Інститут  суспільних  наук  «Львівського  ордена  «Леніна
дерікавпого  університету  імені  Івана  <1>рантса

киїь  —
 J

УКРАЇНСЬКОЇ  кмлвгэри  XVI-XVIIIcr.

9(С2)  13
1—85
 В  книзі  розглядається  діяльність  братств  —  об’єд¬
нань  міського  населення  України  в  XVI—XVIII  ст.  По¬
казано  участь  братств  у  визвольній  боротьбі  народних
мас,  їх  заслуги  для  розвитку  української  культури  і
зміцнення  міжнародних  культурних  зв’язків  України.
Широко  висвітлюється  діяльність  братств  у  галузі  на¬
родної  освіти  та  видавничої  справи.  Наводяться  цікаві
матеріали  про  визначних  культурних  діячів  —  Івана
Федорова,  Стефана  Зизанія,  Памва  Беринду  та  інших.
 Розрахована  на  науковців  —  істориків  та  літературо¬
знавців,  —  а  також  на  вчителів,  студентів,  культосвіт¬
ніх  працівників  і  всіх,  хто  цікавиться  культурною  спад¬
щиною  українського  народу.
 Відповідальний  редактор  кандидат  історичних  наук
 Ф.  І.  СТЕБ  Л  їй
 Львівська  обласна  Книжкова  друкарня
 1—6—4
62—66

ВСТУП
 Радянські  люди  —  будівники  ко¬
муністичного  суспільства  —  по  пра¬
ву  вважають  себе  спадкоємцями
всього  найкращого,  створеного  люд¬
ством  за  багато  віків,  відкидають
нігілістичне  ставлення  до  культур¬
ної  спадщини.  Як  зазначається  в
Програмі  КПРС,  «культура  кому¬
нізму,  вбираючи  і  розвиваючи  все
краще,  що  створила  світова  куль¬
тура,  буде  новим  ступенем  в  куль¬
турному  розвитку  людства»
 Вивчення  історичного  минулого
свідчить,  що  література,  мистецтво
та  інші  прояви  культурного  життя
ставали  могутніми  факторами  сус¬
пільного  прогресу  лише  тоді,  коли
вони  вірно  служили  народові,  ви¬
ражали  інтереси  народних  мас.  В
цьому  відношенні  заслуговує  на
увагу  і  історія  братств  —  громад¬
ських  організацій  міського  й  поча¬
сти  сільського  населення  України,
які  в  XVI—XVIII  ст.  відіграли  чи¬
малу  роль  в  суспільно-політичному
житті  українського  народу,  зокрема
у  виступах  народних  мас  проти
церковної  верхівки.  З  Львівським
братством  —  найавторитетнішим  з
усіх  братств,  тісно  зв’язані  були
визначні  діячі  української  культу¬
ри:  Іван  Вишенський,  Юрій  Рога-
тинець,  брати  Зизанії,  Іван  Боре¬
цький,  Памво  Беринда  та  багато
 5

інших.  Завдяки  їх  співробітництву  це  братство  змогло
стати  одним  з  найважливіших  центрів  культури,  освіти,
науки  й  мистецтва  на  наших  землях.  У  видавничій
діяльності  воно  аж  до  свого  скасування  (1788  р.)  про¬
довжувало  й  розвивало  традиції  російського  першодру¬
каря  Івана  Федорова.  Слід  відзначити  великі  заслуги
братств  і  в  справі  зміцнення  дружніх  зв’язків  України
з  братньою  Росією,  а  також  з  Білорусією,  Молдавією,
південними  слов’янами.  Все  це  зумовлює  важливість
вивчення  історії  братств,  які  мали  величезний  позитив¬
ний  вплив  на  розвиток  української  культури.
 Першими  дослідниками  історії  братств  були  члени
Львівського  братства,  які  в  XVII—XVIII  ст.  складали
довідки  про  походження  та  юридичні  права  своєї  орга¬
нізації.  У  1825  р.  сеньйор  Ставропігійського  інституту
у  Львові  Олександр  Ілляшевич  написав  «Історико-хро-
нологічиу  виписку»  про  історію  братства,  а  в  1832  р.
закінчив  свій  «Літопис  Львівського  братства»  україн¬
ський  історик  реакційного  напрямку  Денис  Зубри-
цький  2.  У  другій  половині  XIX  ст.  історію  Львівського
братства  досліджували  Яків  Головацький,  Антон  Пет-
рушевич,  Ісидор  Шараневич,  а  на  початку  XX  ст.  —
 А. 	Криловський.  їх  праці  спирались  на  архівні  мате¬
ріали,  хоч  далеко  не  вичерпували  всіх  наявних  джерел.
Проблемі  братського  руху  в  цілому  присвячені  повер¬
хові  розвідки  церковних  істориків  І.  Флерова,  А.  Пап¬
кова  та  деяких  інших.  Не  кажучи  вже  про  численні
фактичні  помилки,  всі  згадані  історики  підходили  до
історії  братств  переважно  з  ненаукових,  клерикальних
методологічних  позицій,  акцентували  увагу  на  чисто
:и)шііишіх  релігійних  формах  їх  діяльності  і  замовчу-
и;ілн  пбо  перекручували  їх  боротьбу  проти  засилля  цер-
кошіпків,  :иі  розпиток  світських  елементів  української
та  білоруської  культур.  Цікавлячись  братствами  ви¬
 6

ключно  з  погляду  інтересів  православної  церкви,  біль¬
шість  цих  авторів  доводили  своє  дослідження  лише  до
середини  XVII  ст.,  в  кращому  випадку  —  до  початку
XVIII  ст.,  даючи  змогу  апологетам  католицизму  фаль¬
сифікувати  в  своїх  інтересах  дальшу  їх  історію.
 Цінні  спостереження  про  окремі  сторони  діяльності
братств  є  в  працях  М.  П.  Драгоманова,  Івана  Франка,
академіка  Кирила  Студинського.  Деякі  питання  історії
Львівського  братства  (про  роль  в  ньому  греків,  про
матеріальне  становище  братчиків)  досліджено  в  грун¬
товних,  хоч  і  дещо  однобічних  розвідках  Федора  Сріб¬
ного.
 Єдино  правильне,  марксистське  тлумачення  основ¬
них  фактів  суспільно-політичного  розвитку  України  в
добу  феодалізму  було  дане  радянською  історіографією.
В  загальних  курсах  історії  СРСР  та  Української  РСР,
підручниках,  енциклопедіях  відзначено  заслуги  братств
у  боротьбі  проти  окатоличення  і  ополячення,  за  розви¬
ток  української  та  білоруської  культур  3.  У  відповідно¬
му  розділі  колективної  праці  з  історії  Львова  М.  П.  Ко¬
вальський  підкреслив,  що  братства  —  це  організації
українських  ремісників  і  купців,  «формально  об’єднані
навколо  якої-небудь  однієї  церкви,  фактично  —  полі¬
тичні  організації,  які  репрезентували  українське  бюр¬
герство  і  одночасно  виступали  від  імені  всього  україн¬
ського  населення,  користуючись  його  підтримкою»  (в  бо¬
ротьбі  за  національну  рівноправність)  4.
 Діяльність  братських  шкіл  (в  основному  лише  за
перший  період  їх  існування)  висвітлювали  Є.  М.  Ме-
динський,  Б.  М.  Мітюров,  М.  Ф.  Даденков,  Ф.  І.  Нау¬
менко,  В.  А.  Шокотко.  Питання  про  участь  Львівського
братства  в  налагодженні  й  розвитку  українсько-росій¬
ських  зв’язків  у  XVI—XVIII  ст.  досліджено  в  працях
І.  П.  Крип’якевича,  М.  П.  Ковальського,  Д.  І.  Мишка.
 7

Нарешті,  цінні  відомості  є  в  працях  вчених-філологів  —
М.  С.  Возняка,  О.  І.  Білецького,  І.  П.  Єрьоміна,  Г.  І.  Ко¬
ляди,  П.  К.  Яременка,  М.  Л.  Худаша.  Але  досі  нема  ще
праці,  в  якій  на  основі  марксистської  методології  було
б  розкрито  всі  головні  сторони  діяльності  братств.
 Вивчити  внутрішнє  життя  братств,  пізнати  їх  ідео¬
логію  неможливо  без  глибокого  дослідження  історії
Львівського  Успенського  (Ставропігійського)  братст¬
ва  —  найдавнішого  і  найвгіливовішого  з  усіх  братств
України.  Справа  в  тому,  що  від  Львівської  Ставропігії
збереглась  величезна  архівна  спадщина,  тоді  як  про
інші  братства  є  лише  окремі  розрізнені  джерела.  Фонд
Львівського  братства5,  діяльність  якого  пов’язана  з  ба¬
гатьма  славними  сторінками  історії  України,  є  Єдиним,
що  зберігся  до  наших  днів,  архівом  української  гро¬
мадської  організації  за  кілька  століть  її  існування,  по¬
чинаючи  з  XV  ст.  Дбайливо  зберігаючи  і  впорядковуючи
свій  архів,  братчики  зберегли  для  наступних  поколінь
невичерпну  скарбницю  джерел  до  історії,  мови  і  літе¬
ратури  українського  народу.  Документи  братського  ар¬
хіву  (привілеї,,  протоколи  засідань,  реєстри  прибутків
та  видатків,  листи  тощо)  містять  матеріали  про  діяль¬
ність  багатьох  братств  України,  але  найповніше  від¬
бивають  життя  львівської  «Ставропігії».
 Крім  братського  архіву,  автором  використано  доку¬
ментальні  матеріали  з  фондів  магістратів,  гродських
судів,  консисторій  та  інші  документи  з  архівів  і  відділів
рукописів  Львова,  Києва,  Ленінграда,  Москви,  Кракова
та  інших  міст.  Велике  значення  мають  і  публікації.
На  жаль,  майже  в  усіх  публікаціях  документів  братств
(за  винятком  ювілейних  львівських  видань,  підготовле¬
них  В.  Мільковичем,  П.  Скобельським,  І.  Левицьким
та  І.  Кристиняцьким)  текст  документів  дуже  перекру¬
чено,  тому  часто  доводилось  звіряти  текст  публікацій
 8

з  архівними  оригіналами  актів.  Важливим  джерелом  є
також  стародруки,  особливо  видання  братських  друка¬
рень.  Вказані  джерела  дають  змогу  дослідити  питання
про  генезис,  соціальний  склад  та  організаційну  струк-
туру  братств,  показати  їх  суспільно-політичну  та  освіт¬
ню  діяльність,  розкрити  величезний  внесок  братств
у  справу  розвитку  демократичного  напрямку  україн¬
ської  культури.

Виникнення  братств  на  Україні
 РОЗДІЛ  І
 Ще  з  кінця  XIV  ст.  в  Галичині
захопили  владу  польські  феодали,
а  Волинь,  Поділля  і  Наддніпрянщи¬
на  увійшли  до  складу  Литовського
князівства,  об’єднаного  з  Польщею
династичною  унією.  Від  1569  р.  під
гнітом  польських  феодалів  у  складі
багатонаціональної  шляхетської  Ре¬
чі  Посполитої  опинились  майже  всі
українські  землі.  Тільки  східні  окра¬
їни,  в  той  час  малозаселені,  були
возз’єднані  з  Росією;  Закарпаття  за¬
дихалось  під  гнітом  угорських  фео¬
далів,  а  Буковина  належала  до
Молдавського  князівства,  що  було
тоді  у  васальній  залежності  Туреч¬
чини.
 Найхарактернішою  рисою  полі¬
тичного  та  економічного  устрою  Ре¬
чі  Посполитої  було  засилля  шлях¬
ти,  великих  і  середніх  феодалів.
Вважалось,  що  вся  влада  належить
шляхті,  фактично  ж  Польщею  пра¬
вили  найбільші  феодали  —  магна¬
ти.  Економічною  основою  їх  могут¬
ності  була  нещадна  експлуатація
селян-кріпаків.  Всевладдя  феодалів
дуже  негативно  позначалось  і  на
 10

становищі  міст,  підривало  економічні  та  політичні
позиції  міського  населення.
 Вірним  союзником  світських  феодалів  у  справі  жор¬
стокої  експлуатації  трудового  населення  на  селі  і  в  мі¬
сті  була  католицька  церква,  що  сама  була  найбільшим
феодалом.  Сіючи  ненависть  і  презирство  до  некатоли-
ків,  зокрема  православних  («схизматиків»  —  за  своєю
офіційною  термінологією),  католицька  церква  всіма
засобами  прагнула  підпорядкувати  собі  українців  і  бі¬
лорусів  і  відірвати  їх  від  братнього  російського  народу,
який  в  цей  час  зміцнював  свою  централізовану  держа¬
ву.  Тому  католицька  церква  була  натхненником  паную¬
чої  в  Речі  Посполитій  системи  жорстокого  національ¬
ного  гноблення  українського,  білоруського  й  литов¬
ського  населення.  Українські,  білоруські  й  литовські
трудящі  були  під  подвійним  гнітом  —,  соціальним  і  на¬
ціональним,  їх  гнобили  і  українські,  білоруські  та
литовські  феодали,  і  польські  магнати.  Борючись  проти
окатоличення  й  ополячення,  український  і  білоруський
народи  мріяли  про  возз’єднання  з  братнім  російським
народом  —  своїм  великим  другом  і  союзником.  Основ¬
ною  силою  в  боротьбі  проти  соціального  й  національ¬
ного  гніту  були  селяни-кріпаки,  в  союзі  з  якими  діяли
й  міські  низи.  Українські  й  білоруські  феодали  були  та¬
кож  невдоволені  національною  нерівноправністю»  яка
робила  їх  становище  гіршим,  ніж  польських  феодалів.
Однак,  керуючись  вузько  класовими  інтересами,  вони
все  більше  зраджували  свій  народ,  його  мову  й  звичаї,
приймали  ненависну  народові  католицьку  віру,  вимі¬
нюючи  собі  за  це  право  участі  в  феодальній  експлуа¬
тації  трудового  населення.  «Історія  учить,  —  вказує
 В. 	І.  Ленін,  —  що  пануючі  класи  завжди  жертвували
всім,  чисто  всім:  релігією,  свободою,  батьківщиною,  ко¬
ли  йшлося  про  придушення  революційного  руху  при¬
 11

гноблених  класів»1.  Зрадництво  феодалів,  пригнобле¬
ність  селян  панщиною,  економічна  активність  міщанст¬
ва—ось  фактори,  які  сприяли  тому,  що  на  певному  етапі
міське  населення  висунулось  на  чільні  позиції  в  справі
розвитку  української  культури  і  тим  самим  в  справі
оформлення  елементів  ідеології  визвольної  боротьби
українського  народу.  Неосвіченість,  несвідомість  при¬
гноблених  і  експлуатованих  мас  була  вигідна  феодалам
і  католицьким  церковникам,  які  прагнули  тримати  тру¬
дящих  в  духовному  поневоленні.  Тому  для  успішної
боротьби  проти  ідеологічної  експансії  католицизму  не¬
обхідно  було  забезпечити  надійний  розвиток  української
культури  —  шкільної  освіти,  літератури,  мистецтва.
Визначну  роль  у  цій  справі  на  певному  етапі  відіграло
українське  населення  Львова,  зокрема  Львівське  брат¬
ство.  У  XV—XVII  ст.  Львів  за  кількістю  населення  був
найбільшим  містом  на  Україні.  Тут  перехрещувались
важливі  торговельні  шляхи  з  Західної  Європи  в  При¬
чорномор’я  і  до  Росії,  розвивались  різні  ремесла2.
Однак  уже  в  XV  ст.  становище  українського  населення
у  Львові  було  значно  тяжчим,  ніж  в  інших  містах  краю.
Звичайно,  національне  гноблення  некатоликів  було  в
усій  Речі  Посполитій.  Проте  в  більшості  міст  України
українське  населення  кількісно  переважало.  Навіть
у  Перемишлі,  що  був  далі  на  захід,  в  XV  ст.  було  біль¬
ше  українців,  ніж  поляків3,  а  в  XVI  ст.  про  найзахід-
ніший  воєводський  центр  України  Белз  королівські  лю-
стратори  писали:  «Більше  тут  русі,  ніж  ляхів»4.  Міста,
де  переважали  католицькі  колоністи,  такі  як  Новий
Самбір,  були  винятками.  Чисельна  перевага  українців
у  містах  утруднювала  наступ  на  їх  права  з  боку  про-
тегованого  феодалами  прийшлого  католицького  патри¬
ціату.  У  багатьох  містечках5,  і  навіть  у  такому  місті
як  Стрий6,  посади  в  магістраті  займали  переважно
 12

українці.  В  інших  містах  (наприклад,  у  Дрогобичі)  ук¬
раїнських  міщан  у  магістраті  була  меншість,  але  про
усунення  їх  з  цехів  католицькі  багатії  не  могли  й  мрія¬
ти,  бо  українці  становили  більшість  цехових  ремісни¬
ків7.  Іншим  було  становище  у  Львові.  Уже  в  другій
половині  XIV  ст.  тут  поруч  із  старим  містом,  заснова¬
ним  галицько-волинськими  князями,  виросли  мури  мі¬
ста,  колонізованого  за  магдебурзьким  правом  німцями,
переважно  вихідцями  з  Сілезії.  Завдяки  королівським
привілеям  і  своїй  економічній  перевазі  нова  дільниця
привласнила  собі  всі  права  «міста»,  лишивши  стародав¬
ньому  Львову  роль  «передмістя».  В  XV  ст.  більшість
населення  центральної  частини  Львова  становили  німці,
і  лише  окремі  квартали  належали  українцям,  вірменам,
євреям.  Зокрема  в  1405—^1408  pp.  українським  міщанам
в  межах  міських  мурів  належало  тільки  14  будинків8,
а  в  1609  р.  —  18  кам’яниць  (15  на  Руській  вулиці  і'З
в  ринку)  9.  Оскільки  з  часом  (в  основному  в  першій
половині  XVI  ст.)  німецькі  колоністи  полонізувалися,
поляки  здобули  значну  чисельну  перевагу  в  «місті»
в  вузькому,  юридичному  значенні  слова,  тобто  на  тери¬
торії  в  межах  мурів,  де  жили  «міщани»  (громадяни
міста).  Проте  за  межами  мурів  лишалась  більша  части¬
на  Львова,  що  в  свою  чергу  поділялась  на  два  перед¬
містя:  північне  (Краківське),  що  включало  також  те¬
риторію  княжого  города,  і  південне  (Галицьке).  Ос¬
новною  частиною  Краківського  передмістя  (Підзамче)
правив  королівський  староста  —  великий  феодал.  Га¬
лицьке  передмістя,  яке  виросло  пізніше,  опинилось  під
владою  міських  властей  —  магістрату,  що  був  у  руках
католицьких  патриціїв.  Українське  населення  зосеред¬
жувалось  переважно  в  передмістях,  особливо  в  старо¬
винному  Підзамчі.  Навіть  у  першій  половині  XVII  ст.,
після  кількох  століть  насильного  окатоличування  та
 13

полонізації,  у  Львові,  за  свідченням  вірменського  по¬
дорожника  Симона  Дпіра  Замостеаці,  було  в  десять
разів  більше  українців,  ніж  поляків10.  Очевидно,  За¬
мостеаці  мав  на  увазі  Львів  .разом  з  усіма  обширними
передмістями,  де  жила  основна  частина  трудового  на¬
селення.
 Джерела  свідчать  про  значне  соціальне  розшару¬
вання  в  містах,  зростання  заможності  купки  багатіїв  —-
як  католиків,  так  і  православних  українців.  Звичайно,
переважну  більшість  міського  населення  становили
представники  трудових  низів  суспільства  —  підмайстри,
наймити,  незаможні  ремісники,  крамарі  та  рільники.
В  усіх  містах  України  боротьба  трудящих  проти  соці¬
ального  гніту  перепліталася  з  боротьбою  проти  гніту
національного.  І.  ГІ.  Крип’якевич,  який  дослідив  усі  до¬
кументальні  згадки  про  українців  в  актах  ради  Львова
за  першу  половину  XVI  ст.,  наводить  дані  про  те,  що
серед  біднішої  частини  населення  міста  встановлюва¬
лись  дружні  відносини  незалежно  від  їх  національно¬
сті  п.  Носіями  національного  гноблення  були  феодали
і  найбагатша  верхівка  міщанства  —  католицький  пат¬
риціат.  Католицька  церква  прагнула  підмінити  соціаль¬
ний  антагонізм  антагонізмом  національно-релігійним,
проповідуючи  ненависть  і  презирство  до  всіх  некатоли-
ків.  В  питанні  релігійних  обмежень  часто  одностайно
виступали  всі  католики,  але  практично  здійснював  ці
обмеження  той  же  патриціат,  який  пригноблював  усе
трудове  населення  міст.  Обмеження  свободи  економіч¬
ної  й  політичної  діяльності  українського  населення  про¬
водила  «ся  верхня  частина  міщанства,  що  хотіла  зни¬
щити  руське  міщанство  так,  як  потоптала  права  свого
власного  поспільства»  12.  При  цьому  католицькі  патриції
керувались  передусім  прагненням  позбутись  конкурен¬
ції  з  боку  українських  ремісників  і  торгівців.
 14

Протягом  XVI  ст.  (особливо  починаючи  з  20-х  ро¬
ків)  маємо  все  більше  даних  про  загострення  різних
форм  соціальної  боротьби  в  західноукраїнських  містах.
Трудове  населення  міст  вело  боротьбу  проти  патриціату,
проти  феодальних  власників  міст,  королівських  старост,
проти  верхівки  духівництва.  У  зв’язку  з  тим,  що  всюди
діяли  ті  ж  самі  фактори  економічного  та  політичного
розвитку,  в  різних  містах,  зокрема  в  Дрогобичі,  Город¬
ку,  Самборі,  проходили  аналогічні  виступи  проти  со¬
ціального  гноблення  13.  Особливо  пожвавилась  класова
боротьба  в  містах  наприкінці  XVI  ст.  Зокрема  в  70-х
роках  львівське  поспільство  посилює  боротьбу  з  патри¬
ціатом.  У  містечку  Добротворі  в  1578  р.  українські  мі¬
щани  категорично  відмовились  платити  грошові  побори
«плебанові  ляцькому»  (ксьондзові)  и.  У  1582  р.  заго¬
стрився  конфлікт  між  міщанами  й  католицьким  ксьонд¬
зом  у  Щирці  15.  Подібні  виступи  відбувались  і  в  інших
містах.  Вони  були  пов’язані  з  загальним  піднесенням
визвольної  боротьби  українського  народу  проти  соці¬
ального  й  національного  гноблення.  Посилення  панщин¬
ної  експлуатації  в  XVI  ст.  викликало  загострення  кла¬
сової  боротьби  пригнобленого  феодалами  селянства,
яке  було  вирішальною  силою  в  народно-визвольному
русі.  Саме  наприкінці  XVI  ст.  спалахнуло  селянсько-
козацьке  повстання,  очолене  Северином  Наливайком.
В  той  же  час,  в  останні  десятиріччя  XVI  ст.,  активізу¬
вались  спроби  духовних  і  світських  феодалів  нав’язати
українському  народові  католицизм  і  тим  самим  відір¬
вати  його  від  братнього  російського  народу.  Необхідна
була  організована  сила,  здатна  протистояти  політичній
та  ідеологічній  експансії  католицизму,  повести  боротьбу
за  відродження  української  культури,  за  перетворення
її  в  дійову  зброю  в  суспільно-політичній  боротьбі  того
часу.  І  тому  саме  з  80-х  років  XVI  ст.,  коли  вже  намі¬
 15

чалось  піднесення  в  різних  галузях  економічного,  по¬
літичного  й  культурного  життя  українського  народу,
одне  за  одним  в  містах  України  виникають  братства.
Першим  і  тривалий  час  найважливішим  було  Львів¬
ське  братство.  Остаточно  сформувалось  воно  в  1585—
1586  pp.  на  базі  тієї  організації  міського  населення,
що  існувала  раніше.
 Розглянемо,  як  же  виникло  Львівське  братство  і
хто  були  його  безпосередні  попередники.
 *  *  *
 Походження  братств  намагались  пояснити  україн¬
ські  та  російські  буржуазні  історики,  але  всі  вони  під¬
ходили  до  цього  питання  з  ідеалістичних  позицій.  Поя¬
ву  братств  вони  пояснювали  різними  другорядними
обставинами,  які,  хоч  і  мали  деякий  вплив  на  органі¬
заційне  оформлення  цих  організацій,  все  ж  ні  в  якому
разі  не  можуть  вважатися  головними  причинами  їх
виникнення  і  дальшого  розвитку.  С.  М.  Соловйов,  а  слі¬
дом  за  ним  і  А.  Папков  та  інші  автори,  історію  братств
починали  від  давньоруських  церковних  «братчин»,  які
влаштовували  спільні  бенкети  на  храмові  свята  16.  Ра¬
зом  з  тим  Соловйов  вважав,  що  на  дальший  розвиток
братств  мали  вплив  цехи  та  міське  самоврядування
згідно  з  магдебурзьким  правом.  Зв’язок  братств  з  це¬
хами  підкреслювали  також  М.  О.  Коялович  та  інші  до¬
слідники.  Найдалі  в  цьому  напрямі  пішов  Н.  Скабала-
пович,  який  вважав  братства  своєрідною  копією  захід¬
ноєвропейських  духовних  гільдій  17.  Церковний  історик
 С. 	Голубєв  основним  моментом  в  генезисі  братств  вва¬
жав  потребу  у  встановленні  колективного  патронату
над  церквами  в  тих  випадках,  коли  не  було  патрона-
фоодпла.  Н  українській  науці  дожовтневого  періоду
 16

питания  про  походження  братств  ставили,  зокрема,
Олександра  Єфименко  та  відомий  економіст  —  один  з
перших  на  Україні  популяризаторів  економічного  вчен¬
ня  К.  Маркса  —  М.  І.  Зібер  18.  Але  згадані  автори  без
достатніх  для  цього  підстав  вважали  зв’язаними  між
собою  дуже  вже  різноманітні  форми  суспільної  органі¬
зації,  що  відповідали  різним  ступеням  соціально-еко¬
номічного  розвитку:  вияви  родової  спільності,  селянські
територіальні  громади,  середньовічні  корпоративні  ор¬
ганізації  тощо.  Не  виключається  можливість,  що  ранні
форми  родово-територіальної  організації  могли  підготу¬
вати  грунт  для  пізніших  братств,,  але  нема  достатніх
підстав  вважати  їх  головною  причиною  виникнення  мі¬
щанських  братств  на  Україні  в  XVI—XVIII  ст.  Так  са¬
мо  й  «братчини»,  вплив  цехів  та  гільдій,  патронат  над
церквами,  —  все  це  могло  мати  певний  вплив  па  форму
об’єднання  білоруських  та  українських  міщан.  Але
спроби  пояснити  походження  братств  саме  такими,  по
суті  другорядними,  факторами  є  наскрізь  ідеалістични¬
ми,  вони  є  проявом  характерної  для  буржуазної  науки
тенденції  вивчати  зовнішні  типологічні  форми  явищ  ві¬
дірвано  від  соціально-економічних  процесів,  що  їх  обу¬
мовлюють.  Ідеалістичне  тлумачення  історичного  проце¬
су  в  працях  деяких  сучасних  буржуазних  істориків  ді¬
йшло  до  крайніх  меж.  Один  з  них,  JI.  Винар,  без  будь-
яких  застережень  твердить,  що  братства  «ведуть  поча¬
ток  з  дохристиянських  часів,  коли  члени  одного  роду
жили  і  полювали  разом  і  захищали  один  одного  від
ворогів.  Ця  ідея,  модифікована  строго  християнськими
засадами,  була  основою  ідеології  братств»19.  Отже,
згаданий  автор  повністю  ігнорує  всі  ті  факти  економіч¬
ного  та  політичного  життя,  які  визначали  напрям  ді¬
яльності  братств  України  в  XVI—XVIII  ст.
 2-2269
 17

Організації,  що  мали  назву  братств,  існували  в  ба¬
гатьох  народів  на  різних  ступенях  їх  розвитку  і  в  різ¬
них  умовах  виконували  зовсім  різні  функції.  Так,  уже
в  336  р.  в  Константинополі  існувало  братство  світських
осіб,  які  займались  похороном  небіжчиків,  а  в  V  ст.
в  Олександрії  діяло  братство  для  догляду  за  хворими
на  чуму.  У  Франції  сліди  братств  зустрічаємо  з  VII  ст.;
капітулярій  Інкмара  Реймського  (859)  вимагає  від  ду¬
хівництва  придушити  «зловживання»  братств  та  гільдій.
В  Італії  братства  з’явились  у  X—XII  ст.20,  в  Хорватії—
починаючи  з  XII  ст.21  3  другого  боку,  у  Вірменії  в
XII  ст.  були  «братства  сміливців»,  що  мають  спільні
риси  з  перськими  братствами  («ахй»)22.  З  XII  ст.  ведуть
свій  початок  відомості  й  про  «братчини»  в  Київській
Русі23.  Зміст  діяльності  перелічених  організацій  в  різ¬
ний  час  і  в  різних  країнах  був  неоднаковий,  але  могли
мати  місце  і  взаємовпливи,  особливо  в  галузі  організа¬
ційної  структури.  Деякі  з  «братств»  мали  релігійний  або
навіть  релігійно-сектантський  характер  («бичівники»).
З  другого  боку,  «братства»  ремісників  та  купців  (цехи,
гільдії),  хоч  і  ставили  перед  собою  зовсім  інші  завдан¬
ня,  все  ж  мали  деякі  організаційні  форми,  спільні  з  ре¬
лігійними  братствами:  щорічні  збори  для  виборів  стар¬
шини,  періодичні  засідання,  стягання  штрафів  воском,
наявність  скриньки  з  двома  ключами  для  документів
та  грошей.  Деякі  з  цих  звичаїв  були  властиві  також
ремісницьким  цеховим  об’єднанням  в  Туреччині  та  на
Кавказі24.  Як  бачимо,  ці  звичаєві  форми  громадсько¬
го  побуту  не  були  пов’язані  з  якимсь  одним  віроспові¬
данням.  Це  стосується  і  церковних  братств.  У  1498  р.
греки,  які  після  падіння  Константинополя  пересели¬
лись  до  Венеції,  заснували  там  православне  братство
святого  Миколи25.  В  Чехії  подібні  на  перший  погляд
організаційні  форми  були  властиві  і  католицьким  і  гу¬
 18

ситським  (чашішцьким)  братствам,  але  полії  ичпе
спрямування  їх  було,  звичайно,  зовсім  іншим.  Різні
братства,  що  були  в  Чехії  в  XVI  ст.  («заупокійні»,  ре¬
місницькі,  «братства  літератів»,  тобто  хорові  гуртки),
дотримувались  таких  звичаїв,  як  щомісячні  засідання,
запис  членів  до  «каталогу»,  порядок  вибору  двох  або
чотирьох  старшин,  стягання  штрафу  воском,  заупокій¬
ні  служби  за  померлих  членів  та  участь  усіх  членів
братства  в  їх  похороні,  спільне  святкування  храмових
свят,  організація  шпиталів  тощо.  «Братства  літератів»
виникли  спочатку  в  Чехії  і  звідти  перейшли  до  Словач¬
чини  й  Польщі26,  але  перелічені  вище  організаційні
форми  та  звичаї  властиві  були  різним  професійним,
становим  та  територіальним  корпораціям  у  різних
країнах.
 Серед  таких  професійних  об’єднань  з’явились
навіть  братства  жебраків-калік.  Подібне  «братство»
(mendicorum  fraternitas)  на  чолі  з  «калічим  старос¬
тою»  було  й  у  Львові  в  першій  половині  XVI  ст.  і  піз¬
ніше  27.  Є  відомості  про  існування  «братств  старців»  і
на  Наддніпрянській  Україні28.
 Цехи  на  Україні,  як  і  в  інших  країнах,  мали  також
подібні  до  різних  братств  організаційні  форми  («ката¬
лог  братський»,,  збори,  «знак  братський»  для  скликан¬
ня  на  збори,  штрафи  воском).  Цехи,  як  і  братства,
вшановували  пам’ять  померлих  членів,  записували  їх
імена  до  таких  самих  «пом’яників»29.
 Можна  вважати,  що  цехи  і  братства  взаємно  вплива¬
ли  одне  на  одне.
 Про  вплив  українських  цехів  на  організацію  братств
свідчить  один  з  найранніших  братських  статутів  —
статут  Вишенського  братства  1563  р.30  Старшина  брат¬
ства  називався  цехмістром,  а  для  скликання  засідань
братчики  передавали  один  одному  «знак  братський  —
 19

Портрет  старшини  Львівського  братства  Миколи  Кра-
 совського  (1G98).  Львівський  історичний  музей.
 ціху»  (цеху).  Так  само  було  в  братстві  м.  Старої  Солі
(статут  1600  р.)  та  деяких  інших31.
 Крім  православних  братств,  на  Україні  були  й  кос¬
тьольні  братства  католиків,  часто  по  кілька  при  одному
костьолі  —  при  окремих  вівтарях  чи  каплицях.  На  від¬
міну  від  православних,  вони  не  вели  суспільно-корисної
роботи.  Так,  «братство  божого  тіла»  при  католицько¬
му  соборі  у  Львові  мало  на  меті  надавати  урочистості
богослужінню32.  Створені  з  метою  «плекати  побож¬
ність»  (тобто  сприяти  ідеологічній  експансії  агентури
Ватікану),  католицькі  братства  ледь  животіли33.  Не
 20

Портрет  дружини  М.  Красовського  Анастасії  Красов-
 ської  (початок  XVIII  ст.).  Львівський  історичний  музей.
 допомагали  ні  протекція  феодалів,  ні  папські  індуль¬
генції,  що  видавались  їх  членам  та  прихильникам34.
Католицькі  братства  не  користувались  підтримкою
широких  кіл  трудящих,  які  відчували  їх  антинародну
спрямованість.
 Зовсім  інакше  розвивались  православні  братства  на
Україні  та  в  Білорусії.  Релігійно-обрядна  сторона,  яка
в  католицьких  «конфратерніях»  була  єдиним  полем  їх
діяльності,  була  тут  чисто  зовнішньою,  формальною.
На  відміну  від  католицьких  братств,  що  були  знаряд¬
дям  в  руках  духовенства,  більшість  з  них  протягом  три-
 гх

валого  часу  лишались  світськими  за  своїм  складом  та
характером  організаціями.  Те,  що  вони  існували  при
церквах,  одержували  від  них  назви,  пояснюється  умова¬
ми  середньовіччя,  коли  ідеологічні  течії  і  установи  не
могли  виступати  без  релігійної  оболонки.  В  цьому  ж
напрямі  впливали  й  традиції  давньоруських  братчин.
Всупереч  твердженням  деяких  істориків,  патронат  міщан
над  церквами  не  був  ні  причиною  виникнення  братств,
ні  основним  мотивом  їх  діяльності.  Але  природно,  що
братства  успадкували  й  ті  права  щодо  церков,  якими
раніше  користувалось  неорганізоване  міщанство.  При¬
родно  також,  що  братства  перейняли  і  деякі  форми  уст¬
рою,  властиві  для  середньовічних  корпоративних  орга¬
нізацій  —  цехів,  гільдій,  різних  братств.  Сторонні  впли¬
ви  стосувались  лише  другорядних,  зовнішніх  моментів
в  житті  українських  та  білоруських  братств.  За  змістом
і  напрямком  своєї  діяльності,  як  буде  показано  далі,  во¬
ни  були  цілком  самобутніми  організаціями.  На  їх  про¬
грамі  в  першу  чергу  позначилось  прагнення  міського
населення  взяти  в  свої  руки  ініціативу  в  багатьох  важ¬
ливих  галузях  громадсько-політичного  і  культурного
життя.
 Економічний  розвиток  міст  наприкінці  XVI  і  на  по¬
чатку  XVII  ст.  сприяв  зміцненню  позицій  міщан,  які  все
енергійніше  протестували  проти  засилля  церковників.
Виникнення  і  розвиток  братств  обумовлюється  насам¬
перед  обставинами  суспільно-політичного  життя  на  Ук¬
раїні,  потребою  різних  груп  міського  населення  згурту¬
ватися  для  захисту  своїх  станових  інтересів  в  умовах
не  лише  соціального,  а  й  національного  гніту.  Саме
цим,  а  не  різними  привхідними,  другорядними  фактора¬
ми  пояснюється  швидкий  розвиток  братських  організа¬
цій  наприкінці  XVI  і  в  першій  половині  XVII  ст.
 22

Історики  XIX—XX  ст.  подавали  кілька  різних  дат
заснування  найстаршого  на  Україні  братства.  Джере¬
лом  непорозумінь  у  цій  справі  стали  роботи  Д.  Зуб-
рицького.  Цей  історик  надавав  своїм  працям  форми
хронік,  в  яких  рік  за  роком  викладав  факти  на  основі
зібраних  ним  архівних  даних.  Деякі  з  цих  доку¬
ментів  пізніше  загубились,  і  історики  вважали  за  мож¬
ливе  користуватись  працями  Зубрицького  як  джере¬
лом  35,  забуваючи  при  цьому,  що  Зубрицький  інтерпре¬
тував  окремі  джерела  відповідно  до  своїх  уявлень  про
весь  хід  історичного  процесу  і  часто  подавав  у  формі
категоричних  тверджень  те,  що  було  тільки  його  гіпоте¬
зою.  Зразком  такого  підходу  є  його  висловлювання  про
«дату  заснування»  найстаршого  братства  —  Львівсько¬
го.  В  «Літописі  Ставропігійського  братства»  (1832  р.)36
першим  документом  про  братство  Зубрицький  називав
акт  1463  р.  про  передачу  міщанином  С.  Дропаном
Онуфріївського  монастиря  «під  ...  управління  Львівсько¬
го  міського  братства»37.  Насправді  згаданий  акт  був
складений  у  1460  р.  і  в  1469  р.  затверджений  королем,
але  про  братство  там  не  згадувалось38.  В  іншій  праці
Зубрицького  («Історичні  дослідження  про  слов’янсько-
руські  друкарні»,  1836)  початок  братства  віднесено  до
1439  р.  на  підставі  «привілею  Казимира  IV,  який  не
зберігся  в  оригіналі,  але  згаданий  в  інвентарі  братсько¬
го  архіву,  складеному  1601  року»39.  Та  навіть  коли  б
у  цьому  інвентарі  справді  йшлося  про  наявність  при¬
вілею  з  XV  ст.  «для  братства»,  то  й  це  ще  не  доводи¬
ло  б,  що  в  XV  ст.  братство  існувало.  Численні  історики
XIX—XX  ст.  приписували  братству  такі  документи,  в
яких  говорилось  не  про  братство,  а  про  «парохіян  ус-
пенської  церкви»,  «опікунів  храму»  і  т.  п.  Тим  більше
 23

подібну  підстановку  могли  зробити  братчики  в  XVII  ст.,
яким  це  було  вигідно.  Очевидно,  названий  Зубрицьким
привілей  Казимира  IV  —  де  привілей  1469  року  про
затвердження  акту  Дропана  відносно  Онуфріївського
монастиря40.  До  речі,  збереглось  кілька  описів  доку¬
ментів  архіву  братства  з  кінця  XVI  та  з  XVII  ст.41
Коли  б  у  якомусь  королівському  иривелії  XV  ст.  бу¬
ла  згадка  про  братство,  то  братчики,  складаючи
списки  привілеїв,  неодмінно  зафіксували  б  це,  ос¬
кільки  братству  було  дуже  важливо  засвідчити  давність
своєї  організації.
 Таким  чином,  у  жодному  з  джерел,  па  підставі  яких
називались  точні  дати  «затвердження  королем»  або  «за¬
снування»  братства  чи  першої  згадки  про  нього,  на¬
справді  нема  ніяких  надійних  вказівок  про  існування
вже  в  XV  ст.  Львівського  братства  42.  Наявність  вели¬
чезної  літератури,  в  якій  повторюються  хибні  дати  «за¬
снування»  чи  затвердження  найстаршого  братства,  зму¬
сила  нас  зупинитись  на  цьому  питанні,  перш  ніж  пере¬
йти  до  того,  що  ж  насправді  говорять  найдавніші  дже¬
рела  про  братства  та  їх  попередників.
 Збереглось  дуже  мало  автентичних  джерел  про  орга¬
нізації,  що  їх  можна  вважати  зародками  пізніших
братств  міського  населення  України.  Як  уже  говори¬
лось,  про  «братчини»  є  згадка  з  XII  ст.  Лише  з  середи¬
ни  XV  ст.  є  докладніші  відомості  про  громадські  пара¬
фіяльні  установи  в  різних  містах  Галичини.  В  актовій
книзі  лави  м.  Перемишля  за  1447  і  1452  pp.  згадують¬
ся  «vitrici»  (опікуни)  соборної  церкви  святого  Іоана43.
Від  латинського  слова  «vitricus»  таких  опікунів  назива¬
ли  інколи  «витрикушами»,  інколи  ж  —  грецьким  словом
 24

«ктитори»  44.  Певне  уявлення  про  їх  обов’язки  дають  до¬
кументи,  що  стосуються  тернопільської  церкви  Різдва.
Хоч  відповідні  привілеї  були  затверджені  в  XVI  ст.,
проте  зафіксовані  в  них  відносини  склались  раніше.
Здавна  вся  громада  православних  обирала  довічно
вісім  осіб  з  свого  числа,  які  мали  право  призначати
і  звільняти  попа,  піклувались  про  шпиталь  і  школу45.
Організація  діяла  не  дуже  чітко,  зокрема  після  вибуття
окремих  членів  ке  було  проведено  додаткових  виборів.
 Найдавніші  джерела  про  організацію  українських
міщан  у  Львові  дуже  фрагментарні,  проте  їх  терміноло¬
гія  свідчить,  що  й  тут  становище  було  аналогічним.
У  1472  р.  в  актах  ради  було  зроблено  запис,  що  україн¬
ці  («Rutheni»)  заявляють  про  права  Успенської  церкви
на  грунт  на  Калічій  горі  і  на  будинок  якоїсь  Добруші.
Під  загальною  назвою  «українці»,  очевидно,  малась  на
увазі  організація  міщан,  що  здійснювала  патронат  над
церквою.  У  1502  р.  вже  згадуються  «опікуни»  міської
церкви  Марко  Крамар  і  Борис  Кушнір46,  у  1504  р.  —
Андрій  Лисий,  Борис  і  Кость  Кушнір.  У  1515  р.  міщани
купили  «з  спільних  грошей»  штуку  оксамиту,  в  1524  р.
придбали  будинок  у  місті.  В  акті  1530  року  Макара
(Тучапського),  Омеляна,  Стецька  називають  вибраними
від  української  громади  на  наглядачів  та  патронів  церк¬
ви,  а  в  1544  р.  українські  старійшини  (seniores  Rutheni-
сі),  наглядачі  (provisores)  і  старійшини-опікуни  (senio¬
res  vitrici)  церкви  Давидко  Малецький,  Омелян,  Мат¬
вій  «від  свого  імені  і  від  імені  інших  їх  співбратів  та
сусідів  патронів  церкви»47  вели  процес  за  книгу  і  12  пер¬
гаментних  образів,  які  дяк  Яцко  подарував  церкві.
У  1558—1559  pp.  міщани  спорудили  новий  будинок
церкви,  причому  з  проханням  про  допомогу  посилали  до
господаря  Молдавії  Олександра  Лапушняну  своїх  пос¬
лів  —  Волоса,  Давида  Маленького,  Богдана.  Олександр
 25

свої  листи  в  справі  будівництва  адресував  «славетним
паном  мещаном  львовським  Давиду,  Демиду  Красов*
ському,  Фомі,  Волосу»,  «Волосу,  Давиду  і  іним»,  «по-
поряном  (парохіянам.  —  Я.  /.)  церкви  Успенія»,  «попу
Герасиму,  Давиду  і  Волосу  попоряном»  тощо.  Він  по¬
дав  матеріальну  підтримку  не  лише  для  будівництва,
а  й  для  влаштування  бенкетів  у  дні  храмових  свят48.
До  речі,  традиція  проводити  такі  бенкети,  очевидно,  ве¬
де  початок  від  давньоруських  братчин  49.
 Вважаючи  себе  господарями  церковного  майна,  мі¬
щани  у  всіх  справах  прагнули  обмежити  вплив  «пречис-
тенських»  попів  —  парохів  Успенської  церкви.  Господар
Молдавії  Олександр  дорікав  їм:  «Самі  до  церкви  не
ходите..,  попа  ні  за  що  не  імаєте»50.
 Згуртована  навколо  Успенської  церкви,  організація
не  обмежувалась  церковними  справами.  її  керівники
іноді  виступали  в  ролі  «старійшин  українського  народу
у  Львові»,  очолювали  виступи  проти  національного  при¬
гнічення.  В  20-х  роках  XVI  ст.  купці  Макар  (Тучап-
ський),  Гнат,  тесть  Макара  Ілля  та  інші  «опікуни»
церкви  діяли  як  представники  «всієї  української  грома¬
ди  в  місті  і  передмістях»  в  процесі  з  патриціанською  ра¬
дою  міста,  яка  порушувала  права  некатоликів  51.  Трива¬
лою  була  і  боротьба  львівських  міщан  за  відновлення
у  Львові  православного  єпіскопства,  щоб  таким  чином
позбавитись  принизливої  залежності  від  католицьких
архієпіскопів.  Зберігся  датований  1538  роком  лист,  де
львів’яни  описують,  яких  зусиль  їм  «і  їх  прадідам,  і  ді¬
дам,  і  отцям»  довелось  докласти,  щоб  здобути  дозвіл
на  відновлення  православної  епіскопи.  Доводилось  по¬
силати  хабарі  (кількасот  волів)  довіреним  особам  коро¬
леви  Бони  і  королю,  захищати  свого  кандидата  на  єпіс-
копство  із  зброєю  в  руках,  «боячися,  аби  арцибіскуп
або  которий  лядський  пан  его  догонил,  а  не  казал  его

забити»52.  Саме  в  цей  час,  у  1538  році,  до  патриціан¬
ської  ради  міста  надійшов  донос,  що  деякі  з  міщан
«влаштовують  таємні  збори,  де  обирають  з-поміж  себе
українських  бурмістрів  та  радних  і  багато  іншого  за*
мишляють  проти  ...  уряду  ради»  53.  Характерно,  що  такі
звинувачення  були  .висунуті  саме  перед  тим,  як  укра¬
їнським  міщанам  пощастило  вирватися  з-під  залежності
від  архієпіскопа-католика.
 В  другій  половині  XVI  ст.  як  акт  політичної  опози¬
ції  був  сприйнятий  урочистий  похорон  українськими  мі¬
щанами  страчених  польськими  властями  господарів
Молдавії  —  Стефана  Томші  (1564)54  та  героя  україн¬
ського  й  молдавського  народів  Івана  Підкови  (1578)55.
 До  найактивніших  діячів  з  числа  львівських  міщан
XVI  ст.  можна  віднести  Макара  Тучапського  (1538  р.
став  епіскопом),  шевця  Волоса  (у  1553  р.  він  як  «ста¬
роста  українських  шевців»  названий  в  числі  цехміст¬
рів)  56,  кравця  Демка  Красовського,  крамаря  Давидка
Малецького,  Івана  Бабича.  Як  було  вже  сказано,  ке¬
рована  ними  організація  «ктиторів»,  «міщан  старших  і
молодших»  не  раз  очолювала  виступи  української  «гро¬
мади  міста  і  передмість»  проти  національно-релігійного
гноблення.  Міщани  добились  відновлення  в  1538  р.  пра¬
вославного  єпіскопства  і  настановлення  епіскопом  мі¬
щанина  Макара  Тучапського.  Та  коли  наступник  Мака¬
ра,  шляхтич  за  походженням,  Арсен  Балабан  вирішив
обмежити  їх  права,  зокрема  захопити  Онуфріївський
монастир,  вони  повели  з  ним  рішучу  боротьбу.  Цікави¬
лись  вони  й  шкільними  справами,  дбали  про  шпиталі.
Таким  чином,  джерела  не  підтверджують  припущення
буржуазних  істориків,  що  міщанські  організації  спершу
мали  виключно  філантропічний  характер.  Насправді  во¬
ни  займались,  хоч  і  в  значно  меншій  мірі,  всіма  тими
 27

По-ртрет  міщан  з  м.  Роздола  Федора  Жемелка  та  його
дружини  Магадалини  Жемелко  (середина  XVIII  ст.).
 громадськими  та  культурно-освітніми  справами,  які  з
80-х  років  XVI  ст.  ввійшли  до  компетенції  братств.
 Подібні  організації  були  і  в  передмістях  Львова  та
в  інших  містах,  причому  з  середини  XVI  ст.  були  спро¬
би  надати  цим  організаціям  форми  братств.  Ця  остання
назва  вперше  на  Україні  зустрічається  в  статутах  двох
братств  з  Краківського  передмістя  у  Львові  (братства
Благовіщення  з  1542  р.57  та  братства  Миколи  з
1544  р.58)  і  братства  в  м.  Вишні  на  Львівщині  (1563  р.)59.
Проте  всі  три  вказані  статути  визначали  тільки  розмір
членських  внесків  («укупу»),  періодичність  засідань,  по¬
рядок  виборів  старшини,  обов’язковість  допомоги  хво¬
рим  братчикам,  участі  членів  у  похоронах  померлих  чле¬
нів  тощо.  Статути  львівських  братств  при  передміських
 28

церквах  Миколи  і  Благовіщення  дуже  подібні.  Це  дало
підставу  для  припущень,  що  зразком  для  них  був
більш  ранній  статут  братства  при  міській  Успенській
церкві60.  Але  в  жодному  з  джерел  того  часу  організація
парафіян  Успенської  церкви  не  названа  «братством».
Нещодавно  знайдено  два  документи,  які  показують,  що
ця  організація  до  1586  р.  не  мала  писаного  статуту,  а
за  своєю  структурою  помітно  відрізнялась  від  пізнішо¬
го  Успенського  братства.
 Найважливіший  із  згаданих  документів  --  протокол
зборів  міщан,  проведених  для  ревізії  церковного  майна.
Тут  читаємо:  «Року  1579...  місяця  мая  11  дня.  Била
схожка  до  церкви  діля  осмотрення  церковного  скарбу  і
убіру  і  книг.  І  в  той  час  били  старшії  і  молодшії».  Далі
йде  перелік  присутніх:  Марко  Гречин,  Грицько  Дуда,
Стецько  Мороховський,  Лесько  Малечкий  (Маленький),
Хома  Бабич,  Васько  Теневич,  Сава  Гречин,  Грицько  Гу¬
ба,  Іван  Намісник,  Іван  Минець  (Минцович),  Дмитро
Демидович  Красовський,  Ярош  Кравець,  Іван  Богати-
рець  (Іван  крамар,  Іван  дяк),  Хома  Кушнір  —  всього
14  осіб61.  Після  опису  ревізованого  майна,  в  тому  чис¬
лі  й  63  книг,  є  записи  про  обрання  опікунів  —  «витри-
кушів»  цього  майна:  «Отож  тоє  все  поручено  пану  Мар¬
кові  Гречинові  і  з  паном  Леськом  (і  скриньку  церков¬
ную,  в  которой  било  на  той  час  пінязей  церковних  24  зо¬
лотих  і  пулгрош...)».  Наступного  дня,  12  травня
1579  p.,  ті  ж  «старші  й  молодші»  та  «сусіди»  зібралися
в  передміському  монастирі  Онуфрія  для  перегляду  май¬
на  монастирської  церкви.  Крім  перелічених  вище,  були
присутні  Мацько  Іванович  і  Хома  —  Губин  син  («пана
Грицька  Губи  і  пана  Івана  Білдаги  в  той  час  дома  не
било»).
 Організація  «старших  і  молодших»  міщан  —  «сусі¬
дів»  ще  не  мала  чіткої  структури  і  проводила  засідання
 29

Протокольний  запис  про
збори  львівських  міщан
12  травня  1579  року.

нерегулярно.  Це  видно  з  наступних  записів,  зроблених
тією  ж  особою,  мабуть,  Іваном  Богатирцем.  Наведемо
ці  унікальні  записи,  бо  це  —  найдавніші  документи  про
внутрішнє  життя  тієї  організації,  на  основі  якої  згодом
виникло  братство.  Отже,  відразу  ж  після  згадки  про  ви¬
бори  Марка  Гречина  і  Леська  Малецького  читаємо:
«І  сталася  зараз  в  колько  дній  зміна  о  попа  Івана,  і
пан  Марко  розгнівался  і  тую  опеку  покинул,  і  пан  Лесь-
ко  также  покинул,  і  опят  пан  Грицько  із  паном  Стець-
ком  того  уряду  /дозирали  по  першому  три  літа.  Зася  по-
тим  року  1581,  місяця  ок[тобрія]  1,  коли  юж  Дуда  не
могл,  а  пан  Стецько  того  уряду  на  собі  не  хотіл  держа¬
ти  і  дал  ключі  церковниї  пану  Маркові,  а  другому  Іва¬
нові  крамареві».  Зазначивши  про  нові  надходження  до
скарбниці,  протокол  продовжує:  «Зася  року  1583  у  се¬
реду  по  велиці  дні...  пересмотривши  того  усего,  обобра¬
ли  пана  Леська  витрикушем  із  Іваном  крамарем  і  дали
їм  ключі  церковниї  і  скарб.  І  зась  сталася  змінка,
о  того  ж  попа  Івана  пан  Лесько  розгнівался  і  не  хотіл
того  уряду  на  собі  носити  і  покинул»62.  На  цьому  за¬
писі  про  відставку  новообраного  наглядача  через  кон¬
флікт  з  попом  протокол  обривається.
 Отже,  як  свідчать  документи,  організація  парафіян
Успенської  церкви  до  середини  80-х  років  XVI  ст.  не
називалася  братством63.  До  1585—1586  pp.  організацій¬
на  структура  «української  громади»  на  чолі  з  вузьким
колом  «сусідів  —  церковних  опікунів»  була  нечіткою,
розпливчастою.  Урочистий  вступ  з  присягою  виконува¬
ти  обов’язки  братчика,  більш  часті  і,  головне,  регулярні
збори  й  звіти  старшин,  санкції  за  порушення  дисциплі¬
ни  —  ось  ті  зовнішні  форми,  які  відрізняють  братські
організації  від  їх  попередників.  Звичайно,  саме  органі¬
заційне  оформлення  без  живої  участі  в  суспільно-полі¬
тичній  діяльності  теж  небагато  було  б  варте,  але  в  ін¬
 31

тересах  успішного  ведення  суспільно-політичної  бороть¬
би  назріло  питання  про  заміну  застарілих  форм  більш
чіткими,  які  забезпечили  б  тісніше  згуртування  міського
населення.  І.  Я.  Франко  підкреслював,  що  сила  братств
полягала  в  дисципліні,  згуртованості  їх  членів64.  Тому
братствами,  згідно  з  термінологією  самих  джерел,  до¬
цільно  називати  ті  організації,  які  поширились  на  За¬
хідній  Україні  з  80—90-х  років  XVI  ст.  і  відрізнялись
від  попередніх  об’єднань  міщан  дисциплінованістю
своїх  рядів,  значно  ширшим  колом  учасників,  більш
активною  участю  в  суспільно-політичному  житті  укра¬
їнського  народу.  Початок  цього  руху  дало  львівське  Ус¬
пенське  братство,  яке  з  небаченим  раніше  розмахом
продовжило  кращі  традиції  суспільної  діяльності  міщан
і  перетворилось  у  «поважне  огнище  просвіти  й  письмен¬
ства»  65.  Слідом  за  ним  пішли  й  інші  братства.
 *  *  #
 В  70—80-х  роках  XVI  ст.  все  частішими  стають
виступи  трудящих  західноукраїнських  земель  проти
соціального  та  національного  гноблення.  Особливо  на¬
пружене  становище  склалось  у  Львові.  Трудові  низи  ак¬
тивно  боролись  проти  патриціанської  ради  міста.  Одно¬
часно  в  1578—1585  pp.  тривав  процес  «української  гро¬
мади»  проти  ради  «у  зв’язку  з  забороною  їм  користу¬
ватися  вольностями  та  правами,  якими  користуються
польські  міщани»  66.  Звичайно,  судовим  шляхом  немож¬
ливо  було  добитись  істотних  успіхів.  Все  ж  велике  зна¬
чення  мало  публічне  проголошення  вимог  українського
населення:  не  перешкоджати  нікому  займатись  ремеслом
і  торгівлею,  не  забороняти  дітям  українських  міщан  вчи¬
тися  в  гімназіях67  тощо.  Наприкінці  1583  р.  католицький
архієпіскоп  Д.  Соліковський  став  ініціатором  нових  на¬
сильств  щодо  українського  населення  під  приводом  при¬
 32

мусового  запровадження  григоріанського  календаря.
Нові  знущання  ще  більш  посилили  ворожість  україн¬
ського  населення  до  католицької  церкви.
 Потреба  тіснішого  згуртування  міщан  стала  на  чер¬
гу  дня  також  у  зв’язку  з  їх  задумом  зайнятись  видавни¬
чою  діяльністю.  В  грудні  1583  р.  у  Львові  помер  Іван
Федоров,  який  підтримував  дружні  взаємини  з  багать¬
ма  українськими  міщанами  та  передміщанами.  Львів’я¬
ни  викупили  його  друкарню  в  лихварів,  задумавши  ко¬
лективно  продовжувати  справу  «друкаря-москвитина».
В  листопаді  1585  р.  вже  проводилось  збирання  грошей
па  покриття  боргу,  що  з’явився  в  зв’язку  з  викупом  в
кредит  друкарні  Федорова  68.  Очевидно,  цим  займалась
та^сама  група  міщан,  яка  готувала  в  той  час  організа¬
ційне  оформлення  Львівського  Успенського  братства.
Щоб  надати  більшого  авторитету  розробленому  ними
статутові  братства,  львів’яни  скористались  з  того  ви¬
падку,  що  через  їх  місто  на  початку  1586  р.  проїжджав
до  Москви  антіохійський  патріарх  (1582—1592)  Йоаким
IV  Доу.  В  Москву  він  їхав  у  зв’язку  з  встановленням
московської  патріархії.  Для  самого  Йоакима  метою  по¬
дорожі  до  румунських  та  молдавських  земель  України
і  Росії,  як  зазначено  в  сірійських  джерелах,  було  праг¬
нення  зібрати  пожертвування  для  покриття  боргів  пат¬
ріархії  69.  Якщо  вірити  пізнішим  твердженням  братчиків,
Йоаким  прибув  до  Львова  1  січня  1586  p.,  і  йому  була
влаштована  урочиста  зустріч  з  процесією70.  Тим  же
днем  датована  пишно  оформлена  грамота  на  пергаменті,
написана  від  імені  Йоакима,  в  якій  наводиться  текст
статуту  братства71.  Преамбула,  закінчення  та  деякі
статті  загального  змісту  написані  церковнослов’янською
мовою,  а  статті,  що  регулюють  організаційну  структуру
засновуваного  братства,  —  українською.  Очевидно,  гра¬
моту  підготували  самі  міщани,  патріарх  Йоаким  лише
 3-2269
 33

скріпив  її  печаткою,  але  не  поставив  свого  підпису.  Сам
патріарх  розмовляв  арабською  мовою72.  Єдина  грамо¬
та,  яку  він  ствердив  власноручним  підписом,  це  напи¬
сана  арабською  мовою  не  раніше  16  січня  1586  р.  гра¬
мота,  спрямована  проти  священиків-двоєженців.  В  цій
грамоті,  безперечно,  складеній  за  ініціативою  самого
патріарха,  нема  жодної  згадки  про  братство73.  Це  ще
раз  підтверджує,  що  патріарх  не  був  ініціатором  засну¬
вання  братства.  В  1592  р.  Львівське  братство  писало,
що  патріарх  застав  уже  у  Львові  (телесни  обрЪт)  брат¬
ство,  шпиталь  і  школу74.  Очевидно,  братчики  добились
згоди  Йоакима  на  підготовлений  ними  статут,  переко¬
навши  патріарха,  що  братство  сприятиме  усуненню
двоєженства  священиків  та  інших  «негідних  звичаїв»,
проти  яких  він  гостро  виступав.  Можливо,  1  січня  пат¬
ріарх  лише  погодився  видати  установчу  грамоту  брат¬
ству,  а  згодом  ця  грамота  була  виготовлена  і  подана
патріархові,  який  її  не  підписав,  а  лише  скріпив  печат¬
кою.  Пізніше  грамоту  подали  на  підпис  митрополитові
Михайлові  Рогозі  та  його  протонотарієві  Григорію.
Свою  печатку  до  грамоти  приклав  і  Балабан.  Можливо,
що  він  був  змушений  це  зробити  під  час  перебування
йоакима  у  Львові,  але  більш  імовірно,  що  Рогоза  і  Ба¬
лабан  ствердили  патріаршу  грамоту  22  червня  1590  р.
на  Берестейському  соборі,  який  підтримав  братчиків  у
спорі  з  Балабаном  і  схвалив  статут  братства75.  Льві¬
в'яни  хотіли  також  мати  й  підпис  константинопольсько¬
го  патріарха  Феоліпта  і  писали  йому:  «Сего  ради  посы¬
лаем  хартію  братства  сего,  да  подпишется  рукою  тебе,
пастыря  нашего  и  печатию  ти  да  знаменается»  7б.  Однак
місце  Феоліпта  незабаром  зайняв  новий  константино¬
польський  патріарх  —  Єремія  Транос.  2  грудня  1587  р.
він  затвердив  братство,  шпиталь,  школу  й  друкарню,  а
в  листопаді  1589  р.  визнав  монастир  Онуфрія  Ставро-
 34

пігіоном,  що  підлягає  митрополитові  і  братству,  а  не
львівському  епіскопові.  22  червня  1590  р.  Берестейський
собор  епіскопів  України  та  Білорусії  також  підтвердив
привілеї  Єремії  щодо  встановлення  Львівського  брат¬
ства  і  погодився  на  те,  щоб  такі  ж  братства  засновува¬
лись  і  в  інших  містах77.
 Уже  за  статутом  1586  року  братство  мало  право  кон¬
тролювати  епіскопа,  не  коритись  йому,  коли  вважало
його  дії  неправильними.  Отже,  з  1586  р.  братство  по  су¬
ті  було  ставропігійським,  підпорядкованим  не  місцево¬
му  епіскопові,  а  безпосередньо  патріархові.  Липнем
1592  р.  датований  лист  патріарха  Єремії  про  скасуван¬
ня  ставропігії,  яку  митрополит  заснував  «під  дзвіни¬
цею»,  у  Львові,  оскільки  такого  не  робив  «ніхто  від
часів  великого  царя  Костянтина».  В  грудні  1592  р.  Ба¬
лабан  записав  польський  переклад  цього  листа  до  грод-
ських,  актів,  але  братство  і  митрополит  заявили,  що  це
фальсифікат,  здійснений  за  допомогою  Діонісія  Тирнов-
ського78.  Лише  трохи  згодом  Єремія  грамотою,  яка
в  «Альбомі»  датована  1593  роком,  надав  братській
церкві  права  патріаршої  ставропігії,  тобто  звільнив  її
від  залежності  епіскопові  та  митрополитові79.  Надання
ставропігії  було  лише  новою  санкцією  тих  прерогатив,
які  фактично  містилися  в  статуті  1586  р.80.  Хоч  назва
ставропігії  в  патріарших  грамотах  стосувалася  лише
монастиря  й  церкви,  братство  стало  називати  себе  Став¬
ропігійським  братством  (Ставропігією,  Ставропігіоном),
щоб  підкреслити  свою  незалежність  від  місцевої  духов¬
ної  влади.
 Патріархи  йшли  на  затвердження  привілеїв  братству,
щоб  не  допустити  посилення  влади  епіскопів  і  цим  са¬
мим  послаблення  своїх  впливів.  До  того  ж  вони  були
зацікавлені  в  одержанні  матеріальної  допомоги  від
братства.  П.  О.  Куліш  навіть  говорив,  що  статут  брат-
 35

пикам  був  проданий  патріархом  за  гроші81.  Як  би  там
не  було,  ініціатива  створення  братських  організацій  на¬
лежала  українським  міщанам,  а  не  патріархам,  які,
формально  погоджуючись  ствердити  братські  привілеї,
пасивно,  а  то  й  вороже  ставились  до  деяких  найважли¬
віших  напрямів  діяльності  братства.  Головна  заслуга  в
створенні  братства  належить  простим  міщанам  —  Юр¬
кові  Рогатинцю,  Іванові  Красовському,  Леськові  Ма¬
ленькому,  Стецькові  Мороховському  та  іншим.  Розпо¬
чатий  ними  рух  швидко  вийшов  за  межі  Львова  і  охо¬
пив  значну  частину  України.
 *  *  *
 На  зразок  «міського»  Успенського  братства  були  за¬
сновані  нові  або  реорганізовані  існуючі  братства  в  пе¬
редмістях  Львова.  Так,  до  статуту  братства  Миколи  піс¬
ля  1586  р.  було  дописано  титул  патріарха  йоакима  82.
У  1591  р.  богоявленське  братство  було  «приєднане  до
міського  братства»:  одержало  його  «чин»  (статут)  і  зо¬
бов’язалось  визнавати  його  авторитет83.  Пізніше  части¬
на  передміських  братчиків  інколи  виявляла  «непослу-
шенство  і  сопротивления  против  братства  міського  яко
во  всем  продкуючого»84.  Але  переважна  більшість  пе¬
редміських  братств  (в  середині  XVIII  ст.  їх  було  два¬
надцять)  85  підтримували  Ставропігію  в  найважливіших
питаннях  суспільно-політичного  життя.  Братство  при
монастирській  церкві  Онуфрія  вважалося  «молодшим»
по  відношенню  до  Ставропігійського  братства.  Подібні
«молодші»  («менші»,  «парубоцькі»)  братства  виникали  в
ряді  міст  паралельно  з  браствами  «старшими»86  і  об’єд¬
нували  неодружених  осіб.  У  Києві  «молодше»  братство,
засноване  «за  звичаєм  інших  міст»,  було  затверджене
патріархом  Феофаном  у  1620  р.  одночасно  з  «старшим»
братством87.  Організація  молодших  братств  була  ана¬
 36

логічна  організаційній  будові  всіх  братств,  тому  участь
у  них  давала  певну  підготовку  до  майбутньої  діяльності
в  складі  «старших»  братств.
 Наприкінці  XVI  ст.  братства  виникли  вже  в  багатьох
містах  Галичини,  Холмщини,  Підляшшя.  Зокрема  в
1589  р.  організаційно  оформились  братства  в  Рогатині
та  Красноставі,  в  1591  р.  —  в  Бересті  та  Городку,  в
1592  р.  —  в  Комарні,  в  1594  р.  —  в  Любліні88,  де  укра¬
їнське  населення  становило  порівняно  невелику,  але
тісно  згуртовану  громаду.  Одночасно  братства  стали
утворюватись  і  в  Білорусії.  На  Берестейському  соборі
1594  р.  з  українських  братств,  крім  згаданих  вище,  були
представлені  також  Галицьке,  Більське  «та  багато  ін¬
ших»89.  З  перших  десятиріч  XVII  ст.  є  відомості  про
діяльність  братств  також  у  Дрогобичі,  в  Самборі,  Сяно-
ці,  Бережанах,  Кам’янці  Струмиловій,  Холмі,  Замості90
та  багатьох  інших  містах,  а  також  у  деяких  селах.  Так,
з  1607  р.  маємо  дані,  що  засвідчують  існування  брат¬
ства  в  с.  Білій  —  маєтку  Белзецьких91.  Були  братства
й  в  інших  селах.
 Порівняно  пізно  виникли  братства  в  Києві  та  Луць¬
ку.  Київське  (Богоявленське)  братство  було  засноване,
мабуть,  наприкінці  1615  р.  Матеріальною  основою  його
існування  був  дарунок  шляхтянки  Гальшки  Гулевичів-
ни,  яка  пожертвувала  свій  двір  на  Подолі  для  влашту¬
вання  монастиря,  школи  і  притулку  для  прочан  92.  Київ¬
ське  братство  існувало  протягом  першої  половини
XVII  ст.,  користуючись  підтримкою  запорізького  козац¬
тва.  Близько  1617  р.  виникло  братство  і  в  Луцьку,  що
був  адміністративним  і  культурним  центром  Волині.
Луцьке  братство  існувало  при  церкві  Воздвиження  і
об’єднувало  не  тільки  міщан,  а  й  багатьох  православ¬
них  шляхтичів  Волині.  В  1620  р.  єрусалимський  патрі¬
арх  Феофан  надав  права  ставропігії  церквам  Київсько-
 37

го  та  Луцького  братств93,  а  в  1624  р.  це  право  було  ска¬
соване.  Але  і  в  1620—1624  pp.  Київське  та  Луцьке  брат¬
ства  фактично  підпорядковувались  щойно  відновленій
за  участю  того  ж  Феофана  православній  ієрархії,  отже
фактично  не  були  ставропігійськими.  В  лютому
1629  р.  на  прохання  православних  шляхтичів  Київсько¬
го  воєводства  Київське  братство  було  затверджено  ко¬
ролем  94.
 Для  поширення  братств  на  Київщині  та  Брацлавщи-
ні  велике  значення  мало  перебування  на  київській  ми¬
трополичій  кафедрі  колишнього  вчителя  братської  шко¬
ли  Йова  (Івана)  Борецького.  Зокрема  в  1626  р.  він
заснував  братство  в  м.  Немирові,  Брацлавського  воєвод¬
ства.  В  фундаційиій  грамоті  Немирівського  братства
відзначено  також,  що  братство  існувало  в  м.  Вінниці  95.
Очевидно,  в  цей  час  виникли  братства  і  в  деяких  інших
містах  Правобережжя.  1636  р.  Ісая  Копинський  як  «за¬
дніпровський»  епіскоп  видав  фундаційну  грамоту  для
братства  в  Лубнах  на  Лівобережжі96.
 Поширення  братств  на  Україні  наприкінці  XVI  і  в
першій  половині  XVII  ст.  проходило  під  безпосереднім
впливом  діяльності  Львівського  Успенського  братства.
Багато  братств  користувались  статутом  львівського
братства,  інші  створювали  власні  статути  на  зразок
львівського.  Львівські  братчики  вживали  заходів  для
поширення  свого  статуту,  копії  якого  потім  нерідко  пере¬
ходили  від  братства  до  братства.  Так,  у  1591  р.  львів’я¬
ни  надіслали  Берестейському  братству  листа  з  повідом¬
ленням  про  характер  своєї  діяльності  та  текстом  стату¬
ту  97.  Як  далі  поширювався  цей  текст,  видно  з  того,  що
в  1641  р.  монах  Берестейського  монастиря  Афаиасій  Фи-
липович  98  записав  згаданий  лист  і  статут  до  Берестей¬
ських  гродських  книг,  а  в  1668  р.  «випис  з  книг  грод-
ських  староства  Берестейського»  з  текстом  львівського
 38

