал: так бьістро
переносился он из одной местности в другую, потом снова
возвращался, чтобьі ограбить еще кого и явиться затем еще
где-либо в отдалении, куда, казалось, нельзя добраться и
за несколько недель, а он как с неба падал.
Переполошились жители, приуньїла полиция, и лучшее,
что она вместес панами могла видумать, бнло стеснение про-
езжих. Всюду на вгездах и вьіездах поставили варту, нельзя
било ни пройти, ни проехать, не предгявивши зкономии сво-
его вида и не полупивши от нее значка на свободньїй пропуск.
Но и зто не пособляло. Напротив, часто случалось, что вар-
та задержит проезжих в воротах и ждет значка, а тем вре-
менем пана грабит тот самий, кто пошел пред"ьявить вид.
Но мало-помалу определилось направление деятсльности
грабителя, и — сначала общая — тревога осталась па долю
одних помещиков, потому что только они подвергались гра-
бежу, остальное же население терпело разве от вартьі, кото-
рая задерживала всех днем и ночью, не различая ни по-
ла, ни возраста. Как долго продолжалось все зто, сказать
не умеем. Но вот прошел слух, что грабитель пойман, потом,
что поймана только часть его шайки, сам же он с остальньїми
товаришами ушел за границу. Наконец, кажется в 1855 го-
ду, в Каменце уже предлагали двести рублей за труд
тому, кто составит виписку из дела о произведенньїх гра-
бежах.
Зтот новий Кармалюк, как его величали, бьіл католик Ра-
хальский*, родом шляхтич, служивший по разньїм зкономиям
в различньїх должностях и, наконец, бивший зконом. Рас-
сказнвали, что пана Рахальского вивела в грабители гру-
бость помещика, у которого он служил в последнее время.
Уверяли, будто во время последней диспозиции он дал Ра-
хальскому пощечину и зтим вьізвал его на месть целому
сословию. Так или иначе, но Рахальский собрал шайку и
занялся грабежом — не по дорогам, а приезжая к пану на
дом. Сначала он являлся лично, всегда один, всегда преду-
преждал о времепи своего прибитая и непременно перерядив-
шись. Вскоре, однако, переменил образ действия. Вместо
того, чтобьі являться самому, он обращался к пану пись-
менно, назначая сумму, какую тот должен бнл дать, и место,
куда она должна бить доставлена к назначенному сроку.
Лично же являлся только для наказания и уже с компани-
ею. В таком случае грабеж не ограничивался первоначаль-
но требуемою суммою, а иногда простирался до того, что
по уходе гостей у хозяина .не оставалось ничего, даже по-
душек, за исключением икон и священних книг и изобра-
жений, чего Рахальский никогда не трогал. Так по крайней
мере рассказьівали. Не все, однако, помещики с одинаковой
аккуратностью исполняли его требования; напротив, хотя и
* Его називали: Рохальский, Рефальский, Руфальский и т. д. Нами
принята фамилия, наиболее употребляемая.
очень редко, бьівали примерьі — вольньїе или неврльнне,
зто не наше дело — ослушания, даже с покушением видать
преступника полиции. Так, между прочим, поступил один
помещик, иногда назьіваемьій графом. Получивши от Ра-
хальского письмо с требованием большой суммьі, которую к
определеиному сроку должно бьіло закопать под крестом
на поле, возле корчмьі, верстах в пятнадцати от села, он
донес обо всем полиции. Исправник посоветовал закопать
что-либо на указанном месте как приманку, а сам с поня-
тими засел в корчме, переодевшись. Вот и срок не только
наступил, но даже миновал, а подозрительного ничего не
замечено. Скучал исправник и до наступления срока, а по-
сле — тем более. Сказалось, впрочем, одно развлечение.
Еще до приезда исправника остановился в корчме какой-то
проезжий господин, назвавшийся помещиком, и тоже скучал,
не имея возможности продолжать путь, так как у него изло-
малось колесо в зкипаже. Поневоле сблизились скучавшие
и занялись картами — один, ожидая Рахальского, другой—
колеса, которое отправил для починки в город. Сначала
проигрнвал исправник, потом начал проигрьівать проез-
жий. К концу исправник вьіиграл до тьісячи рублей. Про-
игравший, обеспечивши долг своими людьми, лошадьми и
зкипажем, отправился на несколько часов в город верхом.
Шла ли игра и по возвращении его, легенда не говорит;
только исправник отправился домой с полньїми кармана-
ми, радуясь, что хотя и не видел Рахальского, зато поймал
кучу целкачей.
— Последнюю копейку проиграл! — упрекнула его жена
при первой встрече.
— Бог с тобою! — успокаивал ее исправник.— Напро-
тив, я вниграл. И вот тебе деньги.
— Как же тьі спасся?
— От чего или от кого?
— От Рахальского.
— Я и в глаза его не видал.
—- С кем же тьі играл?
— С каким-то помещиком.
— А писал, что с Рахальским играешь!
— И не думал писать.
— Где же наша шкатулка?
— Я никакой шкатулки не брал с собой.
— Не понимаю,— сказала исправничиха с досадой и по-
казала мужу письмо.— Смотри. Твоя печать? — спросила
она.
— Моя,— ответил исправник.
— И твоя рука?
—’- Мой.
— Читай.
Исправник начал читать. Письмо бьіло такого содержа-
ния, будто исправник, попавший в ловушку, устроенную
Рахальским, должен бьіл играть с ним в карта и проиграл-
ся до ниточки. Чтоб не бьіть убиту, он просил жену при-
слать через подателя все деньги, сколько бьіло сбережено
за всю службу, причем сказал, сколько имешю их єсть и
где храняуся.
Полупивши такое письмо, исправничиха отдала подате-
лю его все деньги со шкатулкою. Другого средства она не
нашла для спасения мужа, потому что не бьіло указано
место, где происходила игра.
Продолжение начатого разговора легко себе предста-
вить; прибавим только, что проезжий бьіл сам Рахальский,
которьій и написал письмо к исправничихе и сам вручил
его. Таким образом, посредством подлога ограбивши исправ-
ника днем, он ночью, явившись с шайкою, наказал пана,
отнявши все деньги и все серебро.
Может бьіть, приведенньїй случай и неверно передавалея,
может бьіть, его и совсем не бьіло; но в своє время никто не
сомневался в справедливости его, и Рахальский преисправно
получал деньги от панов, имея надобность являться лично
только в очень редких случаях. И никакой защитьі от него
не бьіло, разве сам не считал нужньїм потребовать денег.
Если же требование бьіло получено, то исполнение его бьіло
неизбежньїм, несмотря ни на какие мерьі предосторожно-
сти. Один помещик, например, полупивши письмо Рахаль-
ского, собрал несколько крестьян с косами, кольями и т. п.
и окружил ими свой дом. Для большей безопасности по
цельїм ночам горели кострьі, так что и мьішь не могла про-
йти незамеченною. Казалось, не бьіло никакой опасности,
тем более что за несколько часов до означенного Рахаль-
ским ерока прибьіла сюда и команда жандармов с капи-
таном во главе. Капитан тотчас же распорядился очень бла-
горазумно.
— Вьі,— сказал он пану,— не прочь поймать Рахаль-
ского, а между тем разложили костри, будто марочно, чтоб
он поберегея. Прикажите потушить огонь и распустите
крестьян. Я расставлю свою команду.
Помещик рассьіпался в вираженнях благодарности и с
большим усердием исполнил волю начальника жандармов.
Тогда разговорились, и не бьіло конца рассказам про Ра-
хальского. Капитан удивлялея, хохотал или огорчалея, а
время шло, и условленньїй час приближалея. Наконец, он
настал. Тогда капитан сказал:
— Вот вам еще один случай из жизни Рахальского. Зав-
тра передадите его, кому захотите, а сегодня пожалуйте
деньги. К услугам вашим сам Рахальский — зто я.
— А, пане коханьїй! — воскликнул ловкий помещик и
бросился целовать Рахальского.— Для чего же пан так дол-
го обманьївал меня и мучил себя ожиданием? Давно бьіло
открьіться, и я давно отдал бьі долг,
Немедленно деньги бьіли отсчитаньї, и Рахальский отпра-
вился в путь, а помещик в спальню — если не оба доволь-
нне, то не оба и споцойньїе.
Так всегда удавалось Рахальскому, и тщетньї бьіли все
поиски полиции и все попьітки панов спастись от грабежа.
Может бьіть, потому что крестьяне бьіли на его стороне?
Что зто могло бьіть и не вьтходит из ряда обьїкновенньїх по-
ступков крестьян прошлого времени, тому нетрудно найти
доказательства. Так они вели себя в отношении к Кармалю-
ку (в ПодЕольской] губернии), в отношении к Вусатому (в
ХерсЕонской] и ЕкатеринослЕавской]), кТараненке (в Киев-
ской), к Олиму (в Криму). Поддерживать Рахальского,
как поддерживали зтих, они могли бьіть склонньї, потому
что и он вьідавал себя за сторонника крестьян и за кару
божию на панов, Впрочем, доказьівал зто не слишком гу-
манними доводами. Так, рассказьівали, что однажди, бу-
дучи остановлен вартою, он спросил одного из двух вартов-
ий ков:
— Чего вам надо?
— Та видите ли, милостивий пан,— ответил спрошен-
ний,— черт распорав якимсь Рахальским. Его носит по
чужим теплим палатам, а нам стой да мерзни. Хоть би пан-
щину виписали, так нет! Ночь стой здесь, а день придет —
ступай на панщину!
Неудовольствие крестьянина понятно, однако Рахаль-
ский, не возражая говорившему, обратился к другому с во-
просом:
— А ти что скажешь про Рахальского?
— А бог його знає, що мені казати. Может бить, он, как
и говорят люди, в самом деле послан богом, чтоб наши па-
ни немножко присмирели.
— Действительно так, человече добрий, так! —заметил
Рахальский.— Прежде бнл послан богом Кармалюк, а те-
перь послан для того же Рахальский. Тот и другой — божье
отмщение за ваши обидві.
Кончивши, Рахальский дал атому червонец, а тому ве-
лел обрезать уши и в таком виде отправил к пану с уведом-
лением, что Рахальский в селе.
Кармалюк не поступал таким образом с крестьянами.
Хотя он и снимал панам рукавички і панчішки2, чего не
делал Рахальский, однако не изувечил и той старухи-кресть-
янки, которая учила палача, как его бить. Между тем он
очень многих обогатил, а Рахальский — никого. Сверх всего,
Рахальский отличался от Кармалюка и своєю любовью к
нагаю. Так, рассказьівали, что он вьісек одного магната
в лесу за неимением при себе денег.
— Тн, — сказал Рахальский, — едешь шестернею с куче-
ром, лакеєм и форейтором и не имеешь при себе и двадця-
ти злотьіх на сутки! Хлопцьі!
Явились хлопцьі, разложили пана на мураве и отсчита-
ли — полсотни Ьігипоху *.
Подобньїм образом он поступил и с крестьянином, как
говорили, жителем того же села, в котором Рахальский
служил зкономом. Рассказьівали, что Рахальский встретил
его с бьічком на дороге в местечко.
— Куда йдешь?
— На ярмарок, пане!
— Последнего бьічка ведешь продавать?
— Что же делать? Дочку замуж видаю.
Рахальский дал ему столько денег, сколько можно било
виручить от продажи бьічка, и велел возвратиться домой.
Через неделю они опять встретились. Крестьянин и теперь
вел бичка на продажу. Рахальский и другой раз заплатил,
но при зтом погрозился, что если встретит еще раз, то внсе-
чет и отнимет бичка.
. Крестьянину, видно, бнл непригоден бичок, и Рахаль-
ский попал их обоих на дороге в местечко. Тогда внсек хо-
зяина, а бичка увел в лес.
Не забьіл пан Рахальский и православного духовен-
ства. Впрочем, нам удалось слншать только один рассказ
в зтом отношении. Рахальский действительно сделал добро
одной вдовой попадье. Место не позволяет распространи-
ться, и потому вкоротке скажем, что один помещик, не из
близких соседей, занял у священника семисот рублей и умер,
не расплатившись. Вскоре умер и священник. Первнй оста-
вил своей одинокой вдове огромное имение, второй своей —
пятерьіх детей и ни клочка земли. Известно, что наше духо-
венство живет не в собствецньїх домах, что по смерти мужа
вдова должна очистить квартиру для его преемника. Тдк
случилось и с зтой. Будучи обязана вийти из обществе.нно-
го дома, она прежде всего поехала к жене должника за
деньгами. Но зта не только отказала, а даже велела внтолк--
нуть несчастную. Возвратилась обиженная на постоялий
* Різок (польськ.).— Ред.
двор, где ©становилась, и в слезах передает срдержатель-
нице все случившееся. Соседнюю комнату занимал Рахаль-
ский, сказавшись чьим-то адвокатом. Вмешавшись в разго-
вор и вьіслушавши всю правду, он отдал попадье весь капи-
тал с процентами, а потом ограбил ее должницу до того,
что даже подушки пораспарьівал. К барьіне он явился под
именем поверенного попадьи и прибег к насилию не прежде,
как полупивши троєкратний отказ.
Евреев и вообще купцов Рахальский не трогал.
В заключение скажем, что мнение русского населення
нашего края о Рахальском менялось три раза. Скачала
представляли его просто грабителем, потом защитником
угнетспньїх, наконец прошел слух, вместе с которьім замер-
ла и молва о Рахальском, слух, принятьій всеми почти за
последпее слово о его значений. Еще не прекратилась дея-
тельность Рахальского, когда начали поговаривать о войне,
шепотом говорили,— забунтуют и поляки и что Рахальский
назначен панами собирать складчину с целью образовать
кассу для восстания. Последнее мнение бистро распростра-
нилось, и Рахальский, как бьі в доказательство его справед-
ливости, исчез. Явившийся на его место самозванец, как
говорили єврей, вскоре бьіл пойман. Таким образом, все
непонятное в удачах Рахальского и неудачах полиции де-
лается ясним само по себе. Непонятно только, почему он
не играл никакой роли в последнем восстании. Или он
умер раньше, или действовал под чужою фамилиец, или же,
наконец, верно народнеє мнение, что собранньїе им деньги
поступили в французекий скарб?
Не имея, кроме народной молвьі, никаких данньїх для
составления своего личного мнения о Рахальском, ми не
произпосим и нашего о нем суждения.
ПАЧКОВОЗЬІ
(Подольская бьіль)
І
Контрабанда — опасньїй, но прибьільньїй промисел. На
пограничье занимались ею все сословия, и без преувеличе-
ния можно сказать, что там не бьіло, а может бьіть, и нет
лица, которое бьі не имело прямого или косвенного участия
в ней. Котомка богомолки и солдатский кивер, зкипаж маг-
ната и сума нищего соперничали в передвижении контра-
банди. Частньїе дома и иубличньїе здания, корчми и косте-
ли, синагоги и кляштори служили складочннми местами,
а Киев, Полтава, Харьков, Нежин, Кролевец и тому подоб-
ньіе конкурировали в сбьіте. Разумеется, Бердичев заправ-
лял всем. Нежинские греки * и немецкие колонистьі Ново-
российского края \ придорожньїй корчмарь и хмельникский
арцерабин, заведомо или без всдома, бьіли контрабандиста-
ми. Для контрабанди, случалось, беспокоили в погребах
под костелами прах усогіших и при дорогах крестьі и статуй.
В крайних случаях прибегали к надгробним памятиикам, из
которьіх еврейские более других пригодньї. В Баре з[^іеіу]
Міерошисуп ** в камьіше, в Браилове р[ап] Іехиз ***,в кап-
лице, возле Тульчина, Хороше **** в яру, у. Каменца «Рай-
ська Брама» ***** над скалою — на одну и ту же ногу хро-
мали.
«Деньги всему причиною»,— рассудят єврей, хозяева
контрабанди. Говорим — хозяева, потому что єсть и найми-
ти. Последние и составляют именно то, что подоляне зовут
пачковозами ******, то єсть контрабандистами в собствен-
ном смисле. Их сразу видно по бойкой манере, особенно в
седле. На лошади пачковоз в своей стихни, как монгол.
К какому би сословию ни принадлежал пачковоз — бьіл ли
мещанин-еврей, или крепостиой мазур *******, или обьїкно-
венннй крестьянинит. д.,но все они так резко вьіделялись из
масси, что и дитя не могло ошибиться в названий их про-
мисла. Известньї семейства, возившие контрабанду по на-
следству. Из них вольньїе люди встречались и в Балтском
уезде, а крепостнне жили исключительно у самой границьі.
В числе последних в своє время отличались два лица: отец лет
сорока пяти, и син, молодой парень, еще не брившийся. Их
знала и пограничная стража, и местная полиция, и вся
окрестность; но кто хотел, тот не мог ни поймать их с пач-
ками, ни уличить, а остальнне не только не видавали, но
даже укривали. Они били крепостньїе одного поляка, авст-
рийского подданного, которьій жил в Галиции, и когда вдруг
исчезали, то говорилось, что отправлялись на панщину, а
когда так же нечаянно появлялись, то зто значило, что с
панщини возвращались.
* Привилегированньїе поселеним.
** Святий Непомуцин (польськ).— Ред.
*** Ісус Христос (польськ.).— Ред.
**** Сад графа Мечислава (Михайла) Потоцкого.
***** В несколькцх верстах от предместья «Польских Фольвар^
ков» сад, оставшийся от Бремен турецкого владьічества.
****** Пачка зн[ачит] собственно тюк.
******* Майороссиянин католич[еского] вероисповедания. Их доволь-»
но в Под[ольской] губернии, но ближе к границе с Австрией. Кроме
вероисповедания, они ничем не отличаются от остальнмх местньїх крє*-
стьяіі.
Друзей у них не бьіло, а бьіли почитатели и поклонники;
врагов тоже не бьіло, но бьіли завистники и покорнейшие
слуги. Отец недолюбливал сьіна за упрямство, но баловал
его как единственное дитя, оставшеєся в живьіх.
— Будеш сі каятися,— говорили соседи.
— Ідей Юда не каявся,— отвечал пачковоз,— а що мі
до того, що син не варт мої ласки? Він мій, і баста: ліпше
своя гадина, як чужа дядина.
II
Из одной поездки отец и сьін привезли по два тюка чаю,
так назьіваемого бродского 2. Зто тот самьій чай, которьій
доставляется в Киев из Почаева 3 богомолками, отчего и
зовется здесь почаевским. За Днепром он известен под име-
нем австрийского, а сами пачковозьт разжаловали его в
овес. Несколько лет тому назад больше двух четвертей та-
кого овса єврей сложили у одного священника в Остерском
уезде4. Как зто случилось и чем кончилось, расскажем в
другой раз, а теперь перенесемся, на берега Збруча, в то
село, где отец и сьін сложили свой овес у себя в клуне. Еще
дьімился пот на их лошадях, когда село бмло оцеплено ка-
заками, которьіе обьіскивали всех по порядку, начиная
с краев села.
— Зле, тату,— говорит сьш.
— Не без ба, та баї — заметил отец.— Будемо тік вли-
вати.
И забравши коновки *, оба принялись за дело.
От усадьбьі до Збруча бьіло недалеко, пачковозьі и сами
управились бьі, но по поспешности, с которою они ходили
с коновками то от реки на ток, то с тока до реки, соседи до-
гадались, что не все в порядке, и пришли на помощь. Изда-
ли казаки видели, что люди воду носят, но им не вспала на
ум хитрость пачковозов. Потому, когда сьіщики добрались
сюда, все бьіло улажено: ток слит, и от овса не осталось и
следа. Казаки с тем и уехали, что обьіскали село, а чай по-
пльїл за водою, потому что пачковозьі ухитрились пустить
его по реке. Под предлогом поливанья тока они носили чай
коновками и, черпая воду, вьгсьшали его.
— Шкода! — сказал сьін по удалении казаков.
— Не без ба, та ба,— ответил отец,— як сі вправимо, то
поправимо. Як там коні?
— Нічого.
— То й добре.
* Посуда, служащая вместо ведер, которьіх там нет.
Тот же день склонялся к вечеру, когда сьін шел в клу-
ню с меркою.
— Та чистого, не оброку*,— приказал отец,— та бор-
те **.
Сьін вьінес мерку чистого овса и всьтал лошадям. Ото
значило, что предстоит дальний путь.
III
Смеркалось. В печи огонь горел и жарилась курица, на
пороге сидел отец и курил пипку ***, на дворе хмарилось,
и в Галиции гром гремел.
— А не шкода замаху? — спросил сьш, пришедши с ко-
нюшин.
— Байдуже,— ответил отец.
Темньїх ночей лачковозьі не любят. Кажется, зто стран-
но, а на самом деле здесь нет ничего странного. Темная
ночь хороша для вора, которому надо скрьіваться от всех,
а пачковоз имеет специальньїх преследователей в погранич-
ной страже. Казаки же не имеют постоянного места^ как
дворник, а потому казаха можно встретить везде. В темную
ночь на него можно наткнуться там, где и не думаешь. По-
зтому для пачковоза важнеє всего заметать казаха. В зтом
отношении лунная ночь, по-видимому, очень вьігодна; но
пачковозьі предпочитают ночи безлунньїе, звездньїе, потому
что боятся тени. Известно, что тень при луне заметнее са-
мого предмета. И зтого достаточно для того, кто не желает
бьіть замеченннм; но у пачковозов єсть другая тому причи-
на. Им приходится иногда скрьіваться в кустах, за деревом,
под скалою и т. п. Человек может не шевелиться, сознавая
опасность; конь приучен стоять, не топая, не фьіркая: не гіри-
ученьї комарьі. Они кусаются, и самьій лучший конь не утер-
пит, чтобьі не отмахнуться хвостом. В зтом случае тень—опас-
нейший враг. И опьітньїй пачковоз скореє поедет среди бела
дня, нежели в лунную ночь. Мелкая же контрабанда обьгк-
новенно и переходит через границу только днем. Ею зани-
маются исключительно нищие. Они смело бредут за гра-
ницу и обратно, и не бьіло примера, чтобьі хоть один
когда-либо попался. Наша стража в полдень не смотрит,
* Оброком (обрйк) назьівают овес, перемешанпьій с пшенич-
ною половою или с сечкою, в каком виде дают его лошадям. Отсюда
в Подольской губериии перед освобождением крестьян, которое они на-
зивали оброками, между крепостннми пессимистами бьіл в ходу калам-
бур: не буде оброку, доки не буде січки.
** Б о р ш е — скореє, т. е. борже, от барзо, борзий.
*** Трубка с коротеньким чубуком. Ее назьівают также носогрийка.
а австрийская, которую пачковозьі назьівают жандармарія,
пропустит за папушу простой махорки. А за двадцать-три-
дцать папуш она уступала свои ружья.
Сьірая погода вообще, а тем более дождь, грязь, снег
особенно ненавистньї. пачковозам, потому что дают след.
В дождь, например, пачковоз сидит дома или там, где бу-
дет застигнут, если нельзя сложить пачки в надежном месте
до более благоприятного времени. Оттого сьін и вьіразил
своє сомнение насчет поездки. Но, успокоенньїй отцом, он
сел на завалине и начал любоваться сверканием молнии.
— Тату! — начал он.
— Ну?
— За хмарою ніби хто вогню креше: чик-чик; чик-чик-
чик.
— Може, поліз би-сь та запалив губку?
Сконфуженньїй таким ответом отца, сьін почесал зату-
лок и отправился в конюшню. Он попал кстати, потому что
вор, разобравши с улицьі стену, уже отвязьівал коней.
— Злодій! — закричал парень.— Сюди, тату!
Через несколько минут в хате дрожал єврей со скручен-
ньіми за спиной руками, а возле конюшин собрался цельїй
шарварок.
IV
— А, принесло ж тя все зле та недобре! — ругался отец
на вора.— Коби тисяча дідьків у твою єврейську голову!
Озьму та й завісю, як пса... псявіро ти, псявіро!
Вор молчал.
— Дай, сину, мотузку *.
Вор продолжал молчать.
— Сала йому, тату,— сказал сьін.
— Давай сала.
— Нащо сала? — начал єврей.— Я й без сала не голо-
ден.
То насмешки, то угрозьі, то хладнокровная беседа раз-
вязали єврею язьїк. Вор начал вьшрашиваться, оправдьіва-
ясь крайнею нуждою и неумением заняться черною рабо-
тою. Подробно описал он своє безвьіходное положение в
крайней нужде, со слепьім отцом, с больною женой, с дроб-
ньіми детками. Длинен и грустен бьіл его рассказ. Пачково-
зьі вьіслушали и сжалились.
— Йди с богом,— сказал отец,— только не кради, по-
тому что в другой раз так легко не отделаешься.
* Мотузок — веревка.
На бедность дали вору несколько рублем. Поблагодарил
єврей, поклялся не красть и отправился своєю дорогою,
пачковозьі же принялись седлать лошадей.
Не прошло недели после отого, как тот же єврей снова
попался тем же лицам в их конюшне, и еще не светало, как
отец и сьін бьіли с ним в полиции. Сдавши вора под рас-
писку, они отправились домой. Как ни сказочно сложились
обстоятельства, но верно, что пачковозьі еще триждьі лови-
ли того же вора у себя в конюшне и каждьій раз сдавали
его в полицию, получая расписки, а поймавши в четвертній
раз, порешили избавиться собственньїм судом. «Бог видит,
что мьі обращались к властям,— рассуждал отец,— а коли
закон не берет, не наша вина. Не жертвовать же нам свои1м
добром и спокойствием из-за того, что полиция с ворами
делится. Отдадим его ракам».
Вор слушал разговор и стал проситься. Но, несмотря
на просьбьі и заклинання, пачковозьі завязали ему рот и
связанного повезли к Збручу топить. Отнехавши несколько
верст от села, положили вора на крутом берегу, и, пока сьін
искал пригодньїх камней, отец, приготовляй веревки, сказал
єврею:
— Любуйся на небо в последний раз.
Небо бьіло чисто и усеяно густо звездами. Вот одна из
них покаталась по небу и сгасла.
— Зто твоя,— сказал пачковоз-отец єврею, привязьівая
ему камень к шее в то время, когда сьш привязьівал другой
к ногам. Когда все бьіло готово, развязали єврею рот, и
отец сказал: — Если имеешь сказать что-либо жене, деткам,
говори смело: я по совести передам твоє завещание.
— Вот что я скажу,— начал єврей.— При мне єсть две-
сти рублей. Возьмите их и отпустите меня.
Пачковозьі взяли деньги, и старший сказал:
— Я думал, что тьі вор по необходимости, по бедности,
как тьі говорил. Я думал: бедньїй человек, к тяжелой рабо-
те не привьікший, хоть и принялся воровать, то бог с ним.
Не пропадать же в самом деле с голоду, когда крамницей
нельзя обзавестись. Я так думал и хотел настращать тебя,
что утопим. Теперь же не миновать тебе смерти, потому
что, как я вижу, тьі вор по ремеслу: тьі крадешь так, как
другой пьет, торгует. Имея двести рублей, ТЬІ мог бьі жить
честно, без воровства,— мог бьі устроить лавочку или от-
крьіть шинок и зарабатьівать, как другие. Но тьі отого не
сделал, так уже ничего не сделаешь, разве вздохнешь к
господу богу, чтобьі он принял твою нечистую душу. Кай-
ся же!.. Гайда, сьіну! — кончил он, обратившись к сьіиу.
И сьін взял єврея за ноги, а отец за голову и, размахавши,
бросили в воду. Он только вскрикнул, а потом забулько-
тало.
— Там тобі й амінь,— сказал старший пачковоз,— боль-
ше не будешь красть.
На следующий день сьін пристал к отцу:
— Дайте мне те деньги, что мьі у вора взяли, пойду про-
гуляю.
— Рубль дам,— говорит отец.
— Все дайте.
— Дурак тьі, мой сьіночек,— сказал отец,— тьі у меня
один, и все моє — твоє. Когда умру, тогда гуляй сколько
душе угодно; а пока я еще жив, то тебе зась до моего доб-
ра. Ни копеечки не дам, коли тьі не хотел принять рубль.
— Не хотите по доброй воле, так отдадите по неволе.
Я донесу, что мьі єврея утопили.
Верил ли отец угрозам сина, или не верил, то его дело,
только денег не дал. Сьін сдержал слово — и отца посади-
ли в Каменце в крепость.
Не диковинка пачковоз в каменецкой крепости, и са-
мая крепос'гь зта не диковина для пачковозов. Пачковоз
тогда только и спокоен, когда в крепости. Ни звездная ночь
его не соблазняет, ни непогода не тревожит; а с полични-
ми не пойман, так и тужить нечего. Жизнь в крепости толь-
ко изощряет их способности, и по вьіходе на свободу даже
простаки пачковозьі становятся артистами как в своем ре-
месле, так и в ответах перед судом. Не опасаясь преувели-
чения, можно сказать, что кто не осужден по первому разу,
тот никогда не будет осужден. Пачковоз же отец, попавший
в крепость по обвинению в убийстве єврея, сидел в ней уже
не раз и издавна бьіл артистом и в том и в другом. Оттого
шел он в крепость, как в свою клуню, и бьіл встречен узни-
ками, как давний знакомий.
— На долго ль, товариш? — спросили они.
— Денька на два, на три. Словом, до допроса.
— Не будет ли мало?
— Боюсь, не много ли.
В самом деле, он бьіл в заключении недолго: только две
ночи переночевал, а третья принадлежала ему. Будучи по-
зван к допросу, он и не думал отказьіваться от своего пре-
ступления; напротив, со всеми подробностями рассказал
все как бьіло.
— Жаль мне тебя,— сказал следователь, когда допрос
бьіл кончен,— познакомишься с катом.
— Кат не свій брат; невідомо, хто від нього втіче. А вьі
пожалуйте лучше своего брата, чиновника. Извольте про-
честь оту расписку и судите, кто виноват, что єврей утоплен.
С зтими словами пачковоз подал следователю распис-
ку чиновника, принявшего в первин раз вора. Следователь
знал все и, принявши расписку, тотчас изорвал ее в мелкие
клочки. Смотря на его прояснившуюся физиономию, пачко-
воз сказал:
— Рвите, рвите; я не в претензии. У меня єсть еще три
таких, По-моему, лучше будет для всех нас, если ви плюне-
те на вора и освободите меня. Одним євреєм, одним вором
на свете меньше, овва! Черт их насеет, будьте спокойпьі.
Подумал следователь, подумал, посоветовался со свои-
ми, и через час почти вся полиция кутила с пачковозом в
«Поповской дьіре» *.
— Что же делать? — говорила полиция.— Так и бьіть.
— Иначе и бьіть не могло,— говорит пачковоз,— хотя
би и должно бьіть иначе.
V
Село, о котором идет речь, Збручем разделяется на две
половини, из которьіх одна принадлежит Австрии, другая—
России, а обе вместе принадлежали одному помещику —
заграничному. Как обьїкновенно, в цельньїх йменнях поме-
щики не вмешивались в свадьбьі, помещик и здесь позволял
сі брати за границей. Галичане женились у нас, наши в
Галиции, и никто атому не препятствовал. Народ же тамош-
ний ничем не отличается от здешнего, от пограничньїх по-
долян. Те же обьічаи, та же речь, то же шитье на свитках;
одинаковьій крой, одинаковая стрижка волос. Вера у них
униатская, но галичане-русини не зпают, что она не право-
славна, и так же исповедьіваются у подольских священни-
ков, как и у своих. А представите себе ночлежников. Между
крутьтми, високими берегами шумит Збруч вглуби, кругом
черньїй лес, подольское небо и тамошняя ночь; вдали соба-
ки лают, а внизу рьіба хлюпочется. Верхом ветер веет, но
на земле его не видно: огонь горит, как в затишье. Огонь
в России, и в Австрии огонь. Парубки его разложили, а са-
ми. посели на круче и поют одну и ту же казацкую песню —
австрияки и русские! И мьг сльїхали зти песпи, видели та-
кие картини и не удивляємся, что в Галиции существует
русская партия5. Но, думаєм, никто не удивится, что у ру-
сина-подолянина разривается сердце, как разорван его
* «Поповская дьіра».— Среди городской площади в Каменце стоит
около десятка домов, между которьіми єсть одна продольная и одна
поперечная улица. Зто и назьівается «Поповскою дьірою». Сюда в бьі-
лое время отправлялнсь на кутеж все, искавшие тайнм.
край. Но еще трогательнее обмснение парубка с дивчиною
через реку, нередко прерьіваемое нагайкою донца. Если бьі
не таможня, то тамошняя граница давно бьі подвинулась к
западу без борьбьі, без кровопролития. Народ слился бьі
сам собою, как мужчина и женщина в браке. Но существу-
ет пограничная стража, и зто искусственное деление наро-
да так трогательно... издали не видно и не чувствительно;
но посмотрели бьі на месте... Если бьі зхо умело писать,
как свет рисует, то сколько трогательньїх сцен мьі прочи-
тали бьі.
Не трогательна ли, например, свадьба, половина кото-
рой в неметчинс, а другая дома? Через границу здоровают-
ся, разговаривают, знакомятся, поют вместе свадебньїе пес-
ни, подают друг дружне голос, но руки не могут подать.
На одной из подобньїх свадеб жених бьіл особенно гру-
стен. Он ни на кого не смотрел, ни с кем не разговаривал,
только посматривал за Збруч, и то украдкою. Зто бьіл изве-
стньїй нам пачковоз-сьін. Отец порешил исправить его же-
нитьбою и указал невесту за границей, чтобьі не получить
гарбуза. Вьібор отца нравился сьіну, но презрение народа
за донос на отца тяготело на парне, и он потому стьідился
всех и собственной памяти. Впрочем, скоро все удалось;
одно прощено, другое забьіто — и жизнь потекла своим
чередом.
Обоих отих пачковозов и расписки чиновника можно
бьіло видеть еще в 1860 году. Старший тогда уже не зани-
мался контрабандою, а младший еще не имел сьіна, с ко-
торьім бьі мог делить свои занятия. Впрочем, за границу он
ездил не один, а во ґлаве компании, состоявшей из одного
отставного чиновника, двух шляхтичей и одного поповича.
Когда едут, бьівало, по городу, то так смотришь и не налю-
бується. И грустно станет от мьісли, что сегодня-завтра
кого-либо из них, а может бьіть, и всех может сразить пули
вдогонку.
— Что ж делать,— говорят пачковозьі,— так и бьіть.
КОНОКРАДЬІ
Бог создал пана — разумея поляка — из пшеничной
муки, єврея из ржаной, а хлопа из глиньї. Так говорят
наши єврей, вьіражая тем свою близость к панам и прево-
сходство над остальньїм населеиием края. Двойной гнет
зтих двух чуждьіх здесь злементов до сих пор тяготеет над
краєм. Но первьій, если бьівал невьіносим, то падает и па-
дет вместе с крепостньїм правом; второй существует во всем
своем безобразии и бог весть, рухнет ли когда. Первин
смягчался образованностию, второй усиливается религиоз-
ннм фанатизмом и замкнутостью. Первьій имел основание
в законе, с изменением которого лишился опорьі, второй
опирается на беззаконне или, лучше, на умение обходить
Закон и падет только тогда, когда єврей сделается русским
человеком. Но в настоящее время в массе своей єврей стро-
го берегутся не только слияния с населением края, но даже
и сближенйя. Еврей не ест нашей пищи, нечиста для него
наша посуда; мьі сами скверньї для єврея. И если зтот аг-
нец непорочньїй имеет какие-либо сношения с нами, нечис-
тими, то только из-за денег.
В настоящее время особенно важнн своим вредом два
направлення их деятельности: давно вкоренившеєся коно-
крадство и начинающее вкореняться арендаторство. Мьі не
говорим уже о шинкарстве и ростовщичестве, о которьіх
столько раз бьіло говорено.
Чтобьі статья не вьішла слишком длиниа или чтобьі
не сказать слишком мало, ограничимся па зтот раз коно-
крадством.
Конокрадство — повсеместньїй недуг нашего края и тем
сильнеє оно, чем местность гуще населена євреями и ближе
к государственной границе. Первое потому, что єсть кому
красть; второе потому, что єсть куда сбьіть. К таким мест-
ностям принадлежит между прочим наш юго-западньїй
край, которьій потому и сильно страдает от конокрадства.
Но да не подумает кто-либо, что конокради здесь никому
не известньї или что они, по крайней мере, стараются бьіть
неизвестньїми. Напротив, их все знают, и злодейс кий
атаман, как назьівают ватажка конокрадов, лицо почет-
ное в крає. Мьі лично знавали такого атамана: к нему ез-
дили с поклоном и с гостинцами священники, мещане,
крестьяне, шляхта, становьіе пристава, все, кто держал
лошадей, и сами чиновники от конокрадства, т. е. специ-
ально занимавшиеся преследованием конокрадства.
Иначе и бьіть не может, потому что конокрадов все бо-
ятся, потому что власть бессильна защищать людей, которьіх
мщение не ограничивается имуществом, но распространя-
ется и на лицо. Нам лично знаком бьіл пристав, которьій
тяжело поплатился за знергические действия против них.
Конокради ухитрились отбить его от команди во время
погони, завлечь в лес и там ломом до пня перебили руки
и ноги и, для большей своей безопасности, вирезали не-
счастному язик. Говорят, после зтого он жил еще некото-
рое время. Знавали мьі и чиновника от конокрадства, ко-
торнй пострадал еще хуже: его живим изрезали в куски.
Первое происшествне случилось в Винницком уезде, вто-
рое — в Гайсинском. Оттого чиновники от конокрадства
и должньї бьіли сделаться агентами злодейских атаманов.
Они не могли сделать ничего лучшего, как войти в сделку
с атаманами и брать для них переймьі — т. е. плату с хо-
зяина пропавших лошадей за возвращение их. Другой
пользьі они не могли принести честньїм людям, но и зту
приносили только в том случае, когда попадался такой
снисходительньїй атаман, что позволял чиновнику вмеши-
ваться. И действительио, в большинстве случаев чиновни-
ки от конокрадства не имели и зтого значення и бьіли, на-
конец, упраздпеиьі, не изменивши положення дел. Упра-
зднение их оказалось вьігодньїм в том отношении, что для
обокраденньїх пал соблазн к жалобам, следовательно, и
повод к мести со сторонні конокрадов. Хозяева обратились
к прежнему порядку вещей и восстановили немного нару-
шенньїй обьічай ходатайствовать непосредственно перед
атаманом. Как при зтом обращаются к атаману, видно из
приводимого примера.
— Зй-взй! Яки бо вьі, пане господарю!—однаждьі в
нашем присутствии атаман упрекал шляхтича, просившего
о возврате лошадей.— Что за разум: знать меня давно
и до сих пор не обратиться! Я думал, что вьі уже загордильї,
знать меня не хочете — що то жид! — и не придержал ва-
ших лошадей. А добри бульї конята! Аж самому жаль.
— Невже пропальї? — жалобно спросил шляхтич.
— До сих пор за Днестром, если не за Прутом,— отве-
тил атаман.
— Ой же?
— Я не виноват. Вьі сами виноватьі: раньше бьіло обра-
титься ко мне.
— Я вас награжу, я даром не хочу, — продолжал
шляхтич.
— И я даром не хочу,— сказал атаман.— Говорю: за
Днестром, если не за Прутом. Ну?
— Я поеду за Днестр.
— Може, й за Прут поехали бьісьте? — иронически
спросил атаман, смотря в окно.— А то ваши кони? — спро-
сил он далее.
— Мои,— ответил шляхтич.
— То вьі, слава богу, не пиши,— начал єврей,— заро-
бите на луччи, а ти нехай уже йдуть другому на корьість.
Шляхтич с тем и удалился. Надо знать, что он бьіл из
числа не забивавших атамана, только в последнее время
имел неосторожность, идучи через село, в котором жил
атаман, остановиться перед чужим, а не перед его шинком.
Бьівают и такие случаи, что атаман прямо говорит:
«То не мои сделали, мои вашего не тронут». Или же возь-
мет переймьі и благосклонно успокоит просителя: «Отправ-
ляйтесь с богом домой, ваши лошади возвратятся». И дей-
ствительно, после такого ответа лошади окажутся часто
даже во дворе хозяина. Иногда, впрочем, надо бьівает от-
правиться в то место, которое укажет атаман в лесу или
в яру,, и там забрать свою собственность,
— Спасибо и за то,— говорит хозяин отьісканньїх ло-
шадей и рад-радехонек, что атаман взял меньше, нежели
сколько лошади стоят.
Не задобрить атамана, а тем более рассердить его —
значит рисковать всем своим состоянием. Благо, если по-
зволит держать таких лошадей, о которьіх говорят; як бі-
жить, то дрижить, як упаде, то й лежить, бттого никто
не осмеливается не только отказать атаману в чем-либо,
но все готовьі друг перед другом предложить свои услуги.
Если же атаман приезжает в село, где его знают, то для
остановок избирает дом своего любимца. Если таковьім
оказьівается не помещик, то он просит хозяина дома при-
гласить остальньїх; если же остановится у помещика,
то сам отправляется пешком к ближайшему из пользую-
щихся его благорасположением, а остальньїм передает по-
клон.
— Вьі такой редкий гость у нас; посидите, пожалуйста,—
просит осчастливленньїй визитом.
— Нема часу,— отвечает атаман,— нема часу. Я, зна-
єте, до пана заїхав, треба честь знати, як то приповідають:
«Бога не гніви і чорта не дражни». И торопливо отправля-
ется к помещику, но не из уважений к нему — на самом
деле пан более угождает атаману, нежели зтот последний
ему. Таким об'ьяснением атаман дает знать, что, мол, дер-
жись: видишь, кто дорожит моим вниманием.
В 1864 году особенно популярньї бьіли два атамана —
один в г. Умани, другой в м[естечке] Саврани Балтского
уезда. В Балтском же уезде разьігралась и следующая
история, несколько раньше.
В том самом местечке, где бьіла и становая квартира,
жил с несколькими зятьями и несколькими сьіновьями из-
вестньїй конокрад, не атаман впрочем. Он так бьіл изве-
стен своим промислом, что становому, которьш только что
бьіл сюда назначен, назвали всех членов почтенного семей-
ства по именам в самом Каменце. Становой зтот бьіл мо-
лодой человек, едва окончивший курс в Киевском универ-
ситете. Вступивши в должность, он тотчас же позвал
к себе воров и говорит им: — Я пригласил вас на два слова.
Всем известен ваш промисел. Или остановите его, или
готовитесь в Сибирь.
— Так далеко?.. За что, ваше б[лагороди]е?
— Знаєте вьі лучше моего за что. Может бьіть, вьі де^
лились с моими предшественниками, может бьіть... Я спи-
таю лужним предупредить, что я не из таковьіх; потому
будьте увереньї, что приму все мери и доконаю вас.
— Гм, в[аше] б[лагороди]е,— начал глава семейства,—
насилу я догадался, в чем дело. Вашему предшественнику
также клеветали на нас. Он также думал, что мьі люди
бесчестньїе. Но мьі люди честньїе, только у нас много вра-
гов — так много, зй-взй!
Спустя иекоторое время привели разбойника в стан.
Едва пристав занялся допросом, как пришел конокрад
и просит: — Ваше б[лагороди]е, прикажите вьідать провод-
ной лист. Я намерен справить тройку лошадей за Днепр.
— Потрудитесь прийти немного позже,— сказал стано-
вой.— Видите, я теперь занят.
— Як то занят? Що то занят? То вьі занят, бо вьі ваше
благородне,— а я не занят? Я не знаю никакого «занят».
Я человек торговий, мне случается купец. Если я их не
продам, то понесу убитки. А кто мне пополнит их?
Становой из писцов скоро отделался бьі от нахала. Но
єврей имеют возможность вперед знать все, чем интересу-
ются, потому и конокрад знал, что новоприбьівший становой
обходится без кулаков, и потому дерзко приставал. Вьійдет
из комнати на несколько минут и опять возвращаєтся:
«В[аше] б[лагороди]є! А ще занят?»
Ни просьби, ни угрозьі не действовали. Вьіведенньїй из
іерпения становой винужден бьіл наконец прекратить до-
прос и велел написать проводной лист. Еврей подошел
к письмоводителю и стал диктовать примети.
— Точно мои лошади,— успокоившись, сказал становой,
слушая диктовку.
— Точно ваши, да не ваши,— сказал конокрад.
— Где же лошади? — спросил становой, читая подан-
ний лист.
— Здесь за воротами,— ответил конокрад.
Становой посмотрел в окно. Действительно, за воротами
стояла тройка лошадей, из которих пару держал син про-
сителя, а третью — кучер пристава.
— Не будь там моего кучера,— сказал становой,—
я подумал би, что ви вивели лошадей из моей
конюший.
— Я таки и вьівел лошадей из вашей конюшни,— ска-
зал конокрад, смеясь.— Уже и дал поводового кучеру*
У вас же только пара, а здесь тройка,— заключил коно-
крад серьезно.
Становой ульїбиулся шутке єврея и подписал лист.
На утро понадобилось становому ехать куда-то по делам
служби. Он призьівает кучера и велит запрягать лошадей.
— Каких прикажете, в[аше] б[лагородие]? — спраши-
вает кучер.
— Много их у меня разве, что спрашиваешь?
— Вьі же изволили продать лошадей.
— Что?!
— Лошадей-то, в[аше] б[лагороди]е, вчерась изволили
продать.
— Кому?
— А тому єврею, что приходил за конским паспортом.
Тогда только обт>яснилась шутка конокрада. Он нарочно
вьібрал такое время, когда пристав бьіл занят, и, сказавши
кучеру, что пришел покупать лошадей, отправился в канце-
лярию как проситель. Ввіходивши на двор, он каждьій раз
переговаривался с кучером о достоинствах лошадей и, воз-
вращаясь надоедать становому просьбой, говорил кучеру,
что идет кончать торг.
— Ах, мошенник! — воскликнул становой.— Подайте его
сюда!
Пришел єврей.
— Что тьі сделал, мошенник! — начал становой.
— Ну-у, мошенник! Вже й мошенник? Я никакой не
мошенник.
— А лошади мои?
— Ваши лошади? А разве я не говорил, что вьівел1 их
из конюшни? Ну-у? Не говорил?
— Чтобьі мне родились лошади, иначе завтра же бу-
дешь в Балте.
— В Балте?! Я не раз бнвал в Балте; может бьіть, еще
и сегодня буду. У меня там дело єсть,— сказал єврей.
— Шутишь ли тьі, что ли?
— Боже сохрани, чтобьі я позволил себе шутить с
в[ашим] б[лагородие]м. Я и не думал шутить. Я говорю
чистую правду. А если вьі грозите тюрьмою, то я ее не
боюсь. В тюрьму впускают в таку широку браму — зй-взй,
а с тюрьмьі вьіпускают в таку вузесеньку дверцю. Только
я не буду в тюрьме, потому что я человек честньїй.
— Честньїй? А лошади украл? Где мои лошади?
— За Днестром,— сказал конокрад,— я от листа не от-
ступаю. Я не мошенник какой, чтоб писать одно, а делать
другеє. Я человек честньїй: куда пишу, туда веду. Написал
«за Днестр» и послал за Днестр.
Еще он продолжал говорить, когда в двор вогнали це-
льій табун лошадей.
— Вьі так боитесь за свои лошади,— начал тогда коно-
крад,— «где» да «где»? Здесь в табуне. Извольте ввібрать
себе на место прежних — те уже не воротятся, далеко —
хоть пару, хоть две, да знайте, что я человек честньїй.
Становой не захотел подвергаться подобньїм шуткам
и счел за лучшее ввібрать пару лошадей и убраться по-
дальше от атих честньїх людей. Не дальше как через ме-
сяц он бьіл куда-то переведен, а конокрадьі до сих пор
продолжают своє честное ремесло и, без сомнеиия, деткам
завещают его.
При такой общеизвестности конокрадов, при такой их
бесцеремоішости, по-видимому, нет ничего легче, чем спро-
вадить атих господ подальше, по заслугам. Между тем
в настоящее время никак нельзя сделать отого, потому что
ничего нельзя доказать на них. Атаманьї лично не ходят
красть. Они только принимают краденое, а потому без-
опасньї от возможности бьіть пойманньїми на месте пре-
ступления. Обьїкновенно они пересьілают лошадей один
другому взамен и атим уже торгуют. При атом наблюдает-
ся, чтобьі дорогие лошади, за которьіми может бьіть сильная
погоня, бьістро спроваживались в Турцию или в Австрию.
Для скорости поят таких лошадей водкою, и пьяная ско-
тина не зпает утомления *. Если при переводе лошадей
и попадется вор, то второстепенньїй, не атаман, которьій
сидит. дома, а оговори недостаточньї для приговора. По-
тому, когда второстепенньїх конокрадов ссьілают й т. п.,
сами атаманьї отдельїваются подозрением и получают сво-
боду, хотя бьі и попали в тюрьму. Даже и в том случае
атаманьї безопасньї, когда бьівают вьшужденьї на месте
продавать крадених коней^ потому что прежде подделают
масть, зубьі, даже копьіта и уже в таком измененном виде
продают их. Искусство подделки доведено до такой степени
совершенства, что случается самому хозяину купить своих
лошадей без всякого подозрения в обмане. В атом отно-
шении особенно славится м[естечко] Жашков (Киевской
губернии). Здесь один помещик продал четверо лошадей,
потому что ему не правилась их масть — и через три часа
купил другую четверню по вкусу. Через несколько месяцев
сказалось, что ато бьіли те же самьіе лошади, только под-
крашенньїе.
Из сказанного о причинах безопасности атаманов сле-
дует заключить, что у них должньї бьіть шайки. Но с боль-
* Обьїкновенньїй прием 72о ведра через каждьіе ЗО верст.
шею вероятностию можно сказать, что шаек нет у злодей-
ских атаманов. Сколько нам известен воровской бьіт края,
в шайки собираются люди бродячей жизни, которие пред-
почитают грабеж и воруют вещи. Лошадей красть они
не могут, потому что не имеют возможпости кормить их.
Если иногда и украдут лошадь, то или для перевозки при-
пасенного добра, или для скорейшего побега. Не таковьі
конокрадьі. Зти имеют определенное место жительства,
живут среди общества и никогда не бедньї, напротив, часто
владеют значительньїм состоянием. Устраиваться в шайки
для них опасно, потому что один изменник предал би всех,
так как каждого из них можно накрьіть дома. И действп-
тельно, мьі ни разу не слихали, чтобьі злодейские атаманьї
имели шайки. Они живут сами по себе. Атаманьї пользуют-
ся ими, платя за приводимьіх лошадей, но в самой краже
другим способом не участвуют. Поставщики лошадей ни-
кому не известньї, кроме самого атамана и себе подобньїх.
И не будь атаманов, они или оставили бьі своє ремесло,
или же скоро бьіли бьі переловлеиьі.
Их употребляют атаманьї как орудне мести, равньїм
образом платя как за послушание, так и за лошадей. Кра-
деньїе лошади до возвращения хозяину или до пересилки
другому атаману содержатся в секретних местах — в по-
гребах, в сараях, сделанньїх в скирдах соломьі или сена,
также в лесах и ярах. Очень редко содержат их в обикно-
венньїх стойлах у самих атаманов или у соседей, но ни-
когда у поставщиков.
Один от другого атаманьї живут в значительном рас-
стоянии, чтобьі не мешать друг другу, и находятся между
собою в постоянньїх сношениях. По тому значенню, какое
они имеют в конокрадстве, атаманьї до такой степени дер-
зки, что даже решаются принимать различньїх плутрв под
своє покровительство. Мьі знаєм, напр[имер], священника,
которий занял у єврея 50 р[ублей] с[еребром] сроком на три
года. Заплативши в течение трех лет 150 р. и давши около
20 четвертей пшеницьі, не считая гусей, курей и т. п., он по
наступлению срока отказался дать еще 300 р., которьіх
требовал заимодавец. Тогда зтот последний обратился с
жалобою к злодейскому атаману в Умань, которьій и всту-
пился в его дело. Сначала он, намекая на своє значение,
требовал всей суммьі, наконец, сбавляя понемногу, остано-
вилея на 50 р. Когда же священник отказался заплатить и
50 копеек, не только 50 рублей, то атаман уехал с угрозою,
что не уважит и просьби священника. Зтот понял, чем
грозит атаман, и принял все мери предосторожности, однако
лошади все-таки бьіли украденьї. Их у бедного бьіла только
пара — и то пополам с братом.
Какую вьігоду получил от зтого заимодавец, неизвестно.
По всей вероятности, на его долю осталось только злорадо-
ванне.
Атаманствуют, за весьма редкими исключениями в поль-
зу шляхтьі, єврей. Змблемою атаманства служит конская
голова, которая торчит где-либо на заборе или на крьіше.
Иногда зту голову снимают, иногда поворачивают ее то в
ту, то в другую сторону. Какой смьісл имеют зти знаки, нам
неизвестно.
Нам остается сказать о символических приемах, по кото-
рьім конокрадьі-поставщики узнают один другого. В шинок,
напр[имер], приходит конокрад, которьій желает иметь това-
риша. Он садится у стола, вьшивши водки, ставит рюмку
вверх дном и, обрезавши кусок хлеба, ставит его надрезан-
ною стороною от себя. Тогда затьїкает одну полу за пояс
и начинает закусьівать. Ответньїх знаков ни вьіспросить, ни
подметить нам не удалось.
Полагаем, что из сказанного каждьій увидит, почему
злодейских атаманов все боятся и почему они никогда не
подвергаются законной ответственности. Сверх всего, силь-
ною опорою для атаманов-евреев служит само еврей-
ское общество. Кроме одобрения, оно готово поддерживать
их не только деньгами, но и силою. Всем известен их обьі-
чай действовать скопом, цельїм кагалом; а мьі узнаєм при-
мерьі, что против таких скопищ бьіли посьілаемьі крестьяне
с вилами, цепами и т. п., однаждьі даже употреблена бьіла
команда драгун. Но об зтом в своє время; пока довольно и
конокрадов.
ПОПАЛСЯ ВПРОСАК
Дере коза лозу, а вовк козу,
вовка мужик, мужика пан,
пана юриста, а юристу чортив триста.
Народное изречение
— Приготовь мне, душечка, белье,— сказал чиновник
Антон Иванович своей жене.— Завтра меня куда-то коман-
дируют.
— И тьі не знаешь куда? — с удивлением сказала
жена.
— Секрет.
— Так у тебя єсть секрет! Я и не подозревала.
— Не от тебя, душечка. И зто не мой секрет. Начальник
сказал, что буду послан по секретному делу, вот и все.
А куда буду послан, узнаю из адреса на пакете, которьій
должен буду вручить начальнику города, куда буду коман-
дировая.
— Г-м! Зто довольно стравно,— заметала жена.
— Пожалуй, и я с тобою согласен,— сказал муж.— Но,
знаешь ли, по делам, в которьіх замешаньї єврей, по моєму
мнению, нельзя поступать иначе: проведают бестии, и концьі
в воду.
— Так тьі едешь по еврейскому делу? — торопливо спро-
сила жена.
— Только зто и знаю,— ответил муж.— А в чем зто де-
ло, узнаю из пакета, которьій должен буду распечатать и
прочесть вместе с городничим, которому повезу.
— Душечка! — воскликнула жена, обнимая и целуя
своего мужа.— Довольно-предовольно и того, что едешь по
еврейскому делу! Мьі будем счастливн! Не правда ли, тьі
уже будешь умнее и привезешь пропасть денег? Душечка!
голубчик! не правда ли? — лепетала жена, продолжая оси-
пать мужа поцелуями.
— Полно, полно,— сказал муж.— Дай говорить.
— Понимаю,— сказала тогда жена и села, насупив-
шись.— Понимаю! Дураком родился, дураком и помрешь.
— Зто я уж не раз сльїхал из твоих любезньїх уст.
— И всегда будешь сльїхать то же, пока не исправишь-
ся. Посуди сам, к чему послужила нам твоя честность? Ти
едва одет, я только что не боса... А ведь тьі уже скоро шесть
лет на службе и занимаешь такую должность, что другой
давно озолотился бн. Посмотри...— И начала називать
одного за другим, кого знала нечистим на руку.— Ну? —
продолжала далее.— Кто счастливее? У них лошади и
фазтонн, а ти ездишь верхом на палочке; у них кучера
одеваются лучше моего мужа; а весь мой гардероб не стоит
и одного платня каждой из зтих чиновний,. О том же и гово-
рить нечего, что каждая из них по будням одевается лучше,
нежели я на пасху.
— Что же прикажешь делать, если такое жалованье
получаю, что не раскошелишься. Простирай ножки по
одежке.
— Отчего же те живут не по-нашему? Отчего у них єсть
все, а у нас ничего, хотя большая их часта ниже тебя по
службе и получают содержание меньше?
— Те? те другеє дело,— сказал Аптон Иванович.— Но
ти ошибаешься, думая, что у них єсть все, а у нас ничего.
У них далеко не все єсть, а у нас далеко не всего нет.
— Что же у нас єсть? Говори.
Антон Иванович не отвечал.
— Молчишь,— сказала, подождавши, жена.— Молчишь,
потому что сам сознаешь свою вину. Тьі глуп, а они умньї.
Оттого они богачи, а тьі нищий. Если бьт тьі — да что толко-
вать! Вот давеча купец давал сто рублей, что бьіло принять?
Другой, пожалуй, и в руку поцеловал бьі, а тьі осерчал,
разбранил. Что же вьішло? Тьі остался честньїм и не с чем
на базар сходить,— картошкою перебивається; а у них три-
четьіре блюда каждьій день. Да еще и смеются с тебя все —
и тот самьій купец.
— Пусть себе,— сказал Антон Иванович, закуривая
папиросу.
— Боже мой! Боже мой! — завопила жена, ломая ру-
ки,— покарал меня господь твоєю честностию! Лучше бьі
мне в девках поседеть, нежели вьійти за тебя безжалостно-
го, за тебя бессовестного. Лучше бьі вьійти за последнего
дурака, нежели за тебя образованного! Неуки ни в чем не
нуждаются, а тьі воспитьівался в университете — и нищий.
— Нет, я богат! — воскликнул Антон Иванович.—
Богат своєю совестью.
— Купи мне на нее платне или, по крайней мере, запла-
ту!.. Ах-ах! совесть! Наговорили с кафедри, так тьі и цацка-
ешься. Что мне из твоей совести, из твоей учености? Гольїе
локти? Любуйся! — сказала жена, показьівая действиґельно
гольїй локоть. Дешевое ситцевое платнице до того износи-
лось, что и починить его нельзя бьіло.
— Дай, поставлю заплату.
— Не лоскуток ли совести нашьешь? Или, может бьіть,
кусок честности, учености?
— Ох, ох! — вздохнул Антон Иванович.
— Ох, ох! — передразнила жена.
Помолчавши несколько минут, Антон Иванович сказал:
«Так приготовить белье?»
— Приготовь сам себе,— ответила жена.— Только, по-
жалуйста, не зови тряпок бельем. Тьі никогда не будешь в
состоянии иметь белье.
На утро Антон Иванович прощался с женою.
— Если не думаешь перемениться, то лучше пропади,—
сказала жена.— Оставшись вдовою, хоть буду страдать
хуже теперешнего, зато буду знать, что у меня мужа нет.
О детях бьі тьі подумал!
Антон Иванович, слушая, качал головою.
— Господи! Избавь меня от честности, как избавил от
уродства,— продолжала жена, которая бьіла, действительно,
недурна.
— Друг мой! — начал Антон Иванович.— Нравственное
уродство хуже физического. Последнее пропадает вместе с
телом, а первое переживет тебя на сем свете. Тьі унесешь
его за предельї зтой жизни и оставить детям воспоминание
и позор,— сказал Антон Иванович и вьішел.
— Позор! позор... Лучше позор и, по крайней мере,
достаток, нежели почесть и котомка нищего... Но кто прези-
рает у нас самьіхот'ьявленньїхвзяточников ипочитаетдаже
лично страдающих за честность, не говоря об их потомстве?
Все зто не больше как фразьі и фразьі! Не личностям
кланяются, а их средствам, и тем ниже, чем более облада-
тель имеет возможности жить без труда. Мало ли чего не
говорят! Но «не все те правда, що на вьісилли плещуть».
Так рассуждала сама с собою жена, оставшись одна в
одной из трех комнат, образующих собою флигель почти
последнего двора в нашем просвещенном и богобоязненном
Києве. Антон Иванович не имел средств наиять квартиру
ближе, хотя занимал одно из видиьіх мест в губернском
чиноначалии. Под самими окнами с двух сторон его квар-
тирні стоял вьісокий дощатьій забор; с третьей, от улицьі,
двухзтажньїй дом, в котором жил сам хозяин — отставной
квартальний какого-то уездного городка; а с четвертей не
бьіло ничего такого, о чем бьі следовало упомянуть. Скажем
разве, что с зтой сторонні никогда не отпирались ставни —
не потому, что они бьіли забити, но они забита били имен-
но для того, что в зти окна мог смотретн толнко слепой,—
отворить же окно мог бні толнко безносьій.
Такую-то квартиру занимал Антон Иванович, которній,
расставшисн с семейством, катил на почтовніх вниз от Киє-
ва, в один из городов, близ которого проходит теперн кие-
во-балтская железная дорога Ч Кругом горні, кругом поле;
где-где виднелисн леса... Наслаждение! Его не знала жена
Антона Ивановича, оставшаяся в городе смотретн за деть-
ми, за хозяйством и почти голодать.
І
Сим мьіль мосту, а на кинци
квит на ввесь свит.
Загадка
Уездньїй город N — большой город. В нем есть несколько
церквей, в которьіе одни приходят, чтобьі стать впереди
и показаться,— другие, чтобьі смотретн сзади и удивляться.
И действительно, смотрят и удивляются, зачем те вперед
пхаются. Есть и костел, в которній ходят кокетничать и
скандальничать. Есть и синагога, кроме архитектурьт,
замечательная как склад заграничньїх товаров— тайиой
перевозки, и внутренних — тайного приготовлений. Есть
и речка в зтом городе, прозванием Мутная, в которой никто
даже не покушался ловить рьібу и не будет. За то сам го-
род — такая мутная вода, в которой не ловил рьібу только
тот, кто почему-либо довольствовался хлебом — хоть су-
хим, но насущним. Сюда-то бьіл командирован Антон
Иванович с секретним пакетом на имя городничего. От
Києва город N в таком расстоянии, что по казенної!2 можно
доехать до него менее чем в сутки,' а потому Антон Ивано-
вич по вьіезде из Києва прибьіл к назначенному месту в
одиннадцать часов почи. Городничий в зто время уже спал.
— Ваше б[лагороди]е!— будил его десятский.— Ваше
б[лагороди]е!
— Проклятий туз! — бредил городничий.— А чьи онерьі?
— Ваше б[лагороди]е! депеша!
— Ваши, ваши? За то левз наши,— продолжал бредить
городничий.
— Чиновник з Києва! Чи не левизор!
— Га? Что? — спросил городничий, поджимая одну но-
гу, а другую протягивая, так что в колене трещало.
— Левизор приехать изволили! Ждут в зале.
— Одеваться,— гневно и грозно, но шепотом сказал
городничий, опамятовавшись.— Да самовар сию же минуту!
— Будет ли пить еще!
— Не рассуждай! Он подорожний!
Через несколько минут городничий бьіл в форме. По-
смотревшись в зеркало, подкрутивши уси, погладивши бо-
роду и щеки, он вьішел в залу.
— Извините,— сказал Антон Иванович,— дело срочное.
Я по распоряжению вьісшего начальства. Вот вам и пакет.
— Извините меня,— сказал городничий, меряя Антона
Ивановича с ног до голови,— я должен извиняться, а не вьі.
У нас, извольте видеть, не Киев. Ни теятров, ни клубов, ни
прочего такого, где бьі отдохнуть, подремать, а работн
тьма-тьмущая, так пошли, бог, ночь, а мьі сумеем ноги от-
ккнуть. Вот и валяється всю ночь,— бревно неотесанное.
Истинно, неотесаніше бревно,— подтвердил городничий,—
я капитан из даточньїх.
— Дело, не терпящее отлагательства, — сказал Антон
Иванович.
С трудом дальнозоркий от старости городничий, прочел
адрес и всю надпись на пакете. Дочитавшись до слов «Рас-
псчатать вместе с вручителем таким-то», он чуть с ног не
свалился: «Незабудки растут! Прощай, уголок!» — подумал
городничий, воображая, что ему привезли, по крайней ме-
ре, отставку. «Но как зто вместе? А, понимаю,— догадался
городничий и предлагает Антону Ивановичу пакет.—
Извольте, распечатаемте»,— говорит. Антон Иванович хо-
тел взять пакет из рук городиичего. «Нет, извините-с,—•
сказал городничий,— вместе».
— Да, вместе,— сказал Антон Иванович, не понимая
ничего.
— Коли вместе, так вместе,— продолжал городничий.—
Держите ЖЄг
Антон Иванович взял одною рукою за конец пакета,
другой конец которого держал в руке городничий.
— Теперь распечатаемте,— сказал городничий.
— Не понимаю,— сказал Антон Иванович.
— Гм,— сказал городничий.— А еще и образованннй
человек! Самой сути не понимаете. Коли вместе, так вместе..
Зто значит не ви и не я, а оба разом, вместе, а не
поодиночке.
После отого городничий научил Антона Иваповича распе-
чатать и прочесть пакет вместе. Зто вьішло таким способом,
что один из них разорвал конверт с одной сторонні, в то
время когда другой в свою очередь разрьівал его с другой
сторонні. Читали же оба враз и громко.
— Зхм,— произнес городничий, когда чтение бьіло коп-
чено. Антон Иванович клеил папиросу.
— Не угодно ли готовой? — сказал городничий.
— Я привьік к одному табаку и курю всегда только
свой,— сказал Антон Иванович.
В зто время в другой комнате начал покашливать де-
сятский. Городничий догадался в чем дело и говорит:
«Чайку не угодно ли? По дороге зто бьі кстати».
— Спасибо,— сказал Антон Иванович,— но не лучше ли,
вместо чаю, приняться за дело.
— Я понимаю дисциплину,— начал городничий,— где
дело касается службьі, там не дремай. О!.. У меня не только
не дремай, но помни и одиннадцатую заповедь! Наполео-
новскую, значит, не зевай! Ха-ха-ха!
Спустя несколько минут Антон Иванович и городничий
в фазтоне, частішій пристав, квартальний, десятские и
несколько понятих на петушках отправились к синагоге,
которую, по распоряжению губернского начальства, надо
било обискать. Так как дело происходило ночью, то пореши-
ли отложить обьіск до следующего дня, а теперь только
запечатать синагогу и поставить караул.
II
Еще не пробило двенадцати часов, как синагога бьіла
опечатана двумя печатями — полицейскою и Антона Ивано-
вича; к часу же городничий собрал весь кагал на совет, и
Антон Иванович к тому же времени пил чай на постоялом
дворе. Вдруг створилась дверь и явился мишурис: «Булки
хорошие!»
— Не нужно,— сказал Антон Иванович.
— Бублики, сухари,— продолжал єврей.
— Не надо, говорю тебе.
Мишурис удалился. Но едва он вьішел, как явилось
два. «Гребешки, подтяжки, пуговицьі, ножики хорошие»,—
говорит один. «Перчатки, галстуки, манишки, воротнич'
ки»,— говорит другой.
— Ничего не нужно,— сказал Антон Иванович.
— Сургуч, бумага, носовьіе платки,— твердили єврей.
— Ничего не нужно!
Мишурисьі пошли, но не молча, а продолжая говорить:
«Носки хорошие, рубашки готовьіе». Антон Иванович мол-
чал. За зтим ввалилось в комнату не менее десятка евреев
с разньїми товарами. «Спички, свечки, мьіло, чернило, та-
бак, сукна, полотно заграничное»,— твердили все враз.
— Убирайтесь к черту! — крикнул Антон Иванович.
— Так ничего и не купите?
— Убирайтесь, говорю вам.
Евреи ушли, но не все — два осталось.
— Вьі чего ждете? — спросил их Антон Иванович.
— Мьі не мишурисьі, мьі по делу,— ответили евреи.
— Я никаких жалоб не принимаю.
— Мьі не с жалобою. Мьі пришли спросить, чьі вашець
долго прогостите у нас?
— Зто к чему вам?
— Стало бьіть, нужно, если спрашиваем. Если бьі не
нужно бьіло, то не спрашивали бьі.
— Извольте. Завтра уеду,— сказал Антон Иванович.
Евреям зтим во что бьі то ни стало хотелось втянуть
Антона Ивановича в разговор — и успели. «В Киев?» —
спросили они.
— В Киев,— ответил Антон Иванович.
— Извините,— продолжали евреи.— Мьі знаєм, что подо-
рожнему человеку нужен покой; мн только на одно словеч-
ко. Позвольте спросить, знавали, вашець, там, в Києве,
— Что дальше?
— Что он теперь делает?
— Сходите да посмотрите. Полагаю, спит.
— Нет. Но он в отставке?
— В отставке.
— Зй-взй! Такой человек в отставке! — воскликнули
оба єврея и начали говорить между собою по-еврейски —
сперва спокойно, а затем подняли крик.
— Что расходились? — заметил Антон Иванович.
— То мьі так себе, извините. Мьі говорили, что такого
чиновника, какой бнл NN. не скоро удастся видеть. Зто
бнла душа, а не человек, чистий, как золото. И пострадал?
Зй-взй!
И опять начали говорить между собою, пересьіпая свою
речь русскими бранними словами.
— На базаре ви, что ли? — сказал Антон Иванович.
— Извините, вашець, нам жаль NN.— сказали єврей.—
Тут-таки, в нашем городе, живет еврейчик — такой богач!
Он-то и упек NN. Попался, извольте видеть, с контрабандою
и давал ему взятку — такую взятку, что можно бьі стать
купцом первой гильдии.
— Первой не первой, а второй можно би,— перебил
другой єврей.
— Ну-у? А хоть бьі и третьей, то разве мало? — сказал
первьій своєму товарищу и, обратившись к Антону Иванови-
чу, продолжал: — Но NN не только не принял, а даже до-
нес суду — и посадил еврейчика в тюрьму. Ну-у! Провинил-
ся, так и отвечай. Но он не так сделал. Он, бездельник,
заплативши здесь-то внше, и теперь занимается по-прежне-
му контрабандою, а честного человека турнули. Зй-взй!
Он бнл семейннй?
— Даже мпогссемейнмй,— ответил Антон Иванович.
— Зй-взй! Що то гроши!.. Нема правди.
— Ребе Дувнд! — раздался голос в сенях.
— Ву-ус? — откликнулся один из разговаривавших
евреев.
Голос из сеней произнес фамилию другого отставного
чиновника.
— А зтого знавали, вашець? — спросил Дувнд.
Антон Иванович и зтого знал. «Зтот,— сказал он,—
прибил кого-то, что ли,— словом, причинил кому-то
смерть».
— Он побил? причинил смерть? Он мухи никогда не
убил, блохи никогда. Он бьіл, как дитя! То его самого у
нас били — так били, что аж отливали. А правда, что он
сидел в тюрьме?
— А если и правда?
— То погано честному человеку на свете,— сказали
єврей,— тот не брал, так обвинен во взяточничестве, зтот
и не ругал никого, бьіл побит — и обвинен в разбое. Зй-взй-
мир! Какой теперь свет насталі
Еще и еще говорили єврей, распространяясь о невин-
ности зтих пострадавших чиновников и взваливая всю вину
на своих единоверцев. Хитрьіе, они вели дело таким обра-
зом, что своими обвинениями только доказьівали могущест-
во соплеменников. Они хвастали зтим могуществом, с
умислом виставляли на вид разнне пакости, чтобьі дать по-
чувствовать бессилие чиновников и запугать Антона Ива-
новича. Такова бьіла цель их прихода — они достигли
ее с полньїм успехом. Антону Ивановичу взгрустнулось.
Перед вьіездом из Києва начальник сказал ему: «Не удари-
те лицом в грязь. Я уже поснлал и воєнних, и штатских;
те и другие пакостили. Один внмогал взятку, другой начал
драться... Так вот, теперь посилаю вас, ученого. Увидим,
в тюрьму ли попадете или только в отставку».
Вспомнивши зти слова и сравнивши их с рассказами
евреев, Антон Иванович грустньїй ходил по комнате. Он
и прежде сомневался в виновности обвиненньїх, но єврей
представили столико свидетелей в свою пользу, что и са-
мий пристрастннй судья не мог би оправдать чиновников.
Теперь же он окончательно убедился, что они били оклеве-
танн и пострадали за свою честность. В противоположность
атому он знал блаженствующих взяточников и казнокра-
дов и невольно задался мнслию: «А я то как? Чем ато я
кончу свою карьеру? Не права ли, в самом деле, моя жена,
обвиняя меня?» Мисли сновались в голове, одна другой
печальнеє, воображение рисовало картини, одна другой
безотраднее. И тяжелая тоска давила грудь. Евреи, строго
следившие за впечатлением, какое производили на Антона
Ивановича их рассказьі, верно поняли причину его грусти.
А чтобн довести дело до конца, они видавали самне тайньїе
секрети, самьіе низкие проделки евреев с чиновниками, с
панами, с крестьянами, со всеми. Чем сильнеє они чернили
своих, тем рельєфнеє видавалась их безнаказанность, тем
сильнеє Антон Иванович убеждался в пебезопасности своей.
— Ви думаєте,— сказал ему, наконец, єврей,— вьі
думаєте, что с нашими легко справиться? Ой-взй как оши-
баетесь, если так думаєте! Вот ви запечатали синагогу. Там
точно есть контрабанда, но конфисковать ее — у! опасно,
а арестовать самих контрабандистов еще опаснее.
— Почему же? — спросил Антон Иванович.
— З, почему? Если бьі ви не били ви, а кто-либо другой,
что любит хапьіс, то иное дело. Но ви человек честньїй,
потому вам дуже-дуже опасно! Против вас станет весь ка-
гал. А что значит кагал? Если один наш еврейчик мог по-
бить и посадить в тюрьму честного чиновника, то чего не
сможет сделать кагал? В ложке водьі утопит!
— Неужели так дружно станут в защиту воров?
— Ховай, боже! Кто стал бьі защищать их целнм кага-
лом? Для зтого достаточно одного-двух еврейчиков-куп-
цов — и дело в шляпе. А что найдутся охотпики защищать
их, то зто неудивительно. Кому неизвестно, что все паши
еврейчики плутьі? Зтого довольно, чтобьі поддержать кон-
трабандистов, которьіх не все считают преступпиками. Но
здесь главное синагога! Одно слово синагога! Зто великое
слово! Весь кагал станет как один человек, чтобьі защи-
щать синагогу. Сочинят пост на завтра и обвинят вас в
оскорблении религии. Вот и вся штука. Тогда отдувай-
тесь своей честностию.
Антон Иванович ничего не сказал. «Попал я впросак»,—
думает он. А евреи перемигнулись между собою, и один
сказал: «Нет лучше, как правда на свете, по пока нет прав-
ди, надо жить кривдою. Боже наш, боже!»
После зтого, прилично извинившись и поблагодаривши
за сиисходительное внимание, евреи удалились, оставив
..запуганного Антона Ивановича думать на самоте. «Что, в
самом деле, если евреи вздумают обвинить меня в оскорбле-
нии религии? — спрашивал он сам себя.— А зто ведь так
легко сделать. Может бьіть, у них уже и жалоба готова.
Как знать! Но какой же я простофиля! — спохватился Антон
Иванович.— Почему бьі не спросить било о фамилиях
контрабандистові Но все равно, я их узнаю от раввина или
самого обвиню, если откажется видать виновннх.— Тут
повернулась мисль на защиту цельїм кагалом.— Обвинить
раввина,— подумал Антон Иванович,— значит подписать
своє осуждение. Если синагогу станут защищать цельїм
кагалом, то раввина и синагогу — цельїм племенем. Погу-
бят, непременно погубят,— решил Антон Иванович.— За-
чем мне било ехать? Почему я не отказался? Чтоб попасть
под суд!»
В зто время тихонько створилась дверь и явилось две
еврейские голови. Антон Иванович посмотрел на них со
страхом, как будто они явились для осуждения его. «Что
вам надо?» — спросил он. Вместо ответа, одним прижком
очутилось два єврея у самого лица Антона Ивановича и,
схвативши его за обе руки, целуют их, целуют поли, приго-
варивая: «Жена, дети! Спасите! Спасите!»
— Бог с вами! Что вам нужно от меня? — спросил
оторопевший Антон Иванович, освобождая руки.
— Детки, жена! — вопили евреи, стараясь снова поймать
руки и целуя в грудь, в локти, куда попало.
Бога ради, перестаньте. Что вьі делаете? Чего хоти-
те? Говорите толком,— сказал Антон Иванович, приходи
в себя.
— Зй-взй! Ваше превосходительство! не погубите, то
наша контрабанда в школе. Не погубите нас!
— Зто не в моей воле и не в моей власти,— сказал Ан-
тон Иванович, отступая к столу.
— Как не в вашей? Чисто в вашей.
— Говорю вам, что нет.
— Зй-взй! Как нет? А зачем там ваша печать?
— Там не одна моя печать.
— Другая нам ничего, нам ваша печать страшна. Сни-
мите ее и большой бедьі избавитесь. Еще и деньги вам
дадим.
«Как рада бьіла бьі моя жена! — подумал Антон Ивано-
вич.— Но я взятки не возьму». Евреи между тем продолжа-
ли: «Нам денег не жаль — деньги — набутня рич, И себя нам
не жаль; мьі виноватьі и должньї отвечать за свой грех.
Нам жаль вас. Вьі человек добрий, жаль, если пропадете
даром. А непременно пропадете, если обьявите нашу контра-
банду. Наперед говорим вам, что кагал постановил спасти
нас, во что бьі то ни стало. И вот, как хотите: или примите
деньги, которьіе нам кагал пожертвовал, или же попрощай-
тесь со всем, что вам дорого. Мьі знаєм, что вьі до сих пор
не брали взяток, потому и терпите нужду. Мьі все знаєм.
Так верьте же, что еще не кончите осмотра синагоги, как
прилетит депеша из Києва об отдаче вас под суд. У наших
везде єсть рука, где только знают цену деньгам. Мьі гово-
рим правду, и вьі послушайтесь нас. Примите деньги и
баста. Вот вам тисяча рублей. Если зтого мало, дадим
две, дадим десять тисяч, только не губите нас и себя,
разумеется.
Сказавши зто, єврей начал считать деньги — все радуж-
ннми. Антон Иванович молчал. За несколько часов перед
зтим он вспихнул би, как порох, а теперь прежний огонь
едва теплился. Он бил как би сонний или полумертвьій.
— Не надо мне ваших денег,— сказал он наконец.
Еврей молча досчитивал десятую тисячу, досчитавши,
сказал: «Теперь как хотите. Примите и будете спокойньї.
до гроба, или не принимайте, оставайтесь честними по-ста-
рому, и завтра же никто не даст вам куска хлеба, не только
денег. И как будет довольна ваша жена! Ми знаєм, что
она журит вас за честность, так возьмите же хоть раз и
успокойте ее».
«Откуда им известньї мои семейньїе отношения? — ду-
мал Антон Иванович.— Неужели им дух святон сообіцил
ато?» — Нет, не он, а зстафета. Несколько часов по вьіезде
Антона Ивановича из Києва никто не знал, куда он уехал,
но, наконец, узнали. Еврей-почтосодержатель тотчас же
отправил зстафету. Но так как она бьіла отправлена не
прямо в тот город, куда вьіехал чиновник, а только в бли-
жайший город, тоже почтосодержателю, с просьбою ото-
слать куда следует, то опоздала. Синагога бьтла уже запеча-
тана, когда прибьіла она, и єврей могли воспользоваться
ею только в отношении самой личности Антона Ивановича,
не более.
— Так решайтесь на что-нибудь,— настаивал єврей.
— Я ничего не могу пособить вам,— сказал Антон
Иванович.— Тем более, что там не одна моя печать.
— Другая нас не беспокоит. И вьі предоставьте нам
устроить дело, дайте только свою печать — на один час, не
более. А мьі уже знаєм, что и как сделать.
Антон Иванович поколебался пемного, наконец дал им
печать: «Но, смотрите, только на один час».
Полупивши печать, єврей стремглав бросились из комна-
тьі, так что в дверях застряли.
III
«Боже мой! Боже мой! Что я сделал? Где моя совесть?
Где моя совесть? Я взяточник, боже мой! — каялся Антон
Иванович, лежа на незастланной койке, в той самой комнате,
где взял первую взятку.— Как мне вспомнить своє прошед-
шее, слова свои, свои мьісли, которьіми я так гордился!
Как мне смотреть в глаза тем, на кого я нападал, кого я
осуждал! Вот тебе и образованпьій человек! Не сжечь ли
взятку?»
Сальная свеча до того нагорела, что едва светила,
папироса потухла, а Антон Иванович лежит да' страдает.
С каким удовольствием он согласился бьі вьічеркнуть из
своей жизни зти несколько часов! Какая глубокая рана
зажила бьі!
— Добрьі вечир! Спите? — весело спросил вошедший
єврей — один из тех, которьіе полупили печать.
Антон Иванович будто проснулся: «Что? Уже? — спросил
он.— Так скоро?»
.— Мьі люди ловкие,— ответил єврей.— Мигом устроям
всякое дело.
— Тем лучше для вас. Пожалуйте же печать.
— Пожалуйте пятнадцать тьісяч, то получите печать.
А не то мьі все расскажем стряпчему, доставим ему и вашу
печать, тогда на себя пеняйте.
Если бьі кто ударил Антона Ивановича обухом в темя,
то не так оглушил бьі его, как єврей своим требованием.
Он просто остолбенел.
— Ну-у? — продолжал єврей, смотря ему прямо в ли-
цо.— Ну-у? Дадите деньги или идти к стряпчему?
— Где же мне взять столько? — сказал Антон Иванович,
сам себя не помня.
— Где хочете, или в Сибирь. Вьі думаєте, что мьі не
знаєм закона? Мьі отлично знаєм закон. Мьі знаєм, куда
запрут вас. Так откупитесь?
— Чем же мне откупиться? Я сделал вам добро, а вьі
черт весть что хотите сделать со мною!
— И мьі хочем вам сделать добро, только дешевле: вьі
сделали нам добро за десять тисяч, а мьі хотим сделать
его вам только за половину. Возвратите же наши десять
и прибавьте своих пять — та й герехт.
— И поделом! — рассуждал Антон Иванович.— Не
брать бьіло взятки. Если бьі пострадал, оставшись честньїм,
то имел бьі отраду, по крайней мере, в чистой совести, а
теперь... Так и бьіть! Ступай, взяточник, в тюрьму!
Вошел Дувьід. Хотя он знал все и первоначально бьіл
послан другими с целью запугать Антона Ивановича, однако
притворился ничего не знающим и спрашивает его: «Что
с вами, что на вас нет лица человеческого?»
— Спроспте у них,— сказал Антон Иванович, указнвая
на другого єврея.
Дувьід обратился к нему — и завязался горячий спор.
Дувьід принял сторону Антона Ивановича, а тот настаивал
на своем.
— Так и бьіть! — сказал наконец Дувьід по-русски.—
Хочешь половину?
— И слушать не хочу,— ответил другой єврей тоже
по-русски.
— Да я только и могу дать, что возвратить ваши день-
ги,— сказал Антон Иванович.
— Прибавьте что-нибудь отступного,— сказал Дувьід.
— Из чего же я прибавлю, если у меня больше нет?
— И не будет никогда,— сказал требовавший денег.—
Дайте наши и бог с вами!
— Вот на столе,— сказал Антон Иванович.— Я до них
и не дотрагивался. «Слава богу, что не сжег!» — поду-
мал он.
Еврей пересчитал деньги, спрятал их, а потом отдал пе-
чать и сам удалился. Дувьід же остался с Антоном Иванови-
чем и заботливо расспрашивал его обо всем, как будто сам
ничего не знал. Когда Антон Иванович рассказал все как
бьіло, то он воскликнул: «Зй-взй! Почему меня здесь не
бьіло! Вот я бьі посоветовал вам штуку! Что вам стоило
написать городничему, что приходил такой-то єврей и украл
печать? Пусть бьі оправднвался».
«Правда,— думал Антон Иванович.— Зто вьішла би
отличная штука». Но уже бьіло поздно прпбсгать к чему бьі
то ни бьіло. Да Антон Иванович ни за что бьі и не сделал
подобной внходки. Он рад бьіл, что тот ушел и поличное
унес.
— Не правду ли я говорил, что у нас плут на плутеї
едет? — сказал далее Дувьід.— Наши еврейчики мастера на
все штуки. По крайней мере вьі теперь безопасньї. Контра-
банда прибрана — и делу конец!
Антон Иванович ничего не отвечал. Дувьід скоро вьішел,
посмеиваясь, а он, не раздеваясь, лег на незастланной
койке.
Не спится человеку в таком состоянии духа, в каком
находился Антон Иванович. И он не спал, только лежал,
потушивши свечу, как будто боялся света. Но и во мраке
не дремала оскорбленная совесть: єврей, деньги, тюрьма,
ссьілка, позор и страдание — заслуженное и незаслужен-
ное — так и носились перед глазами. Когда же, наконец,
удалось заснуть, то и тогда душа не успокоилась: снились
черти, назнвавшиеся вчера сльїшанньїми именами и имев-
шие физиономии вчера виденньїх людей. И как ни радостно
он встретил день, однако бьіл бьі рад никогда не видеть
таких дней. Как бьіло обьіскивать синагогу и чего в ней
искать,? Той контрабанди, которую сам помог спрятать?
«Хорош чиновник! — рассуждал Антон Иванович.— И как
образцово оставлен в дураках! Вот так не ударил лицом
в грязь!»
Зто приключение так подействовало на Антона Ивано-
вича, что он признал себя неспособньїм для служби в здеш-
нем крає и постарался перейти на север, где нет евреев.
По той же причине и жена перестала милить ему голову
за честность, хотя и не оправдьівала его поведения. Но
Антон Иванович и зтим бил доволен.
ШИНКАРЬ
І
— И бога ви не боитесь отпускать такую гадкую вод-
ку, да еще и в свой шинок! — сказал однажди помощнйк
акцизного надзирателя одному заводчику.
— Как так? — спросил заводчик.
— Да очень просто. Вчера в с[еле] М, в вашем шинке
мною составлен уже второй акт. Прежде било 36°, а вчера
только 32°.
— Я приказиваю отпускать не иначе как в 45°. Виноват,
значит, шинкарь или подвальньїй, а не я.
— Шинкарь сваливает все на подвал.
— Посмотрим,— сказал заводчик и велел позвать под-
вального.
— Ти, должно бьіть, слишком богат, что не стесняешь-
ся платить штраф?—сказал заводчик подвальному, когда
тот пришел,
Подвальньїй посмотрел на чиновника, потом на заводчи-
ка, затем опять на чиновника и ответил: «Я богат? Если бьі
я бьіл богат, то не служил би, тем более за десять рублей
в месяц».
— Почему же и зтим не дорожишь? Давеча я вьічел
с тебя семь с полтиною, а скоро придется вьічесть вдвоє.
— За что?
—• А зачем отпускаешь вино в N в 32°?
— Никогда. То шинкарь сиропит. Я отпускаю, как ви
приказать изволили, в 45°. Не угодно ли справиться по
книге и проверить бочку? Кстати, она еще не вся израсхо-
дована.
Все троє отправились в подвал, испьітали вино, сличили
с книгами: подвальньїй оказался правьім.
— В таком случае я вам посоветую печатать бочку и
давать пробу,— сказал чиновник заводчику.
Зто случилось в 1868 году, когда еще не бьіло обяза-
тельно печатать бочки и давать пробьі.
Кому бьі то ни бьіло, а тем более богатому помещику,
каким бьіл зтот заводчик, неприятно просльїть плутом. От
двух до четьірех не далеко. Два акта уже есть, год же толь-
ко начинался; позтому можно бьіло надеяться, что и чет-
вертий акт будет составлен. А там и опубликуют в «Гу-
бер[нских] ведомостях», что такой-то помещик лишаетея
права торговать вином по причине частих нарушений уста-
ва о питіейном] сборе. На беду, патент бил на имя завод-
чика и штраф определялось взнекать с него же. В силу
таких обстоятельств, мера, предложенная акцизним чинов-
ником, бьіла охотно принята.
Спустя около месяца тот же чиновник, ревизуя подвал
того же заводчика, нашел в книге, что в провинившийся
шинок на днях еделан отпуск. Правду сказать, он подозре-
вал в злоупотреблениях самий подвал, почему, не говоря
иикому ни слова, уклонилея от прямого пути и заехал в
шинок. Печати на пробе и на бочке найденм цельїми и оди-
наковьіми.
— Из зтой ли бочки взята проба? — спросил чиновник.
— Из зтой самой,— ответил шинкарь.
— При тебе?
— Я сам же наливал.
— Теперь узнаєм, кто прав, кто виноват — шинок или
подвал? — сказал чиновник, распечатьівая пробу.
— Я человек честньїй,— сказал шинкарь.— Не люблю
и не хочу плутовать; даже не умею. Сверх того я беден,
должен дорожить местом. Что я делал бьі, получивши отказ?
Если есть какая неправда, то виноват подвал.
Проба сказалась в 45°.
— Такое ли вино, и в бочке? — спросил чиновник.
— То же самое,— ответил шинкарь.— Я сам вьшимал
пробу. И испьітьівать не для чего.
— Уверимся,— сказал чиновник.
Шинкарь зтого не ожидал. Он думал, что удовольству-
ются испьітанием пробьі, и побледнел. Впрочем, наливая
водку в стакан спиртомера, спокойно сказал: «Испьітайте,
я не знаю. Здесь бьіло немножко на дне прежней водки.
Может бьіть, нагрелась, может бьіть, устоялась».
Едва налили в стакан, как понятьіе заметали различие
между зтою водкою и пробною.
— Зге! — сказал один.— И цвет не такой.
— Зто какая-то сивуха,— сказал другой.
— В очах тоби посьівило,— заметил шинкарь с негодо-
ванием.—Тьі дуже щось тямьіш! Дуже розумний! Ов-ва?
— Ач, жидюга! — сказал староста. — Расходьівся! Кто
не видит, что зта водка мутна, а в пробе чиста, как слеза?
Сам смотри, поки трищи не повьілезали.
— Тридцать восемь,— сказал чиновник.— Смотрите.
— Видишь? — сказал староста шинкарю.— А еще руга-
ешься.
— Ну-у? А мне почем знать? Я думал, что отпущено
по-чеськьій. Если же там, при отпуске, сплутовали, то разве
моя в том вина?
— Тьі же говорил, что сам вьінимал пробу,— сказал
староста.
— Я зтого не говорил,— сказал шинкарь.
— Как нет! — заметил чиновник.
— Бо нет,— ответил шинкарь.— Я только стоял возле
бочки и бутьілку держал, а вьінимал подвальньїй.
— Пусть так. Все равно, тьі видел, что проба взята из
зтой бочки? — спросил чиновник.
— Зто я видел.
— Как же случилось, что в бочке вино семью градусами
слабеє против проби?
— Кто его знает! — начал шинкарь.— Я знаю только,
что когда пробу печатали, то мне сделалось дурно — так
дурно, что я должен бнл вьійти из подвала, подьішать чис-
тим воздухом, освежиться. Должно бить, тогда и влили
водьі. Я таки и подозревал, что влили, но думаю себе: «Бог
с вами! Сами же и штраф заплатите, если кто поймает».
— Долго ли тьі бьіл на дворе? — спросил тогда чи-
новник.
— Как вам сказать? — начал шинкарь, видимо обдумьі-
вая, как отвечать.— И долго, и недолго. Я немножко бьіл
на дворе.
— Минут пять?
— Може пять, може больше, може меньше, — ответил
шинкарь.— У меня нет часов, не знаю. Как раз столько, что
можно влить два ведра.
— Однако, вьіходя из подвала, тьі оставил бочку пол-
ную? — продолжал спрашивать чиновник.
— По сами клепки, — ответил шинкарь.
— Куда же поместились те два ведра?
— Зй-взй! Вьі не дали мне кончить. Я хотел сказать:
по сами клепки було горилкьі, когда я вернулся в подвал,
бочка била так полна, что, як забивали шпунт, то аж чвир-
кало.
— А дальше что? — спросил чиновник.
— Дальше? Дальше ничего,— ответил шинкарь.
— Так до твоего внхода из подвала бочка не била пол-
на? — продолжал спрашивать чиновник.
— Не била,— ответил шинкарь.
— Забрехався єси,— заметил староста.
— Як-то забрехався? — сказал шинкарь.
— Постой. Я еще предложу тебе несколько вопросов,—
начал чиновник. — Сколько тьі взял ведер вина?
— Двенадцать.
— Хорошо. И в книге записано столько же. А бочка твоя
какой емкости?
— Двенадцать.
— Как же могло случиться, что ти взял, говоришь, две-
надцать ведер и бочка не била полна?
Понятьіе начали смеяться.
— Чого шкирьіш зуби? — гневно сказал шинкарь. —
Свнни!
— Не ругайся, а отвечай, — приказал чиновник.
— Бреши дальше, бреши, — сказал староста, продол-
жая смеяться.
Так что скажешь? — спросил чиновник.
— Я не сльїхал вопроса,— сказал шинкарь. Чиновник
повторил вопрос.
— А разве опа не бьіла полна?—начал шинкарь.—
Она не бьіла неполна. Она бьіла полна, аж чвьіркало, як
шпунт забивали. А правда, я так говорил? — обратился
шинкарь к понятим.
— Та що тут виляти? — начал староста. — Сознайся-—
и делу конец.
— Як то сознайся? В чем сознайся?
— В том, что развел горилку.
Еврей начал клясться, призивая на свою голову и на
всю семью свою всевозможние несчастья, если он хоть
прикасался к бочке какою-либо посудою с водою. Чиновник
призадумался. Злоупотребление очевидно, но шинкарь так
страшно клянется! И притом, как он ухитрился рассиропить
вино в запечатанной бочке? Всем известно, что крестьяне,
транспортируя вино, иногда сбивают обруч, просверливают
маленькую дмрочку и сосут соломинкою; потом дирочку
затикают или залепливают и снова набивают обруч. Не
подобньїм ли образом поступил и еврей? Нет. Его бочка
била кована и окрашена. Если би какой-либо обруч бьіл
тронут, то остался би след. Но при осмотре бочки подобного
следа не найдено, и все признали, что обручи со времени
окраски стоят на одних и тех же местах. Осмотрели
и втулку. Она сделана била аккуратно и как раз впору,
след[овательно], и не зтим путем вошла вода в бочку.
— Говорю вам, — начал шинкарь, — что развели в под-
вале, когда я внходил на двор. Мне стало дурно: я не при-
вик, я вьішел подьішать свежим врздухом, они зтим вос-
пользовались и, падобравши два ведра водки, влили два
ведра водьі.
— Что ти ни говори, а я не верю, — сказал чиновник.—
Какая кому польза разводить вино в чужой бочке? А ви
как думаєте, — спросил он понятих.— Кто рассиропил
водку?
— Та вин! — ответили понятне, указнвая на шинкаря.
— Прийде же коза до воза, — сказал им шинкарь,—
мекеке! сина дай!
— Не тилькьі свитла, що в викни, — заметили понятне.
Чиновник принялся писать акт.
— Как тебя звать? — спросил он шинкаря.
— Меня никак не звать, — ответил шинкарь.
— Зто что за новость?
— Новость? ну-у? Я забил, как меня звать. Я непом-
нящий.
— Как его звать? — спросил чиновник старосту.
— Мьі зовем Марком — впрочем, кто его знает.
— Приказчичье свидетельство есть? — обратился чи-
новник к шинкарю.
— Есть, — ответил он.
— Подай сюда, — сказал чиновник, надеясь узнать имя
в фамилию сидельца из зтого документа. Но, увьі, свиде-
тельство бьіло безьіменное, — на шинок.
— Говори дело, — сказал тогда чиновник. — Все равно
узнаю от владельца шинка. Тогда будет хуже.
— Чего вьі привязались? — закричал єврей.—Чего вам
от меня хочется? Трех рублей? Взятки? Нема взятки.
Чиновник молчал.
— Сумасшедший!—вмешался староста, — опомнись!
Будто никому неизвестно, кто берет, а кто нет. Только рот
роззяв, то так и заткну отсим-о! — сказал он, показьівая
кулак.
Чиновник молча писал акт.
— Ваше б[лагороди]е! — сказал	єврей.— Напишите
и то, что пьяньїй староста хотел меня бить.
— Бодай тьі так хлиб ив, як я горилку пьів! — сказал
староста.
— Вин ии зроду не пьів и не знає, який смак, — сказал
один из понятих, и єврей замолчал.
Акт, наконец, бьіл написав и подписан всеми, кроме шин-
каря, которьій употребил последнюю хитрость—сказался
неграмотним. Затем чиновник сделал расчет, сколько и
какой крепости надо добавить спирту, чтобн сдобрить раз-
бавленное вино и, запретивши продажу до сдобрения, от-
правился в волость. Вслед за чиновником отправился шин-
карь на завод за спиртом.
II
От шинка до завода било верст пятнадцать, а потому
єврей имел достаточно времени, чтобн сделать расчет до-
рогою. «По всей вероятности, мне, — думал он, — не избе-
жать штрафа, но я наверстаю свои семь с половиною. Если
волью два ведра води, то, продавая по четьіре копейки вось-
мушку, не только ворочу своє, но еще заработаю пятьдесят
копеек. Только на двенадцать ведер мало два. Я волью че-
тьіре, волью шесть. Пусть гой * пьет помои! На то он хохол,
на то он хам. А что отолью, то продам за спирт».
Когда єврей делал такой расчет, чиновник изьіскивал
способ вьіведать его тайну.
* Гой в устах єврея то же, что гяур у турок.
— Как вьі думаєте? — спросил он старосту. — Удастся
ли узнать, каким образом єврей вливает воду?
— И не такие тайньї узнавали люди, — ответил спро-
шенньїй. — Впрочем, кто его знает. Нужио много времени
и терпения. Через наймичку разве?
— Едва ли. Едва ли он до того прост, чтобьі не окри-
ваться от прислуги. Может бить, и дети ничего не знают,
не только наймичка. А вот нет ли у вас такого мастера,
которьій би умел притвориться пьяннм.
— Хиба Андрий? — обратился староста к понятим.
— Лучше его никто не сумеет, — ответили они.
— Пригласите же Андрея, — попросил чиновник.
Староста послал за Андреем, и он вскоре пришел.
— Ну, Андрей, — начал чиновник, — говорят, ти ма-
стер притворяться пьяним. Покажи-ка своє искусство, я
дам на водку.
Андрей не соглашался, думая, что над ним хотят по-
тешиться.
— Видишь, любезннй, — начал уговаривать чиновник,—
я прошу тебя об зтом не для забави.
— Зге, не для забави, — подтвердил староста.
— Мне хочется,— продолжал чиновник,— вьіведать, как
ваш шинкарь льет воду в запечатанную бочку.
— А льет, проклятий, єй-богу, льет, — сказал староста.
— Ми с старостою и с добрими людьми все передума-
ли, — продолжал чиновник, — и никак не доберемся ладу;
так сослужи службу. Я тебе заплачу.
— А сослужи, сослужи, — сказали все.
— Що дасте? — спросил Андрей.
— Карбованця дам, — ответил чиновник.
— Буде з тебе, буде, — сказал староста.
— Згода, — сказал Андрей и в то же мгновение при-
творился пьяньїм. Если би зто случилось не на глазах всех,
то можно би держать пари, что он не только упился, но
и перепился. И побагровел, и икотка взялась откуда-то,
и так глупо смотрел, как смотрят только пьянне до бес-
сознательности.
— Молодец, — сказал чиновник. — Так вот что ти сде-
лай...
— В сборе не поется, — перебил староста и вьіслал всех
из комнатн. — Теперь хата покришка, — сказал он. — А где
много нянек, там дитя без голови. За себя ручаюсь, что
не видам, а болото не без жаби.
— Правда, —сказал чиновник и продолжал. — Так слу-
шай! Андрей! Шинкарь поехал за спиртом. Наблюдай, ког-
да он воротится, и войди в шинок, притворившись немного
пьяньїм, вьшей водки, а затем прикинься таким, каким мьі
тебя здесь видели. Дальше делай, как найдешь лучшим,
только бьі увидеть, как шинкарь будет разводить водку.
Староста же распечатает бочку, чтобьі влить в нее спирт,
а потом снова запечатает ее.
— Добре,— сказал Андрей.— Разве не будут разво-
дить, чтобьі я не увидел, как он зто делает.
— Смотри же! — сказал чиновник, дал полтину, не в
счет условленного рубля, и уехал.
III
Ночь. В шинке вокруг стола несколько душ кре-
стьян весело разговаривают. Между ними сидит Андрей, ша-
таясь.
— Жиде! горилкьі! — крикнул он. — Теперь добра, варт
випити, спасьіби акцизному. О! велике спасьіби.
— Велике, велике,— подтвердили остальние.
— Ще раз подякуйте, — сказал шинкарь и спросил Ан-
дрея. — Тебе сколько?
— Цилого пив-ока!
Налил єврей полштофа и поставил на стол. Випили
гости по рюмке, по другой, и водки как не бивало. Явился
другой полуштоф за счет другого, потом третий. Пьют лю-
ди да благодарят акцизного. Наконец Андрей начал от-
казиваться от рюмки: «Спасьіби, дякувати, я вже й так
пьяннй».
— Мьі твою пили, пьій и нашу.
Андрей взял рюмку, колишется, разливает водку.
— Не розливай! сего кури не визбирають.
Андрей випил, закашлялся, упал на лавку и тотчас за-
храпел. Остальние допили водку без него и разошлись по
домам.
— Андрию! Андрию! — принялся тогда єврей будить. —
Пора й тоби додому. Андрию!
Андрей замичал.
— Ну-у! Андрию!
Андрей опять замьічал. Шинкарь начал дергать его за
рукав: «Вставай та додому йди! — говорит.— Чуєш?» Ан-
дрей пробормотал несколько несвязннх слов и опять начал
храпеть. Тогда шинкарь поднес свечу, посмотрел пьяному
в лицо, заглянул под стол, под лавку и принялся за дело.
Заперши дверь, заслонивши окна, он прежде всего наточил
из бочки в бочонок ведра три водки, затем, с помощью же-
ни и детей, приподнял рьічагом бочку краном несколько
вгору и подпер ее. Когда бочка бьіла поставлена таким об-
разом, шинкарка винесла из другой комнатьі большой
внчиненннй воловий пузьірь. Шинкарь наполнил его водою,
надел шейкою на кран и начал укреплять толстою ниткой.
— Что из зтого вьійдет? — спрашивал себя Андрей,
смотря на действия шинкаря.
Наконец пузьірь прикреплен. Тогда шинкарь, отвернув-
ши кран,"начал нажимать его.
— Я дивлюсь, — рассказмвал впоследствии Андрей,—
дивлюсь та слухаю, а в бочци аж хропе. Як жид нажме,
то вона так и заклекоче.
Несколько раз повторил шинкарь зту операцию, потом,
постукавши в дно бочки и узнавши по звуку, что она полна,
бросил пузьірь и принялся спускать бочку. Через несколь-
ко минут все било кончено, пузьірь припрятан и свеча по-
тушена.
«Бисова невира! — подумал Андрей. — Бач, що, прокля-
те, видумало! Та й диво, що не могли догадаться!.. Кому
таке в голову прийде?»
Задача исполнена: Андрей увидел, как еврей льет воду
в запечатанную бочку, и ему более нечего било оставать-
ся в шинке. Но не зная, что сделает чиновник дальше, он
взялся играть свою роль до конца.
— Жинко! жинко! — начал звать Андрей.
— Ну-у? Що там жинкаеш? — откликнулся шинкарь.
— А де я? — спросил Андрей, будто в самом деле не
зная, где.
— Ну-у? де? В шинку.
— То дай же горилкьі, коли таке.
— А скилькн тоби, щоб дурно не вставати?
— Давай чвертку.
Шинкарь засветнл и приступил к бочке.
— З барила, з барила, — сказал Андрей.
— То спирт, — заметил шинкарь, — двумя копейками
дороже.
— Давай, давай, — сказал Андрей, — заплачу.
Еврей под видом спирта дал той водки, которой нато-
чил из бочки перед рассиропкою. Андрей вьіпил и думает:
«Вот так надувают нашего брата! Ведь в сущности он про-
дает воду, потому что в зтом бочонке столько мнимого
спирта, сколько впущено пузирем води в бочку. Дорого же
мьі покупаєм воду!..»
Таким образом тайна шинкаря била открьіта, но зто ни
к чему не послужило, потому что чиновник, нанявший Ан-
дрея, дослуживал тогда последние дни. Впрочем, Андреев
рубль не пропал. Нанявший и нанятьій впоследствии встре-
тились, узнали друг друга и расквитались. Не прошло даром
и его открьітие. Крестьяне по атому случаю продразнили
шинкаря бурдюхом * и своими насмешками вьіжили его из
села.
— Прежде и тьі сам не знал, как тебя звать, — гово-
рили они, — а теперь и нам зто известно: бурдюх!
— Бурдюх! Ну-у! А тьі свиняче вухо, — отгрьізался
єврей.
— Се брехня, а що тьі бурдюх, то правда. Спасьіби
тому акцизному! Без його карбованця мьі б и доси не зна-
льі, що в нас шинкує бурдюх, а не жид.
— Подякуй ище раз.
— Ище раз: спасьіби!
— А де вин тепер?
— Де б не був, а нехай йому бог дає з росьі и з водьі.
Щоб у його так всього було повно, як нальїтьій бурдюх.
— Что ж сделалось с актом? — спросит читатель. Поли-
ция постановила: «По ненахождению в с[еле] єврея Непо-
мнящего, дело прекратить». И она права, потому что, дей-
ствительно, не бьіло Непомнящего, а бьіл только не хотев-
ший открьіть свою фамилию и сказавшийся непомнящим.
Помощник так бьіло и написал; но нашелся господин, ко-
торьій поправил грамматическую ошибку, т. е. н на Н, и
спас виновного от ответственности.
ЖЕБРАКИ
Очерк из бьіта подольских компрачикосов **
Вспомним то не очень далекое время, когда нищие По-
дольской губернии, или, по местному вьіражению, жебраки,
группировались в два цеха — «сатановский», от м[естечка]
Сатановки, где-то возле границьі, и «поташнянский», от
с[ела] Поташной Гайсинского уезда. Тогда нищие бьіли не
то, что они теперь. Правда, и теперь они не отличаются
нравственностью и не все неспособньї к труду, и теперь
между вьіпрашивающими «хоть копеечку на пропитание»
єсть владельцьі двухзтажньїх домов; все же теперешние ни-
щие не то. Прежде зто бьіли преимущественно бродяги
* Бурдюх — пузьірь.
** Компрачикосьі — уродователи детей в Англии, известньїе
действующие лица в последнем романе Виктора Гюго «Ь’Ьопнпе, дні
гіі».
всех родов: воениьіе дезертири, бегльїе ссьільньїе, арестан-
тьі, ушедшие из тюрьмьі, крестьяне, бежавшие от пана, де-
ти, бежавшие от родителей, мужья от жен, женьї от му-
жей — словом, все, кто почему-либо не мог оставаться на
месте жительства. Разбой, воровство, святотатство, кощун-
ство, самий гнуеньїй разврат, самое постндное глумление
в лесах и ярах над собранньїм в жилих местах подаяни-
ем — били обнкновенньїми их занятиями. Двигаясь толпа-
ми, они останавливались табором, как цигане, и когда одни
молили в селах о подаянии, оставшиеся в таборе неистов-
ствовали. Не довольствуясь своими, они насиловали попа-
давшихся женщин — замужних, девиц и даже детей. До-
роги вблизи таких таборов зарастали бурьяном; кроме
самих нищих, никто не смел ни пройти, ни проехать по ним.
