і.КмяцїХд


АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР ІНСТИТУТ СУСПІЛЬНИХ НАУК
1.з:мицы@ отеш еДО&ЯНО-ГР&ф -ДДҐИНбЬІ^ АКИ (1576—1636)
КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 1990


ББК 63.3(2Ук)45 М95
У монографії досліджується діяльність слов*яно-греко-ла- тинської академії та літературно-перекладацького гуртка у м. Острозі. Розкривається взаємозв’язок культурного життя з ідеологічною боротьбою на Україні у 70-х роках XVI — 30-х роках XVII ст. Вміщено нові дані про визначних українських, російських та білоруських літераторів, полемістів і громадських діячів.
Для істориків, філологів, краєзнавців.
В монографии исследуется деятельность славяно-греко-латинской академии и литературно-переводческого кружка в г. Остроге. Приводятся новые данные о видных украинских, русских и белорусских литераторах, полемистах и общественных деятелях.
Для историков, филологов, краеведов.
Відповідальний редактор Я. Д. ІСАЄВИЧ
Затверджено до друку вченою радою Інституту суспільних наук АН УРСР
Редакція історичної літератури Редактор Q* Л. Нугачови
м
0503020200-484
М221(04)-90 52"9°
ISBN 5-12-001234-5
© I. 3. Мицько, 1990


ВСТУП
Українське місто Острог на переломі XVI—XVII ст. було визначним культурно-ідеологічним центром. Заснована в ньому наприкінці 1576 р, слов’яно-греко-латинська академія (колегія) стала першою у східних слов’ян школою вищого типу. Поряд з тоді ж організованими літературно-перекладацьким гуртком і видавництвом вона об’єднала талановитих вітчизняних діячів та іноземців. Серед них бачимо знаних інтелектуалів, відомих літераторів, мовознавців, викладачів, друкарів з Росії, Білорусії, Болгарії, Греції, Сербії, Молдавії, Волощини, Польщі. Вихованців університетів у Падуї, Венеції, Кракові, слухачів протестантських училищ було тут більше, аніж в будь-якому навчальному закладі православного спрямування в Європі XVI—XVIII ст. Є підстави говорити про Острозьку академію і як про першу наукову установу України. Саме її діячі підготували і випустили 1581 р. шршу у світовому друкарстві повну церковнослов’янську «Біблік», здійснили грунтовні редакції творів традиційної вітчизняної книжності. З нею пов’язаний і найактивніший період української антика- толицької публіцистики.
Час розквіту Острозької академії обмежується першим 30-літтям. Відтак дають себе знати приватно-магнатський характер центру» його відносно вузька соціальна база, посилення католицької реакції. При відсутності православного протектора, по смерті 1608 р. князя К.-В. Острозького. академія почала занепадати і поступово перетворилась у початковий учбовий заклад. Водночас розпався гурток науковців, після 1612 р. припинилося друкування. Ослабленням скористався орден єзуїтів, цілеспрямовані акції якого призвели до ліквідації школи навесні 1636 р.
Попри виняткове значення Острозької академії в культурно-національному відродженні України, вона й досі не дочекалась окремого дослідження. Значною мірою до цього призвела певна обмеженість документальної бази. Адже і нині актуальні слова К. Копержинського: «З діячів Острогу взагалі до нас збереглися відомості тільки про найвидатніших людей — а саме тих, які закріпили пам’ять про себе виступом на літературнім полі. Імена маловідомих представників православної просвіти, вчителів, грецьких ви- ходців, що не писали нічого через незнайомство з українською мовою, зовсім забуті» \ Бо безповоротно втрачені архіви академії, гуртка, друкарні, К.-В. Острозького, загинули у часи воєнних лихоліть судово-адміністративні книги Острога та підпорядкованих йому міст, монастирів. Лише поодинокі листи тамтешніх діячів збереглись до наших часів. Обмаль конкретних згадок про академію, та й вони нічого не говорять про її устрій, систему і предмети викладання.
Отож основним джерелом була і залишається друкована та рукописна книжність, витворена «острожанами» або їх ідеологічними супротивниками — як сучасниками, так і наступниками. Власне завдяки їй можна визначити час виникнення закладу, встановити прізвища його діячів (так
З


Фрагмент карти М.-К. Радзівілла (Амстердам, 1613 р.), на якому відзначені культурні та економічні центри Остоожчини {Кордт В. Материалы по истории русской картографии.— Киев. 1910.—Вып. 2.—Табл. 14).
План Острога початку XIX ст. (ДПБ)


необхідні для подальших архівних пошуків), вияснити програму, науковий рівень редакторських робіт, перекладів, дослідити філософські погляди автсрів, укладачів тощо. Ці дані доповнюють інші відомості, насамперед відтворені життєписами «острожан» — знаних чи досі ще невідомих. Адже рівень їх освіти, політична вага, офіційні та приватні контакти, міжнародні зв’язки дають уявлення і про осередок загалом. Досить плідними виявилися знахідки згадок про Острозьких діячів у тогочасних адміністративно- судових документах.
Отже, одним із головних завдань цієї книги було зібрати всі доступні прямі і посередні відомості про Острозьку слов’яно-греко-латинську академію та пов’язані з нею культурно-ідеологічні осередки.
Своїм дослідженням автор хотів також спонукати колег до нових псшу- ків. Свідомий того, що віднайдуться цікаві матеріали в архівах та бібліотеках СРСР, Польщі (головним чином збірці Сангушків у Кракові), Ватікану, Греції. Сподіваюсь зацікавити мовознавців творчим доробком Острога, зокрема «Діоптрою» Віталія, паралельними церковнослов’янсько-українськими текстами праць Д. Наливайка. Заздалегідь вдячний за уточнення, доповнення, зауваження, бо, напевно, остаточно не вичерпав всієї літератури та друкованих джерел, зокрема закордонних.


<0<>0<><>0<><»Ф<><Х>ОФ<)<>Х>000<>0006<>000<><Х><><>0<Х>ОС<К>0<Х><>^^
ОСВІТА ТА КНИЖНІСТЬ УКРАЇНИ В XVI — ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XVIIСТ.
Заснування слов’яно-греко-латинської колегії в Острозі (відомої серед сучасників під назвою Острозька академія) було закономірним наслідком соціально-економічного та культурного розвитку України. Виникненню першого вітчизняного учбового закладу вищого типу саме наприкінці XVI ст. і саме на Волині сприяв ряд об’єктивних факторів
Ще з кінця XV ст. на Україні починається певне пожвавлення культурно-освітнього руху. В силу несприятливих історичних умов цей процес розгортався дещо сповільнено: інтенсивним він стає аж в останній чверті XVI ст. До того ж у різних регіонах України цей процес мав свої особливості, які були зумовлені відмінностями конкретних форм їх соціально- економічного і культурного розвитку.
Найскладніші умови існували на землях, що перебували під владою Польщі ще з другої половини XIV ст. Встановлений тут режим національно- політичного гноблення корінного українського населення негативно позначився на культурному розвитку цих земель. Через відсутність державності, слабкість економічних і політичних позицій корінного населення, брак об’єднуючих чинників не було єдиного організаційного центру опору польсько- католицькій ідеологічній агресії, хоч різні класи та соціальні групи тією чи іншою мірою таку діяльність вели.
Селянство (а воно було майже виключно українським), як і всюди у ті часи, було політично безправним класом, позбавленим матеріальних засобів і можливостей для фінансування більш-менш значних культурно-освітніх починань. У великих містах, особливо в західних районах, панівне становище посідало польське або полонізоване німецьке чи українське міщанство. Проте з середини XVI ст. внаслідок значного кількісного зростання українців у цих містах і пов’язаним з цим збільшенням їх економічної ролі підвищується і їх соціально-політична активність, у тому числі культурно-ідеологічна діяльність. Значна частина шляхти Руського, Подільського і Белзького воєводств була православною. Проте це була дрібна шляхта, яка не мала адміністративної влади.
У тогочасних умовах деяким культурно-об’єднуючим чинником стала православна церква. З двох єпархій — Перемишльсько-Самбірської та захід новол и нської Холмсько-Белзької — перша упродовж XV—XVI ст* відігравала значну роль у культурному житті та ідеологічному русі. Ймовірно, що саме з її ініціативи наприкінці XV ст. в Кракові були надруковані перші в світі кириличні книжки 1 В цей період образотворче мистецтво досягло тут такого рівня, що українських художників запрошували для оформлення у «руському» стилі латинських храмів навіть на власне польській території з Краковом включно 2. Найвищий розвиток Перемишльщи- ни (тут маємо на увазі Перемишльську та Сяноцьку землі Руського воєводства) припадає на XV — середину XVI ст.
6


Документ 1548 р., де згадується про «Герасима, ректора української школи у Перемишлі» (ЦДІАЛ).
Надалі ініціатива переходить до головного міста західноукраїнських земель Львова, де значно активізується українське міщанство 3. При його безпосередній участі 22 лютого 1540 р. відновлюється православне владицтво. Причому новий ієрарх, «єпископ митропольі галицькой, владика львовский и Камянця Подольского» 4, відібрав церковну організацію на заході України з-під юрисдикції львівського католицького архієпископа. Симптоматично, що першим єпископом був обраний дрібною шляхтою, горожанами дрібний шляхтич, колишній львівський купець Макар Тучап- ський — відомий книжник. Закономірним є і виникнення саме в цей час і саме у Львові перших на Україні громадсько-ідеологічних (а згодом і громадсько-політичних) організацій міщанства — братств. Це Благовіщенське (1542 р.) та Миколаївське (1544 р.) братства 5.
Пожвавлення культурного руху у зв’язку з' цим добре простежується з появою саме з 40-х років XVI ст. рукописних книг, створених у Львові 6. Однак боротьба різних угруповань за єпископську кафедру, яка тривала аж до 70-х років, значно ослабляла культурну діяльність цього львівського осередку.
Найскладнішим було становище на Закарпатті: західна його частина опинилась під владою австрійських Габсбургів, східна — Трансільванського князівства. Українське населення було майже виключно селянським. Значними православними культурно-ідеологічними осередками тут виступали Мукачівський та Грушівський монастирі, тісно пов’язані з Перемишльською єпископією та Буковиною 7. Шляхта та міщанство (угорці і частково німці за національністю) сповідували католицизм чи протестантизм. Культурно-ідеологічна боротьба між прихильниками цих двох конфесій проходила, в основному, без залучення корінного населення, хоч реформаційний рух не оминув і його. Свідченням цього є відомі Нягівські повчання (сер. 50-х років XVI ст.)8
«З усіх західноукраїнських земель лише на Буковині панівні позиції належали православній церкві, а українська культура в XV — XVI ст. ст. не лише не переслідувалась, а й впливала на культурне життя всього Молдавського князівства» 9. Зокрема, тогочасна українська книжкова мова стала офіційною мовою князівства. Значними культурними осередками були монастирі в Путні та Воронці, що знаходились на українсько-молдавському
7


етнічному пограниччі. Однак на перешкоді значного культурного розвитку даного регіону стала економічна і політична слабкість Молдавії, певна віддаленість Північної Буковини від найрозвинутіших українських територій, переважаючий сільський характер її населення, до того ж малочисельного, прогресуюча романізація панівних класів.
Відносно кращі умови склались на землях, які відійшли до Великого князівства Литовського (Підляшшя, Східна Волинь, Київщина, Східне Поділля). Відбулось це в силу того, шо деякі галузі духовної культури корінного населення литовських земель за рівнем розвитку відрізнялись від завойованих ними територій України та Білорусії. В результаті частина литовської верхівки слов’янизувалась, перейнявши віру і культуру підкорених народів, «руська мова» (українсько-білоруська) стала загальнодержавною. Тут королівській адміністрації доводилося рахуватись із православними в силу їх економічного (найкращі землі, чисельні і заможні міста) і політичного (певного тяжіння до Московської держави) становища, військово-стратегічного положення (межування з татарами і відповідно роль українців у боротьбі з ними). Національний гніт на землях, які відійшли до Великого князівства Литовського, у деякі періоди був менш відчутний, ніж на західних окраїнах. Мізерна кількість католиків не могла відігравати домінуючої ролі через слабкість свого економічного стану. До 1569 р. вихідцям із Польщі, по суті, не дозволялось володіти тут маетностями, а місцева адміністрація рекрутувалась переважно з православної шляхти 10. Католицькі культурно-пропагандистські осередки (костьоли, монастирі) були в цілому нечисленними, хоч кількість їх порівняно з чисельністю поляків була вже непропорційно великою. Все це деякою мірою стримувало польсько-католицьку політичну і культурну експансію — принаймні до Люблінської унії 1569 р.
Традиційно головним культурно-ідеологічним центром українських земель у складі Великого князівства Литовського вважався Київ. Після періоду занепаду, спричиненого розоренням міста татарами 1482 р., розпочинається новий підйом у його економічному та культурному розвитку. Про це свідчить як участь кліриків Києво-Печерської лаври у тогочасному політично-релігійному русі, так і рукописи, переписані чи зредаговані тут 11. Не випадково саме тутешній монах, відомий пізніше діяч Ісайя Кам’- янчанин, вирушив 1561 р. до Росії за творами, яких не вдалось роздобути на Україні 12. При лаврі накопичувалась і звідси розповсюджувалась тогочасна книжність, тут концентрувалось інтелектуальне життя. В інвентарі Успенської церкви 1554 р. відмічено крім 48 книжок, якими користувалися при службі, ще 25 «посполитих», тобто світських або призначених для читання 13. Наявність добре освічених людей дозволила організували навчання не тільки духовних, а й світських осіб. Печерська лавра і надалі залишалась відомим центром спілкування східних і південних слов’ян, греків, східнороманських народів. Зв’язки лаври з Росією можна простежити по обміну пам’ятками писемності. Натомість постійність широких контактів з білоруськими культурно-пропагандистськими осередками теж підтверджується документальними матеріалами. Особливо тісні взаємини налагодились із Вільнюсом, Слуцьком та Новогрудком, який з кінця XV ст. став резиденцією київського митрополита. Численні пожертвування лаврі відомих білоруських діячів є також добрим свідченням таких контактів 14.
Пізніше співробітництво лаври з тамтешніми монастирями стало традиційним, один з них — Супрасльський — навіть став філіалом лаври. З його архіву першої половини XVI ст., зокрема з даних про існування багатої бібліотеки 15, можна зробити висновок і про значний культурно-ідеологічний рівень самої Києво-Печерської лаври.
8


риЯЗ^ \іоП^^ ^[mt*
НМаИИ<И HH^VHAtW * Дн^М<&АШ« , Г?0Й^<Н4 Й,^*«Аш#т^ ; Г*яивнмш^ 0 ^
^шмігар^ Лонам ♦ тГ4Н*^£^ ’ .
H*OH*U ШН^ 4 И ГМ Р І A t А А ВАН * Н О Г гЖ <Ш Г* рО , Н £Н шдйИУ^^^ * шша^*|ймтлФ^
мршллмн. £ЛШ«К<^р Н|МтнКЙМЦЧ
a^rejM^AHaAWW** • ««^^^ал^М^**^
ЯМ ,8<t«^i«UwK^^ • ИіЙМТф»НІИ4ЙлШ^ , помаЦн ■ <s^|af«W*$4rei^Kn^A<Mm^ йАвш«іун«л. »м|нифіми\г0рд* . HfAKtuU J au«M^^tfce‘rew^ -^
mtДйь^мк ьолшлир аЦмнт^і пчід^а'*^ <йвн . Нв^ШрМЛч/КЖІІЙ<НШ>Гв»в^^^ tHH«V*MH • Є’&мйам^нллшгк^ |И^нк#ан . ««^ь^ьн. Hf< * <чн«л«м|н«улин?л\ ] иймі^иклш , сш»«л4»жі <лАіш»Ск ^»аи . д^лш ешв^і^Й^ф’'9^4’**^ • <АЇам<кн<и«’^
иіДЛ^Ц'^^Н^фу* • МШІЛШЛНД<М««М • ДЛН , і
■ ^#МЛЛ^АД4к'НЛНЄ^ЬЧЦ*Є , НАЛНННМ^АН*НН««4 j ^а«<лНжТ<^<4маМмИ^кі^ .Сшвіллйкі^И'** р«|икЗ не«шикФмнпемг<мн алеraWAtVK^tH'^ н|»кк«иу нвлшр ,~*д аа ft '* ^о|Акнклом7а гмш кимш . msMmMAamouMS^K&’^M^ ифМіААот . нд«^уижіАА«мш|мт
4^<іш^и • f**^<^|^^’Mft#f*^ н ««М^лЪ-кИКЛ^Г^ЛА. «^4««*йииЛД‘олФ’гї *«ГАДЛ<Г0І^Ши|И іЦлЙМИ , TAIOK^AUIHSH .
Сторінка українського списку XVI ст. «Київського літопису» (Літописні оповіді про похід князя Ігоря.— К., 1988.— С. 103).
9


Лавра підтримувала тісні зв’язки зі Східною Волинню, зокрема з Доро- гобузьким монастирем, ряд монахів якого стали лаврськими архімандритами 1в. Такі контакти цілком закономірні, оскільки саме на цій території в XV—XVI ст. склалися порівняно сприятливі умови для розвитку української культури. Тут дуже сильними були позиції православної шляхти, з числа якої вийшли найбільші магнатські родини князівства. Активність міщанства була незначною, що частково стало наслідком приватно-шляхетського характеру більшості міст, мешканці яких, на відміну від міщан королівських міст, користувалися значно меншою політичною та економічною свободою. Особливо не виділялась у цей час і місцева церковна ієрархія. Жодне з східноволинських владицтв: ні Луцько-Острозьке, ні Воло- димиро-Брестське — не відіграло якоїсь відчутної ролі в культурному РУСІ.
Різні причини спонукали частину шляхти до участі в культурно-освітній діяльності (особиста причетність, меценатство). Крім релігійно-суб’єктивних мотивів до цього підштовхували її і намагання завоювати популярність у масах, і честолюбні наміри наслідувати меценатські вчинки магнатів, і тиск громадської думки, і потреби ідеологічного протидіяння польсько- католицькій експансії, котра загрожувала становим інтересам українських феодалів, тощо.
Найбільшим на Волині магнатом був великий гетьман литовський, князь Костянтин Іванович Острозький. Його коштом будуються в Острозі, МежиріччТГВ^ найбільші православні храми кінця XV — початку XVI ст. в Речі Посполитій 17. Він постійно робить надання монастирям, в тому числі і Дерманському, який в ті часи іменують «великою лаврою» 18. Про існування в його резиденції — м. Острозі — певного культурного осередку свідчать наявність в замковому соборі бібліотеки 19, виявлені в навколишніх селах — Межиріччі і Стадниках — високохудожні ікони кінця XV — початку XVI ст 20
На кошти волинського маршалка П. Загоровського в с. Загорові було засновано осередок рукописання, збереглись відомості, що у ЗО—60-ті роки XVI ст. тут виготовлялись книги — «Златоструй», дві «Мінеї» і «Євангеліє» 21. Той же П. Загоровський подарував у тамтешній монастир в 1563 р. шедевр українського рукописання —загорівський «Апостол» 1554 р. В світлі цих фактів стає зрозумілим, чому його син — Василь Загоровський — напише згодом заповіт, який за своїм просвітянським духом іноді порівнюють з «Поученієм» Володимира Мономаха 22. Такі приклади непоодинокі. Так, подружжя Іваницьких упродовж 1576—1579 рр. подарувало храмові с. Іванич кілька книг, у тому числі чудово оформлене «Євангеліє», одну з найкращих українських ікон — «Благовіщення» 1579 р., виконану Федуском (з м. Самбора на Перемишльщині) 23. А їхній онук Павло стане пізніше відомим протестантським письменником24, заснує тут аріанську громаду.
Попри певну станову обмеженість таких осередків вони мали те позитивне, що при них концентрувалось інтелектуальне життя, виховувалися значні прошарки освічених людей. А це створювало сприятливий грунт для зростання культурно-освітнього рівня всього суспільства.
Український культурний осередок виник у м. Любліні, на етнічно польській території. При тутешній церкві було організоване міщанське братство, діяла школа, перебували відомі проповідники 25.
У зв’язку з переслідуваннями польсько-католицькими колами та церковною ієрархією культурно-освітніх діячів у Львові та на Підгір’ї, деякі з них змушені були переїхати до Вільнюса —столиці Великого князівства Литовського. З місцевим білоруським братством співробітничали Лаврен- тій та Стефан Зизанії, Ігнатій (Наливайко?), Захарія Копистенський, Іов ’Ю


C vy*^ 6 Ил ШШ ^ Д t M Й іуНДЛІ^^<& И ЙІН^^ Ш& J ГП й^^г* аи^£*у^ кмші -? нм$ф^^
і ад-w слг^дД <v^<ah 4тая/^ш%‘п/и^ ^дде^аату<муп иштшд в елтелг^д^риу о&дА <л Х{4 пX4< ^3'^ ^п лД* сескпэ <3 $р . <л <ХHi тЛд ему & ^е тп и шш^ туттр е тй^ш Г го npj if дХ^у^
rnM&f П ^й
Л< НЬ^ЛГШПДЛ < ІАЇК4 К £.&?ttUW&*W^
гк^ дам* - паж а^рт ш дакн а^ ^жп^р^^ш m гаи yi£& г^а h^s^kaX^//дй^тг^<й
,4ш^ - 4 ip * нм л *h^pto плкл наш* . ин и ^д л ел mгк ?#&$,№
& х елкк гна я днлжі4^.ам*л . штз гн^щд^он^гшілда^ «нсіл^о н.ндшт (4ОТ^„ф атамг^н демнже^ыд йЛМ rVlfiM л к Кб МЯЛ Я 66 ^ &Д ш $ Я4ГВ ^ If КДйд/ П лХ А Г^Ш |.
JL. / <wt ч ЛМ^ Д І /
др с tWe^H ШИМА ГАО2ІЄ ед о сже§>п < надсад# ^Ж^иимкі$>
Ж да ^4^ лл. 4і s/dr< -тл а # ^но «4 <U М< < ш Ж • и г^о клад ЖН4Ш
огнмалйл фbto/wiMif ' m.4tw ке>ш^^ г^где?пом^«н *
^ 1Г6 Ц /1^ h Ш h ІЛ Ш 0 г,.< ЛЛ-И^^ А ^ *-%** . ^ ' ^ ^А
^ш^дпД*^^
^ € і П АЇ < Л лшо н /ш ЛАГ А * «ДД су АХН д&Й £ ^С <* * ф ЛИ ^ ^ЛЛ ‘“t nit 'sv^^uiet іпї^ ^wift^ .
ЯА n^y ^ * к ел гь * «АГ t у ^яй ЛТК 'ш оХ Л UІ «А і |р<« л п^х і£ЖГ h* ^с ^^ n^ffc WS 4 штГлдкЧі CAtfr^ іґу^^еХ^
іГШ^ П 4%tfO^^A41^e|Tt0^/f д^|4^д^^|.^^ ^ - -■* • 4'■<*
д^нж
дда <ш*>мг< птлн л4<4^ <5/те ХмФнмгилпн
11 туш ^т< Є ал ^д ^г «гпй лм т г* йр i *мд F т^ г с ^(^ /t-vv^m^^ Лі^Ш^^ ж^л^л
лт^ш<^^ W*m/w^^ ^к?
^fe>^^ тд^иы mtuf^f ml.. avlw
'^^П.^ах&А П&АІІфЛНіШНЬІ CjtftA^^
Сторінка антигуситського полемічного твору, переписаного у середині XVI ст. «дяком Данилом» (Смотрицьким) (ДПБ).
Борецький, Мелетій Смотрицький, пишучи чи друкуючи тут свої публіцистичні твори, підручники.
Для XVI ст. характерне розширення традиційної тематики книжок, в першу чергу позалітургічної, все частіше використовуються праці російських літераторів, особливо з гуртка Максима Грека. Книги перекладаються як на церковнослов’янську, так і на тогочасну українську літературну мову. Останні здійснювались під значним впливом Реформації, свідченням чого є той факт, що більшість перекладів, про які мова йтиме нижче, було зроблено за протестантськими виданнями чи під їх впливом. Цілеспрямовано перекладати^на мову, близьку до народної, розпочав визначний білорусь-
11


кий просвітитель Ф. Скорина, який видавав свої киш и у Празі (1517—1519 рр. «Псалтир» і 22 книги «Біблії») та Вільнюсі (1522 р.— «Малая подорожная книжка», 1525 р.— «Апостол»). Ці книги були дуже популярні і на Україні, іцо засвідчується їх численними рукописними копіями, виконаними тут в 40—70-х роках XVI ст. 26
У рукописних українських перекладах збереглись до наших днів різні частини «Біблії»: «Пісня пісень», «Євангеліє», «Апостоли» 27. Найвидатнішою пам’яткою серед них є пересопницьке «Євангеліє» — унікальне як за мовою, так і за оформленням. Переклад здійснено на Волині — розпочато в Дворецькому (біля Заславля) монастирі у 1556 р., а закінчено в Пересопни- цькому монастирі у 1561 р.28 Переписувачем його був Михайло Васильович, син протопопа м. Сянока (на Перемишльщині). Якщо переклад пересопни- цького «Євангелія» пов’язаний з клерикальними осередками, то інший був уже виконаний в волинському с. Хорошові дрібним шляхтичем Валентином Негалевським (1581 р.) 29.
Однак незалежно від того, хто був виконавцем перекладу,— мета була однаковою — викласти книгу мовою, зрозумілою всім. У пересоп- ницькому «Євангелії» знаходимо також пряму вказівку, що його можна використовувати в теологічних дискусіях з католиками. Серед інших перекладів того часу заслуговують на увагу перш за все крехівський «Апостол» (Волинь, 60-ті роки,XVI ст.) 30 та нягівські «Повчання» (Закарпаття, середина 50-х років XVI ст.) 31.
У зв’язку зі значною обмеженістю репертуару традиційної «православної» книжності українські діячі все у більшій мірі звертаються до польської та західноєвропейської книги. В першу чергу це твори античних поетів, письменників, мислителів, істориків, книги з середньовічної історії, природознавства, педагогіки, юриспруденції. Я. Ісаєвич звернув увагу на те, що навіть у простого львівського слуги — українця Івана Борика — з п’яти книжок чотири — це «трактат відомого німецького педагога Рейн- гарда Лоріхіуса і антикатолицькі твори М. Кровицького та П. Гілевсь- кого — діячів радикального крила польського реформаційного руху 32. Натомість волинські шляхтичі Д. та В. Ощовські мають: «Книг польських, тоесть Библея друку брестського..., Библею Друку несвизкого з комьпатурою перкгаменовою..., Кгосподарство..., Зверинец..., Звер- цадло..., Псалмы Кохановского..., Катехизмь..., Книгу писма руско- го Библею Друку острозского..., Псалтир..., Книги Єзуса Сираха рус- кие» 33.
Щодо стану тогочасної освіти, то треба відзначити відсутність тут будь- якої централізації. Певною мірою це було наслідком відсутності власної державності. Виникнення і функціонування освітніх осередків стало результатом ініціативи здебільшого окремих осіб чи вузьколокальних груп (духівництва, феодалів). Початки освіти в ті часи можна було здобути в парафіяльних школах, більшість яких концентрувалась при міських храмах. Щоденне міське життя, розвиток ремесла і торгівлі більшою мірою відчували потребу в освічених людях, ніж натуральне сільське господарство. І не випадково найдавніші прямі вказівки про православні парафіяльні школи відносяться саме до міст Львова (1546) 34, Перемишля (1548) 35, Красностава (Холмського) (1550) 36 і Сянока (1551) 37. Свідчення про існу- . вання освітнього закладу в Києві міститься в петиції сейма київської шляхти 1571 р., яка заявляла, що «кгдиж з млодости іншого письма отцове наші учити нас не давали, одно своего руского. І школи тех полское в Києве немаш...» 38 Отже, ми маємо посередню вказівку на існування тут «руської» школи. Можливо, це школа при монастирі Михайла Золотоверхого, згадана в іншому джерелі під 1563 р.39 Навчання світських в монастирях було досить поширеним явищем, хоч чернечі статути і забороняли це робити (з
12


метою підтримки моральності) 40. Наприклад, тоді ж вчився в Унівському монастирі один, із чільних пізніше антикатолицьких діячів Іов Княгини- цький41, а в Жидичинському— автор відомого сатиричного вірша Ян Жо равницький 42. Слід думати, що рівень викладання в школах великих монастирів був значно вищим, аніж у парафіяльних. Зокрема, тут були кращі умови для широкого ознайомлення з давньоукраїнськими літературними пам’ятками, з греко-візантійською літературою.
Певна кількість українців мала змогу навчатися в прикостьольних школах, зокрема у львівській катедральній, що вирізнялася серед інших своїм високим рівнем. Тому згадку про пасерба волинського шляхтича С. Хребтовича-Богуринського, котрий 1579 р. у Львові «учитсе в школе», слід розуміти так, що був учнем катедральної школи 43. На самому заході України, в м. Замості, відомим польським магнатом Я- Замойським була заснована академія, діяльність якої в перший період, на противагу єзуїтським учбовим закладам, відзначалась гуманістичним та громадським спрямуванням44. Її студентами часто були українці, серед яких слід згадати ієромонаха Кирила Івановича, визначного грециста, соратника Іова Княги- ницького 45, якого в 1648 р. запрошували до Москви для перекладу «Біблії» 46.
Шляхта і багаті міщани мали змогу давати освіту дітям вдома, де до їх послуг були спеціально запрошені вчителі, так звані бакалаври, педагоги. Так, при 16-річному К.-В. Острозькому був бакалавр, добрий знавець латини 47. Вдома вчився спершу і Іов Княгиницький 48. А Ісайя Кам’ян- чанин здобув при батьках не тільки початкову освіту, а й початкові знання з теології, про що згадував: «...научен есмь святим книгам перваго закона господня и втораго, святим догматам і благочестивому богословію и священней філософії» 49. Заможні верстви населення мали змогу посилати своїх дітей на навчання в католицькі чи протестантські середні і вищі учбові заклади на Україні і поза її межами. Списки студентів Краківського університету, наприклад, свідчать про те, що кількість вихідців з українських земель упродовж XVI ст. постійно зростала. Магнатські діти «їздили на науку» і до відомих західноєвропейських університетів. Серед них особливо популярною була Падуанська академія в Італії, що значною мірою пояснюється відносною віротерпимістю цього закладу. Тут вчилося багато греків, балканських слов’ян.
Значним осередком стала греко-католицька школа у Володимирі-Во- линському 50. Виникла вона за ініціативою і при матеріальній підтримці митрополита Іпатія Потія на основі колишньої православної школи при соборній церкві. Шо була популярною серед навколишньої шляхти свідчить певний документ з 1616 р. 51 3 1619 р. походить згадка про навчання у «гюдбакалярного школы володимерской» Павла Морашича 52. А у 1640 р. тут поряд з іншими «студентами» навчався «Симон Янович Каменський, шляхтич добре урожоны з воєводства Виленского, з повету Ошмянского» 53. Очевидно, в першу чергу її мав на увазі «волинський вільнодумець», коли у своїх маргіналіях на Острозькій «Біблії» 1581 р. відзначав, що уніати «ухитряючи школы закладают по містах головных, учачи дЪтей змалу хрести я неких речи папЪзское» 54.
Розглянуті нами аспекти культурно-історичної ситуації на Україні XVI — першої третини XVII ст. пов’язані головним чином з розвитком давньоукраїнської спадщини. Проте на духовну та ідеологічну ситуації України мала деякий вплив і Реформація, з її добре організованою шкільною справою55. Про певне поширення гуситських поглядів на південному заході тогочасних українських земель свідчить антигуситський полемічний твір, переписаний в другій половині XVI ст. дяком Данилом у м. Смотри- чі 56.
13


Одним із перших значних освітніх центрів на Україні стала Дубецька кальвіністська школа на Перемишльщині 57. Керували цим середнім учбовим закладом знаний польський діяч Григорій Оршак та відомий італійський просвітитель Франческо Станкар. Хоча школа функціонувала лише п’ять років .(1559—1563), проте в ній за допомогою всього п’яти вчителів здобули освіту біля 300 дітей шляхтичів, в тому числі і католики, і православні. Дані про аналогічні освітні заклади на Волині того часу відсутні. Можна лише припустити, що при тамтешніх протестантських громадах, як воно велося, фундувались і школи початкового рівня. Дещо більше відомо про культурно-пропагандистські осередки. Причому поряд із місцевими діячами в них брали участь і росіяни-емігранти, прихильники Реформації. Зокрема, у шляхтича Кодіяна Чаплича бл. 1575 р. поселились і розгорнули активну пропаганду Феодосій Косой і Ігнатій — представники плебейсько-селянської течії у реформаційному русі 58. Виїхав із Росії і їх вчитель, колишній ігумен найвідомішого московського монастиря — Троїце-Сергіевого — старець Артемій. Спершу на батьківщині він був активним проповідувачем «нестяжательських» поглядів, але в Білорусії стає на ортодоксально-православні позиції. Перебуваючи у Слуцьку, він провадив значну агітаційно-публіцистичну діяльність, у тому числі і на українських землях 59.
Проте більші заслуги у розвитку української культури XVI ст. мала інша група російських культурних діячів, послідовників традиційно православних поглядів. Найбільш відомі з них — друкар Іван Федоров та А. Курбський. Позбавлені можливості продавати літературно-перекладацьку, освітню та видавничу діяльність у себе на батьківщині, змушені емігрувати до Великого князівства Литовського, саме на Україні вони знайшли найсприятливіші умови для цієї діяльності.
Культурно-освітнім рухом 70 — початку 80-х років XVI ст. розпо- ч інається період, пов’язаний з пожвавленням суспільно-політичної боротьби. Переважну роль у ньому на цьому етапі ще відігравали православна шляхта та духовенство. Але все активніше до нього підключається міське ремісничо-купецьке середовище. Саме з його ініціативи і матеріальної підтримки Іван Федоров засновує на Україні друкарство, випускає у Львові в 1574 р. «Апостол» та «Буквар».
Відчутно підвищується загальна освіченість суспільства, хоч загалом культурно-просвітній рух ще не набрав масовості і здебільшого освіту можна було здобути в окремих малосильних ще осередках (православних, протестантських, католицьких), проте виникають і нові за характером центри — миляновицький та острозький. їхня корінна відмінність від тих осередків, що вже існували,— наявність численного і постійного складу науковців та власної програми, важливою стороною котрої була активна православна пропаганда; широкі та інтенсивні зв’язки з Білорусією, Росією, Балканами. Якщо в традиційних осередках здійснювались концентрація, переписування та розповсюдження вже готових пам’яток, то в Милянови- чах та Острозі виконувались їх нові редакції, проводились значні роботи з перекладу нових творів, насамперед тих, які можна було використати в ідеологічній боротьбі.
Осередок у Миляновичах був заснований у волинській маєтності російського емігранта Андрія Курбського в кінці 60-х років XVI ст. і діяв аж до його смерті, що настала в 1583 р., тобто близько 15 років. Він став хронологічно першим значним православним культурно-освітнім осередком України з власною, наперед окресленою науковою програмою, світським складом співробітників. До праці в ньому були залучені як російські інтелектуалісти, що проживали в Речі Посполитій (насамперед сам А. Курбський, його брат М. Оболенський, МаркСирохозін, Петро Вороненький), так
14


ЛІ Л^ГПММН
Фрагмент сторінки «Нового Маргариту» А. Курбського з українського списку початку XVII ст. (Карский Е. Славянская кирилловская палеография,— Ленинград, 1928.— С. 450).
теж<4 но^г^о^^н 4 „ гл л
"мгт снгои/и*#ГГШС4ЛН
* zі/* Я
^ Н/И0|4Ы
.м^мее : нмгй Аннслнт ^
днгметммяст’», ^мгунм^^»
J”^ СзШ«ИМ4ЯШ|Ъ , АМНТШМП^ ■ адииТ, мдд^1'лии.>яд^м^ ‘ ^ лІ^о/тд^ . п^*™*"^
Л6 Г И Н П И Z / Г
і місцеві діячі (Брум, Бартоломей, Станіслав Ольшевський, Амброжій Бре- жевський) 60. Останній, зокрема, вирізнявся своїми знаннями, добре знав латинську мову, зробив переклад з польської мови «Хроніки» М. Стрийков- ського 61. При осередку діяла школа. М. Возняк, зокрема, писав, що «діяльність Курбського на Волині — це немов продовження на українському грунті тої діяльності, котру розвинув Максим Грек в Москві» 62. І. Ауербах резонно зараховує до кола інтелектуалів Миляновицького гуртка писарів з володінь князя (писар ковельського замку, ковельський писар Симон Ме- женський, дяки Богдан та Ждан Миронович), кліриків (росіянин монах Діонісій, Іванко, Павло Левковський з Ковеля, Карпо зі Смідина, священики з Хотешова та Осмігович, особистий священик князя з Милянович Гаврило Вознесенський, попи Стецько з Вижви, Онаць з Дубна, протопоп Сила з Ковеля, монахи Троїцького монастиря у Ковелі Александр та ігумен Ісайя) 63.
Миляновицькі переклади швидко набули популярності, що видно з їх відносно чисельних списків XVI—XVII ст., виявлених на Україні, Білорусії, в Росії м. Дальші дослідження, напевно, підтвердять їх пошиоення і на східнороманських землях 65, Балканах 66.
Культурні та агітаційно-пропагандистські заходи осередку відзначались інтенсивністю, вони поширювались на досить значну територію: від сусідів-шляхтичів та Острога до Вільнюса, Львова, Слуцька. Це пояснюється, зокрема, тим авторитетом, який здобули діячі осередку своїми перекладами та ідеологічною діяльністю. Значними є заслуги тамтешніх діячів у подальшому зміцненні культурних зв’язків східнослов’янських народів.
15


jmi^f*^^ . I ^йи^0г^
ішш*. ?ДПЛГЪ1^Ы4^ Hb^jJ^p-^
Г^м ^4^ f*w>4^*^ шли Мл А <гн - *^>« *р л^ен&т шет< лФ, ирши^глгш н^гт
і rtM M/W4Up^yH4 ШМУ^Г ЙдК
н^шимьмч Лычшш.. <йнп* риЧм WH Г ^ЙЖ АН 4ПН w£ н<**'^Ц^ * f^ir
<^Swp п****^/>^
j і ыпй *<ИЛ<*у^ , ^^ нм I
К ^ ЫМ% йгшшад і
^ u ^^^д^ |^ маужп * 4лЫ І («шж«, wr шда«^ тая» I
4W444 4 4k жж *М ТМ ОШі І ■ ^яіш/тНг ^rcJH^/тц^ | [ ^fM^I^ ш^|л«’ I
S ЛЫ.WHW ^t*T4«4^ гм В МЙЖ ЛМЛШЛ|1Л44Г^
І кіхунш^
I жша хМіт^Г^П'41га- ^^ В ^r^m^ wiorMHHm л4 7. К п^м|ш ^ чл4Гй^ар>м ^ в *н^тм4Тш^^
Ж і
<^#44
I
Я ШЬШПЛЧ ЙбШ^Н^ШДШ^
I чЖ1 ж^ушш^^^
К <м« msmmWri^ л
В #^£ПЫМ О|1НЛШт
К імлги Л Т с А *4«4 А. гй
І ішош^іЯ^ жтж^ ш
1
Сторінка з закарпатського списку полемічного твору 1. Вишенського (Національна б-ка, Прага).
Зокрема, вони сприяли поширенню на Україні та в Білорусії спадщини Максима Грека. З Милянович також бере свій початок українська анти- католицька полеміка другої половини XVI ст. Негативною стороною в діяльності осередку було те, що тут повністю ігнорувались культурна діяльність і спадщина протестантизму.
Виняткове значення для подальшого розвитку української культури в цей час мало заснування друкарства власне на етнічних українських землях. Видавнича ініціатива Ш. Фіоля в Кракові (90-і роки XV ст.) не знайшла в свій час продовжувачів, для постійного розвитку друкарства ще не назРІ™ відповідні соціально-економічні умови. Після відновлення білоруського книгодрукування в м. Заблудові, де І. Федоров випустив упродовж 1569—1570 рр. два видання, він переїжджає до Львова — на той час найбільшого економічного та культурного центру України. Боротьба проти соціальної та національної дискримінації корінного населення з боку польсько-німецького патриціату та католицької ієрархії саме в цей час набирає більш організованих форм. Неабияке місце у русі за збереження мови і культури відводилось книжкам. Яскравим прикладом зростаючого потягу львівських міщан-українців до знань був рух за право навчати своїх дітей «вільних мистецтв» (тобто в середніх та вищих учбових закладах). Він розпочався десь у 60-х роках XVI ст., бо в 1572 р. таке право формально вже було визнане королем 67. Симптоматично, що підтримку своїм починанням І. Федоров знайшов саме в ремісничо-дрібнокупецькому середовищі, а не серед православної ієрархії, навколишньої шляхти чи багатих торгівців. В той час найбільшою культуротворчою силою в цьому регіоні виступало середнє українське міщанство (на противагу шляхті та магнатерії Волині). Львівськими сподвижниками друкаря стали Семен Каленикович (Сенько Сідляр), художник Лаврентій Пухала, ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій, кравець Антон Абрагамович, Михайло Дашкович. Серед них виділявся Семен Каленикович, який хоч і був лише ремісником, добре розумів значення книжності не тільки для загальнокультурного розвитку, а й
16


Сторінка статуту львівської братської школи і одо р. і підпис вчителя Ф. Касіяновича (ЛІМ).
для ідеологічної боротьби. Це виразно видно з листа до нього А. Курб- ського68. СамеС. Каленикович і став фундатором українського друкарства, фінансувавши організацію львівської друкарні І. Федорова. Первісток книгодрукування на землях України—«Апостол» 1574 р.— заклав міцну основу для подальшого розвитку освіти, культури. Без сумніву, потреба українського населення в навчальній книзі спонукала І. Федорова до випуску «Букваря» 1574 р., який він скомпонував на основі різних джерел. Аналіз цих джерел приводить до висновку, що вони «може, вказують на участь у складанні оригіналу іншої особи або принаймні на те, що Іван Федоров врахував поради тих, хто знав місцеву рукописну традицію» б9.
Навіть переїхавши десь на початку літа 1574 р. на Волинь, І. Федоров не пориває зв’язків зі Львовом. Тут залишалась його друкарня, і не виключено, що саме в ній були надруковані 1578 р. пісні і книжки про страченого у Львові молдав< ького господаря Івана Підкову 70.
З другої половини XVI ст. спостерігається цікаве явище — виникнення своєрідних династій книжників. Так, у сім’ї королівського писаря Андрія Івановича (автора цжавого опису Москви та згадок про Івана Грозного) виріс полеміст і видавець з Острога Василь Малюшицький. Дяк Данило переписує в м. Смотричі збірник з «україномовними пасіями» та антигусит- ським трактатом. Його син Герасим Смотрицький — видатний письмен- ник-полеміст, редактор острозької Біблії 1581 р. В свою чергу його діти — Мелетій та Стефан зв’язали своє життя з книжністю. Очевидно,
2-3376
17


до цієї ж родини належав і ігумен монастиря в Стожку Митрофан Смотри- ский, котрий 1649 р. зробив запис на списку «Хронографа» XVI ст. 71
З другої половини 80-х років значними суспільними та культурно- ідеологічними чинниками стають братства — громадсько-політичні організації українських городян. Братства швидко розповсюджуються в містах Львівської* Перемишльської, Холмської єпископій, тобто в регіонах найбільшого соціального та національного гноблення. На початку XVII ст. такі організації створюються і в інших місцевостях України, зокрема в 1615 р. у Києві. При них виникають нові або реорганізовуються старі школи, шпиталі, здійснюється переписування і розповсюдження книжок, у Львові та Луцьку засновуються братські друкарні. У зв’язку зі значним розширенням католицької експансії після Брестської унії 1596 р. і посиленням гонінЛа православних діячів Підгір’я та Волині головний культурно- освітній центр переміщається зі Львова та Острога у Київ, під захист козацтва.
Загалом же, не зважаючи на надзвичайно несприятливі умови, з кінця XVI ст. на Україні розпочинається бурхливий розвиток культури. У процесі культурно-національного відродження беруть активну участь різні верстви суспільства: магнати (засновники Острозької академії), міщанство (організатори Львівського Ставропігійського братства), церковна ієрархія та козацтво (Київське братство, згодом Києво-Могилянська академія)^ но- возаснована греко-католицька єпархія (Володимирська школа).


i^fy^(A<><><><)<^^<i<><>Q^^^
ЗАСНУВАННЯ КОЛЕГІЇ
Серед основних культурно-освітніх та ідеологічних центрів України перелому XVI та XVII ст. хронологічно першим став центр, заснований у Острозі. Це місто згадується серед найважливіших населених пунктів України вже в «Списке русских городов...» (кінець XIV ст.) Ч Належало і до найбільших приватних міст України. Спочатку в латифундіях роду Острозьких воно ще не передувало за кількістю мешканців: в 1583 р. мало 283 будинки, поступаючись Дубно (290), Костянтинову (410), Острополю (610). Однак порівняно з іншими містами тут вже був відносно великий від- соток ремісників та купців. У 1577 р. в Острозі проживали 138 ремісників і 19 купців, в той час як у Костянтинові —- відповідно 82 і 20, а у Луцьку, столиці воєводства,— 201 і 43 2.
Важливу роль відігравали острозькі ярмарки 3, чому сприяло цент* ральне положення міста на важливих шляхах. Про високий рівень спеціалі- заиії ремесел, про значний обсяг торгівлі свідчать численні документи. Серед них цікавою є, наприклад, скарга луцьких митників (1565 р.) на «Іва-‘ на Плескача, мещанина острозского, іж дей он вже неоднокрот товари свої многие по ярмарках заграничних (тобто за межами Волинського воєводства.— /. М.) продает... потаємне аби зкритне за границю випроважует... Часов недавноминущих... Плескач... не давши мита... і не оповідавшися’ на коморах митних, товари свої немалые яко сагайдаки, седла коштовные, саблі, ради острозское роботи там тех і іншие нікоторие речі за границу випровадил і то в Любліні на ярмарку теперешнем спиняжил». На виручені ним гроші було закуплено, зокрема, сукно «люнське», «дебеське», «костен- ське», «коленське» та ін. 4 Є підстави твердити, що Острог славився виготовленням зброї та упряжі. У володимирських судових книгах згадується «шабля роботи острозкое» б, у львівських—«стремена острозькі залізні»6, в інвентарі частини Острога 1635 р. названо 11 мечників 7. В одному з документів під 1563 р. згадується «купец царя турского с Кафи на імя Тимер Гречанин», який «ехал есми до Острога на ярмарок водлуг давное волности государя короля его милости, іж вже тут в] земли его королевской милости от колка десят лет гостимо» 8. Досить активною була торгівля Острога з найбільшим економічним та культурним центром України XVI — початку XVII ст.— Львовом. Львівські актові книги багаті на згадки про Острозьких купців, а також про тісні зв’язки львів’ян з Острогом. Цікавим у цьому відношенні є список волинських боржників львівського аптекаря Я. Кучковського з 1610 р. Серед згаданих там острожан названо шотландців Мартина Гілая та Якова Шота, острозького підскарбія Семена, Петра Маляра, Кшиштофа Муляра 9.
Підтвердженням зростання ролі Острога у XVI ст. є те, що, починаючи з цього часу, воно значиться на більшості західноєвропейських карт Східної Європи 10.
Для дальшого розвитку Острога велике значення мало підтвердження 20 листопада 1576 р. його давнього привілею на торгівлю та мита (анало-
19


Вид замку в Острозі, початок XIX ст. (ЛБАН).
гл ного тим, які на території колишньої «литовської» України мали лише Київ та Луцьк п), а 7 червня 1585 р. надання місту магдебурзького права 12. Місто бурхливо розвивалося. Якщо в 1583 р. його населення майже дорівнювало мешканцям Дубна, то вже в 1589 р. його чисельність збільшується в півтора рази 13. Острог стає і важливим оборонно-стратегічним пунктом регіону. Тут навколишня шляхта має «двори для неприятеля іюбудование». Як;;висловлювався в 1609 р. один шляхтич, його родинний будинок «в при- городку замку Острозького... для приезду з именья... и для утечки пред татарами» поставлений» 14.
Характер будови острозьких веж (луцької, татарської замкової) дає змогу констатувати, що зведені вони були в другій половині XVI ст., швидше за все в останній його чверті, а їх творцями були відомі архітектори. Документи про одного з них, італійця Петра Сперендіо, що переїхав сюди зі Львова, виявлено нещодавно 1б. ) _
Щодо національного складу населення міста, то переважну більшість його, як і всіх східноволинських міст, становили українці. У своїй поемі «Про острозьку війну» С. Пекалід у 1600 р. згадує про проживання тут також поляків, євреїв, татар, німців, угорців, литовців, прусів, шотландців, молдаван 16. Навіть у 20-х роках XVII ст. католиків тут було менше 400 чоловік17, тобто біля 8 %. Відчутне збільшення польського населення відноситься до 40-х років XVII ст., що було зумовлено полонізаторською діяльністю католицьких власників міста та єзуїтів. В Острозі були одні з найбільших і найстаріших у Речі Посполитій колоній євреїв та татар, які займали окремі квартали та користувалися самоврядуванням. Німці, пруси, шотландці, італійці, литовці, греки, серби, які селились у місті, не створювали окремих громад і з часом українізовувалися чи полонізувалися.
Концентрація в Острозі з 1574 р. головної адміністрації володінь роду Острозьких призвела до виникнення тут значного прошарку освічених
20


урядовців та кліриків, які почали відігравати чималу роль у житті міста та краю.
Острог був і традиційним культурним центром. В кінці XV — на початку XVI ст. тут було зведено найбільш монументальні православні храми цього періоду на Україні — Богоявленська церква в Острозькому замку та церква у Межиріччі. В першому зберігалась бібліотека 18. В Острозі сформувався значний художній центр, де було написано високопрофесійні твори іконопису: «Богородиця» (XV ст.) та «Різдво Марії» (друга половина XVI ст.), знайдена у Стадниках «Богородиця» (XV ст.) з Межиріччя, «Богородиця» (XVI ст.) з Острога, «Юрій Змієборець» (XVI ст.), «Великого совіта ангел» (початок XVII ст.) 19. Згадані ікони богородиць, і в першу чергу зі Стадників, належать до шедеврів православного живопису. Натомість ікона «Великого совіта ангел» досить рідкісна за сюжетом, є переробкою твору XI—XIII ст., що свідчить про культивування в Острозі традицій давньоукраїнського мистецтва. Рукописне «Євангеліє» середини XVI ст. з с. Плоски прикрашене в стилі Відродження місцевим художником 20, що свідчить про досить раннє поширення в цьому регіоні нових естетичних віянь.
Виникненню в останній чверті XVI ст. відомого на Україні та в Білс« русії так званого Острозького церковного напіву, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва. Так, під 1583 р. у документах є згадка про Лаврентія — «музику князя Костянтина Острозького» 21, а під 1635 р.— вже про існування 22 музик посполитих 22. Існував в Острозі навіть цех скрипалів 23.
Для тогочасних наукових і навчальних закладів дуже важливим було питання їх матеріального забезпечення. Як випливає з виявленого нещодавно Н. Яковенко заповіту Гальшки (Єлизавети) Острозької24, саме ця жінка стала фундатором навчального закладу в Острозі. Заповіт, укладений у м. Турові 16 березня 1579 р., був внесений у луцькі земські книги 10 січня 1583 р., тобто після смерті княгині. В цьому документі Галь- шка перестерігала, щоб всі нею надані орендні та записові листи зберігали силу, і зокрема «на шпиталь і академію Острозькую, на монастиру святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стиром і на селі Доросиню шест тисячей коп грошей лічби литовской — тиї я всі листи доброволне с печатю моєю і с подписом властное руки і под печатми людей добрих, їх милостей всім особам вишейменованим (дядькові, К.-В. Острозькому, і його синам.— І, М.) от мене даниє остатнею волею моєю утвержам, умоцням і во всем вцале заховивам» 2б. Слова заповіту недвозначно говорять, що фундація на академію та шпиталь відбулась незадовго до 9 березня 1579 р. у зв’язку з чим і були видані відповідні юридичні документи. Подальша доля запису Гальшки поки що невідома. Як вважають деякі дослідники, у 1582 р. (звідки взято цю дату, невідомо) К.-В. Острозький «наказав збудувати в маєтності своїй родинній, столичному місті Острозі шпитальнй будинок, а в ньому церкву... Трійці»2б. 14 лютого 1585 р. під час Варшавського сейму К.-В. Острозький передав на шпиталь власним коштом придбані володіння: замок і місто Сураж, села Сураж, Турову, Оношковці, Ходаки, Перші і Другі Зіньки, Ізерну, двір і село Тетерівку. Як свідки при укладанні грамоти виступили найвищі світські та духовні сановники Речі Посполитої, а 25 лютого 1585 р. її затвердив король 27. Судячи з тексту грамоти, острозький шпиталь ставав благодійницькою інституцією з досить виразним спрямуванням (проживати в ньому мали право лише православні, патронат здійснювали луцька православна ієрархія та Олеьсандр Острозький).
Жодних згадок у цьому документі про Острозьку академію ми не знайдемо, що зрозуміло: король ніколи б не затвердив грамоти, що передбачала створення такого антикатолицького осередку, як православна
21


- ^ Z^ Ж ' , і* * " f4 (I/. „^./^
^АЧч^.ч- >«S> ^«r^r^^-A^r' ^.^^^^^^а.. A»' 4t*
’•S' ^ v *^ -. »- . . О ’
M&4* хМ/ аАл*£#• Д»*Л^* &<г^^&г-^ ^^ *^^-> »*« ^ ^
<i<->> ль ^
^М’^^ /***^ ^: /fv^
И ^^р'^^^^’ </ ^ ^~*
/Л - Г^<^^' 4 /^^ ** ^ ■ * ^ і -^^ ^' '^* А / .^*>^7^«"*
I/ . -^ . J // Г^ ' - ./^Ж
' \й 4^* ^^ / ft»^*^' & ^^g'^ ^^^^^^^'^^^^^'^ ^^^'^*
: 4^-
л
■ * ^ ** ? л ■ ^4srZ #4 ** <^ 3 Z# * & 3W л». «^ ^-. ft
V ^'^^
. р*
4 ^ к**** &
^У^ ^**^ £&*&** ^Л^ ^ ^ ^'^^
4^^ /V ^ & *^й/« Л & ^^ ■ ^^^ «^ » . ■ . «« 4» Ч/*
;w
Ч l/V^
у^ ^'^/^^^
/ ‘<
Z >М« ^^ *>; 4 -''%
Згадка в заповіті Г.-А. Острозької про її фундацію на академію (ЦДІАД).
академія. Тому лише після того, як надання шпиталеві Суражчини набрало сили, було видано (очевидно, вже самим К.-В. Острозьким) додатковий акт на забезпечення з тих же маетностей сум для утримання викладачів академії. Це вдається прослідкувати з дещо пізніших документів: з листа та надан- дання власниці Острога, католички Ганни-Алоїзи Острозької. Лист «до бакалаврів руських» від 22 січня 1623 р. зберігся в недосконалій копії 1692 р. 28 Не важко помітити в ньому явний нонсенс: гроші, нібито записані прикостьольній школі, отримують бакалаври української академії. Що К.-В. Острозький зробив запис саме для викладачів академії, видно з офіційного документу—фундаційної грамоти Ганни-Алоїзи від 25 жовтня 1624 р. острозькому костьолу. В ній, зокрема, є такі слова: «...для виховання діточок в християнській побожності і визволених назвах; не відходячи від-волі... князя Костянтина на Острогу воєводи київського діда мого зфун- дації на Суражі, виконаній на школу грецьку та латинську, за узгодженням з всіма спадкоємцями ясновельможних княжат Острозьких, дозволяю, щоб на школу костьольну католицьку половина тієї фундації, тобто 180 злотих, приходило. З чого ксьондз... пильного бакалавра повинен найняти... кантора-органіста на трьох хлопчаків-співаків 29. В обох документах Ган- на-Алоїза свідомо фальсифікує волю діда, трактуючи «школу грецьку та латинську» як українську академію та польську прикостьольну школу. Насправді мова йшла лише про два відділи академії. Отже,.хочакадемію і було засновано з ініціативи К.-В. Острозького (дивись передмову до острозького «Букваря» 1578 р.), проте матеріальнбТЇ забезпечила вперше Гальшка Острозька. Знаменно, що аналогічний високопатріотичний вчинок зробила її тезка — Гальшка Василівна Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. вона передала київському братству землю під «школу детям, так шляхетским, яко и местским» 80. На основі цього освітнього закладу та лаврської школи в 1632 р. і виникла славнозвісна Києво-Могилянська академія.
1 Як компенсацію за участь в академії, гуртку Острозькі викладачі, літератори і видавці набували право займати різні оплачувані посади. Так,
22


Іван Федоров з березня 1575 р. був державцею (тут — фендарем.— /. М.) одного з найбагатших монастирів України — Дерманського. Ним він залишився і тоді, коли переїхав до Острога керувати друкарнею, принаймні до 1580 р. Діяч академії Герасим Смотрицький згадується в 1576 р. як князівський підскарбій, володів селами Борисівною та Баклаївкою. Знаний полеміст і видавець Василь Малюшицький був старостою Суразької волості. Деякі співробітники гуртка з посеред кліриків займали добре забезпечені церковні і монастирські посади. Так, кізіківський архієпископ Діонісій Раллі був призначений архімандритом Дорогобузького монастиря, якому в грудні 1582 р. князь записав три села. А Меглинський єпископ Феофан Грек при активному сприянні К.-В. Острозького став Жидичинським ігуменом.
Викладач академії Я. Лятош володів у Острозі селянами. В/проекті надання острозькому костьолові (1624 р.) говориться: «Вилов риби в ставі біля острозького замку (який задля риб не спускають) і прилеглих річках надаємо і записуємо ксьондзу так само, як звик ловити «руський»ректор»31.
Власником Острога був Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526—1608). Від батька, гетьмана Великого князівства Литовського, князь успадкував значні володіння, які з часом в декілька раз збільшив, ставши найбільшим після короля магнатом Речі Посполитої. В 1603 р. йому належало 59 міст, містечок, замків, 857 сіл, 111 фільварків32. Таким чином, він володів територією, що простягалась на третину Волині, землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі. Щорічні прибутки від цих латифундій досягали 1 млн злотих. Такі маєтності, як і знатне походження, дозволили К.-В. Острозькому посісти і впливові державні посади волинського маршалка і вол оди мирського старости (1550), київського воєводи (1559). Концентрація великої влади і багатств давала змогу йому протягом 50 років відігравати значну роль у політичному житті Речі Посполитої. Королівська адміністрація мусила рахуватися з князем і в силу військово-стратегічних інтересів держави. Київщина і Волинь в першу чергу приймали на себе удари турецько-татарської навали. Ці землі мали кордони і з Росією. З підвладних територій і своїх маетностей К.-В. Острозький у випадку потреби збирав значні збройні сили, які використовувались під час воєн, а також для придушення антифеодальних рухів. Саме його загони розправилися з виступом міщан Білої Церкви в 1590 р. і повстанням К. Косинського в 1591—1593 рр.
К.-В. Острозький був прихильником добрих відносин з Росією. І хоч брав участь у польсько-російській війні, проте виступав за мир, за кандидатуру російського царя на польський престол. Князь виділявся віротерпимістю — серед родини, приятелів, слуг зустрічаємо багато католиків, протестантів. Коли одружувались його діти чи приймалась на службу якась особа, то вирішальними були здебільшого його маєткові інтереси. Так, син Януш взяв шлюб з угорською шляхтянкою Зузанною Середі. Тим самим Острозькі отримали володіння на території Священної Римської імперії і почали відігравати певну роль у відносинах між імператором та польським королем. Натомість одруження сина Олександра — «православної надії батька» — з прихильницею єзуїтів Ганною Костчанкою переел і дувало за мету отримання володінь на Ярославщині, що дозволило б сполу чити князівські маєтності на Волині і в Малопольщі.
Показовою в цьому відношенні є і підтримка К.-В. Острозьким ідеї створення в Речі Посполитій православної патріархії. У випадку її здійснення князь розраховував мати на таку церкву значний вплив, тим більше, що головним містом патріархії серед інших пропонувався Острог, а головою новоствореної ієрархії — кізікійський архієпископ Діонісій Раллі, котрий в цей час проживав у князя 34.
23


К.-В. Острозький виступав і з власною політичною програмою, яка включала вимоги, хоч здебільшого і нерішучі, автономії для українсько- білоруських земель зв.
Що ж до культурно-освітньої діяльності князя, то і вона значною мірою була підпорядкована його класовим і політичним інтересам. Перше відоме починання князя в галузі культури відноситься до 1572 р., коли вТурові^ місті, де він народився і провів дитинство. Острозький надав землю дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався «школи держати і уставником бути» зв. Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом.
При створенні культурно-освітнього центру в Острозі за взірець, напевно, послужили аналогічні католицькі, протестантські осередки Речі Посполитої та закордонні. З числа останніх досить відомою була гімназія в сілезькому місті Бжег, заснована 1564 р. князем Єжи II Пястом 37. З цим відомим меценатом К.-В. Острозький знався, про що свідчить лист з 1567 р. 38
Вибір Острога як культурно-освітнього, видавничого і пропагандистського центра був не випадковий. По-перше, з чисто престижних міркувань князеві було вигідно розмістити його в «домоначальному граді», тобто місті, яке дало назву цьому аристократичному родові (як тут не згадати аналогічні центри князів Слуцьких і Корецьких в Слуцьку і Корці). По-друге, вибір великою мірою визначався ідеологічними мотивами. Острог був одним з двох центрів православної східноволинської єпархії, єпископ якої титулувався луцьким і острозьким. У зв’язку з цим замкова Богоявленська церква мала права кафедрального собору. Крім того, Острог мав відповідну матеріально-технічну базу для академії та друкарні.
Про острозьку бібліотеку можна судити лише на основі посередніх даних. З передмови до «Біблії» 1581 р. довідуємося про концентрацію в Острозі великої кількості літератури. Зокрема, від царя Івана IV при посередництві дипломата М. Гарабурди було отримано список так званої Генадіїв- ської «Біблії», перекладеної в Новгороді наприкінці XV ст. Інший біблій- ський список привіз з Риму до Острога Діонісій Раллі. Як сказано в передмові, в пошуках необхідних книг «посланьми и писаньми своими много странъ далекихъ вселеньныя проходя яко Римские пределы и тако Кань- дійскія островы. Пачеже много монастырей грецьких, сербьских и болгар- скихъ даже и до самаго... Іеремія архиепспа Коньстантина града Новаго Рима вьселеньныа патріарха... доидохъ требуя съ тщаніемг и молениемъ прилежнымъ тако людій наказаных въ писаніахь свых еллиньских и сло- веньских якоже изводовъ добрЪ исправленыхъ и порока всякого кромЪ свЪдетельствованыхъ...» 39 За словами С. Пекаліда, «славиться бібліотека — достойний плід спільної праці» 40. Судячи з опублікованих в Острозі творів, крім традиційної богословської літератури, в бібліотеці були букварі, граматика старослов’янської мови, полемічні твори («Послання» Максима Грека, «О ісхожденії духа святого» «Василя, священика Никольського з Дольней Русі», 1511). Багато було західноєвропейських видань. З них до наших днів збереглись «Космографія» Себастяна Мюнстера (Базель, 1550), подарована князю якимось Матвієм в 1580 р. 41, «Грецько-латинський словник» Калепіна (Базель, 1562), трагедії Евріпіда (Базель, 1551), видані в Базелі промови Ціцерона, грецька граматика Кленарда 42. Були у бібліотеці і католицькі та протестантські видання. Це видно хоча б з того, що прототипом для титульного аркуша острозького «Нового Завіту» послужила рамка з лютерівських перекладів «Книги повчань Сірахових» (Вітенберг, 1563) та «Притч Соломонових» (Вітенберг, 1535) 43. Натомість виливна при-
24


краса у вигляді маскарона взята з твору Павла Гжегожа з Бжезін «Пра правдиву смерть, воскресіння і вічне життя» 44, картуш до герба в Острозькій «Біблії» скопійований з картуша в кальвіністській брестській «Біблії» 1563 р 45. При підготовці покажчика до «Нового завіту» використовувались покажчики до перекладу «Нового завіту» антитринітарія М. Чеховича і до брестської «Біблії» 46. До речі, в Острозі були й інші польські видання «Біблії» — католицьке (Краків, друкарня Шарфенбергера, 1561) та анти- тринітарійське С. Будного (Несвіж, 1572), а також чеське.
Зрозуміло, що перераховані книжки — лише незначна частка тієї великої бібліотеки, яку було зібрано в Острозі. Це підтверджується різноманітністю і високим науковим рівнем випущених тут видань.
Географія книжкових зв’язків, обміну рукописами, друками була надзвичайно широкою. Тут і Росія, і Балкани, Константинополь, Рим, Вільнюс, Львів. Особливо інтенсивні вони були з Миляновичами. Тому можна припустити, що бібліотека тамтешнього культурно-пропагандистського осередку після смерті А. Курбського була придбана для Острозької академії.
Не збереглись ані статут, ані інші програмні документи острозького учбового закладу. Тому з’ясувати питання рівня викладацької діяльності тут можна лише на основі аналізу назв, під якими був відомий цей заклад, і згадок про предмети, що в ньому читались.
По-різному називали його сучасники. Іван Федоров в передмові до «Букваря» 1578 р. говорить про «д^тищне училище», до якого було залучено «мужей в божественном писанії искусных, в греческом языцЪ и в ла- тиньском, паче же и в руском». Як «спудей училища острозского греко-сло- венскаго» підписався перекладач книги Федора Авукара (1611 р.) 47. У листуванні 1583 р. добре поінформованого в Острозьких справах папського нунція в Речі Посполитій А. Болоньєтті фігурують назви «колегія», «грецька колегія» 48. А Симон Пекалід в поемі «Про острозьку війну» (Краків, 1600) вихваляє цю школу, називаючи її «тримовним ліцеєм», «тримовною гімназією» 49. На «академію острозскую» виділила кошти Г. Острозька ще перед 9 березня (1579 р.) 50. Термін «академія» зустрічається і у вихідних даних книги Г. Смотрицького «Ключ царства небесного» (Острог, 1587) б1. Через 12 років після цього І. Потій називатиме Клірика Острозького «студентом славної академії острозької» б2. Як «схизматицька академія», на противагу єзуїтській острозькій «колегії», вона фігурує в щоденнику 20-х років XVII ст., автором якого був Я- Вєлєвіцький бз. Це свідчення особливо цінне, бо зробив його відомий єзуїт, добре обізнаний з сучасним йому шкільництвом. Термін колегія зустрічається і в інвентарях Острога 1603 (поряд з визначенням «школа») і 1620 рр. б4, в щоденнику ксьондза Острозького парафіального костьолу (1620) 55. Тимофій Аннич підписувався як «дяк школи русской острозской» (1584) б6. В ті часи словом школа позначались як початкова школа, так і відділи, класи середнього чи вищого учбового закладу. Київська академія — це «школи київські», в яких були «школа інфіми», «школа риторики» тощо. Тому, наприклад, підпис Т. Аннича. слід розуміти як викладача початкового «руського» відділу.
, _ Лри всій різноманітності висловлювань про острозький учбовий заклад усі відзначають високий рівень викладання в ньому, зокрема те, що тут викладались ^грецька, руська (старослов’янська) та латинська мови, читались в Острозі теоретична граматика, діалектика. Це видно з того, що в Вільнюсі був опублікований 1586 р. навчальний посібник, до складу якого увійшли скорочені курси цих дисциплін. У післямові видання зазначено, що рукопис надійшов з острозької «газофілакії» (бібліотеки) 57. Як сам факт,, так і процес викладання арифметики засвідчує збірник початку XVII ст.,. що, очевидно, належав домашньому вчителю-педагогу 58. При його комплек-
25:’


туванні, очевидно, був використаний конспект лекцій якогось острозького студента. В збірнику поряд з арифметичними задачами і вправами є обчислення .тривалості місячного і сонячного років, зразки листів, приклади для розвитку навиків письма і т. п.
Остро_г уславився і як центр традиційної музикальної культури, чому деякою мірою могло сприяти й особисте замилування К.-В. Острозького дохорових співів б9. У цьому місті виник відомий на Україні та в Білорусії так званий «острозький напів». Є підстава думати, що музика культивувалась саме при колегії, адже в братських школах, здебільшого нижчих за рівнем, вона була обов’язковою дисципліною. Математику і астрономію, напевно, викладав добрий знавець цих предметів доктор медицини і філософії Краківського університету Ян Лятош. Він же міг читати і філософію (якщо не в повному обсязі, то принаймні її початкові ступені — діалектику і логіку). Про викладання філософії в Острозі стверджує київський літописець 20-х років XVII ст. Кирило Іванович. За його словами, К.-В. Острозький «насЪял рускую землю книгами святими вЪр'Ь православной: мЪль и друкарню у ОстрозЪ, и школы философскія языком греческим и латинским и словенским» 60. Автор «Навітів» (60-і роки XVII ст.) теж пише: «Школ і в них високих наук, філософії ново фундовати православним по містам боронять кріпко ляхи, а давние розоряють і іскоренили яко в Острозі і у Вільні і розно» 61.
Таким чином, можна стверджувати, що в Острозі викладали предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Вивчали також грецьку, латинську, «слов’янську» (очевидно, як старослов’янську, так і українську книжкову) мови. А як відомо, ці предмети входили до обов’язкової програми шкіл вищо- готипу — колегій та академій, різниця між якими полягала здебільшого в наявності чи відсутності курсу богослов’я, обов’язкового для академії. Оскільки даних про викладання цієї дисципліни в Острозі немає, то формально тамтешній учбовий заклад не можна вважати академією, хоч її так і іменували багато хто з сучасників. Проте Острозька колегія значно відрізнялась від західноєвропейських — в ній чи не найбільше уваги приділялось греко-візантійській культурній традиції та старослов’янській мові. В результаті тут витворився новий тип колегії — слов’янсько-греко-ла- тинської, який був запозичений у Києві (1632), звідки поширився до Молдавії (Ясси, 1642) 62 та Москви (1687) 63.
У зв’язку з відсутністю безпосередніх даних про структуру Острозької колегії можна з великою долею вірогідності говорити про її подібність структурі Києво-Могилянської академії, де було вісім класів — чотири граматичні, поетики, риторики, філософії та богослов’я м. Оскільки в Острозі богослов’я не викладалось, то тут навчання могло обмежуватись сімома класами. В перший, підготовчий, учнів приймали з певними знаннями. Мови вивчали в трьох наступних класах — інфімі, граматиці, синтак- симі. Поряд з старослов’янською, латинською, українською (книжковою), грецькою та польською мовами рівночасно вивчали арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис. Закінчивши ці класи, «студенти» переходили в наступні — поетики і риторики, в кожному з яких навчання тривало рік. BjQcTppsi культивувалось поетичне мистецтво, про що свідчать «Хронологія» А. Рамші 1581 р., вірші в стародруках Г. Смотрицького, Д. Наливайка, Поема про воєводу Михая, складена в Острозі 15 грудня 1607 р. Георгієм Паламідом (не віднайдено ще «Торжество, вірші друку Острозького»). В курсі риторики одним із головних елементів було навчання правильному веденню кореспонденції (зразок листа і урочистої промови є в конспекті лекцій студента академії).
Адміністративна структура Острозької академії також була схожа з
26


'^ ^» «Umi ^TlW $»#*<*<>•*»«"*’♦ *«Ж ^^«WUt XH w* «^Awb- Лийе ум» Urn* <H.W |^ЙМ H,-,<W \*чіхні t«w#»« y.w^W ^><w*4m 4»«пЛ««и» Хн«« й«
*w ш«' ^^^Лм**’** ^
&4
■^^*' Я£* т ^\ ^
:ГШ олагр
^^ V’s ^ ^ Mf^tf
с
tine
ȣ
Ум^я Н И$ j? Н^ mmfe ЛтЙп# Set ш$ Ж1 'гз^п" ^«4t*^ р*ЛД^^з*Л^ ^ 3^ ^ л? Й^Ь тлКіП^^ Ытъ>и*г Лп^Ь^нт ^^^акт Я^^-m .
CV» м
V
C*m ^Й^0 v ^/j^* XsV^^ s**^ ^s «Лт^д^ H’W^
їГ^п^т^М^гхот ^Wu^ 31 & СІЙ Ш?Я z $*W m . ^*‘^ ^ x$ * ^ ij<^fa h; |^y^. г , >ГСГ^ит< C€4^ *nmtf |>£Гнта >^' m^1^^*» ^<*^^. ^
;^ш/ m -mm?; * 1 ^
^f^^ Z
^ Cff>^ О'Й^ф^
>fcuf ^дН^мЛ^ ^^Н ^ Й» ’ ) t * $ ^
M "' ^ « <««wiwл> л« ^^ ‘^
Фо <Ж^п«
‘ 4t$nm Олт >*x tOv *w >ubwC f Hmp <purjml <
n^t P*^ff«^ * > ?& ^^ . "W^ ДДт.? j
«й. ' Д^ mm £* ^r ^^^ ' илм-** ^^ м№4^
^Lr# ^f^* • ій^+^Д? ж pv ^;*? ^^bfrrmm p^mi*
фрхтпій Caw 5аш ^ йпсіхішс
^jnf^Hf^ |ЧМт^ІШї Шм/Ь ^т^*ичк G,4^>^^ ^ Чтсмтоя U''.. ^4/ См« {т«в^ л' ^*><'»'t^ л «К И. Лв«*№ р# ^'^ ■і'^ л. ,.._.ч^^ С<л<1х . &^:.ya ^£.« uurh*.,.^ 11 ^^.*w $ «• h * * v£<m *Й
Згадка про «ректора острозької школи Мартина» (ЦДІАЛ),
адміністративною структурою Києво-Могилянської академії. Очолював ЇЇ ректор (є дані про ректорів Мартина, К- Лукаріса, С. Фляку).
Від початку в академії, науковому гуртку, друкарні працювала значна група висококваліфікованих спеціалістів. Захарія Копистенський так відгукнувся про них в своїй «Палінодії»: «Найдовалися и мовци оному Домо- сфенови ровный, и Сафанове и иные различный любому др цы. Найдовалися
2?


и Докторове славный в греческом, славенском и латинском языках выцви- чоные. Найдовалися и математикове и астрологове превыборные» 65. Серед острозьких діячів кінця 70-х — початку 80-х років були Іван Федоров, Герасим Смотрицький, Василь Малюшицький, Олексій Мотовило, Тимофій Аннич, Андрій Римша і вчені греки Діонісій Раллі, Феофан Грек, Євстахій Нафанаїл, Ємануїл Мосхопулос, Тимофій — єпископ..грецько-католицької громади італійського міста Поло та іц.^-
Найстаріше свідчення про академію та друкарню міститься в передмові острозького букваря, який вийшов у світ 18 червня 1578 р.: «Умишле- нієм и промішленієм благочестиваго князя Костянтина Костянтиновича, княжати Острозького... ПовелЪвшу ему устроити дом на дЪло книг печатных, к тому же еще дом и дЪтям к научению, в своем отчизном и славном градЪ ОстрозЪ, еже есть лежавший в земли Волынстей. И избравши мужей в божественном писании искусных, в греческом языце и в латиньском, паче же и в русском. И пристави их дЪтищному училищу» 66. Отже, на середину 1578 р. вже було налагоджено діяльність академії та друкарні (побудовано приміщення, залучено кадри викладачів, літераторів, видавців). Виходячи з того, що для виконання такого обсягу робіт потрібно було рік — півтора, Я. Д. Ісаєвич відносить заснування обох інституцій «вже на 1576-/ 1577 рр.» 67 Слушність таких міркувань підтверджується цілим рядом побічних доказів. І в першу чергу результатами аналізу майнових справ роду Острозьких. Так, К.-В. Острозький отримав Острог поряд з іншими маетностями покійного брата Іллі від своєї племінниці Гальшки восени 1573 р. Проте фактичним їхнім володарем на той час був польський король Сигізмунд Август, котрому їх незаконно подарував вітчим Гальшки — О. Ласький. Вже новий король Генріх Валуа, який потребував підтримки К.-В. Острозького, відмовився від них під час коронаційного сейму (1574) 68. В цій справі князю дуже прислужився Ф. Євлашевич (відомий пізніше мемуарист), батькові якого магнат посприяв у призначенні на посаду Турово-Пінського владики 69. Проте через декілька місяців Генріх Валуа зрікся престолу, а новий король Стефан Баторій довго не підтверджував грамоти свого попередника. Аж у листопаді 1576 р. К.-В. Острозький отримав бажаний привілей, за яким маєтки назавжди визнавались його спадковими володіннями 70. Отже, питання приналежності Острога вирішилось лише наприкінці 1576 р., і, таким чином, до того часу організовувати тут академію і школу не було ніякого сенсу. Інша справа, що певні кроки в цьому плані, напевно, робились в Дубні і Дермані.
Підтверджують таке датування також лист та заповіт В. Загоровського, надіслані з татарської неволі. В них каштелян просив послати своїх синів на науку до Курбського (в листі) або до віденських єзуїтів (в заповіті) 71. Жодним словом в них не згадувалось про Острозьку академію, хоч К.-В. Острозький поряд з Курбським був опікуном дітей Загоровського. Звідси висновок — навесні 1576 р., коли Загоровський потрапив у полон, цей учбовий заклад ще не існував.
І нарешті, відомий антиправославний трактат «Про єдність церкви Божої», який П. Скарга, напевно, не випадково присвятив К.-В. Острозькому. Поряд з обгрунтуванням тези про необхідність церковної унії в ньому наголошується на неможливість і непотрібність навчання старослов’янською мовою. «І не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія і інші визволені науки іншими мовами (крім латинської і грецької.— /. М.) вивчались і порозумівались. З слов’янської мови жодний не може бути вченим» 72. Створюється враження, ніби П. Скарга відраджує когось від заснування саме такого учбового закладу. Ці слова поряд з присвятою книги К.-В. Острозькому, на нашу думку, вказують якраз на Острозьку академію, де велика увага приділялась вивченню єтаро-
28


слов’янської мови і православним культурним традиціям. Книгу було написано ще в 1574 р., вихід її датується передмовою від 7 лютого 1577 р., але підготовка і редагування матеріалів здійснювались декілька місяців. Таким чином — це ще одне підтвердження того, що Острозьку академію створено в кінці 1576 р.
Своєчасність появи академії добре видно при розгляді тогочасних антиправославних заходів Ватікану. 13 січня 1577 р. папа Григорій XIII видає привілей на заснування в Римі Афанасієвської колегії, що мала здійснювати підготовку з числа греків і південних слов’ян пропагандистів католицизму на Балканах, і не тільки тут. Вже 21 травня цього самого року папському нунцію в Речі Посполитій було наказано підшукати для навчання в колегії 10—12 хлопчиків з-посеред дітей тамтешніх греків, українців, білорусів, росіян 73. ' ’ ’
Посилилась антиправославна діяльність і в самій Речі Посполитій, де найбільшим пропагандистським осередком виступала Вільнюська єзуїтська колегія. Саме в той час — 7 липня 1578 р.— король Стефан Бато- рій видає дозвіл на реорганізацію її у вищий учбовий заклад — академію. Причому першим її ректором став відомий єзуїт П. Скарга. З метою виховання кадрів католицьких пропагандистів папський посланець А. Поссевіно вербує православних для навчання в єзуїтських колегіях в Оломюнці (Моравія) і Браунсбергу (Прусія) 74. Свій план «навернення схизматиків» він же викладає в меморандумі до Риму, написаному 29 вересня 1581 р. під час перебування в Росії. Головна увага тут приділялася заснуванню для українців, білорусів і росіян прокатолицьких семінарій та видавництв 75. Вже 4 лютого 1582 р. папа видає, з ініціативи свого посланця в Речі Посполитій А. Поссевіно, буллу на заснування при вільнюській академії такої семінарії. Цілі цього закладу визначені у § 4 його статуту: «Папа затверджує всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматиків, що наших шкіл здебільшого не відвідуюіь, за винятком лише тих випадків, коли ними керують мотиви матеріального характеру. А тому і вибір учнів у вільнюську семінарію потрібно робити з цього єретичного і схизматичного середовища» 76.
29 вересня 1581 р. А. Поссевіно, добре поінформований про ситуацію в Польщі, стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується» 77. Тому під час перебування в Речі Посполитій у 1583 р. особливі старання цього діяча і були спрямовані на те, щоб надати Острозькому культурно-ідеологічному центру прокатолицько- го спрямування. Цим же займався і папський нунцій у Польщі А. Боло- ньєтті, який в листі до брата від 8 липня 1583 прямо заявив: «Старого князя (К.-В. Острозького.— І. М.) нема чого й думати ввести в лоно Римської церкви, але я намагаюсь, щоб він принаймні прийняв унію, бо тоді зі схизмою порве мало не вся Південна Русь, йому підпорядкована. Тому декілька місяців назад я радив папі прислати греків-католиків, вихованців римської семінарії, або кого-небудь іншого для викладання в школі, яку старий князь думає відкрити в м. Острозі»78. А. Болоньєтті замовчував, що Острозька академія вже була давно відкрита, тим самим прагнучи показати себе активним діячем культурно-освітньої ниви.
Висловлювання папських емісарів у Речі Посполитій добре ілюструють т? велике значення, яке відігравала Острозька академія вже в початковий період своєї діяльності. Водночас вони наочно показують цілі таких закладів, як Афанасієвська колегія в Римі і Вільнюський алюмінат (духовна семінарія).
Щодо розташування академії та друкарні, то передмова до «Букваря» 1578 р. недвозначно вказує на будівництво для них окремих приміщень, їхнє розміщення описує інвентар 1603: «на пригородку» біля замку «друкарня
29


школа» 79. У 1620 р. на цьому самому місці зафіксовані «академія школи і друкарні і інші приміщення колегіальні польські і руські» 80. Після пожежі 1617 р. учні польської при костьольної школи тимчасово вчились «при академії руській під керівництвом ректора руського». В 1620 р. з іниціа- тиви ксьондза для них були збудовані окремі два приміщення81. Аналогічні дані є і в інвентарі 1621 р.: «На тій брамі від міста годинник, школа руська» (тобто школа недалеко від брами.— 1. Л4.) 82. Приміщення для академії були зведені в 1576—1577 рр., хоч цьому, на перший погляд, протирічить відома угода Івана Федорова 1583 р., складена «в Острозькому замку в друкарні» 83. Справа в тому, що пригородок разом з церквами Ус- піння, Миколи, костьолом, будинками шляхтичів, академією, друкарнею був окремою частиною міста, котру називали «окольним замком». Це видно з інвентаря 1603 р., де говориться про вищезгадані храми як замкові 84.
Таким чином, аналіз виявлених матеріалів дає підстави стверджувати, що Острозька академія являла собою новий тип колегії — слов’яно-греко- латинської. Засновано її було у кінці 1576 р. Тоді ж саме виник літературно-науковий гурток, членами якого стали видатні вітчизняні та іноземні перекладачі, книжники. Дещо згодом почала діяти в Острозі і друкарня.