статуту  був  переписаний  до  Пінських  гродських  книг
«для  вшелякоє  потреби  і  згуби»  ",  тобто  для  того,  щоб
мати  звідки  взяти  текст  статуту  на  випадок  втрати  ви¬
писки  з  Берестейських  книг.
 Статут  братства  в  Комарні  (1592)  повторює  статут
Львівського  братства;  у  1596  р.  король  затвердив  право¬
славне  братство  у  Любліні  «на  зразок  Львівського»,  а  в
1634  р.  Петро  Могила  затвердив  братство  в  Більську,
що  керувалось  «такими  порядками,  як  у  Львівському,
Віленському  та  інших  братствах»  10°.  Львівський  статут
поширювався  й  пізніше  між  братствами,  що  діяли  в
різних  містах  і  містечках  Західної,  а  частково  й  Право¬
бережної  України  101.  «Артикули  братства  Канчузького
молодшого»,  написані  «в  граді  Канчузі»  в  червні  1704  p.,
містять  текст  львівського  статуту  з  1586  р.  з  допискою
«виписал  сії  артикули  в  богоспасаемом  граді  Порохнику
Василій  Чарнота  року  божія  1704»102.  В  багатьох  стату¬
тах  у  преамбулу  львівського  статуту  (де  говориться,  що
ктитори  львівської  Успенської  церкви  прийшли  до  пат¬
ріарха  Йоакима  й  просили  затвердити  статут  братства)
замість  Львова  підставлено  те  село  або  місто,  де  було
братство.  Так,  у  статуті  дрогобицького  братства  Парас-
кеви  слова  «пришедшу  до  нас...  мещане  львовскіє»  за¬
мінено  на  «пришедшу  до  нас...  сини  церкви  восточнє,
церкви...  Параскеви  предградія  дрогобицького»103.  Ста¬
тут  братства  села  Кам’янки  Лісної,  поновленого  в
1739  p.,  починався  словами  від  імені  Йоакима:  «И  при¬
шедшу  во  град  Лвов  во  епископию  Лвовскую  Галиц¬
кую  из  Каменца  Подолского  за  епископа  Гедеона  Бала¬
бана  во  лЪто...  1586  генваря  дня  перваго.  В  то  время
пришедши  пред  нас  и  пред  наше  право  духовное  грома¬
да  Каменецкая  вси  посполу  ктитори  храма  пресвятия
б[огороди]цы  в  селЪ  КамянцЪ,  хотяще  братство  устрой*
ты»...  104.  Звичайно,  в  1586  р.  селяни  з  Кам’янки  не  при-
 39

ходили  до  йоакима:  просто  вони  підставили  свої  імена
замість  імен  львівських  міщан  у  відповідне  місце  пре¬
амбули  львівського  статуту.  Інколи  одні  братства  прода¬
вали  статут  іншим.  Так,  статут  братства  с.  Рудянець  з
1650  року,  який  був  копією  статуту  львівського  Онуфрі-
ївського  братства,  в  1689  р.  було  продано  братству
м.  Яричева  105.  Статут  братства  в  с.  Башні  («славной
весі  Башні»)  на  Яворівщині,  що  повторює  текст  львів¬
ського,  був  у  XVIII  ст.  проданий  за  11  золотих  братству
містечка  Потилича106.  Цікаво,  що  Жовківське  братство
в  1695  р.  доручило  перекласти  весь  текст  львівського
статуту  на  українську  мову,  щоб  добитись  «кращого
зрозуміння»  його  братчиками  107.
 Ряд  братств  мали  львівський  статут,  одержаний  че¬
рез  Красноставське  братство.  Ще  1589  року,  коли  кон¬
стантинопольський  патріарх  Єремія  був  у  Красноставі,
до  нього  звернулись  місцеві  міщани,  показали  йому  ко¬
пію  львівського  статуту  і  «жадали»  собі  «такових  же  по¬
рядков».  Єремія  не  лише  підписав  цей  статут,  а  й  зау¬
важив:  «Позволилисьмо  їм  і  іншим  містам  переписи
того  давати  под  печаттю  їх  братською...»  108  «Артикули
албо  порядок»  братства  в  м.  Олександрії  (Сколе)  і  дро¬
гобицького  братства  Юра  містять  львівський  статут,
підтвердження  його  Єремією  для  Красноставського
братства  (1589),  нарешті,  затвердження  екзархом  Меле-
тієм  Ефеським  за  цим  же  статутом  самбірського  перед¬
міського  братства  Пилипа  (1644)  109.
 Виникнення  братства  у  Києві  і  його  визнання  митро¬
политом  та  єрусалимським  патріархом  також  мало  ве¬
ликий  вплив  на  розгортання  братського  руху.  Підтвер¬
дження,  одержані  від  ієрархії,  розцінювались  як  доказ
того,  що  братська  організація  здобула  значний  автори¬
тет.  Ось  чому  одержані  Київським  братством  грамоти
залюбки  переписувались  братчиками  інших  міст.  Так,
 4Q

дрогобицьке  братство  Юра  вмістило  в  своєму  статуті
текст  підтвердження  Київського  братства  митрополитом
Йовом  Борецьким,  а  Яворівське  Успенське  братство  —
підтвердження  Київського  братства  патріархом  Єруса¬
лимським  Феофаном  (27  травня  1620  р.)  по.
 Як  буде  показано  в  дальших  розділах,  ряд  братств,
які  виникли  на  західноукраїнських  землях  наприкінці
XVI  —  на  початку  XVII  ст.  (Рогатинське,  Галицьке,  Го-
логірське,  Городоцьке  та  ін.),  не  лише  користувались
статутом  львівського  братства,  а  й  керувалися  ним  у
практичній  діяльності,  виступали  не  лише  проти  католи¬
цизму,  а  й  проти  засилля  православного  духівництва,
на  захист  станових  прав  міщан.  Інакше  склались  спра¬
ви  в  Луцькому  і  особливо  в  Київському  братствах.  Тут
провідні  позиції  захопили  представники  української
шляхти  й  духовенства,  які  в  період  найбільшої  експансії
католицизму  змушені  були  шукати  підтримки  і  в  місько¬
го  населення.  В  інтересах  боротьби  з  спільною  для  всіх
католицькою  загрозою  міщани  Луцька  й  Києва  пішли
на  об’єднання  з  духовенством  та  шляхтою,  однак  не
були  настільки  сильними,  щоб  утриматись  на  керівних
позиціях  в  об’єднаній  організації.  Згуртування  навколо
Луцького  та  Київського  братств  представників  різних
суспільних  угруповань  мало  певне  значення  для  активі¬
зації  боротьби  проти  наступу  войовничого  католицизму
на  захист  національних  прав  українського  народу.  Але,
об’єднавшись  в  одній  організації  з  частиною  шляхти  й
духівництва,  міщани  втратили  можливість  активно  ви¬
ступити  на  захист  своїх  станових  інтересів  проти  за¬
силля  православного  духівництва  в  громадському  та
культурному  житті.  Негативні  наслідки  цього  позна¬
чились  досить  швидко.  Як  тільки  минула  безпосередня
загроза  з  боку  католицької  церкви,  а  позиції  право¬
слав’я  зміцніли,  православне  духівництво  та  пов’язані  з
 41

ним  українські  феодали  поспішили  позбутись  будь-яко¬
го  контролю  з  боку  міщан-братчиків.  Цим  і  пояснюєть¬
ся,  що  після  початкового  періоду  значної  політичної  ак¬
тивності  Луцьке  братство  завмерло,  а  Київське  взагалі
перестало  існувати.
 В  другій  половині  XVII  та  у  XVIII  ст.  поле  діяль¬
ності  більшості  братств  звузилось.  А.  Криловський  твер¬
див  навіть,  що  й  кількість  братств  поступово  зменшуєть¬
ся  вже  після  30-х  років  XVII  ст.  111  Останнє  твердження
не  відповідає  дійсності.  Саме  в  другій  половині  XVII  і  у
XVIII  ст.  братства  були  найбільш  поширені.  На  західно¬
українських  землях  (крім  Буковини  та  Закарпаття)  во¬
ни  виникли  при  всіх  міських  парафіях,  а  пізніше  —  і  в
більшості  сіл.  Збереглась  ціла  низка  статутів  та  катало¬
гів  XVIII  ст.  братств  з  міст  і  сіл  Перемишльської  та
Холмської  єпархій  (м.  Яворів,  передмістя  Голе  в  Раві,
села  Чернелява,  Будинин,  Запалів,  Дрогомишль
та  ін.  112).  Чимало  братств  було  і  в  селах  Львівщини,
Волині,  Поділля  пз.  Щоправда,  економічний  занепад
Речі  Посполитої,  посилення  соціального  та  національно¬
го  гніту  негативно  позначились  на  братському  русі.  То¬
му,  хоч  кількість  братств  і  збільшилась,  активність  ба¬
гатьох  з  них  знизилась.  Братства  сіл  і  містечок  не  мали
змоги  відкрито  боротися  з  вищим  духівництвом.  Проте
чимало  братств  і  в  цей  період  виступало  за  обмеження
впдавів  священиків.  Деякі  братства  дбали  про  утриман¬
ня  шкіл  та  шпиталів.  У  другій  половині  XVII  та  у
XVIII  ст.  лише  Львівське  успенське  братство  проводило
широку  політичну  діяльність,  хоч  теж  з  меншим  розма¬
хом,  ніж  раніше.  Політична  активність  решти  братств
була  в  цей  час  набагато  слабшою  порівняно  з  провід¬
ними  братствами  кінця  XVI  —  початку  XVII  ст.  Але
позитивним  було  те,  що  братський  рух  став  більш  ма¬
совим,  охоплював  усі  міста  й  значну  частину  сіл  на
 42

західноукраїнських  землях  і  частково  на  Правобереж¬
жі.  Це  сприяло  поширенню  в  народних  масах  досягнень
передової  української  культури.
 В  Наддніпрянській  Україні  в  другій  половині  XVII
і  у  XVIII  ст.,  а  почасти  і  пізніше,  також  існували  брат¬
ства  в  багатьох  містах  і  селах.  Про  деякі  з  них  є  лише
окремі  згадки  (наприклад,  запис  1694  року  про  пода-
рування  Новосанджарівській  церкві  служебника  стря-
тинського  Друку  в  присутності  членів  трієцького  брат¬
ства)  114.  Про  інші  маємо  записи  в  міських  актових
книгах  другої  половини  XVII  ст.  Так,  у  Полтаві  брат¬
ство  Миколи  має  свій  «дім  братерський»,  а  майном  Ус¬
пенської  церкви  розпоряджаються  «ктитори  і  брат¬
ство»  115.  Є  відомості  про  наявність  братств  у  Староду-
бі  116  та  інших  містах.
 Лише  деякі  з  них  мали  грамоти,  що  регламентували
їх  діяльність.  Досить  характерна  грамота  київського
митрополита  Гедеона  Святополка-Четвертинського,  ви¬
дана  в  1689  р.  братству  містечка  Срібного  (біля  При¬
лук)  117.  Грамота  передбачає,  що  братство  повинно  ма¬
ти  будинок  для  зборів,  дбати  про  шпиталь,  надавати
матеріальну  допомогу  своїм  членам,  викуповувати  по¬
лонених  з  неволі.  Як  можна  судити  з  цієї  грамоти,  брат¬
ство  не  мало  статуту,  який  забезпечував  би  більшу  дис¬
ципліну  братчиків,  згуртовував  би  їх  для  суспільно-
політичної  діяльності.
 З  Гетьманщини  братства  проникли  також  і  на  Сло¬
бідську  Україну.  Першу  згадку  про  існування  братства
на  Слобожанщині  (в  Харкові)  маємо  з  1700  року118.
Крім  звичайних  «церковних»  братств  на  Наддніпрян¬
щині  (в  основному  на  Київщині  і  в  північній  частині
Гетьманщини)  в  ряді  міст  і  сіл  з’явились  «молодецькі»
(парубоцькі)  братства,  а  також  порівняно  краще  орга¬
нізовані  «цехові»  братства,  які  об’єднували  ремісників.
 43

Прикладом  останніх  може  бути  ремісницьке  братство  в
с.  Великій  ЗагорівцІ,  Борзенської  сотні,  Ніжинського
полку  119.  Цехові  братства  відрізнялись  від  цехів  тим,
що  дуже  мало  займались  питаннями  регламентації  ви¬
робництва  і  професіональної  майстерності  ремісників.
Вони,  як  і  парафіяльні  братства  Наддніпрянщини,  обме¬
жували  свою  діяльність  переважно  побутовими  справа¬
ми  (влаштування  похоронних  церемоній,  медоварство
та  спільні  «братерські  учти»,  виготовлення  свічок,  орга¬
нізація  дрібного  кредиту  тощо).  «Цехи»  і  різні  братства
з  чисто  побутовими  функціями  існували  подекуди  і  в
другій  половині  XIX  ст.  120.  При  цьому  лише  деякі  брат¬
ства  виділяли  частину  коштів  на  школи  121.  Утримуван¬
ням  численних  шпиталів  та  шкіл,  виборами  священиків
на  Лівобережній  Україні  займались,  як  правило,  не
братства,  а  сільські  та  міські  громади  122.
 Враховуючи  те,,  що  на  західноукраїнських  землях
братства,  крім  кількох  найбільших,  також  представляли
всю  громаду,  можна  зробити  висновок,  що  різниця  між
цими  типами  громадських  організацій  значною  мірою
була  формальною.  Те,  що  по  всій  Україні  світські  гро¬
мади  займались  організацією  початкової  освіти  і  шпи¬
талів,  узяли  під  свій  контроль  парафіяльне  духівництво,
свідчить  про  певний  ступінь  соціального  та  культурного
розвитку  в  усіх  частинах  краю.  Специфічною  особли¬
вістю  західноукраїнських,  а  почасти  й  правобережних
земель  було  те,  що  зазначені  громадські  справи  пере¬
йшли  здебільшого  до  компетенції  братств,  тоді  як  на
Лівобережжі  братства  займались  переважно  побутови¬
ми  справами.  Вивчення  всіх  братств  з  боку  побутово-ет¬
нографічного  може  бути  темою  окремого  дослідження,
але  увагу  історика  привертають  насамперед  ті  братства,
які  брали  діяльну  участь  в  громадському  та  культурно¬
му  житті.
 44

Соціальний  склад  та  організаційна  структура
братств
 РОЗДІЛ  II
 Юридичною  основою  діяльності
братств  вважались  установчі  грамо¬
ти  східних  патріархів,  а  також  ук¬
раїнського  єпіскопату  і  соборів
90-х  років  XVI  ст.  Братства  Льво¬
ва,  Києва,  Луцька,  Перемишля,
Стрия,  Золочева  та  деяких  інших
міст  здобули  також  підтвердження
своїх  прав  від  польських  королів  К
Правда,  в  феодально-магнатській
Речі  Посполитій  подібні  королівські
мандати  важили  мало,  і  самі  королі
нерідко  підписували  братствам  та
їх  супротивникам  «привілеї»,  що  су¬
перечили  один  одному.  Все  ж  гра¬
моти  ієрархії  та  королів  були  яко¬
юсь  точкою  опори  для  братчиків  під
час  їх  конфліктів  з  порушниками
прав  братств.
 У  1772  р.  Галичина  потрапила
під  владу  Австрійської  монархії.
Декретом  Австрійського  уряду  від
21  березня  1788  р.  і  декретом  Га¬
лицької  губернії  від  4  квітня  1788  р.
всі  братства  були  скасовані,  а  пік¬
лування  про  потреби  церков  пере¬
дані  обраним  з  парафіян  «батькам
церкви  і  провізорам».  За  додатко¬
вим  розпорядженням  уряду  й  гу-
 45

бернії,  виданим  восени  1788  p.,  греко-католицьке  насе¬
лення  Львова  для  нагляду  за  Успенською  церквою  мало
обирати  «батьків  церкви  і  школи»,  які  в  1790  р.  стали
називатись  членами  «Ставропігійського  інституту»  2.  Ще
в  1789  р.  шпиталь  Онуфрія  було  передано  міському  за¬
кладу  вбогих,  а  через  деякий  час  перестала  існувати
й  школа.
 «Ставропігійський  інститут»,  затверджений  цісар¬
ським  декретом  16  лютого  1793  p.,  і  за  структурою  і  за
напрямом  діяльності  був  новою  установою,  зовсім  від¬
мінною  від  колишнього  Ставропігійського  братства.  Він
не  відігравав  великої  ролі  в  громадському  та  культур¬
ному  житті,  а  обмежувався  веденням  справ  друкарні
як  комерційного  підприємства  та  бурси  і  опікунством
над  церквою.  Протягом  другої  половини  XIX  ст.  «Став¬
ропігійський  інститут»  скочується  на  позиції  москвофі¬
лів,  які  орієнтувались  на  реакційні  сили  царської  Ро¬
сії.  Таким  чином,  історія  Львівського  Успенського
(Ставропігійського)  братства  кінчається  в  80-х  роках
XVIII  ст.  Інші  братства  Галичини,  Холмщиии  та  Право¬
бережжя,  які  збереглись  до  XIX  ст.,  теж  втратили  зна¬
чення  центрів  суспільно-політичної  та  культурної  діяль¬
ності,  вони  тільки  брали  участь  в  обрядах  побутового  й
культурного  характеру.
 Який  же  був  соціальний  склад  братств?  Насамперед
про  склад  Львівської  Ставропігії  протягом  1586—
1788  pp.  За  статутом  це  мала  бути  всестанова  органі¬
зація:  членом  її  міг  бути  кожен  православний,  незалеж¬
но  від  соціального  походження,  національності,  майно¬
вого  стану.  Основна  роль  належала  українським  реміс¬
никам  та  торгівцям  центральної  частини  Львова,  мен¬
шою  мірою  —і  жителям  передмість.  Деякі  дослідники
твердять,  що  в  XVI  —  першій  половині  XVII  ст.  члена¬
ми  Успенського  братства  були  ще  й  представники  ду¬
 46

хівництва  та  шляхти.  А.  Криловський,  зокрема,  вважав,
що  братчиками  були  київський  митрополит  Михайло
Рогоза,  дерманський  архімандрит  Генадій,  пресвітер
Софійського  собору  Филип  Атанасевич,  київський  архі¬
диякон  Гакович3.  Дійсно,  їх  імена  є  в  «Альбомі»  брат¬
ства  —  книзі,  де  мали  ставити  свій  підпис  ті,  хто  всту¬
пав  до  братства.  Але  перелічені  представники  духівниц¬
тва  поставили  свій  підпис  не  як  справжні  члени,  а  як
почесні  відвідувачі.  Як  видно  з  пізнішого  листування,
ні  ці  особи,  ні  саме  братство  не  вважало  їх  братчиками.
За  всю  історію  Львівського  братства  лише  один  раз  (у
1754  р.)  до  нього  була  прийнята  духовна  особа  —  Ан¬
тон  Левинський.  Але  це,  як  підкреслювали  самі  братчи¬
ки,  було  винятком  4.  Крім  нього  членом  братства  не  був
жодний  представник  духівництва.  Так  було  і  в  інших
братствах.
 Залишаючись  світською  за  своїм  складом,  Ставро¬
пігія  змушена  була  користуватись  послугами  священи¬
ків  (у  1633—1758  pp.  —  ченців)  для  відправ  в  Ус¬
пенській  церкві.  Це  були  переважно  представники  тієї
частини  духівництва,  яку  Ф.  Енгельс  називав  «плебей¬
ською»5.  ІДе  в  1561  р.  господар  Молдавії  дорікав  міща¬
нам,  що  вони  не  дбають  про  забезпечення  успенського
попа,  і  той  «межи  вами  только  перекупництвом  живить¬
ся:  сам  ідет  до  церкви,  а  попадя  ідет  на  ринок  з  хлібом,
з  цибулею,  також  у  другого  перекупивши,  і  що  з  того
приторгують,  тим  ся  живять».  У  1600  р.  братчик  Федір
Драбик  казав  попові,  що  він  «такий  же  єст  тягнискура
і  хлоп  простий,  як  і  хто  інший»6.  Братство  намагалось
залучити  на  посади  церковного  причту  людей,  які  б  зай¬
мались  друкарством,  граверством,  коректурою  книг,
учителювали  тощо  і  цим  були  корисні  для  братства.
Водночас  братчики  суворо  стежили,  щоб  духівництво
не  мало  впливу  на  характер  діяльності  братства.
 47

На  підставі  листа  братчиків  патріархові  Єремії  від
б  лютого  1592  р.  Д.  Зубрицький  зробив  висновок,  що  до
братства  вступили  православні  магнати:  новогрудський
воєвода  Федір  Скумин  Тишкевич,  мінський  воєвода  Бог¬
дан  Сапіга,  берестейський  каштелян  (пізніший  епіскоп
та  уніатський  митрополит)  Потій  7.  Насправді  ні  згада¬
ний  лист,  ні  інші  документи  не  дають  підстав  переліче¬
них  магнатів  вважати  братчиками.  Щоправда,  до  «Аль¬
бому»  братства  були  вписані  князі  Адам  Вишневецький,
Кирик  та  Роман  Ружинські,  Адам  Кисіль,  окремі  госпо¬
дарі  Молдавії  та  їх  бояри,  представники  української
козацької  старшини.  Прізвища  православних  магнатів
бачимо  і  в  списках  членів  Люблінського  братства  8.  Од¬
нак  ні  у  Львові,  ні  в  Любліні  магнати  не  були  справж¬
німи  діяльними  членами  братств.  На  прохання  братчи¬
ків  вони  інколи  підтримували  скарги  братств  на  като¬
лицьких  феодалів,  давали  пожертви  на  будівництво  і  оз¬
доблення  церков,  але  аж  ніяк  не  поділяли  ідеології
братств.  І  молдавські  господарі,  і  Острозький  та  інші
магнати,  по  суті,  стали  на  бік  супротивника  братств  —
львівського  епіскопа  Гедеона  Балабана.
 Показовою  є  позиція  новогрудського  воєводи  Ф.  Ску-
мина.  Він  вважався  членом  Віленського  братства,  дя¬
кував  львівським  братчикам  за  те,  що  вони  надіслали
до  Вільна  вчителя  і  підручники,  у  1594  р.  разом  з  інши¬
ми  магнатами  підписав  інструкцію  до  Берестейського
собору  з  вимогою  про  затвердження  братств  9.  А  в  листі
до  митрополита  1595  р.  він  же  гостро  виступає  проти
Львівського  братства,  виправдовує  схиляння  Балабана
на  бік  унії,  «бо  владика,  будучи  там  в  остатнєй  томі  от
братства,  не  только  до  такого  отщепенства  кинутися  му-
сил,  але  вірю,  же  і  душного  неприятеля  (тобто  чорта.  —
Я.  /.)  рад  би  собі  на  помоч  взял»  10.  Ставлення  магнатів
до  суспільно-політичної  діяльності  братств  відбито  в
 48

білоруському  Баркулабівському  літописі.  Цей  літопис,
складений  священиком  Ф.  Филиповичем  при  дворі  кня¬
зів  Соломирецьких,  у  питанні  про  братства  відбиває
погляди  цих  останніх.  І  хоч  князі  Соломирецькі  й  ко¬
ристувались  послугами  одного  з  ідеологів  львівського
братства  Степана  Зизанія  як  домашнього  вчителя,  все  ж
вони  вороже  ставились  і  до  залучення  братчиками  на¬
родних  мас  до  боротьби  з  католицизмом,  і  до  втручан¬
ня  братств  в  церковне  управління  через  собори.  «Того
ж  року  92,  —  читаємо  в  літописі,  —  сталося  великое  и
немилостивое  замешане  у  вере  от  римян  (тобто  католи¬
ків.  —  Я.  /.)  на  святую  веру  восточную  греческую;  по¬
чали  соборы  поместные  чинити,  то  ест  у  месте  Вилен¬
ском  братство  навчоных  людей  до  себе  на  поратунок
прибавили  з  места  Лвовского  —  Григория  Раготин-
ца  (!),  Стефана  Зизания.  Тые  силную  и  великую  войну
з  рымляиы  мевали,  не  толко  на  ратушах  и  при  рынку,
по  дорогах,  но  и  посродку  церкви  святое  войну,  потарч-
ку  великую  мевали».  Виклавши  так  діяльність  у  Вільні
представників  Львівського  братства,  Филипович  неспо¬
дівано  закінчує:  «Яко  ж  им  господь  бог  противу  их  упо¬
ров  великих,  измышленных  уставов  и  законов  николи  не
помог  и  не  поможет»11.  Є  підстави  вважати,  що  так  ста¬
вились  до  діяльності  братств  не  лише  магнати  й  біль¬
шість  духівництва  (особливо  вищого),  а  й  значна  части¬
на  православної  шляхти.  В  першій  половині  XVII  ст.  ок¬
ремі  братства  одержували  деяку  матеріальну  допомогу
лише  від  кількох  середньопомісних  шляхтичів  —  підчаш-
ника  Волинської  землі  Лаврентія  Древинського  (запи¬
сався  до  Львівського  братства  в  1603  p.),  Тетяни  Бого-
витинівни  Малинської,  власнички  с.  Верби,  Кременець¬
кого  повіту  (записалась  у  1610  p.,  померла  в  1618  p.),
Старосільського  старости  Дмитра  Карлочія  12.  Але  на¬
прикінці  XVI  —  в  першій  половині  XVII  ст.  жоден  з
 4-2269
 49

шляхтичів  не  брав  участі  в  повсякденній  діяльності
Львівського  братства,  хоч,  звичайно,  в  деяких  справах  на
сеймах,  соборах,  судах  братчики  прагнули  мати  під¬
тримку  від  певної  частини  української  шляхти.  Але  ніяк
не  можна  погодитися  з  тим,  що,  мовляв,  уже  з  кінця
XVI  ст.  міщани  «починають  шукати  членів  для  своїх
братств  між  багатою  і  сильною  шляхтою  грецької  ві¬
ри»  13.  Насправді  шляхта  в  цей  час  не  відігравала  істот¬
ної  ролі  у  визначенні  політики  братств,  які,  по  суті,  за¬
лишались  чисто  міщанськими  організаціями.
 Безпідставно  включаючи  до  числа  активних  діячів
братств  магнатів  та  шляхту,  буржуазна  історіографія
разом  з  тим  тенденційно  перебільшувала  і  роль  найба-
гатшої  верхівки  міщанства.  Такі  твердження  потрапили
і  до  деяких  праць,  виданих  в  радянський  час.  А.  Савич,
наприклад,  писав,  що  братство  в  1586  р.  організувала
«заможна  львівська  буржуазія».  Щоб  показати,  наскіль¬
ки  вона  була  багата,  вказує,  що  «вона  могла  утримува¬
ти  своїм  коштом  друкарню  та  школу»  14.  Насправді  дру¬
карня  не  тільки  не  вимагала  витрат  з  боку  братчиків,  а,
навпаки,  приносила  їм  великі  прибутки.  Утримання  шко¬
ли,  як"  бачимо  далі,  також  не  потребувало  великих  ви¬
трат.  Взагалі  спроби  підвести  під  одну  мірку  всіх  членів
братств  виявились  неспроможними,  оскільки  вони  були
представниками  різних  соціальних  прошарків  міського
населення.
 Засновниками  й  найактивнішими  діячами  Львівсько¬
го  братства  в  кінці  XVI  —  на  початку  XVII  ст.  були
міські  ремісники  й  крамарі.  В  першому  списку  дванад¬
цяти  «фундаторів»  братства  з  1586  р.  нема  жодного  з
великих  багатіїв  —  патриціїв,  є  лише  представники  пос¬
пільства:  сідлярі  Юрко  та  Іван  Рогатинці,  кравець
Дмитро  Красовський,  кушнір  Лука  Губа,  крамарі  Іван
Красовський,  Лесько  Малецький,  Хома  Бабич,  Стецько
 50

Мороховський  та  Іван  Богатирець  15.  В  другій  редакції
цього  списку  нема  Богатирця,  зате  додано  крамаря
Івашка  Зіньковича  і  купців-греків  Константина  Кор-
иякта  і  Маноліса  Арфанеса  Маринетоса.  Ця  друга  ре¬
дакція  виникла  не  раніше  як  у  1589  р.  —  отже  багаті
греки  вступили  до  братства  пізніше,  коли  воно  розгор¬
нуло  вже  свою  діяльність  16.  Корпякт  дійсно  був  най¬
більшим  багатієм  у  Львові,  торгував  східними,  західни¬
ми  та  місцевими  товарами,  орендував  від  короля  збір
мит,  володів  цілим  рядом  сіл.  Українська  буржуазна  іс¬
торіографія  (І.  Шараневич  та  інші)  всіляко  перебіль¬
шувала  роль  Корнякта  в  братстві.  До  цього  питання  не¬
обхідно  внести  ясність.  У  XVII—XVIII  ст.  самі  братчики
нерідко  зображували  багатого  грека  одним  з  фундато¬
рів  братства,  але  керувались  при  цьому  практичними
міркуваннями:  щоб  уберегти  братство  від  пересліду¬
вань,  їм  вигідно  було  підкреслювати,  що  одним  з  його
засновників  була  така  впливова  особа.  Насправді  Кор-
някт  хоч  і  подавав  братству  матеріальну  допомогу,  але
як  на  його  багатства,  то  ця  допомога  була  дуже  незнач¬
ною  17.  На  засіданнях  братства  він  не  бував  і  в  1600  р.
передав  братчикам  1100  золотих  через  члена  братства
Луку  18.  Більше  того,  щоб  Корнякт  виконав  свої  обіцян¬
ки  про  допомогу  братству,  треба  було  впливати  на  нього
через  патріарха  Єремію.  З  листа  останнього  можна  зро¬
бити  висновок,  що  в  спорі  з  Балабаном  Корнякт  співчу¬
вав  не  братству,  а  епіскопові  19.  З  усього  видно,  що  Кор¬
някт  не  був  справжнім  діяльним  членом  братства,  а  ли¬
ше  як  «добрий  християнин»  робив  пожертви  на  Успен¬
ську  церкву.  Отже,  приналежність  його  до  братства  бу¬
ла  формальною.
 В  період  найбільшої  активності  братства  керівника¬
ми  його  були  міщани-трудівники:  брати  Рогатинці,  бра¬
ти  Красовські  та  їх  однодумці.  Один  з  найбагатших  із
 4*
 51

числа  фундаторів  братства  Хома  Бабич  спершу  був  се-
редньозаможним  купцем  20,  але  вже  в  80-х  роках  XVI  ст.
поступово  бідніє,  так  що  його  син  Іван  не  має  власного
дому.  Мусили  розпродувати  свій  маєток  Дмитро  Кра¬
совський,  а  частково  й  Іван  Красовський21.  Щоправда,
покращувався  майновий  стан  Івана  Богатирця,  Івашка
Зіньковича  та  Стецька  Мороховського  —  вони  купили
«будинки  та  крами  в  ринку»,  але  це  покращання  було
дуже  відносним.  У  списках  їх  майна  перелічуються  пе¬
реважно  дешеві  речі  і  в  невеликій  кількості,  та  й  взага¬
лі  їх  заможність  у  порівнянні  з  більшими  купцями  неве¬
лика  22.  Крім  тих,  що  мали  власні  будинки,  до  братства
належали  й  бідніші  ремісники  та  крамарі,  які  були  ко¬
мірниками,  тобто  не  мали  своїх  хат  і  майстерень.  Ініціа¬
торами  широкої  громадсько-політичної  діяльності  брат¬
ства  в  другій  половині  80-х  років  XVI  ст.  були  ремісни¬
ки  й  середні  (а  то  й  збіднілі)  крамарі.
 Дуже  швидко  братство  кількісно  зростає.  Серед
14  його  членів,  що  вступили  1591  року,  половина  реміс¬
ників,  але  було  й  кілька  багатіїв,  зокрема  купець  Яній
Афендик.  Але  наприкінці  XVI  —*  на  початку  XVII  ст.
таких  багатіїв  у  братстві  з  загальної  кількості  (близь¬
ко  50  членів)  було  всього  кілька.  Вчитель  і  перекладач
Гаврило  Дорофєєвич,  що  був  зв’язаний  з  вищим  духів¬
ництвом,  з  презирством  висловлювався  про  братчиків  як
про  представників  трудових  верств:  —  «Хто  ж  мя  там  в
братстві  маєт  судити  —  шевці,  кравці,  кушнірі?»23.
В  листі  до  патріарха  Феоліпта  від  28  травня  1586  р.
братчики  називають  себе  ремісниками,  а  наприкінці
XVI  ст.  в  одному  з  листів  братство  заявляє:  «Ми  люди
цехові,  рушають  нас  по  цехах»  24.  З  усього  видно,  що  Ус¬
пенське  братство  в  цей  час  лишалось  організацією  ши¬
роких  кіл  ремісничо-торговельного  населення.  Ось  чому
саме  в  цей  період  навколо  нього  найтісніше  були  згур¬
 52

товані  братства  з  передмість,  більшість  членів  яких  були
представники  трудових  низів  25.
 Протягом  другої  чверті  і  в  середині  XVII  ст.  до
братства  ввійшло  чимало  багатих  ремісників.  Але  со¬
ціальне  розшарування  поглиблюється,  загострюється
конфлікт  між  найбагатшими  купцями  й  незаможними
братчиками  26.  З  одного  боку,  до  братства  належать  та¬
кі  члени,  які  не  мають  звідки  взяти  дрібних  сум  по
кілька  золотих  27,  а  з  другого  —  тут  гуртуються  і  такі
багатії,  яких  раніше  в  числі  братчиків  не  було28.  Про
одного  з  братів  Стрілецьких,  які  займались  перетоплю¬
ванням  монет  на  срібло  для  експорту,  говорили,  що  він
самих  срібних  півтораків  перетопив  па  кільканадцять
тисяч  і  для  цього  витратив  більше  вугілля,  ніж  весь  зо¬
лотарський  цех29.  У  1656  р.30  маєток  найбагатшого  з
братчиків  —і  Мазаракія  Криштофовича,  що  переселився
до  Львова  з  Бару,  було  оцінено  в  300  тис.,  зол.31,  Сте¬
фана  ЇІестеровича  —  в  100  тис.  зол.,  Василя  Григоро¬
вича  —  в  70  тис.  Отже,  хоч  Львів  і  переживав  у  цей
період  економічний  занепад,  заможність  найбагатших
братчиків  зросла,  досягнувши  рівня  маєтків  католиць¬
ких  патриціїв.  Керівні  посади  в  братстві  захопили  бага¬
тії  (часто  —  грецького  походження)  Гаврило  Лангіш,
Костянтин  Мезапета  та  ін.32  Характерно,  що  в  цей  час
активність  братства  в  усіх  ділянках  суспільно-політич¬
ного  життя  дуже  знизилась.  На  кільканадцять  років
(1616—'1630)  завмерла  діяльність  друкарні,  навіть  бу¬
дівництво  церкви  в  1617—1627  pp.  припинилось33.
В  30-х  роках  XVII  ст.  діяльність  братства  знову  пожва¬
вилась,  але  до  такого  розмаху,  який  ми  спостерігаємо  в
період  XVI—XVII  ст.,  не  дійшла.
 У  другій  половині  XVII,  у  XVIII  ст.  умови  для  брат¬
ства  стали  гірші.  Занепад  економічного  життя,  система¬
тичне  грабування  міського  населення  шляхетським  вій¬
 №

ськом  та  державою,  посилення  католицької  реакції  в
країні,  —  все  це  негативно  впливало  на  суспільно-полі¬
тичне  та  культурне  життя.  Якщо  в  кінці  XVI  —  на  по¬
чатку  XVII  ст.  в  братстві  бул‘о  понад  50  діяльних  чле¬
нів  (не  рахуючи  шляхтичів,  жінок  та  братчиків  з
м.  Рогатина),  а  в  1633  р.  —  36,  то  після  спустошень
війною  та  пошестями  на  1656  р.  лишилось  тільки  16
членів,  і  того  року  вступило  ще  чотири  34.  Поряд  з  зубо¬
жілими  братчиками  і  в  другій  половині  XVII  ст.  до
братства  належало  кілька  багатіїв.  Декому  з  них  по¬
щастило  здобути  навіть  шляхетство.  У  1654  р.  сейм  ио-
білітував  братчика  Романа  Стрілецького,  в  1659  р.  —
Феодосія  Томкевича,  Юрія  Папару,  Янія  Мазаракія.
Одержали  шляхетство  також  Микола  Красовський  та
Юрій  Корендович  35.  Нобілітація  давала  міщанам  право
не  підкорятися  владі  магістрату  і  не  платити  мит  та
податків,  передбачених  для  плебеїв.  Але  в  другій  по¬
ловині  XVII,  як  і  на  початку  XVIII  ст.,  навіть  нобіліто-
вані  братчики,  так  само,  як  і  міщани,  займались  пере¬
важно  торгівлею.
 Протягом  XVIII  ст.  кільком  братчикам-міщаиам  по¬
щастило  здобути  права  шляхтичів.
 Так,  Андрій  Дзьоковський  —  контр-реєстрант  коро¬
лівського  скарбу,  а  згодом  орендар  і  адміністратор  коро¬
лівських  мит  на  Поділлі  та  на  Україні  (Наддніпрян¬
ській),  одержав  шляхетство  в  1765  р.,  а  почтмейстер  Ан¬
тон  Дейма  та  його  брат  Христофор  —  у  1768  р.  на
сеймі36.
 У  зв’язку  з  тим,  що  слабшими  стали  позиції  україн¬
ського  міщанства,  в  братстві,  починаючи  з  30-х  років
XVIII  ст.,  з’являються  і  потомствені  шляхтичі  —  20
жовтня  1730  р.  братчики  домоглись  від  короля  «приві¬
лею»  —  дозволу  приймати  до  братства  осіб,  що  про¬
живають  за  межами  Львова,  в  тому  числі  й  шляхти¬
 54

чів37.  І  дійсно,  вже  в  1730  р.  одним  із  «старших  братів»
був  новогрудський  підчаший  Федір  Папара  38  —  наща¬
док  старовинного  міщанського  роду.  Поступово  шлях¬
тичі,  не  тільки  дрібні,  а  й  середньопомісні,  стають  все
більш  впливовими.  У  1740  р.  до  братства  вступив  Ва¬
силь  Костянтинович  Туркул  —  підвоєвода  Львівської
землі,  а  пізніше  —  староста  Черніївський  та  полков¬
ник39.  У  1751  р.  були  прийняті  ще  й  полковник  Ілля
Туркул  і  чернігівський  стольник  Яким  Григорій
Туркул.  У  174-1,  1749,  1751,  1758  pp.  В.  К.  Туркул
обирався  сеньйором  братства40.  Туркул  мешкав  у
с.  Розділовичах  і  рідко  приїжджав  до  Львова,  а  поточ¬
не  керівництво  братством  здійснювали  віцесеньйори
(у  1741  і  1758  р.  А.  Дзьоковський,  у  1749  р.  —  Яків
Русянович,  у  1751  р.  —  Яків  Гавендович).  Хоч  міщани
й  надалі  становили  більшість  членів  братства,  керівні
посади  в  другій  половині  XVIII  ст.  часто  були  в  руках
шляхтичів.  Так,  у  1751  р.  віцесеньйором  був  Я.  Гавен¬
дович,  а  одним  з  двох  опікунів  маєтку  братства  —
Іван  Попель  (обидва  —  субделегати  Львівського  грод-
ського  суду),  одним  з  керівників  архіву  —і  М.  Слон-
ський,  віцерегент  Луківської  гродської  канцелярії.  У
1758  р.  до  братства  вступив  підляський  ловчий  І.  Собо-
левський  та  львівський  гродський  субделегат  Г.  Сроков-
ський.  Таким  чином,  до  братства  належали  переваж¬
но  шляхтичі-урядовці,  які  не  мали  великих  маєтків  і
шукали  заробітку  в  гродських  канцеляріях.  Деякі  з
міщан-братчиків  були  на  службі  в  короля,  або
при  шляхетському  самоврядуванні  чи  в  єпархіальних
канцеляріях.  Крім  згадуваного  А.  Дзьоковського,  Федір
Добровлянський  був  поборцем  податків  Жидачівського
повіту,  Василь  Іляшевич  —  писарем  Львівської  консис¬
торії41.  Крім  того,  в  другій  половині  XVIII  ст.  українські

Портрет  міщанина-братчика
 з  м.  Сокаля.  (XVIII  ст.).
 Львівський  історичний  музей.
 патриції  здобули  вже  посади  в  магістраті,  зокрема  Доб-
ровлянський  був  лавником,  Іляшевич  —  райцею,  а  пізні¬
ше  —  війтом.
 Отже,  протягом  XVII—XVIII  ст.  соціальна  структура
братства  змінювалася.  Наприкінці  XVI  —  на  початку
XVII  ст.  братство  було  організацією  ремісників  та  кра¬
марів.  З  20-х  років  XVII  ст.  і  до  початку  XVIII  ст.  со¬
ціальне  розшарування  в  ньому  стає  все  більшим;  поряд
з  зубожілими  членами  до  нього  входить  і  найбагатша
 56

верхівка  українського  міщанства,  переважно  заможні
купці,  рідше  ремісники.  Ці  багаті  міщани,  а  з  40-х  ро¬
ків  XVIII  ст.  і  шляхтичі,  заволоділи  більшістю  вибор¬
них  посад  у  братстві.  Це  негативно  відбилось  на  його
діяльності.  В  останній  чверті  XVI  і  першій  чверті
XVII  ст.  члени  і  керівники  братства  відігравали  велику
роль  у  суспільно-політичному  та  культурному  житті,
очолювали  виступи  проти  соціального  й  національного
гніту.  Пізніше  керівництво  братства  найбільше  займа¬
лось  книжковою  торгівлею  та  судовим  процесом  за  міс¬
це  в  магістраті,  лише  деякі  з  братчиків  ширше  дивились
на  громадську  діяльність.  Тому  основна  заслуга  в  куль¬
турній  діяльності  братства  цього  періоду  належить  уже
не  його  членам,  а  тим  діячам  культури,  які  гуртувались
навколо  установ  братства.  Це  «мандрівна  інтеліген¬
ція»  того  часу  —  вчителі,  студенти,  друкарі,  гравери
тощо.  Майже  всі  вони  —  бідні  люди,  заробітки  яких
були  мізерні  і  дуже  нестійкі42.  На  жаль,  про  більшість
з  них  маємо  лише  побіжні  згадки  в  архівних  джерелах
без  вказівки  про  їх  соціальне  походження.  Тільки  ви¬
падково  збереглась  посвідка,  видана  1741  р.  друкареві
Петрові  Ханевичу,  з  якої  видно,  що  він  походив  із
с.  Гломчі  на  Сяніччині  43.  Сини  міської  бідноти  та  селян,
безперечно,  становили  значну  частину  вчителів,  студен¬
тів,  граверів,  завдяки  яким  братства  вносили  свій  вклад
до  культурної  скарбниці  українського  народу.  Звичай¬
но,  слід  належно  оцінити  заслуги  тих  міщан-братчиків,
які  створили  умови  для  діяльності  друкарні,  шкіл,  біб¬
ліотек.  Але  разом  з  тим  необхідно  підкреслити  необ¬
грунтованість  спроб  буржуазної  історіографії  приписати
найбільшим  українським  багатіям  та  магнатам  усі  ос¬
новні  заслуги  братств  на  ниві  суспільної  та  культурної
діяльності.  Насправді  провідне  місце  в  прогресивних  по¬
чинаннях  братств,  в  тому  числі  й  Ставропігії,  належало
 В7

представникам  трудового  «поспільства»  та  незаможним
найманим  учителям-«бакалярам»,  малярам  та  іншим
працівникам  культури.
 Соціальна  неоднорідність  братств  була  джерелом  су¬
перечливих  тенденцій  в  середині  їх  в  різні  періоди.  Ра¬
зом  з  тим  у  питаннях  боротьби  з  експансією  католи¬
цизму  проти  національного  гноблення,  за  розвиток
освіти  діяльність  братств  відповідала  інтересам  всього
українського  населення.  Ось  чому  львівські  братчики
завжди  вважали  себе  «старійшинами  української  нації»
в  місті  і  в  деякі  вирішальні  моменти  згуртовували  нав¬
коло  себе  широкі  кола  трудящих.  Особливо  часто  це
бувало  на  межі  XVI—XVII  ст.,  коли  склад  братства
був  більш  демократичний,  ніж  пізніше.  На  засідання
Успенського  братства  прибував  тоді  «народ  руський
узесь  з  міста  і  з  передмістя»,  «все  поспільство,  так  мі¬
щани,  як  і  передміщани».  Найважливіші  ухвали  брат¬
ства  приймались  за  дорученням  усієї  «речі  посполитої»
і  від  її  імені44.
 Якщо  у  Львові  духівництво  лишилось  поза  братст¬
вом,  а  шляхта  ввійшла  туди  вже  в  період  занепаду
братського  руху,  то  в  таких  містах  як  Вільно,  Київ,
Луцьк  соціальний  склад  братств  був  іншим  з  самого
початку.  Зокрема  засновниками  й  членами  Луцького
Воздвиженського  (Чеснохрестського)  братства  були
представники  духівництва  і  шляхти  —  монастирські  ігу¬
мени  Герасим  Микулич,  Ісакій  Борискович,  шляхтичі
Михайло  Гулевич,  Лаврентій  Древинський  та  ін.45.
Шляхтичі  Волині  вважали  себе  «старшими  братами»,  а
луцьких  міщан  —  «меншими  братами»,  які  здійснювали
нагляд  за  поточними  справами  за  дорученням  шляхет¬
ської  частини  братства46.  Також  і  ченці  братського  мо¬
настиря  вважались  членами  братства,  причому  світські
братчики  однією  з  причин  цього  вважали  те,  що  духов-

ні  особи  «всюда  безпечнійшії»  і  зможуть  більш  надійно
захищати  спільні  інтереси  перед  лицем  права  47.  Прав¬
да,  ігумена  монастиря  обирали  світські  члени  братства,
але  серед  них  значення  міщан  було  порівняно  незнач¬
не.  Ще  в  1655  р.  з  чотирьох  «провізорів  дорочних»
(старшин)  було  двоє  міщан,  а  в  1686,  1695,  1713  pp.  всі
провізори  вже  були  шляхтичами48.  Як  видно  з  доку¬
ментів  про  діяльність  Луцького  братства,  керівну  роль
у  ньому  відігравали  середньопомісні  українські  феода¬
ли,  такі  як  Лаврентій  Древинський,  Хома  Гуляницький,
Андрій  Пузина.
 Подібним  був  характер  Київського  богоявленського
братства,  серед  засновників  якого  зустрічаємо  імена
вчених  ченців  Захарію  Копистенського,  Тараса  Земку,
Ієзекиїля  Курцевича  49.  В  20—30-х  роках  XVII  ст.  пра¬
вославні  шляхтичі  Київщини  і  представники  православ¬
ного  духівництва  (в  тому  числі  й  митрополит  та  епі¬
скопи)  вважались  «уписними  братами»  і  виступали  від
імені  братства.  Це  пояснюється  деякою  слабістю  пози¬
цій  міщан,  які  не  могли  розраховувати  лише  на  свої
сили,  тому  і  ввійшли  до  однієї  організації  з  світськими
та  духовними  феодалами.  Однак  численні  представники
шляхти  й  духівництва  не  підкорялись  братській  дисцип¬
ліні  і  в  громадській  діяльності  керувались  насамперед
своїми  класовими  інтересами.  Вже  в  40-х  роках  XVII  ст.
Київське  братство  активно  не  виступало,  а  провідне
місце  в  суспільно-політичному  й  культурному  житті
Києва  захопили  митрополит,  Печерська  лавра  та  Бого-
явленський  монастир.  Правда,  Богоявленський  монастир
за  старою  традицією  продовжували  називати  «брат¬
ським»  (інколи  навіть  «братством»),  але  насправді  він
уже  вийшов  з-під  контролю  світських  братчиків.
 Найважливішим  фактом  в  історії  Київського  брат¬
ства  було  те,  що  до  нього  записався  гетьман  Петро
 59

Конашевич  Сагайдачний  з  усім  військом  Запорізьким  50.
Маніфестаційний  вступ  всього  козацтва  до  братства
мав  величезне  значення  —  козаки  продемонстрували
свою  солідарність  з  програмою  братства  і  заявили,  що
беруть  його  під  свій  захист.  Такий  акт  сприяв  популяр¬
ності  Київського  братства  в  широких  народних  масах
і  разом  з  тим  охороняв  братство  від  репресій.  Завдяки
підтримці  козаків  братство  в  перший  період  свого  існу¬
вання  змогло  рішуче  виступити  проти  унії,  за  перетво¬
рення  Києва  в  осередок  антикатолицького  політичного
її  культурного  руху.
 Братства  великих  міст  (Львівське,  Луцьке,  Київське)
мали  порівняно  невеликий  кількісний  склад.  Однак  у
таких  питаннях  як  боротьба  проти  католицизму  та  опо¬
лячення,  боротьба  за  самобутній  розвиток  української
культури  ці  братства  виражали  корінні  інтереси  україн¬
ського  народу  і  користувались  підтримкою  широких  на¬
родних  мас.
 На  відміну  від  Львівського  Успенського,  Київського
Богоявленського  та  Луцького  Чеснохрестського  (Воз-
движенського)  братств,  ті  численні  братства,  які  з’яви¬
лися  в  середніх  і  малих  містах,  об’єднували  переважно
все  українське  населення,  що  мешкало  на  терені  тієї
чи  іншої  парафії.  Тому  більшістю  їх  членів  були  тру¬
дові  низи  населення  —і  ремісники,  крамарі,  дрібні  зем¬
левласники.  Так,  у  Дрогобичі  на  зборах  Спаського  брат¬
ства  був  присутній  «увесь  конгрес  Задвірного  перед¬
містя».  Пречистенське  братство  виступає  одночасно  як
«громада  Лішнянського  передмістя»  з  війтом  на  чолі51.
Фундаторами  братства  в  м.  Старій  Солі,  поряд  з  міща¬
нами  та  передміщанами,  були  й  незаможні  «комірни¬
ки»  52.
 Зв’язок  більшості  братств  з  трудовими  низами  укра¬
їнського  народу  сприяв  розвитку  культури  в  міських
 60

осередках.  За  висловом  відомого  чеського  слов’янознав¬
ця  Ф.  Вольмана,  «українські  братства  в  містах  є  гід¬
ними  уваги  освітніми  чинниками,  зберігають  традиції
минулого,  мають  зв’язок  не  лише  з  біднотою  в  містах,
але  й  з  сільським  людом,  кріпаками»  53.  При  цьому  слід,
звичайно,  мати  на  увазі,  що  братства  були  неоднорід¬
ні,  до  них  потрапили  також  елементи,  що  висловлюва¬
ли  реакційні  погляди  в  тих  чи  інших  питаннях.  Але
визначальною  в  діяльності  братств  була  течія,  що  від¬
бивала  корінні  інтереси  українського  народу,  прагнула
відстояти  самобутність  його  культурного  розвитку,  ви¬
ступаючи  за  зміцнення  дружніх  зв’язків  з  Росією  та
іншими  братніми  народами.
 #  *  *
 Якщо  говорити  про  організаційну  структуру  братств,
то  найбільш  повні  джерела  маємо  знову  ж  таки  лише
про  Львівську  Ставропігію.  Ці  джерела  значною  мірою
допомагають  уявити  характерні  риси  організації  і  всіх
інших  братств  України.
 Як  уже  відзначалось,  організаційні  форми  діяльності
братств  часто  бували  подібними  навіть  і  тоді,  коли  їх
соціальний  склад  і  напрям  їх  діяльності  були  зовсім
різні.  Ці  форми  лише  частково  регламентувались  стату¬
тами,  і  багато  сторін  життя  братств  у  їх  статутах  вза¬
галі  не  були  відбиті.  Львівський  статут  1586  року54,
прийнятий  потім  багатьма  іншими  братствами,  визначав
насамперед  порядок  вступу  до  братства.  Зокрема  вка¬
зувалось,  що  «кто  би  хотіл  вступити  в  сіє  братство,  іли
мещанин,  іли  шляхтич,  іли  предмещанин,  іли  посполи¬
тих  людей  вшелякого  стану,  як  тутешній  так  сторонний,
маєт  дати  вступного  грошей  шесть».  Встановлювались
також  місячні  внески  по  півгроша,  що  збирались  на
 61

щомісячних  зборах  братчиків.  Регламентувався  і  поря¬
док  виборів  старшини.  Щороку  мали  обиратись  чотири
старші  брати,  а  перед  їх  обранням  заслуховувався  звіт
(«лічба»)  попередніх  старших.  Вирішальне  значення
мала  ухвала  більшості  братчиків.  Зокрема  коли  судили
порушників  братської  дисципліни,  всі  члени  могли  бра¬
ти  участь  в  обговоренні,  і  «як  молодші  всі  позволяють,
так  старшії  мають  сказувати»55.  На  братчиків  покла¬
дався  обов'язок  бути  непримиренними  до  аморальних
вчинків  членів  братства:  «и  аще  ніжий  брат  именуем
будет  блудник,  или  лихоимец,  или  идолослужитель,  или
пияница,  или  драпЪжник,  з  таковыми  ниже  ясти».  Ці¬
каво,  що  старші  братчики  мали  каратись  за  однакові
провини  вдвічі,  а  то  і  втричі  суворіше,  ніж  молодші
«честі  ради».  Разом  з  тим  підкреслювався  обов'язок  до¬
глядати  недужих  братчиків,  надавати  з  спільної  каси
позики  без  лихви  тим,  «котриї  болшії  недостатки  терп¬
лять»,  і  взагалі  допомагати  вбогим  та  хворим.
 Хоч  у  статуті  про  це  й  не  говорилось,  склався  звичай,
що  до  братства  приймали  лише  після  одруження  56.  Не¬
одружені  мали  належати  до  окремого,  «молодшого»
братства.  Молодше  («молодече»)  братство  відігравало
лише  культурно-побутову  роль,  а  в  громадсько-політич¬
ному  житті  не  мало  самостійного  значення.
 Для  згуртування  членів  братств  певну  роль  відігра¬
вав  «обіт»—присяга  при  вступі.  Вступник  зобов’язувався
виконувати  всі  обов’язки  члена  братства,  його  «про¬
тивникам  сопротивлятися»  і  заявляв,  що  коли  б  він  мав
«отступити,  или  похулити,  или  сопротивитися  сему  за¬
конному  братству»,  то  підпав  би  під  церковне  проклят¬
тя  57.  Обіт  виголошувався  з  урочистим  церемоніалом,
при  запалених  свічках.  На  деяких  братчиків  це  справ¬
ляло  таке  враження,  що  вони  боялись  прийняти  обіт.
Константинопольський  патріарх  Тимофій  у  1620  р.  на¬
 62

звав  такий  обіт  «проклятством  окрутне  страшним»,  роз-
грішив  з  нього  живих  і  тих,  які  в  тому  «гріху»  померли,
й  скасував  обіт  як  «глупо  учиненое».  У  1633  р.  Ставро¬
пігія  затвердила  скорочений  текст  обіту,  без  прокляття
на  відступника,  а  в  1644  р.  знову  обговорювали,  чи  має
застосовуватись  «стародавний,  от  продков  отправований,
страшливе  срогий  обіт»,  чи  «послідніший,  скорочений
і  зносніший,  гірез  теразнійшую  братію  отправований».
Всі  присутні  висловились  за  полегшену  форму  обіту  58,
в  чому  до  певної  міри  можна  вбачати  відхід  братчиків
від  тієї  беззастережної  відданості  громадським  справам,
яка  була  властива  Ставропігії  в  перший  період  її  діяль¬
ності.
 Збори  братств  скликались  так  само,  як  і  засідання
ремісницьких  цехів:  кожному  братчикові  посилали  до¬
дому  «ціху»  («знак  братський»)  59.  А.  Криловський  без¬
підставно  ототожнює  ціху  з  видавничою  маркою  брат¬
ської  друкарні  —  дереворитом,  відбитим  на  звороті  ти¬
тульного  аркуша  деяких  її  видань60.  Звичайно,  і  ціха,
і  видавнича  марка,  і  печатка  мали  на  собі  зображення,
які  вважались  гербом  братства,  але  ціха,  очевидно,  бу¬
ла  виготовлена  з  металу,  або  з  дерева.
 За  статутами  більшості  братств  раз  на  рік  мали  від¬
буватись  виборчі  збори  (елекція),  але  в  Ставропігії
скликали  їх  один  раз  на  3—4  роки,  а  то  й  рідше.  На  них,
заслухавши  звіт  попередньої  старшини,  обирали  чо¬
тирьох  «старших  братів»  («колегіум  панове  старші  чо¬
тири»)  61.  На  початку  XVII  ст.  для  кожного  з  них  оби¬
рали  ще  заступників,  або  помічників,  головним  чином
для  заміни  старших  на  час  відсутності  або  хвороби.
Перший  з  числа  старших  братів  був  найважливішим;
з  часом  його  стали  називати  сеньйором,  а  другого  —
віцесеньйором.  Від  1741  р.  обирали  лише  сеньйора  та
віцесеньйора62.  Для  нагляду  за  порядком  на  зборах
 63

спершу  обирали  чотирьох  «столових  братів»  (на  почат¬
ку  XVII  ст.  —-<  також  їх  заступників),  пізніше  —  лише
двох  «асесорів  публічних  сесій».  Окремим  старшим  і
молодшим  братам  на  виборчих  зборах  давали  постійні
доручення:  призначали  відповідального  за  майно  брат¬
ства,  книгопродавця,  «дозорців  школи»,  «дозорців  шпи¬
талю»,  наглядача  друкарні,  писаря  (секретаря)  братст¬
ва,  касира,  інколи  також  керівників  архіву,  «дозорців
бібліотеки»,  «поборців»,  які  проводили  збір  грошей.
 На  періодичних  зборах  («сесіях»)  Ставропігії  та  ін¬
ших  братств  приймали  нових  членів,  обговорювали
справи,  якими  займались  братства,  —  про  боротьбу  за
повні  громадянські  права  для  українських  міщан,  проти
запровадження  унії,  про  діяльність  друкарні,  про  май¬
новий  стан  братств  і  подання  допомоги  як  братчикам,  так
і  стороннім  особам.  Тут  же  обирали  послів  від  братств
на  сейми  та  сеймики,  давались  їм  інструкції  і  заслухо¬
вувались  їх  звіти,  обговорювались  одержані  листи  й
проекти  відповідей  на  них,  інколи  також  приймали  на
службу  вчителів.  Збори  судили  братчиків  за  різні  про¬
вини,  зокрема  за  винесення  справ,  що  належали  до
компетенції  братства,  на  розгляд  урядових  властей  то¬
що  63.  Навіть  такого  заслуженого  братського  діяча  як
Юрко  Рогатинець  засудили  до  ув'язнення  на  вежі  про¬
тягом  доби  і  до  штрафу  (фунт  воску)  за  неприхід  на
засідання,  де  обговорювалась  важлива  справа  про  «ути¬
ски  великие  от  ляхов».  В  січні  1601  р.  Гаврило  Доро-
фєєвич  за  зраду  інтересів  братства  під  час  спору  з  епі¬
скопом  Балабаном  був  назавжди  «вимазаний»  з  брат¬
ських  реєстрів  64.  Братства  займались  також  погоджен¬
ням  сусідських  суперечок  між  своїми  членами.  Зокрема,
у  Львові  часом  виникали  довготривалі  конфлікти  між
окремими  групами  братчиків,  наприклад,  у  1722—
1723  pp.  між  С.  Лясковським  і  І.  Чесникозським  (Руба-
 64

хом)  та  С.  Гребенкою65,  в  1752—1759  pp.  —  між  Я.  Га-
вендовичем  і  А.  Дзьоковським  та  ін.66  Такі  незгоди,  де
до  принципових  розходжень  долучались  суперечності
особистого  порядку,  інколи  порушували  нормальну  ді¬
яльність  братств,  ослаблювали  їх  позиції  в  боротьбі  з
зовнішніми  супротивниками.
 З  чого  складались  грошові  кошти  братств?  Крім  ре¬
гулярних  членських  внесків,  час  від  часу  організовували
збір  грошей  на  різні  громадські  справи.  В  складках,  що
їх  проводила  Ставропігія  на  ведення  процесів  «за  права
і  вольності»,  брали  участь  не  лише  братчики,  а  й  най-
ширші  кола  населення,  в  тому  числі  й  незаможні  челяд¬
ники,  «комірники  і  комірнички»67.  «Кравчики»  (краве¬
цькі  підмайстри)  в  1600  р.  дали  для  братства  26  зол.,
тоді  як  казково  багатий  Корнякт  вніс  лише  7  зол.68.
В  складках  брали  участь  і  гості  з  різних  українських
міст,  купці  з  Греції.  Збір  пожертв  «на  річ  посполиту»
проводився  також  на  ярмарках,  а  до  навколишніх  міст
надсилались  братчики  —  посланці  «за  милостинею»
для  потреб  школи,  друкарні  й  будівництва  69.
 Нерідко  братчики  та  сторонні  особи  заповідали  брат¬
ствам  гроші.  Найчастіше  суму  дарунку  «записували  як
«видеркаф»  на  нерухомому  майні,  так  що  наступні  влас¬
ники  цього  майна  мали  щороку  виплачувати  братству
певний  процент  (як  правило,  вісім  річних)  записаної
суми  70.  В  результаті  заповітів,  і  як  заставу  за  неспла-
чені  борги,  Успенське  братство  стало  власником  неру¬
хомого  майна  —»  двох-трьох  будинків,  сіножаті  з  пасі¬
кою  в  с.  Білогорщі.  Чинш  від  орендування  житлових
приміщень,  крамниць,  складів,  сіножаті  був  додатковим
джерелом  прибутків  братства.  Для  збільшення  матері¬
альних  ресурсів  братства  його  члени  вдавались  до  різ¬
них  грошових  операцій:  продавали  братські  гроші  71  в
Язлівці  та  інших  містах  на  вигідних  для  братства  умо¬
 5-2269
 65

вах,  іноді  пускали  братські  гроші  в  торговельний  обіг
і  заробіток  також  віддавали  братству72.  З  часом  Львів¬
ське  братство  стало  все  ширше  розгортати  кредитні
операції,  даючи  позику  під  заставу  крамарям  і  ремісни¬
кам  з  міст  та  передмість,  вірменським  та  єврейським
торгівцям.  Але  головним  джерелом  прибутків  цього
братства  з  30-х  років  XVII  ст.  став  продаж  книг  власно¬
го  друку.
 Велике  місце  у  видатках  братств  займали  контрибу¬
ції  війську  та  податки,  що  накладались,  як  правило,
в  иепропорціонально  високих  розмірах.  Так,  для  сплати
контрибуції  шведам  1704  року  магістрат  зобов’язав
Львівське  братство  дати  10  000  талярів,  тоді  як  ка¬
толицький  архієпіскоп,  один  з  найбагатших  феодалів
платив  тільки  2000.  Грабежі  шведів  і  здирство  з  боку  ма¬
гістрату  того  року  обійшлися  братству  в  120  тис.  зо¬
лотих  73.
 Також  і  в  наступні  роки  продовжувались  грабежі
польсько-шляхетського  війська.  У  зв’язку  з  необхідністю
постійно  вести  процеси  й  відстоювати  «привілеї»  для
братства,  не  можна  було  обійтись  без  витрат  і  на  хабарі
різним  особам  —  починаючи  від  канцелярійних  підпис-
ків  та  слуг  і  кінчаючи  самим  королем  та  його  міністра¬
ми.  У  1621  р.  братство,  крім  участі  в  зборі  грошей
на  подарунок  «від  міста»  королевичеві  Владиславу,
дало  також  ще  й  окремий  «подарунок».  Того  ж  року
мусили  дати  «подарунок»  і  для  короля  Зигмунта  III  —  •
«ку  справам  руським  нашим  неласкавого»,  а  в  1676  р.—
для  короля  Яна  III  Собеського.  Брали  гроші  та  пода¬
рунки  й  коронні  канцлери  та  рефендарі74,  і  королівський
секретар  —  славетний  юрист  Павло  Щербич  75,  а  в  XVIII
ст.  —  ватіканські  нунції  і  префекти  україно-вірменської
колегії  театинів.  У  Львові  доводилось  давати  хабарі  не
лише  возним,  писарям  та  іншим  працівникам  гродської
 66

та  магістратської  канцелярій,  але  й  самому  королівсько¬
му  старості  і  багатим  патриціям  —  в  тому  числі  й  лі¬
тераторам  Б.  Зіморовичу  та  С.  Кушевичу76.  Доводилось
також  утримувати  прокураторів  («протекторів»,  «патро¬
нів»),  тобто  адвокатів  чи  юрисконсультів  при  різних  су¬
дах  у  Варшаві,  а  у  XVIII  ст.  —  і  при  львівському  кон¬
систорському  суді  та  в  Римі77.
 Ставропігія  змушена  була  постійно  асигнувати  певні
суми  на  справи  друкарні,  на  ремонт  її  приміщень,  школи
та  інших  будівель,  а  також  на  утримання  бідних  учнів
і  допомогу  (ялмужну,  милостиню)  братчикам  та  іншим
особам.  Надання  безпроцентних  позик  і  грошових  суб¬
сидій  убогим  членам  братства,  вдовам,  сиротам  братчи¬
ків  випливало  з  завдань  братств  як  організацій  взаємо¬
допомоги  міщан.  Надавалась  допомога  й  зубожілим
ремісникам,  що  не  були  членами  братства,  хворьш,  си¬
ротам,  бранцям,  що  поверталися  з  неволі.  Так,  в  актах
братства  XVII  ст.  зустрічаємо  записи  про  надання  до¬
помоги  «Ганусці  з  двома  діточками,  убогой  сироті»,
убогому  палітурникові  на  хліб,  «кам’янецькому  вбого¬
му»  тощо,  а  також  іноземцям  —■  грекам,  сербам,  мол¬
даванам,  росіянам.  Наприклад,  в  актах  90-х  років
XVII  ст.  читаємо  про  ялмужну  «грекові  з  Яс,  який  тут
був  у  неволі»  (мабуть,  із  світи  сучавського  митрополита
Досифея),  «волошинові  невольникові»,  «двом  невольни¬
кам  —  москалеві  й  козакові»  і  т.  д.78  Допомога,  що  її
братства  надавали  своїм  членам  і  стороннім  особам,
сприяла  зростанню  популярності  братських  організацій,
допомагала  їм  згуртовувати  навколо  себе  широкі  кола
населення.
 Займаючись  налагодженням  взаємодопомоги  міщан,
братства  взяли  на  себе  і  утримування  шпиталів.  Най¬
перші  відомі  згадки  про  українські  шпиталі  відносяться
до  1522  р.  (міський  шпиталь  на  Руській  вулиці  у  Льво¬
 5*
 67

ві)  і  1538  р.  (шпиталь  на  Гончарській  вулиці,  біля
церкви  Богоявлення)  79,  проте  нема  сумніву,  що  вони
існували  й  раніше.  Міський  шпиталь  наприкінці  XVI  ст.
було  перенесено  на  територію'  Онуфріївського  монасти¬
ря  і  після  1592  р.  Успенське  братство  збудувало  там
приміщення  для  нього  (1662  року  на  тому  ж  місці  брат¬
ство  спорудило  новий  мурований  будинок  шпиталю).
Крім  того,  у  Львові  існувало  ще  чотири  українські  шпи¬
талі  —  при  братствах  Богоявлення,  Миколи,  Благові¬
щенському  і  при  церкві  Юра  80.
 Ставропігія  забезпечувала  свій  шпиталь  дровами  й
харчами,  ремонтувала  його  приміщення.  Крім  немічних
«дідів  та  бабок  шпитальних»,  тут  перебували  хворі,  зо¬
крема  бурсаки81.  Інколи  братство  дарувало  їм  гроші  на
ліки  82.  Деякий  час  з  братством  був  зв’язаний  дипломо¬
ваний  доктор  медицини  Пилип  Ляшковський,  медичні
книги  були  в  бібліотеці  братства  (твори  Павла  Егін-
ського),  в  братчиків  К.  Мезапети  («Медикохімічна  фар¬
макопея»,  Гален,  «Салернська  школа»,  зільник)  і
Р.  Стрілецького  (книга  Джіроламо  Крадано)  83.  Таким
чином,  у  шпиталі  братства  могли  застосовуватися
для  лікування  хворих  і  досягнення  тогочасної  меди¬
цини,  хоч  в  основному  це  були  притулки  для  непраце¬
здатних.
 Розглянуті  тут  форми  діяльності  Львівського  брат¬
ства  були  властиві  й  іншим  братствам.  Скрізь  вони  ви¬
ступали  як  установи  взаємодопомоги  та  філантропії,
часто  мали  шпиталі,  інколи  й  притулки  для  подорожніх.
Організовуючи  шпиталь,  Київське  братство  дбало,  щоб
мали  де  доживати  віку  «люди  лицарські  в  битвах  пока¬
лічені»  —  козаки-ветерани  84.  Діяльність  братств  сприя¬
ла  тому,  що  шпиталі-притулки  надзвичайно  поширились
на  Правобережжі,  а  звідти  перейшли  й  на  Лівобережжя.
За  даними  1740—1747  pp.  в  7  з  10  полків  Гетьманщини
 68

було  589  шпиталів.  Стали  виникати,  хоч  і  рідше,  подібні
заклади  й  на  Слобожанщині85.
 Братства  займалися  й  фінансовими  операціями,  мали
рухоме  та  нерухоме  майно.  Передміські  братства  у
Львові  мали  земельні  володіння,  що  належали  раніше
церквам  і  були  звільнені  з-під  влади  магістрату86.
Зокрема  братство  Миколи  відстоювало  свої  земельні  во¬
лодіння,  посилаючись  на  привілей  князя  Льва  Данило¬
вича  церкві  Миколи  87,  який  тепер  вважають  фальсифі¬
катом.  На  землях  братств  Миколи,  Федора,  П’ятницько-
го  та  інших  поселялись  передміщани,  які  платили  брат¬
ству  невеликий  чинш  (на  землі  братства  Федора  —
5  зол.  на  рік)  88.  Так  виникли  юридики  братств  —  тери¬
торії,  населення  яких  частково  підлягало  юрисдикції
братств,  бо  користувалося  їх  земельними  угіддями89.
Юридики  львівських  передміських  братств  існували  ду¬
же  довго:  ще  в  першій  половині  XIX  ст.  зберігалась
«об'єднана  парафіяльна  юридика»  Миколи  і  П’ятниць,
куди  входили  також  чиншовики  колишніх  юридик
братств  Воскресенського,  Преображенського,  Різдва  бо-
городиці,  Федорівського.  Подібні  юридики  виникли  на
землях  братств  і  в  деяких  інших  містах,  зокрема  в
Дрогобичі  та  Любліні  90,  проте  такі  братства  зустріча¬
лись  рідко.
 Хоч  багато  братств  прийняло  «чин»  або  «порядок»
львівського,  в  їх  організаційній  структурі  зустрічаються
відмінності.  В  одних  братствах  обирають  «чотирьох  до¬
зорців  річних,  а  п’ятого  писаря»,  в  інших  «чотирьох
старших  і  двох  молодших»,  ще  в  інших  —  одного  цех¬
містра.  В  Яворові  обирали  двох  старших  «строїтелів
церковних»  (паламарів,  витрикушів)  та  «шпитальних
дозорців»,  в  Канчузі  —.  крім  старшин,  ще  й  двох  під¬
скарбіїв  і  двох  «екзекуторів  для  вибирання  крисок»
(для  проведення  голосування),  в  Замості  —  чотирьох
 69

старших,  двох  писарів  і  кількох  десятників91.  Окремі
статути  містять  такі  деталі  організації,  які  могли  бути
властиві  більшості  братств,  але  в  Львівському  статуті
не  відбиті.  Так,  статут  братства  в  Олеську  передбачав,
що  голосування  відбувається  з  допомогою  рисок,  які
ставляться  проти  прізвищ  кандидатів,  причому  «котрий
з  тих  чтирех  больше  іміти  будет  крисок,  тот  будет  пер¬
шим,  а  хто  мній,  той  вторим,  а  останній,  албо  теж  і  хто
інчій  способний,  маєт  бути  писарем  братським»  92.
 Найважливішою  особливістю  всіх  братств  було  те,
що  вони  завжди  виступали  за  збереження  своєї  неза¬
лежності  від  польсько-шляхетської  влади  та  феодалів.
У  статуті  Перемишльського  передміського  братства  Ми¬
коли  сказано:  «Єжели  би  єдин  другому  кривду  і  шкоду
якую  колвек  учинил,  не  мают  ся  до  уряду  світського
позивати,  леч  в  братстві  позивати  єден  на  другого».  До
«інших  урядів»  дозволялось  звертатися  лише  тоді,  коли
братство  само  не  розв’яже  суперечки93.  А  братства
в  м.  Болехові,  в  селах  Кам’янці  Лісній,  Махнівці  взагалі
категорично  забороняють  апелювати  від  суду  братства
«до  двору»,  чи  «до  замку»,  тобто  до  феодала94.  Таким
чином,  спостерігається  певна  тенденція  до  зміцнення
самоврядування,  незалежного  від  влади  шляхетської
Речі  Посполитої  та  окремих  феодалів.
 Хоч  статути  братств  були  переважно  аналогічними,
розмах  діяльності  більшості  їх  був  незрівнянно  менший,
ніж  розмах  діяльності  Ставропігії.  Проте,  завдяки  своїй
масовості,  ці  братства  відіграли  помітну  роль  в  суспіль¬
но-політичному  житті,  допомагали  в  створенні  сприят¬
ливого  грунту  для  багатьох  освітніх  починань  провідних
братств  —  насамперед  Львівського  Ставропігійського,
Луцького  та  Київського.
 70