Итак, вспомним зто не очень далекое время.
І
Жили в одном селе два богатьіх шляхтича. У одного из
них бнл единственньїй син, у другого — единственная дочь.
По давнему обнчаю, впрочем и теперь не совсем вншедше-
му из употребления, родители заранее уговаривались со-
единить своих детей узами брака.
— Что ж, коханю! — говорил один, — мой син богат и
статок, твоя дочь будет панна хоть куда; чем они один
другой не пара? Обвенчаем их и соединим в одних руках
достатки нас обоих.
— Так, коханю, так, — говорил другой, — соединим до-
статки нас обоих. Только сами с чем останемся?
— Мьі-то? Долго ли нам осталось жить на свете? Не
сегодня-завтра, того и гляди, смерть подкосит.
— Так, коханю, так. Не сегодня-завтра смерть подко-
сит. Тогда для нас нужно будет четьіре доски да три локтя
земли.
Дети еще оба бьіли несовершеннолетними, когда роди-
тели условились таким образом. И когда старьіе, назьівая
друг друга сватом, пили за здоровье будущих новобрачньїх,
наслаждаясь наливками и настойками, молодьіе наслажда-
лись обт>ятиями и поцелуями, прислушиваясь, как сердце
млеет. Так прошел не один год. Богатство более и более
увеличивалось, дети приближались к совершенполетию, как
старики к могиле; наконец и свадьба бьіла сьіграна.
— Ура! — кричал свекор.
•— Ура! — кричал тесть.
— Ура! — подхватила вся честная компания.
II
Шесть лет спустя после свадьбьі сидели свати за рюм-
кою.
— Что с того, что наши дети побрались? — говорил
свекор. — Думалось соединить достатки в одних руках, они
и соединились; но что с того? Не поодиночке, а оба разом
пойдут за ветром по смерти детей наших! Не дает им го-
сподь бог потомства, а нам внуков!
— Так, коханю, так! — говорил тесть.— Разом пойдут
за ветром, потому что господь бог не дает потомства де-
тям нашим, а нам внуков.
Молодьіе до зтой порьі успели побивать у всех извест-
них зпахарей, но напрасно спивались получаемою от них
бурдою. На что Стельмашка в Лукашевке или Семашко *
в Паланке, и те ничего не пособили. Обращались и к во-
рожкам, и к Ивасю-вещуну **— напрасно! И в Києве она
мощи колихала, и чего не делала, кого не спрашивала! Од-
нако детей нет как нет. Прошло еще несколько лет отча-
яния. Старики тем временем раскутились с горя, и оба по-
мерли; молодьіе занимались хозяйством небрежно, только
відпусти*** смотрели, и богатство начало упадать. Тогда,
наконец, бог послал им дочку, и не бьіло конца радости.
А так как зто случилось после поклонения чудотворной
иконе божией матери в -ском монастьіре, то счастливьіе
родители на радостях дали обет ежегодно ходить туда на
відпуст до совершеннолетия дитяти. И аккуратно исполня-
ли они данний обет. Дитя между тем росло, наливалось,
как пшеничний колос; щечки алели, как дозревающая виш-
ня. Друзья радовались, соседи завидовали, враги досадо-
вали — особенно те, кто облизьівался, ожидая наследства.
Уже шел дитяти пятий годок — разумеется, оно уже
ходило и говорило, — когда набожньїе родители, по обету,
приехали на відпуст, по-прежнему взявши и дитя с собою.
На зтот раз отправилась с ними и их тетушка, вишедшая
замуж за одного зконома и потому изо всей сили кор-
чившая бариню. Она уже имела в виду даже имение, ко-
торое рассчитивала купить на ожидаемое после племян-
ников наследство. Понятно, что рождение у них дочери
било для нее страшним ударом. Тем не менее она ласка-
лась к ним, ласкала дитя, возила ему гостинци и теперь
целую дорогу не спускала с рук.
* Стельмашка и Семашко — прославившиеся знахари.
** Безрукий и безногий калека от рождения, предсказьівавший
будущее и дававший разньїе советьі.
*** День чудотворной иконьї.
— Какое хорошенькое! Каное умненькое дитятко! —
приговаривала она, целуя. — Не такое, как мои балбесьі.
Поснлает же бог людям счастье!
— А сколько я ждала, сколько молилась, прежде чем
дождалась зтого счастья! —сказала счастливая мать.
— Я бьі согласилась еще стольно молиться, еще столь-
но ждать, — сказала тетушка, — только бьі вьімолить, вьі-
ждать такого купидончика. Зто будет красавица на весь
свет! — воскликнула она. И опять поцелуи, и опять иеж-
ности.
От такой похвальї, от таких ласк у матери сердце таяло.
И как искренно она благодарила пресвятую деву за иис-
посланную милость, как усердно молилась, чтобьі ее за-
ступничеством дитя росло и цвело, как мак! Вот и испове-
дались родители, сами причастились и дитятко причастили,
еще раз поклонились чудотворной иконе — и пора домой;
оставалось раздать милостьіню.
— ГІрисмотрите, тетя, за малюткою,— просит мать,—
мьі пойдем к жебракам.
— Довольно и того, что я нянчилась всю дорогу, — от-
ветила тетушка, — баста! Смотрите сами. Впрочем, я буду
наблюдать, если что не помешает. Во всяком случае слова
не даю.
Изумленная мать поручила дитя наймиту, которьій в то
же время должен бьіл приготовлять лошадей, и отошла от
повозки.
— Сиди же, мамочка, здесь, — сказала она дочери,—
никуда не ходи; а мьі с татком раздадим старцям милостьь
ню и тотчас воротимся.
— Я буду сидеть здесь, па повозке, — ответило дитя,—
никуда не пойду.
— Куда ему ходить? — вмешался отец. — Оно и не сле-
зет.
'— И то правда, — сказала мать и, давши дочери вя-
занку бубликов, пошла с мужем исполнить последний долг:
дать по іаажку нищим, Обложенньїе торбами, они сидели
двумя длинньїми рядами. Одни читали акафистьі, другие
пели псальми, играя на лире, третьи просто вьімаливали
подаяние. Но бьіли между ними молчавшие. Зто бьіли
страшно изуродованньїе калеки, с вьівороченньїми ногами,
вьікручеиньїми руками, с искривленньїми шеями, без щек,
только зубьі видно да язьік, без глаз, без носа. Ужасное
зрелище! Зти несчастньїе хотя и не все могли говорить, но
все молчали. Их и без благаний наделяли — кто из жало-
сти, кто из страха. Щедрьіе и нещедрьіе молодицьі спешили
дать и сдачи не просили, только бьі скореє отвернуться.
«Боже наш милостивий! — думала наша шляхтянка,—
зачем тьі держишь зтих несчастньїх на свете? Им ли са-
мим в поругание, родителям ли в наказание, грешникам ли
на страх? Как несчастньї матери зтих уродов!»
Тут она вспомнила свою малютку и бьіла еще счастли-
вее от сравнения ее красотьі с чужим безобразием и кале-
чсством. Но, увьі, куда закаталась зта зоречка ясная? Во-
ротившись к повозке, муж и жена нашли все в целости,
даже на своем месте лежал платок, которьім бьіло окутано
дитя, и вязанка бубликов лежала, из которьіх один бьіл
надкушен; но где те ручки, что их держали? Где те зубки,
что их кусали? Где та крошка, что здесь сидела?
— А где дитя? — мать спросила наймита.
— Не знаю, — ответил он, — чи не взяли пані, бо біль-
ше нікого не було.
— Вероятно, тетушка взяла, — сказал отец, — где бьі
ему больше деться?
Но чуткое материно сердце не то говорило: «Пропало
дитя!» — твердило оно. И в самом деле, вскоре увидели в
толпе тетушку, но без малютки.
— Боже мой!—завопила мать и без ума бросилась в
народ. Пошла и тетушка, пошел и отец. Ищут, расспра-
шивают. Три дня прошло в поисках. И викликали *, и все;
но напрасно; никто не видел, никто не сльїшал, никто ни-
чего сообщить не мог.
— Було ж тобі лучче не родитися, як не дать на себе
й надивитися! — вопила несчастная мать. — Дитятко моє!
Ангелятко моє! Де ж ти в бога обертаєшся, що до мами не
вертаєшся! Де тебе шукати? Де тебе питати?
Толпа начала редеть, место пустеть, где-где только стоит
повозка да пара-другая лошадей. Кругом все видно, дети
бегают, но между ними нет пропавшего. Наконец, и послед-
ние отправились по домам.
— Нечего делать, — сказал тогда отец, — пора и нам.
Найму людей, разошлю во все сторонні, пусть ищут; а
здесь нечего оставаться.
— Наймай, соколе! Наймай, голубе! Якнайбільш на-
ймай!— умоляла жена.— Якнайбільш, якнайхучче! А все-
таки і я піду. Буду ходити, буду блудити, людей питати,
бога благати, поки не знайду своєї дочечки, своєї любої...
* Обьічай викликати существует до сих пор. Он состоит в том, что
умельїй человек в многолюдном собрании народа, например на ярмар-
ке, станет на возу, поднимет шапку и кричит, призьівая слуїпателей.
Когда соберется толпа, тогда он обьявляет то, о чем віякликает, на-
при мер, о пропаже чего-либо, о надобности какой-либо и т. д. Такой
глашатай навьізается кликун.
Как ни уговаривал муж, как ни усовещивал, но она
ничего и слушать не хотела.
— Бог в помощь! Йди! — сказал, наконец, муж, давая
деньги на дорогу.
И она немедленно отправилась в одну сторону. Вторьім
пошел наймит, здоровенньїй парень, в другую сторону.
Третьим и последним отправился шляхтич, — один, домой,
в третью сторону...
III
Монастьірь, где бьіл отпуст, во время которого пропало
дитя, стоит в густом дубовом лесу, прорезанном долинами
в разньїх направленнях. В долинах встречаются роскошньїе
поляньї, нередко с небольшими рьібньїми озерами; во мно-
гих местах попадаются прекрасньїе ключи, и везде много
диких черешен. Как по причине зтих удобств, так и вслед-
ствие близости монастиря, пищие любили долго стоять
здесь табором. Оттого народная фантазия наполнила лес
потерчатами *, блудом ** и разньїми нечистими духами.
Потерчата звали матерей, блуд водил прохожих по цельїм
ночам вокруг своей могили, нечистие издавали разнне
звуки, соблазняя неопьітннх подражать им, и потом внтя-
гивали душу. Благодаря зтому обстоятельству даже отваж-
ньій мужчина не входил в зтот лес не перехрестившись, и
без крайней нужди никто не углублялся в чащу даже днем.
Но никакой страх, никакая опасность не могли удержать
матери, искавшей своего дитяти. Прошедши верст двадцать
в одну сторону и не получив никакого известия, она реши-
лась переменить направление и снова начать пояски от
монастиря. Возвращаться дорогою било далеко, а время
било дорого, потому она отправилась лесом навпростець.
Заблудиться она не боялась, потому что по ветвям, по
мху на деревьях умела отличить север, следовательно и ос-
тальние страни света. Сообразивши, где должен бьіть мо-
настьірь, она безбоязненно поворотила в лес и смело пошла
вперед. Любовь к дочери придавала несчастной матери
мужество и силу; возможность отьіскать любимое, единст-
венное дитя заглушила все инстинктьі. Сначала она плака-
ла, но наконец, когда иссякли слезьі, пошла молча, мислен-
но нашептивая молитви. В лесу же било тихо, только
* Потерча — дитя, родившеєся мертвим или умершее некре-
іценньїм.
** Блуд —душа человека, умершего насильственной смертью; так-
же самоубийцьі.
изредка раздавался стук дятла, разносимьіи зхом, вспархи-
вал испуганньїй кос или проскользала убегавшая змея.
А грибов-то, грибов! Боже мой!.. Хоть граблями греби. Но
до Них ли бьіло той, которая отдала бьі жизнь, только сти-
скать свою малютку?
До монастиря оставалось еще верст пять, когда совсем
смерклось и небо подернулось тучами. Молния сверкала
беспреривно, и гром грохотал безостановочно. Вдруг зако-
лихались, зашумели верхушки леса, и стал дождь накра-
пивать. «Что тут долать?—думала шляхтянка.— Надо но-
чевать в лесу». И привичному к подобного рода ночлегам
бьіло бьі не совсем спокойно в зтом лесу, а непривичному,
тем более женщине, как не струсить? Но делать нечего,
надо ночевать. Вот и взобралась она на роскошную липу,
привязалась платком к ветви и сидит, ни живая ни мертвая
от страха. Только материнская любовь не допустила ее до
сумасшествия. Но, о ужас! Среди раскатов грома пронес-
ся детский визг.
«Пресвятая богородица! Потерча!» — подумала шлях-
тянка и притаила дух, не смея ни думать, ни молиться.
— Ножка!.. мама!., болит!.. ай-ай-ай... ножка! ножкаї
но...— И замер детский крик...
Зашумело у бедной матери в ушах, закружилась голо-
ва, и она более не сльїхала раскатов грома, ни шума па-
давшего дождя и не видела сверканья молнии. Помутивше-
еся сознание повторяло слишанньїй крик, и голос казался
знакомим, но в толове бнл страшний беспорядок. Сили,
наконец, оставили несчастную, и не привяжись она к де-
реву, то давно би лежала на земле; когда же пришла в
себя, то уже не било грози; на востоке багровело небо,
и густой туман стлался по земле.
— Господи, спаси меня и помилуй!—помолилась шлях-
тянка и хотя тотчас же отвязалась, но не скоро отважилась
сойти на землю. И не прежде сделала зто, как надававши
нових обетов, если бог благополучно вьіведет из леса. Воз-
бужденное вчера слишанним криком воображение в шуме
падавших с дерев капель рисовало шаги приближавшегося
потерчати и ствол каждого дерева обращало в маняку*.
Однако материнское чувство взяло перевес над трусостью,
и она сошла с дерева и пошла вперед, радуясь, что по мок-
рому листу не шелестят ноги. Вдруг почва начала склонять-
ся — и вот открьілась долина, полная густого тумана.
— Господи, перенеси меня!—помолилась шедшая и
бистро двинулась вперед, постоянно осматриваясь и при-
* Маняка — почти то же, что и привидение.
слушиваясь. Уже она поднималась на противоположную
гору, когда в стороне посльїшался глухой говор. Вблизи
не бьіло ни дороги, ни жилья. Путница наша, лет двена-
дцать подряд бьівавшая в монастьіре на отпустах, знала
зто очень хорошо, потому подумала: «Недобриє зто люди
говорят», — и прибавила шагу. Но вот она уже вьіше ту-
мана и снова вступает в лес. Какое-то непреодолимое чув-
ство — не то любопьітство, не то беспокойство — заставило
ее оглянуться. В долине стоял туман, где извиваясь кудря-
ми, где расстилаясь гладкою массой, где поднимаясь в гору,
как петуший гребень. Едва она увидела все зто, как вдали
началось особенное движение: туман закольїхался, закру-
жился и бьістро пошел к небу. Еще мгновение — и в том
месте зарделся огонь, затем показались верхушки шатров,
далее—лошади, повозки, наконец видно стало и макушки
нескольких человек, двигавшихся в тумане.
— Боже мой! Нищие!— чуть не вскрикнула наблюдав-
шая и побежала со всех пог.
Восход солнца застал ее в лесу по сю сторону монасти-
ря, а наступивший вечер провела она верст за пятнадцать
по ту его сторону.
IV
Наймита застигла та же гроза и также в лесу, но со-
всем в другом положений. Хотя невесела бьіла причина
путешествия, но шлось весело. Парень то песни пел, то че-
решни ел, то отднхал, валялся на траве, вполне счастли-
вьій собою. К вечеру он дошел до только что вьістроенной,
впрочем еще не занятой, избьі и остался здесь ночевать.
Сначала он хотел избрать для зтого пол, потом печь, на-
конец взобрался на чердак. «Бог его знает, какие еще лю-
ди могут зайти сюда же,— думал он,— после відпусту вся-
кий народ шляется. Пожалуй, еще зарежут».
Взобравшись на чердак, он лежал в приятном полу-
забвении. Запах свежей соломьі напоминал клуню, копньї;
шум леса приводил на память ночлеги возле лошадей. Гре-
зился огонь и товарищи, песни и шутки. Отдалеиная гроза
навевала новьіе грезьі. Вдруг раздался скрип двери, и па-
рень опомнился.
— Хоч і сліпий, а якраз попав, — начался разговор в
сенях.
— Та я куда раз пройду, то усі ямочки знаю,— сказал
другой из вошедших.
«Слепцьі»,— подумал парень и начал вслушиваться.
— Перед відпустом мьі тут кашу варили, — продолжал
первьій,— тогда между нами бьіли. зрячие.
— А я здесь никогда не бьівал,— сказал второй.
— Отличная каша бьіла! С салом, с луком. Не скоро
уже буду есть такую кашу! А может бьіть, и никогда не
удастся!
— Зто почему?
— Уже нет той кухарки.
— Ушла?
— Нет, ослепили.
— Прошпетилась?— спросил второй.
— И да и нет,— ответил первьій.— Ее любили два
старці—один знатиьій, в цехмістри метит, а другой так
себе — ни се ни то, недавно приставший к табору, из бег-
льіх солдат. Полюбили оба, и каждьій хочет взять себе; не
помирятся, не поделятся. Вот и сдались на ее суд: кого
сама вьіберет, тому и достанется. Первьій думал, что она
польстится на знатность, но она избрала молодого. «По-
чему же не меня?» — спросил отвергнутьій. «Бо ти старий
та поганий»,— ответила девка. «Тьі как знаешь?» — «Ви-
жу, потому и знаю». — «Так не будешь больше видеть»,—
сказал обиженньїй и, улучив время, когда її коханого не
бьіло, вьїколол глаза среди табора. Оно бьі и не следовало,
но уж он такой завзятий.,. Славньїй будет цехмістерХ —
заключил говоривший и спросил:—А тьі сам ослеп?
— Я сам — от оспьі. А тьі?
— Я не сам. Меня ослепили. Я бьіл поводьірем, когда
старці украли дитя — такое хорошенькое! Украли, думаю,
так украли! Пусть себе. Но когда я узнал, что малютку
хотят искалечить, чтобьі возбуждать больше сострадания,
то решился ее спасти. Для зтого бежал из табора и дал
знать в село. Люди отняли дитя вовремя, а старці пойма-
ли меня и помстились: «Не будешь, говорят, видеть доро-
ги — не будешь и бегать с доносами». Еще хотели и язьік
вьірезать, да забьіли, что ли, а глаза висолили. Да, больно
бьіло!
«Не в таких ли руках и наша паняночка?» — подумал
парень и начал вслушиваться в разговор еще с большим
вниманием. Долго, то с негодованием, то с омерзением, слу-
шал он разньїе рассказьі о различньїх подвигах, пока, на-
конец, разразившаяся гроза не прервала разговор.
— А мабуть, здорово блискає!—сказал ослепший от
оспьі.
— Авжеж, — сказал ослепленньїй.
— Та й гримає ж!
— Не одного чортяку приголомшить.
— Я думаю.
Больше они уже не говорили, и парень вскоре уснул.
Когда же он проснулся, то солнце бьіло уже ВЬІСОКО. Пер-
вое, что взошло ему на ум, бьіли вчерашние нищие. «Здесь
ли они еще?» — подумал парень. В зто время он усльїхал
вопрос:
— Так у тебя много денег?
— А у тебя? — спросил другой голос.
— У меня будет. около гарнца самих червопцев.
— У меня также будет около гарнца и также чер-
вонцев.
«Ничего, — подумал парень, — хорошие нищие!»
— А ну, покажи, — сказал далее один нищий.
— А тьі свои покажешь? — спросил другой.
— Покажу.
— Покажи, то й я покажу.
«Що буде, то буде», — подумал парень, бьістро снял
с себя пояс, перекинул его через балку и тихонько спу-
стился на землю. Вошедши в комнату, которая бьіла еще
без двери, он увидел, что нищие стоят один .против дру-
гого и каждьій держит по узлу в руках.
— Так, у тебя больше, — говорит один из них.
— Да, мой тяжелее, — сказал другой.
«Я вас обоих облегчу», — подумал парень.
— Ну, на! — продолжал нищий, подавая товаришу
узел.
— Давай, — продолжал другой.
Парень протянул руку, но не успел в своем намерении,
потому что каждьій из нищих не прежде вьіпустил из рук
узел, как полупивши другой. «Подождем», — подумал па-
рень, не трогаясь с места.
— Как тьі думаешь, день уже или еще ночь? — спро-
сил затем один нищий. — Ни петуха не сльїшно, ничего;
такая здесь глушь.
— Погоди, вьійду на двор. Если греет, то день, — от-
ветил спрошенньїй, укладьівая свой узел в торбу.
«Зто наш», — подумал парень, и, как только нищий
отошел, он вьінул червонцьі и снова стал. Другой нищий
е зто время начал баловаться своим узлом: бросит его
вверх и ловит, как мяч. Бросая, он приговаривал: «Се то-
бі, боже!» — а поймавши, произносил: «Се мені, боже!»
«И зто наш»,— подумал парень, и, когда нищий под-
бросил узел, он схватил его на лету.
— «Тобі, боже!» єсть, а «мені, боже!» де? — спраши-
вал сам себя нищий, стоя с растопьіренпьіми руками.—
Не жартуй, боже! віддай, бо то не твоє.
Прождавши несколько секунд, он во все горло начал
звать товариша.
— Йду, йдуі — откликнулся тот.
— йду, йду! — передразнил его звавший. — Будто тьі
и в самом деле на дворе бьіл! Отдай мне червонцьі!'
— Я не брал.
— Как не брал? Врешь. Отдай!
Вскоре они вцепились друг другу в бородьі. Парень тем
временем тихонько вьішел из комнатьі, разом отворил дверь
и стрелою помчался вперед.
— Хтось був! — вскрикнули дравшиеся, усльїхавши
скрип двери, и бросились в погоню; но второпях натика-
лись один на другого, стукались лбами об стенки и, на-
конец, один сел, другой начал риться у себя в торбе. —
И моих нема! —воскликнул он, наконец.
— Слава богу! не будешь с меня смеяться, — сказал
сидевший.
Слово за слово — они разбранились и, еще подравшись,
отправились в разнне сторони.
V
Три года прошло с тех пор, но о дитяти не било ни
малейшего слуху. И по ярмаркам викликали, и по відпус-
там, но все напрасно. Тем не менее поиски не прекраша-
лись. Особенно старалась мать. Она не знала ни отдмха,
ни утомления, ни сна, ни покоя; проникала всюду, куда
только вела какая-нибудь молва; нашла несколько чужих
детей, которнх имели обьїкновение увозить некоторне из
мелких помещиков и записьівать в свои крепостньїе, но сво-
его собственного дитяти нигде не находила.
— Полно хлопотать, — советовали соседи, — вероятно,
заблудилось в лесу, и волки свели.
— Не перестану хлопотать, — отвечала несчастная
мать, — не перестану, пока не узнаю досконально, что мо-
его дитятки, моего голубятки нет в живих. Я не буду иметь
сил держаться дома, пока будет оставаться хоть малейшее
сомнение в его смерти, пока буду питать хоть малейшую
надежду на отискание своей крошечки. Буду ходить всю
жизнь и только из гроба не встану для поисков.
Не бьіло местечка, не било села, ни монастиря, ни церк-
ви, ни каплицн, куда стекается народ, где би она не била
по нескольку раз. Ни хозяйство не занимало ее, ни муж, ни
родня; одна мисль била в голове, и другой цели не било,
кроме отнскания дочери.
— Обратитесь к нищим, — посоветовал кто-то,—они
всюду шляются; авось узнаєте что-либо.
— Спрашивала я у нищих, спрашивала и у солдат,
спрашивала у купцов, у цьіган, у коробейников и у извоз-
чиков, но все напрасно. Если бог не поможет, то никто не
поможет, — ответила неутешная мать и пошла на відпуст
с новим обетом, пешком и босая.
Бьіло огромное стечение богомольцсв па атом відпусті
и, по обьїкновению, длинньїе ряди нищих. Шляхтянка уже
не нанимала кликуна, а обратилась к богу. На него одного
полаталась она и молилась со слезами, чтобн он помог
узнать по крайней мере, живо ли пропавшеє дитя. Помо-
лившись, вьішла она из церкви и встретила тетушку на
паперти.
— А что? нет? — спросила зта.
— Никакого следа.
Подобньїе вопросьі предлагали и разньїе другие лица,
успевшие познайомиться с несчастною матерью во время
ее странствований. Как обьїкновенно бьівает, собралась
большая куча любопьітньїх, расспрашивают, слушают с
участием, но больше ничего. С разбитьім сердцем отсюда
пошла несчастная раздавать милостиню, сопровождаемая
большою толпою сострадательннх людей. По-всегдашпе-
му, между нищими встречались разньїе калеки — и уроди
безрукие, безногие, косне, слепие, старьіе, молодне, дети,
мужчини и женщини. Каждому подавала она, но особенно
старалась не прозевать дитяти: «Молитва невинного взо-
йдет ко господу, и он возвратит мою дочечку», — думала
несчастная. Так дошла она до уродливой безрукой старухи,
запряженной в маленькую повозочку:
— И моей калеке, Христа ради! — взмолилась нищая.
Шляхтянка положила шажок в повозочку. В зтой по-
возочке сидела девочка. Руки ее били страшно вьікрученьї,
ноги внсматривали из-за плечей, шея свернута; но личико
у несчастной калеки било очень привлекательно. Целая
толпа невольно встановилась перед нею.
— Бедное, несчастное дитятко! — сказала шляхтянка и
дала копейку.
Калека посмотрела на подающую и говорит:
— Дайте, мамо, больше; от зтого не обеднеете.
Шляхтянка вздрогнула, усльїхавши зтот голос. Может
бить, ее поразило слово «мама», которьім никто не назнвал
ее уже три года? Может бить, такое страшное калечество?
— Цить, бо задушу, як гадину! — крикнула старуха.
Толпа между тем росла все более, шляхтянка все вни-
мательнее всматривалась в лицо калеки.
— Чи ти не моя Галочка? — спросила она, наконец.
— Я, мамо, — ответило дитя.
Мать взвизгнула и упала без чувств. Мгновенпо вос«
кресла в ее памяти ночь на липе, в грозу, и сльїшаннмй
тогда детский крик. Как молния, явилась мнсль: «Зто я
твой голос сльїхала! Зто тогда у тебя в самом деле ножка
болела!» Явилась, как молния, и поразила, как гром. За-
суетилась толпа, заревела и бросилась на нищих. По ука-
заних) дитяти нашли всех — кто ноги ломал, кто руки кру-
тил, кто шею свернул, кто помогал, кто одобрял, — и кого
просто растерзали, кого убили, кого повесили. Остервенение,
убийства прекратились только тогда, когда игумен с мо-
нахами в полном облачении вмешался в толпу. Во время
суматохи несчастная мать, нашедшая своє дитя, несколько
раз приходила в чувство и тотчас же снова падала в об-
морок. Когда же она в последний раз очнулась, то бьіла
уже сумасшедшею.
— Моя бабушка, мамина тетя, меня отдала нищим,—*
сказала девочка на вопрос игумена о том, кто ее похитил.
Зта бабушка, зта мамина тетя, наблюдавшая за всем
издали, видя, что озлобленньїй народ кинулся искать ее,
сама ретировалась на тот свет: поспешила повеситься. Но
прошло около месяца, прежде нежели сумасшедшую мать
и изуродованную дочку отдали мужу и отцу. Дитя не зна-
ло, откуда оно родом, а мать плясала и твердила только
одно слово: «Нашла». Надо бьіло ждать, пока молва сама
призовет отца. Так и случилось. Шляхтич приехал и забрал
обеих, и много, много лет страдал, смотря на помешанную
жену и на искалеченную дочь. Наконец, жена, танцуя на
льду, попала в прорубь и утонула, а дочь пригатилась в
какой-то женский монастьірь, в пользу которого отец ее,
умирая, отдал все своє именье как приданое дочери своей.
Чужим несчастьем воспользовался лучше всех наймит.
Он вьїкупился из крепостного состояния и зажил припе-
ваючи.
«ХОЧ З МОСТУ ТА В ВОДУ»
Кому горе — горе, а чиновникам, занимающим малень-
кие места, чуть ли не плоше всех. Нужда гнетет, служба
сушит, общество презирает, а между тем они не дикари,
чтоб не иметь потребностей образованного человека. Если
не многие между ними обладают високим развитйем, за-
то, без сомнения, все виросли из той порьі блаженства,
когда люди довольствуются яблоком и ничем не покрн-
вают своей наготи. Им хотелось бьі и одеться чистенько,
и поесть сьітно, и повеселиться, и почитать, и пользоваться
уважением, которого заслуживает честньїй человек. Но все-
го зтого они лишеньї.
Пустяки, думается, пока молод: потужим, послужим и
как-нибудь бог поможет. «Не терши, пе мпявши, варени-
ків не їсти». И с полною надеждою па лучшее будущее мо-
лодой человек не только бодро смотрит пужде в глаза,
но еще и мечтает, как приятно потом вспомпит он пере-
несенньїе прежде лишения. Тогда будет у него и квартира
удобная, и одежда приличная, и значение в обществе,
и добрая жена-красавица, и детки-щебетушки. Все будет.
Вот и сбнвается часть его мечтаний. Он влюбляется в та-
кую же бедную, как сам, и счастлив — женится. Но тут же
обрезались крьілья. С женою не поместишься, как.с то-
варишем по службе, в одной комнате среди других лиц;
надо нанять квартиру отдельно.
«Вьіиграем на харчах», — думает молодой муж. Но и
тут обрезался: пришлось содержать двоих на ту же сум-
му, которой едва хватало и для одного. Впрочем, он не
тужит: не век же оставаться при таком скудном содер-
жании; когда-нибудь будем получать и лучшее. Так думает
молодой муж, а тем временем нанимается дежурить за то-
варищей ночью, а по праздникам и днем, с женою же
видится только во время обеда. Жене скучно дома постоян-
но одной, мужу неприятна постоянная разлука с женой.
Но тем усерднее он занимается службою: начальство за-
метит и повьісит. Действительно, начальство заметало и
обещает вьісшую должность. «Скоро будем жить лучше»,—
мечтают молодьіе супруги; но, увьі, «казав пан: кожух дам,
та слово його тепле», — подвернулся с ученою степенью,
и бедняга бьіл оттеснен. По-прежнему он трет локти и де-
журствует по найму. В другой раз помешал богач с силь-
ною протекцией, в третий — родственник самого началь-
ника. Плохо дело; затормозили! А между тем осуществи-
лась другая мечта: дал бог дитя. Обрадованньїй отец берет
шубенку и из-под голови не менее обрадованной матери
подушку и несет к ростовщику. Упоенньїй оказиею, несча-
стньїй, он и не воображал, что из жалованья своего не
пополнит долга в срок, и заложенньїе вещи пропали за
бесценок. Наступила зима, начались холода; жена плачет
и ропщет на мужа, муж сердится на жену и ропщет на
службу, на начальство; к физическим страдапиям присо-
единились нравственньїе. Вот и пошли жить супруги, горе
мьїкая и из года в год ожидая лучшего и.со дня на день
подвергаясь худшему. А дети родятся и растут, вместе с
тем увеличиваются и расходьі. Вот тебе и детки-щебетушки!
вот и жена-красавица! Возраст охладил надежду, опьгг
раскрьіл глаза — и явилось отчаяние: «Хоч з мосту та в
воду!»
Не замолчать ли засим?
Без повода мьі едва ли предположили бьі зту мрачную
картину, а теперь не имеем права замолчать и должньї
кончить. Вот что сообщает «Сьін отечества»
«10-го ноября в 53/4 часов утра двоє неизвестньїх, весь-
ма бедно одетьіх, остановились на середине Николаевско-
го моста и, встав на перила, одновременно кинулись в Неву
и утонули».
«По собранньїм «Вестью»2 сведениям, оказьівается, что
зти несчастньїе бьіли два бедньїе чиновника, обремененньїе
большими семействами, которьіе, не в силах будучи доль-
ше бороться с нуждою, вследствие ежедневно возраста-
ющей в С-П-бурге дороговизньї всех вообще жизненньїх
потребностей, решились разом покончить с жизнью» *.
Как много горьких дум наводят зти немногие строки!
Друзья ли, братья ли бьіли зти несчастньїе отцьі, или со-
единила их бедность и нужда? Кто из них первьій подал
мьісль «разом покончить» и при каких обстоятельствах?
Одни ли лишения виноватьі, или примешивалось еще что-
нибудь? Во всяком случае, зти несчастливцьі, должно
бьіть, бьіли очень близки между собою и, без сомнения,
предварительноусловились о месте и времени самоубийства,
иначе одновременно не «кинулись бьі в воду». Да как ра-
ненько! Бьіть может, они вьішли из дому не тайком, а раз-
буженньїе голодною семьею и пошли на смерть под пред-
логом занять денег у товариша или сходить на базар, схо-
дить с копейкою туда, где и рублем не обойтись. А в их
отсутствие голодньїе матери утешали не менее голодньїх
деток, что папа скоро придет и хлеба принесет: еще ми-
нуточку подождите—и поедите. И малютки усиливаются
смеяться, отирая залитьіе слезами бледньїе щечки.
Но вот пора на службу, а папа не пришел; пора и со
службьі, а его все нет. Голод действует, дети плачут, ма-
тери беспокоятся; а отцьі еще до всхода солнца успоко-
ились навеки, освободивши две вакансии, занять которьіе
уже хлопочет каждьій из занимавших низшую должность.
«Одна синиця з кільця, а десять на сільце». Как зто гру-
стно, боже, боже!
А ведь и Киев не отличается дешевизною; ведь и у нас
служат чиновники — отцьі семейства, получая копеечное
содержание, и ценьї на все продукти бьістро поднимают-
ся. Поневоле призадумаешься: что их ждет впереди? Не
* 1869 г„ № 258.
придется ли и им «разом покончить»? Кстати, и Никола-
евский мост есть3, и река глубока.
Тем тяжелее на душе, что иесчастнне самоубийцн, без
сомнения, бьіли честнне чиновники, потому что взЯточник
и па самой плохой должпости не терпит пуждьі. А огля-
неться назад, сколько надежд! сколько мечтапий! Все рас-
сьшалось в прах, «хоч з мосту та в воду!» Невольно при-
дет йа-мисль: настолько ли виноватьі взяточиики, насколь-
ко зто кажется тем, кому нужда не заглядьівала в глаза?
Горько жить на свете; а умирать все-таки не хочется.
— Что же делать?
— Вьіпьем, брат!
— А деньги-то?
— Хлеба не допроситься, а водки даром поднесут, толь-
ко бьі в кабак зашел.
Вот и блестит кокарда в щинке, а босне и голодньїе
детки ждут палату, не дождутся. ГІростьіл голий борщ, за-
мерзла каша в печке.
— Но ведь и зто самоубийство?
— Оно так, но что же делать? Ужели «з мосту та в
воду», чтобн «разом покончить» и с нуждою, и с службою,'
и с жизнью? Одно другого стоит.
ЖЕЛЕЗНЬІЙ СУНДУК
(Подольская бьіль)
Не очень далеко от нас то время, когда во многих тюрь-
мах южнорусского края содержалось множество грамот-
них и неграмотних, обвиняемьіх в распространении фаль-
шивих кредитних билетов, таких же рублевиков и червон-
цев.- Все зто били невинньїе жертви неопнтностй с своей
сторони и обмана со сторони других. Всунут в руку крас-
ненькую, ну и значит десять рублей, а по. чем узнать, фаль-
шивий билет или нет? Получатель рад-радехонек, что есть
чем подать уплатить, и меняет билет у сборщика, тот пере-
дает другому для сдачи в казначейство, а зтот уехал в
город и домой уже не возвратился. Начинается потеха.
Ищут, докапнваются, добрались до разменявшего.
— Где взял?
— Що?
— Да ту бумажку, что разменяд у сборщика.
— Бумажку? Жид дав на ярмарку за бичка. Я ще че-
тнре рубля ему сдачи дав. Або що?
— Фальшивая.
Мужик глаза вьітаращил. Чиновник продолжает: «По-
давай свата».
— Де его взята? Та хиба жидюга так такьі й призна-
ється?
— Не ’можешь показать?
— Не могу.
— Сотский! кандальї!
И ни сном, ни духом не виноватьій бедняк очутился в
тюрьме за распространение фальшивих кредитних биле-
тов, «в каковом действии своем сам сознался, сообщни-
ка же своего, от которого получил таковьіе, упорно сокри-
вает».
Года через два со дня ареста сборщик и сдатчик по-
лупаю? свободу, чтобн поплакать на своем разоренном хо-
зяйстве — два невинних замененьї одним таким же. А ви-
новньїй смотрит со сторони да на ус себе мотает: поумне-
ли ль мужички? умудрилась ли полиция? не надо ли
искать другого сбнта? Но по наблюдениям оказнвается, что
все обстоит благополучно, что не для чего изменять систе-
му. И опять сдатчик попадается, указивает на сборщика,
тот на село. Опять ищут, докапиваются, опять разорение,
тюрьма и новое «дело о распространителе».
І
В такое невеселое время, после одной из летних больших
заднепровских ярмарок, вьіехало из Києва два грека. Срок
их заграничним паспортам приближался к концу, отчего
инострацци так спешили, что даже не успели побивать в
лавре. Для избежания формальностей по получению по-
дорожней они отправились на балагуле. Бедньїм людям из-
вестньї удовольствия, какими.наслаждаются путешеству-
ющйе на измученньїх балагульских лошадях; но лучше про-
бить в дороге несколько лишних дней, нежели провести
не меньшее их число в приемной разннх присутственних
мест и в передней разннх официальннх лиц, искрестивши
город вдоль и поперек. Промедление в дороге услаждает-
ся, по крайней мере, частою переменою видов. Зто особен-
но надо сказать о дороге на запад от Києва, по которой
отправились греки. При путешествии в зтом направлений
не успеешь отвести глаз от одной картини, как является
другая, третья — одна другой привлекательнее. Должно
бить, зти греки били большие любители красот природи,
потому что договорили балагулу останавливаться для ноч-
легов и для корма лошадей под откритнм небом, где им
поправите??, хотя бьі то и в расстоянии нескольких верст
от прежней стоянки. Еврей скачала упрямился, но когда
посулили ему двойную оплату, то с большим удовольстізи-
ем согласился, виговоривши себе право шабашовать под
кровлею.
На таких-то условиях они отправились из Києва и уже
добрались до гористих ме-ст Подольской губсрпии, а ни
разу не останавливались иначе как в лесах или на лугах,
всегда избирая такие места, где єсть вода или топливо. Тот-
час разводили огонь и ставили самовар или варили кашу
в казанке, смотря по времени. После чаю они обьїкновенно
ложились на траве в тени и принимались за трубки, бес-
престанно болтая на непонятном для балагулн язнке,
а после каши забирались в повозку и спали —днем оба
разом, а ночью поочередно. Особенное внимание при зтом
обращали на то, чтоби лежать на небольшом своем желез-
ном сундуке. Еврею легко било заметить такую заботливость
о сундуке, и он подумал: «Зй-взй, сколько там должно бить
богатства! Если би мне столько или хоть десятую долю,
то знаю, что не вьекал би, балагульствуя, а бил би себе
купец, завел би крамницу для жени, а для себя потреб;
все пани, все попи, все заможнне заезжали би ко мне,
ели, пили и грошики платили, А я би себе в атласном
кафтане бим-бим-бом!»
Думая да раздумивая, ласий к деньгам бедняк не мог
спать и по ночам.
— Літо, май, не снешь? — заговаривал бодрствовавший
грек. — За лоша не бояться; я сберегать и наш и твоя. Но-
чевай со сном.
— Комари не дают.
— Комаря не дело, сон — дело.
По большей части зтим и оканчивался разговор. Грек
принимался за трубку, а еврей за мечтьі. Разложенньїй
костер мало-помалу погасал, наконец и совсем потухал.
Напиналась тишина, в которой по временам тюркал драм-,
люх * и постоянно спитались храп спящего грека, сопение
єврея да по временам вздохи и вздрагивания лошадей,
ркубущих густую траву. В больших лесах при зтом разда-
валс'я голос филина, а вблизи прудов и озер слишалось
кваканье диких уток и гуканье бугай-птаха. Но едва забрез-
жет заря, как начинается движение — снова разводится
огонь, варится каша, еврей поит лошадей, сиплет им овса,
и пускаются в путь при первнх криках проснувшихся
ворон. Брошенннй костер постепенно бледнеет пред
* КаКай-то ночная птица.
усиливающимся рассветом, и к восходу солнца только
недогоревшие головешки дьімлят вокруг пепелища...
Не один такой ночлег имели наши подорожние, подви-
гайсь все вперед и с заметной постепенностию встречая все
более глубокие долиньї, более длинньїе и крутне спуски и
подьемьі. Для длинньіх, не очень кругах и притом гладких
спусков и подьемов у подолян существует характеристи-
ческое название: урвьіживит, но урвьіживотьі бьіли уже поза-
ди — и не только они, но и несколько таких долин, из ко-
торьіх, оглянувшись назад и посмотревши вперед, неволь-
мо призадумаешься: как здесь люди ездят и только в очень
редких случаях ломают себе голову? Кроме крутизньї,
дорога угакана кремнями, с которьіх повозка скачет, как
со стола кошка. Зимою прелесть зтих путей сообщения уве-
личивается покатостью дороги к стороне глубоких, уте-
сисгах оврагов. Летом на дне их текут ручьи, шумя и из-
виваясь между кремней и бельїх камней, а зимою белеет
вздувшийся лед. Глубокие ухабьі и широкие закатьі только
слепого не вьісаДят из саней в зтой местности. Недаром
там существует поговорка: «Шануй горьі й моста, то бу-
дуть цили косга». Приближаясь к таким спускам, єврей,
хотя бьіло и лето, всегда предупреждал своих греков об
опасности, и они каждьій раз сходили на землю и бежали
за повозкою, спотьїкаясь и падая. Натерпелись локти и
колени, доставалось и лбам; но отставать бьіло неблагора-
зумно, потому что балагула не слазил с повозки, в кото-
рой прьігал и толкался их железньїй сундук. Еврей мог
уйти долиною, тогда что? Последний спуск дался грекам
пуще всех.	>
«Нет сомнения, что в зтом сундуке большое сокрови-
ще, если они не жалеют себя, только бьі не отстать от по-
возки,— думал еврей. — И отчего зто они богага, а я бе-
ден? Отчего железньїй сундук принадлежит им, а не мне?
Ужели он и не может принадлежать мне?»
Вот вступили в лес, а гора все продолжается. Еврей
несколько раз останавливал лошадей, подкладьівая ка-
мень пбд колеса, чтоб повозка не каталась вниз; греки
несколько раз ложились при зтом в тени, а конца горьі и
не видно. Досада и только!
— Скоро ли конец? — спросили греки.
— Еще вьі не видели наших гор, — сказал им балагу-
ла. — Вот за зтой начнется спуск вдвоє длиннее и несрав-
ненно круче. Там вьі и носьі себе посбиваете, если вздума-
єте бежать за повозкою. Кремни, как хатьі, а сбоку овраг,
что и дна не видно. Завтра сами увидите.
— Далеко так, что ли, что не сегодня, а завтра? '
— Далеко? Нет, не далеко, да сегодня нельзя, поздно.
Поздно бьіло бьі и тогда, если би солнце стояло не там, где
теперь, а вот где.
При зтом балагула указал кпутовиїцем на небо, чуть
не на полдень.
— А ночлег есть? — спросили греки.
— Будет, — ответил балагула. — Не далеко, но и не
близко впереди есть корчма, а в ней живет один еврейчик,
очень добрьій человек.
— Сладкий? смачньїй?
— Я на язик не пробовал, а натуру его знаю. У него
все ночуют, и у него все есть — всякне напитки, всякне
закуски, всякая всячина. И шабасуют там все, кто при-
едет, хоть бьі и в теперешнюю пору. Дальше ехать нельзя:
гора.
Греки переглянулись молча. Им бьг хотелось ночевать
в более безопасном месте, чем одинокая еврейская корчма:
но делать бьіло нечего.
Наконец гора копчилась, и повозка довольпо бьістро
покатилась по начавшейся ровной дороге, извивающейся
между разросшихся деревьев, покрьітьіх мхом. Густая ли-
ства там заслоняет землю от солнца, отчего дорога оста-
"ется влажною и в сухое лето. Потому и теперь листья,
солома и прочее, попадавшеєся їіод колеса, прилипало к
ободам, и ехавшие не чувствовали тряски повозки; не слн-
шали трескотни, будто сидели в зкипаже, у которого ко-
леса обмотаньї тряпками. Зато шум леса и говор всяких
погремушек, во множестве цепляемьіх балагулами к уп-
ряжи, тем явственнее раздавался в ушах. Деревья, пни
мелькали перед глазами, запах и прохлада леса после
утомления клонили ко сну. Вдруг лес копчился, и солнце
ударило прямо в глаза. Греки встрепенулись, как испуган-
ние птицьі, и, посмотревши вперед из-под руки, увидели
вдали, на противоположной горе, множество бельїх стен
и красньїх черепичних крьіш.
— Видите ли? — спросил балагула. — То город. Там я
мог бьі шабасовать даром — там у меня родной дядя; но
проклятая гора не одного меня доводит до лишних издер-
жек. Между мною и дядею будто Сабат-река течет. Вье,
вье! уже недалеко,— кончил балагула, взмахнувши кну-
том. Лошади живеє заколихались, и вскоре повозка оста-
новилась в заизди, т. є. в корчме с отдельпьіми комната-
ми для приезжих и с сенями для лошадей.
Здесь в первьій раз от вьіезда из Києва пришлось сни-
мать туго набитьіе чемодани и железний сундук. В уклад-
ке, по обнкновению, балагула не участвовал, потому и не
знал, каких усилий надо бьіло для передвижения сундука.
Вот и принялись за дело оба грека. Чемоданні без особен-
ньіх усилий бьіли снесеньї, а сундук пришлось свалить на
ковер и так уже нести. Корчмарь, издали смотревший на
усилия греков, предложил балагуле какой-то вопрос и на
полученньїй ответ с изумлением покачал головою. Когда
сундук бьіл втащен в комнату, тотчас же явился корчмарь
с предложением: не угодно ли вьшить, закусить? Греки
тогда снимали с себя оружие — из-за туго» набитьіх чере-
сов вьіиули по два шестиствольних пистолета, по два кин-
жала да еще какие-то особенньїе ножи и, складьівая все
зто на стол, приказали поставить самовар.
— Вьі как на войну, — заметил еврей, посматривая из-
дали на оружие.
— Наш не свой брат, не замай! — сказал один грек,
ложась в постель, а другой спросил хозяина, указьівая в
растворенное окно на бегавших цьшлят, величиною с го-
лубя: —А то наш? Как цена?
— Штука злотий,— ответил еврей.
Грек взял пистолет и четьірьмя вьістрелами убил столь-
но же цьіплят, несмотря на то что они разлетелись от пер-
вого вьістрела: «По два на один довольно, — сказал он,
кладя на стол дьімящийся пистолет. — Два сварь, а два
жари», — кончил грек.
Еврей пожал плечами от удивления и пошел подбирать
цьіплят, мимоходом посмотревши на чемоданні и особенно
на сундук. Греки не упустили из виду зтого взгляда, и
один презрителнно ульїбнулся, а другой покачал головою
и начал осматриватн оружие. Вскоре приехало на одной
подводе четніре єврея и тоже остановилисн шабашевать,
занявши смежную с занятою греками комнату. Надо за-
метить, что в еврейских заездах нет ни задвижек, ни двер-
нніх замков, а их заменяют крючки. Но и зти слабніе запорні
часто заменяются обнікновенньїми шворками. Притом две-
ри почти всегда со щелями и нередко с днірами на сучках.
Виноват ли хозяин, что дверн покосиласн, что дерево ссох-
лось, что сучок вьшал? Но зти невиннніе проделки ведут
к тому, что из одной комнатні можно видетн все, что про-
исходит в другой. И в пригодном случае можно сквозь
щелн перерезатн веревку, а там уж бог су дня. Греки заме-
тили, что именно такого рода дверн отделяла их комнату
от занятой євреями, и положили или обойм не спать всю
ночь, или спать поочередно. К атому времени подоспел са-
мовар и сам хозяин принес его. Стреливший грек восполь-
зовался зтим случаем, чтобьі застрашать єврея, и в его
присутствии начал заряжать пистолет.
— Извините, — начал корчмарь, поставивши на стол са-
мовар, — не думайте обо мне худо, что я сам служу. Я че-
ловек не такой богач, как ви, по пахолка держу. Только
я послал его в город к резнику и купить рьібьі для шаба-
шу. Он воротится скоро и будет служить вам очень ис-
правно.
— Прибор не нужен, — сказал лежавший грек, — свой
єсть, ром подавай.
Еврей бросился из комнатьі, но за порогом оборотился
и говорит: «Може, гугель подать?»
— Какой? — спросил другой грек, отворяя погребец.
— Принесу ром и гугель. Увидите, каков он, — сказал
еврей.
Вскоре он возвратился с тем и другим, отдал принесен-
ное и побежал из комнатьі. В смежной комнате начался
громкий говор. В сенях балагульї бранились между собою
за стойла, бранили хозяина за нескорую вьідачу овса, и
корчмарь побежал исполнять требование гостей и отгрьі-
заться. Греки между тем спокойно принялись за чай, еще
спокойнее подливали в стаканьї очищенной водки, настоян-
ной на косточках чернослива и поданной под названием
рома. Ярльїк на бутилке бьіл рижский, но самьій напиток
приготовлялся тут же, в корчме. Под влиянием ли зтого
рома или по какой-либо другой причине греки начали го-
ворить между собою по-русски, постоянно возвьішая голос.
Смисл их разговора бьіл тот, что, решившись переселить-
ся в Россию, они должньї знать язьік нового своего отече-
ства, — что для них, как купцов, прежде всего надо изучить
весьі, мери и особенно научиться считать на русском язьіке.
И начали они считать, ломая русский язьїк. А что их со-
седи по комнате давно замолчали, на то они не обращали
внимания, как будто находились среди пустьіни.
— Да что нам считать на ветер! — воскликнул наконец
один грек как умел по-русски. — Примемся лучше и сосчи-
таем свои деньги. Они, бедньїе, должно бьіть, вверх дном
стали от зтих проклятих спусков.
Товариш, говорившого не соглашался, намекая на сосе-
дей, но видя неуступчивость собрата, спросил, високо ли
солнце. Спрошенннй посмотрел в окно и ответил: «Уже за-
ходит».
— Так при свечах. Понимаешь? При свечах, — сказал
спрашивавший, движением голови указивая на смежную
комнату.
— Поймаю, поймаю, — ответил другой и, схвативши пи-
столет, прицелился в дверь от смежной комнати. Ему
показалось, что оттуда кто-то смотрит в днрочку. Дверь
заколихалась, но, бьіть может, оттого, что в то самое вре-
мя стукнула в той комнате дверь от сеней и, казалось,
вошло с громким говором несколько евреев. Прицелившийся
грек спустил пистолет и спросил товариша: «Вьшьем, что
ли, ради скуки?» .
— Не мешает, — ответил спрошенньїй.
Чрез несколько минут греки уже сидели за рюмками
и на столе стояла целая шеренга бутьілок. Еще спустя не-
сколько минут на хозяйской половине зажженьї бьіли свечи
и начался шабаш. На том оснований, что єврей занятьі
праздником, греки принялись за свои деньги, впрочем
взвели курки у пистолетов, поставленньїх под рукой, тут
же положили ножи с кинжалами и сели — один лицом к
сеням, а другой к смежной комнате. В супдуке оказался
страшний беспорядок — золото, серебро, бумажки — все
било перемешано.
— Не хорошо ли я придумал? — похвастал предложив-
ший сосчитать деньги.
— Пожалуй, хорошо, но ведь работи хватит на целую
ночь.
— Тем лучше, не будем спать.
— Так за дело?
— Ну да. Сложим по сотням, а потом и сосчитаем.
И оба принялись за дело.
II
Не дрожащими руками, как скряга, сортировали греки
свою монету, не со звоном, как казначеи, складивали ее в
кучки — рубли к рублям, червоний к червонцам; а спокойно
и бережно, будто имели дело не с металлом, а со стеклом.
Долго продолжалось зто не для многих доступнеє занятие.
Миновала полночь прежде, нежели опустел сундук. Боль-
шая часть свободного пола била уставлена кучками рублей
да червонцев, еще не бивших в обращении. Тусклий свет
нагоревшей свечи искрился на их блестящей поверхности и,
отражаясь на потолоїс и стенки, рисовал там подобие ре-
шета или пчелиних сотов. Рябели зтими изображениями
и лица греков, и руки, и спини, и все, куда падали отражен-
ньіе лучи.
Когда установка била кончена, один грек, тьїкая паль-
цем в каждую кучку, сосчитал сначала серебро и говорит
товаришу: у меня столько-то сотен и столько-то остатка, а
у тебя?
— У меня,— ответил спрошенньїй,— должно бьіть столь«
ко-то всего, если ми не ошиблись при получении.
— Хотя киевский наш казначей и человек аккуратньїй,
как говорят, и не ошибается, однако сосчитай.
Начал тикать пальцами и другой грек. Оказалось, что
в получении ошибки не бьіло. Поступивши таким же образом
и с золотом, они принялись за бумажки. Когда и бумажки
бьіли рассортированьї, сосчитапьі и уложепьі в сундук по-
верх золота и серебра, тогда щелкнул замок, греки встали,
поткнулись и принялись за рюмки да за трубки. Но не они
одни должньї бьіли расправить омертвевшие члени: и евреи,
занявшие смежную комнату, должньї били сделать то же.
После ужин а и молитв один из них, более других утом л ен-
ний, оставил веселую компанию беседовать, а сам отпра-
вился отдихать. Вошедши в комнату, он увидел на стейке,
против дверной щели и дирок, изображения светлнх круж-
ков. Особенно его удивила цепь зтих кружков против ще'Ли.
Не понимая в чем дело, но и не желая не понимать, он из
любопнтства посмотрел в щель,— и уже не мог отойти о?
двери, словно прирос к ней. Вошел другой и третин из по-
стояльцев и, увидя те же кружки и товариша, прильнувше-
го к щели, равньїм образом полюбопьітствовали узнать,
что происходит за стенкой: увидевши такое множество де-
нег, и они, подобно своєму единоплеменнику, не имели сил
отвести глаз от богатства, находящегося от них так близ-
ко. Кто знает, что более поражало зтих любопьітньїх: блеск
ли денег или оружия, вигоди ли богатства или опасность
смерти? Однако они, не шевелясь, как статуй, простояли
до самого конца и отошли только тогда, когда сундук бьіл
заперт. Опьітнейший дал знак остальннм — и все тихонько
подошли к двери, ведшей в сени, и, с шумом отворивши ее,
сделали вид, что входят в комнату, вполголоса разговаривая
между собою. Греки заметали стук двери, заслишали говор
и думали, что евреи в самом деле только теперь возвраща-
ются от хозяина, а как они входили прежде, хотя и без вся-
кой осторожности, греки того не заметали, так били по-
глощеньї своим занятием.
Когда греки окончили свою работу, синело небо на вос-
токе и без умолку пели петухи в корчме на чердаке; следо-
вательно, поздно било ложиться спать. И греки приказали
пахолку наставить самовар, а сами начали петь, чтобьі
окончательно прогнать сон. Випивши крепкого чаю, они
достигли, по крайней мере, того, что в наступившую субботу
могли спать и скучать поочередно. В таком же поочеред-
ном бодрствовании они провели и ночь против воскресенья.
Однако евреи даже не покушались на какое-либо насилие,
хотя всю ночь шептались между собою и даже приглашали
к себе хозяина и балагулу, привезшего греков. К утру они
начали бражничать, напились, перессорились и поснули,
где кто упал, под столом, под кроватью.
Солнце давно уже собрало всю росу, когда греки
спросили своего балагулу: «Скоро ли тн соберешься?»
• — Зараз, зараз,— ответил балагула.
— Ти повторяешь зто от самого рассвета.
— До вечера не буду повторять. Видите, уже повозку
подмазьіваю. А вьі дайте лучше денег: нечем расчесться с
хозяином. Да укладьівайтесь.
Один из греков дал єврею несколько рублей.
— Дайте все,— сказал балагула.
— Как все? А если у тебя издохнет лошадь, кто нас до-
везет до Хотина?— спросили греки.
— Ховай боже! На що ии здьіхатьі? Нехай жьіе. А кто
довезет? Моя в том голова: пешком не пойдете.
— Смотри же,— сказали греки и дали весь остаток до
копейки.
Балагула начал запрягать лошадей, а греки принялись
за укладьівание. Еврей думал про себя: «Теперь пусть и в
тюрьму посадят вас, я спокоен, — я своє получил. А сколько
еще получу, то уж моє дело. Не буду больше балагульст-
вовать». Наконец лошади бьіли запряженьї.
— Садитесь, сказал тогда балагула грекам.— А я схожу
рассчитаюсь.
Греки уселись, но увьі, пришлось хандрить не менее пол-
часа, пока возвратился балагула.
— Куда тебя черт носил? — закричали недовольнме
греки.
— Уж и черт!— хладнокровно сказал єврей, подбирая
вожжи и, прежде чем взобраться на козльї, плюнул в
правую руку, взял кнут и закричал на лошадей: «Вье!
вье!»
Лошади, хоть и не дружно, тронулись. Загремели бубен-
чики, повозка перевалилась через порог, давши каждому
из ехавших по четьіре толчка,— и началось довольно мед-
ленное движение вперед к спуску, к городу. Дорога била
гладка и шла по равнине. В таких местах прежде балагула
обьїкновенно старался ехать как можно скореє, а теперь
даже сдерживал порьівьт лошадей, как будто умьішленно
замедляя езду.
— Шибче, шибче,— понукали греки.
— Шибче? До беди не далеко, поспеем вовремя, — ска-
зал балагула.
— На какую беду он намекает?— спросил один грек у
другого.
— Верно, на спуск,— ответил спрошенньїй.
-— Прежде не так он внражался об зтом. Да и где
спуск? Перед нами ровная дорога.
Дорога, действительно, не представляла никакой опасно-
сти, и спуска не только не видно бьіло, но даже встреча-
лись легкие подьемьі. Вскоре, одпако, начался заметннй
скат, так что лошади должньї бьіли сдерживать повозку.
Чем далее продвигались вперед, тем покатость увеличи-
валась все более и боле£, а противоположная гора как буд-
то виростала из долини. Откуда-то из.глубипьі подпимал-
ся дьім, по разреженности которого с уверенностию можно
било сказать, что он поднялся от своего источника на зна-
чительную висоту. Вдруг балагула остановился, сошел
на землю и начал копошиться возле заднего колеса, от-
чего повозка иногда вздрагивала, будто он толкал ее
плечом.
— Что ти там делаешь? — спросил один из греков, вьі-
сматривая из будки.
— Что делаю? — переспросил балагула, — гальмую.
Зто балагула тормозил повозку, привязивая одно из
задних колес веревкою к задней ж[е] оси. Кончивши, он
обратился к грекам с вопросом: «А ви нет? Не сойдете?
Спуск начинается».
Теперь только заметили греки, что перед лошадьми, поч-
ти у самих ног, дорога пропадала, и, бистро соскочивши
на землю, пошли смотреть вперед. В нескольких шагах до-
рога круто поворачивала направо и окривалась за камнем,
за которим внизу виднелись только хребти других камней,
словно здесь окаменело стадо исполинских баранов с сво-
ими пастухами, которьіе до сих пор стоят в виде отдельних
столбов. На противоположной горе виднелся город и рас-
стилалась базарная площадь, кипевшая народом. Далее
стояла деревинная церковь с каменною колокольнею, на
которой тогда звонили, и во все сторони множество домов,
домиков и хат; но ничего похожего на улицу не било видно.
Прямими рядами дома стояли только по сторонам самой
площади, а позади строился каждьій, где вздумал и как
вздумал: кто вдоль, кто поперек, кто взбирался повніше, кто
спускался вниз, кто окнами против горн, кто за горою.
Виднелись даже жилья, поставленнне наискось, под углом
одно к другому. И все зто на весьма значительной покато-
сти к востоку, отчего окна в городе в зто время блестели
против солнца, как огненньїе. Смотря на зто, греки бол-
тали на своем язнке, размахивая руками, и казалось, заби-
ли всех и все.
— Вье, вье!—вскричал балагула и внвел их из рас-
сеянности. Давши дорогу, они пошли за повозкою.
Долго, очень долго вилась дорога, ломаясь то вправо,
то влево, то наискось, то под прямим углом, пока, наконец,
открьілась площадка, на которой бьіла городская застава.
Без шлагбаума, без ворот, стояла по обе сторони дороги
белая каменная стена, к которой, у самой днрьі, присло-
нился соломениьій шалаш, заменявший караулку. Балагу-
ла остановился, и распухший от сна откупной стражник
вьіполз из своей конури.
— Мьі не везем водки, — сказал один из греков, — и те-
бе не для чего тревожить нас. У нас только чемодани и
сундук. На, возьми на орехи и отпусти нас.
Стражник припял поданньїй рубль и юркнул в шалаш.
Повозка тронулась вперед, а за ней и греки. Как только
они миновали днру, пожалованную в застави, откуда ни
возьмись явились позади два десятника и тоже пошли впе-
ред. В нескольких саженях отсюда напиналась небольшая
песчаная равнина, пересекаемая бистрим и широким, но не
глубоким ручьем. За ней начинался подгем к центру го-
рбда. На берегу ручья еврей остановился и начал разнуздьі-
вать лошадей, чтобн напоить их, а греки тем временем взо-
брались на повозку ради переправи через воду. Едва они
уселись, как в то же время вспрьігнули на повозку и де-
сятские. Почти одновременно с зтим, как бешенне, про-
мчались мимо єврей, шабашевавшие под одною с греками
кровлею. Они неистово размахивали руками, крича, как су-
масшедшие: «Убьільї! Заризальї! Злодии! Ловить! Держить
их! Вот они!»— и кричавшие указали на греков.
Словно из-под земли виросли сотни евреев и уцепились
к повозке и к лошадям, где только можно бьіло. Кто не
имел за что ухватиться, тот по крайней мере прислонил
руку. Дальнейшие держали друг друга за поли и все кри-
чали, что кому на язик наскочило: злодии! такий мини
купець! такий мини грек! и т. д.
В таком виде повозка тронулась вперед. Греки хотели
сойти, но полицейские не позволили.
Есть анекдот, будто на одном из царских смотров в цар-
ствование императора Николая Павловича 1 отличился сол-
дат, происходивший из циган. Визвали его из фронта, го-
сударь спросил: «Тн грамотен?»
— Грамотен, ваше величество.
— Из каких ти?
— Из полевих дворян,— ответил солдат, разумея
циган.
Из таких-то «полевих дворян» происходил и один из
двух десятских, сидевших на повозке с греками. Он запо-
дозрил действительность их греческой национальности, а,
напротив, принял за своих едипоплеменников и в начавшей-
ся суматохе произнес как бьі про себя: девелескеро чингер-
пен *. Усльїхавши зто, греки и не переглянулись между
собою, даже глазом не мигнули, хотя и поняли слова
десятского.
«Не наши», — подумал десятский. Повозка между тем,
подпираемая євреями, взбиралась все вьіше. Вместе с зтим
росла толпа евреев и увеличивался крик.
— Мн ездили на верблюдах,— начал один из греков,
обращаясь к десятским, — ездили на лошадях и на мулах;
увидим, как возят еще. зти осльї. Как думаешь? — спросил
он своего товариша. — Вьівезут ли они нас? •
— Я вполне уверен в зтом, — ответил спрошенньїй. —
А куда зто они везут? — спросил он у десятских.
— В полицию, — ответили те. — Они обвиняют вас в
покраже у них железного сундука с деньгами. Такого, зна-
чит, сорта обьявление подали, и мьі посланні городничим
арестовать вас.
— Будьте же свидетелями, что мьі не покушались бе-
жать и на оскорбления евреев не отвечали ни одним сло-
вом, — сказал первнй грек, исподтишка всунувши десят-
ским по рублевой.
— Слушаем-с. А вот и полиция, — сказали десятские.
Весь полицейский двор бьіл битком набит євреями обо-
их полов и разннх возрастов. Кому не хватило места на
земле, тот взобрался на плетень, и многие даже на крьіши
не только соседних домов, но и самой полиции. И все зто
орало: «Злодии! Вяжить их! Заковуйте! Разбойники! За-
резали, убили!»
— Дорогу! дорогу дайте! — закричал квартальний.
С трудом раздвинулась толпа, и греки вьехали во двор.
— Пожалуйте сюда, — сказал им квартальний, укази-
вая рукою на ход в полицию.
Греки пошли по указанию квартального, а за ними де-
сятские и пожарние разом тащили чемодани и сундук.
Когда зтот последний бнл поднят на повозке, один кто-то
крикнул: «Злодии!» — И зтот крик бнл подхвачен десят-
ками, наконец обнял всю толпу, обратившись в индючье
белькотанье, раздиравшее уши.
— Тише! — вскричал пристав, бивший в полиции. Во-
єнний скомандовал бн: «Молчать!» Но зтот бнл не только
штатский, но и попович, потому и думал унять толпу евре-
ев тем же словом, каким в духовних училищах старший в
классе унимает шалящих детей. Не тут-то бнло. И квар-
* По-цнгански: божий гнев.
тальньїй загладил мягкость частого: он вьісунулся в окно,
сказал русскую фразу, и все затихло. Тогда начался допрос.
— Кто вьі? — спросил пристав у греков.
Вместо ответа они подали свои паспорти. Бить греком —
значит иметь на своей стороне все неополяченное населе-
ние нашего края. Одного слова грек достаточно для возбу-
ждения какого-то особенно располатающего чувства, так
же точно, как одного слова лях или католик достаточно,
чтобн оттолкнуть от себя даже благодушних. Пристав бнл,
как и все наши, а потому, прочитавши паспорти, еще более
размяк.
— Знаєте ли ви, — спросил он у греков, положивши
паспорти на стол, — что без причини сюда не вхо/^ят с
таким триумфом?
. — Знаєм, — ответили греки, — только позвольте узнать:
в чем нас обвиняют и кто именно?
— Сейчас узнаєте, — ответил пристав и принялся чи-
тать. поданное на них обтьявление. Оно било написано от
имени евреев, шабашевавших вместе с греками, и говорило
о том, что неизвестнне два грека ночью с субботьі на во-
скресенье украли у них железннй сундук с деньгами, что
зти ворн вскоре должнн прибить в здешний город. Вместе
с зтим подробно описана наружность сундука и с такою же
подробностью означена сумма денег в металле и в бу-
мажках.
Во время чтения стояла такая тишина, что слишно би-
ло, как шелестит роскошная липа, покривавшая ветвями
своими все здание, занимаемое полициею. Только изредка
б'Вреи поцмакивали в одобрение составителю обьявления.
Кончивши чтение, пристав спросил: «Что ви, господа
греки, скажете против зтого?»
В могиле не может бить тише того, как било здесь в
промежуток времени от вопроса пристава до конца ответа
греков.
— Да, — ответили они, — ми действительно украли
сундук, и он здесь перед вами.
Когда греки произнесли роковое: «Да, ми украли сун-
дук» — пристав внтаращил глаза от изумления, а єврей
подняли страшний крик. Кричали целою массою оба пола
и все возрастьі. Одни произносили. слова, другие мнчали,
третьи белькотали, как индюки, — кто от удивления, кто от
радости, кто из зависти, а большая часть из подражания
другим. И до того нахлинули к окнам, что в полиции сде-
лалось темно, хоть свечи подавай. В то же время сотни
рук, по локоть пропущенних сквозь окна в комнату, пока-
зьівали на греков,
— Уймите их,— обратился пристав к квартальному. '
— Молчать! — вскрикнул зтот. Но его не слушали.
— Прочь! — крикнул он еще, но когда и на зто никто
не обратил внимания, мигнул солдатам в кулаки.
Солдатьі плюнули в кулаки: одни бросились к окнам, а
другие вьішли на двор — и началась потасовка. Толпа по-
пятилась назад, налегла на забор, и он с треском упал на
улицу и придавил как сидевших на нем, так и многих дру-
гих. Крик затих, только ейкотали ушибленньїе. Тогда при-
став сноваюбратился к грекам: «Так вьі сознаетесь в краже
зтого сундука?»
— Сознаемся, — ответили они, — только прикажите по-
звать тех, кому он принадлежит.
— Иось! Лейба! Зейльїк! — заорала толпа, закольї^з-
лась, раздвинулась—и явились три известньїе єврея. Два
из них бьіли бледньї, губьі дрожали, глаза блуждали по
сторонам — по всему заметно бьіло, что трусят, а третий
с наглою миною шел вперед, ободряя товарищей: «Стойте
на своем и мне не мешайте. Я за всех, дело в шляпе»,—
говорил он идучи.
— Вьі узнаєте нас? — спросили греки у зтих евреев по
приходе их в комнату.
— Как не узнать! — ответил Иось,— И сундук узнаєм.
— Так зто сундук ваш? — продолжали греки.
— Не ваш же, — ответил тот же Иось, — сами зто очень
хорошо знаєте.
— И деньги ваши? — спросил пристав, посмотревши на
евреев с ног до головні. Они бьіли одетьі только что не в
тряпье'
— Не извольте удивляться, — самоуверенно начал
Иось. — Мьі могли иметь и не такую сумму. Мьі пове-
ренньїе.
В самом деле, у них вказались доверенности, данньїе
каждому от отдельного богача, с предоставлением права
делать именем верителя даже займьі в сотни тьісяч. Одйн
из верителей жил в Бердичеве, другой где-то в Белоруссии,
а третий бьіл местньїй житель.
— Потрудитесь спросить зтого последнего, — обрати-
лись греки к приставу, — может бьіть, он не признает зтих
денег своими и, может бьіть, окажется, что мьі не крали
сундука, что он принадлежал нам, а не нашим обвини-
телям.
Греки смотрели так невинно, говорили так спокойнр,
что пристав растаял, как воск перед огнем, и приказал по-
звать верителя. Опять заревело скопище: «Ребе Шлема!
ребе Шлема!» и раздвинулось так широко, как только
можно бьіло. В опустевшем пространстве показался еврей
в атласном кафтане, в куньей шапке, в чулках и патинках
и с тщательно завитими пейсами. Он подвигался медлен-
по, заложивши большой палец правой руки за пояс, патин-
ки шлепалии плескали по пятам. Зто бнл купец первой
гильдии, один из богатейших в окрестности, Войдя в по-
лицию, он поднял шапку над головою, потряс, чтоб оста-
лась ермолка, и презрительно спросил: «Что от меня угод-
но вашей мосци?»
— Есть ли между зтими лицами ваш поверенннй? —
спросил пристав.
— Я, я! А я? — воскликнул Иось, вискочивши вперед
шага на два. — Я хиба не их поверенннй? Хиба я не пока-
знвал вам доверенность?
— Тебя не спрашивают, — заметил пристав, — так мол-
чи, если не хочешь попасть в темную.
Иось обернулся и с гордостью пошел на оставленное
место, усмехаясь и скубя себе бороду. Богач, не обращая
ни на что внимания, ответил приставу на предложенннй
вопрос: «У меня, слава богу, столько занятий — там вовна,
там пшеница, там крам, там скот, и то и се, и он що, что
одному не управиться. З, ви не знаєте, что такое торговля!
Меня спросите, так узнаєте. Зй-взй! И я держу поверен-
ньіх — на все есть у меня поверенньїе, только есть, пить,
спать и жену свою Хаю любить я взял на себя.
— Так Иось действительно ваш поверенннй? — про-
должал спрашивать пристав.
— Чи только иден Иось у меня поверенннй! У меня их
десятки: и Иось, и Шмуль, и Пинькас, и Табель...
Квартальний шепнул что-то приставу на ухо и зтот одоб-
рительно кивнул головою. Тогда квартальний вишел в
другую комнату, а пристав обратился к богачу; «Позволь-
те прервать вас. Не можете ли ви сказать, ваш зто сундук
или не ваш?»
Богач перестал називать своих поверенньїх и в свою
очередь спросил, указнвая на сундук: «Какой? зтот? Я ви-
дел у себя такой, ио зто ли тот самий, не знаю; я лично
такими пустяками не занимаюсь».
— Тот самий, — сказал Иось.
•— Если тот, так значит мой, — сказал купец.
— Так и тьі говоришь, что зто сундук не наш, что мн
его украли? — спросил один из греков, как будто упрекая
его.
— Ховай боже! Я не говорю, что то ви украли сундук.
Я говорю, что зто сундук мой, а крали ви его или нет,
ничего не знаю и не говорю.
— Украли! украли! — заорало скопище. — Злодюги!
— Штьілер! — крикнул богач — и все затихло.
— Так и деньги в супдукс твои? — спросил тот же грек.
— Не все, — ответил Иось, вискочивши вперед. —
Часть их.
— Тебя не спрашивают! — крикнул пристав. Иось от-
правился на прежнее место, говоря как бьі про себя: — Одна
часть их, а две остальньїе двух других верителей.
Бог<ач, будто не слушая, что говорит Иось, ответил при-
ставу: «Я сам не вожусь с видачами денег и в зтот сундук
не засматривал. Надо спросить у кассира, сколько он вн-
дал, потом сосчитать, столько ли в сундуке, потом и само
об-ьясниться, как есть налицо».
— Отвечай просто, коротко, — начал другой грек. —
Зтот сундук с деньгами твой и деньги твои, и мьі украли,
ми ворн. («Ворьі, ворьі, злодюги!» — кричала толпа.) Или
зтот сундук с деньгами наш, и деньги наши, и пас обвиня-
ют даром?
— Их сундук, — сказал Иось, — и часть денег их. Ви
- украли сундук с деньгами у нас в корчме, как зто и напи-
сано в обт>явлении нашем.
— Где же ключ от сундука? — спросил тот же грек.
Иось не предвидел -зтого вопроса и не приготовился к
ответу, но, как опитний мошенник, начал искать у себя по
карманам и, пошаривши, ответил: «Верно, я потерял его
дорогою, когда ночью бежал от корчми в город, чтобн
подать обт>явление. А вьі не нашли? Ключ большой с кра-
сним ремешком... (Наблюдая сквозь щель, они заметали
даже зту мелочь.)
— Не зто ли он? — спросил другой грек, впнувши из
кармана ключ с красним ремешком. Иось подошел, по-
смотрел, взглянул на сундук и ответил: «Он и есть».
Греки как будто смутились. Зто придало євреям сме-
лости, и Иось, подбоченясь, сказал приставу: «Что здесь
долго возиться! Пишите показание и отдайте наше нам, а
катово кату. Велите принести кандальї».
Приставу не хотелось обвинять греков. Он знал обви-
нителей лично ка'к отьявленньїх мошенников, знал и зтого
богача, нажившегося в течение нескольких лет ни с сего,
ни с того, словно клад нашел; позтому бьіл убежден, что
они клевещут в своем обт>явл,ении. Но почему же греки при-
знают себя ворами? «Послушайте, — обратился он наконец
к обвиняемьім, — ви хотите вплутаться посредством хит-
рости. Не хитрите, а говорите чистосердечно...»
Крик толпи заглушил его речь. Богач погрозил пальцем,
крик затих, н пристав продолжал: «Дело не шуточное.
Надеть кандалн можно и шутя, но, попавши в тюрьму, не
легко снять их».
— Так, значит, нам бог судил. Он знает, кто прав, а кто
виноват, — сказали греки.
— Вьі же что скажете: правн вьі или нет? Украли сун-
дук или нет?
— Если пред вами стоят те, кому он принадлежит, и
обвиняют нас в воровстве, то, очевидно, чужая собствен-
ность не могла попасть в наши руки иначе, как они говорят,
потому что мьі ее не покупали.
— Т. е. вьі сознаетесь, что украли сундук?
— Да, сознаемся, — ответили греки.
Скопище заплескало в ладони, обвинители приосанились
и воображение судило им золотьіе горьі.
— Делать нечего, — сказал пристав и позвал кварталь-
ного из другой комнатьі, где он до сих пор находился.
Квартальний вьішел с исписанною бумагою в руках. То
бьіл весь разговор, веденньїй в полиции и записанньїй
слово в слово.
— Прочитайте, — сказал ему пристав. — А вн слушай-
те, — обратился он к обвинителям и обвиняемьім.
Когда квартальний кончил, пристав спросил у греков:
«Так ли? Верно ли написано?»
— Так, верно, — ответили греки.
Теми же словами на подобннй вопрос ответили и єврей.
— Подпишитесь, если грамотнн, — сказал пристав
грекам, и они подписались по-гречески. Затем подписались
и єврей, еще более повеселевшие.
— Кандальї! —сказал пристав вздохнувши.
— Одной пари будет мало, велите принести две, — ска-
зали греки.
— Ви и теперь шутите, — с участием сказал пристав.
— Увидите, что ми не шутим.
— Гм, — сказал Иось, — может бить, у вас в Греции
надо заковьівать одного в двоє кандалов; у нас они не из
клочья — сдержат!
— Две парьі кандалов, — приказал пристав десятскому.
— Вот зто ладно, — сказал один из греков. — Теперь
слушайте. Мьі греки, мьі любим русских, а жидов не лю?
бим, они пархи. Когда мьі ночевали в одной с ними корч-
ме—здесь, на горе, то они, попившись, начали считать
деньги. Так ли? — спросил он у евреев.
— Так, так, — ответили обвинители. — Мьі считали день-
ги, а вьі смотрели в щелки и потом украли сундук с день-
гами.
— Хорошо. Так, действительно, мьі украли сундук с
деньгами (на дворе заплескали в ладоши), но почему?
Потому, что по звуку деньги показались нам не настоящею
монетою, а фальшивою. Мьі сами доставили бьі их сюда.
— Зй-взй! — вскрикнули обвипители, заглушай послед-
ние слова греков.
— Вус? фальшивеє? — раздалось в толпе.
— Извольте удостовериться, — предложил грек. — Если
мьі ошиблись, то будем просить прощення, если же нет,
то примите пишу услугу,
Обвинители смекнули, что дело плохо, и хотели уйти,
но бьіли задержанні — кто солдатами, а кто греками. При-
став велел отпереть сундук, и оказалось, что не только руб-
ля и червонцьі, но даже бумажки бьіли фальшивьіе. Дело
получило другой оборот: обвинители стали обвиненньїми и
тотчас же бьіли закованьї в кандальї все четверо. В толпе
начался крик, поднялись вопли, и вся масса бросилась ло-
мить здание полиции, чтобьі освободить своих или, по край-
ней мере, утащить железньїй сундук, как поличное. Сол-
дати приняли евреев в приклади, а по распоряжению го-
родничего, которьій жил недалеко и видел все, позванн
бьіли крестьяне с базарной площади и охоче принялись
скубти бородьі и рвать пейсьі, не скупись притом и на под-
затьільники. Суматоха бьіла страшная, , но продолжалась
недолго. Спустя около часа возле полиции все бьіло спо-
койно, только солома, сорванная с крьіши, лежала кругом,
заслоняя окна, и в «холодной» стонало четьіре єврея в кан-
далах. Иось молчал, Лейба и Зейльїк бранились на него, а
атласний кафтан плакал, приговаривая: «Я думал, что и
зтим помогу, как помогал не одному, а теперь и сам про-
паду, на Сибирь пойду. Зй-взй-взй!»
Недолго спустя прибила вся инвалидная команда, и
часть ее оставлена бьіла при полиции для безопасности
греков, а другая отвела арестантов в тюрьму.
В ту же ночь греки дали вторичньїе показання о покраже
сундука и тихонько вьшровоженьї бьіли за город, где жда-
ла их приготовленная полициею подвода: «Едьте себе с
богом да поскорее, чтоб не настигли евреи», -— сказали
провожавшие.
— Не говорил ли я тебе, что зти осльї нас вьівезут? —
похвастал один из греков, когда осталось их только два, да
третий мужичок на передке.
— Да, отлично вивезли. Но подлецьі же они! — сказал
другой. — Должно бьіть, они уже не одного так обобрали,
как думали обобрать нас.
— Впредь уж никого обирать не станут, -
— А зтот богач! А! Мой, говорит, сундук! Мои деньги.
— Пусть теперь отдувается, мошенник. Как же нам-то
поступить с Хроимом.
— Черт с ним! Разве мьі мало разменяли для него?
Пусть будет доволен тем, что получил, а что остается при
нас, разделим поровну — впредь баста якшаться с жидами.
— Разве тьі не думаешь побивать в Хотине? Бросишь
жену и детей?
— Ха-ха-ха! Приду ночью, заберу всех их, а шатро и
лохмотья оставлю для отвода глаз. Затем в стель. Если
будет тесно в Бессарабии, перейду за Днестр, за Днепр...
З! бьіли бьі деньги!
— Я куплю землю.
— Я заведу стадо лошадей.
— Брось цьіганство — берись за оседлость.
— Т. е. лезь в ярмо? Спасибо. Останусь цьіганом, как
родился, буду жить в шатре, зато на свободе.
Так разговаривали между собой мнимьіе греки, а в са-
мом деле бессарабские цигане, занимавшиеся вместе с од-
ним євреєм, вншедшим в откупщики, подделкою монети в
Хотине и ездившие в Харьков, в Полтаву, в Кролевец, в
Москву и далее для размена ее. Случай с железньїм сун-
дуком образумил их и сделал одного землевладельцем в
Новороссийском крає, а другого кочующим торговцем ло-
шадей. Первьій осел под видом грека, а другой и умер ци-
ганом. Еврей же, польстившиеся на сундук, переведенн
били из местной тюрьмн в каменецкую крепость, потом в
киевскую и наконец сосланм в Сибирь, несмотря на все
происки своих одноплеменников. С зтих пор в нашем крає
довольно долго не начиналось ни одно «дело о распростра-
нении фальшивих денег». Что же касается балагулн и
корчмаря, >то хотя и они участвовали в общем совете на-
счет железного сундука, однако не били привлеченн к де-
лу и остались на свободе.
ЗА ГОД ДО ХОЛЕРЬІ
Подоли, Подоли! гирка твоя доля...
Хороший край, та льіха година.
Поговорка
І
С четверть века тому назад, в июне месяце 18... года, в
с. Ст-вке звонили к заутрене. Православний люд набожно
крестился, готовясь на молитву, и поодиночке или груп-
пами вьіходил на улицу, направляйсь к церкви. То сям,
то там резко скрипели пересохшие ворота, как бьі жалуясь
на бездождие, как бьі сетуя, что восходящее солнце до ве-
чера еще более вьісушит их. А солнце поднималось над
землею, как ленивьій наймит с кровати...
Ни капельки росьі, ни листочка свежего, пи малейшего
движения в сером сухом воздухе, в котором висело солнце,
как бумажньїй фонарь, без яркости, без блеска. Только
предстоявшая жара давала себя чувствовать непомерпою
духотою. Озера, колодцьі почти лишились водьі, реки об-
мелели, даже горньїе ключи ослабли, приуньїли. Овцьі каш-
ляли, лошади сморкали, рогатьій скот точил пену, сухопут-
ньіе птицьі огромньїми стаями покрьівали берега сельского
пруда, и люди бьіли угрюмьі, невесельї, не имея достаточ-
но слюньг, чтобьі вовремя освежать засьіхающий язьїк.
Только вечно беззаботное зхо шутило, передразнивая в сво-
их лесах колокольньїй звон. Привьічньїе жители не обра-
щали на него внимания, спокойпо продолжая путь; а два
хозяина — Йван и Петр — даже завели разговор.
— Так що? що расказуе Кльїм? — спросил Йван.
— Чудасию, брате,— ответил Петр.
— Холеру пидвозьів, чьі що?
— Не сам вин, а другьій. «Я, — говорит, — покормивши
в Вудах коней, готовлюсь к огьезду; как, вижу, остановил-
ся с возом — тут же возле корчмьі — человек, на котором
льщя нема: губ.ьі синие, глаза впальїе, щеки словно мукою
посьшаньї, и всем телом трясется. «Что с тобою? — спраши-
ваю»,— говорит Кльїм. «Гм, що! холеру пидвозьів», — от-
ветил приехавший и рассказал. Говорит: «Еду я дорогою —
гей та гей! Уж оставалось не более двух верст до села,
когда догоняю будто шляхтянку—еле плетется и стонет.
Взяла жалость, я и говорю: «Подьедешь со мною? Садись,,
если угодно». — «Подвези, добрьій человек, Христа ради.
Только я лягу». — «Ложись». Он£, — говорит, — легла и
стонет да благодарит; а я себе гей та гей. Подьезжаю к
кладбищу. «Стой, — сказала больная, — я слезу». — «Куда
же тьі? В село уж дай свезти».— «Нет, дальше не могу:
слезу здесь». — «Ну, — говорит, — думаю — слази». Оста-
навливаю волов и подаю руку: «Дай свою, пособлю».
До зтого времени она шаталась, как прибитая курица,
а теперь, будто припек кто или кольнул, сразу схватилась
и говорит: «Не мне, а вам надо пособлять. Я св. Мигдали-
на1, посланная богом наказать людей. И сперва примусь
за скот, а потом и за вас. Я помир, я холера», — заключила
она, посувайсь к задку, чтоб слезть с воза. В зто время,—
говорит, — я заметил, что у нее товаряча ноги. Почему я не
умер тут же на месте, не знаю, но до смерти оставалась
только чьісньщя. Види, что я так испугался, холера сказа-
ла: «Не бойся, я тебя не трону. И никого в селе не' трону,
если возьмут пару черньїх волов, не бьівших в ярме, и за-
прягут их в плуг, не бьівший в земле, возьмут за погони-
ча и за плугатора девчат, не целовавшихся с чужими муж-
чинами, и проведут вокруг села борозду. Зтого довольно.
Не забудь же!» —кончила она и пошла на кладбище в
бузину да там и исчезла».
— Что ж? Исполнили? — спросил Йван.
— Должно бьіть,— ответил Петр.— Потому что бьівшие
тут же парубки ручались, по крайней мере, за двадцать
таких девчат, а хозяева указали немало черньїх бьічков.
Что же касается плуга, то его можно сделать и новьій.
— Правда, що чудасия! — заметил Йван. — А то, чтоб -
водки не пить, откуда взяли?
— Зто вьішло от самого царя. В водке, значит, вся хо-
лера сидит. А сверх того пошли по свету мятежники, кото-
рьіе травят воду и особенно водку; так вот царь и предпи-
сал: «Не пейте водки, потому что она ядом заправлена; а
воду почаще святите».
Разговор зтот, с додачами и прикрасами, уже более
двух недель переходил в Ст-вке из уст в уста, и сам Йван
передал его не одному и сльїшал не однаждьі до разговора
с Петром. Тем не менее интерес его не уменьшался, а на-
против увеличивался с каждою новою передачею. И все на-
едине раздумьівали, а в обществе разговаривали о сльї-
шанном, о Марии Магдалине. Мальїе и старьіе, мужчиньї и
женщиньї толкли одну и ту же воду. Тревога меж тем
возрастала и после нескольких ярмарок приняла громад-
ньіе размерьі. Начались молебньї Марии Магдалине, учис-
тились водосвятия, замолкли песни, и дверь в шинок от-
ворял только шинкарь с своим семейством. Если бьі бог
послал несколько капель дождя, то и площадка перед его
порогом травой бьі заросла. Но не бьіло божией благодати,
не проявлялась и жизнь. Все бьіло мертво, кроме общего
страха и корьістолюбия шинкаря. Зтот с ума сходил, что
на самое розговенье после Петрова поста2 даже ни
одной рюмки не вьшито, что в поле начали показьіваться
копьі, а бочка полна от вознесения 3.
— Зй-взй-мир! — вопил шинкарь. Сура ему вторила, а
детки подхватьівали цельїм хором и вьіходил концерт вро-
де гусиного.
II
— N0, рапіе. А со іо Ь^бхіе? * — спросил еврей, нахиль-
но совая свою руку в руку помещика.
— А ргхесіе? ** — переспросил пап, пеохотно принимая
данную руку.
— У меня бунт! настоящий бунт!
— Под предводительством Сурьі жиденята восстали — а?
— Лакі Ьо рал! пе сЬсе гогишіес ***. Если говорю: бунт,
то, значит, бунт.
— Мне-то что до него? Пусть у тебя и гуси бунтуются,
для меня все равно.
— Овва! піе сЬсе Ьо рал гогшпіес ****. Если говорю: у
меня, то разумею; у пана, в Ст-вке. Пан там <1хіе<ііс2 *****,
а я §озройаг ******. Если у одного бунт, то и у другого;
если у меня, то и у пана.
Пан ударил в ладоши и приказал вошедшему казачку
подать трубку. Еврей как-то своеобразно нагло уселся в
кресле возле самого стола, тряхнул ермолкой, чтобй ос-
вежить бритую голову, и начал баловаться пейсами, за-
кручивая их то на один, то на другой палец, то сводя под
бородою, то на затьілок.
— Так ну? — начал снова еврей.
— Ну? — сказал пан.
— Со г іе§о Ь?<ігіе? *******
_____ 2	* * * * * *** *
___ д 2 Ьипіи? *********
— С какого?
— С страшного! с ужасного бунта! С поголовного вос-
стання! Мне приходится так круто! так круто, что хоть из
села уходи! Прежде, бьівало, только мигну, так и гуси, и
кури, и яйца, и рьіба — девать негдеГ Принесут да еще и
поклонятся: примите. И все за процент, чтобьі подождать за
вьшитую водку. А теперь... У іуіеня спина болит от покло-
нов—у меня — Гершка! спина болит!.. Как вам зто ка-
жется?
— Очень естественно. Кланяється, так и спина болит, а.
если бьі довелось жать, то еще не так заболела бьі.
* Ну, пане! А що з того буде? (польськ) — Ред,
** То що ж? (польськ.) — Ред.
*** Який-бо пан! Не хоче розуміти (польськ.).— Ред.
**** Не хоче-бо пан розуміти (польськ.).— Ред.
***** Дідич (польськ.).— Ред.
****** Господар (польськ.).— Ред.
******* Що з того буде? (польськ.) — Ред.
******** з чого? (польськ.)—Ред.
********* А з бунту? (польськ.)— Ред.
— И вам до зтого никаного дела нет?
— Никаного.
— Никаного нет дела хозяину, что его усадьба горит?
— Горит ли? Может бьіть, дьімит с печи, в которой го-
товится вкусньїй обед?
— Если такой, как мне в Ст-вке, то правда, что вкус-
ньїй! Нехай бог Ьгопіе *. Вот уж скоро два месяца, как
никто ко мне и наплевать в шинок не приходит. Ока хлоп-
ского не видно! — с знтузиазмом говорил еврей, ударяя
себя в грудь.
— Порадуємся, — хладнокровно сказал пан.
— Радоваться! — воскликнул еврей, схватившись на но-
ги, — радоваться, что цельїе полгода стоит бочка непоча-
тою? То вьі будете радоваться, что хлопьі разоряют меня?..
Если так, то отдайте мои деньги и рабат бо п6§ **. Я
найду себе пана Яна, а вьі не найдете другого Гершка.
Пан продолжал курить молча, а Гершко начал раеха-
живать по зале, поглаживая бороду, покручивая пейсм и
видимо наслаждаясь, как его патьінки, цокнувшись о пар- >
кет, отскакивают и плещут по пятам.
Зто происходило в палаце владельца нескольких сел,
в числе которьтх бнла и Ст-вка. Пан Ян бьіл сам владелец,
а Гершко... Но возвратимся назад лет за пять.
ПІ
После первого, обьїкновенно пропадающего, снега в се-
ле Ст-вке среди площади образовалась большая лужа и
вскоре замерзла до самого дна. Как утки от водм, так
крестьянские мальчики отсюда со льда не отходили с ут-
ра до вечера. Катаясь на сапогах (чаще.на пос’голах), как
на коньках, они падали поодиночке, подбивали других,.
валились кучами, барахтались, кричали, пищали, смеялись,
иной раз ругались и даже дрались, но зто нисколько не
мешало забаве. Иной, пошаловливее, внбивал тропака,
шел вприсядку, и тем веселеє бьіло, если он, неудачно вьі-
делавши ногой, поскользнется и упадет. Обший хохот одоб-
рял ошибку как умьішленньїй фарс, и танцор продолжал-,
к общему и своєму удовольствию, пока что-либо не поме-
шает. В настоящем случае помешал призьтв, раздавшийся
из средьі самих гулявших: «Дьівьі! дьівьі, як йде!» Мгно-
* Боронить (польськ.).— Ред.
** Падаю до ніг (польськ.).— Ред.
венно забава бьіла забита, и все обратились в ту сторону,
куда указьівал приглашавший смотреть.
Представите себе ящик, в каких купцьі содержат, напр.,
сальньїе свечи, — на одной стороне его бьіло даже вьіжжено
несколько букв и несколько цифр. Ящик зтот-исправлял
должность кузова, двигаясь на двух колесах. Из них одно
когда-то принадлежало литерняку * и не имело песколь-
ких спиц, а другому, взятому с васажка **, не доставало
куска обода. В сравнении с зтим зкипажем, настоящая
бида *** показалась бьі каретой, а клетка, в каких вьівозят
курей на базар, для своих обитателей могла бьі сравниться
с манежем, применительно к тому, как теснилось в двух-
колесном ящике еврейское семейство. Одна фигура — оче-
видно, дражайшая половина главьі семейства и в домашнем
бьіту незаменимая наседка — торчала посередине, а кру-
гом, то вьіше, то ниже, то совсем низко, виднелось что-то
круглое, обвернутое в тряпки. Зто бьіли головні детеньїшей,
аккуратно покачивавшиеся в такт хромавшему колесу. По
временам раздавался писк, если одна голова, пошатнувшись,
попадала другой в нос; но вскоре водворялась прежняя
тишина из уважения к дремоте матери, убаюкиваемой рав-
номерньїми толчками. Обшарпанньїй глава семейства, Гер-
шко Смаркач, шел с дубиною возле лошади, на каких обьїк-
новенно изображают смерть, и при каждой, самой ничтож-
ной, неровности плечом подпихал зкипаж. Без зтого пособия
с его сторонні лошадь давно бьі остановилась, а остановив-
шись, легла бьі и уж не встала; так она бьіла хила и ис-
тощена.
—' Тпру! тпру! —закричали мальчики, и лошадь пошат-
нулась, желая остановиться, но полновесньїй удар из двух
рук дубиною не допустил ее до зтого.
— Тпру! тпру! — продолжали шадуньї.— Тпру, крьїця
не лошиця! Море перескочить, фоста не замочить; а по
сухому чуть ноги волочить... Вогонь не кобьіла! як бижить,
то дрьіжьіть, як упаде, то лежить. Поможить ' пиднятьі,
будем минятьі!.. Жеребна! жеребна! Морда, фист та
ребра!...
Не вьітерпел Гершко, бросился на мальчиков с дуби-
ною; они с хохотом кинулись врассьіпную, еще пуще крича.
* Литерняк — летний воз, употребляемьій преимущественно для
перевозки хлеба с поля.
** В а с а ж о к — небольшой воз, в которьій запрягают только ло-
шадей.
*** Бида — двухколесная повозка, назьіваемая в некоторьіх местах
«вигодою».
А лошадь, воспользовавшись случаем, остановилась и лег-
ла. Гершко бил ее дубиною, толкал ногами, тянул за хвост,
за уши, по ничто не пособляло.
— Поможить пиднятн, будем минятьі! — смеялись
хлопци.
— Вам смих, — сказал им Гершко,— а мени до плачу
доходит. Ну? что мне теперь делать?
— Пиднятьі та й минятьі або з живои шкуру зняти, —
продолжали шалуньї.
Гершко молча стал озираться. Небо бьіло чисто; на за-
паде алело, а с севера подувал резкий ветерок.
— Хлопци! хлопци!—начал Гершко, посматривая то на
мальчиков, то на свою несчастную лошадь. — ХлопциІ по-
просите которьій-нибудь своего батьку сюда; я ваш шин-
карь.
— Нема батькив, на панщини, — ответили хлопцьі.
— То покажите свою хату.
— Разве мьі с одной хатьі?
— Знаєте, хлопци, що? — начал вкрадчиво Гершко.—
Я вам дам гостинця, тилькьі прьінесить синця моий бидний
кобьільчьіни.
— Сино не наше, батькове. И гостьінцев твоих нам не
треба. А коли хоч, идьі до Кльїма.
— До якого Кльїма?
— То в нас такий дид е. Вин и сина дасть, и в хату
прийме. Он и хата его.
Гершко посмотрел по указанию и увидел богато обстро-
енную крестьянскую усадьбу; но не сразу отправился туда,
а сперва спросил: «А'шинок у вас где?»
— Вот он, — указали мальчики на пустую хату, в ко-
торой даже не все окна били цельї.
Почесал Гершко за ухом, погладил бороду и отправил-
ся к Кльїму, спросивши предварительно, много ли он дер-
жит собак. Ветер между тем все свежел, мороз усиливал-
ся, а продрогшие жиденята подняли плач. Никакой шти-
лер матери, приправляемьій толчками, не унимал их, потому
что не грел. Но вот возвращается Гершко, устилкамьі до-
рогу заметает, а за ним идет Клнм — глубокий старик с
седою бородою, но с черньїми на голове волосами. По-
смотревши на лошадь, он сказал: «Тьі ее не кормишь?»
— А чем ее кормить, коли нечем и семейство прокор-
мить?
— Бисова невира, — сказал Кльїм спокойно, — зачем
же и держать, когда.не кормить!
— Зачем? — сказал. Гершко и замолчал, предоставляя
Кльїму самому решать свой вопрос. Кльїм заложил руку
под шапку, почесал темя и пригласил евреев погреться.
Гершко принялся подпихать повозку вперед, чтобьі таким
образом вьшрячь лошадь, и вскоре достиг желанной цели.
Шлея, заним.авшая место хомута и наглухо прикрепленная
к оглоблям, /сползла с шеи — и вьіпряжка кончена. Тогда
он покатил свой ящик несколько назад, чтобьі миновать
лошадь, и стал в оглобли.
— Хоть бьі та слезла, — сказал Кльїм Гершчихе.—
Видишь, муж надрьівается, и сидишь, словно приросла.
Гершчиха послушалась, и повозка поковьіляла вперед.
Мальчики подпирали ее сзади, а Кльїм дорогу указьівал,
думая про себя: «Если бьі зто своя вера, то можно бн пре-
дложить и закусить, чем бог послал. А с жидом чем по-
делишься? И хлеб для него треф, и молоко треф, и все
треф, только печеньїе яйцьі не треф. Но где же их взять,
если курьі не несутся? По крайней мере, накормлю не-
счастную лошадь. Она благоразумпее своего хозяина, не
придерживается никаких трефов. А невиру оторрею, нехай
бог прийме».
Зто бьіл тот самьій Кльїм, которьій впоследствии привез
в Ст-вку рассказ о Марии Магдалине, а в Гершке Смар-
каче кто узнал бьі того єврея, которого мьі оставили в па-
лаце пана Яна? Меж тем зто бьіл он, только уже не Смар-
кач, а Шмаркенштейн. Поселившись в Ст-вке, он, по хо-
рошо обдуманному плану, втерся в доверие к арендатору
сельской крупичатой мельницьі, старому холостяку, и по-
ступил к нему на службу не за определенное жалованье,
а за известньїй процент из чистого дохода. Год-два дела
шли очень хорошо для обоих. Арендатор получал .доход
больше прежнего, а Гершко приодел свою Суру, продол-
жавшую шинковать; в шелк и атлас.
— Тьі хороший человек, — сказал Гершку арендатор
после годового учета. —Мастер своего дела.
— То ли бьіло бьі, если бьі я мог распоряжаться как
хозяин? — заметил Гершко.—Теперь меня никто не слу-
шает, и то дела ваши пошли лучше; а тогда пошли бьі луч-
ше за самолучше.
— Чего же тьі хочешь? Формальной доверенности?
— Доверенности? Нет. Доверенность и на бумаге все-
таки одно слово. Никакая доверенность не делает больше,
чем слугою. Вьі уж, если хотите писать, то напишите, что
я ваш сішльньїк.
— Лапсардак тьі зтакой, — сказал арендатор, — да кто
же поверит?
— На такую часть, какую я теперь получаю, всякий по-
верит,— сказал Гершко, верят же, что получаю такой-
то процент? Ну, и напишите, чтр моя доля равняется атому
самому проценту. Что вьі чрез зто потеряете? Ровно ни-
чего. А вьіиграете очень много.
После зтого Гершко начал перечислять внгодьі для
арендатора от такого участия своего в аренде и довел па-
на до того, что он действительно заключил с ним такого
рода условие на все остальное время своей арендьі. Сверх
зтого ленивьій холостяк уполномочил своего компаньона
распоряжаться всем по собственному усмотрению и обес-
печил такое полномочие в случае неустойки лишенйем себя
права долучать доход, но с обязанностию вносить причи-
тающуюся арендпую плату.
— Зто делается только для форми, — сказал Гершко,
сворачивая бумагу, — только для людзького ока, — чтобьі
люди знали, что Гершко не обманщик, и охотнее вступили
в сделки.
— Разве я сомневаюсь в зтом? — сказал арендатор. —
Я знаю людей, я сам человек торговий. Я уже состарился,
обленился, и слава богу, что он послал мне тебя на по-
мощь.
«Ладно», — думал Гершко и сказал жене, вручай ей бу-
маги: — Береги, Сура! Если не сбережешь, то лучше по-
теряй голову. От твоей голови мне ни пользьі, ни убьітка;
а здесь — все счастье, богатство!
В следовавшие за сим несколько лет Гершко доволь-
ствовался прежним процентом и с великою благодарностию
принимал небольшие надбавки за большие барнши. Вот
однаждм, пробивши в отсутствии более двух недель, он
приехал в Ст-вку и с сияющим лицом явился к своєму
зіс-компаньону.
— Пане! Что зто такое? Что такое зто? — нахально
спрашивал рн, совая арендатору чуть не в нос лоскут
бумаги, написанной по-еврейски. — Скажите, что зто
такое?
— Отстань, — сказал недовольннй арендатор. — Почем
мне знать, что там нацарапал какой-то диявол.
— Нацарапал? диавол? — с особенною, почти презри-
тельною миною смотря в глаза, сказал Гершко. — А зто
что? — продолжал он, викувши из кармана значительньїй
узел и вьіснпая на стол червонцн.
— Зто я знаю что, — сказал арендатор, не переменяя
тона.
— Я знаю, что ви зто знаєте, — сказал Гершко. — А зто
знаєте что? — продолжал он, вьіснпая червонцн из друго-
го узла, вьінутого из другого кармана.
— И зто знаю, — ответил арендатор.
— То-то же! Так не говорите же, что царапал диавол,
потому что зто писал один большущий миллионер из самой
Варшави. Он назнвает меня «господнії купец, господнії
Шмаркенштейн» и просит продать ему хоть и миллиоп
пудов нашей муки за готовьіе деньги. «От вашей муки,—
пишет он, большущий миллионер,— от вашей муки, госпо-
дня купец, пан Шмаркенштейн, Варшава не отсмакуется».
Вот что он пишет! И если только вьі согласньї, то я поеду
в Варшаву и оттуда привезу пецьі мерками.
— Тебе с каждой по гарнцу будет.
— Зачем мне — харпаку — так много? С меня доволь-
но и по горсти.
«Образец безкорнстия»,— подумал арендатор, а Гершко
продолжал: — Так ви согласньї, чтобьі я ехал в Варшаву?
— Отчего же не согласиться? Разве тьі в зтом предпри-
ятии видишь какую-либо невигоду?
— Вгоп воге! *
— Так поезжай с богом.
— Еще вопрос, — сказал Гершко. Я думаю, что било
бьі хорошо, если бьі один транспорт пошел со мною.
Арендатор разинул рот для ответа, но Гершко продол-
жал: — Зто вот для чего. Вьі накупите волов и пошлете
муку на своих подводах, а я в Варшаве продам муку и
мясо. Не правда ли хорошо придумано?
— Конечно,— одобрил арендатор, — за одним разом
два дела.
— 2а іедпуш рггузіасіет ко!ас]'а г оЬіабет **, — ска-
зал Гершко, самодовольно ульїбаясь.
Немедленно закупка волов била поручена Гершку, и
он, по-всегдашнему, не забьівал себя. Но арендатор и не
подозревал ничего подобного. «Гершко, — думал он, — в
моем деле вернее меня самого». А Гершку того только и
надо бьіло. Отправившись с небольшим транспортом, он,
действительно, продал муку и «мясо» с большою вигодою
и, отправляя по почте арендатору деньги, вместе с тем
прислал и формальнеє условие, заключенное с «большу-
щим миллионером» на поставку муки, сколько будет воз-
можно, хотя би и сто тисяч пуд. В письме он не забьіл
приятельски просить, чтобн пан не отправлял муки чрез
извозчиков-евреев. «Я евреев боюсь, — писал Гершко.—
Они, ви знаєте, большие мошенники, не пожалеют и сво-
его, если дело коснется денег. Хлопьі не привичнн к боль-
* Воронь боже! (польськ.)—Ред.
** За одним присіданням вечеря з обідом (польськ.).— Ред.
шим городам и легко могут бить обобраньї в Варшаве, где
плут на плуте едет и плутом погоняет. Если можно, понщи-
те кракусов. Они будут возвращаться с Полтави без гру-
за, так и договорите. Народ разбитной и для пана, как
поляка, думаю, будет приятно, что заработает свой из
шляхетних польских рук».
«Конечно,, конечно, Гершко прав», — думал пан, и сле-
по веря хитрому плуту, знергически принялся за исполне-
ние его совета. Кракусн били нанятн, и вся мука, так
сказать, до последней пилинки, била отправлена С ними в
Варшаву, по адресу, присланному Гершком.
Отправивши транспорт, пан опочил на лаврах, не об-
ращая никакого внимания на мельницу. Что из восьми по-
станов царапал только один и то пополам с грехом, что
большая часть прислуги спала до роспуху, не имея занятия,
что последний закром в амбаре через несколько дней дол-
жен бнл очиститься от зерна — до всего зтого как будто
не било никакого дела пану. Он ожидал от Гершка из
Варшави золотих гор и махнул на все рукою, предавшись
мечтам. Разнгравшееся воображение рисовало перед ним
не покойную старости, а радужную будуїцность, в которой
мелькала даже красивая головка молодой польки. Увн!
Такое самообольщение продолжалось недолго. Спустя не-
сколько недель по отьезде кракусов пан получил от Гер-
шка простеє письмо, в котором честньїй и верннй товариш
всеми богами заклинал его поторопиться отправкою
муки.
— Вольно нетерпяч, друг любезний, поторопился напи-
сать. я уверен, что мука уже в Варшаве и если еще не сда-
на, то по крайней мере, сдается, — сказал сам себе пан
и снова предался мечтам, сосредоточившись на вообража-
емой девице. Он баловался ее кудрями золотими, чувство-
вал на лице теплое ее днхание, а на устах горячий поцелуй.