^^^^^^^ФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФФОООООООООООООФОООСОООООООООФООООФООФОООООООООООООФООООФОФОФООФОООООООФООФОФФООФОООФО^ООС^
НАУКОВА, ОСВІТНЯ ТА ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ
Прямих даних про те, що в Острозі було вироблено довготривалу, наперед окреслену програму діяльності літературно-перекладацького гуртка та видавництва, як це мало місце, наприклад, в Миляновичах чи у львівському Ставропігійському братстві, не було. Можемо лише констатувати^ що, крім загальнокультурних міркувань, осередок створювався з конкретною метою — для підготовки випуску першої в світовому друкарстві «Біблії» церковнослов’янською мовою.
Виходу такого монументального видання передувало вироблення певної лінгвістичної концепції. Острозькі науковці не пішли шляхом видання «Біблії» тогочасною національною, тобто українською, мовою, що вже зробили до них інші слов’янські народи (чехи, поляки) чи до чого прагнув в своєму незавершеному виданні Ф. Скорина. Орієнтація не на вузько- національні інтереси, а на потреби всього слов’яно-православного регіону була домінуючою. Пріоритет церковнослов’янської мови в перекладі і виданні творів греко-візантійської літератури — ось основна засада в науково-видавничій діяльності осередку, що зумовлювалось потребою протистояння польсько-католицькій культурно-ідеологічній експансії на Україні та в Білорусії. В. Колосова вважає, що «літературно-мовна концепція острозьких гуманістів викристалізувалась не без впливу книжкових традицій другого південнослов’янського впливу». І далі вона називає серед шкіл третьої епохи нормалізації старослов’янської культурно-літературної мови (вільнюська, київська і московська) ще і львівсько-острозьку (з 70-х років XVI ст.). Тим самим «на декілька десятиліть вглибину пересувається третя епоха розквіту старослов’янської мови як мови єднання трьох східнослов’янських народів і культурного спілкування всієї православної Східної та Південної Європи» Ч
При підготовці полемічних творів 80-х років XVI ст. яскраво виявляється інша тенденція — врахування рівня освіченості та мовної ситуації^ що склалася серед різних груп населення. Ці твори вже публікуються церковнослов’янською, українською і навіть польською мовами. Згідно з підрахунками Я. Ісаєвича, з 28 відомих видань острозької друкарні лише 7 — літургічні (за обсягом 28,9 %), до яких зараховані і часослови, котрі в той період призначались для навчання грамоти. Кількісно найбільше було анти- католицької публіцистики (10 позицій), а далі—учбова та дидактична література, богословські праці. «За мовою видання розподіляються такі в 14-ти — церковнослов’янський текст і додаткові статті, в 4-х — українські статті при церковнослов’янському основному тексті, одне видання двомовне, 6 — на українській мові» а. Ця сама тенденція спостерігається і при аналізі творів, що не були надруковані і збереглись лише в рукописній традиції.
Острог, принаймні до початку другого десятиліття XVII ст., був одним із найбільших центрів грецистики в Речі Посполитій. До цього спричинилося значною мірою те, що тут чверть століття перебували відомі балканські
31


книжники, високоосвічені місцеві кадри. Промовисті в цьому відношенні такі факти, пов’язані з Замойською академією — польським учбовим закладом на заході української етнічної території, знаним осередком грецисти- ки. Відомий її діяч, видатний польський гуманіст Ш. Шимонович у своєму листі від 29 травня 1598 р. писав: «Переписувача грецьких текстів ще не дістав. Від’їхав, очевидно, до Острога... досягну його там листом. Зроблю все, щоб його залучити» 3. А однією з причин конфлікту патрона академії Я. Замойського з К.-В. Острозьким було те, що Никифор Кантакузин не захотів викладати в Замості і зупинився в Острозі 4.
До співпраці залучались греки (як з Балкан, так і з числа місцевих колоністів), серби, болгари, українці, поляки — випускники Падуанського, Венеціанського, Краківського університетів, патріарших училищ, папської так званої Афанасіївської колегії, протестантських шкіл. Форма співпраці була різною. Викладачі, учасники гуртка здійснювали переклад в силу своїх прямих обов’язків. Натомість балканські ієрархи були консультантами, редакторами, сприяли в отриманні необхідних рукописів (рідше дру- ків) з Греції, Сербії, Болгарії і, очевидно, Падуї та Венеції. Серед вітчизняних грецистів особливо вирізнявся Кипріян, який виконував великі за обсягом і складні переклади (з 90-х років XVI і до другого десятиріччя XVII ст.).
Якщо при підготовці «Біблії» використовувались як східні, так і західні списки, то вже при підготовці «Книги о постничестві» В. Великого (1594) та «Маргариту» І. Златоуста (1595) наголос робиться на найновіші західноєвропейські публікації цих пам’яток латинською та грецькою мовами або переклади з них, виконані старцем Артемієм чи членами Миляно- вицького гуртка.
Історичні твори, підготовлені в Острозькому літературно-науковому гуртку, не збереглись. Лишень в «Часослові» 1612 р. зустрічаємо фрагменти малих візантійських хронік. Однак при колегії, одним з основних завдань якої було виховувати молодь у патріотичному дусі, мусила культивуватись вітчизняна історична традиція. На це посередньо вказує «Острозький літопис», спосіб викладу в якому тотожний принципу розповіді «Київського л'топису» 5. Хоч його редакції створені поза колегією і літературно-перекладацьким гуртком, виразниками інтересів кліру та шляхти, однак вони засвідчують широке побутування серед інтелектуальних кіл міста і Острож- чини пам’яток давнього українського літописання.
Не збереглось ніяких матеріалів, де б декретувалась філософська платформа центру. Та й ледве чи така була, оскільки поряд з виразниками ортодоксально-православних поглядів тут працювали реформаційно настроєні діячі, протестанти різних спрямувань, католики, до того ж різної станової та класової приналежності. Інша справа, що домінуючою серед них була перша група. Про окремі погляди деяких її представників — І. Вишенсь- кого, В. Малюшицького, Клірика Острозького — говорять їх твори. Якщо вони «в світопоглядовому плані... протиставляли католицькій схоластичній силогістиці філософські ідеї неоплатонізма, почерпнуті ними головним чином з творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта», то філософсько-соціологічна концепція М. Броневського, автора «Апокрисиса», «охоплювала ідеї суспільного договору і обмеження влади монарха законом, ідеї прав і свободи народу (в розумінні феодала.— /. М^ 6.
Найновіші дослідження філософських поглядів усіх острозьких діячів дають підстави Я. Стратій стверджувати, що «з діяльністю Острозького культурно-освітнього центру пов’язане становлення нового етапу у розвитку української духовної культури» 7.
Наукові інтереси острозьких діячів, очевидно, не обмежувались філологічними дослідженнями. Я. Дашкевич пов’язує з ними певний етап роз-
32


витку української картографії: «Можливо, що саме меценат школи київський воєвода К.-В. Острозький передав у 1596 р. у розпорядження М.-Х. Радзівілла рукописну карту Дніпра, а незабаром після цього також карти Волині, Київщини і Брацлавщини, що увійшли в склад карти Литви» 8. Остання неодноразово видавалась протягом XVII ст.
Найдавнішим літературним твором, що вийшов з кола діячів Острозького центру, є «Відповідь» (близько 1578 р.) протестанта Мотовила на твір П. Скарги «Про єдність...». Про неї є лише короткі згадки в двох листах А. Курбського. Перший зі збережених друків — «Буквар», що має дату 18 червня 1578 р. Підбір матеріалу в ньому добре ілюструє ті завдання, які постали перед новим українським культурно-освітнім осередком. Основу книги становить львівський «Буквар» 1574 р. Однак з ініціативи Острозького освітнього осередку її зміст було розширено — додаються грецька абетка і молитви, паралельно грецькою і церковнослов’янською мовами. Іншим нововведенням, поява якого мала культурно-політичний аспект, стала відома пам’ятка староболгарської літератури «Сказаніє како состави с[вя]тьій Кирил Философ-азьбуку по языку словенску и книги преведе от греческих на словенский язык». Цей твір, створений на початку X ст. Чорноризцем Храбром, мав значне поширення серед південних та східних слов’ян і в наступні століття. Основна ідея твору—слов’янська мова і абетка рівноправні поряд з такими класичними мовами, як староєврейська, грецька, латинська. Свого часу виступ Храбра проти пріоритету грецької мови набирав форми осуду візантійської експансії на Балкани. Натомість в умовах тогочасної ідеологічної боротьби на Україні твір дістав виразне антикатолицьке звучання. Можна навіть розглядати його як завуальовану відповідь П. Скарзі, котрий рік перед тим гостро виступив проти старослов’янської мови та книжності в своєму полемічному трактаті «Про єдність...».
Говорячи про «Буквар» 1578 р., треба наголосити на тому, що, вводячи такий високохудожній твір, як «Сказаніє...» Чорноризця Храбра, в підручник, видавці, без сумніву, переслідували за мету прищепити дітям патріотичні погляди.
Публікація пам’ятки мала й іншу мету—звеличити Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького. Прославляння Костянтина (в схимі Кирила) Філософа, творця слов’янської абетки, викликало паралель з покровителем острозького культурно-світнього осередку, бо читачеві не могли не кинутись у вічі тотожність імен, схожість діяльності. Кирило Філософ перекладав книжки з грецької мови на старослов’янську. Те саме, хоч і не особисто, планував робити князь. З такими ж прихованими панегіриками Костянтину-Василю Острозькому зустрічаємося в книзі Василя Великого «О постничестві» (Острог, 1594), заповіті імператора Василія сину Льву (опублікований у збірнику «Лекарство на оспалий умысл человечий», Острог, 1607), вірші, присвяченому святому Василю Великому (у збірнику П. Беринди «На рождество...», Львів, 1616).
Другий відомий острозький друк — «Новий Завіт з Псалтирем» (1580), теж мав нелітургійне застосування; він призначався для індивідуального ознайомлення. Проте видавці явно не планували обмежувати його використання для душопожитного домашнього читання. В передмові є прямий заклик застосовувати книгу в тогочасній ідеологічній боротьбі.
Першим східнослов’янським довідково-бібліографічним виданням став алфавітно-предметний покажчик до «Нового Завіту» (1580), відомий як «Книжка, собраніє вещей нужнейших». Складений Тимофієм Михайловичем, він являв собою творчу переробку аналогічних католицьких та протестантських видань. В книзі було великою мірою використано покажчик антитринітарія М.^Чеховича (1577), проте в теологічному плані вона була
33


виконана згідно з засадами православія, а підбір текстів був «більш со- ціально-загострений, ніж навіть у Чеховича — представника радикально- плебейської течії в антитринітарному русі» 9.
Піонерські починання острозьких видавців проявились і в випуску першого східнослов’янського поетичного друкованого твору—так званої Хронології А. Римші (Острог, 5 травня 1581). З поліграфічного погляду — ц? листівка форматом в аркуш, з текстом на обох внутрішніх сторінках. Її зміст складав перелік на церковнослов’янській, староєврейській і українській мовах місяців року, до кожного з яких було додано вірш на сюжет із старозавітної історії. Судячи-із змісту'! формату видання, воно призначалось для навчання в початкових класах Острозької академії. Дидактичною метою видання, напевно, було заучування напам’ять учнями назв і порядку місяців з паралельним засвоєнням у легкодоступній віршованій формі біблійних подій; сприяння розвитку елементарних навиків віршування.
Одним із найкращих слов’янських друків стала острозька «Біблія», видана Іваном Федоровим 12 серпня 1581 р. Поява цієї основоположної книги християнського світу в кириличному друкарстві була результатом суспільно-політичного і культурного розвитку України, наслідком і потребою тогочасної ідеологічної боротьби. Тим більше, що католики і протестанти Польщі вже мали аналогічні видання. В 1561 р. з’явилося польське католицьке видання «Біблії», через два роки у Бресті її випускають кальвіністи, а в 1572 р. у Несвіжі —антитринітарії.
Розпочинається острозька «Біблія» двома передмовами. Першу, написану від імені К.-В. Острозького, надруковано на грецькій та церковнослов’янській мовах. З неї дізнаємося, що у процесі підготовки книги були отримані її списки з різних європейських країн. Не без політичного підтексту К.-В. Острозький нагадує, що в основу цього видання покладено список, отриманий від «бл[а]гочестива и въ православіи изрядно сіателна г[о]с[у]д[а]ря и великаго князя Іоанна Василіевича, московьскаго и прочая...». У другій передмові, віршах вказаний автор —Г. Смотрицький. Розміщені при гербі К.-В. Острозького вірші — це «перший у східних слов’ян зразок геральдичної поезії» 10. Напевно, невипадково ім’я Г. Смотриць- кого, поряд з іменем друкаря Івана Федорова, фігурує в цій першій у світі повній кириличній «Біблії». К.-В. Острозький прагнув виділити саме українських та російських діячів, а не заїжджих греків. Натомість грецький текст першої передмови і післямови, очевидно, мав на меті задекларувати високий рівень тутешнього гуртка, дозволяв ознайомитися з історією створення книги західному та грецькому читачеві, не обізнаному з старослов’янською мовою.
Після випуску «Біблії» 1581 р. наступним відомим твором, що вийшов з-під пера острозьких діячів, був збірник антикатолицьких творів Г. Смот- рицького 1587 р., куди ввійшли «Ключ царства небесного» та «Календар римский новий». Цей збірник — перше українське видання,„ випущене на противагу церковнослов’янським СякщоП^ «Хронології» А. Римші) книгам попереднього"періоду7" ’
Однак в Острозі не відмовляються від церковнослов’янської мови як науково-публіцистичної. Наступного року Василь Малюшицький створює свій полемічний трактат (спершу він розповсюджувався в рукописах, а в 1598 р. був надрукований). Поряд із традиційними джерелами в ньому використані твори Максима Грека, Артемія і публіциста Василія з трансільванського села Дольна Русь (Also Oroszi) 1511 р.11 Значне насичення твору цитатами, церковнослов’янська мова обмежували його практичне використання і розповсюдження середовищем церковнослужителів і відповідно підготовлених світських осіб.
34


Сторінка з конспекту острозького студента, XVII ст. (ЦД1АЛ).
Складна політична гра К.-В. Острозького в 1589—1595 рр. у зв’язку з підготовкою частиною православної ієрархії, польсько-католицькими колами, Ватіканом унії церков була причиною певної вузькості тематики видань. У ці роки виходять «полемічно нейтральні» правила православного аскетичного монашого життя — «Книга о постничестві» Василія Великого (1594), «Маргарит» І. Златоуста (1595). Якщо в останній з книг є вказівка на підготовку її Василем Малюшицьким, то в попередній такі дані відсутні, і ми не знаємо, хто конкретно її перекладав чи редагував.
Влітку 1595 р. в Острозі з’являються (очевидно, друковані) універсали проти єпископів, ініціаторів унії 12. Не виключено, що були випущені
З*
35)


«а г яг» «ніж ВЛ с А 4 « ।» m f ^ц ад F^p 4^i га ^ г ці t* j m «о ^6 с m « го^,^ ІМіі^&іМПЇІМЬЛ^^^ ^|
мяла«ж»»л гш <аа<г<д nf « п, м^/мш
«иглу ^ | гем ісгл^^гмг , толлац^ 44<<пм^ А^««Я»жИГ|НЗу4ч
пмслие • тлесам^ЛІ , ни»ша40|’
^ж#жо0CFOиmf«М* ^fh«' \ талм
К «* ««Ге ft Ш И to Ш ЛАЛ со Сл> ПЛ Го $ Со " ' / / Г* -
Jilt Л ША . Н И^дСМА ЯЛ М -СМОГ»» rtf/ио .
Зображення шкільної дошки з написом «Спудей» на полях переписаного в Острозі 1598 р. рукопису (ДІМ).
й інші агітаційні матеріали. В Острозі саме тоді перебував, до виїзду на Афон, відомий український письменник-полеміст Іван Вишенський. Тут, десь між 1593—1596 рр., він, мабуть, написав своє «Ізвещеніє краткое о латинских прелестех». Відразу після Брестського собору 1596 р. вживаються заходи для швидкої публікації матеріалів собору православних. У зв’язку з цим львівський братчик Ю. Рогатинець (з Острога) просив братчиків у листі до Львова найскоріше передати грецький та кириличний шрифти 13. Не відомо, проте, чи ці матеріали були надруковані. Десь у цей самий час Никифор Кантакузен, що перебував в Острозі, писав проти уніатів, але і його твори не дійшли до наших часів 14. Натомість опис Брестського православного собору був опублікований в 1597 р. польською мовою під назвою «Ектезис» у краківській друкарні протестанта-антитриніта- рія О. Родецького. Скоріш за все, українського видання не було, оскільки вільнюські братчики в 1605 р. під час однієї судової справи, що велась білоруською мовою, цитують польськомовний текст з нього 15. Судячи з передмови до цього видання, були підготовлені й інші матеріали, присвячені собору православних («Гіпомнімати»), однак і про них немає жодних інших відомостей 16. Я. Д. Ісаєвич висловлює думку, що при підготовці «Ектезиса» «важлива роль належала острозькому презвітеру Ігнатію, старшому серед писарів Брестського собору» 1?.
Зрозуміло, що в такий відповідальний момент всю увагу було приділено виданню публіцистичних творів. Поляк-протестант Мартин Бреневські й під псевдонімом Христофор Філалет випускає антикатолицький трактат «Апокрисис» (спершу польською мовою у краківській друкарні О. Родецького 1597—1598 рр., а близько 1598 р.— українською у Острозі). Цьому творові притаманні історизм, широка джерельна база, блискучий полемічний стиль.
^ У видавничому плані 1598 р. був найбільш плідним. Вийшли також «Буквар», «Часослов», «Псалтир» із вослідуванням (з дещо полемічною передмовою В. Малюшицького). Однак книги ці були передруками і не потребували спеціальної довготривалої філологічної та текстологічної підготовки.. У. цей самий час виходить україномовний варіант «Апокрисиса» -Х7 ФілалетаТТїерекладений, на думку дослідників, іншим Острозьким пуб-
36


ліцистом, відомим серед сучасників як Клірик Острозький 18. Відомі дві відповіді цього автора від імені князя К.-В. Острозького на проунійні по- слання*!. Потія. Перша вийшла друком в Острозі десь у кінці 1598 — на початку 1599 р., друга відома лише в рукописних списках 19. На противагу М. Броневському, твір якого засвідчує грунтовну освіту автора, з трактатів Клірика Острозького можна судити, що він навряд чи навчався в університетах чи відомих протестантських школах. Натомість безсумнівний його оригінальний публіцистичний хист. На нашу думку, під псевдонімом Клірик Острозький виступав острозький протопоп Ігнатій w. 1598 р. Василь Малюшицький підготував до друку вісім публіцистичних послань патріарха М. Пігаса, по одному К. Острозького та І. Вишенського (останнє послання написано від імені афонських монахів), об’єднавши їх так званою «Книжицею в десяти розділах».
Надалі наукова та і видавнича діяльність Острозького центру йде на спад. Наступне відоме видання, і то передрук,— «Часослов», з’являється аж у кінці 1602 р. Згортання видавничої діяльності пов’язане насамперед із посиленням реакції в Речі Посполитій. На думку Я. Д. Ісаєвича, певну роль відіграли в цьому і сімейні відносини родини Острозьких. К.-В. Острозький, передбачаючи католизацію нащадків, спробував перенести культурно-освітній центр в Дерманський монастир 21, де для цього склались відповідні умови. Так, тут було перекладено з грецької мови (за римським виданням 1546 р.) популярний збірник афоризмів «Пчела» 22. У збережених списках ім’я перекладача не вказано. На нашу думку, це відомий острозький грецист Кипріян.
9 червня 1602 р. монастир отримав грамоту, у відповідності з якою ставав общежительним (зі спільним майном, строгими правилами співжиття), і при ньому організовувався учбовий центр виразної антикатолицької спрямованості. Статут передбачав прийняття у монастир не тільки тих, хто визнавав правила, а й тих з них, «коториє би ся зишли до науки». Найбільш здібні зобов’язувались «учиться письма словенского, грецкого і латинского» 23. Таким чином, до учбового та наукового процесів залучались не тільки дерманські ченці, а й вчені, літератори з Острога. Дерман- ське примонастирське училище не було вузькостановим, тут мали право навчатись і світські.
Організація учбового центру відбулась за особистим проханням Алек- сандрійського патріарха Мелетія Пігаса та Кирила Лукаріса. Дерманським ігуменом було призначено Ісакія Борисковича, який добре знався на традиційній літературі, грецькій мові — як старій, так і сучасній. В 1602 р. він приступив до реорганізації Дерманського монастиря, одночасно залучаючи сюди відомих культурних діячів. В першу чергу він запросив приїхати колишнього випускника Острозької колегії Іова Княгиницького. Як добрий знавець греко-візантійської книжності Княгиницький допомагав готувати до виходу у світ дерманського «Октоїха» 1604 р. Діяльну участь у роботах у Дермані, як і в Острозі, брав ієромонах Кипріян, острожанин, випускник Венеціанського та Падуанського університетів. Очевидно, він переклав у Дермані з грецької мови збірник афоризмів «Пчела» (1599) та 31 березня 1603 р. «Синтагматикой» близького співробітника і однодумця М. Пігаса іладельфійського митрополита Гавриїла Севера, що проживав тоді у Венеції. Переклад останньої книги міг бути виконаний як з рукопису твору, отриманого Кипріяном під час відвідин Сходу, так і з венеціанського видання 1600 р. В кінці одного списку перекладу вказане прізвисько перекладача — Розвянецький24. Думається, що походить воно від приострозького села Розваж. У співставленні з вказівкою на Кипріяна як острожанина це може вказувати на його авторство. Принаймні, є пряма вказівка, на редагування ним 1605 р. у Дермані «Бесід» Іоанна Златоуста з «Євангелія від Іоанна».
37


У роботі дерманського осередку цього періоду, очевидно, брав участь і Антоній Федорович Грекович, грек з Рогатина. Є дані про його перебування в Дермані вже в 1598 р., а в 1605 р. його запросили звідти до Вільнюса білоруські братчики на ректора школи 26. Останнє посередньо засвідчує його грунтовну освіту.
12 квітня 1603 р. у Дермані почала працювати друкарня, і вже через півтора року тут було видано «Октоїх». Проте перше відоме на сьогодні дерманське видання — віршований панегірик на смерть О. Острозького «Лямент дома Острожских». Оскільки в унікальному дефектному примірнику відсутні вихідні дані, то Я. Д. Ісаєвич висловлює думку, що «книга, очевидно, вийшла до похорон, призначених на 23.11 1604», а її автором був Даміан Наливайко 26. 6 лютого 1605 р. в Дермані публікується полемічний «Лист Мелетія... до Іпатія Потія... о отступленьі єго». Своє послання патріарх написав в Єгипті 14 жовтня 1599 р. Як видно із супроводжуючого послання вірша, його переклав із грецької Іов Борецький. Деякі вчені відносять до дерманських друків і «Діалог о вірі» М. Пігаса, відомий з рукописів 27.
Очолив друкарню Даміан Наливайко, який на літературно-перекладацькій ниві вперше виступає саме в Дермані. Вже в післямові до «Октоїха» проявляется характерна риса його публікацій: паралельні українські та церковнослов’янські тексти.
З 1605 р. культурно-освітня та науково-видавнича діяльність Дерманського осередку пішла на спад. Роз’їхались І. Борискович, Кипріян, І. Борецький, А. Грекович, Д. Наливайко. Переводиться в Острог друкарня. І хоч школа функціонувала при монастирі до XVIII ст., її рівень був низьким, до роботи в осередку не залучались відомі перекладачі, літератори, як це було в 1602—1605 рр.
В Острозі видавничою справою продовжував керувати Д. Наливайко. Йому належить передмова до «Требника» 1606 р. Через рік він переклав і видав збірник — «Лікарство на оспалий умисл чоловічий». До цього збірника ввійшли авторська передмова, два «слова» Іоанна Златоуста, «Тестамент» — заповіт візантійського імператора Василія своєму сину Льву. В публікації останньої пам’ятки, без сумніву, треба вбачати алюзію до заповіту К.-В. Острозького своєму, в той час вже єдиному, сину Янушу. За оцінкою В. Перетца, «Тестамент» являє собою значною мірою нарис суспільної моралі, як вона уявлялась освіченим людям IX ст. і наскільки була прийнятна для українця початку XVII ст.» 28. Випуск такого збірника, без сумніву, переслідував дидактичну мету — призначався для використання в школі, а також для домашнього навчання. Очевидно, Д. Наливайко викладав у колегії і був зацікавлений у випуску такої літератури. Підтвердженням цього може служити і рукописний збірник, відомий за назвою однієї з частин як «Лекциї словенскіє Златоустого от бесед евангельских от ієрея Наливайка вибраніє», до якого включені цитати з біблії, творів патристики 29. Характер матеріалу, наявність паралельного перекладу тексту українською мовою також говорять на користь призначення для навчання. Ще одне, останнє зі збережених остр’озьких видань,— «Часослов», до якого включено і «Місяпеслов» (1612). З архівних даних відомо про книгу «Торжество вЪршЪ друку Острожского»30. Остання надійшла до бібліотеки Ставропігійського братства у Львові між 1601—1619 рр., що свідчить на користь її видання десь у цей самий період.
Загалом же, характеризуючи наукову та видавничу діяльність центру, треба відзначити, що вона йшла на спад. Центр вже не має таких висококваліфікованих науковців, випускників європейських університетів, які працювали тут у кінці XVI ст. Не було вже можливостей готувати такі монументальні видання, як «Біблія», «Книга о постничестві», «Маргарит».
38


Видавались лише твори, які попередньо вже випускались або не потребували значної науково-редакційної роботи.
Однак літературна та перекладацька діяльність в Острозі не припинилась. 15 грудня 1607 р. тут склав грекомовну поему про воєводу Міхая Георгій Паламід 31. 9 лютого 1610 р. датований список перекладу Кипріяном «Бесід» Макарія Єгипетського 32. Високий рівень викладання грецької мови в колегії засвідчує досить складний переклад її учнем в 1611 р. твору Федора Авукара 33.
Концентрація наукових та викладацьких кадрів з-за кордону в Острозі відбувалася в два етапи. Перший — коли засновувалась колегія і йшла підготовка до випуску «Біблії». Список книги з Ватікану привіз Діонісій Раллі. 1579 р. Євстафій Нафанаїл перекладав тексти до «Біблії», навчаючи одночасно дітей К.-В. Острозького. Єммануїл Мосхопулос, активний противник Ватікану, теж брав участь у підготовчих роботах (згодом переїхав у Росію). В 1583 р. перебував в Острозі Тимофій — єпископ грецької громади в італійському місті Поло. Факт сприяння К.-В. Острозьким у наданні мегклинському єпископу Феофану Греку Жидичинського монастиря в 1581 р., на думку К. Харламповича, свідчить також про те, що Феофан Грек допомагав острозькому гуртку 34.
Другий етап розпочався у другій половині 90-х років XVI ст. Значною мірою він був пов’язаний із загостренням ідеологічної боротьби напередодні і після проголошення Брестської унії 1596 р. Крім Никифора Парасхеса та Кирила Лукаріса, про яких мова йтиме далі, в Острог неодноразово приїздив Діонісій Раллі — активний діяч боротьби болгарського народу проти османського панування. Як видно з листа Г. Дорофєйовича до К. Лукаріса, в Острозі перебувало досить багато діячів із Балкан35. У 1595—1596 рр. тут жив Ємануїл Ахіллеос (дані 1595—1596 рр.). Інші—відомі з діяльності пов’язаних з центром монастирських осередків: Дорогобужа (Лука Сербин— митрополит Білгородський (1603—1618), Степані (спершу Лука Сербин, згодом до 1620 Ієремія —митрополит Пелагонський).
Серед українських діячів в Острозі від початку існування осередку працювали Герасим Смотрицький (1576—1594), Василь Малюшицький (1581—1604), Олексій (близько 1578), Мотовило (близько 1578), Тимофій Михайлович-Аннич (1578—1584)—білорус, астролог, очевидно, викладач математики та астрономії, поет Андрій Римша (1581).
У період загострення ідеологічної борьтьби все більше уваги приділяється академії. До співпраці з нею залучаються випускники та викладачі європейських університетів, талановиті вітчизняні вчені. Першим Острозьким ректором традиційно вважається письменник-полеміст, редактор остро- зької «Біблії» 1581 р. Герасим Данилович Смотрицький. В документах за 1592 р. є згадка про «ректора острозької школи Мартина» 36. Детальніших відомостей про цю особу поки що не вдалось віднайти. Можливо, це був Мартин Грабович, відомий як особливо довірена людина К.-В. Острозького «муж в божественних писаніях іскусен». На Острожчині згадки про нього зустрічаються ще в 1603 р. В 1594—1600 рр. (з перервами) академію очолював знаний своєю вченістю грек Кирило Лукаріс, вихованець університетів у Венеції та Падуї. За свідченням А. Венгерського, він «тоді начебто займав посаду ординарного ректора острозької руської школи, де викладав і грецьку мову» 37.
Вдалося виявити окремі документи ще про одного ректора — Саву Вар- фоломійовича Фляку (Флячича). Мусив він вирізнятися знанням, організаційним хистом, активною суспільною позицією, щоб його, простого Острозького міщанина, вибрали керівником такого відомого культурно-ідеологічного закладу.
Чи не найвідомішою особою серед Острозьких викладачів виступає
39


rf?' ИЗЖНН^Ж
f 2^<|^^А ^^°*mo<?*^
f ' r*f| ошнїл ^ілЗ&^^^л^З1^^ ' ••■ Ц>тННГП8И^»Н4 Й* С|МЛ<^ ^^
& Д М 4$ Л-
й ,
^^«ТЛ ^ .,Ф *>f £ Ш|^|ш^нуміт««^ fZ «ц л*^*/ у«^ /' Н * «шс* Qox^o*^ ^я^**1**4 |Я ^1<(мн* ,,лШ«|АША > Л.^^1* . JJ4
Шл
|їнши i# ♦у*Нтйн W*^ ^І*^ 1 «Га* ^&<Ами»д<4 * Н^ * *
^ 0^^*>*ВИІЖ4 *» ^жоїш^ід» ^фХ’л ^^*$т*** ^‘^К>о« аШгіГ^ ^- ’<|ІІ^* 4<чТт«*$«г#т* ^f^m«A $ю . #й л '• <& <а^< ^гМ'*5т^
«*51 г °1**УХ Га» «* | «V»
*^и^о «л тк<* ш<о * г# • Д<кон$ »««< . К?,у 1Л^^ ^ОГМ»<*Й * ^^«t*tvt * |«« ** ЯД 4 Л л ж» ш<*#нл |Ш#^Ш.# / *} у г ^ ? -і ц W т»Г*'Ш ft »• ? J!
' J’^«uтлж$ х?^^Ш fWMM Гй^ X» « W
^ii^
&ЛГ чфд д ♦
-
х «тш «» и • Гал<лг *.
<
V
# ^ і
В tFI
R «жди тйШ * * * т «* . # П ^ А<т* ДістлятиадмаД» т^лго
Так звані фрагменти малих візантійських хронік


^^^^,. „..^^
к w - “' ^^11 *
‘t Vs* "
І ^?Й#шТл 4» in Йь . V ' В $МЖ< »»W&|V г-«ГД*
w
yf ♦ у < твжиша П Х«1^ Йдзм ♦ ^^рДіи^КЬУ ^^«^
< q t я R п ? *# ^ «« л х ^
>Л<»^Л|**Л#И* ^'<ГД4 МЮ|% (рлнида^ ^мипм
•Ч ^оЦ« mwf, jncpUjX* гпж<< Имм^*^ ^ ^«Ш Bfu £К&*тм»т®'
пяО^Дтм oWtr<4tB,¥«tm«'i Q* VOfWKUfMrp^ft^^J^AK^tHiA Д|у№ ^д* im^d^j fw • п^Ддлог^ Гро#
%fi J
<
* ^^
TM«
4? no
> -
|*®к^# ®М*у™г®?(и ргиліж^ |р *fs< Я««|ГН1«а « <тд «v^» г
U Шнйцг* ашОфк^^иЛ^ . Днгмлило» нд||кт^мз4««гтм<4«пм «під ЧАКА ИЛІ^^ЖНфйГІ В«ШМ ^4^ <ПШ ОЦВ, С • Я?«К<ЛИтнЙ^ ПЛл^ | ^^КО I . #|N[vf'iP# <р«||*^^ -жшд В
fo Х«^ У” ’ &^Х^гч^^*^*^°* а«^> ж .Кл4Кйд1м^###Д|О<«||< # f^gv итнК*Ъ <***♦ кіпктжГ «Х^ *<ot«if Дл М^и*У лт^ 04* ^ »7«^|««^ од#1#
Г^жско**» ифмтмїй фиг^ножїз • л ^ В^б Х®* » та* ♦ ^ fl<*ffi6i#v* ;Wf^F J| о нЧп 4 « m и н < г ИЛ ^Mi ^ ^
^
ШП<> B4<
#Й
£
■ W
*m«*U»rf иинкол* ♦ на^нгі*^ # ' «О«1Ц^ лнуц^ ГЛфА ,ИМЙИ»Ш • о** rm Вц* , ^| • n|HgiK.<f# «до# ^м
yj Острозькому «Часослові» 1612 р. (НМ),


вже згадуваний грек Никифор Парасхес. Своєю ерудицією він вирізнявся, коли вчився та працював у Падуанській академії, у венеціанській грецькій колонії. В час найбільш інтенсивної підготовки унії був направлений до Речі Посполитої. Його ідеологічно-політична місія мала сполучатися з культурно-просвітньою: «...протосингел, будучи человеком годным і учоным... в справах духовных до Руси идет и мешканя у Острогу для от- правованя наукъ визволеных м^ти хочет» 38. Тут Парасхес викладав більше року, поки по сфабрикованому польсько-католицькими колами вироку не був засланий в Мальборзьку фортецю, де в 1599 р. і помер.
З Острозьким культурно-освітнім центром співробітничали і польські діячі. Серед них особливо вирізнявся Ян Лятош (близько 1539—1608) — астроном, математик, доктор медицини. Він закінчив Краківський та Па- дуанський університети і згодом викладав у першому з них. У зв’язку з тим, що він виступив проти нового григоріанського календаря, його змусили піти з університету. Близько 1598 р. Ян Лятош переїхав в Острог, де і провів останні роки. Активна публікаційна діяльність Я. Лятоша непокоїла католицькі кола вже в Кракові, оскільки сприяла православній контрпропаганді. Єзуїти організовували проти нього виступи міщан, плели інтриги, розповсюджували листівки, нищили його твори. В 1602 р. навіть сам папа почав вимагати припинення Лятошем всіляких виступів. Хоч деяким сучасним історикам «видається малопереконливим, щоб він мав викладати в місцевій школі» 89, не бачимо причин, щоб цей відомий краківський професор не співробітничав з академією, приміщення якої, до речі, знаходилось на одному подвір’ї з його власним будинком. Посереднє підтвердження нашого погляду бачимо хоча б у тому, що збережений конспект лекцій острозького студента має написані польською мовою тексти астрономічних та арифметичних вправ 40.
Судячи з видань, керівне становище в центрі спершу займав Герасим Смотрицький, потім Василь Малюшицький, Дем’ян Наливайко. Якщо на початку залучались діячі з-поза Острога, то з часом паралельно з ними — і місцеві чи підготовлені в колегії. Наявні дані говорять про те, що найбільша насиченість відчизняними кадрами в Острозі також припадає на перелом XVI—XVII ст. Це Д. Наливайко (до смерті в 1627 р.), С. Смотрицький (кінець XVI ст.— 1636 р.), І. Вишенський (1593—1596), Г.^Дорофєйович (1594—1596), І. Підвисоцький-Бережанський (1621—1636). Участь у діяльності центру брали і польські діячі М. Броневський (1596 — початок XVII ст.), Я- Лятош (близько 1598—1608 р.).
Організація друкарні в Острозі пов’язана з ім’ям І. Федорова. Цікаво, що ще до остаточного переходу Острога в володіння К.-В. Острозького він згадується у документах луцького гродського суду як друкар 41. Не виключено, що І. Федоров робив якісь спроби друкування в цьому монастирі (або в Дубні). Першим відомим на сьогодні друком, пов*’язаним з Острогом, е «Буквар» 1578 р., а останнім виданням, яке підготував І. Федоров, була славнозвісна «Біблія» 1581 р. До тогочасних співробітників друкарні дослідники відносять Г. Івановича, Т. Іванівського. В. Лосятинського, можливо, тут працювали також чернець Мина, В. Гарабурда.
На перший погляд, припинення випуску книжок в Острозі пов’язане з від’їздом Івана Федорова. Але, на нашу думку, справа тут була виключно в К.-В. Острозькому. Острозький культурно-ідеологічний центр мусив виражати погляди мецената — православного князя і перебував, таким чином, у*певній залежності від політичної ситуації в Речі Посполитій. Після випуску «Біблії» в 1581 р. друкарська справа в Острозі припиняється аж на 13 років. І це при чудово налагодженому видавництві, кваліфікованому колективі перекладачів і літераторів. Натомність функціонування колегії не припинялося. Більше того, в 1583 р. князь запланував навіть збіль-
42


шити кількість учнів. У зв’язку з цим,потрібно відзначити суттєву різницю між цими двома ін-. ституціями. Друга з них, по суті, мала напівприватний характер, як і рукописне розмноження книг. А випуск великотиражної друкованої продукції мав офіційно-пропагандистський характер.
Очевидно, приводом для згортання видавничої справи були такі обставини: упродовж 1581—1583 рр. снується тонка дипломатична гра між Ватіканом, Священною Римською імперією і Польщею за залучення до антитурецької коаліції Росії. Тоді ж римська курія активізувала заходи, спрямовані на проголошення церковної унії православних Східної Європи з Ватіканом. В кінці 1584 р. на Україні радикальні католицькі кола навіть спробували насильно ввести серед православних новий календар. До всіх цих складних політичних перепетій мав безпосереднє відношення К.-В. Острозький. В такій ситуації друкування православних книжок могло викликати небажані ускладнення. Тому від нього на деякий час (до прояснення ^ситуації) довелося відмовитись. Натомість у 90-х роках
Грецький і латинський екслібріси М. Смотри- цького (ХНБ).
XVI ст., коли князь зайняв виразно антикатолицьку позицію, видавництво в Острозі відновило свою роботу.
Першим острозьким виданням після довгої перерви вважається полемічний збірник Г. Смотрицького (1587). Однак на сьогодні збереглися лише дефектні примірники, без вихідних даних. Останні ж відомі з опису примірника, що зберігався колись у Відні “. Проте в ньому говориться лише про підготовку збірника, а не друкування: «... написано у академії Ост- розьской». Отже, не виключено, що надрукований він в іншому місці. Шрифти книги, які надалі в Острозі зникли, зустрічаються у вільнюських, білоруських друках, зокрема у «Збірнику повчань» (1585). Та ж «Граматика» вийшла у Вільнюсі 8 жовтня 1586 р. зі списку, отриманого з Острога.
Наступний острозький твір — «Книжиця у шести розділах», підготовлена у 1588 р., як видно з аналізу поліграфічного матеріалу, була надрукована в Острозі лише через 10 років. Тоді ж було видано і «Книжицю у десяти розділах» “.
Таким чином, після 1581 р. і аж до безсумнівно точно датованого Острозького стародруку В. Великого «Книги о постничестві» 1594 р. друкарня не діяла. Мало того, у 1588 р. В.-К. Острозький сприяє передачі однієї з львівських друкарень покійного І. Федорова, затриманій в Костянтинові, вільнюським білорусаім **. Туди ж ще раніше були передані з Острога шриф-
43


ти острозької «Біблії» 1581 р. Очевидно, острозька друкарня належала І. Федорову, і він її забрав до Львова, коли повернувся туди. Натомість на початку 90-х років XVI ст. в Острозі було створено новий верстат. Можливо, це здійснив П. Мстиславець, бо в «Книзі о постничестві», як відзначає А. Зьорнова, виразно виступає тотожність технічних прийомів, шрифта, прикрас з його вільнюськими виданнями 46. Цей верстат можна було придбати після смерті 1592 р. власника аріанської друкарні Яна Кішки, зятя К.-В. Острозького.
Високий поліграфічний рівень видань острозької друкарні забезпечувався добре підібраним колективом технічних робітників. Найстаріший відомий документ про перебування 1. Федорова на Волині датований 5 березня 1575 р. Федоров фігурує як управитель Дерманського монастиря. На цій посаді він залишався принаймні до 1580 р., хоч переїхав «на стале до Острога і отримав її як компенсацію за свою видавничу діяльність» 46. На жаль, про інших друкарів збереглися лише окремі принагідні вістки. Так, 26 вересня 1594 р. був направлений від луцького земського суду «до вдови друкаря, міщанки острозької, лист, щоб не продавала рибу з Верховського ставу, до закінчення слухань про приналежну йому частину» 47. В інвентарі Острога 1603 р. відмічено будинки друкарів Івана, Федора, Тишка. Перші двоє згадані і в описі частини міста 1620 р. В кінці післямови «Октоїха» 1604 р. вказано: «І Ф Др.», що дослідники розшифровують як ініціали одного або двох друкарів. Зокрема, Я. Ісаєвич вважає, що це перші літери імен згаданих в інвентарі друкарів Івана та Федора 4S. Не виключено, що друкар Тишко — це відомий пізніше київський друкар Тимофій Олександрович Вербицький (Згорацький). Можливо, що деякий період тут працював і Пав- ло-Домжив Люткович Телиця, відомий друкар 20—30-х років XVII ст. Основою такої гіпотези служить факт наявності в острозькому «Часослові» 1612 р. фрагмента з малих візантійських хронік. Саме його передрукував П.-Д. Люткович у «Молитвах повседневних» у власній друкарні в с. Угорцях (1619). Біографічні дані Телиці не протирічать такій гіпотезі. На початку XVII ст. він прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі 49 і через Є. Плетенецького міг встановити контакти з Острогом. Виготовленням шрифтів, друком і коректурою книжок займались Стефан/Смотрицький?/ та Іван Підвисоцький-Бережанський. Очевидно, про Василя Малюшицько- го як керівника видавництва йдеться в записах Мелетія Смотрицького про отримання книжок від «пана Василя» для продажу в Кам’янці-Поділь- ському 50.
В Острозі культивувалось і переписування книжок. Робилось це з різних причин. По-перше, деякі матеріали чи твори не бажано було розповсюджувати друком, тобто надавати їм офіційного характеру або необхідно було створити особливо ошатну книгу. По-друге, на той момент не було необхідної матеріально-технічної бази. Іов Княгиницький, навчаючись в Острозькій колегії, «списа бо і Псалтир князю младому Александру бяше бо писець худих божественного писанія» б1.В 1593 р. в Острозі був переписаний Григорієм Голубниковим (священиком Воскресенської церкви Григорієм? — /. М.) «Номоканон» б2. Переписував книги Іов Желізо, перебуваючи в Дубенському монастирі бз. Зберігся список «Бесід» Іоана Златоуста та згадка про список «Правил» («Кормча?»), виконаних С. Смотрицьким б4. У рукописах розповсюджувалися переклади Кипріяна65, спочатку і «Діоптра», укладена Віталієм в 1604 р 5б. В Острозі виробилася своя школа скоропису б7. Не виключено, що якісь характерні риси були притаманні для книг, писаних в Острозі і півуставом.
Вже відмічено дослідниками, що деякі настоятелі острозьких храмів були водночас і літераторами, знавцями друкарської справи w. В Миколаївському храмі працювали: Сава (дані 1592 р., можливо, це Сава Криловсь-
44


кий, відомий з інвентаря 1603 р.), Данило (1597), Василь (один з опікунів Суразьких володінь, згаданий в 1618 р.), Іван Васильович Криловський (1634). Учасником Брестського православного собору 1596 р. був священик Успенської церкви і протопоп Андрій Мелешко. З 1591 р. фігурує в документах Нікандро Троєцький, один з пізніших опікунів Суразьких маєтків (1618 р). В числі настоятелів Воскресенського храму згадуються також Григорій (Голубников? 1591) і Марко. Останній не прийняв у 1636 р. унії, і тому його разом з Кирилом Онуфрієвським та Іваном Бережанським Г. Ходкевич вигнала з міста.
В Острозі координувалися всі важливі культурно-освітні та агітаційні акції клерикальних та міських осередків, що здійснювалися на території володінь родини Острозьких. Велика роль в цьому знов-таки належала монастирям. Серед них у першу чергу слід назвати Дермань, де невипадково перебував Іван Федоров. Найстаріший відомий документ про нього на Волині говорить про зайняття 5 березня 1575 р. посади управителя Дерманського монастиря 59. Монастир знаходився у володіннях Острозьких і під їхнім патронатом. Був одним із найбагатших православних монастирів України — «обитель великия лавры Дермани» 60. Уславився і як значний культурно-пропагандистський центр. Між ним і Острогом існували тісні адміністративно-економічні і культурні контакти. І коли з середини 70-х років XVI ст. в Острозі активізувався культурно-освітній рух, то це зразу відбилось і на монастирі. Він стає видатним культурним осередком, безпосередньо пов’язаним з острозьким літературно-науковим гуртком і колегією. Дермань мала також вигідне географічне розташування, оскільки містилась на півдорозі між Дубном — основною резиденцією К.-В. Острозького — і офіційним центром його маєтків Острогом. Тут Іван Федоров міг розраховувати і на допомогу серед монахів-книжників. Монастир мав велику бібліотеку, яка ще в 1571 р. нараховувала 40 «посполитих» (світських) книжок 61. Виданню острозької «Біблії» передували пошуки необхідних її списків на Балканах, Близькому Сході. А дерманські монахи при їх постійних зв’язках із тамтешніми осередками могли і тут допомогти. Крім того, прибутки від монастирського маєтку можна було використовувати для фінансування поїздок, купівлі рукописів, книжок, оплати витрат на редагування і т. п.
З серпня 1575 р., невдовзі після приїзду в Дермань, Іван Федоров фігурує в документах Луцького гродського суду вже як Іван Друкар в2. Але відомо, що в період з 1574 і аж до 1578 р. він не випустив жодної книги. Чому ж тоді його так називають волиняни? Можливо, друкарня початково функціонувала в Дубні чи Дермані. Тут могли бути випущені якісь малоформатні видання, про котрі просто не збереглися відомості. Розвиток осередку в м. Дубно припадає на середину XVI ст., що посередньо засвідчується високим рівнем плеканого тут мистецтва 63. Певну культурно-освітню діяльність здійснювали три місцеві монастирі. На кліриків сюди добирались люди освічені, що дозволяло їм тією чи іншою мірою спричинятись до діяльності острозького центру. До речі, в лубенському замку була велика бібліотека (ще в 1616 р. інвентар нотує скриню «оправлених руських книжек» покійного К.-В. Острозького) в4. В 1584 р. в Дубні відбувся з’їзд 50 православних богословів для вирішення актуальних ідеологічних питань65. Спасівський ігумен Василій та воскресенський священик, протопоп Костянтин Остропольський брали участь в Брестському анти католицькому соборі 1596 р. Через три роки на спільний з’їзд протестантів та православних у Вільнюс відправилась делегація православних теологів у складі Луки Біл- городського, Ісаака — ігумена лубенського та Гедеона — архідиякона лубенського 66. У місцевих монастирях, напевно, були великі бібліотеки. На- віть'у 1698 р. (після значного розорення 50-х років XVII ст.) збереглись
45


«Діоптра, або дзеркало», «Книга-літописець», «Молот на чарівниць», «Оборона Верифікації», «Апологія Перегринації» Смотрицького, «Хроніка», «Визнання православної святої східньої церкви про. походження Духа святого», збірник матеріалів «проти єретиків і сектантів» 67.
У лубенському центрі культивувалось переписування книжок. Так, з «Житія Іова Желіза», написаного в 50-х роках XVII ст., дізнаємося, що він «такожде писанієм книг церковних [которіє до сего дня в том монастирі (Дубенському.— 7. М.) обретають] трудящася» 68. На думку В. Колосової, саме в дубенському монастирі постригся в ченці Іван Вишенський и. Протягом 1602—1603 рр. монастирем Воздвижения Честного Хреста керував О. Путятицький — авторитетний в теології світський діяч, довірена особа К.-В. Острозького. З 6 липня 1603 р. і принаймні до 21 вересня 1607 р. ігуменом тут перебував ієродиякон Віталій, відомий своїм морально-аскетичним твором «Діоптра».
Впливовим осередком став і Дорогобузький монастир. Спершу тут перебував у 1583 р. Діонісій Раллі. В 1603 р. сюди на архімандритство був призначений Лука Сербин, митрополит Білгородський. До самої смерті (близько 1618 р.) він очолював православну ієрархію України та Білорусії. ’
Степанський монастир також був знаним ідеологічним центром, яким керували відомі на той час ієрархи. Спершу тут жив Лука Білгородський, пізніше (до 1620 р.) — Ієремія, митрополит Пелагонський. Під час своїх, іноді довготривалих, відвідин Волині тут зупинявся Мукачівський єпископ Сергій.
Острог виконував також функцію головного координаційного центру і для шкіл волосних міст, які здебільшого зосереджувалися при головних храмах. Сюди, слід думати, йшли вчителями випускники Острозької колегії, сюди ж у першу чергу постачалась продукція друкарні. Так, «Кормча» була 5 грудня 1599 р. «списана... Петром Станиславовичем Яневского в... граде Константинове в кадеміи (академії.— 7. М.) Константиновской при дидаскалу (вчителю.— 7. М.) на той час... Антонію Єзифовичу... за коштом і накладом... Андрея Мышинского... протопопы церкве соборное Троєц- кое Константиновской» 70 (Протопоп Андрій — активний діяч Брестського православного собору 1596 р.). Напевно, не один із цих дидаскалів вчився в Острозі. Принаймні автор поетичного «Ляменту о утрапенню міщан острозьких» (1636) —вчитель школи в м. Рівному говорить про Острог як «матір убогому студентові» 71.
«Без сумніву, острожани підтримували зв’язки з міщанським братством у м. Тернополі на Підгір’ї — маєтності К.-В. Острозького. Відоме не братство за пСтверджувальною грамотою князя від 4 вересня 1593 р і було єдиним братством у величезних латифундіях роду Острозьких 72.
Патрон академії, користуючись тим, що був київським воєводою та володимирським старостою, сприяв розвитку шкільництва на підпорядкованих територіях. Зокрема, у 1588 р. «напоненем великим» князя воло- димирські священики та єпископ реорганізують школу при соборі, призначають «два бакаляри, таю жеби один учил по-грецьки, а другий по- словенську» 73.
З кінця 70-х років XVI ст. в Острозі, таким чином, створюється перша наукова установа України. В академії та літературно-науковому гуртку працюють чи співробітничають з нею талановиті вітчизняні мовознавці, викладачі, друкарі, відомі діячі з Росії, Білорусії, Греції, Болгарії, Сербії тощо.


^$000<X*>>X>«4*X>0000<X>*tt0000000<>tt0<X*>060<>>>>0<x»<X^^
ОСТРОГ — ЦЕНТР ВІТЧИЗНЯНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО СПІЛКУВАННЯ
у Тісні зв’язки Острога з Києвом великою мірою визначалися тим, ша К.-В. Острозький до самої смерті (1608) був київським воєводою. Без його санкції не проходило затвердження на жодну адміністративну чи клерикальну посаду воєводства. Таке становище сприяло міграції сюди острозьких діячів. Виразно простежується значне збільшення у Києві вихідців з Ост- рожчини з кінця XVI ст., що було прямим наслідком Брестської унії. Формально київська єпархія як митрополича стала уніатською. За життя К.-В. Острозького католицька експансія певного мірою ще стримувалась, однак після його смерті воєводство планувалось передати в Іруки поляка. Крім того, на Київщині в цей самий час значно зростав вплив козацтва, яке вже показало свою силу в часи повстань К. Косинського та С. Наливайка. Тому православне магнатсько-клерикальне угруповання вживало заходів, щоб воно не перейняло ініціативу у вирішенні ідеологічних питань.
Протягом 1599—1625 рр. ігуменом Києво-Печерської лаври був Є. Плетенецький, який спершу перебував в Острозі. Те саме можна сказати і про його наступника Захарію Копистенського (1625—1627). Вже згадувалось про можливість праці в Острозі київського друкаря Т. Вербицького. Завдяки запису в пом’янику Скита Манявського дізнаємося про тісні зв’язки з Острогом знаного співробітника лаврської друкарні, ігумена київського Михайлівського монастиря Філофея Кизаревича — серед близьких собі осіб згадує Луку Білгородського. Печерський монах — книжник Афа- насій Китайчич записав у Дерманському пом’янику острозького священика Никандра. Так само в іншому пом’янику слуцький архімандрит і ігумен київського Михайлівського монастиря Іоасаф Мировський згадує «острозького» митрополита Луку та ієродиякона Віталія. Ігуменами Кирилівського монастиря були острожани Василь Красовський (1605—1614), Кипріян Лабунський (1614—1626) та Софроній Лабунський (з 1626 р.), спаським священиком — Іов Будеразький. У братській школі викладали острозькі вихованці І. Борецький та М. Смотрицький. Розташований біля Києва Межигірський монастир відновив вихованець Острозької колегії ієромонах Афанасій. Сюди з часом перебралися ректор колегії Сава Флячич та Іван Бережанський (переїхав до Києва в 1636 р.). Навіть на київського католицького єпископа в 1599 р. було обрано колишнього секретаря Я. Острозького К. Казимирського.
Острозький православний осередок підтримував зв’язки з протестантськими осередками, в першу чергу з розташованими в володіннях Острозьких. У самому Острозі був антитринітарський збір, заснований ще за життя К.-В. Острозького і візитований в 1617-1618 рр., та кальвіністський збір, що мав свою школу. Протестантські громади були в Лабуні, Острополі, Старокостянтинові.^Фундатором школи у Гощі, яка діяла в 1600-1635 рр 1., був православний діяч Гаврило Гойський, якого антитринітарії вважали своїм таємним прихильником. Проповідником тут працював Андрій Любі-
47


■і
I
S .—
^Ч
■р
- £ і*.к ^^4 74 Н(
|
^ г ^f-f^ іУ 4*
^ *■* ^
£
/ ? / if ^ *» \
^^^ ДІ^*£і* g « 1 * *
Автограф Лжедмитрія на «Книзі о постничестві» В. Великого, Острог, 1594 р. (Добротвор- сысий А. Сведения о книге...) // Зап. имп. Археол. о-ва.— 1856.— Т. 8.
нецький, згодом відомий антитринітарський письменник, викладали Тео- філ Молітор, Даниїл Дуроссіуш, Войцех Копер і знаний в ті часи лікар Соломон Палюдіус. Практику переходу учнів з одного закладу в інший засвідчують такі приклади. Восени 1602 р., пробувши літо в Острозі, Григорій Отреп’єв (Лжедмитрій І) «съехалъ в Гощею в городъкъпану к Госко- му, да в ГощеЪ иноческое платіе съ себя скинулъ и учинился мирянином и учалъ в Гощей учитися въ школ'Ь по-латински, и по-польски, и лютеранской грамотЪ...»; зимовал и после Великадня из Гощей пропал...» 2 Натомість виявлений Н. Яковенко заповіт 1606 р. Миколи Зорі (державці с. Толматова, володіння Острозьких) фіксує: «А иж тепер сын мой Петрус в школе гоский науками бавитсе. Где вже не будет его меты хто догледаты, теды поки тот час, который вже п[а]ну Теофилеви (Т. Молітору.— L М.) заплачен, вымешкает, мает учитисе. А потом прошу покорне... (опікунів.— I. AL), абы его до школы острозкое взяти розказали... Якобы потым годнейший до служеб кн[я]жат их м[и]л[о][стей] быти могл, их мы[ло]ст заслу- говати умел»3. Постійністю і багатогранністю форм характеризуються зв’язки Острога з братствами городян-українців. В першу чергу це стосується Ставропігійського братства, при якому функціонувала друга після острозької українська школа вищого типу, що об’єднувала навколо себе багато талановитих літераторів, видавців, полемістів. Тісними були взаємозв’язки між острозькою та львівською друкарнями, вони обмінювалися спеціалістами і устаткуванням. Можна говорити про координацію їх видавничих планів. Коли одна припиняла роботу, друга її продовжувала. Інтенсивний книгообмін між обома центрами підтверджують інвентарі Ставропігійської бібліотеки 4. Є певні підстави говорити про те, що деякі з братських вчителів закінчували Острозьку колегію, випускники братської школи продовжували освіту в Острозі чи, навпаки, випускники колегії їхали до Львова викладачами.
З Острогом підтримували контакти і львів’яни, пов’язані з передміськими церквами. Так, священик Богоявленської церкви Тимофій переписав «Бесіди» Іоанна Златоуста на «Євангеліє від Іоанна» відразу після їх редакції Кипріяном в Дермані в 1605 р б. Судячи з аналізу тексту антикато- лицького полемічного твору «Пересторога», створеного у Львові в кінці


1605 р., його анонімний автор не тільки бував в Острозі, а й користувався документами місцевого архіву (справа Ждана Боровиковського). Деякі дослідники вважають, що цим автором був Андрій Романович Літинський (інші називають Івана Борецького або Юрія Рогатинця), що брав участь у Брестському анти католицькому соборі 1596 р. Братчики тоді писали: «Владика Болобан зо Львова на той собор нікого з межи ліпших попов не послав, только єдиного своего знесінського попа (Андрія Літинського.— /. М.) послав. І юж ест 6 день, як поехал там з Гаврилієм Ярошевичем при отцу Кирилі до Дубна» 6. Напевно, там же в Дубні він і познайомився з численними документами, пов’язаними з унією, бо ж делегати на собор посилено готувались до нього, передбачаючи дискусії з католиками.
Другим значним ідеологічним та культурним осередком Львова, з яким співробітничав острозький центр, була єпископська кафедра, очолювана в 1572—1607 рр. Гедеоном Балабаном, що був відомий своєю затяжною боротьбою з братствами єпархії за владу в містах, намаганням монополізувати в руках духовенства культурно-освітній рух. Ця боротьба, зумовлена становими та класовими інтересами, завдавала значної шкоди культурному та анти польському рухам на Україні. У зв’язку з тим, що патріархи та митрополит підтримували (хоч і непослідовно) в конфлікті городян, Г. Балабан став одним з ініціаторів унії. І лише завдяки старанням Острозьких діячів і компромісній позиції Ставропігії вдалось утримати його в православному таборі. Призначений в 1597 р. патріаршим екзархом (разом з К. Лукарісом та К.-В. Острозьким), він фактично очолив нелегальну православну церкву Речі Посполитої, паралельно ведучи значну культурно- освітню діяльність. Балабан заснував у Львові «гімнасію», а в Стрятині та Крилосі — видавництва 7.
Підтримували контакти з Острогом відомі антипольські центри цього регіону — Унівський та Крехівський монастирі на Львівщині. Ще в 80-х роках Іов Княгиницький, після закінчення примонастирського училища в Уневі, вступив до Острозької колегії. «Строітелями» Уневської обителі в 90-х роках XVI ст. виступає впливовий член острозької адміністрації О. Путятицький, а в 1601 р.— Віталій (згодом дубнівський ігумен). 15 лютого 1608 р. К. Острозький «для слушних і важних причин, а звлаща особливих заслуг ку церкви» призначив архімандритом у Дермань унівсь- кого ігумена Ісайю Балабана 8. Після переїзду на Волинь він активно включився в культурно-освітній рух в Острозі.
Хоч Крехівський монастир був заснований близько 1612 р., тобто тоді, коли діяльність острозького центру пішла на спад, його діячі також підтримували з Острогом контакти. Про це красномовно говорять острозькі твори та друки місцевої бібліотеки. Так, у Крехові знаходився один із двох відомих списків відповіді Клірика Острозького на друге послання 1. Потія 9. Було тут три примірники острозької «Біблії» 1581 р., чого не спостерігаємо в жодній з відомих нам монастирських бібліотек України 10. Зберігався список «Бесід» Іоанна Златоуста та «Послання апостола Павла» з полемічними маргіналіями так званого волинського вільнодумця и. «Бесіди», як відомо, переклав і видав в 1623 р. у Києві Кипріян. Однак даний список дещо відрізняється від публікації, що говорить про прямий зв’язок із протографом. У першій половині XVII ст. в Крехові зберігався і так званий «Крехівський Апостол» — виконаний на Волині переклад на українську мову протестантського видання «Апостола» 12. Дійшов до нашого часу, в складі одного з рукописних збірників бібліотеки, і список розділу «Кни- жиці у шести розділах» 1588 р. 13 \ ч
На початку XVII ст. важливим антиуніатським осередком на Покутті і Поділлі стає заснований острозьким вихованцем Іовом Княгиницьким Манявський скат — «іноческая академія» православного чернецтва. Сюди 4-3376


і
4
#
tJo^mmitiusu iyt&fi>rWc*M^ Сня&Ч|И« $*л^^$*^
d^naHmuHt . у^« *^ъ№^*ля*^ A^imu^u^*
Ql^iwiCi^nuty Mu*H4 ^bu^^usrau?*^ ^ ^^ї^ ^^^^ ^*Ш^'Ъ*^^^^ ^-S^^^^^ ^^ fa л^« л^Ч,%«^^.^^“
hzbumttft? :
^/Ігл^^^й^^ . і ^Ш а^сау^ші^йууї^ ^^ І
ІЛі с*и^^ - ^J*™^^^ і А«^ іЬфМ v^fh^^^^ ‘^“^ *««W*«/«“*•“ П^ла*^^ Jila ЙшЦй А<«й« сійцияміти гу««ян« Ьм*^)/ ■ €лл«а^і wt^miyttv ітур . даї« ^гЛил««гаЙ і^ш^»аЛ 4<ЛЛ^>НМІ< йче-лИмоЛШи и Д«»|« , U аі<М W4« j diMt»£t>w**4f^^^ ' ^“^ ^ ’«“•чА $4“ «‘^«4, л«ти Хл^ав*» JI^«U.<**^*^^ nol^^^-l ч«.-^ І '«u иы ^uf^t»^* A»^<^#fїП“ 'Ura’&i’e і/. <Л отисдабїгг Шпилеві» >1й , і Li«4.t!«W т«7 еХпм н» ^^^С^Лн^-^іа^^ ^ J; j ДиІ Й ««H.K.^a ^«^«^^^f*”^ ^^ -^Л ^^ (і^и І 4» «гілм^чнтцвАми ^n^amuj^Q^ т авгла^с , ^« п^Ли^дЛ &««*►.! i£«e« г^Гст.«а»*«» шгіЛ^нвЛ*’/wii? лш?RwA»W ,;ш«^.>.^л«т?! <да;'ч
л«.и^л, 4t^ »^и^ї cat'&iai ДЛиМи<«» ^«мЛ»^ іЛ ^ллс^^ст^^ sslnw Пд^й»^» й'»,аіа№^і- йлмтшлъы^ш-Зьу» ігьнимр Aft^s^a ' $й£\и«їп».»п*лГа ; г» і* л»к« Спг*»»^ *«^»«ттт« ^iwг*»гм$ §Ій J
?&Шу ^ «Й ^« ^ V* 5 ШШ$й ^Л^^Л ^
Г'4 л^ ■
.a&mtiJt^ r«u й€4«
* ^UCA* *\^<uems« Хшетуи>п*лш
.«A* /At
<ашш # ryumu^ %1#х^,*у
' ''..'/-У
ПЭЛ<« С#^^^^^
Лист клира Софійської церкви до К.-В. Острозького від 11 лютого 1606 р. (ЦД!АЛ).
приїжджали для морального та ідеологічного вдосконалення діячі з Укр; ї- ни та Білорусії. Крім офіційних каналів, зв’язки з Острожчиною здійснювались і через місцевих монахів. Зокрема, в синодику Манявського скита зустрічаємо поминання «Галактіона з Острополя.., ієромонаха Філаре.а з Острога... монаха Максима з Су ража» 14.
Характер ідеологічних, політичних та культурно-освітніх зв’язків України 3' Білорусією значною мірою зумовлювався спільною історичною долею. Основними культурно-творчими та ідеологічними силами тут також виступали міщанство та шляхта. Найвпливовішою громадсько-політичною 50


організацією білоруського міського населення було Вільнюське братство (засноване в 1585 р.). З ним острозькі діячі підтримували різнобічні контакти. Тут і координація антикатолицьких акцій на сеймах, сеймиках та церковних соборах. До того ж острожани, поряд з іншими українськими діячами, демонстративно ввійшли у Вільнюське братство (1605) 15. Тут і обмін діячами, літературою,, друкарським обладнанням, шрифтами. У Вільнюсі друкувалися твори за рукописами з острозької бібліотеки, наприклад Граматика. Вільнюсці постійно навідувалися до Острога. Відомості про такі відвідини маємо, зокрема, в Дерманському пом’янику 1в, в господарських документах цього монастиря (в 1614 р. відомий білоруський діяч Леонтій Карпович виступає як свідок при укладанні договору на оренду монастирського села 17). У зв’язку з припиненням роботи друкарні окремі підготовлені в Острозі переклади випустило у світ вільнюське братство. В 1612 р. у Вевісі з’явилася «Діоптра» дубнівського архімандрита Віталія, через 15 років у Вільнюсі — «Бесіди» Макарія Єгипетського, відредаговані Ки- пріяном. Як через вільнюське братство, так і безпосередньо здійснювалися контакти і з іншими білоруськими братствами (в першу чергу мінським та брестським) та православними монастирськими осередками.
Тісною була співпраця Острозьких та слуцьких діячів, започаткована ще в кінці 70-х років XVI ст. Майже одночасно з Острозькою тут також виникли при магнатському дворі Ю. Слуцького школа та друкарня. В ній міг працювати і сподвижник Івана Федорова Петро Тимофійович Мстисла- вець. З часом матеріали його друкарні перейшли до Острога. Особливо активізувались острозько-слуцькі зв’язки після одержання цього міста у володіння Янушем Радзівіллом, внуком К.-В. Острозького. Енергійну церковно-організаційну та публіцистичну діяльність тут провадив священик Андрій Костевич (Костянтинович) Мужиловський, автор «Отписа на лист уніатов віленских» (1616) та «Антидоту» (1629). Судячи з тексту «Антидоту», він знав Клірика Острозького, Христофора Філалета 18. Не виключене походження цього діяча із с. Мужиловичі на Острожчині. Принаймні його родича Івана К.-В. Острозький затвердив у 1603 р. київським протопопом 19, а в 1624 р. в самому Острозі проживав його брат Стефан 20.
На кінець XVI ст. Острог займає провідне місце в політичних та культурних зв’язках України з Росією. До цього спричинились ряд факторів. Фактичний лідер українсько-білоруської православної опозиції Речі Посполитої князь К.-В. Острозький був змушений провадити виважену;’політику щодо сусідньої Росії» найбільшої і наймогутнішої православної дер- жави’того часу. Особисто К-В. Острозький користувався значним авторитетом у Москві. «Непоколебим в вере крестьянской»,— характеризує його Б. Годунов м. Здійсненню всілякого роду контактів сприяло те, що князь очолював пограничне Київське воєводство і тому мав добре налагоджені зв’язки з російською прикордонною та центральною адміністрацією. Закономірним було очолення острожанами шляхетського угруповання, котре в 1587 р. висунуло кандидатом на польський престол російського царя. У зв’язку з цим між Острогом та Москвою посилився обмін кореспонденцією, посланцями. Один з них, Василій (Малюшицький?), «доставил в Москву «речи» своего господина с рекомендациями, как следует действовать». Через нього мали спілкуватись російські представники з процарським угрупованням на виборах короля 2а.
Острог також сприяв налагодженню контактів з Росією інших культурно-освітніх центрів України. Так, у 1592 р. представники Ставропігії поїхали до царя Федора Іоановича з листом від К.-В. Острозького 23. Направились у Москву львів’яни і наступного року, попередньо отримавши від князя в Дубні проїзну грамоту а4. Острозький літературно-науковий гурток широко використовував здобутки російської книжності. Для «Біблії» 4*
51


1518 р. було отримано ^Росії список так званої генадієвської «Біблії». Посередні контакти з російською культурою і книжністю здійснювалися через вихідців із Росії, і в першу чергу — Івана Федорова, діячів Миляно- вицького центру, старця Артемія. Клірик Острозький при написанні «Історії о лістрікійском... синоді» запозичує матеріал з «Повесті о флорентийском соборі» Симеона Суздальця, «Послання 1452 р. великого князя Василія Васильовича Костянтину Палеологу», «Житій Сергія Радонежського» 25. Московський друкований «Октоїх» 1594 р. був взятий за зразок при виданні аналогічного дерманського 2б. Цікаво, що при оформленні дерманського «Октоїха» було використано буквицю з московських анонімних видань 50-х — початку 60-х років XVI ст. 27 Оскільки вона до цього часу не використовувалася в жодному з українських друків, то не виключено, що потрапила сюди внаслідок московсько-острозьких контактів початку XVII ст.
В Острозі цінували російських знавців греко-візантійської та східнослов’янської літератури, при кожній нагоді намагалися залучити їх до співпраці. Коли в 1602 р. до Києво-Печерської лаври прибув із Росії Григорій Отреп’єв (добрий знавець книжності) з двома товаришами — монахом Варлаамом та Місаїлом Повадіним,— то їх запросили до Острога. Про те, що росіян приймали саме як монахів-книжників, свідчить, між іншим, подарована їм К.-В. Острозьким 12 серпня 1602 р. «Книга о постничестві» Василія Великого (Острог, 1594)—основоположна книга православного чернецтва 28. Варлаам та Місаїл Повадін були відправлені у Дермань, де в цей час проходила реорганізація осередку, а майбутній Лжедмитрій поїхав в аріанську школу в Гощі 29. Невдовзі до Острогу прибув посланець російського патріарха Іовд. Афанасій Пальчиков з грамотою, в якій говорилося про справжнє походження самозванця і необхідність спіймати його та відправити в Росію 30. Однак на цей час план прихованої інтервенції вже схвалила ,королівська адміністрація, яку підтримала значна частина шляхти. І'хоч загони острозьких козаків невідступно слідкували за військом Лжедмитрія 81, проте з політичних міркувань К.-В. Острозький не пішов на загострення ситуації, не вступав у бій з військами, нехай і нелегально, але посланими королем.
Культурні зв’язки Острога з Росією були двосторонніми. Причому якщо на першому етапі діяльності осередку переважали російсько-острозькі впливи, то з часом положення дещо змінилося: тутешній літературно-видавничий гурток все більше використовував у своїх перекладах грекомовні та латиномовні західноєвропейські видання. Міняється в цей час і загальна направленість російської книжності. «До XVII ст. російська література орієнтувалась переважно на літературу Південно-Західної Європи (греки, балкарські, слов’яни). Тепер основними стають контакти з Україною, Білорусією, Польщею. Одним з наслідків Брестської церковної унії 1596 р. ... була еміграція українських і білоруських інтелігентів у Москву» 82. Одним із перших,. ще доунійних, емігрантів-острожан був/ імовірно, Онисим Михайлович Радишевський., Виїхавши в Москву в 1586 р., став там відомим друкарем, перекладачем та редактором першої в Росії військово-технічної книги 33.
Переїзди в Росію набирають масового, характеру з 20-х років XVII ст., коли розпочинаються нагінки на православних з боку Г.-А. Ходкевич. Пересёляються тепер уже не тільки священики та монахи, а й міщани, селяни. Змушені були покинути батьківщину дерманські ігумени Рафаїл Жимор- ський (при сприянні митрополита Іова Борецького) та. Ієзекиїл Курневич. Вихованець Падуанської академії, відомий антиуніатський діяч І. Курцевич носів у Росії впливову посаду суздальського архієпископа. Тим самим він став першим з .українців, хто досяг високого положення в російській церковній ієрархії. Разом з ним прибула і значна група рстрожан, він же вів
52


із Волинню інтенсивне листування, сприяв переселенню і інших українських діячів 34. Можна припустити також, що в Росії опинилися деякі з тих священиків, котрих після трагедії 1636 р. переслідувала Г.-А. Ходкевич. До введення в монастирях Острожчини унії їх посланці їздили в Росію (в 1624 р. монахи Кирило та Макарій з Степані, в 1625 р. ченці Лаврентій, Андріян, Феофіл, Паісій, Феофан з Дермані)зб. Колишні острозькі діячі І. Борецький та І. Борискович у 1624 р. були серед перших ініціаторів конкретних політичних акцій, спрямованих на приєднання України до Росії зв.
Є всі підстави говорити і про досить інтенсивні літературні зв’язки Острожчини з Росією. В Росії здобули заслужену популярність праці Острозького видавництва, переклади наукового гуртка. Саме завдяки збереженим російським спискам знаємо про перекладений 1599 р. у Дермані збірник афоризмів «Пчела» 37. Значного поширення набувають (в оригіналах та рукописних копіях) острозькі друки 38. Найбільше зустрічаємо полемічних творів і тих книжок, які в Росії на той час ще не були надруковані («Біблія», «Маргарит», «Книга о постничестві»). Враховуючи їхню популярність, Печатний двор деякі з них передруковує повністю або в значних витягах. Так, «Маргарит», виданий в Острозі 1595 р., був покладений в основу аналогічного московського видання 1640—1641 рр 39. У 1644 р. у Москві виходять дві анти католицькі полемічні компіляції, побудовані значною мірою на острозьких творах. В так звану «Кирилову книгу» ввійшли матеріали «Книжиці у шести розділах», «Книжиці в десяти розділах», в «Книгу о вірі» — матеріали «Апокрисиса» і «Книжиці у шести розділах» 40.
Виключного значення для ведення визвольної боротьби на Україні та Білорусії мала моральна та політична підтримка її східними православними патріархами, і в першу чергу вселенським Константинопольським, якому формально підпорядковувалося православне населення Речі Посполитої. Значна інтенсифікація контактів наступає після особистих відвідин України в 1586 р. Антіохійським патріархом Єремією, а в 1588 р. Константинопольським — Іоакимом. У зв’язку з посиленням католицької експансії на грецькі осередки в Європії, на Балканах та Близькому Сході, з подальшим наступом контрреформації, ідеологічна боротьба на Україні набирала і загальноєвропейського значення. Особисту заінтересованість у церковних справах Речі Посполитої виявив Мелетій Пігас 41. Крітянин за походженням, він здобув добру освіту в Падуанському університеті. З 1590 р. і до смерті в 1601 р. був Александрійським патріархом, водночас в 1597— 1598 рр. виконуючи обов’язки місцеблюстителя вселенського константинопольського престолу. Зв’язки з Острогом, як і з іншими українськими та білоруськими осередками, Мелетій Пігас здійснював через спеціальних посланців, афонських монахів і торговців. При невеликій Каїрській церкві він спромігся організувати гурток освічених людей. Саме тут вдосконалювали свої знання грецької мови, греко-візантійської писемності українці, серед яких Ісакій Борискович.
Особливе посилення контактів Острога з православним сходом відбувається на початку 90-х років XVI ст., коли декілька владик та польсько- католицькі кола розпочали вживати конкретні заходи, спрямовані на проголошення унії. За допомогою та підтримкою до М. Пігаса звертаються поряд із львівськими та вільнюськими діячами і острозькі. Налагоджується активна переписка. В збережених донині листах патріарха серед українсь- ких адресатів бачимо К.-В. Острозького, його сина Олександра, Кипріяна, «скарбника» К.-В. Острозького, Ігнатія (Наливайка?), М. Броневського 4а.
Важливим чинником в антиуніатській пропаганді стали відкриті листи М. Пігаса до православних Речі Посполитої, частину, яких було опубліковано в Острозі. Вісім послань патріарха ввійшли до острозької «Книжиці у
53


