Мтайпо Коба
шчцк
невідома війна
1919 року
УКРАЇНСЬКО-БІЛОГВАРДІЙСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ

Михайло Ковальчук
НЕВІДОМА ВІЙНА
1919 РОКУ
Українсько-білогвардійське
збройне протистояння
Темпора 2006

УДК 94 (477) "1919
ББК63.3(4Укр)
К56
Рекомендовано до друку Вгеною радою Інституту української археографи
та джерелознавства ім. М.С. Грушевського HAH України,
протокол №3 від 15 тервня 2006 р.
Рецензенти:
доктор історжннх наук, професор Н І Миронець
доктор історжних наук, професор А. О. Буравгенков
Редактор: Юлія Олійник
Коректори: ІринаДавидко
Артем Троскот
Макет і дизайн: Віктор Кузик
При оформленні обкладинки використано картину визнагного українського
художника Леоніда Перфецького "Київ, ЗІ серпня 1919року"
Ковальчук М.
К56 Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння:
Наукова монографія. — Київ: Темпора, 2006. — 576 с: іл.
3ISBN 966-8201-22-1
Книга розповідає про невідому сторінку історії українських національно-визвольних змагань
1917-1921 pp. - війну Української Народної Республіки з білогвардійськими Збройними Силами
Півдня Росії генерала А. Денікіна. На підставі виявлених в архівах документів, широкого кола
опублікованих джерел докладно висвітлено перебіг бойових дій під час українсько-білогвардійської війни
восени 1919 p., показано вплив політичних процесів на воєнні події, розкрито причини військової
поразки УНР у цій війні, проаналізовано її значення для українських національно-визвольних
змагань та громадянської війни в Росії.
Вперше публікуються документи державного та військового керівництва УНР, Української
Галицької армії, командування денікінських Збройних Сил Півдня Росії, які допомагають глибше
відтворити картину українсько-білогвардійського збройного протистояння 1919 р.
Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів і всіх тих, хто цікавиться історією України
та її збройних сил.
УДК 94 (477) "1919"
ББК63.3(4Укр)
ISBN 966-8201-22-1
©М. Ковальчук, 2006
© Темпора, 2006

Зміст
Вступ 5
Розділ 1 Незалежність України, російський білий рух
і дипломатія Антанти (травень- серпень 1919р.) 8
Розділ 2 Українська Народна Республіка та Збройні Сили Півдня Росії -
союзники чи вороги? (серпень 1919р.) 42
Розділ 3 Від переговорів до війни (перша половина вересня 1919р.) 66
Розділ 4 Сили та склад військ ворогуючих сторін
(середина вересня 1919 р.) 90
Розділ 5 Початок військових дій (14-24 вересня 1919р.) 106
Розділ 6 Вересневі бої: Балта, Бірзула, Перегонівка...
(25-30 вересня 1919 р.) 122
Розділ 7 «Видержати!» (нотатокжовтня 1919р.) 142
Розділ 8 Генеральна битва: український наступ
і Гайсинська операція білих (12-19 жовтня 1919р.) 162
Розділ 9 Генеральна битва: контрнаступ білогвардійців
і Вапнярська операція армії УНР (20-24 жовтня 1919р.) 184
Розділ 10 Війна і політика (кінець жовтня 1919р.) 200
Розділ 11 Катастрофа українського фронту
(перша половина листопада 1919р.) 226
Розділ 12 У «трикутнику смерті»
(друга половина листопада-погаток грудня1919р.) 252
Розділ 13 Перший Зимовий похід: армія УНР
у боротьбі проти б\логвщ)діщ\в.(грудень 1919р.-сігень 1920р.) . . . 274
Післямова 284
Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами
Півдня Росії у світлі історіографії 286
Джерела з історії українсько-білогвардійської війни 310
Документи 321
Карти 473
Фотододаток 483
Таблиці 511
Іменний покажчик 541
Список джерел та літератури 555

Найменше вагання щодо денікінщини було б, взагалі, ознакою, що не
промовляла б за міцність свідомости нашої. Якою ж страшною ознакою для нас було те довге
й огидне вагання, що мало місце р. 1919. Навіть ще й тепер не всім з наших людей
ясно, що денікінщина - державно-політично - була більшовизмом другого сорту, "білим"
ерзацом всеросійсько-босяцької "червоної" армії, яка разом з большевиками нищила
в першу чергу "український сепаратизм"...
Всілякі роздумування на тему "чи справились би ми з силами Денікіна", що така
боротьба була б "проти Антанти" і т.п., і т.п. - це вигадки, подиктовані, в кожнім разі,
не надміром хоробрости, бо, насамперед, ми напевно змели б денікінщину з нашого
шляху як зайве сміття, змели б її нашою революційністю і нашою державницькою
волею. "Антанті" залишилося б хіба оплескувати переможця, а в кожнім разі "прийняти
факт до відома".
Є. Маланюк
"Книга спостережень: проза " (1966р)

5
Вступ
Присвягую моїм батькам,
Ковалыуку Анатолію Федоровжу й Ковальгук Раїсі Єгорівні
Автор
Не один десяток років тривають дослідження історії українських національно-визвольних
змагань 1917-1921 pp., однак і сьогодні вона містить численні «білі плями». Як не парадоксально,
сьогодні ми знаємо більше про початок чи завершення Визвольної війни 1917-1921 pp., аніж про її
вирішальний етап - 1919 рік, коли доля молодої Української Народної Республіки цілковито
залежала від успіху української зброї. Наші знання про перебіг подій на фронтах української визвольної
боротьби в 1919 р. здебільшого вичерпуються загальним баченням, побудованим радше на уявленні
про ті події, аніж на їх ретельному історичному дослідженні. А це значною мірою ускладнює пошуки
відповідей на питання про те, що ж перешкодило українцям виграти війну та захистити свою
державу від зовнішньої агресії.
Українська армія воювала не лише проти більшовиків, але й проти російських білогвардійців,
які прагнули скинути більшовицький уряд та відновити «едину і неподільну» Росію. Події весни-літа
1919 року дали білому руху серйозний шанс на перемогу в російській громадянській війні. Військові
успіхи білих армій у боротьбі проти більшовиків, отримання ними значної допомоги з боку
держав Антанти, масштабність антибільшовицьких народних повстань - все це, здавалося, вказувало
на швидке падіння радянського режиму. Та конфлікти й суперечності між білим рухом і
новопосталими на теренах колишньої Російської імперії національними державами, які бажали зберегти свою
незалежність (Литва, Латвія, Естонія, Україна, Грузія та ін.), зробили неможливою узгоджену й
скоординовану боротьбу проти більшовизму. Це стало важливим чинником послаблення й катастрофи
білого руху. Наприкінці 1919 р. більшовики завдали білогвардійцям вирішальної поразки на всіх
фронтах і фактично виграли громадянську війну.
Яку роль у цих подіях відіграла Україна? Яким був перебіг українсько-білогвардійської війни і що
зумовило військову катастрофу української армії наприкінці 1919 p.? Чому 100-тисячна українська
армія, здобувши ЗО серпня 1919 р. після тривалої боротьби Київ, вже наступного дня його втратила?
Чому українські війська, які протягом кількох місяців героїчно відбивались від більшовиків на
клаптику подільської землі, у серпні 1919 р. зайняли цілу Правобережну Україну? Чому переможний
серпневий наступ української армії завершився "трикутником смерті" в грудні 1919 p.? Що, зрештою,
сталося на Правобережжі восени 1919 p.? Нарешті, які наслідки мала ця війна для подальшої долі
української національно-визвольної боротьби?
Щоб знайти відповіді на ці питання, знадобилося декілька років ретельної дослідницької
роботи з джерелами та наявною історичною літературою. Проблематикою українсько-білогвардійської
війни автор почав займатися, ще навчаючись на історичному факультеті Київського національного
університету ім. Т. Шевченка. Дослідження з історії українсько-білогвардійської війни спочатку
задумувалося як невелика наукова розвідка для журнальної публікації. Проте вже незабаром масштаби
й обсяг наявних матеріалів значно переросли межі журнальної статті. Був опрацьований джерельний
масив української та російської мемуаристики про добу 1917-1921 pp., а також значний комплекс
документів, що зберігаються в різних архівосховищах Києва й стосуються збройної боротьби УНР
проти білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Крім того, восени 2003 р. до роботи було
залучено документи архівних фондів Львова, а в лютому 2005 р. - матеріали, що зберігаються в архівах
Москви. Доповнили дослідження також дані, отримані в архівах Варшави.

6
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
У ході дослідницької роботи було опубліковано низку статей, пов'язаних з проблематикою
українсько-білогвардійської війни1; основні положення дослідження обговорювались на кількох
наукових конференціях2. Тож пропонована читачеві монографія є результатом кількарічного дослідження
цієї тематики та головним його підсумком.
* Mr Mr
Сам термін «українсько-білогвардійська війна» є цілком адекватним визначенням збройного
протиборства між Українською Народною Республікою та білогвардійськими Збройними Силами
Півдня Росії (ЗСПР), яке мало місце восени 1919 р. Російський білий рух виразно ототожнював
себе саме з національною російською державністю. На думку представників сучасної російської
історичної науки, «існування та діяльність значної кількості білих урядів, що контролювали в окремі
моменти громадянської війни більшу частину теренів країни, дозволяють говорити про існування
так званої "білої державності»3. Думку про те, що Збройні Сили Півдня Росії були не лише
військовим формуванням, але й державним утворенням, проводять у своїх працях відомі сучасні російські
історики - С Устінкін, Г. Трукан та ін.4 "Подібно до розмноження клітини поділом, колишня єдина
Росія розділилась на червону і білу...", - так влучно сформулювала цю позицію В. Зіміна5.
У зв'язку з цим термін «українсько-російська війна», більш слушний з точки зору національної
приналежності ворогуючих сторін, у пропонованій роботі не вживається, оскільки вимагає постійних
уточнень щодо того, йдеться про російських білогвардійців чи російських більшовиків. Оскільки й ті,
й інші відстоювали ідею «єдиної та неподільної» Росії, то молода українська держава в 1917-1920 pp.
воювала і з білими, і з червоними. Тож вживання терміна «українсько-білогвардійська війна» як
означення збройного конфлікту між УНР та російсько-білогвардійським державним утворенням у
вигляді ЗСПР, є, на нашу думку, цілком слушним і прийнятним.
1 Див.: Ковальчук М. Українська Народна Республіка та Збройні Сили Півдня Росії: від переговорів до війни
(вересень 1919 р.) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 7. - К.: Інститут історії
України НАНУ, 2003. - С. 288-305; Його ж. Дипломатія Антанти, російський білий рух і незалежність України
(травень - серпень 1919 р.) // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 4. - К., 2004. - С. 519-564;
Його ж. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії у світлі радянської
історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 14. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. - С. 99-127;
Його ж. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії (осінь 1919 p.): проблеми
сучасної української історіографії // Історичний журнал. - 2004. - № 12. - С 31-36; Його ж. Проти спільного
ворога: відносини Української Народної Республіки з більшовицькою Росією восени 1919 р. // Україна XX ст.:
культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 8. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2005. - С. 57-80; Його ж.
Українсько-білогвардійська війна: трагічний початок (вересень 1919 р.) // Військово-історичний альманах. - 2004.
- Ч. 2(9). - С 15-47; Його ж. Останні бої армії УНР на Поділлі у листопаді 1919 р. // Пам'ять століть. - 2005. -
№ 3-4. - С 251-268; Його ж. Катастрофа українського фронту і доля Галицької армії (жовтень - листопад 1919 р.)
// Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 9. - К., 2005. - С. 126-144; Його ж. Війна
Української Народної Республіки з білогвардійськими військами Півдня Росії (осінь 1919 р.) в українській
еміграційній історіографії // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. - Вип. 9. - К., 2005. - С 68-78;
Його ж. Джерела до історії українсько-білогвардійської війни 1919 р. // Український історичний журнал. - 2006. -
№ 5. - С. 212 - 224; Його ж. Українська Народна Республіка та білий рух: на шляху до війни (серпень 1919 р.) //
Мандрівець. - 2006. - № 4 (63). - С 29 - 39.
2 "Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень" (Київ, 2003), "Розвиток науки
в Київському університеті за 170 років очима молодих вчених та студентів" (Київ, 2004), Всеукраїнська наукова
конференція, присвячена 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української
Народної Республіки Симона Петлюри (Київ, 2004).
3 Див.: Зимина В. К вопросу об альтернативности российской государственности в период гражданской
войны // История "белой" Сибири / Тез. 3-й науч. конференции 2-3 февраля 1999 г. - Кемерово, 1999. - С. 13-14.
4 Див.: Устинкин С. Трагедия белой гвардии. Монография. - Нижний Новгород: Издательство
Нижегородского университета, 1995. - 408 с; Бордюгов Г., Ушаков А., Чураков В. Белое дело: идеология, основы, режимы
власти. Историографические очерки. - М., 1998. - 320 с; Трукан Г. Антибольшевистские правительства России.
-М., 2000. -256 с.
Г) Зимина В. Белое движение в годы гражданской войны. Учебное пособие. - Волгоград, 1995. - С. 65.

Вступ 7
Виклад подій у книзі побудовано за проблемно-хронологічним принципом. Гадаємо, що саме
такий підхід дасть змогу читачеві не загубитися серед виру дат, подій та фактів і допоможе сприймати
описувані події з розумінням їхніх причинно-наслідкових зв'язків.
Розділ, присвячений аналізу історіографії та джерельної бази, розміщено наприкінці, а не на
початку книги, як це традиційно має місце у вітчизняній історичній літературі. Практично кожен
історик знає, що цей розділ пишеться на останньому етапі дослідницької роботи, оскільки, за
рідкісним винятком, неможливо оцінити наукову вартість літератури та джерел з будь-якої теми без
попереднього вивчення досліджуваних подій. Тож автор намагався уникнути ситуації, коли читачеві,
фактично ще не обізнаному з темою, на самому початку книги пропонувався б розділ, для
повноцінного розуміння якого необхідне ознайомлення зі змістом праці. Структурна побудова дослідження,
сподіваємося, дозволить і фахівцю, і звичайному читачеві прочитати історіографічно-джерелознавчу
частину праці з цікавістю.
У Додатках до монографії містяться Документи й Таблиці.
Документи з історії війни УНР проти білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії суттєво
доповнюють картину воєнного протистояння, ілюструють найбільш характерні його моменти та
найдраматичніші епізоди. Зазначимо, що переважна більшість пропонованих читачеві документів
публікується вперше.
Таблиці відображають чисельність збройних сил ворогуючих сторін. Вони є оригінальними
бойовими розписами, складеними у вищих штабах української та білогвардійської армій. Ці відомості
становлять величезну цінність для дослідника, оскільки дозволяють підрахувати чисельне
співвідношення сил противників на різних етапах бойових дій, а також висвітлюють перебіг мобілізації,
надходження поповнень та незворотні втрати особового складу. Дані більшої частини таблиць також
вводяться до наукового обігу вперше.
Працюючи над книгою, автор прагнув усебічно дотримуватися принципу об'єктивності,
пам'ятаючи про те, що завданням історика є реконструкція подій так, як вони відбувалися в
минулому, а не "мали б відбуватися" за версіями сучасників чи побажаннями наступних поколінь. Тож
у своїй праці автор намагався максимально точно відтворити перебіг досліджуваних подій саме так,
як вони й мали місце на Правобережній Україні тієї трагічної осені 1919 p., і щиро сподівається,
що пропонована книга прояснить одну з найдраматичніших сторінок в історії українських
національно-визвольних змагань 1917-1921 pp., пов'язану зі збройною боротьбою Української Народної
Республіки проти білої Росії.
* * *
Автор складає подяку директору Центрального Державного Архіву Вищих Органів влади
та управління України, доктору історигних наук Н. Маковськїк а також співробітникам ги-
тального залу архіву за сприяння у роботі з документами. З щирою вдягністю автор згадує
кандидата історигних наук, доцента кафедри новітньої історії України Київського
національного університету ім. Т Шевгенка Г. Савгенка за цінні концептуальні й методологігні поради
у дослідницькій праці. Окрема подяка належить кандидату історигних наук, заслуженому
журналісту України, головному редактору наукового видання "Пам'ять століть "А. Денисенку
за багаторігну підтримку наукових погинань автора, й директору Бібліотеки ім. О. Ольжига
О. Кугеруку за сприяння у науковій роботі. Автор також вдягний О. Жуковій та І. Борисову,
суттєва технігна допомога з боку яких знагно полегшила процес роботи над книгою.

в
Розділ 1
Незалежність України, російський білий рух
і дипломатія Антанти
(травень- серпень 1919 р.)
Протягом першої половини 1919 р. Українська Народна Республіка переживала надзвичайно
складний етап свого існування. Посталу в Україні після перемоги Протигетьманського повстання
молоду республіку роздирали жорстокі внутрішні суперечності. Директорія УНР виявилася
неспроможна сконсолідувати політичні сили українського суспільства та покінчити з анархією, породженою
відсутністю адміністрації на місцях. Це призвело до поступової втрати урядом контролю над країною,
яка дедалі більше занурювалась у вир революційного хаосу. Становище України ще більше
ускладнилося, коли відкриту агресію проти неї розгорнула більшовицька Росія. Своїми військовими силами
Директорія не змогла зупинити просування більшовицьких частин вглиб України і вже в січні 1919 р.
більшовики захопили всю Лівобережну Україну, а згодом і Київ. Сподівання лідерів УНР на допомогу
з боку Антанти не справдилися - західні союзники не виявили бажання мати справи з лівосоціаліс-
тичним українським урядом. Не зарадила становищу й відставка на початку лютого 1919 р. голови
Директорії В. Винниченка та кабінету міністрів. Спроби Головного отамана (головнокомандувача)
військ УНР С. Петлюри, який став фактичним головою Директорії, спільно з правим урядом С. Оста-
пенка, який прийшов до влади у лютому 1919 p., домогтися порозуміння з Антантою були
безрезультатними - незалежній Україні не знайшлося місця в геополітичних конструкціях західних держав.
* * *
Зрозуміло, що за таких умов навесні 1919 р. керманичі УНР цілковито зосередилися на
організації відсічі більшовицькій агресії. Втім, очолювана С. Петлюрою Директорія та новий (з початку
квітня 1919 р.) соціалістичний уряд Б. Мартоса все ж не припиняли спроб домогтися дипломатичного
визнання України з боку держав переможної Антанти.
Становище української армії, змушеної постійно відступати перед переважаючими силами
противника, було складним. Витіснена взимку 1918- 1919 pp. більшовиками з Лівобережної України,
Дієва армія УНР зосередилася на Правобережжі, яке на тривалий час перетворилося на головну
арену бойових дій українсько-більшовицької війни. Спочатку війська УНР, значна частина яких
перебувала на стадії формування або ж складалася з напівпартизанських військових загонів ще
Протигетьманського повстання, зазнавали поразок. Та вже незабаром, після здійсненої на початку
1919 р. реорганізації, боєздатність української армії значно зросла, свідченням чого стали блискучі
операції армії УНР на Поділлі у червні 1919 р.
Характерно, що навесні 1919 р. українські лідери не робили спроб пов'язати свою боротьбу
проти більшовиків з антибільшовицькою боротьбою в Росії. Незважаючи на те, що Антанта підтримувала
російський білий рух, уряд УНР, хоча й прагнув залучитися її визнанням, жодним чином не
продемонстрував готовності до співпраці чи принаймні до діалогу з білогвардійцями. Причин на це було декілька.
Насамперед, лідери українського національно-визвольного руху діяли під гаслами державної
самостійності України. Протягом часу, що минув від січня 1918 p., коли Українська Центральна Рада
проголосила незалежність УНР, у свідомості провідних українських політиків остаточно утвердилася
ідея державної незалежності України. Саме грамота гетьмана П. Скоропадського про проголошення
федерації України з майбутньою небільшовицькою Росією стала останньою краплею, що
викликала Протигетьманськс повстання. Директорія УНР, яка прийшла до влади після повалення гетьман-

Розділі 9
ського режиму в грудні 1918 p., виразно продемонструвала курс
на відстоювання самостійності України та небажання брати участь
у будь-яких комбінаціях відбудови колишньої Російської
держави. Натомість антибільшовицькі російські сили діяли під гаслами
відродження колишньої могутньої Росії. З точки зору
традиційного російського патріотизму український
національно-визвольний рух був змовою, інспірованою зовнішніми ворогами Росії
(Німеччиною та Австро-Угорщиною) і позбавленою будь-якого
ідейного підґрунтя. Уже ця обставина робила неможливим
порозуміння між УНР і російським білим рухом.
Крім того, українські політики, переважно соціалісти за
партійною приналежністю, вважали ліберально-поміркований
політичний режим білогвардійців «контрреволюційним»,
«чорносотенним» та «реакційним», направленим на реставрацію
дореволюційних порядків. Натомість консервативно налаштовані білі вожді
вважали всіх соціалістів поплічниками більшовиків,
відмовляючись вступати з ними в діалог. Будь-які політичні сили, які ви- Голова Директорії УНР
СуваЛИ програму СОЦІалІСТИЧНИХ перетворень, роЗГЛЯДаЛИСЯ бІЛИМ Головний отаман С Петлюра
рухом як потенційно ворожі.
Нарешті, українці та російські білогвардійці вже мали досвід взаємної збройної боротьби. Під
час Протигетьманського повстання восени 1918 р. офіцерські дружини, які обороняли гетьманський
Київ, билися проти військ Директорії УНР під російським прапором, заявивши при цьому про своє
підпорядкування білогвардійській Добровольчій армії. А наприкінці 1918 р. білогвардійські війська
Півдня Росії вперше розгорнули наступ на українські землі. 3-тя російсько-білогвардійська дивізія
генерала В. Мая-Маєвського та донські війська наступали на Донбас, їм протистояли українські
частини підполковника М. Крата, витіснені незабаром з регіону більшовицькими військами. У районі
Одеси в цей час також відбувалися бої між українськими підрозділами та білогвардійським десантом.
Отже, на початок 1919 р. кожна сторона вже сприймала іншу як ворога. Для цього були всі
підстави - кардинальна розбіжність політичних програм, національна ворожість, а також досвід
попередніх військових зіткнень.
Тож український уряд, прагнучи насамперед отримати визнання з боку Антанти, уникав будь-
яких натяків на можливість союзу з російськими білогвардійцями. Наприклад, у меморандумі,
направленому 12 квітня 1919 р. українською дипломатичною місією на Паризькій мирній конференції
Верховному військовому головнокомандувачу держав Антанти маршалу Фошу, містилася
пропозиція надати УНР моральну підтримку шляхом її визнання, а також матеріальну допомогу у вигляді
поставок зброї й амуніції для успішного продовження боротьби проти більшовиків1. Про ставлення
до російських антибільшовицьких сил у меморандумі жодним словом не згадувалося.
Втім, провідні держави Антанти традиційно ігнорували пропозиції і звернення української
сторони. Паризька мирна конференція держав-переможниць провадила роботу без участі
дипломатичної місії УНР, яка на чолі з Г. Сидоренком уже кілька місяців перебувала в Парижі. Навесні
1919 р. Україні так і не вдалося домогтися визнання з боку Франції, Англії, США та інших держав
Антанти. Лише у Ватикані наприкінці травня 1919 р. було офіційно прийнято українського посла
М. Тишкевича; проте з огляду на незначні політичні впливи папського престолу це могло мати для
уряду УНР лише моральне значення2. У Парижі з українцями рахувалися мало3.
Щоправда, ставлення правлячих кіл Антанти до можливості утворення на уламках колишньої
Російської імперії незалежної Української держави не було однозначним. Найбільш негативно
поставилася до такої перспективи Франція, суспільна думка якої була традиційно проросійською. Прем'єр-
1 Borschak E. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - [Extrait du Monde slave, 1937-1938] - P. 140.
2 Трембіцький В. Дипломатичні взаємини Української Держави з Вселенським Престолом у 1918-1920 pp. //
Патріархат. - 1979. - Ч. 3. - С. 11.
3 Центральний Державний Архів Вищих Органів влади та управління (ЦДАВО) України. - Ф. 3696. - Оп. 2.
- Спр. 280. - Арк. 165.

10
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
міністр Франції, а також голова
Паризької мирної конференції
Ж. Клемансо, міністр
закордонних справ С. Пішон і
переважна частина провідних діячів
зовнішньополітичного
відомства співчували ідеї відродження
могутньої «єдиної і неподільної»
Росії, яка становила б загрозу
Німеччині. «У "російському
відділі" французького міністерства
закордонних справ явно
відчувалося тяжіння до старої
орієнтації Франції на едину та сильну
Росію, - зазначав український РадаЧотирьох. Прем'єр-міністр ВеликобританіїД. Ллоид-Джордж,
дипломат А. МарҐОЛІН. - ПІШОН, прем'єр-міністр Італії В. Орландо, прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо,
Вертело і Камерер перебува- президент США В Вільсон
ли на той час під сильним впливом тієї домінуючої думки, що Росія врешті-решт неодмінно
відродиться, що коли навіть акції Колчака, Денікіна і Юденича (лідери антибільшовицького білого руху
в Росії. - М. К) не приведуть до такого результату, то цс станеться пізніше, суто стихійним шляхом»1.
Підтримуючи курс на «єдину й неподільну» Росію, С Пішон та його співробітники працювали в
тісному контакті з російськими еміграційними колами.
Урядові кола Великобританії - країни, що вагалася між традиціями столітнього геополітичного
суперництва з Росією та зручностями торгівельного партнерства з нею - не так однозначно
сприймали можливість відокремлення України від Росії. "...Чи не найбільший розкол викликало питання
про політику стосовно країн та провінцій, що відпали від Росії, - згадував про настрої в англійському
парламенті міністр оборони В. Черчілль. - Денікін стояв за цілісність Росії. Через це у війні проти
Радянської Росії він був ворогом своїх союзників... Україна була готовою битися з більшовиками за
свою незалежність, але її анітрохи не приваблювала військова диктатура Денікіна"2. Головний
ідейний натхненник та організатор військового втручання Антанти в антибільшовицьку боротьбу в Росії,
В. Черчілль, припускав можливість компромісу з українським національно-визвольним рухом в
інтересах спільної боротьби проти більшовиків. Проте незмінним пріоритетом для нього залишалися
інтереси російських білогвардійців ("моя армія," - так називав англійський міністр білогвардійську
Добровольчу армію генерала А. Денікіна, яка діяла на Півдні Росії)3. У той же час прем'єр-міністр
Великобританії Д. Ллойд-Джордж досить скептично ставився до здатності українців збудувати
власну державу. Подібні настрої домінували і в англійському зовнішньополітичному відомстві. Тут
панувала переконаність у швидкому відродженні Росії та неможливості, з огляду на це, визнання України.
Британські дипломати добре розуміли, що питання про існування незалежної Української держави
нерозривно пов'язане з проблемою втрати Росією виходу до Чорного моря, без чого ця велетенська
країна втрачала всі шанси на таку жадану гегемонію у Східній Європі. "Росія ніколи на це не
погодиться, щоб її одрізано від Чорного моря. Коли б ми вас признали, то Росіяни пішли б на союз
з Німеччиною. Багато легше установити федеративні зносини", - заявив головний референт
міністерства закордонних справ Великобританії в українських справах Р. Ліпер українським
представникам наприкінці травня 1919 р.4 Цю думку поділяв і начальник російського відділу англійського МЗС
Селбі, що виступив за необхідність усіляко сприяти перемозі білогвардійців5. Англійську делегацію
1 Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина). - Берлин: Издательство С. Ефрона,
[б.д.]-С. 150.
2 Черчилль У. Мировой кризис. - М., А.: Госиздат, 1932. - С. 170.
3 Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - Т. 1.
- С. 282, 317; Дело Бориса Савинкова. - М.: "Рабочая Москва", 1924. - С. 80.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 286. - Арк. 10.
5 Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 155.

Розділ 1
11
на Паризькій мирній конференції очолював Говард, прихильник відродження «єдиної та
неподільної» Росії, хоча в нього, як зазначав А. Марґолін, "вже не спостерігалося тієї упередженості й віри
щодо Денікіна"1. Натомість посол Великобританії в Парижі лорд Берті притримувався іншої думки.
"Немає більше Росії!.. - записав він у своєму щоденнику в грудні 1918 р. - Якщо лише нам вдасться
домогтися незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на сході, тобто Фінляндії,
Польщі, Естонії, України та інших, скільки б їх не довелося сфабрикувати, то, як на мене, все
інше може забиратися під три чорти і варитися у власному соусі"2. Британські дипломати в Парижі,
на відміну від своїх лондонських колег, були схильні враховувати наявність «українського питання»
та його значення при розгляді російських справ.
Дипломатія УНР покладала найбільші надії на США - провідну демократичну країну світу, яка
вустами свого президента В. Вільсона в «14 пунктах» проголосила підтримку права народів на
національне самовизначення3. Справді, ще в жовтні 1918 р., напередодні завершення Першої світової
війни, американський уряд видав офіційний коментар до «14 пунктів", у якому зазначив: "...те, що
визнане правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, литовців,
латишів, а можливо, і для українців... Відбулося відродження цих підвладних раніше народностей,
тому не можна сумніватися в тому, що їм потрібно буде надати можливість вільного розвитку"4. Втім,
для США було вигідніше мати справу з одним великим економічним партнером - Росією, аніж з
цілою низкою менших держав, новопосталих на уламках імперії. Тож президент В. Вільсон виступав
прихильником хоча й федеративної, але єдиної й міцної Росії, а в урядових документах
наголошувалося на необхідності всіляко заохочувати федеративні форми відносин між новими державними
утвореннями та відродженою Росією. Найближче оточення президента в цілому поділяло цю думку.
Держсекретар США Р. Лансінг вважав, що незалежність потрібно надати лише Польщі й Фінляндії,
держави ж Прибалтики та Україна мали отримати широку автономію у складі Російської федерації5.
Натомість найближчий радник президента, полковник Хауз, виходячи з міркувань геополітичного
характеру, деякий час схилявся до ідеї про необхідність розчленування Росії, як завеликої для
світової безпеки держави. На думку Хауза, незалежність міг отримати Сибір, а також ті державні
утворення, на які розпадеться європейська частина Росії6. Серед останніх, зокрема, полковник Хауз бачив
і Україну. Під час неофіційної зустрічі з галовою української делегації Г. Сидоренком Хауз заявив,
що він є прихильником самостійної України. Він вказав на те, що з огляду на значну кількість ворогів,
українцям слід виявити "більше державотворчої сили" та заручитися підтримкою з боку західних
держав7. Щоправда, вже на початку травня 1919 р. полковник Хауз перестав виявляти інтерес до
«українського питання»8. Досить ворожу щодо українців позицію займав галова американської експертної
комісії зі східноєвропейських справ професор Р. Лорд, який вважав увесь український національно-
визвольний рух лише "німецькою інтригою"9. Така позиція більшості американських представників
у Парижі пояснювалася ще й активною пропагандою в цьому напрямку з боку поляків та росіян.
Таким чином, глави урядів та більшість представників провідних держав Антанти мали проросій-
ську налаштованість. Упевненість у неминучості відродження Росії виявилася на Заході надто
сильною. Гучні перемоги російських антибільшовицьких сил на сході країни навесні 1919 р. лише поси-
1 Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 157.
2 Берти. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914-1919. -М., Л.: Госиздат, 1927.-С. 191.
3 Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 160.
4 Warwariw С. Amerika and the Ukrainian National Cause, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study in
Revolution / Ed. by T.Hunchak. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1977. - P. 367-368; Архив
полковника Хауза / Подготовлен к печати ректором и профессором истории Иэйлского университета Ч. Сеймуром.
- Т. 4. Конец войны. Июнь 1918 - ноябрь 1919. - М.: Госиздат, 1944. - С. 151.
5 Див.: Warwariw С. Amerika and the Ukrainian National Cause, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study
in Revolution. - P. 367.
6 Thompson J. Russia, Bolshevism and the Versailles Peace. - Princeton, New York: Princeton University Press, 1966.
-P 192-193.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - On. 2. - Cnp. 280. - Арк. 176.
8 Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. Нарис історії. - Скрентон, 1961.
-T.VI.-Кн. 1.-С. 124-125.
9 Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - С. 65-66.

12
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
лили цю переконаність. Проте певна частина американських та англійських правлячих кіл
співчувала ідеї створення української держави як бар'єру між Європою та імперською за своєю сутністю
Росією. Щоправда, далі висловів співчуття справа не йшла - охоплена громадянською війною Росія
продовжувала трактуватися західними дипломатами й політиками як союзник.
Здавалося, війна в Росії наближається до свого завершення - більшовизм, який сприймався
більшістю західних політиків як дика руйнівна сила, мав зійти з російської арени подій, поступившись
місцем силам порядку, ототожнюваним з білим рухом. Тож у Парижі уникали офіційно
розглядати «українське питання», побоюючись можливої помсти з боку відродженого російського велета за
втручання у його внутрішні справи. Свою політику щодо держав-лімітрофів, які виникли на уламках
Російської імперії, лідери Антанти намагались узгоджувати з позиціями вождів білого руху, що
розглядався ними у квітні-травні 1919 р. як єдиний претендент на всеросійську владу.
На думку українського керівництва, найголовнішим чинником, який унеможливлював будь-які
переговори з білогвардійцями, була їхня непримиренна позиція в національному питанні. Лідери
білого руху принципово заперечували право народів колишньої Російської імперії на
самовизначення, хоча, варто відзначити, одностайності в цьому питанні серед російських білогвардійців не було.
Серед осередків антибільшовицького білого руху навесні
1919 р. найбільшим за значеннями, географічними масштабами
та військовою силою був Сибірна чолі з «Верховним правителем
Росії» адміралом А. Колчаком. Його 140-тисячна армія наступала
з величезних сибірських просторів на захід, завдаючи
більшовикам нищівних поразок і наближаючи час їхнього падіння1. Як же
бачив наділений диктаторськими повноваженнями «Верховний
правитель» майбутнє народів Росії? У листопаді 1918 р., відразу
ж після приходу А. Колчака до влади, голова його
зовнішньополітичного відомства Ю. Ключников заявив у пресі про визнання
гасел миру без анексій і контрибуцій на основі самовизначення
народів, проте без таких "крайнощів", як створення "окраїнних
держав" (Україна, Білорусь, країни Прибалтики). Він висловився
за відновлення Росії у довоєнних кордонах, що мало б гарантувати
її провідну роль на міжнародній арені, оскільки "тенденція така,
що майбутнє належить великим і могутнім політичним
одиницям..."2. Незабаром і сам диктатор офіційно висловив свою точку
зору з цього приводу. Виступаючи 9 лютого 1919 р. з промовою
в м. Курган, він закликав проводити "посилену працю всіх
прошарків населення за відновлення Росії в її попередніх кордонах"3. Тоді ж колчаківський уряд
виробив національну платформу своєї політики, згідно з якою Україна могла отримати щонайбільше
національно-культурну автономію1. Щоправда, подальшу долю народів Росії А. Колчак не збирався
вирішувати одноосібно. Як можна було зрозуміти з виданої його ставкою в першій половині 1919 р.
прокламації, вирішення національного питання відкладалося до скликання Російських Установчих
зборів, які й мали подбати про відродження "единої й могутньої Росії"5.
Верховний правитель Росії
адмірал А. Колгак
С 230-231; Какурин Н., Вацетис И.
1 Див.: Шамбаров В. Белогвардейщина. - М.: "Эксмо-пресс", 2002.
Гражданская война 1918-1921. - СПб.: "Полигон", 2002. - С. 193-205.
2 Наумова В. Национальный вопрос во внешней политике колчаковского правительства // Вопросы истории
общественно-политической жизни Сибири периода Октября и фажданской войны. - Томск: Издательство Томского
университета, 1982. - С. 123.
* Наумова В. Национальный вопрос во внешней политике колчаковского правительства. - С. 123.
* Остапенко А. «Белое движение» и проблема целостности России // Российское государство и общество. XX
век.-М., 1999.-С. 541.
:> Плотников И. Александр Васильевич Колчак: Исследователь, адмирал, Верховный правитель России. - М.:
«Центрполиграф», 2002. - С. 330-331.

Розділ 1 13
Частини білогвардійської Сибірської армії під гас параду
Цікаво, що в 1917 р., перебуваючи на посаді командувача Чорноморського флоту, А. Колчак,
на відміну від багатьох інших російських воєначальників, позитивно сприйняв українізацію
військових частин. Так, він прихильно поставився до ідеї українізації флоту, яку висунула Українська
Чорноморська Рада1. До речі, у складі його сибірських армій у 1919 р. діяли українські частини, створені
з ініціативи місцевих українських організацій2. Так, серед з'єднань Західної білогвардійської армії
був український полк ім. П. Сагайдачного, а в складі 6-го Уральського корпусу - полк ім. Т.
Шевченка. При Чехо-Словацькому корпусі існував сформований з галичан Карпатороський полк3. Звичайно,
це не впливало на ставлення уряду Колчака до українського національно-визвольного руху - радше
свідчило про гнучкість політики сибірського диктатора в цьому питанні, його здатність до
тимчасових компромісів в інтересах передусім успішної боротьби з більшовиками. Перемога у
громадянській війні позбавила би білогвардійців необхідності йти на будь-які поступки «націоналам».
Не набагато відрізнялося ставлення до національного питання в Росії загалом та до українського
національно-визвольного руху зокрема і з боку лідерів південноросійського осередку білого руху.
У початковий період боротьби Добровольчої білогвардійської армії (навесні 1918 р.) її командувач
генерал Л. Корнілов у своїх заявах визнавав право народів колишньої імперії на широку автономію,
при умові збереження державної єдності Росії4. За Польщею, Фінляндією та Україною Корнілов
на словах визнавав навіть право на відокремлення від Росії. Проте подібні заяви лунали недовго.
Генерал А. Денікін, який після загибелі Корнілова наприкінці квітня 1918 р. обійняв посаду
командувача, відстоював курс на «едину і неподільну» Росію. Саме Денікін очолив Збройні Сили Півдня
Росії (ЗСПР), створені на початку 1919 р. внаслідок об'єднання білогвардійських та козачих армій.
У січні 1919 р. начальник політичної канцелярії при головнокомандувачі ЗСПР Чайковський
дійшов висновку, що Україна - це російський край, відповідно, про жодну підтримку "самостійництва"
1 Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) / Під ред. І. Крип'якевича, Б. Гнатевича,
3. Стефаніва, О. Думіната ін. -Львів: "Світ", 1992. - С. 434.
2 Див.: Андрусяк М. Державні змагання Українців на Далекому Сході в 1919-1920 pp. // Літопис Червоної
Калини. - 1932. - Ч. 4. - С 8.
3 Филимонов Б. Белая армия Адмирала Колчака. 1918-1923. - М., 1999. - С. 24; Будберг А. Дневник
белогвардейца. - М., 1929. - С. 252.
4 Лембич Ю. Политическая программа генерала Л. Корнилова январских дней 1918 года // Белый архив:
Сборники материалов по истории и литературе войны, революции, большевизма, белого движения и т.п. / Под ред.
Я. Лисового. - Кн. 2-3. - Париж: Издательство Сияльской, 1928. - С. 130-131.

u
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Галовнокомандуват
Збройних Сил Півдня Росії
генерал А. Денікін
не може бути й мови1. Спеціальна підготовча комісія у
національних справах, що діяла при головнокомандувачі ЗСПР як
громадська організація, виробила проект обласного поділу України,
згідно з яким національна автономія краю мала бути замінена
регіональним самоуправлінням2. Така перспектива, звичайно,
навряд чи могла задовольнити керманичів українського
національно-визвольного руху - проте у ставці ЗСПР це, схоже, нікого не
цікавило. Взимку 1918-1919 p., як уже зазначалось, у південно-
східній Україні точилися бої між українськими та
білогвардійськими військами, кінець яким поклало вторгнення більшовиків.
На початку 1919 р. Денікіну довелося витримати жорстокий
натиск армій більшовицького Південного фронту. Більшовицьким
військам вдалось у районі Воронежа завдати серйозної поразки
білокозачій Донській армії3. Однак водночас Добровольча армія
вщент розгромила червоних на Північному Кавказі, що дало їй
змогу перекинути додаткові сили в Донецький басейн і на
ростовський напрямок і врятувати таким чином донців від
катастрофи. Усі спроби більшовиків вибити білогвардійців з Донбасу були
марними. Наприкінці березня 1919 р. з'єднання Добровольчої
армії в Донецькому районі перейшли в наступ і завдали
військам більшовицького Південного фронту нищівних поразок4.
Військові успіхи на більшовицькому фронті зміцнили
переконаність керівництва ЗСПР у неминучості перемоги над
більшовизмом та відродження «единої та неподільної» Росії. Виступаючи
24 квітня 1919 р. у Владикавказу головнокомандувач ЗСПР
генерал А. Денікін оголосив "обласний і національний сепаратизм"
ворожими білій ідеї. "Рушиться російська державність, і з уламків
російської храмини будують маленькі будиночки, які змете перша
ж буря", - сказав він. Констатуючи, що замість російського
прапора на теренах колишньої імперії з'явилося багато інших прапорів
найрізноманітніших форм і кольорів, генерал А. Денікін з
пафосом заявив: "Але, панове, прийде день, і він не за горами, коли їх
сховають і з почуттям незручності згадуватимуть про них. І
прийдуть, і схиляться перед трикольоровим російським прапором, бо
в ньому - сила і міць, в ньому запорука нового, світлого і вільного
життя, до якого прилучаться всі маленькі народності, історично
пов'язані з долями Росії. За Велику Росію, ура!"° Серед «маленьких народностей» у Денікіна,
звичайно ж, опинився і 40-мільйонний український народ, до національно-визвольної боротьби якого
вождь білого руху ставився особливо непримиренно. "З ким, дійсно, ми перебували у відкритій і
постійній ворожнечі, то це з українськими політичними угрупуваннями петлюрівсько-самостійницького
зразка. Але в цьому випадку йшлося вже про одне з корінних начал нашої політичної ідеології, про
принцип російської едності, і тут компроміс був для нас неможливий...", - згадував потім один з
відомих учасників білого руху, керуючий відділами законів та пропаганди у складі Особливої наради при
головнокомандувачеві ЗСПР, К. Соколов6. 27 квітня 1919 р. денікінське командування звернулося
Генерал Л. Корнілов, один з
засновників російського білого руху та
перший командувагДобровольго/ армії
1 Государственный Архив Российской Федерации (ГАРФ). - Ф. 5936. - Оп. 1. - Д. 229. -Л. 4.
2 Ушаков А., Федюк В. Белое движение и право наций на самоопределение // Проблемы политической и
экономической истории России. - М., 1998. - С. 104-118.
3 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 159 - 161.
4 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 274-276.
г> Цветков В. Белые армии Юга России 1917-1920 (Комплектование, социальный состав Добровольческой
армии, Вооруженных Сил Юга России, Русской армии). - Кн. 1. - М.:»Посев», 2000. - С. 122.
6 Соколов К. Правление генерала Деникина // Белое дело. - Т. 8. Кубань и Добровольческая армия. - М.:
«Голос», 1992. - С. 277.

Розділ 1
15
до держав Антанти з декларацією про цілі й завдання ЗСПР. Чи не на найпершому місці серед завдань,
які поставили перед собою білогвардійці, було «відновлення могутньої, єдиної та неподільної Росії»1.
У формуванні негативного ставлення до українського національно-визвольного руху з боку
керівництва ЗСПР неабияку роль відіграла особиста позиція головнокомандувача А. Денікіна, який
фактично був диктатором на зайнятих білогвардійськими військами теренах Південної Росії. Ще влітку
1917 р., перебуваючи на посаді головнокомандувача Південно-Західного фронту, генерал Денікін
уперше мав справу з українським військовим рухом, очолюваним членом Української Центральної
Ради С. Петлюрою. Ще тоді українізація російської армії викликала в А. Денікіна вкрай негативне
ставлення до українського руху взагалі та до особи С. Петлюри зокрема2. Категоричний і
безкомпромісний, Денікін вважав «українське питання» штучним, вигаданим німцями та австрійцями з метою
послабити міць Росії та був рішучим поборником відбудови «єдиної і неподільної». Право України на
самовизначення категорично заперечувалося - її планувалося включити до складу Російської
держави. Навіть серед консервативно налаштованого керівництва російського білого руху
головнокомандувач ЗСПР вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до національних вимог українців.
"Вашу ставку на Петлюру бито", - заявив Денікін представникам української громади Катеринослава
під час свого візиту до звільненого від більшовиків міста3. Досить показовими були гоніння
білогвардійців за українство на теренах Кубані в 1918-1919 pp., хоча населення цього регіону давало значні
поповнення до білогвардійських збройних сил.
Така позиція вождів білого руху усувала навіть найменшу можливість до порозуміння з урядом
УНР для спільної боротьби проти більшовиків.
Втім, існувала ще одна впливова російська антибільшовицька організація, яка виникла у грудні
1918 р. в Парижі як дипломатичне представництво всіх білогвардійських армій - Російська Політична
Нарада. Провідні діячі РПНаради В. Маклаков і С. Сазонов, на відміну від вождів білого руху -
військовиків, були політиками й належали до табору ліберально-демократичних сил. Вони були ближче
знайомі з демократичною природою США і західноєвропейських держав і вважали за необхідне
з тактичних міркувань виявляти певну гнучкість у національному питанні, зокрема визнати
незалежність Польщі й надати національно-культурну автономію Україні. Усвідомлюючи, що західні
союзники схильні бачити майбутню Росію федерацією, члени РПНаради вважали, що саме такий підхід
зумовить підтримку білого руху з боку Антанти4. "Було б необхідним урочисто визнати, що Росія стоїть
на ґрунті чотирнадцяти пунктів Вільсона як програми миру. Це нам вигідно і це формально визнано
всіма союзниками... І неодмінно зробити заяву про повагу Росії до прав національностей, що її
населяють. Це єдиний засіб дт боротьби проти сепаратизму", - писав В. Маклаков до міністерства
закордонних справ Колчака 6 січня 1919 р.5 Всерйоз побоюючись визнання Антантою незалежності
деяких державних утворень, що виникли на уламках Росії, керівництво РПНаради наполегливо
радило білогвардійським режимам на місцях де-факто визнати національні уряди для спільної боротьби
проти більшовиків6. 9 березня 1919 р. РПНарада подала офіційний меморандум Паризькій мирній
конференції, у якому вказувалося "на цілковите співчуття нової Росії спробам національностей
створити своє національне існування. Ми не уявляємо собі майбутнього Росії інакше, як вільним
співжиттям народів на принципах не лише автономії та федералізму, але навіть у деяких випадках і на умовах,
встановлених двосторонньою угодою і на началах незалежності..."7. З іншого боку, говорилося далі
в меморандумі, поки країна переживає громадянську війну і не має можливості організовано висло-
1 Штейн Б. "Русский вопрос" на Парижской мирной конференции (1919 - 1920).- M.: Политиздат, 1949.
- С. 322-323.
2 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 1. - Вып. 2. - Париж, 1921. - С. 131.
3 Шкуро А. Записки белого партизана // Белое дело. Добровольцы и патризаны. - М.: «Голос», «Сполохи»,
1996. - С. 224.
* ГАРФ. - Ф. 454. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 22, 36.
■* Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив.
-1961.-№6.-С. 69-70.
6 Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив.
- 1961. - № 6. - С. 74-75.
7 Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив.
- 1961. - № 6. - С. 72-73; ГАРФ. - Ф. 454. - Оп. 1. -Д. 6. -Л. 61.

16
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
А. Денікін під 7ас параду у Харкові. Кінець 7ервня 1919р.
вити свою волю, ніякі питання щодо її устрою не можуть бути вирішені; іх розгляд стане можливим
лише після відродження Росії.
Таким чином, РПНарада в Парижі демонструвала готовність до діалогу з
національно-визвольними рухами колишньої імперії, виходячи з суто тактичних міркувань. Російські представники
розуміли, що непримиренність у ставленні до національних вимог відштовхне некорінні національності від
ідеї співпраці з білим рухом. Це ж, на їхню думку, могло призвести до посилення дипломатичної
активності держав-лімітрофів та визнання їх Антантою, а також послабити антибільшовицький фронт.
Останнє, до речі, голова РПНаради В. Маклаков вважав дуже серйозною небезпекою. Тому російські
кола в Парижі намагалися вплинути відповідним чином і на білогвардійські уряди в Росії. Проте якщо
адмірал А. Колчак був схильний приймати до відома рекомендації РПНаради, то А. Денікін зі своїм
однозначно негативним ставленням до національно-визвольних рухів на теренах Росії відкидав
можливість будь-яких компромісів з ними. Це викликало й відповідну реакцію в Парижі. "Не лише ми,
але й союзники, високо цінуємо героїчну боротьбу Добровольчої армії за відновлення Росії, але ми
не можемо приховати, що минулу довіру до її політичних гасел вже підірвано..." - писав В. Маклаков
до ставки Денікіна 10 квітня 1919 р.1 Спроби довести денікінському керівництву необхідність
дружніх відносин з урядами держав-лімітрофів, в тому числі й з Україною, були безуспішними. Навпаки,
позиція В. Маклакова викликала подекуди гостру критику з боку впливових російських політичних
кіл на зайнятих ЗСПР теренах2.
До речі, так само безуспішними були й спроби РПНаради налагодити співпрацю і з українською
делегацією в Парижі. Представники УНР відстоювали принцип незалежності України, не бажаючи
брати участь у будь-яких проектах відновлення Росії. Ось яке враження справив на українців
політичний світогляд В. Маклакова: "Для нього Росія юридично існує далі. Україна, як часть Росії, не має
права самовільно виділитися з російського державного зв'язку; на се мусів би згодитися російський
парламент. Одностороннього проголошення Україною своєї державної самостійності він не може
1 Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив.
-1961.-№6.-С. 81-82.
2 Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War.
- Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1995. - P. 103

Розділ 1
17
визнати. Шлях до порозуміння між Україною і російськими колами можливий тільки такий: з одної
сторони представник російських кругів (Колчак і Денікін), з другого боку представники українських
кругів (Петлюра) домовляються, як відбудувати зруйновану Росію"'.Така позиція, зрозуміло, не
могла імпонувати дипломатам УНР.
Між іншим, російські кола в Парижі виявляли інтерес і до «галицького питання». Як
відомо, Східна Галичина після проголошення тут у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної
Республіки (ЗУНР) перетворилася на арену українсько-польського конфлікту за володіння краєм.
Діячі РПНаради вважали Галичину "російською землею". 10 травня 1919 р. Нарада представила на
ім'я голови Паризької мирної конференції меморандум, вироблений її військовою комісією на чолі
з генералами Паліциним та А. Ігнатьєвим, у якому пропонувалося встановити східний кордон Польщі
вздовж річки Буг2. Галичина, пояснювали автори меморандуму, належить Росії. Втім, на розгляд
галицької справи позиція росіян практично не справила жодного впливу - до уваги приймалися інтереси
лише молодої польської держави.
Таким чином, російські антибільшовицькі сили фактично заперечували право українського
народу на самовизначення. Білий рух у тій чи іншій мірі відстоював інтереси "єдиної і неподільної"
Росії, у складі якої Україна в ліпшому разі отримала б національно-культурну автономію. Цс робило
можливість порозуміння між білогвардійцями та урядом УНР, який прагнув відстояти державну
незалежність України, досить примарною.
* * *
У свою чергу, уряд УНР, як уже зазначалося, розглядаючи навесні 1919 р. різноманітні
зовнішньополітичні комбінації, які мали наблизити визнання України на міжнародній арені, не брав до уваги
антибільшовицькі сили в Росії. Національна політика білих вождів була настільки очевидно ворожою
до української держави, що ні очолювана С. Петлюрою Директорія, ні уряди С. Остапенка та Б. Мар-
тоса навіть не намагалися встановити бодай найменші контакти з керівництвом білого руху взагалі чи
Збройних Сил Півдня Росії (що географічно перебували ближче) зокрема. У той же час лідери УНР
не поспішали афішувати своє негативне ставлення до білого руху з його
великодержавно-шовіністичними гаслами, оскільки він був чи не единою політичною силою на теренах колишньої Російської
імперії, що мала підтримку Антанти. Оскільки армія УНР провадила бойові дії на Правобережній
Україні, а російсько-білогвардійські війська билися проти більшовиків на крайньому сході України
та Півдні Росії, обидві армії відділяли одна від одної сотні кілометрів. Тож в умовах відсутності
бойового контакту з білогвардійцями питання про визначення ставлення до ЗСПР не стояло на порядку
денному перед урядом УНР. Єдиним справді серйозним ворогом здавалися більшовики, а про
існування десь далеко білогвардійців, які періодично робили заявки на «збирання російських земель»,
українське керівництво воліло забути.
Проте у травні-червні 1919 р. становище УНР на міжнародній арені, і до того хистке й непевне,
різко погіршилося. Це було пов'язано насамперед з реакцією Заходу на значні військові успіхи армій
Колчака. Завдавши червоним нищівних поразок, білі війська вийшли до Волги й Самари. Успіхи
Колчака віщували докорінний перелом у російській громадянській війні, а державне відродження Росії
здавалося справою найближчих місяців3. 14 травня 1919 р. голова Паризької мирної конференції
Ж. Клемансо звернувся від імені держав Антанти до адмірала Колчака, висловивши готовність
надати йому та його союзникам матеріальну підтримку дщ створення всеросійської влади4. Це могло
статися лише при умові скликання Російських Установчих зборів, відновлення місцевого
самоуправління, визнання незалежності Польщі й Фінляндії, врегулювання взаємовідносин з новоутвореними
державами-лімітрофами за посередництвом Ліги Націй тощо. Це був дуже тривожний симптом, який
надзвичайно стурбував українських дипломатів, - адже Антанта демонструвала, що схиляється до від-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 175.
2 Раїіу М. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution. - Toronto,
1995. - P. 82; Игнатьев А. Пятьдесят лет в строю. - Симферополь: Крымиэдат, 1953. - С. 730.
3 ГАРФ. - Ф. 5680. - Оп. 1. -Д. 149. -Л. 27.
4 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. Вооруженные Силы Юга России. Заключительный период борьбы.

18
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Українське посольство в Болгарії. Сидять зліва: військовий аташе генерал Б. Бобровський, посол О. Шульгін,
радник Ф. Шульга
новлення Росії в попередніх кордонах (за винятком Польщі й Фінляндії) і не бачить у Східній Європі
місця дщ незалежної України. При цьому йшлося про долю не лише наддніпрянської Української
Народної Республіки, але й проголошеної в Галичині Західно-Української Народної Республіки, яка
стала жертвою польської агресії.
19 травня 1919 р. українська делегація отримала від Паризької мирної конференції відповідь
на меморандум півторамісячної давнини. Українцям пообіцяли допомогти в антибільшовицькій
боротьбі та справедливо, відповідно до бажання населення, вирішити проблему Галичини1. Далі
обіцянок справа, звичайно, не пішла - Антанта не бажала опинитися втягненою у можливий
конфлікт між Україною та російськими білогвардійцями. Що ж до справедливого вирішення
майбутнього Галичини, то саме в ці дні (14-15 травня 1919 р.) прибулі з Франції польські війська генерала
Й. Галлера (що мали змішане, польсько-французьке командування) атакували українські частини
на всьому галицькому фронті, примушуючи їх до відступу. Наступ армії Галлера, до якого вдалася
Польща, не чекаючи на мирне врегулювання конфлікту, викликав обурення серед українських
дипломатів, а також серед окремих представників держав Антанти в Парижі. На екстрене засідання Вищої
Ради Антанти, скликане 21 травня, було запрошено і членів української делегації - Г. Сидоренка,
В. Панейка, М. Лозинського, О. Шульгіна та полковника Д. Вітовського. Розмова велася головним
чином довкола ситуації в Галичині, проте прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд-Джордж ставив
"цікаві" (за визначенням представників УНР2), запитання і щодо Наддніпрянської України. "Я нічого
не хочу сказати про питання про визнання самостійності Української Народної Республіки, але коли
б так трапилось, що вам довелося б приєднатись чи до Росії, чи до Польщі, то куди б ви тоді
хотіли приєднатись?" - таким було його "найцікавіше" запитання, яке виключало будь-яку можливість
вибору3. Українські дипломати відмовилися взагалі розглядати таку перспективу, але це був лише
гарний жест при поганій грі. Наступного дня делегація була прийнята Ж. Клемансо, який мовчки
вислухав прохання надати допомогу українській армії д^ боротьби проти більшовиків4. Допомога,
1 Borschak. E. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 140-141.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - On. 2. - Спр. 280. - Арк. 168.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 150; Стахів М. Західня Україна. Збройна і
дипломатична оборона в 1919-1923. - Скрентон, 1960. - Т. V. - С 88.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 168.

Розділі
.19
Прем ср-м/н/стр Ллоид-
Джордж
звичайно ж, так і не надійшла, а польські війська в Галичині і на Західній Волині продовжували
наступ. Ставало очевидним, що справи УНР у Парижі дедалі гіршають.
22 травня 1919 р. А. Колчак надіслав на ім'я Паризької конференції телеграму, у якій
повідомив про свою принципову згоду практично на всі умови союзників, висунуті 14 травня. Він визнав
право Польщі на незалежність, натомість долю Фінляндії мали вирішити Російські Установчі збори,
автономію було обіцяно Естонії, Латвії, Латвії, кавказьким і закаспійським державним утворенням1.
У Парижі це викликало задоволення. Фактично на порядку денному постало питання про визнання
Антантою уряду Колчака як всеросійської влади.
У середовищі українських дипломатів обмін телеграмами між мирною конференцією та Колчаком
викликав справжню деморалізацію. Члени делегації А. Марґолін, О. Шульгін та В. Панейко
(представник ЗУНР) заявили Г. Сидоренкові, що "всі делегації держав Антанти
ставляться до ідеї державної незалежності України негативно і дають
зрозуміти, що Українська справа отримає прихильність держав Антанти тільки
тоді, коли українці стануть на становище відбудови Росії на основі
федерації. Таким шляхом як часть федеративної Росії і Україна зможе запевнити
собі політичну самостійність"2.
Під впливом подібних настроїв
українці спробували порозумітися з
російськими колами в Парижі. Але
пропозицію української делегації визнати
де-факто незалежність України в обмін
на зобов'язання уряду УНР відстоювати
і пропагувати на Установчих зборах ідею
федерації з Росією відхилили і РПНарада, і дипломатичні кола
Антанти. Росіяни почувалися впевнено, розуміючи що визнання
Колчака союзниками означатиме д^ українців крах надій на
Антанту. Серед членів української делегації така ситуація викликала
хитання та гостру внутрішню кризу. Втім, у ці дні подібні почуття
охопили багатьох представників УНР за кордоном.
"Ми топчимось на однім місті і довели себе до такого стану,
що взагалі ніякої політики не можемо вести і дриґаємо членами
свого тіла, як паралітики. І за нас починають політику робити
наші історичні вороги - Москалі і Поляки," - писав український посол у Відні В. Липинський у листі
до міністра закордонних справ від 27 травня 1919 р.3 Навіть він едину можливість порятунку бачив
у переговорах з росіянами про відновлення федеративної Росії. «І до сих елементів треба нам
звернутися, - писав В. Липинський про російських представників у Парижі, - з сими елементами треба
зробити союз д^ відновлення федеративної Росії, евентуально створення східноєвропейської
федерації, і їх використати на міжнародній арені, щоб врятувати Галичину від загибелі. Коли ми прийдемо
до них з платформою федерації і коли по сім будемо домагатися прилучення західних українських
земель до тої федерації, то, може, вони з нами почнуть говорити і, не рішаючи остаточно форми тої
федерації і змісту наших державних прав, може, підтримають нас тепер же активно перед
державами Антанти в справі Галичини»4. Подібні пропозиції дедалі частіше лунали також з боку В. Панейка
та інших галичан - членів делегації УНР в Парижі.
ЗО травня голова делегації Г. Сидоренко направив на ім'я Ж. Клемансо офіційну ноту з приводу
розгляду Антантою питання про визнання адмірала Колчака. "Приймаючи до уваги, що політичні
російські кола не відмовились від думки про відновлення бувшої Росії, Українська делегація
доводить до відома Вищої Ради, що визнання Російської держави, якою вона б не була, не відноситься
до теренів України, на якому Український народ організував свою незалежну державу з законним
Український посол в Австрії
В. Липинський
1 Деникин А. Очерки русской смуты. -
2 UMBO
3 ЦДАВО
4ЦДАВО
України. -
України. -
України. -
- Ф. 3696.
- Ф. 3696.
- Ф. 3696.
- Оп. 2.
-Оп. 1.
- Оп. 1.
Т.5.-
-Спр.
-Спр.
-Спр.
С 35.
280.
65.-
65.-
- Арк
-Арк.
-Арк.
. 173.
15-16.
17.

20
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
урядом і що він вирішив захищати всіма силами свою незалежність та суверенність", - ішлося в ноті1.
Та дипломатичні зусилля українців залишилися марними. Вища Рада Антанти проігнорувала це
звернення. Саме в цей час союзники остаточно визначили своє ставлення до білогвардійського уряду
А. Колчака. "Ми хочемо лише сильної Росії. Ми не хочемо припуститися помилки з роздрібненням
Росії", - заявив міністр закордонних справ С. Пішон у французькому парламенті 11 червня 1919 р.2
Під час бурхливого обговорення цієї заяви депутати, схильні до визнання незалежності України
(Франклін-Буйон, Г. Гайар-Бансель, Л. Перолазта ін.), залишились у меншості, більшість
підтримала позицію Пітона. У Лондоні також прийняли рішення про підтримку в Росії передусім білого
руху. 11 червня один із керівників зовнішньополітичного відомства лорд Ксрзон писав міністрові
закордонних справ Д. Балфуру про можливість англійського контролю над Україною, оскільки вона
визначалась як сфера політичних впливів Денікіна, якому Великобританія усіляко допомагала3.
12 червня генерал Денікін визнав Колчака "Верховним правителем Російської держави"
і "Верховним головнокомандувачем російських армій"*. Фактично це нічого не змінило, оскільки
армії Колчака та Денікіна не мали між собою бойового контакту, діяли нескоординовано, згідно
лише з власними стратегічними планами. Проте це сприяло формальному досягненню внутрішньої
єдності та консолідації в таборі російського білого руху. Справа залишалася за міжнародним
визнанням - проте й воно не примусило себе довго чекати. 13 червня Вища Рада Антанти відправила
до Омська, столиці Колчака, телеграму, в якій повідомляла, що "союзники щасливі, що загальний
тон відповіді генерала Колчака та її основні положення відповідають їхнім пропозиціям. Відповідь
містить цілком задовільні запевнення про свободу, мир та самоврядування російського народу і його
сусідів. Тому союзники готові надати адміралові й тим, хто приєднається до нього, допомогу, про яку
йшлося в попередньому повідомленні (від 14 травня. - М. К.У".
Таким чином, Антанта фактично визнала білогвардійський режим А. Колчака як майбутню
всеросійську владу. Право неросійських народів колишньої імперії на самовизначення, за винятком
поляків і фінів, було проігнороване. "Автономний розвиток має бути забезпечений всередині
кордонів відновленої Російської держави з відповідними гарантіями прав національностей, але без
загрози суверенності і єдності Росії," - так інтерпретував позицію свого уряду російський представник
у Вашингтоні Б. Бахметьєв6. У Парижі серед делегацій держав-лімітрофів (Латвії, Литви, Естонії,
Грузії, України, Білорусі, Азербайджану, Північного Кавказу) рішення союзників про визнання
Колчака викликало розпач та протести, в російських дипломатичних колах - ентузіазм і
піднесення. Серед діячів РПНаради поширювалося прагнення до "контрнаступу" на націоналів. "Нам слід
особливо закріпити перед державами наше тлумачення пункту про національності в розумінні
визнання союзниками принципу єдності Росії", - писав у ці дні С. Сазонов, один із керівників Наради,
прем'єр-міністрові колчаківського уряду П. Вологодському7.
16 червня 1919 р. Г. Сидоренко знову направив голові Паризької мирної конференції
дипломатичну ноту, у якій вказав на цілковите замовчування союзниками та Колчаком «українського
питання». Висловлювався протест з приводу того, що "незважаючи на виявлену волю українського
народу, а також і інших народів, держави Антанти санкціонують в якості уряду всієї Росії уряд Колчака,
суто великоросійський, за його конструкцією та характером"8. Наприкінці містилося прохання не-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 40. - Арк. 53-54; Стахів М. Західня Україна. Збройна і
дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С. 162.
2 Borscak Е. Е. LTJkraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 147; Стахів М. Західня Україна. Збройна і
дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С 159.
3 Brinkley G. Allied Policy and French Intervention in the Ukraine, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study
in Revolution / Ed. By T. Hunchak. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1977. - P. 343.
1 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 41.
:> Borscak Е. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 144; Деникин А. Очерки русской смуты.
- Т. 5. - С. 44.
(> Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С. 156-157.
7 Письма Сазонова председателю Совета министров правительства Колчака Вологодскому и Набокова Колчаку
// Пролетарская революция. - 1921. - № 1. - С. 131.
й ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. -Спр. 40. - Арк. 55; Стахів М. Західня Україна. Збройна і
дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С 164-165.

Розділі
21
гайно визнати Україну незалежною державою і надати армії УНР допомогу, необхідну для успішної
боротьби проти більшовизму. Ця нота, як і попередні, залишилася без відповіді.
17 червня Г. Сидоренко від імені української делегації підписав разом з представниками Латвії,
Азербайджану, Естонії, Грузії та інших держав-лімітрофів декларацію з протестом проти визнання
Антантою Колчака та проханням надати можливість населенню національних регіонів Росії
визначити своє майбутнє шляхом вільного волевиявлення1. 18 червня декларацію вручили президенту США
В. Вільсону, як головному творцю принципу національного самовизначення. Того ж дня
українська делегація направила Паризькій мирній конференції повторну ноту з протестом проти визнання
Антантою Колчака2. Проте жодних наслідків ці заходи не принесли. Лише британські представники
в Парижі неофіційно повідомили Г. Сидоренку, що "коли експеримент відбудови Росії не вдасться,
тоді визнаємо вас", попередивши про можливу довготривалість "експерименту"3.
Отже, Антанта остаточно зробила ставку на підтримку російського білого руху. Україна
трактувалася як складова частина Російської держави, тож ні про який принцип самовизначення тут уже не
йшлося. Це фактично означало поразку українського національно-визвольного руху на міжнародній арені.
* * *
Як же сприйняли ці події у міністерстві закордонних справ УНР? Адже Г. Сидоренко здійснював
заходи з власної ініціативи, без вказівок зовнішньополітичного відомства України. Втім, останнє
являло собою в травні-червні 1919 р. досить цікаве явище. В умовах постійних бойових дій і пов'язаних
з цим переїздів та евакуацій урядовий апарат УНР зазнав певних скорочень, що незадовільно
позначилося на ефективності його роботи. Давалася взнаки й внутрішньопартійна боротьба між міністра-
ми-соціалістами, яка паралізувала нормальну роботу уряду. Галова Директорії УНР Головний отаман
С Петлюра у цей час був цілковито поглинений збройною боротьбою проти більшовиків і
питаннями закордонної політики майже не займався. Міністерство закордонних справ ще на початку травня
1919 р. покинув... міністр В. Темницький. Він вирушив у кількамісячну поїздку країнами Західної
й Центральної Європи з метою перевірки та здійснення керівництва діяльністю української
дипломатії за кордоном. У цій поїздці В. Темницького супроводжували лише найближчі
співробітники. Тимчасово виконувати його обов'язки в уряді було доручено міністру юстиції А. Лівицькому.
Як і будь-який «тимчасово виконуючий обов'язки», А. Лівицький слабко розбирався в питаннях
зовнішньої політики, з якими він зіткнувся вперше і які не належали до його компетенції. Тож
міністерство закордонних справ у цей важливий момент залишилося фактично без повноцінного керівництва.
Визнання Антантою уряду Колчака як майбутньої всеросійської влади застало В. Темницького
у Відні. На жаль, в архіві нам не вдалося віднайти даних, що свідчили хоча б про якусь реакцію
українського міністра закордонних справ на цю важливу подію міжнародного життя, яка
безпосередньо стосувалася України. 18-22 червня 1919 р. у Відні відбулася скликана В. Темницьким нарада
голів закордонних дипломатичних представництв УНР. Очевидно, з огляду на вузьке коло учасників
наради (зі складу паризької місії був лише радник С Томашівський) питання, пов'язані з визнанням
Колчака та відповідними змінами на міжнародній арені, практично не розглядалися. Натомість
обговорювалися перспективи подальшої дипломатичної роботи в країнах Європи, особливо у Німеччині.
Останнє, до речі, навряд чи могло посприяти налагодженню відносин з державами Антанти, які
в силу зрозумілих причин вкрай негативно ставилися до можливості українсько-німецької співпраці.
У той час як представник УНР у Швейцарії барон М. Василько намагався переконати американських
дипломатів у відсутності в України прагнення до зближення з Берліном, очолена В. Темницьким
нарада не знайшла нічого ліпшого, як наголосити на важливості відносин з Німеччиною, яка
визначалась як "природний союзник" України4. Звичайно, це не залишилося таємницею для дипломатів
1 The Ukraine. Weekly Bulletin (Published by the Ukrainian Press Bureau in London). - № 1. - 1919, July 5. - P. 3.
2 Borscak E. CUkraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 144.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - On. 2. -Cnp. 280. - Арк. 176.
* Ляхоцький В. Микша Василько: парадокси пам'яті га забуття // Україна дипломатична. Науковий щорічник.
- Вип. 2. - К., 2002. - С. 482; Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР в країнах Західної
Європи (1918-1921 pp.) // Проблеми вивчення історії української революції 1917-1921. - К., 2002. - С 194.

22
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Антанти і було розцінено ними як ще один доказ того, що увесь
український рух був інспірований з Берліна. Проте навіть після
наради В. Темницький не віддав Г. Сидоренкові жодних
розпоряджень, які б визначали лінію поведінки української делегації на
мирній конференції з урахуванням останніх змін реалій.
Очевидно, не відразу зрозуміли значення останніх подій на
міжнародній арені і у Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці
УНР. Лише 22 червня 1919 p., під час засідання уряду,
виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А. Лівицький зробив
доповідь про проект ноти до держав світу, у зв'язку з визнанням
Антантою Колчака1. Всім міністрам пропонувалося до 25
червня висловити свої думки з цього приводу. Втім, уже 24 червня
А. Лівицький зачитав на урядовому засіданні вироблений проект
ноти. Його ухвалили й доручили розіслати державам світу2. Ще
Український посол у Швейцарії декілька днів пішло на різноманітні бюрократичні нюанси, зволі-
М. Василько кання та затягування.
Загалом же, схоже, Рада народних міністрів УНР так до кінця й не збагнула значення та можливі
наслідки визнання державами Заходу режиму Колчака як всеросійської влади. Здавалося, в умовах,
коли ситуація на міжнародній арені ставала дедалі несприятливішою для української держави, кожне
урядове засідання мало б розпочинатися з доповідей міністерства закордонних справ, але натомість
про зовнішньополітичну ситуацію з невідомих причин воліли не згадувати. Лише 27 червня голова
уряду УНР Б. Мартос направив Г. Сидоренкові остаточно вироблений текст урядової ноти, яку той
одразу ж передав мирній конференції. "...На превеликий жаль і на диво демократії всього світу,
Антанта, вважаючи на наклепи ворогів України, російських та польських імперіалістів, затягує
справу визнання суверенних прав Українського Народу і тим чинить йому великі перешкоди в боротьбі
з російськими більшовиками. Представники великоросійської реакції і виразники ідеї механічного
об'єднання всіх народів бувшої Російської імперії провадять жорстоку боротьбу проти переведення
вжиття великих принципів самовизначення народів, проголошених Президентом Вільсоном..." -
повідомлялося у ноті3. Досить різка за своїм стилем, нота містила протест проти підтримки Антантою
Польщі й Румунії та прохання про негайне визнання суверенітету УНР Проте її також спіткала доля
всіх попередніх нот і звернень, так і не розглянутих Паризькою мирною конференцією.
Г. Сидоренко все ще сподівався на підтримку українських домагань з боку США. Та
несподівано 25 червня 1919 р. Вища Рада держав Антанти дала дозвіл Польщі повністю окупувати Галичину
з метою охорони краю від "більшовицьких банд"4. Таким чином, Антанта остаточно
продемонструвала небажання підтримувати український національно-визвольний рух. Провідні західні
держави - Франція, Англія та Америка - зробили ставку на відбудову «великої Росії» та «великої Польщі».
Сподівання українських дипломатів знайти підтримку з боку США виявилися марними. ЗО червня
1919 р. держсекретар США Р. Лансінг заявив українським представникам, що "США не визнають
незалежності України навіть тимчасово, поки українська делегація не досягне відповідної угоди з
адміралом Колчаком"5. Р. Лансінг категорично наполягав на тому, що уряд УНР повинен визнати
адмірала А. Колчака (якому на цей час підпорядкувалися всі інші вожді російського білого руху)
верховним правителем і вождем всіх антибільшовицьких армій. Україна мала увійти до складу Росії. На всі
протести українських дипломатів Р. Лансінг цинічно відповів, що право народів на самовизначення
означає дт українців можливість вибирати між польською та російською окупацією6.
1 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. -Спр. 14. - Арк. 152зв.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. -Спр. 14. - Арк. 153зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 41.
х Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С 46-48.
5 ПавлюкО. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К.: "KM Academia" 1996. -
С. 53; Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С 211.
6 ПавлюкО. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923).-С. 53,56;Нагаєвський І. Історія
української держави двадцятого століття. -К., 1994.-С. 249-250; Марголин А. Украинаи политика Антанты. -С. 161.

Розділ 1
23
Українське посольство у Німегтнні Посередині - посол М. Порт
Отже, наприкінці червня 1919 р. остаточно визначилася позиція держав Антанти в
"українському питанні" - вона зводилася до невизнання української держави. Українські землі мали бути
поділені між майбутньою небільшовицькою Росією та відродженою Польщею.
В цей же час, до речі, російські дипломатичні кола відмовилися від своїх претензій на Галичину.
В. Маклаков, викликаний на засідання комісії з польських справ при Вищій Раді Антанти, заявив,
що подальшу долю Галичини має визначити організоване волевиявлення місцевого населення1.
Звичайно, ці побажання не були враховані, проте зняття росіянами своїх територіальних претензій
щодо Галичини значно полегшувало Варшаві включення цього регіону до складу Польської держави.
* * *
Заява Р. Лансінга справила приголомшливе враження на українських дипломатів, які
сподівалися на справедливе задоволення своїх вимог, згідно з проголошеним Антантою правом народів на
самовизначення. Наприкінці червня 1919 р. президент СІНА В. Вільсон, від'їжджаючи з Парижа
на батьківщину, надіслав Г. Сидоренкові листа, в якому писав, що доля українського народу його
глибоко хвилює і він продовжуватиме працювати над цим питанням в Америці2. У ситуації, що склалася,
це скоріше нагадувало знущання. На знак протесту українські представники в Парижі збиралися
навіть від'їхати до України, але проти цієї ідеї виступив голова делегації Г. Сидоренко, який ще вірив
у можливість зарадити становищу3.
Українські дипломати марно намагалися знайти вихід з безнадійної вже ситуації. На початку
липня 1919 р. в дипломатичних колах УНР почали з'являтися проекти, автори яких пропонували
визнати федерацію України з небільшовицькою Росією (наприклад, член Паризької делегації В. Панейко,
представник УНР в Лондоні М. Меленевський)4. Це, на їхню думку, відкрило б перед урядом УНР
перспективи визнання на міжнародній арені та можливості отримання значної матеріальної й війсь-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 171-172.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 151.
3 Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року//Український Історик.-1983.-№ 2-4(78-80).-С. 154-155.
4 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 27. - Арк. 6-6 зв., 11, Изв.; Записна книжечка О. Жуковського
з 1919 року // Український Історик. - 1986. - № 1-2 (89-90). - С 77.

24 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Українське посольство в Угорщині. Посередині - посол М. Галаган, ліворуг - М. Шаповал.
ково-технічної допомоги від Антанти. Подекуди пропонувалося навіть розірвати з ідеєю федерації
відразу ж після зміцнення української державності.
Серед тих, хто підтримав ідею федерації з майбутньою відродженою Росією, були й досить
впливові українські діячі, такі як відомий вчений і політик М. Грушевський, що перебував у цей час на
еміграції в Західній Європі, представник УНР у Чехо-Словаччині М. Славінський та ін.1 Зовсім іншу
позицію з цього приводу зайняв міністр закордонних справ УНР В. Темницький, який
висловився проти будь-яких поступок у справі незалежності України. Відстоювати українську державність
В. Темницький був готовий навіть у союзі з більшовиками. На початку липня 1919 p., відразу ж після
обміну думками зі своїми співробітниками, В. Темницький відправив до Кам'янця-Подільського
військового старшину Індишевського, який мав повідомити уряд УНР про останні події - заяву Лансінга
та дозвіл Антанти на окупацію Галичини Польщею. Індишевський віз з собою звіти й доповіді
українських дипломатичних представництв у Відні й Празі, а також листи В. Темницького, що містили аналіз
міжнародної ситуації. Під свіжим враженням останніх подій В. Темницький пропонував
українському урядові розірвати відносини з державами Антанти, відкликати з них дипломатичні місії та
порозумітися з більшовицькою Москвою. Він висловився за необхідність створення Східноєвропейського
союзу соціалістичних республік (СССР) на противагу силам "західної реакції"2. На це його надихала
також позиція керівників радянської Угорщини, які були активними прихильниками подібної ідеї3.
Як це не дивно, але серед паперів, відправлених В. Темницьким до Кам'янця, не було звіту
делегації УНР у Парижі. Це було невипадково - невдачі української справи на міжнародній арені
В. Темницький розцінив як результат незадовільної роботи паризької делегації УНР взагалі та осо-
1 Про це, зокрема, повідомляли лідери УСДРП(незалежних) А. Піеоцький й М. Ткаченко 8 липня 1919 р. до
ЦК своєї партії у досить докладному листі про внутрішнє та міжнародне становище УНР (Центральний Державний
Архів Громадських Об'єднань (ЦДАГО) України. - Ф. 267. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 2. Див. також: Записна
книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український Історик. - 1986. - № 3-4 (91-92). - С 97.).
2 ЦДАГО України. - Ф. 267. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 2.
* Так, керівництво радянської Угорщини ще навесні 1919 р. виявило зацікавленість у переговорах з
представником УНР у Будапешті М. Ґалаґаном про можливість проголошення України радянською республікою ті створення
відтак військового союзу усіх радянських соціалістичних республік. Інтерес до цієї ідеї пояснювався надзвичайно
скрутним становищем оточеної звідусіль ворожими державами радянської Угорщини. Врятувати червоний Будапешт
могла лише збройна допомога з боку більшовицької Росії, проте для цього останній потрібно було порозумітись
з українцями - або ж перемогти їх (див.: Галаган М. З моїх споминів. - К.: „Темпора", 2005. - С 440 - 447).

Розділ 1
25
бистих прорахунків її голови Г. Сидоренка зокрема. Тож делегацію було позбавлено можливості
представити урядові своє бачення подій.
Втім, одностайності серед членів делегації у цьому питанні не було. Г. Сидоренко вважав
попередній зовнішньополітичний курс правильним. З цим категорично не погоджувалися А. Марґолін
і О. Шульгін, які відстоювали думку про необхідність переговорів з представниками Колчака й Де-
нікіна щодо федерації з Росією1. До них приєднався голова галицької частини делегації В. Панейко,
який фактично з самого початку своєї діяльності в Парижі здійснював у цьому напрямку сепаратну
дипломатичну роботу2. Інші представники Галичини у складі делегації, М. Лозинський та полковник
Д. Вітовський, схилялися, в разі неможливості продовжувати боротьбу власними силами, до союзу
з більшовиками3. Ще один галицький делегат, С. Томашівський, взагалі виявляв інтерес здебільшого
лише до справ Галичини ("Ми тут усіх сил докладаємо, щоб переконати мирову конференцію, що ми
окрема Західно-Українська Республіка, а ви тут приходите з тим ідіотизмом соборності", - гнівно
заявив якось С Томашівський М. Лозинському)4. Тож про єдність думок серед українських
представників у Парижі говорити було важко.
Г. Сидоренко все ж вважав необхідним довести до відома уряду УНР свою точку зору. 7
липня за його дорученням полковник Д. Вітовський виїхав з Парижа до Берліна, щоб звідти дістатися
до Кам'янця-Подільського1. Він мав передати голові Директорії УНР С. Петлюрі усне повідомлення
та письмові звіти про роботу делегації.
Втім, полковнику не судилося виконати це доручення, як і побачити сина, який народився в день
його від'їзду з Парижа. Коли з'ясувалося, що справа переїзду через Румунію затягується на кілька
тижнів, він вирішив дістатися до Кам'янця літаком. 4 серпня 1919 р. літак, на борту якого перебував
Д. Вітовський, зазнав авіакатастрофи над Верхньою Сілезією; всі члени екіпажу та пасажири
загинули. Так трагічно обірвався життєвий шлях полковника Д. Вітовського, одного з найвидатніших
борців за українську соборну державу6.
Не чекаючи вказівок з Кам'янця-Подільського, українська делегація в Парижі направила 10
липня 1919 р. мирній конференції заяву, в якій висловила протест проти окупації України російсько-
білогвардійськими військами Денікіна, що розцінювалося як замах на незалежність та цілісність
української держави7. Проте й цього разу заява залишилася без відповіді.
У Кам'янці-Подільському звістки, що їх привіз із Відня Індишевський, викликали неабияке
пригнічення. 8 липня уряд на своєму засідання заслухав тимчасово виконуючого обов'язки міністра
закордонних справ А. Лівицького, який оприлюднив зміст надісланих В. Темницьким повідомлень.
Міністри ухвалили "інформацію прийняти до відома" та провести найближчим часом спільну з
урядом ЗУНР нараду щя обговорення ситуації8. Проте приховати за сухими рядками постанов
приголомшення та деморалізацію українському керівництву не вдалось. "Українська справа з
міжнародного боку остаточно провалилася, як і треба було сподіватися. Антанта визнала едину неділиму Росію
(навіть без федерації)... Галичину віддано полякам цілком по Збруч... В зв'язку з цим в урядових
колах повний конфуз. Так що з Антантою (тобто, з орієнтацією на Антанту. - М К.) покінчено", - так
описував А. Пісоцький, відомий діяч лівого крила української соціал-демократії, настрої в Кам'янці-
Подільському на цей час9. Український політичний табір охопило глибоке розчарування та зневіра
в можливості відстояти незалежність України на міжнародній арені.
До ідеї союзу з російськими білогвардійцями українські політики поставилися вкрай скептично.
Федерація з Росією та підпорядкування російським білогвардійцям було для українського уряду
неприйнятним. Лише окремі політичні угрупування висловили готовність до такого розвитку подій. Так,
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 182.
2 Шелухин С. Як будовано українську соборність. В Панейко на роботі в Українській Делегації на Мирову
Конференцію в Парижі 1919-го р. // Наша культура. Науково-літературний місячник. - 1936. - Кн. 1. - С 49-51.
1 Автобіографія М. Лозинського // Український історичний журнал. - 1997. - № 4. - С 124.
4 Томашівський С Під колесами історії. - Нью-Йорк, "Булава", 1962. - С 102-103; Шелухин С Як будовано
українську соборність. В Панейко на роботі в Українській Делегації на Мирову Конференцію в Парижі 1919-го р.-С. 50.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 183-184.
6 Ріпецький С. Дата смерти полк. Дмитра Вітовського // Вільна Україна. - 1960. - 36.26. - С 51-53;
Заклинський М. Дмитро Вітовський. Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листопадового зриву, секретар
військових справ ЗО УНР. - Нью-Йорк, "Червона калина", 1967. - С 117-118.

26
Михайло Шальчук Невідома війна 1919 року
провід Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) в особі М. Корчинського, Л. Білецького
та С. Гаєвського несподівано заявив у пресі, що партія "ніколи не відкидала і не відкидає" можливості
федераціїзРосієюзаумовивизнаннязаукраїнським народом праванаповагудонього,розвитоквласної
культури тощо1. Проте в цілому суспільство та політичні партії негативно сприйняли таку перспективу.
Висловлені В. Темницьким пропозиції щодо союзу з більшовиками також не знайшли підтримки
серед урядових кіл. На літо 1919 р. керівництво УНР остаточно зробило вибір на користь побудови
незалежної демократичної республіки в Україні, відкинувши принцип радянської влади як
недемократичний.
11 липня 1919 р. Рада народних міністрів УНР знову заслухала доповідь А. Лівицького "про
закордонну політику"2. Після обговорення міністри обмежилися традиційним "прийняти до відома".
Правда, давно назріла потреба діяти була надто очевидною, тож наступного дня відбулось окреме
засідання уряду, присвячене зовнішньополітичним перспективам української визвольної
боротьби. Довго шукати винних у невдачах не довелося: А. Лівицький запропонував відкликати місію
Г. Сидоренка у повному складі "дш особистого докладу про діяльність у місії і про відношення
мирової конференції до Уряду УНР"3. Уряд схвалив це рішення і... більше доповідями про міжнародне
становище А. Лівицький його не турбував. Схоже, що міністри, знайшовши крайнього, полегшено
зітхнули й вирішили не повергатися до цього складного питання, вважаючи свій обов'язок виконаним.
У цей час про останні події на міжнародній арені дізналось і керівництво ЗУНР 12 липня
військова місія Антанти у Варшаві через польське командування повідомила державний центр ЗУНР про
постанову Вищої Ради від 25 червня 1919 р.4 Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич намагався через свого
представника в Парижі В. Панейка протестувати проти цього рішення, але безуспішно.
У кризовій ситуації було неможливо обмежитися лише кадровими змінами в складі
української дипломатичної місії на Паризькій конференції, що добре розумів Головний отаман С. Петлюра.
За його дорученням командування армії УНР спішно приступило до розгляду і вироблення
можливих проектів військової співпраці з Денікіним. Оскільки на цей час білогвардійські війська вже
просувалися вглиб Лівобережної України, завдаючи поразок більшовикам, штаб Дієвої армії УНР
запропонував провести демаркаційну смугу між українською та білогвардійською арміями вздовж
русла Дніпра до Кременчука й далі за лінією Кременчук - Ромни - Конотоп - Новгород-Сіверський0.
Не зволікаючи, С. Петлюра повідомив про цей план військові представництва УНР за кордоном,
доручивши ознайомити з ним дипломатів Антанти і ЗСПР.
15 липня український військовий агент у Румунії полковник А. Стрижевський зустрівся в
Бухаресті з представником ЗСПР генералом А. Ґеруа, якому повідомив про готовність українського уряду
узгоджувати з білогвардійцями операції своїх військ проти більшовиків і навіть підпорядкуватися
Денікіну у військових питаннях6. Денікінському керівництву пропонувалося відкласти вирішення
питання про майбутній державний устрій України й Росії до майбутньої перемоги над
більшовиками. Білогвардійські представники досить скептично поставилися до можливостей такої співпраці.
Військові сили УНР, затиснуті більшовиками у південно-західному кутку Поділля, здавалися
росіянам надто незначними у порівнянні з багатотисячними арміями ЗСПР, які 3 липня 1919 p., згідно
з директивою А. Денікіна, розгорнули "похід на Москву". Гучні успіхи створювали відчуття
непереможності білогвардійських військ та їхнього вождя, який, здавалося, не потребував союзників.
Лейтмотивом багатьох заходів, вжитих С. Петлюрою у ці липневі дні, були спроби знайти
підтримку на міжнародній арені, щоб зарадити катастрофічному становищу української справи. Військовій
місії полковника П. Ліпка, що виїздила до Варшави для укладення між Україною та Польщею
перемир'я, було надано повноваження і для переговорів з представниками інших держав,
зацікавлених у боротьбі проти більшовизму, "щодо умов, при котрих армія УНР мала б можливість продовжу-
1 Трудовий шлях. - 1919. - 18 липня. - С 4.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 171зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 18.
4 Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. - Т. VI. - Кн. 1. - С 60, 105.
5 Borscak E. CUkraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 149.
6 Borscak E. CUkraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 149; Деникин А. Очерки русской смуты.
-Т. 5.-С. 285.

Розділі 27
Члени Директорії УНР з представниками командування армії УНР. Друга половина липа 1919р., Камянець-
Подільський Зліва направо сидять: глени Директорії Ф. Швець, Головний отаман С Петлюра, А. Макаренко.
Стоять: адютант Головного отамана осавул О. Доценко, нагальник канцелярії Директорії М. Мироновиг,
комендант Директорії підполковник Куликівський, невід., нагальник Генерального штабу генерал О. Шайбле, військовий
міністр полковник В. Петрів, вістовий Швець, невід.
вати спільну боротьбу проти більшовиків, користуючись допомогою цих держав"1. Намагалися навіть
заручитися підтримкою єврейських кіл. "Тепер оприділюється судьба всіх народів і вона знаходиться
в руках 4 осіб, котрі собою уявляють Антанту, - заявив Головний отаман на зустрічі з делегацією
представників єврейського населення 17 липня 1919 р. - У єврейських колах є можливість увійти
в відносини з Західною Європою, ви можете сказати, що ви йдете разом з Україною і добиваєтеся
признання самостійності України"2. Але ця пропозиція не знайшла відгуку серед представників
єврейської національної меншини. Зарадити становищу українців не міг ніхто, окрім них самих.
Mr Mr Mr
Невдачі на міжнародній арені сталися одночасно з погіршенням становища армії УНР, яка у жор-
лхжих боях з більшовиками здала Проскурів. Виснажені й притиснуті до Дністра українські частини
готувалися прийняти свій останній бій. Всі надії на порятунок покладалися тепер лише на допомогу
Української Галицької армії (УГА), яка безуспішно намагалася відстояти Галичину у боротьбі з
польскими військами.
Незважаючи на задекларовану ще в січні 1919 р. соборність та злуку Української Народної
Республіки з проголошеною на теренах Галичини Західно-Українською Народною Республікою
(ЗУНР), до справжньої єдності між двома державними утвореннями було ще далеко. Згідно з
січневим Актом про злуку українських земель, Західна Область УНР (так тепер називалася ЗУНР),
зберігала за собою певну автономію - до скликання Всеукраїнських Установчих зборів влада мала
залишатися в руках місцевого парламенту, Української Національної Ради, та його виконавчого органу -
Державного Секретаріату. До такого своєрідного "автоном^му" додавалися ще й суттєві політичні
1 Центральний Державний Історичний Архів (ЦДІА) України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 35. - Арк. 3.
2 Євреї та Українська Республіка: єврейська делегація у Головного отамана 17 липня 1919 р. в Кам'янці на
Поділлі. - Видання відділу преси та інформації, 1919. - С 4; Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. Від штуч-
іих стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських архівах. - К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998. - С. 319.

28
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
розбіжності між урядом УНР та західноукраїнськими лідерами. Ліберально-демократичне
керівництво ЗО УНР не співчувало «соціалістичним експериментам» Директорії, вважаючи керманичів УНР
партійними доктринерами, нездатними до державотворчої праці. У свою чергу, керівники УНР були
схильні закидати західноукраїнським політикам «буржуазність» та нерозуміння соціалістичних ідеалів.
Єдності не було і в поглядах на стратегічні завдання національно-визвольної боротьби. Наддніп-
рянці вважали найголовнішим завданням боротьбу проти російських більшовиків, галичани ж
прагнули насамперед захистити свій край від польської агресії. Тож переконавшись, що Директорія
не може суттєво допомогти в боротьбі проти Польщі, державне керівництво ЗО УНР на чолі з
галовою УНРади Є. Петрушевичем дедалі більше дистанціювалося від уряду УНР. Поступово в
галицьких політичних колах наростало розчарування у здатності наддніпрянського керівництва врятувати
Галичину від польської агресії зокрема та розбудувати українську державність взагалі. Керманичі
ЗО УНР у своїй діяльності дедалі менше зважали на Директорію та її уряд. Наприкінці квітня 1919 р.
командувач Північної групи Дієвої армії УНР отаман В. Оскілко здійснив невдалу спробу
державного перевороту, намагаючись при цьому заручитися підтримкою керівництва ЗО УНР. Це викликало
досить серйозне напруження в подальших стосунках між галовою Директорії Головним отаманом
С. Петлюрою та президентом ЗО УНР Є. Петрушевичем. Та реальних важелів впливу на ситуацію
в Галичині у С. Петлюри не було. Галицька армія, що формально вважалася автономною частиною
єдиної Дієвої армії Української Народної Республіки, фактично підпорядковувалася лише вказівкам
Є. Петрушевича1. На думку групи представників вищого командування УГА на чолі з полковником
B. Курмановичем, теза про соборний український фронт в умовах, коли уряд УНР втратив майже всю
свою територію, також втрачала актуальність2.
Наприкінці травня 1919 р. становище західноукраїнської республіки стало катастрофічним
внаслідок різкого перелому бойових дій на українсько-польському фронті. Прибулі з Франції з'єднання
польської армії генерала И. Галлера, як уже зазначалося, розгорнули повномасштабний наступ
проти військ Галицької армії. Невдовзі поляки зайняли переважну частину західноукраїнських земель.
У ситуації, яка загрожувала цілковитою поразкою, керівництво ЗО УНР фактично виявило
готовність денонсувати Акт про злуку українських земель, розглядаючи як один з можливих шляхів
порятунку входження Галичини до складу Чехо-Словаччини3. Зважувалася також можливість орієнтації
на білу Росію. "Війна з Росією є певна так само, як і то, що ми не вийдемо з неї побідно. Нам ніхто не
поможе, а навіть не може помогти. Ліпше оце, на мою гадку, добровільно з нею получитись з
застереженням якнайширшої автономії, ніж бути побідженим і приняти такі услів'я, які вона нам
подиктує," - писав у ці дні член президії Державного Секретаріату ЗО УНР М. Іващук голові Секретаріату
C. Голубовичу4.
На початку червня 1919 р. президент Є. Петрушевича був проголошений диктатором ЗУНР.
Зрозуміло, що цей факт, здійснений без будь-якого порозуміння з Директорією УНР, не сприяв
налагодженню дружніх відносин між новопроголошеним диктатором та наддніпрянським керівництвом.
У червні 1919 р. галицьке командування на чолі з генералом О. Трековим остаточно вийшло з
підпорядкування Дієвій армії УНР, проігнорувавши укладене наддніпрянцями перемир'я з поляками3.
Призначений невдовзі замість О. Грекова новий командувач УГА генерал М. Тарнавський також був
переконаний, що галичани у своїх діях мають керуватися виключно власними інтересами. Союз із
соціалістичною Директорією УНР М. Тарнавський вважав шкідливим, оскільки та мала у своєму
розпорядженні невеликі військові сили, була неспроможна відвоювати Галичину в поляків і лише втягу-
1 Формально навесні 1919 р. Галицька армія підпорядковувалася штабові Холмсько-Галицького фронту військ
УНР, який здійснював координацію бойових дій проти поляків у Галичині та на Волині (тут діяла Холмська група
армії УНР). Навіть у травні 1919 p., коли відносини між урядами УНР й ЗУНР були вкрай напруженими, у документах
командування Галицької армії на означення останньої вживалася назва "галицькі війська Дієвої армії УНР". Разом
з тим командування Дієвої армії УНР не втручалося в оперативні розпорядження галицького військового
керівництва, фактично даючи йому змогу самостійно провадити боротьбу на польському фронті.
2 Див.: Островерха М. Блиски і темряви 1918 - 1919 - 1920. - Нью-Йорк, 1966. - С. 49.
3 Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - С. 63.
1 Державний архів Львівської області (ДАЛО). - Ф. 257. - Оп. 1. - Спр. 157. - Арк. 17зв. - 18.
5 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд).
- Мюнхен, 1946. - Кн. 2 (Ч. НІ). - С 127.

Розділ 1
.29
Генерал М. Тарнаважий
вала ЗУНР у боротьбу з
більшовиками. Наскільки галицьке
командування відмежувалося від
армії УНР, свідчить той факт,
що 13 липня начальник штабу
УГА полковник А. Шаманек
віддав розпорядження Команді
Етапу УГА роззброювати ті
частини армії УНР, які
відступатимуть під тиском більшовиків за
Збруч1. Наказувалося відбирати
у наддніпрянців військове
майно та амуніцію, після чого
силоміць повертати бійців братньої
армії назад за Збруч (де на них
чекали хіба що більшовики).
Наприкінці червня-на по-
Диктатор Західно-Украінської
Народної Республіки Є. Летрушевиг
чатку липня 1919 р. внаслідок нового польського наступу, УГА знову опинилася на межі поразки.
Галицькі війська під тиском переважаючих сил противника відступали на схід, до Збруча.
Намагаючись врятувати ситуацію, західноукраїнське керівництво розглядало навіть можливість союзу з
більшовиками2. Проте такий варіант подій був занадто одіозним для більшості галицьких політиків і
військовиків, крім того, він загрожував цілковитою компрометацією лідерів ЗУНР перед державами
Антанти (на підтримку яких у питанні про вирішення майбутньої долі Галичини все ще сподівалися).
Залишався один-єдиний шлях порятунку - після довгих вагань Є. Петрушевич зрештою прийняв
рішення приєднатися до сил Директорії УНР. 16-18 липня 1919 р. Українська Галицька армія перейшла
р. Збруч, залишивши позаду Галичину й опинившись на південно-західному Поділлі, яке все ще
контролювали військаУНР.УГАналічуваланацейчасблизько53 000 вояків і старшин (з них-18 ОООбагнетів
бойового складу)3. Незважаючи на нещодавні поразки, поруч з 10-тисячною Дієвою армією УНР це
була значна військова сила, здатна докорінно змінити ситуацію на українсько-більшовицькому фронті.
Диктатор Є. Петрушевич уклав з керівництвом УНР домовленість про умови співпраці:
Директорія мала задекларувати демократичність свого політичного курсу, а соціалістичний уряд Б. Мартоса
мав поступитися місцем більш діловому кабінету міністрів. Також передбачалося створення вищого
військового органу для керівництва обома арміями, у складі якого були б представлені й галичани4.
С Петлюрі та наддніпрянському керівництву в майже безвихідній ситуації не залишалося нічого
іншого, окрім як прийняти ці умови.
Уже в середині липня 1919 р. галицькі війська включилися у бойові дії проти більшовиків,
підпорядкувавшись оперативним розпорядженням Головного отамана. Участь УГА в операціях проти
більшовиків відразу ж схилила чашу терезів військових успіхів на бік української армії. Наприкінці липня
1919 р. частини Дієвої армії УНР та УГА завдали червоним низку відчутних поразок, визволивши
від ворога західне Поділля.
В умовах успіхів на фронті С. Петлюра та уряд УНР вирішили зосередитися в першу чергу на
організації успішного військового наступу на Правобережжі проти більшовиків. Звільнивши Україну
від більшовицького панування та маючи у своєму розпорядженні значну збройну силу, керівництво
УНР могло розраховувати на зміну ставлення до України з боку західноєвропейських держав, адже
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 58. - Арк. 46.
2 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році.
Кн. 2 (Ч. III). - С 182.
:* Див.: ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 58. - Арк. 104; Там само. - Арк. 139 - 139зв.; Там само.
- Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 57. - Арк. 114 - 124.
х Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921.-Т. 2. Кам' янецькадоба. Зимовий похід. -Мюнхен:
"Прометей", 1951.—С. 20; Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.-Кн. 2(4. III).-С. 105.

зо
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Українська дипломатита місія у Великобританії.
3-й зліва - М. Меленевськии, 4-й - М. Стаховський, 5-й - Я. Олесниуький
саме військові успіхи білогвардійців змусили Антанту значною мірою рахуватися з російським білим
рухом. "Найбільше значення має сила і тепер англійська думка найбільше приваблена Денікіном,
про котрого кажуть, що він з 5 000 війська потрафив скласти 300 000 армію", - писав з Лондона
в ці дні голова місії УНР М. Стаховський1. Таким чином, військові успіхи розглядалися як необхідна
передумова будь-яких подальших зовнішньополітичних акцій. Не відмовляючись від ідеї суто
військової співпраці з Денікіним, український уряд повідомив закордонні представництва про
незмінність свого політичного курсу на відстоювання незалежності української держави. "Правительство
непохитно стоїть за суверенність та самостійність України, - повідомляв міністр закордонних справ
В. Темницький 18 липня делегацію УНР у Парижі. - Всякі балачки, буцім правительство готове
робити якісь концесії (поступки. - М. К.) в сторону федеративної Росії, не мають найменшого ґрунту"2.
Проте, крім подібних повідомлень загального характеру, українські дипломати не отримали
жодних детальних вказівок про подальшу стратегію їхньої діяльності. Очевидно, керівництво УНР
вирішило, що звільнення Г. Сидоренка з посади голови паризької місії цілком достатньо, щоб поліпшити
становище України на міжнародній арені. Новим головою делегації УНР на Паризькій мирній
конференції став 16 липня український посол у Ватикані граф М. Тишкевич3. "Не хочу таїти перед Вами,
що переходите на дуже трудне і відповідальне становище, але в тім і є доказ, що наше Правительство
вірить і надіється, що Ви, пане графе, схочете і потрафите так повести нашу справу, аби наші
бажання, устремління і домагання стали реальною дійсністю", - писав графу М. Тишкевичу А. Лівицький
у листі від 20 липня 1919 р.4 Однак М. Тишкевичу не вдалося здійснити поставлені перед ним
завдання, його діяльність розпочалася з численних конфліктів зі своїми співробітниками, що
паралізувало роботу представництва. Як зазначали згодом у колективній доповідній записці члени делегації
УНР у Парижі, з приїздом М. Тишкевича до Парижа делегація "не тільки не поширила своїх впливів
поміж дипломатичним представництвом великих та малих держав, не тілько не покращила якістю
праці, не тілько українська справа не придбала собі нових впливових прихильників та друзів поміж
тими керуючими колами, які нині претендують вирішувати долю майже цілого світу, а навпаки, муси-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 286. - Арк. 58.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 40. - Арк. 7.
3 ЦДАВО України.-Ф. І065.-Оп. l.-Спр. Іб.-Арк. 18; Там само. -Ф. 3696.- Оп. 2. -Спр. 280. -Арк. Збзв.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 36.

Розділі 31
мо з жалем констатувати, що розмах праці делегації значно
зменшився, творча енергія її членів поволі почала підупадати і замісць
цього розпочалися в делегації ще більші внутрішні непорозуміння,
ніж то було раніше..."1
Активність української дипломатії на міжнародній арені
справді почала спадати і звелася здебільшого до подання нот і
заяв. 29 липня 1919 р. В. Темницький ще надіслав на ім'я голови
Паризької мирної конференції Ж. Клемансо заяву з протестом
проти рішення Вищої Ради Антанти від 25 червня про дозвіл
польським військам тимчасово окупувати Галичину2. У заяві
український міністр, сам галичанин з походження, довго і детально
розповідав про несправедливість такого рішення, історичні
передумови постання і боротьби ЗУНР тощо. Як і слід було чекати,
протест залишився без відповіді. 7 серпня паризька делегація
УНР направила мирній конференції чергову ноту, у якій протесту-
Галова української делегації вала проти режиму національного поневолення, який встановлю-
на Паризькій мирній конференції ють білогвардійці на захоплених ними теренах України3. Оскільки
граф М. Тишкевиг цЮ НОТу Т2ІК0Ж $уЛ0 залишено без уваги, українські представники
нарешті припинили бомбардувати мирну конференцію заявами і протестами, жоден з яких упродовж
кількох місяців практично не було розглянуто Вищою Радою Антанти. Це цілком очевидне
марнування часу і зусиль фактично нічого не принесло урядам УНР та ЗУНР, окрім досить жорсткої критики
з боку лівої соціалістичної опозиції4.
Щоправда, певну зацікавленість (якщо не у визнанні УНР, то в налагодженні
українсько-білогвардійської співпраці) продовжувала зберігати Великобританія. У липні 1919 р. королівське
міністерство закордонних справ повідомило департамент військової розвідки про готовність допомагати
УНР, оскільки українська армія бореться проти більшовиків5. Отримавши відомості про приєднання
Галицької армії до армії УНР та про успіхи українських військ, керівники зовнішньополітичного
відомства Франції також почали зважувати можливість альянсу Денікін-Петлюра. На бажаність такого
розвитку подій вказав на початку серпня 1919 р. українському представнику А. Галіпу французький
міністр закордонних справ С Пішон6.
Ініціативу в цій справі спробували взяти до своїх рук англійці. 4 серпня представники делегації
Великобританії на Паризькій мирній конференції поінформували члена української місії А. Марґоліна
про бажаність військового союзу між Денікіним та урядом УНР для спільної боротьби проти
більшовиків. Марґоліну, як сам він занотував у своєму записнику, дали зрозуміти, що "Англії, не
дивлячись на таке її бажання, незручно одверто втручатися в цю справу і що нам треба по своїй ініціативі
почати розмови, а вже після буде можливість для Англії нам допомагати"7. Дипломатичній місії УНР
в Лондоні також досить прозоро натякнули на бажаність українсько-білогвардійського союзу. Ось як
підсумував зміст подібних розмов член української місії у Великобританії М. Меленевський у листі
до міністра В. Темницького: "Можливість компромісу з Москалями за ціну фактнгного (курсив
мій. - М.К.) признання нашої влади на Україні. Є вигляди, що при принциповій нашій згоді на
такий компроміс, Англія виступить посередником між нами й москалями і, коли москалі не йтимуть
на уступки, тоді це буде в очах Англії компрометувати москалів, а не нас. При певній грі можна багато
політично виграти, а ще більше мілітарно, бо це потягнуло б же за собою визнання нас воєнними
союзниками, значення окремого українського фронту і уділення нам технічно-військової допомоги.
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 191.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 45-76.
3 Borscak Е. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 149.
4 Див.: наприклад: Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 р. - грудень
1919 р.) - К., Відень: "Дзвін", 1920. - Ч. III. - С 392.
5 Хміль І. З прапором миру крізь полум'я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917-1920). - К.,
1962. - С 200.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 79, 179-180.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 135.

32 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Зїзд послів УНР у Карлсбаді Серпень 1919 р. Стоять у першому ряду зліва: В. Сінгалевиг, Д Левиуький, міністр
закордонних справ В. Темнщький, М. Залізняк, Я. Віберовиг. Другий ряд: В. Панейко, А. Жук, М. Словінський,
К. Лоський, М. Порш. Третій ряд: А. Яковлев, Я. Олесниуький, О. Вурагинський, В. Полетиш, С Мазуренко
Це ж свого боку настільки зміцнило б наше становище на Україні, що ми могли б потім диктувати
москалям, що самі хочемо, і коли б вони упирались, то і зовсім з ними зірвати. Розуміється... це справа
тонка, розпочинати її треба дуже обережно і не розкривати своїх карт"1.
Чим пояснювалася така раптова зміна політики Антанти щодо України, саме право на існування
якої ще недавно заперечувалося? Головною причиною були, звичайно, військові успіхи українців.
Наприкінці липня 1919 р. з'єднання армії УНР та УГА звільнили від більшовиків значну частину
Поділля, завдавши ворогові важких втрат і готувалися розгорнути загальний наступ на Правобережній
Україні. Це була значна військова сила, ігнорувати яку надалі було неможливо. Саме тому
дипломатія провідних держав Атланти виступила на початку серпня 1919 р. з ідеєю військової співпраці
Петлюри з Денікіним, що однак жодним чином не пов'язувалося з можливістю визнання України
на міжнародній арені.
Втім, керівники українського зовнішньополітичного відомства не спромоглися відреагувати
на зміни в позиції Антанти. У Кам'янці-Подільському перестали приділяти належну увагу
західноєвропейським справам саме тоді, коли держави Антанти чи не вперше всерйоз почали зважувати
можливість участі УНР в антибільшовицькій коаліції. Замість того, щоб спробувати домогтися
вигідних для себе умов цієї участі, український уряд віддав перевагу пасивній вичікувальній позиції. Нам
не вдалося знайти в архівах жодного документа, який засвідчив хоча б мінімальний інтерес до
міжнародної ситуації в серпні 1919 р з боку А. Лівицького. Нічого не зробив у цій справі й В. Темницький.
Скликана ним у Карлсбаді 6-14 серпня 1919 р. друга нарада українських дипломатів лише
відзначила незначну прихильність Великобританії до УНР2. Зневірений у можливості відстояти державність
власними силами, В. Темницький на нараді головним чином намагався переконати присутніх у
доцільності союзу з більшовиками. Він навіть поширював твердження про те, що цю думку начебто поділяє
диктатор ЗУНР Є. Петрушевич\ Проте переважна більшість дипломатів на чолі з послом у Німеччині
М. Поршем виступила проти подібних геополітичних конструкцій. Натомість В. Темницький
відхилив корисну пропозицію М. Порша створити Закордонну Експозитуру, яка за умов відриву від цент-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 167. - Арк. 36.
2 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1994. - С 366.
* Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С 366.

Розділ 1
33
* * *
Втім, остаточне вирішення питання про участь УНР в антибільшовицькій коаліції, яку
наприкінці літа 1919 р. намагалася створити дипломатія Антанти, залежало від позиції головного її учасника -
російських білогвардійців. Відносини ж між урядом УНР та керівництвом ЗСПР продовжували
перебувати на стадії взаємної ворожнечі, долати яку, схоже, жодна зі сторін не збиралася. Український
уряд у цей час планував, розвиваючи військові успіхи, власними силами очистити від більшовиків
Правобережжя та здобути столицю України - Київ2. При цьому важливо було випередити
просування білогвардійців.
Темпи наступу 100-тисячних військ Денікіна з липня 1919 р. значно прискорилися. Завдавши
більшовикам низку поразок, білогвардійці перейшли у рішучий наступ на центральні регіони Росії.
Вони захопили також значну частину Лівобережної України. Як уже згадувалося, 3 липня 1919 р.
головнокомандувач ЗСПР генерал А. Денікін віддав директиву своїм арміям про наступ на Москву.
При цьому білогвардійські з'єднання мали вийти на лінії Дніпра та Десни, зайняти Київ, а також
захопити чорноморське узбережжя України3. Отже, українські війська переможно просувалися
з Поділля на схід, а білогвардійці, женучи більшовиків, рухались їм назустріч. Ставало очевидним,
що обидві армії незабаром зустрінуться.
Швидке просування білогвардійців углиб Лівобережної та Південної України стривожило тих
українських діячів, які, перебуваючи за кордоном, мали змогу спостерігати реакцію держав Антанти на
військові успіхи Денікіна. "Нас загнано в тупик. Становище наше відчайдушне. Не можна ж
закривати очі на те, що ми, власне, відрізані від усього світу... - писав М. Тишкевичу Г. Білинський, один
із діячів української колонії в Берні. - Денікін... забезпечений союзниками, з гарматами, з танками,
з аеропланами просувається все глибше в Україну, поступово очищуючи її від більшовиків, і коли
покінчить з більшовиками - піде на Петлюру. Передбачити кінець неважко"4.
Хоча українські політики й не вірили у можливість порозуміння з Денікіним, військовики
принципово не заперечували проти такого варіанту розвитку подій. У штабі Дієвої армії УНР наприкінці
липня 1919 р. було остаточно розроблено план військової співпраці з білогвардійцями. На думку
головних авторів цього плану, начальника 1-ої (оперативної) управи штабу армії генерала В. Сінклера
га його помічника полковника М. Калустянського, успіх збройної боротьби проти більшовиків
залежав від скоординованості зусиль усіх антибільшовицьких сил на теренах колишньої Російської
імперії. Пропонувалося чітко розмежувати район дій кожної з армій. Так, для операцій української
армії мало бути відведено Правобережну Україну включно з Києвом. Це забезпечувало б ліве крило
російсько-білогвардійських військ генерала А. Денікіна, що мали зайняти Лівобережжя, та дало б їм
змогу повністю зосередитися на напрямку Харків-Курськ-Орел, ведучи наступ на Москву. Водночас
очікувалося, що активні бойові дії проти більшовиків розпочне й Польща5. Така схема мала
забезпечити ефективність та успіх військових операцій сил антибільшовицької коаліції.
Цей план, всупереч вимогам Антанти, не передбачав підпорядкування українських військ
білогвардійському командуванню. Уряд УНР вважав це геть неприйнятним. Тож керівництво
військовими операціями українці пропонували передати Антанті, мотивуючи це тим, що більшовизм є явищем
світового масштабу.
1 Веденєєв Д. Остання резиденція дипломата // Україна дипломатична. - Науковий щорічник. - Вип. 2. - К.,
2002. - С 499.
2 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С. 98-99, 102-103.
3 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 55-56.
4 ГАРФ.-Ф.8313.-Оп. 1.-Д.28.-Л. 13,19.
5 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III.) - С. 94-95.

34
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Головний отаман С Петлюра наурогнстому богослужінні у визволеному від більшовиків Старокостянтинові.
Серпень 1919 р.
Населення вітає А. Денікіна у зайнятому білогвардійцями Царицині Липень 1919 р.

Розділі
35
Командування армії УНР разом з офіцерами військової місії держав Антанти.
Сидять зліва: 1-й - помігник нагальника 1-ї управи штабу армії УНР полковник М. Капустянський, 3-й - нагальник
1-ї управи генерал В. Сінклер, 5-й - військовий міністр полковник В. Петрів, 7-й - командуваг армії УНР полковник
В. Тютюнник, 9-й - нагальник Генерального штабу генерал О. Шайбле. Друга половина літа 1919р.
ЗО липня 1919 р. в штабі армії УНР відбулася нарада, на якій було ухвалено остаточний проект
спільних операцій антибільшовицьких сил. У цей час у Кам'янці-Подільському перебувала військова
місія держав Антанти, і її члени були присутні на цій нараді1. Українське командування
запропонувало цей план на розгляд представникам Антанти, які в свою чергу мали довести його до відома
керівництва ЗСПР. "Головний отаман і українське командування сподівалися, що Антанта й Денікін
досить зорієнтувалися в стратегічно-політичній ситуації, взяли на увагу наслідки Великої війни і
революції, - зазначав згодом М. Капустянський. - Тому командування мало надію, що Українську
армію буде вжито, як активний чинник у боротьбі на протибольшевицькому фронті, а Лівобережжя
і Правобережжя - як базу для наступу"2.
Не чекаючи результатів обговорення цього проекту, 2 серпня 1919 р. Дієва армія УНР таУГА
перейшли у рішучий наступ проти більшовиків на Правобережжі. Кінцевою метою українських військ
було здобуття Києва, а також Одеси. Отже, український уряд прагнув на момент повного очищення
України від більшовиків зайняти якомога більші території країни.
У той же час фронт денікінських Збройних Сил Півдня Росії невпинно розтягувався на захід,
наближаючись до району операцій української армії. "Безперечно, що похід Денікіна на Вкраїну
проти большовиків матиме велике значення не тільки для тих же самих, але також і для нашого
правительства, війська якого стрінуться вже в недалекій майбутності з його військами, - писав у ці дні
виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А. Лівицький графу М. Тишкевичу. - Тому
зрозуміло, що правительству УНР треба буде заздалегідь подумати над цим і зайняти виразну лінію
поведінки супроти денікінської загрози"3. Необхідність визначення умов українсько-білогвардійської
співпраці чи хоча б чіткого формулювання ставлення уряду УНР до Денікіна справді ставала дедалі
актуальнішою. Голова надзвичайної військової місії УНР в Румунії генерал С. Дельвіґ через
білогвардійського представника в Бухаресті генерала А. Ґеруа передав вироблений українським
командуванням план до ставки головнокомандування ЗСПР, де його мав розглянути А. Денікін.
1 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2.(4. III.). - С. 94.
2 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2.(4. III.). - С. 94.
3 ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Д. 30. - Л. 8.

36
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Офіцери англійської та французької військових місій при ставці Збройних Сил Півдня Росії
Від позиції генерала Денікіна фактично і залежала подальша доля цього проекту. Незважаючи
на те, що прийняття українських пропозицій означало для білих вождів визнання де-факто уряду
УНР, що докорінно суперечило їхній ідеології, єдності думок з цього приводу серед них не було.
Якраз у цей час окремі білогвардійські воєначальники, в тому числі й командувач Кавказькою армією
генерал П. Врангель, критикували розтягування фронту ЗСПР на захід, виступаючи за
сконцентрований наступ на Москву1. Також лунали пропозиції прийняти запропонований українцями план,
а після здобуття Москви розпочати війну проти армії УНР - до такої думки схилявся, наприклад,
генерал А. Геруа2. Разом з тим ідею спільних операцій всіх антибільшовицьких сил підтримували,
як уже зазначалося, провідні держави Антанти - Франція та Англія. Представники правлячих кіл цих
держав висловилися за порозуміння між російським білим рухом та українцями, що мало сприяти
успішній боротьбі проти більшовиків.
Проте в А. Денікіна та його оточення була власна думка з цього приводу. "Які ж перспективи
відкривав перед нами союз з Петлюрою? Він потягнув би за собою передачу долі краю і нашого запілля
до рук уряду, глибоко і органічно нам ворожого, який вже призвів одного разу (взимку 1918-1919
років) до анархії в усій Україні; до рук армії, що показала свою цілковиту небоєздатність у боротьбі
з більшовиками, - згадував головнокомандувач ЗСПР. - Не було жодних сумнівів, що ніяких інших
завдань, окрім опанування Україною, петлюрівський уряд не переслідував і що при першій же
значній нагоді... українські багнети буде повернуто проти нас. Якщо лише сама армія не розбилася б
передчасно, як це мало місце на початку року, на низку значних повстанських банд, паралізуючи
остаточно наше запілля. Надавати величезні матеріальні та людські ресурси Правобережної Малоросії
Петлюрі... озброювати і постачати його армію руками союзників уявлялося щонайменше безглуздим.
Нарешті, йти разом з Петлюрою, що прагнув домогтися відторгнення від Росії України і Новоросії,
означало б розірвати з ідеєю єдиної, неподільної Росії - ідеєю, що глибоко вкорінилася у свідомості
вождів і армії, і тим посіяти в її лавах небезпечне замішання"3.
1 Соколов К. Правление генерала Деникина. - С. 179-180.
2 Brinkley G. The Volunteer Army and the Allied Intervention in South Russia 1917 - 1921. - University of Notre
Dame Press, 1946. - P. 199.
* Деникин Л. Очерки русской смуты. - С. 288.

Розділі
.37
Головнокомандуваг ЗСПР генерал А. Денікін, помігннк головнокомандува-
га генерал А. Яукомськии, голова Особливої наради при головнокомандува-
7еві генерал А. Драгоміров, нагальник штабу головнокомандуююго ЗСПР
генерал І. Рачановськии з військовими представниками Франції та Англії
Командуваг КавказькоїДобровольгої
армії генералі!. Врангель
Денікінське керівництво
поінформувало представників
держав Антанти про
неможливість будь-якої співпраці ЗСПР
з армією УНР. Білогвардійці
були готові розглядати можливість цілковитого підпорядкування українських військ своєму
головнокомандуванню, проте про союз з ними не могло бути й мови. Така категоричність генерала Денікіна
вплинула й на позицію Антанти в цьому питанні. 15 серпня міністр закордонних справ Великобританії
лорд А. Балфур повідомив свого заступника лорда Д. Керзона про небажаність будь-яких зв'язків з
армією УНР1. Подібними були розпорядження й міністерства закордонних сплав Франції. Щоправда,
з Кам'янця-Подільського так і не було відкликано французьке "військове бюро" (яке, до речі,
повністю складалося з російських офіцерів, що потрапили сюди невідомо як)2. Але найбільш жорстку
щодо українців позицію зайняв офіційний Вашингтон. 15 серпня 1919 р. держсекретар США Р. Лап-
сінг повідомив українському дипломатичному представнику в Америці Ю. Бачинському про те, що
"уряд і народ Злучених Держав живо і симпатично зацікавлені долею людей у всіх частинах Росії,
включно з Україною; одначе Злучені Держави ані не визнали незалежності України, ані ніякого
уряду, який тепер є там при владі, і, відповідно, не готові прийняти ніяких представників цього уряду"3.
Незабаром Р. Лансінг висловився ще відвертіше, заявивши українським представникам: "Ви можете
бути певні, якщо взагалі якийсь уряд буде визнаний, то це станеться тоді, коли це буде всеросійський
уряд, бо я не хочу бачити Росію розчленованою"4. Цікаво, що такі заяви лунали з вуст
високопоставленого урядовця держави, яка проголосила національне самовизначення одним із головних
принципів устрою повоєнного світу.
16 серпня А. Денікін повідомив представників Англії і Франції про свою остаточну відмову вести
будь-які переговори про союз з українським урядом С. Петлюри5. Відповідь генерала Денікіна була
передана урядові УНР через Бухарест. Коментуючи позицію головнокомандувача ЗСПР, його
представник генерал А. Ґеруа пояснив голові військової місії УНР генералу С Дельвіґу, що українські
армії повинні увійти у підпорядкування білогвардійському командуванню. Рапорт, що його надіслав
1 Хміль І. З прапором миру крізь полум'я війни. - С. 202.
2 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 284; "Французи" в Кам'янці // Воля. - Т. 5. - Ч. 5. - 29
листопада 1919 р. - С. 238-239.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 287. - Арк. 45.
4 Кравченюк О. Перша Українська Дипломатична Місія в Америці (1919-1921) // Альманах Українського
Братського Союзу (Скрентон). - 1994. - С. 119.
5 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 288.

38 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
генерал С. Дельвіґ до Кам'янця-Подільського, був коротким: "Денікін не буде битися з нами, але
вимагає єдиного командування"1.
Уряд УНР залишив ці вимоги без відповіді. На вище військове керівництво вони справили
гнітюче враження. Загроза збройного конфлікту з новим противником ставала дедалі реальнішою.
* * *
Розуміючи неминучість військового конфлікту між Денікіним та українським урядом, окремі
представники правлячих кіл Антанти все ще намагалися запобігти такому розвитку подій. 23
серпня 1919 р. міністр оборони Великобританії В. Черчілль направив Денікіну телеграму, де вказав, що
"при сучасній політичній кон'юнктурі було б розумним йти, наскільки можливо, назустріч
українським сепаратистським тенденціям"2. Британські дипломати в Парижі, не поділяючи категоричності
офіційного Лондона, також намагалися зі свого боку спонукати українських представників до
порозуміння з білогвардійцями. "...Мені сказали наступне: дуже
бажано, щоб Петлюра зійшовся з Денікіним для боротьби з
більшовиками, - доповідав своєму керівництву член паризької місії УНР
А. Марґолін, - але така угода повинна відбутись безпосередньо між
сторонами, тобто Петлюрою або ж його представниками; Англії
ж незручно брати на себе ініціативу переговорів!!"3 Одночасно
прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо доручив французькій
військовій місії в Румунії на чолі з генералом Петеном "влаштувати
співпрацю Денікіна з Петлюрою"4. Проте ці заходи були досить
спорадичними і вже не могли мати вирішального значення для
розв'язання "українського питання". Головнокомандувач ЗСПР
генерал А. Денікін відмовився від переговорів з урядом УНР і
держави Антанти були змушені офіційно погодитись з його позицією.
Отже, Україні не знайшлося місця в планах організаторів
антибільшовицької коаліції. Так, у записці, представленій ЗО
серпня 1919 р. вищим командуванням Антанти на ім'я Ж. Клемансо
Міністр оборони Великобританії і присвяченій вивченню можливостей білого руху на північному
В. Чер7іляь заході Росії, вказувалося, що першорядне значення для військових
успіхів має виступ проти більшовиків з боку Польщі. Крім цього, зазначалося, що військова акція
поляків "полегшила б Денікіну оточення та виведення зі строю більшовицьких сил на Україні і у
південній Росії"5. Про українську армію автори записки вже навіть не згадували.
Все це спонукало українських дипломатів у Парижі до невтішних висновків. "За останні півтора
місяці у Парижі наше становище значно погіршилось, так як не лише Англія і Америка, але й
Франція... рішуче та одностайно стоять тепер всі на Колчакові і Денікінові, не хочуть слухати про
самостійність і чекають з нетерпінням проекту федеративної Росії, який готують зараз росіяни... і який
вони, Антанта, мають намір підтримати... - підсумовував ситуацію А. Марґолін у звіті наприкінці
серпня 1919 р. - Зараз увесь центр ваги у військових успіхах армії Петлюри і в силі повстання
населення проти більшовиків. Поряд з цим потрібно, на моє глибоке переконання, особисто Міністрові
Закордонних Справ, домовившись з Директорією, вступити у безпосередні переговори з урядом
Денікіна про військову угоду... Проте, важко припустити, щоб така угода відбулась, якщо денікінська
армія матиме успіх - надто ворожі відносини..."6.
1 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С. 300.
2 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С 284; Borschak E. CUkraine a la conference
dc la paix (1919 - 1923). - P. 150; Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer
Army during the Civil War. - P. 130.
' ЦДАВО України. - Ф. 3696. - On. 2. - Cnp. 280. - Арк. 79.
4 Borschak E. CUkraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 150.
5 Из истории гражданской войны в СССР 1918-1922. Сборник документов и материалов. - М.: «Советская
Россия», 1961. - Т. 2. Март 1919 - февраль 1920. - С. 416.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 79-80.

Розділі
39
До речі, побоювання з приводу можливого конфлікту між Денікіним та Петлюрою в ці дні
неодноразово висловлював голова РПНаради в Парижі В. Маклаков. Він розумів, що внаслідок
відсутності угоди про військову співпрацю вже перші контакти між українськими та білогвардійськими
військами можуть перетворитися на збройне зіткнення1. "Українські війська наближалися до Києва.
З іншого боку і Денікінська армія підходила туди ж, - згадував А. Марґолін. - Маклаков передбачав
усю небезпеку можливого зіткнення і всі страшні наслідки, до яких воно може призвести. Він щиро
шукав у ту хвилину шляхів, щоб запобігти нещастю, яке насувалося"2. 31 серпня 1919 р. В. Маклаков
передав Марґоліну, який від'їздив з Парижа до Праги, листи до відомих російських діячів кадетів
Родічева і Челнокова з проханням їхати до ставки ЗСПР, щоб стримати Денікіна від бойових дій
проти УНР. Але згаданих російських політиків у Празі не виявилося, а згодом вони повідомили про
свою відмову виконати доручення, мотивуючи це солідарністю з офіційною позицією денікінського
керівництва в "українському питанні"3. Подібні настрої панували й серед інших членів РПНаради,
фактично нейтралізуючи будь-які спроби В. Маклакова досягнути порозуміння з українцями. Це
остаточно позбавляло його можливості впливати на національну політику Денікіна.
Відмова А. Денікіна від будь-якої співпраці з урядом УНР викликала невдоволення і в Омську,
столиці "Верховного правителя Росії" адмірала А. Колчака. Той надіслав Денікіну телеграму, в якій
висловився за необхідність забезпечити передусім порозуміння між усіма антибільшовицькими силами,
розцінюючи це як запоруку повалення радянського режиму. "Збройне зіткнення з Петлюрівськими
військами може мати фатальні наслідки. Цілком поділяючи Ваше негативне ставлення до
існуючих прагнень окремих областей присвоїти собі суверенні права і до тенденції відтворити Російську
Державу на началах конфедерації, я гадаю, проте, що в ситуації, яка склалася, більш
небезпечними є ворожі чвари, неузгодженість, а тим більше зіткнення окремих частин звільненої території", -
зазначав А. Колчак у телеграмі4. Прихильник гнучкої політики та тимчасових компромісів, він
готовий був "тимгасово (курсив мій. - М.К.) рахуватися з фактичною незалежністю України" з метою
забезпечення єдності дій усіх антибільшовицьких сил. "Збирання Русі не може бути справою місяців,
тому я вважаю тимчасове роздроблення єдиної Російської Держави неминучим злом. Воно зникне,
коли запанує мир в країні і сильна центральна влада, здатна обслуговувати нагальні потреби
стомленого населення, буде притягувати до себе частини, які тимчасово відпали. Повідомляючи про це,
підкреслюю, що я готовий терпіти, але не покровительствувати небезпечним тенденціям"5.
Втім, генерал А. Денікін хоча офіційно й підпорядковувався «Верховному правителю Росії»,
не поспішав враховувати його точку зору при визначенні свого ставлення до України. Власне
кажучи, позиція А. Колчака з "українського питання" в Катеринодарі (ставці Денікіна) була фактично
проігнорована. Керівництво ЗСПР, формально підлягаючи «Верховному правителю», на практиці
здійснювало власну національну політику. Влітку 1919 р. війська Колчака під ударами
більшовицьких армій перейшли до загального відступу і його престиж та авторитет як «Верховного правителя
Росії» почали занепадати. Тоді ж у середовищі російських політиків почали поширюватися чутки
про те, що Денікін прагне стати на чолі всього білого руху замість адмірала Колчака,
підпорядкування якому було лише фікцією6. В усякому разі, Колчак і справді не мав реальної можливості
впливати на перебіг подій на Півдні Росії. "Колчак був далеко, зноситися з ним було дуже тяжко,
а одержувати від нього накази було більш ніж проблематично. Денікін добре розумів, що до Москви
йому значно ближче, ніж Колчаку, а хто до неї перший дійде, той і відіграє першу ролю в
російських справах, незважаючи ні на які заяви, визнання, маніфести й накази", - так
охарактеризував ситуацію сучасник, кубанський політик В. Іванис7. Тож рекомендації «Верховного правителя
Росії» залишилися нереалізованими - генерал А. Денікін при визначенні своєї національної
політики керувався лише власними переконаннями, які диктували йому курс на відбудову «єдиної та не-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 280. - Арк. 79.
2 Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 166.
3 Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 167-169.
4 Субботовский И. Союзники, русские реакционеры и интервенция. Краткий обзор (Исключительно по
официальным архивным документам Колчаковского правительства). - Ленинград, 1926. - С. 26-262.
5 Субботовский И. Союзники, русские реакционеры и интервенция. Краткий обзор. - С. 261-262.
6 Див.: Сахаров К. Белая Сибирь. - Мюнхен, 1923. - С. 147-148; Соколов К. Правление генерала Деникина. - С. 284.
7 Іванис В. Стежками життя (Спогади). - Кн. 3. Кубанський Край і денікініяда. - Новий Ульм, 1960. - С. 93.

до
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Білогвардійські війська
під гас параду у Харкові
Кінець гервня 1919р.

Розділ 1
41
подільної» Росії. Будь-які пропозиції щодо компромісів з національно-визвольними рухами народів
колишньої імперії, утому числі й українським, денікінським керівництвом рішуче відкидалися.
* * *
Таким чином, правлячим колам та дипломатії Антанти влітку 1919 р. так і не вдалося забезпечити
узгодженість дій всіх антибільшовицьких сил у Росії та усунути можливість збройного
українсько-білогвардійського конфлікту. Фактично план створення єдиної антибільшовицької коаліції зазнав краху.
Табір противників радянського режиму виявився ослабленим внаслідок внутрішніх чвар та
конфліктів, насамперед між державами-лімітрофами з одного боку і російськими білогвардійцями з іншого.
Невдача спроб уряду УНР наприкінці весни-влітку 1919 р. домогтися міжнародного визнання
України пояснюється, на нашу думку, складним переплетінням об'єктивних та суб'єктивних
обставин. Налаштованість держав Антанти на відродження Російської держави як противагу Німеччині
на сході та як гаранта стабільності в регіоні виявилася достатньо стійкою. Залежність політики
держав Антанти в «українському питанні» від позиції російських білогвардійців, яка зводилася до
заперечення права України на суверенітет також надзвичайно ускладнювала завдання, що стояли перед
дипломатією УНР.
Проте аналіз дипломатичної боротьби України за міжнародне визнання у вказаний період
дозволяє стверджувати, що невдача зовнішньополітичних зусиль уряду УНР мала також низку причин
суб'єктивного характеру. Певні політичні кола в Парижі й Лондоні співчували або ж схилялися
до підтримки ідеї незалежної української держави. Ці симпатії не було використано через пасивність
та безініціативність української дипломатії, більшість представників якої були професійно
недосвідченими. Відсутність вказівок з урядового центру призвела до неузгодженості в роботі закордонних
представництв УНР. Не використали українські дипломати й суперечності в таборі російських
білогвардійців з приводу ставлення до вимог "націоналів". На жаль, брак професіоналізму в цей час
виявили й керівники зовнішньополітичного відомства УНР, які не змогли своєчасно зорієнтуватись
у змінах на міжнародній арені та адекватно відреагувати на них. Це мало фатальні наслідки для
незалежності України. Безпорадністю та недосвідченістю української дипломатії скористалися російські
представники, яким вдалося переконати керівництво Антанти у неправочинності будь-якого
зовнішнього втручання у справи державного устрою майбутньої Росії, до складу якої включалася й Україна.
У травні-червні 1919 р. Антанта остаточно зробила ставку на підтримку білого руху з його
великодержавно-шовіністичними гаслами. У Парижі не могли не розуміти, що цим Україна
викреслюється зі складу потенційних учасників єдиної антибільшовицької коаліції. Більше того, це закладало
передумови для конфлікту між Українською Народною Республікою та
російсько-білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії, спільним ворогом яких були більшовики. Після приєднання
з'еднань УГА до армії УНР українські війська становили серйозну силу, здатну суттєво вплинути
на перебіг збройної боротьби, яка точилася в цьому регіоні Східної Європи. Ігнорування цієї
обставини білогвардійським, передусім південноросійським керівництвом, його непоступливість у
національному питанні вже незабаром призвели до непередбачуваних у Парижі й Катеринодарі наслідків.

42
Розділ 2
Українська Народна Республіка
та Збройні Сили Півдня Росії - союзники чи вороги?
(серпень 1919 р.)
Незважаючи на часткові перемоги більшовиків над білими арміями Колчака та Юденича на
Східному і Західному фронтах, наприкінці літа 1919 р. ситуація /ця більшовицького режиму стала
надзвичайно загрозливою. На Дону та в Донецькому басейні війська ЗСПР завдали нищівної поразки
червоним і перейшли в наступ на Курськ і Воронеж, прорвавшись водночас кінним корпусом
генерала Мамонтова на Тамбов1. Польські війська 8 серпня 1919 р. зайняли Мінськ, відтіснивши на схід
частини більшовицького Західного фронту2. Неспокійно було й у більшовицькому запіллі, у регіонах
Центральної Росії. Масові повстання селян відбувались у Московській, Вологодській, Костромській
та Ярославській губерніях; десятки тисяч озброєних селян та дезертирів утворили тут цілі армії
"зелених"3. Влада більшовиків захиталася.
В Україні для червоних склалася геть катастрофічна ситуація. Більшовицький окупаційний
режим, підірваний масштабними селянськими повстаннями, був нездатний витримати зовнішні удари
своїх противників. З липня 1919 р. успішний наступ проти більшовицьких військ на Правобережній
Україні розгорнули Галицька та Дієва армія УНР, які протягом короткого часу завдали ворогові
відчутних поразок. У той же час у південно-східному регіоні України проти більшовиків наступали
війська лівого крила білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Здавалося, дні більшовицького
панування в Україні вже полічені.
* * *
Білогвардійські війська, які несли на своїх прапорах гасло відродження «єдиної та неподільної»
Росії, стрімко просувалися вглиб Лівобережної і Південної України. "Політичні аспірації Добрармії4
на цей час законсервувалися. Вони вперлися у два слова - «єдина, неподільна!» А «едину-неподільну»
намагалися утворити кров'ю й зусиллями тих, що її не хотіли", -зазначав відомий кубанський політик
В. Іванис3. Неприхована ворожість керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху
вже ні для кого не булатаємницею. Зі свого боку, уряд УНР, маючи відомості про великодержавний курс
політики Денікіната антибілогвардійські селянські повстання, які почали спалахувати на Лівобережжі,
також скептично ставився до можливості порозуміння з ЗСПР. Уже 18 серпня 1919 р. на
засіданні Ради народних міністрів УНР російський білий рух характеризувався як "денікінська реакція"
та "ворог Української Народної Республіки"6. Така взаємна ворожість, здавалося, загрожувала
серйозним конфліктом між антибільшовицькими силами, незважаючи на наявність у них спільного ворога.
2 серпня 1919 р. українські війська перейшли в рішучий наступ проти більшовиків на
Правобережжі. Кінцевою метою армії УНР та УГА було здобуття Києва й Одеси7. Військова перевага була на бо-
1 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 288, 298-299.
2 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 181.
3 ОсиповаТ. Российское крестьянство в революции и гражданской войне. - М.: „Стрелец", 2001. - С. 313.
4 Термін "Добровольча армія" сучасники часто вживали, маючи на увазі Збройні Сили Півдня Росії в цілому,
з огляду на ту вирішальну роль, яку відіграла Добровольча російсько-білогвардійська армія у їх становленні.
г> Іванис В. Стежками життя. - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 85.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 53.
7 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2.(4. III.). - С. 96-105.

Розділ 2 43
С. Петлюра з командним складом групи С/говт стрільців. 18 серпня І919р.
ці українців, і протягом кількох тижнів вони повністю визволили від більшовиків Поділля та значну
частину Волині. 12-та червона армія під ударами українських військ невпинно відкочувалася на
північ. Уже в середині серпня з'єднання армійської групи генерала А. Кравсаз боями вийшли на західні
кордони Київщини, а Київська група армії УНР під командуванням отамана Ю. Тютюнника зайняла
район Умань-Христинівка. Частини 3-ї Залізної дивізії армії УНР під командуванням О. Удовиченка
намагалися, долаючи опір ворога в районі Вапнярки, просуватися на південному напрямку.
На всіх фронтах українські армії завдавали нищівних поразок більшовикам. "Війська, упоєні
побідами, самі рвалися до бою. Ворог, розбитий по частям, утікав, залишаючи полонених, зброю,
амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно... Тріумф був повний... - згадував
ад'ютант Головного отамана сотник О. Доценко. - Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули
на відносини між представниками Диктатури ЗО УНР і Правительства УНР. Партії насторожилися.
Преса в той час стала лагідніше відноситися до Диктатури, і газети були переповнені
повідомленнями про успіхи на фронті. Для України було велике свято"1.
Так само стрімко розвивався наступ білогвардійських військ. Як уже зазначалося, вони захопили
значну частину Лівобережної України. З липня 1919 р. командувач ЗСПР генерал А. Денікін віддав
наказ своїм арміям про наступ на Москву. Кавказька армія генерала П. Врангеля мала наступати через
Саратов-Пензу-Нижній Новгород, Донська армія генерала В. Сидоріна - через Воронеж-Козлов-
Рязань та Новий Оскол-Єлець-Каширу. Добровольча армія генерала В. Мая-Маєвського, яка
перебувала на лівому крилі 150-тисячних військ ЗСПР, мала розвивати наступ на Москву в напрямку
Курськ-Орел-Тула. При цьому лівофлангові війська В. Мая-Маєвського мали вийти на лінію Дніпра
та Десни, зайняти Київ, атакож чорноморське узбережжя України, в тому числі й Одесу2. Заволодівши
невдовзі Полтавою та Катеринославом, з'єднання Добровольчої армії просувалися до Києва: наступ
на українську столицю здійснювала 7-ма білогвардійська дивізія генерала Н. Брєдова, яка рухалася
з Полтави3. Водночас 3-й Кубанський кінний корпус генерала А. Шкуро форсував Дніпро у районі
1 Доценко О. Літопис української революції. Матеріали і документи до історії української революції 1917-1922.
- Т. II. - Кн. 4. - К., Львів, 1923. - С 7.
2 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 55-56.
3 ГАРФ.-Ф.5881.-Оп.2.-Д. 724.-Л. 13-15.

44
Мтато Ковальчук Невідома війна 1919 року
Катеринослав-Олександрівськ і рушив на Кривий Ріг-Знам'янку. 12 серпня генерал А. Денікін
віддав розпорядження Добровольчій армії утримувати захоплену Знам'янку, а 3-му армійському
корпусу генерала Н. Шиллінґа зайняти чорноморське узбережжя, вийти на лінію Вознесенськ-Роздільна
й захопити Одесу1. Збереглися відомості про те, що Денікін таким чином прагнув випередити
просування в Південну Україну армії УНР2. Фронт Збройних Сил Півдня Росії невпинно розтягувався
на захід, наближаючись до району операцій української армії.
ще одним ворогом. Це розуміло насамперед українське військове командування. Вже незабаром після
переходу УГА за Збруч Начальний вождь Галицької армії генерал М. Тарнавський доповів Головному
отаманові військ УНР С. Петлюрі про неможливість для українських армій здійснювати боротьбу
на два фронти - одночасно проти більшовиків та білогвардійців. На запитання про ставлення до
російських військ генерала Денікіна С Петлюра відповів генералу, що в разі військового конфлікту
з ними більша частина білогвардійських вояків перейде на бік українців3. На чому ґрунтувалося таке
припущення Головного отамана? Очевидно, на даних про те, що значну частину особового складу
військ ЗСПР складали кубанці.
Кубанські козаки, як відомо, були нащадками українського Чорноморського козацького війська.
Українське життя на Кубані не завмирало, і в 1917-1919 pp. кубанські лідери неодноразово
порушували питання про приєднання краю до України. Саме це й давало підстави деяким українським
політикам будувати можливі відносини з білогвардійцями, розраховуючи на "кубанський чинник".
"Поміж Денікіним і кубанськими козаками-українцями напружені відносини. Денікін незабаром піде
до Москви, а території ці належать Україні", - так ще наприкінці травня 1919 р. заявили українські
представники в Лондоні британським дипломатам4. Український уряд мав у своєму розпорядженні
документи, що свідчили про загострення політичної конфронтації між кубанським керівництвом
1 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 69.
2 ГАРФ. - Ф. 5956. - On. 1.-Д.391.-Л.Зоб.-4.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - Нью-Йорк: "Червона Калина", 1974. - С. 244.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 286. - Арк. 10.

Розділ 2
45
Командуваг Добровольюї армії генерал В. Маи-Маевськии, командир 7-ї білогвардійської дивізії генерал Н. Бредов
та командир 5-го кінного корпусу генерал Я. Юзефовиг під гас смотру військ
та вождями білого руху1. Відтак українське керівництво сподівалося, що Денікін не піде на конфлікт
з УНР, оскільки це могло б викликати розкол у лавах його військ.
Подібні розрахунки начебто підтверджувалися даними, отриманими з Кубані оперативним
шляхом, хоча й суперечливими, але такими, що свідчили про піднесення в краї національно-визвольного
руху. Важливу інформацію про ставлення кубанських політичних кіл до України надав уряду УНР
сотник О. Євтухів, який повернувся в серпні 1919 р. з Кубані. Як випливало з зібраних ним даних,
Кубанська Крайова Рада була налаштована вкрай опозиційно до Денікіна, обіцяючи "не дати ані
жодного козака на боротьбу з українцями"2. Сотник О. Євтухів висловив низку рекомендацій:
підтримувати контакти з Кубанню для протиставлення її білогвардійцям та всіляко використовувати
українську діаспору для відповідного впливу в цьому регіоні. На початку серпня 1919 р. за дорученням
члена Директорії УНР А. Макаренка до Кубані таємно відправився український старшина Ю. Скугар-
Скварський. Він мав надзвичайне завдання: зібрати відомості про становище білогвардійців та
схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти режиму Денікіна3. Щоправда, нерідко
в повідомленнях з Кубані йшлося радше про потенціал українського руху в регіоні, аніж його
дійсний стан4. Та все ж українські політики сподівалися, що загострення відносин між білогвардійцями
таУНР викличе невдоволення населення кубанського регіону, який був важливою базою людських
ресурсів /ця ЗСПР. Це, на їхню думку, мало викликати розкол серед білогвардійських військ, а відтак
і усунути саму можливість наступу проти української армії.
1 Див. наприклад: ЦДАЮ України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 59-59зв; Там само. - Спр. 4. - Арк. 42-42зв.
2 Сідак В. Національні спецелужби в період Української революції 1917-1921 pp. (невідомі сторінки історії).
- К.: "Альтернативи", 1998. - С. 162.
3 Сідак В. Національні спецелужби в період Української революції 1917-1921 pp. - С. 162-163.
4 На це, зокрема, вказувалось у доповіді співробітника закордонного відділу Інформбюро при Директорії УНР
навесні 1919 р.: „Кубанщина уявляє з себе конгломерат населення в національностях: першу частину займе
українське населення... Завдяки такій же шкільній асиміляції українського населення, яка там провадилась з такою ж
інтенсивністю, як і на Вкраїні, національне почуття в розумінні народности і державности там цілком відбилось. Але
завдяки перебуванню українських виселенців туда і почасти нашій дуже малочисленній інтелігенції розвій українського
відродження торкнувся лише більш розвинених слоїв козачої інтелігенції і трохи тільки козаків, загальна чисельність
котрих, гадаю, не перевищить на всю Кубань більше якої сотки. Таким чином, велике населення, яке можна було
б відродити національно, стоїть осторонь від нашої культурно-просвітньої, а також і політичної ціли" (див.: ЦДІА
України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 1).

46
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Незважаючи на певну логіку, ці сподівання показали насамперед відсутність в українських лідерів
достатньо чіткого уявлення про антибільшовицькі Збройні Сили Півдня Росії та тенденцію
видавати бажане за дійсне. Насамперед, значно перебільшувалася залежність Денікіна від позиції Кубані
та політичні впливи кубанських «самостійників», особовий склад білогвардійських армій вважався
здебільшого «козачим», а відтак, потенційно дружнім; політична програма Денікіна розцінювалася
як «реакційна» й позбавлена підтримки серед населення та значної частини військ. Звідси й робився
висновок про те, що війна з білогвардійцями не становить особливої загрози для України.
Насправді ж ситуація була набагато складнішою. Серед значної кількості кубанських старшин і
козаків справді було досить сильним небажання йти на Україну'. Проте це часто пояснювалося не стільки
проявами національної свідомості, скільки небажанням воювати за межами рідного краю. Багатьом
кубанським політикам був
притаманний радше регіональний,
аніж національний патріотизм2.
У кожному разі, усвідомлення
своєї окремішності від росіян
для переважної частини
кубанців поєднувалося здебільшого
з політичною байдужістю як до
«загальноросійських», так ідо
українських справ. До того ж,
неважко було передбачити, що
білогвардійське командування
спрямує козачі з'єднання
головним чином на
антибільшовицькі фронти в Росії, а проти
української армії може кинути
1 власне російські частини. Така
українські війська в поході на Київ
F перспектива, що зводила
нанівець розрахунки українських політиків, була цілком реальною. Але в Кам'янці-Подільському чомусь
віддавали перевагу спрощеному поглядові на справу, не заглиблюючись у докладний аналіз можливих
варіантів збройного зіткнення з російськими білогвардійцями.
Відсутність домовленості з Денікіним викликала значне занепокоєння українського військового
командування. "Як бути з Денікіном (курсив мій. - М. К.)1 Ось те питання, яке з моменту, коли
наші куріні рушили в загальний бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішим", - згадував
генерал М. Омелянович-Павленко3. У штабі Дієвої армії УНР розуміли нереальність перемоги над
більшовиками в умовах невизначеності відносин з білогвардійцями, які стрімко насувалися на
Правобережну Україну. "Ще лишалося розв'язати наші відносини з Добрармією, з якою ми мусили так чи
інакше зустрітися в ближчий час, - підсумовував начальник оперативної управи штабу Дієвої армії
УНР полковник М. Капустянський. - ШДА (Штаб Дієвої армії УНР. - М. К.) мав на увазі порушити
і цю справу і підготовляв ґрунт перед представниками Антанти, бо і від неї значно залежали і наші
майбутні операції, і доля нашого краю. Тому обставини вимагали не гаяти часу, а вжити відповідних
заходів, щоб не опинитися між двома вогнями й не наразитись на несподіванку"4.
До речі, розвиток українсько-білогвардійських відносин намагалися передбачити й більшовики.
Командування російської більшовицької 12-ї армії, затиснутої в Південній Україні між українцями та
російськими білогвардійцями, було переконане втому, що українські війська прагнуть увійти в контакт
г> Іванис В. Стежками життя. - Кн. її. Крижаний похід ген. Л .Г. Корнілова на Кубань і втеча генерала А. Денікіна
під захист Німців. - Новий Ульм, 1959. - С. 325; Покровський Г. Деникинщина. Год политики й экономики на
Кубани (1918-1919 гг.) - Берлин, 1923. - С. 161-162.
6 Іванис В. Стежками життя. - Кн. III. - С. 97-101, 106.
3 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. Спомини
голови делегації та командира Запорізької групи. - Прага, 1940. - С 16.
[ Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2. (Ч. НІ.) - С 132-133.

Розділ 2
47
3 Денікіним'. У той же час центральні більшовицькі часописи в Москві та Києві висловлювали незмінну
впевненість у тому, що українці та білогвардійці "неминуче пересваряться між собою і відштовхнуть
від себе широкі маси"2. Як показали подальші події, такий погляд не був позбавлений проникливості...
* * *
Якими ж були антибільшовицькі сили, що діяли в Україні у цей час?
Російсько-білогвардійські війська, які оперували на Лівобережжі та в Південній Україні, стрімко
розвивали свій наступ. Рух на Київ здійснювала з Полтави 7-ма піхотна дивізія Добровольчої
армії під командою генерала Н. Бредова (до 3 000 багнетів і шабель). На Київ уздовж правого
берега Дніпра наступала 2-гаТерська пластунська бригада генерала І. Хазова (1700 багнетів і шабель),
на Олександрію рухалася кубанська 1-а Кавказька дивізія генерала А. Шифнера-Маркевича (2700
багнетів і шабель)3. Козачі частини швидко просувалися на захід. Досить драматичними були події,
що розгорнулися в Єлисаветграді незадовго перед їх наближенням до міста. 17 серпня 1919 р.
місцеві жителі підняли повстання і скинули більшовицьку владу. Повсталі діяли під гаслами УНР,
хоча окремі з їхніх керівників схилялися до визнання влади Денікіна4. Козаки дізналися про єлиса-
ветградські події, перебуваючи ще на ст. Знам'янка. Штаб Добровольчої армії наказав командиру
1-ої Кавказької дивізії генералу А. Шифнеру-Маркевичу зайняти Єлисаветград силами російського
гвардійського батальйону, що негайно й було зроблено. Представники місцевої української влади
зазнали жорстоких гонінь з боку білогвардійців5. Після цього російське командування, очевидно,
врахувавши недоцільність використання козаків для каральних акцій проти українців, перекинуло
1-шу Кавказьку дивізію в район Харків-Білгород, щоб використати її на іншому напрямку наступу.
Таким чином, для операцій проти розтрощених з'єднань 12-ї російсько-більшовицької армії у
білогвардійців залишався 3-й армійський корпус генерала Н. Шиллінґа (до 7 500 багнетів і шабель),
що мав вказівки Денікіна якомога швидше здобути Одесу6. Однак більшовики спромоглися
організувати оборону Бузького лиману і нижньої течії Бугу, стримуючи просування білогвардійців до Одеси7.
* * *
Отже, командування ЗСПР прагнуло якнайшвидше здобути українську столицю й опанувати
чорноморське узбережжя. Це робилося з явними намірами випередити українські війська, які мали ту
саму мету. Чисельність сил білогвардійців, що з обох боків Дніпра наближалися до Києва, досягала
4 700 багнетів і шабель, а війська, які діяли у Південній Україні, налічували 10 200 багнетів і шабель,
включно з розміщеними у містах Криму залогами.
У середині серпня 1919 р. в розпорядженні Головного отамана С. Петлюри було близько 50 000
бійців Галицької армії та понад 35 000 вояків Дієвої армії УНР8. Внаслідок незабезпеченості
українських військ зброєю та амуніцією їхня реальна боєздатність обмежувалась 18 000 багнетів
та шабель вУГА й 12 000 - в армії УНР\ Оскільки галицьке командування на чолі з генералом
М. Тарнавським принципово відмовилося виконувати накази штабу Дієвої армії УНР10, то для здій-
1 Див.: Гражданская война на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов: в 3-х т., 4-х кн. - Т. 2.
Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине. Май 1919 г. - февраль 1920 г. - К.: "Наукова думка",
1967. - С. 300.
2 Подвойский Н. Напрасно они ликуют // Коммунист. - 16 августа 1919 г. - № 133. Див. також: Холмский. Мы
идем к победе // Известия. - 16 августа 1919 г.
3 Трагедия казачества (Очерк на тему: Казачество и Россия), - Ч. III. (Июнь - декабрь 1919 г.) - Париж, 1936.
- С. 191; Российский Государственный Военный Архив (РГВА). - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 35. -Л. 40об.-42.
* Трагедия казачества. - Ч. III. - С. 192; ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 1. -Д. 325. -Л. 6; Док. № И.
:> Трагедия казачества. - Ч. III. - С. 192.
6 ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. -Д. 391. -Л. 4; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 35. -Л. 42об.
7 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 300-301, 307, 309.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 1зв.-7.
9 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 28. - Арк. 5зв.-6, 6зв.-7.
10 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С 105.

Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
снення вищого військового керівництва
арміями було створено підпорядкований С. Петлюрі
Штаб Головного отамана, начальником якого став
генерал М. Юнаків. Посаду генерал-квартирмей-
стера штабу обійняв генерал В. Курманович,
начальника оперативного відділу - підполковник
К. Долежаль (обидва - галичани), його
помічником став сотник О. Кузьмінський. На жаль,
повноваження Штабу Головного отамана були
недостатньо широкими. Генерал М. Юнаків міг
віддавати командуванню обох армій лише загальні
директиви та вказівки оперативного характеру,
виконання яких цілковито залежало від волі ар-
ШтабГоловного отамана.
Сидять зліва направо: натальннк
штабу генерал М. Юнаків, генерал-
квартнрменстр В. Курмановж
мійського керівництва. До того
ж, Галицька армія лише в
оперативному плані
підпорядковувалася Штабу Головного
отамана; формально «верховним
сюзереном» (верховним
головнокомандувачем) армії залишався
диктатор Є. Петрушевич.
У зв" язку з реорганізацією
військового управління
відбулися певні зміни й серед
командного складу Дієвої армії УНР.
Було створено посаду
командувача армії1, яку обійняв
талановитий полковник Василь Тютюнник (на посаді начальника штабу він фактично вже кілька місяців
керував операціями армії). Новим начальником штабу Дієвої армії було призначено генерала В. Сінклера.
Українські війська контролювали на цей час усе Поділля та південні терени Волині й Київщини,
здобуті в ході переможного серпневого наступу. Армійська група полковника А. Вольфа (понад
7 000 багнетів і шабель) у складі 2-го корпусу УГА та групи Січових стрільців армії УНР наступала
на Новоград-Волинський і Житомир-Коростень, долаючи опір більшовицьких частин. На
підступах до Києва бої з червоними за Фастів та Білу Церкву вела армійська група генерала А. Кравса
(12 000 багнетів і шабель), що складалася з 1-го й 3-го корпусів УГА, а також Запорізької групи
армії УНР. Здобувши Умань, у напрямку на Звенигородку-ІІІполу просувалася Київська група армії
УНР отамана Ю. Тютюнника разом з доданими до неї частинами (1300 багнетів і шабель). Жорстокі
та кровопролитні бої з більшовиками за вапнярський залізничний вузол вели Волинська група, 3-тя
Залізна та 9-та Залізнична дивізії армії УНР (4 600 багнетів і шабель)2. Крім цього, у контакті з
армією на Київщині, Волині та Поділлі діяли кількатисячні повстансько-партизанські загони отаманів
Зеленого, Волинця, Заболотного та ін.
Як бачимо, українські армії становили значну військову силу, здатну кардинально змінити
перебіг бойових дій в регіоні. Проте українські війська, зосереджені на уманському та одеському на-
Штабголовнокомандувач ЗСПР.
В центрі - нагальник штабу генерал І. Рамановським.
Лворуї - генерал-квартирменстер полковник Ю. Плющнк-Плющевським
1 Обов'язки командарма до цього часу фактично покладались на Наказного отамана, яким з квітня 1919 р.
був генерал О. Осецький. У зв' язку зі створенням Штабу Головного отамана посаду Наказного отамана наприкінці
липня 1919 р. було скасовано (UMBO України. - Ф. 1078. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 136-136зв.; ЦДІА України
у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 31. - Арк. 39-40).
2 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 1зв.-7.

Розділ 2
49
прямках, дещо поступалися за своєю чисельністю білогвардійським частинам, які діяли у Південній
Україні. Варто врахувати, що значна частина військ армії УНР та УГА була відтягнута на північ,
налінію Новофад-Волинський-Житомир-Київ, де йшли жорстокі бої з більшовиками. На
уманському та одеському напрямках українці мали до 6 000 багнетів і шабель, що становило близько
чверті сил об'єднаної української армії. Головним їхнім противником тут були напіврозбиті з'єднання
12-ї російсько-більшовицької армії, що прагнули утримати вапнярський залізничний вузол та
уманський район. Власне, білогвардійський 3-й корпус наступав на ці сили червоних зі сходу, ускладнюючи
їхнє становище загрозою оточення.
Проте на настрої, що панували серед вищого українського військового командування,
впливало не чисельне співвідношення сил. Існувало декілька важливих чинників, що мали вирішальний
вплив на позицію українських воєначальників і робили для них недоцільною збройну конфронтацію
з російськими білогвардійцями.
Найголовнішою причиною небажаності нової війни був надзвичайно скрутний матеріальний
стан українських військ. Уряд не спромігся забезпечити армію необхідним військовим майном чи
хоча б налагодити організовану систему постачання. Кволість, безсистемність та непрофесіоналізм -
такими були ознаки всіх урядових починань у цій справі. У військах не вистачало найнеобхіднішо-
го - зброї та амуніції. Як уже згадувалося, хоча в середині серпня 1919 р. загальна кількість старшин
і вояків у лавах армії УНР та УГА становила 90 000, але на озброєнні було лише 38 000 рушниць,
28 000 багнетів, 2 000 шабель, 1 100 кулеметів та 340 гармат1. Увесь запас амуніції вичерпувався
тим, що війська мали при собі. Частини мали самостійно проводити закупівлю харчів та фуражу,
не вдаючись при цьому до реквізицій, які були суворо заборонені в українській армії. Особливо
важким був стан медичних служб у військах2. Не вистачало медикаментів, а закуплені за кордоном запаси
не було можливості доставити в Україну. Тривожним симптомом стали спалахи епідемії тифу у
військах у серпні 1919 р. Зокрема, захворювання на поворотний та плямистий тиф почали
поширюватися у частинах Галицької армії, яка мала лише 8 армійських шпиталів3. Усе це становило серйозну
небезпеку /ця боєздатності армії. Розраховувати на поліпшення матеріального постачання в умовах
постійних бойових дій, неспроможності уряду налагодити забезпечення військ та невизначеності
відносин з Антантою військове керівництво УНР не могло.
Хоч українські урядові кола в силу своїх соціалістичних переконань вірили у недовговічність
«реакційного режиму Денікіна», вище командування армії УНР мало дещо інший погляд на перспективи
боротьби проти російського білого руху. Літо 1919 р. принесло російсько-білогвардійським військам
величезні успіхи. Упродовж порівняно короткого часу війська генерала Денікіна здобули Донецький
регіон, значні простори Поволжя, Лівобережну Україну. Грандіозний наступ денікінських армій
на всьому південному театрі воєнних дій мав закінчитися взяттям Москви та знищенням
більшовизму. Різке зростання кількості антибільшовицьких виступів населення Південної та Центральної
Росії, а також в Україні значно полегшувало білогвардійським військам просування вперед. Такі
військові успіхи ЗСПР трактувалися багатьма сучасниками як пролог до повного й остаточного
розгрому більшовизму, як початок «відновлення порядку» в Росії. Панувала загальна переконаність у тому,
що дні більшовицького режиму добігають кінця, тож білогвардійці часто сприймалися як без п'яти
хвилин переможці в російській громадянській війні. Чи можна було сподіватися перемогти силу, що,
як очікувалося, незабаром отримає в своє розпорядження величезні людські та матеріальні ресурси
колишньої імперії? До того ж, така війна наражала український рух на конфронтацію з усемогутньою
Антантою, що підтримувала Денікіна.
Проте від конфлікту з білогвардійцями військове керівництво стримували не лише ці
міркування. Чимало генералів та старшин, які перебували на вищих командних посадах в армії УНР, тією
чи іншою мірою співчували російському білому рухові, вбачаючи в ньому природного союзника
1 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Он. 2. - Спр. 28. - Арк. 5зв.-6, 6зв.-7; Капустянський М. Похід українських
армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С. 135.
2 вдовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації та бойових дій Українських Збройних Сил
1917-1921. - К.:»Україна»,1995. - С 117.
3 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня 1919 p.). - Відень,
1921.-C. 29-30.

50
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
в боротьбі проти спільного
ворога - більшовизму. До того ж,
ЗСПР були продовжувачами
традицій старої,
дореволюційної російської армії, з якою
значна частина представників
вищого офіцерського складу
армії УНР була пов'язана
попередньою службою. Виховані
на російській культурі,
провівши більшу частину свого життя
на російській військовій
службі, не всі вони могли подолати
в собі почуття «російського
патріотизму». Дехто ж взагалі
опинився в українській армії
КомандуватДобровольгоі армії генерал В. Ман-Маєвськнн під гас параду випадково І воював Проти бІЛЬ-
узаюіягпін Полтаві. Лраворуг стоїть нагаяьннк І-і Кавказької кінної дивізії ШОВИКІВ, ЛИШЄ наближаючи час
генерал А. Шнфнер-Маркевт. Нотаток серпня 19/9р. «пуптупдження Росії»
Справді, не всі старшини колишньої гетьманської армії, які співчували білому рухові (а таких
серед командного складу армії П. Скоропадського було чимало1), наприкінці 1918-на початку 1919 pp.
мали можливість виїхати на Дон чи Північний Кавказ, до Добровольчої армії. Звичайно,
потрапити під владу більшовиків ці офіцери також не хотіли - тож певна їх кількість опинилася у Дієвій
армії УНР. При цьому найактивнішим з них вдалося упродовж першої половини 1919 р. створити
в українській армії низку таємних білих організацій, що мали "зсередини допомагати відродженню
Батьківщини"2. Ці організації періодично надсилали до керівництва ЗСПР відомості про
чисельність, стан та дислокацію частин української армії, виявляли в її лавах симпатиків білого руху. Восени
1 За підрахунками сучасного російського історика С. Валкова, з приблизно 100 представників вищого
командного складу армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського лише чверть служила в Дієвій армії УНР.
Більшість старшин гетьманської армії продовжили службу в лавах російських білих армій (див.: Волков С. Белое
движение. Энциклопедия гражданской войны. - СПб.: «Нева», М.: "Олма-Пресс", 2003. - С. 131). Ці дані в цілому
підтверджуються нашими підрахунками, здійсненими на підставі відомостей архівних справ Головного управління
Генерального штабу армії Української Держави. З офіцерів, що в 1918 р. числились у гетьманській армії, на вищих
військових посадах в ЗСПР у 1919 р. перебували: генерали П. Махров (в армії Української Держави - член
військово-історичної комісії зі збору документів Великої війни по Південно-Західному й Румунському фронтах, в ЗСПР -
генерал-квартирмейстер штабу головнокомандувача ЗСПР), Н. Шиллінґ (в армії Української Держави - у
розпорядженні головнокомандувача, в ЗСПР - командир 3-го армійського корпусу, командувач військ Новоросійської
області), О. Ревішин (в армії Української Держави - командир 3-ї кінної дивізії, командувач Особливого корпусу,
в ЗСПР - командир Чеченської кінної дивізії), Г. Васильченко (в армії Української Держави - командир 8-го
Катеринославського корпусу, в ЗСПР - командир бригади 34-ї піхотної дивізії), полковники Г. Барбовіч (в армії
Української Держави - командир 4-ї Харківської кінної дивізії, в ЗСПР - Кримської кінної, підвищений до
генерала), А. Шкеленко (в армії Української Держави - начальник мобілізаційної частини Генштабу, в ЗСПР - помічник
начальника оперативного відділу управління генерал-квартирмейстра штабу головнокомандувача), М. Костенко (в армії
Української Держави - начальник штабу 8-ї Азовської прикордонної бригади, в ЗСПР - начальник штабу 5-ї
Донської козачої дивізії) та ін. Частина воєначальників та генералів армії Української Держави поповнила у 1919 р. й інші
білогвардійські армії. Так, колишній начальник Штабу гетьмана генерал В. Дашкевич-Горбацький у 1919 р. служив
в армії А. Колчака. Колишній товариш міністра військових справ Української Держави та командир 7-го
Харківського корпусу генерал О. Ліґнау в 1919 р. обійняв посаду генерал-квартирмейстера 1-ї Сибірської армії у військах
А. Колчака. Генерал М. Квецинський, також колишній воєначальник армії Української Держави, у 1919 р. був
начальником штабу головнокомандувача військ Північного фронту генерала Є. Міллера. У Північно-Західній армії генерала
Н. Юденича офіцери гетьманської служби склали кістяк створеного 3-го (19-го Полтавського) полку. Такі приклади
свідчили, що для багатьох кадрових офіцерів служба в армії Української Держави була лише вимушеним етапом
у боротьбі за «відродження Росії».
2 Док. № 206.

Розділ 2
51
1919 р., за пізнішим свідченням члена однієї з таких організацій полковника Я. Макогона,
начальника закордонного відділу Генштабу армії УНР, таємними денікінцями були начальник Генерального
штабу армії УНР генерал О. Шайбле, його заступник генерал С. Дядюша, генерал-інспектор УГА
В. Гембачів, начальник розвідувального відділу Штабу Головного отамана осавул Греців1. З
наближенням білогвардійського фронту до району дій української армії діяльність цих організацій значно
пожвавилася. Нагляд за політичною благонадійністю в українській армії мала здійснювати Державна
інспектура на чолі з полковником В. Кедровським, проте її діяльність лише налагоджувалася2.
Варто зазначити, що симпатії до білого руху значної частини кадрових офіцерів колишньої
російської армії, незалежно від місця їхньої служби після 1917 р. (в Червоній армії, в українській
чи інших новоутворених
національних арміях) були досить
поширеним явищем. З перемогою
білогвардійців пов'язували
відновлення «миру й порядку»,
відродження того знищеного
революцією соціокультурного
середовища, з яким
ототожнювало себе кадрове російське
офіцерство. Тому й перехід
кадрових офіцерів російської
служби на бік білогвардійців
траплявся загалом досить
часто. Так, протягом літа 1918 р.
на Східному фронті Червоної
армії на бік білих перейшли
2 командувачі армій і 3
начальники армійських штабів. Часто
переходи були масовими. На- Диктатор Є. Петрушевиг перед строєм 1-ї бригади УСС. Серпень 1919 p.,
приклад, влітку 1918 р. В Челя- Камянеуь-Подиьськии
бінську зі 120 офіцерів, які служили в червоних, до білих перейшли 112, а весь склад управління
Приволзької військової округи на чолі з її командувачем генералом В. Нотбеком приєднався до білих
у Самарі; практично повністю перейшла на бік білих академія Генерального штабу разом зі своїм
начальником генералом Андогським; наприкінці 1918 р. біля Пермі від червоних до білих перейшла
дивізія під командуванням капітана Русіна; влітку 1918 р. на бік білих перейшов полк внутрішньої
Петроградської охорони тощо. З 70 офіцерів Генштабу, які влітку 1919 р. служили в частинах та
управліннях Червоної армії в Україні, на 1 вересня 1919 р. залишилося лише 5\
Тією чи іншою мірою проденікінські настрої існували серед частини представників вищої та
середньої командної ланки української армії, що негативно позначилося на моральному стані
військового керівництва, його готовності до бойових дій. Так, начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків,
у минулому викладач академії Генерального штабу і заслужений російський генерал, що добре знав
практично всіх білих воєначальників, вважав порозуміння з білогвардійцями вкрай необхідним для
української армії. Такої ж думки були начальник штабу Дієвої армії УНР генерал В. Сінклер,
начальник 1-ої (оперативної) управи полковник М. Капустянський, інспектор кінноти армії полковник
І. Омелянович-Павленко та ін. Вище командування було переконане в абсолютній військовій
перевазі білогвардійців. При цьому сили Денікіна значно перебільшувалися, а неминучість його перемоги
над більшовиками - переоцінювалася. Наприклад, начальник оперативної управи штабу Дієвої армії
1 Док. №206.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 1. Центральна Рада. Гетьманщина. Директорія.
- Мюнхен: «Прометей», 1950. - С. 197-199; ЦДАВО України. - Ф. 4018. - Оп. 1. - Спр. 54. - Арк. 2.
3 Див.: Волков С. Трагедия русского офицерства. Офицерский корпус России в революции, Гражданской
войне и на чужбине. - М.: Центрполиграф, 2002. - С. 333 - 334; Кавтарадзе А. Военные специалисты на службе
Республики Советов 1917 - 1920 гг. - М.: «Наука», 1988. - С. 49.

52
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
УНР полковник М. Капустянський у серпні 1919 р. вважав, що в лавах ЗСПР налічується 600 000
вояків, хоча їхня дійсна чисельність у цей час не перевищувала 150 000і.
Подібні настрої серед вищого командного складу армії УНР були помітними і дая сторонніх,
невійськових спостерігачів. "...Ідея Самостійної Української Народної Республіки понижається поступово
по мірі того, як Українське військо наближається до Денікінського і може бути такий час, коли Висока
Директорія залишиться без армії, а армія без старшин, - повідомляв члену Директорії А. Макаренку
один з його близьких знайомих у листі від 20 серпня 1919 р. - Річ у тому, що наше офіцерство дуже
охоче б'ється з більшовиками, але з Денікіним - це ще питання. Навіть офіцери суто-Українських
частин, як резерв Головного отамана, дуже голосно балакають про перехід на бік Денікіна, а про інші
фахові частини, як різні кордонні охорони і корпуси, то і балакати нічого... Яке пророк, але дуже
добре бату наш кінець (виділено автором. - М. К).."1 Державне керівництво було безсиле
зарадити ситуації - адже замінити
досвідчених "військових
фахівців" - вихованців старої
російської армії - просто не було ким.
Дещо схожим було
становище і в Галицькій армії.
Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і
галицьке командування прагнули
уникнути збройної
конфронтації з російськими
білогвардійцями. До того ж, Начальний вождь
УГА генерал М. Тарнавський та
його штаб узагалі були
рішучими противниками участі УГА
в будь-яких нових військових
операціях на Наддніпрянській
Україні. Галицькі
воєначальники прагнули передусім зберегти
армію для майбутнього
визволення Галичини з-під
польської окупації.
Таким ЧИНОМ, українське Кубанські козаки у зайнятому Катеринославі.
ВИЩЄ ВІЙСЬКОВе командування Нотаток липня 1919р.
було налаштоване на порозуміння з російськими білогвардійцями. Щоправда, відхилення
головнокомандуванням ЗСПР у середині серпня 1919 р. будь-яких пропозицій про військову співпрацю
з урядом УНР стало серйозною пересторогою для всіх тих, хто сподівався зберегти українську
державність у союзі з Денікіним. Проте керівництво українських армій і надалі, розглядаючи
ймовірні варіанти майбутніх відносин з білогвардійцями, виключало можливість збройної конфронтації
з ними. Очевидно, єдиними, хто постійно вказував на таку перспективу, були урядові соціалістичні
кола УНР3. Але, на жаль, це пояснювалося не стільки їхньою політичною проникливістю,
скільки ворожістю соціалістів до «денікінської реакції» як реставрації «влади поміщиків та капіталістів».
21 серпня 1919 р. командувач армії УНР полковник В. Тютюнник звернувся до Штабу Головного
отамана з запитом, у якому вимагав з'ясувати ставлення до білогвардійців. «З свого боку гадаю
необхідним негайне вирішення цього гострого питання, бо ворожі сутички з військами Денікіна доведуть
до зруйнування антибольшевицького фронту і взагалі дадуть дуже небажані наслідки для української
справи», - зазначив командарм4. Проте вироблення і прийняття конкретних рішень Директорією
1 ЦДАВО України.-Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 55а. - Арк. 12. Див.: РГВА.-Ф. 39540.-Оп. 1. -Д. 35. -Л. 49
2 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 10-10зв.
3 Феденко П. Повстання нації // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). - К.:»Фенікс»,1992. - С 96.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. Юізв.; Капустянський М. Похід українських армій на
Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С 192.

Розділ 2
53
2-га Терська гаубжна батарея на cm. Лозова
Того ж дня командувач Київської фупи отаман Юрко Тютюнник повідомив командарма Василя
Тютюнника про контакт з 2-ю Терською пластунською бригадою. При цьому він попрохав вказівок,
оскільки побоювався військових сутичок з терцями. Командувач армії відповів телефамою, копію
якої було надіслано і до все ще мовчазного Штабу Головного отамана: «До мого наказу поки що
утриматися від активності проти військ Денікіна, але вишліть до них парляментарів, яким дайте завдання
з'ясувати погляд добровольців на Україну і ставлення їх до наших військ»2.
Чому зволікав Штаб Головного отамана? Очевидно, насамперед тому, що С Петлюра саме в ці
дні відвідував фронт і за його відсутності генерал М. Юнаків, який понад усе на світі боявся
відповідальності, не хотів приймати таких важливих рішень. Прямуючи до ставки, Головний отаман
23 серпня прибув з-під Вапнярки до Христинівки, де розташувався штаб Київської фупи. Тут
С. Петлюра провів коротку нараду з отаманом Ю. Тютюнником та командуванням фупи, на якій
заявив, що в разі небажання білогвардійців порозумітися з урядом УНР проти них буде розпочато
бойові дії3. Не зафимуючись, С Петлюра від'їхав до Кам'янця-Подільського, де розміщувався Штаб
Головного отамана.
1 М. Капустянський у цитованій праці вказує, що зустріч на ст.Сигнаївка сталась 21 серпня. Насправді ж, як
свідчить журнал бойових дій Дієвої армії УНР, ця подія мала місце 22 серпня (див.: Док. № 3).
2 Док. № 4; Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С. 161.
3 Шляховий М. Записки повстанця. - К.,1999. - С. 39.

54
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Певна категоричність слів С. Петлюри,
можливо, пояснювалася аудиторією, до якої вони
були звернені - кістяк дивізій Київської групи
складали колишні григор'євські повстанські
загони, бійці яких навесні 1919 р. вели бої проти
денікінців та десанту Антанти у районі Одеси1
і через це відчували стійку ворожість до
білогвардійців. Разом з тим ця заява значною мірою
відображала й особисту позицію голови
української держави, яка полягала у готовності в разі
потреби вжити проти Денікіна силу.
Поки С Петлюра перебував у дорозі, 22
серпня в Кам'янці відбулася нарада Директорії та Ради
народних міністрів УНР, на якій обговорювалося
питання про ставлення до білогвардійців, адже,
як згадував І. Мазепа, «наша армія вже почала
наступ на Київ, отже треба було вирішити справу
негайно»2. На нараді було вирішено послати
військову делегацію безпосередньо до
білогвардійського командування, з метою проведення між
обома арміями демаркаційної лінії. Всі присутні
погодилися, що «поки не виясниться остаточно
^ _ іпіп становище Денікіна супроти нашої армії, ніякої
Головний отаман С. Петлюра. Серпень 1919 р. •» ч л •
г г г шини не розпочинати»5. Делегацію для
переговорів мав очолити генерал М. Омелянович-Павленко, який перебував без посади в розпорядженні
командарма. Таким чином, українське керівництво зайняло вичікувальну щодо білогвардійців позицію.
С. Петлюра, прибувши до Камянця-Подільського, відразу ж ознайомився зі змістом
повідомлень Ю. Тютюнника про контакт з білогвардійською Терською пластунською бригадою. Крім
цього, у розпорядженні Штабу Головного отамана вже були донесення розвідки, у яких повідомлялося,
що денікінські частини в Південній Україні складаються з кубанців. "Серед кубанців
невдоволення з Денікінського уряду. Заявляють, що з петлюрівцями воювати не будуть", - повідомляв
розвідувальний відділ штабу Дієвої армії УНР4. Ці відомості неодноразово повторювалися і в інших
зведеннях. Тож рішення про ставлення до білогвардійських військ, зафіксоване в наказі Штабу
Головного отамана від 23 серпня 1919 p., значною мірою зумовлювалося саме інформацією про
кубанський склад білих частин. «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна, належить триматися,
до дальшого розпорядження, слідуючих норм: 1) Належить безумовно не вдаватися в ворожу
акцію; 2) Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які є вже в наших
руках, або які маємо посісти; 3) Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти
нашого руху; 4) Докласти всіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію, стан військ, завдання,
моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна, - йшлося в наказі Штабу Головного
отамана. - Далі, належить розвідати, яке ставлення Денікінських військ до Української Держави
і до наших військ. Негайно повідомити, які дані одержано вже щодо цих питань. Остаточні вказівки
вже незабаром буде дано»5. Ці розпорядження були надіслані всім армійським групам та частинам.
Очевидно, щоб пояснити армії та громадськості, чому саме потрібно утримуватися від сутичок
з білогвардійцями та що дає підстави сподіватися на безкровне вирішення "денікінського питання",
1 На той час переважна більшість повстансько-партизанських загонів Херсонщини, очолювана отаманом
Григор'евим, увійшла до складу військ червоних як 1-ша Задніпровська дивізія 3-ї Української радянської армії.
Начальником штабу Григорьева був отаман Ю. Тютюнник (Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія
Ю. Тютюнника // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - № 1/2 (6/7). - С 41-45).
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 64.
3 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 64.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 41. - Арк. 197.
"' Док. № 5; Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С 161.

Розділ 2
.55
Генерал-квартирмейстр
Київської групи армії
У HPсотник М. Пересада-
Суходольський
в офіційній пресі відразу ж з'явилися повідомлення, загальний лейтмотив
яких полягав у тому, що в Добровольчої армії більшість становлять кубанці,
які є вороже налаштованими до Денікіна і дружньо - до УНР. "Треба,
щоби кубанці зрозуміли, а наші війська яскраво підкреслили, до чого прагне
український нарід, та щоб не пролилася даремно братня кров, а
спільними силами піти до єдиної мети - самостійної Великої України", - писав
офіційний орган Ради Народних Міністрів УНР1. На жаль, у пресі не
уточнювалося, як саме і що війська мали "яскраво підкреслити", та й бракувало
голосу кубанських представників, які могли б підтвердити готовність "піти
до єдиної мети".
Тим часом розпочалися переговори між отаманом Ю. Тютюнником
і штабом білогвардійської 2-їТерської пластунської бригади. Командир
терців генерал І. Хазов (також, до речі, не поінформований своїм
командуванням про ставлення до українців) заявив, що білогвардійці не ставляться
до армії УНР вороже і навіть прагнуть воювати разом з нею - але під
загальною командою Денікіна. Хазов запропонував встановити між обома
арміями демаркаційну лінію2. Отаман Ю. Тютюнник пропозицію підтримав,
про всяк випадок наказавши своїм бронепотягам міцно утримувати ІІІполу.
Дізнавшись про ці події, командувач армії УНР В. Тютюнник
звернувся до генерала М. Юнаківа з пропозицією, щоб Штаб Головного отамана
взяв на себе переговори з білогвардійцями та визначення демаркаційної
лінії. 24 серпня генерал М. Юнаків надіслав до штабу Дієвої армії досить
розпливчасту відповідь зі згодою на переговори про встановлення
демаркаційної лінії. Наголошувалося також на тому, що «Головний Отаман бажає,
щоб не було ніяких бойових сутичок між нашими військами та Денікінцями,
на що необхідно звернути увагу військ»3.
25 серпня штаб Дієвої армії УНР вислав до терців делегацію на чолі з
генерал-квартирмейстером штабу Київської групи сотником М. Пересадою-
Суходольським4. Проте переговори не відбулися: війська 12-ї російсько-
більшовицької армії, які прагнули прорватися з оточення на північ, ударили
в напрямку Умань-Христинівка й розірвали слабкий контакт українських
частин з білогвардійцями. 12-та Київська дивізія армії УНР, витіснена в район Тальне-Шпола, була
змушена відступити до Умані, щоб не опинитися відрізаною від українських військ. Контакт з
білогвардійцями було втрачено, і місія сотника М. Пересади-Суходольського повернулася ні з чим. Лише
27 серпня українській делегації вдалося дістатися до ст. Шпола, вже зайнятої білогвардійцями. Втім,
переговори все одно не відбулися через відсутність у представників білих необхідних повноважень5.
Більшовики тим часом, дізнавшись від полонених терців про переговори Тютюнника з Хазовим,
лише укріпилися у своїй переконаності щодо єдності всіх сил «контрреволюції»6.
Командуваг Київської
групи армії УНР
отаман Ю. Тютюнник
Між тим єдності між «контрреволюціонерами» не було. Саме в ці дні командувач ЗСПР генерал
А. Денікін остаточно визначив свою політику щодо української армії. Зваживши своє особисте
ставлення доУНР, міжнародну та внутрішню ситуацію, атакож позицію свого найближчого оточення, Денікін
Ч. 11. - С. 1. Див. також: Кубанці і Денікін //
1 Праця Державної Інспектури // Україна. - 22 серпня 1919 р.
Український Козак. - 23 серпня 1919 р. - Ч. 37. - С. 3-4.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. ІОЗзв.; Капустянський М. Похід українських армій на
Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С 162, 193.
3 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр .43. - Арк. 105зв.
4 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році.
Кн. 2 (Ч.ІІІ). - С 162.
Док. №6.
6 Попов В. Для этого надо быть большевиком // Командарм Якир. Воспоминания друзей и соратников.
М.,1963. - С. 92.

56
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
прийняв рішення відхилити будь-яку співпрацю з українськими збройними силами1. Білогвардійські
частини отримали розпорядження про заборону ведення будь-яких переговорів з армією УНР, яка
не визнавалася союзником у боротьбі проти більшовиків. У той же час ставлення до Галицької армії
мало бути іншим - підкреслювалася потреба "дружнього ставлення до галичан, з метою вивести їх
з підпорядкування Петлюри. Якщо ж це не буде досягнуто, то вважати і їх ворожою стороною"2.
Ці вказівки було остаточно оформлено в наказі від 23 серпня 1919 p., яким Денікін повідомляв:
"Самостійної України не визнаю. Петлюрівці
можуть бути або нейтральними, тоді вони мають
негайно здати зброю і розійтися по домівках; або ж
приєднатися до нас, визнавши наші гасла, одне
з яких - широка автономія окраїн. Якщо
петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить
вважати такимжепротивником^кібільшовиків"3.
Очевидною є різниця у трактуванні
білогвардійцями армії УНР та УГА. Якщо перша
безапеляційно визначалася як ворожа, то з Галицькою
армією росіяни були готові вести переговори
про союз. Чим це пояснювалося?
Російська імперська ідеологія традиційно
розцінювала Галичину як "російську землю",
а її мешканців як окремий різновид
"російської народності", відмінний не лише від
"великоросів", але й від "малоросів" - українців.
Однак, як населення регіону, який не належав
до Росії, галичан прагнули всіляко заохотити до
проросійських симпатій. Високий рівень їхньої
національної свідомості, на думку Денікіна,
пояснювався гострою національною ворожнечею
з поляками і тому об'єктивно не був
спрямований проти росіян. З цієї точки зору побоювання
викликало лише те, що національна свідомість
галичан на той час уже значною мірою була
просякнута ідеями всеукраїнської єдності й
соборності. Проте й це пояснювалося шкідливим
впливом австро-німецької пропаганди,
спрямованої на те, щоб відірвати від Росії Наддніпрянську Україну, а відтак вважалося тимчасовим явищем.
"Націоналізмові" протиставлялося москвофільство, яке мало в Галичині досить стійкі традиції з
середини XIX ст. і постійно підживлювалося ще російським царатом. До речі, на теренах,
контрольованих денікінськими військами, діяла "Руська Народна Рада Прикарпатської Русі", що складалася
з москвофільськи налаштованих галицьких діячів, які опинилися в Росії після вибуху Першої світової
ж mnrAhsssss
Білогвардійський агітаційний пшкат
1 У розпорядженні генерала Денікіна були суперечливі відомості про силу та боєздатність української армії.
Повідомлення київського відділення „Азбуки" - таємної білогвардійської розвідувальної організації - змальовували
влітку 1919 р. армію УНР як малобоєздатну й деморалізовану військову силу. Подібна інформація надходила і від
деяких денікінських агентів, що у своїх донесеннях зображали українські війська як збіговисько випадкових людей
зі зброєю в руках без найменших ознак військової дисципліни (див.: РГВА. - Ф. 40238. - Оп. 1. - Д. 50. - Л. 13;
ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. - Д. 45. - Л. 129-132). У той же час серед даних денікінської розвідки на початку серпня
1919 р. були відомості, що свідчили про високу боєздатність армії УНР, виявлену у боях з більшовиками. Інформацію
аналогічного змісту містили й доповіді окремих офіцерів-перебіжчиків, що влітку 1919 р. дісталися до
білогвардійської армії з лав Дієвої армії УНР (див.: РГВА. - Ф. 39694. - Оп. 1. - Д. 20. - Л. 282; ГАРФ. - Ф. 5936. - Оп. 1.
- Д. 320. - Л. 2). Тож цілковито покладатись на звістки про слабкість й небоєздатність української армії було не
варто - та кожен вірив у те, в що хотів вірити.
2 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 289.
* Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 288-289.

Розділ 2
57
війни. "Визволення й возз'єднання Прикарпатської Русі, колиски російського народу, з усім
російським світом - обов" язок честі російського народу, це відповідало б інтересам як єдності російського
народу, так і інтересам єдиної могутньої російської держави", - таким було політичне кредо РНРади1.
її діяльність мала підтримку з боку білогвардійського керівництва. У складі Добровольчої армії
існував сформований під егідою РНРади "Карпаторусский" окремий стрілецький батальйон, що
наприкінці травня 1919 р. налічував понад 800 вояків2.
Крім того, Денікін також був чудово поінформований своєю розвідкою про високу боєздатність
Галицької армії та про суперечності між диктатурою ЗУНР і урядом УНР, що, здавалося, робили
розрив УГА з армією УНР та перехід її на бік білогвардійців цілком реальною справою. Вже
наприкінці серпня 1919 р. генерал А. Денікін був цілковито впевнений, що його агентам вдасться
здійснити цей план і відколоти УГА від Армії УНР3.
Подібні розрахунки багато в чому визначили ставлення денікінського командування до армії УНР.
Його категоричність і безкомпромісність обумовлювалася, крім іншого, переконаністю, що галичани
неминуче залишать Петлюру і білогвардійцям доведеться мати справу лише з армією УНР, менш
численною та гірше організованою.
Варто відзначити, що ставлення галицьких військовиків, окремих політиків і дипломатів ЗУНР
до російського білого руху й справді давало певні підстави для подібних сподівань. 25 серпня 1919 р.
Начальна Команда Галицької армії віддала наказ військам, у якому зазначалося: "... Ген. Денікін
не є вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має 75% таких же українців, як і ви, які
йдуть до одної цілі - визволення свого народу від більшовиків. Не маєте виступати вороже проти армії
ген. Денікіна"4. У той же час галицький представник на Паризькій мирній конференції В. Панейко
під впливом пропозицій російських дипломатів налагодити бойову співпрацю між УГА таЗСПР для
спільної боротьби проти більшовиків, у листах до диктатора Є. Петрушевича змальовував райдужні
перспективи всеросійської федерації, у складі якої українці отримають можливість повноцінного
національного розвитку5.
Ці далеко не поодинокі вияви проросійських симпатій з боку деяких галицьких політиків та
військовиків все ж поки що не були визначальними в політиці диктатури ЗУНР. Проте ситуацію
погіршували постійні тертя між Є. Петрушевичем та урядом УНР. Як уже згадувалося, соціалістичні кола
УНР просто не сприймали диктаторські методи державного управління, втілення яких вони вбачали
в режимі Петрушевича. Крім того, різке невдоволення галицької влади викликали періодичні спроби
уряду УНР порозумітися з Польщею, як підозрювали галичани, за рахунок Галичини. Так, гострі
суперечки між галицькими й наддніпрянськими політиками викликала декларація українського
представника у Варшаві П. Пилипчука від 19 серпня 1919 p., згідно з якою уряд УНР начебто
погоджувався визнати польську окупацію західноукраїнських земель6. І хоча П. Пилипчука було відкликано для
пояснень до Кам'янця, проте, зрозуміло, якою негативною була реакція диктатора Є. Петрушевича
на ці події. Все це робило відносини між обома українськими урядами досить напруженими,
ставлячи під загрозу єдність їхніх дій.
* * *
За обговоренням питання про ставлення до Денікіна та приготуваннями до здобуття Києва
українське державне й військове керівництво чомусь зовсім випустило з поля зору події, які
відбувалися в цей час у Південній Україні. 24 серпня відділ Чорноморського флоту ЗСПР висадив невеличкий
1 Доклад члена РНС Прикарпатской Руси Ф.С. Малець // Белый архив: Сборники материалов по истории
и литературе войны, революции, большевизма, белого движения и т.п. / Под ред. Я. Лисового. - Т. 1. - Париж:
Издательство Сияльской, 1926. - С. 174.
2 Доклад члена РНС Прикарпатской Руси Ф.С. Малець // Белый архив. - С. 165-173.
3 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни // Проблеми вивчення
історії української революції 1917-1921 pp. - К.,2002. - С. 42.
4 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 297; Шаповал М. Велика революція і
українська визвольна програма. - Прага, 1927. - С. 159.
5 Borschak Е. V Ukraine a la conference de la paix (1919-1923). - P. 156.
6 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 5. - С. 11.

58
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
десант зі складу військ 3-го армійського корпусу в передмісті Одеси, яку все ще займали
більшовики. При підтримці повсталих у місті білогвардійців 25 серпня Одесою заволоділи війська ЗСПР1.
Деморалізовані (хоча й значно численніші) більшовицькі частини відступили на північний схід.
Українські війська на одеському напрямку (група полковника О. Удовиченка в складі 3-ї Залізної,
9-ї Залізничної дивізій Дієвої армії та 11-ї Стрийської бригади УГА) перебували в цей час на
відстані понад 250 км від Одеси, у районі ст. Крижопіль, де їхній наступ на південь уперто стримували
з'єднання 12-ї російсько-більшовицької армії.
Майже водночас інший білогвардійський десантзахопивХерсон (23 серпня) та Миколаїв (25 серпня)2.
Таким чином, білогвардійці практично опанували чорноморське узбережжя, випередивши
українські війська. Однак у Кам'янці-Подільському це чомусь не помітили навіть на рівні газетних
повідомлень. Голова уряду УНР Б. Мартос 29 серпня в листі до міністра закордонних справ В. Темницького
висловив надію, що "зайняття Одеси проб'є нам вікно в Європу і аж тоді можливо буде полагодити
вповні скруту мануфактурою та другим крамом"3. Про те, що Одеса вже кілька днів перебувала в
руках білогвардійців, український прем'єр ще нічого не знав. Уся увага політиків та військовиків була
прикута до подій на київському напрямку, де війська армії УНР та УГА, долаючи жорстокий опір
червоних, невпинно наближалися до столиці України.
* * *
У ці дні відбувся новий контакт між українськими та білогвардійськими частинами. 2-га Терська
пластунська бригада, продовжуючи рухатися на північ, наблизилася до Білої Церкви, вже зайнятої
українськими військами - частинами 6-ї Запорізької дивізії, яка входила до складу армійської групи
під командою галицького генерала А. Кравса. Цього разу події розгорталися зовсім інакше, ніж це
мало місце на уманському напрямку.
Річ у тім, що за цей час сталися зміни в командуванні терців.
Схильного до компромісів з українцями генерала І. Хазова24
серпня було звільнено з посади, замість нього зі штабу
білогвардійського 3-го армійського корпусу до бригади прибув полковник
В. Бєлогорцев4. Новий командир бригади вже мав недвозначні
вказівки вищого командування про невизнання армії УНР
союзницькою та заборону будь-яких переговорів з нею. Полковник
Бєлогорцев при зустрічі з українцями збирався діяти згідно з
отриманими розпорядженнями.
28 серпня білогвардійський бронепотяг зайняв ст. Рокитне,
де наштовхнувся на запорізькі стежі. Цього разу терці вели себе
агресивно. Полковник В. Бєлогорцев відмовився вести будь-які
переговори зі штабом Запорізької групи армії УНР5,
представникові якого він заявив, погрожуючи пістолетом, що вестиме
переговори лише з регулярними галицькими військами,
назвавши при цьому С Петлюру "бандитом". Він також рішуче
зажадав, щоб ДО 24-ї ГОДИНИ 28 серпня українські ВІЙСЬКа Залишили Командир 3-го Галицького корпусу
Білу Церкву й Фастів. Повернувшись до штабу Запорізької групи, генерал А. Кравс
український посланець негайно доповів про це своєму керівництву, попрохавши вислати до біло-
1 Клавинг В. Гражданская война в России: белые армии. - М.: «ACT», 2003. - С. 145.
2 Клавинг В. Гражданская война в России: белые армии. - С. 145.
3 ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Д. 31. - Л. 2.
4 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 39.
5 Кравс А. За українську справу: Спомини. - Львів, 1937. - С. 25; Омелянович-Павленко М. На Україні 1919.
- С. 21. Вищевказані автори, описуючи ці події у своїх спогадах, припускаються помилок у датуванні подій. Так,
в мемуарах Кравса всі дати зсунуто у часі на три дні назад, а в М. Омеляновича-Павленка - на чотири й більше.
Співставивши й проаналізувавши інші джерела, нами було виправлено ці похибки, що вже упродовж кількох
десятиліть вводять в оману дослідників.

Розділ 2
.59
гвардійців старшин УГА1.1 хоча
сил однієї лише 6-ї Запорізької
дивізії було цілком достатньо,
щоб відкинути терців від Білої
Церкви, проте штаб
армійської групи генерала А. Кравса
рішуче заборонив запорожцям
вступати в бій з
білогвардійцями. Кравс наказав командувачу
Запорізької групи полковнику
В. Сальському повідомити Бєло-
горцеву, що для переговорів
з ним прибуде спеціальна
делегація від Галицької армії2. Сам
він тим часом зв'язався з НКГА,
яка в свою чергу повідомила
про ці події Штаб Головного
отамана. В. Сальському генерал
А. Кравс наказав уникати будь-
яких військових акцій проти
білогвардійців.
З НКГА Кравсу відповіли
наказом почати переговори з
терцями про встановлення
демаркаційної лінії3. Для переговорів
генерал призначив делегацію
у складі сотника К. Купчанка
й поручника Ю. Головінського.
Довелося зачекати лише на
дозвіл Штабу Головного отамана,
про одержання якого
начальник штабу УГА А. Шаманек уже
незабаром телеграфував Кравсу.
Урогнста зустріг С Петлюра у визволеному від більшовиків Фастові "Коло 22-01 ГОДИНИ ПрИЙШОВ
29 серпня /9/9р. з командатури армії наказ до
мого від'їзду із завданням: їхати хоч би до ставки самого Денікіна, щоби виеднати (добути. - М. К.)
зобов'язання добровольчого командування не мішати українським військам в операціях проти боль-
шевиків під Київом і усталити в тій цілі демаркаційну лінію між українськими та денікінськими
військами з тим, що виеднані мною умови будуть важні для усталення нових умов між добровольчим
найвищим командуванням та делегацією, яку скоро вишле Штаб Головного Отамана", - згадував
сотник К. Купчанко4. Пізно ввечері 28 серпня до ст. Ольшаниця, де розташувався штаб 2-ї Терської
пластунської бригади, виїхала призначена генералом А. Кравсом делегація.
Уранці наступного дня Кравсу довелося доповідати про ситуацію Головному отаманові С. Петлюрі,
який прибув у розташування армійської групи, щоб бути разом з військами під час визволення столиці
України. Опівдні 29 серпня С. Петлюра мав розмову з командувачем. А. Кравс доповів про контакт
з білогвардійськими частинами, переказав епітети, якими денікінці нагородили Головного отамана,
і запитав про подальші дії. "Я пуіцу на них Ангела й Зеленого", - відповів Головний отаман, маючи
1 К.К. Український парламентар до Російської Добровольчої армії // Український Скиталець. - Ч. 10. Падолист
грудень 1921 р. - С. 3.
2 Кравс А. За українську справу.
3 Кравс А. За українську справу.
С 25.
С. 25.
4 К.К. Український парламентар до Російської Добровольчої армії. - С. 4.

60
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
на увазі відомих ватажків повстансько-партизанського руху, що підпорядковувалися українському
командуванню1.
Що це означало? Готовність до бойових дій? Про це Кравсу залишалося лише здогадуватися.
Наміру вдаватися до сили поки що не було ні в Головного отамана С Петлюри, ні в українського
урядового і військового керівництва. На порядку денному стояло питання про створення делегації, яка
в переговорах з представниками ЗСПР виступала б від імені обох українських армій.
У цей час у Кам'янці-Подільському відбулися важливі урядові зміни, пов'язані з відставкою
кабінету міністрів Б. Мартоса, якої так давно вимагали кода галицької диктатури. 29 серпня 1919 р.
новий прем'єр-міністр УНР І. Мазепа перебирав справи від попереднього уряду2. Новопризначені
міністри готувалися вже за кілька днів виїхати до «місця нового призначення», маючи на увазі,
звичайно ж, Київ, визволення якого очікувалося з дня на день3.
Тоді ж, 29 серпня, І. Мазепа прийняв генералам. Омеляновича-Павленка, голову військової
делегації для переговорів з білогвардійцями. Виявилося, що справа фактично не зрушилася з мертвої
точки - делегація ще перебувала на стадії формування. «Навіть писаних уповноважень дт цієї делегації
ще не виготовлено, між іншим бракувало підписів Петлюри й командуючого Галицькою армією Тарнав-
ського, - згадував згодом І. Мазепа. - Пригадую, мене це дуже здивувало й обурило, бо ні Петлюра, ні
його осавули, від'їзжаючи на фронт, ні слова не сказали мені про цю справу»4. Прем'єр-міністр наказав
делегації негайно виїхати на фронт. До її складу увійшли представник міністерства закордонних справ
УНР М. Трепет, від Державної інспектури армії УНР - А. Певний, а також від НКГА сотник Мечник5.
Не зволікаючи, місія генерала М. Омеляновича-Павленка негайно виїхала до Фастова, у
розташування попередженої про її прибуття армійської групи А. Кравса. По дорозі М. Омелянович-Павленко
відвідав штаб Дієвої армії УНР у Жмеринці та штаб НКГА у Вінниці. Скрізь він став свідком
відсутності серед командування віри в можливість перемоги над російськими білогвардійцями. Так,
начальник оперативної управи штабу Дієвої армії УНР полковник М. Капустянський вважав, що на
українському фронті білогвардійці зосередили понад 60 000 добре озброєних та вишколених вояків
(ця кількість рівно в шість разів перевищувала їхню реальну чисельність на той час)6.
Тим часом відбувалися переговори між галицькою делегацією штабу групи генерала А. Кравса
у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Головінського та полковником В. Бєлогорцевим. Вони
розпочалися вранці 29 серпня на ст. Миронівка, де розміщувався штаб 2-ї Терської
пластунської бригади. Розмови велися головним чином довкола встановлення демаркаційної лінії. Сотник
К. Купчанко та поручник Ю. Головінський від імені НКГА заявили, що Галицька армія є цілком
дружньою щодо ЗСПР і прагне досягнути з білогвардійцями цілковитого порозуміння7. Галичанам
запропонували таку схему: всі терени на схід від лінії Біла Церква-Тараща-Лисянка-Звенигородка
включно визначаються як сфера дій білогвардійців, натомість район на захід від лінії Київ-Фастів-
Сквира-Козятин закріплюється за українськими військами. Смуга між ними мала бути
«нейтральною». Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Головінський погодилися на ці умови. У підписаній
ними угоді також зазначалося, що «при ближчому наближенні до Києва між загоном полковника
Бєлогорцева і командуванням галицької армії має бути укладена особлива угода про розмежування
Києва між військами»8. Ця угода мала бути ратифікована генералом А. Кравсом не пізніше 16 години
ЗО серпня. Можна лише здогадуватися, що примусило галицьких старшин добровільно поступитися
білогвардійцям правом розпоряджатися українською столицею. Слід згадати при цьому, що сотник
К. Купчанко отримав з Фастова по телеграфу доручення генерала Кравса всіляко затягувати
переговори й чекати на прибуття місії генерала М. Омеляновича-Павленка.
1 Кравс А. За українську справу. - С. 26.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 60, 62.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 65.
4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 62.
5 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 17.
6 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - G. 18-19.
7 Док. № 8. Таким чином, архівні дані спростовують наведене сотником К. Купчанком у своїх спогадах
твердження про те, що він вже на початку переговорів «відкинув рішучо» пропозицію білогвардійців розглядати УГА
окремо від армії УНР (див.: К.К. Український парламентар до Російської Добровольчої армії. - С 4).
8 Док. № 8.

Розділ 2
61
Та найцікавіше було попереду. Повернувшись ЗО серпня до Фастова, делегати розповіли про
запропоновану росіянами розмежувальну смугу між обома арміями і тут же повідомили, що... не
прийняли цих пропозицій1. Знадобився певний час, щоб сотник К. Купчанко наважився доповісти
генералові А. Кравсу про підписану в Миронівці домовленість. Щоправда, він запевнив
командувача, що начебто в обмін за передачу Білої Церкви терці не рухатимуться до Києва2. Кравс все ж
не наважився вирішувати справу самостійно й передав її на розгляд до НКГА. Начальний вождь УГА
М. Тарнавський вирішив, що визначені домовленістю умови... відповідають інтересам української
армії та ратифікував угоду3.
З наказу генерала Кравса частини 6-ї Запорізької дивізії вже незабаром було виведено з Білої
Церкви. Місто зайняли білогвардійці, які поки що й справді начебто не збиралися рухатися до
Києва. Щоправда, Кравс про всяк випадок віддав розпорядження, згідно з якими на північ від Білої
Церкви зосередилися повстансько-партизанські загони отамана Ангела. До речі, враження сотника
К. Купчанка від білогвардійських частин були досить обнадійливими для галичан: "Війська Денікіна
добрі, не кращі однак либонь від галицьких"4.
* * *
ЗО серпня 1919 р. сталося нарешті те, чого з таким нетерпінням очікували і політики, і
військовики - українські війська армійської групи Кравса після жорстоких боїв з більшовиками здобули Київ.
Головний отаман С. Петлюра увесь час перебував разом з військами і лише ввечері того дня від'їхав
«у державних справах» до Кам'янця-Подільського. Як згадував ад'ютант С. Петлюри О. Доцснко,
цей від'їзд був викликаний бажанням Головного отамана уникнути закидів у «схильності до парадів»
та помпезних урочистостей5. По дорозі, в Козятині, С. Петлюра зустрівся з Начальним вождем
УГА генералом М. Тарнавським, який їхав до Києва на парад. Як згадував згодом М. Тарнавський,
Головний отаман запевнив його, що з боку білогвардійців небезпека не загрожує, а в разі конфлікту
більша частина денікінських вояків перейде на бік українських військ6. Однак О. Доценко свідчить,
що С Петлюру в ці дні не залишало лихе передчуття неминучої біди7.
У Жмеринці, до речі, С. Петлюра зустрів делегацію генерала М. Омеляновича-Павленка, яка
їхала до Фастова для переговорів з білогвардійцями. Головний отаман підписав відповідні
повноваження делегатам і вирушив до Кам'янця. А делегація М. Омеляновича-Павленка 31 серпня прибула
до Фастова, де й залишилася чекати на остаточне зайняття Києва військами Кравса.
Генерал А. Кравс також дуже песимістично дивився на можливий перебіг війни проти
білогвардійців з огляду на скрутне матеріальне становище української армії, дезорганізацію її запілля
тощо8. Та все ж українська сторона збиралася розпочати переговори, остаточно зайнявши
столицю. "Вважалося, що дснікінська армія зможе наблизитись до Києва в першу чергу з правого берега
Дніпра й то не раніше, як за кілька днів після вступу нашого війська в Київ. А тоді, мовляв, коли Київ
буде в наших руках, Денікін напевно заговорить з нами іншою мовою", - згадував І. Мазепа9.
Здобуття Києва стало значним успіхом українських армій. Зайняття столиці України неабияк
збільшувало політичну вагу та престиж уряду УНР. Увесь серпневий наступ українських військ
відбувався під знаком боротьби за Київ, тож визволення столиці викликало масове піднесення в
українському суспільстві. Тріумф був цілковитим. "Сьогодні ми входимо в столицю нашого краю і тим
самим осягаємо ту мету, котру собі поставили ми, вирушаючи на боротьбу з ворогами волі й свободи
нашого краю. Вписано ще одну незабутню й найкращу сторінку в історію нашої боротьби за
самостійність... - промовляв С Петлюра у привітанні до військ під час урочистостей у Кам'янці наступ-
1 Див.: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 41.
2 Кравс А. За українську справу. - С 25-26.
3 К.К. Український парламентар до Російської Добровольчої армії. - С 4; Кравс А. За українську справу. - G. 26.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - G. 41.
5 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. -Кн. 4. - G. 16.
6 Тарнавський М. Спогади. -Львів, «Червона Калина», 1992. - G. 97.
7 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - G. 19.
8 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С 19.
9 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - G. 65.

62
Ммамо Коваль^к Невідома війна 1919 року
Командир гвардійської бригади
7-ї білогвардійської дивізії
генерал Н Штакельберг
Нарада НКГА на залізнигному шляху Козятин - Київ під гас наступу проти
більшовиків. Кінець серпня 1919 р. Білогвардійці на вулицях Києва

Розділ 2
63
ного дня. - Під цю історичну хвилю трудно вгадати, яку величезну вагу матиме для нас цей останній
світлий мент перемоги правди над кривдою, волі над ярмом, але вона буде світовою, а для Єдиної
Соборної України - надзвичайною"1.
* * *
У дні останніх боїв української армії за Київ до міста з лівого берега наблизилися й
білогвардійські війська.
25 серпня 1919 р. 7-мапіхотнадивізіягенералаН. Бредова вела бій з більшовиками в районі Борисполя2.
29 серпня білогвардійці просунулися до Дарниці, вийшовши таким чином на підступи до самої
української столиці3. Завдяки повітряній розвідці вони були добре поінформовані про просування українських
частин на правому березі, тоді як українське командування нічого не знало про наближення денікінців.
Уранці 31 серпня білогвардійці, зламавши опір більшовиків, заволоділи Дарницькою
залізничною станцією. За годину білі зайняли Залізничний та Ланцюговий мости до Києва, у якому вже були
українські війська. Шлях до столиці України був відкритий.
Події, що розгорнулися в Києві 31 серпня 1919 p., справді виявилися надзвичайними й увійшли
в історію національно-визвольних змагань як «Київська катастрофа». Цього дня вранці до
міста увійшли з лівого берега нечисленні підрозділи Зведеної Гвардійської бригади генерала барона
Н. Штакельберґа - авангард білогвардійської 7-ї дивізії4. Українське командування, що готувалося
до проведення урочистого параду на Хрещатику, було захоплене зненацька появою білогвардійців.
Маючи наказ не вступати у збройні сутички, частини 3-го Галицького корпусу та 7-ї Запорізької
дивізії армії УНР не змогли перешкодити просуванню білогвардійців углиб міста. Переговори
генерала А. Кравса з генералом Н. Штакельберґом завершилися тим, що на майдані перед міською
думою поруч з українським прапором було вивішено і російський триколор5. Та ситуація
загострилася, коли вояки 5-го кінного полку Чорних запорожців зірвали російський прапор і потоптали його.
В юрбі, що стояла на Думській площі, розпочалися бійки між прихильниками українського уряду
та російських білогвардійців. Останні тим часом почали роззброювати українські частини, яким було
заборонено вступати в бій з білогвардійцями.
Увечері на Печерськ дт переговорів з командиром 7-ї російсько-білогвардійської дивізії
генералом Н.Бредовим прибув А. Кравс, проте його чекав негостинний прийом. "Київ - «мать
городов русских», ніколи не був українським і не буде!" - категорично заявив українському генералові
Н. Бредов. Він повідомив також, що жодної співпраці між ЗСПР та Петлюрою бути не може. Місію
М. Омеляновича-Павленка генерал Бредов також приймати не збирався, пригрозивши заарештувати
його в разі появи6.
* * *
31 серпня 1919 р. штаб армійської групи А. Кравса отримав наказ Начального вождя УГА
генерала М. Тарнавського залишити Київ і негайно відступити до Фастова.
Разом з тим, А. Кравс, навіть нічого не знаючи про наказ М. Тарнавського, не полишав спроб
домовитися з білогвардійським командуванням. Зізнавшись Н. Бредову в своїй нелюбові до С
Петлюри й заявивши, що УГА "оперує незалежно від армії Петлюри", Кравс намагався домогтися згоди
на розмежування українських та білогвардійських військ у Києві. Та Бредов був налаштований
рішуче і заявив, що в разі, якщо до 5 години ранку 1 вересня 1919 р. українські частини не залишать
Київ, проти них буде застосовано силу7.
1 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - G. 22.
2 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 138.
3 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - Л. 16 - 17; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 145 - 145о6.
4 Месснер Е. Взятие Киева полтавским отрядом. -К.: Типография штаба Киевского военного округа, 1919.- С. 13.
:> Кравс А. За українську справу. - С. 44.
6 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - Л. 18; Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. -
С. 43-44; Матасов В. Белое движение на Юге России. 1917-1920 годы. - Montreal, Qvebek, 1990. - С. 115.
7 Кравс А. За українську справу. - С. 46-48; Омелянович Павленко М. На Україні 1919. - С. 24.

64 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Що мав робити Кравс? Згодом у спогадах генерал писав (аза ним повторювали у своїх спогадах
й інші учасники національно-визвольних змагань), що він опинився ледь не під арештом і фактично
на той час не мав іншого вибору, окрім як прийняти вимоги Бредова1. Проте нам не вдалося віднайти
в документах чи спогадах учасників тих подій жодних свідчень про те, що до галицького генерала
застосовували якийсь тиск (не можна ж вважати тиском сам ультимативний характер вимог
російської сторони). Ось що згадував начальник розвідувального відділу штабу генерала Н. Бредова, корнет
Н. Ціммерман, якому довелося бути присутнім на цих «переговорах»: "Цю ніч з 18-того на 19-те
серпня (за новим стилем - з 31 серпня на 1 вересня 1919 р. - М. К.) довелося провести без сну у
величезній нервовій напрузі, оскільки було неясно, чи відступлять галичани перед нашими
категоричними вимогами, що носили характер ультиматуму. До першої ночі з'ясувалося, що генерал Кравс під
свою особисту відповідальність наважився віддати наказ своїм полкам про відхід за міську смугу"2.
Таким чином, А. Кравс, зваживши ситуацію, "в ім'я загального блага та уникнення братнього
кровопролиття між двома народами" пішов на укладення з Н. Бредовим домовленості про
залишення Києва українськими військами3. Українські частини мали протягом 1 вересня відійти на лінію
Гнатівка-Васильків-Германівка; білогвардійці, в свою чергу, мали повернути галичанам зброю та не
чинити перешкод їхньому відступу. Окремим пунктом угоди було зафіксовано заяву Кравса про те,
що "Галицька армія діє незалежно від військ Петлюри, під власною галицькою командою, без будь-
якої політичної програми, з однією лише метою боротьби з більшовизмом"4.
Цікаво, що на цей момент у штабі армійської групи А. Кравса, як згадувалося, вже було
розпорядження Начального вождя УГА М. Тарнавського про відступ з Києва5. Але доводити його до відома
командирів частин у штабі, схоже, не поспішали, розуміючи, що це загрожує сум'яттям та
деморалізацією військ.
1 Див.: Кравс А. За українську справу. - С. 47 - 51. Варто зазначити, що спогади Кравса взагалі є досить
ненадійним джерелом. Окремі важливі подіїу них чомусь зсунуті в часі, цифри щодо чисельності військ є неточними і назагал не
витримують перевірки архівними документами. Навіть умови укладеної з Бредовим угоди про залишення Києва Кравс
описує невірно, приписуючи цій домовленості пункти, яких в ній ніколи не було, і замовчуючи дійсні положення угоди.
2 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - А. 18.
:} Док. № 9.
4 Кравс А. За українську справу. - С. 55.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 45.

Розділ 2 65
Проте домовленість А. Кравса з Н. Бредовим усе вирішила. Українські війська, виконуючи
наказ М. Тарнавського та умови угоди А. Кравса, протягом ночі з 31 серпня на 1 вересня 1919 р.
залишили Київ.
Досягнувши порозуміння з Н. Бредовим, А. Кравс виїхав з Києва до Фастова, де перебував його
штаб. Зустрівши по дорозі місію генерала М. Омеляновича-Павленка, яка терміново виїхала до
Києва, він "пояснив ситуацію" і завернув делегатів назад1.
Оперативне зведення білогвардійського командування від 2 вересня 1919 р. повідомляло: "Після
впертих боїв у районі Бровари-Дарниця наші частини захопили Київ. Населення захоплено
зустрічало наші війська. При нашому вступі до Києва нас зустріли передові частини галичан. Згідно з заявою
генерала Кравса (командувача Галицької групи) галичани нічого спільного з Петлюрою не мають.
До з'ясування взаємовідносин галичан відведено до району Василькова"2. Так безславно - відступом
без бою - і завершився наступ українських армій на Київ і перший контакт командування української
та білогвардійської армій.
1 РГВА. - Ф. 39694. - Оп. 1. - Д. 5. - Л. 143об.
2 Док. № 9. Цікаво, що про цей пункт угоди А. Кравс у своїх спогадах промовчав (див.: Кравс А. За українську
справу. -G. 50-51).

66
Розділ З
Від переговорів до війни
(перша половина вересня 1919 р.)
Події в Києві 31 серпня 1919 р. зайвий раз засвідчили непохитність намірів білогвардійського
керівництва відбудувати «єдину і неподільну» Росію. Пропозиції Кам'янця-Подільського щодо
військової співпраці були неприйнятними для керманичів білого руху. Командування Збройних Сил
Півдня Росії відмовлялося від будь-якої військової співпраці чи навіть діалогу з урядом УНР, з
неприхованою ворожістю та зневагою ставлячись до українського національно-визвольного руху. Саме
в ці дні часописами було розповсюджене звернення генерала А. Денікіна до «населення Малоросії»,
у якому головнокомандувач ЗСПР підтвердив своє негативне ставлення до українського національно-
визвольного руху. "Прагнення відторгнути від Росії малоросійську гілку російського народу не
залишено й донині, - йшлося у відозві. - Колишні ставленики німців - Петлюра та його соратники, які
поклали початок розподілу Росії, продовжують і тепер робити свою злу справу створення самостійної
«Української Держави» і боротьби проти відродження Єдиної Росії"1.
У той же час Київська катастрофа засвідчила цілковиту неготовність вищого галицького
командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями.
Тарнавський уже 2 вересня 1919 р. надіслав диктатору Петрушевичу секретний меморандум про
необхідність "рішучої зміни політики", маючи на увазі розрив з урядом УНР і порозуміння з Де-
нікіним2. Правда, дм нерішучого Є. Петрушевича таке рішення було передчасним, тож він залишив
пропозицію свого надмірно ініціативного генерала без відповіді.
М. Тарнавський намагався якось врегулювати ситуацію незалежно від Штабу Головного отамана.
2 вересня НКГА надіслала до зайнятого білими Києва делегацію в складі отамана П. Бубели,
сотника Д. Паліїва та Д. Бемка. Делегація мала вимагати спільного зайняття Києва українськими та
білогвардійськими частинами, розподілу майна, кинутого в місті червоними, та звільнення полонених
галичан. У Києві місію отамана П. Бубели прийняли не відразу, примусивши її досить довго
чекати зустрічі з генералом Н. Брєдовим. П. Бубела мав вказівки від НКГА в переговорах наполягати
на аполітичності й окремішності УГА від армії УНР. Та до честі галицьких делегатів, вони відразу
ж заявили генералу Н. Бредову, що Галицька армія діє під проводом Головного отамана військ УНР
С. Петлюри3. Щоправда, переговори на цьому відразу ж і завершилися. 4 вересня делегація
повернулася до Вінниці, щоб передати НКГА висунені білогвардійським командуванням умови співпраці,
їхній головний зміст зводився до того, що в разі неприйняття «петлюрівцями» гасла «єдиної та
неподільної» Росії вони вважатимуться керівництвом ЗСПР таким же противником, як і більшовики4.
Текст цих умов у письмовому вигляді було передано з НКГА до Штабу Головного отамана.
Київські події мали надзвичайно негативні наслідки для морального стану українських військ.
Несподівано для всіх серпневий наступ, який приніс армії УНР таУГА такі блискучі військові успіхи,
закінчився жахливою поразкою - втратою української столиці. "Стрільці дуже пригноблені послід-
німи подіями, жадають поновного наступу на Київ", - свідчить запис у деннику НКГА від 1 вересня5.
1 Док. № 2; Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 108.
2 UMBO України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 109. - Арк. 7.
3 Док. № 12; Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 45, 47.
х Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - G. 47; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -Л. 155.
•"' Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 44.

Розділ З
67
Подекуди між українцями та білогвардійцями спалахували збройні сутички. Так, спроба частин
2-ої Терської пластунської бригади просунутися з Білої Церкви до Києва була зупинена Окремою
Полтавською повстанською бригадою, що діяла в складі 3-го Галицького корпусу. З боєм полтавці
відкинули білогвардійців назад до Білої Церкви1.
Тим часом 2-гаТерська пластунська бригада полковника В. Бєлогорцева розпочала з Білої Церкви
рух на Сквиру, маючи намір відрізати армійську групу генерала А. Кравса від основних сил
української армії. Зважаючи на це, а також з огляду на наступаючу з району Умань-Христинівка південну
групу 12-ї російсько-більшовицької армії, Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський 4 вересня
віддав наказ військам А. Кравса відступити налінію Козятин-Бердичів. Щоб якось заспокоїти
війська, Тарнавський в окремому наказі намагався пояснити відступ з-під Києва загрозою &т армії бути
затиснутою між білогвардійськими Td більшовицькими військами: "Може це буде і ліпше, наколи ми
будемо тим третім, котрий очікує, аж тамті два посварилися і ослабли. Для того наше Командування
приказало частинне відтягнення фронту. Воно хоче через це скупчити нашу Армію в більше вигідних
становищах, щоби наші частини були близче себе і з найбільшим спокоєм очікували на цей мент, в
якім ми знову почнем посуватися вперед"2.
Цей відступ, що тривав близько тижня, також супроводжувався сутичками з
білогвардійцями. 6 вересня терські батальйони захопили ст. Устимівка, вступивши у бій з повстанцями отамана
Зеленого3. 7 вересня білогвардійці зайняли Фастів, захопивши при цьому український бронепотяг
«Запорожець», виданий ворогу власним командиром4. Свій вступ до міста терці відзначили
єврейським погромом та. грабунками3.
* * *
Окрім неготовности українського командування до збройного зіткнення з білогвардійцями,
Київська катастрофа в черговий раз показала політичну недалекоглядність українського уряду.
"...Помиляються ті, хто надає Київським подіям велике серйозне значення. Вихід нашого війська з Києва є
безумовно дт нас ударом з військового й морального боку, але серйозного значення для нашої даль-
нійшої боротьби за Українську Народну Республіку це не може і не буде мати, - заявив прем'єр-міністр
І. Мазепа відразу ж після подій 31 серпня. - Навпаки, ганебним поводженням з нашим військом
Денікінська армія викопала між собою і українським народом ще більшу пропасть, а разом з тим
підняла авторитет нашого війська перед народом.. .'Ч). Отже, голова уряду стверджував, що Київська
катастрофа "не може і не буде мати" жодних серйозних наслідків (!) для української визвольної боротьби.
Ще далі пішло міністерство закордонних справ УНР, повідомивши 1 вересня 1919 р.
закордонних представників, про те, що "можна сміливо сказати, що наше становище чим далі стає краще"7.
Невідомо, на кого були розраховані ці вельми сумнівні твердження, оскільки громадськість
практично відразу ж адекватно оцінила значення подій, що відбулися.
Попри офіційні урядові заяви, втрата столиці справила надзвичайно пригноблююче враження
на українські політичні кола. Деморалізація, невіра в успіх подальшої боротьби охопила українських
політиків, атмосфера взаємних звинувачень стала всеохоплюючою. Галицькі кола, передусім
військові, звинувачували С Петлюру в нездатності очолювати армію. Друкований орган НКГА «Стрілець»
надрукував статтю «До булави треба голови або Про парад і наказ» з гострою критикою Головного
отамана. "Сором, який ми пережили в Київі, не має собі рівного в нашій історії. Військо не винно
тому... Винен провід. Він не дбав о це, щоб довідатися, де стоїть найближчий ворог... Але подбав о
«гучний парад»! А на парад прийшов Денікін. Це факти..." - йшлося у статті8. За кілька днів «Стрілець»
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 45.
2 Док. № 19.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 49.
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 1. - Спр. 65. - Арк. 28зв.
5 Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. - С 479-482.
() Українська революція: документи 1919-1921 / Під. ред. Т.Гунчака. - Нью-Йорк, 1984. - С. 40.
7 Українська революція: документи 1919-1921. - Нью-Йорк, 1984. - С. 42.
8 До булави треба голови або Про парад і наказ. Допись // Стрілець. - 9 вересня 1919 р. — Ч. 66.-С.З.
5-

68
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
надрукував статтю свого редактора, відомого галицького
громадсько-політичного діяча О. Назарука, у якій той намагався довести,
що лише бездарна військова політика уряду УНР та породжена нею
«отаманщина» перешкоджають притягненню на українську
військову службу таких відомих білих генералів "українського
походження" як А. Драгомиров, А. Прохорович, В. Рустанович1. Офіційний
орган уряду УНР «Україна» та часописи галицьких
соціал-демократів «Галицький Голос» і «Боротьба» також вступили в
полеміку, звинувачуючи диктатуру ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем
та галицьке командування у шкідливому &т загальної справи
сепаратизмі та бажанні за будь-яку ціну зберегти особисту владу2.
Громадське невдоволення було надто великим - уряд мусив
якось відреагувати на київські події, передусім більше не вдавати,
ніби нічого не сталося. 2 вересня 1919 р. Рада народних міністрів
УНР на своєму засіданні доручила міністру закордонних справ
А. Лівицькому надіслати до держав Антанти ноту протесту з при- Голова Ради народних міністрів УНР
воду останніх подій та прийняла рішення "вжити всіх заходів для І- Мазепа
найбільшого поширення в пресі відомостей про реакційність політики Денікіна"3. Вже 3 вересня
запропонований Лівицьким проект ноти було ухвалено. Нота уряду УНР висловлювала протест
проти захоплення Києва білогвардійцями та прохання до правлячих кіл держав Антанти примусити
Денікіна залишити українські землі4. 4 вересня український уряд видав відозву до населення, що
також містила протест проти подій у Києві. "Правительство Української Народної Республіки не
допустить порушення найсвятішого права вільного самовизначення українського народу", - ішлося в ній5.
Щоб ознайомитися безпосередньо з настроями військ армійської групи генерала А. Кравса,
С. Петлюра терміново виїхав з Камл янця-Подільського на фронт. Прибувши до Козятина, Головний
отаман став свідком деморалізації та сум'яття в частинах. "Значна частина козаків запорожців, як і
галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будь-то би зложену згоду з Денікіном
і слово «зрада» кружляє скрізь... - повідомляв С Петлюра Штаб Головного отамана в телеграмі від
6 вересня. - Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію і коли він буде тягнутися далі,
то армії у нас не буде... Схвильований і підвищений настрій військ і населення може бути пере-
ломаний недвозначною заявою уряду і Директорії в справі боротьби з Денікіном і тому потрібно
ясно і недвозначно заманіфестувати це, в противному разі неминуча катастрофа"6. Перебуваючи
у Козятині, С. Петлюра для піднесення бойового духу війська видав відозву до українського вояцтва,
у якій закликав продовжувати боротьбу за незалежність України і висловив віру в те, що Київ буде
"не в червоносотенних і чорносотенних, а в наших чистих українських руках"7. С. Петлюра дав
розпорядження Запорізькій групі і повстанським загонам «готуватись до наступу» та запропонував
призначити слідство над генералом А. Кравсом за залишення ним Києва. Повернувшись до Кам'янця,
С Петлюра 7 вересня повідомив уряд про становище на фронті та настрої військ у зв'язку з
"реакційністю політики Добровольчої армії"8. Міністри ухвалили надіслати до держав Антанти ще одну
ноту з протестом проти денікінської окупації України, що й було зроблено 9 вересня9. Та схоже, що
цим уряд вирішив і обмежитися.
Як уже зазначалося, якщо С Петлюра покладав відповідальність за Київську катастрофу
на Кравса й НКГА, то галицьке командування натомість звинувачувало в цьому С. Петлюру. Проте
1 Назарук О. Про військових фаховців // Стрілець. - 11 вересня 1919 р. - Ч. 67. - С. 1.
2 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С. 306.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 70зв.
4 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 169-170.
5 ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1.-Д. 10. -Л. І-Іоб.
6 Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. 1. - Нью-Йорк: УВАН у США, 1956. - С. 231-232.
7 Славне вояцтво! // Україна. - 7 вересня 1919 р. - Ч. 24. - С. 1.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 77.
() Українська революція: документи 1919-1921. - С. 46-48.

Розділ 3 69
Старшини 3-го куреня 5-ї Сокольської бригади, В центрї - командир куреня сотник Чайка. Вересень 1919р.
Є. Петрушевич все ж таки призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва.
На початку вересня 1919 р. до Вінниці прибула з Кам'янця-Подільського слідча комісія у складі
начальника оперативного відділу Штабу Головного отамана підполковника К. Долежаля та генерал-інс-
пектора УГА В. Гембачіва, яка без довгих зволікань визнала командування Галицької армії винним1.
Однак Є. Петрушевич розвивати тему не став, і Штаб Головного отамана обмежився лише
тим, що висловив НКГА догану. Проте й цього вистачило, щоб начальник штабу УГА полковник
A. Шаманек подав у відставку, яку, втім, генерал М. Тарнавський не прийняв. Догану, що надійшла
телеграмою, М. Тарнавський відіслав назад до генерал-квартирмейстера Штабу Головного отамана
B. Курмановича, зауваживши, що НКГА відповідальна лише перед диктатором Є. Петрушевичем2.
Інцидент на цьому було вичерпано, але він ще раз засвідчив украй небезпечну для справи
української соборності тенденцію галицького командування відмежовуватися від армії УНР.
* * *
Наддніпрянське керівництво цілком усвідомлювало марність будь-яких сподівань на порозуміння
з Денікіним. Іншої думки були тільки галицькі політичні кола на чолі з Є. Петрушевичем. Визволення
Галичини з-під польської окупації вони сприймали як своє першочергове завдання. Єдиною силою,
яказалишалася в розпорядженні диктатора ЗУНР, була Галицька армія, тож він не поспішав кидати її
у виснажливу війну проти нового ворога, який до того ж розцінювався як непереможна сила. Як уже
зазначалося, конфронтація з білогвардійцями була вкрай небажаною для галицького керівництва ще
й тому, що загрожувала остаточним розривом з Антантою, на підтримку якої у вирішенні
«галицького питання» сподівалися провідники ЗУНР. Тож Є. Петрушевич зволікав з рішенням про відкриття
1 Шухевич G. Спомини з Української Галицької армії (1918-1920). - Ч. III. Від липня 1919 до січня 1920.
-Львів: «Червона Калина», 1929. - G. 40.
2 Шухевич G. Спомини з Української Галицької армії (1918-1920). - С 40; Мазепа І. Україна в огні й бурі
революції 1917-1921. - Т. 2. - С 77.

70
/Иихай/io Ковальчук Невідома війна 1919 року
нового фронту, все ще сподіваючись мирно врегулювати конфлікт з Денікіним1. "Петрушевич
виразно стояв за порозуміння з Денікіним, хоч би й шляхом далекосяглих компромісів, - згадував прем'єр-
міністр УНР І. Мазепа. - На нарадах з представниками нашого уряду він постійно доказував, що
армія Денікіна є велика сила і що боротьби з нею ми не видержимо. Він був переконаний в перемозі
Денікіна і тому вважав необхідним за всяку ціну з ним порозумітися"2.
Диктатор Є. Петрушевт зі своїм ото7еннмм серед співробітників державних установ диктатури ЗУНРта військової
канцелярії диктатора. В центрі- Є. Петруїиевт, ліворуг - С. /олубовиг та С. Витвицький,
праворуг - нашльник оперативного відділу Штабу Головного отамана підполковник К. Долежаль.
Друга половина 1919p., Кам'янець-Подільський
Це не могло не вплинути на позицію Директорії та уряду УНР. Для політичного керівництва УНР
годі було сподіватися виграти війну проти білогвардійців власними силами. Дієва армія УНР,
значною мірою створена з нещодавніх напівпартизанських загонів, все ж значно поступалася Галицькій
армії рівнем організації, налагодженості роботи армійських служб, функціонування запілля, навіть
матеріальної забезпеченості. Особовий склад армії УНР, особливо рядовий, здебільшого був готовий
воювати проти нового ворога, проте в більшості представників вищої командної ланки віри в
перемогу не було. Сучасники зазначали, що "військові фахівці" неукраїнського походження фактично
усунулись від виконання своїх обов'язків3. Уже в перших днях вересня 1919 p., коли загроза збройного
зіткнення між УНР та Денікіним стала реальною, вищі воєначальники Дієвої армії - начальник
штабу армії генерал В. Сінклер, перший та другий генерал-квартирмейстери М. Капустянський і Г. Яну-
шевський - заявили про своє бажання залишити українську військову службу*. Ще гірше становище
спостерігалося у військах, де проросійськи налаштовані старшини часто просто кидали свої частини
і йшли додому або ж, переховуючись, намагались дістатися до білогвардійського фронту. Такі факти
мали місце навіть у частинах Київської групи армії УНР, де відсоток кадрових старшин був
порівняно незначним5. У найелабшій за своєю боєздатністю Волинській групі станом на 15 вересня 1919 р.
з 723 старшин, які числилися за списком, наявними були лише 549°. Головний Державний інспектор
1 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С 310-311.
2 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року) // Збірник нам'яти Симона Петлюри... - С. 37.
3 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 18.
* ГАРФ.-Ф. 7440.- Он. 1.-Д. 1.-Л. 946.
5 ГАРФ. - Ф. 5881. - Он. 1. - Д. 283. -Л. 48о6.-49об.
6 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Он. 1. - Сир. 45. - Арк. 8.

Розділ З
71
* * *
Переконаність керівництва УНР у неминучості війни з білогвардійцями підсилювалася
звістками, які постійно надходили до Кам'янця-Подільського з теренів окупованої білогвардійцями
Лівобережної та Південної України. Ці звістки здебільшого свідчили про придушення
білогвардійцями будь-яких проявів українства та встановлення режиму суцільного військового свавілля2. Так,
на Харківщині та Полтавщині було заборонено викладання українською мовою в навчальних
закладах, у Києві закрито майже всі українські часописи та заарештовано деяких українських політичних
діячів. "В жертву «єдиній і неділимій» віддається зараз все на Україні, - повідомляла організація
українських соціал-демократів з Катеринославщини на початку вересня 1919 р. - Земля переходить
знов до поміщиків, настановляється стара поліція /ця видавлювання соків з нашого народу,
закриваються українські школи, просвіти, руйнуються українські селянські кооперативи, забирається майно
селян, насилуються їх жінки, дочки й сестри, забороняється українська мова (язик), якою говорили
наші прадіди ще за тисячу літ до того, коли примушені були вчитись руського язика, мови наших по-
работителів. Ганебні часи нашого рабства, нашої вікової неволі, часи єдності й могутності Росії зараз
підносяться й вихваляються народу на глум нам, а все святе й дороге для нашого народу на наших
очах розтоптано варварським лаптем нашого переможця"3.
Білогвардійський режим з його великодержавною шовіністичною політикою та брутальним
свавіллям військової влади на місцях викликав обурення населення, що загрожувало перейти у
відкрите протистояння. Треба сказати, що безчинства та насилля білогвардійських військ над
мирними жителями набули в цей час настільки масштабного характеру, що цс привернуло увагу навіть де-
нікінського командування. Ось як у серпні 1919 р. описував становище на зайнятій Добровольчою
армією Лівобережній Україні сам командувач армії генерал В. Май-Маєвський у доповіді
керівництву: "Озброєні козаки і вояки самочинно заходять в будинки, не лише вночі, але навіть і вдень,
забирають останній шмат хліба, останню білизну, курку і навіть коня, без якого селянин залишається
жебраком. Але ті, кому доручені ці частини, кому доручено зберігати лад у цій частині, не допускати
свавілля - цього не бачать. Російська людина, за рідкісним винятком, чи то генерал, чи останній
рядовий, диви\ься лише за тим, щоб їй добре було, а до решти їй діла нема. Жахливу картину
становлять ті села, де війська зупинялися хоча б на короткий час..."4 Підсумовуючи, генерал зазначив:
"Відомо, що в деяких губерніях, у запіллі більшовиків, з" явилися повстанські загони, це пояснюється
тим, що більшовики чинили над жителями насилля і свавілля. Не можна дивуватися, якщо це
станеться і в нашому запіллі, завдяки свавіллю та грабункам, які чиняться над жителями. Жителі з пова-
1 Док. № 24.
2 Українська революція: документи 1919-1921. - С. 31-33; Доценко О. Літопис української революції. - Т. II.
- Кн. 4. - С 9, 96-98.
3 Феденко П. Повстання нації. - С. 97.
4 РГВА.-Ф. 39681.-Оп. 1.-Д 12.-Л.24.

72
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Генерали А. Драгомнров іН. Бредов обходять стрій 1-іробітпжо-офіцерськоїроти
гою ставляться до армії, якщо вона хоча б трішки має до них гуманності, а тут вони, окрім грабунків
та насилля, нічого не бачать"1.
Ще на початку серпня 1919 р. у ставці Денікіна були відомості про значні масштаби
зловживань, грабунків та насилля над мирними жителями з боку військових частин і бездіяльність білого
командування у цій справі2. "До мене дійшли відомості про несамовиті грабунки і насилля, заподіяні
козаками Кавказької дивізії в Кременчуці. Чимало з цих людей втратили усяку людську подобу, -
телеграфував Денікін генералу Маю-Маєвському 23 серпня. - Наказую вам розстрілювати
грабіжників і насильників, не рахуючись ні з чим. Інакше Російська справа загине"3. Проте подібні накази
й заклики до гідної поведінки вояцтва не допомагали. "При поступовому просуванні армій вперед
і зайнятті ними, відповідно, все більшого терену відбувається грандіозний грабунок відбитого від
більшовиків державного майна і особистих припасів мирного населення, - писав Денікін
генералу Шиллінґу 10 вересня 1919 р. - Грабують окремі військові чини, грабують невеличкими бандами,
грабують цілі військові частини, нерідко при потуранні і навіть з дозволу осіб командного складу...
В грабунках видно широкий розмах. Грабує вся армія... Безпросвітна картина грабунків і крадіжок
панує у всій прифронтовій смузі"4.
На Лівобережній Україні у відповідь на принесений білогвардійцями «лад» почали спалахувати
селянські повстання проти нової влади; партизанські загони, які діяли раніше проти більшовиків,
тепер повернули зброю проти білогвардійців3. Стрімке зростання повстансько-партизанського ру-
1 РГВА. - Ф. 39681. - Оп. 1. - Д. 12. - Л. 24об.
2 РГВА.-Ф. 39681.-Оп. 1.-Д. 12. -Л. 5.
3 РГВА. - Ф. 39681. - Оп. 1. - Д. 12. - Л. 23.
4 РГВА. - Ф. 40144. - Оп. 1. - Д. 1. - Л. 4; Гордеев Ю. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.:
«Аркаюр», 1993. - С. 129.
5 Чи не единим винятком серед українських повстанських ватажків, які практично всі незабаром розгорнули
боротьбу проти білогвардійців, став отаман І. Струк, що діяв на Чорнобильщині. Активний організатор
антибільшовицьких повстань на північній Київщині, він на початку вересня 1919 р. прибув до Києва та запропонував свої
послуги білогвардійцям. Як такий, що «не зумів у свій час стримати розбещених партизанів» (йшлося про схильність
його повстанців до погромництва), він був змушений з повинною з'явитися до генерала Н. Брєдова. Втім, отамана
І. Струка «пробачили» і призначили помічником командира «1-го Малоросійського добровольчого партизанського
загону по боротьбі з комуною та анархією», що формувався у захопленому білогвардійцями Києві (див.: Киевское
Эхо. - 27 сентября 1919 г.).

Розділ З
.73
ху та поширення на Катеринославщині й Полтавщині селянських
повстань стали яскравим свідченням ставлення переважної
більшості населення до денікінської влади.
У цих умовах піти на співпрацю з Денікіним означало б для
українських лідерів розірвати з власним народом. "Український
народ за свої національні права, за свою незалежність і самостійність
своєї Республіки буде битися до повного вичерпання всіх своїх сил
і засобів, а жертви синів його забезпечують перспективи його буду-
чини... - заявив у цей час С. Петлюра в інтерв'ю американському
журналістові Г. Альзберґу. - Ми недопустимо, щобденікінці
посіяли у нас знову виметений більшовизм, ослаблення єдиного про-
тибільшовицького фронту безпідставною навалою на наш край"1.
Така ситуація, коли у збройний конфлікт могли вступити
/СамандувагДобровольгоїармії дві значні антибільшовицькі сили і тим самим послабити од-
генерал В. Май-Маєвський На одну перед спільним ворогом, багатьом сучасникам
здавалася незрозумілою та абсурдною. Невипадково серед населення Київщини на початку вересня
1919 р. кружляли чутки про те, що до Умані ось-ось має прибути французька місія з метою
посприяти укладенню домовленості між урядом УНР та білогвардійцями2. Зрозуміло, це не
відповідало дійсності, хоча можлива українсько-білогвардійська війна і справді здавалася провідним
колам держав Антанти цілком безглуздою, принаймні, до остаточної перемоги над більшовиками3.
Прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд-Джордж засуджував війну Денікіна проти Петлюри.
У британському парламенті 14 вересня депутат Ведгвуд звернувся до прем'єра з запитанням, чи має
уряд намір зупинити братовбивчу війну між українцями та білогвардійцями, особливо якщо
врахувати, що відправлена Денікіну англійська зброя спрямовується таким чином проти народу, що захищає
свою свободу4. Таку позицію підтримував і міністр оборони Великобританії В. Черчілль5. 15 вересня
його міністерство видало комунікат з розпорядженням усіляко сприяти заходам, які могли б
забезпечити військову співпрацю армії УНР та білогвардійців у боротьбі проти більшовиків6.
Втім, на співпраці Денікіна з Петлюрою наполягали не лише в Лондоні, але й у Парижі. Прем'єр-
міністр Франції і голова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, щоб "улаштувати
співробітництво Денікіна і Петлюри", доручив голові французької військової місії в Румунії генералу Петену
вплинути відповідним чином на російського представника в Бухаресті генерала А. Іеруа7. Одночасно
Ж. Клемансо намагався діяти й через Варшаву, знаючи про українсько-польські переговори. 2
вересня він надіслав телеграму начальникові польської держави Ю. Пілсудському, у якій підкреслював
1 Головний отаман про сучасний мент // Український козак. - 26 вересня 1919 р. - Ч. 57. -СІ.
2 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 8.
3 Здобуття українськими арміями Києва не справило жодного враження на лідерів Антанти і не змінило їхнє
ставлення до «українського питання». Західноєвропейське суспільство також в цілому байдуже поставилося до цієї
події. Лише італійський часопис «II Poppolo d'ltalia» висловив на своїх шпальтах дещо іншу точку зору: "Це -
епохальна подія. Ще ніколи ніякий народ не боровся за свою свободу з більшою вірою. Ще ніколи жоден народ не
боронив свого права на незалежність у складніших умовах. Перебуваючи під загрозою польських та румунських зазіхань,
поборюваний прихильниками «єдиної і неподільної», без зброї, сам один, під байдужими поглядами всієї Європи,
український народ звільняє свою територію від більшовицької чуми і знову здобуває свою столицю... Київ... нарешті
вільний від азіатської орди". Ім'я автора цієї статті, тоді вже відомого італійського журналіста і політичного діяча,
було Беніто Муссоліні (див.: Бондаренко К. "Українська мрія" Беніто Муссоліні // Політика і культура. - 1-7 жовтня
1999p.-№23.-С 32.)
4 Borschak E. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 152.
5 Черчилль У. Мировой кризис. - С. 170-171.
6 Borschak E. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 153.
7 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С 301. Borschak E. L'Ukraine a la conference
de la paix (1919-1923).-P. 150.

74
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
потребу не допустити конфлікту між ЗСПР та українською армією. "Прошу Вас звернутися до
польського уряду, який, згідно з попередніми донесеннями, має з Петлюрою зв'язки, з проханням
вплинути на нього стримуватися і проявляти до Денікіна нейтралітет з вищих інтересів загальних дій
проти більшовиків", - писав Ж. Клемансо1.
Не залишалося осторонь й зовнішньополітичне відомство США - у середині вересня 1919 р.
співробітник американського аташату в Румунії лейтенант Сміт за дорученням керівництва виїхав
до Таганрога для переговорів про можливості українсько-білогвардійського порозуміння2.
Білогвардійська охорона Чорно, морського у збережжн
Українська дипломатія, зі свого боку, також намагалася виявляти активність шляхом численних
протестів та звернень до держав Антанти з приводу великодержавно-шовілістичної політики
російських білогвардійців. Так, на початку вересня 1919 р. діяльність у цьому напрямку розгорнула
очолена графом М. Тишкевичем дипломатична місія УНР у Парижі3. 12 вересня місія надіслала на ім'я
голови Паризької мирної конференції Ж. Клемансо протест з приводу захоплення Києва Денікіним4.
Водночас українська місія в Румунії знову звернулася до представників Антанти, запропонувавши їм
план кількамісячної давнини про військову співпрацю між білогвардійською та українською арміями5.
Позицію держав Антанти про необхідність військової співпраці між ЗСПР та українською
армією поділяли й окремі російські дипломатичні представники у Парижі. Так, на потребі уникати
конфліктів з Петлюрою постійно наголошував у своїх повідомленнях до Таганрога голова Російської
Політичної Наради в Парижі В. Маклаков6. На позицію А. Денікіна в питанні про ставлення до
уряду УНР намагався вплинуїи й лідер російського білого руху, Верховний правитель Росії адмірал
А. Колчак (втім, його авторитет у ставці ЗСПР, очевидно, зменшувався в міру того, як розбиті
сибірські білі армії відкочувалися під тиском більшовиків на схід). У надісланій до ставки Денікіна на
початку вересня 1919 р. телеграмі Колчак повідомив, що він обізнаний зі шкідливою природою
сепаратистської діяльності Петлюри, але з огляду на необхідність єдності антибільшовицького фронту
1 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С. 301. Польське міністерство
закордонних справ, до речі, відразу ж поспішило відмежуватися від можливих звинувачень щодо зв'язків з урядом УНР,
заявивши, що Польща прагне лише домогтися використання української армії проти більшовиків (див.: Карпенко О.
Імперіалістична інтервенція на Україні (1918-1920). -Львів: Видавництво Львівського університету, 1964.-С. 107).
2 ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. - Д. 45. - Л. 170.
1 ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Д. 11. - Л. 1; Українська революція: документи 1919-1921. - С 50-51.
1 Borschak Е. L'Ukraine a la conference de la paix (1919 - 1923). - P. 153.
Г) Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 285.
6 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - С 39.

Розділ З
75
* * *
Що ж спонукало Дснікіна до такої безкомпромісності у ставленні до українського уряду? Адже,
попри постійні офіційні твердження білогвардійського керівництва про військове безсилля Петлюри4,
Денікін, завдяки своїй розвідці, був добре поінформований про чисельність та боєздатність
принаймні УГА\ Його агенти у своїх донесеннях постійно підкреслювали погане матеріальне становище
українських військ та серйозні політичні тертя між урядом УНР і диктатором Є. Петрушевичем0.
До речі, українська розвідка в цей час значно поступалася білогвардійській. Як наслідок -
керівництво УНР мало у своєму розпорядженні лише очевидно перебільшені дані про антиденікінські
та «самостійницькі» настрої серед козачих військ (Добровольча російсько-білогвардійська армія
взагалі чомусь визначалася як «невелика»)7.
Як уже згадувалося, А. Денікін мав у своєму розпорядженні відомості про напружені
взаємовідносини між урядом УНР та галицькою диктатурою. Інформатори російської військової розвідки
повідомляли про небажання значної частини галицьких вояків продовжувати збройну боротьбу на
Наддніпрянській Україні в умовах окупації поляками Галичини8. Вказувалося, що невдоволення галичан
було викликане підписанням військовою делегацією уряду УНР та представниками польського
командування угоди про встановлення перемир'я та проведення демаркаційної лінії між польською та
українською арміями9. Укладення цієї угоди серйозно погіршило відносини між наддніпрянським та
галицьким керівництвом. Серед галицьких політиків з'явилися серйозні побоювання того, що уряд
УНР піде на союз з Варшавою, відмовившись від претензії на Галичину, що, в свою чергу, могло
призвести до цілковитої й остаточної анексії краю Польщею. Щоб усунули таку загрозу, окремі кола
диктатури ЗУНР виявляли намір порозумітися з російськими білогвардійцями і з їхньою допомогою
запобігти такому розвиткові подій. На початку вересня 1919 р. представники ЗУНР на Паризькій
мирній конференції В. Палейко і С Томашівський (які, до речі, вийшли зі складу об'єднаної української
делегації) повідомили голову РП Наради в Парижі В. Маклакова про загрозу союзу між Польщею
1 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - С 40-41.
2 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - С. 40-41.
3 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - С 41.
4 Подібні заяви навіть примусили англійське військове представництво у Таганрозі повідомити Лондон, що
Денікін слабо поінформований про військові сили українців: «Петлюра набагато сильніший, ніж він (Денікін. - М.К.)
собі уявляє» (Див.: Процик А. Вказ. праця. - С 38.)
3 ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. - Д. 45. -Л. 132-133.
6 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - С. 42.
7 Українська революція: документи 1919-1921. - С 33-34; ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 4.
н ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. - Д. 45. - Л. 133, 227.
() Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2.(4. III). - С. 140-141.

76
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
L ' I
l.ilili."*:
iVk ^c^r4 (ra<w
Генерал А. Драгомнров під гас параду білогвардійських війську Києві Лота ток вересня 1919 р.
й урядом УНР1. Проте Маклаков, усупереч очікуванням галицьких делегатів, обмежився лише тим,
що передав ці дані до ставки Денікіна2. Для командувача ЗСПР це стало підтвердженням наявності
серйозних суперечностей між урядами УНР й ЗУНР (українсько-польський альянс у Таганрозі
вважали неможливим з огляду на залежність зовнішньої політики Польщі від позиції Антанти, яка не
підтримувала український рух). Денікін був також добре поінформований і щодо проросійських
настроїв деяких впливових галицьких політиків і дипломатів. Так, у серпні 1919 р. В. Панейко,
представник ЗУНР у Парижі й довірена особа диктатора Петрушевича (а також політик зі стійкою
репутацією москвофіла), під час зустрічі у Відні з галицькими діячами висловлювався за федерацію
1 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни. - G. 51.
2 ProcykA. Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War.
P. 130-131.

Розділ З
77
* * *
У ставці ЗСПР здобуття Києва розцінили як сигнал до початку збройної "ліквідації" української
армії. З огляду на нечисленність київського угрупування білогвардійців (7-ма дивізія і 2-гаТерська
пластунська бригада, разом 4 800 багнетів і шабель3) та його скутість більшовиками, Денікін
прийняв рішення здійснювати операцію проти українців силами дислокованого у Південній Україні
3-го армійського корпусу.
2 вересня 1919 р. з" явився наказ головнокомандувача про розгортання на базі цього корпусу
військ Новоросійської області ЗСПР. До їх складу увійшли всі колишні корпусні з'єднання і
частини: 4-та дивізія генерала Я. Слащова, козача бригада Н. Склярова, одеський загін та
нечисленні залоги Криму4. Станом на 2 вересня білогвардійські війська Новоросійської області налічували
10 700 багнетів і шабель5. Командувачем військ залишався генерал Н. Шиллінґ.
На цей час 4-та дивізія генерала Я. Слащова та козача бригада генерала Н. Склярова (разом
5 540 багнетів і 870 шабель) займали район Вознесенська. Безпосереднього контакту з
українськими військами вони не мали, їх розділяли рештки відступаючої на північ південної групи 12-ї
російської більшовицької армії та численні повстанські загони Н. Махна, витіснені білогвардійцями з Ка-
теринославщини. Махновці становили особливу небезпеку для білогвардійців, оскільки, на відміну
від червоних, не збиралися відступати з Південної України і були налаштовані битися до
останнього. Сформовані з катеринославських повстанців, ці загони раніше входили до складу
більшовицької 2-ї Української армії, разом з якою билися проти білогвардійців у Донбасі. Проте влітку
1919 р. махновці розірвали союз з червоними і збиралися самостійно боротися проти Денікіна6.
Змушені з боями відступити з Катеринославщини, на початок вересня 1919 р. загони Махна
зосередилися в північній частині Херсонщини, у районі Новоукраїнка-Олександрівка-Плетений Ташлик-
Адабаш7. "Махно займав основним ядром у 11 000 чоловік Новоукраїнку, але, крім цього, увесь
Єлисаветфадський-Катеринославський-Миколаївський-Уманський район кишів його бандами,
які то формувалися, то знову розпадалися в разі невдачі", - згадував командир 4-ї білогвардійської
1 Лозинський М. Галичина в рр.1918-1920. - Прага, 1922. - С 174.
2 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 287.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. -Л. 75об.
4 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 84.
5 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 77об.-78.
6 Аршинов П. Историямахновскогодвижения (1918- 1921). -Запорожье: „Дикое Поле", 1995. -С. 113-132.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13. -Л. 388.

78
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
дивізії генерал Я. Слащов1. Для знищення махновців зі складу 2-го армійського корпусу ЗСПР було
виділено 5-ту піхотну дивізію генерала П. Оссовського, яка зосередилася в районі Єлисаветграда.
І хоча її сил (2 760 багнетів) було явно недостатньо для ліквідації повстанців, головнокомандування
ЗСПР відхиляло всі пропозиції генерала Слащова підсилити 5-ту дивізію частинами Новоросійської
області; генералу Оссовському лише тимчасово було підпорядковано козачу бригаду2. За планами
Денікіна, новоросійські війська мали діяти проти української армії.
4 вересня 1919 р. А. Денікін віддав наказ військам Новоросійської області, закріпивши за собою
Херсон, Миколаїв, Одесу, вийти на фронт Калинівка-Вінниця-Жмеринка-Могилів-Подільський*.
Розпочинаючи нову війну проти української армії, що займала ці регіони, денікінське
головнокомандування, очевидно, не уявляло її інакше, як прогулянку, під час якої напіврегулярні петлюрівські
формування розбіжаться, здаватимуться до полону та поспіхом розкладатимуться. Принаймні,
визначений у наказах далекосяжний рубіж виходу військ свідчить саме про це.
Того ж дня війська Новоросійської області отримали директиву, згідно з якою відразу ж після
очищення району Добровеличківка-Ольвіополь-Новоукраїнка від червоних та махновців вони мали
зайняти позиції для наступу проти української армії: козача бригада - в районі Юзефпіль-Голованівськ,
4-та дивізія - Ольвіополь-Криве Озеро4. Передбачалося також силами білогвардійських підрозділів,
що перебували в Одесі, очистити від більшовиків район Розділ ьна-Тирасполь-Дубоссари, готуючись
до наступу проти українців уздовж залізниці Одеса-Бірзула5.
1 Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года // Военный вестник. - 1922. - № 9-10. - С. 38.
2 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. -Л. 75об.; ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. -Д. 391. -Л. 5-5об.
3 Док. № 14.
* Док. № 14.
3 Док. № 14.

Розділ З
79
Та плани денікінського командування несподівано були зірвані махновцями, що на початку
вересня під Новоукраїнкою завдали поразки 5-й білогвардійській дивізії та козачій бригаді, відкинувши
їх до Єлисаветграда й Вознесенська. Лише введенням у бій 5 вересня частин розташованої у районі
Вознесенська 4-ї піхотної дивізії білогвардійцям вдалося зупинити енергійний натиск махновців
і примусити їх відступити1. Проте за таких умов денікінській ставці довелося відмовитися від намірів
якомога швидше розпочати наступ проти армії УНР. "Головком вважає, що головним Вашим завданням
зараз є якомога швидша і цілковита ліквідація групи Махна, - телефафував 5 вересня начальник штабу
ЗСПР генерал І. Романовський командуванню Новоросійської армії. - Аж до завершення цієї
ліквідації [в] напрямку на Вінницю, Жмеринку й Могилів-Подільський обмежитися лише спостереженням
та вжиттям заходів по забезпеченню Одеси"2. Отже, операцію проти української армії було відкладено.
Термін її початку став ще більш невизначеним після того, як південна фупа 12-ї
більшовицької армії, відтіснивши частини Київської фупи армії УНР, 6 вересня зайняла Христинівку та район
Тальне-Умань*. Припускаючи, що більшовики своїм лівим крилом здобули Вапнярку (насправді
українські частини утримали вапнярський залізничний вузол і, відкинувши більшовиків, зайняли
Бірзулу і Балту), Денікін наказав Слаїцову 9 вересня, на заміну директиви від 4 вересня,
підпорядкувавши собі 5-ту дивізію й козачу бригаду, розбити махновців і південну фупу червоних, зайняти
Хритинівку та район Гайсин-Вапнярка4.
Слащов проте не надавав операціям проти відступаючих більшовиків першорядного значення.
Натомість він цілковито зосередився на знищенні активних і маневрених махновських загонів, що
завдавали білогвардійцям чималих вфат. 10 вересня білогвардійські частини 4-ї дивізії та козачої
бригади після жорстокого бою з махновцями здобули Ольвіополь3. Таким чином Слащов сподівався
відрізати махновців від зв'язку з районом Бірзули, де, за повідомленнями білогвардійської
розвідки, з'явилися українські частини (це була Волинська фупа армії УНР). Обговорюючи по прямому
дроту зі штабом військ Новоросійської області плани ліквідації махновських та більшовицьких
частин у районі Умань-Тальне, помічник начальника оперативного відділу штабу головнокомандувача
ЗСПР полковник А. Шкеленко зазначив, що "цю фупу вкрай необхідно знищити впродовж
найближчого часу, щоб мати розв'язані руки для дій проти петлюрівців"6. Про початок бойових дій
проти української армії, на думку Шкеленка, можна було б говорити лише після зайняття військами
Слащова району Тальне-Умань7. Та визначити точний термін ліквідації противника в цьому районі
білогвардійському керівництву поки що було складно. Якщо більшовицькі частини поспіхом
відступали на північ, то рухливі й боєздатні махновські загони, схоже, збиралися битися до останнього.
* * *
Урядові кола УНР нічого не знали про приготування білогвардійців у Південній Україні до
бойових дій проти української армії. Натомість у Кам'янці-Подільському було офимано звістки про
спроби держав Антанти спонукати денікінське командування до переговорів з українськими
лідерами. Військовий представник УНР у Бухаресті генерал С. Дельвіґ повідомляв своє керівництво про це
на початку вересня 1919 р. С Петлюра та його оточення, йдучи назустріч вимогам Є. Петрушевича,
були змушені повернутися до ідеї переговорів з білогвардійцями. "Вся права опозиція разом з Пет-
рушевичем була рішуче проти війни з Денікіном. Тому для нашого уряду не залишалося іншого
виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Денікіна, - згадував прем'єр-міністр
УНР І. Мазепа. - Не малу ролю в цьому рішенні уряду відіфали також інформації наших дипломатів...
Вони повідомляли уряд, що Антанта не хоче й не допустить до війни між нами й Денікіном. Само
1 РГВА. - Ф, 39540. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 388.
2 Док. № 17.
3 ЦДАВО України.-Ф. 3172.-Оп.З.-Спр. 43.-Арк. 119зв.-121.
* РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 401-402.
Г) Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 39-40.
6 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13. -Л. 417.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д. 13.-Л. 417.

80
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Стоять зліва направо: глен Директорії Ф. Швець, нагальний похідної канцелярії Головного отамана Внговський,
Головний отаман С. Петлюра, глен Директорії А. Макаренко
собою, ми не мали підстав не вірить цим інформаціям"1. Вважаючи будь-які спроби порозуміння
з командуванням ЗСПР безплідними та заздалегідь приреченими на невдачу, С. Петлюра прагнув
дати можливість галицькому диктаторові самому переконатися в цьому.
6 вересня з'явився наказ Головної управи військ УНР № 164, згідно з яким за
розпорядженням Головного отамана С. Петлюри генерал М. Омелянович-Павленко був призначений галовою
місії з "полагодження непорозумінь, які виникають між військами нашими і Отамана Денікіна при
зустрічі і спільних операціях проти більшовиків"2. Та оскільки білогвардійці все ще не поспішали
запрошувати її до переговорів, 8 вересня зі штабу 1-го Галицького корпусу до
російсько-білогвардійських військ відбув парламентар, що мав дізнатися, чи прийме генерал Н. Брєдов українських пред-
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 63.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 5. - Спр. 1. - Арк. 33. Деякі представники вищого командного складу
пропонували С Петлюрі замінити генерала М. Омеляновича-Павленка іншою особою. Зокрема, військовий міністр
В. Петрів пропонував доручити місію переговорів генерал-інспектору УГА В. Гембачіву. Це пояснювалося тим, що
М. Омелянович-Павленко як колишній заслужений російський офіцер, що п'ятнадцять років служив у
привілейованому лейб-гвардії Волинському полку, викликав тепер у середовищі білих воєначальників особливу ненависть
як український старшина. Проте С. Петлюра на „заміну" не пішов і склад місії залишився незмінним (див.: ГАРФ.
- Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - Л. 18; Док. № 16).

Розділ З
81
ставників. У штабі білогвардійців деякий час зволікали. Проте
розуміння того, що Київ перебуває в загрозливому стратегічному
становищі, оточений з правого берега і українськими, і
більшовицькими військами, а також щойно отримані розвідкою відомості
про перегрупування українських частин (невідомо, проти кого)
спонукали Бредова бодай спробувати з'ясувати умови
порозуміння з українцями. 11 вересня галицький парламентар повернувся
до Бердичева з запрошенням від білогвардійського командування
до переговорів1.
11 вересня у Кам'янці-Подільському відбулася спільна нарада
представників Директорії, уряду та вищого військового
командування, на якій обговорювалося ставлення до ЗСПР. "Мусимо
перейти в наступ проти Денікіна, - висловився галова уряду
І. Мазепа. - Крах армій Денікіна неминучий. Всюди на Україні
почалися масові повстання проти Денікіна". Цю позицію
поділяли присутні на нараді член Директорії А. Макаренко, міністр
народного господарства М. Шадлун, військовий міністр полковник
В. Петрів, керуючий міністерством закордонних справ А. Ніковський, начальник Державної
інспектури армії УНР полковник В. Кедровський. Вони висловилися за наступ на зайняту білогвардійцями
Одесу. "Питання наступу проти Денікіна не є легке /ця вирішення", - заявив натомість генерал-
квартирмейстер Штабу Головного отамана В. Курманович. Він повідомив присутнім про те, що армія
УНР та УГА мають разом не більше 20 000 багнетів, сили ж Денікіна, за його даними, нараховують
240 000 бійців2. Генерала В. Курмановича підтримав начальник Штабу Головного отамана генерал
М. Юнаків: "Вимоги представників уряду щодо переходу в наступ, на жаль, сьогодні не відповідають
нашому стратегічному положенню". М. Юнаків нагадав присутнім, що армія УНР все ще скута
боями з південною групою 12-ї російсько-більшовицької армії. Проти негайного проголошення війни
білогвардійцям висловився й представник диктатора Є. Петрушевича С. Витвицький: "Іменем
галицького уряду заявляю, що галицький жовнір бореться не за галицьку справу, а за цілу Україну. Отже,
не наш місцевий патріотизм керує нами, коли ми кажемо: у нашого жовніра після п'яти літ війни
може захитатися психічна сила, якщо ми кинемо його разом проти большевиків і проти Денікіна".
Тож С. Витвицький запропонував дати військам можливість відпочити і тут же зробив заяву, яка
всерйоз занепокоїла всіх присутніх: "Галицький уряд стоїть на тім становищу, що зДенікіним треба
порозумітися за всяку ціну (тут і далі курсив мій. - М. К). Галицький уряд вважає, що коли б не
можна було заключити з Денікіним чисто військового союзу, то чи не слід зійтися з ним на ґрунті
політичному. Постулат самостійної України мав би бути поставлений з нашого боку, як по-
гаткова вимога, а далі могли би бути якісь уступки в цій справГК Це викликало протести з боку
інших учасників наради. "Коли військові начальники заявляють, що зараз в ніякому разі не можемо
перейти в наступ, то уряд примушений прийняти цю заяву до відома, але з тим, що справа наступу
проти Денікіна мусить бути вирішена в найкоротшому часі, - заявив І. Мазепа. - Щодо заяви
представника галицького уряду, то мушу зазначити: з Денікіним у нас не буде і не може бути ніякого
політигного порозуміння. Коли б ми стали на шлях політжної згоди з ним, то зрадили б свій
народ. Інша справа - військове розмежування з армією Денікіна. На це ми з самого початку
згоджувалися і всім заявляли. Але Денікін на це не піде. Він стоїть на фунті єдиної неділимої Росії і під цим
поглядом українці /ця нього більші вороги, ніж большовики"4. Член Директорії УНР А. Макаренко
висловив готовність провадити війну проти білогвардійців "хоч би й своїми лише силами", маючи на
увазі армію УНР. Закриваючи нараду, С Петлюра, який до того жодним словом не висловив своєї
позиції, зазначив: "До певної міри нас провокують різні закордонні чутки та звістки. Суперечність
поглядів ріжних агентів Антанти свідчить, що /ця самої Антанти неясно, на чий бік вона має стати
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 52-53; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 168.
2 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 38.
1 Мазепа 1. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 40.
1 Мазепа 1. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С 40-41.

82
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
і зокрема, як має поводитися з українцями. Імперативом для нас є одне: ми не можемо одірватися
од свого народу. Міжнародні відносини остільки заплутані, що зв'язатися нам з якоюсь комбінацією
держав і одірватися од свого народу - це значило б наразитися на катастрофу: загинути самим і
розбити свій нарід... Мусимо звернути всю увагу на організацію і підготовку регулярної армії проти
Денікіна. В народ ми повинні кинути гасло боротьби за Україну проти денікінської окупації4.
Таким чином, державна нарада 11 вересня зайвий раз підтвердила наявність «військової
опозиції» намірам оголосити війну Денікіну. Аргумент про неможливість вести боротьбу на два фронти,
до якого так часто вдавалися генерали М. Юнаків, В. Курманович та інші військовики, був досить
неоднозначним. І. Мазепа цілком слушно зауважив, що більшовики не битимуться проти українських
армій, якщо ті повернуть зброю проти їхнього спільного ворога - білогвардійців2. Відносне затишшя,
яке саме в цей час запанувало на волинському фронті, лише підтверджувало припущення
українського прем'єра.
* * *
Справді, українське керівництво не могло дозволити собі розкоші повномасштабних бойових
дій на два фронти - проти білогвардійців та більшовиків. Українські війська деякий час на початку
вересня 1919 р. ще продовжували операції проти більшовиків у північній частині Волині. 1 вересня
1919 р. українська армійська група полковника А. Вольфа, що наступала на коростенському напрямку
(6 000 багнетів і шабель), розгорнула загальний наступ на Коростень, зайнятий частинами 44-ї
російсько-більшовицької дивізії (5 000 багнетів і шабель)3. Спалахнули жорстокі кількаденні бої, у ході
яких з'єднання Січових стрільців здобули 5 вересня Новоград-Волинський4. Утім, більшовики вже
незабаром припинили бойову активність на цьому напрямку, швидко побачивши в київських подіях
31 серпня початок перспективної для них боротьби між українцями та білогвардійцями.
"Що діється в Південній Росії, на Україні? Коли правда, що Денікін напав Петлюрі в спину,
то більшовики повинні сказитись від радості, бо подібна війна між їх ворогами може бути для них
тільки корисною", - цитував український часопис «Воля» голландський «Algemen Gandelsblad» за
вересень 1919 р.5
Схоже, що в Москві гадали так само. 6 вересня 12-та армія, до складу якої входила 44-та дивізія,
отримала від більшовицького головнокомандування директиву, згідно з якою її завданням
визначалася лише активна оборона Мозиря-Коростеня та наступ на Житомир-Київ з метою
"використати боротьбу між Петлюрою та Денікіним, що розпочинається"6. Вже 7 вересня командування
12-ї російсько-більшовицької армії віддало 44-й дивізії наказ лише утримувати коростенський вузол,
обмежившись на українському фронті суто оборонними діями7. Припинився навіть контрнаступ на
зайнятий 2-м корпусом УГА Житомир; лише на новоград-волинському напрямку точилися вперті бої,
у ході яких більшовикам все ж удалося відбити натиск Січових стрільців на Коростень. Після цього
бойові дії на українсько-більшовицькому фронті начебто призупинилися. Коли 10 вересня Головний
отаман С Петлюра наказав полковнику Вольфу "по можливості" взяти Коростень, галицьке
командування за кілька днів з власної ініціативи скасувало цей наказ, не бажаючи втягуватися в операцію,
що призвела б до серйозних боїв з червоними8.
Щоправда, залишалося ще південне угрупування 12-ї російсько-більшовицької армії (понад
16 000 багнетів і шабель), затиснуте в районі Бірзула-Голта-Рудниця військами армії УНР з заходу
1 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 41.
2 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 41.
3 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. -
К.:"Україна", 1992. - С 265.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 45,46; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї.
- С 265-266.
5 Воля. - 27 грудня 1919 р. - Т. 6. - Кн. 4. - С. 187.
6 Док. № 20; Реввоенсовет Республики. Протоколы 1918 - 1919. Сборник документов. - М.: «Русский мир»,
1997. - С. 369.
7 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 335-336.
8 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 52, 53-54.

Розділ З
83
Командир галицького Окремого Залізного загону І. Сіяк обходить стрій жіногої сотні
та білогвардійцями зі сходу1. Оточена звідусіль ворогами, відрізана від зв'язку зі своїми, ця група
червоних вела жорстокі бої проти своїх противників, прагнучи лише одного - прорватися з кільця
оточення на північ і вийти до основних сил 12-ї більшовицької армії на Волині2. Лише проти
південної групи червоних відбувалися бойові дії на українсько-більшовицькому фронті в цей час.
У цілому ж більшовицьке командування з початку вересня 1919 р. фактично намагалося уникати
продовження активних бойових дій на українському фронті. Вагомих причин на це було дві. По-
перше, Денікін розцінювався більшовиками як значно небезпечніший супротивник - тож всі сили
червоні збиралися кинути передусім проти ЗСПР. По-друге, отримавши відомості про назрівання
збройного конфлікту між УНР та Денікіним, більшовики не хотіли зірвати
українсько-білогвардійську війну необережним наступом на українську армію й воліли надати своїм ворогам безперешкодну
можливість нищити один одного.
* * *
Користуючись поступовим відходом більшовиків на північ, 11 вересня 1919 р. 3-тя Залізна
дивізія Дієвої армії УНР зайняла залишену червоними Умань; з'єднання Київської групи наступали
на Монастирище-Христинівку3. Частини Волинської групи просувалися в одеському та єлисавет-
градському напрямках. Цього разу для контакту між українськими та білогвардійськими військами
у Південній Україні вже не було перешкод з боку недобитих більшовицьких частин. 11 вересня
2 й Переяславський кінний ім. М. Залізняка полк зі складу Волинської групи армії УНР зустрівся на
ст. Перехрестове з авангардом білогвардійського Зведеного драгунського полку, що рухався з Одеси4.
1 Великий Жовтень та громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - К.: "УРЕ", 1987. - С. 427.
2 КоренблитД. Академия боев и походов // Командарм Якир. Воспоминания друзей и соратников. - М.:
Воениэдат, 1963.-С. 79.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 123-123, 124зв.
4 Див.: Марущенко-Богдановський А. Матеріяли до історії 1-го кінного Лубенського імени запорозького
полковника Максима Залізняка полку // За Державність. - Ч. 6. - С 194; Денник Начальної Команди Української
Галицької Армії. - С. 53.

84
Мтайпо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Це була перша зустріч українських частин з білогвардійцями на одеському напрямку. Обійшлося
без збройних інцидентів: обидві сторони зупинили своє подальше просування. Того ж дня до ст. Пе-
рехрестове прибула делегація зі штабу Волинської групи на чолі з генерал-квартирмейстером
групи сотником Стецьким для переговорів з білогвардійцями про встановлення демаркаційної лінії.
Командир російської частини ротмістр О. Ляшков переговори вести відмовився, пославшись на
відсутність повноважень1. Висловивши бажаніш та готовність до переговорів, українська делегація
повернулася до свого штабу, а Ляшков звернувся за вказівками до свого керівництва.
Звістка про наближення українських військ до Роздільної занепокоїла генерала Н. Шиллінґа.
Оскільки головні сили Новоросійської армії ЗСПР були задіяні на уманському напрямку в боях з
махновцями, білогвардійське командування небезпідставно побоювалося, іцо українські частини
зможуть безперешкодно зайняти залізницю Бірзула-Роздільна і загрожуватимуть Одесі. Ще 10 вересня
начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області полковник Г. Коновалов у
розмові по прямому дроту з начальником білогвардійського загону, що мав бути сформований у Одесі,
генералом А. Розеншильдом-Пауліном, вказав на потребу висунення налінію Розділ ьна-Одеса хоча б
одного повноцінного батальйону2. Та формування навіть невеликого підрозділу з місцевого
офіцерства затягувалося внаслідок відсутності коштів. Фактично единою збройною силою у ці дні в Одесі
був загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського, що складався з Кримського та Зведеного
драгунського кінних полків чисельністю всього в декілька сот шабель3. Ці частини, до речі, були досить
погано забезпечені одягом та амуніцією (50 чоловік взагалі не мали взуття)4.
Фактично, сили білогвардійців для захисту Одеси були мізерними і, можна з упевненістю
стверджувати, не витримали б рішучого натиску української армії. Що ж до основних сил Новоросійської
армії ЗСПР - уманського угрупування генерала Слащова (4-та, 5-та дивізії та козача бригада генерала
Склярова), - то вони в цей час перебували у жорстоких боях з махновцями в районі Новоукраїнки5.
Командування військ Новоросійської області повідомило до ставки ЗСПР, що "операція з ліквідації
уманської групи затягується і не може бути виконана швидко"6. Та в той же час з наказу генерала
Н. Шилллінґа зі складу козачої бригади було виділено 42-й Донський та 2-й Таманський полки, які
отримали завдання обережно просуватися з району Ольвіополя на захід і тим запобігти виходу
українських військ у запілля групи Слащова. 12 вересня частини «ольвіопольської завіси»
наштовхнулися в районі ст. Любашівка на український підрозділ - курінь 3-го Подільського полку 1-ї Північної
дивізії7. У відповідь на ввічливе прохання командира козаків очистити станцію командир
українського куреня сотник Дембицький... відвів свій підрозділ до ст. Заплази (за що того ж дня був знятий
з посади начальством і відданий під суд)8. Та незважаючи на таке легке зайняття Любашівки, у штабі
Шиллінґа стривожилися. Начальник оперативного відділу штабу полковник Г. Коновалов 12 вересня
в розмові по прямому дроту з помічником начальника оперативного відділу штабу
головнокомандувача ЗСПР полковником А. Шкеленком висловив побоювання, що поки основні сили Новоросійської
армії битимуться в районі Умані з махновцями, українські частини зможуть безперешкодно
просунутися з району Бірзули до Роздільної. Та Шкеленко заспокоїв свого колегу. "Моє враження, - сказав
він, - що поки в районі Бірзули у петлюрівців значних сил немає, крім того, треба мати на увазі, що
після оволодіння районом Умані нам дуже легко вийти (в тил. - М. К.) бірзульській групі Петлюри
ударом на Вапнярку. Ця можливість, безумовно, враховується петлюрівським командуванням"9.
Отже, план дій Новоросійської армії ЗСПР залишався незмінним - спочатку розбити
зосереджених у районі Новоукраїнки махновців, і лише опісля повернути всі свої сили проти української
армії. Командувач Шиллінґ вважав, що з огляду на втягнення переважної частини його військ у бо-
1 ЦДАВО України.-Ф. 3172.-Оп.З.-Спр. 43.-Арк. 124; РГВА.-Ф. 39540.-Оп. 1.-Д. 13.-Л. 428-431.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 47-47об.
:} РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 77об.
х РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. - Л. 3.
5 Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 40.
6 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138. -Л. бЗ-бЗоб.
7 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 138.-Л.68-68об.;Тамже.-Д. 179.-Л. 5.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 126.
() РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д. 13. -Л. 448; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 138. -Л. бЗ-бЗоб.

Розділ З
85
ротьбу з махновцями потрібно виграти час1. Тож частинам «ольвіопольської завіси» було
заборонено розпочинати будь-які ворожі дії проти українських військ. 13 вересня генерал Слащов надіслав
до командира загону «завіси» телеграму з категоричними вказівками уникати "збройних зіткнень
з петлюрівцями", припинити подальше просування на захід, встановити з українцями нейтральну
смугу і очікувати подальших вказівок2. Текст цієї телеграми Слащов наказав надіслати українському
командуванню, очевидно, розраховуючи, що на цей «жест доброї волі» з його боку українська
сторона відповість адекватно.
Таким чином, реально для захисту Одеси в середині вересня 1919 р. білогвардійці могли
виставити лише незначні сили А. Розеншильда-Пауліна.
А що ж українські війська? їхньої кількості лише в районі Балта-Бірзула (Волинська група армії
УНР - близько 3 000 багнетів) було б цілком достатньо, щоб зламати будь-який опір мізерних сил
ворога і здобути Одесу. Війська Слащова у ці дні були настільки втягнені у запеклі бої з махновцями під
Новоукраїнкою, що "злочинне", як стверджував сам білий генерал, виділення козачих полків на оль-
віопольський напрямок ледь не стало причиною його поразки3. В разі наступу українців на
Одесу Слащов фактично нічим допомогти не міг. Що ж до можливості білогвардійців після зайняття
уманського району легко вийти в запілля Волинській групі, на яку вказував полковник Шкеленко,
то для цього ще треба було той район спочатку зайняти - як показали подальші події, ця справа
виявилася зовсім не легкою. До того ж часу запіллю армії УНР ніщо не загрожувало; навпаки, варто було
українським частинам заволодіти Одесою та прилеглим регіоном, як білогвардійські війська Слащова
самі потрапили б під загрозу оточення.
Проте українське командування завдяки «першокласній» роботі своєї розвідки, схоже, і не
здогадувалося про справжню чисельність та зосередження білогвардійських військ на правобережній
частині Південної України. Розвідувальний відділ штабу Дієвої армії УНР нарахував у
білогвардійців на Херсонщині від 17 до 30 тис. багнетів і шабель, причому серед переліку частин значилися
такі міфічні, ніколи не існуючі вЗСПР «з'єднання» як 12-та дивізія, терська Проскурівська дивізія
та ін.4 Чисельність білогвардійських військ значно перебільшувалася практично у всіх повідомленнях
української розвідки, що створювало уявлення про значну перевагу противника. Базуючись на
подібних даних, у Штабі Головного отамана зробили висновок, що сил білогвардійців у Південній Україні
вистачить і на рештки більшовицьких частин, і на махновські загони, і на українську армію. Як
наслідок, Волинська група 13 вересня отримала наказ не продовжувати своє просування на одеському
та ольвіопольському напрямках, а навпаки, здійснити перегрупування частин таким чином, щоб бути
готовою до оборони району Бірзула-Балта-Піщана-Хощевата5. Бойові дії наказувалося розв* язувати
лише в разі наступу противника.
Повідомляючи 13 вересня штаб Дієвої армії УНР про розташування частин Волинської групи,
начальник штабу групи полковник Є. Мєшковський прохав докладніших вказівок про те, як діяти
в разі білогвардійського наступу. "Штаб Дієвої політикою не займається, а це робить уряд і Головний
отаман, - відповів Мєшковському начальник оперативної управи штабу Дієвої армії УНР
полковник М. Капустянський. - Прошу провадити акції так, як це вказав Штаб Головного отамана... Все ж
гаки командуючий наказує вам, що як добровольці силою будуть займати наші передові пункти, то
давати опір6". Капустянський повідомив, що для остаточного з'ясування ставлення до денікінців
потрібно дочекатися результатів переговорів з білогвардійським командуванням місії М. Омеляно-
вича-Павленка.
Отже, про жодну підготовку до наступальних операцій не йшлося... Неправильна оцінка
стратегічної ситуації й чисельності сил противника, пасивна позиція вищого українського державного
та військового керівництва, що все ще не знали, воювати їм проти Денікіна чи ні, - все це, на жаль,
1 Док. № 25.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д 179. - Л. 1.
3 Слащов Я. Материалы дт истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 40.
4 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 41. - Арк. 218, 231-234.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 125зв.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 126.

86
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Білогвардійський бронепотяг "Генерал Дроздовсъкии". Роапов-на-Дону, 1919 р.
усувало можливість українського наступу на Одесу. Уряд та командування перебували під гіпнозом
уявної переваги Денікіна і не припускали навіть думки, що такий наступ мав усі шанси завершитися
успішно - принаймні, в першій половині вересня 1919 р.
* * *
Як уже йшлося, керівництво УНР на державній нараді 11 вересня 1919 р. продемонструвало
рішучу налаштованість на боротьбу проти російських білогвардійців, хоча така позиція й не
знаходила підтримки в Є. Петрушевича та військовиків. Запрошення білогвардійським командуванням
української делегації за стіл переговорів не пом'якшило цієї рішучості. Ні С. Петлюра, ні його
найближче оточення не вірили в те, що Денікін погодиться на військову співпрацю з українцями. Проте,
на їхню думку, очевидно, потрібно було дати галицьким політикам можливість самостійно
переконатися в марності подібних сподівань. Тому пропозицію білогвардійського командування надіслати
місію генерала М. Омеляновича-Павленка до Києва для переговорів уряд УНР прийняв, хоча й без
особливого оптимізму. До речі, сутички з білогвардійцями в ці дні не припинялися - 12 вересня
стежі 3-го Галицького корпусу вибили зі Сквири підрозділи 2-ої Терської пластунської бригади.
Увечері 12 вересня М. Омелянович-Павленко був прийнятий С. Петлюрою, який вручив йому
відповідні інструкції. Вони мали вигляд тез: " 1) Головна Команда українських військ перша в світі
розпочала боротьбу з більшевиками та проводить її протягом двох років; 2) Вона завжди змагала до
утворення загального протибільшевицького фронту; 3) В сучасний момент Головна Команда українських
військ вважає більшевиків найсильнішим ворогом; 4) Боротьба між двома протибільшевицькими
арміями буде лише на користь більшевикам; 5) Зі свою боку Головна Команда УНР зробила все, щоб
оминути сутичок із військами Добрармії: призначила особливу комісію для встановлення
демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6) Комісія має уповноваження на вирішення
чисто військових питань, а тому просить комісію Добрармії висловити в цій площі свою думку щодо
утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти більшевиків"1. Як бачимо, ці інструкції нагадували
радше декларацію і не містили жодних конкретних пропозицій чи вказівок. Генерал М. Омелянович-
Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. ЗО.

Розділ З
87
Павленко звернув увагу на
відсутність у них будь-яких
політичних моментів. "Директиви
малювали ясну позицію, що
не вимагала коментарів, проте
наважуюся й питаю Головного
Отамана: «А що, коли вони -
просто скажуть - федерація,
а потім військова угода». С.
Петлюра глибоко замислився, чую,
наче про себе сказав: «Ну яка
федерація...» далі наступила
знову глибока задума; я, як
у штучному тумані... розумію,
що розходиться про дуже
болюче місце - схиляюсь, кланяюсь
і виходжуи|.
Вранці 13 вересня місія М. Омеляновича-Павленка від'їхала до Фастова, де на неї мали
чекати білогвардійські представники2. У ставці НКГА, яку генерал М. Омелянович-Павленко відвідав
по дорозі з Кам'янця, він став свідком зневіри та деморалізації. "Вважаю за потрібне зазначити, що
ще в момент моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої
Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків з Добрармією, - згадував згодом
М. Омелянович-Павленко. - Пригадую, що я це пояснив собі як наслідок першої невдалої сутички
з Денікінськими частинами"3.
Українську делегацію зустрів біля ст. Попільня російський бронепотяг. Звідси ввечері
українських представників було доставлено на станцію Пост-Волинський під Києвом. У вагоні
пасажирського потяга на них чекала делегація від штабу Київської російсько-білогвардійської групи військ на чолі
з генералом П. Нєпєніним, командиром 1-ї бригади 7-ї піхотної дивізії. Спільне засідання обох
делегацій розпочалося відразу ж, у пасажирському вагоні. "Після звичайного взаємного
представлення генерал Нєпєнін, голова добровольчої делегації, представив нам членів своєї делегації, -
згадував генерал М. Омелянович-Павленко. - В добровольчій делегації відразу звертає на себе нашу
увагу корнет Ціммерман своєю презирливо-бундючною поставою й солодкавою чемністю. Генерал
Нєпєнін - навпаки, був діметрально-протилежний «ляйтенантові» - вдумливий, спокійний,
розважний, коректний до своїх політичних ворогів, він робив приємне вражіння, проте його залежність
від корнета Ціммермана, який, очевидно, серед представництва білих грав ролю «політкома», була
очевидна"4. Корнет Н. Ціммерман, на відміну від стройового генерала П. Нєпєніна, був начальником
розвідувального відділу у штабі генерала Н. Бредова, тому й займав таке особливе становище в
російській делегації. Він відразу ж заявив українським представникам про те, що передумовою військової
угоди з УНР керівництво ЗСПР вважає укладення домовленості політичного змісту на базі визнання
«единої та неподільної» Росії і культурної автономії для України. Стосовно Галицької армії, зазначив
російський делегат, білогвардійське командування має інші плани. Генерал М. Омелянович-Павленко
відповів на цю заяву тим, що, по-перше, запропонував зняти питання політичного характеру з
порядку денного, а по-друге, підкреслив, що присутність у складі його делегації представника УГА
означає повну солідарність серед українців5. М. Трепет та А. Певний виступили з аналогічними заявами,
а наприкінці «вчасно» згадали про необхідність поглянути на повноваження своїх російських колег.
З'ясувалося, що останні представляють лише штаб генерала Н. Бредова6. Цього було явно недостат-
1 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 30-31.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 53.
* Омелянович-Павленко М. Зимовий похід // За Державність. - Ч. 1. - 1929. - С 8.
* Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С 32.
■"' Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 32-33.
6 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - Л. 24.
Білогвардійські танки на cm. Лозова

88
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ньо, тож переговори вирішили
перервати на час, необхідний
білогвардійським
представникам дт отримання нових
повноважень1. Пізно вночі
російський бронепотяг
доставив делегацію М. Омеляновича-
Павленка за кілька кілометрів
до Попільні, звідки до
українських позицій їй довелося... йти
пішки, оскільки командир бро-
непотята не захотів їхати далі,
побоюючись частин південної
більшовицької групи, які вже
оперували в цьому районі. Як
виявилося, ст. Попільня була
Генерал М. Омеляновж-Павленко
Командир 1-ї бригади 7-ї
білогвардійської давші генерал П. Нєпєнін
вже залишена українськими військами, та неподалік від неї делегатів зрештою підібрав український
бронепотяг2. Так, у ніч на 14 вересня місія генерала М. Омеляновича-Павленка фактично
повернулася ні з чим у розташування українських військ3.
Переговори, звичайно, ніколи не продовжилися. Насправді вони закінчилися того ж пізнього
вечора 13 вересня, так і не розпочавшись. Місія М. Омеляновича-Павленка про всяк випадок якийсь
тиждень ще чекала у Вінниці на їхнє продовження. Минали дні, на одеському напрямку поволі
розпочалися сутички українських частин з білогвардійцями і ставало ясно, що чекати далі немає жодного
сенсу. 21 вересня М. Омелянович-Павленко телеграфував до Штабу Головного отамана з проханням
дозволити місії повернутися до Кам'янця-Подільського. Отримавши дозвіл, місія ні з чим
повернулася до тимчасової української столиці4. Що ж до російської сторони, то «внаслідок несправного
зв'язку» генерал Н. Бредов повідомив ставку ЗСПР у Таганрозі про зустріч з українською місією
1 Переговори 13 вересня 1919 р. можуть слугувати ілюстрацією того, як одна й та ж подія може бути по-різному
відображена у спогадах сучасників. Якщо голова української делегації М. Омелянович-Павленко писав у своїх
спогадах про сповненого зневаги до українців корнета Н. Ціммермана й розважного та «коректного до своїх політичних
ворогів» генерала П. Нєпєніна, то сам Ціммерман у своїх мемуарах змалював діаметрально протилежну картину:
«...Я надавав надзвичайного значення досягненню домовленості з петлюрівськими військами і навіть вважав, що
немає потреби у повному обсязі висувати політичні проблеми, а достатньо укласти суто військову конвенцію з
обмеженим завданням знищення радянської одесько-миколаївської армії (мається на увазі південна група 12-ї
російсько-більшовицької армії. - М.К.). Тому я дуже зрадів повідомленню, що з українського боку виявлена ініціатива для
переговорів... Довга промова українського командувача армії (йдеться про М. Омеляновича-Павленка, який був не
командувачем армії, а головою української делегації. - М.К.) українською мовою була складена в досить
доброзичливому тоні і, незважаючи на певні перебільшення, відкривала якнайширшу можливість для подальшої спільної дії
проти спільних ворогів... Генерал Нєпєнін змушений був повторити слова Бредова про відродження єдиної
неподільної Росії, що проте не виключає широкої автономії окраїн. Українська армія може зберігати свій нейтралітет і може
взяти участь у боротьбі з більшовиками, у такому разі вона має визнати верховне командування генерала Денікіна-.
Ці наші пропозиції були, звичайно, неприйнятними для української Ставки... Залишаючи Пост-Волинський, разом
з генералом Нєпєніним я відчув глибоку досаду, що не вдалося хоча б трішки зблизити точку зору Добровольчого
командування з українськими поглядами. їх, як і раніше, розділяло фатальне провалля. Ми не могли бути ні щирими
друзями, ні вірними союзниками. Українці однак мали рацію, кали домагалися лише компромісу, лише тимгасової
і випадкової домовленості, продиктованої військовою необхідністю (виділено мною. - М. /С)». (ГАРФ. - Ф. 5881.
- Оп. 2. - Д. 724. - Л. 22, 23, 25.) Цей зворушливий панегірик власній політичній проникливості та національній
толерантності був написаний М. Ціммерманом значно пізніше в еміфації, очевидно, після довгих роздумувань про
причини катастрофи білого руху. Однак документи 1919 р. - звіт української делегації про результати переговорів -
підтверджують точку зору М. Омеляновича-Павленка: глибокі переживання представника російської делегації про
«фатальне провалля» між українцями та білогвардійцями не були помічені українськими делегатами.
2 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 33-35.
3 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 223.
* Док. № 42.

Розділ З
89
* * *
Власне, невдалі «переговори» 13 вересня поставили останню крапку у спробах українців у 1919 р.
порозумітися з білогвардійцями для боротьби проти спільного ворога - більшовиків. Будь-які
сподівання на військовий союз між УНР та ЗСПР виявилися марними. Сформульований вперше Антантою
та розроблений українцями, цей проект так і залишився нереалізованим, не знайшовши підтримки
з боку білогвардійського командування. Головна причина цього полягала в різко негативному
ставленні до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР. Всі спроби диктатури
ЗУНР та вищого військового командування армії УНР у вересні 1919 р. досягти порозуміння з
білогвардійцями не увінчалися успіхом. Небажання денікінського керівництва хоча б частково піти
назустріч вимогам українців, що могло б забезпечити військовий союз з ними, пояснювалося не
лише традиційною ворожістю російської «білої ідеї» до проявів регіонального чи національного
сепаратизму, але й поінформованістю російського керівництва про суперечності в українському таборі.
У той час, як уряд УНР зробив ставку на розбрат між власне білогвардійцями і козаками, керівництво
ЗСПР усіляко намагалося поглибити суперечності між лідерами УНР та ЗУНР. Уже перші успіхи
в цьому напрямку були розцінені ставкою Денікіна як багатообіцяючий пролог до розколу єдиного
фронту української національно-визвольної боротьби.
1 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - С. 283-284.
2 Док. № 44; ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 724. - Л. 25-26.
3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 9.

90
Розділ 4
Сили та склад військ ворогуючих сторін
(середина вересня 1919 р.)
Після того, як остаточно з'ясувалося, що війназ білогвардійцями неминуча, Директорія УНР у
стосунках з Є. Петрушевичем намагалася згладити «гострі кути» й намітити шляхи військової співпраці.
15 вересня відбулася нарада Директорії й уряду УНР за участю Є. Петрушевича, яка розглянула
перспективу збройного зіткнення з Денікіним. Як згадував прем'єр-міністр І. Мазепа, всі учасники
наради, у тому числі й Петрушевич, висловилися за те, що "боротьба з Денікіном неминуча, тому
мусимо готуватись до війни і в першу чергу наступати на Одесу"'. Після наради відбулася вечеря у більш
невимушеній та товариській обстановці. Того ж дня С Петлюра прийняв представників партійного
керівництва УСДРП таУПСР, які запевнили Головного отамана "в патріотичному настрою всіх синів
України, що готові битися до повної побіди зо всіма насильниками над українським народом, з якого
б боку вони не були - більшовицько-червоного чи реакційно чорного"2.
Та все ж галицьке керівництво не поспішало погоджуватися на проголошення війни проти
російських білогвардійців. "Цілі делегації приходили з-за фронту до Петрушевича, оповідали йому, як
палять денікінські власті українські книга по вулицях Києва, як переслідують все, що є політично
свідомого на Україні, - згадував один з лідерів українських соціал-демократів П. Феденко. - Але
Петрушевич і його окружения прислухалися до голосу відомого москвофіла Василя Панейка (голова
делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. - М. К.) з Парижу, який радив не вступати з
Денікіним у боротьбу, щоб не гнівити Антанти"3.
До тимчасової столиці УНР, Кам'янця-Подільського, прибували представники селянських
повстансько-партизанських загонів з зайнятих білогвардійцями українських земель - Київщини,
Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини. 17 вересня до Кам'янця прибув за коштами та
амуніцією для своїх партизанів отаман Зелений (Д. Терпило), відомий організатор повстанського
руху на Київщині4. "Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями,
ми, повстанці, цілком свідомо б'ємось з ними", - заявив Зелений журналістам5. Подібні звістки
приходили і від інших повстанських загонів, посланці яких отримували в Кам'янці допомогу коштами,
зброєю, а інколи й людьми. Так, відомому повстанському ватажку Василюку було надано можливість
сформувати у Кам'янці загін для рейду на окуповані білогвардійцями терени6. Окремі українські
старшини вирушали на Лівобережжя та Південну Україну для організації антибілогвардійських
повстань; зокрема, з подібними дорученнями відправлялися спеціальні агенти на Полтавщину7. Підтримці
повстанського руху урядові кола УНР та Головний отаман С Петлюра надавали важливого значення.
Українське керівництво розраховувало, що розгортання на Лівобережній та Південній Україні
масштабного повстансько-партизанського руху дезорганізує та знищить запілля білогвардійських військ.
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 84; Нарада в Головного отамана // Україна.
- 16 вересня 1919 р. - Ч. 29. - С 3.
2 Представники партій у пана Головного отамана // Україна. - 16 вересня 1919 р. - Ч. 29. - С 3.
3 Феденко П. Повстання нації. - С. 98.
4 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - С 147; Доценко О. Літопис української
революції. - Т. II. - Кн. 4. - С 205.
5 Селянська громада. - 1919.-28 вересня.
6 Феденко П. Повстання нації. - С. 99.
7 Див.: ПДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 210. - Арк. 55.

Розділ 4 91
* * *
Подібні розрахунки мали певний резон - адже в 1919 р. повстанський рух в Україні досяг свого
апогею. Країна палала селянськими повстаннями, які зрештою підривали владу всіх урядів - не лише
чужоземних, а й національних. Втім, політичні уподобання повстанців змінювалися з вражаючою
швидкістю, і повстансько-партизанські загони часто переходили під прапори своїх вчорашніх
противників - уряду Української Народної Республіки, радянської влади чи навіть російських
білогвардійців. У 1919 р. збройні повстанські формування билися практично на боці всіх урядів та режимів,
що претендували на владу в країні. А ті, в свою чергу, намагалися підпорядкувати
повстансько-партизанський рух своїм завданням і цілям, вбачаючи у цьому важливу запоруку перемоги у війні.
Фінансова допомога, надана урядом УНР повстанським загонам, не могла замінити конкретної
діяльності щодо організації та налагодження керівництва повстанцями. Для координації повстанського
руху при уряді діяв створений ще влітку 1919 р. з ініціативи соціал-демократів та соціалістів-револю-
ціонерів Центральний Український Повстанський комітет (ЦУПКом)1. Очолював ЦУПКом відомий
діяч Української Партії Соціалістів-революціонерів (УПСР) О. Щадилів. У вересні 1919 р. «Головним
отаманом повстанських військ України» було призначено не менш відомого отамана О. Волоха,
колишнього організатора гайдамацьких формувань в армії УНР, якому, як своєму давньому соратникові,
довіряв С. Петлюра. Саме ЦУПКом, а також Головний отаман повстанських військ мали
здійснювати керівництво повстансько-партизанським рухом на зайнятих білогвардійцями теренах України.
Проте діяльність ЦУПКому була вкрай недосконалою. За своїм складом комітет був радше
партійною структурою УСДРП чи УПСР, у якому не було жодного військовика. У переважної більшості
співробітників комітету були відсутні справжній партизанський чи військовий досвід, без якого
неможливо організувати повстанську діяльність. Натомість виявилася схильність членів комітету - в
основному партійних діячів - підміняти конкретну роботу абстрактним теоретизуванням. На практиці все
це призводило до того, що вплив ЦУПКому, який, за задумом уряду, мав бути всеукраїнським, в
дійсності не виходив за межі його приміщення в Кам'янці-Подільському. Конкретних заходів щодо
організації повстанського руху комітет не здійснював. «Головний отаман повстанських військ» О. Волох
не мав ні військ у своєму розпорядженні, ні налагоджених зв'язків з осередками повстанства в Україні.
Такий розмах «діяльності» ЦУПКому та «отамана повстанців» Волоха призвів до того, що
реального впливу на перебіг селянських повстань у зайнятих більшовиками чи білогвардійцями
місцевостях України уряд УНР не мав - незважаючи на те, що ці повстання часто здійснювалися під
«петлюрівськими» гаслами. Учасники повстанського руху, які діяли під прапором УНР, переважно
також не здогадувалися про існування ЦУПКому чи «Головного отамана повстанців». Тому спроби
О. Волоха підпорядкувати собі ті повстанські загони, які впродовж літа 1919 р. приєдналися до
української армії (дводивізійна повстанська група Ю. Тютюнника, реорганізована в Київську групу
Дієвої армії УНР, повстанські формування отаманів Зеленого, Заболотного, Волинця та ін.)
наштовхнулися на різке небажання повстанських командирів підпорядковуватися невідомим «штабам»
чи «комітетам». Проти цього виступало й командування армії, яке не бажало втручання сторонніх
структур у справу виконання оперативних завдань повстанськими загонами, що діяли у
прифронтовій смузі. Таким чином, «повстанські» структури при уряді УНР існували радше номінально, не
маючи ні впливу, ні контактів з повстанським середовищем.
До речі, на початку вересня 1919 р. до району на південь від Білої Церкви, зайнятого військами
УНР, прибув кількатисячний повстанський загін отамана О. П'ятенка, який виділявся серед інших
партизанських відділів не лише відносною дисциплінованістю, але й... червоними прапорами. Це
була «група повстанців Лівобережної України», яка подолала кілька сотень кілометрів, щоб з'єднатися
з армією УНР. Як з'ясувалося, група діяла під егідою українських націонал-комуністів, а саме -
кобеляцької організації Української Комуністичної партії, що визнавала (на відміну від свого партійного
керівництва) пріоритет національно-визвольної боротьби над класовою2. Сформована спочатку як
1 Твердження про те, що ЦУПКом було створено в середині вересня 1919 р. спеціально для боротьби проти
білогвардійців (див. наприклад: Феденко П. Повстання нації. - С. 98.), є широко розповсюдженим, але невірним.
ЦУПКом діяв вже наприкінці липня 1919 р. (див.: ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 180).
2 Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. - Едмонтон:
Канадський Інститут Українських студій, 1985. - С 68.

92
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
військова частина більшовицької Червоної армії, «група повстанців Лівобережної України»
наприкінці серпня 1919 р. відкололася від червоних і після кількатижневого маршу дісталася до району
розташування української армії, де й зголосилася у розпорядження командувача армійської групи
генерала А. Кравса. І хоча політична орієнтація повстанців не могла не викликати в українського
командування певної настороженості, проте групу П'ятенка (понад 2 000 багнетів) було включено до
складу військ генерала Кравса, що діяли на київському напрямку. «Бригаду полтавських повстанців»
(таку назву отримала група в українській армії) було приділено до 1-го Галицького корпусу, штабові
якого вона підпорядкувалася в оперативному плані1.
Прибуття на український фронт повстанської бригади О. П'ятенка, приїзд до Кам'янця-По-
дільського отамана Зеленого та представників інших повстанських загонів, що діяли на
Лівобережній та Південній Україні, створили в українського уряду дещо перебільшене враження про свій вплив
на багатотисячну повстанську масу в Україні. Здавалося, варто Директорії на чолі з С. Петлюрою
видати наказ - і селянська Україна вибухне повстанням, яке буквально поховає "поміщицько-буржу-
азний" денікінський режим. Широку народну підтримку вважали в соціалістичних урядових колах
УНР чи не головним чинником «неминучої» майбутньої перемоги над Денікіним.
* * *
Готуючись до війни проти російських білогвардійців, уряд УНР прагнув якщо не порозумітися,
то хоча б убезпечити себе з боку більшовиків: ситуація в районі Житомира, як здавалося
українському командуванню, все ще загрожувала активними бойовими діями з боку червоних. Українським
політикам допоміг випадок.
Усередині вересня 1919 р. до Кам'янця-Подільського прибув швейцарський комуніст та діяч
Комуністичного Інтернаціоналу Ф. Платтен. Він саме звільнився з румунської в'язниці, куди
потрапив під час невдалої подорожі з Москви до радянської Угорщини2. Діставшись до Кам'янця (до
Угорщини румунська влада не пустила його навіть після повалення там радянського режиму), Платтен
зустрівся тут з членом ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії П. Бендзею, з яким
був добре знайомий ще з часів перебування того на еміграції у Швейцарії в передвоєнні та воєнні
роки. Від П. Бендзі Ф. Платтен дізнався про військово-політичну ситуацію в Україні та Росії, яка
виглядала досить загрозливо для радянської влади. Денікінські армії переможно наступали на Москву,
їх треба було зупинити за будь-яку ціну - навіть звернувшись по допомогу до вчорашніх
противників. Відомий діяч міжнародного комуністичного руху та особистий приятель більшовицького лідера
В. Ульянова-Леніна3, Платтен запропонував свої послуги посередника для укладення між урядами
УНР та Радянської Росії військової конвенції проти Денікіна4. Про це було негайно повідомлено
С Петлюрі та членам Ради Народних міністрів УНР.
Порадившись, пропозицію Ф. Платтена вирішили прийняти. Дав свою згоду на переговори
з більшовиками і диктатор ЗУНР Є. Петрушевич, який все більше схилявся до необхідності роз-
1 Склад повстанців О. П'ятенка був досить строкатим, адже бригада складалася з різних частин, у тому числі
й силоміць приєднаних під час маршу Херсонщиною та Київщиною. Значна частина бійців належала до колишнього
полтавського партизанського загону, сформованого організацією Української Комуністичної партії (боротьбистів).
Як і українські комуністи, боротьбисти також виступали за ідею «української радянської держави», але їхня позиція
щодо УНР була у цей час значно більше ворожою. Це наклало певний відбиток на політичні настрої полтавських
партизанів. Та чи не найбільше в бригаді було справжніх більшовиків, що опинилися в лавах повстанців після того, як їхні
підрозділи було роззброєно та силоміць приєднано до бригади по дорозі наКиївщину. Зрозуміло, вукраїнському війську
вчорашні більшовицькі вояки почувалися незатишно. Під час боїв з південною групою більшовицьких військ (середина
вересня 1919 р.) практично всі колишні червоноармійці, що складали не менше половини особового складу бригади,
перейшли на бік ворога. У її складі після цього інциденту залишилися лише бійці колишнього боротьбистського загону
та кобеляцькі партизани. Після цього значно поріділу бригаду було відведено на поповнення до району Козятин-Ружин.
2 Платтен Ф. Как я летел из Киева в Будапешт // Вестник воздушного флота. - 1920. - № 1. - С. 31-33.
3 Саме Ф. Платтен був організатором відомого переїзду В. Ульянова-Лен і на та інших російських
політемігрантів у німецькому "пломбованому" вагоні до Росії у квітні 1917 р. (див.: Платтен Ф. Ленин из эмиграции в Россию.
Март 1917. - М.: «Московский рабочий", 1990. - 324 с).
4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т.З. - С. 84-65.