Участь  братств  у  суспільно-політичному  житті
України
 Участь  братств  у  суспільно-полі¬
тичному  житті  розгорталася  в  різ¬
них  напрямках.  Протягом  тривало¬
го  часу  в  тій  чи  іншій  формі  брат¬
ства  виступали  за  підпорядкування
духівництва  громадам  світських  мі¬
щан,  боролись  проти  насильницько-
РОЗДІЛ  ПІ 	го 	запровадження 	на 	Україні 	унії
 з  католицькою  церквою,  багато  по¬
працювали  для  зміцнення  зв’язків
України  з  Росією,,  Молдавією  та
іншими  країнами.  На  Україні  в
XVI—XVIII  ст.,  як  і  в  європей¬
ських  країнах  періоду  реформації,
«класова  боротьба  відбувалася  тоді
під  знаком  релігії»,  а  потреби  і  ви¬
моги  окремих  класів  приховувались
під  релігійною  оболонкою»  *.  Напад¬
ки  на  феодалізм  і  церкву  в  цих  умо¬
вах  набирали  також  форми  бого¬
словських  єресей  2.
 В  кінці  XVI  —  на  початку
XVII  ст.  в  діяльності  провідних
братств  особливо  яскраво  вияви¬
лось  прагнення  покінчити  з  засил¬
лям  духівництва  в  суспільно-полі¬
тичному  та  культурному  житті.  Всу¬
переч  опору  церковної  ієрархії
 71

братства  призначали  і  звільняли  священиків  своїх  пара¬
фій,  суворо  стежили,  щоб  духовні  особи  займались  лише
справами  культу  і  не  втручались  у  громадські  справи
і  навіть  в  управління  майном  церков,  яке  братства  вва¬
жали  своєю  власністю.  Більше  того,  братчики  вважали
своїм  правом  і  обов’язком  контролювати  діяльність
епіскопів,  не  коритись  тим  епіскопам,  яких  вони  вважа¬
ли  «ворогами  істини».
 В  90-х  роках  XVI  і  на  початку  наступного  століття
ряд  братств  Галичини  (Львівське,  Успенське,  Рогатин-
ське,  Гологірське)  активно  виступали  проти  влади  ве¬
ликого  духовного  феодала,  львівського  православного
епіскопа  Гедеона  Балабана.  Розуміючи  значення  освіти*
Гедеон  хотів,  щоб  письменність  була  привілеєм  тільки
панівних  класів,  насамперед  духівництва.  Саме  Балаба¬
на  та  його  однодумців  мали  на  увазі  братчики,  коли
писали  про  «ереов  и  епископов  тлителей,  святотатцев,
христопродавцев,  богокорчемников,  хулящих  и  возбра¬
няющих  учения  и  проклинающе  учащихся,  безчинныя
же  и  ненавидящих  учения  оправдающе,  глаголюще,  яко
благословенна  всяка  душа  проста,  многие  же  книгы  в
неистовство  влагають».  Коли  в  містечку  Гологорах  ви¬
никло  братство,  цей  же  епіскоп  називав  «хлопами»  най-
освіченіших  братчиків  Васька  Бабича  і  Нечипора  Са-
гайдачника,  які  просили  пояснити  їм  богословські  пи¬
тання.  «Ти  тільки-но  виліз  з  гною,  —  лютував  епіскоп,--
і  вчився  гною,  яке  ж  тобі  діло  до  писання?»3.  Як  бачи¬
мо,  Балабан  підходив  до  справ  освіти  з  класових  пози¬
цій,  боявся,  що  підвищення  освітнього  рівня  народних
мас  може  бути  небезпечним  для  панівних  класів.  В  до¬
бу  середньовіччя  прагнення  тлумачити  по-своєму  біблію
та  богословські  твори  було  властиве  ідеологам  багатьох
соціальних  рухів.  Тому  не  дивно,  що  цього  боялась  вер¬
хівка  духівництва.  Висловлювання  Балабана  в  цьому
 72

питанні  не  є  його  особистими  поглядами,  а  відбивають
позицію  всієї  церковної  ієрархії.  Іпатій  Потій  заявляв,
що  головними  супротивниками  унії  є  «не  стан  духов¬
ний..,  а  люд  посполитий  простий,  ремесний,  которий,
покинувши  ремесло  своє  (дратву,  ножиці  й  шило),  а
привлащивши  собі  вряд  пастирський,  письмом  божим
ширмують,  ніцують,  виворочають  і  на  своє  блюзнерськіє
і  хвальшивиє  потвари  оборочають,  пастирей  своїх  влас¬
них  соромотять,  безчестять  і  потваряють»4.  Таким  чи¬
ном,  боротьба  братств  з  епіскопом  за  право  простих
ремісників  читати  й  коментувати  богословські  твори  ма¬
ла  на  меті  підірвати  монополію  духівництва  в  галузі
освіти,  протидіяти  його  спробам  тримати  народ  в  цілко¬
витому  духовному  поневоленні.
 Боротьбу  із  зловживаннями  єпіскопа-феодала,  як  і
інші  суспільно-політичні  виступи  братств,  очолили  львів¬
ські  міщани  Іван  Красовський,  Юрій  Рогатинець,  учи¬
тель  братської  школи  Стефан  Зизаній.  Це  були  високо¬
освічені  на  той  час  громадські  діячі,  люди  з  неабияким
літературним  хистом.  Вони  розгорнули  полум’яну  агіта¬
цію  серед  найширших  кіл  українського  населення  не
лише  в  Галичині,  а  й  за  її  межами.  З  листа  Балабана
від  3  лютого  1586  р.  довідуємось,  що  єпіскоп  кинув  Іва¬
на  Красовського  до  в’язниці  за  те,  що  той  виступав
проти  нього  у  Львові  та  інших  місцевостях,  складав
якісь  «рими»  —і  агітаційні  вірші  проти  владики,  написав
до  Кам’янця-Подільського  листа,  гуртуючи  противників
засилля  епіскопа.  Пізніше  Балабан  також  скаржився
на  поширення  від  імені  Красовського,  Луки  Губи  і  всьо¬
го  братства  «пасквілів»,  листів  та  віршів,  спрямованих
проти  нього  5.
 Вище  духівництво  побоювалось,  що  такі  виступи  мо¬
жуть  викликати  широкий  соціальний  рух.  ЗО  квітня
1586  р.  Гедеон  писав  про  діяльність  братів  Рогатинців:
 73

«Іж  которое  сомущеніє  чинять  в  людех  Юрко  і  Іван
сідлярове...  якимись  новими  науками,  за  чим  умножа¬
ється  межи  невіжами  єресь,  также  васнь  і  небезпечен-
ство  здоров’я  на  кровопролитш  з  великою  кривдою  свя¬
того  благочестія,  также  прав  і  привілієв  церковних  і  на¬
ших  власних  єпіскопських».  «Аби  ся  єресь  промежу  по¬
сполитих  не  умножила,  к  тому  аби  васні,  ненависті  і
кровопролитіє  межи  поспольством  не  било»,  епіскоп  від¬
лучив  від  церкви  братів  Рогатинців  «з  їх  весполек  уче¬
ники  і  подражателі  і  разорительми  закону  святого»  6.
 Єпіскопські  прокляття  не  залякали  діячів  братства
і  не  припинили  глибокого  громадського  руху,  який  став
поширюватись  не  тільки  в  місті,  а  й  у  деяких  селах.
У  1588  р.  в  листі  до  Чолганських,  Сулятицьких,  Витви-
цьких,  Гошовських,  Сваричовських  та  інших  дрібних  ук¬
раїнських  шляхтичів  Балабан  скаржився,  що  «за  наві-
том  диявольським»  львівські  міщани  поширюють  «наукн
якиєсь  новиї,  незвиклиє  і  закону  святому  противннї,  ко-
торими  многих  посполитих  людей  до  себе  тягнуть  і
прельщають,  за  чим  великая  мятеж,  бунти  і  вражди  ме¬
жи  посполитими  людьми  по  містах  і  некоторих  селах
діються...»  Далі  єпіскоп  вказував,  що  братства  мають
на  меті  згуртувати  «посполитих  людей»,  всупереч  інте¬
ресам  епіскопів  і  «православного  рицерства»,  тобто
шляхти:  «аби  тим  безпечней  і  потужней  тих  наук  своїх
попирали  і  при  них  стояти  могли,  так  ся  списали  при
собі  моцне  стояти,  только  братство  своє  ве  Львове,  ко¬
торому  аби  кождий  подлегал  в  справах  і  судіх  їх  духов¬
них  і  под  зверхностю  і  послушенством  їх  бил»7.  Ми
навели  тут  досить  довгі  цитати  з  документів,  бо  вони
рельєфно  передають  стурбованість  церковної  ієрархії
тим,  що  викликаний  братствами  суспільний  рух  набирав
масового  й  стійкого  характеру.  У  1590  р.  невелика  гру¬
па  міщан  Львова  (Іван  Білдага,  Іван  Минцович,  Хома
 74

Кушнір,  Сенько  Луцький)  і  передміщан  (Семен  Корун-
ка,  Іван  Мороховський  та  ін.)  підтримала  Балабана.  їх
представники  заявили,  що  Юрко  та  Іван  Рогатинці  вже
«здавна  чинять...  бунти  й  заворушення  в  їх  грецькій  ві¬
рі»  і  з  свого  боку  погрожували  кровопролиттям8.  Ці  ж
однодумці  епіскопа  твердили,  що  після  заснування  брат¬
ства  його  члени  «відмовляються  коритися  владі  магі¬
страту,  самі  собі  чинять  нові  суди  і  кари,  під  страхом
вічного  прокляття  не  дозволяють  звертатись  до  магіст¬
рату  [...].  Чинять  замах  на  церковні  обряди;  тих  реміс¬
ників  та  челядників,  котрі  працюють  у  поляків,  мають
за  проклятих  [...]  і  плюють  на  них»9.  Проте  25  січня
1591  p.,  коли  в  присутності  митрополита  було  скликано
«на  розсуд...  весь  люд  як  духовний,  так  посполитий»,
колишні  противники  братства  визнали  авторитет  митро¬
полита  і  попросили  примерення  10.  Багато  хто  з  них  ста¬
ли  членами  і  активними  діячами  братств.
 Одним  з  ідеологів  і  натхненників  суспільно-політич¬
ної  діяльності  братств  у  1586—1593  pp.  був  учитель
Львівської  школи  Стефан  Зизаній,  якого  відносять  до
«плебейсько-селянської  фаланги  національно-релігійного
фронту»  п.  За  визначенням  П.  К.  Яременка,  «будучи  ви¬
разником  інтересів  міщанської  бідноти,  Стефан  Зизаній
відзначався  непримиренністю  в  боротьбі  з  ворогами  пра¬
вославної  віри  і  гнобителями  народу.  Він  завжди  був
ідейним  керівником  і  натхненником  рішучих,  іноді  бун¬
тарських  виступів  львівського  міщанства  проти  поль¬
сько-католицької  церковної  влади  і  шляхетського  само¬
управства  львівського  владики  Гедеона  Балабана»12.
Пізніше  митрополит  Рогоза  відзначив,  що  «Стефанок...
во  Львові  кровопролиття  насіял  со  своїми  пособника¬
ми»  ш.  Десь  на  початку  1593  р.  Віленське  братство  за¬
просило  на  допомогу  собі  представників  Львівської
Ставропігії  —  Юрія  Рогатинця  та  Стефана  Зизанія,  які
 75

й  у  Вільні  повели  «сильную  и  великую  войну  з  рымя-
ны»  14.  Ю.  Рогатинець  незабаром  повернувся  до  Львова,
а  С.  Зизаній  залишивсь  у  Вільні.  Митрополит  Рогоза
і  король  Польщі  видали  кілька  грамот  проти  Зизанія,
забороняючи  йому  проповідницьку  діяльність.  Згадки
про  Стефана  Зизанія  кінчаються  1599  роком.  Львівське
братство  до  останнього  моменту  вважало  його  одним  із
своїх  провідників,  надсилало  йому  звіти  про  свою  ді¬
яльність.  Хоч  Зизаній  не  був  записаний  до  братського
каталогу  і  з  1593  р.  навіть  не  жив  у  Львові,  братство
називало  його  своїм  «возлюбленим  братом»  15.  Також
і  Юрій  Рогатинець,  який  у  деяких  питаннях  вважав  за
можливе  діяти  дещо  обережнішими  методами,  рахував¬
ся  з  думкою  Стефана  Зизанія  і  пояснював  йому  моти¬
ви  своїх  вчинків.  Як  видно  з  листа  Рогатинця  до  Зиза¬
нія  та  віленських  братчиків  16  (листопад  1599  p.),  роз¬
ходження  між  Зизанієм  та  Рогатинцем  могли  стосува¬
тись  питань  тактики,  а  мету  перед  братським  рухом
обидва  діячі  ставили  одну.
 Практичними  керівниками  Львівського  братства  на¬
прикінці  XVI  —  на  початку  XVII  ст.  були  Юрій  Рога¬
тинець,  Іван  Красовський,  Іван  Рогатинець.  У  1588  р.
Балабан,  маючи  на  увазі  братство,  пише:  «Вам,  Іванові
Красовському  крамареві  і  Юркові  і  Іванові  Кузмичом
седларом,  мещаном  львовським  з  товаришами  і  помоч-
никами  вашими,  которих  ви  до  себе  зобрали»,  лист  Ро¬
гози  1589  року  адресовано:  «пану  Йоану  Демидовичу
Красовському,  а  пану  Юрію  Козьмичу  Рогатинцю  і  іним
братій  їх  милостей  справцям»17.  На  всіх  виборах  за
життя  Красовського,  протоколи  яких  збереглись  (1604,
1608,  1611,  1612,  1616),  його  завжди  обирають  першим
з  чотирьох  старшин  братства  18.  На  початку  XVII  ст.
Іпатій  Потій,  тоді  вже  уніатський  митрополит,  в  листі
до  провінціала  домініканців  скаржився,  що  львів’яни  не
 7Є

Підписи  старшин  братства  Івана  Красовського  та  Андрія
Білдаги  під  інструкцією  послам  братства  на  сеймовий  суд
1609  р.  Центральний  державний  історичний  архів  Української
РСР  у  Львові.
 коряться  як  митрополитові-уніатові,  так  і  православно¬
му  епіскопові,  і  відзначав:  «Рогатинець  там  —  патріарх
і  доктор.  Що  він  накаже,  те  попи  плетуть  на  пропові¬
дях».  Далі  Потій  вказує,  що  Рогатинець  і  братство  не
раз  уже  виступали  проти  нього  «словами  і  письмом»,  з
роздратування  говорить  про  «науки  братства»,  причо¬
му  згадує  якісь  вірші  і  нововидану  з  братської  друкар¬
ні  «єретичну»  книгу  19.  Так  само  негативно  ставилась  до
керівників  братства  і  верхівка  православного  духівни¬
цтва.  Сучавський  митрополит  Іоанн  Симолас,  який  не
був  залежний  від  братчиків  і  не  змушений  був  з  ними
так  рахуватись,  як  українська  ієрархія,  відверто  визнав
це.  У  вересні  1599  р.  він  писав  братству,  що  його  праця
непотрібна,  що  братчики  заслуговують  на  нещастя,  які
їх  спіткали,  бо  живуть  незгідно  з  наукою  святих  отців,
не  слухають  ні  епіскопа,  ні  митрополита,  ні  патріарха,
а  мають  собі  світських  осіб:  Красовського  —  за  патрі-
 77

Князь  Володимир  Свято*
славович.  Ікона  роботи
члена  Жовківського  брат¬
ства  Івана  Рутковича  (між
1696—1699  pp.)*  Львівський
державний  музей  україн¬
ського  мистецтва.

арха,  Юрка  Рогатинця  —  за  митрополита  і  Івана  Рога-
тинця  —  за  епіскопа  20.  Злісні  інсинуації  з  боку  вищого
духівництва  лише  підтверджують,  яким  величезним  ав¬
торитетом  користувались  керівники  братства,  що  стали
на  чолі  руху  проти  національно-релігійного  гніту,  за
обмеження  впливів  духівництва.
 Боротьба  між  Львівським  братством  і  Гедеоном  Ба¬
лабаном  тривала  протягом  1586  р.  Наприкінці  того  ро¬
ку  встановилось  щось  на  зразок  перемир’я,  але  в  жовтні
1587  р.  владика  знову  почав  ворожі  дії.  Конфлікт  три¬
вав  майже  15  років21.  Пізніше  братство  відзначало,  що
про  нелюдські  муки  від  епіскопа  «годиться  не  только
чернилом,  але  умучених  братій  кров’ю  і  потом  писати»  22.
Берестейські  собори  1590,  1591,  1593  pp.  були  змушені
стати  на  сторону  братства,  а  собор  восени  1594  р.  на¬
віть  позбавив  Балабана  єгііскопського  сану23.
 Лише  в  січні  1602  р.  за  посередництвом  молдавсько¬
го  феодала  Луки  Строїча  була  підписана  угода  Став¬
ропігії  з  епіскопом,  який  зобов’язався  шанувати  статут
братства  і  погодився  на  вільне  обрання  свого  наступ¬
ника,  відмовившись  від  королівського  привілею  про  ус¬
падкування  єпіскопії  його  племінником  Іваном  (Ісай-
ею).  Братство  пішло  на  цю  угоду  в  інтересах  згуртуван¬
ня  всього  антикатолицького  табору  для  боротьби  проти
унії.
 Хоч  при  угоді  1602  р.  Ісайя  Балабан  відмовився  від
претензій  на  львівське  єпіскопство,  після  смерті  Гедео¬
на  Балабана  він  з  озброєним  загоном  захопив  єпіскогі-
ську  кафедру.  Братство  рішуче  виступило  проти  нового
претендента  на  єпіскопство  24.  Князь  К.  Острозький  ви¬
магав,  щоб  братство  примирилось  з  Ісайєю  25.  Але  брат¬
ство  продовжувало  виступати  проти  нього  і  домоглося
обрання  Євстафія  Тисаровського.  Відігравши  вирішаль¬
ну  роль  в  обранні  нового  епіскопа  всупереч  волі  такого
 79

впливового  магната  як  Острозький,  братства,  на  чолі  з
Львівським,  продемонстрували  цим  самим  свою  силу.
Враховуючи  це,  епіскопи  Євстафій  (Єремія)  Тисаров-
ський  (1607—\1641),  Арсен  Ж^либорський  (1641—1663),
Афанасій  Желиборський  (1663—1669)  не  наважувались
відкрито  виступати  проти  братств.  Встановленню  пев¬
ного  компромісу  між  епіскопами  й  братствами  сприяло
також  деяке  ослаблення  громадсько-політичної  актив¬
ності  братств,  як  і  те,  що  братчики  схвалювали  діяль¬
ність  Тисаровського  та  Арсена  Желиборського,  спрямо¬
вану  на  зміцнення  зв’язків  з  Наддніпрянською  Україною
і  Росією.  Проте  і  в  цей  час  братства  продовжували  ви¬
ступати  за  те,  щоб  духовенство  не  виходило  в  своїх
компетенціях  за  межі  чисто  культових  справ.  Констан¬
тинопольський  патріарх  Феофан,  який  у  1620  р.  відно¬
вив  православну  ієрархію  на  Україні,  більше,  ніж  інші,
мусив  рахуватися  з  думкою  широких  кіл  населення,  на¬
самперед  козацтва.  Він  визнав  ставропігійськими  не  ли¬
ше  Львівське  та  Віленське  братства,  а  й  братства  в
Києві,  Луцьку  та  Слуцьку26.  В  1624  р.  тодішній  поло¬
цький  православний  епіскоп  Мелетій  Смотрицький,  ви¬
ражаючи  інтереси  всього  єпіскопату,  їздив  до  східних
патріархів,  щоб  добитись  підпорядкування  братств  епі¬
скопам,  і  привіз  грамоту  про  скасування  всіх  ставропі-
гій.  Щоправда,  після  енергійного  протесту  найсильніших
братств  патріарх  Кирило  Лукаріс  15  грудня  1626  р.  був
змушений  видати  нову  грамоту,  якою  оголошував,  що
попередня  грамота  про  ліквідацію  ставропігій  не  стосу¬
ється  Львівського  та  Віленського  братств  27.
 Великі  права  братств  викликали  опір  не  лише  епі¬
скопів,  а  й  митрополитів.  Навіть  колишній  ректор  брат¬
ської  школи  Іван  (Йов)  Борецький,  ставши  київським
митрополитом,  висловлював  своє  невдоволення  з  того,
що  Львівське  братство  усуває  духівництво  від  школи  та
 80

інших  громадських  справ28.  Пізніше  це  братство  хоч
і  цінило  освітню  діяльність  Петра  Могили,  все  ж  гостро
виступало  проти  його  спроб  втручатися  в  справи  брат¬
ства  і  відмовлялось  визнати  над  собою  його  юрисдик¬
цію.  Протягом  XVIII  ст.  львівські  братчики  рішуче  ви¬
ступали  проти  всіх  спроб  Иосифа  Шумлянського  та
наступних  єпіскопів-уніатів  підпорядкувати  братство
своїй  владі.  Не  змінило  братство  свого  ставлення  і  до
парафіяльного  духівництва.  Представник  уніатського
епіскопа  Іван  Гудз  ще  в  1779  р.  писав,  що  братчики
«не  дозволяють  священикам  робити  ніякого  впорядку¬
вання,  кажучи,  що  священики  мають  займатись  лише
богослужениям,  а  порядком  —  вони  самі»  29.
 Як  відзначалось,  за  обмеження  прав  духівництва  ви¬
ступала  не  тільки  Ставропігія,  а  й  численні  братства  в
інших  містах,  які  прийняли  «чин»  від  Успенського  брат¬
ства.  На  противагу  таким  братствам  Балабан,  а  згодом
і  Борецький  та  інші  духовні  особи  засновували  братст¬
ва  іншого  типу,  підпорядковані  церковникам.  На  вимогу
братчиків  Берестейський  собор  у  1591  р.  висловився
-проти  таких  братств  і  заборонив  епіскопам  вносити  роз¬
кол  до  братського  руху30.  Та  Балабан  продовжував
створювати  братства,  що  підлягали  йому,  а  не  Ставро¬
пігії.  У  1602  р.  він  затвердив  Богоявленське  братство
у  Львові,  не  згадуючи,  що  воно  було  затверджене  з  ста¬
тутом,  аналогічним  Ставропігійському,  ще  в  1591  р.31
Очевидно,  Балабан  надіявся  організувати  нове,  слухня¬
не  собі  братство.
 Проти  дій  Балабана  виступали  також  Гологірське
та  Рогатинське  братства.  У  1588  р.  Балабан  хотів  лік¬
відувати  братство,  створене  в  Гологорах  на  зразок  львів¬
ського,  і  замість  нього  заснувати  інше,  підпорядковане
єпіскопській  владі.  За  словами  гологірських  братчиків,
Балабан  заявляв,  маючи  на  увазі  статут  гологірського
 6-2269
 81

братства:  «Цс  братство  непотрібне,  і  не  годиться  його
триматись.  Я  дам  вам  ліпше,  а  це  спаліть,  бо  воно  з
Львова,  від  єретиків,  а  не  від  мене.  Про  науку  не  ли-
чить  питатись  вам,  простим  Людям»  32.  Одним  з  ініціа¬
торів  заснування  братства  в  Гологорах  був  піп  Васько,
за  походженням  єврей,  що  прийняв  православну  віру  і
був  висвячений  на  попа  самим  Балабаном.  Цей  Васько
писав  пізніше:  «Поневаж  я  звык  был  порядкови  межи
•жидовством  и  не  могл  ем  зносити  ганьбы  от  жидов,  ко¬
торые  поносили  непорядкови  нашему  християнскому,
пожадал  ем  братства  Лвовского  порядку  в  парафуй
своей  устроити»33.  Незадоволений  заснуванням  братст¬
ва,  Балабан  у  1591  р.  віддав  анафемі  Васька  гологір-
ського  34.  Пізніше,  під  час  перебування  цього  попа  в  Ро¬
гатині,  Балабан  заарештував  його,  наказав  прив’язати
ланцюгом  до  свого  воза  і  так  «з  міста  виволік»  і  ув’яз¬
нив  на  чотири  дні  в  ямі  в  с.  Стрятині.  Львівське  братст¬
во  потім  неодноразово  рішуче  протестувало  проти  таких
знущань  35.
 В  Рогатині  братство  виникло  в  середовищі  освічених
міщан,  які  вже  в  1587  р.  перебували  в  конфлікті  з  епі¬
скопом  Гедеоном  Балабаном36.  Особливо  загострився
конфлікт  Рогатинського  братства  з  епіскопом  у  1589—
1590  pp.  Єпіскоп,  «братство  темницами  мучивши  и  ди-
даскалов  школьных  побивши,  от  места  изгнал»,  потім
настановив  попом  Федора  Крутеня,  який  «не  только
братству,  але  шпиталю,  школам  покоя  не  дает»37.  Ро-
гатинське  братство  виступало  проти  епіскопа  та  його
підручних  і  було  солідарним  з  Львівським  братством,
колективним  членом  якого  воно  вважалось.  І  пізніше
Рогатинське  братство  боролося  з  втручанням  духовенст¬
ва  в  його  справи.  У  1627  р.  київський  митрополит
Й.  Борецький  вимагав,  щоб  братство  допускало  свяще¬
ника  на  свої  засідання,  і  відзначав,  що  в  братстві  «ве¬
 82

ликая  зневага  стану  духовному...  за  иікоторих  просто¬
тою  звикла  бивати»  38.
 Подібні  відносини  між  епіскопами  і  тими  братства¬
ми,  що  не  хотіли  коритись  єпіскопській  владі,  були  й  в
інших  містах.  Так,  братчики  в  Городку,  які  багато  зро¬
били  для  розвитку  шкільної  освіти  і  одними  з  перших
прийняли  чин  Львівського  братства,  у  1592—1593  pp.
перебували  у  відкритому  конфлікті  з  перемишльським
епіскопом  Михайлом  Копистинським  і  городоцьким  по-
пом-намісником  Григорієм  Попелем,  який  «їх  прокли¬
нає,  братство  їхнє  називає  єрессю»  39.  В  багатьох  містах
також  виникали  конфлікти  братчиків  з  парафіяльним
духівництвом,  яке  не  хотіло  підпорядковуватись  кон¬
тролю  світських  людей.  У  дрогобицькій  парафії  Чесного
хреста  протягом  1611—1663  pp.  тривала  боротьба  між
братством  і  родиною  Демків,  які  прагнули  зберегти
попівство  у  спадковому  володінні  свого  роду.  Перемог¬
ло  братство,,  добившись  визнання  за  ним  права  вільного
вибору  священиків.  Навіть  багатий  піп  церкви  Юра  Тер-
лецький  у  1619  р.  змушений  був  передати  церкву  і  все
рухоме  майно  братству  і  погодитись,  що  братчики  ма¬
ють  ним  «рядити»  40.  Всупереч  опору  духівництва,  прин¬
цип  виборності  попів  увійшов  у  практику  по  всіх  дро¬
гобицьких  церквах.  Кандидати  до  духовного  сану  в
XVIII  ст.  змушені  були  давати  братствам  зобов'язан¬
ня,  що  не  братимуть  за  хрещення,  шлюб  і  похорони
вище  встановленої  такси  і  не  втручатимуться  в  справи
братств41.  Таких  же  прав  добились  братчики  й  в  інших
містах42.  Звичайно,  епіскопи  в  XVII—XVIII  ст.  підтри¬
мували  парафіяльних  священиків,  що  прагнули  обме¬
жити  коло  діяльності  братств.  Це  видно  з  єпіскопських
грамот,  в  яких  дуже  часто  підкреслюється,  що  брат¬
ства  не  повинні  порушувати  прав  духівництва43.  Інко¬
ли,  використовуючи  спад  активності  братств  у  XVIII  ст.,
 6і5
 83

духівництво  добивалось  їзключення  до  статутів  зобо¬
в’язання  братчиків  бути  «вшелякой  власті  духовной
послушними»44.  Щоб  поширити  такі  статути,  у
XVIII  ст.  деякі  епіскопи  (луцький,  холмський,  львів¬
ський)  видали  друком  бланки  статутів,  у  яких  перед¬
бачалась  залежність  братств  від  кліру45.  Проте  ці  дру¬
ковані  тексти  статутів  не  користувались  популярністю.
Духівництву  пощастило  добитись  того,  що  інколи  су¬
перечки  між  братчиками  розглядались  судами  єпіскоп-
ських  консисторій46,  але  такі  випадки  траплялись  рід¬
ко.  Багато  братств  у  містах  та  містечках  Галичини,  Во¬
лині,  Холмщини,  Підляшшя,  Поділля  і  протягом
XVII  ст.  відстоювали  свою  незалежність  від  ду¬
хівництва.  Недарма  уніатський  журнал  «Богословія»  в
1937—-1938  pp.  з  погано  прихованим  роздратуванням
писав,  що  братства  і  у  XVIII  ст.,  «стараючись  взяти
верх  над  священиком»,  «впроваджували  в  життя  про¬
тестантську  тезу,  що  вірні  мають  самі  собою  рядити»47.
Навпаки,  М.  П.  Драгоманов  ще  в  1886  р.  позитивно
оцінював  саме  цю  сторону  діяльності  братств,  вказую¬
чи,  що  вони  були  «не  реакцією  за  православ’є,  а  почат¬
ком  свого  роду  реформації»48.
 Деякі  буржуазні  історики  схильні  були  реформа¬
ційні  тенденції  в  ідеології  братств  пояснювати  впливом
з  боку  західноєвропейських  і  польських  протестантів.
Так,  П.  Куліш  писав,  що  братства  стали  втручатися
в  справи  епіскопів,  наслідуючи  протестантів  і  засвоїв¬
ши  протестантський  спосіб  думок49.  Але  весь  хід  подій
на  Україні  в  XVI—XVII  ст.  свідчить,  що  реформаційні
течії,  які  тут  поширювались,  не  можна  зводити  до  ме¬
ханічного  запозичення  ідей,  що  з’явились  на  заході50.
Немає  сумніву,  що  братчики  знали  ідеологію  протес¬
тантів,  читали  їх  твори,  зокрема  праці  діячів  плебей¬
ського  крила  польських  аріан  М.  Кровіцького,  Григо¬
 84

рія  Павла  з  Бжезіни;  дехто  з  діячів  братського  руху
мали  й  особисті  зв’язки  з  аріанами51.  Проте  напрям  ді¬
яльності  братств  обумовлюється  не  зовнішніми  впли¬
вами,  а  соціальними  обставинами,  що  склались  на
Україні.  Те,  що  в  ідеології  братств  мали  місце  певні
риси,  властиві  також  західній  реформації,  пояснюєть¬
ся  наявністю  подібних  явищ  у  православній  церкві
другої  половини  XVI  ст.  і  в  католицькій  церкві  напере¬
додні  реформації,  а  також  загальноєвропейським  ха¬
рактером  деяких  процесів  суспільно-політичного  та
культурного  життя.  Зокрема,  як  було  вже  сказано,  для
Ставропігії  і  братств,  що  були  з  нею  зв'язані,  харак¬
терні  такі  особливості  ідеології  та  практичної  громад¬
ської  діяльності:
 1.  Гостра  критика  зловживань  духівництва,  особли¬
во  вищого.  Як  відомо,  Ян  Гус,  М.  Лютер  та  інші  діячі
реформації  також  починали  свою  діяльність  з  критики
зловживань  духівництва.
 2.  Застосування  принципу  виборності  духівництва
громадами  світських  людей  і  підпорядкованості  духов¬
них  осіб  цим  громадам.  Братства  добились  такого  ста¬
новища,  коли  «не  клір  управляє  народом,  а  народ  клі-
ром»  (вислів  Касіяна  Саковича,  який  засуджував  та¬
кий  стан  справ  як  такий,  що  суперечить  церковним
канонами)  52.
 3.  Ознайомлення,  всупереч  опору  духівництва,  ши¬
роких  кіл  мирян  з  біблією  та  богословськими  творами
в  перекладі  зрозумілою  для  них  мовою.  Використання
біблії  для  обгрунтування  своїх  соціальних  та  політич¬
них  вимог.
 4.  Тенденція  до  позбавлення  духівництва  ореолу
святості,  заперечення  його  «таїнства»  («не  попи  вас
спасуть  іли  владика,  іли  митрополити»...).
 85

5.  Скликання  мирян  на  збори,  які  сучасники  порів¬
нювали  з  зібраннями  протестантів.  Той  же  Іпатій  По¬
тій  загрожував  братчикам  прокляттям  за  те,  що  не
ходять  до  церкви,  а  «збори  якісь  покутне  способом  єре-
тицьким  в  домах  своїх  чинять»  53.
 6.  Прагнення  до  «очищення»  релігійного  культу  від
деяких  забобонних  обрядів,  зокрема  від  засвоєних
церквою  дохристиянських  звичаїв,  таких  як  посвята
«паски»  на  Великдень  54.
 Цим,  звичайно,  не  вичерпуються  питання,  в  розв'я¬
занні  яких  братчиками  можна  вбачати  реформаційні
тенденції,  елементи  гуманістичного  світогляду.  Доко¬
рінні  відмінності  в  соціально-економічних  обставинах
обумовили  той  факт,  що  на  Україні  ці  тенденції  не  на¬
брали  такого  розмаху,  як  у  деяких  європейських  краї¬
нах,  і  не  привели  до  утворення  протестантських  церков
і  сект.  Певну  роль  в  обмеженні  розмаху  реформацій¬
них  рухів  відіграло  також  прагнення  не  ослаблювати
єдиний  аитикатолицький  фронт  перед  лицем  експансії
агентури  Ватікану.  На  Україні  православ’я  не  було
офіційною,  державною  церквою,  і  це  сприяло  тому,  що
на  українському  грунті  не  змогли  дуже  поширитись
церковні  єресі-секти,  так,  як  це  було  в  Росії.  Проте
наявність  певних  форм  реформаційних  течій  на  Украї¬
ні  навряд  чи  можна  заперечувати.  Самі  братчики  на¬
зивали  західних  протестантів  «єретиками»,  а  тимчасо¬
ві  союзи  з  ними  вважали  тактичним  маневром.  Та  все
ж  не  випадково  сучасники,  ворожі  братствам,  називали
їхніх  прихильників  «лютрами»,  звинувачуючи  їх,  що
«не  только  общих  людей,  але  і  епіскопа  зо  всім  духо¬
венством  хотять  под  своїм  розказованєм  міти»55.
В  1590  р.  прихильники  епіскопа  Балабана,  відзначаючи,
що  братчики  вважають  ідолопоклонством  святіння  хлі¬
ба,  калачів,  води,  заявляли:  «Так  само  починають  як
 86

Мартин  Лютер,  який  також  почав  із  свяченої  води,  а
потім  виросли  великі  єресі.  Бо  і  вони  вже  почали  зама¬
хи  на  інші  таїнства,  кажучи,  що  сповіді  та  причастя  не
треба,  хіба  що  в  тяжкій  хворобі  при  смерті...  Виступили
вже  і  проти  хрещення,  заявляючи,  що  слід  хрестити  не
в  дитячому,  а  в  тридцятирічному  віці...»56  Якщо  такі
звинувачення  навіть  і  перебільшені,  вони  значною  мі¬
рою  відбивають  настрої  найпослідовніших  і  найдіяльні-
ших  представників  братського  руху  кінця  XVI  —  почат¬
ку  XVII  ст.  З  усього  видно,  що  в  ідеології  братств  були
деякі  реформаційні  погляди,  породжені  місцевими  об¬
ставинами,  а  не  наслідуванням  Заходу.  І  якщо  обсяг
цих  елементів  реформації  був  обмежений,  то  програма
братств  не  зводилась  до  них.  Це  була  тільки  одна  із
складових  частин  багатогранної  участі  братств  у  сус¬
пільно-політичному  й  культурному  житті  українського
народу.
 *  *  *
 На  українських  та  білоруських  землях  Речі  Поспо¬
литої  боротьба  проти  соціального  та  національного  гні¬
ту  перепліталась.  Католицька  церква  —*  головний  нат¬
хненник  національно-релігійного  гноблення  —  була  най¬
більшим  феодалом  і  всіма  силами  зміцнювала  й
благословляла  експлуататорський  соціальний  лад.  В
буржуазно-клерикальній  історіографії  можна  зустріти
твердження,  нібито  національно-релігійний  гніт  у  Поль¬
сько-Литовській  державі  почався  лише  наприкінці
XVI  ст.,  після  проголошення  церковної  унії57.  Насправді
феодали  та  патриціат,  під  впливом  ідеології  войовни¬
чого  католицизму,  відразу  ж  після  захоплення  україн¬
ських  земель  встановили  режим  національної  нерівно¬
правності  щодо  всіх  некатоликів.  У  католицькій  церкві
 87

була  в  XV  ст.  поширена  теорія  про  те,  що  православні
є  єретиками,  а  тому,  навертаючи  в  католицьку  віру,  їх
слід  хрестити  як  «поган»  58.  В  ряді  міст  некатоликів  не
допускали  до  органів  міського  управління  і  навіть  до
цехів.  Проголошення  церковної  унії  ще  більше  посилило
національно-релігійний  гніт.  Як  відомо,  більшість  епі¬
скопів  в  середині  90-х  років  зрадила  інтереси  україн¬
ського  народу,  погодившись  на  церковну  унію  право¬
славної  церкви  України  та  Білорусії  з  католицькою.
Підписуючи  унію,  яка  мала  стати  засобом  зміцнення
політичного  панування  шляхетської  Польщі  та  католи¬
цької  церкви  на  українських  і  білоруських  землях,  епі¬
скопи  в  числі  інших  висували  вимогу,  щоб  братства
були  підпорядковані  їм  59.  Для  офіційного  проголошення
унії  в  жовтні  1596  р.  король  Сигизмунд  III  та  митропо¬
лит  Михайло  Рогоза  скликали  черговий  Берестейський
собор.  На  нього  прибули  представники  міст  Львова,
Вільна,  Києва,  Кам’янця,  Брацлава,  Галича,  Підгаєць,
Скали,  Бреста,  Пінська  та  інших.  Львівське  братство
ще  26.  VIII  дало  своїм  послам  Д.  Красовському,  братам
Рогатинцям  і  М.  Добрянському  грамоту,  де  говорилось,
що  воно  рішуче  виступає  проти  єпіскопів-відступииків
і  ніколи  не  згодиться  підпорядкуватись  папській  владі.
«І  тіло  і  душу  свою  при  істині  покладаємо  конечно»,  —
заявляли  братчики60.  Собор  від  самого  початку  розді¬
лився  на  два  окремі  собори.  Більшість  епіскопів  і  купка
їх  прибічників  проголосили  унію.  Акт  про  це  був  підпи¬
саний  епіскопами  18  жовтня  1596  р.61  Але  численні
представники  братств,  частина  духовенства  й  шляхти
категорично  виступили  проти  унії,  заявивши,  що  не  під¬
тримують  зрадницьких  дій  митрополита  Рогози  та  його
однодумців.
 Одним  з  найстійкіших  супротивників  унії  виявилось
Львівське  братство.  Воно  посилило  діяльність  в  галузі
 88

освіти  й  культури,  виступало  за  згуртування  антикато-
лицького  табору.  У  1604  р.  Іпатій  Потій,  який  після
смерті  Рогози  став  митрополитом  уніатів,  приїхавши  до
Львова,  вимагав  19  травня  від  міщан,  щоб  вони  визнали
унію.  При  цьому  він  погрожував  «мечем»,  лякав  «яко
єсть  реч  небезпечная  власті  од  бога  даной  противити¬
ся»  62.  Але  львів’яни  «на  тоє  писання...  нічого  не  дбали,
і  овшем  згорділи  і,  снадь  удавшися  до  розруху»,  зі
зброєю  виступили  проти  спроби  уніатів  захопити  кафед¬
ральний  собор  63.  А  для  обговорення,  як  краще  надалі
оборонятись  від  уніатського  митрополита,  вирішено  було
на  26  травня  скликати  збори  міського  (Успенського)  та
передміських  братств  і  духівництва  в  приміщенні  брат¬
ської  церкви64.  На  той  час,  мабуть,  припадає  й  лист
до  Потія  від  українців  Львівської  єпархії  (зберігся  в
братському  архіві  і,  очевидно,  вийшов  з  близьких  до
братств  кіл).  Автори  листа  сміливо  заявляють,  що  не
підкоряться  уніатському  митрополитові,  і  нагадують,  що
подібні  переслідування  вже  були  за  часів  римських  ім¬
ператорів  Августа,  Тіберія,  Нерона,  Діоклетіана  та  ін¬
ших.  Слова  Потія  порівнюються  з  отрутою,  а  його  мова
названа  вбивчою.  З  гнівним  сарказмом  автори  зверта¬
ються  до  уніата:  «Всяк  от  убійці  бежить.  Неумієтний
єстесь  ваша  милость  ловець:  первій  страшиш,  аніжли
грієш,  гноїш,  аніжли  гоїш...»  65  У  листі  до  провінціала
домініканів  Потій  скаржився,  що  перед  тим  як  він  став
епіскопом,  братчики  в  своїх  листах  його  «підіймали  під
небеса,  а  тепер,  коли  підкорився  папі..,  скинули...  аж  до
пекла»,  звинувачуючи  у  відступництві66.  На  власному
досвіді  Потій  переконався,  що  головною  перешкодою
в  здійсненні  покатоличення  українського  народу  була
не  позиція  вищого  православного  духовенства,  а  непри¬
миренне  ставлення  до  католицизму  та  унії  з  боку  ши¬
роких  народних  мас,  зокрема  братств.  З  неприкритою
 89

злобою  він  писав:  «Мабуть,  і  патріархи  приєднались  би
до  святої  унії,  але  їм  не  дозволили  б  цього  зробити  їх
овечки,  чи  то  пак  козлики,  бо  той  схизматицький  народ
має  в  собі  якусь  вроджену  впертість»  (innatam  pcrti-
nentiam)  67.
 Наприкінці  1614  р.  новий  уніатський  митрополит  Ве-
лямин  Рутський  і  володимирський  епіскоп  Мороховський
зробили  спробу  ввірватись  до  монастиря  Онуфрія,  де
містилася  Львівська  братська  друкарня.  Братчики  вда¬
рили  на  сполох,  «сталася  битва»,  і  напасників  було  від¬
бито.  За  це  «староста  посажал  предмещан,  а  міщан  на
ратуш  позивал,  повідаючи  жесьте  гвалт  учинили  на  ма-
настирі  і  пана  Рутського  хотілисьте  забити»68.
 Трохи  пізніше  той  же  Рутський  з  виникненням  Ки¬
ївського  братства  пов’язував  збройні  виступи  проти
уніатського  духівництва.  «Великою  перешкодою  для
унії,  —  писав  він,  —  є  нове  братство,  засноване  в  Києві
три  роки  тому  схизматиками  без  дозволу  короля.  Там
вони  мають  збори  і  чинять  наради...  Якщо  це  братство
не  буде  скасоване,  то  важко  надіятись  на  щось  добре».
У  поданій  в  лютому  1618  р.  до  люблінського  головного
коронного  трибуналу  заяві  Рутський  скаржився,  що  мі¬
щани  Києва  не  визнають  влади  митрополита  і  що  ново-
створене  братство  очолює  боротьбу  проти  унії69.
 Заснування  братства  в  Луцьку  викликало  безсилу
лють  магната  Альбрехта  Станіслава  Радзивіла.  Коли
старостинський  бурграбій  хотів  заборонити  будівництво
братством  православної  церкви  в  Луцьку,  то  на  сторону
братства  став  навіть  магістрат,  а  ремісники-теслярі  со¬
кирами  погрожували  слузі  бурграбія70.  Уніатський  єпі-
скопат  на  чолі  з  митрополитом  Рутським  писав  у  ті  ро¬
ки  до  Ватікану,  що  супротивники  унії  «під  тим  приво¬
дом,  начебто  це  з  благодійною  метою,  ...в  усіх  містах
створили  братства,  уклали  собі  закони,  встановили  уря-
 90

довдів.  Спершу  вони  наклали  загальний  податок,  від¬
повідно  до  можливостей  кожного,  а  потім  на  тижневих
зборах  ще  додають».  Тому,  «хоч  до  братств  належать
люди  значно  нижчого  стану,  ніж  шляхтичі»,  вони  мають
змогу  збирати  великі  кошти71.  Далі  епіскопи  підкрес¬
лювали,  що  братства  влаштовували  антиуніатські  ви¬
ступи  на  сеймах,  вживали  заходів  до  об’єднання  зусиль
населення  різних  міст  у  боротьбі  проти  унії.
 В  другій  половині  XVII  ст.  католицька  реакція  в  Ре¬
чі  Посполитій  активізувала  свою  діяльність  з  метою
насильного  запровадження  унії.  В  1676  р.  шляхетський
сейм  Речі  Посполитої  під  страхом  смертної  кари  забо¬
ронив  зносини  братств  та  інших  осіб  із  східними  пат¬
ріархами  72.  Представники  Ставропігії  їздили  на  сейми,
щоб  добитись  скасування  цієї  ухвали  73,  але  безуспішно.
Хоч  за  це  загрожувала  смертна  кара,  братства  й  надалі
підтримували  зв’язки  зі  сходом  і  вважали,  що  вони  під¬
порядковані  лише  патріархам74.
 У  червні  1692  р.  старший  братчик  Юрій  Папара  зу¬
стрівся  у  Львові  з  російським  резидентом  у  Польщі
Б.  М.  Михайловим  і  розповів  йому  про  посилення  гніту
українського  населення  у  Львові  і  про  те,  що  епіскоп
Шумлянський  —  таємний  уніат,  але  боїться  явно  це
оголосити,  бо  «братство  крепко  стоит».  Від  імені  Став¬
ропігії  Папара  заявив,  що  братчики  «никогда  добро¬
вольно  до  унии  быты  не  хотят»  і  прохав  Михайлова  ви¬
ступити  на  захист  братства  і  всього  українського  наро¬
ду75.  У  1699  р.  Речі  Посполитій  було  повернуто  Кам’я-
нець-Подільський,  але  сейм  заборонив  неуніатам  меш¬
кати  в  цьому  місті,  а  нунцій  звернувся  до  короля  з  ви¬
могою  утворити  там  уніатське  єпіскопство.  Це  позбав¬
ляло  Шумлянського  кам’янецьких  церков,  і  наступного
року  він  уже  відверто  проголосив  унію  в  своїй  єпархії.
 91

Відразу  ж  новий  уніатський  владика  зробив  спробу  під¬
порядкувати  унії  також  Львівське  братство.
 Єпіскоп  Шумлянський,  великий  коронний  гетьман
С.  Яблоновський,  магістратські  урядовці  та  католицькі
ксьондзи  з  озброєним  загоном  увірвались  до  Успенської
церкви  7б.  Цей  вчинок  викликав  обурення  не  тільки  се¬
ред  народних  низів  («плебсу»  і  «простаків-селян»,  як
висловлюються  сучасні  джерела),  а  й  серед  підвладного
Шумлянському  духівництва77.  Та  владика-феодал  ні  на
що  не  зважав  і  навіть  переніс  до  Успенської  церкви
свою  єпіскопську  кафедру.  10  серпня  1700  р.  братчики
зібрались  на  збори  і,  «щоб  запобігти  дальшому  поши¬
ренню  зла»,  ухвалили:  «Обіцяємо,  записуємо  і  зобов’я¬
зуємося  всім  одностайно  прагнути  і  радитись,  один  при
одному  твердо  стояти  і  захищатись  до  останнього  краю
життя»78.  Насильницькі  дії  Шумлянського  викликали
занекопоєння  навіть  у  польського  уряду,  який  побою¬
вався,  що  Росія  стане  на  захист  братства.  На  вимогу
російського  посланника  король  змушений  був  наказати
Шумлянському  та  коронному  гетьманові  Яблоновському
не  утискувати  Ставропігію.  Деяку  роль  відіграло  в  цих
подіях  і  те,  що  в  Росії  були  затримані  католицькі  місіо¬
нери,  які  хотіли  їхати  через  Сибір  до  Китаю.  Католицькі
кола  були  зацікавлені,  щоб  цих  місіонерів  пропустили,
і  тому  рахувалися  з  вимогами  російського  уряду79.
 1702  року  братський  проповідник  Самуїл  Красув-
ський  писав  проповідникові  Києво-Печерської  лаври
Силуянові  Озірському,  що  міцно  тримається  православ¬
ної  віри  80.  Однак  після  відкритих  насильств  над  право¬
славними,  що  тривали  понад  сто  років,  українське  на¬
селення  Львівської  єпархії  змушене  було  підкоритись
єпіскопові-уніатові.  Пограбоване  шведськими  інтервен¬
тами  та  магістратом,  знесилене  десятиріччями  тяжкої
боротьби,  братство  лишилось  без  підтримки  ззовні.  Піс¬
 92

ля  відходу  російських  військ  воно  не  мало  вже  сил  далі
опиратись  і  змушене  було  визнати  унію.  Велику  роль
у  дій  події  відіграв  префект  Львівської  вірменської  ко¬
легії  театинів  італієць  Стефано  Тромбетті.  Він  спершу
ввійшов  у  довір’я  братчиків,  прикинувшись  їх  «прияте¬
лем»,  а  потім  доклав  усіх  зусиль,  щоб  змусити  їх  до
унії  81.  Він  вважав,  що  слід  погодитись  на  вимогу  брат¬
чиків  про  непідвладність  їх  епіскопам,  інакше  «де  брат¬
ство,  яке  веде  за  собою  значну  частину  народу  і  завжди
було  найстійкішим  противником  унії»,  може  поверну¬
тись  під  владу  константинопольських  патріархів  82.  Брат¬
чики  ж  надіялись,  що  коли  Ставропігія  не  буде  підпо¬
рядкована  епіскопам,  то  безпосередня  залежність  від
пап  буде  так  само  формальною,  як  раніше  безпосередня
залежність  від  патріархів.  5  квітня  1709  р.  папа  Кли¬
мент  XI  видав  грамоту  (бреве)  про  прийняття  братства
під  свою  безпосередню  юрисдикцію  і  про  визнання  не¬
залежності  його  від  львівських  епіскопів83.  Так  в  ре¬
зультаті  довгих  років  відкритих  насильств  і  знущань
унія  була  проголошена  в  усій  Галичині.
 Всупереч  брехливим  обіцянкам  і  зобов’язанням,  що
були  записані  в  папській  грамоті,  відразу  ж  почалось
втручання  до  справ  братства.  У  1712  р.  нунцій  Б.  Оде-
скалькі  звинуватив  братство,  що  воно  прийняло  для
обслуговування  церкви  ченця-«схизматика».  У  відпо¬
відь  на  нові  спроби  нунція  втручатися  в  життя  братст¬
ва  того  ж  року  старійшина  С.  Лясковський  рішуче  зая¬
вив,  що  старшини  мають  звітувати  про  фінансові
справи  перед  зборами,  а  не  перед  нунцієм  84.  Наперекір
вимогам  католицької  церкви  в  1710  і  1716  pp.  були  про¬
ведені  вибори  епіскопів  шляхтою,  духівництвом  і  пред¬
ставниками  братства.  Але  в  1720  р.  був  скликаний  собор
у  м.  Замості,  що  мав  на  меті  дальше  наближення  унії
до  римсько-католицької  церкви.  Конгрегація  пропаган¬
 93

ди  доручила  переклад  рішень  собору  з  латинської  мо¬
ви  на  польську  архімандритові  Полікарпові  Филипови-
чу  і  докладала  великих  зусиль,  щоб  впровадити  в  жит¬
тя  ці  рішення  85.
 Після  насильного  проголошення  унії  національне
гноблення  українського  населення  не  припинилось.  Біль¬
ше  того,  братчики  писали,  що  в  першій  половині
XVIII  ст.  «руська  нація»  у  Львові  пригноблювалась
більше,  ніж  раніше86.  Скориставшись  внутрішніми  чва¬
рами  в  братстві,  нунцій  у  листопаді  1733  р.  призначив
комісію  для  розгляду  «зловживань  братства».  У  1725  р.
вона  ознайомилась  з  статутом  Ставропігії  і  визнала,  що
привілеї  патріархів  суперечать  основним  принципам  ка¬
толицизму  і  повинні  бути  скасовані,  як  і  бреве  1709
року87.  Братство,  на  думку  комісії,  слід  повністю  під¬
порядкувати  епіскопові.  Того  ж  року  нунцій  звинуватив
братство  в  тому,  що  воно  друкує  книги  значною  мірою
суперечні  догмам  католицької  віри  і  що  до  братства
приймають  «схизматиків  або  підозрілих  у  схизмі»88.
Друкарня  та  склад  книг  були  опечатані  епіскопом.  Пра¬
вда,  декрет  конгрегації  пропаганди  від  9  вересня  1727  р-
визнав  братство  незалежним  від  епіскопа,  але  все-таки
ставив  його  діяльність  під  контроль  призначених  нунці¬
єм  комісарів89.  Комісарами  призначались  італійці  —
префекти  львівської  «українсько-вірменської»  колегії
театинів:  Джузеппе  Маріа  Реданаскі  (1723—1735),  Джа¬
комо  Коста  (1735—1738),  Джорджіо  Ласкаріс  (1738—
1741),  Джіроламо  Моро  (1741  —1760),  Ігнаціо  Росетті
(1760—1784)  90.  Братство  вважало  таке  вирішення  мен¬
шим  злом,  бо  епіскоп  був  змушений  зняти  секвестр  з
друкарні.  Фактично  ж  колишні  права  братства  були
розтоптані.  Особливо  ворожу  політику  щодо  братства
вів  префект  Коста,  який  твердив,  що  братчики  «пах¬
нуть  схизмою»91,  забороняв  приймати  нових  членів,  а
 94

старих  хотів  усунути.  Протягом  1733—174!  рр>  братство
намагалось  встановити  посаду  архімандрита,  який  би
також  головував  на  братських  засіданнях,  перевіряв
рахунки  братства,  стежив  за  вільним  вибором  старшин
та  прийняттям  нових  членів.  Таким  способом  братство
надіялось  позбутись  принизливого  контролю  з  боку  ка¬
толицьких  церковних  властей.  Цей  плап  не  вдалося
здійснити92.  Проте  і  в  нових,  вкрай  несприятливих  умо¬
вах  у  складі  братства  лишались  люди,  які  відстоювали
права  українського  населення,  боролись  проти  повного
покатоличення.  Як  буде  сказано  далі,  протягом  XVI11  ст.
братчиків  не  раз  звинувачували  в  тому,  що  вони  друку¬
ють  «єретичні  схизматицькі  книги»,  що  братство  утримує
«схизматицьких»  студентів,  вихованців  Київської  ака¬
демії.  Такі  звинувачення  в  «симпатіях  до  схизми»  пояс¬
нюються  як  тим,  що  католицьке  духовенство  добре  зна¬
ло  про  зв’язки  українського  населення  Речі  Посполитої
з  Задніпровською  Україною  і  про  його  симпатії  до  Ро¬
сії  93,  так  і  тим,  що  Львівське  братство,  хоч  і  знесилене
до  краю,  все  ж  продовжувало  чинити  опір  різним  під¬
ступним  планам  католицької  та  уніатської  верхівки.  Во¬
но  повставало  проти  спроб  уніатських  епіскопів  пере¬
нести  свою  кафедру  до  Успенської  церкви,  а  також  про¬
ти  намагань  провінціалів  василіянського  ордену  підпо¬
рядкувати  собі  Онуфріївський  монастир94.  Братство
добилось  навіть  того,  що  Вишенський  сеймик  доручив
послам  Руського  воєводства  поставити  на  загальнодер¬
жавному  сеймі  питання  про  те,  щоб  Ватікан  не  видавав
ніяких  нових  розпоряджень,  які  суперечили  б  давнім
статутам  Ставропігійського  братства  95.  Отже,  братство
робило  спробу  заручитись  підтримкою  сейму,  щоб  не
допустити  втручання  Риму  до  своїх  справ.  Звичайно,  на
серйозну  допомогу  від  шляхетського  сейму  розраховува¬
ти  не  доводилось.  Істотніше  те,  що  братчики  часто  явоч¬
 95

ним  порядком  не  виконували  важливих  розпоряджень
католицького  духівництва.  У  поданому  в  1780  р.  до  Га¬
лицької  губернії  меморандумі  уніатський  єпіскоп-иомі-
нат  писав,  що  братство  завжди  виступало  проти  унії,
використовуючи  для  цього  свою  незалежність  від  епіс¬
копів.  Навіть  в  середині  XVIII  ст.  братство  не  викону¬
вало  розпоряджень  римської  конгрегації  пропаганди,
зокрема  протягом  15  місяців  не  допускало  до  церкви
трьох  священиків.  Далі  епіскоп  посилається  на  тверд¬
ження  уніатського  митрополита  Жоховського  (1674—
1693),  що  братства  хочуть  управляти  церковним  майном
«без  духовної  зверхності»,  і  вказує,  що  в  Ставропігії
лише  три  члени  виконали  розпорядження  про  складен¬
ня  обіту  —  заяви  про  вірність  католицькій  вірі,  а  біль¬
шість  братчиків  не  захотіли  цього  зробити  96.  Протягом
XVIII  ст.  братство  надавало  допомогу  книгами  та  гріш¬
ми  ченцям  Скиту  Манявського,  який  —  один  на  всю  Га¬
личину  —  відкрито  визнавав  православ’я97.  У  XVIII  ст.,
про  що  йдеться  далі,  Ставропігія  підтримувала  ділові
та  культурні  взаємини  з  православним  Сходом  —  з
Наддніпрянською  Україною,  Росією,  молдаво-румун-
ськими  землями.  Католицьким  церковникам  не  вдалось
розірвати  культурне  єднання  всіх  українських  земель.
Населення  Західної  України,  по  суті,  прийняло  унію
лише  формально;  фактично  ж  воно,  всупереч  підступ¬
ним  планам  католицької  церкви,  продовжувало  збері¬
гати  рідну  мову,  звичаї,  традиції,  підтримувало  єдність
з  усіма  українськими  землями,  вносило  свій  вклад  у
справу  зв’язків  між  Україною  і  Росією.  В  цьому  певна
заслуга  належить  також  Ставропігії  та  численним  мен¬
шим  братствам,  зв’язаним  з  нею.  Як  уже  відзначалось,
міські  братства  і  у  XVIII  ст.  зберегли  принцип  вибор¬
ності  духівництва,  діаметрально  протилежний  засадам
католицизму.  Більше  того,  статути  переважної  частини
 96

братств  протягом  XVIII  ст.  спирались  на  авторитет
східних  патріархів,  а  про  пап  і  не  згадували  98.  Навіть
наприкінці  XVIII  ст.  ряд  братств  Наддніпрянщини
(Шполянське,  Лебединське),  окремі  братства  Полісся,
Підляшшя  й  Холмщини  (Пінське,  Берестейське,  Біль-
ське)  відверто  визнавали  себе  православними".  Ці¬
кавим  документом  є  скарга  попа-уніата  на  членів
братства  в  Бішенковичах  (Білорусія).  Священик  за¬
значав,  що,  згідно  з  ухвалами  Замойського  собору,
збори  братства  мали  відбуватись  під  його  головуванням,
проте  братчики  протягом  28  років  не  давали  йому  зві¬
ту,  вони  виступають  проти  унії,  уніатського  святого  Йо-
сафата  називають  «душохватом»,  «дітей  своїх  схизма-
тицьких  в  церкві  навчають  читати  і  співати..,  а  уніат¬
ських  дітей  не  допускають»  і  т.  д-100  Так  було  в  Біло¬
русії,  де  умови  для  боротьби  проти  унії  були  кращі,
зокрема  ближче  було  до  Росії,  яка  виступала  на  за¬
хист  православ’я.  Але  й  на  Україні  братства  на  чолі  з
Львівським,  як  ми  бачили,  активно  виступали  проти
уніатської  верхівки.  Вся  суспільно-політична  та  освітня
діяльність  братств,  по  суті,  була  на  перешкоді  підступ¬
ним  планам  католицьких  феодалів  та  духівництва,  спря¬
мованим  на  повне  покатоличення  та  денаціоналізацію
українського  народу,  на  розрив  його  братніх  зв’язків  з
російським  народом.  У  своїй  боротьбі  проти  всевладдя
католицької  церкви  братства  виражали  корінні  інтереси
трудящих  і  користувались  їх  підтримкою.
 *  *  *
 Католицький  патриціат  пригноблював  трудящих  усіх
національностей  і  був  одночасно  головним  організато¬
ром  національного  гноблення  українського  населення.
Виступи  братств  на  чолі  з  Ставропігією  за  національну
 7-2269
 97

рівноправність  були  спрямовані  проти  верхівки  патри¬
ціату  і  тим  самим  відповідали  інтересам  трудових  низів
міщанства.  Проте  відповідно  до  свого  соціального  скла¬
ду  братства  виступали  головним  чином  проти  економіч¬
них  та  політичних  обмежень  українських  ремісників  та
крамарів,  за  право  участі  українських  міщан  у  магіст¬
раті  та  цехах.  Зокрема  представники  Львівського  брат¬
ства  не  раз  виступали  з  протестами  в  магістраті  та
гродській  канцелярії.  Хоч  це  й  не  могло  змусити  като¬
лицьку  верхівку  відмовитись  від  дискримінаційної  полі¬
тики  щодо  українського  населення,  все  ж  численні  «про¬
тестації»  в  магістратських  та  гродських  судах  мали  пев¬
не  значення,  сприяли  згуртуванню  всіх,  хто  боровся  про¬
ти  обмеження  політичних  та  економічних  прав  некато-
ликів.  У  лютому  1595  р.  Луку  Кравця,  Юрка  Рогатинця,
Матвія  Бабича  звинуватили  в  тому,  що  вони,  вносячи
до  судових  книг  протестації  від  імені  братства,  «від¬
новлюють  і  підбурюють  заколот  і  розкол  серед  людей
грецької  релігії»  101.  В  ході  процесу  магістрат  незаконно
ув’язнював  діячів  братства:  в  1593  р.  Д.  Красовського
та  Л.  Губу,  на  початку  1595  p.  —  І.  Красовського,  Л.  Гу¬
бу  та  П.  Малецького,  в  лютому  1595  р.  —  Л.  Губу,
І.  Зіньковича,  М.  Бабича,  А.  Білдагу  102.  Незважаючи  на
репресії,  братчики  продовжували  домагатись  для  укра¬
їнського  населення  права  участі  в  магістраті  та  цехах,
вільної  діяльності  школи  та  друкарні,  припинення  пере¬
слідувань  з  боку  католиків.  Даючи  хабарі  чи  «подарун¬
ки»  урядовцям  різного  ступеня  —  від  дрібних  канцеля¬
ристів  до  великого  коронного  канцлера  і  самого  коро¬
ля  —  братчики  інколи  добивались  королівських  приві¬
леїв  та  мандатів,  за  якими  магістратові  заборонялось
не  допускати  українців  до  цехів,  обмежувати  їх  торгів¬
лю  тощо.  Але  магістрат  та  цехова  верхівка  і  не  збира¬
лись  виконувати  таких  розпоряджень,  а  державна  вла-
 98

да  нічого  не  робила  для  впровадження  їх  у  життя.  Та¬
ким  чином,  надії  про  можливість  грішми  «вольності  до¬
купитись»  були  цілком  нереальними.  Але  заходи  щодо
збору  грошей  для  послів,  обговорення  інструкцій  їм,  зу¬
стрічі  братських  послів  на  сеймах  з  іншими  представни¬
ками  антикатолицького  табору  —  все  ие  згуртовувало
широкі  кола  українських  міщан  в  боротьбі  проти  соці¬
ального  та  національного  гноблення,  давало  їм  громад¬
сько-політичне  загартування,  що  було  так  необхідно  в  ті
тяжкі  часи.
 В  останні  роки  XVI  ст.  і  на  самому  початку  XVII  ст.
суспільно-політична  боротьба  особливо  загострилась.  Ук¬
раїнське  населення  рішуче  відкинуло  унію,  і  це  стало
приводом  для  нових  спроб  зовсім  усунути  всіх  україн¬
ців  з  цехів,  відібрати  в  них  останні  рештки  громадян¬
ських  прав.  Пізніше  братчики  відзначали:  «право  подніс
народ  польський...»  103  «против  народу  руського  в  року
1597,  хотячи  отсудити  от  вшелякого  ремесла»  104.  У  від¬
повідь  на  це  навколо  Ставропігії  згуртувались  братства
передмість  і  широкі  кола  трудового  населення.  27  серпня
1599  р-  представники  передміських  братств  прийшли  на
засідання  Ставропігійського  братства,  «жадаючи,.,  аби
єдностайне  во  єдну  волю,  во  єдну  раду  принята  били  до
братства,  то  єсть  в  той  справі,  котора  ся  точить  о  воль¬
ності  всего  народу  руського  за  потисненнями  урядов  і
цехов  ремесл  вшеляких  от  народу  польського  народові
руському,  облігуючися  от  всего  братства  своего  іменем
во  всем  єдностайне,  вірне,  а  неодступне  до  скончення
права  стояти,  не  щадячи  маетностей,  часу  і  самих  себе,
з  каждим  часом  на  каждую  потребу  тоє  вишереченої
добрим  сумліиям  своїм  приректи  здержати».  Кожного,
хто  був  би  проти  «зачатої  справи»,  вирішено  було  вва¬
жати  відступником,  і  «з  таковим  не  обідовати,  не  їсти,
не  пити»  105.  Через  два  дні  було  вислано  до  Варшави
 7*
 99

двох  послів  —  міщанина  Семена  Луцького  і  передміща-
нина  маляра  Лавріна  Филиповича.  Того  ж  року  до  дво¬
ру  і  на  сейм  було  послано  ще  кількох  послів.  Наступно¬
го,  1600  року,  на  сейм  до  Варшави  тричі  вирушали  де¬
легації  братств,  причому  частину  коштів  позичили  для
цього  селяни  з  Головська  106.  І  далі,  в  1601  —1607,  1609,
1611  —1617  pp.  та  й  пізніше  міщани  й  передміщани  по¬
силали  своїх  представників  на  сейми  та  до  королівсько¬
го  двору.  В  таких  «посольствах»  брали  участь  І.  Кра-
совський  та  Ю.  Рогатинець,  але  найчастіше  бачимо  в  їх
складі  Сенька  Луцького,  коваля  Сенька  Красовського
(від  братства  Миколи  і  всіх  передміїцан),  Миколу  Доб-
рянського,  пізніше  —  Степана  Хомича,  Романа  Стрі¬
лецького  та  ін.  107  При  пануючій  у  Польщі  системі  фео¬
дальної  анархії  вирішальне  значення  часто  мали  місце¬
ві  сеймики  шляхти.  Братчики  посилали  своїх  представ¬
ників  і  туди  —  на  генеральний  сеймик  шляхти  Руського
воєводства  в  м.  Судовій  Вишні,  а  також  на  сеймики  в
Галичі  (шляхти  Галицької  землі)  та  Луцьку  (Волин¬
ського  воєводства)  108.  На  сеймових  судах  справа  затя¬
гувалась  постійними  відкладаннями  на  дальший  тер¬
мін  109.  Добре  оцінив  цю  тактику  автор  «Навітів»  —  па¬
м’ятки  української  антикатолицької  публіцистики
XVII  ст.,  який  вказував,  що  в  шляхетських  трибуналах
«справа,  хоч  могла  ся  би  осудити  за  годину..,  зволіка¬
ють  на  колькодесят  літ,  отколь  упадок  і  згуба  церквам
нашим  єст...»  по.  «Упадок  і  згубу»  некатолицьких  реміс¬
ників  мала  на  меті  подібна  тяганина  і  в  процесі,  що  йо¬
го  вели  львівські  братства  (Успенське  і  передміські)  в
першій  половині  XVII  ст.
 «Посли»  сумлінно  ставились  до  своїх  обов’язків,
їдучи  в  1600  р.  до  Варшави,  І.  Красовський  «своїм  ко¬
нем  і  своєй  страві  єхати  на  тую  дорогу  з  доброти  своєє
офіровался»  ш.  Нерідко  представників  громади  підсте¬
 100

рігала  серйозна  небезпека:  наприклад,  в  1607  р.  посла
Капустку  кинули  до  в’язниці  у  пана  Жеромського  112.  На
жаль,  збереглось  мало  відомостей  про  виступи  братчи¬
ків  на  сеймових  та  задвірних  судах.  Правда,  у  «Пере¬
сторозі»  наведено  промову,  яку  начебто  виголосив  пред¬
ставник  Львівського  братства  на  сеймі  в  1598  p.,  викри¬
ваючи  злочинну  діяльність  епіскопів,  які  прийняли
унію  пз.  Дослідники  прийшли  до  висновку,  що  така  про¬
мова  не  могла  бути  виголошена  на  вказаному  сеймі.
Проте,  очевидно,  автор'«Перестороги»  приписав  її  брат¬
чикові,  знаючи  про  сміливі  виступи  братських  послів  на
варшавських  сеймових  судах.  Про  характер  їх  можна
судити  по  інструкції  послам  братства  на  сейм,  підписа¬
ної  2  лютого  1609  р.  старшинами  І.  Красовським  та
А.  Білдагою114.  Послам  наказували  домагатись  від  коро¬
ля  привілею,  щоб  українців  приймали  в  число  міщан  і
до  цехів  за  рекомендацією  своїх  старшин,  добиватись,
щоб  у  Львові  українці  мали  «особноє  право»  —  окреме
самоврядування  і  суд,  як  у  Кам’янці.  Якщо  б  цього  не
вдалося  досягти,  то  домагатись  для  українців  хоч  таких
прав,  якими  користуються  вірменські  та  єврейські  реміс¬
ники  й  торгівці,  зокрема  права  мати  «присуд  свой  русь¬
кий»  і  «до  присуду  для  ремесников  цехов  два»  115.  За¬
кінчено  інструкцію  пройнятими  іронією  словами:  «А  если
би,  бронь  боже,  і  так  не  хотіно,  як  жидом,  вольності
допустити,  ради  на  то  німаш,  только  вольного  листу  о
перейстя  до  Волох  набить  просити.  Леч  то  жарт  —  але
злий  то  жарт,  пане  Познанський!»  Така  кінцівка  дуже
знаменна.  З  неї  видно,  що  братчики  не  сподівались  ус¬
пішного  вирішення  справи  шляхетським  сеймом  і  мали
на  увазі  гнівно  кинути  у  вічі  ватажкові  контрреформа¬
ції  познанському  воєводі  Гостомському  гірку  правду
про  те,  що  у  Волощині,  під  владою  «поганина»  —  сул¬
тана  православних  менше  гноблять,  ніж  у  християнській
 101