Корявое старческое сердце нагрелось ліобовью и забилось
так, как биться для него било би поздно назад тому сорок
лет. Кругленькое брюшко свидетельствовало об иних при-
внчках и желаниях, а отвисшие пабородки должньї били
своротить мисль на неприятную опочивальню из четьірех
досок; но не тут-то било. Пану грезился не по случаю по-
хорон освещенньїй костел, не вокруг гроба горящие свечи;
но брачное торжество и сумрачньїе лица завистливой мо-
лодежи, лишающейся невестьі-голубки, цветка невянущего,
зоречки ненаглядной. Среди такого упоения опять письмо
от Гершка, опять с тою же просьбою. У старика молодого
зазвеиело в ушах, глаза вьїкатились и загорелся в них не-
естественньїй огойь, уже не потухавший. Вскоре получено
и третье письмо, в котором Гершко уведомлял, что кракусьі
воровским, способом продали муку в Варшаве, и просил о
скорейшем уведомлении, сколько пудов отправлено с ними,
а также об указаний примет и названий хоть одного из
мошенников для заявления на таможнях. Так ли удачно он
расчел или дело само уладилось, только старий мечта-
тель не дочитал письма, будучи поражен ударом...
IV
Словно сорока на крьільях принесла Гершку весточку
о случившемся: так скоро прибьіл он в Ст-вку. Но зто бнл
уже не Гершко Смаркач, не бердичевский мещанин, а вар-
шавский второй гильдии купец Гершул Шмаркенштейн. Из
Ст-вки он вьіехал в искривленньїх сапогах, рижих, облип-
ших мукою, в оборванном лахмане неопределенного цвета
и в многолетнем картузе, которьій издали казался вьінутьім
из голубятни; из Варшави же приехал в черной, вьісокой,
круглодонной щляпе с широчайшими полями, в кафтане
шерстяного атласа, в желтьіх панталонах, запущенньїх
ниже колен в женские чулки, в патьінках, едва держащихся
'на пальцах, небрежно подпоясанньїй куском шелковой ма-
терин, вместо пояса, и в аккуратно сшитой, островерхой
ермолке. Словом, вьіехавши настоящим оборвьішем, он воз-
вратился настоящим еврейским франтом. А что важнеє
всего, так зто туго набитий бумажник, купленний и напол-
ненний от виручки за муку, доставленную кракусами. Сура
встретила своего мужа с благоговением, походившим на
обожание. И прежде она считала его гением, а теперь...
О, теперь Смаркач казался ей мудреє премудрого царя
Шулема 4. Чем же занялся по возвращепии своем премуд-
рий Гершул Шмаркенштейн, т. є. образцовнй плут Гершко
Смаркач? Немедленно предьявил полиции бумаги, которне
в своє время данн били Суре для сбережения, заявил пре-
тензию на получение условленного процента из доходов за
несколько лет и таким образом захватил все имущество
им же самим убитого арендатора. Наследникам осталось
только голое право на продолжение арендьі совместно с
Гершком, которьій таким образом воспользовался доверен-
ностию умершего арендатора «не для людзького ока», как
уверял его. Вскоре он запутал и своих соучастников, так
что, оставаясь де ]иге * одним из многих арендаторов, де
їасіо ** арендовал мельницу один и получал весь доход в
* Юридично (лат.).— Ред.
** Фактично (лат.).— Ред.
свой кармап. Помнившие тот ящик, в котором Гершул
Шмаркенштейн, будучи еще Гершком Смаркачем, привез
в Ст-вку своє семейство, и клячу его, только пожимали
плечами, а Гершко не дремал. Он уже вокруг владельца рас-
кидьівал паутину, первьіе нити которой давно уже бьіли
внсученьї. Но чтобьі поймать такого большого жука, каков
помещик, надо било перешагнуть несколько ступеней, отде-
лявших подсмотренную жертву от избравшего его хищника.
Все зто сделано при помощи той же арендн. Йдучи вперед
медленно, как день к вечеру для человека, скучающего от
безделья, но так же верне приближаясь к цели, как солнце
к западу, Гершко начал доказнвать помещику, что его
крупчатка приходит в окончательное расстройство, что без
основательной починки нельзя отдавать ее в аренду. Пан
Ян, управляя всеми селами без зкономов и наблюдая лично
за всем, видел, что он говорит неправду, но, не потрудив-
шись сообразить, что имеет дело с євреєм, да еще и ско-
робогатьком, слова его приписьівал ошибке, а не злому
умислу.
— Ти слишком осторожен, чтоб не сказать: боязлив,—
сказал пан Ян Гершку, когда он, добившись честного сло-
ва,. что никто другой, кроме его самого, не будет арендо-
вать мельницу, вьіразил своє всегдашнее мнение о ее не-
годности. — Тьі попусту боишься, — продолжал' пан: — В
мельнице все прочно. А если и понадобяться починки, то
ничтожньїе.
— Пане ласкавий!.. И ви твердо верите в свои сло-
ва? — спросил Гершко, подзадоривая.
— Как в то, что говорю зто я, а не ти.
— Хорошо, — сказал Гершко, — если же я предложу
одно условие для помещения в контракт, ви его примете?
— Какое?
— Чтоб починки били на ваш счет.
— Отчего же? согласен.
— А если я поставлю, что за каждий день простоя свьі-
ше семи дней ви будете платить мне убнтки — вьі и на
зто согласньї?	,
— И на зто согласен, потому что в мельнице все прочно,
и если она должна будет остановиться, то на день, на два,
не более.
— А я говорю, что вьі ошибаетесь.
— Наш контракт,— сказал подзадоренннй пан,— не-
которьім образом будет представлять собою пари. Увидим,
кто вьіиграет.
Гершко не забьіл зтого разговора и, при заключении
контракти на аренду мельницн, действительно, било по-
ставлено условие, что починки должньї производиться на
счет владельца и что, в случае остановки мельницн по
причине порчи, владелец обязьівается платить арендатору
за первую неделю, после семи дней перестоя, по пятиде-
сяти копеек с пуда несделанного помола, за вторую вдвоє,
за третью втроє и т. д. Пан Ян так бьіл увсреп в пичтожности
зтой статьи, что подписал контракт усмехаясь. Он не отка-
зался бн. подписать его и в том случае, если бьі вместо
первой полтиньї бьіло поставлено несколько рублей. И он
бьіл прав. Мельница, действительно, бьіла крепка и исправ-
на; сама собою она не могла испортиться и в течение
нескольких подобньїх сроков. Но отчего же арендатор не
мог скрьіть своей радости? Что ему обещало зто условие?
Чем радовало его? Тем, что бнло главною петлей в его
сети, — петлей, которую пан Ян сам надел на себя. Герш-
ку оставалось только затянуть ее, и за зтим дело не
стало.
Не будем говорить о мелких порчах, следовавших одна
за другою немедленно после начала нового срока арендн.
На исправление каждой из них требовалось по нескольку
часов и самая значительная задержала мельницу только
на полсуток. Но вот приближалась первая весна.
— Пане ласкавнй! — сказал Гершко владельцу,— у нас
лотоки небезпечньї; опусть плохой. Чтоб не случилось бедн.
— Не случится, будь уверен,— сказал пан Ян,— ниче-
го неслучится. Я недавно осматривал все и не нашел ни-
какой порчи.
— Нехай будет по-вашему, — сказал Гершко и удалился.
Началась оттепель. Снег бнстро таял, с гор полились
шумнне потоки, и вода в пруде поднялась до того, что при
самой малой волне перескакивала через плотину.
— Може, поднять смертельна заставки в опусте? —
спросил Гершко пана.
— Удивляюсь твоей трусости,— сказал пан,— плотика
стоит более сорока лет, вросла старими вербами, а тьі ду-
маешь, что она может бьіть размьіта. Не раз через нее по
цельїм неделям лилась вода — и что же? Только споласки-
вала корни верб, и больше ничего.
— Нехай будет по-вашему,— сказал Гершко.
Где он провел наступившую ночь, никому не известно;
но дома не бьіл, хотя отправился из мельницн раньше
обьїкновенного. Гершка увидели только днем, когда он воз-
вращался вместе с паном Яном к мельнице.
— Не предупреждал ли я вас, — говорил Гершко.— Вче-
ра еще бьіло время предупредить беду. А теперь любуй-
тесь!
Бьіло чем любоваться! Вода проломала лотоки, раз-
несла колеса, повьіворотила вальї, мукомольньїе камни по-
вьіскочили из гнезд и убили нескольких мукосиив (рабо-
чих). Пан грустно смотрел на страшно шумевшую воду,
а Гершко заботливо осматривал след, ведший к мельнице
от прорванньїх лотоков. Зто бьіл его собственньїй след,
оставленньїй ночью; ,но никто зтого не заметил, кроме само-
го ходившего. Он бьіл расстроен, но никто не.знал истинной
причинні зтого расстройства. Темная ночь все покрьіла, а
темная совесть ничего не видела, кроме исполнения заду-
манного плана.
— Пан ласкавьій! Лакіе іегаг Ь^єіхіе? * — спросил Герш-
ко, подбоченясь.
— Не надоедай,— сказал пан.
— То то]е та ргхеразс? **
— Молчи, или нагаями дам.
— Увидим, кому придется замолчать,— сказал Герш-
ко.— Недаром я поставил в контракте начет за недомол.
Я знал, что будет несчастье.
— Замолчишь ли тьі? — вскрикнул пан Ян.
— Ну-ну, замолчу. Нехай будет по-вашему,— сказал
Гершко и оставил пана в покое.
Но покоилась и мельница. Найденньїй Гершком и дого-
воренньїй паном Яном мастер-еврей работал вяло, его
плотники, умьішленно спаиваемьіе Гершком, только порта-
ли материал, а кто не употреблял водки, те, будучи под-
купленьї тем же Гершком, убегали один за другим, унося
с собою свои и чужие инструментьі, какие могли захватить.
По окончании полевих работ пан Ян употребил собствен-
ньіх крестьян, но и они то и дело вьізьівали со сторонні
механика жалобні на нетрезвое поведение.
— Научи же меня, что делать,— сказал пан Ян меха-
нику, когда зтот пришел к нему в последний раз с жало-
бою,— сам видишь, что нагаи рвутся и лоз не стает.
— Что делать? — сказал механик.— Заключите миро-
вую с Гершулом.
Пан пришел в отчаяние. Мировая пахла десятками ти-
сяч, а оставить дела и идти своим чередом грозило еще
большею лотерею. Что же делать? Пан Ян отправился в
город за советом и запуганньїй чиновниками окончательно
потерял голову. С горя запершись в кабинете и не допус-
кай к себе никого, кроме Гершка и его механика, он не
* Як же тепер буде? (польськ.)— Ред.
** То моє повинно пропасти? (польськ.)— Ред.
знал, что Кльїм нечаянно услужил ему своим суеверием,
что крестьяне давно перестали пить, что плотика совершенно
исправлена и починка мельницьі приближалась к концу.
Не зтого хотелось Гершку, и оп всеми мерами старался
снова развить пьянство, но крестьяне упорно воздержива-
^йсь. Иной, помягче характером, отсьілал его к Кльїму:
«Йоди,— говорит,— попроси Кльїма, он всему голова. Если
он в рот возьмет, то я вьіпью рюмку; если он вьіпьет рюм-
ку, я-проглочу пОлііітофа». Но к Кльїму идти нечего бьіло.
У него всегда бнл готов ответ: «Я никому не мешаю пить,
но сам не буду гневать господа бога. Поклялся не пить,
ц в рот не возьму», Мало того, что в Ст-вке перестали пить.
Йр данному примеру трезвость бьістро охватила значитель-
ньій круг сел, что откуп струхнул и вмешался в дело, при-
гласивши полицйю. Действие крестьян представлено бьіло
ка'к опасное волнение, а потом как явное сопротивление
власти, и получено предписание арестовать зачинщиков.
Вследствие зтого Кльїм первьій попал в тюрьму, а за ним
еще несколько стариков. Ничего зтого не знал и не подо-
зревал запутанньїй и запуганньїй пан Ян. Взаперти ему
грезились пьяньїе крестьяне, а добриє єврей не виводили
егр из заблуждения. Напротив, они еще поддерживали зту
оіїіибку и мрачное настроение духа, стремясь к одному —
к заключению мировой. И механик тем усерднее хлопотал
о ней, чем знергичнее действовал откуп. Наконец мировая
била заключена. Гершко отказался от арендн и от взьі-
скания за недомол, а пан Ян уступил ему впредь на десять
лет. весь доход по селу Ст-вке. Для большего обеспечеНия
себя Гершко взял с пана заемное письмо на такую сумму,
какая должна бьі вьіручится от десятилетнего владения
Ст-вкою. Такую сделку пан Ян считал для себя внгодною,
хотя и проклинал день, в которнй столкнулся с Гершком.
Желая успокоиться, он сроком отдачи мнимого долга на-
значил востребование Гершка, потому и неудивительно,
что угроза обирали произвела своє действие.
— Чего ж тебе хочетс'я от меня? — спросил, наконец,
пан Ян.
’— Прикажите хлопам пить водку,— ответил Гершко.
— Как мне сделать зто, если я стбльких йз них пересек
за пьянство? Не могу.
— Так напишите в стан, что хлопьі сопротивляются ва-
шей воле.
— Какой?
— Вьі хочете, чтоб они пили?
— Лучше, если би не пили; но, пожалуй, хочу.
— А они не пьют, значит, идут против вашей воли.
— Нет. Зтого не напишу,— решительно сказал пан
Ян.— Зто значило бьі представлять их бунтовщиками.
— А разве не так и есть? Ст-вские хлопьі все до послед-
него бунтовщики. Некоторьіе уже и в тюрьмах сидят.
— Кто посадил? — спросил удивленньїй пан.
— Полиция,— ответил Гершко.
— Боже милосердний! А я ничего не знаю!
-В зто время посльїшался дорожний колокольчик. Звон
его раздавался все ближе и явственнее. Дети оставили
игрьі, собаки начали лаять. Гершко и пан прислушивались.
Вот показался на обьівательских пристав, едущий к па-
лацу.
— Ко мне? — спросил сам себя пан Ян.— Зачем зто?
Вошедший пристав решил вопрос. Без оговорок он обь-
явил, что в Ст-вку, как центр, из которого крестьянские вол-
нения распространились и на другие села, послана воєнная
команда, и дал пану Яну повестку о присутствии при зкзе-
куции.
— Не буду,— откровенно сказал пан Ян. И вот со сто-
рони зкономии назначен бил Гершко.
V
Так-то стояли дела Гершка Смаркача — виноват — Гер-
шула Шмаркенштейна, когда он заключил мировую с паном.
Очевидно, било из-за чего ему торопиться, если он желал
достигнуть цели. Пан мог вийти из кабинета — тогда все-
му конец. Но зто не случилось, и Ст-вка поступила во вла-
дение так недавно злиденного єврея, на горе да на беду
ее жителям. Стремясь, так сказать, из внброшенной на
сметник старой подошвьі надоить молока, Гершко не мог
оставить без внимания такой источник дохода, как торгов-
ля водкою. Рассчитнвал он, что систематически спаивае-
мне крестьяне мало-помалу передадут содержателю шинка
все своє достояние; но тут Гершко встретился с таким пре-
пятствием, как холера. Запуганнне ею крестьяне один за
другим давали зарок, и с помощью убеждений священника
вскоре в Ст-вке не било ни одного, кто бн не произнес
клятви не пить до тех пор, пока не минует гнев божий.
Хотя зтот гнев божий, в виде холери, грозил и Гершку не
менее, чем остальннм, однако страх иметь недополненную
калиту перевесил в еврее страх смерти. Побуждаемьій ко-
ристью, он подстрекнул откупньїх и, по их мнению, все
стало против Ст-вки. Пан Ян держался в стороне.
Спустя около недели после Ильи 5 ночь била без луни,
почти темная; на небе не видно било и половини звезд. В зто
время в Ст-вке среди площади горел большой костер, а во-
круг него сидели драгуньї с трубками в зубах. В некото-
ром расстоянии отдельньїми группами лежали и сидели
крестьяне, вьітребованине из других сел для присутствия
при усмирении ст-вцев. Они группировались по селам и
вполголоса разговаривали о начавшихся жнивах, о скот-
ском падеже, об ожидаемой холере. Вокруг села цбпью по-
ставленні бьіли солдата и по временам доносилось оттуда
монотонное «слушай!», постоянно тревожащее собак. Они
сперва лаяли, потом начали вьіть. Грустное впечатление
зтой ночи таким образом еще увеличивалось. Не доставало
только завьівания пугача.
К полуночи с запада поднялись тучи, в которьіх бес-
прерьівно сверкала молния. Вскоре посльїшались неумол-
кавшие раскатн грома и в воздухе запахло дождем. Вот
дохнул прохладньїй ветерок и принес первьіе капли. Кре-
стьяне набожно стали хреститься. Вдруг раздался шум —
и сразу полился дождь и через несколько секунд также
сразу остановился. Костер зашипел и густьім столбом по-
валил дьім за ветром.
— Гонец пробиг,—сказали крестьяне.— Побачим, якьій-
то пан буде.
Не более как через минуту изредка начали падать круп-
неє капли, сбивая пьіль, которая вспьіхивала, как порох
на затравке. Чаще и чаще падали они, пока не обратились в
тихий и тепльїй проливной дождь. Костер потух, и только
молния обдавала своим резким светом дрожавшие кучи
лоз. И крестьяне, и солдати били ради божьей благодати,
не виденной с мая месяца... Сельская котузка била без
окон, а потому освеженним воздухом наслаждались и си-
девшие в ней узники, Кльїм и другие. Они били приведе-
нні из города для примерного наказания как зачинщики.
Только Гершко с семьею не участвовал в общем насла-
ждении. Боясь грома и молнии, єврей поглубже зарились
в бебехьс и пропадали от блох и духоти.
На следующий день солнце будто випрнгнуло из-за гр-
ризонта. Весело ульїбаясь, шло оно, как школьник за пер-
вой наградой; не лучи, а цветьі рассьшало оно, не теплотою
грело, а любовию, не светом светило, а радостию своєю.
С разрежением легкого тумана, которнм поднмалась от
земли упавшая ночью влага, вся природа просиявала.
А сполосканние верхушки дерев будто чванились перед
травою, что она под туманом, они же више. Славно, отрад-
но началось утро... но чем кончилось — не дай бог!
В полдень того же дня площадь в Ст-вке била пуста.
По ней бродили только собаки, нюхая красную грязь, в ко-
торой валялась оторванная дверь. Зто бьіла .одна из бо-
кових церковних дверей (прьівратньїця) с изображением
Кунцевича6. Во Бремена блаженной унии7 она стояла в
иконостасе, а православний священник снял и вибросил
ее в колокольню. Здесь она и валялась, пока не пригоди-
лась для расправи, причем Иосафат буквально «ударил
лицом в грязь», так как изображение его бьіло обращено к
земле. Крестьяне в зто время толпились у шинка, запивая
мировую с Гершком.
— Не гнивайтесь, панове громада! — упрашивал он.—
Тут ни я не виноват, ни пан. Такой закон, что же делать?
Обвиняйте закон, а мьі ни в чем не виноватьі. Ховай, боже!
Закон виноват, на него и гнивайтесь. А мне, Йване, буде
гуска?
— Буде, буде,— отвечал Йван, шатаясь.— Буде й дви.
— Грьїцьку! А пид хуру до Адесу станеш? — продолжал
Гершко.
Не прошло и месяца с зтого тяжелого дня, как все кре-
стьяне в Ст-вке очутились по уши в долгах. Гершко тор-
жествовал. Сура благоговела, и все пошло, как везде в
подобньїх случаях.
VI
Не один месяц провалялся Кунцевич на площади. Ни-
кто его не поднимал, даже не прикасался к доске. От влия-
ния погоди дерево потрескалось, посерело; а дверь про-
должали обходить. И никто не мог придумать, какое
сделать из нее употребление. Как, наконец, в границях
Ст-вки найден неизвестннй человек мертвим.
— Так и бить,— порешила громада.— Сделаем гроб из
той доски.
Все знали смисл зтой фрази — и Кунцевич бьіл потре-
вожен.
Найденньїй мертвец бьіл погребен, след Кунцевича на
площади затоптав копитами, обида зажила и оскорбление
забито. Но самий факт держится в памяти многих и очень
многих.
Гершко дожил в Ст-вке до срока, и что имение пана
Яна не продано с торгов, тому виною православний свя-
щенник, которий раскрнл глаза помещику. В настоящее
время Гершко, говорят, владеет обширним имением в од-
ной из западннх губерний, под своим ли именем или под
чужим, о том ничего не известно. Во всяком случае он
внезжал из Ст-вки не бидою, как вьезжал в нее, а на беде
разоренного крестьянства.
ГАВРУСЬ И КАТРУСЯ
І
КРЕСТИНЬІ
Просим снисходительного читателя заглянуть с нами
в прошлое — лет за сорок назад.
В то время красовалось в Подольской губернии неболь-
іное, но богатое и все в садах село, положим, Каташин. Та-
ких сел в Подольской губернии немало. То, о котором идет
речь, обогатилось во время Колиивщиньї, потому не похо-
дило на другие соседние села. Ободранньїх хат в нем не бьі-
Ло видно, и церковь бьіла под гонтом, со всею утварью, да-
же с полньїм кругом церковно-богослужебньїх книг, с ме-
таллическими подсвечниками и со свечами воску ярого. Оно
принадлежало пану, которьій пал под Дашевом \ и потому
бьіло конфисковано. Еще, впрочем, пан благоденствовал,
когда тамошний священник, о. Герасим, вьішедший, по
обьїкновению, из подьячего в дьячки, потом в дьяконьї, на-
конец удостоенньїй и священнического сана, молился в церк-
ви о благополучном разрешении своей женьї от бремени.
Лет за семь супружеской жизни она впервьіе готовилась
бьіть матерью, потому будущий отец тем усерднее молился.
Но вот пришел попівський наймит, перекрестился и, завидя
огонь в алтаре, посмотрел на привратницу — то есть в боко-
вьіе врата. Священник стоял на коленях.
— Батюшка! Батюшка! — почти шепотом произнес най-
мит, не смея громко говорить в церкви. Молившийся не
усльїшал.
— Батюшка! — опять сказал наймит несколько громче,
но, видя, что священник и теперь не усльїхал, отошел и так
кашлянул, что чуть пояс не лопнул. Священник усльїшал
и вьшіел из алтаря.
— Что скажешь? — спросил он.
— Імость * казали кланятись и просили додому, — отве-
тил парень.
Священник, прочитавши благодарственную молитву,
бьістро пошел домой. Попадья разрешилась дочерью; дело
оставалось за именем. 'Баба-сповитуха убеждала назвать
новорожденную именем празднуемой святой; в противном
случае, говорила она, дитя не будет религиозньїм. Но в тот
день женского имени не бьіло.
— Ищите вперед, — сказала баба, — чтобьі дитя всю
жизнь шло вперед.
* В некоторнх селах и теперь так же титулуют попадей.
Отец Герасим избрал имя «Екатерина».
— Ох, лихо! — сказала баба. — Назад, да и еще так да-
леко! Катерини аж у пилипівку, а у нас не за горами вели-
копісне пущання. Бедное дитятко!
Но о. Герасим настоял на своем. Дело в том, что у него
бьіла в своє время любимая сестра, носившая зто имя. Уми-
рая, она просила брата назвать Катериною первую дочь,
которая родится у него. Он в то время бнл еще парубком и
назьівался Герасько.
— Так обіцяєш, Гераську? — спросила умирающая. —
Не забудь же, братику, слова свого; а я його не забуду і до
бога занесу, а у тебе на родинах буду.
Зто бьіли последние слова, сльїшанньїе Гераськом от
сестрьі в той самой комнате, в которой он теперь стоял. Жи-
во вспомнил он последнее свиданье с покойницею, ее прось-
бу, своє обещание; воображение восстановило голос, так
давно сльїшанньїй, и мильїй облик, так давно виденньїй.
«Может бьіть, души сестриной и нет между нами, — ду-
мал о. Герасим, — так будет хоть имя ее. Я все-таки буду
иметь право думать, что покойница бьіла у нас на родинах,
на крестинах, и после, и после... А если она здесь, то не
прогневается: ее желание исполнено».
Дом, в котором жил о. Герасим, бьіл построен около ПО-
ЛОВИНЬ! прошлого столетия и бьіл НИЗКИЙ, ДЛИННЬІЙ, с вьісо-
кой крьішей и с піддашками. По обе сторонні двери, ведшей
в сени, он имел по два окна в четьіре стекла и на причілках
по одному такому же окну. На крьіше белела плетеная тру-
ба. Справа, слева и на затьілке бьіли разньїе хозяйственньїе
постройки. Множество следов разного скота доказьівало,
что владелец дома человек достаточньїй. То же доказьіва-
лось еще более целой стаей собак, которьіх бнло штук до
четнрнадцати. Значит, бьіло что стеречь, если требовалось
так много сторожей. Действительно, бьіло что стеречь, по-
тому что о. Герасим насчитьівал пять предков, один по дру-
гом священствовавших в том же приходе. А так как по
обьічному праву у нас последнему дитяти остается дом и
вся паличная движимость, то благодаря приплоду в послед-
нем поколений бьіло даже чем похвастать.
— Коли єсть, то шелесть! — воскликнул о. Герасим,
спустя около четьірех месяцев после рождения Катруси,
и разослал гонцов в разньїе сторони просить знакомьіх свя-
щенников и родньїх к себе на крестиньї. В назначенньїй день
бьіло зарезано несколько овец, гусей, уток, индюков, мно-
жество кур, заколот боров и оставлена дома телка: авось
понадобится. Попадья пригласила для оказії умельїх мо-
лодиц — и пошла стряпня в кухне и в саду. В саду? Но сад
ли то, где ни одно дерево не сажено, а все взялись бог весть
откуда? Никакого порядка, никакой симметрии; но сколько
естественного разнообразия!
В зтом-то несаженом саду бьіл разложен костер, и в гро-
мадньїх двуушастьіх горшках готовили кушаиья для просто-
народья. Среди общей суматохи расхаживал хозяин, зало-
живши руки в карманьї нового подрясника. Задумавшись,
он, несмотря на лай собак, не догадьівался, что кто-то при-
ехал. Но.вот бежит оторопевшая служанка.
— Батюшка! Батюшка! — начала она издали, но коичи-
ла возле самого священника: — Благочинньїй гіриехали.
— Йду, — ответил о. Герасим и тотчас же отправился,
приглаживая косьі, бороду, поправляя подрясник и особен-
ньім образом откашливаясь.
Благочинньїй бьіл прошен в кумьі и охотно приехал: но,
узнавши, что крестить будут девочку, стал отказьіваться от
кумовства.
— Бог сотворил Адама, и Еву сотворил он же, — сказал
хозяин, вообразивши, что благочинньїй отказьівается, не же-
лая бьіть крестньїм отцом девочки.
— Так, — сказал благочинньїй, — господь бог создал
первьіх людей; но он же и сочетал их браком. У меня сьін,
у вас дочь; а что, если они полюбятся?
— А мьі будем кумами? Гм, — призадумался хозяин,—
кум не сват.
— То-то же, — сказал благочинньїй.— Итак, отложим
попечение.
— Руди мне по глаголу твоєму, — сказал о. Герасим.
И обнялись и поцеловались.
Вошла хозяйка, одетая по-шляхетски и с повязанной
платком головой. Поздоровалась с гостем, причем они по-
целовали друг друга в плечо.
— От що, попаде! — сказал о. Герасим, — отец благо-
чинньїй не согласньї крестить у нас.
— Чем же мьі согрешили, чем прогневили ваше превеле-
бне? — сказала хозяйка гостю.
— Ха-ха-ха! — засмеялся благочинньїй,— ха-ха-ха! А за-
чем-у вас дочь? Га? Зачем? А сьін у меня зачем? Моєму
Гаврусю шесть лет; вашей Катрусе будет как раз шестна-
дцать, когда ему придется жениться; что же будет, если они
захотят, чтобьі мьі бьіли сватами? Га? Что?
— На все воля господня, — сказала хозяйка, — не сме-
ем богу противиться, а вам возражать.
К тому времени кончилась обедня, и вошел священнодей-
ртвовавший священник. Вскоре принесена бьіла купель, и
пришел дьячок с поддячим и с школярами. Так как еще
кумовьев не бьіло, то дьячок с своими начал петь разньїе
песни, нагласники, наславники * и т. д.
Благочинний оперся плечами о стену и рассказьівал раз-
ньїе небнлицн, если рот не бьіл занят и певчие молчали. Хо-
зяин сидел перед столом, подливая дорогому гостю, а тре-
тий священник закусьівал молча, только иногда усмехаясь.
Не успели они и по третьей осушить, как начали собираться
гости, и часа через два обе комнатьі били битком набити.
Наконец, охрестили дитя, и началось угощение. Церковний
староста и жена его на дворе потчевали и припрашивали
простой народ и нищих, а в комнатах ухаживали за гостя-
ми хозяин и хозяйка.
— На одной ноге только гуси стоят перед морозом, —<
приговаривал хозяин, предлагая випить по другой.
— Бог в троице пребнвает, — приговаривала хозяйка,
предлагая випить по третьей.
Помянули и четирех евангелистов, и пять книг Мойсе-
евих, и шесть будних дней, и седьмое воскресенье.
— Нет, — сказала хозяйка, — не воскресение на семь,
а вот что. Премудрость созда себе дом и утверди столпов
семь.
— Браво! Браво! —закричали гости и пристали к хозяй-
ке, чтобьі она показала пример.
Вместе с зтим пели, шумели, рассказьівали разние раз-
ности, и время незаметно шло и шло. Кто имел слабую го-
лову и подался, тот отправился в клуню, где заблаговремен-
но било постлано душ на сорок. Бьіли, однако, и такие, ко-
торьіе и после сорока мучеников оставались как ни в чем
не бнвало. Тогда кто-то вскрикнул:
— За всех святих!
— О! — подхватил хозяин. — В самом деле?
Предложение бьіло принято.
— Сейчас, — сказал о. Герасим и отправился к жене за
ключами. Когда он воротился, то все, побравшись за руки,
бросились из комнатьі и журавлем пошли по двору, то есть
вереницею, бистро кружась и крича «кур-кур». При зтом
захвативали всех попадавшихся гостей, без различия пола,
и ключ таким образом увеличивался и увеличивался. Спав-
шие засльїшали крик и внползли, кто из клуни, кто из соло-
ми, кто из сена, и с тем'же криком бросились к гурту. И по-
шел журавель на славу! Веселая зта забава, но требует здо-
ровья, которим не обладают наши современники. Ми точно
* Плохие вирши, распеваемьіе на гласьі. Нагласниками назьіваются
те, которьіх напев схож с гласами «Господи воззвах», и наславнліками
те, которьіх напев схож с гласами «Бог господь и явися нам».
наседка, только что слезшая с гнезда’ а предки бьіли не то.
Красньїе, как петухи, здоровие, как медведи, они в шестьде-
сят лет вьїкидьівали такие штуки, на которьіе неспособнн
теперь и шестнадцатилетние юноши.
Пока журавель долетел до погреба, куда направился, то
многие попадьи потеряли платки с плечей. И когда мужчи-
ни сходили в преисподняя, они, под предлогом поднять
хустку, уклонились от шумной компании. Зто, однако, не
помешало им составить свой отдельньїй кружок в комнате,
возле наливки и варенухи, и с завистью прислушиваться к
взрьівам хохота мужей. Как вот входит один из мужчин.
— Бабьі, — начал он, — пожалуйте к нам на магарьіч!
У нас сватанье.
— Кого вздумали сватать? — спросили попадьи. — Дух
святий з нами, чорта на Сидоровій козі?
— Я не шучу, пойдемте, — сказал вошедший.
— Пойдем посмотрим, — сказала хозяйка.
— Зачем мьі бьіли вам нужпьі? — спросила хозяйка.
Сказалось, что сватали Гавриила, или, как назьівал его
отец, Гавруся, к новокрещенной Катрусе. Зтот Гаврусь бьіл
шестилетний мальчик, бойко ездивший верхом на хворостя-
не и часто полупавший от отца побои за то, что, бросая кам-
нями в воробьев, никогда не попадал в птицу, а всегда єврею
в голову. Он бьіл привезен на крестиньї и бьіл посторонним
наблюдателем всего происходившего. Благочинний, заме-
тавши своего синка верхом на собаке, сказал:
— Чем не молодец? Га? Хороший жених?
— Молодец-то молодец, — сказали ему, — а невеста чем
не хороша? Как огурчик!
— То-то же! — заметил благочинний и обратился к хо-
зяину: — Так будем сватами?
— То й будьмо, — сказал хозяин, — а старостів не вмен-
шай боже, аж густо.
— По рукам,— сказал благочинний.
— И по чаркам,— сказал о. Герасим.
Ударили по рукам и взялись за рюмки.
— А свахи? А свахи? — спросил кто-то.
Тогда-то послали за женщинами. Но когда они пришли,
то потреб оказался тесньїм, потому все гуртом отправились
в комнатн кто с бутнлкой, кто с двумя, а хозяин катил це-
лий бочонок.
Так отбнвались крестиньї в старину и праздновались не
один день. Следующий за крестинами день назьівался
похрестини и проходил так же, как и первий. Затем иногда
шел кутеж еще несколько дней, только уже в меньших разме-
рах. Зто как потому, что не каждая голова могла видержать
такую нагрузку, так и на оснований, вьіраженном в по*
говбрке: «ГістЬ'На перший день, як золото, на другий, як
срібло, на третій, як мідь — хоч додому їдь». Впрочем, так
как здесь праздновали, кроме крестин, и сватанье, то все
бьіли радьі шутке и кутили от воскресенья до пятници.
Хоть за два дня до наступавшего праздника надо бнло рас-
статься с гостеприимньїм хозяином, чтобьі не трещала голо-
ва во время богослужения! Впрочем, доріженьку погладили
її, пропевши «О всепетая мати», отправились по домам.
II
СВАТЬІ
Прошло шестнадцать лет. В зто время произошла боль-
шая перемена в обьічаях, взглядах — во всем. Катруся уже
почти презирала то, чем гордилась ее мать; зато Гаврусь
презирал то, перед чем трепетал его отец. Где прежниедей-
ствовали поклоном, вьіигрьівали молчанием, там начинали
прибегать к силе и к угрозам; где бьіли только базилианские
школьї2, явились духовньїе училища її семинария в Камен-
це. Влияние поляков, однако, не бьіло парализовано, хотя
ограничивалось только действием на женский пол, отчего в
семейном бьіте нашего духовенства произошел развал: до-
чери приняли польский язьік, сьіновья стали говорить по-рус-
ски, тогда как родители могли обт>ясняться только на мест-
ном наречии, с примесью церковних слов и целих вира-
жений.
— Столпотворение вавилонское, — твердил отец Кат-
руси.
— Смещение язнков, — подтверждал отец Гавруся.
— Светопреставление, — взднхали попадьи.
— Лезгсге со! * — замечала про себя Катруся, которая
не смела являться к гостям и слушала отзьівн, смотря
в щелку из другой комнатн.
— Все вздор против вечности! — говаривал в подобннх
случаях Гаврусь, тогда уже кончивший курс семинарии.
В такую-то пору однаждьі отец Катруси ходил по току,
громко читая молитви и переснпая их разннми возгласами
насчет разного домашнего скота. Вдруг залаяла собака,
потом другая, наконец вся стая подняла гвалт. Катруся,
вместе со служанкой стиравшая белье в кухне, бросилась
к окну.
— Чужой человек, — сказала она.
* Що ще! (польськ.)— Ред.
Попадья, не оставляй стряпни, послала служанку про-
водить незнакомца.
Зто бьіл крестьянин с проседью, с красивьім, умним ли-
ном, одетьій в новую свиту и подпоясанньїй турецким
зеленьїм поясом.
— Дома батюшка? — спросил он служанку.
— Дома, — ответила она.
— Я с письмом, — сказал пришедший.
И в настоящее время письмо в деревне — точно комета
в небе, все заговорят, а тогда бьіло оно еще удивительнее.
Катруся наскоро вьітерла руки и вьішла на крьільцо, где
стоял пришедший; мать ее тоже вьішла, оставив горшки в
печке. Спрашивают, откуда, от кого? А служанка давно бн-
ла послана сообщить панотцю о новости. Вот пришел и ба-
тюшка, держа в левой руке цветной платок, а в правой —
щепотку табаку и между мизинцем и следующим пальцем —
табакерку.
— Благословите, батюшка, — сказал крестьянин, низко
кланяясь.
Батюшка понюхал табаку, щелкнул пальцами, вьітер нос,
переложил табакерку в левую руку и благословил.
— Что хорошего скажешь? — спросил батюшка.
— Яз листом до вашого благословенства, — ответил
спрошенньїй, вьінул из-за пазухи чистий утиральних и на-
чал разматьівать его. В другом конце бьіло письмо с церков-
ной печатью.
— Кто тьі, дядьку, и от кого письмо? — спросил батюш-
ка.
Из ответа оказалось, что прибивший бьіл на днях избран-
ньій церковний староста того прихода, где священствовал
отец Гавруся, от которого и бьіл послан с письмом.
— Прочитаєм, что пишут, — сказал батюшка, взявши
письмо, и пошел в покои, а староста сел на крильце.
Прошло не менее получаса, пока батюшка нашел очки
с одним стеклом и разобрал письмо. Постоянно проясняв-
шаяся во время чтения физиономия свидетельствовала, что
письмо било приятного содержания.
— Попаде! попаде! — позвал, наконец, батюшка, сни-
мая очки и вкладивая их вместо футляра в требник.
— Сватают твою дочку, — сказал он вошедшей попадье.
— Она столько моя, сколько и твоя, — заметала по-
падья.
— Угадай, кто? — продолжал батюшка, не обращая вий-
мання на замечание жени.
Цикавая (любопнтная) Катруся, услншавши зов отца,
бросилась из кухни и стала под дверью в ванькире прежде,
нежели мать ее перешла через сени. При слове «свадьба»
она вздрогнула и едва могла держаться на ногах. И тряс-
лась, и млела, и тепло бьіло, и холодно, и радовалась, и в
то же время хотелось плакать. «Замуж» — великое дело,
а еще больший переворот в жизни. После брана одна
цель — хлопотьі, одно будущее — гроб; до брана же цель
и будущее — самьій брак. А какое значение он имел для
поповен, видно из поговорки: «Хапається, як попівна за-
між». Не удивительно, что Катруся бьіла поражена. Но кто
же зтот сват? Катруся никого не знала из молодих людей,
даже видела только одного Гавруся, но не говорила с ним;
так кто же сватает ее? Гаврусь. Он не забьіл сватанья на
крестинах, и когда, по окончании курса, пришла пора же-
ниться, напомнил о нем отцу своєму.
— Правда, что ти посватай, — сказал отец и послал сва-
ту письмо.
— Так что же? — спросил отец Катруси, пересказавши
ее матери содержание письма.	,
— Воля божа та твоя, — ответила она, — по-моему,
Катрусе нечего и желать лучшего жениха.
— И я той же мисли, — сказал батюшка, — а щоб не-
людськи було, нехай приїде з сватами.
— Авжеж не годиться без того, — сказала матушка.
Катруся, дослушавши до конца, света перед собою не
взвидела и не заслншала земли под ногами. Сердце нача-
ло биться так сильно, что с кажднм ударом его она вздра-
гивала всем телом. В ушах стучало, как от удара, щеки по-
краснели, губи побелели, и зуб на зуб не попадет. Едва-едва
она могла отделиться от двери и шатаясь побрела на ток.
Там, забравшись между стогов пшеницн, присела она на
земле и дала слезам волю. Отчего лились они, плакавшая
не знала. Она не горевала, напротив, била даже рада; она
не боялась, а била даже успокоена близким осуществлени-
ем постоянной мечтн: однако слезн катились, но не от радос-
ти, не от исполнения желания, а просто так себе. Тем време-
нем старосту пригласили в покои, усадили и употчевали до
положеная риз. И лошади не били забити — им дали овса
снопами.
Отпустили старосту только на другой день, с ответньїм
письмом. Если би староста и ничего не знал, то по голов-
иой боли мог би догадаться о предстоящей оказии. Но он
все знал, а пославшие его узнали ответ еще до прочтения
письма по багровому лицу и нетвердой походке посланца.
III
ВСЕ ПРОПАЛО
Три года жил Гаврусь — уже о. Гавриил — со своей же-
ной, как голубь с голубкой. Если приходилось ему уезжать
из дому — а зто ему часто приходилось, потому что к прихо-
ду принадлежало несколько приселков, — так сели ему при-
ходилось уезжать на день, на два, то жена провожала его
со слезами, как в рекрути, и по возвращении непременно
встречала на дворе. И так-то бьіла рада! Навзрьід плакала
от радости.
— Господи и владико живота моего! — говаривал обнк-
новенно Гаврусь, — зачем же плакать, глаза портить?—
И внтирал слезьі и целовал в глаза.
— Есть не хочешь ли? Не хочешь ли пить? — спрашива-
ла Катруся, прижимавсь.
И о. Гавриил принималея есть и пить, бьіл счастлив и ло-
жилея спать. Катруся тотчас закривала ставни, ходила не
иначе как на цьіпочках и досадовала даже на мух, если они
жужжали хотя би и в другой комнате. И хозяйка она била
аккуратная, работящая, понимающая своє дело. Оттого
Гаврусь и блаженствовал, ничего не замечая, даже вздохов
старухи, нянчившей его когда-то, а теперь жившей тут в на-
дежде нянчить второе поколение. Надежда ее, однако, не
исполнялась, и старуха взднхала. Вздихала она и в первьїй
год, вздихала и во второй, а к концу третьего вздохи уча-
стились — особенно, если нянюшка оставалась наедине с ба-
тюшкой. Впрочем, батюшка, привнкши к ее. вздохам, не
обращал на них никакого внимания: «Господи и владико
живота моего... Пусть себе», — думал он. Однако иногда и
заговаривал со старушкой. Так случилось и теперь. Она
вздохнула, а он и спросил:
— Чего вам, нянюшка, недостает, что ви взднхаете
и взднхаете?
— Ех, — ответила старуха, — не мені б казати, а не вам
слухати.
— Однако что такеє? Все то же?
— От якби-сьте послухали мене дурної та плюнули на сю
парафію, то найлучче б зробили: бо тут не буде вам ні щас-
тя, ні спокою.
Гаврусю достался приход один из лучших в епархииі на-
род богатий, земли много, помещик жил или в Варшаве, или
за границей, а управляющий уж очень усердно ухаживал за
священником и угождал ему. Такие приходи попадаютея ред-
ко. Если бьі о. Гавриил вздумал оставить свой, то, наверное,
попал бьі в худший. Тем оригинальнее показался ему со-
вет няни:
— Отчего же так? — спросил он.
Старуха стала на колени, перекрестилась, поцеловала
землю и сказала:
— Бог свидетель и святая земля, что только из желания
добра скажу вам всю правду: вьі из дому, а зконом в гости
до нашей матушки.
•—Дальше? — спросил Гаврусь, схватившись с места.
— Дальше... дальше, — продолжала няня, — дальше..,
Что дальше?.. Подстерегите, так сами узнаєте: стьід и ерам
дальше.
Будто ветер повеял из сердца, когда Гаврусь усльїхал
зти слова. Насколько он любил жену, настолько же вдруг
охладел.
— Смотри же, — сказал он няне, — если тьі солгала, то
убью! Понимаешь?
Старуха еще раз поцеловала землю и поклялась, что го-
ворит чистую правду. Помутилось в голове у несчастногО
мужа. Несколько дней ходил он сам не свой, не желая ве-
рить няньке, но не смея не верить. Катруся заметала пере-
мену в муже и увиваетея возле него, как пчела возле цветка:
— Здоров ли тьі? Что у тебя болит? Не вьіпьешь ли мятьі,
шалфея, липового цвета?
«Сердце у меня болит, душа болит», — думал батюшка,
а жене ответил:
— Я здоров и ничего не хочу.
— Какое здоров? — сказала Катруся сквозь слезьі.—
Посмотри на себя в зеркало. Тьі бледен, как мертвец.
— Пустяки,— сказал Гаврусь и думает: «Не врала ли
няня? Чего бьі жене плакать, беспокоиться, если бм она
полюбила другого. Бабе, вероятно, померещилось, а я и
поверил».— Я тебе сознаюсь,— сказал он, наконец,— отчего
я так грустен...— Но тут же спохватился: а если няня гово-
рила правду? И сказал не то, что сначала хотел сказать.
— Сознайся,— просит Катруся.
— Меня назначили депутатом на одно следствие; так
мне и грустно, что надо ехать из дому, что должен разлу-
читься с тобой, может бьіть, на цельїй месяц.
Катруся не могла поверить, правду ли говорит муж,
потому что бьіла неграмотна. Мать ни под каким видом не
соглашалась обучить ее грамоте: «Зачем зто? Чтоб вести
переписку с кавалерами? Не нужно зтого дива. Я век прожи-
ла счастливо, и мать моя, царство ей небесное, тоже, и ба-
бушка, и все, не зная грамотм, пусть так и дочка растет.
Грамота — дело мужей, а наше — кочерга»,— твердила мать
Катруся, позтому она и осталась неграмотною, что послужи-
ло теперь на руку ее мужу. Он показал .какую-то бум агу
с печатью благочинного, назвал ее предписанием и сел,
призадумавшись. Катруся так и повисла ему на шею и за
слезами не может словечка промолвить. Опять растаяло
сердце у Гавруся, опять он чуть-чуть пе проговорился,
однако устоял на своем: «Надо непременно удостовериться.
Если она не виновата — чтобьі даром не подозревать, а
если виновата — то для чего мне греть змею за пазухой?»
На следующий день, пообедавши не позже девяти ча-
сов утра, Гаврусь уехал. Катруся со слезами проводила
его до ворот и долго-долго смотрела вслед, пока видно
бьіло. Батюшка видел зто, но уже не прежние мьісли сно-
вались в голове. Пока он видел жену, пока видел ее сле-
зьі, сльїшал ее голос, сердце таяло, когда же очутился за
селом, среди поля, то явилась злость, остервепение. «Убью,—
думал он,— обоих убью, если няня говорила правду. Кстати
и сабля при мне. Так и пронжу обоих. Господи и владьїко
живота моего!»
В нескольких верстах от прихода Гавруся жил его
щкольньїй товариш. К нему-то Гаврусь и велел ехать.
Заговорившись, он и не оглянулся, как настал вечер.
А ночи-то он только и ждал. «Чем зто все кончится? —
думал он, отправляясь домой. — Господи и владьїко живота
моего!»
Вот он уже и в границах своего прихода, вот и село
видно, наконец и дом. В селе нигде не бьіло огня, даже
в корчме, только дом священника бьіл освещен.
— У вас люминация,—сказал дьячок, по тогдашнему
обьічаю взятьій вместо кучера, — гости, вероятно.
Гаврусь давно зто видел, давно догадьівался, что гости
есть, но кто? Вот вопрос, за немедленное разрешение кото-
рого Гаврусь не пожалел бьі отдать и последнюю рубашку.
«Что, если в самом деле зконом?» — спросил он сам себя
и сжал рукоятку сабли.
— Трогай! — сказал батюшка.
Дьячок взмахнул кнутом, лошади дернули и оборвали
постромки. Гаврусь и рад бьіл зтому случаю. Оставивши
дьячка исправлять порчу, он взял саблю и отправился домой
пешком.
Дом, в котором жил Гаврусь, бьіл не старинньїй — с
ванькиром, а уже новьій — о четьірех комнатах. В средней
из них бьіла спальня. Кроме кровати, двух скамеек и стола
здесь у порога стояла особого рода вешалка, назьтваемая
«иіараги». Йдучи домой, батюшка думал пробраться ти-
хонько в спальню и, спрятавшись за вешалкой, дождаться
развязки, а там... «Господи и владико живота моего! —
думал Гаврусь,— убью! обоих насмерть убью!» Задумав-
шись, он и не заметил, как огонь в доме бьіл потушен, дороги
между тем оставалось более версти. Не гнев, не злость,
а цельїй ад загорелся в душе. Спичек тогда еще не бьіло.
Если не оказьівалось огня в печи, то кресали и зажигали
сірник, то есть лучину, одним концом обмакнутую в серу,—
процедура, требовавшая двух-трех минут,— потому и боялся
Гаврусь: засльїшат — и все кончится ничем. «Господи и
владико живота моего!» — подумал он и бистро пошел
вперед, подобравши поли под левую мьішку.
Ничего не значило хозяину пройти собственннй двор,
не взбунтовавши собак, а дверь в сени хотя имела изнутри
деревинний засов, но он, по обьїкновению, никогда не задви-
гался, потому ничего не значило пробраться и в сени.
Мгновенно сообразил он, что делать, и отправился в кухню,
дверь в которую била с левой сторони; перед глазами
стояла дверь в спальню, а направо — в покои. Нянька не
спала, когда вошел Гаврусь, и тотчас достала жарину из
печи и начала дути вогню.
— Где же серники? — спросил батюшка, довольннй,
что не нужно кресать.
Старуха молча полезла за комин, потарахтела ложками,
достала серник — и вскоре засветил каганец. Тогда старуха
завидела обнаженную саблю, которой не замечала, пока
добивала світла, и припала к ногам батюшки.
— Не дайте вмерти без сповіді! — просит.
— Насплетничала? — спросил он гневно, думая, что
она о себе просит.
— Якби-то, та ба! — ответила няня.
— Бьіл? Есть?
Старуха утвердительно кивнула головой.
— Ушел?
Старуха отрицательно кивнула головой.
— Веди.
Старуха взяла каганец и пошла прямо в спальню. Пер-
вий предмет, которий бросился в глаза, бьіла светская
мужская одежда на шарагах. Гаврусь зашатался и не упал
только потому, что бнл слишком близко от стени, на кото-
рую и оперся. «Господи и владико живота моего!» —
думал он, странно водя глазами по комнате. Няня стояла
возле с каганцом в руках.
— Поставь на стол и принеси свечу,— сказал ей Гав-
русь, несколько оправившись, и, когда старуха , вншла,
посмотрел на кровать. Там лежала его Катруся с зконо-
мом, и преспокойно спят оба. «Господи и владико живота
моего! подумал Гаврусь. — Уснули, навеки уснули.
Но прежде ангельской трубьі потревожит ваш спокойньїй
Сон...»
Катруся потянулась и помешала Гаврусю продолжать
горькую думу. Он начал пробовать лезвие сабли. Няня
принесла восковую свечу и прилепила за столом па стенке
к гвоздю, карочно для того вбитому. Прилепивши свечу,
Няня 1-іе трогалась с места.
— Бери каганец и ступай,— сказал ей батюшка.
— Дайте и саблю,— сказала она.
— Саблею, если хочешь, то дам.
— Батюшка! а без исповеди помрут... Разве так следу-
ет? И лях, хоть недовірок, не должен бьі умирать без по-
каяння; что же матушка? Подумайте. Не только зтот
последний их грех, но и все остальньїе вьі примете на свою
душу; сдержит ли она такое бремя? Только Христос господь
іюг страдать за чужие грехи; нам ли, грешпьім, равняться
с ним?
Гаврусь, вместо ответа, взял няньку за рукав и вьшро-
водил за дверь; затем подошел к кровати и смотрит на
спящих. «Господи и владьїко живота моего,— думал он,—
хоть бьі полюбила да что-либо стоящее! Не жаль упасти,
та з доброго коня. Но променять честь и совесть на поцелуй
урода... не понимаю! Одно слово: лях!» — кончил он, пере-
крестился, перекрестил спящих и размахнулся саблей. «Без
сповіді»,— прозвучало в ушах. Оглянулся Гаврусь, никого
нет; посмотрел за шараги, заглянул под кровать, и тут нико-
го нет. «Господи и владьїко живота моего!» — подумал он,
растерявшись, положйл саблю на стол и велел няньке
поставить самовар.
IV
РАСПРАВА
В ожидании самовара Гаврусь со стесненньїм сердцем
ходит по комнате и ходит без мьісли, без гнева, посматри-
вает то на свечу, то на саблю, то на спящих. Вот остановился
он, сложил руки на груди и смотрит на зконома. Лицо
смуглое, все в оспинах, «наче на морді горох молотили»;
усьі рьіжие, щетинистьіе. Разглядевши милого и сравнивши
с красотой чернобровой Катруси, Гаврусь сделал гримасу,
будто смеется; но глаза его не смеялись. Они бьіли мутньї,
неподвижньї; неподвижньї бьіли веки и брови; только серд-
це трепеталось.
— Господи и владьїко живота моего,— тьфу! — плю-
нул Гаврусь и думает; «Вот для кого она пожертвовала
всем, всем на свете, что украшает женщину! Какой вкус!..
Какова же должна бьіть душа зтого урода, если такая
паскудная душа скрьівается под красивой оболочкой тела
Катруся! Любовь-то моя, любовь!»
И вместо ревности явилось презрение к Катрусе. Плюнул
батюшка еще и отошел к столу, довольньїй, что не осквер-
нил себя такой ничтожной кровью. Вскоре бьіл подан
самовар и началось чаепитие... Несколько раз подбраснвали
уголья в самовар, подливали водьі, а батюшка пьет чай и
пьет. Уже и солнце обогрело землю, а он продолжает пить.
Настала и сельская обеденная пора — то есть часов около
десяти утра, а самовар все шумит на столе. Проснулся
зконом еще до рассвета, но не смеет пошевелиться, не смеет
дьіхания перевести. «Хоть бьі на мгновение тьі вьішел из
комнатьі,— думает он про Гавруся,— я брязь в окно». Но
батюшка хлебнет чаю и сидит или же ходит по комнате.
Наконец, он велел подать водки и стал пить пунш, балуясь
саблей. «Ну,— подумал зконом,— теперь мне аминь; упьет-
ся — и голову долой!» Проснулась и Катруся, но тоже не
шелохнет. А солньїшко так весело смотрит в окно, и в лучах
его кружатся пилинки и исчезают в тени.
Випивши стакана два пуншу, Гаврусь взял саблю и
идет к кровати. Словно облитий кипятком, схватился зко-
ном на ноги и стал, вировнявшись, как солдат. Он упал би
к ногам, но боялся подставить шею под удар, а потому
скрестил руки на груди, жалко скорчил лицо и стоял,
нагнувши голову в ту сторону, с которой пришелся бьі удар,
если би Гаврусь вздумал нанести его. Полумертвая лежала
Катруся, в полной уверенности, что, расправившись с гос-
тем, хозяин точно так же расправится и с хозяйкой. Мину-
та била ужасная.
— Доброго утра,— начал батюшка, неловко расшар-
киваясь,— извините, господин хозяин, что я потревожил
ваш сон.
Зконом бессмьісленно лупав очима.
— Чаю не угодно ли? — продолжал батюшка.— Зто не
ваш, я привез с собою.
Зконом посмотрел на саблю — батюшка стоял, опер-
шись на нее.
— Боитесь наклониться? — продолжал батюшка.— Не
бойтесь. Если ви дожили до зтой минути, то еще будете
жить — некоторое время.
Зконом вздохнул, а батюшка положил саблю на стол
и начал подавать ему одежду; потом велел подать води,
сам слил на руки, сам утиральник подал.
— Ксенже!..— начал зконом.
— Неловок?— подхватил батюшка.— Извините, не ла-
рсем родился, не лакеєм и вьішел. Или еще чего-либо
ііедостает?
— Ксенже!..— опять начал зконом.
— Ах да! Гребешка! — воскликпул батюшка.— Сейчас,
долько спрошу хозяйку.
Долежавши до зтой порьі, Катруся села па кровати.
— Господин хозяин гребешка требует,— сказал ей
Гаврусь.— Я не знаю, где у вас гребешки.
Катруся не отвечала. Она бьіла бледна, тряслась всем
делом и как ни бьіла охоча плакать, однако на зтот раз
слезьі запрятались в самое сердце.
— Пустяки,— сказал далее батюшка зконому.— При-
чешетесь после, теперь не угодно ли чаю?
Что бьіло делать зконому? Провалиться сквозь землю?
Но она как нарочно не расступалась. И побрел он к столу,
как на убой, и стал пить чай, но во сто раз охотнее пил бьі
собственную кровь.
Катруся сидела па кровати, закутавшись в одеяло.
Гаврусь не обращал на нее пи малейшего виймання.
За чаєм економ освоился со своим жалким положени-
ем, а когда вьіпил рюмку-другую водки, то как ни бьіло
ему неловко, но все-таки отлегло от сердца. Оставалась
тревожная уверенность, что даром не пройдет, однако
первое впечатление миновалось. Не без боязни вошла няня
и удивилась, что грозивший смертью батюшка сидит
за столом и разговаривает с тем самим, кого осуждал на
смерть. «Не хитрит ли»,— думала она и посмотрела на
матушку, которая все еще сидела в одеяле.
— Ви б ішли собі,— сказала няня батюшке,— пусть бьі
матушка хоть оделась.
— А в самом деле,— сказал батюшка зконому,— пой-
дем посмотрим, что делается на дворе.
Батюшка шепнул что-то няне на ухо и вьішел с зконо-
мом. Как рад бьіл зконом, что попал на свежий воздух!
Тело тряслось от удовольствия, глаза скакали от предмета
на предмет, доставляло приятность и то, чем никто не
наслаждается, например изломанная ось, лежавшая под
возовнею. Он не упустил бьі случая улизнуть, но во дворе
много зльїх собак.
— Куда направим стопьі своя? — начал батюшка.—
В клуню, что ли?
— Куда прикажете,— ответил зконом,— в клуню так
в клуню.
— Пойдем и в клуню,— сказал батюшка, и оба напра-
вились к току.
«В клуне и расправа будет,— думал зконом, идучи,—
но какая? Не думает ли повесить?»
Из клуни пошли в воловню, в возовню, в сарай для
коров, бьіли и в овечьем хлеве.
— В конюшню не угодно ли? — предложил, наконец,
батюшка.
«Вот как,— подумал зконом,— доходит дело до конюш-
ий, значит разгадка близка,— недолго остается думать, чем
зто кончится!» Он воображал, что конюшни везде играют
такую роль, как в зкономиях, но ошибся. Кроме чистотьі
и опрятности, зконом ничего не видел в конюшне. Имел ли
Гаврусь цель помучить негодяя, или что-либо другое, зто
известно ему одному; зконом, однако, бьіл поражен встре-
ченною везде аккуратностью. Все бьіло прибрано, все нахо-
дилось на своем месте, ничего не бьіло забьіто или заброше-
но. «Сам ли тьі все зто сделал, или ангельї к тебе на барщи-
ну ходят?—думал зконом.— Я с тисячами крепостньїх не
достиг и сотой доли такого порядки. Не умеет же ценить
тебя жена твоя, с жиру бесится». И устьідился он сам
себя, начал раскаиваться, что сделал несчастньїм такого
дельного человека, и возйенавидел Катрусю: «Провались
тьі,— думал он,— если бьі тьі в своє время дала мне поще-
чину, а не поцелуй, я теперь с удовольствием рассказал бьі
все батюшке; и как бьіл бьі рад его счастием, твоєю гор-
достью! А теперь что? Повесить бьі нас обоих на одном
суку!»
Так рассуждал зконом, идучи с батюшкой от конюшни
к дому, и с последней мьіслью зашел в сени. О ужас! здесь
стоит дьячок с веревками. Взглянул зконом вгору, а над
сенями нет потолка, только балка перекинута для крепости.
Виселица готова. Зконом мгновенно стал белее стеньї.
«Легиз Магуа! Повесят»,— подумал он. А батюшка обратил-
ся к дьячку.
— Готово? — спрашивает.
— Готово,— ответил тот.
— За дело,— сказал батюшка и стал у вьіхода из сеней.
В то же время створилась дверь из кухни, и вьішел
піддячий, пономарь и два отставньїх солдата.
— Господи и владьїко живота моего,— начал батюшка
к зконому.— Приятель мой! Вьі отняли у меня все, что
только может отнять человек у человека: жену, спокой-
ствие, честь; отнять уж бьіло и жизнь, ибо к чему она без
друга? Вьі растерзали мою душу, вьі заслужили смерть —
и только ваш же грех спас вас; я не захотел, чтобьі вьі
умерли без покаяння. Кайтесь же. А пока я задам зпити-
мию.
Зконом, все воображая, что будет повешен, хотел упасть
к ногам, но не успел. Едва он наклонился, как бьіл схвачен
крепкими руками солдат, мгновенно раздет, притиснут к
земле и началась порка посторонками*. Откатали его на все
бока, скатили на рядно и отнесли на фольварк.
— Наскочил на своего,— потешались крестьяне,— та як
же описали! — восклицали они, осматривая избитое тело.
Расправившись с зкономом, Гаврусь обратился к своей
Катрусе. Она к тому времени давно оделась и с замиранием
сердца ожидала в покоях, как поступит оскорбленний муж.
Вот и входит он.
— И тн заслужила того же,— начал Гаврусь.
— Он меня подвел,— сказала жена.
— Как бьі то ни бьіло, тьі плоть от плоти моей и кость
от кости моей; я тебя бить не стану. Пусть накажет тебя соб-
ственная совесть. Она когда-нибудь пробудится. Со своей
же стороньї я тебе скажу, что между нами все копчено: я
тебе не муж, тьі мне не жена. Все, что у меня есть и что еще
будет, все пополам. Зто мои к тебе последние слова. Господи
и владьїко живота моего!
Кончивши, батюшка начал ходить по комнате, а Катруся,
посидевши несколько минут, вьішла в другую комнату. Раз-
витая меньше всякой крестьянки, которне очень хорошо по-
нимают худую сторону отношения полов, она пала вслед-
ствие, так сказать, церемонного воспитания. Не понимая
пропасти, в которую свалилась, она еще не сознавала того,
как бьіла несчастлива, потерявши любовь мужа. Она боя-
лась телесного наказаний, боялась мужа, как имеющегр
право 'бить, но Гаврусь сказал, что бить не будет, следова-
тельно, ладно. Катруся не любила никого. К мужу она при-
викла, мужа бьіло жаль — и только, что же касается зко-
нома, то он воспользовался ее неопьітностью, но не заслу-
жил никакого расположения. Да ему зтого и не надо бьіло.
Он всегда и везде назнвал Катрусю тряпкой, годной для
приготовлений бумаги, на которой можно виводить всякне
каракульки.
V
ЧЕМ ВСЕ КІНЧИЛОСЬ
Медленно шел год за годом. Гаврусь аккуратно делил
каждую копейку, так сказать, каждое зерно и преисправно
молчал. Катруся сперва не обращала внимания. Что муж
* Позорное наказание посторонками — то есть веревками, висящи-
ми от колоколов, еще очень недавно употребляли по приговору обще-
ства. Ему подвергались особенно за нарушение целомудрия, за оскорб-
ление родителей и т. п.
встал из-за стола, когда она на другой день после размолвки
села к обеду, зто ее не слишком потревожило: «После пере-
сердится»,— подумала она и пообедала сама. Но когда зто
повторилось несколько дней сряду, когда, наконец, Гаврусь
велел готовить для себя обед отдельно, Катруся начала бес-
покоиться, начала плакать. Более месяца она проплакала,
но нисколько не исхудала, следовательно, не очень страда-
ла. Зконом, наконец, вьіздоровел после бани и, к удивлению
своєму, бьіл приглашен батюшкой в гости. Если бьі он не
боялся потерять место, то, очевидно, отказался бьі, но,
кравши в течение нескольких лет, боялся, что тот донесет, и
пришел. Гаврусь встретил его как ничего не бьівало, напоил,
накормил и отпустил домой поздним вечером. Все зто
время Катруся, чтобн не встретиться с виновником своего
несчастья, сидела на току между стогами и порядком про-
дрогла, прежде нежели бьіла отьіскана нянькой, которая
винесла ей шубу. Другое посещение зконома, которое бьіло
еще продолжительней, она просидела в кухне на печи; после
третьего решилась уехать из дому.
— Я поеду к родителям,— попросилась она у мужа. Но
он молчал. Катруся повторила просьбу, но он как будто не
сльїхал. Тогда она прислала няньку.
— У меня нет женьї,— сказал ей батюшка,— а та, кото-
рую називаєте матушкой, свободна не только ехать, но и не
возвращаться.
После такого ответа Катруся уехала и долго не возвра-
щалась. Гаврусь читал, хозяйничал и щелкал орехи, не го-
вори никому ни слова о постигшем его несчастии. Цельїх
семь лет прошло, а никто не знал о случившемся, и Гаврусь
не сказал ни слова жене. Она в зто время живала то у сво-
их родителей, то у родителей мужа, то у родньїх, то дома,
нигде ничего не рассказьівая. Мало-помалу, однако ж, стали
догадьіваться родньїе, что случилось что-то неладное. Нако-
нец, все уяснилось, и на общем совете решили всем в на-
значенньїй день с'ьехаться к Гаврусю, и пусть виновная пе-
ред всеми попросит прощення у своего мужа. В назначенньїй
для зтого день Гаврусь лежал на диване с книгой в руках.
Весь стол и большая половина комнатьі бьіли забросаньї
скорлупой лесньїх орехов. Вдруг вскакивает нянька с ве-
ником.
— Гости едут,— сказала она.
Гаврусь поднялся, отряс бороду от скорлупьі и посмотрел
в окно. То приехали тесть с тещей.
«Слава богу,— подумал Гаврусь,— скореє день пройдет»,
Спустя несколько минут приехала другая пара, там тре-
тья, там еще и еще. Вскоре в комнате не бьіло места для
прохода. И собрались все родньїе Катруся. То бнл день ее
хрещення, следовательно, и сватання Гавруся. Гаврусь не
думал об зтом и вспомнил только тогда, когда тесть и все
остальньїе начали поздравлять.
— Мьі условились приехать сегодня и марочно молчали,
догадається ли сам,— сказал тесть.
— Ни за что не догадался бьі,— сказал Гаврусь.
— Где же твоя Катруся? — продолжал тесть.
— Она у меня свободна, делает, что хочет; куда-то
уехала.
— Давно ли?
— Не помию.
Теща начала плакать, ее примеру последовали остальньїе
женщиньї. Заплакал, наконец, и старик тесть.
— Нам все известно,— говорит,— не скрьівайся. Житье
ваше пошло не по-божьему.
Гаврусь смотрел на слезьі других, но сам не плакал.
Остальньїе родственники стояли плотпой стеной, заслоняя
дверь в другую комнату. Вдруг стена раздвинулась, и откуда
ни возьмись Катруся да просто мужу к ногам:
— Прости меня, не сердись на меня!
— Простите, не сердитесь! — просят все.
— Я не знала, что делала,— продолжала Катруся, обни-
мая ноги.
Гаврусь стоял как вкопанньїй. Такая нечаянность сильно
поразила его и почти отняла сознание. Он не мог сообразить,
что говорить и что делать.
— Виновата,— продолжала Катруся.— Побей, но не
чужайся и прости!
—• Да простите,— просят все.— Мьі накажем ее перед
вашими глазами, как вн наказали того изверга, только за-
будьте все.
— Прости, сьін, ее прегрешение,— промолвил тесть,
низко поклонившись.— Господь бог наградит тебя.
Гаврусь не мог перенести поклон старика и горько за-
плакал.
Не удержались, и остальньїе.
— Встань,— начал Гаврусь,— встань, Катруся!
Она поднялась на ноги и стала с потупленннми глазами
и лицом, запачканньїм пьілью (дом бьіл без пола). Ближай-
шая женщина сказала ей: «Оботри лицо». Но Катруся не
сльїхала.
Гаврусь продолжал:
— Я и прежде не сердился на тебя, но никогда не забуду
твоего поступка: сердце не забьівает обидьі, хотя память
дело голови, а не сердца. Буду говорить с тобой, буду
считать тебя своей супругой, никогда не буду вспоминать
в упрек тебе о прошедшем, но и никогда не буду любить
тебя. Тьі раз потеряла любовь и раз навсегда.
— Постараюсь опять заслужить,— сказала Катруся.
— Любовь, какую тьі имела и потеряла, никакими заслу-
гами не дастся и никогда не возвратится.
— Довольно. Поцелуйтесь в знак согласия,— сказал
тесть.
Примирившиеся поцеловались.
— Тепер посторонків, — начал тесть, — треба провчити*
— Если бьі я хотел подвергнуть ее телесному наказа*
нию,— сказал Гаврусь,— то сделал бьі зто давно уже, а те-
перь не позволю. Учить бьіло тогда, когда она бьіла только
вашей дочерью, а теперь она, сверх того, моя жена. Поздно
вздумали. Она уже наказана судьбою.
— Наказана, наказана и покаялась: чего же больше? —
повторило несколько голосов.— Ставьте магарнч.
С зтого времени Гаврусь уже не чуждался Катруси. Ка-
труся употребляла все усилия, чтобьі загладить свою вину}
любовь, однако, не воскресла. Чем же все кончилось? На-
стоящей длинной повестью, на которой читатель испьітал
силу своего терпения.
— Что же зконом, по крайней мере?
— Сослан в Сибирь за участив в первом повстанье.
АРЕНДАРЬ
І
За несколько лет до воссоединения униатов в с. Т-ве
(в Подольской губернии) перед домом священника развева-
лась черная хоругвь'. Множество народа с печальними фи-
зиономиями толпилось на дворе, а несколько стариков даже
плакали. Мало-помалу зти последние образовали отдельную
кучку, вскоре перешедшую в кружок, и молча смотрели в
землю. По всему заметно било, что их занимала одна мисль
и что каждьій знал, о чем думают остальнне. Наконец один
сказал, грустно качая головою:
— Якого-то тепер бог дасть нам панотця!
Общий вздох бнл ответом на его слова.
В зтот день — день смерти священника — точно то же
могло занимать и всех жителей села; но зта отдельная куч-
ка особенно должна била интересоваться тем, какого бог
пошлет панотца, потому что она состояла из крестьян, так
назнваемнх церковних. В незапамятнне времена несколько
приблудивших семейств поселились на церковной земле, на
краю села, принадлежавшего одному из графов Потоцких, и
начали работать панщину в пользу священника, получив на-
звание церковних. Земли при церкви било много, но не столь-
ко, чтобн барщина могла бить обременительной, так что по-
мещичьи крестьяне даже- завидовали их доле. Особенно зто
должно сказать о времени еще не похоронепного покойника.
Бездетннй старик, он помншлял только о смерти и хотя тре-
бовал церковних на панщину, однако внделял им сноп и уго-
щал, как толочан. Случалось, что приглашал и музьїку для
молодежи. Молодне танцуют, поют, а старик с длинною бо-
родою и внстриженннми усами, — чтобьі в чашу не лез-
ли — сидит себе на завалине, опершись на кислицьову пал-
ку, и шепчет: «Помилуй мя, боже,, по велицей милости
твоей!»
Нагуляются, наговорятся и расходятся по домам.
— С богом святим! — скажет им панотец и еще долго
сидит на завалине, покашливая, или поковнляет на ток, или
же к церкви; там молится возле могили. В церковной огра-
де, много лет назад, похоронена била его жена, здесь же он
надеялся лечь и сам, потому и любил проводить бессонньїе
ночи, так сказать, на собственной могиле. А старику почти
совсем уже не спалось. «Зто потому, — обьяснил он, — что
скоро наступит для меня вечний сон». Вот и наступил он —
вечньїй сон. Старик успокоился, а церковнне призадума-
лись: «Якого-то тепер бог дасть нам панотця».
Смерть священника навела раздумье и на Мошка-арен-
даря. Но его занимало не то, каков будет преемник покой-
ника, а как бн воспользоваться хоть частью имущества, ос-
тавшегося по смерти бездетного вдовца. На то, что било в
доме, в току и на дворе, на пасеку, на деньги и на все, во-
шедшее в завещание, рассчитнвать било нечего: крестьяне
слишком любили покойника, чтоб не исполнить его послед-
ней воли. Мошко зто знал. Но узнал и то, что старик не
сделал никакого распоряжения насчет посевов. Они позтому
должньї били достаться будущему священнику, которого
пока не било, следовательно, теперь как будто никому не
принадлежали. Так почему же упускать случай’ и не вос-
пользоваться по крайней мере зтим? — порешил Мошко.
Хлеба тогда еще не начинали колоситься, но Мошко рад
бнл воспользоваться и травой: «Уф, какое сено вьішло
бн! — восклицал он в уме своем,— как только добить его?»
Задавшись зтим вопросом, он начал бнстрее ходить по ком-
нате и сильнеє щелкать пальцами и чмокать язиком. Лицо
его при зтом било так пасмурно, что даже Хана, достойная
жена своего супруга, струсила и тихонько побрела из корчми,
Но вдруг физиономия просяяла, Мошко весело защел-
кал пальцами и с ульїбкою посмотрел на солнце. «Еще да-
леко до сумерков,— подумал он,— но делать нечего, надо
ожидать». Но он бьіл нетерпелив не менее того, как и жа-
ден, потому сердился даже на солнце, которое, казалось
ему, замедлило свой ход. Хана знала, что муж ее только в
особенньїх случаях бьівает в подобном настроєний духа, и
осторожно стала наблюдать. Подметивши, куда он бросает
нетерпеливьіе взглядьі свои, она смиренно спросила: «Мо-
шко, жизнь моя! Хотя не мне, глупой женщине, метаться
в дела умного человека, однако скажи мне, отчего тьі так
часто поднимаешь глаза на небо? Указьівает ли тебе солнце
час приезда дорогого гостя, или, глубокий план задумавши,
ждешь порьі для его исполнения?»
Мошко даже не посмотрел на свою Хану и, вместо от-
вета, молча поплескал себя пальцами по лбу. Она не поня-
ла ответа без слов, но догадалась, что он должен бьіть глу-
бокомьіслен, и почтительно замолчала.
Наконец солнце стало заходить, и Мошко, как истинньїй
еврей, принялся за вечерние молитвьі. Однако и молясь, так
бьіл занят своєю мьіслию, что часто отворачивался от миз-
раха и кивался к западу. Чем ниже садилось солнце, тем
чаще Мошко оглядьівался, и физиономия его тем более свет-
лела, а когда совсем скрьілось, он даже ульїбнулся. Насту-
пила ночь — восхитительная подольская ночь. Сошел покой
на божий мир, потухли огоньки в хатах, только на дворе
священника горел большой костер, и в разньїх местах паруб-
ки весело начали перекликаться, собираясь на ночлег в
поле. Нетерпеливий Мошко давно сидел уже перед корчмою
и затрясся, усльїхавши голос ночлежников. Вот вдали раз-
далась песня, потом другая, затем игра на сопилке. Если
бьі кто заметил, с каким огнем в глазах Мошко вслушивал-
ся в пение, в игру, то удивился бьі, вообразивши, что еврей
так внимателен к холопской мелодии. Но напрасно. Он вслу-
шивался-не ради наслаждения, а чтобьі по голосу, по ис-
кусству узнать вперед, с кем из парубков будет иметь де-
ло,— надеяться ли ему или придумьівать новьій план. На-
конец посльїшался лошадиньїй топот, и Мошко весело
защелкал пальцами. Топот приближался, Мошко дрожал;
вот и ночлежники подьехали.
— Чуєте, парубки! — начал Мошко. — А хто з вас мої
конята поведе?
— Ніхто,— ответили парубки, продолжая путь,— нащо
нам клопоту?
— Хлопоту-у? Який тут хлопіт? Жодного хлопоту нема...
Та почекайте ж бо!.. Які ж бо ви!.. І слухати не хочете...
А якби я був на вашім місці, то орендаря і дурно послухав
би, бо то бідний жидок; вам же... ну-бо!.. почекайте!., дам го-
рілки, тільки озьміть і мої конята. Вони, бідненькі, стоять
коло порожніх ясел — уф! які голодні!
Так говорил Мошко, идучи в ряд с парубками. Они,
вьіслушавши, засмеялись и начали подгонять лошадей.
— Ну, чуєте-бо! Які ж бо ви недобрі! — вкрадчиво про-
должал Мошко. — А я дам дві бляшанки самої луччої око-
витої, аж губи злипнуться.
— Хто тобі за дві бляшанки пристане цілу ніч коні пас-
ти? — заметали парубки.
— Ну-у? Ніхто? А може, ти, Іване, або Петре, чи
Андрію?
— Но! но! — закричали парубки, колота лошадей пята-
ми по бокам,— но!.. Як даси око, щоб на всіх стало, то, мо-
же, що й буде.
— Око? Багато захотів,— заметил Мошко, встановив-
шись, но, видя, что они удаляются, присовокупил: —Пів-ока
дам — що вже робити з вами — тільки щось скажу — поче-
кайте!
Парубки остановились и начали совещаться. К ним подо-
шел и Мошко.
— А що скажеш? — спросили его.
— Згода? — спросил Мошко в свою очередь.
— Та ти щось мав сказати.
Мошко начал почти шепотом:
— А правда, що ви на попів ланок їдете?.. Я знаю, що
на попів... Будете ночувати в вівсі або в ячмені.
До зтой порьі ночлежники и не помишляли о поповом
ланке. Они намереньї бьіли иочевать на ваканці *, которнй
начинался за яриною и простирался на несколько верст в
длину и в ширину. Теперь же каждьій подумал: «А в самом
деле, не худо бьі переночевать на ланку. Зто и гораздо бли-
же к селу, и овес или ячмень лучше паші. Притом же хозяин
умер, кому бить в претензии? Не мьі, так другие, все равно
потравят».
— А правда, що вгадав? — продолжал Мошко.
— Ні,— ответили парубки.
— Як то ні? Що б не ніч, то по ваших очах було б видно,
що вгадав... Та не бійтесь; не скажу нікому... їдьте з богом,
заберіть тільки і мої конята, то ще будете мати дві бляшан-
ки горілки.
— А ти ж казав уже, що пів-ока даси...
* Ваканець — поле, которое никто не пашет, не косит, не по
годности, а, напр., по отдаленности.
— Хто? Я казав? Не може бути, щоб я так казав. То ви
хотіли пів-ока.
— Що з ним балакати! — сказали парубки,— їдьмо,
браття! Но!
— Коли вже казав,— торопливо прибавил Мошко,— то
дам три бляшанки.
— Но! Но! — закричали парубки и поскакали вперед.
Мошке, .однако, удалось задержать одного. Зто бьіл из цер-
ковних Андрей Гуляй — парень, ничем не отличавшийся от
других, только более избалованньїй, как единственное дитя
у своих родителей,. В переговорах с ним Мошко согласился
дать око водки, но с тем условием, чтобьі парубки не только
взяли его лошадей на ночлег, но сверх того привезли бн ему
по вязанке овса или ячменя. Андрей дал слово и за товари-
шей, взял водку, лошадей и отправился догонять компанию;
а Мошко пошел домой. «Начало хорошеє,— думал он, йду-
чи.— Завтра будет копна сена. Уф, какого сена! Вечером
тоже подговорю их или других, и послезавтра будет другай
копна сена».
— Око? — спросили Андрея, когда он догнал товарищей,
Андрей передал все.
— Разве мьі будем ночевать в ярине?
— Отчего бн и нет? — спросил Андрей.— Водка есть,
на закуску разживемся; и какой отличннй ночлег устроим
за упокой души нашего панотцяі
— Добре кажеш! — воскликнули парубки, и, после крат-
ного совещания, Андрей с некоторьіми другими отправился
в село роздобувати, чего недоставало, а остальньїе отпра-
вились на ланок. Ночь бнла тиха, перед домом священника
продолжал гореть костер, и тихо развевалась едва заметная
в полутьме черная хоругвь. Белнй крест, вншитьій на ней,
виднелся как будто на воздухе. Андрею надо бнло ехать
возле зтого двора — и совесть заговорила; парень остано-
вился. Ему страшно стало: «Бог покарает». Но уж зашел
он слишком далеко в своем предприятии, возвращаться
бнло поздно. Да и к чему бн зто послужило? Лошади все
равно уже на ланке давно. Притом же товарищи осмеют. .
— Ет! — порешил парень.— Було не вмирати, коли хотів
хліб зібрати! Тепер він не твій; а того, хто збере його.
Так думал Андрей, однако не имел смелости поехать
улицею, а побрел водою поза огороди. Всполошеннне гуси,
утки с криком убегали на став, оставляя берег, на котором
думали переночевать, собаки прдняли лай; Андрей начал
трусить как следует. В каждом пеньке он видел покойного
священника и только у ворот своего двора заметил, что но-
ги потерпли. Мать Андрея еще не спала, когда он приехал.
В хате бьіло слишком жарко, а в сенях хотя и прохладно
при растворенньїх дверях, как и на дворе, однако и здесь
сон не брал. «Якого-то бог дасть нам панотця!» — думала
она и своими воспоминаниями забралась далеко-далеко в
молодость, когда теперешний покойник едва пачинал седеть,
а она только венчалась. Ее Остап теперь уже почти старик,
а тогда бьіл еще статним парубком, немногим старше те-
перешнего их Андрийка. А Андрийко и явился, едва только
мать вспомнила о нем.
— Що там, синку? — спросила она, испугавшись.
— 'Дайте мені гуску або порося.
Андрей знал, что ему не откажут, и смело просил.
— А нащо тобі? — спросила мать.
— Парубки роблять складчину на ночліг, і я хочу при-
стати до гурту.
— Гріх, синку! Батюшка на лаві.
— Ми, мамо, за його душу.
«Молодому молодое в голове; пусть бог простат», •—
подумала мать и спросила: — Одного гуся будет до-
вольно?
— Если дадите двух, то не откажусь, а за трех по-
благодарил бьі.
— Три багацько. Да и на другой раз понадобится; а
двух не пожалею, если вас много.
— Много, мама, много! — воскликнул Андрей,— и ко-
сточки поедим.
— Так пойдем же поймаєм,— сказала добрая мать.
Гуси преспокойно спали, и не бьіло никакой трудносте
переловить хоть бьі и всех их, надо бьіло только немного
осторожности, чтоб не разбудить. И Андрей, спустя не-
несколько минут, скакал на поле уже с парою оскубленньїх
и вьіпотрошенньїх гусаков, с узелком соли и с ложкою в
кармане. Теперь он ехал уже улицею, и как только порав-
нялся с домом священника, петух захлопал крьільями и за-
пел. Парень вздрогнул, и кровь прилила к сердцу. Он вспом-
нил отречение Петра2, но не «іиед, плакася горько», а хва-
тил лошадь поводом и помчался на ланок.
Не так легко пришлось товарищам Андрея, которьіе
возвратились с ним в село и которьіх родители не баловали
своих детей. Зти в самом деле должньї бьіли роздобувати,
т. е., говоря просто, должньї бьіли красть, если не у собствен-
ньіх родителей, то у кого удастся, разумеется с помощью
дочки или наймички. Такие ночлеги в данное время случа-
лись довольно часто, особенно под осепь, и на сопровождав-
шую их кражу курей, гусей, поросят, даже свиней смотрели
как на шалость.
— Разве мьі не таковьі бьіли в своє время? — рассужда-
ли отцьі и спокойно удовлетворяли обиженного. Жалобьі,
впрочем, случались очень редко, да и те большею частью
кончались мировою за чаркою. Вьіигрьівал, следовательно,
все тот же арендарь.
— Придет пора, покаются,— рассуждали мирящиеся,—
как покаялись и мьі; а поки що нехай веселяться: «поти
вживати світа, поки служать літа».
Много, много если виновньїй получал вьіговор. И такой
порядок вещей не во всех местах вьішел из употребления и
в настоящее время. И зто-не по недостатку нравственности,
а по простоте нравов. Впрочем, надо сказать, что теперь
такие почлеги бьівают весьма редко, хотя зто свидетель-
ствует не более как о том, что парубки сделались вяльїми,
кисльїми и предпочитают сон веселому препровождению
времени даже днем. Но наш рассказ относится к тому
отдаленному времени, от которого дожили до нас только
немногие старики, тогда парубковавшие. Может бьіть, кото-
рнй-либо из них принимал участие и в том ночлеге, для
которого Андрей получил гусаков. А жирньїе бьіли гусаки!
Парень несколько раз переменял руки, пока довез до
места. Там уже горел большой костер и готовьі бьіли
таганьї *.
— Піджар, щоб аж небо зашкварчало! — крикнул
Андрей издали.
— От і Андрій! — весело откликнулись товарищи. —
А остальньїе где?
— Не знаю,— ответил Андрей, слезая с лошади.— Аж
жаль,— прибавил он, смотря, как не менее двадцати лоша-
дей по брюхо ходят в овсе, срьівая только верхушки.— Ей-
богу, жаль! Що то значить! Хазяїн вмер, то й праця марно
пропала!..— Сказавши зто, хватил свою лошадь поводом по
боку, и она поскакала в овес, путаясь и спотьїкаясь, потом
начала валяться.
Мало-помалу собрались все ночлежники, привезли посу-
ду, пшена, сала — все, что надо бьіло, и принялись кашу
варить. Не станем смотреть, как они суетятся, не будем
слушать, когда начнут петь, отвернемся, когда примутся
за танцьі. Не будем мешать парубкам; пусть их гуляют,
а «женятся, переменятся».
До рассвета за корчмою стояла большая копна молодо-
го сжатого овса, а по восходе солнца Мошко расстилал его
для сушки, думая про себя: «Уф, какое сено будет!»
* Т р еножн ик, на котором вешают над огнем казанок.
Ударили во все колокола, и погребальная процессия
тронулась со двора священника к церкви. Мошко знал, для
чего.звонят, и сердце дрогнуло, однако он продолжал рас-
стилать овес, хотя руки и тряслись.
Вьісьіпали заспанньїе, курчавьіе, в коротеньких рубаш-
ках жиденята, разбуженньїе звоном колоколов, и начали
глазеть на процессию.
— Прочь! — крикнул Мошко, желая чем-пибудь занять
докучливое воображение, и они спрятались в корчму, тол-
каясь и крича.
«Було не вмирати, коли хотів, щоб овес був твій,— успо-
каивал Андрей свою совесть, неся хоругвь.— Но какого
после покойника бог пошлет нам панотцяі»
II
Покойник не держал ни приказчика, ни савульї, а сам
вникал во все, потому крестьяне, похоронивши его, остались,
как цнплята без матери. Собралась громада перед корчмою;
стоят, ковьіряют землю палками, а что делать — не приду-
мают.
— Не знаєте що! — вмешался Мошко.— Берегите двор,
скотину, пасеку. Назначите варту. От вам и панщина...
— Зто-то мьі и сами знаєм, — сказали крестьяне, —
а больше что?
— Что больше? Пользуйтесь случаем. На вашем месте...
З, если бьі я бьіл на вашем месте!.. Такие случаи бьівают
не часто.
— Ну?
— Только вьі подумаєте: жид плут, что скажет, то0со-
врет.
— Кажи-бо! Кажи!
— Гм, я давно сказав би. Я сказав би і без вашої про-
сьби, та сумління бере. Громада — великий чоловік, а я
бідний жидок; як приймуть за шахрая, той без панчіх зо-
станусь.
— Та кажи, коли кажеш; а ні — не мороч.
— Нехай буде по-вашому,— начал Мошко.— Я скажу,
а ви... Ви як собі хочете — вірте чи не вірте. Аби я вам до-
бра жичив... От і в тебе грошей нема, і в другого, і в тре-
тього— ні в кого нема грошей; то користуйтесь з пригоди.
— Себто?
— Себто? Я сам куплю у вас ярину, як вона єсть, на пні.
Крестьяне переглянулись. Они не поняли, что Мошко
говорит о посевах покойника.
Мошко продолжал:
— Ви народ темний, нетямущий. Якби я на вашім місці,
то не те було б. Ви робили та й робили, а що за те маєте?
Маєте право покористувати з того, що зробили. Я знаю, ви
догадались, що я говорю за попівські ланки.
— А грішно,— заметали крестьяне.
— Грішно? На кого ви робили? На живого? Правда, що
на живого! А небіжчикові нащо? От послухайте ж мене,
бідного жидка: зіжніть, скосіть та до мене звезіть. Мені
трава, а вам гроші.
— Нізащо. Се вже буде злодійство.
— Я так и думал,— сказал Мошко,— я говорил сам се-
бе: они народ темньїй, не только не послушают моего добро-
го совета, по еще и в плутьі произведут. А правда, що Так
сталося?
— Ніхто тебе шахраєм не зве, а все ж...
Говоривший не кончил, а остальньїе и не сльїхали, что
он говорил. «Не прав ли Мошко,— думали все,— мьі рабо-
тали на того, кого уже нет на свете: в чью же пользу должна
послужить наша праця, если не в нашу же? Ведь покойник
в завещании своем ничего не сказал о посевах, значит, и он
не признавал их своими».
Мошко, подстерегавший на физиономиях крестьян ма-
лейший, так сказать, намек на вьіражение, после некоторого
молчания сказал как будто сам себе:
— Всі ми помремо, так бог судив, а з того світа хіба
будемо дивитись на хазяйство, що зостанеться на сім світі?
Штири дошки, землі трошки-—от і все, що треба людині!..
А що придбали, нехай живі користують та за помершу душу
богу помоляться. Нащо в батька діти? — Щоб молились за
його душу? Нащо в пана люди? — Щоб робили, поки жиє
на сім світі, а бог прийме, так щоб бога молили за його
душу.
— Ге! — заметали крестьяне,— наш панотець були... Та
що й казати!..
Продолжая таким образом, Мошко успел убедить кре-
стьян, что посевьі покойника не принадлежат никому, что
зто их собственность, что они будут дурнями, если не вос-
пользуются своим трудом. Успевши в зтом, ему уже нетруд-
но бьіло найти охотников водить его лошадей на поповский
ланок и оттуда доставлять жатую или кошеную ярину.
Только никто не согласился брать за зто деньги: зто будет
воровство, возражали крестьяне; но водку принимали. А
зто для Мошка бьіло тем лучше. И вскоре на поповском лан-
ке осталась от яриньї измятая солома да стерно. Зато чер-
дак на аренде бьіл туго набит вьісохшим зеленьїм овсом и
ячменем.
— Уф, сколько у меня сена! — восклицал Мошко, весело
щслкая пальцами,— уф! И сам граф не имеет такого сена!
Який дурень буде сіяти, орати, насіння теряти, щоб скосити
па сіно! Уф!
— Буде ж вам! — стращали церковних панские крестья-
не, принимавшие, впрочем, вместе с ними участие в достав-
лений Мошке сена.— Буде ж вам!
— Що буде і за що? — возражали те.
— Що буде, то побачите; а за що, то от за що: замість
стерегти, ви спасли та скосили.
— А ви хіба як? Не пасли й не косили?
— Нам що іншого; піп нам не пан.
— Тим гірше, що піп для вас тільки батюшка.
— Ха-ха-ха! — засмеялись панские.
— Ха-ха-ха! — передразнили их церковньїе.
— Засмієтесь на кутні! — заметали панские.
— Глядіть свого носа,— сказали церковньїе, не имея чем
оправдаться. Совесть в самом деле пробудилась и начала
папевать что-то очень неутсшительпое. Но тогда па поповом
ланке уже не бьіло чем поживиться.
— Цур дурня! — восклицал Мошко им в утешение.— Що
вам журитись та на других дивитись? Ось послухайте лучче
мене, бідного жидка, та порадимося, чи не можна б зробити
що і з озиминою. Вона також нічия.
Между тем прибьіл новьій священник — последний из
униатов, по фамилии Марчинский. Будучи страстньїм охот-
ником, как зто ни странно, однако справедливо,— он всех
молбдьіх мужчин, из церковних крестьян, тотчас же обратил
в ловчих, доезжачих и т. д. Андрею Гуляю, из средьі их, по-
ручил псарню, чем страшно обидел как его самого, так и
отца его Остапа.
— Хазяйський син та псарником став! — восклицал
Остап.— Бодай би він лучче був пропав!
— Синку мій, дитино моя! — плача, приговаривала
мать.— Чи на те ж я тебе родила! Чи на те ж любила! Ось
воли-соколи, коні та корови, а ти чорнобровий, отам
з псами!
Недовольньї бьіли и все остальньїе. Батюшка знал зто
по пасмурньїм лицам, по доносам, однако не обращал ни-
какого внимания. И в церковном доме, вместо церковних
песен, как бьівало прежде, раздавались вмстрельї, и охо-
тничьи рога и собачий визг нередко заглушали церковное
пение во время богослужения. Прихожане пожимали пле-
чами и крестились от удивления, а нешеретована шляхта,
или так називаемие лушпайки, не могли достаточно на-
хвалиться ксендзом.
— Оіо кзщсіг!.. А зіггеїа! О]-о]-о]! * — восклицали зти и
окружали его десятками.
Среди зтой галайстрьі Марчинский (он бьіл вдов) забьіл
и единственного сьіна своего. Несчастньїй мальчик слонялся
по крестьянским хатам — где поест, где переночует; а отец
по цельїм месяцам не наведьівается домой — все на охоте да
на охоте. Возненавидели прихожане такого священника и
из ненависти, а сверх того, подстрекаемьіе Мотком, начали
красть у него, что только попадало под руки. Ценное пропи-
вали у Мошка или же продавали за бесценок, а что не имело
ценьї, то бросали в пруд. Остап Гуляй украл однаждьі дьі-
рявьій рог, подаренньїй Марчинскому на память, и для боль-
шей неприятности налил в него сала и бросил первой попав-
шейся на улице собаке. Вскоре возле нее образовалась
целая стая и поднялся такой гвалт, что сам Марчинский
вьішел посмотреть. Он думал, нет ли там и его собаки, но
вместо своей увидел чужую — с рогом в зубах. Скорчившись,
поджавши хвост, она мчалась во всю прьіть, а за ней не ме-
нее десятка других.
— Еара}! ** — крикнул взбешенньїй панотец и разослал
всех своих крестьян отьіскивать рог.
— Дам две заячьих шкурьі, кто доставит его,— обещал
он,— свой ли то будет или чужой.
«Давай і три, то чорт його бери»,— думали те и другие.
И рог пропал; панотец бьіл страшно огорчен, а крестьяне
хохотали.
Вследствие таких обстоятельств, Мошко из года в год
богател, а Марчинский, напротив, беднел. Оставленное без
всякого надзора и взваленное на стариков и женщин хле-
бопашество перестало наконец не только давать доход, но
и достаточное прокормление.
— Рзіа ти тас г ]е£0 тіазіегп,— сердился Марчин-
ский,— ]Є8І со киріс, піета га со! ***
— А я на вашем месте,— сказал один из дармоедов,—
вьіжал бьі золото из вашей земли.
— Если бьі хлопьі хорошо обрабатьівали ее и потом по-
сеянного не вьіпасали,— заметил Марчинский.
— Разве нельзя приучить их к одному и отучить от дру-
гого? — сказал первьій.
— Я думаю, что нельзя.
Слово за слово,— дошло до того, что они побились об
заклад. Марчинский рисковал любимой собакой, а его на-
•* Ото ксьондз!.. А стріля! Ой-ой-ой! (польськ.)—Ред.
** Лови! (польськ.)— Ред.
*** Нехай йому пес з його містом; є що купити, нема за що!
(польськ.)— Ред.
хлебник, не имея даже кота, обязался поцеловать любого
хлопа в руку.
— Згода,— сказал Марчинский, и его противник по за-
кладу бьіл об'ьявлен приказчиком.
«На панську ногу стає,— подумали крестьяне,— та не
бути тобі паном, як нам попами».
— Я вас вьішколю,— хвастал приказчик, — по сту шкур
буду драть! Я вам не батюшка!..
Зто случилось весною. Старьіе порядки между тем про-
должались. Марчинский охотился, крестьяне пасли, Мошко
подстрекал, оттого приказчик начал сечь за спаш, не раз-
личая правого от виновного, лишь бьі поймал на поле.
Помня обращение покойника, крестьяне к ненависти присо-
единили месть, и если не бьіло скота под рукою, чтобьі за-
гнать в пашню, то сами качались по ней. Мошко весело щел-
кал пальцами, уже отпасши брюшко, Хана чмокала губами
от благоговения к мужу, Марчинский подшучивал над при-
казчиком: «Поцелуешь, пан, хлопа в руку».
Видит приказчик, что дело плохо,— что вся ярина измя-
та, нетоптана, сьедена, как и озимь, а на крестьянских ни-
вах та и другая, как Дунай, и придумал обменять поповский
ланок на крестьянские нивьі.
— Как же зто? — возражали крестьяне,— нехай би вже
по жнивах, а то тепер.
— Зто вам в наказание,— обьяснил приказчик,— будете
знать, что такое спаш.
Почесали крестьяне потилиці. «Погоди же,— думают,—
не буде нам, не буде й тобі».
III
Бьіл очень урожайний год. На панских полях и у пан-
ских крестьян копьі стояли так часто, что между ними с тру-
дом можно бьіло возом поворотить, а на церковной земле,
будто на другой почве, сбор хлеба оказалея вдвоє хуже. Но
зтого мало. Каждую ночь несколько коп как будто сквозь
землю проваливалось. Приказчик замечал зто, знал, что
зто проделка крестьян, но ничего не мог еделать.
— Поцелуешь, пан, хлопа в руку,— подтрунивал Мар-
чинский, нисколько не смущаясь, что, бьіть может, хлеба
не хватит до нового сбора.
Не так смотрел на дело Мошко. Ему также било изве-
стно, что копьі пропадают, но где они деваютея? И почему
крестьяне не ему доставляют краденое? «Нет,— решил Мо-
шко, — я бьіл бьі олухом, если бьі не сумел приобресть
несколько коп. Будь я гой, а не Мошко, если упущу зтот
случай!» Поклявшись таким образом, он начал придумьівать,
к кому бьі из крестьян обратиться с предложением и, зная
характер каждого из них, не долго затруднялся зтим. Вьі-
бор пал на Остапа Гуляя. Обиженньїй назначением сьіна
в псарники, он более других ненавидел Марчинского и готов
бьіл на всякие пакости, только бьі отомстить за оскорбление.
И до зтого времени он усерднее прочих поставлял арендарю
разньїе разности из имущества панотца, так почему же те-
перь не согласится? Притом же и обратиться к нему бьіл
отличньїй предлог. Известно, что и в настоящее время єврей,
живущие по селам, несмотря на запрещение, скупают или
’вьіменивают на водку все, что могут — птиц, яйца, зерно,
краденьїе вещи и т. д., а прежде зта мнимая торговля дости-
гала громадньїх размеров. У Гуляя между тем недавно волки
вола разорвали, отчего один остался без парьі. Не продаст
ли он зтого вола? Не имея парьі, он в хозяйстве лишний.
Мошко, впрочем, почти бьіл уверен, что не купит вола, но
зто пустяки — ему нужен предлог для свидания с Гуляєм,
а совсем не его вол. И лучше представлявшогося даже ви-
думать бьіло нельзя. А времени терять бьіло тоже нельзя.
Хлеб могли свезти на гумно или разокрасть до остатка. Вот
Мошко и отправился к Гуляю. Остап как раз в ту пору со-
ветовался с женою, не занять ли у арендаря денег, чтобьі,
доложив до своих, купить вола на место сьеденного волка-
ми: «П’ятьма волами не орати, а орати пора. Та й сівба не
за горами».
— То що ж? То й позич...
— А чи вдома пан господар? — спросил Мошко, посту-
павшись в окно с улицьі,— проведіть мене. Я боюся за пес,
— О! За вовка помовка,— сказал Остап и вьішел на
улицу.
— Я до вас, Остапе! Чи не продасте отого вола? —>
начал Мошко.
— Отого, що без пари? Я сам хочу прикупити, та гро-
шей нема стільки.
— И послал же бог несчастье! Да еще в какую пору! —*
с участием продолжал Мошко.
Гуляй вздохнул.
— Так не продадите?
— Кажу ж, що сам хочу прикупити.
— Бог в помощь. Только у вас, как говорите, грошей не
сповна...
— А ти хіба не позичиш?
«Идет дело на лад»,— подумал Мошко и говорит:
— Я? Чому б я не позичив, якби були?
•— В жида щоб грошей не було! — заметил Остап.
— Як є там яка копійка — ну? — то хіба вже й бага-
цько?
— Мені й не багацько й треба — карбованців зо три.
Еще помаявшись немножко, Мошко согласился занять
недостающую сумму, и оба отправились в корчму. Спустя
несколько минут Остап сидел в корчме за столом, по другую
сторону которого сидел Мошко и баловался рублями, пере-
сьшая их из руки в руку.
— Для вас, при такій лихій годині, я даже без процен-
тов займу,— говорил Мошко.
— Без процентов? — спросил Гуляй, посматривая то
Мошке в глаза, то на рубли, которьіми он баловался.
— Да, без процентов,— продолжал Мошко,— я так-таки
без нічогісінького занял бьі; но зто будет обидно для дру-
гих, а потому вьі привезете мне — ну — ячменю, чи вівса,
чи що там знайдеться — пшениця, чи що.
— Де ж я візьму? — сказал Остап. — Хіба не знаєш, що
наше піп повернув на себе, а на його ланку бігма.
— То-бо то й діло, що піп ваше повернув на себе. Але
ж ви не для його сіяли, а для себе, то воно все-таки ваше.
— Воно б і так, та не така панська воля.
— Нехай собі нарік на вашому сіє, а тепер... Що посіяв,
то й жни.
Гуляй молчал.
— Так ні? — продолжал Мошко.
— Ні,— ответил Остап,— боюсь.
— Чого тут боятись?
— Чого? А хіба ти не чув, що прикажчик грозився ко-
ням хвости втинати, рогатій скотині роги збивати?
— Чи все те правда, що на весіллі плещуть? Казав пан:
кожух дам, та слово його тепле.
— А все ж...
— Не зловлять, не бійся.
— Небоя й вовки їдять.
— А як і зловлять, то що? Ну — виб’ють, та й годі.
— Ні, боюсь,— сказал Гуляй — Нащо кому куці коні?
— Ваша воля, — заметил Мошко, спрятал деньги в
карман и переменил разговор.— А ваш Андрій все за пса-
рника?
Мошко предвидел, какое действие произведет его во-
црос, и не ошибся. Зто бьіла слабая сторона Гуляя, и он,
в ответ Мошке, стиснул зубьі.
— Пропав хлопець! — сказал Мошко, качая головой.
— Що пропав, то пропав,— сказал Гуляй.
— І я б оце простив! — продолжал Мошко, заметавши,
что у Остапа глаза сверкали от гнева. — Да я на вашем
месте... А!., не знаю, на что я не решился бьі, только бьі отом-
стить... Хазяйського сина повернути в псарники! Зй-взй!
Довольно долго продолжался подобньїй разговор.
Гуляй сердился, Мошко подзадоривал, наконец предложил
водки. Остап вьшил и начал бранить всех охотников на све-
те, будто все они участвовали в назначений его сьіна.
Мошко поддакивал, не упуская из виду главной цели
своей.
— Так и бьіть,— сказал наконец Гуляй,— я согласен
ехать на поле. «Не києм, то палицею». Только я готов рис-
ковать своєю шкурою, а лошадиньїми хвостами нет. Дай
своих.
— Моих лошадей дать? Вьі моими лошадьми согласньї
ехать? — говорил Мошко медленно и в то же время обдумьі-
вая, какую пользу можно извлечь из зтого предложения.
Бьістро сообразивши, что если Гуляй будет пойман и лоша-
ди потеряют хвоста, то с него можно будет содрать какую
угодно цену, он продолжал:—Моими лошадьми, а возом
чьим?
— Та твоїм же, — ответил Гуляй. — А свого мені не
тягти самотужки через все село.
— Хорошо. Согласен, — сказал Мошко и счел нужньїм
прибавить: — По зтому можете судить, как мне жаль ва-
шего Андрея. Что за парень бьіл!
— Е! Що й казати! —заметил Остап.
Вьшили магарьіч, и Гуляй удалился, давши слово при-
йти вечером, а Мошко обещал вечером же дать деньги и за-
мечтался о тех вьігодах, какие извлек бьі, если бьі Гуляя
поймали и лошади бьіли искалеченьї. До вечера между тем
оставалось довольно времени, чтобьі Остап протрезвился,
а(,Мошко дошел до крайней степени своей жадности. «Пре-
вьігодно бьіло бьі, — думал он, — никто и не сльїхал, чтобьі
кто-либо сбьіл товар с таким барьішем, с каким я сбьіл бьі
своих куцьіх. О, если бьі Гуляй бьіл пойман!.. Не донести
ли?»
Рассуждая таким образом, он ходил взад и вперед по
комнате, іцелкая пальцами и кусая губьі. Желтьіе глаза его
горели, и рьіжая борода тряслась. Вдруг Мошко остано-
вился, но только на одно мгновение, ударил себя пальцами
по лбу, в то же время чмокнувши губами, и торопливо по-
бежал из корчмьі. Очевидно, ему пришел в голову какой-то
план, из которого он надеялся извлечь вьігоду. И не может
бьіть сомнения, что дело относилось к Гуляю. Но неужели
Мошко будет так прост, что пойдет к приказчику и скажет:
вот я в наступающую ночь пошлю на ваше поле красть сно-
пьі; поймайте и отрежьте моим лошадям хвоста, чтоб я зто*
го другой раз не делал? Нет. Мошко не так прост. Он вьіду-
мал хитрость, которая доставит ему вигоду, не роняя его
в глазах крестьян.
IV
В Т-е жил крамарь, еврей, как и Мошко. Так как между
ним и Мошком существовала конкуренция в зксплуатиро-
вании крестьян, то часто виходили и ссорн, несколько раз
едва не кончившиеся потасовкой. Даже не далее как перед
последним шабашем произошла схватка среди села из-за
курици. Один схватил несчастную за ноги, другой за голо-
ву, и гризлись между собою, пока не задавили; тогда бро-
сили, и один отправился в одну сторону, другой в другую.
— Кто же заплатит? — спросила женщина, продавав-
шая курицу.
— Он! — крикнул крамарь, указьівая на Мошка.
— Он! — крикнул Мошко и указал па крамаря.
— Если бьі ти не вмешался, я купил бьі! — продолжал
кричать крамарь, остановившись.
— Я купил би, если би тьі не вмешался! — кричал в
свою очередь Мошко, тоже остановившись.
— Та добре ж, добре, — начала женщина, — а все ж
таки, хто мені заплатить?
— Он, — указал Мошко на крамаря и бистро пошел
к корчме.
— Он, — указал крамарь на Мошка и также бистро
пошел - домой.
Такие и подобнме сцени происходили довольно часто.
Однако зто не мешало ни тому, ни другому плутовать и^йаз
живаться, а, напротив, даже пособляло, маскируя и слу-
чае надобности стачку. И в день уговора с Гуляєм Мошко
отправился именно к крамарю. Не прошло и четверта часа
от прихода гостя, как оба — гость и хозяин — вьібежали из
хати и подняли гвалт на все село. Из-за чего они ссорились,
никто не знал, потому что никто не понимал по-еврейски;
но очень многие слнхали, как они обзивали друг друга мо-
шенником, шахраєм и другими подобньїми словами, кото-
рьіе употребляются євреями почему-то без перевода. Внбе-
жала крамарька с дрянной ленточкой в руках и, крича во
все горло, поплевала ее и потоптала ногами. Мошко взбе-
ленился и бросился на крамарьку, крамарь стал перед ним,
поднявши кулак. Тот остановился и тоже поднял кулак.
Вот-вот бросятся один на другого. Однако они не трогались
с места, а начали плевать друг на дружку издали. Напле-
вавшись до истощения слюньї, крамарь сел на завалине и
задумался, а Мошко отправился к себе и ульїбалея, идучи,
щелкал пальцами и чмокал язьїком. Едва он вошел в корч-
му, как крамарь оделея и с большим узлом свіжого краму
пошел к священнику. Догнавши толпу крестьян, бьівших
свидетелями ссорьі, он сказал: «Він (разумея Мошка) ду-
має, що я так і подарую!.. Ні!.. Не на такого напав!.. Я йо-
му покажу, «по чому в Тростянці гребінці!».