Закінчення українського перекладу «Синтагматикону» Г. Севера (ЦНБ).
десяти розділах» (1598). Планувалося видання творів патріарха і після його, смерті. Як повідомляв у цей час К.-В Острозький львівським братчикам, «еще зостала намъ утЪха его праца и дъло рукъ, которою не только ми православний, але и отъ супостатъ некоторые утешаются... въ друкъ пустити» 43. Є підстави вважати, що в Острозі в 1602 р. був виданий український переклад «Діалогу про віру» Ч Збереглися примірники надрукованого 1605 р. в Дермані публіцистичного послання М. Пігаса до І. Потія. Активну участь у церковних та освітніх справах на Україні брав наступник М. Пігаса — Кирило Лукаріс, відомий як активний учасник ідеологічної боротьби у Речі Посполитій.
Культурно-освітні осередки Острожчини постійно відвідували грецькі та балканські церковні та культурні діячі. Багато хто з них залишалися тут назавжди або на досить значний період, активно підключаючись до суспільного життя, сприяли налагодженню контактів з тими краями, звідки походили. З найбільш відомих вважаємо за потрібне назвати митрополитів Луку Сербина Білгородського, Діонісія Тирновського, Неофіта Софійського, Єремію Пелагонського.
Після падіння Константинополя на роль ідеологічного центру православного світу почав претендувати Афон — півострів у Греції. В 20 монастирях, розміщених тут, були багаті бібліотеки, століттями культивувалась
54


л
е
e<OTWntr^ Ш^ВДЖ&Ж«^ ^Шо
#ЯЙ^ IjfOH <ш«£ыи »м$илд«нн , 10
emr«»H K^f^ » шо^гомж нн^жї^ш® 4£|£ОШСИ * Й^ТКаМ » ЛЙ'4М<ІІ * Мі«^§ «пи , ййюи * <>| ««ж^д» * w^tlw^g * й#«#<ж <m<4^^ ^rotyr^#» я»ж«ш*. J «#гХ *уг*дтш<^^ * имжж« g$mi*w^ ^ИЖ*СЛ4Ж#&ШЙ ^ ©МКА ЙШН% гД*^^ .
$Д*<Мст«>у$Л$дГ» RK-M^^IMHOM^^a < $^4ЖШ * ^Хй»ЖД« «Д^ЧУІЙ4ІЖ» h?M(F і к?лочл^іхинтйи^< . |й|о«яі<исжм
|«&#Ж.Ш У^ДЖДНСУ &Ш#4^>1'«|?!#М Oyf^* ІЙМ&фйМ^Ж О|И Й^^?»*1^ 3^^^^ * ШіНП'^ АД?ННГН r«|^<R#WHW$y«^ HMjf« «т^їй ге< »^*Ф^ЇЛ ^smMM^
#АЖШ Л‘$ЙЙШ»ИШ₽ #j*44tO««lra> «>&#• т*имУ wtimtf f##e#«va«M*^ty ц??ггсн ^Х^ ЧИЧІ*^^ «®^ k*^0 ІМ-зждгпйса » '^
«#
І ^ ч / -Л
1 О#Д#ЖН*#ШГ^ IM4WM«H> І wniMHic# rK#f«»&iK тк# «ппя і «#тВГМ<ПЦ£ МрГВМ#ф&ІБ d тгодш ымши < о/пнкаг$ ш - j д<н<і oi?f с«н#дши?шт’шпи иф« саплйкоедти , исэси^ти j
Послання 1. Вишенського від імені монахів Афону (Книжиця у десяти розділах,— Острог, 1598).
55


греко-візантійська традиція. Сюди для моральнее і культурно-ідеологічного вдосконалення мандрували українські діячі. Бували тут І. Княги- ницький, І. Вишенський, І. Борискович, Афанасій, Кипріян, 1. Курцевич та ін. На Афон передавалися не тільки значні пожертвування, а й книжки. Ще до сьогодні в місцевих бібліотеках збереглись острозька «Біблія» (1581), «Книга о постничестві» (1594), «Лікарство на успалий умисл» (1607), волинські рукописи 45.
Про інтенсивні культурні контакти, в першу чергу книжкові та мистецькі, говорять українські єпископи в 1594 р.: «з Кгреции чернцЬ... не только пенезями, але и книгами, образы, што ся имь подобаеть, и вывозить вь землю турецкую (тобто в православні регіони, окуповані Османською імперією.— /. М.) по два — кроть и по три — кроть въ рокь» 4в.
Прямі вказівки на те, що Острожчина мала прямі контакти з Грецією, Сербією, Болгарією, Кандією (Крітом), Константинопольською патріархією, є вже в передмові до острозької «Біблії» 1581 р., що говорить про їх наявність вже в 70-х роках XVI ст. Насамперед, здійснювався обмін літературою. Крім того, православні осередки на Балканах діставали матеріальну підтримку. З великою долею вірогідності можна говорити і про контакти Острозьких діячів з більшістю балканських посланців до Росії, оскільки їх шлях пролягав або безпосередньо через Дубно, Острог, або через Київ, де К.-В. Острозький був воєводою. Про це маємо прямі свідчення з документів початку XVII ст. Цікаво, що 1687 р дорога посланців скиту Манявсько- го до Москви проходила через Галич, Бережани, Броди, Острог, Корець, Київ, а представники Печського патріархату ще в 1696 р. їхали в Росію через Львів, Броди, Дубно і Острог, що, без сумніву, відбивало давню традицію 47. Є відомості (1573) про службу у К.-В. Острозького сербів, через яких могли налагоджуватись контакти з Балканами 48. Віднайдений примірник «Біблії» 1581 р. подарований «служебником» К.-В. Острозького «до монастиря Раваніце в землі Сербской» 49. На початку 30-х років XVII ст. дерманські мешканці вказували, що «архімандритами дерманськими в попередніх часах... були чужоземці, серби, як той, що помер в Москві (?) і Генадій. Ті серби, як Варлаам і Григорій...» 60 Та й представники балкансь- кої ієрархії на Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. попередньо перебували в Острозі, а після виїзду з Речі Посполитої продовжували підтримувати контакти з ним. Про добру інформованість балканської ієрархії про осередок свідчить лист кліриків софійської митрополії до К.-В. Острозького (1606) б1. Як і в Сербії, в Болгарії були популярні острозькі видання 52.
Острог мав контакти і з східнороманськими народами. Ще в 1569 р. молдавський господар Богдан Лопушняну (1568—1572) хотів у «короля женит- ца, а поняти княж Васильєву дочь Острожского» б3. Особливо тісні зв’язки налагодилися в кінці XVI — на початку XVII ст. з Міхаєм Вітязулом 54. Здійснюватись вони могли через «острожан» Никифора Парасхеса, Діонісія Раллі і Стефана Зизанія. В 1622 р. відомий діяч Й. Кунцевич нагадував, що після проголошення унії «за підбуренням (як тоді говорили) С. Зизанія, схизматицького міністра, Михайло в Волощині повстав проти вітчизни» б5. А поему про Міхая було складено саме в Острозі в 1607 р. Г. Паламідом. Натомість надалі зв’язки з Волощиною можна було підтримувати через Сергія, єпископа мукачівського та маромороського.
Отож, із другої половини 70-х років XVI ст. і до початку XVII ст. Острозький культурно-ідеологічний центр займав провідне місце у зв’язках України з Білорусією, Росією, балканськими слов’янами та греками, східнороманськими народами.
56


<0000<xZ<<<<<>^0<X>0<X><X><X>000<>>>>:)600000<XXX>00<X>0<>0<>00000000^^
ОСТРОЗЬКА КОЛЕГІЯ ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА НА УКРАЇНІ
З самого початку організації острозького центру йому відводилася роль осередку, в якому планувалося плекати східнослов’янську культури}^ традицію, старослов’янську мову. Таке спрямування цього першого у східних слов’ян навчального закладу вищого типу викликало занепокоєння серед певних кіл Польщі та у Ватікані, що досить добре видно з листування папських посланців і нунціїв у Речі Посполитій х. Виразно простежується воно і в антиправославному трактаті єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви божої». Не випадково він присвятив свою працю князю- К.-В. Острозькому і надрукував її на початку 1577 р. Поряд з обгрунтуванням тези про необхідність церковної унії у книжці наголошується на неможливості й непотрібності навчання старослов’янською мовою.
Відповіддю на книгу П. Скарги став публіцистичний трактат, створений у 1578 р. в Острозі місцевим полемістом Мотовилом 2. До першого острозького видання —«Букваря» 1578 р.— було додано «Сказаніє како состави святий Кирил Філософ азбуку по язику словенску». В тогочасних умовах України твір діставав виразне анти католицьке звучання. Його включення до підручника, призначеного для початкових шкіл, мало на меті прищепити дітям патріотичні погляди. Випуск у 1581 р. острозької «Біблії» також значною мірою зумовлювався потребами боротьби з ідеологічними противниками.
На початку 80-х років XVI ст. антиукраїнська діяльність королівської адміністрації та реакційних польсько-католицьких кіл посилилась. У 1584 р. Львівський католицький архієпископ Д. Соліковський спробував насильно ввести серед українців новий григоріанський календар.-Конфлікт,,, що тривав понад рік, набрав загальнодержавного звучання. Лише 15 лютого 1585 р. його вдалося владнати при .безпосередній участі острозьких діячів 3 Симптоматично, що саме в цей час Острозька академія отримала певну фундацію. В лютому новозаснованому острозькому шпиталеві надається місто Сураж та дев’ять навколишніх сіл 4. Дещо згодом із прибутків від цих. маетностей щорічно виділялося 360 злотих для викладачів грецької та латинської мови, а опікунами шпиталю обиралися співробіті ики академії.
Порушивши угоду між католиками і православними 1585 р. (укладену в присутності короля, костьольної ієрархії, магнатів) про припинення взаємних виступів, ярославський єзуїт Б. Гербест випустив у Кракові книгу «Виводи віри...», де в образливому тоні висловлювався про східних слов’ян, їх традиції. Відповідь на неї з’явилась в Острозі з-під пера діяча академії Г. Смотрицького. У 1587 р. він створює свій полемічний збірник, куди увійшли «Ключ царства небесного» та «Календар римски нови». Критика- папства, єзуїтів, нового календаря велась в ньому з історико-побутових. позицій, мова та характер викладу робили твір легко зрозумілим для широкого загалу. Власне, розрахунком на агітацію та пропаганду серед, простого народу можна пояснити наявність в книзі соціально загострених
57


•висловлювань. А от збірник полемічних статей В. Малюшицького-Суразь- кого —так звана «Книжиця у шести розділах» (1588) —призначався для більш підготовлених читачів. При його написанні були використані поряд із творами українських авторів і публіцистичні трактати відомих російських письменників Максима Грека та Артемія.
Під кінець 80-х років інтенсифікуються дії польсько-католицьких кіл, спрямовані на приєднання православних до Риму. В цей період Острог стає всеукраїнським антикатолицьким центром. З метою вироблення спільної тактики він встановлює тісні контакти з впливовими антикатолицьки- ми шляхетськими, клерикальними, міщанськими осередками не тільки України чи Білорусії, а й Литви, Польщі, а також зі східними патріархами, Грецією, південнослов’янськими та східнороманськими землями. Важливою заслугою острожан було схилення на сторону православного угруповання одного з ініціаторів унії львівського єпископа Г. Балабана і сприяння його тимчасовому замиренню з братствами.
Тривало подальше політичне зближення острожан із протестантами, зокрема з липня 1595 р. інтенсифікувалася переписка з К- Радзвіллом. Він детально інформував про уніонійні заходи владик. В листі К.-В. Острозького від 2 лютого 1595 р. читаємо: «А я вже знаю, що умови переходу в унію списані і самі (єпископи.— /. М.) без нашої відомості їдуть до Крако- ва, а звідти після аудієнції, до самого диявола і батька папи» 5. В плані такої співпраці зрозумілим є відрядження з Острога «служебника» К.-В. Острозького К. Лушковського представником на Торунський з’їзд протестантів (21—26серпня 1595 р.). Туди він привіз листа, в якому князь різко висловлювався проти польсько-католицьких кіл, папи, погрожував королеві повстанням за порушення релігійних свобод, обіцяв в разі потре- 'би виставити 20-тисячне військо 6. Є підстави припустити, що саме тоді було досягнуто таємної угоди про те, що протестанти допоможуть православним у написанні та друкуванні полемічних трактатів.
З середини 1595 р. посилились агітаційно-пропагандистські акції острожан, зокрема виступи на сеймах та сеймиках, у тому числі на Варшавському (26 березня і 8 травня 1596 р.), публікуються універсали, спрямовані проти організаторів унії.
Для формального затвердження церковною верхівкою акту прийняття унії, здійсненого в Римі 23 грудня 1595 р., королівська^адміністрація призначила собор у м. Бресті. Православні теж готувалися до собору, сподіваючись перетворити його в антикатолицький форум. Координаційним центром підготовки до собору став Острог, де обговорювалися всі кандидати на керівні посади майбутнього собору, вироблялася тактика дій.
Упродовж 6—9 жовтня 1596 р. в Бресті діяло два собори. Перший, православний, в силу покладених на нього повноважень, очолили патріарші протосингели Никифор Парасхес та Кирило Лукаріс. Ієрархія Острожчини, тісно пов’язана з місцевою академією, відігравала на соборі головну роль. Це — Ігнатій, Даміан Наливайко, Андрій Мелешко, Стефан Смот- рицький, протопопи — костянтинівський Андрій Троїцький, остропольсь- кий Кирило Спаський, дубнівський Костянтин Остропольський, Білгородський митрополит Лука, відомий перекладач грецист Кипріян, архімандрити — дубнівський Василій, дерманський Генадій, степанський Ісакій, дорогобузький Тимофій 7. Світське коло антикатолицького собору очолив К.-В. Острозький. Православний собор, що спирався на широку народну підтримку, засудив унію. Однак уніатський собор, що представляв лише кількох владик та митрополита, офіційно проголосив її прийняття. Із зрозумілих причин, власне, це рішення зустріло визнання королівського уряду.
Повертаючись із Бресту, православні діячі України заїжджали до Острога, де планували ряд контрзаходів. Про їх зміст можна судити з листа
.58


u u' < ivtm^ $ёпзтш йуясічоц
^ У Pf^tfW 8^ «$й&я«и
■«Грр^й ЗД’И^ифі у ргуииЬжув/п^и?
йїншра^ XYcB.uVueo
І ?*• ' ;
^ ^ 0^ ^^ IXta: шу:? фМ^Йг pct №& |$" ТЧк*р^пя wuhi prce^y??«;
<» ^> Jrsbnac^ryf.: вшм« |Ь рс^рчк^и >';z
р" w
Г№&
в к^^ш ;е
#^июя> XX^b«
•' <рів?В^!В £ mure# |< ,3 »*тч ли л і? 57 г л о ? г ? > л ри і и р "v/» ?»>*’! ^}?ф*Шффия^ * ^Vi^VjU р^р^кУги Гк.
Підписи «острожан» під рішенням Брестського антикатолицького собору 1596 р. (ЦНБ).
Ш.и<вр
б & і|р40лш
львівського братчика Юрка Рогатинця до Ставропігійського братства від 9 грудня 1596 р.: «А в том радил его милост (К.-В. Острозький. — 1. М.), абы на сеймиках всЪ мЪста оповедали церковные кривды своє, як ся обецал владыка Гедеон Болобан на сеймикох оповедатися в Каменци, в Галичу. И у Вишни наиболше, поневаж там и Премыскии повЪтъ стягаєтся. И писал его милость о том лист свои до владыки Болобана и до владыки премыского аби сьбрали от всЬхъ мЪстъ кривды и подати до реестру поселеного вписати». Ю. Рогатинець також повідомляв: «...посылаю термин листу его милости князя по полску писаного до всЪхъ околичных християн, аби на сеймики сьшедшеся, единомысленны были противу супостатов церковных застанов- ляючися» 8.
В Руському воєводстві найвпливовішими силами серед українського населення було міщанство, репрезентоване братствами, і єпископ Г.Балабан, пов’язаний з численною дрібною шляхтою. Оскільки конфлікт між^Г.Балабанові та братствами тривав, то в Острозі доклали всіх зусиль для
Автограф Іова Желіза (Описание Почаевской Успенской лавры,— Почаев, 1903,— С. 25).
59


Портрет гетьмана запорізького війська П. К. Сагайдачного (П, Сакович. Вірші... — К., 1622).
його ліквідації. В результаті 11 грудня 1596 р. тут було підписано угоду про припинення на рік взаємних судових справ ’.
З метою ознайомлення православного Сходу та Балкан із ходом Брестського собору до Александр ійського патріарха виїхав з Острога відомий культурно-освітній діяч Кипріян.
У цей час все більш протиправними стають акції польсько-католицьких та уніатських кіл. Єпископ К. Терлецький насилає вбивць на єдиного в Луцьку православного священика Стефана Добринського, який проживав у залежному від Острога Чернчицькому монастирі. Усвідомлюючи певну неза¬
конність Брестського уніатського собору, який представляв лише декількох єпископів та митрополита, королівська адміністрація і костьольна ієрархія намагаються поставити під сумнів повноваження патріаршого протосингела Никифора, скомпрометувати його. Вони інспірували проти нього процес, звинувативши в шпигунстві на користь Туреччини. Були ще й інші причини, задля яких реакційні кола розпочали переслідування цього] діяча. Перебуваючи в Острозі, він брав активну участь у діяльності академії, в полеміці. Анонімний автор «Перестороги» відзначив, що Никифор «писанням і книжками своїми вас (уніатів. — 7. М.) обволал» 10. Саме співробітники академії внесли в цей час найбільший вклад в антикатолицьку публіцистику. В першу чергу було видано польсько-мовний опис собору — «Ектезис». Книга з’явилась у світ анонімно 1597 р. в краківській антитринітарській друкарні О. Родецького. Як сказано в його передмові до неї, були «підготовлені... «Гіпомнімати» (?), через свій великий обсяг не друковані. ...Проте за недовгий час... можуть бути випущені» п.
Для обгрунтування правомочності уніатського Брестського собор у ^і виправдання дій польсько-католицьких кіл П. Скарга випустив того ж 1597 р. свій «Брестський синод та його оборона». У відповідь на нього в Острозі був написаний «Апокрисис» (польськомовне видання книги з’явилося в друкарні О. Родецького в 1597 — 1598 рр., українське — в Острозі близько 1598 р.). Анонімний автор доводив, що унія була витвором окремих людей, які таємно здійснили її заради своїх приватних, а не ідейних інтересів. Поява «Апокрисиса» викликала великий розголос. До цього спричинилися сумлінність у використанні документальних джерел, їх актуальність, непересічний публіцистичний талант автора, його емоційність.
Автор заховався за псевдонімом Христофор Філалет. На основі натяків у творі та свідчень сучасників дослідники вбачають у ньому поляка протестанта Мартина Броневського 1а. На політичному горизонті М. Бро- невський з’явився в другій половині 90-х років. Полем його активної, значною мірою антикатолицької діяльності стали сейми і сеймики: від Познанського воєводства у Великопольщі до Руського, Волинського, Київсько-
60


го на Україні-ЗТривале проживання діяча на Острожчині (останній документ, що свідчить про це, датується 7 грудня 1650 р.) говорить і на користь його довгочасної співпраці з місцевим літературним гуртком Ya колегією.
Український переклад «Апокрисиса» Христофора Філалета (Острог, близько 1598 р.) виконав інший острозький публіцист, співробітник місцевої колегії. У власних творах цей літератор не розкрив свого імені, тільки вказав, що писані вони кліриком «в академії Острозькій». Широко відомим він став у 1598 р., коли від імені К.-В. Острозького підготував відповідь на лист І. Потія, в якому владика намагався схилити князя на сторону унії. Таким чином, у кінці 1598 — на початку 1599 р. в Острозі і виходить «Отпис на лист... Іпатія Потія». Оскільки І. Потій згадав Флорентійську церковну унію (1438—1439), то Клірик Острозький до свогу твору додав ще «Історію]о лістрійском, то есть о разбойническом Ферарском або Флоренском синоді»— перероблений ним твір вільнюського субдиякона. Не зважаючи на відмову К.-В. Острозького, І. Потій пише своє наступне послання. Тому в 1599 р. Клірик підготував відповідь вже «на другий лист... Іпатія... єпископа до ...княжати Константина».
На сьогодні найбільш поширеною гіпотезою про ім’я полеміста є думка П. Яременка, який вважає, що це львівський літератор Гаврило Дорофеевич 13. Однак є серйозні підстави (наприклад, відомості, що полеміст володів маетностями на Острожчині) вважати автором відповідей І. Потію львівського диякона, згодом острозького протопопа Ігнатіяи. Про нього, «учителя богодуховенних наук і писаній отеческих іскусного», вдалося виявити значну кількість документів. Всі вони засвідчують добру традиційну освіту Ігнатія, його непересічний ораторсько-полемічний хист. Був він єдиним проповідником на Острожчині, а на Брестському антикатолицькому соборі керував всіми писарями, очолював делегації православних до митрополита. На соборі Ігнатій вів полеміку (з П. Скаргою?), довідавшись про яку Олександрійський патріарх М. Пігас у листі до Ігнатія порівнював його з легендарним Давидом, що «без повної зброї Саула вступив у бій з хвастливим Голіафом» і «в просторі мудрості... подолав філософа, що впивався гарно складеними сплетіннями об’юроділої мудрості»15.
Значний пропагандистський ефект мали тоді листи-звернення авторитетних серед православних народів Європи діячів. Збірник таких послань — «Книжицю у десяти розділах» — випустила острозька друкарня в 1598 р. Він включав вісім посланьМ. Пігаса, одне — К.-В. Острозького та’ одне Івана Вишенського, написане від імені афонських монахів до К.-В. Острозького.
Активним співробітником острозького культурно-ідеологічного центру був знаний філолог Кипріян (див. покажчик): «...сущий от града Острога мужв єллинском діалекті іскусни, в Енетіях і Патавії (Венеції та Падуї.— І.М.) любомудрствующий, а по сіх в... горі Афонстей поживший». Збереглись виконані ним численні переклади творів греко-візантійської літератури. В тогочасних умовах вони широко використовувалися в публіцистичних трактатах.ГВеликою була заслуга Кипріяна в узгодженні акцій православних України і Білорусії зі східними патріархами.
Очевидно, серед діячів Острозької академії виникли і такі полемічні твори, як «Вказ о том, што іменуют бити отступници... голову папежа римского» (написаний після Брестського собору 1596 р.)18 та «Діарфрозіс альбо седми скритих таємниц... вираженій і короткий виклад» 17. У передмові до другого з них анонімний автор говорить, що «для ліпшого єднак неумілих поняття отчасти виразити, а спудеїв моїх вкоротце научити, пред- сявзялемся».
В Острозі і пов’язаних із ним осередках ідейно гартувались Іван Ви- шенський, Іов Княгиницький, Єлисей Плетенецький, Іов Желізо, Афанасій
61


&. Ш ■ '***■ Лр / w* ^^
#W^ W$V ^« * *ЙИ ^*
•a W.^MW^WH
«ч*
МЬ-.^
тип «w« -ms®®##^j^
«tAWi^M ^лагт
W^?r*|® 5ЭД тс ^ Z Г»/ ** «* . е^4 пт^<тЦ
^ #Ьш z*3>
4
t^ * 4 £ЛЧп ^^ ^ Иій 7^йЧй»«
мШ^ *
4К 3VAvnW^>>'^^ мі *п УІетч^Шт^ М ^ЧЧ ^ч^заМлЙ
mv w&
•%лп^а
^ш~*
;даг„ _ „
'VW “^Ш^^
•<u^^ W^ *
а ■ -J
$ ‘ ? t йГ£
v*M <f
^Sr^c*^
W Г ;Л. . * > ZV чл
^0#$^ ,
Q ^ ^^ 4
^'^■^^ ^4’
£Ш^ ^Д^^*?л^ '
П^Ш^Т^ /Wtow
й^
‘ v^wr CW^ те^адей, r >x?«w
<"; -;- » •:>::.'., 7 /'» Лг> Гг^ь, ■'■ »
-шш ^Wm<>«|^«<т^ Vг«»л«<МАw^w ?
й$ЧШМ Ч^ ж^*'^м,$Г>х^ итт чм-рж»^
«^Ш^Ш.
W
ew^a^gw Т^«*«ММ ^2£^и«ЙЙЙ»
Сторінка рукопису твору Клірика Острозького «Відповідь...» — Острог, 1599 (ЛБАН)
Межигірський»^Мелетій та Стефан Смотрицькі, Ісайя Копинський, Іов Борецький та ін.
Острозькі діячі повсюдно вели політичну боротьбу. Правда, вона здебільшого обмежувалась акціями протесту на сеймах та сеймиках і тому якихось значних результатів не могла дати. Однак вона деякою мірою стримувала королівську адміністрацію від масових переслідувань православних. Особливо активно на сеймах виступав М. Броневський, який багато сил віддавав створенню спільного фронту антикатолицьких сил. При його діяльній участі скликається в Вільнюсі в травні — червні 1599 р. з’їзд протестантів та православних. На нього острожани послали Луку Білгородського та лубенських церковних діячів ігумена Ісакія та архідиякона Гедеона 18.
Питання віротерпимості набули особливої гостроти на час скликання загальнодержавного сейму 1605 р. Крім розробки тактики ведення сеймової
62


боротьби в Острозі готувалися відповідні пропагандистські матеріали. На початку 1603 р. були написані «Вопроси і отвіти православному з папіж- ником», звернуті «до благочестивих отроков вшелякого стану... в науках язика латинського спудеом». Автором їх, можливо, був Острозький публіцист Василь Малюшицький-Суразький 19. Під час сейму (на початку 1605 р.) в Дермані, куди тимчасово було переведено острозьку друкарню, вийшов полемічний «Лист Мелетія Пігаса до Іпатія Потія». Дещо раніше, 9 червня 1602 р., у Дермані створюється філіал Острозької академії — примонас- тирський учбовий центр антикатолицького спрямування.
Початок XVII ст. був періодом, коли посилилися відкриті агітаційні виступи острожан на захист православ’я, інтенсифікувалися зв’язки між культурно-ідеологічними осередками з метою консолідації сил у боротьбі проти католицької реакції.
Проте характер і напрям діяльності академіїї, літературно-наукового гуртка, видавництва визначалися класовими інтересами мецената-феодала. Підтримка князем культурно-освітнього руху значною мірою мотивувалась його політичними намірами перешкодити зміцненню позицій польської шляхти і католицької церкви на українсько-білоруських землях, оскільки це зачіпало його економічні і політичні інтереси. Разом з тим К.-В. Острозький завжди перш за все дбав про інтереси свого класу. Виступити проти польської експансії разом із народними масами магнатерія не наважувалась, бо боялась переростання руху проти національного гніту в антифеодальний.
З кінця першого десятиліття XVII ст. умови для діяльності острозького культурно-освітнього центру поступово погіршуються. До цього спричинилось як посилення національно-релігійного гніту на землях України та Білорусії, так і приватновласницький характер центру, його відносно вузька соціальна база (шляхта, церковна ієрархія, князівська адміністрація і лише частково — нижче духовенство та міщанство). Заснований К.-В. Острозьким осередок перебував у повній підпорядкованості цьому найбільшому магнату Речі Посполитої.
Після смерті К.-В. Острозького в 1608 р. його гігантські латифундії перейшли до спадкоємців, католицьких феодалів. Останні перестають підтримувати такі інституції, як академія, видавництво, літературно-науковий гурток, починають обмежувати рамки їх діяльності, а згодом — і переслідувати співробітників. Проте навіть тоді діячі Осторжчини не оминали загальноукраїнських антикатолицьких акцій. Так, вони брали участь у відновленні в 1620—1621 рр. православної ієрархії на Україні та Білорусії. У суді над православним письменником-полемістом М. Смотрицьким, який визнав унію, виступали Іван Бережанський-Підвисоцький та Федір Леонтійович.20.
Поширення антикатолицьких настроїв на Острожчині не обмежувалося вузьким колом інтелектуалів з академії та гуртка, кліру, шляхти, службовців. Масовість і радикалізм притаманні боротьбі проти національно-релігійного гніту міщан та селянства. У 1622 р. проти архімандрита-уніата з Дорогобужа Є. Лисятинського виступили селяни21. У 1629 р. уніатський митрополит В. Рутський отримав від князя Д. Заславського Степанський монастир і 24 листопада ^спробував його зайняти. «Але... степанський протопоп підняв бунт і не допустив його» и. Лише через два дні прихильникам Рутського вдалося захопити монастир. Особливо гострим, затяжним був опір підданих ’ дерманського монастирського маєтку23. Сюди, при умові переходу в унію, був призначений архімандритом М. Смотрицький. Дізнавшись про це, селяни перестали визнавати духовні права архімандрита, припинили виконувати деякі феодальні повинності. Не допоміг М. Смотриць- кому і грізний універсал О. Заславського до підданих від 20 січня 1628 р.
63


Як не вгамував селян і виданий через два роки універсал вже Д. Заславсько- го. Князь жорстоко розправився з непокірними: ватажки були повішені, а селяни піддані принизливим покутам. Лише таким шляхом князь примусив їх скоритись.
Узагальнюючи, потрібно наголосити на наступному: наприкінці XVI ст. та^на початку XVII ст. Острозька академія та пов’язані з нею осередки створили головний центр антикатолицького руху на Україні. Саме тут планувались основні політичні та ідеологічні акції православної опозиції Речі Посполитої. Тутешні письменники створили найбільш відомі пам’ятки публіцистики.


е#(е*0е*0ее>ф000<>0<;>0<><х>*»000б0000ф0фф00000000<>000<>0<>>х*>е>00<>*>00^^
ОРДЕН ЄЗУЇТІВ ТА ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ
Занепад колегії, а згодом і її ліквідація були значною мірою результатом діяльності єзуїтів, котрі близько пятидесяти років займались «наверненням зі схизми» родини Острозьких. Крім меркантильних міркувань і придбання для ордену колосальних маетностей і впливів серед українських феодалів, єзуїти прагнули до посилення своєї ролі в цьому регіоні. А це було практично неможливим без ліквідації видавництва, літературно-наукового гуртка та культурно-ідеологічних осередків, які діяли у тісному зв’язку з колегією. Адже всі вони своєю активною православною пропагандою стояли на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватікану та польської шляхти на Україні і в Білорусії. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити К.-В. Острозького на свій бік, їх увага спрямовується на можливих спадкоємців князя. Найперше католиком став старший син К.-В. Острозького Януш. 1583 року міняє віру другий з синів — Костянтин. Судячи з його заповіту, він став релігійним фанатиком, а все майно записав костьолам та католицьким монастирям г. Ще один син Острозького, Олександр, у 1592 р. одружується зі знаною покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою і переїжджає до неї в Ярослав. Заснований тут ще в 1574 р. найперший на українських землях єзуїтський колегіум став сильним центром окатоличення та полонізації. Це дуже непокоїло К.-В. Острозького. Він пише розпачливого листа до львівського Ставропігійського братства, де просить допомоги. Бо «Александре восточникъ между зубами западных людей вЪри и науки, и всего набоженства усЪл... Молю васъ, да не сице, от вас поблиз суще, небрежения ради, якож и Костентинъ, сынъ мой постраждеть... Попечение всяко сотворите, да не имЪют в немъ части нЪ єдиноя єзуитьі»2.
Очевидно, лише завдяки заходам львівських міщан Олександр і не став католиком. Так, у 1600 р. він запросив вчителем для синів відомого просвітителя Л. Зизанія. Однак після досить загадкової смерті Олександра 2 грудня 1603 р. «Анна Костчанка, латинскіа сущи вЪри, къ своей вЪры ихъ обратити хотя, учителя ихъ православнаго ієрея Лаврентія Зизаніа Тустановскаго и отъ нихъ, и отъ церкве ярославскія изгна»3. Однак лише по смерті їх діда матері-католичці, при діяльній допомозі відомого єзуїта Б. Гербеста, у 1610 р. вдалося перехрестити синів. Після передчасної смерті юнаків вся увага ярославських єзуїтів звертається на їх трьох сестер. Наймолодша, Ганна- Алоїза, отримала у спадок більшу частину Острожчини, половину Острога і право опікунства над релігійними інституціями. Саме з неї ордену вдалося виховати чи не найбільшу в історії Речі Посполитої фанатичку. Одружившись із гетьманом К. Ходкевичем, також затятим покровителем єзуїтів, вона в 1620 р. дістала право розпоряджатися своїми маетностями. І відразу починає утиски православних, робить спробу передати ордену Суразькі володіння. Єзуїтський історіограф С. Заленський пише, ніби від цього її відрадив провінціал ордену, «боячись... криків і процесів»4. Однак є більш вірогідне свідчення сучасника, острозького ксьондза6. У своїй хроніці під
5-3376
65


1621 р. він занотував, що острожан-українців дуже занепокоїв шлюб Ганни зК. Ходкевичем, відомим тим, що «схизматиків вигнав з власних і з підпорядкованих йому королівських володінь». Коли її чоловік виїхав на війну, українці «скрито до козацького гетьмана Бородавки написали. Вони скаржились, що ледве гетьман (К. Ходкевич.— /. ЛІ.) приїхав до Острога, а вже їхню руську віру погвалтував, забрав церковні добра, а приналежну церкві Суразьку волость віддав єзуїтам». На запрошення міщан до Острога прибуло 4 тис. козаків. їх розмістили в будинках особливо затятих католиків, чим приструнчили останніх, як і Ганну Острозьку. За словами хроніста, К. Ходкевич невдовзі пригадав це гетьману Бородавці, спровокувавши виступ проти нього і страту. Після загибелі Ходкевича Ганна-Алоїза, як засвідчує український літописець, «вдовою пановала і напускала у Острог єзуїтів. Іже през них много злого сотвори православним» ®.
У щоденнику Я.Вєлєвіцького під 1623 р. записано: «В цьому році 4 наші брати були викликані в Острог, чого бажали собі численні католики, і заснували тут свій осередок. Острог — це славне місто на Волині, резиденція князя Острозького. Воно досить добре захищене злиттям трьох рік, муром, укріпленням і характером місцевості. Його мешканцями були самі^лише русини — схизматики, бо дідичі цієї місцевості були найактивнішими покровителями грецьких схизматиків. Тому й спорудили в цьому місті схизматиць- ку академію як оплот своєї релігії. Але тепер вже там проживають як католики, так і схизматики. А іюдеї як цих, так і тих майже перевищують кількістю і багатством. Останні князі Острозькі, які стали католиками, почали підтримувати в цьому місті католицьку справу. А після їхньої смерті їх рідна сестра, Ганна на Острозі (одружена з Каролем Ходкевичем, віденським воєводою, головнокомандуючим військ проти турецького султан і Османа), всю турботу перебрала у свої доброзичливі руки. Після смерті чоловіка, з яким жила менше року, віддавши йому останні почесті, належні знатній людині, обтяжена великими турботами і зазнавши ударів долі, пожертвувала нашим (братам), викликаним в Острог, маєтки достатні для фундації колегії. Подарувала і земельну ділянку під будівництво колегії. Для чого було викуплено і знесено більш ніж 18 будинків. Дуже важко було нашим після їх прибуття (до Острога) через схизматиків, які правильно передбачали, що їхні юнаки, яких покійні князі утверджували в схизмі, можуть бути відвернуті від неї нашими школами. Було важко і через іюдеїв, чиїх немало будинків було викуплено заради площі під колегію. І які навіть пропонували нашим великі гроші, щоб їх з цього місця усунути. Але нічого не добилися. А наші (брати), осівши в Острозі, виконуючи звичні для Товариства обов’язки, швидко здобули собі величезну любов католиків як також і багатьох схизматиків, яка з часом, без сумніву, ще більше зростатиме» 7.
Г. Ходкевич тепер вже діє більш продумано. В 1622 р. викупляє від О. Пузини оренду Суразької волості, зобов’язуючись виплачувати на шпиталь щорічно дві тисячі злотих 8, але далі обіцянок справа не пішла, і позбавлений дотацій шпиталь перестав функціонувати.
У 1624 р. при згоді уніатського владики Є. Почаповського Троїцька церква передається єзуїтам, які її розібрали і поставили латинську каплицю. Як пише С. Заленський, «обурення українців було через це таке велике, що хроніст (єзуїтський.— /. М.).,, приписує чудові, що натовп не розвалив тоді колегіум і не повбивав єзуїтів» 9. Добре усвідомлюючи виняткове значення академії, Ганна-Алоїза починає гоніння і проти неї, намагаючись звести її до рівня прицерковно!* школи. Вона поступово позбавляє її грошових дотацій. А 22 січня 1623 р. пише листа до «руських бакалаврів, щоб не викладали по-польськи і по-латинські, лише по-руськи» 10.1 на виправдання цього розпорядження зазначає: «їх милість пан воєвода київський, дід наш (К.-В. Острозький.— І.М.) хотів, щоб розповсюдження науки мовами ла-
66


тинською ^грецькою в школі римській не мало б жодної перешкоди від руської школи. На що і певну суму призначив. До цього і ми приєднуємося, бажаючи, щоб школа римська в науці жодної перешкоди від школи руської не мала. А коли так станеться і ми дізнаємось, тоді гроші, тій школі призначені, мають пропасти»11. Судячи зі всього, княжна скоро знайшла якийсь привід і передала гроші, що її дід заповів академії, прикостьольній школі. Остання до того довгий час животіла, а після пожежі навіть перебувала в приміщеннях академії — під керівництвом руського ректора» 12. У фунда- ційній грамоті Ганни-Алоїзи від 25 жовтня 1624 р. острозькому костьолові між іншим читаємо: «...а для виховання дітей в християнській побожності і визволених науках згідно з волею... князя Костянтина... з фундації на Суражу, призначеній на школи грецьку та латинську, дозволяю і надаю прикостьольній католицькій школі половину тієї фундації, тобто 180 злотих» 18. Ганна-Алоїза свідомо йде на фальсифікацію, трактуючи «школи грецьку і латинську» як академію і прикостьольну польську школу. Насправді К.-В. Острозький мав на увазі лише два відділи академії.
Але головним у діяльності Ганни-Алоїзи стала фундація в Острозі відомого на всю Річ Посполиту єзуїтського колегіуму, якому вона впродовж 1624 — 1640 рр. відписує величезні маєтності (біля 20 сіл, землі під костьол, будинки колегії, папірню тощо)14. Навіть історіограф ордену єзуїтів С. Зе- ленський не міг не визнати, що «для розповсюдження унії на всій Русі важко було знайти відповідний операційний пункт, аніж Острог, ще 15 років тому славний академією і схизматицькою пропагандою... Будова величезних єзуїтських будівель, розпочата в 1625 р., безперервно тривала до 1648 р. Українці мусили постачати 23 роки підводи і робітників для того, щоб їх працею і потом підняті будівлі стали вогнищем польсько-латинської пропаганди, на згубу руської церкви»15.
Складнішою була справа з Суразькими маетностями. Володіючи н; ми’ княжна не наважувалась передати їх єзуїтам через певні правові ускладнення. За фундаційним актом 1585 р., завіреним примасом Речі Посполитої та королем, прибутки від них призначалися лише на православну інституцію. Тому, щоб дістати хоч би якусь примарну підставу для їх відчуження, Ганна-Алоїза звертається до папи. У посланні від 20 грудня 1633 р. Урбан III звільняє її від можливих проклять за привласнення маетностей «схизма- тицької церкви і шпиталя». В посланні справа представлялась так, ніби через безгосподарність українців (!) маєтності занепали, і Ганна-Алоїза на законній основі повернула їх собі16. Звернення її до папи саме тоді, на наш погляд, слід пов’язувати з легалізацією в 1632 р. православної церкви в Речі Посполитій. Луцько-Острозька єпіскопія після смерті уніатського владики мала перейти православному Афанасієві Пузині. Він же отримував право опікунства над осередками Острожчини, зокрема Троїцьким шпиталем і приписаними до них маєтками та академією. Вже 12 грудня 1633 р. він спробував практично здійснити це право, і коли княжна не допустила до цього, подав протест на неї в Луцький гродський суд 17. Хоч Ганна-Алоїза, при своїх зв’язках і могутності, ігнорувала судові позови, однак мусила враховувати можливість зміни політичної ситуації, і те, що інші спадкоємці без ентузіазму сприйняли її заповіт на користь єзуїтів. Тому вона намагалася здобути якщо не прихильність, то принаймні нейтралітет родини, світських та духовних владик. Княжна провокує виступ острожан: в пасхальну ніч 1636 р., профануючи батьківське поховання, вона переносить його тіло з церкви до костьолу 18. Не дочекавшись сподіваного вибуху протесту, княгиня «каретою, шестьма коньми, наїхала', на^ тот/, гмін людей. На мосту прудко женучи, бичем затинаючи по людех. Коньми потру- нила людей, а інії з^мосту попадали в ріку» 19. Цього вже міщани знести не могли, стався вибух народного гніву, 1 ого й домагалася Ганна-Алоїза.
5* v67


^f^ft ^^-Ы^^ ^Л% 4/
^^ 4
/7*^^ ЛА _ ^^ VW ft. *
^ ^^:^^^^ ^ ^™^
М* Ь ^^^л
^2$f л* ^* ^fi^ / ? ^ '^y^^ 2
г^ ?
^ /-Д^ Ц
& u<W>
/
^^-^^ '&v&w£Uf~
f^ Уы/ts?' OlU е^^ tff/ip* ^^^^^
h'^
* 4*ш
^*^ж
^^ 0,/ь-^^£^^ ^$&е^1^^
W** г* ьгЯ^ег **&i^i^ А?< ^М 4 * Ай^я&' &^t*^Wwy ^^^ &*? ^' ^.^^^ Ъ;^$*М**^
*$^**>^^* §
^/ *< ^ ^^ ^* ^^^^^^
evR^Ma ^р^І^^Ж^ ^
#if#i<&£& л^^ f<f Ш^ it і
Л Зи
Йй^й*?^ 1
Дг* <&& уЖ$
** Л£и;;^ ^ «^><4^
.^ ** 4.*м ^/ ^^^^^^.^.^^^
ШМЖ^*
Лист Г* Ходкевич до Острозьких «руських бакалаврів» з заоороною
68


иь&
Пп..^^^ ^
лм ^і*«/?л
Л/'^^ /ї^/^Г Z ^Як^2^ ^?H*(# ^*Лл ^/^£ ^/^4/^.*^ ^ 4# гЪТгЛ ^0к-Д
Л? Л /Ъ ^4t f ^^ f А <Л^ Й г/ г? / 4 иГ
л^ел ^. 0(^a^jA
Ъ* >й
*м О ^^ ^ * 7 ^ ^ * ^ x.^«^t ^ я? ;Х^й^ж#'
Ж е W&' и ^/Жд^* ф,^ -
Й Ж £ 4 ^^^t ^ ^ ъ* ^ /Л^/ ^/£f f /-^ 4 rS^^VI А^/J^.f^^*# ^ £&$£»<>*, Tk^WU ^XtWLr £}j^^ л^^е^г^.,-^
і* К* Я^-^М^ &&&!$і&і^
^^^Y^ * 4 Я * Vw
ли |
; ***1 ^^;
^#^ ^С^
ІММ* Й^^
p/^ ^yrt*C. .#$£■■&'x S^Шw,'
^^ M^/ * ^ v^ ^Жг л <; ^^Ь' ^ ’^^ * ^** ^
^X# 4^x;^^ ^мя^.^
м^ я^к#^
* * Y&^f^ ^^ * ^ и^^ < ^^ ^^
*7 а ж* *
^ л ^
ШШ
ЙЙг £#^>Х/Й.#^ ^е ЙґМ^^^** (^ Аг Я ^ ^fM Y^ с^^^^ & ^ hu^ ^ ^^/ ^1^
^Ш ^^ ^
/г й$> 7^ ^%* *f ЄЖ
у^м
^г£^ ^ r ^ ^^^ M t W№ \^^ Q^^ И^С *^ ’/ ^ :^f ^' *Z** ^^f^^^ Yt^ : ^ 7 У^ ^^W^
лнкладати в академії латинською та польською мовами (ЦДІАК),
69


Сторінка «Ляменту.,,» з описом розправи над острожанами, 1636 р, (ЛБАН).
Було організовано шляхетський суд над багатьма острожанами, яких жорстоко торгували, а декількох стратили. Суд ухвалив введення унії на Острож- чині, адже саме з цією метою і було спровоковано виступ острожан. Після вигнання православних Суразька волость мала перейти єзуїтам. Йшлося про будівництво католицького центру саме на руїнах славетних колись анти- католйцьких осередків: колегії, видавництва, літературно-наукового гуртка, шпиталя. Без сумніву, прикладом послужило будівництво костьолу в Ярославлі. Там, з ініціативи П. Скарги місце було вибране на «городищі^ на місці попередньо розібраної церкви» 20. Фундацію єзуїтам можна було зробити відразу після придушення виступу — у 1636 р., але для більшого ефекту вони отримали землі у ювілейному для ордену році — 1640: «... для
70


навчання і виховання 20 молодих людей по крові шляхтичів польських» і двох священиків-єзуїтів 21.
Заснований в Острозі у 1624 р. єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Денаціоналізаторський характер цього і аналогічних учбових закладів яскраво охарактеризував анонімний волинський полеміст 2-го десятиліття XVII ст. Звертаючись до батьків, які віддали синів до єзуїтських колегій, він писав: «Аж ты дал с[и]нька своего, дал до проклятой школи, а звлаща до начиня діаволского вызуитовъ. Ажъ они там твоего сынка русинька, засмаковавши ему поганую діаволюю науку, ошукали... А потом и тебе, отца, и твоего отца и увес народ твой, и язык твой с[вя]тый... и розум, и мудрость твою... А почнет ти цукровати свою земную д[у]шевную бЪсовскую, ажъ русинок, твой сынок як дурный пріймєть за правду и хопится погыбели их и своєї. Ажъ юже и на в^ру свою святую правдивою як пес щекает, и на тебе отца, и на матеръ на свою, і на увес родъ свой, и в^ры, и языка своего мног[о]славного святого вырекается росій- ского» (тут українського слова.— I, М,»22.
Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став її заповіт 1654 р. Численні маєтності і великі суми грошей вона записала проте- гованому ордену єзуїтів, костьолам, католицьким шпиталям тощо і при цьому жодного шеляга не подарувала українцям, не тільки православним, а й навіть і уніатам23.
Всі виявлені документи беззастережно свідчать, що Острозька академія, як і весь культурно-ідеологічний центр в Острозі, була остаточно ліквідована з ініціативи ордену єзуїтів.


ОоООООООООООООФОООООООООООООфООООООООООООООООООООООООООООООООООООООООООООСЮООООООООООФОСОФООООЛ>ОООООФд
ПІСЛЯМОВА
Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576—1636 рр.), по найскромнішим підрахункам, її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух на Україні та в Білорусії отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів.
Школи, які засновували або реорганізовували вихованці академії, мали велике значення у поширенні освіти серед народу, у підготовці наступного покоління просвітителів.
Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися до сьогодення, можна стверджувати, що більшість відомих українських та білоруських діячів кінця XVI — першої третини XVII ст. були безпосередньо пов’язані з Острогом (походженням, навчанням, тісною співпрацею).
Від самого початку академії призначалась відповідальна політична роль: протидіяти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських учбових закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованшо в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.
Одночасно з академією виникли в Острозі літературно-перекладацький гурток і видавництво. Поряд із загальнокультурними функціями великим було їх значення у формуванні національної самосвідомості. Саме в Острозі вийшли друком та розповсюджувалися в рукописах найбільш відомі українські полемічні твори, які стали дійовим засобом політичної боротьби. Непересічний внесок тутешніх діячів у розвиток вітчизняного мовознавства, зокрема грецистики. Значною була роль острозької книжності як посередниці культурних контактів України з Росією, Білорусією, південними слов’янами та східнороманськими народами. Острозька слов’я- но-греко-латинська академія стала і значним осередком міжнародного спілкування.


ФФОФФОФФФОффОФОФООООООООООООФООООООбоООООООООООООООООООООООООФООФООООООООООФОФОООООООООООСЮООООООООООООООООООФООООООООФОСОООО^
ДЖЕРЕЛА
Вступ
1 Допержинський К. Український письменник XVI століття Василь Суразький // Всеукраїнська академія наук. Історична секція: Науковий збірник за рік 1926.— К., 1926.— С. 46.
Освіта та книжність України в XVI — першій третині XVII ст.
1 Ісаєвич Я. Д. Першодрукар... ♦ — С. 17—18.
2 Історія українського мистецтва.— Київ, 1967.--Т. 2.— С. 165—178.
8 Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI в. // ЗНТШ.— Т. 97.— С. 44.
4 Monumenta... — Р. 13, 15.
§ Ісаєвич Д. Д. Братства... — С. 28.
8 Свенцицкий И. С. Опись музея... — С. 19—21; ЛІМ.— Рукопис 62, 63.
7 Перфецкий Е. П. Религиозное движение... — С. 44—52; Перфецький Е. П. Угорська Русь-Україна...—С. 19—23; Жаткович Ю. Нарис... — С. 155—157; Дулииікевич И. Исторические черты... — С. 64—70.
8 Дэжё Л. Украинская лексика... — С. 421—441.
8 Торжество історичної справедливості... — С. 96.
10 Dembinska A. Wplywy kultury polskiej na Wolyn w XVI wieku (w ionie warstwy szlacheckiej)//Pracy Komisji Historycznej.— Poznan, 1933.— T. 7.— S. 5—41.
11 В першу чергу це стосується нової редакції Києво-Печерського патерика. Див.: Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Текст. Вступ. Примітки).— К., 1930.
12 Абрамович Д. И. К литературной деятельности...; Сырку П. А. Из истории...— С, 497—499.
13 Голубев С. Киевский... — Приложения.— С. 10.
14 Kalnofojski A. Teratorgema.— К., 1638.— S. 28—31, 36, 49, 62—65.
х$ Археологический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси.— Вильна, 1870.— Т. 9.— С. 53—55.
18 [Болховитинов Е.] Описание... — С. 114.
17 Фелер А. Я- Древнерусские традиции в зодчестве Великого княжества Литовского- в XV в. // Архит. наследие.— 1986.— № 34.— С. 152—157.
18 Перетц В. Н. Отчет... об экскурсии семинарии русской филологии в Житомир 21— 26 октября 1910 г. // Унив. изв.— 1911.— № 10.— С. 108.
19 ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 3.— Арк. 280 зв.
20 Перша зберігається в діючій церкві с. Межиріччя, друга — в ОКМ.
81 Богуславский Р. Волынские... — С. 278—279, 307; Фотинский О, А. Обыкновенные люди..., С. 141.
22 Возняк М. Історія... — С. 33.
83 Богуславский Р. Волынские... — С. 281, 284; Теодорович Н, Город.., — С. 195, 197, 201, 203, 205.
24 Estreicher К. Bibliografia... — Т. 17.— S. 369—370; Tazbir J. Antytrynitaryzm.,,— S. 118.
8§ Лонгинов А. Памятнйк древнего православия в Люблине— православный храм и существовавшее при нем братство.— Варшава, 1883; АЮЗР.— 4.1, т. 6.— С. 104, 266; АЮЗР.— Ч. 1, т. 10.— С. 532, 535—536; Ісаєвич Я- Д» Братства... — С. 37.
26 Ісаєвич Я» Першодрукар... — С. 23.
27 Там же.— С. 96.
88 Житецкий П. О Пересопницкой рукописи//Труды 3-го археологического съезда в России.— К., 1872.—,Т. 2.— С. 22—96.
Тут і далі див, список видань, посилання на які подаються скорочено.
73


й Назаревский ЕГЛ. Язык Евангелия... — № 8.—С. 1—40; № 11.— С. 41,-78; № 12.— С. 79—139.
80 ЛБАН.— В. р., ф. М. В.— № 1293.
81 Дзжё Л. Украинская лексика...
82 Исаевич Я. Д. Круг читательских интересов населения Украины в XVI—XVII вв, П Федоровские чтения 1976.— Москва, 1978.— С. 68.
83 ЦДІАК.— Ф. 25, on. I, спр. 45.— Арк. 342 зв.— 343.
34 Крип'якевич І. Львівська Русь... // ЗНТШ.— 1907.— Т. 79.— С. 37.
»ь Александрович В. Перша згадка про українську школу в Перемишлі. // Жовтень.— 1986.— № 9.— С. 104.
86 Ісаєвич Д. Д, Джерела... — С. 51. Очевидно, вона була заснована раніше, бо Холм- ський єпископ Іона (помер 1545 р.) навчав свого племінника Андрія «руській грамоті» (Paprocki В. Herby rycerstwa polskiego.— Krakow, 1584.— S. 544).
87 Там же.— С. 51—52.
88 Возняк М. Історія... — С. 34.
89 Харлампович К. Западнорусские... — G. 200.
40 Там же.— С. 228.
41 Ігнатій (з Любарова). Житіє... — С. 228.
42 Левицкий О. Очерки... — С. 100.
43 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 19.— Арк. 522.
44 Kochanowski J. К. Dzieje akademii Zamojskiej (1594—1784).— Krakow, 1899— 1900; Lempicki S. Dzialalnosc J. Zamojskiego па polu szkolnictwa (1573—1605).— Krakow, 1921.
45 Исаевич Д. Новые материалы... — С. 151—154.
46 Харлампович К. Малороссийское влияние...—С. 119—120.
47 ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, № 181 / VI.-4, ч. 5.— Арк. 8.
48 Ігнатій (з Любарова). Житіє... — С. 228.
49 Сырку П. Из истории... — С. 497.
50 Савич А. А. Западнорусские униатские школы XVII—XVIII вв... / Труды Белорусского госуниверситета в Минске.— 1922.— № 2—3.— С. 152—160; Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білорусії в XVI—XVIII в.— К., 1929.— С. 238— 240.
51 Там же.— С. 155.
62 ЦДІАК.— Ф. 51, on. 1, спр. 206.— Арк. 207 зв. На цей документ вказав мені В. Кравченко.
63 ЦІНАХ.— Ф. 25, on. 1, спр. 222.— С. 907—916 зв.
84 ХНБ.— В. р., № 332 015 (543 803.— Арк. 17/4 рахунку).
§ 5 Williams G.— Н. Protestants in the Ukrainian Lands of the Polish — Lithuanian Commenwealth.— Cambridge (Mas.).— 1988; Дмитриев M. В. Влияние реформации на общественную мысль украинско-белорусских земель Речи Посполитой во второй половине XVI — первой половине XVII в. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья.— Киев, 1988.— С. 250—261.
§ 6 ДПБ.— В. р., зб. Погодіна.— № 840.— Арк. 105.
87 Tworek S. Dzialalnosc oswiatowo-kulturalna kalwinizmu malopolskiego (potowa XVI— polowa XVII w.).— Lublin, 1970.— S. 75; Williams G. -H. Protestants...— S. 932—957.
88 Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси // КС.— 1882.— Т. 2.— СД193—195; Дмитриев М. В. Реформационное движение в восточнославянских землях Речи Посполитой в сер. XVI в. // Вопросы историографии и истории зарубежных славянских народов.— М., 1987.— С. 124; Зимин А. 4. И. С. Пересветов и его современники // Очерки по истории русской общественно-политической мысли сер. XVI в.— М., 1958.— С. 182—184.
69 Зимин А. И. С. Пересветов... — С. 154—164; Послания старца Артемия // РИБ.— Спб., 1878.—Т. 4.—Стб. 1201—1448.
60 Письма князя А. М. Курбского... — С. 57—62; Жизнь князя... — С. 239, 310, 311, 313, 314.
61 Соболевский А. И. Переводная литература Московской Руси XVI—XVII в.: Биб- лиогр. материалы.— Спб., 1903.— С. 53; Попое А. Обзор хронографов русской редакции.— М., 1869.— Вып. 2.— С. 94; Западная Европа в русской письменности XV—XVI вв.: Из истории междунар, культурных связей России.— Л., 1980.— С. 234—235.
62 Возняк М. В. Історія української літератури.— Львів, 1921.— Т. 2.— С. 26.
63 Auerbach I. Andrej Michajlowicz Kurbskij.— Munchen, 1985.— S. 383—387.
64 Цеханович А. А. К переводческой деятельности князя А. М. Курбского// Древнерусская литература: Источниковедение. Сб. науч. тр.— Л., 1984.— С. НО—114; Беляева Н. П. Материалы к указателю переводных трудов А. М. Курского // Там же.— С. 115— 136. До вказаних в останній статті списків перекладів можна додати ще такі: 44—47 «Бесіда» Іоанна Златоуста на «Євангеліє від Іоана» (ХНБ.— В. р. к., № 819 072; НМ F 22 / 480 813); Збірник з «Богословією» та «Діалектикою» (ЛБАН.— В. р., ф. М. В., № 107); Псалтир з толкованіями (ЛБАН.— В, р,, ф. М. В., № 86 і № 796, обидві книги з б-ки Крехів- ського монастиря).
74


® § Один список 44—47 «Бесід» Іоана Златоуста на «Євангеліє від Іоанна» зберігається в Бухаресті; Lin\a Е., Djamo-Diaconi\a L., Stoicovici О. Catalogul manuscriselor sla- vo-romane din Bucuresti.— Bticuresti, 1981.— P. 63—77.
66 Иконников В. С. Максим Грек и его время: Истор. исследование.— Киев, 1915.— С. 580.
67 Monumenta... — Р. 57—62.
68 Письма князя...—Стб. 111—113.
69 Ісаввич Я. Д. Першодрукар... — С. 65.
70 Мицько І. Першодрукар вшановує пам’ять Івана Підкови // Жовтень.— 1986.— № 9.— С. 133.
71 Добрянський Ф. Описание рукописей Виленской публичной библиотеки.— Вильнюс, 1882.— С. 288.
Заснування колегії
1 Тихомиров М. Н. Список русских городов дальних и ближних//Истор. зап.— 1952.— Т. 40.— С. 224, 235.
* Zrddla dziejowe.— Т. 19. Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno-statystycz- nym\ [Ziemie Ruskie, Wolyn і Podole. T. 8. Op. przez A. Jablonowskiego.— Warszawa, 1889.—S. 59, 61, 64.
3 Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 31. У 1511 p. ярмарки відбувались на свята Трьох королів (6 січня) та Онуфрія (12 червня). Однак перший згодом занепав і були введені нові — на свята Миколая (9 травня та 6 грудня) і так звану Хрестопоклонну неділю, Покрову (1 жовтня).
4 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 7.— Арк. 39—40 зв,
§ Там же.— Спр. 7а.— Арк. 52 зв. (запис 1573 р.)
6 Там же.— Ф. 52, оп. 2, спр. 527.— С. 419 (запис 1644 р.)
7 Ковальский Н. П. Источники по социально-экономической истории Украины XVI — І пол. XVII в.— Днепропетровск : Изд-во Днепропетр. ун-та, 1982,— С, 78.
8 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 5.— Арк. 86.
9 ЦДІАЛ,— Ф. 52, оп. 2, спр. 30.— С. 668, 669.
10 Кордт В. Материалы по истории русской картографии.— Киев, 1899.— Вып. 1.— Табл. 2, 22, 23, 30; Там же.— К., 1906.— Вторая сер., вып. 1.— Табл. 15; Там же.— К., 1910.— Вып. 2.— Табл. 10, 14, 21, 22, 24.
11 ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 336.—Арк. 1082—1086.
12 Ковальский И. П. Источники...— 1982.— С. 69—71. Польськомовна копія акту є в Архіві Малопольської провінції ордену єзуїтів (ПНР, Краків.— № 1366.— Арк. 289—289 зв.).
13 Zrodla dziejowe... — Т. 19.— S. 80, 82, 149.
14 ЦДІАК.— Ф. 22, on. 1, спр. 17.— Арк. 143 зв.
х§ Александрович В. Один з будівничих Острога / Жовтень.— 1985.— № 3.— С. 133.
16 Українська поезія XVI ст.— К., 1987.— С. 201.
17 Abta kosciola farnego ostrogskiego/ Wyd. J. Hoffmann// Rocznik wolynski.— Row- ne, 1934.— T. 3.— S. 194—203.
18 ЛБАН.— В. p., ф. Радзімінських, № 181 / Vl-4, ч. 3.— Арк. 280 зв.
19 Чотири перші ікони зберігаються в ОКМ, інші — в діючих церквах.
20 Зберігається в ОКМ.
21 Ясиновський Ю. З історії музики західноукраїнських вемель XVI—XVII ст. // Українське музикознавство.— К., 1986.— Вип. 21.— С. 108, 114—115; Дсіноускі Ю. Беларускія ірмалої — помнікі музычнага мастацтва XVI—XVII стагоддзяу // Мастацтво Беларусі.— 1984.— № 11.— С. 54; ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 23.— с. 164—165.
22 Ясиновський Ю. Мелодії минулих століть // Жовтень.— 1984.— № 3.— С. 113.
23 Ковальский Н. Источники... — С. 78.
24 Дковенко Н. Цікавий документ // Жовтень.— 1985.— № 2.— С. 128; ЦДІАК.— Ф. 26, on. 1, спр. 4.— Арк. 38—39 зв.
25 Там же.— С. 38 зв.
26 Сендульский А. Село Сураж Кременецкого уезда // ВЕВ.— 1873.— Часть неофиц.— № 19.— С. 664.
27 Архів Малопольської провінції ордена єзуїтів (ПНР, Краків).— № 1366,— Арк. 285—288 зв.
28 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 422.— Арк. 174.
29 ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, № 181 / VI-4, ч. 2.— Арк. 11 зв.
30 Хижняк 3. И. Києво-Могилянская академия.— К., 1988.— С, 43,
31 ЦДАДА,— Ф. 1603, оп. 4 (II), спр. 3610.— Арк. З зв,
32 Ковальский Н. П. Акт 1603 г. ... — С. 128.
33 ПНР, Б-ка АН в Курнику.— № 11/10 006, к. 2зв.; Головний архів давніх актів в Варшаві,— Архів Радзівіллів, від. V, т. 247 / 11078,— С. 90,
7?


54 Kraicar J. Konstantin Basil Ostrozskij and Rome in .1582—1584 // Orieptalia Christiana periodica.— Roma.— 1969.— Vol. 35.— Fasc. 1.— P. 201—202.
33 Голобуцький В. О. Актуальні питання історії України доби феодалізму і завдання радянських істориків // Укр. іст. журн.— 1973.— № 9.— С. 28.
33 Востоков А. Описание русских и словенских рукописей Румянцегского музеума.— Спб., 1842.—С. 127.
32 Pieradzka К. Jerzy II // PSB.— Т. II.— S. 184—186.
38 Chynczewska — Hennel Т. Ostrogski Konstanty — Wasyl // PSB.— T. 25.— S. 495,
39 Біблія.— Острог, 1581.—Арк. 2—3 (1-го рахунку).
40 Українська поезія XVI ст.— К., 1987.— С. 203.
41 Немировский Е. Начало книгопечатания... — С. 97.
42 Ісаєвич Я- Д- Першодрукар... — С. 139. Використаний при оправі цих книжок інтролігаторський матеріал (середники, орнаментика) може допомогти в атрибуції і інших книжок острозької бібліотеки. Острозька видавнича палітурка з гербом К.-В. Острозького збереглась у примірнику «Книжиці у десяти розділах» (Острог, 1598) зі збірки ЦНБ (№ 665) та «Апокрисиса» Христофора Філалета (Острог, 1597 // ЦНБ.— Кол. Попова, № 157).
43 Ісаєвич Д. Д. Першодрукар... — С. 86.
44 Там же.— С. 101—102.
4§ Там же.— С. 102.
46 Там же.— С. 88—90.
47 Похвала Исаие Балабану... — С. 33, 37.
48 Bolognetti A. Epistolae... — Pars 2.— Р. 198, 313, 348, 364—366, 385—387, 397, 401,449, 515, 590,591.
49 Pecalides S. De bello... — P. 10, 25.
30 ЦДІАК.— Ф. 26, on. 1, cnp. 4.— Арк. 38 зв.
31 АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.— С. XIV.
§ 2 ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 1053, 1054.
S ® Wielewicki J. Dziennik... — S. 151.
§ 4 ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, № 181 / VI-4, ч. 1.— Арк. 8, 31; ПНР, Б-ка Оссолінських у Вроцлаві.— № 11/3669.— Арк. 196.
^ ПНР, Архів Сянгушок в Кракові, № 1031.— С. 153; Kardashewicz S. Dzieie...— S. 140.
5 е Голубев С. Археологические заметки о памятниках старины, находящихся в некоторых местностях Волынской епархии//Труды Киев, духовной акад.— 1876.— Т. 1.— С. 626.
§ 7 Галенченка Г. Стародрукования... — С. 63, 65.
&8 АЛВІІ, Збірка М. П. Ліхачова.— On. 5.— Cnp. 177.
§ 9 Б-каОссолінських у Вроцлаві, ПНР.— № 11/627.— С. 242. Свідчення Р. Янчинсь- кого, що К.-В. Острозький знав і любив церковні гімни і псалми.
60 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси.— К., 1888.— С. 78. З двох списків Київського літопису першої чверті XVII ст., Лазаревського та Ко- щаковського, слова про академію є лише в другому (ЛБАН.— В. р., ф. Оссолінських. № 2168.—С. 113).
61 Ісаєвич Я. Д. «Навіти...» — С. 57—58.
62 Ешану А. И. Школа и просвещение в Молдовии (XV — нач. XVIII вв.) — Кишинев, 1983.— С. 54—64.
63 Рогов А. П. Школа и просвещение // Очерки русской культуры XVII века.— Ч. 2,—М., 1979 —С. 149—154.
64 Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия.— К., 1988.— С. 77—79.
63 ППЛ.— Кн. 1.—Стб. 1136.
66 Ісаєвич Я. Першодрукар... — С. 67.
«г Там же.
" Przezdiecki А. Jagiёlloriki polskie w XVI wieku.— Krakow, 1868.—Cz. 6.— S. 202—210.
49 Свяжьінскі I. M. «Пстарычныя запіскі» Ф. Евлашевскага.— Мінск, 1990,— С. 97.
^ ЛБАН.— В. р., ф. Оссолінських, спр. 11/1924.— С. 52—53; Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 32.
21 Жизнь князя Андрея... — Т. 1.— С. 288; АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С, 74.
22 ППЛ.— Кн. 2.— Стб. 485—486.
23 Россия и Италия... — Т. 2, вып. 1.— С. 59. 188—189.
Крип’якевич І. З діяльності Поссевіна // ЗНТШ.— 1912.— Т, 112.— С. 12—13, 2§ Крип'якевич І. УнІйні видання... Т. 3.— С. 537—552,
24 Россия и Италия... — Т. 2, вып. 1.— С. 178.
22 PossevinoA. Moscovia... — Fol. 24 verso (Il рахунку).
28 Россия и Италия... — Т. 2, вып. 1.— С. 339—340.
28 Ковальський М. П. Історії,,, — С. 33; ЛБАНй— В, л Радзімінських» № 181/VI-4, ч. 1,- Арк, 8, 31.
76


80 Б-ка Оссолінських у Вроцлаві, ПНР.— № 11/3669.— Арк. 196.
81 Архів Сангушок в Кракові, ПНР.— № 1031.— Арк. 153; Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 140.
82 ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 131.— Арк. 461; Kardaszewicz S. Dzieje ... — S. 108.
83 Першодрукар... — C. 48, 50.
84 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, cnp. 67.— Арк. 736; АЮЗР.— 4. 1, т. 6.— С. 226. Фотин- ский О. А., Бурчак-Абрамович Н. М. Краткое описание... — С. 46.
Наукова, освітня та видавнича діяльність
1 Колосова В: П. Идеологические предпосылки деятельности Острожского кружка (Герасим Смотрицкий как редактор-полемист)// Федоровские чтения, 1981.— М., 1985.— С. 88, 89.
2 Исаевич Д. Преемники... — С. 19.
8 Kawecka-Gryczowa A. Z dziejow polskiej ksiazki w okresie Renesansu : Studia і ma- terialy.— Wroclaw, 1975.— S. 272.
4 Возняк M. Письменницька діяльність... — С. 34.
6 Бевзо О. А. Львівський літопис... — С. 131; ПСРЛ.— Т. 2.— С. 702—703.
6 Паславский И. В. К вопросу о философских взглядах деятелей Острожской академии (идеи неоплатонизма в произведениях Василия Суражского и Клирика Острожского) // Федоровские чтения, 1981.— С. 83; Пошук А. І. Філософсько-гуманістичні ідеї в антикато- лицькому творі «Апокрисис» // Філос. думка.— 1979.— № 5.— С. 114.
7 Стратій Д. М. Роль Острозького культурно-освітнього центру в становленні і розвитку реформаційних та гуманістичних ідей // Історія філософії на Україні. Т. 1. Філософія доби феодалізму.— К., 1987.— С. 195.
8 Дашкевич Д. Р. Територія України на картах XIII—XVIII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія : Респ. міжвід. зб.— К., 1981.— № 7.— С. 90.
9 Ісаєвич Д. Д. Першодрукар... — С. 89.
10 Там же.— С. 95.
11 Копержинський К. Український письменник... — С. 48—72.
12 Исаевич Д. Преемники... — С. 11.
13 Першодрукар... — С. 113.
14 Возняк М. Письменницька діяльність... — С. 45.
18 ЧОИДР.— 1859.— Кн. 3.— С. 13—16.
18 ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 333, 358.
17 Исаевич Д. Преемники... — С. 11.
18 Дременко П. Спроба розкриття...
19 Пам'ятки полемічного письменства... — С. 201—229.
20 Мицько І. Чар архівних свідчень... — С. 87—89.
21 Исаевич Д. Преемники... — С. 15.
22 Сперанский М. Переводные сборники... — С. 372—374.
23 Памятники... — Т. 4, отд. 1.— С. 34—38.
24 ЦНБ.— В. р. к.— № 794.— Арк. 55 зв.
25 ЧОИДР.— 1859.— Кн. 3, отд. 3.— С. 5—6, 21.
26 Исаевич Д. Преемники... — С. 16.
27 Копержинський К- Острозька друкарня... — С. 79.
28 Перетц В. Исследования и материалы... — С. 52.
29 ДБЛ.— В. р.— Ф. 96 Дуров.— № 57; Соболевский А. Заметки о малоизвестных памятниках... — С. 16—19. •
30 АЮЗР.— Ч. 1, т. 12.—С. 8.
31 Legrand Е. Bibliotheque... — Р. LXXX—LXXXIII, 182—230.
32 ГПБ.— В. р., Збірка Тиханова.— № 140.
33 Похвала Исайе Балабану...— С. 33, 37.
34 Харлампович К. Западнорусские православные школы..* — С. 255.
38 Там же.— С. 266.
38 ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 21.—С. 1469.
37 Regenvolscius A. (Weg^rski A.) Systema historico-chronologium ecclesiarum Slavo- nicorum.— Utrecht, 1652.— P. 470. -4
38 Возняк M. Письменницька діяльність... — С. 33, 34.
39 Hajdukiewicz L. Latos Jan // PSB.— T. 16.— S. 571.
40 АЛВІІ, Збірка M. Ліхачова.— On. 5, cnp. 177.— Арк. 9—20.
41 ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 15.— Арк. 370 зв.— 371.
42 АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.— С. XIII—XIV, Dobrowsky J. Institutiones... — Р. LV.
43 Що книги друкувались одночасно, свідчить такий факт: на звороті 24 арк. 5 рахунку одного примірника «Книжиці в шести розділах» відбитий титул «Книжиці у десяти розділах» (ДБЛ.— № 2820/8874), тобто невисохлі картки обох книжок переплітали, одночасно у видавничий конволют. Очевидно, аналіз шрифтів першого видання дозволив, укладачам
77


каталогу збірки БЛ датувати його «не раніше 1588 р.> (Каменева Т,, Гусєва А, Украинские книги... — С. 12).
44 Першодрукар... — С. 90—95.
45 Зернова А. С. Первопечатник... — С. 103—109.
46 Мыцко И. 3. Новые документы... — С. 192—195.
47 ЛБАН.— Ф. Осолінських, 1924, № 11.— Арк. 254 зв.
48 Исаевич Я- Преемники... — С. 16—17.
49 АЮЗР.— Ч. 6, т. 1.—С. 642—643.
60 Лосиевский И. Я- Б-ка М. Смотрицкого // Памятники культуры^: Новые открытия, 1984.—М., 1986.—С. 92.
61 Жизнь... Иова... // Зоря Галицкая яко Альбум на год 1860.— Львов, 1860.— С. 229.
52 Каразин В. Каталог... погибшим в 1812 году профессора Баузе // ЧОИДР.— 1862.— Кн. 2.— С. 5.
63 Гора Почаевска.— Почаїв, 1742.— С. 46.
б. 4 Петрушевич А. Сводная летопись... — С. 35.
5® ДІМ., Збірка Барсова.— № 230; Протасьева Т. Н. Описание рукописей Чудовского собрания.— Новосибирск, 1980.— С. 117; Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинарии русской филологии в С.-Петербурге 13—28 февраля 1911.— К., 1912.— С. 24; Отчет Имп. Публ. б-ки за 1905 г.—Спб,— 1912.—С. 47; ХНБ.— В. р.—№ 819328; ЛМУМ.— В. р.— № 22.
5е ЦНБ.— В. р., № 1/4001.
§ 2 Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в XV— XVIII вв.— К., 1899.— Вып. 1.— С. 13—14, 16. 1л. № 25—27.
Ф Ісаєвич Я. Першодрукар...—С. 71.
S * АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 48—52; Першодрукар... — С. 24—26.
80 Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир 21— 26 октября 1910 г. // Унив. изв.— № 10.— С. 108.
61 Inwentarz dobr duchownych ostrogskich z roku 1571 // Muzeum Konstantego Swid- zinskiego.— Warszawa, 1876.— T. 2.— S. 202.
62 Малышевский И. И. Новые данные для биографии Ивана Федорова, русского первопечатника//ЧОНЛЙ.— 1893.— Кн. 7.— С. 112—113.
63 Історія українського мистецтва... —С. 276, 279.
64 Regestra skarbca ksiazat Ostrogskich w Dubnie spisane w roku 1616 // Sprawozdania Komisji do badan historyi sztuki w Polsce.— Krakow, 1898.— T. 6, z. 2—3.— S. 214. *
66 Россия и Италия... — Спб., 1908.— Т. 2, вып. 1.— С. 197.
66 Regenvolscius A. Systema... — Р. 485—486.
67 ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 13.— Арк. 229 зв.— 230.
68 Гора Почаевска... —С. 46.
69 Колосова В. П. Автограф... — С. 128—131.
70 ЛБАН.— В. р., АСП — 676.— Арк. 587 зв. Пташицкий С. Иван Федоров // Печатное искусство.— 1903.— С. 305. Тут словом академія (без сумніву, під впливом Острозької академії) названо парафіальну школу.
71 Житецький П. Острозька трагедія // ЗНТШ.— 1903.— Т. 51.— С. 23.
7- 2 Ісаввич Я- Братства... С. 25; Терлецький О. Василь-Костянтин князь Острозький. Історія фундації князя Острозького в Тернополі.— Тернополь, 1909.— С, 37—40; ЦДІАЛ.— Ф. 408, on. 1, спр. 760.— Арк. 5—9 зв.
73 АЮЗР.—Ч. 1, т. 1.—С. 237.
Острог — центр вітчизняного га міжнародного спілкування
1 Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси // КС.— 1882.— Т. 2, май.— С. 206—207, 210—211; Kossowski A. Zarys dziejow protest ап tyzmu па Wolyniu w XVI—XVII w. // Rocznik wolynski.— Rowne, 1934.— T. 3.— S. 247, 248, 253—254; Urban W. Hoscki Gabriel // PSB.— T. 10.— S. 25; Urban W. Hoscki Roman // PSB.—T. 10.— S. 26. Tazbirj. Lubinieci Andrzej // PSB.— T, 17.— S. 594—595; Akta kosciola... — S. 198, 201.
2 РИБ.—13.—C. 21.
3 ЦДІАК-— Ф. 11, on. 1, cnp. 4.— Арк. 332; Яковенко H. Нові.,. — С. 41.
4 АЮЗР.— Ч. 1, т. 12.—С. 7—9.
5 НМ.— № F 22/480 813.
6 Monumenta... — Р. 738.
7 - Исаевич Я- Преемники... — С. 30—36.
8 Фотокопія оригінальної грамоти зберігається в ОКМ.
9 Мицько І. Ідеологічна боротьба... — С. 108.
10 Там же.— С. 107.
11 ЛБАН.—В. р., ф. М. В,—№ 772.
12 Там же.— № 1293,
13 Там же.— № 79,
/8


14 СРР, Б-ка АН.— В. р., Слов’янські рукописи.— № 79.— Арк. 6 зв., 7 зв,
і§ ЦДІА СРСР.— Ф. 823, on. 1, спр. 277.— Арк. 8, 8 зв.
“ ОКМ.— № VI-C-565.— Арк. 35 зв.
17 АЛВІІ.— Кол. 238, on. 1, спр. 69/14.— Арк. 1 зв.
18 Еременко П. Український письменник... — С. 13.
19 АЗР.— Т. 4.— С. 244.
20 Мицик Ю. А. Джерела до вивчення історії антифеодальної та визвольної боротьби українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у фондах ПНР // Архіви України.— 1986.— № 5.— С. 58.
21 Флоря Б. Русско-польские отношения... — С, 142,
22 Там же.— С. 144.
23 Ісаевич Я- Братства...— С. 118.
24 Там же.— С. 119.
2^ Исаевич JJ. Преемники... — С. 147.
28 Там же.
22 Немировский Е. Иван Федоров... — G. 80.
28 Добротворский А. Кто был первый Лжедмитрий? ... — G. 4.
29 Там же.— С. 5—6.
30 Сб. Русского исторического о-ва.— Т. 137.— С. 757.
31 Костомаров Н. Исторические монографии... — Т. 4.— С. 125.
32 История русской литературы... — С. 336.
35 Гераклітов О. До біографії... — G. 63—64.
34 Харлампович К. Малороссийское влияние... — С. 30, 32—34.
35 Ковальский Н. Источники по истории... — С. 38—39.
36 Там же.— С. 86.
Зї Сперанский М. Переводные сборники... — G. 372—374.
38 Исаевич Я. Преемники... — С. 142—143, 145—146.
39 Там же.— G. 150.
40 Там же.— С. 152.
41 Малышевский И. Александрийский патриарх... — Т. 2.
49 Там же.— С. 23—27, 28—44, 49, 68—70, 73—78, 94—95, 145—146; Regel IF. Analecta... — N 163, 164, 189, 213, 231, 260, 306.
43 Першодрукар... — G. 127.
44 Исаевич Я' Преемники... — С. 16.
45 Леонид. Славяно-сербские книгохранилища... — G. 17, 20.
48 Monumenta Confraternitatis... — Р. 555.
*2 Димитри}eeuh О. Одноша]’и пейских патриjapaxa с Руси]’и у XVII веку // Глас Српске Кральевне академіє.— 1901.— Т. 9.— С. 175; Крыловский А. Львовское... приложения.—G. 199.
48 Опись актовой книги... — № 2047... —G. 55.
49 Немировский Е. Издания Ивана Федорова... — G, 100—102,
50 Фотинский О. Очерки по истории... — С. 22—23.
51 ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 401.— Арк. 1.
52 Немировский Е. Издания Ивана Федорова... — С. 98—103; Атанасов П. Украинские старопечатные книги... — С. 74, 77—78, 81, 82.
53 Захарьина Н. С. Сведения о Молдавском княжестве второй половины XVI в. в книгах фонда «Сношения России с Крымом» // Проблемы источниковедения истории Молдавии периода средневековья и капитализма.— Кишинев, 1983.— С. 209, 210.
84 Tyszkowski К. Stosunki ks. Konstantego Wasyla Ostrogskiego z Michalem, hospo- darzem multanskim.— Lwow, 1925.
6^ Odpowiedz bl. Jozafata Kuncewicza arcybiskupa Polockiego na list poprzedzaiacy Lwa Sapiehy kanclera W. X. L. // Colloqium Zubelskie.— Wilna, 1752.— S. 94.
Острозька колегія та ідеологічна боротьба на Україні
1 Россия и Италия... — Т. 2, вып. 2.— G. 339—340; Bolognettl A. Epistolae et acta 1581—1585/Ed. E. Cuntze.— Cracoviae, 1938//Monumenta Poloniae Vaticanae.— T. 6. Possevin A. Moscovia.— Wilnae, 1586.— Fol. 24 verso.
2 Письма A. M. Курбского... —Стб. 103—НО.
3 Monumenta... — P. 107—108.
4 Архів Малопольської провінціє ордена єзуїтів (ПНР, Краків), рук.— № 1366.— Арк. 285—288 зв.
5 ПНР, Б-ка в Курніку.— № 1539/27.— Арк. 6.
6 Lukaszewicz J. О koscioiach Braci Czeskich w dawniei Wilkopolsce.— Poznan, 1835,— S, 144, 149—154.
2 ППЛ,— Кн, 3,— Стб, 329—376,
79


8 Monumenta,.. — P. 766, 769.
8 Ibidem.—P. 769—771.
10 Возняк M. Письменницька діяльність... — С. 45.
11 ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 333, 358.
12 Яременко П. К- Український письменник-полеміст... — С. 10—24.
13 Яременко П. К. Спроба розкриття... — С. 3—20.
14 Мицько I. 3. Чар архівних свідчень... — С. 87—89.
15 Соколов І. Про відносини...—С. 66.
16 АЮЗР.— Ч. 1, т. 8.—С. 507—561.
17 ЛБАН.— В. р., ф. М. В., № 42.
18 Regenvolscius A. Systema... — Р. 485—486.
19 Мицько I. 3. Чар архівних свідчень... — С. 87.
20 Голубев С. Киевский митрополит... — Т. 1.— С. 311.
21 АЮЗР,— Ч. 1, т. 6.—С. 524—528.
22 Правда про унію // Документа і матеріали.— Львів, 1981.— С. 45—49.
23 Мыцко И. Дерманский... — С. 54—55.
Орден єзуїтів і Острозька академія
1 ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 345.— С. 1463—1470.
2 Monumenta... — Р. 401.
з АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.—С. 61, 93.
* Zaleski S. Sjezuci... — S. 1251.
& ЛБАН.— Ф. Радзімінських, № 181 / VI-4, ч. 2.— Арк. 9—9зв.
8 Бевзо А. Львівський літопис... — С. 135.
2 Wielewicki J. Dziennik... — S. 151—152.
8 АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.—С. 672—674.
9 Zaleski S. Jezuici... — S. 1269.
10 Akta Kosciola... — S. 210.
11 ЦДІАК,— Ф. 25, on. 1, cnp. 422.—C. 174.
12 Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 140.
13 Ibidem.— S. 141.
u НБ Львів, держуніверситету.— В. p., ф. Єзуїтика.— Спр. 1708/ IV.—№ 204— 223.
15 Zaleski S. Dzieje... — S. 1250, 1269.
16 НБ Л ДУ.— В. р., ф. Єзуїтика.— спр. 1708/IV, № 211.— Арк. 1.
17 АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.—С. 672—674.
18 Бевзо А. Львівський літопис... — С. 115, 137—138.
19 Там же.— С. 138.
20 Zaleski S. Jezuici... — Т. 4, cz. 1.— S. 158.
21 ЦДАДА.— Ф. 1603, 4 (ч. II), № 3609.— Арк. 64 зв. Оригінал затвердження папою Урбаном VIII цієї фундації (Там же.— Арк. 55—59 зв.); НБ ЛДУ.— В. р., ф. Єзуїтика.— Спр. 1708/ IV.—№ 212.
22 ЛБАН. — В. р., ф. М. В.— № 772.— Арк. 43—43 зв.
23 НБ ЛДУ.— В. р., ф. Єзуїтика.— № 215—216.