державі  польського  короля.  Подібну  думку  ще  відвер¬
тіше  висловлено  в  друкованій  відозві  1608  року  і  (май¬
же  тими  ж  словами)  в  проекті  промови,  зверненої  до
короля,  доданому  до  інструкції  від  2  лютого  1609  року116.
Проект  має  назву  «Лямент  альбо  мова  до  короля  єго
милості».  Тут  проводиться  думка  про  те,  що  українці
є  споконвічним  населенням  Львова  від  його  заснуван¬
ня,  —  і  тим  болючіше  відчувають  своє  нерівноправне
становище.  «Утяжені  єстесьмо  ми,  народ  руський,  от  на¬
рода  польського  ярмом  над  єгипетськую  неволю,  же  нас
леч  без  меча,  але  горій  ніж  мечем  з  потомстви  вигуб¬
лять,  заборонивши  нам  пожитков  і  ремесел,  обходов
вшеляких,  чим  би  только  чоловік  жив  бити  могл,  того
неволен  русин  на  прирожоной  землі  своєй  руськой  ужи¬
вати,  в  том-то  руськом  Львові»  117.  Текст  промови  на¬
писаний  яскравою,  образною  мовою.  Мабуть,  автором
її,  як  і  відозви  1608  року,  був  І.  Красовський.
 В  інструкції  була  наведена  цитата  з  документів
1484—1510  pp.  про  українців  —  кравецьких  цехмістрів.
Спираючись  на  історичні  дані  і  посилаючись  на  акт
люблінської  унії  1569  p.,  що  гарантував  православним
рівні  права  з  католиками,  братство  очолило  рух  україн¬
ських  ремісників  проти  переслідувань  з  боку  цехової
старшини.  Як  відзначалось,  з  кінця  XVI  ст.  виступи
братства  в  гродських  судах  і  у  сеймі  тісно  пов’язані  з
рухом  ремісників  проти  цехової  верхівки.  20  березня
1599  р-  кравці  Лукаш  Кравець,  Федір  Постава,  Микола
Добрянський  (активний  діяч  у  братстві)  заявили  про¬
тест  проти  кравецького  цеху.  «Не  мають  львівські  вір-
 Проект  промови  представників  Львівського  братства,  зверненої  до
короля,  в  якій  говориться  про  національне  пригнічення  українського^
населення  у  Львові  1609  р.  Центральний  державний  історичний^
 архів  Української  РСР  у  Львові.
 102

мени  і  євреї  таких  зв’язків  з  поляками,  які  має  наш
руський  народ,  а  проте  вони  користуються  своїми  пра¬
вами».  Далі  говорилось,  що  католики,  «до  нас,  русі  118,
прийшовши,  з  нами  руссю  в  Русі  не  хочуть  жити  згідно
з  давніми  правами,  статутами,  звичаями  і  порядками,  не
поконавши  нас  правом,  відсуджують  нас  від  права,  а
точніше  нам  його  видирають».  Незабаром  українським
кравцям  довелось  скаржитись  на  бурмістра  Пржездець-
кого,  який  незаконно  їх  ув’язнював.  І  пізніше,  зокрема  в
1604  p.,  кравці  (в  їх  числі  братчик  Лука  Бортникович)
скаржились,  що  їх,  а  також  українців-челядників  не  до¬
пускають  до  цеху,  мотивуючи  тим,  що  вони  «прокляті
католицькою  церквою».  Братство  підтримало  кравців  і
матеріально,  асигнувавши  певні  суми  «на  їх  справу»  119.
 Також  гарбарі  (чинбарі)  заявляли  в  1599  p.,  що  це¬
хова  верхівка  відмовилась  приймати  на  навчання  учнів-
українців  і  надавати  права  майстрів  челядникам,  що
працювали  в  українців  12°.  З  обуренням  говорили  укра¬
їнські  ремісники,  що  їх,  які  не  є  зайдами  на  рідній  зем¬
лі,  позбавляють  старовинних  прав,  причому  «такого  зне-
волення  не  має  християнський  народ  навіть  під  поган¬
ською  владою,  до  якого  примушують  нас  львівські  па¬
нове  райці  під  святобливою  християнською  владою...»121.
Подібні  гострі  протести  повторювались  протягом  ряду
років,  причому  всі  нецехові  ремісники  виступали  проти
цехової  верхівки  разом  з  українськими  майстрами,  яких
витісняли  з  цехів122.  У  1604  р.  православні  кушніри
протестували  з  приводу  насильного  виключення  їх  з  це¬
ху  (копія  однієї  з  цих  протестацій  збереглася  в  архі¬
ві  братства)  123.
 Більшість  українських  ремісників  жила  в  Краків¬
ському  передмісті  —  на  території,  підвладній  юрисдик¬
ції  королівського  старости,  а  не  магістрату.  Старости
були  зацікавлені  залучати  до  своєї  дільниці  якомога
 104

більше  ремісників.  Проте  й  вони  допомагали  гнобити
ремісників-некатоликів,  хоч  і  не  так  систематично,  як
магістрат.  У  1619  р.  учасник  братських  посольств  коваль
Сенько  Красовський  та  інші  передміщани  внесли  до
гродських  актів  скаргу  на  старосту  —  відомого  магната
Станіслава  Мнішка.  Хоч  процес  проти  «цехмістрів  поль¬
ської  нації»  вже  багато  років  триває  без  королівського
рішення,  —  говорилося  в  скарзі,  —  староста  наказав,
щоб  у  Краківському  передмісті  українці  не  лише  не  смі¬
ли  робити  свої  ремесла,  а  й  продавати  всілякі  вироби.
Виконуючи  ці  розпорядження,  міські  цехи  «з  допомогою
замку  124  виганяють  їх  з  майстерень,  забирають  їм  всі¬
лякі  вироби,  б’ють»  125.  В  таких  складних  умовах  деякі
ремісники  виявили  велику  стійкість  у  боротьбі  за  свої
права.  Шевці  1620  р.  відкрили  40  яток  за  краківською
брамою  і  утворили  в  передмісті  окремий  український
цех126.  Католицький  цех  у  1635  р.  змушений  був  підпи¬
сати  з  ним  угоду  про  об’єднання  на  рівних  правах  обох
народностей,  навіть  членів-вступників  мало  бути  по¬
рівну  127.  Щоправда,  і  пізніше  права  українських  шевців
порушувались  128,  але  умови  для  самозахисту  все-таки
стали  кращими.  Ремісники  інших  спеціальностей  з  біль¬
шим  чи  меншим  успіхом  також  відстоювали  своє  право
займатись  ремеслом,  однак  постійна  боротьба  проти  різ¬
ного  роду  національно-релігійних  обмежень  підривала
їх  економічне  становище.
 І  в  другій  половині  XVII  ст.  братству  доводилось  по¬
силати  представників  на  сейми  з  протестом  проти  пере¬
слідування  некатолицького  населення.  Наприкінці  XVI
і  протягом  XVII  ст.  знову  братство  виступало  проти  за¬
борони  українським  міщанам  володіти  будинками  за
межами  Руської  вулиці  і  сусідніх  завулків.  Окремі
братчики  «проти  права»  купували  кам’яниці  на  інших
 №

вулицях  129,  намагались  уникати  продажу  кам’яниць  не-
українцям,  а  братство  допомагало  їм  у  цьому130.  Такі
заходи  зрозумілі,  якщо  врахувати  намір  католицького
патриціату  «викоренити  з  Львова  схизматиків».
 Рада  Львова  була  неподільно  в  руках  невеликої
кількості  патриціанських  родин.  Решта  міської  громади
(поспільство)  наполегливо  боролась  за  участь  в  управ¬
лінні  містом.  У  1579  р.  сформувалось  представництво  по¬
спільства  при  магістраті  колегія  сорока  мужів,  при¬
чому  до  першого  складу  колегії  увійшли  Лесько  Ма-
лецький  та  Хома  Бабич  131  —■  пізніші  фундатори  брат¬
ства.  Птасьнік  твердить,  що  після  їх  смерті  до  середи¬
ни  XVIII  ст.  до  «сорока  мужів»  входили  тільки  ка¬
толики  132.  Насправді  протягом  XVII  ст.  братство  на
своїх  виборчих  зборах  обирало  від  українського  насе¬
лення  по  два  представники  «до  сорока  мужів»,  «делега¬
тів  на  ратуш».  1633  року  членами  «сорока  мужів»  були
старшини  братства  Григорій  Романович  та  Микола  Доб-
рянський,  пізніше  туди  посилали  рядових  братчиків  133.
На  виборах  1686  р.  ухвалено,  що  Кипріян  Кисельниць-
кий  і  Петро  Куртевич  «мають  належати  до  ратуша  і,  ко¬
ли  там  буде  ухвала  шкідлива  для  нації,  повинні  допові¬
дати  на  зборах  братства»  І34.  На  початку  XVII  ст.  у
Львові  сформувалась  організація  «станів  і  націй»  135.
Мабуть,  представниками  українського  населення  в  цій
організації  були  ті  ж  братчики,  які  входили  до  колегії
«сорока  мужів».  У  боротьбі  з  радою  представники  по¬
спільства,  як  і  братство  в  цілому,  виступали  на  боці
поспільства,  зокрема  в  1576—1577  і  1603—1607  pp.  136
Проте  вплив  католицької  релігії  приводив  до  того,  що
пізніше  «сорок  мужів»  разом  з  магістратом  висловлюва¬
лись  проти  справедливих  вимог  українських  трудящих.
У  1643  р.  магістрат  при  їх  підтримці  незаконно  розділив
 106

податок  без  участі  представників  української  громади.
Члени  ради  «на  себе  нічого  не  наклавши,  а  на  націю  на¬
шу  руську,  в  тому  числі  на  явно  збіднілих  людей,  вдів
та  сиріт  понаписували  незносно  велику  суму...  і  наказа¬
ли  сплатити  під  страхом  подвійного  штрафу»137.
В  1669  р.  «сорок  мужів»  виступили  проти  українців,  які,
«маючи  визначені  собі  межі,  щоб  задовольнялись  од¬
нією  вулицею»,  купували  будинки  в  ринку  і  на  інших
вулицях  138.
 Обіцянки  державної  влади  та  католицького  духівни¬
цтва,  що  після  прийняття  унії  національні  переслідуван¬
ня  будуть  припинені,  виявились  наскрізь  брехливими.
Протягом  XVIII  ст.,  як  і  раніше,  з  соціальним  гнітом
поєднувалось  національне  гноблення.  Українських  мі¬
щан  і  далі  змушували  переходити  в  римо-католицьку  ві¬
ру,  нерідко  не  допускали  до  магістрату  і  навіть  до  це¬
хів  139.  Зокрема  в  Самборі  міське  братство  змушене  бу¬
ло  виступати  проти  порушення  прав  українського  насе¬
лення140.  У  Львові,  як  і  раніше,  соціальний  та  націо¬
нальний  гніт  був  особливо  відчутний.  У  1712  р.  зійшлись
на  спільні  збори  не  тільки  члени  Успенського  братства,
а  й  передміщани  з  братств  Миколинського,  Івана  Бого¬
слова,  П’ятницького,  Богоявленського,  Воскресенського,
Федорівського,  Чеснохрестського.  Було  вирішено  одно¬
стайно  розпочати  боротьбу  за  представництво  в  магіст¬
раті  й  обрано  делегатами  до  варшавських  судів  двох
членів  Ставропігії:  «сеньйора  нації»  Степана  Лясков-
ського  і  Семена  Гребенку,  а  від  передміських  братств—
Дем’яна  Костевича.  Ініціатором  цього  виступу  був  Ляс-
ковський.  Для  процесу  з  магістратом  у  1713—1722  pp.
шість  разів  проводився  збір  грошей  серед  населення,
причому  всього  на  це  було  витрачено  близько
21  700  зол.  141
 197

У  1740  р-  братство  знову  посилає  своїх  представників
до  Варшави,  тепер  уже  Якова  Русяновича  та  Юрія  Ко-
ція.  В  листі,  який  вони  везли  з  собою,  наголошувалось,
що  українські  міщани  часто  пілатять  більші  повинності,
ніж  католики,  і  в  той  же  час  українських  міщан,  які  є
автохтонами,  не  допускають  до  магістрату  і  обмежують
в  торгівлі142.  Відновлений  братством  процес  тривав  кіль¬
ка  років.  Магістрат  видав  брошуру  «Status  causae»
(стан  справи),  де  звинуватив  українське  населення
Львова  в  симпатіях  до  військ  Хмельницького  під  час
війн  середини  XVII  ст.  і  на  основі  численних  фальсифі¬
кацій  намагався  довести  «шкідливість»  визнання  за  ук¬
раїнськими  міщанами  політичної  рівноправності.  Брат¬
ство  теж  видало  брошуру  з  викладом  своїх  аргумен¬
тів  143.  Вирішальну  роль  відіграла  не  ця  полеміка,  а  те,
що  з  допомогою  хабарів  пощастило  перетягти  на  свій
бік  коронного  канцлера  та  краківського  епіскопа.  При  їх
підтримці  представники  української  верхівки  в  1745  р.
здобули  декрет  про  допущення  до  міського  управління,
а  королівською  грамотою  від  28  вересня  1746  р.  за  ними
було  закріплено  половину  місць  у  магістраті.  До  ради
увійшов  Юрій  Коцій,  до  лави  —  Яків  Русянович,  Ми¬
хайло  Горошко,  до  «сорока  мужів»  —;  Михайло  Лясков-
ський  і  ше  сім  представників  українського  населення  144.
Надалі  українські  міщани  мали  посилати  своїх  пред¬
ставників  до  магістрату  на  місце  вибуваючих  католиць¬
ких  членів,  щоб  здобути  однакову  з  католиками  кіль¬
кість  представників.  Проте  в  1749  р.  римо-католицькі
члени  магістрату  влаштували  окремі  збори,  розглядаючи
українських  членів  як  «представників  нації»,  а  не  як  рів¬
ноправних  урядників.  Ці  ж  патриції  задумали  провести
наступні  вибори  до  магістрату  скрито,  щоб  не  допустити
обрання  українських  міщан.  Членів  колегії  «сорока  му¬
 108

жів»  підкуповували  і  залякували,  щоб  знову  порушити
права  українського  населення  145.  Лише  в  1755  р.  брат¬
ство  добилось  встановлення  такого  порядку,  за  яким
половина  представників  Львова  на  сеймах  та  сеймиках
мали  бути  українцями  146.  Протягом  другої  половини
XVIII  ст.  до  братства  вже  належало  чимало  українців--
членів  магістрату-  Зокрема  Василь  Іляшевич  був  рад¬
ником,  а  потім  війтом,  Михайло  Горбачевський  —  син¬
диком  147.  Як  правильно  відзначив  В.  Ф.  Інкін,  розши¬
рення  національного  складу  магістрату  не  полегшило
становища  трудових  мас  148.  Проте  тривала  боротьба  за
представництво  від  українського  населення  в  магістраті
допомагала  викривати  ворожу  українському  народові
позицію  католицької  церкви,  об’єднувала  трудящих  для
боротьби  за  соціальне  і  національне  визволення.
 Протести  Львівського  братства  проти  гноблення  з
боку  католицького  патриціату,  що  наприкінці  XVI  і  про¬
тягом  XVII—XVIII  ст.  записувались  до  гродських  актів,
знаходили  відгук  не  лише  у  Львові,  айв  інших  містах.
Гродські  акти  почасти  замінювали  пресу,  і  записи  в  них
нерідко  мали  на  меті  вплинути  на  громадську  думку  149.
Крім  використання  актових  книг,  братство  займалось  і
безпосередньою  агітацією,  передусім  серед  населення
західноукраїнських  міст.  Посланці  від  братства,  які
проводили  збір  грошей,  знайомили  широкі  кола  населен¬
ня  з  діяльністю  братства.  Писались  і  спеціальні  відозви
з  закликом  включатися  в  боротьбу  проти  національно-
релігійного  гноблення.  Однією  з  них  є  лист  братчиків  з
тюрми  від  13  березня  1593  р.  Тут  розповідається  про  но¬
ву  хвилю  переслідувань,  які  мають  на  меті  «місто
Львов...  люде  і  цехи  і  ремесники  до...  папезького  послу¬
шенства  обернути».  Вказувалось,  що  минулого  року  про¬
тягом  6  діб  були  ув’язнені  старшини  міщан  Іван  Кра-
совський,  Лука  Губа,  Прокіп  Попович,  а  під  час  напи¬
 109

сання  листа  в  темниці  сиділи  Лука  Губа,  Іван  Зіпько-
вич,  Матвій  Бабич,  Андрій  Білдага,  Лука  Бортникович.
Лист  з  закликом  подати  руку  допомоги  має  помітку:
«Писан  во  Львові,  в  темниці».  Цей  лист  від  в’язнів  брат¬
ство  розіслало  до  навколишніх  міст150,  щоб  залучити
інші  братства  до  виступу  на  захист  своїх  прав.  Про  роз¬
силання  подібних  прокламацій  до  різних  місцевостей
свідчить  і  запис  в  реєстрі  видатків  братства  про  випла¬
ту  «писарчикові,  котрий  листи  писал  до  міст,  і  містечок,
і  до  шляхти»  151.
 Посилаючи  представників  на  сейми,  Львівське  брат¬
ство  вживало  також  заходів,  щоб  організувати  на  сей¬
мах  виступи  представників  усіх  повітів  України  та  Біло¬
русії.  В  листопаді  1599  р.  Юрій  Рогатинець  писав  Сте-
фанові  Зизанієві,  що  в  лютому  почнеться  сейм,  «на  якім
подобаєт  всім  послам  бити  с  каждого  повіту  так  от
шляхти,  як  теж  і  от  міщан,  оповідаючи  кривди  свої».
«Для  того  ж  треба,  —  продовжував  один  з  керівників
Ставропігії,  —  по  містіх  пред  час  складки  чинити  і  пос¬
лов  обирати  конечно.  Поспішайтесь  всі!»  152.  Особливе
значення  мала  друкована  відозва  1608  року  153  —  важ¬
лива  пам’ятка  української  політичної  публіцистики  доби
феодалізму.  Тут  знову  зображено  жорстокий  гніт  з  боку
католицького  патриціату  («утяжені  єстесьмо...  ярмом
єгипетської  неволі  невиповідимих  бід»),  викладено  про¬
граму  культурно-освітньої  діяльності  братства,  зокрема
підкреслено  необхідність  і  надалі  утримувати  школу  та
друкарню.
 У  зв’язку  з  наявністю  численних  джерел  ми  мали
змогу  досить  докладно  зупинитись  на  суспільно-політич¬
них  виступах  львівських  братчиків.  Проте  й  інші  брат¬
ства  відіграли  важливу  роль  в  піднесенні  народно-виз¬
вольної  боротьби  українського  народу  наприкінці  XVI
і  у  XVII  ст.  Так,  ще  в  1590  р.  братство  в  м.  Городку
 110

вирішило  прийняти  чин  Львівського  братства,  дбати  про
шпиталь,  а  незабаром  повело  активну  боротьбу  проти
засилля  перемишльського  епіскопа  та  настановленого
ним  попа,  про  що  вже  говорилось  вище.  А  в  1611  р.  ка¬
толицькі  патриції  (члени  магістрату,  цехмістри)  Город¬
ка  кинули  керівникам  братства  Михайлові  Куриловичу,
Грицеві  Маляреві,  Грицеві  Кунащику,  Павлові  Захарчи-
чу,  Іванові  Кравецькому  «та  всьому  братерству  і  грома¬
ді  руської  релігії»  звинувачення,  що  ті,  щоб  добитись
місць  у  магістраті  154,  влаштовували  «таємні  ради,  бун¬
ти»,  а  також  збори,  спершу  вночі,  секретно,  а  потім  і  явно.
 Одним  з  найстарших  братств  на  Україні  було  Крас-
ноставське,  яке  ще  в  1589  р.  прийняло  львівський  статут
і  активно  його  поширювало.  У  1620  р.  це  братство  по¬
слало  до  Ставропігії  своїх  представників  і  передало
лист  з  описом  зловживань  («біди  і  гоненія  і  скорбі  і
в’язенія»)  холмського  уніатського  владики  Афанасія
Пакости.  Описавши  ці  знущання,  старший  брат  Лукаш
Пелчинський  та  Микола  Маримуха  від  імені  всього
братства  Трійці  просили  допомоги  від  львів’ян  1S5.
 Затяжного  характеру  набрала  боротьба  проти  екс¬
пансії  католиків  у  м.  Любачеві.  1621  року  магістрат  і
поспільство  цього  міста  скаржились  на  ксьондза  Мар’я¬
на  Добростанського,  який  організував  напад  на  церкву
й  пограбував  її  майно156-  В  1640—1646  pp.  повторюють¬
ся  протести  любачівських  міщан  проти  уніатів,  які  орга¬
нізували  напади  на  церкву  і  з  допомогою  шляхтичів  —
адміністратора  староства  Яна  Бембновського  і  підста¬
рости  Стефана  Рикачовського  настановили  уніатських
попів  157.  У  зв’язку  з  цими  виступами  Львівське  братство
в  лютому  1646  р.  вирішило  «дати  Любачовському  брат¬
ству  на  поперте  справи  церковное  золотих  20».  Тоді  ж
таки  було  асигновано  80  зол.  Сокальському  братству158.
 Львівське  братство  серед  братчиків  та  інших  міщан
 111

в  західноукраїнських  землях  користувалось  великим  ав¬
торитетом.  Нерідко  до  нього  здалеку  звертались  за  по¬
радою.  В  1641  р.  снятинські  міщани  і  попи  послали  до
Львівського  братства  кур'єра-  з  листом,  в  якому  описа¬
ли,  що  «стался  казус  незносний  і  неутішоний  убогому
місту»,  а  саме:  три  ксьондзи,  прислані  з  Львова,  нака¬
зали  зачинити  церкви,  заборонили  хрещення  і  похоро¬
ни.  «В  чом  і  великим  жалем  уведені  і  обтяжоні,  не  бив¬
ши  еще  їх  пастиря  под  послушенством  (о  своюм  теж
є[го]  м[ості]  єпископе  відомості  певной  не  маєм),  утікає¬
мо  до  в[аших]  м[илостей]  панов  і  приятелей  наших  лас¬
кавих,  абисьте  нас  в[аші]  м[илості]  із  ласки  своей  і  люб-
ве  хрестиянськой  в  том  ратовати  рачили  і  інформували
през  писаніє  своє,  еслй  (чи.  —  Я.  /.)  ми  і  церкви  наші
повинні  тоє  терпіти...»  159
 Також  перемишльське  братство  Трійці  вживало  за¬
ходів  до  об'єднання  зусиль  навколишніх  братств.  Так,
у  1627  р.  воно  послало  листа  до  братств  інших  міст  з
проханням  про  матеріальну  допомогу  для  ведення  спра¬
ви  в  сеймі.  З  Перемишля  лист  надійшов  до  Дрогобиць¬
кого  братства,  останнє  переслало  гроші  перемишлянам,
а  листа  передало  Стрийському  братству,  яке  в  свою  чер¬
гу  мало  передати  його  далі  16°-  Документи  1633,  1669  і
1680  pp.  свідчать,  що  перемишльські  міщани,  зокрема
члени  братства  Трійці,  продовжували  виступати,  щоб
добитись  для  некатоликів  безперешкодного  права  учас¬
ті  в  магістраті,  цехах  і  торгівлі  161.  Протягом  другої
половини  XVII  ст.  також  міщани  й  братства  Стрия,
Дрогобича,  Сянока,  Самбора,  Старого  Самбора,  Старої
Солі  активно  боролись  проти  перемишльського  уніат¬
ського  епіскопа  Афанасія  Крупецького,  відмовлялись
визнавати  настановлених  ним  попів.  У  м.  Замості  в  бо¬
ротьбі  проти  унії  велику  роль  відігравало  міське  Мико-
линське  братство  162.  Характерна  сутичка,  що  відбулась
 112

у  1680  р.  на  засіданні  Жидачівського  братства.  На  ви¬
могу  католицького  ксьондза  віддавати  шану  йому,  коли
йде  з  причастям,  піп-намісник  заявив:  «Мій  батько  не
кланявся  ляцькому  богові  і  я  не  буду».  Коли  ж  ксьондз
ударив  намісника,  то  на  захист  останнього  «кинулось
поспільство»  і  примусило  ксьондза  тікати  163.
 Наведені  приклади  є  лише  незначною  частиною  ви¬
ступів  братств  проти  католицької  церкви,  проти  різних
форм  національного  гноблення.  Але  й  їх  досить,  щоб
зробити  висновок,  що  суспільно-політична  діяльність  ці¬
лого  ряду  братств  розвивалася  в  тому  ж  напрямку,  що
й  діяльність  Ставропігії.  Очолений  міськими  братства¬
ми,  рух  вливався  в  загальне  русло  визвольної  боротьби
українського  народу.  Виступи  проти  засилля  духівницт¬
ва,  боротьба  проти  римсько-католицької  та  уніатської
церкви  відповідали  корінним  інтересам  трудящих.
 *  *  *
 Отже,  Львівське  братство,  виражаючи  інтереси  чис¬
ленних  братств  інших  міст  і  нерідко  виступаючи  від  їх
імені,  брало  діяльну  участь  у  політичному  житті  краю.
Його  позиція  на  сеймах  та  сеймиках  є  також  виявом
прагнення  міщанства  добитись  більшого  впливу  на  ви¬
рішення  державних  справ.  Представники  братств  на
сеймах  зустрічались  і  з  послами  від  православної  шлях¬
ти  та  від  козаків.  Протягом  першої  половини  XVII  ст.
козацтво,  роль  якого  в  політичному  житті  України  вже
зросла,  мало  позитивний  вплив  і  на  культурне  життя.
У  1621  р.  гетьман  запорізького  війська  Петро  Конаше-
вич  Сагайдачний  заповів  значну  суму  школі  Львівського
братства,  а  його  наступник  —  Олифер  Голуб  був  одним
з  виконавців  цього  заповіту164.  У  1625  р.  епіскоп  Єремія
Тисаровський,  що  підтримував  тісні  взаємини  з  брат¬
ствами,  повідомляє  російського  царя  про  утиски  з  боку
 8-2269
 113

«супостатів»,  зокрема,  що  «гетьман  коронний  Конєц-
польський  зо  всею  силою  своєю  пришол  под  Києв  коза¬
ків  ізносити,  чого  боже  їм  не  допомози  і  не  дай,  Христе  ца¬
рю  наш...»  165  Ці  слова  добре  передають  прихильне  став¬
лення  населення  України  до  козацтва  і  до  російського
уряду,  з  яким  Єремія  ділився  тривожними  звістками.
 Особливе  значення  в  історії  Львова  має  облога  його
військом  Богдана  Хмельницького  в  1648  р.  Крім  части¬
ни  багатіїв,  українське  населення  міста  допомагало  ко¬
закам,  не  боячись  жорстоких  репресій.  Якийсь  маляр-
українець  (а  ми  знаємо,  що  малярі  були  тісно  зв’язані
з  братствами)  показав  козакам  найкращу  дорогу  насту¬
пу  на  укріплення  кармелітського  монастиря  —  через
доми  «схизматицьких»  міщан  з  боку  їхньої  церкви  166.  На¬
віть  у  наступному  столітті  Львівському  братству  заки¬
дало  вороже  ставлення  українського  населення  до  поль¬
ської  влади  під  час  облоги  1648  і  1655  pp.  167  В  1648  р.
представники  братства  зустрічалися  з  генеральним  пи¬
сарем  Запорізького  війська,  а  також  з  особистим  капе¬
ланом  Хмельницького  Іваном  Гоголовським.  Останній
подарував  псалтир  для  братської  церкви  і  октоїх  для
Онуфріївського  монастиря,  а  від  братчиків  одержав  у
подарунок  —  шість  книг  168.  Братчик  Яній  Мазаракій  пе¬
реїхав  на  службу  до  Хмельницького,  його  син  Дем’ян
служив  у  козацькому  війську  значковим  товаришем,  а
дочка  Ганна  вийшла  заміж  за  лубенського  полковника
Василя  Свічку  169.
 В  середині  XVII  ст.  і  пізніше  братство  підтримувало
зв’язки  з  київськими  митрополитами  і  з  гетьманським
 «Вірші  на  жалосний  погреб  Петра  Конашевича  Сагайдачного».  ^
Перша  сторінка  рукописної  копії,  що  зберігалась  в  бібліотеці
 Львівського  братства.
 114

8*

урядом  України,  посилало  своїх  представників  до  Киє¬
ва  з  дорученням  повідомити  про  «ярмо  наше  і  вшелякоє
стиснення  і  зневолення  от  панов  магістратових...»170
Політичні  зв’язки  з  Наддніпрянською  Україною  мав  та¬
кож  епіскоп  Арсен  Желиборський  171,  який  був  у  друж¬
ніх  відносинах  з  братством.  З  другого  боку,  членом
братства  вважався  багатий  львівський  грек  Феодосій
Томкевич.  У  1657—1658  pp.  цей  політичний  авантюрист
був  посередником  між  гетьманом  Іваном  Виговським  і
польським  урядом,  разом  з  Павлом  Тетерею  він  брав
участь  у  підготовці  зрадницької  угоди  з  поляками  172.
Не  знаючи  про  зраду  Виговського  і  дворушницьку  по¬
ведінку  Томкевича,  братство  доручало  останньому  нага¬
дати  при  гетьманському  дворі  про  «тиранію»  пере¬
мишльського  уніатського  епіскопа  Хмельовського173.
Слід  відзначити  також,  що,  відомі  своєю  антинародною
політикою,  гетьмани  Іван  Виговський  та  його  конкурент
Павло  Тетеря  вже  по  закінченні  свого  гетьманування
записались  до  «Альбому»  братства  174.  Очевидно,  вони  з
демагогічною  метою  хотіли  завоювати  собі  популярність
серед  православного  населення  175.  З  другого  боку,  за¬
можна  частина  братчиків  використовувала  зв’язки  з  ко¬
зацькою  старшиною,  щоб  заручитись  її  протекцією  в
різних  справах.  У  1659  р.  верхівка  братства  вітала  у
Львові  Івана  Брюховецького  (тоді  —.  посла  для  пере¬
говорів  з  Польщею  і  генерального  обозного  Запорізько¬
го  війська),  в  березні  1664  р.  —  колишнього  гетьмана
Юрія  Хмельницького176.  Складається  враження,  що
більшість  братчиків  була  погано  поінформована  про
зрадницькі  дії  тієї  частини  козацької  старшини,  яка,  на
догоду  своїм  класовим  інтересам,  ішла  на  зговір  з  фео¬
дальною  Польщею.  Як  буде  показано  далі,  саме  брат¬
ство  завжди  виступало  за  дружбу  і  союз  з  російським
народом.
 116

Різні  доручення  політичного  характеру  братчики  не¬
рідко  виконували  під  час  своїх  терговельних  подорожей.
Важливо  відзначити,  що  окремі  члени  братства  вели
торгівлю  в  усіх  частинах  України,  часто  відвідували  по¬
дільські  міста  (Кам’янець,  Бар,  Теребовлю,  Тернопіль,
Язлівець)  177,  бували  на  Галицькому  підгір’ї,  Буковині,
Волині  та  Наддніпрянщині.  Навіть  у  другій  половині
XVII  ст.  та  у  XVIII  ст.,  коли  Лівобережжя  та  Київ  були
відокремлені  державним  кордоном,  члени  братства  бра¬
ли  активну  участь  в  торгівлі  з  цими  землями  178.  Відомі
також  факти  про  зв’язки  братчиків  з  містами  Галичини
й  Закарпаття.  Торговельні  зв’язки  між  різними  части¬
нами  української  етнічної  території  сприяли  економіч¬
ній  та  політичній  консолідації  української  народності  і
заслуговують  на  пильну  увагу.
 Члени  Ставропігії  брали  участь  і  в  господарських  та
політичних  зв’язках  Львова  з  неукраїнськими  землями,
бували  в  Польщі  (Краків,  Люблін,  Гданськ)  та  Молда¬
вії,  нерідко  виступаючи  як  посередники  в  обміні  товарів
між  Європою  та  Близьким  Сходом.  Серед  товарів,  що
проходили  через  руки  братчиків,  зустрічаємо  не  лише
«турецькі»  (мухаєр,  «завої»,  тобто  тюрбани,  посуд),  а  й
кизилбашські  (азербайджанські)  килими,  індійські  тка¬
нини  тощо  179.  Певні  економічні  зв’язки  з  Львовом  мали
й  південнослов’янські  землі  та  Греція,  які  перебували
під  турецьким  ярмом.  Особливо  цікаві  для  нас  еконо¬
мічні  взаємини  з  Росією.  В  списках  майна  Львівського
і  Луцького  братств,  їх  окремих  членів  та  інших  міщан
часто  згадуються  «московські  образки»  (ікони),  одяг,
посуд  18°.
 Зупинимось  докладніше  на  питанні  про  участь  Львів¬
ського  братства  в  зміцненні  українсько-російських  зв’яз¬
ків.
 117

Вивчення  історії  Ставропігії  дає  змогу  глибше  ви¬
світлити  важливі  моменти  з  історії  економічних,  полі¬
тичних  та  культурних  взаємин  України  з  Росією.  Слід
підкреслити,  що  окремі  вихідці-з  Росії,  які  оселялись  на
Україні,  підтримували  дружні  взаємини  з  українським
населенням,  подавали  допомогу  Львівському  братству181.
Безпосередні  зв’язки  братства  з  Росією  були  підготов¬
лені  також  поїздками  туди  східних  епіскопів,  які  по  до¬
розі  зупинялись  на  Україні.  В  1585  р.  до  Москви  їздив
Арсеній  Еласонський.  Повернувшись  звідти,  він  два  ро¬
ки  викладав  у  братській  школі,  а  потім  разом  з  патрі¬
архом  Єремією  знову  вирушив  до  Росії,  тепер  уже  на¬
завжди  лишився  там  і  став  відігравати  помітну  роль  в
політичному  житті  182.  1590  року  Росію  відвідав  митро¬
полит  Діонисій  Тирновський,  який  перед  тим  деякий
час  також  перебував  у  Львові,  а  в  1591  р.  братство
просило  патріарха  Єремію  написати  листи  до  правителів
Молдавії,  Волощини  і  Росії,  щоб  ті  подали  львів’янам
матеріальну  допомогу  183.  Нарешті,  влітку  1592  р-  брат¬
ство  вислало  до  Москви  своїх  послів  —  Луку  Губу,  Ми¬
колу  Добрянського,  Івана  П’ятішцького  і  попа  Михайла.
Вони  мали  при  собі  установчі  грамоти  братства,  листи
від  братства  до  царя  Федора  Івановича  і  боярина
А.  Я.  Щелканова,  рекомендаційні  листи  Діонисія  Тирнов-
ського  до  царя,  цариці  Софії  та  Бориса  Годунова  і  лист
К.  Острозького  до  царя.  Описавши  тяжке  становище  ук¬
раїнського  населення  під  гнітом  Речі  Посполитої,  брат¬
ство  просило  допомоги  на  будівництво  церкви  та  шпита¬
лю,  а  також  книг  —  «псалтир  великого  толкування»  та
бесіди  Івана  Золотоуста  про  послання  апостола  Пав¬
ла  184.  З  листа  царя  Федора  відомо,  що  братство  одер¬
жало  від  російського  уряду  на  будівництво  церкви  5
сороків  соболів,  5  сороків  куниць,  на  царські  двері  та
позолоту  хреста  50  угорських  золотих,  для  священиків,
 118

дияконів  та  служебників  20  карбованців,  на  шпиталь
10  карбованців.  Хоч  львів’яни  й  мали  при  собі  грамоти
патріархів  про  затвердження  братства,  російському  уря¬
дові  така  організація  не  була  відома,  і  в  царських  гра¬
мотах  представників  братства  називають  «священик
Михайло  с  товарищи»,  «священик  Михайло  со  служеб-
ници».  У  вересні  посли  держали  царську  грамоту  з  роз¬
порядженням  прикордонним  воєводам,  щоб  не  затри¬
мували  львів’яни,  а  в  майбутньому  теж  пропускали  до
Москви  і  давали  підводи  185.  Повернувшись  до  Львова,
братчики  продали  соболі  за  550  зол.,  з  яких  420  зол.
12  гр.  використали  на  будівництво,  решту  —  на  судові
витрати.  50  «черлених»  золотих,  призначених  на  хрест
і  царські  двері,  було  використано  на  купівлю  цегли  й
вапна  і  на  оплату  челяді  186.
 Наступного  року  братство  вирішило  знову  послати
представників  до  Москви.  В  жовтні  1592  р.  александрій-
ський  патріарх  Мелетій  Пігас  написав  листа  до  царя,
прохаючи  надати  братству  допомогу  187.  Цього  разу  до
посольства  увійшли  священик  Михайло,  Дмитро  Кра¬
совський,  Ярош  Саприка,  Іван  П’ятницький,  Іван  Фар-
б’яр.  9  липня  1593  р.  вони  були  в  Дубні  і  одержали  від
Острозького  грамоту  на  вільний  проїзд  до  Росії188  Чи
доїхали  вони  до  Москви,  невідомо.  Братчики  знову  по¬
слали  своїх  «послів»  до  Росії,  коли  царський  престол
займав  Лжедмитрій  І  (1605—(1606).  Не  знаючи,  що  не
самозванець  і  політичний  авантюрист,  вони  подарували
йому  слов’янську  біблію  (мабуть,  Острозьку)  і  привез¬
ли  «от  царя  Димитрія  московського»  950  зол.  189  Особ¬
ливо  інтенсивними  стали  зв’язки  західноукраїнських
земель  з  Росією  після  проголошення  на  Переяславській
раді  возз’єднання  України  з  Росією.  В  1657  р.  львів¬
ський  епіскоп  Арсеній  Желиборський,  який  був  у  друж¬
ніх  стосунках  з  братством,  послав  своїх  представників
 119

до  російського  уряду.  По  дорозі  вони  мали  аудієнцію  у
Богдана  Хмельницького  в  Чигирині  і  одержали  від  ньо¬
го  грамоту  з  рекомендацією  Желиборського  як  право¬
славного  епіскопа  «в  державен  царстве  вашего  царско¬
го  величества  Малороссийском»  190.  Так  Хмельницький
підкреслив,  що  вважає  Львівщину  невід’ємною  части¬
ною  України,  возз’єднаної  з  Росією.
 Протягом  другої  половини  XVII  ст.  особи,  зв’язані
з  братством,  не  раз  бували  в  Російській  державі.
1674  року  ченці  Онуфріївського  монастиря,  що  був  під
патронатом  братства,  повідомили  російського  воєводу
в  Києві  про  похід  кримського  хана  через  Поділля  та
Галичину191.  Дальшому  зміцненню  зв’язків  західно-ук¬
раїнських  братств  з  Росією  сприяло  перебування  в
1673—1677  pp.  у  Речі  Посполитій  російського  резиден¬
та  В.  М.  Тяпкіна  —  першого  постійного  посла  Росії  в
іноземній  державі.  Тяпкін  постійно  діставав  з  Галичини
інформацію  політичного  характеру,  зокрема  про  просу¬
вання  турецьких  військ  192.  В  липні—грудні  1675  р.  він
жив  у  Львові,  за  цей  час  його  зв’язки  з  братством  ста¬
ли  ще  міцнішими.  В  січні  1676  р.  братство  подарувало
Тяпкіну  книги  —•  трефолой  і  полуставець  193.  Прибувши
до  Москви,  член  львівського  братства  Киріак  Ісарович
заявив,  що  «во  время  сейму  и  после  сейму  в  Варшаве
резиденту  Василию  Тяпкину  многие  сеймовые  письма
приносил  и  изо  Львова  вести  к  нему  присылал  и  по  пи¬
сьму  его,  резидентову,  и  Посольского  приказу  перевод¬
чика  Семена  Лаврецкого  он,  Кирьяк  книгу  Павла  По¬
тоцкого  194  с  великим  трудом  и  большим  накладом  ку¬
пил  и  к  Москве  вывез.  Да  он  же...  Василию  Тяпкину
деньги  взаймы  давал  и  всякое  вспоможенье  чинил»  195.
Ісарович  брав  участь  і  в  зміцненні  торговельних  зв’яз¬
ків  України  з  Росією.  Цікаво,  що  в  1674—1675  pp.  Іса-
рович  прибув  до  Москви,  маючи  доручення  також  від
 120

польського  короля  (з  обозу  під  Гусятином):  купити  4
срібні  позолочені  ківші,  чорну  лисицю,  пару  соболів.
Але  Ісарович  ще  раніше  співробітничав  з  російськими
властями;  повідомляв  посольський  приказ  «про  турские
и  украинские  ведомости  и  о  польских  войсках»,  приво¬
зив  викуплених  ним  з  полону  російських  «знатных  лю¬
дей».  У  1683—1684  pp.  Ісарович  знову  був  у  Москві  і
хотів  одержати  компенсацію  за  витрати  на  викуп  ним
з  турецького  полону  «князя  Щербатова  со  товарищи»196.
 В  1686  р.  у  Львові  було  підписано  договір  про  «віч¬
ний  мир»  між  Росією  і  Польщею,  за  яким  польський
уряд  погодився  на  те,  що  Лівобережна  Україна  назав¬
жди  переходила  до  Росії.  На  вимогу  російського  уряду
Польща  зобов’язувалась  забезпечити  свободу  віроспо¬
відання  православним  єпархіям  «Луцкой  и  Галицкой,
Премышельской,  Львовской,  Белоросийской  и  при  них
монастырем...  и  иным  игуменствам,  братствам»,  припи¬
нити  національно-релігійне  гноблення  православних  197.
Під  час  підготовки  трактату  російський  уряд  користу¬
вався  інформаціями  місцевого  українського  населення.
Юрій  Папара,  член  Ставропігії  з  1656  p.,  і  старшина  її
в  1690—1699  pp.  навіть  твердив,  що  завдяки  його  ді¬
яльності  «город  Киев  царского  величества  стороне  одер¬
жан  и  полякам  не  отдан.  И  о  том  де  его  радении  ведомо
на  Москве  в  Посольском  приказе»  198.
 В  1688—<1689  pp.  російським  резидентом  у  Польщі
був  П.  Б.  Возніцин,  який  підкреслював  у  листах  до  Мо¬
скви  великі  симпатії  львів’ян  до  Росії.  При  цьому  Воз¬
ніцин  міг  мати  на  увазі  насамперед  членів  Львівського
братства,  які  були  з  ним  в  дружніх  взаєминах  і  зроби¬
ли  йому  ряд  подарунків.  Його  наступник  І.  М.  Волков
(1689—1692)  також  систематично  діставав  інформації
від  львів’ян,  одержував  від  них  позики.  Особливо  тісні
зв’язки  з  Львівським  братством  підтримував  резидент
 121

Б.  М.  Михайлов.  У  1692  р.  він  взяв  у  кредит  па  500  зол.
книг  братського  друку,  в  1693  р.  позичив  у  братства
1400  зол.  і  подарував  братству  фелон  ціною  35  зол.  199
На  його  подання  російський  уряд  кілька  разів  ставив
до  польського  уряду  вимоги  не  порушувати  статей  «віч¬
ного  миру»  про  припинення  переслідувань  православ¬
ної  віри  200.  Наступник  Михайлова  О.  В.  Нікітін  також
виступав  на  захист  українського  населення.  В  1700  р.
братство  надіслало  йому  свої  видання  —  охтай,  апо¬
стол,  служебник  та  полустав201.
 З  грудня  1706  до  квітня  1707  р.  в  м.  Жовкві  на  Львів¬
щині  перебував  цар  Петро  І.  1707  року  він  тричі  бував
у  Львові,  мабуть,  відвідував  і  Успенську  церкву  202.  Сам
цар,  О.  Д.  Меншиков  і  майбутній  канцлер  Г.  Головкін
подарували  представникам  братства  значні  грошові  су¬
ми.  Делегація  братства  була  прийнята  Петром  І  у
Жовківському  замку.  В  листі,  поданому  під  час  цієї
аудієнції  і  в  іншому  листі,  адресованому  Г.  І.  Голов-
кіну,  братчики  просили  дозволу  на  вільний  проїзд  до
возз’єднаної  з  Росією  частини  України  для  продажу
церковних  книг  203.  У  Жовкві  28  лютого  1707  р.  була
видана  відповідна  грамота.  Пізніше,  мабуть  під  час  об¬
логи  Риги  (1709—(1710),  братство  надрукувало  в  своїй
друкарні  «Вінець  поріди»  —  віршований  панегірик
О.  Д.  Меншикову,  в  якому  прославляло  не  лише  діяль¬
ність  цього  воєначальника,  а  й  хоробрість  російських
воїнів  у  битвах  під  Полтавою,  Переволочною  і  Ригою  204.
 В  наступні  роки  братство  підтримувало  зв’язки  з  Ро¬
сією  через  ченців  Крехівського  монастиря  та  Скита  Ма-
нявського.  Згадані  монастирі  одержували  від  братчиків
допомогу  грішми  й  книгами,  посилали  до  Львова  ченців
для  обслуговування  Ставропігійської  церкви  205.  Обидва
ці  зв’язані  з  братством  монастирі  встановили  безпосе¬
редній  контакт  з  Москвою  ще  в  середині  XVII  ст.  при
 т

сприянні  Богдана  Хмельницького  206.  Крехівські  ченці
бували  в  Москві  у  1667,  1690,  1711  pp.,  а  скитські  у
XVIII  ст.  щоп’ятий  рік  протягом  XVIII  ст.  одержували
від  російського  уряду  по  300  крб.  207  Немає  сумніву,
що  Скит  Манявський,  який  мав  тісні  зв’язки  з  Львовом
і  з  Москвою,  сприяв  збереженню  контактів  братства  з
Росією.  Протягом  XVIII  ст.  Росія  продовжувала  висту¬
пати  проти  національно-релігійних  обмежень  православ¬
них  в  Речі  Посполитій.  У  1742  р.  в  меморандумі  Для
сейму  з  обуренням  говорилось  про  колишній  збройний
напад  коронного  гетьмана  Яблоновського  на  Успенську
церкву  у  Львові208.  Особливо  плідними  були  російсько-
українські  зв’язки  в  галузі  культури.  Вже  згадувалось
про  те,  що  у  Львові  та  в  Луцьку  поширені  були  росій¬
ські  ікони.  Окремі  книги  московського  друку  були  в
церквах  різних  українських  братств,  а  видання  львів¬
ської  братської  друкарні  продавались  і  в  Росії.
 Допомогу  з  Росії  мало  й  Київське  братство.  В
1624  р.  посланці  братства  були  затримані  на  російсько¬
му  кордоні  в  Путивлі,  і  туди  їм  було  надіслано  з  Мо¬
скви  40  соболів  на  будівництво  братської  церкви.  На¬
ступного  року  братство  послало  ченця  Федора  та  по¬
слушника  Івана  Матвійовича,  просячи  царя  подати  до¬
помогу  на  покриття  бляхою  і  прикрашення  іконами
иовозбудованої  п’ятибанної  церкви.  Крім  листа  царю,  ці
посланці  мали  передати  листи  патріархові  Філарету  та
думному  дякові  Іванові  Грамотіну.  Зокрема  Грамотіна
братчики  просили  витлумачити  цареві,  що  таке  брат¬
ство.  «Аще  восхощет  великодержавный  царь  увіздіьти,
что  есть  братство,  истълкуй  его  величеству..,  по  сем  хо¬
датайствуй  нам  милости  у  царского  величества».  Брат¬
чики  пояснювали,  що  їх  організація  має  на  меті  згур¬
тування  для  відсічі  католицькій  експансії:  «Братство
парицается,  егда  христіане  православный,  живуще  по-
 123

среди  иноверных,  посред  ляхов  унятов  и  проклятых
еретиков  и  хотяще  от  них  отлучатися  и  с  ними  ничтоже
смЪсно  имЪти,  сами  со  собою  любовлю.  совокупляются,
имена  своя  воедино  списуют  и-  братіами  нарицаются,  се
же  да  твердое  и  скорее  противовіьрньїх  отразити  воз¬
могут»  209.
 В  січні  1626  р.  Київське  братство  передало  ще  одно¬
го  листа  на  ім’я  царя,  тепер  уже  через  лаврського
ченця  Опанаса  Китайчича.  Відзначивши,  що  славетний
в  минулому  Київ  нині  «всякоя  же  б'Ьды,  гонения  и  уко¬
ризны  от  противных  исполнен»,  братчики  розповідали
про  заснування  ними  школи  і  ще  раз  просили  подати
допомогу  для  оздоблення  їх  нової  церкви  іконами  та  ін¬
шими  прикрасами21°.  Очевидно,  в  цих  зносинах  Київ¬
ського  братства  з  Росією  ініціатором  був  митрополит
Йов  (Іван)  Борецький  —  великий  прихильник  росій¬
сько-українського  єднання.  Слід  відзначити,  що  братст¬
ва  й  пізніше  звертались  до  Росії,  причому  не  тільки  за
матеріальною  допомогою,  а  й  за  політичною  підтрим¬
кою.  Так,  у  1700  р.  старшина  Пінського  братства  про¬
сив  київського  митрополита  поклопотати  перед  росій¬
ським  урядом,  щоб  представник  Росії  на  варшавському
сеймі  виступив  проти  переслідувань  православних  в  Ре¬
чі  Посполитій211-
 Дуже  давніми  були  взаємини  українських  міщан  з
Молдавією.  В  архіві  Львівського  братства  збереглись
грамоти  молдавських  господарів  починаючи  з  1558  р.
Більшість  з  них  написано  українською  мовою,  а  деякі  —
церковнослов’янською.  В  жвавих  торговельних  зв’язках
Західної  України  з  Молдавією  важливе  місце  належало
львівським  українським  купцям  212,  зокрема  братчикам.
Успенська  церква,  будівництво  якої  завершено  в  1559  р.,
споруджувалася  значною  мірою  коштами  господаря
Молдавії  Олександра  Лапущняну.  На  будівництво  но-
 124

вої  Успенської  церкви,  тієї,  що  існує  в  наш  час,  чима¬
ло  коштів  було  асигновано  господарями  Єремією  Моги¬
лою,  Симеоном  Могилою,  вдовою  Єремії  Єлисаветою  213.
У  зв’язку  з  будівництвом  братчики  не  раз  їздили  до
Молдавії,  а  представники  господарів  і  члени  їх  сімей
бували  у  Львові.  Братство  підтримувало  зв’язки  й  з  ін¬
шими  молдавськими  феодалами,  такими  як  Лука  Стро-
їч,  Нестор  Уреке,  Ісак  Балика.  Підтримка  молдавсько¬
го  уряду  мала  вплив  і  на  зміцнення  позиції  львівських
українців  у  їх  боротьбі  проти  національно-релігійних
переслідувань.  Всебічні  взаємини  з  Молдавією  сприяли
культурному  обміну.  Українські  рукописні  книги  розхо¬
дилися  в  Молдавії,  а  книги  молдавського  походження—
на  Україні214.  В  1605  р.  господар  Єремія  Могила  про¬
сив  братство  надати  допомогу  його  представникові,  по¬
сланому  до  Львова  для  закупівлі  паперу  і  для  підшу¬
кання  дяків-переписувачів  книг215.  Львівська  братська
друкарня  мала  позитивний  вплив  на  розвиток  друкар¬
ства  в  Молдавії.  В  документах  збереглись  згадки  про
надання  братством  допомоги  грішми  та  книгами  «во¬
лохам»  (молдаванам)  і  «мултянам»  (румунам  з  Во¬
лощини)  216.  В  1675  р.  російський  резидент  Василь  Тяп-
кін  писав  до  Москви,  що  львівські  українці  обурені  зну¬
щанням  польської  шляхти  над  молдавськими  бранцями,
яких  вона  «невольничьим  способом,  якщо  бессловесных,
стадами  еще  и  до  днесь  гонит»217.  Наприкінці  XVII  ст.
на  Україні  перебував  відомий  молдаво-румунський  пись¬
менник,  сучавський  митрополит  Досифей.  Є  підстави
вважати,  що  він  мав  зв’язки  з  братствами  тих  міст,  де
мешкав,  зокрема,  Стрия  та  Жовкви.  Львівські  братчики
подарували  вигнанцеві  книгу  власного  видання,  пози¬
чали  грошей  218.  Деякі  зносини  з  Молдавією  продовжу¬
вались  і  у  XVIII  ст.,  зокрема  Ставропігія  продала  туди
грецький  шрифт,  постачала  друкарський  папір  219.
 125

Часто  бували  на  Україні  ченці  з  південнослов’ян¬
ських  країн  (болгари,  серби).  Вони  одержували  від
братств  матеріальну  допомогу,  а  від  Ставропігії  також
книги.  Велике  значення  мали  взаємини  братств  і  з  гре¬
цькими  культурними  діячами,  такими  як  Ієремія  Тра-
нос,  Мелетій  Пігас,  Кирило  Лукаріс.  Деякі  з  братчиків-
греків  походили  з  Кріту,  що  був  у  XVI—XVII  ст.  го¬
ловним  осередком  грецького  культурно-національного
відродження  220.  Зв’язані  з  братствами  українці  бували
також  у  грецьких  колоніях  Італії,  як  про  це  свідчить
панегірик  Я.  Седовського  на  честь  Г.  Керницького221.
 Значно  слабшими  були  контакти  братчиків  з  араб¬
ським  світом.  Нагадаємо,  що  аптіохійський  патріарх
йоаким,  який  затвердив  «примірний»  братський  статут,
розмовляв  арабською  мовою  і  залишив  на  Україні  одну
арабську  грамоту  222.  В  1625  р.  купець  «з  Аравії,  то  ест
з  Антіохії,  Фергат  Галепчик»  (з  Алеппо)  подарував
Ставропігії  15  золотих  223.  Окремі  українці  —  члени
братств  —  бували  також  у  країнах  Близького  Сходу  як
прочани.  Там  вони  знайомилися  з  життям  місцевого
арабського  населення.
 Наведеними  фактами,  звичайно,  не  вичерпується
проблема  міжнародних  контактів  братств.  Нема  потре¬
би  продовжувати  тут  перелік  окремих  прикладів,  тим
більше,  що  і  в  інших  розділах  висвітлюються  взаємини
братств  з  країнами  Східної  й  Західної  Європи.  Але  й
наведених  матеріалів  досить  для  висновку,  що  окремі
братства  зробили  чимало  для  зміцнення  міжнародних
зв’язків  українського  народу,  причому  різноманітні  ді¬
лові  зносини  братчиків  сприяли  також  культурним
взаєминам,  які  вели  до  взаємозбагачення  культурних
надбань  дружніх  народів.

Діяльність  братств  у  галузі  шкільної  освіти
 Братствам  належать  великі  за¬
слуги  в  справі  підвищення  рівня
шкільної  освіти  на  Україні.  В  80-х
роках  XVI  ст.  Львівське  Успенське
братство  організувало  перший  на
Україні  утримуваний  на  громадські
кошти  всестановий  навчальний  за¬
клад,  в  якому  початкове  навчання
РОЗДІЛ  IV  поєднувалося  з  школою  вищого  ти¬
пу.  Слідом  за  цим  братські  школи
почали  з’являтись  і  в  інших  містах
західноукраїнських  земель  та  Пра¬
вобережжя.
 Звичайно,  окремі  українські
школи  існували  й  значно  раніше.
З  1546  р.  є  згадка  про  будинок
школи  у  Львові  на  Галицькому  пе¬
редмісті  *.  її  діяльність  в  цей  час,
мабуть,  пов’язана  з  ім’ям  «родича
і  дідича  львівського»  богоявлен-
ського  пароха  Антона  Іринковича.
Ця  сама  школа  (на  Гончарській
вулиці  за  Галицькою  брамою,  біля
українського  шпиталю)  згадана  і
в  документах  1580  і  1584  pp.2
Значна  кількість  книг,  що  були  пе¬
реписані  при  богоявленській  шко¬
лі  3,  свідчить,  що  вже  в  середині
XVI  ст.  вона  була  важливим  куль-
 127

турним  осередком.  З  XVI  ст.  в  згадки  і  про  школи  в
Красноставі,  Володимирі,  Тисьмениці  та  інших  містах4.
Та  рівень  усіх  цих  шкіл  не  виходив,  очевидно,  за  рамки
початкового  навчання:  дяки  вчили  дітей  читати,  писати,
а  то  ще  церковного  співу.  Але  міщани  розуміли  потре¬
бу  глибшої  освіти,  тим  більше,  що  в  XV  ст.  серед  них
були  вже  люди,  що  мали  добру  освіту,  а  деякі  вихідці
з  України  навчалися  навіть  у  закордонних  університе¬
тах5-  У  Львові  1572  року  «представники  всієї  україн¬
ської  громади  міщан  та  передміщан»  добились  від  ко¬
ролівської  влади  визнання  за  українським  населенням
права  посилати  синів  до  гімназій  та  шкіл  у  Львові  та
інших  містах  для  вивчення  «вільних  мистецтв».  Цей
привілей  було  підтверджено  Генріхом  Валуа  (1574)  та
Стефаном  Баторієм  (1577),  проте,  як  видно  з  привілею
Стефана  від  21  червня  1578  p.,  магістрат  не  припинив
обмежень,  що  існували  раніше6.  У  80-х  роках  XVI  ст.
львівські  українські  міщани  подбали  про  відкриття  вла¬
сної  школи  вищого  ступеня.  їх  заходи  в  справі  заснуван¬
ня  такої  школи,  викупу  друкарні  Івана  Федорова  і  ор¬
ганізаційного  оформлення  Успенського  братства  тісно
пов’язані  між  собою.  В  грамоті  Йоакима  від  15  (25)  січ¬
ня  1585  р.  говорилось:  Хотять...  панове  мещане  львовськіє
школу  закладати  для  научення  дітем  християнським
вшелякого  стану,  коториє  би  міли  учитися  письма  свєто-
го  грецького  і  словенського,  да  не  будет  род  їх  христи¬
янський  аки  безсловесен  ненаученія  ради.  І  теж  купили
друкарню,  ку  той  же  школе  потребную...».  Якщо  йоаким
писав,  що  друкарня  засновується  при  школі,  то  Гедеон
Балабан  дещо  пізніше  підкреслював  прагнення  «при  той
друкарні  школу  грецькую  для  науки  нашего  благочестія
во  граді  Львові  фундувати»  7.  Таким  чином,  зв’язок  між
школою  та  друкарнею  був  двобічним.  Щоб  поставити
 128

викладання  в  школі  на  належну  височінь,  необхідно
було  друкувати  навчальні  посібники.  З  другого  боку
велику  користь  мала  друкарня  від  школи,  що  приваб¬
лювала  освічених  людей,  які  могли  стати  редакторами,
коректорами  і  авторами  друкованих  видань.  Відомо,  що
в  Західній  Європі  визначні  наукові  сили  нерідко  гру¬
пувались  саме  навколо  друкарень  (нагадаймо  Альдин-
ську  «академію»  у  Венеції).  Так  само  й  на  Україні  ряд
членів  острозького  гуртка  вчених  та  письменників  були
одночасно  викладачами  Острозької  школи  і  співробіт¬
никами  друкарні.  Подібне  становище,  до  того  ж  протя¬
гом  більш  тривалого  часу,  складалось  і  у  Львові,  де
навколо  друкарні  та  школи  гуртувались  визначні  діячі
української  культури.
 Помилковим  є  твердження  деяких  буржуазних  істо¬
риків,  нібито  Львівська  школа  була  заснована  в  1586  р.
«після  реорганізації  братства  згідно  з  схваленим  пат¬
ріархом  Йоакимом  статутом»8.  З  грамоти  патріарха
Єремії  видно,  що  йоаким  уже  застав  (телеснЪ  обрЪт)
у  Львові  братство  з  шпиталем  і  школою9.  Таким  чином,
школа  була  заснована  не  пізніше  останніх  місяців
1585  р.  Ініціаторами  її  заснування  були  українські  мі¬
щани  10,  які,  за  свідченням  учителя-грека  (очевидно,
Арсена  Еласонського)  доклали  великих  зусиль,  щоб  за¬
провадити  в  ній  навчання  грецької  та  слов’янської  мов  п.
У  початковий  період  існування  братської  школи  най¬
більшу  роль  в  ній  відігравали  «вчитель  руський»  Стефан
Зизаній  і  вчитель  грецької  мови  Арсен  Еласоиський,
що  прибув  до  Львова  в  червні  1586  р.  Але  Арсен  Ела-
сонський  навіть  пізніше,  після  двох  літ  перебування  у
Львові,  слабо  знав  слов’янські  мови  12  і  не  був  знайомий
з  місцевими  звичаями.  Тому  справжнім  організатором
братської  школи  був  Стефан  Зизаній,  який  користував¬
 9-2269
 129

ся  вже  авторитетом  серед  львів’ян  і  був  обізнаний  з
традиціями  та  потребами  шкільної  освіти  на  Україні.
 Найхарактернішою  особливістю  братської  школи  з
перших  днів  існування  був  її  демократичний,  всеста-
новий  характер.  Братчики  підкреслювали,  що  школа  за¬
снована  «для  иаучення  дітем  вшелякаго  стану»,  «убо¬
гих  за  простибог  (безплатно),  а  багатих  за  ровним  дат¬
ком»  13.  Плата  за  навчання  була  порівняно  незначна,  і
спершу  вносилась  батьками  учнів  лише  «с  преможен-
ия  своего»  и,  тобто  по  можливості.  Демократичний  ха¬
рактер  школи,  підкреслюваний  у  статуті  та  інших  доку¬
ментах,  може  бути  заслугою  Стефана  Зизанія,  якого
не  безпідставно  вважають  виразником  поглядів  плебей¬
сько-радикального  крила  братського  руху.  Та  найбіль¬
ша  заслуга  в  цьому  «всього  посполитого  народу,  даже
до  убогих  вдовиць»:  саме  їхнім  «великим  старанєм,  на¬
кладом  і  пильностю»  була  створена  школа.
 Кола,  зв’язані  з  братствами,  добре  розуміли  суспіль¬
не  значення  шкільної  освіти.  У  1609  р.  в  братській  дру¬
карні  вийшов  збірник  «О  воспитанії  чад»,  який  зберіг¬
ся  до  наших  днів  у  двох  примірниках:  у  Львівському
музеї  українського  мистецтва  і  в  Софійській  народній
бібліотеці  15.  Основна  частина  збірника  містить  церков¬
нослов’янський  переклад  повчань  «отців  церкви»,  на¬
самперед  Івана  Золотоустого.  Дехто  з  дослідників  вва¬
жає,  що  упорядником  збірника  був  учитель  братської
школи  І.  Борецький,  який  підібрав  такі  цитати,  які  від¬
повідали  його  власним  поглядам  на  виховання  І6.  Але
найважливішою  для  нас  є  написана  тогочасною  україн¬
ською  літературною  мовою  віршована  передмова,  авто¬
ром  якої  був,  можливо,  той  самий  упорядник  збірника.
Трохи  раніше  подібні  думки  було  висловлено  в  славно¬
звісній  «Пересторозі»,  автор  якої  вважав  значно  важ¬
ливішим  для  українського  народу  будівництво  «школ
 130

посполитих»  та  друкарень,  ніж  спорудження  церков  І7.
Автор  згадуваної  передмови  до  збірника  «О  восгіитанії
чад»  також  твердить,  що  з  науки,  немов  з  джерела,  «все
доброе  походить»,  що  занедбання  українським  народом
«науки»  (тобто  шкільної  освіти)  викликає  «неряд  і  все
злоє».
 Виходячи  з  таких  передових  поглядів  на  значення
шкільної  освіти,  братчики  й  зв’язані  з  ними  освітні
діячі  намагалися  зробити  свою  школу  зразковою.  На¬
вчання  в  ній,  як  свідчать  джерела,  мало  характер  «ук¬
раїнських  студій»  (studii  Ruthenici).  Разом  з  тим  школа
мала  назву  греко-слов’янської  навіть  після  того,  як  бу¬
ло  запроваджено  в  ній  вивчання  латинської  мови.  Збе¬
рігся  реєстр  учнів  кінця  XVI  ст.  18,  в  якому  записано  61
школяра,  переважно  з  міста  та  Краківського  і  Гали¬
цького  передмість.  Є  також  кілька  дітей  з  інших  міст
і  сіл:  син  Сильвестра  Шелеста  з  підміського  села  Со¬
лонки,  син  шевця  з  Любиня,  сирота  з  Яворова,  син  вдо¬
ви  з  Городка,  син  попа  з  с.  Сихова.  Історики,  які  вико¬
ристовували  у  своїх  дослідженнях  цей  реєстр,  не  вра¬
ховували,  що  він  охоплює  лише  частину  учнів  початко¬
вого  ступеня,  бо  зберігся  фрагментарно  19.  Але  братська
школа  не  зводилась  до  початкової,  а  включала  й  сту¬
дії  вищого  рівня.  Початкову  освіту  в  ній  здобували
«міські  сини»,  навчання  яких  оплачувалось  батьками,  і
вбогі  діти  («нищі»,  «павпри»,  «мендики»),  звільнені  від
плати  за  навчання.  Більшість  «павпрів»,  в  тому  числі  й
«співачкй»  дитячого  хору,  мешкали  в  бурсі  при  школі.
Тут  жили  і  вбогі  «виростки»  —  підлітки  та  юнаки,  які
не  лише  допомагали  дякам-учителям  «в  послузі  цер¬
ковній»,  а  й  виконували  різні  доручення  братства:  ко¬
піювали  й  перекладали  документи,  ходили  з  листами  та
«ціхою»,  носили  книги  та  шрифти  з  друкарні  на  склад.
Крім  «хлопців»,  що  здобували  початкову  освіту,  при
 9*
 131

братстві  були  й  учні  вищого  ступеня,  яких  називали
спудеями,  або  студентами.  Вони  не  тільки  самі  вчилися
(спершу  в  самій  братській  школі,  а  з  другої  половини
XVII  ст.  —  в  інших  середніх  Та  вищих  школах  Львова),
а  були  одночасно  і  вчителями-репетиторами  («педаго¬
гами»)  школярів-хлопців»20-  Освітній  рівень  студентів
був  настільки  високий,  що  деяких  з  них  запрошували
на  вчителів  слов’янської,  грецької  та  латинської  мов  до
інших  міст,  призначали  братськими  проповідниками  2[:
Який  же  був  рівень  навчання  братської  школи  в  ці¬
лому?  В  королівському  привілеї  1590  року  її  названо  —
«школою  для  зайняття  вільними  мистецтвами».  Вільні
мистецтва  —  це  науки  «тривіуму»  (граматика,  ритори¬
ка,  діалектика)  і  «квадривіуму»  (арифметика,  геомет¬
рія,  музика,  астрономія),  які  входили  в  число  предме¬
тів  в  середньовічній  середній  школі.  В  передмові  до
Октоїха,  виданого  братством  у  1630  p.,  як  і  в  деяких
грамотах,  братська  школа  має  назву  гімназії  («гім-
насіон»)  22.  Навчальний  план  гімназії,  розроблений  про¬
тестантськими  школами  23,  був  прийнятий  пізніше  і  єзу¬
їтськими  колегіями,  і  колегією  Києво-Могилянською.
За  ним  гімназіальні  студії  складалися  з  трьох  класів
граматики  (інфіма,  медіа,  супрема  або  синтактика)  та
з  класів  поетики  і  риторики.  Ці  науки  вивчались  також
протягом  перших  років  навчання  в  деяких  вищих  шко¬
лах,  які  до  XVI—XVII  ст.  об’єднували  переважно  два
ступені  навчання  —  середній  (гімназія,  колегія)  та  ви¬
щий  (академія,  університет).  Лише  деякі,  розвинені  гім¬
назії  мали  філософські  та  богословські  студії,  і  тому,
підвищивши  рівень  цих  студій,  вони  могли  перерости  в
 Сторінка  з  реєстру  учнів  Львівської  братської  школи  (1587—
1595  pp.).  Центральний  державний  історичний  архів  Української►
 РСР  у  Львові.
 132

академії  (вищі  школи).  Так  трапилось,  зокрема,  з  Киє-
во-Могилянською  колегією.  Засновники  братської  школи
у  Львові  спершу  також  мали  на  увазі  можливість  за¬
провадити  в  ній  науки  вищого  ступеня,  насамперед  фі¬
лософію.  Вже  «порядок  школи»  з  8  жовтня  1586  р.  пе¬
редбачав,  що  вчитель  повинен  буде  викладати  «от  фі-
лософов,  от  поетов,  от  гісториков  і  прочая»,  що  учні
мають  вчитись  граматики,  «до  больших  наук  приступа¬
ючи,  ко  діалектице  і  реторице,  коториє  науки  по  сло¬
венську  преведениє  винайдено  в  школі  львовськой,  ру¬
ським  язиком  списано,  діалектику  і  реторику  і  іниє
філософськіє  письма,  школе  належачиє»  24.  Також  в  гре¬
цько-слов’янській  граматиці,  надрукованій  для  потреб
братської  школи,  підкреслено,  що  вивчення  граматики
є  «ключ,  отверзаяй  уж  розуміти  писанія,  от  нея  же  яко
по  степенех  всю  ліствицу  по  чину  ученій,  трудолюбивії
достизают  діалектики,  риторики,  музики,  арифметики,
геометрії  і  астрономії,  і  сими  же  седми,  яко  нікиїм  со¬
судом  разсудженія,  почерпаєм  істочник  філософії,  ра-
зумівающе  і  врачества,  ко  благоіскуству  превосходим
всесовершеннаго  богословія»25.  Вказується  отже  шлях
навчання:  від  граматики,  через  сім  вільних  наук,  до
предметів,  властивих  тодішній  вищій  школі  —  філосо¬
фії,  медицини,  теології.  Так  само  вчитель  Львівської
братської  школи  Лаврентій  Зизаній  підкреслював,  що
слов’янська  граматика  є  «ключом  вирозуміпню»,  дає
змогу  пізнати  риторику,  філософію  і  весь  «нероздільний
союз  наук»26.  Відзначимо  також,  що  в  листопаді  1589  р.
константинопольський  патріарх  Єремія  Транос  закріпив
за  братською  друкарнею  «вольность...  друковати...  не
 ^Титульний  аркуш  віршів  Давида  Андрієвича  «Лямент  по  святобли-
^  ве  зошлом  отцу  Іоанні  Василевичу».  Луцьк,  1628.
 135

токмо  часословци,  псалтирі,  апостоли,  мінеї  і  треоди,
требники,  синаксари,  євангеліє,  метафрасти,  хроніки,
сиріч  літописци  і  прочая  книги  богословов  церкві  на-
шея  Христови,  но  і  училищу  потребниє  і  нужние,  сиріч
граматику,  піїтику,  реторику,  філософію»  (підкреслення
наше.  —  Я.  /.)  27.  Якщо  братство  планувало  видавати
філософські  книги,  як  такі,  що  потрібні  школі,  то  ясно,
що  воно  мало  на  увазі  запровадити  викладання  філо¬
софії.  Вже  в  першій  половині  XVII  ст.  в  братській  біб¬
ліотеці  були  книги  з  філософії  —  Арістотель,  Платон,
Епіктет,  Ціцерон  та  ін.  Доказом  наявності  в  Львівській
братській  школі  філософських  студій  є  також  слова  Іва¬
на  Вишенського,  адресовані  керівникові  братства  Юрію
Рогатинцеві  і  спрямовані  проти  тих,  що  вивчають  «бас¬
ней  арістотельських»,  а  не  знають  церковних  правил  28.
Деякі,  менш  свідомі  міщани  спершу  (ще  1590  року)  ви¬
ступали  проти  «граматичеського,  діалектичеського  і
риторичеського  ученія»  в  школі  братства29.  Таким  чи¬
ном,  братська  школа  за  тодішніми  поняттями  була  се¬
редньою  30,  але,  запроваджуючи  вивчення  філософії,  во¬
на  намагалась  вийти  за  рамки  середньої  і  являла  собою
перехідний  етап  до  навчального  закладу  вищого  типу.
Викладання  грецької  мови  робило  її  важливим  освіт¬
нім  центром  для  всіх  країн,  де  панувала  православна
церква  і  культивувалась  грецька  мова.  Олександрій¬
ський  патріарх  Мелетій  Пігас  двічі  (в  травні  і  липні
1597  р.)  закликав  братство  заснувати  школу  вищого
типу,  оскільки  сам  він  «в  плененії»  під  ярмом  Оттоман-
ської  порти  не  може  цього  зробити  31-
 В  1658  р.  козаки  домоглись  від  польського  уряду  до¬
зволу  на  відкриття  двох  українських  академій  —  Ки¬
ївської  і  ще  однієї32.  Це  викликало  паніку  серед  ієзуї-
тів,  які  мали  всі  підстави  вважати,  що  другий,  право¬
славний  університет  («академія»)  має  бути  заснований
 136