— А покажи! — сказали крестьяне, — покажи!
— А думаєте, не покажу? Ось поназдивитесь...
У Марчинского в то время бьіло душ двадцать нешере-
тованой шляхтьі. Кто ружье чистил, кто трубил, кто прице-
ливалея; собаки визжали, лаяли — на завтра готовилась
большая охота в лесу. А сверх того пастоящий день решал
пари Марчинского с приказчиком. И шляхтичи, бьівшие
свидетелями залога, должньї бьіли сегодня решить, кто
вьіиграл. Приказчик давно уже видел свой проигрьіш, но
утешал себя мьіслью, что благородного шляхтича не за-
хотят же унизить до того, чтобьі он поцеловал хлопа в ру-
ку. Однако он ошибся. Марчинский оказалея настойчивьім,
остальньїе приняли его же сторону и заранее обьявили, чтоб
проигравший и не думал отказьіваться от своего слова.
Нашлись, однако, и сторонники приказчика. Правда, и они
стояли за то, что должно держать слово, однако не желали
так жестоко унизить шляхтича и посоветовали ему до вече-
ра скрьіться где-нибудь, а потом бежать.
— Пешком и без денег? — возразил приказчик.
— Мьі приведем тебе лошадь, куда скажешь, и еделаем
складчину. Ти же поезжай себе с богом на неделю, на две,
а потом воротишься. Тогда мьі скажем, что прошел ерок,
и тем все кончитея.
Приказчик послушался и после обеда или, лучше, после
полудня скрьілся, оставивши батюшке записку, в которой
уведомлял о своем побеге, бранил крестьян и просил сбе-
речь оставляемьіе вещи, обещая приехать за ними в своє
время. По прочтении ее, одни називали беглеца трусом,
низким; другие, напротив, видели в его поступке доказа-
тельство благородства: благородний шляхтич, говорили
зти, согласился лучше бьіть лгуном, нежели унизить гонор
свой. Обе сторони оказались неуступчивими, начался спор
и, по всей вероятности, продолжалея бьі очень долго, если
бьі не помешал приход крамаря.
— Что же тьі принес? — спросил его Марчинский.
— Все, что угодно, — ответил крамарь.
— Табак есть? — спросил один шляхтич.
— Табак? — сказал крамарь, как би недоумевая, есть
ли у него табак, — табак? Табаку нет.
— А трубки есть?
— Трубки? И того нет.
— Что же есть?
— Все есть. Місі сІоЬхе, рібіпо зххуаЬзкіе *.
— Спряжки, подтяжки, ляк, — продолжал один из
шляхтьі, поддельїваясь под еврейский вьіговор.
— Сире кроччя, білу глину, мотузочки, — говорил дру-
гом.
— Нащо з мене глузувати? — начал крамарь. — Я со-
бі бідний жидок, не такий, як Мошко-плут. О, Мошко!.<
Мошко шельмець!.. Він думає, що я нічого не знаю, а я все
знаю. О, я знаю все! От і сьогодні найняв мужиків, щоб йо-
му копу вівса вкрали на церковнім полі. Я дуже добре знаю.
От якби засіли!.. А він, єй-богу, найняв і своїх коней дасть.
От якби хвости поврізувати! Нехай би знав, як мужиків
підкупувати та посилати красти.
— Ша! — сказал Марчинский, — пикому больше ни сло-
ва. Я знаю, что сделаю. Кто из вас, господа, согласится
поехать и подкараулить? — обратился он к шляхтичам,—
человек пять, я думаю, будет?
— Ехать нельзя, — заметил кто-то, — а надо пойти да
еще тайком.
— Действительно, зто лучше, — решили все, и несколь-
ко душ взяли на себя отправиться к овсу и обрезать хвостьі
Мошковьім лошадям, самих же воров, если удастся пой-
мать, привести в село.
— Отдадим «на громадський суд», — говорил Марчин-
скищ — Когда поводят по селу с снопом на шее, то будут
помнить, как воровать. Кому-нибудь, однако, следует наб-
людать за корчмою. Может бьіть, крамарь и соврал.
— Ей-богу, нет! — клялся крамарь, — я сам при том
бьіл.
— Кого же именно он договорил?
— Я не знаю. Я сидел в другой комнате, а он себе в дру-
гой договаривал — а кого, я не видел.
— Да все равно, — заметила шляхта, — поймаєм, тогда
узнаєм.
Марчинский дал крамарю чарку водки, тот вьіпил и
отправился, думая себе: «Вот и дело! Здесь рюмка водки,
Мошко дает третью часть всего, что вьіручит за лошадей.
Прекрасно! Уф, как прекрасно!»
За очень редкими исключениями, в нашем крає по селам
ближе всего к церкви стоит дом священника и дьячка
(школа), потом корчма. Так бьіло и в Т-е. Оттого, не
* Нитки добрі, полотно швабське (польськ.).— Ред.
подавая повода к подозрению, Марчинский с своего двора
мог видеть всех входивших и ввіходивших из корчмьі. Для
зтого его гости кучкою стояли перед домом, занимаясь
приготовлениями к завтрашней охоте. Как вот увидели они,
что из заезда вьїкатили васажок и Остап начал запрягать
арендарских лошадей.
— Вот он, вор-то,— шепнули один другому наблюдав-
шие.
Позвали Андрея.
— То твой отец? — спросили его.
— Да, — ответил Андрей, — Мошко договорил его сьез-
дить по водку.
В самом деле, когда упряжка бьіла кончена, из корчмьі
вьінесли бочонок, уставили на васажок, и Остап уехал,
направившись даже не в ту сторону, где бьіла ярина. Мошко
крикнул ему что-то и спрятался в корчму. Все бьіло так
просто и обьїкновенно, что никто не сомневался в обмане со
стороньї крамаря. «И верь жиду! — рассуждали наблюдав-
шие.— Пригрезилось что-то, он сейчас с доносом».
— Нет. Он хотел сбьіть хлам, которьій принес с собою,
и просто вьідумал клевету, чтобьі задобрить нас и тем
лучше обмошенничить.
— И заработал рюмку водки. Как зто мило! Ха-ха-ха!
За Остапом тем временем и пьіль улеглась. Не остава-
лось сомнения, что Мошко ничего не затеял насчет яриньї,
потому что имел только пару лошадей, которую и отправил
по водку, вместо того чтобьі послать на поле. И все успо-
коились.
Наступившая ночь бьіла темна, но не так, чтобьі не
видеть дороги перед собою; напротив, на некотором рас-
стоянии можно бьіло даже различить человека. В доме
Марчинского все шло обьїкновенньїм порядком, каждьій
занимался своим делом, потом поужинали, и Андрей, за-
перши собак, бьіл свободен на всю ночь. Он тотчас же и от-
правился со двора, поручивши кому-то из товарищей наблю-
дать за псарней и, в случае драки между собаками, развести
их. Наконец все улеглось, все затихло. Неужели сторонники
приказчика забьіли своего клиента? По всей вероятности,
да, потому что уж и вторьіе петухи пропели, а он все сидит
под копною, между тем как бьіло условлено, что доставят
лошадей тотчас после первьіх петухов. «Лгуньї, подлецьі,—
сердился он,— без сомнения, оговорились настрашать меня,
чтобьі доставить место кому-то другому! Как я бьіл глуп, что
поддался! Но, чу! кто-то говорит»... Приказчик притаилдух,
слушает. Голос знакомьій. «Ба!.. Зто Андрей. Но с кем он
здесь и для чего?»
— Так хто доложив? Хто? — спрашивал незнакомьій
голос.
— Крамар,— ответил Андрей.
— А панотець що?
— Зараз вибрали аж п’ять паничів. Піймайте,— каже,—
приведіть, поведемо по селу.
«Зто меня хотят посрамить так!—думал приказчик,—
не таковский я, чтоб позволить зто. Но послушаем, что
будет дальше». Дальше, однако, ничего не бьіло сльїшно.
Андрей и Остап — зто бьіл он,— молча прошли в нескольких
шагах от той копньї, под которою скрьівался приказчик, и
все затихло. Вдруг фьіркнула лошадь. Сердце беглеца
дрогнуло: «Наши или за мною?» — спросил он сам себя и
начал вслушиваться еще внимательнее. И сльїшит, стерно
трещит под четьірьмя ногами. «Один кто-то едет», — по-
думал он. Но шаги путались, потому легко бьіло догадаться,
что зто не один едет, а два идут. И действительпо, зто шли
Гуляй, неся по нескольку снопов овса. Опять лошадь фьірк-
нула.
— А бодай ти трісла! — сказал Остап,— фиркаєш!
Андрей молчал. Приказчик подумал: «Так зто их лоша-
ди! Значит, приехали за снопами! Как жаль, что я не знаю,
не свяжут ли меня зти хлопьі. Я помог би им теперь так же
усердно, как прежде преследовал».
Скажем теперь, что Остап, отправившись будто по вод-
ку, оставил бочонок в винокурне, которая находилась в бли-
жайшем селе — верстах в трех от Т-а, и, замаскировавшись
таким образом, поехал оттуда по овес. А так как винокурня
бьіла по одну сторону непроезжего ручья, а яринаоппо
другую, то, привязавши лошадей на лугу к случившемуся
пеньку, он отправился далее пешком. Андрей, по предва-
рительному условию, должен бьіл ждать отца у зтого
пенька. И, принявшись вдвоем, они скоро наложили полон
воз.
— Ну, Андрію! — сказал тогда Остап, — теперь я укреп-
лю снопьі веревкою, а тьі смотри чеки. Назад надо будет
уходить, так чтобьі все бьіло в исправности.
Андрей молча принялся осматривать чеки. Одна, другая,
третья оказались крепкими, а четвертая изломалась. Усльї-
хавши треск, Остап спросил: «Що там? Вломав? Заколес-
ник?»
— Еге, — ответил Андрей, — один вломався, та зараз
зроблю з пужална.
Нож оказался тупьім, а кнутовище бьіло дубовое; отец
прежде вьішел из терпения, нежели чека бьіла готова.
— Бодай я діждав з твоїх ребер заколісники робить! —
проклял он, вьірвал кнутовище из рук сьіна, переломал и
воткнул в ось.
— Бач, лобуре! — сказал тогда, — сідай та поїдемо!
— Немножко погоди! — раздался знакомьій голос при-
казчика.
Пока Гуляй носили овес, к приказчику приехали его при-
ятели, привели лошадь, привезли водки, закуску и несколь-
ко рублей деньгами. Не из доброжелательства к Марчин-
скому, а так — без всякой цели, сообщил он им о том, что
видел.
— Пойдем поймаєм, — сказали приехавшие, — зто бу-
дет для нас тем вьігоднее, что оправдает нашу поездку.
Мьі тогда не должньї будем и скрьіваться.
— Кажется, поздно будет, — заметил приказчик, — они
едва ли до сих пор не уехали. Попьітаемся, впрочем.
Проход через ручей всем им бьіл хорошо известен, и,
как охотники, они искусно подирались и окружили Гуляев
в ту самую минуту, когда Остап вожжи подбирал. Такая не-
ожиданность до того поразила отца и сьіна, что они просто
остолбенели. Паньїчи между тем, привьікши к кровавьім
сценам на охоте, с хохотом отрезали лошадям хвостьі поч-
ти у самого крупа.
— Ах, какие богатьіе! — восклицал приказчик, разгла-
живая один из отрезанньїх хвостов, а другим какой-то паньїч
хлестал в воздухе.
— Та хоч би кикти вже позав’язували! — сказал Остап,
опомнившись и смотря, как лошади дрожали от боли, —
бідна скотина! Що вона винна, щоб її так мучити? — И ска-
завши зто, отдал сьіну все, что имел в кармане, а самьій кар-
ман вьірвал, намазал смолою и перевязал им раньї лоша-
дям. Паньїчи в то время, как ни в чем не бьівало, резвились
на лугу, бегали, хохотали, каждьій старайсь завладеть
трофеєм; о Гуляях уже и забьіли.
— Я, сину, піду в село, — сказал Остап, кончивши пе-
ревязку, — а ти вже не вертайся. Світ широкий, знайдеш
собі місце. З богом же! Та швидше.
Андрей как во сне сльїшал зти слова, как во сне видел,
что Остап сбросил овес на землю и повел лошадей под узд-
цьі, как во сне сльїшал хохот паничей. А на востоке зани-
малась заря. Свежий ветерок помог парню опомниться.
До зтой порьі он бессознательно держал в руках то, что полу-
чил от отца, а теперь начал рассматривать. То бьіло: нож-
складанець, капшук, люлька, гаманець и цветной платок,
а в нем завернутьі деньги, занятьіе у Мошка.
«Бувайте здорові, батьківські пороги!» — подумал
Андрей, перекрестился, вздохнул, посмотрел на небо, чтобьі
узнать, где юг, и медленно пошел в зтом направлений.
Мошке не спалось от нетерпсния, малейший шум на дво-
ре поднимал его с постели и приводил к окну. И, наконец,
Остап привел куцьіх лошадей. Мошко задрожал, затопал
ногами, но так бьіл поражен своим успехом, что не мог про-
изнести даже своего обьічного «уф». Крамарь позже узнал
и тотчас же побежал к Марчинскому.
— А що? а що? А не говорил ли я? — кричал он, — хіба
я брехав?
Но к кому ни обращался он, каждому бьіло не до него.
Все суетились, кого-то искали, перешептьівались, перегля-
дьівались. Давно прошла пора к вьіезду на охоту, а все еще
дома. Одного только не бьіло — самого Марчинского. Где
он делся, чем кончились затеи Мошка и что сталось с Гуля-
ями, — все зто будет передано отдельно от теперешнего рас-
сказа 3.
ТУДА И ОБРАТНО
(Путевьіе заметки)
Почти весь прошльїй сентябрь я провел в дороге, напра-
вившись из Києва в Умань, потом через разньїе города в Ка-
менец,<а оттуда обратно в Киев — уже другим путем. Сколь-
ко везде стояло хлеба на поле! Не только яровое, но и
озимь; не только в копнах, в покосах, но в некоторьіх местах
даже на корне стоял овес, просо и гречка. Об овсе, вгі^о-
чем, нельзя сказать, что он стоял. Он оставался на корне,
но не стоял, а весь окляк, будто прошло по нем стадо овец.
Особенно больно бьіло видеть зто верстах в сорока от Киє-
ва, где залегла нива, так сказать, бесконечная.
— Как жаль, — сказал я крестьянину, которьій вез ме-
ня по дороге от Києва в Умань, — сколько добра пропада-
ет!
Подводчик молча почесал затьілок. Зная, что зто значит,
я продолжал:
— Должно бьіть, и у тебя не совсем чисто на совести.
Скажи по-чеський, сколько у тебя збожжя не свезено?
— Проше пана, кип на тридцять, коли не більше, в по-
косах та сорок в полукіпках.
— Что же тьі так опоздал?
— Да так, проше пана. Бог родив, мужик і дивиться
в землю. Ни богу благодарности, ни себе пользьі.
Вид неба показмвал, что не далее завтрашнего дня бу-
дет дождь.
— Видишь, — продолжал я, — какие хмарьі встают. Что
будет с твоєю красавицею? Гной?
Подводчик опять почесал затьілок и после краткого мол-
чания сказал:
— Проте пана, лакеєм служил за панів, привик до лег-
кого хлеба, до готового гроша, так и тяжело браться за
вила, снопьі кидать, молотить. Я и нанялся в подводу,
чтобьі хоть оторочить тяжелую работу.
— Много ли заработаешь?
— Не больше полтинника домой привезу да те колеса,
которьіе купил, благодаря вам. Не случись, проте пана,
ви в обрагную, так и зтого не бьіло бьі. Может бьіть, при-
шлось бьі и кожух продать..; Но, ледачі!
— Как же не по-хазяйськи поступил тьі!
— И сам бачу, проте пана; та кажу ж, що змалечку ріс
у дворі. Мать бьіла ричкою, проте, пана, за набілом, зна-
чить, смотрела, — для пана, — заметил он как бьі для се-
бя, — може, що й більше була; та я привик на всяку полег-
кість. А тепер прийшлось, та й пшик. Жаль. Под панами
лучше бьіло. Другие, впрочем, говорят, что теперь лучше.
Как кому, значит.
Довольно долго после зтого шел разговор об освобож-
дении крестьян, о том, чего должно ожидать от воли, как
пользоваться волею. Подводчик больше слушал и только
изредка предлагал вопросьі. К концу разговора он, видимо,
убедился, что настоящее лучше прошедшего, а будущее вьій-
дет лучше настоящего.
гм> — сказал он наконец, — бачу, що я дурень. Тре-
ба, проте пана, хлібець шанувати.
— Еще бьі!
— Но, ледачі! — крикнул он на лошадей и погнал во всю
прьіть.
— Тише, — сказал я.
— Хлебец на поле, дождь на носу: надо спешить.
Дорога бьіла слишком гадка, повозка слишком тряс-
ка, сидеть крайнє плохо да и бедньїх животньїх стало
жаль.
— Слушай! — сказал я, — не беснуйся! Или тьі хочешь
отбить мне бебехи?
Как ехали бьі мьі после зтого замечания, бог весть; но
случился крутой спуск, и подводчик пожалел своей голови.
Тогда уже смеркалось, а в долине лежало не то село, не
то местечко, и мьі заехали на ночь в корчму. Есть у єврея
не сказалось ничего, самовар бьіл чересчур грязен, и я лег
спать с пустьім желудком. Зто бьі еще ничего, но беда в
том, что тогда разьезжалась белоцерковская ярмарка. Чуть
задремлешь, как и стучит в окно: «Відчиняй, жиде!» Завор-
чит корчмарь себе под нос и отворяет. Пока отпустит оцса,
водки, глаза снова смьїкаются, но только для того, чтобьі
снова раскрьіться. И снова тот же крик, такая же возня
с сеном, овсом, водкою; снова дремота и снова напрасно.
Так продолжалось за полночь, когда пригнали стадо сви-
ней, купленньїх в Белой Церкви для Києва, и они задали
такой концерт, что небу жарко стало. Прощай, сон!
— Пора вставать, — сказал, потягиваясь, подорожний,
ночевавший в одной со мною комнате, — зта музьїка в со-
стоянии поднять мертвого из гроба.
И начал он сопеть, обуваясь, и кряхтеть, подпоясьіваясь.
«Надо убираться, — думаю себе, — сосну на попасі». И по-
шел в сени отьіскивать своего подводчика. Повозок бьіли
полньї сени, лошадей еще больше, на иекоторьіх повозках
спали люди, а на том месте, где стояла моя подвода, ока-
залась русская телега с парою огромньїх кабанов. Сени бьі-
ли огромньїе, и я более четверта часа провел в поисках, но
напрасно. Звать не хотелось, чтобьі не разбудить кого из
спавших, и я возвратился в комнату терпеть до дня. Но как
долго продолжаться втому? Посмотрим на часьі. Увьі, мой
часики, так звучно щелкавшие на столе! В чьем кармане
вьі теперь щелкаете? Не того ли подорожнего, что ночевал
со мной и теперь не сказьівается? Таким образом ухнули
мой часьі, ради компании узелок с бельем и новьій сюртук.
Ругнул я, сам не зная кого: почему, дескать, сякой-такой не
забрал и последнего. Если уж путешествовать налегке, то
так, чтобьі, в случае надобности, не стеспяться. и пешком
пойти.
Начало светать... Слава богу!.. Заезд мало-помалу очис-
тился,.но очистился совсем, — даже моей подводьі не ска-
залось; подводчик мой ушел — без сомнения, поспешил до-
мой, чтобьі до дождя свезти хлеб с поля. «По-хазяйськи по-
ступил», — думал я, вспоминая разговор с ним, и пуще преж-
него сердился на вора. Надо нанимать новую подводу. По
крайней мере я тем бьіл обрадован, что недолго пришлось
искать ее. Новьій подводчик бьіл солдат, да еще артилле-
рист, ехавший из Києва на паре отличньїх лошадей. Вспом-
нил я поговорку: «Пьяница на флоте, богач в кавалерии,
дурак в пехоте, а умньїй в артиллерии», и рад бьіл, что не
придется читать наставлений себе во вред.
— Едем, служба!
— Едем, барин!
И мьі отправились.
Мьі в Белой Церкви. «Здесь надо запастись сьестним,
чтоб не пришлось голодать снова», — подумал я и отпра-
вился на базар; арбузов горьі, фруктов мало, динь вовсе
нет; меняльї сидят — бьіли бьі крупньїе, а разменять не бе-
да. Купил я два пшеничних хлеба за десять копеек и чуть
не два аршина колбасьі за пятнадцать и принялся уми-
нать, севши на повозку. Между тем начался дождь. Чем бо-
лее укорачивалась моя колбаса, тем сильнеє становился он,
наконец полил как из ведра. Уж и зонтик не защищает.
Плохо дело! Небо серо, конца нечего ждать.
— Едем, служба!
— Едем, барин!
А дождь все усиливается. Поле обратилось в сплошную
лужу, под колесами, однако, твердо. Между тем мой артил-
лерист едет шагом, будто пушку везет. Дорога ровная,
даже несколько поката вперед.
— Скореє, служба, — сказал я, — после, когда раскис-
нет, не поспешишь.
Служба, вероятно, не рассльїшал, а я очень хорошо слн-
шу, что у меня течет за шею и добирается до пояса, а по
ручке зонтика натекло полньїе рукава. Притом начался хо-
лодний ветер.
— Пожалуйста, служба, поскорее.
— Я уж слншал-то, — сказал артиллерист угрюмо.
— Зачем же ожидать повторений? До Умани ведь еще
не близко, так едучи, и за неделю не будем.
— Будем тогда, когда бог даст; а я спешить не стану,
— Но ти едешь, как волами.
— А вам хочется по-курьерски?
‘ — Мне хочется ехать так, как обьїкновенно ездят бла«
горазумнне люди на лошадях, т. е. рнсью, а шагом возят
только тяжести.
— Ви имеете свои устави, а лошадь имеет свои. Спе-
шить не стану, хоть вьі тут и распинайтесь, — сказал умни-
ца из артиллерии.
Оставалось покориться судьбе. Я только решился пере-
менить артиллериста при первой возможности, хотя бьі
и среди поля. От зтого, однако, моє положение не улучши-
лось. Дождь лил, я промок насквозь, так что протекло
сквозь подушку, на которой я сидел; а умница-артиллерист
шажком да шажком. Так шажком вез он меня с утра до
поздней ночи и сделал всего двадцать верст. Артиллерия
показалась мне уж слишком тяжелою.
Не раз и прежде приходилось мне ночевать в том селе,
которое било перед нами. Я знал, что там огромная корчма
со стациями, и несказанно обрадовался, завидевши огонь-
«Дам, что дам, зато обогреюсь, напьюсь чаю, хотя бьі из
грязнейшего самовара, и не буду видеть спиньї своего ум-
ницьі», — думаю себе. Но чу! Музика. Где бьі зто? Прислу-
шиваюсь, — еврейское «зй-взй». В корчме, значит; позтому
нечего ждать добра. Вот судьба! А музика бубнит. Артил-
лерист же мой все шажком да шажком. Наконец приша-
гали мьі до корчмьі.
— Можно заехать? — обратился я к первому попавше-
муся єврею.
Случилось так, что зто бьіл сам арендарь.
— Наша заехать, — ответил он, — у мне гости, свадьба.
Дождь между тем продолжает лить, а вода сквозь по-
возку так и журчит. Лучше бьі и здесь кабаний концерт
да сухая комната, нежели настоящая музьїка, в такт кото-
рой стуча не попадали мои зубьі под дождем.
— Кто виноват, служба, что мьі здесь, а не дальше
встретили ночь? — обратился я к артиллеристу с памере-
нием упрекнуть его.
— Нешто мьі в татаріцине, — отозвался он хладно-
кровно, — народ крещеньїй, примет.
— Прошу хоч і до мене, — сказал подошедший крестья-
нин, — у меня хата теплая, зогрієтесь; а в клуні соломи по
бальки, буде де виспатись.
Спустя несколько минут я сидел в жарко натопленной
комнате, а мой багаж бьіл развешан для просушки. Обя-
зательньїй хозяин отвел меня в клуню, давши свой кожух
вместо одеяла. Растянувшись на соломе и завернувшись
в кожух, я скоро забьіл своє горе. Под влиянием теплоти
я уснул прежде, нежели хозяин затворил дверь, вьіходя из
клуни; и уже серьій день засматривал в щели, когда я про-
снулся. Мокрое белье висохло на теле, и мне так бьіло теп-
ло, уютно под кожухом, так не хотелось вставать. До сих
пор я думал, что, кроме меня, никого нет в клуне, и вздрог-
нул, усльїхавши вопрос:
— Которьш час? Я думаю, будет девять?
— Не знаю; я только проснулся, — ответил я и спря-
тался в чужой кожух, как улитка в свою раковину.
Голос показался мне знакомьім, но никак не удавалось
вспомнить, где и когда я сльїхал его. Я наскоро обулся
и пошел в избу. На дворе било чрезвьічайно гадко; небо
грязно-серое, земля черно-грязная; с криш изредка капало
после вчерашнего дождя, и после иной капли вскакивал
пузьірь, чтоб от следующей лопнуть. И поделом — не дуйся.
За мною шлепал и товарищ по ночлегу. Я не утерпел, огля-
нулся. Лицо знакомое, но где мьі виделись?
— Хорошо спалось, служба? — спросил я своего артил-
лериста, шедшего навстречу с охапкою сена.
— Привьічному и стоя хорошо спать, — ответил он, да-
же не посмотревши на меня.
— Что за угрюмьій господня? — спросил меня товариш
по клуне.
— Солдат, мой подводчик, — ответил я.
— А прежний где?
Зтого вопроса бьіло достаточно для меня, чтобьі вспом-
нить весь давешний ночлег с кабаньим концертом, свои ча-
сики, и то, что голос и лицо шедшего за мной принадлежат
тому, что ночевал давеча в одной со мною комнате, как те-
перь в клуне. «Погоди же, голубчик, я тебя накрою», —
думал я, будучи уверен, что вижу похитителя мизерной
собственности. Не желая, однако, дать какой-либо намек
о том, что я узнал его, я сказал: «Вам откуда известно, что
у меня другой подводчик?»
— Неужели вьі до сих пор не узнали меня? Я ведь но-
чевал с вами в одной комнате, по ту сторону Белой Церкви,
и видел не зтого, а другого. Я даже хотел бьіло ехать
с вами, но вьі ушли.
— Я ушел?
— Да, вьі. Вьішли в сени и не воротились, а только при-
слали подводчика за вещами.
— За вещами? За какими?
— За своими вещами. Ужели вьі не помните?
— Помнить я помню, но ничего не понимаю. Меня ведь
там обокрали, а тот подводчик ушел.
— Так знайте же, что он вас обокрал. Он При мне взял
часьі со стола, бельїй узелок, потом еще что-то и вьішел.
Больше я ничего не видел, потому что тотчас же отправился
в путь. Я не прошел и сорока шагов, как он догнал меня.
«Не видали моего пана?» — спрашивает, «Нет, говорю».—►
«Ну-у, поляцьі!» — крикнул он на лошадей и поворотил
назад.
— Ах, дворак-дворак! — сказал я, — ах, крепостное
право!
— Вьі, вероятно, предполагали, что я вас обокрал? —»
спросил собеседник.
— Признаюсь, да. Извините.
— Я не в претензии. Наш брат сельский учитель, да еще
не штатний, в самом деле похож, по крайней мере, на
карманщика. И нет ничего удивительного, что вьі меня,
обдертуса, сочли вором. Бьіло бьі гораздо удивительнее,
если бьі вьі приняли меня за порядочного человека. Разве
порядочньїе люди ходят в лохмотьях?	: :
— Я, по крайней мере, знаю, что весьма многие, далеко
не порядочньїе люди не только не трясут дрантьем, а, на-
против, покупают дома. Но, извините, я предложу вам во-
прос насчет вашей школьї, если она существует.
— Не только существует, но даже процветает. У меня
пятнадцать мальчиков и семь девочек.
— Поздравляю вас.
— Послушали бьі вьі, как бойко у меня читают в церкви!
Словно горохом сьшлет по решету. И не оглянеться,
как «слава» кончена. Только успевай, батюшка, с «паки
и паки».
— Вьі не причетник ли?
— Нет, я просто учитель; но устав знаю и учу часослову
и псалтьірю не хуже любого причетника.
— Так в вашей школе учат часослов и псалтьірь,
а больше что?
— Граматку,
— Зтим, я думаю, начииают, а чем кончают?
— Кто граматкой, кто часословом, кто псалтьірем.
— Значит, вьі по старой методе учите. Бог в помощь.
И если мне по дороге, то я зайду в вашу школу.
— Милости просим, милости просим,— сказал учитель,
переменивши тон,— милости просим.
— Барин, ищите подводьі; я дальше не повезу вас, —
вмешался мой артиллерист, — не сходно.
Сказать правду, я от чистого сердца бьіл рад атому
отказу. Сверх всего я имел предлог остаться еще некоторое
время в теплой комнате.
— Однако, служба, как же тьі оставляешь меня, не
нашедши другого на своє место? Кто мне отьіщет ігод«
воду? — сказал я.
— Зто ваше дело, а я своє делаю — дальше не еду: не
по пути. Вот мне куда,— указал он на дорогу, круто
поворачивающую в сторону.
— Не беспокойтесь насчет подводьі,— вмешался хо-
зяин,— я доставлю хоть и цельїй десяток. Теперь не то, что
бьіло под панами. Народ поправился; почти у каждого хо-
зяина есть лошади.
— И дело,— сказал артиллерист,— теперь к расчету.
Вьі договаривали меня на три дня — за три с полтиной;
я вез вас два дня, так мне следует два рубля, копейки уж
дарю.
— Разве мьі поденно договаривались? — спросил я,
пораженньїй такой наглостью.
— Все равно, что и поденно. Вьі сказали, что до Умани
три дня ездьі; я два дня вез вас...
— Но где же еще Умань?
— Для меня все равно, где бьі она ни бьіла. Я только
знаю, что вез вас два дня, и беру себе два рубля, а третий
извольте получить. Копейки дарю.
Я решительно не знаю, что тогда происходило во мне.
Я помнил только, что при договоре дал артиллеристу три
рубля, и понимал, что за вьічетом двух мне остается полу-
чить один. Артиллерист между тем положил деньги на стол,
поблагодарил хозяина за ночлег, перекрестился на образа
и вьішел. Севши на повозку, он снова перекрестился и по-
гнал лошадей крупной рьісью. Где же те лошадиньїе уставьі,
в силу которьіх я ехал шагом и столько натерпелся? И за
что мне теперь пришлось поплатиться? Относительно дво-
рака, я обвинял крепостное право, которьім, впрочем, ни-
когда не пользовался; но что думать по поводу артиллери-
ста?..
Успокоившись несколько, я хотел бьіло снова начать раз-
говор о школе, но учителя не сказалось. Хозяин обт>яснил
мне, что он принял меня за ревизора, струсил и ушел. Таким
образом, я лишен бьіл возможности узнать село, в котором
крестьяне считают необходимьім обучать грамоте даже
девочек. Жаль только, что доброе желание их осущест-
вляется так плохо.
Новьій подводчик оказался иепохожим на прежних двух.
Ои в тот же день доставил меня в Умань; а сверх того,
целую дорогу то пел, то говорил. Он передал мне много
ходящих в народе рассказов про последнее повстанье \
которьіе, переходя из уст в уста, получили уже какой-то
легендарний, сказочньїй характер.
— Отеє шлях на Медвин,— сказал подводчик в одном
месте, указьівая на дорогу, шедшую в сторону,— а вьі
знаєте Медвин?
— Нет.
— И ничего не сльїхали?
— Сльїхал что-то, но не помню.
— Не про панов ли? Вспомните.
— Нет, не про панов.
— Так рассказать вам, что там случилось вот теперь,
перед последнею рухавкою.
— Отчего же, расскажи.
И он начал: «Уже всем бьіло известно, что паньї скоро
забунтуют; поговаривали даже, что они и войско составили,
но где,— того никто еще не знал. Как вот довелось одному
крестьянину — таки тамошнему жителю — идти медвинским
лесом. Идет он, и байдуже. Вдруг фьіркнула лошадь и по-
сльїшались голоса. Вблизи нигде не бьіло дороги, потому, он
начал прислушиваться: «Не ворьі ли?» — думает. Снова
фьіркнула лошадь, казалось, уже другая. Вот и снова —
опять не из прежних. «Дай подсмотрю», — думает шедший
и покрался орешником. Чем дальше подвигался, тем гомон
становился громче, и, наконец, явствеппо раздались польс-
кие слова. «Зге! — подумал крестьянин, — чи не папки? Ану,
ану?»
То, действительно, бьіли они. Сидят — кто в картьі
играет, кто за самоваром, кто за бутьілкою; кругом лошади
привязаньї. Насмотревшись из-за куста, мужик подумал,
какую бьі пакость устроить вражим панкам? и, не долго
думая, закинул кожух на голову да как закричит не своим
голосом, как закольїшет кустом! Лошади так и пороснули.
Что разбили в становище, что опрокинули; не одного панка
растоптали. И сами воиньї не меньше лошадей струсили.
Они опомнились только тогда, когда пакостник бьіл уже
далеко, и начали стрелять. Одна пуля попала ему в ляжку.
Однако он добежал до села и рассказал обо всем в волости.
Волость тотчас же написала исправпику, а раненого от-
правили в городскую больницу — в Звенигородку, кажется.
Два дня прошло после зтого, а от исправника не бьіло ни-
каного распоряжения. Тогда священник написал генералу,
которьій квартировал в другом городе. А раненьїй лежит да
лежит без всякой помощи. Как жена перевязала рану, так
она и оставалась.
— Лечите меня, господин доктор, ваше благородне!
— Пусть тебя лечит тот, кто ранил,— ответил доктор.
Он держал руку за панками.
Вдруг является генерал:
— Где доктор?
Явился доктор.
— Укажите мне раненного поляками.
— Вот он,— указал доктор.
— Ось я,— обозвался крестьянин,— прикажите, милость
ваша, хай мені виріжуть пулю. Я так і чую, де вона.
— Так вьі до сих пор не вьінули пули?
— З, ваша милость, і рани не обдивились. Як жінка за-
в’язала, так і тепер. «Нехай, каже, лічить, хто ранив»,—
сказал крестьянин.
— Так-то тьі лечишь! Тьі так будешь лечить и всех
раненьїх? — обратился генерал к доктору и хвать его за
усьі, «да так і потягнув догори». Скривился доктор и молчит,
а генерал крикнул:
— Кузнеца сюда с кандалами и с заклепками.
А в том городе отличньїй кузиец — умеет паровики
починять. Вот и пришел он со всеми принадлежностями.
— Куй, только хорошенько! — сказал генерал, а сам
как схватил доктора за ус, так и держит— и держал до тех
пор, пока кузнец не кончил работьі.— Хорошо,— сказал
тогда генерал и дал три рубля. Ей-богу, не лгу! А доктора
как повели куда-то, так и след простьіл.
Так вот оно как!
Ночью приехал доктор от генерала, но уже ничего не
помог— раненьїй умер. Панки же ушли, благодаря исправ-
нику. Он, говорят, отравился на дороге, когда бьіл вьі-
зван в Киев».
Я задумался, рассказчик придержал лошадей и стал
набивать трубку.
Хлеб бьіл почти не тронут, но ни покосов, ни на корне
не бьіло видно; свекловица зеленела в стороне, и вдали
виднелся дьім. То грелся сторож возле своей будки. Даль-
ше, по дороге к Умани, копньї на поле становились реже
не только вследствие своза, но и потому, что близко к
Умани урожай бьіл слабеє — даже слабеє прошлогоднего;
солнце садилось, и вскоре передо мною заблестели огонь-
ки Умани.
Я бьіл весьма доволен не столько ездою в последний
день, сколько самим подводчиком, и чистосердечно поже-
лал ему счастливого пути; но на дорогу ничего не дал, по-
тому что у самого ничего не осталось.
Скучно и грустно передавать скучньїе и грустньїе исто-
рии; а моє путешествие отсюда становится именно груст-
ньім и скучнеє ездьі с артиллеристом. Позтому пропустим
много времени, перескочим много городов и остановимся
на с. Сербах. Зто те самьіе Сербьі, где казнен Гонта. Народ
помнит катастрофу, и ямщик (я ехал почтою) указал мне
долину, в которой совершена бьіла казнь, но самого места
указать не мог.
— Разве Гонту не в селе казнили? —спросил я.
— Должно бьіть, нет, — ответил он, — все говорят, что
в той долине его казнили, а там нет никаких признаков
жилья. А поймали его, говорят, в Грушке — село здесь не-
далеко — ляхи, переодетьіе в донцов 2.
— Не поют ли чего про зто?
— В детстве я сльїхал песню про Гонту и Зализняка,
как ОНИ	Обступили город Умань,
Насипали шанці;
Вистрілили з семи пушок
У середу вранці.
Может бьіть, и теперь кто-либо знает больше меня; но
я ничего не знаю, все перезабьіл, а благодаря ямщицкой
службе и вспомнить некогда.
Разбитьіе лошади плохо везли, разбитьтй колокольчик
плохо звенел, повозка, тоже разбитая, ужасно дребезжала
и так трясла, что захватьівало дух. Теперь я рад бьіл бьі
грязи, но где ее взять? Но хозяева желали погодьі. Сен-
тябрь приближался к концу, а кошіьі еще густо стояли на
поле, гречка же почти вся лежала в покосах. Только из-
редка виднелись черньїе копньї ее в противоположность яр-
ким цветам, которьіми осень украсила леса.
Наконец я в Каменце — но нет; о Каменце я пичего не
стану говорить. Все в нем противно для меня — и давнєє
прошлое, и теперешняя неудача, и узкие улицьі, по кото-
рьім от зимьі до зимьі, иногда и зимою струится серая во-
нючая жидкость, и театр, напоминающий конюшню, и мури,
напоминающие польское владьічество, — все противно, даже
скальї, которьіми некогда я так восхищался. Вода только
не противна из так назьіваемой гунской криниці, но пить ее
мне не довелось. Криница слишком далеко за городом, а
мост через овраг, отделяющий город от крииицьі, ізозведен
не более как до двух третей своей вьісотьі. Камепчанам, сле-
довательно, еще долго придется утолять жажду влагою
из Смотрича, не отличающегося приятностью ни цвета, ни
запаха. А воздух, воздух!.. Уйдем поскорее.
НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ
ПРОТИ СИЛИ НЕ ПОПРЕШ;
З ЧИМ РОДИВСЯ, З ТИМ І ВМРЕШ
І
Хороший цей світ, не надивитись, не налюбуватись на
його, такий хороший. Широкий цей світ! Ні кінця, ні міри
йому немає, хіба бог один знає; а біди в ньому, аж тісно: де
ступиш, то або наступиш на псявіру, або спіткнешся; а
минеш одну, друга нагибає, як не десять за одною. Хоро-
ший цей світ, та погано жити в світі. А хотівши вигнати
біду з світа, треба попереду звести страшний суд, аж він
вижене її; бо перепалить, переварить ввесь мир і всі закут-
ки. Аж там біді кінець! А тепер!.. От нащо вже жінка!
Приятель до гробу!.. А піди ж! Як опіє біда жінкою, то
й болячки не треба: сотому заказуєш — «не женись». Див-
лячись на тебе, другий і собі каже: «не женюсь»; а, не
хотячи, спізнається, не злюбившись, повінчається і само-
хіть живе з жінкою, що ввесь вік проголубкаються. А той і
любиться, а жениться, то й світові не рад. Третій, збоку
дивлячись, не знає, що думати, що й казати, хіба тільки,
що кому в чім біда судиться, то все минеш, а того то вже ні.
От, для взору, жив собі пан в селі, як чашечка в меду,
ні горя, ні біди не знав, а був собі панич. Батько вмер —
ще він блазнюком був; та для пана це байдуже: з грішми
і без батька долю знайдеш. А ще, непричком, як тепер!
Гроші лучче за батька до пуття доведуть... Так і він. Ви-
вчився, які-то ще в давнину й науки були! От умів під-
писатись та сяк-так по друкованому пролізе, то і вчений
уже. Собою був парубок статний, багатий і добряча душа!
То кожен батько, що мав дочок, наставляв на нього пазурі.
А він все перебирав і вибрав таке лихо, що й каміння
гризе. Правда, хороша була, хоч куди! Брова чорна, стан
високий, лицем біла, голосиста, а коса руса, як шовкова,
аж влискується. Хороша, та й годі. Та істне торішня пи-
санка, що зверху хоч цілуй, а всередині і сокирою не вте-
шеш, та ще й носа затикай. Як пізнала його натуру, що
м’який собі чоловік, то й прибрала в свої руки, а сама гай-
да по садку з паничами. «Гуляла б собі! Ну, гуляй, коли
тобі забагнеться! гедзкайся! та пащо ж надо мною збит-
куватися?» — каже було пан. А паня поб’є-поб’є та ще і в
льох замкне; нагодує оселедцями та в’ялою рибою тощо
і пити не дає. Поверх всього ще й сама сяде перед льохом
на дзиглику та й виспівує — та ще так гарно, що й соло-
вейка глушить! да все таких підбирає, щоб йшли проти
чоловіка, що він назаперті, а жінка на своїй волі дознає
всякої долі.
От так, як бачите, він сім літ бідував. Ні дітей не бу-
ло, нічого* аж на восьмім року послав господь сипа. Зараз
мати на мамки його віддала, а сама по-давньому догори
головою пішла. Вже тільки чоловіка не замикала, а при-
ставила до дитини: «Доглядай, — каже, — мого сина, бо як
буде плакати абощо, то кожну сльозинку його на тобі де-
сятками відіб’ю!..» Горе бідному панові, та й годі! І кінця
не видати.
Сидить пан, дитину колише. А надворі аж дух радуєть-
ся: прийшов березозоль* і весну за собою привіз. Сонечко
гріє, береза зеленіє; Біг розіллявся — ліси позаймав, що
чуть верхи видно. Теплого Олекси вже минуло, і Великдень
на воротях став. Добрі люди давно вже посповідалися й
забули, а паня тільки до сповіді тоді задумала, та ще й
на той бік забаглось її.
— Не їдь, жінко, бійся бога, — пан просить, — а то ще
дитину осиротиш.
— Говори, Грицю, богородицю... Ти своє знаєш, а я
своє.
Замовчав пан, а паня казала коні запрягати та й по-
їхала... Треба знати, що в тім селі порон не ходить, бо не
було прикмети на пристань, а ходив вгорі верстов за п’ять
проти води, вже в другім селі і в другім папстві. На цей
перевіз і поїхала вона. На тім боці засиділась у ксьондза4,
що ген-ген сонечко з полудня звернуло, як прийшлось до-
дому збиратись. Хурман просить: «Не їдьте!» Ксьондз про-
сить, а вона: «Поїду та й поїду!» Це не те, що дитина
слухняна або крепак нещасливий, що не їдь, то й мусить
послухати; це була паня та ще яка! й богові з дороги не
вступить було. Да поки зібралась, поки що, поки за дільни-
ці **> виїхала, то й сонечко спочило; поки на великий шлях ви-
бились, то й зовсім смеркло. Трохи ще й приморозок взяв, як
то весною буває, що саме погано їхати. Брьохаються
* Березень, значиться, марець ніби. Так його на Поділлі звуть.
** Царина по пр[авому] б[оці] Дніпра, да ще загорожа; бо цари-
на, як волоська царя, значиться, нива засіяна, а дільниці, то той рів,
що навкруг села, що межи селом и цариною.— А де вони?— В цари-
ні.— Заняв з царини... В рові? З рова? Чи що б то воно?
вони; а місяць пливе по небі, присвічує та наче ос-
мішкується, що такою бідою їдуть, аж іскрить, присвічує.
Спускаючись до пристані, заїхали вони в тінь — по той біц
Богу скала-гора, дерев’я зовсім місяць заступили, якось
так, що тінь б’є аж на цей бік да навскіс, клином; гора
така — щовб.
— Подавай порон! — гукнув хурман з пристані, і луна
розійшлася: «-ай порон, — озивається, -ай порон...» Сумно
стало хурманові, тяжко йому на душі!.. І як у ярмо лізти,
так йому на порон не хотілося, наче його душа вже чула.
А пані собі розляглась — все любила з облігами — і бай-
дуже їй.
— Подавай порон! — гукнув хурман другий раз. Зама-
нячіли по тім боці, і чути — шоста грюкотять. А Біг пливе
собі та береги лиже, аж запінився.
— Злізьте, пані, — заговорив порончик, як з’їхали вони
на порон. — Тепер година, — каже, — небезпечно.
— Зась! дурню, — гуконула пані, — гляди свого носа, а
мене розуму не вчи.
— Пані! Час на часу не стоїть!
— А звісне діло, — відказала вона, — що не стоїть час
на часу: от і ти — то не битий ще, а не замовчиш, скажу
нагаями дати.
«Хай же тобі цур! — подумав порончик. — Я своє зро-
бив, не буде гріха на душі, як що до чого».
Та й рушили на воду.
Серед Богу вода гребенем встала, гадюкою в’ється, що
то береги високі, а там зараз і гори з обох боків, то ніде
розгулятись. І збилась вже бистра на середині та, наче звір
дфтдй, скалу гризе, хлюпається, дереться, білі хвилі го-
нить тдре?^.-реве!
Саме до цього місця пригнали порон, а тінь і урвалась;
місяць на цілий вид так і викотився з-за гори та білим стов-
пом по воді скаче. Коні сполохались — фррр! та назад і
рвонули. «Ай!—скрикнула пані, і тільки хвиля чмокнула.
Хитнувся порон і пішов кружала за водою; порончики наче
остовпіли. «Легиз-Магуа!» *—скрикнула паня, вигулькнув-
ши, і тільки мигнуло поперед очі.
— Човна! човна! — закричали з порона. А човна нема —
на пристані був і то дірявий; сказано: порон жидівський,
то яка там може бути справа? Поки дали знати в село,
поки рибалки позбігалися та свої човни позволікали, що
бог знає де по кручах на приполі стояли, то вже пора було
не рятувати, а потопляників шукати.
* Матір божа! (польськ.)—Ред.
— Диви! диви! щось з води лізе, — закричали всі, як
побачили, що наче коні з води лізуть... А то і справді бу-
ли коні, і ридван ззаду, і хурман сидить — як замотав ру-
ки в віжки, так і вмер, що не розмотав, а захвартушився,
то вода його не знесла, а паню знесла вода.
Закинули рибалки раз-другий сітями і витягнули паню
та й прибили кілочком до кручі за сукню; і вона, що за
годину так грізно відповідала на добру раду, без духу, без
хуху, як поплавець на воді, гойдається попід берег. А ко-
са, така хороша, стелиться по воді за бистрою, і в ній рибка
грає. Жаль вроди тої пані, що така паня хороша була, та
здалось на наругу! Збігаються люди, зглядаються, що брова
чорна, як вуголь, рівна, як пузликом вивів, а на біле лице
вже моравиця виступила, і посиніли рожевії губи, що так
гарно цілувалися, і завмерли ті писки, що так любо осмі-
халися... А душа ж де?.. Може, душа тут же літа при воді
та на своє тіло поглядає: «Яка ж погана колода!»— каже...
Приїхав сільський пан, дали знати і чоловікові цієї
втопленої, та й на другий день, чуть на зорю, взяли паню
в домовину і повезли додому, а там у Ладижин ховати.
А хурмана закопали при березі, жінка на який-такий хрест
постаралася та гіркими слізьми заливалася і вмерле тіло
споліскувала; та голосила над ним — голосила! аж гілля
гнеться.
II
Втопився хурман, збулась жінка чоловіка, втопилась па-
ні, Збувся чоловік жінки, та збувся ж і біди з хати! Як
поховав паню, то мало аж навприсядки від гробу не йшов.
— Слава тобі, господи, — каже, — що я збув'біду з шиї!
То постій же тепер! — каже, — дам же я свому синові на-
уку, що піде слава на ввесь світ, такий щасливий буде!
Якби й мене були на розум учили, то й я не знав би був
біди, був би не женився.
Купив хутір в лісі,. збудував хату і засадив туди свого
сина — місячну дитину—межи самі хлопці. Та як він був
ще цицьковий, то пан нагнав щось зо три дійних корови,
накупив мізюків * і казав годувати.
— А жінка, — каже,— не то щоб ногою не була й ко-
ло хутора близько, а навіть як хто згадає про жінку, що
є вона на світі, то в гріб ужену.
— Добре, пане! — озвались парубки і взяли панича на
свої руки.
* Рожок, що дітей годують, як нема покорму в матері.
От і росте хлопець як вода, як зелена лобода в полі, так
він у лісі. А пан приїде — подивиться, скаже то се, то те,
зробить порядок, по своїй голові, та й поїде додому. І ген-
ген знов довідається. Далі почав і частіш навідуватись,
почав синка й до науки привертати. Той і вчиться, і читає
вже, от вже й розуміє, що читає. А пан все йому толкує
на своє, що тільки й людей на світі, що хлопці та чоло-
віки; а як прийдеться, що треба жінку згадати, то на ню
гори верне — та й годі. І образків таких доставав, що йшли
йому до ладу. Так і хлопці навчали панича, то він і вірив,
що жінка й злидні — то все одно. А батько аж в гору ро-
сте, що син буде щасливий, бо не тямить світові ладу —
тільки й знає, аби йому їсти досить; а голий, то й голий,
а босий, то й босий — йому зарівно.
На чотирнадцятім року, чи що, прийшло паняті в голо-
ву, звідкіля він взявся на цім світі. Думав-думав та й ні-
чого не видумав, хоч думав, може, й немалий час; то взяв
та й питає в хлопця: «А ти, чуєш, не знаєш, звідкіль я
взявся?» Пан учив, що хлопці для його потіхи на світі, для
послуги, сказано: попихачі. Того він і каже: «чуєш», а не
«брате».
— А звідкіль взявся? З землі виріс! — каже той.
— Як-то з землі?
— А так з землі, та й годі. Як гриб, так і ви.
— А ти ж як?
— Я маю маму.
— Що то за мама?
— Мама, та й годі — сказано: мама, то чого ж більше.
— То ти маєш маму, — панич каже, — а я ні.
— А ні, — озвавсь хлопець.
— То Я, кажеш, з землі виріс, як гриб, а ти маму ма-
єш... гм!., маму... А ті решта хлопці також мають маму?
<— Мають і вони, — відказав хлопець.
—- То тільки я виріс з землі, як гриб, а ви всі маму
маєте... Чого ж я можу ходити, як і ви, а гриб не ходить?
— Бо ви живі, а гриб неживий, бо він приріс до зем-
лі, а ви то ні.
— Чому ж я не так, як гриб, що росте і не ходить, —
так і пропаде, що сам по собі з місця не зрушиться. Коли ж
я ожив, чи, може, я живий і з землі виріс?
— Ото це! — каже хлопець, — така пора настала, що
треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було,
і ви були неживі.
— Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось?
— А так, — хлопець каже, — пан поїхав собі на полю-
вання, а прийшов додому, — дитина знайшлася — хлопчик,
як качан. Пан зараз же почав його сином звати, набрав
хлопців і казав сина годувати. То цей хлопчик був ви, а
то ми, а то ваш папонька — пан. От і вся штука. Більше
я не знаю і не питайте.
Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав:
«Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони
мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо
мені мама? Та.й що воно таке та мама, що я її не знаю
і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було
й нема. На щось воно і мама якась...»
Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як
гриби, а люди то ні, — якусь маму мають попереду. А вона
десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись... «Ма-
буть,— видумав панич,— мама, що вони називають, — то
чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам
па робітника не збувало...»
От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й гу-
стенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс.
Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові
ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге
діло, а не пан зовсім друге. «Ці мають маму, — каже, — а
та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь —
от зерно абощо — так і мама. А пани мами не потребують;
вони й без мами родять».
— А без батька? — панич запитав. Пан гикнув, а хло-
пець підхопив: «Ого-го-го! Скільки панів без батьків на
світі!..' і град би їх не перебив, що по місті собак душить».
— Зась, дурню!—гукнув пан, — тебе не питають! Без
батька, — каже, — бува пан, як батько вмре.
— Ага, — озвавсь панич. А хлопець каже: «І я так ду-
мав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродить-
ся — без пана, — без батька нібито, так собі бува пада-
лишний, самосійка, значиться».
— Гляди, — каже, — свого носа, бо втру,— гукнув пан.
Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там го-
родити та все на свою руку горне. Але думає собі: «Треба ж
таки його з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра
очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж
як?» То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто
до міста.
— Куди ми їдем? — питає панич.
— До міста, сину, — каже тато. — Ти ще пе був у мі-
сті— побачиш, які там дива! Коники повироблювані, пе-
сики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що
багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі... Ска-
зано: в місті.
А панич так слухає. «Ото, — думає, — надивлюсь па
ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не ба-
чив».
От і до міста в’їхали. Панич все розглядає та розпитує:
«А то що? а то? а то?» Батько все розтолковує і завів аж
у крамниці — то-то йому подобається... Да йому все по-
добалось — і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж
нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купцв, і то сам
батько.
Так проходили вони до самісінького вечора, що син все
розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно,
як на ярмарку — сказано, то нічого; да от і сонечко сіло,
на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі — ні пече,
ні холодно — саме гуляти. То панства й висоталось на місто,
наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані — куди-
куди! І панянок гурточок іде — хороші, як ягідки, да пере-
щеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив
та й розглядає.
— Овва! — озвавсь батько і каже:—Тікаймо сину! —
і майнув собі.
— Чого, тату, втікати? — промовив син, і собі за бать-
ком, аж підбігцем.
— А он! Не бачиш? — показує на панянок.
— Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.
— Покуси, сину, покуси! Втікаймо!
І пішли. А панич все приглядається, аж стає та при-
дивляється, і заговорив:
— То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?
— А це, сину! — озвавсь пан, — то від них все зле на
світі.
А син озвався:
— Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою.
Дивіться — які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!..
І щось жебонить собі — га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? І
сміється — га-а-а!..
— Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні,
і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме
в свої руки, то й годі не знає — мучить.
Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить
покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:
— А їх, — каже, — за гроші можна достати?
— Чому ні!
— То купіть мені! — кинувся панич, як опарений.
— Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі?
— Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву,
що біле личенько та карії очі.
«От тобі й вивчив! — дума собі тато, — пропав хлопець,
та й годі.».» І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все
своє та й своє: «Купіть, папонька, покусу...»
. Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще стро-
гіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про
жінок не згадував! А все лиш про покуси, про дівчат, зна-
читься. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..
Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обій-
тись? І батько на те ж вчив! Та ба — проти сили не попреш,
з чим родився, з тим і вмреш... І підчепить інший біду, що
неабияк і скараскається; а другому, то карай, боже, і повік:
з жінкою щастя, як рукою пригорнув. Тим-то я й казав, що,
дивлячись збоку, не знаєш, що думати, що й гадати.
О дівчата-дівчата! Бодай же вас опанувало! Нема доб-
ра, як дівчина, та нема ж і лиха, як вона!..
НЕДОКОЛИСАНА
І
В одного пана було три дочки. Дві ж було — як було,
а третя вдалась йому така гарна, що не надивитись, ні
налюбуватись, як намальована ходила — найстарша була.
Та зате як хороша була, так і вередлива. Ніхто нічим не
догодив її ніколи в світі. Як би до ладу не було зроблене,
вона все-таки приключку знайде і торкоче, свариться, ла-
ється, а кого може, то й поб’є. Спочатку батько й мати було
посварювались на ню, і носом в куток ставляли, і на ко-
ліна. Поки ж була меншенька, то ще було слухає; а як
на стану стала, то вже й батькам таки ніяково було, а то
й сама таки не подавалась, та ще як визвіриться бувало,
то й не рад, що зачепив, хоч в мишачу дірку ховайся.
Бачивши, що нічого не помагає, батько й плюнув: «Цур
тобі!! пек тобі!! вже не маленька єси, сама шукай світові
ладу, а я з тобою кінця не виведу».
Згодом так і мати зробила: «Роби, — каже,— доню, що
тобі любо та мило, а мені вже докучило сваритись на те-
бе, да таки, бачу, тобі слова мої, як вмерлому кадило».
Друге б схаменулось; де ж таки! батько й мати цу-
раються, тільки що з хати не женуть; а ця собі байдуже:
«Овва,— каже,— менше говоритимете, менше буде кло-
поту».
От середульша панянка посваталась, от і весілля насту-
пає. На другу, то вже пливала б у сльозах; а ця вередує,
свариться, вганя по надворі, всякого знайде, всякого тов-
че, голомшить, — біда, та й годі.
Віддалась і найменша, вже й діточками кланяються;'
а найстарша все дівує — ніхто й пальцем не кивнув, ніхто
й не крукнув; таку славу по собі пустила, що всі її обхо-
дили, як що лихого, нечистого.
— Хай щезає, — кажуть було кавалери, — коли батько
з нею не вживеться, то чоловікові й не кажи.
Сумує батько, мати печалиться, а доня гуля, як вода в
прірві — що нічим її не спиниш. Хто не знав, то ще було
заходжають, і на перший раз вона вміла примаслитись;
а при хорошій вроді та при грошах, то й до серця доріжень-
ка втерта. Паничі було по першій частині без душі від неї:
«Без жовчі,— кажуть, — дівчина! А очі! а брови! ой-ой-ой!
і спиш, то вона перед очима».
А по другім, по третім разі як вийшов без синяка, то
дякуй богу.
— Да вона, — кажуть було, втікаючи настрімголів,
мабуть, не сповна розуму або осою загодована, що така без-
пардонна, — чи свій, чи чужий, так і тягне через лоб, не
зважає ні на що.
Мати плаче, аж заходиться, що покарав бог такою до-
нечкою; батько ходить сам не свій, наче гроші загубив або
наче йому остання худобина відійшла — зсахарив господь
Марусю. А приїдуть ті — повіддавані, аж любо оком згля-
нути; такі молодиці, що куди! і діточки, як квіточки, хо-
роші, коло них звиваються та жебонять любенько. Аж дух
радується, ізбоку дивлячись. Що ж би то батькам, якби
не та добренька! Да нема на ню ні шлюбу, ні згуби — зви-
вається перед очима, цоконить, б’ється; то, замість веселості,
серце розривається, що сплодили таке диво собі на лихо,
людям на наругу. Ніхто вже і в двір не загляне, хіба при-
ятелі панові та панині приятельки, а більше ніхто й заром
не бува. Далі й це перестало, наче той двір заджумлений
стоїть.
II
Надворі зима — хуртовина, що й світу божого не вида-
ти— мете, крутить, гуде, аж палац здвигається, та мороз-
мороз! аж голки скачуть. То надворі так — холодно, зима!
А в хаті Маруся гарячку поре, аж поти ллються, ввесь
двір догори дном поставила, розходившись. Слуги пла-
чуть, батько десь заховався, що й [зі] свічкою не знайти;
мати також ген-ген, за десятий поріг забігла та сидить
собі, співає, щоб того галасу не чути — всі, як поварені,
наче на похороні, одна Маруся окунем стає.
Під цю годину, ніхто й не завважив, заїхав перед палац
чотирма кіньми, добрими санками розмальованими, якийсь
окутаний пан; зліз із санок, обтріпався на рундуку, обібрав
лід па вусах та й пішов до палацу. Зостався сам машталір
надворі, обернувся кіньми і ворчить сам до себе, дивля-
чись, як пара з коней встає. Далі хтось вийшов, казав
сани в возовню затягти, а коні в станю завести; і знов за-
віруха гуля. У другого хазяя сільського бодай би гуси
герготали, а тут і того не було.
Може, в цю пору хто блудив у полі і духу вже пуска-
ється; та що кому до того? Тепер такий світ настав, що
£дин одного рад би в ложці втопити, то з біди врятувати
й не кажи. Нема, як було давно! все забули!..
— Ага-га!—заговорив пан домашній, як гість до хати
ввійшов, — копа літ! копа зим!.. Що це тебе принесло —
чи човен, чи весло? чи, може, хуртовина загнала? — додав,
уже поцілувавшись.
— Ні те, ні друге, ні третє, а приїхав тебе відвідати.
— Спасибі! Спасибі за пам’ять! Сідай лиш. А то можна
подумати, що ми посварились абощо, так давно один у
другого не бувавши.
Так вони почали і далі потягли — далі-далі, далі-далі,
геть за все переговорили — і за озимину, і за ярину, і за
пасіку, не раз сіпак згадали, не раз вуса підкручували та
й дійшдо аж до дітей.
— А що, — пита гість, — твоя біда — так Марусю вели-
чали — ще в тебе на карку чи вже кому другому на плечі
сіла?
— В мене ще, та, мабуть, і до смерті не скину.
— Хіба що?
— Немовби й не знаєш, що хрону й собака не нюхає.
А вона гірш хрону в носі.
— Як-то гірше? чи вона тобі не вродлива, чи не ба-
гата?,.
Багата, та зубата, вродлива, та вередлива, — з жа-
лем відказав батько, головою похитуючи, а гість і каже:
— Хоч? Я тобі зятя висватаю — а дзєльни хлопєц!.. *
— Та цур йому! щоб і костям не було спокою. Не хочу,
-г-’ Та не бійся; я все йому розказував, а він каже: «Я
й сам все те знаю, а таки посватав би, якби віддали за
мене».
Задумався батько; бо яка б вона не була, а все бать-
кові своя кров.
— Ну як? —запитав гість, — добре, чи що?
* Енергійний хлопець (польськ..).— Ред.
— А хто ж він такий? Може, який попович абощо?
— Ні, пане добродзєюі * з поповичем чи смів би я навй-
сватуватися? просто шляхціц, ще й давнього роду — чловек
шляхетнії і бардзо пожондни **. Правда, в калитці гуде
воно — гуде, вшак *** же не без гроша.
— Не знаю, що й казати, — озвавсь батько. — Це дочка
моя, а хто своїй дитині не жичить добра, той і в пеклі не
знайде стільця по собі; да не годиться і чужих дітей крив-
дити. На твою волю здаюсь.
Через кілька час панна сватача виглядає—причепури-
лась, прибралась, всякого фантя на себе начіпляла, бряз-
котання понавішувала і походжає, як павич, погойдується,
наче її на ресори взяв — знать від усіх вона не відродилась
була. Далі як розходиться — боже ти мій!
— Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слу-
ги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір
буде, а ти таку содому підняла, — заговорила мати.
Маруся й послухала, може, первий раз на віку... Саме на
це і кавалір приїхав. «Цс!» — панна каже, і в хаті чути
стало, як муха летить. Увечері і посватались.
— Може, ти не знаєш моєї дочки, — каже пан, — може,
ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш
на свою шию? Хоч — я розкажу.
— Ні, — каже той, — і на гроші не лакомлюсь, а знаю
все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.
— Коли так, — озвавсь батько, — то боже ж вас бла-
гослови!
І помінялись обручками і хустки забрали; судженого,
кажуть, і конем не об’їдеш.
III
Немовби дух святий хату перелетів, як вибралась ця бі-
да. І пан повеселішав, і паня інша ходить, а що слуги, як
випровадили панну — чи то бак молоду паню за обійстя, то
аж перехрестились. Слава тобі, господи, кажуть, може, й
для нас іначійший світ настане.
Бува на світі чоловік гірш хороби, що від його ні від-
хрестишся, ні відмолишся. Як збудеш його яким способом,
то вже не знаєш, що розпочати — чи діло робити, чи по-
переду похвалитися. Така-то була і ця молода пані — гірш
вередливого москаля в хаті. То й раділи всім двором, що
* Пане добродію (польськ.).— Ред.
** Чоловік шляхетний і дуже порядний (польськ.).— Ред.
♦♦♦ Однак (польськ.).— Ред.
збули одну; бо та одна за сто п’яних. А вона повіялася із
своїм чоловіком вже в другу хату вередувати, немовби
каже: хай і ті ще хрону понюхають, і цим пора вже покій
дати.
Тиждень чи дві неділі на новім господарстві була з
Марусі жінка, як бог повелів: і порадитись було з ким, бо
на мозок її не бракувало; і приголубить, поцілувать було
кого, бо гарна була, як весна красна, хоч вже трохи й ма-
тірна собі. «Лякали, страхали мене,— дума собі її чо-
ловік,— а дасть бог, що з мого покинька ще люди бу-
дуть».
Та не було кому сказати йому: не кажи гоц, доки не
перескочиш; бо частіш бува, що добра ждеш, а лиха спо-
дійся, щоб не опіла біда зопалу; бо несподівано причавить,
як камінь зерно, та ще й мука не посиплеться, а так і за-
пліснієш. Добре жити в надії на щось луччого, да тому, в
кого й так на душі легко; а кому бог не годить, то і в печі
не горить — такому нічого сподіватись, для його надія —
то дірявий мішок на просо, решето па воду.
Да, мова мовиться, а хліб їсться — паш пан не дуже ба-
гато й добра сподівався, а так лиш, як то приповідають,
надвоє бабі ворожили— як не вмре, то буде жити...
Пройшло дві неділі, чи що, Маруся почала голосніше
говорити, далі то крикне, то стукне, то ногою тупне, а там
коцюба не коцюба, що під руку навинеться.
— Сподівалися ми лиха,— заговорили слуги,— то воно
нас і не минуло; от яка біда опіла. А пан каже:
— Жінко! що це тобі такого! осою тебе загодували, чи
що? -
— Ну-ну! не мовчи тільки, то я і тобі покажу, де раки
зимують,— озвалась Маруся.— Бач, який справний зна-
йшовся! Звідкіль ти такий вирвався, рада б я знати?
— Я то здешній, от ти то так що звідкіля?
— З батькової праці, з маминого живота! от я звідкіля,
коли хочеш знати.
— А довго тебе колисали?
— Сім день і три ночі — щоб тобі повилазили очі...
— Е! то ти ж іще недоколисана, коли так. Гей! хлопці!—
гукнув. Збіглось їх щось, може, з десяток.
— Столярів мені,— каже,— ковалів!
Розбіглися вони, котрий за ким попав—той за столя-
ром, той за ковалем, пан ходить, заклав руки у кишені, а
пані не сміється, ні,— аж духу пускається.
— От тобі й виріс,— каже,— от тобі й вивчився! Поба-
чим-побачим, що то з того буде...
— Колиска буде, а ти думаєш що?
Я думаю, що тріски з єї летітимуть та кожна тобі в
голову.
— Побачим, чи хоч одна полетить!
— Поназдивишся!..
— Побачиш! Я ж скажу окувати, то куди ж й тобі,
бідній!..
— В голову! в голову!—закричала вона.
— Що ж? ти думала, що я тебе битиму? Треба ж було
здогадатися, що добрий хазяй і худобину жалує києм обер-
тати, а ти ж моя жінка! Як же тебе бити? Як на тебе руку
підняти, коли ти така ж людина, як і я, і обоє рівні? Та й
для чого тут битися, сваритися, коли я бачу, що ти недоко-
лисана — що тебе треба тільки доколисати, то всі норови
відлетять.
— Бач його, який сам доколисаний! А тебе колисати?
— Мене не треба, бо я не вередую, як ти — стало бути
і доколисаний.
— Добре-добре! хай буде по-твоєму — що ти доколиса-
пий, а я ні, — нехай буде й так.
Так моїм панам і день минув, що все одно до другого
бундюжились та ходили, носи поспускавши, як індюки!
А ввечері й колиску принесли, мірою на паню, окована;
гарна, ще й навели палітурою з покостом. Заплатив пан, а
колиску казав заховати, поки пані знов розходиться. До
цього щастя не довго було ждати! На ранок, чуть зоря за-
бриніла, пішла содома у дворі; і панові поспати не дала,
і вартівників познаходила, курей навіть пополохала! не
то що.
— Хлопці!—гукнув пан. Зійшлися хлопці. Він, ще й не
вбиравшись, вийняв скілька простирал, ковдру (одеяло)
та казав попруги тощо на вповивач позшивати, та й паню,
гарнесенько вповивши, і в колиску положили. Ще тільки
пан вповивач готував, вона й питає:
— Скажеш роздягатись чи таки зовсім зо всього розі-
братись?— Так, значиться, на кпи.
— Нащо мняти шовк! В сорочці впів’ють тебе, голубко
моя.
Вона й роздяглася до сорочки і сіла та й давай матір-
кувати, що нехутко з пелюшками справляються. Як про-
стелили одно-друге простирало, поклали подушчину тощо,
то пані лягла і руки простягла; почали вповивати, а вона
давай ногами фацукати: «Діти,— каже,— не мовчать, то
й я не буду».
Сміються хлопці, регочуться і все вповивають — му-
цуються, аж чуби милом стали, а пані дригає, та й годі. Як
дійшло до того, що їй, голубці, вже тільки голова зверху,
то бодай плювала, бодай кусала, кого достане, а норову
не кидалася. Як вповили зовсім як годиться, тоді вже взя-
ли дитину вчотирьох і поклали в колиску та й давай коли-
сати та приспівувати всіляких пісень, що до того йдуть:
і «коточка» співали, і «дрімоти»... А пані все плює та сва-
риться. Та що вона плюне, то хлопці й дражняться — па-
йову волю чинили: «Яка ж недобра дитина! ще й плюєть-
ся!..» Що вона залає, то вони ізнов дражняться: «Дивись,
бра!—кажуть,— як наша дитина говорить,— немовби ста-
ре. Ану ще так! а ну!...» Та все колишуть та співають... один
втомиться, то другий стає. Сварилась вона, поки сварилась,
а далі й перестала, бо голова закрутилась — вона й засну-
ла. Тоді хлопці посідали і ні шеберх,— тільки сидять собі,
як коло дитини, та поколисують, як пані поворухнеться. А
пан пішов на пекарню, казав молочної каші наварити для
тої дитини, що то хлопці колишуть.
Первим ділом пані почала сваритись, як прокинулась,
щоб розповили, а як її не послухано, то давай вона плюва-
ти— аж голову підносить, щоб прямо в лице попало. Ці
хитрують та регочуться, аж лупа йде по покоях; а вона, аж
луна стає, свариться, клене всіх на чім світ стоїть і себе,
і батька й маму; і все шарпається, щоб руки визволити.
А хлопці не дають, колишуть, гойдають. «Ай! ай!» — почала
пані на все горло, як її докучило за кожен раз жахатися.
Прийшов пан:
— Чого ти, голубко моя?
А паня як води в рот набрала.
— Чого вона розходилась?—запитав пан хлопців.
— Не знаєм,— кажуть вони.
— Ну, котю, чого ж ти хочеш?— знов питається пані.
А вона ні пари з губи, тільки плює на кожного.
— Хочете ви, пане, щоб дитина в колисці та сказала,
чого плаче! Мабуть, каші хоче абощо,— заговорив хлопець.
— Мабуть, чи не справді,— пан каже, і послав за ка-
шею. Принесли й кашу молочну, і мисочку, як для дитини,
і ложечку, як дітей годувати. Пан став над колискою, сту-
дить і примовляє:
— О! моя красна жінка! Вона не буде вередувати, а
буде їці, їці буде моя люба! Вона каші хоче та й вередує...
Зараз дам і каші. Роззяв же рот, ну! ну, котю! ка-сі! ка-
сю-ні!
І що він підведе ложку до губи, то вона плюне на нього
та й відвернеться. А з очей її аж іскри сипляться. Обли-
лась тою кашею! І за шию потекло, і груди обляпала, а та-
ки й не покушала.
— Е! не їсть! — каже пан,— мабуть, чи не слаба! Треба
роман-зілля настояти... А ви тим часом колишіть,— каже
хлопцям і пішов з хати. Почали хлопці колисати та при-
співувати, а пані ізнов вередувати.
— Та спи ж бо! е-е-е! е-е-е!—один співає. А другий:
— Ну, котю! спатки ж бо! О! гарна наша панійка! Вона
буде спатки! Спатуні буде наша пані!.. Ой то ляля! бити
хоче... Я ж її дам!..— І буцім б’є: «А! а! а!» — так по ко-
лисці рукою; а другий: «Гм!—почав плакати.— А що, бу-
деш?! Ото знай, вража лялю! Як то паню зачіпати».
Розміялась вона на такі штуки, а після ще гірше роз-
сердилась.
Так колисали паню скілька день, що вона й ріски в гу-
бах не мала, і все сміялись, а вона все вередувала. Далі
почали хлопці вговоряти, що як не буде їсти, то пан казав
заливання зробити. Так то просьбою, то грозьбою вговтали
паню, і вона казала принести їсти.
— Каші?—запитались няньки,— пан увсе позамикав,—
кажуть.
— То й каші,— озвалась пані, аби збавитись від зали-
вання. Та не лає свому чоловікові — не лає—ні! і в маму,
і в тата, і на всі лади бере.
Принесли каші.
— Розповийте ж попереду,— лагідненько загомоніла
пані.
— Що робити, браття? — няньки заговорили, — послуха-
ти чи ні?
Вагаються, значить; бо вже раз так було, що розповили
на її просьбу, а після десятком зійшлися, щоб уповити; то
тепер вже й поставали, не знають, що робити, що й чини-
ти — хто, пригадують, опаривсь на молоці, той на холодну
воду студить.
— Розпів’єте ж чи ні?—запитала пані.
— А ви ж, пані, не будете вередувати?
’— Ні,— каже,— без пана не буду, а тільки при панові.
•— А як ми будем просити, що перестаньте, то послухаєте?
— Добре-добре! тільки розповийте; бо мені вже руки
й ноги задеревеніли.
Розповили її, а вона й потяглась: «А-а-а!»
— Росточки, косточки!—каже один хлопець.
Як би приском обсипав, так і це показалось для пані;
то вона хіп — та й сіла, щоб зірватись на ноги. Хлопці й ки-
нулись гуртом.
— О, ні!—кажуть,— цього то вже не буде.
— А чого ж ви, бісові діти, дражнитесь?
— То вже не будем, лежіть тільки.
— Коли ж я хочу на землю.
— А пан нам найгірш заказав давати вам таку волю.
Дух, каже, вижену, як дасте її хоч ногою доторкнутись до
землі і без мене.
— А! який-такий ваш пан,— почала вона; а хлопці да-
вай просити, що дайте покій, бо вже нічого не вдієте. Ба-
чить вона, що правду кажуть, та й замовкла і стала їсти —
а то аж змарніла була не ївши.
Як поколисали Марусю так щось з місяць, чи що, то вона
і зм’якла, як віск від вогню. Бо то слабий полежиш який
тиждень, то не можеш піднятись, і то аж пече встати, на
сонце боже зглянути, а це ж здоровісінька була та ще й
така попендлива та прудка! То з її норовом в колисці гірш,
як в фурдизі, та ще й зв’язана!.. І почала вже проситись у
свого чоловіка:
— Пусти мене, голубе! вже не то що, але й десятому
буду заказувати що то вередувати.
— Не пущу,— озвавсь пан,— бо ти, може, іще вийдеш
недоколисана, тоді що?
— Ні вже, соколе! сякий-бі, такий-бі, що навіть пере-
колисана, коли хоч знати.
— Ні! не вірю!—каже пан,— треба й ще поколисати.
— Боже! Боже! — заголосила паня та в сльози і наче
нежива опустилась, а ті вповивають. А пан стоїть, дивиться:
— А що — га?—каже,— добре колисатись! а смак!
— Та вже муч-муч! на те твоя сила; да хоч не потішай-
ся,— заговорила вона плачучи.— Такий мені чоловік крас-
ний...
— Пустіть її, хлопці!—заговорив пан,— побачим, що то
з того вийде, що я послухаю. А колиску заховайте, бо хто
знає...
— Бодай вона тобі згоріла!— загомоніла пані, втираючи
очі.
— Ша! жінко! бо скажу колисати.
— Ні вже — не буду, котю, то я лиш так собі...
Пройшло два, три дні, ба й місяць минає, ба от уже й
до року сягає, а пані й не чутно в обійсті, тільки в хаті уже
заправляє, а на двір і не подивиться, і в хаті, що й не піз-
нати: слуги для єї рідні діти, а вона для слуг то рідна ма-
ти. Всі норови як рукою відняв,— і все пішло, як по маслі.
Шовкова жінка, та й годі.
IV
Настало літечко. Яснеє сонце не пече, як-то інколи буває,
а наче теплою рукою по тілі водить, ягоди вже паліють і
перший в’яз пішов на гоірках.
От вийшла собі Маруся з чоловіком в садок, посідали
та й голубкаються. А в старого пана якраз тоді йменини,—
то посланець і йде від його, зняв шапку, поклонився і дає
лист — тесть пише, що приїжджай, каже, до мене в гості та
провітришся здебільшого; бо, мабуть, уже засклів єси до
тристенного із своєю жіночкою. Прочитав він і її дав про-
читати: «Подивись,— дума собі,— яка по тобі слава». Ста-
ла вона читати і, як яблучко червонобоке, зачервонілась і
каже, прочитавши:
— Що ж, поїдеш?
— Як хочеш,— каже він.
— Як скажеш,— озвалась вона.
— То поїдемо.
— Будемо,— каже пан посланцеві і відписав до тестя,
що конче буду із жінкою удвозі.
Як прийшла та пора, то й поїхали. Там уже були ті два
зяті із жінками, із діточками, сидять собі круг стола та ба-
зікають про лиху долю Марусиного чоловіка, що висватав
собі журбу, і всі лиха сподіваються. Якби така чужа ди-
тина вдалася, кажуть, то і в подвір’я не варт пускати; а
своє, хоч яке воно, то своїм миле. І жартують, і кепкують,
а серденько ниє, що голову змиє, як приїде, хоч і в гості,
та байдуже. І все в вікно поглядають, чи не їде, і вартово-
го поставили, щоб за коливорот позирав і дав знати, як
завважить. От вбіг вартовий: «їдуть!» Зашамотіло все,
заворушилось, наче в школі від учителя. Слуги, аж побілі-
ли, поналякувались; а як зобачили Марусю в своїм обійсті,
то й позавмирали. А вона так лагідненько до їх заговорює,
кого здибле, і гостинця дала кожному, і осмішкується, наче
й не вона це приїхала. Дивуються вони, перепитуються: що
з єю такого сталось? вона, да не та!
— Мабуть, чи не того,— одно каже,— що не для єї двір,
хоч він і батьків, а все ж не свій.
— Може, того, що давно була та ще не освоїлась,—*
каже друге...
Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та ма-
ти лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не
запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також пере-
глядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так крас-
но бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й
вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа
не на мірі.
Як сонечко спочило, пані заговорили: «Купатись! купа-
тись!» — і пішли всі три до купальні, що була в саду на
озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали
під липою,— може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа
не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших
зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс во-
дить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає — і всі
регочуться. А третій зять — Марусин чоловік — ні до чого
не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і при-
чепились до його: «А ти вже й мовчиш про свою?»
— А мовчу,— каже.— Що ж мені й говорити, коли добра
не гудять, а хвальби знов не потребує.
— То .твоя жінка добро?—підхопили ті.
— А щоб ви знали...
— Ха! ха! ха!— засміялись, аж ворон в садку поляка-
ли.— Ніщо казати, — око бачить, — додали, — що Маруся
добро, як табака в оці.
— Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку,
як вона в мене. На долю не нарікав би.
— Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік,— озвались
ті,— або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро
в світі; бо ми, хоча й, може, і ие добрі люди, а таких жінок,
як твоя, і ворогам своїм не зичимо.
— Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки;
тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.
Так слово по слову дійшло аж до закладу.
— Добро,— каже цей,— хоч-то воно й не годиться, а
йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша,— додав,— тому
кожен по селу.
— Добре,— озвавсь тесть,— і я стаю до спілки.
— Добре! — зяті кажуть. І руку перебили.
— Тепер посилати за жінками,— каже муж Марусі,—
котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.
— Проба неабияка,— озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу,
на то пристали.
— Починаймо ж знизу,— каже тесть. Та й післали за
найменшою. Пішла дівчина:
— Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви
єсть. А пани під липою всі чотири.
— Піди ти до біса із своїм паном! Що він, чи тепер зду-
рів, чи зроду ума не має. Скажи йому,— каже,— що він
самошедший.
Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще
й самошедшим нарікали.
За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще
й самошедшим нарікали.
— То ви, значиться, вже програли?
— А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то
твоя битиме.
— Зараз вивіримося.
І післав дівчину. ,
— Піди,— каже,— моєї попроси, щоб прийшла; кажи,
що мені конче треба її зараз.
Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.
— Що ж?— кажуть пани.— Скажи та й тікай; твоє діло
таке: чужа воля закон.
«Воно так,— подумала дівчина,— закон — то чужа воля,
а покута—своє тіло». Зітхнула і постьобала по тій сте-
жечці третій раз.
— Ідіть уже ви,— каже до Марусі,— вже ваш пан та
прислали по вас,— а ноги наставила, щоб дернути, як що
до чого.
А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:
— За мною?
— Еге ж!— відповіла дівчина.
— Зараз,— каже Маруся і вилазить з води.
Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; то
вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.
— Що се? куда се ти?—заговорили ті сестри, як по-
бачили, що Маруся з води вилазить.— Вернись.
— Ні, не вернуся,— відказала вона,— коли чоловік при-
слав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так,
то що ж...
— То на сміх, на потіху,— кажуть ті,— мабуть, уже не
по повній хильнули.
— Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене,
то через його, а мене шануючи, і його шанують.— Сказала
і пішла вздовж садком.
— Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панові
в ручку.
А Маруся думає собі, йдучи: «Як не піду, то як іще
почне колисати; то хай йому всячина».
Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік І ки-
ва: «Вернись! вернись собі!» Вона й вернулась до ку-
пальні.
— А що?—заговорив її чоловік,—чия жінка слухня-
ніша? хто виграв?
— Ми програли,— заговорив старий, та й до тих,—
давайте по селу.
Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинсь-
кий камінь, лягла тяжка дума: «Чи не попалась мишка в
котячі пазурі, що така слухняна стала». І могорич йому в
пельку не лізе, що пили за її здоров’я.
Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки,
що воно таке значиться, і десь в закутку й питає:
— Що? Який твій чоловік?
— Такий добрий, — каже, — такий розумний, що дякую
богу та й не надякуюся.
— Чого ж ти та зм’якла?
— Ет! — каже,— й не питайте; мені й самій чудно та
дивно, чому я попереду не така була; а яка була — і спо-
гадати соромлюся.— Та й пішла до гурту.
Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так
і роз’їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.
Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб
з голубкою.
Дорогою вона й запиталась:
— Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за
нами до купальні?
— Говори!—каже він,— ти й не знаєш, що там було, і
не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала... Ото
на тобі, читай! — І дав папери на ті виграні села. Взяла
вона, прочитала та й віддає йому і каже:
— Ото будуть каятися!..
— Я думаю! Як же й не каятись.
— Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана
була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають
своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе,
як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!..—
І аж поцілувалися...
Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся
рада, що вже доколисана стала... А в нас багато! багато є
ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не
здогадуються, а паніматкам байдуже...
ВІРШІ
* ♦
*
Україно, мати наша,
Широка та гарна,
За що ж тебе сплюндровано,
За що гинеш марно?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила,
Що так тебе знівечено?..
Личенько невмите,
Руса коса нечесана,
Дармо тіло збите.
Дармо збите, неприкрите.
Свитина подерта,
Хатиночка сяка-така,
Та ще й непідперта.
У пана двір кам’яний,
Високий до неба!
Станеш, глянеш, подумаєш.
Чого б йому треба?
Хіба ножа на карк білий,
Червоної бинди?
З’явись, з’явись, Залізняче
Та на Вкраїну вийди!
* *
*
В полі доля стояла,
Брівоньками моргала:
«З гаю, хлопці, до мене —
Добрий розум у мене.
Добрий розум в голові,
Гострі ножі у траві;
Гострі ножі точені,
В крові панів мочені..,
Ой мочені, купані
У городі Умані,
Виточені, аж горять,
На панів та на царя.
Беріть, хлопці, у руки —
Дайте муки за муки!»
ГОРЛИЦЯ
Ой у лісі, у дубині,
На краю, на краю,
Жила собі горлиця,
Як в раю, як в раю.
Попід лісом пшениченька,
Лобода, лобода,
А у лісі криниченька
І вода, і вода.
Гніздо мала тепленькеє,
Наче піч, наче піч;
Воркотала горлиця
День і ніч, день і ніч.
Клюне собі зернятко
І летить, і летить
До погожої криниці,
И воркотить, воркотить.
А вернеться на гніздечко
До дітей, до дітей,
Та й воркує, бо далеко
Від людей, від людей.
І літала вільная
І сюди, і туди,
І не знала лишенька
Та біди, та біди.
Та запахла горлиці
Слобода, слобода,
Бо приїлась пшениченька
І вода, і вода.
І підняла ця пташина
Вгору ніс, вгору ніс,
І воркує на все горло
На весь ліс, на весь ліс:
«Не хочу я пшениченьки,
Ні води, ні води,
Піду шукать проміж люди
Слободи, слободи.
Замешкаю я де-небудь
У селі, у селі,
І житиму, як у хаті,
У дуплі, у дуплі».
Покинула ліс-дубину
І летить, та й летить,
І вербу знайшла дупляву...
Що ж?.. Сидить?
Ой вдалася тій горлиці
Слобода,слобода,—
Обсіло її все лишенько
Та біда, та біда!
Пугутькають на горлицю
Пугачі, пугачі,
І горобчики напались,
І сичі, і сичі.
Причепились і ворони,
И шуляки, й шуляки;
Ще в пушку дітей забрали
Хлоп’яки, хлоп’яки.
Да й ще лиху слобіджанки
Не кінець, не кінець:
Бо спіймали і старую
На сілець, на сілець.
Посадили у кліточку:
«Воркоти! Воркоти!»
Як же птиці ворковати,
Де коти, де коти?!
Ото тобі, горлице,
Слобода, слобода!
Клюй пшеницю й сиди нишком,
Де вода, де вода!
Знай навіки, голубонько,
Що твій ліс, що твій ліс,
А запахне слобідонька,
То втни ніс, то втни ніс.
Не шукала горлиця
Слободи, слободи.
Але наші прадіди
І діди, і діди.
* *
*
Росте долом березина,
На ній гнучкі віти
На кріпака-невільника
Та на його діти.
Обчімхали берізоньку,
Тільки стоїть цівка;
Терплять батьки й матінки,
И парубок, і дівка.
Нема гілля на березі —
З лози різки ріжуть;
А кріпацьку кров різану
Собаки не злижуть.
Не розмиє, дробен дощик,
Не замете снігом;
Не покрила божа пам’ять
Людські муки сміхом.
Зашуміла гай-діброва,
Гуде полем чутка:
Мине панство і підданство.
Буде воля — й хутко.
Буде воля, шматок поля
І своя хатина.
Звеселилась неволенька,
Як мала дитина.
Пішов гомін дорогами
І по бездорожжі,
Й понад Дніпро, й поза Дніпро,
І по Запорожжі.
Поніс вітер темним лісом,
Буря густим гаєм,
Тиша степом, роздолами,
Аж в небі лунає.
Звеселилась неволенька:
Будем в щасті жити:
Будем мати свою хату
І жупани шиті.
А як вийдем на роботу,—
Своя нива — море;
Своє жнемо, своє сієм,
Своє собі орем;
Своє собі на тік звозим,
Своє помолотим;
Своє зерно, хліб печений,
Свої околоти;
Своє триння і солома,
Своя стерня в полі.
Своя праця, свої гроші —
Карбованці голі...
Задзвонили напровесні,
Прочитали волю ’;
Закрякали крюки чорні
На селах і в полі.
Задумалась березина:
Віти ж мої, віти!
За живеє зачепили...
Де ж мені вас діти?
Поріжуть вас, мої віти,
На різки, березки!
Посхніть лучче, дрібні мої,
Бо вже біда близько.
Посхніть лучче, та ще й хутче,
Поки нема з’їзду2;
Поки нема розмежовки,
Підете на гнізда;
А так... а так... Віти мої!
Де мені вас діти?
Люде добрі, правдивії!
Поріжте, спаліте!
Не слухали дрібні віти,
Ні добрії люде;
Задумалась неволенька:
«Що то з того буде?»
Зневажили, не слухають
Щирої поради;
Озвалася неволенька,
Що з волі не рада.
А ні з волі, а ні з поля,
Ні з своєї хати:
Слізьми, крів’ю землю ЗМОЧЄМ, '
А не хочем знати.
Загинемо, замучите,
Або рівні будем:
Чи всі тяглі, чи всі піші;
Ми всі одні люди.
Ми всі рівні в царя, в пана...
Бийте... Ваша воля!
Ми ж нізащо не озьмемо
В своїх панів поля.
Не озьмемо (й не силуйте);
Бо не змога наша.
Хоч бийте нас, хоч милуйте,
На все воля ваша.
Після бога в нас надія
Царя дожидати;
А як помрем,— не діждемо...
Раз родила мати.
ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНІ
НАРИСИ
ТА СТАТТІ
ЗЛОЙ ДУХ
(Народньїе южнорусские поверья)
Наш народ в общежитии назьівает зльїх духов нечистою
силою, но в своих верованиях отличает злого духа от не-
чистой сильї. Под последнею разумеются ведьмьі *, ушяри2,
колдуньї и т. п., под первьім же — собственно диавол. Со-
держанием настоящей статьи послужат народньїе расска-
зьі об зтом последнем.
Предлагаемьіе рассказьі первоначально собраньї бьіли
в разньїх местах нашего края. В рассказах встречается
много слов и вьіражений, которьіе, бьів переведеньї на об-
щерусский язьік, получают несвойственньїй им оттенок,
а потому передают мьісль неточно. Подобньїе слова
и вьіражения будут приведеньї здесь на народном наречии 3.
«Задумав бог сотворити сей світ,— так начинается на-
родний рассказ о сотворений земли,— и собрал ангелов * да
и посьілает их достать земли с дна морского. Тогда всюду
бьіла вода, а под водой дно бьіло,— бьіла земля. Богу надо
бьіло достать из-под водьі семян (насіння) земли, так он
и посьілал ангелов. Однако они — известно, дух — не могли
достать земли. Да и как им достать со дна морско-
го, когда сами легче водьі? И ньіряли они, ньіряли, но ничего
не успели сделать: ангел ньірнет, а вода и вьінесет его на
поверхность. Уже они готовьі бьіли поверить в невозмож-
ность достать семян земли, как — откуда ни возьмись —
является черт.
— Здоров, боже!— говорит.
— Что тебе нужно (чого тобі треба)? — спрашивает
господь.
— Хочешь, я достану тебе земли?
— Добре,— говорит бог.
— А что мне за зто?
— Дам тебе пекло.
— Згода,— сказал черт и бухнул в воду.
* Под именем ангелов во всех рассказах разумеются добрьіе духи.
Долго не видно бьіло злого духа. Ангели подумали, что
он там и погиб, и говорят: «Туди йому й дорога!» Но он
вспльтл и вьінес семян земних. Бог и посеял землю. С той
порьі пекло осталось за зльїм духом» (Харк. губ.).
«Як задумав бог сотворити сей світ, то став над морем
глубоким — над Дніпром *» и посьілает ангелов достать
земли — и пр. как вьіше (Полт. губ.).
Подоляне, говоря о море, не упоминают имени его, как
и слобожане; продолжение же начатого рассказа какое в
Подольской, такое и в Полтавской губерниях.
«Як задумав бог сотворити сей світ, то послал черта на
дно моря, чтобьі он вьшес земли за паністями (за нігтями —
Полт.),— т. е. сколько останется под ногтями, когда царап-
нет (дряпне) по дни. Черт и думает себе: «Погоди — сотво-
рю я свет во имя своє».
С такою мьіслью черт вьінес земли с дна морского и по-
сеял по воде, говоря: «Расти, земля, во имя моє» (бог велел
сказать: расти, земля, во имя божье). Земля та и рассьіпа-
лась по воде. С таким же успехом попитавшись несколько
раз сотворить землю во имя своє, черт подумал: «Пойду к
богу — скажу, что земля не хочет расти во имя божье».
Предстал перед господом и говорит:
— Не растет земля.
— Поди и скажи, как я велел,— говорит бог,— увидишь,
что земля вьірастет.
Пошел черт и думает: «Скажу, как бог повелел, но утаю
(вкраду) немного семян (насіння), а после, увидевши, как
$»ьіля будет расти во имя божье, посею в другом месте и
* Бил старик, а у старика сип и дочь — брат и сестра, значит,
родцьіе, а у них отец. Вот и задумал старик разделить своє царство
(в Подол. губ.— землю) между своими детьми, и сину дал горьі, а до-
чери степ широкий. Взяла брата зависть, и он положил умертвить
сестру, чтобьі овладеть степом. Проведавши о замьісле брата, она бе-
жала, обратившись в реку — потекла річкою; но текла медленно, пото-
му что, отьіскивая покатости, должна бьіла обходить горн и пригорки.
Брат не скоро узнал о бегстве сестрьі, но, узнавши, обратился в дру-
гую реку — реку биструю, широкую да глубокую, и погнался за ней
в погоню: так пре, так пре! Ни горн, пи скали ему пе препятствуют—
горн прорьівает, через скалн переваливается, та все пре та й пре. Дні
пер, ночі пер, однако сестри не настиг, потому что она, засльїшав шум
фрата, перескочила через горн и потекла по другому направленню до
самого моря, в которое и влилась. Брат же, не подозревая хитрости
сестри, держал путь в прежнем направлений и влился в другое море.
Отсюда и пішло две реки (получили название) —сестра так и оста-
лась Сестрою, а брата продразнили Днепром—Дніпер (дні пер) (Полт.
губ.).
Р[ека] Бог (Вид — Біг) имеет свою легенду. Говорят, что русло
для зтой реки прорили ворони, а шуляк не принимал участия в зтом,
потому ворони и не дают ему напиться води в Богу.
создам вселенную (світ) для себя. Тогда бог здесь, а я там
будемо богувати» (Полт. — богуватимем). С зтой целью он
и спрятал горсть земли себе в рот.
Вьішедши из водьі, черт посеял землю, говоря: «Расти,
земля, во имя божье». Земля и стала расти — аж кипить,
так росте. Но растет она на воде, растет и во рту у злого
духа. Розперло чортові пащеку, чуть не вдавить. Черт хотел
внковьірять когтями, но не успевал. И полетел он попід
небесами. Летает черт, а земля так і верне ему изо рта.
Уже цельїе горн наблював, а земля все растет да рас-
тет. Видит черт, что не шутки (непереливки), и возопил
к богу:
— Господи, помилуй!
Господь и поблагословил:
— Годі, земле, рости!— Земля и перестала расти, но
осталась покритою горами, що чорт наблював. А бог сеял
землю рівнесенько.
Потому-то теперь, де степ широкий, то божа земля, а
де гори та яри, то чортова земля».
Дуализм, так ясно вьіраженньїй в расскйзе о сотворений
земли, еще яснеє вьіражается в рассказе о сотворений чело-
века. Здесь черт является уже прямо существом, враждеб-
ннм для человека, причиною физического зла в его при-
роде, впрочем, не по злобе своей, но из честолюбия, чтобьі
человек згадав и його, т. е. чтобьі люди обращались не толь-
ко к богу, но и к нему — черту. Вот рассказ об зтом из Пол-
тавской губернии:
— Создавши землю, бог принялся за сотворение чело-
века. И создал бог прекраснеє тело для человека, задумав
создать человека совершенньїм. Создавши такое тело, бог
оставил его полежать несколько времени, чтобьі оно еде-
лалось способньїм принять в себя душу, а сам отошел.
Приходит черт, смотрит, что создал бог, я видиг, что
лежит человек прекрасний, чистий,— да и пригорюнилея.
Постоявши, сумний, подумавши, взяв та й обблював чоло*
віка.
— Що се доброго ти наробив?— упрекает его бог.
— А що ж,— отвечает черт.— Ти ж нащо сотворив його
такого хорошого? Бувши таким, він би й не згадав, що я
есть на світі. А так — колись і мене згадає.	'
Видит бог, что черт напакостил, но делать нечего: что
однаждьі бог еделает, того уж не передельївает. Но и оста-
вить человека обблеванннм господь не хотел, а потому взяв
та й вивернув його обблеванннм внутрь. И теперь наше те-
ло навнворот (навиворіт) — что било внутри нас, то теперь
снаружи, а что било снаружи, то теперь внутри со всем
ігм, что черт наблевал. И в самом деле,— заключил рас-
гказьівавший,— что у нас внутри? Потроха, кишка... И вся-
кне болезни разве не изнутри начинаются? Все зто вслед-
сі впе проделки черта»*.
Как бьі в противоречие последнему рассказу, есть пре-
длиие в Киевской губернии, что тело человека первоначаль-
ііо бьіло покрьіто роговою оболочкою. Но так как оно бьіло
неудобно, то люди просили бога, и он дал им теперешнєє
наше тело, а, в воспоминание первого вида, оставил ногти.
Женщину бог создал «из цветов».
Кроме зтих рассказов о сотворений світа, в народе есть
еіце много других — юмористических — особенно о сотво-
рений человека. Но они имеют особенную цель, а не пове-
< твование о творений, и, очевидно, позднейшего происхож-
дения. Таковьі рассказьі, например, о сотворений немца, о
происхождении польских фамилий от названий разньїх пред-
метов (Калинский— от калиньї, Каминский— от каменя,
іїоронецкий — от ворона и т. д), о том, почему у турка мно-
го жен, а крестьянин (наш) может иметь три и то не вме-
сте, священник (піп) — только одну, а ксендз — ни одной.
В том же рассказе обьясняется, почему у ксендзов льісина
на макушке и т. п. Для примера вот сокращенньїй рассказ
о последнем.
«Когда творил бог людей, то создал всяку віру, всяку
кров — турок, поляков, наших (т. е. крестьян), попов, ксен-
дзов и т. д., но женщин тогда не бьіло.
Скучно и невьігодно бьіло жить одним мужчинам на све-
те, потому они обратились к богу с просьбою, чтобьі он дал
им жен.' Бог и дал каждому просившому, сколько счел нуж-
пьім. Ксендз же в то время спал и не ходил к богу вместе
с другими. Проснувшись и увидя жен, он спрашивает:
— Где вьі их взяли?
— Бог нам дал,— отвечали ему.
— Так пойду и я, пусть и мне дает,— сказал ксендз и
побежал.
Бог в зто время отдьіхал. Ангельї и говорят ксендзу:
— Не ходи.
Но ксендз не обратил внимания на доброе слово и при-
нялся стучать в дверь. Вьішел господь, но уже разгневан-
ньій, и спрашивает ксендза:
— Ти чого прийшов?
— Всем дал жен,— говорит ксендз,— а меня спрашива-
ешь, чого прийшов?
* Видимо, на зтом рассказе основано народное поверье, что знаха-
ри имеют сношения с зльїми духами.
— Что же тьі делал, когда другие приходили просить?
— Спал,— отвечал ксендз.
А бог його за чуприну, та млинка:
— То ти,— говорит,— вражий сину, як люди просять,
тоді спиш, а як я ліг спочити, тоді ти двері ломиш!— Та в
шию його як затопить! Полетів ксьондз сторчака, а чуб
так і зостався у бога в руці. Отак-то ксьондз і чуба позбув,
і жінки не здобув».
Много есть подобньїх рассказов, но, очевидно, на них
нельзя смотреть как на вьіражение народних верований.
Но есть и такие рассказьі, которьіе можно принять за юмо-
ристические и за серьезньїе, напр., о глазах рака, о том,
почему оса, ужаливши, не умирает, а пчела умирает; о про-
исхождении мельников из медведей и т. д.
Заключим нашу статью еще одним рассказом. Он по-
вествует о той отдаленной поре, когда человек сам тянул
борону и не знал еще плуга.
«По изгнании из рая Адам, чтобьі не умереть с голода,
должен бьіл пахать землю. Взял он заступ, что ли, и пошел
копать. Сколько за день обработает, черт за ночь снова все
обратит в целину. Посмотрит Адам поутру, заплачет и
копает дальше. Черт опять переверне як було. Долго так
трудился Адам, а черт все ему пакостил. «Что тут де-
лать?» — думает Адам... и отправился к богу за советом.
Бог говорит ему: «Когда станешь на работу, скажи: Гос-
поди, помогай!»
Чуть свет вьішел Адам на ниву и говорит:
— Господи, помогай!—и пошла работа, как по маслу.
Но зто еще не все. Когда на следующее утро Адам слова
вьішел на поле, то увидел, что все пространство земли, ко-
торое он копал, а черт обращал в целину, бьіло отлично об-
работанной нивой. Так бог дал, что зльїе духи принужденьї
бьіли скопать целину, в которую обращали Адамову ріллю.
И повелось с той порьі и до нас дошло—благословиться
перед работою.
Посеявши, Адам запрягся в борону и став волочити. Но
борона оказалась непомерно тяжелой. «Не така вона по-
винна бути»,— подумал Адам и оглянулся. А на бороні
чорт сидить, провозиться. Схватив Адам грудку и бросил в
черта, но он захохотал и исчез. Едва Адам запрегся снова,
черт опять сел на борону, опять Адаму тяжело, опять он
прогнал черта и опять запрегся, оглянулся, а черт на боро-
не. Как тут бьіть? Сел Адам под деревом и плачет с отчая-
ния, а черт хохочет.
— Чого ти плачеш?— спрашивает бог.
Адам и рассказал, как бьіло.
— Ничего,-'- говорит бог,— успокойся. А когда увидишь
черта на бороне, то не прогоняй его, а скажи: тпру! и бери
за чуб да и запрягай в борону.
Адам так и сделал. Едва увидел черта на бороне, тот-
час же сказал «тпру!» и идет прямо к нему; черт ни с ме-
ста, словно прирос к бороне.
Как только Адам взял черта за волосьт, оп обратился
в лошадь. С той порьі и до сего дня люди пользуются силою
лошадей для своих целей, а зто значит, что люди зануз-
дали черта, ибо все лошади повелись от той, в которую бог
обратил черта».
ВІДЬМИ, ЧАРІВНИЦІ й ОПИРІ,
ЧИ ТО ж ПРИМХИ І ПРИМХЛИВІ
ОПОВІДАННЯ ЛЮДУ УКРАЇНСЬКОГО
Колись я мав щастя жити лице в лице з простим лю-
дом українським — колись і я був щасливий! Як згадаю,
що минуло, здається, тоді й сонце не так світило і не так
сходило, а якось, краще, і місяць не такий був—тепер наче
мізерніший, наче замлів, і небо чистіше видавалось, і зорі
ясніші — а люди! то янголи проти того, що довелося спі-
знати... Здається, все перемінилось; а воно все однакове,
мабуть; лише я перемінився, життя хроном стало, то здаєть-
ся, що й світ не такий!., і люди поінакшіли. Тоді ніхто не
лукавив зі мною, бо [і] я ні з ким не міг. І всі бачили, що
я іще дитина, і були зо мною, як єсть, не підробляючись,
не маскуючись. І паняночки-щебетушечки було поз’їжджа-
ються та цоконять-цоконять, та регочуться, не зважають, що
хлопець був у хаті,— та такі добренькі видавалися, такі
щирі душі!.. А я вірив і з. такими солоденькими сподіванка-
ми на добро та на правду пускався у світ!.. Літ скілька на-
зад, як опала полуда, а я заплакав би, щоб сльози давно
не висохли, що не можна вернутись назад і сісти на припіч-
ку в одній сорочині та по-дитячи слухати, як люди проміж
себе гуторять, не зважаючи, що я там, а як розказують про
опирів, відьом тощо та про всякі другі дива дивнії — чуда
чуднії! Перебираючи життя прошле, не маю на чім стати і
відпочити — чорно та й чорно; аж як поминеш школи —
богдай би мене мати лучче була під серцем приспала, аніж
мали ще маленького в монаські руки віддавати! Із’їли вони
літа мої! І моє здоров’я! А як по той бік школів наче полянка
невеличка, а кругом болото, трясовина... Да й. там. мізерне
щастя: тільки й добра, що мав волю тим життям, жити, яке
було по душі, що кипіло, навкруги. Не ганяв мене батько,
з-межи хлопців киякою, не чубила мати за мужицьку мову,
не тер, не м’яв, як швець шкуру, продайдуша-німець, маш-
кара довгов’яза та довгобраза! Та й тільки ж те! Може,
кому смішно, може, кому дивно! а мені любо спогадати, як
сидиш було у пекарні — ні няньок, ні мамок! На запічку
пір’я деруть, серед хати солом’яник плетрться, коло поро-
га дівчина посуду (там начиння) миє, а друга галить з-за
кужіля абощо: «Скорій-бо, Югино! — (ївга) чи як там,—
мий, та казки послухаєм!» І почнеться казка абощо. Все
стихло, лиш там солома тріщить, там, чути, прядиво рветь-
ся, як пряха смиче, та пір’я озивається, немовби проситься:
«То не деріть мене! бо не трудно зопсувати, а чи складеш
назад як було?! Сміюся було, як і ті сміються, і плачемо
разом, і зо страху було в одну купу всі тиснемося і боязко
поглядаєм то на вікна, то на двері, чи не йде страх — чи не
йде опир. І за плечі немовби й справді що лапає рукою мох-
натою і мороз подирає по шкурі. Сміливіший боягуз і крик-
не: «Ага!» Перехреститься баба, ахнуть дівчата і я за гур-
том—і в грудях похолоне, і так заб’ється серденько, як
уже не биться йому по гроб жизні, повік-віка...
«Та ну-бо, Іване!—чи там Семене, чи як,— не лякайся!»—
озветься котре, а друге: «Мовчи — не перебивай. Нехай до-
казують»,— чи доказує!— І знов стихне, лиш одного чути,
і знов усі душі в один узлик зв’язані, на одну струнку натя-
гнуті.
І сміються було з мене, що я жду, поки не вкипить до-
лото чи сокира, що там для мене на вечерю вариться. Іноді
бувало нишком і ганчірку причеплять до сорочки та й ду-
рять, що спати лягають,— аби я пройшовся з хвостом —
і нічого не помагало — я все своє та й своє! Іноді бувало
кажуть, що вони на моїм місці давно спали б як побиті, а
мене то й сон не бере. Щаслива пора була! І я був щасли-
вий, як; не зважаючи на мене, могли говорити і робити хто
що хтів. Кожне словечко того часу незабутого глибоко
запало мені в душу, пройшло всю мою постать, то, мабуть,
і до гробу серце моє не випахається... То для мене школа
правди і любові!.. На той світ душа перейде, то коли й там,
як і тут, то й там хахлом подражняться, бо й там не відцу-
раюсь козацької та бурлацької пісні!.. Скажу: «Може, в вас
такої не чували, може, вам докучило все одно та й одно?
Дайте лишень нової втну: про степи, про Запорожжя... про
ті діти, що як квіти цвіли-процвітали; про ту волю, що на
полі сонце забувала, ой то росла-розросталась—неба до-
сягала; про той місяць срібно-злотий, як в Дніпрі купався;
про козака-чорнобровця, як вірне кохався; як дівочі карі
очі слізьми запливали, як козака край байрака в степу по-
ховали. Товариство — товариша в китайку обвили і могилу
насипали і хрест становили, щоб прохожий, проїжджачий —
хто могилу, хрест зобачить, ізняв шапку й помолився за
козацьку вільну душу, що за волю, за спокій ні собі, ні
другим, ні в полі, ні дома не давали спокою—під землею
ворога вишукували! І тут в землі білі кості лежать — схо-
ронили, і над ними хрест високий,— висока могила...» За-
співаю, помолюся піду аж до бога і самого запитаю:
«Чого терном заросла битая дорога?»