ФО0ООООООООООООО<>О<>О<><>ОООООООО<Х>О<>>>Х>ОООООООО<>ОООООО<Х>О6<ХХ>О<>ООО<>ООО<>О<Х><>Х>О<Х>С>ОО<>ООО^
СЛОВНИК-ДОВІДНИК ДІЯЧІВ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ ТА ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НЕЮ КУЛЬТУРНО- ІДЕОЛОГІЧНИХ ОСЕРЕДКІВ
У словнику-довіднику поряд із короткими життєписами викладачів та випускників академії наводяться також дані про співробітників друкарні, літературно-перекладацького гуртка, духовенство, політичних діячів, що тією чи іншою мірою були причетні до її діяльності. Включено також довідки про діячів адміністрації, художників, будівничих Острога та Острожчини.
При підготовці довідника першочергову увагу було звернено на персоналі!, мало або зовсім невідомі дослідникам. Тому дані про них наводяться більш повно, по можливості цитуються документи, з якими з тих чи інших причин дослідникам буде важко ознайомитися. Натомість при відтворенні біографій широко відомих викладачів, літераторів увага автора акцентується на помилкових чи дискусійних моментах та фактах їх біографій.
Дати життя діячів вказано в тих випадках, коли обидві (життя і смерті) або хоча б одну з них вдалося встановити.
Авин (р. н. н.— р. с. н.) *. «Авин ієромонах игумен монастыря дубенского святого Спаса». Зберігся автограф його листа від 5 серпня 1588 р. до намісника львівського Онуф- ріївського монастиря ієромонаха Генадія (Monumenta... — Р. 169—170 ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 102.— С. 1).
Аврамій (р. н. н.— п. після 18 листопада 1631 р.). Колишній дерманський ігумен Рафаїл Жиморський, переїхавши в Росію, свідчив там, що його в тому самому монастирі в 1609 р. постригав у монахи грецький єпископ Аврамій Стагонський і він там же був у 1620 р. (РИБ.— Т. 2.— Стб. 635). У 1621 р. висвячений Єрусалимським патріархом Феофаном на єпископа Турово-Пінського. Однак під тиском католицьких кіл і королівської адміністрації не міг перебувати на території своєї дієцезії. 18 листопада 1631 р. його згадував у своєму посланні П. Могила (Болховитинов Е. Описание Киево-Печерской лавры.— Киев, 1826.—С. 27, 30).
Аву кара-Федора зоірника творів перекладач (р. н. н.— р. с. н.). «Во ОстрозЪ во учи- лищи кьгрекословенскомь, мЪсяца марта вь 23 день, лЪта 1611... ново оть еллинскаго языка на славенскій единымь оть спудеовь училища Острозскаго греко-словенского преведена» книга полемічних творів Федора Авукара. А. Соболевський звернув увагу, що перекладач, щоб отримати грецький список творів, «потщавшиіся даже в Аравію». Він же висловив думку (на наш погляд, непереконливу), що «тон, яким він говорить з Балабаном, показує в ньому людину немолоду і зі знанням, але яка стояла в стороні від подій, і дозволяє припустити, що він назвав себе вихованцем Острозького училища лишень для того, що закінчив в цьому училищі курс і в час праці над перекладом мав до нього якесь ближче відношення» (Соболевский А. И. Похвала Исаии Балабана 1611 г.— К., 1894.— С. 1).
Андрис (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. згаданий «будинок Андриса муляра німця, дружина його Агнєшка» (Akta kosciola... — S. 199).
Андрій (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі Острога 1622 р. у Межиріччі згаданий «Андрій співак» (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 131.— Арк. 470 зв.)
Антоній (р. н. н.— р. с. н.). Г.-А. Ходкевич заявила у суді (перед 19 червня 1628 р.), що «по уступенью Антонего міністратора (адміністратора.— /. М.) церкви монастиря албо рачей шпиталя острозского до того ж шпиталя міністратора Онуфрія попа презентовала і подала» (ЦДАДА.— Ф. 1603, оп. 4, ч. 2, спр. 3608.— Арк. 75 зв.)
Антоній (р. н. н.— р. с. н.). Ігумен Спасівського монастиря в Дубні. Скаржиться в листі до дубнівського намісника (1585), що теслі не роблять ані церкви, ані інших монастирських будівель (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 1.— Арк. 2).
* Р. н. н.— рік народження невідомий, р. с. н.— рік смерті невідомй, п.— помер»
81


Артемій (р. н. н.— п. у 70-х роках XVI ст.). Російський церковний діяч, чільний представник «нестяжательства» — російської реформаційної течії, публіцист. У 1554 р. звинувачений церковним судом у еретизмі і висланий в Соловецький монастир, звідки ^ 1554 р. або 1555 р. втік у Велике князівство Литовське. Поселившись у білоруському місті Слуцьку, при дворі князя Ю. Ю. Слуцького, став активним прихильником православно- ортодоксальних поглядів. Проводив значну агітаційно-публіцистичну діяльність (зберігся збірник його 14 послань), у тому числі і на українських землях (Зимин 4. А. И. С. Пересветов и его современники: Очерки по истории русской общественно-политической мысли середины XVI века.— М., 1958.— С. 154—162). Існує обгрунтоване припущення про його участь у випуску заблудівських видань. У післямові львівського «Апостола» 1574 р. І. Федорова анонімно вміщено його оригінальну молитву, у післямові «Євангелія», видру кованого П. Мстиславцем у Вільнюсі 1575 р., цитується одне з його послань (Немировский Е. Иван Федоров в Белоруссии.— М., 1979.— С. 65). Тісно співпрацював із Миляновицьким гуртком. У деяких списках його творів зазначено: «Книга Артемія старца острожского по- сланіє его к Симану Будному» (Вилинский С, Г. Послания старца Артемия (XVI века).— Одесса, 19.06.— С. 289). Якщо це не помилка пізніших переписувачів, то з тексту можна зробити висновок про співпрацю Артемія з Острозьким центром. Перебувати тут він міг не раніше весни 1574 р., коли К.-В. Острозький став власником Острога.
Можливо, саме він був переписувачем російських списків творів Діонісія АреопагЬ та (ХНБ.— В. р. к., № 819 168/а, 109134), «Ліствиці» (ЦНБ.— В. р., 235 п/51), книги В. Великого «О постничестві» (ЦНБ.— В. р., 480 п/1644).
Літ.: Казакова Н. А. Артемий//Словарь книжников и книжности Древней Руси.—Л., 1988.—Вып. 2, ч. 1.—С. 71—73.
Афанасій (р. н. н., Росія — п. 7 травня 1612 р., Межигірський монастир). У Пом’я- яику Межигірського монастиря 1625 р. говориться: «Прсно памятный во ієромонасех Афанасий родом сый з Москвы, рода славна же и велика и еще дётищь быль с планом приведень быст в землю Малой Россіи. В нейже и воспитань при блгочстивом кнзи Василіи Острозкомъ в добром наказаній книжном. Таж досп^вь в совершенный возрасть облечес во иноческій образ от преподобного Варсонофія ієросхимонаха. От него же наставлен дог водно и отпущень. Приійде ко Кієву в лЪто... 1599-е мца генваря в 25» (ЦНБ.— В. р., № 375/374.— Арк. 1). Судячу з цих слів, вчився в Острозькій академії. Натомість у Літописі Густинського монастиря 1670 р. відзначено, що «сих же стыхь отцев подражатели и наследники тоея же стыя Афонские горы, в л'Ьто 1600 пришествова от стго Афону отець Афанасіє» і заснував Межигірський монастир. Згідно цього ж джерела, Афанасій помер у 1613 р. (Летописец... монастыря Густы некого//ЧОИ ДР.— 1848.— № 8.— Арк. а.— в, аі). Натомість в Межигірському пом’янику вказано дату 7 травня 1612 р./ЦНБ.— В. р., .№ 375/374.— Арк. 2)
Афанасій (р. н. н.— р. с. н.). 12 травня 1594 р. в Дорогобузькому монастирі згаданий «игумен отец Афрасей» (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 45.— Арк. 383 зв.)
Ахілеос Еммануїл (р. н. н.— р. с. н.).
Походив із Метеліни. В 1583—1584 рр. навчався в римській грецькій Афанасіївській колегії. В надрукованому 4 квітня 1593 р. львівським братитзом посланні М. Пігаса «О хрестіанском благочестіи» міститься його грецький вірш на честь М. Пігаса (Киселев Н. П. Греческая печать на Украине в XVI веке// Книга.— М., 1962.— Сб. 7.— С. 191). 30 січня 1595 р. написав листа з Острога у Дубно до К. Лукаріса (Legrand Е. Bibliographic Heleni- que ou description Raisonne des ouvrages publies par des grecs au dix — septime siecle.— Paris, 1903.— T. 5.— P. 176.)
Бабацький Феофан (p. н. н.— p. с. н.). Походив, очевидно, з середовища львівських міщан. Згадується як архімандрит Дорогобузького монастиря з 1593 р. (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 43.— С. 17 г зв.— 17 д, 641 зв.— 643 зв.; спр. 44.— С. 36 зв.; АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 391). Його син, львівський міщанин Матвій Бабич, направив у львівський гродсь- кий суд 13 червня 1594 р. протест проти К.-В. Острозького. Останній, не дивлячись на те, що передав монастир Ф. Бабацькому в довічне володіння, наслав своїх слуг на чолі з дер- манським архімандритом Геннадієм, які вигнали його батька Феофана Бабацького (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 620.— С. 1217—1218; спр. 349.— С. 465—466). На Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. фігурує як дорогобузький архімандрит вже якийсь Тимофій (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 374).
Балабан Ісай, світське ім’я Іван (р. н. н.— помер між 22 червня 1619 р. і 9 травня 1620 р.). Незадовго перед липнем 1597 р. став архімандритом Унівським, в окремих документах фігурує ще як Іоан-Іона (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 352.— С. 845—846). Племінник львівського єпископа Гедеона Балабана, згідно королівського привілею від 5 квітня 1595 р., мав його замінити на цій посаді (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 349.— С. 1670—1671), В грамоті, виданій в Острозі 15 лютого 1608 р., К.-В. Острозький зазначає: «Ознаймуємо иж для слушных, важных причин, а звлаща особливых заслугь ку церкви Бжей и зычли-
82


вестей ку нам и домови нашому Єго Мить Гедна отца Ионь Балабана архимандрита У невского и нареченного єписпа Лвовскаго, даємо ему до ласки ншое в держане и вь уживане.ма- настыр нашь Дерманский зо всъми пожытками и приналежностями, так яко первые архи- мандритове держали и уживали по тен час...» (фотокопія оригіналу в ОКМ). Перекладений в Острозькій академії 1611 р. збірник творів Федора Авукара присвячується «... Исаіи Балабану, архимандриту У невскому и Дерманскому и строителю прочихь монастырей кня- жатіи милости Острозских». Збереглася копія приязного листа до нього Януша Острозького від 22 червня 1619 р. (Sprawozdania Komisyi do badania history і sztuki w Polsce.— Krakow, 1898.— T. 6, z. 2 і 3.— S. 208). Натомість король 9 травня 1620 p. видав привілей П. Овлучинському на Унівський монастир «по зішестя з цього світу велебного їсаї Балабана» (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 372.— С. 2178—2179; Петрушевич А. Сводная... 1600 по 1700.— С. 56). Я. Ісаєвич, виходячи з того, що Ісайя Балабан брав участь у купівлі друкарні для Г. Балабана, стверджує, що в «останні роки роботи Острозької друкарні Д. Наливайко і Кипріян вели редакційну роботу під контролем нового (з 1606 р.) Дерманського ігумена Ісайї Балабана» (Исаевич Я. Д. Преемники... — С. 18, 33).
Бережанський (Підвисоцький) Іван (р. н. н.— помер 1642 р. у Києво-Печерській лаврі) — острозький священик, співробітник друкарні. В інвентарі частини Острога 1621 р. згаданий як «отець Бережанський» (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 131.— Арк. 462). В листі, відправленому 11 лютого 1624 р. до Вільнюса (копія.— ЦНБ.— В. р., № 74 П. 20.— Арк. 102), підписався як «Іоан Подвисоцький презвітер богоявленський острозький». У 1633 р. Ставропігійське братство звернулося до проігумена / Скиту Манявського? / Леонтія £ проханням посприяти в залученні вчених діячів до співпраці з братством. На що той ’9 вересня 1633 р. відповів: «... ваша милость потребуєте жеби казнодЬя з наукою грецкою, л латинскою, и словенскою былъ, и друкарки, і тексту писма стого вядомъ, в богословів Вправде зышолъ би ся его мл отц Бережанский, але и там (в Острозі.— I. М.) не порож- нует» (Голубев С. Киевский... — Т. 2. Приложения.— С. 33; ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. L спр. 458.— Арк. 1). Дещо раніше і самі братчики направили до Острога аналогічне прохання, на що ЗО липня 1633 р. «Іван Підвисоцький презвитер богоявленський острозький» відмовився, бо «иж теперешний час єст велеракою забавою мнЪ затрудненый в справахъ при- ватныхъ и спольныхъ» (ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 457.— Арк. 1). В актах братства лист зафіксований як «от отца Бережанского» (АЮЗР.— Ч. 1. т. 11.— С. 97). Походження прізвиськ, напевно, пов’язане з топонімікою — с. Підвисоке знаходиться біля м. Бережан. «Іоанн Бережанскій протопопа острозскій» брав участь у відомому суді над М. Смотриць- ким у 1628 р. (Голубев С. Киевский... Т. 1.— Приложения — С. 313). 1636 р. не прийняв унії і виїхав з Острога (БевзоА. Львівський літопис... — С. 139). В Києві стає протопопом, незадовго до смерті («в Печерську» 1642 р.) виготовив для першої молдавської друкарні грецький шрифт (Исаевич Я. Преемники... — С. 18, 93, 94).
У 1624 р. у Вільнюській братській школі вчився його син Іван, а при братстві жив другий син Петро (ЦНБ.— В. р., 74 п/20.— Арк. 102).
Богдан (р. н. н.— р. с. н.) згаданий в 1579 р.: «Богдан писар міщан Острозьких» (ЦДІАД.— Ф. 22, on. 1, спр. 7.— Арк. 99 зв.).
Борецький Іван (Іов) Матвійович (р. н. н.— п. 2 березня 1631 р., Київ) — походив із сім’ї дрібної шляхти з с. Бірче (тепер Городоцького району Львівської області), згадую- .чи яку, писав про «убогую отчизну нашу в Борчу... церков І монастир св. Онуфрія» (Голубев С. Киевский... — Т. І. Приложения.— С. 300; ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 380.— С. 2769; Zbior dokumentow Malopolskich.— Wroclaw; Krakow, 1969.— Cz. 3.— S. 85. Можливо, навчався у львівській братській школі. У випущеному 1605 р. дерманською друкар: нею посланні М. Пігаса від 15 жовтня 1599 р. вказано: «Листь той вь Єгипте авсоньскк начертаный, рускимь языкомь в Сарматехь дарований. Борецькимь, наддер Апольлови кр- ханымь и в Парнасьсе на лоне музь выхованымь». Ці слова, попри засвідчення факту співпраці Борецького з Острогом, можуть стверджувати і факт його навчання в тутешній академії. У львівську братську школу він був прийнятий на ректорство 1604 р., проте невідомо, як довго він працював. Принаймні демонстративно вписуючись, поряд з іншими відомими діячами України та Білорусії, до вільнюського братства 2 червня 1605 р., він вказав лише: «Іван Матвійович Борецький рукою своєю» (ЦДІА СРСР.— Ф. 823, on. 1, спр. 272,— Арк. 8—8 зв.). З 1611 р. вже згадується як священик Воскресенської церкви у Києві. Один із організаторів тамтешнього братства та школи при ньому (1615), ректором якої став. 1619 р. постригається під ім’ям Іова, стає ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. З 9 жовтня 1620 р. і до смерті Київський православний митрополит. Автор низки публіцистичних творів. Зокрема, йому приписують «Пересторогу». У зв’язку з цим твором є підстави зараховувати до його творчого доробку проект виступу члена вільнюського братства на сеймику (між 1603—1605 рр.), виконані між 1597—1600 рр. коментарі до польськомов- ного перекладу листа М. Пігаса 1592 р.; «Банкет душевний».
Автограф 1617 (ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 404.— Арк. 1; Репродукований в к,в. «Першодрукар...», ілюстр. № 22).
Літ.: Харлампович К- Западнорусские,,, — С. 388—390; ^Махновець Л*:Давнг українська література... — С. 216—221.
6*
8ft


> Борискович Ісак’й (Свчтог рець) (р. и. н — п. ЗО грудня 1643 р., Межигірський монастир). У пом’янику Скиту Манявського серед родичів та найближчих приятелів він занотував: «Бориса, схимонах. Евфимію. Єродияк. Пахоміа, Димитрия. Анастасію. Монах Єамоила Фляка ректора Острозкого» (Б-ка АН СРР. Слов’янські рукописи.— № 79.— Арк. 72), «Бориса, Інокиню Євфимію...» (Пом'яник Межигірського монастиря.— ЦНБ, 375/374.— Арк. 79). Патронімічність прізвиська має свідчити про його нешляхетське походження. В листі з України до російського патріарха Філарета розповідає свою біографію: «...жесмися туть вь той земли родихь, ино ученикь есмь приснопамятнаго небожчика святЬйшого Мелетія, патриарха АлексаньдрЪйского. Седмь лЪть вь послушаніи ему послу- жихь, и діаконский степень оть святою руку его вьсприяхь, и къ святому Ієрусалиму оть него послаль бЪхь, и при святомь Софроніи патріарсЬ едино лЪто сьтворихь и оттоль взы- дохь вь Аньтіохію вЪдЬти святЬйшого патриарху Іоакима, и паки вьзратихся кь приснопамятному Мелетію, и только жива его обрЬтохь. Иже при моихь очехь успе на день Вьзд- виженя Честного Креста. По семь приемникь его бЬ престола апостольского александрийского Кириль Кандийчикь, сь Кандіи родомь, иже нынЬ вселенъскимь патриархою есть, оть которого на презвитерский степень освещень бЪхь, и вь Святей ГорЬ пятнадесять лЪть сотворихь, и оттоль придохь сьглядати братію мою, у ляхийской земли бодрствующую оть законопреступных унЬтовъ» (Кулииі П. А. Материалы для истории воссоединения Ру- £».— М., 1877.— Т. 1, 1578—1630.— С. 133). 14 червня 1597 р. йде мова про «отца Исакия жгумена манастыра Степанского» (ЦДІАК.^- Ф. 25, on. 1, спр. 50.— Арк. 434—436). Очевидно, він, як «Ісакій архімандрит Степанський», брав участь у Брестському антиуніатсь- кому соборі 1596 р. (ППЛ.— Кн. 2.— Стб. 374). I. Франко припускає, що саме Борискович відвідав І. Вишенського на Афоні в кінці 1599 — на початку 1600 р. (/. Франко. Зібр. творів у 50 т.— Т. 30.— С. 111—112). В 1602 р. реорганізував Дерманський монастир. У дер- манському «Октоїху» (надрукований 12 березня 1603 р.— 12 вересня 1604 р.) сказано, що вийшов він при «игоумени Ісаакіи, протосингелЬ Александрийскомь». В примірниках цієї книги з автографами — вкладними з 10 грудня 1604 р. та 15 лютого 1605 р. підписався як <...во священноиноцех Исакие игумень Дерманский...» (Свенцицкий И. Каталог книг...— С. 40; Його ж. Опись музея... — С. 53—54). У 1614 р. знов побував на Афоні. В листі, направленому звідти 5 січня, підписався як «Исакіе бьівшій проигумень Дерманьскій» (АЗР.— Т. 4.— С. 433). У 1617 р. фігурує як Чернчицький ігумен та співзасновник Луцького братства (Памятники... — Т. 1.— С. 2). В 1621 р. висвячений на Луцько-Острозького православного єпископа. Перебуваючий на Україні, Єрусалимський* патріарх Феофан у грамоті від 20 червня 1620 р. писав, що до нього приходив «Исакий протосинкгел Александрийский, а на сей час игумен монастир а Черньчицкого, а нам знаемый и вел це милый» (Памятники...— Т. 1.— С. 15; Там же.— С. 12, 79; Там же.— Т. 2.— С. 112, 126).
У 1624 р. Іов Борецький посилав Борисковича в Росію. 11 березня 1627 р. під інвентарем Степанського монастиря він підписався як «Ісакий милостю божію єпископ Луцький і Острозький, строітель монастиря Степаного» (ЦДІАК.— Ф. 223, on. 1, спр. 668.— Арк. 10 зв.). Дати і місце смерті встановлені Я. Д. Ісаєвичем (Исаевич Д. Д. Новые материалы об украинских и белорусских печатниках 1 пол. XVII в. // Книга.— М., 1977.— Сб. 34.— С. 151).
Броневський Мартин (р. н. н.— п. після 7 грудня 1650 р.) — син Прокопа Броневсь- кого, реформаційного діяча з Великопольщі (належав до Чеських Братів). Перші відомості про нього зустрічаємо у матеріалах Торунського синоду 1595 р. Багато уваги приділяв об’єднанню протестантів та православних у боротьбі з католицькою реакцією. З 1598 р. діє як представник К.-В. Острозького. Зокрема, був довіреною особою в стосун <ах останнього з головою реформаторів Великого князівства Литовського Кшиштофом Радзівіллом. Перебував у близьких контактах із К. Лукарісом. За рекомендацією останнього до Бронев- ського написав приязного листа Александрійський патріарх Мелетій Пігас. Виступав на сеймах представником від тих земель, де має маєтності. Як видно з нововиявлених документальних матеріалів, на Познаньщині володів частиною м. Шамотул (центр протестантського руху Чеських Братів) (ЦДІАК.— Ф. Н, on. 1, спр. 5.— Арк. 126—126 зв.; спр. 6.— Арк. 294 зв.; Опись актовой книги... — № 11.— К., 1882.— С. 12; № 12.— К., 1877.— С. 27), в Руському воєводстві до 1605 р. с. Порудно (ЦДІАЛ.— Ф. 13, on. 1, спр. 320.— С. 35, 140—142, 143, 152, 189—190, 205, 206, 206—207, 477, 736, 816-817, 920, 1022— 1023, 1023—1025, 1026—1027, 1422—1423, 1519—1520, 1797; спр. 321.—С. 276, 276—277, 286, 662, 679, 1046—1047, 1047—1048, 1122. В цих документах він фігурує поряд із братом Себастяном, як «Мартин Броневський з Бронєва, син померлого Прокопа Броневського», власник земель у Київському, Волинському, Брацлавському, Чернігівському воєводствах (ЦДІАК.— Ф. 11, on. 1, спр. 7.— Арк. 1306 зв.; спр. 10.— Арк. 54 зв., 97—98, 103— 103 зв.; спр. 11.— Арк. 320—321, 322 зв.— 324, 473 зв.— 474 зв., 531 зв., 534, 745 зв.; спр. 13.— Арк. ПЗзв.— 114,485—486 зв., 593 зв.— 596, 599 зв.— 601; Опись актовой книги... — № 13.— К., 1882.—С. 76; № 16.—К., 1875.—С. 5, 7, 9; № 17.—К., 1884.— С. 21, 22, 31, 35, 49; № 19.— К., 1878.— С. 10, 33, 39, 40) М. Броневський володів також, орендуючи м. Вільськом (ЦДІАК.— Ф. 11, on. 1, спр. 5.— Арк. 126—126 зв.), на що свого часу вказував І. Стебельський, говорячи про автора полемічного твору «Апокрисис» (Краків, 1596—1597; Острог, 1597). М. Броневський був одружений з Анастасією, донькою
84


Олександра Огія-Тишкевича, жив на Україні принаймні до 7 грудня 1650 р. (ЦДІАК:^- Ф. 11, on. 1, спр. 13.— Арк. 599 зв.— 601).
Можливо, про Мартина Броневського йдеться в двох справах, що стосуються володій- ня К.-В. Острозького, де під 1596 р. згадується Броневський (без імені) — с. Старе Село біля Львова, і під 1602 р.— Мартин Моравія (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 350;— С. 97— 98; спр. 355.— С. 2082, 2446). Можливо, саме він згадується А. Кальнофойським (Каїпо- fojski A. Teratourgema.— Kijow, 1638.— S. 215—216) та П. Могилою (АЮЗР,— Ч. 1, т. 7.— 68—69).
Літ.: Яременко П, А. Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокрисис».— Львів, 1964.— С. 10—24; Chodynicki A. Broniewski (Broniowski) Marcin// PSB.— I\r., 1936.— T. 2.— S. 462—464; Мицько І. Чар... — С. 89—90.
Брум (р. н. н.— р. с. н.) — співробітник літературно-перекладацького гуртка в Ми* ляновичах. Про його творчі контакта з Острогом свідчить запис у книзі боржників ковельського війта від 20 червня 1579 р.: «Брумь взяль до Острога паперу две либры» (Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни.— Киев, 1849.— Т. 1.— С. 313), Будеразький 1ов (р. н. н.— р. с. н.) — походив, очевидно, з с. Будераж, маєтності К.-В. Острозького. 1625 р. був укладений документ «при господину отцу Иове Бударазком, священику киево-спаском» (Першодрукар... — С. 147). Настоятелем у цьому храмі став не раніше 1613 р., коли тут був ще Никита Спаський (Сборник летописей, относящихся к истории Юго-Западной Руси.— К., 1888.— С. 83).
Буневский Василь (р. н. н.— р. с. н.). В острозькому акті за 1602 р. згадується «пан Василь Буневський комор ник князя його милості (К.-В. Острозького.— I. М.)» (ЦДІАЛ.— Ф. 52, on. 2, спр. 28.— С. 1166—1167).
Варсонуфрій (р. н. н.— р. с. н.) — архімандрит у Дубні. Є згадки про те, що вільнюські уніати напали на «отца Варсонафрія архимандрита з монастира Дубенского на тот час при церкві їх братской Сошествія св. Духа мешкаючого тут у Вільні на монастиру теє церкви». 1607 р., 13 дня (без місяця.— 1. М.) (Акты Виленской...— Т. 8.— С. 71—72). Очевидно, саме він згадується як «Варсонуфрій Вільневець», що у 1605 р. з Дубна перейшов на деякий час до Пересопницького монастиря (АЮЗР.— Ч. І, т. 6.— С. 361—367). Очевидно, саме він 1599 р. постриг у ченці Афанасія Межигірського і сповідав його перед смертю 7 травня 1612 р. (ЦНБ.— В. р., № 375/374.— Арк. 1,2).
Василь (р. н. н.— р. с. н.). Під 1582—1583 рр. згадується Василь, ігумен дубнів- ського Воздвиженського монастиря (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 7.— Арк 6 зв.), натомість із 1592 р. у Дубно фігурує ігумен Спасівського монастиря Василь (там же). 29 грудня 1594 р. в актовій книзі зафіксовано «игумена Спского отца Василія» (ЦДІАК.— Ф. 25, оп. 1, спр. 45.— Арк. 1389 зв.— 1390). У Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. брав участь «Василь архімандрит Лубенський» (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 338, 374; АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 509; Monumenta... — Р. 516, 519, 753, 757, 767—768). У 1602 р. згадується у зв’язку з тим, що ним до смерті мав опікуватись орендар Спаського монастиря О. Путя- тицький (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 13.—Арк. 204).
Василь (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі Острожчини 1603 р. згадано володіння (дуб- лівського?) «протопопа Василя село Іванче», що біля м. Дубно (ЛБАН.— Ф. Радзімінсь- ' ких, 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 9а зв.).
Василь (р. н. н.— р. с. н.). У 1618 р. серед трьох опікунів острозького шпиталю фігурує «Василий Никольский». 1634 р. згаданий вже як давно померлий (АЮЗР.— Ч. 1., т. ц— С. 677; ЦДІАК.— Ф. 25, оп. і, спр. 19.— Арк. 462, 473).
7 Василь (р. н. н.— р. с. н.). Василь Співак згаданий в інвентарі частини Острозьких володінь. 1621 р. записані в Острозі на Загродді його будинок, а в с. Бущі 25 підданих (ЦДІАК — Ф. 25, on. 1, спр. 131.—Арк. 557 зв.).
Вербицький Тимофій Олександрович (р. н. н.— п. після 1642 р.). Якщо тотожний зі згаданим 1647 р. «Тимофієм Олексовичем згарацьким... друкарем Ілвовским» (Исаевич Я* Приемники... — С. 94), то походив із села Вербівка, що розміщена біля волинського містечка Згорани. Я. Ісаєвич на основі аналізу київських друків Вербицького 1621—1628 рр. припускає, що він протягом 1618—1619 рр. анонімно видавав книги для К.-Т. Ставровецького в Почаєві та Рохманові. Разом із тим те, що згадані книги випущені на досить значному рівні, як і «волинські» моменти в біографії (арешт в Острозі 1625 р. без пред’явлення формальних обвинувачень), можуть говорити і про його працю в Острозі. Можливо, що Т. О. Вербицький — це друкар Тисько, згаданий в інвентарі міста 1603 р. Укладач інвентаря або так звана вулична традиція могли переплутати ім’я Тимко (Тимофій) з Тишком (Тихон) (Ісаєвич Я., Мицько І. Життя... — С. 61).
Достовірні джерела — стародруки та документи — засвідчують, що він працював як у Києво-Печерській друкарні (1621—1623 рр.), так і у своїй власній (1624—1628 рр.). Згодом, «очевидно, був змушений вернутись на роботу в лавру, керівництво якої пізніше направило його в Волощину, де він організував друкарню в м. Кимполунзі» (Исаевич Я* Преемники... — С. 68). Згаданий в передмові першої випущеної тут книги — «Требника» 1635 р.
Вишенський Іван (р. н. н.— п. між 1621—1633 рр., Афон?). Не виключено, що світське ім’я Ілля. Судячи з прізвиська та особливого пієтизму до Підгір’я,^походив з.м. Судова
85


Вишня біля Перемишля. Демократизм творів свідчить, швидше за все, про його міщанське чи дрібношляхетське походження. Оскільки, за його словами, «силогізмів не вивчав», то, очевидно, освіту здобував у якійсь початковій школі, можливо, при Перемишльській єпи- скопії. Сюди заповідав автографи своїх праць, тут бажав бути похованим. Твори фіксують його перебування у Спаському монастирі біля Перемишля, у Львові, Унівському монастирі, волинських містах Луцьку, Острозі, Жидичині (Еремин И. П. Иван Вышенский и его , общественно-литературная деятельность//Иван Вишенский. Сочинения.— М.; Л.» 1955.—С. 223—271).
Очевидно, він разом із Василем Суразьким передав І. Потію листа К.-В. Острозького від 21 червня 1593 р. На думку В. Колосової, постригся в монахи в Дубнівському Преобра- женському монастирі (Колосова В. П. Автограф Ивана Вишенського // Федоровские чтения, 1978.— М., 1981.— С. 128—132). У 1596 р. вже був на Афоні, куди йому направив листа М:. Пігас. На прохання острозьких діячів написав (після 1600 р.) відповідь на книгу П. Скарги «Про єдність». У кінці 1604 — на початку 1605 р. відвідав Дубно, а вже 3 квітня 1605 р. написав в Унівському монастирі відповідь Ю. Рогатинцю. Тоді ж перебував на Покутті у І. Княгиницького. Повернувся на Афон, де, як вважається, і помер.
На думку В. Колосової, його автограф — виконана скорописом вкладна до «Книги о постничестві» (Острог, 1594) (Колосова В. П. Автограф... — С. 126—133). Книга зберігається у Науковій бібліотеці Вільнюського університету. Є також автограф, виконаний півуставом, у Хіландарській бібліотеці на Афоні.
Літ.: Махновець Л. Давня українська література... — С. 230—236.
Віталій (р. н. н.— п. між 1607 та 1612 рр.). Очевидно, саме він згаданий в документах Унівського монастиря біля Львова 12 червня 1601 р. як «Виталий нотарий и анакгно- стер монастира У невского рукою власною» (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 355.— С. 654, 657). 6 липня 1603 р. (в деяких документах помилково 1600 р.) К.-В. Острозьким була видана «презента, після відмови служебника Олександра Путятицького на ігуменство св. Хреста для священноінока ієродиякона Віталія благочестіє подвигаючого» (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 13.— Арк. 29, 47, 75, 80—80 зв., 168, 205). 22 травня, 21 та 25 вересня 1607 р. в Острозі він був присутній при суперечці за право на город між монастирем та дубнівським міщанином Харком Григоровичем (Там же.— Спр. 1.— Арк. 28). Збереглась рукописна копія його «Діоптри», перекладеної у Дубно 1604 р. (ЦНБ.— В. р., № 1/4001). В аналогічній, книзі надрукованій посмертно вільнюськими братчиками 1612 р., говориться: «Таковыми дорогих клейнотовь купцами пред тымъ пророцы, апсли и учители црковные бывали. Суть и нн^ наукь ихъ насльдьники. С которыхь непослідьнійшьімь онъ зацный и вічне трвалоє паметки годьный, ієродіяконь Виталій будучы. При обиранью стану живота своего, все што мі л, тоєсть маетность дочасную, тіло тліньноє и світ маръный запродавши, клей- нотъ вірьі а перло наукь бгодухновеньныхъ в куплю житія своего набывьши проповіди слова бжого обрал собі катедру. А на той, не одно, то што самому слова служенію прислу- шало оправуючы вь вшелякихъ бгу прыемных а людьскому збавеню надежных справах день и ночь працоваль кгрецького и латиньского языка книгь переводу и вь набольшой справь духовных забаве, ач вь найтяжшой своей хоробе не занехалъ. С которых одну, о взгарде сегосвітьнеє маркости Діоптру названную преложивьшы, яко найяснійшую походню при церькви братьства нашего и при гробі тіла своего зоставиль...» «... ієродияконь Виталій, в край нашы литовьскіе, с тымь візгарьдьі світа клейнотомь прыехалъ, хотечы наук? ^боз- ских перьлою, прикладом свтого Варлаама до службы бжое дрывабит Іосафа. Якож бы и многыхъ Іосафовь міль з бжоє ласки запевне, еслыбы его смерть безьокая безъ часу не гіорьвала» (Віталій. Діоптра.— Вільнюс, 1612.— Арк. Інн-Іннзв., 2 ннзв.— 3 нн)
Л і т.: Махновець Л. Давня українська література... — С. 274—275.
Войцех (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. є згадка про «Войцеха муляра» (Akia kosciola... — S. 199).
Войцех (p. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. є згадка про «Войцеха золотаря» (Акіа kosciola... — S. 199).
Гарабурда Василь Михайлович (р. н. н.— п. після 1582 р.) — син Михайла Гара- бурди (Немировский Е. Иван Федоров в Белоруссии.— М., 1979.— С. 67—68). Був співробітником заблудівської друкарні І. Федорова — згаданий 1570 р. у володимирських грод- ських книгах як «слуга друкарні» Г. Ходкевича (Кравченко В. Соратник першодрукаря // Жовтень.— 1985.— № 4.— С. 94). Відома згадка А. Курбського про те, що К.-В. Острозький дав переписати йому та «пану Гарабурді» книжку, прислану з Афону (Письма князя А. Курбского... — Стб. 69). На нашу думку, мова йде про Василя Гарабурду, а не про його батька. В своїй друкарні (в Слуцьку?) випустив «Учительне євангеліє» (близько 1580 р.) та «Октоїх» (4 серпня 1582 р.).
Гарабурда Михайло Богданович (р. п. н.— п. 12 липня 1586 р.) — королівський писар, відомий на той час дипломат. Неодноразово (протягом 1566—1573 рр.) відвідував Москву. Під час однієї з поїздок привіз на прохання К.-В. Острозького церковнослов’янський
86


список «Біблії», як припускають, так званої Генадієвської (Немиоовский Е, Иван Федоров в Белоруссии.— М., 1979.— С. 67—68).
Генадій (р. н. н.— п. після, 1620 р.). У кінці 20-х років XVII ст. германські піддані в суді заявили, «що не було нікого, хто б за них постояв, бо архімандритами дерманськи- ми... в попередні часи були чужоземці, серби, як той, що на Москві помер, і Геннадій» (Тру- дыО-ва исследователей Волыни.— Житомир, 1910.— Т. 3.— С. 22—23). 1624 р. у Москві старець Гедеон з Волині згадував,- що ігумена Герасима зі Скиту Манявського «пострыгаль Святые Горы старець Генадей, князя Остроского вь Дерманском монастыре, Волынского повиту». Цей самий старець Генадій був на благословенні і в єрусалимського патріарха Феофана, коли той був у Києві (1620) (РИБ.— Т. 2.— Стб. 611, 612).
$3 1591 р. згадується у документах Дерманського монастиря (Monumenta...— Р. 273, 277). Брав активну участь в усіх церковно-політичних акціях острозького осередку, зокрема в Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. (ППЛ.— Т. 3.— Стб. 335, 345,374).
Можливо, що він тотожний Геннадієві, монахові унівського монастиря, що у 1588— 1590 рр. став намісником львівського^Онуфрієвського монастиря^(Мо/і«/пелїа... — Р. 169— 170, 191)
Герасим (Угорницький) (р. н. н.— п. після 18 січня 1622 р.). У Дерманському пом’я- нику занотовано: «А се упис монаха Герасима Угорницького. Григорія. Іоанна. Семиона. Феодора. Максима. Іакова. Настасію. Єлену. Марію. Кирила. Євстафія. Інокиню Агафену» да.-№ VI-C-565.—Арк. 28—28 зв.).
4 січня 1624 р. у Москві старець Гедеон засвідчував, що десь 16 років тому «постригся на границе волоской в скитском монастыре у Здвижене Чеснаго Креста. Постригал того монастыря игумен Герасим в церкве... А того де игумена Герасима постригал Святые Горы старец Генадей, князя Остроского в Дерманском монастыре». Всі троє мали 1620 р. «благословения патриархи (Єрусалимського.— /. М.) Феофана» (РИБ.— Т. 2.— Стб. 611).
Був сподвижником Іова Княгиницького. Саме останній десь близько 1604 р. «вручает старъншинство ученику своему іеродіакону Герасиму» в новозаснованому скиту (згодом монастир в Угорниках) (Ігнатій з Любарова. Жизнь... — С. 233, 242). Як духовник Марії Гу- левичівни, дружини Адама Балабана, на її прохання став ігуменом Островецького жіночого монастиря в Четвертні на Волині, а потім — новофундованого там же чоловічого Пре- ображенського монастиря. Всілякі згадки про нього тут обриваються 18 січня 1622 р. (Там же.— С. 248; АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 471, 473, 476). Натомість є згадки (15 вересня 1622 р.) про «отця Герасима ігумена монастиря братського Луцького» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 521, 522, 530—531, 540, 546, 582; Памятники... — Т. 1.— Табл. 7). 14 вересня 1626 р. в братстві відбулися вибори нового ігумена, Митрофана Дементієвича, колишнього ігумена Яблочинського, замість отця Герасима «неспособного здоров’я» (ЦНБ.— В. р.— 74/п/20.— Арк. 60 зв.— 61). Однак немає даних, які б дали право ототожнити цих двох Герасимів. Зовсім іншою особою був засновник скиту біля с. Дрезден, згодом ігумен луцького Черн- чицького монастиря, співфундатор тамтешнього братства Герасим (в схимі Григорій) Микулич. Цей помер і був похований, згідно заповіту, у Чернчицях між 23 серпня та 29 вереснем 1617 р. (АЮЗР*—Ч. 1, т. 6.— С. 433—438; Памятники... — Т. 1.— С. 1; Абрамович В. Духовное завещание схимника Григория Микулича 1617 г. авг. 23// Сб. статей и материалов по истории Юго-Западной России.— Киев, 1916.— Вып. 2.— С. 88—92). 9 квітня 1635 р. С. Косов надрукував панегірик Йосифові Бобриковичеві-Коптю, колишньому монаху Скита Манявського. Від імені покійного він говорив, що на тому світі знайде «Ієзикіїла (Княгиницького.— /. М.) пустельника, ігумена Скитського, Герасима ченця Крехівського, котрий сім років після своєї смерті... Петра Могилу, ще світську людину, з тяжкої хвороби виздоровив» (Kossow. Cherubin... — Wilno, 1635.— S. C4—Сб). Якщо Косов не помилився щодо часу перебування П. Могили в Крехові і його соціального стану тоді, то «виздоровлен- ня» не могло відбутись раніше 1620 р. Тобто Герасим помер не пізніше цієї дати і також не може утотожнюватись із колишнім угорницьким ігуменом.
Герасимович Іван (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі частини Острога 1622 р. згаданий «Іван Герасимович писар цієї осади (Суха Воля.— І. М.)» (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 131.—Арк. 462).
Гліб (р. н. н.— р. с. н.). К.-В. Острозький 13 березня 1598 р. «в справах церковних служебника нашого Гліба відомого і умієнтного а дознавши його в службах, його вірного і жичливого, тихого і скромного», призначив керувати монастирем Воздвижения у Дубно, «після смерті теперішнього старого Ігумена» (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 13.— Арк. 202—202 зв.). Про те, що Гліб управляв цим монастирем, свідчить і справа від 13 квітня та 15 липня 1599 р. (Дам же.— Арк. 78 зв.). Проте, хоч він І займався справами монастиря, але був світським. 1601 р. в справах монастиря мав «припильнувати служебник наш (К.-В. Острозького.— І. М.) Гліб» (Там же.— Арк. 6 зв.).
В описі архіву Острозьких з 1 листопада 1627 р. є примітка: «На тій же копії Павла Яновича відмітка, що взяв від Гліба, підскарбія князя старого (К.-В. Острозького.— І. М.)9 цей оригінал привілею Казимира» (ЛБАН.— В. р., ф. Оссолінських, № II 1802.— Арк. 4).
_ Голубникович Григорій (р. н. н.— р. с. н.). «Номоканон, или Книга церковных правил 1593 год отлично чисто писано в Остроге Григорием Голубныковым», був колись у колек-
87


ції Баузе (Каразин В. Каталог славянороссийским рукописям, погибшим в 1812 году, про- ’ фессора Баузе// ЧОИДР.— 1862.— Кн. 2, смесь.— С. 54).
Можливо, це настоятель Воскресенського храму Григорій, згадуваний 1591 р. (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 320).
Грабович Стефан (р. н. н.— р. с. н.). В острозькому акті 1602 р. згадується «пан Стефан Грабович слуга і писар його милості пана нашого (К.-В. Острозького.— І. М.) ...і війт острозький» (ЦД1АЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 28.— С. 1167). В іншому документі, 1610 р., він фігурує лише як острозький війт (ЦД1АЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. ЗО.— С. 824—825).
Грекович Антоній Федорович (р. н. н.— п. 15 лютого 1618 р., Київ) — походив з Рогатина. Судячи з прізвиська, син знаного тамтешнього братського діяча Федора Грека. 9 квітня 1598 р. Лука Білгородський висвятив його в архідиякони «ку церкви манастыра Дирманского, храму Светое Тройцы» (ЧОДР.— 1859.— Кн. З, отд. 3.— С. 6). Він же видав йому грамоту на проповідництво в 1605 р. (Там же). На запрошення вільнюського білоруського братства того ж року очолив його школу. Боячись кари за неморальний зв’язок з черницею Катериною Личанкою, втік до І. Потія і перейшов в унію (Там же.— С. 1—22). Пізніше переїхав до Києва, де став ігуменом Видубицького монастиря і уніатським протопопом (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 399). «Року 1618 февраля 15 козаки... Антонія Грековича, родом з Рогатина... хотель увязатися у манастир св. Михайла Золотоверхого, под людь подсадили воды пити» (Сборник, летописей... —С. 85).
Григорій (р. и. н.— р. с. н.). Документа луцького гродського суду 1578 р. згадують «ігумена Пречистенського отца Григорія на Чернчицах» біля Луцька (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 18.— Арк. 425, 693 зв., 869 зв.) Одночасно був ігуменом чоловічого Спаського монастиря у Чернчицях (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 75). В цьому монастирі не міг бути раніше 1574 р., бо до цього часу ним управляв Дорогостайський (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 16).
Давид (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. є згаданий «Давид муляр» (Akta kosciola... — S. 199).
Данило (р. н. н.— р. с. н.) — 10 липня 1597 р. фігурує в документі з Острога «отець Данило презвітер Миколаївський острозький» (Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 145—146).
Дасінді Каспер (р. н. н.— п. 1620, Острог) — будівничий міського костьола в Острозі (Александрович В. Будівничі...—С. 4.).
Дашко (р. н. н,— р. с. н.). «Дашко маляр» згаданий серед домовласників Острога 1603 р. (ЛБАН.— В. р.— Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. З зв.,1а зв.; G§- barowicz М. Portret XVI—XVIII wieku we Lwowie.— Wroclaw, 1969.— S. 46.
Денис (p. h. h.— p. c. h.). «Денис уставник замку Лубенського (в документі помилково Dembinskiego.— І. М.) «згаданий у зв’язку з наїздом слуг К.-В. Острозького на Доро- гобузький монастир незадовго перед 13 червня 1594 р. (ЦД1АЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 620.— С. 1218).
Добринський Сіефан ф. н. н.— а. 13 грудня 1597 р., Луцьк). 7 червня 1585 р. фігурує як урядник Торченський ЩДІАК»— Ф. 25, on. 1, спр. 34.— Арк. 659—659 зв.), а 16 травня та 13 грудня 1594 р.— вже як отець Спаський (Там же.— Спр. 45.— Арк. 574 зв.— 575, 1361—1362 зв.). За походженням дрібний шляхтич (урожоний). Після проголошення Брестської унії — єдиний священик у Луцьку, який залишився у православній вірі. Разом з іншими відомими діячами був проклятий М. Рагозою 20 жовтня 1596 р. (Monumenta... — Р. 757). За наказом єпископа К. Терлецького його слуги вбили С. Добринсь- кого, а потім втопили (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 200—201, 231—239, 279—280; ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 54.— Арк. 265 зв.— 269, 326—328 зв., 414 зв.— 418). В «Пересторозі» про нього сказано: «Которий противь вас пишеть і не смееть жадень именим своего написати аби єго не поткало якь Стефана попа, которого луцкий Кирил в луцкой реце втопиль ижь противь вас правду писаль, оповедаль во Лвове и в Вилни» (ЦНБ.— В. р.— 476 (1736) II.— Арк. 46 зв.) «и берестейским мещаномь далистеся знати...» (Возняк М. Письменницька...— С. 45).
Дорофейович Гаврило (р. н. н.— п. після 1624 р.). У 1590 р. фігурує серед львівських братчиків, що, на цілком слушну думку Г. Коляди, говорить про його неюнацький вік (Коляда Г. Я. Гаврило Дорофеевич, український літератор XVII ст. // Рад. літературознавство.— 1958.— № 3.— С. 49—59). Він же припускає, оскільки дещо пізніше К. Лу- каріс висловлюється про Гаврилу Дорофейовича як про добре відому особу, що останній їздив до Константинополя. Однак, на наш погляд, їх знайомство могло відбутися і в Венеції чи Падуї, де навчався К. Лукаріс. Останній, прибувши в середині 1594 р. до Острога, викликав’ Дорофеевича зі Львова для вдосконалення знань грецької мови. З перервами був в Острозі в 1595 та 1596 рр., де навчався під керівництвом К. Лукаріса та Н. Кантакузена. В конфліктг Ставропігійського братства з єпископом Г. Балабаном прийняв сторону останнього, через що в 1601 р. його виключили з братства, проте в кінці цього самого року знову був прийнятий до Ставропігії.
П. Яременко вважає, що в Острозі Дорофейович писав вірші, які до нас не дійшли (Яременко П. К. Спроба розкриття псевдоніма Клірика Острозького // Львів, держ. пед. ін-т. Наук. зап.— Т. 16.— Сер. Філологічна.— Львів, I960.— С. 18), що він і Клірик Острозький — одна особа. У посланні до Ставропігії від 6 травня (26 квітня) 1614 р. К. Лукаріс радив братчикам залучити до співпраці тих, «котрые смаку их (наук.— І. М.) скошто-' £87


вали и з молодости своей добре писмо прошли, с котрых меновите ест и на особлившій ми- лостник науки кир Гавріїл Дорофеевич» (Першодрукар...— С. 140). У випущеній львівським братством «Книзі о священстві» Іоанна Златоуста (ЗО липня 1614 р.) написав вірш-па- негірик та переклав основний текст твору. Переклав також «Бесіди Іоана Златоуста на- діяння святих апостолів», які вийшли у Києві 24 березня 1624 р. В книзі сказано, що переклад е працею «словеснейшаго мужа кир Гавриила Дорофеевича Примикіріа П. клирика-, церкве Лвовскіа, Дідаскала в Еллино — Греческом любомудрьйшом и художном язьщЄ (примікирій — старший, наглядаючий за порядком, керівник канцелярії, читець.— 1. М.). Скорочення «П» дослідники розшифровують як печерський. На наш погляд, може означати- писарський, патріарший. Останнє цілком вірогідно в світлі його добрих взаємин із К. Лу- карісом.
Л і т.: Харлампович X- Западнорусские...— С. 387—390; Махновець Л. Давня українська література...—С. 306—307.
Єзифович Антоній (р. н. н.— р. с. н.). 5 грудня 1599 р. «Корчма» була «списана... Петром Станиславовичем Я невского в... граде Константинове в [а]кадемии Кссіантиновской при дидаскалу на тот час будучому... Антонію Єзифовичу» (Пташицкий С. Иван Федоров // Печатное искусство.— 1903.— С. 305; ЛБАН.— В. р., АСП — 676.— Арк. 587 зв.)
Єрлич Йоахим (н. 19.V. 1598 р., с. Колонці біля Острога — п. після 1660 р.).— походив з родини «служебника» К.-В. Острозького Олізара Єрлича та Катерини Сосницької (Perenda J. Jerlicz (Irlicz) Joachim//PSB.— T. 11.— S. 175—176). H. Яковенко цілком- обгрунтовано говорить про його навчання в Острозькій академії (Яковенко Н. Нові джерела... — С. 41). У 1619 р. працював у канцелярії Лаврентія Древинського, згодом перейшов- на військову службу. У 1647 р. перебуваючи у Києво-Печерській лаврі, розпочав писати свій «Літопис або хроніку різних справ і подій». Був виразником інтересів пропольського угруповання православних Речі Посполитої.
Желізо (Залізо) Іов (1551 (?), Галицька земля — 28 жовтня 1651 р., Почаїв). На основі аналізу Почаївського пом’яника А. Хойнацький припускає, що його батьки — Іоан та- Агафія, і оскільки відсутні вказівки, що батько був священиком, то можна вважати, ще походив Желізо зі світської родини (Хойнацкий А. Ф. Православие на Западе России» в своих ближайших представителях, или Патерик Волыно-Почаевский в двух частях.— М.. 1888.— С. 132). Він же згадує два дещо відмінні списки житія (Там же.— С. 128). У житії, написаному його учнем ієромонахом Досифеєм (і не позбавленому хронологічних неточностей.— /. М.), зазначено: «Родомь бе от предель покутскихь, в земли Галицкой обретающихся от родителей правоверных и христолюбивихь проименованих Железовь плотски произойде». Охрещений іменем Іван. Пішов у монастир Угорницький, де у віці 20-ти років- був постижений у монахи, згодом прийняв схиму. На багаторазові прохання К.-В. Острозького ігумен відпустив його в Дубно, у Воздвиженский монастир, де «на острове Дубенском живуще». Скоро його вибрали ігуменом, і тут він мав би бути більше 20 років. «Також- де писаніємь книгь церковных (которіє до сего дня в томь же монастыре Дубенскомь обре- таються) трудяшеся». Переходить у Почаївський монастир, де його вибирають ігуменом. Помер 28 жовтня 1651 р., «яко дойти ему ста леть» (Житіє блженаго отца ншего Іова Железа... от ієромонаха Досифея оученика его списано»//Гора Почаевска.— Почаїв, 1742.— Арк. [мє-на).
Документальні свідчення про нього як ігумена Почаївського монастиря вдалося ви я вити лише за 1633 та 1636 рр. (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 191.— Арк. 558 зв.— 559 зі.; Ф. 26, on. 1, спр. 38.— Арк. 42 зв.— 45).
Факсиміле підпису 1646 р.— Описание Почаевской Успенской лавры.— Почаев. 1903.—С. 25.
Жеребило Лабунський Кипріян (р. н. н.— п. перед 16 лютого 1626 р.) — очевидно, походив з дрібношляхетського роду, що проживав у с. Лабунь, маєтку К.-В. Острозького. В наданні короля від 16 лютого 1626 р. на Кирилівський монастир у Києві згадано «по... смерти (В. Красовського.— /. Л4.) ... дали есмо были его побожному Киприяну Жеребило- ви Лобунскому, до его живота, который тепер свежо з того света зшол...» (АЗР.— Т. 4.— С. 514).
Жеребило Лабунський Софроній (р. н. н.— п. після 1633 р.). Після смерті ігумена Кирилівського монастиря у Києві Кипріяна Жеребила Лабунського, який «тепер свежо з того света зшол», король «за прозьбою братьи чернцов того манастыря и причиною некоторых Панов-Рад наших дали... побожному законникови отцу Софронієви Жеребилу» (АЗР.— Т. 4.— С. 514). Згаданий ще в 1633 р. (Голубев С. Киевский...— Т. Л. Приложения.— С. 553).
Жиморський Рафаїл (р. н. н.— р. с. н.). Р. Жиморський розповів 17 березня 1624 р^ свою біографію (РИБ.— Т. 2.— Стб. 634—635): «Русское имя Родіон», 20 з половиною років тому був пострижений дерманським архімандритом 1. Балабаном. В ієромонахи пострижений близько 15 років тому грецьким єпископом Авраамієм в Дерманському монастирі.. Через чотири роки був тим же єпископом призначений ігуменом в Межибіж, де пробув три* роки, потім повернувся в Дермань. Рік назад був вигнаний 1. Курцевичем, який став ігуменом, і тоді ж подався у Прилуцький монастир до Ісайї Копинського. Останній направив-
89>


Жиморського у Росію, спершу він потрапив у Новинський монастир, а потім «к Николь на УгрЪшу».
З документа від 15 червня 1611 р. відомо, що після конфлікту з дерманським архімандритом 1. Балабаном Жиморський виїхав до Вільнюського братського монастиря. Однак і тут у нього виникли непорозуміння з місцевим ігуменом Павлом-Домживом Лютковичем Телицею (Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. 1470— 11700.— Спб„ 1897.— Т. 1.— С. 137; ЦДІА СРСР,— Ф. 823, on. 1, спр. 325).
У Заблоцький Альбрихт (р. н. н.— п. після 1 листопада 1627 р.). При розгляді документів, пов’язаних із маетностями роду Острозьких 1 листопада 1627 р., архіви показував разом Із С. Кречевичем слуга покійного К.-В. Острозького Альбрихт Заблоцький. Свого часу, ще до розподілу маетностей між Олександром та Янушем Острозьким в 1603 р., він переписав давні реєстри (Radziminski Z. Kniaziowie і szlacbta.— Krakow, 1880.— S. 27; Kardasze- wiczS. Dzie...— S. 59; ЛБАН.— В. p., ф. Оссолінських, № II 1802.— Арк. 1 зв.).
Зизаній-Тустановський Лаврентій Іванович (р. н. н., Потелич?— п. між 1630 і 1640 рр., Корець?) — син Івана Кукіля з Потелича (ЦДІАЛ,— Ф. 52, оп. 2, спр. 26.— С. 1246, спр. 253.— С. 550, 610). Рідний брат Стефана Зизанія. Як прізвисько обидва обрали грецьку форму слова «кукіль» — «зизаній». Не виключено, що навчався у львівській братській школі та Острозькій колегії.
У 1578 р. в м. Городку виступав якийсь священик Лаврентій (ЦДІАЛ,— Ф. 9, on. 1, спр. 337.— С. 658). Натомість у 1583 р. у львівський магістрат з’явились «шляхетний і славетний Лаврентій Залеський і Софія дружина його, острожани в справі з чесним Лаврен- тіем музикою... К. Острозького і чесною Ганною дружиною його, острожанами» (ЦДІАЛ,— Ф. 52, спр. 23.— G. 164—165). У 1587 р. згадується «отець Лаврентій» із львівської Воскре- сенської церкви (ЦДІАЛ,— Ф. 129, on. 1, спр. 5.—С. 1). Не виключено, що в деяких із цих документів йдеться про Л. Зизанія.
Відомо, що вже як колишній львівський вчитель Лаврентій Зизаній на початку 1592 р. переїхав до Бреста, звідки в 1595 р.— до Вільнюса. Активно співпрацював з друкарнею братства, зокрема у випуску учбової літератури: «Грамматики словенскої», 1596 р., разом з братом С. Зизанієм — оригінальної «Азбуки», 1596 р. Очевидно, він же підготував «Катехізис» 1600 р. (Голубев С. Южнорусский православный катехезис • 1600 года // ЧОНЛ,— 1890.— Кн. 14, отд. 3. Материалы.— С. 1—81) та «Книгу о вірі» (близько 1596 р.). У 1597— 1600 рр. навчав у м. Боркулабові (біля Мінська) Б. Соломирецького «по руску грамоте і по -кгрецку» (ПСРЛ.— Т. 32.— С. 184). 1 вересня 1600 р. виїхав до Львова, потім до Ярослава. Там став домашнім учителем і проповідником дітей князя О. Острозького. Після смерті останнього (12 грудня 1602 р.) його дружина, покровительниця єзуїтів, позбавила Л. Зизанія цієї посади. В документах 1606 р. фігурує як «Лаврентій Зизаній Тустановицький Ярославський» (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 288.— С. 395). Прізвище «Тустановський» могло походити від с. Тустановичі (біля Дрогобича), що свідчить або про його перебування там, або про прийняття шляхетства. Принаймні брат його цього прізвища не має. Натомість знаходимо згадку 1667 р. про «Олександра Зизанія-Туст^новського» (ЦДІАЛ,— Ф. 9, on. 1, спр. 419.— С. 2313, 2315, 2405, 2421, 2427), очевидно, сина чи онука Лаврентія.
У 1612 р. став священиком соборної церкви в Корці. На заповіті Катерини Корецької, виданому в Корці 29 серпня 1618 р., підписався як «отець Лаврентій Зизаній-Тустановський, протопоп корецький» (ЦДІАК.— Ф. 25, on. І, спр. 112.— Арк. 207 зв.— 209). Перебуваючи у Корці, брав участь у підготовці до випуску книг Києво-Печерської друкарні. Ав-' тор літописних заміток Кирило Іванович з Замостя відмітив, що Л. Зизаній «умер в Корцу, зкориговавши Біблію з грецкого до Даниила, а остаток я року 1640 (?) в Печерску. В пулроку по смерті Корецкі князь все побрал і синов повиганял» (Цит. за: Исаевич Д. Д. Новые материалы об украинских и белорусских книгопечатниках первой половицы XVII в.// Книга.— М., 1977. Сб. 34 — С. 151).
Л і т.: Харлампович К. Западнорусские...— С. 382—384; Махновець Л, Давня українська література... — С. 346—349; Автограф — Анушкин А. Тайны старопечатной книги.— Симферополь, 1972.— С. 17.
Зимно Станіслав (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. згадується «будинок пана Станіслава Зимна муляра», у якого ще жив «Ян муляр челядник» (Akta koscioia...— S. 197).
І. Ф. Др. На думку дослідників, під цими ініціалами, що стоять в кінці дерман- ського «Октоїха» 1604 р., виступають друкар або друкарі даної книги.
Були спроби приписати ініціали синові Івана Федорова, однак його ім’я — Іван Іванович і помер він задовго до 1604 р. І. Огієнко висловлював припущення, що це міг бути Іван (в чернецтві Іов) Борецький, київський митрополит. Підставою для нього послужив факт співпраці цього діяча з Острогом і те, що книга «Небеса» переписана «рукою... Іоанна Федоровича року... 1605... месяца августа дня ЗО». На останній було дописано іншою рукою «митрополит Киевский и Галицкий и всея Росии» (Огієнко І, Історія українського друкарства.— Львів, 1925.— Т. L— С. 188, 261). Натомість існує думка, що друкував її «Іоан Федорович дяк тростянецький», який зробив вкладний запис на львівському . «Апостолі» ї. Федорова 1574 р.— 22 березня 1602 р. (Свенціцький І, Каталог книг цепковнослов’ян- ской печати.— Жовква, 1908,— С. 9). , . ,
■90


Я. Ісаевич вбачає в ініціалах імена двох друкарів — Івана та Федора, котрі названі серед домовласників в інвентарі Острога у 1603 р. (Исаевич Я- Преемники...— С. 16-17).
Іван-друкар (р. н. н.— р. с. н.). Згаданий в інвентарі Острога 1603 р., як такий, що проживає на вулиці Зарванській (Ковальський М. П. До історії острозької друкарні, кінець — початок XVII ст.// Тези доп. Другої наук. конф. Криворіз. загальнонаук. фак.— Кривий Ріг, 1965.— С. 33; ЛБАН. В. Р. Ф. Радзімінських, 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 2а). Відомості про його перебування в Острозі зустрічаємо до 1621 р. (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 131.—Арк. 461 зв.).
Іванович Андрій (р. н. н.— п. 1589 р.) — королівський секретар, батько В. Малюши- цького. Й. Вольф подає його прізвище як Обринський і вказує на його перебування на посаді новогрудського підкоморія та на писарському уряді з 1569 р. Він називає і дату смерті — початок 1589 р. (Wolff J. Senatorowie і dygnitarze Wielkiego ksi^stwa Litewskiego (1386— 1795).— Krakow, 1885.— S. 270). Одночасно Вольф згадує його як тезок Андрія Васильовича, що був дяком з 1571 р. (Ibid.— S. 266), Андрія Мацковича, секретаря в 1571 р. (Ibid.— S. 266).
Іванович походив із дрібношляхетського роду. Одружившись (вдруге?) з князівною Мариною Іванівною Масальською, отримав у посагу Суразькі маєтності. В документах фігурує як «Пан Андрій Іванович королівський писар, новогрудський підкоморій, справця староства Могил і всь кого». Не виключено, що саме він фігурує в списках студентів Краківського університету 1551 р. як «Андрій Іванович з Києва, тієї ж дієцезії» (Album Studiosorum Uni- versitatis Cracoviensis.— Cracovia, 1904.— T. 3.— P. 2). Найдавніші виявлені нами свідчення про нього — це королівський привілей «дяку господарському» на с. Ятра й інші землі «у волості замку Новогрудського вічним правом», виданий 2 липня 1564 р. (Мали- носский И. Сборник материалов, относящихся к истории Панов-Рады Великого княжества литовского.— Томск, 1901.— С. 502 з посиланням на «Литовской Метрики записи».— Кн. 41.— Арк. 324 зв.— 326).
Був знаним на той час дипломатом. У складі відповідальних місій 1581 р. відвідав Орду (Bolognetti A. Epistolae.— Т. 2.— Р. 557), згадується як «Андрій Хорунжич», а в 1559, 1563, 1569, 1570 рр.— Росію. Під час останньої поїздки залишив цікавий опис Москви, характеристику Івана Грозного (Россия и Италия : Сб. ист. материалов и исследований, касающихся сношений России и Италии.— Спб., 1913.— Т. 2, вып. 2.— С. 243, 244, 246, 247, 250). У російських документах фігурує як «Андрей Иванов сын Хоружев» (Переписка между Россиею и Польшею по 1700 год.— М., 1862.—Ч. 1, 1487—1584.— С. 107, 120, 133, 220; Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско- Литовским.—Спб., 1887.—Т. 2.—С. 591—598; Спб., 1892.—Т. 3.—С. 173—187, 240, 255, 256, 614, 616—762, 785, 786, 791, 805, 806). Сучасник, Л. Гурніцький, називає його <Андрій Іванович Харитонович Убринський» (Gornicki L. Dzieje w Koronie Polskiej... od roku 1538 az do roku '1572.— Warszawa, 1805.— S. 476; Новодворский В. Борьба за Ливонию между Москвою и Речью Посполитой (1570—1582)//Зап. ист.-фил. факта... Спб. ун-та.— Спб., 1904.— Т. 72.— С. 2). У 1580 р. відступив К.-В. Острозькому Суразькі володіння (ЛБАН.— В. р., Осс. П/1802.— Арк. 31—32зв.; ЦДАДА.— Ф. 1603, оп. 4/ ч. 2, № 3610.— Арк. 85, 85 зв. 99, 103—105 зв., 142—144 зв.). Не виключена його співпраця з Острозьким центром.
Іванович Гринь (Григорій) (р. н. н.— п. після 1584 р.). 19 березня 1582 р. львівський художник Лаврентій Филипович засвідчив, що «протягом двох років підготовляв і навчав живописному мистецтву юнака Гринька Івановича з підлядського міста Заблудова», відданого йому на навчання Іваном Федоровим (Першодрукар...— С. 44—45). Зробивши для Івана Федорова два типи шрифту і, очевидно, оформлення для Острозьких видань, самовільно виїхав до Вільнюса. Там виготовив для К. Мамонича два типи шрифтів (і оформлення?). 26 лютого 1583 р., повернувшись до Івана Федорова, підписав з ним в Острозі угоду про подальшу співпрацю (Першодрукар...— С. 47—52). В. Александрович пов’язує з ним віднайдений у Львівському гродському суді запис від 13 березня 1584 р. про «Грицька маляра, котрий в даний час перебуває у Львові» (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 343.— С. 236). Останній стверджував правомочність укладеної в 1578 р. угоди між ним та попадею з Галича Фенною про відшкодування збитків у зв’язку з розладом шлюбу, оголошеного в церкві з її донькою Химкою. М. Голубець, який досконало знав львівські архіви, говорить про Гриня Івановича як про вихідця з Галича (Новітній 0. (псевдонім). Острозька Біблія : 3 нагоди 350 літ- тя від часі її видання в Острозі // Неділя.— Львів, 1930.— № 45, 46). Свого часу в Мінську (Державний музей Білорусії) було «Евангелие-тетр в 4-ку, полуустав XVI в. с записью скорописью к. XVI в. Григория Ивановича» (Перетц В. Н. Рукописи б-ки Моск, ун-та, самарских б-ки и музея и минских собраний // АН УССР. Описание рукописных собраний.— Ленинград, 1934.— Вып. 3.— С. 187). З його тезок можна назвати ще «Григорія Івановича протонотарія» (головного секретаря) митрополита М. Рагози (Monumenta...— Р. 318: 1591 р.), з 1594 р_. Полоцького уніатського митрополита Германа Загорського.
Ігнатій (р. н. п.— п. після 1603 р.)—був дияконом у Буську. Як свідчив згодом М. Пігас», у зв’язку-з його визначними здібностями, був запрошений до львівської братської школи. На «Бесідах Іоанна Златоуста на євангеліє від Іоанна», переписаних у 1587 р.
91


при Львівському Ставропігійському братстві, зазначено: «Накладом недостойного діако- на Ігнатія Савина, бившу мі в то время в граді Львові» (ЦНБ.— В. р. Мел./ П. 112.— Арк. 477). Оскільки братчики не захотіли прийняти до себе ставленика єпископа Г. Балабана, останній в 1590 р. не затвердив диякона Ігнатія і почав його переслідувати. У скаргах братчиків він фігурує як вчитель і проповідник (Monumenta...— Р. 277, 324, 326, 349, 419). Коли у жовтні 1591 р. новогрудський воєвода Теодор Скумин-Тишкевич попросив для білоруської братської школи у Вільнюсі викладача, львів’яни і відправили «учителя бо- годухновенних наук і писаній отеческих іскусного священноієрея отца Ігнатія» (Там же.— С. 331, 333. 352, 354). 23 червня 1592 р. Ігнатій вже виїхав до Львова «подружія і чад своїх посещаючи» і, здається, вже не повертався до Вільнюса. Принаймні в березні 1593 р. Т. Скумин-Тишкевич вже послав до нього у Львів листа, а 3 червня 1593 р. у львівський суд подав скаргу на Г. Балабана «Ігнатій з Бузька пресвітер церкви Успіння у Львові» (Там же.— С. 483). Останній титул був умовний, бо Ігнатій вже проживав у Буську, де тримав Миколаївську церкву. 1594 р. група тамтешніх міщан виступає проти братства «на священика свого хорого отця Ігнатія нападають, з церкви і з дому виганяють» (ЦД/АЛ.— Ф. З, on. 1, спр. 9.— С. 1809—1810). 6 червня 1595 р., за свідченням його брата (двоюрідного?), буського кравця Андрія, він був навічно вигнаний з Буська за наказом старости. Підставою послужили наговори тих же міщан в якихось «єретичних» відхиленнях (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 349.— С. 1111 — 1112). Переїжджає до Острога, звідки 9 червня пише листа до Ставропігії (Monumenta.. — Р. 620—621). Залишившись в Острозі, став тут проповідником, єдиним серед місцевої ієрархії. На Брестському антиуніатському соборі 1596 р. керував всіма нотарами, очолював делегації православних до М. Рагози. Між груднем 1596 р. та червнем 1597 р. став острозьким протопопом.
У цей час дискутував з якимось відомим католицьким богословом, про що довідався олександрійський патріарх Мелетій Пігас. У свому посланні від 6 червня 1597 р. «до хорєпископа та протопопа Ігнатія» Пігас порівнює його з Давидом, «який без повної зброї Саула вступив у бій з хвастливим Голіафом» і в «простоті мудрості... подолав філософа, що впивався гарно складеними сплетіннями обюроділої мудрості» (Соколов І. І. Про відносини української церкви до грецького сходу наприкінці XVI та на початку XVII ст. за нововиданими матеріалами//Зап. іст.-філол. відділу УАН.— К., 1919.— Кн. 1.— С. 66). Судячи з натяку в «Ектезисі»,— це був диспут між Ігнатієм та П. Скаргою (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 360—361). В інвентарі Острозьких володінь 1603 р. згадано серед селян «попа Наливайка», а серед церковних маетностей — «попа Наливайка Ігната село Кропиловка, село Плоска, село Юсковці, село Загірче» (ЛБАН.— В. р.— Ф. Радзімінськнх, № 181/VI- 4, ч. 1.— Арк. 4 зв., 6а зв., 10, 26а—26а зв.) Згадані села належали Богоявленському Острозькому собору.
На наш погляд, Ігнатій — петой самий публіцист, який писав під псевдонімом Клірик Острозький.
Ієремія (р. н. Н/— р. с. н.). У 1604 р. в Москву прибув Ієремія — митрополит Пе- лагонський, котрий вже відвідав Росію 18 років тому. За півтора року до приїзду у Москву, «как выехал из Сербской своей земли», попав у Молдавії до татар, звідки його визволили люди імператора. Останній його відпустив (Сношения России с Востоком по делам церковным.— Спб., 1858.— С. 324). М. Максимович говорить, що «на місце Луки (Білгородсько- го.— I. М.) в 1603 р. поступив у Степанський монастир Ієремія митрополит Пелагонський (Максимович М. О городе Степ а нь//Киевлянин.— 1850.— С. 48), одг ак там Ієремія і Лука жили одночасно. В інвентарі Острожчини 1603 р. названо «митрополита Степан- ського село Йовківці» (ЛБАН.— В. р.— Ф. Радзімінськнх, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 10, 26а). Як видно з анотації листа К.-В. Острозького, князь 5 листопада 1603 р. надав «отцю Jeszemu (так.— і. М.) митрополиту Пелагонському» землі біля Степані (ЦДІАД.— Ф. 223, on. 1, спр. 668.— Арк. 2 зв.).
До Москви «в 128 году (1619/1620 рр.— І. М.) пргьзжаль кь государю... У горек іе земли Пелагонскій митрополит Ієремей а с ним 2 человека старцов: черный попь Ниль да служебникь старець Іосифь (Крыловский А. Львовское...— Приложение.—С. 83).
Іляковськии ( псковський) Єлисей (р. н. н.— в. після 1635 р.). У 1625 р. був при митрополиті В. Рутському у Вільнюсі (АЮЗР.— Я. 1, т. 6.— С. 116, 118). Надалі перейшов у православіє і служив «півчим» у Дерманському монастирі при М. Смотрицькому (Коялович М. Литовская церковная у ния.— Спб.. 1861.— Т. 2.— С. 367—368).
У жовтні 1627 р. згаданий як «дозорця альбо учитель школи «Луцького братства» (АЮЗР.— Ч. 1., т. 7.— С. 584, 592—597). У 1628 р. повернувся в Дермань. Згодом переїхав до Києва, де фігурує як «монах, протопсалт великія лаври Печерскія» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 116). У червні 1635 р. перебував разом з П. Могилою у Мінську (Собрание древних грамот и актов Минской губернии.— Минск, 1848.— С. 188—191; Голубев С. Киевский...— Т. 2.— С. 66, 74).
Автограф — ХНБ.— В. р. к., № 816 087; Василій Великий. Книга о постничестві.— Острог, 1594,— Титул.
1ов (р. н. н.— р. с. н.). У 1598 р. священик «Иев» з Острога передав у суд позов у справі вбивства С. Добринського (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 291* ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 54.— С. 266).
92