у  Львові,  на  базі  братського  «гімнасіону»33.  Щоб  не
допустити  до  цього,  вони  добились  проголошення  (в
1661  р.)  своєї  львівської  колегії  академією  34  (двох  ака¬
демій  в  одному  місті  не  могло  бути).  Підступ  ієзуїтів
вдався,  і  після  зречення  короля  Яна  Казимира  представ¬
ники  правобережної  козацької  старшини  на  виборчому
сеймі  1669  р.  вимагали  вже,  щоб,  крім  Києва,  православ¬
ні  академії  були  засновані  в  Гощі  й  Могилеві  і  щоб  у  зга¬
даних  містах  ієзуїти  не  могли  тримати  своїх  шкіл  35.
 Ієзуїтські  інтриги,  переслідування  властей,  перехід
кращих  наукових  сил  до  Київської  колегії,  —  все  це
спричинялось  до  зниження  рівня  львівської  школи  вже  в
20-х  роках  XVII  ст.зб,  а  особливо  з  другої  половини  то¬
го  ж  століття.  Якщо,  наприклад,  до  1592  р.  в  гімназії
викладало  одночасно  кілька  таких  визначних  професо¬
рів  як  Лаврентій  та  Стефан  Зизанії  і  Кирило  Транкві-
ліон  Ставровецький,  а  в  XVII  ст.,  як  правило,  було  по
два  викладачі,  то  в  XVIII  ст.  нерідко  був  лише  один
платний  учитель.  Правда,  роль  учителів  виконували  і
деякі  студенти,  що  жили  в  братській  бурсі.  Все  ж  нема
сумніву,  що  рівень  викладання  в  братській  школі  зни¬
зився  37.
 Ще  протягом  1589—^1591  pp.  міське  Успенське  брат¬
ство  добилось  кількох  привілеїв,  за  якими  його  «собор¬
на»  школа  мала  бути  єдиною  у  місті,  а  інші  «покутні
шкілки»  заборонялись.  Проте  насправді  протягом
XVII—XVIII  ст.  школи  в  окремих  будинках,  де  мешка¬
ли  вчителі  й  учні,  існували  при  багатьох  передміських
братствах: 	Благовіщення, 	Миколи, 	Федора 	Тирона,
 П’ятниці,  Воскресения,  Богоявления,  «на  Тарнавці»  (Рі¬
здва  богородиці),  Юра38.  При  деяких  з  них  мешкали
студенти  «публічних  шкіл»39  —  академії,  гімназій.  На
практиці  Ставропігія  не  розпочала  активної  діяльності
на  шкоду  передміським  шкілкам,  а  пізніше  навіть  до¬
 137

помагала  їм  підручниками  і  готувала  для  них  учителів.
На  початку  XVII  ст.  Успенське  братство  вирішило  ор¬
ганізувати  школу  в  приміщенні  монастиря  Онуфрія,
причому  дяковчитель  цієї  школи  мав  підлягати  ректо¬
рові  міської  школи  40.
 На  прохання  братств  Львівська  Ставропігія  надсила¬
ла  вчителів  для  шкіл  в  Перемишлі,  Бересті,  Рогатині
та  інших  містах41.  Вчитель  із  Львова  у  1591  р.  викла¬
дав  і  в  Стрийській  школі42.  Під  впливом  львівської  ви¬
никають  або  реорганізуються  школи  в  Городку,  Галичі,
Комарні,  Більську  та  інших  містах  43.  Львівське  братство
мало  зв’язки  також  з  білоруською  братською  школою  в
м.  Вільнюсі,  зокрема  послало  їй  50  примірників  слов’я-
но-грецької  граматики.  На  прохання  Віленського  брат¬
ства  львів’яни  відрядили  до  віленської  школи  кваліфі¬
кованих  учителів  (Кирила  Транквіліона  Ставровецько-
го  та  Стефана  Зизанія.  В  1617  р.  Вілеиське  братство
знову  просило  Ставропігію  надіслати  вчителя  «латин¬
ської  науки»44.  З  другого  боку,  вихованці  віленської
школи  Сильвестр  Косов  та  Ісая  Трофимович  стали  зго¬
дом  викладачами  в  школі  Львівського  братства.
 Засноване  в  1617  р.  Луцьке  братство  незабаром  та¬
кож  створило  школу  вищого  типу,  а  в  1620  р.  споруди¬
ло  для  неї  мурований  будинок.  В  рукописному  збірнику
Луцької  школи  вписано  датовані  1624  роком  два  доку¬
менти,  що  регламентували  характер  і  структуру  цієї
школи:  «Прав  школи  греко-слав’янської  Луцької  арти¬
кули»  і  «Порядок  шкільний»,  який  є  копією  львівсько¬
го  «Порядку»  (статуту)  45.  К.  Харлампович  називав  «По¬
рядок»  першим  статутом  Луцької  школи,  а  «Артикули
прав»  —  другим  статутом,  прийнятим  дещо  пізніше  під
впливом  статуту  єзуїтської  колегії4€.  Навпаки,  Є-  Ме-
динський  вважає,  що  «Артикули»  були  першим  стату¬
том,  але  незабаром  після  його  впровадження  міщани,
 138

незадоволені  засиллям  ченців,  скасували  його  і  прий¬
няли  «другий,  більш  демократичний  статут»  —  «Поря¬
док  школьний»  на  зразок  Львівського  47.
 Цілком  слушне  спостереження  Є.  Мединського  про
те,  що  міщани  прагнули  обмежити  засилля  церковни¬
ків,  яке  в  Луцьку  проявилось  було  особливо  сильно.
Проте  ні  К.  Харлампович,  ні  Є.  Мединськнй  не  мають
рації,  коли  протиставляють  «Порядок  школьний»  та
«Артикули  прав»  і  намагаються  визначити,  який  з  цих
«двох  статутів»  був  більш  раннім.  Насправді  обидва
названі  документи  могли  діяти  одночасно,  анітрохи  не
суперечачи  один  одному48.  «Порядок  шкільний»  був
основним  документом  про  організацію  школи,  а  «Арти¬
кули  прав»  (статті  законів)  —  це  щось  на  зразок  пра¬
вил  для  учнів,  які  розвивають  і  конкретизують  окремі
статті  «Порядку».  Нема  підстав  говорити,  що  від  арти¬
кулів  «віє  духом  монастирської  слухняності...  і  таєм¬
ниці».  Статті  про  підпорядкування  старшим,  про  збе¬
реження  фахової  таємниці  були  характерною  рисою  різ¬
них  корпорацій  доби  феодалізму  —  ремісницьких  це¬
хів,  середньовічних  університетів  та  гімназій.  Нічого
специфічно  монастирського  ні  в  цих,  ні  в  інших  вимогах
«Артикулів  прав»  нема.
 «Артикули»  зосереджують  увагу  на  підтриманні  дис¬
ципліни  серед  учнів.  Перед  прийняттям  до  школи  вста¬
новлюється  триденний  іспитовий  термін.  У  зв’язку  з  тим,
що  в  школі  вивчались  різні  предмети  і  мови,  напрям
студій  окремих  студентів  визначався  керівником  школи
з  врахуванням  віку  учня,  його  нахилів  і  здібностей.
 Про  високий  рівень  викладання  в  Луцькій  братській
школі  свідчить  те,  що  учні  її  та  вчителі  не  лише  декла¬
мували,  а  й  складали  вірші  тодішньою  українською
мовою.  Так,  у  виданому  Г628  р.  в  зв’язку  з  смертю  свя¬
щеника  братської  церкви  Івана  Василевича  збірнику
 139

«Лямент»  вміщено  «Трен  нищих  спудеєв  школи  брат-
ськоє  Луцькоє»  за  підписом  Григора  Соминовича,
шкільного  «пенітарха».  Також  Іван  Карпович,  автор
«Елегії»  в  тому  ж  збірнику  і  луцький  міщанин  Степан
Полумеркович  —  автор  віршів  з  приводу  похорону  Ва-
силиси  Яцківни  49  —  були,  мабуть,  зв’язані  з  братською
школою.
 Вчителями  Луцької  школи  були  ченці  братського
монастиря  —  Єлисей  Ілковський  (керівник  школи  в
1628  p.),  Павло  Босинський  (бакаляр  в  1634  р.)  ігумен
Августин  Славинський  (викладач  риторики,  філософії  і
математики  в  середині  XVII  ст.),  можливо,  також  Зосим
Согникевич,  художник  Йов  Кондзелевич  50.  Серед  учнів
були  діти  «посполитих  батьків»  і  шляхти,  а  також  убогі
«павпри»,  які  збирали  ялмужну,  співаючи  в  місті  під
вікнами.
 Програма  навчання  була  наближеною  до  львівської.
В  школі  користувались  слов’янськими,  українськими  та
польськими  книгами,  зокрема  в  джерелах  є  згадки  про
грецьку  та  слов’янську  граматики,  латинський  «дікціо-
нар»  (словник).  Високо  було  поставлено  навчання  співу,
причому  учні  користувались  партесами  на  6,  8  і  більше
голосів.  Луцькій  школі  доводилось  багато  терпіти  від
зловмисних  бешкетів  католицьких  шляхтичів,  а  найбіль¬
ше  від  студентів  та  вчителів  єзуїтської  колегії.  В  1627  р.
єзуїтські  вихованці,  увірвавшись  до  школи,  били  дітей,
виривали  в  них  з  рук  підручники  і  нищили.  Подібні  на¬
пади  повторювались  і  пізніше  51.
 Більш  вільно,  ніж  у  Львові  та  Луцьку,  могли  розви¬
ватись  українські  школи  в  Києві,  оскільки  тут  вони  були
під  захистом  козаків.  Школа  братства  Богоявлення  була
організована  в  1615—1616  pp.  Першими  ректорами  її
були  Іван  Борецький,  Мелетій  Смотрицький,  а  в  1620—
1624  pp.  Касіян  Сакович.  Про  мотиви  заснування  школи
 140

в  1625  р.  братчики  писали  в  листі  до  російського  царя:
«Училище  отрочатом  православним...  языка  славянорос-
скаго,  еллиногреческаго  и  прочих  даскалов  великим  иж¬
дивением  устроихом,  да  не  от  чуждого  источника  гіиюще
смертоносна  яда  западныя  схизмы  упившиеся  и  к  мрач¬
но-темным  римляном  уклонятся»52.  Також  і  в  Київській
школі  влаштовувались  учнівські  декламації;  з  них  збе¬
реглись  видані  друком  вірші  на  похорон  гетьмана  Пет¬
ра  Конашевича  Сагайдачного.
 В  1627  р.  архімандритом  Києвопечерської  лаври  став
Петро  Могила.  Він  задумав  влаштувати  школу  при  лав¬
рі,  причому  в  більшій  мірі,  ніж  братство,  наслідував  за¬
хідноєвропейські  зразки.  Можливість  конкуренції  з
братською  школою  нової  школи,  яка  була  б  цілком  під
контролем  печерських  ченців,  викликала  незадоволення
серед  населення  Києва53.  Колишній  ректор  братської
школи  митрополит  Борецький  у  своєму  заповіті  під
страхом  неблагословення  наказав  Петрові  Могилі  й
луцькому  епіскопові  Ісакію  Борисковичу,  щоб  «фунду-
вали  школи  тільки  при  братстві,  а  не  де-інде».  Заповіт
було  підписано  1  березня  1631  p.,  а  вже  11  березня  Мо¬
гила  записався  до  братства  як  старший  брат  і  опікун  54.
Формальним  «записом»  до  братства  честолюбний  архі¬
мандрит  хотів  усунути  опозицію  братчиків  проти  його
плану  створити  вищу  школу  в  лаврі,  а  не  при  братстві,
як  це  заповідав  Борецький.  Перебуваючи  в  червні  того  ж
року  у  Львові,  Могила  запросив  звідти  до  Києва  Ісаю
Трофимовича-Козловського  і  Сильвестра  Косова  на  по¬
сади  вчителів.  Незабаром  відкрилась  школа  в  Києво-
печерській  лаврі,  і  Трофимович  став  у  ній  ректором,  а
Косов  префектом.  Як  видно  з  панегірика  Могилі  («Евха-
ристаріон»),  піднесеного  учнями  класу  риторики,  в  шко¬
лі  викладалось  «сім  визволених  наук».  Під  тиском  брат¬
ства,  від  імені  якого  виступили  українські  шляхтичі  Ки¬
 141

ївщини,  духівництва  на  чолі  з  митрополитом  Ісаєю  Ко-
пинським  та  запорізьких  козаків  55,  Петро  Могила  зму¬
шений  був  погодитись  на  злиття  лаврської  школи  з
братською,  при  чому  об’єднана  школа  з  1632  р.  стала
функціонувати  на  Подолі,  на  місці  колишньої  школи
братства.  За  це  братство  визнало  Петра  Могилу  стар¬
шим  братчиком  і  фундатором  школи.
 Таким  чином,  справа  закінчилась  компромісом.
Об’єднану  школу  і  пізніше  часто  називали  Києво-брат-
ською  школою  (колегією).  Проте  нема  ніяких  даних  про
те,  що  після  1632  року  братство  мало  будь-який  вплив
на  діяльність  школи.  В  документах  1632—1786  pp.  вка¬
зується,  що  школа  (спершу  колегія,  потім  академія)  іс¬
нує  при  Богоявленському  монастирі56,  який  за  тради¬
цією  зберігав  назву  «братський»  і  після  того,  як  брат¬
ство  перестало  існувати.
 Традиція  про  те,  що  Київська  академія  веде  свій  по¬
чаток  від  світської  братської  школи,  зберігалась  і  пізні¬
ше,  навіть  тоді,  коли  в  Києві  забули  вже,  в  чому  поля¬
гала  діяльність  братства.  Коли  в  1764  р.  лівобережна
козацька  старшина  просила  царський  уряд  дати  дозвіл
на  відкриття  університетів  у  Києві  та  Батурині,  в  пети¬
ції  за  підписом  гетьмана  Кирила  Розумовського  говори¬
лось:  «Перший  з  цих  університетів  у  складі  чотирьох
факультетів  може  бути  в  Києві,  на  тому  ж  місці,  де
сьогодні  Києво-братський  училищний  монастир,  з  якого
слід  усунути  монахів,  а  на  тому  місці  спорудити  будин¬
ки  для  вчителів  та  учнів,  бо  під  час  заснування  київ¬
ських  шкіл  попередником  моїм  малоросійським  гетьма¬
ном  Петром  Конашевичем  Сагайдачним,  а  потім  митро¬
политом  київським  Петром  Могилою  там  не  було  мо¬
настиря,  а  лише  братство,  тобто  таке  місце,  де  могли
мешкати  світські  й  духовні  люди,  що  приходили  для
навчання»57.  Як  бачимо,  в  60-х  роках  XVIII  ст.  на  Ук¬
 142

раїні  вже  не  уявляли,  яким  був  справжній  характер  ко¬
лишнього  Київського  братства,  забулось  і  те,  що  Моги¬
ла  заснував  не  братську  школу,  а  лаврську,  тобто  мо¬
настирську.  Проте  залишилося  в  пам’яті  головне,  що
найстарша  школа  вищого  типу  в  Києві,  яка  дала  поча¬
ток  пізнішій  академії,  була  цілком  світським  навчаль¬
ним  закладом.
 Хоч  Київська  колегія  (1632—1701)  та  академія
(1701—1817)  і  не  можуть  вважатись  братськими  школа¬
ми,  вони  зберегли  чимало  демократичних  традицій  своєї
попередниці,  братської  школи,  яка  існувала  протягом
1615—1632  pp.  Серед  її  студентів  значний  процент  ста¬
новили  вихідці  з  міст  усіх  частин  України.  Київська
академія  стала  загальноукраїнським  всестановим  ви¬
щим  навчальним  закладом  і  згуртувала  навколо  себе
визначних  культурно-освітніх  діячів,  вчених,  літераторів.
Завдяки  діяльності  академії  та  Печерської  друкарні  Ки¬
їв  став  найвизначнішим  культурним  осередком  України.
 Питання  історії  Київської  академії  та  її  попередниць
є  предметом  окремого  дослідження.  Відзначимо  тут  ли¬
ше  зв’язки  Київської  академії  з  братствами,  що  продов¬
жували  існувати  на  правобережних  та  західноукраїнсь¬
ких  землях.  Ці  зв’язки  були  всебічними.  Братські  школи
давали  початкову  освіту  майбутнім  вступникам  до  ака¬
демії,  а  з  другого  боку  вчителями  при  братствах  нерід¬
ко  були  київські  студенти.  Значення  київської  акаде¬
мії  для  Західної  України  посилилось  наприкінці  XVII
і  у  XVIII  ст.  в  зв’язку  з  тим,  що,  як  уже  було  відзначе¬
но,  саме  в  цей  період  рівень  Львівської  ставропігійської
школи  знизився.  В  XVII  ст.  її  називали  тривіальною58.
При  цьому  бурсаки  вчилися  в  цій  тривіальній  школі,  а
по  її  закінченні  навчали  своїх  молодших  колег.  Одно¬
часно  частина  їх  відвідувала  львівські  «публічні  шко¬
ли»,  зокрема  єзуїтську  академію  59.  Випадки  відвідуван¬
 143

ня  православними  католицьких  шкіл  траплялися  й  ра¬
ніше.  Ще  в  1616  р.  в  папській  «грецькій»  колегії  в  Римі
навчався  українець  з  Острога,  який  вороже  ставився
до  уніатів,  називав  їх  ляхами  і  підкреслював,  що  він  є
справжнім  українцем,  а  не  вони  (se  esse  verum  Ruthe-
num  non  illos)  60.  Чимало  православних  українців  навча¬
лося  в  Замойській  академії.  Принаймні  деякі  з  них  меш¬
кали  при  Замойському  братстві  і  вчителювали  в  брат¬
ській  школі.  Зокрема  в  1640—1642  pp.  з  Замойським
братством  був  зв’язаний  студент  академії  Г.  Бутович
(автор  виданого  Ставропігією  панегірика  Желиборсько-
му),  у  1645—1646  pp.  Созонович  Балика  з  Києва  і
Михайло  Гунашевський  (власник  відомого  рукописного
збірника  з  текстом  «Перестороги»)61.  Навіть  в  єзуїтській
академії  у  Львові  з  загальної  кількості  700  учнів  не
менше  30%  становили  українці  —  не  лише  уніати,  а  й
православні62.  Як  доповідав  1691  року  російський  рези¬
дент  Волков  з  слів  братчика  Юрія  Папари,  єзуїти  після
закінчення  класу  риторики  допускали  українців  слухати
філософію  лише  один  рік:  «а  больше  году  слушать  фи¬
лософии  не  допускают,  а  велят  быть  униатом»  63.  Не  ба¬
жаючи  приймати  унії,  деякі  студенти,  щоб  закінчити
курс  наук,  мусили  жити  під  чужим  прізвищем.  Все  ж
протягом  XVIII  ст.  до  Львівської  академії  часто  вступа¬
ли  українці.  Серед  них  —  колишні  київські  студенти
Яким  Богомоловський,  М.  Слотвинський,  П.  Кос  (Ку-
лябко),  Й.  Руденський,  В.  Григорович-Барський  та  ін.64
Як  правило,  студенти  з  Києва  мешкали  при  Львівсько¬
му  братстві  і  були  вчителями-репетиторами  в  братській
школі.  Безперечно,  перебування  в  братстві  мало  на  них
позитивний  вплив,  зміцнювало  їх  антиватіканські  пере¬
конання.  На  початку  1725  р.  призначена  нунцієм  комі¬
сія,  до  складу  якої  входили  львівський  вікарій  Фелікс
Шанявський,  львівський  канонік  Томаш  Юзефович  і  ар¬
 144

хімандрит  Мєлецького  василіанського  монастиря  Інно-
кентій  Піхович,  поставила  категоричну  вимогу,  щоб
братство  не  тримало  в  своїй  бурсі  студентів-схизмати-
ків  і  не  годувало  хлібом  братства,  особливо  тих,  хто  ра¬
ніше  вчився  в  Києві,  якщо  вони  не  приймуть  католиць¬
кої  віри  65.  Але  братство  й  надалі  підтримувало  зв’язки
з  Києвом  та  його  академією.  Слід  відзначити,  що  в  Ки¬
ївській  академії  завжди  вчилось  чимало  вихідців  із
Львова,  зокрема  в  XVIII  ст.  Олександр  (Софроній)  Ми-
га^левич,  що  став  професором  у  Києві,  а  пізніше  ректо-
pdM  Московської  академії,  Антон  Миганецький,  міщан¬
ський  син  Василь  Конашевич,  Іван  Блонський-  Ще  біль¬
ше  вчилося  в  Києві  студентів  з  Львівщини  66.  Принайм¬
ні  деякі  з  них,  перш  ніж  вирушити  до  Києва,  вчились
у  Львові.  Братство  підтримувало  такі  зв’язки,  подавало
матеріальну  допомогу  студентам  своєї  школи,  які  мали
намір  продовжувати  освіту  в  Києві.  Так,  8  листопада
1691  р.  було  видано  ЗО  зол.  Базилевичу  і  Сусальському—
«студентам,  які  йдуть  до  Києва»,  в  1692  р.  —  15  зол.
студентові  Терлецькому  на  дорогу  до  Києва.  В  1697  р.
братство  послало  гроші  студентові  Чарнецькому,  що
вчився  в  Києві67.  Деякі  з  посланих  до  Києва  (очевидно,
до  Києво-Могиляпської  академії)  студентів  повертались
пізніше  до  Львова  як  учителі  братської  школи.  Так,
згаданий  вище  Базилевич  не  пізніше  1694  р.  вже  був
дидаскалом  у  братстві.
 Про  зв’язки  Київської  академії  з  Львовом  свідчить
і  те,  що  записи  лекцій  і  диспутів  з  Львівської  академії
збереглися  в  фонді  рукописів  бібліотеки  Києво-Моги-
лянської  академії68.  Навчаючись  у  Львівському  універ¬
ситеті,  колишні  учні  Київської  академії  та  інші  україн¬
ські  студенти  терпіли  всілякі  переслідування69,  проте
як  правило  залишались  непримиренними  ворогами  като¬
лицизму.  Ось  чому  католицька  верхівка  вороже  стави¬
 10-2269
 145

лась  до  Київської  академії70  та  її  вихованців  і  нерідко
висловлювала  побоювання,  що,  ознайомившись  з  като¬
лицькою  освітою,  студенти-українці  зможуть  воювати  з
католиками  їх  же  зброєю71.
 Багато  хто  з  студентів,  які  наприкінці  XVII  і  у
XVIII  ст.  вчились  у  Львівській  та  Київській  академіях
і  під  час  перебування  у  Львові  гуртувались  навколо
Львівського  братства,  стали  визначними  культурно-ос¬
вітніми  діячами  не  лише  на  Україні,  а  й  за  її  межами.
За  свідченням  датського  посла  Юста  Юля,  у  Львові  на¬
родився  і  вчився  Феофілакт  Лопатинський,  який  завер¬
шив  свою  освіту  в  Києво-Могилянській  академії,  а  в
1706—1708  рр-  був  ректором  Слов’яно-греко-латинської
академії  в  Москві.  У  Києві,  Могилеві  і  Львові  вчився
Януарій  Заблоцький,  який  у  1717  р.  прибув  до  Олек-
сандро-Невського  монастиря  в  Петербурзі,  в  1732  р.  був
«содержателем  библиотеки»  в  тому  ж  монастирі,  а  в
1738  р.  був  направлений  у  російський  флот72.  Згадува¬
ний  уже  Митрофан  Слотвинський,  вихованець  Київської
академії,  закінчив  освіту  у  Львові,  звідки  повернувся  до
Києва,  був  викладачем  піїтики  в  Київській  академії,
вчителем  філософії  і  префектом  Харківської  колегії,  а  в
1737  р.  став  ректором  Московської  академії.  Яким  Бо-
гомолевський  після  навчання  в  Києві  і  Львові  викладав
деякий  час  у  Росії73.  Иосиф  Загоровський,  який  у
1733  р.  був  присланий  до  Олександро-Невського  монас¬
тиря  з  Києво-Печерської  лаври,  перед  тим  слухав  рито¬
рику  у  Львові.  До  Вологодської  семінарії  в  1736  р.  був
викликаний  з  Києва  на  посаду  вчителя  Андрій  Чайків-
ський,  який  у  1715  р.  вчився  у  Львові,  а  закінчив  освіту
в  Києві  (був  учителем  не  менш  як  до  1742  p.).  Андрій
(Амвросій)  Зертіс  Каменський,  який  у  1736—1748  pp.
викладав  у  Невській  семінарії  в  Петербурзі,  а  пізніше
був  ректором  Московської  академії,  вчився  у  Львові,
 14(>

Києві  та  Москві.  Колишній  уніат  Пафнутій  Захаржев-
ський  вчився  у  Львові,  потім  у  Києві  і  нарешті  в  одній
з  польських  колегій.  В  1739  р.  був  у  Росії  розстрижений
за  те,  що  «ложно  сказал  государево  слово  и  дело»  і  в
1730—1741  pp.  вчив  дітей  духівництва  в  Самарі.  Після
того,  як  провину  йому  простили,  Захаржевський  викла¬
дав  у  Коломенській  семінарії.  Вихованці  львівських
шкіл  потрапляли  в  Росії  і  на  світську  службу.  Так,
шляхетський  син  Іван  Тарновський  вчився  у  Львівській
ак|адемії  до  класу  риторики.  Знаючи  кілька  мов  (укра¬
їнську,  латинську  і  російську),  був  перекладачем  при
російських  резидентах  Возніцині  і  Волкові,  а  в  1694  р.
прибув  до  Москви  з  своїм  дядьком,  крехівським  ігуме¬
ном  Поліхронієм  74.
 Студенти,  які  гуртувались  навколо  Ставропігійської
школи,  в  XVIII  ст.  мали  змогу  слухати  лекції  також  у
школі  при  кафедральному  соборі  Юра.  Зберігся  руко¬
писний  курс  філософії  середини  XVIII  ст.,  на  якому  є
нотатка  латинською  мовою:  «У  Львові  при  святому  Юрі
розпочато  курс  діалектики  9  вересня  1748  р.  і  закінчено
7  жовтня  того  ж  року  за  о.  Василя  Боришковича...»75.
В  результаті  діяльності  цієї  школи,  а  також  монастир¬
ських  та  інших  шкіл,  у  монастирських  бібліотеках  зі¬
бралось  багато  рукописних  курсів  руторики,  піїтики,  ло¬
гіки,  філософії,  натури  тощо76.  З  1711  р.  незначна  кіль¬
кість  українців  навчалась  також  в  «україно-вірменській»
колегії  театинів,  заснованій  у  1665  р.77
 Крім  шкіл  вищого  типу  (таких  як  Київська,  Львів¬
ська,  Луцька,  можливо,  ще  й  Вінницька  та  деякі  інші)
протягом  XVII—XVIII  ст.  по  всій  Україні  стали  з’явля¬
тись  початкові  школи,  що  утримувались  самими  трудя¬
щими:  на  Наддніпрянщині  —  «громадою»  78,  на  західно¬
українських  землях  —  братствами.  В  деяких  статутах
братств  прямо  вказувалось,  що  братство  завідує  шко¬
 10і
 147

лою79,  або  що  частина  коштів  повинна  витрачатись  на
утримання  вчителя80,  доручалось  старшим  братчикам
«старатися...  о  школі»81.  У  статуті  братства  в  с.  Стра-
шевичах  біля  Старого  Самбора  члени  були  зобов’язані
дбати  «аби  нищих  убогих  дітей  у  школі  братськой,  не
беручи  од  них  нічого,  ведлуг  порядку  школи  братської  в
нікоторих  науках  учили»  82.  Але  й  ті  братства,  які  в  ста¬
тутах  не  мають  згадок  про  це,  фактично  утримували
школи.  Наприклад,  в  Дрогобичі  в  XVIII  ст.  було  не
менше  трьох  шкіл  —  при  братствах  Юрському,  Трієць-
кому  та  Чеснохрестському83.  Вчителів  цих  шкіл  нази¬
вали  бакалярами,  а  латинською  мовою  «baccalaureus»
або  «director  scholae».  В  інших  —  більших  і  середніх
містах  —  теж  було  по  кілька  шкіл  (в  Бродах  —  три,
в  Стрию  —  три  або  чотири)  84,  а  в  малих  містечках  і  в
численних  селах  —  по  одній.  Типовим  явищем  стали
мандрівні  учні  та  вчителі,  які  не  мали  постійної  оселі  і
переходили  з  одної  школи  в  іншу.  Так,  ще  наприкінці
XVI  ст.  «малярчик»  Варфоломій  Жашківський  з  Галича,
син  убогих  батьків,  які  потім  наймитували  у  Львові,
«утримувався  жачком  по  руських  школах  в  різних
місцях  (підкреслення  наше.  —  Я.  /.)  85.  Приблизно  б
1645—1649  pp.  дяк  Федір  Вишнянський  вчителював  у
Рогатині,  Стрию,  Дрогобичі,  потім  знову  в  Стрию.  Виш¬
нянський  був  освіченою  людиною,  мав  власну  бібліоте¬
ку.  Крім  нього  в  Стрию  вчителювали  в  XVII  ст.  Дем’ян
Бабиченко  з  м.  Хорола  на  Полтавщині,  Костянтин  Бе-
кишевич  та  інші  «бакаляри»,  що  примандрували  з  різ¬
них  міст  Галичини  (з  Бучача,  Рогатина,  Угнова,  Дрого¬
бича),  Поділля  (з  Вишневця,  Бару),  інколи  навіть  з
Наддніпрянщини.  В  братській  школі  в  Замості  в  другій
половині  XVII  і  на  початку  XVIII  ст.  вчителювали  Гри¬
горій  Волостович,  Лука  Носелевич,  Пантелеймон  Тиші-
вецький  та  інші  «дидаскали»86.  В  актових  книгах  ма¬
 148

гістратів  різних  міст  і  на  полях  рукописних  та  друкова¬
них  книг  з  церковних  бібліотек  можна  знайти  чимало
згадок  про  таких  мандрівних  дяків,  які  заробляли  не
тільки  вчителюванням,  а  й  переписуванням  книг,  залу¬
чаючи  інколи  до  цього  й  своїх  учнів.  Завдяки  їм  при
деяких  братських  школах  з’явились  осередки  перепису¬
вання  книг.  Так,  збереглись  книги,  переписані  напри¬
кінці  XVI  —  на  початку  XVII  ст.  стрийськими  вчителя¬
ми  Симоном  з  роду  владики  Макара  Тучапського,  Іваном
Беревичем,  Василем  Богоносиком  (дві  книги)  та  інші,
без  підпису  копіїста,  рукописи,  виготовлені  та  оздоблені
в  Стрию.  Іншим  центром  книгопереписування  був  Яво¬
рів.  Важливо  відзначити,  що  вихованцем  Ставропігій¬
ської  школи  був  дяк-закарпатець  Іван  Югасевич  (1741  —
1814),  який,  повернувшись  на  Закарпаття,  переписав  і
оформив  понад  ЗО  рукописних  збірників87.
 Природно,  що  найкваліфікованіші  вчителі  зосе¬
реджувались  у  містах.  На  полях  книг,  що  ними  корис¬
тувалися  у  міських  школах,  можна  зустріти  різні  но¬
татки  не  лише  українською  та  церковнослов’янською,  а
й  латинською  мовами.  Очевидно,  не  тільки  деякі  вчите¬
лі,  а  й  найздібніші  учні  знали  латинську  мову.  Як  пра¬
вило  рівень  викладання  в  міських  братських  школах
був  значно  вищий,  ніж  у  сільських  «дяківках».  Як  від¬
значалося  в  складеному  1774  року  австрійським  уря¬
довцем  описі  Дрогобиччини,  «селяни,  які  хотіли  дати
своїм  дітям  окрему  освіту,  ніж  14-денне  навчання  у  сіль¬
ського  духовного»,  посилали  їх  на  навчання  до  Дрого¬
бича  88.  Інші  міста  також  були  освітніми  осередками
для  навколишніх  сіл.
 Велика  кількість  створених  з  ініціативи  братств  в
повному  розумінні  масових  народних  шкіл  сприяла
збільшенню  попиту  на  навчальну  літературу.  Напри¬
 149

кінці  XVII  —■  на  початку  XVIII  ст.  видання  букварів
досягли  величезних,  як  на  той  час,  тиражів.  Якщо  львів¬
ський  буквар  1662  р.  мав  тираж  600  примірників,  а  бук¬
вар  1692  р.  —  1987  примірників,  то  букварі  1698—
1722  pp.  мали  тиражі  5900—7000  примірників.  Лише  за
22  роки  (з  1698  до  1720  рр-)  було  видано  24900  примір¬
ників  букварів,  тобто  приблизно  стільки  ж,  скільки  ста¬
новив  загальний  тираж  усіх  інших  видань  за  ці  роки.
До  того  ж  торгівля  букварями  йшла  жвавіше,  ніж  інши¬
ми  книгами;  наприклад,  у  1738—1740  pp.  було  продапо
643  примірники  букварів  89.  Великий  попит  був  і  на  ін¬
ші  книги,  якими  користувались  тоді  в  школах90.  Забез¬
печуючи  навчальними  посібниками,  Львівське  братство
цим  самим  підтримувало  численні  початкові  школи.  Це
велика  заслуга  Ставропігії,  бо  ці  сільські  й  міські  шко¬
ли  відіграли  визначну  роль  в  культурному  й  суспільно¬
му  розвитку  України.  Про  їх  значення  свідчить  нена¬
висть  феодалів  до  цих  шкіл.  В  так  званому  «проекті
скасування  унії»  (кінець  XVII  —  початок  XVIII  ст.),
що  вийшов  з  шляхетсько-католицьких  кіл,  читаємо:
«найбільш  непокірливі  самі  і  інших  найбільше  в  непо¬
кірливості  підтримують  ті  українці  з  плебсу,  які  вмі¬
ють  читати  своє  письмо.  Отже,  треба  знищити  причину
їх  непокірливості,  і  тоді  вона  сама  мусить  припинитись.
І  цього  ми,  поляки  (йдеться  про  польську  шляхту.  —
Я.  /.),  легко  досягнемо,  коли  заборонимо  вчитись  по
школах,  що  є  при  церквах,  хлопським  синам,  і...  тим
уникнемо  шкоди,  яку  часто  мусимо  терпіти  від  кріпаків.
Бо  вивчений  у  простій  селянській  шкілці  мужик,  втікаю¬
чи  з-під  власного  пана  на  кількадесят  миль,  шукає  віль¬
ності..,  на  що  скаржаться  воєводства  Руське,  Волинське,
Подільське  і  Брацлавське  з  прилеглими  до  них  землями.
Отже,  треба,  щоб  своїми  інструкціями  економи  були  зо¬
бов’язані  пильно  стежити,  аби  хлопські  діти  прн-
 150

звичаювались  не  до  книжок,  а  до  плуга,  сохи,  рала,
ціпа!»91.  Таке  відверте  визнання,  зроблене  виразником
інтересів  класу  феодалів,  ще  раз  підтверджує  величезне
суспільно-політичне  значення  освітньої  діяльності
братств.
 *  1:  *
 Найважливішою  пам’яткою  української  педагогічної
думки  є  славнозвісний  «Порядок  шкільний».  Це  —  ста¬
тут  школи,  який  був  розроблений  львівським  братством.
Дуже  можливо,  що  при  розробці  його  враховано  було
досвід  Острозької  школи  92.  Відомо,  що  пізніше  цей  же
статут  вживався  в  школі  Луцького  братства,  а  можли¬
во,  і  в  інших  школах.  Безперечно,  «Порядок»  є  показо¬
вим  для  братської  педагогіки  в  цілому.  Найдавніші  ко¬
пії  його  —  ті  що  вживались  у  Львові.  Це,  насамперед,
два  українські  тексти:  один  —  затверджений  братством
і  скріплений  його  печаткою  8  жовтня  1586  р.93,  другий  —
трохи  змінений  після  1588  і  переписаний  до  «Альбому»
братства94.  Грецький  варіант  (в  окремому  зошиті,  без
печатки,  а  також  в  «Альбомі»)  95  дещо  коротший  від
українського  тексту  1586  р.  і  є,  мабуть,  перекладом  з
українського  оригіналу.
 Статут  передбачав  тіспе  співробітництво  школи  з
сім’єю.  Віддаючи  дитину  в  науку,  батько  чи  опікун  му¬
сив  насамперед  ознайомитися  з  статутом,  щоб  знати,
«яковим  способом  будуть  сина  єго  учити»  і  як  він  має
«помагати  всяким  способом»  школі  (§1).  Запис  до
реєстру  учнів  і  залишення  школи  мали  відбуватися  в
присутності  батьків,  учителя  і  одного-двох  свідків96.
При'  цьому  ставились  за  зразок  звичаї,  що  практикува¬
лись  ремісниками,  які  «гіри  людях»  приймають  хлопців
навчати  ремесла,  а  по  закінченні  -  навчання  публічно
 151

проводять  перевірку  їх  умінь,  «отколя  і  містрові  вели¬
кая  потіха»  (§  1,  19).  Увечері  діти  все,  чого  навчились,
мали  прочитати  з  поясненнями  перед  батьками,  або
«господарями»,  в  яких  мешкали.  Коли  треба,  вчитель  і
братчики-наглядачі  школи  мали  нагадувати  батькам  і
опікунам,  щоб  дома  діти  поводились  згідно  з  «порядком
шкільної  науки»-  Коли  учень  не  встигав,  рекомендува¬
лось  (очевидно,  братству)  вияснити,  в  чому  причина  —
в  недбайливості  вчителя,  чи  в  тому,  що  батьки  заважа¬
ють  «в  науці  і  обичаях  добрих»  (§  18).
 Навчання  мало  починатись  і  закінчуватись  у  визна¬
чений  вчителем  час  (§  6).  Учитель  мусив  дбати,  щоб
учні  всі  відвідували  школу,  виясняти  причини  пропусків,
а  систематичних  прогульників  —  виключати  з  школи
(§  7,  17).
 Вранці  проводились  опитування  «вчорашньої  науки»
і  перевірка  домашніх  письмових  завдань  (§  10),  а  по
обіді  учні  мали  «писати  собі  самі  на  таблиці  кождий
свою  науку,  виданую  їм  от  даскала,  кромі  малих,  кот¬
рим  сам  винен  будет  даскал  писати»  (§  11).  В  грецькій
граматиці  також  давалась  методична  порада,  щоб  учні
на  своїх  табличках  самі  відмінювали  дієслова  згідно  з
даними  їм  зразками  97.  Йдучи  з  школи  й  до  школи,  уч¬
ні  повинні  були  один  одного  питати  важкі  слова  (§  11).
В  суботу  до  обіду  проводилось  повторення  вивченого  за
тиждень,  а  після  обіду  —  навчання  арифметики,  озна¬
йомлення  з  церковним  календарем,  співи,  а  також  бе¬
сіди  на  моральні  теми  (навчання  «добрих  звичаїв»)  98.
Взагалі  велике  значення  надавалось  повторенню  —  як
кращому  засобові  для  того,  щоб  знання  учнів  були  міц¬
ними.  У  передмові  до  одного  з  видань  братства  люд¬
ський  розум  порівнюється  з  таблицею,  яка  лишається
«неписаная  і  голая,  гди  розум  человічий,  жадної  речі  не
умієт  і  не  розумієт».  Зате,  «гди  якую  реч  добре  відаєм,
 152

любо  філософію,  любо  теологію,  любо  астрологію,  мате¬
матику,  аритметику,  любо  риторику  албо  іншую  науку,
тая  на  розумі  чловічом,  яко  на  таблиці,  єст  написана»99.
При  цьому,  як  видно  з  ряду  пунктів  статуту,  братчики
добре  розуміли,  яке  значення  для  глибокого  засвоєння
знаннів  учиями  має  педагогічна  майстерність  виклада¬
ча  («дидаскала»  або  «даскала»),  якому  допомагали
кращі  учні  —  «протосхоли»  10°.
 Учитель  мав  бути  зразком  моральної  поведінки.  Той
з  учителів  і  студентів,  хто  заплямував  би  себе  як  зло¬
дій,  пияк,  наклепник,  «сребролюбець»,  не  лише  не  може
вчити,  але  й  не  повинен  мешкати  при  братстві,  щоб  не
давати  лихого  прикладу  (преамбула  і  §19).  Покарання
учнів  мало  здійснюватись  «не  тиранськи,  но  учитель-
ськи»  (§  12).  Цікава  й  система  заохочень:  той,  хто  кра¬
ще  вчитиметься,  повинен  займати  почесне  місце  в  кла¬
сі:  «которий  больше  умієт,  сидіти  будет  вище,  би  і  бар-
зо  нищ  бил»  (§  3).
 Відповідно  до  демократичного  характеру  братських
шкіл  підкреслювалось,  що  «богатші  над  убогих  в  школі
нічим  вищі  не  мають  бити»  (§  4)  і  «учити  даскал  і  лю¬
бити  маєт  діти  всі  заровно,  як  синов  богатих,  так  і  си¬
рот  убогих  і  коториї  ходять  по  улицям,  живності  прося¬
чи»  (§  5).
 На  кожен  тиждень  з  учнів  призначались  2—4  черго¬
ві,  від  чого  не  мав  ніхто  відмовлятись,  коли  «на  него
черга  прийдет».  їх  обов’язок  —■  прийти  до  школи  рані¬
ше,  школу  замести,  напалити  печі,  а  далі  —  сидіти  біля
дверей  і  «добре  відати»  про  всіх,  хто  входить  і  захо¬
дить,  записувати  всіх,  хто  не  вчився  і  пустував  (§  16).
Дисципліну  допомагали  підтримувати  «пенітарх»,  «цен¬
зори»  з  числа  учнів  101.  З  1751  року  є  документ  про  те,
що  з  числа  учнів,  які  жили  в  бурсі,  призначались  «уря¬
дові»  особи,  які  мали  допомагати  регентові  хору  (йому
 153

братство  доручало  догляд  за  бурсою)-  Отож  «будиль¬
ник»  мав  будити  своїх  товаришів,  два  «окнохранителі»
стежили  за  чистотою  вікон  і  стін,  пильнували,  щоб  ніх¬
то  не  малював  вугіллям  по  стінах,  два  «смиреннодільці»
замітали  подвір’я  і  пильнували  за  порядком.  Був  також
«служитель  хворих»  і  платний  «філакс»  (сторож),
який  зачиняв  браму,  роздавав  бурсакам  страву,  мив
посуд  102.
 Однією  з  характерних  рис  педагогіки  гуманізму  вва¬
жають  якраз  прагнення  готувати  учня  до  участі  в  гро¬
мадському  житті  (formazione  alia  vila  civile)  103.  Еле¬
менти  такого  підходу  до  шкільної  науки  можна  помітити
в  тому,  що  в  братських  школах  учні  привчались  до  гро¬
мадської  діяльності,  виконуючи  різні  виборні  «посади»
«учнівського  самоврядування».  Те  ж  саме  можна  сказа¬
ти  й  про  методику  самостійного  опанування  наук  стар¬
шими  учнями.  Ще  Петрарка  почав  застосовувати  роз¬
роблену  далі  в  XV—XVI  ст.  гуманістичну  техніку  вив¬
чення  аитичної  спадщини,  що  полягала  в  виписуванні
до  спеціальних  зошитів  цитат,  сентенцій,  прикладів,
анекдотів  («Loci  communes»),  користування  якими  по
легшувалось  предметними  покажчиками  104.  Подібні  ру¬
кописні  збірники  різних  навчальних  матеріалів,  прика¬
зок,  коротких  оповідань  тощо  робили  й  учні  та  виклада¬
чі  української  школи  XVII—XVIII  ст.  Є  підстави  вва¬
жати,  що  одними  з  перших  на  Україні  стали  застосову¬
вати  таку  методику  навчальної  (і  наукової)  праці  діячі,
зв’язані  з  школами  братств  105.
 Є.  М.  Мединський  доводив  вплив  братських  шкіл  Ук¬
раїни  та  Білорусії  на  педагогічну  систему  Я.  А.  Комен-
ського,  проводячи  паралелі  між  окремими  місцями  ста¬
тутів  братських  шкіл  і  праць  великого  чеського  педа¬
гога  іС6.  Однак  деяка  подібність  тут  є  лише  в  тих  питан¬
нях,  які  є  спільним  надбанням  гуманістичної  школи  в
 154

різних  країнах  Європи.  Звичайно,  творчо  використовую*
чи  спадщину  педагогіки  гуманізму,  братства,  як  і  пізні¬
ше  Коменський,  внесли  чимало  оригінальних  ідей,  зба¬
гативши  тим  самим  передову  педагогічну  думку.
 Перш  ніж  перейти  до  висвітлення  програми  навчан¬
ня  в  братських  школах,  зупинимось  на  тому,  якими  нав¬
чальними  посібниками  користувались  тоді  в  школах.
Щоб  задовольнити  потреби  шкільної  освіти,  що  розви¬
валась  на  Україні,  Іван  Федоров  ще  в  1574  р.  видав  бук¬
вар.  Мабуть,  цей  буквар  передруковувався  у  Львові  ще
в  XVI  чи  в  першій  половині  XVII  ст.,  але  ці  видання
нам  поки  що  невідомі.  З  архівних  джерел  знаємо  лише
про  видані  братством  букварі  1671,  1692,  1698,  1701,
1720,  1754  pp.  107  Ті  з  них,  що  дійшли  до  нас  (видання
1671,  1692,  1710  pp.)108,  мають  однаковий  заголовок
(«Букварь  языка  славенська  писаній  чтенїй  оученїя  хо¬
тящим  в  полезное  руковоженіє»)  і  текст.  В  першій  час¬
тині  всі  букварі  дають  той  самий  матеріал,  що  є  вже  в
букварі  Федорова:  алфавіт,  склади  «двописьменні»  та
«триписьменні»,  пунктуацію,  коротеньку  хрестоматію  з
молитов  та  релігійних  пісень.  Після  букваря  читати  й
писати  вчились  за  часословом  і  псалтирем.  Обидві  ці
книги  українські  друкарні  видавали  в  скорочених  деше¬
вих  виданнях,  спеціально  «для  науки  малих  дітей»  109
так  звані  «шкільні  часовнички»  та  «псалтирки».  Посіб¬
ником  для  вивчення  нотного  письма  були  «ірмологіони»
(ярмолої),  спершу  рукописні,  а  з  1700  р.  —  і  друко¬
вані.
 У  1591  р.  братство  надрукувало  греко-слов’яиську
граматику,  відому  під  назвою  «Лделфотес»  (по-грець-
ки  —■  братство)110.  її  написали  Арсен  Елясонський  та
його  українські  «спудеї»  —  переважно  на  основі  різних
грецьких  граматик  (Константина  Ласкаріса,  Філіппа
Меланхтоиа,  Мартина  Крузія),  але  в  деяких  розділах

висловлено  й  оригінальні  думки  ш.  Українським  студен¬
там  належить,  очевидно,  розробка  слов’янської  грама¬
тичної  термінології,  яка  мала  великий  вплив  на  грама¬
тики  Л.  Зизанія  і  М.  Смотрицького  112,  а  пізніше  була
використана  і  для  створення  російських  граматичних
термінів.  Як  грецька,  так  і  слов’янська  частина  грама¬
тики  високо  були  оцінені  не  тільки  сучасниками,  айв
наступні  століття,  і  не  тільки  на  батьківщині,  а  й  за  її
межами  113.
 Очевидно,  поклавши  в  основу  досвід  викладання  в
братській  гімназії,  написали  свої  праці  зв’язані  з  брат¬
ством  вчені  —  Лаврентій  Зизаній  («Лексис».  тобто  цер-
ковнослов’янсько-український  словник,  і  «Граматику»)
і  ГІамво  Беринда  (знаменитий  «Лексикон  словенорось-
кий»)  114.  Лексикографічні  праці  цих  авторів  сприяли
розмежуванню  в  літературній  мові  старослов’янської
мови  й  української,  підносили  гідність  української  мови,
прокладали  їй  шлях  до  письменства115.  Засновуючи  дру¬
карню,  Львівське  братство  мало  на  меті  видавати  для
потреб  школи  не  тільки  граматику,  а  й  поетику,  рито¬
рику,  філософію,  літописи.  Через  різні  труднощі  ця  про¬
грама  не  була  повністю  виконана:  з  книг  для  вищого
ступеня  навчання  видали  тільки  греко-слов’янську  гра¬
матику.  Інші  посібники  для  «наук  високих»  було  зібра¬
но  в  бібліотеці.  Нема  сумніву,  що  бібліотекою  широко
користувались  учні  і  вчителі  братського  «гімнасіону».
Тому  короткий  огляд  складу  «навчальної»  частини  біб¬
ліотеки  116  дає  певну  уяву  про  предмети,  що  їх  вивчали
«спудеї»  не  лише  у  Львівській  школі,  айв  інших  шко¬
лах  цього  типу.
 Провідну  групу  становлять  посібники  з  класичних
мов.  Уже  в  1601  р.  був  латинський  словник,  у  1619  р.—
«дікціонар  на  десту»  (словник  формату  фоліо)  і  слов¬
ник  чотирьох  мов,  а  в  1688  р.—  «словник  латинської
 156

мови»,  латино-грецько-німецький  словник,  польсько-ла-
тинсько-грецький  словник  Г.  Кнапіуса  і  «Лексикон  по
турецьки,  арабськи,  перськії».  1601  року  зустрічаємо
грецьку  граматику  Кленарда,  латинські  граматики  Кор-
нелія  Валерія  та  Еммануїла  Альвареса,  посібник  для
вивчення  фразеології  класичної  латини  Альда  Мануція
молодшого.  Остання  з  названих  книг  відбиває  харак¬
терне  для  доби  ренесансу  прагнення  поліпшити  стиль
латинської  мови,  уникаючи  «варваризмів».  Практичним
посібником  для  вивчення  античних  -мов  були  твори  гре¬
цьких  та  латинських  авторів.  Зокрема  грецька  літера¬
тура  була  представлена  авторами  всіх  головних  періо¬
дів  її  розвитку:  класичного  (Езоп,  Піндар,  Евріпід),
елліністичного  (Геліодор,  Аполлоній  Александрійський,
«Александрія»  Лікофрона  Халкідського),  греко-рим-
ського  (Лукіан  Самосатський),  візантійського  («Бібліо¬
тека»  Фотія,  коментарій  до  «Іліади»  Євстафія,  епіскопа
фессалонікійського).  Були  також  видання  головних
представників  політичного  красномовства  античної  до¬
би  —  Ісократа  і  Демосфена,  збірник  «Промови  давніх
ораторів»  (грецькою  мовою),  збірник  епіграм  грецьких
поетів,  греко-латинське  видання  апокрифів  і  деякі  інші
книги.  З  римської  літератури  були  твори  Вергілія,  Го-
рація,  Овідія  (1688  р.  —<  три  видання),  промови  Ціце-
рона  (в  тому  числі  і  в  коментованому  виданні  Целія).
З  творів  італійських  гуманістів,  писаних  латинською
мовою,  бібліотека  мала  видання  Ф.  Петрарки  (трактат
на  етичні  теми  «De  remediis  utriusque  fortunae»)  і  ав¬
тора  другої  половини  XV  ст-  Піко  да  Мірандола  «Flo¬
res  poetarum».  В  другій  половині  XVII  ст.  в  бібліотеці
було  чимало  історичних  праць,  передусім  античних  ав¬
торів  (Ксенофонта,  Фукідіда,  Діонисія  Галікарпасько-
го,  Плутарха,  Аппіана  Александрійського,  Юстина).  Вже
в  1601  р.  були  «угорська  хроніка»,  польська  хроніка
 157

Мартина  Бєльського,  книга  венеціанського  історика
М.  А.  Сабелліко  (1436—1506).  Ця  остання  була  по¬
пулярна  в  антикатолицьких  колах  Речі  Посполитої,  які
знаходили  в  ній  відомості  про  те,  як  папи  «здобували
папський  престіл  мечем,  отруями,  грішми,  різними  під¬
ступами»  117.  Українські  історичні  праці  були  в  рукопи¬
сах:  дві  хроніки,  ряд  збірок  з  копіями  документів  про
визвольну  боротьбу  українського  народу.
 З  філософів  на  першому  місці  стоїть  Арістотель.
У  1601  р.  бібліотека  мала  тільки  «Органон»,  а  в  1688—
9  різних  грецьких  і  латинських  видань  його  творів:
З  примірники  «Органона»,  «Нікомахова  етика»,  «Рито¬
рика»  тощо.  Було  ще  й  повне  видання  творів  Платона,
вступ  до  діалектики  Порфирія  Ізагога,  «Енхірідіон»
Епіктета,  «Основи  діалектики»  Петра  Фонсеки,  «Під¬
ручник  перипатетичної  логіки»  та  ін.  Звичайно,  фонди
бібліотеки  Ставропігії  не  в  усіх  деталях  відбивають  на¬
вчальний  план  вищого  ступеня  братських  шкіл.  Деякі
книжки  потрапили  до  бібліотеки  випадково,  як  дарун¬
ки  різних  осіб.  З  другого  боку,  частина  фондів  бібліоте¬
ки  не  відбита  в  каталогах.  До  того  ж  школа,  напевне,
користувалась  і  приватними  бібліотеками  окремих  учи¬
телів.  Якщо  такий  маловідомий  діяч  як  Пафнутій  Кун-
цевич  тримав  при  братстві  сто  власних  книг118,  то  у
вчених  рівня  братів  Зизаніїв  чи  Беринди  їх  могло  бути
набагато  більше.
 Незважаючи  на  зроблені  тут  застереження,  наведені
дані  про  склад  братської  бібліотеки  дають  певну  уяву
про  предмети,  які  вивчались  у  братських  школах  вищо¬
го  типу  і  якими  цікавились  їх  вихованці.  Навчання  по¬
чиналося  з  «літер  і  складів»  на  підставі  букваря,  часо¬
слова  і  псалтиря.  Учні  поділялись  на  три  групи:  «одні,
коториї  ся  будуть  учити  слов  познавати  і  складати,  дру-
гиї,  коториї  ся  будуть  учити  читати  і  на  пам’ять  многих
 158

річей  ся  учити,  третії  будуть  ся  учити,  читаючи  викла¬
дати,  розсуждати  і  розуміти»  (§  9  «Порядку»).  Таким
чином,  перша  група  вчилась  грамоти,  друга  і  третя  пе¬
реходили  до  вищих  наук.
 Очевидно,  паралельно  вивчалась  грецька  і  старо¬
слов’янська  граматика.  Для  закріплення  знань  з  мов
вимагалось,  «аби  діти  един  другого  питал  по  грецьку,
аби  ему  отповідал  по  словенську,  і  тиж  питаються  по
словенську,  аби  їм  отповідано  по  простой  мові»  1І9.  Існує
думка,  що  у  Львові  навчання  латинської  мови  почало¬
ся  близько  1604  р.  120.  Проте  вже  в  1592  р.  до  Переми¬
шля  запрошувались  на  вчительські  посади  студенти
львівської  школи  як  знавці  грецької,  латинської  і  сло¬
в’янської  мови  121.  Мабуть,  в  початковий  період  латина
в  програмах  займала  другорядне  місце,  а  основне  на¬
лежало  грецькій  і  старослов’янській  мовам.  Рівень  ви¬
кладання  грецької  мови  був  настільки  високий,  що  спу-
деї  не  тільки  перекладали  з  грецької  на  церковносло¬
в’янську  (грамоти  патріархів,  твір  Мелетія  Пігаса  «О
христіанском  благочестіи»),  але  й  з  української  на  гре¬
цьку  (післямова  до  згаданої  книги)  і  писали  вірші  гре¬
цькою  мовою  (зокрема,  в  складі  «Просфоними»)  122.  Де¬
який  час  грецьку  мову  у  Львові  викладали  визначний
вчений,  автор  коментарів  до  Евріпіда  Арсеній  Еласон-
ськйй,  пізніший  патріарх  Кирило  Лукаріс,  його  прото-
сингел  Иосиф,  який  учителював  також  в  Галичі  та  в
Києві.  Але  серед  викладачів  —  знавців  грецької  мови
були  й  українські  вчені:  Кирило  Транквіліон  Ставро-
вецький,  Федір  Касіянович  123,  Іван  Борецький,  а  може
й  Гаврило  Дорофеєвич.  Лише  в  30-х  pp.  XVII  ст.,  у  зв’я¬
зку  з  відсутністю  викладача,  навчання  грецької  мови
у  Львові  припинилось.  Проте  братчики  високо  цінили
«елліногрецьку»  мову,  час  від  часу  викладання  її  від¬

новлювалось  навіть  у  другій  половині  XVII  ст.  Вихова¬
нець  братської  школи  Павло  Негребецький  в  написаній
у  1686  р.  в  Москві  записці  про  перевагу  навчання  гре¬
цької  мови  над  навчанням  латинської  твердив,  що  на
Україні  та  в  Білорусії  навчання  грецької  мови  зберег¬
лось  лише  у  Львові,  а  в  інших  школах  «учатся  латин¬
ски»  124.  Але  загалом  у  другій  половині  XVII  і  XVIII  ст.
і  у  Львові  навчання  велось  «руською»  (українською  та
церковнослов’янською)  і  латинською  мовами  125.
 На  думку  педагогів-гуманістів,  метою  школи  було
опанування  красномовства,  яке  сприяло  розвитку  розу¬
мових  здібностей  і  піднесенню  морального  рівня  учнів
і  всього  суспільства  126.  На  всіх  ступенях  навчання  пе¬
редбачалось  вивчення  теоретичних  основ  наук  (спершу
граматики,  потім  поетики,  риторики,  діалектики),  далі—
студіювання  літературних  зразків,  насамперед  античних,
нарешті,  написання  учнями  за  цими  зразками  власних
творів  127.  За  цією,  властивою  всім  гуманістичним  шко¬
лам  схемою  проводилось  навчання  й  на  Україні.  Зви¬
чайно,  при  вивченні  риторики  тут  знайомились  не  тіль¬
ки  з  класичними  зразками  (Ісократ,  Демокріт,  Ціце-
рон),  а  й  з  ораторською  та  повчальною  творчістю  укра¬
їнських  авторів  (Кирило  Транквіліон  Ставровецький,
Иоаникій  Галятовський,  Антоній  Радивиловський,  Ла¬
зар  Баранович).  їх  твори,  як  і  рукописні  підручники  ри¬
торики  та  поетики,  були  в  бібліотеці  Ставропігії,  а
також,  очевидно,  і  в  бібліотеках  інших  більших  братств.
В  теоретичних  курсах,  що  викладались  в  українських
школах,  є  цікаві  приклади,  оригінальні  спостереження.
На  основі  вивчення  київських  рукописів  Г.  М.  Сивокінь
показав,  що  українська  поетика  XVII  ст.  була  значним
явищем  в  літературному  житті  128.  Практичним  наслід¬
ком  вивчення  поетики  були  вірші,  що  їх  зустрічаємо  в
братських  виданнях  і  рукописних  збірниках.
 160

З  основами  філософії  знайомились  як  за  творами
Арістотеля  та  його  послідовників  і  коментаторів,  так  і
за  рукописними  курсами  філософії,  логіки,  діалектики.
Деякі  з  рукописних  курсів,  відзначених  у  каталозі  брат¬
ської  бібліотеки,  мабуть,  належали  українським  викла¬
дачам  філософії.  В  цих  курсах,  як  видно  з  співставлен-
ня  з  аналогічними  київськими  курсами,  були  елементи
матеріалістичного  сенсуалізму.  Цікаво  відзначити,  що
в  1745  р.  Львівське  братство  видало  книгу  «Філософія
Арістотелева»  М.  Козачинського,  який  протягом  ряду
років  викладав  філософію  в  Київській  академії.  Книга
містить  текст  публічного  філософського  диспуту  в  ака¬
демії  дня  17  березня  1745  р.
 Як  і  в  усіх  школах  того  часу,  також  і  в  братських
мали  викладатись  основи  богословії,  проте,  очевидно,  її
навчання  не  йшло  далі  катехізису  і  заучування  церков¬
них  відправ.  В  усякому  разі,  Іван  Вишенський  закидав
львів’янам  недостатню,  на  його  думку,  дбайливість  у
цій  справі  129.  Колишнього  братського  вчителя  Лаврен-
тія  Зизанія  критикували  в  Москві  за  те,  що  він  вклю¬
чив  до  свого  катехізису  відомості  «о  крузех  небесных
и  о  планитах,  и  о  зодиях,  и  о  затмении  солнца,  о  громе
и  молнии,  и  о  тресновении,  и  о  шибении,  и  о  перуне,
и  о  комитах  и  прочих  звездах»,  а  ці  відомості  —  «от
елинских  волхов  и  идолослужений»  130.  Очевидно,  Зиза¬
ній  включав  у  свої  лекції  дещо  з  природознавства  та
астрономії  й  раніше,  під  час  вчителювання  у  Львові  та
інших  містах.  Відомості  з  природознавства  та  медицини
були  також  в  курсах  філософії.  Крім  того,  викладались
елементи  астрономії  у  зв’язку  з  вивченням  календарно¬
го  числення.  До  цього  була  потрібна  і  арифметика,  в
тому  числі  й  «друблі»  (дроби).  Збірник  вправ  з  ариф¬
метики  з  1609  p.,  що  походить  з  однієї  з  українських
шкіл  (чи  не  з  Острога),  свідчить,  що  крім  чотирьох
 11-2269
 161

арифметичних  дій  розв’язувались  також  прості  тексто¬
ві  задачі131.
 Є  підстави  вважати,  що  учні,  які  мали  до  цього
хист,  могли  знайомитись  і  з  образотворчим  мистецтвом.
Так,  у  Львові,  серед  учителів  були  відомі  гравери  (Ва¬
силь  Ушакевич,  можливо  й  Олександр  Залозецький,
Євстрафій  Завадовський  та  ін.).  Особливо  на  високому
рівні  в  Львівській  та  Луцькій  братських  школах  було
навчання  «музики»  (так  називали  насамперед  хоровий
спів).  Уже  в  перші  роки  існування  школи  львівські
братчики  добились  від  патріарха  Єремії  грамоти  «на
музичноє  співання,  то  ест  на  нотное»  132  при  церковних
відправах.  В  січні  1591  р.  школярі  вітали  Михайла  Ро¬
гозу  «потрійним»,  тобто  12-голосим  хором.  Один  з  учи-
телів-дяків  звичайно  був  регентом  дитячого  хору  (з
1604  р.  —і  протопсалт  Федір  Сидорович,  гармонізатор
напівів  на  4  і  більше  голосів)  133.  В  інструкції,  мабуть,
кінця  XVII  ст.  вчителеві  братської  школи  Рузкевичу  бу¬
ло  доручено  стежити  за  тим,  щоб  у  хорі  учнів  було  чо¬
тири  голоси:  «басист»,  «альтист»,  «тенорист»  і  «дискан-
тисти»  134.  Незаможних  учнів-хористів  братство  брало  на
своє  утримання  і  справляло  їм  «барви»  (одяг),  шапки,
чоботи.  Хористи  та  інші  учні  навчались  багатоголосно¬
го  (партесного)  співу,  знайомилися  з  теоретичними  ос¬
новами  музики.  В  бібліотеці  братства  була  книга  ІІІпан-
генберга  («Quaestiones  musicae»,  в  старшини  братства
Костянтина  Мезапети  —  якась  книга  про  гармонію,  «та¬
булятура»  (ноти  для  багатоголосних  інструментів)  і
багато  рукописних  та  друкованих  нот  для  партесного
співу  135.  Мабуть,  нотами  з  бібліотеки  Мезапети  кори¬
стувались  і  учні  братської  школи,  тим  більше,  що  в
1633  р.  братство  доручило  йому  та  писареві  В.  Бунев-
ському  здійснювати  нагляд  над  поліпшенням  рівня  цер¬
ковного  співу136.  В  розпорядження  школи  надходили
 162

ноти  також  із  збірок  інших  братчиків,  зокрема  в  1637  р.
після  смерті  Григорія  Романовича  його  спадкоємці  по¬
дарували  братству  восьмиголосні  та  дванадцятиголосні
партеси,  які  було  передано  в  користування  вчителя
Афанасія  137.  Реєстр  з  1697  року  нотних  зошитів,  що  ви¬
користовувались  учнями138,  охоплює  87  томів  «канти*
чок»,  які  включають  372  хорові  твори  (переважно  мо-
тети,  що  їх  на  Україні  називали  ще  «концертами»)  на
З—12  голосів.  Подаються  початкові  слова  або  назви  мо~
тетів,  часто  також  прізвища  композиторів.  Про  деяких
з  них  не  знаємо  нічого,  крім  прізвища  (Шаваровський,
Бищовський,  Чернушин,  Лаконенко,  Колядчин,  Пікулин-
ський,  Мазурик,  іжевський).  Більш  відомий  Микола
Дилецький,  який  народився  в  Києві,  а  пізніше  переїхав
до  Росії  і  в  1679  р.  склав  там  книгу  «Идея  граматикы
мусікійской»  —  скорочений  виклад  написаної  ним  рані¬
ше  «Граматики  мусікійської».  Завадовський  —  це,  оче¬
видно,  диякон  Євстафій  Завадовський,  відомий  україн¬
ський  гравер,  який  підтримував  зв’язки  і  з  київським,
і  з  львівським  культурними  осередками.  Композитор
Гавалевич  був  дяком;  20  квітня  1694  р.  братство  випла¬
тило  йому  5  зол.  «за  мотети  на  три  голоси».  Того  ж  дня
заплатили  Базилевичу  6  зол.  за  мотети  на  три  служби
і  4  зол.  за  мотети  на  чотири  голоси,  басистові  15  гр.  за
переписання  двох  канонів  та  палітурникові  за  оправ¬
лення  мотетів  139.  Важливо  відзначити,  що  Базилевич
учився  раніше  в  Києві;  очевидно,  композиторські  знання
він  виніс  із  Київської  академії.  Відігравши  спершу  про¬
відну  роль  в  поширенні  на  Україні  певних  жанрів  хо¬
рового  багатоголосного  співу,  львівська  братська  школа
в  другій  половині  XVII  і  XVIII  ст.  докладала  зусиль  до
того,  щоб  поширювались  досягнення  київського  осеред¬
ку  української  хорової  культури.
 11*
 163

Використовуючи  набуті  в  школі  знання  поезії  та
співів,  убогі  учні,  щоб  дістати  «ялмужну»,  ходили  під
вікна  міщан  та  передміщан,  декламуючи  вірші  (влітку
їм  дозволялось  це  робити  до  першої  години  ночі,  а
взимку  —  до  третьої)  140.  Як  указує  І.  Панькевич,  цей
звичай,  згаданий  уже  в  XVI  ст.  у  Львові,  швидко  по¬
ширився  по  всій  Україні,  аж  до  Лівобережжя  і  Закар¬
паття,  сприяючи  виникненню  окремого  жанру  «школяр¬
ського»  вірша  та  пісні  141.  Школярі  брали  участь  також
у  процесіях  по  місту,  що  їх  братство  проводило  всупе¬
реч  заборонам  з  боку  католицької  верхівки  142.
 Характерним  для  гуманістичної  школи  явищем  був
учнівський  театр,  який  розвивався  у  Львові,  Луцьку,
Києві  та  інших  великих  містах.  Ставропігія  видала  ді¬
лу  низку  декламацій  та  драматичних  діалогів,  шо  вико¬
нувались  учнями  братьскої  школи: 	«Просфонима»
 (1591);  «Вірші  о  різдві»  Памва  Беринди  (1616);  «Хрі-
стос  Пасхон»  Андрія  Скульського  (1630);  «Размишля-
нє  о  муці  Христа...»  Иоаникія  Волковича.  «Хрістос  Пас¬
хон»  —  це  українська  переробка  трагедії,  що  була  на¬
писана  у  Візантії  в  XI—XII  ст.  і  є  зліпком  трагедій
Евріпіда,  Есхіла  («Прометей»,  «Агамемнон»),  Лікофро-
на,  а  також  євангелія  та  апокрифів.  «Розмишлянє»
Волковича  —  перша  відома  датована  спроба  україн¬
ської  драматичної  вистави  на  пасійну  тему  143.  В  публі¬
кації  її  подано  прізвища  деяких  учнів  —  виконавців
ролей:  Буневський  (мабуть,  син  писаря  братства),  Лан-
гіш,  Гергієвич.  На  основі  наведених  фактів  академік
О-  І.  Білецький  писав:  «Цілком  можливо,  що  стіни
Львівського  братства  та  його  школи...  були  колискою
старовинної  української  драми»  144.  Недарма  ще  на  по¬
чатку  XVII  ст.  Іван  Вишенський  звинувачував  братських
проповідників,  що  вони  «трудитися  в  церкві  не  хочуть,
только  комедії  строять  і  іграють»  145.  Також  у  другій
 164

половині  XVII  і  у  XVIII  ст.  у  Львові  школярі  не  раз
влаштовували  драматичні  вистави.  17  квітня  1765  р.
братство  видало  «вчителеві  до  школи  «діалогів»  на  до¬
сить  значну  суму  —  15  зол.  146.  Для  потреб  вистав  у
приміщенні  церкви  напередодні  свят  на  замовлення
братства  теслярі  споруджували,  а  малярі  розмальову¬
вали  вертеп147.  Церковна  влада  негативно  ставилась
до  таких  вистав.  Під  час  генеральної  візитації  1743  ро¬
ку  настоятелеві  церкви  було  суворо  наказано  заборо¬
нити  проводити  в  церкві  «збори  і  байки  (confabulatio-
nes),  особливо  ті,  що  незгідні  з  християнським  вченням,
а  інколи  навіть  образливі  для  нього..,  щоб  божий  дім...
не  перетворювався  в  театр»  148.
 *  *  *
 В  архіві  Ставропігії  можна  знайти  чимало  подро¬
биць  про  матеріальний  стан  Ставропігійської  школи,
про  умови,  в  яких  їй  доводилось  діяти.  Ці  відомості,
хоч  і  стосуються  однієї  з  братських  шкіл  (щоправда,
найбільш  заслуженої),  значною  мірою  типові  й  для  всіх
інших  братських  шкіл.
 Загальний  нагляд  за  діяльністю  школи  братство
доручало  обраним  із  свого  числа  «провізорам»,  «дозор¬
цям».  Вони  дбали  і  про  забезпечення  школи  відповід¬
ним  приміщенням.  Спочатку  школа  розміщалася  в  бу¬
динку  братчика  Минця  149,  поки  будувався  (розпочатий
уже  в  80-х  роках  XVI  ст.)  ще  один  дім  для  школи.  В
перших  десятиріччях  XVII  ст.  в  розпорядженні  братст¬
ва  було  два  шкільних  будинки:  «мала  дерев’яна  шкіл¬
ка»  з  «кухнею  шкільною»  при  ній  та  мурована  «вели¬
ка  школа».  Під  час  пожежі  1630  р.  згоріло  старе  примі¬
щення  друкарні  і  не  пізніше  червня  того  ж  року  її  було
перенесено  до  будинку  школи.  Це  привело  до  «великого
утиснення»,  а  тому  на  підставі  ухвали  братства  в
 165