Розділі
93
Ф. Плат men
почати війну проти Денікіна. Було вирішено запропонувати
більшовицькому керівництву укласти військову конвенцію про спільні
бойові дії проти білогвардійців - при умові офіційного
визнання з його боку незалежності Української Народної Республіки на
чолі з Директорією. Тому вже за кілька днів Ф. Платтен від'їхав
з цими пропозиціями до Москви, давши слово честі С. Петлюрі
повернутися до Кам'янця-Подільського з відповіддю1. Проте було
зрозуміло, що на відповідь ще доведеться чекати.
Тим часом відносне затишшя на українсько-більшовицькому
фронті було подушене Південною групою 12-ї більшовицької армії
під командою И. Якіра, яка з боями рухалася з півдня до
Житомира на з'єднання з червоними. При наближенні цієї групи до Скви-
ри розпочалися серйозні сутички з військами української
армійської групи генерала А. Кравса, а з 13 вересня вони набули
характеру запеклих і кровопролитних боїв2. Частини И. Якіра, звичайно,
й гадки не мали про міркування свого командування щодо
небажаності активних бойових дій проти українців, і прагнули вирватися
з оточення і з'єднатися з військами 12-ї армії. Ці, у свою чергу, підтримали їхній прорив
демонстрацією наступу на Новоград-Волинський та Житомир. У відповідь українське командування скуп-
чило в районі Житомир-Сквира значні сили 1-го й 2-го Галицьких корпусів, готуючись до оборони.
15 вересня Південна група 12-ї більшовицької армії розпочала битву з українськими військами
за Житомир. 17 вересня українська армія здала місто3. У цих боях група Й. Якіра з'єдналася з
частинами 44-ї російсько-більшовицької дивізії, що ударом з півночі допомогли їй заволодіти Житомиром.
Та після з'єднання більшовицьке командування спішно наказало Південній групі готуватися до
наступу на Київ, припинивши бойові дії проти українців.
20 вересня українські війська (група полковника А. Вольфа при підтримці групи Січових
стрільців отамана Є. Коновальця) спробували повернути Житомир. У цих боях виснажені й знекровлені
українські частини зазнали поразки й були змушені відступити на лінію Полонне-Шепетівка-
Бсрдичів4. Після 22 вересня бої припинилися.
Маючи наказ не продовжувати і не розпочинати бойових дій проти українських військ,
більшовицькі частини зупинились на лінії Новофад-Волинський-Житомир-Івниця-Ходорків5. Деякий час
ще тривали незначні сутички, проте вже незабаром на українсько-більшовицькому фронті
запанувало цілковите затишшя. Прибуття на Волинь більшовицької Південної групи та з'єднання її з
основними силами 12-ї російсько-більшовицької армії стало початком постійних атак більшовиків на Київ,
відбиття яких вимагало від київського угрупування білогвардійських військ значних зусиль6.
Як уже зазначалося, українські лідери покладали значні надії на контакти з політичними
колами Кубані. Кубанський регіон був базою білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії і кубанці
становили значний відсоток особового складу. Значна частина опозиційних до Денікіна кубанських
політиків симпатизувала українському національно-визвольному рухові. До того ж, на Кубані таємно
1 Вечерняя Москва. - 3 марта 1934 г.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Йорк:"Червона Калина", 1974. - С. 54.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Йорк:"Червона Калина", 1974. - С 57;
Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 358.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Йорк:"Червона Калина", 1974. - С.58 - 59,
60, 62, 64; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С.267 - 268.
г> Сорок четвертая Киевская дивизия. История походов и боевых действий 44-ой Киевской стрелковой
дивизии 1918-1920 гг. / Коллективный труд красноармейцев, командиров и политработников-ветеранов 44-ой дивизии
под общей редакцией А. Осипова. - К., 1923. - С. 11.
6 Боевая работа Красной армии и флота / Под общ. ред. В. Антонова-Овсеенка, Б. Шапошникова.
- М., 1923. - С. 59.

94
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
діяла спеціальна українська місія Ю. Скугара-Скварського, яка мала схилити кубанську владу до
відкритого збройного виступу проти білогвардійців1.
Певні надії українським керівництвом покладалися і на підтримку з боку держав-сусідів
та лімітрофів. 18 вересня 1919 р. виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А. Лівицький
направив дипломатичним місіям УНР циркуляр, у якому, повідомивши про загострення відносин
українського уряду з Денікіним, наголосив на потребі налагодження тісних контактів з польськими і
румунськими дипломатичними представництвами та встановлення таких зв'язків з представництвами
Чехо-Словаччини, Грузії, Кубані, Латвії, Литви, Естонії та інших новопосталих на уламках Російської
імперії держав2.
У вересні 1919 р. Антанта ще зробила останню спробу запобігти конфлікту між
антибільшовицькими силами. До України прибула місія у складі американського генерала Е. Джадвината англійського
лейтенанта X. Боу із завданням з'ясувати можливість уникнення конфронтації між українцями та
білогвардійцями3. 16 вересня місія прибула до Вінниці, де генерал Джадвин мав зустріч з Начальним
вождем Галицької армії генералом М. Тарнавським. Того ж дня він був прийнятий Головним отаманом
С Петлюрою у Жмеринці4. С Петлюра висловив американському представнику протест проти тор-
гівельної блокади України, запровадженої Антантою в інтересах білої Росії, та рішуче засудив
великодержавну шовіністичну політику Денікіна як таку, що виключає можливість будь-яких компромісів.
Зі Жмеринки місія 17 вересня виїхала до Києва, де представники білогвардійського командування
заявили їй, що увесь український рух є лише «німецькою інтригою» і висловили впевненість, що
війська ЗСПР вже незабаром встановлять кордон з Польщею5. Що означала ця остання заява, здогадатися
було неважко - головнокомандування ЗСПР готувалося до наступу назайняте українськими військами
Правобережжя. Розпочинати переговори з українцями росіяни, звичайно, не збиралися, тож на
цьому фактично місія генерала Е. Джадвина і завершилася. Таким чином, можливості мирного
врегулювання було остаточно вичерпано6. У доповіді своєму керівництву Джадвин висловив переконаність,
що без об'єднання військових зусиль ЗСПР і УНР обидві сторони будуть переможені більшовиками7.
* * *
Якими ж силами білогвардійці збиралися здійснювати операцію проти української армії?
Якийсь час українське командування вважало, що удару противника слід чекати з київського
напрямку. Проте насправді на Київщині білогвардійці не мали сил, необхідних і для наступу проти
українців, і для стримування більшовиків, не кажучи вже про стратегічну абсурдність такої
ситуації. Тут розташовувалася лише 2-га Терська пластунська бригада полковника В. Белогорцева (район
Фастів-Біла Церква-Володарка)8. Бригада, що мала у своєму складі понад 1 700 багнетів і шабель,
прикривала ліве крило білогвардійської Добровольчої армії від військ червоної 12-ї армії, які діяли
в районі Житомир-Коростень. Тому частини бригади слабко реагували на сутички з українськими
військами не внаслідок якихось примарних сподівань на союз з ними, а лише тому, що були скуті
боями з більшовиками і не збиралися встрявати у бої ще з одним противником. Після створення
1 Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 pp. - С. 162-163.
2 ГАРФ. - Ф. 7027. - On. 1.-Д.2.-Л. 10-11.
3 Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - С. 151.
4 Американська місія // Український козак. - 24 вересня 1919 р. - Ч. 55. - С 2; Головний отаман про
сучасний мент // Україна. - 24 вересня 1919 р. - Ч. 36. - С 4.
г> Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С 316-317.
0 Хоча провідні держави Антанти погодилися з позицією генерала А. Денікіна у «національному питанні»,
наприкінці вересня 1919 р. у Києві ще кружляли чутки про те, що Франція, яка мала вирішальний вплив в Антанті,
схильна визнати Україну незалежною державою. Ці чутки рішуче заперечив в інтерв'ю з журналістами командир
одного з французьких міноносців в Одесі, який заявив, що уряд Франції визнає лише «єдину та неподільну» Росію,
вважаючи увесь український рух «німецькою інтригою» (див.: Заря России. - 1919. - 1 октября; Понедельник. - 1919.
- 28 сентября.).
7 Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - С. 72.
8 Серед козаків бригади, до речі, на цей час вже виразно окреслилося падіння дисципліни та тенденція до
бандитизму (РГВА. - Ф. 40070. - Оп. 1. - Д. 1. - Л. 41-45).

Розділ 4 УЬ
Помігник командуваїа військами Командуваг військами Київської Генерал-квартирмеистр штабу
Київської області ЗСПР області ЗСПР генерал А. Драгомиров військ Київської області ЗСПР
генерал В. Флуг генерал А. Шуберськии
20 вересня 1919 р. (на базі з'єднань Добровольчої армії) військ Київської області ЗСПР на чолі з
генералом А. Драгомировим 2-га Терська пластунська бригада полковника В. Бєлогорцева була
включена до їх складу1.
Завдати поразки українській армії повинні були частини військ Новоросійської області ЗСПР -
російсько-білогвардійського угрупування в Південній Україні. Сили, з якими денікінське
командування збиралося розпочати бойові дії проти УНР, багато в чому не поступалися боєздатністю українським
військам. Радше навпаки - адже з'еднання ЗСПР, що розташовувалися на Правобережній Україні,
були добре забезпечені військовим майном, укомплектовані особовим складом та мали досвідчених -
ще царської армії - командирів. У частинах був значний відсоток офіцерів навіть серед рядового
складу (наприклад, у Сімферопольському офіцерському полку половину особового складу становили
офіцери). На 18 вересня 1919 р. війська Новоросійської області ЗСПР налічували 15 600 багнетів
та 2 200 шабель бойового складу (включно з 5-ю дивізією, залогами Криму, Одеси та Херсона)2.
Командування військ Новоросійської області створювалося на базі управління 3-го армійського
корпусу ЗСПР. Командувачем Новоросійської армії, як уже зазначалося, був генерал-лейтенант Н. Ши-
ллінґ, колишній офіцер лейб-гвардії Ізмайловського полку та командир корпусу під час Першої
світової війни3. Його начальником штабу був Генштабу генерал-майор В. Чернавін, який мав значний
досвід штабної роботи ще зі служби в старій російській армії4. Посаду генерал-квартирмейстера обіймав
Генштабу полковник Н. Даровський, колишній гвардійський офіцер, що під час Першої світової війни
командував полком. Роботою оперативного відділу штабу військ Новоросійської області керував
полковник Генштабу Г. Коновалов, якого чимало сучасників вважали найздібнішим генштабістом серед
всього командного складу білогвардійців5. Інспектором артилерії Новоросійських військ ЗСПР був
призначений досвідчений артилерист, п'ятдесятирічний генерал-майор Генштабу Н. Папа-Федоров6.
Найпотужнішим з'єднанням у складі Новоросійської армії ЗСПР була 4-та піхотна дивізія
генерала Я. Слащова, яка на середину вересня 1919 р. мала понад 5 000 багнетів. Переслідуючи махновські
1 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 84.
2 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 35. -Л. 93об., 124-124об.
3 ГАРФ. - Ф. 5827. - Оп. 1. - Д. 135. - Л. 5; Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской
войны. - С. 84.
4 Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга
России. - М.: «Российский архив», 2002. - С. 340-341.
5 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 259; РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 1. - Поел,
сп. 3-972. -Л. 1-5об.; ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. -Д. 371. -Л. 5об.
6 ГАРФ. - Ф. 5827. - Оп. 1. - Д. 135. - Л. 5; Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской
войны. - С. 151, 395.

96
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
загони, її частини займали район Вознесенськ-
Ольвіополь-Новоукраїнка. Командував дивізією
генерал-майор Я. Слащов, колишній
гвардійський полковник, що під час своєї служби в
Добровольчій армії у 1918-1919 pp. виявив
неабиякі здібності воєначальника та особисту
хоробрість1. Серед офіцерського складу дивізії було
чимало старшин колишніх 13-ї та 34-ї піхотних
дивізій старої російської армії, тому дві бригади
4-ї дивізії називалися зведеними бригадами 13-ї
та 34-ї дивізій. Командували ними відповідно
генерал-майор Г. Андгуладзе та генерал-майор
Г. Васильченко. Обидва вони мали досвід більше
як двадцятирічної служби в колишній царській
армії2. Частини дивізії, хоча й
зазнавали втрат у боях з
махновцями, постійно отримували
поповнення з Криму.
У тимчасове
підпорядкування командуванню
Новоросійської армії було передано для
боротьби з махновцями 5-ту
піхотну дивізію (3 100 багнетів)
під командою генерала-майора
П. Оссовського, також старого
офіцера, генерала ще царської
армії3. Серед офіцерського
складу дивізії була значна кількість
кадрів колишніх царських 19-ї
та 20-ї піхотних дивізій, тому
зведені полки 5-ї дивізії і мали
назви цих дивізій.
За іронією долі 4-та і 5-та
піхотні дивізії Збройних Сил
Півдня Росії мали «українське
минуле». Зведену бригаду 13-ї
дивізії було сформовано восени
1918 р. в Криму, на базі
розташованої тут до війни царської
13-ї дивізії4. Зведена бригада
34-ї дивізії взагалі виникла
з частин колишнього 8-го
Катеринославського корпусу армії
Української Держави, який
наприкінці 1918 р. майже у повно-
/Сомандуват війп>ками
Новоросійської області
ЗСПР генерал Н. Пінллінг
Нагальшк штабу військ
Новоросійської області
ЗСНР генерал В. Чернавін
Командир 4-ї білогвардійської дивізії генерал Я. Слащов
1 Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга
России. - С.291-292; Горбов М. Одиссея вольноопределяющегося // Военно-исторический архив. - 2003. - № 10
(46).-С. 11-12.
2 Волков С. Белое движение. Энциклопедия фажданской войны. - С. 19,70; РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 1. - Поел,
сп. 1514. -Л. 1-6об.; Там же. - Посл.сп. 343-296. -Л. 1-5.
' ГАРФ. - Ф. 5827. - Оп. 1. - Д. 135. -Л. 8-9; РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 1. - Посл.сп. 128-273. -Л. 1-7.
4 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 499-500.

Розділ 4
97
му складі разом зі своїм командиром генералом Г. Васильченком
перейшов на бік білих1. Зведені полки 19-ї та 20-ї дивізії також
потрапили до складу білогвардійських військ Півдня Росії з армії
Української Держави - гетьман П. Скоропадський передав улітку
1918 р. кадри цих дивізій до російсько-білогвардійської Південної
армії, що формувалася спочатку в Україні, а на початку 1919 р.
увійшла до складу Добровольчої армії генерала А. Денікіна2. Та
незважаючи на такі «українські сюжети» в історії цих частин,
особовий склад 4-ї та 5-ї піхотних дивізій мав переважно
антиукраїнські настрої. Офіцери були свідомими прихильниками
<ЄДиної та неподільної» Росії, відповідно впливаючи й на рядовий
особовий склад.
Цікаво відзначити, що на початку вересня 1919 р.
білогвардійська контррозвідка мала дані про те, що в деяких частинах
5-ї дивізії "йде посилена агітація самостійників і начебто частини
цілком співчувають цій ідеї"3. На жаль, нам невідомо, про які саме
конкретні факти йде мова, але на підставі подальших подій можна
вказати, що українська агітація, якщо така була, не позначилася
на настроях частин.
У районі Голованівськ-Побузьке розташовувалася кінна козача бригада (1000 шабель і багнетів),
командиром якої був генерал-майор Н. Скляров, що у старій російській армії мав звання полковника
кінноти, а в роки Першої світової війни командував терським козачим полком4. До складу бригади
входили 2-й Лабінський, 2-й Таманський та 42-й Донський козачі полки. Частини були досить
виснажені безперервними боями з більшовиками і махновцями та, незважаючи на прохання командира
бригади про виведення на відпочинок, залишалися в боях5. Особовий склад нерідко вдавався до
грабунків та безчинств6. На додачу до всього, командування побоювалося, що кубанські 2-й Лабінський
та 2-й Таманський полки не виявлять особливого бажання битися проти українців. Так, ще
наприкінці серпня 1919 р. генерал Н. Шиллінґ доповідав у ставку, що 2-й Таманський полк "через свій
склад не зовсім надійний при діях проти українських самостійників''7. Проте замінити козачу
кінноту не було чим - тож бригада діяла проти української армії8.
В Одесі перебувала ще низка частин й підрозділів, які білогвардійцям вдалося спішно
сформувати або ж поповнити до середини вересня - кінний загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського
та зведений загін генерала А. Розеншильда-Пауліна (разом до 1 500 багнетів і шабель), а також як
залога караульний полк і запасний батальйон (1 600 багнетів)9.
Генерал А. Розетимльд-Паулін
1 Див.: Гуреев В. Екатсринославский поход //Белое движение. -Т.5.1918 год на Украине.-М.: Центрполиграф,
2001. - С. 269-286; ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 1. - Д. 1476. - Л.1 - 134; Волков С. Белое движение. Энциклопедия
гражданской войны. - С. 500.
2 Волков С. Трагедия русского офицерства. Офицерский корпус в Росии в революции, Гражданской войне и на
чужбине. - М.: Центрполиграф, 2002. - С. 126.
3 РГВА.-Ф. 39681.-Оп. 1.-Д. 12. -Л. 1.
1 Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - С. 523; РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 1. - Поел,
ш. 40-995.-Л. 1-4.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 22. -Л. 47-49.
6 РГВА. - Ф. 39903. - Оп. 1.-Д. 1.-Л. 1-9; Там же. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д. 13.-Л. 437.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13. -Л. 345.
й За рішенням денікінського головнокомандування виняток мав скласти лише 2-й Таманський полк. 19 вересня
начальник штабу головнокомандувача ЗСПР генерал І. Романовський повідомив генерала Н. Шиллінґа, що замість
Таманського полку до бригади прибуде Кумицький з кадрами Орденського драгунського полку (з Чеченської кінної
дивізії). Проте перебування 2-го Таманського полку в боях з українськими частинами не дозволило негайно
здійснити це переведення. Окрім того, з'ясувалося, що особовому складу полку цілком байдуже, чи битися проти
більшовиків, чи проти українців - тож таманці залишилися у складі бригади Н. Склярова, де вони перебували аж до кінця
війни з УНР (Док. № 30; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 467).
() РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 124-124об.

98
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
На позиції до ст. Затишшя було висунуто лише ескадрон Зведеного драгунського полку під
командою ротмістра О. Ляшкова (понад 300 шабель)1.
Командувачем частин, що мали діяти на бірзульському напрямку, було призначено
генерал-лейтенанта Генштабу А. Розеншильда-Пауліна, який відзначився ще під час російсько-японської війни,
але майже всю Першу світову війну провів у німецькому полоні. У 1919 р. він "працював" у
білогвардійському підпіллі Одеси2.
Справа з поповненням частин людським складом стояла в цілому незадовільно для білогвардійців.
Ще наприкінці серпня генерал Н. Шиллінґ розраховував за рахунок заможного хліборобського
населення краю, німецьких колоністів та міського офіцерського елементу отримати на Херсонщині 15-
20 тис. людських поповнень3. Проте ці сподівання не виправдалися. Мобілізація офіцерів та вояків
дала значні результати лише у великих містах (Одесі, Херсоні), а також у прилеглих до них районах4.
Селянству вистачило кількох тижнів, щоб переконатися, що денікінська адміністрація неспроможна
забезпечити лад і спокій, а її реальна влада не виходить за межі повітових містечок. За таких умов
про мобілізацію чи наплив добровольців не могло бути й мови. Не виправдалися розрахунки
білогвардійського командування і на створення добровольчих частин з мешканців німецьких колоній:
хоч колоністи й співчували «відновленню ладу й спокою», проте, з огляду на фактичну відсутність на
місцях і першого, і другого, воліли залишатися вдома зі своїми рідними5. Такий стан справ значно
сповільнював темпи розгортання білогвардійських військ Новоросійської області.
Фаховий офіцерський склад, налагодженість постачання та матеріального забезпечення частин
усім необхідним зумовлювали високу боєздатність російсько-білогвардійських військ. У частинах
не було жодних ознак поширення епідемії тифу чи інших захворювань, від яких так потерпали
українські війська. Тож війська Новоросійської області ЗСПР, попри невдачу мобілізаційних планів,
являли собою серйозну силу, здатну успішно проводити операції проти зосереджених на лінії Умань-
Гайворон-ст. Мардарівка з'еднань української армії.
Треба сказати, що начальник штабу військ Новоросійської області генерал В. Чернавін вагався
щодо стратегічної доцільності подальшого просування білогвардійських військ вглиб Правобережної
України6. Проте командувач Н. Шиллінґ був рішуче налаштований наліквідацію "петлюрівської армії"
і чекав лише завершення операцій проти Махна, щоб розпочати бойові дії проти української армії.
Однак активність махновців не давала поки такої змоги. У районі Новоукраїнки точилися
запеклі бої, в ході яких 4-й та 5-й білогвардійським дивізіям поступово вдалося відтіснити повстанців
до Новоархангельська. У штабі військ Новоросійської області сподівалися, що цей успіх буде
вирішальним. "Виникає питання про подальші дії, тобто мається на увазі, що перед собою матимемо
петлюрівців. Звичайно, нам потрібен деякий час для зосередження сильної ударної групи", -
повідомляв у денікінську ставку 14 вересня зі штабу Новоросійської армії полковник Г. Коновалов7.
1 Рубцов И. Петроградские уланы в Гражданской войне на Юге России 1918-1920 // Первопроходник. - № 6. -
Апрель 1972. - С. 33. Автор помилково вважає, що ескадрон займав ст. Перехрестівка. Насправді це буласт. Затишшя.
2 Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга
России. - С. 266.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 343.
4 Цветков В. Белые армии Юга России 1917-1920 (Комплектование, социальный состав Добровольческой
армии, Вооруженных Сил Юга России, Русской армии). - Кн. 1. - М.: «Посев», 2000. - С. 27, 111-112.
5 Населення німецьких колоній у північно-західній Херсонщині у серпні 1919 р. підняло антибільшовицьке
повстання, яке червоним вдалося придушити з чималими труднощами. Відправлені повстанцями делегати до штабу
білогвардійського 3-го корпусу запевняли, що звільнені від більшовицької влади німецькі колонії дадуть білим
кілька тисяч добровольців. Білогвардійці вже мали досвід формування з німецьких колоністів (навесні 1919 р. у районі
Мелітополя), які зарекомендували себе як лояльний, дисциплінований та боєздатний елемент. Проте на Херсонщині
після приходу сюди військ Денікіна таке формування зазнало невдачі, оскільки колоністи, попри лояльність до
Добровольчої армії, не бажали залишати рідні домівки безборонними серед моря вороже налаштованого до
білогвардійців українського селянства. Як наслідок, Новоросійська армія ЗСПР отримала з німецьких колоній замість
очікуваних кількох тисяч добровольців лише декілька сотень - виключно для несення охоронної служби в запіллі (див.:
ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 1.-Д. 1126.-Л. 1-36; Там же. - Ф. 5956. - Оп. 1. - Д. 391. -Л. 6-8об.).
6 ГАРФ.-Ф. 5956.-Оп. 1.-Д. 391. -Л. З-Зоб. Згодом, вже на еміграції, В. Чернавін вважав рішення про
просування вглиб Правобережної України фатальною помилкою білогвардійського командування (див.: Там же. -Л. 1-2).
7 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 75-75об.

Розділ 4 99
На цей час командуванню Новоросійської армії ЗСПР довелося звернути увагу і на спалахи
повстансько-партизанського руху на Херсонщині. "У районі станцій Знам'янка-Долинська
бродять загони озброєних бандитів і чинять напади на станції,'' - повідомлялося у зведенні штабу
військ Новоросійської області1. Активність повстанських загонів загрожувала паралізувати
залізничні комунікації, тож білогвардійське командування було змушене виділяти підрозділи для боротьби
з повстанцями. Так, до Криворізького району з цією метою було направлено Таврійський дивізіон
ротмістра Двойченка (250 шабель)2. Проте сил, достатніх для придушення повстанства в губернії,
у розпорядженні командування Новоросійської армії не було. Перебування на Херсонщині
махновської повстанської армії активно підживлювало місцеві осередки повстанського руху, провіщаючи
білогвардійській владі вже у найближчому часі потужні спалахи селянських виступів.
* * *
На цей час українські армії займали значні правобережні терени, що обмежувалися на
півночі лінією Шепетівка-Новофад-Волинський-Житомир, на сході лінією Житомир-Ружин-
Монастирище-Умань, на півдні - Умань-Гайворон-Ананьїв-ст. Мардарівка. Як бачимо, українські
війська контролювали все Поділля, південно-східну Волинь, південно-західну Київщину та північну
частину Херсонщини.
У Дієвій армії УНР на середину вересня 1919 р. налічувалося всього трохи більше 3 000
старшин, 3 000 підстарший та 35 000 вояків харчового стану3. На жаль, у нашому розпорядженні
немає точних даних про кількість її бойового складу, проте, за нашими підрахунками, вона становила
не менше 13 000 багнетів і шабель. У Галицькій армії ця цифра була аналогічною4.
Боєздатність військ значною мірою підривалася нестачею амуніції, зброї, санітарного майна.
Спроби уряду та військового командування самотужки зарадити становищу не приносили
відчутних результатів. Видана Головною Командою армії УНР 10 вересня відозва до трудового селянства
з закликом здавати зброю до війська не дала практично жодних наслідків3. Населення не поспішало .
розлучатися зі зброєю в неспокійні часи військового лихоліття. Ненабагато ліпшою була й ситуація
з одягом. 2 вересня з'явився наказ Головної Команди про обов'язковий одноразовий збір теплого
одягу серед населення для потреб армії. Збір здійснювали представники влади в порозумінні з
органами місцевого самоврядування6. Головний отаман С. Петлюра звернувся до населення з окремою
відозвою, закликаючи підтримати армію та допомогти їй7. Проте здійснений упродовж першої
половини вересня збір не виправдав покладених на нього сподівань і не приніс суттєвих змін у стан
матеріального забезпечення військ, що залишався вкрай критичним.
Практично безрезультатними залишалися й спроби українського керівництва налагодити
широке постачання зброї та військового майна з сусідніх держав, насамперед з Польщі та Румунії.
Ще ЗО серпня до України прибув з Румунії транспорт з 300 000 рушничних набоїв і 600 гарматних.
19 вересня надійшов ще один, з 600 000 рушничних набоїв і 2 600 гарматних8. Проте цього
вистачило ненадовго, а справа закупівлі більшої кількості військового майна затягувалася.
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 178. - Л. 27.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 178.-Л. 50-51; Там же.-Ф. 39540.-Оп. 1.-Д. 35.-Л. 124-124об.
3 Відомості про списочний склад армії УНР на 15 вересня 1919 р. (З 850 старшин, 3 600 підстарший, 40 200
вояків) проаналізовані з урахуванням співвідношення між списочним та наявним складом частин на прикладі даних
про Волинську групу та групу Січових стрільців Дієвої армії УНР (див.: ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1.
- Спр. 45. - Арк. 7, 8; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 272. - Арк. 65, 65зв.-66).
4 Ми отримали ці дані, порівнявши відомості про бойовий склад корпусів УГА станом на 16 серпня та на кінець
вересня 1919 р. (див.: UMBO України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 6зв.-7; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1.
- Спр. 271. - Арк. 31-32зв.; Там само. - Арк. 78, 79; Там само. - Оп. 2. - Спр. 109. - Арк. 20. Див також: ЦДАВО
України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 113. - Арк. 45).
:> ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 6. - Арк. 16-16зв.; Відозва до трудового селянства // Вістник
Української Народної Республіки. - 5 жовтня 1919 р. - Ч. 48. - С 2.
6 Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. III. - К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1999. - С 116-117.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 5. - Спр. 1. - Арк. 32зв.
й Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 268-269.

100
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Відчувався також не зовсім вдалий кадровий підбір вищого військового керівництва в
українській армії. Сам Головний отаман Петлюра міг бути лише прапором боротьби, він не мав військової
освіти, не міг належним чином розумітися на тактиці й стратегії, тому щодо цього цілковито залежав
від свого оточення. До честі С. Петлюри, він не втручався в оперативне керівництво військами, що
здійснювалося його Штабом, на чалі якого стояв генерал Юнаків. Військовий педагог та вчений,
який сім років викладав у російській академії Генерального штабу, генерал М. Юнаків під час Першої
світової війни командував однією з російських армій, а в армії УНР до свого призначення
начальником Штабу Головного отамана обіймав посаду помічника начальника Головної Геодезичної
управи - і ніщо в його попередній службі не виказувало в ньому талановитого воєначальника1. На фоні
Нагальннк Генерал-квартирмейстр /Сомандуваг арміїУНР
Штабу Головного отамана Штабу Головного отамана полковник В. Тютюнник
генерал М. Юнаків полковник В. Курмановт
генерала М. Юнаківа та назагал безбарвного підполковника К. Долежаля виділявся здібний генерал
В. Курманович, що прийшов до Штабу Головного отамана з Начальної Команди Галицької армії
(НКГА). Але він був переконаним противником війни проти Денікіна і не хотів брати в ній участь.
На чолі Дієвої армії УНР стояв полковник В. Тютюнник, який мав досвід лише шестирічної
військової служби в лавах російської армії (з якої він вийшов у званні капітана), але, незважаючи на
це, виявив неабиякий хист воєначальника у 1919 p., обіймаючи посаду помічника начальника штабу
армії УНР2. Саме В. Тютюнник був головним автором плану Проскурівської операції, реалізація
якого в червні 1919 р. врятувала армію УНР від цілковитого оточення та загибелі.
Посаду начальника штабу Дієвої армії УНР обіймав генерал-хорунжий Генштабу В. Сінклер,
генерал колишньої російської гвардії, що мав значний досвід штабної роботи (під час Першої
світової війни був начальником штабу гвардійської дивізії). Тривалий час байдужий до українського
національно-визвольного руху (наприкінці 1918 р. В. Сінклер був начальником штабу
сумнозвісного фафа Ф. Келлера), він, потрапивши у січні 1919 р. на службу до армії УНР, сумлінно виконував
свої обов'язки.
1-шу (оперативну) управу штабу Дієвої армії очолював Генштабу полковник М. Капустянський,
колишній підполковник російської армії та досвідчений штабовий працівник (під час Першої
світової війни обіймав посади старшого ад'ютанта штабу бригади, штаб-офіцера для доручень при штабі
корпусу та начальника штабу дивізії), що з 1917 р. брав участь в українському військовому русі3.
На чолі 2-ї управи штабу армії був генерал-поручник Генштабу Г. Янушевський,
шістдесятирічний генерал російської армії, учасник російсько-японської війни, що під час Першої світової війни
командував дивізією та корпусом4.
1 РГВИА.-Ф.409.-Оп. І.-Посл.сп. 52-799.-Л. 1-7;ЦДАВОУкраїни.-Ф. 1075.-Оп. 2.-Спр. 9.-Арк. 9.
2 РГВИА.-Ф. 409,-Оп. 1.-Посл.сп. 85-241.-Л. 1-4об.;ЦДАВОУкраїни.-Ф. 4()18.-()п. l.-Спр. 69.-Арк. бзв.
* ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 29зв.-30.
х РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 1. - Посл.сп. 155-044. -Л. 1-7

Розділ 4
101
Посаду начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР обіймав здібний старшина
Генштабу, полковник Цепліт, латвієць з походження, що брав активну участь в українському
національному відродженні з самого його початку в 1917 р.1.
Начальним вождем (командувачем) Галицької армії був генерал-чотар М. Тарнавський, колишній
підполковник австрійської армії, стройовий командир, що впродовж Першої світової війни
командував ротою, батальйоном та полком, а в першій половині 1919 р. - 2-м Галицьким корпусом2.
Начальником штабу УГА був полковник А. Шаманек (австрієць), що під час Першої світової
війни у званні майора австро-угорської армії воював на російському, італійському та
сірійському фронтах3.
Нагальник штабу армії УНР Нагальнпк 1-ї управи Нагальник штабу Галицької армії
генерал В. Сінкяер штабу армії У HP полковник А. Шаманек
полковник М. Капустянський
Посаду начальника оперативного відділу штабу НКГА обіймав підполковник російської служби
Генштабу В. Фідлер, з походження балтійський німець.
Обидві армії мали певні проблеми зі старшинським складом. У Дієвій армії УНР не вистачало
кадрових старшин з військовою освітою. З 4 командувачів груп лише 2 були кадровими
військовиками (Сальський, який був старшиною Генштабу, та Бонч-Осмоловський). 3 12 командирів дивізій
лише один мав звання генерала (П. Єрошевич), 7 - звання полковників (з них полковниками
російської служби були лише двоє, Г. Базильський і В. Грудина, решта вийшла з російської чи австро-
угорської армій зі званнями хорунжих та капітанів), 1 - звання сотника; військові звання ще
трьох комдивів (Ліневського, Безуса, Григор'єва) нам встановити не вдалося, але, ймовірно, йшлося
в ліпшому разі про унтер-офіцерів старої російської армії. Серед командирів полків - сотників та
полковників - кадрових військовиків було обмаль, більшість становили колишні офіцери
«військового часу». Відсутність необхідної кількості штаб-старшин призводила до того, що подекуди посади
начальників штабів дивізій обіймали сотники й хорунжі. Поповнити війська старшинським складом
було практично неможливо - упродовж всього літа 1919 р. до Дієвої армії були мобілізовані та
зголосилися добровольцями менше 700 старшин4. Звичайно, відсутність професійно підготовленого
офіцерського складу негативно позначалася на боєздатності частин.
Ситуація зі старшинським складом в УГА була ще гіршою, аніж у Дієвій армії УНР. На середину
вересня 1919 р. старшинський корпус Галицької армії налічував близько 1 700 чоловік. Цієї
кількості було явно недостатньо для армії; бригади мали по 120-130 старшин (дивізії армії УНР мали
в середньому вдвічі більше). Старшин Генштабу в Галицькій армії взагалі налічувалось лише кілька-
1 Див.: Latvijas armijas augstakie virsnieks 1918-1940 / Sost. E. Jekabsons, V. Cerbinskis. - Riga, 1998. - Lp. 316.
2 Тарнавський М. Спогади. - С. 3-75.
3 Кох Г. Військовий провід Української Галицької армії // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи
у визвольних змаганнях (Матеріали до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С. 131.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 133. - Арк. 21зв.

102
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
надцять1. У лавах армії на цей час був лише один генерал російської служби (Є. Гембачів) й
жодного - австрійської; три генерали (В. Курманович, М. Тарнавський, А. Кравс) отримали генеральське
звання вже на службі в УГА. Корпусами командували полковник О. Микитка (також отримав звання
лише на українській службі), полковник А. Вольф (майор австрійської служби), генерал А. Кравс
(підполковник австрійської служби, під час Першої світової війни командував полком). Значну частину
вищої ланки старшинського корпусу становили офіцери неукраїнського походження, що опинилися
в УГА після розвалу австро-угорської армії. Найбільше серед них було австрійських німців (генерал
А. Кравс, полковники А. Вольф, А. Шаманек, підполковник А. Бізанц, отамани (майори) Ф. Лянг,
К. Шльосер, А. Ерле, Ф. Льонер, І. Куніш, В. Льобковіц, сотники Г. Кох, Р. Яри, Р. Шобер, Р Фріш,
поручники К. Аріо, С. Байгертта ін.)2. Більшу частину керівних посад в НКГА обіймали саме стар-
шини-німці. Таке їх "засилля" дало привід в армії жартома розшифровувати абревіатуру "НКГА"
як "Німецька Команда Галицької армії"3. Старшинський склад деяких частин (1-ша кінна бригада)
був майже цілковито німецьким4.
Безперечно, чимало зі старшин інших національностей не лише виявили на службі в УГА
здібності воєначальників, але й перейнялися українською ідеєю, часто - до кінця життя. Проте багато
з них виявляли байдужість до української національно-визвольної боротьби, поєднану з нехтуванням
своїми службовими обов'язками. Вихованці австро-угорської військової системи, вони переважно
трималися догм позиційної війни, проявляли неспроможність до необхідної в умовах Визвольної
війни тактики блискавичних ударів та проривів, партизанських рейдів тощо. Як наслідок, Галицька
армія не змогла дати відсіч польській армії, яка часто застосовувала в Галичині подібну тактику.
У війні проти російських білогвардійців, які за два роки громадянської війни цілком опанували на-
півпартизанську тактику ведення бойових дій, це загрожувало такими ж наслідками.
Вище вже згадувалося про те, що серед військовиків існувала опозиція планам уряду УНР
розпочати війну з Денікіним, яка не обмежувалася лише галицьким командуванням. Всупереч постійним
заявам військового міністра полковника В. Петріва про готовність армії до війни, іншу думку з цього
приводу мав командарм полковник В. Тютюнник, який розумів, що відсутність налагодженого
армійського постачання та епідемія тифу в частинах при наближенні зими загрожували військовою
катастрофою5. У доповідях до ставки В. Тютюнник безуспішно намагався привернути увагу вищого
командування до цієї небезпеки, вказуючи на потребу спочатку налагодити матеріальне
забезпечення армії, а вже потім розпочинати нову війну.
У той час проти війни з Денікіним виступали начальник штабу армії генерал В. Сінклер,
начальники управ полковник М. Капустянський, генерал Г. Янушевський та деякі інші представники
командування. Значні успіхи ЗСПР на більшовицькому фронті виглядали переконливо і сприймалися
ними як початок відродження «єдиної та неподільної Росії». Це викликало деморалізацію вищого
українського військового командування, а також частини старшинського корпусу Дієвої армії, що
стало помітним і для сторонніх спостерігачів, і для рядового особового складу. Цей тривожний
симптом ніс надзвичайну небезпеку для української армії.
Діяльність таємних білих організацій в Дієвій арміїУНРу цей часзначно пожвавилася. Прибічники
Денікіна серед командного складу саботували підготовку військ до боротьби з білогвардійцями,
заохочували ведення денікінської агітації в частинах6. Поширення білогвардійських листівок велося навіть
біля українських урядових установ та військових штабів у Кам'янці-Подільському. Так, 4 жовтня біля
приміщення Штабу Головного отамана було затримано невідомого з купою денікінських
прокламацій7. "В боротьбі проти більшовиків в наші ряди стало багато людей і чужих нашій справі. їм байдуже
1 Шанковський Л. Українська Галицька армія. Воєнно-історична студія. - Львів, 1999. - С. 73.
2 Шанковський Л. Українська Галицька армія. - С. 77.
3 Курах М. Нові причинки до історії УГА // Голос Комбатанта. - 1960. - Ч. 6 (12). - С. 24.
4 Курах М. Нові причинки до історії УГА. - С. 27.
:> Див.: Маланюк Є. Пам'яті Василя Тютюнника // Україна 1919 рік: Капустянський М. Похід Українських
армій на Київ - Одесу в 1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали: Документально-науковс-
видання. - К.: «Темпора», 2004. - С. 317.
6 Док. № 206.
7 ПДАВО України. - Ф. 1696. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 1 Ібзв.

Розділ 4
103
Старшини 2-го куреня 5-ї Сокольської бригади. В центрі - командир куреня поругник Манько.
27 вересня 1919p., Глушківщ
. j| і т т
і у- U
икГ*^
1 ' %ік
н*
1
1
т
■kv
Ші І
Щ& ,^
Старшини 2-го куреня 9-ї Угнівської бригади. Сидить третій зліва командир куреня поругник М. Заворотюк.
25 вересня 1919р., Бердигів

104
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
було, або вони навіть вороже ставились до тих цілей, во ім'я яких
ми вели ту боротьбу... І от, коли почала опановувати російська
реакція - коли до нас наблизився Денікін - ці чужі нам люде «фахов-
ці» думають, що вже настав їх час! Що вже можна починать
роботу в другий бік. Більшовики вже доживають свій вік - тепер можна
валити Україну - так ненависну їм. Більш прямолінійні з них
просто втікли до Денікіна, але багато і таких, що залишились в наших
рядах, щоб тут вести свою провокаторську, руйнуючу, ганебну
роботу", - писав у ці дні фронтовий часопис Дієвої армії УНР1.
Стратегічне становище українських армій ускладнювалося
наявністю кількох фронтів. Хоча на більшовицькому фронті й
панувало затишшя, частини продовжували залишатися на позиціях
у повній бойовій готовності.
Фронт Ружин-Погребище-Монастирище займала армійська
група генерала А. Кравса в складі 3-го Галицького корпусу та
Запорізької групи (6 500 багнетів і шабель). Війська А. Кравса були
деморалізовані відступом з-під Києва, а також виснажені боями з Південною групою 12-ї російсько-
більшовицької армії, що відступала на північ. Після прориву більшовиків фронт проти групи
генерала А. Кравса остаточно зайняли російсько-білогвардійські війська, у локальних військових сутичках
з якими пройшла вся перша половина вересня 1919 р. Тож, як уже згадувалось, українське
командування деякий час очікувало, що активні бойові дії з білогвардійцями розпочнуться саме в південно-
західній Київщині.
Безпосередній контакт з білогвардійцями мали частини, що діяли на уманському та одеському
напрямках. Вони не були об'єднані в армійську групу та підпорядковувалися штабові Дієвої армії
УНР, до складу якої у своїй більшості й належали. В районі Монастирище-Христинівка перебувала
Київська група армії УНР під командою отамана Ю. Тютюнника (1 000 багнетів і шабель), найгірше
забезпечена зброєю та амуніцією2. У районі Христинівки перебувала й галицька 11-таСтрийська
бригада отамана К. Шльосера (350 багнетів). Район Умань-ст. Яроватка займали частини 1-ї
бригади Українських Січових стрільців (УСС), перекинутої сюди зі складу 2-го Галицького корпусу й
підпорядкованої штабу Дієвої армії УНР; бригада УСС мала 1 200 багнетів.
Уздовж лінії Гайворон-Піщана-Ананьїв-ст. Мардарівка розташувалися дивізії Волинської групи
армії УНР під командою отамана Бонч-Осмоловського (2 700 багнетів)3. У безпосередньому запіллі
цих військ на відпочинку перебували 3-тя Залізна дивізія полковника О. Удовиченка, що
налічувала понад 1 500 багнетів (район Гайсин-Ладижин-Теплик) та 9-та Залізнична дивізія полковника
П. Кудрявцева силою в 1 000 багнетів (район Вапнярки)4. Таким чином, не рахуючи виснажених
попередніми боями з більшовиками 3-ї Залізної та 9-ї Залізничної дивізій, українські війська на
фронті Монастирище-Умань-Гайворон-Ананьїв-ст. Мардарівка мали понад 5 000 багнетів і шабель.
Проте частини потерпали внаслідок нестачі зброї та амуніції. їхній бойовий стан погіршувався ще
й внаслідок епідемії тифу, що охопила війська. Мізерне матеріальне забезпечення, нестача одягу
та медикаментів створювали антисанітарні умови, ідеальні для поширення хвороби. У цей час із
частин Київської групи щодня до шпиталів відправлялося близько 50 хворих на тиф5. Такі ж тривожні
симптоми спостерігалися і в інших бригадах та дивізіях. У 1-й бригаді УСС кожного дня до польової
лічниці відсилали в середньому 70-100 хворих6.
1 Треба стерегтися // Український козак. - 16 вересня 1919 р. - Ч. 48. - С. 1.
2 Док. № 22; ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Сир. 39. - Арк. 6.
3 Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // За Державність. - Ч. 9. - Варшава, 1939.
- С. 56 ; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. Частина II // Табор. - Ч. 6. - 1928. - С 33-34.
4 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії Війська Української Народної Республіки. Рік 1919.
- Нью-Йорк: «Червона Калина», 1971. - С177, 183; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою
незалежність. - С.56-58.
5 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 26. - Арк. 31.
6 Щуровський В. Зі записків лікаря Бригади УСС // Календар Червоної Калини на 1924 рік. - К.,
Львів, 1923. - С 87.

Розділ 4
105
У середині вересня 1919 р. до Умані наблизилися загони повстанської армії Н. Махна, витіснені
білогвардійцями з району Помічна-Новоукраїнка-Новоархангельськ1. У лавах махновських загонів
налічувалося до 20 000 чоловік2. Уся ця маса повільно відступала під тиском білогвардійських військ
генерала Слащова на північний захід, аж доки авангардні відділи махновців наштовхнулися в районі
Умані на частини 1-ї бригади УСС. Головною проблемою махновців була велика кількість поранених
і хворих бійців, які потребували медичної допомоги3. Саме величезний обоз скував рухливі повстанські
загони, позбавивши їх маневреності й швидкості, тим самим змусив уникати значних боїв з ворогом.
'Начався великий наплив махновців, на ст. Христинівка прибуло біля 70 чоловік, вслід йдуть 150 фір
з хворими і раненими", - повідомляли до штабу Дієвої армії з бригади УСС 13 вересня 1919 р.4
У минулому махновці неодноразово билися проти армії УНР на боці більшовиків; та цього разу через
скрутні обставини вони не виявляли ворожості до колишніх противників5. Махновська
повстанська армія потребувала відпочинку та реорганізації, бо інакше відновити свою боєздатність не могла.
Командування повстанців на чолі з Н. Махном відправило 14 вересня до штабу бригади УСС
в Умані делегацію, яка заявила, що махновська повстанська армія бореться за самостійність України.
У ніч на 15 вересня представники командування бригади УСС з дозволу штабу Дієвої армії
підписали з делегацією Махна угоду, за якою українська сторона погоджувалася розмістити у себе хворих
та поранених повстанців (планувалося відправити їх до шпиталів у запіллі), а махновці зобов'язалися
зайняти район на південь від Умані, привести свої частини до ладу, припинити грабунки населення
та повністю підлягати українському командуванню6.
Українське командування не могло не розуміти тимчасовість будь-яких союзів з махновцями,
які діяли під чорними прапорами анархії й «соціальної революції». Махновські відділи, які
заходили в райони розташування українських частин, негайно роззброювались; окремі групи махновських
бійців переходили на бік української армії, де продовжували свою військову службу. Так, більш як
200 повстанців було влито до 2-го Переяславського кінного ім. М. Залізняка полку7.
Незважаючи на серйозні проблеми з матеріальним забезпеченням, українська армія була
силою, здатною загрожувати будь-якому противнику на українському театрі воєнних дій. Щоправда,
білогвардійці були не менш серйозним противником. Проти 7 500 українських багнетів і шабель,
зосереджених на південному напрямку, вони мали понад 10 000 (не рахуючи розміщених у містах
Південної України та Криму залог, у яких налічувалося близько 5 000 багнетів). Білогвардійські
війська, на відміну від українських, були значно краще забезпечені зброєю, амуніцією та
укомплектовані офіцерським складом. Однак, хоча співвідношення сил у Південній Україні було поки що не на
користь українців, Новоросійська армія ЗСПР була поглинена боротьбою з махновцями. Війська ж,
які білогвардійське командування могло виділити проти українців до ліквідації махновців, були
значно меншими від сил українського угрупування.
1 Аршинов П. История махновського движения. - Запорожье: "Дикое поле", 1995. - С. 131-133.
2 Док. № 35; Аршинов П. История махновського движения. - С. 131. Дані про 45 000 бійців, які начебто мала
на цей час махновська повстанська армія (див.: Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно: Историческое
повествование. - К.,1993. - С. 300), на нашу думку, є надто завищеними.
3 Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - С. 305.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 126.
5 Микитюк Д. 1-ша бригада Українських Січових стрільців // Українська Галицька армія. Матеріали до історії.
- Т. 2. - Вінніпег, 1960. - С. 76. Див. Також: Якимів Е. Гостини Махна в Умані. Зі споминів очевидця // Альманах
Червоної Калини на 1932 рік. -Львів, 1931. - С. 78-80; Ірчан М. Махно і махнівці. Вражіння очевидця // Календар-
альманах Червоної Калини на 1936 рік. - С. 115-122.
6 Док. № 35; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 127зв.-128, 129.
7 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 26.

106
Початок військових дій
(14-24 вересня 1919 p.)
Українське командування все ще намагалося запобігти війні з білогвардійцями. "Нагадую про
дане мною право всім групам вступати з Денікінцями в переговори відносно установлення тимчасової
демаркаційної лінії", - повідомив війська командарм Дієвої армії В. Тютюнник 14 вересня 1919 р.1
Справді, адже формально війни проти українців не проголошували, та й місія М. Омеляновича-
Павленка все ж таки не отримала чіткої відповіді від денікінського керівництва про ставлення
до української армії.
У штабі Дієвої армії УНР не знали, що позиція білогвардійців у цьому питанні була цілком
визначеною. "З наказу Головкома повідомляю: Ми Української Республіки не визнаємо, воюємо за Єдину
Росію і жодних збройних сил, окрім російських армій, не території Росії не допускаємо, -
інформував 14 вересня начальник штабу головнокомандувача ЗСПР генерал І. Романовський командування
військ Новоросійської області у відповідь на повідомлення про контакт з Волинською групою армії
УНР. - Тому петлюрівці можуть або роззброїтись, або залишити межі Росії"2. "Звичайно, - додав
помічник начальника оперативного відділу штабу ЗСПР полковник Шкеленко під час телеграфної
розмови того ж дня з начальником оперативного відділу штабу військ Новоросійської області
полковником Коноваловим, - Ви можете оголосити це петлюрівцям тоді, коли це буде /ут нас вигідно,
тобто після нашого перегрупування"3.
Командування військ Новоросійської області ЗСПР і справді не поспішало виявляти своє вороже
ставлення до УНР, поки не завершилися операції проти махновців. "Наштавійськ (начальник штабу
військ, мова йде про генерала В. Чернавіна. - М. К.) вважає, що нам вигідно дещо затягнути з
Петлюрою та інтенсивно використати той час для підтягнення всього, що можна, з запілля, і організації
постачання... Ну а якщо справа дійде до бійки, то, звичайно, спуску давати не слід", - повідомляли
14 вересня зі штабу Новоросійської армії у 4-ту білогвардійську дивізію Слащова4.
Втім, «миролюбність» українського командування також мала свою межу. Зайняту 13 вересня
білогвардійцями ст. Любашівку Волинській групі було наказано негайно повернути1. Це завдання
доручили 1-й Північній дивізії генерала П. Єрошевича. Вранці 14 вересня штаб дивізії зв'язався
телеграфом зі штабом білогвардійської 4-ї дивізії і зажадав добровільно очистити Любашівку,
погрожуючи в іншому разі вдатися до сили6. Звичайно, білогвардійці добровільно відходити не збиралися;
зі штабу 4-ї дивізії про вимоги українців повідомили штаб військ Новоросійської області, а звідти
звістка про таку "поведінку" українських частин полетіла до ставки Денікіна7.
Між тим частини 1-ї Північної дивізії армії УНР розпочали просування до ст. Любашівка і
невдовзі зайняли залишену білогвардійським підрозділом при наближенні українців станцію8. Status
1 Док. №28.
2 Док. № 26.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 425.
4 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. -Л. 84-87, 100-101.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 126зв.
6 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 79-80.
7 РГВА. - Ф .39540. - Оп. 1.-Д25.-Л. 173.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 129.

Розділ 5
107
quo таким чином було відновлено. В Любашівці розташувався 3-й Подільський полк як авангард
Волинської групи. Цікаво, що повернення українських військ викликало невдоволення мешканців
с Криве Озеро поблизу Любашівки, які вислали до білогвардійців делегацію з проханням зайняти
їхнє село та захистити їх від "петлюрівців"1.
У ставці ЗСПР "зухвалість" українців розцінили як неприхований вияв агресії. Генерал А. Денікін
відразу ж віддав наказ командуванню військ Новоросійської області розпочати бойові дії проти
УНР. Згідно з його вказівками, головні сили Новоросійської армії мали одночасно вдарити на Балту
та Вапнярку - важливі центри залізничних комунікацій, що перебували під контролем українців2.
Головнокомандувач ЗСПР наказав пропонувати українським частинам роззброюватися або ж
залишати терени Росії.
У штабі Новоросійської армії цього наказу чекали вже давно. 15 вересня начальник
оперативного відділу штабу військ Новоросійської області Г. Коновалов повідомив до штабу 4-ї
білогвардійської дивізії: "Командвійськ наказує переслідування махновців доручити лише частині сил вашої
групи, а головні сили спрямувати на Петлюру, розбити його і заволодіти вузлами Гайворон-Бірзула"3.
При цьому Коновалов підкреслив важливість "швидкого розгрому" української армії.
Та не встигли в штабі генерала Шиллінґа виробити докладний план "розгрому Петлюри",
як з Одеси несподівано надійшла звістка, яка викликала серед командування Новоросійської армії
неабияке сум'яття. Як виявилося, 14 вересня на ст. Затишшя відбулися події, що цілком могли
означати початок українського наступу на Одесу.
Як уже згадувалося, авангард Волинської групи армії УНР просунувся до ст. Перехрестівка, яку
зайняв 2-й Переяславський кінний ім. М. Залізняка полк під командою полковника М. Аркаса. Полк
мав у своєму складі лише 70 кіннотників, 55 напівозброєних вояків та 211 колишніх махновських
повстанців, а також 3 кулемети на озброєнні4. Неподалік, на ст. Затишшя, розташувався 5-й
Новоросійський ескадрон Зведеного драгунського білогвардійського полку під командою ротмістра О. Ляшкова,
силою в 200 шабель при 2 гарматах і 12 кулеметах. Полковник М. Аркас та ротмістр О. Ляшков були
добре знайомі ще з часів навчання у військовому училищі. Можливо, через це Ляшков і не виставив
сторожової охорони довкола своїх позицій*. Протягом кількох днів відносини між обома сторонами
були цілком дружніми. 14 вересня, отримавши відомості від селян про те, що білогвардійці
збираються наступати, полковник М. Аркас наказав сотні переяславців провести «рекогносцировку» ст.
Затишшя6. Командир розвідної сотні сотник О. Царенко зрозумів це як дозвіл атакувати і звернувся до
своїх вояків з відповідним закликом: «Козаки, переяславці! Перед нами цілий потяг денікінців. Нас
мало, але ми сильні духом, сильні вірою в святе діло. Покажіть москалеві, що значить українська
шаблюка! Добути, або дома не бути! За волю Батьківщини - з Богом в атаку!»7 Несподівано атакувавши
ст. Затишшя, переяславці миттєво роззброїли новоросійців. Ротмістр О. Ляшков застрелився в
кабінеті начальника станції. Забравши полонених та захоплену зброю, переяславці повернулися до ст.
Перехрестівка8. Так 14 вересня українці здобули першу значну перемогу над новим противником9.
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 98-99.
2 Док. № 27.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Он. 1. - Д. 138. -А. 106-106об.
4 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 26.
■"' Рубцов И. Петроградские уланы в Гражданской войне на Юге России 1918-1920. - С. 33.
6 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 27.
7 Марущенко-Богданівський А. Сотник Царенко під Затишшям // Календар-альманах Червоної Калини на
1930рік. -Львів, Київ, 1929.
8 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - G. 28. Всупереч поширюваним російською пресою
чуткам, над полоненими драгунами ніхто не знущався і не розстрілював їх. Як свідчить у спогадах командувач військ
Новоросійської області генерал Н. Шиллінґ, упродовж місяця більша частина полонених драгунів, у тому числі всі
офіцери, групами й поодинці втекли з полону (ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - А. 39).
() Про те, що атака переяславців на ст. Затишшя сталася не 24 вересня (див.: Марущенко-Богданівський А.
Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника Максима Залізняка полку //
За Державність. - № 6. - С. 194), і не 28 вересня (див.: Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 29),
переконливо свідчать архівні документи: Док. № 28; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 55а. - Арк. 32; Там
само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 127. Саме це й був перший бій українсько-білогвардійської війни.

108
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
У штабі генерала Н. Шиллінґа в Херсоні звістка про події на
ст. Затишшя, отримана 15 вересня, справила чимале враження.
Білогвардійське командування явно не чекало такої ініціативи від
українців, яких напівпрезирливо називали «більшовиками номер
два» і вважали за бандитів. Звістка про напад викликала в Одесі,
окрім побоювань українського наступу, ще й спалах
антиукраїнських настроїв серед дислокованих у місті білогвардійських частин1.
Втім, їхня чисельність була явно недостатньою, щоб при потребі
успішно протистояти українським військам. З Одеси на Роздільну
рухався щойно сформований загін у 500 багнетів та 80 шабель
при 4 кулеметах2. У самому місті залишалися лише Кримський,
Зведений Драгунський кінні полки та підрозділи залоги. "Звичайно,
тих наших сил, що були зосереджені в даний момент вздовж
залізниці Одеса-Бірзула, було недостатньо для того, щоб розвинути На7альпш 1-ї Півнітної дивізії
хоча б трішки правильний наступ проти петлюрівців..." - писав армії УНР генерал Л. Єрошевт
згодом командувач військ Новоросійської області Н. Шиллінґ3. В Одесі було оголошено мобілізацію
всіх офіцерів та однорічників4. Генерал Шиллінґ терміново прибув до міста, щоб заспокоїти
російську громадськість та особисто керувати формуванням загону з місцевого офіцерства д,ш
термінової відправки на фронт проти українців5. Побоювалися білогвардійці лише одного - не встигнути.
* * *
Однак таке побоювання білогвардійського командування, яке чекало, що загальний наступ
української армії ось-ось може розпочатися, було даремними. У Кам'янці-Подільському про наступ
поки що й не йшлося. Війни чекали всі, але подіям на станціях Л юбашівка та Затишшя ніхто з вищого
українського командування, не кажучи вже про пресу чи громадськість, не надав особливого
значення. Українські політики були поглинуті внутрішньопартійним протистоянням з галицькою
диктатурою, намагаючись переконати диктатора Петрушевича в необхідності боротьби проти Денікіна.
Вище військове командування терпляче чекало на результат цього процесу, сподіваючись, що до
війни з білогвардійцями все ж не дійде.
15 вересня штаб Дієвої армії УНР надав вироблений за дорученням Штабу Головного отамана
план операцій проти білогвардійської Новоросійської армії, який передбачав скупчення армії УНР
на південному напрямку (в не менш як 10-денний термін) та її наступ на Одесу. Для успішного
ведення бойових дій, вказували автори плану, потрібно забезпечити армію зброєю, боєприпасами,
амуніцією, одягом, продовольством - усім тим, чого вона фактично не мала6. Проте цей план, що
вирізнявся ще й тверезою оцінкою сил противника в південноукраїнському регіоні, залишався лише
планом - диктатор Є. Петрушевич не погоджувався на відкриття фронту проти Денікіна.
17 вересня відбулася державна нарада, на якій Головний отаман С. Петлюра поставив питання про
необхідність негайного проголошення війни російським білогвардійцям. Є. Петрушевич та генерал
В. Курманович відразу ж виступили проти, запропонувавши шляхом певних поступок укласти угоду
з генералом А. Денікіним і таким чином порозумітися з Антантою7. Дискусії показали відсутність
єдності серед учасників наради. Дарма С Петлюра намагався переконати Є. Петрушевича, що на
жодні угоди з українцями Денікін не піде. Було лише схвалено спроби налагодити контакти з
більшовиками. Незадоволений результатами наради, С Петлюра 17 вересня видав відозву «До населення всієї
1 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры Федоровны
полк. - За рубежом (Сан-Франциско), 1978. - С. 149.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Он. 1. -Д. 138. -А. 102-102об.
3 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп . 2. - Д. 747. - А. 39об.
4 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138. -А. 109.
3 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. -А. 39.
6 Док. № 29.
7 Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - С. 311.

Розділ 5
109
соборної України», у якій знову рішуче й гостро виступив проти білогвардійців. "Безсоромно, облуд-
ливо підходять ці нові кати, й підкравшись, силкуються здавити нас, силкуються скористати з тих
успіхів, що ними покрило свій славний шлях наше військо. То взиваючи нас большевиками, з котрими
билось до повної побіди наше вояцтво, то простягаючи свою криваву руку до порозуміння, ці нові
хижаки всякими способами стараються захистити чужу національно нашому народові московську
зграю чорносотенців і забезпечити її панування над долею українського народу"1. Повідомлялося,
що Директорія і уряд УНР "не припинили й не припинять боротьби проти всіх насильників, були б
го бальшевицькі, чи добровольчі банди грабіжників, доки не забезпечить повної свободи,
незалежності та добробуту народові України"2.
Того ж дня С. Петлюра від'їхав на фронт, у район Гайсин-Умань. Спочатку Головний отаман
відвідав Гайсин, де оглянув частини 3-ї Залізної дивізії. 19 вересня він прибув до Умані, де відвідав 1-шу
бригаду УСС. Всюди його зустрічали урочистостями, хлібом-сіллюта обітницями навірністьУНР3.Тож
до Кам'янця-Подільського С Петлюра повернувся в досить піднесеному настрої. Пресі повідомили,
що "ця подорож переконала Головного Отамана, що національна свідомість населення виявляється
ясно і твердо і що українська влада є широко популярна, а це все служить запорукою успіху
українського війська проти Денікіна"4. Чи відповідали дійсності такі повідомлення, показали подальші події.
* * *
Білогвардійці ж готувалися до відкриття бойових дій проти української армії. Треба сказати, що
негайний перехід у наступ проти українців за умов незавершеної операції по знищенню махновців
видався генералу Слаїцову дещо передчасним. "Даремно начдив 4 доводив командвійську Новоросії,
що вести одночасно операцію і проти Петлюри і заглиблюватися в Україну до облаштування і
очищення від бандитських ватаг Дніпровсько-Бузького району неможливо, що як тільки білі підуть на
захід, банди створять їм важке становище і можуть перервати сполучення з базами, внаслідок чого не
лише не буде ліквідована махновщина, але й успіх зіткнення з Петлюрою стане сумнівним, - згадував
Я. Слащов. - Командвійськ Новоросії відповів, що це категоричний наказ ставки, який не підлягає
обговоренню, і що начдиву 4 треба його виконати, а не критикувати"5.
Тож 15 вересня генерал Слащов, який мав за вказівками командування наступати на Гайворон-
Бірзулу, у наказі військам визначив порядок ведення операції. Продовжувати переслідування
махновців Слащов доручив 5-й дивізії генерала П. Оссовського, підсиленій 2-м Лабінським та 42-м
Донським полками з козачої бригади генерала Склярова. Ці частини мали вийти у район Нестерівки,
а 42-му Донському полку наказувалося зайняти Умань та Христинівку6. Головні ж сили Слащова -
4-та дивізія, 2-й Таманський козачий полк, автопанцерний загін та конвой комдива - мали упродовж
16 вересня зосередитися у районі Ольвіополя. Саме ця 5-тисячна ударна група і мала атакувати
українську армію. Нарешті, Сімферопольський офіцерський полк разом з 4-м гарматним дивізіоном
складали резерв Слащова в районі Покотилова7.
Перегрупування 4-ї дивізії та зосередження її частин у районі Ольвіополя дещо затягнулося
й тривало до вечора 17 вересня. Не знаючи, звідки й куди саме наступатимуть українці (які, власне,
наступати поки що не збиралися), Слащов дійшов висновку, що головний удар армія УНР завдасть
в обхід р. Буг та Ольвіополя, з метою вийти до Єлисаветграда та Катеринославщини. Безпосередньо
на ольвіопольському напрямку генерал очікував "другорядного, проте достатньо сильного удару"8.
1 Док. № 32.
2 Док. № 32.
:і Головний отаман на фронті // Український козак. - 21 вересня 1919 р. - Ч. 53. - С. 1-2; Головний отаман на
фронті // Україна. - 24 вересня 1919 р. - Ч. 36. - С. 4.
4 Доцснко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 215.
"' Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 41.
6 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179.-Л. 31; Там же.-Д. 138.-Л. 120об.
7 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179.-Л. 24, 31.
8 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138. -Л. 146об.

110
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
У доповіді командуванню Слащов пояснив зосередження своїх головних сил у районі Ольвіопаля як
бажання тримати їх «в кулаці», а не розтягувати вздовж усього фронту можливого наступу українців.
На його думку, для успішної операції потрібно було: заволодіти переправами через р. Буг від
Ольвіопаля до Гайворона, щоб мати можливість у будь-який момент нанести удар; знищити групу
противника на залізниці Ольвіопаль-Бірзула (Волинська група), забезпечивши тим самим запілля частин,
які опанують бузькими переправами; захопивши позиції вздовж р. Буг до Саврані, забезпечити себе
від наступу з боку Бірзули, з'ясувати дійсну дислокацію українських військ і перейти в рішучий
наступ. "Таке зосередження дозволяє нанести удар противнику, який би операційний напрямок він
не обрав," - підсумував Слащов у своїй доповіді командуванню1. Отже, якщо українські частини
розташовувалися розтягнутою лінією вздовж позицій, то їхній противник збирався діяти короткими
зосередженими ударами на найголовніших залізничних напрямках.
З метою виконання цього плану до р. Буг для захоплення переправ висувалася зведена
бригада 13-ї дивізії генерала Г. Андгуладзе. Викликаний з Миколаєва 3-й батальйон Сімферопольського
офіцерського палку під командою полковника Робачевського мав захопити Любашівку і рухатися
на Бірзулу2.
Важливий залізничний вузол, район Балта-Бірзула-Ананьїв, займали з'єднання Волинської групи
армії УНР, що складалася з 1-ї Північної дивізії генерала П. Єрошевича, 4-ї Сірожупанної дивізії
полковника В. Грудини, 1-ї Окремої кінної бригади та кількох бронепотягів. Власне, 1-ша Північна
дивізія (1 000 багнетів) розташовувалася вздовж лінії Гайворон-Піщана-ст. Жеребкове. Безпосередньо
Бірзулу, Балту, Ананьїв та довколишні села займали частини 4-ї Сірожупанної дивізії (1 000 багнетів).
2-й Переяславський ім. М. Залізняка полк полковника М. Аркаса (170 шабель) розташувався на ст.
Затишшя3. З Рудниці до району Слобідка-Кодима, на зміцнення групи, перекидалася нещодавно
сформована 2-а дивізія полковника П. Бондаренка (700 багнетів). Командувачем групи був отаман
Бонч-Осмаловський, а начальником штабу - талановитий генштабіст полковник Є. Мєшковський.
18 батальйон Робачевського (600 багнетів) після нетривалого бою з 3-м куренем 3-го
Подільського полку зайняв ст. Любашівку4. 3-й курінь відступив до ст. Жеребкове, куди було підтягнуто
і 10-й Сірожупанний полк.
Командувач Волинської групи вирішив зупинити просування білогвардійців і, контратакувавши,
завдати поразки ольвіопольському угрупуванню противника. Командувач армії УНР В. Тютюнник
схвалив це рішення: "Гадаю, що кращим засобом оборони є самому переходить в наступ, а тому
при виявленні денікінського наступу переходити в протинаступ"\ Тож 1-й Північній дивізії було
наказано вранці 19 вересня, залишивши стежі у районі Саврані, всіма силами через Балту атакувати
Любашівку й розбити противника.
Проте, незважаючи на всі вимоги Бонча-Осмоловського здійснювати рух частин енергійно
та без зволікань, 1-ша Північна дивізія 19 вересня тільки досягла Балти. Наступ було перенесено на
20 вересня. Проте й цього дня дивізія не завершила зосередження на позиціях. Біля ст. Заплази бої
з білогвардійцями вели тільки 2-й Берестейський та 10-й Сірожупанний полки6.
Тим часом, скориставшись ослабленням українських сил у районі Саврані, підрозділи
білогвардійської зведеної бригади 13-ї дивізії без особливих проблем захопили 20 вересня переправи на
р. Буг біля Саврані та Вільшанки7. Як тільки це з'ясувалося, 1-й Північній дивізії було наказано
припинити наступ на Любашівку і... повертатися до Саврані, щоб повернути переправи8. На балтському
напрямку українські частини перейшли до оборони.
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 145об.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 118об., 125об., 131; Симферопольський Офицерский Полк 1918-
1920. Страницы к истории Белого Движения на Юге России / Сост. В. Альмендингер. -Лос-Анжелес, 1962. - С. 23.
3 Док. № 36; ЦД1А України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 8; Прохода В. Записки до історії
Сірих або Сірожупанників. - С. 34-35.
4 Док. № 36; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. -Л. 139-139об.
3 Док. № 37.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 137зв.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 25. -Л. 183.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 139.

Розділ 5
111
Одночасно розпочався наступ білогвардійців і на одеському напрямку. Загін генерала А. Розен-
шильда-Пауліна (500 багнетів та 100 шабель), просуваючись з ст. Роздільна в напрямку на Бірзулу,
вже 17 вересня мав перші сутички з українськими бронепотятами (з боку білогвардійців діяв бронепо-
тяг «Новороссия»). 19 вересня загін з боєм зайняв ст. Затишшя; 11-й Сірожупанний полк "в повній
готовності ударити на ворога" відступив до ст. Чубівка1. Переконавшись, що формування одеського
офіцерського загону практично завершене, а самій Одесі небезпека поки що не загрожує, командувач
Новоросійської армії генерал Шиллінґ 21 вересня повернувся пароплавом у Херсон. Генералу А. Розен-
шильду-Пауліну Шиллінґ надав "цілковиту самостійність дій згідно з ситуацією на місці"2.
Передбачалося посилити загін Кримським таЗведеним драгунським полками, які спішно поповнювалися в Одесі.
"Операція розвивається згідно з нашими планами. Противник діє точно під нашу диктовку", -
повідомляв 20 вересня генерал Слащов до штабу військ Новоросійської області ЗСПР3. Він
висловив намір активними діями на відтинку Саврань-Ананьїв допомогти просуванню одеського загону
Розеншильда-Пауліна на Бірзулу. "Зайняття цього району вважаю вкрай необхідним, тому прошу
натиснути в цьому відношенні, тому що кожної хвилини обстановка може зажадати від мене виведення
військ з цього відтинку на головний мій напрямок," - підкреслив Слащов4.5-та білогвардійська дивізія
продовжувала вести бої з махновцями в районі на південь від Умані, і він побоювався, що лише цих сил
для знищення повстанців буде замало. До того ж, Слащов був переконаний, що в разі, якщо між
махновцями та армією УНР буде досягнуто порозуміння, його становище може надзвичайно ускладнитися.
* * *
Початок бойових дій між українцями та білогвардійцями у південному регіоні України збігся
в часі і з певним пожвавленням на київському напрямку. На відтинку 3-го Галицького корпусу
генерала А. Кравса почастішали збройні сутички з підрозділами 2-ї Терської пластунської
бригади. "Відношення наших частин до ДобрАрмії зачинають поволі прояснюватися в сторону
ворожих ділань обох армій, - з'явився 19 вересня запис у деннику Начальної Команди Галицької
армії. - Непримириме становище добровольців спонукає нас кинути всі згляди супроти них, а Денікін
зі своєю армією виростає поволі з невтрального чинника на нового, поважного ворога України,
якому на примирення ми можемо простягнути тільки меч"5.
19 вересня білогвардійці зайняли Сквиру й Паволоч. Відділ, що спробував захопити Верховню,
вогнем галицької артилерії був відкинутий до Паволочі. Наступного дня українські стежі застали
Сквиру вільною від ворога6. 21 вересня один з терських батальйонів захопив Кам'янку, примусивши
відступити український бронепотяг7. Генерал А. Кравс отримав зі Штабу Головного отамана наказ
з метою утримання позицій приступити до окопування частин, побудови опорних пунктів та загорож
з колючого дроту8. У ставці припускали, що ворог наступатиме на Козятин.
Звичайно, зв'язані більшовиками білогвардійські частини в районі Київ-Біла Церква не
збиралися атакувати ще й українські війська. Вони мали інше завдання - своїми діями прикувати армійську
групу Кравса до цього району, щоб не допустити перекидання її частин на південь. Можна сказати,
що цієї мети білогвардійцям удалося досягнути.
* * *
Як уже зазначалося, білогвардійське командування побоювалося союзу між українською армією
та махновцями, що саме в цей час вийшли у зайнятий військами УНР район. Під тиском
білогвардійських військ кількатисячні махновські загони відступили з району Новоархангельська до Умані.
1 РГВА.-Ф. З9660.-Оп. 1.-Д. 179.-Л. 36,51 ;Тамже.-Ф. З9540.-Оп. 1.-Д. 35.-Л. 124-124об.;Док.№38.
2 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - Л. 41.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 149.
4 РГВА.-Ф. 39660.-Оп. 1.-Д. 138.-Л. 151-152.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 59.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 58-59,60.
7 Док. № 38.
8 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 63-64.

112 Шыйло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Махновці і кіннота бригади УСС в Умані. Вересень 1919р.
Спільники чи вороги? Питання про ставлення до махновців стало в цей час надзвичайно
актуальним для українського командування. Вище вже згадувалося про контакт махновського командування
зі штабом 1-ї бригади УСС та підписання між ними угоди, за якою українська сторона приймала
численних махновських поранених та хворих, а повстанці зобов'язалися підпорядковуватись в
оперативному плані наказам командування армії УНР.
Справді, обидві сторони - і українська армія, і махновські партизани - мали спільного ворога.
Повстанська діяльність Н. Махна, значна роль, яку він відіграв у повстанському русі в Південній
Україні 1919 p., були добре відомі українському керівництву. Та водночас було відомо й те, що
впродовж усієї своєї діяльності Махно діяв як виразник «соціальної революції» і ніколи не виявляв і
найменшого нахилу до національно-визвольної боротьби. Навіть його розрив з більшовиками виглядав
скоріше як незгода з формою радянської влади, яку ті активно впроваджували в життя у вигляді
т. зв. «військового комунізму», а не як несприйняття радянської влади в цілому. Махно та його
оточення сповідували анархізм - революційне вчення, що зводило «соціальну революцію» до
боротьби проти будь-якої державної організації як апарату соціального гноблення. До того ж, на початку
1919 р. махновці спільно з більшовиками билися проти військ УНР на Катеринославщині, про що
добре пам'ятали в штабі Дієвої армії УНР. Чи розраховували махновці на порозуміння з урядом УНР
тепер, перед обличчям спільного ворога?
Українське керівництво скептично поставилося до можливості такого порозуміння. "Головний
отаман, довідавшись, що ми вступили в деякі переговори з Махно та послали до нього якісь делегації,
рішуче забороняє і наказує Махно рахувати ворогом", - такий запис з'явився в журналі бойових дій
армії УНР 15 вересня 1919 р.1 Було видано наказ роззброювати всі махновські відділи, що перейдуть
у район розташування українських частин. Крім цього, виявилося, що махновці не виконали вимоги
штабу бригади УСС зайняти визначений район на південь від Умані; їхні загони хаотично, наче
у своєрідному "броунівському русі", блукали в районі Умань-Гайворон. "Сам Махно і його відділи
не визнають жадної влади та противні їй по самій своїй природі, нездатні стати в підлеглість Урядові
та командуванню УНР, навіть коли б у них було на це щире бажання", - зазначалося в доповіді
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Сир. 43. - Арк. 129зв.

Розділ 5
.113
контррозвідувального відділу
Штабу Головного отамана1.
Визначивши махновські загони як
озброєні бандитські
формування, автор доповіді вказав на
доцільність якомога швидше
позбутися повстанців, відтіснивши
їх у білогвардійське запілля.
Таку позицію, очевидно,
поділяв і С. Петлюра. Іншої
думки був лише командарм
В. Тютюнник, який в умовах
війни проти спільного ворога
не схильний був так
беззастережно нехтувати потенційним
союзником. За наполяганням
Тютюнника 17 вересня загонам
Махна було дозволено зайняти
район Любашівка-Колодисте2.
Махновцям заборонялось
розташовуватися поблизу
українських частин, які мали наказ
триматися щодо повстанців
«обережно». Та виявилося, що
махновці й цих розпоряджень
не виконують: їхні загони,
ведучи ар'єргардні бої з
білогвардійськими частинами,
поступово стягувалися до району Теку-
ча-Семидуби-Клинове на
південь від Умані.
Які сили мав у своєму
розпорядженні Махно? "Про склад
і організацію Махно неможливо дати точного звіту, бо самі махновці мало знають, - повідомляла
розвідка бригади УСС. - Частини Махно, по відомостям: має бути 4 бригади, кожна бригада 4 полки
кінноти до 800 шабель, пушок до 40, кулеметів до 300. Загальна кількість люду до 30 000. Обозів
дуже багато, зо всяким награбованим майном, більш як 5 000 возів. Великої бойової вартості у
частин Махно немає"3. На той час кількість боєздатних бійців у загонах Махна об'єктивно не могла
перевищувати 10 000 чоловік4. Махновські загони були перевантажені величезним обозом з майном
та імпровізованими похідними «шпиталями». "Величезний обоз з біженцями і кількома тисячами
поранених зв'язував нас по рукам і ногам, - згадував начальник штабу махновської повстанської
армії В. Білаш. - Ми знали, яку відповідальність взяли на себе за долю багатьох тисяч людей і ламали
собі голову, як бути в такий важкий момент, як полегшити обоз і підготувати армію до прориву"5.
Махновський ватажок Ф. Щусь.
1 M.G. Махно і його військо. Матеріали до історії української визвольної боротьби //Літопис Червоної Калини.
- 1935. - Ч. 6. - С 17.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Он. 3. - Спр. 43. - Арк. 132зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 135зв.
4 Дані махновських мемуаристів про 45 000 бійців, які начебто мала на цей час махновська повстанська армія,
є значно перебільшеними. Білогвардійський генерал Слашов також зазначав, що „програвши бій під Єлисаветградом-
Новоукраїнкою, Махно почав сильно тануги числом, досягаючи своїм ядром лише 6-8 тисяч чоловік" (СлащовЯ.
Материалы /ця истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в южной Украине в
последней четверти 1919 года. - С. 40).
' Белаш А.. Белаш В. Лопоги Нестопа Махно. - С. 305.

114
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Відступати далі було просто нікуди. У махновців залишався єдиний шлях - порозумітися з
українською армією.
Фактично «революційне» махновське командування продовжувало сприймати УНР як «петлюрів-
щину», «буржуазно-націоналістичну контрреволюцію» тощо. Тож рішення розпочати переговори
з українським командуванням Махно та його оточення прийняли виключно з тактичних міркувань
як тимчасовий і вимушений крок1.
18 вересня до штабу Дієвої армії УНР у Жмеринці вирушила делегація від командування
"Повстансько-партизанської армії України", уповноважена навіть на переговори політичного змісту2.
Та водночас, довідавшись, що саме в цей час Умань відвідав С. Петлюра, махновське керівництво
розглядало можливість організації замаху на Головного отамана. Отже, «щирості» прибічникам
«соціальної революції» не бракувало.
Відразу ж після свого повернення з фронту С Петлюра, довідавшись, що переговори з
махновцями тривають, віддав категоричне розпорядження припинити їх. "Вісті про того роду зносини
розносяться по цілім світі та підкопують дуже нашу загальну справу", - ішлося в наказі Штабу Головного
отамана від 20 вересня 1919 р.3 Проте, ймовірно, це були лише, так би мовити, «офіційні» вказівки.
У спогадах начальника штабу махновської армії В. Білаша та П. Аршинова, одного з ідеологів
«махновщини», вказується, що 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка представниками махновського
командування (О. Чубенком та Воліним) було підписано угоду зі штабом Дієвої армії УНР про
співпрацю у боротьбі з білогвардійцями4. Сторони зобов'язувалися зберігати взаємний нейтралітет і спільно
здійснювати операції проти білогвардійських військ. Армія УНР надавала махновцям 125 000
набоїв безоплатно, ще 575 000 набоїв було продано їм за 50 000 крб.5 Для відпочинку та
реорганізації махновській повстанській армії відводилися терени в районі с Текуча, на південь від Умані.
Махновці також передали до українських шпиталів більш як 3 000 своїх хворих та поранених бійців6.
21 вересня Н. Махно віддав наказ своїм частинам здійснити перегрупування таким чином, щоб
бути готовими до початку бойових дій проти білогвардійців спільно з українськими військами7. Втім,
у штабі української армії добре розуміли тимчасовість цього союзу. Махновці особливо не
приховували свого несприйняття ідеалів української революції та національно-визвольної боротьби -
«неформальна» жмеринська угода була для них вимушеним кроком. Відтак союз махновців з
українською армією явно не обіцяв бути довговічним.
* * *
Повернувшись з фронту до Кам'янця, С. Петлюра повідомив уряд УНР, що "настрій війська
виявився цілком певним щодо своїх сил та досягнення мети, а надзвичайно ворожим відносно
добровольчої армії"8. Важко сказати, наскільки таку інформацію сприймав Є. Петрушевич та його оточен-
1 „Фактично ж ставлення махновців до петлюрівців залишалось анітрохи не зміненим супроти
попереднього," - констатував один з ідеологів махновського руху П. Аршинов (Аршинов П. История махновского
движения. - С. 133).
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 135.7 ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 2. - Спр. 398.
- Арк. 7.
3 Док. №41.
4 Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - С 305; Аршинов П. История махновского движения. - С. 133.
На жаль, нам не вдалося віднайти в архівах жодних документальних підтверджень підписання цієї угоди. Очевидно,
її було укладено штабом Дієвої армії УНР „неофіційно", не афішуючи перед пресою чи громадськістю. Тож
інформація, що побутує в історіографії стосовно жмеринської угоди, базується виключно на даних зі спогадів В. Белаша або
П. Аршінова (див.: Винар Л. Зв" язки Нестора Махназ армією УНР (1918-1920) // Розбудова Держави. - Монреаль,
1953. - Ч. 3. - С 15-16; Верстюк В. Махновщина. - G. 173; Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність.
- К., 1994. - С 137; Ковальчук М. Симон Петлюра та Нестор Махно: спроба союзу // Пам" ять століть. - 2003.
-№4.-С. 135-146).
5 Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. - G. 138.
6 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 5. - Арк. 20; Там само. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 22. - Арк. 96.
7 Кубанин М. Махновщина. - Ленинград, 1928. - С. 109.
8 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4.- C. 221.

Розділ 5
115
ня, проте настроям, що панували в урядових калах УНР, вона цілком відповідала. Не без відома уряду
20 вересня з'явилася відозва Центрального Українського Повстанського комітету «До селян і
робітників України», у якій наказувалося "всім організованим повстанським силам негайно виступити
оружно проти залотопогонних грабіжницьких банд царського генерала Денікіна"1. Автори відозви
закликали український народ до загального повстання проти російсько-білогвардійських окупантів.
Та урядової солідарності було замало. На нараді з військовиками, що відбулась у Кам'янці-
Подільському 20 вересня, знову пролунали перестороги щодо війни з Денікіним. Начальник Штабу
Головного отамана генерал М. Юнаків та генерал-квартирмейстер Штабу В. Курманович
висловилися категорично проти наступу на Одесу чи взагалі відкриття бойових дій проти білогвардійців,
мотивуючи це "політичним і стратегічним становищем"2. Військовиків підтримав Є. Петрушевич, тож
присутні С. Петлюра та міністри були змушені погодитися відкласти прийняття остаточного рішення
в цій справі. Генерал М. Юнаків у питанні про попередження будь-яких збройних зіткнень між
українськими військами та білогвардійцями виявив невластиву йому енергію, і того ж дня як начальник
Штабу Головного отамана видав наказ Дієвій армії УНР не переходити в наступ проти білих, а при
потребі вдаватися лише до оборонної тактики. Відповідальність за виконання наказу покладалася
на штаб Дієвої армії3.
Отже, зі ставки наказували не наступати на ворога, що вже третій день вів наступ проти
українських частин. Війська мали обмежитися лише обороною та захистом зайнятих теренів. Отримавши цей
наказ, командарм В. Тютюнник у розмові по прямому дроту зі Штабом Головного отамана вказав
на те, що білогвардійці скупчують сили, цілком очевидно готуючись до наступу4. Тютюнник вважав
необхідним перейти в наступ на єлисаветградському та вознесенському напрямках до завершення
скупчення сил противника у визначених районах. Для успішної операції йому потрібно було, щоб
армійська група генерала Кравса розгорнула наступ на Білу Церкву-Фастів та водночас замінила своїми
частинами Київську групу армії УНР у районі Монастирище-Христинівка, що дало б змогу вжити її
до наступу на південному напрямку. Генерал В. Курманович пообіцяв дати відповідь на ці пропозиції
після доповіді начальнику Штабу Головного отамана.
Та очікування на відповідь виявилось марним - вона не надійшла до штабу Дієвої армії ні того
дня, ні наступного, ні наступного за ним... Стало зрозумілим: захищатися - це все, що могла
запропонувати ставка військам в умовах ворожого наступу.
* * *
Противник, на відміну від українського командування, не збирався чекати нічого й нікого.
Завершивши перегрупування, Слащов готувався перейти до загального наступу проти української
армії. До того часу він планував діями своїх лівофлангових частин допомогти просуванню одеського
загону Розеншильда-Пауліна до Бірзули5.
Командувач Волинської групи отаман Бонч-Осмоловський натомість мав намір частинами
4-ї Сірожупанної дивізії, підсиленими кіннотою та бронепотягами, зупинити наступ нечисленних сил
білогвардійців з Одеси, 1-ю Північною дивізією здобути Саврань та відбити захоплені противником
бузькі переправи, а підтягнутою до району дій 2-ю дивізією утримувати Балту й Бірзулу. Наступного
дня після наради у Штабі Головного отамана, 21 вересня, командарм В. Тютюнник попередив Бонч-
Осмоловського, що при цьому група має "на південь наступу не проводити"6. "Треба остаточно
вирішити, що нам добровольці, бо частини в ростерянности, - зауважив начальник штабу Волинської групи
полковник Є. Мешковський під час телеграфної розмови з командармом. - Відозва уряду і Головного
отамана носить характер тільки відозв, а не наказів. Складається враження, що на верхах не
знають, що їм робить". "Добровольчеська армія є ворожа УНР і тому ми фактично в стані війни з цією
1 иДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 2. - Спр. 398. - Арк. 7.
2 Док. № 40.
3 Док. № 40.
4 Док. № 40.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. - Л. 60.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 139зв.

116
Шымо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Н(17(1ЛЬНИК ШІШЮХ
Волинської групи армії .1 НІ*
полковник Є. ІЛ ////. і т м нн
армією", - відповів рішуче В. Тютюнник1. Всіх тих, хто почуває
вагання, та старшин, які не бажають битися проти білогвардійців,
командарм наказав заарештовувати та відсилати до штабу армії.
Бонч-Осмоловський планував розгорнути наступ увечері 21
вересня. Та поки частини Волинської групи в черговий раз
перегруповувалися, батальйон білогвардійського Сімферопольського
офіцерського полку під командою Робачевського зайняв Ананьїв,
у якому, як виявилося, перебували тільки нечисленні підрозділи
сірожупанників2. 10-й і 12-й Сірожупанні полки зайняли позиції
на північ та на захід від Ананьїва, щоб перешкодити подальшому
просуванню противника. Одночасно сірожупанники зруйнували
залізницю, що на деякий час затримало сімферопольців.
На одеському напрямку білогвардійці також випередили
волинців. 21 вересня загін генерала А. Розеншильда-Пауліна вступив
убійзаст. Мардарівказ 11-м Сірожупанним та 2-м Переяславським
кінними полками. Вдалим пострілом білогвардійці вивели з ладу
бронепотяг «Вільна Україна» і, здійснивши обхід, примусили загін
полковника М. Аркаса відступити3. Повідомлення про бій за Мар-
дарівку, де було "розбито значні сили противника", потрапило
навіть до офіційного бойового зведення штабу
головнокомандувача ЗСПР4.
Загін Розеншильда-Пауліна поступово поповнювався новими
підрозділами та мобілізованими, що надходили з Одеси. 21
вересня надійшло 2 панцерники, 22 вересня - взвод артилерії, 23
вересня наст. Мардарівка до загону приєдналася кіннота полковника
Д. Тугана-Мірзи-Барановського (Кримський та Зведений
драгунський полки) разом з офіцерською ротою (яка, до речі, наполовину
складалася з євреїв)5. Поступово загін перетворювався на досить
значну військову силу, чисельність якої зросла до 600 багнетів і
більш як 1 000 шабель. Тепер сили Розеншильда-Пауліна значно
переважали 4-ту Сірожупанну дивізію; сірожупанників рятувала
лише повільність просування білих до Бірзули. Та до 24 вересня
противник поступово відтіснив частини 4-ї Сірожупанної дивізії
до Бірзули. Спроба 12-го Сірожупанного полку вибити
білогвардійський батальйон Робачевського з Ананьева і тим самим лікві- Командир 6і
дувати загрозу Бірзулі з флангу не вдалася - всі атаки впродовж Кримського кінного полку яамкотт
22-23 вересня були відбиті. ^ 7У*ан м*'"-'*'/*"""«"""
Більш сприятливо розвивалися події на північному відтинку фронту Волинської групи. Чаї інші
1-ї Північної дивізії генерала П. Єрошевича 22 вересня намагалися заволодіти районом Савраяы
Кам'янувата, який утримували підрозділи білогвардійської зведеної 13-ї дивізії. Сили сторін Гіуш
приблизно однакові, та надвечір 1-му Гайсинському псхлку вдалося вибити білогвардійців з Санрані.
а 2-му Берестейському - зайняти Кам'янувату6.
Слаїцов розцінив успіхи Волинської групи в районі Саврані як загрозу захоплення українцями
бузьких переправ. Та своїм першочерговим завданням він усе ще вважав оточення і знищення
махновських загонів під Уманню. Як він сам згадував, змінювати щось у початковому плані операції
1 ЦДЛВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 140.
1 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С 35-36; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. «*
Д. 138. -Л. 154()6.
} Док. № 46; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С 34-35.
> Див.: РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 23. - Л. 68.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179. -Л. 57, 59, 81-82; Там же. - Ф. 39909. -Оп. 1.-Д.З.-Л. 14.
6 Док. № 46.

Розділ 5
117
чи перегруповувати частини було вже запізно: "Зв'язок між атакуючими колонами Ольвіопільської
групи білих досить ускладнювався і увесь успіх мав базуватися на самодіяльності окремих
начальників та неухильному проведенні в життя відомого їм плану операції. Тому начдив 4 і прийняв
рішення - продовжувати операцію, не вдаючись до жодного навіть часткового перегрупування сил і зміни
плану операції... в разі необхідності здати навіть Голту і обмежитись обороною р. Буга, але операцію
проти Махно продовжувати в попередньому обсязі за будь-яку ціну"1.
22 вересня генерал Слаїцов віддав наказ своїй групі наступного дня "перейти до рішучого
наступу і розгромити противника"2. Для цього 5-та дивізія та 2-й Лабінський полк мали продовжувати
натиск на махновців і вийти налінію Яроватка-Царицин Парк, а 42-й Донський полк - захопити Умань,
щоб відрізати махновські загони від зв'язку з українською армією. Сімферопольський офіцерський
полк переходив у район с Текуча, щоб не дати махновцям можливості прорватися на Умань. Основні
сили зведеної бригади 34-ї дивізії мали просунутися до району Гайворона, а підрозділам бригади 13-ї
дивізії (50-му Білостоцькому та 52-му Віденському полкам) було наказано зайняти район Кам'янувата-
Бакша, відтіснивши на захід 1-шу Північну дивізію армії УНР. Полковнику Робачевському ставилося
завдання захопити ст. Жеребкове, просуваючись у напрямку Балти. В резерві у районі Ольвіополя
в стані цілковитої бойової готовності залишалися частина сил бригади 13-ї дивізії та 2-й Таманський
полк (2 сотні -гаманців було виділено в підтримку Сімферопольському полку та бригаді 34-ї дивізії)3.
Таким чином, Слащов збирався відрізати махновців від армії УНР, швидким ударом оточити
їх та знищити. Очевидно, одночасним наступом на Балту та Гайворон Слащов прагнув змусити
українську групу в районі Саврані відступити під загрозою удару в запілля.
* * *
23 вересня білогвардійські війська Новоросійської області розгорнули загальний наступ. 5-та
дивізія генерала П. Оссовського (3 000 багнетів) з району Тальне-Новоархангельськ навалилася на
махновців, які вперто відбивали її атаки на лінії р. Ятрань, та частини бригади УСС отамана О. Букшо-
ваного (понад 1 000 багнетів), які займали лінію Бабанка-Доброводи. Після жорстокого бою січово-
стрілецькі підрозділи були змушені відступити безпосередньо на підступи до Умані4. Та спрямувати
сили на захоплення Умані білогвардійцям перешкодив запеклий опір махновців, які того дня
цілковито відтягнули на себе увагу Оссовського.
На залізниці Балта-Ольвіополь офіцерський батальйон полковника Робачевського атакував
ст. Жеребкове. Розміщені тут частини української 2-ї дивізії виказали досить слабкий опір
противнику, внаслідок чого станція була захоплена. При цьому до полону потрапили 90 українських вояків
разом з бронепотягом "Сух", двома гарматами та кількома кулеметами5.
Білогвардійці наблизилися до Балти. Вже 24 вересня українській піхоті 2-ї дивізії довелося
з боєм зупиняти просування ворога на підступах до самої станції.
Водночас тривали бої за Саврань-Кам'янувату. Частини ворожої бригади 13-ї дивізії
намагалися захопити Кам'янувату і одночасно обійти 1-шу Північну дивізію генерала П. Єрошевича з
боку Кривого Озера6. Українські вояки стримували противника. Білогвардійська бригада 34-ї дивізії,
що 23 вересня вийшла до району Голованівська, могла допомогти частинам бригади 13-ї дивізії
лише демонстрацією наступу на Гайворон. Генерал П. Єрошевич, ретельно обміркувавши ситуацію,
вирішив, що савранський район є «стратегічною пасткою». Виходячи з цього й не вагаючись довго,
він наказав своїм частинам... відступати на захід, у "вигідні умови"7. Таким чином, противник знову
здобував контроль над бузькими переправами.
1 Слащов Я. Материалы /ця истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 42.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. -Л. 75.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. - Л. 75.
* Док. № 47.
"' РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 191; Док. № 48.
6 Док. № 47.
7 Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність. - С. 55-56.

118
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Саме в цей час у штабі військ Новоросійської області ЗСПР
було отримано телеграму командувача військ Київської області
генерала А. Драгомирова з проханням повернути 5-ту дивізію
до складу військ області, оскільки бої білих з червоними під
Києвом починали складатися не на користь перших. Звичайно,
«висмикнути» дивізію з операції проти махновців до її
завершення було неможливо - проте рішенням командувача Н. Шиллінґа 5-
ту дивізію було виведено з підпорядкування Слащову. Дізнавшись
про це, той заявив по телеграфу ввечері 23 вересня, що
"розчленування" військ його групи "може фатально позначитися на
перебігові операцій"1. Після категоричної заяви Слащова про те, що
виведення 5-ї дивізії з його підпорядкування може перешкодити
знищенню махновців та відтягне початок активного наступу проти
українських військ, у штабі Новоросійської армії було прийнято
рішення залишити за ним командування всіма білогвардійськими
силами, що діяли на фронті Тальне-Ольвіополь-Бірзула.
24 вересня жорстокий бій точився за Умань. Частини бригади
УСС, підсилені двома куренями 11-ї Стрийської бригади,
відбивалися від натиску піхоти 5-ї білогвардійської дивізії та кінноти
2-го Лабінського і 42-го Донського полків. На залізниці Умань-
Тальне ворожий бронепотяг «Генерал Гейман» відтіснив
українські бронепотяги «Вірний син України» та «Хортиця» до ст. Поташ2.
Сили були надто нерівні. Українські вояки розпочали відступ, ледь
стримуючи ворога. 42-й Донський полк осавула Назарова
увірвався до Умані, переслідуючи відступаючі січово-стрілецькі
підрозділи3. Бригада УСС, зазнавши важких втрат, відступила на лінію
Паланка-Верхнячка4. В районі Острівець-Коржеве чимало
січовиків були оточені і потрапили до полону.
В оточення фактично потрапляли й махновці. Ударом у
північно-західному напрямку вони могли прийти на допомогу 1-й
бригаді УСС, відтягнувши на себе козачі частини й 5-ту
білогвардійську дивізію, проте, звичайно, не зробили цього. Як показали
наступні події, у Махна були зовсім інші плани.
Командир 1-ї бригади УСС
отаман О. Букшованин
На7альник штабу 1-ї бригади УСС
сотник М. Луцький
Таким чином, українсько-білогвардійська війна фактично розпочалася - бойові дії між обома
сторонами, хай і без формального проголошення війни, були в розпалі. 22 вересня на засідання
уряду УНР у Кам'янці-Подільському терміново прибули С Петлюра й І. Мазепа, які повідомили
міністрів про останні події на фронті. І хоча навіть це не підштовхнуло Є. Петрушевича до рішучих
кроків, зволікати далі було неможливо. Уряд вирішив розпочинати бойові дії, хай навіть без
підтримки Галицької армії. Було ухвалено видати наступного дня відозву до населення, у якій зазначити
необхідність «повного об'єднання всіх Українських національних сил щм рішучої боротьби проти
1 Док. №48.
2 Док. № 50; Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии // Воєнная Быль. - 1969. - № 96. - С. 44.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 25. -Л. 192.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 65. У розпал боїв до штабу отамана
О. Букшованого прибула делегація від 5-ї білогвардійської дивізії та козачих частин, яка заявила, що козаки хочуть
лише розігнати «банди Махна» і борються за свободу своїх областей. Білогвардійські представники повідомили, що
їхні війська прагнуть відновити лад на всіх теренах бувшої Російської імперії, після чого Установчі збори остаточно
вирішають питання про самовизначення окремих народів. Делегація попрохала січовиків дати їй українську
програму. Але Букшований не став розвивати «переговори», розуміючи їх несерйозність (ЦДАВО України. - Ф. 3172.
- Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 143зв.; Денник Начальної команди Української Галицької армії. - G. 65).

Розділ 5
119
Командир білогвардійської зведеної
бригади 34-ї дивізії генерал
Г. Васильгенко
окупації військами Денікіна території України» і надіслати з цього
приводу ноту до держав Антанти1. Звичайно, розпочинати війну
без згоди Є. Петрушевича було досить ризикованим кроком,
оскільки допомога з боку УГА могла й не надійти. Проте справі
несподівано допоміг випадок.
Серед паперів загиблого в боях 22 вересня білогвардійського
офіцера українськими вояками було знайдено наказ по 3-му
білогвардійському корпусу від 4 вересня про загальний наступ проти
української армії2. Отже, те, що відбувалося, було не локальними
сутичками, які ще можна полагодити переговорами, а
справжньою війною! Ставало ясним і те, що Денікін з самого початку
збирався її розпочати. Документ було відразу ж доставлено до Штабу
Головного отамана, а про його зміст повідомлено уряд та
політичні кола в Кам'янці-Подільському.
23 вересня відбулося спільне засідання Директорії, уряду УНР
та представників галицької диктатури на чолі з Є. Петрушевичем.
Сумнівів не залишалося: російські білогвардійці не збираються
йти на жодні компроміси з українським національно-визвольним
рухом і відкривають бойові дії проти української армії. Цього разу
це зрозумів і Є. Петрушевич. На державній нараді, що відбулася
того ж дня, було одноголосно ухвалено негайно оголосити війну
Збройним Силам Півдня Росії3.
Штаб Головного отамана негайно отримав відповідні
розпорядження. Втім, лише цим не обмежилися. С. Петлюра вже давно мав
намір звільнити з посади командувача Дієвої армії УНР полковника
В. Тютюнника, єдина «провина» якого полягала у відсутності
пієтету до Головного отамана. Але ким його замінити? Відчувався брак
воєначальників, готових прийняти на себе відповідальність за
командування армією в безнадійних, як вважалось, умовах війни проти
Денікіна. Полковник М. Капустянський, генерал Г. Янушевський
наполегливо рекомендували вищому командуванню порозумітися
з білогвардійцями задля спільної боротьби проти більшовиків4.
Серед потенційних кандидатур на посаду командарма виділявся
генерал М. Омелянович-Павленко, як найбільш здібний, досвідче-
нийта готовий воювати проти нового ворога, проте Головний отамандо нього такожнебув прихильний5.
23 вересня з'явився наказ С. Петлюри про звільнення В. Тютюнника з посади; його було
призначено військовим експертом до дипломатичної місії в Польщу6. Новим командармом став полковник
В. Сальський, перед тим командувач Запорізької групи армії УНР. Вибір Головного отамана впав саме
на Сальського, оскільки на період його командування Запорізькою групою припала низка блискуче
здійснених запорожцями військових операцій. Це начебто давало С Петлюрі підстави сподіватися,
що нове призначення принесе успіх українській армії. На жаль, при цьому не бралася до уваги та о&-
Командир білогвардійської
зведеної бригади 13-ї дивізії генерал
Г. Андгуладзе
1 Док. №45.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - G. 86; Денник Начальної Команди Української
Галицької армії. - С 66.
3 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 86.
4 ГАРФ. - Ф. 7440. - Оп. 1. - Д. 1. - Л. 97.
5 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С 39-40. Ще навесні 1919 р., коли Омелянович-Павленко
обіймав посаду Начального команданта Української Галицької армії, С. Петлюра виявляв невдоволення його
діяльністю. Це було викликано небажанням М. Омеляновича-Павленка посприяти укладенню перемир" я на українсько-
польському фронті й дати дозвіл на перекидання з" єднань УГА на більшовицький фронт. G. Петлюра розцінив таку
позицію генерала як нерозуміння державних інтересів та невміння підпорядкувати їм військову стратегію (див.:
Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Прага, 1929. - G. 50).
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 65.

120
Мтайпо Ковапьч^к Невідома війна 1919 року
Підрозділ білогвардійського І34-го Феодосійського полку на позиції. Вересень 1919р.
Стежа бригади УССв ошхіщях Умані Полковник В. Сальський
ставина, що полковник-генштабіст російської служби В. Сальський усю Першу світову війну провів
на штабних посадах, в армії УНР працював переважно в Головній шкільній управі1, атому
реально мав незначний досвід командування військовими з'єднаннями й не міг достатньо знати війська.
Очікувалися й інші кадрові зміни в штабі Дієвої армії УНР. Начальник 1-ї управи штабу армії
полковник М. Капустянський, звільнений 22 вересня у резерв за власним бажанням, все ж у
вирішальний момент передумав і повернувся на посаду2. Проте не передумав Г. Янушевський, який
направив клопотання звільнити його з посади «за станом здоров'я». Таких прикладів було чимало серед
співробітників Генштабу, армійських управлінь та штабів військових частин. "Я вимагаю найвищого
1 Під час Першої світової війни В. Сальський обіймав різні посади у штабі дивізії, в генерал-квартирмейс-
терстві та в штабі однієї з російських армій. На українській службі Сальський з весни 1918 р. до травня 1919 р.
працював у Головній шкільній управі першим помічником начальника відділу по піших школах, начальником
учбового відділу, начальником Київської гарматної школи (РГВИА. - Ф. 409. - Оп. 2. - Посл.сп. 151-174. -А. 1-2об.;
CAW. І. 380.1.19. Наказ армії Української Держави ч. 32. - Арк. 26; Монкевич Б. Організація регулярної армії
Української Держави 1918 року // Україна в минулому. - Вип. 7. - К., Львів, 1995. - С 76; ЦДАВО України. -
Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 22. - Арк. 853.).
2 ЦДАВОУкраїни.-Ф. Ю78.-Оп. 2.-Спр. 5.-Арк. 117;Тамсамо.-Ф. 1078.-Оп. 2.-Спр. 55а.-Арк. 1,3,21.

Розділ 5
121
напруження праці, я вимагаю жорстокої кари за саботаж та в'ялість в праці, - заявив С. Петлюра
на державній нараді 25 вересня у Кам'янці-Подільському. - Нехай всі почувають, що момент
визначний... Отже, кличу всіх до надзвичайного напруження сил!"1
24 вересня від імені Директорії, Є. Петрушевича та уряду УНР було видано декларацію «Від
Правительства Соборної України», якою проголошувалася війна «армії А. Денікіна». У декларації
повідомлялося про національне та соціальне поневолення, яке несли українському народові
білогвардійці, а також про те, що "народна власть України буде до кінця боротися за нашу державну
незалежність, свободу й народні соціально-економічні реформи"2. Декларація закликала народ
відстояти здобутки національної революції: "Народе Український! Настав слушний час. Всі, хто має силу
й любов до свободи, в кому не згасло устремління до землі і волі, кому дорога демократична Єдина
Соборна Українська Народня Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом"3.
1 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 257-258.
2 Док. № 49.
3 Док. № 49.

122
Вересневі бої: Балта, Бірзула, Перегонівка...
(25-30 вересня 1919 р.)
Якими ж були перші дії українського командування після оголошення війни білогвардійцям?
Адже противник наступав - вже було здано Умань, постала загроза втрати бірзульського
залізничного вузла.
Проте українське командування вичікувало. Ні 24, ні 25 вересня Штаб Головного отамана
не видав директив військам про стратегію їхніх подальших дій. Штаб Дієвої армії УНР тримався
так само пасивно - не в останню чергу тому, що новий командувач, полковник В. Сальський, ще
не прибув із Запорізької групи. Тимчасове виконання обов'язків командарма було покладено на
начальника штабу армії генерала В. Сінклера, який в ситуації, що склалася, міг лише виконувати
накази, а не виявляти ініціативу. Єдине, що розпорядилося зробити командування після втрати
Умані, - це підтягнути до фронту війська з резерву. 5-та Київська дивізія отамана Безуса
отримала наказ перейти до Китайгорода, 3-тя Залізна дивізія полковника О. Удовиченка - до району
Теплик-Кіблич, а 9-та Залізнична дивізія - до Бершаді1. Та в усьому іншому, схоже, війська мусили
самі собі давати раду.
Поки Слащов, взявши Умань, готувався до остаточного розгрому махновців, загін Розеншильда-
Пауліна повільно, але невпинно просувався до Бірзули. Завдяки надходженню постійних людських
поповнень з Одеси чисельність загону на 25 вересня становила понад 1 500 багнетів і шабель при
6 гарматах і кількох панцерниках2. Захищати Бірзулу було доручено 4-й Сірожупанній дивізії
полковника В. Грудини, яка мала до 1 000 багнетів при 3 бронепотягах - співвідношення сил було не на
користь українців. До того ж, українська розвідка чомусь вважала, що одеський загін білогвардійців
має аж 3 000 багнетів і шабель - тому захист Бірзули виглядав справою безнадійною3. Та командувач
Волинської групи Бонч-Осмоловський все ж не полишав надій зупинити ворога.
Серйозних неприємностей білогвардійцям завдавали повстанські загони, що діяли в районі
Бірзула-Окни-Дубосари4. Проти них було кинуто Кримський кінний полк, який безуспішно
намагався приборкати бунтівливу місцевість5. Однак суттєво уповільнити рух загону Розеншильда-Пауліна
активність повстанців не могла. 25 вересня білогвардійці після нетривалого бою з сірожупанниками
захопили ст. Чубівка і наблизилися до самої Бірзули6.
Справи в отамана Бонча-Осмоловського пішли зовсім погано, коли раптовим нападом з Жереб-
кового 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку захопив при підтримці бронепотяга
«Коршун» ст. Балта. Частини 2-ї дивізії полковника П. Бондаренка не виявили належної стійкості
й відступили, причому до ворожого полону за нез'ясованих обставин потрапив майже в повному
1 ЦДАВО України. - Ф. 1696. - Он. 1. - Спр. 14. - Арк. 35.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179.-Л. 87, 108, 111; Там же.-Д. 138. -Л. 204.
3 ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. 1. - Спр. 185. - Арк. 16.
4 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 149.
5 Варто зазначити, що озброєні селяни нападали і на українські частини, як це сталося, наприклад, в с. Пасе-
цели, де повстанці практично повністю розгромили розташований тут 12-й Сірожупанний полк. Див.: Прохода В.
Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С 36-37.
6 РГВА. - Ф. 39660. - On. 1.-Д. 138.-Л.201об.;Тамже.-Ф.39909.-Оп. 1.-Д.З.-Л. 16.

Розділ 6
123
складі 5-й полк1. Дивізія ще спробувала з боями затримати
ворога на підступах до Балти, але протрималася недовго й відступила
на Борщі-Слобідку.
Зайняття ворогом Балти командир 4-ї Сірожупанної дивізії
полковник Грудина, який постійно боявся потрапити в
оточення, розцінив як сигнал до відступу. 25 вересня дивізія отримала
наказ відступати з Бірзули до с Борщі2. Планомірно, похідними
колонами розпочали сірожупанники відступ уздовж залізниці,
коли зі ст. Балта з'явився ворожий бронепотяг «Коршун», який
переслідував два відступаючі українські бронепотяги. Посіявши
паніку в лавах українських вояків несподіваним гарматним
вогнем, «Коршун» попрямував до Бірзули. Українські бронепотяги,
що опинились у Бірзулі в пастці, були кинуті своїми командами
й захоплені білогвардійським загоном генерала А. Розеншильда-
Пауліна, який наспів до залишеної сірожупанниками станції
ввечері 25 вересня3. «Коршун» разом з батальйоном полковника
Робачевського просунувся до ст. Борщі4. Деморалізовані части- Нагальннк 2-ї Волинської дивізії
ни 4-ї Сірожупанної дивізії розташувалися в районі ст. Слобідка, арміїУНРполковник П. Бондаренко
На довершення, на лівому крилі Волинської групи 25 вересня 1-ша Північна дивізія не встояла
перед натиском частин білогвардійської бригади 13-ї дивізії та відступила з Гайворона5. «Розважний»
генерал П. Єрошевич, який, схоже, не знав інших наказів, окрім відступу, відвів 1-шу Північну
дивізію аж до району Піщана-Ольгопіль6. Моральний стан військ постійно відступаючої у «кращі
стратегічні умови» 1-ї Північної дивізії почав занепадати. "Мрячив дощ, болото було страшенне.
Люди насилу переставляли ноги. День і ніч приходилося відступати, і коли в с. С. було наказано
затриматись і дати бій, то всі були раді: «Хоч ворога побачимо», казали козаки, а то тікай казна від
кого"7. Ситуація погіршувалася й тим, що в 1-й Північній дивізії більшість старшин або
перебігла на бік білогвардійців (в одному з гарматних полків дивізії до ворога перейшли 12 старшин з 16,
включно з командиром полку), або ж була зміщена з посад держінспектурою за підозрою в симпатіях
до Денікіна8. Звичайно, це суттєво знизило боєздатність дивізії.
Захоплення Балти й Бірзули означало перехід під контроль білогвардійців важливого
залізничного вузла на півдні України. Окрім прямого залізничного сполучення між одеським і ольвіополь-
ським угрупуваннями білогвардійців та можливості швидкого перекидання військ, це створювало
загрозу для залізничної лінії Крижопіль-Вапнярка. Командування Волинської групи армії УНР все
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 144-144зв.; Рубцов И. Петроградские уланы в
Гражданской войне на Юге России 1918-1920. - С. 33.
2 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С. 37.
3 Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии // Там само. - № 103. - 3. 1970. - С. 40-41; РГВА. -
Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138. -Л. 201об.-202; Там же. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 23. -Л. 74.
4 Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии. // Там само. - №103. - 3.1970. - С. 41;
Сімферопольський Офицерский Полк 1918-1920. - С. 23.
> РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. -Л. 178об.
6 Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність. - С. 56-57.
7 Чайка Л. Не нам його судити // Календар Червоної Калини на 1925 рік. - К., Львів, 1924. - С. 99.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 1. - Спр. 43. - Арк. 143-143зв.; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 13.
- Л. 528. 1-ша Північна дивізія порівняно з іншими з" єднаннями армії УНР мала найменш згуртований у боях
особовий склад. її було створено наприкінці травня 1919 р. з вцілілих частин Північної групи армії УНР, що здебільшого
не вирізнялися особливою бойовою стійкістю. Бойові традиції дивізії ще не встигли виробитись, а рівень
національної свідомості серед її старшин залишав бажати ліпшого. Серед старшинського складу колишньої Північної групи
було чимало тих, хто співчував Денікіну. Діяла й таємна денікінська організація, що навесні 1919 р. надсилала зі
штабу Північної групи до ставки Денікіна відомості про склад та чисельність українських військ. Упродовж літа 1919 р.
мали місце факти, коли окремі старшини 1-ї Північної дивізії дезертирували до польської армії або ж через Румунію
діставались на Дон, до російських білогвардійців (ГАРФ. - Ф. 6393. - Оп. 1. - Д. 1. - Л. Іоб.; Там же. - Ф. 5936.
- Оп. 1. - Д. 320. -Л. 2; ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. 2. - Спр. 1621. -Арк. Ізв.).

124
Мтаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
Білогвардійська кіннота
ще сподівалося своїми силами
протистояти одеському
загону противника, але зі штабу
Дієвої армії 26 вересня наспів
наказ (перший після довгого
мовчання) відступати на лінію
Грабове-Будки-Ольгопіль-Бер-
шадь, прикриваючи від ворога
Рудницю1.
У цей час командувач військ
Новоросійської області ЗСПР
генерал Н. Шиллінґ наказав
Розеншильду-Пауліну
"енергійно розвивати наступ" і
захопити Вапнярку2. Для цього йо- „
є Білогвардійський бронепоіпяг
му передавалися бронепотяги r r
"Коршун" та "Новороссия"; натомість батальйон полковника Робачевського повертався до Ольвіопо-
ж в розпорядження Слащова. Очевидно, білогвардійське командування розраховувало вже
найближчим часом просунутися до Жмеринки.
Та дарма воно поставилося до свого противника так легковажно.
* * *
На уманському напрямку 25 вересня білогвардійські частини при підтримці бронепотягів
спробували взяти Христинівку, але були відбиті частинами галицьких 11-і Стрийської та 1-ї бригади УСС\
Жорстокі бої точилися цього ж дня в районі на південь від Умані, де оточені махновці
відчайдушно відбивалися від противника. Козача кіннота відрізала їх від українських військ: 42-й Донський
та 2-й Лабінський кубанські кінні полки наступали на махновців з півночі та заходу. Зведені полки
13-ї й 34-ї дивізій, що складали основні сили 4-ї російсько-білогвардійської дивізії, атакували
повстанців з Гшованівська. Сімферопольський офіцерський полк утримував переправи через р. Ятрань
1 Док. №52.
2 Док. № 53.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 1. - Спр. 43. - Арк. 144зв.; Док. № 51.

Розділ 6
.125
Махновські командири
в с. Перегонівка, не даючи
махновцям прорватися на схід1.
Білогвардійці поступово
стискали кільце оточення довкола
махновських загонів, що
безуспішно намагалися його
розірвати. Лише 26 вересня
повстанцям нарешті вдалося в
жорстоких боях відкинути частини
13-ї дивізії генерала Андгуладзе
на Голованівськ і навалитися
всією силою своєї кінноти на
сімферопольців2.
26 вересня командувач
Н. Шиллінґ віддав вказівки
генералу Слащову "продовжувати
виконання завдання з ліквідації
південноуманської групи
противника, маючи на меті вийти
на лінію Христинівка-ст. Зят-
ківці-ст. Демківка" \ Та Слащову було поки що не до виходу на рубежі - Сімферопольський полк ледь
стримував махновців, а частини бригади 13-ї дивізії у районі Голованівська ніяк не могли оговтатись
і прийти до тями після удару повстанців. На Христинівку було скеровано частини 5-ї білогвардійської
дивізії, яким після короткого жорстокого бою вдалося заволодіти станцією. Січовики відступили
до Івангорода, 11-та Стрийська бригада зайняла лінію Янів-Комарівка4. Як стверджувала російська
преса, на станції до рук білогвардійців потрапили 25 паротягів та 75 вагонів з різноманітним майном,
яке українські вояки не встигли евакуювати5.
Та найважливіші події розгорнулися 27 вересня на південь від Умані, у районі Перегонівка-
Семидуби, де билося 6 000 махновських повстанців ("елемент в бойовому відношенні чудовий -
кіннота, так просто викликає захоплення", - так охарактеризував свого противника генерал Слащов6).
Увесь день під Перегонівкою точився надзвичайно жорстокий бій, у якому білогвардійці зазнали
значних втрат вбитими й пораненими. Зламавши опір Сімферопольського офіцерського полку,
махновці відкинули його підрозділи і прорвали кільце оточення. Слащов ще телеграфував до ставки
генерала Шиллінґа про намір довести свій план до кінця, проте було вже запізно. До вечора 27
вересня махновці, втративши в цих боях близько 1 000 бійців вбитими й полоненими, вийшли до річки
Синюха7. Таким чином, вони змогли вирватися з кільця оточення на схід.
28 вересня в таборі на р. Синюха відбулося засідання Революційної військової ради та штабу
армії, на якому було вирішено пробиватися на Катеринославщину, яка мала стати базою
повстанської армії. Пізно ввечері того ж дня махновці вирушили на південний схід, до району Новоукраїнка-
Єлисаветград, залишаючи позаду розбиті білогвардійські батальйони та короткотривалий військовий
союз з армією УНР, що так ніколи більше й не відновився.
Для переслідування махновців командування Новоросійської армії ЗСПР виділило зі складу
зведеної бригади 34-ї дивізії 136-й Таганрозький полк генерала П. Перського, який перебував на
1 Сімферопольський Офицерский Полк 1918-1920. - С. 20-21.
2 Слащов Я. Материалы для истории гражданской войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в
южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 42; Симферопольський Офицерский Полк 1918-1920. - С. 21;
РГВА. - Ф. 39660. - Он. 1.-Д. 179.-Л. 116.
} Док. № 53.
х Док. № 52; РГВА. - Ф. 39660. - Он. 1. - Д. 138. -Л. 197.
5 Южный край. - 1919. - 18 сентября.
6 РГВА. - Ф. 39660. -Оп. 1. -Д. 138. -Л. 184-184об.
7 Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. - С. 308-310; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 25. -Л. 197; Там
же. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179.-Л. 133.

126
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ст. Тальне, та батальйон Сімферопольського полку полковника Робачевського. Проте наздогнати
й знищити рухливу махновську кінноту білогвардійцям не вдалось, і повстанці за якийсь час вийшли
на Катеринославщину, щоб там продовжити свою боротьбу проти «білогвардійської контрреволюції»1.
* * *
Слащову було наказано готуватися до бойових дій проти української армії, та після здобуття хрис-
тинівського залізничного вузла він зупинив подальше просування своїх військ. Виснажені запеклими
боями частини потребували відпочинку. Окремі підрозділи та поріділий Сімферопольський полк
відводилися до Голти-Ольвіополя2. Постало питання про те, як бути далі з 5-ю дивізією - повернути
її на фронт проти більшовиків чи залишити для операції проти української армії. У ставці Денікіна
зупинилися на другому варіанті3. Навіть 2-й Таманський полк, який планувалося раніше перекинути
на Північний Кавказ, було вирішено залишити у складі новоросійських військ для продовження
операції проти українців. "Згідно з загальною обстановкою на правому березі Дніпра видається вкрай
важливим якнайшвидший вихід до району Жмеринського вузла, що завдасть смертельного удару
Петлюрівській авантюрі і, крім того, дозволить ударом на Козятин справити суттєвий влив на
результат боротьби під Києвом", - доповідав головнокомандуванню генерал Шиллінґ4. 5-й дивізії було
поставлено завдання вийти налінію Монастирище-Івангород-Розсоша.
Проте білогвардійські частини прагнули відпочинку після жорстоких боїв - тож на всьому фронті
Монастирище-Христинівка-Гайворон до кінця вересня 1919 р. бойові дії припинились. Обидві
сторони вели лише активну розвідувальну діяльність, перегруповуючи свої сили та готуючись до
майбутніх боїв.
* * *
Лише на одеському напрямку наприкінці вересня бої не вщухали. Не даючи Волинський групі
ні дня перепочинку, на Крижопіль-Вапнярку наступали білогвардійські війська генерала А. Розен-
шильда-Пауліна. 27 вересня білогвардійці після нетривалого бою захопили ст. Слобідка5. Вранці
28 вересня петрофадські улани зі складу Зведеного драгунського білогвардійського полку під
командою штаб-ротмістра Пєленкіна напали в с. Обжиле на розташований тут штаб 2-ї дивізії6. Ледь
не полонивши комдива П. Бондаренка та захопивши прапор 2-ї дивізії, російські улани посіяли
паніку серед частин, які й до того не вирізнялись особливою боєздатністю. Дивізія відразу ж розпо-
1 5 жовтня махновські загони вже наблизилися до Дніпра, знищуючи по дорозі невеличкі білогвардійські
залоги у містечках Єлисаветградщини. Через Кічкаський міст махновці переправились на лівий берег Дніпра і 7 жовтня
з'явилися в околицях своєї „столиці" - м. Гуляйпіль на Катеринославщині. Звідси вони розпочали активну
повстанську діяльність проти денікінської влади, що вже невдовзі призвело до цілковитого паралічу білогвардійських
комунікацій на Катеринославщині (ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - Л. 39). Підсумовуючи результат уманської
операції білих, генерал Я. Слащов згадував: „Ольвіопольській групі дивізій було наказано направитися на Петлюру.
Махно отримав перепочинок завдяки малоінтенсивному переслідуванню порівняно слабкими силами - це безумовно
була значна помилка, тому що дала можливість банді Махна, що майже розвалилася, відпочити, ухилитися від бою,
щоб потім, зібравши коней і зброю, яких була велика кількість у районі, знову почати діяти. Замість того, щоб всі
сили направити на те, аби доконати Махна, білі зайнялись операцією проти Петлюри, а всі тилові сили у значних
населених пунктах займались обороною, а не переслідуванням, і Махно вільно відпочивав і заліковував свої рани по
селах в районах прихильного до нього населення. Таким чином, він швидко оговтався, зріс числом, поповнив свої
втрати в матеріальній частині і незабаром завдав білим багато лиха" (Слащов Я. Материалы для истории гражданской
войны в России. Операции белых, Петлюры и Махно в южной Украине в последней четверти 1919 года. - С. 42).
2 Сімферопольський Офицерский Полк 1918-1920. - С. 23.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138. -Л. 176-178.
4 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д 15.-Л. 1.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. -Л. 140.
6 Док. № 57; ПДАВО України. - Ф. 1113.-Оп. 1.-Спр. 10. - Арк. 30; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д.25.-
Л. 199; Афанасьев С. Лихой налет улан 1-го уланского Петроградского полка // Первопоходник. - № 27-28. - 1975.
- С. 62-67.

Розділ 6
127
чала відступ. Під натиском білогвардійського Кримського кінного
полку 4-та Сірожупанна дивізія також відступила до ст. Лабушна1.
Настрій частин був катастрофічним. Частини 1-ї Північної
дивізії в районі Ольгопіль-Гайворон відступали майже без боїв,
при найменших ознаках появи ворожої кінноти2. Не зарадило
низькій боєздатності дивізії й призначення комдивом замість
генерала П. Єрошевича полковника П. Липовця, кадрового
військовика ще російської служби й учасника українського руху з 1917 р.
Лічені старшини в дивізії продовжували виконувати свої обов'язки.
Геть деморалізованою була й 4-та Сірожупанна дивізія; 11-й
Сірожупанний полк відмовився йти в наступ, мотивуючи це
відсутністю в багатьох бійців одягу чи взуття. Командира дивізії
полковника В. Грудину під час об'їзду частин було помилково
обстріляно своїми ж вояками й поранено3. Бронепотяг «Вільна Україна»
ретельно уникав сутичок з ворожими бронепотягами, навіть
отримуючи бойовий наказ. Про стан 2-ї ДИВІЗІЇ, нещодавно сформова- Кашндуваг Волинської групи армії
НОЇ Та ЩЄ НеЗМІЦНІЛОЇ ЯК ВІЙСЬКОВе з'єднання, ГОДІ буЛО Й Казати. УНРполковник О. Загродський
Таким чином, з'єднання Волинської групи перебували в безперервному відступі та втрачали
боєздатність. 29 вересня отамана Бонч-Осмоловського було звільнено з посади командувача Волинської
групи. На його місце став полковник О. Загродський, який на той момент тимчасово виконував
обов'язки командувача Запорізької групи армії УНР4. О. Загродський не був кадровим
військовиком, але під час Першої світової війни дослужився в російській армії до звання підполковника.
У 1918-1919 pp. він був одним з найпопулярніших запорізьких командирів5. Саме О. Загродському
було доручено рятувати ситуацію на вапнярському напрямку до підходу підкріплень.
* * *
Відчутні поразки, що їх зазнала армія УНР, та втрата важливих залізничних вузлів показали
вищому українському командуванню всю серйозність становища. Як уже згадувалося, до фронту було
підтягнуто дивізії з резерву. 3-тя Залізна дивізія полковника О. Удовиченка з 25 вересня
зосереджувалась у районі Теплика6. До району Китайгород-Дашів-Монастирище було висунуто 5-ту Київську
дивізію з групи Ю. Тютюнника; 12-та Київська дивізія скупчилась у районі Балабанівка-Оратів.
Усі ці сили, а також бригаду УСС, яка утримувала позиції безпосередньо на схід від Христинівки,
було підпорядковано полковнику О. Удовиченку як командувачу військ христинівського напрямку7.
Колишній штабс-капітан російської служби, один з організаторів українських військових формацій у
1918 р. і бойовий соратник С Петлюри, Удовиченко на цей час уже показав себе одним з найкращих
українських воєначальників - тож це призначення давало підстави сподіватися, що ситуацію на хрис-
тинівському напрямку вже незабаром буде виправлено.
У той же час 9-ту Залізничну дивізію полковника П. Кудрявцева було направлено до району
Бершаді для прикриття лівого крила Волинської групи (1-ша Північна дивізія)8.
Таким чином, резервів у розпорядженні штабу Дієвої армії більше не залишилося - все було
спрямоване на фронт. З огляду на це вище командування вирішило повернути до складу Дієвої армії
УНР її запорізькі дивізії, які тимчасово (й бездіяльно) перебували у групі військ генерала А. Кравса.
1 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С. 37-38; Эммануель В., Юрицын В. Крымский
конный Ее величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 149-150.
2 Татарський В. Під чотирма прапорами. Спогад. - Мюнхен, 1959. - С. 39-40.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 145, 147зв.
4 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 6. - Арк. 35.
3 Додаток до наказу Головної Управи військ Української Народної Республіки від 22 квітня 1921 року //
Український Комбатант. Орган Союзу українських ветеранів. - 1962. - Ч. 8. - С 22.
6 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - С.183; ЦДАВО України. - Ф.3172. - Оп.З. - Спр.43. - Арк.144зв.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 147зв.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 145, 145зв., 146.

128
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
26 вересня за вказівками Штабу Головного отамана
розпочалося перекидання 8-ї Запорізької дивізії з київського фронту
до Липовця, щоб забезпечити захист Вінниці від ворожого
наступу з Христинівки. Дивізія остаточно зосередилась у
призначеному районі ЗО вересня1. Ще раніше до Жмеринки було
переведено 7-му Запорізьку дивізію як резерв Штабу Головного отамана2.
28 вересня Штаб Головного отамана віддав розпорядження
про зняття з фронту 11-їСтрийської бригади, що поверталася
в розпорядження Галицької армії. Стрийців було відведено до Ь-
лінців3. Натомість Запорізька група (6-та та 8-ма дивізії)
повергалася до армії УНР. Новим командувачем запорожців (замість
В. Сальського, який став командармом) було призначено генерала
М. Омеляновича-Павленка4.
Після цих перегрупувань армійська група генерала Кравса
з 29 вересня вважалася розформованою. На 3-й Галицький кор-
Натальияк 3-ї Залізної дивізії армії пус покладалося завдання охороняти лінію Погребище-Л иповець.
УНР полковник О. Удовшенко у районі Козятин-Погребище перебували з'єднання 1 -го
Галицького корпусу полковника О. Микитки, у Бердичеві зосереджувався 2-й корпус УГА полковника А.
Вольфа. Розмежувальною смугою між Галицькою армією та армією УНР стала лінія Браілів-Липовець3.
* * *
Отже, вересневі бої закінчилися для армії УНР поразкою (Галицька армія в цих боях участі
не брала). Причини цього були різні.
На уманському напрямку частини відступали під тиском значно переважаючих сил ворога.
На одеському напрямку події розгортались якраз навпаки - з'єднання Волинської групи, хоча в
цілому чисельно переважали, але внаслідок розпорошення частин віратили цю перевагу, діяли мляво
та нерішуче, внаслідок чого й зазнавали постійних поразок.
Головна причина військових невдач полягала, звичайно, в діях командування. Власне кажучи,
війська в ці дні не мали повноцінного військового керівництва. Оскільки бойові дії велися з'єднаннями
армії УНР, то ставка Головного отамана доручила їх проведення штабу Дієвої армії УНР і до самого
кінця операцій майже нічим не нагадувала про себе.
Командування армії УНР перебувало в кризовому стані внаслідок... відсутності командувача.
До прибуття нового командарма В. Сальського його обов'язки було доручено тимчасово виконувати
генералу В. Сінклеру, який в силу тимчасовості свого перебування на цій посаді не приймав
принципово важливих рішень. Подібна ситуація спостерігалась і в роботі штабу Дієвої армії. Новий
командувач, полковник В. Сальський, прибув до Жмеринки вже в останніх днях вересня - надто пізно,
щоб зарадити становищу на фронті.
Волинській групі не пощастило з командним складом - такі воєначальники як П. Єрошевич,
В. Грудина заздалегідь були налаштовані на відступ і, схоже, ні за яких умов не збиралися наступати.
Проте навіть при відступі не було здійснено планомірної евакуації, і до рук ворога потрапила значна
кількість військового майна, нестача в якому так гостро відчувалася в українській армії. Не було
евакуйовано навіть шпиталів з хворими та пораненими, як це сталося, наприклад, у Балті6.
Вже з перших днів війни в діях українського командування визначилася чітка тенденція до
перебільшення сил ворога, що часто й породжувало готовність відступати за будь-яких обставин. Дані
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 69; ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. -
Спр.481а.-Арк. 154.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 140зв.
} ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 109. - Арк. 24.
1 ЦДАВО України. -Ф. Ю75.-Оп. 2.-Спр. 6.-Арк. 35;Омелянович-Павленко М. На Україні 1919.-С. 39-40.
:> Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 70.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Сир. 481а. - Арк. 159-159зв.

Розділ 6
129
Бойовий літак УГА
української розвідки про
кількість та склад білогвардійських
військ містили значні помилки
й неточності. Так, у відомості,
представленій розвідувальним
відділом 23 вересня 1919 p.,
на південному напрямку сили
ворога оцінювалися в 6 200
багнетів та шабель (це в 5 разів
перевищувало їхню реальну
чисельність), на уманському -
11 000 (що в цілому відповідало
дійсності)1. Значно
перебільшувалася вогнева сила
противника. На київському напрямку за
підрахунками українських
розвідників сили білогвардійців
становили аж 23 000 багнетів і шабель2. Це майже втричі перевищувало справжню чисельність на цей час
усіх російсько-білогвардійських військ Київської області разом узятих (переважна частина їх
перебувала на більшовицькому фронті). Саме через це значні сили української армії, до 10 000 багнетів (1-й,
3-й Галицький корпуси таЗалорізька група армії УНР) були прикуті до київського фронту. Жоден курінь
з групи Кравса не було кинуто проти ворога навіть у вирішальний момент боїв за Умань-Христинівку.
Натомість зосередженим на київському напрямку військам довелося пасивно спостерігати за боями
між більшовиками та білогвардійцями під Києвом, маючи директиву не втручатись і вичікувати3.
Чомусь зовсім бездіяльною була українська військова авіація на чолі з полковником В. Павленком4.
Понад 20 літаків, об'єднаних у декілька авіазагонів, стояли на подільських аеродромах, не беручи
жодної участі у військових операціях. Лише одного разу, наприкінці вересня, українські льотчи-
Українськин літак на аеродромі в м. Красне на Поділлі
1 ЦДАВО України.-Ф. 1078.
2 ЦДАВО України.-Ф. 1078.
3 Док. № 55.
* Земик Р. Дещо про летунство УГА // Український скиталець.
Оп. 2. - Спр. 29. -
- Оп. 2. - Спр. 29.
Арк. 1-1зв.
Арк. 1-1зв.
1922.-Ч. 15.- С 4.

130
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ки здійснили політ над Києвом з розвідувальними цілями1. Над столицею було розкидано значну
кількість листівок з антибілогвардійськими прокламаціями2. На цьому бойова діяльність військово-
повітряних сил армії УНР і завершилася.
Галицьке командування було головним противником війни проти білогвардійців, не змінивши
свою позицію навіть після початку бойових дій. Офіційний друкований орган НКГА «Стрілець»
наполегливо переконував галицьких старшин і вояків у тому, що мир з Росією - це значно краще, аніж
війна. Так, 20 вересня «Стрілець» передрукував з віденського «Українського прапора» статтю
колишнього голови Державного Секретаріату ЗУНР К. Левицького
під виразною назвою «Куди дорога?», яка містила відверті
заклики до «конфедерації» України з майбутньою відродженою Росією
(редакція атестувала публікацію як "інтересну статтю одного з
найстарших діячів Галичини")3. Водночас у публікаціях «Стрільця»
невтомно відстоювалась ідея окремої діяльності УГА та Дієвої
армії УНР, критикувалося наддніпрянське політичне керівництво4.
Треба сказати, що така тематична спрямованість далеко
не завжди викликала схвалення серед старшин і вояцтва УГА.
"На загальне домагання старшин всіх бригад прошу негайно
зарядити, щоби часопис «Стрілець», який іменується органом
Начальної Команди Галицької Армії, був редагований так, як сего
вимагають інтереси нашого стрілецтва. Всілякі острі і дражнячі
полеміки з придніпрянськими політичними часописами мусять-
ся припинити. Між арміями в полі нема різниць і ворожнечі.
Військова часопись не може під ніяким претекстом такої
ворожнечі викликувати", - повідомляв до НКГА начальник штабу 1-го
Галицького корпусу отаман Куніш5.
28 вересня НКГА направила на ім'я диктатора Є. Петрушевича
доповідну записку про становище на фронті та перспективи
подальшої боротьби, головним автором якої був начальник штабу
УГА полковник А. Шаманек6. У записці стверджувалося, що
білогвардійська Добровольча армія є дуже потужною збройною
силою, якій армія УНР не зможе протистояти; що ж до Галицької
армії, то внаслідок епідемії тифу та поганого забезпечення її
боєздатність також зменшується. Шаманек пропонував кардинально
змінити політику й піти на угоду з Денікіним, запевнивши
диктатора, що особовий склад УГА поставиться до цього з розумінням7.
Проте Є. Петрушевич не наважувався на такий крок, хоча в цілому
й поділяв подібні настрої своїх підлеглих8.
Для армії УНР проблемою залишалася політична неблаго-
надійність певної частини офіцерського складу, що співчувала
Нагальннк пресової квартири УГА
О. Назарук
Головний Державний інспектор
армії УІІР В. Кедровський
1 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 38.
2 Деникин А.Очеркирусскойсмуты.-Т. 5.-С. 284;ЦДАГОУкраїни.-Ф. l.-Оп. 20.-Спр. 123.-Арк. 65-65зв.
3 Левицький К. Куди дорога? // Стрілець. - 20 вересня 1919 р. - Ч. 71. - С 1.
1 Див. наприклад: Про окремішність Галицької армії // Стрілець. - 22 вересня 1919 р. - Ч. 72. - С. 1.
5 Док. № 61.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 302.
7 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 109. - Арк. 5-7.
й За твердженням підполковника Я. Макогона, начальника відділу закордонної преси Генштабу армії УНР і
водночас члена таємної білогвардійської організації, диктатор Є. Петрушевич „заявив у приватній бесіді з генерал-інс-
пектором своїх військ генералом Генбачівим, що якби генерал Денікін пообіцяв створити з галичан 12-те козаче
військо, то він і всі його війська негайно перейшли б на бік Денікіна і заарештували б Петлюру" (Док. № 206).

Розділ 6 131
Нагальна Команда Галицької армії. В центрі - полковник А. Шаманек
Денікіну чи прагнула перейти на бік білогвардійців. Ось що повідомляло командування
білогвардійської Новоросійської армії до ставки Денікіна про старшин-перебіжчиків з армії УНР: "Згідно
з їхніми поясненням, вони залишалися в Україні з петлюрівцями з огляду на неможливість дістатися
до добрармії, а також тому, що Петлюра діяв проти більшовиків. Тепер вони вперше увійшли в
контакт з наїиими частинами. З'ясувавши, що петлюрівські частини діятимуть проти нас, вони негайно
перейшли лінію фронту. За їхніми словами, перехід до нас офіцерів і вояків Петлюри стане частим
явищем... Бажання офіцерів-перебіжчиків бути прийнятими на стройову службу на курському чи ца-
рицинському фронтах... Перебіжчики справляють цілком гарне враження і дають цінні відомості"1.
Можливо, якби державотворча діяльність уряду справляла враження більшої організованості
та системності, а головне, була б здатна не на словах, а на ділі забезпечити існування молодої держави
та її збройних сил, не всі з цих людей перейшли б на бік ворога. Невиробленість національної ідеї,
безсистемність та непослідовність державного будівництва, грубі прорахунки в галузі розбудови збройних
сил, звичайно не могли приваблювати до української справи тих, хто опинився в армії УНР випадково.
Та історія, як відомо, не знає «якби», а в ситуації, що складалася, така постановка питання мала
суто теоретичний інтерес. Старшини й командири, які співчували білому рухові, саботували
накази командування, заохочували денікінську агітацію в частинах, створювали штучні труднощі в
матеріальному забезпеченні та оперативному керівництві. 19 вересня 1919 р. Головний Державний
інспектор віддав розпорядження держінспекторам військових частин у найближчий час надіслати
списки "старшин, котрі виявили свою ворожість до Української Держави і Уряду для вжиття відповідних
заходів"2. Виявленням проденікінських симпатиків серед командного складу мала також займатись
армійська контррозвідка.
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д. 13. -Л. 528, 530.
2 Док. № 39.

132
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
* * *
Наприкінці вересня - на початку жовтня 1919 р. матеріальне становище українських армій
різко погіршилося. Існуюча система забезпечення була неефективною, вичерпувалися запаси зброї,
амуніції та іншого військового майна. Як уже зазначалося, вкрай незадовільно працювала очолювана
полковником Матяшевичем Головна управа постачання армії УНР, якій підпорядковувалася також
інтендантура УГА на чолі з сотником І. Цьоканом. Оскільки потрібного майна від Головної управи
Урядовці Управи Головного Ж7альника постагання військ УНР. Серпень 1919р.у Камянець-Подільський
постачання та коштів з міністерства фінансів частини майже не отримували, у військах все більше
поширювалося самозабезпечення. Інтенданти Галицької армії розпочали реквізиції продукції
подільських цукроварень для обміну цукру на потрібне майно1. Різноманітні самостійні закупівлі створювали
сприятливий ґрунт для спекуляцій, зростання цін на військове майно тощо.
22 вересня уряд УНР прийняв постанову про реорганізацію армійського постачання2. З цією
метою створювалася спеціальна колегія на чолі з відомим кооператором М. Стасюком.
25 вересня уряд віддав розпорядження про заборону закупівлі амуніції в Україні, оскільки вона
часто здійснювалася за значно завищеними цінами3.
Український уряд відпускав на потреби армії занадто мізерні суми. Та навіть виділені кошти
надходили до кооперативних структур, де значна їх частина осідала назавжди у кишенях високопо-
садовців. Розкрадання державних коштів, нехлюйське ставлення до потреб армії, непрофесіоналізм
та безсистемність у роботі щодо матеріального забезпечення армії й визначили стан справ у цій
галузі. Інтендантство армії УНР так і не спромоглося забезпечити війська продовольством.
На нараді міжвідомчої комісії з постачання армії хлібом і забезпечення інтендантських баз, що
відбулася 22 вересня, з'ясувалося, що "становище інтендантства по задоволенні армії хлібом дуже тяж-
1 Шанковський Л. Українська Галицька армія. - С. 310.
2 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С 52; Док. № 45.
* Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 268.

Розділ 6
133
1 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 25. - Арк. 7.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 101. - Арк. 24-24зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 10. - Арк. 8.
1 Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. І. - С. 236. У літературі лист невірно датовано 28 жовтня (див.:
Литвин С. Суд історії. - С 315.).
Г) Дольницький М. Над пропастю // Український скиталець. - 1922. - Ч. 14. - С 6.
() Бурачинський А. Моя відповідь //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С. 9.
7 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 94зв.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 105.
9 Док. № 43; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 69.
10 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 4. - Спр. 6. - Арк. 22.

134 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Санітарним потяг 1-го Галицького корпусу. 17 жовтня 1919p., Калинівка
нічого непередбаченого не вийшло... - писав у доповіді начальник санітарної частини Запорізької
групи Монтуляк. - Те, що ми бачили за час нашої літньої кампанії, казало, що організація тила не під
силу нашій центральній санітарно-військовій установі... Наша армія відвоювала широкий, багатий
і колись улаштований тил... і тепер нам телеграфують, що в тилу крах..."1
27 вересня Головна команда військ УНР віддала наказ про дотримання всіх необхідних санітарно-
гігієнічних норм з метою запобігти поширенню епідемії. "Накази по санітарній частині, -
зазначалося в наказі, - виконувати нарівні з бойовими"2.
Подібні заходи вживалися й з боку Начальної команди Галицької армії. Найбільші спалахи
плямистого тифу в цей час було зафіксовано у військах 2-го та 3-го Галицьких корпусів. На 1 жовтня
1919 р. у військових шпиталях УГА налічувалося близько 2 900 хворих старшин і вояків3. Ще 3 000
перебували безпосередньо в обозах галицьких частин. Таким чином, станом на початок жовтня
до 10 000 українських вояків уже стали жертвами епідемії тифу. Але майбутнє віїцувало ще більш
жахливі перспективи.
Боєздатність військ падала також внаслідок дезертирства, яке у вересні 1919 р. охопило УГА
та особливо армію УНР. "Ця язва - наче змора зачинає розтягатися над армією. Армія терпить по-
надто від тисячних ран. Одежа, та ще раз одежа, білля, недуги, шпиталі, перемучення - фізичне
і моральне", - такий запис з'явився у деннику НКГА 29 вересня4. Значних масштабів набуло
дезертирство у 2-му Галицькому корпусі полковника А. Вольфа. Вояки кидали армію через велике фізичне
й моральне виснаження, непереборне бажання повернутися нарешті до рідного краю, хоча й
окупованого поляками. Дехто залишав частини ще й внаслідок небажання воювати у складних політичних
умовах Наддніпрянщини, не симпатизуючи урядові УНР, що, як стверджували чутки, збирався «від-
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 4. - Спр. 6. - Арк. 20.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 6. - Арк. 37зв.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 260.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 72.

Розділ 6
135
1 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 44-45; Там само. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 1. - Арк. 2, 7;
Там само. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 32. - Арк. 4зв.; Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 457.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 131. - Арк. 12.
3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 27. - Арк. З-Ззв.
4 ЦДАЮУкраїни.-Ф. Ю92.-Оп. 2.-Спр. бОа.-Арк. 64; Гражданская война на Украй не. -Т. 2.-С. 420-421.
5 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 93зв.
6 Док. № 54.
7 Повстала Пашковсцька волость (Проскурівський повіт) навіть надіслала своїх представників до білогвардійців,
щоб „порозумітися" з денікінською владою (див.: ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 101. - Арк. 37; РГВА.
- Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.40.-Л. 181об.).
8 Гарасимів Ю. На службі народу. Сотник УСС інж. агр. Михайло Девоссер (1895 - 1973) // Вісті Комбатанта.
-1973.-4.4(66).-С 61-63.
9 Шандрук П. Сили доблесті. Мемуари. - К., «Вища школа», 1999. - С 80.

136
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Новобранці Козятннської волості Вересень 1919р.
Командир 1-го Рекрутського полку сотник П. Шандрук разом зі старшинами полку. 1 жовтня 1919 p.,
Кам янець-Иодільський

Розділ 6
137
* * *
Недостатня увага до становища на фронті, потреб армії, її проблем та негараздів приділялася
з боку соціалістичного уряду І. Мазепи (посаду військового міністра в ньому обіймав полковник
В. Петрів, активний учасник українського військового руху ще з 1917 p.).
Представники соціалістичних партій, які входили до уряду, не надто переобтяжували себе
турботою про фронт. Лише 29, ЗО вересня та 1 жовтня, вже після втрати умансько-христинівського
та балто-бірзульського залізничних вузлів, Рада народних міністрів регулярно на своїх засіданнях
«приймала до відома» доповіді військового міністра полковника В. Петріва про становище на
фронті1. Проте вже незабаром повідомлення про військові події та катастрофічний стан армій
поступилися місцем черговим теоретичним доповідям-проектам про створення різноманітних
військово-наукових комітетів та військових рад з організації української армії та флоту (останнє було особливо
актуальним в умовах повної відсутності виходу до моря чи значних річкових артерій). На розгляд
уряду вносилися відповідні законопроекти, розроблялися положення та штати... Все це ретельно
обговорювалося, результати обговорення передавалися до комісій. Схоже, міністри були переконані,
що справи на фронті їх не надто обходять. Байдужість часто межувала з безвідповідальністю, а
недбальство - зі злочинністю...
Відбувалося це тоді, коли армія, напружуючи сили в боротьбі з ворогом, понад усе потребувала
не паперової «законотворчості», а реальних ефективних заходів з налагодження матеріального
забезпечення всім необхідним. Та вирішення життєво важливих питань постійно відкладалося міністрами-
соціалістами на потім. На внесення Головного отамана С Петлюри у справі вироблення негайних
заходів для боротьби проти дезертирства, зроблене 15 жовтня на засіданні Ради народних міністрів,
уряд відповів постановою про необхідність розроблення відповідного законопроекту5. Як завжди
в таких випадках, справа затягнулася на невизначений час... Тож не дивно, що Головний отаман
С Петлюра неодноразово висловлював незадоволення діяльністю уряду, яке інколи приймало
досить гострі форми. "Або Ви мерзавці і просто не розумієте свого завдання, або ви просто зрадники
свого народу!" - вихопилось у С. Петлюри під час одного з засідань Ради народних міністрів6.
* * *
До військових поразок та погіршення матеріального становища армій додалися в цей час ще
й зовнішньополітичні моменти, які ускладнили українському керівництву ведення війни проти
білогвардійців. Насамперед ідеться про «кубанський чинник», що, як сподівалася більшість українських
1 ЦДАВОУкраїни.-Ф. 2188.-Оп. 2.-Спр. ІЗЗ.-Арк. 21зв.;Тамсамо.-Ф. 2188.-Оп. І.-Спр. 276. -Арк. 4.
2 Док. № 206; Архів Бібліотеки ім. О. Ольжича. - Наказ Головної Команди військ Української Народної
Республіки від 6 жовтня 1919 р.
' ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 120. - Арк. 93; Там само. - Спр. 114. - Арк. 8.
1 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. -Арк. 100, ЮЗзв., 104.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. Пбзв.
() Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 362.

138
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
політиків, мав стримувати білогвардійців від війни з УНР. Сподівання, що Денікін не піде на
конфронтацію з українцями, оскільки це загрожуватиме розколом у лавах його військ, де кубанці складали
значну частину, не виправдалися. Війна проти УНР викликала незадоволення та протести багатьох
кубанських та навіть донських політиків, проте далі невдоволення справа не просунулася1. Відправлена
на Кубань ще в серпні 1919 р. урядом УНР таємна місія Ю. Скугара-Скварського безуспішно
намагалася схилити кубанських політиків до спільної боротьби проти Денікіна. Але секретна нарада
членів Кубанської Ради, яка відбулася 15 вересня за участю Ю. Скугара-Скварського, обмежилася
лише тим, що вустами свого голови Султана Шахим-Гірея привітала боротьбу українського народу
від імені українців Кубані2. З цим місія і повернулася до Кам'янця-Подільського. До речі, її
перебування в Катеринодарі не залишилося непоміченим для білогвардійської адміністрації, що розцінила
це як «зростання українсько-сепаратистського руху на Кубані»3.
Таким чином, надії українських лідерів на підтримку з боку Кубані у боротьбі проти
білогвардійського режиму не виправдалися. Кубанські політики обмежилися лише висловленням словесного
співчуття та надій на майбутню перемогу. Вітання, що надійшли до Кам'янця від Кубанської Ради,
навряд чи могли втішити уряд УНР, особливо якщо врахувати, що в цей час на фронті проти
української армії воювали й кубанські полки.
* * *
Досить невизначеними залишалися і відносини з більшовиками. На фронті Бердичів-Шепетівка
бої вже не відбувалися, проте більшовики поки що нічим не виявляли бажання налагодити контакт
з українською армією. Українські політичні кола та військове керівництво періодично
отримували непідтверджені відомості про рішення більшовицької Москви укласти з урддом УНР угоду про
військову співпрацю4. Проте від Ф. Платтена поки що не було жодних звісток і подібні твердження
неможливо було перевірити.
Та на початку жовтня 1919 р. збіг обставин знову посприяв українським політикам у спробах
налагодити діалог з Москвою. У цей час у Кам'янці нелегально перебував П. Попов, член
більшовицької партії та в недалекому минулому активний учасник боротьби з «українською контрреволюцією».
Якось його випадково зустрів на вулиці й упізнав О. Щадилів, голова Центрального Українського
Повстанського комітету. Будучи членом Української Партії Соціалістів-Революціонерів (УПСР), яка
підтримувала ідею порозуміння з більшовиками, О. Щадилів запросив П. Попова до себе на
квартиру, де познайомив з членом ЦКУПСР І. Лизанівським. Той неофіційно попросив передати
ЦК Російської Комуністичної партії (більшовиків) пропозицію українського уряду розпочати мирні
переговори5. Після цього, за посередництвом М. Ткаченка, одного з лідерів «незалежників» (лівої
фракції УСДРП), П. Попову влаштували зустріч з головою Ради народних міністрів І. Мазепою, який
також неофіційно запропонував йому поїхати до Москви і виступити посередником у переговорах
з червоними. Більшовицький діяч заявив, що він та його колеги не можуть виступати
представниками уряду УНР, але передати зміст розмови до Москви погоджуються. "Варто відзначити, що
розмова з Мазепою відзначалася великою невизначеністю, - згадував згодом П. Попов. - 3 огляду на те,
1 Див.: Скобцов Д. Драма на Кубани // Белое дело. - Кн.8. Кубань и Добровольческая армія. - М.: «Голос»,
1992. - С. 301. На початку жовтня 1919 р. серед громадськості південноросійського регіону було розповсюджено
відкритий лист члена Військового кругу Всевеликого війська Донського Аґєєва до головнокомандування ЗСПР з
різкою критикою його національної політики. З приводу ситуації в Україні автор листа зазначав: «... Замість союзника
у нас відкривається новий фронт, нам геть непотрібний, на радість більшовикам, нам на горе. На цей фронт, за
Дніпро, посилаються військові частини в той час, як донці напружують до межі свої сили у боротьбі з
полчищами червоних...» Оприлюднення змісту цього листа на засіданні Кубанської крайової ради викликало зливу
оплесків; лист було в десятках тисяч екземплярів віддруковано для поширення в кубанських станицях (Покровский Г.
Деникинщина.- С. 179).
2 Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 pp. - С. 162-163.
3 Деникин А. Очерки русской смуты. - С. 254.
4 Денник Начальної команди Української Галицької армії. - С. 68.
5 Доклад тов. Попова в Зафронтбюро ЦК КП(б)У о поездке в Украинскую Народную Республику // Летопись
революции. - 1926. - № 2( 17). - С. 44; ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 20. - Спр. 39. - Арк. 87.