Іоїль (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі частини Острожчини 1620 р. зазначено: «Село Чернчичі під Луцьком, в цей час монахині черниці тримають при монастирі св. Спаса... Помешкання протопопа — живе ігумен Іоїль (Jeali) чернець» (ПНР. Б-ка Оссолінських, № II 3669.— Арк. 84).
Іона (р. н. н.— р. с. н.). У Брестському анти католицькому соборі 1596 р. брав участь «Іона (lonas) протопоп ярославський» (ППЛ.— Кн. 3.— С. 338; 374).
Ісайя (р. н. н.— р. с. н.). У 1602 р. фігурує у акті львівського гродського суду «Ісайя архімандрит Дубенский» (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 355.— С. 2173—2175).
Ісайя (р. н. н.— р. с. н.). 14 червня 1597 р. згадано «Ивана Тышковича тепер прозываемого Исаия черньца монастира Степанского» в справі оренди його батьком «прикомор- ку Дубровицкого» (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 50.— Арк. 434—436).
Йосиф (р. н. н.— р. с. н.) — священик острозької П’ятницької церкви Йосиф згадується в документах 1605 та 1621 рр. (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 422.— Арк. 177 зв.— 178, 179 зв.— 180).
Йосиф (р. н. н.— р. с. н.). Під 1572 р. згадується ігумен Спаського монастиря в Дубні Йосиф (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 7.— Арк. 5 зв.).
Казимирський Кшиштоф (р. н. н.— п. після 15 червня 1618 р., Київ) — походив з відомої польської родини, батько — Томаш Казимирський, мати — Барбара Голухов- ська, брат Микола — співзасновник соцініанської школи в Любартові. Перед 1583 р. секретар та сповідник Я. Острозького, тарнівський канонік. Представляв інтереси Острозьких в Св. Римській імперії в 1582—1583 рр. В. Урбан твердить, що «в питаннях віри зраджував інтереси свого покровителя князя Костянтина... намагався навернути його в католицизм» Urban W. Kaziemirski К.// (РЗВ.— T. 12.— S. 292—293). Натомість автор «Перестороги» характеризує його так: «Казимірський, добрый пріятель пана воєводи (К.-В. Острозького.— /. М.) и поборникъ по православію» (Цит. за: Возняк М. Письменницька...— С. 40). 1599—1618 рр.— київський єпископ.
Калиновський Матвій (р. н. н.— р. с. н.) — львівський архітектор. Згаданий 1603 р. в Дер мані, в час, коли там велось будівництво нового монастирського комплексу (Вуй- цчкВ. С. Германський архітектурний комплекс /7 Зоря комунізму.— 1984.— № 148.— С. 4).
Карлочі Дмитро (р. н. н.— п. після 1629 р.) — можливо, походив із Закарпаття (володіння 3. Середі — дружини Я. Острозького). Принаймні служив у останнього, який надав йому села Півче, Древинці, Попівці (1622 р. ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 131.— Арк. 457, 472). 4 червня 1628 р. в актах Ставропігії занотовано: «От его милости пана Дімітрія Карлочого, Старос'Ьльского (Старе Село — володіння Острозьких біля Львова.— /. М.) старостві, так тры лЪта братству даных злотых 500» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 11.— С. 37і). Студент львівської єзуїтської колегії Ян Полавський присвятив «пану свойому милостивому» Д. Карлочі написаний ним панегірик на весілля Єжи Замойського (Львів, 1626 р.— Запаско Д., Ісаєвич Д. Пам’ятки... — Кн. 1.— С. 44, 45). Орендарем сіл Півча та Дерев’янче Карлочі згаданий ще у 1629 р. (Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в І пол. XVII ст.— К., 1930.— С. 37). Його вдова Катерина мала острозьку «Біблію» 1581 р. (ДПБ.— Я. р. к.—№ 1,2, 16).
Карпович Лонгин (в чернецтві Леонтій; н. близько 1580 р.— п. 1620 р. перед 2 листопада). Як говорив М. Смотрицький в промові на похороні Л. Карповича: «... снь єсть сщен- ніческій... урожень есть зацне и шляхетне з родича шляхтича. Пинский повЪть, которого он в продках своих и в их теперь живучихь потомкахь Карповичахь, обывателем был знач- ным...» (Маслов С. И. Казанье Мелетия Смотрицкого на честный погреб о. Леонтия Карповича.— Киев, 1908.— С. 39). Проживав у Вільнюсі. Саме як делегат від православних цього міста «пан Логин Карпович» поїхав серед інших на сейм до Варшави, відвідавши по дорозі 4 січня 1609 р. у Заблудові відомого тогочасного діяча, підляського протопопа Нестора Козменича (АЗР.— Т. 4.— С. 313). Він брав участь у випуску 1610 р. «Треноса» М. Смотрицького. за що як коректор цього видання був заточений на два роки у в’язницю (АВАК-— Т. 8.— С. 95, 97). Ще до пострижения, 6 вересня 1614 р., у с. Кунині підписався як свідок під актом про оренду Іваном Порошком у Дерманського монастиря (ЛВІІ СРСР.— Кол. 238, on. 1.— Спр. 69/18.— Арк. 1 зв.). Даний факт посередньо засвідчує контакти Л. Карповича з культурно-ідеологічними осередками Острожчини.
Очоливши братський Святодухінський монастир, запровадив в останньому общежи- тельні правила. Про це сучасники говорили: «... у Вільнюсі є правила Леонтія Карповича, першого їх архімандрита, у Скиті на Підгір’ї — Ієзикиїла, фундатора того місця» (Голубее С. Киевский...— С. 280).
Був відомим антикатолицьким діячем, проповідником, редагував вільнюські братські видання, писав до них передмови.
Літ.: Махновець Л. Давня українська література...— С. 358—361.
Касіянович Федір (н. бл. 1560 р.— р. с. н.). Не пізніше середини 1582 р. був направлений Іваном Грозним до Константинополя, до патріарха Ієремії для навчання «грецкому языку и грамотЪ» (Савва В. Несколько случаев изучения иностранных языков русскими людьми во второй половине XVI века.— Харьков, 1913.— С. 3—6, 10). Фігурує в царських листах як Федька Внуков. У другій половині січня 1583 р. на Україну відправились екзархи патріарха Ієремії Никифор (Парасхес) та Діонісій, а «с ними толкования ради н Федора
93


спудея» (Малышевский Й. Александрийский...—Т. 2.—С. 98—101). Екзархи залишилися на території Молдавії, а їх місію виконував Касіянович. Він передав К.-В. Острозькому послання патріарха і пасхалії. Не виключено, що залишився в Острозі, принаймні в Царго- род вже не повернувся. Можливо, саме про нього йдеться у славнозвісному «Супрасльсько- му ірмолої», переписаному 1598—1601 рр. Богданом Онисимовичем, родом із Пінська. Тут е вказівка, що «царградского гласа третого преложен от пЪвца патріаршего на рускій язык в року 1583 сентября 8, зЪло красній» (ЦНБ.— № 1, 5391.— Арк. 519). 17(7) липня (1602 р.?) К.-В. Острозький просив у львівських братчиків «... жеби при тых литерах прислали и зицера якого, в том цвичоного, а мяновитЬ Касіяновича, который был при отцу НикифорЪ: той сводом литер ваших грецких, як их до формы ставляти» (Першодрукар...— С. 128). З серпня 1602 р. «Теодор Терапус Касіанідес старший дидаскал львівський» (грецькою мовою) підписався в кінці переписаного ним статуту школи Ставропігійського братства (Diplomata...— Р. 130). Не відомо, як довго викладав він при братстві, принаймні на Фомину неділю 1604 р. викладачем грецької і латинської мов тут був прийнятий І. Борецький. Очевидно, саме Касіянович переписав у Галичі «Євангеліє», яке в 1891 р. зберігалось у церкві Єзуполя (тепер м. Жовтень Івано-Франківської області). Напис на ньому був такий: «Исписася... в градЪ ГаличЪ многогрЪшнымъ рабомь божіимь Феодоромъ Голинс- ким (Так — I. М.) при державЪ круля Жикгмонта и при епископЬ ГедеонЬ Балабан^ (помер 10 лютого 1607 р.— /. М.)» (Петрушевич А. Дополнения... 1600 по 1700 г.— С. 36).
Прийнято вважати (ППЛ.— Кн. 3.— Приложение.— С. 33), що саме Ф. Касіянович перекладав «Требник», який був надрукований у Стрятині продовж 22 липня 1605 р.— 19 вересня 1606 р. В післямові книги зазначено, що «изслЪедована же и исправлена бысть тща- ніємь многогрешного Феодора К». Однак у документах є згадка про те, що 1607 р. з Рогатина до Львова надіслав листа «Федір казнодія», тобто проповідник (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. З, спр. 303.— С. 218). У 1617 р. певний акт «виписав з книг духовних Федор казнодія і писар» (львівського владики.— І. М.) (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 371.— Арк. 607), а 2 липня 1629 р. підписався під інструкцією на сеймик до Киева «Теодор казнодія єпископства львівського» (ЛБАН.— В. р. к.— Ст. IV-34239.— С. 106). Отже, не можна беззастережно приписувати переклад згаданого «Требника» Ф. Касіяновичу.
.Переїхавши до Росії, «Феодор Касьянов сынь Гозвинский греческих і польских слов переводчик» переклав 19 жовтня 1607 р. в Москві «Притчи... Єзопа» та 11 червня 1609 р. «Тропник папи Інокентія III», присвятивши його якомусь купцю Михайлу (Соболевский А. И. Переводная литература Московской Руси XVI—XVIII веков.— Спб., 1903.— С. 202—203, 380—381). Десь між 1606—1610 рр. московські діячі звертались у справі правильності виконання співу до «государева толмача Федора Касьянова. А тот толмач Федор не единому языку горазд, но і паче еллинскому і латынскому вяще учень» (Майков В. Послание к патриарху Гермогену о злоупотреблении в церковном пении «хабува»//Сб. статей, посвященных С. Ф. Платонову.— Спб., 1911.— С. 421). Інших даних про його перебування в Росії не віднайдено.
Близько 1629 р. за «руський відділ» київської братської школи відповідав якийсь «уставник (керівник хору.— І. М.) Федір Москвитин» (Голубев С. История Киевской академии... Приложение.— С. 75). Натомість у рукописній книзі «Бесід» Іоана Златоуста є автограф — вкладний запис 20—30-х років XVII ст.: «Азь иермнах Фляв^ян Касіяновічі І. М. Почайовьскому своєму за отпущеніє грЪхов своих дарую» (ЦНБ.— В. р., Поч. Б. З,— Арк. 1). Не виключено, що це Ф. Гозвинський, оскільки існувала традиція при пострижен ні у монахи надавати ім’я на ту саму букву, що і світське.
Кипріян (р. н. н.— п. після 1623 р.). Видавці «Бесід» Іоана Златоуста на 14 послані апостола Павла (Києво-Печерська друкарня, 2 квітня 1623 р.) згадують перекладача «пре- падобнаго вь священнойноцех Киприяна суща от града Острога, мужа в єллинском діа- лектЬ искусна вь Єнетіихь же и Патавиї (Венеціанському та Падуанському університетах.— І. М.) любомудрствовавша, по сихь в стьй горЪ Афонстій поживша, и ннЪ тамо... пребы- вающа». Згадка про Острог може означати як місце народження, так і місце перебування. У списку виконаного 31 березня 1603 р. у Дер мані перекладу з грецької мови «Синтагматіко- на» вказано прізвисько перекладача «РозьвянЪцкий» (ЦНБ.— В. р. к., Кир. 794.— Арк. 55 зв., 2-го рахунку). Якщо це прізвисько походить від приострозького с. Розваж, то в сукупності з вищесказаним має свідчити про походження Кипріяна з Острога.
На нашу думку, він — це та сама особа, яку згадують як вчителя львівської Ставропігійської школи Кирила, якого традиційно ототожнюють із монахом Кирилом-Транкві- ліоном Ставровецьким. Але останній при постриженні мав отримати інше ім’я. Натомість у руслі тогочасної традиції була переміна при постриженні імені на ту ж саму букву, що і світське (Кирило — Кипріян).
Вчитель Кирило грецькою мовою виголосив промову на захист братства перед патріархом Ієремією в грудні 1589 р. у Тернополі. 24 січня 1591 р. митрополит надав йому право проповідувати (Monumenta...— Р. 272). У зв’язку з переслідуваннями з боку Г. Балабана львівські братчики в кінці 1591 р. відправляють до Вільнюса «до школы... братское даскала мужа ученна вь науце письма и языка еллинска и словенска учения ради детей пана Кирила» (Там же.— Св 324). Інших відомостей про вчителя Кирила не віднайдено.
94


натомість із 1594 р. в Острозі активно діяв ієромонах Кипріян (Харлампович К. Западнорусские...— С. 265, 266, 274, 275) — діяльний учасник Брестського антикатолицького собору 1596 р. Декілька раз відвідував східних патріархів із метою координації спільних, антикатолицьких дій з українсько-білоруською церквою.
Є чисельні списки «Бесід» Макарія Єгипетського з вихідними даними, де сказано,, що переклад виконав інок Кипріян в Острозі 8 лютого 1598 р., 18 лютого 1598 р., 9 лютого- 1610 р. та в Щебрешині (біля Замостя) 9 лютого 1611 р. В «Совітованії о благочестії> (1621)* міститься порада: «... на светую Афонскую гору послати, визвати и припровадити преподоб- ныхь мужей россовь, межи иными блаженыхь Кипріяна і Іоана перекломь Вишенского...» (Памятники...—Т. 1.—С. 133).
Літ.: Харлампович X. Западнорусские...— С. 274—275.
Кирило (р. ь. н.— п. після 1620 р.). У Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. брав участь «Кирило Спаський Остропольский» (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 375; АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 528). В інвентарі частини Острожчини 1620 р. в ОстрополІ серед співвласників- c. Попівці згаданий «піп Кирило церкви замкової... що отримав на це право пожиттєвого володіння від К.-В. Острозького в 1605 р.» (ПНР.— Б-ка Оссолінських, № II. 3669 — Арк.. 470 зв.).
Кирило (р. н. н.— р. с. н.). Восени 1636 р. «отець Кирил онофрійський» острозький, не прийнявши унії, покинув Острог (Бевзо О. Львівський...— С. 139).
Китайчич Афанасій (р. н. н.— п. після 1634 р., Росія?). У пом’янику Дерманського монастиря названі: «А се упис єромнх Афанасія Китайчича, Павла, Пелагію, Іоанна, Петра, Марка, Єкатерину, Євросинію, инокиню Меланію, сщносхимонаха Іоана, сщсхим Іоана, сщнсхим Исаию, ієромонаха Євхплат, схимонаха Макарія, єродіякон Игнатія, инока Галактиона, инокиню Софію, ієрея Никандра, ієрея Євгенія, ієродиякон Гавриїла, ієром Афанасія, инока Арсенія, інокиню Євфимію» (ОКМ.— VI-C-565.— Арк. 44 зв.) Натомість у- пом’янику Межигірського монастиря в графі «Роди иноков странных» з родини відзначено «Марка, Єкатерину, Павла, Пелагію, Євфросинію, Іоанна, Петра» (ЦНБ.— В. р., № 375/374.— Арк. 149). Останні можуть бути як батьками, так і дідом з бабою. В 1610 р. зафіксована. судова справа між «урожоним паном Марком Китайчичем и малжонкою его панею Катериною Новоселицькою, Стефаном Грабовичем и малжонкою его Богданою Новоселицькою «проти Андрія Новоселицького» (ЦДІАК.— Ф. 22, on. 1, спр. 18.— Арк. 9). Причому перші’ жили в с. «Голодковець в повете Кременецком», а друге подружжя — в Острозі (Там же.— Арк. 266). Це, як і згадка острозького священика Никандра, може говорити про навчання- чи якийсь інший зв’язок А. Китайчича з Острогом. Був монахом Преображенського монастиря в Четвертні, де, очевидно, співпрацював з І. Курцевичем (Харлампович К. Западнорусские... — С. 41). У 1626 р. як представник Києво-Печерської лаври та братства прибун до Москви за пожертвуваннями (Там же.— С. 83). 15 червня 1627 р. переселився до Москви. 15 серпня був призначений ігуменом Нікітського монастиря в Переяславі-Залеському, де перебував до 1630 р. Протягом 1630—1634 рр.— архімандрит Владимирського Рождест- венського монастиря (Там же.— С. 41). 1627 р. рецензував «Учительне євангеліє» К.-Т. Ставровецького (Там же.— С. ПО—111).
Кіндрат (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі частини Острога з 1622 р. згаданий «диякон Кіндрат» (ЦДІАК.— Ф. 15, on. 1, спр. 131.— Арк. 462).
Клірик Острозький (р. н. н.— р. с. н.) — анонімний острозький письменник-поле- міст. Написав дві відповіді на послання 1. Потія до К.-В. Острозького (опубліковані в Острозі, перша — 1598 р., друга — 1599 р., відома в рукописах). Оскільки вказав, що був кліриком, а твори написано в Острозі, то сучасники називали його Кліриком Острозьким.
Після відомих переслідувань реакційними польсько-католицькими колами С. Зизанія- та протосингела Никифора не був настільки наївним, щоб у своїх творах вказати на якісь конкретні особисті дані, які допомогли б супротивникам ідентифікувати його, розкрити анонімність. І тому вислів про написання відповіді «через одного найменшого клірика церкви острозской» не обов’язково мусить означати його найнижче положення в Острозькій ієрархії. Клірик говорить про свої молоді літа. Але і це твердження може бути відносним, оскільки він втрутився у полеміку між 52-літнім І. Потієм та 76-літнім К.-В. Острозьким. На його вчителювання в Острозькій академії мали б вказувати вихідні дані творів і те, що порівнює себе з пастушком, що пасе гуси.
М. Смотрицький, острожанин за походженням і проживанням, мусив добре знати його. Принаймні сам свідчить, що Д. Наливайко розповідав йому про обставини випуску першої відповіді І. Потію. Тож він лише називає Клірика «схожим до Зизанія дидаскалом». К. Сакович, котрий жив у 20-х роках у Дубнівському монастирі, зазначає, що Клірик за свою діяльність отримав у володіння якісь села чи містечка. Оскільки аналогічне твердження Саковича по відношенню до Філалета та Суразького документально підтвердились, то є підстави вважати їх вірними і щодо Клірика. Існують гіпотези про Клірика якМ. Смотриць- кого, Іова Борецького, Гаврила Дорофейовича (Єременко П. К. Спроба розкриття псевдоніма Клирика Острозького // Наук. зап. Львів, держ. педін-ту.— 1960.— Т, 16). На нашу думку, це острозький протопоп Ігнатій (Мицько Ц Чар..,— С, 87—89),
95.


Княгиницький Іов (в миру Іван; Іезекиїл, р. в. н., Тисмениця — п. 29 грудня 1621 р., Скит Манявський). У пом’янику Скиту Манявського записано: «Помяникь преподобнаго отца ншого схимонаха Іова. Купно же и схимонаха Даніила (в миру Дмитра, синівця Іова та сестрінця І. Борисковича.— /. М.), родителей и срод. их: Помяни Ги схим. Іова. схим. Даніила. Григорія. Іоанна монах. Феодула м[и]р[ских] Власіа, Симеона, Христину, Феодосію, Ірину, Онисима...» (Б-ка АН СРР, Слов’янські рукописи, № 79.— Арк. 2). Іов у вкладній згадує «за отпущение грехов отца своего по плоти Феодула инока, такоже и своих» (Мыцко И. Дерманский...— С. 51). «Житіє Іова, пера Ігнатія Симоновича з Любарова», написане між 1623—1628 рр. (Зоря Галицька яко Альбум на год 1860.— Львов, 1860.— С. 225—251), відзначає, між іншим, наступне: «... родися вь... градци Тисмяници, оть бла- городныхь родителей зовомыхь Книгиницкыи вь бэгатствЪ доволни суще. Вьспитань бысть вь всяцЪмь наказаній, и страсЬ божій, и вдань бысть вь наученіє книгамь, вь нихьже вься- цЪмь тщаніємь прилежа и во скорЪ навыче. ...Родителіє его... отсылають его вь святой обители У невской большаго ради наученія и прилежаще сь всякимь вниманіемь смирено- мудріємь ученія и церковнаго правила. Внимая чтеніємь божественнаго писаніа и извыче чина монастырскаго, яко всЪмь дивитися о немь. Потомь устремися кь богоспасаемому граду Острогу, до совершенЪйшихь наукь. Тогдаже скіптро княженія содержашу благочестивому князю Василію, сь сыновы своими. Предьречений же юноша вдасть себе вь училище и прилежаще учению, яко вь скоръ быти ему вь мЪсто ученика учителемь прочіимь... Бяше же и благочестивому князю и чадомъ его знаемь зЪло, списа бо и Псалтырь князю младому Александру, бяше до писець худогь божественнаго писаніа». Посланий на Афон з милостинею, повернувся до Острога. Згодом знову пішов у Грецію, де прийняв постриг під іменем Ієзекиїла. 13,5 років прожив на Афоні, «навиче тамо известно языка еллинскаго». Повернувшись, реорганізував низку українських монастирів на общежительних началах. «И вь то время пріяль бяше оть князя Василія.на строение монастырь Дермань Ісакій Святого- рець... и сей молить кь себъ отца нашего строенія ради обща житіа ... и многимь тамо на усп^хь бысть, труждася помагая вь духовныхь же и телесныхь и вь друкарки, тогда Охтай друковаху». Після повернення на Покуття з ініціативи І. Вишенського заснував Скит Манявський, відомий пізніше як «иноческая академия». Тут вдосконалювали свої знання Ісая Балабан, Захарія Копистенський, Антоній Рудницький, Йосиф Бобрикович-Копоть (1593— 1633 рр.— ігумен Вільнюського святодухінського монастиря, з 1633 р.— Мстиславський списком), ігумен Почаївського монастиря Петроній Гулевич Воютинський.
Автор рецензії (від 23 серпня 1614 р.) на проспект «Зерцала богословії» К.-Т. Ставро- вецького (Голубев С, Киевский...—Т. 1. Приложения.— С. 218—225; ЛБАН.— В. р., ф. 5, № 827.— Арк. 167—171).
Автограф-вкладна на книзі В. Великого «О постничестві», Острог, 1594 р. (ЛМУМ, Г°, 589.— Арк. 1—11, 2 рахунку).
ЯЛ і т.: ХарЛампович К. Западнорусские...— С. 269; Махновець Л. Давня українська література...— С. 364—365.
Копииський Ісайя (р. н. и.— п. 5 жовтня 1640 р., Ніжин) — походив із шляхетської родини з Підляшшя із с. Копин, тепер ПНР (Rodzina...— Т. 7.— S. 197). Є. Болховитинов (Словарь исторический...— Т. 1.— С. 211) вважає, що «обучался в галицких училищах, а пострижень в Киево-Печерской лавре». Натомість Гумілевський пише, що він — «воспитанник острожских училищ» (Филарет. Обзор...— С. 256). В літописі Густинського монастиря під 1615 р. говориться, що «Исая шестнадесяте бо лїть яко гдеви работаеть... изь дЬтска бо остави родителя своя и быс мнихь... Се азь здЬ сЪжу яко л^ть шестнадесяте во стой сей пещера прпбного и бгоносного отца нашего Антонія» (40 И ДР.— М., 1848, ч. 2.— С. 6, 7). Один із засновників Київського братства, в 1619—1620 рр. межигірський ігумен. Відновив Густинський монастир, заснував Мгарсько-Лубенський монастир та Ладинський скит, де ігуменею мала бути його сестра Олександра. В 1620 р. висвячений на перемиського єпископа. Був номінальним владикою, оскільки посаду займав уніат А. Крупецький, протеже короля. У 1628 р. І. Копинський стає єпископом смоленським та чернігівським. У 1631 р. був обраний на Київського митрополита, але не затверджений королем, довго про- цесувався з Петром Могилою, визнаним королівським урядом.
«Умер в НижинЪ року 1640 октоврія 5, погребен в Печерску 13 декемврия» (Цит. за: Исаевич Д. Новые материалы...— С. 151).
Автор «Алфавіта духовного в ползу іноком» (відомий в рукописах та виданнях київської чернігівської, московської друкарень) і високопатріотичного послання до князя Єремії Вишневецького (Строев П. Библиографический словарь...— С. 120; ЧОИДР.— 1848.— Кн. 8.— С. 39—43).
Л і т.: Махновець Л. Давня українська література...— С. 373—376.
Копистенський Захарія (псевдонім Азарія, р. н. н.— п. 21 березня 1627 р., Києво- Печерська лавра). К. Студинський виявив примірник «Бесід на діяння Іоанна Златоуста» (Київ, 1624), який подарував 31 квітня 1625 ;р. «кирь Азарія Копьістенскій... архиманд- рить... Лавры Печерскіа... до... веси Рытарович ку храму... Василія Великого... за отпу- щеніє грЪховь родителки своей по имени Луціи дому Рытаровськихь» (ЦДІАЛ.— Ф. 684, on. 1, спр. 1845.— Арк. 445). Захарія був «синовцем» (племінником) перемиського єпископа 96


М. Копистенського, рідним братом Гермогена Копистенського. На основі згаданих у написаній ним «Палінодії» місць зберігання стародруків та рукописів можна говорити про його перебування у монастирі Путна в Молдавії, церквах і монастирях Львівщини, Львова, Волині, зокрема у с. Городок, Бресті, Любелі (маєтність Пінського монастиря), «на Под- ляшу в земли БЪлской в Ботках, маетности его милости пана Богдана Сопьги, воеводы минского», Кам’янці-Литовському, «в монастыру Дорогобузком, в См'ЬД’Ьнь под Турійском на Волиню» (ППЛ.— Кн. 1.— Стб. 911, 938, 991). Його перебування у Дорогобужі та Сміди- ні — маєтках К.-В. Острозького — посередньо свідчить про відвідини Копистенським Острога, хоч, як він сам стверджує, особисто побачити К.-В. Острозького йому не вдалося. Князь, як знаємо, в самому Острозі перебував дуже рідко, в основному жив у Дубні. Та й на Острожчину Копистенський мін також прибути і після 1608 р. Загалом судячи з його творів, добре знався на справах Вільнюського братства, що також мало б говорити про його перебування там. Однак перераховані в «Палінодії» місця зберігання мощей на Балканах не обов’язково мусять свідчити про його мандри, оскільки він називає вже не актуальні на той час місця їх переховування, тобто користується не власними спостереженнями, а літературою.
24 лютого 1612 р., 18 січня 1614 р. та 11 липня 1615 р. виступав як вибраний архімандрит Унівського монастиря (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 368.— С. 628—629; спр. 369.— С. 714—715; Ф. 5, on. 1, спр. 115—С. 112—113).
4 січня 1616 р. вписався в Київське братство. 20 листопада 1624 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври.
Л і т.: Махновець Л. Давня українська література...— С. 377—384.
Котович-Здітовський Богдан (р. н. н.— р. с. н.). У 1596 р. згадується з В. Малю- шицьким як «строітелі старші іменій шпиталя острозкого» (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 32.— Арк. 242 зв., 250 зв.; спр. 33.— Арк. 49—49 зв.). Здітель в той час належав К.-В. Острозькому.
Красовський (Чорнобривка) Василь (р. н. н. — п. 26 лютого 1614 р., Київ) — очевидно, родич львівського братчика Дмитра Красовського (перебував в Острозі з 1605 р.) та згаданої 1594 р. дружини острозького війта Павла Новоселицького Пелагії Красовської (Gorczak В. Katalog r^kopisow archiwum хх. Sanguszkow w Slawucie.— W Slawucie, 1902.— N 42— S. 141. 28 липня 1605 p. в київські гродські книги був зроблений запис про те, що 24 липня урядовці ввели «отця Василя ігумена Святого Хреста острозького» по вказівці К.-В. Острозького у володіння Кирилівським монастирем у Києві {ЦНБ.— В. р., ДАП, 216-ж, «1205», № 20). Як відзначалося в грамоті 1626 р., «который манастыр побожный законник Василій Красовскій працою и коштом своим направил» (АЗР.— Т. 4.— С. 514). Був похований у церкві монастиря, під стіною — біля правого крилоса (Сборник летописей... — С. 84; Київський літописі пол. XVII ст // УІЖ.— 1989.— № 5.— С. 106; ЛБАН.— В. р., Ф. Оссолінських, № 11 2168.— С. 114).
Кречевич (Кречунович?) Семен (р. н. н. — п. після 1 листопада 1627 р.). Серед боржників львівського аптекаря Я. Кучковського (1610) фігурує «пан Семен підскарбій в Острозі» (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 30.— С. 668). При розгляді документів, пов’язаних із маетностями роду Острозьких, в Острозі 1 листопада 1627 р. був присутній Семен Кречевич, слуга покійного К.-В. Острозького (Radziminski Z. Kniaziowie і szlachta.— Krakow, 1880.— S. 26—27; ЛБАН.— В. р., ф. Осолінських, № 11 1802.— Арк. 1 зв.) С. Кардаше- вич, приводячи той же документ, одночасно в іншому місці називає його Кречуновичем і вказуючи, що був він підскарбієм (Kardaszewicz S. Dzieje...— S. 59, III). M. Пігас у 1597 р. направив листа до неназваного по імені підскарбія К.-В. Острозького, про благоче- стія якого останній високо відкликався (Малышевский И. Александрийский...— Т. 2.— С 75-76).
Криловський Іван Васильович (р. н. н.— р. с. н.). Перед луцьким гродським судом особисто з’явився 13 травня 1634 р. «Іван Васильович Криловський презвітер церкви...— Миколи замкової острозької» (Kardaszewicz S. Dzieje...— S. 143—144).
Курцевич-Корі атович Йосиф Ієзекиїл (26 вересня 1594 р.— 15 червня 1642 р., Зілан- тов монастир у Казані) — походив з відомої князівської родини. К. Харлампович, за нео- публікованими даними московського архіву, говорить про нього: «В молодости отвергся багатства ради чина ангельского и ушел на св. гору Афонскую, откуда совершил путешествие по святым местам. Жил там два с половиной года, и когда братия послала его к королю за милостыней, он остался на родине» (Харлампович К. Малорусское... —С. 32). 13 липня 1616 р. вписався до книги студентів із Речі Посполитої в Падуанському університеті як «Ієромонах Іезахииль Курцевич рукою власною» Харлампович К. Иосиф Курцевич архиепископ Суздалский бывший владимирский и брестский (1621—1642).— Почаев, 1900.— С. 6). Потім був ігуменом Преображенського монастиря у Четвертні, з 1619 р. у каталозі луцького братства та каталозі київського братства фігурує як архімандрит Трехтемирівсь- кого (козацького) монастиря. У січні 1621 р. висвячений патріархом Феофаном на володи- миро-брестського єпископа та «прототронія митрополії Київськой та Галицької». Близько 1623 р. став дерманським архімандритом, звідки у 1625 р. виїхав із групою прибічників до Росії. Перший з вихідців з України посів велике становище у російській церковній ієрархії — в серпні 1626 р. став архієпископом суздальским і торуським. Сприяв переселенню
7 0-1509
97


до Росії значної групи українців. У березні 1634 р. висланий в Сійський монастир, у 1640 р.— у Казань, де і помер.
Автограф — вкладна на Псалтирі П. Мстиславця (Вільнюс, 1576) — виконаний між 1622—1625 рр. (Лабынцев Ю. А. Виленские издания Петра Мстиславца в собрании Гос. б-ки СССР им. В. И. Ленина // Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание.— Минск 1984.—С. 177, інв. № 6371).
Кшиштоф (р. н. н.— р. с. н.). Серед боржників львівського аптекаря Я. Кучков- ського (1610) згаданий «пан Кшиштоф муляр в Острозі» (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 30.— С. 668). Натомість у списку католиків Острога 1622 р. згаданий «будинок Кшиштофа муляра» (Akta kosciola...— S. 199).
Леонтієвич Федір (p. н. н.— р. с. н.). У 1628 р. згаданий як протопоп у Дубні (Голубев С. Киевский... — Т. 1. Приложения.— С. 313, 330, 333).
Лисичинський Василь Григорович (р. н. н.— р. с. н.). Під 1578 р. у документах князі Заславські про нього говорять: «Василь Григорович Пушкарчик, мужик, подданий его милости князя» / К.-В. Острозького — І. М.); (ЦДІАК-— Ф. 25, on. 1, спр. 18.— Арк. 885 зв.). Очевидно, про нього йде мова і в документі львівського гродського суду від 5 січня 1571 р., де розглядається справа про податок за перевезення солі: «...обачний Василь Григорович з міста Острога» (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 334.— С. 341—342). Виступає свідком при підписанні угоди І. Федорова з Гринем Івановичем (перед 26 лютим 1583 р.), де фігурує як^«острозький писар пан ІВасиль» (Першодрукар...— С. 47—52). На цій посаді він згаданий у виявлених документах за 1578, 1579, 1583 рр. (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 18.— Арк. 786—786 зв., 800, 806—806 зв., 839—840, 883 зв., 885 зв.; спр. 19.— Арк. 33—34 зв., 89, 245 зв., 276 зв.— 277; спр. 29.— Арк. 180 зв., 288 зв.— 296). Раніше ототожнювався з Василем Суразьким (Малющицьким).
Лосятинськнй Василь (р. н. н.— р. с. н.). 25 березня 1575 р. Іван Федоров у львівському війтівському уряді уповноважив «свого слугу обачного Василя Лосятинського, посланця і пред’явника даного документа», стягнути борг із жителя Коломиї Івана Шпака (Першодрукар...— С. 26—27).
Очевидно, походив із шляхетської родини з с. Лосятина. Серед її членів згадуються декілька Василів (Кременецький земський суд: Описи актових книг.— К., 1959.— Вип. 1.— с. 55, 146, 156, 173, 200; Вип. 2.— С. 15, 17, 75, 223, 237; ЦДІАК-— Ф. 21, op. 1, спр. 15.— Арк. 19—20; спр. 18.— Арк. 68; спр. 23.— Арк. 12—13, 88, 252; Zrodla dzieiowe...— Warszawa, 1889.— Т. 12.— S. 26, 27, 28, 105, 143).
Лука (р. и. н.— п. 1618 р., Дорогобуж?) — учасник Брестського антикатолицького собору 1596 р., де підписався як «Лука, митрополит Білгородський патріаршого трону Константинопольського» (ППЛ.— Кн. 3.— С. 338, 373). М. Максимович говорить, що К.-В. Острозький у 1599 р. прислав Луку у Стенань, де він був близько трьох років (О городе Степань И Киевлянин.— 1850.— С. 48).
У хроніці острозького плебана, розпочатій на початку 20-х ро ів, нотується: «Рік 1618. Смерть владики Дорогобузького. Цього року помер Лука Сербин, що величався митрополитом Білгородським, в Дорогобужі... Цей Лука Сербин в той час, коли схизматики на уніатів наступали після Брестського собору, приблукав до Польщі в дім покійного пана воєводи "києвського князя Василя Острозького. Прибув як чернець, який заїхав в ці краї задля певних пожертв. Але залишився, побачивши велику затятість схизматиків проти католиків, допомагаючи схизматикам на велику згубу єдності. Крім того, пан воєвода ласку свою, обіцяв. Посівши Дорогобузьке архімандритство, почав величатись митрополитом, хоч жодного права на такий великий сан ні від кого не мав. Став у великій ласці у воєводи... який до юрисдикції його владицтва віддав острозьких попів. Мало не вся Волинь, відступивши своєї єпископії (уніатської.— /. М.) в луцького владики, в своїх духовних потребах до нього перейшла...» (ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських.— № 181/VI-4, ч. 2.— Арк. 2—3).
Автограф за жовтень 1599 р. (ЦДІА СРСР.— Ф. 823, on. 1, спр. 212.—Арк. 1).
Лукаріс Кирило (13 листопада 1572 р., м. Кандія на Кріті—27 липня 1638 р., Константинополь) — спершу навчався у Кандії під керівництвом Мелетія Власта. У 12 років переїхав у Венецію, де ним заопікувався грецький єпископ Маргуній. У 1588—1594 рр. студіює у Падуї. К. Харлампович (Западнорусские...— С. 264) твердить про його висилку 1594 р. М. Пігасом до Речі Посполитої в сані протосингела. Натомість Г. Гофман вважає, що його було вислано 1596 р. В Острозі активно включився у педагогічну і політичну діяльність. Згодом виїхав до Вільнюса, однак неодноразово повертається на Волинь.
Активний учасник Брестського антикатолицького собору 1596 р., після якого перебрався до Острога. Десь наприкінці 1597 р.— початку 1598 р. виїхав у Західну Європу, де навчався в університетах Віттенберга і Женеви. Висланий 1600 р. М. Пігасом до Речі Посполитої, пробув тут недовго. У 1600—1621 рр.— патріарх Александрійський, у 1621— 1638 рр. (з перервами) — Константинопольський.
Л і т.: Брянцев К. Патриарх Кирилл Лукарис и его заслуги для православной церкви.— Спб., 1881: Савич П. Причинки до правовірності Кирила Лукаріса// Богословія.— 1930.— Кн. 1.—С. 23—41.
Лушковський Каспар (р. н. н.— р. с. н.). За свідченням гербаря, «Лушковські гербу Корчак з Лушкова в повіті гор одел ьському... Каспар, з дружиною Софією, дідич Добротво-
98


ра, мають справи в Любліні 1586—1593» (Boniecki A, Herbarz...— Т. 16.— S. 160). Найстаріше знайдене нами свідчення про нього від 11 березня 1570 р., коли у луцький гродський суд з’явився слуга князя Григорія Ходкевича «пан Каспер Люшковський, староста гору- ховський» (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 12.— Арк. 136 зв.— 137 зв.). Натомість у 1579 р. в тому самому суді фігурує служебник вже К.-В. Острозького «пан Каспер Лишковський» (так.— 7. М.) (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 19.— Арк. 586).
У 1588 р. фігурує неназваний на ім’я «староста дубнівський Лушковський» (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. І.— Арк. 48). У 1592 р. як староста тут уже названий Петро Бильчин- ський (Там же.— Спр. 7.— Арк. 6 зв.).
К.-В. Острозький направив його для координації дій антикатолицького табору на з’їзд протестантів у 1595 р. «Іньструкцію пану Лушковському до Торуня на синод євангелицький, котри маєт бити августа 21» передрукував у своєму «Антиризисі» Іпатій Потій (ППЛ.— Кн. 3.—Стб. 641—657).
У передмові до посмертного видання ораторських творів Потія читаємо: «Знаходиться у Володимирському капітульному архіві чорнова книжка славного диспута того пастиря з аріанином Лушковським. Коли отець Іпатій не зміг перемогти аріанина Лушковського протягом шести годин, тоді призначив йому диспут на другий день...» (вночі, ніби сам бог навчив його, як перемогти.— І. М.). Зраділий Іпатій «викликав на площу блюзнірцю Луш- ковського і, перемігши, навернув до христової правдивої віри» (Pociej I. Kazania і homilie.— Suprasl, 1714.— S. L2/2).
Люткович-Телиця Павл о-Домжив (р. н. н.— п, між 12 серпня 1632 р, І 5 серпня 1635 р.).
Народився у дрібношляхетській родині (Акты ЮЗР.— Т. 2.— С. 56). В. Колосова припускає, що він походив із с. Лютків (тепер Мостиського району Львівської області). На нашу думку, Люткович — це патронімічне прізвисько від південнослов’янського імені Лютко, Лютков. З цим регіоном пов’язується і одне з його імен.— Домжив. Цікаво, що на Підгір’ї, в с. Покрівці біля Жидачева, король надав 1634 р. попівство священику Андрію Людковичу, який мав сина Космана (ЦДІАЛ.— Ф. 1, on. 1, спр. 385.— С. 1283—1284).
Наприкінці XVI або на початку XVII ст. Люткович постригся у Києво-Печерській лаврі у монахи (АЮЗР.— Ч. 1, Т. 6.— С. 642). Отже, через її архімандрита Є. Плетенецького міг встановити контакти з Острогом, якщо не жив на Волині ще раніше. Як вважає Я. Ісає- вич, «деякий час, очевидно, перебував у Вільнюському братському Святодухівському монастирі, де і вивчав друкарську справу» (Исаевич Д. Преемники...— С. 87). Однак він міг оволодіти цим ремеслом і в острозькій чи львівській братській друкарні.
Перші згадки гро «ієромонаха Павла» походять із 1609 р., коли він виступає як активний діяч вільнюського білоруського братства. На початку січня разом з іншими послами, зокрема Лонгином Карповичем, виїхав на загальнодержавний сейм до Варшави, пізніше організував антиуніатські акції в Новогрудку. Тому у випущеній того року з ініціативи І. Потія брошурі «Реляції...» для нього не шкодували епітетів: «Павло чернець або, точніше, справжній злочинець»; «Павло чернець, приблуда» (Пам'ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII ст.— Львів, 1906.— Т. 1.— С. 245—249).
1610 р. Люткович друкує у Вільнюсі «Тренос» М. Смотрицького. Це видно із сучасного запису на примірникові цього стародруку з Петербурзької публічної бібліотеки: «Виданий Максимом (Смотрицьким.— І. М.), Логвином (Карповичем) і Павлом ченцем, розбійником, друкарем наливайківського братства» (Bruckner A. Spory о unie w dawniej literaturze // КН.— 1898.— S. 608). Запис якось залишився поза увагою вітчизняних дослідників, хоч ця маргіналія дозволяє остаточно пов’язати факти, що стосуються вільнюського ієромонаха Павла та П. Лютковича.
Король наказав конфіскувати друкарню і ув’язнити видавців «Треноса». Як відомо, Л. Карпович просидів тоді два роки у тюрмі. Іншим вдалось уникнути переслідувань. Зокрема, М. Смотрицький переховувався в Острозі та Дермані, можливо, що там був і П. Люткович. У цьому плані цікава судова справа між ченцем Р. Жиморським та «отцем Павлом» із братського вільнюського монастиря (червень 1611 р.). Перший, пішовши свого часу з Дерманського монастиря, захотів повернутись і тому випросив від Лютковича рекомендаційного листа до тамтешнього ігумена 1. Балабана (Описание документов...— С. 137; ЦДІАЛ СРСР.— Ф. 823, on. 1, спр. 325.— Арк. 1—5 зв.). 1611 р. «отец Павло Домжив» був призначений ігуменом мінського Петропавлівського монастиря — філії вільнюського братства. Однак ця посада була значною мірою номінальною, Люткович в Мінську бував рідко, бо керував братською друкарнею.
Присвяту Є. Плетенецькому до «Молитв повседневних» («Єв’є») підписав «Павел игумен з Кронь» 1 травня 1611 р. (Голенченко Г. Д. Кніга Беларусі...— С. 84). У виданому наступного року острозькому «Часослові» наявні фрагменти малих візантійських хронік, які П. Люткович повторив у єв’енських «Молитвах» 1615 р. та «Часослові» власної друкарні в с. Угорці 1619 р. Це посередньо засвідчує контакти отця Павла з Острогом.
В. Колосова, спираючись на певному записі, вважає, що Павло-Домжив став згодом ігуменом пінським (В. Колосова. Иван Вышенский и Павел Домжив-Люткович // Федоровские чтения, 1979.— М., 1982.— С. 26; Ее же. Преемники Ивана Федорова в Белоруссии и га Украине // Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание.,— Минск, 1984.—
7*
99


С. 204; Ее же. Новые данные к биографии Павла Домжив-Лютковича // Федоровские чтения, 1982.— М., 1987.— С. 120). Мова йде про список зі збірника різних слів, які були «истол- кованые от греческаго на словенский діалекть вь Стьй горЪ Афонстей в монастыри Хилян- дарскомь и прёподаные в русскую землю блженным старцем иноком Іоанном Вишенскимь» \ДБЛ.— В. р., зб. Єгорова, № 1528). Запис на шмуцтитулі книги, однак, виконав не Лют- кович, а киянин Ф. Єлець, який і помилився через співзвучність міст:?Мінськ — Пінськ {Щапов Я- Восточнославянские...— Ч. 1.— С. 70).
Разом зі своїм вільнюським соратником ієродияконом Сильвестром Люткович заснував друкарню. З її видань відомо «Сьбрание...», «Часослов чи Молитвослов», «Апостоли і євангелія» {Угорці — біля Самбора, 1618, 1619, 1620), «Казаньє» (?, 1622), «Псалтир» (Чет- ве’ртня — на Волині, 1625). До випуску останньої книги спричинився ігумен Загорівського монастиря Захарія, серб за походженням і, судячи з монастирських рукописів, книжник.
і Надалі друкарі переїхали до Луцька, де при місцевому братстві 1628 р. випустили ^ва панегірики. В новозаснованому монастирі у с. Чорна, де Люткович став ігуменом, випустили 1629 р..^переклад із польської книги С. Решки «Діалог...» та «Часослов». Тут же П.-Д. Люткович-Телиця, очевидно, і помер {Першодрукар...— С. 151—152, 154—158).
Лятош Ян (близько 1539 р., Краків? — перед 1608 р., Острог) —син краківського міщанина, вихованець Краківської академії, в якій з 1566 р. викладав. Після двох років нівчання у Падуанській академії отримав там же докторат медицини. У 1582 р. був прийнятий до числа докторів медицини Краківського університету. У 1583 р. почав виступати проти нового, так званого григоріанського календаря, через що зазнавав переслідувань зі сторони єзуїтів та костьольної ієрархії. Л. Гайдукевич говорить, що «з 1590 р. шукав підтримки для своєї творчості не без підстав, передовсім на дворі кн. Костянтина (Острозького.— 7. М.), з яким мусив знатись з 1583 р. {Hajdukiewicz L. Latos Jan//PSB.— T. 16.— S. 569—572.).
З 1594 p. він починає присвячувати свої прогностики членам родини Острозьких. Очевидно, в Острог переїхав десь близько 1596 р. Принаймні у 1599 р. там вже був (ППЛ.— Кн. 3.— 773), маючи будинок в окольному замку побіч академії. Помер в Острозі близько 1608 р., залишивши другу дружину — Анну Ожоговську та дочок Анну і Дороту.
Маєр (р. н. н.— р. с. н.). Серед мешканців Красної Гори в Острозі в 1622 р. згаданий «Маєр маляр» {Александрович В. Острозькі...— С. 4).
Малюшицький Василь Андрійович (середина 50-х років XVI ст.— між 15 січня 1604 р. та 4 червня 1608 р.) — народився у сім’ї королівського писаря Андрія Івановича, власника Суража. У документах фігурує як «пан Василь Андрійович Малюшицький, старший строі- т ль (тобто керівник.— І. М.) і патрон шпиталя острозького і всіх іменій, до того шпиталя належачих». У 1588 р. створив «Книжицю у восьми розділах», де підписався як «многріш- ний і хуждпий в християнех убогий Василій». Аналогічний підпис є і в Псалтирі з возслі- дуванням (Острог, 1598). У «Маргариті» (Острог, 1595) проставлені лише ініціали — «В А». Можливо, що це він — той «славний острозький теолог Василій», який близько 1590 р. дискутував з єзуїтами {Копержинський. Український письменник...— С. 45—46). Не виключено, що саме він (як «слуга К.-В. Острозького Василій») мав бути зв’язковим при російських посланцях на конвокаційному сеймі 1587 р. {Флоря Б. Н. Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во II половине XVI — нач. XVII в.— М., 1978.—С. 144).
4 червня 1608 р. в актах згаданий як «зошлий», тобто вже покійний {ЦДІАК-— Ф. 22, on. 1, спр. 17.— Арк. 17).
Літ.: Копержинський К. Український письменник XVI ст. Василь Суразький // Наук. збірник за рік 1926. Всеукр. АН.— К., 1926.— С. 38—72. Мыцко И. 3. Украинский писатель-полемист Василий Суражский — сподвижник Ивана Федорова // Федоровские чтения, 1979.— М., 1982.— С. 18—23; Мицько I. Чар...— С. 85—86.
Марко (р. н. н.— р. с. н.) — восени 1636 р., не прийнявши унії, виїхав з Острога священик Воскресенської церкви Марко {Бевзо А. Львівський...— С. 139).
_ ' Мартин (р. н. н.— р. с. н.). 9 вересня 1592 р. у львівський гродський суд з’явився острозький будівничий Петро Серендіо і заочно встановив уповноваженим для ведення справи в Острозі з своїм братом Яном «Мартина ректора школи острозької» {ЦДІАК.— Ф. 52, on. 2, спр. 21.— С. 1469). Можливо, це «шляхетний» Мартин Грабкович, довірена особа К. Острозького, «муж в божественних писаніях іскусен» {АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.— С. 107; Жукович П. Сеймовая...— Т. 1.— С. 161). Як слуга К.-В. Острозького згадується в документах перед 18 січня 1592 р. {ЗНТШ.— Т. 31/32.— С. 7, 9), а у 1595 р. князь посилав його до короля з листом, у якому виклав свій погляд на унію {ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 653, 655) На Острожчині йому належало у 1603 р. с. Коптевичі {ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 67.— Арк. 737 зв.) З оточення К.-В. Острозького відомі ще Мартини: намісник у Степані М. Ме- >кинський — 1578 р. {ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 18.— Арк. 333, 572 зв.), урядник у 3дол- биці М. Яцимирський — 1579 р. {Там же.— Спр. 19.— Арк. 142, 494; Ф. 22, on. 1, спр. 7.— Арк. 67 зв.), М. Осемборський — 1592—1593 рр. {Там же.— Ф. 22, on. 1, спр. 8.— Арк. ч4 зв., 183), острозький міський писар М. Трельницький — 1608 р. {ЦДІАЛ.— Ф, 52, ". 2, спр. 391.—С. 226).
.00


Масальський Іларіон (р. н. н.— п. 1609 р., Супрасль, тепер ПНР) — походив із князівського роду. У Супрасльському пом’янику занотовано: «Князь Масальській архиманд- рить Супрасльській Иларіонь. Іоиля. Артемона. Княгини Євдокьи. Ирини, Романа, Кондрата. Анны. Іоанньї. Александра, Парфениа, Прокопія. Окьсиньи. Юрья. Богдана. Меланьи. Мартиміяна. Анны. Моисея. Катерини Агафіи» (Археографический сборник...— Т. 9.— С. 458). У рукописній «Хроніці Супрасльської лаври», створеній на початку XVIII ст., говориться про обрання його у 1592 р. на архімандрита Супрасльського монастиря (Там же.— С. 88). Активний учасник Брестського антиуніатського собору 1596 р. (ППЛ — Кн. 3.— Стб. 338, 339, 374). 4 жовтня 1601 р. Іпатій Потій позивав І. Масальського на суд за неприйняття унії (Археографический сборник...— Т. 9.— С. 93). У королівській грамоті за 19 січня 1602 р. говориться про те, що «Ларион Масальський, архимандрит супрасльський, будучи через три лЪта на архимандритстве том под послушенством его (І. Потія.— І. М.)... потом часу недавнего» відмовився, підмовивши і інших чернців. Король, у зв’язку з цим, піддає його баніції— вигнанню з держави (АЗР.— Т. 4.— С. 242—243; АЮЗР.— Ч. 1, т. 6, с. 330—331). 24 вересня 1601 р. «єрмонах Иларион архиманьдрит супрслський князь Масальскій» подарував книгу в жіночий м-р в Дубні (ДБЛ.— В. р., ф. 98 Єгорова, № 1440, автограф — вкладна на арк. 1—24). 2 квітня 1603 р. у Супраслі згаданий вже уніат «Герасим ієромонах нареченный архимандрит» (Описание дел...— С. 115).
К.-В. Острозький 31 липня 1603 р. написав листа «отцу Илариону Масальському архимандриту монастыра светого Спаса дубенскому» (Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма (в XV—XVIII вв.— Киев, 1899.— Вып. 1.— Табл. 26). На цій посаді він був принаймні ще 23 червня 1604 р. (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 13.— Арк. 65 зв.). У скарзі за ЗО грудня 1605 р. говориться про те, що в Пересопниць- кий монастир із Дубнівського Спаського монастиря прийшов на ігумени «Варсонуфрій Віл- невць», який десь після Пасхи «игуменство з себе князю Масальському здав, а князь Масальский, один ден бывши игуменом, до Лытви з собою игуменство завюз» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 365—366). У листі до І. Потія від 8 серпня 1607 р. він просив сприяти в отриманні якоїсь посади (очевидно, йшлося про Супрасльську архімандрію) (Археографический сборник...— Т. 6.— С. 157—158). Згідно «Хроніки Супрасльської лаври», помер у 1609 р., псхований в Супраслі» (Там же.— Т. 9.— С. 95). Гіпотеза про Масальського як автора полемічного твору «Поучение...» не підтвердилась (Покровский Ф. П. Послание Василия пресвитера Никольского из Дольней Руси... // ИОРЯС.— Т. 13, кн. 3.— С. 87—88).
Матвій (р. н. н.— р. с. н.). Виписку з острозьких міських книг від 1602 р. підписав «Матвій писар» (Matyas notary) (ЦДІАЛ.— Ф. 52, on. 2, спр. 28.— С. 1167).
Мелешко Андрій (р. н. н.— р. с. н.). У Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. брав участь «Андрей Пречистенский протопоп острозский» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 528). С. Смотрицький в переписаних ним «Бесідах^ Іоанна Златоуста просить пробачення за се- бе — «многогрішного і недостойного раба бжого Стефана, зоставшого по смерти славное памяти небожчика... Андрея Мелешковича протопопы острозского тестя моего, по написа- ню овоє книги БесЪдъ недостойним презвитером ку церкви Успения пречистое Бдцы в замку острозском в року (16) 07-ом в місецу генвару 7-ом...» (ХНБ.— В. р. к., № 819328.— Арк. 424).
Микола (р. н. н.— р. с. н.) — острозький «муляр» (будівничий, архітектор.— І. М.) Микола за розпорядженням К.-В. Острозького виїхав у Сєрадську землю (Польща) для придбання чорного мармуру, який мав бути використаний на будівництво в Острозі (ЛБАН.— В. р., ф- Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 228; Лист К.-В. Острозького до «пана Бєчського», переданий через слугу князя Мартина Грабковича; Александрович Б. Будівничі...— С. 4).
Микола (р. н. н.— р. с. н.) — острозький ювелір, згаданий 1622 р. як «Микола русин золотар» (Akta kosciola...— S. 196).
Михайло (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі частини Острожчини 1620 р. в Острополі серед співвласників с. Попівці «піп отець Михайло церкви Рождества Христа показав лист від їх милості княжни в року 1605 виданий на пожиттеве володіння при тій же церкві» (ПНР.— Б-ка Оссолінських, 3669, II.— Арк. 470 зв.).
Михайлович (Аннич?) Тимофій (р. н. н.— р. с. н.). 5 березня 1578 р. І. Федоров заявив у луцькому гродському суді про видання ним повноваження «приятелю моєму, пану Тимофею Михайловичу служебьнику его милости» Михайла Гарабурди стягнути борг у вільнюского міщанина Якова Максимовича (Першодрукар...— С. 36—37).
Документи 1577 р. фіксують приналежність М. Гарабурді с. Шпиколос у Луцькому повіті, де і міг жити Т. Михайлович (Zrddla dziejowe.— Warszawa, 1889.— Т. 12.— S. 63).
У 1580 р. в Острозі вийшов алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіта «Книж< ка собраніє вещей нужнійших...», укладений «многогрішним Тимофеом Михайловичем» і надрукована І. Федоровим.
16 травня 1584 р. «Тимофей Аннич, діак школы русской острозской» разом із дерман- ським боярином Федором Наумовичем Гарабурдою купив і подарував Дерманському монастирю «Четвероєвангеліє» (Вільнюс: Друкарня П. Мстиславця, 1574) (Голубев С. Архео« логические заметки о памятниках старины, находящихся в некоторых местностях волын-
101


ской епархии // ТКДА.— 1876.—Т. 1.— С. 626). Є. Немировський ототожнює цих діячів (Начало книгопечатания на Украине...— С. 128—129). Прізвисько Аннич могло походити від жіночого імені Анна (по матері часто прозивали, коли дитина росла без батька) чи від населеного пункту типу Анин, Аннівка. На титулі примірника «Книги о постничестві» В. Великого (Острог, 1594) (ЦНБ.— Подол, № 4477) є напис півуставом «Тимофей Михайлович священник полоцкий». Червоне чорнило, добре вироблений почерк говорять, що книга належала бібліофілу, не виключено, що колишньому Острозькому викладачеві.
На початку XVI ст. у львівській Богоявленській церкві був священник Тимофій (ЦДІАЛ.— Ф. 9.., on. 1, спр. 362.— С. 2494—2495) — 1607 р., але не раніше, ніж 1600 р., коли тут був ще священиком Іван (Там же.— Спр. 356.— С. 948). Був книжником, бо збереглися список «Бесід» Іоанна Златоуста (ЛМУМ), з укладеним ним покажчиком та старо- друкований примірник «Устава» (надрукований волинянином О. Радишевським у Москві 1610 р.). В обох книгах екслібриси написано червоною фарбою, скорописом.
Мишинський Андрій (р. н. н.— р. с. н.). У Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. брав участь «Андрій протопоп м. Константинова, священник Троїцький» (ППЛ.— Кн. 3.— С. 345, 374). У 1599 р. «коштомь и накладомь отца Андрея Мышинского... на тоть час протопопы... церкве сьборноє Троицкое Константиновское» було переписано Кормчу (ЛБАН.— В. р., АСП-676.— Арк. 587 зв.; Пташлщкий С. Иван Федоров // Печатное искусство, 1903.— С. 305). В інвентарі Острожчини відмічено володіння «попа Троєцького костянтинівського с. Іржики» (ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 5зв., На).
Мосхопуло Еммануїл (р. н. н.— р. с. н.). У листах 1583 р., пов’язаних з острозьким осередком, фігурує як грек. В інших, очевидно, на основі співзвучності прізвиська та російської столиці (Мосхопулос — Москва), говориться про його російське походження (Bolognetti A. Epistolae...— Т. 2.— Р. 364—366, 381, 384, 390). Е. Ліковський, який користувався ватіканськими архівами, у тому числі і ще не опублікованими, говорить про нього: «Мосхопуло, втікач, вивчений в Римі, удає грека, а насправді росіянин» (Likowski Е. Unia Brzeska г. 1596.— Poznan, 1896.— P. 223—224).
У червні 1583 p. Януш Острозький розповідав про нього А. Болоньєтті: «Він насправді московит за національністю, але перейменував себе, щоб так увійти в родину, з якої походили константинопольські імператори. ...Коли той (Мосхопуло — І. М.) прибув з Риму, то це дало йому надію, що Мосхопуло допоможе повернути старого князя в католицьку віру. Але він, навпаки, перешкодив цій справі настільки, тому можна сказати, що лише з його вини не перейшов до католицизму. Адже він постійно говорить різні погані речі про католицьку церкву, а особливо про отців єзуїтів, які його виховали в Римі в Гер- м інському колегіумі. Він домігся таким чином того, що цей пан перестав заходити в латинські церкви, як це він робив перед тим... Він (Мосхопуло.— 1. М.) самозванно зараховує себе до роду Мосхопуло і до потомків імператорів і твердить, що він нібито був волоським воєводою, як він зрадив римську церкву, учнем якої він себе іменував спочатку (коли Палео- лог знайшов його і взяв на службу до князя) (Цит. за: ^Боротьба Південно-Західної...» — С. 83, 84). Судячи з цих слів, закінчив римську Германську колегію. Можливо, що його звідси і запросив Д. Палеолог-Раллі, коли їздив десь в 1578—1579 рр. за списком «Біблії» до Ватікану.
Гостро виступав проти Ватікану, єзуїтів. Через прокатолицьку політику'Д. Раллі конфліктував з ним, відповідно настроював проти нього К.-В. Острозького. Д. Раллі в листі до А. Болоньєтті з Дорогобужа від 8 листопада 1583 р. говорить: «Ще повідомляю Вам, що Єммануїл Грек, який вирушив до Московії, схоплений за королівським наказом. Не знаю, що буде з ним... Я запитав про лист, написаний патріархом, і мені відповіли, що його дали сховати Еммануїлу. Лист зник». (Bolognetti A. Epistolae...— Pars. 2.— Р. 642, 643).
У російському «Новому літописці» (близько 1630 р.) говориться, що до царя Федора Івановича (1584—1598) «приезжаху... служити... греческих царей сродич Мануил Муско- пулович...» (Флоря Б. Н. Молдавская, валашская и греческая эмиграция в Русском государстве второй половины XVI — начале XVII вв. (по данным русских источников) // Проблемы источниковедения истории Молдавии периода феодализма и капитализма.— Кишинев, 1983.— С. 77). Натомість в описі прибутково-видаткової книги Польського приказа (з вересня 1601 до серпня 1603 р.) зазначено: «Присылка из Ярославля Мануйлова рухляди Москополова, золотые и чепи, и перстни, и сосуды» (Там же.— С. 79).
Мосцінський (р. н. н.— р. с. н.) — секретар і генеральний управитель К.-В. Острозького. Згаданий у двох листах А. Болоньєтті (6—8 червня та 8 липня 1583 р.). Від імені князя вів переговори у справі викладачів для Острозької академії. Щоб не викликати підозри, радив прислати не єзуїтів, а викладачів з Кракова (з академії.— /. М.). (Bolognetti A. Epistolae...— Т. 2.— Р. 387, 397).
Мотовило (р. н. н.— р. с. н.) — відомий з листування А. Курбського з К.-В. Острозьким. У посланні цього російського діяча підтверджується отримання ним листа, трактату П. Скарги «Про єдність церкви» (Вільнюс, 1577) і «лист до твоєї милости писаний от інославного і при лукавого... любимого твоего слуги». У листі Мотовила йшлося про підготовку ним відповіді на книгу П. Скарги (Письма князя А. М. Курбського к разным лицам.— Спб., 1913.— Стб. 103—104). Про закінчення цього твору, який, на жаль, не зберігся, го-
102


вориться в другому листі А. Курдського (Там же.— Стб. 105—110). Листи констатують протестантську конфесію Мотовила. Він, безсумнівно, належав до високоосвічених людей, оскільки підготував відповідь відомому своєю вченістю єзуїту. Довгий час служив К.-В. Острозькому, користувався його покровительством.
• Прізвище і походження публіциста, очевидно, пов’язані з с. Мотовилівка (біля Старого Костянтинова), приналежним К.-В. Острозькому. Очевидно, він був дрібним волинським шляхтичем, як і його однофамільці: Мотовило (1583), Іоан Мотовило (1592), Ян Мотовило (1598), Михайло Мотовило (1599) (ЦДІАК.— Ф. 21, on. 1, спр. 21.— Арк. 16—16 зв.; Кременецький земський суд: Описи актових книг.— К., 1959.— Вип. 1.— С. 93; 1965. Вип. 2.— С. 29). Останній з них, Михайло, у 1599 р. підтвердив отримання в посагу частини с. Лосятин від Василя Лосятинського, можливо, слуги І. Федорова (Кременецький земський суд.— Вип. 2.— С. 15). В архівних документах першої половини XVII ст. ще фігурують Ян, Вацлав, Самуїл, Андрій Мотовидло (так.— І. М.) (Опись актовой книги...— Киев, 1882.—№ 13.—С. 17, 29, 39, 45; 1875.—№ 14.—С. 7, 8, 43; 1884.—№ 17.—С. 54).
Мстиславець Петро Тимофійович (р. н. н., Мстиславль — р. с. н.). На основі прізвиська виводиться білоруське, з Мстиславля, походження. Разом з І. Федоровим надрукував перші точно датовані російські книги: «Апостол» (19 квітня 1563 р.— 1 березня 1564 р.) та два випуски «Часовника» (29 вересня та 29 жовтня 1565 р.). Виїхав із Росії з І. Федоровим, разом з ним надрукував в Заблудові (8 липня 1568 р.— 17 березня 1569 р.) «Учительне євангеліє». У другому відомому заблудівському друці — «Псалтирі з Часословцем» (26 вересня 1569 р.— 23 березня 1570 р.) він вже не згаданий, лише сам І. Федоров. В організованій при допомозі Кузьми та Луки Мамоничів у Вільнюсу друкарні випустив «Четвероєван- геліє» (14 травня 1574 р.— ЗО березня 1575 р.), «Псалтир» (16 січня 1576 р.). Йому ж приписується і безвихідний «Часовник» (1575—1576 рр.), набраний тим самим шрифтом, що і попередні його видання (Зернова А. С. Первопечатник Петр Тимофеев Мстиславец// Книга, 1964.— Сб. 9.— С. 96—100). Між Мамоничами та П. Мстиславцем у березні 1576 р. виник конфлікт, основою якого стало непорозуміння власницького характеру. Затягнувся він до 1579 р. (Немировський Е. Л. Новый документ о Петре Тимофееве Мстиславце // Федоровские чтения, 1982.— М., 1987.— С. 33—41). А. Зьорнова, грунтуючись на тому, що в Острозьких виданнях В. Великого «Книги о постничестві» 1594 р. на «Часослові» 1602 р. є друкарські матеріали П. Мстиславця, говорить про його можливий переїзд у це місто (Зернова А. С. Первопечатник...— С. 103—106).
Наливайко Дем’ян (р. н. н.— п. 1627 р., Острог) — діяч острозького центру, брат Северина Наливайка. П. П’ясецький в своїй «Хроніці Європи» (Amsterdam, 1649.— *Р. 144) пише, що його батько був гусятинським міщанином. Це правдоподібно, оскільки Гусятин належав М. Калиновському, який, що відомо з власного листа С. Наливайка (Zbior pami^t- nikow do dziejow polskich.— Warszawa, 1858.— T. 2.— S. 214—219), забрав у нього землю. Це ж саме підтверджує сучасник Федір Євлашевський: Северин «сплюндровал маетность пана Калиновского, мстячи се за обещенє некгдысь отца его Налывайковского і еще снать от отца Калиновского» (КС.— 1886.— Т. 14.— С. 153). Є дані також про зруйнування С. Наливайком замку в Гусятині (ЗНТШ.— Т. 40.— С. 1—6).
Р. Янчинський, котрий включив до свого твору записки якогось невідомого хроніста, пише: «Старий Наливайко був кушніром. Проживав у моїх часах у Новому Острозі, в районі Застав’я. Там часто виступав проти ксьондзів... На морі він, батько трьох дітей і загинув» (ПНР.— Б-ка Оссолінських у Вроцлаві, № 627/1.— С. 244—245, 256; Мицько І. Чар...—С. 88—89).
С. Кардашевич, не вказуючи джерела, доповнює: «Сироти... виїхали з Гусятина після 1567 р. Тринадцять років після цього родина Наливайків посідала на передмісті Острога, від сторони Заславля невеликий дворик, в якому мешкали мати-вдова, три сини і донька Олена. Найстарший з синів Даміан, середній Семен, наймолодший невідомого імені — кушнір і шинкар. Останній жив спокійно і не виступав в жодній публічній справі...». Пише також про його навчання в Острозькій академії, співробітництво з І. Федоровим, про посаду сповідника князя, пресвітерство в Онуфріївській церкві, переїзд до Вільнюса (Kardasze- wicz S. Dzieje...— S. 151—154). Але така думка не знаходить підтвердження у документах. У рукописі роботи С. Кардашевича є ще фрагмент, пропущений при друці: «Залишаючись членом Острозької академії, виконував обов’язки пароха Миколаївської церкви в Острозі» (ПНР.— Національна б-ка, № IV,5612.— С. 170). У численних справах луцького суду, пов’язаних із повстанням С. Наливайка, фігурує як священик острозький, але без вказання місця настоятельства чи протопоства, згадується будинок, матір, ще один брат і сестра, правда, всі без вказання імені (АЮЗР.— Ч. З, т. 1.— С. 72—83, 86—100, 135—140). Діяльний учасник Брестського антикатолицького собору 1596 р. (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 336).
У підготовлених острозьких друках не вказував місця настоятельства. Під час приїзду до Вільнюса 1605 р. підписався як «Дамян презвітер Богоявленський острозький» (ЦДІА СРСР.— Ф. 823, on. 1, спр. 272.— Арк. 8 зв.). Згаданий в інвентарі частини Острога 1621, в «осаді Загроддя побіч дома отця Миколаївського дом отця Наливайка» (ЦД1АК.— Ф. 25, on. 1, спр. 131.— Арк. 461 зв.). М. Смотрицький у «Паренезисі» (с. 7), переданому вільнюським братчикам 13 серпня 1628 р., але надрукованому лише наступного року, пише, «що минулого року зійшов з цього світу... отець Даміан Наливайко».
103


Д. Наливайко, на думку Я. Ісаєвича (Преемники.,.— С. 16), написав «Лямент дому Острозьких» (Дермань, 1604). Йому належить передмова до «Лікарства...» (Острог, 1607); очевидно, він виконав і переклад цього видання. Відомі «Лекції словенськії Златоустбго от Бесід євангельських от иерея Наливайка вибраниє».
Літ.: Соболевський А. Заметки о малоизвестных памятниках юго-западно-русского письма XVI—XVII вв. // ЧОНЛ.— Киев, 1895.— Кн. 9.— С. 16—19; Копержинский К. Д. Лекции словенские Златоустого от бесед евангельских от иерея Наливайка вьібраніе U Сб. статей в честь акад. А. И. Соболевского.— Л., 1928.— С. 381—385; Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI—XVIII вв.— Л., 1926.— Вып. 1.— С. 50—72; Исаевич Д. Д. Преемники...— С. 14, 16—18; Махновець Л. Давня українська література...— С. 429—430.
Натаніель Євстахій (р. н. н.— п. між 1579 р. та 20—25 липня 1583 р.). Є вказівки на його походження з Кандії (Кріту) (Bolognetti A. Epistolae...— Т. 2.— Р. 202). Близько 1579 р. був учителем дітей К.-В. Острозького, перекладав грецькі тексти до Біблії. Настроєний прокатолицьки, тому і відмовився підготувати відповідь на книгу П. Скарги «Про єдність» (1577).
Неофіт (р. н. н.— п. перед 13 березня 1623 р., Львів). У балканських публікаціях відомо про нього лише те, що був вибраний 18 березня 1603 р. Софійським митрополитом (+ Мі]тролоХітои Еарбеши reppavou, ’Елюхола хатаХбуа Twv еларХйї vqg рорєюи Фрахту хаі sv ysvei т^ Роплуарьад ало ttjS аХсотесо; хаі є^д, Орахіха.— 1937.— 8.— аеА. 167). В архіві Ставропігійського братства (ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 401.— Арк. 1) зберігається тогочасна україномовна копія листа-рекомендації до К.-В. Острозького «кліриків митрополії софійської» митрополиту Софійському Неофіту від 11 лютого 1606 р., направленого збирати кошти для «обнищавшой у нас митрополії». Залишившись на Україні, при відсутності православної ієрархії, висвячував кліриків, освячував церкви тощо. Зокрема, прибувши «по Велце дне» 1612 р. до Києва, 21 квітня освятив нові церкви в Межигір- ському монастирі (Голубев С. Киевский митрополит...— Т. 1.— С. 194—197; АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 411—413; Описание архива западнорусских митрополитов...— С. 143). Брав участь у висвяченні ієрусалимським патріархом Феофаном українсько-білоруської ієрархії в 1620—1621 рр. (АЮЗР.— Ч. 1, т. 5.— С. 5, 7). У «распросных речах» переїхавшого до Росії старця Гедеона зафіксовано, що він перейшов у «Дубенский монастырь Светого Спаса, и его де поставил в тот монастыре во диякони Неофит архиепископ болгарской церкви Со- фейской, тому год минул об Ильин день» (20 липня 1622 р.— за старим стилем (РИВ.— Т. 2.— Стб. 611). 13 березня 1623 р. львівські братчики скаржились у львівський гродський суд, що магістрат не дозволив нести через ринок «тіло недавно померлого в бозі велебного митрополита Софійського» (ЦДІАЛ.— Ф. 9., on. 1, спр. 376.— С. 80, 87—89, 159—160). Похований або в міській Успенській церкві, або в підпорядкованому братству Онуфрієв- ському монастирі на Підзамчі.
Никандр (р. н. н.— п. між 1618 та 1634 рр.). У 1591 р. названий у документах як священик острозької Троїцької церкви (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 320). У 1618 р., перебуваючи на цій самій посаді, був одним із трьох опікунів острозького шпиталя. 1634 р.— згадується вже як померлий (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 677; ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 191.— Арк. 557 зв.).
Новикович Авраам (р. н. н.— р. с. н.) — священик церкви Воскресіння у Дорого- бужі Авраам Новикович отримав 12 лютого 1604 р. від К.-В. Острозького фундацію, яку згадано в інвентарі частини Острожчини 1620 р. (ПНР.— Б-ка Оссолінських, № II. 3669— Арк. 183).
Олександр (у чернецтві Онуфрій) (р. н. н.— р. с. н.). Перед 19 червня 1628 р. Г.-А. Ходкевич заявила, що «по уступенью Антонего [администратора церкви монастиря албо рачей шпиталя острозкого до того ж шпиталя [администратора Онуфрия попа презентовала и подала» (ЦДАДА.— Ф. 1603, оп. 4, ч. 2, № 3608.— Арк. 75 зв.).
В «Індіціумі» (створений у Вінниці 1638 р.) говориться: «Не буду говорити про маловажну особу Онуфрія, в унії Олександра. Який, через те, що був у Вінниці в тій же розпусті і навіть грішив з духовними доньками, посажений до арешту у Києві. Був звідти викрадений рідним братом. Той же Олександр в Острозі, при церкві св. Трійці, всі скарби, що приходили в його руки, до євреїв розносив. Коли ж захотіли почути звіту, і той вночі втік. А в уніатів за доброго рахується» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 8,— С. 795).
Олександр (р. н. н.— р. с. н.) — згадується в листі К.-В. Острозького від 5 вересня 1583 р. до А. Болоньєтті у Краків. Він разом з іншим неназваним на ім’я слугою повинен був вирушити до Риму для навчання у Германській колегії. Через нього князь сподівався залагодити там і якісь свої справи (Bolognetti A. Epistolae...— Pars I.—УР. 524).|
Олексій (р. н. н.— р. с. н.) — згадується у двох листах А. Курбського до К.-В. Острозького (близько 1578 р.). (Письма князя А. М. Курбского к разным лицам.— Спб., 1913.— Стб. 53, 108). Судячи з них, був особливо приближеною до К.-В. Острозького особою, який давав йому для ознайомлення переклад А. Курбського. Вів активну публіцистичну діяльність, нетрадиційно коментував святе письмо. Серед пов’язаних з Острогом діячів-тезок Олексія слід згадати протестанта Олексу Рудецького. А у К. Мамонича служив якийсь
104


Олексій, которого 1574 р. вислали до Александрової слободи, що коло Москви (Iljasze- wicz Т. Drukarnia domu Mamoniczow w’Wilnie (1575—1622).—’Wilno, 1938.— S. 83—84).
Олексович Іван (p. н. н.— p. с. н.) — священик с. Крупське Іван Олексович мав привілей К.-В. Острозького 1600 р. Згаданий в інвентарі частини Острожчини 1620 р. (ПНР.— Б-ка Оссолінських, № II, 3669 — Арк. 90).
Острозька Гальшка (Єлизавета) (19 червня 1539 р., Острог, 1582 р.)—донька Іллі Острозького та Беати Костелецької. Після смерті батька (1540) стала спадкоємницею великих володінь. Дядько, К.-В. Острозький, та матір, бажаючи привласнити їх собі, насильно одружували її з Д. Сангушком, потім із С. Слуцьким, Л. Гуркою (Zelowski Д. Gorkowa Elzbieta (Halszka z Ostroga).//PSB.— T. 8.— S. 424 — 425). Ув’язнена Л. Гуркою 1559 p. у замку м. Шамотул (Великопольща), перебувала там до смерті чоловіка (1573 р.). У листопаді того самого року була вже у Дубні. 1576 р. передала Костянтину-Василю та Янушу Острозьким свої маєтності. Не виключено, що тоді ж зробила запис маєтків на колегію, про який згадала у заповіті 1579 р. (Яковенко Н. Цікавий документ // Жовтень.— 1985.— № 2.— С. 128; ЦДІАК.— Ф. 26, on. 1, спр. 4.— Арк. 38—39 зв.).
Острозька-Ходкевич Ганна-Алоїза (1600 р.— 27 січня 1654 р., м. Рацата, тепер ПНР) — донька Олександра Острозького та Ганни (з Штенбергів) Костчанки. Під впливом матері та єзуїтів стала католицькою фанатичкою. Одружившись (24 листопада 1620 р.) з віленським- воєводою, великим гетьманом литовським Я.-К. Ходкевичем, також релігійним фанатиком, отримала право розпоряджатися великою спадщиною по батькові. Овдовівши 1621 р., завдалася ціллю окатоличити населення приналежних їй володінь, для чого засновала в Острозі єзуїтську колегію, ряд монастирів та костьолів у різних місцевостях. У день свята Пасхи 1636 р., провокуючи виступ острожан, «перехрестивши» прах в католицизм батька Олександра, перенесла його з церкви до костьолу. Криваво придушивши спонтанічне повстання міщан, насильно ввела у своїх володіннях унію (Левицький 0. Анна-Алоиза Острож- ская // КС.— 1883.— Т. 7, ноябрь — С. 329—373; Бевзо О. А. Львівський...— С. 134, 135, 137—139; Житецький П. Острозька трагедія // ЗНТШ.— Т. 51.— С. 1—24; Dobrowolska W. Chodkiewiczowa z ks. Ostrogskich Anna-Alojza // PSB.— T. 3.— S. 370—371).
Острозький Василь-Костянтин (близько 1526, Турів? — 13 (23 н. с.) лютого 1608 р., Острог?) — син князя Костянтина Івановича Острозького та Олександри Слуцької. Виховувався під опікою матері в Турові (Chyczewska-Hennel Т. Ostrogski K.-W. // PSB.— Т. 25.— S. 489—495). Під 1542 р. згаданий «бакалавр князя Василя» (ЛБАН,— Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 5.— Арк. 8), що мало б говорити про його навчання вдома. З 1550 р.— староста володимирський та маршалок волинської шляхти, з 1559 р.— київський воєвода. У кінці XVI ст.— найбільший після короля землевласник Речі Посполитої, виразник інтересів українсько-білоруських православних магнатів. Бойкотував Люблінську унію 1569 р., підписав її лише під загрозою втрати маетностей. Протегував різноманітним православним інституціям. Виступав проти релігійної унії православної церкви з Ватіканом, принаймні в тій формі, яку пропонували тоді польсько-католицькі кола. 4 серпня 1596 р. Александрій- ський патріарх М. Пігас призначає його своїм екзархом. Активний діяч Брестського православного собору 1596 р. Був прихильником культурно-релігійної автономії для українського та білоруського народів Речі Посполитої, створення європейської антитурець- кої ліги.
У «Часослові» (Острог, 1612) занотовано: «Рок[у] АХИ (1608) фев[раля] Гі (13) дня в соуб[оту] Феодоров[у] Преставис благочестивий к[ня]з Константин Василій Острозский, жив лЪт ПА (81)». Похований в острозькій Богоявленській церкві 21 березня 1608 р.
У панегірику, складному 1693 р., говориться: «...родився во граде своемь Турове л£та 1527, преставися лета... 1608 имея житія своего лЪть 81... (ЦНБ.— В. р., 186/362. Арк. 110).
Острозький Костянтин Васильович (р. н. н.— п. 1588 р.) — син К.-В. Острозького та Софії Тарновської. 1579 р.— литовський крайчий, 1580—1588 рр.— володимирський староста. Був одружений з Олександрою Тишкевич, разом з котрою у 1583 р. прийняв католицизм (Chynczewska-Hennel Т. Ostrogski К. W.// PSB.— T. 25.— S. 495; Bolognetti A. Epistolae...— Pars. 2.— P. 202, 203, 290, 361—366 ibid.).
Судячи з заповіту, складеного 24 листопада 1587 р. і внесеного до львівських гродсь- ких книг 15 червня 1588 р., в останні роки життя став заповзятим католиком (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 345.— С. 1463—1470). }
Острозький Олександр Васильович (близько 1 липня 1570 р., с. Вевюрка біля Тарнова, тепер ПНР — 2 (12 н. с.) грудня 1603 р., Тарнопіль?) — молодший син К.-В. Острозького та Софії Тарновської, яка померла при його народженні (1 липня 1570 р.) З 6 травня 1593 р.— воєвода волинський. Єдиний з братів залишався православним, брав активну участь у боротьбі проти експансії католицизму. Разом із батьком очолював світське коло Брестського антикатолицького собору 1596 р., виступав на ряді сеймів як поборник православних (Kowalska Н. Ostrogski Alexander // PSB.— Т. 25.— S. 480).
Після смерті батька мав очолити антикатолицький табір православних феодалів Речі Посполитої. Можливо, саме це стало причиною досить загадкової смерті його від отруєння- (Kardaszewicz S. Dzieje.,,— S, 44; Jerlicz j. Latopisiec...— T. 1.— S. 33).
105»