О! Вечори-вечори! Уже вам до мене не вертатися... Дов-
гі ви зимою, але ж і довго вас пам’ятатиму! Виховали ви
мене, виняньчили, робіть тепер своє діло уже з другими.
Та долі їм дайте більше, як мені; бо без долі тяжко жити,
і без сліз вас не спогадаєш, як нема талану. Ції-то вечори
показали мені всю добру душу простого люду невинного,
і я полюбив їх всією простотою чистої душі младенчеської,
як могло невинне серце дитяче! Дякуючи тим вечорам, я
без жодної праці завладів тим, над чим тепер прийшло б
ся добре попотупкати, хтівши зібрати що-небудь. Різні
спадки стародавнини, що старші від самого Києва, що
пережили все — все пережили, що було, що минуло і чому
вже не вертатись — різні примхи, забобони, примхливії опо-
відання тощо, що мимо них промигнула не одна сотня по-
колінь, достались мені, кажу, без жодної праці. То нехай
же не гниють більше під сподом; може, знайдеться хтось
такий, що й мені подякує, як я уже дякую тим, від кого
сам почув, може, і це зацвіле, заплісніле комусь знадобить-
ся. Може, іще хто, прочитавши ці остатки буванобіжжя,
подивує зо мною, як-таки за стільки літ, при таких бучах,
не загибли вони, не пропали, не очистилась від них наша
віра православна, не сполоскалась тою кров’ю, що не раз
річками текла по всій Україні! Лягло кістьми стільки лю-
ду щирого, щиро обороняючи благочестіє, і так щиро ві-
руючи в діла і безділля, з-предку-віку християнством за-
боронені! Тільки десь-не-десь бачиш слід, що в це вірить
християнин, а не магометан або хто. Хвалити бога, що нас
обчищали невмілими руками! На що ще Нестор напада-
ється1, і досі в народі задержалося: так же по іскрах уга-
дують, так же бояться, щоб піп дороги не перейшов і дру-
ге і друге. Тільки, що тут не для цього місце, то і зоставлю
теє до другого, може, часу, а тепер буде про відьом тощо —
примхи будуть, а забобони лиш деякі, що просто йдуть до
діла. Може, колись іншим часом і те докупи зведу — не
знаю.
*	* я»
Все, що я чув про відьом, про опирів, сходиться в одно:
що відьми й опирі єсть родимі і вчені. Тим-то я і звів їх
докупи, що вони ув цім ділі сходяться, аби не говорити одно
по кілька раз. Родимі опирі і відьми з хвостом — як па-
лець, кажуть, стирчить хвостик на самім купрі. Як бере
шмаття * на себе абощо, то треба роздягтися до голого,
то того хвостика не видно — втягає в шкуру; тільки вже як
купається, то не може заховать — так і кивається по воді,
як борозцяк. Найлучче видно його, як ті пливають, бо тоді
він наверх води виставляється. Родимі ие так страшні, як
вчені, — той не винен, що під такою планетою родився, а
вчені, то вже самі захотіли, і, кажуть, на них така планета
надходить, то не витерпить — не може витерпіти, щоб не
зробити кому якогось лиха. (Під це останнє підходить і
вовкулак2 (оборотень), що така планета на його надхо-
дить, то вже мусить вовком перекинутись і бігти.)
Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра людина,
беруть навпоперек мотузом і пускають на воду — топлять3,
як це зветься між людом. Коли добра душа, чиста, то впір-
не, а коли ні, то так і плюскається поверх води — саму
голову токмачить, бо встидно; та нічого ие вдіє — голова
і ноги будуть в воді, а середина все зверху, хіба камінь
прив’язати, то аж тоді піде па дно. Я сам мало-мало що
цього вже року не був свідком, як в однім селі купали
відьом та опирів — кількома днями тільки спізнився. Най-
більше допікає, що відьми дощ запродують (з уст люду).
Як посуха, то громада вже й гуде на відьом, що дощ за-
продали, і нишком змовляться та й коли-небудь у велике
свято, як все село в церкві, переступлять дорогу, щоб ніхто не
втік, і ловлять, про кого недобра чутка ходить, та й і топ-
лять. Так візьмуть навпоперек, наче поясом, і пускають на
воду з кручі де, чи з містка, чи з греблі — яка де вода і
звідки зручніше мочати. Тут і виявиться, що в кому ки-
пить — інше і само признається. Як родиме, то пускають,
а як вчене, то б’ють — само признається. На другий, на
третій день і піллє дощ, як з луба; так було і цього року.
Літ з десять абощо назад в однім селі на Поділлі одну
бабу і втопили, не хотячи, на Богу, як відьом купали. Ка-
жуть, чиста душа була, бо як спустили на воду, вона і не
плюснулась, і не потопала — пішла, як сокира, на
дно. «Чиста! чиста!» — загула громада і зараз же таки ви-
тягли, а вона й нежива. Що дива виробляли! І трясли,
і відтирали — таки не помоглося. Так і поховали, що
не ожила.
Опирі, кажуть, до запродування дощу не належать,
але де вони є, то так дощ не може йти — і їх купають,
щоб дощ пішов. Як купали цього року, то знайшовся такий,
* Чи не ходили наші, як і черкеси, в сорочках, аж доки не по-
рветься, не скидаючи, коли зветься шмаття — шматки, наче рубці, або
хвантя, тож наче шматки, які, що аж висить, подерлися.
що признався. Я, каже, не винен, бо я родимий — так і вро-
дився. Водиться на Поділлі празник — росалі4; його об-
ходять на перший день петрівки на степку. Це зветься жі-
ноче — бабське — свято, і з чоловіків там ніхто не буває,
де його обходять. То на росалі жінки самі купаються, не
роздягаючись, і кого спіймають, також зо всім у воду та-
щать; як єсть, так і вкинуть — одягненого, взутого, щоб дощ
ішов *. Опирі тільки по смерті шкідливі — страшні, а за
життя, як і всі люди — нікому нічого не винен. По смерті
опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить
в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає
вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо опиря прива-
бить. Як залоскоче в носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як
нікому сказати «здоров» або хоч є кому, да не скаже, то
сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа і вмреш.
Це зветься потяв або підкосив опир. Як же скажеш чи по-
чуєш «здоров», то тут примха двоїться: одні кажуть, що
опир прахом стане. Мабуть, це тичеться до його тіла, що
в гробі лежить — не гниє. А другі кажуть, що йде під
другу хату і там уже лоскоче в носі. Ще кажуть, що опир
кров ссе з чоловіка, та я не знаю, чи це то ж саме, що
кров носом піллється, чи що друге. Знаю тільки, що з
кого опир кров виссе, той до дня не діжде; більш всього,
що його, застануть уже неживим, як надосвіток встають, і
такий чоловік по смерті не жовтий, як всі люди, а білий
буде. Єсть також оповідання, що опирі, ходячи попід хати,
позирають на вікна, чи нема вогню в хаті; і як нема, то
аж тоді починає ссати кров. Мабуть, чи не набіляє це про
двоякість опирів: що одні не боялися вогню — світла —
і ті в носі лоскотали, щоб чхати, а другі боялись і з сон-
ного чоловіка ссали кров.
Ув бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір,
лепір. Кожен умерлий стає тим лепірем, як через його, коли
ще він в хаті лежить, перескочить кішка. А ложать у їх
вмерців просто на землі серед хати або наче на столі, але
все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не переско-
чить кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з
чоловіка. Родимий опир у бургар ще за життя капостить.
Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає
попід хати. Отож і розказують, що жінка якась мала чо-
ловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись,
хотячи чи не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить,
як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив.
* Тут же сказати, що люди вимовляють не русалка, а росалка, що
від роси походить, а не від русийв, руський.
Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частень-
ко вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От
і питає в сусіди, що б воно таке значилося? А ті й кажуть,
що він лепір і що у них різні дива витворяються. Зляка-
лась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли:
як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу
головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеть-
ся додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так
зостанеться.
Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла
та й пішла попід вікна; а вона й обернула тіло, як баби
казали, і чоловік уя?е більше не вставав. (Чув від самих
бургар у Києві.)
В старовину бувало в нас, як дознається громада, що
вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церк-
ви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар *;
відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його
горіниці, як годиться, і піп щось править. Як відправа ві-
дійде, тоді заб’ють опиреві в груди осиковий кіл і так зем-
лею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як
кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопу-
ють, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині,
щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки
буде ходити і ту голову свою носити, — як в руках і кидає
нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до
баби вдаватись,— як баба не поможе, то нічого не поможе,
аж сам хіба перестане.
Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде
йому замість коня — опир їздить ним попід вікна до са-
мих півнів досвітчаних, а після іде на цвинтар, лягає в гріб
і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й їздить. Як
нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще
й тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах,
іноді навіть і свіжий, тільки тепер'уже не відкопують опиря,
а так просто б’ють в гріб — в землю — попи, значиться, не
такі настали, щоб послухати громади, як перше бувало.
Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю ог-
ласити скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець,
то і йому забивали осиковий Ніл в груди, а тепер забивають
в гріб в головах. А то ще роблять осикові хрести на вік-
нах — прибивають довгі осикові поліна наохрест на кожнім
вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на ніч
* Цвинтар або цминтар. Я придержався тут мови правобіцької:
там вживається кладовище для турків, татар, для жидів — окописько
або окопище і для хрещених — тільки цвинтар чи цминтар.
намазують дьогтем та часником. Що. ще роблять — вияви-
ться з оповідань.
Опир і вмерлець, що ходить, — не все одно: то нечиста
сила, а це що іншого, да про вмерців буде іншим часом,
а тут лиш про опирів.
От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тіль-
ки то мовою не такою, як там балакають.
«Не при вас це діялось, що маю розказати, не при бать-
ках ваших; ось бачите, моя голова вже сивиною полискує-
ться, а й мені розказував сивий дід, як я ще й погоничем
не був —то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто абощо. Ще
за Польщі, перед Коліївщиною6, де тепер Джулинки, село,
що пошукати — було скілька хат і церковця божа сто-
яла — то й парахвія була, і піп жив, і бакаляр *, а в його
був піддячий Курбацький Михась. Ото ж він і розказував,
уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки
(село), в лісі жив курінний — що ліса стеріг — старий-ста-
резний чоловік — ще першу унію запам’ятав, — і розказує
було про козаків, про гетьманщину, про Запорожжя, як по
писаному, а Коліївщину, Залізняка та різанину з Харком
знав, як свою кишеню. Було приказують, що він чужосто-
ронній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто
не запам’ятав, коли саме прийшов, при кому — всі перемер-
ли! Такий старий був, аж жовтий волос мав, не то сивий;
а як де бувало вдарить тропака, то аж земля стогне—•
у старовину все кріпкі люди бували! — та такий черво-
ний ** ходив, як півень. При собі держав дівчину-сирітку,
щоб було кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в
чужих людях, а більше — ні роду, ні плоду.
От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це,
то те, сміємося, школа різні штуки приставляє, щоб як до
перших півнів досидіти, а там і спати.
Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.
— Пане реєнтій! Відчиніть, — чути крізь вікно дівочий
голос. Ми зараз догадалися, що вже якась треба, в селі
псавтиру читати абощо.
Кинувся я відчиняти—а то дівчина, дідова вихованка,
а ніч місячна, хоч голки збирай, та мороз-мороз!
— Добривечір, пане реєнтій!
— Дай, боже, здоров’я, дочко! А тебе що принесло: чи
човен, чи весло? по волі чи по неволі?
* Див. накінці всього цього — Бакаляри.
** В бургарів опирі тож червоні, і єсть приповістки: червоні очі,
як в опиря, дивиться, як опир (хто з червоними очима), червоний, ЯК
опир.
— Дідусь мій умер, п[ане] реєнтій! То яка тут воля! —
от їдьте псавтиру читати.
— І на його зайшла черга! — озвався дяк.—А я думав:
па тім світі вже забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли
їхати, то їхати! Але ти хіба санками? Бо знаєш — я піший.
— Та санками ж! —озвалась дівчина; та така йому га-
рна стоїть, як вимальована! Ногами постукує, що то з хо-
лоду прийшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чорні,
як терен,— і лице горить!..
— Вдягайся! — каже мені бакаляр,— поїдемо.
Пошкрібався я в потилицю, що т^кий холод, та що ж!
Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробувай!
Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був!
Рябий, клаповухий — було вовка подужає.
Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба до-
ходив.
— Ідіть же ви, п[ане] реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до
куреня, будьте ласкаві, а я ще тут маю діло.
Входимо в сіпи, і собака за пами, попід ноги тиснеться;
впустили ми й його за собою до сіней. А та дівчина — тарах!
Та й засунула двері на ввесь замок. Засміялись ми з реєнті-
єм, що не ввійшла вона і руки погріти, та й байдуже — пі-
шли до хати.
— Входимо,— розказував,— до хати з сіней, лежить дід
на лаві, наміткою вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!
— Бач! — каже реєнтій,— ще й не пожовк! Цупкий ді-
дора! І по смерті не подається.— Глянув я — правда: черво-
ний на твару, аж синявий, наче каплун на морозі, як і живий
був, тільки губи пожовкли та попід очі трохи посиніло.
Читали ми ту псавтиру наперемінку—то я, то він —
таки довго читали, а собака походив, походив та й ліг під
припічком і лежить. Так коло опівночі я читаю, реєнтій си-
дячи спить під грубою на припічку та сопе. Якби ви знали —
якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить, витя-
гнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк
Сопе, під припічком пес, ще й хата в лісі!.. За гуртом і баба
Якась ще куняла та сопла. Тільки мій голос, каже, розля-
гався, наче в пустці, аж дзвенить, аж лунає, а крізь вікно
знадвору прямо в лице мені місяць заглядає — чоло виста-
вив — та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і
мене страх! Читаю — боюсь замовчати, але й читати боюся,
а голосом все підношу та в вікно поглядаю на місяць, на
Сніг й знов у книжку — аж в’язи мені затерпли, що стояв як
йкопаний! Як шарну листком, перевертаючи, то аж мороз
піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче хто лапає. А тут
і собака — гаррр! Цим мене докінчило; в грудях так
холодно стадо, наче вода потекла, і в вухах лиш — фу! фу!
наче вчадів, і мурашки по шкурі лазять. Проте я читаю-таки.
Але собака ізнов загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка —
затріщав ріщем. Оглянувся я — йде собака до мене, а серед
хати вікно відмалювалось від місяця і моя тінь простя-
глася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна.
Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг
очима до лави, поклав морду на лапи і дивиться просто в
лице дідові, а він то вусом моргне, то оком кліпне. Я вже
не втерпів більше — знайшов псалом знакомий, що на-
пам’ять затвердив, і відступаюсь від стола, читаючи. Назад-
гузь, назадгузь — аж до припічка: вставайте, кажу, пане
реєнтій, читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.
— А що! вже пізно хіба? — питає він.
— А вже. Далі вже півні на досвіток запіють.— А тут
іще й на опівніч не піли.
— А на чім ти став? — запитав ізнов.
Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер
очі кулаком й пішов до стола, з хрипом читаючи той псалом.
А я сів уже на припічку і дивлюсь то на собаку, то на діда
поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом моргає, а він,
може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.
Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не
спить і собака третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє,
і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: треба в печі
пошпортати — чи нема чого, а тут уже зовсім сплю. Собака
ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда, подрухавшись, а
він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю: «Постій!
піду ж я двері відімкну».
Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло
комина грітись і не зводжу очей з покійника. Той же собі,
знай, чита і вухом не веде, ще й на собаку посварюється.
Не пам’ятаю вже, чи довго, чи недовго мені стоялось коло
комина, як реєнтій запитує:
— Ти, Михайло, нічого це бачиш?
— Ні,— кажу,— або що? — Не відказав він мені ні сло-
ва, начеб і не почув, читаючи.
Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька
раз і схопився на ноги, а собака йому на груди. Я в ноги,
дяк за мною, а їх так і зоставили накупі, і баба зосталась.
Лишили й хату нарозтвір та й побігли до села без духу.
На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ
зо тридцять. Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір,
так і стоять, баби нема, а дід стоїть коло печі, на комин
сперся головою і задубів так. Собака ж, бідний, до поло-
вини в печі і весь зад відгорів, а перед — до половини у діда
в руках; як держав його, так руки й заков’язли. Кров всю
хату сполонила, та. така чорна!.. Видно, довго бурикався
неборака рябко — не давався, бо в діда всі груди і всі руки
скусані, да таки заміг бідняку і так каторжно замучив
його!.. Сказано — опир нечиста сила — кого не подужає!»
А от і казка про опиря.
У в одного чоловіка, опиря, три сини: два розумних,
а третій дурний. Іван звався, і жоден не знав, що їх батько
опир. От умирає він і каже: «Як поховаєте мене, діти, то
кожен приходьте на мій гріб одну ніч переночувати».
Як поховали батька, старший зоставсь уже головою
і каже до найменшого:
— Йди ти, Іване, цю ніч переночуй, а на ту вже котрийсь
із нас піде.
— Як іти, то йти!
Пішов дурень на татів гріб ночувати. Вночі тато і встає
з гроба, а Іван десь там сидить, знітився.
— А то ти, Іване? — питає.
— Я, тату.
— А старший чому не прийшов?
— Казали, щоб я йшов, я й пішов, а з них котрийсь вже
взавтра, мабуть, прийде.
— На ж тобі,— каже тато,— цей дзвінок; як буде чого
треба, то подзвониш, та тим не кажи! — І зник; а цей за-
ховав дзвінок, переспав до дня і прийшов додому та й тим
і не каже.
Увечері середущий брат просить Івана:
— Йди, Іване-голубе, переночуй і за мене! Я тобі коника
куплю.
Іван наче опирається, не хоче:
— А ти чому не йдеш? Аже ж то зарівпо як мій, так
і твій тато.
Як почав той просити, як почав, Іван пішов і на другу
ніч до тата на гріб ночувати. Коло опівночі тато і встає:
— А хто тут? — питає.
— Я, тату.
— Ти, Іване?
— Я, тату.
— А ті чому не йдуть?
— Просив середущий, що йди, я й пішов.
— Нехай же дурень вибачає, коли так! А тобі на, —
каже,— і цей дзвінок. Як буде чого треба дуже пильно,
то подзвониш.
І зник, наказав, щоб тим нічого не казати.
Переночував дурний і другу ніч. На третю вже черга
найстаршого йти до тата на гріб ночувати; то він і почав
просити Івана, щоб і за нього переночував: «Ти, каже, вже
дві ночі ночував, то тобі зарівно і третю вже переночувати,
а я боюся. Піди, каже, за мене, то я тобі сопілку куплю».
Опирався Іван ще гірше — не хоче йти, та й годі. На-
силу той упросив і різних гостинців обіщав йому наку-
пити.
— А йти, то йти,— каже Іван. Зібрався і пішов ще й на
третю ніч. І знов батько з’явився, і знов запитав, чому вже
старший не прийшов? Та й каже:
— Нехай же дурень вибачає, коли так,— а Іванові дав
і третій дзвінок: «Як буде, каже, чого дуже-дуже треба, то
подзвониш», а сам ізнов зник. Забрав дурний Іван дзвоники
за всіх трьох і прийшов додому, виліз на піч та й сидить,
ще й за гостинці опоминається.
Через кілька місяців чи, може, й літ дійшла до цих
трьох братів чутка, що з того ж царства царівна хоче заміж
вийти. Але вона була дуже хороша, то цар, її батько, виму-
рував дуже високий стовп у сто сажнів вишини, обкопав
його ровом в сто сажнів ширини і в сто глибини. Посадий
її на тім стовпі і дав в руки хустку. Як знайдеться рица0,
що до неї вискочить, візьме ту хустку і саму поцілує, того
вона й буде. І гукнув на охочого. Рушили панство, лицарі
зі всього царства, і ці два старших брати збираються в до-
рогу.
— Куди ви ідете, браття! Візьміть і мене з собою,— про-
ситься Іван.
— Тебе, бач, там ще не було! От сиди на печі, коли тобі
тепло, та не рипайся.
— Овва! не хочете — не хочете! Я й просити не буду.
Поїхали ті розумніші, а дурень вдома зостався.
Пройшло кілька часу, наш Іван сунеться з печі, бере ко-
шик і йде начеб до лісу за печерицями. Приходить у ліс,
як подзвонить у перший дзвінок! — являється кінь, як ля-
лечка, аж землю рве під собою.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
— Так і так,— каже,— цар наш посадив дочку свою на
стовпі, а стовп сто сажнів вишини, і навкруги яма сто сажнів
ширини і глибини сто; поїду подивлюся, як будуть лицарі
ту царівну здобувати.
— Може, й сам захочеш попробувати щастя?
— А що! Може, ми роздобудем?
— Роздобудем чи ні, а в ямі не будем. Дивись мені під
сідло!
Подивився Іван під сідло, а там для нього найкраще
вбрання лицарське, як до його міряне. Убрався він, сів на
коня, як зоря ясна.
— А як тебе везти лицарю Іване! Попід небесами чи по-
над лісами?
— Звідтіля будеш понад лісами, а туди вези дібровою,
козацькою дорогою; лицарі їздять — з ворогами не розми-
наються.
Ударив кінь копитами, земля загула, і лише курява за
Іваном встала. Догнав своїх братів, дав їм по батогові, що
з дороги не зминули; та й погнався дорогою.
— Оце,— кажуть вони,— лицар полетів! Мабуть, його
буде царівна! Та як шкулько б’ється!..
Приїхав Іван до місця, а там панства! лицарів! що й гол-
ці не впасти — зі всього царства поназ’їжджались, шовка-
ми, оксамитами поубирані, сріблом-злотом позаливані;
а зглянув на себе, то його вбрання найкраще за всіх. Всі
в одну лаву стоять, і Іван став на самім кінці. Дивиться — то
той стовп стоїть високий-високий! що на верху царівна видає
завбільшки як палець,— сидить на самім верхнім кружалі.
Під цим кружалом з-напівстовпа від землі друге таке, а під
цим ще й третє — сажнів з-па двадцять п’ять абощо від
земді.
От виїхав і цар та й каже:
— Панове, панство! Значні лицарі! Оце стовп перед
вами трьома кружалами! на першім кружалі — лицарська
збруя на столі; на другім кружалі — перстень на столі; на
третім кружалі — царівна сидить, хусткою махає, лицаря
піджидає! Хто її достане — на рушник стане!
Зашамотіло панство, заворушилось, здвигнулися лицарі,
заіржали коні, задзвеніла збруя — і почали скакать... Хто
скочить, та все в яму! хто скочить, та все в яму! Ніхто і до
стовпа не доскочив, а більше стояли та дивились! Скакали-
скакали та й перестали, а царівна на стовпі хусткою маше —
приманює. Гукнув цар раз, чи нема охочого,— всі мовчать.
Гукнув другий раз,— всі мовчать; за третім разом Іван ви-
їхав з лави і почав конем вигравати, та як розбігся! як ско-
чить! то аж повище першого кружала вискочив, і так ка-
блукою та й назад до землі аж по той бік ями. Чуть-чуть
кінь в яму не впав задніми ногами — аж зашамотався —
та ні! вдарив копитами і, як сокіл ясний, звився, полетіг,
як вітер!.. Тут Іванові в долоні плещуть, гукають: підожди...
Де-то не лихо! Як оком змигнути, так він щез з-перед оче:"і.
Приїхав до лісу, склав одежу під сідло, пустив коня і
знов зостався дурень дурнем; прийшов додому, виліз на піч
та й сидить. От і браття приїхало.
— А що ви там бачили, де були? — питає Іван.
— Говори що! Та тобі такого дива й по смерть не вида-
ти! •— І давай йому розказувати про його самого, що там
яма глибока-глибоченна та широка! І серед ями стовп; а
лицарі все скачуть та все в яму, один лиш знайшовся такий
з-межи всіх, що мало-мало не до половини того стовпа ви-
скочив і яму перескочив та й утік! Мабуть, що цього буде
царівна, як захоче приїхати за другим разом.
— То я був,— каже Іван.
— Та що ти! Хіба ж би ми тебе, дурня, не пізнали! То-
бою там і пахло!
— Отже, побачите, що то я!
— Ет! Говори собі, дурню! От нам треба ще збиратися,
бо цар назначив скакати.
— А вам там нічого не було? — питає Іван.
— Ні,— кажуть,— нічого, тільки той лицар дав по ба-
тогові, що ми з дороги йому не зминули.
Засміявся на всю хату:
— Аже то я бив вас! — каже.
— Вези здоров! — кажуть Іванові браття; а самі поїхали
до міста нове вбрання набрати собі для того другого разу
дивогляду.
Пройшло скілька часу, ті два брати ізнов у дорогу рих-
туються, бо вже приспіла пора, що цар зазначив, а Іван
ізнов проситься:
— Візьміть і мене з собою.— Ті на його посварились,
а він:
— Овва! — каже, і просити не став! — Буду я й без ва-
шої ласки.
От ті поїхали. Пройшло знов чи тиждень часу, чи дві
неділі, як Іван знов злазить з печі і йде надвір.
— Ти куди? — питає мати.
— Піду,— каже,— в ліс, губів назбираю.— Взяв кошика
і потяг до лісу. Прийшов, заховав кошик у корчі, як подзво-
нить у другий дзвінок! Прибігає кінь білий, як сніг, а пер-
ший був карий, як ворон, аж вилискується.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
г- Поїдемо царівну здобувати,— вже каже Іван.
— Чи здобудем, чи не здобудем,— озвався кінь,— а в ямі
не будем. Дивись мені під сідло!
Подивився Іван, а там для нього вбрання ще краще,
як перше було. Убрався він, упав на сідло, як місяць
ясний.
— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване, попід небе-
сами чи понад лісами?
— Звідтіля,— каже,— будеш понад лісами, а туди, коню,
дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять — з воро-
гами не розминаються.
Ударив кінь копитами — лише курява встала.
І знов Іван догнав браття своє, дав їм по батогові —
уже по два,— що з дороги не зминули, та й полетів, як пти-
ця. Приїжджає до місця, а там панів! лицарства! ще більше,
як перше було! Хоч город будуй! Мало не зі всього світу
поназ’їжджалися. І знов виїхав цар и сказав те ж саме,
а лицарі й почали скакать. Хто скочить, та все в яму! Хто
скочить, та Все в яму! А Іван стоїть; стоїть собі на самім
послідку та дивиться. Скакади-скакали та й перестали. От
цар ізнов гука на охочого. За третім разом Іван і виїхав
з лави.
— Оце,— кажуть,— той самий лицар, що перше був! —
Аж тепер пізнали.— Вже, кажуть, конЙ перемінив, то до-
каже слави!
А Іван так грає конем по степу! Так вцгравае! роз-
бігся — як скочить, та аж на другім кружалі опинився. Взяв
перстень і скочив.
— Браво! Браво! — закричали. А Іван так полетів, що
й не завважили, де дівся. Приїхав до лісу, пустив коня
і знов дурень дурнем. Назбирав губ чи ні, взяв кошик та
й приходить додому. Замотав той перстень в ганчірки і встро-
мив у стріху, а сам прийшов до хати.
— А де ти так забарився.? — питає мати.
— Ліг,— каже,— під дубом та й заснув і пррспав аж
досі. А то за печерицями ходив по корчах...— Та й поліз на
піч. От і браття приїхало..
— А що ви, братця, бачили? — питає Іван.
Вони ізнов, розказали йому про його самого та й кажуть,
що конче його буде царівна, бо де ж тцди! Ніхто і до стовпа
не доскочив, а той лицар аж з другого кружала перстень
взяв.
— Оже то я, братця! — каже Іван.
— Куди тобі, бідному та нещасливому! Там нас б’ють,
а ти б усіх перейшов. Красне було б лицарство, якби так,
щоб ти був перший!
— Вірте не вірте, як собі хочете! — озвався Іван й за-
мовк на печі.
Прийшла пора, ті два і третій раз доїхали, р Іван по-
просився, щоб узяли,— не взяли, та й зостався на печі.
А згодом суне з печі, взяв кошика й пішов, ніби знов за
печерицями. Прийшов у ліс. Як задзвонить у третій дзві-
нок — прибігає кінь морозоватий.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
— Поїдемо царівну здобувати,— каже,
— Здобудем! Але ж і лиха наберемся! Бери вбрання
з-під сідла!
Взяв Іван убрання ще краще, як друге було,—але ж
не втерпів, щоб не полюбуватись на себе,— впав на сідло, як
сонце ясне.
— А як скажеш везти себе, лицарю Іване! Понад лісами
чи попід небесами?
— Звідтіля,— каже,— будеш понад лісами, а туди, коню,
дібровою, козацькою дорогою; лицарі їздять — з ворогами
не розминаються.
Ударив кінь копитами і поніс, землі не доторкаючись.
Догнав Іван своїх братів і цей раз, і вже дав їм по три
батоги, що з дороги не звернули, та й поїхав далі. Коли при-
їжджає до місця, а там ще нема й половини лицарів. Далі
й ті поз’їжджалися; і його браття приїхали і стали ген-ген
за плацом.
За цим разом вже мало хто й скакав: «Що ж, кажуть,
на відважного бити, хіба лиш головою накласти! Коли вся-
кому відомо, що приїде той лицар великий, і царівна все
його буде— не чия! Тільки що виїхав Іван з лави, як всі
його обступили і поздоровляють, що то він ті два рази
скакав.
— Ні,— каже Іван,— я ніде не був, нічого не бачив і не
знаю.
А тим часом дав коню трохи віддуху, поки піт в себе
вбере, та як скочив, то аж на самий верх вискочив, на третє
кружало, де вже царівна сиділа. Вона так і обняла його і
поцілувала, А він її поки зібрався, то вона вспіла забити
йому півперсня в чоло. Потім розірвала на дві половини ту
хустку, що мала в руках, і своїми руками йому голову пе-
рев’язала.
Скочив Іван, а та хустка так далеко за ним розвівається
по оздухах, то-то здорова була.
— Браво! Браво! Підожди! Підожди! — кричать йому зо
всіх боків. Цар зняв шапку, махає: «Сюди! сюди!» А Іван,
що й не до його п’ється — полетів, та й годі.
От приїхав до лісу, пустив коня та так шукає ганчірок,
так збирає! Та все мотає на голову, все мотає. Намотав таку
голову, мало не як стіжок завбільшки; взяв кошик із корча
і приходить так додому.
— А що тобі? — питає мати.
— Еге, що! — крізь сльози озвався він,— поліз на то-
полю за воронятами, та й впав і голову розвалив...
— Може, дуже? Ану покажи! Може, треба морової
губки? Може, горілкою з милом прополоскати? — сказано
мати — жалує сина.
— Ні! — каже Іван,— я вже сам і промив, і лікарство
знайшов і приклав собі до рани.
— Ану! Покажи-такиї — Та до. його й руки протягну-
ла — ганчірки ніби розв’язувати та розмотувати. Як наро-
бить [він] гвалту!
— Тій! Навіжений! Мовчи! Схаменись! Не буду! —озва-
лась мати.
— То ж бо то! — Іван каже,— що не буду! А нащо бра-
тись!..— поліз на теплу піч, ліг та й стогне.
От приїхали і браття його.
— О вже! — кажуть,— по царівні! Якийсь лицар виско-
чив! А наш де?
— Он там на печі стогне! — озвалась мати.— Лихе по-
несло на тополю за воронятами, чи що, та й шибнуло ним
звідтіля, і голову собі розвалив. Тепер і лежить як убитий.
— Якби кізка не скакала,— озвались браття,— то б і
ніжка не зламалась. Так йому й треба, нехай дурень знає,
що не при йому писане. А вже ж бо! Де не посієш, там він
і вродиться! Як відлежить, може, потихішає.
А Іван собі думає: «Ну-пу! Дурні! Такеє-то гречане! Як
не перехрестить, то порепається». І тільки стогне, щоб не
здогадались.
Пройшло чимало часу, а Іван все з зав’язаною головою
і ходить, і на печі сидить, і нізащо не дається подивитись на
ту рану. Як наробить крику, що аж на друге село чути, ті
й відкинуться, аби лиш біди скараскатись. А цар тим часом
розіслав комісарів по всім світі шукати того рицаря, і на-
самперед по своєму царству, і такий приказ дав, щоб у всіх
шукали — не минали ні старого, ні малого, ні бідного, ні ба-
гатого, ні жодної віри. Чи то жид буде, чи циган — шукай,
та й годі. А дав знак: півперсня в чолі, а другу їм віддав,
щоб приміряли, півхустки, що в царівни взяв, а другу пів-
хустки дав ізнов, щоб приміряти; «А третій,— каже,—
знак — сигнат з брильянтом самосвітним, що стояв на дру-
гім кружалі. Як Знайдете,— каже,— такого, що в його бу-
дуть ці всі штуки, зараз везіть його до мене».
От і їздять ті комісари по всім царстві, по всіх закутках,
шукають, чи нема де тоґо лицаря, що в його всі ті три знаки
будуть. Шукали-шукали, їздиЛи-їздили та й добрались аж
до того куточка, де Іван на печі вигрівався. Прийшли до
господи.
— Помогайбі, люди добрі!
— Дай, боже, здоров’я, великі гості.
— А чи нема між вами того лйцаря, що царівну роз-
добув?
— Нема,— кажуть.
Подивились ті, — у всіх лоби цілі, та й питають:
— Чи всі ж ви тут?
— Всі,— кажуть,— тільки .на печі один ще есть, але то
дурень зроду, на його ніщо зважати.
— О ні! Нам казано все царство передивитись, бо коли
сам не з’являється, то вже щось воно є такого. А злазь-но,
Іване!
— Не хочу!
— Та ну-бо! Злазь!
— Не хочу! Або як злізу, то що?
— Та поїдемо до царя в гості!..
— Ого! Коли мені й тут так добре! Ще лучче, як в
царя... Або ж у царя є.й піч?
— Та що з ним панькатися!..— каже старший брат.—
Силою його з печі. ІЦоб людей не марудити.
— І я кажу! — озвавсь другий. Кричав він, дерся, шар-
пався, проте таки стягнули його на землю.
— А чого це в його голова зав’язана? — питають комі-
сари.
— Лихе понесло ворону за сороченятами! Упав з дерева
і голову розвалив.— А йому хустка так і червоніється з-між
ганчірок.
— А то що червоне?
— Кров, мабуть, коли не шматина яка, жидівське
дрантя абощо! Чи то дурне розбирає!..
— Ану покажи! — Розв’язали, розмотали ганчірки, аж
то царівнина хустка, розмотали хустку, а півперсня в лобі.
Прирівняли і то й то — якраз те саме.
— Ну,— кажуть, голубе, тебе нам і треба! А де сигнат?
•— Який?
— Та ти вже й сам добре знаєш.
— Я не чув, не бачив жодного сигната.
Як причепились вони, як почали то просьбою, то грозь-
бою коло його, він пішов на двір і взяв із стріхи перстень
та й каже:
— Осьде вам і перстень!
— їдьмо хоч тепер до царя!
— А в його ж є піч?
— Та ну його! дурника вдавать! Годі тобі! — кажуть ко-
місари.
А браття лиш язики повисолоплювало та й дихає.
Привезли Івана перед царя — таке препогане, шмаркате,
обшарпане, невмиване — аж гидко дивитись!..
— Оце,— кажуть комісари,— той, що мав всі знаки! —
і показали півперсня,. півхустки і сигнат, що у Івана на
пальці.
— Ти? — цар питає,— той лицар, що до царівни на стовп
вискочив.
— Я не бачив і не знаю, —озвався Іван і стоїть [згор-
бившись.
— Ніщо робити! — каже цар,— хай побуде при нас, при-
дивимся та й розпізнаєм, що в йому кипить.— І відвели Іва-
на на кухню.
Чи довго, чи недовго жив він при царевому дворі, як по-
чалась війна, чи татари надійшли, чи то так який ворог
нападався. Цар поїхав на війну, а двораки царські давай
глузувати з Івана, що він ніби такий лицар дуже великий,
а на війну не виїжджає.
— Добре, добре! — озвавсь Іван.— Я там буду! — і ка-
зав дати собі коня. Осідлали йому якогось возиводу і при-
вели. Сів Іван на того коня, ізгорбився, взяв якусь кимаку
в руки та й каже: «На війну їду». Хто хтів сміявся, хто й
ні, а Іван поїхав. Приїжджає в ліс, пустив царського вози-
воду на пашу, а сам і подзвонив у перший дзвіночок; пер-
ший кінь чорний, як ворон, що з землі виріс, став перед ним.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
— Завоюєм те військо, що на наше царство нападає-
ться?
— Ніщо й турбуватись! Бери лиш зброю з правого вуха,
а з-під сідла вбрання! Та скоріш, щоб пізно не було.
Убрався Іван, такий лицар, що куди-куди! Сів на коня —
сріблом-золотом сяє, аж іскрить...
— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?
— Так вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.—Ударив
кінь .копитами, і незчувся Іван, як став на війні — військо
з військом січеться, рубається, кров річками тече, але ні той
того, ні той того не переможе. Як вмішався Іван! Як почав
сікти! Царське військо й перестало воювати — на лицаря
заворонилось. А він січе та рубає, що вороги летять від
його, як терміття. Ні душі живої не зосталося, тільки самі
свої. Цар зняв шапку і махає: «Просим покорно! Дарую
вам шаблю!» Іван підскочив, взяв шаблю й побіг — каже:
«Там і там, в такім-то царстві іще мене на війні вигляда-
ють», і зник, мов його й не було.
— Оце — лицар, то так що лицар! — кажуть всі, і цар
каже: — Це той, що за першим разом до царівни скакав!
Якби такий мені зять,— каже цар,— не жалував би йому
півцарства дати!..— А сам зібрав військо і пішов на чужі
краї війною. Да з чужих країв його як попруть! То аж під
саму столицю приперли. От цар і пише до дочки, що, каже,
бувай здорова з святим маковейом! Перше якийсь лицар
визволив, а тепер поминай, як батька звали!.. Плачу! Ле-
менту! Божа твоя воля — на всю столицю. Почув Іван
з печі той галас та й питає:
— Що за плач?
•— До живого,— кажуть,— прикрутилося нашому цареві.
Чи не поїхав би ти визволити? — додали на кпи. ’
— Поїду,— каже,— а як же не поїхати! Коня мені!
Засміявся, хто чув, але коня, проте, осідлали. Сів
Іван ізнов на возиводу і поїхав за ворота з кимакою
в руках.
Приїхав у ліс, подзвонив у другий дзвінок, з’явився дру-
гий кінь — білий.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
— Поїдем царю своєму помагати, чуже військо воювати!
— Хоч воно трудно-трудно, але побачим — бери збрую
з правого вуха, а з-під сідла убрання.
Зробив так Іван, убрався і сів на коня.
— А як скажеш везти тебе, лицарю Іване?
— Так, коню, вези, щоб стріла не брала і меч не тяв.
Ударив кінь копитами, земля застогнала. Та й лиш ку-
рява за Іваном встала. Приїздить на війну, а там ізнов така
січа, така різня! Господи, сохрани та борони! Половину
царського війська впень витяли.
— Стій, наше військо! — гукнув Іван,— я буду воювати!
Розступилось військо, дало йому дорогу, як піде наш
Іван сікти на два боки! Так січе, так січе! Вороги летять,
як солома від коси, як терміття!.. Пройшов раз, пройшов
другий вздовж і поперек, а неприятель і крикнув: «Згода!»
Тоді Іван перестав сікти; підбігає до царя: «Згода»,— каже.
Цдр подарував йому золотий перстень. Іван взяв і полетів.
«Ще,— каже,— в другім царстві ждуть від мене запомоги».
Цар з військовими своїми лиш стільки придивились до Іва-
на, що пізнали його. «Це, — кажуть, — той лицар, що за
другим разом до царівни скакав».
— Той самий,— каже цар.— Якби цей був моїм зятем, то
я не пожалував би йому віддати три чверті свого царства,
відступив би йому, а сам в одній чверті тільки царював би».
Військові спозирнули оком один на другого, думаючи: «По-
рядкує цар, немовби у своєму току!» А Іван собі приїхав
до лісу, пустив свого коня і ліг під дубком відпочити: по-
клав ту шаблю коло себе і цей перстень на руці має. Ле-
жить ще зовсім вбраний по-лицарськи. От приходить якийсь
дуже великий заслужений чоловік — пан, чи що, чи ге-
нерал.
— Не продаси, пане лицарю, тієї шаблюки часом?
— Ні,— каже,— не продам, а так віддам, лиш дай мені
за неї мізинний палець з правої ноги.
Покрутився генерал, подумав, але що ж! За ту шаб-
люку царівну дадуть, і згодився дати палець.
— Може ще,— каже Іван,— і цей перстень тобі знадо-
бився б?
— А добре, —Каже.
— Дай мізинний палець з лівої ноги, то віддам.
Відтяв генерал палець і з лівої ноги і дав Іванові, а сам
взяв перстень і шаблю та й поїхав. Тоді і Іван відпустив
свого коня, а царського взяв, сів на нього, очима до хвоста,
іі їде додому.
— А що,— питають,— багато навоював?
— Багато,— каже,— повну пелену! — І висипав тріски
та патички, що в лісі назбирав.
Другі кпили, сміялися, а царівна плаче, що таку тютю
вибрала собі. А цар ще не вертався, бо розійшлась поголос-
ка, що той цар — неприятель — ще третій раз хоче сили
попробувати, та аж тоді згода буде. Надійшло чужого вій-
ська неприязного, як хмари восени — може, там двоє або
й троє царства докупи зійшлося, аби таки збити цього царя
і його дочку силою віддати заміж за якогось там царевича
горбатого, чи що, а може, за пімця, а вона німця не хотіла.
Каже: «Лучче за такого Івана піду, який він є, а німця не
хочу і на очі бачить. І ні за кого не піду, тільки за Івана».
Вона добре придивилась на нього ще на стовпі і тепер
пізнала, що це таки той самий лицар, лиш дурня дуже
вдає.
Як пізнав батько, в чім діло, то й пише до дочки, що так
і так, дитя моєї Шукав я для тебе долі, а для себе запомо-
ги, а знайшов тобі лихо, а собі напасть, отого Івана непо-
трібного. От, бачиш, збираються царі наше царство звоюва-
ти, тебе силою заміж взяти, а мене в неволю запродати або
мечем стяти! І приписав — каже: «Як почуєш, що ми заво-
йовані, то кажи знести голову Іванові, бо то не він той ли-
цар, що на стовпі був, а є хтось другий. Той генерал уже
дав о собі чутку». Нім дійшло письмо до царівни, вороги
півкраю спустошили вогнем і мечем. А Іван собі на печі —
нічого й не знає.
Як перечули царські двораки, що Іванові наказано голо-
ву знести, та й прийшли до нього і кажуть:
— Вигрівайся ж добре на печі, бо вже більше не бу-
деш — цар казав тобі голову знести.
А Іван собі зареготався, як навіжений, та й каже:
— Що буде, то буде, а буде те, що бог дасть! А тим ча-
сом — коня мені! Поїду на війну!
Цар не дав приказу, щоб не слухати Івана, ні царівна
не дала; то й підвели йому коня, все того ж возиводу, і ки-
маку дали в руки. Іван сів на коня, як на лаву, і поїхав,
йосвистуючи під якусь думку. Приїхав до лісу, пустив коня
та йк задзвонить у третій дзвінок, так і з’явився кінь моро-
зоватий.
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
•— Поїдем на війну! А звоюєм?
— Тяжко воно, тяжко! Але побачимо! Бери збрую
з вуха, а з-під сідла убрання.
Вбрався Іван, сів на коня, а кінь і говорить:
— Та не оглядайся, бо поранять! — І поніс Івана поверх
лісів... Прибігають на війну, а там цареве військо тільки що
держиться — от-от, то й переможуть.
— Стій, військо! Дай дорогу! — гукнув Іван і почав
сікти на два боки, а кінь бити на чотири. Як побачив цар
лицаря, то душа і стала йому на мірі; бо вже знав, що його
грало.
Проїхав Іван раз, другий, третій поміж неприязне вій-
сько, і зостався чоловік, як на пожарі стеблинка: і ті царі
трупом валяються, і все військо їх. Глянув Іван вперед се-
бе — нема з ким воювати; та й забувся й оглянувся назад
себе, а з-між трупу і встає лицар: «Ану,— каже,— зо мною
на поєдинок!» Розійшлися, з’їхалися, брязнули шаблюками
раз, другий, та й тому голова злетіла, а Іван зостався без
мізинного пальця на правій руці. «До царя!» — каже кінь.
Іван підняв руку вгору: «Рана»,— каже, і протепом до царя.
Цар щось там уже на собі такого, що міг розірвати —ро-
зірвав і зав’язав тому рану та й просить до себе на могорич...
— Нема часу! — Іван каже.— На весіллі буду.— І по-
їхав, бо, каже, ще й друге царство від його лицарської запо-
моги жде.
їде Іван додому у своїм лицарськім вбранні, з зав’яза-
ною рукою, як передибає його знов той генерал, чи що.
— Продаси,— питає,— хустку?
— Ні, не продам, а так віддам, тільки дай мізинний па-
лець з правої руки.
Втяв той собі палець і віддав Іванові, а собі взяв хустку
і перев’язав рану та й поїхав прямо на столицю. А Іван
звернув у ліс, пустив коня, назбирав ганчірок і замотав собі
рану та й іде додому.
— Що тобі в руку? — питають двораки.
— Тріски збирав та й заскалив,— відказав Іван і поліз
на піч.
От і цар приїжджає, розказує, що такий-то й такий
лицар визволив його з біди, і розпитує, чи не бачив хто, куди
він поїхав: «А я,— каже,— не пожалую все царство своє
відступити, як захоче бути моїм зятем». Зараз йому і сказа-
ли про того генерала, що то, кажуть, він той лицар, бо в
нього і коні такі єсть, як цар оповідав, і рана на руці, і ца-
рівниною хусткою рука перев’язана. Дав цар приказ при-
нести того генерала. Він і прийшов; та шабля, що цар Іва-
нові подарував, висить у нього при боці; і той перстень на
руці сяє, і рука хусткою перев’язана.
— Це! Це! Мій збавитель! Мій оборонця! — закричав
цар па першім кроку генерала до двора. І зараз його за стіл
засадили на самий покут і давай свататися і могорич запи-
вати. Генерал той — чи то він був — і давай прибріхувати,
як-то він на стовп скакав, як влюбився; а ті, що слухають,
по можуть його нахвалитися, що він такий лицар, як на всім
світі другого нема. Засватались — геть усе, і весілля назна-
чили; а Іван сидить собі на печі і байдуже йому, що там ро-
биться у царських палатах.
От і весілля! Видає цар свою дочку за того генерала-ли-
царя. Гудуть музики, бенкет страшний! Вина ллються —
аж по бороді тече. Коли ще до шлюбу підуть, а вже добре
підгуляли; настала пора, що можна було ще лучче почва-
нитись. Той молодик уже і розпустив губу. Як всі йому бра-
во віддавали, а молоду вбирали до шлюбу, хтось вихопився
з словом: «А Іван же що?»
— Який-то Іван? — питає молодий. Поки йому розка-
зали, цар гукнув і Івана пішли шукати. Знаходять його, що
він умивається. Гукають, штовхають — скорій; цар потре-
бує. А він собі з повагом умивається. «Та ну вас,— каже,—
дайте хоч умиться!» А ті шарпають. Сказано, вже двораки!
Хіба в них людяне серце? От і царівна вийшла на рундук,
чи що, і побачила, що Іван палець замотує травою,— а доб-
ра душа була, то й питає:
— А то що тобі, Іване, в руку?
— Нема пальця, — каже.
— А де ж він?
— О! Далеко! Десь на полі.
— На якім полі?
— Там геть далеко! За лісами — де воювалися.
Але як умився Іван, то такий гарний хлопець став, що
годі, а той генерал тільки брехав добре. Придивилася ца-
рівна до Івана і сама собі не вірить — чи їй лиш так зда-
ється, чи вона й справді бачила його на стовпі. І ще лучче
придивляється, а цар виходить і собі туди, та й казав зараз
Івана на кіл посадити. Схопили його прислужники і потяг-
ли на кару; а царівна і пристала до батька, що ще буде час
невинну душу згубити! Хоч би весілля переждав. Пустили
Івана на три дні пожити, поки весілля відійде.
А Іван, як вирвався з рук, вже й не вертався до двора,
а пішов просто в садок, та як задзвонив у третій дзвінок,
то так і з’явився перед ним його морозоватий:
— Чого потребуєш, лицарю Іване?
— Поїдемо до царя в гості.
— А що! Я тобі не казав, що буде клопіт?! Та вже мину-
лося! вдягайся.— Одягся Іван в те вбрання, що стояло під
сідлом у коня, надяг лицарську зброю, з правого вуха вий-
нявши, і йде до царських палат; а тут уже до шлюбу
вирушають, і молода акурат на ридвані стояла, помощу-
валась.
— Лицар, лицар, лицар їде,— загомоніли гості і всі ло-
ви-воронй; а царівна, як зобачила, то мало не вмліла з ра-
дощів, бо того генерала вона і на очі не терпіла, а треба з
ним вінчатися.
Привітали Івана і цар, і царівна, і гості, а той молодий
побілів, як глина.
— Встарчився в слові, пане лицарю,— каже цар.
— Я казав, що на весіллі буду, як наче моя душа чула.
— Ну, що ж! До шлюбу? — питає молодий.—Я ж не на*
дарма кров свою проливав!
— Яку кров? Коли? — питає Іван.
— Ще й тобі знати! От мовчи та диш.
— Або що? От ти, то так, що мовчи та диш. А де то
твої мізинні пальці, пане лицарю?
— Як-то де! — озвався молодий.— Чи то я мало войнів
відбув, щоб без рани обійтися!
— А ось вони в кишені в мене! — І вийняв папірчик і
показує пальці. Генерала роздягли, правда, пальці якраз
пристають. Тоді все розказав про того генерала, а самого
вже й так всі пізнали. От тоді вже пішла гульня, то тай,
що гульня! І сама царівна гуляти пішла; а перше ходила
сама не своя. І цар, як казав, так і зробив: віддав зятеві все
своє царство, а сам на бурку сидів. А генерала прив’язали
дикому коневі до хвоста та й пустили в степ.
Іван оженився і пішов царювати, вже ніхто не смів ска-
зати, що від дурень, та й годі.
Отак-то опир з дурного Івана та аж царя зробив. То-то,
значиться, слухати батька!»
Ця казка двоїться 7. В другій розказується, що замість
війни Іван їздив на звіра три рази — та й тільки цим і від-
мінилася. Та ще не три дзвінки було, а лише один—для пер-
вого коня, а для другого і для третього — то по шерстині; а
решта все так.
Єсть і більше казок про опирів, та я цю вибрав: раз, що
її дуже часто можна почути, а друге, що в їй мало дечого
такого, що треба було викинути, а з других, якби те вики-
путь, то мало що й зостало б ся. Під цю казку підходять і
решта, так що досить одну знати; щоб бачити опиря, який
пін і в других казках.
Тепер візьмемося за відьом. Відьми, мовляв я, єсть ро-
димі і вчені. І ті й другі лиш молоко відбирають від коров,
від овець тощо. А та, що вміє підробляти то се, то те, то вже
пе відьма, а чарівниця буде, що з чортами заодно. Проти
ордані, проти зелених свят тощо відьми їздять на коцюбі на
границю і там воюються одні з другими тими мечиками, що
від терниці. Між відьмами єсть і найстарша, що найлучче
своє діло знає та вже над всіма верховодить щодо відьмо-
вання.
«Було собі,— кажуть,— дві сестри — одна дуже багата
па набіл, а друга дуже бідна. От колись і питає та, бідна,
у своєї сестри:
— Що то значиться, сеструню, що в тебе вистарчає і про-
давати, а в мене і дітям нічим закропитися? Худоби ж у
нас, здається, однаково.
— Возьми, сестро,— каже та,— трохи свого сиру, а я
возьму свого і підем до води. Там я тобі й розкажу, чого
це так.
От колись так і зробили: прийшли до води — та з сиром
і та з сиром.
— Пускай на воду! — каже та, багата. Бідна вив’язала,
що там мала сиру у вузлику — жменю, чи що — і кинула на
воду. Поназбігалося всякої рибки — і пліток (біблиця), і
верховіддя, і линів, і другої всякої, та так той сир їдять, так
їдять. Геть із’їли! От та, багата, і свій кинула. Поназлазило-
ся гаддя, жабів, ящірок — всякої нечисті і той сир розхапа-
ли, що й не кожному стало.
— От так,— каже вона,— на тім світі чорти і душу мою
розхапають, бо я відьма. Того в мене і набілу стільки є, що
аж продаю.
Єсть такі жінки, що охочі навчитись відьмувати, та не
кожна зможе, бо там покуса дуже велика. Розказують, що
одна молодиця захотіла відьмувати і пішла до відьми, щоб
та її навчила як.
Та й питає:
— А ти ж боязлива чи ні?
— Ні,— каже ця,— не дуже.
— Гляди ж! Бо як злякаєшся, то все пропаде. Треба ба-
гато дечого витерпіти перше.
— Як,— каже,— не буде боліти, то чому й не витер-
піти?
— Ні! Не буде боліти.
— То витерплю.
— То й приходь! На такий-то час,— назначила відьма,—*
і підем, то я тебе й навчу.
Як настала та пора, що відьма назначила, ця молодиця
і прийшла і пішли вдвозі на поле вночі. Далеко за селом
стара зав’язала молодій на голові все манаття і поставила
так на межі до пояса голу. «Стій,— каже,— тут, аж поки я
не вернуся. Та що б не чула еси — не лякайся: воно все
минеться. Як вистоїш, доки я вернуся, то все знатимеш, як
і я. Тільки не дивись, бо не вистоїш.
Стоїть ця чи годину, чи менше, як чує, що якась кишня-
ва коло неї — свище, сичить, пікає тощо. А то гаддя пона-
злазилось, та ящірок, та вужів, і одна гадина в’ється їй по но-
зі, така холодна, аж мороз по шкурі подирає. Терпить вона!
Аж трясеться, а терпить! Так забаглось їй відьмувати. Ще
це не перестало, як чує — шльоп... шльоп... Не витерпіла
небога, щоб не подивитись; пошукала дірки в пелені і згля-
нула на світ божий, а там навкруг неї всякої нечисті, що
оком зглянеш. І все те перевертається, лізе одно по друго-
му, сунеться,— кишить. І жаба, як копиця завбільшки, ска-
че помежи все теє просто до неї. Та така страшна! Зелена,
балухата та черевата. Як звересне вона! Та в ноги! Куди
носом стояла. Десь і баба взялась: — Бог з тобою! Чого
се ти?
— Еге, чого! А гаддя та ящірки! А то жаба, як копиця!—
А сама, як лист, дрижить.
— Ет! Дурна ти! — каже баба.— Я ж казала — не ди-
вись! Не послухала єси, то вибачай.— Тим і скінчилась
наука».
У відьми, кажуть, з кожного кілочка, з кожного шну-
рочка можна молока надоїти, треба тільки знати як,— най-
більш з тої оброті чи то вуздечки, що де-небудь у кутку ви-
сить. Ця оброть чи то вуздечка таку силу має, що як наки-
нути її на людину, хоч-бо й на саму відьму, то зараз та ко-
някою стане і доти буде конякою, аж поки оброті з себе не
скине.
У Вербці (село на Поділлі) був собі дяк, Пухальський,
чи як там він звався; гарний хлопець на вроду, нежонатий,
добре співав і шанувався; мав свого піддячого і школу
добре удержував. Громада любила його, як свого сина, а
дівчата від нього не могли собі пбпару дати! І кучері, і вуса,
і брови, і зуби — і що хоч,— хоч які гарні в другого паруб-
ка, а в бакаляра, у пана реєнтого, все-таки кращі. Найгір-
ше за ним побивалася Тетяна, Грицька Діндоброго дочка,
дівка гожа собою і не бідна. Тепер за дяками не дуже вла-
даються наші дівчата, а в старовину було, то попович пер-
ший парубок в селі, а попівна — дівка перша; там дяк па-
рубкував, як нежонатий, або дяченко, або паламар чи па-
ламаренко, аж там уже снувалися, як по низці, сільські
парубки — парафіяни. Тут не було поповича, то дяк перше
місце займав між парубками. Тоді саме наших під пана
повертали, то сватам із вільних була благодать божа,
та й годі! Тетянин батько знав, що дяк до неї доріженьку
топче, та ще й рад був, що за вільного вийде, не будуть
попід вікнами сіпаки заглядати. Вже дяк був і за весілля
набілив, Тетяна рушники вже вишивала, і по селі пішов
такий поговір, що Тетяна буде дячихою. Але дяк ні з сього
ні з того разом відкинувся, перестав бувати і вулицею бувало
йде — розминається... Що? Як? Від чого?.. Які вже жінки
на ті штуки спритні, а нічого не вивідали! А дяк дізнався,
що вона відьма! Того й корови її батька носили вим’я, аж
ноги розпирало.
Покинувши Тетяну, почав він коло другої звиватися —
коло Горпини, дочки Омелька Доробала; ця була також не
0ідна і русява, а та чорнява була. Як почав дяк уже за
Горпиною кошелі носити, то на неї і вся вина спала — вона
відбила сватача від Тетяни! Хреститься дівчина обома ру-
ками, а жінки цоконять, та й годі. Якби ще Тетяна хоч була
не дуже любила дяка, то, може б, воно так і проминулося,
а то вона гине за дяком, а він, як перше побивався, так тепер
занехав. За громадою і вона потягла і взялась відомстити
Горпині згубою дяка, як то співають Гриця:
Нехай не буде ні їй, ні мені...
Горпина це пронюхала, бо також мала мухи в носі, та й
одного вечора і каже свому коханому:
— Де цю ніч будеш ночувати? чи в клуні, чи що? —
а було літо.— То постели собі де і постав свічку в головах —
хай горить, а сам сховайся за браму і пильнуй. Прийде Те-
тяна, щоб тебе конякою зробити та проїздитися добре —
замучити, значиться, хотіла. Але ти,— каже,— накинь на
неї саму ту оброть і бий, щоб аж дуба дала, бо як жи-
тиме, то сам загинеш. Гляди ж!-—додала вона, випрово-
джаючи свого коханого аж за ворота,— не забудь, що я
казала.
Дяк був добрий гультіпака і паливода неабиякий, то,
може, й рад був пригоді, що матиме з ким побурикатися —
думав, що вона буде оборонятись. Став за брамою, наготу-
вавши бияк добрий, та.й стоїть, а серед клуні постіль ро-
зіслати і свічка горить. От згодивши, йде Тетяна — просто-
волоса, розперезана, без запаски і в обох руках оброть не-
се вперед себе, наче має коня гнуздати. Прийшла, стала на
порозі і вдивляється на те світло. А дяк підкрався та й хіп
із-за брами і накинув на неї ту оброть. Тпрру, косю! тпрру,
Тетясю! тпрру. Вона і стала конякою. Тоді він за бияк і
давай обертати! А сили йому не бракувало — викохав її на
хавтурах за трьох добрих... Бив та й бив! Аж лягла бідо-
лашна; тоді зняв оброть і пустив: — Йди до біса, та не ка-
жи, де була!..
На другий день прийшли за попом — Тетяну сповідати;
по дорозі піп і дяка покликав, та й пішли удвох. Висповіда-
лась дівчина і просить попа, щоб позволив її тіло винести
на троє суток до церкви, а дяк щоб конче тих три ночі псав-
тиру читав над нею.
— Добре! — каже піп. Він думав, що то з любощів так
їй забагається! А дякові і душа в п’яти посунулася. «Е! якби
ти, попе,— думає собі,— знав, що тут закоюється!..» Та ро-
бить нічого.
От умерла Тетяна, і тіло вже в церкві лежить; дяк в’єть-
ся, як в’юн посолений, щоб викрутитись від псавтирі, на
піддячого звертає, на паламаря! А Грицько вчепився, як
реп’ях кожуха: йди читай! Та й годі.
— Піду, піду! — озвавсь дяк,—лиш відчепіться!— А сам
так і махнув до Горпини за порадою.
— Не бійся! — каже вона,— йди читай, а як лусне домо-
вина,— гаси світло і втікай на хори.
Так дяк і зробив. Прийшов до церкви та так читає, так
читає! Як-от домовина — лу-лусь! На всю церкву, аж сичі
на дзвіниці полякалися. Він хутчій задув свічку і на хори,
та й став у куточку і стоїть, притаївшись. Вилізла вона з
домовини і ходить — шукає по церкві: «Де б він дівся? —і
каже сама до себе...— Вже я таки знайду його». І все хо-
дить — мацає по кутках. Скрізь перешукала, а на хори не
здогадалась. Так і півні запіли, то не знайшла. Як вона ляг-
ла в домовину і все стихомирилось, дяк зліз і почав читати
далі. Тут і Грицько прийшов довідатись, чи недаремне дя-
кові за псавтиру заплатив.
Так пройшла одна ніч! Та ще друга наступає. Що тут ро-
бити? Іде знов до Горпини за порадою.
— Нічого,— каже вона,— читай, не бійся, а домовина
лусне, то ти Тетяну псавтирою в голову, а сам хутчій гасй
світло і тікай у вівтар та й стань за вратами перед престо-
лом, де піп стає, як службу божу править. Там тебе не
знайде.
Так він і зробив. Читав, читав, аж доки домовина не
луснула, тоді за псавтиру та Тетяну в голову, а сам світло
задув та й у вівтар, і став за вратами перед престолом.
Тетяна мало що не разом схопилась, як і домовина лус-
нула, і слідом бігла за дяком до привратниці, Та була трохи
приголомшена, то й не завважила, де він дівся в вівтарі.
1 Іоходила трохи, пошукала... а далі бачить, що сама вже не
•найде, та давай свистати на відьом, щоб зліталися зі всьо-
го світа. Свиснула раз — посипались відьми, як з рукава їх
вив’язав; другий раз свиснула — роєм полетіли, як бджоли
наче; третій раз — ще густіше, аж не можуть у двері потов-
питися, та й перестали.
— А що, сестрички! Треба нам дяка пошукати. Десь тут,
у вівтарі, заховався, — каже Тетяна. І давай шукати гур-
том. А він стоїть як вкопаний,— не то живий, не то вмер-
лий, і очі зажмурив, бо по очах, каже, побачили б. Не одна
відьма і очі на нього вирячить, а не бачить, хоч її в лоб ви-
стріль. Шукали-шукали! Цілісіньку ніч прошарили...
— Може, він де інше? — кажуть.
— Ні, таки в вівтарі! Я сама бачила, як біг, і мало за
комір не вловила!
— Ну! То де ж би він дівся?
Не знайшли, і перед досвітком ті почали розлітатися,
а Тетяна лягла в домовину.
— Ну! — каже,— добре заховався єси! Але ще мені одна
ніч зосталась на твоє безголов’я! — Та й півні запіли, вона
й задубіла.
Ще з вівтаря почав він псавтиру читати, як вже стихло,
йдучи до серед церкви. Проминула й друга ніч. Одна ще
осталась! «Коли б цю,— думає,— пережити як, то аж тоді
біди збудуся!» Як настав день, почав дяк роздумувати, що
йому робити, що та вже добре пообіщалась... Думав-думав
та й постановив у своїй голові вже не йти на третю ніч чи-
тати. А громада каже: «Нащо ж нам і дяка в селі, як ніхто
не буде над умерцем псавтиру читати! То йди собі з села, а
ми другого знайдем, що буде своє діло сповняти як нале-
жить». Тоді громада мала право сама по собі виганяти дя-
ків, сама їх і приймала, то дяк і злякався: «Виженуть,—
думає,— а Вербки добрий приход, такого не скоро знайти!»
То він і пристав ще й цю ніч почитати. «Що буде, то буде,—
думає,— а буде те, що бог дасть!» — і каже:
— Буду читати і цю ніч, хай вам цур! — І пішов за по-
радою до Горпини.
— О! вже,— каже,— не знаю, як тобі ця ніч обійдеться!
Хіба знайдеш такі ночови, що в них шість літ паску святи-
ли, то вкриєшся ними за престолом, щоб не знайшли, а то
скрізь відшукають.
Пішов мій дяк по селі таких ночов питати. Єсть такі, що
два рази святили, такі, що три, дуже рідко, що чотири, а
таких, що шість — ніде і не чував. «Пропаща година!—
думає собі.— Що ж тут робити,' що діяти?» Йде, понурився,
все село оббігавши, та перебирає в своїй голові різні спо-
соби і здибає діда. Поздоровкалися, і питає його:
— Чи нема в вас, дідуню, таких ночов, що в них шість
лїт паску святили?
— Нема, синашу,— каже,— таких, що шість, а такі, що
дев’ять, є. Мабуть, чи не од відьми ховаєшся?
— Так, дідусю, ваша правда!
— То мої, каже, ще луччі. Піди та возьми!
Побіг дяк мій на хутір за село, мало не підпалився;
побіг і приніс ті ночови. Слава тобі, господи! Та й до Гор-
пини. Ця похвалила і каже:
— Не жди, як уже поки домовина лусне, бо зловить, а
по свічці примічай. І як вже завважиш, що недалеко та
пора, то вже і вдирай у вівтар, і ляж на помості за престо-
лом, вкрийся та й лежи і не виглядай, то не знайдуть.
Послухав він і цей раз; так читає, так читає псавтиру.
От догорає вже п’ятакова свічка, він і пішов у вівтар і поніс
вперед себе ті ночовлята, а свічку загасив. Тільки до при-
вратниці дійшов, а домовина й зашумотіла, та ще не вспіла
й луснути по правді, як Тетяна вже й схопилась на ноги і
бігом у вівтар за дяком. А він хутчій полупотів за престол,
ліг і вкрився та й лежить, іскулившись. Недовго шукала йо*
го сама Тетяна, зараз почала і других скликати. І поназлі-
талося їх — повна-повнісінька церква, як набив, аж стіни
тріщать, і давай шукати всі разом. Знайшли те місце, де він
на хорах стояв; знайшли і те, де за вратами ховався; а де
сьогодні лежить — жодним способом знайти не можуть.
Переступають! Не одна і спіткнеться, мало носом не запо-
ре, а бачити не бачать.
— Чи всі ж ми тут, сестрички? — питає Тетяна. Подиви-
лись-подивились одна на другу та й кажуть:
— Здається, що всі.— А одна стара й озвалась:
— Ні, не всі! Одна ще цієї ночі народилася — тої нема
тут. А коли та не скаже, де він, то ніхто не скаже: бо
вона виросте така, що всіма нами буде заправляти! І те-
пер всіх на гурт, скільки нас тут є, вона в шуршу всіх
зажене.
Побігли за нею, а дяк і виглядає одним оком з-під но-
чов. Перша, що йому на око попалась, була його Горпина.
І вона його побачила і накивує пальцем. «Добра ж і ти,—
думає собі дяк,— коли сюди забралась»; але заховався під
ночови і очі зажмурив — там ніщо вередувати, де смерть
на волоску висить — і дитини налякаєшся.
От принесли й ту, ще не хрещену, і посадовили на пре-
столі та й питаються:
— Чи не бачиш ти, де дяк?
— Бачу, каже!, Ось він лежить перед вами на помості.—
А дякові душа в п’яти так і посунулась.— Та що ж з того?
Коли ви до його не приступите, бо на йому животворящии
хрест і одна з вас йому прияє...
— Котра? котра? — гуртом загули. Були б розірвали,,
та не вспіла показати, бо півні запіли — відьми й порозлі-
тались: дверми, вікнами — куди котра попала.
— Цур вам зо всім! — каже дяк, як стала душа на міс-
ці.— Ото напитав підряд! А хай же вам все лихе! Збувся
Тетяни! не хочу ж і Горпини! Щезайте ви всі разом і з очи-
ма, і з кісьми, і з кісниками навіть! Не хочу я вас і знати,
пе то любитися та женитися. А хай вам цур! Ото!..
Так і вмер нежонатий! І з Вербок на другий день таки
втік — так переполошився...
А то ще єсть і друге оповідання про відьму, що нібито
москаль якийсь спіймав відьму на оброть; на її ж таки і
їздив до дня, ще й підкував навіть уночі, поки оброті не
скинула. Як приїхав додому, то й прив’язав до ясел і сінця
підкинув. Вона і скинула оброть. Як розвиднілося, прийшов
москаль — думав іще попоїздити — аж там молодиця си-
дить, а на руках і на ногах у неї кінські підкови.
Коли вже зайшло про москалів, то іще розкажу про них
та про відьму одну штуку.
Ішли собі рота чи полк москалів; один і пристав. А була
зима, то треба було хати шукати, коли хтів відпочити і не
замерзнути. Як на те ж, і світло горить недалеко з дороги
в боку. Пішов москаль, як мара, на світло. Входить до ха-
ти — нема нікого, лиш умерлець на лаві лежить і на при-
пічку баба куняє.
— Прийміть оддо^нуть!— проситься. Поглянула на ньо-
го баба спідлоба, що такий дурний: на похорон прийшов
і проситься, щоб з хати не вигнали, та й каже:
— Пожалуйте, господа служба! Будьте ласкаві.
До того, слабого, й калавур приставили, може, він був
ще рекрут — хто там його знає. Поліз старший на піч, а
цей, слабий, ліг на лаві за столом. Той же на печі, може, й
заснув, а цей не спить на лаві, тільки вдає, може, й не міг,
що нездужав — хто там його знає!
От та баба встає помаленьку з припічка і ри-ип двери-
ма — пішла надвір. Незабаром вбігає сука — біла, здоро-
ва, а цицьки аж по землі волочаться. Нюх-нюх по хаті, нюх-
нюх, та й до стола і кинулась на каганець, щоб світло пога-
сити. А той з лави як утне її шаблюкою по лапі, так і пере-
тяв по саме колінце. Заскавулила вона та й побігла надвір.
Передоднем приходить баба з зав’язаною рукою.
«— А што тобі, бабушка, такого? Слаба, чи што?
— Нездужаю,— каже,— господа служба! От хотіла для
|ас в печі розтопити, пішла на дровітню, а колода як упала
Мені на руку, геть на прах кістку розчавила; мабуть, ви бо-
га прогнівили, що він не дав мені і розігріти вас, ще й пока-
рав так тяжко за одну хітку.
А то була, звісне діло, відьма. Хто її знав, чого вона
хтіла, що намірялась світло загасити! Може, так поглуми-
тись трохи над москалями за їх пакості, що витворяють
всьому мирові, а може, той дід був опир абощо, та вона для
нього хтіла прислужитись — хто її знає! Вже ж не доїти їй
москаля, або муницію московську, чи що!..
Ходить відьма доїти все сухою, найбільше, кажуть, хор-
тицею, біла завсіди і вим’я аж при землі теліпається. Іде
ж в обору просто-таки ворітьми. Часом навіть і нічим не
перекидається, а йде жінкою.
Хто хоче спіймати відьму, то, кажуть, хай зробить боро-
ну всю з осичини, щоб ні заліза, ні другої ніякої деревини
не було, а лиш сама осика. Мавши таку борону, або ще й
перед тим, повинен украсти три жмені землі з ріллі, як пер-
ший раз побачить навесні, що орють, то з тої ріллі з скиби
щоб узяв три жмені землі, так, щоб орачі не бачили.
Проти Юра 8 чи проти якого другого врочистого свята,
але найлучче-таки проти Юра, розвести ту землю непоча-
тою водою, обмаститись по голім тілі від ніг до голови і
твар помастити тою грязюкою і сісти голому за тою боро-
ною, сперши її на тин коло воріт, що до обори. Аби не про-
ситись часами, то можна зубцями від себе сперти. Та треба
ще мати очкур семилітній напоготові. Крізь ту борону відь-
ма не побачить, а чоловік її таким способом може побачи-
ти і може спіймати на той очкур семилітній. Один чоловік,
кажуть, так і зробив і спіймав відьму, суку білу, хортицю
та .й привів до хати, прив’язав до лави та давай бити! Так
б’є! Так б’є! Чим могла — вона перекидалася: і різною зві-
риною, і всякою птицею, а він усе б’є та й б’є! Аж от пере-
кинулась тріскою. Тоді він за ту тріску, за сокиру та й пе-
ретяв надвоє до колодки. З’явилась молодиця. «Спасибі вам,
дядечку, що ви відучили мене відьмувати!» Та йому до ніг—
розчіпчана і розперезана. Він і пустив тоді, «йди,— каже,—
та не согрішай!»
Це я не раз чув, що як бити відьму, то вона всім-усім
перекидається, нарешті, і тріскою перекинеться. Як ту
тріску перетяти, то молодиця зостанеться молодицею, а відь-
мовання пропаде.
Хто хоче так лиш зобачити відьму, то на страсть 9, як ото
дзвонять на євангелію 10, нехай за кожен раз проколе діроч-
ку в папері. А на Великдень, як ото на всеношні11 обносять
плащівницю12 круг церкви і всі з церкви повиходять за по-
пом, сам нехай зостанеться в церкві за дверима і дивиться
крізь той поколений папірець, то всіх відьом зобачить, скіль-
ки їх буде в селі. Напроти цього хтось видумав, що як зо-
статися тоді в церкві, то зобачить янголів, що літатимуть.
Або, кажуть, за кожен раз, як дзвонять па страсть, нехай
викине поліно на горище — там збереться їх дванадцятеро,
а на Великдень нехай запалить ними в печі, то конче прийде
відьма вогню позичати, бо то, значиться, її пектиме. Як хо-
четься помучити відьму, то не дати вогню, нехай трохи по-
шквариться. Або ще, кажуть, треба зробити маленьку трій-
цю проти Нового року, на цілу ніч настромити її на ворота;
то відьма прийде і покусає ту свічку, що буде в трійці. На
другий день її засвітити або гріти перед піччю, то також кон-
че прийде відьма чогось позичати, бо то її будеш пекти, а не
свічку.
Так пізнати відьму, без нічого, може тільки собака пер-
вак (ярчук), да рідко який виховається, бо відьми, як і
чорти, бояться таких собак і ще маленькими стараються
попередушувати. Щоб не приступила відьма до щенят, роб-
лять для них, як і від чорта, будку з осичини, а осикові
обручики вішають на шийки.
Не знаю, що за потреба відьмам їздити на війну з собою!
Коло Києва вони з’їжджаються на Лису гору 13, а на Поділ-
лі тощо — і на границю, і на Лису гору, не знаю тільки,
коли саме,— здається, в горобину ніч. їздять вони верхом
на коцюбі Дкочерга) або на дзиглику (ослін) верхом; а пе-
ред цим то оре припічок, ралить, сіє просо якесь, волочить.
Того ж самого вечора те просо зійде і достигне, а вона ви-
жне, змолотить та в макітру і зітре па муку. Потім ту муку
розведе непочатою водою і тим пійлом намаститься по голім
тілі, і все в один вечір. За тим сідає верхом на коцюбу або
на дзиглик, і це помастивши тою приправою, та й гайда в
каглу, а там крізь комин та й на границю. Кажуть також,
що відьми розводять ту муку не просто водою, а юшкою з
зілля, що кипить, як сама з тим просом порається. Розка-
зують, що якийсь-то парубок — москаль він був, чи що —
ночував у відьми якраз тієї ночі, що їй треба було на гра-
ницю. А ще перше почувався він, що вона повинна бути
відьма — вже так душа його чула. От і лежить він, прики-
нувся, що спить; а вона встала і тихесенько вийшла надвір,
щоб не збудити його. Прийшла назад до хати і питає:
— Чи ти спиш?
А той мовчить.
— Чуєш! Гей! Чи ти спиш? — запитала знов голосніше.
А той все мовчить. Запитала ще й третій раз, а він і на цей
раз змовчав. «Ну, спи ж!» — каже вона і почала вогню ви-
дувати, а потім і коло того проса заходилась. Скінчила геть
усе і намастилась. Накрила черепок з приправою під при-
пічком, а сама за мечик, на коцюбу і майнула в каглу. Той
усе бачив та й думає-каже: «Підожди ж! Ану і я так!»
Встав, обмастився й собі та на другу коцюбу, за шаблюку
і в каглу. Прилітає на границю — сама коцюба довезла.
Прилітає — куди там! з шаблюкою в руках; а ті відьми так
б’ються мечиками і все приговорюють: «Що втну, то не пе-
ретну». А цей і собі став воюватись і приговорює: «Що втну,
то перетну». І справді, як утне котру, то так і перетне. Аж
підходить до його та його знайома.
— А ти чого тут?
— Або я знаю чого!
А там якісь стоси стояли.
— Іди,— каже вона,— під стоси заховайся, бо як зогля-
дяться, то для кожної й по шматку тебе не стане.
Забрався той під стоси і тремтить зо страху; вже йому й
коцюба відлетіла, і війна. А тут, може, ще й холодно було!..
Вже аж перед світом почали відьми роз’їжджатися. Ці-
лісіньку ніч воювалися! Аж тоді вже зогляділися, що стіль-
ки сестриць полягло трупом, та вже пізно було розправи
шукати. Як розлетілися всі, що лиш сама зосталася ця зна-
йома відьма, то і прийшла до стосів. «Вилазь! — каже,— та
рушай додому. Да не кажи тпрру, бо будеш пішки йти».
Бистрій коня понесла коцюба додому, а той все но та й но!
Дійшло до того, що от-от злетить, от-от! Страшно стало, він
і гукнув — тпру! щоб поправитись! Коцюба коцюбою ста-
ла, ще й забився добре. «Но! Но!» — а вона щоб то з місця,
сказано — коцюба... Тоді він коцюбу в руки і подибав пішки
додому. Скілька ночів ішов, поки додому зійшов, бо вдень
іти устидався, і вже коцюбу ніс, а не коцюба його.
З якоїсь речі відьми ще й на фігуру * лазять, догори но-
гами, все поночі і проти врочистого свята. Або, кажуть, що
вони зорі крадуть і держать в новім горшку під новою по-
кришкою на полиці або в криницю опускають. Розказують,
що якийсь хлопець не знав та й відкрив той горщик, а ті
зорі так і обліпили йому голову раз коло разу. Так він і
ходив з зорями, так і вмер.
Бургарські магйосніщі здіймають і зорі і місяць та й
доять (від бургар чув у Києві).
* Хрест, що при дорозі ставлять,— високий і з образом Христа
розп’ятого і зо всім. По лівий бік Дніпра я бачив фігури лиш на цвин-
тарі на гробах помежи хрестами; а при дорозі ніде не бачив. Кажуть,
що це ніби від унії зосталось.
По смерті інша відьма ходить, а інша то й ні — як дове-
деться. Ми вже бачили одно оповідання, як відьма ходить
по смерті, а як від неї спасаються — то ж «Вій» Гоголя.
А то ще в однім оповіданні розказується, що той ховався
від відьми в притворі, на розпалений леміш ставав. І через
той леміш відьми його не бачили.
Відьма і чарівниця — зовсім друге діло, хоча й відьма
може бути і чарівницею, а чарівниця відьмою. Тоді вже
буде зіллями чарувати, а інша то й з чортами знається. Ча-
рівниця може й так підробити, що чоловік вовком стане
абощо (вовкулак не через себе — буде другим разом); або
й так порадить, що полюбить тебе, хто захочеш, і бог знає
звідкіля принесе тобі, кого захочеш тощо. Це все чаірівниче
діло.
Розказують, що йшла валка чумаків; дивляться — чоло-
вік летить, високо-високо! Чуть пізнати, що то чоловік —
розклав руки і ноги і голос доходить, що кричить: «Води...
води!» — пити, значиться, просить. Між чумаками був один,
що знався на речах, та й каже:
— Оце, браття, мабуть до жінки або до коханки прям-
цює. Спинити б його, може?
— Спиніть! Спиніть, дядьку! — почала прохать вся вал-
ка. Той послухав і виймає ніж складаний із кишені, що кіль-
ка літ разом з паскою святився; розклав його та й помале-
сеньку спускає до землі насторч. А той і собі почав спуска-
тися. Як той довів ніж до самої землі і заткав у землю, цей
і сів і насамперед попрохав пити. Напився, попоїв сухарів;
тоді його і давай розпитувати чумаки, куди він летить.
— А хто ж,— каже,— його знає! Скільки примічаю, то
надіСь, додому. Мабуть,— каже,— жінка так приробила, бо
сама ледач-нероба, та й сварлива, а я покинув і втік; то їй
треба робітника, а вона й послала чорта за мною. Таж і
чарівниця коло нас живе недалеко.
— Коли так! — озвавсь той чумак,— то підожди ж! Ски-
дай штани! — і гукнув на хлопців: — До роботи!
...Може хто скривиться на мене, що такі речі виписую!
Та що ж робити?! Я пишу не для білоручок, а для науки, то
хочу не хочу повинен виставити все, як мені розказували...
А вам, пане чительнику, скажу: «Не любо, відвернись,
а на діло не кривись» — як люди приповідають. Але ж бо
тут і справді таке наступає, що при нім і в корчмі кажуть:
«Простіть за слово», то й закінчу, що як той чумак вийняв
ніж із землі, штани знялись і полетіли, а чоловік зостався.
Так добрі люди не дали наново примандрувать до жінки!
Щоб у другий раз не прийшлось полетіти, той чумак каже
йому; «Біжи тепер до лісу та пошукай такої деревини, що
при корені одно, потім розрослося надвоє — два конорі ста-
ло з одного дерева, а далі й ті обидва ізнов зрослися доку-
пи, то під тим зросленим місцем діра зосталась. То крізь
ту діру пролізь. А перше обійди дерево кругом. Як зробиш
так,— каже,— то чортяка долетить до дерева та й далі не
зможе йти за тобою слідом і вернеться та й скаже, що не в
силах. От і гулятимеш сміливо, де захочеш!..» Та й ті пої-
хали, а той пішов до лісу.
Ця деревина повинна зростись або від того, що один ко-
нор на другий похилився абощо, а не то, що гуля на одному
наросла та й аж до другого приросте, або, що сук до сука
простягся — це не то! Тут повинно бути зрощення настоя-
ще, що зростається здорове і конор до конора самим тілом
приросте.
Чув я ще оповідання про шевця, що замість себе пустив
камінь. Це було таким способом, що він уже Сподівався,
що полетить; той, як виходив надвір, все камінь на голові
носив, завбільшки як голова. Одного разу чорт і вхопив той
камінь з голови і поніс, а швець зостався.
Не все воно так і трапляється, що чоловіка спинять й не
пустять далі; більше — то долітає, куди наставився. Бо хоч
будь-хто може його тим ножем зостановити, та не вміючи
до кінця довести, мусить пустити, бо того пече коло серця,
каже, як вогнем. Хто спинить, дасть пити й їсти, як може
той їсти, бо не завсіди може, та й хай летить з богом...
З-поміж всіх оповідань, що знаю на цей раз, скажу лиш про
одно, що мені одна жінка в Києві вже розказувала. Каже,
нібито через Київ один летів і на хрест зачепився на Михай-
лівському14. Повисів трохи, разів зо два крикнув: «Рятуй-
те!» Та й далі полетів на Полісся. «А Полісся,— додала
вона,— сама чарівнича сторона».
Щоб цілком принесло, чи лиш на знак що-небудь,— за-
лежить від того, хто забагає, щоб принесло. Як хто нероз-
торопний,— як найбільше дівчата,— влопається по вуха і
просить баби, лементує, хоч на пам’ятку що нехай принесе,,
щоб мала по чім хоч згадувати; то чорт і принесе на пам’ят-
ку ногу, чи руку, чи голову, бо в такім разі нестиме при
самій землі, не зважаючи, що то по дорозі: ліс — не ліс,
скали — не скали, йому все одно: і рознесе по шматку.
А що в руках зостанеться, те на знак і принесе. А як попро-
сити — нехай живого принесе, то вхопить його і зразу так
вгору піднесе, що й орел вище не вилетить, і помине всі
ліси і скали — все помине і принесе цілого, тільки голодом
заморить та жадобою, що пити нічого.
Друге, в чім чарівниця може помогти, то любощі: так
зробить, що кого схочеш, той і покохає. В цім ділі, кажуть,
можна і без чарівниці обійтись, треба тільки зловити лили-
ка (кажан). Зловивши, взяти в новий горщик, новою по-
кришкою накрити і принести до комашні та й, знявши
покришку, покласти в ту комашню горщик з лиликом до-
гори дном, а самому втікати після якиайхутче, щоб не
чути, як він пікатиме, бо як почуєш, то оглухнеш. Через кі-
лька днів (у бург[ар] 40 днів), чи що, опісля прийти до того
місця. Комашня тим часом заїсть лилика, кажана кажучи,
і кісточки обглодає. Між тими кісточками єсть вилка і гра-
бельки — це і взяти. Тоді, як хочеш, щоб хто тебе полюбив,
то тими грабельками і пригорни його до себе стиха, як сиді-
тимеш коло його абощо, і він так вчепиться до тебе, що
й проходу не дасть — хвостом волочитиметься за тобою.
А знов як хочеш, щоб відчепився, то стиха тими вилками
відтруть від себе — і відчепиться. Бургари кажуть, що по-
переду треба того кажана червонцем зарізати, а після вже
нести на комашню в корзині. І по-їх, всі кісточки потрібні,
і баби-магйосниці продають нишком ті кісточки дівчатам.
Також як буває, що спаровані воли дуже не любляться, то
бургари засушують кажана, червонцем зарізаного, і труть
його, після тієї мучкй примішують їм у пашу.
Назад тому літ, певне, з двадцять буде, я знав одну дів-
чину — може, вона іще жива, а може, й кісток з неї вже не-
ма, хто її знає,— що для любощів таку штуку робила. Но-
вого четверга поночі пішла до криниці, набрала води, стала
проти місяця і вмилася над відром від голови до ніг. Після
вбралась і ту воду принесла додому туди, де хотіла поча-
рувати-,. і вилила в діжку. Не знаю, кого саме вона думала
почарувати: чи хазяїна — вона була за наймичку в одного
чоловіка,— чи хазяйку,— ця була страх рівнива і все було
на неї свариться і рівняє до неї свого чоловіка. Та не вда-
лося їй, небозі, щоб сказати, чи помічне це діло справді, бо
хазяйка підгледіла. Що вже далі було, то самі знаєте, як
по селах розправляються. А ту воду вилляли зараз.
Як вдатись до чарівниці, то вона часом дає чогось тобі
у страву примішати, часом питає, як той чи та зветься, і
потребує волосся з того парубка, чи що. Це ж саме роблять
вони, як котрій дівці забагнеться заміж. Або як мамі забаг-
лось, щоб дочку якнайскоріше з хати випхати, то і вдається
до чарівниці. Найбільше дівчата, а ще котра вже підтопта-
на або чується по собі, що хтось луччий від них є, а то, щоб
не довго панувать на батьківськім хлібі, чи що, кожної жеб-
рачки перепитує... Як потрапить на свою, та й порадить.
І часами, мовляв я, то се, то те, і зілля дасть, а часом ;—
то зовсім друге діло: так прираїть, що аж волос в’яне слу-
хати.
От що мені розказували про одну маму нещасливу.
Я навіть сам її добре запам’ятав, бо це не так-то й давно
діялось. Та вона вже вмерла, то й нехай з богом спочиває.
Не хочеться лихим словом покійника згадувати... пересу-
дою прах його ворушити; та хай так і буде, коли вже ді-
йшло до того. Прейма не буду розглашати ні назвиська її,
ні ймення, ні того села, де жила вона, а розкажу тільки, як
діло було.
Починаймо ж з самого початку. Жила собі удова після
мужа, майора. Він під час польського розруху 15 пішов з
другими на москаля і разом з другими попався. Продержа-
ли його довго під судом, довго по фурдигах тягали. Скінчи-
лося на тім, що обібрали до останнього гроша, зняли чин і
пустили в світ. Довго він тинявся попід панські загорожі,
а то вже стягнувся якось на бурдієць, та такий малесень-
кий, що можна було переїхати, і не заважив би, що колеса
пройшли понад притулком чоловіка, ще й майора! Отаке-
то всім буває, хто лиш пана слуха... Недаремне вигадали,
що людей слухай, а свій розум май, бо люди, як мухи: доти
губи лижуть, поки солодкі, а як гіркі стануть, то ще й поли-
ном присиплять! І на голову плюватимуть, як на що непот-
рібне, на голову тому самому, що колись його п’яти раді
були полизати... раді були подивитись, де пройшов він,
який слід по його чоботі... Ей... люди-люди! Вчені ви, та не-
друковані! — І на добро вчені, а лихо роблять!.. Не до того
майора я це кажу, бог з ним, хай би був «не ліз з парши-
вою головою в дух», а так-таки загалом, бо всі, кого не
пече, той не знає, що то боляче...
Дак той майор жив собі в бурдійчику — землянка, зна-
читься, не сумував, не кляв свою долю. І так весь вік пере-
калантачив, намножив дітей і вмер собі спокійно, а вдову
свою покинув без шматка хліба з трьома дочками. Не знаю,
чи більше дітей було в них, чи ні. Йому ж зарівно лежати!
Вмер та й збувся клопоту... А як то цій бідній мамі було!..
От зараз переконаємся. Ходила вона по чужих городах, по
чужих нивах — на хліб заробляла, а дочки вдома росли, як
лобода. І виросли і віддячили мамі за її сльози та за піт
кривавий! А найгірше — то старша дочка. Розказують, що
кого б’ють за москалів?— Югесю! (вона не так звалась); ко-
му косу втяли за москалів? — Югесі! З кого сміялися цілим
селом перед корчмою? — з Югесі!.. І до паничів вікнами, і
до пастухів межею —• скрізь її носило! Словом, де було ви-
робляється що найогиднішого, найпаскуднішого, там Югеся,
коли не перша, то нігди не остання.
Якої матері треба, щоб з холодним серцем дивилася на
таке дівування чужої дитини! А то ж своя була... Яких па«
рубків треба, щоб посватав котрий таку огиду, паплюгу таку!
І всі минали бурдієць п[ані] майоршої, і за дочок мамі до-
роги не було, хоч вона винна, як та деревина, що осельня.
па ній листя із’їла... Да на те люди не зважають! "Снують
речі недобрії, лиходзвонять по всім селі, і в цілій околиці
майорівни ввійшли в славу; Добре, мабуть, допекло, коли
вона відважилась піти до чарівниці, а ще більше — зробити,
що вона прираїла. Горе мамі і з синами ледачими, а ще з
дочками, то вже й бог забув! А чи вони добрі, чи вони злі —
для матері зарівно діти!.. Над усіма ними вона зарівно бо-
ліла, зарівно ночей недосипала, побивалася; за всіма за-
рівно розчибається!.. Тоді вже, як оце діялось, оця вдови-
ця жила в комірнім у одного шляхтича, таки ж у тім селі,
що з мужем жила,— не знаю, що вигнало її з своєї землян-
ки... От що їй прираїли зробити: піти на три цвинтарі (кла-
довище, могилки) і на кожнім взяти з одного чоловічого
гробу землі, а після в тій землі змити дочку — чи що; то
раз, що так мали згнити її недобрі хисті, як те тіло під зем-
лею пропасти мало; а друге, що хто па неї з парубків згля-
не оком, то так і залюбиться. Як чоловіка смерть не минає,
так він її не мине своїми любощами. Треба було йти по ту
землю вночі, ще й, простіть за слово, голою, як мати на
світ породила, і простоволосою. І на це нещаслива мати
пустилася для ледачої доні.
Пішла, небіжка, перше на сторону — думала звідти
найтрудніш буде достати,— і принесла з двох гробів, стало
буть, уже достала землі; ще треба було з третьої. На цей
раз зайшла черга на свій сільський цвинтар. У тім селі ро-
ком чи двома перед цим утопився москаль переходом, як
квартирували гусари, бо там здоровий і глибокий став, та
поверх всього ще й головний *. І поховали того москаля так
в кутку на цвинтарі і поставили на гробі чорний хрест (він,
здається, ще й досі стоїть). Один лиш цей гріб чоловічий з
певністю знала покійниця, хай їй царство небесне, і пішла
до його по ту жменю землі, що ще бракувало. Тут позволь-
те мені, панове, так розказувати, як передали мені слова
немовби тієї господині, що в неї жила небіжка. «Вже ми,—
каже,— полягали спати, і вже-таки добре пізно було; як,
слухаю, рипнуло дверми з хатини (кімната через сіни),
опісля й сінні двері рипнули. Я таки сама схопилась та й до
вікна. А вона — та покійниця-майорша (її ніхто майоршею
не звав),—простіть, гола-голісечка і простоволоса йде через
подвір’я — від хати та до воріт. Провела я її очима аж за
ворота. А сама злякалась, господи, не доводь як, і не кажу
* Див. мою працю «Злий дух».
своєму чоловікові нічого. Бо він таки, правду сказавши, вже
спав, і я не хотіла будити — напрацювався, думаю, за ввесь
день, то нехай відпочине. І й собі лягла — таки ніщо таїти—
коло нього на полу. А та штука й з голови мені не виходить.
Здуріла, думаю, жінка, чи що! Коли б, боже борони, хоч не
втопилась, а то ще й клопоту зазнаєм не знати за що. І чуд-
но мені, і дивно мені! Не знаю, що й думати, що й гадати...
Аж от і чоловік прокинувся; я і розказую йому, а він так-
таки просто, вибачайте, «брешеш, каже, ти зла на неї та й
вигадуєш». А ми з нею, небіжкою, господи прости їй і мені,
того ж самого дня, так коло полудня, таки добре ціпки
пов’язали! Аж до бійки доходило. Як сказав мені чоловік,
що брешу та ще після і накивав добре, що: «Я тобі дам!
Не мовчи-но...», то я аж сплакала. «Господи, думаю, госпо-
ди! вік ізросла, брехухою не була, аж на старість, ще й від
кого!» Та й кажу: «От сядь коло вікна, як не віриш, і пере-
конаєшся — вже день не за горами, то й вона не забариться,
коли має вернутись, бо як люди на досвіток повстають,
гола-голісенька не буде йти через село, як непритоменна».
Тільки що я це, каже, виговорила, а тин затріщав разом,
наче скотина перескочила, і чути, наче жінка звереснула
не своїм голосом. Ми обоє схопились та до вікна, а її, не-
біжку,— то вона була,— хай її бог не пам’ятає, коли про-
гнівила його ласку, щось качає на подвір’ї, наче собака чор-
ний. І вона не кричить абощо, а лиш хлипає, чути, та наче
осмішкується — крекче, якось чудно, наче мала дитина, як
стиски * нападуть. Поки ми опам’ятались, то той пес таки
добре її попомучив, можна було б, здається, зо три рази
помилуй мя, боже, зговорити, так довго ми стояли, наче нас
стовпом поставило, а її все качає клубком та наминає. Далі
я, каже, промовила до чоловіка: «Піди оборони!» І за свар-
ку забула, а він забув, що та гола, і за коромисло та надвір.
А мені страшно стало самій в хаті, і таки за чоловіка страш-
но, та я за якусь палицю, чи що, і собі надвір побігла і кри-
чу: «Осторожно! бо то, мабуть, стеклий пес — скажена со-
бака, мабуть». Як він лиш дверми сінними скрипнув, то й
собака зараз, же відступився і прожогом до тину та й ви-
скочив з подвір’я на вулицю. Цей за ним також до воріт,
але вже нічого не бачив за ворітьми, наче той пес крізь
землю пішов. Тільки собаки по всім селі такий клекіт під-
няли, наче сто вовків увійшли в село.
Тоді я вернулась до хати, її дочок побудила, каже, сама
засвітила, чим мені господь дав, і так разом всі внесли до
хатини ту безщасницю, а вона лиш очима водить та відхли-
* Така слабість.
пує, наче води обпилася. І щоб тобі одна кісточка ціла в ру-
ках або в ногах — то нема: так і хрумтить, як возьмеш ру-
кою. На другий день вона ще нічого не говорила, лиш:
«москаль», і до обід зовсім спухла, як жлукто. Аж через ніч
їй мову відпустило і пам’ять вернулась. Як прийшла до себе,
то й розказала, що до чого йде, що як брала землі з гробів
у чужих селах, то лиш страх збирав, а нічого такого не ба-
чила, і оце пішла вже на свій сільський цвинтар. Приходжу,
каже, під сам рів та й думаю: з якого б тут гробу взяти.
Знаю, що тут десь поховали недавно такого-то чоловіка,
але де саме, не втраплю, треба ще пошукати попереду. Та й
думаю собі, каже, аби хто не зобачив, то ще подумають, що
щось нечисте ходить. А той хрест передо мною стоїть —
чорніеться; то я і подумала: як маю ще шукати та на якусь
напасть наражатися, лучче возьму з того московського гро-
бу і напевно буду знати, що взяла з гробу чоловічого. От і
скачу, каже, через рів у цвинтар. Нахилилась уже і руку
простягла тої землі взяти, а хтось наче говорить: «Не тронь!»
Я перехрестилась і грабнула землі, а москаль і встав з гро-
бу... Такий, як я бачила його ще нотопляником — рудий,
вусатий, та попід очі сині смуги; такий він і тепер мені
показався, і гука знов: «Не тронь, бабо! брось!» Але я, ка-
же, не послухала. Держу ту землю, в кулаку стиснула й
назадгузь відступаюся. Поки ж я йшла так назадгузь, то
як було, то було, він помалу за мною подвигався; але при-
йшлося через окіп скакати, то треба вже було хіба в рів
спуститися. Але думаю собі, каже, ану ж тут в рові й нася-
де!.. То й обернулась і скочила та й побігла, бо вже не могла
здержатись. Втікаю і ту землю несу в руці — що буде, то
буде, думаю, а нехай прейма дочці поможу! — Що то мд-
ти!—Далі бачу, каже, що не змога моя втекти, бо ще з
півдороги зосталось, а він тут-тут догнати і все кричить:
«Бросни землю!» Я взяла й броснула. Якби ще разом або
йому в очі, як то кажуть, то, може, було б і помогло, а то я
так як несла в жмені, так і розсипала. А той москаль все
за мною. Тут я рвонула що сили мала і вже не пам’ятаю,
як додому добігла і що зо мною сталося»... До вечора того
ж дня, як це розказувала, небіжка, хай їй царство небесне,
ще й на лаві належалася».
Оце вам, панове, оповідання самий смак! Всіх людей, що
в нім спотикаються, я сам в лице навіть добре знав!.. І пе-
реказую вам як сам чув, а мені розказували за правду, то
я й вам так.
Чарівниці помагають ніби, кажуть, але і пошкодити мо-
жуть ще лучче, хоч самі від себе, хоч як хто їй напросить..
1)	Може з чоловіка зробити вовка, мовляв я попереду.
Я знаю оповідання про це діло і казку, та скажу колись,
іншим часом, як буде мова про'вовкулаків.
2)	Дання дають. Це така штука, що дасть чогось напи-
тися або із’їсти, та й у животі замножаться ящірки або жаби
(що це проти науки йде — не моє до того діло). Кому дали
дання, той все жовкне та й жовкне, і наче не слабий, а все
нездужає і скаржиться, що під грудьми тисне і нудить. Так
і вмре, що наче не хорував. Як впору вдатись до знахарки,
то часом може й очуняти, а часом таки і вмре — найбільше
як спізнишся за порадою. Кажуть, як напоїть знахарка яки-
мось зіллям, то начнуться воніти, і доти блюватимеш, аж до-
ки гнізда з себе не викинеш. Гніздо теє, наче жабориння зеле-
не. І ящірки йтимуть горлом чи жаби — яке там дання бу-
де — та такі все білі, як опарені, не такі, як на полі вони.
3)	Наслання насилають. Нашле яку хворобу абощо, або
чоловік розіп’ється до останку, або так наброїть, що бу-
дуть любитися, як голуби, а після сваряться, б’ються і бог
знає що! Все це наслання, значить, наслано. А що ще й жа-
бів або гадюк нашлють на обійстя, найчастіше жабів наси-
лають, мабуть, це найлегше. Ні з сього ні з того десь у хаті
жаби наберуться, і не трохи їх, а стільки, що й ногою ніде
ступити і одна на подушках сидить, а ті решта по всій хаті
і по посуді, і поза образи, і в скринях, і в боднях — всюди їх
повно. А часом одну тільки насилають, що цілий день сидить
на подушках, а як ляжеш спати, то, на кого вона наслана, ви-
лізе тому на груди і сидить. Скільки хоч кидай — нічого не
поможе. Ще поки не спиш, то її нема, а як заснув, вона ізнов
на грудях. І та людина все жовкне, сохне, а далі й вмре, бо,
кажуть, та жаба кров зіссе. От що розказували мені про
таке наслання. Єсть на Поділлі село Скарженівка, а в тім
селі титар є і жінку має. «Довелось мені, розказували, но-
чувати в Скарженівці. До кого б тут вдаритись? — Ну, до
титаря. Пішов, і прийняли. Та самого титаря не було вдо-
ма, тільки вона була — така добряща душа! Та така суха,
як скіпка (скалка — лучина), аж страшно дивитись.
— Що ви, слабі, хазяйко? — поспитав я.
—- Еге,— каже,— слаба.— Та жовта, як з воску зліплена.
Переночувавши у теплій хаті, подякував я та й поїхав.
Через кілька часу довелось мені ізнов бути в Скарженівці,
я й зайшов до титаря, до старого вже знайомого і цікавий
був побачити, що то з титаркою сталося. Входжу до хати,
молодиця, як ягідка, діжу місить, повна, хороша, що куди!
— Помагайбі вам,— кажу,— молодице!
— Благослови, боже! — відказала вона, як належить,
і засміялась. Я насамперед думав, що не в ту хату попав,
і питаю:
— Чи тут живе титар?
— Тут! — вона каже,— або ж ви мене не пізнаєте?
Здивувався я: ніколи молодиці не бачив, а вона призна-
ється до мене.
— Ні,— кажу,— не пізнаю.
— Адже я,— каже,— титарка. Пам’ятаєте, як ви в нас
почували?
— Таже я пам’ятаю,— кажу,— що ночував у титаря, і
оце прийшов ще раз подякувати за добре діло. Але хоч мені
очі,— кажу,— виколіть, то я вас не пізнав би... Тепер аж
пригадую, що є щось схоже в лиці. Але ж тоді не ви ходили,
а тінь ваша; теперь же, слава богу!..
Слово по слову, вона й розказала, що дев’ять місяців,
чи що, вона бідувала за насланням: «День і ніч було жаба
сидить на подушках, а ляжу спати, каже, то вона й сяде
на груди. Що я вже не виробляла! Хай з тим не вертаєть-
ся, і віником била, і за третє обійстя в ганчірках виносила...
А прийду до хати, сюди-туди обернуся, а вона ізнов на по-
душках. До того дійшло, що в мене вже й сили не ставало
скинути її з себе, як було сяде на груди. Далі вже й горшка
в піч не могла засунути — було сусіди, спасибі їм, прихо-
дять і варять. Вже й висповідалась, і на смерть собі
сорочку наготовила — зовсім, як належить, на той світ
прибралася, а на цім такою непотрібною й жити не хоті-
лося.
Після того, каже, як я ночував, розказувала, ночувала
в неї — щось з тиждень по мені — якась баба, бо їх люди,
каже, спасибі їм, не забувають. Так сиділа собі ця баба на
припічку/грілася, а титарка сидить на дзиглику перед піч-
чю. Коли та жаба, що було на подушках сидить та спить на
грудях, тепер уже лізе рачки до неї — так на всіх чотирьох
лапах лізе собі помалесеньку, аж наче постогнує, та наду-
лася так!
— А це що в вас за гість? — баба каже. А жаба так і
присіла до землі і сидить, наче влипла, наче її хто гвіздком
пройняв та до землі прибив.
— От, як бачите,— озвалась молодиця,— вона десятий
місяць так.
— І ви нікого не радились?
— Та тут-таки, правду сказавши, і нікого, хоч би й хо-
тіла.
— То я ж її відучу від вас, підождіть лишень.— І зла-
зить з припічка. А жабисько, щоб ворухнулась від того часу,
як сіла, так і сиділа. Взяла баба, розказувала вона, в одну
руку солі товченої, а в другу віник, посолила ту жабу і да-
вай бити! Як, бачите, дитина, каже, так та погань кричала,
аж мені, каже, жаль стало. Била так її баба, каже, таки
добре била та й викинула за поріг, вимела віником аж
надвір та й вернулась до хати.
— Тепер,— каже,— будь спокійна, молодичко, вже біль-
ше не прийде, будь вона проклята!
— І справді, спасибі їй,— каже титарка,— з того часу
як рукою відняло. І з того часу, каже, почала вона й до
здоровля повертатися».
4)	Підливають. Проти врочистого свята кругом хату
обіллє, і хто вже такий нещасливий буде, що перший всту-
пить в те перелляте, на того голову вся біда й спаде. Щоб
не шкодило, треба плюнути вперед себе через перелляте
місце три рази, а після вже йти. Кажуть, що в старовину
були такі люди, що візьме околоту в руку, запалить і пече
той слід, де переллято, а чарівниця і прибіжить. Тоді вже
роби з нею що хочеш. Найбільше, кажуть, що заставляли
бувало злизувать ті чари та глумилися різними способами.
На дітей плаксивиці насилають — все плаче дитя та й пла-
че. Ті плаксивиці виливають: зогріє окропу та візьме дитину
на поріг, накриє коритчатком, ночовками ніби, і на ті ночов-
ки зверху ллє окріп і щось примовляє. Дитя і справді очу-
нює, бо це я сам бачив.
Оце таких див я наслухався трохи ще на запічку, а трохи
вже й прудивусом бувши, а тепер даю їм огласку, щоб ще
й другий хто знав, а не сам я, як то нишком думає наш люд
хрещений.
На закінчення розкажу ще одну, може, биличку про
бабу-знахарку.
До якогось ксьондза, доброго чоловічини, прийшла баба
за жебрами, а ще була не дуже стара.
Зглянув той ксьондз оком — баба така чепка, що й
абияку дівку проти неї не став, бо в куток зажене, та й дав
що чи не дав, а заводить розмову:
— Чому ви, бабуню, не вчитесь примовляти? Мали би-
сьте хліб, що й другого б запомогли, а так самі топчете чужі
пороги. І під тином не раз доводиться сонця божого вигля-
дати, поки з-за гори вишкіриться та обігріє немошні кості...
— Коли вже, мосці ксьонджуню-добродзею, ззамолоду
не навчилися, то вже годі через перелази.
— Е-ге-ге! ви-бо, як я бачу, зовсім на світ нарікаєте!
Отак примовляй-сьте: «Чи поможе, чи не поможе, а ти за-
плати, небоже». Будьте певні, що від пана до пана в коля-
сах вас возитимуть.
— Ет, ксьонджуню мосці-добродзею, нащо кепкувати над
моєю старістю.— І пішла з хати. А ксьондз шукав чи не шу-
кав других бабів, щоб іще пожартувати.
Та, як то ляхи приповідають, доти дзбан воду носить,
поки вухо не ввірветься. Так і з ксьондзом сталося: жарту-
вав, поки жартувалося, а от і гуля в горлі сіла та й уже до-
душує. З’їхалися доктори, бо в слабого грошей чимало було,
то щоб йому полегшало, як захоче собі, в горлі, а в кишені
то конче повинно.
Похвалилися один перед другим, що той того, а той того
в небіжчики викурював, чи то, пак, викурював небіжчика,
та й постановили розрізать слабому горло. Насилу випро-
сила ксьондза сестра його, щоб хоч до завтра відклали —і
ксьондз таки помагав: «Узавтра,— каже,— доріжете, нехай
хоч висповідаюсь». А поки що, думають обоє, треба послать
за знахуркою, що недавно очутилась в тій стороні і страх
як хутко в славу ввійшла, що нема луччої.