Розділ 6
139
що ми погодилися їхати до Москви для передачі усіх цих розмов, від Мазепи ми отримали
перепустку й гроші1".
Як бачимо, український прем'єр-міністр докладав усіх зусиль, щоб зробити можливим
військовий союз між УНР та більшовицькою Росією2. До цього його спонукала й ситуація на
білогвардійському фронті, що з кожним днем погіршувалась. Як помітив Попов, Мазепа "усіляко намагався
прискорити наш від'їзд до Москви і прохав поспішити з поверненням, виявляючи в цьому питанні
значну нервовість"3. Отримавши гроші та всі необхідні документи для безперешкодного проїзду,
Попов зі своїми співробітниками вирушив з Кам'янця-Подільського в бік більшовицького фронту,
щоб звідти дістатися до Москви. Українському керівництву залишалося лише чекати.
Думка про військову співпрацю УНР з більшовиками в умовах, що склалися, здавалася
природною багатьом сучасникам. Адже денікінські армії однаково загрожували УНР та більшовицькому
режимові. Не випадково український посол у Гельсінгфорсі М. Залізняк (до речі, член УПСР) досить
багатозначно заявив кореспонденту стокгольмського часопису, що Україна не вестиме переговорів
з більшовиками, але, з іншого боку, Денікін також є її "смертельним ворогом"4... У дипломатичних
колах кружляли чутки про українсько-більшовицькі переговори. "Радіо з Науен під датою 24-го
цього місяця приносить таку вістку: «Фінніше Цайтунг» доносить, що петроградський совітський уряд
предложив Україні мирові переговори. Большевицьке правительство мало заявити свою готовність
признати самостійність і независимість України", - такий запис з'явився в щоденнику
командування УГА 26 вересня 1919 р.5 Звичайно, подібні непідтверджені чутки були, м'яко кажучи, значним
перебільшенням, проте багатьом вони здавалися не позбавленими сенсу. Втім, заходи, вжиті для
порозуміння з більшовиками, українське керівництво намагалося не розголошувати.
Незважаючи на те, що голова Ради народних міністрів І. Мазепа був прихильником
порозуміння з більшовиками6, а його фактично підтримували урядові соціалістичні партії - УПСР та УСДРП,
серед вищого державного керівництва все ж таки не було єдності думок з цього приводу. Головний
отаман С. Петлюра, схоже, не надто схильний був вірити в користь для української справи будь-
яких союзів чи угод з більшовиками, які вже два роки намагалися заволодіти Україною. Очевидно,
українського лідера цілком задовольняло припинення більшовиками бойових дій на волинському
фронті і він не прагнув «поглиблювати» цю співпрацю. Такої ж думки був і диктатор Петрушевич,
який постійно побоювався, що зв'язки з більшовиками скомпрометують ЗУНР перед державами
Антанти. З членів Директорії А. Макаренко не схилявся до союзу з Москвою, натомість Ф. Швець
займав традиційно невиразну позицію. Отож, на відміну від уряду, Директорія та галицька диктатура
не покладали особливих надій на військову співпрацю з більшовиками. Єдиної позиції щодо цих
переговорів серед українського проводу не існувало.
* * *
Водночас у Кам'янці робилися спроби налагодити відносини з Польщею. Поки що обидві
держави перебували у стані перемир я, підписаного уповноваженими військовими представниками обох
сторін ще 1 вересня 1919 р.7 У Польщі діяла також військово-санітарна місія УНР для допомоги
1 Доклад тов.Попова в Зафронтбюро ЦК КП(б)У о поездке в Украинскую Народную Республику. - С. 45.
2 Цікаво, що сюжет з місією Попова не знайшов свого відображення у досить докладних мемуарах І. Мазепи,
незважаючи на те, що звіт, складений Поповим уже після прибуття його до Москви, було надруковано в 1926 р.
у харківському журналі "Літопис революції", з публікаціями якого І. Мазепа був добре обізнаний.
* Попов П. Петлюровское подполье на Правобережной Украине // Летопись революции. - 1926. —
№2 (17).-С. 41.
4 ЦДАВО України.-Ф. 1113.-Оп. l.-Спр. П.-Арк. 7.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Иорк:"Червона Калина", 1974. - С 68.
6 Політична позиція І. Мазепи безпосередньо після описуваних ним подій і, зокрема, на еміграції (де й були
написані мемуари), набула більш антикомуністичного відтінку, ніж це мало місце в 1919 р. Як свідчать сучасники, така
переміна сталася після його участі в Першому Зимовому поході. "Надій на порозуміння з більшовиками бути не
може. І. Мазепа цілком переконався в цьому і тепер ставиться до більшовиків навіть більш вороже, ніж раніше," - писав
А. ЛівицькийулистідоК. Мацієвича22 лютого 1920 р.(див.:ЦДАВОУкраїни.-Ф. 3696.-Оп. l.-Спр. 170.-Арк. 1).
7 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Кн. 2 (Ч. III). - С 140-141.

uo
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
українським військовополоненим1. Уряд УНР прагнув укласти з Варшавою мирну угоду, що дало
б можливість надійно забезпечити запілля української армії та налагодити закупівлю в Польщі
необхідного військового й санітарного майна. Проте польське керівництво на чолі з Ю. Пілсудським
отримало попередження від своїх представників у Парижі, що будь-які дії проти Денікіна, або ж
підтримка таких, загрожують Польщі розривом відносин з Антантою2. Тому польське керівництво
поки що утримувалося від будь-яких офіційних зв'язків з урядом УНР.
Натомість відправка до Таганрога польської військової місії наприкінці вересня 1919 р. мала
продемонструвати Антанті готовність Варшави до діалогу з Денікіним3. Цікаво, що ця місія, яка
вустами свого голови генерала А. Карніцького заявила у Таганрозі про цілковиту незацікавленість
Польщі в українській справі ("Петлюра і його армія не представляють для нас жодної серйозної
політичної і військової сили, з якою варто було б рахуватись", - так висловився Карніцький4),
мала водночас таємну інструкцію з'ясувати ставлення білогвардійського керівництва до ідеї
незалежності України5. Щоправда, принципово нових порівняно з серпневими заявами Денікіна відкриттів
полякам у цій справі зробити не вдалося - керівництво ЗСПР залишалося стійко ворожим до ідеї
Української держави. Практичний результат перебування польської місії у Таганрозі для Денікіна
дорівнював нулеві, оскільки Карніцький уникав будь-яких спроб обговорити перспективу
конкретної військової співпраці ЗСПР з Польщею для спільної боротьби проти більшовиків. Варшава не
бажала відродження великої Росії, байдуже якого кольору.
Таємно з відома Ю. Пілсудського у вересні 1919 р. в польських таборах розпочалося
формування з українських полонених військових підрозділів для передачі їх у майбутньому армії УНР. Також
упродовж вересня з пшону було звільнено кількасот українських вояків та старшин, серед яких були
колишні командири полків, бригад та навіть дивізії; переважна більшість з них повернулася до лав
української армії. Проте ці заходи робилися напівтаємно, без жодної можливості надати урядові УНР
ширшу допомогу. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що проти переговорів уряду УНР з Польщею
постійно виступав Є. Петрушевич. Коли все ж таки було вирішено відправити до Польщі
надзвичайну дипломатичну місію на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким, Є. Петрушевич дав на
це згоду лише за умови, що той не обговорюватиме у Варшаві справи польської окупації
західноукраїнських земель. З жовтня місія А. Лівицького від'їхала до Варшави6. Проте, враховуючи
надзвичайну зацікавленість Польщі у справі Галичини, визнання анексії якої постійно домагалися польські
представники, всі розуміли, що переговори будуть тривалими й важкими.
На початку жовтня Є. Петрушевич отримав докладне повідомлення від свого представника на
Паризькій мирній конференції В. Панейка про те, що Антанта схиляється до визнання за Галичиною
права на національне самовизначення7. Це лише зміцнило галицького диктатора у переконаності про
шкідливість війни проти білогвардійців, яких підтримувала Антанта. "Відносно політичної ситуації
можна сказати, що вона перехилилася вже на нашу користь. Наш приятель - це мусить бути час.
Кілька антантських місій поїхало до Денікіна, щоби змусити його припинити ворожі кроки проти
України", - писав Є. Петрушевич 3 жовтня в записці до командування 2-го Галицького корпусу8.
Для УНР така позиція диктатора означала блокування будь-яких спроб розгорнути повноцінні
бойові дії на білогвардійському фронті. Підбадьорені цим Начальний вождь УГА М. Тарнавський
та начальник штабу армії А. Шаманек на початку жовтня направили запит командувачу армії УНР
В. Сальському щодо можливостей порозуміння з Денікіним9. З'єднання УГА були змушені й далі
1 Трембіцький В. Розміщення консульських бюр для Червоно-хресних представництв Української держави //
Вісті Комбатанта. - 1975. - № 3-4 (77-78). - С 34.
2 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - Т. II. - М., 1964. - С. 331.
3 Деникин А. Очерки русской смуты. - С. 232.
4 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 156.
3 Pisulinski J. Nie tylko Petlura. Kwestia Ukrainska w Polskiej polityce zagranicznej w latach 1918 - 1923. - Wroclaw,
2004. - S. 153.
6 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 107.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії.- С. 74.
" Денник Начальної Команди Української Галицької армії.- С 74.
1) Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - G. 266.

Розділ 6
ш
залишатися бездіяльними на своїх позиціях, у той час як Дієва армія вже кілька тижнів перебувала
в боях з білогвардійцями. Тож до військових поразок армії УНР, її критичного матеріального й
санітарного стану, краху надій на допомогу з боку інших антиденікінських сил додалася ще й загроза
фактичного виходу Галицької армії з війни.

ш
«Видержати!»
(початок жовтня 1919 p.)
Перехопивши стратегічну ініціативу, білогвардійці не збиралися її втрачати. 1 жовтня 1919 р.
командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінґ видав директиву, яка мала визначити
подальші бойові дії Новоросійської армії. Констатуючи, що "на фронті Христинівка-Гайворон-Бірзула
галичани й петлюрівці тримаються пасивно", Шиллінґ поставив Слащову завдання вдарити на
українські війська своїм правим крилом і вийти на лінію Монастирище-Гайсин-Губник. Цю операцію
передбачалося розпочати після повернення до складу 4-ї піхотної дивізії 136-го Таганрозького полку
генерала Черського, кинутого на переслідування махновців. У той же час, Розеншильд-Паулін мав
продовжувати наступ своїх частин і заволодіти залізничним вузлом Рудниця1.
"Директива штабу військ Новоросії, що стосувалась операції проти Петлюри початку жовтня
1919 року, відрізнялася розпливчатістю і відсутністю постановки конкретних задач", - так згодом
охарактеризував вказівки командування генерал Я. Слащов2. Справді, певна узагальненість вказівок
не дозволяла зрозуміти, прагне командувач відкинути українські війська за лінію Монастирище-
Гайсин-Губник чи мова йде про намір їх оточити ударом уздовж цієї лінії.
2 жовтня Слащов, у розвиток директиви, наказав військам генерала П. Оссовського (5-та
піхотна дивізія) зосередитися у районі Монастирище-Христинівка, маючи на увазі наступ на Китайгород-
Гранів. Полковнику Гетманову наказувалося зосередити свої частини (42-й Донський і 2-й Лабінський
козачі полки з 4 гарматами) у районі Розсоша-Гнилий Ташлик, маючи на увазі удар для прориву між
Тепликом і Бершаддю. Частини генерала Г Васильченка (зведена бригада 34-ї дивізії) відводилися
до Тернівкиурезерв.ЧастинигенералаГ Андгуладзе(зведенабригада13-їдивізії)залишалисяв районі
Гайворон-Ольгопіль. Загін генерала Черського (136-й Таганрозький полк, батальйон полковника Ро-
бачевського при 4 гарматах), повернувшись після переслідування махновців, мав зосередитися у районі
Вільшанки як резерв групи. Сімферопольському офіцерському полку полковника С. Ґвоздакова було
наказано залишатись у Голті, поповнитися новобранцями і готуватися до продовження бойових дій3.
Якою бачив Слащов майбутню операцію? Це можна зрозуміти з розісланих 4 жовтня до частин
директив. Слащов збирався «не напирати» своєю 5-ю дивізією на українців доти, доки головні сили
армії УНР не будуть відтягнуті на південь загоном Розеншильда-Пауліна і бригадою 13-ї дивізії, а
також козачих полків. Лише тоді 5-та дивізія та частини резерву у Вільшанці мали вдарити з району
Монастирища на Гайсин-Вапнярку4. Українські війська в такому разі опинялись оточеними,
відрізаними від своєї бази, притиснутими до Дністра і фактично - приреченими.
Неважко помітити, що вся схема операції була побудована з розрахунком невтручання у бойові
події Галицької армії. Адже обхід північного крила армії УНР та успішне доведення операції до кінця
були можливими лише при умові, що з північно-західного напрямку білогвардійцям не
загрожуватиме жодний противник, здатний вдарити в їхнє запілля. Отже, білогвардійський генерал був
упевнений, що УГА й надалі не воюватиме.
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 15. - Л. ЗО.
2 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года) // Военный вестник. - 1922. - № 11. - С. 32.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 179. -Л. 165-165об.
4 Док. № 68.

Розділ 7
143
* * *
Ще до того, як Слащов приступив до виконання поставлених перед ним завдань, його війська
захопили Монастирище. Це сталось 1 жовтня 1919 р., коли 5-та дивізія генерала П. Оссовського
переважаючими силами атакувала 5-ту Київську дивізію отамана А. Вовка і примусила її залишити
Монастирище й Хотойдове1. Того ж дня київці контратакою повернули Монастирище (під час бою
було захоплено навіть батарею противника), однак 2 жовтня після безперервних боїв місто і
залізнична станція залишилися в руках ворога2. Очікуючи нових контратак Київської групи армії УНР,
Слащов зміцнив 5-ту білогвардійську дивізію 2-м Лабінським козачим полком та кількома піхотними
підрозділами з бригади 34-ї дивізії3. Проте атак українців не було: 4 жовтня з'єднання Київської
групи відтягнулися до району Гранів-Дашів.
З огляду на зайняття білогвардійцями Христинівки-Монастирища командування Галицької армії
у Вінниці віддало наказ командирові 3-го корпусу УГА генералу А. Кравсу провести перегрупування
своїх частин у районі Липовець-Плисків таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ
противника вздовж залізниці Христинівка-Калинівка, а при потребі й контратакувати його4. В Іллінцях
розташувалася щойно прибула з Вінниці 14-та бригада 3-го Галицького корпусу під командою
отамана В. Оробка (до 400 багнетів)5. Район Липовець-Плисків був зайнятий частинами 2-ї Коломийської
(600 багнетів) й 8-ї Самбірської (950 багнетів) бригад УГА. Згідно з директивами НКГА, генерал
А. Кравс мав лише відбивати ворожий наступ на Вінницю6. 1-й корпус УГА також отримав
розпорядження бути готовим до бойових дій проти білогвардійців.
Чи мало намір галицьке командування розпочати бойові дії проти білогвардійців у разі
продовження їхнього наступу на Київську групу? Слащов не дав змоги це перевірити, зупинивши наступ
своєї 5-ї дивізії. Білогвардійські війська цілковито зосередилися на підготовці до наступу на Гайсин-
Вапнярку. Тож упродовж кількох наступних днів на відтинку Дашів-Теплик відбувалися лише
незначні сутички7.
* * *
Інакшим був перебіг подій на бірзульському напрямку. Бойові дії тут фактично не припинялися
ні на день. Військові невдачі продовжували переслідувати Волинську групу армії УНР. Чисельна
перевага групи над загоном Розеншильда-Пауліна (до 2000 багнетів проти 1500) зводилася нанівець
наявністю в противника великої кількості рухливої кінноти, здатної до глибоких обходів українських
флангів. Здійснена 29-30 вересня спроба 4-ї Сірожупанної дивізії контратакувати білогвардійців
у районі Плоть-Крути не принесла успіху**. Натомість Кримський кінний полк противника здійснив
фланговий обхід позицій сірожупанників і 1 жовтня в районі с. Лабушна раптовою атакою розгромив
11-й Сірожупанний полк під командою сотника Немоловського. Близько 200 українських старшин
і вояків загинули, ще 80 потрапили до полону9. Інші частини 4-ї Сірожупанної дивізії відступили
до ст. Кодима, яку мали обороняти. У районі Кодими діяла також 2-га дивізія. 1-ша Північна дивізія
мала захищати Чечельник10.
1 Док. №63.
2 ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. І.-Спр. 185. -Арк. 17; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -Л. 205.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179.-Л. 171.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 73,76; Док. № 67.
5 Аріо К. Нарис історії XIV Бригади // Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 5. - С 19.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії.- С. 75.
7 ЦДАВО України. - Ф. 4018. - Оп. 1. - Спр. 68. - Арк. 9зв. Так, 4 жовтня у Талалаївці, поблизу Христинівки,
відбулася сутичка розвідчих стеж, в якій місцеві селяни виступили на боці українських вояків. 5 жовтня відділ 8-го
Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії раптовим нападом на с. Розсоша розігнав розташований там
білогвардійський підрозділ, при чому до полону було захоплено командира зведеного батальйону 134-го Феодосійського полку
зі складу білогвардійської бригади 34-ї дивізії (Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 150, 150зв.).
8 Док. № 60; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С 38; Эммануель В. Юрицын В.
Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 150; РГВА. -
Ф. 39909. - Оп. 1. - Д. 3. - Л. 20,21.
() РГВА. - Ф. 39909. - Оп. 1. - Д. 3. - Л. 22, 23.
10 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 148.

144
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Зважаючи на скрутну ситуацію на вапнярському напрямку, командування Дієвої армії УНР
віддало наказ замінити 2-у та 4-у дивізії в районі Кодими на 9-у Залізничну дивізію (800 багнетів),
яку було підпорядковано командувачу Волинської групи отаману О. Загродському. На війська групи
покладалося завдання обороняти фронт на лінії Кодима-Ольгопіль-Бершадь1.
Та доля вперто не сприяла волинцям й надалі. У бою під Кодимою серйозне пошкодження
отримав український бронепотяг «Вільна Україна» - останній, що залишився в розпорядженні
Волинської групи. На довершення до всього, до противника перебіг командир 4-ї Сірожупанної
дивізії полковник В. Грудина2. З жовтня війська генерала А. Розеншильда-Пауліна після жорстокого
бою з волинцями захопили Кодиму3. На прохання Розеншильда-Пауліна лівофлангові частини 4-ї
білогвардійської дивізії (50-й Білостоцький полк зі складу бригади 13-ї дивізії) повели наступ на
Ольгопіль-Чечельник і 4 жовтня захопили обидва міста, відкинувши війська 1-ї Північної дивізії4.
Армійське командування поставило волинцям завдання обороняти рудницький залізничний вузол,
слушно розсудивши, що до будь-яких спроб контрнаступу група поки що не здатна.
У штабі Дієвої армії УНР не могли не розуміти серйозність становища на вапнярському
напрямку. Ще 30 вересня Запорізька група, яку щойно було повернено в розпорядження штабу армії
УНР зі складу військ генерала А. Кравса, отримала наказ передислокуватися до 6 жовтня в район
Вапнярка-Комаргород-Тиманівка5. Саме запорожці мали замінити волинців на фронті.
Ось що згадував про завдання, визначені Штабом Головного отамана, командувач Запорізької
групи генерал М. Омелянович-Павленко, який перед від'їздом до запорожців відвідав генерала
В. Курмановича: "З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-
одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук
оперативну ініціативу"6. Проте внаслідок незадовільної роботи залізничного транспорту запорізькі
дивізії не змогли своєчасно закінчити зосередження у вказаному їм районі. Загалом, таке становище
1 Док. №65.
2 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожутіанників. - С. 39.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 207; Эммануель В. Юрицын В. Крымский конный Ее величества
государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 152-153.
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139.-Л. 12-13; ЦДАВО України. -Ф. 3172. -Оп. 3. -Спр. 43. -Арк. 150.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 147-147зв.
6 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 41.

Розділ 7
145
на залізницях надзвичайно ускладнювало можливості
пересування українських військ тогочасним найшвидшим видом транспорту.
Запорізька група, як показували темпи передислокації її дивізій,
потребувала ще не менше тижня, щоб повністю зосередитися
у запіллі Волинської групи та бути готовою замінити її на фронті.
Разом з тим, усі надії якось виправити становище на
вапнярському напрямку покладалися лише на Запорізьку групу,
частини якої тільки почали зосередження у районі Комаргород-
Вапнярка-Тиманівка. Проте на прибуття усієї групи противник
не збирався чекати - він продовжував обходити фланги волинців
кіннотою1. 6 жовтня ескадрон Кримського кінного полку при
підтримці панцерника завдав поразки підрозділам 9-ї Залізничної
дивізії в с Студене2.
До речі, перекидання Запорізької групи на вапнярський
напрямок не залишилося таємницею і для білогвардійців. 4 жовтня
ДО противника перелетів український літак, ЛЬОТЧИК ЯКОГО ПОВІДО- Нагальний штабу Запорізької групи
мив, що Запорізька група перебуває на марші з району Фастова до армії УНР пшковпик В. Кущ
Вапнярки3. Це підтвердили ще двоє українських льотчиків, які 7 жовтня перелетіли до білих на
відтинку військ Розеншильда-Пауліна. Подібна інформація відповідала агентурним даним
білогвардійської розвідки про те, що українці здійснюють перефупування на вапнярському напрямку. 7 жовтня
в розвідувальних повідомленнях противника було зафіксовано присутність у Попелюхах 17-го
гайдамацького полку 6-ї Запорізької дивізії4. У зв'язку з цим загін Розеншильда-Пауліна було терміново
зміцнено новими поповненнями з Одеси.
Волинці тим часом мусили самі собі давати раду, незважаючи на низький бойовий дух та важкі
втрати. Деморалізовані й виснажені, з'єднання Волинської фупи відступали тепер без бою при появі
навіть незначних сил білогвардійців. Натиску на один полк було достатньо, щоб викликати відступ
усієї дивізії. Частини пофебували відпочинку та реорганізації, зафожуючи остаточною вфатою
боєздатності. Замінити їх не було ким - всі інші з'єднання Дієвої армії УНР перебували в боях з
білогвардійцями (окрім фупи Січових стрільців, яка тримала фронт проти більшовиків у районі Шепетівка-
Полонне), а Галицька армія, схоже, могла взагалі не розпочати військових акцій проти ворога.
* * *
А що ж українське командування - яку стратегію у війні з білогвардійцями воно обрало?
Годі було сподіватися, що військам вдасться вистояти без повноцінного військового
керівництва. Проте у ставці, очевидно, вважали саме так. Штаб Головного отамана фивалий час... взагалі
мовчав, обмежуючись прийняттям до відома оперативних звітів від армій, на підставі яких
складалися зведення про становище на фронті для державного керівництва. Ця «інформаційна» праця була,
звичайно, необхідною, але навряд чи могла замінити оперативне керівництво військами на фронті.
Противник здобув Монастирище, просувався до рудницького залізничного вузла - натомість жодних
директив чи наказів...
Можливо, це відбувалося тому, що у боях з ворогом перебувала лише армія УНР? Однак її
командування все одно мало отримувати вказівки вищого військового керівництва.
Прибуття до Дієвої армії нового командувача також, схоже, не обіцяло надмірної активності
на фронті. Упродовж першого тижня свого перебування на посаді командарма В. Сальський не віддав
військам жодних (!) наказів чи вказівок стратегічного характеру - чим займалося нове командування
1 Завдяки своїй розвідці білогвардійці були добре поінформовані про виведення в резерв українських 2-ї
та 4-ї дивізій Волинської q)yim (див.: РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 10, 173).
2 ІІДЛВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 151; РГВА. - Ф. 39909. - Оп. 1. - Д. 3. -Л. 27; Там
же. - Ф. 39540. - Он. 1. - Д. 25. - Л. 211.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 178. - Л. 57; Там же. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 12.
1 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 8, 15.

ш
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
армії УНР, можна було лише гадати. Усі розпорядження, що йшли зі штабу Дієвої армії, були суто
оперативного характеру: частинам Волинської групи утримувати зайняті рубежі, військам Київської
групи перегрупуватися, дивізіям не розпорошуватися тощо... Лише 4 жовтня командування Дієвої
армії нарешті сформулювало свої стратегічні міркування, щоправда, невтішні: "Стан і поповнення
військ не дає можливості зараз перейти до активних акцій"1.
Та несподівано про своє існування нагадав Штаб Головного отамана. 5 жовтня начальник Штабу
генерал М. Юнаків надіслав до командування Дієвої армії та НКГА директиву, у якій повідомив, що
"з підходом Запорізької групи до залізниці Вапнярка-Рудниця повинні початися рішучі бої з
добровольцями, при чому можна сподіватися, що успіх буде на нашому боці; було би дуже бажаним
використовувати цей успіх
якнайкраще для підняття морального
стану армії та громадянства"2.
Запорізьку групу наказувалося
забезпечити необхідною
кількістю зброї та амуніції. Юнаків
вважав, що наступ на вапнярсь-
кому напрямку викличе
спроби противника демонстрацією
на Гайсин відтягнути сили
запорожців на північ, тому штабу
Дієвої армії пропонувалося
домовитись з НКГА «відносно...
допомоги, що можуть зробити
галичани нажимом на праве
крило наступаючого ворога на
Гайсин»3. Останнє
розпорядження, безумовно, було викликане ^ _
• о С Петлюра на фронті, під гас наради у своєму вагоні
сподіваннями на вступ у війну r rr r j j
Галицької армії, які з'явились у наддніпрянського керівництва після вказівок НКГА 3-му корпусу
обороняти в разі потреби напрямок Христинівка-Калинівка. Галицьке командування начебто й не
заперечувало - вже ввечері 5 жовтня начальник оперативного відділу НКГА підполковник В. Фідлер
запитав телеграфом штаб Дієвої армії, "які бажання по сьому питанні відносно підмоги, яку Галицька
армія може оказати наддніпрянцям"4. Немає потреби говорити, що єдність дій обох армій значно
збільшувала шанси на військовий успіх.
Таким чином, схоже, що перекидання Запорізької групи на південний відтинок фронту, яке
здійснювалося командуванням Дієвої армії УНР спочатку виключно для зміцнення Волинської групи,
мало стати початком загального українського наступу проти білогвардійців. Важко сказати, чим саме
пояснювалося таке раптове, у світлі попередньої бездіяльності, рішення Штабу Головного
отамана про перехід до наступу. Можливо, найбільша заслуга в цьому належала С Петлюрі. 3-4 жовтня
Головний отаман перебував у Кам'янці-Подільському, куди повернувся з Дунаївців, де оглядав вишкіл
1-ї бригади УСС. У Кам'янці С Петлюра ознайомився з відомостями про останні події на фронті.
Після повідомлення командувача Дієвої армії В. Сальського про важкий матеріальний та санітарний
стан війська, Головний отаман 4 жовтня викликав до себе прем'єр-міністра І. Мазепу, заступника
голови уряду міністра охорони здоров'я Д. Одрину та галову колегії постачання М. Стасюка, з
якими й обговорив можливості поліпшення забезпечення армії5. Очевидно, того ж дня в С Петлюри
відбулася розмова і з генералом М. Юнаківим, перед яким Головний отаман поставив завдання
перейти на фронті до наступу. Власне, щоб зрозуміти таку необхідність, зовсім не треба було бути
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 150.
Док. № 69.
Док. № 69.
Док. №71.
Прийом у Головного отамана // Україна. - 5 жовтня 1919 р. - Ч. 45. - С. 2.

Розділ 7
147
досвідченим військовим стратегом чи тактиком, - достатньо було поглянути на мапу з позначенням
місцевостей, захоплених упродовж кількох останніх тижнів білогвардійцями. Ще кілька тижнів такої
«стратегії» - і уряд УНР лишався без території.
Проте командування армії УНР, як виявилося, було зовсім не в захваті від перспективи наступу.
У штабі Дієвої армії мали звично перебільшене уявлення про чисельність білогвардійців на
українському фронті: на вапнярському напрямку сил противника нарахували понад 5 000 багнетів і шабель, а на
відтинку Монастирище-Христинівка-Гайворон - аж 15 200! В дійсності їх було відповідно 1 200 та
10 700 багнетів і шабель1. Командарм В. Сальський вважав необхідним "сохранити армію, не вводячи
її в бій з двічі переважаючими силами ворога"2. Для цього він збирався поступово, уникаючи
активних бойових дій, відтягнути армію на лінію Рудниця-Гайсин-Липовець і вже звідти контратакувати.
Відриваючись від основних сил противника, новий командувач сподівався виграти час,
необхідний для забезпечення військ зброєю й амуніцією, та "дати час, аби назріли в населення
почуття, сприятливі для повстання і виявлення активної ворожості до денікінської влади"3. Підстави для
подібних розрахунків давали відомості армійської розвідки. "На тилах ворога зараз має ширитись
повстання в великих розмірах", "в зв'язку з почавшимися вчинками партизанських відділів на задах
денікінської армії денікінські війська відтягнуті на основні позиції і поки тримають себе пасивно" -
такими були повідомлення розвідувального відділу штабу Дієвої армії у цей час4. Передавали навіть,
що ціла 5-та дивізія противника була відтягнута до Єлисаветграда для боротьби з повстанцями5.
Справді, у запіллі Новоросійської армії ЗСПР у цей час значно пожвавився
повстансько-партизанський рух. В окремих місцевостях спалахували селянські повстання. Так, на Звенигородщині
активно діяли партизанські загони Калюжного й холодноярські повстанські відділи, що
підтримували УНР6. У районі Новоукраїнки наприкінці вересня 1919 р. вибухнуло велике «петлюрівське»
повстання, в ході якого повстанцям навіть вдалося на деякий час захопити Єлисаветград7. Але в цілому
масштаби повстань проти білогвардійців у Південній Україні не були поки що такими значними, як
на це розраховувало українське командування. Крім того, ніщо не вказувало, що найближчим часом
противник міг припинити активні бойові дії проти української армії: для боротьби з повстанцями
направлялися розташовані в південноукраїнських містечках запасні частини, з фронту війська
практично не знімалися8. Тому сподівання на повстанський рух навряд чи могли стати підставою для
розрахунків, що білогвардійці дадуть українській армії відтягнутися на захід.
Не менш сумнівними були й надії на те, що час обов'язково працюватиме на користь українців,
а здійснити наступ завтра буде неодмінно краще, аніж сьогодні. Адже така оборонна стратегія могла
остаточно деморалізувати військо, сприяти ще більшому поширенню дезертирства і таким чином
призвести до втрати не лише теренів, але й людської сили армії.
Проте новий командувач мав свій погляд на цю справу. 6 жовтня В. Сальський направив до Штабу
Головного отамана доповідь, у якій, повідомивши про нестачу у військах зброї й амуніції, виклав свої
міркування про те, що наступ лише розтягне фронт, вичерпає людські резерви та останні невеличкі
запаси амуніції і "при сучасному загальностратегічному становищі нас тільки ослабить"9. Командарм
висловився за уникнення активних бойових дій проти білогвардійців, поступове відтягнення Дієвої
армії налінію Рудниця-Гайсин-Липовець та передачу в його розпорядження 3-го Галицького
корпусу, який мав захищати ліве крило Дієвої армії УНР.
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 276. - Арк. 120; Боевой состав Вооруженных Сил Юга России
на 5 октября 1919 года // Белая гвардия. - 1998. - № 2. - С. 87, 90-91.
2 Док. № 77.
3 Док. № 77.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 41. - Арк. 262, 274.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 41. - Арк. 262.
6 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 178. -Л. 61.
7 РГВА.-Ф. 39660.-Оп. 1.-Д. 178.-Л. 66,110-111,161-161об.;Тамже.-Ф.40238.-Оп. 1.-Д. 44.-Л. 36.
8 РГВА.-Ф. 39540.-Оп. 1.-Д. 13. -Л. 508,510; Там же.- Ф. 39660. -Оп. 1.-Д. 178.-Л. 161-161 об. Лише
для боротьби з повстанством у прифронтовій смузі було виділено 2 сотні 42-го Донського полку на Звенигородщину,
та 2 сотні 2-го Таманського полку у район на північ від Ольвіополя (див.: РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -
Л. 202; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 178. - Л. 61, 142).
9 Док. № 77.

148
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Генерал М. Юнаків підтримав план В. Сальського перед Головним отаманом. Хоча С. Петлюрі
новий план дій не міг сподобатися, проте на аргумент про нестачу зброї й амуніції важко було іуоп>
заперечити. Розпочалися наради, консультації, обговорення...
Війська тим часом чекали.
* * *
Становище на фронті не могло не турбувати Головного отамана військ УНР С. Псюорі
"Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну, - заявив він під час урочистої зустрічі зі ( і ;і| >і і пінами
коша Січових стрільців, що відбулася 5 жовтня в Староконстянтинові. - Я ні на хвилину не сума
ваюсь, що наша свята справа побідить. Ми упораємося з червоними і білими москвинами, иропиш
сусідами, які зі всіх боків натискають на нас. Тоді стане тільки один український лан!"1 Того ж дня.
до речі, С. Петлюра здійснив огляд більш як 4 500 вояків-новобранців, що склали присягу на вірність
УНР в його присутності2. "На приказ Головного отамана підемо радо в бій за кращу будучину
нашого народу", - урочисто заявив від імені Січового стрілецтва командувач групи СС Є. КоновалецьЧ
Війська готові були йти у бій...
Головний отаман С. Петлюра на присязі новобранців вишколу Сіговт ( ііі/н. ш//&
5 жовтня 1919р., ( )ящю90оетямтшш
Проте з огляду на вересневі поразки С. Петлюра, мабуть, вже не так оптимістично сприйми
перспективи продовження війни. У ці дні керівництво УНР повернулося до, здавалося, відкинута
вже ідеї - звернутися до Антанти з пропозицією втрутитись і припинити війну між українцями та І
білогвардійцями. 7 жовтня на засіданні Ради народних міністрів за участю С. Петлюри було схвал» т
текст ноти «Додержав Антанти та держав усього світу», яку вже наступного дня радіотеяарафоіі
було надіслано в Париж4. У цьому зверненні український уряд висловлював протест проти резш
1 Думін О. Уривки споминів з 1917-1920 pp. (Гол. От. Петлюра) // Альманах Червоної Калини на 1934
-Львів, 1933. - С 55.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 6. - Арк. 43зв.
3 Свято присяги // Український козак. - 9 жовтня 1919 р. - Ч. 67. - С. 4.
1 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 109; ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39.
-Арк. 23-24, 101-103.

Розділ 7
149
му національного та соціального гноблення, який встановили білогвардійці на українських землях,
та складав з себе відповідальність за війну, що розпочалася. «Во ім'я права і справедливості ми
домагаємось, аби держави Антанти примусили генерала Денікіна залишити територію України і
дати можливість Правительству Української Народної Республіки установити лад і спокій на вільній
Українській землі», - йшлося в ноті1.
Звичайно, було вже занадто пізно. Урядові кала провідних держав Антанти на цей час або
усунулися від російських справ, або зробили свій вибір на користь Денікіна, війська якого стрімко
наближалися до Москви. Лише військовий міністр Великобританії В. Черчілль, як сам він потім згадував,
намагався переконати своє керівництво, що "безумовно дуже важливим є домогтися поліпшення
відносин між українцями і Денікіним". На думку британського міністра, необхідно було "усіляко
намагатися уникнути такого стану речей, який примушував би Денікіна продовжувати посилати
війська проти Петлюри"2. Та ця позиція не знайшла підтримки серед політиків чи дипломатів Антанти,
і зусилля В. Черчілля залишилися безуспішними. Тож урядові УНР годі було сподіватися на
підтримку з-за кордону. Дипломатичні ноти українського уряду та делегації УНР на Паризькій мирній
конференції, сповнені протестів проти окупації України білогвардійцями, залишалися без відповіді3.
Україну було віддано в розпорядження денікінським Збройним Силам Півдня Росії.
* * *
Відсутність з боку української армії ініціативи на фронті цілком влаштовувала білогвардійське
командування, яке готувалося до наступальної операції. Затримку викликало лише тривале
перебування загону генерала Черського (136-й Таганрозький полк і батальйон полковника Робачевського)
у погоні за махновцями. Очікувалося, що на початку жовтня загін уже повернеться до військ Слащова,
проте, коли з'ясувалося, що без нього переслідування махновців мало ще менші шанси на успіх,
Перському було наказано продовжити операцію проти повстанців. Тому 4 жовтня, повідомляючи про
це штаб 4-ї дивізії генерала Слащова, начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської
області полковник Коновалов зазначив: " якщо викладена обставина сповільнить початок... операції
на кілька днів, то що ж робити, доведеться її відкласти". "Без Черського ми операції починати не
можемо, - відповіли зі штабу 4-ї дивізії. - Кілька днів суттєвого значення не мають. Петлюра поки що,
окрім правого крила, пасивний. Треба гадати, що й через тиждень ми його прищемимо"4.
Справді, куди було поспішати? Українські війська практично бездіяльно стояли там, де вони були
й тиждень тому, не рахуючи Волинської групи, яка відступала на вапнярському напрямку.
Завдяки добре налагодженій розвідці білогвардійці були поінформовані про сили та склад
українських військ, їхнє розташування тощо. Противник мав у своєму розпорядженні повні дані (!)
про склад з'єднань Дієвої армії УНР5 - отже, відомості про структуру та командний склад української
армії також не були для білогвардійців таємницею. Ці дані постійно доповнювались інформацією
про важкий матеріальний стан української армії, яку надавали старшини-перебіжчики. "Офіцери
колишньої російської служби тікають з петлюрівської армії. У зв'язку з цим з боку командного складу
велика недовіра до офіцерів, складаються особливі проскрипційні списки. Денікінців та
запідозрених відправляють до концентраційних таборів... - повідомлялось у розвідувальному зведенні штабу
військ Київської області ЗСПР. - Командний склад говорить про бажання наступати на Київ, але
за станом духу петлюрівських військ наступ маловірогідний"6.
Таким чином, не очікуючи від українців бойової активності, білогвардійські частини
продовжували перегруповуватися й поповнюватися людьми - офіцерами-добровольцями (головним чином
1 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 4. - Спр. 2. - Арк. 9; ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 5-5зв.
2 Див.: Черчилль У. Мировой кризис. - С. 170-171.
3 Окрім ноти уряду УНР від 8 жовтня, голова української делегації на Паризькій конференції граф М. Тишкевич
6 і 11 жовтня надіслав конференції ноти з протестом проти білогвардійської окупації України (ГАРФ. - Ф. 7027.
-Оп. 1.-Д. И.-Л. 1).
4 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 138. - Л. 382-382об.
•' РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.41.-Л.6.
6 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.41.-Л.4.

150
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
А. Денікін в Одесі Праворуї - генерал Н. Шиллінг. 7 жовтня 1919р.
з Одеси, Миколаєва, Херсона) та мобілізованими (переважно з Криму й Лівобережної України1).
Та це тимчасове затишшя зовсім не означало бажання уникнути бойових дій, як гадало українське
командування. Навпаки, білогвардійці готувалися до вирішальних боїв на українському фронті.
У зв'язку з затримкою загону генерала Черського операцію планувалося розпочати не раніше
10 жовтня. Тож командувач військ Новоросійської області Н. Шиллінґ дозволив собі тимчасово
«відійти від поточних справ». 5 жовтня 1919 р. до Севастополя на пароплаві «Ріон» прибув
головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії генерал А. Денікін. Разом з представниками місцевої влади
його урочисто зустрічав і генерал Н. Шиллінґ, який спеціально для цього прибув з Херсона. У цій
поїздці командувача супроводжували начальник оперативного відділу штабу військ області
полковник Г. Коновалов, начальник відділу контррозвідки при штабі К. Кірпічніков та керуючий справами
з цивільної частини В. Брянський2. Урочисто привітавши А. Денікіна і відзвітувавши про стан справ,
Н. Шиллінґ та його співробітники супроводжували головнокомандувача під час урочистостей у місті
та у подальшій подорожі краєм. 6 жовтня Денікін відвідав Сімферополь, 7 жовтня прибув до Одеси.
Візит головнокомандувача до «південної столиці» тривав три дні3. Урочисті зустрічі, військові
паради, прийоми прохачів... Про справи на фронті майже не йшлося. Увесь цей час, до 10 жовтня,
Н. Шиллінґ практично не мав змоги здійснювати керівництво військами, як і начальник
оперативного відділу його штабу Г. Коновалов не міг перебувати в курсі всіх бойових подій. Та при положенні
на фронті, яке склалося, це здавалося й непотрібним.
* * *
Увага вищого українського військового та державного керівництва у цей час виявилася
поглинутою не приготуваннями до майбутніх воєнних операцій, а черговим сплеском внутрішньополітичної
боротьби.
1 Київщина та Херсонщина видавалися представникам білогвардійського командування малопридатними
для проведення мобілізації через велику кількість серед місцевого населення „співчуваючих самостійності'' (РГВА. -
Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 37. - Л. 21). „У Правобережній Україні ми, треба гадати, помилилися більшою мірою, ніж
на інших відтинках фронту", - згадував начальник штабу Новоросійської армії ЗСПР генерал В. Чернавін про
наслідки мобілізації (ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. - Д. 391. - Л. боб.).
2 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - Л. 45об.
1 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - Л. 46об.-51.

Розділ 7
151
Диктатор Є. Петрушевит та генерал М. Тарнавськии (праворуг) у штабі 2-го Галицького корпусу в Бердигеві
7 жовтня 1919р.
Парад 6-ї Равської бригади перед диктатором Є. Петрушевигем та Нагальним вождем УГА генералом М. Тарнавським.
7жовтня 1919p., Бердигів

152
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
6 жовтня 1919 р. диктатор Є. Петрушевич відбув з Кам'янця-Подільського до Вінниці, плануючи
виїхати звідти безпосередньо на фронт і упродовж тижня здійснити огляд з'єднань УГА на позиціях1.
Увечері того ж дня Петрушевич прибув до Вінниці, а вже 7 жовтня - до Бердичева2. Тут його
урочисто вітав командир 2-го Галицького корпусу полковник А. Вольф зі своїм штабом, відбувся парад
частин 6-ї Равської бригади. "Під час дефіляди тисячі очей гляділо на Диктатора, як на Мойсея і
свого батька і провідника, що мав нас запровадити знов до наших гнізд. А лице Диктатора малювалося
безграничною журбою, бо він ділив з нами всіма долю й недолю..." - згадував галицький старшина
Є. Бородієвич3.
У Бердичеві диктатора повідомили про несподівані проблеми, які виникли в ході українсько-поль-
ських переговорів. Поляки зажадали передачі під свій контроль Кам'янця-Подільського та
Проскурова4. Надзвичайно стривожений, Є. Петрушевич негайно від'їхав з Бердичева до Кам'янця, куди
прибув увечері 7 жовтня. У зв'язку з ускладненнями польсько-українських переговорів Кам'янець-
Подільський охопила паніка, жертвами якої стало насамперед цивільне населення. Є. Петрушевич
досить різко відреагував на події, віддавши розпорядження НКГА готуватися до негайної евакуації
з лінії Кам'янець-Подільський-Проскурів5. "З огляду на все ще грізне і неясне положення, в якім
находиться справа переговорів з Поляками, пороблено перші приготування для евакуації
Проскурова", - такий запис з'явився 8 жовтня в деннику НКГА6.
Внаслідок цих розпоряджень Петрушевича, зроблених без жодного порозуміння з
наддніпрянським керівництвом (яке, до речі, сприймало інцидент з поляками як тимчасове прикре
непорозуміння на переговорах), відносини між диктатором та урядовими калами УНР різко загострилися аж
до того, що, після закидів у «сепаратності», Петрушевич демонстративно перестав відвідувати
засідання уряду УНР. Оскільки термін дії українсько-польського перемир'я закінчувався 11 жовтня,
Є. Петрушевич 9 жовтня повідомив НКГА, що небезпека польського наступу все ще продовжує
загрожувати Кам'янцю. Було віддано розпорядження про евакуацію військових установ УГА з
Проскурова до району Бар-Жмеринка7. Та 10 жовтня в Кам'янець прийшла звістка про зняття польськими
представниками на переговорах своїх попередніх вимог. 11 жовтня перемир'я продовжили -
інцидент, таким чином, було вичерпано.
Та ці події зайвий раз підкреслили загостреність відносин між галицькою диктатурою та
керівництвом УНР. У дні «кам'янецької кризи» поширилися чутки про те, що уряд УНР начебто
збирається збройним шляхом ліквідувати галицьку опозицію тощо8. Все це погіршувало й без того напружені
стосунки між двома українськими урядами, що не могло не стати ще однією причиною затягування
Є. Петрушевичем вступу в бойові дії Галицької армії.
Однак, поки політики в Кам'янці з'ясовували стосунки, білогвардійці 7 жовтня 1919 р. перейшли
в загальний наступ на всьому українському фронті.
* * *
Розробляючи план бойових дій проти української армії, генерал Слащов не сподівався, що його
лівофланговим частинам та загону генерала Розеншильда-Пауліна так швидко вдасться відтіснити
Волинську групу армії УНР до Рудниці. 6 жовтня Слащов телеграфував до ставки військ
Новоросійської області: "При подальшому просуванню мого лівого крила і генерала Розеншильда фронт
повернеться на північ і противник легко ухилиться від удару"9. Необхідність утримати у своїх руках
1 UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 101. - Арк. 89.
2 Док. № 84; Денник Начальної Команди Української Галицької армії.- С. 76; Кох Г. Договір з Денікіном (від
1 до 17листопада 1919 р.) -Львів: «Червона Калина», 1930. - С. 11.
3 Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. Причини до трагедії УГА на Великій Україні (Із воєнного записника
3-тьої бригади). - Нью-Йорк, 1975. - С. 26.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 76.
5 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 53.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 77.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 77.
8 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 53.
і} Док. № 75.

Розділ 7
153
стратегічну ініціативу (Слащов гадав, що українці готуються до наступу на христинівському
напрямку) та позбавити українські війська можливості вільно перегрупуватися диктувала, на думку генерала,
потребу негайного натиску на українські частини на христинівському напрямку.
Оскільки командувач військ Новоросійської області ЗСПР Шиллінґ та начальник
оперативного відділу штабу військ полковник Коновалов, як уже згадувалося, перебували в Одесі з генералом
Денікіним, то рішення фактично довелося приймати Слащову. Генерал Я. Слащов, як він сам потім
згадував, вирішив "утримати у своїх руках Христинівський залізничний вузол, звідки... завдати
Парад 7астин УСС перед диктатором Є. Петрушевнгем у Камянці-Подільському
петлюрівцям удар у напрямку на Гайсин-Вапнярку, прориваючи їхній фронт у місці стику галичан
з корінними петлюрівцями, після чого розвинути дії по запіллю противника, намагаючись
розділити дві різні групи ворога і заволодіти Вапняркою"1. Слащов вирішив негайно вдатися до ліквідації
загрози христинівському вузлу (насправді уявної, оскільки українські частини перегруповувалися
з метою відступу, а не наступу) та здійснити демонстрацію своїми лівофланговими частинами, щоб
відтягнути на південь увагу українського командування.
Розпочавши операцію зустрічним боєм, 7 жовтня війська білогвардійської бригади 13-ї дивізії
(50-й Білостоцький полк) заволоділи Бершаддю, вибивши звідти знесилені частини 1-ї Північної
дивізії армії УНР2. На Теплик рушила козача бригада (42-й Донський і 2-й Лабінський полки), тож
командувач українських військ христинівського напрямку полковник О. ^овиченко повідомив штаб
Дієвої армії, що він побоюється ворожого прориву між його частинами та Волинською групою3.
5-та білогвардійська дивізія, збивши атакою частини бригади УСС, захопила Івангород та Крас-
нопілку. Київська група Дієвої армії УНР, щоб не опинитися відрізаною від бригади УСС,
розпочала відступ на лінію Мала Мочулка-Кіблич-Гранів4. Постала загроза роз'єднання армії УНР таУГА.
Саме через це НКГА була змушена якось реагувати на події. Командувач армії УНР В. Сальський,
щойно почався наступ противника, прохав галицьке командування підпорядкувати йому 3-й корпус
1 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 34-35.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 151зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 152.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 152.; РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 41. - Л. 8.

154
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
УГА, щоб вдарити ним на Христинівку1. Та НКГА вперто не бажала уплутуватися в бої з
білогвардійцями, і пропозицію Сальського Тарнавський і Шаманек відхилили. Розуміючи, що давати
розпорядження Галицькій армії треба з урахуванням специфіки стосунків між галицьким і наддніпрянським
військовим керівництвом, Головний отаман С. Петлюра наказав НКГА продовжити фронт армії до
лінії Оратів-Монастирище-Севастянівка. Ці вказівки галицьке командування прийняло до
виконання, наказавши 3-му корпусу генерала А. Кравса передислокуватися до району Оратів-Дашів-
Балабанівка з метою перешкодити ворожому наступу на Вінницю та запобігти можливості
просування противника на ділянці між двома українськими арміями2.
Та це була оборонна стратегія - дозвіл на введення з'єднань Галицької армії в бій міг дати
лише диктатор Є. Петрушевич. Але диктатор у цей час був зайнятий уже згаданими «кам'янецькими.
подіями».
Згідно з наказом Штабу Головного отамана Дієва армія УНР мала розбити наступаючого
ворога. Як же збирався В. Сальський виконати цю вказівку? Командувач наказав військам Дієвої армії...
відступати. 3-тя Залізна дивізія ЭДкэвиченка, Київська група отамана Тютюнника (5-та дивізія, 12-та
дивізія та бригада УСС) відтягувалися до району Кіблич-Гранів, прикриваючи напрямок на Гайсин-
Вапнярку3. Галові колегії постачання армії М. Стасюку командарм В. Сальський послав телеграму
з вимогою на 3 млн. рушничних набоїв. Очевидно, до їх отримання він втягуватись у бої не збирався.
Наскільки песимістично дивився на ситуацію начальник Штабу Головного отамана генерал
М. Юнаків, показав його наказ 8 жовтня до НКГА, за яким Галицькій армії в разі ворожого
прориву на Гайсин-Вапнярку належало відступати на лінію Шепетівка-Полонне-Хмільник-Калинівка-
Липовець4. Проте активність противника на христинівському напрямку вже 8 жовтня значно
зменшилася. Білогвардійці майже не переслідували відступаючі війська Удовиченка та Тютюнника,
просуваючись услід за ними обережно й без зайвого поспіху.
Сальський тим часом продовжував видавати накази про відступ: Київська група з бригадою УСС
мали відходити до району Гайсин-Шиманівка, а 3-тя дивізія - до Губника5. 9 жовтня козача кіннота
атакувала Київську групу і, не зустрівши особливого опору, захопила Теплик.
7 жовтня на вапнярському напрямку перейшов у наступ білогвардійський загін генерала Розен-
шильда-Пауліна, відтісняючи 9-ту Залізничну дивізію до Рудниці6. Кримський кінний полк,
примусивши до відступу 2-й Переяславський кінний полк полковника М. Аркаса, 8 жовтня захопив
Піщанку7. Менш вдало для росіян розгорталися події цього дня під Бершаддю - тут частини 1-ї
Північної дивізії змогли контратакувати противника і повернули собі місто. Проте бої за Бершадь не
припинялися, і 9 жовтня білогвардійці все ж відкинули 1-шу Північну дивізію з Бершаді та Ободівки.
9 жовтня Волинська група отримала наказ командування міцно утримувати Рудницю та,
використовуючи резерви (2-га й 4-та дивізії), "відновити своє положення". Однак - все марно. Білогвардійці
цього дня здобули ст. Попелюхи, розгромивши 27-й Залізничний полк, більша частина бійців якого
потрапила до полону**.
10 жовтня білогвардійці завдали важкої поразки 9-й Залізничній дивізії, відкинувши її частини
на північ9. Пошматована 9-та дивізія була вже нездатна зупинити просування ворога і могла лише
безсило відступати під його натиском. Передчуваючи, що Рудницю втримати не вдасться,
командувач Волинської групи Загродський зі своїм штабом переїхали до Крижополя.
Таким чином, Волинська група армії УНР виявилася фактично виведеною з боїв уже в перші
дні ворожого наступу. "На початках жовтня ген. Розеншильд-Паулін уважав себе вже паном ситуації.
Черговим завданням його було опанувати вапнярський залізничний вузол, - згадував командувач
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 276. - Арк. ІЗОзв.
2 Док. № 79, 80; Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 76.
3 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 152-152зв.
4 Док. № 83.
5 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 153.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 151зв.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 214об.; Там же. - Ф. 39909. - Оп. 1. - Д. 3. - Л. 29; Эммануэль В.
Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 151.
н РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. - Л. 202; ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 80.
9 Док. №90, 91.

Розділ 7
155
Запорізької групи генерал М. Омелянович-Павленко. - Волинці вже не в стані були дати йому от-
пір - це завдання припало Запорожцям"1. Окремі частини запорожців, що вже прибували на фронт,
спішно перекидалися на позиції, та участі в боях ще не брали. Запорізьку групу, яка заслужено
вважалась одним з найбоєддатніших та найстійкіших з'єднань армії УНР, білогвардійці небезпідставно
побоювалися. Генерал А. Розеншильд-Паулін спеціально доповідав командуванню, чи помічена
присутність запорожців на позиціях2. При цьому противник був схильний значно перебільшувати сили
Запорізької групи. Так, 8 жовтня генерал-квартирмейстер штабу білогвардійської Новоросійської
армії Даровський повідомляв денікінську ставку, що запорожці мають близько 10 000 багнетів
(насправді - 4 000)3. "Можна припустити, що Запорізька група, яка, як кажуть, за останній час
отримала поповнення, змінить частини Волинської групи, - зазначалось у зведенні білогвардійського
командування. - Частини Запорізької групи вважаються найнадійнішими"4.
Однак українцям ішлося вже не тільки про те, щоб замінити виснажену Волинську групу
Запорізькою. Українській армії, якщо вона не хотіла бути знищеною, треба було перехопити
стратегічну ініціативу. Щоб зробити це, існував лише один спосіб - перейти в наступ.
* * *
Події на фронті, ігнорування західними союзниками ситуації в Україні - все це остаточно
переконало Головного отамана С Петлюру в тому, що примирення з білогвардійцями неможливе. Він
невтомно вказував на це тим, хто все ще вагався - насамперед військовому керівництву. Не
випадково 10 жовтня 1919 р. в Жмеринці у присутності Головного отамана відбулась урочиста присяга
співробітників штабу Дієвої армії УНР на вірність республіці. Вона мала передусім нагадати тим, хто
ще вагався, що шляху назад уже немає. "Я глибоко переконаний в тому, що ті слова присяги, які ви
добровільно склали в цьому місці святому, будуть вам нагадувати ту повинність, за яку ви
відповідатимете перед своїм народом", - зазначив С Петлюра у промові перед старшинами. Для присутніх ці
слова, мабуть, звучали багатозначно. У відповідь Сальський заявив, що "весь штаб Наддніпрянської
армії віддасть всі свої сили на захист України і вкупі зі своєю армією віддасть своє життя за щастя,
волю і добробут свого народу"5.
Напередодні С Петлюра доручив командуванню армії УНР розробити план наступу
українських військ. 10 жовтня командарм Сальський представив вироблену схему операції: Волинською
групою утримувати зайняті рубежі, а Запорізькою завдати удару по білогвардійських частинах 13-ї
дивізії. Наступ запорожців мала прикривати з півночі Київська група, яку, в свою чергу, прикривав
3-й Галицький корпус. План було схвалено, і вже того ж дня Сальський віддавав відповідний наказ
військам Дієвої армії. Щоправда, залишалося відкритим питання про використання в боях Галицької
армії, але було вирішено нарешті покласти край цій невизначеності. НКГА отримала наказ Головного
отамана, згідно з яким участь в операції мав узяти 3-й Галицький корпус генерала А. Кравса6.
Поставлений перед необхідністю якось відреагувати на такі дії вищого командного органу
українських армій, Є. Петрушевич нарешті визначився й санкціонував ці розпорядження. Отже, згоду
диктатора на участь Галицької армії у бойових операціях проти Денікіна таким чином було одержано.
За наполяганням галицького командування наступ було призначено на 13 жовтня7. Волинська
група мала продовжувати утримувати підступи до Рудниці. Запорізькій групі у складі 6-ї, 8-ї та
приділеної 3-ї Залізної дивізій було наказано розбити наступаючого ворога ударом з півдня і вийти
на лінію Кодима-Ольгопіль-Устье (на схід від Бершаді). Київська група мала наступати бригадою УСС
на Христинівку, а 5-ю й 12-ю дивізіями - вздовж р. Буг з метою вийти налінію Джулинка-Тернівка8.
1 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 58.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 179. -Л. 202; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139. -Л. 89-91.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 49.
4 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 19-20.
Г) Присяга військ // Новини. Видання міністерства преси і пропаганди. - 14 жовтня 1919 р. - Ч. 1. - С 2.
6 Док. № 87.
7 UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 272. - Арк. 83зв.
8 Док. № 88; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 270. - Арк. 20-21.

156 Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Українські панцерники під Бердтевом
Нарешті, 3-й Галицький корпус мав наступати вздовж залізниці Монастирище-Христинівка-Умань
з метою вийти на лінію Умань-Яроватка. Водночас розпочалося перекидання в запілля корпусу
Кравса частин 1-го корпусу УГА як резерву1.
Таким чином, операції Запорізької групи мали стати складовою частиною загального наступу
Дієвої армії УНР. 3-тя Залізна дивізія О. Удовиченка зосереджувалась у районі Тростянця, де
знову змінила введену в бої 2-гу дивізію, 6-та Запорізька дивізія отамана Ліневського - у районі
Китайгород-Савинці-Козинці, на південний захід від Тростянця, а 8-ма Запорізька дивізія
полковника Г. Бразильського - у районі Куниччя-Шарапанівка, на південний схід від Вапнярки2.
Розуміючи, що кожен день загрожує новими несподіванками, а знесилена Волинська група
за кілька днів може остаточно втратити боєздатність, Сальський 11 жовтня переніс термін наступу
на 12 число. Про зміну були повідомлено НКГА і командувачам груп3.
Білогвардійці ж, відкинувши Київську групу та 3-тю Залізну дивізію до Гайсина і заволодівши
Бершаддю, зупинили свій наступ до остаточного завершення перегрупування. Очікувалось прибуття
до Ольвіополя загону генерала Черського. "На фронті зараз все спокійно. 5 дивізія завершує
перегрупування, переводячи головні сили на своє праве крило. 13 дивізія, зосереджуючись у районі
Гайворона, має намір розпочати операцію, як тільки перегрупування завершиться", - повідомляли
11 жовтня зі штабу Слащова у ставку білогвардійської Новоросійської армії4.
Приготування українців до наступу цього разу пройшли непомітно для противника. На
скупчення сил 3-го Галицького корпусу в районі Дашів-Оратів, що відбувалось у ці дні, білогвардійське
командування не звернуло особливої уваги. "На цей час з півночі підтягнулися всі сили галичан і
зайняли міцно фронт ст. Монастирище-ст. Зятківці, - зазначав Слащов згодом з цього приводу. - Дії їхні
були млявими й нерішучими - операції обмежувалися поганою погодою, при відчайдушному стані
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 80.
2 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 156.
3 Док. № 90; UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 124. - Арк. 2.
х РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 97-98.

Розділ 7
157
обмундирування галичан"1. Втім, нерішучість галицького командування пояснювалася ще й
відсутністю чисельної переваги над противником на христинівському напрямку: бригади 3-го Галицького
корпусу налічували 2 300 багнетів, у той час як білогвардійці мали в цьому районі вдвічі більші сили2.
Проте ефект несподіванки давав українській армії додаткові шанси на успіх. Отже, залишалося
лише чекати на ранок 12 жовтня 1919 p., коли українські війська вперше у цій війні мали перейти
в наступ.
* * *
На цей час припала й перша спроба українського командування використати проти
білогвардійців наявні повстансько-партизанські формування. На початку жовтня 1919 р. в Штабі Головного
отамана було розроблено план, згідно з яким полтавська повстанська бригада О. П'ятенка та низка
інших партизанських загонів, що підпорядковувались українському командуванню і дислокувались
у районі Козятин-Бердичів, мали бути перекинуті на південну Київщину для дезорганізації запілля
білогвардійців та наступу на Київ3.
Цей план мав досить непогані шанси на успіх. На Київщині значна частина селянства
підтримувала уряд УНР. Ще за більшовицької окупації тут діяли добре організовані кількатисячні повстанські
з'єднання, які восени 1919 р. повернули зброю проти білогвардійців. Зокрема, повстанська дивізія
отамана Зеленого, який офіційно визнав владу уряду УНР, контролювала значну територію південної
Київщини, цілковито знищивши на них денікінську адміністрацію. Крім того, сили білогвардійців
у цьому регіоні були порівняно незначними. Важко сказати, чи вдалося б повстанцям з прибуттям
бригади О. П'ятенка захопити Київ, проте вони могли остаточно опанувати Київщину, відтягнувши
на себе значні сили противника, чим значно полегшити становище української армії на
білогвардійському фронті.
Проте цим планам не судилося здійснитися. Саме в цей час до бригади полтавських повстанців,
яку готували до відправки за лінію фронту, таємно прибув емісар ЦК партії українських боротьбистів4
О. Гнида («Лісовик») з завданням «відірвати» бригаду від армії УНР і повести її на Лівобережжя
для організації антиденікінського повстання під прапором боротьбистів5.
З огляду на давні націонал-комуністичні симпатії бійців бригади агітація Гниди мала успіх. 10
жовтня бригада майже в повному складі під проводом Я. Огія та К. Матяша залишила українську армію
й вирушила в напрямку до Сквири6. Звідси вона, не затримуючись на Київщині, швидким рейдом
дісталася Полтавщини, по дорозі розбивши один з повстанських загонів Зеленого7. Лише кілька де-
1 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 14; Боевой состав Вооруженных Сил Юга России
на 5 октября 1919 года. - С. 87, 90.
1 Ось як змалював у спогадах ці наміри українського командування один з керівників мережі більшовицької
розвідки в Україні: «Наш штаб мав внутрішню розвідку в лавах Петлюри. Отже, ми й знали своєчасно про їхні плани.
Петлюра, розраховуючи на селянське повстання проти Денікіна, готував цілу групу загонів. Він хотів їх скупчити
в певних районах, щоб, об" єднавши всіх повстанців, чекати на підхід головних сил, щоб, разом забравши Київ, іти
далі на Лівобережжя. Щоб здійснити цей план, Петлюра притяг отаманів. На перший район операцій визначено
південну частину Київської губернії. Тут найбільше зросло селянське обурення проти денікінців. Отже, фунт для
Петлюри був хороший» (див.: Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року //
Літопис революції. - 1930. - № 1 (40). - С 163).
1 Українська комуністична партія (боротьбистів), що виникла внаслідок об'єднання на початку серпня 1919 р.
лівих українських есерів, очолюваних Г. Михайличенком, В. Блакитним, О. Шумським, і лівої течії УСДРП
(незалежних), намагалася поєднати комуністичні гасла з національними і виступала за встановлення в Україні «радянської
влади» та перетворення її на незалежну від Радянської Росії соціалістичну радянську республіку. В умовах
розгортання в Україні масштабного селянського опору денікінській владі боротьбисти прагнули підпорядкувати собі
повстансько-партизанський рух та очолити народні маси. Бригада П'ятенка і була одним з тих повстанських з'єднань,
на підтримку яких розраховувало боротьбистське керівництво.
:> Майстрснко І. Історія мого покоління. - С. 82.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 272. - Арк. 104.
7 Надалі це повстанське формування діяло проти білогвардійців на Полтавщині вже під гаслами й
керівництвом боротьбистів як «повстанська радянська бригада» (див.: Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 556-557).

158
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
сятків бійців на чолі з отаманом ГГятенком, начальником штабу Шевченком та комісаром бригади
(була й така посада в цій екзотичній військовій частині) Співаком не побажали йти на Лівобережжя
й залишилися в українській армії.
Виступ повстанської бригади зірвав плани українського командування здійснити партизанський
рейд у білогвардійське запілля. У південних повітах Волині ще залишалися невеличкі
партизанські загони Ангела, Ю. Мордалевича та колишня повстанська бригада отамана Соколовського, проте
внаслідок нечисленності та неорганізованості вони були малобоєздатними. Інших сил, придатних
для партизанського рейду й організації повстання у найближчому ворожому запіллі, у розпорядженні
Штабу Головного отамана не було.
* * *
Перебіг військових дій між УНР та білогвардійськими військами на Правобережній Україні
привертав увагу третьої сторони - більшовиків.
Загальна ситуація на фронтах складалася не на користь червоних, звідусіль оточених
білогвардійськими арміями, що готувались до останнього вирішального удару. Найнебезпечнішим
противником для ленінського режиму був Денікін. Наприкінці вересня 1919 р. війська ЗСПР здобули Курськ.
Наступаючи вздовж залізничної магістралі Курськ-Орел-Тула-Москва, денікінські армії
невідворотно наближалися до Москви. Донська кіннота генералів Шкуро й Мамонтова завдала значних поразок
арміям більшовицького Південного фронту. Зайнявши Чернігів, білогвардійці 6 жовтня захопили
Воронеж1. На сході більшовикам все ще загрожували білі армії А. Колчака, з північного заходу -
білогвардійські формування Н. Юденича й Міллера. На заході залишалася вороже налаштована Польща.
Голова Реввійськради РСФСР Л. Троцький згадував про ці тижні згодом як про "вкрай
небезпечні"2. Здавалося, радянська влада доживала останні дні. Більшовики інтенсивно готувалися до
переходу в підпілля та виїзду в еміграцію. Урядові й партійні структури розпочали евакуацію до Вологди.
Був створений підпільний Московський комітет РКП(б), поспіхом друкувалися фальшиві царські
банкноти, щоб забезпечити комуністичну партію в підпіллі грошима. Троцький заявляв: "Ми підемо,
але так грюкнемо дверима, що світ здригнеться..."3
Перебуваючи в такому скрутному становищі, московське керівництво робило все, щоб
унеможливити союз антибільшовицьких сил. Зокрема, Леніну довелося піти на визнання незалежності
Фінляндії та країн Прибалтики, щоб запобігти їхній участі в антибільшовицькій боротьбі. Нейтралітет
Польщі більшовики спробували отримати ціною запевнень про ненапад та обіцянками можливих
територіальних поступок на її користь. Загальне становище робило більшовицьке керівництво готовим
до будь-яких переговорів і будь з ким - навіть з таким запеклим вчорашнім противником, як
Українська Народна Республіка.
Більшовицьке керівництво знало, що уряд УНР контролював фактично лише Поділля і мав у
своєму розпорядженні досить обмежені військові сили. Проти українців діяла лише Новоросійська армія
ЗСПР (17 500 багнетів і шабель) - денікінському командуванню не довелося перекидати війська
з більшовицького фронту на український, проте й направити новоросійські частини на московський
напрямок білогвардійці також не могли. У цих умовах 12-та російсько-більшовицька армія, яка
займала відтинок Житомир-Чернігів (35 000 багнетів і шабель), цілковито зосередилася на підготовці
наступу на Київ4. Лише 44-та дивізія Червоної армії ще деякий час залишалася на позиціях проти
українських частин. Таким чином, нечисленне київське угрупування білогвардійців (до 6 000 багнетів
і шабель) мало одночасно відбивати натиск переважаючих сил більшовиків і тримати фронт проти
з'єднань УГА під командою генерала Кравса. З огляду на це, стратегічне становище денікінців на
Правобережній Україні було досить складним.
1 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 311-315.
2 Троцкий Л. Моя жизнь. Опыт автобиографии. — М.: "Панорама", 1991. - С. 432.
3 Шамбаров В. Белогвардейщина. - С. 346.
і Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 394-395; Голубев А. Гражданская война 1918-1920 гг. - М.:
„Молодая гвардия", 1932. - С. 101; Директивы Главного командования фронтов Красной армии (1917-1922 гг.): Сб.
документов в 4-х т. - Т.2. Март 1919 г. - апрель 1920 г. - М.: Минобороны, 1972. - С. 138-139.

Розділ 7
159
Налагодження військової співпраці з українською армією могло значно полегшити
більшовицьким військам зайняття Києва. Крім того, надання частинам армії УНР й УГА такої необхідної
матеріальної й технічної допомоги могло б суттєво підвищити їхню боєздатність у боротьбі з
білогвардійцями. Звичайно, більшовицьке керівництво з огляду на історію попередніх взаємовідносин
з УНР не могло надто розраховувати на військовий союз з Директорією - проте прибуття на початку
жовтня 1919 р. до Москви з Кам'янця-Подільського Ф. Платтена змінило й це.
Швейцарець відразу ж зустрівся з головою Ради Народних комісарів Росії, лідером більшовицької
партії В. Ульяновим-Леніним, якого поінформував про пропозиції українського уряду.
Більшовицький вождь позитивно сприйняв можливість укладення з урядом УНР військової конвенції з метою
спільної боротьби проти Денікіна. За пізнішим твердженням Ф. Платтена, В. Ульянов-Ленін під час
цієї розмови начебто заявив, що не має нічого проти визнання Української Народної Республіки та її
соціалістичного уряду, зазначивши, що "краще добрий соціалістичний уряд, чим поганий
радянський"1. Після цього Ф. Платтен обговорив можливість союзу з УНР з низкою провідних
більшовицьких діячів - народним комісаром закордонних справ Г. Чичеріним, його заступником Л. Караханом,
співробітником наркомату закордонних справ С. Літвіновим, а також колишнім галовою Раднаркому
«Української Соціалістичної Радянської Республіки» X. Раковським.
У цілому майже всі вони підтримали ідею військової співпраці з УНР проти Денікіна - за
винятком Раковського2. Зрозуміти причину його категоричної відмови від можливого діалогу з
українським урядом було неважко: визнання Москвою УНР означало б остаточний крах УСРР, а це, серед
всього іншого, загрожувало її керівникам втратою надій повернутися на свої посади3. Тому Раков-
ський та його найближчі соратники різко виступали проти налагодження будь-яких контактів
більшовицького керівництва з Директорією УНР, намагаючись у цьому питанні діяти лише відповідно
до власних інтересів. Так, ще 21 вересня 1919 p., коли на українсько-більшовицькому фронті вже
лунали останні постріли, «Рада робітничо-селянської оборони» УСРР (все, що залишилося від
російської більшовицької окупаційної адміністрації в Україні) видала заклик до вояків армії УНР й УГА,
лейтмотивом якого було: "Геть Петлюру і Денікіна!"4
Проте в Москві з позицією X. Раковського та його колег рахувалися мало. Під «поганим
радянським урядом» В. Ульянов-Ленін мав на увазі саме адміністрацію УСРР, яка не виявила в боротьбі
з народними повстаннями належної «гнучкості» і фактично влітку 1919 р. була настільки ними
ослаблена, що не змогла витримати удари української армії таЗСПР. У Москві це розцінювали як особисті
прорахунки керівників УСРР. До того ж, Раднарком мав відомості про поширення серед населення
України антикомуністичних настроїв та підтримку гасел УНР у зайнятих білогвардійцями
правобережних регіонах країни5. Це було ще одним аргументом на користь порозуміння з урядом УНР, який
при підтримці більшовиків міг завдати Денікіну серйозних неприємностей в тилових районах
білогвардійських армій, які стрімко наближалися до Москви.
Однак складнощі виникли вже при обговоренні положень, на яких більшовики могли укласти
з урядом УНР військову конвенцію. Адже українці вже воювали проти білогвардійців - тож чи була
потреба робити значні поступки на їхню користь? А про такі стратегічні політичні рішення, як
визнання Директорії УНР, більшовикам, можливо, довелося б пошкодувати вже при наступній спробі
окупації України. Тож Політбюро ЦК РКП(б) на своєму засіданні 11 жовтня 1919 p., обговоривши
умови угоди з Директорією, вирішило вести переговори лише в площині надання українському
урядові військової допомоги. Ось який вигляд мали запропоновані Каменевим тези, що були
затверджені Політбюро як директива наркомату закордонних справ РСФСР:
"1) Угода з Петлюрою, як політична, так і військово-технічна, визнається бажаною.
1 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 59.
2 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 58.
3 Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 11 вересня 1919 р. увесь адміністративний апарат УСРР мав бути
ліквідований (Российский Государственный Архив Социально-политической Истории (РГАСПИ). - Ф. 17. - Оп. 163.
-Д.8.-Л.2об.).
4 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 381-382.
5 Див.: ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 16. - Арк. 83зв.; Там само. - Спр. 24. - Арк. 3-4; Там само.
-Спр.26.-Арк. 16-17,35.

160
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Керівництво більшовицької Росії: народний комісар у справах національностей Й. Сталін, голова Раднаркому
Республіки В. Улъянов-JeHiH, голова Всеросійського Центрального Внконавгого Комітету М. Калінін
2) Угода ця з метою компрометації Петлюри перед Антантою має бути гласною. Проте не ставити
цього ультимативно (Це не стосується умов військової угоди).
3) Військова угода укладається на основах, вироблених Реввійськрадою Республіки.
4) У разі, якщо Петлюра зажадає політичних переговорів, як передумови військової угоди, від них
не відмовлятися, пропонуючи йому укласти військову домовленість (і перш за все перемир'я)
негайно (курсив оригіналу. -М. К.).
5) Всі переговори вести як угоду з буржуазією пригнічуваної нації проти великоросійського
монархізму та імперіалізму"1.
Посланцем до Кам'янця-Подільського було призначено Ф. Платтена, якому ще 7 жовтня було
видано у Реввійськраді Республіки за підписом Л. Троцького посвідчення про те, що він "здійснює
свою поїздку у надзвичайно важливій справі", а тому представники військової влади в запіллі й на
фронті зобов'язані усіляко допомагати йому2. 15 жовтня наркомат закордонних справ РСФСР видав
Ф. Платтену посвідчення для командувача 12-ї російсько-більшовицької армії М. Муралова з
проханням "надати повне сприяння" посланцеві та двом його помічникам при переїзді через прифронтову
смугу3. Після цього Ф. Платтен негайно виїхав з Москви до Гомеля, де перебував штаб більшовицької
12-ї армії, щоб звідти через лінію фронту дістатися до Кам'янця-Подільського.
Уже після від'їзду Ф. Платтена до Москви прибув П. Попов, який підтвердив готовність
уряду УНР до переговорів. 21 жовтня Попов направив своєму керівництву докладний звіт, наприкінці
якого висловив думку про потребу військового союзу з УНР "Мир з Україною і спільна з нею війна
проти Денікіна допоможе тій диференціації, яка вже відбувається серед українського селянства і
затримується двома причинами: економічною відсталістю України і національним рухом, у тіні якого
ховається вся контрреволюція, - зазначив він. - Потрібно зняти з них маску, потрібно використати
сили Директорії д,т боротьби з Денікіним, потрібно знищити в масах уяізлсння про тс, що свободу
1 Док. № 92.
2 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 59.
5 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 58.

Розділ 7
161
національну несе лише Петлюра, потрібно показати на практиці нездатність Директорії та іже з нею
вирішити питання соціальне, і Директорія помре природною смертю, а її спадкоємцями будемо ми"1.
Так думала переважна більшість московського керівництва. Справжньою метою переговорів
/ця нього була пропагандистська демонстрація удаваної відсутності у більшовиків
великодержавного шовінізму - для того, щоб вже невдовзі взятися за придушення національно-визвольного руху
в Україні.
1 Доклад тов.Попова в Зафронтбюро ЦК КП(6)У о поездке в Украинскую Народную Республику. - С. 49.

162
Генеральна битва:
український наступ і Гайсинська операція білих
(12-19 жовтня 1919 р.)
Довгоочікуваний ранок 12 жовтня несподівано приніс
українському командуванню сумні новини. На вапнярському напрямку
о 4-й годині ранку частини білогвардійського загону Розеншиль-
да-Пауліна захопили ст. Попелюхи, завдавши важкого удару 9-й
Залізничній дивізії. Противником було захоплено дивізійні обози,
кулемети, взяті полонені1. Та попри цю звістку, перші
повідомлення про наступ українських військ, який розпочався цього
ранку, викликали в Кам'янці-Подільському піднесення.
О 8-й годині ранку Запорізька група Дієвої армії УНР під
командою М. Омеляновича-Павленка перейшла в наступ. 3-тя
Залізна дивізія О. ^овиченка та 6-та Запорізька дивізії отамана
Ліневського (понад 2 000 багнетів) збили в районі Тростянця
білогвардійський 50-й Білостоцький полк полковника Семинопуло
(600 багнетів) і відкинули його на Баланівку-Бершадь2. Упродовж
дня 8-й Чорноморський полк 3-ї дивізії під командою полковника
М. Крата захопив Баланівку (в ХОДІ бою чорноморці вщент розгро- Командир 8-го Чорноморського полку
МИЛИ зведений батаЛЬЙОН 50-ГО БІЛОСТОЦЬКОГО ПОЛКу, захОПИВШИ 3' Залізної дивізіїполковник М.Крат
багато полонених), а запорожці відтіснили противника до Чечельника. Водночас частини Київської
групи отамана Ю. Тютюнника просунулися вперед у районі Теплика.
Для білогвардійського командування наступ українців став цілковитою несподіванкою. Війська
Слащова саме отримали вказівку розпочати 13 жовтня операцію з прориву українського фронту
(Слащов збирався за один день двома одночасними ударами з району Монастирища та Бершаді
здобути Гайсин і замкнути кільце оточення довкола, як він гадав, розташованих тут основних сил
армії УНР)3. Та наступ Запорізької групи 12 жовтня сплутав усі розрахунки і викликав дезорганізацію
в штабі Слащова. Під час телефафних переговорів з командирами частин командування намагалось
отримати уявлення про сили та напрямок наступу українців4. Чи не здали ще Чечельник? Як
розгортаються події в районі Бершаді? Увага білих воєначальників не випадково була прикута до цього
відтинку фронту - адже ударом на Чечельник-Бершадь українці роз'єднували загін Розеншильда-
Пауліна і частини генерала Слащова, створюючи загрозу прориву фронту. Тому до Бершаді було
терміново відправлено з уманського району в повному складі бригаду 13-ї дивізії генерала Г. Андгуладзе
(до 1 700 багнетів).
Та поки Андгуладзе рухався до Бершаді, гайдамацька кіннота 6-ї Запорізької дивізії захопила
13 жовтня Яланець, а 3-тя Залізна дивізія, зламавши запеклий опір ворога, здобула Війтівку5. Бершадь,
яку намагався утримати 50-й Білостоцький білогвардійський полк, таким чином було оточено.
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -А. 220об., 224; Там же. - Д. 32. -А. 1; Док. №93.
2 Док. № 93; Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - С. 190.
3 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 179. -А. 213-214.
* РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139. -А. 101-ЮІоб.
5 Док. № 97.

Розділв
163
5-та Київська дивізія
повільно просувалася на Гайворон,
12-та дивізія рухалась у
напрямку на Теплик. Лише бригаді
УСС отамана О. Букшованого
на христинівському напрямку
пощастило менше - під
натиском переважаючих сил
білогвардійської 5-ї дивізії генерала
П. Оссовського її частини були
змушені відступити.
Білогвардійський загін
Розеншильда-Пауліна практично
одразу (вже 12 жовтня) був
відрізаний від Бершаді. Частини
загону ще виявляли активність,
атакувавши зранку 13 жовтня
у районі Крижополя кінноту 8-ї
Запорізької дивізії, проте вже
незабаром стало зрозуміло, що
їм загрожує оточення. "Зв'язок
з 13-ю дивізією перервано,
між мною і нею виник значний
прорив. Прошу мені
повідомити, на що я маю розраховувати
і які будуть подальші
вказівки?" - запитував Розеншильд-
Паулін ставку Шиллінґа ввечері
13 жовтня1. Згідно з вказівками
штабу Новоросійської армії, Ро-
зеншильд-Паулін мав залишити
в районі залізниці лише
заслони, а головними силами загону вдарити на Чечельник-Ольгопіль, щоб не дати таким чином
запорожцям глибше вклинитись у прорив на фронті. Та 14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом з
поріділими в останніх боях частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білогвардійців і до вечора
захопила ст. Попелюхи та довколишні села2. Одночасно запорожці здобули Городище, відкинувши
на південь піхоту Розеншильда-Пауліна та Зведений драгунський полк. Активність українців не на
жарт стривожила генерала А. Розеншильда-Пауліна і він віддав своїм частинам розпорядження
утримуватися на зайнятих рубежах, припинивши спроби просунутись вперед3. Контратакувати він не
збирався - чисельність його загону після втрат у боях становила тепер лише 150 багнетів та 900 шабель
проти 1 300 українських багнетів лише 8-ї Запорізької та 9-ї Залізничної дивізій. Отже,
становище на вапнярському напрямку з початком наступу складалося сприятливо для українських військ.
Командування 3-ї Залізної дивізії. Зліва направо: командир 3-ї гарматної
бригади полковник Г. Чижевський, сотник Коваленко, нагальник
дивізії полковник О. Удовитенко, поміїник нагальника дивізії полковник
В. Ольшевськии, командир саперного куреня полковник Харгенко
Вранці 12 жовтня розпочав наступ і 3-й Галицький корпус. Його бригади мали завдання здобути
Монастирище. 8-ма Самбірська й 14-та бригади (разом близько 1 200 багнетів) атакували позиції
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. -Л. 102-102об.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 157зв.-158. Там само. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4.
- Арк. 31; Там само. - Ф. 1092. - Оп. 2. - Спр. 43. - Арк. 17.
3 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 152.

164
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
білогвардійців, рухаючись уздовж залізниці, а 2-га Коломийська бригада (800 багнетів) просувалася
на Терлицю1. Підпорядкована А. Кравсові 5-та Сокальська бригада 1-го корпусу УГА(1 100 багнетів)
розташувалась у Яструбинцях2.
Наступ спочатку розвивався успішно. Зламавши опір ворога, 8-ма Самбірська бригада отамана
К. Гофмана підійшла до самого Монастирища. На лівому крилі Кравса кінна бригада (150 шабель)
відкинула піхоту противника й зайняла с. Кривчунка неподалік від Жашкова3. Але частини
білогвардійської зведеної бригади 34-ї
дивізії (понад 2 000 багнетів)
затримали 14-ту бригаду УГА
під с. Слободище й
контратакували, завдавши їй значних
втрат4. У районі Животова
в бій з 1-ю кінною бригадою
УГА вступив зведений полк
Кавказької кінної дивізії зі складу
білогвардійських військ
Київської області, штаб яких отримав
вказівки ставки допомагати
своїм лівим крилом операціям
Новоросійської армії ЗСПР\
13 жовтня білогвардійські
частини перейшли в
контрнаступ проти цілого корпусу Крав-
_ „ л са. Галичани не витримали на-
Кіннота 8-і Самбірськоі бригади •• • о іг
^ г тиску ворожої кінноти. 2-га
Коломийська бригада відбивала атаки доти, доки самбірці не відступили з Монастирища. Під Дашевим
8-ма бригада зазнала важких втрат не стільки від шабель противника, скільки від дезертирства, яке
масово охопило її курені6. 14-та бригада без бою відступила до Китайгорода, побоюючись
потрапити в оточення. Лише 5-та Сокальська бригада під командою сотника В. Коссара зустрічним ударом
спробувала зупинити противника, але була відкинута до Лукашівки7. В таких умовах генерал А. Кравс
вирішив «взяти фронт назад» і відступити налінію Дашів-Балабанівка-Сабарівка". Як бачимо,
бойового запалу галицького командування вистачило ненадовго.
* * *
У той час, як у штабі 3-го Галицького корпусу приймалося рішення про відступ, з'єднання Дієвої
армії УНР продовжували успішний наступ проти ворога на південному відтинку фронту.
Вранці 14 жовтня частини 3-ї Залізної дивізії здобули Бершадь, захопивши при цьому до 200
полонених та 5 кулеметів. 6-та Запорізька дивізія після запеклих боїв зайняла Чечельник та Ольго-
1 Для дотримання секретності під час телеграфних розмов по прямому дроту між командирами частин
командуванням 3-го Галицького корпусу було запроваджено систему „прибраних назв", що присвоювалися галицьким
бригадам: 2-й Коломийській - „Кавказ", 8-й Самбірській - „Бескид", 11-й Стрийській - „Карпати", 14-й - „Чорногора",
кінній бригаді-„Горгани"; команда корпусу-„Покуття" (ЦДАВО України. -Ф. 2188.-Оп. І.-Спр. 273. -Арк. 60;
Бистренко О. „У телефона" //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 7-8. - С. 7-8).
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 79.
3 Док. № 94, 95; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 88-88зв.; Там само. - Ф. 1078.
- Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 31.
4 Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С. 21.
5 РГВА. - Ф. 39667. - Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 4.
6 Аріо К. Нарис історії XIV бригади //Літопис червоної калини. - 1930. - Ч. 7-8. - С 26.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 80; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. -
Спр. 112.-Арк. 16.
8 Док. № 96; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 83, 85-85зв.

Розділв 165
піль1. До речі, у багнетних атаках неодноразово брав участь, виявляючи особисту хоробрість,
начальник штабу 6-ї дивізії підполковник А. Стефанів2. Піхоту та кінноту противника було відкинуто
запорожцями на схід, до Гайворона.
15 жовтня група армії УНР, наступаючи, всією своєю силою атакувала білогвардійський загін
Розеншильда-Пауліна. 8-ма Запорізька дивізія вела запеклий бій з кіннотою противника за Городище,
в той час як 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії з півночі та північного сходу вдарили на Кодиму.
Команда білогвардійського бропепотмгу "Офіцер
У ході кровопролитних боїв білогвардійці ледве стримували українські атаки, і генерал А. Розен-
шильд-Паулін віддав своїм частинам наказ про відступ3. 15-16 жовтня Кримський кінний полк
відступив до с Крути, без бою віддаючи наступаючим підрозділам волинців здобуті впродовж останніх
двох тижнів місцевості4. Ледь стримуючи натиск запорожців, відступали й інші частини
російсько-білогвардійського загону А. Розеншильда-Пауліна. Та Кодиму противник поки що продовжував
утримувати, відбиваючи спроби кінноти та піших частин 8-ї Запорізької дивізії заволодіти станцією.
Успіхи на вапнярському напрямку дозволили командуванню Дієвої армії відвести у резерв
виснажені з'єднання Волинської групи. 2-га дивізія отримала вказівки вирушити до району Ладижин-
Губник, а 4-та Сірожупанна відводилася до Крижополя5. Проте волинці мали не лише відпочивати
після нещодавніх боїв, але й бути готовими до нових в якості армійського резерву.
Поразка лівого крила військ Слащова та відступ загону Розеншильда-Пауліна створювали
надзвичайно сприятливі умови для подальшого успіху українських військ. Рухаючись назустріч один одному
з Монастирища та Бершаді, з'єднання УГА та Дієвої армії УНР могли б у районі Христинівка-Умань
повністю оточити білогвардійські війська генерала Я. Слащова та знищити їх. Можна з упевненістю
стверджувати, що це стало б катастрофою для всієї Новоросійської армії ЗСПР. Але 3-й корпус УГА
не підтримав успіх частин армії УНР активними бойовими діями на правому крилі уманського угру-
пування білогвардійців.
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 158зв.
2 Євтимович В. До "Споминів розвідного старшини 1919-1923 pp. на Великій Україні" І. Вислоцького //
Літопис Червоної Калини. - 1937. - Ч. 9. - С. 13.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 159; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 226об.;
Там же.-Д. 32.-Л. 8, 10.
4 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 152.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. ^ Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 159зв.

166
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
13 жовтня командувач Дієвої армії В. Сальський телеграфував до НКГА, наполегливо
намагаючись спонукати 3-й Галицький корпус до більш активного наступу1. Кравс 14 жовтня дійсно
спробував перейти в наступ ("мусить бути ворог побитий," - так стверджував наказ комкора), та вистачило
незначного натиску противника, щоб він знову почав відтягувати свої бригади на схід2. Частини
галичан переслідував головним чином лише білогвардійський Зведено-Кавказький кінний полк,
проте й цього вистачило. 8-ма Самбірська й 14-та бригади УГА скупчилися в Дашеві, 2-га Коломийська
бригада відступила до Кантеліни. В районі Балабанівка-Оратів-Заруддя зосередились 1-ша кінна
й 5-та Сокальська бригади3.
У ставці Головного отамана, як не дивно, стан справ на монастирищенському напрямку
нікого особливо не стривожив. Принаймні, ніяких категоричних розпоряджень про перехід до наступу
А. Кравс від Штабу Головного отамана не отримав. Навіть навпаки, 14 жовтня генерал-квартирмей-
стер Курманович повідомив штаб 3-го корпусу, що "положення в районі на північний захід від
залізничного вузла Христинівка вимагає злучення головних сил Галицької армії на її південнім крилі...
Група ген.-чет. Кравса має тимчасово залишити дальніший наступ, має однак постійно приковувати
ті ворожі сили, які стоять против неї"4.
Отже, про наступ військ Кравса у найближчий час можна було забути.
На жаль, саме цей час і виявився вирішальним.
* * *
Попри несподіваність українського наступу, командування військ Новоросійської області ЗСПР
пізно ввечері 13 жовтня ще віддало наказ Слащову продовжувати заплановану операцію, водночас
лівим крилом своїх військ наносячи удар на Бершадь і Ольгопіль5.
Генерал Я. Слащов вирішив здійснити удар 5-ю дивізією на Гайсин. Одночасно він наказав
командиру зведеної бригади 13-ї дивізії генералу Г. Андгуладзе, діставшись до Бершаді, залишити там
заслони, а головними силами наступати на північ до Гайсина6. Отже, початковий план залишався
в силі - одночасні удари з півночі й півдня, кільце оточення...
Та події 14 жовтня, коли українські війська захопили Бершадь та Ольгопіль-Чечельник, знову
сплутали розрахунки російського командування. "Комбригу ІЗ дивізії довелося думати вже не про
наступ на північ, а про порятунок своєї бригади", - згадував Я. Слащов7. Війська генерала Андгуладзе
відразу ж відтягнулися до Гайворона. Слідом за ними наступала 5-та Київська дивізія армії УНР
під командуванням отамана А. Вовка, якій довелося витримати з частинами 13-ї дивізії противника
жорстокі бої біля ст. Генрихівка8. І хоча київців було вдвічі менше, білогвардійці відступили до Джу-
линки, звідки були вибиті вже 15 жовтня (тут 100 російських офіцерів та вояків потрапили до
полону). Українські ж частини почали готуватися до переправи через р. Буг.
На поразку своїх лівофлангових військ генерал Слащов відреагував негайно. Внаслідок поганого
зв'язку з Одесою він ще нічого не знав про відступ Розеншильда-Пауліна, проте ситуація й без цього
виглядала достатньо критичною9.
Отже, на півдні прорив білогвардійцям не вдався. А на півночі? Там галицькі частини постійно
відступали і навряд чи були здатні, на думку Слащова, зірвати його плани.
1 Док. №99.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. -Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 87; Денник Начальної Команди Української Галицької
армії. - С. 81.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 81; Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С. 22.
1 Док. № 101.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139. -Л. 102об.-103;Тамже. - Д. 179. -Л. 218-219.
6 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.
7 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.
й ЦДАВОУкраїни.-Ф. 3172.-Оп. З.-Спр. 43.-Арк. 158зв.;РГВА.-Ф. З9660.-Оп. 1.-Д. 139.-Л. 105-105об.
9 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.

Розділ 8
167
Камандува7 групи СС отаман Є. Кояовалець разам зі штабом 11-ї дивізії СС
15 жовтня білогвардійська кіннота при підтримці піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ
і після важких боїв змусила 2-гу Коломийську, 5-ту Сокальську та щойно приділену з 1-го
корпусу 9-ту Угнівсько-Белзьку бригади відступити за Іллінці-Дашів. Кінну бригаду УГА було відтягнуто
до Лопатинки. 14-та бригада зайняла відтинок Ситківці-Юрківці, а розбита 8-ма Самбірська
бригада розташувалася в районі Ковалівки1. Між тим білогвардійський 42-й Донський полк, завдавши
поразки галицьким підрозділам біля Кантеліни поблизу Дашева, вирушив на Юрківці-Ситківці, в
запілля українських частин2.
Пізно ввечері 15 жовтня начальник штабу УГА полковник А. Шаманек віддав розпорядження
1-му корпусу розпочати перегрупування таким чином, щоб бути готовим підтримати корпус Кравса3.
16 жовтня до Липовця, на зміцнення військ 3-го корпусу, за розпорядженням НКГА, вирушила 10-та
Янівська бригада зі складу 1 -го корпусу, а на ст. Погребище було переведено 6-ту Равську бригаду
сотника Ю. Головінського4. З наказу НКГА з усіх зосереджених у районі Погребище-Липовець частин
утворювалась армійська група генерала А. Кравса.
Того ж дня Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський у наказі військам групи звернув увагу
командного складу на те, що при подальших бойових діях не може бути місця для паніки й
дезорієнтації, значною мірою виявлених під час боїв 12-15 жовтня5. Частини мали стійко утримувати
зайняті рубежі.
У ці дні з подання НКГА Штаб Головного отамана прийняв рішення про перекидання військ
з більшовицького фронту на денікінський. Головним автором цього плану був начальник штабу УГА
полковник А. Шаманек. Його до цього спонукали, зокрема, звістки про жорстокі бої білогвардійців
з більшовиками під Києвом, які завершилися короткотривалим зайняттям червоними української сто-
1 Док. № 104; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 25-25зв.; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2.
- Спр. 124. - Арк. 13; Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 82; Аріо К. Нарис історії XIV
бригади. //Літопис червоної калини. - 1930. - Ч. VII—VIII. - G. 26.
2 РГВА. - Ф. 39660. - Он. 1.-Д. 139. -Л. 134-135.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 90-90зв.
1 Док. № 106.
5 Док. № 108.

168
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
лиці (15-18 жовтня)1. Генерал
М. Юнаків схвалив цей проект,
і 15 жовтня командир 2-го
корпусу полковник А. Вольф
отримав наказ розпочати з 16
жовтня рух своїх військ (до 2 700
багнетів) з району Бердичева
до Калинівки, а звідти - на
позиції проти білогвардійців2.
При цьому Козятин та
Бердичів мали бути евакуйовані. Тоді
ж Штаб Головного отамана
віддав розпорядження групі
Січових стрільців (СС), яка
займала лінію Шепетівка-Полонне,
направити СВОЮ 10-ту ДИВІЗІЮ Командир /4-і бригади УГА На7альник Іг2-їКиївськоїдивізії
(450 багнетів) ДО ЖмерИНКИ отаман В. Оробко арміїУНРполковник Шраменко
у резерв Головного отамана3. Фактично всі війська, за винятком незначних охоронних стеж, було
знято з більшовицького фронту. Бригади 1-го корпусу УГА ще раніше було передано в
розпорядження генерала Кравса, чим значно збільшувались його сили.
Штаб Головного отамана планував силами всіх галицьких з'єднань підтримати 17 жовтня успіх
Дієвої армії УНР.
Фактично це мало стати новим наступом українських військ проти білогвардійців. Саме з цією
метою проводилося перекидання військ з більшовицького фронту, створювалася армійська група
генерала Кравса.
Та українське командування помилялося, коли розраховувало, що білогвардійці слухняно
очікуватимуть прибуття нових підкріплень до противника. Скориставшись проривом на фронті між армією
УНР та УГА, який виник 15 жовтня у районі Дашів-Гранів, Слащов кинув туди частини 5-ї дивізії
та козачу кінноту. Водночас зведена бригада 34-ї дивізії успішною атакою на Кіблич-Теплик
відтягнула на себе 12-ту Київську дивізію й 1-шу бригаду УСС. Після жорстоких боїв 15 жовтня частини
УСС відступили до району Чечелівка-Зятківці-Кіблич4. Командарм В. Сальський 15 жовтня
телеграфував до НКГА з вимогою негайно вжити заходів для ліквідації ворожого прориву. Побоюючись,
що білогвардійці зможуть відкинути Київську групу, Сальський скерував на її праве крило 3-тю
Залізну дивізію (виведену таким чином зі складу Запорізької групи), а Ю. Тютюннику віддав наказ
захопити Теплик5.
Отримавши вказівки від НКГА, генерал А. Кравс наказав 14-й бригаді отамана В. Оробка
зайняти позиції вздовж р. Сіб на північ від Гайсина. Проте в с Христинівка на бригаду напали незначні
підрозділи білогвардійської 5-ї піхотної дивізії. Цього вистачило, щоб бійці бригади кинулися врозтіч
1 Отримавши відомості про захоплення більшовиками Києва, Штаб Головного отамана 16 жовтня доручив
військовим представникам УНР у Варшаві та Бухаресті поінформувати про це дипломатичних представників
інших держав як про наслідок безглуздої військової політики Денікіна (див.: ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. 1. - Спр. 185.
-Арк. 30-ЗОзв.).
2 Док. № 105; Кох Г. Договір з Денікіним (від 1 по 17 листопада 1919 p.). - С. 13; Денник Начальної Команди
Української Галицької армії. - С 83; Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. - С. 28; ЦДАВО України. - Ф. 2188.
- Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 94; Там само. - Спр. 270. - Арк. 8зв.-9; Там само. - Спр. 274. - Арк. 14.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк. 83-83зв., 85; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. -
Спр. 150. - Арк. 69, 69зв.-70; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї.- С 271.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 159; Денник Начальної Команди Української Галицької
армії. - С 83.
5 Док. № 103.

Розділ 8
169
Кіннота 1-ї бригади УСС
і за якусь годину в її 2-му курені, що зібрався в Ситківцях, залишилося лише 50 вояків1. 1-й та 3-й
курені бригади потрапили в оточення на північ від Гайсина, і лише через кілька днів повстанський
отаман А. Волинець вивів їх до Вапнярки2.
Ще більше дезорієнтувала галицьке командування поява в запіллі групи Кравса 42-го Донського
полку, який вранці 16 жовтня захопив Юрківці та Ситківці (за два дні боїв з галицькими
частинами донці здобули 12 кулеметів, захопили 700 полонених, в т.ч. командира куреня й 15 старшин)3.
Галицькі частини відступили на північ.
Вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин4. До кінця дня
зведена бригада 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка відкинула частини 12-ї Київської дивізії і
заволоділа ст. Зятківці. Звідси білогвардійці вдарили на бригаду УСС, яка після кровопролитних боїв
була змушена відступати з дозволу командування до Ладижина5. Поразка українських частин під Гай-
сином була повною.
Сальський терміново віддав наказ перекинути в район прориву війська з вапнярського
напрямку. Волинська група ще раз одержала вказівки негайно зосередити 2-гу дивізію полковника
П. Бондаренка в Ладижині, а 9-ту Залізничну дивізію - в Тульчині6. Разом з тим за наполяганням
командарма 7-му Запорізьку дивізію (до 1 700 багнетів), що становила резерв Головного отамана,
було передано Дієвій армії УНР; дивізія отримала наказ зосередитися в армійський резерв у районі
ст. Рахни поблизу Шпикова.
Негайно ліквідувати ворожий прорив поблизу Гайсина командування Дієвої армії УНР було
не в змозі. Білогвардійці чекати на підтягнення українцями резервів не збирались і кинули в новий
прорив на Брацлав 42-й Донський полк (700 багнетів і шабель), за ним вирушив 2-й Лабінський
1 Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С. 26.
2 Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С. 25; Середа М. Отаманщина. Отаман Волинець // Літопис Червоної
Калини. - 1930. - Ч. VII-VIII. - С 24.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 230об.; Там же. - Д. 32. - Л. 21; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1.
-Д. 139.-Л. 134-135.
4 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 230об.; Там же. - Д. 32. - Л. 21; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1.
-Д. 139.-Л. 134-135; ЦДАВО України.-Ф. 3172.-Оп.З.-Спр. 43.-Арк. 159зв.-160.
5 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139.-Л. 134-135.
6 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 160; Док. № 109.

170
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Галицька таапнна на марші
(300 шабель), а на Михайлівку направився кінний конвой штабу Слащова (150 шабель). Штаб Дієвої
армії УНР, очевидно, ще не виявив білогвардійський прорив поблизу Брацлава.
Незважаючи на відступ армійської групи Кравса та поразку київців і бригади УСС під Гайсином,
Запорізька група армії УНР продовжувала наступ на південному напрямку1. Війська генерала
Розеншильда-Пауліна, не чинячи тепер особливого опору, відступали на південь. Даремно Я. Слащов
у цей час бомбардував штаб Новоросійської армії ЗСПР в Одесі телефонограмами про потребу
енергійного наступу на вапнярському напрямку. З Одеси ці прохання передавалися А. Розеншильду-
Пауліну, на що той зазвичай відповідав, що противник проти нього занадто сильний, і продовжував
відтягувати свої частини назад2.
Наполегливі прохання Слащова не були випадковими. Командувач уманського угрупування
білогвардійців добре розумів, що попри успіх у районі Гайсина, його становище все ще залишалося
хистким. Варто було запорожцям натиснути на Гайворон - і слабкі частини генерала Г. Андгуладзе
розпочали б відступ на Умань. На фронті Дашів-Іллінці у генерала Кравса тепер було достатньо сил для
того, щоб вдарити у праве крило противника, зім'яти його і відтіснити до Христинівки. Тож у генерала
Я. Слащова були всі підстави вважати ситуацію небезпечною. "Становище Уманської групи стало
майже безнадійним: лише повільність дій петлюрівців, які йшли невпевнено і з побоюванням, все
ще не вірячи у свій успіх, поки що рятувало її, - згадував потім Я. Слащов. - Про загальний відступ
групи не було чого й думати, - вирвати з бою війська, обійдені противником, не втративши їх більшу
частину, було неможливим. До того ж, поки війська біля Гайсина ще не знали про наближення ворога
до Христинівки, вони бились чудово, але дізнавшись про це, вони могли впасти в паніку... Отже, вся
обстановка складалася так, що треба було наступати на головному напрямку і будь що перемогти"3.
Становище Слащова ускладнювалося ще й цілковитою відсутністю у його розпорядженні
резервів. Два батальйони Сімферопольського офіцерського полку все ще приводили себе до ладу у Голті
після величезних втрат у боях з махновцями. 136-й Таганрозький полк, хоча й повернувся з переслі-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 159зв.
2 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.
3 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 35.

Чізділ 8
171
жування махновців, проте перебував на ст. Бобринській, що на Київщині1. Офіцерський батальйон
іолковника Робачевського, як очікувалось, не менше тижня ще мав перебувати на Катеринославщині
ря боротьби з Махном. Щоправда, 2-й Таманський полк, направлений до Херсонщини для бо-
эотьби з повстанцями, було терміново відкликано й повернуто на фронт - але спрямовано на зміц-
лсння загону Розеншильда-Пауліна. Нарешті, командувач військ Київської області ЗСПР генерал
V. Драгомиров постійно вимагав від штабу генерала Шиллінґа повернути в його розпорядження 5-ту
щвізію - оскільки 15 жовтня більшовицьким військам вдалося тимчасово заволодіти Києвом, то
драгомиров рішуче наполягав на відправці дивізії до району Білої Церкви для операцій проти біль-
иовиків2. І хоч у ставці Денікіна, схоже, розгрому української армії надавали більшого значення,
шіж втраті Києва, розраховувати Слащов міг лише на свої частини, які вже тривалий час перебували
з безперервних боях.
Щоправда, в НКГА та штабі 3-го Галицького корпусу так і не здогадалися правильно оцінити ста-
говище на фронті. НКГА розуміла ситуацію інакше - її співробітники перебували в стані готовності
^о евакуації, у зв'язку з чим 16 жовтня до Бара були вислані квартирмейстери3. Після перших же
ускладнень на монастирищенському напрямку галицьке командування вирішило, що ситуація там
безнадійна і без підходу підкріплень не обійтись.
* * *
Несподівано з перекиданням українських військ з більшовицького на денікінський фронт ви-
іикли певні проблеми, пов'язані, знову ж таки, з незадовільною роботою залізниць. З'ясувалося,
цо рух військових ешелонів сповільнюється і своєчасне прибуття 2-го Галицького корпусу та гру-
іи СС (за рішенням Штабу Головного отамана, до резерву мала відійти вся група - 1 100 багнетів)
{визначені їм райони розташування неможливе. "Проект, який свого часу внесла була НК до уряду
)т Петлюри, щоби на просторі, на якому находиться УГА, мілітаризувати залізниці й передати Армії,
5ув тоді відкинений, - зазначав штабний старшина НКГА сотник Г. Кох. - Так мали тільки цивільні
фядовці технічну керму над залізницями і надуживали дуже часто своєї влади для саботажів, - мали
>днак також частинно оправдення у величезному бракові опалового матеріалу і смарів"4. З'єднання
2-го Галицького корпусу, що мав взяти участь у новому наступі, затримувалися. У відповідь на
запити штабу Дієвої армії з НКГА повідомили, що частини 2-го корпусу завершать скупчення у районі
Зороновиці не раніше 18, а можливо, й 19 жовтня5.
17 жовтня з'явилося розпорядження Штабу Головного отамана про перенесення наступу
га 20 жовтня6. А до того часу війська, що перебували в боях, опинилися без жодних директив і були
іолишені самі на себе. Як завжди в таких випадках, частинам довелося самотужки розплачуватися
ш нерішучість ставки та розгубленість вищого командування.
НКГА в ці дні не знайшла нічого ліпшого, як... знову звернутися до Є. Петрушевича з
пропозицією розпочати переговори з білогвардійцями. Та диктатор вирішив утриматися від подібних кроків,
it наважуючись на неминучий у такому разі розрив з урядом УНР7.
* * *
Ініціативу на фронті знову перехопив Слащов. Поки армійська група генерала Кравса тупцювала
га місці, чекаючи підкріплення, білогвардійці повністю скористалися результатами прориву фронту,
іранці 17 жовтня 42-й Донський полк без особливих зусиль відкинув з Брацлава рештки 14-ї бри-
1 РГВА. -Ф. 39660. -Оп. 1. -Д. 139. -Л. 122-123, 128-128об.
2 Док. № 102; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 128-128об.; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139.
Л. 122-123.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - G. 87.
4 Кох Г. Договір з Денікіним (від 1 по 17 листопада 1919 p.). - С. 13.
s Док. № 107.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 85.
7 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 267.

172
Шыйло Ковальчук Невідома війна 1919 року
гади, яка практично не
вчинила опору, і захопив місто1. Тут
до ворожого полону потрапив
у повному складі український
запасний полк разом зі своїм
командиром та установи
комендатури запілля Дієвої армії УНР.
Водночас у районі Ладижина
білогвардійська бригада 34-ї
дивізії атакувала 12-ту Київську
дивізію та 1-шу бригаду УСС
і захопила після запеклих боїв
ст. Губник2. Під натиском
противника київці відступили до
Чствертииівки, а бригада УСС -
до Ладижина. Водночас Ю.
Тютюнник, побоюючись за свою
правофлангову 5-ту дивізію,
відтягнув її до Тростянчика.
І хоча прибула для наступу на
Гайворон 3-тя Залізна дивізія
17 жовтня ще билася з
білогвардійськими частинами генерала
Г. Андгуладзе за ст. Генрихів-
ку, це вже був оборонний бій.
Для українського
командування стало зрозумілим, що
малоймовірно зупинити подальше просування ворога в запілля армії УНР лише силами розташованої
в Тульчині 4-ї Сірожупанної дивізії та зосереджених на лінії Ладижин-Четвертинівка бригади УСС
і 12-ї Київської дивізії. Ці частини були сильно виснажені та знекровлені попередніми боями. Таким
чином, ситуація склалася ризикована.
Зарадити становищу не могли навіть успіхи Запорізької групи, яка невпинно просувалася вперед
на вапнярському напрямку і 17 жовтня здобула 23-м Кармелюцьким полком 8-ї дивізії ст. Кодима.
Загін Розеншильда-Пауліна відійшов до району Слобідки. Таким чином, Запорізька група вийшла на
лінію Кодима-Чечельник-Бершадь3.
Це стало апогеєм успішного наступу запорожців, а разом з тим - і його фіналом. 17 жовтня,
зваживши в цілому ситуацію на фронті, Штаб Головного отамана віддав наказ Дієвій армії УНР
"тимчасово відмовитися від наступу і спрямувати всі свої зусилля на захист Жмеринки й Могилева-
Подільського, відновивши на лівому крилі своїх військ зв'язок з Галицькою армією"4. Отже,
успішний наступ армії УНР було перекреслено ворожим проривом на відтинку Галицької армії.
Виходячи з вказівок Штабу Головного отамана, Сальський увечері 17 жовтня віддав наказ
Запорізькій групі утримувати зайняті рубежі, 3-й Залізній дивізії припинити спроби наступу на
Гайворон і відтягнутися до Тростянця, а звідти рухатися до району Кирнасівки. Київська група мала
прикривати у районі Тростянця переправи через р. Буг. На Волинську групу, до якої було приділено
й 9-ту Залізничну дивізію, покладалось аналогічне завдання у районі Ладижина5. Залишалося лише
сподіватись, що противник дасть хоча б трішки часу на перегрупування.
Кіннотники Київської групи
1 Док.№ 118; АріоК. Нарис історії XIV бригади.-С 27; РГВА.-Ф. 39660. -Оп. 1.-Д. 139.-Л. 164-164об.
2 Док. № 118; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. -Л. 164-164об., 172.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 161; Там само. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 29;
Там само. - Ф. 4018.
х Док. №110.
Г) ЦДАВО України.
Ф.3172.-Оп.З.
Оп. 1.-Спр. 47.-Арк. 73-74.
Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. Ібізв.

Розділв
173
18 жовтня 4-та Сірожупанна дивізія
спробувала повернути Браплав наступом з Тульчина.
Та 42-й Донський полк обійшов частини сірожу-
панників, які наступали, і, опинившись у їхньому
запіллі, раптовим наскоком захопив Тульчин, де
було розміщено штаб Волинської групи та
різноманітні запасні відділи. Донцями було захоплено
значне військове майно; до полону потрапило
чимало українських вояків, у тому числі й
більша частина бійців Окремого куреня Власного
резерву Головного отамана1. І хоча 19 жовтня
4-та Сірожупанна дивізія розгорнула бої за місто,
наступ не вдався і в районі с. Гриненки донська
кіннота вдалим обхідним маневром завдала
нищівної поразки сірожупанникам. У цьому бою
дивізія втратила всю свою артилерію; близько
500 українських вояків загинули, були поранені
або ж потрапили до полону (серед полонених
були й 2 командири полків)2. Деморалізовані
рештки 4-ї Сірожупанної дивізії відступили
до ст. Журавлівка.
Не мала успіху також спроба 9-ї Залізничної
дивізії повернути Тульчин ударом з району
Вапнярки: більш як дві третини бійців не мали навіть
взуття, тож годі було чекати, що вони здолають
рухливу Й маневрену донську кінноту. Наступ Старшини 17-го гайдамацького полку
9-ї ДИВІЗІЇ було відбито. ПІСЛЯ ЦЬОГО команду- 6-ї Запорізької дивізії
вач Волинської групи полковник О. Загродський віддав своїм військам наказ зосередитися в районі
Кирнасівка-Ладижин, очевидно, не маючи більше ілюзій щодо їхньої наступальної спроможності3.
Київській групі армії УНР також не вдалося утримати позиції. Увесь день 18 жовтня в районі на
схід від Тростянця точилися з перемінним успіхом жорстокі бої за переправи між Київською групою
та частинами білогвардійської 13-ї дивізії. Третю Залізну дивізію з Тростянця було спрямовано на
Кирнасівку, тож Удовиченко нічим не міг допомогти Тютюннику. На бригаду УСС у районі Ладижина
навалилася піхота білогвардійської 34-ї дивізії. 19 жовтня 12-та Київська дивізія, не витримавши
ворожого натиску, була змушена почати відступ на Тростянець; туди ж відтягнулась й 5-та Київська
дивізія4. 1-ша бригада УСС під командою отамана О. Букшованого намагалася ще захищати район
Ладижина, але внаслідок ворожого обходу зазнала важких втрат і відступила на південний захід3.
Не пощастило розташованому в Ладижині штабові Волинської групи, якому вже вдруге довелося
поспіхом залишати місце постою6. Таким чином, білогвардійці заволоділи бузькими переправами.
Прорив козачої кінноти на Тульчин та її вихід поблизу вапнярського залізничного вузла створили
загрозу головному «життєвому нерву» армії УНР - залізничній гілці Крижопіль-Вапнярка-Жмеринка.
Отримавши відомості про взяття ворогом Тульчина, командувач Запорізької групи армії УНР генерал
М. Омелянович-Павленко був змушений віддати 6-й та 8-й дивізіям розпорядження залишити на зай-
1 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 8 - 9зв.; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. -
Л. 164-164об.
2 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожуїіанників. - С 40-41; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. -
Спр. 43. - Арк. 162зв.-163; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 233об.; Там же. - Д. 32. - Л. 42.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 163.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172.- Оп. 3. - Спр. 43. -Арк. Ібізв., 162зв.;Док.№ 118.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 162зв.; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 114. -
Арк. 84-84зв.
6 «Поспіхом» вдалося урятуватись далеко не всім і до полону потрапили комендант штабу Волинської групи,
інспектор артилерії та деякі інші штаб-старшини, в тому числі і 3 полковники (РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. -Л. 58).

174
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
нятих рубежах лише заслони, а головними
силами відтягуватися до району Гонорівка-Ободівка1.
Скориставшись цим, уже 19 жовтня передові
стежі білогвардійської бригади 13-ї дивізії
захопили Бершадь. Одночасно до контрнаступу на
Кодиму перейшов і загін Розеншильда-Пауліна,
підсилений 2-м Таманським козачим полком.
19 жовтня білогвардійці захопили с. Лабушна2.
З огляду на ситуацію, що виникла в запіллі,
запорожці могли відповісти на ці дії противника
лише обороною. Наступ українських військ на вап-
нярському напрямку було зупинено.
У білогвардійського командування цей
успіх викликав впевненість у близькій перемозі.
19 жовтня командувач Н. Шиллінґ видав
директиву, у якій завданням своїх військ визначав
розгром Запорізької групи армії УНР і вихід на
фронт Козятин-Вінниця-Жмеринка3. "Генкварм
Генерал М. Юнаків за роботою у Штабі вважає, що найближче завдання наше- цероз-
Головного отамана ф0м групи петлюрівців, що висунулася до
району Рудниця-Бершадь-Ольгопіль і тепер, очевидно, йде на північ і північний захід, - пояснював
19 жовтня генералу Я. Слащову начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області
ЗСПР полковник Г. Коновалов. - Кінцева ж наша задача - це вихід на лінію Козятин-Вінниця-Жме-
ринка-Могилів-Подільський". "Жодним словом не заперечуючи проти блискучої директиви,
найближчим своїм завданням вважаю зайняття Липовець-Брацлав-Тульчин-Вапнярка-Тростянець-
Верхівка-Ободівка, що виконаю якнайшвидше, - відповів Слащов. - Андгуладзе, виходячи на фронт
Тростянець-Ободівка, допоможе Розеншильду полонити південну групу противника, але
попереджаю, що своєю задачею вважаю бити і гнати, а від Розеншильда, який відстав далеко позаду, прошу
зажадати забезпечити мене з півдня й підібрати застряглі трофеї"4. Перед Розеншильдом-Пауліном
було поставлене завдання «з якнайбільшою енергією» продовжувати наступ з метою захоплення
Томашпіля та Джурина5.
Отже, надії українського командування на те, що прорив білих швидко буде ліквідовано, не
виправдалися. Дієва армія опинилася в загрозливому становищі. Ситуацію ще міг врятувати активний
наступ Галицької армії. 18 жовтня начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків у новій директиві
військам вказував, що "має Галицька армія по змозі якнайскорше скупчити головні сили на своїм
південнім крилі, наступити на вдершогося ворога в напрямі Браплава, розбити його й після цього
установити тривку связь з лівим крилом Наддніпрянської армії"6. Та з НКГА у відповідь того ж дня
повідомили, що скупчення сил 2-го Галицького корпусу затримується і наступ 20 жовтня
розпочатися не зможе. Це вже було занадто навіть для виваженого Юнаківа. 19 жовтня він надіслав
категоричні вказівки галицькому командуванню: "Приказую розпочати обов'язково наступ завтра рано, бо
інакше заходить небезпека розбиття Наддніпрянської армії"7.
НКГА не могла не підкоритися прямому наказу, проте в штабі Дієвої армії добре розуміли, що це
ще не гарантує здійснення операції. "Командарм дуже прохає тебе повідомить нас зараз, чи поведе
дійсно завтра наступ Галицька армія, коли почнеться наступ, якими силами, себто одною або обої-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 162зв.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172.-Оп.З.-Спр. 43.-Арк. 162зв.; РГВА-Ф. 39660.-Оп. 1.-Д. 139.-Л. 139,
155—157об., 220-220об.; ЭммануельВ., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы
Александры Федоровны полк. - С. 153.
J Док. №114.
4 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 139. -Л. 188-190.
5 Док. №114.
6 Док. №113.
7 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 134. - Арк. 8зв.; Док. № 115.

Розділ 8
175
С. Петлюра на фронті
ми ударними групами, і в яких напрямках?" - запитував 19 жовтня начальник оперативного відділу
штабу Дієвої армії полковник Цепліт по телеграфу полковника Фідлера, начальника розвідувального
відділу НКГА1.1 хоча з НКГА відповіли, що "наступ в дійсності буде переведений", проте прозвучало
це не надто впевнено, з застереженням про можливі "зміни на протязі дня"2. Та наказ був - тож
19 жовтня Тарнавський віддав військам останні розпорядження напередодні наступу. "Цей удар
мусить удатися, наколи кождий вповні виконає свій обов'язок та на місці неоснованого страху
перед ворожою кіннотою, що творить одиноку силу неприятеля, запанує спокій та довір'я до нашого
оружжя", - зазначив Тарнавський. Командирам наказувалось особисто вести в бій частини; ті, хто
сіятиме паніку під час бою, мають бути на місці розстріляні. "Я очікую, що моя Армія зовсім певно
сповнить своє завдання," - резюмував Начальний вождь3.
19 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський також у наказі військам
повідомив, що вранці 20 жовтня українська армія переходить у загальний наступ "для ліквідації
прорвавшогося ворога". Сальський розраховував, що наступ Галицької армії відтягне значну частину сил
1 16 жовтня полковника В. Фідлера було переведено з посади начальника оперативного відділу НКГА на
посаду начальника розвідувального відділу. Оперативний відділ очолив отаман А. Ерле, який прибув до КалГянця-
Подільського з Парижа, де півтора місяця перебував у розпорядженні представника ЗУНР на Паризькій мирній
конференції В. Панейка. Як згадував член української делегації на мирній конференції С. Шелухин, Ерле за
дорученням В. Панейка підтримував у Парижі контакти з російськими білогвардійськими представниками. Часопис
віденського осередку галицьких соціал-демократів "Воля" стверджував, що отаман А. Ерле мав особливу місію
у Кам'янці - усіляко сприяти порозумінню диктатора Є. Петрушевича з Денікіним (див.: Денник Начальної
команди Української Галицької армії. - С. 84; Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. - Прага, 1922. - С 179;
Шелухин С. Як будовано українську соборність. - С. 30).
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 134. - Арк. 134.
3 Док*. №"116.

176
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
білогвардійців на північ. Одночасним ударом запорожців та київців він збирався повернути бузькі
переправи, 3-ю Залізною дивізією відкинути ворога з Тульчина, а свіжою 7-ю Запорізькою дивізією
вдарити з Шпикова на Брацлав1. На думку командувача, лише такий план дій міг повернути
українській армії надію на перемогу.
* * *
Отже, війська Дієвої армії завмерли на позиціях, очікуючи, що введення у бій основних сил
Галицької армії врятує становище. Білогвардійські частини, завершивши 19 жовтня свою Гайсинську
операцію, мали підстави для впевненості у своєму успіхові - упродовж 15-19 жовтня ними було
здійснено прорив на фронті, здобуто значні терени, розбито низку українських з'єднань, взято до
полону, як свідчать офіційні зведення білогвардійського командування, близько 4 000 українських вояків
та старшин, захоплено 7 гармат, 48 кулеметів, 1 бронепотяг2. Проте варто було українцям кинути
проти білогвардійців усі наявні сили - і цей успіх швидко міг перетворитися на поразку.
Втім, декому з білогвардійських воєначальників досягнутий успіх здавався радше результатом
військової удачі, аніж стратегії - особливо з моменту відкриття бойових дій з'єднаннями Галицької армії.
Останній факт міг би поставити білогвардійські війська в дуже скрутне становище. Проте незначного
натиску противника на війська 3-го Галицького корпусу виявилося достатньо, щоб примусити їх до
відступу. Галицьке командування та командир 3-го корпусу УГА генерал А. Кравс не зробили жодних
спроб організувати контрнаступ, надавши можливість подіям розгортатися за бажанням
противника. Таким чином, перебіг подій на монастирищенському напрямку приніс українцям сумні наслідки.
Важко сказати, чи дії галицьких військ мали політичні причини, чи пояснювалися суто
військовими прорахунками, - в будь-якому разі наслідки виявилися фатальними. Слащов потім
згадував, що активні й скоординовані дії українських частин у ці дні могли б призвести до цілковитої
поразки та знищення його військ3. Для цього потрібно було лише, щоб успіх Запорізької та групи
О. Удовиченка на півдні був підтриманий активним наступом А. Кравса з півночі. Такий розвиток
подій загрожував би нищівним розгромом уманського угрупування білогвардійців - основного ядра
Новоросійської армії ЗСПР. У розпорядженні Денікіна на цей час уже не було значних резервів для
відправки на український фронт, оскільки всі вони були кинуті проти більшовиків. Крім великого
морального значення цієї перемоги для української армії, вона фактично стала б завершенням
війни - разом з усіма перспективами, що відкривалися б тоді перед Українською Народною Республікою.
Проте цього не сталося. НКГА та командування 3-го Галицького корпусу, схоже, були переконані
в неминучості поразки. Млявість військ генерала Кравса дозволила Слащову перекинути свої
частини проти армії УНР, контратакувати й здобути 16 жовтня Гайсин. Та навіть тоді командування білих
продовжувало побоюватися енергійного наступу сил Галицької армії з півночі. Проте ці побоювання
виявилися марними: штаб НКГА займався тим, що двічі завантажував і розвантажував свої
установи й відділи, готуючись до евакуації4. Ешелони днями стояли на.залізничних станціях Жмеринки,
Бару, Деражні, створюючи проблеми для залізничного руху та ускладнюючи пересування
військових транспорта. Поглинена відступом армійська група генерала Кравса нічим не турбувала Слащова.
На безпорадність та безініціативність українського командування той відповів сміливим маневром
і ударом у запілля переможно наступаючій армії УНР.
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Сир. 43. - Арк. ІбЗзв.; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 134.
- Арк. ЗОзв.-ЗІ.
2 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 23. - Л. 98; Там же. - Д. 25. - Л. 236. Головнокомандування ЗСПР
відзначило успіхи своїх військ на українському фронті. 42-му Донському полку, який відіграв важливу роль під час прориву
українського фронту, генерал А. Денікін 21 жовтня надіслав телеграму з подякою за «виключну доблесть та хвацьку
роботу». "Доблесний полк, що перебував завжди на самих відповідальних ділянках, своїми хвацькими діями завжди
сприяв загальному успіхові. Останні бої за Гайсин особливо яскраво виділили роботу полку. Висловлюю славному
42 Донському полку вдячність за його доблесну працю," - йшлося в подяці (РГВА. - Ф. 39909. - Оп. 1. - Д. 2.
-Л.53).
3 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 37.
4 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. - С. 99-100.

Розділ 8
177
Перебіг бойових дій 12-19 жовтня знову виявив неспроможність вищого українського
командування ефективно координувати й спрямовувати військові зусилля армії, нездатність адекватно
оцінювати ситуацію та реагувати на неї. Це помітив навіть противник. Як згадував Я. Слащов,
його "виручала інертність петлюрівців - управління командвіиська в цей критичний момент ні в чому
не проявилося"1. На жаль, виявилося, що Юнаків, Сальський, Тарнавський значно поступалися
білим генералам своїм військовими умінням та здібностями.
Білогвардійському командуванню стала в пригоді обізнаність із силами та складом українських
військ. Як уже згадувалось, розвідка білих була добре поінформована про склад груп армії УНР та
їхнє пересування, була в курсі навіть таких речей, як продовження (чи непродовження) українським
командуванням перемир'я з поляками, перекидання військ із більшовицького фронту на
білогвардійський, відсутність резервів у запіллі тощо2. Дещо перебільшеними й неточними були відомості
білогвардійської розвідки про сили Галицької армії на початку операції, проте перехід на бік
білогвардійців начальника оперативного відділу штабу 2-го Галицького корпусу поручника Горичанина
дав змогу противнику отримати докладні дані про бойовий склад корпусів УГА3.
Треба відзначити, що на цей час українська розвідка вже мала значно точніші, порівняно з
попереднім періодом, дані про ворога. У розвідувальному відділі штабу Дієвої армії УНР нарешті
збагнули особливість організаційної структури білогвардійських військових з'єднань: дивізії складалися
зі зведених полків, які мали назви колишніх царських дивізій (наприклад, 4-та піхотна дивізія
складалася з бригад зведених полків 13-ї та 34-ї дивізій і т.д.). Проте, на жаль, докладних відомостей
про командний склад противника та пересування білогвардійських частин українське командування
у своєму розпорядженні все ж не мало. Це, звичайно, не могло не позначитися на перебігу операцій,
у ході яких війська часом були змушені рухатися «навмання» назустріч противнику.
* * *
Під час боїв на білогвардійському фронті українському командуванню знову довелося розглядати
питання про використання повстанських формувань. Як уже згадувалося, спроба Штабу Головного
отамана перекинути в білогвардійське запілля полтавську повстанську бригаду О. П'ятенка на початку
жовтня 1919 р. зазнала невдачі. Здавалося, після цього від подібних намірів доведеться відмовитися.
Проте незабаром українському командуванню випала нагода ще раз спробувати реалізувати їх.
Розташованим у районі Бердичева галицьким частинам «щастило» на всілякі повстанські
формування і навернених до національної ідеї більшовиків. 11 жовтня 1919 р. штаб 2-го корпусу УГА
повідомив Начальну Команду Галицької армії (НКГА), що "большевицькі частини, які стоять в Ан-
тонополі, є українці і виявляють намір получитися з нами"4. З'ясувалося, що на бік української армії
збираються перейти дислоковані в районі Чуднів-Антонопіль більшовицькі відділи, які проголосили
себе «Групою військ, що повстали проти комуни». Що це була за група і звідки вона взялася?
12-та червона армія була сформована з колишньої більшовицької напівпартизанської 1-ї
Української армії5. Антисемітизм, схильність до грабунків та погромництва - таким був моральний стан
багатьох її частин, особливо в 44-й та 58-й дивізіях, що звикли до атмосфери безкарності й
вседозволеності6. Але частини 58-і дивізії виявилися, крім того, ще й досить сильно налаштованими проти
«комуни». Це з'еднання було сформоване навесні 1919 р. з махновських, григор'євських та інших
повстансько-партизанських загонів, які діяли в Південній Україні (дивізію неофіційно називали ще
1 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 37.
2 РГВЛ. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.40.-Л. 175-175об.;Тамже.-Д.41.-Л.21об.,24об.
* Ці дані були подекуди ще й вражаюче точними - особливо щодо бойового складу 1-го та 2-го Галицьких
корпусів (див.: РГВА. - Ф. 3954CL- Оп. 1. -Д. 32. -Л. 34, 50-51; Там же. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.43.-Л. 198об.).
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 78.
Г) Гражданская война и воєнная интервенция в СССР. Энциклопедия. - М.: «Советская энциклопедия», 1983.
- С. 446; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - С. 415; Гражданская
война па Украине. - Т. 2. - С. 122.
ft ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 20. - Спр. 35. - Арк. 95; Там само. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 121. - Арк. 33;
Там само. - Спр. 123. - Арк. 36; Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 360.

178
Ммаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
«Задніпровською»)1. У серпні 1919 p., під час відступу більшовиків з України, більша частина дивізії
у повному складі перейшла на бік Махна, розправившись зі своїми командирами. З червоними
залишилися 4-й та 6-й Задніпровські полки, які були проте досить ненадійними для більшовиків2. Серед
особового складу цих полків панували здебільшого анархістсько-махновські та навіть «петлюрівські»
настрої3. Сутички з повстанцями на Київщині ще більше деморалізували 6-й Задніпровський полк4.
Тож у район Чуднів-Антонопіль-Бердичів задніпровські частини прибули вже досить сильно
налаштованими проти комуністів. Найбільший вплив серед бійців мали колишні партизани-махновці,
що агітували за «вільний радянський лад» і закликали розірвати з більшовиками та йти на Південну
Україну, на з'єднання з Махном.
Все це примусило більшовиків звернути серйозну увагу на ситуацію в 6-му Задніпровському
полку, якому було наказано готуватися до відправки на Східний фронт проти білих військ Колчака. Однак
полк відмовився виконувати наказ і, маючи у своєму складі 1 000 багнетів та 200 шабель, 10
жовтня 1919 р. відкрито виступив проти більшовиків5. До задніпровців приєднались окремі підрозділи
інших частин 58-ї дивізії; разом повсталі налічували близько 2 000 бійців. Командир задніпровців
Несміянов очолив всю цю «групу військ, що повстали проти комуни». Після кількох сутичок з
більшовиками під Житомиром та Котельнею повсталі зайняли район Чуднова. Вони планували дістатися
до Сквири, щоб звідти вирушити до Південної України, на з'єднання з махновцями. Та для цього їм
треба було пройти через зайнятий українською армією район Бердичів-Козятин. Несміянов відразу
ж вислав до українських військ делегацію з проханням пропустити «повсталих проти комуни» до
південно-західної Київщини.
Район Бердичів-Козятин ще займали з'єднання 2-го Галицького корпусу полковника А. Вольфа.
У штабі корпусу добре пам'ятали нещодавній прикрий епізод з бригадою полтавських повстанців.
Здавалось, історія повторюється - знову повстанські відділи з більшовицьким минулим, червоними
прапорами, радянськими гаслами та невідомо якими намірами... Тож командування 2-го корпусу
досить обережно поставилося до групи Несміянова. Спершу їй було запропоновано до 13 жовтня
відійти за лінію Рудня-Пулін6. Коли отаман Несміянов, зв'язавшись по телеграфу зі штабом 2-го
Галицького корпусу, попрохав дозволу на переведення своєї групи до Бердичева, йому категорично
відмовили. Не допомогла навіть влаштована повстанськими делегатами для команди українського
бронепотяга «Золочів» пиятика7. Галицьке командування не бажало мати справ з «повсталими проти
комуни».
13 жовтня Вольф наказав 7-й Львівській бригаді УГА зайняти Чуднів «для примушення больше-
виків (тобто групи Несміянова. - М. К.) відійти за демаркаційну лінію»8. Проте швидко виявилося,
що повстанці мають вдвічі більше багнетів і шабель, аніж галицька бригада. Тепер уже довелося сісти
за стіл переговорів. 14 жовтня НКГА дозволила перевезти групу Несміянова козятинською
залізницею на Сквиру-Білу Церкву9.
Чим пояснювалося таке рішення галицького командування? Звичайно, в НКГА розуміли,
що зіткнення з добре озброєним кількатисячним формуванням може лише ускладнити й без того
важке становище військ УНР та УГА. Саме в цей час українське командування планувало
перекинути всі зосереджені в районі Шепетівка-Бердичів війська на південний відтинок фронту проти
білогвардійців - тож навряд чи була потреба відволікати частини на нікому не потрібний конфлікт
з повстанцями. Нарешті, численна та добре озброєна група Несміянова могла завдати досить
серйозних неприємностей білогвардійському запіллю на Київщині. Як стверджував сам Несміянов, гру-
1 Максименко Я. Из истории партизанской борьбы в Донбассе и Екатеринославщине в 1918-19 году //Летопись
революции. - 1925. - № 4 (13). - С. 163.
2 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 294.
3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 26. - Арк. Изв.
4 Лантух І. Червоні партизани в денікінському запіллі 1919 року // Літопис революції. -1930. -№2(41). -G. 180.
5 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 272. - Арк. 71-71зв.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 79.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 80; ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. -
Спр. 23. - Арк. 84-84зв.
8 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 80.
9 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 81-82.

Розділв
.179
Керівництво інтендатури 2-го Галицького корпусу.
Проскурів
па постійно зростала за рахунок більшовицьких
підрозділів, які переходили на її бік. Так, 15
жовтня він повідомив, що до його військ
приєдналися Богунський і Таращанський полки1. Тож
Штаб Головного отамана схвалив рішення НКГА.
16 жовтня генерал-квартирмейстер Штабу
Головного отамана В. Курманович повідомив НКГА,
що Штаб згоден на пропозицію галицького
командування дозволити групі Несміянова
перейти до Сквири, з наказом вдарити звідти в
білогвардійське запілля2.
Штаб 2-го Галицького корпусу відразу ж
повідомив Несміянова про дозвіл на перевезення
до Сквири його загонів; до повстанців також
було вислано старшину, щоб узгодити маршрут
їхнього руху до Козятина3. Українська сторона
була зацікавлена в тому, щоб партизани
якомога швидше опинилися в денікінському запіллі,
на Київщині.
Проте пересування групи Несміянова
затягувалося. З району Чуднів-Янушпіль лише окремі
загони «групи військ, повсталих проти комуни»
почали рухатись у бік Козятина. Очевидно,
прихильно налаштовані до махновців керівники
повстанців, ще донедавна командири Червоної армії,
не надто довіряли «петлюрівцям» і вже зовсім не
поспішали битися за інтереси «націоналістичної контрреволюції», хоч би й з білогвардійцями. Тож
рух частин групи Несміянова до Козятина відбувався повільно. Усі розпорядження НКГА вислати
похідним порядком хоча б частину піхоти на Зарудинці і через Погребище-Тетіїв-Животів вийти
до Гайсина, щоб вдарити в запілля білогвардійських військ Слащова, не допомагали4. Далі району
Козятина (до речі, практично вільного від частин 2-го Галицького корпусу, перекинутих на
білогвардійський фронт) повстанці, схоже, взагалі поки що йти не збирались. Фактично це означало,
що розраховувати найближчим часом на участь «групи військ, повсталих протд комуни» в операціях
проти білогвардійців українське командування не могло.
Події з групою Несміянова зайвий раз засвідчили ненадійність використання повстанських
формувань як військового чинника на фронті регулярних армій.
Українська армія гостро потребувала якомога швидшого переможного закінчення кампанії з
огляду на наближення зими. "Почалася рання гнила і холодна осінь. Постачання армії було в тяжкому
стані: не було ні одягу, ні набоїв, - згадував прем'єр-міністр І. Мазепа. - Тиф, що панував на цілій
Україні, тисячами косив в армії свої жертви. Через непогоду припинилася доставка на літаках наших
гривень із закордону"5.
Дедалі більших масштабів набирало поширення епідемії тифу у військах. В умовах цілковитої
матеріальної незабезпеченості старшин і вояків у першу чергу одягом та амуніцією,
санітарно-епідеміологічні заходи не могли зарадити становищу. Ось як охарактеризував ситуацію у своїх частинах ге-
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 117. - Арк. 36.
83.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 4.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2.
Спр. 9.-Арк. 125-126зв.
Спр. 127.-Арк. 1-1 зв.
Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року)- - С. 57.

180
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
нерал М. Омелянович-Павленко: "Зле забезпечення війська санітарною службою та медикаментами
дає добрий ґрунт для всілякого роду епідемій. Тиф найріжнородніших назв стає найважливішим
нашим противником. Він десяткує наші частини, козацькі ряди тануть, виснажуються. Натомість обози
непомірно збільшуються, страшенно ускладнюючи маневрування групи саме тоді, коли воно мусіло
б бути найшвидшим та найеластичнішим"1. У подібному становищі перебувала й 3-тя Залізна дивізія
О. Удовиченка, що потерпала від нестачі коштів, продовольства, військового майна та медикаментів.
"В осінньому бездоріжжі ми губили коней, тиф косив людей, мусіли залишати гармати, - згадував
старшина 3-ї гарматної бригади. - Харчі і фураж ми здебільшого «міняли». Ми мали трохи солі й цукру,
мали також і «плинне золото» -
спирт, що ми його реквізували
в ґуральнях довкола Бершаді.
Шпиталів майже не було, хворі
воліли їхати на возах за нами,
ще здоровими. Смертність
старшин і особливо козаків було
висока. Ліків не було. Ми потрохи
обертались у великий
примітивний рухомий шпиталь..."2. В
інших з'єднаннях армії УНР -
Волинській та Київській групах-
ситуація була ще гіршою.
Справжню трагедію
переживала в цей час і Галицька
армія, бойова чисельність якої
невпинно скорочувалася
внаслідок епідемії тифу. "Хоч
бойовий настрій нашого
стрілецтва був зовсім вдовольняючий,
то все-таки наша армія ставала
з кожним днем менше здібною до воєнних операцій; з кожним днем ряди наші ріділи - сили наші
маліли, - зазначав галицький мемуарист. - Страшна пошесть тифозної горячки спалювала і розривала
молоді серця галицького стрілецтва. У військових і цивільних лічницях, шкільних ба навіть
приватних будинках маячили людські, непритомні істоти та ждали хвилі визволення з тяжких мук і
терпіння. По кутах обширних кімнат, переповнених болем і стогоном, чаїлася холодна смерть, вичікуючи
на щораз нові, певні жертви"3. Наприкінці жовтня в шпиталях УГА містилося 5 000 хворих старшин
і вояків; стільки ж хворих перебувало безпосередньо в обозах бригад та куренів1.
Українське керівництво втратило надію самотужки впоратися зі спалахом тифозної епідемії.
16 жовтня 1919 р. Директорія УНР звернулася до комітету Міжнародного Червоного Хреста в Женеві
з проханням надати організаціям Українського Червоного хреста (УЧХ) матеріальну допомогу ^т
боротьби проти епідемії. "Ця біда охопила не тільки населення України, але поширилась на весь південь,
південний захід і південний схід бувшої Європейської Росії, - йшлося у зверненні. - Вона загрожує
Румунії, бувшій території Австро-Угорщини і Польщі і набирає характеру міжнародного лиха, з
котрим можуть порівнятись лише сили спеціальних організацій, об'єднаних в міжнароднім масштабі"'.
Проте звернення Директорії було проігнороване організаціями Міжнародного Червоного Хреста.
Держави Антанти поширили торгівельну блокаду УНР і на медикаменти, ліки тощо6. Тож прикордо-
Пояонеиі білогвардійці
1972. - Ч. 2.
1 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С 60-61.
2 РоманкжЛ. Від Вершаді до Чарториї (Напередодні Зимового походу) // Вісті Комбатанта.
. 24-25.
:і Магас П. В обіймах тифозної гарячки //Літопис Червоної Калини. - Ч. 10. - С. 4.
{ Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 260.
"' Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. ПІ. - С. 131.
() Трембіцький В. Санітарна блокада України 1919 р. // Вісті Комбатанта. - 1973. - N() 5/6. - С. 59-66.

Розділ 8
181
нні з Україною організації Червоного Хреста, навіть попри виявлене подекуди бажання допомогти
українцям, не могли нічого вдіяти з огляду на введення Антантою санітарної блокади
контрольованих урядом УНР теренів. 16 жовтня в одному з кам'янецьких шпиталів помер від плямистого тифу
голова УЧХ сенатор А. В'язлов1.
З середини жовтня 1919 р. в білогвардійських військах Новоросійської області ЗСПР також
почали траплятися поки що поодинокі (!) випадки захворювання на тиф2.
Як уже неодноразово зазначалось, погіршувалося забезпечення української армії військовим
майном, яке й раніше залишало бажати ліпшого. Не вистачало зброї, набоїв, амуніції. Так, упро-
Прнсяга Директорії УНР на вірність республіці 14 жовтня 1919p., Камянеуъ-Подиъсъкии
довж жовтня 1919 р. до корпусів Галицької армії надійшло лише 500 рушниць, більша частина яких
була напівпридатна*. Війська практично не мали запасів зимового одягу для бійців. Інтенданти
були цілком безпорадні: траплялися випадки, що старшини й вояки позичали їм гроші, а в окремих
гарматних підрозділах видатки на утримання коней лягали на самих гарматників. Кошти надходили
до частин все рідше й рідше. Так, у жовтні 1-й корпус УГА потребував 15 000 пар білизни, 5 000 пар
черевиків, 9 000 пар спіднього одягу - і не отримав грошей навіть на придбання мінімальної партії
одягу1. Старшини вже три місяці не одержували платні. Невипадково сторонні спостерігачі
зазначали, що слабким місцем української армії є вкрай погане забезпечення технікою, зброєю та амуніцією,
що загрожувало їй швидкою загибеллю з огляду на наближення зими5.
При існуючій в українській армії системі постачання кошти, які виділялись урядом на потреби
війська, спрямовувалися не безпосередньо до військового міністерства чи армійського постачання,
а до кооперативів, які й відповідали за забезпечення армії продовольством. Отримавши в жовтні
1 Валя. - Т. 6. - Ч. 2. - 13 грудня 1919 р. - С 69.
2 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 152.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 269.
* Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 273.
"' Попов П. Путешествие в УНР в Зафронтбюро ЦК КП(б) У - С. 46. Про стан української армії був добре
поінформований противник. „Армія Петлюри повільно тане, не маючи свого інтендантського та артилерійського
постачання. В разі, якщо підуть галичани, українці одні не будуть спроможні боротися з Добрармією, -
повідомлялось у розвідувальному звіті штабу військ Київської області ЗСПР від 12 жовтня 1919 р. - Потрібна агітація серед
українських вояків". „У військах Петлюри лютує епідемія сипного тифу, внаслідок відсутності медикаментів
епідемія не вщухає. Санітарна справа поставлена погано," - додав автор розвідувального звіту від 13 жовтня (РГВА.
-Ф. 39666. -Оп. 1.-Д.41.-Л. 15-15об., 16).

182
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Командир 2-го куреня 8-ї
Симбірської бригади сотник О. Станимір
1919 р. кошти від уряду, кооперативи почали постачати в армію...
солодощі1. На запитання командарма Сальського до начальника
колегії постачання М. Стасюка, що останній може запропонувати
для армії, той відповів: "Крім конфітури й повидла, більш нічого"2.
Порівняно незначні партії військового майна та медикаментів
надходили до українського війська з Румунії. Ці надходження були
організовані зусиллями спеціально відрядженого Головним
отаманом до Бухареста полковника А. Стрижевського, якому вдалося
заручитися підтримкою окремих представників румунських тор-
гівельно-фінансових кіл3. Розширити обсяг поставок військового
й медичного майна не дозволяв нагляд дипломатичних місій
держав Антанти в Бухаресті, попереджених про
українсько-румунську співпрацю представником ЗСПР генералом А. Іеруа4. Та все ж
на спорадичні контакти з Румунією український уряд покладав
великі надії, прагнучи розширити їх і таким чином розірвати кільце
торговельної блокади.
19 жовтня до Атак, на правому (румунському) березі Дністра,
прибув Головний отаман С. Петлюра, щоб оглянути військове
спорядження та майно, яке надійшло цього дня з Румунії. С Петлюру
зустріли представники румунського уряду, посланець військового
міністерства Румунії майор Ледорх, який привіз також
обладнання для шпиталів та партію медикаментів5. 21 жовтня до Кам'янця
з Румунії прибув транспорт з 480 000 рушничних та 1 200
гарматних набоїв6. Та цієї партії боєприпасів вистачило лише на
декілька днів.
Зрозуміло, що внаслідок невдач на фронті, спалаху епідемії
тифу та вкрай незадовільного матеріального становища армії різко
знизився бойовий дух військ. Серед старшин і вояків дедалі більше
поширювалися зневіра та байдужість до продовження національно-
визвольної боротьби. Не допомагали й спроби пропагандистської
діяльності в частинах з боку українських соціалістичних партій7.
Директорія та уряд УНР намагалися подолати такі настрої не лише шляхом проведення анти-
денікінської агітації у військах, але й... організацією урочистих присяг на вірність УНР, що більше
нагадували театралізоване дійство. Так, 14 жовтня 1919 р. в Кам'янці-Подільському відбувся урочистий
акт присяги на вірність УНР, у якому взяли участь члени Директорії, уряду та вищого військового
командування. "Ще не все зроблено, ще й досі навкруги чорною хмарою обвили тебе більшовики та
поміщицькі синки Денікінці, і ці, і другі хотять панувати над нами, - йшлося в обітниці, що її виголосили
члени Директорії. - Зброєю та неправдою хотять вони так скувати нас, щоб весь вік свій ми працювали
на них, а вони, пануючи над нами, в бенкетах пропивали наш хліб, щоби в тяжкій роботі ми забули про
те, що і ми люди, вони б глузували з нас"". За військовим парадом, проведеним того дня підрозділами
1-го Рекрутського полку (при цьому вояки, які не мали одягу та взуття, залишились у казармах),
спостерігали присутні наурочистій церемонії військові представники Польщі, РумуніїтаЧехо-Словаччини9.
Командир 3-го куреня 2-ї
Коломийської бригади поругник І. Остапяк
1 ЦД1А України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 31. - Арк. 57.
2 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 144.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 270. - Арк. 22-24зв.
* ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. - Д. 45. - Л. 140.
Г) Головний отаман на кордоні Румунії // Новини. - 22 жовтня 1919 р. — Ч. 7. -С.2.
() Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 269.
7 Так, 10 жовтня з Кам' янця на фронт виїхала партія агітаторів-есерів з метою „інформації козаків про сучасне
становище на Україні, необхідність енергійної боротьби з окупантами Денікінцями". Разом з цією експедицією виїхав
і голова Селянської Спілки та ЦУПКОМу О. Щадилів (ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 120. - Арк. 22).
н Українська революція: документи 1919-1921. - Нью-Йорк, 1984. - С. 59.
() Шандрук П. Сили доблесті. - С. 79 - 80.

Розділ 8
183
Взагалі, іноземні представники в Кам'янці полюбляли вітати українські військові паради і
робили це часто й охоче, чим викликали непідробне захоплення з боку урядових кіл УНР. Урочистості ж
14 жовтня були для цього ідеальною нагодою, оскільки нічим не нагадували про важке, практично
безнадійне становище України на міжнародній арені. "День 14-го жовтня 1919 року був днем
відпочинку, забуття і марення про кращу долю", - так влучно охарактеризував це свято ад'ютант Головного
отамана О. Доценко1. Проте на війська подібні заходи не справляли враження. Ікали 14 жовтня
до частин надійшла відозва Директорії з закликом до боротьби за свободу та самостійність України,
черговий старшина в штабі НКГА занотував: "Відозва слабо розповсюджена на місцях, не викликала
майже ніякого вражіння, народ - суспільність, крім одиниць, до справи цілком апатичні"2.
Боєздатність армії, як і раніше, підточувало дезертирство. В Дієвій армії УНР особливо
потерпали від цього явища Волинська й Київська групи. Головними причинами поширення дезертирства
залишалися матеріальна незабезпеченість та слабка національна свідомість значної частини особового
складу. Дезертири кидали фронт і рушали до рідних місцевостей або ж накопичувалися у
прифронтових містах, дестабілізуючи їхнє життя. Ось що згадував з цього приводу поручник К. Аріо, начальник
штабу розбитої 14-ї бригади УГА, яку було відведено до Жмеринки: "Непорядки в місті були страшні,
просто анархія. Місто було тоді головним зафронтовим пунктом Армії УНР. Всякі дезертири,
волоцюги з фронту Дієвої Армії сиділи тут і грабували, крали, розбивали, насилували. І тому власне
уважали ми нашим обов'язком привернути, оскільки це нам було можливе, лад і спокій в місті"3.
Втім, дезертирство залишалось однією з найактуальніших проблем і для УГА. Галичани
продовжували залишати лави війська. Судове слідство, призначене НКГА у справі «численних дезерцій»,
засвідчило, що "в відносно великім числі втікали люди з артилерії і від обозів. Крім нарікань на брак
одежі, чобіт і білля підносили обжаловані часом й намову других товаришів"4. Новій хвилі
дезертирства, зокрема, сприяло й поширення наприкінці жовтня чуток про те, що "Петлюра запродує
Східну Галичину Полякам"5 Це, очевидно, було викликане остаточним охолодженням відносин між
галицькою диктатурою та урядом УНР, що сталося в середині жовтня 1919 р.
Доходило до крайнощів - 18 жовтня диктатор Петрушевич розпорядився НКГА вислати «один
сильний і повний курінь» до Кам'янця-Подільського «на відпочинок», а насправді для несення
охоронної служби при диктаторові (відповідно для цього було виділено 3-й курінь 11-ї Стрийської
бригади)6. Водночас Начальний вождь УГА М. Тарнавський реагував на газетну полеміку проти
галицької диктатури обуреними телеграмами С. Петлюрі й Є. Петрушевичу7. Уявна внутрішня загроза
з боку уряду УНР не могла не пригнічувати галицьких старшин та вояків, що негативно позначилося
на їхній боєздатності. У той же час наддніпрянські поповнення, які Галицька армія отримала
внаслідок мобілізації, здійсненої наприкінці вересня-на початку жовтня, у боях здебільшого не виявляли
стійкості й масово розбігалися, кидаючи зброю, або ж здавалися до полону.
Виснажені, погано забезпечені зброєю та боєприпасами, охоплені епідемією тифу - такими були
війська, які з наказу Штабу Головного отамана мали 20 жовтня знову перейти в загальний наступ.
Розпочинаючи новий наступ, у Штабі Головного отамана не могли не розуміти, що поразка
обернеться остаточною і цілковитою катастрофою. Армії наблизилися до небезпечної межі, за якою
починався розклад та втрата боєздатності.
1 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 105.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 82.
3 Аріо К. Нарис історії XIV бригади. //Літопис Червоної Калини. - Ч. VII—VIII. - С. 27.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 127. - Арк. 22.
5 Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. - С. 32.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 134. - Арк. 1; Денник Начальної Команди Української Галицької
армії. - С 86-87.
7 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 119. - Арк. 25-26.

184
Генеральна битва: контрнаступ білогвардійців
і Вапнярська операція армії УНР
(20-24 жовтня 1919 р.)
Головна ідея нового наступу українських військ полягала в тому, щоб одночасними ударами армії
УНР та УГА оточити й знищити в районі Гайсин-Ситківці-Брацлав основну частину військ угрупу-
вання противника, яка прорвалася в запілля української армії. Для здійснення цього плану на фронт
було кинуто практично всі резерви. В операції брали участь три корпуси УГА та, як і раніше, війська
Дієвої армії УНР. Щоправда, десь безнадійно далеко, під Полонним і Шепетівкою, все ще перебувала
група СС отамана Є. Коновальця, що ніяк не могла дістатися залізницею на білогвардійський фронт -
прибуття Січових стрільців на позиції слід було чекати ще принаймні тиждень1. До того ж, понівечені
в попередніх боях 8-ма Самбірська, 11-та Стрийська та 14-та бригади 3-го Галицького корпусу, а
також Волинська група Дієвої армії УНР були зняті з фронту. Армійська група генерала А. Кравса, що
перебувала в районі Іллінців (2-га, 5-та, 6-та, 9-та, 10-та і 1-ша кінна бригади УГА), за нашими
підрахунками, налічувала не менш як 2 800 багнетів. 2-й Галицький корпус полковника А. Вольфа, який
щойно прибув у район Немирова (3-тя, 4-та і 7-ма бригади) мав близько 2 500 багнетів2. Основні
сили Дієвої армії УНР, зосереджені в районі Ободівка-Ладижин-Тульчин-Вапнярка (Запорізька
група генерала М. Омеляновича-Павленка, Київська група отамана Ю. Тютюнника, Волинська група
полковника О. Загродського, 3-тя Залізна дивізія полковника О. Удовиченка, 9-та Залізнична
полковника П. Кудрявцева, а також 1-ша бригада УСС отамана О. Букшованого), мали до 5 000 багнетів
і шабель. Перекинута до району Немирова зі Жмеринки окремо діюча 7-ма Запорізька дивізія
отамана В. Осмоловського налічувала 1 700 багнетів і шабель3.
Сили угрупування білогвардійців під командою генерала Я. Слащова, на яке було націлено
головний удар українських військ, розподілялися на кількох напрямках. Частини, які
розташовувались у районі Дашів-Оратів проти української армійської групи генерала Кравса (зведений полк
Кавказької кінної дивізії зі складу військ Київської області ЗСПР, 78-й Навагінський полк 5-ї
піхотної дивізії, а також терміново перекинутий сюди з Херсонщини 136-й Таганрозький полк зі зведеної
бригади 34-ї дивізії), мали, за нашими підрахунками, до 3 000 багнетів і шабель. Сили, які займали
район Брацлав-Тульчин-Гайсин (75-й Севастопольський і Кабардинський полки 5-ї піхотної дивізії,
козача бригада, 1-й зведений полк 34-ї дивізії) налічували близько 5 000 багнетів і шабель,
загрожуючи запіллю армії УНР. У районі Тростянця на південь від Ладижина бузькі переправи займала
зведена бригада 13-ї дивізії силою до 2 300 багнетів. Таким чином, загалом білогвардійські війська
генерала Слащова мали понад 10 000 багнетів і шабель. Це була значна сила, яка практично не
поступалася за чисельністю зосередженим проти неї українським військам, не кажучи вже про їхній
бойовий дух та боєздатність. Білогвардійці мали величезну перевагу над українцями в кінноті, і ця
обставина не віщувала українським військам нічого доброго.
1 20 жовтня лише почалося перекидання частин групи СС у напрямку на Жмеринку. Це означало, що потрібно
ще не менше тижня для скупчення групи безпосередньо у запіллі Дієвої армії УНР. Перший ешелон групи прибув до
Проскурова лише 21 жовтня, а другий в цей час лише вирушив з Шепетівки, всі інші взагалі залишалися на місцях
завантаження (Док. № 122; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 164зв., 166).
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 284-285; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1.
- Спр. 274. - Арк. 14; Там само. - Спр. 62. - Арк. 217-217зв.
J ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 148. - Арк. 48.