Похований 2 лютого 1604 р. в острозькій замковій Богоявленській церкві. Після його смерті єзуїти почали поширювати чутки про його бажання вмерти в католицизмі (Wieliewicki j. Dziennik.— S. 47).
Острозький Януш Васильович (близько 1554 р.— 12 чи 13 вересня 1620 р.) — старший син К.-В. Острозького та Софії Тарновської. Отримав добру освіту при дворі батька в Дубні, а потім при дворі імператора Священної Римської імперії, про що свідчив у 1579 р. нунцій Г. А. Калігарі (Chynczewska Hennel Т. Ostrogski Janusz //PSB.— Т. 25.— S. 481—486).
Прийняв католицизм, однак у релігійних питаннях визначався поміркованістю. З кінця 1584 р.— воєвода волинський, з 25 лютого — каштелян краківський. Як і батько, виступав против авантюри з Лжедмитрієм І.
Згодом староста володимирський, канівський, переяславський, черкаський, богу- славський та білоцерківський. Поряд із фундуванням костьолів і монастирів не притісняв •православ’я, що, зокрема, засвідчував у своїй «Палінодії» 3. Копистенський (ППЛ.— Кн. 1.—Стб. 1140).
Остропольський Костянтин (р. н. н.— р. с. н.). У Брестському антикатолиць- кому соборі 1596 р. брав участь «Костянтин Остропольський протопоп Дубнівський, настоятель Воскресенської церкви» (ППЛ.— Кн. 3.— С. 345, 375; АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 509, 528).
Павло (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі Острога 1603 р. серед власників будинків згаданий «Павло диякон» (ЛБАН.— В. р., Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 4, 5а зв.).
Павло (р. н. н.— р. с. н.). У списку домовласників Острога 1603 р. згаданий «Павло муляр» (ЛБАН.— В. р., Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. З зв., 2а; Александрович В. Будівничі...— С. 4).
Паламід Георгій Михайлович (р. н. н.— р. с. н.) — походив із родини греків, що проживали у Львові. Син Михайла Паламіда. 15 грудня 1607 р. в Острозі, перебуваючи при дворі К.-В. Острозького, написав поему про Міхая Вітезула (Legrand Е. Bibliotheque grecque vulgaire.— Paris, 1882.— T. 2.— P. LXXX—LXXXIII 182—230).
Парасхес-Кантакузен Никифор (p. н. н.— п. 1599 р., м. Мальборк, тепер ПНР) — випускник Падуанського університету, «ректор наук єллинских і грецких». Згодом сім років займався проповідництвом у Венеції, при грецькій церкві Св. Марка. Переїхавши до Константинополя, у 1592 р. став протосингелом патріарха, двічі місцеблюстителем патріар- шиго престолу. Ще у 1583 р. був направлений на Україну, але у зв’язку з неспрятливими політичними обставинами залишився в Молдавії. З вересня 1595 р. фігурує у Валахії, де займається примиренням різних політичних угруповань. Звідси переїхав до Острога, де, очевидно, викладав у колегії, писав антиуніатські твори. Активний учасник Брестського антикатолицького собору 1596 р. (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 335—336, 338, 340, 346, 362, 373). На інспірованому реакційними католицькими колами процесі 1597 р. був визнаний винним у шпигунстві на користь Туреччини і засланий у Мальборкську фортецю. Тут він помер у 1599 р. (Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским. Вторая половина XVI — первая половина XVII в.— Киев, 1987.—С. 61, 121).
Л і т.: Харлампович К. Западнорусские...— С. 268—269.
Пекалід Симон (Пенкаля, Пенкальський) (н. близько 1567 р.— п. після 1601 р., м. Олькуш, тепер ПНР) — син заможного олькуського міщанина ТобІаша та Анни Стар- 'чиновської (Wos К. P?kala Szymon // PSB.— T. 25.— S. 728). Закінчив олькуську школу. У 1585 р. записався до Краківського університету, де у 1589 р. отримав ступінь бакалавра артіум. «Після студій не повернувся до Олькуша, розірвав контакти з батьком... Пекалід ■був звинувачений в сприянні іновірцям, правдоподібно, після нав’язання контактів з князем К.-В. Острозьким, поборником православ’я» (Там же.— С. 729). При його прізвиську в книзі реєстрації вчених ступенів наявна сучасна примітка «Став русином». У 1600 р. опублікував латиномовну поему «De Bello Ostrogiano», в якій прославляє князів Острозьких за придушення повстання К. Косинського (1591 —1593), описує Острог, згадує і схвально 'Відгукується про «тримовну гімназію». Все це свідчить про його перебування на Волині. В післямові книги говориться про плановане видання інших творів, зокрема на честь Я. Острозького (не відомо, чи були надруковані). У 1601 р. випустив у Львові «Epithalamium» на честь шлюбу Я на-Щасного Гербурта та Єлизавети Заславської з Острога, відомих згодом протекторів православія на Перемишльщині.
Петро (р. н. н.— р. с. н.). Серед домовласників Острога 1603 р. фігурує будинок «Петра маляра» (ЛБАН.— В. р., Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 4, 5а зв.). У списку боржників аптекаря Я. Кучковського (1610) згаданий «пан Петро маляр в Острогу» (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. ЗО.— С. 668). У списку католиків Острога 1622 р. нотується: «Будинок Петра маляра, українця. Дружину має Регіну католичку. Дітей хрестять у православних» (Akta kosciola...— S. 199).
Плетенецький Єлисей (світське ім’я Олександр, у схимі Євфимій) (сер. XVI ст., Львів? — 29 жовтня 1624 р., Київ) — син львівського дяка Хоми з Рогатина (Ружицький Є. Звідки походив Єлисей Плетенецький // Наша культура.— 1973.— № 5.— С. 16; ЦДІАЛ t—
106


Ф. 52, on. 2, спр. 26.— Арк. 145—417, 423—424, 487—490, 872—877). Є. Ружицький цілком обгрунтовано припускає, оскільки брати його стали шляхтичами і фігурують як слуги К.-В. Острозького, що він також отримав нобілітацію від нього. Навчався, очевидно, спершу при батькові чи в школі при Успенській церкві, а згодом в Острозькій академії. У королівській грамоті на пінський Ліщинський монастир від 26 серпня 1595 р., яку він отримав при сприянні К.-В. Острозького, згадується «земянина нашого, урожоного Александра Плетенецького» (АЗР.— Т. 4.-—С. 114—115). Активний учасник антиуніатського руху, один з основних діячів Брестського антикатолицького собору 1596 р. (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 338, 374). Близько 1615 р. заснував Києво-Печерську друкарню, був «науки любящих промотором і школ на розних місцем жичливим фундатором».
Літ.: Махновець Л. А. Давня українська література...— С. 444—446.
Прилепський Ян (р. н. н.— р. с. н.). У документах згадується під 1591 р. як повірений О. Семашка у справі з К. Терлецьким (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 85). Натомість у 1593 р. вже виступав як «умоцований» К.-В. Острозького (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 44.— Арк. 651).
Юрист К.-В. Острозького Я. Прилепський, зокрема, у 1597 р. від його імені захищав Никифора Парасхеса на суді 1598 р. (Жукович П. Сеймовая...— Т. 1.— С. 294—296). 26 червня 1597 р. він — довірена особа Ганни, дружини О. Острозького (ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 50.— Арк. 543—543 зв.). Очевидно, на 1603 р. він («пан Прилепський») володів селами Доросином, Княжим, Немиром (Ковальський Н. П. Источники по социально-экономической истории Украины. XVI — первая половина XVII века.— Днепропетровск, 1982.— С. 74). Фігурує (у 1606—1613 рр.) як підстароста володимирський (АЮЗР.— Ч. 6, т. 1.— С. 313; Ч. 1, т. 6.— С. 208, 388, 430). П. Яременко (Український письменник...— С. 21) висловлює припущення: «А чи не має Прилепський якогось відношення до написання «Апо- крисиса», хоч би й у співробітництві з М. Броневським?»
Процко (р. н. н.— р. с. н.). Серед мешканців Зарванської вулиці в Острозі 1622 р. згадувався «Процко маляр» (Александрович В. Острозькі...— С. 4).
Путятицький Олександр (р. н. н.— п. між 1620 і 1628 рр.). У Дерманському пом’я- нпку занотовано: «А се упис Александра Путятицького з с. Путятич. Леонтія, Прокопія, Ану, Зиновію» (ОКМ.— № VI-C-565.— Арк. 44).
У 1591 р. згадується як слуга Олександра Літинського (ЦДІАЛ.— Ф. 9, on. 1, спр. 347.— Арк. 840; спр. 348.— Арк. 248, 1337—1338).
У 1595—1599 рр. був управляючим Унівського монастиря біля Львова (ЦДІАЛ. Ф. 9, on. 1, спр. 351.— Арк. 978—988; спр. 352.— Арк. 757—759, 845—846; спр. 353.— Арк. 1630—1631; спр. 349.— Арк. 1482).
29 травня 1602 р. К.-В. Острозький, «бачивши служебника нашого урожоного Олександра Путятицького, в справах церковних відомого, умієнтного, а дознавши його в службах вірного і жичливого і до справ духовних хутливого», дає йому монастир Воздвижен- ський у Дубні, але лише після смерті актуального ігумена Василія і після постригу (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр.Ч.— Арк. 69; спр. 13.— Арк. 204).
З відповідальною місією направлявся з Острога до Львова в 1603 р. (ЦДІАЛ.— Ф. 129, on. 1, спр. 382.— Арк. 1). ,
У документах 1608 та 1612 рр. виступає як слуга Я. Острозького (ЦДІАЛ.— Ф. 9, 1 on. 1, спр. 363.— Арк. 303—306; спр. 366.— Арк. 596—597).
5 квітня 1620 р. йому було передано, після смерті Балабана, лубенський монастир св. Спаса (ЦДІАЛ.— Ф. 199, on. 1, спр. 1.— Арк. 26 зв.).
У 1628 р. згадується вже як померлий (Smotrycki М. Apologia.— Lwow, 1628 S. 84).
Раллі Діонісій (р. н. н., Кріт?—п. після 28 грудня 1620 р., Прага?). В одному з документів 1583 р. названий «Палеологом Критенчиком», що мало б вказувати на його походження з Кріту (Bolognetti A. Epistolae...— Pars. 2.— Р. 202).
З дипломатичних міркувань підкреслював свою спорідненость із візантійським імператорським родом Палеологів. Будучи племінником великого візира Михайла Кантаку- зена, спромігся зробити значну політичну і дипломатичну кар’єру (Николов Й. Дионисий Рали и неговата дипломатическа дейност// Годишник на Софийският университет «Климент Охридски». Исторически факультет 1982.— София, 1986.— Т. 75.— С. 48—87).
Освіту здобув у Римі (Там же.— С. 56). За вказівкою папи Григорія XIII привіз із Риму в Острог список «Біблії», як припускають, грекомовний. Могло це статись у 1578 1579 рр., тобто у період підготовки цього видання до друку.
Як «архимандрит Дорогобузский Дионисій Палеолог» згаданий в надані Дорогобузь- кому монастиреві сіл Дроздова, Іліна, Монастирця 27 грудня 1582 р. (Никольский А. И. Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего правительствующего Синода Спб., 1904.— Т. 1.— Арк. 17 зв.).
У документі від 9 липня 1583 р. фігурує як «Палеолог архієпископ Кізікійський» (Bolognetti A. Epostolae... Pars. 2.— Р. 402).
На думку Ісаєвича Я., «друк грецької частини Букваря (1578 р.— І. М.) відбувався під контролем якогось знавця грецької мови, ймовірно, Діонісія Палеолога» (Ісаєвич Д. Першодрукар..,— С. 79). Він же, без сумніву, мусив брати участь і у роботі над «Біблією».
107


Один з ініціаторів створення на території України патріархату. За проектом К.-В. Острозького, він має очолити його, а своєю резиденцією обрати Острог. Виїжджав до Константинополя, де, очевидно, наприкінці 1585 р. був освячений на Тирновського архієпископа (Николов Й. Дионисий...— С. 56). Висланий константинопольским патріархом у Москву з грамотою про підтвердження канонічності створення російського патріархату, відвідав Україну, а з травня 1591 р. до лютого 1592 р. перебував у Росії. Повернувшись, встановив контакти з волоським господарем Міхаєм Вітезулом, брав участь у місіях болгарських діячів у Семиграддя (1595) та Прагу до імператора Рудольфа II (1597) з метою підготовки антиос- манського повстання. Після поразки Тирновського повстання 1598 р., одним з організаторів якого він був, переїхав у Волощину до М. Вітезула. Став одним з його дорадників, а згодом очолив там церковну ієрархію. Очевидно, через нього і були налагоджені тісні контакти між молдавським господарем та К.-В. Острозьким. Після вбивства господаря (1601) виїхав до Венеції, а звідти до імператора у Відень. Направлений з місією у Москву, по дорозі відвідав К.-В. Острозького. У Росії перебував у першій половині 1604 р., де, між іншим, інформував про перебування в Речі Посполитій Лжедмитрія. Після приїзду з Росії був заарештований польським урядом. Звільнившись, виїхав до Праги, де також попав за грати. І хоч вийшов на свободу, вплив і авторитет втратив.
Остання згадка про нього — підпис Діонісія Палеолога-Тирновського митрополита — 28 грудня 1620 р. під заповітом господаря вигнанця Радула Міхні, спадкоємця Міхая Вітезула.
Римша Андрій (бл. 1550 р.— після 1595 р.) — народився у дрібношляхетській білоруський сім’ї, що осіла у с. Піночин біля Новогрудка (Nowy Korbut.— 1965.— Т. 3.— S. 194).
Оскільки добре знав латинську та староєврейську мови, є підстави вважати, що він здобув грунтовну освіту.
З 1572 р. служив при магнатах-кальвіністах Радзівіллах — Миколі «Рудому» (1512— 1584) та його сині Кшиштофі-Миколі «Перуні» (1547—1603). Саме з останнім був найбільше пов’язаним, деякий час супроводжував його у військових походах (1579—1582). Підготував «Хронологію» для потреб початкових класів колегії, яка вийшла в Острозі 5 травня 1581 р. 8 травня К.-В. Острозький в листі до К.-М. Радзівілла згадав: «Напевне, все це натворив цей рік. Математик пан Римша на підставі розташування світил написав, що рік у всьому винний і що люди до Стрітення все повинні робити навпаки» (цит. за: Ісаєвич Я. Першодрукар...— С. 91).
Можливо, був викладачем в Острозькій академії. Оскільки у 1585 р. згадував, що «землі прекрасно служив виданням своїх книжок», не виключені і інші видавничі ініціативи його в Острозі. У 1585 р. опублікував панегірик до Збірника повчань (Вільнюс : Друкарня Мамоничів, 1 березня), та польськомовну «Десятилітню повість воєнних справ... К. Радзівілла», написану у 1583 р. в Дзвенішках (біля Ошмян).
В «Апостолі» (Вільнюс : Друкарня Мамоничів, 1591) є його епіграма на герб, підписана ініціалами АР Литвин. Через два роки в Біржах, де займав посаду підстарости, переклав із латинської мови на польську книгу А. Поляка «Хорографія чи Топографія або... опис Святої землі», яку в 1595 р. опублікував у Вільнюсі. Оскільки у Біржах функціонувала кальвіністська школа, то міг брати участь в її діяльності.
Літ.: Харлампович К. Западнорусские...— С. 275; Махновець Л. Давня українська література...— С. 508—509.
Рудницький Антоній (р. н. н.— п. після 3 вересня 1637 р.). У пом’янику Скита Ма- н^вського записано: «Поменик схимонаха Антонія Рудницкого. Помяни ги схимонаха Антония. Еппа Гедеона (Балабана.— 1. М.), Еппа Михаила (Копистенського.— I. М.) Іоанна, Фенку Інокиню Евфимію, Євстафія, Василія. Агафію... і т. д.» (СРР.— Б-ка АН.— В. р., Слов’янські рукописи.— Арк. 23). Натомість у Дерманському пом’янику сказано: «Упис монаха. Антонія Рудницкого — архиепископа Іоасафата (Іоасаф, архієпископ Монемва- сійський, екзарх ГІелопонесу, блюститель патріаршого Єрусалимського престолу. Він у квітні 1601 р. перебував в Унівському монастирі, де зустрічався з Іовом Княгиницьким — Крыловский А. Львовское...— Приложения.— С. 17; АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.— С. 66—68 — /. М.)\ еппа Гедиона (Балабана.— 7. М.); архимандрита Ісаю (Балабана.— І. М.)...» (ОКМ.— № VI-C-565.— Арк. 49 зв.) Ігнатій з Любарова в «Житії... Іова» згадує, що «Рудницький, поряд з іншими відомими церковними діячами України і Білорусії, жив з Іовом Княгиницьким у Скиті Манявському» (Зоря Галицкая... — С. 238).
У березні 1624 р. був призначений ігуменом дубнівського Спасівського монастиря (Устав православного дубенского Спасского монастиря 1624 г.// ВЕВ.— 1869.— № 15.— С. 601—604).
1631 р. унівські монахи Петроній, Антоній Рудницький і Єлисей від імені їхнього ігумена Г. Заплатинського відріклися від патронату над жіночим монастирем у Рогатині (Петруиіевич А. Сводная... — С. 68—69). 28 серпня 1637 р. Раїна Ярмолинська заснувала православний монастир у Загайцях і за рекомендацією П. Могили запросила на ігумена «отца Антонія Рудн^цкаго обывателя земли Премиское» (Памятники. ti— Т, 4.— С, 72),
108


Сава (р. н. н.—р. с. н.). 17 квітня 1592 р. у документах згаданий острозький «священик Никольський отець Сава» (Kardaszewicz S. Dzieje... — S. 144). В інвентарі Острога 1603 р. серед власників будинків названий священик Сава (Pop Piatnicki Sawa pop Chliboricki.— ЛБАН, ф. Радзімінських.— 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 4,5 зв.). Відсутність у документі розділових знаків не дає змоги встановити, де був настоятелем — в П’ятницькій чи Глібоборисівській церкві.
Сагайдачний Петро Конашевич (р. н. н.— п. 20.IV 1622 р., Київ). В одному із списків помяника Михайлівського (Золотоверхого) м-ря у Києві занотовано: «Род Петра Конаше- вича Сагайдачного, гетмана войска запорозкаго, которій преставився року ахкв мца априля і дня. Помяни гди дши усопших раб своих Петра (тобто Сагайдачного.— І. М.). Конона. Єлисеа. Якова. Інокини Макрини. Феодосіи. Стефана. Михаила. Гавріила. Пелагіи. Наума. Іоанна. Євдокіи, Марій. Анастасіи. Ієреа Феодора. Параскевіи. Ієреа Михаила» (ЦНБ.— В. р.— 538 П/1744.— Арк. 77). В іншому списку доповнено: «Помяни ги дши рабь своих Петра. Конона. Єлисеа Казновског. Ил. Якова гетмана Бородавка Неродич» (відділене нами виконане іншим почерком.— /. М.) (ЦНБ.— В. р., 537 П/1743.— Арк. 98; Древний помяник Киево-Михайловского (Золотоверхого) м-ря XVI—XVII вв. // ЧОНЛ.— Кн. 17, вьш. 4.— С. 57).
Український православний літописець, сучасник Сагайдачного, Й. Єрлич записав у своїй хроніці: «...не був простого походження, але шляхтич з-під Самбора» (Jerlicz J. La- Topisiec albo kroniczka.— Warszawa, 1853.— T. 1.— S. 5). К. Сакович у панегіричних віршах 1622 р. не згадує про соціальний стан батьків Сагайдачного, хоч на гравюрі в його книжці побіч гетьмана зображений герб «Побуг». Цілком зрозуміло, чому він нічого не сказав про шляхетське походження гетьмана: в книзі, виданій київським міщанським братством, це було б не доречним. Як вважає К. Сакович, «уродился он вь краях подгорских пре- мисских» (Українська поезія...— С. 330). Натомість сучасні гетьману польські хроністи не вказують на його шляхетське походження (Sobieski J. Commentariorum Chotinensis belli libri tres.— Dantisci, 1646.— P. 35—38; Starowolski S. Sarmatiae bellatores.— Coloniae, 1631.— P. 226—227; Petrycy I. Rerum in Polonia...— Cracoviae, 1632.— P. 119—120). Проте висловлювання Я. Собеського і С. Старовольського про П. Конашевича в окремих місцях дослівно співпадають, а І. Петрицій, як відомо, при написанні своєї роботи користувався рукописом Я. Собеського. Таким чином, всі вони користувались єдиним спільним джерелом. Причому, хоч Я. Собеський і зустрічався з гетьманом, однак оскільки його книгу було надруковано лише у 1646 р., він міг використати характеристики козацького керівника, опубліковані у 1631 та 1632 рр. людьми, які з ним особисто не зналися.
Грунтуючись на згаданому в пом’янику імені Конон деякі дослідники розглядають прізвище Конашевич як патронімічне прізвисько. Б. Барвінський ж вважає, що П. Сагайдачний походив з родини Конашевичів-Попелів — дрібношляхетського роду з Підгір’я. Цікаві його припущення про можливий зв’язок гетьмана з родиною Конецпольських, зокрема Олександром, приятелем К.-В. Острозького (Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі XV—XVI ст.// ЗНТШ.— 1930.— Т. 100.— С. 103—109).
Лише К. Сакович розповідає про навчання П. Сагайдачного: «Вихован вь в'Ьр'Ь церкви всходнеи зь лЪт дЬтинских. Шол потом до Острога для наук уцтивих. Которые тамь квитли за благочестивих княжат... Тамь теды Конашевич, час немалый живши и наук вь писмЪ нашом словенском навыкши. Потом, видячи ся бить способным до мензства, шол до запороз- ского славного рьщерства» (Українська поезія...— С. 330). В. Антонович, на жаль, не вказуючи джерела, констатує: «Що його змусило піти на Запоріжжя, невідомо. Говорять, що він служив спершу у київського судді "Аксака. Тут сталася якась сімейна драма, в яку він також вплутався. Це і було причиною втечі Конашевича з Києва» (Антонович В. История малорусского козачества — С. 43; Див. Його ж. Бесіди про часи козацькі на Україні.— Чернівці, 1897.— С. 35). Це припущення ймовірне, оскільки київським воєводою тоді був К.-В. Острозький, котрий протегував «острожанам», що жили у Києві, а Я. Аксак і пізніше підтримував контакти з Острогом (Каманин И. Очерк...// Материалы ...— С. 22).
Деякі дослідники припускають, що гетьманом П. Сагайдачного вибирали неодноразово вже з 1606 р. (Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного.— К., 1901.— С. 6). Він організував декілька успішних походів у Кримське ханство, землі Туреччини (1614, 1615, 1616, 1620 рр.), відіграв значну роль у Хотинській битві 1621 р. (тоді кероване ним козацьке військо завдало вирішального удару військам Османа II). «Заснована 1617 р. в Західній Європі «Ліга христианської міліції», яка мала на меті розгромити султанську Туреччину, покладала великі надії на Сагайдачного і українських козаків, які вступили до неї» (Гуслистий К- Петро Конашевич Сагайдачний // УІЖ-— 1972.— № 4.— С. 124). Виникненню таких контактів міг сприяти Діонісій Раллі — пов’язаний з Острогом діяч, один з активних пропагандистів антиосманського фронту в Європі. Польські хроністи, відзначаючи відвагу і непересічні військові здібності гетьмана, підкреслюють непримиримість його до католицької експансії. (Чи не через це католицькі діячі і стверджують про його не- шляхетське походження?) Я. Собеський занотував: «Обряд і релігію грецьку оточив він культом незвичайно гарячим, більше ніж забобонним, і для тих, що перейшли в лоно рим-
109


.ької церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим» (Цит. за: Груиіевський М. Історія України-Русі.— К., 1909.— Т. 7.— С. 372). Значною мірою завдяки П. Сагайдачному, який організував підтримку православним з боку козаків, протягом 1620—1621 рр. було відновлено і легалізовано православну ієрархію на Україні та в Білорусії. Причому митрополит і більшість владик були вибрані з числа «острожан»: І. Борецький, І. Борискович, І. Ко- пинський, І. Курцевич, М. Смотрицький.
Разом з усім військом запорізьким він вписався до київського братства, куди перед смертю заповів значні суми на школу. Аналогічно вчинив і по відношенню до школи при львівській Ставропігії. Напевно, зробив якісь фундації і Острозькій академії, бо збереглось так зване середньошрифтне «Євангеліє» (Москва : Анонімна друкарня, сер. 50-х років XVI ст.), передане в приострозьке с. Вельбівно (ОКМ).
Симптоматично, що Сагайдачний заповів поховати се^е не в Софійському чи Успенському соборі — прославлених у слов’ян храмах. Він «в Кієві погребень при цркви школы словенское в м-ЬстЪ на ПодолЪ честно в дому братства црковного» (ЦНБ,— В. р.— 537 П/1743.—С. 98).
Свого часу побутувала думка, нібито П. Сагайдачний написав полемічний твір «Пог с* нення про унію». Підставою для цього став довільний переклад Д. Бантиш-Каменським фрагменту листа, написаного Л. Сапігою з Варшави до Й. Кунцевича 12 березня 1622 р. Насправді в ньому відповідні слова звучать так: «Про декларацію Сагайдачного можу сказати: «Пусте говорения». І про тих, що вашій милості це говорять: «Буду в їх устах брехливим духом». І про вашу милість: «Легкодумний той, хто легко вірить». Бо справи полягають в іншому, як випливає з листів, копії яких вам посилаю» (List do J. W. Imci xi§dza Jozafa- ta... (s. 1.» s. a.).— S. 2nn; JIB AH,— В. p. к.— № 11. Ст. 71392; передруки тексту з XIX— XX ст. виконані за неточними списками). Дослідники пов’язували ці слова з заявою козацької делегації, на чолі з П. Сагайдачним, переданою королеві під час аудієнції 20 липня 1621 р. (Груїиевський М. Історія України-Русі.— Львів, 1909.— Т. 7.— С. 464—465). Однак була ще одна делегація, на яку чомусь у цьому контексті не звернули увагу вчені — в лютому 1622 р. (Жукович П. Сеймовая...— 1906.— Вып. 3.— С. 194—195). Хоч уже тоді тяжко хворий гетьман не брав безпосередньої участі у делегації, але петицію він, без сумніву, укладав. До речі, вона була більш гостра, ніж попередня і ближча за часом до листа Л. Сапіги (Каманин И. Очерк...//Материалы...— С. 50).
На наш погляд, причина такого замовчування інша. Зараз опублікований лист Й. Кунцевича до Л. Сапіги від 21 січня 1622 р. В ньому архиепископ повідомляє, на основі інформації, отриманої від родича-козака, що гетьман нібито вже не хоче підтримувати православних владик. «Пан Сагайдачний також їм декларувався («Pan Sahajdaczny tez si§ imdeclarowal...»), що стояв за ними доти, поки міг». Тепер ніби говорить: «Бачучи, що сталося недобре, не можу вам дати жодної ради і допомоги» (Zychiewicz Т. Jozafat Kuncewicz.— Kalwaria Zebrzydowska, 1986.— S. 157). Таким чином, стають повністю зрозумілими слова у відповіді Л. Сапіги. А «декларація» в даному контексті означає не протест королеві, а ніби-то думку гетьмана, висловлену єпископам.
Нема жодних підстав приписати перу П. Сагайдачного і полемічний твір 1597 р., як це робить М. Петров (Петров Н. Описание...— Т. 3.— С. 250).
Сильвестр (р. н. н.— р. с. н.). 17 червня 1570 р. Сигізмунд Август передав Овруцький м-р від Сильвестра Єрусалимця Б. Павші. Раніше ж «за чоломьбитем богомолца нашого Селивестра Єрусалимца, кгды он с Єрусалима до панства нашого пришол, ігуменство в замку нашом овруцком в монастири Заручайском при церкви Успенія» надав (ЦДАДА.— Ф. 389, on. 1, спр. 191.—Арк. 56 зв). Ігумен монастиря в Степані Сильвестр згадується в 1572 р. (Максимович М, О городе Степане.— Киевлянин.— 1850.— С. 47; на основі листа К.-В. Острозького «ігуменові Сельвестрові» від 18 березня 1572 р.// ЦДІАК.— Ф. 223, on. 1, спр. 668.— Арк. 1).
Натомість 1576 р. фігурує як архимандрит Києво-Печерської лаври Сильвестр Єру- салимець.
Сергій Тисмянський (р. н. н.— п. після 1633 р.) 24 серпня 1594 р. у м. Альба Юлія трансільванський князь Сигізмунд видав ігуменові Сергієві дозвіл на супроводження волоського священника через «Трансальпійську Валахію» (Лучкай М. Historia Carpato-Ruthe- norum // Наук. зб. Музею укр. культури у Свиднику.— Свидник, J986.— Т. 14.— С. 166). Як православний єпископ Мукачівський, а згодом і Марамороський фігурує з 1601 р. (Пер- фецький Є, Угорська Русь — Україна в першій половині XVII ст.//Україна.— 1917.— Кн. З—4.—С. 20—21).
З його ім’ям можна пов’язати анотації двох листів Я. Острозького від 26 „ березня 1609 р. та 9 липня 1610 р., в яких йдеться про те, щоб «отець владика Мукачівський» і надалі користувався наданнями К.-В. Острозького у Степанському монастирі (ЦДІАК.— Ф. 223, оп. 1; спр. 668.— Арк. З зв.).
У 1624 р. єдиний раз згаданий як Сергій Тисмянський, що може вказувати на його походження з Тисмениці (тепер Івано-Франківського району Івано-Франківської обл.) чи іншого схожого за назвою населеного пункту (Устав православного Дубенского Спасского монастиря, 1624// ВЕВ.— 1869.— № 15.— С_. 601). У московських «распросных речах іно-
110


земцев» 1623 р. фігурує якийсь «Серпесской (сербський? — 7. М.) епископ Сергей», Що перебував тоді на Україні (РИБ,— Т. 2.— Стб. 601).
Сприяв інтенсифікації зв’язків Закарпаття з Підгір’ям та Волинню, куди часто і надовго приїжджав. Згаданий в одному документі 1610 р., коли повертався до Мукачева з Речі Посполитої під перекрученим ім’ям Георгій (ЦДІАЛ.— Ф. 13, on. 1, спр. 326.— С. 511—512). Очевидно, про нього йдеться в листі папи римського за 1616 р. до протектора православ’я на Перемишльщині Я.-Ф. Гербурта. Павло V висловлював своє незадоволення з приводу того, що останній «тримає в себе руського єпископа, що втік з закарпатських країв» (Петрушевич А. Сводная...— С. 424—425). У березні 1624 р. Сергій був призначений А. Рудницьким ігуменом в дубнівський Преображенський монастир «превелебнымь господином отцем Сергием Тисмянским єпископом Мукачевским, на сей час прономієм єпископии Острожской и Дубенской» (Устав...— С. 601). Того самого року до Москви приїхали монахи «из ыменя князя Василия Острожского из Степанского монастыря от владыки Мара- моросского и Мокачевского Сергия» (Ковальский И. П. Источники по истории Украины XVI—XVII вв. в Литовской метрике и фондах приказов ЦГАДА.— Днепропетровск, 1979.— С. 38). Є. Перфецький говорить про його перебування в Грушівському монастирі на Закарпатті ще у 1633 р. (Угорська...— С. 23).
У м. Перегінську (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області) є гора Сергій. Її назва, згідно традиції, походить від «якогось то угорсько-руського єпископа, котрий уходячи сюди з Угорщини перед повітрям тут умер». Є. Коссак, котрий навів цей факт, пов’язує його з Сергієм — Мукачівським єпископом (Коссак Є. Шематизм провінції... чина св. Василія Великого в Галіції...— Львів, 1867.— С. 160—161). Однак є запис кінця XVII ст.: «...у Стрію у митрополита Дософеа у Полщы Мефодій єпископ Раковецкій (Східного Закарпаття.— 7. М.) посвятився быв на єппство року 1687; а пак преставився у Полщи в манастыри Перегинском року 1693, 7 лЪт владичив» (ЛБАН.— В. р. к.— № Ст-214; Ісае- вич Я. Літературна...— С. 165).
Смотрицький Герасим Данилович (р. н. н.— п. осінню 1594 р., Острог?) — син дяка Данила, який у Смотричі переписав у середині XVI ст. збірник для отця Василія (ДПБ.— В. р., зб. Погодіна.— № 840.— Арк. 26 зв.— 27; Мицько І. Промовляє рукописний збірник // Жовтень.— 1985.— № 2.— С. 133; Мицько 1. Смотрицькі і місто Острог // Зоря комунізму (Острог).— 1984.— №83; Копреева Т.Н. Иван Федоров, Острожская Библия и Новгородский кружок книжников конца XV в.// Федоровские чтения, 1981.— М., 1985.— С. 101—102).
М. Смотрицький у книзі «Оборона Верифікації», надрукованій у Вільнюсі 1621 р., писав про батька, який був світською людиною, шляхтичем: «...знало Герасима Даниловича Смотрицького Поділля, котре і родило його, і виховало, і гродським писарем кам’янець- ким за трьох старост кам’янецьких мало. Знала Волинь, де від... князя Острозького, воєводи київського забезпечений, при своєму земянському на Поділлі земельному наділі, непогірдливій маєтності, при констянтинівському тракті мешкав» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.—С. 429).
Прийнято вважати, що 1576 р. Г. Смотрицький переїхав на Волинь. Походження цієї дати таке: П. Кеппен у «Библиографических листах» (№ 31 за 1825 р.— Стб. 448—449) наводить «до сего времени не описанные книги», що зберігались у бібліотеці Ф. Толстого (за надісланим списком, виконаним П. Строєвим). Серед п’яти друків був і «Апостоль, напеч. вь Львові 1576 р. во 2. На концЪ книги Королевская Привиллегія за подписью Князя Василія Острожскаго и справою Подскарбія Герасима Даниловича». Однак у випущеній того самого року роботі самого П. Строева «Обстоятельное описание старопечатных книг славянских и российских... Ф. А. Толстого», він не фігурує, хоч чотири інші видання детально характеризуються (вони, до речі, збереглися). Строев зовсім не згадує про цей друк і «підскарбія», навіть коли описує «Апостол» 1574 р. чи розповідає про Г. Смотрицького в контексті «Біблії» 1581 р. Жодних інших нових повідомлень про дану книгу не було, коли не рахувати повторних посилань у бібліографічних працях. Щодо «Апостола» з привілеєм, то такий відомий. Але вийшов він у вільнюській друкарні Мамоничів десь після 1595 р. (Лукьяненко В. И. Каталог белорусских изданий кирилловского шрифта XVI—XVII вв.— Л., 1973.— Вып. 1. 1523 — 1600 гг.— С. 121 —122). У всіх відомих примірниках видання відсутні вихідні дані, два початкові зошити, але в кінці його є привілей, який бачимо і в мамо- ничівському «Псалтирі» 1593 р.: заборона комусь іншому друкувати чи «спроваджувати з-за кордон» відповідну книгу. Жодне ім’я, навіть королівське, не вказане.
При певній легендарності згадки, насторожують: рік книги — 1576, українізми — «справою подскарбія Герасима Даниловича». Адже лише тепер доведено, що остаточний привілей на Острог від короля К.-В. Острозький отримав саме у 1576 р. І саме тоді, очевидно, він приступив до організації в цьому місті культурно-ідеологічного центру. Можливо, така книга дійсно існувала і являла собою додрук частини львівського тексту в Дермані чи Острозі або в ній була рукописна дописка. Г. Смотрицький, очевидно, здобував освіту при батькові Данилові, бо в передмові до острозької «Біблії» 1581 р. говорить, що училища не бачив, та й М. Смотрицький промовчує щодо цього. Вказівка на його ректорство наявна лишень у значно пізнішому творі Суші (Susza J. Saulus et Paulus.— Roma, 1666.— P. 15—16).
Ill


Г. Смотрицький очолював редакторські роботи по випуску «Біблії», написав віршований текст до неї і, очевидно,^Обидві передмови. В 1587 р. він видав|полемічний збірник, який М. Смотрицький охарактеризував як «мунімент (тут літературну пам’ятку.— І. М.) своєї вічної пам’яті гідний. Ієрархам руської церкви його всім присвятивши, хоч одному з них по імені дедикований. Потім і другий, і третій» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 7.— С. 429). 3. Копистен- ський у «Палінодії» згадує про цей віршований твір, що був створений перед скиненням із митрополитства Онисифора Дівочки, якому він і був присвячений. Г. Смотрицький «віршем роскимъ на непорядній хиротонізантьі и ихъ рукоположенцы волалъ и нарекалъ» (ППЛ.— Кя. 1.—Стб. 1057).
Суша називає маєтності, якими володів Г. Смотрицький: Баклаївка та Борисівна (Susza J. Saulus...— Р. 16).
У пом’янику Межигірського монастиря серез черниць згадуються «Мавра, отца Смот- рицького мати» (ЦНБ.— В. р.— № 374/375.— Арк. 67) та «Род ієрея Стефана з Острога Смотрицького... Герасима, Даниила, Антонія, Єфросинію, Марию, Меланию, Христину, Анастасию, Анастасью, Иіоана, Марію» (Там же.— Арк. 192).
На основі сбігу більшості матеріалів вищезгаданого збірника, а також імені переписувача зі збірником, який «Пис. раб бжій Герасимь», цю книгу слід вважати автографом Г. Д. Смотрицького (ЦНБ.— В. р.— № Мел. м/П. 119). -^ ;■
Л і т.: Харлампович К- Западнорусские...— С. 262—263; Махновець Л'Давня українська література...— С. 544—546.
Смотрицький Мелетій Герасимович (світське ім’я Максим) (початок 1577 р.— 27 грудня 1633 р., Дермань). За свідченням Суші (Susza J. Saulus et Paulus.— Roma, 1666.— P. 16), навчався разом із братом Стефаном при батькові — ректорові Острозької колегії, згодом у К. Лукарїса. Надалі виїхав з Волині. Навчався у Вільнюській єзуїтській колегії, В кінці XVI — на початку XVII ст. написав перші публіцистичні твори.
У 1600 р. молодого князя Б. Б. Соломирецького в с. Баркулабові біля Мінська було передано в науку, «від Лаврентія Зизанія до науки латинскія до пана Максима Герасимовича Смотрицкого» (ПСРЛ.— Т. 32.— С. 185).
У 1605—1607 рр. М. Смотрицький побував у Лейпцігському, Нюрнбернзькому та Віт- тенбергському університетах (Короткий В. Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого...— Минск, 1987.—С. 26—27).
Після повернення, перебуваючи ще деякий час у Боркулабові біля Мінська, він починає активно співробітничати з вільнюським братством, продовжує писати полемічні анти- уніатські твори.
Після випуску у 1610 р. «Треноса» змушений був на деякий час залишити Вільнюс. У «Апології» (1628) М. Смотрицький писав, що «Трактат про походження св. Духа... польською мовою написаний попередникові мому на цьому місці (у Дермані — І. М.) архімандритові (Ісайі Балабану.— /. М.) до читання поданий», проте твір не був опублікований. «В свій час прийшло і до того, що і Палінодію на Лямент написав, котру до рук капітули острозької в тому ж монастирі... подав» (Пам'ятки полемічного письменства кінця XVI — початку XVII ст.— Львів, 1906.— С. XLIX). У 1618 р. вже фігурує під чернечим іменем Мелетій. Десь в той же час стає ректором київської братської школи (Харлампович. Западнорусские...— С. 394—395). Надалі повернувся до Вільнюса, де при братстві випустив низку публіцистичних трактатів. Йому також належить переклад (з польського видання П. Бластуса-Кміти в м. Любчі) твору Маркантуна Господнетича «Причини отєханя з Влох» (ЛБАН.— В. р. к. № Ст. І. 4442; унікальний примірник). Твір опублікувала вільнюська братська друкарня анонімно між 1618—1623 рр. (Мицько І. Смотрицькі і місто Острог // Зоря комунізму.— 1984.— № 83.— С. 4).
У жовтні 1620 р. був висвячений на Полоцького архієпископа. Виїхавши 1623 р. на Схід, він вже влітку 1625 р. повернувся (Короткий В. Творческий...— С. 127).
Останні роки провів у Дермані, куди переїхав у 1627 р., спершу таємно, а через рік явно прийнявши унію.
Книги з б-ки М. Смотрицького з його автографами зберігаються в Острозі, Києві, Харкові (Лосиевский И. Я.— Библиотека М. Смотрицкого // Памятники культуры: Новые открытия, 1984.—Л., 1986.—С. 87—96).
Л і т.: Харлампович К- Западнорусские...— С. 390—397; Махновець Л. Давня українська література...— С. 547—554.
Смотрицький Стефан Герасимович (р. н. н.— п. після весни 1636 р.) — старший брат М. Смотрицького (Susza J. Saulus et Paulus.— Roma, 1666.— P. 15). Після закінчення Острозької академії став секретарем К. В. Острозького (Там же.— С. 15).
Займався переписуванням книжок. Анонімний хроніст XVII ст. відзначав: «Василь Костянтинович Острозький помер у віці 83 років. Його повелінням Стефан Смотрицький, парох острозької церкви Рождества Богородиці, син Герасима Смотрицького, з Кам’янца переписав Правила» (Петрушевич А. Сводная... С 1600 по 1700 гг.— С. 35). Очевидно, в рукописі «Правил», якими користувався анонімний хроніст, говорилось просто про Бого- родичну церкву, бо в Острозі церкви Рождества Богородиці не було, лишень Успенська. Згідно запису, правда, виконаного значно пізніше, на власноручно переписаному списку «Бесід» І. Златоуста на послання апостола Іоанна: «...многогрішного і недостойного раба
112


бжого Стефана, зоставшого по смерті... Андрея Мелешка протопопи острозского, тестя моего, по написанію овое книги БесЬд недостойним презвитером ку церкви Успения пречистое Брцы в замку острозском в року 1607-м в мвсецу генвару 17-м» (Фотинский О., Бурчак-Абрамович Н. Краткое описание...— С. 46; ХНБ.— В. р. к., № 819328.— Арк. 424).
Я. Ісаєвич ідентифікує з ним острожанина Стефана, якому в 1596 р. братчики мали передати шрифти (Monumenta...— Р. 767).
Острозький літопис після трагедії 1636 р. нотує: «Міщани міли надію на отца Стефана Пречиського, хотіли при нім опертися, яко при мурі, же чоловік був побожного житія, без- женний і научений по-латині, по-гречеськи. А он наперед всіх прийняв унію. Зараз кадук его напал, а вже старенський бул» (Бевзо А. Острозький...— С. 139).
Соколдський Олександр (р. н. н.— п. після 19 липня 1624 р.). У декількох документах 1607 р. та 1609 р. фігурує як «урожоний пан Александр Соколдський строїтель і владар того (острозького.— І. М.) шпиталя» (ЦДІАК-—Ф. 22, on. І, спр. 15.— Арк. 86, 86 зв., 91, 231 зв; спр. 17.— Арк. 16 зв.— 19; Кременецький земскьий...— Вип. 2.— С. 169, 170, 222). Інші виявлені про Соколдського документи — за 1619, 1622, 1624 рр. не стосуються володінь остро-ького шпиталя, і в них не вказано на його пов’язаність з . і ю інституцією (ЦДІАК-—Ф. 22, оп. 1, спр. 29; Кременецький земський... — В»п. 3.—С. 218, 222, 230, 242).
Сперендіо Петро (р. н. н.— р. с. н.) — італійський архітектор, родом із м. Брено, що біля відомого швейцарського м. Лугано. Переїхав до Львова, де 1572 р. отримав громадянство. Тут же одружився з Ганною, донькою місцевого ремісника В. Завішки. 1591 р. згадується вже як мешканець Острога. Очевидно, він же фігурує у документах 1603 та 1615 рр. як «острозький муляр Петро» (Александрович В. Будівничі... — С. 4; Александрович В. Один з будівничих Острога // Жовтень.— 1985.— № 3.— С. 133). Напевно, керував будівництвом замків в Острозі та Старому Селі, між собою дуже близьких по стилю виконання.
Ставрович Іван (р. н. н.— р. с. н.). У 1603 р. острозький художник Іван Ставрович був незаконно ув’язнений в м. Буську, через що зазнав значних втрат в своєму ремеслі (ЦДІАЛ.— Ф. 3., on. 1, спр. 11.— С. 125). 22 вересня 1610 р. у Кременецькому земському суді розглядалася справа між Олександром Загоровським та Ганною Гойською (ЦДІАК-— Ф. 22, on. 1, спр. 18.— Арк. 71 зв.— 73). У ній йшлося про те, що минулого 1609 р. перший домовився з Іваном Ставровичем, який мешкав тоді в Бродах, на виконання певних робіт. Але «із места Бродов уехавши, не маючи осел ости у верности твоєє (Г. Гойскої.— /. М.) в замочку Орлей (біля Почаєва.— І. М.) битом мешкает і роботу малярскую верности твоей робит». Очевидно, малював ікони для Почаївського монастиря, де Г. Гойська у цей час здійснювала певні реконструкції.
Очевидно, тут йдеться про того ж «Івана маляра», будинок якого згаданий на Зарван- ській вулиці в Острозі у 1603 р. (ЛБАН.— В. р. ф. Радзімінських, №J81/VI-4, ч. 1.— Арк. 2а; Александрович В. Будівничі...—С. 4).
Старушич Ігнатій Оксенович (р. ь. н.— п. ЗО жовтня 1651 р., Київ). У 1596 р. фігурує в документі острозький міщанин Старушич, прихильник С. Наливайка (АЮЗР.— Ч. З, т. 1.— С. 138). Натомість у списку власників будинків в Острозі 1603 р. згаданий «Оксим Старушич», в якому, без сумніву, слід вбачати батька ієромонаха Ігнатія (ЛБАН.— В. р., ф. Радзімінських, № 181/VI — 4, ч. І.— Арк. З зв., 1 а зв.). В. Перетц, якому ці дані не бу- fl і відомі, припускав, «що він вирізнявся непересічною для свого часу вченістю, можливо, належав до кола тих молодих монахів, яких П. Могила вивчив, посилаючи за кордон» (Перетц В. К биографии о. Игнатия Оксеновича Старушича, киевского проповедника половины XVII века//ИОРЯС-— 1914.— Т. 19, кн. 1.— С. 187—189). Можливо, що був студентом Острозької академії . В 1639 р.— Старушич фігурує як ігумен і ректор школи в Гощі, наступного року — вже намісник Києво-Печерської лаври. З 1641 р.— ректор Київської академії.
Стефанович Іван (р. н. н.— р. с. н.). У 1570 р. ігумен Дерманський Іван Стефанович купив в Луцьку будинок (ЦДІАК-— Ф- 25, on. 1, спр. 75.— Арк. 413 зв.)Д15 лютого 1571 р. написав заповіт, який вніс до Луцьких гродських книг (АЮЗР.-^- Ч. 1, т. 1.— С. ЗО—40). Що був книжником, свідчить опис пограбованих у нього речей, де, зокрема, згадуються «...осмнадцять дестей папера... Псалтыр... Книжка правилная, Миней две-одна замковая, другая игумена пятницкого, Євангелиє польское и Статут...» (Там же.— С. 34).
Теневич Теодозій (р. н. н.— р. с. н.). 1608 р. Федір Теневич, син львів’янина Ва- <и ія Теневича, вписав до львівських міських актів пленіпотенцію свого брата отця Теодо- зія Теневича, архімандрита турівського, у справі боргу львівському вірменинові Торосу Якубовичу, видану 1 квітня 1608 р. з острозьких міських актів (ЦДІАЛ.— Ф. 52, оп. 2, спр. 391.—Є. 225—226).
Терентій (р. н. н.— р. с. н.). При укладанні договорі І. Федорова з художником Гринем Івановичем, який був підписаний в Острозі перед 26 лютим 1583 р., як свідок виступав «протогтоп Терентій Івановський» (Першодрукар...— С. 48, 50).
Тимофій (р. н. н.— р. с. н.). Протягом 1583 р. згадується в Острозі «архієпископ- номінат Поло, італійського міста в Калабрії, де греки з Кріту заснували колонію, а в 1583 р. побудували храм Миколая (Bolognetti Epistolae...—Pars. 2.—P, 381, 385, 390;
3-3376
113


Малышевский И. Александрийский...— Т. 1.— С. 369). Через несприятливий для його здоров’я клімат невдовзі з Острога виїхав (Krajcar j. Konstantin...— Р. 205).
Тимофій (р. н. н.— р. с. н.). На Брестському антикатолицькому соборі 1596 р. був згаданий «Тимофій архімандрит Дорогобузький» (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 374).
Тишко (р. н. н.— р. с. н.). В інвентарі Острозьких володінь 1603 р. згадується «Тишко друкар»: в Острозі, на Заваллі (Ковальський М. П. До історії острозької друкарні (к. XVI — поч. XVII ст.) // Тези доп. Другої наук. конф. Криворіз. загалнонаук. фак.— Кривий Ріг, 1965.— С. 33; ЛБАН.— В. р. Ф. Радзімінських, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 4 зв. 6а). Не виключено, що це друкар Тимофій Вербицький.
Федір (р. н. н.— п. після 1620 р.). «Федір друкар» згаданий в інвентарі Острозьких володінь 1603 р.: в Острозі, на Заріччі і Залужі за монастирем (Ковальський М. П. Вказ. праця.— С. 33); (к. XVI — поч. XVII ст.)// Тези доп. Другої наук. конф. Криворіз. за- гальнонаукового факультету — Кривий Ріг, 1965.— С. 33); ЛБАН.— Ф. Радзімінських, 181/VI-4, ч. 1.-^ Арк. 9 зв.). Є також згадка про Федора під 1620 р. (ПНР.— Б-ка Оссолін- ських, № II. 3669 — Арк. 205 зв.).
Федір (р. н. н.— р. с. н.). 1 червня 1594 р. було вручено позов від Никифора Тура, архімандрита печерського «отцу Федору свещеннику острозскому прозываемому нареченным игуменом Никольским Пустынским» Київським (ЦД/АК-—Ф. 25, on. 1, спр. 45.— Арк. 630 зв.— 691).
Федоров (Федорович) Іван (р. н. н.— п. 15 грудня (н. с.) 1583 р., Львів) сам написав у грецькій післямові до острозької «Біблії» 1581 р., що він «Іван син Федора з Великої Росії» (на противагу Малій Росії, як називали в грецьких джерелах Україну та Білорусію). Натомість в адекватному церковнослов’янському тексті сказано: «Іоаном Федоровим сыном з Москвы». Є. Немировський висловлює припущення, до якого і ми приєднуємося, що він тотожній з «Іоанном сином Федора москвитином», котрий у 1529—1533 рр. навчався у Краківському університеті (Немировський Е. Л. Иван Федоров (около 1510—1583 гг.).— М., 1985.— С. І6—22). Висловлюються думки про його можливу участь у діяльності так званої анонімної російської друкарні середини 50-х рр. XVI ст. (Там же.— С. 91—94).
Разом із білорусом Петром Тимофійовичем Мстиславцем випустив перші точно датовані російські книжки — «Апостол» 1564 р. та два «Часовника» 1565 р. Завідував друкарнею, будучи водночас дияконом впливової кремлівської церкви Миколи Гостунського. З початком опричнини змушений був покинути батьківщину, очевидно, в результаті інтриг ортодоксально-православних кіл. На наш погляд, у зв’язку з непевністю на російсько-литовському кордоні, епідемією холери, виїжджав другою дорогою — через окуповану Швецією частину Естонії та Латвії. Останню можна утотожнити з «невідомими странами», згаданими друкарем в його автобіографічній післямові до Апостола 1574 р.
У Великому князівстві Литовському обидва друкарі зустрічалися з відомим діячем реформаційного руху в Білорусії Симоном Будним. Восени 1566 р. І. Федоров, очевидно, перебував у Любліні, де поступив на службу до великого гетьмана литовського Г. Ходке- вича. Останній надав йому частину с. Мізяків на Поділлі (Мацюк О. Іван Федоров на Поділлі//Пам’ятки України.— 1988.— 4.— С. 37—38). 6 червня 1567 р. гетьман надає сгя- щенику Остафію Григоровичу та його двоюрідному братові диякону Івану (Федорову) землю і утримання при церкві Успіння в західнобілоруськпму м. Заблудові (тепер ПНР) (Мыц- ко И. К вогрзсу о пребывании Ивана Федорова в Бе/о"уссии) Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание.— Минск, 1984.— С. 73—1\). В цьому місті Іван Федоров з П. Мстиславцем випустили «Учительне євангеліє» (8 липня 1568 р.— 17 березня 1569 р.), а вже сам Федоров видав «Псалтир з Часословцем» (29 вересня 1569 р.— 23 березня 1570 р.). Восени 1572 р. переїхав до Львова (Исаевич Я. Першодрукар...— С. 47). Тут при фінансовому сприянні сідляра Сенька Калениковича випустив перші на Україні друковані книги — «Апостол» (25 лютого 1573 р.— 15 лютого 1574 р.) та «Буквар (1574). Оскільки в Острозі почали організовуватися науково-видавничий гурток та колегія, І. Федоров переїхав на Волинь (початок 1575 р.). Був призначений керівником Дерманського монастиря. На цій посаді перебував принаймні ще в 1580 р. Водночас, очевидно, продовжував писати та випускати якісь малоформатні видання і у Львові. Зокрема, «книги, пісні» про страченого 16 червня 1578 р. у Львові Івана Підкову. Не виключено, що невдовзі після цього супроводжував константинопольського архімандрита Теолепта до Царгорода. Пізніше повертається до Львова, відвідує Краків, Відень 1583, де зустрічаються з імператором Священної Римської імперії Рудольфом II.
Помер у Львові і був похований в Онуфрієвському монастирі.
Л і т.: Ісаєвич Я. Першодрукар... ; Немировский Е. Л. Иван Федоров (около 1510— 1583).— Москва, 1985; Ісаєвич Я. Літературна...
Феофан Грек (р. н. н.— р. с. н.). На прохання К.-В. Острозького король 28 травня 1580 р. (під час інтенсивних робіт по підготовці видання «Біблії») надає Феофану Греку—ме- глинському єпископу в Македонії — Жидичинську архімандрію, одну з найбагатших на Україні (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.—С. 138—144, 194, 221—223, 250—252). К. Харлампович припускає на цій основі можливість його співпраці з Острозьким центром (Западнорусские...— С. 255),
Ц4


Після 1583 р. князь вже не протегував Феофану і сприяв переходу архімандрії до В. Балабана.
Останній відомий нам документ про Феофана Грека відноситься до січня 1581 р, (АЮЗР.— Ч. 1, т. 1.— С. 269—273). Можливо, про нього йдеться у пом’янику Загорів- ського монастиря: «Упис еппа грецкого влдка Меклен. Прест[авися] в Луцку рок. ахзі (ХНБ,— В. р„ № 819299.— Арк. 2 зв.) *
Фляка (Флячич) Сава (в чернецтві Самуїл) (р. н. н.— п, між 1618—1634 рр., Межи- гірський монастир біля Києва) — походив з досить великого острозького роду, представники якого фігурують у документах вже з 1573 р., а в інвентарі частини міста Острога 1620 р. названо — Яцка, Ждана та Андрія Фляк (Опись... № 2043.— К., 1890.— С. ЗО; ПНР.— Б-ка Оссолінських у Вроцлаві, № II 3669 — С. 206). Судячи з Дерманського (ОКМ.— № VI-C-565.— Арк. 23 зв.) та Межигірського пом’яників (ЦНБ.— В. р., II. 375/374.— Арк. 153), батьки Сави Фляки — Варфоломій та Марія. 1634 р. єпископ А. Пузина згадував, що отримав 1618 р. в посесію Суразькі володіння від «велебних зошлих отцов Ни- кандра, презвитера Троєцького; Василія Нікольського і Сави Флячича, ректора і дозорці добр Суража і шпиталя острозского» (АЮЗР.— Ч. 1, т. 6.— С. 676; ЦДІАК.— Ф. 25, on. 1, спр. 191.— Арк. 557 зв). З Острога переїхав до Межигірського монастиря біля Києва, бо в пом’янику його у графі «Іноки обітелі сея, преставившихся в обітелІ сея» записано «род інока Самоіла ректора острозского» (ЦНБ.— В. р., № II. 375/374.— Арк. 49 зв., 153). Що дійсно йдеться про Саву Флячича, свідчить запис Ісакія Борисковича в пом’янику Скита Манявського «монаха Самуїла», де є уточнення: «Фляки ректора Острозского» (СРР.— Б-ка АН.— Слов’янські рукописи.— № 79.— Арк. 72).
Автор статті «О двох помянниках упраздненого Киево-Межигорского монастыря» (КЕВ.— 1884.— № 7.— С. 304) ототожнює «Самійла ректора» з Стефаном Смотрицьким, очевидно, на основі того, що імена обох розпочиналися з однакової букви.
Шимон (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р. згаданий «будинок Шимона муляра» (Akta koscioia.., — S. 199).
Ян (р. н. н. — р. с. н.). «Ян муляр челядник» жив 1622 р. у будинку «Станіслава Зимна муляра» в Острозі (Akta koscloXa...— S. 197).
Ян (Іван?) (р. н. н.— р. с. н.). У польськомовному списку домовласників Острога 1603 р. згадано два будинки, в яких проживав «Ян муляр» (ЛБАН.— В. р., Ф. РадзімІнсь- ких, № 181/VI-4, ч. 1.— Арк. 8, 9, 20 зв., 22а; Александрович В. Будівничі...— С. 4).
Яневський Петро Станіславович (р. н. н.— р. с. н.). 5 грудня 1599 р. Корчма була «списана... Петром Станиславовичем Яневского в... граде Константинове вь [а]кадеміи константиновской при дидаскалу на тот час... будучому... Антонію Єзифовичу» (Птаиіиц- кий С. Иван Федоров//Печатное искусство, 1903.— С. 105; ЛБАН.— В. р., АСП-676.— Арк. 587 зв.).
Ярош (р. н. н.— р. с. н.). У списку католиків Острога 1622 р, згаданий «будинок Яроша муляра» (Akta koscioia...— S. 199)#


000000(>$<>000<xtt0tt>0<>0<>00<>>0<>000<>0xxx>0<x>0c<>«<>000c<>6^^
КАТАЛОГ КНИЖКОВОЇ СПАДЩИНИ
У каталозі поданий літературно-науковий доробок діячів академії та пов’язаних із нею осередків — оригінальні прозові та поетичні твори, редакції чи списки традиційних для православного регіону пам’яток, всі відомі стародруки Ч Місце зберігання острозьких видань вказується лише щодо унікальних стародруків. Натомість наявні рукописні твори чи їх списки фіксувалися всі.
Не увійшли до каталогу рукописи, приналежність яких до кола острозьких пам’яток остаточно не доведено. Це в першу чергу стосується полемічного твору 1597 р. «Вказ о том, што именуют быти отступници...». Була спроба приписати його П. К. Сагайдачному 2. Хоч анонімний автор «Діарфросіса» і посвятив його «спудеом своїм», однак нема беззастережних даних, щоб йшлося саме про острозьких студентів і їх викладача 3. Не бачимо реальних підстав зарахувати до творчого доробку Іова Желіза так звану «Пчолу Почаївську», хоч сам факт переписування ним книжок у Дубні не викликає сумніву 4.
Окремих спеціальних пошуків та вивчення вимагають ще копії острозьких друків XVI—XVIII ст., широко розповсюджені у східнослов’янській книжності.
Буквар
Острог? 18.VI 1578 р. Друкар: Іван Федоров. 8° (8), (48) арк.
Літ.: Ісаєвич Я. Літературна...— С. ПО—115, 156—157.
Факсимільне видання: «Азбука» Йвана Федорова.— М., 1983. Складається з двох частин — грецької і церковнослов’янської читанки та букваря. Деякі дослідники розглядають їх як два окремі видання. Не виключено, на думку Є. Немировського (Выдающийся памятник русской и украинской культуры // Полиграфия.— 1968.— № 11.— С. 43), що він набирався так, щоб* можна було друкувати як окремо, так і спільно з іншими виданнями. Таке, до речі, практикувалося в пізніших острозьких виданнях. Збереглися два дефектні, але взаємодоповнюючі примірники в Крайовій бібліотеці м. Гота (НДР) та Королівській бібліотеці в Копенгагені (Запаско Я., Ісаєвич Я- Пам’ятки...— С. 25—26). Оскільки в наступному Острозькому друці, в Книзі Нового Завіта... (1580), говориться, що саме він «первый овощ от дому печатного своего (К.-В. Острозького.— /. М.) острозскаго», то деякі дослідники вважають «Азбуку» приватним Острозьким виданням Івана Федорова (Ісаєвич Я- Першодрукар...— С. 84). Не виключено, що він взагалі вийшов не в Острозі, а у Львові чи Дерма- ні. Нагадаймо текст титульної сторінки. «Всесильною десницею, вышняго бга. Умьшіленіємь и промьішленіем, блгочстиваго кнзя Коньстяиьтипа Коньстантиновича княжати Острозь- скаго воеводы... ПовелЬвшу ему устроити домь на діьло книг печатныхъ. К тому же еще
1 Запаско А. П., Ісаєвич Я- Д. Пам’ятки книжкового мистецтва : Каталог стародруків, виданих на Україні.— Львів, 1981.— Кн. Г, Лабынцев /О. А. В помощь составителям Сводного каталога старопечатных изданий кирилловского и глаголических шрифтов : Метод. указания. Предварительный список старопечатных изданий кирилловского шрифта второй половины XVI века.— М., 1979; Лабынцев Ю. А. В помощь составителям Сводного каталога старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов : Метод, рекомендации. Славянская кирилловская печатная книжность XV — первой четверти XVII в.—М., 1982.
2 Петров II. И. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве.— К., 1904.—Т. 3.—С. 250.
3 Гординський Я. Рукописи бібліотеки монастиря св. Онуфрія ЧСВВ у Львові // ЗЧСВВ.— 1930.— Т. 3.— С. 48.
4 Пчела Почаевская : Изборник назидательных поучений, составленных и описанных преподобным Иовом игуменом Лавры Почаевской (1581—1651).— Почаев, 1884t— Ч, 1—2.
ДО


домъ и детемъ къ наученію въ своемъ отчизном и славномъ градів Острозі... и изьбравши мужей въ бжественыюмъ писаній искусныхъ, въ греческомъ языце, и в латыньскомъ, паче же и в русскомъ. И приставі ихъ детищному училищу. И сея ради вины напечатана сія книжка по греческіи, альфавита, а по рускіи, азьбуки. Перваго ради наученія детьскаго многогрешнымъ 1оанномъ Федоровичемъ». На звороті титула герб К.-В. Острозького і дата: «1578 месяца июня 18». Наявність герба ще не вказує на вихід книги в Острозі — I. Федоров у «Апостолі» 1574 р. помістив герб свого, на той час вже покійного, патрона Г. Ходке- вича. Останні дослідження післямови львівського першодруку засвідчують, що оригінальні тексти федорівських видань немали в собі нічого випадкового, детально продумувались і часто несли певний скритий сенс. Тому звертає на себе увагу той факт, що в «Азбуці» 1578 р., єдиній серед відомих федорівських книг, нема прямої вказівки на її випуск в Острозі. Не зовсім зрозуміло, хто вказував «устроити дом на дело книг печатных... дом и детям к наученію»: Бог — К.-В. Острозькому чи князь — Федорову? «Училище» вже було створене, бо для нього випускалась книга. Чого, одначе, не можна сказати про друкарню, яку лише «повеливалось устроити». Як відомо, десь влітку 1574 р. І. Федоров виїхав із Львіва, залишивши у закладі свої друкарні.
У цьому ж зв’язку потрібно звернути увагу на один факт, не залучений ще до історії книгознавства. В сучасному листі королівського секретаря Я. Петровського до коронного маршалка Л. Опалинського від 3 липня 1578 р. зі Львова говориться про страту тут І. Підкови, очевидцем якої Петровський був. Між іншим відзначається: «Дивна річ, як його тут весь простий народ жалує, книги, пісні про нього друкує» (Dziwna rzecz, jako go tu wszys- tka plebs zaluje, ksi^gi, piesnie о nim drukuj^.— Sprawy wojenne krola Stefana Batorego: Dyaryusze, relacje, listy і akta z lat 1576—1586.— Krakow, 1887.— S. 115).
У Львові, при королівському дворі, існувала друкарня, якою керував В. Лапчинсь- кий і яка випустила три видання. Зрозуміло, що вона не друкувала б книги, присвячені героєві, якого наказав стратити король. Водночас не було іншої друкарні, аніж федорівсьКа (закладена у Львові), чи гіпотетичної на той час волинської. Але К.-В. Острозький не дозволив би випуск книг, які прославляли козацького ватажка. Тим більше, що йшли розмови про якісь контакти князя з ним. «Азбука» вийшла на третій день після страти Підкови (16 червня), десь тоді ж мали з’явитись й інші, ще невіднайдені друки.
На нашу думку, «Буквар», підготовлений у Острозі, був надрукований у Львові.
Мотовило. (Відповідь на книгу П. Скарги «Про єдність..», 1577 р.). Очевидно, 1578 р. Твір не зберігся. Єдині згадки про нього, як і про автора, знаходяться в двох неда- тованих листах А. Курбського до К.-В. Острозького. В списках епістолярного кодексу Курбського вони розміщені між листами 1576 і 1580 рр. Це мало говорити, що мова йшла не про рукопис книги єзуїта, яку було написано в 1574 р., а про її перший друкований випуск, передмову в якому датовано 7 лютого 1577 р. Враховуючи час друку твору П. Скарги, його надходження до Острогу та час, необхідний на підготовку відповіді, її потрібно датувати не раніше другою половиною 1577 р., скоріше, 1578 р. У першому листі А. Курбського є такі слова: «Листь твоего величества, так и книжица Скаркги езуита софизматов испол- неная, такь же и листь до твоей милости писаный ото инославнаго и прелукаваго Мотовила (не вемь, естьли и ныне еще, або и поднесь, любимаго твоего слуги) пріяхом их и вразуме- хом... О томь-то мало Мотовиле реку: хто слыхал от века, или где писано в крониках, иж бы волкорастерзателя ко стаду овець на пожить (так.— I, М.) взывати? Сиричь, ижь бы хрістиаиин'ь правоверный ото аріанина христоненавистнаго услаждался епистоліями, или пріймовальГот пего писанія, на помощь церкви Христа Бога? (...) (Письма князя А. М. Курбского к разным лицам.— Спб., 1913.— Стб. 103). У другому листі читаємо: «И не вЄм, откуды сія приключишася вашему величеству: прислаль ми ваша милость книгу от сына діяволя написану и оть явственного непріятеля Христа нашего, истинеише рекше, от Антихристова помощника и верного слуги его сочинену... Въ таковую дерзость и стунтицею начальницы христіапские внидоша, иже не токмо тыхъ ядовитыхъ драконовъ в домЄх сво- ихъ питати и ховати не стыдятся, но и за оборонителен и помощникове ихъ себе мнима- ють... Паче же прескверне и грубе, но и в конклюзіи тое-то книги своей Христа пропове- дуеть паки пріитти, и на тысячу леть еще тленное житіє уставити верным своим, и ясти и пити и под винницами наслаждатися... И еще прегорши в дохметехъ своихъ скверных о Хри- сте/нежели Магметъ, бо и Магметъ в олкарано таковых о Христе и о Рождешеи его хуле- ніе не полагаеть, но сполу неяка исповедуеть... Толкуеть и выкладаеть. Яко ему видится, яко и словеса его светчать, называюще римскихъ епископовъ антихристовыхъ, что есть смеху и преудивленію достойно пред теми, яже имьеть. А тую книгу послал до вашей милости вцеле... А могль бы ваша милость тую книгу, сваровь и ядовь смертоносных исполненную, дивно святу своему Алексею даровати, бо он умеет и тому искусен, яко за едовитые плюхавыми словесы и нечистыми глаголы равные отдавати...» (Там же.— Стб. 105, 107, 108, 109). Книга Мотовила до нас не дійшла, як не збереглись й інші свідчення про неї. Не виключено, що вона була використана іншими українськими полемістами при написанні своїх творів. Єдине, що можемо сказати про книгу,— це те, що написана вона була і протестантом і, можливо/критикувала М. Скаргу з позицій, спільних для православних і протестантів. Цікаво, що близько 1579 р. К.-В. Острозький спробував нахилити до написання відповіді Скарзі прокатолицьки настроєного грека Є. Натаніеля (Bolognetti А. Ері-
147


stolae...—Pars 2.—;P. 202). Це може означати дві речі: або те, що під впливом А. Курбського К.-В. Острозький спробував отримати нову відповідь, тепер вже православного діяча, або те, що трактат Мотовила з’явився після відмови Натанієля, тобто не раніше 1579 р.
•J Книга Новаго завЪта в неиже на преди псалмы.
Острог, 1580. Друкар: Іван Федоров 8° (4), 490 арк.
В окремих примірниках зустрічаються предметні покажчики Тимофія Михайловича.
Л і т.: Запаско Я- П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 26; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 27—28; Ісаєвич Я. Літературна ...— С. 116—123, 157—159.
Тимофій Михайлович. Книжка, сьбраніе вещей нужнейших вькратцЬ скораго ради обр^тенія в Книзе новаго завита (Алфавітно-предметний покажчик до Нового завіта) Острог, 1580.
8°. (1), 52 арк.
Друкар: Іван Федоров.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 26; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 28; Ісаєвич Я. Літературна...— С. 124—127, 157—159.
Римша Андрій. Которого ся месяца што за старых веков двело короткое описаніе. [Хронологія].
Острог, 5.V 1581.
2° (2) арк.
Являє собою двоаркушеву листівку, на якій видру ковано назви 12 місяців (латинською, єврейською та українською мовами), при яких розміщено дворядкові вірші. Перше у кириличному друкарстві окреме видання поетичного твору. Репродукція: Запаско Д. П,, Ісаєвич Я* Д- Пам’ятки...— С. 27.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д, Д. Пам’ятки... — С. 26; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 28.
Библіа сирЪч книгы ветхаго и новаго завЪта по языку словенску.
Острог, 12.VIII 1581. Друкар: Іван Федоров.
2°. (8), 276, 180, ЗО, 5 арк.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д, Пам’ятки...— С. 27; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 28—30; Ісаєвич Я. Літературна...— С. 128—140, 159—173.
Смотрицький Герасим Данилович. Ключ царства небесного... Написаний 1587 р., після свята Пасхи (29 березня за н. с.). Надрукований в Острозькій (вільнюській?) друкарні. 4° (16), 28 с.
Текст опубліковано: АЮЗР,— Ч. 1, т. 7.— С. 232—265; Малышевский И. Александрийский...— Т. 2. Приложение.— С. 101—133.
Книга складається з Передмови (присвята князю О. К. Острозькому з чотиривіршем), розділи «До народов руских, короткая а пилная предмовка», «Ключ царства небесного», «Календарь римски новы». Першу бібліографічну згадку про книгу зустрічаємо у Г. Діпліца (О. Киселя): «То tutescze przypomniec nie zdrozn^ bye rzeczq zdasie ze Apologuiqcy Zyzanie- go nazywa Theologiem naszym pierwszym na str. 83: iakoby nie wiedzial ze ten, ktory kluczu Krolestwa Niebiesnego pisal (на берегах «G. D. S.») a wspak od prawej do lewej r^ki pisac imie swoie do prace swej przylozyl z podiozeniem tych slow: К to czytal po arabsku iacno zrozumiec moze. Jakoby mowie nie wiedzial, ze ten pierwszym byl od Zyzaniego v naszej strony Tneolo- giem: gdyz Ksi^zkq swoie napisal W Roku Panskim 1587 a Zyzani nasz wydal az roku Panskiego 1596» (Diplic 6. Antapologia.— 1632.— S. 623): («Тут потрібно нагадати, що автор «Апології» М. Смотрицький.— І. М.) називає Зизанія нашим першим теологом на с. 83. Ніби не знав, що той, хто «Ключ царства небесного створив» (на полях ініціали Г. Д. С.») і своє ім’я до своєї роботи додав, написавши літерами у зворотньому порядку. З доданням тих слів: «Хто читав по-арабському, просто зрозуміти може». Ніби не знав, що той першим від Зизанія був з нашої сторони теологом. Бо ж книжку свою написав року божого 1587, а Зизаній наш видав аж року божого 1596».
Цікаво, що Кисіль виразно говорить про написання (але не друк) праці у 1587 р.
У наукову літературу твір Г. Смотрицького увів Й. Добровський: «Inter libros supra memoratus, qui Leopoli ad Bibliothecam missi sunt, est rerrissimum opusculum poll. 10, ab codem Gerasimo Smotrickio Ostrogii A. 1587 in 4 editum: Календарь римски новы. Sub fi- nem: написано у Академии Острозьской etc. йікциртомс чиволинад мисаре Г. Additur: qui arabica legesit, eum facile haec intelligere pesse» (Dobrowsky Josephi. Institutiones linque Slavicae dialecti veteris.— Vindobonae, 1822.— P. LV): («Між згаданими книжками, відісланими зі Львова до Імператорської б-ки, знаходиться надзвичайно рідкісний твір обсягом 10 карток, тим же Герасимом Смотрицьким в Острозі 1587 р. в 4° виданий: Календарь римски новы. В кінці: написано у Академии Острозьской і т. д. йікциртомс чиволинад мисаре Г. Додано: хто читає по-арабському, легко може це зрозуміти».)
Цей примірник, з Віденської бібліотеки, не дійшов до нашого часу. Не було його там вже 1887 р. (АЮЗР,— Ч. 1, т. 7.— С. XIII—CIV).
А. Петрушевич у 1889 р. писав про цю книгу: «В упомянутое время (1787 р.— І, М.) доставлена в Віденскую придворную бібліотеку древнія книги із монастиря Драгомірна на Буковині, Із нашего Маняво-Скитского м-ря, уничтоженного в 1785 году, между которыми
118


находилась книга Новий римский Календар, написана Герасимом Смотрицким і напечатана в Остроге 1597 (так — ISM.), для опроверженій упомянутого календаря, напечатанного в Римской Ватиканской бйблиотеце 1596. Книжку Г. Смотрицкого не удалось мні отіска- ти в Віденьской придворной бібліотеце, где она еще до 1835 года находилась і когда била сделана із ней копія М. Малиновским, алюмном Віденьской грек. кат. семінарія (Петру- шевич А. С. Сводная... с 1772 до конца 1800 г.— С. 260—261).
Публікацію було здійснено за примірником Київської Духовної академії, дефектному, без закінчення. Натомість віденський примірник, як видно, був без першої частини, проте з закінченням. Непоміченою істориками книги залишилася згадка про «Ключ царства небесного, 1587 р.», що поряд з іншими цікавими стародруками зберігався у бібліотеці С. Шо- дуара (1790—1858) у с. Івиця Житомирського повіту (Петров Н. Б-ка барона Шодуара и вновь открытые древние изображения св. Борис и Глеба, а может быть св. Владимира // КС.— 1888.— Август.— Документы, известия и заметки.— С. 38). Не вдалося прослідкувати подальшу долю цього примірника. Частина згаданої бібліотеки надійшла на початку 20-х років XX ст. до ЦНБ.
У наш час введено у науковий обіг примірник із колекції А. Петрушевича (Лу- цик Р. Я. Про один рідкісний друк XVI ст.// Скарбниця знань.— Львів, 1972.— С. 100— 108). Надійшов він до збірки дослідника, очевидно, не відразу, про що свідчить досить великий його порядковий номер у колекції (АСП-357) і те, що спершу дослідник не мав цієї книги, оскільки у власному примірнику праці Й. Добровського (ЛБАН.— В. р. к.— № 11 АСП-5448) він чомусь у цитованому фрагменті переправив дату 1587 на 1597. У рукописному каталозі своєї збірки А. Петрушевич, між іншим, вказав: «...без заглавия, есть конец предисловия. 18 листов оторвано». У цьому примірнику, як і у примірниках, відомих з списів, титула немає. Відсутня тут і пагінація, очевидно, обрізана у давнину при оправленні. Листова формула цієї книги: сс. 5 нн, пуста, 7 нн («До народов...») — 15 нн, 16 пуста, 17 («Ключ...») — 22 нн, ... (23/24 нн) ... 25 нн («Календар...») —32 нн, ... (33/34 нн, 35) — 36 нн, 37/38 нн; 39/40 нн) ... 41 нн—44 нн... фрагмент.
Фрагмент — це остання картка книги, про що засвідчує поліграфічний та текстологічний аналіз решти тексту. Зокрема, внизу на останній сторінці збереглися літери ... реГ (зворотний початок слова Герасим). На жаль, не вдається відтворити тексту післямови, навіть наведеного Добровським. Однак збережений фрагмент першого рядка останньої картки («тому еще и друкаря, дшу...») говорить, що мусила бути, принаймні, ще одна картка. Попередня збережена, що являє собою основний текст, закінчується на середині рядка крапкою. Так само закінчується і київський текст.
У львівському примірнику наявний рядок, втрачений у київському (на арк. 18). Після «Неледаяк бы тые единоустные слова Христовы уважати (и розсужати потреба. кгдыж здадутсА зверху Ако бы сут) собБ противы» і далі — як у публікаціях.
Останнім часом у літературі з’явилося повідомлення, що грунтується на даних, надісланих з Одеської державної наукової бібліотеки, про наявність у цій книгозбірні під № V-29969 ще одного примірника (Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— Вып. 4.— С. 31—32; Немировский Е. Л. Иван Федоров.— М., 1985.— С. 163). Однак під згаданим номером зберігається інша книга. Збірника Г. Смотрицького не вдалося виявити в бібліотеці.
З наявних на сьогодні даних про цей стародрук можемо стверджувати, що в ньому відсутній титульний аркуш з вихідними даними, а в післямові стверджується, що твір лише «написано у академии острозьской». Шрифти книги, які надалі не зустрічаються у Острозі, виступають у вільнюських білоруських друках, зокрема у Збірнику 1585 р. Та й «Граматика» отримана «за прозбою жителей... Вильни... з газофілакії славного Острога... з щодро- любивоє єго (К.-В. Острозького.— М. І.) ласки», була надрукована 8 жовтня 1586 р. в друкарні Мамоничів у Вільнюсі. А 1588 р. князь дозволяє вивіз до Вільнюса (а не залишає у себе!) затриману в його маєтку Костянтинові одну з львівських друкарень І. Федорова (Першодрукар...— С. 90—95). Наведений текст свідчить про припинення друкарства в Острозі у 1585—1588 рр.
Таким чином, місце і час видання творів Г. Смотрицького остаточно ще не встановлені. Конкретно це можна буде сказати після детального дослідження шрифтів та паперу українських і білоруських видань 80—90-х років XVI ст.
Вдалося віднайти дві копії частин друку (чи рукопису?). В українському рукописному збірнику 1679 р. є список передмови-присвяти О. Острозькому (Библиографические материалы, собранные Андреем Поповым//ЧОИДР.— 1880.— Кн. 3.— С. 66—67, 73—76, 82— 88). Однак публікатор не знав про те, що належала вона Г. Смотрицькому. Початок «Ключа...» наявний у збірнику, куди входять списки українських перекладів «Синтагматіону», частини «Хроніки» М. Стрийковського та гіпотетичного твору І. Вишенського кінця 70 — початку 80-х років XVI ст. (ЛБАН.— В. р.— № АСП-59). Оскільки книга дефектна в кінці, то і цей твір обривається на словах «...везде много нахо...», (Арк. 242 зв). Цікаво, що навіть у цьому невеликому фрагменті пропущено, у порівнянні з друкованим, значний текст (від слова «Туть» до слова «обецался»),
Малюшицький (Суразький) Василь Андрійович
Книжиця (у шести розділах) «о єдіной істинной православной віре...» Написана 1588 р. Надрукована в Острозі 1598 р.