Приїхала й баба — така вбрана, що куди! З голими ру-
ками і не приступай! Подивилась на слабого, помацала за
горло, казала дати літненької води, якесь зілля вив’язала
з хустини, материнку, чи що, обмочила в літепло, приклала
до горла і поливає зверху та все примовляє щось. Коли
прислухався ксьондз, а вона все одно та й одно править:
«Чи поможе, чи не поможе, а ти заплати, небоже!» Зарего-
тався, що його ж салом та його ж по шкурі мажуть, а та
гуля і трісла. От і заплати, небоже!..
Чимало й таких знахарок та знахурів на білому світі!
ВЕЛИКДЕНЬ У ПОДОЛЯН
(По поводу «Бьіта подолян» Шейковского.
Випуск 1-й, 1860 г„ Киев)
Загадка: Сім миль мосту, а на кінці
мосту квіточка зацвіла. Сім миль мо-
сту, а на кінці — квіт на ввесь світ.
Отгадка: Великдень.
І
В стародавнєє врємя, в пределах Украиньї, жили, как
известно, разньїе народцьі, и каждьій из них имел свои обьі-
чаи и закон свой. Разность народов, от которьіх произошло
ньінешнее население Украиньї, чувствуется еще и в наше
время. Сопоставив подолян, например, с полтавцями, с пер-
вого взгляда узнаєм, что они принадлежат не к одной мест-
ности. Кроме случайного отличия одеждьі, их отличаетдруг
от друга и самое обличчя: между подолянами очень и очень
мало кирпатих, тогда как преобладающий тип полтавца —
кирпа*, подоляне преимущественно довгобразі, между пол-
тавцями редко встречается довгобразий, а все кругловиді,
Самьіе обьічаи народньїе, поверья, предрассудки, праздно-
вания, будучи рассматриваемьі в подробностях, обнаружи-
вают, хотя и не все, своеобразньїе оттенки; а некоторьіх по-
долянских ббьічаев вовсе нет нигде в других частих Укра-
иньї. Все зто, очевидно, в давнєє время бьіло резче и
нагляднеє, но больше или меньше огладилось; обьединилось
же только под влиянием позднейшего хода истории,— того,
под которьім сложилась и окрепла наша украинская на-
родносте
Такие и подобньїе отличия существуют не только между
подолянами и полтавцями, правою и левою стороною Днеп-
ра, но и в более узких пределах. Например, на Подолии
в теперешних ее границах \ кроме многого другого, заме-
чаем ту особенность, что в Балтском уезде, между Бугом
и Днестром, Кодьімою и Днестром, существует праз-
дник русалі, которьій совпадает с первьім днем Петрова
поста, совершается молодицями, без участия мужчин
и дівчат, под открьітьім небом (на степку) и, если
можно, близ водьі. В Ольгопольском, в Гайсинском,
Брацлавском и других уездах, к Вольїни, даже нет слова
русалка*. В Гетманщине, вместо русал, существует другой
* Русалок в некоторьіх местах назьівают росалками, Зто название,
судя по поверьям, вернее гіервого.
Украинские слова и цельїе рассказьі относятся к наречию подолян
бьівшего Уманского и отчасти Ладьіжинского2 полков.
праздник — рбзигри («Полт[авские] губ[ернские] ве[до-
мости]», № 25, 1861 г.), которьій отбьівается одними жін-
ками и в тот же самьій день. Если бьі бьіло возможно опре-
делить границьі, за которьіе не вьіходит известное празд-
нование, обьічай и т. п., то можно бьіло бьі узнать и грани-
цьі, в которьіх жил тот или другой народец.
Раздробление зтих народцев, вместе с другими обсто-
ятельствами, наложило особенную печать на разньїе
местности и способствовало к образованию новьіх различнй
в нашей народности, изгладив некоторьіе признаки един-
ства и создав новьіе, не существовавшие прежде, оттенки.
Отсюда произошли те именно особенности, по которьім мьі
одни других (справедливо или несправедливо) дразним раз-
ньіми именами. Так гетманцьі3 дразнят подолян недбляш-
ками, а подоляне гетманцев — московськими недбломками
и т. п. Даже жители маленького пространства, иногда и од-
ного города, имеют свои прозвища, и не всегда по особенно
важньїм признакам, тем не мепее по признакам, бросаю-
щимся в глаза. На Подолии, напр., бужане4 дразнят мазу-
рами 5 (мазур — мазури, а мазурі по-:тамошнему то же, что в
Гетманщине щурі) тех крестьян, которьіе исповедуют ка-
толическую веру. И там же дразнят віштяками тех, кто жи-
вет ближе к Каменцу, по их обьічаю кричат вїштя, погоняя
лошадей. Любечан (г. Любеч) их соседи и кияне передраз-
нивают заимствованной от них же фразою: «Мьі люди
торговьіе, народ промьішленньїй». В зтом прозвище немало-
важную роль играет местное наречие, на котором говорят
любечане. Для любечан нет большей обидьі, как вопросьі:
«Почому кізка? Як пізнати, чи жирна коза?» и т. п. Вообще
при любечанине заговорить о торговле козами — значит оби-
жать его *.
Все зто, вместе взятое, делает необходимьіми частньїе
описання разньїх местностей нашего края. Без таких спе-
циальньїх трудов мьі никогда не будем обладать знанием
его и его особенностей. Полнота, очевидно, должна бьіть
непременньїм условием зтих работ, потому что они должньї
служить материалом для будущих исследований и заменять
личное наблюдение читателя. Но и не совсем полньїе рабо-
тьі не могут бьіть признанні совершенно бесполезньїми по
той причине, что лучше что-нибудь, чем ничего, лишь бьі
зто что-нибудь в самом деле проливало свет на избранньїй
* Стоит упомянуть и о том, что белорусов, назьівая литвинами,
дразнят бацькунами — от их слова бацька — отец, батька. До сих пор
считается каким-то удальством побить бацькуна — остаток древнеи
племєнной враждьі к Литве6. Случается, что байдаки причаливают
к берегу для зтой цели.
уголок. Но в зтом случае должньї бьіть описьіваемьі если
не все, то зато главньїе особенности.
Специальньїм зтнографическим трудом в глазах наших
и самого издателя является «Бьіт подолян». Г. Шейковский
намерен ознайомить с бьітом подолян особенньїми статьями,
дополняя их материалами, сюда относящимися. Здесь, го-
ворит он, найдут себе место песни, сказки, пословицьі, по-
говорки, поверья, загадки, анекдотьі, фацеции (т. е. нісе-
нітниці) и т. п. Так как зти «материальї» будут обнародо-
ваньї на том язьіке, которьім говорят подоляне, то «Бьіт по-
долян» будет иметь важность «и для разрабатьівающих юж-
норусский язьік в филологическом отношении».
Как видим, цель издания «Бьіта подолян» обширна; но
одной задачи недостаточно для того, чтобьі труд вьішел по-
лезньїм (нередко на самом деле все оканчивается одним
намерением). К сожалению, «Бьіт подолян» — то же, что
грайморе в мищйні7. Прежде всего бросается в глаза чрез-
вьічайная неполнота фактов и какая-то странная уверен-
ность автора в непреложности своего взгляда. Кажется,
будто Шейковский имел в виду только обнародовать свои
личньїе вьіводьі, а не изобразить, как говорит, картину бьіта
подолян. Очень может бьіть, что я имел бьі другое мнение
об издании г. Шейковского, если бьі познакомился с подо-
лянами только по зтому изданию, а не лицом к лицу, буду-
чи сам подолянином. Теперь же, при знакомстве с подоляна-
ми не по книгам, я не могу бьіть им доволен и долгом для
себя считаю пополнить труд г. Шейковского и кое-что в нем
поисправить.
Г* Шейковский начал своє издание с гаївок8 по той то-
лько причине, как говорит сам, что у наших исследователей
народного бьіта гаївки не описанні. Но разве одни гаївки не
описанні? Где у нас хоть что-нибудь о народних парубочих
играх на Великдень? 9 Где у нас хоть слово про колодії? 10
Да мало ли чего не описано! Что касается великодня, то
гаївкам предшествует обьічай віддавати колодкип, вме-
сте с гаївками идут парубочі игрьі; надо бьіло позтому на-
пинать не с серединні, а с начала — с того самого начала,
где замечается уже Великдень. Так следовало бьі поступить
тогда, если бьі Великдень бьіл началом и концом задуман-
ного издания. Но преднамерившись описать бьіт вообще —
полнььй бьіт, следрвало бьі доискаться того общего пункта,
оікуда, как из клубка, развиваются все празднования. Та-
кой начальниці, пункт преднамеренно должен бьіть и есть
на самом деле; потому что народньїе празднества — остаток
религии наших предков и не могли бьіть натиканні в году,
как тдачки на огороде, без вся кой євязи между собою. В про-
тивном случае, религия наших предков била бьі непосле-
довательна. Такого недостатки не может бьіть в религиях,
как творений целого народи, а не одной личности. И в са-
мом деле, народньїе празднования так тесно вяжутся одно
с другим, идут цельїй год в такой строгой последовательно-
сти. Стоит только посмотреть на них не поодипочке, а об-
нять взглядом весь их годовой круг. Не обратив на зто
внимания, г, Шейковский нашелся вьшужденньїм предпо-
слать всему общие мести и под влиянием университетских
лекций археологии профессора П.12 толкует о разньїх куль-
тах. Все зто так; все зто правда; но в «Бьіте подолян» всему
зтому не стоило бьі давать мести: зто археология, а не бьіт.
Оттого г. Шейковский и перескочил от гаївок на похорони...
Но принимаясь дополнять издание г. Шейковского, без
всяких задних мьіслей, я должеп предупредить читателей,
что не имею никаких источников и буду писать по памя-
ти — что видел и знаю. Степень моего знання увидит каж-
дьій, кому угодно будет прочесть мой нехитрьіе строки. Что
же касается до меня, то я и не притязаю на полноту, но не
имею ни малейшего сомнения в истине сказаний моих о
народе. Все мьі покончим на великоднє и достигнем своей
цели, если укажем ему место в годовом цикле народних
празднований.
Великдень, как и должно бьіть, для подолян самьій ра-
достньїй праздник в году. Его, как и все праздники, биваю-
щие раз в год, назьівают врочистим (в рік) святом. Миколай
также врочисте свято, хотя празднуется и два рази 13. Сло-
во врочистий прилагается только к праздникам, а в других
случаях, в смисле годовой, употребляется слово роковий
(роковйй ярмарок). Весілля и т. п. торжества назьіваются
врочистими оказіями. Великодня ожидают с большим не-
терпением, нежели всякого другого праздника, и чем ближе
к нему, тем радость неугомоннее. Запорожці в одной вирше
обьясняют зту радость как бн тем, что
Тепер усяк наїсться всмак свяченої пйски.
Но мьі не поверим чубатим. Не тому мьі радуємся, что на-
їмось паски: хотя мьі и голодні, однако удовлетворение зто-
го чувства у нас не играет первой роли. Мьі радуємся про-
сто тому только, что Великдень на границі, потом в дільни-
цях *, потом в воротях, наконец на порозі і в хаті. В вербну
неділю14 (ваій) Великдень чуть видно из-за горьі, а мьі
уже поздравляем друг друга и с неописанним восторгом
* Дільниці — ров вокруг села, за которьім начинается цари-
на — посевн. Царине противоположна толока.
приговариваем: верба б'є, не я б'ю: за тиждень велйкдень!
Иной еще прибавите будь здоров, як вода, і багатий, як
земля.
Вода не случайно вошла в зто поздравление: она имеет
огромное значение в народних верованиях и обьічаях. Про*
следим зто, сколько можем. Начнем с жилного (великий)
четверга І5,— он близок великодню, а мьі про Великдень
и говорим. В жилний четверг купаютея від чорної хвороби.
На русали купаютея, щоб не було посухи. Замечательно,
что на русали купаютея не раздеваясь. Так же, во всей оде-
жде, купают и тех, кто в руки попадетея. Я сльїшал, как
купали попадью, дьячка, проезжего купца, управляющего,
перевозчика при пароме и т. д. Обьічай зтот так держитея,
что вьїкупанньїе не только не сердятся, но сами мешаютея
в гурт и с азартом бросаются купать других. На Купайла
ходят купаться с известньїм обрядом, и сам Йван купався.
На зелені свята ходят на поле кропити збожжя и святять
криниці; на маковія тоже святять криниці.
На ордань купаютея від корости. При зтом берегутея,
аби хто не крикнув: «Щоб така була, як дубова кора; бо
вона, хай щезає, і справді корою візьметься на тілі». То-
гда же умьіваютея, щоб очі не боліли, а дивчата — щоб рум’-
яною бути. Надо заметить, что в воду, приготовленную для
умьівания, бросают иногда калину или коралі (дороге на-
мисто), щоб червоному бути,— щоб лице чисте було. Коралі
также советуют мужчинам носить на шее, как женщиньї,
від остуд. Вода употребляетея в различньїх шепотах (при-
мовах) : як вогню скидають (і огонь разом), як що вилива-
ють — от перелесника абощо... В разньїх гаданьях также
употребляетея вода; напр., на Андрея виливають воском,
сливом. Тогда употребляетея вода холодная, — лучше, если
непочата, но и горячая вода употребляетея. Як виливають
плаксивиці, як покривають молоду (на Подолии не водят
в церковь скривати, а покрьівают дома — завивают в намі-
тку: до церкви ходят на вивід), садовлять її на ослін, чи що,
а під ослоном відро з водою, щоб здорові були, як вода.
(После употребляетея и огонь.) Як вилупляться гусята або
каченята, то, щоб здорові росли, гніздо і шкаралупи вино-
сять на воду. Як упаде дитина з колиски абощо, що здорово
заб'ється, то те місце зливають водою, щоб не вадило. Воду,
между прочим, ставят на окне, по вьіносе покойника из ха-
тьі —для души, которая прилетит в виде мухи и буде їсти
й пити. Посредством води узнают, чисто или нечисто место.
Погребая утопшего, иногда поливают его водою, щоб дощ
був, щоб не було посухи. Вода употребляетея и в чарах, осо-
бенно в отношении к любви. На воду (на Біг) вьіносят и пе-
рвьіе скорлупьі писанок, крашанок в том убеждении, что они
попльївут к рахманам 16 и укажут им, что пора праздновать
Великдень *. Что касается того, что желают бьіть богатнм,
як земля, то зто проистекает из представлення народного
о богатстве ее: хто ж багатший, коли вона всіх годує! Зем-
лю также назьівают сильною, бо вона всіх на собі носе.
Свячену лозу прячут и котики употребляют как лекарст-
во от лихорадки и для скота, як, бува, здується.
От вербної неділі, кроме обьїкновенньїх хлопот — шити,
білити, — кроме приготовлений на паски и т. п., я ничего не
заметил до жилного четверга — до страсті. Для страсті
хлоп’ята задолго вперед приготовляют довбешки; с звоном
собираются к церкви с зтими стукалками и тогда звонят во
время самой страсті, тарабаня ими в колокольню, где дере-
винная, или в церковную ограду, или просто в доски, разу-
меется, если не запретят. Зто повторяется каждьій раз при
звоне колоколов, начинаясь и оканчиваясь вместе с звоном,
и продолжается до конца страсти. Рокот зтих довбешок,
сливаясь с звоном колоколов в один гул, производит невьі-
разимое впечатление: повторяйсь во всем околотке, отра-
жаясь тисячами перекатов зха в лесах и горах, до глубиньї
души поражает человека, и так уже настроенного к печали.
Нельзя сказать, что зто печаль; зто совсем не печаль, но ка-
кое-то необ'ьяснимое — тихосумне чувство: сердце так и рас-
пльївается. Особенно мне врезалась в память одна страсть,
когда я бьіл еще дитятею летвосьми-девяти. Я вьішел из церк-
ви провітритись. Ночь бьіла темная, туманная и как будто
мряка йшла. Яркий свет, пробивавсь сквозь окна золоти-
ми столбами наискось, стремился к небу, будто указьівая
дорогу молитвам, и далеко-далеко исчезал в тумане, посте-
пенно ослабевая. Кажется даже, я видел радужньїе цветьі.
Внизу другая масса света сквозь растворенную дверь ма-
ленькой деревянной церкви золотит молящихся. (Смесь ра-
дости и печали на важно-спокойньїх лицах стройного, кра-
сивого народа стоят кисти живописца-художника.) И все
зто теряется вдали, во мраке, и на известном расстоянии,
кажется, не люди ходят, а духи, пришедшие вместе с ним
праздновать страсти господин; то вьірезьіваются из мрака,
то снова исчезнут. От сверканья свеч и лица их представля-
юся сверкающими. Общая тишина, под равномерное жур-
чанье весенних ручейков, прерьівалась по временам треском
* Рахманьї — зто народ, не умеющий ни читать, ни писать, по
крещеньїй. Они так далеко живут, что скорлупа запльївает в их страну
только к преполовению. Тогда они и праздиуют Великдень. Потому-то
подолане преполовепие знают под именем рахманського великодня.
довбешок да звоном в колокола и на время заглушала то
зауньївную самолівку старика-дьячка, то протяжное чтение
страстей господних нараспев. И за горой тот же треск и
звон, и та же картина мерещится, и за лесом тоже. А вот
чуть сльїшно из-за Богу отдаленньїй гул: и не верится, звон
ли зто действительно и есть ли там хлопці, прежнее ли впе-
чатление продолжается, или зхо на зхо отзьівается. И снова
звон, и снова треск, и потом тишина; так и хочется вме-
шаться в гурт, да довбешки не бьіло, а патики мокрі. Так и
стоял бьі очарованньїй; забьіл и где я, и для чего тут; сердце
словно тает; но старик староста (разумеется, церковний —
там иньїх старост нет) помог мне опомниться: «Годі стояти,
паничу; казали панотець, щоб уже до церкви йшли», — ска-
зал он. И я пошел, озираясь и прислушиваясь, как сердце
билось. Почему тогда не в последний раз оно билось!..
Народное суеверие соединяет с зтим торжественно-пе-
чальньїм вечером разньїе верования о ведьмах 17. Но об
зтом будет отдельно рассказано мною в «Основі».
Употребление страсної свічки известно.
От обеда в четверг до разговенья старушки ничего не
едят, т. е. ничего ровно и в рот не берут. В зти дни ХЛОПОТЬІ
в самом разгаре: женский пол так занят, что даже нет вре-
мени и заснуть; ночь и день работа: паски печуть, порося-
та... А поки ще начинки заготовить! Там писанки пишуть,
крашанки красять; дивись — і витирати пора. А там... не
оглянулась, а вже и Христа дочиталися. Хапайся-хапайся!
пора вже святити... Боже-боже! отут-то колотні, яка не
вправилась абощо. Платину, которою писанки вьітирают,
прячут і підкурюються від бишйхи, як в вусі стрикає абощо.
Но мьі забежали вперед. Еще есть діяніє 18. Но пока дой-
дем до діянія, займемся передачею легенд, основанньїх на
собьітиях, в зти три дня совершившихся.
В молитвах подолян есть примесь униатства (от отца
и сьіна); между молитвами считается сон богородиці и бур-
лацький отченаш *. Что касается свящ[енной] истории 19, то
* К сожалению, я его не знаю; знаю только, что он разделен на
прошения; некоторьіе из них передаю: не дай, боже, з кози кожуха,
а з свині чобіт; ізбави, боже, від барської греблі; ізбави, боже, від
Кулаковського справи: ізбави, боже, від служби в китайгородського попа.
Что касается обьяснения зтой молитвьі, то я знаю следующее: 1) Бар-
ська гребля — обьїкновенная плотина в г. Баре. Она очень длинна,
идет извилинами и весною до того запльївает грязью, что езда по ней
в вьісшей степени затруднительиа и даже опасна. Кроме того, что
можно загрузнути, страши не провалля (по-тамошнему — прірви) с глу-
хой сторони греблі, глубокие и наполненньїе водою, так и ждут жерт-
ви. Летом ухабьі и т. п. до того надоедают, что действительно надо
просить бога об избавлении от зтой греблі (Я раз всего по ней про-
подоляне имеют ее свою от сотворений мира до р[ождества]
Х[ристова] и далее. Есть даже мнения о будущем, ничуть не
основанньїе на христианстве. Кроме чисто религиозньїх ле-
генд, есть и бьітовьіе. Бьів собраньї, они могли бьі пролить
много света на минувшую жизнь пашу, незапамятованную
историею. Легендьі, относящиеся к страстной неделе, такого
значення не имеют: зто евангельские собьітия, украшенньїе
народною фантазиею. Без сомпения, зто бьіло когда-то
полньїм зданием, но, не бьів поддержано воспитанием, мало-
помалу затемнялось и теперь представляє'? жалкие обломки,
показьівающие ясно, насколько небрежно бьіло духовенство
в деле образования народного, даже религиозного. Зти рас-
сказьі не должньї умалять чести нашего народа; несмотря
на них, он строго нравствен.
Юмористических рассказов, которьіе касались бьі
страстной недели, нет, хотя юмор народний шагнул и в
небеса, и за облаками нашел для себя предмети й ма-
териалн. Дух собнтий не таков, чтоби можно било поте-
шаться. Иное дело лисина у ксепдза (когбпка), много-
женство у магометан... Расскази, относящиеся к страстной
неделе, все серьезни и вот те, которие я знаю.
«Як шукали Христа згубити, то він утік та й сховався
і найперше в ясла межи воли. Жиди так його шукають,
так шукають! А волики їдять собі пашу та все мордою
пригортають схованця — вибирають ніби, котре стебло —
і все пригортають.
Виховався Христос на цей раз і поблагословив волів,
щоб мало їли і ситі були.
На другий раз прийшлось ховатись. Куди тут? Вже жи-
ди знають, що був межи волами... Взяв та й сховався межи
коні. Та коні, сказано, худобина пажирлива, як почали
їсти, то з’їли й те, чим Христос сам себе був накрив. То
жиди і забачили і взяли Христа. За це бог прокляв коней,
щоб їли цілий вік і все голодні стояли». (Существует сле-
д[ующая]поговорка: волові дай полови та жени поволі, а
коневі вівса, та жени, як пса.)
«Як привели Христа мучити, то наробили цвяхів (гвізд-
ків) зо всякої деревини, тільки з гиви — ні. Та котрий
езжал летом и не захочу больше.) 2) Кулаковського справа. Бьілпоме-
щик на Подолии п. Кулаковський (Кулаковский) из поповичей, отли-
чавшийся несправедливим решением жалоб. Говорят, он наказьівал
и истца, и обидчика. Наказание состояло в неумеренном денежном
штрафе на церкву; для обидчика прибавлялись нагаї. 3) Китайгород-
ського попа служба. Китайгород — село,, не знаю которого уезда. Там,
в оно время, бьіл на приходе священник о. Семен. О чоботях, з свині,
кожусі з кози и говорить нечего. Так обьяснял мне зтот отченаїи свя-
щенник о. Писнячевский.
попробують забити під пагність, він так і зігнеться, наче з
воску зліплений. Що тут робити? чим тут мучити? Аж в
голову заходе. Думали-думали та й порадились: затешім,
кажуть, ще з гиви. Як той не полізе, то хто його зна, що
вже й казати!.. Затесали із гиви, а він і пішов, як залізний.
От і давай мучити Христа гивовими кілками *. За це бог
і прокляв гиву, щоб червива була. Тим вона й червивіє
так, що бог закляв її червивіти, доки світа та сонця».
Известно, что делают воробьям за мнимое их участие в
деле умерщвления Христа. Когда ослепят, «бідна пташина
не летить, як видюща, куди носом; і знесеться вгору, скіль-
ки видно, складе крильця і пускається до землі, як камі-
нець. Впаде й розіб’ється».
Народ верит, что стража, приставленная к гробу гос-
подню, и теперь стоит на своем месте. Она состоит из двух
евреев, и оба они живьі, и «як місяць старий, то й вони ста-
рі-старезні, аж трусяться,, а як місяць молодий, то й вони
молоді, наче їм по двадцятому годочку». На вопрос: «Коли
ви прийшли?», они отвечают: «Вчора».— «А коли підете?»—
«Взавтра».
«Так вже їм бог дав, щоб жили до самого страшного суду».
Об Иуде рассказьівают:
«Повішусь, думає собі, піду в пекло. А Христос, як буде
визволяти людські душі, то й мою визволить. Прийшов до
їдної деревини, перекинув мотуз, чи що, і тільки опустився,
вона й гілля поспускала. Він до другої, і друга так; і третя
так; аж до осичини прийшов і завішався на осичині. Того-
то хоць ** як і тихо надворі, а на осичині все лист кивається,
наче живий». Другие говорят, что он завішався на бузині
и она оттого не годится тепер для построек. Бузнйк почи-
тается жилищем черта.
«Завішавсь Юда та так і висів, аж доки сам не ввір-
вався. Тоді вже впав і гнив у яру». Из разлагающегося тела
его вьірос тютюн, Впрочем, насчет тютюну есть и другой рас-
сказ, в которьій входит Христос с апостолами. «Тіло Юди
тут зітліло, а душа в пеклі пропада. Бо як Христос пішов
визволяти душі, то й його душу хотів визволити: «Ідивон»,
каже; та Люципер навчив: «Кажи, сину, не хочу», Юда й
каже: «Не хочу». — «Кажи, сину, мені й тут доб-
ре»,— намовля ізнов Люципер. «Мені й тут добре»,—
озвавсь Юда. Христос ізнов: «Іди вон». А Юда все за Лю-
* См. І коляда господареві.
** Хоць подоляне употребляют в значений хотя, а хоч — сокращен-
ное хочешь — що хоч роби — в[место] що хочеш роби; или роби, що
хочеил — и роби, що хоч. Хоч повелит. в[место] хоти; що хоти и що
хоч — одно и то же.
ципером говорив. Так і третій раз було. І зоставсь Юда
пайвірнішим сином у Люципера, і сидить в нього на колі-
нах, і свою калитку у руці держить». В одной вирше запо-
рожской вот что говорится:
А сей Юда з того студа, звіродивий макуха,
То синіє, то краснів, бо брат злого духа.
Вельми він зляк *, аж міх закляк з грішми за плечима.
За його гріх той клятий міх все перед очима.
В землю вкопав, щоб міх пропав, то окаменіла —
Посох і цвіт, і трави ніт — більш не зеленіла.
В воді рибу міх із глибу розпужав і раки,—
Вернув злий дух із води сух до Юди й паки.
Злую мару пік у жару, да не загорівся —
Вогонь потух, а цей злий дух в печі й не нагрівся.
Кріпко пошит, чортом підбит, що і не дереться;
З води, з печі вгі’ять на плечі до Юди береться.
І з цим мішком ходить пішком у пеклі повсюду;
Пан повелів, щоб міх не тлів до страшного суду.
Любопьітньї народньїе рассказьі об изобретении водки,
о происхождении льісьіх, кривьіх и т. п. Но так как зти рас-
сказьі могли бьі войти только в полньїй бьіт подолян, ТО МН II
оставим их, потому что они не относятся к великодню.
А между тем вот діяніє перед нами. Оставим жінкам та дів-
чатам ходити коло тіста, коло сиру тощо; а сами — наше
діло парубоцьке — пойдем за парубками.
На Подолии нет у лиць20 — перевелись; нет, кроме ве-
чорниць 21 и оденьків 22 в некоторнх местах, никаких сходок
молодежи. Левая сторона Днепра ночью имеет больше жиз-
ни и поззии, чем днем: до полночи от сумерек вьі сльїшите
песни, говор, смех... На Подолии в зто время разве собака
залает да пропоет петух. Иногда волки завьівают. Летом, по
крайней мере, нічліжники поют, идучи на поле; иной и на
сопілку. Но все зто в одиночку. Женского голоса ночью там
никогда не усльїшите. А зимою тихо та сумно, як у домови-
ні. Зто, очевидно, зависит не от народного характера — на-
род наш везде одинаково співучий; причиною тому посто-
роннее вмешательство. В зтом отношении особенно отлича-
ется духовенство. В последнее время оно с особенннм жа-
ром стало преследовать Купайла, Андрея, Маланку и т. д.23
под видом ревности о вере, а вечорниці — под предлогом
противодействия разврату. Между тем, народньїе праздно-
вания имеют значение только игр, а вечорниці суть вечерние
сходки молодежи, — не что иное, как вечера у панов, толь-
ко без участия старьіх. Старики — или лучше, мужья и же-
пьі — отдьіхают или дома работают, им не до гостини, не до
* У видавши Христа.
веселості, а молодьіе сходятся в один дом с тою целью, что-
бьі не скучать за работою в длинньїе осенние и зимние ве-
чера.. Зтим-то именно и отличаются вечорниці от вечеров:
здесь работают, дело делают, а там переливают из пустого
в порожнєє, театральничают, проигрьіваются и т. п. Не без
того, разумеется, чтобьі не бьіло нехороших случаев в наро-
де; но разве то же самое не случается и в вьісшем сословии?
хотя панянки на вечорницях не бьівают. Да кто скажет, что
и в простом народе зто от вечорниць? Такой девушки даже
не принимают на вечерницьі. Я очень хорошо знаю вечерни-
цьі, знаю дивчат, знаю народньїе обьічаи и взглядьі, и то
знаю, что хазяйський син не посмеет занять с нехорошею
целью хазяйську дочку. Для зтого есть жидівські наймички,
рекрутки, московки (солдатки) и т. под. пригуль. Притом,
девицьі так связаньї обрядом первой ночи, что только пья-
ная или крайнє бесстьідная может поддаться обольщению;
но если в ее сердце останется хоть немного стьіда, если в
ее голове не перевелось сознание себя и чести, то такая мо-
жет уступить только силе и добровольно ни за что не согла-
сится підтоптати під ноги отця-неньку. Парубки очень хоро-
шо понимаю.т зто, понимают зто и родители, а потому и
позволяют своим дочерям не только ходить на вечерницьі,
но и приймать на білі подушки, как поется в песнях. Не
понимает или притворяется, что не понимает зтого, только
духовенство,— разумеется, не без исключения,— и назна-
чает штрафні за участие в том или в другом. Штрафні зти
состоят в денежнніх взнісканиях на церкву или в отработке
священнику, преимущественно во время говення, также
перед сваднбою. Более ревностньїе употребляют и другие,
более радикалннніе мери убеждения. В зтом помогало ду-
ховенству и благоразумие панов *.
Грустно, тяжело, невніносимо становится, что народ,
вместо своих вьісокопозтических сходок, должен собиратнся
в корчму, откуда никто не гоняет ниже словом, не толнко
палкою или кнутом. Удивителнно ли, что лет тридцатн на-
зад и для парубков, рассказнівают, считалосн позорннім
являтися в шинок; а теперн и дивчата ходят туда, словно
до нанашки, так до шинкарки. Что можно вьінестн из зтого
дома, кроме разврата? П'яному й море по коліна. Но зтого
не хотят видетн и год от году все силннее накидніваются на
народньїе обьічаи. Может, покажется несообразньїм, что я
* У подолян остался доньїне громадський суд24; всею громадою ви-
бирают судців из стариков — не больше семи, не меньше четьірех, и они
решают дела общим приговором на сходе под открьітьім небом, куда
призьівают и спорящих. Обьічай зтот поддерживали и некоторьіе поме-
щики.
так разговорился о запрещениях, а между тем имел же вре-
мя изучить обьічаи: где плодьі тех преследований? На зто я
скажу, что не все удалось перевести: народ очень упорем
в своих привязанностях к чему-либо. Притом, я изучал на-
род в приходе своего отца, которьій сам недоволен запре-
щениями и остался украинцем. Он так правильно смотрит
на народньїе игрьі, что не только не запрещал их для наро-
да, но и детям своим — хлопцям і дівчатам — гюзволял хо-
дить на Купайла, где справляли Андрея и т. п. Только на
вечорниці не пускал пас,— очевидно, потому, что ни для
нас, хлопців, ни для сестер наших там не бьіло парьі. Спа-
сибо ему за зто!.. Да и что нам делать бьіло на вечерницах,
где все за работою? Кроме того, благодаря семинарскому
воспитанию, я бьіл настолько глуп, что мог бьі наделать
проказ и бьіть вьітолканньтм, как вьіражаются, втришия.
Спасибо за запрещение: зтим я спасен от мучительньїх вос-
поминаний. А на вечерницах паничам так часто достается!..
Счастливцьі-паничи — кого не бьют? зато уж и их, — кто не
хочет.
По данному слову, пойдем за парубками. Вот уж деяния:
пора.
С каким нетерпением целую страстную неделю ждут ве-
ликодня, с таким же, если не с большим, нетерпением в ве-
ликодню суботу ждут вечера. Не потому вечер играет та-
кую роль, что от великодня он отделяется только ночью,
нет — зтот вечер имеет своє собственное значение. Ни пе-
сен, ни игр в зто время не бьівает: но обьічай вогонь класти
включает его в число народних празднований и разжигает
сердца. Вогонь класти имеет что-то позтическое само по се-
бе; посмотрели бьі вьі, как ночлежники заботятся об зтом,
как собирает их огонь в кружок, как они весели вокруг
огня. С каким воодушевленисм после рассказьівают о тех
ночах, когда на поле вогонь клали! и как завидуют зтим
счастливцам те, кто почему-либо не мог иметь удовольствия
развести огонь! Кажется, что может бьіть обьїкновеннее
огня, разведенного летом в саду, вместо кухни, а между
тем, такие дни оставляют в душе какие-то торжественньїе
воспоминамия. Даже те потрави едятся с большим аппе-
титом, которьіе приготовлену в саду. Не смешно ли? ста-
рики любят полежать, посидеть, побалакать возле зтого
огня... Нет, не смешно. Посмотрите, с каким торжественньїм
видом они рассказьівают дітворі про давние лета, про раз-
ньіе пригоди из своей молодости!.. Все зто навеял огонь,
К атому огню вьіходит не только мать семейства, отец,
но если есть, и дід потурбує свою старість. Любо посмот-
реть на зтот кружок! румяная молодиця стряпает, от
огня еще более зарумянившись, а там отец нескольких
детей сам дровця збирає; а старий дід сидит в тени, и ве-
тер балуется его седьім чубом. А дітвора? Шньїряют сюда и
туда голомдвзики, пищат, кричат, забавляются или тесньїм
кружком сидят возле дедушки, слушая каждое слово его,
ловя каждое движение чувства. Но вот пробежало не-
удовольствие по всем лицам враз — и все заворушились —
что зто? зто хозяйка зовет кушать. Несмотря на то что обед
зтот — словно хліб від зайця, но все неохотно принимаются
за ложку, как будто жалея, что огонь более не нужен, что
они оставят его одного и сверх того еще и водою зальют.
Огонь — великое дело: без удовольствия и ту картоплю
копают, и ту кукурудзу ломают, где огня не разводят;
без огня и баштана не вьіберут; без огня, под открьітьім
небом, никакая оказія не обходится. Праздникам огонь при-
дает торжествениости. Но огонь на діянія имеет свою
собственную важность — зто огонь на діянія, Никак я не мог
добиться, для чего разводят зтот огонь. На все мой вопросьі
отвечали: «Бо діяніє сьогодні» или: «Бо взавтра велик-
день».— «Ну! то взавтра Великдень, а вогонь сьогодня на-
що?» — «Та просто на то, що взавтра Великдень».— «То на-
що ж вогонь кладете?»—«А нащо так споконвіку ведеться?»
Как видно, народ сам не знает, для чего зтот огонь ну-
жен, и ему особенного значення не придают; но с каким
неудовольствием отказьіваются разводить его, когда кто-ли-
бо не позволяет! каким гомоном встречают запретителя!
Но я много наговорил уже, а еще не сказал, где и кто
разводит огонь на діянія. Парубки разводят его недалеко
от церкви, где-либо в безопасном месте: женского пола при
зтом огне не бьівает, а мужчиньї могут бьіть всех возрастов
и сидят обьїкновенно до благовеста на всенбшне. Тогда идут
к церкви, а огонь остается незалитьім, чего не позволяют
себе в других случаях.
Замечательно, что ради зтого огня забьівается право соб-
ственности: кто что может и у кого может взять, все предают
огню. Я сам бьіл свидетелем, как, по совету одного чесного
господаря — роздобути палива по шопах (повітка, сарай) —
у него самого унесли круг довольно порядочньїх колес и в
его же глазах положили на огонь.
— Браво! браво! — сказал он.
— Та це, дядьку, ваше! — заметил кто-то.
— А думаєш, я не пізнав... Що б з мене за господар, якби
я свого добра не пізнав? Та що ж робити? — хай хмару
нагріває...
Не будет ли зто указанием на празднование сообща, на
праздник всего народа, на богослужение, при котором, как
в одной семье, не било ни моего ни твоего, но все наше,
как бог наш? Ведь у славян можно же бьіло воспользоваться
чужим добром для угощення чужестранца; может бьіть,
таким же образом богатьіе заступали неимущих и в деле
жертвоприношений — что очень возможно. Секирьі не
употребляют при зтом огне в зто время потому, что взавтра
(вято, но, в древносте, очевидно, зто имело и другое значе-
пие,— бьіть может, то же самое, что и при костре для
сожжения вдов. Спать при огне не позволяется, а кто уснет,
тому непременно лиса підженуть, разве отца побоятся. Не
только, впрочем, у зтого огня, но и в домах против велико-
дня стараются не спать целую ночь и целую же ночь не
тушат огня в домах, разумеется, кто имеет возможность.
Огонь, разведенньїй парубками, горит и на Великдень,
иногда и до вечера, но уже поддерживают его только дети.
Не без того, что и парубок придет, но ненадолго, и зто
не считается уже обязанностью, как в предшествовавшую
ночь.
Казалось бьі, сидя у зтого огня, каких рассказов не на-
слушаешься! ими ведь так богат наш народ. Между тем, вьіхо-
дит иначе: все сидят в каком-то благоговейном молчании,
только изредка сльїшно: «піджар! поправ!» и т. п. Без разго-
воров, правда, не обходится, но они ведутся в стороне и
почти без исключения имеют предметом своим старину,
прошедшие празднования... Раз я сльїшал предлинньїй и
презанимательньїй рассказ о бегстве нескольких душ из
турецкой неволи — началось оно на Великдень, а потому и
бьіло передано стариком. Случаются и юмористические рас-
сказьі, но смеяться непозволительно: «Що ти коло волів,
чи що! гамуйся!» — так и загремит.
Когда я видел зтот огонь, разгул уже исчез; но рас-
сказьівают, что в давнину не так бувало. Зто, впрочем, ни-
чего не отнимает у самого характера празднования, кроме
роскоши, богатства, живосте, а потому и пройдем зто
молчанием.
Так-то парубки проводят на Подолии ночь против велико-
дня. Говорю проводят!.. Может бьіть, следовало бьі сказать
проводили? Может бьіть, те, кому, по обьічаю, следовало бьі
провести ночь у огня, ожидая благовести на всенощную, не
одно діяніє проспали; может бьіть, у огня они не раз видели
в зту ночь искрившиеся глаза какого-либо паливоди; может
бить и то, что не одному соколу ясному приснилась в зту
ночь сивая голубка, чорні очі, як терен, чорні брови, як
шнурок, личко біле, хоць пиши:
Зубки, губки перлом чисті,
Шия біла ще й в намисті...
Да чего не может бьіть? все может бьіть; только сон
мара, а бог віра, и в действительности от зтого не лучше.
Предрассудки и суеверия неразлучньї с подолянами и в
церкви. (О ведьмах будет рассказано мною в «Основі».) Но
на чем основано следующее поверье: « Як піп от(ї в притворі
скаже перший раз: «Христос воскрес», то не відказувати
йому, як слід: «Воістину воскрес», а що хоч, щоб найлучче
велось... Як скажеш, напр., «Щоб мені худоба найлучче
велась», або: «Щоб у мене гроші не переводились»,— то так
воно й буде цілий рік. Мне ничего так не хотелось, как
учиться лучше всех, и я страх хотел сказать: «Щоб я вчився
лучше всіх», но чувство радости преодолевало меня, и я,
вместо того, всегда отзьівался: «Воістину воскрес», и волоси
ежились, аж мороз піде поза плечі. Так, должно бьіть, по-
ступают все, кто, как и я некогда, верит в справедливость
зтого суеверия. Счастливое время — детство; тогда всему ве-
ришь, всему радуешься. Отчего бьі и до смерти не бьіть та-
ким доверчивьім, таким беззаботннм? Отчего бьі свету, и в
самом деле, не бьіть таким, каким дети представляют его? Как
бьі хорошо бьіло жить в таком свете! Кажется, на детей и
солнце не так светит, для них и соловьи не так поют, и все
для них лучше, приятнее, восхитительнее... Или они ґлупьі,
или мьі разучились бьіть счастливьіми?.. Отчего бьт, в самом
деле, и в тридцать, и в сорок лет, и во сто не радоваться так
хоть бьі и великодню, как радуешься ему еще в десять лет, а
счастливцьі и немного позже? Святий знає... А между тем,
Великдень все такое же свято и ничуть не меньшее... Но по-
смотрим, как его проводят подоляне — разумеется, те,
которьіе и женятся, и умирают в состоянии детства. Как они
счастливьі! Но кто пожелает такого счастья своим детям?
На перший день великодня не топят, не варят и в гости
не ходят; все зто почитается неприличньїм для такого
праздника. Но на різдво, напр., зтого нет. На другой день
мужчиньї (чоловіки) ходят поздравлять попа, пана и друг
друга. При зтом христуються, обмениваясь писанками или
крашанками. На третий день женщиньї ходят поздравлять
попадью, паню и одни других. Ходят они с калачами, также
христуються и міняються писанками или крашанками *.
Род христовання между молодежью — обьічай віддавати
колодки. Он состоит в том же: христуються, т. е. целуются
триждьі, но не меняют писанок, а девушка дает их паруб-
ку, — на том и конец. Парубок, полупивший писанки, оста-
ется у зтой девушки в долгу и обязан найняти танець.
* Разумеется, где пан и паня, поп и попадья дозволяют.зто себе.
Большею частью обходится без христовання, только поздравляют.
Прежде, нежели расскажем обширнее об зтом обнчае —
віддавати колодки, обцяснимся, что значит найняти танець.
На Подолии нет деревни, в которой не бьіло бьі нескольких
душ музьїкантов. Обнкновенньїе инструментьі: скрипка, —
иногда две и три, бас, бубон и цимбали. Встречаются флей-
ти, кларнети, чеками. Зто не то, что панская музика: пан-
ская сама по себе, а зта сама по себе, и сльївет под именем
свободного оркестра — вольна капелія. Зта вольна капелия
иногда играет превосходно (напр., бр[атья] Вершинские в м.
Крутих, Балтскогоуезда. Тульчинецкая вольна капелия, из-
вестная под именем «Тоган-Тогани», состоит из циган и евре-
ев) и с достоинством заменяетчехов и других музьїкантов. Та-
кие замечательние музиканти, очевидно, ждут панских при-
зьівов, а все остальние — тирлигачі по воскресеньям и празд-
никам собираются в сельский шинок, если поп играть позво-
ляет; не то — вьіходят в те корчми, которьіе стоят за селом
и известнн под именем «вольних» (на вольну йдуть). Ра-
зумеется, на вольной одни подорожние да несколько пас-
тухов заходят в корчму; охотпиков погулять между ними
сдва ли отнщется. Позтому вольна не веселит, и музиканти
стараются задобрить попа и играют в деревне. Обьічай там
такой, что поп поснлает причетников, те отнимают инстру-
ментьі и приносят к настоятелю. Музиканти должньї вику-
пить их; сумма назначается священником и идет в пользу
церкви. Зто еще ничего; но иногда причт получает приказа-
ние побить инструментьі и исполняет зто с ожесточением,
со всеусердием. Тогда что? Очевидно, что бедннм музикан-
там легче ударить челом пастирю, нежели, рассердив его,
допустить кого ударить инструментом об землю или об лаву
и т. п. Получивши разрешение, вольна капелия отправляется
в шинок и там садится за стол и играет по найму от штуки,
как шарманщики. Каждая штука известна под именем
танця, и платится две, три до пяти копеек медью. Такую-то
сумму парубок должен вьібросить из кармана в пользу
дивчинн, отдавшей колодку. Но не в количестве дело, а в
чести: та девушка значнеє в селе, для которой больше тан-
ців наймають-, равннм образом, тот парубок важнеє, кото-
рому отдают больше колодок. Охотницьі к танцам, девицьі
еще и честолюбивн: оттого нанятьій танец морально дорог,
хоть дешев платою. Откупаться надо как можно скорей; по-
тому вольна капелия зарабатьівает преимущественно вес-
ною. Зто разумеется о вольних танцах, в шинке. Та дивчи-
на, для которой танец нанят, первенствует в нем, но может
позволять и запрещать танцевать другим только с согласия
нанявшего. На Подолии танцуют непременно парами и по-
міш — мужчини и женщини. Танцевать бовкуном, как я
видел в г. Миргороде, на Подолии не водится. Кстати, там
в танцах первенствуют дивчата, и парубки заискивают —
залицяються, а здесь парубки все, а дивчата ничего, так
что может пройти гуляння, а танцуют только парубки, див-
чатам не дадут. Зто, по-подольски, невежливо, а здесь уда-
льство, молодечество. На Подолии вообще дивчата поль-
зуются уважением парубков, хоть и должньї остерегаться
обидеть кого из них, и не имеют гуртового прозвища, даже
поодиночке дразнят там не каждую, и большею частию по
отцу, как отца продразнят.
В Миргороде дивчата ровно ничего не значат, а паруб-
ки всесильньї, грубьі в обращении с ними, даже в известной
степени нечестньї, и всех вообще дивчат дразнят овцами —
шльонські вівці25 — бррр. Вообще говоря, подоляне при-
ветливее, развязнее, здоровеє и больше развитьі. Зто я об-ь-
ясняю тем, что там нет панов — дрібноти, которьіе бьі следи-
ли каждьій шаг крестьянина *. Не бьіло там и тайной зкспе-
диции 26. Далее, там народ ничуть не сошелся с солдатами
и детям своим не позволяет. Оттого там разврата, сравни-
гельно с левой стороною, можно сказать, нет, и песни прек-
расньї, цельньї. Не так, как напр., в г. Миргороде, где поют
просто черт знает какие гадости, отвратительно слушать.
Уже не говоря о язьіке, которьій до крайносте изломан на
московське, самое содержание безнравственно; иная песня
просто лишена смьісла. Особенно зто надо сказать о пару-
бочих песнях и, тем более, гуртових. Я не знаю, чем обь-
яснить то, что парубки не стьідятся во все горло петь непри-
личнне песни даже в присутствии женщин. Зто, должно
бьіть, отзьівается дружба с солдатами... Нет, на Подолии
не недоляшки, а чистьіе украинцьі, без примеси. Новозвра-
тимся к колодкам.
Обьічай віддавати колодки имеет связь с великопісним
пущенням21, или, кажется, вернее с пущенням перед мас-
ницею — точно сказать не могу. Дело в том, что на одном
из зтих заговин парубки нанимают танцьі для своих дивчат,
и они обязнваются віддати колодку именно тому, кто танец
нанимал. Как я сказал, можно отдавать и несколько коло-
док, след[овательно], несколько парубков могут нанимать
танец для одной девушки; но не все враз, а каждьій по-
рознь. Но что же такое самая колодка?
В понедельник, на сьірной неделе28, подоляне празднуют
колодія. Зтот колодій ** — бабське свято. Я видел, что для
* На Подолии даже не употребляют слова крестьянин, как в Гет-
мапшине — там зовут себя підданими, а кріпосними — дворових.
** Нож колодій — по-подольски колодач.
празднования его собираются у попадьи; ни священник, ни
другой мужчина на зтом праздновании не присутствует.
Не знаю, куда отнести обьічай зносити 'мітки попаді на ко-
лодія, — к позднейшим ли установленням, или зто остаток
старой стариньї? Но носят мітки только в том приходе, в ко-
тором попадья пользуется любовью парафіян. Колодий —
не ільнування: льнуючи, попадья в старину сама ходила по
хатах з пляшечкою-, теперь, когда уже позором считают
сближение с народом, — молодьіе попадьи посьілают довс-
ренную женщину и уже без пляшечки, а просто — дай; на
колодия же молодицьі сами сходятся к попадье, которая де-
лает для них учту; на Ільнування ропщут, жалуются, а ко-
лодий празднуют с радостью и недовольньї молодими по-
падьями, что они и колодія не справляють. Давно я бнл оче-
видцем зтого празднования и не помию причитаний — будто
снится мне, что поминают коноплю. Как у себя дома празд-
нует народ колодия, не знаю; знаю только, что неженивше-
муся парубку, которнй попадется в руки, молодица или и
старуха привязьівает к руке или к ноге кусочек дерева, —
преимущественно качалку, как бьі в наказание за то, что не
женился. Зто и назнвается в’язати колодку. Кому привяжут
колодку, тот должен відкупитись — заплатить привязав-
шим, и того назнвают нелюдяним, незвичайним, кто не
відкупиться. Привязать колодку могут только однаждьі
в год.
Легко понять, что оставшиеся от прошлого года паруб-
ки становятся ватажками вновь подросших, как опьітней-
шие. Нетрудно понять и то, что они заходять только с отбор-
нейшими из дивчат и преимущественно с оставшимися от
прошлого года. Разумеется, мьі не должньї причислять сю-
да вйбірки: бракованнне дивчата ждут вдовцов. Под остав-
шимися от прошлого года дивчатами должно разуметь тех,
которне не вьішли замуж по известннм видам своим или
родительским, а также еще очень молоднх. Зтим-то паруб-
кам и зти-то дивчата віддають колодки. Молодьіе девушки
колодок не віддають, а молодне парубки не получают их —
и очень просто — потому что на пущення они бнли незаме-
ченьї, когда должают на колодки.
Судя по тому, что вяжут колодки неженившимся, что им
же отдают их, притом за прошльїе услуги, и те дивчата, ко-
торьіе прошлнй год дівували, можно заключать, что коло-
дий есть остаток праздника любви. До весньї парубки и див-
чата как бьі разьединяются; но связьівает их колодка. Отда-
чей колодки начинают праздник весньї и новую связь с па-
рубками. Если обратим внимание на содержание некоторьіх
гаивок, то окажется, что с весньї начинали мечтать о заму-
жестве, след[овательно], и о женитьбе. Позтому можно
предположить, что колодий бьіл заключительньїм праздни-
ком любви, а весна начальним.
Обьічай віддавати колодки не есть что-либо вьіделяюще-
еся из общего хода празднования; но, не вьіделяясь сам, он
не препятствует и другим обнчаям идти своим чередом
и составляет только одну из частей великодной обрядности.
Притом он, как видим, принадлежит обойм полам, соеди-
няет их обязательствами. Между тем, все остальное строго
делится надвоє — на парубоче и на дівоче.
Для празднования великодня сходятся в церковную огра-
ду — на цвинтар. Только первнй день, впрочем, празднуют
на цвинтарі — все без исключения; на второй уже собира-
ются в шинок, и только немногие — на цвинтар; на третий
день — кто в шинок идет, а кто и дома сидит. Разумеется,
здесь речь идет про молодежь. В давнєє время, говорят,
праздновали долее вообще и долее в церковной ограде; но
теперь панщина и т. п. ослабила зтот обьічай и сжала празд-
нование в три дня светлой недели — великоднього тижня.
II
Кто захотел бьі изучить народное одеяние подолян, пусть
пожалует на Великдень на цвинтар. Другого удобного слу-
чая видеть всех в лучших уборах, какие только есть, не
найти; все остальние праздники не представляют ничего
подобного: из церкви в дом — та й годі; Великдень, напро-
тив, собирает всех— и собирает там, где каждому бить мож-
но. Вьішедши на цвинтар, мьі увидим лиц обоего пола и
всех возрастов, да притом,— в самих лучших нарядах.
Слово наряд представляет воображению шелки, атласи,
пожалуй — жемчуг, бархат... Напрасно!.. Те украинцьі, ко-
торьіе могли би одеться богато, отказались от националь-
ньіх нарядов; а кто не отказался от них, тот удержал самое
необходимое — щоб тільки голому не ходити. Левая сторона
хоть кое-что имеет, а на правой, и особенно у подолян, оста-
лась только неразлучная спутница жизни—свита и суще-
ствует в разньїх ее изменениях: свита, свитка, чугай, чугаїна,
и не только з простого сукна, но даже з портом. Богачи
имеют кожухи и ярочкові свити, а очень богатьіе — свиту
кримську. Ноги обувают в постолй-самоходм (измененньїй
вид постолов — равлики); сапоги встречаются редко, не
только в будень, но и на Великдень,— а то и без постолов.
Женская одежда отличается. от мужской отсутствием кабки
(по-пододьски — капа, каптур) и виложистим коміром. Но
большею частью одна и та же свита трест всех: мужа и
жену, отца и мать, сьша и дочь. Место плахот заняли ме-
режані запаски, и спідниці. Жінки завиваються в намітки,
а в платне ерам вийти межи люди; запереджуються боль-
іпими платками, складьівая их по диагонали в треугольник.
Вместо очипка служит каптур — тот же очипок, по с круг-
лим доньїшком и в цветьі. Лучшие каптури получаютея из
Одессьі. Красний пояс довершает наряд. Ходят больше бо-
сиком.
Для дивчат лучшим нарядом служит сорочка. Обобран-
пьіе до рубахи, подолянки-девицьі умели еделать сорочку
щегольскою. Сколько времени проводят они за кроснами!
збирає, мережить, полики вишиває... Над шитьем рубашки
проходит иногда полгода. Очевидно, зтого не бьіло бьі, та
хіба їдна сорочка в голові, а більше роботи і нема! Тільки
в матері й послуги, як дочка підросте. Но зато ни в каком
наряде подолянки не бьівают так прелестньї, как в своїй ви-
шиваній сорочці. Широкая, белая, как снег, небрежньтми
складками она спадает по плечам и груди, закрьівая их од
цікавого ока; стан туго охвачеп червоним поясом. Там не
шьют рубашек без коміра (т. е. с горлом), как в Гетман-
іцине; там шея плотно охватьіваетея узеньким, вьішитьім
заполоччю, коміром, которьій не пришиваетея, но есть за-
гинка самих брижів, состоит из мелких складок. Оттого-то
и сорочка в вьісшей степени ряснец и чем рясніша, тем при-
знаетея лучше. Рукава, равньїм образом, широкие, ебирают-
ся также в комірець у кисти и подвязьіваютея вьіше локтя,
оставляй нижнюю часть руки открьітою. Верх щегольства —
полики, т. е. шитье на рукавах. Головной убор дивчат-подо-
лянок также отличен от убора дивчат Полтавской, Черни-
говской и даже Киевской губернии. Заплітаються там в
дрібниці и косьі повязьівают, как па рисунке Ригельмана29
(с подписью, сколько мне помнитея, «крестьянская девуш-
ка»). В Гетманщине, как известно, заплетают одну косу и
та висит по плечам. Мещанки-подолянки заплітаються по-
шляхетська — в ріжки — две косьі на затьілке, каждая бли-
же к уху; завивают их накрест: левая коса идет затьілком к
правому уху, а. правая к левому и так перекрещиваютея;
на темени они связьіваются в узелок маленькими випліт-
ками. У которой мещанки малая коса, та носит упліткй,
как всякие щеголихи вьісшего круга. В Гетманщине нет та-
кого различия: только иная мещаночка-кокетка ходит, сов-
сем не заплетаясь. Если наблюдать девичии убор по дороге
от Миргорода через Киев и Белую Церковь на Подолье,
то обьічай заплетаться в одну косу доходит до Белой Церк-
ви. Там начинают заплетаться уже в ріжки, и завязанньїе
головні встречаются реже и реже.
Стрічки в Миргороде не в употреблении; только и лент
на голове, что підкісник висит. Чем ближе к Києву, сколько
я заметил, тем больше стрічок употребляют, и первоначаль-
но увеличивается підкісник: вместо одной стьонжкщ впле-
тают их по нескольку. Попадаются и такие, которьіе укра-
шают стьонжками и голову. По ту сторону Києва підкісник
с одной косой теряется, являются две косьі (ріжки), и
стьонжки преобладают над платком. Но стрічки как-то на-
вязьівают по голове. Квітки также почти до Білої Церкви
затьїкают большие — спереди, а к затьілку все меньшие,—
отчего заквітчана дівчина — чубата. Венки постепенно су-
живаютея, и київські квітки встречаются реже и реже;
намиста чіпляють все больше и больше, плахти постепенно
заменяютея спідницями; червоні чоботи постепенно преоб-
ладают над желтьіми, а чорноголовці, или чорнобривці, со-
вершенно пропадают. На ярмарках уборьі представляют
смесь, в которой не заметно перевеса на стороне какого-либо
обьічая, но все идет мішма. Такую еще физиономию имеет
ярмарка в Білій Церкві. Здесь еще встречаются скиндячкй,
как и около Миргорода. Жінки в очіпках и в намітках: чо-
ловіки в чумарках; юбки тоже есть и т. д. Но в Умани не
увиднте жінки без намітки, разве шляхтянку или мещанку,
да паню; все девчата в дрібницях, кроме шляхтянок и ме-
щанок, также дяківен и т. п. Стрічки, которьіе там назьівают
бандами (бйнда), прикальїваются до лубка (род обичайки),
которьій делают из бумаги, и снимают его с головні и на-
кладьівают на голову, как шапку. Лубок известен также под
именем кички (кичка). Лубок без биндів — точь-в-точь око-
льіш от фуражки, только вьіше — всего вершка в два ви-
шиною. Бинди не как попало цепляют к лубку; но прежде
всего самьій лубок раз коло разу обвивают бандою, спи-
рально, щоб і не знати, що там папір. Затем чіпляють и
банди — саму ширшу на самий спід, а которьіе поуже, те по-
степенно одну на другую до самої вузенької; при кінці
чорна оксамитка — шириною в палец или биндочковий кіс-
ник; поверх нього блищача вузесенька — мишурная. Бинди
до лубка не пришиваютея, но прикальїваются (только езади)
шпильками з червоною головкою. Когда лубок наложить на
голову, то бинди езади спускаются понижче пояса и застила-
ют всю заднюю часть голови от уха до уха, только две верх-
ние — блещача и оксамйтка обикновенно коротки, только
обходять лубок и кінці сходяться. Когда снять лубок, то
голова украшаетея только косами, в которьіе вплетают
кісники или шнуркові—красньїе плетеньїе шнурочки, тол-
щиною с тонкое гусиное перо, или — биндочкові — красньїе
узенькие ленточки, шириною в палец. Как иінуркові, так и
биндочкові кісники — шерстяньїе, нелинючие. Квітчають-
ся тоже в обратном порядке — ббльшие цветьі затьі-
каются на затьілке, а меньшие в постепенном порядке
наперед. Иногда употребляют только два цветка, кото-
рьіе втьїкают в косу на затьілке или по одному за
каждое ухо. Дюбимьіе цветьі подолянок: повняк, назьіва-
емьій также купчиком (гвоздика), чорнобривець, грецький
чорнобривець (зтиіпа іусіохуа), настурція (красоля), рута,
барвінок, мнятка (проста и інгельська 30), любисток, нагід-
ки (тож сердечник), зірка, страпате зілля і сіре зілля. Сю-
да же надо причислить окладник, дивдерево, разноцвіт или
остружки, ласкавицю, байсаміну, маруну и т. д. Венки там
плетут тонкие из цветов и листьев; зимою, вместо того и
другого, служат перья, окрашенньїе в зелений, синий и крас-
ний цвет з позліткою. Желтьіх сапог совершенно нет, но и
красньїе, даже черньїе, редко попадаются: больше ходят
босиком! Вместо того, чтобн связьівать голову, как больнне
(как в Гетманщине), підв'язуються — через уши и темя.
Шляхтянки и т. п. закрутюються. Впрочем — зто для заши-
ти от холода. Кроме кос, носят еще мушки (начоси), всего
пальца в два шириною. Идут они по бокам чела за уши и
привязьіваются к косам в том самом месте, где они начи-
наются — у самой голови. Сережки там назьіваются ковт-
ками — ковтки (от ковтатися — болтаться); носят дукачі,
а намистом богачки застилают всю грудь.
Домашний убор отличается тем, что молодиці завива-
ються, вместо намітки, в хустку, некоторьіе в кашмірову
шаль; дівчата без биндів, и как те, так и другие в запасках
и постоянно босі — даже зимою. Ходить босиком на Подо-
лии вошло в обьічай, и ту женщипу, которая ходит босою
ногою по снегу, назьівают чепурухою (бач як чепуриться!).
Дівчата і молодиці отправляются босими ногами по снегу
и на довольно значительное расстояние, требующее двух-
трех и более часов времени, лишь бьі в своей деревне. До
глубокой осени (до після покрови31) они и не думают о
сапогах, даже до Параски и Гмитра32 (до Гмитра дівка
хитра).
Играющие всегда, летом и зимою в хате, и на Великдень
под открьітьім небом, почти без исключения в сорочках,
разве уж большой холод.
Парубочі сорочки также вьішиваются; так бьівало в ста-
рину и в Гетманщине, но теперь уже вивелось. На Велик-
день парубки тоже в сорочках. Вообще говоря, подоляне
только в особенньїх случаях одевают свити, кожухи и т. п.,
напр. на ярмарку, идучи до попа с просьбою и т. п. Но,
возвращаясь із ярмарку, если погода не мешает, большею
частин) остаются в сорочках. Летом мужчини большею
частин» ходят с открьітою головой. (Здесь, разумеется, вьь
сказаньї не все особенности подолян.)
Великдень, улица; діди з чоловіками поділились на гур-
точки; иньїе сидят, другие стоят, кто опершись на палку,
кто на паркан, и роздебеньдюють стиха, поглядьівая на
резвящуюся молодежь. Не та пора, чтоб и им принять уча-
стив в игре: старі кості не ворушаться і серце збучавіло.
Не то уж у них и в толове: тому сина женити, у того внука
на відданні, тому дочку дружити. А хозяйство! Вот чем их
голови турбуються. Но бьівало... «Е! — скажет дід, пока-
'чивая головою, — бувало і ми теє... аж земля движить. Вмі-
ли догори головою ходити; та що згадувати: поти вживати
світа, поки служать літа. От чиє тепер грало (покажет на
парубков, на девчат); після оттих буде, укажет на детей,
а колись і їм відлетить, як будуть такі угодні в господа, що
дожиють наших літ. О! тоді і вони стануть, як і ми, та тіль-
ки будуть поглядати, як молода кров грає...
А молода кров грає! Там шила б’ють, там кашу варять,
там харлая скачуть; онде в чорта, в довгої лози... Вот див-
чина побежала, вот и другая — в противоположную сторо-
ну. Зто дитинку продають. И горох, и гоірочки, и кривий
танець, и заїнько...33 Великдень, та й годі. Передадим же
по порядку все зти игрн, коснемся и других, какие знаєм...
Хоть наше и минуло уже, хоть нам уж и не участвовать в
играх, — так услужливое воображение поможет нам...
Шила бити. Парубки прежде всего виміряються: берут
пояс и за него каждьій берется рукою по порядку — один,
потом тесно возле его руки берет другой, там третий, чет-
вертий и т. д. до последнего. Више руки последнего берет
первьій, за первьім второй и т. д., пока станет пояса. Спід-
ній (т. е. тот, чья рука будет на самім споді — последнею,
когда уже весь пояс вимеряют) или, смотря по уговору, верх-
ній (чья рука будет на самім вереї, когда вьіше зтой руки
уже нельзя взяться за пояс) — идет в кружок, которнй
образуют остальнне играющие, плотно усевшись один возле
другого, чаще всего вокруг ямки. Предварительно заготов-
ляют шилобитку. Вся сущность зтой игрн состоит в том,
что находящийся в кружке парубок должен поймать битку,
а те, между тем, сколько могут, стараются не допустить
его до зтого, не силою, но хитростию, подавая шило поза
плечами друг другу. Тот, действительно, не знает даже,
в какой стороне оно обертається, и только удар по пле-
чам— самий несподіваний или, как говорят, що не знаєш
звідки на тебе спаде, дает ему знать зто. Но тем временем
битка-шило снова уже ген-ген — и новий удар, и снова
шило пошилося. При неловкости своей и при ловкости круж-
ка, средний может и довольно долго пробьіть в кружке,
пока ему удастся поймать-таки зто шило, Пойманньїй с
шилом, как бьі в наказание за свою пеловкость, сам идет
в середину, а тот садится на его место в кружке. И уж даст
же он за своє! Но судьба очень часто решает дело иначе:
не успеет он и замахнутись, як той лап! і спіймав: «А! су-
чого сина! то й підеш знов на своє місце», в середину. А тут
еще хохот, остротьі... Вся цель игрьі — смех. Действительно,
шило почти исключительно оканчивается тогда, когда ни
играющие, ни смотрящие на них уже не в силах больше
смеяться.
Кашу варити или в коня грати. Парубки или хлопці
вчетвером (в дві пари) прежде всего виміряються; но уже
иначе: по два, и чаще всего полою, а не поясом. Впрочем,
то не закон: «на чім би не вимірятись, аби вимірятись».
Вимірявшись, спідній стает в пару з спіднім, а верхній з
верхнім. Зто еще не относится к самой игре, а составляет
только преддверие ее, как бьі жребий: кому ставати за ко-
ня, а кому їздити. Во всех играх, при которьіх только ви-
міряються, спіднім хуже; а верхні панують. Но обьічай
виміряться — в ходу при каждой игре, состоящей из двух
половин — разумеется, в игре парубочей. Так и здесь спідні
стоят за коня, а верхні кашу варять, їздять, перевертаються.
Все зто происходит таким образом:
Чтобьі образовать коня, спідні стают на колени, лицом
один к другому, и потом наклоняются к земле так, что и
локтями стают на землю. При зтом наблюдается, чтобьі,
когда они притуляються один к другому, плечо одного при-
ходилось в перехваті другого. Спинні их обоих находятся на
одной площади и образуют одну сплошную поверхность;
причем левьій или правьій бок одного прикасается к ле-
вому же или правому боку другого, ибо они лицом (пере-
дом) в противньїе сторонні. Головні свои они оба подають
к земле, чтобьі таким образом не мешать верхнім — да и
самим лучше. Когда спідні таким образом устроятся —
зроблять коня, стануть коня, верхні стают один по одну
сторону его, а другой по другую, и которьій из них бессиль-
нее, тот начинает игру; оборачивается спиною к коню, сле-
д[овательно], и к товарищу, которьій стоит по ту сторону ко-
ня, и ложится горіниці, т. е. спиною на коня, поперек его по
самій середині, наблюдая, чтобьі не скатиться на землю.
Другой, верхний, наклоняется на зтого,— разумеется со
сторонні головні,— берет его за поперек (попід крижа) и
поднимает догори ногами. Поднимаемьій. в свою, очередь
охватьівает руками поднимающего, так же за поперек, и
ноги поднимает догори, чтобьі таким образом пособить това-
ришу и приготовиться стать на землю, как увидим ниже.
Если тому удастся поднять зтого (иногда на самім початку
спортить; не так візьме абощо та й упустить, а поправля-
тись не годиться), то голова поднявшего очутится в самих
рдзсохах поднятого, которьій висит вниз головою и ноги
нагнув через плечи своего товарища. Если в зтой позиции
посмотрим на них в профиль, то увидим фигуру, несколько
похожую на букву «Г», изображенную в обратном виде
(Ь), т. е. от правой руки к левой, или на печатное прописное
«Т» без правого плеча, что одно и то же (Т). Перехрестя
зтой буквьі поднято вверх и сверх того ломается (т. е. ноги
в коленях). Фигура зта не стоит, но тотчас же обращается
на месте, отчего получится изображение, походящее на на-
стоящее «Г», разумеется, с тем же изт>яном. Потом зто «Г»
наклоняется, ложится через коня и, таким образом, своим
носом достает земли и тотчас же поднимается в обратном
виде: очевидно, зто играющие перекидаються — кашу ва-
рять: поднявший оборачивается спиною к коню, ложится с
ношею, отчего тот, кто бьіл поднят, становится на землю
и затем поднимает своего товарища. Если зто удается, то
получается снова та же фигура, только в обратном виде и
уже по другую сторону коня. Затем происходит то же са-
мое: поднявший оборачивается, ложится; поднятьій стано-
вится на землю и т. д. При зтом нельзя поправляться:
позтому верхні обьїкновенно скоро спортять: которьій-ни-
будь упустить товарища, или оба скатятся, или один не
поднимет другого: попробує — цик! та лиш засміється.
Когда спортять, тогда верхні становятся за коня (коня ста-
не), а спідні уже кашу варять. Варящие кашу всеми силами
держатся один другого и напрягают все усилия, чтобьі не
испортить; но тяжесть ноши, при напряженности положе-
ння, скоро утомляет. Спіднім в зтой игре легче, нежели
верхнім, но верхнім больше удовольствия, нежели спіднім.
«А що? попоїздили?» — «А ми по вас!»
Харлая грати, или скакати харлая, или же просто хар-
лая. Название предьідущих игр понятно: шило — оттого,
что средний постоянно шьется, вьется. Существует и пого-
ворка, напоминающая зту игру: в'ється, як шило. Другая иг-
ра: кашу варити равньїм образом имеет для себя обт>ясни-
тельную поговорку: каші наварити — то же, что наделать
колотні, как пива наварити значит накуралесить. Другое
название зтой игрьі понятно без обьяснений. Но откуда
произошло название харлая? В язьіке существует слово
харлай или харлань — то же, что и харпак — ничего не
имущий. Харлай — название относительное: в сравнении
с Ротшильдом34 все наши богачи — харлаї; но, в свою
очередь, найдется очень, очень много таких, которьіе будут
действительньїми харлаями в сравиении с последним хар-
лаем из наших богачей. Но едва ли можно допустить, чтобьі
игра в харлая имела что-либо общее с харлаями. А впро-
чем— хто його скаже... Однако сомнительпо: здесь одна
половина играющих представляет собою коней, а другая
скачет на них. Зто, очевидно, не харлацкое дело. Разве
насмешка над ними, что они не умеют ездить верхи; пото-
му что роли играющих переменяются с падением на землю
кого-либо из первьіх. Самая игра состоит в следующем:
Вимірявшись, парубки — не более десяти (т. е. всего
четьіре-пять пар)—делятся на две половиньї: верхние к
верхнім, а спідні к спіднім. Спідні идут к церковной стенке
и стают за коня: первьій в половину нагибается и опирается
об стенку плечом, причем, очевидно, туловище его должно
изогнуться, — иначе оперся бьі головой, а не плечом. Второй
таким же образом становится позади первого и на него
опирается, но уже не как тот — об стенку, а следующим
образом: животом несколько как бьі ложится ему на спину
наздовж и наскось, потом нагибается к земле и голову при-
чет тому под грудь. Третий таким же образом поступает
в отношении ко второму, четвертній в отношении к третьому
и т. д. Если посмотреть на зтих коней С ВЬІСОТЬІ, то увидим
род кіски — как если бьі обьїкновенную женскую косу, за-
плетенную в три пасми, срисовать наздовж не целиком, а
только левую ее половину. Когда таким образом устроится
конь, верхні один за другим розбігаються и скачут на них
в длину: скачущий опирается руками на крайнего и с раз-
маху скачет, пропуская — ловкий скакун — промеж своих
ног всех коней и садится на последнего. За первьім другой,
стараясь сесть возле первого, если он удачно вскочил, там
третий и т. д. Прежде всех скачет тот, кто скачет лучше
всех, потому что от того, где он сядет, зависит успех их
роли. Если первьій сядет очень близко, то для второго,—
а для третьего непременно — не хватит места, разве переско-
чит первого. Для зтого первьій может и нагнуться. Но
редко находятся такие митці, которьіе могли бьі перескочить
таким образом, однако бьівают. И если участвуют в игре,
то скачут после всех: як гицне, то аж під самісінькою сті-
ною сяде. Ще б дальше залетів, та нікуди.
— Не поправляйсь, не поправляйсь, — кричат зісподу.
— Говори! — ответит он, та ногами в боки, наче остро-
гами.— Ось лише везіть добре; а я не впаду.
Так верхні скачут до тех пор, пока кто из них не свалит-
ся на землю до гасла. Гасло дают зісподу; годі, кричат,
или злазь и т. п. Если же не вьіскочит, а только гицне, или
же, вискочивши, зсунеться и т. п. до гасла, так что ногами
коснется земли, то спідні идут скакать, а верхні ста-
нут за коня. Если заметят, что кто из вскочивших нетвердо
сел, то гасло нарочно не скоро подають. И сколько сумато-
хи при зтом! «Держись, держись, держись!» — кричат спід-
ні на своїх, «Держись, держись!» — кричат верхні на свого.
А той причепиться й держиться, аж руки мліють. В край-
них случаях и зубами схватится, не разбирая места, да в
азарте попадет, вместе с полотном, и тіла шмат.
— Не кусайся! — завопит укушенньїй. — Хто там? який
там сучий син заходивсь з зубами коло купра!.. Ай, а-й!
годі! хай вам цур!» А те, знай, смеются; «А!.. — крякнет
укушенньїй после всего, — ну добрі має зуби. Як собака вку-
сив. Бігме, що, певне, і тіло вирвав...» Да вот те уж готовьі,
пора становитись. И становятся снова в прежнюю позицию,
не забьів сказать: «Та не кусайтесь, бо вискочу; ви ж не
вовки, щоб живцем їсти. А кому мало свяченого, кобили
шукай або біжи зайця злови... Глядіть же! не кусайтесь —
гей, собаччя! ви чуєте? не кусайтесь, говорю вам!» — при-
бавит, уже спрятав голову. Да те, к кому речь относилась,
и не рассльїшат: они радьі, что скакать пора, и гайда —
один за другим.
Довгої лози. Зта игра не имеет сама по себе ничего за-
мечательного; играющие ложатся прямо на землю в ряд,
один от другого на несколько шагов, и последний подни-
мается, бежит и перескакивает через всех лежащих. На
другом конце и сам ложится. То же делает и следующий
и т. д. Бегут не поодиночке, но едва первьій перешагнет двух-
трех, как начинает следующий, там следующий и т. д. Вся
прелесть довгої лози состоит в живости, с какою парубки
бегают, и в плавносте. Для штуки иной лежащий гицне, щоб
бегущий носом запоров. Если зто удастся, то общий смех
наградит его вьіходку; но случается, что зтот не піде ки-
мульом (клубком) и даст тому пляскача и поскачет далее.
Тогда смех имеет для него обратное значение; а кроме того,
ще й пашить.
Есть и дівоча довга лоза. 9та уже с песнею. Девицьі
берутся за руки попарно и становятся пара от парьі в не-
котором расстоянии. Руки они поднимают догори и образу-
ют род одвірців (что-то вроде буквьі «П», только перекла-
дина на середине вьіше, а по краям ниже; головні, разуме-
ется, вьідаются). Число пар неопределенно. В образованную
таким образом цепь дверей последняя пара пробегает, и
все поют:	д в дОВГої лози
Скакали дівки, як кози.
Пробежавши под всеми руками, зта пара останавлива-
ется и поднимает руки в свою очередь, а следующая бежит
и т. д.
В парубочей довгой лозе число играющих также не
определяется.
Замечательнейшая и последпяя парубоча игра, зто—•
чорт (в чорта грати). Она довольно сложпа и имеет мифи-
ческий характер35.
Кроме зтих игр, парубки иногда грають в м’яча. Но иг-
рм в мяч не великодні; из них употребляются только те,
которьіе не требуют много места, как-то: в коня, в каші, в
серединки, в горішка, в некоторьіх местах в тарапати—
игра, имеющая двенадцать частей (колін). По желанию
играющих, число колен умепьшается до шести, но может
и увеличиваться (вподвійні) вдвоє, (впотрійні) втроє, даже
вчетверо и вшестеро. Существует еще игра, назьіваемая
стінкою (стінка), и некоторьіе другие.
Заключительною парубоцькою игрою надо поставить ис-
кусство строїти дзвіницю: становится пять, на них — на пле-
чах— четьіре, на четьірех три, там два и, наконец, один.
Чтоб дзвіниця не впала, берут длинньїй шест, за которьій
держатся руками средние в каждом зтаже и верхний. Так
они удаляются з цвинтаря, щоб уже не вертатись для игрн
до прошлого року. Дзвіниця подвигается и поет, за нею
идут остальние парубки и также поют; сверх того, той нав-
присідки, той колеса... Як пішла вже дзвіниця, то з цвин-
таря всі — наче їх віником замів. Как-то грустно становится,
когда видишь уходящую дзвіницю: она будто символизи-
рует удаляющийся Великдень. Самая веселость удаляющих-
ся кажется натянутою, искусственною; их песни — не песни,
но прощанье, голосіння, и, несмотря на веселий, большею
частью, напев, возбуждают в душе противоположньїе чув-
ства... Так как силачи перевелись, то дзвіницю не в каждом
селе и не каждьій год можно видеть.
К великодним играм, кажется, надо отнести и некото-
рне детские игрьі, как-то: в проса, в дзвона, в баштана, в
німця и в жмурки (піжмурки) зб. Ни в одну, впрочем, из
зтих игр на Великдень не играют, и я отношу их к великодним
по соотношению их с последними; просо потому, что су-
ществует гаивка и (танок): просо сіяти (в зтой игре, впро-
чем, уже приглашают жати просо). Игру в дзвона, по сход-
ству обрядовой сторони ее со многими гаивками: играющие
образуют цельньїй круг (как в заиньке и др.) и в середині,
серце б’ється, і все: бам! бам! пока не проскочит под ру-
ками, и пр. Баштан роблять—грають в баштана — целое
лето. Игра зта своеобразна и сложна: в ней участвуют
хозяин (иногда с семейством), собаки и злодії. Німець по-
ходит на шило, только играют стоя, и битку носит один с
внешней сторонні кружка; он подбрасьівает битку, и если
тот, под кого она подброшена, не спохватится, то подбро-
сивший обходит весь круг, берет битку и бьет неосмотри-
тельного наздогін, вокруг всего кружка. Если же зтот осмот-
рится, то сам хватает битку и наздогін за подбросившим.
Право бить оканчивается с занятием опустевшего места в
кружке, которое должен занять уходящий. Впрочем, зти
игрьі могут и не принадлежать к великодню. Что же ка-
сается жмурок, то зта игра, по всей вероятности, есть вели-
кодняя. Расскажем ее в подробности.
В жмурки на Подолии играют двояким образом: на дво-
рі и в хаті. Надвірні жмурки требуют много пространства,
нуждаются в городке и т. п. Жмурять здесь обьїкновенно
два, по добровольному согласию, остальньїе ховаються.
Один из прячущихся дает знать словом уже, что значит
пора искать. Тогда жмурящие в один голос кричат: «Кобле-
коблеї (или бдбре-бобре) ховай же ся добре, бо я хорти
маю, по полі пускаю: як піймуть, роздеруть. Я винен не
буду». Прокричавши все зти слова, один идет гонять, а дру-
гой наблюдает, чтобьі кого из ховавшихся покицяти —
ударить или хоть прикоснуться вне городка. Кицяє и тот,
которьій ходит гонять. Кого гоняющий застанет не тронув-
шимся с места, тот кричит: «Цур!., на гарячім місці» и по-
лучает уступки несколько шагов. Гоняющий тогда только
может покинути зтого, когда догонит после данной уступки.
Цур кричат и в том случае, если по какой-либо причине, а
не по неумению и т. п., случится, что нельзя уходить. Ино-
гда еще и плюют на землю: «Тьху! цур...» То же делают и
на гарячім місці: «Тьху! цур! на гарячім місці». Кого поки-
цяли, тот начинает жмурить. В жмурках с большим город-
ком обьїкновенно делятся на парьі, и если покицяли одного,
то и другой идет жмурить. Игра в том только и состоит,
что жмурят, прячутся и кицяють.
Хатні жмурки отбьіваются в хаті; стеньї хатьі заменяют
городок. Если же зти жмурки устраиваются под открьітьім
небом, то делается городок: забиваємо кілки височенькі і
обводимо мотузом чи поясами — наче кошару чи обору
зробимо. В зтом-то городке должньї находиться все игра-
ющие; вьіход за ограду равносилен покицянню.
Кто первьій должен жмурити, вьібирают следующим об-
разом: кто-нибудь один садится, и все ставят ему па ко-
лено третий палец правой руки, образуя таким образом
звездочку. Когда все зто сделают, сидящий (найстарший в
игре) говорит следующее (и с каждьім словом своим паль-
цем — тоже третьим — прикасается к пальцу каждого по
порядку*): «Дзень передзень коти котудзей, коні купував,
ноги покував сріблом, злотом під копитом — брязь! вели-
кодній князь; кдсточки, п'явочки, чик?» На чьем пальце
придется чик, тому завязьівают глаза и он, значит, жмурит.
Вместо зтих слов иногда считают до десяти следующими
словами: «Єдиной, другоной, тройца, лойца, пядан, ладан,
сукнам, букнам, деревен, декус» **. На чьем пальце придет-
ся декус, тот жмурит.
Когда завяжут глаза, то приводят его к двери, если
играют в хате, если же на дворе — то к какому-нибудь ко-
льшіку, и между приведшим и жмурящим идет следующий
разговор:
Приведший. Панас-Панас! На чім ти стоїш?
Жмур[ящий]. На шпильках, на голках, у червоних
чобітках.
Прив[е д ш и й ]. Хто ж тобі купив?
Ж му р[я щи й ]. Панас.
Прив[едший]. Кинься до нас не по... нас ***,— и за-
тем уходит, а тот ощупью ловит играющих (навпомацки).
Кого поймает, тому уже завязьівают глаза, приводят к по-
рогу и говорят: «Панас-Панас!» и проч.
Что значат все зти слова и речи, пусть обьяснят другие;
я обращусь к гаивкам.
III
Очевидно, что слово гаївка происходит от гай; отсюда
же (?) и гоїтись — равносильное слову баритись, медлить,
но не «проводить время» и, тем менее, «терять время по-
пусту», как говорит г. Шейковский (вьіп. І, стр. 1 и 43).
«Терять время» по-украински — гаїти час, терять время по-
пусту — дарма (под. даремне, или на дурницю) час гаїти.
Зто первая ошибка в «Бьіте подолян», которую мьі должньї
исправить.Далеег. Шейковский производит от одного корня
след[ующие] слова: гаятись, гоїтись, гаїти, гаївка и гоїтись.
Едва ли справедливо, будто гоїтись происходит от того же
корня, что и все зти слова. Не лучше ли, для производства
слова гоїтись, обратиться нам к народному язьїку и вста-
новить внимание на слове гій (и гой — то же самое, только
новейшей формации). Склоняется зто слово: гоя, гоєві
* Пишу зти слова точно так, как они остались у меня в голове от
детства; но никогда я не понимал их. Знаки я расставил только там,
где они сльїшатся в живой речи.
** Дальше зтого счета нет.
*** Пропущенное слово можно заменить русским «не обесславь».
(гоеви) и т. д., «і» переходит в «о». В настоящее время чаше
употребляется гой. «Який же гой», — говорят простаку, или:
«Іди сюди, гою!» — говорят тому, кто боится подступить;
вообще гой значит почти то же, что бевзь, на Подолии не-
употребляемое. Слово гій употребляется только в следу-
ющих вьіражениях: «гій на тебе!», «гій на твою голову!»
г)ти вьіражения — оскорбительньї, и младший старшему не
говорит «гій» и пр. В большей части случаев к той и другой
фразе прибавляется еще — скажений* или навісний. Смяг-
ченньїй смисл той и другой фразьі можно вьіразить словом
схаменись или [в}гамуйся — опомнись, не сумасшествун.
Употребительна также и следующая фраза... нема гоя в
голові — то же, что по-польски: оп та Пха V/ ^іоха/іє. Как
бьі то ни бьіло, но словом гой, гій вьіражают больного, по-
ложим, что и душевно. Нельзя ли думать, что того же гоя
посилали и на раньї, чтоб загоїв, — как посьілают его на
голови сумасшествующих? Если зто так, то очевидно, что
слово гоїтись и хвостом не обернулось до гаївок и гаю.
Если и носили больних в гай, если и теперь носят, то зто
едва ли значит, что больньїх исцеляет гай; но, вероятно,
дух, обитающий в гаю, имел такую силу. Если допустим,
что слово гой, гій дало начало слову гоїти, гоїтись, а зто,
кажется, несомненно, то можно допустить, что такой ис-
иелитель бьіл гой или гій, но не гай. Мисль о пребивании
духа-исцелителя в гаях могло породить и то обстоятельство,
что целебние трави растут преимущественно в гаях; но
кто же сеял зти трави, если не сам исцелитель?
Далее (стр. 45) г. Шейковский говорит: «О сходстве
наших гаивок с южнорусскими веснянками... и говорить
нечего...» С словом наших ми соединяем ту мьісль, что он
говорит от лица подолян, но кого же разуметь под южно-
русами? ужели Подолье не относится к Южной Руси?..
Подолье ведь южнее Києва, а в Києве поются веснянки.
Но подоляне не белорусн, и не поляки, а те же украинцьі,
что и в Гетманщине, и в Запорожье, и в собственной Ук-
раяне, все они називаются южнорусами... Куда же отно-
сит г. Шейковский подолян?
В описании гаивок г. Шейковский мало или вовсе не
дает понятия об обрядовой стороне некоторьіх гаивок: Возь-
мем, напр., 12-ю: кривий танець. Все, что г. Шейковский
говорит об зтой гаивке, состоит в следующем: «Зто гаивка
одноключевая и самая известная, так что вошла даже в
* Я не имею возможности сравнить между собою слова гій или гой,
встречающиеся в севернорусских памятниках, и изгой. Но они должнм
иметь что-то общее.
пословицу» (стр. 28). Между тем, по своей оригинальности,
кривий танець имеет право на подробное описание. Из всех
гаивок только зта нуждается в городке, и играющие дивча-
та (иногда участвуют и молоденькие женщиньї) прежде
всего устрояют городок, обозначая его тремя камнями или
тремя кольїшками. Если проведем прямьіе линии от одного
камня к другому и третьему, то получим тупой угол. Дли-
на сторон его зависит от числа играющих. Потом играющие
берутся за руки, составляют цельньїй ключ и ходят возле
зтого городка, припевая:
А в кривого танця и пр...
Не могу оставить без виймання еще того, что г. Шей-
ковский относит гаивки к двум культам, именно: к зпохе
«боготворений лесов и рощей» (стр. 41) и видит в них
«следьі некромантического культа»37 (42). С мнением о не-
кромантизме в гаивках мьі решительно не согласньї. Не
касаясь мнения о сходстве гаивок с росалками, мьі ска-
жем, что доказательством некромантизма в гаивках не
может служить то, что они «отправляются только на
цвинтаре».
Словом цвинтар на Подолии означают место в церков-
ной ограде и кладбище. Православньїе кладбища у подо-
лян заведенні отдельно от цвинтаря сравнительно в недав-
нєє время; до тех же пор подоляне погребали своих мер-
твецов в церковной ограде — на цвйнтарі. Но не исключи-
тельно «на цвинтарі», а иногда в церкви, иногда в саду,
под любимим деревом, иногда и просто на поле. Такие
могильї в некоторьіх местах можно видеть и теперь, равннм
образом как в большей части сел нет старих кладбищ, а
только новьіе; что, очевидно, доказьівает педавность обьі-
чая хоронить покойников на кладбище. Но зто ничего не
говорит в пользу некромантизма, так как название кладби-
ща цвинтарем- произошло случайно, а для означення места
погребения умерших существуют ему Только свойственньїе
имена, — именно: могилки, гробки; жидівське окопище или
окописько, турецьке кладовище или кладовисько. Употреб-
ляетея еще — гробовище для означення православного
кладбища — и самое слово кладбище. Если бьі цвинтарем
називалось место погребения правильно, то всякое место,
на котором погребащт или погребали, носило би такое же
название, чего ми не видим. Но ни одним из имен, при-
своенньїх кладбищам, не назнваетея цвинтар, напротив,
очень часто можно сл^ішать, что в давнину гробовище (и
т. п.) було ці} ЦдйНТйрі. Таі&е разделенце имен указнвает
и разліїчия понятий, ими внражаемьіх. Следовательно, по-
вторим, слово цвинтар ничего не говорит в пользу некро-
мантизма.
Как не говорит в пользу некромантизма слово, так не
говорит в пользу его и место. Хотя гаивки поются только в
церковной ограде, где погребались мертвие тела, но не зто
сзьівало на цвинтар петь гаивки, — праздновать Великдень.
Если. би мьі имели возможность узнать, рассмотреть празд-
нование великодня в ту пору, когда еще мертвьіх не погре-
бали на. цвинтарі, т. е. в церковной ограде, — то нет со-
мнения, что увидели бьі гаивки в числе празднований, так
как Великдень есть праздник весньї. Что же тогда сзьівало
на цвинтар? Весна, мьі должньї ответить. Следовательно,
она же бьіла причиною пения гаивок на цвинтарі и тогда,
когда у церкви стали погребать. Обьічай остался и после
того, когда перестали погребать покойников на цвинтарі,
потому—что [он] не имел никакой связи с похоронами, с
гробами. Производство слова от гай подтверждает зто же
мнение; ибо мьі знаєм, что славяне мертвьіх сжигали и ста-
вили на роздорбжах, но не знаєм, чтобьі они вьіносили их в
гай. Может бьіть, бьіла и такая пора, но гаивка новеє ее,
как увидим из значення их в годовом цикле празднований,
и относится к поре обожания сил природьі.
Если бьі гаивки относились к некромантике, то, оче-
видно, имели бьі связь з проводами38. Но проводи не
имеют никакого сходства с гаивками: на проводьі пьют,
едят, ладан курят, а на Великдень на цвинтарі не пьют, не
едят, не курят; на проводах нет никаких игр, на Великдень
игрьі, куда ни глянь и т. д. Далее, проводи совершают на
кладбище, а Великдень празднуется в церковной ограде.
Если посмотрим на цвинтар как на место погребения мерт-
вих, то увидим, что проводи праздновали на цвинтарі; и
теперь первая учта, первая чарка за упокой душ померших,
ььіпивается на цвинтарі (в дзвіниці); там же, в коло-
кольне, вьіпивают и последнюю провідну чарку*, но нет ни-
каких признаков гаивок на кладбище. Отсюда следует, что
проводи били связанн с цвинтарем как местом погребения
и до тех пор совершались исключительно на цвинтаре, пока
на цвинтарі погребали. Но как только стали погребать на
кладбище, то и проводи переведеньї туда же. Отчего же
гавки не потянулись за проводами, если и они, как проводи,
относятся к некромантическому культу? Если би они хоть
чуточку вязались з цвинтарем как местом погребения мерт-
вих, то непременно, бодай чуточку, привязались би к
кладбищу, хоть настолько, насколько проводи остались на
цвинтарі, в память прежнего значення его. Но зтого нет,
а потому нет и в гаивках следов некромантического культа.
На зтом можно бьі и покончить речь о великоднє; в
«Бьіте подолян» о нем больше не говорится. Но как мьі
обещали в начале зтой статьи указать место великодня
в годовом цикле празднований, то и должньї обозреть весь
годовой круг празднований. При зтом само собою откроется
п то место, которое Великдень, по характеру своєму, зани-
мает в году. Начнем с самого великодня.
Так как мужские игрьі не имеют слов и физиопомия их
і'єопределенная, то, оставив зти игрьі в сторопе, займемся
гаивками. Внутренний смьісл их еще более докажет, что
они не относятся к некромантическому культу.
Уже бьіло говорено об обьічае віддавати колодки, о
связи великодня с колодием. Тогда мьі сказали, что ко-
лодий бьіл заключительньїм праздником любви, а весна —
начальним, и, говоря зто, сослались па содержание «не-
которьіх гаивок». Зти-то некоторьіе гаивки и отнесем к пер-
гому отделу их. Всех отделов три: первий относится к без-
брачной жизни, второй воспсваст темную (и светлую)
сторонні жизни семейпой для женщиньї; третий относится
к земледелию.
Проследим зто по гаивкам, напечатанпьім в «Бьіте по-
долян». Скажем предварительно, что нет доказательств в
пользу первоначальной полнотьі известньїх теперь гаивок,
что они подверглись порче. Зто доказьівают слова, встав-
ленньїе в гаивки уже после крещения: Исус Христос, церква
и др. Гаивки с примесью христианских понятий оставим в
стороне.
По ^порядку изложения в «Бьіте подолян» первой, по
нашей мьісли, будет:
3. «Г о р 6 ш о к» (стр. 13—14)
Вийся, горошку, в два стручки,
Зароди, боже, чотири,
Щоб ся парубки женили
Та нас на весілля просили.
Цель его едва ли такова! Каким образом с урожаєм
гороха еоединена женитьба парубков, решить трудно; раз-
ве предположим, что бьіло время, когда предки наши не
знали другого збожжа, кроме гороха. В таком случае очень
легко об'ьяснить, почему парубки могли жениться под усло-
вием урожая гороха: а чим жінку годувати?
Гречаної половині
Не захоче їсти,
А ячмінна з остюками —
Буде в зуби лізти.
Так поется в коломийці
Четвертая гаивка, вероятно, без конца. Пятую, «Явір»
(«Яворик», стр. 15) должно признать также неоконченною.
Но по тому, что в ней есть, ее можно причислить к перво-
му отделу. Вот она, без припева.
Коло-млйна млина *
Там дівчина ходила,
Аж там ** вийшло
Три місяці ясних —
Три парубки красних;
Аж там вийшло
Три зіроньки ясних —
Три дівчини красних ***.
Тем оканчивается зта гаивка. Но мьі спросим: что ж
дальше? Отсутствие ответа наводит на мьісль, что она без
конца.
Шестая гаивка, равно как и тринадцятая, — сатириче-
ские против парубков, но сатира молода и отзьівается гру-
бостью. Впрочем, шестая гаивка в таком виде, как она на-
печатана г. Шейковским, поется редко, а большею частью
изменяется — и именно в следующем:
КІЛЬКО в решеті водиці —
Тілько парубкам правдиці (изм [еняется] кривдиці);
Кілько в решеті дірочок (или дюрочок) ****—
Тілько парубкам болячок (изм [еняется] сорочок).
Поминают и болячки, но, сколько я сльїшал, в том
только случае, если поминают панов или в хороводе уча-
ствует бой-дівка.
Зту гаивку также должно отнести к первому отделу,
так как в ней представленьї только парубки и дівчата.
* Я сльїшал: Коло млина калина.
** Т. е. после, так и говорят на Подолии преимущественпо в по-
вествованиях.
*** Слич[ите] «Полт[авские] губ[ернские] вед[омости]», 1861 г.,
№ 25, «Стояла тополя» и пр., стр. 187.
**** Я бьівал в с. Шарапоновке, но не сльїхал, чтобьі там говорили
дзюрка, как пишет г. Шейковский. Зто отзьівается Белоруссией или
Польщею, по украинского ничего в себе не имеет. Возле самого Камея-
ца, где живут віштяки, где наша народность сильно пострадала под
влиянием Польши, как в Гетманщине под влиянием змоскалілих дворян,
там только зто, пожалуй, и можно сльїшать. Не следовало таких слов
навязнвать подолянам вообще. Вообще язнк в «Бьіте подолян» до край-
ности перечшцен г. Шейковским: он хотел подвести язьік под вьідуман-
ньіе, им закони ассимиляции звуков в язьіке подолян.
В седьмой («Заїнько», а не «заініок», как пишет
г. Шейковский) под именем заїнька представляется, оче-
видно, девушка в каких-то трудних обстоятельствах:
Ані тобі, заїньку,
Ані вискочити;
АнІ тобі, заїньку,
Ані виглянути!
Бьіть может, зто — затворничество женщин или послед-
ствие ревности. В зтом случае:
Заїньку! обернися,
Кого любиш, обіймися —
будет наставлением презирать своє неприятное положение
и жить по влечению любви. Но, вероятнее, здесь представ-
лена обьїкновенная дивчина, влюбленная; она тужит, что
не имеет возможности ні вискочити до милого, ані вигляну-
ти; а не видит, что мильїй тут же, что стоит только обер-
нутись, чтобьі обнятись. Позтому только зта гаивка отно-
сится к первому отделу.
Первьій стих: «Заїньку! за головоньку}..» — вьіражение
самой сильной печали, величайшего горя. Когда поют его,
зто еще разительнее, вьі видите, что заїнько хватается обе-
ими руками за голову, на ваше ожидание раздается воль-
ним сгезсепбо каждьій стих:
Ані тобі, заїньку,
Ані вискочити;.
Ані тобі, заїньку,
Ані виглянути!
Неоценимая свобода! о тебе так горюют..
Ой ти, зайчику-бідолайчику!
Та поплинь-поплинь по Дунайчику.
Розчеши русу косу,
Пригладь чорні брови;
Возьмися попід пашки,
Шукай собі товаришки.
9. «Ш у м» (стр. 21)
В зтой гаивке представлено положение девушки, мать
которой пьянствует: дочці шуба треба, а мать, «що нало-
вила (риби), то й пропила» и только утешает дочку обе-
щаниями:
«Почкай,— говорит,— доню, до суботи, буде шуба і чоботи».
Субота минає,
А чобіт немає.
«Почкай,— говорит,— доню, до вівтірка — буде і шуба І сібірка».
Мне как будто помнится еще двустишие из зтой гаивки:
Минув вівторок,
Мине і сорок...
Зту гаивку мьі отнесем тоже к первому отделу. Слово
«Шум» может бьіть прозвищем гультяя, которьій
...не робе, тільки п’є,
Прийде додому — жінку б’є.
Пьяньїе подьімают шум в семье. Есть стих в народной
песне: «Ой у шума зеленая шуба». Шубьі, покрьітьіе сук-
ном или чем-либо другим зеленого цвета, и теперь можно
видеть на стариках-мещанах и шляхтичках.
От одной гаивки, не знаю под каким именем она из-
вестна, у меня осталось в памяти следующее двустишие:
Ой дівки, як квітки!
Женітеся, парубки!..
На рубеже между первьім и вторьім отделом стоит га-
ивка «Жельман».
Об зтой гаивке г. Шейковский говорит: «Предание гла-
сит, что во время унии Жельман — жид — взял в арендное
владение церкви. Когда он на Великдень не хотел створить
их, его стали упрашивать, и будто бн с тех пор сохрани-
лась песня» (стр. 34—35). Не может статься, чтобьі подоля-
не, между которьіми разьігрались две последние драми на-
шей истории — різанина (Харківщина) и колівщина (колі-
ївщина), стали воспевать орендаря — и еще возле церкви
и на великдень. Здесь две невозможности: украинская —
народная и религиозная. Жельман бнл не еврей, а кто-то
другой. Не укажет ли нам зтого сама гаивка?
«Жельман»— гаївка двухключевая: один ключ сидит, на-
кривши чем попало одну дівчину, которая лежит или ^іакло-
нится к земле; другой подходит к нему и начинает петь.
Г. Шейковский говорит, что сидящий ключ представляет
собою семейство Жельмана, а девушка, «у которой закрн-
вают лицо (не лицо) платком, представляет собою панну
Жельман» (стр. 35). Зто обьяснение не может бьіть при-
нято даже и тогда, если согласиться, что зта гаивка отно-
сится к временам унии, потому что: 1) В таком случае,
для чего панне прятаться? 2) Если бн девушка представ-
ляла собою дочь Жельмана, то звалась бн Жельманівна, а
не панна Жельман. Такое внражение совершенно не в духе
украинского язика. 3) Если бн Жельман бнл еврей, то
звался бн Зельман, а не Жельман. Итак—Жельман не
еврей, а девушка и пр. — не его дочь и не єврейка.
Но кто же они?
Известно, что хороводи представляют начала сцени-
ческого искусства; потому и в «Жельмане» первьій ключ
играет одну роль, а второй другую. Первьій ключ привет-
ствует (напишем так, как в «Бьіте подолян»):
Помагай біг, Жельман,
Помагай біг, його брат,
Помагай біг, Жельманова,
І братова і вся Жельманова родина.
Второй ключ отвечает на зто приветствие:
Богдай здоров, Жельман,
Богдай здоров, його брат,
Богдай здоров, Жельманова
І братова з вшистков * родинов.
И затем спрашивает:
За чим, за чим Жельман?
За чим, за чим, Жельманова?
За чим, за чим и пр.
По месту знаков препинания должно заключать, что
г. Шейковский принимал звательньїй падеж всех следу-
ющих слов: Жельман, його брат, Жельманова і братова і
вся родина. Но зто не звательньїй падеж и по форме, и по
смьіслу.
На вопрос сидящего ключа: «За чим, за чим» и пр. при-
шедший отвечает: «За панною». Спросим еще от себя: Кто
пришел за панною? На наш вопрос отвечает сам пришед-
ший ключ. Он поет:
За панною Жельман,
За панною его брат,
За панною Жельманова (а не Жельмановьі).
І братова (а не братовьі) з вшистков родинов **.
Итак, Жельман бьіл в приходящем ключе не один, но
и Жельманова, его жена, и пр. Если же приходил Жельман
и Жельманова и пр., то есть если первьій ключ играл роль
Жельмана и пр., что очевидно, то он, приветствуя сидящих,
* Окончание ов есть стар [ославянское] юс, и в Винницком уезде
зти слова произнесли бьі так: з вшистков родинов, т. е. в первом случае
юс простой (а), а во втором — йотированньїй (д). Вшистка вм[есто]
вся —очевидно, полонизм.
** Г. Шейковский в зтом месте неточно передал гаивку. Я сльїшал,
что ее поют именно так, как я здесь пишу.
не мог видеть в них себя, а потому и в его речи надо видеть
не обращение, вьіражаемое звательньїм падежом, но про-
стеє повествование39. Сценическое искусство здесь еще в
младенчестве: пришедший ключ, представляй собою семей-
ство Жельмана, сам и рассказьівает, кто пришел, кто при-
ветствует. Первьіе слова его представляют простой рассказ
и должньї бьіть понимаемьі так:
Помагай біг (каже) Жельман,
Помагай біг (каже) Жельманова и пр.
Восстановим же зту гаивку в первоначальном ее сми-
сле:
Прих[одящий] ключ:
Помагай біг,— Жельман,
Помагай біг,— його брат,
Помагай біг,— Жельманова
І братова і вся Жельманова родина.
С и д [я щи й] ключ:
Богдай здоров (т. е. був) Жельман.
Богдай здоров його брат,
Богдай здоров Жельманова
І братова з вшистков родинов и пр»
Предложенньїй вьіше вопрос, кто бьіл Жельман и пан-
на, начинает уясняться: мьі видим, что Жельман бьіл кто-то
пришедший за панною. Если ми решим, для чего Жельман
пришел за панною, то решим, и кто бьіл сам, и кто била
та панна, за которою он пришел.
За панною могут приходить старости, для сватанья.
На Подолии (не знаю, так ли и в других местах), ког-
да приходят старости, то відданиця (разумеется, в простою
народе) прячетея на піч. Но зто теперь, когда есть печь;
а в то время, когда предки наши жили в будах*, когда,
стало бьіть, печи не бьіло, куда она пряталась? Кто по-
спорит, что ее не прикривали чем попало, как зто и теперь
представляется в гаивке? Очевидно, не блестящая будущ-
ность предстояла відданиці, если она пряталась. Прикрьівая
свою дочь, родители хотели добра для своей дочери. В га-
нвке видно, как родители допрашивают пришедшего: на
який грунт? (чем тьі будешь жить?)
— Я, говорит, на жидівський грунт беру її.
— Ми панни не маємо, на такий грунт не даємо.
* На зто указьівает уцелевшее слово буда и дальше будувати, бу-
динок, будівля, забудинки.
Итак, дівчина — зто панна відданиця, а Жельман —
вір’ян, сватач, жених. Вероятнее всего, зта гаивка пред-
ставляет собою весь процесе вьіхода замуж дівчини,—
от прихода з хлібом и оканчивая шлюбом.
Д,ля обьяснения имени Жельман представляєм свою до-
гадку. Можно, в нашем язьіке найти много слов, где перед
м стоит ль, напр., гальмо— недостаток. Зто слово я сльїшал
в следующей фразе на ярмарке: «А нічого собі шкапина,—
без гальма; нізащо зганить». Гальмо, след[овательно], про-
исходит от корня ган, и следовало бьі сказать—ганьмо, но
нь перешле, смягчилось в ль и вьішло гальмо. По зтому
соображению, слово Жельман будет ^енбман. Известно, что
ь соответствует звуку е; итак будет — Жеяеман, т. е. слово
сложное из двух: жена и мана, манить, вьіманивать. Сле-
довательно, слово жельман означает вьіманивающий же-
ну. Смьісл гаивки подтверждает зто значение слова: Жель-
ман то такой, то иной грунт сулит, очевидно, обманьївает.
Итак Жельман — имя нарицательїюе — может бьіть, даже
общее, как теперь сватач. И при теперешних сватаннях ста-
раютея обманьївать. Для зтого употребляют даже підбре-
хача.
Иного значення зтой гаивке и дать нельзя, по тому
самому, что она гаивка.
«К о с т р у б о н ь к о» 40 (стр. 23)
Если зта гаивка имеет мифическое значение, то для
обьяснения ее не пригодитея ли следующая оповідка:
Йшли собі втрьох—сонце, вітер і мороз, а дівчина пере
шмаття:
— Здоров, дівчино!—заговорили.
— Здоров,— відказала вона.
І пішли далі. Та не погодяться — кому з них дівчина
здоровльом озвалась. Сонце каже: мені; вітер каже: мені;
мороз каже: мені!—Треба самої запитатись. Вернулись.
— А кому з нас, небого, ти здоровльом озвалась?
— Отому коштрубаневі,— озвалась вона,— що в сере-
дині.
А то був вітер.
Розсердилось сонце.
— Постій же!— каже,— я ж тебе спалю, як вийдеш в
поле жати 41.
— Не бійсь!— озвавсь вітер,— сонце припече, а я повію,
то й прохолодю.
— Я ж тебе заморозю,— мороз каже,— як вийдеш на лід
шмаття прати.
— Не бійсь,— озвавсь вітер,— що варт мороз без мене!
Не будет ли кострубонько то же самое липо, что и в
отой оповидке коїитрубань, т. е. вітер?
«Кострубонько» по содержанию едва ли не вдовья гаивка;
она кончается радостью женьї, освободившейся от мужа,
Содержание гаивки следующее: в начале ее представляется
дівчина в раскаянии, що Коструба не злюбила, и просит его
приехать, обещая стать с ним до шлюбоньку. Потом посте-
пенно от поездки в поле сіяти переходят к похорону Костру-
бонька, поминая болезнь его и т. д. Кончается она следую-
щими словами:
Слава тобі, Христе-царю,
Що мій милий на цвинтарі!
Ніженьками притоптала,
Рученьками приплескала.
Причина зтой радости вьісказана в самой гаивке.
...Кострубоньку!
Не лай, не лай мої мамі!..
За зтим ограничимся випискою еще нескольких мест из
гаивок.
Кому воля...
А жіночкам не своя воля;
Під порогом порося квичить,
У печі казан біжить,
У колисці дитя кричить,
А на печі воркун ворчить.
Порося каже: нагодуй мене;
Окріп каже: відсунь мене;
Дитя каже: заколиши мене;
Воркун каже: накрий мене.
Через сіни, через хату
А я, молоденька,
Іду стихенька,
Щоб ключами не бряжчати,
Щоб свекрухи не збудити
Нехай спить (щоб не встала!),
Щоб мої головоньки не клопотала.