Розділ 9
185
На вапнярському напрямку проти українських частин діяв білогвардійський загін генерала А. Ро-
зеншильда-Пауліна (окремий зведений батальйон 14-ї дивізії, Кримський та Зведений драгунський
кінні полки, гарматні підрозділи). Зміцнені 2-м Таманським козачим полком та прибулим з Катери-
нославщини 3-м батальйоном Сімферопольського офіцерського полку полковника Робачевського,
війська Розеншильда-Пауліна налічували понад 1 500 багнетів і шабель.
Командир 2-го Галщького корпусу На7альник штабу 2-го Галицького Наїальник 4-ї Сірожупанної дивізії
полковник А. Вальф корпусу отаман Ф. Жонер армії УНР полковник Я. Ииконів
Окрім цих військ, у резерві перебував повернений на український фронт Сімферопольський
офіцерський полк (понад 1 200 багнетів). 1-й та 2-й батальйони полку розташовувались відповідно
в Гайвороні та Гайсині1.
Згідно з отриманими зі Штабу Головного отамана розпорядженнями, операція мала розпочатися
вранці 20 жовтня «рішучим наступом» Галицької та Дієвої армій УНР на угрупування
білогвардійських військ генерала Слащова.
Група Кравса мала зайняти Ометинці-Юрківці й вийти на р. Буг. На 2-й корпус УГА покладалося
завдання вибити противниказ Брацлава2. Група Удовиченка (3-тя й 9-та дивізії та 2-й Переяславський
кінний полк) мала енергійним натиском з півдня взяти Тульчин і допомогти Вольфу зайняти Брацлав.
6-та Запорізька дивізія - вийти до Бугу з району Чечельник-Бершадь, а Київська група (5-та, 12-та
дивізії, бригада УСС) зайняти лінію Ладижин-Маньківка. 7-ма Запорізька дивізія при підтримці
1-го Лубенського та 5-го Чорних запорожців кінних полків мала 21 жовтня також атакувати Брацлав.
Волинська група армії УНР (1-ша, 2-га, 4-та дивізії) зосереджувалась у районі Горишковка-ст. Юр-
ківка на захід від Тульчина в армійському резерві3. В разі успішного виконання поставлених перед
військами завдань противник у районі Гайсин-Брацлав-Тульчин потрапляв в оточення і мав бути
цілковито розгромлений. Так, принаймні, ситуація виглядала на папері.
Сили білогвардійського загону генерала Розеншильда-Пауліна українське головнокомандування
чомусь у своїх розрахунках зовсім проігнорувало, відводячи бойовим діям на вапнярському напрямку
цілковито другорядну роль. Очевидно, цьому сприяла пасивність А. Розеншильда-Пауліна, виявлена
напередодні наступу запорожців. Та чим би не пояснювалося таке рішення, воно було помилковим -
як уже йшлося вище, дністерський загін саме в переддень українського контрнаступу, 19 жовтня,
перейшов до активних бойових дій.
У ставці розуміли, що успіх операції значною мірою залежить від дій Галицької армії. "Тільки
негайний, переведений дуже енергійно і без всякої перерви наступ Галицької армії в напрямку на
Немирів-Брацлав і далі на південний захід до міцного злучення з Наддніпрянською армією може
виправити наше стратегічне становище", - зазначав начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків
1 Симферопольский Офицерский Полк... - С. 24.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 86.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 134. - Арк. ЗОзв.-ЗІ.

186
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Білогвардійська кіннота
у наказі до НКГА вранці 20 жовтня1. Водночас Юнаків не міг не розуміти, що здійснення операції
загрожує остаточним виснаженням армії УНР та вичерпанням її матеріальних ресурсів. "Сьогоднішній
наступ 9-тої, 3-тої та 6-тої дивізії на північ - повинен бути послідною пробою активних акцій
Наддніпрянської армії з занятого району, - повідомив він штаб Дієвої армії. - Коли цей наступ не
дасть позитивних наслідків, то наказую негайно почати відтягнення правого крила Наддніпрянської
армії на північний захід, приблизно на фронт Кам'янка-Попелюхи-Вапнярка"2. Галицька ж армія
мала в разі невдачі відступати на захід, до Жмеринки й Бара.
Схема операції від початку й до кінця була розроблена генералом М. Юнаківим. Головний
отаман С Петлюра з 16 жовтня об'їжджав фронт і тилові установи армії. Як уже згадувалося, 19
жовтня він відвідав Могилів-Подільський та прикордонне містечко Атаки на румунському боці Дністра,
де мав зустріч з представниками румунської влади й оглянув партію військового майна, що надійшла
до української армії з Румунії3. 20 жовтня С. Петлюра все ще перебував на Вінниччині, коли
кабінет міністрів заслухав доповідь Головного Державного інспектора В. Кедровського про сепаратну
політику НКГА на фронті й розглянув справу часопису галицької соціал-демократії «Боротьба»,
закриття якого за різкі виступи проти диктатури Петрушевича постійно вимагав Начальний вождь
УГА М. Тарнавський, що полюбляв втручатися в політику4. Внутрішньополітичне протистояння між
наддніпрянським урядом і галицьким керівництвом дедалі виразніше набирало загрозливих форм.
Залишалося лише сподіватись, що воно не ускладнить ще більше становище на фронті.
* * *
Вранці 20 жовтня українські війська перейшли в наступ, проте білогвардійські частини зустріли
атаку українців у повній бойовій готовності, заздалегідь попереджені своєю розвідкою про грізні
ознаки майбутнього наступу. Тому атака групи Кравса на праве крило росіян не була несподіваною
для командування білогвардійців. Варто було Кравсу розпочати просування з району Іллінців на
південь, як з Оратова на Іллінці розгорнув наступ білогвардійський 136-й Таганрозький полк генерала
Черського. У той час як 10-та Янівська бригада УГА сотника І. Чайки вийшла на лінію Ометинці-Юр-
ківці, полк Черського атакував під Іллінцями 2-гу Коломийську бригаду і примусив її перейти до па-
1 Док. № 120.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 111. - Арк. 47.
3 Головний Отаман на кордоні Румунії // Новини. - 22 жовтня 1919 р. - Ч. 7. - С. 2.
х Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 116-119.

Розділ 9
187
сивної оборони1. У таких
умовах А. Кравсу не залишалося
нічого, як призупинити наступ
на південь, щоб спробувати
відбити ворожу атаку зі сходу. До
такого розвитку подій він був
явно не готовий.
2-й Галицький корпус
виконав цього дня поставлене перед
ним завдання, зосередившись
у районі Немирова. 3-тя
Бережанська бригада залишилась
у Вороновиці як армійський
резерв, тож наступ мали
здійснювати 4-та Золочівська та 7-ма
Львівська бригади корпусу. Командир 3-ї Бережанської бригади Командир Ю-ї Янївської бригади
ПІЗНО ввечері 20 ЖОВТНЯ одна отаман О. Лисняк сотник L Чайка
з сотень 14-го полку 7-ї Львівської бригади під командою П. Миговича сміливим наскоком захопила
Брацлав, вибивши з міста чисельно переважаючі сили противника2.
Проте поки частини 2-го корпусу УГА підтягувалися до Брацлава, білогвардійці контратакували
й уранці 21 жовтня знову заволоділи містом. Разом з львівцями Брацлав залишили й декілька сотень
звільнених ними українських військовополонених.
* * *
На фронті армії УНР наступ фактично захлинувся першого ж дня. Вранці 20 жовтня,
згідно з виробленим планом, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії повели наступ на Тульчин з боку
Кирнасівки-Клебані3. Спочатку наступ розвивався успішно, 8-й Чорноморський полк, зламавши опір
донців, підійшов до самого міста. Та в цей час у с Клебань 2-й Лабінський козачий полк несподівано
напав на розташовані тут підрозділи 9-го Стрілецького полку і розгромив їх. Близько 150 старшин
і вояків потрапили до полону, ще 200 загинули або ж були поранені. Командир 9-го полку полковник
Євтушенко застрелився, не бажаючи потрапити живим до рук ворога4. Рештки 9-го Стрілецького
полку, яким пощастило врятуватися, відступили й були направлені в Томашпіль для реорганізації.
Стривожений цією поразкою, Удовиченко сповільнив просування 3-ї Залізної дивізії до Тульчина,
не бажаючи знову нарватися на козачу кінноту. Натомість противника контратакувала 9-та
Залізнична дивізія, частинам якої вдалося в бою навіть увірватися до передмістя Тульчина; проте внаслідок
обходу козачої кінноти 9-та дивізія, зазнавши важких людських втрат, була змушена відступити5.
Не краще справи розгорталися й у запорожців. 6-та Запорізька дивізія отамана Ліневського
взагалі не змогла вийти 20 жовтня до району Тростянчик-Ладижинка, оскільки білогвардійські частини
зведеної бригади 13-ї дивізії атакували її в районі Бершадь-Баланівка. Бої за Бершадь були
надзвичайно жорстокими, та поки вони тривали, на півночі білогвардійці в черговий раз відкинули Київську
групу від Бугу, захопивши Гордіївку6.
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 87-88; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3.
- Спр. 43. - Арк. 165.
2 4-й В. Зимою 1919-20 р. // Український Скиталець. - Ч. 5. Березень 1921 р. - С 28; М-ч П. На Брацлав //
Там само. - Ч. 3. Січень 1921 р. - С. 13-15; Магас П. Перші бої з Денікінцями //Літопис Червоної Калини. - 1933.
- Ч. 4. - С 15; Мигович П. При VII-й Львівській Бригаді на Великій Україні // Там само. - 1938. - Ч. V. - С 17;
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 165.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 236.
4 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - С 200-205; ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. -
Арк. 218; РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.40.-Л. 102.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 164зв.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 28; Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 164.

188
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Нагаяьник 8-ї Запорізької дивізії
арміїУ HPполковник Г. Базильський
Одночасно в районі Ладижина білі атакували
переважаючими силами бригаду УСС і завдали виснаженим січовикам важкої
поразки. Зазнавши важких втрат (100 вояків лише полоненими),
командир УСС О. Букшований вивів свої частини до Демківки1.
Поріділу й виснажену бригаду, що близько місяця героїчно
стримувала ворога, не віддаючи без бою жодного клаптика землі,
було знято з позицій й незабаром відведено до Жмеринки. Так
закінчилося перебування на фронті одного з найкращих з'єднань
Української Галицької армії, яке з перших днів війни проти
білогвардійців ділило з армією УНР її бойові успіхи й невдачі. Військові
зусилля бригади УСС у цій кампанії коштували їй близько 1 000
вояків вбитими, пораненими та полоненими.
У той же час білогвардійський загін генерала Розеншильда-
Пауліна, який згідно з планом Штабу Головного отамана мав бути
пасивним і не турбувати українські війська, 20 жовтня успішно
розвивав розпочатий раніше наступ. Піхота Розеншильда-Пауліна
з боєм захопила Кодиму, примусивши відступити частини 8-ї
Запорізької дивізії полковника Г. Базильського2. Щоправда, наступ
лівого крила військ Розеншильда-Пауліна несподівано
ускладнився внаслідок збройного селянського повстання, яке охопило села
Лабушна, Писарівка, Грабове, Шершенці. Проте досить швидко
придушивши його, Кримський кінний полк під командою
полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського зайняв 20 жовтня с Серби3.
Таким чином, у перший же день українського контрнаступу
вироблений Штабом Головного отамана план оточення і
знищення ударної групи військ Слащова зазнав краху. Навпаки, склалося
досить загрозливе для Дієвої армії УНР становище у зв язку з
небезпекою удару противника в запілля та перспективою опинитися
відрізаною від Галицької армії. Ударна група армії УНР -
запорожці під командою генерала М. Омеляновича-Павленка -
перейшла від оборони до відступу. За таких умов про наступ військ
УНР вже не могло бути й мови. Група генерала А. Кравса, скута
противником у районі Іллінців, також нічим не могла їй
допомогти - тож сподіватись залишалося лише на війська А. Вольфа, удар
яких на Брацлав-Тульчин міг примусити ворога відмовитися від наступу на Вапнярку.
Увечері 20 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський, визначаючи
завдання з'єднанням армії на наступний день, наказав групі Удовиченка продовжувати наступ на
Тульчин, а 7-й Запорізькій дивізії атакувати Брацлав, щоб допомогти своїми діями групі полковника
А. Вольфа. Запорожці та київці отримали тепер завдання обороняти Вапнярку та шляхи на Могилів-
Подільський4.
План противника - розбити українські армії поодинці, перешкодивши їм з'єднатися -
загрожував здійснитися. У штабі командувача військ Новоросійської області ЗСПР головним завданням
вважали оточення та знищення армії УНР, зокрема, у першу чергу Запорізької групи ("найбільш
Нагальник штабу 8-ї Запорізької
дивізії армії УНР полковник А. Силін
1 МикитюкД. 1-ша бригада Українських Січових Стрільців. - С 76; ЦДАВО України.
Спр. 4. - Арк. 28; Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 164.
Ф. 1078. - Оп. 5. -
2 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 24.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 4. - Спр. 47.
Арк. 5; Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее
величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 153. Надмірною гуманністю під час
придушення повстань білогвардійці себе не переобтяжували. „Всі села, що підняли повстання, наказано спалити," -
повідомляли штаб Слащова зі ставки командування військ Новоросійської області ЗСПР 22 жовтня 1919 р. (РГВА. -
Ф. 39660.-Оп. 1.-Д. І39.-Л.250об.).
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 165-165зв.

Розділ 9
189
сильної і найбільш боєздатної групи Петлюри"). Однак Слащов найголовнішого значення надавав
розгрому Галицької армії. "Сьогодні Тульчин і Брацлав атаковано з півночі і там йдуть останні
резерви Юнаківа... - доповідав він командуванню ввечері 20 жовтня. - Я, як чесний вояк, доповідаю: вся
небезпека на півночі, а не на півдні, перемога наша там же"1.
Перемогу білогвардійський генерал вважав уже близькою.
* * *
Уже в найближчі дні на фронті Галицької армії розгорнулися досить драматичні події. Насамперед
Слащов посилив натиск на групу генерала Кравса. 21 жовтня частини 5-ї російсько-білогвардійської
дивізії генерала П. Оссовського атакували Іллінці. У ході жорстоких боїв 2-га Коломийська бригада
була змушена залишити місто2. Не зупиняючись на досягнутому, генерал П. Оссовський здійснив
спробу прорвати фронт на північ від Іллінців, щоб мати змогу розгорнути наступ на Липовець (штаб
групи генерала А. Кравса) та Вінницю (ставка НКГА). Запеклі й виснажливі бої спалахнули при цьому
під Романовим Хутором, де 6-та Равська бригада під командою сотника Ю. Головінського намагалася
зупинити білогвардійців. Місцевість кілька разів переходила з рук в руки. Керівництво частинами
безпосередньо на позиціях здійснювали вищі воєначальники з обох сторін - командир 1-го Галицького
корпусу полковник О. Микитка і командир 5-ї білогвардійської дивізії генерал П. Оссовський3.
Та остаточну долю битви вирішив удар 9-ї Угнівсько-Белзької бригади в праве крило
противника. Не витримавши натиску галичан, білогвардійці розпочали панічний відступ. Українські частини
захопили значну кількість полонених (6 офіцерів і 260 вояків) та близько 40 підвод з 6 кулеметами
й різноманітним військовим майном1. При цьому втрати 6-ї й 9-ї бригад становили 11 вояків
убитими та 3 старшин і 100 вояків пораненими.
Переслідуючи відступаючих росіян, бригади вийшли на лінію Тягунь-Мервін. Під Тягунем
білогвардійці спробували контратакувати, проте 6-та Равська бригада з ходу розбила зосереджені тут
частини 5-ї білогвардійської дивізії (78-й Навагінський полк). У той же час наступ розгорнула і 5-та
Сокальська бригада, якій вдалося відкинути ворога за Чагів-Ростовку. Ввечері того ж дня підрозділи
2-ї Коломийської бригади повернули Іллінці, де й розташувались як резерв групи генерала Кравса3.
На ст. Оратове виїхав генерал Слащов. Сюди ж було направлено і його кінний конвой. Та
зупинити натиск галицьких бригад білогвардійці не змогли. Розвиваючи успіх, 5-та, 9-та й 6-та бригади 1-го
корпусу УГА 22 жовтня зайняли лінію Лопатинка-ст. Оратове-Бабин6. Противник відступав і лише
на ст. Оратове, підсилений бронепотягом «Доброволец», спробував зупинити українські війська, але
безуспішно. 9-та Угнівсько-Белзька бригада сотника Й. Фещура зламала опір ворога і зайняла
станцію, де захопила чимало військового майна, яке білогвардійці не встигли евакуювати7. Здійснені
упродовж наступних днів спроби генерала Оссовського відбити ст. Оратове також не увінчалися успіхом.
Така бойова активність УГА стривожила командування білогвардійської Новоросійської армії.
22 жовтня командувач Шиллінґ повідомив денікінську ставку, що зосередження у районі Липовця
значних сил Галицької армії "не лише становить загрозу правофланговій групі наших військ, але при
активності дій противника ставить під сумнів успіх.усієї розпочатої операції"8.
Успіхи УГА надихнули Начального вождя Галицької армії М. Тарнавського направити 21
жовтня диктатору Петрушевичу донесення з повідомленням про те, що в разі успішного продовження
бойових дій належало б "по думці Начальної команди сейчас попробувати як-небудь порозумітися"9.
1 Док. №123.
2 Док. №124.
J Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89.
х Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89; Гнатевич Б. Пор. Вайнгаймер в кінній атаці
під Хуторами // Календар-Альманах Червоної Калини на 1929 рок. - К., Львів, 1928.
' ДенникНачальноїКомандиУкраїнськоїГалицькоїармії.-С. 89,90;РГВА.-Ф. З9660.-Оп. 1.-Д. 139.-Л. 236.
6 Док. № 128, 133; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 250-250об.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 90; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 5. -
Спр. 4. - Арк. 25; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Сир. 112. - Арк. 26; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 65.
8 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 63.
() ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Сир. 148. - Арк. 20.

190
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Генерал, як завжди, мав на увазі Денікіна, сподівання на
порозуміння з яким не полишали його ось уже другий місяць поспіль.
Як завжди, пропозицію Тарнавського нерішучий Є. Петрушевич
залишив без відповіді, вичікуючи, чим завершаться події на фронті.
Успішний контрнаступ групи генерала А. Кравса на фронті 5-ї
російсько-білогвардійської дивізії не дав можливості
противникові підсилити решту частин 5-ї та 34-ї дивізій, що стримували
під Брацлавом атаки 2-го Галицького корпусу. Українське
командування надавало першорядного значення саме операціям під
Брацлавом, справедливо розцінюючи цей напрямок як головний
у наступальних спробах білогвардійців роз'єднати українські армії.
Від результатів бойових дій корпусу полковника Вольфа залежала
ще й доля Дієвої армії УНР, якій, як уже зазначалося, ворожий
прорив на Вапнярку загрожував неминучою катастрофою.
21 жовтня частини 7-ї Львівської бригади підполковника
А. Бізанца, відкинуті білогвардійцями з Брацлава, знову атакували Командир 7-ї Львівської бригада
МІСТО1. Але ПрОТИВНИК, ПІДСИЛеНИЙ ПрибуЛИМИ 3 раЙОНу ТуЛЬЧИНа підполковник А. БЬанц
підкріпленням, відбив усі атаки львівців - не допомогло навіть
введення у бій 4-ї Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича.
Водночас під Тульчином російські частини відбили всі атаки 3-ї
Залізної та 9-ї Залізничної дивізії, блокуючи спроби Удовиченка
заволодіти містом і пробитися до Брацлава з півдня2. Більше
того, 42-й Донський полк прорвався на Журавлівку, сіючи паніку
й хаос в запіллі українських військ. Відкинувши на захід
розташовані тут у резерві частини 1-ї Північної дивізії, донці захопили
ст. Журавлівку3. Опинившись під загрозою удару в запілля,
група Удовиченка була змушена відступити від Тульчина. Водночас
у районі Ладижин-Тростянець частини 5-ї та 13-ї
білогвардійських дивізій (134-й Керч-Єнікальський, 49-й Брестський полки)
при підтримці 2-го Лабінського козачого полку після жорстоких
боїв остаточно відкинули Київську групу армії УНР від бузьких
переправ. Лабінський полк рушив на Кирнасівку, а білогвардійська
зведена бригада 34-ї дивізії - на Вапнярку4. Таким чином, група Командир 13-го полку 7-ї Львівської
Удовиченка на південь від Тульчина опинилася під загрозою пов- бригади отаман Р. Волощук
ного оточення.
Генерал М. Юнаків надсилав до НКГА телеграму за телеграмою, вимагаючи "енергійного і
скупченого наступу" на Тульчин5. Та в цей критичний момент у розпорядженні командира 2-го Галицького
корпусу А. Вольфа не виявилося резервів, оскільки виснажені попередніми боями 8-ма Самбірська
та 11-та Стрийська бригади мало надавалися до нового наступу, а 3-тя Бережанська бригада, яка
знаходилась у Вороновиці, була армійським резервом і йому не підлягала. 7-ма Запорізька дивізія, яка
мала наступати на Брацлав, затримувалась і ще перебувала на марші6. Лише ввечері 21 жовтня, коли
час уже було втрачено, з'явився наказ НКГА про перехід під команду Вольфа 10-ї Янівської бригади,
яка дислокувалася в районі Юрківці-Лоївці. Тоді ж 3-тя бригада отримала вказівки рухатися до Не-
мирова7. Свідченнями того, що галицьке командування оцінило всю серйозність становища, стало
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 166.
3 РГВА - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 234об.
4 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 233-235об.; Там же. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 239;
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 165зв.
5 Док. № 125, 126.
6 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 166.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89.

Розділ 9
191
* * *
На вапнярському напрямку запорожці безуспішно намагалися контратакувати чисельно
переважаючі сили противника - загін Розеншильда-Пауліна та зведену бригаду 13-ї дивізії генерала
Г. Андгуладзе. 6-й Запорізькій дивізії довелось упродовж 21 жовтня витримати важкі бої, та все ж
Бершадь було повернено. Незважаючи на це, Андгуладзе не збирався припиняти наступ - 22 жовтня
він одержав наказ Слащова своїми правофланговими частинами з-під Гайсина «у найкоротший час»
вийти до району Баланівка-Ободівка-Тростянець, щоб вдарити на запорожців з півночі6. Водночас
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. Іббзв.; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 148.
- Арк. 39 - 42.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 167зв.-168.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 168зв.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 90-91; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2.
- Спр. 110. - Арк. 11; Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 168зв.
6 РГВА - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 250об.

192
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
2-й Таманський козачий полк захопив Чечельник, а білогвардійська піхота Розеншильда-Пауліна
тіснила 8-му Запорізьку дивізію в районі Городища1.
Та становище Запорізької групи різко погіршилося, коли, як уже згадувалось, 21 жовтня ст. Жу-
равлівку в її запіллі захопила козача кіннота, а на Вапнярку рушили з району Ладижин-Кирнасівка
2-й Лабінський козачий полк та зведена бригада 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка. 1-ша Північна
дивізія не змогла відбити у ворога Журавлівку і цим довелося займатися 3-й Залізній дивізії
^овиченка, яка досягла успіху, але, як наслідок, не змогла продовжити штурм Тульчина.
Та найгірше було те, що виснажена Київська група в боях під Вапняркою не змогла вистояти
перед ворожою піхотою та кіннотою і відступила на південь2. Отаман Ю. Тютюнник відвів з'єднання
Київської групи налінію Тиманівка-Шарапанівка3.
У штабі Дієвої армії УНР очікували, що 2-му корпусові УГА ось-ось вдасться взяти Брацлав
й енергійним натиском на Тульчин примусити противника згорнути наступ на Вапнярку. Проте
коли з'ясувалося, що військам полковника А. Вольфа не зламати ворожий опір, стало очевидним і те,
що Вапнярка приречена.
21 жовтня військовий міністр полковник В. Петрів попередив Раду народних міністрів УНР,
що ситуація на фронті критична і потрібно виробити шляхи порятунку в разі катастрофи4.
Попередження було своєчасним. Вранці 22 жовтня витіснений Удовиченком з Журавлівки 42-й
Донський полк після короткого бою з частинами 12-ї Київської дивізії захопив Вапнярку5. При
цьому значна кількість українських вояків потрапила до полону. Невдовзі донців на ст. Вапнярка
замінив 2-й Лабінський козачий полк. Штаби Запорізької та Київської груп втратили зв'язок з
командуванням Дієвої армії. Зосереджені в районі вздовж залізничної гілки Вапнярка-Попелюхи 6-та й 8-ма
Запорізькі дивізії, 5-та й 12-та Київські дивізії виявилися відрізаними від інших з'єднань армії УНР.
Фактично запорожці й київці опинилися в оточенні - лише місцевість на захід від залізничної лінії
залишалася поки що вільною від ворога. Проте на залізниці перебували 4 броиепотяги, 400 вагонів
з різноманітним військовим майном та шпиталі, евакуювати які не було ніякої можливості0.
У ставці генерала Я. Слащова (ст. Христинівка) звістка про захоплення Вапнярки викликала
неабияке піднесення. Згодом він згадував: "Вимальовувалася певна перемога білих, переростання якої
в розгром петлюрівців уявлялося тим більше можливим, що штаб, очевидно, на якийсь час втратив
управління своїми військами: зв'язок було втрачено; галичани роз'єднані з корінними
петлюрівцями"7. Одночасним натиском з півдня, півночі та сходу білогвардійське командування розраховувало
щільніше стиснути кільце оточення довкола військ М. Омеляновича-Павленка й Ю. Тютюнника і
завдати їм остаточної поразки.
У разі розгрому запорожців і київців армії УНР загрожувала цілковита й остаточна катастрофа,
оскільки 7-ма Запорізька дивізія та вже досить виснажена група Удовиченка, поза всяким
сумнівом, не змогли б стримувати переважні сили ворога на 80-кілометровому фронті Тульчин-Ямпіль.
Фактично це означало б завершення війни поразкою української сторони, оскільки Галицька армія
в таких умовах навряд чи продовжувала б бойові дії. Тож у Штабі Головного отамана звістка про
падіння Вапнярки викликала настрої, близькі до розпачу.
Потрібно було негайно рятувати становище. 22 жовтня в Штабі Головного отамана відбулася
нарада за участю С. Петлюри, який напередодні повернувся до Кам'янця-Подільського - як
згадував прем'єр І. Мазепа, з переконанням, що "в галицькій команді не все гаразд і що мусимо бути
готові до всяких несподіванок з боку керівників Галицької армії"8. Опівдні Головний отаман напра-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 165зв.; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. -
Л. 229о6.-233,237оГ)., 238об.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Он. 3. - Спр. 43. - Арк. 167.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 89.
* Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 57.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 167; Омелянович-Павлснко М. На Україні 1919. -
С 61; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 308.
6 ЦДАВО України. - Ф. 4012. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 72.
7 СлащовЯ. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 36.
" Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 120.

Розділ 9
193
Білогвардійська гастина
вив до НКГА директиву, у якій піддав критиці стратегію галицького командування. "Початий пізно
з занадто малими силами, дуже обережний і ще не доведений до рішучого бою з ворогом, наступ
Галицької армії з боку Воронівців і Іллінців на Брацлав, звичайно, не дав до вечора 21 жовтня
жодних наслідків. Він не улегшив скрутне становище Наддніпрянської армії і дозволив ворогові заняти
Вапнярку і Журавлевку, що вже безпосередньо загрожує задам Наддніпрянської армії та Могилеві-
Подільському, - йшлося у директиві. - Звертається увагу НКГА на те, що при сучасних, дуже
складних політичних і стратегічних обставинах будуччина Соборної України залежить від призначеної
та цілком самостійної праці обох армій, як Галицької, так і Наддніпрянської. Я ще раз докликую
Галицьку армію не тільки допомогти Наддніпрянській армії в сучасний важкий для неї мент, але
допомогти щиро, від всього серця, з новим напруженням сил"1. С. Петлюра віддав наказ Галицькій
армії продовжувати енергійний наступ у напрямку на Вапнярку з метою ліквідувати ворожий прорив,
а Дієвій армії - зупинити просування ворога на смузі Рахни-Вапнярка до прибуття на фронт групи СС.
Забезпечення Жмеринки від наступу противника з 23 жовтня також покладалося на Галицьку армію2.
Після віддання розпоряджень військовикам С. Петлюра пізно ввечері 22 жовтня відбув ще
кілька нарад з Директорією та урядом УНР, а також з диктатором Є. Петрушевичем3. Обговорювалося
катастрофічне становище на фронті, пошуки шляхів матеріального забезпечення війська всім
необхідним. Міністри вкотре вже звично зобов'язалися зробити все від них залежне, щоб армія
не страждала від нестачі військового майна чи продовольства. Головний отаман намагався
переконати Є. Петрушевича в тому, що симпатії народу належать уряду УНР, а не Денікіну, а це прирікає
російських білогвардійців на неминучу поразку.
5І- Док. № 129.
12 Док. № 129.
>:і Нарада в Високої Директорії // Україна. - 24 жовтня 1919 р. - Ч. 60. - С. 2.
13 8-88

194
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
* Mr Mr
Виконуючи директиву Головного отамана, галицьке командування віддало розпорядження про
зміцнення корпусу Вольфа 8-ю Самбірською і 3-ю Бережанською бригадами1. Вольф знову отримав
категоричний наказ взяти Брацлав і просуватися на Вапнярку на допомогу армії УНР. Наступ групи
генерала Кравса було призупинено: війська не повинні були виходити за лінію Лопатинка-ст. Орато-
ве-Бабин, й бути готовими в разі потреби надати допомогу 2-му корпусові УГА2. Зокрема, з Іллінців
до Райгорода з цією метою вирушала 2-га Коломийська бригада.
Проте зусилля 2-го корпусу УГА так і не увінчалися успіхом. Упродовж 23 жовтня сильна
група отамана Р. Кніттеля (3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 10-та Янівська бригади) безуспішно
намагалася форсувати Буг біля
Райгорода, щоб вдарити на
Брацлав зі сходу3. Такими ж
безрезультатними залишались
і спроби 7-ї Львівської бригади
підполковника А. Бізанца
взяти Брацлав фронтовим
наступом. Частини білогвардійської
34-ї дивізії генерала Г. Василь-
ченка всюди відкинули галичан
від переправ. Лише група
отамана К. Шльосера(8-маСамбір-
ська і 11 -та Стрийська бригади)
змогла переправитися через Буг
біля Печори і розпочала наступ
на Бортники4. Та це був
локальний успіх - у цілому ж
поставлені перед військами Вольфа
завдання не були виконані.
Становище майже не змінилось і 24 жовтня. Групу отамана К. Шльосера, що наблизилася
до Брацлава з заходу, російсько-білогвардійські частини відкинули назад5. У свою чергу бригади
Бізанца та Кніттеля в ході важких і кровопролитних боїв відбили ворожий наступ, але не змогли
контратакувати. При цьому особливо значних втрат під Ситківцями та Вищою Кропивною зазнали
3-тя й 4-та бригади, стримуючи натиск російсько-білогвардійських підрозділів з Гайсина6. Таким
чином, упродовж 23-24 жовтня полковнику А. Вольфу не вдалося здобути Брацлав і розгорнути наступ
на Тульчин-Вапнярку, як це визначалося директивами Штабу Головного отамана та НКГА.
7-ма Запорізька дивізія 22 жовтня також не змогла просунутися під Тульчином, зустрічаючи
запеклий опір противника. У бою 23 жовтня дивізія захопила Тульчин, та внаслідок обхідного маневру
42-го Донського полку, що наспів з Вапнярки, зазнала важких втрат (було поранено командира 19-го
Республіканського полку, командира батареї, 2 курінних) і була змушена відступити7.
Зосереджені в районі с Вапнярки частини Удовиченка спочатку взагалі займалися тим, що
приводили себе до ладу. Вранці 23 жовтня група Удовиченка отримала наказ наступати на Вапнярку
й допомогти військам армії УНР прорватися з оточення8. Обережно, побоюючись за своє відкрите
для ворога праве крило, 3-тя Залізна дивізія просувалася на південь.
Старшини 2-го куреня 13-го полку 7-ї Львівської бригади
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 91.
2 Док. № 130, 131.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 91.
4 Док. № 135; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 112. - Арк. 26.
5 иДАВОУкраїни.-Ф. 2188,-Оп. 2.-Спр. 128.-Арк. 2;РГВА.-Ф. З9540.-Оп. 1.-Д. 32.-Л. 78;Док.№ 139.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 92.
7 ЦДАВО України.. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 168, 171; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д 139.
-А. 282-284,346.
8 ЦДАВО України.. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 170-170зв.

Розділ 9
195
Усі атаки 2-го Галицького корпусу були відбиті білогвардійськими військами генерала Г. Василь-
ченка - отже, група полковника Вольфа не змогла пробитися на допомогу до армії УНР.
У той же час зведена бригада 13-ї російсько-білогвардійської дивізії генерала Г. Андгуладзе,
підсилена особистим конвоєм генерала Слащова, знову здобула Бершадь та розпочала рух на Вапнярку1.
Запорожцям вдалося було 22 жовтня знову захопити Бершадь, та їхніх сил у цьому напрямку було
явно недостатньо.
З півдня вздовж вапнярської залізниці до Рудниці підійшли частини білогвардійського загону
Розеншильда-Пауліна, при чому Кримський кінний полк готувався здійснити глибокий обхід правого
крила запорожців2. Це мало остаточно замкнути кільце оточення довкола Запорізької та Київської
груп армії УНР і віддати їх на ласку переможця.
* * *
На щастя, запорожці та київці не збиралися складати зброю, а їхнє командування, не надто
сподіваючись на допомогу, вирішило рятувати ситуацію самотужки.
Отримавши звістки про падіння Вапнярки, командувач Запорізької групи генерал М. Омелянович-
Павленко відразу ж прийняв рішення пробиватися на північ, на з'єднання з основними силами армії.
Увечері 22 жовтня на станції Крижопіль, де перебував штаб запорожців, відбулася нарада
командування Запорізької та Київської груп3. Було вирішено частиною сил спробувати здобути Вапнярку,
а інша частина мала стримувати наступ білогвардійців на півдні. Після здобуття вапнярського
залізничного вузла й прориву з оточення частини мали розпочати організований відступ і евакуювати всі
ешелони зі зброєю, військовим майном, шпиталями тощо. Командування військами та керівництво
операцією взяв на себе М. Омелянович-Павленко.
Уранці 23 жовтня запорожці й київці розпочали Вапнярську операцію, від наслідків якої
залежала їхня подальша доля. На південному напрямку 8-ма Запорізька дивізія полковника Г. Базильськрго,
підсилена двома бронепотягами, зустрічним ударом спробувала контратакувати противника. І хоча
сили були надто нерівні, упродовж усієї першої половини дня Базильський стримував наступ
білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна та зведеної бригади 13-ї дивізії4. Лише коли Кримський
кінний полк обхідним маневром зайняв Гарячківку та М'ясківку, загрожуючи Крижополю,
запорожці почали відступати, здавши пішим підрозділам та бронепотягам противника Попелюхи й Рудницю5.
Частини білогвардійської 13-ї дивізії захопили Бершадь, куди переїхав штаб генерала Г. Андгуладзе6.
Поки 8-ма Запорізька дивізія стримувала наступ ворога на півдні, Вапнярку атакували 12-та
Київська дивізія з заходу та 6-та Запорізька дивізія з південного сходу, при підтримці 2 бронепотягів.
2-й Лабінський козачий полк не витримав одночасного натиску українських військ і був змушений
залишити станцію й відступати на Тиманівку-Кирнасівку7. Успіху запорожців та київців сприяв
також наступ на Вапнярку частин 3-ї Залізної дивізії, що надійшли з району Тульчина. Таким чином,
17-й гайдамацький полк 6-ї Запорізької дивізії здобув Вапнярку якраз тоді, коли сюди підходили
численні обози й еиіелони з військовим майном запорожців, оскільки білогвардійці вже наблизилися до
Крижополя. Там, зокрема, становище здавалося безнадійним і генерал М. Омелянович-Павленко
особисто водив власний кінний конвой в атаки проти Зведеного драгунського білогвардійського полку8.
1 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 36.
2 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 153-154.
3 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 61-62.
4 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 63-65; Док. № 134.
5 РГВА. -Ф. 39540. -Оп. 1. - Д. 25. -Л. 238; Там же. -Д. 32. -Л. 88; Там же. -Ф. 39660. -Оп. 1. - Д. 139.
- Л. 294; Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 154; Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 65; Гонта Д. Невдала атака денікінської
кінноти на панцирний поїзд «Хортицю» // Календар Альманах Червоної Калини на 1937 рік. - Львів, 1936.
6 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 280об.
7 Док. № 136; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 94; Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 346.
8 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С 67.

196
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
З радістю та полегшенням зустріли в цей
критичний момент у штабі Запорізької групи звістку
про взяття Вапнярки. І хоча Крижопіль довелося
все-таки здати переважаючим силам ворога1,
війська було врятовано. Запорожці встановили
бойовий контакт з 3-ю Залізною дивізією, а генерал
М. Омелянович-Павленко негайно зв'язався
зі штабом Дієвої армії УНР, звідки отримав
наказ розпочати планомірну евакуацію ешелонів та
військового майна. 7-ма Запорізька дивізія своїм
21-м Наливайківським полком вийшла до ст. Жу-
равлівка2. Кільце ворожого оточення довкола ки-
ївців і запорожців було розірване.
Прикривати відступ довелося виснаженій
попередніми боями 8-й Запорізькій дивізії.
Незважаючи на втому й важкі втрати, її частини
24 жовтня вкотре вже контратакувати
білогвардійців. У ході надзвичайно запеклого
кровопролитного бою під М'ясківкою 6-й кінний
гайдамацький ім. К. Гордієнка полк при підтримці кінних
підрозділів 8-ї дивізії завдав Кримському
кінному полку полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановсь-
кого важких втрат і відкинув його від Горячків-
ки3. Поразка під М'ясківкою примусила генерала
Розеншильда-Пауліна дещо сповільнити
просування своїх частин. До речі, жорстокість цього
бою та завдані запорожцями втрати справили
неабияке враження на білогвардійців. "...Ніколи
ще не було такої жорстокості і почуття взаємної ворожнечі", - згадував згодом про бій під
М'ясківкою білогвардійський офіцер4.
Після успішного завершення операції Штаб Головного отамана віддав наказ Дієвій армії
забезпечити напрямок Вапнярка-Могилів-Подільський перекиданням на нього Запорізької групи. Водночас
командарму В. Сальському було наказано призначити начальником залоги Могилева «певну людину»,
що змогла б у разі потреби керувати обороною міста5. Виконуючи ці вказівки, В. Сальський визначив
завдання Запорізької групи як оборону підступів до Могилева на вапнярському напрямку (включно
з самою Вапняркою). Київській групі було наказано передислокуватися до району Чернівців з тією ж
метою (бригаду УСС було повернуто в розпорядження НКГА), Волинській групі - налінію Джурин-
Рахни для захисту жмеринської залізниці. Удовиченко мав захищати Журавлівку. Нарешті, на роль
керівника оборони Могилева-Подільського Сальський обрав генерала П. Єрошевича,
колишнього командира 1-ї Північної дивізії, що перебував без призначення у розпорядженні штабу Дієвої
Старшини 7-го гарматного полку 3-ї Залізної дивізії
1 На ст. Крижопіль 4 українських бронепотяги та ешелони з військовим майном ледь не потрапили до рук
ворога. Білогвардійська стежа непомітно розібрала залізничну колію на станції і українські бронепотяги, які саме
залишали Крижопіль, неминуче зазнали б катастрофи. Та залізничник Іван Липницький зупинив бронепотяги,
врятувавши їх від аварії. Залізницю було швидко полагоджено і бронепотяги безперешкодно від" їхали. За свій вчинок
І. Липницький заплатив життям - його зарубала кінна білогвардійська стежа, що у засідці спостерігала за
подіями. Героїчний вчинок залізничника було офіційно занесено до щоденного журналу бойових дій Дієвої армії УНР
(ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 174-174зв.).
2 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 171.
3 Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. - С. 67; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. -
Арк. 62зв.; Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 174-174зв.
4 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 154-155.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 173зв.; Док. № 140.

Розділ? 197
Українська кіннота
армії1. Йому на новій посаді було надано права командира корпусу. Отже, армія відтепер переходила
до оборони.
Вапнярська операція показала білогвардійському командуванню, що списувати з рахунку армію
УНР як бойову силу ще зарано. "Хоча ми отримали значний успіх над противником у районі Гайсин-
Брацлав-Тульчин, та завдяки значній перевазі його сил це не позбавило його активної здатності
і контратаки з боку петлюрівців ведуться по всьому фронту. З огляду на все вищевикладене сказати,
коли нам вдасться остаточно зламати впертість противника і вийти на лінію Козятин-Жмеринка,
поки що не видається можливим навіть приблизно", - підсумував начальник оперативного відділу
штабу військ Новоросійської області Г. Коновалов під час телеграфної розмови 23 жовтня з
командуванням військ Київської області ЗСПР2.
Та хоча внаслідок вапнярського прориву з'єднання армії УНР були врятовані від повного
знищення, проте загальні невдачі на фронті негативно позначилися на моральному стані українських військ.
Розпочатий 20 жовтня контрнаступ не приніс нічого, крім поразки під Вапняркою, значних
людських втрат під Брацлавом та локальних успіхів в районі Іллінці-Оратів. Зі страшною очевидністю
перед армією, сили якої підточували епідемія тифу, дезертирство та матеріальна незабезпеченість,
вимальовувалася перспектива військової катастрофи. Бойовий дух частин падав, поширювалася
деморалізація й дезорганізація.
Честь за порятунок армії у ці важкі дні належала не головнокомандуванню, а ініціативним
командувачам груп - насамперед М. Омеляновичу-Павленку й О. ^/довиченку. Що ж до ставки, то вона
радше спостерігала за бойовими подіями, а не керувала ними. Вище українське військове керівництво
почувало себе цілковито безпорадним перед уявною непереможністю ворога.
1 ЦДАВО України. -Ф. 3172. -Оп.З.-Спр. 43. -Арк. 173зв., 175; ЦДІА України у Львові.-Ф. 581.-On. 1.
- Спр. 39. - Арк. 1.
2 РГВА.-Ф. 39660.-Оп. 1.-Д. 139.-Л. 267-268.

198
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
* Mr Mr
В українських військах стали частішими прояви недовіри козаків до командного складу,
викликані частими фактами переходу старшин на бік білогвардійців. Зокрема, у 6-й та 8-й Запорізьких
дивізіях бійці самостійно створювали окремі, не підлеглі командирам частин, гайдамацькі
підрозділи1. Ось як охарактеризував сучасник ситуацію на фронті армії УНР у ці дні: "Становище погане.
Страшенна в'ялість військових частин, а особливо старшин, тікають від ворога, не виявивши його
сили. Фактично воює Запоріжська група і дивізія Удовиченко. Волинську групу можна не лічити зовсім.
Козаки не вірять старшинам ні на шаг. При кожному полку маються гайдамаки для контроля. Перед
боєм посилають в розвідку гайдамаків. Не одержавши інформації від гайдамаків, в бій не ідуть..."2.
Білогвардійське командування намагалося впливати на моральний стан українських старшин
та вояків засобами агітаційно-пропагандистського характеру. Так, 22 жовтня командувач
білогвардійських військ Новоросійської області генерал Н. Шиллінґ видав відозву до бувших старшин
російської армії, які перебували на службі у війську УНР. У цій відозві, що була широко розтиражована
російською пресою та видана окремими листівками, генерал Шиллінґ закликав тих, хто "остаточно
не втратив совість і зберіг хоча б краплину любові до знесиленої Батьківщини", перейти на службу
до ЗСПР. Ті ж, хто не залишить армію УНР до 26 жовтня, мали бути страчені як злочинці. "Вищі
керівники української армії незалежно від часу переходу до російських військ, будуть повішені
як зрадники Росії",- зазначалося у відозві3. Серед значної частини старшин армії УНР ця відозва
викликала чергову хвилю деморалізації4.
На жаль, українська сторона не спромоглася на якісь контрзаходи в царині пропаганди. Працювала
лише контррозвідка. У жовтні 1919 р. вдалося виявити низку таємних білогвардійських організацій
у вищому військовому керівництві; за фактом належності до таких було заарештовано начальника
розвідувального відділу Штабу Головного отамана осавула Греціва та співробітника Штабу
підполковника Б. Сулковського5. Контррозвідка виявила таємну організацію і в комендатурі запілля Дієвої
армії. У Кам'янці-Подільському було викрито групу денікінців, які готували замах на Головного
отамана С. Петлюру6.
Про моральний та бойовий стан армії УНР та УГА противник був добре поінформований завдяки
своїй розвідці, яка повідомляла в цей час, що українські війська "сильно понівечені, але не розбиті
і ще мають боєздатні військові з'єднання"7.
До речі, на цей час очолювана осавулом Снігірівим розвідка штабу Дієвої армії УНР також мала
досить чітке й точне уявлення про чисельність сил противника на фронті, яке в цілому
відповідало дійсності. Дивувала лише цілковита невідповідність інформації урядових повідомлень реальній
картині становища на фронті. Зокрема, оперативні звіти Штабу Головного отамана за підписом
генерала М. Юнаківа повідомляли здебільшого лише про успіхи, а з 22 жовтня (захоплення ворогом
Вапнярки) - ще й про переможний наступ8.
1 Не плутати зі «старим» 17-м гайдамацьким полком 6-ї Запорізької дивізії та 6-м кінним ім. К. Гордієнка
полком 3-ї Окремої Запорізької кінної бригади (що неофіційно також називався «гайдамацьким») - єдиними
гайдамацькими формуваннями в армії УНР з часів 1917 р.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 88.
3 Киевская Жизнь. - 1919 год. - 24 октября; Покровский Г. Деникинщина. - С. 161.
4 Як згадував Н. Шиллінґ, „після цієї відозви майже кожного дня почали прибувати до нас у штаб петлюрівські
офіцери; у штабі їх опитували про те, як саме вони бажали б служити надалі, тобто чи залишатися на цьому ж фронті,
що означало почати боротьбу проти Петлюри, чи бути переведеному на інші фронти; в останньому випадку штаб
відправляв їх до Таганрогу і там вже їх розподіляли по різних фронтах". За його словами, „така політика щодо пере-
біжчиків-петлюрівців призвела до того, що вони вже без будь-яких побоювань переходили до нас, поодинці і
групами, хто безпосередньо в наші війська, які перебували на фронті, хто приїзджав прямо до Одеси" (ГАРФ. - Ф. 5881.
- Оп. 2. - Д. 747. -Л. 51об.-52,53).
5 Док. № 206.
6 Кедровський В. Спроба вбити Головного отамана // Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. - 1965. - Ч. 5-
6 (24-25). - С 3-4.
7 ЭммануельВ., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 154.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 21-30.

Розділ 9
199
Українські міністри та вище державне керівництво у Кам'янці-Подільському не усвідомлювали
масштабності катастрофи, яка насувалася та суворо диктувала необхідність мобілізувати усі сили для
фронту. Під враженням «перемог», що існували лише на папері, дехто втрачав почуття реальності.
"Нашими сильними противонаступами ми не тільки що стримали добровольчі війська, а навпаки,
перейшли самі в наступ на всьому фронті, відкидаючи добровольців в деяких місцях на ЗО верст
денно. В цей спосіб нашому командуванню вдалось вирвати ініціативу з рук денікінської армії... Все-
таки факт переходу із стадії оборони в стадію наступу говорить не тільки про боєспособність наших
військ, а також і силу, для якої добровольча армія не являється грізною", - повідомляло 22 жовтня
місію УНР в Італії міністерство закордонних справ1.
1 Українська революція: документи 1919-1921. - С 55.

200
Війна і політика
(кінець жовтня 1919 р.)
Провал другої спроби розгорнути загальний наступ на білогвардійському фронті загрожував
остаточною втратою будь-яких шансів на перемогу у війні. Погіршення стратегічної ситуації на
фронті ще більше підірвало бойовий дух командування Дієвої армії УНР, і без того достатньо низький.
Є. Петрушевич був незадоволений галицьким командуванням, вважаючи, що в НКГА бракує
"сильної руки"1. У той же час не зникли суперечності між урядом УНР та галицькою диктатурою.
З метою пошуків шляхів подолання цих розбіжностей уряд УНР скликав 25 жовтня державну
нараду в Кам'янці-Подільському. Участь у нараді взяли члени Директорії, міністри уряду І. Мазепи
та представники галицької диктатури на чолі з Є. Петрушевичем. Офіційно її мету було визначено
як "вияснення всього, що зроблено досі в державному будівництві і координація всіх сил в
діяльності в майбутньому"2.
Незважаючи на складну внутрішньополітичну боротьбу, нарада проходила в атмосфері видимої
солідарності та згоди. Виступаючи перед присутніми, С Петлюра зазначив, що існує "необхідність
організації всіх сил, з огляду на важке становище України і
необхідність розсіяти нездорову атмосферу, яка створюється чутками, що
поширюються серед широких кіл населення". "Зараз відбувається
велика боротьба і від результату цієї боротьби залежить існування
всієї великої соборної Української Народної Республіки", -
наголосив Головний отаман3.
У відповідь Є. Петрушевич несподівано заявив, що всі
"нерозумні чутки і підозрівання" є нічим іншим, як наслідком інтриг
та провокації ворогів Української держави. "В усіх справах
нашого державного життя галицький уряд думає й творить одну волю
з урядом Наддніпрянським, а його армія освячує цю святу єдину
волю своєю кров'ю", - стверджував у своїй промові галицький
диктатор4.
Оригінальну заяву зробив прем'єр-міністр І. Мазепа, який
сказав, що "на денікінську навалу не звертає великої уваги", бо знає,
Військовий міністр УНР полковник що "Денікін стоїть серед моря народного гніву"5.
В. Петрів Становище армії нарада майже не обговорювала, прийнявши
до відома цікаве з точки зору відповідності фактам твердження військового міністра УНР В. Петріва
про те, що "ми маємо таку армію, якої ніхто не має в світі"6. Певним чином це, звичайно, відповідало
дійсності - проте у зовсім іншому сенсі, аніж мав на увазі промовець.
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 277-278.
2 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 571. - Арк. 8.
3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Сир. 39. - Арк. 1.
4 Перша державна нарада // Україна. - 26 жовтня 1919 р. - Ч. 63. - С. 2-3; Мазепа І. Україна в огні й бурі
революції 1917 - 1921. - Т. 2. - С 123.
5 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 129-133.
6 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 129-133.

Розділ 10
201
Після виголошених у такому ж дусі промов інших учасників наради С Петлюрі та І. Мазепі не
залишалося лише підсумувати, що "в обох урядів панує цілковите порозуміння і згода" та що "всі
представники нашого організованого громадянства глибоко вірять у щасливе закінчення нашої боротьби
за здобуття волі", а "Україну чекає світла будуччина"1. На цьому державна нарада й закінчилася, так
фактично нічого й не вирішивши. Були прийняті декларативні заяви про взаємну згоду і єднання.
їхню щирість яскраво показав інцидент, описаний у спогадах галицьким діячем О. Назаруком:
«А на дворі відбувалося ще краще "єднання". Площу перед губернаторською палатою, де
відбувалося "єднання" політиків, обсадили наддніпрянським військом. Коли про це довідалася галицька
залога, прийшла також на ту площу, і то з двома кулеметами, щоби в потребі боронити Диктатора.
Як Наддніпрянці побачили, що Галичани привезли "техніку"... післали по свою "техніку". І так
скріплялись майже цілу ніч»2.
За іронією долі, цього ж дня - 25 жовтня 1919 р. - у Вінниці Начальний вождь УГАМ. Тарнавсь-
кий здійснив крок, який не мав нічого спільного з «єдиною волею» українського уряду. Вирішивши,
що час настав, генерал М. Тарнавський у порозумінні зі своїм начальником штабу А. Шаманеком
25 жовтня доручив старшинам УГА отаману О. Лисняку та сотнику О. Левицькому перейти фронт
на відтинку 2-го Галицького корпусу і розпочати переговори з білогвардійським командуванням.
Формально переговори мали вестися про обмін військовополоненими, та насправді делегація за
дорученням М. Тарнавського мала з'ясувати можливість укладення перемир'я між українськими та
російськими військами3. Того ж дня Лисняк і Левицький виїхали до Немирова, де поінформований про
їхнє завдання командир 2-го корпусу УГА А. Вольф приділив до складу делегації сотника Г Куріцу.
Пізно ввечері делегати прибули до місця постою 4-ї Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича4.
Тут вони збиралися перейти фронт, що їм і вдалося зробити за кілька днів.
Генерал Тарнавський вислав делегацію не лише таємно від уряду УНР, але навіть без відома
Є. Петрушевича. Втім, галицький командувач збирався при першій нагоді повідомити диктатора
про свої дії, не сумніваючись у їх схваленні. Схоже, що М. Тарнавський розумів усю неоднозначність
та далекосяжність здійснених ним кроків, проте вважав їх цілковито виправданими з огляду на
надзвичайно скрутне становище Галицької армії.
* * *
Проте якщо на Поділлі упродовж жовтня 1919 р. точилися запеклі бої між українськими та
білогвардійськими військами, то на волинських позиціях панувало цілковите затишшя. "На більшовицькому
фронті спокійно", - незмінно повідомляли щоденні зведення Штабу Головного отамана5.
Це не було випадковістю. Ще на початку жовтня на 44-ту російсько-більшовицьку дивізію, яка
єдина з п'яти дивізій 12-ї армії залишалася на фронті проти українців, було покладено завдання
забезпечувати праве крило більшовицьких військ, що наступали на Київ, від... білогвардійців. 11 жовтня
44-ту більшовицьку дивізію остаточно було залучено до операцій на Київ, і більше в наказах
командування 12-ї армії про можливість бойових дій проти української армії навіть не згадувалося6. У той
же час, як уже зазначалося, в середині жовтня українське командування зняло війська отамана Є. Ко-
новальця і полковника А. Вольфа з більшовицького фронту й перекинуло їх на білогвардійський.
Внаслідок цілковитої відсутності військ усіх сторін у районі Полонне-Чуднів-Бердичів
утворилася своєрідна «нейтральна зона», в межах якої хазяйнували лише повстанці7. Фактично українсько-
1 Перша державна нарада // Україна. - 29 жовтня 1919 р. - Ч. 64. - С 1-3; Доценко О. Літопис української
революції. - ї. II. - Кн. 4. - С 138.
2 Назарук О. Рік на Великій Україні. Спомин з української революції. - Відень: "Український Прапор",
1920. - С 255.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 16; Денник Начальної Команди Української Галицької
армії. - С. 93; Тарнавський М. Спогади. - С. 105; Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії
з Добрармією ген. Денікіна // Українська Галицька армія. Матеріали до історії. - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С 496.
1 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 496.
5 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 1-34.
6 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 404,417.
7 ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 18. - Спр. 12. - Арк. 3.

202
Мтамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
більшовицький фронт перестав існувати. Цю обставину білогвардійська розвідка навіть розцінила
як доказ укладення угоди між урядом УНР та більшовиками: "Петлюрівське командування
продовжує знімати з фронту більшовиків свої війська і направляти на південний фронт, цілковито
оголюючи свій північний, внаслідок чого можна припустити, що між Петлюрою і більшовиками досягнуто
певної домовленості"1.
З огляду на фактичну ліквідацію українсько-більшовицького фронту припинили свою активність
і нечисленні більшовицькі підпільні організації, які діяли на контрольованих українським урядом
теренах. Так, підпільний подільський губком КП(б)У навіть утримався від розповсюдження серед
населення вже надрукованих листівок-звернень до вояків УГА з традиційно антиурядовими
закликами2. Незрозуміло, правда, що зробив волинський більшовицький губком з цими листівками, оскільки
вони так і не були розповсюджені серед українських частин. Водночас органи держбезпеки УНР
послабили переслідування учасників більшовицького підпілля, а подекуди й цілковито припинили
його - внаслідок цього чимало підпільників фактично легалізувалися3. Варто зазначити, що
декого з них це дезорієнтувало. «З часописів важко було збагнути, у чім річ, - згадував один із діячів
більшовицького підпілля. - Якийсь час часописи з "задоволенням" відзначали успіхи більшовиків
у боротьбі з денікінцями... Перебільшували наші сили, поширювали різноманітні сприятливі для нас
чутки. Останнє, між іншим, цілковито сплутало наші карти. Ми розуміли, що це маневр, але
достеменно не знали, чим він викликаний»4. Як зазначав у доповіді старшина розвідувального відділу
Начальної Команди Галицької армії, наприкінці жовтня в Кам'янці-Подільському було "увільнено
всіх арештованих комуністів, які промовляли публічно на зборах, закликали до злуки та до війни
з добровольцями..."5 Отже, хоча домовленості з більшовиками і не було, ідея порозуміння з ними
в умовах збройної конфронтації з білогвардійцями набувала дедалі більше прихильників серед
державного та військового керівництва України.
* * *
25 жовтня до Кам'янця-Подільського прибув з Москви Ф. Платтен. Його вже майже й не
чекали - адже пройшло більше місяця після від'їзду швейцарця до Москви. Того ж дня, 25 жовтня,
Ф. Платтена відразу ж після закінчення державної наради прийняв голова Ради Народних міністрів
І. Мазепа. Ф. Платтен повідомив про прихильне ставлення більшовицького керівництва до
можливості укладення з УНР військового союзу. За його словами, більшовицький лідер В. Ульянов-Ленін
у приватній розмові заявив, що йому зрештою байдуже, яка форма правління буде в Україні, якщо
при владі стоятимуть соціалісти6.
Ось який вигляд мали, за спогадами Мазепи, представлені Ф. Платтеном умови порозуміння:
"1. Совітська Росія згоджується на військову конвенцію проти Денікіна, як перший крок до
порозуміння з нами.
2. Совітська Республіка готова очистити певні території для зайняття їх нашими військами з тим,
що на цих територіях не буде переслідувано більшовиків.
3. В разі нашої на це згоди треба вислати з обох боків уповноважених: з нашого боку до
дванадцятої большевицької армії, з їхнього — до нашої армії, яка розташована найближче до совітського
фронту (Галицькаармія. -М. К.).
4. Після цього починаються політичні переговори".7
1 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 41. - Л. 26об. „Очевидно, між правобережною групою більшовиків і
петлюрівцями мається якась домовленість, що вказаним противникам розв'язала руки і більшовики накинулись на вас, а
петлюрівці на нас," - резюмував начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області полковник Г. Коновалов
у розмові по прямому дроту зі штабом військ Київської області ЗСПР (РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 262).
2 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 1. - Арк. 2, 6; Державний Архів Вінницької області (ДАВО). -
Ф. 138. - Оп. 2. - Спр. 65. - Арк. 4.
3 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 481-482.
4 Верхотурский А. Прорыв Южной группы. - X.: Госиздат, 1924. - С. 56.
5 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 147.
6 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. Кн. 4. - С. 105.
7 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921. - Т. 2. - С. 121.

Розділ 10
203
Платтен повідомив також, що відповідну резолюцію Політбюро ЦК РКП(б) він залишив у
командувача 12-ї російсько-більшовицької армії М. Муралова, від якого привіз дозвіл на проїзд українських
представників. Муралов, за словами Платтена, мав наказ Реввійськради Республіки про надання
українській армії відразу ж після обміну представниками, 20 тисяч рушниць, 20 мільйонів набоїв до них,
12 гармат, значної кількості кулеметів та потрібної кількості амуніції1. До всього цього Ф. Платтен
додав, що якщо більшовицька Росія знайде в особі уряду УНР підтримку проти Денікіна, то безумовно
стане тоді на позицію визнання незалежності України2.
Більшовицька делегація перебувала у Кам'янці-Подільському цілком таємно, зупинившись
на квартирі по вул. Петроградській, неподалік від будинку Директорії, під виглядом делегації
повстанських отаманів3. Про зміст доповіді Платтена Мазепа відразу ж повідомив Директорію та диктатора
Петрушевича.
Зміст викладених Платтеном пропозицій справив враження на українських лідерів. Здавалося,
з'явилася реальна можливість нарешті порозумітися з більшовиками на вигідних для уряду УНР умовах
та налагодити з ними військову співпрацю в боротьбі проти білогвардійців. Це уявлялося можливим,
оскільки на українсько-більшовицькому фронті вже більше місяця панувало затишшя. Порадившись,
Директорія та Петрушевич вирішили провести 28 жовтня у Вінниці військову нараду, на якій
обговорити можливість укладення союзу з більшовиками і діяти далі в цій справі відповідно до прийнятих рішень.
Та на щирість заяв диктатора про готовність «творити одну волю» з урядом УНР несподівано впала тінь.
26 жовтня особа, що побажала залишитися невідомою для історії, повідомила урядові кола
УНР про таємну відправку НКГА делегації для переговорів з білогвардійцями4. Ці відомості негайно
надійшли до С Петлюри та прем'єр-міністра І. Мазепи. Якщо прем'єр не надав цьому серйозного
значення, то С Петлюра поставився до звісток про сепаратні дії Тарнавського дещо інакше. У світлі
неодноразово виявленого галицьким командуванням небажання воювати проти Денікіна ці відомості
виглядали цілком правдоподібно. "Якась невідома нудьга закрадалася в душу Головного отамана, якої
він уже не міг укрити від нас, що його оточували, та незвичайна нервовість видавала його неспокій", -
згадував О. Доценко5. Загроза сепаратних дій галицького командування знову ставала актуальною.
* * *
Тим часом становище на фронті Галицької армії частково стабілізувалося.
24 жовтня з'єднання 1-го Галицького корпусу А. Кравса, всупереч розпорядженням НКГА,
розгорнули наступ на Кантеліну-Заруддя і, завдавши втрат ворожим військам генерала Черського,
захопили ці населені пункти6. Своїми успіхами війська генерала Кравса були зобов'язані не стільки
своєму командувачу, який продовжував виявляти надмірну обережність, скільки командиру 1-го
корпусу полковнику О. Микитці, який здійснював керівництво наступом безпосередньо на позиціях.
Зважаючи на те, що у складі групи залишилися лише бригади 1-го корпусу (5-та, 6-та, 9-та і 1-ша
кінна), 24 жовтня НКГА прийняла рішення про розформування армійської групи генерала Кравса.
Командування частинами переходило до полковника Микитки. Кравс разом зі штабом 3-го корпусу
УГА був відкликаний до Жмеринки7.
Стривожений наступом Галицької армії, командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Ши-
ллінґ 24 жовтня віддав наказ генералу Я. Слащову розбити угрупування галицьких бригад у районі
Липовця та "розвивати успіх на загальному напрямку на Липовець-Вінниця"8. Білогвардійське
командування побоювалося, що війська УГА зможуть обійти праве крило військ Слащова.
Проте Микитка не став розвивати успіх. Це, безумовно, було помилкою - виснажена
попередніми боями 5-та російсько-білогвардійська дивізія розпочала відступ, подекуди досить хаотичний.
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921. - Т. 2. - С. 121.
2 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 59.
3 Док. № 206.
4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921. - Т. 2. - С. 133.
5 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 267-268.
6 ЦДАЮ України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 174зв.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 93.
8 Док. № 141.

204
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
З'єднання 1-го Галицького корпусу могли б успішно відкинути її
за Дашів-Гайсин і вийти в запілля правофланговим частинам 4-ї
білогвардійської дивізії Слащова. Проте нерішучість галицького
командування перешкодила розгрому противника на цьому
напрямку. З'єднання 1-го корпусу УГА з 25 жовтня завмерли на
здобутих позиціях в очікуванні подальших вказівок, надавши
генералу Оссовському можливість упорядкувати свої частини й виділити
ударну групу для контрнаступу1. Лише 6-й Равській бригаді
сотника Ю. Головінського вдалося сміливою атакою захопити 26
жовтня Дашів2. Проте, не підтриманий іншими бригадами 1-го
корпусу, Головінський після тривалих боїв, у ході яких Дашів кілька
разів переходив з рук в руки, був змушений 28 жовтня залишити
місто3. Упродовж цього часу командири частин 5-ї Сокальської
та 9-ї Угнівсько-Белзької бригад, згідно з розпорядженнями
НКГА, вели розвідку на своїх відтинках фронту і лише спостеріга-
Команднр 1-го Галицького корпусу ЛИ, ЯК противник збирається 3 силами.
пашовшк О. Мшнтка Дещо активніше розгорталися події на фронті 2-го Галицького
корпусу полковника А. Вольфа, що продовжував штурм Брацлава. 24-25 жовтня група отамана
К. Шльосера, долаючи запеклий опір ворога, знову наблизилася до Брацлава з заходу^. Упродовж
26 жовтня тут точилися жорстокі бої, які закінчилися безрезультатно для обох сторін. Одночасно
з наступом на Брацлав спалахнув бій під Ситківцями, де група отамана Р. Кніттеля безуспішно
намагалася прорватися в напрямку на Гайсин. Проте виснажені галицькі бригади не змогли завдати поразки
білогвардійській 34-й дивізії генерала Г. Васильченка і під тиском наступаючих сил противника
залишили район Ситківці-Райгород5. 28 жовтня з наказу НКГА війська Вольфа перейшли в загальний
контрнаступ. Отаман Шльосер встиг підтягнути свої частини під Брацлав і при підтримці 13-го полку
7-ї Львівської бригади (разом до 1 500 багнетів) нарешті захопив місто6. Переслідувані галичанами
білогвардійські частини відкотилися до Бугу. Щоб врятувати становище, Слащов терміново розпочав
перекидати сюди козачу кінноту генерала Склярова. У той же час під Райгородом білогвардійський
75-й Севастопольський полк після виснажливих боїв відкинув групу отамана Р. Кніттеля на схід.
Незважаючи на часткові успіхи під Дашевим і Брацлавом, галицькі війська вже були майже
небоєздатні. Виснажена тривалими боями, підточена епідемією тифу та дезертирством, УГА являла
собою лише тінь колишньої грізної збройної сили. У кожній бригаді залишилося не більше 500 бійців,
решта ж вояків були хворі на тиф і перебували у шпиталях. "При кінці жовтня був послідний етап її
(Галицької армії. - М. К.) боєздатности: вона виглядала тоді вже радше на групу, якою занятися
повинен Міжнародний Червоний Хрест", - згадував сотник О. Левицький7. Начальний вождь М. Тар-
навський та начальник штабу УГА А. Шаманек були переконані, що за таких умов про продовження
збройної боротьби не може бути й мови (Тарнавський іронічно назвав новий контрнаступ «танком
мухи в окропі»).
Тому НКГА не стала розвивати успіхи, одержані на фронті упродовж 24-28 жовтня. Очевидно,
вони були потрібні галицькому командуванню лише для того, щоб зробити противника більш
зацікавленим у переговорах про перемир'я0.
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 343, 346-347.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 94; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 98;
Там же. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 328-329, 385.
3 иДАВОУкраїни.-Ф.2188.-Оп.2.-Спр. 122.-Арк. 19,65;РГВА.-Ф. 39540.-Оп. 1.-Д. 25.-Л. 246об.
4 Док. № 142; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 42; Там само. - Ф. 3172. - Оп. 3.
- Спр. 43. - Арк. 174зв.; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 344.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 93-94.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 122. - Арк. 19, 54-54зв.; Там само. - Спр. 114. - Арк. 27; Там
само. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 19.
7 Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні. - С 55.
tt Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 251.

Розділю 205
Старшини 5-го гарматного полку УГА. В центрі - командир полку сотник Циганик
* * *
Між тим становище на фронті Дієвої армії УНР було критичним. Запорізька (2 500 багнетів)
та Київська (300 багнетів) групи перебували на марші до районів, визначених їм для оборони
могилівського напрямку. Волинська група (350 багнетів) зосереджувалась у районі Джурин-Рахни
для прикриття жмеринської залізниці. Полковник О. ^овиченко направив до штабу Дієвої армії
прохання зняти його групу (3-тя Залізна і 9-та Залізнична дивізії, 370 багнетів) з фронту хоча б
для забезпечення необхідною кількістю одягу й амуніції, зазначивши, що "в противному разі грозить
розпад групи"1. Проте замінити частини Удовиченка в районі ст. Журавлівка не було ким, і група
залишилася на позиціях.
25 жовтня 7-ма Запорізька дивізія полковника В. Осмоловського при підтримці зведеної
кінної бригади (1-й Лубенський та 5-й Чорних запорожців кінні полки) здобула після жорстокого бою
Тульчин, де було захоплено 4 гармати, 7 кулеметів, 100 рушниць2. Проте в умовах переходу армії
до оборони ця перемога не могла схилити чашу військового успіху на бік українців. Та й на ситуацію
на вапнярському напрямку взяття Тульчина не вплинуло.
Самотужки втримати вапнярський залізничний вузол запорожці не могли. 6-та Запорізька
дивізія отамана Л іневського під натиском білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна відступила
до Вапнярки. 8-ма Запорізька дивізія залишила залізницю і розпочала пересування в район на
південь від Томашполя з метою прикрити від ворожого наступу Могилів-Подільський.
Вранці 26 жовтня білогвардійські частини атакували Вапнярку, саме коли 6-та Запорізька дивізія
змінювала у районі станції Київську групу3. Ворожа кіннота здійснила низку вдалих обхідних маневрів,
проте остаточно долю Вапнярки вирішив наступ уздовж залізниці 3-го батальйону Сімферопольського
офіцерського полку, підтриманого бронепотягом «Коршун». Український бронепотяг «Помста» під ко-
1 UMBO України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 175.
2 Док. № 142; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 150. - Арк. 44; Там само. - Ф. 1078. - Оп. 5.
- Спр. 4 - Арк. 22; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 244об., 246об.; Там же. - Д. 32. - Л. 99.
3 UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 150. - Арк. 44; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 244об.;
Уяовиченко О. Третя Залізна дивізія. - С 199, 207.

206
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
мандою сотника О. Твардовського після кількагодинної перестрілки залишив станцію, яку зайняли
сімферопольці1. До Вапнярки підтягувались основні сили загону Розеншильда-Пауліна.
Та отаман Ліневський не збирався відступати, і весь день його 6-та Запорізька дивізія вела
жорстокі бої на підступах до Вапнярки2. Водночас ворожа кіннота просувалася на Томашпіль, де її
стримували правофлангові частини 6-ї Запорізької дивізії. 26 жовтня під Андріяшівкою-Антонівкою
запорожці відбили всі атаки кримців і кубанців; при цьому в бою було важко поранено командира
2-го Таманського кубанського полку військового старшину С. Додонова3.
27 жовтня жорстокі бої в районі Вапнярки продовжилися. Удовиченко з власної ініціативи також
повів наступ на Вапнярку частинами 3-ї Залізної
й 9-ї Залізничної дивізій4. Білогвардійці в цих
боях зазнали важких втрат, їх рятувало лише
надходження людських поповнень з Одеси. Та
натиск запорожців був настільки енергійним,
що у штабі Розеншильда-Пауліна почали
розглядати можливість відступу5. Проте захопити
ст. Вапнярка, яку до останнього обороняла
білогвардійська піхота, запорожцям все ж не вдалося.
Зрозумівши, що частинам у цих боях загрожує
остаточне виснаження, командувач Запорізької
групи М. Омелянович-Павленко віддав наказ
про відступ у район на південь від Томашполя,
щоб уникнути загрози оточення і прикривати
могилівський напрямок. Понівечена група
полковника О. Удовиченка відступила до ст. Журав-
ЛІВКа, яку мала наказ прикривати6. Полковник В. Курмановж за роботою в Штабі
Таким ЧИНОМ, білогвардійському зато- Головного отамана
ну Розеншильда-Пауліна вдалося захопити Вапнярку і відкинути з'єднання армії УНР на захід
від залізниці Жмеринка-Вапнярка. 28 жовтня лівофланговим частинам Розеншильда-Пауліна
вдалося відтіснити запорожців до Томашполя7. Це створило загрозу для жмеринського
залізничного вузла. Штаб Головного отамана направив запит до НКГА про можливість перебрання
Галицькою армією фронту до Тульчина включно, щоб таким чином звільнити хоча б частину сил
7-ї Запорізької дивізії для захисту залізниці. Та галицьке командування, посилаючись на
відсутність резервів та виснаженість частин, відповіло відмовою8. Тому на жмеринський
напрямок планувалося перекинути групу Січових стрільців, на прибуття якої чекали вже кілька тижнів.
* * *
Отже, українські війська відступали. Як мав сприймати це С. Петлюра, враховуючи, що до Ка-
м'янця постійно надходили звістки про погіршення загального становища Денікіна, викликане
зростанням повстансько-партизанського руху на окупованих білогвардійцями теренах України та
невдачами на більшовицькому фронті?
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д 32. - Л. 98; Симферопольский Офицерский Полк. - С. 24; Власов А.
О бронепоездах Добровольческой армии // Военная Быль. - № 104. - 5. 1970. - С. 35.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 122. - Арк. 46-46зв.
3 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 156-156; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 5. - Спр. 4. - Арк. 21.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 122. - Арк. 45, 83зв.
5 Док. № 145, 148; РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 377об.-382. Білогвардійська розвідка
повідомляла про 6-ту Запорізьку дивізію, що „склад дивізії переконані самостійники, а тому вони вважаються однією
з найнадійніших частин'' (РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - А. 107).
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 122. - Арк. 83-83зв.
7 Док. № 153.
8 Док. № 150; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 19.

Розділ 10
207
У жовтні 1919 р. вся
Південна Україна була охоплена
полум'ям селянських повстань.
Особливо масштабних розмірів
повстанський рух досяг на Ка-
теринославщині, Донеччині,
у Таврії, де діяли
багатотисячні загони Н. Махна. Повстанці
цілковито ліквідували
білогвардійську адміністрацію в цілих
повітах, дезорганізували
військові комунікації білих. Ними
були захоплені такі великі
міста як Олександрівськ,
Бердянськ, Маріуполь, Нікополь,
Мелітополь1. На Полтавщині
та Київщині також відбувалися
повстання проти денікінської
влади, викликані жорстоким
свавіллям режиму.
Білогвардійські війська на марші п • •
r r Політичні гасла повсталих
часто були досить аморфними та невизначеними, домінували есерівські й анархістські настрої.
Проте значна частина повстанських загонів діяла під прапором УНР (Дніпровська повстанська
дивізія, загони «Холодноярської республіки» на південній Київщині, невеличкі відділи на
Полтавщині й Катеринославщині)2.
Для придушення повстань та ліквідації партизанської війни у своєму запіллі білогвардійцям
довелося створити справжній внутрішній фронт, перекидаючи на нього, окрім резервів, військові
з'єднання й частини з більшовицького фронту.
Більшовики, які перебували в стані фактичного перемир'я з Польщею та українською армією,
безперервно атакували своєю 12-ю армією ліве крило ЗСПР (війська Київського області), яке Денікін
змушений був підсилювати за рахунок послаблення військ, що наступали на Москву. Між тим червоні
невпинно перекидали з Західного фронту на Південний додаткові з'єднання й частини (загальною
чисельністю до 26 000 багнетів і шабель)3, якими значно зміцнили свої сили на головному, орловському,
напрямку наступу білих на Москву. Зосередивши тут понад 60 000 багнетів і шабель (14-та й 13-та
армії) проти 20 000 багнетів і шабель головних сил противника (Добровольча армія), більшовики в сере-
1 Верстюк В. Махновщина. - С. 178-180.
2 До речі, в цей час на чорноморському узбережжі Кавказу розгорнувся селянський рух „зелених", що
виступали під гаслами „третьої", демократичної, сили у громадянській війні. Проти влади уряду ЗСПР повстали також
Чечня й Дагестан.
3 Це були: Латишська стрілецька дивізія (6700 багнетів і шабель) з 16-ї армії, Естонська стрілецька дивізія (3250
багнетів і шабель) з 15-ї, а також 45-та й 46-та дивізії, та 1-ша бригада 47-ї дивізії (разом понад 16 000 багнетів і
шабель) з 12-ї армії. Щоправда, на денікінський фронт було перекинуто ще 2 дивізії зі Східного фронту - але вони були
приділені до 10-ї армії і мали другорядне значення (див.: Директивы Главного командования Красной армии (1917 -
1920 гг.): Сб. документов. - М.: Воениздат, 1969. - С. 472,483; Директивы командования фронтов Красной армии
(1917-1922 гг.). Сб. документов: в 4-х тт. - Т. IV. Материалы, указатели. - М.: Воениздат, 1978. - С. 72,76-77). Таким
чином, основну частину підкріплень, що врятували червоних у вирішальній битві на Південному фронті у жовтні
1919 p., складали війська 12-ї більшовицької армії, які до того перебували на фронті проти української армії. Цілком
очевидно, що коли б ці війська були скуті на Західному фронті, а також враховуючи, що більшовицьке
головнокомандування не встигло б швидко перекинути зі Східного фронту (на якому, до речі, армії Колчака також перейшли
у контрнаступ) сили, необхідні для оборони Тули й підступів до Москви, - то доля більшовиків, скоріше всього,
була б вирішеною. Але хто міг би атакувати більшовиків на заході восени 1919 p., враховуючи, що Польща реально
не збиралась допомагати Денікіну активними військовими діями проти червоних? Скувати сили більшовицького
Західного фронту цілком могла українська армія - якби, звичайно, їй самій не довелося воювати проти білогвардійців.

208
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
дині жовтня 1919 р. перейшли
в контрнаступ1. Маючи
величезну чисельну перевагу, червоні
завдали суттєвих поразок
добровольчим частинам,
виснаженим безперервними
кількатижневими боями. У жорстоких
кількаденних боях білі
втратили Кроми (14 жовтня), Севськ
(18 жовтня), Орел (20
жовтня) і були змушені перейти до
оборони2. Водночас війська 8-ї
й 13-ї червоних армій разом
з кінним корпусом С. Будьонно-
го (понад 20 000 багнетів і
табель) контратакували Донську
армію (15 000 багнетів і
табель) на правому крилі ЗСПР,
яка під натиском противника
24 жовтня залишила Воронеж3.
Стратегічну ініціативу на дені-
КІ НСЬКОМу фрОНТІ перехопило Один з 7исленнж комуністжнш батальйонів у Москві перед відправкою
червоне командування. на Південний фронт
Подіям на українському фронті у ставці головнокомандування ЗСПР у цей час приділяли мало
уваги. А. Денікін та його соратники були цілковито поглинені керівництвом бойовими діями на
головному фронті, який тривожно завмер під Москвою. Доповіді про операції проти української армії,
що вважалися керівництвом ЗСПР другорядними, губилися серед реляцій та донесень про
драматичні бої під Орлом та Кромами. Втім, можливість поразки чи бодай відступу на більшовицькому фронті
у ставці Денікіна ще не припускалась. Ось як згадував генерал П. Врангель, який був тоді
командувачем Кавказької армії ЗСПР, розмову з А. Денікіним 23 жовтня 1919 p.: «Загальне наше стратегічне
становище, за словами генерала Денікіна, було блискучим. Головнокомандувач, очевидно, не
припускав думки про ймовірність відвороту бойового щастя і вважав "зайняття Москви" лише питанням
місяців... Вказуючи на карті на лівий фланг нашого безмежно розтягнутого фронту, де діяв збірний
загін генерала Розеншильда-Пауліна, генерал Денікін, посміхаючись, зауважив: "Навіть Розеншилад-
Паулін, і той безупинно рухається вперед. Чим тільки він б'є ворога - Господь відає. Нашкріб якісь
частини і воює..."4.
Білогвардійці намагались у запеклих боях на московському напрямку контратакувати червоних,
завдаючи їм важких втрат, але долю білих армій вирішив брак резервів, що не дав можливості
замінити виснажені й поріділі частини свіжими. До 27 жовтня 13-та й 14-та більшовицькі армії завдали
Добровольчій армії важкої поразки, а червона кіннота примусила до відступу 3-й Кубанський і 4-й
Донський кінні корпуси5. Армії більшовицького Південного фронту перейшли в наступ, який
загрожував докорінним переломом у війні з Денікіним.
Проте уряд УНР, перебуваючи у катастрофічному стані, не міг використати такі переміни в
російській громадянській війні. Погіршення загальностратегічного становища Денікіна поки що мало чим
1 Гражданская война и воєнная интервенция в СССР. Энциклопедия. - С. 416; Волков С. Белое движение.
Энциклопедия гражданской войны. - С. 166.
2 Шамбаров В. Белогвардейщина. - С. 363-365; КакуринН., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921 гг.
- С.324-330.
3 Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. - С. 114-115.
1 Врангель П. Воспоминания. - М., 1992. - Ч. 1. - С. 370.
5 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921 гг. - С.329; Гражданская война и военная
интервенция в СССР. Энциклопедия. - С. 284.

Розділ 10
209
Гаювнокамандуваг ЗСПР генерал А. Денікін. Ліворуї - нагальник штабу головнокомандувага генерал 1. Романовський,
праворут - керуюгин відділом законів та відділом пропаганди Особливої Наради К. Соколов
могло допомогти українській армії. На порядку денному перед керівництвом УНР постав пошук
виходу з катастрофи.
* * *
Переговори з більшовиками та критичне становище Галицької армії - такими були головні
питання, що мала обговорити скликана на 28 жовтня у ставці НКГА військова нарада.
Напередодні, 27 жовтня, С Петлюра у супроводі командувача армії УНР полковника В. Саль-
ського та першого генерал-квартирмейстера М. Капустянського виїхав до Вінниці1. Під час поїздки
Головний отаман поцікавився думкою своїх співрозмовників щодо перспектив подальшої
боротьби. Командарм Сальський висловив упевненість у тому, що "Денікин дуже скоро загине, але він
і нас загубить"2. Полковник М. Капустянський, як виявилося, був такої ж думки. Це було досить
показово - під впливом останніх невдач військове керівництво остаточно втратило віру в перемогу.
Увечері 28 жовтня у Вінниці в приміщенні НКГА розпочалася військова нарада. С. Петлюра,
полковники В. Сальський та М. Капустянський представляли на ній Дієву армію УНР. З галицького боку
були присутні Є. Петрушевич, колишній державний секретар судових справ ЗУНР О. Бурачинський,
Є. Левицький, генерал М. Тарнавський, полковник А. Шаманек, а також представники різних
управлінь НКГА та штабів корпусів3. Разом з Петрушевичем приїхав і полковник Г. Ціріц, яким диктатор
збирався замінити Шаманека на посаді начальника штабу УГА.
Цього разу нарада проходила в атмосфері полеміки та суперечок. Генерал М. Тарнавський та
полковника. Шаманек виступили з доповідями, у яких змалювали всю трагедію військового та матеріаль-
ного становища Галицької армії. їх підтримав Г. Ціріц, якийзаявив,що армія отримала наказ про наступ
тоді, коли вона вже втратила до цього будь-яку здатність4. Було помітно, що заклики про необхідність
продовжувати збройну боротьбу проти Денікіна не справляють враження на галицьких
воєначальників. Навіть при обговоренні питання про можливість військового союзу з більшовиками полковники
1 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 55а. - Арк. 32.
2 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 267.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 251.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 278.

210
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
А. Шаманек та Г. Ціріц виступили за негайне порозуміння з білогвардійцями1. Дискусії тривали до
пізньої ночі. "Мене дивує, що регулярна армія ставить політичні домагання, - заявив С Петлюра. - Ви
тут предкладаєте звіти про катастрофальне становище серед самої армії і на фронті, і про це все
говорите з великим сердечним болем... та все буде добре"2. Головного отамана підтримав Є. Петрушевич,
тож представники НКГА були змушені погодитися принаймні з точкою зору диктатора. На цьому
військову нараду було завершено, хоча генерал Тарнавський та Шаманек залишилися при власній думці.
Диктатор Є. Петрушевж зі своїм нанближгим отогенням - С Ватвщьким та С Голубовжем. Друга половина 1919p.,
Ком 'янець-Подільський
Тоді ж, користуючись нагодою, Начальний вождь УГА у приватній розмові повідомив Є. Петру-
шевичу про вислану до білогвардійців делегацію. Досить спокійно сприйнявши новину, диктатор
висловив лише думку, чи не краще було б відправити цю делегацію до більшовиків. На це
Тарнавський відповів (щиро?), що "з більшовиками ми втратили бойовий контакт і не маємо фізичної змоги
перекинутися на іх бік"3. Тарнавський запевнив Петрушевича, що делегацію до білогвардійців
вислали, як і належить, у повному порозумінні з галицьким командуванням, що автоматично робить цей
крок «виявом збірної волі УГА». Що ж до С. Петлюри й Штабу Головного отамана, то, за словами
Тарнавського, вся їхня діяльність зводиться до спроб послабити Галицьку армію і перевести її під
команду С Петлюри. Наприкінці розмови галицький командувач запевнив диктатора, що надалі
повідомлятиме йому про всі заходи у справі переговорів, і Петрушевич висловив згоду на їх проведення4.
Звичайно, все мало відбуватися таємно від С Петлюри, уряду та командування армії УНР.
Чи розумів диктатор, що йдеться фактично про підготовку до зради? Сам факт подібної
«ініціативи» Начального вождя УГА не міг сподобатися нерішучому Є. Петрушевичу. І хоча він не мав ким
замінити вольового М. Тарнавського на посаді командувача, проте останні події ще більше
переконали диктатора в необхідності кадрових змін у НКГА5. Полковник Г Ціріц, якого Петрушевич
збирався призначити новим начальником штабу армії, виявив бажання спершу оглянути війська і відразу
ж після закінчення наради від'їхав на фронт6. У Немирові Ціріц познайомився з командиром 2-го
Галицького корпусу А. Вольфом та його штабом, після чого відвідав розташовані на позиціях
частини 7-ї Львівської бригади. "Я стрінув людей у тонких літніх мундирах, в плащах, які мали більше
дір, чим сукна, - згадував Г Ціріц про цей огляд. - Настрій у людей був мимо всего гарний"7. Однак
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 251, 278-279.
2 Доценко О. Літопис української революції. - Т. II. - Кн. 4. - С. 269.
3 Тарнавський М. Спогади. - С. 106.
4 Тарнавський М. Спогади. - С 107.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 277-278.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 6. - Спр. 14. - Арк. 35зв.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 279.

РозділЮ
211
побачене лише зміцнило впевненість майбутнього начальника штабу УГА в тому, що Галицька армія
будь-що потребує відпочинку.
С. Петлюра повернувся з Вінниці до Кам'янця стривожений результатами наради. "Ніколи я не
думав, що галицькі старшини в такій мірі заражені політиканством. Боюся, що Петрушевич вже не
може впливати на свою армію", - так охарактеризував ситуацію Головний отаман у розмові з прем'єр-
міністром І. Мазепою1. Ці побоювання не були даремними. До уряду УНР продовжувала надходити
інформація про наміри Тарнавського розпочати сепаратні переговори з білогвардійцями. Що ж до
переговорів з більшовиками, то було вирішено вважати, що галицьке командування дало на це свою
згоду. Спільно з Петрушевичем уряд УНР визначив склад делегації, яка найближчим часом мала
від'їхати до більшовицького фронту /і^ля початку переговорів та встановлення бойового контакту
(голова - Гладкий (УПСР), члени - О. Красовський (УСДРП) та полковник Б. Палій-Не'іло)2.
Лише з відправкою делегації українське керівництво чомусь зволікало. Близько тижня
зайняло вироблення уповноважень для делегації урядом та інструкцій партійним керівництвом УСДРП
й УПСР. Делегація мала домагатися від командування більшовицької 12-ї армії укладення військової
конвенції проти Денікіна та допомоги українським військам зброєю. "Тому що боротьба з Денікіним
провадилася на території УНР, доручено було делегації домагатися, аби совітські війська, що вже
стояли на території УНР і в разі потреби мали йти ще далі, звільняли б простори УНР по вимогах її
уряду, -згадував член делегації О. Красовський. - Крім того, зважаючи на дуже тяжкий стан української
армії, Головнокомандуючий п. Сальський дав нам вказівку, що бажано було би, аби совітські війська
посунулися на південь в напрямку Бердичів, Козятин, Сквира, щоби охопити Денікінців, які
оперували проти української армії - запілля"3. У цілому це були явно нереальні вимоги: надто критичним
було становище уряду УНР, щоб більшовики ставили в залежність від його бажань дії своїх
багатотисячних армій. Проте, навіть визначивши ці вимоги, Рада народних міністрів доручила делегації лише
передати їх більшовицькому керівництву - на підписання військової конвенції делегати
повноважень не отримали. 2 листопада 1919 р. делегація на чолі з Гладким виїхала з Кам'янця-Подільського
до Гомеля, ставки 12-ї російсько-більшовицької армії4. Платтен як представник російської сторони
залишився в Кам'янці.
Відчувши загрозу виходу УГА з війни, С Петлюра розумів залежність успіху на
білогвардійському фронті від внутрішньої єдності українського табору. "З Д-ром Є. Петрушевичем у мене цілком
добрі відносини. Сьогодні були разом з Прем'єром Мазепою у нього в ріжних (державних) справах.
Поголоски про денікінський настрій Галицької армії не одповідають дійсности", - писав С Петлюра
у листі до А. Лівицького ЗО жовтня 1919 рА Проте тут скоріше бажане видавалося за дійсне -
інформація, яку мав Головний отаман, свідчила про цілком протилежне. Очевидно, що наміри галицького
головнокомандування розпочати переговори з Денікіним зміцнювалися з кожною новою військовою
поразкою української армії. Під приводом хвороби у відставку подав генерал-квартирмейстер Штабу
Головного отамана В. Курманович. Його демісію було відразу ж прийнято - не в останню чергу тому,
що В. Курманович був палким противником війни з білогвардійцями і, відповідно, не влаштовував на
своїй посаді С Петлюру. Відлітаючи до Відня на лікування, В. Курманович заявив, що фронт проти
білогвардійців протримається не більше двох тижнів. Демонстративну заяву про свою солідарність
з В. Курмановичем зробив і Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський.
* * *
Остаточне захоплення білогвардійцями вапнярського залізничного вузла стало для них значним
досягненням - адже тепер відкривався шлях на Жмеринку та Могилів-Подільський. Та враховуючи
успіхи українських військ під Брацлавом і Дашевим, білогвардійське командування поки що не
поспішало з висновками. "Загалом, хоча становище... значно поліпшилося, та все ж ще невідомо, чия
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 132.
2 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 59.
3 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 62.
4 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 62.
5 Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. III. - С. 135.

212
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
візьме - тобто чи переможе професор Юнаків, чи його учні, - висловився начальник
оперативного відділу штабу військ Новоросійської області полковник Г. Коновалов під час телеграфної
розмови зі ставкою 27 жовтня. - Гадаю і впевнений, що останні"1. У штабі Новоросійської армії все ще
побоювалися обходу свого правого крила Галицькою армією. Тож генерал Слащов, не гаючи час,
готувався перейти до загального наступу на всьому фронті, щоб завдати українським військам
остаточної поразки2.
29 жовтня війська Я. Слащова - 4-та і 5-та дивізії, а також частини козачої бригади Н. Склярова -
перейшли в наступ уздовж лінії фронту Брацлав-Оратів проти зосереджених тут 1 -го й 2-го Галицьких
корпусів. Після жорстоких семигодинних боїв 42-й Донський полк вибив із Брацлава групу
отамана К. Шльоссра, відкинувши її
на захід *. 7-ма Львівська
бригада підполковника А. Бізанца
перед загрозою ворожого наступу
на Немирів перейшла на
північний берег Бугу. Лише група
отамана Р. Кніттеля відбила всі
атаки російсько-білогвардійської
зведеної бригади 34-ї дивізії,
причому особисту хоробрість
у цих боях виявив командир 4-ї
Золочівської бригади отаман
Б. Шашкевич4. Та повернути
Брацлав це вже не могло.
Того ж дня полковник
А. Шаманск повідомив Штаб
Головного отамана, що
нечисленність бойового складу бри-
/// хгт -/г л в а * ч ріг гад, виснаженість людей, від-
ШтабЬ-і Сокальажої бригади, И центрі - командир бригади сотник п. Коссар. • . ••• •
r J r r r r сутність амуніції та кількісна
перевага сил ворога перед фронтом військ Вольфа роблять подальший наступ у цьому напрямку
безперспективним5. У відповідь генерал М. Юнаків надіслав ЗО жовтня до НКГА телеграму з критикою
стратегії галицького командування, яке, на його думку, діяло без чіткого плану та належної
координації бойової діяльності частин. Телеграма Юнаківа викликала протест генерала М. Тарнавського,
який заявив, що "зроблені закиди не мають реальної підстави", НКГА не підлягає начальнику Штабу
Головного отамана, а лише самому Головному отаману і т. д.6 Цей інцидент зайвий раз
продемонстрував, які відносини панували між НКГА та вищим командуванням українських армій.
Захопивши Брацлав, білі припинили атаки на 2-й корпус УГА полковника А. Вольфа,
зосередившись на операціях проти 1-го корпусу полковника О. Микитки. 29 жовтня білогвардійська зведена
бригада 13-ї дивізії захопила Дашів. Одночасно 78-й Навагінський полк захопив Оратів і вже
наступного дня після запеклого бою примусив до відступу 5-ту Сокальську й 9-ту Угнівсько-Белзьку
бригади7. З наказу О. Микитки 6-та Равська бригада спробувала наступати на Купчинці, проте білогвардійці
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. - Д. 139. - Л. 385.
2 Певне невдоволення Слащова викликало лише рішення командування про передачу однієї дивізії зі складу
його військ у розпорядження генерала Розеншильда-Пауліна (Док. № 161).
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 95; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -Л. 248;
Тамже.-Д. 32. -Л. 138; ЦДАВО України. -Ф. 2188.- Оп. 2. -Спр. П4.-Арк. 17; Слащов Я. Материалы по истории
гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно наУкраине в последней четверти 1919 года). - С. 36.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 95; Вислоцький І. Політичні настрої і течії
серед старшин УГА //Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 11. - С 5.
5 Док. № 155.
6 Док. № 156, 157.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С 96; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. -
Спр. 43. - Арк. 176зв.; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -Л. 248; Там же. - Д. 32. -Л. 111.

Розділ 10
213
контратакували равців у районі Кантеліни, завдавши їм відчутної поразки. 1-й Галицький корпус було
відтягнено налінію Мервін-Бабин-Пархомівка, проте 5-та білогвардійська дивізія генерала П. Оссов-
ського, не зупиняючись, завдавала йому все нових і нових ударів. 31 жовтня під натиском
противника відступила 5-та Сокальська бригада сотника Ю. Коссара, викликавши відступ й інших з'єднань.
Микитка отримав з НКГА наказ «за всяку ціну» утримувати Іллінці1. Бригади 1-го Галицького
корпусу намагались, як могли, виконати цей наказ і стримати правофлангові частини 5-ї російсько-
білогвардійської дивізії, але це завдання було їм вже не під силу. 1 листопада білогвардійці
енергійним натиском захопили Іллінці2. Це сталося головним чином завдяки млявості 10-ї Янівської
бригади, яка не змогла своєчасно виконати наказ про перехід на новопризначені позиції з Ометинців.
Війська О. Микитки розпочали відступ налінію Зозів-Липовець-Жорнище. Остаточно 1-й
корпус зайняв визначені позиції лише 2 листопада, ведучи важкі ар'єргардні бої з ворожою піхотою,
в ході яких значних втрат зазнала 5-та Сокальська бригада, одна з батарей якої була захоплена
противником3. Втім, під Липовцем росіяни призупинили наступ, давши можливість Микитці привести
свої виснажені частини до ладу.
З листопада на фронті усієї Галицької армії запанувало затишшя, яке лише де-не-де
порушувалось окремими сутичками з ворогом. "Сталося це наче відрухово, кажуть - війська самі перестали
стріляти", - було записано того дня в деннику НКГА4. Такий стан речей фактично означав
припинення бойових дій Галицькою армією. НКГА з наказу Штабу Головного отамана зайнялася підготовкою
до загального відступу5.
* * *
Ситуація на фронті армії УНР у ці дні також характеризувалась активним наступом противника.
Зведену бригаду 13-ї російсько-білогвардійської дивізії генерала Г. Андгуладзе було перекинуто, як
уже згадувалося, на фронт проти УГА. Натомість активні бойові дії на вапнярському напрямку
розгорнув дністерський загін генерала Розеншильда-Пауліна6.
29 жовтня білогвардійський бронепотяг «Коршун» напав на ст. Журавлівку. Близько 200
вояків 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії, що перебували тут, склали зброю7. Водночас
2-й Таманський козачий полк розгорнув наступ на Томашпіль, який захищали поріділі частини 6-ї
Запорізької дивізії, що майже зовсім не мали набоїв. Київську групу (а раніше й Волинську) було
знято з позицій і виведено в запілля "для приведення себе до ладу"8. Фактично залізницю Вапнярка-
Жмеринка захищали тільки слабкі частини О. Удовиченка. На це звернув увагу начальник Штабу
Головного отамана М. Юнаків. У ніч на ЗО жовтня він наказав Дієвій армії здійснити
перегрупування, "аби армія не була розшматована по частинам"9. Рештки 3-ї Залізної та 9-ї Залізничної
дивізій Юнаків наказав вивести в запілля, а оборону залізниці в районі ст. Журавлівка доручити 7-й
Запорізькій дивізії (600 багнетів). У районі Джурин-Рахни планувалося зосередити групу Січових
стрільців, на яку й мало бути покладене завдання захищати жмеринський напрямок10.
Запорожці повільно, ведучи ар'єргардні бої, відтягувалися на Могилів-Подільський, причому
з півдня цей відступ прикривала 8-ма Запорізька дивізія полковника Г. Базильського. 30 жовтня
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 96-97.
2 Док. № 164; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 121. - Арк. 34.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д.32.-Л. 121,134.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 98.
5 Док. № 163.
6 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 36.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 176; Власов А. О бронепоездах Добровольческой
армии. - С. 35-36.
8 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 176зв.
9 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 79.
10 29 жовтня останні ешелони частин групи СС вивантажились на ст.Вендичани та ст. Жмеринка, звідки
похідним порядком вирушили до району Рахни - Джурин. Штаб групи СС щойно виїхав з Проскурова до ст.Жмеринка
(ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 176).

ги
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Таманський козачий полк при підтримці білогвардійської піхоти
зведеного батальйону 14-ї дивізії захопив Томашпіль та Жалоби1.
Ці невдачі стривожили штаб Дієвої армії УНР, і звідти наспів
наказ М. Омеляновичу-Павленку контратакувати ворога. Вранці
31 жовтня частини 3-ї Залізної й 9-ї Залізничної дивізій
спробували відбити Жолоби, а 6-та дивізія повела наступ на Томашпіль -
проте успіху українські вояки не мали. Ці бої остаточно
виснажили і без того поріділі частини 3-ї Залізної дивізії. Того ж дня
Сальський, згідно з розпорядженням ставки, віддав наказ про
зняття групи полковника 3(довиченка (3-тя й 9-та дивізії) з
фронту2. На позиціях, таким чином, залишилася лише Запорізька
група генерала М. Омеляновича-Павленка, що мала прикривати Мо-
гилів-Подільський від наступу
Інспектор кінноти армії УНР
полковник /. Омеляновиг-Павленко
противника з Вапнярки, та 7-ма
Запорізька дивізія, яка під
натиском правофлангових частин
Розеншильда-Пауліна відступила з Тульчина до району Шпикова3.
Волинська, Київська та група ЭДиэвиченка були відтягнуті у запілля.
Зупинити просування дністерського загону білогвардійців
уздовж залізниці Вапнярка-Жмеринка фактично не було кому,
і 31 жовтня ворожа піхота зайняла Журавлівку4. Щоб виправити
становище, з-під Тульчина до ст. Юрківка спішно перекидалися
частини 7-ї Запорізької дивізії полковника В. Осмоловського, які
мали захищати жмеринський напрямок, а Запорізькій групі
командарм В. Сальський наказав утримувати зайняті рубежі5. У районі
Тульчин-Шпиків залишалася кінна бригада в складі 1-го
Лубенського та 5-го Чорних запорожців кінних полків6. її командир
полковник І. Омелянович-Павленко, молодший брат
командувача Запорізької групи, замість того, щоб організувати стрімкий
рейд у вороже запілля, волів бездіяльно залишатись на місці.
Частини Осмоловського досягнули ст. Юрківка якраз тоді,
коли сюди наближалися й білогвардійці. Проте 21-й Наливайківський
полк своєчасно зайняв станцію, а бронепотяг «Помста» сотника
Твардовського відбив наступ ворожого бронепотяга «Коршун»7.
У штабі Дієвої армії УНР планували також зміцнити цей напрямок
силами групи Січових стрільців отамана Є. Коновальця,
частини якої вже наближалися до фронту. 1 листопада Січові стрільці
нарешті закінчили зосередження на лінії Рахни-Джурин, як того
вимагали накази командування8. "Через брак палива, паротягів
і вагонів, ми мусили пересуватися похідним порядком по поганих
розмоклих шляхах, так, що треба було витратити аж три тижні
на перехід з району Шепетівка-Полонне до Жмеринки-Рахни", -
згадував командувач групи СС Є. Коновалець9.
Командува7 групи СС отаман
Є. Коновалець
Нагалъник штабу групи СС
полковник М. Безру7Ко
1 Док.№ 158;ЦДАВОУкраїни.-Ф. Ю78.-Оп. 2.-Спр. 35.-Арк. 1;РГВА.-Ф. З9540.-Оп. 1.-Д 32.-Л. 138.
2 Док. № 160.
} РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д 32. - Л. 122.
4 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 3.
5 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 121. - Арк. 38-38зв., 56-56зв.
6 Марущенко-Богдановський А. Матеріяли до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського
полковника Максима Залізняка полку // За Державність. - Ч. 6. - С 196.
7 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 5.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 5-7
9 Коновалець Є. Причини до історії української революції. - С. 333.

РозділЮ 215
Штаб 11-ї дивізії СС В центрі - нагальнпк дивізії підполковник Р Сушко, ліворуг - нагальнпк штабу підполковник
Ю. Отмарштанн
Незважаючи на дещо запізніле прибуття на фронт, Січові стрільці становили значну бойову силу.
10-тай 11-та дивізії разом з кіннотою СС налічували понад 1 000 багнетів і шабель1. Щоправда,
більшість вояків та підстарший були вчорашніми новобранцями і викликали в командування групи
цілком слушне побоювання щодо своєї боєздатност2. До того ж, у групі відчувався брак штаб-старшин.
У найсильнішій, 10-й дивізії посади комдива та начальника штабу дивізії обіймали навіть не
підполковники, а сотники (А. Домарадський і П. Сологуб)3.
Командування Дієвої армії вимагало від групи СС негайного наступу на Томашпіль, адже справи
у запорожців погіршувалися. 1 листопада 6-та Запорізька дивізія отамана Ліневського вела жорстокі
бої з козачою кіннотою під Антонівкою, на підступах до Томашполя, які закінчилися безрезультатно
№я обох сторін4. 8-ма Запорізька дивізія відступала до Могилева-Подільського, витримавши 2
листопада жорстокий бій з білогвардійським Кримським кінним полком під с Стіна5. У районі ст. Юрківка
відбувалися головним чином бої бронепотягів. Генерал А. Розеншильд-Паулін готувався розгорнути
наступ вздовж залізниці, а лівофлангову кінноту використати для одночасного пересування на Моги-
лів-Подільський. Але українське командування сподівалося зірвати ці наміри ударом сильної групи
1 Група СС не могла на момент евого прибуття на фронт налічувати 3500 багнетів і 200 шабель, як це подає
у спогадах її начальник штабу полковник М. Безручко, оскільки станом на 15 жовтня, як свідчить дислокаційна
відомість групи, в її лавах було лише понад 1200 багнетів і шабель (при загальній кількості харчового складу групи
в 500 старшин, 700 підсташин, 5600 вояків). Упродовж часу передислокації групи з району Шепетівка - Полонне
на білогвардійський фронт жодних поповнень її частини не отримували. Навпаки, в групі у цей час почалося
дезертирство серед рядового особового складу (Див.: Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 273; ПДАВО
України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 150. - Арк. 69, 69зв.-70).
2 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С 273.
3 У донесеннях білогвардійської розвідки було негайно відмічено прибуття на фронт з'єднань групи СС,
сили якої дещо перебільшено оцінювалися в 1500 багнетів і шабель (див.: РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 41.
-Л.55об.).
4 Док. № 165; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 6.
5 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 157-158; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35 - Арк. 9.

216
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Артилерія ССв поході
СС на Томашпіль. Цей план не став таємницею для білогвардійської розвідки, яка повідомила своєму
командуванню про приготування українців до значної наступальної операції на цьому напрямку1.
2 листопада Січові стрільці розпочали передислокацію на визначені для наступу позиції. Головні
сили 10-ї дивізії СС сотника А. Домарадського зосередилися в Юліампалі, 11-ї дивізії СС
підполковника Р. Сушка - в районі Джурина. Наполегливі прохання Є. Коновальця підпорядкувати йому
7-му Запорізьку дивізію командарм В. Сальський відхилив2. Усю ніч на 3 листопада
січово-стрілецькі стежі безуспішно намагалися зв'язатися з частинами 7-ї Запорізької дивізії, яка, згідно з
донесеннями, мала зосередитися біля Юліамполя, а насправді все ще перебувала в районі Шпикова.
3 листопада на фронті армії УНР спалахнули запеклі зустрічні бої. Вранці 10-та дивізія СС
повела успішний наступ на Олександрівку. В с Кіцмань авангардний 28-й полк СС сотника І. Андруха
завдав поразки зведеному батальйону 14-ї дивізії противника, захопивши при цьому 2 гармати та
полонених3. Упродовж дня частини 10-ї дивізії досягли Олександрівки. Значно гіршим було
становище 11-ї дивізії підполковника Р. Сушка, що спізнилася з наступом. Ус. Галинчинці 31-й полк СС
під командою сотника С. Пищаленка потрапив у ворожу засідку і, зазнавши важких втрат, був
змушений багнетами прокладати собі шлях назад4. Слабкі 32-й і 33-й полки відразу ж було відтягнено
до Джурина. Жорстокі бої довелося витримати й 6-й Запорізькій дивізії отамана Ліневського, яку
під Антонівкою атакувала козача кіннота та підрозділи зведеного батальйону 14-ї дивізії. Запорожці
відбили всі атаки ворога, завдавши йому важких втрат. У цілому ситуація складалась успішно для
українських військ. І лише події, що сталися цього дня на відтинку 7-ї Запорізької дивізії, кардинально
змінили її на користь противника.
1 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 158-159.
2 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 273.
3 Док. № 168; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35 - Арк. 9-11; Безручко М. Від Проскурова
до Чарториї. - С. 274; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за золоті Київські ворога. - Нью-Йорк:
«Червона Калина», 1965. - С. 196.
4 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 274.

Розділ 10
217
Наступ 7-ї дивізії вздовж залізниці відразу ж було зупинено
3-м батальйоном Сімферопільського офіцерського палку.
Завдавши втрат 20-му Мазепинському полку, сімферопольці
контратакували й захопили ст. Юрківку. Запорожці відступили до Шпикова,
де й зайняли оборону. Зі сходу наступ розгорнули основні сили
білогвардійського Сімферопільського полку, розвідні стежі якого
зайняли Тульчин1. 1-й і 2-й батальйони сімферопільців під
командою капітана Стальнікова просувалися до Шпикова.
Трагедія сталася пізно ввечері 3 листопада, кали
сімферопольці, відкинувши підрозділи 21-го Наливайківського
палку, непоміченими увійшли до Шпикова, де розташовувалися
на квартирах основні сили 7-ї Запорізької дивізії2. Напад був
цілковитою несподіванкою для запорожців, яких охопила
паніка. Білогвардійці захопили увесь штаб 7-ї дивізії на чалі з його
начальником сотником Ю. Шелестом. Понад 300 бійців дивізії
потрапили до полону. Росіяни захопили також обози та значну
кількість військового майна3. Лише поодинокі старшини й вояки
пробилися до Юліамполя та Джурина, де їх за рішенням
командування армії УНР було підпорядковано отаману Є. Коновальцю.
З оточення врятувався також 5-й кінний полк Чорних запорожців
сотника П. Дячейка. Інакше склалася ситуація в 1-му Лубенсько- Командир 20-го Мазепннсыюго
му КІННОМу ПОЛКу, командир ЯКОГО, СОТНИК ПоплавСЬКИЙ, переЙ- полку 7-ї Запорізької дивізії
шов на бік ворога разом з частиною старшин та козаків. Решту полковник L Дубовий
лубенців разом з обозами вивів з оточення інтендант полку сотник А. Марущенко-Богданівський4.
Розгром 7-ї Запорізької дивізії та захоплення білогвардійцями Шпикова створили небезпеку
ворожого удару в ліве крило та запілля групи СС. 10-та дивізія відразу ж припинила успішний наступ
і приготувалася до оборони. 4 листопада з наказу командарма В. Сальського Січові стрільці
продовжували наступ на Томашпіль силами лише 11 -ї дивізії Р. Сушка та кінного палку СС. Проте внаслідок
нескоординованості дій піших та кінних частин, Сушку так і не вдалося здобути Голинчинці5. Наступ
фактично захлинувся. 11-та дивізія СС відступила до Джурина, а 10-та, яка не змогла зв'язатися
на своєму лівому крилі з групою 3-го корпусу УГА під командою отамана К. Шльосера, відійшла до
Стрільників. Поріділі за ці кілька днів внаслідок людських втрат та масового дезертирства Січові
стрільці готувалися до оборонних боїв.
Натомість 6-й Запорізькій дивізії під командуванням Л шевського вдалося досягнути 4 листопада
часткових успіхів під Томашполем. Запорізька піхота при підтримці гайдамацького кінного дивізіону
відкинула білогвардійську кінноту з с. Вили. У запеклому бою полягла більша частина козаків 2-го
Таманського полку, ледь не загинув від української кулі командир Кримського кінного полку
полковник Д. Туган-Мірза-Барановський6. Проте важкі втрати гайдамаків та 18-го Богданівського палку
змусили Ліневського відмовитися від переслідування противника, що відступав. Томашпіль
залишився в руках білогвардійців.
* * *
Поки на фронті точилися бої, на півночі, у районі Козятин-Бердичів, відбувався останній акт
безглуздої «повстанської» драми. Група отамана Несміянова нарешті зосередилась у районі Козятина,
1 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 24.
2 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 25.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. -Л. 154; Симферопольский Офицерский Полк... - С. 25; Безручко М.
Вказ. праця. - С. 274.
4 Марущенко-Богдановський А. Вказ. праця - С. 195-196; Симферопольский Офицерский Полк. - С. 25.
5 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 275; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35 - Арк. 15.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35 - Арк. 14-15; Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный
Ее величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 159.

218
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
проте далі рухатися не збиралась. Особовий склад поступово
зав'яз у грабунках місцевого населення і, схоже, значна частина
бійців тепер взагалі не мала наміру вирушати на фронт та
наражатися на небезпеку війни. "В національному відношенні значна
більшість українців, але абсолютно несвідомих національно, - так
описувався стан і настрої фупи у донесенні контррозвідувального
відділу штабу армії УНР. - Культурних проводарів, ні політичних,
ні національних, зовсім в дивізії не мається. На чолі
командування стоїть Несміянов, але ніякого впливу на козаків не має. Майже
всі питання вирішуються загальними зборами. Взагалі впливових
окремих осіб не мається в дивізії, старшин дуже мало, 5-10, але
і ті не відріжняються в культурному вихованні від козаків-бан-
дитів. Ліпшим старшиною рахується той, хто більше розстрілює
та фабує. Великою популярністю користується в дивізії батько
Махно"1. Поки ж командири фупи радилися, виконувати їм
накази українського командування чи ні, їхнім «військом» несподівано
Нагальнлк П-їдивізіїСС зацікавилась ще одна сила - більшовицькі підпільники.
підполковник Р. Сушко За денікінської окупації більшовицьке підпілля в Україні діяло
досить розрізнено й слабко. Ще гірше було зі спробами
більшовиків опанувати повстансько-партизанський рух, який восени 1919 р.
досяг небачених до того часу в країні розмірів. З цією метою
було навіть створено спеціальний «штаб повстанських радянських
військ Лівобережної і Південно-Східної частини Правобережної
України» на чолі з Г. Колосовим2. Але під гаслами більшовиків чи
в контакті з ними діяло небагато повстанських загонів. Особливо
слабкими були позиції більшовиків на Правобережній Україні, де,
як згадував начальник розвідки при штабі КолосоваЯ. Максименко,
"на допомогу місцевого селянства радянським повстанцям чекати
не доводилося"3.
З невеличким загоном у 50 бійців «штаб радянських
повстанських військ» мандрував країною, налагоджуючи спорадичні
контакти з різними партизанськими формуваннями. У середині
жовтня 1919 р. більшовицький «повстанський» штаб зі своїм
нечисленним супроводом опинився на південно-західній Київщині,
Командир 28-го полку СС у районі Сквири. Завдяки розвідці Колосов дізнався про розта-
сотникіАндрух шовану неподалік фупу Несміянова, яка перебувала у досить не-
визначеному стані між українськими, білогвардійськими та більшовицькими військами. Як
згадував потім Я. Максименко, було вирішено, що більшовицький загін разом зі своїм штабом віллється
до складу повстанської фупи, щоб зсередини, шляхом відповідної агітації "зробити перелом у
настроях повстанців і перетягти їх до себе"4.
Діставшись на Козятинщину, більшовицький загін приєднався до фупи Несміянова як
звичайний повстанський відділ. "Я незабаром добром і злом, безумовно тонкою політикою зробився у них
своїм, провів декілька мітингів, ставлення повстанців виявилось гарним і я цілком певно став
говорити на платформі нашої партії..." - згадував Г. Колосов5. Як не дивно, найбільшу підтримку Колосов
здобув серед бійців 6-го Задніпровського полку, які в перервах між фабунками тепер охоче слухали
більшовицьких агітаторів. Несміянов і незчувся, як через кілька днів Колосов пред'явив йому свій
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 123. - Арк. 2.
2 Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - С. 264; Гражданская война
на Украине.-Т. 2.-С. 327.
3 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 163.
4 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 164.
5 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 42. - Арк. 12зв.

Розділ 10
219
Нагальннк Головного штабу повстанських радянських військ Лівобережної України і Південно-Східної гастини
Правобережної України Г. Колосов (праворуг увіконці) та співробітники його штабу
мандат командувача «повстанськими радянськими військами» і зажадав від отамана підпорядкування
своєму штабові. Несміянов та деякі командири спершу рішуче відхилили вимоги Колосова, але
командний склад 6-го Задніпровського полку виступив за співпрацю з більшовиками. Справу вирішив
мітинг бійців-задніпровців, що підтримав заклики більшовиків1. Під тиском задніпровців Несміянов
був змушений підпорядкуватися Колосову.
Передусім Г. Колосов та його колеги вирішили використати групу Несміянова "для боротьби
з петлюрівщиною"2. Оскільки 1-й та 2-й корпуси УГА було перекинуто на денікінський фронт
української армії, район Бердичів-Козятин-Калинівка був практично вільний від українських частин.
Лише в самому Бердичеві ще деякий час перебував галицький курінь, а в Козятині -
наддніпрянський загін П'ятенка (залишки Полтавської повстанської бригади). Залізницею Козятин-Бердичів
курсували два бронепотяги, що складали 3-й панцерний дивізіон армії УНР під командою
полковника В. Шумського3. Цих мізерних сил було недостатньо навіть для того, щоб створити бодай враження
присутності української влади в регіоні. Це, до речі, швидко зрозуміло командування
розташованих на Волині більшовицьких військ, яке наприкінці жовтня 1919 р. почало обережно просувати
свої частини у залишені українською армією місцевості. 22 жовтня авангардні підрозділи червоних
увійшли в Бердичів4. І хоча вони відступили при перших же пострілах українського бронепотяга,
стало очевидним, що зайняття цього регіону більшовиками відтепер є лише справою часу.
Саме в допомозі Червоній армії штаб Колосова вбачав своє головне завдання. Силами
повстанської групи Несміянова більшовики розраховували зайняти козятинський залізничний вузол, який мав
важливе стратегічне значення, і таким чином не лише полегшити червоним військам просування
вглиб Правобережжя, але й відрізати українську армію від зв'язку з повстансько-партизанськими
загонами на Київщині5.
Уранці 26 жовтня до Козятина безперешкодно увійшли відділи 6-го Задніпровського полку.
"Це звичайні більшовики з червоними ознаками, але держаться дуже порядно", - повідомляла
місцева філія Української Телеграфної Агенції6. Після цього, у перших днях листопада 1919 р., Г. Колосов
1 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 164.
2 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 165.
3 ЦДАВО України.-Ф. Ю75.-Оп. 2.-Спр. 647.-Арк. 261; Там само.-Ф. 2188.-Оп. 2.-Спр. 127.-Арк.8.
4 ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Сир. 23. - Арк. 87.
г> Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С 166.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1113.-Оп. І.-Спр. 10.-Арк. 43.

220
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
зв'язався телеграфом зі штабом Дієвої армії УНР у Жмеринці і повідомив, що він є командувачем
повстанських військ Лівобережної й Правобережної України і саме йому підпорядковується група
Несміянова. Колосов запропонував українському командуванню спільно боротися проти
білогвардійців при умові, що всі розташовані в районі Вінниця-Калинівка-Козятин українські частини буде
підпорядковано йому в оперативному плані1.
Схоже, що вище українське військове керівництво й не здогадувалося про захоплення влади
в групі Несміянова більшовиками. Принаймні, значні затримки в пересуванні повстанців не
викликали якихось підозр в українських військовиків. їхня увага була цілковито прикута до подій на
білогвардійському фронті. Про повстанців українське командування, після невдалих спроб організувати
рейд у вороже запілля, майже не згадувало. "Рахую, що краще з ними порозумітись і направити
їх на Козятин, Білу Церкву, Цвітково і на Одесу", - таку коротку резолюцію поставив на черговій
доповіді з цього приводу командувач армії УНР полковник В. Сальський 25 жовтня 1919 р.2 Деяке
занепокоєння в штабі армії УНР викликала звістка про зайняття Несміяновим Козятина, проте
галицький комендант міста повідомив по телеграфу, що це лише дружні українській армії повстанці3.
Начальник оперативного відділу НКГА отаман А. Ерле також підтвердив, що прибуття до Козятина
загонів Несміянова здійснене у відповідності до вказівок Штабу Головного отамана і навіть додав, що
за відомостями повстанців, очікується перехід на бік українських військ Таращанської бригади 44-ї
червоної дивізії, яка діяла під Києвом4.
Це повідомлення зацікавило штаб Дієвої армії УНР та Головного отамана С. Петлюру, оскільки
в Таращанській бригаді було чимало українців. Крім того, як було поінформоване українське
командування, у ній переважали антикомуністичні настрої. "По наказу командарма прошу повідомити про
справу з таращанцями, чи перейшли вони на наш бік, і як перейшли, то де, в якій кількості, і де зараз
розташовані", - направив запит до НКГА начальник штабу Дієвої армії генерал В. Сінклер 29
жовтня5. Нарешті належну увагу було звернено й власне на групу Несміянова. Того ж дня, 29 жовтня,
старшина оперативного відділу штабу армії сотник Левчук повідомив НКГА, що "Головний отаман
рахує дуже бажаним, щоби по згоді з Начальною НКГА, українські совітські полки (йдеться про
частини більшовицької Таращанської бригади. - М. К.), котрі розташовані біля Янушполя і Махнівки,
були прилучені до складу Наддніпрянської армії"6. Проте на всі запити щодо складу, боєздатності,
політичних настроїв цієї військової групи начальник розвідки УГА полковник В. Фідлер міг лише
відповісти, що зв'язок з повстанцями спорадичний, а "з розвідчими органами, взагалі з нами пере-
шедші на наш бік большевики ще не працювали"7.
Фактично це означало, що в НКГА і штабі Дієвої армії не було жодних достовірних відомостей
про те, чим насправді було кількатисячне повстанське формування, яке вже кілька тижнів перебувало
в небезпечній близькості до тилових позицій української армії. Тому поява на чолі групи Колосова
як «командувача повстанських військ України» стала для українського командування несподіванкою.
Звичайно, ситуація взагалі дуже скидалася на авантюру, а претензійні заяви новоявленого
«командувача» - на звичайний блеф. Проте на початку листопада 1919 р. становище виснаженої жорстокими
боями та епідемією тифу української армії було настільки катастрофічним, що її керівництво, не
вагаючись, розглядало найфантастичніші проекти, що давали хоча б найменшу надію на порятунок. Тож
зі Штабу Головного отамана Колосову відповіли, що українське командування готове до співпраці
з повстанцями на висунених ними умовах, але лише після перевірки їхніх сил спеціальною військовою
комісією8. Водночас було задоволено прохання Колосова про забезпечення його партизанської групи
зброєю-зукраїнських військових складів повстанці отримали 6 гармат, 25 кулеметів та 500 рушниць9.
1 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 167.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 123. - Арк. 1.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 111. - Арк. 37-37зв.
4 Док. № 147.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 73.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 31.
7 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 38-38зв.
н ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 42. - Арк. 13; Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями
й петлюрівщиною 1919 року. - С 167.
9 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 42. - Арк. 13.

Розділ 10
221
Очевидно, Г. Колосову вдалося переконати українських представників у тому, що значна частина
повстансько-партизанських загонів на теренах України діють саме під його керівництвом. На досить
своєчасний момент припала й сама його поява в ролі «командувача повстанців України». Дедалі
відвертіші прорадянські симпатії «Головного отамана повстанських військ України» О. Волоха не могли
сподобатися С. Петлюрі, тому після коротких вагань було прийняте рішення замінити Волоха Колосовим.
Чим керувався Головний отаман - адже він з «героєм» козятинських подій навіть ніколи не
зустрічався? Бажанням залучити на бік української армії кількатисячну повстанську групу, яка, правда,
незрозуміло, чим являлася? Чи, може, не знайшлося більш гідних кандидатур на керівництво
«повстанськими військами України»?..
«Головний отаман повстанських військ УНР», а за сумісництвом ще й «командувач повстанських
радянських військ України» отримав у своє розпорядження залишки колишньої бригади полтавських
повстанців, низку дрібних повстанських підрозділів отамана Ангела1, панцерний загін бронепотягів
полковника В. Шумського. Разом з групою Несміянова чисельність військ «Головного отамана
повстанців» досягала близько 4 000 чоловік. Більшовики, націонал-комуністи, махновці, «петлюрівці»...
Навряд чи всі ці загони, які ще недавно діяли під гаслами зовсім різних політичних сил, могли
існувати як єдина цілісна військова одиниця. Більшовики відразу ж активно розгорнули в частинах
агітацію2. Загострення політичної боротьби в лавах цих партизанських та напівпартизанських загонів
у зв'язку з останніми подіями лише посилило розклад та деморалізацію особового складу, остаточно
підриваючи їхню й без того невисоку боєздатність.
Разом з призначенням на посаду Головного отамана повстанських військ УНР Г. Колосов
отримав наказ українського командування наступати на Умань, щоб вдарити в запілля білогвардійців і
відтягнути частину їх сил від переслідування відступаючої української армії3. Це була вже третя спроба
Штабу Головного отамана здійснити рейд партизанських відділів у запілля противника. Та її також
спіткала доля попередніх.
Звичайно ж, Колосов не виконав наказ. Отримавши зброю та переконавшись у слабкості
української армії, новопризначений «Головний отаман повстанців» побажав українському
командуванню всього найкращого і... залишився зі своїм «військом» на Козятинщині чекати червоних. Звідси,
до речі, його група цілком могла становити загрозу запіллю української армії4.
Ці події остаточно поховали будь-які розрахунки чи сподівання українського керівництва на
успішне притягнення до боротьби з білогвардійцями повстансько-партизанських загонів. Всупереч
улюбленим теоріям українських соціалістів про «хвилю народного гніву» та пріоритет
революційно-повстанської боротьби, дійсність показала, що державу могла врятувати лише регулярна армія -
та сама, потребам якої уряд ніколи не приділяв належної уваги. Це була єдина сила, здатна, попри
поразки й втрати, все ще протистояти ворогові.
* * *
Таким чином, наприкінці жовтня-на початку листопада 1919 р. білогвардійські війська
завдали українській армії нових поразок і захопили низку важливих стратегічних пунктів. Галицькі
корпуси відступали, Січові стрільці та Запорізька група армії УНР змушені були перейти до оборони.
1 Загін отамана Ангела на початку вересня 1919 р. приєднався до української армії разом з полтавською
бригадою О. ГГятенка. Його склад був досить строкатим: чернігівські та київські повстанці, колишні червоноармійці,
мобілізовані селяни, а також цілий галицький підрозділ, що з власної ініціативи у повному складі залишив УГА
і перейшов до партизанів.
2 Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 року. - С. 168.
3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 42. - Арк. ІЗзв.
4 Подальша доля повстанської групи Несміянова-Колосова склалася типово для повстанців „радянської орієн-
таціГ - при першому ж наближенні до Козятина білогвардійців група вирушила до Фастова, де частина її була
роззброєна більшовицькою 58-ю дивізією, а частина на чолі з Несміяновим при спробі роззброєння вчинила опір і,
прорвавшись на південну Київщину, вирушила на південь, на з'єднання з махновською повстанською армією (ЦДАГО
України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 42. - Арк. 14; Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною
1919 року. - С. 169. Докладніше про ці події див.: Ковальчук М. Серед гасел та орієнтацій: з історії одного
українського повстанського формування 1919 р. // Визвольний шлях. - 2006. - Кн. 2 (695). - С. 82-103).

222
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Розрахунки на рейд у вороже запілля повстанських відділів провалилися. Ситуація в цілому була
катастрофічною'.
В атмосфері загального відступу відчувалося, що Штаб Головного отамана не в змозі
керувати подіями. Як і раніше, бракувало єдиної спрямовуючої ідеї, що надавала б діям військ
планомірності й організованості. Безпорадний М. Юнаків, малодушний В. Сальський, політикуючий М. Тар-
навський не могли принести перемог ані армії УНР, ані УГА. Лише завдяки ініціативі командирів
з'єднань вдавалось організовувати успішні операції проти ворога, незважаючи на безнадійно пасивну
роль вищого командування. Проте далі локальних успіхів справа не йшла - ставка виявилася
неспроможною ефективно координувати бойову діяльність груп та армій.
Зовсім інакший стан справ спостерігався у противника - ні Я. Слащову, ні його підлеглим не було
притаманно діяти без плану, непродумано або ж навмання. Своїми успіхами білогвардійці значною
мірою були зобов'язані рішучості та енергійності командирів, які, на відміну від своїх українських
колег, вміли адекватно оцінити бойову ситуацію і прийняти правильне рішення, не піддаючись паніці
чи емоціям. Як результат - чисельно переважаючі українські частини часто відступали перед
білогвардійськими підрозділами, а то й стежами.
Втім, наприкінці жовтня - на початку листопада різко погіршилися погодні умови, настали
морози - і стало очевидним, що загроза загибелі, яка весь час висіла над матеріально незабезпеченою
українською армією, остаточно стає реальністю. В останніх днях жовтня почав падати сніг, що інколи
змінювався дощем. Земля перетворилася на багно, просуватися по якому похідним порядком було
важко, перевозити артилерію й обози ще важче. Тонучи в снігу й багні, бійцям часто доводилося
витягувати гармати на руках. Та найголовніше, старшини й вояки були вкрай погано одягнуті. Поки
панувала суха погода, кількість хворих на тиф на фронті не перевищувала 10-15%. Проте коли
почалися дощі, легкі морози, зимові холодні ночі, цей показник почав стрімко зростати, головним чином
саме через відсутність одягу. "І так вже лихі черевики дерлись, одіння нищилося, здоров'я
підупадало і ослабала відпорність до хвороби - тиф міг тим легше шаліти. І зима прийшла скоро, бо вже
25 жовтня упав великий сніг", - згадував сучасник2. На початку листопада вже шаліли справжні
снігові хуртовини. Саме настання ранньої зими й перетворило критичне становище військ на
катастрофічне. Погано озброєна, неодягнена армія не мала жодних шансів виграти в таких умовах війну. '
Нестача зброї та амуніції досягла жахливих масштабів. "В інтересах історичної правди треба
зазначити, що рішення галицького командування про сепаратні переговори з Денікіном формувалися під
впливом тяжких матеріальних умов, в яких опинилася ціла наша армія з заступленням ранньої й холод-
ноїзимив 1919 p.", -зазначав згодом прем'єр-міністр І. Мазепа3. Відсутність потрібної кількості зброї
та амуніції взагалі часто, особливо наприкінці жовтня 1919 p., ставала причиною військових поразок
українських частин. Так, в ніч на 31 жовтня, коли тривав ворожий наступ, у 6-й Запорізькій дивізії
армії УНР2 полки зовсім не мали рушничних набоїв (!), в третьому лише один курінь мав по 15 набоїв,
а в четвертому полку бійці мали по 5 набоїв4. Подібним було становище і в іншихз'єднанняхтачастинах.
Ще гірше справа стояла із забезпеченням військ одягом та взуттям. Наприкінці жовтня 1919 р.
в Галицькій армії, як свідчить один із її головних інтендантів, 75% вояків не мали уніформ, 50% -
взуття, 75% бійців не мали шинелей, а також змінної білизни5. Коштів не було зовсім. Не ліпшим
було становище і в Дієвій армії УНР Наприклад, у 9-й Залізничній дивізії на середину жовтня 1919 р.
понад дві третини особового складу не мали взуття, а в частинах Запорізької групи були цілі сотні,
бійці яких не мали чобіт6.
1 Схоже, не втрачали оптимізму у ці важкі дні лише в міністерстві закордонних справ. „Взагалі до 29-го жовтня
наш фронт знаходиться в найкращому стані, - йшлося у інформаційному огляді міністерства від 4 листопада 1919 р. -
Військо не припиняє своїх активних операцій, завдяки чому всі настирливі зусилля ворога осягнути на протязі майже
З тижнів лінію Козятин - Вінниця - Жмеринка - Могилів остаються безвислідними і в сучасний мент добровольчий
фронт далі від своєї мети, ніж був до неї ще тиждень тому назад" (ГАРФ. - Ф. 7027. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 3).
2 Аріо К. Нарис історії XIV бригади //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. VII-VIII. - С. 28.
3 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921. - Т. 2. - С. 124.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 176зв.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 269.
6 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 162зв., 174; Тарнавський А. Історія 4-го Запоріжсь-
кого полку імени полковника Богуна // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 7-8. - С. 34.

РозділЮ
223
У таких умовах у військах стрімко поширювалися тиф та інші захворювання. "Настрій стрільців
знизився, - згадував начальник штабу групи СС підполковник М. Безручко. - Погано одягнені
мобілізовані, а почасти й старі стрільці почали хворіти. Стала збільшуватися дезерція. Частини
щодня зменшувались чисельно. Надія на успішність боротьби з ворогом підупадала"1. Лише упродовж
кількох днів після прибуття на фронт з лав групи СС дезертирували до 2 000 вояків! Командир 4-ї
Золочівської бригади УГА Б. Шашкевич доповідав НКГА, що в разі, коли його бригада ще 24 години
перебуватиме на фронті, від неї внаслідок повного розкладу нічого не залишиться2. Серед
відведених до Вінниці частин 3-го Галицького корпусу поширювалося небажання продовжувати війну -
вояки прагнули повернутися до Галичини (подекуди серед деморалізованих бійців на ґрунті цілковитого
розкладу виникали навіть комуністичні гуртки)3. Умови перебування в українських військах
виглядали тепер настільки непривабливо, що нечисленні спроби мобілізації, здійснені в окремих повітах,
викликали збройний опір з боку селян. Зокрема, на ґрунті мобілізації спалахнули селянські
зворушення у Могилівському, Немирівському та Проскурівському повітах4.
Страшна епідемія тифу остаточно позбавила українські армії боєздатності. На початку листопада
польові шпиталі, а також обози бригад і полків виявилися перевантажені величезною кількістю
хворих. Ось як згадував про це начальник штабу 14-ї бригади К. Аріо: "Шпиталі, які були в Жмеринці,
цивільні й військові, були переповнені... Смертні випадки були так часті, що про домовини і думати
не було можна. Ладувалося трупів на віз, прикривалося чим-небудь і досвіта виважено на цвинтар, де
їх масово закопувано. І рятунку не було. Не було середників, способів, ліків ані лікарів"5. Подібним
було становище і в інших містах та містечках Східного Поділля. Так, лише в Немирові у шпиталях
перебували близько 2 000 хворих галицьких старшин та вояків6. Усього УГА мала на цей час до 12 000
хворих бійців, які містилися у прифронтовій смузі, або ж при частинах.
Не меншою була ця цифра і в армії УНР. "Українська армія буквально знемагала. Морив її
голод, холод, брак відповідного еквіпунку, плямистий тиф. Не було зброї, амуніції, бракувало
резервів, зовсім не було ліків, дезінфекційних засобів і перев'язочного матеріалу, - згадував керуючий
справами Директорії М. Миронович. - Армію обтяжали величезні обози з тяжкопораненими й хо-
рими на тиф, яких милосердя не дозволяло залишити по селах на поталу ворогові. Дорога, якою
посувалася армія, значилася рядами хрестів на могилах тих, хто не витримав надлюдських терпінь"7.
Серед хворих були колишній 2-й генерал-квартирмейстер Г. Янушевський, інспектор піхоти
полковник Ю. Капкан, Головний священик армії отець А. Матеюк, начальник штабу Волинської групи
полковник Є. Мєшковський, командири дивізій О. Удовиченко, В. Осмоловський, Г. Базильський,
І. Рогульський, П. Бондаренко (помер від тифу). Не всі з хворих старшин відправлялися до шпиталю,
дехто виконував свої обов'язки до самого кінця.
Темпи поширення епідемії зростали. Так, упродовж тижня 2-й Галицький корпус відправив до
шпиталів понад 1 000 вояків хворих та поранених8. Не вистачало не лише ліків, але й лікарів. З 29
кваліфікованих лікарів-спеціалістів, які перебували в лавах УГА, 7 також захворіли й потрапили до
шпиталю9. "А плямистий тиф лютував далі... Почали хорувати лікарські помічники й помічниці,
сестри, аптекарі, санітари та взагалі персонал, - згадував В. Наливайко, помічник головного лікаря
одного з проскурівських шпиталів. - А військо майже щодня постачало нам нові транспорта хорих,
жах починав огортати нас... Воші заїдали українську державу... її військо ... нищили все! Хотілось
кричати: рятуйте, хто в Бога вірує!.. Але ніхто не кричав, бо не було кому почути..."10
1 Безручко М. Вказ. праця. - С. 276.
2 Денник Начальної команди Української Галицької армії. - С. 255.
:* иДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 27. - Арк. 9зв.
4 ЦДАГО України.-Ф. І.-Оп. 18.-Спр. 27.-Арк. 7зв; Там само. - Оп. 20.-Спр. 39.-Арк. 177; Державний
Архів Хмельницької області (ДАХО). - Ф. 3783. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 14.
5 Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С 28.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 253.
7 Миронович М. Між молотом і ковадлом // Календар "Дніпро". - 1936. - С. 37.
8 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 97.
9 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 261.
10 Наливайко В. Спомини лікаря з Української війни 1918-1920 pp. // За Державність. - 4.9. -
1939.-C. 138-139.

224
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Небезпечною була також близькість розташування основної
маси хворих, зосереджених у шпиталях прифронтової смуги, від
лінії фронту - в середньому за 15 кілометрів. Евакуація шпиталів
у глибоке запілля у зв'язку з погіршенням погодних умов стала
досить проблематичною справою. Залізницею внаслідок снігових
заметілей скористуватися не можна було, про транспортування
підводами в таких умовах, при цілковитій незабезпеченості
одягом, продовольством тощо також не могло бути й мови1.
Виникала загроза, що величезна кількість хворих,
зосереджених насамперед у шпиталях УГА, при першому ж наступі
білогвардійців потрапить до рук ворога. Тому в порозумінні з НКГА Штаб
Головного отамана видав 1 листопада директиву про поступове
відтягнення фронту Галицької армії на лінію Прилуки-Вороновичі-
Печора-Жабокрич-Лука-Жабокрицька. Точний термін, до якого
мала бути виконана директива, не зазначався2. Того ж дня НКГА
віддала 1-му й 2-му Галицьким корпусам розпорядження про по-
Міністр охорони здоров я УНР чаток відступу, яке доповнювалося різноманітними вказівками
Д. (Удрана \ в наступні дні. Фронт відтягувався повільно, незважаючи на те,
що з 3 листопада на ньому фактично припинилися бойові дії. Команда етапу УГА отримала наказ
евакуювати свої установи до району Бар-Летичів-Літин3. Проте різке погіршення погодних умов
ускладнювало передислокацію частин і робило неможливим транспортування військових установ,
обозів, шпиталів.
5 листопада НКГА повідомила Штаб Головного отамана, що евакуацію Немирова не здійснено
внаслідок снігових завірюх4. "Відійти також і поза Немирів мусілося полишити, тому що цілий район
був переповнений хворими, а відтранспортування хорих і ранених з того району було неможливе, -
згадував згодом начальник штабу УГА полковник А. Шаманек. - Тому рішила Начальна Команда
поки що зрезигнувати від дальшого відступу, а перевести його доперва при зміні відносин"5. Про це
рішення НКГА повідомила Штаб Головного отамана. Галицька армія, як стверджувало її керівництво,
втратила здатність до передислокації. Доля її тилових установ, шпиталів та майна тепер цілковито
залежала від подій на фронті.
Внаслідок епідемії тифу, дезертирства та важких боїв чисельність вояків у військових частинах,
які перебували на фронті, продовжувала зменшуватися. На початку листопада це явище досягло свого
апогею. Так, 7-ма Львівська бригада УГА мала лише 400-500 бійців, 11-та Стрийська - близько 400.
2-га Коломийська та 8-ма Самбірська бригади налічували по 200 вояків, а в лавах 4-ї Золочівської
залишилось усього 80 чоловік6. Приблизно такою ж була чисельність і полків Дієвої армії УНР.
Частини, особливо галицькі, були виснажені й деморалізовані. "По кількадневнім поході прийшли
ми пізним вечором до одного села. Яка радість була серед стрільців, коли могли вже врешті погрітися
у теплих хатах та висушити перемоклий одяг. Тепер мріяв кожний тільки про відпочинок. Діставшись
до теплих хат, стрільці, не ждучи вечері, поклалися спати. Відпочити й заснути - як мало
потребував тоді стрілець до щастя", - так змальовував стан 11-ї Стрийської бригади сучасник7. Зрозуміло,
що про активні бойові дії в таких умовах уже не могло бути й мови.
Щоправда, з'єднання армії УНР продовжували зберігати часткову боєздатність, адже їх бійці,
на відміну від галицьких стрільців, билися проти ворога за свою рідну батьківщину.
Білогвардійські ж війська на українському фронті отримували постійні людські поповнення
з Південної України та Криму. Це дозволило командуванню противника приступити до розгортання
1 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 253.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 121. - Арк. 56-56зв.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 307.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 307.
Г) Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 255-256.
6 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - С. 252.
7 Шустикевич А. З останніх боїв (Осінь 1919 рокунаВеликійУкраїні)//Альманах Червоної Калинина 1930 рік. -
Львів, 1929. - С 145.

Розділю 225
окремих зведених підрозділів у частини й з'єднання. Маючи більш як подвійну перевагу сил на
фронті, генерали Н. Шиллінґ та Я. Слащов могли тепер розраховувати на остаточну перемогу.
Щоправда, в умовах, коли на початку листопада 1919 р. армії Денікіна на московському напрямку
під тиском значно переважаючих більшовицьких військ почали відкочуватися на південь, ця
перемога була «пірровою».

226
Катастрофа українського фронту
(перша половина листопада 1919 р.)
«Зміна відносин», на яку, за словами А. Шаманека, сподівалася НКГА, означала не що інше,
як порозуміння з Денікіним. На початку листопада 1919 р. кроки, здійснені в цій справі галицьким
командуванням, принесли певні результати.
Уже йшлося про те, що 25 жовтня генерал М. Тарнавський відправив до білих таємну місію
отамана О. Лисняка з дорученням зв'язатися з представниками білогвардійського командування
й розпочати сепаратні переговори про перемир'я. Місія, прибувши на відтинок фронту в районі
Райгорода, не змогла одразу перейти лінію фронту через бойові дії, що точилися на позиціях. Двічі
галицьких делегатів, незважаючи на білий прапор, обстрілювали.
26 жовтня місії вдалося через посланця повідомити про своє існування штаб 75-го
Севастопольського білогвардійського полку1, але доки той отримав вказівки начальства, місії довелося чекати
ще декілька днів. її майже тижневе перебування у місці постою військових частин не залишилося
таємницею для галицьких старшин та вояків на передовій. "Падали дощі. Люди були голі і без чобіт.
Командант бригади (отаман Б. Шашкевич. - М. К.) і майже ціла армія знали про те, що іду до Дені-
кіна: я ні в кого не вичитав на лиці, що він обурюється на те, що я пішов до Денікіна", - згадував
отаман О. Лисняк2.
Командування військ Новоросійської області ЗСПР, поінформоване штабом Слащова про
прибуття на фронт галицької місії, звернулося за інструкціями до ставки Денікіна. Там звістку про
переговори з галичанами сприйняли з радістю - недарма ж білогвардійське керівництво завжди
схвально дивилося на можливість виведення Галицької армії з підпорядкування С. Петлюрі3. Крім того,
у розпорядженні білогвардійської розвідки, зазвичай добре поінформованої, були відомості про те,
що деякі представники галицького командування (зокрема, генерал А. Кравс) не бажають битися
з білогвардійцями і вважають за необхідне розпочати з ними переговори4. Тож Денікін, не
вагаючись, дав дозвіл командуванню Новоросійської армії на проведення переговорів з Галицькою армією.
31 жовтня місія Лисняка одержала зі штабу білогвардійського 75-го Севастопольського полку
згоду на перехід фронту. Пізно ввечері делегати - отаман О. Лисняк, сотники О. Левицький й Г. Курі-
ца - дісталися до позицій противника. Галичан відразу ж відправили потягом до ст. Зятківці, де у
вагоні на залізничній станції їх уже чекав командир 4-ї білогвардійської дивізії генерал Я. Слащов5.
Вранці 1 листопада Слащов прийняв галицьких представників. Спочатку Лисняк висловив
офіційний протест з приводу знущань над українськими військовополоненими й запропонував розпочати
їх обмін. На Слащова, який чудово зрозумів справжню мету приїзду галицької делегації, це вплинуло
мало, і він обмежився лише тим, що висловив готовність з'ясувати можливість обміну в свого керів-
1 РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1.-Д. 139. -Л. 352.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії... - С. 260.
3 Так, навіть в розпал бойових дій наприкінці жовтня 1919 p., білогвардійці активно розповсюджували у районі
операцій УГА листівки з закликом до галичан переходити від Петлюри на їх бік (ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2.
-Спр. П4.-Арк. 1).
4 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 41. - Л. 37.
3 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 497; Орехов В.
Из пережитого. Эпизоды гражданской войны // Белое движение. - Т. 21. Последние бои Вооруженных Юга России.
- М.: Центрполиграф, 2004. - С. 313.

Розділ 11
.227
Сотник О. Левщькпй
ництва1. Тоді Лисняк перейшов до неофіційної частини розмови,
поцікавившись, на яких умовах можливе укладення перемир'я між
армією УНР та УГА, з одного боку, і білогвардійськими військами,
з іншого. Слащов категорично відмовився від будь-яких
переговорів з армією УНР, проте до пропозиції про переговори з
галичанами поставився інакше. "Начдив 4 відповів вимогою
зосередити галицькі сили і всі наявні у них рухомі ешелони у районі на
північ від Балабанівки - артилерію окремо від піхоти, - при чому
перша мала бути завантажена в залізничні ешелони. До прийняття
і початку виконання цих умов встановити перемир'я відмовився"2.
Слащов зазначив при цьому, що в разі переходу Галицької армії
на бік білогвардійців її буде відведено в запілля, а всі хворі та
поранені отримають необхідну медичну допомогу3. Він пообіцяв
також, що організаційна структура УГА не зазнає змін.
Висунені Слащовим пункти підтвердив по телеграфу
командувач військ Новоросійської області генерал Н. Шиллінґ. Наспіла
й телеграма повідомленого про переговори головнокомандувача
ЗСПР генерала А. Денікіна, адресована «його превосходительству»
«генералу» Лисняку (отаман, а фактично майор, мав сприйняти це
як добрий знак). Вона була досить промовистою: " 1) Вітаю рідних
нам по крові галичан і радий припиненню братовбивчої війни;
2) Перехід усієї Галицької армії є цілком припустимим при умові
певної реорганізації, яка гарантуватиме, що зміна політичного
напрямку не загрожуватиме інтересам Російської Армії, та входження
певної кількості Російських начальників; 3) Для боротьби з
Петлюрою Галицькі війська не вживатимуться; 4) За відсутністю
території Галицький Уряд припиняє свою діяльність і надходить під
покровительство Головного Командування"4. Отже, російська
сторона була готова розглядати пропозиції галицького командування.
2 листопада галицькі делегати повезли викладені на папері умови російської сторони до Вінниці
(у ставку НКГА). Галицьке командування мало дати відповідь на них не пізніше 24 год. З листопада5.
Приїзд галичан не став несподіванкою для Слащова, який чудово знав про скрутне становище
УГА. "З розмов з ген. Слащовим винесла делегація враження, що команда Добрармії належно
поінформована про чисельний і матеріальний стан УГА та про ефективну вартість обох українських
армій", - такою була думка сотника О. Левицького з цього приводу6.
Впадало у вічі й цілковите небажання білогвардійців проводити будь-які переговори з
армією УНР, особовий склад якої трактувався як «злочинці» та «зрадники Росії». Як згадував той же
0. Левицький, українських генералів та воєначальників росіяни збиралися ледь чи не розстріляти,
причому "особливий апетит на ген. Юнакова (начальника Штабу Головного отамана. - М. К.) мали
його бувші учні з військової академії."7 Командування ЗСПР не припускало й думки про можливість
порозуміння з урядом УНР Ставало очевидним, що НКГА зможе вести переговори з
білогвардійцями лише сепаратно від С. Петлюри й армії УНР
Досить цікавим було й те, що галичани вперто називали перехід УГА на бік ворога «заключениям
перемир'я». Таке дещо оригінальне тлумачення вчинків, що підпадали, власне, під поняття зради,
було досить характерним для політичної свідомості керівників Галицької армії.
1 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 497.
2 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года). - С. 36.
3 Тарнавський М. Спогади. - С. 107-198.
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 16.
:> Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 499.
6 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 498.
7 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. - С. 127.
Сотник Г. Куріца

228
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
2 листопада місія отамана О. Лисняка повернулася до Вінниці, де поінформувала генерала
М. Тарнавського і А. Шаманека про результати переговорів зі Слащовим1. Щоб не справити
враження, що переговори носили характер одностороннього диктату з боку росіян, Лисняк та Левицький
заявили, начебто їм удалося домовитися про встановлення тимчасового перемир'я на фронті УГА,
хоч насправді це не відповідало дійсності. В НКГА з умовами Слащова ознайомились і в перемир'я
повірили. Того ж дня, 2 листопада, Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський направив
диктатору Є. Петрушевичу й Штабу Головного отамана доповідь, у якій змалював катастрофічне
становище військ, їх неспроможність чинити опір переважаючим силам ворога і прозоро натякав: "Начальна
команда рішучо звертає увагу на те, що наколи хочеться оминути певну катастрофу, то розпочаття
переговорів з Добровольческою армією в цілі заключения перемир'я являється конечно потрібним"2.
3 листопада Тарнавський, не повідомляючи ні про що Є. Петрушевичу, доручив штабові 2-го
корпусу УГА сповістити білогвардійців про прийнятність висунених ними умов. Планувалося 4
листопада відправити до Слащова делегацію для укладення відповідної угоди3.
Проте, звичайно, без згоди Петрушевича Тарнавський не міг сподіватися на успішність
ініційованих ним переговорів. Начальний вождь УГА повинен був повідомити диктатору про свої кроки
та заручитися його схваленням щодо своїх дій.
* * *
Диктатор Петрушевич демонстрував тоді у відносинах з С. Петлюрою й урядом УНР
доброзичливість та налаштованість на співпрацю. 1 листопада в Кам'янці-Подільському відбулися
урочистості з нагоди «свята державності ЗУНР» - річниці Листопадового чину, захоплення галицькими
українцями влади у Львові4. У святкуванні взяли участь Головний отаман С. Петлюра і диктатор
Є. Петрушевич. Вони разом з'явилися на урочистих церемоніях, разом приймали парад галицьких
підрозділів тощо. Все це мало засвідчити солідарність обох українських лідерів та внутрішню єдність
в українському політичному таборі.
Для обговорення катастрофічного становища, що склалося на фронті тау військах, С. Петлюрою
і військовим керівництвом було вирішено провести увечері 3 листопада державну нараду в Жмеринці,
за участю представників командування обох армій. Генерал М. Тарнавський на нараду не поїхав,
при цьому, як згадував О. Левицький, заявивши своєму оточенню, що йому там робити немає
чого5. Замість себе галицький командувач вислав до Жмеринки отаманів А. Ерле, С. Шухевича, свого
ад'ютанта Д. Паліїва та О. Лисняка. Останній отримав від Тарнавського спеціальні вказівки:
поінформувати Є. Петрушевича про умови генерала Слащова та передати листа, у якому М. Тарнавський
прохав диктатора "порадити", як бути далі, і "не дати довго чекати" на відповідь6.
3 листопада до Жмеринки прибули С. Петлюра, Є. Петрушевич, прем'єр-міністр І. Мазепа,
представники командування та з'єднань УГА, а також армії УНР, проте нараду було вирішено перенести
на 4 листопада. Це була досить зручна нагода для О. Лисняка виконати доручення свого
начальника, якою він не забарився скористатися. Увечері Лисняк у присутності отамана А. Ерле повідомив
Петрушевичу про хід переговорів з білогвардійцями і вручив йому листа від генерала Тарнавського7.
Лист Тарнавського викликав у диктатора роздратування, що вже ставало нормою у його
стосунках з Начальним вождем УГА. За розпорядженням Петрушевича в салоні-вагоні потяга НКГА тоді ж
було скликано нараду прибулих до Жмеринки представників Галицької армії для обговорення
ситуації. Насамперед отаман О. Лисняк розповів присутнім про переговори з генералом Я. Слащовим8.
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 98; Левицький О. Військовий договір
Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С 499.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 123. - Арк. 19-19зв.
* Денник Начальної Команди Української Галицької Армії... - С 98-99.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 571. - Арк. 8; Денник Начальної Команди Української Галицької
Армії...-С 97.
5 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні.- С. 135.
6 Тарнавський М. Спогади. - С 108.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії... - С 257.
" Шухевич С Спомини-Т. III.-С 84; Денник Начальної Команди Української Галицької Армії... -С. 257,263.