8°, 6, 240, 66, [4], 24, 3 арк.
Опублік.: ППЛ.— Кн. 2.— Стб. 690—938.
Л і т.: Запаско Я- П., Ісаєвич Я Д. Пам’ятки... — С. 29; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 32: Копержинський К. Український...
Начало учені я дЪтем (Буквар)
Острог, 80-ті роки XVI ст. друк. 8° (52) арк.
Текст в основному тотожний тексту острозького «Букваря» 1578 р. Примірники: Бод- леанська б-ка (Оксфорд), Б-ка коледжу Трініті (Кембрідж).
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 29.
Номоканон или Книга церковных правил 1593 год отлично чисто писано в Остроге Григорием Голубниковым в лист
Згадано в роботі: Даразин В. Каталог словянорусским рукописям (погибшим в 1812 году) профессора Баузе // ЧОИДР.— 1862.— Кн. 2, смесь.— С. 54, № 175.
Збірник різних творів
Острог, до осені 1594 р.
Збірник переписав Герасим Смотрицький. На його авторство вказують як факт зберігання книги на Волині (подарована восени 1596 р. Г. Балабаном в Жидичинський монастир), так і підпис: «Слава Гу Бу давшемоу по зачлЪ конец. Пис. раб Бій Герасимь» (Петров Н. И. Описание...— Вып. 1 — С. 220; ЦНБ.— В. р., Мелец. м./ П. 119.— Арк. 311 зв.). Окремі відносно рідкісні матеріали, зокрема «Сказаніє Афродитияна», «Менандрові мудрості», є в іншому збірнику, переписаному дяком Данилом в Смотр и чі в XVI ст. (ДПБ.— Збірка Погодіна.— № 840; Денаков Д. Сьдбата на евтимиевите сьчинение в древнеруската литература // Старобьлгаристика.— 1984.— № 1.— С. 36—38; Див. також: Адрианова-Перетц В. П. Из истории русско-украинских литературных связей в XVII в.: Украинские переводы «Хождения игумена Даниила» и «Сказание Афродитиана» // Исследования и материалы по древнерусской литературе.— М., 1961.— Вып. 1.— С. 262—268). Рукопис дяка Данила складається з україномовних «Пасій Христових», різних матеріалів, полемічного трактату. Автор останнього, що був «валах прость и дебель языком», написав твір проти гуситів і проти послідовників «попа Богдана». Початок рукопису не зберіїся, але у XVII ст. його власник написав: «Во имя отца і сина і стого дха амин. Писал сей подпис дяк Данило в бо- госпасаимом градЬ Смотрич жеби сеса книга рекомая Пасия жеби не отдалена била от отца Василия. А хтоби єи могль отдалити той будет проклят арамана. Плох псал.» (Арк. 26 зв.— 27). Він скопіював в той час ще наявні, але вже дефектні вихідні дані. Факт повторення рідкісних статей, імена (Данило зі Смотрича і Герасим Данилович) дають підставу вбачати в першому рукописі автограф Герасима Даниловича Смотрицького (помер восени 1594 р.).
Василій Великий. Книга о постничестві
Острог, друкарня Костянтина Острозького, 8.1 II 1594.
2° (7), 160, 292, 143 (1) арк. друк.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. ЗО; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 35—36.
Іоанн Златоуст. Маргарит
Острог, 16. VI 1595.
4° (8), 330 (1), 203 (1) арк. друк.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 36.
Острозький Костянтин-Василь. ОбвЪщеше (Універсал із закликом протидіяти унії, яку готували єпископи)
Острог, 24.VI 1595.
Надруковане у складі «Книжиці» (у десяти розділах) 1598 р. Можливо, поряд з іншими аналогічними зверненнями було видане 1595 р., бо є свідчення, що саме цього року К.-В. Острозький видрукував «универсалы, полные седыцей и шкалеванья» (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 661). Опублікований був список (дуже пошкоджений) з Архіву греко-католи- цьких митрополитів (АЗР.— Т. 4.— С. 99—104).
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки... — С. 31.
Гіпомнімати (Hipomnimata) (Збірник приготованих православним угрупованням матеріалів, що відносились до Брестського собору 1596 р.)
Острог? 1596—1597 рр.
Згадується в Ектезисі: «... підготовлені Гіпомнімати, не друковані тут через свій великий обсяг, але... скоро можуть бути видані» (ППЛ.— Кн. 3.— Стб. 333, 358, 376).
Інших даних про цей твір не виявлено.
EKTHesis або krotkie zebranie spraw...
Краків, 1597. Аріанська друкарня О. Родецького, 4° (18) [1], 1—33 (1) арк. Друк.
Очевидно, що україномовного видання не було, бо 1605 р. віденські білоруські братчики, ведучи певну судову справу на білоруській мові, користувалися польськомовним текстом (ЧОИДР.— 1859.— Кн. 3.— С. 13—16).
120


Я. Ісаєвич припускає, що «важлива роль в підготовці книги до друку належала Острозькому пресвітеру Ігнатію — старшому серед писарів» (Исаевич И- Д- Преемники...— С. 11). Не виключаючи такої можливості, відмітимо, що остаточна редакція книги ие може належати Ігнатію. В «Ектезисі» згадується такий факт: під час Брестського собору 1596 р. в коло православних прийшов П. Скарга і в окремій кімнаті диспутував з ними. З цього приводу у книзі говориться, що «диспутувати йому треба було з вченими, а не з тими, котрі в теології і в справах науки не дуже добре свідомі» (ПИЛ.— Кн. 3.— Стб. 360—361). В той самий час патріарх М. Пігас в листі до Ігнатія хвалить цього острозького протопопа, що той, не будучу добре теологічно підготовленим, все-таки виграв диспут із відомим польським теологом П. Скаргою (Соколов І. Про відносини...— С. 66).
У бібліографічних виданнях названо чотири примірники, один з яких зберігається в СРСР (ДПБ) (Kawecka — Gryczowa A. Arianskie...— S. 155—156). Вдалося виявити ще один вітчизняний примірник (ЦНБ,— В. р. к., Р-1743, № 1). Між 1766—1776 рр. він надійшов у бібліотеку львівського Юр’ївського монастиря в конволюті з «Собором...» (Львів, Д-ня братства, 1614 р.) (ЛБАН.—В. р., ф. Осолінських, №2396.—Арк. 5 зв.; ЦДІАЛ,— Ф. 684, on. 1, спр. 2184.— Арк. 51). Звідси конволют на початку XIX ст. перейшов до бібліотеки львівського Онуфріївського монастиря. В наш час у складі конволюту з 12 рідкісних друків книгу було передано до Києва.
Патерикъ или Отечникъ Печерскій
Острог, 1597 р.
На цю книгу, ніби надруковану 1597 р. у Острозі, вказують деякі бібліографи, правда, із застереженням. Підставою є згадка про неї в роботі В. С. Сопикова (Опыт русской библиографии.— М., 1813 Спб. 1906).— С. 115, № 13039): «Патерикь, или отечникь Печерский во граде Острого, 1497 года. Хотя о сем издании упоминается в рукописной книге, под заглавием: Предисловие к минеи четьи на месяц декабрь, подаренной Московскому историческому обществу покойным Матрушиным, буде оно действительно существует: но никак не могло быть напечатано в означенном году, а вероятно, разве в 1597, ибо в сей типографии печатание началось не прежде 1580 года; следовательно, оный год должно почитать писцовой ошибкой».
В. Завітневич підтримує точку зору про наявність друку, обгрунтовуючи її посиланням на книгу (але без вказівки, що це друк) в «Палінодії» (Завитневич В. 3. Палинодия Захарии Копыстенского и ее место в истории западно-русской полемики XVI—XVII вв. : Исследование.— Варшава, 1883.— С. 361).
Відомий рукопис XIX ст., в якому наводиться стаття (нині втрачена), що розпочинається так: «Книга патерикь Киево-печерскиі печатный, а печатань во граде Острожи в літо ЦЄ-го году» Поч.: «И в той книгі стый Антоній печерский напечаталь». (Петров Н. Описание...— Вып. 1.— С. 125). Очевидно, це виписка з якогось кодексу, насправді виготовленого в Острозі. У старих рукописах іноді є слова «книга видана», що означають «книга створена». Звідси і міг виникнути російський переклад — «напечатана».
Philalet Christopher (Броневський Мартин). Apokrisis abo odpowiedz na xi^zki о Sy- nodzie Brzeskim... Краків, аріанська друкарня О. Родецького, 1597/1598.
4°, (184), (7), (1), 2—344, 1 с. друк.
Авторська передмова (звернення до гетьмана Я. Замойського), датована у Вільнюсі 31 жовтня 1597 р.
Унікальний примірник зберігається у Кракові у Б-ці Чартеризьких. Опублік.: ППЛ,— Кн. 2.—Стб. 1003—1820.
Літ.: Kawecka-Gryczowa A. Arianskie...— S. 144.
Макарій Єгипетський. Бесіди. Редакція Кипріяна
Острог, 8 лютого 1598 р.
Д. Д. Ісаєвич свідчить, що ці «Бесіди» були надруковані у 1627 р. у Вільно (білоруський переклад) (Исаевич Д. Д. Преемники...— С. 18).
Списки:
Перший. Чудівська збірка.— Дім. № 215.
Рукопис належав Євфимію Чудівському, який скопіював, очевидно, пізніше знищені вихідні дані: «...аз многогрешный инок Киприян любезно молюся. Писан в Острове (так.— І. М.) лета спасителев рождения 1598 месяца февруля 8 дня».
На арк. 275 запис українським скорописом: «Сия книга глаголемая Макарий грешного во ереох Иосифа Булиги Алекс... презвитера Кузминскаго куплена за свое властнии гроши. Иосеф Булига презвитер пречист... Кузм...» (Протасьева Т. Н. Описание рукописей Чудовского собрания.— Новосибирск, 1980.— С. 117—118). На арк. 269 зв.— 270 скопійована Є. Чудовським післямова Кіприяна.
Другий. Збірка Барсова.— Дім. № 230.
Вихідні дані в кінці рукопису: «Здравствовати прочіє. Азь многгорешный инок Ки- пріань любезно млюся Писан вь Острозе лета спсителева рожденіа афчи: мця февраля иі
Aw
дня» (Арк. 307 зв.). На тій самій сторінці російський запис 1632 р.: «Лета зрм-г марта про-
121


дал сею четью Книгу прпдбнаг Макар Египетскаго сеискаг мнстр Чердец Исакь протопов и подпи...» Порівняння цього рукопису з списками 1610 та 1611 рр. засвідчує відмінність почерків, тобто в кращому випадку лише один з них — автограф. Скоріш за все, це лише списки.
Книжица (у десяти розділах)
Острог, V 1598. Друк.
У Бодлеянській бібліотеці (Оксфорд) зберігається фрагмент передмови, датований травнем, і початок тексту «Книжиці у десяти розділах». Вона надрукована з іншого набору, ніж видання 11.VI 1598 р. Очевидно, це первісний варіант початкових аркушів книги. Свого часу аналогічний фрагмент передмови і тексту виявив Я. Ісаєвич в обкладинці примірника Апокрисиса зі збірки П. Попова (Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31). Однак віднайти його нині не вдалося, хоч сторінки тексту наявні. До речі, це макулатурні картки, які використані для видавничої палітурки.
Л і т.: Запаско Д., Ісаєвич Д. Пам’ятки...— С. 31; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 40.
Часослов
Острог, 8.VI 1598. Друк
8° (121) арк.
ДПБ.
Літ.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д, Д. Пам’ятки...— С. 32; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 40.
Книжица (у десяти розділах)
Острог, И.VI 1598.
8° (144) арк. Друк
Складається з вісьми послань Мелетія Пігаса, послання К.-В. Острозького, анонімного послання Івана Вишенського від імені афонських монахів.
Опублік.: Малышевский И. Александрийский...— Приложение 2.— С. 1—48.
Літ.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31; Лабынцев Ю. А. Предварительный список... — С. 40.
Правило истиннаго живота христіанского (Псалтир з возслідуванням)
Острог, 23.ХІІ 1598.
8° (4), 44, (7), 439 арк. Друк.
Укладач В. Малюшицький-Суразький.
Літ.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31, Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 40.
Клірик Острозький. Отпис на лист... Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа Острог, 1598.
4° (57) арк. Друк
У бібліотеці Люблінського католицького університету (ПНР, № 236) зберігається список твору XVII ст. «с некоторыми отличиями от печатного текста» (Щапов Д. Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях ПНР.— М., 1976.— Ч. 2.— С. 16).
Опубл.: ППЛ.— Кн. 3.—Стб. 377—432, 433—476.
Літ.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31; Лабынцев Ю. А. Предварительный список...— С. 40—41.
Книжка словенская рекомая граматика (Буквар)
Острог, 1598.
8° (52) арк.
Примірник є у Бодлеянській б-ці (Оксфорд).
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 31.
Філалет Христофор (Броневський Мартин). Апокрисис албо отповедь на книжки о сьборь берестейском
Острог, 1598—1599.
4° (222) арк.
Переклад з аналогічного польського видання, надрукованого в 1597 чи 1598 рр. (Краків, др-ня О. Родецького). Дослідники вважають, що перекладачем був Клірик Острозький.
Текст: ППЛ.— Кн. 2.—Стб. 1003—1820.
Літ.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки.,,— С. 32; Лабынцев Ю. А. Предварительный список... —С. 41.
Буквар
Острог, не раніше 1598 р.
8° (20) арк. друковані і 3 рукописні.
Передрук «Книжки словенської рекомої граматики» 1598 р.
Опубл.: Атанасов П. Уникален памятник...— С. 61—77 і додатки.
Примірник: Народна б-ка (Софія).
Літ.: Запаско Д., Ісаєвич Д. Пам’ятки,.,— С, 31,
122


Пчола (збірник афоризмів)
Переклад із грецького видання (зі збірника 1546 р., опублікованого Конрадом Гесне- ром в Тігурі або з франкфуртського видання 1581 р.). Виконаний у Дермані 24 березня 1599 р., очевидно, Кіпряном.
М. Сперанський (Переводные сборники изречений в славянорусской письменности: Исследования и тексты // ЧОИДР.— 1905.— С. 388—389) так висловлюється про можливого перекладача: «При оживленных сношениях Острожского с греками и Афоном (в частности, с Хиландарем, тогда уже поболгариным) весьма возможно, что у него в Дермани и оказался какой-либо ученый болгарин, участие которого в переводе и отразилось... Возможно и еще предположение, менее вероятное для объяснения болгаризмовь перевода «Пчелы»: автором перевода мог быть какой-либо из многочисленных русских (у значенні українець чи білорус.— І. М.), получивших образование на Афоне, т. е. немного уже поболгареный русский, для которого, как юго-западного жителя, книжный язык был, пожалуй, не ближе, чем для настоящего болгарина».
Дещо раніше в Острозі перебував Діонісій Раллі, відомий діяч з Болгарії. Він міг брати якусь участь у перекладі цього твору. Однак остаточна редакція, напевно, належить Кипріяну, який саме в цей час, як ніхто з острозьких діячів, активно займався перекладами з грецької мови. М. Сперанський наводить такі списки (Там же.— С. 372—377):
Перший — «Рукопис, сбор. П. И. Щукина (Москва), № 74, в 4° на 408 л., скоропись южно-русская XVII в...»
Другий — «Киевской духовной академии, № 275 (58) рукоп. в лист, на 238 л., скоропись XVII в. на лл. 7—16 по листам запись 1647 года».
Третій — «Антониева Сийского монастыря, № 218 (49) 1730: Книга «Пчела» в 2-х частях: в первой — 100 глав, во второй 72 (?) главы. Скоропись петровского времени, в лист, около 200 л. За «Пчелою» — «Гражданство...» Запись: «Строителя іеродіакона Афа- насія Сійского 1718 г.»
Четвертий — «Румянцевского музея, № 246 (входящ.), из коллекции А. Н. Попова (№ 216), рукопись в 4 д. л. поморского письма, около 1723 года».
П’ятий — «Румянцевского музея, ^^ 1090 (входящий, из коллекции П. Лукашевича), письмо около 1700 года».
Шостий — «Румянцевского музея, № 1094 (входящий, из коллекции П. Лукашевича) южно-русского письма, 80 годов XVII века (бумаги ок. 1681 год) в 4° (з Межигірського монастиря.— I. М.)».
Сьомий.— «Уваровых гр. № 21 (прежде И. Н. Царского, № 347) рукопись в 8°, на 356 листах, мелкого тонкого полуустава конца XVII в».
Восьмий. «Уваровых гр., № 507 (из собр. И. Н. Царского, № 348) мелкий полуустав XVII в., в 4 д. л. на 174 листах.»
Дев’ятий. «Вологодской семинарии № 721/20, в 4 д. л. на 358 л.»
Десятий «Князя Оболенского (ныне Архива ин. дел?), убористая скоропись начала XVII в., на 212 л.»
Я. Щапов детально охарактеризував списки I. Лукашевича, які зберігаються в ДБ Л.— М. 1094 та М. 1090 (Щапов fl. Н. Собрание И. Я. Лукашевича и Н. А. Маркевича.— М., 1969.— С. 96—99, 99—100). Зокрема він передатував перший зі списків з 1680 р. на першу половину XVII ст. Цей список, згідно власницьких написів, належав студентові а згодом монахові Гераклію (Іллі Боярському), надалі знаходився у Межигірському монастирі. Я. Щапов відзначає: «Ранее же (тобто перед монахом Досифеєм, XVIII ст.— І. М.) какой- то любитель, по-видимому, либо имел у себя какой-то черновой экземпляр, который дополнял свою рукопись, либо справлял уже сам с греческим текстом. Эти поправки и дополнения (частью на недописанных местах, частью же на вставных листах на иной бумаге, частью же на самом тексте) вошли в другие тексты, что видим, например, из № 2461 (например, рукопись ГБЛ, собрание А. И. Попова № 126/2461)» (Там же.— С. 9). «В основном список во всех местах совпадает с предыдущими (из собрания Щукина № 74, Киевской духовной академии № 275/58, Антониева Сийского монастыря № 218, Румянцевского музея № 2461 и 1090» (Там же.— С. 99)».
Про окремі списки твору див.: Творогов О. В. Пчела // Словарь книжников и книжности Древней Руси.— Ленинград, 1987.— Вып. 1 (XI — первая половина XIV в.).— С. 385—386.
Кормча
Список, виконаний 5 грудня 1599 р. в маєтності К.-В. Острозького — м. Костянтинові — Петром Станіславовичем Яневським
А. С. Петрушевич свого часу скопіював вихідні дані рукопису: «Року божого нароженя афчф декабря є. Списана бысть сія книга глаголемая Правила святых отець многогрЪш” нымь и непотребнымь рабомь божіимь Петром Станиславовичемь А невского. Вь богоспасае- момь граде Константинове вь Кадеміи (академии.— А. П.) Константиновской при дидаска- лу на тоть чась зо мною будучому смиренному Антонію Єзифовичу. А при державе благо- честиваго и христолюбиваго велможного пана пана (так.— І. М.) княжати Василія Остроз- ского воеводы Кіевского, маршалка земли Волынское старосты Володимерского. За кош- томь и накладомь вь Бозе достойного и о Христе исте вьзлюбленного отца Андрея (Мышин- 123


к кого, на полях листа другимь почеркомь дописано.— А. П.), на тоть час протопопы буду- чаго церкве сьборное Троицкое Костантиновское. А за пилностью працею и стараньемь, многогрЪшнымь верхьпоименнованнымь рабомъ божіимь Петромь» (ЛБАН.— В. р., АСП- 676.— Арк. 587 зв.).
Рукопис зберігався у бібліотеці Львівського університету, куди, очевидно, надійшов з якогось західноукраїнського монастиря, скасованого австрійським урядом наприкінці XVIII ст. (Скиту Манявського?). «До кінця XIX ст. шифр рукопису був І. С. 2, згодом — № 209 III. «Корчма» з багатьма іншими рукописами бібліотеки була у 1943 р. вивезена німецькими окупантами. Судячи з того, що більшість цих рукописів нині віднайшлося у Польщі, то й ця книга може там зберігатись.
Виявлено опис пам’ятки, який дає можливість встановити, до якої редакції вона від- н .силась (Калужняцкий Е. И. Обзор славяно-русских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах львовских П Труды III археол. съезда.— К., 1878.— Т. 2. Приложения.— С. 241—246). Дослідник на основі друкованого опису Румянцевської колекції констатує, що цей список «вполне согласен с экземпляром Румянцевского музея под № 232» (Там же.— С. 242) і водночас відмінний від іншого — українського списку, представленого під № 233 тієї ж колекції і досить поширеного на Україні. Можливо, йому відповідний список рязанської редакції з Межигірського монастиря зі збірки Є. В. Барсова (ДІМ.— Барсов, № 162). Цей список згадував Я. Н. Щапов (Собрание Й. Я. Лукашевича и Н. А. Маркевича.— М., 1969.— С. 5).
Одна з трьох відомих «Кормчих» переписаних в Острозі чи пов’язаному з ним м. Костянтиновом. Очевидно, саме через цей центр і йшло розповсюдження даного типу пам’ятки.
Клірик Острозький. «На другий лист... Іпатія єпископа до... княжати Константина» відповідь
Острог, 1599 р.
Списки:
Перший — зберігався у Крехівському монастирі (ЛБАН.— В. р.; № 676, папка 27, картон 586). Нині знаходиться у відділі рукописів інституту літератури АН УРСР (Ф. 3.— № 4726.— С. 52—116). Входить до складу конволюту, який включає ще анонімний полемічний твір (Іова Борецького?) «Іереси отступников которы суть новое Руси...» (Вільнюс, 1606.— Там же.— С. 1—51), «Посланіє отца нашого Нила пустиника...» (Там же.— С. 117—339), «Хождения Данила игумена въ святый градъ 1ерусалимъ» (Там же.— С. 341—590).
Другий — ЛБАН.— В. р. к., № 4453.— Арк. 521—572.
Конволют, першу частину якого становить українське видання «Апокрисису» (с. 1—442), другу — 1-а відповідь Клірика (с. 443—521), третю — 2-а відповідь Клірика (с. 521—572).
Однак деякі аркуші в середині стародруку і значна кількість у кінці замінені рукописними. «Відповіді» написані тією ж рукою і 1-а починається відразу посередині сторінки. Не виключено, що цей «Апокрисис» скомпонований у Острозі з дефектного видавничого примірника.
Опублікований за обома списками:
Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII в.— Львів, 1906.— Т. 1.— С. 201—229.
Pecalides Simon. De bello Ostrogiano ad Pianctos cum Nisoviis...
Краків, 1600.
4° (34) арк.
На звороті титулу дереворит з гербом Острозьких, під яким 12-рядковий вірш на цей герб та грецький підпис укладача (Кипряна): КГПРІАНОГ ТОГ АРХІДІАКОМОГ EIS TOS ЕКААМПР0ТАТ02 THS OSTPOAIA SHMEIO
Книгу присвячено стрийському старості Андрієві Тенчинському. В Радянському Союзі є тільки в ДПБ.
Л і т.: Estreicher К. Bibliografia... — Т. 24.— S. 173.
Pecalides Simon. Epithalamium in nuptiis... Ioannis Foelicis Herbult de Fulstyn... et Elizabetae Zaslavianae de Ostrog.
Львів, 1601.
4° (6) арк.
Видання — віршований панегірик на честь одруження Яна-Шасного Гербурта з Єлизаветою Заславською з Острога. Я.-Щ. Гербурт — відомий польський політичний та культурний діяч, протектор православія (Исаевич Я. Д. Приемники... —С. 43—46).
Унікальний примірник зберігається у ПНР (Вроцлав, Бібліотека Оссолінських).
Л і т.: Запаско Я- П., Ісаєвич Я- Д- Пам’ятки...— С. 69.
Часослов
Острог, 10.XII 1602 р.
4° (176) арк.
ДПБ.
124


Д і т.: Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки...— С. 33: Лабынцев Ю. Славянская...— С. 24, № 12.
(Суразький-Малюшицький Василь?) Діалогос або розмова папежнику з православним Острог? 1603 р.
На основу текстологічних і смислових паралелей припускаємо авторство Василя Су- разького-Малюшицького (Мицько І. Чар...— С. 86—87). Надрукований в ППЛ.— Кн. 2.— Стб. 4—110.
Публікатори в примітці (на с. 6) констатують: «... кроме применения здесь к истории пророка Илли, не скрывается ли указание на имя сочинителя».
Списки:
Перший — БАН, 37.24.17 (Осн. 1666) (Срезневский В. И., Покровский Ф. И. Описание рукописного отделения б-ки имп. АН...— Спб., 1915.— Т. 2.— С. 96—97) в конволюті з «Лікарством на оспалый...». Острог, 1607.
Другий — ДІМ. Синод. № 942 (Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего правительствующего синода...— Т. 2, вып. 3.— С. 327—329, № 271), належав Д. Туп- талові.
Третій — ЛБАН.— В. р., фонд Петрушевича — № 160 і помилково повторений під № 291 (разом із рукописним «Посланням» М. Пігаса, 1598 р.; без кінця). Лише в цьому списку збереглись, хоч і з втратами присвята та передмова («До благочестивих отроків вшеля- кого стану црквБ апостольское восточное сном в науках языка латиньского спудеем»).
Четвертий — ЦНБ.— Рукописи ун-ту Володимира (N VIII. 57 м (37), арк. 142— 180) у складі збірника, де є «Діалог» М. Пігаса (Маслов С. И. Обзор рукописей библиотеки имп. ун-та св. Владимира.— К., 1910.— С. 16—17, № 57/37). Тут дата 1602 р. (арк. 173).
Пігас Мелетій. Диалогь албо розмова о православной и справедливой Btpb, единой Грецький варіант надрукований вільнюським братством у 1596 р. на честь якогось «прагматевта Іоана». У передмові відзначається: «Котрий то Діалог первий был по, элинску написан, а потом его на простый діалект перевел к воли єдиному зацному мужеви, на имя НикитЬ, на всемь доброму и побожному человеку, который презь милости и захо- ванье бардзо зась быль лучень зь блаженнійшим отцем» (Малишевский И. Александрийский...— Приложение.— С. 50). I. Малишевський (Там же,— С. 281—287) обгрунтовано стверджує, що може йтися про переклад на простонародну грецьку мову з літературної.
1 липня (1602 р.?) К.-В. Острозький в листі до львівського братства просив прислати грецькі шрифти і направити Ф. Касіановича як складача. Князь пише: «стараюсь, вперед ниж што иншого водлуг остатнєє воли его, наприклад, «Розмову», от того блаженного Меле- тія противу схизматиком и прочіим сектатором написаную, в друк по грецку и по руску пустити» (Першодрукар...— С. 127). Можливо, у листі йшлося не про два видання, а про одне, з паралельними українським та грецьким текстами (як це було в острозькій «Азбуці» 1578 р.). Деякі дослідники припускають, що цей переклад, відомий лише в рукописах, було надруковано «в Дерманю, коло р. 1603-го» (Допержинський Д, Острозька друкарня... — С. 79). Підставою для такого припущення є опис колекції П. Демидова, когда загинула у 1812 р. (Catalogue systematiac des livres de la Bibliotheque de Paul Dimidoff... Pablie avec uvre Prepace par le Professeur Fischer.— A Moskau, 1806.— P. 241).
Входив він до конволюту під назвою «Разные духовные сочинения на білоруском діалекте, в одном переплете в 4, а именно» (тут було 17 рукописних і друкованих творів, серед останніх багато рідкісних). Дослівно опис звучить так: «Листь Святейшого Патріарха Меле- тія Александрійскаго писан 1599 году, кь Ипатею Потею Єпископу Володимерскому о отступлении его, печат вь монастыре Дерманскомь 1605 (подлинной писан быль на латин. языкЪ).
Его жь Патріарха Мелетія Діалоги о вірі Восточной, частію письменна, частію печатна (розрядка наша.— І. М.)».
Аналіз складу всього конволюту свідчить, що укладач каталогу збірки добре знався на старій книжності і не міг помилитись, коли характеризував «Діалогь...» як «частію письменна, частію печатна».
Відомо два списки твору:
1. У збірнику 1-ї трет. XVII ст. з київської Софійської бібліотеки, опублікував І. Малишевський (Малиіиевский И. Александрийский...— Т. 2.— С. XIII, 49—84; Петров Н. Описание...— Вып. 3.— № 169—46.— Арк. 315—348 зв.).
2. Виявив К. Копержинський (Допержинський ІС Острозька друкарня...— С. 79; ДПБ.— В. р.— 36. Яворського.— № 10). Згідно запису Яворського, «приобретена в августе 1907 г. в с. Рыхвальде, горецкого у. в Галичине». Збірник складають копія 22 (12 і 10) артикулів, здається, «Книги о вірі», що вийшла анонімно у вільнюській братській друкарні бл. 1596 р. (Арк. 1—159 зв.), та дефектного «Діалогу» (Арк. 160—209 зв. ...).
Ленінградський список не має, на противагу київському, латинських зауважень на полях, виконаних переписувачем. До речі, острозька друкарня не використовувала латинські шрифти, там лише були кириличні і грецькі.
Гавриїл (Север) митрополит Філадельфійський. Синтагмати онь или о свгых седми тайнах церковных списание
125


Переклад із грецької на церковнослов’янську у Дермані 31 березня 1603 р., можливо’ Кипріяна.
Переклад міг бути здійснений як з рукопису, так і за венеціанським виданням 1600 р.
Найповніші вихідні дані наявні в списку, що входить до конволюту стародруків та рукописів. Він включає «Лікарство...» (Острог, 1607) і низку рукописних матеріалів (ЦНБ.— В. р. к., № Кир. 794). Повний заголовок: «Синтагматиконь или о свтых седми тайнах церковных списание блженного митрополита Филадельфийскаго кир Гаврила во манасты- ри свтог живоначальной Троицы дерманскомь на Волыни з греческаго на словенский диа- лекть переведено в року от воплощения Сна Бжия ахг Март ла (Арк. 4 окремої для рукопи- ■Z1
су пагінації — Петров Н. И. Описание рукописных собраний...— Вып. 3.— С. 251—252). Далі: «Здравствуй Спсаєм кир Семионе Блгородне» і віршована присвята цьому діячеві. М. Петров відмічає «...с посвящением перевода какому-то благородному Симеону * (Гулевичу?). В конце перевода, повидимому, указана фамилия переводчика «Розвганецький» (Там же.— С. 252). Ніяких аргументів на користь присвяти твору Гулевичу дослідник не наводить. Не виключено, що вона була у грецькому варіанті. Принаймні, вірш скоріше схожий на дослівний переклад, аніж на оригінальний твір. У кінці рукопису (арк. 55 зв.) підпис. Причому він спершу був у центрі, на прикрасі, побіч якої ініціали: Іс — Хс (НІ — КА) в — г. Однак підпис закреслено чорнилом і внизу світлішим чорнилом написано: «... розьвганЪцкий». Якщо це прізвище походить від околиці Острога — с. Розваж, то перекладачем міг бути Кипріян. Саме в цей час він неодноразово відвідував Грецію і православний Схід, активно займався перекладами з греки, а за походженням, очевидно, був острожанином. М. Петров (Петров Н. И. Краткое обозрение рукописей Киево-Софийской библиотеки // ЧИОНЛ.— Кн. 15, отд. 4.— С. 33) висловлює думку, що «это переведенное с греческого сочинение послужило прототипом для последующих сочинений южнорусских архиереев первой половины XVII о тайнах церковных и между прочим «Дидаскалии» Сильвестра Коссова». Потребує вивчення питання, наскільки оригінальний був переклад цього твору, вміщений як глава 15 «Скрижалі духовної» (Москва, 1656). Книгу цю ніби було перекладено з грецької мови за велінням царя Олексія Михайловича та патріарха Никона. Заголовок в цій публікації такий: «Смиренного Гавриїла митрополита Філадельфійскаго иже от Монемвасіи севірскіа сочиненіє о стыхь тайнах».
Списки:
Перший — ЦНБ.— В. р. к.— Кир. 794. Конволют належав П. Могилі.
Другий — Львівський історичний музей; Свенцицкий И. Опись Музея Ставропигий- ского института во Львове.— Львов, 1908.— С. 41.
Третій — ЛБАН.— В. р., № АСП-59.— Арк. 7—57.
Лямент дому княжат Остроських над зешлым с того світа ясне освецоным княжатем Александром Константиновичем княжатем Остроським воєводою волыньским
Дермань, після 2.XII 1603. Друк.
8° (10) арк.
Деякі дослідники пов’язують авторство з Д. Наливайком (Українська поезія...— С. 381). Я. Ісаєвич звернув увагу, що дата на титулі.— 2. XII 1603 — це дата смерті князя. Вихід же книги він пов’язує з його похоронами — 2 лютого 1604 р.
Публ.: Соболевский А. Две библиографические редкости.— С. 13—19; Українська поезія...— С. 151—153.
Примірник: Народна б-ка (Софія).
Л і т.: Запаско Я. П., Ісаєвич fl. Д. Пам’ятки...— С. 33; Лабынцев Ю. Славянская...— С. 24 — № 13.
Октоїх.
Дермань, 12.ІХ 1604 (12.IV 1603.— 12.ІХ 1604).
2° 335, (1) арк.
Друкар: «І Ф др.»
Л і т.: Запаско Я- П., Ісаєвич Я. Д., Пам’ятки...— G. 33; Лабынцев Ю. А. Славянская...— С. 25.
Віталій ієродиякон. Діоптра
м. Дубно. Написана після 24 грудня 1604 р., надрукована в Єв’ю 1612 р., Єв’є 1642 р. (з доповненнями), Кутеїн 1651 та 1654 рр., Могилів 1698. На думку дослідників,
* М. Пігас у листі до Г. Балабана від 20 червня 1597 р. згадує: «На листи та просьби Вашого преосвященства, які кир Симеон, Ваш і наш син, привіз від Вас, ми відповіли пространно» (Соколов І. Про відносини...— С. 61). З культурного оточення Г. Балабана відомий друкар Симон Будзина. Щодо єпископа, то саме цього року він розпочав підготовку до видавничої діяльності. Натомість в Острозі тобі були Симон Пекалід (1600—1601), підскарбій Семен Кречевич, орендар у маєтності Острозьких у с. Старому Селі біля Львова Семен Аведик (ЦДІАЛ.— Ф. 309, on. 1, спр. 2504.— Арк. 87—87 зв.).
126


нічого не має спільного ні з «Великим Зерцалом», ні з «Діоптрою» Филипа Пустельника (Солітарія) (Безобразова М. Заметки о Диоптре // ЖМНП.— 1893.— Ноябрь.— С. 29; Прохоров Г. М. Памятники переводной и русской литературы XIV—XV веков.— Ленинград, 1987.— С. 60—65). Цікаво, що «Діоптра» Филипа вперше була видана (в латинському перекладі) теж у 1604 р. в Інгольштадті (Krumbacher К. Geschichte der bizantinischen Litte- ratur...— Munchen, 1891.— S. 356).
Відомий список, який походить від оригінального перекладу Віталія, а не від стародруку. Його вихідні дані: «Дісоптра мірозрітелнаА А (Альбо? — І. М.) Зерцало известно оуказоующее соуєтоу мира настоАщаго и опасно в нем жити члка наставлАющеє многими стыми догматы оческими оудобренное. И словеньски многогр^шнымь Виталиемь игоуменом Четного крста в Дубнъ. Вь наставленіє и оутЬшеніє православнымь христиганомь черни- ломь ново изображенно лЪта о сокоупленіА мира ахд» (Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир 21—26 октября 1910 года // Университетские известия.— 1911.— № 9.— С. 25; ЦНБ.— В. р., № 1 4001.— С. 8). Рукопис, згідно польського напису XVIII ст., належав Почаївському монастиреві. Заголовок єв’їнської публікації 1612 р. (арк. 1 другого рахунку): «Дісоптра сиречь зерцало. Албо изосображеніє известное живота члчкаго вь мире. Q многих Стых Бжственных писаній и соческих догмат сьстав- леннаА. На словенскій Мзык вечное памети годным соцемь Виталієм ігуменом в Дубне преложена и написана».
Дослідники не звернули уваги на те, що в заголовку другого розділу є наступні слова: «... написана мца декабриА кд днА лета ю вьпльщеніА Іс Хва ахд» (с. 134).
Можливо, книга була завершена десь на початку 1605 р., бо в заголовку третього кінцевого розділу дата не вказана. Саме в цей час в Дубні перебував Іван Вишенський, який дискутував з Віталієм про завдання української освіти. Цікаво, що в «Діоптрі» виразно простежуються паралелі з творами славетного публіциста.
Дослідники не звернули уваги і на те, що в рукописі і в виданні 1612 р. збереглись окремі акростихи чи їх фрагменти. Зокрема, у першому розділі — «Виталі» (ЦНБ.— В. р. № 1 4001.— С. 22; Віталій Діоптра. Ев’є, 1612.— Арк. 7 зв.) та у другому, де засуджується аморальність, є фрагмент з втраченою заперечною часткою — «[не]паибти див» (ЦНБ.— В. р., № 1. 4001.— С. 199, 201). Втрата літер акростихів відбувалася при копіюванні чи переробці віршів. В оригіналі вони розміщались і в середині слів, де виділялись лише розміром чи іншим чорнилом.
Образна система «Діоптри», як віршів так і прози, дуже близька до анонімного віршованого полемічного комплексу кінця XVI — початку XVII ст. Останній зберігся в українських списках та був перекладений в 20-х роках XVII с. росіянином І. Хворостиніном (Колосова В, П. Віршований полемічний комплекс 80—90-х рр. XVI ст // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.— Київ, 1978.— С. 25—55; Савва В. И. Сочинения князя Ивана Андреевича Хворостинина // Летопись занятий имп. Археографической комиссии за 1905 год.— Спб. 1907.— Вып. 18.— с. 1—108). Нами виявлений невідомий сучасним дослідникам список переробки І. Хворостиніна з колишньої бібліотеки А. Титова (Інститут літератури АН УРСР.— В. р.— Ф. 99, № 261.— Арк. 2—15 зв.). Список виконаний, після 1700 р. В російській переробці багато акростихів з іменем перекладача, які були введені, на нашу думку, під впливом аналогічних, наявних в оригіналі. Хоч віршований комплекс зберігся також в копіях, значно відредагованих, в ньому залишились деякі акростихи. У вірші «До лінивих», де застерігається: «...Смотр'Ьте дявола, како не ленится, а вас, яко птицу, половити тщится. Злокозный мысливець заставляет сЬти» і т. д., наявний акростих «Лис и звири» (Українська поезія... — С. 101). Автор комплексу, судячи зі змісту поезії та симпатій, які простежуються в віршах «Бесіда старця з молодиком», «О мудрості мір- ской», «До иноиков русских» (Там же. —С. 96—98, 130, 135—136), був монахом. Про це він прямо говорить, коли звертається до ченців «Не чудимся, братіє...» (Там же.— С. 136).
Сказане вище дозволяє гіпотетично пов’язати виникнення віршованого полемічного комплексу кінця XVI — початку XVII ст. з іменем монаха Дубнівського монастиря Віталія.
Іоанн Златоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоана (від середини 22-ї до середини 23-ї, 44—47)
Переклад цих бесід виконав Кипріян у Дерманському монастирі 3 лютого 1605 р. Основний текст бесід переклав з греки учень Максима Грека Силуян за списком, в якому були відсутні згадані бесіди. Тому в певних списках «були пропуски або читались толку- вання Феофілакта Болгарського» (Цеханович А. А. К переводческой деятельности князя А. М. Курбского // Древнерусская литература: Источниковедение. Сб. науч, трудов.— Ленинград, 1984.— С. 111). У Миляновицькому гуртку А. Курбського були виконані переклади бракуючих бесід за латиномовними виданнями (Там же.— С. 110—114; Беляева Н. П. Материалы к указателю переводных трудов А. М. Курбского // Там же,— С. 123). Киприян натомість зробив переклад бракуючих бесід за грецьким джерелом.
127


Списки:
' Перший. Харківська наукова бібліотека.— В. р. к., № 819072. Арк. 183 зв.: «Блго- честіа величеством сиАющей вельможной госпожи. Фео досій кнАжнЪ Чарторійска і прочА бгоугодно теченіє соврЪшити смиренный млитсА Киприань. Цркви православныА людем желаю согласна сущи ваша Вел въ еже нЪколико в беседах еугльски ружнаго преводу, видати чіст'Ьйшее списаніє, подвиже мА и поостри разрЪша речнноую книгу діалекту гречес- каго, аки бы рекь, самаго того кнігоспісателА всезлатого Ісоанна р Ьчи ею же той дЪйство- ваше, превести во сладкій ми словеньскій Мзыкь еже и быст бгу поспЬшествующу, словеса же преводу сіа соут еже coMafra ме бесЪда всА. А девАтдесятыА конецъ. еже со Ісоанна беседа кв всА. А девАтдесАтыа конецъ неподалеко со начала. Даже до нравооученіа близ двай- десАт третєє бесъды со того же Ісоанна мд, ме, ms, мз беседа ц'Ьло спісаньна и Мено тамо видЪхь, Мко не за непоспЪхь преводніка Селивана, лишені быша истольковані. Но Мко листове тыи в кожаныхь, и з них же писаше, книгахь не досташа, начала двадесАт вторыа, и конец двадесАть третіа беседы еже со Ісоанна показуетсА. Паче же и девАтдесАтыа беседы, еже со Мфеа конець обаче, или сице или инако составлены быша тогда преводу со Селивина ннЪ любезно тЪхь списаніє прійм^те, прощенію мА сподоблАющи. Во еликихь аще погрЪ- шихь сами же чтенію внімающе сеа книги, дЪло гнь да бысте совершили в блговЬріи и чи-- стом житіи млюсА. Здравствуємо ти величество Хс да сохранит, во многихь ніщих і стран- ныхь прибежища предстательство. 3 собители монастырА Дерьманскаго храму стыа Троица мца феврал г в лЪто со воплощена спсова ме».
¥=
Другий. ЛМУМ, № 22/480813.
45-а бесіда знаходиться не після 44-ї, а в кінці книги. Сама ж книга дещо пізніше дописана. На арк. 651 зв. вихідні дані, аналогічні вище цитованим, однак їм передують наступні слова: «Известно да ест, чесо ради сі А бесЪда мє ту вь книзе сей не вь рАду написа, но на концу положена. Понеже по написанію книги сеА преведена і написана бысть. со кого и за чіим приводомь, что и сіє посланіє известен будеш», а потім вже — як вище цитувалось. Закінчується книга оригінальним покажчиком, складеним, очевидно, власником книги львівським священиком першого десятиліття XVII ст. Його власницький запис розташований на 4 арк. праворуч заголовку: «С книг Тимофеа презвитера бго Мвлен лвовског».
Мелетій (ПІгас). Лист... до... єпископа Іпатія Потія
Дермань, 6.11.1605.
4° (41) арк. Друк.
Лист написаний в Єгипті 15 жовтня 1599 р., переклав його (в Острозі?) І. Борецький. Автор передмови Д. Наливайко.
Публ. (у російському перекладі): Малышевский И. Александрийский...— Прим. 2.— С. 103—140.
Зберігається у ДБЛ, ДПБ, НМ.
Літ.: Запаско Я. П., Ісаєвич fl. Д. Пам’ятки...— С. 34; Лабынцев Ю. Славянская...— С. 26.
Молитовник имЪя в себЬ церковная послЬдованія (Требник)
Острог, 1606.
4° (191) арк.
Автор передмови Д. Наливайко.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 34; Лабынцев Ю. А. Славянская...— С. 27.
Іоанн Златоуст. Бесіди на євангеліє від Іоана
Острог, незадовго до 16 січня 1607 р.
Список виконав Стефан Смотрицький, потім ним володів його брат — М. Смотрицький, котрий написав примітки і вніс виправлення у вихідні дані книги (Фотинский О. А., Бур- чак-Абрамович Н. Краткое описание памятников древности, поступившим в Волынское епархиальное древнехланилище от 1 августа 1894 по 1 ноября 1898 г.— Почаев, 1899.— Вып. 3.— С. 46; КН Б.— В. р. к., № 819328.— Арк. 424).
Лікарство на шс-палый оумисль чоловвчий
Острог, 29.VII 1607.
4° (183) арк. Друк.
Автор передмови Д. Наливайко. Він же, очевидно, перекладач параллельних до церковнослов’янських українських текстів.
Основу книги становлять два «Слова» Іоанна Златоуста та «Тестамент... Васьіліа це- сара кгрецкого... до сына своего,., Льва Филозофа».
>28


Публ. (перший розділ Тестаменту): Перетц В. Тестамент...— С. 50—64.
Л і т.: Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д, Пам’ятки...—С. 34; Лабынцев Ю. А. Славянская...—С. 27—28.
Паламід Георгій. Грекомовна поема про господаря Волощини Михайла Хороброго (1593—1601)
Складено в Острозі при дворі князя К.-В. Острозького 15 грудня 1607 р.
Публік.: Legrand Е, Bibliotheque grecque vulgaire.— Paris, 1882.— P. LXXX— LXXXIII, 182—230.
Правила. (Кормча, Номоканон)
Острог?, перед 23 лютого 1608 р.
Список, виконаний С. Смотрицьким.
Анонімний хроніст XVII ст. (вирізнявся достовірністю) записав: «Василь Костянтин Острозький помер у віці 83 років. Його повелінням Стефан Смотрицький, парох острозької церкви Рождества Богородиці, син Герасима Смотрицького з Кам’янця переписав «Правила» («Basilius Constantinum Ostroski anno aetatis 83 moritur. Ejus mandate Stepanus Smotrycki parochus Ostrogensis tituli Natue Mariae filios Gerasimi Smotrycki de Kamienec scripsit Prawila») (Петрушевич А. Сводная летопись...— T. 1.— С. 35). Судячи з цитати, хроніст для написання даного фрагменту використав оригінальний список «Кормчої» з вихідними даними. В них йшлося про те, що книгу списано з ініціативи К.-В. Острозького. Схожий напис є в збереженій книзі С. Смотрицького «Бесіди Іоанна Златоуста на євангеліє від Іоанна».
Популяризація «Кормчої» в Острозі, де багато уваги приділялося підняттю престижу православного духовенства, цілком закономірна.
Макарій Єгипетський. Бесіди. Редакція Кипріяна
Острог, 8 лютого 1610.
Списки:
Перший. ДПБ.— Збірка Тіханова, № 140.
Вихідні дані. «Здравоствовати ти прочее, азь многогрішний инокь Киприань любезно молюсІЛ Писань во (Естрозе літа спсителева рождений. ахі меца февралю, дн и» (арк. 149 зв.). Вкладний запис скорописом XVI—XVII ст.: «Сіа Книга доставалася мні вь Кієві во школах архидіакон Іліа» (арк. 1), «вдана (арк. 2)», «в бібліотеку» (арк. 4), «МнтрМ» (арк. 5) і іншим почерком: «Pervenit in potestates mea a supra dicto 1729 года Albas Elec. Tyhothsa (арк. 1.).
У палітурці — фрагменти латинських і кириличних книжок, очевидно, з Києво-Мо- гилянської академії.
Другий. ЦНБ.— В. р., № 132/49 с. Копія 1672 р. списку 1610 р.
Заголовок на титулі: «Бесіди и житіє препдб и бгонос соп наш МакарІА ЄгіпетсШ. К немуж собрахом о оумнім безмолвіи или о бжетвеном зрініи: иж во сх оц наш Грігоріа папы на Пісни Пісней толков блгословеніем преоещенна арх Єпспа Черніговског Новго Лазара Барановіча. Млтвами и радініємь кісне в Бзі превел. Єг млет гдна соца Міхаила Лежайског архмандрит вел. лаври Спса Всемлст НовгородскіА. Писана в его монастыр зрп літ а со рож ахов. А художніци ділу сміренньїй єрмонах Макарій Василевич послуш-
ник тогож монас да Игнатій Поддубный». Можливо, Поддубний — автор чудово оформленого титулу, заставок, буквиць. Передмова (арк. 2—3 зв.), написана від імені архімандрита Новгородської лаври Михайла Лежайського, закінчується підписом виконаним скорописом: «Єрмонах Макарій Василевич правител и писарь книги сиІД». Післямова (Стовп ф фид — фме): «Чітателю блгочестивому и во пісаніих люботщаливому во Гдь радоватися. Здравствоваті же и оумудрАтісА літ со рож Хва ахі феврал. В преславущем граді Острозі
бь нікто блгочестив інокь КипріАнь, сый горА дхом и о блгоговінства своего раченіемь oyW звисА повелініемь блгочстиваго кнзяА сию дшеспсителную книгу Бесіди блженнаго соца стго Макар і А глав и преведі».
Той же Макарій Васильович переклав з польської мови на церковнослов’янську «гла- визны преп. Кассіана», які ввійшли до складу «Книга нарицаемая Путь к црствію нбсному» (Петров Н. И. Описание рукописных собраний...— Вып. 2.— С. 76—77; ЦНБ,— В. р., № 230 II (97)).
Якийсь монах Макарій Васильович згадується у 1662 та 1689 рр. як ігумен монастиря у Волі Деревлянській біля Львова (Доссак Ю. Шематизм...— С. 140; Петруиіевич А. С. Сводная летопись...— С. 222).
' " ( Третій. ЦНБ.— В. р.і № 133/15 с. Російський список XVIII ст. творів Макарія.
9-3376 129


М. Петров стверджує, що «перевод тот же, что и в предыдущем № 132» (Петров Н. Описание рукописных собраний...— Вып. 2.— С. 33).
Макарій Єгипетський. Бесіди
Щебрешин, 9 лютого 1611 р.
Редакція Кипріяна.
Єдиний відомий список «Бесід » з такими вихідними даними закінчується так: «Здрав- ствовати проче. Аз многогрешный инокь Купріань любезно млюсА. Писан в Щебрешіне лета спсітелева рожден і а ахаі мсцА февруаріа днА Ф» (ДПБ.— В. р., № 1.867.— Арк. 152;
І
Отчет Имп. Публичной библиотеки за 1905 г.— Спб., 1912.— С. 32).
Щебрешин — містечко на західному кордоні української етнічної території (нині в ПНР) — в той час належав відомій польській родині Замойських. З кінця XVI ст. неподалік від нього, у місті Замості, діяла заснована Замойськими славнозвісна академія.
Вихідні дані «Бесід» не обов’язково мають засвідчувати перебування Кипріяна у Щебрешині. У рукописній практиці досить часті приклади копіювання даних пізніше, з зазначенням лише реального місця переписування. Тобто цей список чи його прототип дійсно був скопійований у Щебрешині, але не особисто Кипріяном.
Авукар Федір. Книга... противу различных еретиков, іюдеі же и срацинь...
Переклад з грецької на церковнослов’янську анонімним вихованцем Острозької академії здійснений 23 березня 1611 р. (див.: Бібліографічні матеріали під позицію «Аву- кара...»).
Повний заголовок: «Книга блаженнаго Федора, нарицаемого Авукара, єпископа Ка- рійскаго, противу различныхь еретиковь іюдей же и срацынь, ново оть еллинскаго языка на славенскій единым оть спудеовь училища Острозскаго греко-словенского преведена» (Соболевский А. И. Похвала Исаии Балабана 1611 г.— К., 1894.— С. 5.). Передмова «отцу Ісаіи Балабану архімандріту У невскому и Дерманскому и строителю прочихь монастырей острозских» датована «Во Острозі, во училищи кгрекословеньском, месяца марта вь 23 день, лета 1611» (Там же.— С. 9).
Фігурує в «Оглавлении книг, кто их сложил», яке приписується С. Медведеву (ЧОИДР.— 1846, № 3.— С. 78—79, № 198).
Списки:
Перший — належав Т. Ф. Большакову, XVII ст. (Строев П. М. Библиографический словарь и черновые к нему материалы.— Спб., 1882.— С. 120).
Другий — Б-ки Антонієво-Сійського монастиря, XVII (Там оісе.— С. 394).
Третій — Б-ки Головного московського архіву Міністерства іноземних справ, XVII ст. (нині в ЦДАДА.— Там же). "г"
Часослов.
Острог, 25.V 1612.
8: 1-й варіант—(8), 176 (1), 177.— 469 арк.; 2-й варіант — (8), 176 (1), 320 арк.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 36; Лабынцев Ю. А. Славянская...—С. 31.— № 44.
Місяцеслов
Острог, 25.V 1612.
8° (3), 135 арк.
Ця книга являє собою частину «Часослова» від 25 травня 1612 р., однак з іншими титульним аркушем, передмовою, сигнатурою та нумерацією.
Примірники: ДПБ, ЛБАН.
Л і т.: Запаско Д. П., Ісаєвич Д. Д. Пам’ятки...— С. 36; Лабынцев Ю. А. Славянская...—С. 31.
Торжество вЬрші друку острожского
Унікальна згадка про цей твір — запис в інвентарі бібліотеки Львівського Ставропігійського братства 1619 р. (АЮЗР.— Ч. 1, т. 12.— С. 8). Оскільки твір не названий в інвентарі 1601 р., то можна припустити, що він був надрукований між 1601—1619 рр.
Іоанн Златоуст. Бесіди на 14 посланій апостола Павла
Переклад Кипріяна, виправлений Л. Зизанієм за ітонським виданням 1612 р. (Исаевич Д. Преемники...— С. 56).
Надруковані у Києво-Печерській друкарні протягом 25 березня 1621 р.— 2 квітня 1623 р.
У передмові 3. Копистенського до цього стародруку відзначається: «...Леть ми єсть на показаніе сего вь первых... вьспомянути пресвЄтлаго онаго и державнаго Василия Константиновича княжати Острозскаго, воєводи кійовскаго бывша в православной цркви вьсточныя веры зельнаго ревнителя и поборника, соца же явЄ и благодетеля России. Сей бо благочестия сый рачитель и вожделение премногое имый книги издавати, ежа и даровася ему, и сію, яко же иныя маістерством типографіи преподати желание. Врьсножу ми годе есть, а тоежде вьспомянути, пресветлую и блгороднейшую княгиню Феодору Чарторыскую Боговитиновую... Cis? бо.,, преподобнагр вь сщенноиноцех Купріана суща $ града Острога*
|30


мужа в єллинском діалекті искусна, вь Єнетіихь же и Патавіи любомудрствовавша, по сихь в стЪй горн АфонстЬй поживша и ннЪ тамо в бгодхновеный прмудрости и вспНаніи и оума просвещении пребывающа... Сего, глю оумли, яко да сихь Бесідь Стго Шана Злато- устаго на посланія блаженнаго Павла со елиннскаго языка на славенский превождение сьтво- рить, иже и сьтвори, изьображенія. Обаче тЪхь тупографиа видати не получи» (Тітов Хв. Матеріали для історії книжной справи на Україні в XVI—XVIII вв.// Всезбірка передмов до українських стародруків.— К., 1924.— С. 57).
Очевидно, саме списки Кипріянових, нередагованих перекладів «Бесід на послання до корифян, галатян та ефесян» зберігались колись у Крехівському та Межигірському монастирях (ЛБАН.— В. р., м. в., №772; Щапов Я-И. Собрание И. Я. Лукашевича и Н. А. Маркевича.— М., 1969.— С. 104).
У літературі панувала помилкова думка про переклад «Бесід» Ф. Чарторизькою-Бо- говитиновою, однак вона тільки сприяла їх перекладу (Харлампович К. Западнорусские...— С. 422—423).
Наливайко Дем’ян. «Лекциї словенскіє Златоустого от бесед евангельских от ієрея Наливайка вибраніє»
Острог, перед 1627 р. (рік смерті Д. Наливайка).
«Лекції...» — це збірник виразів з біблії, творів патристики, назва якого прийнялась в літературі за назвою однієї з його частин.
Зберігається в ДБЛ (В. р., ф. 96 Дурових, № 57).
Літ.: Копержинский К. Лекцій словенскія Златоустаго от бесід еувангельских от иерея Наливайка вьібраніє // ИОРЯС.— 1928.— Т. 101, № 3.— С. 381—385; Соболевский А. Заметки...— С. 16—19.
М. Н. Лямент о утрапеню міщан острозких
Рівне, 1636 р.
Автор, який заховався за ініцалами «М. Н.», відзначав, що поема «дата з Ровного з найубогшеи школи». Можливо, вчився в Острозькій академії, бо з піїтизмом говорить: «Острог — ти убогому маткою било студентові...»; та й Рівне — це колишнє володіння К.-В. Острозького.
Текст опублікував П. Житецький (Острозька трагедія // ЗНТШ.— Т. 51.— С. 1—24). Нині зберігається в ЛБАН (В. р., НТШ, № 85).
Відголоски події, що відбулася в Острозі: про блюзнірство Г. Ходкевич над похованням свого батька і спровокований цим виступ острозьких міщан, саме за версією цього твору зафіксовані Г. Стебельським в кінці XVIII ст., поряд з версією єзуїтських кіл: «Я тут тільки те виписав, що почув в Острозі з уст кількох поважних і старшого віку осіб подання їх предків, котрі це добре пам’ятали. І що ані в Нісецького (автора гербаря.— І. М.), ані в жодного іншого історика мені не вдалось знайти» (Stebelski I. Przydatek do Chronologiі...— T. 3: Geneologia starozytnego domu... xiazat na Ostrogu Ostrogskich.— Wilno, 1783.— S. 139—142).
Друга єзуїтська версія яскраво виражена в книзі Zycie Anny- Aloizy xi§zny Ostrogs- kiej.— Krakow, 1695.— S. 41—45). Про події в Острозі йдеться також у Львівському та Острозькому літописах, творі А. Кальнофойського 1638 «Індіціум» (Бевзо О. Львівський..,— С. 115, 138; АЮЗР.— Ч. 1, т. 8.—С. 797—798).
Острозький літописець
Острог.
Дослідник літопису Ю. А. Мицик констатує, що його основний текст написаний не пізніше 1619 р. українським православним шляхтичем. На основі «Хроніки Польщі» (1597) М. і Й. Бельських і власних спогадів ним висвітлювалися події з 1500 р. Особливу увагу було звернено на боротьбу запорозьких козаків проти турецько-татарської навали. Не раніше 1621 р. пам’ятку було відредаговано якоюсь духовною особою, котра додала матеріали, спрямовані проти католицької церкви (Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века.— Днепропетровск, 1987.— С. 38—46).
У подальшому було створено і нову (заключну) редакцію пам’ятки, котра отримала назву «Острозького літописця». Її автором був український православний монах, близький до острозького протопопа І. Бережанського. Автор вніс зміни у текст пам’ятки і довів виклад подій до 1637 р. (Ковальський Н. П., Мыцык Ю. А. Украинские летописи // Вопросы истории.— 1985.— № 10.— С. 85).
10. Мицик виділяє дві редакції — харківську та музейну. До першої відносить списки: виявлений та опублікований С. Розановим (ДБЛ.— В. р., збірка Тихонравова, № 408.— Арк. 336—339; Розанов С. Кройника 1636 року // Український науковий збірник.— М., 1915.— Вип. 1.— С. 21—29) та знайдений особисто автором (ХНБ.— В. р. к., № 819923.— С. 591—602). Музейну редакцію було виявлено і опубліковано М. Тихомировим, згодом видано з коментарями О. Бевзо (ДІМ.— В. р., Музейна збірка, № 4007; Тихомиров М. Н. Малоизвестные летописные памятники//Исторический архив — М., 1951.— Т. 7.— С. 236—253; Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження.— К., 1971.— С. 125—140). Ю. Мицик вбачає в так званій «кройниці» скорочені витяги з цього літопису (ЛБАН; Крижанівський С. Руська «Кройника з XVII ст.// ЗНТШ— Т. 62— С. 1-3),
9* 131


Потрібно вказати на деякі не відмічені джерела літопису. Так, автор літопису був обізнаний з давніми літописами. Це добре видно з характеристики К.-В. Острозького: «Року 1608, місяца февраля дня 23, в суботу первую в пост великий Василій князь Острозький, воєвода київський, умер і поховай в Острозі того же року мая 17, которий бул великий милостник набоженства кгрецького, монастирі побудовал, маєтності надал, на шпиталь і на школи місто надал Су рож з селами; бул богобойний, нищелюбивий, смиренний, приступний кождому і найбогшему» (Бевзо О. Львівський...— С. 131—132). А так у Київському літописі описується померлий смоленський князь Давид: «Преставився блговЪрный князь смоленьский Двдь... мсца априля во КД на память стго мчника Георгия... и положиша и во цркви стоую мученикоу хвоу Борисоу и ГлЪбоу... ее же блговЪрныи кнзь Двдь возра- стомь бъ середини образомь лЄпь всею добродетелью оукрашень, блгонравень, хрстолю- бивь. Любовь имея ко всимь. Ово же правяметь дши свом. И переже млстни прележашеть. Манастыря набуя и черньци и чернеци оутЬшивая и вси игумены с любовью и мирьскея цркви набуя...» (ПСРЛ.— Т. 2.— С. 702—703).
Одним із джерел літопису були фрагменти з малих візантійських хронік. Відомі їх публікації в Острозі («Часослов», 1612), Єв’ю («Молитви повседневніх», 1615), Угорцях («Молитви повседневны», 1619) (Исаевич Я- Д- Преемники...— С. 88—89). Але лише в першому з них згадуються Брестська унія 1596 р. і смерть К.-В. Острозького. Не виключено, що були також якісь інші видання, дещо ширші, принаймні в списках тогочасних літописів виразно простежується спільний шар (Мьщик Ю. А. Украинские...— С. 48—49). Очевидно, як автор Острозького літопису, так і Й. Єрліч користувались у своїх творах спільним джерелом (Jerlicz J. Latopisiec...— S. 32—35).


УХ^«КК^0<><Х>ОООО<ХхХ><><Х><><>СХХ><<><><><>^^
АВТОГРАФИ ДІЯЧІВ, ЗРАЗКИ РУКОПИСІВ ТА СТАРОДРУКІВ


[it^im«it*$ .wh^&w i&t&ti ^М<Ш« ^wJMb^W«4W« у» ^о^ Ыш> z/ЛШі
7 ? ^‘ 3’*ТОЛН*>;?Х<«5;»«-. %
II Д ^^f ^s^ <7H^v *T^ti^^
с?пш £ t*^
. C, * j.. ■
>^ fi^ 4%^p& ^
^**4 «= * Si
<^ 7&*да^М W /'— г
' .^ л I V , %
*#<>?w ("ІЛЦ
^^{
fl^ й^^л
-yU^ / 4 > V.
4171^1^'^ Ь 't ■ '
'?iii^^^
i^^^^
<мт?-& ’ w^ #Ь
M^i
Cu. ^f n^tt -m^ $ і
J K. . /Э>с
Wk^m* ^ <4^a< r^ W£<
,А&к »«lV??nwM #л(м*« ЖМЛ^^’-*
МЛ^йЛи. If IИ Л ^ ^' ■ * £$& &* ^ Ж^н
M
4
$?
^ъдг^т А»ш* ^Х^жї А. . І
чЙЖ^ '^'^ ^*1
:^<т*^ fti-^i^
fT^ H*'V^^(^
4 ^п^ иф^ Z^1^-- ^
Вкладний запис від імені
v X * Зм^нп^с / ■
J і 4^ ^ '/і.Лл ґ^ №$г:/іЛ.{ їм
^ ЛШ-*^ <4;
w
ІЛ^^І
Wf 4'im^^^^l ^^^ ^'^^ * ^'t; ^ , wJnxWr^trH tfuttol* ■
^ і
WsSafe
ніш
WWW
z bn
JM
$**^■£4^ ^ */^Х'> fc,^- £ $
ЛЛ*<До «^*<'7 =
К,-В. Острозького, 1571 р. {Палеографический изборник.— К., 1899.— Вып. 1.— Табл. 15).


МТіНТШіМІН ШЖЛ4 WhoЬгжйг
m «4ЛЯ« «{««^ «^ ^^ ^н а«о«яс^ шмимїмгі^*
«^^ ^^0 йЛмсмжш §Ш4
faH WM Кнк^^,ЇМ Сіла. ^^^І. H/f® »л/ЛІ4^4<Т«|^ і ЬП^ете МІШ^кї^*їШ М^'Ш ІаІні^і» *«Ш,^< #ИН#Г/< ■: а^НЧН.ШІЛ Є4ЯІ і Д4иу-л 44ІІ ^SMfH Vf^K гаяне I TH $ 1 чім ^91 f Ояй«, HH&ZMaA^ ТШ (tAA (Жив fl^HTt ЖіШМ ткі/н ф»ы&йн гшжнтиаАШ$^ кал^АЧН^к w^ «4ЛМ, МО* яЫ. W^IWilp ¥4Ш£ ^АП^НОЗ НАШИ ^А^НЛА., : Ж ^Г4Я W/*r# (tAA Tkti ta^fiMATA (Л^АЧ WT6Va МАІМІІН ! ^4 HHA'CSeH а&АіНТіі tit ТНУЧІЇ Ji $10 ТАНІН НІЯ’НЯГ^ІАШІН^ АА СУДІТЬ ШіМк* *&&$№». НфАІЇї ДНТІЇАі ЄОЖ«
лм#т* нАїтмткяАїч. ^л^ sqaumti. ^*4<w а т яти ліанастга^к ч^нч^аа в kt СЫТЫМ ШШ(вГ0 С Л (ЦА1А run
єчіаіч. »пЖя ита
JU№UpT& йтг
^Ь*** r^ifuw® наказні та а аашналн . ^ оі^^^ґім^ш сыны я^а»^ глаз же^жто ^^'Л^^ КН HAU& Н^ТвАЛКК HHfUH ^ЧШ «Й*Ш^Л1#ШН .
| rtmF ©ВЦМ^^ ^^| K^n^S^w «а ^фм JVI-^4 ,^ма$№^ ^‘J /;■'■’х>'
0^4^- ■Ж
Вкладний запис від імені К.-В. Острозького, 23 грудня 1582р. (Никольский А. Описание рукописей,,, — Спб., 1904,— 1, 1).
135


Лист [писаря] К,-В, Острозького,
136


грудень 158b р. (ЦДІАщ.
137


rj^^
Лист [писаря] К. Острозького, 25 березня 1688 р. (ЦД1АЛ).
13Я


^s Ш <
А^їО^. '
Т ^’ 1
£ А ^1
л*>ил<> І
в
її? Л «^ ^ А М^ Сй»
л U£**
■ W/4W<fe*l4 W^fc'w^M ^ ^.А Ж*^
^ 4^^*-*^f^f'*^ ^ «^ л*1^^ ^^л^^ * ^w * /v - - v^ ■ Ад
; г^л^ ^М-Ьгч^
Чр VSVW-Aa T^W'4<JW <і <LiSXx*-Cd
’Чг^ - > . <Л^
^Ш*ФШ*. ;<A,4^£u K^v~ l?*
/U u^riv?#^ ^тгХі^^.чж %*»ие«
^ С4 *
К* Ч А^Т^'ІД'А к<у*лл<<%'
• t^^^j
«ДАтП^ЪЛ 'І^Йі^
Ц.іфА;^« U*.
'лМА^
Н 4^^^
Сі Л.^мМ
4'М#&* *tv>^ ‘Т
^3Mim/£w^ Ф^ЙС л V *«** • ,^^ 5
Дйль $л*^ ^*&«фі« SWj^wc' ^ Ж/ < i^W*X^u,r ^^u&v ЛА?
’ *4 л*3: * ^ А • х <*& а
* гЪЙЬМ і'^л^Ж O<W|« гхшк^
^>w*^um^ ^«й <
/ V С*%. ' W **
^л^/Я c»^M#«t .^ЛТ^
*** І^'^ ^*^$^$4’
‘".<К ,7 і
Ї^а^аЧ^Л'^мл. a ^w4'
t^Wi i tt^T&**£&A ^Сь1Х>Г<Д?^ ^ <>^д^^Х- &0<>» #§£ 4|
^ < ^ *£*їм
_ г&<к в«^6
^, ^** ^;ш< ^#Жс,
^ £
л <*4^^; ^ Jex ^ •
j ^’ІЦ,
й 4^-’ \ С^ ^/Ди^ ^Дс^х?^
£$ o^^^Y&'Af <t&^
^?ф1ЭЬ#^£ $/^
^ ^«л ‘*ы
44^ '^* ^^ ^ЦЙ
4x*utU^^ ^^'л ^^'
x^^stH <mm*** Vi ^^'C-K <^^^^ z*1- ^ ^
^Xtf и^дц-^ ♦' л WU t
A'C^. <Ah „ - -^
IVA U
*■4
ГЛ <*С А ^
W
Ал
^*^^ * c^4$^w*
t^^J^ &A*^*V ^w^rm^bc^ ^
Vwrv,4 1 г. Ч«А&*Г '^*^
л^'
ex
^Шк j^wm£ #y p< v W :
Лист ігумена Авина, 5 серпня 1588 р. (ЦДІАЛ).
139


•V7" '" ’’ *'^«' *'>А^г';л^ уъ.'уМгу ^
•Ц" ' ^ / ^'^ ^ ^/ ^"^ '| ■’- 3*
^Й ьійймакЖ. .!.■
диет (писаря] К, Острозького, 1 грудня 1592 р. (ЦД1АЛ),
140


Лист [аисаряі К,-В. Острозького, 26 грудня 1592 рл^Ш1^^^
UI


супровідний диет, 9 липня 1593 р. (Ц^лАл^.