Гаивка, представляющая продажу дитяти, вьіражает весь
ужас такого явлення супружеской жизни: продающую про-
клинают, вместо уплатьі за дитя. Продающая хочет —
Сім кіп
І сніп,
Сім міхів
Горіхів,
Бочку води
На три годи.
Покупаюіцая отвечает:
А я дам клубок валу,
Щоб тобі дорогу заснувало,
Черен і чересло,
Щоб тебе в очерет занесло.
Зто, впрочем, не поется, но говорится, и последние сло-
ва говорят разом продающая и покупающая. Очевидно, зта
игра относится к глубокой древности: слова черен теперь нет
в язьіке и место его заняло другое — леміш.
Остановимся несколько на пройденньїх гаивках. Важное
значение семьи у славян возвьішалось еще более, вслед-
ствие религиозпьіх верований о загробной жизни. Оставив
в стороне исторические свидетельства об зтом, обратимся
к народу. До сих пор думают, что для умирающих без
дружини нет места на тім світі *, и потому похорон парубка
несколько походит на свадьбу: квітки, вінок, хустки...**.
Похорон девушки в зтом отношении еще замечательнее.
Кроме того, что умершей прикальївают два венка и дают
хустки несущим корогви (процессию, образство), для нее на
той світ назначается жених. Какой-нибудь из парубков —
большею частию любивший покойницу—обирається за
молодого: ему перевязьівают руку (хусткою), и в таком
виде он провожает покойницу до хати ***. После зтого в
семействе умершей он считается зятем и в общем мнении
кажется вдовцом. Что породило зто верование, решать не
нам, но для нас важно то, что на той світ нельзя бьіло яв-
ляться без дружини. Зто верование, бьіть может, бьіло при-
чиною сожжения вдов.
Представляй себе брачную жизнь делом такой важно-
сте, предки наши, очевидно, всеми силами должньї бьіли
стараться о приискании дружини. Зто старанне до сих пор
заметно в народних празднованиях. Некоторьіе из зтих
празднований одною только половиною сюда относятся, а
другие и не имеют иного значення. Великдень принадле-
жит к первьім,— не весь, а только частию относится к пра-
зднованиям, так сказать, любви. Какое же именно место
занимает Великдень в ряду зтих празднований?
Прочитавши гаивки, отнесенньїе нами к первому от-
делу, каждьій легко может заметать, что любовь здесь пред-
* Не отсюда ли верование о росалках?
** Мне помнится, что похоронні парубка или дівки-відданиці на-
знвают висіллям; дав бог висілля.
*** Хатою на Подолии назьівают иногда могилу, а дом куренем.
«Хати наші на цвинтарі,— говорил мне крестьянин в Ольгоп[ольском]
уезде,— а вас просю до куреня».
ставлена как мечта, как желание. Иньїе гаивки, по крайней
мере, вьіражаются ясно (щоб парубки женились; женітеся,
парубки); но в других и того нет [кого любиш, обіймися).
Мне помпится еще одна гаивка, в обрядовой стороне кото-
рой одна из играющих представляет, як на милого подиви-
тись, як коло милого стати, як до милого притулитись, як
милого обняти... Но играющие словно не сочувствуют всему
отому, будто их дело — сторона. В остальньїх празднова-
ниях оказьівается не то: так на Купайла (ночь против 24
июня) уже является имя парубка и родителя девицьі.
В одной песне представлено поле, на котором цветет гречиха,
и тем полем копь бежит, а за ним парубок с уздою, и гово-
рит коню:
Чекай, коню, загнуздаю
Та поїдем до Дунаю —
До Дунаю води пити,
До Карпа дівку любити.
Как видно, здесь любовь уже ближе к личностям, но
все еще далека от определенности и существует только в
намерении — поїдем любити. Равньїм образом и существу-
ющий обьічай купаться, щоб вінки сплили, не менее далск
от определенности и лиц. Венок — символ дівовання, явст-
веннее указивает на любовь,— тем не менее мьі не видим
здесь, желает ли чего девица, ньіряя, щоб вінок сплив,, и
только может догадьіваться, что зто предзнаменование. или
род гаданья, бить ли ей молодицею, или еще ходить в венке.
Зато на Катерини (24 ноября) и на Андрея (29 ноября)
видим стремления к супружеской жизни, с прямьім указа-
нием лиц: «Чи оженюсь я? чи віддамся я?» На Андрея пер-
венствует вопрос: «Хто перше?» *. Ночь против Екатериньї
пазначается собственно для гадання мужчин о невестах, а
ночь против Андрея для гадання девиц о женихах. Впро-
чем, нельзя сказать, что на Катерини гадают только муж-
чини, а на Андрея только женщинн: в том и другом празд-
новании участвуют оба пола. Вероятно, в своє время су-
ществовало и резкое разграничение, но теперь зтого нет,
и только при рассказах о гаданий спрашивают: «А коли
ворожив?» Если против Андрея, то замечают: «Проти Ка-
терини було ворожити, а на Андрея дівоче грало». То же
самое замечают и девицам: «На Андрея було ворожити, а
на Катерини — діло парубоцьке». Верование о вишневой
ветке связнвает праздник Катерини з першим святим ве-
чором (багата кутя). «На Катерини,— рассказьівала мне
дивчина,— ломимо вишневу гильку-їднолітку і садимо її в
♦ Вспомним балабуїики.
черепку або в пляшці та й кладем на теплім місці, а хто
має, то в льоху, і щодня, від Катерини аж до першого свя-
того вечора, поливаєм з губи (из уст). Примічають, як за-
цвіте на св, вечір, то збудеться на що помінила». Скром-
ность дівоча не дозволила ей сказать: «як зацвіте, то цві-
те доля,— то віддасися». На Катерини до схід сонця натще
начинают плести венок для першого святого вечора (см.
ниже).
На Андрея гадают, сверх помянутого, на след[ующие]
вопрбсьі: вдовець чи молодець буде сужений? як його зва-
ти? ходят подслушивать разговорьі и замечают, чи доведеть-
ся сидіти, чи ні и т. п.
На рождество гаданья идут уже далее, «Дівчина, котра
на відданні, бере їдну ложку під пахву, а другу на стіл кла-
де, Як покушає куті, то біжить на двір — на те місце, де
кабана шмалили, та й слухає, 3 якої сторони собаки за-
гавкають, з тої будуть старости. Як вертається до хати, то
дивиться в вікно крізь верхню шибку. Кажуть, дасться ба-
чити сужений, що сидить за столом і киває на цю ложку».
Подобное гаданье есть и на Андрея: «Як повечеряють, як
миски заберуть з стола, дівка бере скатерку з ложками,
стає на сіннім порозі І три рази торохкоче ложками. З якого
боку озвуться собаки, з того буде сужений». Но в коля-
дах42 хлопці и дівчата представляются уже имеющими
пару. Вот некоторьіе из таких колядок:
Молодцеві
1
В славнім селі, а багатім дворі,
ой дай, божеі
Там п’ють молодці все добірнії,
ой дай, боже! *
Межи ними есть гречний молодець,
Гречний молодець, N хлопець.
Посилає він вір’яна за дівку.
Вона до його все листи пише:
«Гречний молодче! не томи коней —
Не томи коней, не турбуй людей;
Там я до тебе сама прибуду».
Полем ішла, як чорпа хмара;
В село ввійшла, як дробен дощик;
У сіни ввійшла, як зоря зійшла;
До хати ввійшла, як паняночка.
Його ненька аж ся з’уміла:
«Що мені бог дав за паняночку? —
За паняночку, за невісточку!
По воду пішла, вина принесла;
По вогонь пішла, злота принесла» и пр.
* Припевается за каждшм стихом.
2
А в неділю рано-пораненько,
ой дай, боже!
А загадали всім на війну іти *.
«Хто сина має, най висилає,
А хто не має, нехай наймає».
Вдова сина мала, то й висилала,
Як висилала, то й научала:
«Не їдь, синку, поперед війська.
Але їдь, синку, позаду війська».
А він не слухав, вперед поїхав.
Король питає: «Чий то син грає?»
Він конем повернув, військо навернув:
«Та рушай, військо, під Бендер-місто».
Військо рушає, з гармат стріляє,
Аж чотири печі розсипається,—
Татарський городар іздригається;
Міщане хбдя, радоньку радя:
Що цьому дитяті подарувати.
Винесли їму срібла-золота.
А він на теє не подивився,
Шапочки не зняв і не вклонився;
Конем повернув, хусткою махнув —
Хусткою махнув, військо навернув:
«А рушай, військо, під Бендер-місто!»
Військо рушає, з гармат стріляє и пр., как и вшиє.
Только после ради купці
Вивели їму коня вороного.
А він на теє не подивився,
Шапочки не зняв і не вклонився;
Конем повернув, шаблею махнув —
Шаблею махнув, на військо гукнув:
«А рушай, військо, під Бендер-місто!»
Військо рушає и пр., как и вшиє. Только здесь уже:
Старшина ходе, радоньку раде:
Що цьому дитяті подарувати.
Вивели йому панну в наряді.
А він на цеє та й подивився,
Шапочку зняв, низько вклонився и пр.
З
Ой рано-рано кури запіли,
ой дай, боже!
А ще раньше встав гречний молодець —
Гречний молодець, N хлопець.
Ой устав-устав, три свічки всукав;
При їдні свічі личенько вмивав,
При другі свічі коника сідлав,
При треті свічі браття пробуджав:
«Вставайте, браття, коні сідлайте —
Коні сідлайте, хортів скликайте,
Та поїдемо на полювання:
Ой-бо я назнав кунку в дереві —
* Ой заказано да й загадано (или зарадано) увсім молодцям на вій-
ну йти.
Кунку в дереві, панну в теремі.
А кому буде кунка на шубу,
А мені буде панна до шлюбу».
Від цього слова бувай же здоров;
Та не сам собою, з отцем, з ненькою;
З отцем, з ненькою і з челядкою;
І з челядкою, і з колядкою,
Зо всіма нами, приятелями *.
Дівці
У чистім полі покрай дороги,
ой дай, боже!
Там гречна панна пшеницю жала;
Ой жала, жала, не спочивала;
За нею сніпки в чотири рядки.
Прийшло ж до неї аж три вір’яни:
Ой ви, вір’яни! ви, голублята!
Не беріть мене Із поля, з ниви,
Возьмете мене у батька з двора,
У батька з двора, з хати з-за стола».
Від цього слова бувай здорова а пр.
К тому времени, значит, когда мьі празднуем рожде-
отво Христово, парубки и девицьі в древности имели уже
в виду парьі для себя, чтобьі побраться, когда наступит ме-
сяц просинець. Но, очевидно, не всем зто удавалось. Отто-
го и остался еще один день для гаданий о женихах и неве-
стах. Зто Новий год и, собственно, ночь против Нового гбда.
В зто время можно гадать тому и другому полу без раз-
личия. Гадающие сидят за зеркалом, думая увидеть в нем
долю. Также зовут суженого криком в трубу: «Суджений
нерозгуджений! іди до мене вечеряти». Думают, что си-
денье -перед зеркалом может окончиться смертью. Только
крайность может визвать такие рискованнне гаданья. Зто
наводит на мисль, что нннешний Новий год бил последним
временем гаданий и, бить может, оканчивал собою пору
сватовства, а по крайней мере бил недалек от зтого. И в
самом деле, за Новим годом следует уже колодій, когда,
как ми видели, уже вяжут колодки оставшимся без пари,
как бьі в наказание за оплошность. Кто знает, что означала
в своє время колодка? Бить может, с отим соединялось
лишение каких-либо прав, а может бить, зто делалось про-
сто для того, да будет стидно. Во всяком случае, привя-
занная колодка не означала чести. За колодием следует
уже Великдень.
Таким образом, в целом году. ми не находим ни од-
ного празднования, подходящего к гаивкам первого отдела,
* Так оканчивается и всякая другая молодецька коляда и всякая
дівоча с необходимою переменою для смнсла.
где бьі любовь бьіла виражена более обще, нежели на
Великдень. Позтому мьі и ставим Великдень начальним
праздником по отношению к любви.
Как будто для предостережения от увлечения любовью,
в параллель с первьім отделом гаивок, даже совместно,—
поміїи,-— идут гаивки, отнесенньїе нами ко второму отделу,
в которих воспевается уже семейная жизнь и притом с тай-
ной своей сторони. Об опит разбились все позтические при-
краси, и молодиці как будто говорят девицам-мечтатель-
ницам: «Не спешите, подівуйте! Ужели вас прельщают еже-
дневние хлопотьі? (Кому воля?) А-свекруха} Не будете хо-
дить, как вам угодно и приятно, но стихенька, и не только
через хату, но и через сіни, остерегаясь и ключами бряз-
нуть. И все только потому, что свекруха спит (щоб не вста-
ла!), чтоб не разбудить ее! А пожалуй, какой-нибудь Ко-
струбонько лаятиме коханій матусі. Вас прельщает свій
хліб? Вот продают дитинку! конечно, не из роскоши. Сверх
всего, и киї вас ждут! Не спешите же, неопитньїе, не лізьте
в воду, не спитавши броду».
Не может статься, чтоби зти гаивки составились, как
говорится, так себе; но может бить, что они относились толь-
ко к молодицам и, бить может, еще к тем, которне только
что расстались з дівованням и грустили о потерянной воле,
о житье за маминими плечима. Во всяком случае, ми не
будем к ним возвращаться, ибо не знаєм остальньїх бабських
свят, с которнми зти гаивки могут иметь связь, если они
жіночі. В отношении к месту, занимаемому Великоднем в го-
довом круге празднований, гаивки второго отдела могут
иметь самостоятельное значение только тогда, когда они
составляют собою одно из жіночих празднований. Но об
зтом мьі ничего не можем сказать.
Не без основания поставив Великдень первьім в ряду
празднований любви, перейдем к третьему отделу гаивок —
к гаивкам хозяйственньїм. После укажем, какое место за-
нимает Великдень и в ряду зтих празднований.
Одного оглавления гаивок третьего отдела достаточно
для того, чтобьі видеть, к какой поре хозяйственньїх работ
относится Великдень: «Мак сіяти», «Просо сіяти». Пора,
очевидно, сеянья — но поздняя; время теплое, когда просо
сеют. Гоірочки в то время уже стелются — уже ся в'ють, и
горох вьется. Теперь просо сеют уже тогда, когда летают
хрущі; но зто все еще весна — пора сеянья. На Подолии,
после великодня, встречаем хозяйственньїй праздник в зе-
леньїх святах, тогда как гетманцьі вьіходят на Юра, подо-
ляне ходят в поле с крестньїм ходом збожжя святити. Пора,
очевидно,— позднее сеяния. На Купайла, расхватавши гиль-
це, несут схваченное каждьій в свой огород, щоб був в'яз
на гоірках. На маковея (маковій 1-го августа — не Макош
ли?) уже святят плодьі легких трудов: спельїй мак в го-
ловках, подсолнечники в цветах, морковь (корки), пастер-
нак, колосья и т. п. Поверне про осет * указьівает, что ма-
ковеем оканчиваются сьогорічні свята: уже заботятся, щоб
нарік осету не було, и святят его. Но, и кроме осета, освя-
щение плодов свидетельствует, что маковій бьіл последним
хозяйственньїм праздником. Между тем, перед нами еще
есть різдвяні святки. Вспомним, что происходит еще и
отими святками.
Время з першого святого вечора до тіки-пратіки ** (10
січня) на Подолии известно под именем різдвяних святок.
Когда все уже готово, хата прибрана и т. д., подоляне,
впрочем не везде, вносят в хату добру в'язку соломьі и
расстилают ее по всей комнате, так что земли, или пола,
нигде не видать. Зто я видел, между прочим, и в доме своих
родителей. На стол сьіплют горсть проса, ставят несколько
зубків чесноку, немного отрубей (висівок); все зто накрьі-
вают лучшим, марочно вьібираемьім сеном и потом стол на-
крьівают скатертью. Такое же сено кладут и под стол. На
покуті ставится сноп жита или суржику колосьями вгору;
иногда зтот сноп украшают еще и обжиночньїм венком.
Именно зтим начинается святий вечір, и пока в хате ничего
зтого нет, нет еще и святвечора. Все зто так и стоит до Нового
року,— у кого и долее. Духовенство обьясняет зтот обьічай
яслями вифлеемскими 43, а в народе зта солома известна
под именем дідуха (дідух) (см. ниже), и в зтой соломе де-
вицьі или кто другой квокчут, как наседки, щоб кури квок-
тали; солому из того снопа, что на покуті, употребляют для
делания гнезд паседкам, а зерном его кормят кур, щоб доб-
ре неслися. Во время ужина подоляне ловлять рої: хозяин
или кто занимает его место первьій берет куті ложкою,—
подоляне начинают с кутьи — поздравит всех с праздником,
пожелает дождать пришлого року, сьест три ложки и на-
берет немного в четвертній раз; за зтим разом набранное
кидает к потолку и отскочившие зерна ловит обратно в
ложку; сколько поймает зерен, столько поймает роев. Зто,
кажется, делают только в тех домах, у кого есть пасека.
Замечают, если много кутьи останется у потолка, то будет
медний рік. Кутью на Подолии приготовляют не из ячньїх
* Венки, вннувши из водьі, бросают на хату — на крьішу, «щоб мо-
роз городини не побив»; после снимают их и варять митіль.
** Сорная трава, ее назьівают чертовіям растением — чортове зілля.
Не осот ли? см. «Очерк дом[ашней] жизни и нравов великорусского на-
роди в XVI и XVII стол.» Костомарова44, Спб., 1860, стр. 197.
зерен, как в Гетманщине, а из пшеничних, нарочно отбирая
лучшие зерна. Зерно зто варят так, чтобьі оно не розкипіло,
но бьтло цело. Пока зерно еще в печке, трут мак, мешают
его с медом, разведенньїм теплою водою (літеплом), и по-
том с зтим маком мешают вареную пшеницу; в таком виде
она получает название кутьи. Ячная кутья (из шустаного
ячменя) на Подолии составляет род каши; ее іпзьівают
логазою (логаза) и едят, когда вздумается, с салом, с мо-
локом и т. д. Но на рождество даже у крайнє бедньїх кутья
непременно пшеничная *. Г. Шейковский смешал кутю з
коливом. Зто напрасно: коливо готовится без маку и ду-
мают, кто сколько сьест зерен колива, столько раз должен
помолиться о душе. Ничего подобного о кутье не думают.
С коливом, в некоторьтх местах, неразлучна помана ** —
особьій род куличей о крестами; при кутье зтого нигде нет.
После ужина в ходу обьічай посилати вечерю: сьіплют
в платок орехов, иногда яблок, потом "ставит три кулича,
или три паляниці, или три книші; завязьівают и отсьілают
по такой вечере попу, кумам, крестному отцу и матери, ро-
дителям и т. д. К куличам и т. п. в некоторьтх местах при-
бавляется кутья в тарелочке или два-три вареника. В не-
которьіх местах в обьічае при вечере посилать живую ку-
рицу. Принесший вечерю, если он сам глава семейства, го-
ворит: просимо на вечерю; если же принесший будет сьін
или дочь, то говорит: «Просили тато й неня *** на вечерю,
и я просю». У попа в тот платок, в котором принесли вече-
рю, взамен ее, завязьівают просфору; детям, как и везде,
дают гостинца (несколько грошей), а взросльїм тут же бьі-
вает учта. Духовенство об'ьясняет вечерю дарами волхвов,
а народ видит в нем простое засвидетельствование уваже-
ния: «Кого поважаємо (или шануєм), тому й вечерю
шлемо».
Подоляне на перший день різдва готовят обед, а гет-
манцьі нет. Но зто к нам не относится: прежде всего мьі
должньї обратить внимание на господарські колядки. Вот
иекоторьіе из них.
1
Пане господарю! На вашім двору золоті крісла,
ой дай, боже!
А на тих кріслах панове сидя, радоньку радя,
ой дай, боже!
* Подоляне начинают ужин с кутьи, как обед на Великдень с
яйца.
** От поминать. Я видел зто в Балтском уезде.
*** На Подолии до сих пор не вьівелось из употребления зто словб.
Радоньку радя старосвіцькую:
Чом тепер не так, як спрежа було,
Як спрежа було, як ся діяло?
Батько із сином до справи стає,
Сестра на сестру чари готує,
А брат на брата меч виготовляє...
Як жидова Христа мучила
Та на кудреві * ой розпинала;
Гвіздями ручки прибивала.
Увсяке древо за гністі ** гнала.
Увсяке древо за гністі не йшло,
Проклята гива та й проступила:
З пальця мізинця та й кров пустила.
Де крівця кане — церковця стане,
Стане церковця з трома верхами,
З трома верхами, з трома хрестами,
З трома хрестами, з шістьма вікнами.
У першім верху дзвоники дзвоня,
А в другім верху свічі палають,
А в третім верху службоньки правля.
Службоньки правля за господаря,
Свічі палають за господиню,
Дзвоники дзвоня за діти ваші.
Дай же вам, боже, здоровля в ваш двір,
Здоровля в ваш двір, а щастя на двір —
Щастя на двір, на худібочку,
Здоровля на вас, на челядочку —
На худібочку на роговую,
На челядочку на молодую.
Дай вам, боже, в полі і в дворі —
В дворі і в полі, в пасіку, долі.
Щоб ваша бджола все медна була,
У поле ішла, виграваючи,
А з поля ішла, спочиваючи,
В тічки ввійшла, сіла, спочила —
Сіла, спочила, ввесь мед зложила.
Від цего слова будьте здорові,
Будьте здорові, пан господарю! ***
Ції святки святкуйте здорові,
Других у бога дождіть в здоровлі;
Та не самі собою, з дітьми, з жоною,
З Ійсусом Христом, з святим рожеством,
Зо всіма нами, приятелями,
Зо всім собором і святим богом.
2
Пане господарю! Ви прославились:
Новим острогом **** обгородились,
ой дай, боже!
Коло вашої хати чотири сади —
* К у д е р — кедр. Говорят и кудир; кудревій і кедровий.
** Теперь говорят пагність или просто — ноготь.
*** Так оканчивается всякая коляда господареві.
*** О с т р і г —особого рода тьін с острішком (стріха). Плетется он
почти всегда кіскою, красивий и сравнительно не дешев.
Чотири сади все виногради,
ой дай, боже!
Пане господарю! ми ж вас просимо —
Ми ж вас просимо,— не прогнівайтесь:
Ми ваші ворота повідчиняєм
І сад-виноград повиломляєм;
Ой сад-виноград повиломляєм,
Райськую птицю порозганяєм:
Пане господарю! ми ж бо вас просим,
Ми ж бо вас просим — не прогнівайтесь;
Ми ваші ворота позачиняєм
І сад-виноград попідіймаєм;
Ой сад-виноград попідіймаєм,
Райськую птицю позаганяєм
Від цего слова... и пр.
З
Пане господарю! А з твого двору,
ой дай, боже!
А з твого двору плужок виходе;
ой дай, боже!
А за тим плужком сам господь ходе,
А святий Петро воли погоне,
Пресвята діва
или
їм їсти носе,
А божа мати
їм їсти носе, гарненько прбсе:
Ой оріть, синки, гори й долинки,
Будем сіяти жито, пшеницю —
Жито, пшеницю, всяку пашницю;
Зберемо женців сімсот молодців,
А в’язальничок сімсот дівочбк,
Закладем стіжки, як земля вширшки
Як земля вширшки, до неба ввишкй.
За цим же словом... и пр.
Замечательно, что колядки господині не имеют хозяй-
ственного значення. Вот две из них:
1
В чистім полі по край Дунаю,
ой дай, боже!
Там три святії воду святили;
Воду святили, золотий хрест згубили.
Туди ішла чесна жона,—
Як туди ішла і той хрест знайшла,
Перейшли її аж три святії:
«Ви, чесна жона-господинечко!
Ви ж туди ішли, ви ж той хрест знайшли.
А вручіть же нам золотий хрестик,
Будете мати дорогу заплату —
Дорогу заплату: три служби божі;
Перша служба за вашого мужа,
А друга служба за господиньку,
А третя служба за дітки ваші».
Від цего слова будьте здорові,
Будьте здорові, чесная жоно —
Чесная жоно-господинечко! и пр.
2
Хвалилась береза перед дубами,
ой дай, боже!
Перед дубами своїми вітами.
Хвались не хвались, не ти кохала,—
Кохали тобі дрібнії дощі.
Хвалилась дівка перед дівками —
Перед дівками своїми косами.
*	Хвались не хвались, не ти кохала —
Кохала тобі ненька старенька.
Від цего слова... и пр.
Вечером против Нового года ходят щедрувати. От зтого
ли вечер получил название щедрого (щедрий вечір), или
его название распространено и на песни того вечера (щед-
рівки) и на самий обьічай петь зти песни (щедрувати)?
Все щедрівки имеют чисто хозяйственное значение. В одной
из них поется желапие, чтобьі господар имел щастя до то-
вару и
До всякого статку * **
Щоб не мав припадку,
Як чашечка у меду,
Як барвінок у саду.
Одна из известньїх мне щедрівок представляет госпо-
даря богачом. Он
...сидить в копець стола,
На иім шуба шабульова (соболь),
А в ті шубі дзінькаторі:И*,
А в ті дзінькаторі — сто червоних.
Утром на Новий год ходят посівальники: и старики и
мальчики набирают всякого зерна, большею частию в ру-
кавицу, и ходят из дома в дом посівати. Посіваючи, приго-
ьаривают: «Сійся, родися жито, пшениця,, всяка пашниця на
щастя, на здоровля, на Новий рік, щоб уродила краще, як
уторік». Зто зерно собирают и прячут. «Як помір в селі, зто
зерно сиплять по вікнах — нібито помір скаже: «Не йдім
сюди, тут Новий рік».
По вьіходе из церкви слуги берут коня, вола и барана,
где есть зта худоба, украшают их поясами, колосьем,
* Статок — достаток. Слово статок, значит также хорошо веду*
щий себя, статкувати — хорошо вести, себя, не бьіть разгульньїм и т. п.
** Портмоне (?), но не кошелек — калитка. Словом кошелек подо-
ляне назьівают церковний дзвонок, в котор-ьій собирают «кошельковьіе
деньги».
калиной, барвником и в таком виде вводят в комнату по-
здравить господаря с Новьім годом, новьім счастьем. Заме-
чают при зтом, чи густе, чи рідке счастье будет. Зто я ви-
дел в доме родителей.
Еще раньше — не медля по отходе всенощной — вьіхо-
дят в сад дідуха палити, т. е. ту солому, что бьіла в ком-
нате, собирают, вьшосят в сад и там зажигают, щоб садо-
вина родила, щоб осельня (гусеница) не об'їдала. Кроме
зтого, замечателен обьічай на первьій св. вечер: после ужи-
на один кто-либо из мужчин берет секиру (топоров на По-
долии нет), зовет кого-либо с собою в сад. В саду происхо-
дит следующее: тот, что вьішел без секирьі, садится за не-
родючою деревиною, а тот, что с секирой, будто хочет ру-
бить ее и цюкне.
— Не рубай мене! буду вже родити, — говорит сидящий.
— Ні, зрубаю,— говорит второй,— чому-сь не родила.—
И другой раз ударяет секирою.
— Не рубай! буду вже родити!
— Ні, зрубаю-таки: чому-сь не родила!— И третий раз
ударит секирою.
— Бійся бога! не рубай! буду родити лучче за всіх.
— Гляди ж! — говорит тот и удаляется. А сидевший пе-
ревяжет зто дерево перевеслом и также удаляется. Зто
происходит возле каждого дерева, которое не родит.
Около Нового года вьімолачивают и тот сноп, что стоял
на покутье. Вьімолоченное зерно прячут до севбьі, а тогда
мешают в семена *,
* Против Нов[ого] года, ночью, после шедривок, парубки ходят по
домам с Меланкою. Зто род маскарада: один парубок одевается мо-
лодицею — зто Меланка, другой — цьіганом, третий — дідом — стариком.
Зтот водит козу — тоже переодетого парубка. Цьіган иногда ходит с
медведем (парубок), иногда біявает и лошадь. Вся зта компания вхо-
дит в комнату. Под окном перед тем временем поют:
Ой учора ізвечора
Пасла Меланка два качурі —
Пасла-пасла, загубила,
Шукаючи, заблудила,
Приблудила в чисте поле;
В чистім полі Василь оре:
«Васильчику-чичерчику (чебчику, вероятно)!
Посію тебе в городчику;
Буду тебе доглядати;
По тричі на день поливати,
Щосуботи проривати,
За русу косу затикати,
До церковці виряджати».
Наша Меланка ложки мила,
Ложку, тарілку упустила 45.
На другий св, вечір 46 (голодна кутя) поутру пекут під-
палки и мажут их медом. Перед ужином отец или сьін, или
брат отца идет з підпалком на обору, на кошару — вообще
Ложку, тарілку доставала,
Тонкий хвартух замочала (или замочила)
«Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартух тонесенький;
Повій, вітре, кріз ворота,
Висуши хвартух краще злота;
Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартух, як мак, як мак».
Пустіть Меланку — пустіть до хати;
Наша Меланка змерзла в п’яти;
Ой у Меланки коротка свитка,
Наша Меланка змерзла в литки.
Когда впустят до хатьі, тогда поочередно начинают каждьій свою
роль, а прзздньїе вьіманивают, что могут: прядива Меланці на намітку,
св. Миколі на очкур, сала и т. п. Коза танцует, а дід припевает:
Ой козо, козо! козо-небого!
Поскачи ж мені трохи-немного:
Дасть пан господар півзолотого,
А подобріє, дасть і другого;
А хазяєчка — мірочку гречки
Наші козуні на варенички.
Ой козо, козо! поглянь на граба!
Поглянь на граба, там сидить зрада.
Яка-то зрада. Старая баба.
Старая баба на печі сидить —
На печі сидить, солому січе.
Солому січе, пироги пече;
А з носа каптйть,
Пироги мастить.
Ой козо, козо! не оглядайся!
На мене, діда, не задивляйся;
Бо в мене, діда, борода гніда,
Борода гніда, аж до коліна.
Ой на горі монастир,
До нього доріжка.
Вмерла моя бабусенька,
Зосталася кізка.
А я дід, а я дід,
А я невеличкий;
А я свої дзюбі-любі
Куплю черевички.
Черевички невеличкі,
Передочки з китаєчки (2),
Закаблуки з кабака (гарбуз),
А як підем до оренди (корчма),
То вдаримо тропака.
ж
А дід бабці купив капці,
Та короткі були, то втяв пальці.
между чистих животньїх, кропит там св. водою, пишет крест
мелом на дверях, на воротах и ест підпалок, «щоб не при-
ступив який злий дух, як ото втікають вони з води». Корм
для скота берут не вилами, но руками,— по той же причине.
Белорусьі вместо підпалка пекут пирог с кашею и гри-
бами и с зтим пирогом ходят, как подоляне с підпилком,
Белорусьі, пиша крест, приговаривают: «Пирога кусни, а
хреста писни». Зто делается во избежание несчастия.
Стрельба во время водоосвящения у подолян, кажется,
не имеет значення. Но у белорусов она значит волков раз-
гонять: куда два побегут, куда три, так и будут ходить це-
льій год.
Кто первьій наберет св. водьі, такая вода добра для па-
сіки — кропити, як бджола заїдається,
Есть хозяева, которьіе до зтого времени поят весь скот
дома из ведер и теперь только начинают гонять к проруби,
в том убеждении, что лучше он вьійдет из зимовки — ситі-
ший буде, Белорусн на богоявление, по вьіходе из церкви,
перед обедом, бросают в огонь кусок железа и там, в печке,
он остается цельїй год, в предохранение скота от волков
во время ночлегов на поле.
На ордань подоляне собирают со стола сено и все, что
бьіло под сеном: отруби (висівки), чеснок, просо. Из отру-
бей делают припарки, когда болит под грудью. В случае
кражи, чесноком мажут язьік одного из церковних коло-
колов и таким образом звонят. Верят, что если вор засльї-
шит зтот звон, то его бог вьіявит. Просо трут, и когда за-
видят, что идет поп с кропилом, на скорую руку разводят
зту муку и зтою жижею пишут кресга на четьірех стенках
в комнате — на каждой по одному, чтобьі их, еще мокрьіе,
окропили святою водою. Зти крестьі остаются на стенках
до сретения 47; тогда их счищают и прячут счищенное. Ког-
да корова не може очиститись, то ей дают зтих остатков
креста. (Верят, что ночью против ордани вся тварь полу-
чает дар слова, что вся вода на некоторое время обращается
в вино.)
Из всего сказанного видно, что різдвяні святки отрьіва-
ются от прошедшего времени и имеют значение только для
будущего. Следовательно, в ряду хозяйственньїх праздно-
ваний они предшествуют великодню, таким образом, велик-
Коза таицует под такт.
Получепное за коляду, щедривки и Меланку, за исключением рас-
ходов, поступает в церковь на братство. Братства на Подолии до сих
пор остались. Недавно только отнята у братства пасека. Также, когда
отдали па откуп свечную продажу, братчикам и сестричкам запрещено
делать свечи в 1859 году. Пасеки отнятьі раньше. •
день есть весенний праздник и, в настоящее время, второй
относительно хозяйства. Последний между ними, т. е. за-
ключительньїй праздник, есть маковея, а первьій, т. е. на-
чальний— різдвяні святки.
Итак, Великдень по своєму значенню имеет два места
между народними празднованиями, по двум сторонам са-
мих празднований: в отношении к Любви Великоднем пра-
зднования начинаются, в отношении к хозяйству — Велик-
день есть продолжение празднований. Едва ли может бьіть,
чтоби и в древности с Великоднем совпадали два зти пра-
зднования; вероятно, любовь праздновалась раньше, вна-
чале весньї, а севба в конце ее, когда обсіються, как теперь
по окончании жнив празднуются обжинки, где поются песни
про жниво.
За зтим мне остается только пожелать, чтобьі те, кто
имеет возможность поверить мои слова с действительно-
стью, дополнил недосказанное мною и исправил мои ошиб-
ки. Хіагпко сіо хіагпка — Ь^бгіе тіагка *. Курка по зерні
клює, і то наїдається.
Надо сказать еще, что остатки свяченого закапивают
в землю и верят, что на которьій день, после первого дня
великодня, закопать их, через столько лет на том месте
вирастет рута, но не маруна, как би следовало, если би
Великдень относился к некромантике. Из маруньї (морана?)
делают для покойников венки.
В некоторьіх селах на Подолии говорят еще вірші. В на-
граду за доставленное удовольствие составители, или пра-
вильнеє декламатори виршей, получают писанки и крашан-
ки, которие складивают для них в нарочно поставленную
шапку. Вирши произносятся с колокольни в окно, а слуша-
тели стоят на земле. Таких виршей у меня есть достаточное
количество в рукописи, очень древней. Составителями вир-
шей почитаются бакаларьі. Им же приписнвают и состав-
ленне нагласников. Бакаларство на Подолии существует и
теперь в мизерньїх остатках; но давнего разгула школи не
имеют, и составителей виршей теперь нет — польчуются
старинньїми. За бакаларами подоляне жалеют, но в самом
деле они не стоят того; редко между бакаларами встречал-
ся порядочний человек; кроме того, что обьїкновепно ничем
не занимались, они еще крали птицу, дрова, зводили дівчат
и т. п. Иначе и бить не могло, потому что их било довольно
много, жить било нечем. Одно, чем они приносили пользу,
зто — обучение детей. В самом деле, с падением бакаларов
число грамотних до того уменьшилось, что нередко встре-
* Зернятко до зернятка — буде мірка (польськ.)-— Ред.
чается одно грамотное лицо из підданих на несколько де-
ревень подряд. Все вирши отличаются юмором, иногда очень
неискусннм. Кроме виршей, говорили еще орації. Орации
произносимн бьіли обьїкновенно в господі. Когда приходили
с орациею, самьій бойкий, котормй должен бьіл произно-
сить ее, входил в комнату, а прочие оставались в сенях или
просто под окном и пели — или тропарь — перед виршею,
а кондак после нее, или то и другое перед виршею, если
хозяин долго не вьіходил слушать орацию. Иногда бьіли
петьі песни, похожие на церковньїе, но собственного про-
изведения. Иногда вирша, или орация, делилась между не-
сколькими отроками; тогда входили в комнату все те, ко-
торне должньї бьіли говорить. Язьік в виршах и в ора-
циях несравненно чище язьїка проповедей, хоть и здесь
удерживается л в прошед[шем] времени, и много есть поль-
ского, особенно в заключениях, которьіе обьїкновенно суть
молитвьі о многолетии слухачов, жолнеров, панства- и пр.
Преимущественно поминают рицарство. Теперь вирши уже
вьітесненьї из школ и бьітуют между пьянюжками из шлях-
ти, отставньїх солдат и т. п. Иногда декламируют вирши
пономари или шутники из поселян. Из дьячков разве ста-
рики занимаются ими, но молодое все не відважується — по
застенчивости, хотя у многих хватило бьі и охотьі и способ-
ностей. К нелепостям, которьіе видумала нужда бакалар-
ская, относится так назьіваемнй «Сон богородицьі», кото-
рнй между подолянами чрезвнчайно распространен и счи-
тается молитвою. По преданию, «Сон богородицьі» бакала-
рм переписивали и меняли на что могли: на прядиво, сало,
крупу, пшено и т. д., для чего они ходили попід вікна, как
теперь щетинники и т. п. Голь на видумки хитра.
ОСТАТКИ ОТ БРЕМЕН
ДОИСТОРИЧЕСКИХ
(Народньїе предания)
Не лишним считаем сказать, что зти предания нигде не
напечатанн, никем не записаньї, а живут в народе, из уст
которого мьі сльїшали их в разньїх местах южнорусского
края, от Каменца до Харькова. Так как они относятся к глу-
бокой древности и, по нашему. мнению, имеют научную
важность, то мьі и решаемся обнародовать их, как сьірой
материал, и в форме, возможно близкой к подлиннику.
І
ЛУБОК
В Подольской губернии, на границе с Херсонскою, су-
ществует забава, назьіваемая «лубок». Она относится к
парубочьим играм и в ходу только на похоронах, т. е. не во
время самого погребения, а в тех домах, где лежит непо-
гребенньїй покойник. Состоит она в том, что один парубок,
накрившись с головою свитами, кожухами и чем попало,
опирается в просторном месте о стенку или о что-либо дру-
геє, лицом вниз, спиною кверху. Остальньїе, участвующие
в игре, поодиночке бьют его по спине сплетенньїм утираль-
ником. Тот, кого бьют, должен узнать ударившего, и в зтом
случае узнанньїй становится на его место, а узнавший идет
в гурт. В зтом вся суть игрьі. Играть в лубок назьіваетея
«лубка бьітьі». Прибавим, что утиральних, виденньїй во
сне, или вообще полотно означает, по народному толкова-
пию, дорогу. В зтом случае он, кажется, служит символом
дороги на тот свет. Очевидно, что зта игра — остаток древ-
ней тризньї и имеет несомненную связь с народним пре-
данием, которое тут же сообщим.
«В давнєє, очень давнєє время у нас * нельзя било до-
жить до глубокой старости, потому что состарившихся
убивали или сажали на лубок ** и спускали в пропасть (яр,
провалля), где они и пропадали. В то время один сьін и го-
ворит старику — отцу своєму: «Пора тебе, батька, на лу-
бок». Старик собрался, сел на лубок и бьіл отвезен куда
следует.
* Полт[авская] губернія], Переясл[авский] уезд.
** Теперь лубком назьівают кусок древесной корьі, необделанньїй и
вьісохший.
У сьша зтого старика, в свою очередь, бьіл сьін, — стари-
ку, значит, внук, которьш все видел и все сльїшал. Вот, когда
отец его воротился, он и спрашивает: «А где дедушка?»
— В пропасти,— ответил отец.
— Тьі его отвез?
— Отвез.
— И спустил?
— И спустил.
— Почему же лубка не привез?
— Тебе он для чего?
— Как для чего!—ответил мальчик.— А когда соста-
ришься, так на чем спущу тебя в пропасть?
Подумал отец, подумал — и пошел да и привез старика
обратно домой».
Как бьі продолжением зтого рассказа служит другой,
сльїшанньїй нами в Гайсинском уезде Подольской губернии.
Вот он! «Когда-то еще в то время, как у пас убивали ста-
риков как ненужньїх, нашелся добрьій человек, которьій
пожалел своего отца. Вместо того, чтобьі убить старика,
он спрятал его в яму (род погреба) и кормил тайком.
Долго ли так продолжалось, бог его знает; но случился
голод. Сошлась громада на совет, чем беде помочь; но ии-
чего не видумала. Приходится всем пропадать с голоду.
Поднялся плач на весь край; все люди в отчаянии: если
кто и перебьется до весньї, то умрет все равно после, по-
тому что не будет зерна на семена. Тогда в слезах пришел
добрьій сьін в яму к своєму отцу и рассказал все.
'— Не плачь даром,— заметил старик,— тьі знаешь, как
вьімолачивают в урожайньїе годьі; поди же и посоветуй,
пусть обдерут крьіши и перемолотят. Увидишь, что будут
и хлеб, и семена.
Послушалась громада, ободрала крьіши, и когда смоло-
тили, то действительно увидели, что и хлеб будет, и семена.
— Тьі так молод,— говорят тогда посоветовавшему,—
между нами много старших тебя, и никто ничего не мог
придумать; откуда же тебе пришла в голову зта разумная
мьісль?
Долго он не сознавался, опасаясь, что убьют и отца, и
его самого; наконец сказал: «Не моей молодой голове вьі-
думьівать умньїе советьі. Мой отец еще жив, он и научил
меня».
Тогда люди вместо того, чтобьі убить того, и другого,
посоветовались и порешили впредь не убивать стариков,
чтобьі без их разума самим не пропасть от неопьітности».
И, действительно, с тех пор уже не убивали стариков.
II
ПЕРВАЯ ХАТА
Приступая к рассказу о первой хате, не лишним считаем
представить некоторьіе соображения, основапньїе на фило-
логии.
В Подольской губернии слова «строить», «здание» пе-
реводятся словами будовати, будинок, забудинок, словами
одного корня с словом буда. Принявши во внимание то,
что теперь назьівается будою, можем допустить, что предки
наши первоначально жили в будах, т. е. в шалашах, как
теперь пасечники, баштанники и т. п. Зто не шатер (шатро),
не палатка (намет), а шалаш, крьітьій соломою или другим
чем-либо, напр., камьішом, продолговатьій и с закруглеи-
ньім верхом или просто круглий с острьім верхом. В нем
нельзя топить. Дальнейшая степень развития дала нашим
предкам шалаши, в которьіх разводили огонь и из которьіх,
следовательно, курилось. Зто теперешние (Полтавщина],
Черн[иговщина]) курини, (под[ольское]) корини. Образцьі
зтих построек можно видеть в лесах Черниговской губер-
нии, на перевозах у Десньї, в разньїх местах по. берегам
Днепра и т. д. Зто родоначальники курной избьі. Они скла-
дьіваются из цельньїх нетесаньїх бревен, даже не одина-
ковой длиньї и толщиньї, не обмазьіваются, имеют круг-
лое основание, кверху суживаются, но оканчиваются. не
остро, а дьірою, чрез которую извнутри вьіходит дьім.
Дверь к таким постройкам по большей части не придельї-
вается, а ход закрьівается чем попало. В Подольской гу-
б[ернии] таких куриней нам видеть не приходилось, но что
они бьіли и там, доказьівается существованием слова ко-
ринь. Коринями подоляне назьівают те домики в лесах, где
живут коринньье, т. е. лесньїе сторожа. По всему видно, что
курини связаньї с лесною местностию; в безлесной же, надо
полагать, за будами следовали землянки. И к постройке
землянок принудили бури. Зто доказьівается тем, что зем-
лянки везде, где говорят малороссийским язьїком, назьі-
вают бурдиями, бурдий, Бурдий — слово сложное: буря,
д*Ьля. Буква і по-малороссийски читается как и; я сокра-
тилось в ь. Но малороссийский язьік не терпит окончания
иль в мужеском роде, а смягчает его в ій, как и в слове бур-
дій. Язьік подолян еще мягче. Для примера возьмем древ-
нєє слово кораб. Чрез прибавление звфонического л оно
перешло в слово корабль, в свою очередь, через прибавле-
пие звфонического е, перешедшее в слово корабель,— сло-
во, господствующее в малороссийском язьіке. Но возле
Каменца оно не корабль и не корабель, а корабей (скло-
няется коробья и т. д.). В той местности вьібрасьівается
звфоническое лив спряжений глаголов: напр., не люблю,
любля[ть], а любью, любья; и взаимньїй: не люблюся, лю-
бляця, как в других местах, а любьюся, любьяся. В й (ій)
часто переходит даже буква г (иг), напр., ожог (Полтав-
щина], Черн[иговщина], Киев) в Подол[ьской] губ[ер-
нии] не ожиг, а ожий (склоняется ожия); батиг (кнут) —
батий (склоняется батога). По зтой самой причине из слова
бур-деля, или бур-диль, вьішло слово бурдий.
По всей вероятности, все зти жилища имели для входа
вьісокие отверстия, потому что баня, в которую, как изве-
стно, лазили на четвереньках, и теперь по-малороссийски
назнвается лазнею: лазня.
Надо предполагать, что предки наши около того времени
щеголяли в каких-то кусках, потому что подоляне и теперь
белье назьівают шматьем: шмаття (шмат — большой кусок).
Зтих кусков надевали по нескольку, потому что слово шмат-
тя имеет собирательное значение. Но что зто не бьіли тряп-
ки, что не говорит об их неопрятности, тому видам дока-
зательство в другом, более распространенном слове. Зто
слово дрантя — лохмотье. Зти куски бьіли цельньїе, боль-
шие и цетьірехугольньїе, как теперешние платки, что явст-
вует из уцелевшего в некоторьіх местах вираження: хуста
пратьі — белье мнть. Слово хуста такое же собиратель-
ное, как и шмаття, и означает: большие куски, больше плат-
ков, назьіваемьіх обьїкновенно хустками:- хустка — платок,
а мальїй платок — хустьіна, еще меньший —хусточка.
Теперь представим себе господина и госпожу в шматье,
недовольньїх куринем. Они построили первую хату. «По-
строили хату, муж и жена взяли рядно и пошли зачерпнуть
солнца, чтобьі внести его в хату, потому что хату они по-
строили без окон. Разложат рядно, солнце и осветит его. За-
черпнули, думают. Складьівают рядно, угльї к углам, и не-
сут в хату. Кажется, зачерпнули полное рядно и в хагу ни-
чего не внесли: витекло солнце сквозь рядно, и в хате все-
таки темно. Что тут делать? Нельзя же жить в потемках.
Сели они и задумались, чуть не плачут. Вдруг, откуда ни
возьмись, явился перед ними старик: «О чем вьі призаду-
мались?» — спросил он.
— Как нам не думать, дедушка! Сам смотри; построили
хату и хоть брось: никак солнце не внесем.
Старик вьінул секиру из-под плаща и научил их прору-
бить окно, а сам пошел в лес. С той порьі все люди начали
строить хатьі и строили уже с окнами. А тот старик бьіл
не кто иной, как сам бог» (Под[ольская] губ[ерния], Брац-
[лавский] у[езд]). Не об зтом ли старике говорит Нестор?
листи
1.	ДО РЕДАКТОРА ЖУРНАЛУ «ОСНОВА»
Вересень 1860 р., Київ	IX 1860
Будьте ласкаві, добродію, дайте відписку якнайхутче, та
коли моє писання годяще, то пришліть грошей, бо або з біди
загину, або університет кину.
В тім «обізявлении» вашмосць надрукували, що ще бу-
де і друга звістка друкована, вже ширша, то не забудьте,
прошу вашеці, і мені її прислать, як уже готова і коли це
не буде з турбацією для вашмосць добродія. Коли єсть
п. Пантелеймон Олександрович 1 в Петербурзі, то хай би був
ласкав написав мені про вади моєї праці, коли вона не зов-
сім негодяща, щоб на другий раз я міг поправитись; а
вашмосць добродія цією просьбою турбувати не смію.
Жду відпису, як дитя великодня, і зостаюсь чистопри-
хильний до огульного діла.
Наталій Патриченко Свидницький
Р. 8. Тим я так прошу, що розчувся, мовляв, я в тім ли-
сті, що при посилках не можна листів укласти; а посилать
особно ще й другий буде тяжко для мене, бо я живу, як
там писав, з пера, переписуючи битий лист — шихований,
що коло нього два дні роботи, по 15 к[опійок] с[ріблом] на
середній рахунок. Так роблячи, не багато й на хліб заро-
биш, не то що.
2.	ДО ПОПЕЧИТЕЛЯ КИЇВСЬКОГО УЧБОВОГО ОКРУГУ
М. І. ПИРОГОВА 1
15 вересня 1860 р., Київ	15.ЇХ 1860
Его превосходительству,
господину попечителю Киевского учебного округа,
тайному советнику и кавалеру
Николаю Ивановичу Пирогову
студента историко-филологического
факультета Анатолия Свидницкого
Прошение
Честь имею покорнейше просить Ваше превосходитель-
ство определить меня учителем русского язьїка в уездное
училище или куда окажусь способньїм, с предоставлением
за мною права, года через три, держать зкзамеи для полу-
чения ученой степени.
В доказательство своих способностей к исправлению
учительской должности, я прошу у Вашего превосходитель-
ства благосклонного виймання к написанному мною сочи-
нению по части преподавания русского язьїка в низших
учебньїх заведеннях (включительно) того края, которого
центром служит округ, вверенньїй попечениям Вашего пре-
восходительства и которому я желаю посвятить всю свою
деятельность.
Просит студ[ент] Анатолий Свидницкиії
Жительство имею на Подоле, по Хоревой ул., в д. Ко-
валенчихи.
3.	До В. С. ГНИЛОСИРОВА 1
21 травня ^62 р., Миргород	Миргород — 62 р. мая 21
Брате Василю, соколе мій ясний!
Сьогодня отримав я Ваш лист (від 16 квітня — апреля?)
і зараз же даю відпис. Не знаю, чи гарний, чи поганий
пе звичай, але він у мене такий, щоб не робить заводу. І най-
перше спасибі за ласкаву пам’ять; а я думав, що вже за-
були-сьте мене та й кажу собі, думаю: що не схопив бога
за ноги, то скоро опам’ятається. І збиравсь до Вас писати,
та подумаю-подумаю,— не знаю, як звати; і не пишу. Аж
тепер, спасибі Вам, розворушили мене, неробу. Та відколи
бачйли-сьмо ся, стільки всього перевернулось, що й не пере-
лічити, а не то переписати, то й буду третє через десяте.
Великодніми святками я був в Переяславському повіті,
на страснім тижні в Києві; через Прилуку, Лохвицю вер-
нувсь на місце. Народ нігде землі не бере2; б’ють бідних
всюди. В Остерському повіті відказали: «Адже бог створив
людей і землю для людей; то як же це так, що вона пансь-
ка?» Скомандували стріляти, а народ в сміх; москалі й ста-
ли, руки попускали. Старший мулу напустив: «Они царя
не слушают! Они царя не...», кричить, бігає кругом; а війсь-
ко ка: «Цар не давав приказу стрілять». Скінчилось на різ-
ках — само собою не солдатів били й не їх старшого.
Всюди тепер б’ють отут навкруги і в нас. Люди не ві-
рять, що це так цар порядкує, і ждуть казенного наділу.
Найгірш збиває з толку, що пішакам землі не дають3.
Народ дума, що цим хочуть одних повернути знов під пана,
а бідніші остануться вільними; і кажуть: «Ми всі рівні в
пана і в царя, то якби це царська воля, так всім було од-
наково». Я довго балакав з людьми про це діло, скінчилось
ні на чім: «Раз родила мати»,— кажуть. От куди повернули
запорозьку приповість!— «Як засічуть, то другої смерті не
буде!» Ця розмова з людьми навіяла мені вірші4, що при
цім листі посилаю.
В Переяславськім, Кобеляцькім пов[ітах] сарана вже
вилупилась. В Переяславському] після провідної неділі
мали вже бити її. Чиновником по цьому ділу назначили
одного Висоцького Миколая, панича з Недри (село під Пе-
реяславом]). Ось він який:
В Недрі жие пані з дочкою—Гаяринша. Дочка з луч-
них, хотіла школу завести в селі, та піп не позволив, учи-
лась читать у батька Тараса, мала брата в університеті, в 48
році (пропав) і далій. Так Висоцький, підпивши, видер вікно
і вліз до єї в спальню.— Багато розказувати.— Панянка втек-
ла за темрявою, а він ліг в світлиці, весь окровавлений, що
порізавсь на скло. Далій його виштовхали з хати, а в садку
сипнули в шкуру слуги. Були б таки добре спарили, та
прийшли його люди і випросили: «Пустіть,— кажуть,— бо
він на нас злість зжене».— Перед цим він сватавсь на ту ж
панянку і якимсь каком (не знаю) його папери очутились
у неї (вона каже, що в її швагра — зятя б то по-тутешньо-
му): а він тарах об’явленіє в стан, що така-то панянка
«пригласила меня для удовлетворения похоти, во время акта
украла мои документи, каковьі прошу полицейскою властию
и пр...» її швагер удер таку штуку: подав об’явленіє, що
його окрадено, і каже: в комнатах найденьї зти документи...
Діло далій не рушало.— Такії-то пани під Переяславом!
В мене опріч цього єсть лист одного пана до другого, як
він напавсь на його двір і згвалтував наймичку. На цей
узір багато б можна насиляти, та щоб не докучати, то на-
пишу ще лиш одну штучку. У нас під Миргородом єсть пан
Захарій Львович Майлат-Демидович. Цей згвалтував дів-
чину і, хоч вона подала на його скаргу в суд, гуля на волі —•
кажуть: «Нема законного досвідчення». А на те не зважають,
що в хуторі тоді не було, опріч пана, ні душі стану чолові-
чого. І ще таких штук чимало... Міський наш голова на-
платав їх доволі,— і вже подано на його до 30-тка проше-
ніїв.
Були і в нас, мовляли Ви, вечорниці5 і також на ко-
ристь неділішньої школи, та нам не так поталанилось. Всіх
було три, зібрали до 40 карб.
Тепер чим добрим Ви там зайняли свій розум та руки?
А я справді працював, і Ви не на вітер написали, «що не
було порухи». Через Білозерського6 я зпорушився. Поду-
майте самі! Післав я йому ось що: «Злий дух», «Відьми,
чарівниці й опирі», «Вимова наша українська і потреби
нашого орфографовання»7, «Народні оповідання»8, «Ми-
сли по поводу предстоящей реформи (здається) по мин[и-
стерст]ву народ[ного] просв[ещени]я» 9, «Люборацькі» — ро-
ман з життя правобіцького духовенства (1-шу половину
тільки відіслав оце в січні (1862 р.). Перші три штуки
1860 р., других дві — 61, третю одну — 62, і до мене — ні-
чичирк. Тільки «Великдень» надруковано, як знаєте, та ві-
стку з Миргорода]10 в тій же кн. «Основи» 11 (про улицю).
От і все. А таки не пишуть, щоб словечко, то ніт. Так я на-
писав оце св. Історійку з катехизцем і вже не шлю в «Ос-
нову», а дав тут одному панові — казав видасть, та поба-
чим. В маю я подав письмо до Білозерського й писав, що
пора нам розрахуватись за «Великдень», та коли не від-
писуєте і не друкуєте, то пришліть мою працю назад, а я
поперекладаю на московське і так ознакомлятиму з Украї-
ною. Таке-то. Річенець по 1-е липня. Коли не озветься, то
буду скаржитись і в «Основу» ні словечком не поклонюсь.
Пани собачі!
5-го мая Михайло (Малашеико) 12, коли знаєте, одру-
жився на простій дівчині — там же таки, де жив — в Олек-
сандрівні. В Київ прислали 10 тис. карбованців, щоб за-
готовить учителів на села. Багато вже подалось на місця,
і мій братуха в Таращанському повіті отримає місце. Мо-
же, вже й поїхав. Школою (в Києві) учительською завіду-
ватиме п. Тулов 13 (спектар казенних] шкіл на весь округ),
гімназія і студенти. Так мені пишуть. Де буду на канікулах,
не знаю; дам знатй згодом; спасибі, що озвали-сьте ся, а я
не буду мовчати.
Пишучи до мене, напишіть, як у Вас закінчуються гла-
голи в теперішнім часі в 3-й персоні (може, особі лучче)
наклон., из'ьявит.— ті, що мають ударение на останнім
складі — біжить, кричить — то, що в лічбі поєдинчій і в
лічбі загальній (чи як би — множ, число?), ті, що в москов-
ській мові належать до 1-го сопряженія: бігають, ідуть то-
що. Також: як по-нашому звати:
Грамматйка — письмбвниця (чи добре?)
Вступление — ?
Введение — ?
Части речи — ?
Имя — словоймення (чи добре)?
— существит.?
— прилагат.?
— числит.?
местоимение — займення (?)
глагол — так же (?) и пр — ?
падеж, склонение і все з 2-ї часті: предложение, подлежа-
щее, сказуемое і т. д. Буква — значка (?), гласная — го-
лосна чи самоголоса, самогласна? Согласная — приголосна,
чи заголосна, чи як? Полугласная — безголоса? и пр., и пр»
Я, бачите, збираюсь писать письмовницю для наших —спо-
чатку московську, а там і наську, може, як схамаркаю 14.
За цим же словом будьте здорові
Ваш все однаковий Анатолій Свидницький
Кланяйтесь п. Шиманенкові15, п. Цис 16—спасибі йому
за добре слово! Коли що й можу сказати, то хіба, що я
більш учу на практиці, а учебник тільки стає на підмогу.
Випишіть собі грам-ку Смирнова — для синтаксиса, а ети-
мологію самі напишіть.
4.	ДО П. С. ЕФИМЕНКА1
Серпень 1862 р„ Чернігівщина	VIII 1862
Найкоханший братчику Петре!
Розворушив єси, голубе, уже заплісневілую мою думку,
і тяжко мені стало, що не те з мене виходить, що мало ви-
йти: доконав мене Миргород. Що знав, я забув, бо й осві-
житись було нічим, не те що ще й нового придбати. Поба-
чивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на
белетристику і вже написав один, мовляв той, розсказ
«Люборацькі», де виводю на чисту воду наських попиків.
Перву половину (36 листів) вже відіслав в «Основу» ще в
лютім, а в липні отримав відпис: «Люборацкие ваши хоро-
ши, некоторьіе страницьі превосходньї, весь рассказ очень
верно передает бьіт наших священников». Другу половину
відіслати ще до серпня думалось, та не вдалось: «Основа»
довго мовчала, то я й не виправляв. А тим часом, вдивив-
шись в люд, я написав коротеньку священну історію з ка-
техізисом. Щоб з великої хмари не випав невеличкий дощ*
я прочитав -своє дитя Київській і Чернігівській громадам 2,
також посилав і Полтавській. Опісля з єю балакав — всі
хвалять і не нахваляться. Тепер «Люборацькі» під пером, а
історійка в руках Київської громади — до цензури тощо від-
несуть. Коли не задержить бісова сестра, то до різдва буде
в друкованні вже або і в світі. От воно що! За богів взявся
після чортів. Опріч мого «Чорта» 3, мовлявсь, я послав в
«Основу»: «Відьми, чарівниці й опирі» — народні оповідан-
ня, такі ж як і «Чорт» (в чорта і «відміна» вмістилась), то
вона лиш написала: «Зтнографические статьи ваши будут
напечатаньї». Я вже й просив, і сварився, а все нічого. Того
і пішлю в «Черниговский листок» 4 оповідання, що маю про
вовкулаку5. В цім оповіданні жінка чоловіка робе вов-
ком, опісля вудвудом, а він її, згодивши, коровою зробив, а
її коханого волом. Славна штука се оповідання. Опріч сьо-
го я збираю матеріали для наської письмовниці6 («грама-
тики»). Як погодить доля часом, то через півроку готова
буде. От таке-то, голубе сивий. А з таємномовія, що й знав,
забув 7, хіба фактами служитиму, бо їх чимало зпаю. До
речі сказати, що в «Великодні» 8 друк дав промов там, де
говориться про воду, надруковано так, мовби на весіллі
вживають воду гарячу. Перед «Як покривають молоду...»
повинна стояти крапка, бо «воду з відром» ставлять холод-
ну. Тут мою рукопись поламали. Та не зважай, мій голубе,
що посунувся: пришли свою казань. Коли сам не зможу по-
могти, то знайду таких, кому прочитаю. А фактами помо-
жу. Жаль, що не друкують мою нечисту силу, так би слід
назвати «Відьми, чарівниці...» Там багато можна дізнатись
про відьмів, а міфологічного научного погляду на них я не
маю. Чи не можна що вивести з того, що відьма і нове зна-
харка — відати і знать — чи не все одно? Тільки відьма
наське слово, а знахарка — московське, як мені здається.
Може, вони були жриці — не знаю. Для сповна виводу по-
чекайте на друкування моїх відьмів. Ви звідтіль багато ви-
читаєте. Коли «Вовкулаку» надрукують, то екземпляр ви-
шлю вам — еге ж. Забув, що не так почав... Тобі вишлю.
Мій менший брат9 записав весілля у подолян. Не знаю, де
він дів його—мабуть, затратив, бо учителює на селі, то не
має часу — та, мабуть, і способу. До мене ж не писав ні
разу, то я не знав, де він обертається. І ні до кого не писав.
Хлопець добрий і розумний, та не має талану. Знать, добро
повинні «рибарі» розносити.
Антонович 10 буде доцентом історії при Київському уні-
верситеті. А попереду посилають в Москву в університет,
там у Петербург та за границю. Але тепер він ще в Киє-
ві. Рильський11 — там же,— дума за границю, та, мабуть,
не пустять,, бо брата його, хоч непотрібний, не пустили.
Білозерський поїхав в Галичину12, із Львова вже писав
лист. Про його друковано в галицькім «Слові» 13, що при-
вітали щирого українця. Панченко 14 дома. Я з ним не ба-
чивсь і не знаю. Хотів він заняти докторське місце при ко-
зацькій громаді, що з того — не знаю. Малашенко вже одру-
жився. Який був, такий і є шалапут.
Жінку взяв просту з панських кріпачок, та не знайшов
добра, бо вона аж шість літ була завдана від пана в мод-
ний магазин (т-те «Шустова») в Києві і вийшла ні се ні
те, ні риба ні м’ясо. На панів дивиться, як на сонце, чо-
ловікові робе різні прикрості не навмисне, а з дурного розу-
му і прилюдне пасталакає. Я з-за такої жінки повісився б
або втік би від єї, а Михайло каже, що довольний з своєї.
Бог його скаже, чи бреше, чи справді. Стрижевський 15 ні-
чого не робе. Ященко написав і видав чудову наську грама-
тику 16, а після попавсь, і запропастили; одні кажуть, що він
у Петропавлівці, а другі, що в Єнісейському. Чубинсь-
кий 17 — дурень, лиш язиком ляпа, а діла — як з птиці мо-
лока. Всіх підняв проти себе, що й громаді лихо на7 носі.
Тищинський 18 дома — в Городнянськім повіті. З ним я не
бачивсь і не списуюсь. Мабуть, сердиться, що я не заходив,
як він сидів у часті. Бургарі — хто в університеті, а хто
додому поїхав. За Митаревського й чутки нема. А що ж я?
Я помічник акцизного надзирателя дев’ятого округу (Козе-
лецько-Остерського) Чернігівської губернії. Та й тільки.
9 серпня тільки місяць минув, як мене сюди назначили.
Жию в поганім містечку, погану стацію маю і нікого зна-
комих — та й не варт знатись: все погань; тільки Малашен-
ко у сусідстві. Чубинський учителем у якімсь пансіоні в
Києві, часто на хуторі бува у себе під Баришполем 19 і во-
дить з Баришполя[...] та ще й лається, як хто скаже, що
погано робе. У нас з дурного розуму губернатор дав приказ
забирати всіх, хто ходе в національній одежі20—більше
колотні робе. Народ з панами не мирить. Хліб де попалило,
а де сарана виїла. Посуха страшенна ціле літо була. Та
пожари мало що не кожен день і по городах, і по містечках,
і по селах, і по дорогах. В Полтавській паланці народ винує
панів — каже: «Пани палять, що не раді на волю». А самі
буцім раді!.. Закуції, команди, б’ють, збиткуються... Бог
зна що виробляють. Знущаються над бідним людом. Ляхи в
Києві притихли21. Щоб не забути: Вам знадобиться — я
записав пісню на Поділлі ще давно, ще й «Бьіт подолян»
не виходив. В тій пісні кажеться: «Ударило перо з високого
неба». Для [тлумачення] Перун22 це згодиться. Вона тепер
у Стрижевського. До мене пишучи, адресуй, братчику, в
Козелець, а там знайдуть мене.
Хто його зна, коли доведеться сей лист пустити з пош-
тою—40 верстов від Києва і 50 від Козельця. Погано!
Жоднісінького журналу нема, опріч «Основи», та вона ви-
ходе, мовби соромиться показатись. Оттак деякі научні
книжки маю: Маколея — історію, Мейєра — гражданське
право, історію філософії — Куно Фішера, історію цивіліза-
ції Гізо23 тощо. Та й усе. Як тут братись за спеціальність?
Попереду був час, та кошту не було, а тепер кошт є, та
часу нема. Все не по-людськи. Тим-то й роблю, що можу,
аби з світа не піти, не зоставивши сліду. По-бургарськи я
забув зовсім, по-польськи ще здебільшого тямаю, по-фран-
цузьки і те забув, що знав. І латинь забув. Все забув, тіль-
ки лиха не забудеш повік та не забулося, як жилося у Злін-
ченка 24. Івана (Марченка) після того я й не бачив. Та па-
нянка, що жила у Думитрашка 25, була задуріла, опісля
вичуняла та й віддалася за офіцера — Доробця. Тепер десь
в Криму, бо її чоловік став за управляющого у когось там..
Думитрашко повигонив своїх крестян і прийма німців та
кацапів. Добра не чути, а лиха відусіль, що й не переслу-
хати, не то переписати. А тут ще й здоров’я катма. Багато
мені заважа теперішня служба, бо треба вчити математи-
ку. Що ступень, то й колода поперек дороги. А погано бути
недоучком! Щоб заспокоїтись, я, мабуть, держатиму ек-
замен на право. Так мені всі [радять], кого тільки запиту-
вав. Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано
в чужім добрі хазяйнувати. Відцуравшись всього, можна
жити спокійно і затишно, а . такому як я, що робив би та
читав би, це місце не годиться, бо часу не дає: все їздь та
їздь. На місяць чи й буде 5—6 день таких, що дома дове-
деться просидіти, а то все в дорозі. Яка тут робота. Коли б
доля помогла Вам вирватись, може, хоч Ви що зробили б;
бо з мене не буде вже пуття. Так і загину на белетристиці,
хіба ще який учебник напишу. Коли б хоч що-небудь, бо
дуже тяжко, мавши сили, нічого не зробити. А опуститись
так легко в сім закутку! За те тільки ручаюсь, що буду
чесний. Як видержу екзамен з права, то подамся в сліду-
вателі. Там більше часу. Та тоді вже легше було б жити, бо
широка дорога слалась би; що тепер! Спасибі добрим лю-
дям, що акцизником зробили26: хоч одягнуся та братові
допоможу. Що б іще написати? Здається, нічого такого
вже нема.
По селах у нас заводяться школи. Всі добрії люди, умі-
лії та путящі, повиходили в учителі. Буде.добро,— бо люди
кажуть: якби всюди такі вчителі, то всюду і вчились би,
хіба вже дуже бідний, а піп та дяк чого навчать? Проте
таких шкіл щось тільки 4 на всю Київщину. Зате в Києві
вже є учительськ[ий] інститут27,' а стало бути, і школи бу-
дуть. Се вже від уряду — мовби навмисне поставили проти
попів. Спасибі урядові! Велике спасибі! Коли б більше та-
ких учинків, то я любив би уряд, як свою країну. Еге ж!
В Петербурзі виходить якась «Молодая Россия»28. Ка-
жуть, сама падлюча газета, чи журнал, чи що. Та якось
так поставила діло, що всіх молодих залічили різунами і
наших українців, та й почали душити. А українці стоять —
всі луччі — проти конституції навіть, не то щоб на царя
підійматись. Та що ж зробиш, коли вищим тріщі позаслі^
плювало, вуха позакладало, що не бачать і не чують. Тепер
народ у нас може всією половиною не такий став, як колись
був, пробуркався, не лає того, кого кажуть, а кого сам знає,
поважає, і кого сам знає, лає. Такими німецькими утворами
тільки лиха нароблять і собі і нам. Що буде лихо, то ніхто
не вомпить у нас, а тобі добавлю, що наш народ жде Га-
рибальдого29, каже: «Гарибальдій дасть нам правдиву во-
лю, а більше ніхто». Варт тільки прикинутись Гарибальді-
єм, та й закипить, аж клекоче. Я думаю, що ляхи покори-
стують з сього і багато крові потече. По лівий бік Дніпра
ждуть Видибайла — тойма Гарибальдій.
Дніпр коло Києва зовсім пересох — тільки два слупи
з мосту в воді, а решта вже на сухому. Не диво! Дощу не
було. Болота повисихали, то Дніпер не міг не висохнути.
Може, вам знадобиться: «У одного чоловіка був син і доч-
ка. От і поділив він їх — кожному дав по долині. Не знаю,
як сталося, тільки сестра взяла братову долину; брат за
нею наздогін. Сестра перекинулася річкою, а брат другою
та все доганяє. Сестра ж була менша, та й меншою річкою
стала, а брат більшою річкою став і от-от дожене. Сестра
крутилась, ламалась, дорогу вибирала, з брат ішов навпро-
стець, гори ламаючи. Так пер та й пер за сестрою, пер ночі,
і дні пер, а її не здогнав аж до самого моря. Оце дві річки:
Сестра і Дніпер». Вони, кажуть, близько одна від другої
і в море спадають (Миргород). Про Біг розказують, що ко-
рито для нього ворони викопали. Просили й шуляка, та
він не хотів білих ніжок покаляти. Того йому ворони і пити
не дають з Богу. Справді не дають пити, хіба де на полі, що
ворони не бачать, шуляк з Богу води нап’ється.
Антонович незабаром сам буде писати. Я бачивсь з усі-
ма, бо, як бач, я з Києва.
Прикрутило й мені: випадає женитись. Отак до біса.
Той мій брат, що про нього я так часто згадував, тепер
уже сільським учителем. У нас повелись школи «для про-
тиводействия полякам» — наські.
Як буде тихо, то добро буде,
5.	ДО ЗАВІДУЮЧОГО
КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ
К. А. ЦАРЕВСЬКОГО
28 травня 1869 р., Київ
Его вьісокоблагородию,
господину заведьівающему
Киевским центральньїм архивом
Алексею Кирилловичу1 г. Царевскому
отставного губернского секретаря
Анатолия Патрикиевича Свидницкого
Проте ниє
Желая служить в находящемся под заведьіванием Ва«
тим Киевском центральном архиве, имею честь покорнейше
просить Ваше вьісокоблагородие о принятии меня на имею-
щую освободиться вакансию помощника заведьівающего
архивом и о допущений к исправлению должности с уста-
новленням вознаграждением до предоставления мною атте-
стата о прежней службе, так как у меня на руках его нет.
В доказательство же его существования прилагаю при
сем расписку Киевской почтовой контори от 3 мая с[его]
г[ода] за № 71, обязьіваясь представить зтот документ свой
по получении без задержання.
Просит Анатолий Свидницкий
28. V 1869
6. ДО ЗАВІДУЮЧОГО
КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ
К. А. ЦАРЕВСЬКОГО
14 червня 1869 р., Київ
Его вьісокоблагородию,
господину заведьівающему
Киевским центральньїм архивом
Алексею Кирилловичу г. Царевскому
губернского секретаря
Анатолия Патрикиевича Свидницкого
Докладная записка
В дополнение к прошению своєму \ прилагая у сего атте-
стат о прежней службе своей за № 1254, вьітребованньїй
мною из г. Седльца, имею честь покорнейше просить Ваше
вьісокоблагородие о приобщении его к делу об определении
меня в должность2 помощника заведьівающего Киевским
центральним архивом.
В дополнение сие к аттестату имею честь присовокупить,
что согласно № 31 сен[атских] ведомостей я, указом прави-
тельствующего сената от 10 апреля сего года за № 45, про-
изведен в губернские секретаря.
Анатолий Свидницкий
1869 г., м[есяца] июня 14 дня
ПРИМІТКИ
1ЙЖ-Г
До видання ввійшли роман «Люборацькі», оповідання, подорожні
та фольклорно-етнографічні нариси й статті, вірші, листи А. П. Свид-
ницького, опубліковані в «Основі», «Одесском листке», «Киевлянине» та
інших періодичних виданнях.
Більшість творів письменника, за . винятком його найважливішого
доробку — роману «Люборацькі», а також окремих нарисів, була надру-
кована за життя автора. Проте масового читача письменник знайшов
лише в радянський час, коли на Україні було здійснено сім видань ро-
ману «Люборацькі», три — його «малої» прози. Найповніше творчість
А. Свидницького представлена у зібранні: Свидницький А, Твори.
К., Держлітвидав України, 1958, де опубліковані також його фольклор-
но-етнографічні нариси, поезії та листи. На відміну від видання: Свид-
ницький А. Оповідання. К., «Книгоспілка», 1927, нариси й оповідання тут
надруковані російською мовою, тобто мовою оригіналу. У зібранні
1958 р. вміщена також коротка бібліографія творів Свидницького та
літератури про. нього. До наступного зібрання творів А. Свидницького
1965 р., виданого у «Дніпрі», яке базувалося на попередньому виданні,
ввійшла лише художня проза письменника. Тут уперше передруковано
з «Одесского листка» психологічне оповідання «Два упрямьіх».
Порівняно із згаданими зібраннями творів А. Свидницького дане
видання доповнено рядом творів, які не перевидавалися і відомі тільки
вузькому колу спеціалістів («Конокрадьі», «Попался впросак», «Шин-
карь», «Железньїй сундук (Подольская бьіль)», «За год до холерьі»,
«Остатки от Бремен доисторических (Народньїе предания)»). Вперше
друкуються оповідання фольклорного походження «Проти сили не по-
преш; з чим родився, з тим і вмреш» та «Недоколисана».
Збереглися лише поодинокі рукописи А. Свидницького, розпорошені
по різних сховищах (Центральна наукова бібліотека АН УРСР — далі
ЦНБ, Бібліотека Академії наук СРСР у м. Ленінграді — БАН, Цен-
тральний державний архів Жовтневої революції СРСР у Москві —
ЦДАЖР СРСР у Москві, Центральний державний історичний архів
УРСР у м. Києві —ЦДІА УРСР у Києві та ін.). Більшість рукопис-
ної спадщини письменника, зокрема епістолярної, не розшукана і, оче-
видно, втрачена назавжди. Зовсім невідомі згадувані А. Свидницьким
такі його статті, як «величезна», за свідченням сучасників, розвідка
«Злий дух» (не тотожна однойменній публікації), «Вимова наша україн-
ська і потреби орфографовання», «Мисли по поводу предстоящей ре-
форм ьі по министерству народного просвещения» та ін.
За основу текстів даного видання взято прижиттєві публікації, а в
окремих випадках (при цензурному псуванні, порушенні авторської во-
лі видавцями чи відсутності прижиттєвих друків) текст подається за
прижиттєвими або іншими авторитетними списками.
Принцип розташування матеріалу жанрово-хронологічний.
Мова творів А. Свидницького, передусім його роману «Любора-
цькі»,— своєрідна сторінка в розвитку української літературної мови.
Вона позначена активним використанням діалектних форм — фонетич-
них, лексичних, граматичних, орієнтацією на живомовну стихію. На
відміну від інших українських прозаїків 60-х років XIX ст., наприклад
Марка Вовчка, Свидницький широко вводив діалектизми, особливо лек-
сичні, не лише у мову героїв, айв авторську розповідь. Відчуваючи,
що багато слів, типових для подільської говірки, малозрозумілі шир-
шому читачеві, письменник нерідко вдавався до посторінкового їх по-
яснення. Дотримуючись настанови максимально відтворювати на
письмі слова так, як вони побутували в усному мовленні (такою ж
була й орієнтація Свидницького-педагога), письменник іноді допускав
розбіжності у графічній передачі тої чи іншої діалектної форми. Не
виключено, що в списку «Люборацьких», за яким друкувався роман,
відбилися і деякі мовні особливості переписувача. Тому вже перші ви-
давці прагнули дати певну мовну редакцію роману. Російська ж мова
оповідань та нарисів Свидницького наближається до правописної
норми.
У цьому виданні тексти подаються за сучасним правописом, зокре-
ма такі форми:
а)	прикметники і прислівники вищого і найвищого ступеня, що
мали у суфіксах й: розумнійший, повнійте (подається: розумніший, пов-
ніше);
б)	дієслова на взірець пійшов (подається: пішов);
в)	віддієслівні прикметники типу голяний (подається: голений);
г) стягнена форма дієслів третьої особи множини, що непослі-
довно вживається письменником (замість коні стоя подається: коні
стоять).
Не зберігаються також фонетичні особливості, зокрема пристав-
ний г на початку слів (Умань замість Гумань), вставні л, н всередині
слів (голуб'яче, Кам’янець замість голубляче, Камнянець). Твердий р
передається м’яко у словах типу брьохатись, рятувати (замість броха-
тись, ратувати).
Діалектні граматичні форми лишаються незмінними, якщо вони
є мовною нормою письменника. Так, не правляться стягнена форма
дієслів другої дієвідміни в третій особі однини (висе, входе), родовий
відмінок множини іменників першої та другої відміни (сестрів, опові-
даннів), іншомовні слова (архирей,. кателичка, ретор) та географічні
назви (Боршадь, Адес, Баришпіль, Бесарабія). Зберігаються типові для
мови письменника чи його героїв лексичні форми: гоірок, коляндар,
станя, церков, знакомі. При паралельному вживанні кількох лексичних
форм, як правило, надаємо перевагу літературній нормі (тобто формам
кашкет, монастир, тільки, стільки, жодний тощо перед застарілими
формами качкет, манастир, тілько, стілько, жадний).
Беззастережно виправляються описки автора чи переписувача та
друкарські помилки.
Авторські пояснення слів та виразів позначаються у тексті зіроч-
ками і подаються в посторінкових виносках без застережень, редакційні
переклади іншомовних слів та виразів — з ремаркою Ред. Імена, назви
та вирази, що коментуються, позначаються суцільною цифровою нуме-
рацією в межах твору. Скорочені слова розкриваються в квадратних
дужках, ними ж позначаються редакторські вставки-ін’єктури на
місці фактичних чи логічних пропусків у джерелах тексту. Купюри по-
значаються трьома крапками в квадратних дужках.
Авторські знаки наголосу збережено лише у маловідомих словах,
при залежності змісту слова від наголосу та при ненормативності його
для сучасної літературної мови.
Кожен твір супроводжується текстологічним і реальним комента-
рем. Зокрема вказується наявність автографа, відомості про першодрук,
по можливості, історія творчого задуму і його реалізація, оцінка в до-
жовтневій літературній критиці, за яким джерелом друкується твір.
При підготовці видання упорядник отримував поради й консульта-
цію від дослідника спадщини А. Свидницького члена-кореспондента
АН УРСР М. Є. Сиваченка, за що складає йому щиру подяку.
ЛЮБОРАЦЬКІ
СІМЕЙНА ХРОНІКА
Роман
Вперше надруковано з ініціативи І. Франка і частково під його
наглядом у журн. «Зоря» (1886, 1 січня, № 1, с. 5—9; 15 січня, № 2,
с. 23—2$; 1	лютого, № 3, с. 41—46; 15 лютого, №	4,	с. 55—59;	1 бе-
резня, № 5,	с. 71—75; 15 березня, № 6, с. 88—90;	1 травня,	№ 9,
с. 138—143;	1 червня, № 11, с. 181—183; 15 червня,	№	12, с. 201—206;
8 липня, №	13-14, с. 222—227; 8 серпня, № 15-16,	с.	255—257;	1 ве-
ресня, № 17, с. 279—282; 15 вересня, №, 18, с. 297—300; 1 жовтня,
№ 19, с. 314—316; 15 жовтня, № 20, с. 328—332; 1 листопада, № 21,
с. 351—353; 15 листопада, № 22, с. 365—370) під назвою «Люборад-
ські. Сімейна хроніка А. Патриченка Свидницького».
Автограф невідомий.
У процесі роботи над першою пробою пера в епіці — «Народними
оповіданнями» А. Свидницький здобув певний досвід олітературнення
фольклорних сюжетів, насичення їх побутово-психологічними реаліями,
заглиблення в індивідуально-соціальну сутність поведінки героїв. Роман
«Люборацькі», зберігаючи певний зв’язок із фольклорним світовідчут-
тям, відкривав мінливу панораму життя такої своєрідної суспільної
верстви, як духовенство. Змальовуючи його половинчасте становище
між панами й селянами, письменник відбивав складну залежність змін
людської психології від суспільних обставин. У листах А. Свидницько-
го до П. Єфименка зустрічаються лише окремі згадки про намір
письменника вивести у романі «на чисту воду наських попиків», самі ж
матеріали творчого процесу, очевидно, втрачені.
У «Люборацьких» відбились факти особистого життя Свидницького,
його спогади про безпросвітне існування у Крутянській бурсі і Поділь-
ській духовній семінарії у Кам’янці; прототипами Люборацьких у ро-
мані стала родина письменника (він сам, батько — священик Патрикій
Якович Свидницький, мати, старша сестра Марія — вихованка приват-
ного польського пансіону). Проте роман не є ні автобіографічним, ні
мемуарним твором. Численні епізоди в романі (наприклад, перебування
Масі у пансіоні Печержинської, полювання о. Гервасія і його смерть,
заключні розділи) побудовані на художній вигадці.
Самобутнім був і сам творчий задум А. Свидницького показати
руйнування патріархальних традицій в середовищі духовенства, його
відрив від народу, розкрити разючу несумісність природних нахилів
дитини і казенно-бюрократичної системи навчання, покликаної муштрою
витравлювати в дітей і молоді будь-яке почуття самоповаги і громад-
ської ініціативи.
Першу частину роману А. Свидницький завершив у 1861 р. під час
вчителювання у м. Миргороді і в січні чи лютому 1862 р. відіслав її
до «Основи». Друга частина твору, розпочата ще в Миргороді, допи-
сувалася і правилася автором в Козельці на Чернігівщині і, мабуть,
потрапила до журналу не раніше серпня — вересня 1862 р. Незадовго
перед цим Свидницький писав до П. Єфименка: «Побачивши, що до
науки мені нічого спинатись, пустився на белетристику і вже написав
один, мовляв той, розказ «Люборацькі», де виводю на чисту воду
наських попиків». Ця тема, болюче знайома письменникові з власного
життєвого досвіду, відбилася також у його пізніших творах: опові-
данні «Два упрямьіх» та статті «Прошлнй бьіт православного духо-
венства».
Незважаючи на схвальні відгуки про першу частину «Любораць-
ких», редакція «Основи» не поспішала публікувати типово різночин-
ницький роман із сильними антиклерикальними тенденціями. Очевидно,
через незгоди творчого характеру в самій редакції і через її побоюван-
ня наражатися на духовну цензуру в скрутний для журналу час, ро-
ман так і не був опублікований в «Основі». Після смерті автора, який,
очевидно, зневірився у можливості опублікувати свій твір рідною мо-
вою, ставилося, але так і не було розв’язане питання про вміщення
«Люборацьких» в альманасі «Рада». Минуло більше двадцяти років,
поки список роману А. Свидницького потрапив до І. Франка, який,
ставши у 1885 р. одним із редакторів «Зорі», активно сприяв його
публікації в цьому журналі.
В основу першодруку було покладено неавторизований список ро-
ману, здійснений учнями Свидницького *. При цьому «народовська»
редакція журналу, «вихована в схоластичних правилах престарілої
естетики і наломлена до теологічного та догматичного способу думан-
ня» **, безцеремонно порушувала авторську волю. М. Є. Сивачеико,
детально аналізуючи текстологічну історію роману, нарахував понад
200 випадків псування авторського тексту, передусім скорочення місць
«неморальних», з точки зору видавців ***. Наступного, 1887 р. роман
Свидницького вийшов у «Русько-українській бібліотеці» окремим ви-
данням, яке текстуально збігалося із журнальною публікацією. Видан-
ня це почасти здійснювалося під наглядом І. Франка, який у ряді
місць зробив пояснення маловживаних у Галичині слів.
Редакція «Зорі» послідовно проводила заміну слів, виразів, які їй
видавалися малозрозумілими для галицького читача або ж непристой-
ними з погляду церковних служителів. Для прикладу зіставимо лише
деякі слова та словосполучення із списку роману (подаються тут і далі
на першому місці) та запропоновані «Зорею» їх варіанти (подаються на
другому місці): підопхавши кишку — перетрутивши; очі вивалила — очі
витріщила; уздихатимуть — зітхатимуть; в сажі — в хліві; по-ляськи —
по-польськи; чимала махиня — немала; хурман — фірман; в лівобіцькій —
в лівобічній; чорногузе — бузьку; дав...дворякам — дав...козакам;
третій, як цуцик, служив перед нею — третій вертівся перед нею; опів-
курсу реторики — після курсу реторики.
У тексті зроблені також скорочення, особливо в тих місцях, де ре-
дакторам «Зорі» вчувалася щонайменша критика церковних «свято-
щів», в адресу священиків чи навіть членів їхніх сімей.
* Цей єдиний відомий на сьогодні список зберігається у відділі
рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (далі —
ІЛ), ф. З, № 3663. Про історію його створення див.: Зубковський І,,
Богаєвський А. Анатоль Свидницький у Миргороді (Із згадок його
учнів).—Література. 36. 1. К-, ВУАН, 1928, с. 156.
** Франко І. Молода Україна. Частина перша. Провідні ідеї й епі-
зоди. Львів, 1910, с. 39.
*** Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціаль-
ного роману в українській літературі. К.» 1962, с. 300—359.
Список
— Здраствуйте!—заговорив він пишно, дивля-
чись, як панотець і паніматка на столі вив’язу-
вали калачі і вино, далі панотець підійшов до
його...
То сором,— каже,— то встид; а по-хлопськи
побалакавши,— каже,— так писки зогидиш, що
й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не
відпариш.
...стоїть панна під грубою—на тонких ніжках,
як чапля або журавель...
О. Гервасій засміявся.
— Ти смієшся? Ану ж скажи, кому в пеклі бу-
де найгірше?
— Тому, хто найбільше нагрішить.
— А хто ж найбільше нагрішить?
— От тобі й раз!.. А почім мені знати?
— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й зна-
ли: піп найбільше нагрішить!.. А котрий так не
служе, не щиро праве, а тільки язиком меле,
тому язик висітиме аж до пояса, та такий чор-
ний! І чорти гаками тягтимуть його за язик..*
Он то як!..
— Ану ще що?..
— Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам по-
винен знати; а я неписьменна; куди мені попа
вчити? — Цебто хтіла похвалитись, що, мовляв,
я й неписьменна, а знаю більш за тебе.
«Зоря»
«Здраствуйте, — заго-
ворив пишно, дивля-
чись, як далі панотець
підійшов до його...
То сором,— каже,— то
встид.
...стоїть панна під гру-
бою...
Цей діалог випущено.
Крім численних скорочень, замін окремих виразів та слів, редак-
ція «Зорі» допустила довільність у композиції: не було враховано роз-
поділ тексту на дві частини. У першій частині списку невідомою рукою
(олівцем) було позначено лише три розділи, а далі в окремих місцях
логічного розриву подій зроблено відступи чи позначки типу — II—II—
II —. Видавці ж «Зорі» весь текст роману беззастережно поділили на
20 розділів, щоправда, враховуючи логічну завершеність тих чи інших
епізодів.
Наступне видання було здійснене київським видавництвом «Вік»
1901 р. також за списком. Цензурний дозвіл на перевидання роману
було отримано 25 квітня 1901 р. Зважаючи на різку критику І. Фран-
ком сфальсифікованого «Зорею» видання «Люборацьких», редакція
«Віку» відновила купюри, зроблені у першодруку, розподіл тексту на
дві частини. Правда, і тут текст було розбито на розділи без застере-
жень (12 —в першій частині, 9 —в другій). Ця розбивка, по суті, по-
вторювала членування роману на розділи у «Зорі», тільки третій роз-
діл тут було поділено на дві частини, таким чином, перша частина
збільшилась на один розділ. Слідом за «Зорею» видавці «Віку» вдава-
лися до кон’єктурної правки, проте не позначали її і не завжди вона
була художньо доцільна. Допускалися й окремі випадки контамінації
тексту.
Першим відгуком на роман «Люборацькі» була передмова І. Фран-
ка до першодруку. У цій та в наступних згадках про роман А. Свид-
ницького (у дожовтневому літературознавстві «Люборацькі» здебіль-
шого називали повістю) Франко постійно відзначав його непересічну
художню вартість.
У Росії один із перших відгуків на роман Свидницького був ^на-
друкований у журналі «Русская мьісль» (1887, кн. 2, с. 655—658).
Анонімний рецензент, знайомлячи читачів з романом, підкреслював, що
побут сім’ї православного священика Свидницький «малює надзвичай-
но живо і нерідко талановито, виявляючи прекрасне знайомство з міс-
цевим життям». Проте рецензентові не вдалося розкрити глибшу ху-
дожню сутність роману, недоказовим було і цілковите ототожнення ним
твору з біографією письменника. Прихильністю до «Люборацьких»
і водночас невмінням робити широкі соціальні узагальнення позначе-
ний висновок рецензента: «Нема в ній (повісті.— Р, М.) пі сильних ти-
пів, ні захоплюючої інтриги, але оповідь читається з великим інтересом,
дякуючи правдивості опису, хорошому знайомству автора з місцевим
життям, іскринкам південноросійського гумору і любові до народу,
серед якого виріс автор, котрий, як і його герой, не вистояв ПІД гнітом
несприятливих обставин і точно так само дочасно загинув».
Аналіз роману «Люборацькі» український літературознавець бур-
жуазно-націоналістичного напряму Ом. Огоновський звів в основному
до переказу змісту. Виходячи із канонів ідеалістичної естетики, Ого-
новський не зміг побачити у творі єдності художнього задуму: «Не є
се повість, писана по правилам естетики, бо ж автор і не намагав зла-
дити однопільного оповідання, позаяк назвав він свій твір хронікою...
се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою
поетичною. І справді, в творі Свидницького є багато образків, що їх
автор здоймив із побуту суспільного життя з вірністю фотографічною»
(Історія, літератури руської. Ч. III, від. II, Львів, 1891, с. 55Г). Загаль-
ну ідею роману він трактував у націоналістичному дусі.
З нагоди виходу роману «Люборацькі» у видавництві «Вік» укра-
їнський критик Ф. П. Матушевський опублікував статтю-рецензію
«Жертва переходной зпохи», в якій досить точно розкривав основні
ідейно-художні достоїнства роману, його реалістичну настанову: «Автор
повісті... зумів... поставити факти пережитої і спостереженої ним дійс-
ності па широкий соціально-побутовий грунт, поставити ці факти у зв’я-
зок Із загальними умовами життя і побуту, з’ясувати їх з точки зору
цих загальних начал у прекрасній художній формі. Ця обставина слу-
жить найвагомішим доказом наявності великого літературного таланту
в передчасно загиблого Свидницького, тому що лишатись весь час на
висоті художньої творчості, відкриваючи перед поглядом читача кар-
тину за картиною із пережитої і вистражданої самим автором дійс-
ності, не збитись із топу і не зійти на слизьку дорогу публіцистики
в зображенні явищ і фактів, які є наболілим місцем, легке доторкання
до яких відгукується стражданням, гострим болем у перемученому
серці, без сумніву, здатний тільки великий художник, що володіє да-
ром художнього чуття і міри» («Киевская старина», 1902, кн. 7-8,
с. 225),
Детальному з’ясуванню новаторства роману «Люборацькі», його тек-
стологічної історії присвячено ряд праць радянських літературознавців *.
Видання роману «Люборацькі», здійснені в радянський час (у ви-
давництвах: «Час» — 1925 р., «Книгоспілка» — 1927 р., «Радянський
письменник»— 1949 р., Держлітвидав України— 1955 р., Держлітвидав * У
* Див., зокрема: ЗерОв М. Літературні митарства «Люборацьких».—1
У кн.: Свидницький А. Люборацькі. К., 1927; Зеров М. Анатоль Свид-
ницький, його постать і твори.—У кн.: Свидницький А. Оповідання.
К., 1927, Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький. К., 1959; Сива-
ченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману
в українській літературі. К., 1962; Крутікова Н. Є. Прозові твори
А. Свидницького.— У кн.: Історія української літератури. У 8-ми т.
К-, т. З, 1908.
України— 1958 р., у складі «Творів» А. Свидницького, «Дніпро» —
1965 р., також у складі «Творів» А. Свидницького, «Дніпро» —1971 р.)
спиралися на досвід «віківського» видання і текст рукописного списку.
Російський переклад «Люборацьких» вперше здійснено 1956 р.:
Свидницький А. Избранное. Перевод А. Деева. М., Гослитиздат, 1956.
Перший переклад роману Свидницького за кордоном зроблено в Чехо-
словаччині: 8иуд,піскуі Апаіоііі Раїгікі'іооїс. І^иЬогасН. Косііппа кго*
піка. РгаЬа, 1953. Переклад чеською мовою виконав Рудольф Гулка.
Подається за списком.
1	...в Ки ївській паланц і...— тобто в Київській окрузі. Умань
була розташована на межі Київської і Подільської губерній (нині Чер-
каська область).
2	...в сенаті гукал а.— Тут йдеться про польські сейми, на за-
сіданнях яких досить було одного заперечного голосу шляхтича, щоб не
затвердити ту чи іншу ухвалу.
3	В с і такі панотці біду знали, виростали в грома-
ді, той шанували громаду і громада їх; та й панів не
ц у р а л и с ь...— Детальний опис взаємин між православним священиком
і громадою та польськими панами на Поділлі міститься в статті А. Свид-
ницького «Прошльїй бьіт православного духовенства» («Киевлянин»,
1869, 7 серпня, № 92; 9 серпня, № 93). Оскільки вона дає багато для
розуміння побуту героїв «Люборацьких», наводимо уривок із цієї статті:
«[...] полагаем нелишним передать в общих чертах то, немногим из-
вестное, бедственное положение, в котором находилось православное
духовенство, по крайней мере, в Подольской губернии. Если возьмем
для сравнения духовенство католическое, то найдем сходство разве в
том, что насколько зто бьіло богато, настолько наше бедно, Почти то же
увидим и при сравнении с униатами, так что даже в тех самьіх прихо-
дах, где униатские священники владели крестьянами, православнеє,
сменивши униатов, без преувеличения можно сказать, могли существо-
вать только при помощи подаяний со сторонні прихожан. Образования
они в то время, за исключением немногих лиц, которьіе вьішли из ба-
зилианских школ, все бьіли домашнего, т. е., кроме чтения и письма, ни-
чего не знали. Позтому ничем не отличались от грамотного крестьянина
в умственном развитии, от всех остальньїх прихожан своих они отлича-
лись, сверх зтого, саном и соединенньїми с ним привилегиями, да тем,
что на оснований утвердившегося обьічая не стьідясь могли внпраши-
вать всегда скудное подаяние.
Первьім по времени в жизни каждого священника и самьім благоде-
тсльньїм в зтом отношении бьіл обьічай, називавшийся обхидчьіньї. На-
звание зто происходит от глагола обходити, т. е. ходить от одного к
другому, пока не обойдешь всех. По всей вероятности, обхидчини перво-
начально в том и состояли, что новорукоположенньїй священник, при-
бивши к месту служения, обходив всех прихожан, причем кажднй хо-
зяин дарил ему, что мог, на первоначальное обзаведение. Било ли в
ходу при зтом угощение и кто кого угощал, неизвестно. Может бить,
потчевал священник, как потчует жена его в тех местах, где удержа-
лось льнованье (ильнування), как потчуют на свадьбах те, кому дарят
на коровай, и на крестинах те, кто получает на квитку. Бить может,
впрочем, что не священник потчевал, а его потчевали хозяева, как гостя.
Зто тем вероятнее, что в давнєє время прихожане били богаче и не
били голоднн на рюмку водки, как впоследствии, когда попали в кре-
постное состояние. Как би то ни било, впрочем, но в последнее время
обхидчини отбьівались в квартире священника, которьій и угощал при-
хожан, получая при зтом, хотя и не от каждого пришедшего, посиль-
ний подарок из того, что дает плод: овцу, часто с ягненком, зерна на
гіосев й т. гі. После обхидчин священник мог уже назваться хозяином
в сельском смьісле слова,. потому что в дворе его уже напиналось хо-
зяйственное движение и сльїшались голоса животньїх и птиц.
Обхидчьіньї священник устраивал всего однаждьі, при первом по-
ступлении на приход. Они не били приуроченьї к какой-либо требе или
религиозному обьічаю, и осуждать священников за то, что они пользова-
лись ими, может только тот, кто отказьівался от кормовьіх и т. п. во
время командировок, от части жалования, даваемой не в зачет при по-
ступлении на службу и т. п. ГІриданое ниже обхидчьін; по где тот, кто
не принял бьі его даже от бедного тестя, когда он сам предложит, что
может? И какие при зтом бьівают злоупотребления со сторонні женихові
На одхидчьшах же дарили неимущему более достаточньїе без всякого
с ею сторони вимога тельства и у гроз, хотя не без просьб.
Кроме зкономического интереса, обхидчььньь имели значение в том
отношении, что пастирь и паства, впервие здесь повидевшись, знайо-
мились с собою, причем почти всегда устанавливалась мера вознаграж-
дения священника за труди по делам служения. Зто било весьма важ-
но в то время, когда служащие церкви должньї били питаться исключи-
тельно от церкви.
Есть основание думать, что зтот обичай, даже с установлением так-
си, не вполне вьішел из употребления и в настоящее время. Но об
уцелевшем в некоторнх губерниях «льнованье» в Подольской губернии
нет и предания. Било что-то похоже, но не то. Зато бьіл другой обн-
чай: колодий, которий относится к народним праздновапиям и есть
бабське свято, как русальї, Семена и т. п. На обхидчьіньї приходили
без различия пола. На них мог присутствовать каждьій, имевший само-
стоятельное хозяйство. А праздновать колодия сходились только жен-
щиньї — собственно жени и вдови. Ни девицьі, ни мужчини не могли
присутствовать на празднований колодия, которое отбивалось в доме
священника от имени хозяйки, без личного участия священника, на об-
щем оснований.
Колодий праздновался каждьій год пред началом великого поста и
состоял в том, что прихожанки приходили к жене священника как би
в гости, но с подарком, обикновенно, с мотком. Прядиво в некоторнх
местах раздавалось желающим заблаговременно — именно осенью.
В ?.том случае только работа била даровою. В других же местах и ра-
бота, и материал били даровне. Зтот обьічай вивелся очень недавно,
хотя имел то нравственное значение, что служил поводом к сближению
всех православних жен в приходе от первой до последней.
Колодий, судя по его имени, названию (бабське свято) и по тому,
что в празднований его не участвовали мужчини, как в русалах и т. п„
надо полагать, имел своє начало во временах дохристианских, как ку-
пало и т. п. Что же касается того, что купало, коляди и т. п. не вишли
из употребления, несмотря на запрещение, а колодий пал, то зто обь-
ясняется очень легко: а) тем, что те отбьіваются беззаботной молодежью
и имеют значение только забави, а зтот отбивался матерями и ба-
бушками и имел в некотором смьісле обязательньїй характер; б) тем,
что в первих принимают участие только равние или как равньїе, а по-
следний не чужд бнл сословних различий.
Как скудно вообще било подаяние прихожан, видно из того, что, не-
смотря на обхидчьіньї и колодия, на хождение с крестом (после празд-
ника р[ождества] Хр[истова]), с кропьілом (с св[яченою] водою после
богоявления) и с молитвою (перед пасхою и рождеством), несмотря на
плату за исполнение треб и на некоторие другие доходи, не многие из
священников имели зимние ряси и редкий избегал необходимости еже-
годно по цельїм месяцам питаться постним кулишом с сухарями, затир-
кою, овсяним киселем, квашею и варениками, также пирогами з вур-
дою (бурдою). Каша, тисто с сиром, даже коржи с маком или, что то
же, шулики и пампушки с чесноком бьіли уже роскошью. К роскоши
же, по-тогдашнему, надо отнести и забьітьіе впоследствии блюда: низи
н шупоню Дари природи, сообразно временам года, служили им не
для удовлетворения утонченного гастрономического вкуса, а для удов-
летворения простого чувства голода. С весни появлялись мандзари
(пироги с полевим чесноком) и капуста в кваску (борщ из щавля),
в некоторьіх местах зеленина— зелений соус из крапивьі. Лето прино-
сило горох, фасоль, молодую кукурузу, молодой картофель, киселицю
из вишен, яблоков и слив, вареники с ягодами, пироги с ягодами, также
огурцьі, дини и арбузн (кавуни). Лесньїе местности сверх зтого до-
ставляли губи (различньїе гриби) для ужина, приготовлявшиеся обьїк-
новенно с пшеном и чесноком. Кроме зтих блюд употреблялся при слу-
чае борщ верещак или гультяйский, из квасу, колбаси и луку, холодець
или, что то же, хопта, вареники с сиром и с крошками, пироги с си-
ром, плечинди или пласинди (круглне пироги) и мамалига, чаще ле-
мишка. Мамалигу ели с маслом или салом без ложек, разрезнвая нит-
кой и макая после масла или сала в сир; лемишку же ели ложками,
тоже помазанную, или с молоком коровьим, овечьим, или из конопля-
ного семени, также с киселицею, Имевшие коров лакомились налистни-
ками, маслянчиним борщом и т. д. Мясное же употребляли вообще
редко, и то домашнюю птицу, свинину (преимущественно поросят) и,
кто мог, баранину. Говядину пробовал не каждьій, а большая часть
не знала даже, какой в ней вкус.
Хлеб в большей части случаев заменялся сухарями, которьіе любили
есть с борщом и просто смочивши водою, а потом посоливши. В край-
них случаях, когда не било сухарей и ржаной или пшепичной муки,
ели просяники, ячминники, вивсяники, горохвьяники или, п-о другому
произношению, горохмяники и малай. Зто хлеб из муки просяной, ячной,
овсяной, гороховой и кукурузной. Первьіе три рода хлеба сносньї, яч-
ний только слишком сладок, а овсяньїй кисловат; но надо бьіть крайнє
несчастньїм, чтобьі есть горохмяник и малай, особенно черствьіе. Как
вкус их, так и запах неприятпьіе, и не хватает слюньї во рту, чтобн,
достаточно для прохода в глотку, смочить кусок. Утомиться, переже-
вивая, а того и жди, что подавиться.
Осетра большая часть священников и до сих пор не видала, а бальтк
и икру, бить может, начнут есть; но в то же время, о котором идет
речь, даже вяленьїй судак не для каждого бьіл доступен. Вообще говори,
свежую рьібу чаще можно било видеть на столе священника, нежели
соленую, потому что вторую надо бьіло покупать, а первой, при обилип
вод, каждьій мог наловить сам. К рьібньїм блюдам надо отнести и
скойки или ракушки, которьіе не отвратительньї на вкус, но мало пита-
тельньї, скоро приедаются и утомляют челюсть.
Кто после зтого удивится, что православное духовенство охотно
посещало разньїе оказии, если не со всем семейством, то редко без
супружниц, как тогда виражались?
И одевались священники не лучше того, как питались. Теплую ря-
су нам лично удалось увидеть первьій раз в 1845 г., и то не на своем
отце, которьій священствует с 1830 года и до сих пор не имеет теплой
рясьі. Обьїкновенно священники носили простие тулупьі без талии, наде-
вая их в своем приходе просто на подрясник без рясьі, а при вьіездах
под летнюю рясу. Зимою шапки носили цилиндрические, вьісокие, из
серьіх барашков с плисовим верхом, среди которого находилась круглая
пуговка, величиною с трехкопеечную монету времен Николая І. Она
* П ьі з ьі — род гречневьіх галушек — подавались без юшки, облитьіе
чесноком, как пампушки; а шупонею звался род винегрета — смесь
фасоли, гороху, картофеля, помазанная постньїм маслом.
вьірезмвалась обьїкновенно из шкурлата (напр., старой подошвьі), обо-
рачивалась плисом и пришивалась среди верха шапки, которьій, буду-
чи вьітянут, равнялся козачьему шльїку, но никогда не свешивался на-
бок, а лежал приплюснутий. Пришивался он не к краю окольїша, а
вершка на два ниже его внутри цилиндра. Зта оставляемая часть всегда
имела сквозную роспирку (прореху), доходившую до самого того места,
где пришивался верх. Иногда роспирка проходила через весь окольїш,
но тогда она не бьівала сквозною, а барашек соединялся подкладкою
толстого синего сукна, реже зеленого, еще реже черпого. Такая шапка
назнвается ростяпьіна; образники можно видеть теперь на богатьіх
крестьянах около м. Шаргорода.
Били шапки и черньїе такого же покроя, но бьіла в употреблении
и другая форма шапки черной или серой и тоже барашковой. Такие
шапки бьіли ниже первьіх и имели верх из того же смуха, из которого
состоял окольїш. Верх бьіл совершенно плоский и шире окольїша, ог-
чего такие шапки наружньїм видом своим походили на низкий цилиндри-
ческий столбик, покрьітьій макухою. Образники их можно видеть на ме-
танах в Балтском уезде, чаще на шляхте.
В настоящее время зти два вида шапок не употребляются священ-
никами, а третья уцелела у некоторьіх стариков и у страдающих зуб-
ною болью. Зто барашковьій колпак с предлинньїми наушниками, ко-
торьіми можно окутаться как шарфом. Если би башлик имел круглую
форму и не бьіл остроконечен, то служил бьі самьім верньїм подобием
такой шапки. Особенного названий для нее нам в Подольской губернии
не приходилось сльїшать, а по названию в собственной Малороссии зто
капелюхи.
Что касается обуви, то ни один из священников не имел калош,
и теперь имеют не все. Сапоги же носили пасова, т. е. на ранту, как
шляхта и мещане. Летом место сапог часто занимали особого рода
башмаки, так назьіваемьіе в Под[ольской] губернии каракатьі, а в ста-
рину назьівавшиеся, как и теперь в Малороссии, кендями: кенди. Зто
тоже сапоги, только без голенищ и имеющие спереди украшения в ви-
де двух петлиц, концьі которьіх связьіваются между собою дратвою или
тонким ремешком. Каракатьі били обьїкновенно больше сапог и шились
без мерки. Они также уцелели у стариков священников и заменяют туф-
ли. Фетальная летняя одежда состояла из подрясника, даже вьібойча-
того, синего сукна или плисовой рясьі и шляпьі нередко поярковой, а
чаще соломенной самоделковой. Покрой рясьі и подрясника отличалея от
теперешнего их покроя тем, что на клубах делались складки (збиркьі),
как теперь на свьітах (По[дольская] губ[ерния]) или юбках (малорос-
сийских), и вообще как та, так и другой шились короче теперешнего,
как в- настоящее время в Бессарабии. Первую рясу обьїкновенно да-
рил тесть, а первьій подрясник ешивалея на те деньги, которьіе вндают-
ся при рукоположении консисториею. Давнипіний покрой заменен новьім,
гладким, а давнишний обьічай новьім, гадким: вьімогательством прида-
ного до венца, хотя тридцать рублей и теперь вьідаются из консистории,
как видавались и в старину.