Розділі! 229
С. Петлюра й Є. Петрушевт під гас уротнстостен з нагоди свята «свята державності ЗУНР» в Кам януі-Подиьському.
Доповідає військовий міністр В. Петрів
Є. Петрушевич досить різко заявив, що притягне М. Тарнавського до відповідальності і звинуватив
НКГА в тому, що вона не виконує наказів Штабу Головного отамана. Окремі військовики
запротестували; четар Д. Паліїв у довгій промові запевнив диктатора, що армія виконує накази свого
командування - НКГА, проте ситуація на фронті катастрофічна і вимагає негайного вжиття заходів. Після
цього Петрушевич змінив свою думку і заявив, що готовий задля порятунку армії перейти на бік
білогвардійців1.
Спалахнула дискусія. Підполковник К. Долежаль, начальник оперативного відділу Штабу
Головного отамана, підтримав ідею порозуміння з Денікіним. Проти висловився командир 1-ої бригади
УСС 0. Букшований. Натомість командир 1-го Галицького корпусу полковник О. Микитка вважав
виходом з ситуації союз з більшовиками. Дехто ж взагалі виступав проти будь-яких переговорів з
більшовиками чи білогвардійцями2. Як згадував Д. Паліїв, під кінець цих дебатів розгублений
диктатор "сказав, що він тепер не знає, чого держатися"3. Та все ж Є. Петрушевич повідомив, що
збирається переїхати з Кам'янця, де він "немов в'язнений", до Вінниці, під захист Галицької армії. Було
вирішено також, що на майбутній державній нараді галицькі представники запропонують урядові
УНР розпочати переговори з Денікіним.
Уранці 4 листопада в Жмеринці, у приміщенні штабу Дієвої армії УНР, розпочалася державна
нарада. Засідання проходили в атмосфері дискусій та взаємних звинувачень. Командувачі груп та
корпусів представили ситуацію на фронті як безнадійну: охоплені епідемією тифу війська, яким не
вистачало зброї, одягу, амуніції тощо, не могли продовжувати збройну боротьбу. Перший генерал-квар-
тирмейстер армії УНР полковник М. Капустянський змалював у своїй доповіді трагічне становище
українських армій і висловився за необхідність переговорів з білогвардійцями4. Його підтримав
командарм В. Сальський. "Роль стратегії скінчена. Ми переможені ворогами, - заявив він. - А вороги ті:
тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній
силі ворогів небагато треба напружень, щоб добити рештки героїв. Військо зробило своє - тепер
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії... - С. 264.
2 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 500-501;
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії...- С 265.
:* Денник Начальної Команди Української Галицької Армії...- С. 264.
4 Шухевич С Спомини - Т. III. - С 87.

230
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
діло правительства шукати виходу"1. Сальський закликав
присутніх прийняти нарешті рішення, яке визначить подальшу долю
армії. Від імені НКГА за переговори з Денікіним висловився четар
Д. Паліїв. Його підтримали інші галицькі військові представники
при цілковитому мовчанні диктатора Є. Петрушевича2. "Армія
перебуває в неможливому оперативному становищі, - повторював
вслід за ними В. Сальський. - 5 денікінських дивізій (? - М. К.)
вийшли в тил і Галичани не хотять іти на прорив. Ми тут
боліємо душею... на фронті кров проливається, але де ж населення?.."3
Лише підполковник К. Долежаль, який раптово змінив свою
думку, висловився за продовження збройної боротьби проти
російських білогвардійців до кінця. Проте ця позиція майже не знайшла
підтримки серед військових, за винятком командирів армії УНР
Ю. Тютюнника, Є. Коновальця, О. Загродського. Втім, її поді-
Адютант Нагального вождя УГА ЛЯВ і С. Петлюра. «Я особисто НЄ проти порозуміння 3 Денікіним,
7етарД Паліїв та говорю вам, що до цього зараз не дійде, - сказав Головний
отаман. - Ми малі в своїй кількости і в своїй силі, а Денікін на сьогодні "великий" і "сильний". За ним
усі, проти нас цілий світ, та дні змінюються днями і негода погодою»4. С. Петлюра звернувся до
присутніх із закликом продовжувати боротьбу, оскільки на міжнародній арені намічаються корисні &т
української справи зміни, а в запіллі Денікіна поширюються селянські повстання. Але полковник
В. Сальський від імені військового керівництва рішуче висловився за переговори з білогвардійцями,
і С. Петлюра змушений був поступитися5. Нарада вирішила чекати приїзду 6 листопада з Бухареста
місії Антанти, що, як заявляв головауряду І. Мазепа, начебто мала втрутитися в перебіг подій; у разі ж її
неприбуття до 14 год. 6 листопада арміям дозволялося негайно розпочати переговори з противником6.
Поки тривали дискусії, було отримано повідомлення від двох українських воєначальників, які
на нараду не прибули. Командувач Запорізької групи армії УНР генерал М. Омелянович-Павленко
надіслав на ім'я Головного отамана й штабу армії депешу, в якій повідомив, що Запорізька група
в разі хоча б часткового задоволення своїх матеріальних потреб битиметься й далі проти ворога7.
1 Доценко О. Літопис української революції. -Т. 2.-Кн.4.-С. 271.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 262-263; Доценко О. Літопис української
революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 271; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 127-128.
3 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 272.
і Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 273.
5 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 274; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції
1917-1921.-Т. 2.-С 136.
6 Позиція урядів США та Великобританії в «українському питанні», що давала раніше урядові УНР підстави
сподіватися на підтримку з боку цих держав, зазнала у цей час кардинальних змін. Правлячі кола цих країн остаточно
зробили ставку на підтримку в Росії антибільшовицького білого руху - це було пов'язано насамперед з вражаючими
військовими успіхами білогвардійців. "Як вам, напевне, вже відомо, антибільшовицькі сили в європейській Росії до-
сягли за останній час вирішальних військових успіхів. Зараз більш, ніж будь-коли, вірогідно, що більшовицький уряд
впаде," - писав держсекретар США Р. Лансінг американському консулові в Харбіні Д. Дженкінсу 21 жовтня 1919 р.
(див.: Из истории гражданской войны в СССР. - Т. 2. Март 1919-февраль 1920. - М., 1961. - С. 429). За таких умов
вже не могло йтися про підтримку державами Антанти уряду УНР, який перебував у стані війни з російськими
білогвардійцями. 29 жовтня держсекретар Р. Лансінг у листі до делегації США на Паризькій мирній конференції
визначив український національно-визвольний рух як результат австро-німецької пропаганди, спрямованої на
зруйнування Росії, позбавлений реальної підтримки серед народних мас (див.: Reshetar J. The Ukrainian Revolution, 1917-1920.
A study in nationalism. - New York:"Arno Press", 1972. - P. 287-288). Що ж до Великобританії, то, як повідомляв
наприкінці жовтня 1919 р. до Варшави начальник польської військової місії в Парижі генерал Т. Розвадовський,
"англійці не можуть подарувати Петлюрі того, що він, не бажаючи підкоритися Денікіну, став причиною втрати Києва"
(йдеться про тимчасове захоплення Києва більшовицькими військами 15-18 жовтня 1919 р.) (див.: Документы и
материалы по истории советско-польских отношений. - Т. 2. - М., 1964. - С. 369). Про підтримку Франції, при її
традиційно ворожому в 1919 p. ставленні до українського національно-визвольного руху, не могло бути й мови. Тож
всі сподівання українського керівництва на втручання Антанти у війну з Денікіним були марними.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 262.

РозділП 231
Члени Директорії на святі присяги випускників Спільної юнацької військової школи. 5 листопада 1919р., Камянець-
Подільськии
Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський повідомив телеграфом диктатору Є. Петрушевичу в
досить різкій та категоричній формі, що в разі невирішення нарадою справи переговорів з Денікіним
"порішить її Начальна команда сама"1. І, не чекаючи відповіді диктатора, Тарнавський самостійно
призначив нову делегацію в складі отамана А. Ерле (начальник оперативного відділу штабу НКГА),
отамана О. Лисняка та сотника О. Левицького, уповноваживши її вести переговори з противником
та укладати угоди про перемир'я.
Наступного дня, 5 листопада, галицька делегація виїхала до лінії фронту. Щоправда,
М. Тарнавський доручив делегатам усіляко затягувати переговори, чекаючи на прибуття
представників армії УНР, що мало статися після 6 листопада2.
Ультимативні вимоги М. Тарнавського викликали обурення Петрушевича. Він відразу ж
повідомив про зміст телефонограми учасникам наради, яка вже завершувала свою роботу3. Диктатор
навів цей факт як доказ свавілля, що панувало у вищому військовому керівництві УГА і з яким він
висловив намір боротися. Коли нарада вже завершилась і представники НКГА готувалися до від'їзду,
Є. Петрушевич у приватній розмові заявив їм, що він буде готовий розпочати переговори з Денікіним
лише після того, як уряд УНР укладе союз з більшовиками (переговори з якими ось-ось мали
розпочатися)4. Натомість Головного отамана С. Петлюру диктатор запевнив, що чутки про сепаратні
переговори галичан з білогвардійцями не відповідають дійсності5.
* * *
Повернувшись до Кам'янця-Подільського, Є. Петрушевич прийняв рішення звільнити
генерала М. Тарнавського та полковника А. Шаманека з посад. Відповідне розпорядження було підписане
диктатором 5 листопада6. Ось як згадував про це полковник Г Ціріц: "Дня 5 падолиста ц. р. вернув
п. Диктатор зі Жмеринки того ж самого дня закликав мене до себе та сказав: "Я мушу звільнити
ген. Тарнавського з посади, а також і полк. Шаманека, тому що вони поставили мені ультиматум, не-
1 Тарнавський М. Спогади. - С. 109.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 100, 246, 252, 257-258; Левицький О.
Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 502-503.
3 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 275.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 265.
5 Коновалець Є. Причини до історії української революції. - С 334.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 130.

232
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
мов би вони, наколи я до тої години не рішусь - будуть ділати самі. Я не можу цего стерпіти"1. Новим
командувачем Петрушевич збирався призначити командира 1-го корпусу полковника О. Микитку,
а начальником штабу - полковника Г. IJipiija. Щоправда, останній відразу ж заявив диктатору, що
зможе організувати на фронті відступ лише 1 000 бійців - без шпиталів та військового майна2. Це
фактично було зізнанням у власному безсиллі поліпшити ситуацію на фронті.
Думку про необхідність кадрових змін у вищому військовому
керівництві поділяли також Директорія і уряд УНР. 5 листопада у Кам'янці відбулася
нарада С. Петлюри, членів Директорії та міністрів, на якій було вирішено
здійснити низку нових призначень у керівництві армії УНР3.
Насамперед з посади командарма було звільнено В. Сальського як
очевидно неспроможного успішно вести збройну боротьбу. Новим
командувачем армії було знову призначено полковника В. Тютюнника, чия енергія
та військовий талант вже врятували військо у травні 1919 р. з майже
безнадійного становища. "Отаман Тютюнник, пробувши в демісії несповна
місяць, був знову покликаний рятувати Армію і Державність, - згадував
його ад'ютант Є. Маланюк. - Занадто він був українцем і вояком, щоб
відмовитись від обов'язку. Україна була для нього дорожча за життя - і він Генерал-квартирмейстр
переступив через СВОЮ ображену амбІЦІЮ, вибачивши ТИМ СЛІПИМ, ЩО КИ- Штабу Головного отамана
дали в нього брудом ще недавно"4. До перебрання В. Тютюнником посади полковник /7. Лито
В. Сальський ще залишався виконувати обов'язки командарма, після чого... обійняв посаду
військового міністра УНР. "Беріть цей тяжкий хрест", - такою була порада йому прем'єр-міністра І. Мазепи3.
С. Петлюра охоче усунув би від виконання своїх обов'язків і генерала В. Сінклера та полковника
М. Капустянського, яких підозрював у проденікінських симпатіях, проте замінити їх не було ким.
Натомість полковник В. Петрів, який залишив посаду військового міністра, був призначений
інспектором піхоти Дієвої армії УНР.
Нові призначення давали підстави сподіватися на поліпшення ситуації на фронті. Талановитий
В. Тютюнник мав значно більше даних д^ командування армією, ніж його попередник. Проте й
ситуація склалася надзвичайна - ніколи ще війська не перебували в такому важкому становищі. 5
листопада на стіл начальника Штабу Головного отамана лягла доповідь начальника розвідвідділу штабу
Дієвої армії Снігіріва, у якій той повідомляв, що загальна кількість білогвардійських сил на
українському фронті сягає близько 4 700 багнетів і шабель при 3 бронепотягах та 24 гарматах. Ворог,
вказувалося в доповіді, прагне якомога швидше захопити Жмеринку6.
* * *
Виключно важке становище армії спонукало С Петлюру дати згоду на відправку
командуваннями УГА та Дієвої армії УНР делегації до білогвардійців, не чекаючи на прибуття міфічних посланців
Антанти. 5 листопада з Кам'янця-Подільського було надіслано до НКГА та штабу Дієвої армії
телеграму за підписами С Петлюри й Є. Петрушевича з дозволом "кожному з окрема командармам
приступити до переговорів з ворогом в цілях завішення зброї на той термін, який буде встановлений
обома сторонами"7. Жодних політичних моментів під час переговорів торкатися заборонялось.
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 279.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 281.
3 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 136-137.
4 Маланюк Є. Під свіжим враженням // Героїчний бій під Чорним Островом. - Торонто, 1961. - С. 58.
5 ЦДАВО України. - Ф. 5235. - Оп. 1. - Спр. 1611. - Арк. 4зв.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 14а-14а-зв. Якщо попередні звіти розвідувального
відділу страждали на перебільшення сил противника, то цього разу, навпаки, подавалися значно применшені
відомості про чисельність білогвардійських військ, які діяли проти української армії. Згідно з відомостями
білогвардійського командування, станом на 2 листопада 1919 р. на українському фронті діяли понад 9500 багнетів і шабель при
З бронепотягах, 8 панцерниках, 67 гарматах і 204 кулеметах (див.: РГВА - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 221об.,
223об. - 224).
7 Док. № 169.

РозділП 233
6 листопада Головний отаман надіслав командуванню обох армій додаткову телеграму, в якій
запропонував створити для переговорів спільну військову комісію, здатну представляти увесь
український фронт, та нагадав, що самі переговори можна починати вести "лише в крайньому разі, в не-
обхідности"1.
Командарм В. Сальський (який ще виконував обов'язки командарма) того ж дня, 6
листопада, зв'язався по телефафу з Начальним вождем М. Тарнавським (який ще не встиг здати справи
О. Микитці) і запропонував відправити до противника не дві окремі місії від армій, що діятимуть
сепаратно одна від одної, а спільну військову делегацію. Тарнавський погодився, і обидва командувачі
домовилися, що представник армії УНР підполковник О. Каменський негайно прибуде до Вінниці2.
Сальського в ці дні турбувала не лише відправка місії до білогвардійців, але й ситуація на фронті
Галицької армії, зокрема, неспроможність НКГА власними силами організувати оборону
жмеринського напрямку, про що він постійно повідомляв до Штабу Головного отамана. Доручення цієї
оборони військам Дієвої армії, які мали захищати ще й могилівський напрямок, на думку В. Сальського, за-
фожувало ослабленням та ворожим проривом на центральному відтинку фронту, у напрямку на Джу-
рин-Шаргород3. 6 листопада Головний отаман наказав НКГА почати перекидання резервів таким
чином, щоб до 8 листопада замінити ними частини армії УНР, що перебували на північ від смуги
Рахни-Копайгород4. Проте, коли вранці 7 листопада галицькі резерви (14-та та 8-ма бригада) все
ще не зосередилися у районі Жмеринки, а лівофлангові частини армії УНР не змогли встановити
зв'язок з правим крилом військ УГА, штаб Дієвої армії з наказу Сальського був переведений зі
Жмеринки до Проскурова5.
* * *
5 листопада стався цікавий інцидент на фронті 1-го Галицького корпусу. До 5-ї Сокальської
бригади прибула делегація зі штабу 5-ї білогвардійської дивізії, командир якої, знаючи про переговори
свого командування з УГА, запропонував сокальцям повантажитися на потяги разом з майном і
виїхати до Христинівки, а далі - до Єлисаветфада6. Білогвардійці попросили комбрига сотника В. Ко-
ссара повідомити, яка саме кількість вагонів потрібна йому дт цього. Той, зв'язавшись зі штабом
1-го корпусу УГА, відповів, що до генерала Слащова вже виїхали представники НКГА, які й вестимуть
відповідні переговори. Ця подія зайвий раз засвідчила, що білогвардійці вважали долю УГА вже
вирішеною. Самі ж переговори переставали бути таємницею дт все більшої й більшої кількості людей
по обидва боки фронту. До речі, київська преса у ці ж дні цілком відкрито писала про них, тож кожен
бажаючий міг ознайомитися з їх перебігом та коментарями російських журналістів з цього приводу7.
* * *
Уповноважену М. Тарнавським делегацію на чолі з отаманом А. Ерле, яка прибула до ст. Зятків-
ці вранці 6 листопада, зустріли командувач Новоросійської армії ЗСПР генерал Н. Шиллінґ разом
зі своїм начальником штабу генералом В. Чернавіним та Я. Слащов8. Переговори з галичанами
вела спеціально створена делегація в складі начальника штабу 4-ї білогвардійської дивізії полковника
Г. Дуб'яго та полковників Г. Коновалова і Самборського. Переговори велися у салоні-вагоні
штабного потягу Слащова. Російська сторона усіляко намагалася підкреслити дружнє ставлення до галичан.
"Коли наставала перерва засідання для сніданку та обіду, всі збиралися разом у штабовій їдальні,
15 Док. № 171.
46 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 139-139зв.
47 Док. № 172.
48 Док. № 172.
49 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 127, 128.
)() ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 166; Денник Начальної Команди Української
Галицької Армії. - С 100.
Г)| Див.: Киевлянин. - 22 октября 1919 г.
V2 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С 503; ГАРФ.
- Ф. 5956. - Оп. 1. - Д 391. - Л. 17; Там само. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 747. - Л. 53.

234
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ділові та політичні розмови там не велися, галичани зі сторони, що домовляється, і вчорашніх
противників перетворювалися просто у наших гостей, - згадував згодом генерал В. Чернавін. - Це їх
спочатку, здається, здивувало, а потім сподобалося"1.
Не затягуючи надто час, у паузі між сніданком та обідом, галицькі представники після
нетривалого обговорення 6 листопада о 12 год. 15 хв. підписали з білогвардійцями угоду, згідно з якою
Українська Галицька армія переходила на бік ЗСПР2. УГА в повному складі, з етапними установами,
складами та залізничним майном мала бути відведена в білогвардійське запілля, дт чого повинна
була зосередитися в районі Погребище-Липовець. Галицьку
армію заборонялося використовувати проти армії УНР. Диктатор
Петрушевич мав перейти під опіку ЗСПР і переїхати до Одеси.
Питання внутрішньої структури УГА та право диктатури
самостійно здійснювати закордону політику мали бути визначені в ході
подальших переговорів3.
Підписавши угоду, Ерле і Лисняк виїхали до Одеси для зв'язку
з білогвардійським командуванням; сотник О. Левицький у
супроводі полковника Самборського та кількох білогвардійських
старшин вирушив з текстом угоди до Вінниці.
Того ж дня, 6 листопада, російські радіостанції відразу ж
повідомили в ефір про зятковецьку угоду. Звичайно, що в штабі армії
УНР, де радіо також слухали, ця новина викликала величезне
здивування. В. Сальський негайно зв'язався з НКГА, щоб дізнатися,
що відбувається. Але полковник А. Шаманек заспокоїв команду-
я ^ вача Дієвої армії, повідомивши, що з боку УГА такої угоди ніхто
Полковник Г. Дуб яго • • • « . »а
"7 не підписував і все це не що інше як провокація \
Тож у Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, звістку розцінили як ворожу провокацію,
а оскільки о 14 год. 6 листопада закінчувався термін очікування "місії Антанти", то Штаб Головного
отамана нарешті дозволив вислати до білогвардійців спільну делегацію від обох українських
армій для укладення перемир'я5. Того ж дня делегація, до якої від армії УНР увійшов підполковник
О. Каменський, а від УГА сотник Я. Олесницький, виїхала в бік фронту.
* * *
Та зарадити катастрофі було вже пізно. 7 листопада в Кам'янці-Подільському поширилися
звістки про перехід УГА на бік ворога6. їм ще ніхто не йняв віри, проте урядові й політичні кола
занепокоїлися. Всі чекали на коментарі з боку галицького командування.
Вранці 7 листопада в НКГА було отримано телеграму Є. Петрушевича про звільнення Тарнав-
ського й Шаманека з посад. Перший одержав тримісячну відпустку, а другому наказувалося
перейти в розпорядження нового Начального вождя7. Командування армією переходило до О. Микитки
і Г. Ціріца, підвищених у званні до генерал-четарів.
Несподівано Микитка відмовився прийняти на себе командування, мотивуючи це цілковитою
відсутністю в нього потрібних знань та досвіду. Г. Ціріц же після розмови з А. Шаманеком заявив,
1 ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1.-Д.391.-Л. 17об.
2 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 504-505;
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 103-104.
3 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 504-505.
Опублікований О. Левицьким текст угоди цілком співпадає зі змістом виявленого нами в архіві документу, що є її
засвідченою копією (Док. № 173). До речі, в Радянському Союзі текст цієї угоди було опубліковано лише у 1967 р.
(Див.: Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 470- 471).
4 Док. № 174.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 101; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції
1917-1921.-Т. 2.-С 137.
f) Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 137.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 102.

Розділ 11
235
Старшини 6-ї Равської бригади на квартирі у священика.
Листопад 1919p., Бердигівський повіт
що перехід на бік Денікіна в умовах, що
склались, є єдиним порятунком для Галицької
армії1. Ситуація ще більше загострилася, коли
опівдні 7 листопада до Вінниці прибули сотник
О. Левицький та білогвардійські представники,
які привезли текст зятковецької угоди.
Левицький доповів полковнику А. Шаманеку
про результати поїздки у присутності генералів
М. Тарнавського, О. Микитки, Г. Ціріца та
штабових старшин НКГА. Пояснюючи дії галицької
делегації та її поспіх, він заявив, що білогвардійці
начебто постійно погрожували розпочати наступ2.
Втім, особливо виправдовуватися галицьким
представникам перед начальством не довелося. Коли
Левицький і Тарнавський вказали генералу Г. Ці-
ріцу на можливість скасування зятковецької
угоди з огляду на кадрові зміни в НКГА, той відповів,
що "з огляду на теперішнє катастрофальне
положення армії... мусить Начальна команда
дотеперішні переговори в принципі признати"3. Про це
й повідомили негайно білогвардійську делегацію.
Та все ж ратифікувати угоду міг лише диктатор
Петрушевич, який про неї ще нічого не знав.
Увечері 7 листопада С. Петлюра зв'язався
телеграфом з НКГА. Привітавши Г. Ціріца з
призначенням та висловивши надію, що новий начальник штабу зміцнить становище Галицької армії,
Головний отаман відразу ж попрохав розповісти, що відбувається, і якими є умови укладеного НКГА
перемир'я з білогвардійцями4. Однак Ціріц вперто уникав будь-яких пояснень, і лише коли під час
розмови до телеграфного апарата в Кам'янці підійшов Є. Петрушевич, Г. Ціріц повідомив диктатору,
що угоду з білогвардійцями укладено. Явно не бажаючи говорити на цю тему при С Петлюрі,
начальник штабу УГА наполегливо просив Петрушевича прибути до Вінниці для докладного обговорення
справ. Зрештою, вирішили, що зустріч відбудеться наступного дня, 8 листопада, на ст. Деражня5.
Вражений новиною, Є. Петрушевич вирішив поки що, до остаточного з'ясування справи, нічого
не казати про це С Петлюрі. Однак увечері разом з Петрушевичем до Деражні виїхав також всерйоз
стривожений Петлюра, якого супроводжували І. Мазепа, член Директорії А. Макаренко,
підполковник К. Долежаль і полковник В. Сальський. Справа сепаратних переговорів НКГА з противником
надзвичайно занепокоїла наддніпрянське керівництво і вимагала негайного з'ясування.
Зустріч, як і планувалося, відбулася 8 листопада на ст. Деражня. Г. Ціріц, який ледь дістався туди
дрезиною (через загальний страйк жмеринських залізничників), привіз з собою текст зятковецької
угоди і явно не сподівався побачити тут і С. Петлюру.
Цей документ буквально шокував усіх присутніх. "Галицька армія вписала темну сторінку в
історію своєї боротьби", - сказав В. Сальський, якому тут же довелося перепрошувати Є. Петрушевича
за категоричність і різкість цих слів6. Диктатор заплакав, дізнавшись, що звістки про самочинні дії
Тарнавського виявилися правдою. С Петлюра, б'ючи кулаком по столу, зажадав притягнути
Тарнавського й Шаманека до найвищої міри покарання - розстрілу7. Полковник В. Сальський постійно
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 103.
2 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 254.
3 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 179зв.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 1796.
6 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 279.
7 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна.
С 506.
С. 507.

236
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
повторював, що у дива він не вірить, а тепер "лише диво може врятувати нас"1. Коли ж емоції трохи
вщухли, було вирішено не визнавати укладеної 6 листопада угоди, а переговори продовжити від імені
обох українських армій. Про це негайно було повідомлено НКГА2. Водночас генерал О. Микитка,
який, схоже, так і не визначився, приймати нове призначення чи відмовитися від нього, отримав
наказ заарештувати Тарнавського й Шаманека3. Ввечері у Вінниці обох було заарештовано; сотник-ауди-
тор НКГА Ю. Курдіяк отримав розпорядження приступити до попереднього слідства в їхній справі4.
З Деражні військовий міністр В. Сальський за дорученням С Петлюри повідомив Штаб
Головного отамана про зятковецьку угоду та її скасування. Про ці події було також поінформовано міністра
Генерал-інспектор Галицької армії В. Гембагів зі старшинами УГА
преси й пропаганди УНР Черкаського5. Це було зроблено не випадково - потрібно було підготувати
відповідну реакцію з боку громадськості. Вже увечері 8 листопада часописи в Кам'янці-Подільському
повідомляли читачів про самочинні дії генерала М. Тарнавського й полковника А. Шаманека.
"Зрада", "Зрадницький акт", "Державна зрада", "Як готувалася зрада" - такими були заголовки шпальт
офіційної преси у ці дні6.
Між тим генерал Слащов, очевидно, не сумнівався в тому, що галицьке командування ратифікує
угоду. 8 листопада він віддав своїм військам наказ, у якому повідомив їх про перехід Галицької армії
на бік ЗСПР. Водночас Слащов відмовився вести будь-які переговори про перемир'я з представником
армії УНР підполковником О. Каменським, якого зустріли більше ніж прохолодно7. Каменському зі
штабу військ Новоросійської області ЗСПР було повідомлено, що українців, як колишніх російських
підданих, не чекатиме покарання лише в тому разі, якщо вони зречуться Петлюри та ідеї
самостійності8. Тож представник командування Дієвої армії УНР змушений був доповісти в Штабі Головного
отамана про відмову білогвардійців вести переговори з армією УНР9.
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 138.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 132.
3 Док. № 175; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 180 - 181.
4 Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 507.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 26. - Арк. 83.
6 Доценко О. Літопис української революції. -Т. 2.-Кн.4.-С. 289.
7 Д-в М. Як зв'язковий старшина у Денікінців // Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 10. - С. 8-9.
tt ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 136.
9 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 105.

РозділП 237
Що мало галицьке командування робити далі? Це питання з усією гостротою постало перед Г. Цірі-
цом, який 9 листопада повернувся до Вінниці з Деражні. Генерал відразу ж скликав нараду штабу НКГА,
на якій було обговорено ситуацію, що склалася1. На цей час до НКГА вже надійшла доповідь
командира 3-го корпусу А. Кравса та його начальника штабу В. Льобковіца про неможливість
подальшого продовження війни внаслідок цілковитого вичерпання матеріальних і моральних ресурсів військ
та потребу прийняття керівництвом армії "рішення, яке принесе рятунок"2. Як виявилося на
нараді, подібні настрої поділяла переважна частина вищого галицького командного складу. Тож,
незважаючи на відмову білогвардійців мати справу з об'еднаною українською делегацією, переговори
вирішено було продовжувати3.
Разом з Г. Ціріцом
до Вінниці прибув
також ад'ютант
Головного отамана осавул
Ф. Крушинський,
якого С. Петлюра
відрядив туди як свого
особистого представника.
Після довгих умовлянь
галицьких
представників полковник Самбор-
ський та його колеги,
які представляли ЗСПР,
погодилися допустити
підполковника О. Ка-
менського та сотника
Ф. Крушинського до
участі в переговорах,
але без права
вирішального голосу4. Щоправ-
Старшннн 1-го куреня 8-ї Симбірської бригади в с Жуківці поблизу Жмеринки. да, засідання Представ-
Лнстопад 1919р. ників обох сторін було
нетривалим. Росіянам офіційно повідомили, що НКГА скасовує зятковецьку угоду, але готова вести
переговори й далі від імені обох українських армій. Невдоволеним білогвардійським делегатам Ціріц
відповів, що УГА упродовж 48 годин не розпочинатиме ворожих акцій проти російських військ5.
Місія полковника Саборського відразу ж виїхала з Вінниці назад. її супроводжувала очолювана
отаманом А. Ціммерманом делегація НКГА, що мала повноваження від О. Микитки на "обов'язкове
довершення" переговорів і домагання д^ Галицькій армії якомога ліпших умов у разі її переходу
на бік Денікіна6. До складу делегації увійшов і підполковник О. Каменський - отаман Ціммерман
отримав інструкції при переговорах з білогвардійським командуванням відстоювати й інтереси армії
УНР7. Делегація отамана Ціммермана вирушила до Одеси, де збиралася вести переговори
безпосередньо з представниками штабу військ Новоросійської області ЗСПР.
У ніч на 9 листопада С Петлюра й І. Мазепа повернулися з Деражні до Кам'янця-Подільського.
Вже вранці Головний отаман мав зустріч з начальником свого штабу генералом М. Юнаківим, якому
повідомив про сепаратні переговори НКГА та рішення наради в Деражні. За дорученням С. Петлюри
М. Юнаків і К. Долежаль негайно виїхали до Проскурова, де провели нараду з командуванням Дієвої
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 26-29.
2 Док. № 177.
3 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 26-29.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 106.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 106-107.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 35-36.
7 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 107-108; Левицький О. Військовий договір
Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 508.

238
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
армії УНР1. її результатом стала поява від імені Штабу Головного отамана офіційного повідомлення
з приводу останніх подій. "Командуючий Галицькою армією генерал Тарнавський підписав згоду
з добровольцями, що вся Галицька армія переходить в розпорядження генерала Денікіна, - йшлося
в цьому повідомленні. - За порушення наданих йому уповноважень Головний отаман спільно з
Президентом Західної України Др. Петрушевичем дали наказ арештувати генерала Тарнавського і
віддали його під надзвичайний суд. Таким чином договір не визнано"2.
Тим часом С Петлюра провів у Кам'янці-Подільському спільне засідання Директорії та уряду
УНР, яке мало обговорити ситуацію. У своїй промові С. Петлюра підкреслив, що жодних поділів
на дві армії він не допустить - є лише одна соборна українська армія і умови перемир'я мають бути
одні3. Головний отаман закликав напружити всі сили в цей критичний момент боротьби.
Уряд пішов ще далі і того ж дня на окремому засіданні ухвалив створити в губернських та
повітових містах комітети оборони, до складу яких планувалося залучити представників
громадсько-політичних організацій. Було вирішено мобілізувати на фронт усіх військовозобов'язаних працівників
центральних та місцевих державних установ, у тому числі й міністерств4.
Було ухвалено також текст відозв, з якими С. Петлюра та Рада народних міністрів УНР
звернулися 10 листопада до війська та населення. Відозви містили різку критику дій генерала М. Тарнавського
та його оточення як злочинних та повідомляли про скасування укладених з ворогом угод5.
Крім того, Головний отаман С Петлюра того ж дня, 10 листопада, надіслав до НКГА телеграму,
у якій повідомив, що бере Галицьку армію під свій захист і закликав боротися проти політичних
провокаторів6.
Заклики до боротьби зі «зрадниками» та «провокаторами» лунали в засобах масової інформації
та різноманітних урядових повідомленнях. Щоб не надто засмучувати своїх читачів, преса багато
писала у ці дні про всенародні повстання в білогвардійському запіллі та приеднання до армії УНР
повстанських загонів і з'еднань (у тому числі й групи отамана Несміянова, сумна історія якої ще
не стала відома громадськості), створюючи враження майже успіхів на фронті. "Зрадницькі плани
ген. Тарнавського, якого вже арештовано, зліквідовано. Галицькі війська займають зараз певне
становище на фронті згідно з загальним положенням нашої армії. Всі зусилля Денікіна збити нас з
позицій не увінчались ніяким успіхом", - зазначало у своєму черговому обіжникові завжди оптимістичне
міністерство закордонних справ7. "Закордонне становище таке, що при утриманні фронта вкоротці
наступить визнання самостійної України", - додав товариш міністра закордонних справ В. Старо-
сольський у надісланому до НКГА повідомленні8.
На жаль, подібні заяви на цей час уже не відповідали дійсності. Міжнародне становище України
ще ніколи не було таким безнадійним, а становище на фронті - настільки катастрофічним.
* * *
Натомість російські часописи в цей час зазначали, що українські війська потрапили в жахливе
становище, відчуваючи брак елементарного матеріального забезпечення та перебуваючи у постійному
відступі. "Відхід решток петлюрівської армії прикриває досить поріділий січовий корпус Коновальця.
Евакуювати своє запілля до Польщі Петлюрі не вдалось і навряд чи вдасться. Очевидно, багато буде
кинуто на магістралі Київ-Жмеринка-Одеса, - повідомляв 4 листопада "Киевлянин". - На кінець
поточного тижня можна чекати значних результатів початої ліквідації петлюрівців. Відновлення руху
на магістралі Київ-Одеса матиме дуже важливе значення для всього лівого крила добрармії і може
суттєво змінити на ліпше всю військову ситуацію на правому березі Дніпра"9.
1 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 26. - Арк. 83.
2 Док. № 178.
3 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 89. - Арк. 4-12.
4 иДАВОУкраїни.-Ф. 4018.-Оп. l.-Спр. 54.-Арк. З; UMBO України.-Ф. Ю92.-Оп. 2.-Спр. 64.-Арк. 7.
5 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 109.
6 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 104-105.
7 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 571. - Арк. 21.
8 Док. № 183.
9 Киевлянин. - 22 октября 1919 г.

Розділі!
.239
Генерал Слащов, не бажаючи зривати переговори з галичанами, призупинив бойові дії на фронті
УГА. Звичайно, не збиралось їх відновлювати й галицьке командування. "Відмова від угоди, проте,
не мала наслідком відновлення військових дій між нами і галичанами, - згадував начальник штабу
Новоросійської армії ЗСПР генерал В. Чернавін. - 3 ними встановилось у нас неофіційне перемир'я,
у той час як з петлюрівською армією бої продовжувалися (точніше, йшло переслідування й
добивання відступаючих петлюрівців)"1.
Білогвардійські частини продовжували наступ проти армії УНР, прагнучи відрізати її від УГА.
З цією метою Слащов прийняв рішення відкинути війська УНР на захід від залізниці Вапнярка-Жме-
ринка. Оскільки українські частини були ослаблені й деморалізовані, білогвардійське
командування вирішило, що для
успішної операції буде
достатньо колишнього
дністерського загону
Розеншильда-Пауліна,
козачої кінноти та
Сімферопольського полку;
4-та й 5-та російсько-
білогвардійські дивізії
залишалися на своїх
позиціях. Наступ мав
здійснюватись у двох
напрямках- на
Жмеринку й на Могилів-По-
дільський. До складу
жмеринського загону
противника, який
очолив полковник С. Гвоз-
і ,т ч mm даков, увійшли Сімфе-
Старшннн 1-го куреня 6-і Равськоі бригади. 17листопада 1919 р. » і.
r w г г рОПОЛЬСЬКИИ ОфІЦерСЬ-
кий полк, зведений полк 14-ї дивізії, Петроградський уланський і Новоросійський драгунський
полки, а також бронепотяги "Коршун", "Ураган", "Новороссия" і "Генерал Марков"2. Новостворений
дністерський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського складався з Кримського, 2-го Таман-
ського, 2-го Лабінського кінних полків, зведеного батальйону 56-го Житомирського полку та
різноманітних дрібних підрозділів3. Для знищення залізниці Могилів-Подільський-Жмеринка вздовж
р. Буг було направлено конвой генерала Я. Слащова під командою осавула Мезерницького4. Таким
чином, білогвардійські війська розгорнули наступ на Жмеринку і Могилів-Подільський саме тоді,
коли на фронті УГА вже панувало затишшя.
Запорізька група армії УНР після невдалих спроб повернути Томашпіль відтягувалася до району
Бабчинці-Березівка, з метою прикрити Могилів-Подільський від удару зі сходу. З'єднання Січових
стрільців, поріділі внаслідок масового дезертирства та бойових втрат, намагалися контратакувати
білогвардійський зведений полк 14-ї дивізії в районі Голинчинців, проте зазнали невдачі. 5
листопада білогвардійці відкинули 11-ту дивізію СС на північ5. Наступного дня Січові стрільці спробували
зустрічним боєм зупинити противника на підступах до Мурафи. Бій спочатку розгортався успішно,
проте внаслідок ворожого обходу й нерішучості командира кінного полку СС сотника С. Байла, який
у вирішальний момент не ввів у бій свою частину, білогвардійцям все ж удалося завдати січовикам
1 ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1.-Д.391.-Л. 19об.
2 Див.: Симферопольский Офицерский Полк.- С. 24; Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее
величества государыни императрицы Александры Федоровны полк. - С. 159; Рубцов И. Петроградские уланы в
Гражданской войне на Юге России 1918-1920. - С. 34.
3 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 160.
4 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 162.
Г) Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 277.

240
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
поразки1. Група СС відступила до Шаргорода; особливо важких втрат при цьому зазнав 1-й
зведений полк СС - все, що залишилося від 10-ї дивізії. Навіть не намагаючись прикрити жмеринський
напрямок, Січові стрільці відступили до району Копайгород-Лучинець.
Звістка про перехід Галицької армії на бік ворога викликала деморалізацію в лавах січового
стрілецтва. "Не хочу вдаватися в осуд, чи наскільки Галицька армія була змушена підписати відомий договір
з Денікіним, - все ж сам факт переходу на бік ворога без повідомлення братньої армії, а зокрема тих
частин, що стояли в безпосередньому сусідстві, був вчинком дуже прикрим і гідним жалю", - згадував
згодом Є. Коновалець2. Звинувачення в зраді, що лунали на адресу всіх без винятку галичан з вуст
окремих політиків та воєначальників УНР, викликали надзвичайне пригнічення серед командного
складу групи СС,
здебільшого галицького.
Як виявилося,
Жмеринку фактично не було
кому захищати - вцілілі
підрозділи 7-ї
Запорізької дивізії
відступали вздовж залізниці
під тиском
Сімферопольського
офіцерського полку та кінноти
жмеринського загону
противника3 . 7 листопада
сімферопольці з боєм
вибили запорожців
з с Сліди4.
Усі накази Штабу
Головного отамана га- ^ п ^ п ^ а ,п а 1Л1П
Старшини 2-го куреня 6-і Равськоі бригади. 18 листопада 1919 р.
лицькому командуван- r Jr Ґ Ґ
ню організувати оборону Жмеринки лишилися невиконаними - очевидно, в НКГА остаточно
зрозуміли, хто вийде переможцем з цієї війни5. Білогвардійці безперешкодно просувалися до
Жмеринки, маючи, до речі, наказ не вступати в бій з галичанами. Командир розташованої у Жмеринці 1-ї
бригади УСС отаман О. Букшований намагався через парламентаря апелювати до умов перемир'я,
закликаючи білогвардійців зупинити просування до Жмеринки, проте безуспішно6.
Штаб Дієвої армії УНР, як уже згадувалося, завчасно переїхав зі Жмеринки до Проскурова,
навіть не намагаючись організувати оборону жмеринського вузла. Цим явно не збиралися
займатись і бригади 3-го Галицького корпусу, які дислокувались у районі Тиврів-Красне. Командир 3-го
корпусу генерал А. Кравс вислав до білогвардійців парламентаря з проханням не переходити лінії
Печера-Рагозна-Красне, щоб не зірвати переговори, які розпочалися між арміями. Та йому
відповіли пропозицією... зберігати спокій і залишатися на місці7. 9 листопада 1-й та 2-й батальйони сімфе-
ропольців наштовхнулися біля с. Красне на 14-ту бригаду УГА сотника Голіцінського. Білогвардійці
спершу взялися роззброювати галицькі стежі, проте, зорієнтувавшись, що мають справу з цілою
бригадою... вибачились і повернули галичанам зброю8. 10 листопада, незважаючи на протести
сотника Голіцінського, колона Сімферопольського офіцерського полку зайняла Щучинці, наблизившись
1 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 277-278; Biblioteka Narodowa w Warszawi. - Archiwum
im. Tarasa Szewczenki. M/f. 92256. Арк. 665. Повідомлення начальника штабу групи СС полковника Безручка
командиру 11 —ї дивізії СС від 10 листопада 1919 р.
2 Коновалець Є. Причини до історії української революції. - С 335.
3 Рубцов И. Петроградские уланы в Гражданской войне на Юге России 1918-1920. - С. 34.
4 Симферопольский Офицерский Полк.- С. 26.
5 Док. № 184.
6 Док. № 179.
7 Симферопольский Офицерский Полк.- С. 26.
8 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 26; Аріо К. Нарис історії XIV бригади. - С. 28.

Розділі! 241
до Жмеринки. У ніч на 11 листопада бронепотяг "Коршун" капітана Магніцького без бою зайняв
кинуте українськими військами місто1. Білогвардійське командування відзначило у зведеннях про
перебіг бойових дій відсутність "особливого опору нашому просуванню"2.
У Жмеринці білогвардійці застали жахливу картину тифозного спустошення: "У районі довкола
станції, на платформах і на шляхах, лежали тіла людей, що померли від сипного тифу. Серед них були
вояки-петлюрівці і просто біженці. Деякі були засипані снігом чи попелом з печей. Ніхто не хотів
прибирати мертвих і по них навіть ходили"3. До полону в повному складі потрапив Окремий полк
польової варти, який не встиг виїхати4. Всього білогвардійцями було захоплено 600 полонених, 25
кулеметів та 4 гармати, а також 422 вагони з різноманітним майном, яке відступаюча українська армія
не встигла евакуювати^. Серед полонених був Головний священик Дієвої армії УНР о. А. Матеюк,
який лежав хворий на тиф в одному із жмеринських шпиталів6.
Частини 1-ї бригади УСС, які перебували в цей час у місті, тримали нейтралітет...
* * *
За досить схожим сценарієм розвивалися події й на могилівському напрямку. При значній
чисельній перевазі ворога та нестачі набоїв Запорізька група відступала, ведучи ар'єргардні бої.
Кіннота Д. Тугана-Мірзи-Барановського просувалася вперед, маючи незначні сутички з
запорожцями. "На всьому шляху відступу петлюрівців видно було у них цілковитий безлад; валялися трупи
коней, пошматовані голодними собаками, багато було кинутих возів і різного військового майна, - так
описував наступ білогвардійців його учасник. - Згідно з відомостями агентурної розвідки, а також
і від місцевих жителів, настрій у петлюрівців був пригноблений... В цей критичний момент також
стався перехід на наш бік Галицьких січових стрільців (йдеться про УГА. - М. К), що остаточно
вирішило долю петлюрівських військ"7. У с Бобчинці 2-й Лабінський козачий полк та конвой
генерала Слащова завдали поразки частинам 8-ї Запорізької дивізії, до рук ворога потрапила й частина
дивізійної артилерії.
11 листопада запорожці спробували зупинити білогвардійську кінноту на підступах до Могилева,
проте в бою під селами Серби й Біляївка знову зазнали поразки і були змушені відступати8. Війська
групи відтягнулися на Серебринці-Вендичани, відкриваючи Могилів для наступу противника.
Увечері 10 листопада штаб Дієвої армії УНР втратив зв'язок з Могилевом-Подільським, який
так і не встигли остаточно евакуювати. До того ж, у самому місті внаслідок пошкоджень
телеграфного зв'язку про відступ запорожців ще не знали. Обороною міста керував спеціально відряджений
командуванням до Могилева генерал П. Єрошевич9. Тут перебувала Дністрянська кордонна бригада
отамана А. Добрянського, Буковинський курінь та низка невеликих підрозділів - кінна повітова
сотня, підрозділи комендатури запілля. Єрошевич мав повноваження командира корпусу, хоча за
чисельністю всі ці сили разом становили полк, а за реальною боєздатністю наближались до куреня.
1 ЦДАВОУкраїни. -Ф. 1078.-Оп. 2.-Спр. 35,-Арк. 21; Там само.-Ф. 2188.-Оп. l.-Спр. бО.-Арк. 114;
Симферопольский Офицерский Полк.- С. 26; Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии. // Военная Быль.
-№105.-7. 1970.-С. 34.
2 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. -Д. 40. -Л. 178.
3 Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии. - С. 34.
1 Серед полонених вояків Окремого полку польової варти були 30 китайців - робоча команда полку. Це були
колишні більшовицькі вояки з „інтернаціональних" формувань, що влітку 1919 р. потрапили до українського полону
і яким, очевидно, було все одно, на чиєму боці воювати. Білогвардійці, що зазвичай не розстрілювали українських
полонених, у цьому випадку зробили виняток (ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 248).
5 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1.-Д.23.-Л. 121; Там же. -Д. 25. -Л. 273; Там же. -Д. 32. -Л. 185.
6 За деякими даними, о. Матеюк був розстріляний білогвардійцями (ЦДАВО України. - Ф. 4018. - Оп. 1. -
Спр. 68. - Арк. 79). За іншими відомостями, він загинув у 1920 р. від рук більшовиків біля м. Боярка на Київщині
(див.: ЦДАВО України. - Ф. 1072. - Он. 2. - Спр. 172. - Арк. 141зв.-142).
7 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 162.
8 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 163.
() ЦД1А України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 1.

242
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Добрянський не виявляв жодного бажання підпорядковуватись Єрошевичу чи кому б то не було
взагалі, часто ігноруючи розпорядження начальства1. Власне, самостійно намагався діяти й
командир Буковинського куреня. Частина його бійців невідомо з чийого наказу вирушила на Муровані
Курилівці, щоб з'еднатися там з 3-ю Залізною дивізією армії УНР (до складу якої входив курінь).
"Зібрав усе, що тільки було в Могилеві, я влаштував безпосередній захист міста, - згадував генерал
П. Єрошевич. - Але склад цього був переважно денікінський, вороже на мене дивившийся і тільки
лякавшийся мого пістоля. Стороною я узнав, що галичани зробили угоду з Денікіним, а буковинці
хитаються"2. Та Єрошевич розраховував, що оборону міста здійснюватиме Запорізька група, як це
випливало з наказів штабу Дієвої армії.
З невідомих причин М. Омелянович-Павленко чомусь не подбав про захист Могилева-Поділь-
ського, хоча й мав наказ про це від командарма В. Сальського3. У ніч на 11 листопада з'еднання
Запорізької групи пройшли східніше Могилева, не виділивши військ для його захисту. Таким чином,
у місті й не підозрювали про наближення ворога.
Відсутність навіть сторожових застав на підступах до міста стала приємною несподіванкою для
білогвардійців, які готувалися до запеклого штурму. Генерал П. Єрошевич все ще чекав на
відступаючих запорожців, коли вранці 11 листопада до міста замість них увірвалася білогвардійська кіннота4.
Прикордонники на чолі з Добрянським поспішили залишити Могилів; Буковинський курінь та
галицькі підрозділи не чинили росіянам опору, дезорієнтовані звістками про зятковецьку угоду. «Десь
коло Дністра, одного вбили і це була одинока жертва "блискучої побіди", - так згадував галицький
старшина. - Ми, повторюю, не знали, на яку ногу ступити, бо не мали виразних директив, ні інфор-
мацій»5. Решта старшин та вояків, що не встигли врятуватися, на чолі з генералом П. Єрошевичем
потрапили до полону6. У Могилеві білогвардійці захопили також значну кількість військового майна
та бронепотяг. За стійкою традицією, свій вступ до міста росіяни відзначили єврейським погромом7.
* * *
З падінням Могилева-Подільського українська армія втрачала зв'язок з Румунією, звідки час від
часу надходили партії зброї та медикаментів. Крім того, відкривався безпосередній шлях для наступу
ворога на Кам'янець-Подільський, тимчасову столицю УНР.
Та все ж значно більше значення для армії УНР мала втрата Жмеринки, оскільки це
відрізало наддніпрянські війська від УГА. Захоплення противником Жмеринки і вихід його тим самим
у запілля галичанам фактично вирішували подальшу долю УГА. Виснажена внаслідок епідемії тифу,
матеріальної незабезпеченості та бойових втрат Галицька армія й без того вже не могла
продовжувати збройну боротьбу. Деморалізовані та пригнічені атмосферою звинувачень у зраді й саботажі,
що постійно лунали з Кам'янця-Подільського, галицькі старшини та вояки остаточно втрачали
боєздатність. "Договір про перемир'я, підписаний 6 листопада в Зятківцях між УГА і армією Денікіна,
не приніс ніякої полегші для наших частин. Насправді ніхто не знав, що сталось, на яких умовах
підписано той договір, - згадував сотник В. Галан. - Ми відчували, що сталося щось недобре, але
потішали себе, що бодай не треба рухатися з місця в сніговію, по розбитих дорогах. Кружляли поголоски,
що ген. Тарнавського арештовано, що його звільнено з команди, але ніхто цим уже не хвилювався,
бо всі були фізично зовсім виснажені"8. Втративши зв'язок з армією УНР, з'еднання УГА разом
1 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 141-141зв.
2 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 3.
3 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 3.
4 Док. № 187; Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы
Александры Федоровны полк. - С. 163.
5 Брилинський М. З Денікінцями // Літопис Червоної Калини. - 1929. - Ч. 2. - С. 8.
6 Генерал П. Єрошевич перебував у білогвардійському полоні аж до весни 1920 p., коли його було звільнено
і він отримав змогу повернутися до української армії. Втім, історію з втратою Могилева-Подільського серед
командування армії УНР не забули й П. Єрошевичу довелося писати доповідну записку про обставини здачі міста у
листопаді 1919 р. (див.: ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 1-4).
7 Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. - С 492-493.
8 Галан В. Батерія смерти. - Нью-Йорк: "Червона Калина",1968. - С 111.

РозділП 243
з військовим майном, шпиталями та обозами потрапляли у майже цілковите оточення
білогвардійськими військами.
Значною мірою відповідальність за такий стан речей падала на командування армії УНР, яке
не могло не розуміти, що з втратою Жмеринки Галицька армія фактично остаточно віддавалася
на ласку ворога. Проте не було здійснено навіть спроб організувати оборону цієї вузлової
залізничної станції. Група СС була залишена продовжувати нікому не потрібне маневрування під Джурином,
а 5-й кінний полк та підрозділи 1-го кінного полку були відправлені у глибокий резерв. Між тим,
ці частини були цілком здатні принаймні сповільнити просування ворога на жмеринському напрямку
і дати УГА можливість провести хоча б часткову евакуацію.
Впадає у вічі й малодушність галицького командування, яке не наважилося зупинити наступ
жмеринського загону противника силами 3-го корпусу А. Кравса. Фактично це означало, що галицьке
командування вирішило задовольнитися перемир'ям на своєму фронті - події ж на фронті армії УНР,
схоже, тепер нікого в ставці НКГА не обходили.
Розуміючи всю складність становища, що виникло, новий командарм В. Тютюнник (який
обійняв командування Дієвою армією лише 10 листопада1) вирішив відтягнути основні сили армії УНР на
захід, щоб закріпитися на новій лінії оборони й зустріти там ворожий наступ. "Наслідком сепаратних
умов генерала Тарнавського з представниками добрармії і невиконання штабом НКГА, починаючи
з першого листопада, директив Штаголта (Штабу Головного отамана. - М. К.) наше стратегічне
становище дуже погіршало, - повідомляв В. Тютюнник командувачам груп 11 листопада. - Добровольці
мали можливість за останні дні вести операції лише проти Наддніпрянської армії... В сучасний мент
в Зятківцях провадяться переговори між представниками від Соборної України з представниками
Добрармії відносно завішання зброї. Поки що наслідки невідомі. На випадок зриву цих переговорів
і можливого продовження бойових акцій Головним отаманом наказано пересунуть базу і всі державні
інституції приблизно в район Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів"2.
Стримуючи білогвардійські частини, війська мали вийти на лінію Волковинці-Нова Ушиця-
Калюс, де В. Тютюнник збирався дати ворогові бій. Тож Запорізька група й Січові стрільці
отримали наказ тримати фронт уздовж р. Немия до Копайгорода. Група полковника О. Удовиченка (через
хворобу командира групи командування обійняв полковник В. Ольшевський) відтягувалася до Нової
Ушиці, а Київська група - до Ялтушкова, де вони утворювали армійський резерв. Волинська група
полковника О. Загродського зосереджувалась у районі Волковинці-Бар, який вона й мала обороняти3.
Бронепотяги "Вірний син України", "Таємний" і "Помста", що підпорядковувалися Загродському
і розташовувалися на ст. Сербинівці, мали не допустити просування противника на Проскурів.
Того ж дня, 11 листопада, Штаб Головного отамана видав НКГА директиву, в якій Галицькій
армії, у разі зриву переговорів з білогвардійцями, наказувалося скупчитись у районі Літин-Летичів-
Деражня4. Важко сказати, як саме в Кам'янці уявляли собі це «скупчення»: можливо, у вигляді
нагромадженої уздовж 30-кілометрової залізничної лінії величезної маси ешелонів зі своєчасно
евакуйованими шпиталями, установами запілля та майном, чи як відступ стрункими лавами, у повному
бойовому порядку з'єднань і частин. В усякому разі, галицькому командуванню на цей час не залишалося
нічого іншого, як здати директиву до архіву. Ні про який відступ уже не могло бути й мови. Це, до речі,
були останні отримані зі ставки (Штабу Головного отамана) розпорядження, оскільки
білогвардійці, зайнявши Жмеринку, перервали телеграфічний зв'язок НКГА і з Кам'янцем, і з Проскуровом5.
Виконуючи наказ командування, війська армії УНР почали нове перегрупування. Втім, евакуація
військових установ у запілля почалася ще раніше. "їдучи до Кам'янця, я бачив відступаючі частини
нашої армії: відступали обози, частини, шпиталі, дивізійні інтендантства й полкові, жінки й діти... -
згадував ад'ютант Головного отамана сотник О. Доценко. - Кожний відступ вражає чоловіка сумом
і неприємністю, а тут відступала своя ж армія, боса й гола, з половиною хворих на тиф. Плач дітей
і жінок, стогін хорих і голодних козаків, ржання коней, гуркіт колес, червоне зарево навкруги, кар-
1 UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 94-95.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 20.
3 UMBO України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 16, 20-21.
4 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 146-148.
:> Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 109.

244
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
кання величезних юрб ворон - згущували фарбами і без того барвну трагедію в визвольній боротьбі
українського народу"1.
Повідомлення про сепаратні переговори галичан з Денікіним були сприйняті з тривогою і в
запіллі, і на позиціях. Як згадував згодом отаман Ю. Тютюнник, в успіх переговорів від імені об'еднаних
українських армій ніхто не вірив. «Оті "сепаратні умови" не були несподіванкою для армії, бо чутки
про переговори з Денікіном кружляли вже більше тижня. Проте офіційне повідомлення викликало
сильне пригноблення в армії», - зазначав він з цього приводу2.
* * *
Настрої у Кам'янці-Подільському між тим ставали дедалі песимістичнішими. У пошуках винних
все частіше лунали звинувачення на адресу галицького командування й диктатора Є. Петрушевича -
у зраді, змові, саботажі тощо. При чому з боку окремих наддніпрянських політиків це часом
супроводжувалось справжньою істерією. Вкотре у Кам'янці поповзли чутки про приготування уряду УНР
до насильницької ліквідації галицької диктатури. Так, у ніч на 12 листопада місто охопила паніка
перед очікуваним збройним конфліктом. "Пан диктатор запитує, чи правда те, що ви, пане міністре,
маєте його арештувати?" - з таким запитанням з'явився серед ночі до полковника В. Петріва
посланий Є. Петрушевичем галицький старшина3. Правда, запитання було не за адресою - адже
полковник В. Петрів уже не був військовим міністром, а кілька днів обіймав посаду інспектора піхоти армії
УНР. Зрозуміло, все це лише підкладало дров до вогню, сіючи зерна розбрату і в без того напружених
відносинах між обома українськими урядами.
Остаточно ситуацію загострили спроби уряду УНР змусити диктатора Є. Петрушевича передати
С. Петлюрі верховне командування Галицькою армією4. "Це дасть можливість використати її (УГА. -
М. К.) як слід, коли до того моменту, звичайно, галицькі політикани-старшини остаточно не
розвалять її... - писав 11 листопада С. Петлюра А. Лівицькому. - Моя задача і зусилля полягають в тому,
щоби переборовши внутрішні труднощі, довести справу до спасения Галицької армії і використання
її для цілей Соборної України"5. Проте цей план не міг бути реалізований. Цілком слушні аргументи
про необхідність единого військового командування та об'еднання армій наштовхнулися на підозри
й настороженість з боку Є. Петрушевича. 12 листопада диктатор категорично відмовився передати
УГА у підпорядкування штабу армії УНР6. Було очевидним, що його позиція в цьому питанні
остаточна й незмінна.
Опівдні 12 листопада з'явилося розпорядження В. Тютюнника, згідно з яким відступаючі
з'єднання армії УНР мали приеднувати до свого складу галицькі частини і ні в якому разі не
залишати їх за лінією фронту7. Серед шляхів такого приеднання, як можна було зрозуміти, не виключалося
й насилля. У колах галицької диктатури це розцінили як вияв неприхованої ворожості. Петрушевич
сприйняв це як виклик.
Того ж дня, 12 листопада, диктатор скликав у Кам'янці-Подільському засідання галицького
уряду за участю представників громадсько-політичних організацій. На ньому були присутні й член
Директорії А. Макаренко та військовий міністр УНР В. Сальський. Як виявилося згодом, це була
остання спільна нарада представників обох урядів. її учасники визнали, що в цілому ситуація
безнадійна8. Полковник В. Сальський повторив те, що сказав ще раніше у Жмеринці на посаді командарма:
"Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має
заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім
1 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 281.
2 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - Ч. 1. Політичний огляд з документами в тексті. - Нью-Йорк:
Видавництво Чарторийських, 1966. - С 9.
3 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 314.
4 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 315.
5 Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. 3. - С. 140.
6 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 316.
7 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 22; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 16.
8 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 312; ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 6.
- Спр. 14. - Арк. 35зв.

Розділі!
245
Кіннота 6-ї Равської бригади УГА. 21 листопада 1919p., Вінниця
стані. Вона в більшості вже оточена"1. Серед галичан лунали пропозиції усунути С. Петлюру від
керівництва армією як нефахівця у військових справах.
На цій нараді Є. Петрушевич зробив заяву, яка неабияк вразила багатьох присутніх: "Мусимо
залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії,
власними силами, це ризикований шлях... Росія не є така страшна як Польща. Треба погодитись на
автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва
освіти, інтелігентності; тому думати сьогодні про самостійну Україну - це просто фантазія!"2
Таким чином, виявилися кардинальні розходження в позиціях уряду УНР та галицької диктатури
щодо продовження війни з білогвардійцями та перспектив подальшої національно-визвольної
боротьби. Є. Петрушевич фактично офіційно заявив про готовність підкоритися Денікіну. Причини,
які штовхнули його до цього кроку, полягали насамперед у катастрофічному стані УГА. Оточена
й небоєздатна, Галицька армія не мала вибору - в разі відмови перейти на бік білогвардійців вона
в повному складі потрапляла до полону. Те, що подібні заяви ставили під удар єдність українського
політичного табору, до уваги вже не бралося. Роздратований постійними звинуваченнями у зраді
та спробами вивести УГА з-під його контролю, розціненими як зазіхання на його особисту владу,
Є. Петрушевич все менше зважав на інтереси уряду УНР До того ж, диктатор розумів
безперспективність спроб переговорів з білогвардійцями від імені обох українських армій.
13 листопада у Вінниці отримали телеграму від галицької делегації отамана Ціммермана з Одеси,
у якій повідомлялося, що командувач Новоросійської армії ЗСПР генерал Н. Шиллінґ погодився
вести переговори лише з галичанами; представникові армії УНР підполковнику О. Каменському
довелося повертатись назад ні з чим3. Спроби галичан розмовляти з росіянами від імені обох українських
армій були безуспішними, тож Ціммерман прохав в НКГА дозволу представляти на переговорах лише
Галицьку армію. Коментар з цього приводу НКГА, надісланий диктатору, вказував, що такий дозвіл
"є одинока можливість, щоб врятувати Галицьку Армію"4. При будь-якому іншому рішення диктатора
в цій справі О. Микитка і Г. Ціріц знімали з себе відповідальність за наслідки. Проте Є. Петрушевич
все ще вагався, адже дозвіл на сепаратні переговори означав остаточний розрив з урядом УНР.
Здавалося, час на роздуми ще був.
1 Лозинський М. Галичина в роках 1918 - 1920. - С. 133.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 140.
J Док. № 188; Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна.
С 508-509.
4 UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 267.

246
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Повідомлений про відмову Є. Петрушевича передати УГА під його командування, Головний
отаман С. Петлюра, очевидно, зрозумів, що все закінчиться підписанням галичанами нової угоди
з Денікіним. На цей час Головний отаман уже мав у своєму розпорядженні відомості про останні
військові поразки білогвардійців на більшовицькому фронті1. Армії більшовицького Південного фронту,
які перейшли в контрнаступ на московському напрямку, у першій половині листопада 1919 р.
зламали опір Добровольчої та Донської армій, війська яких з боями розпочали відступ. 12-та
більшовицька армія, також перейшовши у контрнаступ, 6 листопада захопила Чернігів2.
1-й курінь 8-ї Симбірської бригади. Листопад 1919р., Жмеринка
Ставало очевидним, що на денікінсько-більшовицькому фронті відбувся перелом. Отримуючи,
крім того, постійну інформацію про розгортання повстансько-партизанського руху на зайнятих
білогвардійцями теренах України, С Петлюра не сумнівався, що Денікін незабаром зазнає поразки.
Проте так само ставало очевидним і те, що поразка загрожує й армії УНР. Зроблена 12 листопада
заява Є. Петрушевича означала, що уряд УНР вже не може розраховувати на допомогу галичан, а
боротися самостійно вже було неможливо. Більше ніж будь-коли, С. Петлюрі був потрібен сильний
союзник.
Від відправленої до більшовиків делегації у Кам'янці-Подільському поки що не було жодних
звісток. І хоча прем'єр-міністр І. Мазепа вірив у порозуміння з більшовиками, у Головного отамана
та значної частини державного керівництва УНР були поважні причини для сумнівів у можливості
союзу з більшовицькою Москвою, з боку якої Україна вже двічі зазнала агресії.
Таким чином, залишався единий союзник - Польща. Прихильником цього варіанту як едино
можливого шляху порятунку вже тривалий час був С. Петлюра. "В цей час полагодження наших
стосунків з Польщею могло би нас врятувати, - дати нам базу деяку, зносини з світом і перспективи.
Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніш: може б, мали більш сприяючі для нас
обставини для заключения договору з Польщею", - писав Головний отаман голові дипломатичної місії УНР
у Варшаві А. Лівицькому3. Оскільки іншого виходу не лишалося, переговори з Польщею про
підтримку української армії, на думку С. Петлюри, слід було розпочати негайно.
1 Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. 3. - С. 140.
2 Див.: Деникин А. Указ. соч. - Т. 5. - С. 248-255; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні.
Енциклопедичний довідник. - С. 280.
J Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. НІ. - С. 140.

Розділі! 247
* * *
13 листопада С. Петлюра в супроводі Головного державного інспектора армії В. Кедровського
та держсекретаря Л. Шрамченка виїхав до війська1. Очевидно, в тому загрозливому для українського
війська й держави становищі Головний отаман хотів почути думку командирів армії УНР про шляхи
подальшої боротьби.
Тим часом, за відсутності Головного отамана міністерство внутрішніх справ 13 листопада
направило подільському та волинському губернським комісарам циркуляр, яким зобов'язало їх "закликати
населення до всенародної оборони Республіки і сформувати для цієї цілі оборонні загони"2. Цікавим
був запропонований у циркулярі механізм забезпечення цих загонів усім необхідним: з подільських
цукроварень розпорядженням адміністрації виділяється значна партія цукру, що мала бути
реалізована через кооперативні організації серед населення в обмін на зброю й гроші; зброя надається
загонам, а кошти відправляються до польової скарбниці... Можна лише уявити, скільки часу (і цукру)
треба було б для такого способу формування загонів, а також рівень їх надійності - тож не дивно,
що бажаючих займатися цією справою не знайшлося. До речі, скорочувалась і кількість
співробітників державного апарату, від мобілізації було звільнено лише міністрів, їхніх товаришів, директорів
департаментів і членів міністерських рад - всі інші мали відправитися на фронт3.
Оглянувши розташовані в районі Нової Ушиці частини 3-ї Залізної й 9-ї Залізничної дивізій,
Головний отаман скликав увечері нараду командувачів груп. На ній були присутні М. Омелянович-
Павленко, Ю. Тютюнник, Є. Коновалець, В. Ольшевський та вже хворий на тиф П. Кудрявцев.
Головною метою новоушицької наради було з'ясувати ставлення командного складу армії до ідеї
порозуміння з Польщею та отримання військової допомоги з її боку. "Розуміється, не знайшлося
бажаючих розпочинати бій з Поляками в час, коли ціла армія робила відворот перед Росіянами," -
згадував Ю. Тютюнник4. Переконавшись, що воєначальники в цілому позитивно сприймають таку
перспективу, С Петлюра на ранок 14 листопада повернувся до Кам'янця.
День 14 листопада 1919 р. став до певної міри фатальним в українській національно-визвольної
боротьбі. Скликане вранці С Петлюрою засідання Ради народних міністрів УНР обговорювало
становище, що склалося, та пошуки виходів з нього. Головний отаман повідомив, що настрій частин
дозволяє продовжувати бойові дії5. Як завжди, бракувало лише виробленого чіткого плану. Командарм
В. Тютюнник запропонував відтягнути армію до району Проскурів-Старокостянтинів, щоб
відірватися від ворога. Начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків та полковник В. Сальський вважали
ситуацію безнадійною, а будь-які спроби порятунку - марними6. Сальський виступив за ліквідацію
регулярного фронту і продовження подальшої боротьби партизанськими методами. С. Петлюра при
обговоренні цих пропозицій мовчав.
Зрештою на засіданні перемогла думка В. Тютюнника, якого підтримав і голова уряду І. Мазепа.
Планувалося 16 листопада залишити Кам'янець-Подільський та звернутися з проханням до
польського війська зайняти місто7. Армія й державний апарат мали вирушити на Проскурів.
Того ж дня, 14 листопада, С Петлюра ще намагався з'ясувати можливість продовження
боротьби Галицькою армією: разом з І. Мазепою він зробив останню спробу переконати Є. Петрушевича
передати верховне керівництво УГА командуванню армії УНР. Та все марно - диктатор категорично
відмовився навіть обговорювати цю тему8.
Тоді ж, 14 листопада, С Петлюра зв'язався з НКГА і зажадав від генералів О. Микитки і Г. Ці-
ріца відповіді, чи продовжуватиме Галицька армія боротьбу за Соборну Україну. І хоча галицьке ко-
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 142.1. Мазепа невірно вказує, що це сталось
12 листопада, в той час як архівні документи свідчать, що ця подія мала місце лише наступного дня (див.: ЦДАВО
України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 31.).
2 ЦДАВО України. - Ф. 1092. - Оп. 2. - Спр. 64. - Арк. Ізв.
3 ЦДАВОУкраїни.-Ф. Ю65.-Оп. І.-Спр. 14.-Арк. 190;ЦДАВОУкраїни.-Ф. 4018.-Оп. І.-Спр. 54.-Арк. Ззв.
4 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 14.
5 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 143.
6 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 143.
7 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 143; Доценко О. Літопис української
революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 318-319.
8 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 144.

248
/Михаила Ковальчук Невідома війна 1919 року
Старшини і підстаршинн 3-го куреня 6-ї Равської бригади. 21 .листопада 19/9р.
мандування не
отримало жодних вказівок від
диктатора і ще нічого
не знало про кризу в
українському
керівництві, проте Г. Ціріц
прямо відповів С.
Петлюрі, що "вважає
Начальна Команда, кермована
тільки бажанням
довести Галицьку Армію
знову до бойової сили,
своїм обов'язком в
інтересі української
державності уповновлас-
нити нашу делегацію
в Одесі вести дальші
переговори тільки від
імені Галицької армії"1.
Таким чином, розрив відбувся. Галицьке командування прийняло рішення самостійно вести
переговори з білогвардійцями.
14 листопада, командарм В. Тютюнник, розуміючи, що УГА остаточно вийшла з гри, доручив
підполковнику армії УНР О. Каменському, який перебував у Вінниці, тримати "самий тісний зв'язок"
з НКГА2. Крім того, всі групи й дивізії отримали повторне розпорядження вливати галицькі частини
до свого складу3. На цьому питання про подальшу долю Галицької армії фактично знімалося з порядку
денного у Кам'янці-Подільському - уряд та військове керівництво УНР вже не могли впливати на УГА.
А ввечері 14 листопада Є. Петрушевич отримав ще неперевірену інформацію про домовленість
С. Петлюри з поляками щодо зайняття польськими частинами Кам'янця-Подільського (що відповідало
дійсності) й розцінив це як остаточний доказ дворушництва уряду УНР. Диктатор негайно відправив
до Вінниці посланця з письмовим дозволом д,т НКГА вести переговори з білогвардійцями лише від
імені Галицької армії4. "Я неначе ув'язнений, не маю наразі можливості получитися з армією. Проти
всіх галичан ведеться тепер безоглядна боротьба", - повідомляв диктатор галицьке командування5.
НКГА отримала цей лист увечері 15 листопада. Як випливало з нього, при переході на бік ЗСПР
за Галицькою армією мали лишитися адміністративно-організаційна автономія, діловодство
українською мовою, право на проведення мобілізації й поповнення за рахунок надходження галичан-війсь-
ковополонених з інших країн тощо. Політичний аспект Петрушевич визначив як обумовлення
майбутнього входження Галичини до складу Росії у формі автономного державного утворення. Отже,
доля Галицької армії була вирішеною.
Білогвардійський генерал Н. Шиллінґ ще 13 листопада звернувся до армії УНР з "наказом",
у якому оголосив про те, що Галицька армія перейшла на бік Збройних Сил Півдня Росії для
спільної боротьби проти більшовиків, і запропонував військам УНР скласти зброю, обіцяючи воякам
"цілковите вибачення", в іншому ж разі - "суворе покарання"6. Що ж давало підстави російському
командувачеві ще 13 листопада вважати перехід УГА справою вирішеною? Насамперед той факт,
що на цей час Галицька армія була цілковито відрізана від армії УНР і оточена противником. Зустрічі
між галицькими та наступаючими білогвардійськими військами відбувалися назагал мирно. Деякі вже
спільно зайняті міста були поділені між ними демаркаційною лінією, як це мало місце в Жмеринці,
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 279-280.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 43.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 38.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 61. - Арк. 22-22зв.
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 115.
Объединение. - 31 октября 1919 г.

Розділі!
.249
Могилеві-Подільському, Липовці1. При цьому сторони досить мирно співіснували - білогвардійці не
чіпали військового майна галичан і не втручалися у їхні справи, а ті не заважали росіянам фабувати
мирне населення. Подекуди галицькі командири навіть рятували військове майно армії УНР від
захоплення його білогвардійцями. Так сталося з автопанцерним дивізіоном фупи СС у Вінниці, який
було приділено до 1-го Галицького корпусу2.
Та водночас в атмосфері розбрату й пошуків винних у катастрофі серед частини особового
складу УГА поширювалися ворожі до армії та командування УНР настрої. Обурення багатьох старшин і
стрільців викликав наказ В. Тютюнника, згідно з яким етапні галицькі частини в районі Бар-Могилів
мали бути силоміць влиті до армії УНР. На адресу С Петлюри й уряду УНР лунали загальні
звинувачення в некомпетентності, демагогії, розпалюванні внутрішньопартійної ворожнечі.
Подібні настрої
досить яскраво
виявилися під час судового
процесу над
генералом М. Тарнавським,
полковником А. Ша-
манеком та отаманом
О. Лисняком, який
відбувся у Вінниці 13-
14 листопада3. Проти
підсудних було
висунуто звинувачення в
злочинах проти збройних
сил УНР, зраді,
заколоті й невиконанні
наказів. Справу розглядав
призначений
генералом Г. Ціріцом
військово-польовий суд на
чолі з отаманом С. Шухевичем. Перебіг процесу показав величезне невдоволення галицького
командного складу діяльністю уряду та військового керівництва УНР. Присутні на суді як свідки Начальний
лікар УГА полковник А. Бурачинський, начальник армійської розвідки поручник Р. Ковальський,
армійський інтендант поручник П. Хомич, корпусні інтенданти М. Гарасевич і В. Павлусевич,
генерал Г. Ціріц та ін. змалювали у своїх промовах трагедію Галицької армії, яка втратила боєздатність
внаслідок жахливої епідемії тифу, загальної матеріальної незабезпеченості, нестачі зброї, бойових
втрат тощо. На думку більшості виступаючих, саме на Директорію на чолі з С. Петлюрою та уряд
УНР падала відповідальність за неспроможність забезпечити УГА всім необхідним. Дісталося й армії
УНР, яка, як заявив Г. Ціріц, «не заслуговує на назву "армія"»4. Самочинні дії Тарнавського у світлі
інформації, що лунала в залі судових засідань, виглядали як відчайдушна спроба врятувати УГА від
загибелі. "Великий син України, український Гарібальді, що в інших народів, покритий авреолею
слави, був би заняв місце в пантеоні безсмертних, був би оспіваний поетами, прославлений піснями
і був би предметом національної легенди", - таку характеристику колишньому галицькому
командувачу дав його адвокат сотник А. Шалинський5. Тож не дивно, що всіх звинувачених було виправдано.
Після закінчення судового процесу генерал М. Тарнавський видав прощальний наказ до військ
і замешкав у Вінниці як приватна особа, що, як він сам згадував, "скидалося ні то на відпустку, ні то
на усунення з армії"6.
Штаб 1-го Галицького корпусу. В центрі - полковник О. Мнкитка. 8 листопада 1919р.
1 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 109-110; Брилинський М. Вказ. праця.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 272.
С 8.
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 112, 114.
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 280.
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 289.
Тарнавський М. Спогади. - С. 110.

250
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Старшини УСС і СС
Уряд УНР навіть не намагався вплинути на настрої галицького
стрілецтва. Міністерство преси й пропаганди не зробило жодної
спроби довести до відома галичан урядову точку зору на останні
події, показати незаконність дій Тарнавського, які
перетворювали ідею української соборності на порожній звук.
Натомість у зв'язку з переходом УГА на бік білогвардійців про
себе несподівано нагадали вінницькі більшовики, про існування
яких всі майже забули. З цього приводу в середині листопада 1919 р.
вінницьке більшовицьке підпілля звернулося до галицьких вояків
з відозвою українською мовою (!): "Товариші вояки! Вас продали
царському Денікіну та всій золотопогонній чорносотенній
офіцерській сволочі... Коли ви не хочете мордувати бідноту, не хочете
бачити й чути стогіну ваших дітей, матерей і батьків - всі до
більшовиків, всі до червоної армії, бо тільки едина червона армія
бореться уже третій рік з панами й капіталістами усього світу!.. Тільки
в спілці з робітництвом та селянством всього світу - ви поборете
своїх панів і звільните Галичину від польської контрреволюції"1
Слабко розповсюджена, відозва не справила значного враження
на стрілецькі маси. Лише подекуди більшовицькі заклики
знаходили відгук серед окремих деморалізованих старшин та вояків.
Отримавши від НКГА та диктатора Є. Петрушевича дозвіл
представляти лише інтереси Галицької армії, делегація отамана
Ціммермана розпочала 16 листопада переговори з
білогвардійськими представниками в Одесі. Делегацію командування військ
Новоросійської області ЗСПР очолював генерал-квартирмейстер
полковник Даровський2. Уже 17 листопада делегати
підписали вироблений в ході переговорів текст угоди. "Галицька Армія
переходить в повнім складі враз з тиловими установами,
складами і рухомими залізничними матеріалами на сторону Російської
Добровольчої армії і надходить у повне розпорядження
Головнокомандуючого Збройними Силами Південної Росії, тепер через
Командуючого Військами Новоросійської області", - стверджував
перший пункт угоди3. УГА зберігала свою організацію, командний
склад, мову, статут та військове майно. Право керівництва та
контролю над внутрішнім життям армії залишалося за диктатором
Є. Петрушевичем. Білогвардійці зобов'язалися розмістити у своїх
шпиталях хворих старшин та вояків УГА. Не пізніше ЗО
листопада з'єднання Галицької армії мали зосередитися у районі Козятий-Вінниця-Іллінці-Погребище для
участі в бойових діях проти більшовиків; при цьому білогвардійське командування зобов'язалося
не використовувати УГА j\m операцій проти армій УНР4. Окремо зазначалося, що група Січових
стрільців («Корпус Коновальця») не вважається галицькою частиною. Політичні питання делегації
не обговорювали.
Угода набирала чинності з моменту її ратифікації командуванням обох сторін. Генерал Н. Шиллінґ
поставив свій підпис під текстом домовленості того ж дня, 17 листопада5. Начальний вождь УГА ге-
нерал-чотар О. Микитка зробив це 19 листопада, коли галицькі представники привезли текст
одеських домовленостей до Вінниці. Таким чином, Українська Галицька армія остаточно перейшла на бік
Поругник УГА гас/в союзу
зДенікінмм
1 иДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 27. - Арк. 24.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 285; Левицький О. Військовий договір Української
Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна. - С. 509.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. -СІ 17.
4 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С 118.
3 Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - С. 118.

РозділП 251
білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії1. Представник армії УНР підполковник О. Каменський,
який перебував увесь цей час у Вінниці, виїхав 17 листопада до Кам'янця-Подільського, не чекаючи
на остаточну ратифікацію угоди2.
Перехід Галицької армії на бік Денікіна був явищем вимушеним, викликаним втратою УГА
боєздатності. Командування та переважна частина галицьких старшин і вояків усвідомлювали це як сумну
необхідність, що була единим шляхом для порятунку та збереження армії. "З Денікіним ми лучилися
взагалі без думки про можливість координації наших кличів і ідеалів з його ідеалами, але виключно
з практичних мотивів збереження технічної й органічної цілости для дальшої війни з Польщею..." -
так охарактеризував настрої галичан один з чільних воєначальників УГА сотник І. Цьокан3.
Проте такий крок не міг сприяти піднесенню бойового духу армії чи зростанню ідейності в її
лавах, без чого будь-яка подальша боротьба була б марною. Серед старшин та вояків Галицької
армії переговори з білогвардійцями викликали різну реакцію, від схвалення до різкого осуду. Чимало
з них болюче переживали листопадові події 1919 p., розуміючи, що галицьке керівництво фактично
зрадило ідею української соборності та незалежності. "Вчора чути було сильну канонаду десь на
залізничному торі в стороні Жмеринки. Це Денікін Петлюрівців б'є... Серце стискає якийсь жаль... -
записав 9 листопада у щоденнику підхорунжий С. Венгринович, один з багатьох галицьких старшин
і вояків, які опинились у вирі воєнної й політичної катастрофи. - Ми не б'ємось, зате всі сили післав
Денікін на Петлюру... й ось тепер гремлять гармати... Жаль слухати цього громоту... Щось шепче
до уха: Ви зрадники. Ви зрадили - продали своїх братів. Ви замирились - зложили зброю, щоб легше
було Денікінові розбити тамтих. Чи ж варто було стільки часу боротись, щоб тепер цю грижу, чи
неспокій совісти відчувати... щоб з п'ятном зради на чолі вертати до рідного порога. Гармати
гремлять... рвуться кулі над головами братів... а ми сидимо. Як терплять тамті на цю одну згадку, що ми
кинули їх тепер у найтяжчій хвилі. А чи був який інший вихід із цього положення? Чи мусіли ми
злучитись з Денікіним? Чи мусіли Петлюру покинути? Не знаю. Не мені це знати... Мені лиш одно
вільно: відчувати дивну - неясну грижу совісти... щось наче встид - ганьбу..."4.
Найголовніше полягало в тому, що наслідки переходу УГА на бік російських білогвардійців мали
значення набагато більше, аніж суто військове. Ця подія завдавала важкого удару ідеалам
української соборності. Сепаратні дії галицького командування, навіть викликані міркуваннями цілковитої
військової доцільності, відкидали досягнутий в ході визвольних змагань рівень національної єдності
та консолідації на десятиліття назад, вносячи в український табір трагічний розкол на наддніпрянців
та галичан. Ця обставина, що фактично пройшла повз увагу в листопаді 1919 p., дедалі ясніше
усвідомлювалася з плином років багатьма учасниками тих подій, часто змушуючи їх переглянути власні
вчинки. "Політично це був промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших
хвилинах", - так через десятиліття охарактеризував перехід УГА на бік ворога четар Д. Паліїв, у 1919 р. -
ад'ютант Тарнавського й один з найбільших прихильників угоди з білогвардійцями5.
Справді, ця подія трагічно позначилася на всьому подальшому перебігу національно-визвольних
змагань. "Розпочиналася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період
духовної прірви поміж двома частинами нації, - згадував Є. Коновалець. - Антагонізм, що існував досі
тільки поміж політиками, які групувалися біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи,
а в першу чергу в стрілецьку масу"6.
1 Офіційне повідомлення військам ЗСПР про перехід на їх бік Української Галицької армії було зроблене
ставкою Денікіна 27 листопада 1919 р. (див.: РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 23. - Л. 133).
2 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 54.
3 Цьокан І. Від Денікіна до большевиків. - Відень, 1921. - С. 6.
4 Венгринович С Уривки з мого щоденника // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 10. - С 2-3.
5 Паліїв Д. На чисту воду // Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С 15.
6 Коновалець Є. Причини до історії української революції. - С. 335.

252
У «трикутнику смерті»
(друга половина листопада - початок грудня 1919 р.)
Перехід Галицької армії на бік білогвардійців визначив і подальшу долю
українсько-більшовицьких переговорів. У представників вищого більшовицького керівництва ще на початку листопада
1919 р. почали з'являтися сумніви стосовно доцільності військової співпраці з українською армією.
Це було викликано головним чином повідомленнями про низький рівень її боєздатності та
поразки в боях з білогвардійцями. "Петлюрівська армія відчуває гострий брак набоїв та зброї", "у
військах занепад, розклад", "настрій петлюрівських частин майже більшовицький, а галичани йдуть
до Галичини" - такими були повідомлення, що надходили до Москви в цей час від більшовицького
підпілля на Волині й Поділлі1. Навіть у звіті П. Попова, який досить високо оцінював боєздатність
української армії, підкреслювалося, що без зброї й амуніції вона неминуче загине2. У світлі такої
інформації перед більшовицькими лідерами постало питання: чи варто власними руками зміцнювати
силу, яку самі ж більшовики безуспішно намагалися знищити упродовж двох років, аби отримати
досить сумнівну допомогу в боротьбі проти ворога, що вже й без того похитнувся?
Правда, в Москві не поспішали з висновками, добре знаючи схильність своєї агентури всіляко
перебільшувати розклад військ противника. До того ж, уряд УНР несподівано одержав підтримку
з боку Польщі. На таємних переговорах між поляками та більшовиками, які відбувалися на початку
листопада 1919 р. в Міклашевичах (Білорусь), Ю. Мархлевський, особистий представник
начальника Польської держави Ю. Пілсудського, пообіцяв червоним такий необхідний для них нейтралітет
Польщі в російській громадянській війні. При цьому він зажадав від більшовицького
керівництва "неатакування Петлюри", заявивши, що в іншому разі Польща боронитиме українську армію3.
Тож більшовики не поспішали просуватись у незайняту українськими військами південну
частину Волині4. Ще 6 листопада Політбюро ЦК РКП(б) обговорювало заходи для того, щоб "12 армія
Південного фронту своїми агресивними діями проти Петлюри не зірвала можливої угоди з ним
проти Денікіна"5. Водночас командувачу 12-ї російсько-більшовицької армії М. Муралову шифрованою
телеграмою було підтверджено можливість контакту з українськими військами для спільної
боротьби проти білогвардійців.
Але вже за кілька днів російське більшовицьке керівництво отримало відомості про перехід
Галицької армії на бік Денікіна. Більшовицька розвідка постійно повідомляла, що УГА була головною
збройною силою С Петлюри, тому в Москві ці події розцінили як ліквідацію
українсько-білогвардійського фронту. Подальші суперечливі звістки про переговори галичан з білогвардійцями фактично
лише підтвердили це. До того ж, саме в цей час з'єднання 12-ї більшовицької армії перейшли в
наступ проти білогвардійців на Лівобережній Україні. Бої з самого початку були успішними для
більшовиків - білогвардійські війська були виснажені, деморалізовані та дезорієнтовані. 6 листопада
1 иДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 100; Там само. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 32. - Арк. 4зв;
Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 457.
2 Доклад тов.Попова в Зафронтбюро ЦК КП(б)У о поездке в Украинскую Народную Республику. - С. 46.
3 Kutrzeba Т. Wyprawa kijowska 1920 roku. - Warszawa: Gcbethner і Wolff, 1937. - S. 30.
4 ЦДАВО України. - Ф. 1092. - On. 2. - Спр. 70. - Арк. 15.
5 РГАСПИ. - Ф. 17. - On. 163. - Д. 17. - Л. 1; Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 7. Март
- ноябрь 1919 г. - М.: Политиздат, 1976. - С. 631.

Розділ 12
253
червоні захопили Чернігів1. Тож військовий союз з урядом УНР ставав непотрібний більшовицькому
керівництву.
Тому, коли 11 листопада українська делегація Гладкого (вислана з Кам'янця 2 листопада)
прибула в Гомель до ставки 12-ї російсько-більшовицької армії, на неї чекало розчарування -
командувач Муралов повідомив, що уповноважень для переговорів він з Москви не отримував, постанови
ЦК РКП(б) про бажаність союзу з урядом УНР не бачив і взагалі допомогти українській армії зброєю
без погодження зі своїм керівництвом не може2. За його словами, він мав лише доручення з'ясувати
можливість військової співпраці з українським командуванням. Українська делегація відразу ж
вирушила до Москви, куди прибула 14 листопада. Вже наступного дня делегатів прийняв заступник народного
комісара закордонних справ РРФСРЛ. Карахан, який направив їх до наркома фінансів Крєстінського.
Приїзд делегації поставив більшовицьке керівництво перед необхідністю визначитися щодо
укладення військової конвенції з українським урядом. За умов, що склалися, більшовики почали втрачати
інтерес до цієї ідеї. 14 листопада Палітбюро ЦК РКП(б), розглянувши умови перемир'я з Польщею,
визнало їх в цілому прийнятними, за винятком пункту про припинення боротьби проти армії УНР
"Цей пункт відхилити з посиланням на те, що з Петлюрою провадяться самостійні переговори і тому
ми не вважаємо можливим ставити свої відносини з ним в залежність від третьої сторони", - такого
змісту постанову було прийнято стосовно цього3. Наступного дня Палітбюро ЦК РКП(б) ухвалило
рішення розглядати прибулих до Москви українських делегатів лише як представників ЦК УСДРП
і ЦК УПСР. Фактично це означало намір більшовиків якщо не відмовитися від переговорів, то
затягнути час, вичікуючи, як розвиватимуться події в Україні. Як згадував О. Красовський, член
української делегації, нарком Крєстінський повідомив, "що ніяких конкретних постанов ЦК РКП не виносив
і тільки наш приїзд поставив справу про відношення до України перед ЦК РКП в усій його ширині"4.
Після цього делегацію близько двох тижнів протримали в Москві, не роблячи навіть спроб розпочати
з нею переговори. Більшовицьке керівництво вивчало ситуацію, вичікуючи, чим завершиться драма
українського фронту.
Нарешті, 19 листопадаВ. Ульянов-ЛенінотримавзКам'янця-ПодільськоголиставідФ. Платтена,
написаного ЗО жовтня 1919 р., в якому становище української армії описувалось як безнадійне3.
Підвищити боєздатність військ УНР та УГА можна було, лише надавши їм необхідну кількість зброї,
амуніції та медикаментів. Та чи була тепер у більшовиків така потреба? Головні сили білогвардійської
Добровольчої армії відступали на південь, відриваючись від нечисленних Київської та Новоросійської
армій ЗСПР, що знаходилися на Правобережній Україні. Більшовицьке командування прагнуло
передусім захопити Донецький басейн6. Зрозумілим було, що відступ на головних напрямках неминуче
примусить денікінців залишити й Правобережжя, яке втратило своє стратегічне значення.
На цей час у Москві вже мали незаперечні відомості, що українська армія втратила здатність
до будь-яких активних бойових дій. "В армії Петлюри розклад", "внутрішній стан петлюрівських
військ дуже поганий", "війська Петлюри мобілізовані, деморалізовані й розкладаються",
"галичани співчувають радянській владі" - такими були повідомлення більшовицької розвідки й агентури7.
Ще більш промовистим було повідомлення члена Реввійськради 12-ї російсько-більшовицької армії
В. Затонського: "У Петлюри цілковитий розвал, галицьке командування на чолі з Петрушевичем
веде переговори з Денікіним. Вояки масами переходять на бік повстанців... Ніколи ще не складалося
більш сприятлива ситуація, щоб добити політично остаточно Петлюру і використати галичан...
становище на Правобережній Україні і в запіллі Денікіна свідчить про початок політичної катастрофи
і потрібно негайно вжити всіх заходів, щоб прискорити цей розвал"8.
1 Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. - С. 280.
2 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 62.
3 РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 163. - Д. 18. - Л. 1.
4 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 62.
5 Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 8. Ноябрь 1919 г. - июнь 1920 г. - М.: Политиздат,
1977. - С. 39.
6 Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 336-337.
7 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 475, 489; ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 18. - Спр. 27. - Арк. 7;
Там само. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 39. - Арк. 177.
8 ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 20. - Спр. 23. - Арк. 16.

254
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Рекомендації Затонського збігалися з намірами більшовицьких лідерів. В «українському питанні»
остаточно було вирішено діяти методами військової окупації.
19 листопада В. Ульянов-Ленін обговорив з керівництвом московських більшовицьких
партійних організацій та представниками колишньої адміністрації УСРР питання "державного будівництва
України"1. Тоді ж він написав проект тез "Про радянську владу на Україні", які було представлено
20 листопада на об'єднаному засіданні Політбюро й Оргбюро ЦК РКП(б). 21 листопада Політбюро,
вивчивши ленінські тези, прийняло їх з незначними поправками.
Яким же було рішення більшовиків щодо їхньої подальшої політики в Україні? "Обговоривши
питання про ставлення до звільненого від тимчасового захвату денікінськими бандами трудового
народу України, ЦК РКП, неухильно проводячи принцип самовизначення націй, вважає необхідним
ще раз підтвердити, що РКП стоїть неухильно на точці зору визнання самостійності УСРР..." -
стверджувала резолюція Політбюро ЦК більшовицької партії2. 29 листопада цю резолюцію прийняв
пленум ЦК РКП(б), а 3 грудня її підтвердила VIII Всеросійська конференція РКП(б). Оскільки йшлося
про УСРР, було зрозуміло, якою саме мала бути ця самостійність.
30 листопада, у зв'язку з просуванням більшовицьких військ углиб України та, мабуть, як
розвиток резолюції більшовицького Політбюро від 21 листопада, з'явився наказ Реввійськради Радянської
Республіки за підписом А. Троцького: "Коли денікінські банди будуть розбиті остаточно, тоді трудове
населення звільненої України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією. Ми всі віримо
і знаємо (курсив мій. - М. К.), що трудовий український народ висловиться за найтісніший братський
союз з нами."3 Отже, питання про ставлення до України було вирішено більшовиками на користь
військової окупації й відновлення в захопленій країні адміністрації УСРР.
Таким чином, переговори з урядом УНР були зняті з порядку денного в Москві, оскільки той
знову звично перетворювався на суперника більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Не випадково
саме в ці дні керівництво РКП(б) вжило заходів для налагодження відносин з українськими
боротьбистами, що відстоювали політичну платформу «української радянської державності». Залучення
їх до співпраці мало полегшити більшовикам окупацію України, створивши видимість відсутності
в них великодержавного шовінізму та послабивши тим самим позиції прихильників УНР.
Втім, розкривати свої справжні наміри більшовики не поспішали. Делегацію УНР
продовжували про всяк випадок тримати в Москві. При цьому радянська сторона робила вигляд, що їй нічого
не відомо про військову катастрофу уряду УНР та події на Правобережній Україні ("інформація
у більшовиків стояла дуже зле", - так дещо наївно оцінив ситуацію О. Красовський4). Очевидно,
це робилося з метою використати присутність у Москві делегації УНР як засіб тиску на українських
боротьбистів, щоб зробити їх поступливішими в переговорах про умови співпраці з більшовиками5.
Проте всерйоз про будь-які контакти державної чи партійної верхівки більшовицької Росії з урядом
УНР вже не йшлося. Зрештою, зникла й сама потреба в такому союзі - російсько-більшовицькі армії
переможно просувалися на південь, завдаючи білогвардійцям все нових і нових поразок. Військова
катастрофа ЗСПР вже ні в кого не викликала сумнівів - тож союзники, та ще й такі «класово ворожі»,
як уряд УНР, більшовикам були вже не потрібні.
1 Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 8. - С. 40-41.
2 Ленин В. Полное собрание сочинений. - Т. 39. Июнь - декабрь 1919 г. - М.: Политиздат, 1963. - С. 334-337.
3 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 517.
4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 3. - С. 210.
5 Боротьбисти увесь цей час з тривогою спостерігали за переговорами між українським урядом та Москвою,
при кожній нагоді намагаючись переконати більшовицьке керівництво в тому, що уряд УНР слабкий, не
користується народною підтримкою, і з ним не варто мати справу. Втім, навіть після появи постанови Політбюро ЦК РКП(б)
„Про радянську владу на Україні" й фактичного припинення Москвою переговорів з урядом УНР, боротьбисти, хоча
й були на той час найвпливовішою українською лівою партією, не стали для більшовиків рівноправними партнерами.
Формуючи новий орган окупаційної влади в Україні, т.зв. Всеукраїнський ревком, більшовики не приховували, що
співпраця з боротьбистами їм потрібна для реалізації власних політичних цілей, які нічого спільного з будівництвом
Української держави - навіть радянської - не мали. „Отже, виходить так, що тт. комуністи-більшовики увесь центр
ваги покладають на просування червоної армії і лише використовують те, що відбувається в самій Україні," - був
змушений констатувати під час переговорів з більшовиками про співпрацю Л. Ковалів, один з провідних дячів бороть-
бистськоїпартії(РГАСПИ.-Ф. 5.-Оп.2.-Д. 134.-Л. 7;ЦДАГОУкраїни.-Ф. l.-Оп. 20.-Спр. 101.-Арк. 2,4).

Розділ 12
255
* * *
Натомість уряд УНР у цей час несподівано отримав пропозицію про військову співпрацю від
лідерів антибілогвардійського руху опору на Північному Кавказі. 15 листопада 1919 р. Голова Ради
оборони Північного Кавказу Алі-Хаджа направив українському представникові при урядах Грузії,
Азербайджану й Вірменії пропозицію укласти між Республікою Горців Кавказу та УНР угоду про
взаємну співпрацю в боротьбі проти російських білогвардійців. Алі-Хаджа пропонував Директорії УНР
профінансувати створення 15-тисячної армії горців (це мало обійтися їй у 45 млн. рублів!) в обмін
на досить примарну можливість вербування до лав української армії до 5 000 гірських вершників
"після зміцнення політичного становища Гірської Республіки"1. Звичайно, всерйоз розглядати ці
пропозиції українське керівництво не стало. До того ж, було вже надто пізно - наближалася трагічна
розв'язка війни з білогвардійцями.
* * *
Білогвардійське командування, скориставшись розвалом українського фронту, віддало
розпорядження про зняття з нього низки з'єднань та частин. Причиною було погіршення ситуації на інших
фронтах та в запіллі білогвардійських армій. Головнокомандування ЗСПР було всерйоз занепокоєне
масштабами повстансько-партизанського руху на теренах України. "В сучасний момент Малоросія
становить суцільне море бандитизму. У кожному повіті оперують часто по декілька банд, які
виступають перешкодою справі Добрармії", - доповідав начальник розвідувального відділу штабу військ
Київської області ЗСПР2. Військової сили на місцях денікінська влада часто не мала. "Залоги
дрібних міст надзвичайно малочисленні й малобоєздатні. Державна варта малолюдна і ненадійна. Село
наповнене бандитами, тероризоване і знаходиться в їхніх руках", - зазначалось у білогвардійському
інформаційному зведенні про становище на Київщині3.
Та особливо непокоїв ставку ЗСПР розмах повстансько-партизанського руху в Південній Україні.
Цілі регіони Катеринославської й Таврійської губерній були охоплені суцільними селянськими
повстаннями, що відбувалися під прапором Махна. За деякими даними, чисельність махновських
повстанських загонів у цей час досягала 50 000 багнетів і шабель4. Білогвардійську адміністрацію в
більшості повітів Катеринославщини, Таврії було цілковито знищено. Для придушення повстань
білогвардійці були змушені знімати з фронту армійські з'єднання. Відтягнення значних військових сил
потребували й «народні повстанські республіки» на Херсонщині (Висунська, Баштанська), у загонах
яких налічувалось до 6 000 озброєних повстанців5. Крім цього, серйозну небезпеку для лівого крила
білогвардійських військ Київської області становила сконцентрована в районі Житомир-Бердичів
ударна група 12-ї російсько-більшовицької армії. Все це спонукало командування Новоросійської
армії ЗСПР розпочати перекидання військ з українського фронту на приборкання охоплених
повстаннями регіонів. На думку генерала Н. Шиллінґа, фактична капітуляція УГА, здійснена у вигляді
переходу на бік білогвардійців, та катастрофічне становище армії УНР дозволяли значно послабити
задіяні на українському фронті сили.
Війська генерала Я. Слащова (13-та й 34-та дивізії) ще на початку листопада 1919 р. отримали
наказ передислокуватися до Катеринославського району для бойових дій проти махновських
повстанських загонів, які 28 жовтня заволоділи Катеринославом6. Уже 8 листопада частини 13-ї та 34-ї
дивізій розпочали зосередження біля пунктів вантаження на залізниці7. Упродовж кількох днів війсь-
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2.-Спр. 311.-Арк. 1.
2 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.43.-Л. 131.
3 РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. ІООоб.
4 Верстюк В. Махновщина. - С 186.
5 Пастернак П. Висунская республика // Героическое подполье. В тылу деникинской армии. Воспоминания. -
М.: Политиздат, 1975. - С. 293-294; Гайдук С, Теселько С. Непримиримая Баштанка // Там же. - С. 296-298.
6 Верстюк В. Махновщина. - С. 198.
7 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. -Л. 267об.;Тамже. -Д. 32. -Л. 172.

256
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ка Слащова повантажилися і відправилися на Катеринославщину1. Подібне завдання отримав і 42-й
Донський полк, який було відправлено до Миколаївщини для участі в каральній експедиції проти
повсталих селян Висунська та Баштанки2. Зведений полк Кавказької кінної дивізії було кинуто проти
повстанського загону в районі Тетієва на Київщині3. На доформування в Одесу було відведено 1-й
Петроградський уланський полк.
Водночас проти більшовиків було скеровано 5-ту російсько-білогвардійську дивізію генерала
П. Оссовського (3 000 багнетів). її частини зайняли район Козятин-Липовсць на лівому крилі
військ Київської області ЗСПР під командою генерала А. Драгомирова4. До речі, ці дії не були
схвально сприйняті генералом А. Денікіним. Головнокомандувач ЗСПР надіслав Н. Шиллінґу телеграму,
у якій висловив догану за переведення 5-ї дивізії, зазначивши, що вона має власне бойове
завдання - боротьбу з українською армією5. Втім, з огляду на загрозу Києву з боку більшовиків дивізія
П. Оссовського все ж таки залишилась у складі військ Київської області ЗСПР.
Фактично українсько-білогвардійський фронт як такий перестав існувати: проти армії УНР
залишалися лише жмеринський загін полковника С Ґвоздакова (Сімферопольський офіцерський,
зведений 14-ї дивізії та 3-й Новоросійський драгунський полки) і дністерський загін полковника Д. Тугана-
Мірзи-Барановського (Кримський, 2-й Лабінський і 2-й Таманський кінні полки). Разом у цих
загонах налічувалося: у жмеринському - 1 450 багнетів та 40 шабель, у дністерському - 400 багнетів
і 330 шабель6. Командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінґ збирався призупинити
подальший наступ проти фактично вже розбитої української армії, прагнучи дати частинам
можливість відпочити. На цьому наполягав і начальник штабу Новоросійської армії генерал В. Чернавін,
побоюючись, що подальше просування частин у заражений тифом регіон спричинить спалах епідемії
й у лавах білогвардійських військ7. Та зі ставки денікінського головнокомандування було отримано
категоричний наказ продовжувати переслідування української армії аж до її остаточної ліквідації.
Тож вироблений командуванням Новоросійської армії ЗСПР план полягав в тому, щоб просунути
жмеринський загін на Проскурів і відрізати армії УНР шлях відступу на північ, оточити її та завдати
остаточної поразки у південно-західному районі Поділля.
* * *
Пересування білогвардійських військ та зняття частини їх з українського фронту залишалося ще
кілька тижнів таємницею для українського командування - розвідка працювала, як завжди, погано8.
Невідомо, чи вплинула б обізнаність зі справжньою чисельністю сил противника на рішення
командарма В. Тютюнника відступити в район Проскурів-Старокостянтинів. Тютюнник виробив план,
згідно з яким уряд мав звернутися до поляків з проханням зайняти Кам'янець-Проскурів-Шепетівка,
вивести армію за цю лінію, щоб "дати нашим козакам виспатись та вмитися". Після цього командарм
при першій же нагоді збирався перейти в контрнаступ9. Тож війська повільно відтягувалися на пів-
1 Уже 13 листопада війська Слащова (понад 2 000 багнетів) взяли участь у боях з численними повстанськими
загонами у районі Верхньодніпровська. Незабаром білогвардійські 13-тай 34-та дивізії розгорнули повномасштаб-
ні бойові дії проти махновської повстанської армії, що намагалася утримати Катеринослав. Жорстокі бої тривали
упродовж місяця, місто неодноразово переходило з рук в руки. Лише 19 грудня група Слащова остаточно заволоділа
Катеринославом (див.: Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры
и Махно наУкраине в последней четверти 1919 года) //Военный вестник.-1922. -№ 12.-С. 41-44; № 13.-С. 49-51).
2 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 28-29.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 32. -Л. 191.
4 Див.: Власов А. О бронепоездах Добровольче ской армии. // Военная Быль. - № 105. - 7. 1970. - С. 33-34.
5 ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1.-Д. 391.-Л. Юоб.
6 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 246об.
7 ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. - Д. 391. -Л. 9об.-10.
8 Так, у розвідувальному звіті Штабу Головного отамана від 13 листопада 1919 р. зазначалось, що 34-та
білогвардійська дивізія діє проти української армії у районі Жмеринки, 13-та - в районі Гайсин - Дашів, а 5-та наступає
з району Липовця. Насправді ж усі ці з'єднання вже майже тиждень як були зняті з українського фронту (ДАЛО. -
Ф. 257. - Оп. 1. - Спр. 185. - Арк. 35).
9 Феденко П. Повстання нації. - С. 100; Маланюк Є. Під свіжим враженням. - С. 59.

Розділ 12
257
нічний захід - у першу чергу Київська група, 3-тя Залізна й 9-та
Залізнична дивізії. Запорізька, Волинська групи та Січові стрільці
тримали фронт. На ст. Сербинівці, біля розібраного залізничного
шляху, вартували українські бронепотяги з наказом не допустити
ворожого просування до Деражні1.
Стан частин був катастрофічним. "Під час відступу пошесть
тифу шаліла з новою силою, зменшивши бойовий склад дивізії
до кількасот багнетів, - так описував стан 3-ї Залізної дивізії її
воєначальник полковник О. Вишнівський. - У селах, що через
них переходила дивізія, залишалися мертві й хворі на тиф вояки.
Хворих, тяжкий стан яких не давав можливості брати їх з собою,
залишалось в селах, на підлогах селянських хат і в стодолах, в
тифозній гарячці, без лікарської опіки, в повному розумінні цього
слова - на ласку Божу... Хворих із не таким тяжким станом везли
на селянських возах, у дивізійному обозі. Померлих ПО дорозі ХО- Помітиш нагальннка 3-ї Залізної
вали на полянах і край лісу. По березових хрестах на цих могилах дивізії армії УНР полковник
можна було легко прослідити тернистий шлях відступу дивізії...»1. Ольшевськнн
Всього на позиціях та в безпосередньому запіллі залишалося, за нашими підрахунками, близько
5 000 боєздатних вояків.
Надзвичайно поріділі й виснажені частини на фронті було вирішено зміцнити підкріпленнями.
Для цього командування армії УНР прийняло рішення створити низку нових формувань. Звільненому
раніше з лав Дієвої армії за невиконання наказів отаману Ю. Божку було запропоновано
відновити з добровольців розформовану раніше, наприкінці літа 1919 р. (за невиконання наказів
командування), "Запорізьку Січ" - військове з'єднання зі специфічною атмосферою псевдоісторичних
козацьких традицій3.3 випускників Спільної військової юнацької школи, яка перебувала в Кам'янці-
Подільському, створювалась окрема старшинська сотня, відправити яку на фронт перешкодила
лише відсутність одягу4. Деякі рекрутські полки, що знаходились у Кам'янці, отримали наказ негайно
переформуватися на маршеві курені, якими планувалося поповнити частини на фронті. Мали місце
навіть спроби створити білоруські національні підрозділи5.
Було здійснено також досить своєрідний експеримент - до поріділих гайдамацьких підрозділів
Запорізької групи направлено близько 1 700 вчорашніх більшовицьких вояків - богунців і таращан-
ців, які перейшли в районі Бердичева на бік української армії та заявили про своє бажання стати
"гайдамаками"6. Таким чином було створено окрему гайдамацьку бригаду, командиром якої
призначено колишнього «Головного отамана повстанських військ України» отамана О. Волоха, відомого
організатора гайдамацьких військових формацій у 1917-1918 pp.
Крім того, декому були видані мандати на формування у повітах різноманітних «оборонних»,
«повстанських», «республіканських» та інших загонів з місцевого населення. Здебільшого власники
цих мандатів безслідно зникали відразу ж після того, як їм вдавалося (або ж не вдавалося) отримати
гроші на формування. "В останні часи на сторінках української преси разом з об'явами про
загинувших безслідно цуциків з'явились оповістки про загинувших з державними грішми отаманів..." -
зі злою іронією прокоментував ситуацію з Відня український часопис "Воля"7. До речі, наказ про
влиття галичан до складу військових частин УНР на практиці майже не виконувався. "Того наказу ми
вже не виконували, бо бачили останню дію катастрофи і рахувалися тільки з корисністю самого
існування яких-небудь українських військових частин навіть під чужою владою", - згадував командувач
1 ЦДАВО України.-Ф. 1429.-Оп. І.-Спр. 23.-Арк. 100; Там само.-Ф. Ю78.-Оп. 2.-Спр. 35.-Арк. 18,25.
2 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - С. 207-208.
3 Середа М. Отаманщина: отаман Божко //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 1. - С. 12.
4 Винник І. Бої Житомирської пішої Юнацької школи // За Державність. - 1939. - Ч. 9. - С. 169; ЦДАВО
України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 36.
3 Воля. - Т. 5. - Ч. 5. - 29 листопада 1919 р. - С 227.
6 РГВА.-Ф. 39540.-On. 1.-Д.32.-Л. 173; Там же.-Ф. 39666.-On. 1.-Д.40.-Л. 125; Там же.-Д. 41.-
Л. 28; ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 43а.
7 Воля. - Т. 5. - Ч. 5. - 29 листопада 1919 р.- С. 235.
17 8-88

258
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Отаман Кознр-Зірка
Отаман Ю. Божко
групи ССЄ. Коновалець1. Лише
окремі наддніпрянці, які
перебували в етапних установах У ГА,
добровільно влилися до
складу з'єднань Запорізької групи.
З огляду на зменшення бойової
чисельності частин, за
розпорядженням В. Тютюнника
упродовж 15-16 листопада групи
було зведено в дивізії, а дивізії -
в полки або загони.
14 листопада два
білогвардійські бронепотяги майже без
бою захопили ст. Бар, яку не
встигла зайняти 4-таСірожупанна
дивізія2. Водночас,
відремонтувавши під Сербинівцями
пошкоджену відступаючими
українськими військами залізницю, білогвардійці розгорнули наступ на Проскурів зі Жмеринки. 2-й і 3-й
батальйони сімферопольців після нетривалого бою з підрозділами 1-ї Північної й 2-й Волинської
дивізій захопили ст. Сербинівці3. 15 листопада сімферопольці атакували ст. Комаровці. Волинці
відступили, лише українські бронепотяги спробували зупинити ворога. Проте під обстрілом
білогвардійців вони також були змушені від'їхати1. Противник без жодних перешкод зайняв Волковинці.
У той же час білогвардійський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського виявляв досить
слабку активність, лише демонструючи наступ. 15 листопада кубанська кіннота після бою з
запорожцями захопила Рівне, а 16 листопада - Сказинці5.
16 листопада командарм В. Тютюнник віддав розпорядження зведеній Запорізькій дивізії
відступати до Нової Ушиці. Зведена дивізія СС, що перебувала у районі Сніткова, мала рухатися на північ,
ведучи розвідку на Бар6. Командир зведеної Волинської дивізії полковник О. Загродський отримав
наказ при підтримці бронепотягів негайно перейти в наступ і повернути Комарівці й Волковинці.
Отже, В. Тютюнник прагнув відтягнути основні сили армії до Проскурова, ведучи наступальні
операції лише на жмеринському напрямку. Противник також наступав силами лише жмеринського
загону. Виникла досить цікава ситуація, коли активні бойові дії точилися лише вздовж залізничної
лінії. "Після зайняття нашими військами Жмеринки вся боротьба з петлюрівськими військами
зосередилася виключно по лінії зал. шляху Жмеринка-Проскурів, - згадував учасник подій з російського
боку. - Головний опір нам чинили 3 бронепотяги, довкола яких групувалися жалюгідні рештки
деморалізованої піхоти і кіннота (чорношличники), що ліпше збереглася, але досить малочисельна, всього
200-300 шабель"7.3 невідомих причин О. Загродський наказ про наступ не виконав - його частини
не зробили жодної спроби повернути втрачені позиції.
У Кам'янці-Подільському відбувалась евакуація. Польське військове командування отримало
офіційне прохання уряду УНР зайняти Кам'янець. Громадськості залишення тимчасової столиці
було пояснено переповненням міських шпиталів хворими, що викликало загрозу поширення епідемії,
1 Коновалець Є. Причинки до історії української революції. - С. 335.
2 РГВА.-Ф. 39540.-Оп. 1.-Д. 32. -Л. 210; Денник Начальної Команди Української Галицької армії.-С. 115.
1 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 27.
х Симферопольский Офицерский Полк.-С. 27;ЦДАВО України.-Ф. 1078.-On. 2.-Спр. 35.-Арк. 51;Док.№195.
5 ЦДАВО України.-Ф. 1078.-Оп. 2.-Спр. 35.-Арк. 51; Там само.-Ф. 1075.-Оп. 2.-Спр. 840.-Арк. 65.
6 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 51; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 278.
7 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 27.

Розділ 12
.259
та важким становищем на фронті1. Насправді, звичайно ж, уряд УНР звернувся до поляків, щоб
уникнути захоплення Кам'янця білогвардійцями. Місто жило чутками: очікувалося, що з дня на день
його мають зайняти польські війська.
15 листопада 1919 р. Директорія УНР відбула своє останнє засідання. її члени Ф. Швець та А.
Макаренко виявилися одностайними в бажанні якомога швидше виїхати за кордон. Тож було вирішено,
що вони вирушають до країн Західної Європи «по державним справам», отримавши право брати
участь від імені УНР в міжнародних конференціях, контролювати українські дипломатичні
представництва й місії за кордоном тощо2. На час їхньої відсутності в Україні верховне керівництво
державними справами покладалося на голову Директорії Головного отамана С. Петлюру3.
Увечері 15 листопада диктатор Є. Петрушевич заявив тим галицьким старшинам, які постійно
перебували разом з ним у Кам'янці, що единим шляхом для УГА є перехід на бік Денікіна. Різкий
протест з цього приводу висловив командир 1-ї бригади УСС отаман О. Букшований. Серед
присутніх старшин зчинився галас1. Проте на рішення диктатора це вже вплинути не могло.
У ніч з 15 на 16 листопада Є. Петрушевич у супроводі свого найближчого оточення, не очікуючи
прибуття польських військ, залишив Кам'янець-Подільський і виїхав до Жванчика. Звідти Є.
Петрушевич дістався до румунського кордону, перетнути який для членів галицької диктатури не
становило труднощів. Далі диктатор вирушив до Відня
(одного з найбільших тогочасних осередків
української еміграції) - без території й армії,
розчарований та пригнічений останніми подіями.
У колишній цісарській столиці перебувала
значна кількість галицьких політиків, які опинилися
на вигнанні після зайняття поляками Галичини.
Саме тут Є. Петрушевич збирався відновити
діяльність урядового центру ЗУНР - цього
разу без будь-якого організаційного чи ідейного
зв'язку з урядом УНР. Після всіх подій, що
сталися з ним упродовж другої половини 1919 p.,
галицький диктатор мав твердий намір не
переобтяжувати більше свою політичну діяльність
соборницькими гаслами. Відтепер Петрушевич
збирався присвятити себе лише галицьким
справам, проблеми уряду УНР та Наддніпрянської
України його більше не обходили.
Слід зазначити, що ця налаштованість
виявилася несхитною - на все подальше життя.
Упродовж наступної багаторічної політичної
діяльності на еміграції диктатор обстоював лише
інтереси Галичини і вже ніколи не повертався
до співпраці з урядом УНР.
Опинившись на еміграції, Є. Петрушевич
очолив дипломатичну боротьбу за визнання
ЗУНР на міжнародній арені. Варшавську угоду 1920 р. між урядом УНР та Польщею, за якою
Східна Галичина визнавалася польським краєм, галицький диктатор не визнав і рішуче засудив. Влітку
1920 р. Петрушевич сформував екзильний уряд ЗУНР, намагаючись відстояти перед
державами Антанти право Східної Галичини на національне самовизначення. Після рішення Ради Послів
Антанти у 1923 р. про передачу Галичини до складу Польщі уряд диктатора припинив своє існува-
Дштатор Є. Петрушевт на еміграції.
Праворуг - нагальник військової канцелярії диктатора
сотник Я. Селезінка
1 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 571. - Арк. 35зв.
2 Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. III. - С 142.
* Док. № 192; Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. III. - С 143; Доценко О. Літопис української
революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 319; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 144-145.
х Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 323.

260
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
ння, хоча сам Є. Петрушевич не залишив політичної діяльності. Замешкавши в Берліні, колишній
диктатор перейшов на позиції «радянофільства». І лише згортання політики українізації, голодомор
та політичні репресії в УРСР примусили його відмовитися від сподівань на радянську допомогу у
визволенні Галичини з-під польської влади. Розчарований та покинутий своїми колишніми соратниками,
Є. Петрушевич помер у Берліні 1940 р.
* * *
Між тим продовжувалась евакуація Кам'янця-Подільського. Ешелони міністерств та інших
урядових установ вирушали на Проскурів та ст. Гречани. Частина відомств залишалася у Кам'янці, де
збиралася продовжувати свою працю в умовах польської окупації. Близько 5 000 українських урядовців,
звільнених з посад у зв'язку з розформуванням державного апарату, заповнили місто1. Деякі
військові частини й підрозділи залоги, як, наприклад, 1-й Рекрутський полк сотника П. Шандрука, також
залишилися в Кам'янці. Натомість Спільна юнацька військова школа виїхала на фронт2. Лише два
галицьких курені, які перебували в Кам'янці, зі зрозумілих причин не побажали залишитись у місті
й уранці 16 листопада вирушили на схід, на з'єднання з Галицькою армією3. Командування цією
групою обійняв генерал В. Гембачів.
З міських шпиталів не було евакуйовано хворих старшин та вояків армії УНР й УГА, для догляду
за ними залишався начальник Головного управління Генштабу генерал С. Дядюша, який шукав нагоди
залишити українську армію. У Кам'янці-Подільському залишилися також Головний військовий
прокурор Дієвої армії УНР генерал Є. Мошинський, командувач авіації полковник В. Павленко, генерали
Ф. Колодій, В. Зелінський та інші військовики - дм проведення роботи по створенню українських
частин під польською окупацією4. Головноуповноваженим уряду УНР у Кам'янці-Подільському був
призначений міністр ісповідань, ректор Кам'янецького університету І. Огієнко5. На нього покладалося
завдання відстоювати інтереси українських громадян перед польською владою. Опівдні 16 листопада
С Петлюра в супроводі І. Мазепи та міністрів О. Безпалка, Т. Черкаського, П. Красного, Л. Шрам-
ченка та Й. Паливоди залишив Кам'янець-Подільський6. Увечері місто зайняли польські війська.
З ініціативи В. Тютюнника український уряд звернувся до польського командування з
проханням зайняти Проскурів та Шепетівку. Армію УНР планувалося відвести до району Старокостянти-
нів-Шепетівка, де вона, забезпечена з півдня поляками, отримала б можливість відпочинку7.
Представники польського командування погодилися розглянути ці пропозиції; до штабу армії УНР було
вислано спеціальну місію на чолі з капітаном Чарноцьким для встановлення робочого контакту8.
Для реалізації цього плану командування армії УНР збиралось у першу чергу відтягнути Запорізьку
та січово-стрілецьку дивізії до Проскурова. 17 листопада В. Тютюнник віддав відповідні розпоря-
1 Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. - Вінніпег: Видавництво товариства «Волинь»,
1968. - С 15.
2 Шандрук П. Сили доблесті. - С 85; Винник І. Бої Житомирської юнацької школи. - С. 169.
1 Кренжаловський Д. Могилівська група (від 15.XI.1919 до 18.11.1920 pp. // Альманах Червоної Калини
на 1934 рік. -Львів, 1933. - С. 96; Тинченко Я. Ландскнехт без страху і докору: військова кар'єра Миколи Какуріна
// 3 архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. - 1999. - № 1/2 (10/11). - С. 21. Вирушивши з Кам'янця-Подільського
16 листопада, ця група шляхом Кам'янець - Дунаївці - Віньківці - Ялтушків - Бар 27 листопада дісталась до
розташування частин Галицької армії (ЦДІА України у Львові. - Ф. 309. - Оп. 1. - Сир. 1131. - Арк. 25).
4 Окрім представників вищого командного складу, у Кам'янці-Подільському залишилось чимало старшин та
вояків, що не були хворими і не мали якихось доручень від свого начальства на кшталт „формування українських
частин під польською владою". Головний Державний інспектор В. Кедровський, що перебував у Кам'янці, видав
21 листопада наказ муштровим старшинам тл воякам армії УНР, що знаходились у місті без відрядження по службі,
негайно відправитись у розпорядження штабу Дієвої армії УНР - проте наказ не дав жодних наслідків (ЦДІА України
у Львові. - Ф. 309. - Оп. 1. - Спр. 2653. - Арк. 76).
5 ЦДАВО України.-Ф. 1131.-Оп. 1. - Спр. 36.-Арк. 1-1зв.
6 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 145; Українська революція: документи
1919-1921. - Нью-Йорк, 1984. - С 77.
7 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 60.
н Karpus Z. Wschodni sojuznicy Polski w wojne 1920 roku. Oddzialy wojskowe ukrainskie, kozackie і bialoruskie
w Polscc w latach 1919-1920. - Torun, 1999. - S. 18.

Розділ 12 261
дження Є. Коновальцю та М. Омеляновичу-Павленку. Запорожці, до речі, знову отримали наказ
силоміць приєднувати до своїх частин новобранців з вишколу УСС, що розташувався у Дунаївцях1.
Втім, наказ залишився невиконаним - раніше запорожців до Дунаївців дісталася колона генерала
В. Гембачіва, яка прямувала з Кам'янця-Подільського до Вінниці.
17 листопада біля Віньківців галичани зустрілися з київцями та запорожцями. Обійшлося без
ексцесів, хоча й радісною зустріч не вийшла: "До поляків ідете? - колючо запитували одні. - А ви
до росіян... - відповідали другі"2. Колони розминулися: з'єднання армії УНР попрямували на
північний захід, а галицькі курені продовжили марш на схід.
Білогвардійці не переслідували відступаючих запорожців та ки-
ївців. Дністерський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановсь-
кого відпочивав у районі Могилева-Подільського та Мурованих
Курилівців, всерйоз зайнявшись грабунками3. Сили
жмеринського загону полковника С Ґвоздакова саме готувалися до наступу
на Проскурів.
18 листопада білогвардійські частини жмеринського загону
розгорнули наступ на Деражню, яку обороняли частини зведеної
Волинської дивізії полковника О. Загродського. Вздовж залізниці
рухалися 2-й і 3-й батальйони сімферопольців при підтримці бро-
непотягів «Коршун» та «Ураган»4. Волинці не виявили належної
стійкості і розпочали відступ. Здійснений 3-м Новоросійським
драгунським полком рейд у запілля прикриваючих Деражню сіро-
жупанників призвів до дезорганізації й паніки. Понад 200 ук-
Команднр 1-го Рекрутського полку раїнських вояків потрапили до полону5. Загродський не знайшов
армії УНР сотник П. Шандрук нічого ліпшого, як відтягнути свої частини на захід від Деражні,
залишивши ворогові місто разом з неевакуйованим військовим майном. У бою за Деражню до
білогвардійського полону майже в повному складі потрапив штаб Волинської дивізії (за винятком
самого О. Загродського)6. Захищати шлях на Проскурів виявилося нікому, оскільки основна маса
волинців відступала до Меджибожа. Того ж дня В. Тютюнник, зваживши ситуацію, наказав
прибулій з Кам'янця до Проскурова Спільній юнацькій військовій школі, як своєму резерву, скупчитися
на ст. Копистин7. Рух противника на Проскурів мав бути зупинений.
Проте білогвардійці самі припинили наступ. Отримавши від розвідки дані про прибуття на фронт
української юнацької школи, полковник С Ґвоздаков вирішив чекати на підкріплення. Взагалі,
росіяни вже не форсували подій, розцінюючи ситуацію як фактично безнадійну для української армії.
Білогвардійське командування припускало навіть, що армія УНР відступатиме до Румунії8. Фронту
як цілості вже не існувало, й агонізуючу армію УНР могли врятувати не бойові дії, а відстань, на яку
вона могла відірватися від противника.
Тим часом 19 листопада потяги українського уряду прибули до ст. Гречани під Проскуровом9. Тут
С. Петлюра видав відозву до українського народу, в якій ішлося про фактичну ліквідацію Директорії
та зосередження всієї верховної влади у його руках. "Я голосно, перед цілим Народом, заявляю: Буду
працювати з любов'ю до нього, з бажанням горячим дати лад та порядок землі нашій... - говорилося
у відозві. - Повновластю даних мені повноважень я буду користуватися лише для того, щоб довести
1 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 58.
2 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С 15.
3 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 188.
4 Док. № 197, 199; Симферопольский Офицерский Полк... - С. 27.
0 Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. - С. 42-43.
6 РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. - Д. 32. - Л. 236.
7 Док. №198.
8 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. -Д. 40. -Л. 178; ГАРФ. - Ф. 446. - Оп. 2. -Д. 45. -Л. 233.
9 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 146.

262
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
країну нашу до народного парламенту з установчими функціями, де увесь нарід наш через своїх
кращих представників... вирішить долю свою, встановить форму державного устрою України та
виробить основні закони, по яким має жити наш край"1.
Проте за умов, що склалися, про скликання парламенту можна було лише мріяти. Під питанням
стояло саме подальше існування уряду УНР. У розмові з прем'єр-міністром І. Мазепою, яка відбулася
в Гречанах того ж дня, С. Петлюра повідомив, що становище справді надзвичайно важке, оскільки
армія вже фактично небоєздатна2. Невизначеною залишалася й справа з зайняттям поляками
Проскурова, чого ті не поспішали робити, не бажаючи встрявати у конфлікт з білогвардійцями. Було
вирішено чекати на прибуття до Гречан голови польської місії капітана Чарноцького.
Зайнявши Кам'янець-Подільський та Дунаївці, польські війська справді не поспішали
рухатися до Проскурова. "Відносини з ними зовсім неясні - ні стан війни, ні стан миру, якась безглузда
нейтральність. У всякому разі зачіпних чинів ні з польського, ні з українського боку не було, тому
можна було думати, що при зустрічі поляків з московськими добровольцями між ними почнуться
переговори щодо взаємовідносин і армія УНР буде з правого крила на кілька днів забезпечена", - так
охарактеризував ситуацію начальник штабу дивізії СС підполковник М. Безручко*.
Очікуючи на зайняття Проскурова поляками, українське командування не готувалося до оборони
міста від білогвардійців. 20 листопада до Гречан прибув капітан Чарноцький, який був негайно
прийнятий С. Петлюрою. Ось що згадував про цю зустріч І. Мазепа: "В моїй присутності Чарноцький
зробив доповідь Петлюрі, зміст якої був приблизно такий. Ми, поляки, вас не ліквідуємо, хоч цього
домагається Антанта. Ховаючи від держав Антанти своє прихильне до вас відношення, ми
примушені йти на такі умови перемир'я з вами, якими є останні, щоб показати, що ми на вас насідаємо.
Тому про порозуміння з нами не турбуйтеся - все буде... Мусите продержатися цих кілька тижнів.
Пілсудський обіцяв допомогти вам всім, чим тільки може"4. Польський посланець поінформував
українське керівництво, що польське військове командування погоджується зайняти Проскурів, а армія
УНР отримає можливість розташуватися в районі Проскурів-Шепетівка для відпочинку та
реорганізації. Це давало підстави сподіватися на поліпшення ситуації. Вже наступного дня за
розпорядженням командарма В. Тютюнника було розформовано охоронні підрозділи у демаркаційній з поляками
смузі, особовий склад яких на чолі з отаманом А. Мельником вливався до зведеної дивізії СС5.
Таким чином, українське командування збиралось обороняти Проскурів лише до підходу поляків.
За задумом командарма В. Тютюнника, потрібно було зосередити війська в районі Красилів-Старо-
костянтинів. Поки що тут знаходилася лише Волинська дивізія. Січові стрільці перебували в районі
Шарівки, запорожці - в районі Солобківців-Ярмолинців, а київці й зведені частини бувшої групи
О. Удовиченка - поблизу Фельштина6. Ці сили потрібно було відвести на північ.
Охоплене сум'яттям, українське командування перебувало в стані цілковитого паралічу.
Деморалізація досягла свого найвищого рівня. Начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків у
ситуації, що склалася, виявився абсолютно нездатним приймати рішення. Начальник штабу армії УНР
генерал В. Сінклер та перший генерал-квартирмейстер полковник М. Капустянський також
фактично усунулися від керівництва, здійснюючи лише необхідну технічну роботу як «військові фахівці».
Замінити генерала Г. Янушевського на посаді другого генерал-квартирмейстера також, як виявилося,
не було ким. Старшини й навіть представники вищого командного складу перед лицем катастрофи
кидали армію напризволяще (у невідомому напрямку зникли полковники В. Петрів, П. Ліпко, І. Оме-
лянович-Павленко, генерал С. Кулжинський та ін. До армії УНР П. Ліпко повернувся лише в травні
1920 p., коли армія після завершення Першого Зимового походу вийшла на Поділля. С. Кулжинський
з'явився в Дієвій армії влітку 1920 р. Про полковника В. Петріва, інспектора піхоти армії УНР, перші
відомості після трагічної осені 1919 р. з'являються в січні 1920 р. - він перебував у польському
таборі для українських полонених та інтернованих у Ланцуті. Що ж до командира зведеної кінної бри-
1 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 320-321.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 146.
} Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С 279.
* Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 146-147.
5 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 70.
6 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С 278-279.

Розділ 12
263
гади полковника І. Омеляновича-Павленка, то він, зникнувши з української армії в листопаді 1919 p.,
вже незабаром з'явився у 1-й Кубанській козачій дивізії Кубанської армії ЗСПР. До української армії
І. Омелянович-Павленко повернувся в червні 1920 p., після розгрому червоними Кубанської армії1).
Командарм Дієвої армії полковник В. Тютюнник був хворий на черевний тиф, і стан його
здоров'я погіршувався. Зрозуміло, як негативно це позначилося на керівництві військами. 20 листопада
новим начальником штабу армії замість генерала В. Сінклера було призначено полковника Є. Мєшков-
ського2. Проте він затримувався з прибуттям до ставки, оскільки також був хворий на висипний тиф.
Штаб армії не спромігся
виробити чіткої стратегії
подальшої боротьби, рішення
приймалися спонтанно і без
заздалегідь продуманого плану.
21 листопада Спільній
юнацькій військовій школі було
наказано здобути Деражню, яку так
легко віддали ворогові кілька
днів тому. Вранці юнаки повели
наступ на станцію, але
несподівано наштовхнулися на три
батальйони Сімферопольського
офіцерського полку, які
наступали їм назустріч, рухаючись до
ст. Богданівці. Спалахнув
жорстокий зустрічний бій, ЩО Три- Нарада командирів армії УНР у Ярмолинцях. В центрі - Головний отаман
вав ДО ПІЗНЬОГО вечора. Юнаків С. Петлюра. Лворуг - полковник О. Удовтенко,
Підтримали частково покинуті праворуг - генерал М. Омеляновиг-Павленко
своїми командами бронепотяги «Хортиця» та «Вірний син України», яким протистояли
російські «Ураган» і «Генерал Марков». Після запеклого бою сімферопольцям вдалося потіснити юнаків3.
З боку Летичева в запілля їм зайшов 3-й Новоросійський драгунський полк, у бою з яким загинув
заступник начальника школи сотник П. Абаїмов4. Юнаки розпочали відступ. Білогвардійці
зайняли ст. Богданівці, а також Копистин, який їм без жодного опору здав зведений 1-й Північний полк
полковника М. Ткачука. Юнацька школа відступила до ст. Дубові Хутори, причому до ворожого
полону потрапила частина її 1-ї сотні5. Одночасно підрозділи зведеного полку 14-ї
російсько-білогвардійської дивізії зайняли Михалпіль6. Таким чином, противник впритул наблизився до Проскурова.
У цей час уряд УНР несподівано зіткнувся з новою проблемою, що загрожувала зірвати
евакуацію військ і майна до Старокостянтинова: 21 листопада мешканці сіл Пашківці, Климашівка,
Аркадіївці, що знаходилися вздовж шосе Проскурів-Старокостянтинів, знову вчинили збройний
виступ проти української влади, проголосивши власну, ні від кого не залежну «Пашковецьку
республіку»7. Озброєні повстанці заявили, що не пропустять обози уряду УНР через свою територію. Деякі
українські воєначальники запропонували вжити щодо заколотників силу, проте уряд і командування
не підтримали подібні пропозиції. Командарм В. Тютюнник негайно віддав розпорядження направ-
1 ЦДАВ О України.-Ф. 1075.-Оп. 2.-Спр. 67.-Арк. 1;Кущинський А. Шляхом змагань (Замість квітів на
могилу Військового Отамана У ВКсв.п. Генерала і іроф. і нж. Івана Цапка) //Українське козацтво.- 1968.-Ч. 1 (9).-С. 36.
2 Прокопович Є. Життєпис генерала Є. Мєшковського // Героїчний бій під Чорним Островом. -
Торонто, 1961. - С 25.
* Симферопольский Офицерский Полк... - С. 27.
* ЦДАВО України. - Ф. 4018. - On. 1. - Спр. 68. - Арк. 1.
:> Винник 1. Бої Житомирської юнацької школи. - G. 169; ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а.
- Арк. 232-233зв. Серед інших до полону потрапив і юнак В. Сосюра, у минулому вояк 17-го гайдамацького полку,
а в недалекому майбутньому відомий український радянський поет. Цей бій досить яскраво змальовано у його
спогадах (див.: Сосюра В. Третя Рога. - К.:"Радянський письменник", 1988. - С 172-178).
6 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 82.
7 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. -С. 147-148; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20.- С 15.

264
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ляти дивізійні та тилові обози до Старокостянтинова в обхід «республіки»1. Це значно ускладнило
їх просування з огляду на незручні ґрунтові шляхи та манівці, якими довелося рухатися.
Українське керівництво сподівалося, що польські війська з дня надень займуть Проскурів. Штаб
Головного отамана збирався виробити проект поступової передачі регіону під контроль поляків з тим,
щоб уникнути сутичок між українськими та польськими частинами2.
Увечері 21 листопада стало очевидно, що білогвардійці увійдуть до Проскурова раніше, ніж там
з'являться поляки. У районі Старокостянтинів-Красилів зосередилися лише Волинська, Київська та
зведена Залізна дивізії. На південь від Проскурова залишалися запорожці та Січові стрільці.
Командування було змушене прийняти рішення про оборону міста, щоб прикрити відступ військ на північ.
Безпосередньо в районі на схід та південний схід від Проскурова перебували Спільна юнацька
військова школа під командою полковника П. Вержбицького та гайдамацька бригада отамана О. Волоха.
Сюди мали бути стягнуті полки зведеної дивізії СС, на командира якої, отамана Є. Коновальця,
покладалося керівництво обороною міста3. Запорізька дивізія, що розміщувалася в районі Ярмолинців,
отримала вказівки якомога швидше дістатися до Чорного Острова-Красилова. В її штабі, до речі,
перебував у цей час і С Петлюра4.
Білогвардійське командування очікувало серйозної оборони українцями Проскурова. Вранці
22 листопада 1-й батальйон сімферопольців полковника Робачевського при підтримці бронепотяга
«Коршун» розгорнув наступ на місто. Українські бронепотяга «Вірний син України» та «Хортиця»
під обстрілом «Коршуна» від'їхали до проскурівської станції, але при цьому зіштовхнулися й
вибухнули5. Спільна юнацька школа спробувала атакувати "Коршуна", проте була зупинена кулеметним
вогнем. Юнаки відразу ж відступили до ст. Гречани6. Туди ж відійшла гайдамацька бригада отамана
О. Волоха, ледь на її позиціях з'явилися розвідчі стежі противника. На додачу до всього, дивізія СС
у цей час лише наближалася до Проскурова з півдня. Є. Коновалець зрозумів своє завдання як
прикриття відступу армії УНР, а не оборону Проскурова, тож не став ув'язуватись у бій зі значно
меншими силами ворога7. Січово-стрілецькі полки звернули на захід і рушили до Старокостянтинова в
обхід Проскурова. Запорізька дивізія генерала М. Омеляновича-Павленка також оминула Проскурів
і, перейшовши Південний Буг біля Чорного Острова, вирушила до Старокостянтинова. Інакше
склалася доля старшинської інженерної школи, яка не встигла своєчасно залишити Проскурів і в паніці
просто розбіглася разом зі своїм начальником генералом О. Остапурою-Степовим8.
Як і раніше, українська влада, звичайно ж, не встигла повністю евакуювати місто. У паніці було
кинуто ешелони з державним та військовим майном, яке відразу ж почали активно розграбовувати
небайдужі місцеві жителі. У лихоманці евакуації не встигли вивезти й кілька вагонів державної
скарбниці, що були навантажені грошима9. Не було евакуйовано шпиталі з хворими вояками та
старшинами; серед залишених на ласку ворога були колишній начальник Головного управління Генштабу
генерал О. Шайбле та командир групи полковник О. Удовиченко. Білогвардійці відправили хворих
та поранених до Одеси. Полковнику О. Удовиченку не вдалося приховати своє справжнє ім'я, правда,
розправа над ним так і не відбулася. Генерал О. Шайбле помер в Одесі від тифу і 5 січня 1920 р. був
похований на одному з одеських цвинтарів10.
1 Док. №201.
2 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 82.
3 Biblioteka Narodowa w Warszawi. - Archiwum im. Tarasa Szewczenki. M/f. 92256. Арк. 687-688. Наказ
командувача групи СС огамана Коновальця 10-й та 11-й дивізіям від 22 листопада 1919 p.; Безручко М. Від Проскурова
до Чарториї. - С 279.
1 Кущ В. Три спомини// Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). -К.: "Фенікс", 1992.- С 223-224.
Г) Симферопольский Офицерский полк... - С. 28; Власов А. О бронепоїздах Добровольче ской армии. //
Воєнная Быль. - № 105. - 7. 1970. - С. 34; РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 25. - Л. 288.
6 Винник І. Бої Житомирської юнацької школи. - С 169; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С 280.
7 Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С 280.
н Євтимович В. Олелько Сергієвич Остапура-Степовий (Астафієв), війська українського генеральний
хорунжий // Літопис Червоної Калини. - 1937. - Ч. 7-8. - С. 33.
1) Винник І. Бої Житомирської юнацької школи. - С 169.
10 Див.: Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріяли до історії Війська Української Народної Республіки. -
Т. 2. Рік 1920. - Нью-Йорк: "Червона Калина", 1982. - С 34; Дивный И. Страницы военного некрополя Старой
Одессы. Биографический справочник. - Кн. 3. -К., 2001. - С. 67.

Розділ 12
265
Таким чином, у Проскурові панувало цілковите безвладдя і ніщо не перешкоджало батальйону
сімферопольців до вечора 22 листопада без бою зайняти кинуте напризволяще місто1. У Проскурові
білогвардійці захопили 2 українські батареї, до ЗО гармат різних калібрів, авіапарк, автомобільну
колону, до 1 000 вагонів та залишені українськими командами пошкоджені бронепотяги "Вірний син
України" і "Хортиця" (втім, один з них виявився справним)2. Як завжди, не обійшлося без грабунків3.
Значна частина установ військового міністерства та Генштабу армії УНР виїхала на захід, з
Проскурова до Війтівців та Гусятина, у бік польського кордону. У цей час батальйон зведеного полку 14-ї
російсько-білогвардійської дивізії просунувся вздовж залізниці західніше Проскурова, відрізавши
таким чином українським установам шлях назад.
За збігом обставин саме в цей час до Волочиська прибув перший ешелон сформованої з
українських військовополонених у польських таборах Сірожупанної бригади. Не маючи можливості через
падіння Проскурова дістатися залізницею до армії УНР, 400 сірожупанників знайшли за ліпше
демобілізуватися й вирушити до рідних домівок4.
С. Петлюра, уряд та військове командування УНР зупинились у Чорному Острові. Рухатися
до Старокостянтинова було небезпечно з огляду на виступ «пашковецької республіки». 22 листопада
до с Климашівка їздили представники уряду УНР П. Феденко і Н. Петренко, сподіваючись
досягнути порозуміння з «пашковчанами»5. Після попередніх переговорів було підписано угоду про
«перемир'я», за якою повстанці погодилися не чинити нападів на обози українського уряду й війська.
Ситуація набувала досить анекдотичного вигляду6.
У цей критичний момент виявилося, що поляки не нададуть обіцяної допомоги. Капітан Чар-
ноцький безслідно зник, залишивши записку для Головного отамана С. Петлюри, у якій повідомляв,
що в разі потреби той може розраховувати на гостинність Варшави, але українські війська на
польському терені будуть роззброєні та інтерновані. Незалежно від причин такої зміни в позиції польської
сторони, план українського командування, за яким польські війська мали зайняти проскурівський
район і забезпечити армію УНР від подальшого наступу білогвардійців, зазнав невдачі. Сподіватися
більше не було на кого.
23 листопада командування армії УНР, перебуваючи у Війтівцях, прийняло рішення відтягнути
війська до Старокостянтинова і далі до Шепетівки7. Після наради з В. Тютюнником С Петлюра
ухвалив новий план командарма, який полягав у тому, щоб, зосередивши армію в районі Любара,
провести її між білогвардійським та більшовицьким фронтом8. "Відносно штабу Дієвої армії Головний
отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту ж розформувати й уважати
вільними", - повідомляв генерал В. Сінклер командарму В. Тютюннику9.
Того ж дня, 23 листопада, відбулося коротке засідання Ради народних міністрів за участю С.
Петлюри, на якому було вирішено вивантажити урядові установи з потягів, скоротити уряд до мінімуму
й переїжджати автомобілями та кіньми до Старокостянтинова. Уряд було скорочено до 5 міністрів:
І. Мазепа, Т. Черкаський, Л. Шрамченко, О. Безпалко і П. Красний. С Петлюра того ж дня від'їхав
до Старокостянтинова. Майже всі співробітники штабу Дієвої армії УНР, у тому числі колишній
начальник штабу генерал В. Сінклер, перший генерал-квартирмейстер полковник М. Капустянський,
начальник постачання полковник М. Бондаровський, а також значна частина урядовців на чолі з то-
1 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 28.
2 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 23. - Л. 134; Там само. - Д. 25. - Л. 294об.
3 РГВА. - Ф. 40144. - Оп. 1. - Д. 3. - Л. 1.
4 Карпус 3., Срібняк І. Формування з'єднань Армії УНР у Польщі в 1920 р. // Український Історичний
Журнал.-2000.-№ 1.-С. 81.
Г) Феденко П. Катастрофа // Календар-альманах "Дніпро" на 1929 р. -Львів, 1928. - С. 121-126.
6 Історія "пашковецької республіки" отримала своє продовження трохи згодом, коли до її району прибув
партизанський загін отамана Я. Гальчевського-Орла, який діяв на Поділлі та підтримував уряд УНР. Повстанці розстріляли
організаторів "пашковецької республіки" та учасників нападів на обози армії УНР (див.: Коваль Р. Отаман святих
і страшних. - К.: "Просвіта", 2000. - С 159).
7 Док. №202; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід (6.12.1919-5.05.1920) // За Державність. -
Ч. 1.-С.9-10.
8 Маланюк Є. Під свіжим враженням. - С. 59.
1) Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С 9-10.

266
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
варишем міністра внутрішніх справ П. Христюком і товаришем міністра освіти Н. Григоріївим
добровільно залишилися на ст. Війтівці, де й були інтерновані польськими військами1.
Армія УНР поволі просувалася до Старокостянтинова, перевантажена величезними обозами
з хворими та пораненими. "З Проскурова відступали останки армії на Старокостянтинів... По
засніжених дорогах, страшний морозний вітер шмагав стрільців у лице, продував тіло. Військо не мало
зимового одягу. Стрільці відморожували вуха, руки, ноги. Без думки, у зневірі тягнулися стрільці,
козаки на північ, а тиф шалів далі..." - згадував начальник артилерії дивізії СС полковник Р.
Дашкевич2. У військових колонах та обозах перебувало понад 17 000 старшин та вояків, з яких лише чверть
зберігали відносну боєздатність. На цей час майже всі мобілізовані вже дезертирували, і в лавах армії
залишалися лише найстійкіші борці за незалежність України.
* * *
23 листопада 1919 p., наступного дня після здобуття Проскурова, командувач військ
Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінґ віддав наказ частинам, які діяли проти українців, "енергійно
розвивати наступ на Старокостянтинів, Шепетівку й остаточно ліквідувати рештки петлюрівської армії"3.
Це завдання покладалося на Сімферопольський офіцерський полк з батареєю, Кримський і 3-й
Новоросійський драгунський кінні полки з кінно-гірською батареєю, та бронепотяги "Коршун" і "Генерал
Марков". Ці частини утворювали загін полковника Робачевського4. На більшовицький фронт мали бути
переведені зведений полк 14-ї дивізії, бронепотяги "Ураган", "Новороссия" (зі складу жмеринського
загону), а також 2-й .Лабінський та 2-й Таманський кінні козачі полки (зі складу дністерського загону).
Очевидно, білогвардійське командування вважало українську армію цілковито небоєздатною -
адже подальший наступ проти неї воно збиралося розвивати мізерними силами. Новоросійський
драгунський полк, який перебував в Одесі, так і не надійшов на український фронт, тож замість нього
лишався зведений полк 14-ї дивізії. Отже, переслідування українських військ покладалось фактично
на Сімферопольський офіцерський та зведений полк 14-ї дивізії - разом 1 340 багнетів5. Дністерсь-
кий загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського просувався південно-західним Поділлям,
залишеним українськими частинами без бою, і 22 листопада зайняв Нову Ушицю6. Тут зі складу загону
вибули 2-й Лабінський та 2-й Таманський кінні козачі полки, які залізницею перекидалися на
більшовицький фронт до району Козятина. Отже, залишився лише Кримський кінний полк (40 шабель,
120 багнетів), якому було наказано просуватися до Проскурова. 24 листопада полк зайняв Дунаївці,
але все ще залишався на значній віддалі від району бойових дій проти української армії7.
Як бачимо, проти армії УНР діяли (до того ж, роз'єднано) лише 3 ворожі полки загальною
чисельністю понад 1 500 багнетів та 40 шабель. Жодних резервів на Поділлі, окрім 136-го Таганрозького
полку (ст. Рахни) противник не мав (!)". Українська армія, попри значною мірою втрату
боєздатності, могла зупинити і завдати поразки цим порівняно нечисленним силам противника. Проте
цьому заважали деморалізація, цілковита зневіра, засліпленість керівництва ідеєю про уявну перевагу
ворога та затята переконаність у безнадійності становища. Нікому й на думку не спадало спробувати
організувати контрнаступ. Це було тим більше дивно, що на цей час остаточно визначився перелом
на білогвардійсько-більшовицькому фронті, який загрожував Денікіну цілковитою катастрофою.
Під Воронежем та Орлом більшовицькі війська завдали білогвардійським та козачим арміям
нищівної поразки, примусивши їх розпочати відступ9. "Великою хибою Штабу Головного отамана було те,
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 152; ЦДАГО України. - Ф. 6. - Оп. 1. -
Сир. Зб.-Арк. 111.
2 Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у бор(яьбі за золоті Київські ворога. - С. 198.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 296.
* РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. - Л. 296.
3 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 246об.
6 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 164.
7 Док. № 203.
8 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 32. -Л. 267.
1) Кактрин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - С. 328-331.

Розділ 12
267
що штаб не знав, що діється на інших фронтах Денікіна. А там було не найкраще. Війська Денікіна
котилися вже у відступі з-під Орла на південь. Кубанські козаки, коли довідалися, що денікінці
розстріляли Кубанську Раду1, в більшості покинули фронт і пішли на Кубань. Денікінська армія
валилася і втікала перед большевиками", - цілком слушно зазначав Р. Дашкевич2. Щоправда, на настрій
і боєздатність російських вояків звістки про події на більшовицькому фронті поки що не впливали:
"Ніхто не міг уявити собі, що це було початком трагедії, яка закінчилася Новоросійською евакуацією.
Тут, біля Польського й Румунського кордону, ми себе ще почували переможцями"3. Значна частина
керівництва армії УНР, відповідно, воліли почувати себе переможеними.
Відступ армії УНР до Старокостянтинова відбувався майже без боїв, за винятком короткої
сутички 25 листопада, коли підрозділи 1-го батальйону сімферопольців зайняли с. Кобилля. Проте
далі вони просуватися не поспішали. 25 листопада до Проскурова прибув Кримський кінний полк4.
Хоча, як зазначав І. Мазепа, "уряд вважав, що ще не настав час для ліквідації регулярного
фронту"5, проте армія переживала агонію. Фактично вийшов з підпорядкування командуванню отаман
О. Волох. 24 листопада очолювана ним гайдамацька бригада вчинила єврейський погром у Миколаєві
(поблизу Проскурова). "В армії знов повстає отаманщина; головнокомандуючий повстанцями отаман
Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії і не виконує
оперативних наказів Командарма", - згадував генерал М. Омелянович-Павленко6.
Крім того, у цей час відбувалися зіткнення між українськими та польськими частинами. 26
листопада в Красилові польська кіннота після нетривалої сутички роззброїла підрозділи зведеної Залізної
дивізії7. Тоді ж польські війська інтернували частину установ військового міністерства УНР в Гусятині8.
Нарешті 26 листопада 1919 р. виснажені з'єднання армії УНР зосередились у районі Старокос-
тянтинів-Остропіль. Тут стався черговий інцидент -частина бійців гайдамацької бригади О. Волоха,
згадавши, як навесні-влітку 1919 р. боролася проти січовиків у складі більшовицьких Богунської й Та-
ращанської бригад та перебуваючи під впливом чуток про «зраду галичан», роззброїла 1-й полк СС
сотника І. Андруха9. І хоча конфлікт було полагоджено, це справило надзвичайно гнітюче враження
на січово-стрілецьку дивізію та вкрай негативно вплинуло на стан бойового духу її особового складу.
У Старокостянтинові 26 листопада відбулося засідання уряду за участю С Петлюри, на якому
обговорювалися можливості продовження збройної боротьби. Було вирішено просуватися до
Бердичева для встановлення контакту з більшовиками, у можливість союзу з якими вірив
прем'єр-міністр І. Мазепа10.
Того ж дня для з'ясування подальшої долі уряду й армії було скликано державну нараду, участь
у якій взяли С. Петлюра, І. Мазепа, міністри, начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків,
командарм полковник В. Тютюнник, командири з'єднань та частин. На початку наради прем'єр-міністр
1 19 листопада 1919 р. командувач Кавказької армії ЗСПР генерал В. Покровський з наказу А. Денікіна під
час засідання Кубанської Крайової Ради заарештував 12 депутатів-самостійників, у тому числі й члена делегації
Кубанської Ради у Парижі О. Калабухова. Приводом до цих репресій проти кубанських самостійників стало
підписання кубанською делегацією в Парижі угоди з представниками Гірської республіки. 20 листопада О. Калабухова
було страчено денікінцями. Під загрозою страти інших заарештованих депутатів Крайова Рада була змушена на
вимогу генерала В. Покровського внести зміни до конституції краю, згідно з якими Законодавчу Раду було ліквідовано.
Після цього заарештованих кубанських депутатів було вислано денікінцями до Константинополя без права
повернення на батьківщину. Звістка про ці події викликала заворушення серед кубанського козацтва, яке воювало у складі
білогвардійських армій проти більшовиків (Филимонов А. Разгром Кубанской Рады // Белое Дело. - Кн. 8. Кубань
и Добровольческая армия - М.: «Голос». 1992. - С. 285-297.)
2 Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за золоті Київські ворота. - С. 197.
3 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 165.
4 Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее величества государыни императрицы Александры
Федоровны полк. - С. 165.
5 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921.- T. 2. - С. 153.
6 Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 9.
7 Тютюнник К). Зимовий похід 1919-20.-С. 16; Доценко О. Літопис української революції.-Т. 2.-Кн. 4.-С. 335.
8 ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 25. - Арк. 5зв.
9 Коновалець Є. Причинки до історії української революції. - С. 336.
10 Мазепа 1. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 153.