Лист Ігнатія, 9 червня 1595 р. {ЦДІАЛ),
ИЗ


Лист [писаря]- К, Острозького, 24 вересня 159b р. (ЦДІАЛ),
144


Лист [писаря] К.-В. Острозького з Острога до львівського Вогоявленського братства. 1598 р, (ЦДІАЛ).
145


Лист [писаря! К. Острозького, 12 січня 1599 р. (ЦДІАЛ),
146


Лист [писаря] К. Острозького, 2 липня 1599 р. (Л Б АН).
10*
147


Лист Луки Білгородського, 1597 (ЦД1А СРСР).
ИЗ


Лист [писаря] К. Острозького, 17 травня 1600 р. (ЦДІАЛ).
149


&№
$м >>^4ш
^^«^л^г
"ft ІП^Аг^ /<4#^^
*f^/^
* ^^^^^^. «^^ац^ ^i'trac '^. <П»л^^^ ^a^.-iZn ^^^^г^г/гі є
UiftHJfT j / 7^4A# ^ « (і^^^^у &>£«
(y-^/fi^ Xxdiw f »«^ /іу^^^^Х., Ь»««и» в'пЛ^ч.і^Х» ^й'
mr«»u^/s*4 и# ^n
/| ^ гг^с^г^^ ^ 4^ # ^Ar ж* ^^i * J
<M^*£*^ ^ ^^* {^
£s,X^<> ^?и<1Ы~^ ^А
Лист [писаря] К, Острозького, 7 липня 1600 р, (ЦДІАЛ).*
150


■^
і’? vA, ^- /V * * ^’^
^^Ш 4*| Сї$^ ^ ^Ш^:Ч$ ;&-^^
с^^м^$ $^*1у^^ ^^^^f
А^Й
It
A
Ч :#**■. у fi.fr
Д>^-
• у& % **
ійМ, ^ ч* ^*^ ^^^’^ і^'& ■& 4И^ ^ Я^# ^ ' $ $ £ ІИ ^ А
$eu>vr®*t/M f<sW^’ «м**4 і» *'«• <*^?Ч ^^^ ^ ^w^~ .^^^^ ^ч^*4* ^-^кЖ^іС .
* >
^»d^V v
л н
«/ А<.,_ ■ £ .• ft ш л
Ш ^
&<4#V$4X^
ІШ4 л^д
,4^>«W *^'*? Ри , " * ^
^"V ч .• к-"?^Лй^л,м'!^
^«^^■'^ ■
^ х ї^^Г =й ^^ " < 2 3 ^ *« ^г^ Ъ.лх* Є* Іг^ & ^ г адї' ^ ^ > / A^W #v ^
V * J&T4
% ^лї л“**'* ^/Ж;
ч
ty'T'v-v І /4# * Г ^Й^* /Й ^<***<<4»$ і ”'Й« ^ЙЙ$ £ 'м
М" ^
4
w
.^ ^
^й 4v?^t ^Л'^^ . ХА ж ^ / , ^’ ^^< «и^т
^
^ 4*
«^
&fc-»w^^:
L^^> г”ІГ *^y
■5?>4.e« *»•■••!■“ <
' v\ 4^^**
ТІ^м^ 4 *”” ". ’ ^Ш ■ <£**%«w ■'
^!Ча,~ A'^*?0: ^‘Гр* ' і Й, »Zy».!'».«<-L'^£« >L .
Іі; ї*> ^ЙІ*НГ^^^^^ ^OA^W^ ^t' ^^ *>:. ■
■.-^л-^ ^’"'^^ ■
. A. r4*W $ ^^
44.w?.«*rt-?’-’-*^ ■ ^»*г. і ^^ ІА‘-« $*• *4^ ■
*« ®Л^' 4» И« ^ w «гМЬ* "
w6^*;vnW^
г^.ж *Дш%і^ *
А^
4^^^# &
' у &іи£
^ , 4^5
■ 4 7і” * £
/у^^*^
^Шё**'
‘ШЙгЛ
*
^^"^
Л
я^Л^ ^«^t*^
Лист [писаря] К. Острозького, грудень 1602 р. (Палеографический... — Табл. 25).
^ V1
151


Лист К. Острозького,
152


6. д. (ЛБАН).
153


/^ f /Л^ f*$ <ч
І '65Жлі’ї'«А'Ч w'^U^wi. ^А—*^д^ ('Ш^їа ^-С!* JU»^I Кі*1^-^ Цн.ч ^о "^
^ <**^.ай€^Л^ ^ ^ ^^0WM*b Л4чИ А£'Ш(о is
^ ^ х -^ * бТ -1 Л
^/^ * ^ $^ *^ ^ ^ чХ'*'1'4 $ а^ ^ * ^ *£^** на < < & * ^ ^УА***^ ^л^й
,іл^л Ай^^иоА^ц»^ Cw#ts (mH&tt***
^V^ й % € а X#* £^5^ ^ ^ ^ ч & £ (л& &* *
Аа6а о 14 IT « j Аз і?t
^HtxCu^ а.Х« иа»і Наж* Ьи^*
Нмл ч $И fc< ^£ Н^уп<?«и^ |A*^v^
£ ^й:^ ^ « ^ Vo <а4 ^ 4v^t%zt#^<* t <4 у Ш К і Vhd Г^Й*^ ^ ^^Xt ^*»иу^«^^ *^Л^^ ’^ wmVX^«|&'M^M^^^ $>А* ^^*4
^aWIa^H (wt? M.4U* 1ЫШИ ^# іГи А^шмЛн^ .^ Д^ ^ ^w й ** '*’• *“» ®* «^^ *^“ * ° ^"
М^Ч Ан<^
'ІГ '‘■Г* ^у*^ ИМ*Хи^ ^‘U'^ »^ ^^ ^,^.ь -
ї <» £ ^fe < Н A Ui -4 а lytfH с<4 £ *ТГ Й Сб| Г^ Хі/И^^ ЦаС^^-^ * ^ V^Vu * Сш^**^ ^U«4W Ти і. 4*у * to -А у Ш v и> ЧМ a Sfa/X >"^4 * А$ и & *
4 > А****<*.4^ £^£ Ки ^y0v7$? £^ и4«ух<гц И^Л^НА(Wfe <4*V&*i
Ч^* M M?$U ^ M- * * ^^ И MS# ъ ^ /'Sy**
* ГИ$Л^Г^и^е O&1 ЛД^^А^и * ^ Гу^л a ^«^Wh# Hit /^^^J^V ^2 to £ «44 * * a/$ *^ *X7 a ^^ 5$ <■/ ^^^ к/ ^У ^ у |
Лист [писаря] К. Острозького, 31 липня 1603 р. (Палеографический,,. — Іабл. 26),


155


Лист [писаря] К. Острозького, 10 серпня 1604 р. (ЦЦ1АЛ).
156


£ Я£.Ж#ЛЖ иММ№?
•^И^ ^iH^
I.
^ ^ '^^^^^
^^\^
M^» t^** >^
ей 4^*^ ■«%■ 4»^W О* Sr . Л s
^^^/Ij^^^ ^^
;U4 U*^*? <^
■$«* ^> Г- .^
^ «^^ и^ ^
>UZ^f * '' £и«Хи* * *^ J
at
‘Я*
ч nwu ««**•»•&.'*
Г L
Л *
ч^-
К ^^.Л^Ж-^ ^А с w J
{ «Чм.ч Д** + ^^
^^ ^л^^^ 4 &?&л\л ^ * ,
н^
f. >\f 4**€
^^4 <^^^ ^^.^
f {^^rj^1 ^ ^^ ^VT
t^ ^ <«»«« л^м*%^^^^^ ‘"7
,х .^/•««лкл^чЛ-^Д^лЧх.», ^->
'Адірх^» c^foiS|W« ^ С&і»''' * /
^ ^Яь^Л^чн^
^f^ ^^^^
^?^^^:^^ ^
ІЛ С'^^^*^-' ru ^^ ♦ ^^ *
04x*hS*
^ «і
? r^V ^ h>*^Y* у ’ z
?i\^\w^ ^*;’3 ••■ ^
ІиН’ЮїК™,#^* ^Л^ W^'^y ^^^^J
*>** Л*иМ’^
■ ї^<м *
С Гл ¥л
>03 1ж« ?* Л ^ . >л >чЛ* гтр,
wm**
Aik.
Г^ ^ L. ^ ^
4 Ч’ Ї4 Л» *Л
- А***/
с К г п Къ ,
> л4^
<>CU
4 ^^
, - «■Sr ч‘" 'л' ^
І ЛЛАгг*^* <^ Ч^ Сл*\? £'V^'*2
^л ‘V' *** L**'j^^
# >.< у 4 VtX,*y ^ТГІ C ■>£»> Ш *
ш* *х* mZ» $|У* J^WJW
Диет [писаря] К. Острозького, 1 березня 1707 р. (ЦДІАЛ).
157


Презента [иисаря] К. Острозького на Дермань, 13 лютого 1603 р. (ОКМ).
158


Квит 1, Борецького львівському братству, ЗО червня 1617 р. (ЦДІАЛ).
159


^^Yq^ Я ^ Л^й * ^ ^ 4 ^ Л^^ * ^<^ ‘ ^Ui^w^ %і*і^к2с<ІПі ЛытгуЬш^
il ^m^Citic п^.'^^^щш ^
с/^^< і^^^і fift* л »?£&■ їла 0 $/f»f*O^$?xj£ ^
^ЛІ<і\і£т<'1^4Кі<П^ £Ылл&£»^&.* &4f&^ (^ti <trt4$<f<
wm?cmZa ^іЧм'Д^г^Гї.і'»)^?&&. bit*?? j «- і^>4 і C іНКУ 4<^<£
. / 4.1 ^-' ,<J'1
■^Л n^Crriw^^ ^ 4
4 ^ t*Z« І X і *m L^.^'t ic -^#5 V ^л- 4a^/j£«xa4 ггаЛ'іт^^т^ ^fxf?<^*
j^^^/*^
Лист І. Борисковича від імені архієпи
460


gS/^f ^rrt4'
ИГИ ^Ш«; Ы ptjft* ЯМА* f <^^
і* ^С fff^^m ^ ^.. нг^^ £<у}^ ^г/^
}£^Z^\^* И0Ніа£ н^^і^іі ^ и^^
•д<« UztwM^ TF^e**##«X**ff >AV^
<я\«<іИ^Г<* ^*^ .^^z/*^^^ Л«*..41*4 'p
Мш-іт/іичЛл^и ва.)$Лт/и л^Лїв-ли/'іетпіч
yV < sbeM ,у> t ^ ^i^/^f ' £ o.
tv» г гч/т*<е
^f
J w; v s w Co f,?y*?
^ £ <$ л <* а мг Ы ^ г гач л f л <4 ъ ^ гг^/. < «ч W up
^** ^ ГДp « ^ ^ ^ «|#?т«т^. ^^ ^^ Y<<1^tf№r &&Sf*yp^^^ - « <<p
ї Л TTU A &A* U «v ^ /H it Tty * r?S X« #7 $ <4 yrf H^t« ^X « « у* Ї >• fAbS &* Ъъ *.> ^i.
/і « me it xa s
i^ / 4c ^ <t re mt ч у
t'fX^w ' /9
^
с2(<^ <^ <4^ X# ^^ tt/itT^i
C^ciTiai ^« ^
Л*иЬС>«МИ, ^/>k&
скопа Мардарія, 5 січня 1614 p# (ЦДІАЛ^
. 161


^<&.0Ш ^^гпС^^ #Mfi?$f, ^ хшхх <<^^if 4 n*W* > .Мпт-fM i/i^^ ^ ^6^< fHi
' <3- -
oze^#^
с
^Ууу*^^ f^^^1* гъ&£а^#ъ^.£ ^Яїілі'І ы** Gy' ^і ?4/м ^^^^ Л^Аїї-гк** ^^^іячі fy#*^ :, f& Actt*t* ^'^«^AW/^ ?4^*л* ^^t C^»t 2^^ л<л^.*л^ ff^K^ y^^^ C^f^ '*rr^x* fw?*^ ^л<гггр> ^«-тгьлхл гї ^г £хтг^ ^^т?.^ ^тп^гхл-х^^г^ Го<^^х^^ . |НЛМГП^ ^*|р* Ъ^Агтгк/^Ї&^^ ;^ tfatrtA#*^ '
й**
Л Нчл*
фГ м«:хл
, ^<5* і
^ &*♦ М^Шл^ъ ^' f л*їЛ^ ^н^л***
( ^- и^л Л*« ^ ЛТКЛ X#
^^Р* {^тр*^#*^
^*>1,^ ^^$с^^ ч<^<&46І
> н*™**^??* стп?* ,4^^
И
г
Н^ ТТ<^А4Ч
^х^^ху^ jf^MA# Z#
&* ^«Л»* ^ туЬм^
'AAWU ^& и^ **Ъя?Ы* Л<С<*ТГГ1"Г*#7^Г4У£
M»t*
гм^ Л^'^
^^^^^^ ^U^^^f^nb^^y $*8^vtH^**H*t (^'Л***4** ^^*лтл ^^ ^хй^»» ^я»>^ АЛ^Л^Л/,htt^» &*?т£*н* ^^<^t^ sf^/Ш &eH«.<fbify* ггсгЙ^ГЗ ^t^t^T^ л^^"г$?
ТП* ^П^Н $4^4
мт nxt гп v
НХ-чЖ^Ч
Лист. Є. Плетенецького, 17 вересня 1624 р, (ЦДІАЛ)'
162


i<^^ й^: *$&%*#>
^м^ ^'^^ ^шу ^^ ft© |м^
a*
Л- fl? умілії
sb' аА? а*чч; & ^'^^ ам ^ш^Ш^А ^&f тмшы! ьГ&#& й ф*&<
^WAv .^^^k^omv ^^ ^^#^^44# д^ Л x&??4^'rf^<^№
да* tyv^ ^Л*?^^ ;:i^ ^t^’ ty^^ г i^; ^^^^^^ -::^^* ^^^ ^^
й* £?Э^%>#Ж’№г. hbW™ 4*<^eXzA‘’/$^ 4 rz^Xs^^ £»д\^ ии.
Л4'*^ ^V'W^^ £3&;^ ^v'^»^^ - 2^^ «5^^ &Л^№ &> ^&"$^
^ 'у А *' /* ^ / /^^'^ А - - ^ -/^t^^
^^1^^ ^^А^Ь #Ф%^^^ ^ > ^>& && tft&% Пл* &рх
. • A^xz- \ ^^w z ^х^ ^л^^ лл:^ъ> ^( ^А ’•Й.»?^- h^^^^ ЫЖЪ
:^^^ &&*&№ M^ ?4^^^'
4 *z '^ ’^ ‘Я**' ^A^’ 4 $
;; * > цм^'^ c * / &w <ш< ^ Й X#v<w «^
^Д ^'d^*, « ^jX i^^f 7 М> &W*
tyP^'W} ^й'А^ ^.Х ^^■^'^i' f^f t% ^ fflb^?'^ $Л^ f^A^ffi* У'^^^ J'&fi^yt'Vs л^'^'і л • ^ •' / . . я о . Ahv p ** « *
'W.- .-«y ^^ J«J«?f '^Wbr, ^//4^^^.. 4^ ІМ «4^^ /Ajf-іж ^ Jf &>№*£>*$« t^& /Л^^ ^^ЛА^у^. xAi^tW#^ ЇЛА& & ifы£?№ $Ж<* і ^^
-• 'ОЛ-І* i't^ ШМ- ^ї^^^ ^ ^-f'A^ ^i# J# ^^ y^'^'. sf t^fSi
&$Ґ & 'Х'^'/Їі'^^ / Ъ&1$ (А *Л'£&&\ '*$ Л? ?&' {fat*. -СЛ Х>*:& w'4-г'а?? ^-,+'£$1*£р
Л> ^<{^ ^ІУ^^Л^^, Ж« й/ W/ fat > *4# m>/?W<^ t/ / i&Arf* '^л- 'Мч &^^ z#*Zl#aW4W ЛФ£#£^? tU&^Mi^&S^^^ S Й&* ^'^
ЛЖ& &WVy ЇЇ &&№&# 4^ UK?^^^^ Z&MI^ РЫ^Ц#^
T&~.4$^^^ Л&^ &^ШЇШК^^^Z №&&<**?*
Лист І. ГНдвисоцького, ЗО липня ІбЗЗ^р. (ЦДІАЛ).
Ш


юьшмммынцш^
^^іі^^умч*' it^^^^
ШМ»^ WfTA
* wmwyat^
^^^^ ЛДШЦ * * ^Л^т^и^ ’ «m #з<шш<*ДХлг^ ^U^4^zh^/ ^/1M*>»A* ч/**** ^Л/
Hbwm ятША^ stum * ^^ ^ ^ I ^Z#/^ £ * A* s^C / $ * ^^t^^.
^>Н* ^^ ^** »^>^ ^^
О^лж<^мжжш*^нл
*^ *^^л*?^&^^*'***'' ^^*«л*»
«ШШЮ6Н(«г 4ІШНЮ «ПЛШ1 .
^МЯ&^ІУ'^Є fiq &к\'^{ &tf£gp*^^ $
шмаюш. «ж» fm ivwmmm і ■ j^^ ^*^*Т^£^^ f $ /^F*P фр:; WWmKtlA •
4^5^ л ^W4*^ ф««»*«M6 .
'pMW'^^«/^^1ч $»гЩ&&^¥~1 £
д^зд;гшадші</м «^ewj
/^^ £fl^y<^^fe^ &
R/^««штдампн ят&.
Шсшхшж^^
i^^tw^vm . иошшн^ .
ДЯ^Х. шжжшиино жяй
^y^?Wb//?xyA. wt X^S Г
Вкладний запис. (І. Вишенського?) на «Книзі о постничестві» В. Великого, Острог, 1594 (Наук. Б-ка Вільнюс, ун^тур
164


Автограф Послання І. Вишенського в Хіландар 20^1 роки XVII ст, (Б-ка XЦарського * монастиря, Афон).
165


166


167


штедаг^ш * шш шшт
Вкладна І, Княгиницького у «Книзі о постничестві> В, Великого, Острог, 1594 (НМ).
16^


«МАА ^ V# . дДПСДГД S'# ^ІІГАйДЛ^ НОНмШАїШ «А Ц»«|.*АИ»Г«* «W’F*b . ДМ# М*1»^ C»W ^АЛЫ £4»
^ ^..л с^гл nor & #^ < & и ш а**нш *
'Я
ПАН^ О ГИ
А^«ГИ * Діші^лнт^^ииш
И^«СОHO HPI*"*^^^Л t'O «С ^ ^і А лт*& л ^ 1^^*г^ * нве4гти*& *7т ^7 «• .
<7 * К СЛ б *Ь С * & £ *Ь Н^ Н A# 1^ ^А у
^'ЛШ# $
дни ^о* ни
'<> «слоган
^ О /С^ В $ГЛ i^ г индаллАЙ
«т^лла «Afe’if a®'54'*»' ^ vs <Ms»m\ о ЛИ Н О £ ^ £ 7L * I/ /И О gH А ^ Д А - ЛIх ЛА ^ л & ■ //£Ы » НАЛАЄ ril<<AAb ІО^НМА^ ^ I і * *
C^j£4M#*£zM^^ *^аЖ«НЖ# на А. £? ^ Ж Н/И & (^ А £ ^ Н И О # В U £ 1-А £$*Ь ї
г&А?ъ мд
ДЗ* х ^, *?&
ША О
Ь^ы
I а РОА А 1р Н к К Л rtf
Є > Г ' I 0^*0 ІГ^ША^^^ *
мМ4
и л n m и ^ с *гм &
£ *ы у ^ІГ Ш Є ти л д А *Ь/Ж н * н/ыБАНІ Ши &
С«йД'Л 3«M£
МА'лАСгМ^ |<^«ГМ£Д ^и гпн& ^Хд^ < об
аМООСАПНфС н/^г&^ж# шо w^ m^m * пн
^# Д Н Є /М & г ^ /л/М«саы
k ^en. ??w &
БШ Ой £<О^
ОНЙ’<'ИВЫП БОЛ ’W<HAA
ла > е а А а а чс £ «V &
S *^ Л *:» At * ^ ^^ с
*«<
4f n*J
П Яг*
nx
ОС^'СШВ Ж |Г^
•• * * t^ ”
гшф Ш;й7Н#
яойЖ'зт
«Кй
длаим^
K»Hf •
и о . , ЯИ^Спі
г^ЛШм& .
Сторінка рукопису, скопійованого Г. Смотрицьким (ЦНБ).
169


и^ненк^оппд тинигдг# , ^.э^*^yf mг^4 ^v
^ ^ г ж л WHO н ш и н л < ^ ^ ^ У
МІгдХж нтььм^ и Г^^ 1|1 О сП ^Г Л* Л 4а tfmw гй^ ой і и гложем . ^т ^ ^ ^у^^ ^Чу^ шь . л t<5|l4*^^HOW^ ^^^H^^»?HU^/^r^W^ ^ 4^^: 'ПЖишнл^^^ е*^дмн$^Х^ ог^о-Агт#^ < «ч м м ^ да ^ тд ^^ м г ^ ^у ^ и м ^ > "^ м $ * ^ £ г * ^ ш гм г */ г М1ШМ$4/ ^ Нн^д^рг. й^^о-^ ~лш
НН«ДчШ^ ГЛГЮН Л £ гло? И ГОМ-^vrmF^ Г/Н-ШН
^ Л И £3
* Н.Г«УГ4 f нормой
£^ & ТВ #4 ^Г^ £ н М И
Т4 Г m f$ ГМ Я £ZK 1 ^Л4 ^7 ^^ Ц * V.
Ж ям m fm
рж
-,dr^
Г ГП # 7^ ^
■10 А сМ
Д А ^у О ^ДЯ- s И Л * ыд * г СМЯІ^Ш е*^ТП<.^^Я М&м-
Т/МЛ?^ .
^.и^^ > H^Wrr.iM^ <
V :?
'» глсл -
ц '^ £ ^у
*W*& мл
WTH * ;
И £
I*# ї ти ^н
: л
* & t
$^тл
m
Ш И К £ У
тг^г<^
£Чу г ИМ *ж г г
ЪМ&£ і ’^
*<л
і ґЖ£
л >Л
Т^ * п м#п
WM’-
Г«
.4 SH $1
Ml & Л 44
МШ# V^ йЖ
^ТШЛГ?Ш£ - $
а
Лп^ /* ^
/іл М^хи^.Лгг ^
у ?уи
В Р г^.^
Д#&лжшм^ а^
Ш* д Жад ^ дл ^ .^.^А№ * Й /л М Ш л в ш #Ж Г М л <W ММ
? -* ^ * / * -4> <^
* * н л нчуу ал г я ^и < о ^у ^ в л m и и* м ндд ’ / f ^ го ^
Сторінка рукопису, скопійованого С, Смотрицькиы (ЦНБ),
!70


і
£jжал f гм . тно аакс<ntro ОГ^Ж'ГЛ 1Ш<Ж Цтло Л4ПРШ
Пл ^ і r i mu
* ^Wir^t
W'#«<OH^rfW4 П#<ГГПЄЛ1Ж ^Т^жіл^й
gTU ^ли
**^; I ^^z’^ |*^"-* ' *
нв^ п^ттао» та<тда^
ж^ ^К'а «шслгмн сч>лд,л«ш &^/чМЖл НГ^йИ «ЗтУГПЛШ^ • WWW И4гП%ВШ илна**.ааіи Піігм&лиіенгн£і, Омаия
ж^^т^лйЪш > Слиж*aom-srmwr^ У ^ ^ І 1 ^ *”* ^ ^ ■ V z~' " і АЯШШКШ «Ж» Н/Н ^ГіШ Л &%JL»HZ?MH«e
pi rromem <«^«^<uw
^О&ЛША &% Ш7«Ш - * Т*Ьи СЛІ^НЬм н но Ж
и^А ж«сжн н «лт
й % О^ш <
ИЛЛНД.М аиійоачЬосмзоглі# кл?м\|^ «^ « ^» «і?мшт нф й^л л гнн > й ■> neivlwwutoj пан * тиин^*» <^/ллг^аавдтн n|aw, НЗІЇЛШО Г^ИЬшгШН ,HrtOrcynj?M«fc, row літ • Л к«л e№#W4eM * лНЬти ШСнШМІ ВЛ #ОЖ#Ш4 ^> ^ ^^ <PZ^ f I ли? ’^
л ^> 1 Н * ЛіДЖ'фЛ'МЛЛЧ .
Л
д * Ш / ЛуПЛч ,
Макарій Єгипетський. Бесіди, Переписані Киприяном 1598 р. в Острозі (ДІМ)*
171


ч^ z” s^KA .^4^ЄЧ^ ^
ХЛ<^їам АМ j
’тЛ л лъ
і >х г ть*
ЬЛ ж' г^Лй ^
J Л4^ О ..х^
£ JW
Г^л^** «Л^А. ЛЛ‘ Ш-
і jl£A $
C^u^.aHt ^ At^ ^^''*
^ V
Я
м
л
<>*
lUrK?^ ъ™^
tvw ru
V 1^< ♦
і &
i^nYvW^* ід5і
1 ^ "^ ГК
;^$ )WM4T^^^ '
■^тл^<Н^^ Стенда
С14 А^*^ ^ ^ ^ * /
&шмШ«*«* *4^
CucH^Art** ^
^m-^nub ^<^ О &** *ч
СпИ>А-НИ^* ^ &mmt ^Й^аИ'пА.
w
^<АА’Й*««
■Л) д^^.ш^^
$\&ж^^
ДД<л^^ m^ ’Рс^АН
дн?#^^15*
ч ;
Л ч т*
нм***.
О
ь 1«дл«и • ^
Рч .^4 .^ ГЛНч» t ?$iyA*H5UM
Л
Д*И літ/ U а ш^- *
«^4тж« ^«*»»^”*и* '
аЛ^<й^ "f^*^
у z z
Ц#«кЛ Vo~H -^ i^^^^T'-"''^
Mv> FA iWt K*f<
Гавриїл Север, Синтагматикой. Переклад
І72


У' г >Х t ^ п * а А Г ф и m і , z ^ ? *
шшт# wp,m\
1 1 f и 'А тм ал A C ^ і * ф
* ^ ^4ч«^ ^
?^(1
VX-U
Ч ,п
НїпіаїГ^^
і Ihw^fHr
5
* Ш4 4* Л А*
W Г Ж U^
“ г * ^
. 4
Тш U0 *XAHUV
4<
’П^АШч.
t* 4
^.-K m.ад. H и hv to *
.6
■mu* s
H«t« лчкті^яод«Ш‘* «іилл^лнД
ХЧ* іл<5^«лл»
А^- о^ ^ ^W Д
Л< <* U* ^i * А $4 Л Н b t
^Ж.^^
С^оЛ О
Л
$ и т* Ь> ч
д 44 Ал О $ и nV у # ґ^ < % А Н А
М#'Л£Г
?И^А
*итой<#^ Л,* Г і
^ф Ctof «О #«И*М« б^І^^А^^^6/” Ж _ ^нілаІннаі (спелля »nwi Xvv* *a*<^«J ^Arn*1®^ ** -^ ЙЛЧ <Г<М»н’ М’ИА**^*'*^® ЛАЛ 5^ЯЙЇД^ «Ааої^-тчселл ««ft
и ' Я) 1 "* 6 , a'
СГМ«> MwJfc »-»-пл>С ^wfcH rpjb |-‘M
Ш^г *1Л «^ «™« «^л- ft##^ Л^т^.л
Э W^ о» 2
^ ыйк»^*':
*/АЧ ^ 4
Ha^<%> і іл£лі л A S u&^
пд^
^
4
ца л’А 6 Л
^ ^П***5 а£ ^$
^ 1
«ч Н Р С ^^^ ^ ^^
к ^TV
С^
Д^-діШ** -^A^CAt
<йИч и «т^
* I'fetWi ^ с*пл«п*ч
/Л
ял ^ * >
рЛи.^#^^- ^ -у , 0С« Z
W iU^ tW4& Ut^rA W ИгГ^*^ у ✓*
s греки. Дормадь, 1603 р. (ЦНБ).
173


Л<чя<Іт'^Д«Л . лмшнхнла** ^t^txrt^ ^um^A t*kuX«m* , «л4» х&ялаЖ^нмлн^ ««А ■ ^»*ї<*КНМлі«<*> ч Лтд ли лмд^^А ДШ* »И4Д< 7^* XXXit tfy^fr&gtX,л£^Ж ЗЛКД «ПЛ ft П.Д Ах « «* f М « 4/К U ШJWit if/г f l |М В/И *714 Ml $ ПЇ w „ «« Ж. f ял К ГЛ « Л «1 г| < * Л ^г.мд- fw>r йдіряі г<х , іадіннмк гКХллвУ к ж* «гад«п!'м , |ф?ш»н*еУ7^ хкгмьс f, я*# *11 tv if « «»in <i /мал л «ttVtri- щ^д tn «д гт4<«#гл itptа ахілії ttiXAAtiiitf^^ лглляжі ^nxfiin «Av* ^ААнАлитгп ^іі^лаілііііх^ £1'4 . <<4Лн«<дтм Л<іібі:дА*ІЛНЛ Ліхххх ({дні А V«W/r^* , f t'In Ш0 і^іЛІг'ііі ПСОНб^/бП ftit хіїххліспа™ ^ ttt&k#xHAWf t w п&
біА*АіпА4Лті шсі s nfti*^ плауни
IHA ^Ні &ti?r£c{tw^^ . *ЫАУ^*1СС<^ Иі^УхГх» (tlA AA rftyXfigw&t f/A/xf'nt ^ППЛ Х\АІ 4 Ш ft <7 Zy/I 'Art «Ж t W? f ; 4Z f / fX $4 titi'iKA^^ittX «4уі^ «(в^ пАї'Лі AtitfГЛ 4ЯГ4ІН4 4Л«« . rfafA fmAtt;^ П
к$ГЯ1«Д*А Л<«4 «і«^Л*Ьп« , микм4*иА, t«£ tlrt^l UAtC* І^ tbyi ttAK
КШ г (п«ЖЛ4М«*Ул»ЛШ7 j* хЫА'ШЛлЬахХА /М^^НЛ^;«1^ДЖГ4^^ < ^ГЛЖД,
?йш<п* , ^^л.Ї£аі&г:^ *і£іУмл
іхцу ххі^ уЩ хд ; <$t tf/tAf'^'A М»Х >^t lil^^/f <|<
iMFttaW . АШЇ fX'A M^tHttAXW і НІ
ааліілл* аіі хіл ї4®<й#^ід«іїм$ ч ^г^жшш r^f trxxb&№ у «^441ЛА? ш х
.шин «kW«vf«* і^л’л^х^? ІгНліх гн^х^^ і
$««і ЧлУгдЛ hH^tfrf/^irtlX «Г^АшГмлВ
і.*<:<їі і& <К*** 14 ГШ» ^У/паІ^ік наІгі КЬІ*ї*
-««««; V еіГІМйїЛЯ ІфЛНПЇІ* KtifAif 'faw fit І
^^««йхл*** Ы лчл хлшп' t Hntif іііхКцхіііЛіі
<A гж#глі« тл4*цУ й|«4^жїнХ хлг«1«?п« * глг $4;t <і<гш«їл^ ;і<лтнХ
І'І ЛХАА^і (Н А МХНХЛП* . tt^ XVi'I^Ms/
0К ЯІ^ЇІЙМММ ? »4ГЖ< Ліпл^ в^ ^ <И *4 ПАи\ КП£#ілиЬ ІІ^ , ЇГ«1ГД/Л*
Л'4«її4їгт 1 П ХЛІ^і^іХ ПЛАХАХ ^АСАЛ Xfi*^ :
/к.в'Лм т«.*Х л л^я идти г <^
&*>шЛк*Г4т^^ * жп^л*гі.лгіГг«глЛ»«<
ІІ'1Лг<# «гнУгГ1#.Й^ ді^ГЛ^гГ/і ♦
У|$І*ш$л%ШМ« «и*< /#Лнл4 ,
^К^плхл nt А л^ОйНАА ;«4л4*АХ * І
^ <** * лх>і/ <г f а X ли п^ итж* itxwew ,
fa&rffatxitti Н6А№ , І
OCWW шшлFUHfe . І
^^ ?&*{* ^ЧМ?* V^ ^ ♦*''' ^ 4 ■
М^ГЧА^И* ♦ Л В4^* У**>Г4^^ |лм*^' ;
ЇМ „ *it*₽s*4f. ШВЛ Л'И Гй» ..«^Д ї<Жї4
Віталій. Діоптра, Дубно, 1604 р. (ЦНБ)%
Сторінка «Еесід> Іоанна Златоуста на Євангеліє від Іоанна (ХНБ)
174


Ь’Лг* *mmt/ ($(лнмет««'ГяХщ
7 .
ОАхИЛ/Ц ', і
НИ £
Ж.
П'Т'ЛУ’^^♦<ІП ^<"Л ЛНН< 'tAftrfi/itf’fii^ » К $ТІМ| г»Ан* Tf'ftHtf fi ^fUiUttfriti ^ ^utfj ' t «* ^Л ^ ГП<Ж .' / J^i гуи 4 мч* > / ’
? і * Л П® 4 «# f АД #«М ^ 4ЙД * m Ж» Ллн V # гл 4 ’** <M,M'*'*nM ' G^ 5 <^«ж< нгТке /ішг# m trtl ^'^Wt»b тнл r# HMJU^, *n^4frwf OTvHS/ ‘ДН C?t,*<<4HK f t^^iH^K'iM/t^HmtStrtf»^
Ж!
J^^f^^A f t MH»p# КНИГ* ^<A4« КГПУ Tp%t ^оелТ®, e£»ltt Fft» »<<<J , '(3/И4Terror* іЛмг« . e ni ?A ТГЙ 4 Ж в «Л A A tru 4 r* / «4 A HfM # ri' mi , < H4M nmm^ff ^ , Wt«rer?»« «•Ідлісін* Atn' ."
«ле ОнЧго’н' оіцчи мЧ , г т »н «aCcrx п#т4нн гm**«®ф¥г є.аИнта .кгп#гк*лх «л /«^ ,-»<>*<?«а^- м-лшнЧ * ■ V
АО. ГОГГ^А®#^
« ZK < «ЛЭ < <л> Амт л
, О е й*^ в*лк . А^< ®Ж^| с.
ГЙМ -д
Г
' Wx* 4tr^^B* fV *^ m^f rm/ rte/ ЛК I t <лМ НД ^ ’ ^^ * /М< г ^S > /V <|НЬй г тел ним-# нмем* тттд ліа'^гі ^#тіа г rnf* mt <# гніси гглн^л.нл
, ГО/ЕіЛ
шл м г оті л м-е «м н«4 , W«»*<o Ап<гШ4<::тм нЧ<> .Иг^м Sir® f^ лмкідт ., «ХНИ .rmn^fAW^ , -КНИ ГЛДЧ Н<’ ^♦Г тлшл . NA ІЛЛ^^ЛАЛНгї^ В’ГПО*^4, .motu .- ■
<^^n# оАХ»«т*ж r ^паі»7^» нДїалч дижтмл ї
•>Cf'-F^^ A ‘^* мор .„.OC/11» , N mH mu , ”•
; ^ ^й^£^'<с4 ^ С Ф А ел * мы V L ШЛ me г A* mi k>' ■■ -
■у^>Л 0»r< *N вн , нм іілг#.с»^м#.ті^
•• TH < ПЛ ІлА < rt FH<7 ’ У*Ф*<Й* Л4
'&+9*^ A^jfk^
ех/йй^^
$ййИ^^^ / у
Х<*
««^ м -in * ’me гКН гПЇн »■ ";
»V# АО Пчн- Ж САП Tf^ma® Л
■^й
7&W#.:W.4-*X7<<-^
пл «-V/iz^rtuia пїннСmp ma» ;>w ь и m^ .; 70'h .аал Ш * агы f ^ A < 9'^л t &a tf ' /і я^ї * тыл
Лл.ИЙтосл» О#ЗДадЙ>
Ыл*ШМ
^^^:^
&&£>^^ s'.'.:"' <<
175


^ >4 t^
JIjwwwJm'F. Ъи^^^^н^:^ м* ^y^hty^. fit &$ilA^ ХХГГШ^ г ft# ММЗЯ^Ъ ^^^ $к*£
Л# ^Д пибіл/і* &///№< «Д fff^ хм?*#* /жт^^л^Й #.
ЙЛ/А*^ ^^4У/Я nf^^^ ^.
l^i^ К еЙ ft/^u^І Vjxkwg^^
ЛЙ ^^rk ЙЛІГЙ^^ ^^ши&шш^ ,^1J^^^ ^<*#4 ^f^f^f^ ^'^л * ^/р^йі ir№tw> /^^^ш^^^ у £а*^***їм #мм^ ^S^M#J
Ш X ик ^ 4 4 ^ /Ї & І А А мд/ Ж £ ^t і fa £ Ф ІШ м 4
* ^^ ; ^ ъ$ &ф^мм/ ^і^/^кл ^Vz***/^*
Г^^^ ^ КА^&ткЧШ-.^ ^if^h„^
^«АМ*-^ у^и^^^ f ^A $f&M* ^АЛАП^И K^^f %*?'{4№'^ f^f^WKA^ А^Ч^ІіЛ ^f- C*AAfAFJm^
^^>мт^\ я і ^t#/#^^ *
^if^^^mn ^ <£М «£&=,« И ^^^t/^i t.<iM
? І7^' г^к^^/кт^^ Cw^/^^
^ *<WJ І f^ W А^Ц/А * лй fh^J ^ ^^
v^^^^r
ш ^^-^ч ?™ №<#№& » к^м Jij Л.1&Я* ^Л' 2 Г* й '"irskt i ^Л'Ы^л А*Л Mf zit* Х%’ A^<^.X>b4^z^ ' •ХМ /£ &#**#■* #t£,W &&$.'r*rr KtK* ^^^.^Jf^k
^4^Ь>зЬИ* ^ W^4 f^M^i'i^^f .^^^^■^:^^^ ^ іІГ.д^ч f^n^z.
к;Ы ;и^ш &tm*&^*^^^ ^и^л
■fit
-м; ♦ ' ^
/D**? н^^к
^1Z4^/ /w*
Hf Ш^:' ^^1^ ямам .
,*Г£?А№^ :ti^^fih Ш^Ч
^■^- С^ ^^^ А^К Г^к
^■^Н^/Г^А МХЯГК ^ ^Лм ґ^ь £^ ^и/^^/^^Ш^^ .♦ К^^^^ ыУыгг?» ^к^ Д<Лг/А * $^Л&?&^
*/4 ^'/j «TW ^ Ж4 / ^ Ж/Ащ it + £ ЯЛ f^’ ^і ?. ЛЛ &*і fit mA* 4>A < ^t^^^/^«t ■№$£№&№?№ л j^*t.h?W j№ ^^/^/4^^*^^^ ^Іі £? Г &4&rsJt4-W b і f t. f V * ' . ...X * •
^AMy^tf ъ??#н?{#
ді^^/А *
і
к...
Сторінка «Бесід». Іоанна Златоуста на Євангліє від Іоанна (НМ).
176


»4fc<> ^аме««1#*ем< ^e*y^>«<* ^«* »*e<^*^t**«»^ ■• иШ*« j
**w»M^«# ;^Ш?Ш^^^^ н^ :
^ymA>U^tA«* - x^v’Xty^X^. ^*^4^ <a M^mv KA £c£ . u єал»мЛ0^«йіаХ| ^амнл . UamwahCcm , илму^^
* ^Чл^Ь^А^Ч^^о • u^^^t"’^^ шк*^**^ #M^w^tt. «ме*1*^^^«^У&^тіА*«Д • CrlVsmfJ&W^ ■ и^^ал«^ав?іл«ш» /Н*^«^-*ЦЛ< Л_с*J?^ Л?ЛЧАЙ . , АА-й efecv.cA «»«<ти.Ч,и
4
^. Q^A\A імА^*»™ ^м н*^ ^^‘^^^ ^Л^иА^^^^ ^^^M^^f^ • u
&Д ^«Х^Л^ - t^^ • ^^^^^
Д ^чи - T^At^, fe^ 1WW, ^ ^^ «™«^. «^^ Лм4иКн»^Н&*^^ Ь^*^«
* ^‘ «‘^mu^
#4^^ сЛа^иЦ^^ . ^W^^t^^
^ *f / JL V-v - С^<ГЙ' ^и«ї’«аі->^'^<><л»йш^4-лрч^ vs^
■ %;»д«йа>'^A«-W^M5** * • V’\J X J J . * , <
• ^ ^iu^h ^>М^Г нч,^ «^«^‘e^ . ^
it X ^^ ^к«<<> *- M^^^W* -/V й^^^ш^а»^ ^f^*«n.
^:^. ъЗА№ W>CW г w^ .^ «»ш» АША^сХ -^«
&$U VA*t*
у-*-«~^4 'і ;^-«ї'«^*^£^*^”^ {Д^л..«-.^“У^>-^^ ізЛииЛ^^^»^**#^^
t#« х |’^АМ^«Ч^Г|ГиШ^^ ‘ |V«<rt^.eeu^w*M^^
іХа. іЯм^*йп«.м«>Л|(<«лм «maujdr ^^схл'^у,^^^^ абЛ^^***£ ^^^ * WWb
^^iL><^* и»^^^ і ^^*^^^ ■ шіЛш®«»1 ■-^мі^и.. е^. ^^» #^М НА^ТА «^м^/еїМн*,^ • НА«и^-Й*«\ ^a^4«*4s^a^ «^f*^**^ i«*^J •■MK*$f*^it^ft*’^ ^У*Л^®^4^ ?f ,-твіл^і-4^ие..
Сторінка «Бесід» Іоанна Златоуста, 1608 р. (Палеографический... Табл. 27),
171


Г ■•■
«**
^Ж#Ш*<#и
^ . ^ ^
■^^ ^'М <Ж*щ <* д*$
АІЙ»#<* Ш*Й#' ?и^ «*Г*н^А&хГ* и>ШШ^С ГО ^^\ ^не» ^<<-*V^ v4.$m< w«##ш #к w-^^$л#m.tffo *^ ^WsWj "^ *
1*5 t$0
<iw н-шеЫ ^< ^ ^
f* ж^ yU# ?м
^#ї«иЧ^^Г Ш«о сс rWu V^
;*И*4* ^Й^€*^М^<?*^ м
; J^lC#i'WHl^^^*-H^ МЛ*» \О Й-^’^Ш^у г$.иы ^ц^у^ ^*^%Ш
&»wf #<4'£и^^ iV*****^ ^«^ і^^єал^^^ & ^^ '^ ««L
' w«r»fAr ии* ««м/ттЛ м ^»w<£tu$w &^&»^«Ш?, *«нюмДв^ j*44 Лио €"** ^««taw* ^^^«^1^ S**i^t^t^
\ %< Ъи^км^»» «МЛ«М> іЛммЗ ««А^****^ A««»^*4jim2e*»
Л
3
I
<•3
#И«^И«4 Л^&Л» А^ЛЬгй». «Ше^ ^«^
m# еч^сч4^^л^^. ^^^«шй?
і ^WU«^«»« «»Т*«$іс ^$Г^Ігн2* г-глв^ ^t». „ «£мГ
[ "“"“УУ" *^*«А у; ^^«»mJmA^ та«^ Х?
I ^«йс^йш. ^ ^ww< »f| ^wxe ^«мт-шЛтЛ
Сторінка «Бесід» Макарія Єгипетського, перекладених в Острозі 1610 р,
(ДПБ).


ІЙк» #f «<’(« н4м«*£ Є{ Jmj^^ »»*М|ЙЙ»,
«^J^Ju^r/MrthMWM^
а^Мь&П4А4^А esn«M^rf^&n«4^^ іиаа.І*.
ИИ, смииинф^«ииг&,4. ; n«a-frcти
*^»<#ви#м . гдл . ^ . ^«дмпв« едтшг^Г. ^«шп» г^^
■ ««МІМ» KW^Xh* . AW
. •<■.'»■ СВНвЛММГДч . ли
. ел Є4 «І^ЛфЧлм
, мі» д4
^f#fj^M .
^і4^ч *
(t*
IL
Сторінка «Бесід» Макарія Єгипетського, перекладених у Шебрешині 1611 о (ДПБ).


*>*Х>0ф<,фф<>0<<,***>*<*0*ХхХ<>00<ХХ>Х<><Х>Ф00000000^^
СПИСОК ВИДАНЬ, ПОСИЛАННЯ НА ЯКІ ПОДАЮТЬСЯ СКОРОЧЕНО*
Абрамович Д. И. К литературной деятельности...
Абрамович Д, Киево-Печерский...
Александрович В. Перша згадка...
Анушкин В. В славном месте...
Анушкин А. На заре...
Архангельский А. Борьба...
Атанасов П. Уникален памятник...
Бевзо О, А. Львівський літопис...
Богуславский Р. Волынские...
[Болховитинов Е.] Описание...
Возняк М. Історія...
Возняк М. Письменницька діяльність...
Галенченка Г. Стародрукования...
Гамрецький М. М. Боротьба...
Гераклітов О. До біографії...
Голенищев’К у тузов И. Украинский и белорусский гуманизм...
Голобуцький В. О. Актуальні питання...
* Коли видання згадується два
Абрамович Д. И. К литературной деятельности мниха Камянчанина Исаии // Памятники древней письменности искусства.— Спб., 1913.—Т. 181.
Абрамович Д. Киево-Печерский патерик (Вступ. Текст. Примітки). // Пам’ятки мови та письменства давньої України.— К., 1930.— Т. 4.
Александрович В. Перша згадка про українську школу в Перемишлі // Жовтень.— 1986.— № 9.— С. 104.
Анушкин В. В славном месте Виленском: Очерки из истории книгопечатания.— М., 1962.
Апушкин А. На заре книгопечатания в Литве.— Вильнюс, 1970.
Архангельский А. Борьба с католичеством и умственное пробуждение Южной Руси к концу XVI в.: Истор. очерк // КС.— 1836.— Т. 15.— Май.— С. 44—78; Июнь.—С. 237—266.
Атанасов П. Уникален памятник на руската сред- невековна культура в Народната библиотека «Ки- рил и Методи й» // Известия на народна библиотека «Кир ил и Методий».— 1971.— Т. 12 (18).— G. 87— 93.
Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелозн. дослідження.— 2-е вид.— К. : Наук, думка, 1971.
Богуславский Р. Волынские рукописные Евангелия и Апостолы // Труды. 9-й археогр. съезд в Вильне, 1983.—М., 1897.—Т. 2.—С. 277—307.
[Болховитинов Е.] Описание Киево-Печерской лавры с присовокуплением разных грамот и выписок.., также планов Лавры и обеих пещер.— К., 1826. Возняк М. Історія української літератури.— Львів, 1921.—Т. 2. Віки XVI—XVIII.—Ч. 1.
Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині та у Львові.— Львів ; Вид-во Львів, ун-ту, 1954.
Галенченка Г. Д. XVIII ст. Стародрукования кі- рьілічньтя кнігі // Кніга Беларусі 1517—1917: Звод- ны каталог.— Мінск, 1986.— С. 10—192.
Гамрецький М. М. Боротьба трудящих Волині проти гніту панської Польщі в 1648—1654 рр. // Наукові зап. Київ держ. ун-ту.— 1954.— Т. 13.
Гераклітов О. До Біографії Онисима Михайловича Радишевського // Бібліологічні вісті.— 1926.— № 1.— С. 63—64.
Голенищев-Кутузов И. Украинский и белорусский гуманизм // Голенищев-Кутузов И. Славянские литературы: Статьи и исследования.— М. : Худож. лит., 1973.
Голобуцький В, О, Актуальні питання історії України доби феодалізму і завдання радянських істо-
більше разів.
180


Голубев С, Киевский митрополит Петр Могила...
Грицай М. С, Давня українська проза...
Добротворский А. Кто был первый Лжедмитрій?
Дулишкевич И. Исторические черты...
Дэже Л. Украинская лексика.,.
Евгений, Словарь исторический...
Евгений. Словарь русских...
Еремин И. П, И. Вишенский,,.
Жаткович Ю. Нарис...
Житецкий П. О Пересопницкой рукописи...
Житецький П. Острозька трагедія...
Жизнь князя Андрея...
Жукович П. Сеймовая борьба... (до 1609 г.)
Жукович П. Сеймовая борьба... (с 1609 г.)
Завитневич В. 3. Палинодия...
Загайко П. Українські письменни- ки-полемісти...
Запаско Д. П. Ісаєвич Я. Д9 Пам’ятки...
Зернова А. Первопечатник...
Зернова А. С. Типография Мамо- ничей...
Зимин А. А. И. С. Пересветов...
риків // Укр. істор. журн.— 1973.— № 9.— С. 25— 39.
Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт церковно-истор. исследования.—К., 1883.—Т. 1; К., 1898.—Т. 2.
Грицай М. С. Давня українська проза: Роль фоль- кльору у формуванні образного мислення укр. прозаїків XVI — поч. XVIII ст.— К. : Вид-во Київ, держ. ун-ту, 1975. . ,
Добротворский А. Кто был первый Лжедмитрий? (Найденный в 1851 г. в Загоровском монастыре исторический памятник, относящийся к решению этого вопроса): По поводу истор. исследования о первом Лжедмитрии Н. Костомарова.— Б. м. и г. Дулишкевич И. Исторические черты угро-русских. — Унгвар, 1875.
Дэже Л. Украинская лексика сер. XVI века: Ня- говские поучения (словарь и анализ).— Дебрецен, 1985.
Евгений [Болховитинов]. Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина грекороссийской церкви, 1827.— Т. 1—2.— 2-е изд.
Евгений [Болховитинов]. Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России//Соч.— М., 1845.— Т. 1.
Еремин И. П. Иван Вишенский и его общественно-политическая деятельность // Вишенский И. Соч. / Подг. текста, статья и коммент. И. П. Еремина.— М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1955.
Жаткович Ю. Нарис історії Грушовського монастиря на Угорській Русі // Науковий збірник, присвячений М. Грушевському.— Львів, 1906.— С. 155—157.
Житецкий П. О Пересопницкой рукописи // Труды 3-й археогр. съезда в России.— К., 1878.— Т. 2.— С. 22—96.
Житецький П. Острозька трагедія // Зап. Наук, т-ва ім. Т. Г. Шевченка.— Львів, 1903.— Т. 51.— С. 1—24.
Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни.— Т. 1—2.— К.» 1849.
Жукович П. Сеймовая борьба православного запад- J нерусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.).—Спб., 1901.
Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). — Спб., 1903—1912.
Завитневич В. 3. Палинодия Захарии Копыстенско- го и ее место в истории западнорусской полемики XV—XVII вв.—Варшава, 1883.
Загайко П. К. Українські письменники-полемісти кінця XVI — поч. XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії.— К. : Вид-во АН УРСР, 1957, Запаско Я. П. Ісаєвич Я* Д- Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. 1 (1572—1700).— Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1981.
Зернова А. Первопечатник Петр Тимофеев Мсти- славец // Книга: Исследования и материалы.— М., 1964.—Сб. 9.—С. 103—109.
Зернова А. С. Типография Мамоничей в Вильно (XVII век) // Книга: Исследования и материалы.— 1959.—Сб. 1.—С. 167—223.
Зимин А. А. И. С. Пересветов и его современники: Очерки по истории рус. обществен но-по лит. мысли середины XVI в,— М. : Изд-во АН СССР, 1958.
181


Иван Вишенский. Сочинения...
Игнатій (з Любарова). Житіє,.,
Иконников В. С. Максим Грек,,. Ісаєвич Я- Д' Братства.,, ісаєвич Я. Д- Джерела.,» Ісаєвич Я- Літературна.., Ісаєвич Я- Д' «Навіти>,„
Исаевич Я- Д> Новые материалы
Ісаєвич Я- Д‘ Першодрукар.,,
Исаевич Я• Д' Преемники... Ісаєвич Я-> Мицько І, Життя..,
Каразин В. Каталог...
Каталог белорусских изданий...
Кісь Я' П. Промисловість...
Ковальский Н.П, Акт 1603 года
Ковальський М. П. До історії...
Ковальский Н. П. Источники... 1982
Ковальский Н. П, Источники...1979
Ковальский И, П, Источи иковеде- ние.., ч, 1
Ковальский Н.П, Источниковедение... ч, 3
Иван Вишенский. Сочинения / Подг. текста, статья и коммент. И. П. Еремина.— М.; Л. : Изд-во АН- СССР, 1955.
Игнатій (з Любарова). Житіє и жизнь преподобного отца нашего Іова, и о сконьчаніи его, и о состав- леніи святая обители Скитския вь кратце списано/ Сообщ. А. Петрушевича /I Зоря Галицкая яко аль- бум на год I860.— Львів, I860.—С. 225—251.
Иконников В. С. Максим Грек и его время: Истор. исследование.— Киев, 1915.
Ісаєвич Я' Д- Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVII ст.— К. : Наук, думка, 1966.
Ісаєвич Я- Д- Джерела з історії української культури епохи феодалізму.— К. : Наук, думка, 1972. Ісаєвич Я' Д- Літературна спадщина Івана Федорова.— Львів : Вища школа, 1989.
Ісаєвич Я- Д’ «Навіти» — невідома пам’ятка української публіцистики XVII ст. // Наук.-інформ. бюлетень Архівного упр. УРСР.— 1964.— № 6.— С. 52—62.
Исаевич Я- Д’ Новые материалы об украинских и белорусских книгопечатниках первой половины XVil в. // Книга: Исследования и материалы.— 1977,—Сб. 34.—С. 149—151.
Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Видання друге.— Львів : Вища школа, 1983.
Исаевич Я- Д’ Преемники первопечатника.— М. : Книга, 1981.
Ісаєвич Я* Мицько І. Життя і видавнича діяльність Кирила-ТранквІліона Ставр овець кого // Бібліотекознавство та бібліографія.— К., 1982.— С. 51—67.
Каразин В. Каталог славянороссийским рукописям (погибшим в 1812 г.) проф. Баузе//ЧОИДР.— 1862.—Кн. 2.—С. 45—79.
Каталог белорусских изданий кирилловского шрифта XVI—XVII вв. Вып. 2 (1601—1654) / Сост. В. И. Лукьяненко.— Л. : Гос. публ. б-ка им. М. Е. Салтикова-Щедрина, 1975.
Кісь Я, П. Промисловість Львова у період феодалізму (XIII—XIX ст.).— Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1968.
Ковальский Н.П. Акт 1603 года раздела владений князей Острожских как исторический источник // Вопросы отечественной историографии и источниковедения.— Днепропетровск : Изд-во Днепр, гос. унта, 1975.—Вып. 2.—С. 113—137.
Ковальський М. П. До історії Острозької друкарні (кінець XVI — початок XVII ст.) // Тези доп. наук, конф. Криворіз. загальнонаук. фак.— Кривий Ріг, 1965.—С. 31—33.
Ковальский Н. П. Источники по соцаильно-эконо- мической истории Украины XVI — первой половины XVII века: Структура Источниковой базы.— Днепропетровск : Изд-во Днепр, гос. ун-та, 1982. Ковальский Н.П. Источники по истории Украины XVI — первой пол. XVII в. Литовской метрике и фондах приказов ЦГАДА: Учеб, пособие.— Днепропетровск : Изд-во Днепр, гос. ун-та, 1979.
Ковальский Н. П. Источниковедение и археография истории Украины XVI — первой пол. XVII вв.: Анализ дорев. отечественных публикаций источников: Учеб, пособие по спецкурсу.— Днепропетровск, 1979.—Ч. 1.
Ковальский Н. П. Источниковедение и археография истории Украины XVI — первой пол. XVII вв.:
182


Ковальський М. П. Джерела...
Колосова В. П. Автограф...
Колосова В. П. Федоровські читання...
Коляда Г. 1. Гаврило Дорофеевич
Копержинський К- Л. Лекцій...
Копержинський К* Острозька друкарня...
Копержинський К- Український письменник...
Кордт В. Материалы... Вып. 1.
Кордт В. Материалы... 2 сер.
Вып. 1
Кордт В. Материалы... 2 серия.
Вып. 2
Костомаров Н. И. Смутное время...
Кременецький...— Вип. 1
Кременецький...— Вип. 2
Кременецький...— Вип. 3
Крип'якевич І. З діяльності Поссе- віна...
Крип'якевич 1. П. Зв’язки...
Крип'якевич І. Львівська Русь...
Крип'якевич 1. Унійні видання.,.
Криловский А. Львовское...
Лабынцев Ю. А. Предварительный список...
Лабынцев Ю, А. Славянская,..
Левицкий О. Анна...
Левицкий О, Очерки...
Характеристика публикаций источников на иностранных языках: Учеб, пособие по спецкурсу.— Днепропетровск, 1979.— Ч. 3.
Ковальський М. П. Джерела про початковий період друкарства на Україні.— Дніпропетровськ : Вид-во Дніпр, держ. ун-ту, 1972.
Колосова В. П. Автограф Ивана {Вишенского // Федоровские чтения. 1978.—М. : Наука, 1981.— С. 126—133.
Колосова В. Л. Федоровські читання. 1981 //Рад. літературознавство.— 1982.— № 6.—С. 76—77.
Коляда Г. 1. Гаврило Дорофеевич, український літератор XVII ст. // Рад. літературознавство.— 1958,— № 3.— С. 49—59.
Копержинський К. Л. Лекцій словенскіе Златоус- того от бесвдъ евангельских от иерея Наливайка вибраніє // Сб. статей в честь акад. А. И. Соболевского.— Л., 1928.— С. 381—385.
Копержинський К- Острозька друкарня в Острозі та Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі // Бібліологічні вісті.— 1924.— Ч. 1—3.—С. 75—82.
Копержинський К. Український письменник XVI ст. Василь Суразький // Науковий збірник за рік 1926.—К., 1926.—С. 38—72.
Кордт В. Материалы по истории русской^картогра- фии.— Вып. 1. Карты всей России и южных ее областей до половины XVII века.-- К., 1899.
Кордт В. Материалы п-о истории русской картографии.— 2-я сер.— Вып. 1. Карты всей России, северных ее областей и Сибири.— К., 1906.
Кордт В. Материалы по истории русской картографии.— 2-я сер — Вып. 2.— К., 1910. z .
Костомаров Н. И. Смутное время Московского государства в начале XVII ст. (1603—1613) // Исторические монографии и исследования.— Спб., 1868.— Т. 4.
Кременецький земський суд. Описи актових книг XVI—XVII ст. Вип. 1—3.— К. : Наук, думка, 1959—1965.
Крип'якевич 1. З діяльності Поссевіна // ЗНТШ.— 1912.—Т. 112.—С. 5—28.
Крип'якевич І. П. Зв’язки Західної України з Росією до середини XVII ст.: Нариси.— К. : Вид-во АН УРСР, 1953.
Крип'якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI в. // ЗНТШ.— 1907.— Т. 97. "
Крип'якевич І» Унійни видання і «руські» переклади Антонія Поссевіна в 1580-тих рр.: Бібліографічна замітка // Зап. Чина св. Василія- великого.— Львів, 1930.— Т. 3.— Вип. 1—4.— С. 537—552.
Крыловский А. Львовское Ставропигиальное братство.— К-, 1904.
Лабынцев Ю. А. Предварительный список старопечатных изданий кирилловского шрифта второй половины XVI века. В помощь составителям сводного каталога изданий кирилловского и глаголического шрифтов: Метод, указания.— М., 1979.— Вып. 4. Лабынцев Ю. А. Славянская кирилловска я печатная книжность XV — первой четверти XVII в. В помощь составителям Сводного каталога старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов: Методические рекомендации.— М., 1982.
Левицкий О. Анна Алоиза Острожская // Киев, старина.— 1883.—Т. 7 (Ноябрь).—С. 329—373. Левицкий О. Очерки стародавнего быта Волыни и Украины // КС,— 1889,— Т. 25,— Апрель.— С, 92—123.
183


Леонид. Славяно-сербское..,
Летопись...
Лосиевский И. Библиотека...
Майков В. Послание...
Максимович М. Воспоминания...
Максимович М. А. Книжная старина...
[Максимович М.] О двух помяни- ках...
Максимович М. А. Письма...
Малышевский И. И. Александрийский... Т. 1
Малышевский И. И. Александрийский... Т. 2
Малышевский И. Патриарх...
Маслов С. I. Культур но-національне...
Махновець Л. Є. Давня українська література...
Мицько І. Авторство...
Мицько 1. 3. Ідеологічна боротьба...
Мыцко И. 3. Дерманский...
Мыцко И. 3. Новые документы...
Мицько I. Чар...
Назаревський А. А. Язык евангелия...
Леонид. Славяно-сербское хранилище на святой Афонской горе в монастырях Хиландарь и святом Павле // ЧОИДР.— 1875.— Кн. 1, ч. 5.— С. 1—80. Летопись монастыря Густынского // ЧОИДР.— М., 1848.— Год. 3.— Кн. 8.— Материалы отечественные.—С. VI, 1—76.
Лосиевский И. Библиотека М. Смотрицксго // Памятники культуры: Новые открытия, 1984.— М., 1986.
Майков В. Послание к патриарху Гермогену о злоупотреблении в церковном пении «хабува» // Сборник статей, посвященных С. Ф. Платонову.— Спб., 1911.- С. 415—431.
Максимович М. Воспоминания о епископе Исакие Борисковиче // Максимович М. Собр. соч.— К., 1876.—Отд. ист.—С. 387—389.1
Максимович М. А. Книжная старина южнорусская // Временник имп. Моск, о-ва истории и древностей рос.— 1849.— Кн. 1-4. Ч. 1-3.—С. 1—12; Кн. 2.— С. 1 — 12.
[Максимович М.] О двух помяниках упраздненного Киево-Межигорского монастыря // Киев, епархиальные ведомости.— 1884.— № 6.— С. 261—270; № 7.— С. 302—312.
Максимович М. А. Письма о князьях Острожских к графине А. Д. Блудовой.— К., 1866.
Малышевский И. И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви.—К., 1872.—Т. 1.
Малышевский И. И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. Приложения.— К., 1872.— Т. 2.
Малышевский И. Патриарх Иеремия 11-и князь Константин Константинович Острожский // ТКДА. — 1886.—№ 1.—С. 68—82.
Маслов М. J. Культурно-національне відрод ения на Україні в кінці XVI і першій половині XVI1 ст. // Матеріали до вивчення історії української літератури.— К. : Рад. школа, 1959.— Т. 1. Українська давня література. Доба феодалізму — до кінця XVIII ст.—С. 198—212.
Махновець Л. Є. Давня українська література (XI—XVIII ст. ст.) Н Українські письменники: Біобібліогр. словник.— К., 1960.— Т. 1.
Мицько 1. Авторство «Перестороги» в світлі українсько-білоруських взаємин // Прогресивна суспільно-політична думка в боротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні: Тези... конф.— Львів, 1988.— С. 133—135. Мицько 1. 3. Ідеологічна боротьба на Україні в XVII ст. і формування та склад бібліотек // Бібліографічна інформація і сучасність: 36. наук, прань.— К. : Наук, думка, 1981.— С. 102—111.
Мыцко И. 3. Дерманский культурно-просветительный центр и его участие в идеологической борьбе на Украине (70-е годы XVI в.— 30-е годыХУП в.) // Федоровские чтения, 1978.— М. : Наука, 1981.— С. 47—56.
Мыцко И. 3. Новые документы о пребывании Ивана Федорова на Волыни // Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве.— М.: Наука, 1979.— G. 192—195. Мицько 1. Чар архівних свідчень: Матеріали до біографій славетних публіцистів // Жовтень.— 1987. — № 3.- С. 85—96.
Назаревский А. А. Язык евангелия 1581 г. в переводе В. Негалевского // Унив. изв.— 1911.— № 8.— С. 1—4 0; № 11.—С. 47—78; № 12,—С. 79—139.
184


Немировский Е. Л. Возникновение...
Немировский Е. Л. Иван Федоров...
Немировський Е. Л. Начало книгопечатания...
Опись,.. — Кн. 13.
Опись...
Опись... — Кн. 16.
Опись... — Кн. 17.
Опись... — Кн. 19.
Опись... — Кн. 2039.
Опись... — Кн. 2043.
Опись... — Кн. 2047.
Палеографический изборник...
Пам'ятки української мови...
Памятники... — Т. 1.
Памятники... — Т. 4.
Пошук А. 1, Філософсько-гуманістичні ідеї...
Перетц В. Н. Исследования...
Перетц В. Н. Отчет... 1910 г.
Перетц В. Н. Отчет... 1911 г.
Перетц В. Н. <Тестамент...>
Перлинг П. Из смутного... времени.
Перлштейн А. Описание...
Перфецкий Е. П, Религиозное движение...
Перфецький Е. П. Угорська Русь-
Україна...
Першодрукар...
Петров Н. И. Описание рукописных собраний,.. Вып, 1,
Немировский Е. Л. Возникновение книгопечатания в Москве: Иван Федоров.— М. : Книга, 1964.
Немировский Е. Л. Иван Федоров (около 1510— 1583). М. : Наука, 1985.
Немировський Е. Л. Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров.— М. : Книга, 1974. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго / Сост. Д. В. Ильницкий.— К., 1882.— Кн. 13.
Опись актовой книги... / Сост. Д. В. Ильницкий.— К., 1875.—Кн. 14.
Опись актовой книги... / Сост. И. П. Новицкий.— К., 1875.—Кн. 16.
Опись актовой книги... / Сост. И. П. Новицкий,. И. О. Левицкий.— К.» 1884.— Кн. 17.
Опись актовой книги... / Сост. А. Т. Белоусов.— К., 1878.—Кн. 19.
Опись актовой книги... / Сост. О. Н. Левицкий» К., 1885.— Кн. 2039.
Опись актовой книги... / Сост. И. М. Каманин.— К., 1890.—Кн. 2043.
Опись актовой книги... / Сост. О. И. Левицкий.— К., 1890.— Кн. 2047.
Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в XV—XVIII вв.— К., 1899. Пам'ятки української мови і літератури.— Т. 5. Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI— поч. XVII ст. Т. 1 / Видав К. Студинський.— Львів, 1906.
Памятники изданные Киевской комиссией для разбора древних актов.— К., 1898.— Т. 1. Памятники изданные Временною комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе.— К., 1859.— Т. 4.
Пошук А. 1. Філософсько-гуманістичні ідеї в анти- католицькому творі «Апокрисис» // Філос. думка.— 1979.—№ 5.—С. 108—114.
Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI— XVII вв. // СОРЯС.— 1926.— Т. 101, № 2.— С. 1—70.
Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир 21—26 октября 1910 года//Унив. изв.— 1911.— № 10.
Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в С. Петербург 13—28 февраля 1911 г.— К., 1912.
Перетц В. Н. «Тестамент царя Василия* в украинских переводах: Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI— XVIII вв. Вып. 1 // СОРЯС.— 1926.— Т. 101, № 2.— С. 1—76.
Перлинг П. Из смутного времени: Мало или вовсе неизвестные источники//Рус. старина.— 1911.— Январь.— С. 197—208.
Перлштейн А. Описание города Острога.— М.» 1848.
Перфецкий Е. П. Религиозное движение в XVI ст. и начале XVII в. в Угорской Руси // Изв. ОРЯС.— 1916.—Т. 20.—Кн. 1.
Перфецький Е. П. Угорська Русь-Україна в першій половині XVII ст. // Україна.— 1917.— Кн. З—4. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVII ст.) : 36. док.— К. : Наук, думка, 1975.
Петров Н. И. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве.— Вып. 1. Сбор, руко-
185


Петров Н. И. Описание рукописных собраний... Вып. 3.
Петрушевич А. С. Сводная... летопись...
Письма А. М. Курбского...
Подошкин С. А. Реформация...
Покровский Ф, И. Послание.,,
Похвала Исайе Балабану.,.
Россия и Италия... т. 1, вып. 2...
Россия и Италия... т. 2, вып. 1..,
Россия и Италия... т. 2, вып. 2„.
Ружицъкий Е, Звідки...
Савва В, Несколько случаев..,
Сборник летописей...
Свенцицкий И, С. Опись музея.., Свенцицький И. С. Каталог.., Сношения России...
Соболевский А. Две библиографические редкости...
Соболевский А. Заметки.,,
Соболевский А. И. Переводная литература...
Соколов 1. I. Про відносини...
Сперанский М, Переводные сборники...
Сырку П. А. Из истории...
Теодорович Н. Город...
Теодорович Н. И. Историко-статис- іическое описание...
Українська поезія XVI ст.... Украинские книги.,.
писей Московского митрополита Макария (Булгакова).—К., 1981.
Петров Н. И. Описание рукописных собраний.— Вып. 3. Б-ка Киево-Софийского собора.— К., 1904. Петрушевич А. С, Сводная галицко-русекая летопись с 1600 по 1700 год.— Львов, 1874.
Письма князя А. М. Курбского к разным лицам. Оттиск//Курбский А. Соч.—Спб., 1913.— Т. 1. Подошкин С. А. Реформация и общественная мысль Белоруссии и Литвы (вторая половина XVI — начало XVII вв.).— Минск : Наука и техника, 1970. Покровский Ф, И, Послание пресвитера Никольского Василия из Дольней Руси об исхождении Духа Святого // ОРЯС.— 1908.— С. 86—126.
Похвала Исайе Балабану 1611 г. / Сооб. А. И. Соболевский /I ЧОНЛ.— 1894.— Кн. 8.— Отд. 3.— Материалы.— С. 29—38.
Россия и Италия: Сборник исторических материалов, касающихся отношений России и Италии.— Спб., 1911.— Т. 1, вып. 2.— Россия и Италия...— Спб., 1908.— Т. 2, вып. 1. Россия и Италия...— Спб., 1913.— Т. 2, вып. 2.
Ружицький Е. Звідки походив Єлисей Плетенецький? И Наша культура.— 1973.— № 5.— С. 10. Савва В, Несколько случаев изучения иностранных языков русскими людьми во второй половине XVI века.— Харьков, 1913.
Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси.— К., 1888,
Свенцицкий И. С. Опись музея Ставропигийского института во Львове.— Львов, 1921.
Свенцицький И. С. Каталог книг церковно-слов’янської печати.— Жовква, 1908.
Сношения России с Востоком по делаїи церковным.— Спб., 1858.
Соболевский А. Две библиографические редкости// ЧОИДР.— Кн. 18, отд. 2.—С. 113—115.
Соболевский А. Заметки о малоизвестных памятниках юго-западнорусского письма XVI—XVII вв.// ЧОИ Л.— 1895.— Кн. 9, отд. 2. Сообщения и исследования.— С. 3—24.
Соболевский А. И, Переводная литература Московской Руси XVI—XVII в.: Библиогр. материалы.— Спб., 1903.
Соколов I, 1. Про відносини української церкви до грецького Сходу наприкінці XVI та на початку XVII ст. за нововиданими матеріалами: Іст. нарис// Зап. іст.-філол. відділу ВУАН.— К., 1919.— Кн. 1. - С. 53—84.
Сперанский М. Н. Переводные сборники изречений в славянорусской письменности: Исследования и тексты//ЧОИДР.— 1905.—Кн. 1.—С. 155—450. Сырку П, А, Из истории сношений русских с румынами И Изв. ОРЯС.— 1896.— Т. 1, кн. 3.— С. 495—542.
Теодорович И, Город Владимир Волынской губернии в связи с историей волынской иерархии: Ист. очерк.— Почаев, 1893.
Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Т. 2. Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский.— Почаев, 1890.
Українська поезія XVI століття.— К, 1987.
Украинские книги кирилловской печати XVI— XVIII вв.: Каталог изданий, хранящихся в Гос. б-ке СССР им. В. И. Ленина. Вып. I. 1574 г.— 1 пол. XVII в. / Сост. Г. Н. Каменева, А. А. Гусева.— М. : Гос. б-ка СССР. им. В. И. Ленина, 1978.
186


Українська поезія...
Филарет. Обзор...
Флоря Б. Русско-польские отношения...
Фотинский О. А. Волынский...
Фотинский О. А. Обыкновенные люди...
Фотинский О. А., Бурчак-Аб рамо- вич Н. М. Краткое описание...
Фотинский О. Очерки...
Франко 1. Іван Вишенський...
Харлампович К. Западнорусские православные школы...
Харлампович К. Иосиф Курпевич...
Харлампович К- Малороссийское влияние...
Харлампович К. Острожская православная школа
Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия
Юбилейное издание,..
Яковенко Н. М. Нові джерела...
Яременко П. К- Герасим Смотрицький...
Яременко П. К. Памфлета.„
Яременко П. К. Пересторога...
Яременко П. К- Спроба розкриття...
Яременко П. К. Український письменник-полеміст...
Українська поезія: Кінець XVI — початок XVI1 ст. / Упор. В. П. Колосов, В. І. Крекотень.— К. : Наук. думка, 1978.— 432 с. ^ Филарет (Гумилевский Д.). Обзор русской духовной литературы, 862—1720. Кн. 1.—Харьков, 1859.
Флоря Б. Н. Русско-польские отношения и колитическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI — начале XVII в.— М. : Наука, 1978. Фотинский О. А. Волынский религиозный вольнодумец XVII в.// ЧОНЛ.— 1905.— Кн. 18.— Вып. 3—4.— Отд. 2.—С. 71—102.
Фотинский О. А. Обыкновенные люди старой Волыни : Из семейной хроники двух поколений фамилии дворян Загоровских во второй половине XVI в.// Волынский истор.-археол. сб.— Житомир, 1900.— Вып. 2—С. 117—195.
Фотинский О. А. Бурчак-Абрамович Н. М. Краткое описание памятников древности, поступивших в Волынское древнехранилище от 1 августа до 1 января 1898 г. Вып. 3.— Почаев, 1899.
Фотинский О. Очерки из быта монастырских крестьян на Волыни в XVII—XVIII в.— Житомир, 1910.
Франко J. Іван Вишенський і його твори.— Львів, 1895.
Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви.— Казань, 1898.
Харлампович К. Иосиф Купцевич архиепископ суздальский б. владимирский и брестский (162І— 1642) — Почаев, 1900.
Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Т. 1.— Казань, 1924.
Харлампович К. Острожская православная школа // КС.— 1897.— Т. 7.— Май.— С. 177—207; Июнь.—С. 363—388.
Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия.— К., 1988.
Юбилейное издание в память 300-летия основания Львовского Ставропигийского братства.— Львов, 1886.—Т. 1.
Яковенко Н. М. Нові джерела до історії Острозької школи — першого учбового закладу вищого типу у східних слов’ян // Прогресивна суспільно-політична думка в боротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні: Тези... конф.— Львів, 1988.— С. 40—42.
Яременко П. К. Герасим Смотрицький // Рад. літературознавство.— I960.— № 5.— С. 57—68.
Яременко П. X. Памфлета Клірика Острозького — українського письменника-полеміста кінця XVI віку // Питання літератури : Наук. зап. Сер. літературознавча.— Дрогобич : Дрогоб. пед. ін-т, 1962.— Вип. 7.—С. 117—179.
Яременко П. К. «Пересторога» — український ан- тиуніатський памфлет початку XVII ст.— К. : Вид- во АН УРСР, 1963.
Яременко П. К. Спроба розкриття псевдоніма Клірика Острозького// Наук, зап./ Львів, держ. пед. ін-т. Сер. філол.— 1960.— Т. 16.— С. 3—20.
Яременко П. К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокрисис».— Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1964.
18;


Akta kosci61a...
Barnicctt D.-A. Simmons J.-S.-G.
Some...
Bolognetti A. Epistolae.., Pars 1
Bolognetti A, Epistolae... Pars 2
Diplomata,.,
Dobrovsky J. Institutiones
Gorczak B. Katalog...
Grasshoff H.t Simmons J.-S.-G.
Ivan Fedorovs
Estreicner K. Bibliografia...
Jerlic J. Latopisiec...
Kardaszewicz S. Dzieje...
Kawecka-Gryczowa A. Arianskie...
Kawecka-Gryczowa A. Z dziejow...
Krajcar J. Konstantin...
Legrand E. Bibliotheque...
Monumenta Confraternitatis.,,
Pecalidus S. De bello...
Possevino A. Moscovia...
Regel W. Analecta...
Tazbir J. Antytrynitaryzm,,,
Tworek S. Dzialalnosc...
Wielewicki Ks. J. Dziennik.,,
Zaleski S. Jezuici...— T. 4
Acta kosciola farnego ostrogskiego // Rocznik wolyn- ski.— Rowne, 1934.— T. 3.— S. 192—214.
Barnicott D.-A., Simmons J.-S.-G. Some unrecorded early printed Slavonic books in English libraries// Oxford Slavonic Papers.— 1951.— Vol. 1.
Bolognetti Alberti nuntii Apostolici in Polonia epistolae et acta. 1581—1585 // Monumenta Poloniae Va- ticanae. Cracoviae, 1923—1933.— T. 6.
Ibidem.— T. 7.— Cracoviae, 1938.
Diplomata statutaria a Patriarchis Orientalibus Con- fraternitati Stauropigiane Leopoliensi.— Leopoli, 1895.
Dobrovsky J. Institutiones lingue slavicae dialecti veteris — Vindobonae, 1822.
Gorczak B. Katalog r^kopisow archiwum xx. San- guszek w Slawucie.— Slawuta, 1902.
Grasshoff H.t Simmons J.-S.-G. Ivan Fedorovs grie- chischrussisch — kirchenslawisches Lesebuch von 1578 und der Gothaer Bukwar von 1578—1580// Ab- handlungen der Deutschen Akademie der Wissen- schaften. Klasse fur Sprachen, Literatur und Kunsts — Berlin, 1969.— N 2.
Estreicher K. Bibliografija polska— Krakow, 1882— 1951.—T. 1.— 34.
Jerlic J. Latopisiec albo kroniczka.— Warszawa, 1853.—T. 1.
Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga.— Krakow, 1913.
Kawecka-Gryczowa A. Arianskie oficyny wydawnicze Rodeckiego і Sternackiego Dzieje і bibliografia.— Wroclaw, 1974.
Kawecka-Gryczowa A. Z dziejow polskiej ksiazki w okresie Renesansu.— Wroclaw, 1975.
Krajcar J. Konstantin Basil Ostrozski and Rome in 1582—1584 // Orientalia Christiana periodica.— Roma, 1969.—Vol. 35. fasc. 1.—P. 189—218.
Legrand E. Bibliotheque grecque vulgaire.— Paris, 1882.
Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopo- liensis — Leopolis, 1895—1898.
Pecalidus S. De bello Ostrogiano ad Pianctos cum Nisoviis.— Cracoviae, 1600.
Possevino A. Moscovia.— Vilnae.— 1586.
Regel W. Analecta Bizantino — Russica Petropoli, 1891.
Tazbir J. Antytrynitaryzm na ziemiach ukrainskich w XVII wieku // Z polskich studiow slawistycznych.— Seria 4. Historia.— Warszawa, 1972.— S. 91—120.
Tworek S. Dzialalnosc oswiatowokulturalna kalwi- nizmu malopolskiego (polowa XVI — polowa XVII).— Lublin, 1970.
W ielewickiego Ks. Jana. Dziennik spraw domu zakon- nego o. o. jezuitow u sw. Barbary w Krakowie // Scrip- tores rerum Polonicarum.— Krakow, 1899.— T. 17. Zaleski S. Jezuici w Polsce. Kolegia і domy zalozo- ne w drugiej dobie rz^dow Zygmunda III і za rzadow Wladyslawa IV. 1608—1648.— Krakow, 1905,— T. 4.


<O**>3<»>tt<X>OOOO<>>5OC<X><>ttO<><X>O<X>O<X>OOOOOO<X>OOOOOO<>O^^
СКОРОЧЕННЯ НАЗВ СЕРІЙНИХ ВИДАНЬ, НАЗВ БІБЛІОТЕК, МУЗЕЇВ, АРХІВІВ
АВАК
— Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией.
АЗР
Акты ЮЗР
— Акты, относящиеся к истории Западной России. — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России.
АЛВП
— Архів Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР.
АЮЗР
Б-ка ОссолІн- ських
ВЕВ
ДБЛ ДІМ ДПБ
— Архив Юго-Западной России.
— Бібліотека Національного інституту ім. ОссолІН' ських (Вроцлав).
— «Волынские епархиальные ведомости».
— Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна.
— Державний історичний музей.
— Державна публічна бібліотека ім. М. Е. Салтикова- Щедріна.
ЗНТШ КЕВ КС ЛБАН
— «Записки Наукового товариства ім. Шевченка».
— «Киевские епархиальные ведомости».
— «Киевская старина».
— Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Сте- фаника АН УРСР.
ЛДУ ЛІМ нм окм ППЛ ПСРЛ РИБ СОРЯС
— Львівський державний університет.
— Львівський історичний музей.
— Национальний музей (м. Львів).
— Острозький краєзнавчий музей.
— «Памятники полемической литературы».
— «Полное собрание русских летописей».
— «Русская историческая библиотека».
— Сборник отделения русского языка и словесности Академии наук.
ТКДА ХИБ
— «Труды Киевской духовной академии».
— Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка.
ЦДАДА
ЦДІАК
— Центральний державний архів давніх актів СРСР.
- Центральний державний Історичний архів УРСР у Києві.
ЦДІАЛ
— Центральний державний історичний архів УРСР у Львові.
ЦНБ
— Центральна наукова бібліотека ім. В. І. Вернад- ського АН УРСР.
ЧОИДР
— «Чтения в обществе истории и древностей российских».
ЧОИЛ
— «Чтения в историческом обществе Нестора летописца».
PSB
— Polski slownik biograficzny.
185


ЗМІСТ
ВСТУП з
ОСВІТА ТА КНИЖНІСТЬ УКРАЇНИ В XVI — ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XVII ст.
6 ЗАСНУВАННЯ КОЛЕГІЇ 19
НАУКОВА, ОСВІТНЯ ТА ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ
31
ОСТРОГ — ЦЕНТР ВІТЧИЗНЯНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО СПІЛКУВАННЯ
47
ОСТРОЗЬКА КОЛЕГІЯ ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА НА УКРАЇНІ
57 ОРДЕН ЄЗУЇТІВ І ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ
65 ПІСЛЯМОВА
72 ДЖЕРЕЛА 73 СЛОВНИК-ДОВІДНИК ДІЯЧІВ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ ТА ПОВ’ЯЗАНИХ З НЕЮ КУЛЬТУРНО-ІДЕОЛОГІЧНИХ ОСЕРЕДКІВ
81 КАТАЛОГ КНИЖКОВОЇ СПАДЩИНИ 116
АВТОГРАФИ ДІЯЧІВ, ЗРАЗКИ РУКОПИСІВ ТА СТАРОДРУКІВ
133
СПИСОК ВИДАНЬ, ПОСИЛАННЯ НА ЯКІ ПОДАЮТЬСЯ СКОРОЧЕНО 180
СКОРОЧЕННЯ НАЗВ СЕРІЙНИХ ВИДАНЬ, НАЗВ БІБЛІОТЕК, МУЗЕЇВ, АРХІВІВ 189


НАУЧНОЕ ИЗДАНИЕ
АКАДЕМИЯ НАУК УКРАИНСКОЙ ССР ИНСТИТУТ ОБЩЕСТВЕННЫХ НАУК
МЫЦКО Игорь Зиновьевич
ОСТРОЖСКАЯ СЛАВЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСКАЯ АКАДЕМИЯ. (1576—1636)
Ответственный редактор Я. Д. ИСАЕВИЧ Киев, издательство «Наукова думка» На украинском языке
Художній редактор С. П. Квітка Оформлення художника Н. Ю. Слепцовой Технічний редактор Р, М. Ковальова
Коректор 3. П. Школьник
ИБ Кв
Здано до набору 25.04.90. Підп. до Друку 25.16.90.
Формат 70xl00Vu. Папір друк. № 1. Літ. гарн. Вис. Друк.
Ум. друк. арк. 15,6. Ум. фарбо.відб. 15,6. Обл.-вид. арк. 18,36.
Тираж 3000 прим. Зам. *3376 Ціна 3 крб. 70 к.
Видавництво «Наукова думка». 252601, Київ 4, вул; Репіна, 3.
Віддруковано з матриць Головного підприємства республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига». 252057, Київ, вул. Довженкаї 3 в обласній друкарні. 292000. Львів, вул. Стефаника, 11. Зам.


Мицько I. 3.
М95 Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576—1636)/ Відп. ред. Я. Д. Ісаєвич; АНУРСР. Ін-т суспільних наук.— К.: Наук, думка, 1990.— 192 с.
ISBN 5-12-001234-5 (в опр): 3 крб. 70 к., 3000 пр.
Мьщко И. 3. Острожская славяно-греко-латинская академия (1576—1636)
У монографії досліджується діяльність Слов’яно-греко-латинської академії та літературно-перекладацького гуртка у м. Острозі. Вміщено нові дані про визначних українських, російських та білоруських літераторів, полемістів і громадських діячів.
Для істориків, філологів, краєзнавців.
„0503020200-484
М М221(04)-90 52'90
ББК 63.3(2Ук)45