[...] оказии, при такой бедности духовенства имели неблаготворное
влияние на нравственное развитие как священников, так и мирян,
потому что первьіе бьіли вьінужденьї потакать, часто и подражать,
слабостям других, от которьіх надеялись получить мерку-другую зерна
и т. п.; отчего мало-помалу усвояли себе все их привьічки. Необходп-
мость лично косить, молотить, жать и т. д. еще более приближала
священника к крестьянину, еближала их до фамильярности, делая пани-
братьями на ниве, на гумне и т. д. То и другое породили пеуважение
прихожан, виразившеєся в разних поговорках, как напр. «пип — гро-
мадський наймит».
Если так смотрели на духовенство православньїе крестьяне, то чего
можно било ожидать от католиков поляков и их подтакачей евреев!
Действительно, те и другие относились даже к священникам свьісока и
первьіе дразнили их козьими бородами (когіа Ьгосіа), а последние
галзнхами. И несчастньїе, они переносили все зто если не хладнокровно,
то терпеливо, боясь прогневать пана и, чего доброго, потерять даже при-
ход. Случавшиеся же примерьі столкновений оканчивались так неудач-
но. что отбивали всякую охоту к сопротивлению или к самозащите.
Даже и в тех случаях духовенству нельзя бьіло предпринять что-либо,
когда расхищали церковную собственность. Так смолчал священник, ког-
да по смерти униатского священника в с. Низшем Ташльїке Гайсинского
уезда зкономия присвоила себе более ста десятин церковной пахотной
земли, огромную леваду с двумя садами, пруд, хутор и, кажется, один-
надцать семейств крестьян. Так молчал священник в с. Янов (при Кома-
ровке) того же уезда, где отнят бьіл помещиком церковний хутор. И та-
кие примерк нередки. Назначение в сорокових годах жалованья не из-
менило бита и положення нашего духовенства, потому что размер его
бьіл ничтожен в сравнении с действительннми нуждами. Вследствие зто-
го не произошло никакой переменьї в отношениях прихожан к право-
славному духовенству. По-старому голодное, оно по-старому же на-
сищалось на «оказиях», а дома хлебало кулиш или давилось галушками,
по-старому же увижалось перед панами помещиками и панами их
орендарями, отмалчиваясь от всех оскорблений, на старих же основа-
ниях. Свежие личности или не попадались, или бьівали затерти боль-
шинством. Помещики засекали крепостньїх, полиция била рада каждому
такому случаю и сообщала священникам о неимении препятствий к по-
гребению, священники погребали тело и преступление, не смея даже пик-
нуть, потому что власть и сила бьіли не на .их стороне. И существовало
согласие между пасущими, стригущими и стригомими, если можно на-
звать согласием невозможность не согласоваться с одной сторони, при
самом наглом самоуправстве с другой.
В такой печальной обстановке долго глохло наше православное ду-
ховенство под двойним гнетом: православних, не тронутьіх образова-
нием крестьян и испорченннх ложною цивилизациею католиков панов
с их подручниками євреями. Образование, которое давалось в новоот-
крнтмх тогда духовно-учебньїх заведеннях, послужило ему только для
уразумения ненормальности такого положення вещей и для изнскания
способов без шума вибивать клин клином. Семинария, наконец, возьі-
мела своє действне,— и пани с горестью заметили перемену в духе
духовенства. Отчего хотя они при встрече с священником по-старому
бросали булавки, тряпки, плевки и т. п., но уже не смели предлагаїь
ему сесть на стуле, занятом бульдогом, или на постели лягавой собаки.
Тем более перестали требовать, чтобн священник стоял у порога, когда
шинкарь сидел у стола. Живая память о Кармалюке поубавила им спе-
си и, во многих случаях,'поделала наглих даже скромними. Скромность
зта иногда доводила обе сторони до взаимних одолжений, почти до
дружби, так что прекратились даже драки воспитанников гимназий с
воспитанниками духовних училищ. Можно, пожалуй, подумать, что та-
кая перемена в панах произошла из политических видов. Но ми очень
хорошо знакомьі с характером поляков и не совсем согласнн допустить
в них такую тактичность. По нашему мнению, все произошло более по
невозможности поступать иначе. В самом деле, что сделать с священ-
ником, которнй насмешку отражает едкою остротою, обильннм источ-
ником которой служат народнне рассказн; пощечинн отдает четвери-
цею, а за нагаи дубасит шкуру посторонками?? Вот и притихли пани,
по их примеру присмирели иєврей; православному .духовенству сде-
лалось лучше, по крайней мере, в том отношении, что не только єврей,
но даже панн не насмехались над ним в глаза. И зто уже много зна-
чило в сравнении с прежним. временем, когда еврей публично плевал
вослед священнику и, для потехи пана, срьівал шапку с головьі священ-
ника на улице и бросал в чужой огород или в воду.[...]
В таком положений находились дела, когда крестьянам вменено
бьіло в обязанность бесплатно обрабатьівать ружную землю. До
зтого времени они, за малими исключениями, составляли одно целое
со своим панотцом, и с зтого времени оставили панотца особня-
ком и составили из себя отдельную группу своих людей, к кото-
рьім примкнули и причетники. Подстрекаемне последними, кото-
рьіх в хвою очередь подстрекали евреи, научаемьіе панами, крестьяне
отказивались ходить на панщину к священнику. Священники должньї
бьіли избрать одно из двух: или отказаться от обработки, которая вела
к улучіпению их бита, или прибегнуть к помощи пана и принудить
прихожая к исполнению возложенной на них обязанности. Бьіли такие
священники, котбрие обошлись без того и другого, но большая часть.
избрала принуждения, за что крестьяне мстили самьім чувствительньїм
образом: потравами, кражею хозяйственньїх мелочей в то самое время,
когда в них наиболее нуждаются, напр., кос в косовицу, колес в возо-
вицу, граблей в гребовицу и т. д. Виновньїе не всегда укривались и,
будучи наказаньї, мстили еще ожесточеннее. Паньї били радьі такому
разладу и стали мечтать о возвращении унии и восстановлении Польшн.
Начали толковать крестьянам о превосходстве униатов пред православ-
ними священниками, принуждающими ходить на панщину, о превосход-
стве самой унии пред православием и т. д. Изредка, чего прежде не
бьівало, можно бьіло усльїшать «Лезгсге Роїзка піе г^іпеїа». А ксендзьі
во всеуслншание начали проповедовать, что лучше совсем не молиться,
нежели молиться в православном храме. Снова поднялось панство и на-
чали возобновляться минувшие проделки: начали ходить слухи, что тот-
то пан висек схизматика попа, тот диакона, третий весь причт и т. п.
и все безнаказанно. Без сомнения, не все ходившие толки били спра-
ведливу до точности, но шляхта верила им беспрекословно, и священ-
ники, хотя обзавелись лучшею одеждою и лучшею кухнею, проиграли в
мнении прихожан и неприхожан. Прежде крестьяне только не уважали
их иди мало уважали, а теперь стали презирать, как «опаньївшихся».
А так как пан и поляк у подолян понятия тождественньїе, то народная
историческая ненависть к ляхам перенесена и на священников. Чем мог-
ло бьі кончиться все зто, видно из известного крестьяпского восстания
весною 1855 года.
Таких чувств своих крестьяне ни перед кем не скрнвали, особен-
но, когда язик развязьівался под влиянием водки. На оснований пого-
ворки «Що у тверезого на уми, то у пьяного на язьіци» евреи-шинкари
передавали панам сльїшанное от нескольких нетрезвьіх, как мнение всей
громадьі, а панн, уже сами собою, видумали, что все православное на-
селение края недовольно православием и Россиею. А предполагая, что
неблагоприятное для польских стремлений настроение народного духа
создало и поддерживало только духовенство, т. е. вообразивши, что
народ наш мертвая сила в руках каждого агитатора, они не сомнева-
лись, что настало время для действия в пользу восстановления Польши
[с] помощью сильнейших и коренньїх врагов ее — потомков и соплемен-
ников гайдамак. При такой своей ошибке, при большинстве чиновниче-
ства, состоявшего из поляков, последние сделались наглеє прежнего в
обращении с православними священниками. Священники, в свою очередь,
обдуманно или необдуманно, заключились сами в себе и не упускали
случая доказать справедливость поговорки: «Трапляється, що и вивця
кусається». На чьей стороне бнл перевес, можно будет судить тогда,
когда будут обиародованьї разньїе вьіходки с той и другой сторони. Что
же касается нас лично, то мьі того мнения, что паньї вьіигрьівали, когда
дело заходило до разбирательства в судах, а священники вьшгрьівали,
расправляясь по-домашнему».
4	...вірив в пана, як турчин в місяць...— Це зіставлення
письменник будував на основі народних уявлень про обожнення турка-
ми-мусульманами місяця.
6	...на московське...— тобто церковнослов’янською мовою, якою
тоді відбувалися відправи в церкві.
6	...з якихось книжок вичитува в,— що під кінець
світа, як вже матиме анцихрист народитись...— Есха-
талогічні пророкування викладаються в Біблії.
7	...ждали того Кирикай Улити...— Йдеться про церковне
свято (15 липня за ст. ст.), під час якого бурсаків розпускали по домів-
ках.
8	От настане макове я.— йдеться про одне із останніх літніх
свят, що завершували збір садовини і сільськогосподарський цикл за-
галом. Відзначалось 1 серпня за ст. ст. і називалось ще святом медового
або першого спаса.
9	...н а с п.а с а...— в одне Із трьох церковних свят з середини серп-
ня, якими завершувався літній період сільськогосподарських робіт.
10	В квитку пишеться, скільки хур дозволено ви-
везти.— Подібна «квиткова» процедура, що характеризувала взаємини
пана із залежним від нього священиком, описана А. Свидницьким в стат-
ті «Прошльїй бьіт православного духовенства».
11	...в Гетьманщині...— тобто на Лівобережній Україні (сюди
входили Лівобережжя Дніпра та м. Київ), яка за Андрусівським пере-
мир’ям 1667 р. відійшла до Росії і певний час мала свого виборного
гетьмана. Назва «Гетьманщина» широко побутувала в XIX ст.
12	...о рдані діждалис ь...— тобто релігійного свята водохреща
(6 сіщія за ст. ст.).
13	...ш коляр ускар жався начальству на свого ком-
б р а т а...— Зміст цієї скарги, викладеної макаронічною мовою, такий:
«Я сиджу собі на камінці. Він прийшов — мене зачепив. Я покотився —
голова розвалилась, а кров цюр-цюр-цюр».
14	Чи не це навіяло п. Котляревському: Епепз поз-
іег і пр.— У строфі із початковим рядком «Енеус ностер магнус панус»
в «Епеїді» І. П. Котляревського справді пародіювалась макаронічна мова
українських студентів XVIII ст. В український текст вони вставляли
латинські слова або ж до українських слів додавали латинські закінчен-
ня (див.: Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи.
К., 1982, с. 113, 298).
15	...в Б о р ш а д і...— Нині м. Бершадь Вінницької області.
16	...с и л у Н а в і н а...— тобто Ісуса Навіна, за біблійними переказа-
ми, полководця, з яким пов’язано ряд чудес — зупинка місяця і сонця,
камінний град з неба, розвалена від звуків труби стіна м. Ієрихона, яке
тримало в облозі військо Навіна.
17	Та й Мартин Задека пише багато.— Йдеться про авто-
ра популярної серед провінційної шляхти і духовенства першої поло-
вини XIX ст. книги із тлумаченням різних снів «Древний и новий все-
гдашний гадательньїй оракул, найденньїй после смерти... старца Мар-
тина Задеки».
18	...друга пречиста...— церковне свято восени на честь бого-
матері (8 вересня за ст. ст.).
19	Бувайте здорові, батьківські пороги...— Варіант
цієї рекрутської пісні (під назвою «Бувайте здорові, соснові пороги») ві-
домий у записі С. Руданського (див.: Народні пісні "в записах Степана
Руданського. К.» 1972, с. 209).
...ї й стукнула тридцята паск а...— тобто тридцять років
(паска печеться один раз у рік — на Великдень).
21...	рече і бита — біблійний вираз: скаже і буде.
22	Ой зачула моя дол я...— Наведений Свидницьким текст
рекрутської пісні має й інший, менш художньо досконалий варіант по-
чатку (див.: Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Хо-
даковського (3 Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Поліс-
ся). К., 1974, с. 656).
23	...с к у з у в а т и.— До цього слова І. Франко у першодруку дав
пояснення: «ехсигег — уневинювати».
24	...п іти на Басарабі ю...— тобто у бессарабські чи молдавські
степи, куди українські селяни масово втікали, щоб позбутись кріпос-
ницького гніту.
25	«Богородице», «О т ч е н а ш», «Вірую вбога отця» —
тут: католицькі молитви.
26	...московський вітер...— вітер з північного сходу.
27	Вже йдух минув, і Купайло...— тобто пройшли зелені
свята (по-іншому — духів день, трійця) і свято Івана Купали. Останнє
свято (в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст.) ще в давніх слов’ян озна-
чало уславлення повної перемоги сонця, краси й благодаті в природі.
Було улюбленим святом сільської молоді, яке завершувалось всенарод-
ним гулянням (хороводами навколо обрядового дерева, стрибанням
через багаття, киданням у воду вінків, гаданням і купанням).
28	...в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу...—
Йдеться про народно-визвольний рух XVIII ст. проти феодально-кріпо-
сницького гноблення і національно-релігійних утисків з боку польської
шляхти. У 1702—1704 рр. повстанці під проводом полковника Семена
Палія повністю очистили від польської шляхти Поділля і Брацлавщину.
1734 р. по цих же землях прокотилося нове повстання. Очевидно, одне-
з цих заворушень і має на увазі А. Свидницький.
29	...після Коліївщини...— тобто після народно-визвольного
антипоміщицького повстання 1768 р. на Правобережній Україні. За
своїм масштабом це було найбільше повстання на Україні у XVIII ст.
30	...що в Ганщині жили... — тобто у володіннях польського
магната Грохольського. Нині ця місцевість входить до селища Вороно-
виця на Вінниччині.
31	Цапину бороду!—Так шляхта прозивала православних
священиків, які за звичаєм носили бороди.
32	Біжи, сину...— Таке звертання до дівчаток іноді вживане на
Україні.
33	...вже й Петра...— релігійне свято 29 червня за ст.ст.
34	Тепер мали жати пани богослов и...— тобто складати
іспити.
35	І Антосьо вже був у третім клас і.— У списку помил-
ково: «у четвертому класі».
36	Й тьі, Брут, против меня! — Антосьо перефразовує кри-
лату фразу римського імператора Ю. Цезаря, який вигукнув її, поба-
чивши у колі своїх убивць улюбленого друга Брута.
37	К а р м а л ю к Устим Якимович (1787—1835)—видатний керів-
ник селянського руху на Поділлі, герой українського народу.
38	...від цісарського (остріяцького) кордону...—тобто
від кордону, який відділяв Подільську губернію Росії від Галичини,
що входила до Австрійської держави.
39	...з дешевої лягл а... — тобто заснула, впившись дешевої го-
рілки.
40	Розпустили нас на масницю... — тобто напередодні так
званого великого (великоднього) посту (в кінці лютого або на початку
березня)’. На масницю, за язичницькою традицією, святкували проводи
зими й зустріч весни, влаштовували поминки покійників та обряди, по-
в’язані з магією плодоношення.
41	...н а п у щ а н н я... — тобто на останній день масниці, коли
дозволялось їсти скоромну їжу.
42	«Православное исповедание» — один Із основних під-
ручників у семінарії. Повна його назва — «Православное исповедание
преосвященного митрополита Петра Могильї».
43	Сусід, фанти, пастор, пташка — молодіжні ігри.
44	...зелені свята... — Зелені, або так звані русальні, свята, які
мали язичницьку традицію, у православних збігалися із релі-
гійним святом трійці і відзначалися на п’ятдесятий день після вели-
кодня.
45	П о к и щ е в семінаріях ходили в клас і після
обід...— Під час навчання Свидницького в Подільській семінарії за-
няття тривали шість годин: чотири до обіду і дві після перерви (кожен
урок по дві години). Починаючи з 1856 р. заняття скоротилися і від-
бувалися лише зранку (кожен урок по півтори години).
46	...поносити татун я.— У першодруку до цих слів І. Франко
подав пояснення: «Поносити, в Галичині також понясити або пониси-
ти — згадувати, споминати; напонисити (Нагуєвичі)—нагадати».
47	...н ешеретовано ї... — У першодруку до цього слова по-
дається примітка І. Франка: «Нешеретований, місцевий говір, замість]
неширотований, несіяний крізь сито».
43	„.з були синк а...— тут: прогнали донощика.
49	...аж в кінці второго розряду... — Учні семінарії відпо-
відно до успішності ділилися на три розряди: ті, хто вчився на «від-
мінно», відносились до першого розряду; ті, хто добре засвоїв програ-
му,— до другого; «мало понятнне и неспособньїе» — до третього. Семі-
наристи вищого відділення — філософи, які скінчили курс по першому
розряду, удостоювались звання студента. Належність до того чи іншо-
го розряду давала право семінаристові претендувати на певну цер-
ковну посаду.
60	...з веди мене, нового Ізраїля, із цього нового
Єгипту! — Тут герой роману перефразовує вираз із Біблії про муки
іудеїв в єгипетському полоні. Своє становище у семінарії Антосьо ото-
тожнює із цим полоном.
51	...л ямку терти.— У першодруку до цих слів подається при-
мітка І. Франка: «Лямкою зоветься линва, котрою тягнуть байдаки
горіводою, се робота дуже важка, через те й усяке бідування зовуть:
тягти або терти лямку».
62	Хто б догадався за літ тридцять назад, що
вБутові не буде де від сонця сховатись... — Достовір-
ність цих спостережень над винищенням місцевих лісів підтверджуєть-
ся даними історика Поділля, який писав, що «в часи литовського і поль-
ського володарювання в Подолії майже четверта частина її території
була зайнята лісами, в них нерідко місцеві жителі ховались, як у не-
приступній фортеці, від татарських набігів» (Семаьикевич М. Историко-
географический и зтнографический очерк Подолии. Каменец-Подольский,
1875, с. 51). В 70-х роках XIX ст., за словами цього ж автора, на По-
діллі ліси займали тільки дванадцяту частину всіх земель.
53	Соломон (бл. 976—935 до н. е.) —цар Ізраїльсько-Іудейської
держави, зображений у старозавітних книгах великим мудрецем, ге-
роєм багатьох легенд.
64	...вне разряда... — тобто без гарантованого права обіймати
посаду священика.
65	,..у н е е в п у к сирота и дочь сирота.— У списку поми п-
ково: «У меня внук сирота и дочь сирота». Так можна було сказати
лише про Люборацьку. Виправлено нами.
56	...під р у к о п о л о ж е н і є....— тобто для висвячення архієреєм
на священика.
57	«І с а і є, лику й» —церковна пісня, яку виконували під час ве-
сільного обряду.
ОПОВІДАННЯ. НАРИСИ. ВІРШІ
ОПОВІДАННЯ ТА НАРИСИ
ДВА УПРЯМЬІХ
Вперше надруковано в газ. «Одесский вестник», 1869, 29 березня,
№ 41, під криптонімом «А. С.» Передруковано в газ. «Киевлянин»
(1869, 8 квітня, № 41) із скороченням ліричних авторських відступів:
від речення «А я помню те детские кружки, которьіе в своє время со-
бирались где-нибудь в густой ржи или на вьісокой горе, чтобьі помечтать
на просторе, вспомнить прошлое из жизни, которая только что началась»
до абзаца «И после цслую неделю вспомипаешь своє путешествие,
ждешь субботьі... Из нее могут извлечь хороший урок родители и вос-
питатели» включно; «И грустно, что мне суждено помнить и оглашать
дела безотрадньїе. Почему бм и не улететь из памяти безвозвратно, как
прошли те лета — лета надежд и доверия».
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1965, с. 279—289.
Авторство А. Свидницького вперше обгрунтовано у статті М. Зе-
рова «Анатоль Свидницький. Його постать і твори» (див.: Свидни-
цький А. Оповідання, 1927, с. ХЬІІ) на підставі хронологічних збігів
між біографією письменника і фактами, змальованими в оповіданні,
близькості топографічних і пейзажних орієнтирів, а також деяких по-
статей і епізодів у «Люборацьких» та оповіданні. Пізніше цю версію
підтримали і додатково обгрунтували В. Я. Герасименко та М. Є. Сива-
ченко.
Подається за першодруком.
1 ...т о т у м е р п о д стенами Севастополя...— тобто заги-
нув під час Севастопольської битви 1856 р.
НА ПОХОРОНАХ
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», І869, 2 вересня, № 103.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 245—254. Укра-
їнський переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А. Оповідан-
ня, 1927, с. 32—45.
Подається за першодруком.
1 Залізняк Максим (н. на поч. 40-х років XVIII ст.— р. см.
невід.)—запорізький козак, один із керівників народного повстання
1768 р. проти засилля польської шляхти — Коліївщини.
2Гонта Іван (р. н. невід.—1768)—один із керівників Коліїв-
щини.
3 ...н ашествия Наполеон а...— тобто вторгнення військ фран-
цузького імператора Наполеона І (Наполеона Бонапарта; 1769—1821)
в Росію 1812 р.
4 ...к а к у И с а в а...— тобто у біблійного героя, якому приписува-
ли велику фізичну силу; його тіло було покрите рудим волоссям.
6 ...п а н ьі в з б у н т о в а л и с ь... поднялись против би-
ло г о цар я...— Очевидно, йдеться про польське визвольне повстання
1830—1831 рр. (Листопадове повстання) проти російського царизму.
А. Свидницький, живучи на Поділлі, яке не так давно перейшло з-під
влади Речі Посполитої до царської Росії, ще в дитинстві відчув
неприязнь місцевої польської шляхти до національних почуттів україн-
ців. Тому в повстаннях поляків він бачив мету відродити державу
в межах колишньої історичної Польщі і з цих міркувань не міг зро-
зуміти загальнореволюційного змісту цього руху.
НЕРАЗГАДАННЬІЙ ПРЕСТУПНИК
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 16 вересня, № 109.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 255—262.
Український переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А.
Оповідання, 1927, с. 77—86.
Подається за першодруком.
1	...пред Восточной войной...— Йдеться про війну 1853—
1856 рр., у якій царська Росія воювала проти коаліції держав (Англія,
Франція, Туреччина і Сардінське Королівство) за зміцнення позицій на
Близькому Сході і в якій зазнала поразки.
2	...снимал панам рукавички і панчішки...— тобто
здирав шкіру з рук і ніг.
ПАЧКОВОЗЬІ
(Подольская бьіль)
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 11 жовтня, № 120.
Автограф невідомий.
Включено до вид : Свидницький А. Твори, 1958, с. 263—272.
Український переклад твору надруковано у вид: Свидницький А.
Оповідання, 1927, с. 65—т76.
Подається за першодруком.
1	Новороссийский край — назва Південної України і част-
ково Південної Росії у другій половині XVIII — на початку XX ст.
Пов’язана із утворенням 1764 р. Новоросійської губернії.
2	...ч а ю, так назьіваемого бродског о...— тобто достав-
леного із містечка Броди на кордоні між Австро-Угорщиною і царською
Росією (нині райцентр Львівської області).
3	П о ч а ї в — містечко, широко відоме своїми церквами (нині Кре-
менецького району Тернопільської області).
4	...в Остерском уезде.— Цей округ входив до складу Черні-
гівської губернії (нині Остер — місто Козелецького району Чернігівської
області).
5	...в Галиции существуетрусская парти я.— Йдеться
про відому з 50-х років XIX ст. суспільно-політичну течію на західно-
українських землях, що об’єднувала частину духовенства і буржуазної
інтелігенції і орієнтувалась на реакційні кола царської Росії. «Москво-
філи», використовуючи симпатії місцевого населення до Росії, прагну-
ли прищепити йому царефільські погляди і виступали за об’єднання
всіх слов’янських народів під владою російського царя.
КОНОКРАДЬІ
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 14 жовтня, № 121«
Автограф невідомий.
Відтворені в оповіданні А. Свидницького факти мали масовий харак-
тер. У № 118 газети «Киевлянин», який передував публікації нарису
А. Свидницького, житомирський кореспондент С. Стаикевич повідомляв,
що туТешні селяни змушені давати викуп конокрадам. В. Сикевич у
статті «Из практики конокрадов» змальовував різні типи конокрадів;
«обьїкновенньїй конокрад», «нахальньїй конокрад», «конокрад експром-
том», «конокрад с залогом», «конокрад с молитвой» («Киевлянин», 1869,
№ 38—40,53).
Подається за першодруком.
ПОПАЛСЯ ВПРОСАК
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, ЗО жовтня, № 128;
1 лисй'пада, № 129.
Автограф невідомий.
ГЇодається за першодруком.
1	К и е в о-б а л т с к а я железная дорога...— залізниця, по
якій у лютому 1870 р. було відкрито рух між Києвом і Балтою.
2	... п о казенной...— Йдеться про супровідний лист, по якому на
поштових станціях службовим особам давали коней в першу чергу.
шинкарь
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 6 листопада, № 131.
Автограф невідомий.
Подається за першодруком.
ЖЕБРАКИ
Очерк из бьіта подольских компрачикосов
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 11 листопада, № 133;
15 листопада, № 135.
Передруковано у «Вольїнских епархиальньїх ведомостях», 1870,
№ 3-4, із редакційною поміткою: «На Волині ще й досі у великі свята
можна зустріти калік неприродно спотворених. Природа не так жорстока
до людини, як насильницька рука злочинців. Ми чули, що ще 1868 р.
сталося викрадення дітей в одне свято під час великого напливу на-
роду. Може, злочинницьке скалічення відбувається і нині».
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 273—286.
Український переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А.
Оповідання, 1927, с. 46—64.
Цей нарис написаний під впливом безпосередніх вражень письмен-
ника. Разом з тим на формування задуму мали вплив літературні дже-
рела. Подібні матеріали досить часто вміщувались на сторінках віт-
чизняних видань. Так, «Современник» (1860, № 9, с. 249—300) надру-
кував статтю «Нищенство и благотворительность», в якій йшлося про
способи жебрацтва, а також про калічення дітей з метою привчити їх
до жебрацтва. Тут, зокрема, описувався випадок, коли мати по роди-
мих прикметах впізнала в такому каліці свою дитину. В «Киевлянипе»
(1869, 12 серпня, № 94) було передруковано статтю із «Русских ведо-
мостей» про російських компрачикосів, які під час ярмарків викрадали
і калічили дітей, перетворюючи їх у безголосих і потворних жебраків,
Поява нарису Свидницького майже збіглася із публікацією двох пере-
кладів роману В. Гюго «Людина, яка сміється» російською мовою. Один
їз перших дослідників творчості А. Свидницького український літера-
турознавець М. І. Петров, відзначаючи зв’язок оповідання «Жебраки» із
цим романом В. Гюго, в огляді російських творів Свидницького писав:
«Багато в цьому оповіданні придуманого і розрахованого на драматич-
ний ефект; але є в ньому й істинно побутові риси» («Исторический вест-
ник», 1882, т. IX, с, 539—540).
Подається за першодруком.
«ХОЧ З МОСТУ ТА В ВОДУ»
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1869, 29 листопада, № 14.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 287—290.
Український переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А.
Оповідання, 1927, с. 102—105.
Подається за першодруком.
1	«С ьі н о т е ч е с т в а» — політична й літературно-наукова газета,
що в 1862—1904 рр. (під різними редакціями, з перервою) виходила у
Петербурзі. Була провідником урядової точки зору щодо ліберальних
реформ, польського питання тощо.
2	«Вест ь» — політична й літературна газета, яка виходила в
1863—1870 рр. у Петербурзі і була органом реакційно-кріпосницької
опозиції реформам 60-х років XIX ст.
3	...и Николаевский мост есть...— Йдеться про перший у
Києві капітальний міст через Дніпро, збудований 1853 р. в районі ни-
нішнього метромосту. Відомий також під назвою Ланцюгового мосту.
ЖЕЛЕЗНЬІЙ СУНДУК
(Подольская бьіль)
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1870, 24 січня, № 11;
27 січня, № 12; 29 січня, № 13.
Автограф невідомий.
Подається за першодруком.
1Николай Павлович (Микола І; 1796—1855)—російський
імператор (1825—1855). Його уряд відзначався реакційністю, жорсто-
ким придушенням будь-яких проявів революційної думки.
ЗА ГОД ДО ХОЛЕРЬІ
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1870, 28 лютого, № 26;
З березня, № 27; 5 березня, № 28; 7 березня, № 29.
Автограф невідомий.
Подається за першодруком.
1	Св. Магдалина — за християнською легендою, грішниця, яка,
спокутавши свої гріхи, була причислена до лику святих.
2	...после Петрова поста...— Йдеться про піст, який почи-
нався після свята на честь апостолів Петра і Павла, з ЗО червня за
ст. ст.
3	Вознесе ниє — релігійне свято, яке відзначалось на 40-й день
після великодня і пов’язане з легендарним взяттям воскреслого Ісуса
Христа на небо.
4	...п ремудрого царя Шулем а...— тобто царя Соломона.
6	...п осле И л ь и...— Йдеться про релігійне свято, яке відзначалося
20 липня за ст. ст.
® ,..с и з о б р а ж е п и е м К у н ц е в и ч а...— тобто зображенням при-
численого Ватіканом до культу святих полоцького архієпископа Йоса-
фата Кунцевича (1580—1623), фанатичного прихильника церковної
унії.
7	...в о Бремена блаженной упи и...— Йдеться про Брестську
церковну унію 1596 р., яка організаційно закріпила об’єднання право-
славної церкви па Україні та Білорусії з католицькою і сприяла на-
мірам польських феодалів зміцнити їхнє панування па цих землях, розір-
вати союз українського і білоруського народів з російським.
ГАВРУСЬ И КАТРУСЯ
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1870, 7 травня, № 54;
9 травня, № 55; 12 травня, № 56.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 291—312.
Український переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А.
Оповідання, 1927, с. З—31.
Подається за першодруком.
1	...п ану, которьій пал под Дашево м...— Йдеться про
учасника польського визвольного повстання 1830 р., яке, розпочавшись
в Королівстві Польському, частково перекинулось і на українські землі,
зокрема на Поділля. Під Дашевом (нині Іллінецького району Вінницької
області) відбулася велика битва польських повстанців із царським вій-
ськом.
2Базилианские школьї (василіанські школи)—навчальні
заклади, створені у XVIII ст. на Україні чернечим орденом василіан.
У цих школах панувала схоластика, учнів виховували в дусі релігійного
фанатизму.
АРЕНДАРЬ
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1870, 18 червня, № 72;
20 червня, № 73; 23 червня, № 74.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 313—336.
Подається за першодруком.
‘...перед домом священника развевалась черная
х о р у г в ь.— Чорна корогва вивішувалась перед будинком священика
у випадку його смерті.
2	...отречение Петра.— Йдеться про зречення євангельського
апостола Петра під час допитів від учення Ісуса Христа. Після третього
зречення Петро розкаявся у своєму відступництві.
З...	все зто будет передано отдельно от тепереш-
него рассказ а.— Цей намір Свидницького, очевидно, лишився не-
реалізованим.
ТУДА И ОБРАТНО
(Путевьіе заметки)
Вперше надруковано в газ. «Киевлянин», 1870, 24 листопада, № 140;
26 листопада, № 141.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 337—348.
Український переклад твору надруковано у вид.: Свидницький А,
Оповідання, 1927, с. 87—101.
Подається за першодруком.
1	...р ассказов про последнее повстань е...— Йдеться
про польське визвольне повстання 1863 р. Воно захопило також окремі
райони Київщини і Поділля.
2	...поймали его [Гонту] ...ляхи, переодетьіе в дон-
цов.— Тут оповідач неточний. Підступно заманений царським військом,
Гонга попав у полон і був виданий польсько-шляхетській владі, яка в
с. Сербах поблизу Могилева-Подільського люто скарала його.
НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ
ПРОТИ СИЛИ НЕ ПОПРЕШ; З ЧИМ РОДИВСЯ,
З ТИМ І ВМРЕШ
Друкується вперше за автографом * (ВАН, ф. І. Рудченка, од. зб. 66,
№ 1285).
Цей художній твір на фольклорній основі разом з іншими творами
(«Недоколисана», «Іван Доробало») входив до «Народних оповідань»,
які Свидницький 1861 р. надіслав з Миргорода для опублікування в
«Основі». Оповідання з невідомих причин у друку не з’явилися, а після
закриття «Основи» потрапили до колекції казок українського етнографа
і фольклориста, доброго знайомого А. Свидницького С. Д. Носа, пере-
даної згодом для публікації українському фольклористу й критику
І. Я. Рудченкові (див.: Сиваченко М. Новознайдені оповідання
А. П. Свидницького і їх фольклорні джерела.— У кн.: Сиваченко М.
Літературознавчі та .фольклористичні розвідки. К., 1974). Шлях руко-
пису з архіву «Основи» до укладачів колекції неясний. Так, І. Рудчен-
ко у листі до професора О. О. Котляревського вказував: «Между тем
от Михайла Григорьевича Щербака я узнал, что все сказки, прислан-
ньіе в «Основу», после ее прекращения будто бьі переданьї Вам» (від-
діл рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріиа,
ф. 386, од. зб. 101, с. 2).
НЕДОКОЛИСАНА
Друкується вперше за автографом (БАН, ф. І. Рудченка, од. зб. 66,
№ 1287.
ВІРШІ
«УКРАЇНО, МАТИ НАША...»
Вперше надруковано І. Франком у журн. «Літературно-науковий віс-
ник», 1901, кн. 4, с. 43, за списком В. Антоновича, зробленим по пам’яті.
Автограф невідомий. Зазначений список зберігається в ІЛ, ф. З,
№ 1619, арк. 596.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 475.
Вірш «Україно, мати наша...» у 60-х роках XIX ст. став революцій-,
ною піснею. Антипоміщицька ідея кривавої помсти по-різному варіюєть-
ся у творах А. Свидницького. Зокрема в поезії «Вже більше літ двісті
як козак в неволі...» («Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с. 43)
звучить такий заклик до’боротьби: «Кинь плуг, козаче, бери ніж та, де
здибаєш вороженька, там і ріж!» У передмові до публікованих пісень-
віршів Свидницького І. Франко назвав їх «пам’ятками дуже інтересного
* Публікацію цього твору й оповідання «Недоколисана» підготував
М. Є. Сиваченко.
часу (років 1861—1863) * І дуже інтересного настрою серед одної часті
української громади» («Літературно-науковий вісник», 1901, кн. 4, с. 43).
Подається за списком В. Антоновича.
«в полі доля стояла...»
Вперше надруковано І. Франком у жури. «Літературно-науковий
вісник», 1901, кн. 4, с. 43—44, за списком В. Антоновича, виконаним
по пам’яті. У восьмому та дванадцятому рядках з огляду па цензуру
були зроблені купюри (рядки «В крові панів мочені», «Па панів та на
царя» подані як «В крові... мочені», «На... та на...»).
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 476.
Автограф невідомий.
Збереглося кілька списків: коротших — В. Антоновича (ІЛ, ф. З, од
зб. 1619, арк. 597). В. Гнилосирова (ЦНБ, од. зб. 354, с. 734), Панаса
Мирного (ІЛ, ф. 5, № 216, арк. 9 зв.) та повніших — В. Пилипенка
(ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, 1863 р., оп. 1, спр. 20, арк. 83), В. Синьо-
губа (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, 1863 р., оп. 813, спр. 541, арк.
192 зв.), Д. Багалія (Ювілейний збірник на пошану акад. Дмитра Івано-
вича Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наукової
діяльності. К., 1927, с. 35—36), виявлених і вивчених М. Є. Сиваченком
(див.: Сиваченко М Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального
роману в українській літературі, с. 50—65).
Вірш, написаний Свидницьким для товаришів-студентів, став рево-
люційною піснею ще на початку 60-х років XIX ст. і в подальшому
варіювався в окремих деталях, доповнювався, тобто відходив від пер-
вісного авторського тексту. В поширених списках було додано куплет
про гайдамацьких ватажків Гонту і Залізняка та строфу, в якій висмію-
вався цар:
Ми в Умані бували
І про Умань чували,
Про Гонту, Залізняка,
Про Галайду і Харка.
Цар все п’є та гуляє,
їздить зайців стріляє,
Дере з вдови-сироти
Для німців па чоботи (список В. Синьогуба).
Подається за списком Антоновича, текст якого (з деякими видо:
змінами) в основному повторено в усіх списках.
ГОРЛИЦЯ
Вперше надруковано в газ. «Черниговские губернские ведомости»,
1860, 28 січня, № 4, повністю — у жури. «Україна», 1924, ки. 4, с. 94—95.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 476—478.
* До цього часу належать вірші А. Свидницького «Посеред неба
красна зірка ходе...», «Є у вас щастя — хороша врода...», «Ой не сумуй,
зозулечко, доки гай зелений...», «Коли хочеш, продавайся...», «Панянки»,
«Паничі», відомі із записів, які, очевидно, зроблені Панасом Мирним у
Миргороді в 1861—1862 рр. (див.: ІЛ, ф. 5, № 1384). На приналежність
Свидницькому вказують скорочене його прізвище, псевдонім «Патричеп-
ко» внизу під кожним із віршів. Частина з них є стилізацією народно-
пісенних мотивів; вірші загалом поверхові і, очевидно, не призначались
до друку. Вони були вперше опубліковані у «Науковому збірнику за
рік 1926; Записки історичної секції ВУАН», т. XXI. К., 1926, с» 164—167,
Автограф невідомий.
У паперах члена Чернігівської громади, учасника революційного то-
вариства «Земля і воля» І. О. Андрущенка під час арешту було знай-
дено список вірша, довший від першодруку на дві строфи (зберігається
в ЦДА/КР СРСР у Москві, ф. 112 (ОППС), оп. 1,№72, «Производство
вьісочайше учрсжденной в С.-Петербурге следственной комиссии об
Йване Андрущенко», т. 1, арк. 237).
Пісня «Горлиця» написана під час навчання Свидницького в універ-
ситеті і висвітлює процес закріпачення Слобідської України — «Слобід-
жанки», що шукала волі — «слободи».
Подається за списком І. Андрущенка.
«РОСТЕ ДОЛОМ БЕРЕЗИНА...»
Вперше надруковано в журн. «Україна», 1924, № 4, с. 97—98.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 481—483.
Автограф зберігається в ЦНБ, ф. III, № 4075. Це податок до листа
А. Свидницького до В. С. Гнилосирова від 21.V 1862 р., в якому йшло-
ся про невдоволення селян царською реформою 1861 р., про їхню від-
мову навіть під військовою погрозою викуповувати втридорога панську
землю і про ілюзорну надію бідняків на встановлення «справедливої»
царської волі. Вірш «Росте долом березина...» й навіяний подібними
громадськими настроями.
Подається за автографом.
1	Задзвонили напровесні, прочитали вол ю...— Йдеть-
ся про царський маніфест і «Положення» 19 лютого 1861 р. про скасу-
вання кріпосної залежності від поміщиків на під’яремних умовах.
2	Поки нема з’їзду...— Спірні питання щодо нарізування зе-
мельних наділів колишнім кріпакам мали розв’язувати так звані мирові
з’їзди (з’їзди мирових посередників), у справедливості яких письменник
явно сумнівався.
ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНІ НАРИСИ
ТА СТАТТІ
ЗЛОЙ ДУХ
(Народньїе южнорусские поверья)
Вперше надруковано у газ. «Киевлянин», 1872, 16 березня, № 33.
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 351—357.
Датується 1860 р. на підставі оголошення в журналі «Основа», ре-
дакція якого обіцяла надрукувати статтю, але з невідомих причин не
опублікувала її. Стаття була написана під час навчання А. Свидницько-
го у Київському університеті. Одна із авторських назв — «Чорт»—за-
значена у листі А. Свидницького до П. Єфименка (серпень 1862 р.):
«Опріч мого чорта, мовлявсь, я послав в «Основу» «Відьми, чарівниці
й опирі» — народні оповідання, такі ж як і «Чорт» (в чорта і «відміна»
вмістилася)».
Ймовірно, що фольклорні записи у цій та інших етнографічних стат-
тях А. Свидницький зробив відповідно до програми збирання етногра-
фічних матеріалів, укладеної на історико-філологічному факультеті
Київського університету.
Можливо, стаття «Злой дух (Народньїе южнорусские поверья)» є
частиною великої однойменної розвідки А. Свидницького, в якій, за
спогадами В. Антоновича, висвітлювався «етнографічно-філософічний
погляд на народну демонологію» («Зоря», 1886, № 11, с. 195). Сліди
цієї праці, надісланої свого часу до «Основи», загубилися.
Подається за першодруком.
1	Відьма — один із образів народної демонології. За повір’ям, це
жінка, яка продала душу чортові і заподіювала шкоду людям, худобі,
урожаєві. В етнографічній літературі XIX ст. назва «відьма» виводилася
від її обізнаності, від того, гцо вона «ведунья».
2	Опир (упир)—один із образів народної демонології. За повір’-
ям, це особа, на яку навіяно «дух нечистої сили», або ж самовбивця.
Упир нібито нападав на людей і випивав їхню кров. Вважалось, що
позбавитись упиря можна, розкопавши його могилу і пробивши трупові
потилицю осиковим кілком.
3	...н а. народи ом наречи и...— тобто по-українськи.
ВІДЬМИ, ЧАРІВНИЦІ Й ОПИРІ, ЧИ ТО Ж ПРИМХИ
І ПРИМХЛИВІ ОПОВІДАННЯ ЛЮДУ УКРАЇНСЬКОГО
Вперше надруковано у вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 357—
407.
Автограф зберігається в ЦНБ, ф. 1, од. зб. 5046.
Датується 1860 р. на підставі оголошення в журналі «Основа», ре-
дакція якого обіцяла надрукувати нарис, але з невідомих причин не
опублікувала його.
Подається за автографом.
1	На що ще Нестор н а п а д а є т ь с я...— Йдеться про висту-
пи давньоруського письменника і літописця Нестора (р. нар. невід.—
пом. після 1113) в «Повести временньїх лет» проти схильності окремих
русичів до старих, язичницьких звичаїв і їх небажання слідувати хри-
стиянським обрядам.
2	Вовку лаки—за віруваннями українців, чаклуни, які вміли
обертатися у вовків, або люди, за різні провини перетворені чаклунами
на вовків. Вовкулаки нібито жили в лісах і душили худобу.
'У листі до П. Єфимепка (серпень 1862 р.) А. Свидницький вказував,
що підготував для «Черниговского листка» оповідання про вовкулаку:
«В цім оповіданні жінка чоловіка робе вовком, опісля вудвудом, а він
її, згодивши, коровою зробив, а її коханого волом. Славна штука — се
оповідання».
3Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра люди-
н а... т о п л я т ь...— Переконання в тому, що купання у воді нібито ви-
являє відьом і чарівників, грунтувалось на вірі у святість води, її очи-
щувальну силу. Про цей пережиток язичницького і християнського об-
рядів див.: Гнатюк В. Купання і палення відьм у Галичині. Львів,
б. р., с. Д2.
4	Водиться на Поділлі празник — росалі...— народне
свято (по-іншому розигри), яке належало до купальської обрядності й
зберігало в собі залишки давнього язичницького обряду русалій. Обря-
ди в цей день пов’язані із «поминками залежних покійників, і, зокре-
ма, нехрещених дітей і втоплениць» (Токарев С. А. Религиозньїе верова-
ния восточнославянских народов XIX — начала XX вв. М., 1657, с. 94).
Русалі (Свидницький у пізніших статтях форму «росалії» не вжи-
ває) на Поділлі збігалися із християнським святом Петра і Павла
(29 червня за ст. ст.), хоча в інших місцевостях могли відбуватися й
раніше.
5	...р осалка, що від роси походить, а не від русий...—
У поясненні цього демонологічного образу А. Свидницький йде за народ-
пою етимологією. Русалки — у слов’янській міфології істоти, в яких
перетворюються померлі дівчата (утоплениці), нехрещені діти. Частина
дослідників вбачають у русалках уособлення певних стихій, зокрема
водяної, і рослинності, інші — персоніфікацію так званих заложник (що
вмерли неприродною смертю) мерців. Саме свято русалок у східних
слов’ян, на думку відомого славіста Ф. Міклошича, було пов’язане із
греко-римськими пасхальними обрядами — розаліями.
6	Ще за Польщі, перед Коліївщиною...— Мається на ува-
зі період, коли після Карловицького конгресу 1698—1699 рр. Поділля
відійшло до Польщі і аж до другого поділу Речі Посполитої (1793)
перебувало під її владою. Польсько-шляхетський гніт викликав на
Правобережній Україні велике народно-визвольне повстання — Коліїв-
щину (1768 р.).
7	Ця казка двоїтьс я...— тобто має два варіанти.
8	Проти Юра...— тобто перед святом Юрія (24 квітня за ст. ст.).
Обряди в цей день у стародавніх скотарсько-землеробських народів мали
магічне значення. Юрій виступав покровителем родючості і плодоно-
шення.
9	...на страсть...— тобто на вечірнє богослужіння у так званий
страсний четвер напередодні великодня.
10	...д звонять на євангелі ю...— Йдеться про ту частину бого-
служіння, під час якої читалося євангеліє.
11	...на всеношні...— тобто під час церковної служби, що в уро-
чисті свята тривала уночі.
12	Плащів ниця (плащаниця) — тканина, якою, за біблійними
переказами, жінки покрили знятого з хреста Ісуса Христа. У православ-
ній церкві полотнище із зображенням тіла Христа в труні.
13	Лиса гора — місцевість між Воскресенською і Микільською
Слобідками у Києві, куди, за переказами, зліталися на шабаш відьми.
14	...з зчепився на Михайлівсько.м у.— Йдеться про Михай-
лівський собор у Києві, побудований в 1108 р.
15	...п ід час польського розрух у...— тобто під час польсь-
кого визвольного повстання 1830—1831 рр. проти гніту російського ца-
ризму.
ВЕЛИКДЕНЬ У ПОДОЛЯН
(По поводу «Бита подолян» Шейковского.
Випуск 1-й, 1860 г., Киев)
Вперше надруковано в журн. «Основа», 1861, № 10, с. 43—64;
Я? 11-12, с. 26—71, за підписом — А. Свидницький (Патриченко).
Автограф невідомий.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 408—472.
Датується 1861. р. на підставі змісту статті, що писалася з огляду
на особисті спостереження автора, зроблені під час проживання у Мир-
городі (зіставлення народних звичаїв на Поділлі з обрядами на Пол-
тавщині, посилання па один із номерів «Полтавских губернских ведо-
мостей» — 1861, № 25).
Даючи розгорнутий відгук на працю українського педагога, етно-
графа, філолога К. В. Шейковського, Свидницький не обмежився кри-
тичною оцінкою брошури, а, широко використовуючи власні спостере-
ження над побутом і народною поезією подолян, спробував показати
органічний зв’язок тамтешніх народних звичаїв із річним календарним
циклом первісної релігії.
Висновки дослідника в принципових моментах збігаються із думка-
ми російського літературного критика і публіциста Г. Є. Благосвєтлова,
який, роком раніше рецензуючи брошуру К. Шейковського, критикував
її за теоретичну неспроможність: «Книжечка... звичайно, не безкорисна,
але з превеликими претензіями. Книжечка ніяк не хоче обмежитися сво-
їм завданням, тобто простим зображенням побуту подолян і збором
матеріалів, які до цього побуту відносяться,— він хоче неодмінно філо-
софствувати... п. Шейковський зруйнував природну послідовність у роз-
витку релігійних форм і свою теорійку залишив цілком безпомічною»
(«Современник», 1860, № 9, с. 104—105). Студія А. Свидницького, бага-
та в своїй конкретно-аналітичній частині, відзначалася також чіткістю
наукового підходу, що дало І. Франкові підстави твердити: «Праця та
дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до
життя і побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його»
(Франко І. Твори в 50-ти т. К-, 1980, т. 27, с. 8).
Подається за першодруком.
1	...на Подолии в теперешних ее границах...— Тодішні
межі Подільської губернії були визначені царським указом від 14 черв-
ня 1804 р.
2	Ладьіжинский полк — полк, сформований Б. Хмельниць-
ким із жителів Ладижина в 1648 р.
3	Гетманцьі— тут: жителі Лівобережної України (Гетьманщи-
ни).
4	Б у ж а н е — подоляни, які жили над Південним Бугом.
5	Мазури — етнографічна група поляків, які населяють історичну
польську область Мазовше; кличка подільських селян, що сповідували
католицьку віру.
6	...д ревней п л е м єн н ой враждьі к Литв е.— Свидницький
має на увазі ту обставину, що литовські князі, захопивши в XIV ст.
Поділля, Київщину із частиною Лівобережжя, більшу частину Волині,
пішли на зговір з польською шляхтою. З 1596 р. вони намагалися офі-
ційно навернути українське населення до католицької віри, що викли-
кало рішучий протест селянства.
7	«Бьітподолян» — то же, что грайморе в мищйн І.—
Рецензент праці Шейковського Г. Благосвєтлов також підкреслював, що
філософські розумування автора «Бьіта подоляп» «видаються бурею у
склянці води» («Современник», 1861, № 9, с. 106).
8	Гаївки — обряд, пов’язаний із язичницьким весняним святом
воскресіння природи. Більшість гаївок виконувалася дівчатами як хоро-
вод і в XIX ст. не мала вже магічного значення, а лише розважальний
характер.
9	...н а р о д н ьі х парубочих играх на в е л и к д е н ь?—До
комплексу великодніх обрядів, в яких збереглися - язичницькі елементи
весняної обрядовості, входили і різні парубочі розваги: обливання на
другий день великодня дівчат, котрі заспали, гуляння хлопців коло
церкви із так званою живою дзвіницею (пірамідою із учасників гулян-
ки), гойдання на спеціально виготовлених гойдалках, палення багать
тощо.
10	Колодій — свято, що завершувало останній шлюбний період
у році, під час якого жінки святкували народження і смерть колодія —
символу зимового божества і злих чарів. Це мало ніби принести добрий
майбутній урожай.
11	...о бьтчай від д ават и ко ло д к и...— Цей своєрідний обряд в
українців полягав у тому, що колодку — обрубок поліна — намагались
прив’язати неодруженим хлопцям чи дівчатам і за звільнення від неї
вимагали викуп (див.: Соколова В. К. Весенне-летние календарньїе об-
рядьі русских, украинцев и белорусов. М., 1979, с. 54—59). Звичай від-
давати колодки на Поділлі існував також в іншій формі: за крашанку,
яку дівчина давала хлопцеві на Великдень, той повинен був відкупитись
(здебільшого заплатити за музику для танцю).
12	...профессора П.— Очевидно, йдеться про професора Київсь-
кого університету Платона Васильовича Павлова (1823—1895), прогре-
сивного історика, ініціатора створення недільних шкіл у Росії. Його лек-
ції відвідував А. Свидницький в університеті.
13	...М и к о л а й... празднуетсядва раз а.— Свято зимового
Миколи відзначали 6 грудня за ст. ст., весняного — 9 травня за ст. ст.
Очевидно, культ святого Миколи був пов’язаний із сільськогосподар-
ськими роботами.
14	В вербну неділ ю...— тобто у неділю напередодні великодня,
коли свяченою вербою били всіх домашніх. У цьому обряді вчувається
відголосок дохристиянської віри у те, що квітуче дерево здатне переда-
ти свою силу і красу людям та худобі.
15	.. ж и л н и й (великий) четвер г...— четвертий день так звано-
го великого посту на великодньому тижні. У цей день купалися і їли
коржі, щоб бути жилавими (сильними). Обряд очищення водою перед
важливою подією мав дохристиянську традицію.
16	Р а х м а н и — за народним повір’ям, жителі міфічної області, які
відзначалися бідністю і святкували, Великдень через 3,5 тижні після
православних. Окремі дослідники висловлювали думку про те, що під
рахманамп треба розуміти брахманів в Індії, які шукали зближення із
християнством.
17...разньіс верования о ведьмах.— Про ці вірування
А. Свидницький написав статтю «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж
примхи і примхливі оповідання люду українського», яка була наді-
слана в «Основу», але не була опублікована. Друкується у цьом}' ви-
данні.
18	Еще есть д іяні е.— Цей великодній обряд, що полягав у па-
ленні на церковному подвір’ї великих багать, нерідко із вкрадених дров,
був рудиментом давньоязичницького обряду уславлення сонця.
19	...с в я щ [єни ой] исто р и и...— тобто церковної історії.
20	На Подолии нет у лиц ь.— Йдеться про молодіжні гуляння
із співами та танцями, які відбувались у якомусь певному місці села
навесні та влітку. Ознайомившись із цим звичаєм у Миргороді,
А. Свидницький надіслав в «Основу» допис про. насильство, яке чинила
місцева поліція над учасниками вулиці. їх ловили, зачиняли в холодну
і потім навіть у страдну пору заставляли безплатно підмітати місто,
вивозити сміття. «... Но куда же нам обратиться за защитою народних
своих обьічаев, если не к «Основе»? — писав автор.— «Основа» — укра-
инский вестник: пусть же она скажет слово за нас. Бьіть может, обще-
ствепное мнение благодетельно подействует на нашу градскую полицию,
и она перестанет видеть зло . там, где его и не бьівало, перестанет пре-
следовать песни. Впрочем, песен-то она не преследует как словеснне
произведения, но преследует пение. А отнять у нас пение, значит отнять
все. Лукавое преследование зто ограничивается чесними, а омнибусов не
трогают. Зто еще безотраднее: тот. может скрипеть сколько угодно, кто
развратен! Какою ценою покупается право предаться позтическому вле-
чепию природні..» («Основа», 1861, № 10, с. 141—142).
21	Вечорниці — вечірні сходки переважно молоді для виконання
певних домашніх робіт (в’язання, вишивання) із співами, спільною ве-
черею. Були пов’язані з вибором пари.
22	Оденьки — сходки молоді, які, на відміну від вечорниць, від-
бувалися удень чи вранці в зимову пору.
23	...(духовенство) стало преследовать Купайла,
Андрея, Маланку ит. д.— Місцева духовна влада переслідувала
народні обряди, що відбивали язичницькі традиції і були пов’язані
із пророкуванням своєї долі, вибором судженого тощо. Так, на Андрія
(ЗО листопада за ст. ст.) дівчата ворожили, хто вийде заміж. На Ку-
пала (Купайла) водили хороводи і співали пісні любовного змісту, вже
відверто говорячи про свої симпатії. У вечорницях духовенство також
вбачало «гніздо і джерело моральної зарази та злочину» (див.: Марке-
вич А. Мерьі против вечерниц и кулачних боев.— «Киевская старина»,
1884, № 10, с. 178),
М а л а п к а — обряд ходіння із «Малайкою» (переодягнутим за жін-
ку парубком) по хатах у так званий багатий чи щедрий вечір (31 груд-
ня за ст. ст.). Очевидно, пов’язаний із традиціями, що знаменували по-
чаток сільськогосподарських робіт в аграрних народів (див.: Народньїе
звьічаи и обрядьі з околиц над Збручем, описаньї Игнатом Тальком.
Ч. 2. Львов, 1862, с. 16).
24	У подолян остал ся доньї не громадський суд...—
такий суд із виборних осіб розв’язував різні спірні питання, зокрема
про поділ сім’ї, про опіку.
25	...шльонські вівці...— Це іронічне прозвище походить від
історичної області Шльонськ у Польщі, де відбувалися великі торги,
зокрема вівцями.
'26Небьілотам и тайной зкепедици и.— Очевидно, тут
Свидницький натякає на підпільну експедицію польського революціо-
нера Шимона Конарського (1808—1839) із Східної Галичини на Поділ-
ля з метою залучити до лав повстанців нових учасників. Місцеві селяни
з підозрою ставились до намірів підняти національне повстання та від-
новити владу Польщі в межах етнографічних українських земель.
27	Великопісне пушення — останній день масниці, після якої
до самого великодня дозволялося їсти тільки пісну страву.
28	В понедельник, на сьірной неделе...— тобто відразу
після масниці.
29	...к ак на рисунке Ригельман а...— Йдеться про одну .із за-
рисовок, викопану у 70-х роках XVIII ст. Олександром Івановичем Рі-
гельманом (1720—1789), російським військовим інженером, топографом
та істориком, і вміщену в додатку до його книги «Летописное повество-
вание о Малой России и ее народе и казаках вообще» (ч. 1—4, М., 1847).
30	Мнятка... інгельська.— Можливо, йдеться про перечну
м’яту- (у попередніх виданнях — «мнятка... ангельська»).
31	...після покрови...— Це релігійне свято відзначали 1 жовтня
за ст. ст.
З2.,.до Параски і Г м и т р а...— Свято Дмитра відзначали
26 жовтня за ст. ст.
33	...дитинку продають. И горох, і гої рочки,г и кри-
вий танець, и заї ньк о...— дівочі ігри, здебільшого із хороводами.
Кривий танець — старовинний український весняний хоровод,
у якому дівчата, йдучи неправильним кругом, співають:
А в кривого танця
Не вивести кінця,
Тр^ба його виводити,
Кінець йому знаходити,
Треба його вести,
Як віночок плести...
Заїнько — гра, під час якої пайметкіша дівчина під спів подруг
виконує всі їхні побажання, намагаючись вискочити із кола при остан-
ньому куплеті:
Зайчику, скоки в боки,
А нікуди зайчику, а нікуди вискочити,
А нікуди зайчику, а нікуди виглянути —
Зайчику, гопака-тропака,
А нікуди зайчику, а нікуди вискочити,
А нікуди... (і далі спочатку).
34	...в сравнейиис Ротшильдо м...— Йдеться про представ-
ника династії фінансових магнатів у Західній Європі.
35	...и имеет мифический характер.— Далі у першодруку,
очевидно, пропущено опис гри «чорт», котрий графічно позначено зна-
ком «	».
36	...в жмурки (піжмурки).—Тут у тексті першодруку було
посилання редакції «Основа»: «6-я кн. «Основа» — ціці-баба (стр. 36.
Різдвяні святки)».
37	Некромаитический культ — тобто культ, пов’язаний із
так званим викликанням духу померлих, які нібито передбачали май-
бутнє.
38	Проводи — звичай поминати померлих на могилах протягом
великоднього тижня.
39	...и в его речи надо видеть не обращение, вьіра-
жаемоезвательньїм падежом, но простое повество-
в а н и е.— Зіставлення двох варіантів пізніших записів пісні «Жельман»
підтверджує думку Свидницького про те, що під час хороводу один із
ключів мав розповідати про себе (див.: Ігри та пісні. Весняно-літня поезія
трудового року. К., 1963, с. 66—68).
40	«К о с т р у б о н ь к о» — гра на честь Кострубонька (Коструби),
символу плодючості в східнослов’янській міфології. Інший варіант цієї
гри див. у кн.: Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року,
с. 68—70.
41	...в поле жати.— У першодруку було «в поле лежати».
42	Коляда — народна обрядова пісня, яку виконували в період
різдвяних свят з 25 грудня по 1 січня за ст. ст.
43	...я елями вифлеемским и.— За біблійськими переказами, в
яслах у м. Віфліємі народився Ісус Христос.
44	Костомаров Микола Іванович (1817—1885)—український
буржуазний історик, письменник, публіцист і етнограф. У 1859—1862 рр.
професор Петербурзького університету.
45	Наша Меланка ложки мила, ложку, тарілку
упустила.— Тут у тексті «Основи» була додана примітка: «Вм[есто]
зтих двух стихов иногда поют:
Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду, воду пила».
46	На д р у г и й с в. в ечі р...— тобто на багатий вечір (31 грудня
за ст. ст.). Першим святим вечором йменували вечір напередодні різдва
(24 грудня за ст. ст.).
47	Сретение — свято стрІтення (2 лютого за ст. ст.), що означало
межу між зимою і літом.
ОСТАТКИ ОТ БРЕМЕН ДОИСТОРИЧЕСКИХ
(Народньїе предания)
Вперше надруковано в газ. «Одесский вестник», 1869, 15 березня,
№ 58.
Автограф невідомий.
Переказ про архаїчний звичай вбивати старих батьків засвідчено і в
пізнішій літературі. Так, в альманасі «Сніп», підготовленому в Херсоні
і виданому в Петербурзі 1886 р., Марія Ганепко в статті «Семейно-иму-
щественньїе отношения крестьянского населення в Елисаветградском
уезде (Материальї по обьічному праву)» наводила подібну версію пере-
казу, почуту нею в с. Велика Виська Єлисаветградського повіту: «...очень
давно бьіл обьічаи убивать всех стариков, неспособньїх к работе, и как
один сьін пожалел своего дряхлого отца и спрятал его в погребе и кор-
мил тайком. Наступил неурожай и голод, но сьін продолжал кормить
отца, отрьівая последний кусок от себя и детей». Напровесні, коли було
нічим засіяти поле, старий порадив: «Візьми,— говорит сьіну,— околот
з стріхи, перетруси і, може, найдеться яке зерно, та посій, дасть бог,
вроде». Урожай видався великим, і односельчани дивувались, хто міг
дати таку пораду. Тоді селянин зізнався: «Батько. Ви своїх стребляли
з світа, а мені жалко стало і тепер він мені в пригоді став» («Сніп»,
с. 141).
Подається за першодруком.
ЛИСТИ
1.	ДО РЕДАКТОРА ЖУРНАЛУ «ОСНОВА»
Вересень 1860 р., Київ
Вперше надруковано у вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 485.
Автограф зберігається в ЦНБ, ф. 1, од. зб. 5046. Лист написано на-
прикінці рукопису статті «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи
і примхливі оповідання люду українського».
Подається за автографом.
1 Пантелеймон Олександрович — Куліш (1819—1897),
український письменник, історик, фольклорист, етнограф та критик бур-
жуазно-націоналістичного напряму. Входив до складу редакції «Основи».
2.	ДО ПОПЕЧИТЕЛЯ КИЇВСЬКОГО УЧБОВОГО ОКРУГУ
М. І. ПИРОГОВА
15 вересня 1860 р., Київ
Вперше надруковано в додатках до вид.: Свидницький А. Оповідан-
ня. К.^«Книгоспілка», 1926, с. X.
Автограф зберігається в ЦДІА УРСР у м. Києві, фонд канцелярії
попечителя Київського учбового округу, № 707, он. 26, од. зб. 518.
Подається за автографом.
1 П и р о г о в Микола Іванович (1810—1881)—російський хірург,
анатом, основоположник військово-польової хірургії, педагог. В 1858—<
1861 рр. був попечителем Київського учбового округу, підтримував по-'
зитивні починання в галузі освіти, зокрема створення недільних шкіл.
3.	ДО В. С. ГНИЛОСИРОВА
21 травня 1862 р., Миргород
Вперше надруковано в жури. «Україна», 1924, № 4, с. 94—96.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 486—489.
Автограф зберігається в ЦНБ, ф. З, од. зб. 4075. Цей лист є від-
повіддю на лист В. Гнилосирова із Охтирки, відісланого 16 травня
1862 р. (зберігається в ЦНБ, ф. З, од. зб. 4074). На рукописі Свидниць-
еого рукою Гнилосирова зроблена помітка: «Получ. 29 мая 62 г. Отвечав
28 іюня з Полтави».
Подається за автографом.
1	Гнилосиров Василь Степанович (псевдонім — А. Гавриш;
1836—1900)—український педагог, журналіст, один із активних діячів
ліберально-культурного руху, член Харківської громади. Вихованець
Харківського університету. На початку 60-х років вчитель Охтирської
повітової школи.
2	Н а р о д нігде землі не бер е.— 3 огляду на хижацький
характер реформи 1861 р. селяни відмовлялися від примусового викупу
Землі в поміщиків, наївно вірячи, що «справжній» царський маніфест
приховано від них панами.
3	...пішакам землі не дають.— Згідно з уставними грамота-
ми під час реформи 1861 р. селянам, у яких не було тягла (коней чи
волів), землю не продавали.
4	Ця розмова з людьми навіяла мені вірш і...— Згада-
ний вірш «В полі березина стояла...» друкується в даному виданні. На
звороті рукопису цього вірша рукою члена Полтавської громади
М. Жученка написано короткий лист-привітання В. Гнилосирову. Адре-
сант повідомляв, що їде з Миргорода на Лохвицю і потім до Києва.
6	Б у л и і в н а с... вечори и ц і...— Під час перебування у Мирго-
роді А. Свидницький разом із учнями недільної школи організовував
платні концерти.
6Білозерський Василь Михайлович (1825—1899)— один із
організаторів Кирило-Мефодіївського товариства (його ліберально-бур-
жуазного крила). В 1861—1862 рр. офіційний редактор і видавець «Ос-
нови».
7«Вимова наша українська і потреби нашого
орфографованн я».— Ця праця А. Свидницького, надіслана 1860 р.
в «Основу», лишилася ненадрукованою, і її подальша доля невідома.
В ній, очевидно, йшлося про доцільність наблизити правопис до усного
мовлення народу. Правописна практика Свидницького-письменника свід-
чить про його орієнтацію на живомовну традицію, на точне писемне
фіксування мовних особливостей того чи іншого середовища. Цікаво
відзначити, що ці ідеї про вдосконалення фонетичної основи україн-
ського правопису розгорнув М. А. Тулов у статті «О малороссийском пра-
вописании», надрукованій 1879 р. у «Филологических заметках».
8	«Народні оповідання» — оповідання, створені на фольклор-
ній основі: «Іван Доробало», «Недоколисана», «Проти сили не попреш;
з чим родився, з тим і вмреш».
9«Мьісли по поводу предстоящей реформи по
мин [истерст] ву народ [ного] просв[ещени я]».— Ця праця,
яка, очевидно, не збереглася, була присвячена розгляду «Проекти уста-
ва низших и ередних училищ» (Спб., 1860),
10	Тільки «Великдень» надруковано... та вістку з
М [и р г о р о д а]...— Йдеться про нарис «Великдень у подолян» («Осно-
ва», 1861, № 10, 11-12) і допис «Из Миргорода] (Письмо редактору)»,
надрукований без імені автора в «Основі», 1861, № 11-12.
11	«О снова» — перший український громадсько-політичний і літе-
ратурний журнал ліберально-буржуазного напряму, що виходив у
1861—1862 рр. у Петербурзі. До співробітництва в журналі А. Свидни-
цького закликав П. Куліш, але з цілого ряду надісланих матеріалів ре-
дакція «Основи» опублікувала лише його етнографічно-фольклорний
нарис «Великдень у подолян» та інформацію з Миргорода.
12Малашенко Михайло — знайомий Свидницького, вчився у
Київському університеті, входив до Київської громади.
13	Т у л о в Микола Андрійович (1814—1882)—український літера-
турознавець і педагог. У 60-х роках помічник попечителя Київського уч-
бового округу. Сприяв влаштуванню Свидницького на роботу в універси-
тетський архів.
14	...з бираюсь писать письмовницю для наших —
спочатку московську, а там і наську, може, як сха-
марка ю.— Згодом Свидницький підготував і видав у Києві 1868 р.
посібник для вчителів і окремо для учнів під спільною назвою «Рус-
ская азбука».
15	Шиманепко — член Харківської громади.
16	Ци с Олександр Данилович — на початку 60-х років XIX ст. сту-
дент Київського університету, згодом військовий лікар, автор кількох
драм з українського життя. У листі від 16 травня 1862 р. В. Гнилоси-
ров зазначав: «Я оце якось був у Полтаві та й стрів там київського]
скубепта Циса. Розбалакались, бачите, про Київ. Зайшла річ і об вас.
Він каже, що теж ви йому в пам’яті. Казав і за ваш «Метод преподава-
ния рос[сийского] яз[ьіка]», що дуже добрячий. Якщо можна, мій го-
лубе, напишіть, в чім сила й що до чого й як».
4.	ДО П. С. ЄФИМЕНКА
Серпень 1862 р., Чернігівщина
Вперше надруковано в журн. «Літературний архів», 1931, кн. 1-2,
с. 139—142.
Включено до вид.: Свидницький А. Твори, 1958, с. 489—494.
Автограф зберігається в ЦДІА СРСР (м. Москва), ф. 109, 1 експ.,
1862 р., од. зб. 230, ч. 95, літер А, арк. 132—135.
Подається за автографом.
1	Єфименко Петро Савич (1835—1908) — український історик,
етнограф, фольклорист. За участь у революційних гуртках його було за-
слано в Архангельську губернію. Співробітничав в «Основі», «Чернигов-
ском листке», «Черниговских губернских ведомостях».
2	Громади — ліберально-буржуазні організації на Україні в
60—90-х роках XIX ст. Займалися переважно просвітницько-культур-
ницькою діяльністю. Київська, Чернігівська і Полтавська громади на-
лежали до найактивніших.
3	Опріч мого «Чорт а»...— тобто нарису «Злий дух».
4	«Черниговский листок» — ліберально-буржуазна громад-
сько-літературна газета, що виходила у Чернігові в 1861—1863 рр. за
редакцією Л. І. Глібова. Друкувала твори як російською, так і україн-
ською мовами.
5	...0 п о в і д а н н я, що маю про вовкулаку. — Доля цього
етнографічного нарису невідома.
6	...з би раю матеріали для наської письмовник і... —
Задум А. Свидницького написати граматику української мови лишився
нереалізованим.
7	А з т а є м н о м о в і я, що й зп а в, забу в...— Можливо, йдеть-
ся про деякі конспіративні прийоми, до яких вдавалися члени Харків-
сько-Київського студентського товариства, близькі знайомі А. Свид-
ницького.
8	...в «В е л и к о д н і»...— тобто в етнографічному нарисі «Велик-
день у подолян».
9	Мій менший бра т...— тобто Ісая Свидницький.
10	Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — україн-
ський буржуазно-націоналістичний історик, археолог, етнограф. Один з
організаторів Київської громади. Під час навчання у Київському уні-
верситеті входив разом із Т. Рильським, Ф. Панченком, Павлином Свєн-
ціцьким, Б. Познанським та ін. до так званої групи «хлопоманів», які
підтримували ідею зближення місцевої польської шляхти з українським
народом, обстоювали його право на незалежний розвиток. Добре знаю-
чи Свидницького, опублікував спогади про нього, а також передав
І. Франкові для публікації записи окремих його віршів.
*’ Рильський Тадей Розеславович (1841—1902) — український
культурний діяч буржуазно-демократичного напряму, етнограф, еконо-
міст.
12	Білозерський поїхав в Галичин у.— Ця поїздка відбу-
лася 1862 р. і мала певне значення для налагодження культурних
зв’язків між Галичиною і Східною Україною.
13	«Слово» — громадсько-політична і літературна газета, орган
«москвофілів». Виходила у Львові у 1861—1887 рр. Орієнтуючись
загалохм на російську великодержавну пресу, в 60-х роках іноді вмі-
щувала матеріали, прихильні до українського національно-культурного
руху.
14	ГІанченко Федір Тимофійович — лікар. Навчався разом із
Свидницьким у Київському університеті.
15	Стрижевський Гаврило — в 60-х роках XIX ст. студент Ки-
ївського університету, член Харківсько-Київського студентського това-
риства.
16Ященко... видав чудову наську граматику,—
Йдеться про один з перших підручників для народних шкіл «Грама-
тику задля українського люду» (1862), написану Леонідом Несторо-
вичем Ященком (1833—1913), студентом Київського, потім Москов-
ського університетів. За поширення революційних видань (від підпіль-
ного гуртка, організованого студентами Московського університету
П. Е. Аргіропуло (1839—1862) і Петром Григоровичем Заїчневським
(1842—1896), який займався перекладами заборонених книг) Ященка
було ув’язнено в Петропавловську фортецю і після так званого «процесу
27-ми» заслано в Бугульму.
17Чубинський Павло Платонович (1839—1884) — український
етнограф буржуазно-демократичного напряму. Основна праця — «Трудьі
зтнографически-статистической зКспедиции в Западно-Русский край»
(т. 1—7, 1872—1879).
‘Читинський Олександр Анфіянович (1835—1896) — член
Харківсько-Київського таємного студентського товариства у 1857—
1859 рр. Перерване арештом навчання в Київському університеті про-
довжував у Дерпті (нині Тарту). Член товариства «Земля і воля».
У 70-х роках працював у канцелярії чернігівського губернатора.
19	Баришпіль — Бориспіль, місто Київської області.
20	...губернатор дав приказ забирати всіх, хто
ходе в національній одежі... — Йдеться про чернігівського
цивільного губернатора князя Сергія Павловича Голіцина.
21	Ляхи в Києві п р и ти х л и.—Йдеться про революційні на-
строї серед поляків у Києві, зокрема серед студентів університету, які
передували польському повстанню 1863 р.
22	П е р у н — один із головних богів у язичницькій міфології сло-
в’ян.
23...деякі научи і книжки маю: Маколея — історію,
Мейєра — гражданське право, історію філософії —
Куно ФІшера, історію цивілізації Гіз о.— Йдеться про
праці: «История Англии в 8-ми томах» Томаса-Бабінгтона Маколея
(1800—1859), англійського історика і політичного діяча (рос. перекл.—
Спб., 1860—1865); «Русское гражданское право» з «Очерком русского
вексельного права» Дмитра Івановича Мейєра, російського юриста,
одного з перших дослідників вітчизняного цивільного права; «История
новой философии» Куно Фішера (1824—1907), німецького буржуазного
історика філософії; «Общая история цивилизации в Европе» Франсуа-
за-П’єра-Гійома Гізо (1787—1874), французького консервативного по-
літичного діяча, історика (рос. перекл.— Спб., 1860).
24	3 л і н ч е н к о — київський господар, у якого проживав А. Свид-
ницький під час навчання в університеті.
25	Думитрашко.— Очевидно, йдеться про відомого київського
лікаря і домовласника, сина українського поета К, Д, Думитрашка.
,2Ь Спасибі добрим людям, що акцизником зроби-
ли...— О. Кониський стверджував, що А. Свидницькому допоміг вла-
штуватися на посаду в акцизі керуючий Чернігівським акцизним управ-
лінням Федір Павлович Рашевський (див.: Кониський О. Біографічні за-
мітки... VIII. Анатолій Свидницький.— «Ватра», Стрий, 1887).
27	...в Києві вже є учительський] інститут...—
Йдеться про тимчасову педагогічну школу, відкриту в 1862 р. при
сприянні студентів Київського університету і викладачів гімназії. Вона
проіснувала два роки.
28	В Петербурзі виходить якась «Молодая Р о с-
с и я».— Свидницький передає плутані і тенденційні чутки. Проклама-
ція «Молодая Россия» (травень 1862 р.), написана керівником студент-
ського революційного гуртка у Москві П. Г. Заїчиезським, закликала до
революційної перебудови суспільства, знищення імператорської сім’ї та
членів «імператорської партії». Визначальна роль у такій змовницькій
діяльності відводилась різночинницькій молоді. Використавши збіг між
випуском прокламації і відомими підпалами в Петербурзі, реакційні
кола розгорнули масовий похід проти революціонерів, яких звинувачу-
вали у злочинах перед населенням. Почалося обмеження нечисленних
демократичних свобод. ПроофіцІйна преса приписувала громадам сепа-
ратистські тенденції і навіть революційність. Бажаючи виправдатись
перед урядом, київські громадівці виступили із колективною заявою
(газета «Современная летопись», 1862, № 46, с. 3), в якій відмежовува-
лись від революційного руху і висунули лозунг суто просвітницької
діяльності. Свидницький, не будучи знайомим із революційною прокла-
мацією («Молодую Россию» він називає то газетою, то журналом), дав
негативну характеристику цьому виданню. В. Ґерасименко пояснював
подібну оцінку наміром письменника завуалювати «свої надто ради-
кальні думки і відвести і від себе, і від свого друга—засланця
П. Єфименка удар царського уряду» (див.: Свидницький. Твори, 1958,
с. 500). Разом з тим в ряді принципових питань (оцінка польського
визвольного руху, певні ілюзії щодо справедливості окремих царських
можновладців, аналіз національних взаємовідносин тощо) Свидницький
виступав з позицій стихійного селянського демократизму. Глибоке
співчуття до покривдженого народу, оспівування визвольних традицій
поєднувалися у його творах, особливо другої половини 60-х років, із
певними ліберальними ідеями. Треба мати на увазі і той факт, що су-
часники по-різному сприйняли «Молодую Россию». Зокрема Герцен вва-
жав, що підміна в ній ідеї народної революції закликом до перевороту
купкою людей не могла здобути широкої підтримки в масах (Гер-
цен А. И. Собр. соч. в 30-ти т. М., т. 16, с. 224). Проти бланкізму авто-
рів прокламації «Молодой России» виступили навіть деякі члени під-
пільної організації «Земля і воля», вважаючи, що такий підхід може
відштовхнути від опозиційної партії попутників, незагартованих ідейно
людей. У статті «Що треба народові?» М. Огарьов підкреслював, що
об’єднання прогресивних сил повинно відбуватися па широких демокра-
тичних засадах, що народові потрібні «земля, воля, освіта» (Ога-
рев Н. П. Избранньїе философские и социально-политические произве-
дения. М., 1958, т. 1, с. 530).
29Гарібальді Джузеппе (1807—1882)—італійський революціо-
нер, керівник національно-визвольного і демократичного руху в Італії.
5.	ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ
К. А. ЦАРЕВСЬКОГО
28 травня 1869 р., Київ
Вперше надруковано у додатках до вид.: Свидницький А. Опові-
дання, 1927, с. XI.
Автограф зберігається у Київському міському державному архіві,
ф. 16, оп. 404, од. зб. 66, с. 36.
Подається за автографом.
Члексею Кирилловичу.— Тут і в наступному документі
Свидницький переплутав ім’я та по батькові Царевського Кирила Олек-
сійовича.
6.	ДО ЗАВІДУЮЧОГО КИЇВСЬКИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ АРХІВОМ
К. А. ЦАРЕВСЬКОГО
14 червня 1869 р.> Київ
Друкується вперше за автографом, що зберігається у Київському
міському державному архіві, ф. 16, оп. 404, од. зб. 66, с. 40.
1	...к прошепию своем у...— Йдеться про заяву Свидницького
на ім’я завідуючого Київським центральним архівом при місцевому уні-
верситеті від 28 травня 1869 р.
2	...о приобщении его к делу об определении меня в
должность... — Як видно із справи «Про зміни в особовому складі
Київського центрального архіву» (Київський міський державний архів,
ф. 16, оп. 404, од. зб. 66), 14 червня 1869 р. Царевський представив у
правління Київського університету службовий формуляр Свидницького
із проханням затвердити його,на посаду штатного помічника завідуючо-
го архівом з 12 червня 1869 р. Після відповідного клопотання ректора
попечитель Київського учбового округу листом від 24 червня 1869 р.
погодився на зайняття вакантної посади Свидницьким.
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ
А з І я т — тут: жорстокий
Акафіст — церковна служба із
величальними піснями
Акцизний — чиновник, що на-
глядав за виробництвом і про-
дажем горілчано-винних виробів
Алілуя — вигук-славлення бога
у церковних відправах; тут:
церковна проповідь
Арцер а бин —головний рабин
(священнослужитель) у євреїв
Багата кутя — переддень різд-
ва, святий (багатий) вечір
Бакал яр (бакалар) — тут: учи-
тель із студентів
Балагула — критий дорожній
візок; візник
Бандуруватий — нерозумний,
тупий
Барки — груди
Б а чек а — тут: батюшка
Баштан — тут: картярська гра
Бебехи — нутрощі, тельбухи; пе-
рини, подушки тощо
Б е к е ш а — рід свити
Бендюги — химери
Бистра — хвиля
Бігун — тут: завіса
Білет (відпускний) — посвідка
про дозвіл їхати на канікули
Благочйнник — служитель
культу, старший над священи-
ками кількох парафій
Блазнюк — тут: маля
Брижі — складки на одязі
Брязкотйння — жіночі при-
краси
Буванобіжжя — минуле
Бугай — птах
Б у р г а р — болгарин
Бургієць — учень класу рито-
рики у семінарії 4
Б у р д і е ц ь (бурдій) — благень-
ка хата; халупа
Б у р н о с (бурнус) — одяг типу
плаща або накидки
Вакаціюватись — проводити
канікули
Вакувати — байдикувати, леда-
рювати
Валькир (ванькйр) — бічна кім-
ната, відокремлена стіною від
великої кімнати
Варениця — виготовлений для
вареників, розкачаний як кор;
жик шматок тіста, який іноді
варять і без начинки
Вашець — шанобливе звертання
до старшої людини; ваша ми-
лість
Вгобзйти (угобзйти) — позоло-
тити, зробити достаток
В д в 6 з і (удвбйзі) — удвох
Великий піст — піст після
масниці перед Великоднем, який
тривав майже сім тижнів.
Верйтель — особа, що видає
доручення
Верства — східнослов’янська
міра відстані, що становила
1,06 км
В й г р і т и — тут: визирнути
Видавати — здаватися
Вйкурувати — вилікувати
Викурювати — виживати
Вйрецетувати— відчеканити
Виступці — дрібний крок
Вйтресуваний — вишколений
В й х р и с т (вихрест) — той, хто
перейшов у християнство з ін-
шої релігії
Вйштатуваний — тут: застіб-
нутий
Вйштатуватись — вирядити-
ся, нарядитися
Віднога — відгалуження
Відпуст — тут: церковна служ-
ба, відправа під час храмового
свята
Візок — тут: картярська гра
Війт — сільський староста
Вікарій — тут: заштатний свя-
щеник
Встарчити (настарчити)—за-
довольнити потребу в чомусь
В у р д а (бурда) — варений неви-
триманий сир
Вчистити — тут: вдарити
В’яз — зав’язь.
Іалайстра — шумливий натовп
Г а л ь б н — парчова стрічка
Г арнець — у дореволюційній
Росії міра сипких тіл, що дорів-
нює 3,28 літра
Г аспид — чорт
Г е б е с — тупиця
Гебесня — учні на задніх лавах
у дожовтневій школі, нездари
Г е р е х т — гаразд
Г й в а — біла верба, плакуча верба
Гицель — людина, котра вилов-
лює бездомних собак
Г і л ь д і я — в дореволюційній Ро-
сії один із розрядів, на які по-
ділялося купецтво залежно від
майнового стану
Голінастий — про дерево з ви-
соким голим стовбуром і коро-
поподібною кроною
Г б н т а (гонт) — покрівельний ма-
теріал у вигляді тонких дощок
Гордовина — кущова рослина
родини жимолостевих, а також
ягоди цієї рослини
Г о р і н и ц і (горінець) — догори
лицем
Городар — житель міста
Городничий — дворянин, що
відав у повітових містах Росій-
ської імперії адміністративно-
поліцейськими справами
Горорізьба — горельєф
Гривня — мідна монета вартістю
три, а в деяких місцях дві з по-
ловиною копійки
Гріб — тут: могила
Г у г е л ь — продовгувата пшенич-
на булка, хлібець із завитком
по верху у євреїв
Г у з — чорногуз
Г н ь к а — верхня одежа з домо*
тканого грубого, переважно не-
фарбованого сукна
Г я у р — невірний
Даточний — відданий у солда-
ти; військовий із стану, який по-
стачав рекрутів
Декастерський — нижчий
чин у судейській колегії при
консисторії
Дерзкий — грубий
Десятничок —монета вартістю
десять копійок
Дзиглик — стільчик
Д й б к а — колодка, яку накладали
на ноги або руки арештанта
Димовий — зроблений з дими
(димки), прозорої смугастої тка-
нини
Д и ч а р — дикуватий
Дідич — великий землевласник,
поміщик
Д і д б р а — дід
Д і д ч и й — чортів
Д і й в о — доїння
Дільнйця — рів довкола села,
за яким починаються посіви
Догматика — тут: підручник
для учнів бурси
Договорить —тут: домовитись
Додільний —довгий, аж до
підлоги
Дозвалу — досхочу
Досра вгатись — дослужитись
Дрібниці — тонко заплетені кіс-
ки
Дрімлюх (дрімлюга)—нічний
комахоїдний птах сіро-бурого
забарвлення з чорними плямами
Дружбарт— картярська гра
Дубала дати — стати сторч
головою
Дулівка — наливка з літнього
сорту груш — дуль
Думка — пісня
Д у м н ий — гордовитий
Дух — ополонка, тут: небезпека
Духвати — надіятись, бути впе-
вненим
Духівник (духовнйк) — тут:
священик, який постійно спові-
дав сім’ю, місцевого попа
Душенина — тушковане м’ясо
Е п і т й м і я — церковне покарання
Єлеосвящбння (соборуван-
ня)—обряд помазання смертель-
но хворих єлеєм (маслиновою
олією)
Живиця — тут: горілка
Ж и в б т — тут: життя
Ж б в н а — дятел, тут: іволга
Жовноватий — тут: із хвороб-
ливими гулями на обличчі
Ж у п ч и к и ловити — тут: ловити
гави, спати
Завербувати — запросити,
умовити
Заводило— тут: малий дзвін
Заволічка — нитка, гарус
Заворонитись — задивитись
Заворбтний — будочник
Заджумлений — очманілий
Зажаритись — зашарітись
Зазору — тут: зовсім; зазору
нема — не видно
З а к и м — перед тим, як; поки
Заков’ язнути — задубіти
Заколесник — кілок, який за-
кладають в отвір па осі, щоб не
спадало колесо
Замешкати — зайняти
Замотилйчитись — тут: за-
разитися, бути з червоточиною
Запаска — жіночий одяг у ви-
гляді шматка тканини, переваж-
но вовняної, яким обгортався
стан замість спідниці поверх со-
рочки
Зарівно — однаково
Засахарити, зсахарити —
зсушити
Заскліти — задерев’яніти
Заслбнка — тут: занавіска, фі-
ранка
Засвітитись — тут: покритись
Заутреня — ранкова відправа в
церкві
Зацабанйти — лаятись
Зборня — кімната для громад-
ського сходу
З мита ти — заплющувати очі, не
звертати уваги
Іжиця — назва останньої літери
в церковнослов’янському й ста-
рому російському алфавіті; тут:
сідниця; прописати іжи-
цю — висікти різками
Ільнування — збирання попа-
дею податків (льону та ін.) з
прихожая
Инвалйдная команда —
команда, яка складалась із ко-
лишніх солдатів, що були нездат-
ні служити через каліцтво або
по старості
Інде — тут: іноді
їмосць — попадя
Йогомосць — піп
Каблука — перстень, тут: кільце
Кагал — єврейська громада, та-
кож єврейське громадське само-
управління
К а г л а — отвір у димоході
Казенна — подорожній лист
Капшук — гаман у вигляді тор-
бинки, що затягується шнур-
ком
Катряга — курінь, надбудова
над льохом
Кацалап — зневажлива назва
росіянина
Кашемір — шерстяна тканина,
яка походила із тодішнього ін-
дійського штату Кашмір
Квартальний — у дореволю-
ційній Росії поліцейський, під
наглядом якого був квартал
міста
Квітка—звичай, за яким при
хрещенні дитини батькам чи по-
витусі платили за квітку
Ке те (для мн.)—уживається як
присудкове слово в значенні дай-
те, подайте
К й в е р (ківер) — у європейських
арміях XVIII—XIX ст. військо-
вий головний убір із твердої
шкіри
К и м а к а (кимак) — обрубок де-
рева
К и с л п ц ь 6 в п й — з яблуні-дпчки
Китаєвий — пошитий з китай-
ки (так в XIX ст. називали ба-
вовняну тканину)
Кйхкати — хихікати
Кишнява — гамір, крутанина
Клечання — гілля дерев, тра
ва, якими прибирали садибу й
оселю па зелені свята
Клуб — тут: стегно
К л у с — біг середньої швидкості
Кляштор — католицький мои а*
стир
Кметувати — розмірковувати
К о б е н я к — вид чоловічого пла-
ща з відлогою
К 6 б к а — відлога
Козуб (стати козубом) — задубі-
ти, стати дуже твердим від мо-
розу
Коливорот (коловорот) — тут:
рогатка (шлагбаум) при в’їзді
до міста
К о м б р а т (камбрат) — бурсак
К о н а р — гілка
Кондак — коротка церковна піс-
ня, що славить бога, богородицю
або святих
Коні — тут: картярська гра
Консисторія — церковне уп-
равління при єпархіальному ар-
хієреї
Консоляція — тут: могорич
Копі т — курява
Корогва — прикріплене до дов-
гого держака полотнище із зо-
браженням Христа або інших
святих, яке носили під час хрес-
ного ходу
К б р с а — полоз у санях
К о с — шпачок
К р а к у с — жартівлива назва жи-
телів Кракова та навколишньої
округи
Красовуля — тут: горілка
К р й ж и к — хрестик
Кричати є з у с а — кричати
пробі
Кружала — кругом
Крюкнути — крекнути
Крячитись — тут: заростати
Кубана дати — дати хабаря
Кука — воші
К у л к а — коса
К у п е р — кінці хустки в жіночій
головній пов’язці
Кургйкати — попискувати
Куричка — цигарка
К у х т а — кухарчук
К у ш к а — тут: ніс
Л а б а з — приміщення для прода-
жу і зберігання зерна
Лава — тут: ряд
Лановий — доглядач панського
поля
Лапсардак (лапсердак) —
старовинний довгий верхній одяг
галицьких і польських євреїв 
Ластка — вставка в чоловічій
сорочці
Леве — взятка в картах, побита,
покрита
Л е п — бруд
Лице — тут: щока
Лоск — безладдя
Людяний — тут: народний
Лямцем — прямо
Льодбвня - погріб, в якому
тривалий час зберігався припа-
сений із зими лід
Магала — передмістя
Магйбсниця — чарівниця
Мазка — кров
Май — зілля, яким прикрашали
хату на зелені свята
Макатьбрка — шапка у вигля-
ді макітри
Макоєди — тут: губи
Макотьбрть — макітра
М а н я к — видіння
Марамбнська — сорт борошна,
яке виготовляли в польському
містечку Маримонті
Маркитан — тут: торговець
М а р ’ я ш — картярська гра.
Мастільниця — мазаль-
ниця
Матіркувати — матюкатися,
лаятися
Матірна — в літах
Маточники вйчистити —
вставити розум; каструвати '
Машталір — візник
Маштарня — возовня
Миля — міра довжини, неодина-
кова в різних країнах; російська
миля дорівнювала 7 верствам,
або 7,4 км
М й т і л ь — луг для миття волос-
ся
М і з р а х — орнаментальне зобра-
ження культового призначення у
іудеїв, яке висить на східній ча-
стині жилого будинку
Міток рядовини — пасмо
Мішма — впереміш
М і ш у р І с — коридорний у готелі
Молйкати — проказувати про
себе молитву
Моравйця (муравйця) — жовті
або сині плями, здебільшого на
обличчі смертельно хворого
Мордас — ляпас
Морозоватий — сріблястий
Мосціпан — вельможний, звер-
тання до пана
М у н й ц і я — амуніція
Муцуватися — силкуватися
Набілити — тут: натякнути
Назадгузь — зігнувшись
Налиганий — п’яний
Намітка — покриття із тонкого
серпанку, яким пов’язували по-
верх очіпка голову заміжні жінки
Нанашка — хрещена мати
Наплатати — навчитись
Напрудити — натягнути
Нарік — наступного року
Нарбдец — тут: плем’я
Наскінчу — вкінець
Настоятель — тут: господар
Начиння — посуд
Небо — тут: картярська гра
Некрутка — жінка рекрута
Неметчина — чужа земля
Непритворенний — непід-
робний
Непритоменний — навіже-
ний, божевільний
Непрйчком — ніби, начебто
Нечвйдний — невиразний
Нешеретбваний — неочище-
ний, тут: недобірний
Н і г д и — ніколи
Н і г и ч — нітрохи
Н і м — поки, ніж
Обивательський — той, що
належить місцевим жителям
Обливанець — очевидно, клич-
ка сектантів
Образбк — тут: приклад, взі-
рець
О з д у х — повітря
Око (горілки) — міра об’єму
хмільних напоїв, що дорівнювала
приблизно 1—1,5 літра
Оковита — горілка
Окупація — тут: вправа
Опара ти — ризи
Опеньгатись — оженитись
О п й р — вампір
О п і т и — оволодіти
Опутаний — заляканий
О п у с т — шлюзи
О р а ц і я — промова
О р й н н я (ворйни) — тонкі жер-
дини для загорожі
О р м ’ я к — свита типу халата із
, тонкого сукна, без бортів
О р ч и к — валок, до якого при-
кріплюються посторонки в уп-
ряжці
Осельня — гусінь
Остріяцький — австрійський
О с у д а — поговір
Отакбмитись — освоїтись
О ф і ц і ї — тут: служба
Пабородок — підборіддя
Пагність — ніготь
Паланка — округ
Палюдати — бити
П а р а с т а с—заупокійна відправа
Патериця — палиця
Патинки — черевики
Патрахйль (єпітрахйль) — де-
таль одягу священика у вигляді
довгої широкої стрічки, яка вдя-
галась поверх ризи під час релі-
гійного обряду
Патристика — церковна наука
про «отців церкви», що включала
в себе бібліографічні праці, а та-
кож видання їх творів
Пахолок — слуга
П е нци — тут: завдання
Перебенді — бесіда, розмова
Перевірити — тут: переконати,
завірити
Перещеплений — перетягну-
тий
Перістий — смугастий, строка-
тий
П е р і я — ряд
П е т у ш к й (на петушках) — тут:
на підніжці; збоку, ззаду
П е ц и — гроші
Пилипбн — назва розкольника
Писок — вуста
Письмбвниця —граматика
П й щ и к — пискун
Півока (півштофа) — половина
штофа (1/20 відра)
Підбійканий — неодягнутий
П ідеальний — робітник, що
відповідає за збереження това-
рів у підвалі
Підварок — узгір’я
Підкурмегатись — підучи-
тись
Підопхати кишку — переку-
сити, під’їсти
Підцббрити — вихилити горіл-
ки
Піковий — пікейний
Пімперля — горобець, пуцьвірі-
нок
П л я ц — майдан
Пльондрбваний — кількапо-
верховий
Погедзкатися — тут: збудже-
но побігти
Подригус — вихиляс
Покабутати — загуркотіти
П 6 к і с т — оліфа
Покотитись — скінчити
Полик — поперечна вишивка на
верхній частині рукава сорочки,
на кінцях рушника і т. ін,
Поличчя — образ
Половник — засік для полови
Польовий — тут: підручний
сільського старости і наглядач за
полем
П 6 м и р — мор
П 6 м і ш — разом, всуміш
Понапбрюват и— нарвати
Поносити — згадувати
Попару собі дати — одру-
житися
Попендлйвий — швидкий
Попромувати — перевести на
наступний курс
Попушйти — напутити
Поривати — тут: проймати, під-
німатися
Поріччя — місцевість уздовж
течії річки
Порохівня — тут:	порохова
вежа
П о с е с і я — передана в оренду
земля або державний маєток ра-
зом із приписаними селянами
Посполйтак — селянин
Постебнувати — піти дрібни-
ми кроками
Постьобати— почимчикувати
По-чеський — по-чесному
Поярковий — зроблений із по-
ярку — вовни від першої стриж-
ки ягнят
П р е й м а — на крайній випадок,
принаймні
Прййшлий — майбутній
Приключка — привід
П р й п у т е н ь — лісовий голуб
При скалок — уступ у скелі
Прйстав — начальник місцевої
поліції у дореволюційній Ро-
сії
П р и т в і р — передня частина
церкви за папертю
Причетник — нижній церков-
ний чин, дячок
Причт (прйчет) — служителі
культу при православній церкві
Проводнбй лист — дозвіл на
перевезення тварин, майна тощо
П р о д й у с (прудивус) — вусань
Про д рухатися — пробуди-
тися
Прокулйкати — пропити
Пролив а — ополонка
Промбція — виступ, промова
Проси не ць — давньоруська
назва січйя
Проскочуща невидимка—
таратайка
Проскурка — білий хлібець
особливої форми, що використо-
вується у православному бого-
служінні
Протепом — прожогом
Псальм (псалм) — церковна піс-
ня
П у д л о — футляр
П у з л и к — пензлик
Пустопаш — без пастуха, са-
мопасом
П ’ я л и ти — тут: тиснути, смокта-
ти
П’ятки — картярська гра; купка
із п’яти снопів, складена у полі
Райдужна — асигнація в десять
карбованців
Р а н д а р — орендар
Ратуш — будинок міських вла-
стей
Реєнтій (регент) — керівник
церковного хору
Рекреація — перерва
Реченець — термін, строк
Рихтувати — лагодити, готува-
ти
Р і ж к й — особливий спосіб заплі-
тання кіс
Р і щ а — сушняк, дрібний хмиз
Роздебендювати — перего-
ворюватись, теревенити
Роздобрухатись — роздо-
бритись
Розчибатися — упадати
Розчіпчаний — патлатий, куд-
латий
Роксаковий — із міцної ткани-
ни
Р у г а — громадська земля, пере-
дана попові для його утримання;
річне утримання попові і причту
від церковного приходу
Р у ж н и й — той, що відноситься
ДО руги
Р у м — рип
Рундук — ганок
Рунтатись — рухатись
Русин — тут: українець
Рухавка — повстання
Р у ч и й — спритний
Рядовина — груба тканина, яка
йде на рядна та мішки
С а в у л а (осавула) — прикажчик
у панському маєтку
С а ж — рублений хлів для відго-
дівлі свиней
С а л г а н — бойня з салотопнею
Самблівка — читання молитов
напам’ять скоромовкою
Сибіряк — тут: напій
С и г н а т — перстень
Сидіти на бурку — тут: за-
лишитись без царства
Синагога — єврейський моли-
товний будинок
Сирвасер — азотна кислота
Сирбпить — розводити
Сіпака — посіпака, дрібний цар-
ський урядовець
Сіре з і л л я — хрещатий барві-
нок
С і р т у к (сюртук) — чоловічий
верхній двобортний одяг з дов-
гими полами, відкладним комі-
ром і широкими лацканами
Скарб — поміщицьке володіння
чи маєток на Правобережній Ук-
раїні
Скарбовий — той, що прожи-
вав на землях державної скарб-
ниці або перебував на державній
службі
Скбльщик — скляр
Скузуватись — виправдову-
ватись
Смух (смушок) — хутро новона-
родженого ягняти
Собічити — присвоювати
С о д б м а — сварка, безладдя
Соня шниц я — спазматичний
біль у шлунку
Сотатись — плентатись
Спекулатор — бурсак, якому
доручено стежити за поведінкою
однокласників і карати їх різка-
ми
Стан — поліцейська дільниця
Становий — тут: пристав
Станок — тут: стан
С т а ц і я — помешкання, гуртожи-
ток
Стебнівкою ходити — ходи-
ти дрібно
Сторцювати — ставити снопи
стійма
С т б т н о — істинно
С тр б м а — крутий, урвистий бе-
рег, провалля
Стряпчий — у першій половині
XIX ст. урядовець при губернсь-
кому прокурорі, який здійснював
судовий нагляд у повітах Росії
Ступанка — сходи, стежка
С т у п и р — товкач
Суголов — польова стежка
Супліка — писане прохання чи
скарга
Суплікатор — скаржник
Суржик — змішаний зерновий
хліб (овес із ячменем, пшениця
із житом); сніп із колосся різних
злаків
Сусулити — сунути
С у ч — дратва
С у щ и к — сушка
Схамаркати — пробурмотати;
тут: написати
С х о д п і ш е — зручніше
Танцювати бовкунбм —
танцювати наодинці
Татунцяти — згадувати батька
Теліжитись — теліпатись
Теребій — добрий їдець
Терміття — сміття, тріски
Терновий — шерстяний, із козя-
чого пуху
Титар — церковний староста
Треба — богослужбовий обряд,
який замовлявся з нагоди хре-
стин, шлюбу, панахиди тощо;
плата священику за виконану на
чиєсь прохання церковну відпра-
ву
Требник — богослужбова книга,
що містить молитви для треб
Треф — недозволена іудейською
релігією їжа
Тримбнний, тристенний —
дідько, чорт
Т р й щ и — очі
Трійця — тут: трисвічник
Тропак — український народний
танець
Тропар — церковна пісня на
честь того чи іншого свята
Турнути — штовхнути, вигнати
У г р и н — угорець
Уздихати — зітхати
У л ь г а — полегшення, співчуття
Умкнути — щезнути
У р я д — тут: місцеве правління
Ускар жатись — скаржитись
Устілок — тут: лакей
Утиральних — рушник
Утроба — тут: кишка
Утрясти — зникнути
Ф а н т я — одяг
Фацукати — хвицатися
Фігура — тут: хрест із зобра-
женням святого
Фільварок — панський маєток
із господарськими будівлями
Ф і р м а и — фурман, візник
Ф б р и с ь — форейтор, кучер
Фронт — тут: передній стрій
Фук — сварка
Ф у н д у ш — надбання
Ф у р а — віз
Фурдйга — в’язниця
Ф у т р о — одяг, утеплений хутром
Хавтури — побори натурою, які
брало духовенство
Хапатня — хапанина
X а п и с — хабар
X і т к а — бажання
Хоругвь — див.: корогва
Хрущики — вергуни
Цабе — праворуч
Ц а л ь — дюйм (міра довжини, що
дорівнює 2,54 см)
Цапка — тут: борода
Цвяхований —оббитий цвяха-
ми
Цензурувати — тут: лаяти
Цизбрик — ножик
Ц и ц й л и — предмет ритуального
одягу в іудейських релігійних об-
рядах
Цицбвий — ситцевий
Цоб — ліворуч
Цупечка — коротенька люлька
Чамур — розчин вапна з піском
Чебрик — чебрець
Чемериця — багаторічна отруй-
на рослина
Червивіти — бути поточеним
червами, трухлявіти
Чергйнькати — чирикати
Ч е р е с — поле; шкіряний пояс, у
якому носять гроші
Черкас (черкасйн) — рід ткани-
ни
Чечуга — свиня
Чисниця — три нитки або одна
десята пасма; до смерті
чисниця — одною ногою в
гробу
Чорна хвороба — епілепсія
Шабашувати (шабасувати) —
святкувати суботу, відпочивати
Ш а ж б к (шаг) — дрібна розмін-
на монета вартістю півкопійки
Шамряти — шарудіти, шелесті-
ти
Шараварки — широкі штани
особливого крою, які заправля-
ють у чоботи
Шарварок — тут: безладна ме-
тушня, розгардіяш
Швабська — німецька
Ш е б е р х (шеберхнути) — заше-
лестіти, зашарудіти
Школа — тут: учні
Ш к б р б а — тріска
Шкулкіше — дошкульніше
Шкурлат — кусок шкіри
Шлик — старовинний головний
убір, оздоблений хутром
Шляфрбк — жіночий одяг типу
халата
Шмаття — білизна
Ш о с т — жердина
Ш п а нець —баран (від шпансь-
ка вівця)
Ш т й л е р — заспокоєння
Штоф — старовинна скляна по-
судина місткістю в 1/10 чи 1/8
відра
Шулик — корж, политий медом з
розтертим маком
Шупбртатись — шпортатись
Ш у р а — сарай, повітка
Шурша — яма; в шуршу за-
ганяти — шпетити
Шустаний — очищений від
лушпайок
Щ о в б — шпиль гори
Ю л ь — липень
Юнкер — тут: дворянин, військо-
вий доброволець, ЯКОМУ через
певний час присвоювали • звання
офіцера
Ярмблка (ярмулка) — голов-
, ний убір у євреїв
, ЗМІСТ
Анатолій Свидницький. П. П. Хропко..............................5
Люборацькі. Сімейна хроніка. Роман............................ >7
ОПОВІДАННЯ. НАРИСИ. ВІРШІ
Оповідання та нариси
Два упрямнх..................................................212
На похоронах............................................221
Неразгаданньїй преступник...............................230
Пачковозьі (Подольская бьіль)...........................236
Конокради.............................................  241
Попался впросак.........................................252
Шинкарь.................................................255
Жебраки. Очерк из бьіта подольских компрачикосов .... 2’4
«Хоч з мосту та в воду».................................286
Железньїй сундук (Подольская бьиь)......................289
За год до холерьі.......................................308
Гаврусь и Катруся.......................................327
Арендярь................................................346
Туда и обратно (Путевьіе заметки).......................367
Народні оповідання
Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш .... 378
Недоколисана...........................................  .	. 385
Вірші
«Україно, мати наша...»......................................398
«В полі доля	стояла...»................................399
Горлиця.................................................3£9
«Росте долом	березина...»............................. 401
ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНІ НАРИСИ ТА СТАТТІ
Злой дух (Народньїе южнорусские поверья) ...............406
Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання
люду українського.......................................412
Великдень у подолян (По поводу «Бьіта подолян» Шейковского.
Вьіпуск 1-й, 1860 г., Киев)...........................  456
Остатки от времен доисторических (Народньїе предания) . . . .513
листи
1.	До редактора журналу «Основа». Вересень 1860 р., Київ . . . 518
2.	До попечителя Київського учбового округу М. І. Пирогова.
15 вересня 1860 р., Київ . ,................................518
3.	До В. С. Гнилосирова. 21 травня 1862 р., Миргород.........519
4.	До П. С. Єфименка. Серпень 1862 р., Чернігівщина..........522
5.	До завідуючого Київським центральним архівом К. А. Царев-
ського.	28	травня	1869	р.,	Київ............................527
6.	До завідуючого Київським центральним архівом К- А. Царев-
ського.	14	червня	1869	р.,	Київ	527
Примітки....................................................  529
Пояснення слів................................................565
Академия наук Украинской ССР
Издательство «Наукова думка»
БИБЛИОТЕКА УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЬІ
Дооктябрьская украинская литература
АНАТОЛИЙ
СВИДНИЦКИЙ
Роман
Рассказьі
Очерки
Составитель и автор примечаний
РОСТИСЛАВ СОФРОНОВИЧ МИЩУК
(На украинском язьіке)
Киев, издательство «Наукова думка»
Редактор
в. А. ЗІПА
Художник
В. М. ДОЗОРЕЦЬ
Художній редактор
Ф. К. ПАХОЛЮК
Технічний редактор
Б. М. КРИЧЕВСЬКА
Коректори
Л. І. СЕМЕН ЮК,
А. М. БРУШКО
Інформ. бланк № 6082
Здано до набору 17.04.84. Піди, до друку 28.09.84.
Формат 84Х108!/з2. Папір друк. №2 Літер, гарн.
Вис. друк. Ум. друк. арк. 30,24. Ум. фарбо-відб. 30,24.
Обл.-вид. арк. 35,63. Тираж 181 С00 пр. Зам. 4-651.
Ціна 3 крб. 80 к.
Видавництво «Наукова думка»
252601 Київ 4, вул. Рєпіна, 3.
Книжкова фабрика імені М. В. Фрупзе. 310057 Харків 57,
Донець-Захаржевського, 6/8.
БІБЛІОТЕКА
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
СЕРІЯ
«ДОЖОВТНЕВА
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА»
$
ВИПУЩЕНО:
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
1982, 320 с.
ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО
1982, 544 с.
МАРКО ВОВЧОК
1983, 640 с.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XVIII ст.
1983, 696 с.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
1983, 544 с.
ГОТУЮТЬСЯ ДО ДРУКУ:
ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ.
ЄВГЕН ГРЕБІНКА
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ
ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
т. 1, 2