268
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
І. Мазепа звично заявив, що "почало значно поліпшуватись міжнародне положення України"1. Однак
далі промова голови уряду уже містила незвичний реалізм та тверезість оцінок ситуації. "Ми не
можемо йти на чужу територію, ми повинні удержати хоч малу частину власної землі, щоб дати нашій
армії відпочити. Армія потребує реорганізації, постачання й санітарії. Наші козаки босі й неодягнені.
А тим часом у Проскурові та в Війтівцях залишено теплу одежу! Ми кинули Проскурів перед
ворогом, якого майже немає. Ми відступаємо по інерції, - заявив І. Мазепа. - Треба прогнати ці настрої
безнадійносте й одчаю! Мусимо знати, що в цій боротьбі переможе той, хто має міцніші нерви"2.
Виступив С Петлюра, який закликав не припиняти збройної боротьби за незалежність Батьківщини.
Він повідомив, що армія відійде на північ, щоб звідти знову рушити проти білогвардійців, а також
заявив, з огляду на ймовірність угоди з більшовиками, які наступали і вже були на підступах до Києва,
що "Самостійна Україна, коли буде, то буде тільки як демократична республіка"3.
На нараді виступили також генерал М. Юнаків, полковник В. Тютюнник, отаман О. Волох.
Останній звернувся до присутніх з закликом підтримати радянську владу та ідею порозуміння з
більшовиками4. Це викликало гостро негативну реакцію з боку значної частини присутніх. На цій ноті
взаємних звинувачень і критики нарада й завершилася. "Взагалі нарада нічого позитивного не
дала, - згадував Ю. Тютюнник. - Не варто в таких випадках радитись. Наради використовують
демагоги для своїх авантюристичних цілей"5.
Тоді ж, 26 листопада, з'явилася директива командарма В. Тютюнника, яка визначала
подальшу стратегію армії УНР: "До виявлення політичної ситуації Головний Отаман наказав за всяку ціну
зберігати Українську Армію, а тому не ув'язуватись в рішучі бої з добровольцями"6. Отже, йшлося
про те, щоб передусім врятувати армію від цілковитого розвалу. Бойові дії проти білогвардійців
остаточно набували другорядного значення і навіть ставали небажаними.
* * *
Старокостянтинівська нарада справила вкрай негативне враження на С Петлюру. Як свідчив
його ад'ютант сотник О. Доценко, після неї Головний отаман всерйоз замислився над тим, щоб
залишити посаду голови Директорії7. Свідком таких настроїв С Петлюри став й І. Мазепа: "Тим часом я
помітив, що виступ Волоха і всі останні події несприятливо вплинули на настрої Петлюри. Завжди
бадьорий і повний енергії, він тепер зробився байдужий до всього того, що діялося навкруги нього"8.
Дедалі більше С. Петлюра схилявся до думки про необхідність свого від'їзду за кордон. Давалося
взнаки величезне напруження багатомісячного керівництва армією й державою. Титанічні зусилля,
здійснені в ім'я утвердження української державності, завершилися поразкою, яка віщувала
національно-визвольному руху остаточну поразку. Оточена звідусіль ворогами, виснажена й майже
небоєздатна, армія УНР рухалась у бік більшовицького фронту, сподіваючись на допомогу тієї сили, проти
якої майже два роки боролася.
Це була криза військова, політична, ідейна, - за крок до остаточної катастрофи. С Петлюра це
добре усвідомлював. Виступ О. Волоха, близького соратника й однодумця ще з 1918 р., став
останньою краплею. Як стверджували сучасники, настрій і поведінка Головного отамана змінилися. Зневіра
та апатія торкнулися людини, саме ім'я якої запалювало на боротьбу маси, а незмінна віра в перемогу
сприймалася як риса характеру.
1 Феденко П. Повстання нації. - С. 101. Цікаво, що подібні твердження робилися саме в той час, коли голова
української дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції граф М. Тишкевич заявляв: "Все залежить від геройства
нашої армії і її відпорности. Наша справа не рішається зазеленим столом конференції, але на полі битв; не в Парижі, але
на Україні..." (див.: Тишкевич М. Відповідь пану проф. С. Томашівському//Воля.-Т. 5.-Ч. 5.-29 листопада 1919 p.).
2 Феденко П. Повстання нації. - С. 101.
3 Феденко П. Повстання нації. - С 102
4 Феденко П. Повстання нації. - С 102; Тинченко Я. "Злий геній" Симона Петлюри. Розгадана таємниця
отамана Волоха // Академія. - Ч. 1. - 1994. - С 12.
5 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С 17.
6 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 16.
7 Доценко О. Літопис української революції. - Т. 2. - Кн. 4. - С 337.
8 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 155.

Розділ 12
269
27 листопада С. Петлюра через генерала М. Юнаківа повідомив І. Мазепі, що збирається
найближчим часом виїхати до Варшави1. Головний отаман пояснив свій намір так: "Для збереження
нашої армії необхідний контакт з совітською армією, а тут, очевидно, на перешкоді буде моя особа"2.
Проте вгадувалися й інші мотиви цього рішення - насамперед, велетенська втома та виснаженість
людини, яка пережила крах всіх досягнень своєї важкої праці. Пізнім вечором того ж дня С Петлюра
в присутності отамана А. Мельника ознайомив І. Мазепу з проектом свого листа до Ради народних
міністрів, яким передавав урядові владу голови Директорії та Головного отамана. І. Мазепа рішуче
виступив проти намірів С Петлюри відійти від державних справ3. Після короткої дискусії Головний
отаман забрав свою заяву назад. Проте питання з його від'їздом за кордон залишилося відкритим.
У ніч з 27 на 28 листопада С. Петлюра, уряд та командування виїхали зі Старокостянтиніва
до Любара. Туди ж мали передислокуватися й війська. Наказ залишитися у Старокостянтинові
отримала гайдамацька бригада отамана О. Волоха, але він проігнорував це розпорядження. Гайдамаки
самочинно вирушили до Любара4.
8 армії явно було негаразд, проте пропозицію командира Київської дивізії Ю. Тютюнника
приборкати отаманську сваволю С. Петлюра відхилив. Все ж таки О. Волох був його давнім бойовим
соратником, та й гайдамацька бригада, як виявилося, була найбільшим за чисельністю армійським
з'єднанням, упоратися з яким могла хіба що решта Дієвої армії разом узята.
* * *
Білогвардійське командування мало у своєму розпорядженні агентурні відомості, які свідчили
про намір української армії найближчим часом вирушити з району Старокостянтиніва через Любар
у напрямку на Бердичів5. На цей час білі остаточно переконалися, що армія УНР вже не становить
для них загрози - тож подальше переслідування відступаючих
українських частин продовжувалося не дуже жваво. 28 листопада 1 -й
батальйон Сімферопольського офіцерського полку при підтримці
панцерника "Громобой" атакував Старокостянтинів6. Місто
обороняли ар'єргардні підрозділи зведеної Запорізької дивізії, що
прикривали відступ армії. Після короткого бою запорожці почали
відходити на північ. Кінно-розвідча команда противника
увірвалася до Старокостянтинова, захопивши до полону охоронні стежі
Дорошенківського куреня7.300 вершників полку Чорних
запорожців поспішили відступити, і білогвардійці без перешкод зайняли
місто. У Старокостянтинові до рук ворога потрапили шпиталі дивізії
СС з хворими й пораненими, яких було оголошено полоненими
й вивезено до Жмеринки та Одеси. До речі, лише у
жмеринському таборі військовополонених на цей час перебували понад 3 000
українських вояків8. В Одесі ж їхня кількість була значно більшою.
Власне, бій за Старокостянтинів став останнім в українсько-
білогвардійській кампанії. Після зайняття Старокостянтинова білогвардійське командування вже не
розглядало армію УНР як противника. її переслідування також припинилося з огляду на зміни, які
стались у цей час на більшовицькому фронті. Більшовицька 12-та армія розгорнула наступ на Київ.
Загрозливе для білогвардійців становище утворилося під Бердичевом9. Штаб військ Новоросійської
області ЗСПР віддав розпорядження жмеринському загонові полковника С Ґвоздакова припини-
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 156.
2 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 156.
3 Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 року). - С. 66.
4 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - G. 157.
5 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 177.
6 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 28; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С 10.
7 ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 133.
н ЦДАВО України. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 481а. - Арк. 192зв.
9 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - К., 1967. - С. 498-499, 515-516,522.

270
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
ти наступ проти "решток петлюрівської армії" і передислокуватися до Козятина1. Зведений полк
14-ї дивізії був відразу ж перекинутий під Бердичів, де проти більшовиків уже билися частини 5-ї
Сокальської бригади 1-го корпусу УГА2. Незабаром, упродовж 4-6 грудня, до них долучився й
Сімферопольський офіцерський полк. У Проскурові та Старокостянтинові залишилися лише слабкі і
нечисленні ескадрони Кримського кінного полку, які разом налічували не більше 250 шабель. Це були
мізерні сили, і вистачило б мінімального, але рішучого натиску з боку армії УНР, щоб цілковито
знищити їх та відновити українську владу на теренах Західного Поділля.
Проте цього не сталося. Українські війська відступали до Любара, нічого не знаючи про те,
що відбувалося позаду, на залишених ворогові землях. Українські воєначальники і не підозрювали,
що багатотисячні полки, які переслідували армію УНР, існують лише в їхній уяві. Достатньо було
зупинитися, щоб переконатися, що армію вже ніхто не переслідує. Але в той момент не виявилося
нікого, хто не піддався б патологічній зневірі та апатії, - і війська разом з урядовими валками й далі
брели засніженими дорогами до Любара, щоб зустріти там останній акт своєї трагедії.
* * *
Таким чином, бойові дії між українською та білогвардійською арміями припинилися внаслідок
втрати бойового контакту між ними.
29 листопада урядовий апарат УНР прибув до Любара3. Уряд ще намагався створити
враження повноцінної праці, займаючись різноманітними бюрократичними процедурами: вироблялися
проекти доповнення діючого статуту військової повинності, приймалися різноманітні зауваження
до нього тощо4.
Армія УНР перебувала у
районі Любар-Печанівка-Чорто-
рия-Остропіль. Цей регіон
згодом, уже в мемуарній літературі,
отримав назву "трикутника
смерті", оскільки був звідусіль
оточений ворожими арміями -
польською, більшовицькою,
білогвардійською.
Подальші драматичні події
відобразили всю гостроту
ідейної й політичної кризи, яка
охопила державний центр та армію
УНР після військової поразки
в боротьбі з білогвардійцями.
У ніч з 2 на 3 грудня 1919 р.
отаман О. Волох виступив
проти уряду УНР Його підтримали л ,
іЛ г а л Л. Івапець. у 7отміткутшку смерті
отамани Ю. Ьожко та О. Дан- * * j j и
ченко. Захопивши державну скарбницю, заколотники разом зі своїми частинами (понад 4 000
бійців) вирушили до Чуднова, на з'єднання з російсько-більшовицькими військами. Це остаточно
деморалізувало українське керівництво. "Події в Любарі показали, що ми, як регулярна армія, існувати
не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба було негайно переходити
до інших форм боротьби", - згадував І. Мазепа5.
1 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 28.
2 Симферопольский Офицерский Полк. - С. 28; Денник Начальної Команди Української Галицької армії. -
С. 159-161.
J Омслянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 10.
1 ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 191-191зв.
"' Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 159.

Розділ 12 271
3 грудня на державній нараді за участю С. Петлюри, І. Мазепи, В. Тютюнника, Є. Коновальця
та ін. пролунала думка про продовження збройної боротьби партизанськими способами ведення
війни1. Армія мала вирушити в партизанський рейд на зайняті білогвардійцями терени України.
За пізнішими свідченнями одного з командирів СС, цю ідею висунули урядові кола на чолі з І.
Мазепою, її підтримав начальник штабу армії полковник Є. Мєшковський2.
4 грудня в Чорториї відбулася нарада командного складу армії УНР під головуванням С Петлюри.
Обговорювали можливості продовження збройної боротьби. Командир СС Є. Коновалець повідомив,
що Січові стрільці самодемобілізуються, оскільки командування СС не бачить перспективи в
ліквідації регулярного фронту та переході до партизанських дій. Командири дивізій М. Омелянович-Павлен-
ко, О. Загродський та В. Трутенко висловили бажання в питанні про перехід до партизанських форм
боротьби порадитися з командним складом своїх частин. Лише командирові Київської дивізії Ю.
Тютюннику радитися було непотрібно - він був цілком готовий до такого розвитку подій. Остаточне
рішення мала прийняти нарада державного та військового керівництва УНР, призначена на 6 грудня.
Характерно, що питання про переговори з більшовиками практично вже не піднімалося. Нарада
З грудня вирішила вислати до більшовиків ще одну військову делегацію у складі голови Центрального
Українського Повстанського Комітету (ЦУПКом) Н. Петренка, Ю. Ярослава й Камінського*. Проте
особливих надій на порозуміння з більшовиками ніхто вже не мав4.
Більшовицькі війська нестримно наступали на Київ та Полтаву. Було цілком очевидно, що
жодної допомоги №я розгрому білогвардійців та подальшого успішного просування вглиб Лівобережної
України більшовики вже не потребують. У той час як український уряд безуспішно намагався
зберегти під своїм контролем бодай кільканадцять повітів Поділля, більшовицькі армії займали все нові
й нові губернії. Контраст був надто разючим. Важко було всерйоз припустити тепер, що
більшовики, переможно наступаючи на українській території, захочуть раптом визнати Директорію УНР
і добровільно поступитися їй Україною. Червоні армії займали українські землі не Д№ того, щоб
відновлювати тут владу УНР - скоріше навпаки. З початку просування більшовиків углиб України
її уряд звично перетворився для них на небезпечного конкурента в боротьбі за владу над країною.
Як і в попередні роки, більшовики прийшли до України з метою її завоювання, а не для допомоги
її національному самовизначенню.
* * *
Несподівано навіть для більшості членів уряду Головний отаман С. Петлюра у ніч з 5 на 6 грудня
1919 р. залишив Чорторию і в супроводі генерала М. Юнаківа та нечисленної охорони терміново
виїхав до Польщі, щоб продовжувати свою державну діяльність у Варшаві.
Від'їжджаючи, С Петлюра віддав наказ про призначення новим командувачем армії УНР
генерала М. Омеляновича-Павленка, а його заступником - отамана Ю. Тютюнника5. Саме на цих
військовиків і покладалося керівництво армією в умовах «трикутника смерті» та партизанського рейду
на окупованих білогвардійцями українських теренах.
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С. 159.
2 Курах М. Чи Січові стрільці брали участь у Зимовому поході? - С. 31.
:і Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т. 2. - С 159.
* Подальша доля українсько-більшовицьких переговорів у Москві була вже фактично вирішеною. З
грудня до Москви приїхав Ф. Платтен разом із П. Бендзею, які повідомили, що уряд Директорії залишив Кам'янець-
Подільський і його місцезнаходження невідоме. На пропозицію наркома закордонних справ РСФСР Г. Чичеріна
українська делегація негайно відбула з Москви до Житомира - проте й там не змогла нічого дізнатися про
місцезнаходження уряду УНР. У Житомирі члени делегації були заарештовані більшовицькими властями і лише завдяки
клопотанню українських боротьбистів їх звільнили, після чого делегати поспішили перейти на нелегальне становище.
Вислану 3 грудня урядом УНР військову місію також спіткала невдача - у Москві її направили до Всеукраїнського
ревкому, створеного більшовиками й боротьбистами як уряд УСРР Та члени Всеукрревкому, розглядаючи себе як
владу в країні, взагалі відмовилися розмовляти з делегатами, ставлячи питання про цілковите підпорядкування армії
УНР більшовицькому командуванню. Зрештою, в середині грудня 1919 р. ця делегація також виїхала до Житомира,
звідки її члени поодинці, переховуючись від репресій, вирушили на пошуки уряду УНР На цьому перетвори з
більшовиками і завершилися (див.: Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року). - С. 66).
■' Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 13-15.

272
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
6 грудня на нараді уряду та командного складу, яка відбулася вже без участі Головного отамана,
командири Запорізької, Волинської, Київської дивізій заявили про свою готовність перейти до
партизанських форм збройної боротьби. Рейд у білогвардійське запілля було вирішено розпочати
негайно. Армія отримала завдання пробитися у вороже запілля, дезорганізувати його комунікації та засоби
зв'язку, організувати повстанський рух на зайнятих білогвардійцями теренах, підтримати віру в
українську справу серед населення. Та найголовніше - військо мало протриматися до весни 1920 p., коли
очікувалися важливі зміни на світовій геополітичній арені, які мали посприяти продовженню
подальшої боротьби за незалежність1. Таким чином, прийняті в Чорториї рішення мали на меті врятувати
армію від остаточної загибелі
в «трикутнику смерті» і
зберегти її кадри до весни 1920 р.
До участі в поході
зголосилося близько 5 000 старшин
і вояків. Значна частина
вояцтва, переважно хворі та
поранені, була змушена залишитись
у «трикутнику смерті». Чимало
з них стали жертвами поляків,
які в ці дні не припиняли нападів
на місця постою українських
частин. Зокрема, до польського
полону майже в повному складі
потрапили вояки та старшини
зведеної дивізії СС, яка само-
демобілізувалася, та окремі
підрозділи запорожців2. Серед
інтернованих польськими
військами опинилися отаман Є. Ко-
новалець та штаби Запорізької й Січово-стрілецької дивізій. До зони польської окупації ще раніше
було відправлено хворих отамана А. Мельника, колишнього командарма полковника В. Тютюнника
та його начальника штабу полковника Є. Мєшковського, які перебували в надзвичайно критичному
стані й потребували лікарської допомоги3. На зайнятих поляками теренах залишилися також хворі
командири дивізій полковники П. Кудрявцев і Г. Базильський. Усього ж польськими військами у цей
час було взято у полон й інтерновано до 8 000 українських вояків, переважно хворих та поранених.
У ці ж дні було оприлюднено складену ще 4 грудня за участю С Петлюри відозву Ради
народних міністрів УНР до населення України. її автори, безумовно, усвідомлювали значущість
моменту, підводячи своєрідний підсумок усієї попередньої діяльності уряду: "В будуванні Самостійної
Української Народної Республіки в цей момент кінчається один період - період нечуваної героїчної
боротьби і великих страждань українського народу. Доля судила, що український народ на шляху
до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася
і вважається як приватна здобич дт кожного, хто може свої бажання піддержати озброєною си-
1 Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С 11-12.
2 Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 12; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї. - С. 283-284.
До польського полону зведена дивізія СС потрапила майже в повному складі - 80 старшин і 600 вояків (див.: Biblioteka
Narodowa w Warszawi. - Archiwum im. Tarasa Szewczenki. M/f. 92256. Арк. 846. Лист отамана Є. Коновальця до
сотника Я. Чижа, б.д.)
J Допомога польських лікарів врятувала життя лише А. Мельнику та Є. Мєшковському. Полковник В. Тютюнник,
не приходячи до свідомості, помер у ніч з 18 на 19 грудня 1919 р. у Рівному, у 39-му епідеміологічному шпиталі
Війська Польського. 21 грудня його було поховано на шпитальному цвинтарі, в окремій могилі з високим дубовим
хрестом з написом, що не зберігся до наших днів (див.: ЦДАВО України. - Ф. 4018. - Оп. 1. - Спр. 69. - Арк. бзв;
Маланюк Є. Андрій Мельник (Уривок зі спогадів) // Непогасний огонь віри. Збірник на пошану полковника
Андрія Мельника, голови Проводу Українських Націоналістів. - Париж: Націоналістичне Видавництво в Європі,
1974. - С 76).
Демобілізоване командування Сіговт стрільців. Сидять зліва направо:
сотник М. Матгак, отаман А. Мельник, отаман Є. Коновалець, підпемковник
Р Сушко, сотник І. Даньків. Стоять: сотник І. Андруї,
полковник Р. Дашкевиг, сотник В. К)7абськии, сотник Я. Чиж

Розділ 12 273
лою, а не як хата вільного українського народу і свобідних, рівноправних меншостей цієї країни1."
Відсутність підтримки з боку Антанти була головною причиною, яка, згідно з відозвою, пояснювала
катастрофу українського державного будівництва. Повідомлялося, що уряд "тимчасово переходить
на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від вищого командування ті
завдання, які воно повинно надалі виконувати... Правительство не припиняє своєї діяльності і дсхложить
всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця"2. Крім
цього, звертало на себе увагу й задеклароване у відозві ставлення до більшовизму: "Народ України
і наше республіканське військо знає, що в большевизмі порятунку немає. Большевицький комунізм
на українському ґрунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну, нове
кровопролиття, втретє знищити Україну матеріально"3. Таким чином, уряд УНР відкидав можливість
пробільшовицької орієнтації. "Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами
і наперекір нашим лютим ворогам вона буде жити вільно й самостійно. Як раніше, так і тепер нашим
кличем буде самостійна Народна Республіка"4.
Отже, незважаючи на потрясіння й невдачі останніх місяців, керівництво УНР залишилося вірним
демократичним цінностям. Попри вкрай несприятливі обставини і невизначене майбутнє, боротьба
за вільну Україну й надалі мала продовжуватися проти всіх ворогів - як білих, так і червоних росіян.
Саме цією ідеєю й керувалася Дієва армія УНР, яка вранці 6 грудня 1919 р. під проводом
генерала М. Омеляновича-Павленка вирушила на окуповані білогвардійцями українські землі. Це був
початок героїчного рейду, що увійшов до історії під назвою Першого Зимового походу.
* * *
Розпочинався новий етап в історії українських національно-визвольних змагань, пов'язаний з
переходом до партизанських форм збройної боротьби за українську державність.
Українсько-білогвардійська війна, яка велася регулярними арміями в умовах постійного фронту, фактично завершилася,
її завершальний етап, що тривав упродовж другої половини листопада 1919 p., характеризувався
остаточною військовою та політичною катастрофою уряду УНР.
Позбавлена збройної підтримки з боку УГА, знесилена й виснажена попередніми боями армія
УНР вже не могла протистояти білогвардійським військам. Розпадався державний апарат, військо
перетворювалося на величезний рухомий шпиталь, уряд втратив майже всю свою територію... Голова
Директорії УНР, визнаний лідер українського національно-визвольного руху, Головний отаман
Симон Петлюра був змушений залишити терен України.
АрміяУНР переживалацілковитий розвал і вже не розглядалася в ставці А. Денікіната Н. Шилл інґа
як серйозний противник. Командування Новоросійської армії ЗСПР у цей час перекинуло основну
частину своїх військ на більшовицький фронт та на придушення селянських повстань.
Саме деморалізація і зневіра, а не переважаюча сила противника привели армію УНР у
«трикутник смерті», що став трагічним символом її катастрофи та поразки.
1 Док. № 207.
2 Док. № 207.
3 Док. № 207.
> Док. № 207.

274
Перший Зимовий похід:
армія УНР у боротьбі проти білогвардійців
(грудень 1919 p.-січень 1920 p.)
Розповідь про українсько-білогвардійську війну була б неповною без розгляду бойової діяльності
української армії в білогвардійському запіллі під час Першого Зимового походу.
На кінець листопада-початок грудня 1919 р. становище білогвардійців стало критичним. На
московському напрямку червоні завдали їм остаточної поразки в районі Орла, Воронежа та Курська1.
Під натиском переважаючих сил більшовиків білі почали відступ на південь, до Дону та Кавказу.
Бойовою ініціативою остаточно заволоділи червоні.
За таких умов спроби денікінського командування зупинити наступ більшовиків в Україні були
марними. 13-та, 8-ма та 1-ша Кінна армії червоних просувалися до Донбасу, долаючи опір Донської
та Добровольчої армій білих. 14-та більшовицька армія розгорнула наступ на Лівобережну Україну,
а 12-та провадила бойові дії на Правобережжі та Чернігівщині, маючи на меті захопити Київ. На
лінії Фастів-Київ-Мена червоних ледь стримували білогвардійські війська Київської області ЗСПР
- головним чином т. зв. полтавський загін генерала Бредова (Гвардійська, 4-та Стрілецька, 4-та
піхотна (нового формування) та 5-та і 7-ма піхотні дивізії, 2-га Терська пластунська бригада й
різноманітні дрібні підрозділи) силою в 6-7 тис. багнетів2. Ліве крило військ Київської області прикривав
у районі Козятина загін полковника С. Ґвоздакова3. У запеклих боях білогвардійці ледь стримували
натиск 12-ї більшовицької армії.
У той же час 11 грудня 14-та червона армія заволоділа Харковом та Полтавою1. Побоюючись
прориву фронту, командування військ Київської області ЗСПР з 11 грудня припинило наступальні
спроби на Правобережжі, перейшовши до оборони, яка вже незабаром змінилася відступом5.
Розгортання повстансько-партизанського руху в Україні постійно відвертало увагу
білогвардійського командування від подій на фронті. "Та на зміну червоним з'явився новий ворог - зелений, жов-
тоблакитний та інших кольорів... " - згадував один із співробітників штабу Київської групи
білогвардійців6. Значних розмірів повстанство досягло в безпосередньому запіллі білогвардійців, на Київщині.
У районі Васильків-Обухів діяли колишні загони отамана Зеленого, на Черкащині повсталі селяни
під прапором УНР проголосили «Холодноярську повстанську республіку». Вздовж лінії Черкаси-
Бобринська розтягнулися нечисленні частини 2-го армійського корпусу генерала М. Промтова з
завданням ліквідувати осередки повстансько-партизанського руху в цьому регіоні. Частинам Промтова
довелося витримати жорстокі бої з холодноярськими повстанськими загонами отамана В. Чучупаки.
На Полтавщині також розгорнулася діяльність повстанських загонів, які здебільшого виступали під
егідою боротьбистів.
Не ліпшим /ця білогвардійців було й становище на Херсонщині чи Катеринославщині. "Поразка
петлюрівських військ, [завдана] частинами генерала Шиллінґа, мало допомогла справі, оскільки
розсіяні петлюрівці утворили партизанські загони, гаслом яких була помста добровольцям. З ін-
1 Гражданская война и воєнная интервенция в СССР. Энциклопедия. - С. 284.
2 ГАРФ. - Ф. 5881. - Он. 2. - Д. 492. - Л. 3, 14.
3 ГАРФ. - Ф. 5881. - Он. 2. -Д. 492. -Л. 3.
4 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 542-545.
5 ГАРФ. -Ф. 5881. -Он. 2. -Д. 492. -Л. 17.
6 ГАРФ. - Ф. 5881. - Он. 2. - Д. 492. - Л. 24.

Розділ 13
275
Більшовики вступають до Харкова. 11 грудня 1919 р.
шого боку, паралельно з просуванням Одеських військ на Фастів-Жмеринку у них у запіллі
починалися бродіння і повстання, які охопили район Умані та Єлисаветграду", - згадував М. Ціммерман,
один із співробітників білогвардійської розвідки в Україні1. "Все запілля Київської групи до лінії
Катеринослав-Олександрівськ включно вже тепер переповнене бандами і загрожує перетворитися
на суцільне повстання. Залізниці, з огляду на відсутність пального та діяльність банд, напередодні
зупинки", - повідомляв 17 грудня командувач військ Новоросійської області генерал Н. Шиллінґ2.
Суцільний повстанський регіон являла собою й охоплена махновщиною Катеринославщина. Для
придушення повстанства сюди ще на початку листопада було скеровано 3-й армійський корпус,
розгорнутий на базі військ генерала Я. Слащова, проте значного успіху у ліквідації махновців
білогвардійці не досягли.
Сили білогвардійців у запіллі на Київщині та Полтавщині були мізерними. Чисельність залог
у містечках Київщини не перевищувала 100-200 багнетів, часто ця цифра була ще меншою. Всього
ж станом на 4 грудня в «охоронних ротах» та запасних частинах на Київщині налічувалося лише
849 багнетів3! На Полтавщині ця цифра сягала 3 316 багнетів - розкиданих по містах та оточених
неприхильним населенням4.
Тож, вирушивши вранці 6 грудня 1919 р. з любарського району на Київщину, армія УНР уже
в перші дні свого рейду виявила, що противник фактично не має значних сил у своєму запіллі.
Отже, українська армія, практично не маючи сутичок з білогвардійцями, досить швидко дісталася
Вінниччини, де були розташовані війська УГА.
Незважаючи на обставини останніх місяців, відносини між вояками обох українських армій
залишилися дружніми. Під час постою частин армії УНР на терені галицьких підрозділів останні охоче
передавали наддніпрянцям зброю, приймали до своїх шпиталів хворих та поранених. "Фактично
1 ГАРФ.-Ф.5881.-Оп.2.-Д. 723.-Л. 1.
2 ГАРФ.-Ф.5881.-Оп.2.-Д.492.-Л. 16.
J РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 97об.
* РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 97об.

276
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Більшовики вступають до Бердянська
Українська Галицька армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим
могла", - згадував заступник командувача армії УНР, командир Київської дивізії отаман Ю. Тютюнник1.
14 грудня армія УНР без бою зайняла Липовець, у якому ворожих частин просто не виявилося2.
16 грудня отаман Ю. Тютюнник розіслав з Липовця телеграму «Всім, всім», у якій повідомив про
вихід української армії в запілля білогвардійців. "Військовим частинам Добровольчої армії в двох-
добовий термін наказую або від'їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України, -
йшлося в телеграмі. - Невиконавшим наказу смерть"3.
Звісно, білогвардійці не збиралися виконувати цього «наказу», але їхнє командування звернуло
належну увагу на появу української армії у своєму запіллі. Білогвардійська розвідка вже незабаром
отримала досить точні відомості про склад та чисельність армії УНР4. Денікінцям було відомо також,
що С. Петлюра вже не перебуває в Україні, а армію очолює генерал М. Омелянович-Павленко. Єдине,
чого білогвардійці не знали, це намірів українського командування. Тому в штабах Новоросійської
та Київської армій ЗСПР вважали, що українські війська спробують прорватися через Київщину
на Лівобережжя, щоб там підняти повстання5. У доповіді начальника розвідувального відділу штабу
Київської області ЗСПР вказувалося, що українські частини "вірогідно до Полтави не дійдуть,
оскільки їхні відомості про повстанський рух у районі Полтави, є надзвичайно застарілими, можливо,
що ці банди, проходячи через найбільш охоплений повстанським рухом район, тобто Черкаський
та Чигиринський повіти, там залишаться"6. Такий розвиток подій був вкрай небажаним дт
білогвардійців, оскільки "з огляду на наявність у цих бандах значної кількості старшин, тобто петлюрівських
офіцерів, ці українські банди при своєму з'єднанні з бандами Черкаського і Чигиринського повіту
1 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 31.
2 Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 18.
3 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 33.
* РГВА. - Ф. 40238. - Оп. 1. - Д. 45. -Л. 40.
5 РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 70-70об.; Там же. - Ф. 39666. - On. 1. -Д. 41. -Л. 144.
6 РГВА. - Ф. 39666. - On. 1.-Д.41.-Л. 144.

Розділ 13 277
Захоплений більшовиками білогвардійський бронепотяг "Коршун
можуть надати їм суттєву підтримку як у сенсі організації банд, так і в їх посиленні"1. З іншого
боку, білогвардійське командування припускало, що українська армія збирається підняти повстання
в районі Білої Церкви, щоб таким чином спробувати захопити Київ2.
Та в кожному разі росіяни були переконані, що армію УНР потрібно «ліквідувати». Оскільки
українські частини вийшли на територію Київщини, командувач військ Київської області ЗСПР
генерал А. Драгомиров доручив це завдання командиру 2-го корпусу генералу М. Промтову. Той 15
грудня наказав залишити в Черкасах для бойових дій проти українців 76-й Кубанський полк 19-ї дивізії
(замість відправки до Києва, який саме тоді штурмували більшовицькі війська)3.
Та вже найближчими днями виявилося, що ситуація на більшовицькому фронті погіршилась
і білогвардійці на деякий час втратили інтерес до армії УНР. 12-та більшовицька армія вдарила на
Київ і 16 грудня білогвардійці здали місто4. Війська Київської області було підпорядковано
генералу Н. Шиллінґу, який отримав зі ставки Денікіна наказ прикривати Південну Україну, утримуючи
Кременчук, лінію Черкаси-Бобринська-Цвітково, а також Христинівку, Вінницю й Жмеринку5.
Втім, командування армії УНР також не прагнуло встрявати в активні бойові дії проти
білогвардійців. Слабкість армії, виснаженість її особового складу диктували М. Омеляновичу-Павленку
необхідність уникати боїв чи сутичок зі значними силами білогвардійців. Прагнучи передусім дати
війську можливість відпочити після безперервних кількамісячних боїв, командарм прийняв рішення
вивести армію до району Умані, подалі від лінії білогвардійсько-більшовицького фронту, вздовж якої
були зосереджені основні сили Київської та Новоросійської армій ЗСПР
Крім того, українське командування не полишало надій нате, що тепер, коли становище Денікіна
було приречене, на бік армії УНР перейдуть частини УГА.
1 РГВА. - Ф. 39666. - Оп. 1.-Д.41.-Л. 144.
2 РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 70-70об.; Там же. - Ф. 40238. - Оп. 1. -Д. 45. - Л. 40.
3 РГВА. - Ф. 39668. - Оп. 1. - Д. 6. - Л. 70об.
1 Гражданская война на Украине. - Т. 2. - С. 553-554, 563.
:> Клавинг В. Гражданская война в России: белые армии. - С. 139; ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. -Л. 21.

278
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Ці сподівання мали певні
підстави. Попри те, що
галицьке командування зберігало
лояльність до білогвардійців,
серед молодшого старшинського
та рядового складу УГА дедалі
більше поширювалося
невдоволення союзом з Денікіним1. Це
відобразилося й на настроях
вищих галицьких
воєначальників - українців за
національністю, яким зрештою була зовсім
небайдужа українська
національна справа. Серед вищого
командного складу УГА
виникла таємна колегія (отамани
С. Шухевич, О. Лисняк, четар
Д. Паліїв та ін.), яка мала своїм
завданням пошук шляхів
порятунку УГА з катастрофічного
Старшим штабу 2-ї Коломийської бригади. В центрі - командир бригади становища2. Передусім таємна
отаман Віметаль. 28 грудня 1919р. колегія зв'язалася з
командуванням армії УНР, яке повідомила про свій намір розірвати угоду з Денікіним та приєднати УГА
до армії УНР. М. Омелянович-Павленко відрядив до Вінниці спеціальну місію у справі переговорів
про об'єднання обох армій, яка 20 грудня прибула до Вінниці. 25 грудня представники УГА та
армії УНР підписали у Вінниці угоду про об'єднання обох армій під командою генерала М. Омеляно-
вича-Павленка та створення спільного фронту проти Денікіна*. Тимчасово виконуючий обов'язки
Начального вождя УГА генерал М. Тарнавський, що заступав хворого на тиф О. Микитку, за
розпорядженням останнього схвалив цю угоду і навіть зобов'язався "в міру можливости задержати в своїм
віданню район: Вінниця, Жмеринка, Вапнярка з метою забезпечення адміністративної праці уряду
УНР та удержання публічного ладу й порядку в згаданім районі"4.
Та ця угода фактично залишилася формальністю - Галицька армія внаслідок поширення
епідемії тифу та відсутності матеріального забезпечення цілковито втратила здатність до
передислокації, не кажучи вже про відновлення бойових дій. До того ж, бойовий дух її особового складу вия-
1 Генерал Шиллінґ відзначав у доповідях керівництву цілковиту лояльність галицького командування (див.:
ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. - Л. 31). „Всі вищі офіцери на чолі з генералом Микиткою та його начальником
штабу генералом Ціріхом (правильно Ціріцом. - М. К.) одягнули російські погони і всюди заявляли, що галичани
були завжди російськими по духу, що Галичина - це Угро-Росія," - згадував начальник Головної залізничної дільниці
в Україні В. Орехов (Орехов В. Из пережитого. Эпизоды гражданской войны. - С. 313). Подібні свідчення
фактично підтверджує у своїх споминах і четар Д. Паліїв, зазначаючи, що „для полк. Ціріца не було сумніву, що УГА має
ділити спільну долю з Денікіним і іншого виходу з ситуації він взагалі не допускав" (Паліїв Д. На чисту воду. - С.16).
Начальник штабу військ Новоросійської області генерал В. Чернавін також відзначав лояльність старших
воєначальників УГА - на відміну від молодшого офіцерського складу армії, серед якого він спостеріг навіть „русофобську
тенденцію" (ГАРФ. - Ф. 5956. - Оп. 1. - Д 391. - Л. 21).
2 Паліїв Д. На чисту воду. - С. 16.
3 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 32. - Арк. 5-5зв.; Biblioteka Narodowa w Warszawi. -
Archiwum im. Tarasa Szewczenki. M/f. 92256. Арк. 170. Протокол, зложений між представниками Наддніпрянської
армії та Української Галицької армії у Вінниці дня 25-го грудня 1919 року.
і Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 pp. - Т. 2. - С. 173. Очевидно, генералу Тарнавському
довелось багато передумати за ті півтора місяця, що минули після переходу Галицької армії на бік білогвардійців та
його звільнення з посади командувача армії. Як свідчать сучасники, наприкінці грудня 1919 р. він цілковито
схвалював плани таємної колегії УГА розірвати союз з Денікіним та приєднатися до армії УНР (див. наприклад: Паліїв Д.
На чисту воду. - С 17).

Розділ 13
279
вився надломленим випробуваннями останніх кількох місяців; серед старшин та вояків поширилися
зневіра та деморалізація, що знаходило свій вияв зокрема у поширенні пробільшовицьких настроїв.
Наближалися більшовики, і відступати було нікуди - тож таємна колегія в останні дні грудня
1919 р. розпочала переговори вже з підпільним більшовицьким губкомом Поділля, які пізно ввечері
31 грудня завершилися домовленістю про перехід УГА на бік більшовиків.
Ідея приєднання УГА до армії УНР таким чином залишилася нереалізованою. Представники
армії УНР повідомили М. Омеляновича-Павленка, що "в Галицькій армії частинно помітна течія
до більшовизму як кращого виходу із скрутного становища, в яке вона знов попала завдяки авантюрі
з Денікінцями..."1. Отже, розраховувати на УГА навряд чи було можливим - і армія УНР продовжила
свій рейд на південну Київщину.
Наприкінці грудня 1919 р. білогвардійські війська Київської області відкотилися налінію Вінни-
ця-Черкаси (утримання Вінниці покладалося на Галицьку армію). У районі Черкаси-Цвітковс
розташовувалася група генерала
Бредова; до району Тальне-Умань
відтягувався 2-й корпус
генерала Промтова2.
Проте й на цій лінії
деморалізовані білогвардійські війська
не затрималися, не витримавши
натиску червоних. 26 грудня
Шиллінґ віддав військам новий
наказ про відступ. Корпус
Промтова зосереджувався в районі
Нововоронцовка-Апостолове-
Долинська-П'ятихатки. Брєдов
мав вийти налінію Кременчук-
Знам'янка-Єлисаветград-По-
мішна—Ольвіополь; загін Ґвоз-
дакова відступав до Бирзули3.
Таким чином, більшовицько-
бІЛОГВардІ ЙСЬКИЙ фронт стрімко Старшини 3-го куреня 2-ї Коломийської бригади. 26 грудня 1919р.,
ВІДКОЧувавСЯ на ПІВДеНЬ, ЗНаЧНО с- Кобилецьке на Поділлі
швидше, аніж розраховувало командування армії УНР Українська армія перебувала в
південно-західному районі Київщини, рухаючись до Умані, коли білогвардійці розпочали свій відступ.
Українське командування прагнуло уникнути зустрічей з відступаючими, але все ж переважаючими силами
денікінців, хоча й не завжди це вдавалося. 26 грудня під містечком Животовим білогвардійський
загін полковника Попова (зведений полк Кавказької кінної дивізії, 2-га Терська пластунська бригада,
київська державна варта) наштовхнувся на 3-тю Залізну дивізію армії УНР і, атакувавши, завдав їй
поразки4. 28 грудня під Жашковом відбувся бій Київської дивізії Ю. Тютюнника з білогвардійцями,
у ході якого українські частини завдали значних втрат ворогові5.
26 грудня 60-та більшовицька дивізія вибила частини Брєдова з Кременчука. 31 грудня червоні
захопили Черкаси6. Білогвардійська Київська група відступала на Єлисаветфад-Ольвіополь. Район Умані,
який опинився між білогвардійськими і більшовицькими військами, 31 грудня зайняла армія УНР
Внаслідок стрімкого відступу білогвардійців українська армія фактично втратила бойовий
контакт з ними. Більшовицькі війська ще тільки наближалися до південної Київщини. "Вже в перших
1 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - On. 1. - Спр. 32. - Арк. 2; Паліїв Д. На чисту воду. - С. 17.
2 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. - Л. 22.
3 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. - Л. 28.
4 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - Т. 1. - С. 229-232; Столыпина. Записки драгунского офицера
(1917-1920 гг.). - СПб., 1992. - С. 93-94; ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. - Л. 31.
5 Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. - С. 23.
6 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. -Д. 492. -Л. 31.

280
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Е
Бронепоіпяг У/А "Стрілець"
днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Вже тоді, на нашу думку,
вони були трупом, в якому штучно підтримувала життя Антанта... - згадував Ю. Тютюнник. - В цей
момент д,т нас було важно, щоб якнайдовше протяглася боротьба поміж нашими ворогами, білими
та червоними росіянами"1.
Білогвардійці в Україні були приречені. Наприкінці грудня 1919 р. - на початку січня 1920 р.
більшовицькі війська захопили Донбас, відкинувши частини Добровольчої армії на південний схід.
Київська та Новоросійська групи ЗСПР виявилися відрізаними від основних білогвардійських сил.
12 січня червоні захопили Катеринослав. Київська та Новоросійська групи ЗСПР, не маючи іншого
виходу, відступали до Північної Таврії та Одеси.
Перебування армії УНР у районі Умані не було тривалим. Більшовицькі частини наближалися,
і вже невдовзі їхній авангард вийшов до уманського району.
Попереду більшовиків рухався загін отамана Волоха, який не побажав влитися до Червоної армії
і діяв як окрема частина під гаслами українських боротьбистів. 12 січня 1920 р. раптовим нападом на
розташовані тут частини армії УНР волоховці та червоні захопили Умань2.3 наказу М. Омеляновича-
Павленка українська армія відступила на південь. Після дрібних сутичок з відступаючими
білогвардійськими частинами українське військо зосередилось у районі Улянівка-Олександрівка, що на
північ від Ольвіополя.
Насувався новий противник - червоні. Самі більшовики запевняли, що Червона армія прийшла
в Україну лише для того, щоб визволити країну від Денікіна. Разом з ними йшли боротьбисти, що
начебто свідчило про щирість їхніх заяв. Українська армія опинилася перед дилемою - битися з
червоними, як раніше, чи допомагати боротьбистам будувати «Українську Радянську державу»?
17 січня 1920 р. в с Вовча Балка відбулася нарада командного складу армії УНР за участю М. Оме-
ляновича-Павленка, Ю. Тютюнника, О. Загродського та командирів полків, яка відкинула всі
пропозиції боротьбистів про перехід української армії на т. зв. "радянську платформу"3. Українське військо
залишилося вірним ідеї державної самостійності України. Це рішення знайшло підтримку з боку стар-
1 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 36.
2 Доцснко О. Зимовий похід (6.XII.1919-6.V.1920). - Варшава, 1932. - С. 37; Biblioteka Narodowa w Warszawi.
Archiwum im. Tarasa Szewczenki. M/f. 92132. Арк. 62. Наказ по військам УНР ч. 18 від 16 січня 1920 р.
3 Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919-6.V.1920). - С 47.

Розділ 13
281
Білогвардійці ще намагалися затриматись на зайнятих рубежах у Херсонщині, щоб прикрити від
наступу більшовиків Одесу і Таврію. Бредов намагався утримати лінію Долинська-Новоукраїнка-
Саврань. Та червоні, наступаючи головним чином уздовж залізничних ліній, 15 січня підійшли
до Долинської. Після тривалих боїв протягом 19-22 січня більшовики здобули Єлисаветград.
Деморалізовані денікінські частини остаточно втратили здатність до опору й відкочувалися на
південь, позначаючи шлях свого відступу масовими грабунками та єврейськими погромами.
Старшини конвою командарма під zac Першого Зимового походу
У цей час білогвардійське командування визначило появу армії УНР у районі на північ від Оль-
віополя. Українські сили було досить точно оцінено в 2 500 багнетів1. Надзвичайно важке становище
спонукало білих до роздумів про те, ким же є українці у цій війні - ворогами чи все ж таки
потенційними союзниками в боротьбі проти червоних2? Ще з кінця грудня 1919 p., після втрати Києва,
білогвардійське командування розглядало можливості порозуміння з армією УНР3.
20 січня начальник ольвіопольського загону білогвардійців полковник Попов направив через
посланця листа до командування армії УНР, у якому прохав не відмовити відповісти, чи згодні
українці розпочати переговори з керівництвом ЗСПР про "припинення межи арміями ворожого стану
задля спільної праці проти нашого загального ворога - комуністів"4. Попов підкреслював, що мова
йде виключно про можливість військового союзу між українською та білогвардійською арміями, без
визначення будь-яких політичних аспектів такого порозуміння. "Не будемо згадувати старе, не
будемо розвідатися, хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоч і запізно, дійти до згоди.
Чи не дивно, що як і ті, так і другі б'ються з комуністами одночасно, але не можуть дійти до згоди між
собою, - писав білогвардійський полковник. - У Вас є те, чого немає у нас - прихильність людности.
У нас є те, чого бракує у Вас - військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо"5.
1 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2. - Д. 492. - Л. 34.
2 Див. наприклад: РГВА. - Ф. 39673. - Оп. 1. - Д. 47. - Л. І-Іоб.
3 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921 pp. - Т. 2. - С. 183.
4 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 26. - Арк. 5.
5 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 26. - Арк. 4.

282
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Кінний відділ УГА. 14 грудня 1919p., Куликів
Та вимушені й запізнілі «дружні пропозиції» білогвардійського командування виявилися нікому
не потрібними. Отаман Ю. Тютюнник, отримавши листа полковника Попова, повідомив у відповідь,
що будь-які переговори з білогвардійцями до визнання російським керівництвом державної
незалежності України неможливі1.
22 січня Київська та Волинська дивізії під загальною командою отамана Ю. Тютюнника
перетнули лінію більшовицько-білогвардійського фронту і вирушили на Черкащину, знищуючи дрібні
більшовицькі відділи та органи радянської адміністрації2. Запорізька дивізія ще якийсь час лишалася
в запіллі білогвардійців у районі Ольвіополь-Новоукраїнка, шукаючи зручної нагоди перетнути
більшовицький фронт.
22 січня більшовики розбили під Долинською білогвардійську 5-ту дивізію, прорвавши таким
чином фронт генерала Шиллінґа. Намагання білогвардійців затриматися на вузлових залізничних
станціях успіху не мали. Щоб спробувати контратакувати червоних, білогвардійське командування
направило усі сили зі жмеринського напрямку до Ольвіополя.
23 січня Запорізька дивізія наштовхнулася біля с Мануїлівка в районі Новоукраїнки на частини
Гвардійської піхотної дивізії білих. Після короткого бою запорожці відступили, втративши
полоненими біля 60 вояків; білогвардійці захопили також канцелярію 8-го Запорізького загону3. Запорізька
дивізія продовжила кількома окремими колонами свій рух уздовж лінії фронту і за кілька днів
вирушила на північ, у більшовицьке запілля, на з'еднання з силами Тютюнника.
Білогвардійські Київська та Новоросійська групи відтягувалися до району Одеси.
30 січня більшовики взяли Вознесенськ, і денікінці остаточно втратили будь-який бойовий
контакт з українською армією УНР. Та їхня доля в Україні вже й без того була вирішена - червоні впев-
1 Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - С. 37.
2 Доценко О. Зимовий похід (6.XIU919-6.V.1920). - С 55.
* Голеевский М. Материалы по истории Гвардейской пехоты и артиллерии в гражданскую войну 1917-1922 гг.
- Кн. 2. - 1922. - С. 56-57; РГВА. - Ф. 39673. - Оп. 1. -Д. 47. -Л. 1-1об.

Розділ 13 283
нено тіснили білогвардійські війська до чорноморського узбережжя, де на денікінців чекала лише
капітуляція або ж відхід за межі України.
Армія УНР у цей час опинилася перед обличчям нового, чи власне, свого старого ворога -
російської Червоної армії, війська якої захопили переважну частину теренів України. Визволити країну
з-під нової окупації можна було лише силою зброї, і саме це прагнула зробити українська армія.
Боротьба продовжувалася...

284
Осінь 1919 p. стала переломним етапом /ця перебігу всієї збройної боротьби, що точилася
на східноєвропейських теренах колишньої Російської імперії. Військова поразка очолюваних
генералом А. Денікіним антибільшовицьких Збройних Сил Півдня Росії означала катастрофу білого руху
і близьку перемогу більшовиків - саме тоді фактично й визначився переможець у російській
громадянській війні. Вагому роль у поразці білогвардійців відіграла великодержавна шовіністична позиція
їхнього керівництва щодо неросійських народів імперії, які боролися за своє національне визволення.
Невизнання за національними державними утвореннями, які виникли на уламках Російської імперії,
права на самовизначення призвело до військових конфліктів ЗСПР з державами-лімітрофами.
Для російських білогвардійців, яким довелося діяти здебільшого на теренах національних окраїн
колишньої імперії, національне питання восени 1919 р. було значно актуальнішим, аніж /ця
більшовиків, затиснутих у Центральній Росії (власне Великороси). Непримиренна ворожість білогвардійців
до національно-визвольних рухів призвела до численних конфліктів. Цс стало вагомим чинником
послаблення та поразки білих урядів у боротьбі з більшовиками.
Серед конфліктів білогвардійців з «націоналами» найбільшим за своїми масштабами й значенням
була війна проти українців. Хоча восени 1919 р. Українська Народна Республіка та Збройні Сили
Півдня Росії мали спільного ворога - більшовиків, однак вони не змогли подолати національні
суперечності. Проти української армії білогвардійці кинули значні військові сили, незадіяні таким
чином у критичний момент на більшовицькому фронті. Розпорошеністю білогвардійських сил на різних
фронтах скористалися більшовики. Перейшовши до рішучого контрнаступу, більшовицькі війська
наприкінці осені 1919 р. завдали поразки виснаженим через нестачу резервів денікінським арміям.
Українсько-білогвардійська війна, яка завершилася наприкінці 1919 р. поразкою військ УНР,
мала надзвичайно важкі наслідки для всього подальшого перебігу українського
національно-визвольного руху. Уряд УНР втратив свою територію і був змушений емігрувати до Польщі, а вцілілі українські
війська вирушили в партизанський Зимовий похід на окуповані білогвардійцями терени України.
Наслідки цієї військово-політичної катастрофи український рух не зміг подолати й упродовж
наступних років національно-визвольних змагань, у 1920-1921 pp., коли відбувався останній етап
збройної боротьби за українську державність. Фактично після поразки у війні з білогвардійцями уряд УНР
перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений іти у фарватері
політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали
поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 pp.
Сам перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ в процесі
українського державотворення: відсутність внутрішньої консолідації, що зокрема проілюстрував розбрат між
наддніпрянським та галицьким урядами; неспроможність різних українських політичних сил
домовитися між собою; брак необхідного рівня державного мислення, викликаного нездатністю багатьох
політиків усвідомити вищість державних інтересів над партійними.
Дипломатична діяльність українського уряду на міжнародній арені напередодні та під час війни
з білогвардійцями виявилася неефективною. Слабко вироблена позиція української дипломатії в
питаннях «російської спадщини», спільної боротьби з більшовизмом тощо не дозволила використати
притаманні для багатьох впливових західних політиків антибільшовицькі настрої, щоб попередити
конфлікт між УНР та ЗСПР. Не менш згубні наслідки /ця української справи мала також неспромож-

Післямова
285
ність українських дипломатів відстоювати єдиний зовнішньополітичний курс, постійні хитання між
державною незалежністю та ідеєю федерації з Росією.
Державне керівництво УНР не змогло налагодити ефективну роботу державного апарату на
потреби фронту, або хоча б заручитися у війні з білогвардійцями широкою підтримкою населення.
Самих лише декларацій та добрих намірів д^я успішного державного будівництва виявилося замало.
Вкрай негативний вплив на перебіг бойових дій справила й власне організація українського запілля,
а точніше її фактична відсутність. Слабка державна адміністрація, про розбудову якої ніхто не дбав,
не могла здійснити проведення повноцінної мобілізації. Уряд, цивільна влада, військові установи
запілля не докладали достатніх зусиль, щоб забезпечити війська всім необхідним.
Внутрішня ситуація в українських збройних силах також була складною. Конфлікт з російськими
антибільшовицькими силами виявив серед командного складу українського війська - а це були
переважно колишні кадрові офіцери старої імперської армії - значні проросійські настрої. Це не могло
не позначитися на виробленні стратегічних планів, керівництві операціями тощо. Вищий командний
склад, за невеликим винятком, був переконаний у марності будь-якої боротьби проти білогвардійців
і налаштований виключно на поразку, що значною мірою й визначило перебіг подій. Такі настрої
цілковито паралізували волю до перемоги і викликали прийняття рішень, які перекреслювали бойові
успіхи військових з'еднань армій УНР та УГА.
З боку рядових бійців героїзму та самопосвяти в цій війні не бракувало, але військове
командування виявилося фактично неспроможним скористатися перемогами своїх військ. Просто-таки
дивовижна відсутність віри у власні сили та переконаність у тому, що противник все одно
сильніший, відігравала фатальну роль кожного разу, коли українські війська вже стояли на межі перемоги.
На початку вересня 1919 р. на підступах до Одеси переважаючі сили армії УНР цілком могли
знищити новоросійські формування білогвардійців, у жовтні на Поділлі в ході генеральної битви ворог
подекуди вже відступав, під Проскуровом у листопаді 1919 р. достатньо було лише однієї енергійної
контратаки... Для української сторони війна проти білогвардійців стала справжньою трагедією
втрачених можливостей.
Внутрішній розбрат між наддніпрянцями та галичанами, слабкість державної влади та
адміністративного апарату УНР, безпорадність військового керівництва, загальна політична роз'єднаність
українського табору стали головними причинами того, що восени 1919 р. український національно-
визвольний рух не витримав прямого збройного зіткнення з російськими антибільшовицькими
силами, які відстоювали ідею «єдиної та неподільної» Росії.
У свою чергу, білогвардійці у цій війні також не досягли повністю поставлених завдань - уряд
УНР не припинив своєї діяльності, а українська армія продовжила свою боротьбу, діючи вже
партизанськими методами. Разом з тим війна проти УНР не принесла Денікіну нічого, крім тривалого
відтягнення на український фронт певної частини своїх військ. Упродовж осені 1919 р. білогвардійці
кинули проти українських військ, за нашими підрахунками, більш як 18 000 багнетів і шабель. Це
була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямку, де її
використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Такий розвиток подій
видається тим більш ймовірним, якщо зважити, що однією з головних причин поразки Денікіна під
Орлом та Кромами у середині жовтня 1919 р. стала цілковита відсутність резервів. Білогвардійці
нічого не виграли, захопивши Правобережну Україну, оскільки отримали там мізерні людські
поповнення. В умовах гострої нестачі військ на більшовицькому фронті перемога у війні проти українців
була варта поразки. Лідерам російського білого руху довелося дорого заплатити за свою
непоступливість у «національному питанні».
Чи означала військова перемога білогвардійців перемогу «білої ідеї» над українським
національним рухом? Чи свідчило це про слабкість ідеї української державності? Сперечатися на цю тему
є справою невдячною. Сьогодні, коли українська держава стала реальністю, а російський білий рух
назавжди й безповоротно розчинився у минулому, історія вже дала свою відповідь на це питання.

286
Війна Української Народної Республіки
зі Збройними Силами Півдня Росії у світлі історіографії
Українська діаспорна історіографія
Незважаючи на важливе значення, яке мав збройний конфлікт УНР з білогвардійськими
арміями Півдня Росії для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 pp., ця тема й сьогодні
залишається майже недослідженою.
Перші загальні праці з історії визвольних змагань з'явилися серед української еміграції вже
у 1920-х роках. їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 pp. - українські
політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В. Винниченка "Відродження
нації", у 1921-1922 pp. - чотиритомне дослідження П. Христюка "Замітки і матеріали до історії
української революції 1917-1920 pp."1 Дещо пізніше, у 1927 p., з'явилася присвячена подіям 1917—
1920 pp. праця М. Шаповала2. Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів
національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час гетьманату та
початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В. Винниченка,
П. Христюка, М. Шаповала відображені значно слабше. У них практично не розглядається перебіг
українсько-білогвардійської війни, яка почалася фактично у вересні 1919 р.з витіснення денікінцями
українських військ з Києва (Київська катастрофа) і завершилася наприкінці 1919 р. військово-політич-
ною катастрофою уряду УНР Ці події згадуються скоромовкою, без висвітлення перебігу бойових дій.
Причинатакої неуваги до українсько-білогвардійської війни, очевидно, полягає передусім у
політичній орієнтації авторів. Ліві соціалісти (П. ХристюкіМ. Шаповал-членилівогокрилаУкраїнськоїПартії
Соціалістів-Революціонерів, В. Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української
Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях політику Директорії в 1919 p.,
змальовуючи її як "буржуазну", "контрреволюційну", "чорносотенно-націоналістичну" тощо. Оскільки
факт війни Директорії УНР з білогвардійським режимом Денікіна дещо суперечив такому баченню
історії, то згадані автори не прагнули звертати на нього увагу читача. Обмежившись згадками про
матеріальну незабезпеченість української армії та епідемію тифу в її лавах восени 1919 p., В. Винниченко,
М. Шаповал та П. Христюк головну увагу переносять на внутрішньополітичну боротьбу в УНР,
відносини соціалістичних партій з урядом, ворожнечу між Директорією та галицьким диктатором
Є. Петрушевичем. Така схема подачі матеріалу, окрім всього іншого, створює враження, що
наприкінці 1919 р. Директорія УНР зазнала катастрофи виключно через неспроможність відображати
інтереси «трудящихся мас» тощо. Війна УНР з білогвардійцями у цьому контексті трактується як другорядна
за своїм значенням подія, яка на фоні розлогих описів партійних програм варта лише короткої згадки.
У 1920-х pp. вийшли друком також нариси з історії визвольних змагань, написані вихідцями
з Галичини Д. Долинським, М. Лозинським та ін.3 Проте доба Директорії УНР, на відміну, напри-
1 Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 р. - грудень 1919 p.). - Ч. III. -
К., Відень: "Дзвін", 1920. - 535 с; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920 pp. -
Т. IV. - Відень, 1922. - 192 с.
2 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927. - 324 с
:* Долинський Д. Борба Українського Народу за Волю і Незалежність. Огляд подій за рр.1918,1919 і 1920. - Вінніпег:
Накладом "Руської книгарні", 1920. - 246 с; Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920. - Відень, 1922. - 228 с, га ін.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
287
клад, від доби Центральної Ради чи ЗУНР, відображена у працях галицьких дослідників досить
слабко й схематично. Про українсько-білогвардійську війну при цьому лише згадується - перебіг бойових
дій, їхній масштаб, значення перебувають поза увагою авторів. Наприклад, у праці Д. Долинського
загальним обсягом біля 250 сторінок ця війна згадана лише одним коротким реченням1. Описуючи
військово-політичну ситуацію восени 1919 р. в Україні, представники «галицького напрямку»
української еміграційної історіографії підкреслюють, що відсутність в українських військах достатньої
кількості зброї, амуніції та медикаментів в умовах стрімкого поширення епідемії тифу робили їхнє
становище безнадійним, виправдовуючи таким чином перехід Української Галицької армії на бік
білогвардійців у листопаді 1919 р. Очевидно, саме пов'язаність тематики українсько-білогвардійської
війни з таким дражливим питанням, як перехід УГА на бік Денікіна, відштовхувала галицьких
дослідників від їх вивчення. У 1929 р. вийшов друком нарис Є. Яворовського "Денікініяда Української
Галицької армії", присвячений подіям осені 1919-зими 1920 pp. Проте, як відзначали критики, ця
невеличка розвідка була занадто схематичною, "написаною досить хаотично і недбало", внаслідок
чого "вона не дає ні історичних матеріялів, ні не обхоплює даної історичної доби"2. Автор не
зупиняється докладно на перебігу операцій на українсько-білогвардійському фронті восени 1919 p., лише
зазначає, що запеклі криваві бої з денікінцями виснажили УГА і зробили її капітуляцію неминучою3.
На жаль, не залишили цілісних узагальнюючих праць з історії визвольних змагань 1917-1921 pp.
представники політичного табору УНР в екзилі. Задум видати фундаментальну працю під назвою
"Літопис української революції" з'явився на початку 1920-х pp. у О. Доценка, колишнього ад'ютанта
Головного отамана С. Петлюри, проте світ побачили лише четверта та п'ята книги цього дослідження.
Четверта книга праці О. Доценка майже цілковито присвячена подіям осені 1919 р.4 Автор на підставі
документів та власних спогадів детально розповідає про взаємовідносини між урядами УНР та ЗУНР
у цей період, їхнє ставлення до Денікіна, внутрішньополітичну боротьбу в українському таборі,
викликану війною з білогвардійцями. Докладно зупиняється О. Доценко й на перебігу державних нарад
УНР, на яких обговорювалася ситуація на денікінському фронті та пошуки виходу з кризи тощо. І хоча
конкретний перебіг бойових дій та військових операцій у "Літописі української революції" не
розглядається, проте праця О. Доценка містить надзвичайно цінний історичний матеріал, який допомагає
глибше збагнути період, в умовах якого розгорталася збройна конфронтація уряду УНР з Денікіним.
Цілковита нерозробленість теми українсько-білогвардійської війни 1919 р. в перших працях
з історії визвольних змагань значкою мірою пояснюється відсутністю відповідних
військово-історичних досліджень. У 1921-1922 pp. вийшла друком двотомна розвідка колишнього генерал-квар-
тирмейстера армії УНР М. Капустянського "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році",
присвячена операціям армії УНР та УГА проти більшовиків улітку 1919 р.5 Надзвичайно детальна
і ґрунтовна, військово-історична праця Капустянського вже незабаром після свого виходу в світ
стала класичною. Проте сьогодні мало хто знає, що М. Капустянський збирався видати ще один том
свого дослідження, присвячений українсько-білогвардійській війні 1919 р. "Моя мета накреслити
лише загальний перебіг подій на Вкраїні, з червня по листопад 1919 року", - писав Капустянський
у повному варіанті передмови до книги, перша частина якої з'явилась друком у 1921 р.6 Зберігся
лист М. Капустянського до директора Музею-Архіву Визволення України професора І. Шендрика
від 5 липня 1922 р., в якому він писав, що працює над останньою частиною своєї книги,
присвяченою війні УНР проти білогвардійців восени 1919 р. У зв'язку з цим Капустянський прохав також
генерала А. Кравса надіслати йому матеріали про Київську катастрофу7.
1 Долинський Д. Галичина в pp. 1918-1920. - С. 191.
2 В. С. Євген Яворовський: Денікініяда Української Галицької армії // Літопис Червоної Калини. - 1929. -
Ч. 1.-С.21.
3 Яворовський Є. Денікініяда Української Галицької армії. Популярний нарис. - Яворів, 1929. - С. 12.
4 Доценко О. Літопис української революції: Матеріяли й документи до історії української революції 1917-
1923 pp. - Т. II. - Кн. 4. - К., Львів, 1923. - 362 с.
3 Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд). -
Львів: "Діло", 1921. - Кн. 1. (Ч. І й II). - 96 с; Кн. 2 (Ч. III). - 200 с На еміграції, в 1946 p., українське видавництво
в Мюнхені перевидало працю М. Капустянського, а в 2004 р. в Україні це зробило видавництво „Темпора".
6 Калустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. - Кн. 1 (Ч. І й II). - С. 7.
7 ПДІА України у Львові. - Ф. 369. - Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 60,68.

288
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Що перешкодило М. Капустянському завершити свою роботу? Очевидно, насамперед гостра
нестача джерельної бази. Перші дві книги "Походу..." були написані в 1920-1921 pp. на підставі
щоденного журналу бойових дій штабу Дієвої армії УНР, який уже в 1922 р. вважався втраченим1.
Архів Дієвої армії за другу половину 1919 р. загинув наприкінці 1919 р. в «трикутнику смерті»; архів
Галицької армії навесні 1920 р. потрапив до рук більшовиків і був вивезений до Москви. Дослідник
опинився в умовах практично цілковитої відсутності необхідних документальних матеріалів.
Зрозуміло, це не могло не поставити саме написання такої військово-історичної праці під питання.
А невдовзі М. Капустянський розірвав відносини з політичним табором УНР, пригнавшись до
учасників українського націоналістичного руху УВО-ОУН. Націоналістична ідеологія популяризувала
насамперед героїчні сторінки української історії, пов'язані з духом самопосвяти та соборності
(загибель української молоді під Крутами в січні 1918 p., здобуття об'єднаними українськими арміями
Києва в 1919 р. тощо). Українсько-білогвардійська війна, пов'язана з такими «безславними» подіями,
як Київська катастрофа, ворожнеча між урядами УНР та ЗУНР, поразка українських армій, перехід
УГА на бік Денікіна, не вписувалася у подібний перелік героїчних подій і, відповідно, не викликала
дослідницького інтересу серед українських націоналістів.
Тенденція акцентувати увагу передусім на героїчних подіях доби 1917-1921 pp. стала
характерною в цей час для всієї української військової історіографії. І хоча не було здійснено жодної
наукової чи бодай популярної спроби дослідити боротьбу збройних сил УНР проти Денікіна в 1919 р.,
в історичних працях та мемуаристиці з 1930-х pp. утверджується думка про те, що головними
причинами поразки української армії в цій війні стали саме матеріальна незабезпеченість та епідемія
тифу, а не помилки воєначальників, прорахунки вищого державного керівництва чи
галицько-наддніпрянський розбрат. Військово-історичні розвідки В. Проходи і П. Шандрука, які з'явилися
на початку 1930-х pp.2, надовго «закріпили» цю тенденцію в еміграційній історіографії. Описуючи
бойову діяльність армії УНР в 1917-1920 pp., згадані автори розглядають головним чином
українізацію російської армії 1917 p., події першої й другої українсько-більшовицьких війн, Зимовий похід.
Війну з російськими білогвардійцями В. Прохода згадує лише одним реченням, з якого випливає,
що "не російські добровольчі та червоні армії, але тиф переміг українське військо"3. П. Шандрук,
констатуючи, що проти української армії Денікін кинув свої найліпші війська, також обмежився
лише короткою згадкою про те, що "й з цим ворогом давала собі раду Українська армія, неодноразово
б'ючи його. Не могла дати ради лише з браком набоїв, одягу, ліків..."1 Саме матеріальна
незабезпеченість, на думку П. Шандрука, підірвала боєздатність і стала головною причиною поразки
українського війська у війні проти денікінців.
Починаючи з 1930-х pp., ця схема лягла в основу загальних та енциклопедичних праць з історії
України, які належали перу еміграційних дослідників5. Про українсько-білогвардійську війну майже не
згадувалося, її значення применшувалося. Певним винятком стала колективна праця
західноукраїнських дослідників "Історія українського війська", видана в 1936 р. у Львові. Досить значним за обсягом
у ній був розділ, присвячений українській армії в 1917-1920 pp., зокрема, за Директорії УНР (1919 p.).
Подіям українсько-білогвардійської війни в цій праці було відведено менше місця, аніж кампанії проти
більшовиків, проте було зроблено спробу схематично окреслити її перебіг, виділити основні етапи та
головні військові операції (наступ військ УНР на уманському й балтському напрямках на початку жовтня
1919 p., контрнаступ білогвардійців та генеральна битва в другій половині жовтня 1919 р)6. Значною
1 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 47. - Арк. 9зв.
2 Прохода В. Вождь та військо // Збірник памяти Симона Петлюри (1879-1926). - Прага: Накладом
Міжорганізаційного комітету для вшанування пам" яти Симона Петлюри в Празі, 1930. - С. 109-148; Шандрук П.
Армія УНР та її боротьба за державність // Гуртуймося. Неперіодичний журнал військово-громадської думки. -
1932.-Ч. IX.-С 7-14.
3 Прохода В. Вождь та військо. - С. 142.
* Шандрук П. Армія УНР та її боротьба за державність. - С. 12.
5 Див. наприклад: ДоценкоО. Визвольні змагання 1917-23. Армія УНР 1917 - 1921 // Українська Загальна
Енциклопедія. Книга знання: в 3-х т. / Під ред. І. Раковського. - Т. 3. - Львів, Станіславів, Коломия: "Рідна школа",
1934. - С. 693-703.
6 Історія українського війська (від княжих часів до 20-х pp. XX ст.) / Під ред. І. Крип" якевича, Б. Гнатевича,
3. Стефанівата ін. -Львів: Видавництво І. Тиктора, 1936. - С 563.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографії
289
мірою це стало можливим завдяки використанню авторами "Історії українського війська" копії
щоденника бойових дій командування УГА, яка зберігалась у приватній колекції. Щопрадда, повноцінному
аналізу військових операцій перешкодила, окрім відсутності джерельної бази, переконаність авторів
у неминучості поразки української армії восени 1919 р. внаслідок епідемії тифу і матеріальної
незабезпеченості. Та все ж це була чи не перша в українській історіографії спроба бодай схематично окреслити
перебіг війни УНР проти Денікіна.
У цілому ж ця сторінка історії національно-визвольних змагань залишалася недослідженою
українськими істориками в еміграції. Жодних зрушень в цьому плані не відбулося й після Другої
світової війни. У роботі О. Терлецького з історії визвольних змагань, виданій у 1950 р., період
Директорії взагалі розглядався поверхово, а війна УНР з російськими білогвардійцями навіть не
згадувалася1. Складалося враження, що виключно епідемія тифу викликала втрату українською армією
Правобережжя та військово-політичну катастрофу УНР наприкінці 1919 р. («трикутник смерті»).
Подібні невідповідності, обумовлені тенденцією акцентувати увагу передусім на героїці доби,
трапляються й серед інших сюжетів з історії визвольних змагань 1917-1921 pp., що зауважували ще
сучасники тих подій2.
В умовах своєрідного ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою українські
дослідники в еміграції, вивчаючи добу національно-визвольних змагань 1917-1921 pp.,
зосередилися передусім на розкритті проблем, пов'язаних з агресією більшовицької Росії проти УНР,
політикою радянської влади в Україні тощо. Українські історики майже не виявляли наукового інтересу
до російського білого руху, який історично програв, вважаючи дослідження пов'язаної з ним
проблематики неактуальним.
Така сама ситуація була і в галузі військово-історичних досліджень періоду 1917-1921 pp. Дуже
стисло згадав українсько-білогвардійську війну О. Удовиченко у ґрунтовній в цілому праці "Україна
у війні за державність" (1954 р.):\ а відомий український військовий історик Л. Шанковський у
дослідженні "Українська армія в боротьбі за державність" (1958 р.)4 взагалі обійшов її увагою. У
виданому в 1958 р. на честь 40-річчя УГА збірнику матеріалів "Українська Галицька армія" було
опубліковано невелику статтю О. Станиміра про бойові операції галицьких військ проти денікінців восени
1919 р.5 Проте стаття була по суті біографічним нарисом автора, який тоді служив в УГА командиром
куреня і розповів про події Київської катастрофи, що передували збройному зіткненню УНР з Де-
нікіним. Тема участі УГА в боях проти білогвардійців у вересні-жовтні 1919 р. також залишилася
невисвітленою.
Усвідомлюючи потребу всебічного дослідження історії українського війська 1917-1921 pp.,
Л. Шанковський підкреслював у виданому в 1959 р. історіографічному нарисі, що конфлікт Денікіна
з урядом УНР примусив білогвардійців кинути проти української армії значні сили, послабивши тим
самим свій більшовицький фронт. Таким чином, Шанковський чи не перший серед своїх діаспорних
колег звернув увагу на те, що українсько-білогвардійська війна мала важливе значення для перебігу
всієї громадянської війни у Росії6. Проте й це не підштовхнуло істориків до дослідження цієї тематики.
У 1960-х pp. вийшли друком дослідження І. Нагаєвського і П. Мірчука з історії визвольних
змагань7. Головна увага авторів цих узагальнюючих праць присвячена подіям періоду Центральної Ради,
1 Терлецький О. Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 pp. -Лондон: Об' єднання бувших вояків-
українців, 1950. - С 39.
2 В. Т. Фрагмент бою 3-ої сотні 3-го Берестейського полку під м. Шумське на Волині навесні 1919 р. //
Український комбатант. Орган Союзу українських ветеранів. - 1955. - Ч. 3. - С 33.
3 Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил
1917-1921.-Вінніпег, 1954.-С 117-118.
4 Шанковський А. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: "Дніпрова хвиля", 1958. - 319 с.
:> Станимір О. Українська Галицька армія в боях з армією ген. А. Денікіна // . Українська Галицька армія.
У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (Матеріали до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С. 469-483.
6 Шанковський А. Визвольні змагання 1917-1920-1926 pp. (За написання воєнної історії перших Визвольних
змагань в українській та чужій мовах) // Український самостійник. Місячник політики, культури і суспільного
життя. - Мюнхен, 1959. - Ч. З (413). - С 18.
7 Nahayevsky I. History of the Modern Ukrainian State, 1917-1923. - Munich: Ukrainian Free University and Academy
of Arts and Sciences, 1966. - 317 p#; Мірчук П. Українська державність 1917-1920. - Філадельфія, 1967. - 400 с.

290
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
гетьманату П. Скоропадського, ЗУНР, боротьбі Директорії УНР проти більшовицької агресії тощо.
Війна УНР з білогвардійськими військами Півдня Росії не стала предметом їхнього дослідницького
інтересу. Обмежившись лише короткою згадкою про цю війну, І. Нагаєвський зазначає, що "на
цьому фронті велася важка боротьба", а П. Мірчук додає, що "українці мали зразу мілітарні успіхи"1.
На думку авторів обох праць, поразку української армії зумовило поширення в її лавах епідемії тифу.
У 1974 р. з'явилося фундаментальне дослідження Л. Шанковського "Українська Галицька армія".
Незважаючи на значну джерельну базу та критичний аналіз уже наявного в історіографії доробку,
Л. Шанковський не розглядає участі УГА в боях проти білогвардійців восени 1919 р. Повторюючи
твердження про те, що епідемія тифу та матеріальна незабезпеченість робили цю війну "повністю
безперспективною" для української армії, відомий історик разом з тим наголошує, що збройний конфлікт
з УНР став однією з головних причин загальної поразки російського білого руху наприкінці 1919 р.2
Вказані праці стали останніми серйозними науковими дослідженнями з історії визвольних
змагань, які вийшли на еміграції. З 1960-70-х років науково-популярні та публіцистичні публікації про
добу 1917-1921 pp. кількісно значно переважають наукові розробки. Цілковита нерозробленість
теми українсько-білогвардійської війни 1919 р. часто призводила до плутанини. Так, В. Филонович
у статті, присвяченій історії армії УНР, так описує події осені 1919 p.: "Червона ж Москва кидає
в Україну всі свої сили (? - М. К), робить контрнаступ, УГА вибуває з нашого проти московського
фронту і переходить у табір Денікіна. Це все примушує нашу армію до відвороту"3. З подібних
авторських інтерпретацій подій неможливо було зрозуміти, з ким же воювала українська армія восени
1919 р. - з більшовиками, білогвардійцями, епідемією тифу чи з усіма разом? Автори переважної
більшості науково-популярних публікацій з історії визвольних змагань, що вийшли друком у 1960-
70-х pp., воліли взагалі не торкатися цього періоду1.
Таким чином, на питання про те, що привело армію УНР та УГА від військових успіхів
(зайняття Правобережної України і Києва в серпні 1919 р.) до катастрофи й трагедії «трикутника смерті»
в грудні 1919 p., діаспорна історіографія не могла дати чітку й науково обґрунтовану відповідь навіть
на пізньому етапі свого існування. Тема збройної боротьби уряду УНР проти денікінських військ
восени 1919 р. фактично виявилася цілковито забутою або ж замовчуваною.
Отже, війна УНР з білогвардійськими силами Півдня Росії восени 1919 р. не стала предметом
наукового дослідження в українській еміграційній історіографії. Вже в перших працях з історії
визвольних змагань 1917-1921 pp., які побачили світ на еміграції, ця війна здебільшого
замовчувалась, оскільки не вписувалася в схеми, покликані довести «контрреволюційність» і «буржуазність»
Директорії УНР (В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал) або ж порушувала таке дражливе для
галицьких дослідників питання, як перехід УГА на бік Денікіна.
Оминалась увагою ця тема і в працях представників націоналістичного напрямку української
історіографії, оскільки не відповідала уявленням про героїчний чин українського народу в боротьбі
за державність. Недостатність джерельної бази не дозволяла й авторам військово-історичних праць,
виданих на еміграції (М. Капустянський, О. Удовиченко, Л. Шанковський), висвітлити ці події.
Та найголовніше, в умовах ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою діас-
порні дослідники зосередилися головним чином на розкритті проблем, пов'язаних з боротьбою
українців проти більшовизму, ставленням більшовиків до «українського питання» в 1917-1921 pp.
тощо. При цьому українські історики майже не виявляли інтересу до російського білого руху як такого,
що історично програв.
Спрямованість дослідницьких пошуків еміграційної історіографії на розробку в проблематиці
визвольних змагань аспектів, пов'язаних з боротьбою українського народу проти більшовицької
агресії, призвела до різного ступеня вивчення цілком рівнозначних явищ та подій 1917-1921 pp.
1 Nahayevsky I. History of the Modern Ukrainian State, 1917-1923. - P. 210; Мірчук П. Українська державність
1917-1920.-С. 347.
2 Шанковський Л. Українська Галицька армія. Воєнно-історична студія. - Вінніпег, 1974. - С. 241-243.
:і Філонович В. 45-ліття збройних сил // Український комбатант. - 1963. - Ч. 9. - С. 57.
1 Див. наприклад: Брик О. Тернистий шлях Українського Уряду (1918-1921). У 50-ліття відновлення
Української Держави. - Вінніпег, 1969. - 152 с; Артюшенко Ю. Змагання українського народу в 1917 - 1921
роках // Календар "Слово" на ювілейний 1978 рік. - Торонто: "Вільне Слово", 1979. - С. 52-60.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
291
Внаслідок цього еміграційна історіографія не спромоглася виробити адекватну наукову оцінку
українсько-білогвардійської війни 1919 р. Стійка тенденція до применшення ролі й значення цієї
війни унеможливлює об'єктивне пояснення причин військово-політичної катастрофи уряду УНР
наприкінці 1919 р.
Російська еміграційна історіографія
На початку 1920-х років один з найвідоміших публіцистів російської еміграції, С. Мєльгунов,
писав у редагованому ним журналі "На чужій стороні": «Особисто я глибоко переконаний в тому, що
якби прямолінійність ген. Денікіна не штовхнула його на божевільний шлях боротьби з Петлюрою,
якби ген. Денікін з самими незначними силами захопив був Москву, не звертаючи уваги на руїну
"в запіллі", він був би переможцем у громадянській війні і, хто знає, можливо, миротворцем та обла-
штовувачем нашої нещасної країни»1.
Проте позиція С. Мєльгунова (особливо в оцінці значення «боротьби з Петлюрою»), схоже,
не поділялася переважною більшістю російської еміграції. У працях білоемігрантських авторів,
присвячених історії російської фомадянської війни2 та білого руху3, про українсько-білогвардійську
війну в ліпшому разі лише згадується як про малозначну подію, що не справила помітного впливу
на перебіг фомадянської війни в Росії.
Певна інформація щодо українсько-білогвардійської війни містилася лише у фунтовному
дослідженні А. Денікіна4. Розповідаючи про збройний конфлікт з УНР, колишній головнокомандувач
ЗСПР подав короткі відомості про основні військові операції на українсько-білогвардійському
фронті. Він зазначив також, що проти армії УНР та УГА діяло не менше 8-10 тис. бійців білогвардійських
військ Новоросійської області ЗСПР5. Проте в дослідженні Денікіна головна увага, звичайно,
приділяється боротьбі проти більшовиків - війна з УНР змальована схематично, без належного аналізу
сил обох ворогуючих сторін та без оцінки її ролі й значення для перебігу військових операцій ЗСПР
восени 1919 р.6
Характерно, що переважна більшість російських еміфантських дослідників (у недалекому
минулому - учасники подій 1917-1920 pp.), виступаючи з позицій великодержавного шовінізму, вважала
непримиренно ворожу позицію білогвардійського керівництва щодо українського
національно-визвольного руху в 1919 р. цілком правильною. Такі відомі діячі білого руху, як А. Денікін, А. фон Лампе
та ін., не відносили війну з УНР до чинників загальної поразки Збройних Сил Півдня Росії7.
Загалом дослідження національних рухів на території колишньої Російської імперії у 1917-
1921 pp., динаміка їх взаємодії з подіями власне у Росії, схоже, не привертали уваги російської
історіографії чи суспільної думки на еміграції. Дослідницький інтерес еміфаційних авторів
зосереджувався здебільшого на питаннях, пов'язаних зі становленням тоталітарного комуністичного режиму
1 Цит. за: Л. С. Петлюровцы и добровольцы (Эпизод из антибольшевицкой борьбы) // На чужой стороне.
Историко-литературные сборники. - Прага, Берлин, 1924. - Т. VIII. - С. 230-231.
2 Ган А. (Гутман А.) Россия и большевизм. Материалы по истории революции и борьбы с большевизмом. - Ч. I.
1914-1920. - Шанхай, 1921. - 356 с; Милюков П. Россия на переломе: большевистский период русской революции:
в 2-х т. - Париж, 1927. - Т. 2. Антибольшевистское движение. - 281 с; Посевин С. Гражданская война 1918-1920:
Сравнительная оценка военно-гражданской тактики и приемов управления. Анализ и критика по данным бывш. шт.-
офицера для поручений. - Рига, 1936. - 440 с, га ін.
* Див.: Лампе А. Причины неудачи вооруженного выступления белых // Пути верных. - Париж, 1960. - С. 74-
86; Матасов В. Белое движение на Юге России. 1917 - 1920 годы. - Монреаль, 1990. - 211 с, га ін.
1 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. Вооруженные Силы Юга России. Заключительный период
борьбы. - Берлин, 1926. - 367 с.
Г) Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5 - С. 251.
(> Дані Денікіна на довгі роки стали единим джерелом /ця російських еміфантських дослідників щодо перебігу
українсько-білогвардійської війни (див.: Лехович Д. Белые против красных. Судьба генерала Антона Деникина. - М.:
„Воскресенье", 1992. - С. 251).
7 Деникин А. Кто спас Советскую власть от гибели. - Париж: Издательство Союза Добровольцев, 1937. - С. 18;
Лампе А., фон. Причины неудачи вооруженного выступления белых. - С. 6.

292
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
в Росії, історією білих урядів та збройної боротьби білогвардійців проти більшовиків. При цьому
вони не виявляли серйозного наукового інтересу до проявів українського руху в 1917-1921 pp.,
а праці українських істориків вважали не вартою уваги «сепаратистською пропагандою». Таким
чином, російська еміграція обмежилася лише низкою видань відверто пропагандистського характеру
на "українську тематику"1. Внаслідок цього, як визнавали окремі представники білої еміфації,
численна російська спільнота на чужині "перебуває в блаженному незнанні про зміст, силу і значення
української сепаратистської пропаганди"2.
Окремо варто згадати про так званий «козачий» напрямок російської еміграційної історіографії,
представлений працями з історії громадянської війни, які вийшли у міжвоєнний період з-під пера
представників донської та кубанської еміфації. Українсько-білогвардійська війна 1919 р.
здебільшого оцінювалася в них як подія, що не лише ускладнила загальне становище білогвардійців, але й стала
символом безглуздого великодержавного шовінізму денікінського командування. "На додачу до всіх
бід головне командування (денікінське. -М.К.), борючись з більшовиками, проти яких успішно
боролися війська Петлюри, зіткнувшись з останніми фронтом, замість того, щоб утворити єдиний фронт
у боротьбі з більшовиками, вступає у боротьбу з військами Петлюри, значно полегшуючи становище
більшовиків..." - зазначив Г. Покровський у нарисі, присвяченому аналізові внутрішньої політики
білогвардійців на Кубані3. Гостра критика національної політики Денікіна на Україні містилась і у
виданій у 1936 р. праці донських козачих генералів В. Сідоріна й Т. Старікова "Трагедія козацтва"4.
У цілому ж представники російської історичної думки на еміфації зверхньо ставилися до
українського національно-визвольного руху й не займалися його дослідженням. «Українську тематику»
фомадянської війни у Росії, в тому числі й збройний конфлікт між УНР та ЗСПР, російська емігра-
ційна історіофафія фактично проігнорувала.
Західна історіографія
Західні історики неодноразово вказували на важливе значення, яке мали взаємовідносини між
російським білим рухом та новоутвореними національними державами для антибільшовицької
боротьби в 1917-1921 pp. У 1960-70-х pp. на Заході вийшли друком дослідженім В. Розенберга,
Н. Стеттена та ін., які розглядали тематику взаємовідносин білого руху з національними
державними утвореннями на території колишньої Російської імперії, роль «національного чинника» у грома-
дянській війні в Росії тощо5. Автори цих праць у цілому одностайні в тому, що конфлікти з лімітро
фами, передусім з Україною, надзвичайно ускладнили становище Денікіна і стали суттєвим
чинником його поразки. Серед закордонних дослідників утвердилася думка про те, що конфлікти в таборі
антибільшовицьких сил та значні прорахунки в національній політиці вождів білого руху упродовж
1918-1920 pp. стали головними причинами профашу білогвардійців. Наприклад, відомий
німецький історик Дж. Штокль вважав, що важливу роль у поразці Денікіна відіфала його шовіністична
національна політика6. Цю думку в цілому поділяв і американський вчений Дж. Бредлі, який
вказував, що Україна дт Денікіна "стала справжнім каменем спотикання"7. Інший відомий дослідник
фомадянської війни в Росії, П. Кенез, узагалі вважав національну політику ЗСПР найважливішим
чинником, який зумовив їхню катастрофу: "Негнучкий, безкомпромісний і вузький російський на-
1 Волконский А. Историческая правда и украинофильская пропаганда. - Турин, 1920. - 207с; Царинный А.
Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям. - Берлин, 1925.
- 232 с; Bredy P., Obolensky S. The Ukraine - a Russian Land / Translated by G. Knupffer. - London, 1940. - 200 pg.
2 Дикий А. Неизвращенная история Украины-Руси. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1961. - С. 5.
3 Покровский Г. Деникинщина. Год политики и экономики на Кубани (1918-1919 гг.). - Берлин, 1923. - С. 161.
4 Трагедия казачества (Очерк на тему: Казачество и Россия): в 4-х кн. - Ч. III (июнь - декабрь 1919 г.). - Париж,
1936. - С. 202.
5 Rosenberg W.Denikin and the BolshevikMovement in Sourth Russia. -AmherstMass., 1961.-217 pg;Thambi rajah M.
The Collapse of the Anti-Bolshevik Movement in Sourth Russia, 1917-1920. - University of Washington, 1975. - 315 pg;
StettenN. The National Question of the Russian Civil War, 1917-1921. - University of Chicago, 1977. - 249 pg.
(> Stokl G. Russian Geschine Von den Anfangen bis zur Gedenward. - Stuttgart, 1970. - S. 677.
7 Bradly J. The Civil War in the Ukraine. - London, 1975. - P. 142.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
293
ціоналізм білих був головною причиною їхньої кінцевої поразки"1. У 1995 р. вийшло дослідження
канадської дослідниці українського походження А. Процик, присвячене відносинам між українським
національно-визвольним рухом та російською контрреволюцією в 1917-1919 pp.2 Хоча в цій праці
згадана проблема найбільш докладно розглядається головним чином у хронологічних межах доби
Центральної Ради та гетьманату, проте дослідниця підкреслює також важливе значення українсько-
білогвардійської війни 1919 р. дт подальшого розвитку подій в Україні й на Півдні Росії.
Відсутність джерельної бази в розпорядженні західних дослідників перешкоджала ґрунтовному
вивченню теми національної політики російських білих урядів у 1918-1920 pp. та міжнаціональної
боротьби в таборі антибільшовицьких сил - у тому числі й українсько-білогвардійської війни.
Радянська історіографія
Втім, існувала країна, історична наука якої надавала величезного значення дослідженню
російської революції та громадянської війни. Йдеться, звичайно ж, про Радянський Союз, у якому
правлячий більшовицький режим, який прийшов до влади внаслідок саме цих подій, перетворив історію
на ідеологічну зброю.
Дослідженню подій 1917-1921 pp. було відведене одне з найчільніших місць у радянській
історичній науці. Виконуючи політичне замовлення правлячої в СРСР партії, дослідники мали
«довести» закономірність перемоги більшовиків у громадянській війні та пропагувати комуністичні
ідеали. Упродовж 70 років у Радянському Союзі вийшли друком тисячі праць, присвячених
найрізноманітнішим аспектам революції та громадянської війни. Переважна більшість із них вирізнялася
суб'єктивізмом, політичною заангажованістю та псевдонауковістю. Проте, незважаючи на напрочуд
маловартісні оцінки й висновки, зроблені радянськими вченими, коло порушених ними проблем
було досить широким. Прагнучи створити всеохоплюючу картину подій 1917-1921 pp., радянські
історики, здавалося, не могли обійти мовчанням і таку важливу її складову, як збройний конфлікт
УНР з Денікіним восени 1919 р.
Як же змальовувала радянська історична наука, яка вже з перших років свого існування почала
активно утверджувати стереотипи про «класову спорідненість усіх контрреволюційних сил» та
більшовицьку Червону армію як їх єдиного переможця, війну між Українською Народною Республікою
та денікінськими Збройними Силами Півдня Росії?
Перші історичні дослідження й розвідки про громадянську війну в Росії, які з'явились у
Радянському Союзі вже у 1920-х роках, писалися, звичайно, учасниками тих подій. Молода радянська
історіографія у цей час зосередилася майже виключно на вивченні загального перебігу громадянської
війни. Втім, траплялися й винятки.
У 1922 р. московський журнал "Військовий вісник" надрукував розвідку Я. Слащова "Матеріали
з історії громадянської війни в Росії (операції білих, Петлюри і Махно на Україні в останній чверті
1919 року)". її автор - колишній генерал і відомий білогвардійський воєначальник, який повернувся
до радянської Росії. Восени 1919 р. як командир дивізії він очолював найбільше угрупування дені-
кінських військ на українському фронті. Тож не випадково значне місце у його історичній розвідці
займав аналіз військових операцій білогвардійців проти української армії3. Не позбавлена подекуди
значних фактологічних неточностей, ця праця містила чимало невідомої і цікавої інформації,
поданої безпосереднім учасником подій, та розгляд тактики обох воюючих сторін. Фактично це було одне
з перших у СРСР досліджень з проблематики громадянської війни взагалі. Та, на жаль, доля цієї пра-
1 Kenes P. The Ideology of the White Movement //Soviet Studies. - 1980. - Vol. 32. - P. 62.
2 Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War. -
Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1995. - 202 pg. Українські читачі отримали змогу
познайомитись з дослідженням А. Процик, хоча й у дещо скороченому вигляді, на сторінках вітчизняної наукової
періодики. Див.: Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни // Проблеми
вивчення історії української революції 1917-1921 pp. - К.: Інститут Історії України НАН України, 2002. - С. 14-52.
3 Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года) // Военный вестник. - 1922. - № 11. - С. 32-37.

294
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ці виявилася сумною. У Радянському Союзі, де Я. Слащов так ніколи й не став «своїм», поява його
публікації пройшла майже непоміченою, а згодом її було піддано цілковитому забуттю. Навіть у
бібліографічних покажчиках про неї не згадувалося. Російська білоемігрантська історіографія, до речі,
також чомусь не знала про публікацію Я. Слащова1. Таким чином, історична розвідка цього
колишнього білогвардійського генерала, незважаючи на її цінність, фактично не була введена у науковий
обіг - ні в Радянському Союзі, ні на Заході.
У 1920-х роках видання в СРСР історичної літератури, присвяченої революції та громадянській
війні, набрало значних обертів. Упродовж лише 1921-1930 pp. було видано 504 книг та статей
(наукових та науково-популярних) про ці події, з яких 421 були присвячені збройній боротьбі
більшовиків проти білогвардійців, національних державних утворень тощо2. У 1925-1926 pp. вийшла друком
двотомна книга М. Какуріна "Як боролася революція", яка стала однією з перших узагальнюючих
праць з історії громадянської війни у Росії. Другий том цього дослідження був присвячений подіям
1919-1920 pp. і містив докладний аналіз військових операцій на різних фронтах громадянської
війни3. Проте про українсько-білогвардійську війну автор не згадав жодним словом. Це було досить
дивно, оскільки М. Какурін, колишній полковник царської армії, у 1918-1919 pp., зокрема під час
війни УНР з білогвардійцями, перебував на службі в українській армії4. В іншій книзі, "Стратегічний
нарис громадянської війни", виданій того ж у 1926 p., M. Какурін коротко згадав стосовно
ситуації в Україні восени 1919 р. про те, що непримиренність інтересів та взаємна ворожість
білогвардійців і УНР призвели до збройного зіткнення між ними. Україна, писав він, "поглинула значну
кількість військ Добровольчої армії і ускладнила її становище зіткненням з... ворожими силами
у вигляді військ Української директорії..."5 Таким чином, визнавалося, що збройне зіткнення з
українцями мало серйозні наслідки для ЗСПР. Проте далі цих глухих згадок справа не пішла. У працях
А. Короля і А. Маврогана, які вийшли друком у 1925-1927 роках, українсько-білогвардійська війна,
її роль та значення &ля загального перебігу громадянської війни в Росії цілковито замовчувалися6.
А. Мавроган, щоправда, визнав, що провідники УНР у 1919 р. "не могли, звичайно, примиритися
з обрусительською політикою вождів Добровольчої армії і їх явно реакційними переконаннями, з
відновленням ними панування поміщиків"7, проте про війну не згадав жодним реченням. Ця тенденція
виявилася досить характерною дт більшості радянських дослідників - не заперечуючи антагонізм
між Денікіним та українським національно-визвольним рухом, обходити цілковитою мовчанкою тему
їхнього збройного зіткнення.
Чому виникла така ситуація? До певної міри це було закономірним наслідком тих завдань, які
з самого початку поставила перед радянською історичною наукою правляча партія. Суб'єктом
історичного процесу було проголошено лише «революційні» сили й партії, які начебто й спрямовували
суспільний розвиток та прогрес. Найголовнішим об'єктом дослідження стала історія класової
боротьби, радянської влади, більшовицької партії тощо. В історії громадянської війни важливим було лише
протистояння більшовиків, які втілювали прогресивний суспільний устрій, з їхніми політичними
противниками, які ототожнювалися з приреченим на неминучу загибель старим ладом. Про висвітлення
суперечностей у таборі антибільшовицьких сил не могло бути й мови у працях радянських авторів.
Виходячи з суб'єктивних та відверто пропагандистських міркувань, радянська історіографія
взяла курс на применшення конфліктів серед антибільшовицьких сил у роки громадянської війни,
щоб створити враження їхньої «класової спорідненості». Це мало також підкреслити уявну непере-
1 Див. наприклад, перелік праць Я. Слащова в останньому виданні роботи російського еміграційного
дослідника Н. Рутича: Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил
Юга России. Материалы к истории Белого движения. - Москва, 2002. - С. 292-293.
2 Шерман И. Советская историография гражданской войны в СССР (1920-1931). - X., 1964. - С. 15, 30.
:і Див.: Какурин Н. Как сражалась революция. - Т. 2. 1919-1920 гг. - М., Л., 1926 (вт. изд. - М, 1990. - 432 с).
4 Восени 1919 р. полковник М. Какурін числився в резерві Української Галицької армії, що воювала у цей час
на білогвардійському фронті (див.: Тинченко Я. Ландскнехт без страху і докору: військова кар" єра Миколи Какуріна
// 3 архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. - 1999. - № 1/2 (10/11). - С. 20-21).
5 Какурин Н. Стратегический очерк гражданской войны. - М., Л., 1926. - С. 106.
6 Король А. История Красной армии и гражданской войны. Пособие для занятий с красноармейцами. - М.,
1925. - 224 с; Мавроган А. Гражданская война в России (1918-1920). - М., Л., 1927. - 64 с.
7 Мавроган А. Гражданская война в России (1918-1920). - С. 46.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
295
можність більшовиків та їхньої Червоної армії, яка в нерівній боротьбі змогла подолати всіх своїх
супротивників - і «денікінську реакцію», і «українську буржуазно-націоналістичну контрреволюцію».
Що більшими й згуртованішими змальовувалися сили «контрреволюції», то величнішою поставала
перемога більшовиків у громадянській війні.
Виконуючи замовлення правлячої партії, дослідники в СРСР ще з 1920-х років почали
активно розробляти цю псевдоісторичну схему, відкидаючи все, що не вкладалося в її прокрустове ложе.
Саме тому вже перші праці з історії фомадянської війни в Росії не мали жодних відомостей або
містили лише скупі згадки про боротьбу армії УНР й УГА проти білогвардійських військ півдня Росії.
Проте утвердження цієї схеми в радянській історіографії сталося не відразу. Цьому передував етап
1920-х - початку 1930-х pp., коли радянські автори ще не могли дозволити собі ігнорувати цілком
очевидні речі, до того ж, ще свіжі в пам'яті сучасників. Так, Д. Кін у праці "Денікінщина", що вийшла
друком у 1925 p., зазначив, що в 1919 р. високобоєздатна українська армія воювала одночасно і
проти більшовиків, і проти білогвардійців. "Конфлікт з петлюрівщиною відіграв свою роль у розкладі
денікінського ладу. Боротьба з регулярними петлюрівськими частинами і націоналістичною
партизанщиною чимало нашкодила Денікінові", - змушений був визнати автор1. Ці висновки Д. Кін
повторив і в іншій своїй роботі, "Денікінщина на Україні"2. У 1928 р. радянські дослідники Р Ейдсман
і М. Какурін у праці "Громадянська війна на Україні" також дуже коротко згадали про взаємний
антагонізм між урядом УНР і Денікіним, що робив порозуміння між ними неможливим: "В наслідку
замість погодження військової діяльносте, між двома суперниками почалася вперта боротьба..."3
Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років з'явилася низка досліджень, присвячених
боротьбі більшовицьких збройних сил проти Денікіна. Характерною рисою цих праць були спроби
авторів проаналізувати причини поразки ЗСПР з урахуванням загальнополітичної ситуації в регіоні.
Уданому контексті враховувалася й шовіністична політика денікінського режиму та реакція на це
з боку новоутворених національних держав. Саме суперечності між білогвардійцями та
«націоналами» стали, на думку Б. Сімонова, "однією з найсерйозніших причин, що зумовили поразку Денікіна,
оскільки виключали можливість спільних дій проти РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної
Радянської Республіки. - М. Л!)"\ Підкреслюючи непримиренний антагонізм між українським
національним рухом та російськими білогвардійцями, інший автор, відомий радянський воєначальник
і учасник розгрому Денікіна, А. Єгоров, писав у 1931 p.: «...Згубну для Доброволії реакцію
викликала політика уряду Денікіна в галузі національного питання. Зневажливо відмахнувшись від "пустих,
безпідставних затій малоросів", які мріяли про відновлення колишньої української самостійності,
Денікін несподівано отримав новий фронт - з Петлюрою, що потребував значного відтягнення сил
від основного завдання - боротьби з більшовизмом»5. Таким чином, радянські історики, які
займалися дослідженням безпосередньо військових операцій проти білогвардійців на півдні Росії, вважали
українсько-білогвардійську війну важливим чинником загальної поразки Денікіна.
Але ці висновки практично не були враховані авторами історичних праць, які побачили світ
в СРСР упродовж 1930-х років. У державі утверджувалася диктатура И. Сталіна, що
супроводжувалося посиленням ідеологічного контролю в усіх галузях суспільної діяльності, у тому числі й науці.
В історії запанували догматичні схеми, які націлювали вчених не на пошук істини, а на
фальсифікацію історичної дійсності. В історіографії фомадянської війни категорично відкидалося все, здатне
навести на думку про те, що перемога більшовиків стала можливою лише завдяки серйозним
розбіжностям і конфліктам у таборі їхніх противників. Радянські дослідники взяли на використання
тезу про єдність і спорідненість усіх «контрреволюційних сил» у 1917-1921 pp. Тому загальні праці
про громадянську війну, які вийшли друком у ці роки, не акцентували уваги читача на суперечностях
у антибільшовицькому таборі, замовчуючи цю тему.
Військово-стратегічний нарис фомадянської війни, який вийшов у 1930 р. як третій том
колективної праці найвідоміших радянських воєначальників - І. Вацетіса, М. Какуріна, М. Тухачевского,
1 Кин Д. Деникинщина. - Л., 1925. - С. 243.
2 Его же. Деникинщина на Украине. - X., 1927. - 49 с.
3 Ейдеман Р., Какурін М. Громадянська війна на Україні. - X., 1928. - С. 36.
4 Симонов Б. Разгром деникинщины. Почему мы победили в октябре 1919 г. - М.,Л., 1928. - С. 34.
:> Егоров А. Разгром Деникина 1919. - М., 1931. - С. 136.

296
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Р. Ейдемана та ін. - жодним словом не згадував про українсько-білогвардійську війну чи її роль у
тогочасних подіях1. Такою ж була ситуація і в інших загальних дослідженнях з історії фомадянської
війни, виданих у Радянському Союзі впродовж 1930-х років2. Лише А. Голубєв, автор одного з них,
лаконічно зазначив, не вдаючись у деталі, що "гірше всього дт Денікіна стояла справа на Україні"3.
Такий стан справ разюче контрастував навіть з офіційними заявами представників влади про
роль неросійських народів і національностей у боротьбі проти білогвардійців. «Якби ми в запіллі
у Колчака, Денікіна, Врангеля і Юденича не мали гак званих "інородців", не мали раніше гноблених
народів, які підривали запілля цих генералів своїм мовчазним співчуттям російським пролетарям...
якби не це співчуття, ми б не скинули жодного з цих генералів», - заявив И. Сталін на черговому
з'їзді комуністичної партії у 1933 р.4 Та розвивати це твердження «вождя», що було лише
реверансом у бік союзних республік, радянська історіофафія не стала. У СРСР у цей час не вийшло друком
жодного дослідження, присвяченого боротьбі українського чи інших неросійських народів проти
білогвардійців5.
Хоча ці питання зовсім не розроблялися в історичній науці, мали на увазі, що «націоналістична
контрреволюція» діяла у спілці з Денікіним проти радянської Росії. У присвячених розфому Денікіна
працях, які з'явилися наприкінці 1930-х - на початку 1940-х pp., тема взаємовідносин ЗСПР з
урядами новопосталих національних держав також цілковито замовчувалася6. Радянські автори
дотримувалися тези про другорядність будь-яких суперечностей між білогвардійцями та «націоналами».
Досить показовим щодо цього було твердження М. Ангарського, зроблене у 1940 р.: "У своїй
непримиренності до більшовизму в найголовніших питаннях боротьби з Радянською Росією країни
Антанти і окремі фупи білогвардійців (йдеться і про національні уряди, в тому числі й Директорію
УНР -М.К.) були завжди єдині"7.
Очевидно, цілковита нерозробленість цієї теми влаштовувала радянських дослідників. І. Мінц
у першій в СРСР історіофафічній розвідці з проблем фомадянської війни, виданій у 1942 p., нічого
не згадав про потребу досліджень у цьому напрямку8.
Після Другої світової війни у радянській історичній науці не відбулося суттєвих змін. Навпаки,
значно скоротилося число публікацій з історії революції та фомадянської війни. Жодна з них не
принесла нічого нового у стан розробки проблеми, повторюючи старі сталінські догми9.
Втім, на цей час припадає поява нового напрямку в історіографії СРСР, представники якого
спеціалізувалися на вивченні історії 1917-1921 pp. в Україні. Це була своєрідна реакція
радянської історичної науки на активне дослідження українських національно-визвольних змагань за
кордоном. Радянські історики керувалися прагненням довести «спільність» процесів, що відбувалися
в Україні й Росії, «контрреволюційність» українських національних урядів тощо. У 1949 р. вийшла
книга А. Ліхолата, у якій всупереч історичним фактам стверджувалося, що восени 1919 р. українсь-
1 Гражданская война 1918-1921. - Т. 3. Оперативно-стратегический очерк боевых действий Красной Армии. -
М., Л., 1930.-560 с.
2 Голубев А. Гражданская война 1918-1920 гг. - М., 1932. - 222 с; Рабинович С. История гражданской войны.
Краткий очерк. -М., 1935.-288 с.;Минц И. Иностранная интервенция и гражданская война. -М., 1940.-88 с.,таін.
3 Голубев А. Гражданская война 1918-1920 гг. - С. 105.
4 Сталин И. О национальных моментах в партийном и государственнном строительстве. Доклад на XII съезде
партии. - М., 1933. - С. 11-12.
5 Яскравою ілюстрацією замовчування в розпал сталінізму радянськими істориками теми
українсько-білогвардійської війни є праці М. Кордонської «Національна політика Денікіна» та А. Мєльчина «Похід Денікіна на Україну»
(які лишилися неопублікованими), де про війну між УНР та ЗСПР навіть не згадувалося (див.: РГАСПИ. - Ф. 71. -
Оп.35.-Д. 195. -Л. 1 -208; Там же. -Д. 205. -Л. 1-43).
6 Див.: Козловский М. Разгром армии Деникина // Разгром армии Деникина (к 20-летию освобождения Курска
от белых банд). - Курск, 1939. - С. 3-36; Ангарский М. Второй поход Антанты и его разгром. - М., 1940. - 132 с;
Кулик І. Похід Денікіна і його розгром. - К., 1940. - 55 с; Четыркин А. Развал тыла и разложение армий Деникина
// Исторические записки. - 1941. - № 12. - С. 3-38.
7 Ангарский М. Второй поход Антанты и его разгром. - С. 7.
" Минц И. Изучение истории Великой пролетарской революции и гражданской войны // Двадцать пять лет
исторической науки в СССР. - М., Л., 1942. - С. 157-163.
9 Див. наприклад: Бурджалов Э. Советская страна в период иностранной военной интервенции и гражданской
войны (1918-1920). Лекции, прочитанные в Высшей партийной школе при ЦК ВКП(б). - М., 1952. - 160 с.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
297
ка армія діяла проти більшовиків у союзі з Денікіним, усіляко йому допомагаючи1. Ще далі пішов
М. Супруненко, який у своїй праці "Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської
війни (1918-1920)" заявив, що лідери УНР «всіляко підтримували й виправдовували денікінський
режим». "...Українська буржуазно-націоналістична контрреволюція виступила як пряма спільниця
білогвардійського генерала Денікіна", - таким безапеляційним був вердикт радянського історика2.
Подібні твердження містила й доповнена праця А. Ліхолата, яка вийшла друком у 1954 р.3
Характерними рисами цих «досліджень» були їхня надмірна політична заангажованість,
обмежена джерельна база, ненауковість викладу. Виконуючи ідеологічне замовлення правлячого режиму,
автори вдавалися до чисельних фальсифікацій, відвертої лайки на адресу опонентів та всіх без
винятку політичних противників більшовиків. Серйозно вести мову про науковість цих праць було важко.
Смерть Сталіна (1953 р.) та XX з'їзд компартії (1956 р.) майже нічого не змінили в цій галузі
досліджень з історії громадянської війни в Росії. Загальні праці І. Бєрхіна, Г. Кузьміна, які вийшли
друком у цей час, не містили жодних згадок про українсько-білогвардійську війну4. У присвячених
розгрому Денікіна розвідках Н. Кузьміна5 і В. Владімірцева6 про це також навіть не
згадувалося. Ситуацію дещо змінив вихід у 1959 р. четвертого тому офіційної "Історії громадянської війни
в СРСР", присвяченого подіям 1919 р. Визнаючи політичний антагонізм між УНР та російським
білим рухом, автори цієї праці були змушені констатувати: "Протиріччя у ворожому таборі в
подальшому, коли зав'язалася генеральна битва між Червоною армією і денікінськими військами,
вилилися у збройні сутички між денікінцями і петлюрівцями. Денікін змушений був тримати проти
петлюрівців до 10 тисяч багнетів і шабель"7. Проте не обійшлося без досить показових дт радянської
історіографії казусів. Так, на іншій сторінці цієї праці йшлося про те, що українські війська «були
фактично союзниками Денікіна», однак тут же згадувалося про їхню «ворожість до Денікіна», потім
стверджувалося про те, що вони діяли «спільно з денікінцями», і, нарешті, зазначалося, що війна
між УНР та Денікіним таки мала місце!8 У цій плутанині годі було шукати істину. Висмикуючи з
історичного контексту окремі факти, як наприклад Київська катастрофа українських військ 31 серпня
1919 р. чи перехід УГА на бік білогвардійців у листопаді 1919 р, радянські вчені усіляко намагалися
довести потрібну їм тезу, не зупиняючись перед фальсифікаціями і не завжди дбаючи про
переконливість своїх логічних «побудов».
Автори праць з історії громадянської війни9 та розгрому білогвардійців на півдні Росії10, що
з'явилися на початку 1960-х pp., уникали найменших згадок про українсько-білогвардійську війну.
Лише в колективній роботі "Коротка історія громадянської війни в СРСР" її автори, Г. Алахвєрдов,
Н. Кузьмін таін., заявили, що українські війська розгорнули бойові дії проти Денікіна лише
тоді, коли більшовики вже завдали йому вирішальної поразки - тобто аж у листопаді 1919 р.11
1 Лихолат А. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине. - М., 1949. - С. 210-211.
2 Супруненко М. Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918 - 1920 pp.). - К.,
1951.-С. 195,203.
:і Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 - 1922 гг.). - М., 1954. - С. 373, 377.
4 Берхин И. Разгром империалистической интервенции и внутренней контрреволюции в годы гражданской
войны (1918-1920). - М., 1958. - 80 с; Кузьмин Г. Гражданская война и военная интервенция в СССР. Военно-
политический очерк. - М., 1958. - 360 с.
3 Кузьмин Н. К истории разгрома белогвардейских войск Деникина // Вопросы истории. - 1956. - № 7. - С. 18-32.
6 Владимирцев В. Коммунистическая партия - организатор разгрома второго похода Антанты. - М.,
1958. - 167 с.
7 История гражданской войны в СССР. - Т. 4. Решающие победы Красной армии над объединенными силами
Антанты и внутренней контрреволюции / Под ред. С Найды, Г. Обичкина, А. Стручкова и др.. - М., 1959. - С. 219.
8 Там же. - С. 232.
9 Кондрашев И. Очерки истории СССР. Советская страна в период иностранной военной интервенции и
гражданской войны (1918-1920 гг.). - М., 1960. - 328 с.
10 Кузьмин Н. Организация Коммунистической партией разгрома войск Деникина // Решающие победы
советского народа над интервентами и белогвардейцами в 1919 г. Сборник статей. - М., 1960. - С. 121-165; Агуреев К.
Разгром белогвардейских войск Деникина (октябрь 1919 - март 1920 года), - М., 1961. - 224 с; Шелестов Д.
Девятнадцатый год. - М., 1961. - 148 с.
11 Краткая история гражданской войны в СССР/ Под ред. Г. Алахвердова, Н. Кузьмина, М. Рыбакова и др. - М.,
1960. - С 256.

298
Ммаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
Неправдоподібність цього твердження та його суперечність з фактами були надто очевидними, тож
у подальших радянських дослідженнях цю тезу не розвивали.
У 1963 р. в Москві відбулася наукова історична конференція, присвячена боротьбі з Денікіним
у 1919 р. Розглядаючи роботу конференції, радянська наукова періодика констатувала, що
незважаючи на докладне обговорення вченими найрізноманітнішої проблематики, "на конференції не
знайшли висвітлення такі питання, як... суперечності, що роз'їдали табір білогвардійців та
інтервентів, і використання цих суперечностей Комуністичною партією й Радянським урядом"1. На цей час
у радянській історіографії, дійсно, вже остаточно склалася схема, згідно з якою будь-які конфлікти
в антибільшовицькому таборі в роки громадянської війни вважались явищем другорядним. У жодній
з історіографічних публікацій, що з'явилися у першій половині 1960-х pp., не згадувалося про
потребу дослідження цієї теми2.
У ці ж роки вийшли друком і нові праці радянських дослідників про події 1917-1921 pp. в Україні.
Втім, їхня якість і наукова цінність залишалися вкрай низькими через відверту ідеологічну заангажо-
ваність та суб'єктивізм. Присвячена білогвардійській окупації України в 1919 р. праця С Міщенка3
не містила жодних згадок про українсько-білогвардійську війну. Інший автор, О. Карпенко,
стверджував у своїй книзі, що уряд УНР діяв "спільно з білогвардійцями"4. Лише М. Супруненко дещо
відійшов від власних висновків п'ятнадцятирічної давнини. У своїй новій книзі, що вийшлау 1966 p.,
він уже не заперечував антагонізму між українським національно-визвольним рухом та денікінсь-
кими ЗСПР, що, на його думку, "об'єктивно призводило до послаблення табору контрреволюції".
"Внутрішні розбіжності і конфлікти в таборі контрреволюції полегшували становище Радянської
влади і її боротьбу проти білогвардійщини..." - змушений був визнати М. Супруненко5. Не замовчуючи
збройного конфлікту між У HP та російськими білогвардійцями, автор проте обмежився лише
короткою згадкою з цього приводу6.
У цих працях остаточно визначилася тенденція радянських дослідників при описі подій осені
1919 р. підміняти висвітлення становища в Україні розглядом подій на фронтах громадянської
війни в Росії, які, власне, не мали безпосереднього стосунку до України. Збройна боротьба
багатотисячної української армії проти російсько-білогвардійських військ, існування фронту, що проходив
Правобережною Україною, операції, що відбувалися на ньому, битви, перемоги й поразки, - все
це виявилося замовчуваним не лише в дослідженнях загального характеру, але й у працях з історії
України періоду 1917-1921 pp. Натомість увазі читачів незмінно пропонувався опис військових
операцій більшовиків проти білогвардійців під Кромами, Орлом, Воронежем чи деінде. У ліпшому разі
лише згадуючи про українсько-білогвардійську війну, радянські автори поспішали відразу ж заявити
про «дворушництво» українського керівництва, його бажання порозумітися з Денікіним,
посилаючись при цьому на Київську катастрофу чи перехід УГА на бік білогвардійців (інших аргументів
не знайшлося). Ця схема лягла в основу відповідного розділу тритомника "Українська РСР в період
громадянської війни 1917-1920 pp.", який вийшов друком упродовж 1967-1970 pp. У другому томі
1 Найда С, Алексашенко А. Историографическая конференция, посвященная борьбе с деникинщиной //
Военно-иеторичеекий журнал. - 1964. - № 2. - С. 118-123.
2 Див.: Шелестов Д. Об изучении истории гражданской войны и военной интервенции // Советская
историческая наука от XX к XXII съезду КПСС. История СССР. Сборник статей. - М., 1962. - С. 373-394; Его же.
Советская историография гражданской войны и военной интервенции в СССР // Вопросы истории. - 1964. -
№ 2. - С. 22-48; Найда С, Наумов В. Советская историография гражданской войны и иностранной военной
интервенции в СССР. - М., 1966. - 172 с; Кузьмин Н. Историография гражданской войны в СССР // Очерки истории
исторической науки в СССР. - Т. IV. - М., 1966. - С. 455-474; Поликарпов В. Некоторые вопросы историографии
гражданской войны // Военно-исторический журнал. - 1966. - № 7. - С. 75-84; Очерки по историографии
советского общества / Под ред. П. Жилина, М. Кима, 3. Астаповича и др. - М., 1965. - 600 с; Алексашенко А. Советская
историография разгрома деникинщины // Военно-исторический журнал. - 1966. - № 1. - С. 80-88.
3 Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. - Ужгород, 1963. - 76 с
4 Карпенко О. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918-1920. -Львів, 1964. - С ПО.
:> Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-
1920). - М., 1966. - С. 289.
(> Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-
1920). - С. 290, 317

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографії
299
цієї колективної праці, де йшлося про події 1918-1919 pp., визнавалося, що збройне протистояння
між УНР і ЗСПР "ослаблювало і Денікіна, і Петлюру, і, навпаки, полегшувало становище Червоної
Армії"1. У своєму звичайному (доволі лайливому) стилі автори книги все ж визнали масштабність
бойових дій між військами УНР та білогвардійцями; при цьому вони, як не дивно, навіть
поспівчували українським воякам, які "переживали справжню трагедію. Загнані в тупик, виснажені і обірвані,
вони гинули від тифу і голоду"2. Проте поруч з цими невеличкими згадками містилися розлогі описи
подій на фронтах громадянської війни у Росії, штучно створюючи враження, що доля України
вирішувалася саме там, на підступах до Москви. Про те, що відбувалося восени 1919 р. на просторах
Правобережної України, читачеві залишалося лише здогадуватись.
Наприкінці 1960-х років вийшла праця А. Алєксашенка "Крах денікінщини"3, а також 7-й том
офіційної історії СРСР, присвячений революції й громадянській війні4. У жодній з цих книг не
згадувалося про українсько-білогвардійську війну. Хіба що в офіційній історії СРСР автори одним
реченням («Але Денікін, поборник "єдиної неподільної" монархічної Росії, зовсім не збирався ділити
владу на Україні з українськими націоналістами»3) натякали на те, що збройний конфлікт між УНР
та білогвардійцями таки мав місце.
Такий стан справ, коли радянська історіографія, з одного боку, визнавала наявність важливих
тем за межами її традиційної проблематики, а з іншого - усіляко намагалася применшити їхнє
значення і загальмувати вивчення, стурбував навіть деяких радянських дослідників. "Незважаючи на
величезну кількість літератури, присвяченої громадянській війні в окремих районах країни, завдання
з виявлення, дослідження, узагальнення місцевих особливостей, їх порівняльного аналізу, розкриття
їх співвідношення з загальними закономірностями, ступеня їх впливу на хід подій ще далеко не може
вважатися вирішеним. Очевидно, знадобляться ще довгі роки дослідницької праці в цьому
напрямку, - писав у 1968 р. один із найпроникливіших радянських істориків, Ю. Поляков. - Коли ми
говоримо про особливості громадянської війни на місцях, то, мабуть, на перший план потрібно
поставити питання національні. Немає потреби доводити, що багатонаціональний характер країни суттєво
впливав на хід війни. Ця обставина є однією з головних відмінних рис громадянської війни в СРСР...
Не можна скидати з рахунку й ту обставину, що національна контрреволюція, об'єднуючись з
контрреволюцією великоруською дт захисту своїх класових інтересів, не змогла подолати суперечностей,
які при цьому виникли"6. Проте це розуміння значення національних конфліктів у
антибільшовицькому таборі не знайшло підтримки серед радянських учених. Жоден із авторів історіографічних
нарисів з проблем громадянської війни, що вийшли друком наприкінці 1960-х pp., не вважав подібні
дослідження актуальними7. Це відбувалося в той час, коли, за визнанням самих радянських
дослідників, у вивченні «громадянської війни на Україні» основна увага зверталася на події 1917-1918 pp.,
натомість добі 1919-1920 pp. ("цьому великому і не менш важливому періоду громадянської війни")
було "приділено небагато уваги"8. Отже, в галузі дослідження 1917-1921 pp. в Україні радянська
1 Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp.: в 3-х томах / Під ред. А. Скоба, П. Гудзенко,
М. Донія та ін.. - Т. 2. Розгром буржуазно-куркульської Директорії. Вигнання інтервентів Антанти. Визволення
України від денікінців (листопад 1918 р. - грудень 1919 p.). - К., 1968. - С. 396.
2 Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp. - Т. 2 - С. 392.
* Алексашенко А. Крах деникинщины. - М., 1966. - 292 с.
х История СССР с древнейших времен до наших дней: в 2-х сериях, в 12 томах. - Т. VII. Великая Октябрьская
социалистическая революция и гражданская война в СССР 1917-1920 гг. / Под ред. И.Минца, А. Гапоненко,
Е. Гимпельсона и др. - М., 1967. - 752 с.
•' История СССР с древнейших времен до наших дней. - Т. VII - С. 537.
6 Поляков Ю. Некоторые вопросы истории гражданской войны в СССР // Вопросы истории. - 1968. - № 1. -
С. 102-103.
7 Шелестов Д. Новейшая историография гражданской войны в СССР// Вопросы истории. - 1968. - № 11. -
С. 152 - 162; Его же. Об изучении историографии гражданской войны в СССР // История СССР. - 1968. - № 6. -
С. 88-101; Его же. Военная историография борьбы с интервентами и белогвардейцами в 1918 - 1920 гг. // Военно-
исторический журнал. - 1969. - № 11. - С. 94-99; Азовцев Н., Наумов В. Изучение истории военной интервенции
и гражданской войны в СССР // История СССР. - 1970. - № 6. - С. 3-21.
8 Шерман І. Проблеми громадянської війни на Україні в українській радянській історіографії (1956 - 1967 pp.)
//Український Історичний Журнал. - 1969 - № 3. - С. 21.

300
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
історична наука продовжувала орієнтуватися на ігнорування всього, що не вписувалось у вироблену
за часів сталінізму схему.
У 1970-ті роки, які стали «застійними» і для історичної науки в СРСР, було опубліковано
незначну кількість досліджень з проблематики громадянської війни. У 1977 р. вийшов 5-й том "Історії
Української РСР", присвячений подіям 1917-1921 pp. в Україні. У цій книзі стверджувалося, що
восени 1919 р. уряд УНР діяв у союзі з Денікіним. Втім, уже на іншій сторінці зазначалося, що
відносини між ними були вкрай ворожими1. Очевидно, питання про те, якими ж вони були насправді,
читачеві пропонувалося вирішити на власний розсуд. У тому ж році з'явився нарис Г. Кузьміна "Розгром
інтервентів і білогвардійців у 1917-1922 pp." - жодних згадок про українсько-білогвардійську війну
в ньому не було2. Натомість М. Супруненко присвятив цій темі кілька абзаців у книзі "Боротьба
трудящих України проти денікінщини", що вийшла в 1979 р.3 Цього разу автор вирішив повернутися
до зроблених ним ще за сталінщини висновків (у свій час ним же й заперечених), не переобтяжених
науковістю й досить сумнівних навіть у світлі радянських досліджень останніх десятиріч. "Українські
буржуазні націоналісти... раділи з успіхів денікінських військ і з усіх сил добивалися
встановлення єдиного фронту з Денікіним-вішателем, - стверджував М. Супруненко. - їхні політичні позиції
визначалися спільними з білогвардійською контрреволюцією класовими інтересами... Виступаючи
разом з білогвардійщиною, українські буржуазні націоналісти не шкодували сил для зміцнення де-
нікінського режиму"4. Подібні твердження фактично повертали радянську історичну науку до рівня
сталінських часів. Проте, схоже, це нікого особливо не турбувало - у історіографічних нарисах з
проблем громадянської війни, які з'явилися упродовж 1970-х - на початку 1980-х pp., стверджувалося
лише про творче продовження досліджень історії 1917-1921 pp. в СРСР у цей час5.
Обійшов своєю увагою тему збройного протистояння УНР з білогвардійцями і П. Голуб у
присвяченій громадянській війні книзі, яка з'явилась у 1982 р.6 Видана наступного року енциклопедія
"Громадянська війна і військова інтервенція в СРСР" лише одним реченням згадала, що у жовтні
1919 р. армія УНР була розбита білогвардійцями7. Відповідний том російськомовної версії "Історії
Української РСР", виданої на початку 1980-х pp., стверджував, що українські лідери в 1919 р. діяли
у спілці з Денікіним: "Спільність класових цілей примушувала їх плазувати перед кривавим катом,
що заподіяв чимало лиха трудящим"8. Щоправда, вже на іншій сторінці похапцем згадувалося, що
українська армія вела проти білогвардійців бойові дії9. Несумісність подібних тверджень була
очевидним свідченням неспроможності радянських науковців виробити хоча б єдиний погляд на проблему.
1 Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн.. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна
на Україні (1917-1920) / Під ред. М. Супруненка, Ю. Бабко, Ю. Гамрецького та ін.. - К., 1977. - С 428, 443.
2 Кузьмин Г. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917-1922 гг. (Научно-популярный очерк). -
М., 1977.-288 с.
3 Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - К., 1979. - 288 с.
4 Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - С. 107-108.
5 Наумов В. Летопись героической борьбы: Советская историография гражданской войны и
империалистической интервенции в СССР. - М., 1972. - 472 с; Его же. Ведущие проблемы историографии фажданской войны
// Из истории фажданской войны и интервенции. 1917 - 1922 гг.. Сборник статей. - М., 1974. - С. 369-381;
Супруненко Н. Изучение истории фажданской войны в Украинской ССР // Там же. - С. 382-387; Наумов В.
Современная историофафия истории фажданской войны и империалистической интервенции // Исторический
опыт Великого Октября и его международное значение. - Тбилиси, 1977. - С. 228-240; Минц И., Наумов В.
Изучение истории Октября и фажданской войны // Изучение отечественной истории в СССР между XXIV и
XXV съездами КПСС. - Вып. 1. Советский период. - М., 1978. - С. 40-75; Их же. Изучение истории Великой
Октябрьской социалистической революции и фажданской войны // Изучение отечественной истории в СССР
между XXV и XXVI съездами КПСС. - М., 1982. - С. 87-111; Наумов В. Новейшая историофафия фажданской войны
и империалистической интервенции // Защита Великого Октября. - М., 1982. - С. 24-37.
6 Голуб П. Революция защищается: Опыт защиты революционных завоеваний Великого Октября, 1917-1920.
-М., 1982. -317 с.
7 Гражданская война и военная интервенция в СССР Энциклопедия / Под ред. С. Хромова, Н. Азовцева,
Е. Гимпельсона и др. - М., 1983. - С. 452.
8 История Украинской ССР: в 10 т.. - Т. 6. Великая Октябрьская социалистическая революция и фажданская
война на Украине (1917-1920) / Под ред. Н. Супруненка, Ю. Гамрецкого, Ю. Кондуфора и др. - К., 1984. - С. 475.
9 История Украинской ССР. - Т. 6. - С. 491.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
301
Подолати ці суперечності радянська історіографія не змогла до самого кінця свого
існування. Останні енциклопедичні видання з історії громадянської війни, які вийшли в СРСР,
згадуючи про українсько-білогвардійську війну, фактично заперечували одне одного. Так, у двотомнику
"Громадянська війна в СРСР" (1986 р.) зазначалося, що "Добровольча армія одночасно з ударами,
які вона завдавала частинам і з'еднанням Червоної Армії, так само рішуче відкидала на захід і
війська Української народної армії петлюрівців"1. У той же час енциклопедичний довідник "Великий
Жовтень і громадянська війна на Україні" (1987 р.) стверджував, що восени 1919 р. Українська
Галицька армія "допомагала денікінцям", а війська УНР билися проти більшовиків і, зазнавши
поразки, відступили до Польщі2. Наявність в офіційних виданнях, які були своєрідним підсумком
тривалої праці колективу найвідоміших радянських учених, кількох тверджень, з яких одне виключає
інше, мало б наводити на роздуми.
Окремо варто згадати про замовчування радянською історіографією факту переговорів
більшовицького керівництва з «буржуазно-націоналістичною» Директорією УНР щодо спільної боротьби
проти Денікіна восени 1919 р. Звичайно, сам факт цих переговорів заперечував тезу про «співпрацю»
українського уряду з білогвардійцями. Лише деякі праці містили епізодичні згадки про готовність
московського керівництва восени 1919 р. вести з Директорією переговори про спільну боротьбу
проти Денікіна3. Ці скупі дані наводилися радянськими дослідниками виключно з метою відвести від
більшовиків звинувачення у великодержавному російському шовінізмі тощо. Спеціальні ж
дослідження, присвячені національній політиці більшовиків в Україні в 1917-1921 pp.4 та ролі «ленінської
стратегії» в перемозі над "націоналістичною контрреволюцією"5, не містили навіть натяку на будь-
які переговори між УНР та більшовицькою Росією у вказаний період6.
У 1986 р. радянська історіографія, розглядаючи проблеми дослідження історії України в СРСР,
визнала, що "особливо недостатньо вивчені політика Директорії з травня 1919 p., її зв'язки з
білогвардійцями та імперіалістичними інтервентами"7. Це фактично означало зізнання у цілковитій
нерозробленості теми, яку радянські історики всіляко намагалися замовчувати впродовж 70 років.
Та змінювати щось уже було запізно. Суспільно-політичні зміни, які відбулися в СРСР наприкінці
1980-х-на початку 1990-х pp., ознаменували крах тоталітарної системи. В умовах падіння «залізної
завіси» й «інформаційного прориву» з-за кордону суспільство отримало можливість ознайомитися
з величезним масивом раніше забороненої історичної літератури. Замовчування, підтасовування
історичних фактів, численні фальсифікації, до яких постійно вдавалася радянська історіографія, її
догматизм та суб'єктивізм стали очевидними для мільйонів людей. Цілковите банкрутство радянської
історичної науки проявилося в галузі дослідження революції і громадянської війни 1917-1921 pp.,
найбільш сфальсифікованого періоду.
У пошуках нових, адекватних вимогам часу підходів чимало радянських істориків визнали
хибність традиційних оцінок багатьох подій 1917-1921 pp. Зокрема, один із провідних дослідників цієї
1 Гражданская война в СССР: в 2-х т.. - Т. 2. Решающие победы Красной Армии. Крах империалистической
интервенции (март 1919 г. - октябрь 1922 г.) / Под ред. Н. Азовцева, С. Гусаревича, В. Дайнеса и др.. - М., 1986. - С. 133.
2 Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник // Під ред. І. Кураса,
П. Варгатюка, Ю. Гамрецького та ін. - К., 1987. - С. 424.
3 Див.: Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине
(1918-1920). - К., 1966. - С. 317-318; Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp. - Т. 2. - К.,
1968. - С. 397.
4 Лихолат А. Здійснення ленінської національної політики на Україні 1917-1920. - К.: "Наукова думка", 1967. -
304 с; Чирко В. Великий Жовтень і утвердження нових міжнаціональних відносин. - К.: Політвидав, 1974. - 80 с;
Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. - К.:"Наукова
думка", 1978. - 316 с, та ін.
Г) Рибалка I. В. І. Ленін і Україна. - X., 1969. - 123 с; Коломійченко І., Шморгун П. В. І. Ленін і Україна. - К.:
"Знання", 1969. - 96 с; Титаренко Я. В. И. Ленин и защита Великого Октября. Выдающаяся роль Ленина в
организации борьбы трудящихся Украины против внешней и внутренней контрреволюции (1917-1920). - К.: "Вища
школа", 1986. - 168 с, та ін.
6 Заради справедливості потрібно зазначити, що не займалася дослідженням цієї проблеми й українська
історична наука на еміграції.
6 Историография истории Украинской ССР / Под ред.И. Хмель, Н. Варварцева, А. Лихолата и др. - К., 1986. - С. 277.

302
Мтамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
доби, Ю. Корабльов, у 1989 р. змушений був констатувати, що твердження про єдність
«контрреволюційних» сил у роки фомадянської війни було лише міфом. Радянський історик визнав, що лише
відсутність єдності й узгодженості в антибільшовицькому таборі фактично врятували більшовицький
режим від загибелі1. В історичній літературі стала частіше з'являтися думка про те, що війна проти
УНР мала серйозні наслідки для Денікіна, оскільки примусила його розпорошити свої сили2.
Проте, переживаючи системну кризу, в умовах величезного сплеску інтересу з боку фомадськості
до свого минулого, радянська історіофафія вфатила здатність до методичного дослідження «білих
плям» історії 1917-1921 pp. чи хоча б їх систематизації. Серед величезної кількості недосліджених,
замовчуваних, сфальсифікованих та слабко розроблених проблем радянські історики гарячково
намагалися зосередитися на найважливіших та найбільш значимих. Тому тема
українсько-білогвардійської війни, яка такою й не була в їхньому розумінні, так і не офимала належного висвітлення.
Встигнути за блискавичним розвитком подій було вже неможливо - 1991 рік поставив крапку
в історії Радянського Союзу. Разом з ним припинила своє існування й радянська офіційна історична
наука, залишивши нащадкам значну за обсягом наукову спадщину, в якій проте годі було шукати
відповіді на найголовніші питання історії...
Отже, українсько-білогвардійська війна 1919 р. не була висвітлена у радянській історіографії.
Безумовно заслуговує на увагу та обставина, що автори більш вартісних з наукового погляду праць,
які вийшли друком в СРСР у 1920-ті pp. чи в часи десталінізації, досить обережно, хоча й не завжди
послідовно, визнавали, що українсько-білогвардійська війна 1919 р. мала значний вплив на
загальний перебіг фомадянської війни у Росії. Однак у цілому за 70 років радянські вчені не виробили
навіть чіткої концепції з цієї теми. Війна УНР з Денікіним ретельно замовчувалась, а будь-які згадки
про неї супроводжувалися фальсифікаціями.
У радянській історіофафії була вироблена схема висвітлення подій осені 1919 р. в Україні. її
головний принцип полягає в заміні опису подій власне в Україні, у першу чергу
українсько-білогвардійської війни, розповіддю про ситуацію на фронтах фомадянської війни в Росії. Таке пересмикування
історичних фактів, їхніх причин та наслідків давало можливість замовчувати явища і процеси, які
відбувалися безпосередньо в Україні. Ця схема активно використовувалася з 1960-х pp., позбавляю-
чи дослідників необхідності навіть згадувати про збройний конфлікт між УНР та Денікіним.
На жаль, сучасна українська історична наука не позбулася радянської «спадщини» - згадана
схема й сьогодні використовується не лише у більшості загальних праць з історії України, а й у
дослідженнях, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1921 pp.
Сучасна російська історіографія
У сучасній російській історіофафії немає едності в оцінках ролі та значення
українсько-білогвардійської війни для загального перебігу російської фомадянської війни. Частина російських
дослідників вважає, що збройний конфлікт ЗСПР з національно-визвольними рухами, передусім
українським, значно послабив денікінський режим, зробивши можливою його поразку в боротьбі
з головним ворогом - більшовиками. Так, Д. Аманжолова вважає, що "роль і місце національного
чинника в історії білого руху поки що вивчені досить слабко, хоча ця сторона діяльності
антибільшовицьких урядів стала головним випробуванням їх життєздатності, особливо якщо врахувати, що
всі вони... з самого початку діяли в складній полістнічній та поліконфесійній ситуації російських
окраїн..."3 Російська дослідниця зазначає, що "переконливим підтвердженням провалу національної
політики білих, як однієї з найважливіших причин їхньої поразки в цілому, є історія
взаємовідносин Добровольчої армії та її керівництва з національностями та їх організаціями на Півдні Росії"4.
1 Кораблев Ю. Гражданская война 1918-1920 годов: новые подходы // Страницы истории советской)
общества. Факты, проблемы, люди. - М., 1989. - С. 63-64.
2 Див. наприклад: Федюк В. Деникинская диктатура и ее крах. - Ярославль, 1990. - С. 55, 58.
3 Аманжолова Д. Историография изучения национальной политики // Исторические исследования в России.
Тенденции последних лет / Под ред. Г. Бордюгова. - М.; «Аиро-ХХ», 1996. - С. 317.
1 Ее же. Этносы и вопрос о государственном устройстве России в годы гражданской войны. См.:
hup: // www.advsoft.lseptember.ru

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
303
Такої ж думки притримується й відомий російський дослідник громадянської війни Ю. Поляков,
який вважає, що боротьба білогвардійців з лімітрофами стала однією з важливих причин їх поразки1.
Разом з тим ряд дослідників стверджують, що війна денікінських військ з УНР восени 1919 р. не
могла мати значних наслідків для білого руху. Наприклад, Я. Бутаков зазначає, що "армія Петлюри
не мала підтримки населення, була розгромлена денікінськими військами і рештки її пішли на
територію Польщі"2. Цей автор висловлює сумнів у можливості компромісу між Денікіним та радикально
налаштованими лідерами УНР, зауважуючи при цьому щодо самої українсько-білогвардійської війни,
що "не варто перебільшувати масштаб цих дій"3. За його підрахунками, бойові дії проти українців,
грузинів та чеченців вели лише 4% військ ЗСПР, тому "даному чиннику не можна надавати
суттєвого значення"4. Зазначимо, що наведені Бутаковим цифри суперечать наявним у російських
архівах документальним даним, які свідчать, що лише на український фронт білогвардійці відтягнули
понад 17 000 багнетів і шабель - це не менше 11% загальної чисельності бойового складу ЗСПР5.
Відповідно, це змушує критично поставитись і до висновків Бутакова.
Переважна більшість сучасних російських учених у працях з історії громадянської війни
обмежуються в ліпшому разі лише короткими згадками про українсько-білогвардійську війну,
утримуючись від оцінок її наслідків для денікінського фронту. Що це була за війна, як вона відбувалася, чи
можна і чи варто було їй запобігти - ці питання залишаються невисвітленими в російській
історичній літературі. Така тенденція спостерігається в загальних нарисах з історії громадянської війни6
і в переважній більшості досліджень з історії білого руху7. Те саме можна сказати й про розвідки,
присвячені постаті генерала Денікіна та історії його "походу на Москву"8. Лише Г. Іппшітов, автор
найґрунтовнішого на сьогодні біографічного дослідження про А. Денікіна, побачив у протистоянні
ЗСПР з українською армією "обставину, що перешкодила генералу Денікіну досягнути в поході на
Москву ще більших успіхів"0.
1 Поляков К). Историческая наука: люди и проГхлемы. - М.: «РОССПЭН», 1999. - С. 21.
2 Бутаков Я. Гражданская война в России: альтернативные модели государственного строительства и
управления. Учебное пособие. - М., 2001. - С. 32.
3 Бутаков Я. Гражданская война в России: альтернативные модели государственного строительства и
управления. -С. 35.
4 Бутаков Я. Гражданская война в России: альтернативные модели государственного строительства и
управления. - С. 35.
"' Щоб визначити чисельність військ, кинутих Денікіним проти УНР, зовсім не обов'язково йти до архіву. Ще
А. Денікін у згадуваній вже праці «Очерки русской смуты» (1926 р.) зазначив, що проти української армії діяло
близько 8-10 000 бійців ЗСПР (Див.: Деникин А. Очерки русской смуты. - Т. 5. - Берлин, 1926. - С. 251). В
1998 р. було опубліковано віднайдений в архівах повний бойовий розпис ЗСПР станом на 18 жовтня (за новим
стилем) 1919 р, що дало змогу встановити точну кількість військ, які перебували на українському фронті - понад 17 000
багнетів і шабель, при загальній чисельності денікінських армій в 154 000 багнетів і шабель (див.: Боевой состав
Вооруженных Сил Юга России на 5 октября 1919 года // Белая гвардия. - 1998. - № 2. - С. 69-96).
6 Див.: СлободинВ. Гражданская война в России (1917-1922 гг.). - М.: МЮИ МВД России, 1999. - 45 с;
Данилин А., Евсеева Е., Карпенко С. Гражданская война в России (1917 - 1922) // Новый исторический вестник. -
2000.-№ 1.- С. 98-167, та ін.
7 Устинкин С. Трагедия белой гвардии. - Нижний Новгород: Издательство Нижегородского государственного
университета, 1995. - 408 с; Слободин В. Белое движение в годы гражданской войны в России (1917-1922 гг.).
- М., 1996. - 80 с; Зимина В. Белое движение и российская государственность в период гражданской войны.
- Волгоград: Издательство Волгоградской академии государственной службы, 1997. - 484 с; Цветков В. Белое
движение в России. 1917-1922 годы // Вопросы истории. - 2000. - № 7. - С. 56-73; Суетов Л. Белое дело. - СПб.,
2000. - 196 с; Ципкин Ю. Белое движение в России и его крах (1917-1922 гг.). - Хабаровск, 2000. - 120 с;
Трукан Г. Антибольшевистские правительства России. - М., 2000. - 256 с; Шамбаров В. Белогвардейщина. - М.,
2002. - 640 с
й Гордеев Ю. Генерал Деникин: военно-исторический очерк. - М.: «Аркаюр», 1993. - 190 с; Веркеенко Г.,
Минаков С. Московский поход и крушение «добровольческой политики» генерала А. Деникина. - М., 1993. - 283 с;
Ушаков А., Федюк В. Белый Юг. Ноябрь 1919 - ноябрь 1920. - М.; «Аиро-ХХ», 1997. - 104 с; Кушер Ю. Поход
генерала Деникина на Москву: причины, поражения с точки зрения военного строительства // Военно-исторический
альманах. - 2004. - № 12(60). - С. 3-24.
9 Ипполитов Г. Деникин. - М.: «Молодая гвардия», 2000. - С. 351.