1633—1634  pp.  надмурували  другий  поверх  для  дру¬
карні,  вивільнивши  нижній  для  школи  і  для  житла  вчи¬
телеві  150.  Стару  дерев’яну  шкілку  перенесено  на  тери¬
торію  Онуфріївського  монастиря  і  зроблено  з  неї  жит¬
лове  приміщення.  Щодо  внутрішнього  обладнання  шко¬
ли,  то  воно  складалося  з  «таблиці  великої»,  столів  і
лав151.  Братчики  забезпечували  харчами  й  дровами
бурсу  при  школі,  де  жили  хористи  та  вбогі  учні.  В
1733  р.  братчики  твердили,  що  річні  витрати  на  утри¬
мання  бідних  учнів  та  шпиталю  становили  700  зол.  152.
Наприкінці  XVIII  ст.  в  бурсі  мешкало  ЗО  хлопців  153.
На  оплату  вчителям  ішли  квартальні  внески  батьків  уч¬
нів,  частина  «подзвонного»,  прибутки  від  виготовлення
й  продажу  свічок.  Учителі  також  мали  право  за  старо¬
давнім  звичаєм  одержувати  по  черзі  обіди  від  батьків
школярів  154.  Інколи  братство  додатково  асигнувало  пе¬
вні  суми  на  матеріальну  допомогу  вчителям,  а  окремі
особи,  заповідаючи  Ставропігії  грошові  суми,  нерідко
ставили  вимогу,  щоб  незначна  частина  процентів  з  цих
сум  витрачалась  на  школу.  Таким  був,  наприклад,  за¬
пис  К.  Корнякта  на  маєтках  села  Збоїськ,  оформлений
у  1604  р.155.  На  відміну  від  нього  великий  запис  («ле-
гація»)  гетьмана  Запорізького  війська  Петра  Конаше-
вича  Сагайдачного  був  повністю  призначений  на  школу.
5  (15)  квітня  1622  p.,  за  кілька  днів  до  смерті,  внаслі¬
док  ран  у  битві  під  Хотином,  гетьман  заповів  1500  зо¬
лотих  «на  школу  братства  Львовського  на  науку  і  цві-
ченє  діток»,  так,  щоб  з  цієї  суми  йшов  щорічний  прибу¬
ток  150  зол.  на  утримання  «учоного  магістра,  в  грече-
ськом  язику  біглого».  Повідомляючи  про  цей  запис,  ви¬
конавці  заповіту  гетьмана  Іван  Борецький  та  новий
гетьман  Олифер  Голуб  «з  усім  товариством  Війська  за¬
порозького»  поставили  вимогу,  «аби  тая  фундация  того
всякое  чти  і  пам’яті  вічноє  годного  мужа  пана  Петра
 166

Конашевича  Сагайдачного,  з  заслуг  всего  рицерства
войська...  запорозького  через  мене  Іова  Борецького,
митрополита  православного  києвського  учиненая  на
школу  або  рачей  на  дидаскалюв,  за  чим  би  в  школе  той
братской  всегодне,  непрерване  наука  трвати  могла  віч¬
ними  і  потомними  часи,  не  нищала,  ані  уставала».  Від
імені  нового  гетьмана  і  всього  Запорізького  війська  бу¬
ло  додано,  що  коли  б  братчики  прибуток  із  вказаної
суми  використали  не  для  школи,  то  повинні  будуть  по¬
двоїти  цю  суму,  а  якщо  і  далі  не  виконуватимуть  волі
фундатора  —»  пошестерити  156.  29  липня  братський  по¬
сланець  привіз  із  Києва  «дар  Петра  Сагайдачного  —
таляров  мечикових  250»  і  напівпурпурову  гетьманську
мантію,  яка  була  продана  в  Константинополі  за
120  зол.  157  3  цих  грошей  братство  позичало  по  2000  зол.
своїм  членам  з  обов’язком  сплати  школі  щорічно  8%
(160  зол.),  що  гарантувалось  нерухомим  майном  борж¬
ника.  З  1630  по  1690  р.  сума,  записана  Сагайдачним,
була  в  руках  Афендиків  (Янія,  потім  Петра),  які  й  му¬
сили  сплачувати  по  160  зол.  щороку.  В  1690  р.  брат¬
ство  позичило  2000  зол.  з  легації  Сагайдачного  Курто-
вичу,  за  якого  поручився  Юрій  Папара,  і  з  того  часу
до  70-х  років  XVIU  ст.  обов’язок  оплати  процентів  за
записом  гетьмана  покладався  на  власників  Куртови-
чівської  (пізніше  Папарівської)  кам’яниці  158.  Заповіт
гетьманом  значної  грошової  суми  мав  велике  значення
для  підтримання  української  школи  у  Львові.  Протягом
XVII  ст.  вона  інколи  переживала  періоди  занепаду,  і  в
1658  та  1676  pp.  братчики  ставили  питання  про  необ¬
хідність  поставити  навчання  на  належному  рівні,  мо¬
тивуючи  тим,  що  для  цієї  мети  є  легація  Сагайдачно¬
го  159.  Розуміючи  його  заслуги,  братчики  називали  геть¬
мана  «годної  пам’яти  Сагайдачним»,  або  «славної  па¬
м’яті  Сагайдачним»  16°.
 167

Школі  братства  доводилось  діяти  в  складних  умо¬
вах.  Після  того,  як  15  жовтня  1592  р.  король  визнав  за
школою  братства  право  навчати  «вільні  мистецтва»,
посилились  переслідування  її  католиками.  Ініціатором
став  новий  ректор  католицької  кафедральної  школи
Кшиштоф  Концький,  який  зайняв  цю  посаду  після  смер¬
ті  попереднього  ректора  Адама  Бурського.  Послані  ре¬
ктором  учні  католицької  школи  о  першій  годині  ночі
з  6  на  7  грудня  напали  на  учнів  братської  школи  Пав¬
ла  і  Макара,  які  збирали  ялмужну,  і  забрали  їх  до  сво¬
єї  школи,  де  тримали  цілу  ніч  закованими,  били.  На¬
ступного  дня  вчинили  напад  на  учня  Максима,  а  в  ніч
на  10  грудня  ректор  знову  послав  велику  юрбу  своїх
«рибалтів»  (бродячих  учнів),  які  о  другій  годині  ночі
напали  на  вбогих  учнів  української  школи,  відібрали
від  них  зібрану  ялмужну,  а  «їх  самих  пообдирали,  по¬
били,  покривавили,  поранили,  так,  що  ті  ледве  повті¬
кали  за  обороною  добрих  людей».  Тієї  ж  ночі  учні-ка-
толики  ще  раз  напали  з  шаблями,  півгаками  та  іншою
зброєю  на  ту  саму  групу  учнів  братської  школи  і  де¬
яких  з  них  поранили.  Ці  дії  викликали  негайний  і  рішу¬
чий  протест  керівників  братства  і  ректора  братської
школи  Стефана  Зизанія161.  Звичайно,  насильства  не
припинились.  Напровесні  1595  р.  братство  через  К.  Ру-
жинського  та  А.  Вишневецького  знову  вносить  до  грод-
ських  актів  протест  на  католиків,  які  дітей  наших
«...шкільних,  убогих  мендиків  по  вулицях  б’ють  і  до
школи  своєї  волочать,  б’ють,  саджають  і  чинять  їм  різ¬
ні  кривди...»  162.  1599  року  Ю.  Рогатинець  писав  до
Вільна,  що  католики  хочуть  зовсім  заборонити  братству
вчити  українських  дітей  163,  а  в  січні  1649  р.  братство
доручає  своїм  послам  на  сейм  добиватись,  «аби  не  бо¬
ронили  молоді  без  перешкоди  будь-яких  осіб  вчитись
у  школі  всіляких  наук»  164,  Особливо  обурливий  випадок
 т

трапився  1694  року.  Як  видно  з  королівського  листа  до
магістрату  від  7  квітня  кілька  днів  перед  тим  велика
юрба  студентів  школи  при  фарському  костьолі  з  наказу
свого  керівника  увірвалась  до  школи  братства,  видира¬
ючи  малим  дітям  книги  і  нападаючи  на  вчителів.  Як
пише  король,  неминуче  виник  би  заколот,  коли  б  своє¬
часно  не  зачинили  воріт.  Король  наказав  надалі  не  пе¬
решкоджати  школярам  у  навчанні,  проте  не  з  доброї
волі:  у  Львові  перебував  у  цей  час  російський  послан¬
ник  Михайлов,  і  король  побоювався  його  втручання  165.
Таким  чином  виступи  Росії  на  захист  православного  на¬
селення  допомагали  братству  захищати  свою  школу  від
зловживань  католиків.  Звичайно,  лист  короля  магістра¬
тові  був  лицемірним,  король  навіть  не  вимагав  покаран¬
ня  учасників  нападу.  В  1730  р.  братство  знову  було
змушене  скаржитися  в  суд  латинської  капітули  на  рек¬
тора  латинської  кафедральної  школи  Задневича  у  зв’я¬
зку  з  нападами  бродячих  «павпрів»  —  учнів  цієї  шко¬
ли  166.  Постійні  переслідування  з  боку  фанатичних  при¬
бічників  католицизму  утруднювали  нормальну  діяль¬
ність  братської  школи,  примушували  витрачати  багато
зусиль  на  боротьбу  за  саме  існування  школи.
 В  перший  період  своєї  діяльності  школі  братства  до¬
велось  подолати  опір  впливової  частини  православних
церковників,  «хулящих  и  возбраняющих  учения»167.
1  червня  1590  р.  владичі  слуги  розігнали  малих  дітей  —
учнів  братської  школи  і  ув’язнили  шкільних  хлопців-
сиріт  Саву  та  Ярмолу,  які  навчали  цих  малих  дітей,  а
також  міських  хлопців  Василя  (слугу  Рогатинців)  та
дванадцятилітнього  Яцка  —■  сина  рогатинського  міща¬
нина  Федора  Грека.  1  січня  1592  р.  епіскоп  знову  «на¬
слав  на  школу»  своїх  братів  Адама  й  Івана  Балабанів
та  їх  приятеля  Васильківського,  які  погрожували  вчи¬
телям,  найбільше  Кирилові  Транквіліонові  Ставрове-
 169

цькому  168.  У  відповідь  на  закиди,  що  він  виступає  про¬
ти  освіти,  Балабан  заявив,  що  сприяє  навчанню  дітей
у  школах  І69,  але  «ведлуг  давних  обичаєв»  17°.  Проти
братської  школи  він  виступав,  бо  вважав,  що  така  шко¬
ла  порушує  «старовинні  звичаї»,  сприяє  «непокірності»
світських  міщан  духівництву,  а  її  вчителі  є  активними
виразниками  ідеології  братського  руху,  спрямованої
проти  засилля  духівництва.
 Православне  духівництво  постійно  прагнуло  захопи¬
ти  в  свої  руки  керівництво  школою,  звівши  до  мінімуму
вплив  на  шкільну  освіту  світських  людей,  тобто  самих
братчиків.  Зокрема  в  1614  р.  патріарх  Кирило  Лукаріс
пропонував,  щоб  школою  завідували  2—3  особи,  а  ре¬
шта  братчиків  не  втручались  до  шкільних  справ.  На
керівника  школи  він  рекомендував  Гаврила  Дорофеє-
вича  171  —  противника  братської  організації  і  прибіч¬
ника  представників  вищого  духівництва.  Ще  відвертіше
висловився  ієрусалимський  патріарх  Феофан  у  1620  р.
Він  прямо  вимагав  передати  завідування  школою  та
друкарнею  онуфріївським  монахам  і  не  чинити  їм  опо¬
ру,  як  це,  очевидно,  робили  міщани  172.  Навіть  Іван  Бо¬
рецький,  ставши  митрополитом,  ставив  за  приклад
львів’янам  Віленське  братство,  де  монахам  пощастило
захопити  керівництво  братською  школою  і  друкарнею  173.
Подібне  спрямування  має  і  лист  скитського  ієромонаха
Леонтія,  датований  1633  роком.  Критикуючи  «непоряд¬
ки»  в  братстві,  він  радить  запросити  для  шкільного  на¬
вчання  «казнодія»,  тобто  духовного  проповідника,  а
Онуфріївський  монастир  віддати  монахові  —  знавцеві
друкарства,  який  управляв  би  і  друкарнею.  Леонтій  та¬
кож  ставить  за  приклад  Віленське  братство,  де  світські
особи  «не  тикаються»  ніяких  «приходів  церковних»  і
рекомендує  висвятити  в  духовний  сан  тих,  хто  буде  на
службі  у  братства  (очевидно,  в  школі  та  друкарні)  174.
 170

Всі  ці  наполягання  представників  духовенства  свід¬
чать,  що  братство  успішно  відстоювало  школу,  як  і  дру¬
карню,  від  контролю  духовенства.  Керівництво  школою
залишалося  в  руках  світських  осіб;  важливі  питання
шкільної  освіти  обговорювались  загальними  зборами
братства,  а  для  поточного  нагляду  за  школою  призна¬
чались  «дозорці»  з  числа  міщан.  Завдяки  цьому  школа
братства  значною  мірою  зберегла  світський  характер.
Іван  Вишенський  закидав  братчикам,  що  їх  освіта  не  є
клерикальною,  що  прихильники  її  знають  «байки  ри¬
торські»,  а  не  вивчають  церковних  книг  і  відправ.  «А
...як  юж  достигнет  стиха  якого  басней  аристотельських,
тоди  юж  псалтирі  читати  ся  соромієт  і  прочее  правило
церковное  ні  за  что  не  вміняет  і  яко  простое  і  дурное
розумієт»  175-
 Таким  чином,  вивчення  культурної  спадщини  антич¬
ного  світу  певною  мірою  протиставлялось  чисто  релі¬
гійній  системі  середньовічної  освіти.  До  того  ж,  як  було
відзначено  вище,  в  братських  школах  не  лише  вивча¬
лись  твори  античних  авторів  і  окремих  письменників-
гуманістів,  а  й  обмежувались  тілесні  покарання,  перед¬
бачалось  тісне  співробітництво  сім’ї  і  школи  у  вихов¬
ному  й  навчальному  процесі,  ставилось  перед  школою
завдання  готувати  учнів  до  суспільної  діяльності.  Все
це  —  також  істотні  риси  гуманістичної  педагогіки  176.
Педагогічні  погляди,  що  їх  пропагували  братства,  бу¬
ли  для  свого  часу,  безсумнівно,  передовими  і  відіграли
визначну  роль  у  розвитку  вітчизняної  педагогічної
думки.
 Братські  школи  відкрили  новий  етап  в  розвитку  на¬
родної  освіти  на  Україні,  сприяли  поширенню  у  всіх
українських  землях  шкіл,  що  утримувались  не  церквою
чи  феодалами,  а  широкими  колами  трудового  населен¬
ня  міст  і  сіл.  Школи  братств  стали  також  безпосеред¬
 ні

нім  попередником  Київської  академії  —  першого  ви¬
щого  навчального  закладу  в  східнослов’янських  наро¬
дів.  Демократичні  традиції  братських  шкіл  мали  знач¬
ний  вплив  і  на  формування  передової  педагогічної  ду¬
мки  в  нашій  країні.  Сприяючи  піднесенню  культурного
рівня  суспільства,  ці  школи  зробили  значний  внесок  в
справу  визвольної  боротьби  народу  проти  соціального
та  національного  гноблення.

Видавнича  діяльність  братств
 РОЗДІЛ  V
 Деякі  братства  як  на  Україні
(Львівська  Ставропігія,  Луцьке,
можливо,  й  Кременецьке),  так  і  за
її  межами  (Віленське,  Могилів-
ське)  видавали  книжки  і  мали  вла¬
сні  друкарні.  Найбільші  заслуги  і
в  цій  галузі  має  Львівське  братст¬
во,  яке  стало  безпосереднім  про¬
довжувачем  справи  Івана  Федоро¬
ва  на  Україні.
 Деякі  дослідники  (Є.  С.  Бандт-
ке,  Д.  Зубрицький,  М.  Вишнев-
ський,  Я.  Головацький,  О.  Барвін-
ський,  Г.  І.  Коляда)  твердять,  що
книгодрукування  у  Львові  існувало
й  до  Федорова.  Вони  посилаються
на  досить  непевні  свідчення  деяких
джерел,  зокрема  на  напис  на  над¬
гробній  плиті  Федорова,  де  сказано,
що  «друкар-москвитин  ...друкованіє
занедбалоє  обновил»  1.  Питання,  чи
була  до  Федорова  якась  друкарня
на  Україні,  може  бути  остаточно
вирішене  тільки  тоді,  коли  будуть
знайдені  її  видання  або  інші  дже¬
рела,  які  більш  конкретно  підтвер¬
дять  її  існування  2.  Але  й  це  не  змі¬
нить  того  історичного  факту,  що
лише  Федорова  можна  вважати  ук-
 173

раїнським  першодрукареїм,  оскільки  саме  від  нього  бере
початок  інтенсивний  і  безперервний  розвиток  книгодру¬
кування  на  Україні.
 Схарактеризована  в  попередніх  розділах  громадська
та  освітня  діяльність  українських  міщан,  зокрема  про¬
тягом  третьої  чверті  XVI  ст.,  була  однією  з  найважли¬
віших  причин  того,  що  для  влаштування  власної  дру¬
карні  Федоров  обрав  саме  Львів  —  найбільше  місто
України  в  той  час.  Мабуть,  ще  задовго  до  того,  як  пе¬
реїхати  до  Львова,  Федоров  довідався  про  культурно-
освітній  рух  на  Україні  і  тому  розраховував,  що  саме
в  головному  осередку  цього  руху  знайде  сприятливий
грунт  для  своїх  видавничих  задумів.  Як  уже  було  від¬
значено,  організаційне  оформлення  Львівського  брат¬
ства  було  тісно  пов’язане  з  долею  друкарні  Федорова,
яка  сприяла  пожвавленню  культурного  життя  як  у  Га¬
личині,  так  і  по  всій  Україні.
 Переїхавши  восени  1572  р.  до  Львова,  російський
першодрукар  знайшов  там  друзів  і  однодумців  серед
незаможних  українських  ремісників,  крамарів,  пред¬
ставників  найнижчої  частини  духівництва3.  Серед  них
були  і  ті  передміщани  та  міщани,  які  згодом  стали  ак¬
тивними  членами  братств  —  Успенського  та  передмі¬
ських.  При  їх  сприянні  Федоров  за  час  від  лютого  1573
до  лютого  1574  р.  надрукував  «Апостол»4,  а  в  1574р.—
знаменитий  буквар  («Граматикію»).  Таким  чином,
1574  рік  став  роком  народження  друкарства  на  Україні.
 Якщо  в  Москві  Федоров  працював  у  державній  дру¬
карні,  а  в  Заблудові  та  Острозі  виконував  замовлення
магнатів  Г.  Ходкевича  й  К.  Острозького,  то  у  Львові
він  був  самостійним  видавцем,  власником  друкарні.  Це
позитивно  позначилось  на  складі  львівських  першодру-
ків.  До  «Апостола»  1574  року  Іван  Федоров  зміг  дода¬
ти  докладну  автобіографічну  післямову  —  «Повість...
 174

како  совершися  друкарня  сія».  Це  —  визначний  літе¬
ратурний  твір,  з  сторінок  якого  перед  нами  постає  при¬
вабливий  образ  натхненного  «сіяча  духовного  насіння»,
який  глибоко  розумів  суспільне  значення  розпочатої
справи.  Таким  чином,  до  «Апостола»,  крім  богослужбо¬
вих  текстів,  увійшла  ще  й  «Повість»  —  світський  твір
мемуарного  жанру.  А  львівський  буквар  Федорова  пов¬
ністю  вже  має  нелітургічне  призначення.  Отже,  саме
тоді,  коли  в  ряді  країн  протягом  багатьох  десятиріч
книгодрукування  зводилось  до  розмноження  богослуж¬
бових  текстів,  на  Україні  перші  друковані  книги  не  бу¬
ли  чисто  культовими  виданнями.  Федоров  зміг  піти  дим
шляхом  завдяки  тому,  що  в  західноукраїнських  містах
засилля  духівництва  в  галузі  ідеології  було  підірване
в  результаті  політичної  та  культурної  діяльності  світ¬
ських  людей,  міщан,  які  незабаром  об’єдналися  в  брат¬
ствах.
 Прагнення  поліпшити  своє  матеріальне  становище
було,  мабуть,  причиною  переїзду  Федорова  до  Острога,
де  він,  як  друкар  князя  Острозького,  видав  «Книгу  но¬
вого  завіту»  з  псалтирем,  знамениту  Острозьку  біблію
і  віршовану  «Хронологію»  А.  Римші  —  перше  друкова¬
не  видання  українською,  а  не  церковнослов’янською  мо¬
вою.  Та  першодрукар  чекав  нагоди,  щоб  повернутись
до  Львова  і  знову  стати  самостійним  видавцем.  Не  піз¬
ніше  перших  місяців  1583  р.  Федоров  знову  прибув  до
Львова  на  постійне  проживання.  Нещодавно  Є.  Л.  Не-
мировський  звернув  увагу  на  два  документи,  які,  на
його  думку,  проливають  світло  на  передсмертні  видав¬
ничі  задуми  Федорова.  В  цих  документах  говориться
про  те,  що  в  1579  р.  під  час  ревізії  міщанами-опікунами
монастиря  Онуфрія  настоятель  цього  монастиря  Леон-
тій  показав  80  зол.  церковних  грошей,  а  пізніше  —  в
серпні  1586  р.  —  він  же  заявив,  що  ті  гроші  без  відома
 175

опікунів  дав  «небожчикові  Іванові  Друкареві...  на  «Апо¬
столи»,  а  «по  смерті  Івана  Друкаря  узял...  40  апостолов
за  тиї  осмдесят  золотих  церковних»5.  На  цій  підставі
висловлено  припущення,  що  Федоров  готував  друге
львівське  видання  «Апостола»6.  Проте  ймовірніше,  що
Леонтій  закупив  оптом  40  примірників  видання  1574  ро¬
ку.  Мабуть,  остаток  тиражу  лишався  в  незброшурова-
ному  вигляді,  і  тому  Леонтій  заплатив  за  книги  аван¬
сом  і  замовив,  щоб  йому  оправили  відповідну  кількість
примірників.  Склалось  так,  що  замовлення  змогло  бути
виконане  лише  після  смерті  першодрукаря.  Таким  чи¬
ном,  новознайдений  документ  не  вирішує  питання,  яка
книга  друкувалась  в  останній  друкарні  Федорова.
 Дуже  цікаво,  що  два  верстати  Федорова  містилися
в  будинку  Івана  Білдаги,  який  незабаром  став  активним
членом  Успенського  братства.  Інший  пізніший  братчик
Іван  Минець  (Минцевич)  був  із  сином  Федорова  Іва¬
ном  Друкаревичем  у  Любліні  і  позичав  у  нього  гроші7.
Взагалі  Іван  Друкаревич  співробітничав  з  міщанами,
які  виступали  проти  засилля  епіскопа  Гедеона  Балаба¬
на  і  розгорнули  активну  суспільно-політичну  діяльність,
що  завершилась  незабаром  створенням  братства.  Син
першодрукаря  поплатився  за  це  життям:  у  скарзі  брат¬
чиків  на  Балабана  в  числі  кривд  братству  від  цього
єпіскопа-феодала  сказано,  що  той  «кинувши  до  ями
Івана,  друкаревого  сина,  заморив  його  до  смерті»  8.
 Невблаганна  смерть  не  дала  змоги  Федорову  здійс¬
нити  творчі  задуми.  15  грудня  (5  грудня  за  старим  сти¬
лем)  1583  р.  першодрукар  помер.  Крім  старшого  сина
Івана,  він  залишив  і  малих  дітей,  опікуном  яких  став
рурмістр  (водогінний  майстер)  Юрій.  Поховали  Івана
Федорова  в  Онуфріївському  монастирі,  який  був  під  опі¬
кою  міщан  центральної  частини  Львова  —  фундаторів
братства.  На  могильній  плиті  було  зображення  першо-
 176

друкаревого  герба  і  напис:  «[Іван  Федоров]ич  друкар-
москвитин,  которий  своїм  тщанієм  друкованіє  занедба-
лоє  [о]бнов[ил].  Преставися  в  [Льв]ові  року  1583,  де-
кемвр[ія  5.  Дру]кар  книг  пред  тим  невиданих».
 Після  смерті  Федорова  його  майно,  обтяжене  борга¬
ми,  перейшло  до  рук  кредиторів.  Два  верстати,  застав¬
лені  Федоровим  краківському  міщанинові  Фольтину
Бертольдо,  викупили  сідляр  Сачко  Сенькович  та  його
вітчим  Сенько  Корунка  9.  Ці  «купчики»  спершу  самі  хо¬
тіли  займатись  друкарством,  але  потім  продали  верстат
та  інше  устаткування  віленському  друкареві  Кузьмі  Ма-
моничу  10.  Мабуть,  вони  хотіли  продати  й  ту  частину
друкарського  обладнання  Федорова,  яка  вже  раніше
була  в  заставі  у  лихварів.  Оскільки  до  обладнання,
заставленого  в  1579  р.  за  411  зол.,  приєдналось  облад¬
нання,  заставлене  Федоровим  після  повернення  з
Острога,  загальна  сума  цієї  застави  збільшилась  до
1500  зол.  11  Прості  львівські  міщани  організували  збір
грошей  і  викупили  друкарню  Федорова  з  рук  лихваря.
Вже  наприкінці  1585  р.  друкарня  перейшла  в  розпо¬
рядження  Львівського  братства,  яке  частинами  спла¬
чувало  за  неї  викупні  платежі  лихварю  аж  до  осені
1591  р.  12  Заходи  львівських  міщан  в  справі  викупу  дру¬
карні  Федорова  пов’язані  з  загальним  пожвавленням
суспільно-політичного  руху  в  місті.  Саме  в  цей  час  мі¬
щани  влаштовують  школу  вищого  типу,  завершується
організаційне  оформлення  братства.
 Устатковуючи  друкарню,  братство  використало  не
тільки  обладнання  Федорова,  а  подбало  й  про  виготов¬
лення  нового.  Так,  у  1589  р.  один  з  фундаторів  братст¬
ва  Лесько  Малецький,  помираючи,  заповів  братству  ча¬
стину  металевих  речей  із  £вого  дому  для  виготовлення
шрифтів  13.  Створення  друкарні  полегшувалось  наявні¬
стю  кваліфікованих  кадрів  друкарів  —  учнів  Федорова.
 12-2269
 177

Зал,  в  якому  містилася  Львівська  братська  друкарня.  За  рис.
Ф.  Ковалишина  (1903  p.).
 Важливе  місце  в  організації  друкарні  належить  ченце¬
ві  Мині,  який  ще  в  1579—1580  pp.  разом  з  Сеньком
Сідлярем  (батьком  кредитора  Федорова)  листувався  в
питаннях  літературно-богословських  з  князем  А.  М.  Ку-
рбським  14.  У  1585  р.  Мина  брав  участь  у  збиранні  по¬
жертв  на  викуп  друкарні  Федорова.  В  документі  від
2  липня  1588  р.  його  названо  друкарем  (impressor),  а
в  документі,  який  звичайно  датують  1592  роком,  —
«ученим  друкарем»  15.  Талановитий,  всебічно  обдарова¬
ний  майстер  Лаврін  Филипович,  який  раніше  співробіт¬
ничав  з  Федоровим,  у  1599  р.  був  посланий  львівськими
братствами  на  варшавський  сейм  «у  справі  про  вольності
всього  українського  народу»  16-  Очевидно,  що  й  він  був
зв’язаний  з  братством.
 Крім  друкарського  обладнання,  до  рук  братства  по¬
трапили  й  примірники  перших  друкованих  видань.  Так,
у  1626  р.  братство  продало  синові  господаря  Молдавії
 178

Нетрашкові  «апостол  ...друку  старого  Івана  Москвити-
на»  і  власне  видання  псалтиря  (так  званий  кирилів¬
ський  псалтир,  мабуть,  надрукований  Кирилом  Транк-
віліоном  Ставровецьким)  17.  Є  деякі  дані  про  те,  що  ча¬
стину  тиражу  львівського  «Апостола»  Федоров  не  встиг
додрукувати.  Так,  відомі  примірники,  в  яких  Федоро-
вим  надруковано  лише  227  сторінок  (до  кінця  апостоль¬
ських  книг),  а  покажчики  додано  з  першого  видання
Михайла  Сльозки  —\  «Апостола»  1639  року  І8.  Сльозка
в  1634—1638  pp.  працював  у  братській  друкарні.  Оче¬
видно,  там  він  і  взяв  недокінчені  примірники  першодру-
кованого  «Апостола»  і  доповнив  їх  аркушами  власного
Друку.
 У  виданнях  братства,  починаючи  з  1591  p.,  широко
застосовувались  кириличні,  а  почасти  й  грецькі,  шриф¬
ти  Федорова.  До  самого  кінця  XVIII  ст.  вживалися  в
ній  і  його  дереворитні  дошки  для  заставок,  кінцівок,
ініціалів  (як  в  оригіналі,  так  і  в  копіях).  У  братських
виданнях  псалтиря  1637  і  1665  pp.  вміщено  гравюру  ца¬
ря  Давида,  відбиту  з  дошки  Івана  Федорова,  вирізаної
для  заблудівського  псалтиря  1570  р.  19-  Герб  Львова  з
львівського  букваря  1574  р.  тричі  зустрічається  у  видан¬
нях  кінця  XVI  ст.,  а  велика  друкарська  марка  з  львів¬
ського  першодрукованого  «Апостола»  вміщена  в  деяких
виданнях  у  переробленому  вигляді:  замість  герба  Івана
Федорова  вставлено  герб  Львівського  братства  —і  зо¬
браження  вежі  Корнякта.  Українські  видавці  не  лише
користувались  оригінальними  дошками  Федорова,  а  й
часто  наслідували  їх  при  виготовленні  нових  дощок.  Не
кажучи  вже  про  львівські  друкарні,  наслідування  дощок
Федорова  зустрічаємо  в  книгах,  що  вийшли  з  мандрів¬
них  друкарень  Павла  Домжива  Лютковича-Телиці,  Ки¬
рила  Транквіліона  Ставровецького,  а  також  Унівської
та  Почаївської  друкарень.  Ще  важливіше  для  нас  те,
 12*
 179

що  протягом  двох  сторіч  видання  Федорова  мали  вплив
на  загальний  напрям  оформлення  української  книги
XVII—XVIII  ст.  Як  і  у  Федорова,  книги,  видані  брат¬
ством,  а  пізніше  й  іншими  українськими  друкарнями,
мали  художньо  оформлений  титульний  аркуш  (форту),
герб  особи,  якій  присвячувалось  видання,  видавничий
знак,  орнаментальні  заставки,  кінцівки  та  ініціали.
Крім  того,  з  початку  XVII  ст.  Львівська  і  Стрятинська
друкарні  вперше  в  практиці  східнослов’янського  книго¬
друкування  запровадили  сюжетні  ілюстрації,  вмонтова¬
ні  в  текст  книги  (до  цього  вживались  лише  орнамен¬
тальні  прикраси  і  нечисленні  портретні  ілюстрації  на
весь  аркуш).  Цікаво  також,  що  вже  в  перших  виданнях
братства  були  спроби  застосувати  в  заголовках  і  вели¬
ких  літерах  в  тексті  спрощений  шрифт,  подібніший  до
сучасного,  ніж  шрифти  доби  Петра  120.  Отже,  українські
друкарі  XVII—XVIII  ст.  не  спинились  на  досягнутому,  а
розвивали  федоровські  традиції  далі.  Такі  визначні  зна¬
вці  друкарської  справи  як  Семен  Будзина,  Памво  Бе-
ринда,  Андрій  Скульський,  Михайло  Сльозка,  родина
Ставницьких,  Іван  Грозевський,  Іван  Филипович,  числен¬
ні  майстри  з  Києво-Печерської,  Чернігівської,  Унівської,
Почаївської  та  інших  друкарень  виявилися  гідними  про¬
довжувачами  справи  Івана  Федорова  і  високо  підняли
технічний  та  художній  рівень  українського  книгодруку¬
вання.  Особливого  розквіту  в  XVII—XVIII  ст.  досягло
на  Україні  мистецтво  оформлення  книги  з  допомогою
дереворитів  та  мідеритів.  Таким  чином,  є  всі  підстави
твердити,  що  зерна,  посіяні  Федоровим,  попали  на  ро¬
дючий  грунт.
 Завдяки  діяльності  Івана  Федорова  російське  книго¬
друкування  мало  позитивний  вплив  на  розвиток  книго¬
друкування  на  Україні.  В  цьому  яскраво  проявилось
дружнє  ставлення  російського  народу  до  українського,
 180

який  знемагав  у  боротьбі  проти  соціального  та  націо¬
нального  гноблення.  З  другого  боку,  в  XVII  ст-  украї¬
нець  з  Волині  Онисим  Радишевський  зробив  великий
вклад  у  розвиток  друкарства  в  Москві,  а  видання  ук¬
раїнських  друкарень  нерідко  були  зразком  для  москов¬
ських  друкарів,  що  підкреслював  ще  в  минулому  століт¬
ті  видатний  російський  мистецтвознавець  В.  В.  Стасов  21.
Таким  чином,  російсько-українські  зв’язки  в  галузі  дру¬
карства  були  взаємно  корисними  і  мали  великий  вплив
на  розвиток  культури  обох  братніх  народів.
 И*  V
 Протягом  XVII—XVIII  ст.  Львівське  братство  згур¬
тувало  навколо  себе  визначних  фахівців  друкарської
справи.  В  першій  половині  XVII  ст.  друкарством  при
братстві  займалися  в  різний  час  монах  Пафнутій  Кул-
чич,  славетний  український  лексикограф  Памво  Берин-
да,  Іван  Кунотович,  Михайло  Сльозка  22.  Можливо,  що
з  братством  був  пов’язаний  і  Семен  Будзина,  який  у
1602—1603  pp.  завідував  друкарнею  Гедеона  Балабана
в  Стрятині  (біля  Рогатина),  а  пізніше  деякий  час  пере¬
бував  у  Львові23.  В  другій  половині  XVII  ст.  в  друкар¬
ні  братства  працювали  Дмитро  Кульчицький  (з  дружи¬
ною  —  «друкаркою  Дмитровою»),  Степан  Половецький,
Семен  Ставницький,  у  1694—1730  pp.  син  Семена  Ва¬
силь  Ставницький,  з  1729  р.  —.  Дмитро  Пинявський.
У  1741  —1763  pp.  друкарнею  керував  Іван  Грозевський,
а  в  1770—1772  pp.  —  Яків  ГІаславський.
 Перелічені  тут  керівники  друкарні  («майстри  дру¬
карського  мистецтва»)  самі  були  наборщиками  («зи-
церами»).  їм  були  підпорядковані  учні  та  челядники
(підмайстри)  —.  наборщики,  пилкарі  (що  покривали
друкарську  форму  фарбою)  і  прасарі  (ті,  що  друкува-
 181

ли  тираж  книги).  Так,  у  1645  р.  в  друкарні  було  зайнято
10  осіб:  майстер  Андрій  Скульський,  його  товариш  Сте¬
пан,  чотири  челядники  (зицери  Михайло  та  Матвій,
«прасмайстри»  Іван  та  Севастіан)  і  чотири  учні  (Ле-
сько,  Тимко,  Ярмола  і  «зицер»)  24.  Восени  1741  р.  з  ма¬
йстром  —  «зицером»  Іваном  (Грозевським)  працювали
прасар  Петро  Ханевич  з  с.  Гломчі  на  Лемківщині,  Ду-
бачинський  та  Килимович25.  Таким  чином,  протягом
XVII—XVIII  ст.  друкарня  братства  була  своєрідною
школою,  що  постійно  готувала  кваліфіковані  кадри  для
українського  друкарства.
 Братство  дбало  про  забезпечення  друкарні  необхід¬
ним  обладнанням.  Тут  були  друкарські  верстати,  «ка¬
сти  з  шухлядами»  для  шрифту,  миски  для  намочування
паперу,  інструмент  для  ремонту,  матриці,  пунсони.  При
друкарні  була  й  ливарна  майстерня  для  виготовлення
шрифтів;  також  друкарську  фарбу  («чорнило»,  або  «ін-
кауст»)  готували  самі  з  сажі  та  олії.  В  друкарні  були
численні  дошки  для  друкування  гравюр  26  і  шрифти  різ¬
ного  розміру,  які  час  від  часу  переливались27.  У  другій
половині  XVII  —  першій  половині  XVIII  ст.  найчастіше
використовувався  гданський  папір,  привезений  водним
шляхом  (Віслою  й  Сяном)  на  власних  суднах  братчи¬
ків.  Проте  широко  застосовувався  й  папір,  виготовле¬
ний  на  Україні  —  в  равській,  зашківській,  крехівській,
куткірській  папірнях  28.
 Рішення  про  видання  тієї  чи  іншої  книги  затверджу¬
валося,  як  правило,  загальними  зборами  братчиків,  які
визначали  й  тираж.  Після  цього  укладалась  угода  з
майстром,  за  якою  братство  зобов’язувалось  заплатити
певну  суму  грошей  за  кожен  примірник,  а  також  на¬
дати  в  його  розпорядження  папір  і  шрифт.  Інколи  пра¬
цівники  друкарні,  всупереч  заборонам  з  боку  братства,
видавали  нелегально  додаткову  кількість  примірників,
 182

В  середньовічній  друкарні.  З  старовинної  гравюри.

щоб  продати  їх  з  зиском  для  себе  29.  Тому  відомості  про
тираж,  які  ми  маємо  з  архівних  джерел,  є  мінімальни¬
ми:  неможливо  встановити,  чи  певна  кількість  примір¬
ників  не  була  прихована  друкарями.
 З  числа  своїх  членів  братство  призначало  нагляда¬
чів  у  друкарні,  а  також  обирало  або  наймало  коректо-
рів/У  1690  р.  коректором  був  піп  Самуїл  Красівський,
у  1741  р.  —  міщанин  Яків  Русянович,  у  1752—1753  pp.—
піп  Святковський,  у  1754  р.  —  регент  хору  Панькевич,
а  пізніше  протягом  ряду  років  А.  Левинський  та  І.  Гор-
бачевський  30.
 Щодо  тематики  видань,  то  вона  була  не  однаковою
в  різні  періоди.  Друкарня  була  організована  не  для
розмноження  літургічних  текстів,  а  для  обслуговуван¬
ня  суспільно-політичної  та  освітньої  діяльності  братств.
Вже  в  перший  рік  свого  існування  вона  випустила  «Прос-
фонему»  —  «перший  у  східнослов’янських  літературах
окремий  друкований  збірник  віршів»31  і  «Аделфотес»  —
першу  оригінальну  наукову  працю.  Протягом  25  років
(1591  —1616)  було  опубліковано  порівняно  мало  релі¬
гійних  книг,  зате  вийшла  граматика,  дві  збірки  декла¬
мацій,  полум’яна  відозва  1608  року  з  викладом  програ¬
ми  діяльності  братств.  З  1630  р.  напрям  видавничої  ді¬
яльності  братства  змінився.  Протягом  1630—1648  pp.
основна  увага  приділялась  підготовці  й  випуску  перших
львівських  видань  літургічних  книг,  а  з  середини
XVII  ст.  до  40-х  років  XVIII  ст.  в  основному  обмежу¬
вались  їх  передруковуванням.  Позитивною  рисою  брат¬
ського  книгодрукування  цього  періоду  є  численні  ви¬
дання  великими  тиражами  посібників  для  початкового
навчання  —  букварів,  скорочених  «псалтирок»  та  «ча-
совничків  шкільних».  До  багатьох  літургічних  книг  до¬
давались  і  світські  частини:  присвяти  різним  особам  і
вірші  на  їх  герби,  «епіграми»  на  герб  Львівського  брат¬
 184

ства,  передмови,  в  яких  зустрічаємо  дані  про  історичні
події,  ремінесценції  з  античної  літератури  тощо-  3  більш
цікавих  видань  відзначимо  «Анамнісис  іли  припомина-
ніє»  (1695)  —  братський  пом’яник,  що  містив  відомо¬
сті  з  генеалогії  українських  міщанських  родин  Львова,
а  також  згадки  про  деякі  факти  з  історії  України  та
інших  країн32.  В  1709  р.  вийшов  друком  панегірик  на
честь  О.  Д.  Меншикова  «Вінець  побіди»,  в  якому  висо¬
ко  оцінювались  перемоги  російської  зброї.
 Кількість  світських  публікацій  дещо  збільшилась
починаючи  з  40-х  років  XVIII  ст.33.  Зокрема,  цікавим
фактом  є  участь  братської  друкарні  у  виданні  двох  книг
відомого  українського  письменника  Михайла  (Мануїла)
Козачинського.  М.  Козачинський  добре  відомий  як  ав¬
тор  «Трагедії...  о  смерті  сербського  царя  Уроша  і  о  па¬
дінні  сербського  царства»,  що  відіграла  важливу  роль
в  українсько-сербських  літературних  зв’язках  34.  Менше
вивчені  його  твори,  написані  після  повернення  на  Ук¬
раїну.  Один  з  них  —  драма  «Благоутробіє  Мзрка  Авре-
лія  Антоніна  кесаря  римського»,  яку  ставили  5  вересня
1744  р.  в  Київський  академії  з  приводу  іменин  імперат¬
риці  Єлизавети  Петрівни,  присутньої  на  виставі.  На¬
ступного  року  драма  була  опублікована  у  Львові,  при
чому  шрифтом  друкарні  братства  були  набрані  кирилів¬
ські  тексти,  а  тексти  латинською  і  польською  мовами
набирались  шрифтом  якоїсь  іншої  друкарні.
 Протягом  ряду  років  М.  Козачинський  читав  лекції
з  курсу  філософії  Арістотеля  в  Київській  академії,  в
якій  він  був  префектом.  їх  зміст  відбиває  друга  книга
Козачинського,  видана  у  Львові-  Це  —  текст  публічно¬
го  диспуту,  що  відбувся  в  академії  17  березня  1745  р,.
надрукований  того  ж  року  у  Львові  під  заголовком
«Філософія  Арістотелева».  Крім  основної  частини,  в
книзі  вміщено  генеалогію  Розумовських  і  панегірики  на
 185

честь  Олексія  Розумовського  та  його  молодшого  брата
Кирила,  що  в  1750—1764  pp.  був  гетьманом  Лівобереж¬
ної  України.  Це  видання  —  результат  співробітництва
трьох  друкарень:  латинський  і  польський  текст  надру¬
ковано  шрифтом  Львівської  єзуїтської  колегії,  кирилів¬
ський  —•  у  братській  друкарні.  Герб  Розумовських  ви¬
різав  львівський  український  гравер  Іван  Филипович,
одна  заставка  (повторена  три  рази)  і  генеалогічне  де¬
рево  Розумовських  —  роботи  знаменитого  українського
гравера  Григорія  Левицького,  що  працював  у  Києво-
печерській  друкарні.  Таким  чином,  префект  Київської
академії  М.  Козачинський  брав  участь  у  зміцненні
культурного  єднання  західних  українських  земель  та
Наддніпрянщини35.  Цей  приклад  не  є  поодиноким.  Так,
у  1760  р.  братство  передрукувало  з  київського  видання
1712  року  книгу  «Іфіка  ієрополітика»,  ілюструвавши  її
мідеритами  Івана  Филиповича36.
 Від  моменту  заснування  і  протягом  XVII  та  перших
трьох  чвертей  XVIII  ст.  українським  друкарням  у  Льво¬
ві  доводилось  працювати  в  умовах  жорстокого  націо¬
нально-релігійного  гніту.  Переслідування  некатоликів
зменшилось  після  загарбання  Галичини  Австрією,  але
діяльність  усіх  друкарень  відразу  ж  була  поставлена
під  контроль  державних  урядовців.  Вже  15  грудня
1744  р.  надворна  галицька  канцелярія  у  Відні  зверну¬
лась  до  Галицької  губернії  з  запитом,  чи  справді  у
Львові  є  «греко-ілірійська»  друкарня,  і  якщо  так,  то  чи
є  для  неї  цензор.  Наступного  року  питання  про  Став¬
ропігійську  друкарню  у  зв’язку  з  встановленням  для
неї  цензора  було  подане  на  розгляд  імператриці  Марії
Терези.  Згідно  з  її  розпорядженням  була  вироблена  ін¬
струкція  для  цензора37.  Хоч  цензура  й  була  встанов¬
лена,  незабаром  (біля  1776)  за  домовленістю  між  пред¬
ставниками  духівництва  і  придворним  «ілірійським»
 186

друкарем  Курцбеком  висувався  проект  перенесення
львівської  української  друкарні  до  Відня38.  Братству
(через  Ів.  Гудза,  П.  Левинського  та  інших)  пощастило
переконати  власті  в  недоцільності  такого  заходу.  З
1785  р.  навіть  друк  календарів,  церковних  оголошень
тощо  мав  проходити  через  цензуру  де  Кнопа  —  радника
губернії  в  церковних  справах  39.  Через  два  роки  братст¬
во  було  скасоване.  Друкарня  Ставропігійського  інститу¬
ту  (1788—1939)  лише  формально  є  спадкоємницею
братської,  оскільки  місце,  яке  вона  займала  в  культур¬
ному  житті  українського  народу,  аж  ніяк  не  відпові¬
дає  тому  місцю,  яке  раніше  займала  друкарня  братства.
 Діяльність  львівської  братської  друкарні  мала  певне
значення  для  поширення  книгодрукування  по  всій  Ук¬
раїні  та  за  її  межами.  Окремі  працівники  братської
друкарні  займались  друкарством  або  граверством  та¬
кож  в  Острозі,  Києві,  Чернігові.  У  братській  друкарні,
очевидно,  познайомився  з  видавничою  справою  Кирило
Транквіліои  Ставровецький,  який,  після  вчителювання
при  братстві,  відкрив  власну  пересувну  друкарню.  Ко¬
лишні  львівські  друкарі  Андрій  Скульський,  Семен
Ставницький,  Дмитро  Кульчицький  налагодили  книго¬
друкування  в  Уневі40.  Нарешті,  керівником  друкарні,
організованої  М.  Ольшанським  для  обслуговування  За¬
карпаття  (в  м.  Нодь  Карой),  був  український  друкар
із  Львова.  Співробітники  львівської  друкарні  відіграли
також  позитивну  роль  в  налагодженні  книгодрукуван¬
ня  в  молдавських  і  румунських  землях41.
 Заслуговує  на  увагу  питання,  як  поширювались  брат¬
ські  видання.  Приблизно  з  30-х  років  XVII  ст.  продаж
книжок  був  основним  джерелом  прибутків  братства,
проте  і  в  цей  час  значна  частина  тиражів  роздавалась
безкоштовно  представникам  українського  та  закордон¬
ного  (грецького,  південнослов’янського,  молдавського)
 187

духівництва,  монастирям  та  братствам  різних  частин
України.  Особливе  значення  мало  безплатне  постачання
книг  на  західні  окраїни,  де  національний  гніт  був  най¬
тяжчим.  Так,  у  1659  р.  були  подаровані  різні  видання
люблінському  та  берестейському  братствам  42,  а  напри¬
кінці  XVII  ст.  —,  мукачівському  епіскопові,  монастире¬
ві  в  м-  Ліську  Сяніцької  землі,  люблінському  братст¬
ву43,  а  також  віленському,  корсунському,  почаївському,
скитському,  верхратському  монастирям  і  окремим  брат¬
ствам  в  Галичині44.  Дарування  книг  було  не  тільки
виявом  філантропічної  діяльності,  а  й  своєрідним  засо¬
бом  реклами  братських  видань.
 Була  при  братстві  й  книгарня.  Крім  власних  видань,
інколи  тут  продавали  книги  Києво-ГІечерської  друкарні.
Так,  у  1623  р.  братчики  продавали  «Мінею  ізбранну»
київського  друку,  в  1650—1656  pp.  продавались  київські
великі  требники,  тріоді  пісні  та  євангелії  учительні,  в
1669  р.  було  продано  два  примірники  твору  Л.  Барано-
вича  «Меч  духовний»  (Київ,  1666),  а  в  1698  р.  прода¬
вались  київські  полуставці.  Але  в  основному  продава¬
лись  власні  видання  «ув’язовані»  (оправлені)  і  «в  сек-
стернах»  (незброшурованими  зошитами).  На  виборах
братської  старшини  одного  або  двох  з  братчиків  при¬
значали  продавцями  (в  XVIII  ст.  їх  називали  «vendito-
res  librorum»).
 Видання  Ставропігії  поширювали  й  інші  братства,
зокрема  Богоявленське45.  Дрібний  український  купець
полотном  і  мішаними  товарами  Петро  Кунащак  (автор
цікавих  записок  за  1663—^1696  pp.)  торгував  книгами
з  друкарні  львівського  братства,  зокрема  «азбучками»,
як  і  його  боржник  Іван  Подтилицький  46.  Тим  покупцям,
що  купували  більші  партії,  видавали  певну  кількість
примірників  як  премію,  наприклад,  у  1700  р.  «духовно¬
му  з  гір»,  який  закупив  багато  книг.  Великими  партія¬
 188

ми  купували  книги  окремі  міщани  та  передміщани,
особливо  палітурники.  Так,  у  1732  р.  на  Почаївському
ярмарку  продавали  книжки  Іван  Комаринський,  Яден-
тій  Бородецький,  палітурник  Василь  Корницький.  Кор-
ницький,  за  завданням  братства,  їздив  з  книжками  та¬
кож  на  унівський  ярмарок,  книгопродавець  М.  Горошко
мав  велику  партію  книжок  у  Бродах  47  і  т.  д.
 Книги  братства  розходились  по  всій  териториї  Ук¬
раїни,  в  тому  числі  й  на  Лівобережжі,  Буковині  та  За¬
карпатті.  В  середині  XVII  ст.  постійним  покупцем  був
Іван  Передмирський,  слуга  митрополита  (мабуть,  з
Києва)  48.  Взагалі  братство  часто  надсилало  книги  ки¬
ївським  митрополитам,  наприклад,  у  1699  р.  «митропо¬
литові  на  Україну»  послали  «Часослов»,  «Служебник»,
«Псалтир»49.  Навіть  у  воєнні  роки,  зокрема  в  1658—
1659  pp.,  організовувались  справжні  експедиції  для
продажу  книжок  на  Наддніпрянщині50.  Були  покупці,
які  постійно  займались  продажем  львівських  видань
на  східних  українських  землях.  У  1684  р.  купував  кни¬
ги  від  братства  Матвій  Київський,'  у  1688  р.  «купцеві
до  Києва»  продали  101  примірник  різних  книг.  У  1698  р.
книги  «для  продажу  на  Україні»  (Наддніпрянській)
брав  якийсь  Євстахій,  у  1699—1704  pp.  постійним  по¬
купцем  був  Яків  з  України  (Яків  з  Києва),  якому  ін¬
коли  дарували  книги  як  винагороду  за  його  працю51.
На  прохання  братчиків  у  1707  р.  цар  Петро  І  надав  їм
право  безмитно  торгувати  у  возз’єднаній  з  Росією  ча¬
стині  України  52.
 В  другій  половині  XVII  ст.  братство  торгувало  лавр¬
ськими  виданнями,  а  Києво-Печерська  лавра  —  брат¬
ськими.  У  XVIII  ст.  становище  змінилося.  Щоб  усунути
конкуренцію  з  боку  братства,  архимандрит  лаври  Ро¬
ман  через  Колегію  закордонних  справ  звернувся  в
1730  р.  до  імператриці  Анни  Іоанівни  з  проханням  за¬
 189

боронити  довіз  з-за  кордону  книг,  які,  за  його  словами,
на  Наддніпрянщині  продаються  «по  ярмаркам  и  тор¬
гам»,  хоч,  мовляв,  «нар'Ьчію  российскому  и  орфографии
весьма  противны»53.  Таким  чином,  керівництво  лавр¬
ської  друкарні,  що  з  1720  р.  підлягала  цензурі  Петер¬
бурзького  синоду,  повторило  ті  ж  звинувачення  щодо
«розни  и  особого  наречия»,  які  ще  десять  років  до  того
пред’являлись  сенатом  до  лаврської  друкарні.  Тепер,
коли  київській  друкарні  було  наказано,  щоб  у  її  ви¬
даннях  «никакой  розни  и  особого  наречия...  не  было»  54,
її  керівники  не  без  підстав  побоювались,  що  книги  з  ук¬
раїнськими  особливостями  в  мові  становитимуть  сер¬
йозну  конкуренцію  для  лаври.  Звичайно,  братство  не
припинило  книжкової  торгівлі  в  Києві  і  на  Лівобереж¬
жі:  єдиним  засобом  поліпшити  фінансове  становище
братства  воно  вважало  продаж  у  возз’єднаній  з  Ро¬
сією  частині  України  книжок,  виданих  до  Замойського
собору.
 Книги,  видані  Ставропігією,  як  і  іншими  українськи¬
ми  друкарями,  користувались  великим  попитом  в  Росії,
а  також  в  Молдавії,  Волощині,  Трансільванії  та  у  пів¬
денних  слов’ян.  Окремі  примірники  братських  видань
попадали  і  в  країни  Середньої  та  Західної  Європи,  зо¬
крема  вони  трапляються  в  бібліотеках  Польщі,  Чехії,
Угорщини,  Англії,  Швеції55.  Таким  чином,  видавнича
діяльність  Львівського  братства  була  певним  внеском
в  справу  зміцнення  міжнародних  культурних  зв’язків.
 *  :|:  *
 Приблизно  в  1626—1627  pp.  з’явилась  друкарня  і
при  Луцькому  братстві.  Саме  в  цей  час  прибули  сюди
мандрівні  друкарі  Павло  Домжив-Люткович  Телиця  та
 190

ієродиякон  Сильвестр,  які  в  1618—1620  pp.  займались
друкарством  в  с.  Угерцях  Заплатинських  на  Самбірщи-
ні,  а  в  1624—1625  pp.  —  в  с.  Четвертні  біля  Луцька.
В  Луцьку  в  братському  монастирі,  завдяки  матеріаль¬
ній  допомозі  братства,  вони  «спорядили»  (відремонту¬
вали  й  доповнили)  друкарське  обладнання56.  В  люто¬
му  1628  р.  вони  надрукували  брошуру,  присвячену  па¬
м’яті  Івана  Василевича  —  священика,  що  був  на  служ¬
бі  у  братства.  Брошура  містила  «Лямент»,  написаний
ієродияконом  Давидом  Андрієвичем,  сумний  «Трен»
убогих  студентів  братської  школи,  автором  якого  був
Григорій  Соминович,  «Елегію»  Івана  Карповича  та  лі¬
тературну  епітафію  померлому57.  Того  ж  року  вийшов
з  друку  ще  один  збірник  жалобних  віршів  українською
мовою,  на  цей  раз  присвячений  пам’яті  міщанки  Васили-
си  Яцківни.  Автором  був  Степап  Полумеркович,  очевид¬
но,  також  зв’язаний  з  братською  школою58.
 Незабаром  Домжив-Люткович  був  запрошений  на
посаду  ігумена  монастиря  в  с.  Чорній.  Також  і  друкар¬
ня  перейшла  до  Чорної.  Після  смерті  Лютковича  та
Сильвестра,  на  підставі  заповіту  останнього  друкарня
відійшла  до  монастиря  Луцького  братства59.  Правда,
власник  села  Чорної  Дмитро  Рудецький  намагався  при¬
власнити  друкарню,  але  наперекір  цьому  шляхтичеві
в  жовтні  1635  р.  друкарню  було  перевезено  до  Луцька.
Цим  же  роком  датується,  мабуть,  напад  студентів  єзу¬
їтської  колегії  на  будинок  братства,  під  час  якого  по¬
страждала  й  друкарня  60.  Цим,  можливо,  і  пояснюється
велика  перерва  в  діяльності  друкарні.  Лише  в  1640  р.
вийшла  «в  монастиру  Луцьком  Братськом»  книга  «Апо¬
столи  і  євангелія  через  всі  неделі  і  праздники.  В  кінці
XVII  ст.  єпіскоп  Діонісій  Жабокрицький  намагався  від¬
новити  Луцьку  друкарню,  однак  його  план  не  був  здій¬
снений.
 191

Лаврентій  Древинський  та  Данило  Малинський  —
два  шляхтичі,  що  підтримували  зв’язки  з  Луцьким  та
Львівським  братствами,  —  домоглися  в  1633  р.  дозво¬
лу  на  заснування  Богоявленського  монастиря,  братства,
шпиталю,  школи  та  друкарні  в  м.  Крем’янці.  У  1637  р.
Могила  видав  фундаційну  грамоту  для  монастиря  і
братства.  В  1638  р.  тут  вийшла  шкільна  граматика  ста¬
рослов’янської  мови.  М.  О.  Максимович  описав  ще  два
крем’янецькі  видання  1638  року:  «Синод  ведле  звичаю
дорочного  в  церкві  Луцкой  отправований  та  «О  мисти-
ріях...»  Сильвестра  Косова61.  Очевидно,  крем’янецькі
видання  пов’язані  з  пожвавленням  суспільно-політичного
та  культурного  життя  в  Крем’янці  в  період  діяльності
в  цьому  місті  братства.
 У  1624—1626  pp.  в  Києві,  крім  печерської,  працюва¬
ла  друкарня  товариша  Віська  Запорозького  Тимофія
Вербицького,  а  в  1627—‘1630  pp.  —  друкарня  Спиридона
Соболя.  І.  М.  Каманін  припускав,  що  обидві  приватні
друкарні  «мали  якесь  відношення  до  братства:  або  дру¬
карі  були  членами  братства,  або  вони  заснували  і  ут¬
римували  друкарню  при  матеріальній  підтримці  брат¬
ства»  б2.  Справді,  досить  імовірно,  що  братчики,  як  і
митрополит  Іван  Борецький,  сприяли  друкарням  Вер¬
бицького  і  Соболя,  бо  були  незадоволені  монопольним
становищем  лаври  в  галузі  друкарства.  Через  кілька
років  (у  1633  р.)  на  російському  кордоні  було  затрима¬
но  крамаря,  що  хотів  провезти  книгу  —  «молитовник,
литовская,  киевская  печать,  Богоявленского  монастыря
из  братства».  З  Розрядного  приказу  наказали:  «Мужи¬
ка  свободить,  а  книжку  прислать  к  Москве»63.  Оскіль¬
ки  нема  інших  джерел,  важко  сказати,  чи  справді  ця
книжка  була  надрукована  братством  або  братським
монастирем.
 192

У  першій  половині  XVII  ст.  також  одне  з  братств
міста  Перемишля  (Трійці)  планувало  заснувати  власну
українську  друкарню.  В  1633  р.  пощастило  добитись  до¬
зволу  короля  на  братство,  школу  й  друкарню64.  Оче¬
видно,  через  нестачу  коштів  і  в  зз’язку  з  посиленням
католицької  реакції  цей  задум  не  було  реалізовано.
Можливо,  були  ще  й  інші  спроби  видавничої  діяльності
братств,  але  джерела,  які  б  це  підтверджували,  не  збе¬
реглись.  Проте  й  з  наведених  матеріалів  видно,  що  до
40-х  років  XVII  ст.  друкарською  справою  цікавились
братства  на  значній  частині  українських  земель.  Лише
Львівське  братство  протягом  тривалого  часу  мало  влас¬
ну  друкарню,  але  ініціатива,  виявлена  цілим  братським
рухом  в  цій  ділянці,  підвищила  інтерес  суспільства  до
друкарства,  сприяла  створенню  сприятливого  грунту
для  нових,  уже  не  братських  друкарень.
 Слід  мати  на  увазі  ще  одну  обставину.  Всі  братства
в  містах  і  селах  виділяли  значні  кошти  на  купівлю  книг.
Вони  купували  їх  не  лише  в  друкарні  Ставропігії,  а  й
у  Київській,  Чернігівській,  Новгородсіверській,  Унів«
ській,  Почаївській  та  інших  друкарнях65.  Полегшуючи
збут  друкованої  книги,  братства  сприяли  швидкому  роз¬
витку  українського  друкарства.  А  це  мало  велике  зна¬
чення  в  умовах  загострення  визвольної  боротьби  укра¬
їнського  народу.
 Вже  сам  цей  факт  видання  й  поширення  некатоли-
цьких  книг  в  умовах  національно-релігійного  гніту,  що
панував  у  Речі  Посполитій,  був  викликом  панівній  ка¬
толицькій  церкві.  Так  це  сприймали  й  сучасники.
В  1639  р.  Львівське  братство  було  звинувачене  в  тому,
що  водо  «випустило  багато  тисяч  і  навіть  мільйонів
книг...  і  скільки  книг  братство  не  друкувало  б,  всі  вони...
якнайбільш  супротивні  (contrarissima)  римській  цер¬
кві  та  католицькій  вірі»66.  А  незабаром  після  битви
 13-2269
 193

Портрет  Петра  Коса.  Львівський  історичний  музей.

під  Берестечком  польський  король  конфіскував  львів¬
ські  українські  друкарні  (братську  і  Сльозки)  як  такі,
що  сіють  «схизму  і  єресі»,  причому  відзначалось:  «Та-
ке  велике  повстання  у  державі  показало  результат  ді¬
яльності  їх  друкарень,  які  сіють  часто  й  густо  схиз¬
му»  67.  Звідси  видно,  що  феодали  добре  усвідомлювали
роль  українських  друкарень  в  боротьбі  проти  ідеологіч¬
ної  експансії  католицизму,  за  згуртування  всіх  тих  сил,
які  в  роки  визвольної  війни  виступили  проти  пануван¬
ня  шляхти.  В  другій  половині  XVII  ст.  і  у  XVIII  ст.
репресії  щодо  «схизматицьких»  друкарень  ще  більше
посилились68.  У  нових,  складніших  умовах  друкарні
братств  і  окремі  мандрівні  друкарі  не  могли  вже  ви¬
тримувати  конкуренції  з  багатшими  монастирськими
друкарнями,  такими  як  Києвопечерська,  Чернігівська,
Новгородсіверська,  Унівська  та  Почаївська.
 З  братських  друкарень  збереглась  лише  львівська,
але  й  вона  з  другої  половини  XVII  ст.  була  змушена
звузити  тематику  своїх  видань.  Зосередження  книго¬
друкування  в  руках  монастирів  привело  до  зменшення
кількості  світських  видань  в  загальній  книжковій  про¬
дукції  України.  Той  факт,  що  в  другій  половині  XVII
і  у  XVIII  ст.,  в  зв’язку  з  несприятливими  зовнішніми
обставинами,  видавнича  діяльність  братств  не  могла
розвиватись  далі,  не  применшує  їх  заслуг,  коли  взяти
до  уваги  попередній  період.  Зв’язані  з  братствами  діячі
стали  гідними  продовжувачами  справи  Івана  Федорова.
Завдяки  їх  зусиллям  друкована  книжка  швидко  зна¬
йшла  свого  читача  в  усіх  частинах  України  і  стала  мо¬
гутнім  знаряддям  розвитку  української  культури.

ПІСЛЯМОВА
 Протягом  тривалого  часу  міські
братства  України  відігравали  ви¬
значну  роль  в  суспільно-політично¬
му  житті.  Саме  вони  очолили  широ¬
кий  народний  рух,  що  мав  на  меті
обмежити  роль  духовенства  в  гро¬
мадських  і  культурних  справах.  В
цьому,  без  сумніву,  можна  вбачати
елементи  реформації,  зумовленої
співвідношенням  класових  сил  на
Україні,  а  не  сторонніми  впливами.
 Виражаючи  корінні  інтереси  ук¬
раїнського  народу,  братства  рішу¬
че  й  послідовно  боролись  з  експан¬
сією  католицизму,  виступали  проти
національно-релігійного  гноблення
українського  населення,  за  зміцнен¬
ня  українсько-російських  взаємин.
 Активна  участь  братств  у  сус¬
пільній  боротьбі  сприяла  пожвав¬
ленню  їх  діяльності  в  галузі  куль¬
тури,  об’єднувала  навколо  них  ви¬
значних  діячів  народної  освіти,
книгодрукування,  вчених,  митців.
Найбільше  піднесення  громадської
й  культурної  активності  братств
пов’язане  з  іменами  перших  керів¬
ників  Львівського  братства,  ви¬
значних  організаторів  усього  брат¬
ського  руху,  таких  як  Юрій  та  Іван
Рогатинці,  Іван  Красовський  тощо.
На  відміну  від  людини  середньовіч¬
чя,  скованої  страхом  перед  церков¬
ними  догмами,  вони  були  вже  пред-
 196

ставниками  гуманістичної  культури,  яскравими  творчими
індивідуальностями,  самовідданими  виразниками  інтере¬
сів  народних  мас.  Такий,  зокрема,  Юрій  Рогатинець  —
славнозвісний  по  всій  Речі  Посполитій  і  за  кордоном
ремісник,  винахідник  (разом  з  братом  Іваном)  «нового
виду  сідлярського  мистецтва»,  а  водночас  «патріарх  і
доктор»  для  міщан,  ініціатор  найважливіших  політичних
та  освітніх  справ  К  Такий  Іван  Красовський  —  незмін¬
ний  старшина  братства,  який  «покладає  працю  і  велике
старання»  для  налагодження  друкарні2,  поширює  вірші
й  відозви  проти  вищого  православного  духовенства,  очо¬
лює  боротьбу  з  католицьким  магістратом.  Такий  і  його
брат  Дмитро  Красовський  —  найкращий  знавець  юрис¬
пруденції,  «вінець  і  конець»  в  задумах  політичного  ха¬
рактеру3.  Такі  й  інші  братчики  —  Лесько  Малецький,
Лука  Губа,  Хома  Бабич  та  інші  «шевці,  кравці  й  куш-
нірі»,  всі  «спільники  й  однодумці»  —  справжні  громад¬
ські  діячі,  беззастережно  віддані  спільній  справі.
 Те,  що  саме  на  кінець  XVI  —  початок  XVII  ст.  ді¬
яльність  братств,  згуртованих  навколо  Львівської  став¬
ропігії,  досягає  найвищого  розвитку,  зумовлюється  ба¬
гатьма  факторами.  В  цей  час  на  основі  економічного
розвитку  міського  ремесла  й  торгівлі,  всупереч  усім  пе¬
решкодам,  зростала  й  політична  сила  міщанства.  Укра¬
їнські  міщани  найбільш  розвинених  осередків  також
зробили  спробу  висунутись  на  провідне  місце  і  в  су¬
спільно-політичному  житті,  відтіснити  духівництво,  взя¬
ти  в  свої  руки  керівництво  культурним  життям.  Але  в
першій  половині  XVII  ст.  економічна  активність  насе¬
лення  Львова  та  інших  західноукраїнських  міст  знизи¬
лась.  Панування  фільварково-панщинної  системи  в  мас¬
штабах  усієї  країни  і  зумовлене  цим  засилля  кріпосни¬
ків  приводило  до  падіння  питомої  ваги  міст  в  еконо¬

мічному  й  політичному  житті.  Це,  безперечно,  позна¬
чилось  і  на  діяльності  братств.  Уже  з  ЗО—40-х  років
XVII  ст.  роль  Ставропігії  в  культурному  житті  України
стала  меншою.  Поступово  провідне  місце  зайняв  київ¬
ський  культурний  центр,  в  якому  міщанство  не  мало
вже  визначального  впливу.  Таким  чином,  об’єктивні  со¬
ціальні  фактори  привели  до  того,  що  наступні  поколін¬
ня  діячів  братства  вже  не  відзначались  тим  динамізмом
і  широтою  світогляду,  що  його  фундатори.  Братства  в
Києві  та  Луцьку,  засновані  в  першій  половині  XVII  ст.,
попали  під  вплив  ченців,  а  це  негативно  відбилось  на
їх  програмі.  Звичайно,  і  в  нових,  менш  сприятливих
умовах  протягом  другої  половини  XVII  і  у  XVIII  ст.
братства  мали  чимало  визначних  керівників.  Зокрема
Павло  Лавришевич,  Микола  Красовський,  Степан  Ля-
сковський  (автор  цікавих  спогадів  про  становище  Льво¬
ва  під  час  Північної  війни)  4,  Юрій  Ілляшевич,  Яків
Русянович  користувались  значним  авторитетом  серед
сучасників  і  докладали  багато  зусиль  для  зміцнення
братської  організації  у  Львові.  В  менших  містах  Гали¬
чини,  Волині,  почасти  Правобережжя  братства  також
гуртували  навколо  себе  найдіяльніших  представників
міського  населення.
 Про  культурний  рівень  братчиків  і  середовище,  в
якому  вони  діяли,  свідчать  каталоги  бібліотек  міщан
Львова.  Навіть  у  простого  слуги  Івана  Борика,  що  по¬
мер  1574  року,  зустрічаємо  «Книги  про  виховання»
Рейнгарда  Лоріхіуса  (в  польському  перекладі),  твори
аріанина  М.  Кровіцького  та  кальвініста  П.  Гільовсько-
го.  В  першій  половині  XVII  ст.  в  братчика  Романа
Стрілецького  були,  між  іншим,  книги  гуманістів  Пет¬
рарки,  Піко  да  Мірандола,  Кардано,  в  іншого  братчи¬
ка  —  К.  Мезапети  —  одна  з  найбільших  у  Львові  біб¬
ліотек  по  переважали  прані  з  філософії,  класичної  фі¬

лології,  юриспруденції.  У  братчиків  Леська  Малецького,
Гаврила  Ярошевича  також  були  чималі  бібліотеки.
Цінував  «книжкове  навчання»  і  дрібний  купець  Петро
Кунащак:  під  час  воєнної  небезпеки  1672  року  разом  з
найціннішим  своїм  майном  він  дав  на  схов  книгу  Галя-
товського  «Ключ  розуміння»,  а  при  одруженні  сина-
кушніра  подарував  дві  книжки:  «одну  йому  самому,
другу  молодій».  Для  підготовки  дітей  з  української  та
латинської  мов  він  запросив  студента-репетитора,  до
книги  запису  видатків  переписав  українські  вірші  та
приказку.  Очевидно,  Кунаїцак  був  типовою  фігурою,  але
про  інших,  подібних  до  нього  середньозаможних  міщан
не  маємо  джерел,  а  від  Кунащака  вціліла  згадувана
вже  записна  книжка  —  своєрідна  пам’ятка  повсякден¬
них  турбот  представника  міського  «поспільства»5.
 Об’єднуючи  освічених  міщан  (в  Луцьку  і  Києві  —
також  шляхтичів),  братства  розуміли  необхідність  роз¬
витку  української  науки  й  літератури  і  залучали  до
своїх  установ  діячів  освіти  з  різних  частин  України.  Аж
ніяк  не  випадковим  є  той  факт,  що  саме  при  братствах
почали  свою  діяльність  найвизначніші  представники
української  культури  кінця  XVI  —  початку  XVII  ст.  —
Стефан  і  Лаврентій  Зизанії,  Кирило  Транквіліон  Став-
ровецький,  Іван  Борецький  та  ін.  Всі  вони,  як  і  міща¬
ни  —  тогочасні  керівники  братства,  —  є  типовими  лю¬
дьми  Відродження.  Це  яскраві,  багатогранні  індивіду¬
альності  і  разом  з  тим  керівники  суспільно-політичного
життя  та  культурні  діячі  широкого  діапазону  —  вчителі,
вчені,  письменники.  Виразник  інтересів  міської  бідноти
Стефан  Зизаній  і  після  від’їзду  з  Львова  залишився
«возлюбленим»  прибічником  братства  6  і  довго  ще  мав
великий  вплив  на  його  громадську  діяльність.  Колиш¬
ній  учитель  братської  школи  Лаврентій  Зизаній  став
не  лише  визначним  ученим  і  літератором,  а  й  провід-
 199

ником  антикатолицького  руху  в  більшій  частині  Воли¬
ні  7.  Щодо  Кирила  Ставровецького,  то  й  він  був  не  тіль¬
ки  вчителем  при  братстві,  а  й  брав  участь  у  його  су¬
спільній  діяльності,  працював  у  братській  друкарні8.
Оволодівши  в  Ставропігії  мистецтвом  книгодрукування,
Ставровецький  згодом  чимало  зробив  для  розвитку
друкарства  в  різних  частинах  України  (Почаїв,  Рахма-
нів,  Чернігів).
 Іван  Вишенський  також  протягом  ряду  років  мав
тісні  взаємини  з  братствами  і  під  час  перебування
у  Львові  одержував  від  Ставропігії  матеріальну  допо¬
могу.  Звичайно,  погляди  окремих  братчиків  і  погляди
Вишенського  не  в  усьому  збігались,  що  пояснювалось
як  аскетизмом  афонського  ченця,  так  і  неоднорідністю
соціального  складу  братств9.  Проте  при  конфліктах
братств  з  церковною  верхівкою  Вишенський  завжди  був
цілком  на  боці  братчиків,  захищав  право  «хлопів  про¬
стих»  усувати  єпіскопів-відступників.  Є  підстави  вважа¬
ти,  що  ідеологія  братського  руху  позначилась  і  на  ін¬
ших  важливих  аспектах  творчості  найвидатнішого  пред¬
ставника  давньої  української  літератури  10.
 З  близьких  до  братств  кіл  вийшов  і  автор  «Пере¬
стороги».  Хто  б  він  не  був  —  Ю.  Рогатинець  (гіпотеза
І.  Франка),  І.  Борецький  (гіпотеза  М.  Возняка)  чи  Ан¬
дрій,  священик  Вознесенський  (гіпотеза  А.  Попова  та
П.  К.  Яременка),  —  це  була  людина,  що  в  багатьох
питаннях  була  під  впливом  братств,  розвивала  ідеї,
перший  поштовх  яким  дав  братський  рух.
 Приблизно  з  другого  десятиріччя  XVII  ст.  найви¬
значніші  культурні  сили  зосередились  навколо  Київ¬
ської  школи  та  друкарні.  Але  братства  все  ще  залиша¬
лись  важливими  культурними  центрами.  Зокрема
Львівське  братство  запрошувало  на  посади  вчителів*
друкарів  та  коректорів  книг  і  до  Онуфріївського  мона¬
 200

стиря  освічених  людей  з  різних  міст  і  сіл:  братів  Ошь
кія  та  Григорія  Волковичів  з  Вільна  11,  Івана  Підвисо-
цького  з  Острога,  Зосиму  Согнікевича  з  Луцька  (пізні¬
шого  викладача  Київської  колегії)  та  інших.  В  різний
час  з  братством  співробітничали  також  друкарі  Андрій
Скульський  та  Михайло  Сльозка,  письменник  Иоаникій
Галятовський,  гравери  Євстафій  Завадовський,  Нико¬
дим  Зубрицький,  Денис  Сінкевич,  малярі  Федір  Сень-
кович  та  Микола  Петрахнович.  І  у  XVIII  ст.  Ставропі¬
гія  залучала  найвизначніших  діячів,  що  були  тоді  на
західноукраїнських  землях  та  Правобережжі.  Зокрема,
з  нею  співробітничав  вихованець  Київської  академії,
доктор  філософії  й  теології  Петро  Кос  (Кулябко)  —
син  бунчукового  товариша  Якима  Кулябка.  Саме  в
братській  друкарні  опублікували  свої  твори  префект
Київської  академії  М.  Козачинський  («Філософія  Арі-
стотелева»,  «Благоутробіє  Марка  Аврелія»)  і  М.  Шадур-
ський  (передмова  і  підготовка  тексту  «Іфіки  ієрополі-
тики»).  1758  р.  став  братчиком  відомий  гравер  Іван
Филипович,  що  виготовляв  шрифти,  дереворити  та  мі-
дерити  для  братства  і  для  власної  друкарні.  Найбільш
популярною  з  його  видань  була  велика  книга  іншого
братчика  Михайла  Слонського  з  питань  цивільного  та
процесуального  права  («Akcesoria,  statut  і  konstytucje»,
три  видання).  Одним  з  найосвіченіших  членів  братства
був  Антін  Левинський  (1705—1778)  12,  який  зібрав  цін¬
ну  колекцію  актів  з  історії  України  XVI—XVIII  ст.,  а
також  сучасних  йому  матеріалів  про  експансію  римсько-
католицької  церкви.
 Згуртувавши  навколо  себе  видатних  діячів  освіти,
Львівське  братство  підняло  свою  школу  на  такий  рі¬
вень,  що  в  перший  період  свого  існування  вона  зайняла
провідне  місце  серед  укр-аїнських  навчальних  закладів,
її  статут  —  визначна  пам’ятка  української  педагогічної
 т

думки  —  яскраво  свідчить  про  деімократичну  спрямо¬
ваність  освітньої  діяльності  братства.  Правда,  первісні
плани  перетворення  братського  «гімнасіону»  у  вищу
школу  не  були  здійснені  і  рівень  його  з  часом  знизився.
Однак  і  в  другій  половині  XVII  та  XVIII  ст.  при  брат¬
стві  гуртувались  студенти,  що  готувались  до  вищих
студій.  Очевидно,  в  братській  школі  почало  свою  освіту
багато  з  тих  студентів  вищих  шкіл,  які  й  після  здо¬
буття  університетської  освіти  підтримували  зв’язки  з
Ставропігією.  Зокрема  це  стосується  таких  людей  як
син  львівського  міщанина  доктор  медицини  Пилип  Ляш-
ковський  (похований  при  братстві  в  1641  p.),  студент
Замостської  академії  Г.  Бутович,  який  у  1642  р.  видав
у  братській  друкарні  панегірик  «Еводія»,  та  іи.  Із  за¬
кордонних  вищих  шкіл  в  колах,  зв’язаних  з  братствами,
особливою  популярністю  користувалась  Падуанська  ака¬
демія,  яка  найменше  залежна  від  католицьких  впливів.
Прибувши  до  Венеціанської  республіки,  українець
Яків  Седовський  застав  там  кількох  земляків-студентів
і  серед  них  Григорія  Кирницького,  який  жив  «без  сум-
ту,  без  достатку»,  проте  здобув  докторат  філософії  в
Падуанському  університеті  13.  У  1689—1690  pp.  в  Паду-
анському  університеті  навчався  син  незаможного
львів’янина,  вихованець  братської  школи  14  Василь  Ру-
сянович,  що  був  обраний  спершу  бібліотекарем,  а  по¬
тім  консиліярем  (керівником)  усієї  нації  студентів  з
Польського  королівства  і  князівства  Литовського  15.
 Луцька  братська  школа  стала  культурним  осеред¬
ком  усієї  Волині,  а  на  базі  школи  Київського  братства
виникла  знаменита  Києво-Могилянська  колегія  (з
1701  р.  —  академія).  Ця  вища  школа,  загальноукраїн¬
ська  і  всестанова  за  складом  своїх  учнів,  мала  вели¬
чезний  вплив  на  культурне  життя  всього  українського
народу.
 202

Певний  вплив  мали  братства  і  на  розвиток  націо¬
нального  стилю  в  архітектурі,  в  декоративному  та  об¬
разотворчому  мистецтві.  Раніше  замовцями  й  мецена¬
тами  при  великих  будівельних  та  живописно-декора-
тивних  роботах  (замки,  церкви)  були  переважно  фео¬
дали.  Через  братства  замовцями  все  частіше  ставали
згуртовані  в  братствах  міщани  й  селяни.  Асигнуючи
гроші  на  будівельні  та  малярські  роботи,  братства
не  могли  не  мати  впливу  на  їх  стильову  спрямова¬
ність.  Тому  в  будовах,  що  проводились  братствами,  біль¬
шою  мірою  виявились  народні  смаки  й  уподобання.  Це
сприяло  творчому  переплетінню  національних  традицій
з  явищами  й  процесами,  що  мали  загальноєвропейський
характер.
 Важко  переоцінити  значення  того  факту,  що  на  ниві
мистецтва,  як  і  в  інших  галузях  культурного  життя,
братства  сприяли  зміцненню  дружніх  взаємин  і  культур¬
них  зв’язків  України  з  народами  Заходу  й  Сходу  і  на¬
самперед  з  Росією.
 Поряд  з  найбільшими  братствами  (Львівським,
Луцьким,  Київським)  величезне  значення  для  розвит¬
ку  української  культури  мали  численні  масові  за  своїм
складом  братства  з  початковими  школами  та  шпиталя¬
ми  при  них,  які  протягом  XVII  ст.  поширились  на  Пра¬
вобережжі  і  в  Галичині.  В  умовах  відсутності  україн¬
ської  державності  братства  очолили  природний  потяг
мас  до  створення  незалежних  від  феодалів  органів  са¬
моврядування  і  до  гіротиставленя  їх  установам,  ство¬
реним  окупаційною  державною  владою  та  окремими
феодалами.  Найбільш  рішуче  виступали  в  цьому  на¬
прямі  ті  діячі  братств,  які  спирались  на  підтримку  тру¬
дового  населення,  тоді  як  багаті  міщани,  особливо  шля¬
хта  й  духовенство,  нерідке  йшли  на  компроміс  з  като¬
лицькими  феодалами.
 203

Видавнича  марка  братської
друкарні.  Зліва  —  герб
м.  Львова,  спрат  а  —  герб
Львівського  братства.
 На  противагу  тим  братствам,  які  складались  ви¬
ключно  з  міщан  і  прагнули  якомога  більше  обмежити
впливи  церковної  ієрархії,  духівництво,  при  підтримці
православних  феодалів  і  частини  міщан,  створювало
братства  іншого  типу,  більшою  чи  меншою  мірою  під¬
порядковані  клерикальним  колам.  Поява  таких  братств
пояснюється  ще  й  хисткістю  економічного  та  політич¬
ного  становища  українських  міщан,  а  також  потребою
згуртування  широкого  антикатолішького  фронту  за  уча¬
стю  всіх  зацікавлених  у  цьому  суспільних  прошарків.
Та  як  тільки  позиції  православної  церкви  міцніли,  ду¬
хівництво  поспішало  позбутись  будь-якого  контролю  з
боку  світських  людей,  «кравців,  шевців,  кушнірів».  То¬
му  культурно-освітня  діяльність  братств,  створених  за
участю  духівництва  і  йому  підпорядкованих,  ставала
мінімальною  або  й  зовсім  припинялась,  уступаючи  про¬
відне  місце  монастирям  та  епіскопським  кафедрам.  Зви¬
 204

чайно,  рівень  культурних  запитів  суспільства  був  на
той  час  уже  досить  високий  (що  обумовлено,  в  числі
інших  факторів,  також  і  діяльністю  братств),  а  тому
навіть  представники  духівництва  були  змушені  рахува¬
тись  з  тими  передовими,  світськими  традиціями  в  га¬
лузі  культурного  життя,  що  встановились  в  період  ак¬
тивної  діяльності  братств.
 Все  ж  таки  найбільшими  були  досягнення  тих
братств,  які  сміливо  виступали  проти  засилля  духівни¬
цтва  в  суспільно-політичному  та  культурному  житті  і
забезпечили  розгортання  творчої  ініціативи  широких
кіл  міського  населення.  Такі  братства  були  в  повному
розумінні  громадськими  організаціями,  що  працювали
наперекір  всіляким  перешкодам  з  боку  державної  вла¬
ди,  католицького  патриціату  міст,  вищого  духівництва
й  окремих  феодалів.  Вони  ділом  довели  друзям  і  во¬
рогам,  як  багато  можна  зробити  навіть  у  найнесприят-
ливіших  умовах,  якщо  ясно  усвідомити  свою  мету  і  тіс¬
но  згуртуватися  для  її  здійснення.
 Зробивши  перші,  можливо,  найважчі,  кроки  на  шля¬
ху  культурного  відродження  в  кінці  XVI  —  на  початку
XVII  ст.,  братства  пізніше,  внаслідок  об’єктивних  со¬
ціально-економічних  причин,  не  змогли  втримати  здо¬
бутих  позицій.  Проте  ще  і  в  другій  половині  XVII  ст.
та  у  XVIII  ст.  вони  зберегли  важливе  місце  в  суспіль¬
но-політичному  та  культурному  житті.  Вся  їх  діяльність
сприяла  поширенню  гуманістичних  ідей,  підривала  все¬
владдя  церкви  в  галузі  культури  та  ідеології.
 На  прикладі  братств  дуже  чітко  видно  нерозривний
зв’язок  прогресивного  напрямку  української  культури  з
життям  народних  мас,  з  їх  визвольною  боротьбою.  Ді¬
яльно  включившись  в  суспільно-політичну  боротьбу  сво¬
го  часу,  вони  змогли  вписати  свою  неповторну  сторінку  в
історію  культурного  відродження  українського  народу.
 205

РЕЗЮМЕ
 20G
 В  общественно-политической  и  куль¬
турной  жизни  Украины  XVI—XVIII  вв.
важную  роль  играли  братства  —  органи¬
зации,  объединявшие  украинское  населе¬
ние  городов,  а  отчасти  и  сел.  Дворянские
и  буржуазные  историки,  оценивая  братское
движение  преимущественно  с  ненаучных,
клерикальных  методологических  позиций,
обращали  внимание  только  на  чисто  вне¬
шние  религиозные  формы  деятельности
братств  и  замалчивали  или  уменьшали  их
значение  в  борьбе  против  засилия  церков¬
ников,  за  развитие  светских  элементоз
украинской  культуры.
 Утверждения  Д.  Зубрицкого,  А  Кры¬
ловского  и  других  исследователей,  о  том,
что  древнейшее  на  Украине  братство
(Львовское)  существовало  уже  в  XV  в.,
основаны  на  произвольном  толковании
документов,  в  которых  братство  как  та¬
ковое  не  упоминается.  Правда,  в  некото¬
рых  украинских  городах  существовали
расплывчатые,  организационно  неоформ¬
ленные  объединения  церковных  ктиторов
(vitrici),  подготовившие  почву  для  возник¬
новения  братств,  но  они  не  были  еще
братствами.
 Братства  на  Украине  начали  распро¬
страняться  во  второй  половине  80-х  годов
XVI  в.  Их  возникновение  было  вызвано
потребностью  более  тесного  сплочения  ши¬
роких  кругов  мещан  (бюргеров)  в  услови¬
ях  обострения  социальной  и  народно-ос¬
вободительной  борьбы  украинского  народа.

Братства  использовали  внешние  организационные  формы,  свой¬
ственные  цехам  и  другим  средневековым  корпорациям,  в  том  чис¬
ле  и  религиозным  братствам.  Однако  в  отличие  от  католических
«братств»,  являвшихся  послушным  орудием  в  руках  духовенства,
украинские  и  белорусские  братства,  хотя  и  образовывались  по
церковным  приходам,  в  большинстве  случаев  были  чисто  светскими
как  но  составу  членов,  так  н  по  направлению  своей  деятельности.
 К  концу  1585  г.  украинские  мещане  центральной  части  Львова
выработали  устав  своей  организации  —  Львовского  Успенского
братства,  которое  впоследствии  стали  называть  также  Ставропи-
гнйским  (Ставропигией).  В  конце  XVI  —  начале  XVII  вв.  братства
возникли  в  большинстве  западноукраинскнх  городов.  В  1615  г.
оформилось  Богоявленское  братство  в  Киеве,  в  1617  г.  —  Кресто-
воздвиженское  (Чеснохрестское)  в  Луцке.  Во  второй  половине
XVII  и  в  XVIU  веке  братства  были  в  большинстве  городских  и  во
многих  сельских  приходах  Галиции,  Холмщииы,  Волыни,  а  частично
и  Приднепровья.  Братства  появились  и  на  Левобережной  Украине,
но  функции  их  были  преимущественно  обрядово-бытовые.  Содержа¬
нием  школ  и  «шпиталей»,  выборами  духовенства  на  Левобережье
занимались  не  братства,  а  громады  —  сельские  общины.
 С  конца  XVIII  —  начала  XIX  вв.  в  связи  с  укреплением  фео-
дально-абсолютнстских  монархий,  разделивших  украинские  земли,
церковные  учреждения  все  более  сращивались  с  бюрократическим
государственным  аппаратом.  Братства  Галиции  и  Правобережья
постепенно  были  подчинены  духовенству  и  иерссталп  играть  суще¬
ственную  роль  в  общественно-политической  и  культурной  жизни
украинского  народа.
 Социальный  состав  разных  братств  был  различный  и  с  тече¬
нием  времени  менялся.  Львовское  Успенское  братство  возникло  по
инициативе  средних  слоев  городского  населения  —  цеховых  ремес¬
ленников,  торговцев.  В  конце  XVI  в.  это  братство  объединяло  ши¬
рокий  круг  горожан,  пользовалось  поддержкой  большинства  укра¬
инских  трудящихся.  Лишь  позже  руководящие  позиции  в  Ставропи-
гийском  братстве  захватили  зажиточные  купцы,  по  своим  богат-
 207

ствам  не  уступавшие  католическому  патрициату.  В  этот  период  наи¬
большие  заслуги  в  культурно-просветительной  деятельности  Ставро¬
пигии  принадлежат  не  ее  официальным  старейшинам,  а  состоявшим
на  службе  в  братских  учреждениях  среднезажиточным  и  бедным
учителям,  художникам,  «друкарям».
 В  отличие  от  нескольких  крупнейших  братств,  братства,  суще¬
ствовавшие  в  малых  городах  и  в  предместьях  больших  городов,
были  более  демократичны  по  своему  составу.  Нередко  членами  их
считались  все  взрослые  мужчины  православного  вероисповедания,
проживавшие  на  территории  того  или  иного  прихода.  Большинство
братств  не  допускало  в  свои  ряды  представителей  духовенства.  Ки¬
евское  и  Луцкое  братства,  в  которых  самыми  влиятельными  члена¬
ми  были  православные  монахи  и  среднепоместные  шляхтичи,  явля¬
ются  исключениями.
 В  конце  XVI  —  начале  XVII  в.  ряд  братств  Львозской  епархии
(Львовская  Ставропигия,  Рогатинское,  Гологорское  н  другие)
находились  в  конфликте  с  представителем  верхушки  православно¬
го  духовенства,  епископом-феодалом  Гедеоном  Балабаном.  Поль¬
зуясь  соперничеством  за  власть  в  лоне  церковной  иерархии,  эти
братства  в  отдельных  случаях  привлекали  па  свою  сторону  киев¬
ских  митрополитов  и  восточных  патриархов.  Однако  сотрудничество
с  митрополитами  и  патриархами  было  обусловлено  в  первую  оче¬
редь  тактическими  соображениями.  Сучавский  митрополит  Иоанн
Симолас,  который  не  зависел  от  братств  Украины  и  мог  не  считать¬
ся  с  ними,  резко  осуждал  львовских  братчиков  за  то,  что  они  «не
слушаются  ни  епископа,  ни  патриарха,  ни  митрополита»,  а  имеют
во  главе  «светских  лиц:  Красовского  за  патриарха,  Юрко  Рогатин-
ца  за  митрополита,  Ивана  Рогатинца  за  епископа».
 Руководители  наиболее  активных  братств  резко  критиковали
злоупотребления  духовенства,  особенно  высшего.  Вопреки  сопро¬
тивлению  духовной  иерархии,  они  добивались  проведения  в  жизнь
принципа  выборности  духовенства  светскими  людьми  —  членами
братств,  стремились  установить  контроль  братств  над  всей  дея¬
тельностью  духовенства,  уничтожить  монополию  духовенства  на
 208

чтение  и  комментирование  библии  и  богословских  сочинений.  Также
и  по  второстепенным  вопросам  братства  проявляли  протестантские
тенденции,  выступали  за  «очищение»  религиозного  культа  от  неко¬
торых  «идолопоклонских»  обрядов  (являвшихся  в  большинстве  слу¬
чаев  усвоенными  церковью  дохристианскими  народными  обычаями).
Некоторые  буржуазные  историки  безосновательно  сводили  все  про¬
явления  реформации  на  Украине  к  «западным  влияниям».  Однако
основное  направление  деятельности  братств  определялось  не  внеш¬
ними  влияниями,  а  общественно-политической  обстановкой,  сложив¬
шейся  на  Украине.  Известно,  что  сходные  моменты  в  социально-
экономическом  и  политическом  развитии  разных  народов  обуслови¬
ли  общеевропейский  характер  ряда  процессов  общественно-полити¬
ческой  и  культурной  жизни.  Также  и  наличие  в  идеологии  братств
некоторых  реформационных  взглядов  было  порождено  главным  об¬
разом  местными  условиями,  а  не  «подражанием  Западу».  И  если
в  дальнейшей  деятельности  братств  элементы  реформации  не
получили  развития,  то  программа  братств  не  сводилась  к  ним.
Это  была  лишь  одна  из  составных  частей  многогранного  уча¬
стия  братств  в  общественно-политической  и  культурной  жизни
страны.
 В  противовес  тем  братствам,  которые  состояли  почти  исключи¬
тельно  из  горожан  и  стремились  как  можно  более  ограничить  влия¬
ние  церковной  иерархии,  духовенство,  при  поддержке  православных
феодалов  и  части  городской  верхушки,  создавало  братства  друго¬
го  типа,  в  большей  или  меньшей  степени  подчиненные  клерикаль¬
ным  кругам.  Появление  таких  братств  связано  также  с  непроч¬
ностью  экономического  и  политического  положения  украинских  го¬
рожан  и  с  необходимостью  сплочения  широкого  антикатолического
фронта  с  участием  всех  заинтересованных  в  этом  общественных
прослоек.  Как  только  позиции  православной  церкви  укреплялись,
духовенство  спешило  вообще  избавиться  от  контроля  со  стороны
светских  лиц,  «сапожников,  портных,  скорняков».  Поэтому  куль¬
турно-просветительная  деятельность  братств,  подчиненных  духо¬
 14-2269
 209

венству,  очень  скоро  сводилась  к  минимуму  или  же  вообще  прекра¬
щалась,  ее  место  в  культурной  жизни  занимали  монастыри  и  епис¬
копские  кафедры.  Однако  уровень  культурных  запросов  был  уже
настолько  высок,  что  даже  представители  монастырской  учености  и
литературы  были  вынуждены  считаться  с  укрепившимися  при  дея¬
тельном  участии  братств  передовыми,  светскими  традициями  в  об¬
ласти  просвещения  и  культуры.
 Городские  братства  имеют  большие  заслуги  в  борьбе  против
Брестской  церковной  унии.  Они  последовательно  разоблачали  за¬
мыслы  агентуры  Ватикана,  возглавляли  сопротивление  народных
масс  насильственному  насаждению  католицизма.  Даже  после  того,
как  в  начале  XVIII  в.  уния  была  окончательно  провозглашена  на
украинских  землях,  остававшихся  под  гнетом  Речи  Посполитой,
братства  содействовали  культурному  единению  всех  частей  Украи¬
ны,  выступали  против  католического  духовенства  и  феодалов,  стре¬
мившихся  полностью  окатоличить  и  денационализировать  украин¬
ский  народ.  Важную  роль  сыграли  братства  и  в  движении  широких
слоев  населения  городов,  направленном  против  ограничения  праз
некатоликов  в  магистратах  и  цехах.  Наряду  с  этим,  запрещая  чле¬
нам  выносить  свои  споры  на  суд  государственных  или  магистрат¬
ских  властей,  братства  стремились  создать  органы  самоуправления,
независимые  от  католических  феодалов  и  государства.
 Украинские  братства  выступали  единым  фронтом  с  братствами
Белоруссии,  где,  при  наличии  некоторых  локальных  особенностей,
братское  движение  в  основном  приняло  те  же  формы,  что  и  на
Украине.  Львовское  и  Киевское  братства  имели  связи  с  Россией,
получали  от  русского  правительства  материальную  помощь.  Члены
братств  внесли  также  определенный  вклад  в  дело  укрепления  эко¬
номических  и  культурных  связей  Украины  с  молдавско-румынскими
землями,  с  южными  и  западными  славянами,  в  меньшей  мере  —
с  отдельными  странами  Западной  Европы  и  Ближнего  Востока.
 Организационное  оформление  старейшего  в  стране  Львовского
Успенского  братства  связано  с  мероприятиями  по  созданию  школы
 210

высшего  типа  и  типографии,  вокруг  которых  объединились  выдаю¬
щиеся  деятели  украинской  культуры  —  братья  Зизании,  Кирилл
Транквиллион  Ставровецкий,  а  впоследствии  Иван  Борецкий,  Памво
Берында  и  другие.  Первоначально  предполагалось  расширить  объем
преподавания  философских  наук  в  братской  школе  и  поднять  ее
до  уровня  академии  (университета).  Однако  после  краткого  перио¬
да  расцвета  (конец  XVI  —  начало  XVII  вв.)  Львовский  братский
«гимиасион»  пришел  в  упадок.  Зато  около  1615  г.  возникла  брат¬
ская  школа  в  Киеве,  а  около  1617  г.  —  в  Луцке.  Объединившись
в  1632  г.  с  лаврской  школой,  Киевская  братская  школа  положила
начало  знаменитой  киевской  коллегии,  преобразованной  впослед¬
ствии  в  академию  —  первое  высшее  учебное  заведение  у  восточно-
славянских  народов.
 Самым  выдающимся  памятником  украинской  педагогической
мысли  эпохи  феодализма  является  «Порядок  школьный»  —  устав,
применявшийся  Львовской,  Луцкой,  а  возможно  и  другими  брат¬
скими  школами.  Братские  школы  носили  демократический,  всесо¬
словный  характер,  в  них  не  делалось  различия  между  богатыми  и
бедными  учениками.  В  программе  крупнейших  братских  школ  боль¬
шое  место  занимало  овладение  учениками  основ  красноречия  путем
изучения  теоретических  курсов  риторики,  поэтики,  логики,  а  также
произведений  античных  авторов  и  писателей-гуманистов.  В  ряде
братских  школ  ограничивались  телесные  наказания,  предусматри¬
валось  сотрудничество  школы  с  семьей  в  воспитательном  и  учебном
процессе,  а  заданием  школы  считалась  подготовка  учеников  к  об¬
щественной  деятельности.  Все  это  —  существенные  черты  педаго¬
гики  гуманизма,  распространение  которой  на  Украине  началось  с
братских  школ.
 Кроме  нескольких  школ  высшего  типа,  в  городах  и  селах
Украины  в  XVII—XVIII  вв.  существовало  множество  начальных
школ.  Братства  дали  первый  толчок  к  распространению  этих  мас¬
совых,  подлинно  народных  школ.
 Есть  основания  считать,  что"  первопечатник  Иван  Федоров  имел
связи  с  кругами,  обеспечившими  вскоре  после  его  смерти  оформле¬
 14*
 211

ние  братской  организации  во  Львове.  Львовское  братство  стало  до¬
стойным  продолжателем  дела  Федорова;  братская  типография  сы¬
грала  важную  роль  б  развитии  украинской  культуры  и  в  укрепле¬
нии  межславянских  культурных  связей.  Попытки  обзавестись  типо¬
графиями  предпринимались  и  некоторыми  другими  братствами,  но
только  львовская  Ставропигия  смогла  выдержать  конкуренцию  бо¬
лее  богатых  монастырских  типографий.  Однако  и  братства,  не  имев¬
шие  собственных  типографий,  содействовали  распространению  пе¬
чатной  книги.
 Львовское  братство,  пользовавшееся  наибольшим  авторитетом
в  братском  движении,  было  крупнейшим  на  Украине  культурным
центром  в  конце  XVI  —  начале  XVII  в.,  то-есть  как  раз  тогда,  ког¬
да  братчики  принимали  самое  активное  участие  в  общественно-поли¬
тической  жизни;  состав  их  организации  был  наиболее  демократич¬
ным,  а  во  главе  ее  стояли  такие  выразители  интересов  широких
народных  масс  как  Стефан  Зизаний,  Юрий  Рогатинец,  Иван  Кра-
совский.  Установление  фольварочно-барщинной  системы  в  стране
и  обусловленное  этим  засилие  крепостников  вело  к  падению  удель¬
ного  веса  городов  в  экономической  и  политической  жизни.  Это
сказалось  и  на  братском  движении.  Уже  со  второго  —  третьего  де¬
сятилетия,  XVII  в.  роль  Ставропигии  в  культурном  процессе  умень¬
шилась.  Постепенно  на  первый  план  выдвинулся  киевский  куль¬
турный  центр,  на  деятельность  которого  мещане  не  имели  опре¬
деляющего  влияния.  Однако  братства  и  далее  помогали  в  обес¬
печении  Киева  научными  и  литературными  кадрами,  и  в  распро¬
странении  по  всей  стране  достижений  новых  очагов  украинской
культуры.
 Братства  сделали  первые,  возможно,  самые  трудные,  шаги  на
пути  культурного  возрождения  в  конце  XVI  —  начале  XVII  в.,  но
позже,  вследствие  объективных  социально-экономических  причин,  не
смогли  удержать  завоеванных  позиций.  Но  и  во  второй  половине
XVII  в.  и  в  XVIII  в.  они  сохранили  важное  место  в  общественно-
политической  и  культурной  жизни  Западной  и  Правобережной  Ук¬
 212

раины.  Их  деятельность  способствовала  распространению  идей  гу¬
манизма,  подрывала  всевластье  церкви  в  области  культуры  и  идео¬
логии.  На  примере  истории  братств  хорошо  видно  неразрывную
связь  передового  течения  украинской  культуры  с  жизнью  народ¬
ных  масс,  с  их  освободительной  борьбой.  Активно  включившись  в
общественно-политическое  движение  своего  времени,  братства  смог¬
ли  вписать  яркую  страницу  в  историю  культурного  возрождения
украинского  народа.

Список  скорочень  у  посиланнях
на  джерела
 АЗР
 ЛЮЗР
 ЗНТШ
 ;інб
 Памятники
 ЦДАДА
 ЦДІАЛ
 ЮИЛСБ
 ЮСЛС
 AGZ
 DS
 MCS
 —  Акты,  относящиеся  к  истории  Западной
России.  СПб.,  1846—1853.
 —  Архив  Юго-Западной  России,  часть  пер¬
вая.  К.,  1859—1904.
 —  Записки  Наукового  товариства  ім.  Шев¬
ченка.  Львів,  1892—1937.
 —  Львівська  державна  наукова  бібліотека
Міністерства  культури  Української  РСР.
 —  Памятники,  изданные  Киевскою  комис-
сиею  для  разбора  древних  актов,  изда¬
ние  второе.  К.,  1898.
 —  Центральний  державний  архів  давніх
актів  СРСР.
 —  Центральний  державний  історичний  ар¬
хів  Української  РСР  у  м.  Львові.
 —  Юбилейное  издание  в  память  300-летия
основания  Львовского  ставропигиона.
Львів,  1886.
 —  Юбилейный  сборник  в  память  350-летию
Львовского  ставропигиона.  Львів,  1936.
 —  Akta  grodzkie  i  ziemskie,  t.  1—25,  Lwów,
1868—1935.
 —  Diplomata  statuaria...  confraternitati  Stau-
ropigianae  concessa.  Leopoli,  1895.
 —  Monumenta  Confraternitatis  Stauropi-
gianae,  ed.  W.  Milkowicz.  Leopoli,  1895.

ПРИМІТКИ
 Вступ
 1  Програма  КПРС.  К->  1961,  стор.  113.
 2  Див.  «Науково-інформаційний  бюлетень
Архівного  управління  УРСР»,  1963,
№  1,  стор.  49.
 3  Див.  Советская  историческая  энцикло¬
педия,  т.  2.  М.,  1962,  стовп.  702—704.
 4  Історія  Львова.  Короткий  нарис.  Львів,
вид-во  Львівського  університету,  1956,
стор.  ЗО.
 5  ЦДІАЛ,  ф.  129.
 Розділ  І
 1  В.  І.  Ленін.  Твори,  т.  11,  стор.  84.
 2  Про  заснування  Львова  див.  у  кн.:  На¬
риси  з  історії  Львова,  Львів,  1956,
стор.  9—31.  Про  дальший  економічний
і  соціально-політичний  розвиток  міста  в
добу  феодалізму  див.  там  же,
стор.  32—114;  Історія  Львова,  стор.  14—
47.
 3  Див.  Pomniki  dziejowe  Przemyśla,  t.  1.
Przemyśl,  1936,  стор.  VI.
 4  Жерела  до  історії  України-Русі,  т.  3.
т.  3.  Львів,  1900,  стор.  140.
 5  Див.  Е.  Horn.  Stosunki  ekonomiczno-
społeczne  w  miastach  ziemi  Halickiej  w
latach  1590—1648  (autoreferat).  Opole,
1962,  стор.  12.
 G  Див.  L.  F  i  n  k  e  1,  F.  В  o  s  t  e  1.  Z  dzie¬
jów  Stryja.  In:  Dla  Stryja.  Lwów,  1926,
стор.  7.
 7  Див.  Наукові  записки  Інституту  сус¬
пільних  наук  АН  УРСР,  К-, 	1961,
стор.  26—28.
 8  Див.  Pomniki  dziejowe  Lwowa,  t.  2.
Lwów,  1896,  стор.  15,  37,  60.
 9  Ди$.  Ф.  Срібний.  Студії  з  історії
Львівської  Ставропігії.  —  3HTUI,
т.  111,  стор.  8,  15.
 215

10  Див.  Н.  А  к  і  н  я  н.  Сімеон  Дпрі  Легацой  угегрутюн  (Подорожні
нотатки  Симона  Дпіра  Легаці).  —  Журн.  «Гандес  амсоїря».  —
Відень,  1935,  №  3—4,  cTQp.  169.
 11  Див.  І.  К  р  и  п’я  к  е  в  и  ч.  Львівська  русь  в  першій  половині
XVI  в.  —  ЗНТШ,  т.  79,  стор.  9.  Про  дружбу  українських  та
вірменських  трудящих  див.  журн.  «Патма-банасіракан  гандес».
Єреван,  1963,  №  2  (21),  стор.  101—114.
 12  І.  К  р  и  п’я  к  е  в  и  ч,  Львівська  русь...  —  ЗНТШ,  т.  79,  стор.  10.
 13  Див.  зб.  «З  історії  західноукраїнських  земель»,  вип.  5.  К.,  I960,
стор.  12.
 14  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  337,  стор.  1333.
 15  Т  а  м  же,  т.  341,  стор.  785—787.
 16  Див.  С.  Соловьев.  Братчины.  —  «Русская  беседа»,  1856,  IV,
смесь,  стор.  108—117.
 17  Див.  Н.  С  к  а  б  а  л  л  а  н  о  в  и  ч.  Западноевропейские  гильдии  и
западнорусские  братства.  —  Журн.  «Христианское  чтение»,
1875,  часть  2.
 18  Найповнішу  бібліографію  численних  розвідок  про  братства
див.  у  кн.-.  П.  Клименко.  Цехи  на  Україні,  т.  І.  Вступ.  К-,
1929.  Деякі  з  оцінок  Клименка  дуже  тенденційні.
 19  L.  Wyпаї*.  History  of  the  early  Ukrainian  printing  1491—
1600.  Denver,  1963,  p.  67.
 20  Див.  Die  Religion  in  Geschichte  und  iGegenwart.  Hrsg,  von.
 H. 	Gunkel  u.  R.  Zschrank.  BcU  I.  Tubingen,  1927,  Sp.  1272;
Enciclopedia  Italiana  di  scienze  lettere  ed  arti.  Roma,  1931  —
1939,  стор.  125.
 21  Див.  Hrvatska  enciklopedija,  svazak  1,  Zagreb,  1942,  стор.  217.
 22  Див.  В.  P.  Григорян.  Аревмтян  Украінаї  гайкакан  загут-
иері  «'Ктірчворац  егбрайутюннері»  масін.  (Про  «братства  смі¬
ливців»  у  вірменських  колоніях  Західної  України).  —  Журн.
«Патма-банасіракан  гандес».  1963,  №  2.
 23  Див.  Полное  собрание  русских  летописей,  т.  2.  СПб.,  190S,
стор.  495.
 24  Див.  С.  Егиазаров.  Исследования  по  истории  учреждений
в  Закавказье,  ч.  2.  Городские  цехи.  Казань,  1891.
 25  Див.  A.  Fortescue.  The  Uniate  Eastern  Churches  of  Bizantine,
rile  in  Italy,  Sicily,  Syria  and  Egypt.  N.  Y.,  1956,  стор.  136.
 26  Див.  Z.,  W  і  n  t  e  r.  Zivot  cirkevni  v  Cechach.  Kultu^historicky
obraz  s  XV.  a  XVI.  st.,  sv.  2.  Praha,  1896,  стор.  939—940,  945,
952,  960.
 27  Див.  І.  Крип’якевич.  Львівська  русь...  —  ЗНТШ,  т.  77,
стор.  106;  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  18,  стор.  138,  141.
 210

28  П.  Ефименко.  Братства  и  съезды  нищих.  —  «Киевская  ста¬
рина»,  т.  7,  1883,  стор.  316.
 29  Труды  III  археологического  съезда,  т.  2.  К-,  1878,  стор.  319.
 30  А.  Добр  янский.  История  епископов  трех  соединенных  епар¬
хий  —  Перемыской,  Самборской  и  Сяноцкой.  Л'ьвів,  1894,  пе¬
ріод  І,  стор.  56—57.
 31  Памятники,  т.  4,  отд.  I,  стор.  4—5.
 32  Диїв.  S.  В  а  г  ą  с  z.  Pamiętnik  dziejów  polskich.  Львів,  1855,
стор.  289—290.  Католицьке  братство  богородиці  було  у  Львові
вже  в  1407  р.  (Pomniki  dziejowe  Lwowa,  t.  2,  стор.  45,  65).
 33  Див.  J.  Tazbir.  Święci,  grzesznicy  i  kacerze.  Z.  dziejów  polskiej
kontrreformacji.  Warszawa,  1959,  стор.  127.
 34  Див.  Ягеллонська  бібліотека  у  Крако-ві,  дипломи  290,  293,  294,
307.
 35  Див.  К.  Харлампович.  Западнорусские  православные  школы
XVI  и  начала  XVIII  в.,  Казань,  Г898,  стор.  VIII.
 36  Опубліковано  вперше  в  1849—1850  pp.  в  скороченому  російсько¬
му  перекладі.  —  «Журнал  Министерства  народного  просвеще¬
ния»,  ч.  63—67.  М.,  1849—1850.
 37  Д.  Зубрицкий.  Летопись  Львовского  Ставропигального  брат¬
ства.  Львів,  1926,  стор  6.
 38  Див.  Альбом  Львівського  братства  (далі  —  Альбом...),  стор.  383.
Рукопис  зберігається  у  фондах  Львівського  державного  істо¬
ричного  музею.  Докладніше  дані  цього  джерела  аналізуються  в
статті:  Я.  Д.  І  с  а  є  в  и  ч.  Найстарші  документи  про  діяльність
братств  на  Україні.  —  В  кн.:  Історичні  джерела  та  їх  вико¬
ристання,  вигі.  2.  К.,  1965.
 39  D.  Zubrzycki.  Historyczne  badania  о  drukarniach  ruskoslo-
wianskich  w  Galicji.  Lwów,  1836,  стор.  3.
 40  Віднесення  цього  привілею  до  1439  р.  —  механічна  помилка,  бо
Казими'р  IV  був  королем  у  1447—1492  pp.
 41  Див.  Альбом..,  стор.  382—391;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  169—170,
231—234;  ЦДІАЛ*,  ф.  129,  оп.  6,  спр.  1,  арк.  11—12;  on.  1,
спр.  1306,  1283.
 42  Див.  Я.  Д.  І  с  а  є  в  и  ч.  Найстарші  документи...
 43  Див.  Pomniki  dziejowe  Przemyśla,  t.  2.  Przemyśl,  1936,  стор.  150.
 44  А.  Добрянский.  История  епископов  трех  соединенных  епар¬
хий..,  період  III,  стор.  74.
 45  Див.  О.  Терлецький.  Василь  Константин  князь  Острозький.
Історія  фондації  князя  Остроэького  в  Тернополі.  Тернопіль,  1909,
стор.  37—40.  Терлецький  називає  осіб,  що  їх  обирала  громада,
«братством»,  але  цей  термін  він  додав  від  себе.
 217

łS  Див.  I.  К  p  и  п’я  к  е  в  и  ч.  Львівська  русь...  —  ЗНТШ,  т.  79,
стор.  23,  20,  47.
 47  ЦД1АЛ,  ф.  52,  оп.  3,  т.  11.  стор.  191,  137.
 48  ЮИЛСБ,  т.  1,  док.  7—22.
 49  Див.  I.  Франко,  П’яницьке  чудо  в  Корсуні.  Львів,  1913,
стор.  5.
 50  ЮИЛСБ,  т.  I,  док.  17;  І.  Крип’якевич.  Львівська  русь...  —
ЗНТШ,  стор.  25—26.
 51  АЮЗР,  т.  10,  стор.  13;  див.  також  MCS,  стор.  2,  3,  9;  I.  К  р  н-
п’я  к  е  в  и  ч,  Львівська  русь...  —  ЗНТШ,  стор.  10.
 52  АЗР,  т.  2,  стор.  359.
 L3  І.  Крип’якевич.  Львівська  русь...  —  ЗНТШ,  т.  79,  стор.  13;
ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  3,  т.  10,  стор.  789—790.
 54  Див.  AGZ,  t.  1,  стор.  34.
 55  Зіморович  вважав,  що  Підкову  поховало  братство,  але  не  треба
забувати,  що  Зіморович  писав  це  в  1665—1667  pp.,  отже  пере¬
носив  на  минуле  термінологію  свого  часу  (J.  В.  Z  і  m  о  г  о  w  і  с.  z.
Opera.  Leopoli,  1899,  стор.  136.).
 56  Starosta  sutorum  Ruthenicalium  (К.  В  a  d  e  с  k  i.  Zaginione  księgi
średniowiecznego  Lwowa.  Lwów,  1928,  стор.  48).
 57  Див.  «Вестник  Юго-Западной  и  Западной  России».  1862,  №  3,
стор.  98—100.  У  Грамоті  ради  м.  Л'ьвова  від  1545  р.  про  те,  що
церква  Благовіщення  є  власністю  громади  парохіян,  нема  згадки
про  братство  (ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  46,  спр.  13,  14).
 58  Див.  MCS,  стор.  13—14.
 59  Див.  АЮЗР,  т.  6,  стор.  50—52.
 60  Див.  А.  'Крыловский.  Львовское  Ставропигиальиое  братство.
Опыт  церковно-исторического  исследования.  К-,  1904,  стор.  35—36.
 Gl  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1114,  арк.  1,  3,  4.
 62  Там  же,  арк.  З—4.
 63  Історики  всі  організації  міщан  XV—XVI  ст.  називали  братст¬
вами.  Насправді  назва  братство  вживається  лише  в  згаданих  ви¬
ще  трьох  статутах,  а  щодо  Успенської  церкви,  то  лише  в  акті
 1544  р.  фігурують  «співбрати  та  сусіди»  (confratres  et  vicini).
Очевидно,  назва  братства  до  1586  р.  інколи  вживалась,  але  не
була  поширеною  і  загальноприйнятою.  Це  підтверджується  й
тим,  що  наприкінці  80-х  років  XVI  ст.  і  рада,  і  частина  україн¬
ців  називали  братство  «новим»,  «новозаснованим»  (MCS,
стор.  186;  W.  Łoziński,  Patrycjat  і  mieszczaństwo...,  стор.  255).
 64  Див.  І.  Франко.  З  поля  нашої  культури.  —  Журн.  «Народ»,
1893,  т.  4,  стор.  228.
 218

G5  I.  Франко.  Нарис  історії  українсько-руської  літератури.  Львів,
1910,  стор.  45.
 66  ЦДІАЛ.  ф.  9,  оп.  338,  стор.  210;  т.  341,  стор.  7G5.
 67  MCS,  стор.  59.
 68  Т  а  м  же,  стор.  112;  400  лет  русского  книгопечатания,  т.  І.  М.,
1964,  стор.  73.
 *9  Див.  Епискоіп  П  о  р  ф  и  р  и  й.  Восток  Христианский.  Сирия:  I.
Список  антиохийских  патріархов.  К.,  1846,  стор.  83—84.  Арабські
рукописи  про  подорож  Йоакима  є  в  колекції  Ленінградського
відділу  Інституту  народів  Азії  АН  СРСР  (рукописи  В.  1228  і
 В. 	1229).
 70  Див.  Памятники,  т.  З,  стор.  43.
 71  Оригінал  див.:  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  68  (MCS,  стор.  113—
119).  Копії  див.:  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1116;  Альбом...,
спор.  22—39.
 72  Баркулабовская  летопись.  —  «Университетские  известия»,  К.,
1898,  №  12,  стор.  7.
 73  Див.  И.  К  р  а  ч  к  о  в  с  к  и  ii.  Избранные  сочинения,  т.  6.  М.—Л.,
1960,  стор.  447.
 7Л  Див.  Чтения  общества  истории  и  древностей  российских.  М.,
1848,  №  6,  стор.  57.
 75  Див.  Альбом..,  стор.  22.  На  цьому  соборі  Гедеон  був  змушений
підписати  грамоту  про  непідпорядкування  братства  його  владі.
Очевидно,  так  само,  тобто  проти  своєї  волі,  він  був  змушений
прикласти  печатку  і  до  статуту  братства.
 76  MCS,  стор. 	139.
 77  Див. 	DS,  стор. 	35—38,  93,  MCS, 	стор.  203—205,  258.
 78  Див. 	MCS, 	стор.  361—362,  405.
 79  Див. 	там 	же, 	стор.  87—90,  107—108.
 80  Див.  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  106,  стор.  32.
 81  Див.  П.  А.  Кулиш.  История  воссоединения  Руси,  т.  I,  СПб.,
1874,  стор.  240.
 82  MCS,  стор.  14.
 83  Т  а  м  же,  стор.  279—281.
 84  АЮЗР,  т.  11,  стор.  128.
 85  Див.  В.  Фіго  ль.  Церковні  братства  Галицької  греко-католиць-
кої  провінції  у  XVIII  ст.  —  Журн.  «Богословія»,  1938,  т.  16,
стор.  35.
 86  АЮЗР,  т.  10,  стор.  545;  «Киевская  старина»,  1882,  II,  стор.  156,
158,  159;  I.  В  е  л  и  г  о  р  с  ь  у:  и  й.  Яворівське  молодецьке  брат¬
ство  XVIII  ст.  —  Жури.  «Наша  культура»,  1936,  №  4,  стор.  310—
313.
 219

87  Памятники,  т.  2,  стор.  121.
 88  Див.  DS,  стор.  60;  MCS,  стор.  334—348;  АЮЗР,  т.  1,  стор.  243;
АЗР,  т.  6,  стор.  104;  А.  Лонгинов.  Памятник  древнего  пра¬
вославия  в  Люблине  —  православный  храм  и  существовавшее
при  нем  братство.  Варшава,  1883.
 89  АЗР,  т.  4,  стор.  67.
 90  Див.  І.  Цегельський,  Дещо  про  церкви  та  чудотворну  іко¬
ну  матері  божої  в  Кам’янці  Струмиловій.  Кам’янка  Струмилова—
Львів,  1932,  стор.  19;  Й.  Застирець.  Грамота  епіскопа  Г.  Ба¬
лабана,  основуюча  братство  церковне  передміщан  Адамковець-
ких  в  Бережанах.  Львів,  1905  (літографоване  видання);  А.  Б  у-
д  и  л  о  в  и  ч.  Русская  православная  старина  в  Замостье.  Варшава,
1886,  стор.  29.
 91  Див.  І.  Франко.  Записки  проти  книгокрадів  у  старих  книгах
і  рукописах.  —  ЗНТШ,  т.  77,  стор.  125.
 92  Див.  Памятники,  т.  2,  стор.  385—394.  Див.  С.  Голубев.  Древ¬
ние  и  новые  сказания  о  начале  Киевской  академии.  —  «Киевская
старина»,  1885,  т.  И,  стор.  115—116.
 93 	Памятники,  т.  2,  стор.  397—399; 	т. 	1,  сто!р.  8—9.
 94 	Див.  П.  Ж  У  к  о  в  и  ч.  Сеймовая 	борьба  православного  западно-
 русского  дворянства  с  церковной 	унией.  СПб.,  1910, 	вип. 	5,
 стор.  190.
 95  Див.  Чтения  в  обществе  Нестора  летописца,  1891,  т.  5,  отд.  III,
стор.  221.
 96 	Див.  «Киевская  старина»,  1896, 	т. 	52,  стор.  354—357.
 97  Див.  Чтения  общества  истории  и  древностей  российских,  184’8,
№  6,  4,  3,  стор.  56—61.
 98  Це  той  же  Филипович,  антикатолицький  діяч  і  автор  відомого  <в
історії  української  літератури  щоденника,  якого  було  звинува¬
чено  в  зв’язках  з  козаками  і  5  вересня  1648  р.  розстріляно.
 99  Чтения..,  стор.  55.
 100  А.  Добрянский.  История  епископов  трех  соединенных  епар¬
хий..,  додаток,  стор.  87—89;  АЮЗР,  т.  6,  стор.  104;  АЗР,  т.  5,
стор.  18—19.
 101  Див.  Львівський  музей  українського  мистецтва,  рукописи  126,
91,  170.
 102  Відділ  рукописів  Інституту  літератури  АН  УРСР,  архів  І.  Фран¬
ка,  спр.  3/4833,  арк.  4—13,  26.
 103  ЛНБ,  збірка  НТШ,  спр.  258,  арк.  7—25.
 104  Архів  І.  Франка,  спр.  З,/4836,  арк.  5—21.
 105  Т  а  м  же,  спр.  3/4835,  арк.  33.
 106  Див.  ЛНБ,  збірка  НТШ,  рукопис  15,
 220

107  Див.  А.  С.  Петр  у  ш  е  в  и  ч.  Сводная  галнцко-русская  лето¬
пись,  т.  І,  стор.  382.
 108  ЛНБ,  збірка  НТШ,  спр.  258,  стор.  27.
 109  ЛНБ,  збірка  А.  Петрушевича,  спр.  449,  арк.  1—27.  Львівський
історичний  музей,  рук.  121;  Відділ  рукописів  бібліотеки  АН
СРСР  у  Ленінграді,  збірка  Е.  Калужняцького,  спр.  64,  арк.  1.
 110  Див.  ЛБАН,  збірка  НТШ,  спр.  136.
 111  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,
стор.  XVIII.
 112  Див.  Національна  бібліотека  у  Варшаві,  відділ  рукописів,
спр.  2926,  2923,  2920,  2924,  2926,  2921  (колишні  рукописи  бібліо¬
теки  Перемишльської  греко-католицької  капітули).
 113  Див.  «Киевская  старина»,  1892,  т.  36,  стор.  208.
 114  Див.  И.  Свенцицкий.  Опись  музея..,  стор.  60.
 Пб  Актовые  книги  Полтавского  городового  уряда  XVII  века,  вып.  З,
Справы  вечистые  1672—1680  гг.  Чернігів,  1914,  стор.  6.
 11(5  Див.  Протокул  до  записованя  справ  поточных  на  рок  1С90.
Из  №  36—45  Черниговских  губернских  ведомостей  1852  года.
Чернігів,  1852.
 117  Див.  К  истории  южнорусских  братств.  —  «Киевская  старина»,
1886,  т.  16,  стор.  186—190.
 118  Див.  Н.  С  у  м  ц  о  в,  Шпиталь  в  м.  Боромле.  —  «Киевская  ста¬
рина»,  т.  7,  1883,  стор.  309.
 119  Див.  А.  Лазаревский.  Описание  старой  Малороссии,  т.  2.
К.,  1893,  стор.  144—145.
 120  Див.  Л.  К  и  с  и  л  е  в  и  ч.  Вымирающие  типы  украинской  дерев¬
ни.  —  «Киевская  старина»,  т.  8,  1884,  стор.  517—518;  К-  Васи¬
ленко,  Остатки  братств  и  цехов  на  Полтавщине,  —  «Киевская
старина»,  т.  13,  1885,  стор.  166—168;  И.  Павловский.  Остат¬
ки  братств  в  приходах  Переяславского  уезда.  —  «Полтавские
епархиальные  ведомости»,  1880,  №  5.
 121  Див.  И.  Сребницкий.  Следы  церковных  братств  в  Восточной
Малороссии.  —  В  кн.:  Труды  IV  Археологического  съезда  в  Ка¬
зани,  т.  2,  Казань,  1891,  стор.  18.
 122  Згідно  з  підготованим  у  1728—1744  pp.  проектом  кодексу  норм
українського  феодального  права  передбачалось  і  законодавче
закріплення  принципу  виборності  священиків  парафіянами
(Права,  по  которым  судится  малороссийский  народ.  К-,  1879,
стор.  78).
 221

Розділ  11
 1  Див.  MCS,  стор.  390;  ЮСЛС,  т.  І,  стор.  264—274;  Памятники,
т.  1,  стор.  5;  ЦДІАЛ,  ф.  13,  т.  431,  стор.  373—376.
 2  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп  .3,  спр.  320,  арк.  7.
 3  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигпальное  братство,
сюр.  45.
 4  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  J29,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  100.
 5  К.  Маркс, 	Ф.  Енгельс,  Твори,  т.  7,  К-» 	1961, 	стор. 	335.-
 6  ЮИЛСБ,  док.  17;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  60.
 7  Див.  Д.  З  у  б  р  и  ц  к  и  й.  Летопись  .,  стор.  32.
 8  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигпальное  братство,
додаток,  стор.  З—9;  А.  Лонгинов.  Памятник  древнего  пра¬
вославия  в  Люблине..,  1883*
 9  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  823,  on.  1,  спр.  106.
 10  MCS,  сюр.  615.
 11  Баркулабовская  летопись.  —  «Университетские  известия».  К.,
1898,  №  12,  стор.  10—11.
 12  Див.  АЮЗР, 	т.  10,  стор.  125;  т.  11,  стор.  371.
 13  П.  Кулиш. 	История  воссоединения  Руси,  т. 	I, 	стор. 	235.
 14  А.  С  а  в  и  ч.  Нариси  з  історії  культурних  рухів  на  Вкраїні  та
Білорусії  в  XVI—XVIII  ст.  К-,  1929,  стор.  139—140.
 15  Див.  "Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  106,  стор.  68,  32.
 16  Див. 	Ф.  Срібний.  Студії... 	— 	ЗНТШ, 	т. 	108, 	стор. 	10—11.
 17  Див. 	Ф.  Срібний.  Студії... 	— 	ЗНТШ, 	т. 	114, 	стор. 	56.
 18  Див.  MCS,  стор.  854.
 19  Див.  ЮИЛСБ,  док.  117  (1589  рік).
 20  Він  був  деякий  час  навіть  посесором  маєтку  Передриміхи  (MCS,
стор.  696).
 21  Див. 	Ф. 	Срібний. 	Студії... 	— 	ЗНТШ, 	т. 	114, 	стор. 	25—26,
 28  29
 22  Т  а  м 	же,  стор.  31;  т.  115,  стор. 	36—37.
 23  АЮЗР,  т.  11,  стор.  62.
 24  MCS,  стор.  140,  423.
 25  Деякі  мешканці  передмість  належали  і  до  Успенського  братства
(MCS,  стор.  202).
 20  Див. 	Ф. 	Срібний. 	Студії.. 	— 	ЗНТШ, 	т. 	115, 	стор. 	68—69;
 т.  114,  стор.  32,  34.
 27  Див.  там  же,  стор.  41,  42,  43,  33;  АЮЗР,  т.  11,  crop.  130,  160.
 28  Не  рахуючи  Корнякта,  який  лише  формально  вважався  членом.
 29  Див. 	Ф. 	Срібний. 	Студії... 	— 	ЗНТШ, 	т. 	115, 	стор. 	46—47.
 W.  Łoziński,  Złotnictwo  lwowskie.  Львів, 	1889, 	стор. 	21—22.
 222

г>0  Łoziński.  Patrycjat  і  mieszczaństwo  lwowskie.  Lwów,  1892,  стор.  170.
 31  Найбагатший  серед  вірмен  Іоанн  Вартерисович  мав  тоді  маєток
на  600  тис.  зол.,  а  найбагатший  серед  поляків  Ян  Альтмаєр  —
на  120  тис.  зол.  Мазаракія  вважали  другим  багатієм  у  Львові
після  Вартерисовича.
 32  У  другій  чверті  XVII  ст.  кількість  греків  у  братстві  була  най¬
більшою  (5—9  чоловік,  тобто  майже  четверта  частина),  тоді  як
раніше  греків  було  менше  (Ф.  Срібний,  Студії...  —  ЗНТШ,
т.  108,  стар.  12—14,  22,  7).
 33  Див.  ЮИЛСБ,  стор.  15  (стаття  І.  Шараневича).
 34  Див.  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТІІІ,  т.  106,  стор.  33,  35,  38.
 35  Див.  Volumina  legum,  t.  4,  стор.  296,  .207,  304.
 3(3  Див.  A.  Boniecki,  Herbarz  polski,  t.  5', 	1902,  стор.  215;  t.  4,
 стор.  270;  AGZ,  t.  10,  стор.  422.
 37  Див.  ЮС  Л  С,  т.  1,  №  104.
 38  Див.  Д.  З  у  б  р  и  д  к  ий.  Летопись..,  стор.  136.
 39  В.  К.  Туркул  був  внуком  Василя  Туркула,  родом  з  Молдавії,
який  отримав  шляхетство  1676  року  (К.  Niesiecki.  Herbarz
polski  t.  9.  Lpz.,  1842,  стор.  151).
 40  Див.  А.  П  е  т  р  у  ш  е  в  и  ч.  Сводная  галичско-русская  летопись
1700—1772,  ч.  І.  Львів,  1887,  стор.  140;  ЦДІАЛ',  ф.  129,  оп.  2,
спр.  8,  стор.  27,  64,  91,  101,  242.
 41  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  crip.  8,  стор.  101,128;  ЮИЛСЬ,  т.  1,  стор.  243.
 42  Типовим  прикладом  може  бути  злиденна  доля  друкаря  і  гравера
Петра  Ставницького,  який  ледве  спроможний  був  прогодувати
дружину  і  дітей  (ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  І,  спр.  1211).
 43  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  78—79.
 44  АЮЗР,  т.  11,  стор.  5,  7,  20,  25,  28,  54.
 45  Див. 	Памятники,  т. 	1, 	стор. 	З—4.
 46  Т  а  м 	ж  е,  стор.  7.
 47  Т  а  м 	же,  стор.  40.
 48  Див. 	Там  же,  стор.  101,  102,  111—113.
 49  Див. 	Пам’ятники,  т. 	2, 	стор. 	393—394.
 :’°  Про  це  писав  викладач  Київської  братської  школи  К-  Сакович
у  «Віршах  на  жалосний  погреб  зацпого  рицера  Петра  Конаше-
вича  Сагайдачного»,  виданих  у  Києві  1622  року.  Копія  цього
твору  є  в  рукописному  збірнику  XVII  ст.,  що  належав  бібліотеці
Львівського  братства.
 51  ЦДІАЛ,  ф.  159,  оп.  8,  т.  863,  арк.  200;  ф.  32,  т.  З,  стор.  234;
т.  4,  стор.  59;  т.  2,  арк.  155—156.
 52  Памятники,  т.  4,  отд.  1,  стор.  4.
 223

s:ł  F.  Wollman.  Slovanstvi  v  jazykoy6  literarmm 	obrozeni 	u
 Slovaku,  Prana,  1959.
 54  Див.  MCS,  стор.  113—119.
 55  Молодши-ми  називали  всіх  членів  братства,  крім  чотирьох  ви¬
борних  —  старших.
 56  Архів  Ленінградського  відділу  Інституту  історії  АН  СРСР,  ко¬
лекція  Доброхотова,  спр.  315,  арк.  26.
 57  DS,  стор.  1—2;  АЮЗР,  т.  II,  стор.  135.
 58  АЮЗР,  т.  11,  стор.  90,  177;  т.  10,  стор. 	135.
 59  Див.  АЮЗР,  т.  II,  стор.  58,  59,  86; 	ЦДІАЛ, 	ф. 	129, 	оп. 	1,
 спр.  1125,  арк.  4.
 60  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,
crop.  59—60.
 61  АЮЗР,  т.  11,  стор. 	191.
 62  Див. 	ЦДІАЛ1,  ф.  129,  оп. 	8, 	спр. 	2,  арк.  2,  64,  91,  101;  ЮСЛС,
 т.  І,  стор.  242.
 63  Див. 	АЮЗР,  т.  11, 	стор.  65, 	39—40.
 64  Там 	же,  стор.  58, 	62.
 65  Див.  Архів  Ленінградського  відділу  Інституту  історії  АН  СРСР,
колекція  Доброхотова,  спр.  315,  арк.  20—72.
 66  Див.  Р.  Dąbkowski.  Miscellanea  archiwalne.  Lwów,  1930,
стор.  63—64.
 67  АЮЗР,  т.  11,  стор.  27.
 08  Див.  там  же,  стор.  20—26.
 69  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр  179.
 70  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  261—262;  Ф.  Срібний.  Студії...  —
ЗНТШ,  т.  115,  стор.  60—61;  ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  4,  спр.  8,
стор.  6.  Про  пережитки  видозміненого  «видеркафу»  в  україн¬
ському  звичаєвому  праві  див.  «Літопис  Бойківщини».  Самбір,
1939,  №  11,  стор.  66—67.
 71  Див.  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  115,  стор.  54.  Про¬
дане  монети  для  заробітку  був  можливий  у  зв’язку  з  різним
її  курсом  в  окремих  частинах  краю.
 72  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  299.
 73  Див.  «Pamiętnik  Lwowski»,  1818,  t.  З,  стор.  176.
 74  АЮЗР,  т.  11,  стор.  54—57,  526,  48,  412;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  І,
спр.  1215,  арк.  24.
 75  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  28,  48.  У  1577—1583  pp.  Щербич  жив
у  Львові  і  видавав  там  свої  праці,  можливо,  навіть  викори¬
стовуючи  верстат  Федорова  (див.  Drukarze  dawnej  Polski,  z.  6.
Wrocław—Kraków,  1960,  стор.  221).  Очевидно,  тоді  братчики
і  налагодили  зв’язки  з  ним.
 224

76  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1141,  арк.  5,  8,  9;  АЮЗР,  т.  11,
стор.  305,  413,  436.
 77  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  І,  спр.  841,  842  (Листи  прокураторів
А.  Яноцького  та  М.  Свєжинського  до  братства  1613—1G14  pp.),
спр.  1125,  арк.  13;  спр.  1225,  арк.  30;  оп.  2,  спр.  8,  арк.  77
(лист  «протектора»  Джузеппе  Бранка  з  Риму,  1741  p.).
 78  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  108,  стор.  35—37;  Альбом..,
стор.  412;  И.  Шараневич.  Николай  Красовский.  Львів,  1895,
стор.  107,  112,  114;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  687;  пр.  1181,
стор.  7,  29,  спр.  1165,  арк.  12;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  65,  83,  92,
127,  та  ін.
 75  Див.  І.  Крип’якевич.  Українські  шпиталі  у  Львові  в  XVI—
XVII  ст.  —  «Лікарський  вісник»,  Львів,  1930,  №  1,  стор.  15;
 Н. 	А.  О  б  о  р  и  и.  Львовские  украинские  шпитали  XVI—XVIII  вв.—
«Советское  здравоохранение»,  1958,  а  4,  стор.  31—32.
 80  Див.  MCS,  стор.  368;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  230;  ЦДІАЛ,  ф.  201,
оп.  46,  спр.  40,  83.
 81  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  I,  спр.  1123;  Альбом..,  стор.  412,  406;
АЮЗР,  т.  11,  стор.  689.  Важливо  підкреслити,  шо  відходячи  з
Львова  після  короткочасного  постою  в  лигші  1604  p.,  російські
війська  залишили  хворих  саме  в  українських  шпиталях
(Г.  Ю.  Г  е  р  б  і  л  ь  с  ь  к  и  й,  Петро  Перший  в  Західній  Україні.
Львів,  1948,  стор.  17).
 82  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  65.
 83  Див.  /іНБ,  рукопис  Оссол.  2170,  арк.  31,  35;  АЮЗР,  т.  12,
стор.  35*  J.  Skoczek.  Lwowskie  inwentarze  biblioteczne.  Lwów,
1939,  стор.  392,  395,  419.
 84  Памятники,  т.  2,  стор.  605.
 85  П.  Е  ф  и  м  е  н  к  о.  Шпитали  з  Малороссии,  —  «Киевская  ста¬
рина»,  т.  5,  1883;  Н.  С  у  м  ц  о  в,  Шпиталь  в  м.  Боромле.  —
«Киевская  старина»,  т.  7,  1883,  стор.  309—310.
 86  Королівська  грамота  1543  р.  звільнила  з-під  юрисдикції  старости
пароха  церкви  Миколи,  який  мав  підлягати  земському  праву
в  світських  справах  і  духовному  —  в  духовних  (ЦДІАЛ,  ф.  201,
оп.  46,  спр.  11).  В  1536  р.  церковне  майно  закріплялось  ще  за
попом,  а  не  за  братством  (AGZ,  t.  10,  №  551).
 87  Див.  ЦДІАЛ.  ф.  201,  оп.  46,  спр.  69,  арк.  1;  спр.  64,  арк.  І.
 88  Див.  Головний  архів  давніх  актів  ПНР  у  Варшаві,  публічний
архів  Потоцьких,  спр.  341.
 89  Про  соціально-економічну  природу  юридик  див.  зб.  «З  історії
Української  РСР»,  вип.  6—7. 	К-,  1962,  стор.  12—14;  журн.
«Czasopismo  prawno-historyczne»,  t.  II,  z.  1.  Poznań,  1959.
 225

90  Див.  J.  Mazurkiewicz.  Jurydyki  lubelskie.  Wrocław,  1958.
 91  ЛНБ,  збірка  НТШ,  спр.  136,  арк.  10;  Архів  І.  Франка,  спр.
3у4833,  арк.  27;  АЮЗР,  т.  10,  стор.  552.
 92  ЦДІАЛ,  ф.  201,  т.  46,  спр.  3006.
 93  Національна  бібліотека  у  Варшаві,  рукопис  2652  (колишній  ру¬
копис  N°  325  Перемиської  капітульної  бібліотеки),  арк.  13.
 94  Відділ  рукописів  Інституту  літератури  АН  УРСР,  архів  І.  Фран¬
ка,  спр.  3/4836,  арк.  29;  спр.  3/4834,  арк.  25;  І.  Франко.
До  історії  церковних  братств  в  Галицькій  Русі.  —  ЗНТШ,
т.  21,  Miscellanea,  стор.  3.
 Розділ  III
 1  К.  Маркс,  Ф.  Енгельс.  Твори,  т.  7,  К-,  1961,  стор.  343.
 2  Див.  там  же.
 3  MCS,  стор.  140—141,  155.
 4  Памятники  полемической  литературы,  т.  2.  СПб.,  1882,  стор.  116—
117.
 5  Див.  MCS,  стор.  133,  185.
 6  Там  же,  стор.  136.
 7  Т  а  м  же,  стор.  166—167.
 *  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  347,  стор.  162—163;  MCS,  стор.  241—253;  АЮЗР,
т.  10,  стор.  63;  т.  12,  стор.  523—524;  ЛНБ,  Теки  Зубрицького,  1,
№  32.  Цікаво,  що  перші  три  з  названих  тут  супротивників  брат¬
ства  в  1579  р.  були  в  числі  ктиторів  Успенської  церкви.
 9  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  20,  стор.  989.
 10  MCS,  стор.  247—275,  278.
 11  П.  К.  Яременко.  Стефан  Зизаній  —  український  полеміст
кінця  XVI  ст.  —  «Радянське  літературознавство».  1958,  №  2,
стор.  44.
 12  Т  а  м  же,  стор.  41.
 13  АЗР,  т.  4,  стор.  41,  105.
 14  Баркулабовская  летопись,  стор.  10.
 15  MCS,  стор.  736—738.
 16  Див.  там  же,  стор.  835—837.
 17  Там  же,  стор.  170,  213.
 18  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  67,  72,  73,  78,  81.
 19  Л'НБ,  Теки  Зубрицького,  1,  спр.  39;  Відділ  рукописів  Державної
бібліотеки  СРСР  ім.  В.  І.  Леніна,  ф.  Товариства  історії  та  ста-
рожитностей  російських,  од.  зб.  274,  №  3  (за  Соколовим  №  895),
арк.  2.
 226

20  Див.  MCS,  стор.  826.
 21  Див.  К.  Харлампович.  Западнорусские  православные  шко¬
лы,  стор.  293—294.
 22  MCS,  стор.  442;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1121.
 23  Див.  MCS,  стор.  538—548,  769—770.
 24  Див.  ЛНБ,  Теки  Зубридького,  1,  спр.  32.
 25  Див.  АЗР,  т.  4,  №  170,  стор.  258;  «Временник  Института  Став-
ропигийского»,  1807,  стор.  79—81.
 26  Памятники, 	т.  1,  стор.  8—9;  т. 	2,  стар. 	397—399.
 27  Див.  С.  Голубев.  Киевский 	митрополит 	Петр  Могила  и  его
 сподвижники,  т.  1.  К-,  1883,  додаток,  стор.  287—289.
 28  Див.  там  же,  стор.  290—291.
 29  ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,  спр.  38’8,  арк.  259.
 30  Див.  АЮЗР,  т.  10,  стор.  121—125.
 51  Див.  там  же,  стор.  71—72.,  MCS,  стор.  279—281.
 32  MCS,  стор. 	154—155.
 33  ЛНБ,  Теки 	Зубрицького,  1,  спр.  35.
 34  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  137.
 35  Див.  MCS,  стор.  423,  463,  522;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  99.
 36  Див.  DS,  стор.  52—53.
 37  MCS,  стор.  540;  АЮЗР,  т.  12,  стор.  521.
 38  «Вестиик  Юго-Западной  и  Западной  России».  1862,  №  3,
стор.  103—107.
 39  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  348,  арк.  1076,  1138,  1153,  1421—1423,  1593.
 40  Відділ  рукописів  бібліотеки  Польської  академії  наук  у  'Кракові,
грамота  262;  ЦДІАЛ,  ф.  14,  т.  101,  стор.  777;  Львівський  музей
українського  мистецтва,  Теки  Подолинського,  спр.  «Дрогобич».
 41  Див. 	ЦДІАЛ, 	ф.  32,  т.  З,  стор.  232—235; 	т.  6,  стор. 	21,  398—400.
 42  Див. 	там  же,  ф.  129,  on.  1,  спр.  643  (королівське 	підтверджен¬
 ня  прав  Золочівського  воскресенського  братства).
 43  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  G28  (грамота  перемиського  епі¬
скопа  І.  Винницького  дрогобицькому  братству  Юра  від  1Єв2  p.).
 44  Архів  І.  Франка,  спр.  3/4835,  арк.  ’80  (братство  с.  Новосілки).
 45  Див.  Відділ  стародруків  Львівської  наукової  бібліотеки,  №  54318,
59512  та  ін.
 46  Див. 	ЦДІАЛ, 	ф.  201,  оп.  46,  спр.  64;  ф. 	129,  on.  1, 	спр.  666.
 47  Богословія,  т. 	15,  стор.  247;  т.  16,  стор. 	231.
 43  Матеріали  для  культурної  й  громадської  історії  Західної  Украї¬
ни,  т.  I,  К-,  1928,  стор.  156.
 49  Див.  Чтения  общества  истории  и  древностей  российских,  11,
1888,  И,  стор.  26,  27.
 50  Ненаукове  пояснення  реформаційних  рухів  впливом  зовнішніх
 227

факторів  властиве  і  сучасним  буржуазним  історикам  (I.  Vlasov-
sky,  Outline  history  of  the  Ukrainian  Orthodox  Church.  N.  Y.,  1956,
crop.  218—219,  222).  Деякі  з  цих  фальсифікаторів  договорюються
до  того,  що  протестанство  не  мало  на  Україні  «психологічних
передумов»  і  не  відповідало  слов’янському  національному  харак¬
терові  (І.  М  і  г  t  s  с  h  u  k.  Geschichte  der  ukrainischen  Kultur,
Munchen,  1957,  стор.  37).  Таким  чином,  причиною  поширення
реформації  проголошуються  зовнішні  впливи  або  особливості
національного  характеру,  а  не  конкретні  суспільно-політичні
умови.
 51  Див.  І.  К  р  и  п’я  к  е  в  и  ч.  Каталог  бібліотеки  Львівської  Ставро¬
пігії  з  1619  р.  —  «Українська  книга»,  1937,  №  7—8;  Памятники
полемической  литературы,  т.  3.  СПб.,  1903,  стовп.  937.
 52  С.  Голубев.  Киевский  митрополит  Петр  Могила,  т.  1,
стор.  122.
 53  MCS,  стор.  744.
 54  Архів  Ленінградського  відділу  Інституту  історії  AH  СРСР,
колекція  Д.  Зубрицького,  спр.  ЗО.
 55  Т  а  м  же,  стор.  202,  167.
 56  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  20,  стор.  98*9.
 57  Див.  I.  Vlasovsky,  назв,  праця,  стор.  142,  168.
 58  Див.  відділ  рукописів  Державної  .публічної  бібліотеки
ім.  М.  Є.  Салтикоіва-Щедріна  в  м.  Ленінграді.  Л'ат.  Q  1—242
(112),  арк.  59  (Ordo  ad  reconciliandum  et  absolvcndum  Ruthenos,
qui  scismatici  et  heretici  consentur).
 59  Див.  Центральний  державний  історичний  архів  УРСР  у  Києві,
ф.  223,  on.  1,  спр.  3;  ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,  спр.  393,  арк.  154.
 60  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  258.
 61  Див.  АЗР,  т.  4,  №  103,  стор.  258.
 62  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство.  До¬
даток,  стор.  20—22.
 63  Т  а  м  же,  стор.  22—23.
 64  Див.  Центральний  державний  історичний  архів  СРСР  в  Ленін¬
граді,  ф.  823,  оп.  1,  спр.  266  (завірений  переклад  з  української  на
польську  мову  підписаної  Балабаном  об’яви,  що  була  прибита
до  дверей  Успенської  церкви).
 65  MCS,  стор.  860,  862.
 66  ЛНБ,  Теки  Зубрицького,  1,  спр.  39.  Лисг  написано  після  смерті
Д.  Соліковського  (1603),  але  ще  за  життя  Ю.  Рогатинця  (отже
не  пізніше  1607  p.).
 67  Лист  від  14  січня  1601  р.  до  провінціала  домініканів  у  Пере¬
мишлі  (Архів  Ленінградського  відділу  Інституту  історії  АН
 228

СРСР,  колекція  Зубрицького,  спр.  32;  відділ  рукописів  Держав¬
ної  б-ки  СРСР  ім.  В.  І.  Л’еніна,  ф.  Товариства  історії  та  старо-
житностей  російських,  од.  зб.  274,  №  3,  арк.  3).
 68  АЮЗР,  т.  11,  стор.  344,  345.
 69  «Основа»  1861,  кн.  8,  стор.  76;  Центральний  державний  історич¬
ний  архів  СРСР  у  Ленінграді,  ф.  823,  спр.  412,  арк.  1.
 70  АЮЗР,  т.  6,  стор.  479;  Памятники,  т.  1,  стор.  35.
 71  М.  Н  а  г  a  s  і  е  w  і  с  z.  Annales  ecclesiae  Ruthenae.  Leopoli,  1862,
стор.  257—258.
 72  Див.  Volumina  legum,  1.  5.  Варшава,  1738,  стор.  362.
 73  Див.  АЮЗР,  т.  12,  стор.  168.
 74  У  збірнику  українських  літописів  кінця  XVII  ст.  збереглась  копія
листа  єрусалимського  патріарха  Досифея  «до  малоросійського
народу»  з  закликом  стояти  при  православній  вірі.  Лист  адресо¬
вано,  між  іншим,  братствам  (Державна  публічна  бібліотека
ім.  М.  Є.  Салтикова-Щедріна  в  Ленінграді,  відділ  рукописів,
спр.  F  IV  215,  арк.  669—678).
 75  М.  П.  Ковальський.  Політичні  зв’язки  західноукраїнських
земель  з  Російською  державою  в  другій  половині  XVII  ст.  —
У  кн.:  Питання  історії  СРСР,  виїп.  6.  Львів,  1957,  стор.  142.
 76  Див.  А.  Т  h  е  і  п  с  r.  Vetera  monumenta  Роїопіае  et  Lithuaniae,  t.  4,
Romae,  1864,  стор.  9.  Описание  документов  и  дел,  хранящихся  в
архиве  св.  правительствующего  синода,  т  22  (1742  г.).  М.,  1914,
стор.  825.
 77  Див.  Сборник  летописей,  относящихся  к  Южной  и  Западной
России.  К-,  1888,  стор.  211—212;  АЮЗР,  т.  10,  стор.  404,  416.
 78  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  4.
 79  Див.  В.  М.  Заики  н.  Епископ  Иосиф  Шумляшский  и  Ставропи¬
гия.  Львів,  1935,  стор.  13.
 80  Див.  там  ж  е,  т.  12,  стор.  603.
 81  Див.  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  12.  У  вересні  1708  р.  Тромбетті  підтри¬
мав  Ставропігію  в  спорі  з  Шумлянським  за  дім  Ісаровича  (там
же,  стор.  22).
 82  Див.  там  же,  стор.  15,  17.
 83  Див.  Documenta  Pontificum  Romanorum  historiam  Ucrainae
illustrantia,  t.  2.  Romae,  1954,  стор.  9—1.1',  N°  628.
 84  Див.  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  25,  28;  АЮЗР,  т.  12,  стор.  623—626.
 85  Див.  Congregationes  particulars  ecclesiam  catholicam  Ucrainae
et  Bielarussiae  spectantes  Roroae,  1955,  стор.  20,  №  70,  71.
 85  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  2,  спр.  8,  стор.  7.  '
 87  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  112.
 229

88  Т  а  м  же,  стор.  118.
 89  Див.  Congregationes..,  стор.  243.
 90  Див.  Е.  Try  jarski.  Studia  nad  rękopisami  i  dialektem  kip-
czackim  Ormian  polskich,  3.  —  «Rocznik  Orientalistyczny»,  t.  24,
z.  1.  Warszawa,  I960,  стор.  45.
 91  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  186—187.
 92  Див.  там  же,  стор.  184,  195.  Д.  Зубрицкий.  Летопись..,  стор.  148.
 93  Для  прикладу  наведемо  заяву  кам’янецького  католицького  епі¬
скопа  від  1757  p.,  що  українці,  які  формально  вважаються  уні¬
атами,  насправді  «е  явними  схизматиками  або  запідозрюються  в
схизмі».  Навіть  австрійська  імператриця  Марія  Тереза  в  розмові
з  представником  львівського  уніатського  епіскопа  1776  року  за¬
уважила,  що  римо-католики  «воліють  терпіти  турків,  ніж  русинів,
або  москалів»  (А.  Д  о  б  р  я  н  с  к  и  й.  История  епископов  трех  сое¬
диненных  епархий,  період  III,  стор.  XII;  ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,
спр.  388,  арк.  109).
 94  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  24.
 9:  Див.  AGZ,  t.  23,  стор.  403.
 96  Див.  ЦДІАЛ',  ф.  201,  оп.  46,  спр.  292,  арк.  13—14.
 97  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1602,  арк.  3;  спр.  1213,  арк.  2;
спр.  1215,  арк.  30.
 98  Див.  Архів  I.  Франка,  спр.  3/4833,  арк.  2;  спр.  3/4835,  арк.  33;
спр.  3/4830,  арк.  5.
 99  Див.  А.  Папко.в,  Братства.  Троицко-Сергиева  лавра,  1900,
стор.  215—216.
 100  Архів  Ленінградського  відділу  Інституту  історії  АН  СРСР,  ко¬
лекція  13,  спр.  301,  III—16,  арк.  2—3.
 101  MCS,  стор.  578.
 102  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  349,  стор.  325;  MCS,  стор.  569.
 103  Тобто  католицька  верхівка,  яка  узурпувала 	собі  право 	висту¬
 пати  від  усього  польського  населення.
 104  АЮЗР,  т.  11,  стор.  40.
 105  АЮЗР,  т.  11,  стор.  З—4.
 106  Див.  там  же,  стор.  24—25.
 107  Див. 	там 	же,  стор.  4,  15,  20,  36,  7, 	38, 	41—52,  9—10,  85.
 108  Див. 	там 	же,  стор.  11,  35,  45,  380.
 109  Див. 	там 	же,  стор.  52;  ЦДІАЛ,  ф.  129, 	on. 	1,  спр.  841, 	402.
 110  Н  а  в  і  т  и..,  стор.  62.
 111  АЮЗР,  т.  11, 	стор.  20.
 112  Див.  там  же,  стор.  47,  45.
 113  Див.  М.  В  оз 	н  як.  Письменницька 	діяльність 	Івана  Борецького
 на  Волині  і  у 	Львові.  Львів, 	1954, 	стор. 	17, 	42.
 230

г-4  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  357.  Опубл.  в  кн.:  А.  Крылов¬
ский.  Львовское  Ставропигпальное  братство.  Додаток,
стор.  32—35.  Опис  документу  див.  у  кн.:  М.  Худаш.  Лексика
українських  ділових  документів  кінця  XVI  —  початку  XVII  ст.
К.,  1961,  стор.  12.
 115  Така  вимога  висувалась  і  пізніше,  зокрема  в  інструкції  послам
на  сейм  1649  р.  доручалось  добиватись  для  українського  насе¬
лення  місць  в  раді  або  хоча  б  такого  самоврядування,  як  у
вірменів  (АЮЗР,  т.  11,  стор.  1’89).
 116  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство.  До-
дадок,  стор.  35—37.  Берестейське  братство  також  висловлювало
думку,  що  краще  бути  під  турецькою  неволею,  ніж  сполучитись
з  «римлянами».  (Памятники  полемической  литературы,  т.  3.
СПб.,  1903,  стовп.  939).
 117  Там  же,  стор.  36.
 118  Слово  русь  пишемо  з  малої  літери,  коли  воно  означає  народність
(українців),  і  з  великої  —  як  територіальну  назву.
 119  ЦДІАЛ,  ф.  9,  on.  1,  т.  353,  стор.  1315, 	2142—2143;  т.  359,
стор.  744.
 120  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  9,  on.  1,  т.  353,  стор.  2187—2191.
 121  Там  же,  т.  353,  стор.  2268—2270,  2333,  т.  354,  стор.  2700.
 122  Див.  1.  Крип’якевич.  Боротьба  нецехових  ремісників  проти
цехів  у  Львові.  —У  kil:  3  історії  західноукраїнських  земель,  1.
К.,  1957.
 123  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  359,  стор.  777;  А.  Крыловский.  Львов¬
ское  Ставропигиальное  братство,  додаток,  стор.  24.
 124  Замок  (так  званий  Низький)  був  резиденцією  старости.
 525  ЦДІАЛ,  ф.  9,  оп.  1,  т.  372,  стор.  1232.
 126  Див.  там  же,  т.  374,  стор.  637;  т.  372,  стор.  632.
 127  Див.  Литературный  сборник  Галицко-русской  матицы,  1870,
стор.  102.
 128  Див.  AGZ,  t.  1,  стор.  71  (Скарга  українських  шевців  від  1679  p.).
 129  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТІІІ,  т.  111,  стор.  11,  19—20;
ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  46,  спр.  83,  арк.  32,  24—27;  ф.  52,  оп.  З,
т.  77,  стор.  1073.
 130  Див.  там  же,  стор.  18—19;  ЦДІАЛ’,  ф.  52,  оп.  З,  т.  20,  стор.  630;
АЮЗР,  т.  11,  стор.  59.
 131  Див.  D.  Zubrzycki.  Kronika  miasta  Lwowa.  Lwów,  1844,
.  стор.  204.
 132  Див.  J.  P  t  a  ś  n  i  k.  Walki  o  demokratyzację  Lwowa.  —  «Kwartal¬
nik  Historyczny»,  1925,  стор.  241.
 231

133  АЮЗР,  т.  И,  стор.  89,  123,  147—148,  161;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,
спр.  8,  арк.  68.
 134  АЮЗР,  т.  12,  стор.  171.
 135  J.  Pt  a  śni  k,  Walki  о  demokratyzacje,  стор.  249.
 136  Див.  там  же.
 137  Архів  Ленінградського  -відділу  інституту  історії  АН  СРСР,
колекція  Зубрицького,  спр.  32.
 138  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  77,  стор.  1063—1066.
 139  Див.  А.  Добрянский.  История  епископов  трех  соединенных
епархий,  період  III,  стор.  37.  М.  Harasiewicz,  Annales...,
стор.  559.
 140  Див.  Філіал  Державного  архіву  Львівської  обл.  в  м.  Самборі,
ф.  411,  спр.  6  (документ  1743  року).
 141  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  59,  26—27,  62,  77,  98.
 142  Див. 	ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп. 	2,  спр.  8,  стор.  29—31.
 143  J.  Р 	t  a  ś  n  і  k.  Walki  о 	demokratyzację..,  252.  Архів  Ленінград¬
 ського  відділу  інституту  історії  АН  СРСР,  колекція  Зубрицького,
спр.  44;  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  196—198.
 144  Див. 	там  же;  ЦДІАЛ, 	ф.  129,  од.  2,  спр.  8,  стор. 	91.
 145  Див. 	ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  8,  спр.  2,  стор.  95—96; 	ЮСЛС, 	т. 	1,
 спр.  232,  233.
 146  Див.  J.  Р  t  a  ś  n  і  k.  Walki  о  demokratyzację..,  стор.  255.
 147  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  128;  АЮЗР,  т.  12,
стор.  480—487;  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  238.
 148  Див.  В.  Ф.  І  н  к  і  н,  Нарис  економічного  розвитку  Львова  у
XVIII  ст.  Львів,  1959,  стор.  10.
 149  Гродські  і  земські  актові  книги,  що  велись  в  містах  Західної  та
Правобережної  України,  зберігаються  в  центральних  державних
історичних  архівах  у  Києві  та  Львові.
 1Ь0  АЮЗР,  т.  10,  стор.  89—92.
 1М  Там  же,  т.  11,  стор.  48.
 152  MCS,  crop.  832.
 153  Див.  АЮЗР,  т.  12,  стор.  526—529.  А.  С.  Петрушевич  неправиль¬
но  датував  цю  відозву  1600  роком  (А.  С.  Петрушевич.  Свод¬
ная  Галичско-русская  летопись  с  1600  по  1700  г.,  ч.  1.  Львів,
1874,  стор.  8—10;  дополнения..,  стор.  5—6),  а  Д.  І-  Зубрицький—
1650  роком  (Памятники,  т.  З,  стор.  53).
 154  ЦДІАЛ,  ф.  9,  т.  365,  стор.  2459.  В  протестації,  внесеній  до  грод-
ських  актів,  зазначено,  що  «бунтівників»  підтримала  вся  гро¬
мада,  крім  Стецька  Глібовича,  який  заявив:  «при  уряду  я  стою»
(Там  же,  стор.  2464).
 155  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  843.
 232

186  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  1  (Волзькі  гродські  книги),  т.  206,  стор.  292—
293.
 157  Див.  там  ж  е,  т.  226,  crop.  4в5—486;  т.  230,  стор.  295—296;
т.  233,  стор.  104—109.
 158  АЮЗР,  т.  И,  стар.  160.
 159  ЦДІАЛ',  ф.  129,  on.  1,  спр.  845,  арк.  2.
 т  Див.  С.  Голубев.  Петр  Могила,  т.  1,  додаток,  стор.  295.
 101  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  13  (Перемишльські  гродські  акти),  т.  431,
стар.  367—369,  372—37G.
 1G2  Див.  там  же,  т.  3.28,  стор.  1421,  1424,  994—1001;  A.  Prochas¬
ka.  Historia  miasta  Stryja.  Львів,  1926,  стор.  99;  А.  Будило-
в  и  ч.  Русская  православная  старина  в  Замостье.  Варшава,  1886,
стор.  153.
 163  ЦДІАЛ,  ф.  40,  т.  63,  стор.  510.
 164  Докладніше  про  це  говориться  в  V  розділі.
 165  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,  до¬
даток,  стор.  87.
 166  Сборник  летописей,  относящихся  к  Южной  и  Западной  Руси.  К.,
1888,  стар.  241.
 167  Див.  W.  Łoziński.  Patrycjat  i  mieszczaństwo...  1892,  стор.  321.
 168  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  184,  Про  те,  що  перебування  козаків  у
Галичині  сприяло  культурному  обміну,  свідчить  той  факт,  що  до
Онуфріївського  монастиря  попав  і  «Пролог»  (на  «місяць  мархол,
рєкомий  сухий  марець»),  який  у  1648  р.  був  подарований  коза¬
ками  братству  села  Вербиці  (ЛНБ,  Оссол,  2391,  арк.  44).
 109  Див.  В.  Антонович.  Прилуцкий  полковой  осаул  Михайло
Мовчан  и  его  записная  книга.  —  «Киевская  старина»,  т.  11,
1885,  стор.  69—70.
 170  Т  а  м  же,  т.  12,  стор.  572.
 171  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  46,  сцр.  80.
 172  Див.  К.  І.  Стецюк.  Народні  рухи  на  Лівобережній  і  Слобід¬
ській  Україні  в  50—70-х  роках  XVII  ст.  К-,  I960,  стор.  143,  171.
 173  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  180—181.
 174  Альбом..,  стор.  155,  157.
 175  Див.  М.  Андрусяк.  Павло  Тетера  і  Львівська  Ставропігія.  —
ЗНТШ,  т.  151,  стар.  183.
 176  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр.  1142,  стар.  17—18;  АЮЗР,  т.  11,
стор.  173.
 177  Див.  Ф.  Срібний.  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  115,  стор.  42.
 178  Цікавим  документом  є  виданий  гетьманом  Лівобережної  України
паспорт  членові  братства  Михайлові  Савичу  на  право  їздити  на
 233

179
 180
 і  81
і  82
183
 18ł
 185
 186
 187
 188
 189
 190
 191
 492
 193
 194
 195
 196
 197
 198
109
 200
 201
 202
 203
 Гетьманщину  (зокрема,  «до  нас  в  Батурин  в  потребах»)  і  без¬
митно  привозити  товари  (ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр.  1045).
ф.  Срібний,  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  115,  стор.  56—57, 	49:
 АЮЗР,  т.  11,  стор.  38,  54—55.
 АЮЗР,  т.  11,  стор.  184,  186,  353;  т.  12,  стор.  310,  333,  336  та
інші;  Альбом..,  стор.  379,  380,  396;  ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  46.
спр.  83,  арк.  7;  ф.  129,  оп.  1,  спр.  1397,  спр.  1181,  спр.  25;
W.  Łoziński. 	Patrycjat  і  mieszczaństwo... 	1890, 	стор. 	239;
 Памятники,  т.  1,  стор.  118—119;  Ф.  Срібний.  Студії...  —
ЗНТШ,  т.  115,  стор.  39.
 Див.  АЮЗР, 	т. 	11,  стор.  364,  372,  129,  371;  Ф. 	Срібний. 	Сту¬
дії...  ЗНТШ, 	т. 	115,  стор. 	300.
 Див.  К-  Харлампович.  Западнорусские  православные  шко¬
лы,  стор.  375—376.
 Див.  Чтения 	в 	обществе  Нестора  летописца,  т. 	5.  К-, 	1891,
 стор.  181.
 ЮИЛСБ,  док.  90—96.
 Т  а  м  же,  док.  99,  100.
 ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1220,  арк.  29.
 Див.  MCS,  стор.  392.
 Див.  ЮИЛ'СБ,  док.  91,  102;  MCS,  стор.  465.
 Альбом..,  стор.  369;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  299.
 М.  Ковальський.  Політичні  зв'язки..,  —  У  кн.:  Питання  істе¬
рії  СРСР»,  стор.  125.
 Див.  там  же,  стор.  127.
 Див.,  напр.,  ЦДАДА,  ф.  79,  on.  1,  1673,  стовпець  1,  арк.  1,  2.
Див.  М.  Ковальський.  Політичні  зв’язки..,  стор.  131;  АЮЗР,
т.  11,  стор.  508.
 Йдеться  про  книгу  «Moschovia  sive  brevis  narratio  de  moribus
magnae  Russorum  monarchiae»,  Dantisci,  1670.
 ЦДАДА,  ф.  79,  on.  1,  1674,  стовпець  20,  арк.  25.
 Там  же,  арк.  9,  14,  25,  31;  1683,  №  9,  13.
 Полное  собрание  законов  Российской  империи,  т.  2,  СПб.,  1830,
стор.  777.
 М.  Ковальський.  Політичні  зв’язки,  стор.  136.
 Див.  там  же,  стор.  141—142;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1181,
стор.  33;  Д.  З  у  б  р  и  ц  к  и  й.  Летопись..,  стор.  97.
 М.  Ковальський,  Політичні  зв’язки,  стор.  142—143
Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1196,  арк.  50.
 Див.  Г.  Ю.  Гербільський.  Петро  Перший  в  Західній  Ук¬
раїні.  Львів,  1948,  стор.  79.
 Див.  ЦДАДА,  ф.  79,  1707,  спр.  03,  арк.  1—2.
 234

204
 205
 200
 207
 205
 209
 210
211
212
 213
 214
 215
21<3
 217
 218
 219
 220
 Див.  Т.  Быкова,  М.  Гуревич.  Описание  изданий,  напечатан¬
ных  кириллицей.  18(И)  —  янн.  1725.  М.—Л.,  1958,  стор.  301.
 Див.  АЮЗР,  т.  12,  стор.  227,  335;  Львівський  історичний  музей,
рукопис  63;  Ю.  Ц  е  л  е  в  и  ч.  Історія  Скиту  Манявського.  Львів.
1887,  стор.  70—72,  CVII—СХІІ.
 Див.  Документи  Богдана  Хмельницького.  Упорядники  І.  Кри-
п’якевич  та  I.  Бутич.  К.,  1961,  стор.  489;  М.  Ковальський.
Політичні  зв’язки..,  стор.  176.
 Див  О.  Мончаловский.  Петр  Великий  в  Галицкой  Руси.
Львів,  1903,  стор.  6—9;  ЦДАДА,  ф.  79,  1711,  спр.  72,  арк.  2—5;
Ю.  Целевич,  назв.  праця,  стор.  108,  111.
 Див.  Описание  документов  и  дел,  хранящихся  в  архиве  прео¬
священного  синода,  т.  22  (1742  г.),  М.,  1914,  стор.  825.
 АЮЗР,  т.  6,  стор.  553—554.  На  листі  братства  патріархові  в
Москві  дописали  зверху  «С  Киева,  Богоявленского  монастыря
игумена  и  старцев»  (Памятники,  т.  2,  стор.  404).  Таким  чином,
не  знаючи  характеру  братської  організації,  її  помилково  ото¬
тожнювали  з  монастирем.  Плутанині  сприяло  й  те,  що  мона¬
стирі  інколи  називались  «духовними  братствами».
 АЮЗР,  т.  6,  стор.  573—574.
 Див.  А.  А.  Папко  в,  Братства,  стор.  2G8.
 Див.  І.  Крип’якевич.  Львівська  русь...  —  ЗНТШ  т.  77,
стор.  63;  Ф.  Срібний.  Студії..,  ЗНТШ,  т.  115,  стор.  45—47.
Див.  також  Е.  М.  Подградская.  Торговые  связи  Молдавии
с  западноукраинскими  землями  во  второй  половине  XVI  в.  —
Изестия  АН  Молд.  ССР,  1962,  №  1,  стор.  20—30.
 Лив.  ЮИЛСБ,  док.  82;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  637—638,  673,  376;
А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братсво,  до¬
даток,  стоір.  в9—95.
 Див.,  напр.;  Р.  Р.  Р  a  n  a  i  t  е  s  с  u.  Manuscrisele  slave  din  biblio-
leca  academiei  RPR.  Bucure§ti,  1959,  стор.  38—40.  ЛНБ,  Оссол.
368,  369.
 Див.  ЮИЛСБ,  док.  49.
 ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1165  арк.  12;  спр.  1181,  стор  13,  29;
І.  Ш  а  р  а  и  е  в  и  ч.  Николай  Красовский..,  стор.  112.
 А. 	Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,  до¬
даток,  стор.  175.
 Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1181,  стор.  29,  8.
 Див.  С  в  є  н  ц  і  ц  ь  к  и  й.  Початки  книгопечатаня  на  землях  Укра¬
їни.  Жовква,  1924,  табл.  СХІУ.
 Див.  A.  Embiricos.  La  Renaissance  Cretoise,  t.  1,  Paris,  1960.
 235

221  Див.  К.  Студинський.  Три  панегірики  XVII  ст.,  —  ЗНТШ,
т.  12,  Львів,  1896."
 222  Див.  вище,  стор.  33.
 223  АЮЗР,  т.  11,  стор.  369;  Ф.  Срібний,  Студії..,  —  ЗНТШ,
т.  108,  сто-p.  34.
 Розділ  IV
 1  Див.  І.  Крип’якевич.  Львівська  русь....  —  ЗНТШ,  т.  78,
стор.  37.
 2  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  18,  стор.  197,  1458.
 3  Див.  И.  Свенцицкий.  Опись  музея..,  стор.  19—21.
 4  Див.  К.  Харлампович.  Западнорусские  православные  шко¬
лы,  стор.  199;  I.  Крип’якевич.  З  історії  галицького  шкіль¬
ництва  XVI—XVIII  ст.  —  «Рідна  школа»,  1933,  №  2,  стор.  25.
 5  Ди,в.  Я.  І  с  а  є  в  и  ч.  —  «Український  історичний  журнал»,  I960,
№  4,  стор.  81.
 6  Див.  MCS,  стор.  59,  67,  73,  70,  77.
 7  Там  же,  стор.  120,  142.
 8  I.  Wlasowsky,  назв,  праця,  стор.  227.
 9  Див.  DS,  стор.  37.
 10  Див.  Ф.  Срібний,  Студії...  —  ЗНТШ,  т.  108,  стор.  105.
 11  Див.  DS,  стор.  19.
 12  Див.  А.  Дмитриевский.  Арсений  архиепископ  Элассонский
(суздальский  тож)  и  его  вновь  открытые  исторические  мему¬
ары.  —  Труды  Киевской  духовной  академии,  К.,  1898,  стор.  17
 13  DS  стар.  120;  ЮИЛСБ,  док.  85.
 14 	АЮЗР, 	т.  11,  стор.  69.  3  тексту  цього 	документу 	(1604 	р.)
 можна 	зробити  висновок,  що  початкове  навчання 	було  без¬
 платним,  а  вносили  «братству  всему»  квартальні  оплати  лише  ті
батьки,  що  посилали  дітей  учитись  грецької  і  латинської  мови.
 15  Див.  Ф.  І.  Науменко.  Педагог-гумаїніст  і  просвітитель
І.  М.  Борецький.  Львів,  1963  (у  додатку  до  цієї  книги  подано
репродукцію  львівського  примірника);  Б.  Цонев.  Опис  на
ръкописите  и  старопечатните  книги  на  Народната  библиотека  в
София,  1910,  стор.  520,  №  592.
 16  Див.  Ф.  І.  Науменко.  Педагог-гуманіст  і  просвітителі»
 І. 	М.  Борецький,  стор.  22.
 17 	М.  В  о 	з  н  я  к.  Письменницька  діяльність 	Івана  Борецького 	на
 Волині 	і  у  Львові.  Львів,  L954,  стор.  17,  25—26.
 18  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  опр.  1116а  (за  старою  нумерацією  -
 236

спр.  1120,  арк.  17—  І!)).  Гши.шкті.  записів  реєстру  не  датовані.
Очевидно,  основна  частіша  стосується  1587—1588  pp.,  але  є  за¬
писи  і  за  1590  та  1595  pp.  В  публікації  (АЮЗР,  т.  10,  стор.  57—
60)  безпідставно  пропущено  записи,  перекреслені  ще  в  XVI  ст.—
мабуть,  на  знак  того,  що  це  місце  перенесено  з  чернетки  до  чи¬
стовика.
 19  3  інших  документів  відомо,  що  в  цей  же  час  були  учні-бурсаки
Сава,  Ярмола,  Маніїл,  Короел,  Кость  (MCS,  стор.  235,  407),
імена  яких  в  реєстрі  не  згадані.
 20  Згадки  про  різні  категорії  учнів  братської  школи  див.:  АЮЗР,
т.  10,  стор.  66;  т.  11,  стор.  209,  414,  428;  Альбом..,  стор.  402,
405  та  ін.
 21  MCS,  стор.  363,  371—373,  282.
 22  Октоїх.  Львів,  1630,  арк.  4  (першого  рахунку).
 23  Основи  організації  гуманістичної  гімназії  опрацював  славетний
гуманіст  Ф.  Меланхтон  (1497—1560),  а  навчальний  план  її
уточнив  страсбурзький  педагог  Й.  Штурм  (1538—1581).  Див.
F.  Paulsen.  Geschichte  des  gelehrten  Unterrichts,  Bd.  1.  Lpz.,
1919,  стор.  210,  292.
 2*  DS,  стор.  26,  29.
 25  К.  С  T  у  д  и  н  с  ь  к  и  й.  «Адельфотес»  —  граматика  видана  у
Львові  в  р.  1591,  —  ЗНТШ,  т.  7,  стор.  5.
 26  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,
стор.  253.
 27  Памятники,  т.  3,  -стор.  17.
 28  I.  Вишенський,  Твори,  К-,  1959,  стор.  19.
 29  MCS,  стор.  241.
 30  Див.  І.  Крип’якевич.  350-ліття  середньої  школи  у  Львові.  —
«Життя  і  знання»,  1936,  №  1,  стор.  281—282.
 31  MCS,  стор.  797,  799.
 32  Пункт  про  це  польський  уряд  включив  до  так  званого  Гадяць-
кого  договору,  прагнучи  брехливими  обіцянками  перетягнути  на
свій  бік  козацьку  верхівку  (див.  Volumina  legum,  t.  4,  стор.  639).
 33  F.  Jaworski.  Uniwersytet  lwowski.  Lwów,  1912,  сто/р.  12.
 34  Див.  «Anternurale»,  VI,  Roma,  1960—1961,  стор.  102—103.
 35  Див.  Congregationes  particulares..,  №  45,  стор.  58.
 36  Див.  M.  Smotrzyski.  Paraenesis.  Kraków,  1629,  стрр.  32.
 37  Після  закриття  братства  (1788)  австрійський  уряд  зобов’язав
членів  новоорганізованого  Ставропігійського  інституту  покри¬
вати  видатки  «нормальної  школи»  з  власного  майна  коли  б  цер¬
ковних  коштів  невистачило*  Це  так  налякало  членів  інституту,
що  близько  1790  р.  вони  закрили  школу  і  лишили  тільки  бурсу
 17-2269
 237

(гуртожиток),  де  мало  жити  36  хлопців  віком  до  12  років.  Бур¬
саки  ходили  до  німецької  школи  при  латинській  катедрі,  а  в
бурсі  вивчали  тільки  релігію.  Див.  О.  Пеленський.  Начерк
історії  і  академічної  гімназії  у  Львові  (ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,
спр.  404),  стор.  6;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  4,  спр.  З,  арк.  9.
 38  ЦДІАЛ,  ф.  9,  on.  1,  т.  354,  сюр.  2859;  Музей  українського
мистецтва  у  Львові,  генеральна  візитація  1743  p.,  арк.,  5—32,  ру¬
копис  21082  (124),  арк.  10.
 39  Архів  Краківського  воєводства  і  м.  Кракова,  відділ  на  Вавелі,
Теки  Шнайдера,  №  965.
 40  Див.  Альбом..,  стор.  407—408.
 41  Див.  MCS,  стор.  363,  370—373,  463,  288.  Рогатинські  братчики
навіть  називали  свою  школу  школою  «Львівської  науки».
 42  Див.  И.  Свенцицкий.  Опись..,  стор.  13.
 43  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  9,  on.  1,  т.  349,  стор.  89J7;  т.  354,  стор.  3511;
АЗР,  т.  4,  стор.  70;  К.  X  а  р  л  а  м  п  о  в  и  ч.  Западнорусские  пра¬
вославные  школы,  стар  365—368.
 44  Баркулабовская  летопись.  —  «Университетские  известия»,  К.,
1898,  №  12,  стор.  10  (шостої  пагінації);  АЗР,  т.  4,  стор.  43,
44;  MCS,  стор.  340.
 45  Див.  Памятники,  т.  1,  стор.  44—54.
 46  Див.  К.  Харлампович.  Западнорусские  цравославные  школы,
стор.  343.
 47  Є.  Мединський.  Братські  школи  України  і  Білорусії  в  XVI-
XVII  ст.,  К.,  1958,  стор.  48—55;  Ф.  І.  Науменко.  Педагог-гу
маніст  і  просвітитель  І.  М.  Борецький,  стор.  37.
 48  До  речі,  в  актових  книгах  братств  в  селах  і  невеликих  містах
можна  натрапити  на  переписані  поіряд  два—три  статути,  запо
зичені  від  інших  братств.  Не  звертаючи  уваги  па  другорядні
розбіжності  в  різних  статутах,  в  таких  випадках  керувалися  и
загальних  рисах  усіма  статутами,  що  були  вписані  до  їх  книг.
 49  Див.  М.  Возняк.  Істоірія  української  літератури,  т.  2,  ч.  1.
Львів,  1921,  стор.  85—86.
 50  Див. 	АЮЗР,  т.  6,  стор.  593,  687; 	Памятники,  т.  1, 	стор. 	124;
 С. 	Курганович.  Дионисий 	Жабокрицкий,  єпископ 	луцкий  п
 астрожский.  К-,  1914',  стор.  11.
 51  Див.  АЮЗР,  т.  6,  стор.  593—594,  687,  753.
 52  Там  же,  стор.  573.
 53  Див.  Памятники,  т.  2,  стор.  407.
 54  Т  а  м 	же,  стор.  390,  410—411.
 55  Див. 	там  же,  стор.  412—421.
 56  Див. 	там  же,  стор.  468,  469, 	495. 	В  1786  р.  монастир 	було 	ска-
 238

савано.  Поруч  з  н;і:шоі<>  «Кнсио  братська  колегія»  широко  вжи¬
валась  також  нгииа  «Кнєио-Могилянська  колегія»  (пізніше
академія).
 57  Прошение  Малороссийского  шляхетства  и  старшин  вместе  с  гет¬
маном  о  восстановлении  разных  старинных  прав  Малороссии,
поданное  Екатерине  II  в  1764  году.  —  «Киевская  Старина,  1883,
т.  6,  стор.  344.
 53  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,  спр.  388,  стор.  35.  Назва  тривіальна
походить  від  слова  тривіум.
 59  Музей  українського  мистецтва,  відділ  рукописів,  генеральна  ві¬
зитація,  15,  стор.  4;  Congregationes  particulares..,  стор.  161.
 60  Див.  Epistolae  allaque  scripta  Metropolitarum  Kioviensium  И.  Po-
tiji  et  J.  Velamin  Rutskyj.  Romae,  1955,  стар.  30.
 C1  Див.  А.  Будилович.  Русская  православная  старина  в  За-
мостье.  Варшава,  1885,  стор.  82.
 02  Див.  S.  Bednarski.  Dzieje  kulturalne  jezuickiego  kolegium  we
Lwowie  w  XVIII  wieku.  —  «Pamiętnik  Literacki»,  t.  23,  1936.
 03  ЦДАДА,  ф.  79,  on.  1,  т.  237,  арк.  173.
 04  Див.  П.  Кудрявцев.  Освітні  мандрівки  вихованців  Київської
академії  за  кордон  у  XVIII  ст.  —  Київські  збірники,  I,  К-,  1930—
1931,  стор.  287.
 Див.  ЮСЛС,  т.  1,  стор.  113.
 6Й  Акты  и  документы,  относящиеся  к  истории  Киевской  академии,
отд.  2,  т.  1,  стар.  41,  63,  285;  т.  5,  стор.  297,  527.
 67  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1181,  стор.  13,  29|;  И.  Шара¬
пов  и  ч.  Николай  Красовсккй,  стор.  115.
 сз  Див.  Н.  И.  Петро  в.  Описание  рукописных  собраний,  находя¬
щихся  в  г.  'Киеве,  вып.  1.  М.,  1891,  №  130;  №  243,  арк.  224—225;
Відділ  рукописів  Центральної  наукової  б-ки  УРСР,  спр.  1-6232,
№  2.
 69  Див.  АЮЗР,  т.  4,  стор.  531.
 70  Див.  Congregationes  particulares..,  стор.  39.
 71  Див.  акты...  Киевской  академии,  отд.  2,  т.  1,  ч.  1,  стар.  129.
 72  К.  X  a  р  л  a  м  п  о  в  и  ч.  Малороссийское  влияние  на  великорус¬
скую  церковную  жизнь,  т.  4.  Казань,  1914,  стор.  650,  629,  590,  817.
 73  Див.  Акты...  Киевской  Академии,  отд.  2,  т.  1,  стор.  288.
 74  Див.  К.  X  а  р  л  а  м  п  о  в  ич.  Западнорусские  православные  школы,
стор.  621,  629,  694,  618,  713,  797,  579;  К.  Лазаренко.  300  ро¬
ків  Львівського  університету.  JVbBiB,  1961,  стор.  6—7.
 75  H.  Петров.  Описание  рукописных  собраний,  находящихся
в  городе  іКиеве,  вип.  1,  К.,  1892,  спор.  234—235.
 76  Див.  ЛНБ,  збірка  Василіянських  монастиоів,  рукописи  158,  251,
466,  506,  541,  720  та  ін.
 17*
 239

'  Е.  1  г  у  j  а  г  s  к  і.  Studia  nad  rękopisami  i  dialektem  kipczackim
Ormian  polskich,  3.—«Rocznik  Orientalistyczny»,  t.  24,  z.  1,  I960,
стор.  45.
 78  И.  Павловский.  Приходские  школы  в  старой  Малороссии
и  причины  их  уничтожения.  К.,  1904  (відб.  з  «Киевской  стари¬
ны»),  стор.  23;  А.  Лазаревский.  Статистические  сведения  об
украинских  народных  школах  и  госпиталях  в  XVIII  веке.  —
«Основа»,  1862,  №  5,  стор.  82—89.
 79  Див.  статут  братства  в  Кам’янці  Струмиловій  (Źródła  dziejowe
starostwa  i  parafii  Kamionka  Strumiłowa,  wyd.  B.  Faliński.  Ка¬
м’янка  Струмилова,  1928,  стор.  74,  76.
 80  Див.  статут  братства  в  Олеську  (ЦДІАЛ,  ф.  201,  оп.  46,
спр.  3006).
 81  Див.  статут  передміського  Миколинського  братства  в  Перемишлі
(Національна  бібліотека  у  Варшаві,  рукопис  2652,  арк.  19).
 82  «Вісник  Народного  Дома»,  1911,  стор.  154—156,  109—178.
 83  Див.  «Народна  творчість  та  етнографія»,  1963,  №  4,  стор.  94.
 84  І.  К  Р  и  п’я  к  е  в  и  ч,  3  історії  галицького  шкільництва..,  стор.  24;
 В. 	Зало  зецкий.  Несколько  сведений  о  городе  Стрые,  —  Газ.
«Червоная  Русь»,  Львів,  1890,  №  44—49.
 85  А.  Добрянский,  История  епиокопов  трех  соединенных  епар¬
хий,  період  II,  стор.  XIV—XV.
 86  Див. 	ЦДІАЛ,  ф. 	13,  т.  376,  стор. 	1194;  т.  371,  стар. 	1630;  В. 	З  а-
 лозецкий,  — 	газ.  «Червоная 	Русь»,  1890,  №  44—49; 	А. 	Б  у-
 дилович,  назв,  праця,  стор.  81.
 87  Я.  П.  Запаско,  Орнаментальне  оформлення  української  руко¬
писної  книги.  К.,  I960,  стор.  108,  112;  Э.  Балецкий.  Эгерский
рукописный  ирмологий.  —  «Studia  slavica»,  t.  4,  fasc.  3—4.  Bu¬
dapest,  1958,  стор.  302.
 88  Див. 	ЛНБ,  Теки 	Козловського,  76,  №  15,  арк.  27.
 89  Див. 	ЦДІАЛ,  ф. 	129,  on.  1,  спр. 	1213,  арк.  1—2.
 90  Див.  З  усіх  видань  львівської  друкарні  найчастіше  перевидава¬
лись  шкільні  часовнички  (11  видань  за  1602—1739  pp.).
 91  М.  Harasiewicz*  Annales  ecclesiae  Ruthenae.  Leopoli,  1862,
стор.  160—161.
 92  Див.  В.  Ш  о  кот  ко.  До  питання  про  історію  братств  і  їх  шкіл
на  Україні  в  кінці  XVI—на  початку  XVII  ст.  Наукові  записки
Донецького  педінституту,  вип.  4  (пед.  серія),  1956,  стор.  103—104.
 93  Див.  DS,  стор.  21—29.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  65а.  Далі  в
тексті  в  дужках  подачо  посилання  на  параграфи  даноі  редакції
«Порядку»,  яка  була  прийнята  також  школою  Луцького  братства.
 240

94  Див.  DS,  стор.  ЗО  ,‘М;  Альбом.,  стор.  4/1’8  —  451.  Цсіі  текст,
як  і  обидва  грецькі,  по  має  нумерації  статей.
 95  Див.  DS,  стор.  21—29;  Альбом..,  стор.  445—453.
 96  Відомі  випадки,  коли  учні  самі  записувались  до  школи.  Наприк¬
лад,  в  реєстрі  учнів  кінця  XVI  ст.  читаємо:  «Феодор  ДіонІсієвич
приказалея  учити..,  дал  грош[ей]  4»  (ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,
спр.  1116-а,  арк.  4).
 97  А  д  е  л  ф  о  т  е  с.  Гоамматика  доброглаголиваго  еллинословенскаго
языка.  Львів,  1591,  арк.  137.
 98  DS,  стор.  26,  32—33.
 99  Апостол  (Таблиця  невидимая...).  Львів,  1605,  передмова.
 100  DS,  стор.  20.  У  Львові  в  другій  половині  XVII  і  у  XVIII  ст.
учні  вищого  ступеня  (студенти)  в  першій  половині  дня  ходили
до  міських  шкіл,  а  «павпри»  (хлопці-бурсаки)  вивчали  в  брат¬
ській  школі  завдані  студентами  уроки.  Вчитель-дяк  в  цей  час,
мабуть,  займався  лише  з  синами  міщан.  Після  полудня  студенти
навчали  «павпрів».  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  408,  on.  1,  спр.  388,  арк.  86;
П.  Кривоносюк.  Ставропігійська  бурса  в  1751  р.  «Історичний
вісник»  (журнал  студентів-істориків  українського  таємного  уні¬
верситету  у  Львові),  1923,  №  2—3,  стор.  2&.
 101  АЮЗР,  т.  11,  стор.  288,  399.
 102  П.  К  Р  и  в  о  н  о  с  ю  к. 	—  «Історичний 	вісник»,  стор. 	28.  І. 	К  р  и*
 п’я  к  е  в  и  ч.  Дещо  зі  звичаїв  у  львівській  школі  та  бурсі.  —
«Життя  і  знання»,  1934,  №  6,  стор.  168—169;  DS  стор.  111.
 103  Див.  Е.  Garin.  L’educazione  in  Europa,  1400—1600.  Bari,  1957.
Цит.  за  працею: 	A.  Buck.  Italienischer  Humanismus.  For-
schungsbericht.  —  «Archiv  fur  Kulturgeschichte»,  Bd.  41,  H.  1.
Koln  —  Graz,  1959,  стор.  110.
 104  T  a  M  же.
 105  Подібні  збірники  збереглись  в  фондах  з  колишньої  Ставропігій¬
ської  бібліотеки  (наприклад,  перша  частина  збірника  Михайла
Гунашевського).  Пор.  також  згадку  про  «Notationes  variae»  І
«Liber  adnotationum» 	(різні  замітки, 	книга  заміток) 	в  бібліотеч¬
ному  реєстрі  1688  р. 	(ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр. 	1168, 	№  58,
 59,  63).
 106  Див.  Є.  Мединський.  Братські  школи  на  Україні  і  Білорусії,
стор.  99—108.
 107  Див.  АЮЗР,  т.  12,  стор.  354,  355,  407,  413,  378,  431.
 108  Див.  ГІ.  Пекарский.  Наука  и  литература  в  России  при  Петре
Великом,  т.  1,  СПб.,  1862,  ^стор.  170;  Т.  Быкова,  М.  Гуре¬
вич.  Описание  изданий,  напечатанных  кириллицей  1689  —  янв.
1725,  М.—Л.,  1958,  додаток  1,  №  26.
 241

109  АЮЗР,  т.  11,  стар.  130.
 110  М.  П.  Кисельо-в  вважає,  що  «Аделфотес»  —  де  не  назва,  а  ран¬
ній  випадок  позначення  колективного  автора  книги  (Н.  П.  К  и-
селев,  Греческая  печать  на  Украине  в  XVI  в.  Книга.  Исследо¬
вания  и  материалы.  Сборник  7,  М.,  1962,  стор..  187).
 111  Див.  К-  Студинський.  «Адельфотес»,  —  граматика  видана
у  Львові  в  р.  1591.  —  ЗНТШ,  т.  7.
 112  Див.  Н.  А.  Москаленко.  Нарис  історії  української'  грама¬
тичної  термінології,  К.,  1959,  стор.  34,  48—49,  103.
 113  Відома,  зокрема,  копія  вступу  до  цієї  граматики  в  рукописному
збірнику  XVII  ст.  (ЛНБ,  Оссол.  280,  №  9,  стор.  71—72),  пере¬
робка  всієї  граматики  здійснена  у  XVIII  ст.  (Систематическое
описание  рукописей  графа  А.  С.  Уварова.  Сост.  архимандрит
Леонид,  ч.  4.  М.,  1894,  стор.  503),  нарешті,  дуже  докладна  копія
XVII  ст.,  власниками  якої  були  социніанин  Креллій  (невідомо,
батько  чи  син),  бібліотекар  пруського  короля  Фрідріха  Великого
М.  В.  де  Лакроз  (1601—1739)  та  віцепрезидент  Пруської  ака¬
демії  наук  Карл  С.  Йордан  (ЛНБ,  рукопис  Пазлік.  129;
М.  Gębarowicz.  Katalog  rękopisów  biblioteki  im,  Gwalbertn
Pawlikowskiego.  Lwów,  1938,  стор.  56).
 114  Див.  «Лексикон  словенороський  Памви  Беринди».  Вид-во  АН
УРСР,  К-,  1961.  (Пам'ятки  української  мови  XVII  ст.  Серія  нау¬
кової  літератури).
 115  Див.  А.  А.  Москаленко.  Наїрис  історії  української  лексико¬
графії.  К-,  1961,  стор.  21.
 116  Відомості  про  склад  братської  бібліотеки  подано  за  каталогами
1601,  1615,  1619,  1637  і  1089  pp.  (D.  Zubrzycki.  Historyczne
badania  o  drukarniach,  стор.  63—68;  С.  Голубев.  'Киевский
митрополит  Петр  Могила,  т.  1,  додаток,  стор.  167—171;  Альбом..,
стор.  369—374;  АЮЗР,  т.  12,  сто,р.  7—8, 	29—35;  т.  10,
стор.  158—163).
 117  М.  В  о  з  н  я  к.  Український  протипапський  памфлет  XVI  в.  —
ЗНТШ,  т.  117—118,  стор.  259.
 118  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  братство,
додаток,  стор.  65.
 119  DS,  стор.  29.  Відразу  ж  після  цієї  вимоги  (іцсб  на  слов’янські
запитання  відповідати  українською  мовою)  йде  вимога,  що  су¬
перечить  попередній:  «І  тиж  не  мають  із  собою  мовити  простою
мовою,  єдно  словенською  і  грецькою».  Очевидно,  такий  постулат
був  нездійсненний:  кращим  доказом  цього  те,  що  параграфи
статуту,  присвячені  цій  справі,  були  написані  українською,  а  не
церковнослов’янською  мовою.
 242

120  Див.  І.  Кр  и  п’я  к  е  в  и  ч.  Львівська  братська  школа  в  XVI—
XVII  вв.  —  журн.  «Українська  школа»,  1926,  №  17—18,  стор.  2.
 121  Див.  MCS,  стор.  363.
 122  Див.  DS,  стор.  75,  MCS,  стор.  131;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  414.
 123  Касіянович  (Kassianides),  мабуть  був  учнем  колишнього
«ректора  наук  еллінських»  в  Падуї,  учасника  Берестейського  со¬
бору  протосингела  Никифора  Кантакузина  (MCS,  стор.  657,
767,  855—856).
 124  К.  Харлампович.  Западнорусские  православные  школы,
стор.  308,  423.
 125  Див.  Congregationes  particulares..,  стор.  161'.
 126  Див.  F.  Paulsen  Geschichte..,  стор.  64—65,  292.
 127  Див.  там  же,  стор.  345.
 128  Див.  Г.  М.  С  и  в  о  к  і  н  ь.  Давні  українські  поетики.  X.,  1960,
стор.  106.
 129  Див.  І.  Вишенський.  Твори,  К-,  1959,  стор.  189,  190.
 130  Н.  П.  Киселев.  О  московском  книгопечатании  XVII  в.  —
Книга.  Исследования  и  материалы,  сб.  2.  М.,  1960,  стор.  129.
 131  Див.  Архів  Ленінградського  відділу  інституту  історії,  колекція
М.  П.  Ліхачова,  оп.  5,  спр.  177.
 132  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  6,  спр.  1,  арк.  12.
 133  Див.  Б.  К  у  д  р  и  к.  Огляд  історії  української  церковної  музики.
Львів,  1937,  стор.  18,  19.
 134  DS,  стор.  112.
 135  Див.  С.  Голубев.  Киевский  метроіполит  Петр  Могила,  т.  1,
додаток,  стор.  170;  D.  Zubrzycki.  Historyczne  badania...
стор.  67;  J.  Skocze  k.  Lwowskie  inwentarze  biblioteczne  w
epoce  renesansu.  Львів,  1939,  стор.  398,  399,  400.
 136  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  91.
 137  Див.  там  же,  crop.  351.
 138  Див.  там  же,  т.  12,  стор.  62—71.
 139  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  11в1,  стор.  37.
 140  Див.  MCS,  стор.  112  («Нічні»  години  рахувались  від  заходу
сонця).
 141  Див.  І.  Панькевич.  Підкарпаторуська  записка  студентської
вірші  із  1751  р.  —  «Подкарпатська  Русь»,  1928,  №  3,  стор.  1.
 142  Див.  АЮЗР,  т.  12,  стор.  545.
 143  Див  .В.  Резано  в.  Драма  українська,  в.  І,  К.,  1928  (збірник
іст.-філолог.  відділу  УАН,  №  7-а),  стор.  20.
 144  О.  І.  Білецький.  Українська  драматургія  XVII—XVIII  ст.  —
В  кн.:  Матеріали  до  вивчення  історії  української  літератури,
т.  1,  К.,  1959,  стор.  455.
 243

145  І.  Вишенський.  Твори.  К-,  1959,  стор.  191.
 146  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1138,  арк.  9.
 147  Див  АЮЗР,  т.  11,  стор.  489.
 148  Музей  українського  мистецтва  у  Львові,  -  відділ  рукописів,  ген.
візитація,  №  15,  арк.  4.  1761  року  монах  Донат  Попелевич  опу¬
блікував  польською  мовою  виголошену  ним  у  братській  церкві
«Трагедію  жалів...»  (К.  Estreicher.  Bibliografia  polska,  t.  22,
стор.  66),  однак  це,  здається,  звичайні  проповіді,  а  не  «лице¬
дійство».
 149  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1125,  арк.  7.
 150  Див.  АЮЗР,  т.  И,  стар.  345,  356,  376,  342,  346,  358,  368,  373,
376,  379,  648,  92.
 151  Т  a  м  же,  стор.  376,  489;  т.  12,  стор.  332;  И.  Шараневич.
Николай  Красовский,  стор.  108.
 152  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  6.
 153  Див. 	там  же, 	ф. 	129,  оп.  4,  спр.  З, 	арк.  4.
 154  Див. 	АЮЗР, 	т. 	11, 	стор.  69,  130—131, 	198,  533.
 155  Див.  Альбом..,  стор.  402,  405.
 156  Див.  А.  Крыловский.  Львовское  Ставропигиальное  брат¬
ство,  додаток,  стор.  76—77.
 157  Див. 	АЮЗР, 	т. 	11, 	стор.  362,  365.
 158  Див. 	АЮЗР, 	т. 	12, 	стор.  345,  223,  224;  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  13,
 спр.  1,  арк.  41.
 159  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  209;  т.  12,  стор.  580.
 160  Т  а  м  же, 	т.  11,  -стор.  209, 	221; 	т.  1.2,  стор. 	580.
 161  Див.  MCS, 	стор.  407—409; 	ЦДІАЛ,  ф.  9,  т. 	347,  стор.  798.
 162  MCS,  стор.  609.
 163  Див.  там  же,  стор.  837;  АЗР,  т.  4,  стар.  202.
 1€4  АЮЗР,  т.  10,  стор.  188.
 165  3  його  слів  видно,  що  згаданий  випадок  відбувся  «на  очах
закордонного  міністра,  якому  не  важко...  зробити  з  мухи  слона»
(ЦДІАЛ,  ф.  139,  о-п.  1,  стор.  1034).
 166  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  729,  арк.  1.
 167  MCS,  стор.  141.
 168  Див.  там 	же,  стор.  234, 	235, 	416;  АЮЗР, 	т.  10,  стор.  66—67.
 1(39  Балабан  утримував  школу 	при 	церкві  Юра 	і  відстоював  її 	від
 нападів  католиків  (Соціальна  боротьба  в  м.  Львові  в  XVI—
XVIII  ст.  Збірник  документів  за  ред.  Я-  П.  Кіся,  Львів,  1961,
стор.  92).
 170  MCS,  стор.  876,  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  997.
 171  Див.  С.  Голубев.  Киевский  митрополит  Петр  Могила,  т.  1,
додаток,  стор.  200—201,
 244

Див.  АЗР,  т.  4,  стор.  508.
 Див.  С.  Голубев.  Киевский  митрополит  Петр  Могила,  т.  1,
стор.  290—291.
 С. 	Голубев.  Киевский  митрополит  Петр  Могила,  т.  2,  дода¬
ток,  стор.  33.
 І. 	Вишенський.  Твори.  К-,  1959,  стор.  189,  190.
 Див.,  напр.:  Л.  Н.  Н  е  м  и  л  о  в.  Первые  гуманистические  кружки
в  Нюрнберге  и  их  роль  в  развитии  раннего  немецкого  гуманиз¬
ма.  —  Ученые  записки  Ленинградского  университета,  №  251,
Л.,  1958,  стор.  103.
 Розділ  V
 Ягеллонська  бібліотела  у  Кракові,  відділ  рукописів,  Теки  Виш-
невського,  №  949,  арк.  42;  О.  Б  а  р  в  і  н  с  ь  к  и  й.  Ставропігійське
братство  Успенське  у  Львові.  Львів,  1886,  стор.  62;  Г.  I.  К  о  л  я  д  а.
До  питання  про  українське  друкарство  перед  Іваном  Федоро¬
вим.  —  «Радянське  літературознавство».  1962,  №  6,  стор.  85—90.
На  думку  Ф.  П.  Максименка,  ксилографічні  уривки,  які  тепер
зберігаються  в  бібліотеці  ім.  В.  І.  Леніна,  можуть  свідчити,
що  до  початку  книгодрукування  у  Львові  розмножували  від¬
битки  з  дереворитних  дощок,  в  тому  числі  й  текстові.  (Ф.  Мак¬
сименко.  Забута  сторінка  історії  слов’янського,  друкарства.  —
Журн.  «Slavia».  Прага,  1959,  №  2,  стор.  262—264.).
 Біографічні  подробиці  про  перебування  Федорова  на  Україні
див.:  Я.  І  с  а  є  в  и  ч.  Першодрукар  Іван  Федоров  на  Україні.
К.,  1964.
 Опис  «Апостола»  та  оцінку  його  значення  див:  Я-  Исаевич.
Львовский  Апостол  Ивана  Федорова  1574  года.  —  Книга.  Ис¬
следования  и  материалы,  сб.  9.  М.,  1964.
 ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1115.
 Див.  Е.  Л.  Н  е  м  и  р  о  в  с  к  и  й.  Документальные  материалы..,
стор.  232.
 Див.  ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  3,  т.  19,  стор.  38.  Е.  Л.  Немиров-
с  к  и  й.  Первопечатник  Иван  Федоров.  Жизнь  и  деятельность.  —
«Полиграфия»,  1964,  №  3,  стор.  10,  13  (Є.  Л.  Немировський  по¬
милково  транскрибує  прізвище  Минця  то  як  Минчевич,  то  як
Минич).
 .MCS,  стор.  418.  Іван  Друї^аревич  помер  між  4  грудня  1584  і
9  лютого  1585  p.  (Е.  Л.  Немировский.  Первопечатник  Иван
Федоров,  стор.  11).

9  Див.  Е.  Л.  Немировский.  Первопечатник  Иван  Федоров,
стор.  12—13.
 10  Див.  І.  Крип’якевич.  Зв’язки..,  стор.  60—61.
 11  Див. 	MCS,  стор.  111.
 12  Див. 	ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр. 	1220, 	арк. 	64.
 13  Див. 	ЦДІАЛ,  ф.  52,  оп.  З,  т.  20, 	стор. 	631.
 14  Див. 	Сказания  князя  Курбского, 	ч.  2, 	стор. 	235.
 15  Див. 	MCS,  стор.  165,  418;  АЮЗР,  т. 	10,  стор.  93.
 Докладніше  про  кадри  друкарні  див.:  Г.  Н.  Коляда.  Книго¬
издательство  Львовского  братства  в  XVI  веке.  —  Ученые  запис¬
ки  Сталинабадского  объединенного  педагогического  и  учитель¬
ского  института  им.  Т.  Г.  Шевченко.  Филологическая  серия,
вып.  1.  Сталинабад,  1952,  стор.  200,  211.
 17  АЮЗР,  т.  11,  стор.  369.
 18  Див.  ЛНБ,  відділ  стародруків,  прим.  №  53316;  Львівський  дер¬
жавний  музей  українського  мистецтва,  збірка  стародруків,  №  75.
 19  Див.  А.  А.  Сидоров.  Древнерусская  книжная  гравюра.  М.,
 1951,  стор.  92.
 20  Див.  Н.  П.  Киселев.  Греческая  печать  на  Украине.  —  Книга.
Исследования  и  материалы,  сб.  7.  М.,  1962,  стор.  196.  Вперше
роль  братства  в  розробці  «гражданського»  шрифту  відзначив
Я-  Головацький.  («Зоря  Галицька  яко  альбум».  Львів,  1860,
стор.  449).
 21  Див.  В.  В.  Стасов.  Сочинения,  т.  2.  СПб.,  1894,  стовп.  169
 22  Про  працівників  друкарні  братства  див.  <Книга.  Исследования  и
материалы,  сб.  8.  М.,  1962,  стор.  225.  Про  граверів,  що  працюва¬
ли  у  Львові,  див.  там  же,  стор.  229—232.
 23  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  ,9,  т.  356,  стор.  624—626,  936—937.
 24  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  540.
 25  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  78—79;  on.  1,  спр.  1213,
арк.  14,  17.
 26  В  1671  р.  їх  було  1022  одиниці  (І.  Крип’якевич.  До  історії
львівської  гравюри  в  XVII  в.  —  «Бібліологічні  вісті»,  1927,
№  1,  стор.  81).
 27  Крім  кириличних  були  латинські  матриці  (продані  в  1633  р.
Петру  Могилі  для  Києвопечерської  друкарні)  і  грецький  шрифт
(проданий  у  XVIII  ст.  до  Молдавії).  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  13,
спр.  1,  арк.  49;  АЮЗР,  т.  11,  стор.  478.
 28  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1222,  арк.  3;  спр.  1214,  арк.  4,
5;  спр.  1215,  арк.  29.
 29  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  2,  спр.  8,  стор.  72—73.
 30  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1181,  стор.  7;  спр.  1215,  арк.  27,
 246

29,  ЗО,  43;  on.  2,  спр.  8,  c  rop.  70;  ф.  201,  on.  48,  спр.  298,
арк.  3—4.
 31  П.  М.  П  о  п  о  в.  Початковим  період  книгодрукування  у  слов’ян.—
В  кн.:  Матеріали  до  вивчення  історії  української  літератури,  т.  1,
К.,  1959,  стор.  223.
 32  Докладніше  див.:  Історичні  джерела  та  їх  використання,  К-,
1964,  стор.  182.
 33  Див.  Книга  і  друкарство  на  Україні,  К-,  1965.
 34  Див.  С.  1.  Маслов.  Мануїл  (Михаїл)  Козачинський  і  його
«Трагедия  о  смерти  последнего  царя  сербского  Уроша  V  и  паде¬
нии  Сербского  царства».  —  «Радянське  літературознавство»,
1958,  №  4,  стор.  47—49;  М.  Кичовлч.  Школсио  позориште  код
Срба  у  току  XVIII  и  <на  почетку  XIX  в.  Збо  р-ник  радова  САН,
кн.  7,  Београд,  1952,  стор.  61—89.
 35  Цікаво,  що  М.  (Козачковський  був  одним  з  перших  українських
дослідників  діяльності  Федорова  (див.  Я.  І  с  а  є  в  и  ч.  Першо¬
друкар  Іван  Федоров  на  Україні,  стор.  29).
 36  Див.  П.  М.  Жолтовський.  Визвольна  боротьба  українського
народу  в  пам’ятках  мистецтва  XVI—XVIII  ст.  К.,  1958,
стор.  129—133.
 37  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1514;  ЛНБ,  Теки  Козлювського,
54—IV,  №  2,  №  6,  арк.  1—6,  7  (копії  документів  з  Віденського
архіву  міністерства  внутрішніх  справ).
 38  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  40’8,  on.  1,  спр.  388,  стор.  85—87.
 39  Див.  там  ж  е,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1586.
 40  Див.  С.  Маслов.  Друкарство  на  Україні  в  XVI—XVIII  ст.  —
«Бібліологічні  вісті»,  1924,  №  1—3,  стор.  39.
 41  Див.  Г.  І.  Коляда.  З  історії  румунсько-українських  друкар¬
ських  зв’язків.  —  «Український  історичний  журнал»,  1964,  №  1,
стор.  101—102.
 42  АЮЗР,  т.  11,  стор.  .226.
 43  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1181,  стор.  2,  7,  13.
 44  Див.  там  же,  спр.  1138,  арк.  1—2;  АЮЗР,  т.  12,  стор.  178,
238.  І.  С  в  є  н  ц  і  ц  ь  к  и  й.  Каталог..,  стор.  55.
 45  Див.  АЮЗР,  т.  11,  стор.  154,  194,  363,  427,  595,  696;  ЦДІАЛ,
ф.  129,  on.  1,  спр.  1196,  арк.  5;  оп.  6,  спр.  1,  арк.  З,  8.
 Див.  ЛНБ,  рукопис,  Оссол,  2111.
 47  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр.  1196,  стор.  75;  спр.  1319,  арк.  4—5;
спр.  1248;  оп.  2,  спр.  8,  стор.  113.
 48  Див.  І.  Крип’якевич.  До  історії  українського  книгарства.  —
«Українська  киига»,  1938,  №  2,  стор.  42.
 45  ПДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  crip.  1196,  арк.  78.
 247

50  Див.  АЮЗР,  т.  И,  стар.  182,  212.
 51  ЦДІАЛ,  ф.  129,  on.  1,  спр.  1338,  арк.  5,  спр.  1196,  стор.  15,
72,  75,  101;  АЮЗР,  т.  12,  стор.  187.
 52  Днів.  Г.  Ю.  Гербілський,  Петро  Перший  в  Західній  Укра¬
їні.  Львів,  1948,  стор.  80.
 53  І.  Свєнціцький.  Дещо  про  печатню..,  стар.  328—329.
 54  400  лет  русского  книгопечатания,  т.  1.  М.,  1964,  стор.  213.
 55  Див.  Книга.  Исследования  и  материалы  сб.  8.  М., 	1963,
стор.  291—296;  J.  S.  G.  Simmons.  New  finds  of  old  Cyrillic
books.  —  «The  Times  Literary  Supplement»,  N  3213,  27  Sept.
1963,  стор.  770;  idem,  Early  printed  Cyrillic  books  in  Marsh’s
library  Dublin.  —«The  Irish  Book».  Spring  1963;  E<  P.  Tyrrell
and  J.  S.  G.  Simmons.  Slavonic  books  before  1700  in  Cam¬
bridge  libraries.  —  Transactions  of  the  Cambridge  Bibliographical
Society,  vol.  Ill,  5,  1963,  стор.  389,  392;  В.  P  a  11  a  g  і,  E.  Z  b  і  s  k  o.
Az  Egri  Foegyliazmegyei  Konyvtar  szlav  anyagaból.  Eger,  1962—
1963.
 56  Див.  Памятники,  т.  1,  отд.  1,  сто|р.  65—66.
 57  Лямент  по  святобливе  зошлом  велебном  господину  отцу  Іоані
Василевичу  презвітері,  Луцьк  1628  (примірник  у  Львівському
музеї  українського  мистецтва).
 58  Див.  Українські  письменники.  Бібліографічний  словник,  т.  1.
К-,  1960,  стор.  466.
 59  Див.  Памятники,  т.  1,  отд.  1,  стор.  64—66.
 с°  Див.  Drukarze  dawnej  Polski,  z.  6,  стор..  135;  S.  Załęski.
Jezuici  w  Polsce,  t.  4,  cz.  2.  Львів,  1904,  стсф.  939.
 61  Див.  М.  А.  Максимович.  Сочинения,  т.  3,  стар.  673—674.
 62  И.  Каманин.  Еще  о  древности  братства  и  школы  в  Киеве.
Чтения  в  историческом  обществе  Нестара  летописца,  т.  9.
 1895,  стор.  182.
 03  Т  а  м  же,  стор.  181.
 64  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  13,  on.  1,  т.  431,  стор.  376’.
 65  Про  це  свідчать  записи  про  належність  братствам  книг  перелі¬
чених  друкарень.  Такі  записи  збереглись  на  багатьох  примірни¬
ках  українських  стародруків.
 66  АЮЗР,  т.  12,  стор.  443;  W.  Łoziński,  назв,  праця,  стор.  256.
 67  А.  Крыловский.  Л'ьвовское  Ставропигиальное  братство,  до¬
даток,  стор.  145.  Братство  й  Сльозка  добились-таки  повернення
конфіскованого  манна,  проте  надалі  змушені  були  звузити  тема¬
тику  своїх  видань.
 68  Див.  «Навіти»  —  невідома  пам’ятка  української  публіцистики
 248

XVII  er.  ■  І  І;іумжо  інформаційний  бюлетені)  Архішіого  уп¬
равління  УРСР»,  І%'1,  №  (),  стор.  58.
 ПІСЛЯМОШ1
 1  Див.  Ł.  С  h  а  г  с  w  і  с  z  о  w  a.  Lwowskie  organizacje  zawodowe.
Lwów,  стор.  100.
 2  АЮЗР,  т.  11,  стор.  78.
 3  T  a  M  ж  e,  т.  10,  стор.  768.
 4  Агент  Ватікану  С.  Тромбетті  1708  року  з  неприкритим  роздра¬
туванням  сповіщав  у  Рим  про  те,  що  С.  Лясковський  кори¬
стується  серед  українців  «репутацією  оракула,  неначе  Конфуцій
у  китайців»  (ЮСЛС,  т.  1,  стор.  14).
 5  Див.  ЛНБ,  рукопис.  Оссол.  2111,  арк.  11,  13,  34;  Ф.  Коков-
ський.  Львівський  купець  Петро  Кунащак.  —  «Життя  і  знан¬
ня»,  1934,  стор.  284—285.
 6  MCS,  стор.  736.
 7  Див.  ЗНТШ,  т.  116,  стор.  11.
 8  Йому,  очевидно,  належить  видання  «псалтирки  львовской  дру-
ікарни,  творения  отца  Кирилла»  (Альбом..,  стор.  396).
 9  Див.  II.  М.  Попов.  За  глибоке  вивчення  літературної  спад¬
щини.  —  «Вісник  АН  У  РСР»,  1950,  N°  3,  стор.  75.
 10  Автор  готує  окрему  розвідку  про  взаємини  Вишенського  з  брат¬
ствами.
 11  Див.  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр.  249.
 12  Левинський  і  його  вікарій  (пізніше  наступник),  великий  знавець
мов  Ів.  Горбачевський  протягом  ряду  років  були  коректорами
видань  братства,  керівниками  архіву  та  бібліотеки.
 13  К.  Студинський.  Три  панегірики  XVII  в.  —  ЗНТШ,  т.  12,
стор.  4.
 14  Див.  АЮЗР,  т.  10,  стор.  752:  ЦДІАЛ,  ф.  129,  оп.  1,  спр.  633
(Лист  В.  Русяновича  з  Падуї,  в  якому  він  рішуче  виступає  про¬
ти  католицизму  і  радить  братчикам  навести  порядок  у  своїй
школі).
 15  Див.  J.  Р  t  a  ś  n  і  k.  Lwowianie  w  nacji  polskiej  w  Padwie.  —
«Kwartalnik  Historyczny»,  1923,  t.  37.  стор.  354.

ВСТУП 	 Г)
 розділ 	і 	Виникнення  братств  на
 Україні  . 	. 	. 	.10
 розділ 	її 	Соціальний  склад  та
 організаційна  структу-
 зміст 	ра  братств  •  •  •  • 	АГі
 розділ 	пі 	Участь  братств  у  сус¬
 пільно-політичному
житті  Україні  . 	. 	.71
 розділ 	IV 	Діяльність  братств  у
 галузі  шкільної  освіти  . 	127
 розділ 	V 	Видавнича  діяльність
 братств  . 	. 	. 	.17:1
 ПІСЛЯМОВА. 	. 	. 	1%
 РЕЗЮМЕ 	.... 	.  201  і
 СПИСОК  СКОРОЧЕНЬ 	.211
 ПРИМІТКИ 	2 	ІГ»

СОДЕРЖАНИЕ
 ВСТУПЛЕНИЕ  	 5
 ГЛАВА  і 	Возникновение  братств
 на  Украине  ... 	10
 глава  ii 	Социальный  состав  и
 организационная  струк¬
тура  братств  ...  45
глава  iii 	Участие  братств  в  об¬
 щественно-политиче¬
ской  жизни  Украины  .  71
глава  IV 	Деятельность  братств
 в  области  школьного
образования  . 	. 	.127
 глава  V 	Издательская  деятель¬
ность  братств  . 	. 	.173
 ПОСЛЕСЛОВИЕ 	196
 РЕЗЮМЕ 	. 	. 	. 	.200
 СПИСОК  СОКРАЩЕНИЙ 	214
 ПРИМЕЧАНИЯ 	. 	.215

БРАТСТВА  И  ИХ  РОЛЬ  В  РАЗ¬
ВИТИИ  УКРАИНСКОЙ  КУЛЬТУ¬
РЫ  XVI-XVIII  ст.
 ИСАЕВИЧ
 ЯРОСЛАВ
 ДМИТРИЕВИЧ
 (На  украинском  языке)
 Друкується  за  постановою  вченої
ради  Інституту  суспільних  наук
Львівського  ордена  Леніна  держав¬
ного  університету  ім.  Івана  Франка
 Редактор
 М.  В.  П  у  т  р  я
 Художник
 P.  К.  Пахолюк
 Художній  редактор
 В.  М.  Тепляков
 Технічний  редактор
 Г.  О.  Машуренко
 Коректор
 І.  С.  Євдощук
 БФ  01566.  Зам.  №  2269.  Вид  №  389.
Тираж  2600.  Формат  паперу
70X108732-  Друк.  фіз.  арк.  7,875.
Умови,  друк.  арк.  11,02.  Обл.-ви¬
дави.  арк.  11,76.  Підписано  до  дру¬
ку  8/11—66  р.  Ціна  70  коп.
 Видавництво  «Наукова  Думка»,
Київ,  вул.  Рєпіна,  3.
 Обласна  книжкова  друкарня  Львів¬
ського  обласного  управління  по
пресі,  Львів,  Стефаника,  11.