304
Мшайло Коваль^к Невідома війна 1919 року
На жаль, практично відсутні бодай згадки про українсько-білогвардійську війну, не кажучи вже
про аналіз її причин та наслідків, і в дослідженнях з історії національної політики білих урядів (!)'.
Дослідження проблематики, пов'язаної з конфліктами білого руху на Півдні Росії з державами-
лімітрофами взагалі та з УНР зокрема, очевидно, не вважається сучасною російською
історіографією актуальним, оскільки в жодній історіофафічній праці не вказується на доцільність досліджень
у цьому напрямку2.
Чим пояснити такий стан речей?
На нашу думку, визначальним чинником є відсутність дослідницького інтересу до
національної проблематики з боку російських учених. Як слушно зауважив у 1997 р. український історик
В. Верстюк, "сучасна російська історіографія не відчуває особливого інтересу до національних
аспектів історії революції"3. Це твердження цілком справедливо можна поширити і на період
громадянської війни. На жаль, російські історики часто схильні ігнорувати роль у подіях 1917-1921 pp.
національного чинника, зокрема українського.
З іншого боку, в російській історіографії напрямок, пов'язаний з дослідженням білого руху,
переживає фактично лише етап становлення, з неминучою при цьому нерівномірністю
заповнення «прогалин» історичних знань. Можна погодитися з відомою сучасною російською дослідницею
В. Зіміною, яка констатувала в 1997 р., що повноцінної історії білого руху ще не написано, а
історіографія перебуває лише біля витоків дослідження цієї теми4. На її думку, це відобразилося в
історичній літературі "в епізодичності, в домінуванні фактичного матеріалу, в неминучій ідеалізації
білого руху, в штучному ізолюванні його за регіонами, у невідпрацьованості понятійного апарату,
який обмежує наукову полеміку рамками окремих чинників"5.
Отже, поки що сторінка історії громадянської війни у Росії, пов'язана з боротьбою
білогвардійських військ Півдня Росії проти української національної державності восени 1919 p., залишається
невисвітленою в сучасній російській історіографії і, схоже, не є об'єктом інтересу з боку дослідників.
Сучасна українська історіографія
Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років в Україні спостерігався значний сплеск інтересу
громадськості до минулого. Особливо це стосується революційної доби 1917-1921 pp. як найбільш
спотвореної радянською історіографією. У цей час в Україні було видано чимало праць та спогадів
учасників тих подій, представників національно-демократичного табору УНР тощо. Доступ до
засекречених архівних фондів, введення до наукового обігу значного масиву невідомих раніше історичних
матеріалів, а також критичне осмислення вже наявного в історіографії доробку відкрили
можливості для об'єктивного наукового дослідження доби національно-визвольних змагань 1917-1921 pp.
З'явилося чимало наукових та науково-популярних публікацій, автори яких намагалися висвітлити
діяльність Української Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського, Директорії УНР.
1 Ушаков А., Федюк В. Белое движение и право наций на самоопределение // Проблемы политической и
экономической истории России. Сборник статей. - М.: «РОССПЭН», 1998. - С. 102-118; Остапенко А. «Белое
движение» и проблема целостности России // Российское государство и общество, XX век: к 70-летию Юрия Степановича
Кукушкина. - М.: Иэд-во Московского университета, 1999. - С. 519-556.
2 Див.: Ушаков А., Федюк В. Гражданская война. Новое прочтение старых проблем // Исторические
исследования в России. Тенденции последних лет. - М.; «Аиро-ХХ», 1996. - С. 206-221; Бордюгов Г., Ушаков А., Чураков В.
Белое дело: идеология, основы, режимы власти. Историографические очерки. - М.: „Русский мир", 1998. - 320 с;
Голдин В. Россия в гражданской войне. Очерки новейшей историографии (вторая половина 1980-х - 90-е годы). -
Архангельск: «Боргес», 2000. - С. 64-65;, та ін.
* Верстюк В. Февральская революция и украинское национально-освободительное движение // 1917 год
в судьбах России и мира. Февральская революция: от новых источников к новому осмыслению. - М.: Институт
российской истории РАН, 1997. - С. 182.
4 Зимина В. Белое движение и российская государственность в период Гражданской войны. - Волгоград,
1997. - С. 6.
5 Зимина В. Белое движение и российская государственность в период Гражданской войны. - Волгоград,
1997. - С. 6.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографії
305
Проте вже на початку 1990-х pp. визначилася нерівномірність інтересу дослідників до
різних періодів доби 1917-1921 pp. Величезний масив журнальних статей, наукових публікацій та
книг був присвячений державотворчій діяльності Центральної Ради, її лідерів М. Грушевського,
В. Винниченка та ін. Трохи поступалася за обсягом і література з історії Української гетьманської
держави П. Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Проте значно менше
уваги науковцями було приділено дослідженню доби Директорії УНР (1918-1921 pp.), чи не
найдраматичнішого етапу визвольних змагань. На початку 1990-х pp. фактично не існувало жодної наукової
публікації про Директорію УНР, тому цей період визвольних змагань залишався порівняно найменш
дослідженим. Відповідно, у перших загальних розвідках, присвячених подіям 1917-1921 pp., період
Директорії висвітлювався значно слабше, аніж Центральної Ради чи гетьманату1.
Варто зазначити, що навіть при розгляді доби 1919-1921 pp. дослідники звергали увагу лише
на державотворчу діяльність українських політичних партій, збройне протистояння Директорії
з більшовицькою Росією, зовнішню політику уряду УНР. Так, у дослідженні В. Барвенка навіть не
згадується про війну УНР з Денікіним, а події осені 1919 р. обходяться цілковитим мовчанням2.
Коротка згадка про українсько-білогвардійську війну міститься в праці В. Кондратюка "Державність
України (1917-1920)". Автор лише зазначає, що восени 1919 р. «війська УНР вели війну на два
фронти: проти більшовиків і проти Денікіна. Незабаром УГА опинилася в катастрофічному
становищі, у так званому "чотирикутнику смерті"...»3
Ненабагато більше даних містилося в нарисах з історії українського війська 1917-1921 pp. їх
автори зосередилися переважно на розкритті проблем, пов'язаних з українізацією російської армії
в 1917 р., збройною боротьбою проти більшовиків, українсько-польською війною. У присвяченій
історії Галицької армії праці В. Гордієнка участі УГА у військових операціях на Наддніпрянщині було
приділено незначну увагу, а про війну з російськими білогвардійцями згадувалося лише одним
абзацом4. Автор висловив думку, що "тиф... зумовив військову катастрофу Галицької Армії, ...вивів із ладу
до 90% її складу, так що в листопаді 1919 року на фронті було лише 7% вояків"5. Подібні твердження,
дещо перебільшені, містяться й у військово-історичних працях В. Бережинського та Б. Якимовича0.
Характерно, що після розповіді про звільнення влітку 1919 р. українськими арміями Правобережної
України та Київську катастрофу автори здебільшого лише кількома реченнями змальовують події
другої половини 1919 р. «Знекровлені у боях українські армії почав косити висипний тиф. Вони
виявилися у "чотирикутнику смерті", оточеному з півночі більшовиками, зі сходу - Добрармією,
з заходу- поляками, а з півдня - румунами», - констатує В. Бережинський7. Не розглядає перебіг
українсько-білогвардійської війни і Б. Якимович, на думку якого, саме внаслідок епідемії тифу
українська армія опинилась у "трикутнику смерті"".
У середині 1990-х pp. з'явилася низка спеціальних досліджень, присвячених історії УНР доби
Директорії та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), збройні сили якої восени 1919 р.
воювали проти білогвардійців. Взаємовідносинам між урядами УНР та ЗУНР у 1919 р. була
присвячена публікація О. Павлюка, який, зосередившись на розгляді розбіжностей у зовнішньополітичній
стратегії двох українських урядів, не торкнувся військово-політичної тематики9.
Короткий схематичний аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ читач міг
знайти у ґрунтовній праці М. Литвина й К. Науменка "Історія ЗУНР", виданій у 1995 р.,(). На думку
1 Барвенко В. Революционные события 1917 г. и гражданская война на Украине // Страницы истории Украины.
- Запорожье, 1992. - С. 76-94; Кондратюк В. Державність України (1917-1920). - Львів, 1992. - 102 с.
2 Барвенко В. Революционные события 1917 г. и гражданская война на Украине. - С. 91.
3 Кондратюк В. Державність України (1917-1920). - С. 81.
1 Гордієнко В. Українська Галицька армія. -Львів: "Меморіал", 1991. - С. 69.
:> Гордієнко В. Українська Галицька армія. - С 69.
f) Бережинський В. Військова організація основних українських державних формувань. - Ч. III. Збройні сили
України у 1917-1921 рр.-К., 1995.-40 с; Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії. -Львів, 1996. -358 с.
7 Бережинський В. Військова організація основних українських державних формувань. - Ч. III. - С. 31.
8 Якимович Б. Збройні сили України. - С 139.
() Павлюк О. Від злуки - до розриву (Взаємини урядів УНР та ЗУНР у 1919 році) // Наука і суспільство. - 1994.
-№7/8.-С 6-11.
10 Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. -Львів, 1995. - 368 с

306
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
авторів, на українському фронті восени 1919 р. діяли значні білогвардійські сили - 2 піхотні корпуси
й 3 кінні дивізії (разом 60 000 старшин і вояків)1. Чимало уваги в праці приділено також
драматичним подіям, пов'язаним з переходом УГА на бік ЗСПР.
Натомість В. Горак у розвідці з історії Директорії УНР, розглядаючи майже виключно
«київський» період (що також є досить прикметним), не зміг при характеристиці політики уряду УНР
подолати застарілих радянських штампів. Так, за його словами, з російськими білогвардійцями, які
визначаються як «реакційні сили, які виношували загарбницькі плани щодо України», Директорія в
1919 р. не ворогувала, а дедалі більше зближувалася2. Автор ніяк не пояснює ту обставину, що восени
1919 р. уряд УНР вів жорстоку війну проти Денікіна.
Політичним аспектам боротьби за владу в Україні в 1919 р. присвячена праця А. Гриценко3. Автор
аналізує події лише у контексті внутрішньополітичних процесів УНР, відносин між Директорією
та урядом ЗУНР, партійного будівництва тощо, не торкаючись військового аспекту. "Коли ж у
результаті перемог Червоної армії А. Денікін змушений був відмовитися від походу на Москву, то
спрямував сили проти України", - так характеризує А. Гриценко військову ситуацію в Україні восени
1919 р.4 У 1996 р. з'явилася публікація Д. Табачника, у якій чи не вперше було розглянуто відносини
між Українською державою та російським білим рухом у 1917-1921 pp. Автор не ставив за мету
висвітлити перебіг українсько-білогвардійської війни 1919 p., проте вважає її серйозним чинником,
що ослабив обидві сторони і тим самим зробив можливим "розгром антибільшовицьких сил і довгі
десятиріччя страшного комуністичного тоталітаризму як для України, так і для Росії"3.
У науковій літературі, присвяченій визвольним змаганням 1917-1921 pp., яка вийшла друком
в Україні впродовж другої половини 1990-х pp., зберігалася тенденція до дослідження передусім
періодів Центральної Ради та гетьманату. У 1999 p., аналізуючи стан історіографічної розробки
визвольних змагань, відомі науковці І. Курас та В. Солдатенко зазначали: "Передусім звертає на себе
увагу нерівномірність інтересу і, відповідно, ступеня вивченості двох етапів революційного
процесу - за доби Центральної Ради і за доби Директорії. Це впадає в око і при поділі загальної кількості
публікацій: тих, що присвячені дослідженню другого періоду, незрівнянно (у десятки разів)
менше, аніж тих, що розкривають перший період революції"6. Але навіть у небагатьох дослідженнях,
присвячених добі Директорії, головну увагу приділено подіям першої половини 1919 p., пов'язаним
з агресією проти УНР з боку більшовицької Росії та гострою внутрішньополітичною боротьбою в
українському таборі. Ця тенденція знайшла своє відображення в наукових публікаціях В. Яблонського
і В. Лозового, що побачили світ як результат перших дисертаційних досліджень з історії Директорії7.
У розвідці, присвяченій Кам'янецькій добі Директорії (літо-осінь 1919 р.), В. Лозовий розглянув
політичні процеси в українському суспільстві, «етнополітичні чинники» політики уряду УНР,
становлення його адміністративного апарату тощо. Проте про військово-політичні події осені 1919 р.
розповідається побіжно, а про українсько-білогвардійську війну лише згадується8. Автор іншої, досить
ґрунтовної праці з історії Директорії УНР, В. Яблонський, хоча й не розглядає військового аспекту
подій осені 1919 p., проте констатує, що білогвардійська Добровольча армія "ставила собі
завдання розколоти, а потім і знищити Українську армію, особливо Наддніпрянську її частину. В умовах
1 Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - С 255, 257-259.
2 Горак В. Зліт і падіння Директорії // Віче. - 1995. - № 4. - С 106-116.
3 Гриценко А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. - К., 1996. - 82 с
х Гриценко А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. - С 63.
:> Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу // Політика
і час.-1996.-№8.-С 74.
6 Курас І., Солдатенко В. Українська революція: новітній стан історіографічної розробки та актуальні завдання
дослідження // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - Вип. 7. - К.,
1999. - С 14.
7 Див.: Лозовий В. КалГ янецька доба Директорії (червень-листопад 1919 р.) Української Народної Республіки:
Автореф. дис. канд. іст. наук. - К.: НАН України, Інститут історії України, 1998. - 19 с; Яблонський В. Директорія
УНР: формування засад української державності в 1918-1920 pp.: Автореф. дис. канд. іст. наук. - К.: Київський
національний університет, 1998. - 20 с
8 Лозовий В. Кам" янецька доба Директорії УНР: основні події та процеси // Симон Петлюра у контексті
українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. - Фастів: "Поліфаст", 1999. - С 90, 93.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографії
307
нового наступу більшовиків, коли українські армії опинилися між двома значно більшими силами,
це завдання Денікін частково виконав"1.
Наприкінці 1990-х pp. вийшли друком військово-історичні праці, присвячені першій українсько-
більшовицькій та українсько-польській війнам, військовому будівництву Центральної Ради,
гетьманату П. Скоропадського. Натомість українсько-білогвардійська війна продовжувала залишатися
«білою плямою» у військовій історії України 1917-1921 pp. У присвячених збройним силам УНР
доби Директорії розвідках про неї лише згадувалося2. Дещо більше інформації з цієї теми читач
міг знайти у дослідженнях С. Олійника і О. Завальнюка з історії УГА3. Попри певну схематичність
та відсутність аналізу військових операцій, публікація С Олійника "Українська Галицька армія на
захисті УНР (липень-листопад 1919 p.)" містила короткий опис участі Галицької армії в
українсько-білогвардійській війні, покликаний довести, що восени 1919 р. "УГА продовжувала стояти на захисті
УНР", при чому ініціатива всіх наступальних операцій на фронті приписується саме галицькому
командуванню4. У спільній монографії О. Завальнюка й С Олійника, присвяченій історії УГА під час
перебування армії на Поділлі (літо 1919-весна 1920 pp.), також розглядається перебіг бойових дій
проти 40-тисячних білогвардійських військ, зосереджених на українському фронті, детальніше
описуються переговори командування УГА з денікінцями, а також перехід армії на бік ЗСПР5. Проте
в цілому ця сторінка історії УГА все ж залишалася висвітленою значно менше, аніж участь галицьких
частин в антибільшовицькій боротьбі, організація ЧУГА тощо.
Таким чином, тематика українсько-білогвардійської війни 1919 р. майже не була відображена
у присвячених Директорії та українському війську дослідженнях. У 1998 р. побачила світ розвідка
О. Козерода, присвячена історіографії білого руху на Україні6, яка стала результатом дисертаційного
дослідження7. Проте війні УНР проти білогвардійського режиму Денікіна восени 1919 p., особливо
дослідженню цієї теми в історіографії, автор приділив досить незначну увагу.
У 2004 р. вийшла друком присвячена кам'янецькій добі Директорії УНР історіографічна
розвідка М. Стопчака, проте військового аспекту подій осені-літа 1919 р, автор практично не торкнувся8.
Лише В. Солдатенко в опублікованому у 1999 р. історіофафічному нарисі зазначив: "Взагалі ж слід
сказати, що немала кількість праць, пов'язаних з різними аспектами українського військового
будівництва, військової політики, з історією бойових дій, особливо у другій половині 1919-1920 pp. - чи не
найслабша, найбезпорадніша ланка історії Української революції"9. Майже цілковита нерозробленість
цієї теми примушує авторів узагальнюючих праць з історії національно-визвольних змагань при
розгляді подій українсько-білогвардійської війни 1919 р. вдаватися до тверджень загального характеру10.
1 Японський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. - К.:
"Альтерпрес", 2001. - С 128.
2 Див.: Кравчук М. Збройні сили Української Народної Республіки // Право України. - 1998. - № 7. - С. 106-
110; Папікян А. Збройні сили України двадцятого століття. -Львів, 1999. - 310 с; Левченко О. Об" єднані українські
армії у 1919 році: чи можливою була перемога // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акта
Злуки 22 січня 1918 p.). - К., 1999. - С. 181-192.
3 Олійник С. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень - листопад 1919 р.) // Історія України.
Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Вип. 5. -К.: "Рідний край", 1999. - С 221-224; Завальнюк О.,
Олійник G. Українська Галицька армія на Поділлі. - КалГ янець-Подільський, 2001. - 148 с
4 Олійник С. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень - листопад 1919 p.). - С. 223-224.
5 Завальнюк О., Олійник С. Українська Галицька армія на Поділлі. - С 43-63.
f) Козерод О. Историографические проблемы белого движения на Украине (июнь 1919 - ноябрь 1920 гг.). -
Харьков, 1998.-122 с.
7 Див.: Козерод О. Білий рух в Україні (червень 1919 -листопад 1920 pp.) (Історіогр. проблеми): Автореферат
дис. канд. іст. наук. -Дніпропетровськ, 1996. - 23 с
8 Стопчак М. Кам% янецька доба Директорії УНР у вітчизняній історіографії // Історичний журнал. - 2004. -
№№1-2.-С 92-97.
9 Солдатенко В. Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української
революції // Український Історичний журнал. - 1999. - № 2. - С. 41.
10 Українська революція і державність (1917 - 1920 pp.) / Під ред. Т. Бевз, Д. Ведєнєєва, І. Гошуляка га ін. - К.:
Парламентське видавництво, 1998. - 247с; РубльовО., РеєнтО. Українські визвольні змагання 1917-1921 pp. /
'Україна крізь віки": у 15 т.; Т. 10. - К.:"Альтернативи", 1999. - 320 с; Солдатенко В. Українська революція.
Історичний нарис. - К.: "Либідь", 1999. - 976 с

308
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
"У вересні-жовтні 1919 р. тривали жорстокі бої армії УНР проти білогвардійців на Правобережжі", -
зазначається в колективній праці "Українська революція і державність (1917-1920 pp.)"» виданій
у 1998 р.1 її автори (Т. Бевз, Д. Ведєнєєв, І. Гошуляк та ін.) наголошують на втраті українськими
військами боєздатності внаслідок незадовільного матеріального забезпечення, епідемії тифу тощо. "Ані
з політичного, ані з стратегічного боку ця війна не віщувала надій на перемогу, але честь молодої
Української армії вимагала: або вмерти, або перемогти", - додає В. Солдатенко у своїй монографії
"Українська революція"2. Втім, стан розробки теми не позначився на оцінках дослідниками її
значення. Як констатує В. Солдатенко, "значна частина істориків вважають літо й осінь 1919 р.
найвідповідальнішим і, водночас, найкритичнішим періодом всієї Української революції"3. Саме тоді, на думку
багатьох науковців, військове протиборство в Україні й вирішило остаточно подальшу долю націсь
нальної державності 1917-1921 pp.
Отже, в цілому війна між УНР та білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії на
сьогодні є малодослідженою в сучасній українській історичній науці. Серед істориків склалося стійке
переконання, що саме війна на всі фронти - проти більшовиків, білогвардійців та поляків - стала
важливою причиною поразки національно-визвольних змагань4. Проте це не викликало суттєвих
зрушень у дослідженні теми боротьби УНР проти Денікіна, на відміну від, скажімо,
українсько-польської чи українсько-більшовицьких війн. Далеко не завжди усвідомлюється навіть потреба таких
досліджень5. "Дуже часто історики мають схильність наголошувати або навіть перенаголошувати роль
одних конфліктів, та ігнорувати значення інших", - досить влучно зауважив Я. Грицак, аналізуючи
головні тенденції розвитку сучасної історіографії доби 1917-1921 pp.6. Тема
українсько-білогвардійської війни продовжує залишатися недослідженою, попри значний інтерес учених та
громадськості до тематики визвольних змагань. Досить слушними з цього приводу виглядають міркування
Д. Табачника: "Чомусь більшість істориків вважала значно важливішим ретельно підраховувати
кількість європейських країн, які визнали чи могли визнати Директорію, що на той час мало здебільшого
суто академічне значення, ніж, наприклад, пояснити, чому так і не було досягнуто взаєморозуміння
з Добровольчою армією генерала А.І. Денікіна, яка в серпні-жовтні 1919 року контролювала більшу
частину території України. Тому надзвичайно важливо проаналізувати причини кривавої драми, що
відбувалась тоді на Україні, в тому числі розгрому української національної армії, яка зробила в цій
ситуації все від неї залежне для збереження Української Держави"7.
На нашу думку, такий незадовільний стан розробки теми значною мірою пояснюється
спадщиною радянської історіографії, яка виробила стійкий стереотип несприйняття білого руху як об'єкта
історичного дослідження.
І сьогодні тематика, пов'язана з російським білим рухом, часто ігнорується дослідниками, як
другорядна за своїм значенням. Такий підхід часто призводить до недооцінки ролі російських
антибільшовицьких сил у подіях в Україні, а отже, не сприяє всебічному й об'єктивному дослідженню
доби національно-визвольних змагань. На жаль, ця тенденція простежується й у спеціальних працях,
присвячених добі Директорії УНР, історії її збройних сил тощо. Значно актуальнішим вважається
1 Українська революція і державність (1917-1920 pp.) / Під ред. Т. Бевз, Д. Ведєнєєва, І. Гошуляка та ін. - К,
1998.-С 163.
2 Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. - К.,1999. - С. 806.
3 Його ж. Українська революція. Концепція та історіографія (1918-1920 pp.). - К.: "Просвіта",
1999.-С. 325.
і Див. наприклад: Кобилянський С. До питання причин втрати Україною державності в роки революції та
громадянської війни // Матеріали міжнародної наукової конференції "Відродження української державності: проблеми
історії та культури". - Ч. І. - Одеса, 13-16 травня 1996 р. - С 108.
3 Так, в історіографічній праці Л. Радченко, присвяченій здобуткам новітньої історіографії в царині
дослідження українських національно-визвольних змагань 1919-1922 pp., розглядається лише стан наукової розробки теми
зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР (див.: Радченко Л. Сучасна історіографія
національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 pp. - Харків, 1996. - 120 с).
6 Грицак Я. Українська революція, 1914-1923 pp.: нові інтерпретації // Україна модерна. - Ч. 2-3. 1997-
1998. -Львів, 1999. - С 254-255.
7 Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до залізнілого компромісу // Політика
і час.-1996.-№7.-С 59.

Війна УНР з ЗСПР у світлі історіографи
309
дослідження взаємовідносин і збройної боротьби УНР з більшовицькою Росією та Польщею. Тож
попри визнання у працях багатьох сучасних істориків значимості збройного конфлікту з Денікіним
для подальшої долі української державності 1917-1921 pp., ці події вже тривалий час лишаються
у вітчизняній історіофафії практично недослідженими.
Наявна суперечність, на нашу думку, переконливо свідчить про потребу формування нового
розуміння взаємодії української держави 1917-1921 pp. з антибільшовицькими силами в Росії.
* * *
Війна УНР з білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії генерала А. Денікіна ось уже
понад 80 років залишалася своєрідною «білою плямою» історії. Ця тема не могла стати об'єктом
повноцінного історичного дослідження в Радянському Союзі. Прагнучи створити уявлення про єдність
та «класову спорідненість» всіх «контрреволюційних» (антибільшовицьких) сил під час
фомадянської війни, а також скомпрометувати представників політичного табору УНР жупелом «денікінських
поплічників», радянські історики всіляко намагалися замовчати цю війну. Радянська історична наука
активно формувала стереотипи про спільність та класову спорідненість усіх «контрреволюційних»
сил у роки фомадянської війни та про Червону армію як єдиного їх переможця. Втім, відверта
заідеологізованість, суб'єктивізм та упередженість радянської історіофафії стали головною перешкодою
для використання її доробку в сучасній історичній науці.
На формування сучасної історичної концепції доби визвольних змагань 1917-1921 pp.
вирішальний вплив мала українська еміфаційна історіофафія, представники якої упродовж 70 років
розробляли різноманітні аспекти цієї теми на значно вищому науковому рівні, аніж їхні радянські колеги.
Саме вироблені українськими діаспорними дослідниками історичні схеми були покладені в основу
сучасного розуміння подій національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. Проте українська
еміфаційна історіофафія в умовах ідеологічного протистояння з радянською наукою також не займалася
дослідженням цих подій, зосередившись головним чином на розкритті проблем, пов'язаних з
агресією більшовицької Росії проти України тощо. Діаспорні історики майже не виявляли наукового
інтересу до російського білого руху, тож присвячені історії визвольних змагань праці містили лише
короткі схематичні й досить поверхові дані про війну УНР з Денікіним.
Не займалася дослідженням війни між УНР та ЗСПР і російська історична наука на еміфації.
Зверхньо ставлячись до українського національно-визвольного руху, представники російської
еміфації здебільшого ігнорували дослідження українських національно-визвольних змагань 1917-1921 pp.
та іх впливу на перебіг фомадянської війни в Росії.
Сучасна російська історична наука в цілому схильна поділяти таку позицію. Натомість на важливе
значення, яке мали взаємовідносини між російським білим рухом та новоутвореними національними
державами для антибільшовицької боротьби, вказували західні історики. Деякі відомі дослідники
наголошували на тому, що саме конфлікти білих вождів з «націоналами» стали головною причиною
поразки білогвардійців. На жаль, це не підштовхнуло істориків до відповідних досліджень у цьому напрямку.
Таким чином, аналіз історіофафії переконливо доводить усвідомлення багатьма представниками
історичної науки в різний час та у різних країнах важливого значення українсько-білогвардійської
війни 1919 р. /ця подій 1917-1921 pp. в Україні, а також у Росії. Ця війна, з одного боку, призвела
до військово-політичної катастрофи уряду УНР («трикутник смерті»), аз іншого, послабила Денікіна
на головному, московському напрямку наступу і зробила можливою загальну поразку ЗСПР.
Всебічне дослідження збройної боротьби між УНР та білогвардійськими військами є вельми
важливим ще й тому, що йдеться про подію, яка мала вплив не лише на подальшу долю українських
національно-визвольних змагань, але значною мірою й на перебіг всієї збройної боротьби на
східноєвропейських теренах колишньої Російської імперії.

310
Джерела з історії українсько-білогвардійської війни можна традиційно поділити на кілька
груп: опубліковані документи, архівні матеріали, матеріали тогочасної преси та спогади сучасників.
Спробуємо розглянути кожну з них.
Тема збройного протистояння між УНР та Денікіним надзвичайно слабко відображена в
документальних публікаціях. І до сьогодні не видано жодного збірника документів з історії армії УНР
чи Української Галицької армії, не кажучи вже про війну проти білогвардійців1. У 1922 р. в Каліші
вийшла друком невеличка збірка документів, присвячена звірствам денікінських військ в Україні
в 1919-20 pp., яка містила поодинокі відомості і про бойові дії на українсько-білогвардійському
фронті восени 1919 р.2 Проте, видана мізерним тиражем, вона є бібліографічною рідкістю. У 1939 р.
ветеран армії УНР та активний діяч української еміграції В. Євтимович підготував до друку
документальну публікацію з історії українсько-білогвардійської війни, проте її виданню перешкодив початок
Другої світової війни3.
Надзвичайно важливе значення для дослідження теми має виданий у 1974 р. нью-йоркським
видавництвом "Червона Калина" бойовий щоденник («денник») Начальної Команди Української
Галицької армії. Дивом уцілілий у полум'ї Визвольної війни, денник УГА дозволяє в цілому
відтворити загальний перебіг операцій Галицької армії влітку-восени 1919 р. проти більшовиків та
білогвардійців, принаймні в загальних рисах4. Разом з «денником» УГА було видано й матеріали судового
процесу над генералом М. Тарнавським, Начальним вождем Галицької армії, значну увагу в яких
приділено опису матеріального становища УГА під час війни проти білогвардійців5. Доповнюють
ці видання опубліковані упродовж 1930-х pp. на сторінках львівського журналу "Літопис Червоної
Калини" окремі документи з історії армії УНР таУГА восени 1919 р.°
Глибше збагнути політичну та військову ситуацію, в умовах якої восени 1919 р. розгорталася
збройна конфронтація УНР з денікінськими арміями півдня Росії, допомагають опубліковані листи,
статті й документи голови Директорії УНР Головного отамана С. Петлюри7. Вони розкривають
стратегію української визвольної боротьби у вказаний період, відображають військово-політичні плани
та розрахунки державного й військового керівництва УНР. На увагу дослідників безумовно заслуго-
1 Чи не єдиним винятком став присвячений участі армії УНР в кампанії 1920 р. збірник документів, виданий
в 1933 р. під редакцією військового міністра УНР В. Сальського (див.: Українсько-московська війна 1920 року в
документах / Під ред. В. Сальського. - Варшава, 1933. - 399 с). Це надзвичайно ґрунтовне видання є повною
підбіркою оперативних й розвідувальних документів штабу армії УНР за 1920 р. і поки що не має аналогів у вітчизняній
військово-історичній літературі з періоду 1917-1920 pp.
2 Витяги з документів, які в оригіналі хороняться в Головному військово-історичному Музею-Архіві. - Каліш,
1922. - 52 с
1 Див.: НДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 24-74.
* Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Йорк: "Червона Калина", 1974. - 324 с
5 Денник Начальної Команди Української Галицької армії. — С. 242-308.
6 Див.: Листа втрат 1-ої бригади УСС (1919 р.) // Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С 22; М. С.
Махно і його військо. Матеріали до історії української визвольної боротьби // Там само. - 1935. - Ч. 6. - С. 16-17.
7 Див.: Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. І. - Нью-Йорк: У ВАН у США, 1956. - 480 с; Т. II. - Нью-
Йорк: УВАН у США, 1979. - 627 с; Т. III. - Київ: Фундація ім. О. Теліги, 1999. - 616 с

Джерела з історії українсько-білогвардійської війни
311
вує й присвячене добі Директорії УНР документальне видання "Українська революція", здійснене
в 1984 р. під редакцією Т. Гунчака1. Вміщені у ньому документи відображають дипломатичні
аспекти українсько-білогвардійської війни 1919 p., діяльність українських закордонних представництв
восени 1919 р.
Національну політику вождів білого руху, їхнє ставлення до «українського питання» частково
висвітлюють також документи, опубліковані на сторінках російських білоемігрантських та радянських
наукових періодичних видань2. Зіставлення програм білих вождів у національному питанні
дозволяє простежити ідеологічну еволюцію білого руху на Півдні Росії в бік великодержавного шовінізму,
що зробило збройне зіткнення з УНР неминучим.
Документальні публікації з історії російської громадянської війни, що побачили світу Радянському
Союзі та сучасній Росії, містять деякі дані щодо війни УНР проти білогвардійців - повідомлення
більшовицької розвідки про становище української армії восени 1919 p., а також директиви
командування Червоної армії про ставлення до українсько-білогвардійського конфлікту3. Матеріали про
переговори уряду УНР з більшовицьким керівництвом восени 1919 р. про спільну боротьбу проти
Денікіна надрукував у 1926 р. харківський журнал "Літопис революціГ4. Фактично саме завдяки
цій публікації наукова й широка громадськість уперше дізналася про сам факт таких переговорів.
Важливе значення для дослідження українсько-білогвардійської війни 1919 р. має опублікований
російським періодичним науковим виданням "Біла гвардія" повний бойовий розпис денікінських
Збройних Сил Півдня Росії, що подає точний перелік та чисельність особового складу
білогвардійських частин на українському фронті станом на початок жовтня 1919 p., коли бойові дії між арміями
УНР та Денікіна були вже у розпалі5.
Відсутність значних документальних публікацій, присвячених українсько-білогвардійській війні,
значною мірою зумовлена нестачею архівних матеріалів з цієї теми. Основний масив архівів
військових частин і з'єднань армії УНР за 1919 рік загинув у «трикутнику смерті», в якому
опинилась оточена ворогами українська армія наприкінці 1919 р.6 Значна частина документів, які вціліли
у Визвольній війні, були розпорошені або знищені вже на еміграції7. До рук більшовиків у 1920 р.
потрапив увесь архів Української Галицької армії, тож його подальша доля тривалий час залишалася
невідомою8. Загалом же втрати військових документів армії УНР та УГА за другу половину 1919 р.
(періоду українсько-білогвардійської війни) виявилися найбільшими.
1 Українська революція: документи 1919-1921 / Під ред. Т. Гунчака. - Нью-Йорк: УВАН у США, 1984. - 478 с.
2 Доклад члена РНС Прикарпатской Руси Ф.С. Малець // Белый архив: Сборники материалов по истории
и литературе войны, революции, большевизма, белою движения и т.п./ Под ред. Я. Лисового. -Т. 1. - Париж:
Издательство княгини Сияльской, 1926.- С. 163 - 176; Лембич Ю. Политическая программа генерала Л. Корнилова
январских дней 1918 года // Там же. - Т. 2 - 3. - Париж: Издательсво княгини Сияльской, 1928. - С. 130 - 131;
Из архива организаторов гражданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив. - 1961. -
№6.-С. 58-117.
3 Гражданская война на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов: в 3-х т., 4-х кн. - Т. 2 Борьба
против деникинщины и петлюровщины на Украине. Май 1919 г. - февраль 1920 г. - К.: "Наукова думка", 1967.
- 882 с; Директивы командования фронтов Красной армии. Сборник документов в 4-х томах. - Т. II. Март 1919 -
апрель 1920 гг. - М.: Воениздат, 1974. - 804 с; Реввоенсовет Республики. Протоколы 1918-1919. Сборник
документов. - М.: "Русский мир", 1997. - 640 с. , та ін.
4 Попов П. Путешествие в УНР Доклад в Зафронтбюро ЦК КП(б)У // Летопись революции. - 1926. - № 2
(17).-С. 43-50.
5 Боевой состав Вооруженных сил Юга России на 5 октября 1919 года // Белая гвардия. - 1998. - № 2. -
С. 69-96.
6 Чимало документів частин га з'єднань армії УНР восени 1919 р. потрапили до рук білогвардійців або ж
поляків (див.: ПДАГО України. - Ф. 6. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 111; ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 129. -
Арк. 11-11зв.). У «трикутнику смерті» архіви дивізій армії УНР - накази, розпорядження, оперативні зведення та
інші документи за другу половину 1919 р. - було знищено, щоб не переобтяжувати війська, які вирушали в Перший
Зимовий похід, зайвим тягарем.
7 Наприклад, таке важливе джерело як щоденник бойових дій армії УНР за червень - листопад 1919 p., вже
у 1922 p., вважався втраченим (ЦДІА у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 47. - Арк. 9зв.).
8 Від видавництва // Денник Начальної Команди Української Галицької армії. - Нью-Йорк: "Червона
Калина", 1974. - С II.

312
Лі их шіі о Ковальчук Невідома війна 1919 року
Тож у численних архівних фондах УНР, які зберігаються сьогодні в Центральному Державному
Архіві Вищих Органів влади та управління (ЦДАВО) України, міститься порівняно небагато
документів з історії збройної боротьби українських військ проти денікінського режиму восени 1919 р.
Так, у фондах військового міністерства (ф. 1075) та Генерального штабу армії УНР (ф. 1078)
збереглися лише поодинокі накази армійського командування військам УНР восени 1919 p., доповіді
про бойове та матеріальне становище української армії у зазначений період. Як особливо цінні
джерела варто відзначити комплект оперативних зведень (на жаль, неповний) Штабу Головного отамана
за жовтень-листопад 1919 p., а також частково збережені фрагменти щоденного журналу бойових
дій та оперативних наказів командування армії УНР за листопад 1919 р. (за останній етап українсько-
білогвардійської війни).
Та найціннішу знахідку автором було зроблено серед архівних матеріалів фонду штабу Дієвої
армії УНР (ф. 3172), де було виявлено щоденний журнал бойових дій армії УНР за червень-жовтень
1919 р. Це унікальне джерело з історії української армії доби визвольних змагань ось уже понад
80 років вважається втраченим. Журнал містить докладні й вичерпні відомості про бойові
операції армії УНР, директиви та накази командування, доповіді командирів частин тощо. Це джерело
є просто неоціненним для дослідження бойового шляху української армії в другій половині 1919 р.
та, зокрема, її збройної боротьби проти білогвардійських військ Півдня Росії. Дані журналу
дозволяють відтворити стратегію українського командування, плани військових операцій та їх практичне
здійснення, перебіг бойових дій, стан матеріального забезпечення війська восени 1919 р.
Певні відомості про бойові дії на білогвардійському фронті містяться також у фондах
державної інспектури 9-ї Залізничної дивізії (ф. 1696) та колекції документів частин армії УНР (ф. 4587).
Окремі документи - звіти й розпорядження штабу армії УНР, описи бойових дій військовими
кореспондентами - автору вдалося віднайти у фондах міністерства внутрішніх справ (ф. 1092) та
міністерства преси й пропаганди (ф. 1113). У фондах канцелярії Директорії (ф. 1429) та Ради Народних
міністрів (ф. 1065) містяться матеріали, які дозволяють відтворити діяльність вищого
державного керівництва УНР під час війни з білогвардійцями. Чимало документів міністерства закордонних
справ (ф. 3696) також присвячені ставленню уряду УНР до білого руху, протистоянню між
українськими дипломатами та представниками денікінського режиму на міжнародній арені тощо. Матеріали
різнопланового характеру, тією чи іншою мірою пов'язані з українсько-білогвардійською війною,
містяться в фондах міністерства ісповідань (ф. 1072), Головноуповноваженого уряду УНР на Поділлі
(ф. 1131), Українського Національного Музею-Архіву при Українському Інституті громадознавства
(ф. 4018), уряду УНР в екзилі (ф. 5235) та особових фондах генералів М. Омеляновича-Павленка
(ф. 4012) і В. Петріва (ф. 3947).
Окремо варто сказати про фонд Української Галицької армії (ф. 2188), у якому зібрано
документи колишнього архіву УГА, переданого до Києва з московських архівосховищ. У цьому досить
значному за обсягом фонді (понад 600 архівних справ) зберігається величезна кількість документів,
які стосуються бойових дій УГА проти білогвардійців. Передусім це директиви та накази
командування УГА, оперативні і розвідувальні зведення, дислокаційні відомості галицьких корпусів і бригад.
Ці матеріали дозволяють значною мірою відтворити перебіг кампанії на
українсько-білогвардійському фронті восени 1919 р. У фонді міститься також чимало копій розпоряджень, оперативних
зведень та відомостей армії УНР за вказаний період, оригінали яких загинули у «трикутнику смерті». Це
робить матеріали фонду особливо цінним джерелом для дослідження українсько-білогвардійської
війни 1919 p., зокрема участі в бойових операціях військ УНР Зазначимо, що увесь цей величезний
масив даних практично ще не введено до наукового обігу, на що звертають увагу і деякі зарубіжні
дослідники,6). Деякі матеріали, пов'язані з темою участі УГА у бойових діях проти білогвардійців,
містяться й у фонді військової канцелярії диктатора ЗУНР (ф. 2192).
На жаль, відсутні будь-які документи з історії українсько-білогвардійської війни у кількох
невеликих за обсягом «білогвардійських» фондах ЦДАВО України - контррозвідувального
відділення штабу Добровольчої армії (ф. 1081), Головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії (ф. 4175)
та колекції документів військових частин і установ Добровольчої армії (ф. 4593).
1 Див.: Krotofil М. Ukrainska Armia Halicka 1918-1920. Organizacja, uzbrojenie, wyposazenie і wartosc bojowa sil
zbrojnych Zachidnio-Ukrainskiej Republiki Ludowej. - Torun; Wydawnictwo Adam Marszalek, 2002. - S. 9.

Джерела з історії українсько-білогвардійської війни
313
Серед матеріалів Центрального Державного Архіву Громадських Об'єднань (ЦДАГО) України
також можназнайти чимало важливих джерел з історії збройної боротьби УНР проти Денікіна в 1919 р.
У фонді Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ф. 1), зокрема, серед
документів загального відділу (оп. 20) та Зафронтового бюро ЦК КП(б)У (оп. 18) міститься чимало
більшовицьких розвідувальних зведень, які характеризують становище української армії в боротьбі
проти білогвардійців восени 1919 р. Інформацію аналогічного змісту вдалося виявити також серед
архівних справ комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (ф. 5) та колекції документів з історії
КП(б)Удоби 1917-1921 pp. (ф. 57). У фонді київського комітету Української Соціал-Демократичної
Робітничої партії (незалежних) (ф. 267) містяться фрагменти листування її керівників, в якому
характеризується військово-політична ситуація в Україні напередодні українсько-білогвардійської війни.
Серед матеріалів Центрального комітету Комуністичної партії Західної України (ф. 6) автор
віднайшов неопубліковані спогади ад'ютанта Головного отамана С Петлюри, осавула Ф. Крушинського,
присвячені головним чином подіям літа-осені 1919 р. Спогади Крушинського містять цікаві
характеристики вищого командного складу української армії та його стратегії під час війни проти білогвардійців.
Значний джерелознавчий матеріал з історії українсько-білогвардійської війни знаходиться у
фондах Центрального Державного Історичного Архіву (ЦДІА) у Львові. Найбільшу кількість матеріалів,
тією чи іншою мірою пов'язаних зі збройною боротьбою військ УНР та УГА проти Денікіна, містить
колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР у 1917-1921 pp. (ф. 581) -
зведення про хід бойових дій, повідомлення про становище військ, дислокаційні відомості частин тощо.
Документи Начальної Інтендатури УГА, які допомагають глибше уявити стан матеріального та
господарського забезпечення армії восени 1919 p., виділені в окремий фонд (ф. 749). Матеріали
різнопланового характеру, які стосуються заходів уряду УНР на міжнародній арені, здійснених з метою
запобігти війні з Денікіним, а також висвітлюють внутрішньополітичну ситуацію в українському таборі під
час боротьби проти білогвардійців, можна знайти серед документів Наукового Товариства ім. Т.
Шевченка (ф. 309), особових фондів І. Шендрика (ф. 369), М. Тишкевича (ф. 681), С Томашівського
(ф. 368), О. Назарука (ф. 359), В. Старосольського (ф. 360), Г. Степури (ф. 760).
У Державному архіві Київської області (ДАКО) зберігаються матеріали комісії єврейського гро-
мадського комітету допомоги постраждалим від погромів в Україні у 1918-1921 pp. (ф. 3050). Чимало
з цих документів розповідають про єврейські погроми, вчинені білогвардійцями на Правобережній
Україні восени 1919 p., під час українсько-білогвардійської війни.
Цінні документи з історії війни УНР проти денікінських Збройних Сил Півдня Росії було
виявлено автором у Державному архіві Львівської області (ДАЛО), серед матеріалів польського Наукового
товариства з вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств у 1918-1920 pp. (ф. 257).
Йдеться про повну підбірку щоденних оперативних зведень Штабу Головного отамана за жовтень-
листопад 1919 p., а також розвідувальні, інформаційні та інші матеріали українського
головнокомандування. Ці відомості дають змогу суттєво уточнити деякі дати й факти початкового етапу українсько-
білогвардійської війни.
У Державному Архіві Вінницької області (ДАВО) документи, пов'язані з налагодженням
матеріального забезпечення армії УНР на Вінниччині восени 1919 p., містяться у фонді Вінницької
міської управи (ф. 230). Також цікаві матеріали з історії діяльності більшовицького підпілля у
регіоні під час українсько-білогвардійської війни зберігаються в колекції документів архіву Вінницької
компартійної організації (ф. 138).
Серед матеріалів Державного Архіву Хмельницької області (ДАХО) безумовний інтерес
становлять документи щодо медично-санітарного становища Західного Поділля восени 1919 p., які
містяться у фонді подільської губернської народної управи (ф. 260). У колекції спогадів учасників (з
радянського боку) збройної боротьби в регіоні у 1917-1920 pp. (ф. 3783) автором було віднайдено
відомості про селянські виступи у Західному Поділлі в другій половині 1919 р. У фондах районних
партизанських комісій, які діяли за радянських часів (ф. 3218, 3220, 3228 таін.), деякі архівні
справи також містять аналогічну інформацію.
Поодинокі дані про становище восени 1919 р. на контрольованих українським урядом теренах
Волині, про діяльність місцевих більшовицьких організацій містяться серед матеріалів Державного
Архіву Житомирської області (ДАЖО) - у фондах житомирського філіалу радянського "Інституту
історії партії" (ф. 1) та колекції спогадів (ф. 2668).

m
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Деякі накази командування армії УНР за вересень-жовтень 1919 p., відсутні в головних
державних архівах України, авторові вдалося віднайти в архівній колекції Бібліотеки ім. О. Ольжича (Київ).
У Державному Архіві Російської Федерації {Государственный архив Российской Федерации,
ГАРФ) зосереджено значний масив документів урядів та різноманітних державних структур білої
Росії, а також архівні колекції білоемігрантських організацій і установ. Чимало з цих документів
характеризують національну політику вождів білого руху, їхнє ставлення до уряду УНР напередодні та під
час українсько-білогвардійської війни 1919 р. Так, серед документів політичної канцелярії особливої
наради при Головнокомандувачеві ЗСПР (ф. 446) містяться матеріали комісії з національних справ,
яка упродовж першої половини 1919 р. готувала денікінському командуванню аналітичні доповіді
про український національно-визвольний рух. Крім цього, повідомлення білогвардійських агентів
і дипломатичних представників про політичну й військову ситуацію в Україні влітку-восени 1919 p.,
про український уряд та його збройні сили виявлено також в архівних фондах Російської Політичної
Наради у Парижі (ф. 454), російського військового агента в Польщі (ф. 6393), російського
посольства у Парижі (ф. 6851), канцелярії міністерства закордонних справ при Головнокомандувачеві ЗСПР
(ф. 5680), штабі військового представника російських армій у Парижі (ф. 4887). Ці документи
містять подекуди досить докладні й цікаві характеристики державних і військових лідерів УНР, аналіз
бойового потенціалу української армії, тож становлять безумовно значний інтерес для дослідника.
Матеріали аналогічного змісту містяться й серед документів особових фондів А. Денікіна
(ф. 5827) й Д. Щербачова (ф. 5936), В. Маклакова (ф. 8313). Дані різнопланового характеру
стосовно політичної стратегії вождів білого руху в 1919 р. вдалося виявити серед матеріалів фондів
генералів А. Лукомського (ф. 5829)таА. фонЛампе(ф. 5853). В особовому фонді генерала В. Чернавіна
(ф. 5956), який восени 1919 р. був начальником штабу військ Новоросійської області ЗСПР, автор
віднайшов мемуарні нотатки цього генерала про стратегічну ситуацію в Південній Україні
напередодні українсько-білогвардійської війни та про перебіг переговорів галицького командування з
білогвардійцями на завершальному етапі війни. У фонді генерала Г. Янушевського (ф. 7440), який
у 1919 р. перебував на вищих командних посадах в армії УНР, містяться свідчення про обставини
залишення ним української військової служби на початку війни з білогвардійцями.
Окремо варто згадати про досить значну за обсягом архівну колекцію документів російських
емігрантів (ф. 5881), левову частку якої становлять мемуари учасників білого руху та
антибільшовицької боротьби на теренах колишньої Російської імперії в 1917-1922 pp. Серед архівних справ цього
фонду нами було виявлено спогади генерала Н. Шиллінга, командувача військ Новоросійської
області ЗСПР. Мемуари Н. Шиллінґа, незважаючи на дещо загальний характер, містять чимало цікавих
відомостей про перебіг українсько-білогвардійської війни. Це важливе джерело доповнюють дані
корнета Н. Ціммермана про переговори українського командування з білогвардійцями у вересні 1919 р.
та спогади окремих учасників збройної боротьби в Україні в 1919 p., які зберігаються у цьому ж фонді.
На жаль, не вдалося віднайти жодних документів, пов'язаних з тематикою
українсько-білогвардійської війни 1919 p., серед колекцій документів з історії громадянської війни в Росії (ф. 9431),
матеріалів установ, організацій, військових частин білогвардійських урядів (ф. 9427),
документів особистого походження і документів російських еміграційних установ і організацій (ф. 10017).
Серед архівних фондів ГАРФу зберігається й частина матеріалів колишнього «українського
празького архіву». Документи міністерства закордонних справ УНР (ф. 6087), делегації УНР на
Паризькій мирній конференції (ф. 7027) та посольства УНР у Німеччині (ф. 5889) містять чимало
інформації про ставлення уряду УНР до білого руху, спроби українських дипломатів шляхом
переговорів запобігти збройному зіткненню з Денікіним.
Величезний масив документів з історії білого руху міститься в Російському Державному
Військовому Архіві {Российский Государственный Военный архив, РГВА). Оскільки денікінські
Збройні Сили Півдня Росії були передусім військовим формуванням, а не державним утворенням,
саме в РДВА зосереджено переважну частину архівів ЗСПР, які з 1989 р. стали відкритими для
дослідників1. Доповіді про становище на українсько-білогвардійському фронті восени 1919 p.,
оперативні донесення штабів білогвардійських частин, накази командування тощо містять фонди штабу го-
1 Путеводитель по фондам белой армии. Российский государственный военный архив / Сост. Н. Егоров,
Н. Пульченко и др. - М.: «Восточная литература», 1998. - С. 3.

Джерела з історії українсько-білогвардійської війни
315
ловнокомандувача Російської армії (ф. 39540), особливого відділу Генерального штабу Військового
управління при Головнокомандувачу ЗСПР (ф. 40238). Серед документів управління генерал-квар-
тирмейстера штабу військ Київської області (ф. 39666) вдалося виявити розвідувальні відомості
білогвардійського командування про розташування військ УНР та УГА, а серед справ особливої
комісії військ Новоросійської області (ф. 40144) - доповідь про обставини захоплення денікінцями
Проскурова. Та найбільша кількість документів з історії бойових дій військ ЗСПР проти української
армії збереглася у фонді управління командувача військ Новоросійської області (ф. 39660). Саме
Новоросійська армія ЗСПР діяла восени 1919 р. на українському фронті, тож серед документів її
архівного фонду, досить значного за обсягом (до 500 одиниць зберігання), містяться численні накази,
оперативні розпорядження, розвідувальні повідомлення, донесення про хід бойових дій, склад
частин тощо. Ці відомості значною мірою дозволяють відтворити перебіг операцій білогвардійців проти
українських військ і є безумовно надзвичайно цінним джерелом для дослідника.
Певну інформацію про бойові дії на українсько-білогвардійському фронті можна знайти також
серед матеріалів начальника Головної поштової контори ЗСПР (ф. 39594), управління начальника
постачання військ Київської області ЗСПР (ф. 39667), управління начальника тилу Київської
області (ф. 39668). На жаль, практично жодних даних з цієї тематики немає у фондах
білогвардійських з'єднань та частин, які восени 1919 р. діяли проти українських військ: штабу 2-го
армійського корпусу (ф. 39673), управління 5-ї пішої дивізії (ф. 39680) та 34-ї пішої (ф. 40075), штабів
75-го Севастопольського полку (ф. 39682), 77-го Тенгінського (ф. 39698), 78-го Навагінського
(ф. 39681), 80-го Кабардинського (ф. 40063), 2-го Таманського (ф. 39912)1. Відомості щодо
командного складу білогвардійських частин, а також дані про склад старшинського корпусу УГА містяться
в колекційному фонді «Нагородні листи, послужні списки і анкети на особовий склад військових
установ, військових з'єднань і військових частин військового відомства» (ф. 40215).
Серед архівних фондів Російського Державного Архіву Соціально-Політичної Історії (Российский
Государственный Архив Социально-политигеской истории, РГАСПИ) заслуговують на увагу
передусім матеріали Центрального комітету Російської Комуністичної партії (більшовиків) (ф. 17).
Протоколи засідань Політбюро ЦК РКП(б), доповідні записки, інформаційні повідомлення про становище
в Україні та інші документи партійного керівництва містять інформацію, яка суттєво доповнює
картину військово-політичної ситуації в країні, висвітлюючи ставлення більшовицьких лідерів до
українсько-білогвардійського конфлікту. Ці дані доповнюються й відомостями аналогічного змісту, що
містяться в добірці документів з історії партійної та громадської діяльності В. Ульянова-Леніна
(ф. 5), а також у колекції матеріалів та документів, зібраній сектором історії громадянської війни
Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (ф. 71, оп. 35).
Нарешті, наявність у Російському Державному Військово-Історичному Архіві (Российский
Государственный Военно-Историгеский ароснв, РГВИА) величезного за обсягом (близько 260 тис.
одиниць зберігання) фонду послужних списків офіцерів старої російської армії (ф. 409) дала
змогу суттєво уточнити біографії провідних воєначальників армії УНР та Збройних Сил Півдня Росії.
У фондах управлінь російських військових агентів у Франції (ф. 15304) та Англії (ф. 16352)
містяться також цікаві документи щодо дипломатичної діяльності білогвардійських урядів у 1919 р.
Документи уряду та армії УНР з часів війни з білогвардійцями містяться також у державних
архівах Республіки Польщі. До польських архівосховищ частина цих матеріалів потрапила наприкінці
1919 p., коли їх разом з іншим військовим майном армії УНР, яка відступала під тиском
білогвардійців, було захоплено як трофей польськими частинами2; інша частина «осіла» у польських архівах під
час перебування екзильного уряду УНР у Польщі в міжвоєнний період. Документи державного та
військового керівництва УНР сьогодні зберігаються у фондах провідних польських архівів. «Українські»
документи варшавського Архіву Актів Нових (Archiwum Aktiw Nowych, AAN) зосереджені в окремій
колекції документів з історії відносин Польщі з Латвією, Литвою, радянською Росією, Іданськом
та Україною. Серед архівних справ міститься і листування військового міністра та генерал-квартир-
1 Це значною мірою пояснюється складними умовами загального відступу денікінців й т.зв. «Бредовського
походу» на початку 1920 p., участь в якому взяли майже всі перелічені з'єднання та частини. Саме тоді, на початку
1920 p., загинула значна частина військових архівів Київської та Новоросійської армій ЗСПР.
2 ЦДАГО України. - Ф. 6. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 111.

316
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
мейстра армії УНР з румунською владою та українськими закордонними представництвами восени
1919 р. Ці матеріали стосуються спроб керівництва УНР під час поразок на білогвардійському
фронті заручитися підтримкою з боку Румунії.
Значний масив документів армії УНР зберігається також у Центральному Архіві Військовому (Сеп-
tralne Archiwum Wojskowe, CAW). Зокрема, у фонді Союзної армії української (ф. 380), серед справ
Головного управління Генерального штабу армії УНР (оп. 3) містяться матеріали стосовно перебігу
переговорів українського військового командування з білогвардійським керівництвом у вересні 1919 p.,
що передували збройному зіткненню між УНР таЗСПР. Значний інтерес становлять також
«мобілізаційні» документи українського командування - звіти й доповіді представників адміністрації УНР на
місцях про хід мобілізації до українського війська на Правобережній Україні восени 1919 р. Зазначені
документи допомагають збагнути, чому в умовах відсутності налагодженого адміністративного
апарату, матеріальної незабезпеченості української армії ці заходи були об'єктивно приречені на невдачу.
Чимало документів та матеріалів, пов'язаних з тематикою українсько-білогвардійської війни,
зберігається в архіві Бібліотеки Народової у Варшаві {Biblloteka Narodowa w Warszawie), серед
фондів Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Передусім це дипломатичні документи урядів
УНР та ЗУНР, в яких містяться дані про діяльність українських закордонних місій восени 1919 p.,
під час війни УНР з Денікіним. Значний інтерес становлять щоденники та спогади старшин УГА
(О. Букшований, Т. Бурчак, Б. Левицький та ін.) про перебування Галицької армії на Великій Україні
у 1919-1920 pp., що також зберігаються у варшавських фондах НТШ. Окремі документи
розповідають про бойовий шлях частин армії УНР (Київська група) і подекуди суттєво доповнюють картину
боротьби українських військ проти білогвардійців восени 1919 р.1
Таким чином, наявні в українських, російських, а також польських архівосховищах документи
й матеріали, попри часткову нестачу певних архівних пластів, цілком дозволяють відтворити перебіг
збройного протистояння УНР та білогвардійських військ восени 1919 р. Переважна більшість цих
документів є неопублікованими, а можливість доступу до них дослідників з'явилася порівняно нещодавно.
Важливим джерелом з історії українсько-білогвардійської війни 1919 р. є також матеріали
тогочасної преси. На шпальтах офіційних періодичних видань уряду УНР ("Україна", "Вістник
Української Народної Республіки"), штабу армії УНР ("Український козак"), галицького командування
("Стрілець") та інших державних і громадсько-політичних українських видань ("Телеграми
українського телеграфічного Агенства", "Селянська громада", "Подольский край" та ін.) протягом вересня-
листопада 1919 р. було надруковано чимало зведень та повідомлень військових кореспондентів про
становище на українсько-білогвардійському фронті. Матеріали аналогічного змісту - зведення про
хід бойових дій, огляди становища на фронті тощо - містить і російська преса ("Киевское Эхо",
"Киевская жизнь", "Объединение", "Заря России" та ін.). Проте слід зазначити, що ці газетні публікації
часто носять відверто пропагандивний характер, у них подекуди подається недостовірна і неперевіре-
на інформація, значно перебільшуються успіхи й замовчуються поразки «своїх» тощо (особливо це
стосується російських періодичних видань). Тож матеріали преси вимагають особливої обережності
при використанні їх як історичного джерела.
Архівні документи та матеріали преси багато в чому доповнюються й такою важливою
складовою джерельної бази теми, як спогади сучасників. В мемуарах Д. Ллойд-Джорджа, В. Черчілля
та інших державних діячів і дипломатів Антанти чимало уваги приділено «російському питанню»,
ставленню держав Заходу до більшовицького режиму, білого руху в Росії, а також до національних де-
ржав-лімітрофів, які виникли на уламках колишньої імперії. У цих працях містяться відомості й про
спроби правлячих кіл держав Антанти запобігти українсько-білогвардійській війні, яка ослабила
табір антибільшовицьких сил2. Відносини між Антантою, урядом УНР та білогвардійськими урядами
1 Віднайдені українським дослідником С. Литвином у фондах архіву Бібліотеки Народової "Спогади ад'ютанта
української Ставки про події 1918-1919 pp." невстановленого авторства є насправді нічим іншим, як ще одним
примірником мемуарів осавула Ф. Крушинського, про які вже йшлося вище.
2 Берти. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914-1919. - М., Л.: Госиздат, 1927. - 232 с;
Черчиль У. Мировой кризис. - М., Л.: Госиздат, 1932. - 328 с; Архив полковника Хауза / Подготовлен к печати
ректором и профессором истории Иэйлского университета Ч. Сеймуром. - Т. 4. Конец войны. Июнь 1918 - ноябрь 1919. -
М.: Госиздат, 1944. - 404 с; Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - М.: Издательство иностранной
литературы, 1957. - Т. 1. - 655 с.

Джерела з історії українсько-білогвардійської війни
317
Росії влітку 1919 р. досить детально висвітлено у спогадах українського дипломата А. Марґоліна1.
Важливим джерелом для вивчення військово-політичної ситуації в Україні восени 1919 р. є
спогади І. Мазепи, П. Феденка,0. Назарука, І. Огієнка та інших державних діячів УНР і ЗУНР2. Певною
мірою мемуарною є праця колишнього ад'ютанта Головного отамана О. Доценка "Літопис
української революції", присвячена головним чином внутрішньополітичній боротьбі в таборі УНР восени
1919 p., під час війни з білогвардійцями3.
Воєначальники армії УНР залишили порівняно небагато спогадів про
українсько-білогвардійську війну. Обмаль мемуарних свідчень про свою участь у національно-визвольних змаганнях
залишили М. Юнаків, який восени 1919 р. був начальником Штабу Головного отамана, В. Сальський,
який обіймав посаду командувача армії, його начальник штабу генерал В. Сінклер, генерал-квар-
тирмейстер М. Капустянський та інші представники вищого командного складу4. З чотирьох
командувачів армійських груп (восени 1919 р.) написали спогади троє - Є. Коновалець, Ю. Тютюнник
та М. Омелянович-Павленко, з їхніх начальників штабів - лише один (М. Безручко). Упродовж
осені 1919 р. на посадах командирів 12 дивізій, що налічувалися в армії УНР, змінилося близько
20 воєначальників, проте мемуари залишили лише двоє - генерали О. Удовиченко і П. Єрошевич.
З 7 командирів гарматних бригад до нас дійшли спогади лише одного - Р. Дашкевича. Більше
того, з командирів 37 піших, 20 гарматних та 7 кінних полків, які числилися восени 1919 р. в Дієвій
армії УНР, спогади про різні епізоди визвольних змагань залишили лише декілька (К. Смовський,
М. Курах, П. Дяченко, I. Дубовий, О. Вишнівський та ін.), але теми війни проти білогвардійців
жоден з них у своїх мемуарах не торкнувся.
Зі згаданих авторів лише М. Омелянович-Павленко, колишній командувач Запорізької групи
армії УНР, присвятив українсько-білогвардійській війні окрему книгу спогадів, у якій досить докладно
розповів про ті битви й операції, в яких йому довелося взяти участь восени 1919 р.5 Надзвичайно
ґрунтовними є спогади командира 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченка та начальника штабу групи
Січових стрільців М. Безручка, в яких чимало місця відведено описам бойових дій проти
білогвардійців6. Натомість у мемуарах Є. Коновальця, Ю. Тютюнника, П. Єрошевича і Р. Дашкевича події
українсько-білогвардійської війни змальовані досить загально та побіжно7. Те саме можна сказати й про
1 Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина). - Берлин: Издательство С. Ефрона,
[19221.-397 с.
2 Див.: Мазепа I. Творена Держава (Боротьба р. 1919) // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1897-1926). -
К.: "Фенікс", 1992. - С. 16-76; Феденко П. Повстання нації // Там само. - С. 77-108; Назарук О. Рік на Великій
Україні. Спомин з української революції. - Відень: "Український прапор", 1920. - 344 с; Миронович М. Між молотом
і ковадлом (Спомини про історичну нараду в Старокостянтинові) // Календар "Дніпро" на 1936 р. -Львів, 1935. -
С. 37-41; Феденко П. Катастрофа// Календар-альманах "Дніпро" на 1929 р. -Львів, 1928. - С 121-126; Мазепа І.
Україна в огні і бурі революції 1917-1921 pp. -Т. 2. Кам'янецькадоба. Зимовий похід. -Мюнхен: "Прометей", 1951. -
232 с; Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. - Вінніпег: "Волинь", 1968. - 94 с, та ін.
3 ДоценкоО. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції 1917-
1923 pp. - К., Львів, 1924. - Т. II. - Кн. 4. - 362 с.
4 Цілком імовірно, що дехто з вищих українських воєначальників написав спогади про Визвольну війну, проте
не опублікував їх. Так, за деякими данними, генерал М. Юнаків незадовго до смерті, в 1930-1931 pp., написав мемуари,
які до цього часу зберігаються неопублікованими в архіві невідомої української установи в Канаді (див.: Садовський М.
Микола Юнаків, Генерального штабу Генерал-полковник Армії УНР//Вісті Комбатана.-1971. -Ч. 3-4(53-54).-С. 43).
' Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. Спомини
голови делегації та командира Запорізької групи. - Прага: "Пробоєм", 1940. - 97 с Ще раніше ці спогади побачили
світ на сторінках львівського періодичного видання "Дніпро" (див.: Омельянович-Павленко М. На чолі Запорожців
у боях з денікінцями// Календар-альманах "Дніпро" на 1930 рік. - Львів, 1929. - С 46-60; Його ж. Переговори
з Добрармією // Календар-альманах "Дніпро" на 1931 рік. -Львів, 1930. - С. 47-60).
6 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська Української Народної Республіки. Рік 1919. -
Нью-Йорк: "Червона Калина", 1971. - 264 с; Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових
стрільців. - Воєнно-історичний нарис. - К.: "Україна", 1992. - С 202-286.
7 Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Історія Січових стрільців. - К.: "Україна", 1002. -
С 287-346; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - Ч. 1. Політичний огляд з документами в тексті. - Нью-Йорк:
Видавництво Чарторийських, 1966. - 99 с; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність //
За державність. - Ч. 9. - Варшава, 1939. - С. 18-59; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за золоті
Київські ворота. - Нью-Йорк: "Червона Калина", 1965. - 205 с

318
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
більшу частину спогадів ветеранів армії УНР, представлених переважно публікаціями в українських
військово-історичних журналах ("За Державність", "Календар-альманах Червоної Калини", "Табор",
"Вісті Комбатанта" та ін.), а також окремими виданнями. Старшини та вояки армії УНР здебільшого
описують кампанію проти білогвардійців занадто загально, порівняно з іншими періодами збройної
боротьби 1917-1920 pp.1 Окремим епізодам боротьби з білогвардійцями присвятили свої спогади
Л. Романюк, А. Марущенко-Богдановський, Д. Гонта та ін.2 Цікаві дані можна знайти в публікаціях
В. Куща, В. Наливайка, О. Думіна, М. Михайликата ін.3 Проте в цілому війна з Денікіним відображена
у мемуарній спадщині старшин та вояків армії УНР значно слабше, аніж, наприклад, боротьба проти
більшовиків, нащо звертали увагу й сучасники. "Чому ми... знайшлися в Любарськім трикутнику; чому,
маючи все Правобережжя, - ми опинилися в зимі без теплого одягу і без чобіт; чому наші старшини
і козаки тисячами мерли на тиф; чому, нарешті, Галицька Армія перейшла до білих Москалів, і хто її до
цього змусив?" - ці питання колишнього командира уславленого полку Чорних запорожців полковника
П. Дяченка так і залишилися без відповіді в українській мемуаристиці4. «Боротьба наша проти
російської армії ("добровольчєскої") генерала Денікіна привела українське військо в кінці листопада 1919 року
до такої ситуації, що здавалося неможливим дальше продовження війни за державність України», -
згадував полковник М. Краг.5 Але про поразки у війні з білогвардійцями мемуаристи не надто воліли зайвий
раз згадувати. "Дотепер ми звикли подавати найкращі епізоди з нашої боротьби, а про кепські і не
згадували, забуваючи, що на помилках треба вчитися," -писаву 1955 р. ветеран армії УНР В. Татарський6.
Досить повно представлена тематика українсько-білогвардійської війни у спогадах ветеранів
УГА. Щоправда, у нечисленних мемуарах вищого командного складу армії - колишнього
командувача УГА М. Тарнавського, командира корпусу А. Кравса - війна з білогвардійцями також практично
не висвітлена7. Тарнавський взагалі серед подій осені 1919 р. розглядає лише перехід Галицької армії
на бік Денікіна, що, на його думку, було єдиним можливим шляхом порятунку армії. Проте саме
перехід УГА на бік білогвардійців викликав сплеск звинувачень у «зраді» на адресу галичан з боку
наддніпрянців. Це змусило багатьох старшин й вояків УГА у своїх спогадах про визвольні
змагання 1917-1921 pp. дещо докладніше зупинитися на подіях осені 1919 p., щоб довести, що Галицька
армія також боролася проти денікінців, а її вимушений перехід у табір противника був
викликаний лише цілковитою втратою боєздатності через жахливу епідемію тифу. На цьому наголошують
у своїх спогадах С. Шухевич, О. Левицький, В. Галан та ін.8 На сторінках таких періодичних видань,
1 Див., наприклад: Татарський В. Під чотирма прапорами. Спогад. - Мюнхен, 1959. - 134 с; Думін О. Уривки
споминів з 1917-1920 pp. (Гол. от. Петлюра) // Альманах Червної Калини на 1934 р. - Львів, 1933. - С. 52-55;
Шандрук П. Сили доблесті. Мемуари. - К.: "Вища школа", 1999. - 240 с, та ін.
1 Романюк Л. Від Бершаді до Чарториї (Напередодні Зимового походу) // Вісті Комбатанта. - 1972. - Ч. 2. -
С 23-31; Марущенко-Богданівський А. Сотник Царенко під Затишем // Календар-альманах Червоної калини на
1930-рік. - Львів, 1929; Гонта Д. Невдала атака денікінськоі кінноти на панцерний поїзд "Хортиця" // Календар-
альманах "Червоної Калини" на 1937 рік. - Львів, 1936 ; Чистосердів А. Враження зблизька // Героїчний бій під
Чорним Островом. - Торонто, 1961. - С 93-97.
3 Кущ В. Три спомини// Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). -К.: "Фенікс", 1992.-С 223-224;
Наливайко В. Спомини лікаря з українскої війни 1918-1920 pp. // За державність. - Ч. 9. - Варшава, 1939. - С. 92-
144; Михайлик М. Українське село в часі національної революції // Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 2. -
С 5-9; Маланюк Є. Під свіжим враженням // Героїчний бій під Чорним Островом. - Торонто, 1961. - С. 36—61;
Крезуб А. (Думін О.) Кіш Січових стрільців //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 12. - С 16-18, та ін.
4 Дяченко П. Чорні Запорожці (Спомини командира полку Чорних Запорожців) // На правах рукопису. - С. 36.
5 Крат М. Бій під Баланівкою // Тризуб. - 1930. - Ч. 44 (252). - С 11.
6 Т. В. Фрагмент бою 3-ї сотні 3-го Берестейського полку під м. Шумське на Волині навесні 1919 р. //
Український комбатант. Орган Союзу українських ветеранів. - 1955. - Ч. З - С 33.
7 Тарнавський М. Спогади. -Львів: "Червона Калина", 1992. - 128 с; Кравс А. За українську справу. Спомини
про 3-й корпус УГА після переходу за Збруч. -Львів: "Червона Калина", 1937. - 99 с
8 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні (Спомини з часу від липня до грудня 1919 p.). - Відень:
"Українські мемуари", 1921. - 194 с; Шухевич С Спомини з Української Галицької армії (1918-1920). - Ч. НІ.
Від липня 1919 до січня 1920. - Львів: "Червона калина", 1929. - 162 с Галан В. Батарея смерті. - Нью-Йорк:
"Червона калина", 1968. - 240 с; Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. Причинки до трагедії УГА на Великій
Україні (Із воєнного записника 3-тьої бригади). - Нью-Йорк, 1975. - 86 с; Станимір О. Моя участь у визвольних
змаганнях 1917-1920. - Торонто: "Логос", 1966. - 192 с; Волицький В. На Львів і Київ. Воєнні спогади 1918-
1920. - Торонто, Онтаріо: Гомін України", 1963. - 240 с

Джерела з історії українсько-білогвардійської війни
319
як "Календар-альманах Червоної Калини", "Літопис Червоної Калини", "Український Скиталець"
та інших, що друкували спогади ветеранів УГА, побачили світ присвячені війні з білогвардійцями
публікації П. Миговича, І. Остапякатаін.1 Стан матеріального забезпечення, санітарне становище
УГА восени 1919 р. яскраво змальовані також у спогадах В. Щуровського, П. Магаса та ін.2 На думку
авторів переважної більшості цих публікацій, Галицька армія восени 1919 р. зробила все можливе
для порятунку української справи, проте надзвичайно складні обставини боротьби прирікали її
зусилля на невдачу.
Слабко відображена українсько-білогвардійська війна в російській мемуаристиці. Відомості
загального характеру про національну політику білогвардійців, їхнє ставлення до «українського
питання» можна знайти у спогадах керманичів та ідейних натхненників білого руху на півдні Росії -
П. Врангеля, К. Соколова та ін.3
Мемуари кубанських політичних діячів Д. Скобцова, В. Іваниса допомагають збагнути, чому
підтримка кубанським козацтвом уряду УНР у боротьбі з Денікіним, на яку сподівалися восени 1919 р.
українські лідери, виявилася неможливою4.
Генерал Я. Слащов, колишній командир 4-ї білогвардійської стрілецької дивізії, вже після свого
повернення до Радянської Росії видав мемуарне дослідження про бойові дії проти українців восени
1919 р.5 Натомість Н. Шиллінґ, А. Розеншильд-Паулін, В. Чернавін, Г. Васильченко, Г. Андгуладзе
та інші російські генерали, які восени 1919 р. командували військами на українському фронті, не
залишили жодних опублікованих мемуарних свідчень про цю війну - як, до речі, і рядові учасники
бойових дій. На сторінках білоемігрантських періодичних видань ("Белое дело", "Воєнная Быль",
"Вестник Первопоходника", "Перекличка" та ін.) було опубліковано величезний масив спогадів, які
розповідали про зародження російського білого руху та всі етапи боротьби білогвардійських армій
проти більшовиків. І лише одну (!) публікацію було присвячено бойовому епізоду
українсько-білогвардійської війни6. Також лише декілька спогадів учасників білого руху містять відомості про події
останнього етапу збройної боротьби між УНР та Денікіним7.
Чому так сталося? Чимало учасників бойових дій проти української армії загинули в подальших
боях з більшовиками у 1920 p., під час загального відступу ЗСПР та оборони військами Врангеля
Криму. У пам'яті тих, хто вижив і опинився на еміграції, саме боротьба з більшовиками - головним
ворогом у громадянській війні - посідала серед подій 1917-1920 pp. найважливіше місце. До того ж,
у російському білоемігрантському середовищі на довгі десятиріччя виявилися визначальними оцінки
конфлікту з УНР як малозначимої події, яка не могла справити впливу на перебіг громадянської
війни у цілому. Відповідно, це не сприяло частому зверненню мемуаристів до цієї теми.
Окремі події українсько-білогвардійської війни знайшли відображення у спогадах радянських
діячів, які восени 1919 р. перебували на теренах Правобережної України. Так, спроби уряду УНР
1 Мигович П. На Брацлав // Український Скиталець. - 1921. - Ч. 3. - С. 13-15; Вишенський Ю Історія
одного стрілу // Літопис Червоної Калини. - 1929. - Ч. 1. - С 7-8; Магас П. Перші бої з Денікінцями // Там
само. - 1933. - Ч. 4. - С 15-17; Бистренко О. "У телефона" // Там само. - 1933. - Ч. 7-8. - С 7-8; Шустикевич А.
З останніх боїв (Осінь 1919 на Великій Україні) // Альманах Червної Калини на 1930 рік. -Львів, 1920. - С. 144-
148; Остапяк І. Наступ 2-ої бригади на денікінців в районі Фронтівка-Дашів // Голос комбатанта. - 1960. - Ч. 8
(14).-С 24-25, та ін.
2 4-й В. Зимою 1919-20 // Український Скиталець. - 1921. - Ч. 5. - С. 28-32; Щуровський В. Зі залиснів
лікаря Бригади УСС // Календар Червоної Калини на 1924 рік. - К., Львів, 1923. - С 79-90; Магас П. В обіймах
тифозної гарячки //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 10. - С 4-5.
3 Врангель П. Воспоминания. - М., 1992. - Ч. 1. - 544 с; Соколов К. Правление генерала Деникина // Белое
дело. - Т. 8. Кубань и Добровольческая армия. - М.: «Голос», 1992. - С 5-284.
х Скобцов Д. Драма на Кубани // Белое дело. - Т. 8. Кубань и Добровольческая армия. - М.: «Голос», 1992. -
С. 298-340; Іванис В. Стежками життя (Спогади). -Кн. 3. Кубанський край і денікініяда. - Новий Ульм, 1960.-350 с.
Г) Див.: Слащов Я. Материалы по истории гражданской войны в Росии (операции белых, Петлюры и Махно на
Украине в последней четверти 1919 года) // Военный вестник. - 1922. - № 11. - С. 32-37.
6 Афанасьеве Лихой налет улан 1-го уланского Петроградского полка // Первопоходник. - 1975. - №27-
28. - С. 62-67.
7 Орехов В. Из пережитого. Эпизоды Гражданской войны // Белое движение. - Т. 21. Последние бои
Вооруженных Сил Юга России. - М.: Центрполиграф, 2004. - С. 312-317; Столыпин А. Записки драгунского
офицера (1917-1920 гг.). - СПб., 1992. - 100 с.

320
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
порозумітися з більшовицькою Росією для спільної боротьби проти Денікіна, висвітлює у своїх
спогадах швейцарський комуніст Ф. Платтен, безпосередній учасник українсько-більшовицьких
переговорів1. Відомості про діяльність більшовицького підпілля на Правобережній Україні восени 1919 p.,
під час війни УНР проти білогвардійців, містять спогади А. Верхотурського2.
Нарешті, заслуговує на увагу й вельми специфічне історичне джерело - фотографії. Вцілілі
після революційних потрясінь XX ст., вони є найкращими ілюстраціями до розповіді історика, а
часто - й додатковим джерелом інформації. Значну частину фотографій подій осені 1919 р. та їх
учасників з українського боку було опубліковано у міжвоєнний період на сторінках львівського «Літопису
Червоної Калини» та інших військово-історичних видань. Деякі фотографії, пов'язані з тематикою
українсько-білогвардійської війни, зберігаються сьогодні у Центральному Державному кінофотофо-
ноархіві (ЦДКФФА) України ім. Г. Пшеничного, а також у фондах ЦДАВО України. З російського
ж боку надзвичайно цінним джерелом в цьому плані є виданий у 2003 p., зусиллями московських
дослідників В. Цвєткова й Б. Пушкарьова, фотоальбом "Біла Росія. 1917 - 1922", що є найповнішою
на сьогодні збіркою фотографій з історії білого руху3. На багатьох вміщених у альбомі фотографіях
зображено воєначальників ЗСПР, що восени 1919 р. командували військами на українському фронті,
а також окремі епізоди війни з УНР.
Таким чином, здійснений нами аналіз комплексу джерел з історії українсько-білогвардійської
війни 1919 р. дозволяє зробити висновок про те, що саме розпорошеність джерельної бази і стала,
ймовірно, однією з головних причин нерозробленості теми в історіографії. Зазначимо, що в
українських, російських, а також польських архівах міститься значний масив документів з історії
українсько-білогвардійської війни, він доповнюється мемуарами сучасників, наявними
документальними публікаціями та матеріалами тогочасної преси. Проте, з огляду на часткову нестачу окремих
груп джерелознавчого матеріалу, глибоке та всебічне дослідження українсько-білогвардійської
війни вимагає комплексного аналізу всієї сукупності джерельної бази та ретельного зіставлення різних
груп джерел. Саме це, на нашу думку, є важливою особливістю вивчення теми. Лише такий підхід
дає змогу на основі документальних матеріалів, мемуарів та інших джерел відтворити одну з найменш
досліджених сторінок історії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 pp., пов'язану
зі збройною боротьбою Української Народної Республіки проти російсько-білогвардійського
режиму восени 1919 р.
1 Платтен Ф. Как я летел из Киева в Будапешт // Вестник воздушного флота. - 1920. - № 1. - С. 31-33.
2 Верхотурский А. Прорыв Южной группы. - X.: Госиздат, 1924. - 69 с.
3 Цветков В., Пушкарев Б. Белая Россия 1917 - 1922. Фотоальбом. - М.: «Посев», 2003. - 320 с.

Документи

Документи

Документи
323
№1
Відозва уряду УНР до українського народу
12 серпня 1919 р.
ВІД ПРАВИТЕЛЬСТВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Після довгої і впертої боротьби українського народу з російськими окупантами-комуністами,
наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від большовицького гніту велику територію України.
Уряд Український має певність в тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого
робітництва і селянства буде очищена вся територія України.
Правительство висловлює свою подяку славним козакам, які часто не забезпечені ні харчами,
ні одежою й не обуті йдуть вперед визволяти рідний край від гнобителів. Честь і слава вам, козаки
Наддніпрянці і Наддністрянці. Правительство і ввесь народ не забуде ваших великих заслуг перед
Україною.
В цей відповідальний час Народне правительство оповіщає селян, робітників і весь народ, що
воно, як і раніш, твердо стоїть на сторожі прав трудового народу: продовжує підготовляти і провадити
ті соціально-економічні реформи, які оголошені в декларації уряду, виданій в Рівному.
Земельна реформа твердо переводиться по оголошеному закону і надалі самим швидким темпом
буде доводитися до кінця.
Заводи, фабрики і залізниці, що зупинилися і були зруйновані большевиками, заходами Уряду
відновляються і розпочинають працю. Уряд все робить для можливо широкої організації
товарообороту і товарообміну з закордонними державами для знищення спекуляції і удешевления продуктів.
Уряд цілком підтримує організацію селянства і робітництва в їх професіональні союзи і
допомагатиме їх розвою.
До цього часу мала територія не давала змоги все те переводити в життя. Тепер же, з
поширенням областей, зайнятих українським військом, легше переводити реформу, як земельну на користь
трудового селянства, так і робітничу, а також реформи фінансово-економічні, адміністративні та
інші. Державні установи нашої Республіки покладають всі сили, щоб ці реформи були проведені
якомога скоріше.
Для відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу і спокою, якого так жадають всі
громадяне нашої земли, Правительство повинно опертися на ввесь народ, притягнути до державної
праці всі верстви суспільства, яким дорогі демократичні здобуття української революції і
незалежність нашої Республіки. Тому, основуючися на прикладах передових демократичних і
соціалістичних правительств, в згоді з Директорією Української Народної Республіки, сим оповіщає про свій
твердий і неухильний намір довести діло закріплення народного демократичного ладу на Україні до
успішного кінця.
Правительство виробляє проекти законів про вибори в Парламент з правами Установчих Зборів
і про утворення реформованих органів управління (самоврядування) на місцях всенародного,
безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права.
Стоючи на фунті об'єднання всіх демократичних сил на Україні, Народне Правительство
кличе демократію України всіх національностей піддержати заходи Правительства для здійснення
демократичного ладу на Україні і поруч з українською демократією будувати незалежну і самостійну
Українську Народну Республіку, як необхідну основу соціально-економічного, політичного і
національно-культурного розвитку всіх народів, що живуть на українській землі.
Голова Ради Народних Міністрів Б. Мартос.
Державний Секретар Л. Шрамченко.
Кам'янець на Поділлю. 12 серпня 1919 р.
Мазепа І Творена Держава (Боротьба 1919 року) II Збірник нам'яти Симона Петлюри
(1879-1926). -К.:„Фенікс", 1992. - С 47-48.

324
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№2
Звернення головнокомандувача
Збройних Сил Півдня Росії генерала А. Денікіна
до населення Малоросії
Друга половина серпня 1919 р.
Доблестью и кровью армий одна за другой освобождаются русские области от ига безумцев
и предателей, давших обманутому народу рабство вместо счастья и свободы.
К древнему Киеву, «матери городов русских», приближаются полки в неудержимом стремлении
вернуть русскому народу утраченное им единство, то единство, без которого великий русский народ,
обессиленный и раздробленный, теряя молодые поколения в братоубийственных междуусобиях, не
в силах был бы отстоять свою независимость; - то единство, без которого немыслима полная и
правильная хозяйственная жизнь, когда север и юг, восток и запад обширной державы в свободном
обмене несут друг другу все, чем богат каждый край, каждая область; - то единство, без которого
не создалась бы мощная русская речь, в равной доле сотканная вековыми усилиями Киева, Москвы
и Петрограда.
Желая обессилеть русское государство прежде чем объявить ему войну, немцы задолго
до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.
С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе
целью отделение от России ея девяти губерний, под именем «Украинской Державы». Стремление
отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники
немцев - Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь
совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» и борьбы против
возрождения Единой России.
Однако же, от изменнического движения, направленного к разделу России, необходимо
совершенно отличать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, к его
местной старине и его местному народному языку.
Ввиду сего, в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления
и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.
Оставляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю
совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может
говорить в местных учреждениях, земских, присутсвенных местах - по-малорусски. Частные школы,
содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных
школах, если найдутся желающие учащиеся, могут быть учреждены уроки малорусского народного
языка в его классических образцах. В первые годы обучения в начальной школе может быть
допущено употребление малорусского языка для облегчения учащимся усвоения первых начатков знания.
Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.
Киевлянин. -№ 1. - 21 августа 1919 г.
№3
Донесення командувача Київської групи армії УНР
отамана Ю. Тютюнника до штабу Дієвої армії УНР
про контакт частин групи з білогвардійськими військами
на ст. Сигнаївка
22 серпня 1919 р.
Наш бронепотяг з передовими частинами піхоти займає район ст. Шполи; 12 дивізія стоїть
одним полком на ст. Звенігородка, а головними силами на ст. Тальне; 5-а дивізія в р. ст. Яроватка
і с. Цибермановка. Штаб групи наст. Тальне [Опер, звіт ч. 310, 22/VIII].
В районі ст. Сігнаевка наш бронепотяг з передовим відділом піхоти увійшов в доторкайність з
передовими частинами військ Деникіна, - кубанцями. З приводу цього Командуючий Київською гру-

Документи 325
пою прохає вказівок, як повинні відноситись наші війська до військ Деникіна. Маються непровірені
відомости, що станція Цвітково зайнята піхотою Деникіна в 6 год 20 серпня і як вони дізнались
про посування наших частин, їх війська повернули на Білу-Церкву. Крім того, Командуючий групою
прохає приняття якого-небудь рішення в ближчі 12 год., бо цього вимагають обставини, позаяк з
боку військ Деникіна можливий початок бойових операцій без попередження [Донесення Комгрупи
Київської ч. 166, 22/VIII]".
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On 3. - Спр. 43. - Арк. 102зв. Засвідгена копія.
№4
Телеграма командувача армії УНР отамана В. Тютюнника
до штабу Київської групи
з вказівками про ставлення до білогвардійців
22 серпня 1919р.
До мого наказу поки що утриматись від активности проти військ Деникіна, але ж вишліть до них
парламентарів, яким дайте завдання вияснити їх погляд на Україну і відношення до наших військ.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 102зв. Засвідгена копія.
№5
Телеграма Штабу Головного отамана до штабу Дієвої армії УНР
з розпорядженням утримуватися від будь-яких бойових дій
проти білогвардійських військ
23 серпня 1919 р.
На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить до дальнійшого розпорядження
триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати
військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках, або маємо
зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоби не спиняти наш рух. Четверте.
Приложите всіх старань, аби розвідати докладно організацію, стан військ, кількість і їх завдання,
моральний настрій, озброєння, одяг, амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати, яке відношення
Депікінських військ до Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити, які данні вже
одержані по цим питанням, остаточні вказівки, як поводитись, незабаром будуть дані.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On 3. - Спр. 43. - Арк. 103. Засвідгена копія.
№6
Телеграма державного інспектора Київської групи
армії УНР Г. Заярного про результати поїздки до білогвардійського
командування для встановлення демаркаційної лінії
між обома арміями
28 серпня 1919р.
Копія телеграми Державного Інспектора Київської групи Заярного від 28 серпня
1919 року 4.58.
27 серпня яко член делегації їздив до Денікінців на станцію Шпола для переговорів в справі
розгляду демаркаційної лінії. Переговори ні до чого не привели через відсутність у Денікінців
повноважень. З розмов зі старшинами і козаками виявилося: населення в місцевостях, зайнятих
Денікінським військом, відноситься до них вороже і тільки чекає нашого приходу. По словам полков-

326
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ника, армія Денікіна організованого тилу не має і уже в котрих місцевостях починаються повстання.
В війську мобілізовані козаки, котрі заявляють, що битись з нашим військом не будуть. На днях від
Головної Команди виїздить до Денікіна військово-політична місія. Чи маю я виїхать до делегації як
представник Голдержіна. Прошу дати директиви, як проводити роботу в зв'язку [з] приближениям
Денікінців. Підпись Державного інспектора Київської групи Заярний.
З оригіналом згідно Діловод Управління Головного Державного Інспектора /підпис/
CAW.380.3.74. Засвідгена копія.
№7
Повідомлення Начальної Команди Галицької армії
про контакт частин армії з білогвардійськими військами
в районі Білої Церкви
28 серпня 1919 р.
Як вже давніше сподівалося, осягнено сьогодня перший контакт з частинами Денікіна. А іменно
на стацію Рокітно приїхав броневик армії Денікіна, який здається бути першою сторожею якоїсь
сильнішої кольони. Частина Запоріжської Групи, що стояла в Білій Церкві, хотіла нав'язати з ним
переговори про продовження демаркаційної лінії. Командант броневика не пристав одначе на ніякі
переговори і заявив старшинам Запоріжської групи, що Денікін не признає отамана Петлюри, та що
Головний отаман в очах Денікіна є тільки бандитом. Далі жадав Денікінець рішучої відповіди про
залишення нами Білої Церкви та Фастова в ціли дальшого походу Денікіна на Київ, а як речинець
відповіди назначив сьогодня 24-ту годину. Вислано з штабу Ш-го Корпуса сотника Купчанка для
ведення дальших переговорів. Запоріжській Групі поручено оминати на всякий случай ворожих кроків
проти денікінців. Від Штабу Головного Отамана зажадано дальших інструкцій.
Денник Нагальної Команди Української Галицької Армії. - Нью-Йорк: „ Червона Калина",
1974. - С 38.
№8
Угода між представниками 3-го Галицького корпусу
та козачої 2-ї Терської пластунської бригади про встановлення
лінії розмежування між українськими та білогвардійськими військами
на Київщині ддя спільної боротьби проти більшовиків
29 серпня 1919 р.
Копия. 16/29 августа 1919 г. на станцию Ольшаница явились два уполномоченных штаба 3-го
корпуса Галицийской армии сотник Купчанка и поручик Гординский для переговоров об установлении
взаимных отношений и разграничительной линии между галицийской армией и отрядом полковника
Белогорцева. Из переговоров выяснилось, что галицийская армия вполне дружественна
добровольческой армии и желает действовать с ней в полном единении. Оказалось возможным придти к
полному приемлимому соглашению между армиями. Установлено, что ж.д. линия Казатин-Фастов-Киев
явится разграничительной линией между войсками [с] севера. Вся территория, лежащая к югу и юго-
востоку от этой линии и к востоку от условной линии Фастов-Сквира-Володарка-Жашков-Буки
будет считаться территорией действия и влияния отряда полковника Белогорцева, при чем никакие
войсковые части названного отряда не должны двигаться западнее условной линии Белая Церковь-
Тараща-Лисянка-Звенигородка, ст. Звенигородка. Все эти пункты могут быть заняты частями
добровольческой армии. Территория, лежащая между условными линиями Фастов-Сквира-Володарка-
Жашков, Буки с одной стороны и Белая Церковь-Тараща-Лисянка-Звенигородка, ст. Звенигородка
с другой стороны является нейтральной и никто из принадлежащих к составу отряда полковника
Белогорцева или Галицийской армии или войск Петлюры, или украинских войск, не может нахо-

Документи
327
диться в этой полосе ни под каким видом. Вся вышеуказанная территория, представляемая отряду
полковника Белогорцева, должна быть очищена от украинских, петлюровских и галицийских войск
не позже 6 час. 7 августа1 1919 г. При ближайшем приближении к Киеву между отрядом полковника
Белогорцева и командованием галицийской армией должен быть заключен особый договор о
разграничении города Киева между войсками. Настоящий договор должен быть подтвержден
телеграммой командованием 3-го галицийского корпуса не позже 4 час. 17-30 августа 1919 г., когда и входит
в законную силу.
Подлинны[й] договор подписали: Сотник Купченко, поручик Гординский, с подлинным верно:
нач. штаба капитан Шавров.
Копія з оригіналом згідна, що підписом та печаткою стверджується. 2 вересня 1919 року.
Отаман Окремого Зализного Загону Иван Быстрый.
ЦДАГО України. - Ф. І. - On 20. - С пр. 39. -Арк. 18-19. Незасвідтена копія.
№9
Угода між начальником полтавського загону Збройних Сил Півдня Росії
генералом Н. Брєдовим та командувачем армійської групи українських військ
генералом А. Кравсом про залишення українськими частинами Києва
31 серпня 1919 р.
Начальник Полтавского отряда с одной стороны и командующий Киевской группой галицийских
войск с другой стороны, ввиду отсутствия между ними всяких враждебных отношений, во имя
общего блага и во избежание братского кровопролития между двумя народами, пришли к следующему
соглашению:
1) Командующий Киевской группой отводит сегодня же свои войска из города Киева на такое
расстояние, которое позволит время и по меньшей мере за линию железной дороги между Киевскими
вокзалами, а затем 19 августа/ 1 сентября с утра далее на линию Игнатьевка-Васильково-Ирмановка,
где Галицийские войска ожидают результатов переговоров между Главным Командованием обоих
армий - Добровольческой и Галицийской.
2) В свою очередь Начальник Полтавского отряда принимает все меры, чтобы это движение
Галицийской армии до указанной линии прошло беспрепятственно.
3) В равной степени Командующий Галицийской группы гарантирует, что Галицийские войска
никаких выступлений против Добровольческой армии не предпринимут.
4) Командующий Киевской группой Галицийских войск заявляет, что Галицийская армия
действует независимо от войск Петлюры, под собственным галицийским командованием, без всякой
политической программы, с одной лишь целью борьбы с большевизмом.
5) Для гарантии соблюдения всех этих условий, а также в обеспечение того, что при эвакуации
из города Киева Галицийские войска берут с собой только то, что они с собою привезли, с обеих
сторон назначаются по 2 офицера, которые будут состоять при штабах уговаривающихся генералов
до выезда штаба Командующего Галицийскими войсками из г. Киева.
6) Всем разоруженным частям обеих сторон возвращается оружие по соглашению Главного
командования обоих сторон.
Примечания: 1) в пункте 5 надписано слово "только".
2) в пункте 1 добавлено "19 августа/1 сентября с утра".
3) В пункте 4 вычеркнуто слова "без всякого".
Командующий Полтавским отрядом Генерал-лейтенант Бредов
Командующий Киевской группой Галицийских войск
18/VIII - 31/VIII 1919 года город Киев.
ГАРФ. - Ф. 5827. - On. 1. -Д. 132. -А 1-1об. Незасвідтена копія.
1 Очевидно, це помилка, мається на увазі 9 вересня за новим стилем (27 серпня за старим).

328
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№10
Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана
про причини залишення Києва українськими військами
у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 р.
Не раніше І вересня 1919р.
Від Штабу Головного отамана. Офіційне повідомлення.
Додатково про хід подій в Київі на підставі офіційних донесень подається: Передові частини
наших військ війшли в Київ ЗО серпня о 18 годині і по діспозиції мусили ще того самого дня обсадити
всі мости через Дніпро і всі домінуючі точки над містом. Головні сили корпусів мали остатись ще
поза Київом і доперва 31-го серпня торжественно вступити в місто. 31-го серпня о 8 годин в Київ
увійшли, яким способом, ще не з'ясовано, частини Денікіна і розташувались в полуднево-східних
передмістях Київа. З огляду на це коменданти поодиноких бригад 1 і 3 корпусів наказали своїм курі-
ням, бувшим поза Київом - сейчас вступити в місто, а отаман Віметаль, найстарший з цих
комендантів, вступив в переговори з Денікінськими комендантами, при чім вирішено було провізорічну
демаркаційну лінії вздовж Хрещатика від моста і далі на Діміевку.
Не дивлячись на цю умову, між 16 і 17 годинами Денікінський Генерал Штакельберг разом з
сильною делегацією старшин і відділом коло 100-200 людей з'явились до Городської Думи, яка нами
в тім часі була вже обсаджена і де зібралися велика толпа народу. В тім самім часі вже приїхали до
Городської Думи Командуючий Київською групою військ Крауз і полковник Микитка і генерал Крауз
сейчас зажадав від Генерала Штакельберга відступу за лінію, условлену з Отаманом Віметалем.
Поміж публикою і військами тим часом возникли суперечки відносно національних прапорів
на будинку Городської Думи, піднявся великий заколот і стрілянина, почалась паніка.
З приводу склавшоїся ситуації, Генерал Крауз подався до Генерала Бредова, щоби безпосередніми
умовами усунути це положення, але вже по дорозі побачив сильні колони Добровольців, які
марширували на місто. В той час, коли генерал Крауз затриманий на 4 години, вів переговори, добровільці
нагло напали на наші розкинені по цілім місті частини і деякі з них розоружили. Планомірний опір
став неможливим і тому наші частини були виведені з Київа. Силу Денікінських частин, бувших 31-го
серпня наші офіційні джерела оцінюють в дві дивізії. В сучасний мент наші частини, залишивши
Київ, відходять на захід на призначений їм згідно нашому плану позиції.
CAW.380.3.74. Незасвідгена копія.
№11
Доповідь Головного Державного інспектора В. Кедровеького
про білогвардійський окупаційний режим у Південній Україні
та потребу збройної боротьби проти Денікіна
/ вересня 1919 р.
УНР Д.-таємно
ГОЛОВНИЙ
ДЕРЖАВНИЙ ІНСПЕКТОР
Відділ
1 вересня 1919 р ДОКЛАД
Ч. 2617 П. ГОЛОВНОМУ ОТАМАНУ
м
Представники Головного Повстанчеського Штабу на Херсонщині повідомляють: під час
панування большевиків в Херсоні функціонували - юнацька спілка середнешкільників і Січ - спортивне
товариство. Загальне відношення большевиків до українців було надто підозріле, арештовували
майже самих поміркованих осіб.
З приходом денікінців репресії збільшилися. Денікінці закрили навіть книгарні, кооперативи,
всі українські товариства, а українських діячів заарештували.

Документи
329
Денікінці почали свій наступ після того, коли повстанці вигнали большевиків із цілого ряду
пунктів на Херсонщині.
Денікінці займають райони, сусідні з повстанцями і посуваються вперед постільки, поскільки
повстанці не йдуть проти них.
Повстанці на Херсонщині мають свій Головний Штаб, який користується повагою всього
селянства навкруги. Повстанці з боєм зайняли Єлисавет, захопивши силу майна та зброї. В Єлисаветі
повстанці вели себе чемно, нікого не фабували. Коли підійшли денікінці до Єлисавету з вимогою
очистити його, то повстанці вийшли з города через те, що на Херсонщині абсолютно непоінформо-
вані про те, як відноситься до Денікіна наш Уряд, а по-друге - селянство ще цілком не
переконалося, що з Денікіном треба битися. Денікінці до населення відносяться так: всі культурно-просвітні
українські організації на селі закриваються, коней у селян прямо на дорозі випрягають і без фошей
і розписок забирають, забирають ще необмолочений хліб, цілі череди скотини. Старшини продають
коней, п'янствують і бешкетують.
Солдати у Денікіна одержують 90 карбованців на місяць, крім того, при взятті великого города
мають право фабувати тиждень, малого міста - три дні.
В Кремінчуці добровольці зробили жидівський пофом.
В районі, зайнятому повстанцями, селяне визнають єдиною своєю владою Український Головний
Повстанчеський Штаб, реквізицій денікінців не визнають і без посвідки Штабу нічого для денікінців
не дають, і денікінці в районі, зайнятому повстанцями, не появляються.
Навіть великоруські села, як Злінка й інші, чекають „Петлюрова".
Селяне скликають сходи, на яких ясно окреслюють свою позицію, що вони твердо стоять за
соціальні здобутки і проти Денікіна. Селяне прихильно відносяться до Українського Уряду, але
національної свідомості не мають. Штаб, не маючи коштів, мусів розпустити військо, біля 30 тисяч, і сам
перебуває зараз напівлегально, але Денікінці Штабу не чіпають.
Коли Головний Штаб, не маючи інформації про наше відношення до Денікіна і не маючи
відповідного цілковитого настрою у селян, скликав сход і заявив, що з приходом Денікіна він складає
своє уповноваження, то селяне не допустили до того, щоб Штаб розійшовся. Денікінці примушені
рахуватися зі Штабом. Дснікін оголосив мобілізацію всіх старшин. Головний Штаб заявив денікін-
цям, що старшини, котрі на службі в повстанчеських відділах, мобілізації не підлягають, і Денікінці
в кінці мусіли погодитися зі Штабом. З підходом Денікіна два з старшин Головного Штабу зрадили
Штабу, а іменно: вони дали відомості військам Денікіна на Знаменку, що в Єлисаветі нема
повстанців. Денікінці підійшли до Єлисавста і не дали можливості повстанцям своєчасно вивезти запаси
набоїв і зброї з Єлисавету.
На Катеринославщині в Олександрівському повіті повстанці вигнали большевиків. Коли ж
прийшли денікінці, то вони повстали і проти них. Висновки з цього такі, що денікінці не мають фунту
в народі, не мають реальної сили, бо мають невеликі офіцерські відділи. Селянство має запаси зброї
і чекає тільки, щоб його покликали до війська, і територія на Херсонщині буде звільнена від денікінців.
Наше завдання зараз же переслати кошти до Головного Штабу, щоб він повів організацію війська
на місці, організував його і по нашому наказу звільнив би територію від денікінців. Крім того, маючи
приклади, як у Штабі повстанців, де російські старшини зрадили на користь Денікіна, ми тепер же
мусимо організацію відділів проти Денікіна по той бік фронту передати не генеральному Штабу,
а Державній Інспектурі. Окрім того ми мусимо змінити деяких осіб Штабу Дієвої Армії, які
безумовно не будуть уперто боротися з Денікіном, коли це буде потрібно.
Для організації боротьби з Денікіном прошу ВИСОКУ РАДУ НАРОДНИХ МІНІСТРІВ відкрити
кредит в чотири міліони фивень, позаяк боротьбу треба організувати заздалегідь.
Інспектор Кедровський.
Доценко О. Літопис української революції: Матеріялн н документи до історії української
революції 1917-1923рр -Т.П.- Кн. 4. - К, Львів, 1923. - С 96-98.

330
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№12
Повідомлення Начальної Команди Галицької армії про відправку до Києва
місії д,ля переговорів з білогвардійським командуванням
2 вересня 1919р.
Група генерала Кравса
Війська групи скупчуються на лінії Ігнатівка-Васильків. Запоріжська група в марші з Київа на
Васильків. Повстанці з Полтави стоять на лінії Саверівка-Ковалівка в боротьбі з денікінцями, що з
Білої Церкви посуваються на Київ.
З рамени Начальної Команди вислано сьогодня місію до Денікіна в складі отамана Бубели,
сотника Паліїва і сотника д-ра Бемка. Місія генерала Павленка, що їхала вчора до Київа, завернула
назад, стрінувши повертаючого з Київа генерала Кравса, який сказав, що генерал Бредов в розмові
заявив йому, що місію генерала Павленка заарештує, бо він Петлюри не узнає.
Місія отамана Бубели мала поручения домагатися спільної обсади Київа, поділу добичі, віддачі
находячихся ще розоружених стрільців, а це на платформі політичної безіитересовности та
самостійного ділання галицької армії.
Денник Нагальної Команди Української Галицької Армії - Нью-Йорк: „ Червона Калина \
1974. - С. 44-45.
№13
Оперативний звіт Штабу Головного отамана
про перебіг бойових дій проти більшовиків
3 вересня 1919 р.
Операт. звіт з дня 3 вересня 1919.
Наші частини, що ведуть завзяті бої на південь від Вапнярки, осягнули великі успіхи. В кривавих
боях здобули вони станцію Княжопіль та Кодиму. У втікаючого ворога забрано панцерники та обози.
Інші частини, які поступилися з Уманя на південь, треба було стягнути під напором ворожих
наступів до району згаданого міста.
В районі на південь від Коростеня посунулися ми вперед.
Отаман Кварт. Курманович
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 3. - С пр. 32. - Арк. 36. Склографітний відтиск.
№14
Директива військам Новоросійської області ЗСПР про ліквідацію решток
більшовицьких військ і махновських повстанських формувань
у Південній Україні та просування вглиб Правобережжя
4 вересня 1919р.
Срочно, вне очереди.
Вознесенск, генералу Слащову генералу Склярову Одесса полковнику Туган-Мирза-Барановскому
копия Знаменка наштакор 2 Харьков штаДобр Таганрог генквармглав
Войскам Новороссийского края (бывшего 3-го корпуса) приказано прочно закрепить за собой
Херсон, Николаев, Одессу и выйти на фронт Калиновка-Винница-Жмеринка-Могилев-Подольский.
Главком требует без промедления перехода к дальнейшему наступлению с целью достижения указанной
линии. По очищении от красных и махновцев района Новоукраинск-Добровеличковка-Юзефполь-
Ольвиополь-Орловое Пале-Новоукраинка, командвойск приказал: 1) Части генерала Оссовского
сосредоточить в районе Хмелевое-Новоархангельск-Добровеличковка и передать в распоряжение
комкора 2; 2) Бригаду генерала Склярова со 2-м Таманским полком, одной легкой батареей 4-й ди-

Документи 331
визии и двумя автоброневиками сосредоточить в районе Юзефполь-Голованевск, имея ввиду, что
на генерала Склярова будет возложена задача наступать вдоль желдороги на ст. Зятковцы и овладеть
районом Гайсин-Губник; 3) Четвертую дивизию сосредоточить в районе Ольвиополь-Кривое
Озеро, имея ввиду, что на дивизию будет возложена задача по захвату района Балта-ст. Слободка-Руд-
ница. В Николаеве и Вознесенске временно оставить небольшие гарнизоны; 4) Полковнику Туган-
Мирза-Барановскому очистить от красных район Раздельная-Тирасполь-Дубоссары-ст. Чубовка;
5) Бронепоезда генералу Слащову распределить в зависимости от состояния желдорожных линий
и по соглашению с начдив 5, о чем своевременно донести; 6) По выполнению указанного в первых
трех пунктах разграничительные линии устанавливаются: между 2 корпусом и генералом Скляровым
Долинская-Помощная-Покатилово и далее граница Киевской и Подольской губернии, все пункты
для генерала Склярова, между генералами Скляровым и Слащовым от Ново-Полтавка-Братское-Оль-
виополь-река Буг до Саврань-Ольгополь-Тростянец Подольский-Печара и далее река Буг все
пункты для генерала Слащова, между генералом Слащовым и полковником Туган-Мирза-Барановским
Коблево-ст. Б. Буялым-Петроверовка-река Бол. Куяльник-ст. Чубовка-Дубоссары, все пункты /ця
полковника Туган-Мирзы-Барановского; 7) Базирование предположено на Одессу, при чем
группы генерала Склярова по желдороге Одесса-Новоукраинка-Ольвиополь-Гайсин, а 4 пехдивизии по
желдороге Одесса-Бирзула; 8) Штавойск Новкрай около 1-го сентября переходит в Одессу; 9) О
получении донести.
22 августа 1919 года.1 11 час HP 023257, Херсон, Чернавин
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13. -Л. 371-375. Телеграфна стрічка.
№15
Директива Штабу Головного отамана
про план дій в разі загрози більшовицькими військами
південному угрупуванню української армії
5 вересня 1919 р.
Директива Штабу Головного Отамана ч. 491
З огляду на загроження большовиками лівого крила східної групи в районі Гайсина приказується
ще раз не посовуватися на разі дальше головними силами Волинської групи в районі Бирзули.
Київська група має на случай, коли б її змусили до відвороту, цофнутися до Липовець і ввійти в зв'язок
з якраз пересуненою з середньої групи в район Молчанівка-Морозівка 40 верст на схід від Козяти-
на, 8 бригадою. Східна група зашироко розташувалась. Відходить до Штабу Дієвої армії і до відома
НКГА. Курманович генкварт.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 117. Засвідтена копія.
№16
Телеграма міністра військових справ УНР В. Петріва гонові української військової
делегації для переговорів з білогвардійським командуванням генералу М. Омеляновичу-
Павленку з викладом умов, на яких переговори з білогвардійцями могли відбутися
5 вересня 1919 р.
ТЕЛЕГРАМА
Начальна Команда Галицької Армії Отаману
ОМЕЛЯНОВИЧУ-ПАВЛЕНКУ
При остаточному обговоренню питань про переговори з Добровольчою армією Ваша місія може
вступити в пертрактації на таких умовах:
Тут і далі у білогвардійських документах - за старим стилем.

332
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
1) Мета делегації є не дати зайвого успіха большевикам, тому вона хоче порозумітися про спільні
військові події проти большовиків в данний мент.
2) Місія є лише військова і тому політичних справ не торкається.
3) Уряд Української Народної Республіки вже звернувся до посередництва Держав Антанти
во всіх цих питаннях.
4) До відповіді останніх, наступ добровольців лише їх ослабить та зіпсує загальну справу.
5) Армія УНР не роспочне власно бою з добровольцями, але в разі їх наступу на території, яка
вже нами занята, битиметься з добровольцями, покладая відповідальність за наслідки на цих останніх.
6) Не уникається можливість зміни персональної складу делегації, аби зробити її приємлимою
[мя] Денікінської Армії.
Військовий міністр,
ПОЛКОВНИК
CAW.380.3.74. Незасвідтена копія.
№17
Вказівка командуванню військ Новоросійської області ЗСПР
про тимчасове призупинення зайняття Правобережної України
у зв'язку з необхідністю якомога швидшої ліквідації
махновської повстанської групи
5 вересня 1919 р.
Херсон Командвойск Новоросии Срочно
Копия Командобр.
Главком считает, что главной Вашей задачей в настоящее время является скорейшая и полная
ликвидация группы Махно. Впредь до окончания этой ликвидации [в] направлении на Винницу,
Жмеринку и Могилев-Подольский ограничиться только наблюдением и принятием мер обеспечения
Одессы.
Таганрог 23 августа 1919 года 18 час. 20 мин. н.р. 012343
Романовский
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 13 -Л 380. Незасвїдтена копія.
№18
Директива Штабу Головного отамана про стратегічні завдання української армії
у зв'язку з загрозою нападу з боку російсько-білогвардійських військ
6 вересня 1919 р.
Директива Штабу Головного Отамана
ч. 503
Заяви, зроблені ген. Бредовим, [і] ген. Крауз свідчить, що добровольчеська армія не хоче вести
спільну з нами боротьбу проти большовиків, а лише прямує до здійснення своїх політичних ідеалів,
залишаючи собі вільну руку відносно ділань проти нас, при таких умовах нам приходиться зріктися
думки, що всяке посування наших військ вперед за розбитими большевиками веде за собою
звільнення території України, навпаки, нам треба весь час рахуватись з тим, що прорвавши большови-
цький фронт, ми зустрінемо далі перед собою ще більш сильний фронт добровольчої армії, котра
не тільки не згодиться уступити нам зайняту єю територію України, но кожної хвилі може повернути
зброю проти нас. З висловленого видно, що при склавшихся умовах нам необхідно думати не о
поширенні нашої території, але об удержанні в своїх руках можно більшу частину захоплених просторів,
не о просуванні в тім чи другім напрямку на декілька верст вперед, але об утворенні такого стану,
який був би сприяючим для відбиття удару добровольчеської армії, коли вона захоче перейти в на-

Документи
333
ступ проти нас. Головне Українське Командування своїми останніми оперативними приказами має
на меті деякими перегруппировками, а почасти звільненням нами зайнятої в попередніх боях
території, утворити як можно скорійше сильний стратегічний фронт, при якому ми могли б в однакій мірі
відбивати удари з боку Роздільної, Єлізаветграда, Таращі, Київа і Коростеня незалежно від того, ким
би ці удари не наносились. В такому оборонному стані будемо зіставатись до того часу, поки знову
не складуться обставини, сприяючі нашому переходу до наступу. В зв'язку з цією основною метою
головне Українське командування дає слідуючі загальні вказівки до ділань, обов'язкові до виконання
як в Наддніпрянської, так і в Галицької арміях: 1) Лівому крилу східної групи і правому крилу
середньої групи як можна скорійше встановити порушений між ними зв'язок 2) Операції проти больше-
виків провадити тільки в таких межах, оскільки ці операції сприяють утворенню д^я нас міцного
оборонного стану 3) За зайняттям зайвих клаптиків землі не гнатись, переслідування большовиків
тільки в точних межах необхідності, весь час мати на увазі, що за большевиками несподівано /ця нас
можуть бути добровольці, яких ми повинні зустрінути в найбільш сприяючих захисту України
умовах 4) Фронтів без необхідності не розтягувати 5) Вжити всіх заходів до якнайскоршого утворення
армейських резервів 6) Вести уважну розвідку не тільки відносно большовиків, але і відносно
добровольців 7) Добровольчу армію поки що не зачіпати, але в випадку виявлення єю ворожих ділань
проти нас, дати їй належний опір 8) Командарму Наддніпрянською звернуть найбільшу увагу на захист
вапнярського напрямку 9) Вжити всіх заходів д^я заспокоєння козаків після Київського нещастя і для
з'ясування їм необхідності спочатку скупчитись, а потім вже битись з ворогами. Отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 117-117зв. Засвїдгена копія.
№19
Наказ Начального вождя Галицької армії генерала М. Тарнавського
про потребу проведення роз'яснювальної роботи у військах
про причини залишення Києва
6 вересня 1919 р.
Начальна Команда Галицької Армії Ч. 130
Наказ Військам Винниця, дня 6 вересня 1919.
Як увінчання ряду славних побід Галицької Армії взяла дня 30 серпня група генерала Кравса
приступом золотоверхий Київ в своє посідання; однак нечайно виступаючий ворог - частини Армії
Добровольців генерала Денікіна, вирвали нашим Військам підступом цю криваво здобуту нагороду
з наших побідних рук.
Я знаю настрій Армії і знаю, що мої Війська лише по неволі і з затисненими зубами відступили
та що вони жадали від мене приказу до поновного наступу на Київ.
Стрільці! До того ще час не надійшов. Ваш провід має спокійно все обдумати, обчислити всі
обстановки і не дати пірватися настроєві або хвилевим почуттям.
Двох ворогів маємо, з котрими прийде нам числитися: Большевиків і Добровольців.
Питаю Вас, чи се було би вказаним д^я нас, наколи би я видав Вам приказ боротися з Денікінцями
і тут закривавлюватися, а тим часом большевики тішаться, що тим легша буде відтак для них борба
і з нами.
Ні! Може це буде і ліпше, наколи ми будемо тим третім, котрий очікує аж тамті два посварилися
і ослабли. Для того наше Командування приказало частинне відтягнення фронту. Воно хоче через це
скупчити нашу Армію в більше вигідних становищах, щоби наші частини були ближче себе і з
найбільшим спокоєм очікували на цей мент, в якім ми знову почнемо посуватися вперед.
Я приказую, щоби Старшини і Стрільці були поучені про ціль нашого теперішнього відступування.
Начальний Вожд Військ: Тарнавський, генерал-четар в. р.
Начальник Штаба Гал. Армії: Шаманек, полковник в. р.
За точність: Микита^ четар
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 1 -Арк. 219. Друкарський відбиток.

334
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№20
Директива Головного командування Червоної армії командуванню більшовицького
Західного фронту про завдання війеькам фронту у зв'язкуз передачею до його складу
12-ї більшовицької армії та війеьково-політичною
ситуацією в Україні
6 вересня 1919 р.
№ 4184/оп 6 сентября 1919 г. 1 час. ЗО мин.
Приказываю:
1. С 24 часов 7 сентября 12 армию подчинить командзап.
2. Разграничительная линия между Южным и Западным фронтами назначается: Калуга-
Сухиничи-Песочня (40 верст западнее Брянска)-Сосница-Пирятин - все пункты /ця Южфронта
включительно.
3. С передачей Запфронту 12 армии на таковой возлагается: а) упорная и активная оборона узлов
Мозыря, Коростеня и Чернигова; б) немедленное приведение в порядок и укрепление войск 12
армии; в) возможно скорейший переход в решительное наступление 12 армией на Житомир-1£иев.
Иметь в виду, что уже имеются указания на начинающуюся борьбу между Петлюрой и Деникиным
на Украине, что должно быть использовано теперь же.
О получении директивы донести.
Главком /Каменев/ НаштаРВСР /Лебедев/ Военком /Данишевскии/
РГВА. - Ф. 6. - On. 4. -Д. 116. -J. 61. Машинописний оригінал.
Опубліковано: Директивы Главного командования
Красной Армии (1917-1920). - М.у Воениздат, 1969. - С. 389
№21
Повідомлення Української Телеграфної агенції про настрої
серед частин Запорізької групи армії УНР
у зв'язку з залишенням Києва та про білогвардійський
окупаційний режим на українських теренах
7 вересня 1919 р.
Фастів. 7/ІХ. Держінспектор Запоріжської групи Дерещук повідомляє: Мій помічник
Шевченко, котрий три дні назад виїхав до вас, поінформує вас всебічно про той настрій1 серед
Запорожців, який склався в зв'язку з залишенням Києва, але за цих три дні я одержав багато
нових, котрі передаю: війська з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду і на
Правительство і на Головного отамана за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями.
До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська
вимагають наступу. Держін 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом
з місцевостей, политих кров'ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що
вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від Начальної команди і до цього часу
директиви: „не бить їх'', а коли Денікінці йдуть вперед, то не питають, чого вони йдуть. Це похоже на
глум2. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть,
продали. Топчуться на місці, роблячи то взад, то наперед по 30 верстів у день: людей стомили, коней
порізали у пісках. Що таке робиться, ніхто не знає, бо з центру інформацій немає; попереджую, все
іде до знищення нашої армії. Державний інспектор за два дні вже третій раз приїхав до мене і каже,
що всі, від найстаршого, до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки
проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б'ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут,
то там мають з добровольцями сутички і мають успіх. Вони мають велику силу інформацій з Києва
1 У тексті помилково - "наступ".
2 В тесті помилково - "глузд".

Документи
335
та з Білої Церкви, які коротенько передають, що у Києві зараз шалена реакція, особисто проти
українців, серед котрих дуже багато забитих, до нас кожну хвилину прибувають нові партії втікачів від
денікінського раю. Стан тяжкий, такий же, який був в часі большевиків. В Софійський собор, під
час служби на українській мові, влетів генерал при зброї, зі своїм штабом, і почав кричати і плести
тарабари і кричати, щоб його уші не чули ні одного хамського слова: Молітесь по-рускі, как і прєждє.
Плеткою побито архієрея Шаровського. Хліба у Києві немає і кричить один другому: їжте „золоті
погони". Повстанці підвозу не допускають, населення Білої Церкви дуже добре вітало добровольців,
а тепер розбігається по селах, бо ще ніхто за всю революцію так жорстоко і нахабно не поводився
з ними, як зараз добровольці. Білу Церкву страшенно пограбували... Позавчора Денікінці хотіли
захопити Фастів, але П'ятишко1 дав їм здачі, насилу ноги унесли: з отряда до 800 добровольців одними
раненими вернулося більш 350 чоловік. Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже
бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями,
всі в один голос вимагають наступу і всякі розмови рахують зайвими. Я уже третій день намагаюсь
балакати з вами по прямому дроту, але не можу добитися. Пришліть телеграфом відомості, яку думку
має щодо цього Уряд. Штаб Дієвої армії прошу дати інформації про загальний стан політичних подій,
чому штабом не подається щоденний звіт до військових груп. Прошу негайно надіслати повітроплав
д,ля надсилки відозв до Києва, яких у мене багато.
(Бюлетень УТА)
ЦДЛВО України. - Ф. 1113. - On. І. - Спр. 10. -Арк. 9. Склографігнин відтиск.
№22
Телеграма державного інспектора Київської групи армії УНР Г. Заярного
про скрутне матеріальне становище частин групи
10 вересня 1919р.
ТЕЛЕГРАМА
Кам'янець [зі] Штабу Київської групи 180/БО 10/9 20-10
Кам'янець Головному Державному Інспектору
В групі немає одягу, білизни, чобіт. На вимоги команди групи не звертається належної уваги.
Моральний стан дивізії і матеріальне становище настільки знищене безпереривними боями і
переходами, що боєздатність частини підтримується виключно на їх щирій любові до Батьківщини. Група
не має лік, кожен день тиф забирає 5% складу дивізії, лікарського персоналу нема. Гарматна частина
зруйнована завдяки напруженості роботи при відсутності веретенного масла. Недохват зброї не дає
можливості поповнювать частин, а тому тяга важких боїв останніх днів і у котрих я весь час сам
приймаю участь полягає на частини, весь час зменшуючіся. Вища команда групи, не дивлячись на всі
зусилля, не може організувати дивізій і підняти їх боєздатність, завдання не тільки наказами, яких
виконувати на місці немає ніякої можливості. Але ж надіслати до групи хоч частину всього того, про
що я тут докладаю, аби козаки бачили, що про них дійсно дбають по мірі можливості. Якщо в даль-
нішому не буде ніяких реальних наслідків на всі вимоги команди групи, може статись, що змучені й
залишені без підтримки зверху, частини почнуть розкладатись, збільшуючи анархічні і грабіжницькі
елементи. В селах надзвичайно тяжке становище частин я бачив власними очима. Ч. 190. Держін
Київської групи ЗАЯРНИЙ.
Розшифрував діловод №
З копією згідно:
Ст. Діловод Управління Головного
Державного Інспектора /підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 1075. - On. 2. - Спр. 26. - Арк. 31. Засвідгена копія.
Очевидно, П'ятенко.

336
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№23
Оперативний звіт Штабу Головного отамана
про визволення українськими військами
південно-західної Київщини від більшовиків
12 вересня 1919р.
Операт. звіт з дня 12 вересня 1919.
Наші частини, які борються в районі залізничного вузла Христинівка, заняли Умань і Яроватку.
Тим виказали операції в районі на південь і схід від Вапнярки вже тепер великий успіх. Весь
простір Бірзули, Ананьїв, Хощевата, Умань, Яроватка, Балабанівка впрочім нема ніяких особливих подій.
В.З. Квартирмайстра: Долєжаль
підполк.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 3. - Спр. 32. - Арк. 48. Склографігннй відтиск.
№24
Розпорядження Головного Державного інспектора В. Кедровського
про встановлення в армії УНР нагляду
за політично неблаї онадійними старшинами
12 вересня 1919р.
В зв'язку з масовим переходом з нашої армії російських старшин на бік Денікіна наказую
державним інспекторам цілком довірочно взяти научот всіх українських старшин, при чому скласти списки
їх, зазначивши обов'язково з них, хто з українських старшин ще займає невідповідальну посаду ті,
аби занять більш відповідну й відповідальну посаду і яку саме. Такі списки з точними відомостями
про кожного негайно надіслать мені екстренним кур'єром.
Голдержін Кедровський
Певно: Діловод /підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 1696. - On. 1. - Спр. 3. - Арк. 81. Засвідгена копія.
№25
Телеграма
начальника штабу військ Новоросійської області ЗСПР
генерала В. Чернавіна до ставки білогвардійського
головнокомандування з повідомленням про переговори
з українськими військами
12 вересня 1919 р.
[...] З пр 04227/023284 Наштаглаву копия Адабаш Начдив 4
1/2 31/8 11 ч. 30 Харьков Наштадобр
[...] 19 ч. 47. Воєнная вне очереди
29 августа начальник отряда, отправленного от Раздельной на Бирзулу, ротмистр Ляшков,
получил извещение от командира второго конного полка украинской армии полковника Аркаса, что
в двенадцать часов того же дня на ст. Затишье прибудет делегация украинского командования для
переговоров по установлению дем. линии. Ротмистр Ляшков ответил, что на ведение такого рода
переговоров он полномочий не имеет, при чем указал местом встречи половину пути между
станциями: Перекрестово-Затишье. Переговоры начались в 16 часов. Делегация предъявила
ротмистру Ляшкову следующую бумагу на украинском языке, которую он передает на русском: бланк:
«командующего войсками группы войск 11 сентября 1919 года №209 ст. Слободка, ^остоверение.

Документи
337
Предъявители сего атаман квартирмейстр штаба группы Ген. штаба сотн. Стецкий, командир
1-го полка серожупанников сот. Костик, гос. контролер группы [...] командируется для
переговоров относительно установления демаркационной линии на фронте группы, между войсками
Украинской Народной Республики и Добрармии. Сотник Стецкий назначается председателем делегации.
Подпись: полковник Осмоловский, начштаба Генштаба полковник Мышковский. После этого
делегация предъявила проект нейтральной полосы шириной от 8 до 15 верст. Линия украинских войск:
Баден-Понятовка-Катаркино-Петровка-Черново-Юзефполь-Катюровка. Все названные пункты
/ця украинских войск исключительно Добрармии: Граденица-ст. Ортьевка-местечко Еремчеевка-
Бузиново-Антоновка-Зваревка-Николаевка-Доманевка-Константиновка-Благодатнос-Лысая Го-
ра-Добровеличковка. Все означенные пункты д^я Добрармии включительно. Предлагая
вышеназванные демаркационные линии, Украинская войсковая комиссия от имени украинского приводит
командованию следующие доводы: 1) украинская народная армия не находится в состоянии войны
сДобрармией, а наоборот, ведет совместную борьбу против общего врага, большевиков; 2) по
причинам этой общей борьбы войска Добрармии оказались в данный момент на территории Украинской
Народной Республики; 3) принимая во внимание, что в данный момент операционные линии
Добрармии, идущие от Раздельной на Вапнярку, выходят в тыл украинским войскам, которые
оперируют на фронте Ольвиополь-Шпола, предлагаем командованию Добрармии принять
вышеозначенные демаркационные линии, оставив станцию Раздельная еще по следующим причинам: этот узел
и железная дорога на Бендеры имеют большое значение /ця товарообмена и сношения с Румынией.
Ввиду отказа ротмистра Ляшкова вести переговоры украинская делегация вручила ему
нижеследующее отношение на имя начальника гарнизона Одессы: «11 сентября 1919 года 7-ая будка между
ст. Перекрестово и Затишье. Украинская войсковая делегация (указан вышеозначенный состав
делегации) по уполномочию командующего Волынской группой войск от И сентября № 209 прибыла
в вышеозначенный пункт /ця установления демаркационной линии между украинскими войсками
и войсками Добрармии, но переговоров этих не начала вследствии того, что начальник передового
отряда одесской группы ротмистр Ляшков не получил от своего командования полномочий вести
переговоры относительно демаркационной линии. Украинское командование предлагает
командованию Добрармии установить две демаркационных линии для каждой стороны. Ольвиопольский узел,
в связи с операциями, которые производит сейчас украинская армия против большевиков, имеет
большое стратегическое значение. Украинская войсковая комиссия, передавая на рассмотрение все
вышеизложенное командованию Добрармии, просит дать ответ, или назначить свои
демаркационные линии. Про час и место сбора делегация просит уведомить заблаговременно через начальника
передового отряда на ст. Перекрестово. Подпись вышеозначенных лиц». Докладывая
вышеизложенное, доношу, что командвойск со своей стороны полагает: 1) искренности и благожелательности
Петлюровцев безусловно верить нельзя и с их стороны всегда можно ожидать вероломства; 2) в
данном случае ввиду того, что мы втянулись в борьбу с уманской группой красных, нам крайне выгодно
выиграть необходимое время. Вместе с сим командвойск отдал распоряжение тряду у ст. Затишье
оставаться на месте и сохраняя бдительность, вести тщательную разведку. Испрашиваются указания.
30 августа 19 г. Херсон 23 часа № 023284
Чериавин
Расшифровал 31/VIII 5 ч. 45 м.
Корнет Артамонов.
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13 -А 428-431. Розшифрована телеграма.

338
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№26
Розпорядження головнокомандування ЗСПР
штабу військ Новоросійської області про невизнання УНР
та неприпустимість будь-якої співпраці
з українською армією
14 вересня 1919р.
Херсон Наштавойск Новороссии.
023284. По приказанию Главкома сообщаю: Мы Украинской республики не признаем, - воюем
за Единую Россию и никаких вооруженных сил, кроме русских армий, на территории России не
допускаем. Поэтому петлюровцы должны или разоружиться или покинуть пределы России. Вместе с тем
добавляю - исчерпывающие указания о взаимоотошениях с Петлюровцами Вам уже даны телегра-
мой Главкома нр. 011611, моей 011601 и, наконец, обращением Главкома к населению Малороссии.
Таганрог 1 сентября 1919 года нр 012852 Романовский
С копией верно: Генерального Штаба,
полковник
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 13. -Л 449. Засвідтена копія.
№27
Розпорядження головнокомандування ЗСПР
штабу військ Новоросійської області
про відкриття бойових дій
проти української армії
14 вересня 1919 р.
Комвойск Новороссийской области сротно
Копия Начштадобр
[В] ответ на сегодняшний разговор полк. Коновалова сообщаю, что Главком приказал ударить
главными силами на Балту, направив часть сил в северном направлении, т.е. на Вапнярку.
Таганрог 1 сентября Нр. 012868
Романовский
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 13. -Л 420 Незасвідтена копія.

Документи
339
№28
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про сутички українських частин з білогвардійцями
14 вересня 1919 р.
Із штабу Наддніпрянської армії Ч. 672.
Оперативний звіт до 17 годин 14 вересня.
На фронті Волинської групи наша кінна розвідка і бронепотяг на схід від Затишья були встрі-
чені вогнем добровольчеської застави. Комполку полк. Аркас оточив станцію і село Затишьє,
просунув до станції бронепотяг і весь загін добровольців взятий в полон, взято 2 гармати, 6 скорострілів,
160 коней, 191 козакір і стільки ж рушниць. Командир Добровольчеського отряду ротмістр Ляшко
по захопленню нами станції застрелився. Коні і майно повернуті комгрупою на укомплектування
частин групи, козаки направлені [до] комтилу. У Голованівська наш бронепотяг, направившийся
для розвідки, було пропоновано добровольцями скласти зброю, але ж він не згодився і повернувся
на ст. Грушки. Після переговорів Начдів 2 з Комполку 42 Донського Козачого між ними вирішено
тимчасово демаркаційна лінія. Наші на ст. Грушки, Добровольці - Голованівськ. З-під Любашівки
відомостей не одержано. Київська група веде перегрупіровку, від бригади УСС відомостей не
одержано. 14 вересня 1919 року. 17 годин 10 хвилин. Жмеринка Ч. 281/к.
Наштарм отаман СІНКЛЕР.
З оригіналом згідно:
Значковий Оперативного відділу 9 Пішої Залізничної дивізії, сотник /підпис/.
ЦДАВО України. - Ф. 1696. - Оп. 1. - Спр. 3. -Арк. 93зв. Засвідтена копія.
№29
План штабу Дієвої армії УНР з проведення наступальної операції
проти білогвардійських військ у Південній Україні
15 вересня 1919 р.
План Штаба Наддніпрянської армії для предбачаючоїся операції
[...] 620 від Штаба Головного отамана ч. 2313/к 15/9 18 г. 20 хв.
Денікінські сили: в районі Ольвіопіль Вознесенськ Николаїв Одеса 3-й Кримський корпус генерала
Шиллинга в складі 34 і 4 піх. дивізій і відділ генерала Склярова. Штаб корпусу Херсон при ньому кінна
бригада, передові частини на лінії Голованівськ ст. Залози ст. Іванівка. Крім того, в Одесі добровольно
з'явилось на формування нових частин 20 000, також формування ідуть швидким темпом і в других
місцях цього району. Частини 3-го корпусу цілком організовані, дисципліновані і снабжені як набоями
і амуніцією, так і обмундируванням; разом тільки частини 3-го корпусу можливо рахувать приблизно
біля 10 000 багнетів і шабель. При нашої операції на Одесу евентуально прийдеться рахуватись і з
резервами Денікінської армії, які добрармія швидко і уміло перекидує на угрожаємий прориву фронт
або в пункти, намічені її для удару (наприклад, більшовицький прорив на фронті Волчанськ Куп'янськ
глибиною в 130 верст вже остаточно зліквідован з великими для большовиків втратами - 15 000
полонених). З району Харків-Полтава через Черкаси Катеринослав Добрармія має можливість
перекинути свої резерви проти Наддніпрянської армії. Взагалі плюси Денікінської армії - її організованість,
дисципліна і багатство амуніції і огнестрільних припасів, добра і многочисленна кіннота і прихильність
части інтелігенції. Недочета (спеціальні) з укр. респ. армією: 1) непопулярність війни в рядах добрар-
мії проти укр. респ. військ. Добрармія в більшости, особливо мобілізовані елементи, рахує своїм
головним ворогом більшовиків; 2) прихильність більшої часті селянства і національних до укр. військ
і велика популярність Головного отамана Петлюри серед всього укр. громадянства; 3) репресії проти
українців; 4) малодемократичність і старорежимні порядки як в військах, так і в адміністрації і
великий вплив правих елементів на загальну політику добрармії і їх покровительство землевласникам,
що утворює фунт до незадоволення населення. Це дає надію на допомогу в боротьбі з добрармієй
з боку селянства і повстанців з боку нашої армії II. Наші сили: Наддніпрянська армія без Запоріжської

340
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
групи лічить в своєму складі біля 5000 багнет. 59 гармат 290 кулемет, і 6 бронепотягів. Для широкої
операції необхідно: А) дать частинам шинелі, а також і чобіт, позаяк скоро почнуться холодні ночі
і дожді; Б) набої рушничні і гарматні; В) рушниці для прибуваючих поповненій. Бажано довести кожну
дивізію не менш як до 3000 багнетів, на що потрібні рушниці; Г) резерв: Запоріжська група ?' багнетів.
Взагалі у нас сили слабіші, ніж у південної групи добрармії. При операції головне командування може
подати, і то в залежності від бойової ситуації, в свій резерв групу СС, або для прикриття київського
напрямку, або усиления операції наддн. армії. Група СС біля 1500 багнетів. Безумовно, Денікін
зможе двинути проти нас далеко більші резерви, особливо кінноту. III. Завдання армії - загальна мета
наступ на Одесу з фронту Покотилова р. Дністр (175 верст) район, намічений для наступу - вузька
полоса між Дністром і Бугом. На південь одна залізниця і ні жадної шосейної дороги, по фронту на
схід 2-а залізниця (вузькокшейна) з узлом в ст. Голта; 3-я залізниця в даний мент уся в руках
добрармії - Одеса-Березовка-Вознесенськ. Головним силам доведеться наступать вздовж залізниці Бірзула,
Роздільна, Одеса, совершая фланговий марш к району Ольвіопіль, Николаїв на протязі 175 верст. Крім
того, в операції головних сил на південь вони відриваються від Галицької армії, розташованої в районі
Погребище-Бердичів. Отже необхідно для забезпечення операції Наддніпрянської армії на Одесу
спочатку видвинуть сильні заслони на фронт Покотилов-Ольвіопіль-Вознесенськ. Крім того, при
осягненні нашою ударною групою лінії Дубосари, ст. Затишьє конче потрібно видвинуть окрему групу в
напрямку на ст. Березовку і дати її напрямок на Николаїв. Тільки прочно заняв Березовку-Вознесенське-
Ольвіопіль-Покотилово, можна вести дальнійші акції із Роздільної на Одесу. IV. Групировка: 1) для
забезпечення наступу головних сил необхідно видвинуть налінію Покотилова-Ольвіополь окрему
групу, завдання коєї прикривать залізницю Рудниця-Слобідка. Для цього буде призначена Київська група;
2) На фронт Ольвіопіль-Вознесенськ Волинська група, котра вже частиною своїх сил націлена в цьому
напрямку. Остається в роспорядженні командування 3, 9 і 2 дивізії загальною кількістю поки що біля
2000 багнет. Ці дивізії составлять групу полк, ^овидченка2 і будуть направлені на Роздільна-Одеса.
В напрямку на Березовку буде видвинута Запоріжська група. її завдання прикривать групу ^довидченка
з боку Очакова і Ніколаїва, Херсона, - а при дальнійшому наступу одною своєю колоною допомогти
групі ^довидченка при взятті Одеси. Таким чином, в резерві Наддніпрянської армії при розвитті цієї
операції не залишається жодної частини, тому і здавалось би безумовно необхідним передачу в
розпорядження Наддн. армії яко її резерва групу СС; її скупчення в районі Бірзула-Балта. Время скупчення:
зараз тільки Волинська група зосереджена приблизно на свойому напрямку. Київська група в районі
Животов-Фронтовка і її потрібно перекинути на 275 верст по залізниці 5 ешелонами, або пішки
125 верст. Дивізії У^овидченка почать скупчивать в районі Балта-Бірзула. 9 дивізія із району Вапнярка,
а 3-я із Гайсина-потрібно 14 ешелонів, 2 дивізія походом в 2 перехода в район Балта. Найбільш
трудности для переброски потребує Запоріжська група, для котрої необхідно біля 25 ешелонів (325 верст
по залізниці в район ст. Любашівка-Жеребково-Ананієв). Тільки по скупченню всіх тих сил можливо
почати операції на Одесу. На це потрібно, як доказав опит пересування частин Наддн. Армії, не менше
як 10 доб (Волинська група пересувалась 17 доб). Висновки: І. Операції на Одесу можливо почати не
раніш як через 10 доб по одержанню наказу; II. Для забезпечення Наддніпр. Армії потрібними силами
необхідно передати в її роспорядження групу СС; III. Підготовить в тилу ще які-небудь частини яко
резерв на випадок переходу Добрармії в контрнаступ, особливо в напрямку на Вапнярку-Балту, щоб
розрізати Галицьку Армію від Наддніпрянської Армії; IV. Необхідно доставити частинам Наддн. армії
20 000 рушниць - 6 000 000 рушничних набоїв, 20 000 гарматних 3 дм., 2000 - 48 л/н, 500 - 6 дм та
зарядов до них 600, крім того, гармат 3 дм - 12,48 лін. - 8 і 6-дм - 6. Шинелей 24 000 - чобіт 10 000,
білизни - 60 000 комплектів, також зимніх - 30 000, одностроїв - 20 000, ковдр - 2 000, полотна -
100 000 метрів, крім того, санітарного майна на 10 000 ранених; V. В кожну дивізію доставити 200
коней. Сформувати харчовий склад на 2-х тижн. запас для армії - 28 000 пуд. борошна, 6 000 пуд. крупи,
120 пуд. кави, 2 000 пуд. сала і 3 000 пуд. цукру. Разом 42 вагони; VI. Забезпечити повний нейтралітет
Румунії та доброжелательство Антанти, флот коєї може загрожувать побережью десантом та обстрілом.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Лрк. 129зв.-131. Засвїдгена копія.
1 Так в тексті.
2 Мається на увазі ^овиченко.

Документи 341
№30
Доповідь командувача військ
Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шиллінґа
про політичну неблагонадійність 2-го Таманського козачого полку
в бойових діях проти українців
15 вересня 1919 р.
Второй Таманский каз. полк еще в период до эвакуации Крыма выказал себя как не вполне
устойчивый в гражданской войне.
В последующий период этот полк, хотя и не отказывался исполнять боевых приказов, но все же
по условиям комплектования отличался отсутствием достаточной дисциплинированности. В
настоящее время перед фронтом войск Новороссии постепенно отпадают такие противники как
большевики и махновцы и в дальнейшем, по-видимому, придется иметь дело лишь с петлюровцами. Опасаясь,
что в боях с последними Таманцы могут не оказаться на должной высоте, почему прошу этот полк
взять на другой фронт, прислав вместо него иную конную часть. О последующем прошу приказать
телеграфировать.
Херсон 2 сент. 1919 г. № 023292 Шиллинг
Расшифровал 3 сент. 9 ч. 30 м.
Капитан /Подгертков/
РГВА. - Ф. 39540. - Он. 1. -Д. 13 -Л 437. Розшифрована телеграма.
№31
Повідомлення Української Телеграфної агенції
про настрої серед частин Запорізької групи армії УНР
у зв'язку з відступом від Києва
16 вересня 1919 р.
Зі Штабу Запорізької групи. 16/ІХ. З трудом удалося виконати одхід. Уперте
козацтво не хотіло вірити в те, що столицю прийшлось віддати ворогові, і надзвичайно трудно було
утримати козацтво на одному місці. Всі козаки одностайно рвуться змести наклеп і ганьбу з українського
війська. Скоріше рішайте і дайте можливість війську кров'ю добути те, чого нам даром ніхто не дасть.
За нами все селянство, все робітництво, не тушіть же святого бажання козаків.
(Бюлетень УТА)
ЦДАВО України. - Ф. 1113. - Он. 1. - Спр. 10. -Арк. 11. Склографігний відтиск.
№32
Відозва голови Директорії
Головного отамана військ УНР С. Петлюри
до населення всієї Соборної України
17 вересня 1919р.
ДО НАСЕЛЕННЯ ВСІЄЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ.
Селяне, робітники і весь народ України!
З подиву гідним завзяттям ось уже два роки Українське Військо одбиває напади то червоних,
то чорних ворогів, що насуваються з Москви, аби підбити під своє панування Український Народ.
Голод і нужда, що часом доводиться терпіти, не зневірили оборонців свободи нашої Республіки
й міцною стіною стоять вони все так само віддано й щиро перед напором спершу большевицьких,
а тепер добровольчих банд, кривава робота котрих ще не забута...
Тисячі ограбованих господарств, спалені села, люде, що живими закопувалися в землю, згвалто-

342
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
вані дівчата, убиті батьки, брати і сини - всі ці злочинні вчинки, як живі, стоять перед очима нашого
многострадального народу.
Безсоромно, облудливо, брехливо підходять ці нові кати й, підкравшись, силкуються здавити нас,
силкуються скористати з тих успіхів, що ними покрило свій славний шлях наше Військо. То взиваючи
нас большевиками, з котрими билося до повної побіди наше Вояцтво, то простягаючи свою криваву
руку до порозуміння, ці нові хижаки всякими способами стараються захистити чужу національно
нашому народові московську зграю чорносотенців і забезпечити її панування над долею
Українського Народу.
Важкий шлях, народе України, до твого щастя... Терніями встеляють його Твої вороги і, як дикі
звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими пазурами впитися в Твоє
молоде тіло... й ссати з нього Твою святу кров. А Ти, зневірений й втомлений, блукаєш серед цього
бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують Твої сили й розбивають
дух Твій. Зневіррю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується Твоя
доля, Твоє щастя і Твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної
незалежности й свободи може бути нашим побратимом.
Твердо пам'ятай і віруй, що Верховний Уряд Твій - та Міністри, ним призначені, розпочавши
боротьбу за інтереси Народу України проти клятої гетьманщини й подолавши непридатний та ворожий
нам большевизм, не припинили й не припинять боротьби проти всіх насильників, були б то больше-
вицькі, чи добровольчеські банди грабіжників, доки не забезпечить повної свободи, незалежности
та добробуту Народові України.
Верховний Уряд Республіки, Директорія, - під моїм головуванням, складається з членів -
проф. Ф. Швеця та А. Макаренка. Між Директорією та Радою Народних Міністрів панує
повна згода й порозуміння щодо правування Державою нашою.
Вороги народу ширять всякі брехливі чутки про наш Уряд та його завдання й цілі, а тому
оголошую, що теперішнє Народне Міністерство Республіки Української є в такому складі: Голова Ради
Народних Міністрів і Народний Міністр Внутрішніх Справ Ісаак Мазепа, Народний Міністр
Земельних справ Микола Ковалевський, Народний Міністр Фінансів Борис Мартос,
Народний міністр праці Б є з п а л к о, Військовий Міністр полк. Петрів, Міністр Юстиції
і Керуючий Міністерством Закордонних Справ Андрій Лівицький, Народний Міністр
Шляхів України Сергій Тимошенко, Інженір, Народний Міністр Господарства Микола
Ш а д л у н, Народний Міністр Здоров'я і опікування ДмитроОдрина, Народний Міністр Пошт
і Телеграфів Паливода, Народний Міністр Преси і інформацій Теофіл Черкаський,
Міністр культів Іван Огієнко, Міністр Єврейських Справ Красний і Державний Секретар
Левко Шрамченко.
Найтяжча хвиля боротьби не зупинила праці Українського Правительства на користь та
добробут Батьківщини. Уряд Української Народної Республіки знає, що все, що здобуто Українським
Народом в Революційній боротьбі, повинно належати народові і тому, щоб збудувати міцну та вільну
Українську Республіку, в програм своєї діяльности покладає такі підвалини:
Перша підвалина: Самостійність і Незалежність Української
Народної Республіки, - щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне,
державне життя та добробут Українського народу.
Друга підвалина: передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук с е-
л я н с т в а.
Третя підвалина: цілковите забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих
робітників та інтереси Республіки, 8-ми годинний робочий день і страхування
робітників.
Четверта підвалина: загал ь не, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональ-
н є право оббірати своїх представників до всіх установ Народної влади.
П'ята підвалина: мир, добре співжиття зі всіма народами світа та зав'язання
з ними торговельних зносин, щоб забезпечити Українське населення всім необхідним: крамом,
сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією і т. і.
Щоб остаточно збудувати та завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при
першій змозі с клич е Велику Державну Р а д у ,- яка прозветься Українським П а р л а м є н-

Документи
343
том з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кш
українського громадянства. Цей Парламент, а не хтось інший, розв'яже справу
нашого Державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі.
Військо Українське, обороняючи інтереси народу, мусить провадити, і далі
визвольну боротьбу. Разом з ним боряться й наші брати Галицькі Українці (а не Австріяки, - як
кличуть дурні люде); боряться, щоб спільними силами здобути кращу долю для всіх нас, синів С о-
борної Єдиної України.
СЕЛЯНЕ, РОБІТНИКИ Й ВЕСЬ НАРІД УКРАЇНИ!
Не вірте новим окупантам України - Денікінським добровольцям. Це ті „Гетьманці", які торік
катували Вас і накладали на вас контрибуцію, тільки в іншій шкурі. Вони разом з російськими
поміщиками та жандармами хотять знову запрягти Вас в панське ярмо, відібрати від вас землю, вони
хотять знову завести царизм, який душив нас сотні літ. Ці чорносотенці розпускають чутки, нібито
ми, Українці, йдемо разом з ними. Це брехня...
Будьте свідомими, не йміть віри нікому, хто дуритиме Вас, що ніби
Петлюри й його війська вже нема; українська справа вже заснула. Петлюра, Українське
Республіканське військо, Українське соціалістичне правительство є.
Вони житимуть і працюватимуть доти, доки житиме лицарський свободолюбивий Нарід Соборної
України і що добре дадуться взнаки всім його ворогам.
Не тратьте ж духу, шукайте правди в своїй громаді і знайте, що за Вашою допомогою всі наші
вороги будуть розтрощені впень, а ми, запанувавши у своїй сторонці, збудуємо таку Державу. - де ми, -
Нарід сам, буде правити своїм життям.
Розум і совість, зброя і праця - запорука цьому.
Головний Отаман всіх військ Української
Народної Республіки Петлюра
В ставці року 1919, дня 17, м-ця вересня.
Доценко О. Літопис української революції: Матеріялн й документи до історії української
революції 1917-1923 рр -Т.П.- Кн. 4. - К., Львів, 1923. - С 243-245.
№33
Доповідь командира запасного куреня
7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР сотника Кустовського
про причини поширення дезертирства серед новобранців
17 вересня 1919 р.
УНР Копія з копії
КОМАНДИР Отаманові 7-ї Запорожської Республіканської
Запасового Куреня дивізії
7-ї Запорожської
Республіканської
дивізії
по муштровій частині
4.697
17-го вересня 1919 року
РАПОРТ
Доношу, що умови провадження мобілізації надзвичайно кепські. Реальної сили не маю, окрім
кадрів полків, із котрих майже більшість хорих і сотні півтори певних мобілізованих козаків і то
неозброєних, не глядючи [на] що я ось на протязі місяця вимагаю зброю майже від усіх артилерійських
постачань, скрізь відмовляють за відсутністю і годують обіцянками. Решта - рвань, до котрої
приходиться приміняти, аби стримати, самі репресивні міри. Курінь доведений більш як до 1000 чоловік,
але ж дезертирів уйма, щоденно приходиться розсилати отряди для ловлі, бувають навіть стички.

344
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Товариші селяне не розуміють слова Запорожця і за останній час упевнився, що хотять шомпола,
що до сорому сказати і приміняється.
Летичівський комісар, хоч це і не в'яжеться з загальною працею уряду - стає на перешкоді, -
вмішується в розпорядження Земельної повітової Управи (котра, як я Вам доносив, дозволила нам
забрати поміщечі коні, котрі у селян на учоті) і забороняє. На це втручання я можу до великого
жалю тільки відповідати дипломатично). Твердого фунту місцева влада не має. Більшість сіл живе
самостійно, атмосфера села незалежності навіть від Волосної Управи, заходів ніяких не вживають.
Є такі села, котрі мають дерзость демонстративно заявити: „что мол п. Батьке Петлюре служить
не желаем."
Звертаючи на вищезазначене увагу, прошу Вашого розпорядження:
1) Оголосити весь район, де я проваджу мобілізацію , на військовому стані і утворити залогу (що
безумовно необхідно для досконального проведення мобілізації).
2) Дозволити при куріні надзвичайно-військово-польовий суд на підставі закону Ради
Міністрів ст. 4, 5.
3) Довести постійний склад куріня (кадри) до 500 багнетів.
4) Добавити до штабу кінну сотню в), команду зв'язку (апарати маю); с) учебну сотню; д) і
затвердити Помічника Осаула (канцелярії уйма).
5) Аби комісари району не гальмували справу, а допомагали.
6) Музикальну команду (сурми маю), що підвищує дух козака.
7) Півсотенного до немуштрової Команди, бо немає замістника.
8) Комендантську ватагу в складі коменданта і 60 козаків.
9) Помічника Господарю і Квартирмейстру.
При цих умовах я щомісячно зможу дати дивізії до 1000-2000 бійців. Маршеві сотні майже
готові, чекаю розпорядження, - але ж вопреки Вашому наказу не озброєні і кепсько одягнуті, як
зазначав, зброї не дають, а тим, що відбереш від селян, армії не озброїш. Одягу скільки не вимагали,
теж обіцяють і не дають, хоть би гроші давали, а то і грошей немає, людей годую в рахунок будучого
і жиди, певно, скоро закриють кредити. Зима на носі. Люди роздягнуті і босі.
Додаю, що в Летичівськім і Латинськім повітах є ще якісь озброєні повстанчеські отряди, котрі
невідомо навіть на якій підставі мобілізують людей, по чуткам обіцяючи їм 700-900 карбованців
щомісячного утримання і бувають часті випадки, коли козаки тікають з куріня і поступають до них, а ще
плачевніше - в міліцію, як Жмеринську-Деражнянську і Летичівську, котра наперекір всьому
приймає їх, що звичайно вносить дезорганізацію в загальну справу. Чекаю розпорядження. Підписали
Командір куріня Сотник Кустовський. Осаул підпис. З оригіналом згідно: Осаул Штабу 7-ї Запорож-
ської Республіканської дивізії Сотник ЗАЄЦЬ.
З копією згідно
Т.в.об. начальника Загальної частини Управління Отаман-
Квартирмейстера Штабу Запорожської групи -
Хорунжий /Редька/
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 5. - Арк. 68. Засвідгена копія.

Документи
345
№34
Повідомлення Української Телеграфної агенції
про поширення серед частини селянства на Вінничині
проденікінських настроїв
18 вересня 1919р.
Вінниця. 18/ІХ. Учитель с Пеньківки, Вінницького повіту, Гаврилівської волості Гриць
Куличенко подає такі інформації: місцеві заможні селяни ведуть пропаганду на користь Денікіна;
вони кажуть, що галицькі війська скоро покинуть фронт і тоді вони приєднаються до Денікіна.
Добровольча армія зайняла Бірзулу і посовується на Вінницю. Все це дуже шкодить Українській
Державі мобілізовувати населення, бо люди зневірились і не знають, кого слухати.
[УТА]
ЦДАВО України. - Ф. 1113. - On. 1. - Спр. 10. -Арк. 12. Склографігний відтиск.
№35
Повідомлення Української Телеграфної агенції
про переговори бригади УСС з повстанцями Махна
18 вересня 1919 р.
ЗВІТ за 18/ІХ. Умань. Чотири дні з відому Штабу армії Бригадою УСС ведуться переговори
зі штабом Махно. 14/ІХ представники Махно постановили виступити одним фронтом проти Денікіна.
Ранені і хворі махновці перевозяться в Умань. П'ять ешелонів махновців в кількости 5 000 чоловік
відправлено на Вапнярку. Надіслані до нас списки сел, де знаходяться війська Махно. 15 вересня
в Умань приїздив сам Махно. Махновці мають 30 000 козаків при 50 гарматах. УСС не зовсім
подобається їх командний состав. Махно називає себе проводарем робітничо-селянської влади. Штаб
Махно знаходиться в с. Бабанах, від Тального в 15 верстах. Денікінці займають Дубову, що
знаходиться в 25 верстах від Умані і Цеберманівку, що в 45 верстах від Умані. Зносини з Махно можуть
викликати з міжнародного боку негарні наслідки.
[УТА]
ЦДАВО України. - Ф. 1113. - On. І. - Спр. 10. -Арк. 15. Склографігний відтиск,.
№36
Оперативний звіт штабу Волинської групи армії УНР
про бої з наступаючими білогвардійцями
18 вересня 1919р.
Волинська група. Денікінці цілий день провадили наступ в напрямку ст. Любашівка-Жеребково
і примусили наш 3-й курінь 3-го полку, залишивши ст. Любашівку і Заплази, відійти на ст. Жереб-
ково. 1-й полк з 2-ма гарматами держить фронт від с Козачьє до м. Піщана включно з авангардом
в м. Саврань і с Бакші; 2-ий полк на фронті Песчана-Хощевата; 3-ий полк з першим гарматним
полком і дивізійною кіннотою в с Демівка; 2-а дивізія перекидається в район с Крути - перший
ешелон 2-ої дивізії в с. Крутах; другий ешелон погрузився і в дорозі з Рудниці. 2-ий кінний полк під
натиском ворога відходить на ст. Перехрестово, залишив бронепотяг для розвідки на ст. Затишьє.
По донесенню непровіреному, в с Захарівки скопилось до 3-х тисяч добровольців і 2 ескадрони
кінноти, 6 гармат.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 134зв. Засвідгена копія.

346
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№37
З розмови по прямому дроту командувача армії УНР отамана В. Тютюнника
з начальником штабу Волинської групи полковником Є. Мєшковським
про бойову ситуацію на фронті групи у зв'язку з наступом білогвардійців
та наближенням повстанських загонів Махна
IS вересня 1919 р.
На запитання полк. Мішковського, що робить, кали добровольці провадять наступ, що робить
з бандами Махно, котрі переходять в район нашого розташування - отаман Тютюнник відповів:
гадаю, що кращим засобом оборони є самому переходить в наступ, а тому при виявленні Денікінського
наступу переходить в протинаступ. Всі банди Махно, які будуть переходить в район розміщення
наших військ, обеззброювати.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Лрк. 135. Засвідгена копія.
№38
Оперативний звіт штабу Волинської групи армії УНР
про перебіг бойових дій проти білогвардійців
19 вересня 1919 р.
Роздільненський напрямок:
Наш бронепотяг і кіннота вели бій у ст. Затишьє з піхотою і кіннотою добровольців. Вечором
бой зтих. Денікінці далі ст. Затишьє і с Захарівки не посовуються. 11-й полк на ст. Чубовка в повної
готовності ударити на ворога. На Ольвіопільському напрямку наш бронепотяг на лінії ст. Ясенево
своїм гарматним вогнем примусив добр, бронепотяг відійти на ст. Заплази. Наші застави з гарматами
одбиваються на лінії Михайлівка-Ясенево. Добровольці займають ст. Заплази 2-ма бронепотягами,
2-3 сотні піхоти без гармат. Сьогодні добровольці заняли с. Криве Озеро 2-ма сотнями піхоти і
невеличкою частиною кінноти без гармати. 10-ий полк з батареєю і 3-ім курінем 3-го полку на ст. Же-
ребково перейдуть ранком 20/9 в наступ на ст. Заплази. 1-ий полк з батареєю к 9 год. вийде до
будки на схід від ст. Заплази; 3-ий піший полк з батареєю поведе наступ в загальному напрямку на Криве
Озеро. Ці два полки пройшли в 11-13 год. через Песчану на Балту. 2-ий полк з батареєю займає
Саврань, Каменний Брод [...] витіснили нашу заставу від ст. Грушки.
12-й полк 4-ої дивізії в с Посіцели [Опер, звіт.ч. 02970, ч. 02975].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 136. Засвідгена копія.
№39
Наказ Головного Державного інспектора про встановлення нагляду
в армії УНР за політично неблаї онадійними старшинами,
що співчувають Денікіну
19 вересня 1919 р.
Телефонограма
Ш. Гол. от-на ч. 116
19/ІХ 19 год. 40 хв.
Державному інспектору Волинської групи, державному інспектору Запорізької групи,
державному інспектору Київської групи, державному інспектору групи Січових Стрільців, державному
інспектору 3-ї пішої дивізії, державному інспектору 9 пішої дивізії, державному інспектору Тила.
Наказую [в] найкоротший час скласти списки старшин, котрі виявили свою ворожість до
Української Держави і Уряду і є небажані по службі в Українській армії. Такі списки з відповідними
матеріалами обов'язково надіслати мені для відповідних заходів. Суворо перевіривши акти, сповістити

Документи 347
мене про всі випадки виявлення симпатій до Денікіна старшинами, коли такі мали місто в вашій
частині, а також як реагує вищий Командний склад Начдіва і комгрупи. 19/ІХ 1919 року ч. 2953
Підпис Т.в.о. Голдержін Романченко
Передав: Пустовіт
Приняв [...].
ЦДАВО України. - Ф. 1696. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 33-33зв. Розшифрована телеграма.
№40
З розмови по прямому дроту командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника з генерал-квартирмейстером
Штабу Головного отамана генералом В. Курмановичем
про потребу відкриття активних бойових дій
проти білогвардійців
20 вересня 1919 р.
Отаман Тютюнникв своїй розмові з Генер. Курмановичем виразив таку думку:
На фронті довірених мені частин помітна активність і в деяких місцях скупчення Денікінських
частин. Я вважаю необхідним перейти в наступ до скупчення Денікінських військ в напрямку Цвіткове-
Єлісаветград Вознесенськ. Для цього мені необхідно, аби середня група перейшла в наступ на Білу
Церкву-Фастів, а також звільнити мені Київську групу зміною її частинами середньої групи. Крім
того, вже другий день читаю в звітах НКГА, що війська за браком амуніції мусять відсовуватись назад,
меж тим з прибувшої з Румунії амуніції Галицькій армії відпущено 6 тисяч гарматних і 600 тисяч
рушничних набоїв. Відповідь генерала Курмановича слідуюча: До Вашого рішення наступати
на Денікіна дам відповідь по докладі Начштаба. Мушу зараз заявити, що середня і північна група,
кромі малих частин, ще заангажовані боями в районі Житомира і 2-ий корпус є дуже перемучений
і мусить бути змінений першим корпусом. Із цієї причини неможливо перевести бажання щодо
середньої групи. Відносно амуніції наказане слідство.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 138зв. Засвідгена копія.
№41
Телеграма Штабу Головного отамана
команді 1-ї бригади УСС про заборону ведення
будь-яких переговорів з Махном
20 вересня 1919 р.
ч. оп. 719
Після наспівших тут відомостей веде бригада УСС переговори з Махном. На ч. оп. 648і заказано
входити з Махном в які-небудь переговори. Цей наказ повторюється ще раз, вісти про того роду
зносин[и] розходяться по цілім світі та підкопують дуже нашу загальну справу.
ЦДАВО України. - Ф. 3172 - Оп. З - Спр. 43 -Арк 139 Засвідгена копія.
1 Не публікується.

348
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№42
Телеграма
голови української військової делегації &ля переговорів з білогвардійцями
генерала М. Омеляновича-Павленка до Штабу Головного отамана
про потребу подальшого існування делегації
21 вересня 1919 р.
Кам'янець/Под Штаб Головного отамана
Із Винниці, 950, 21/9, 19,30,
З огляду на те, що з боку Добармії цілий тиждень нема відповіді, що в відозві Головного отамана
від 17/9 с.м. ясно указується, що ніяких порозумінь з Добармії бути не може, військова комісія
прохає дозволу повернутись до Кам'янця для остаточного вияснення становища її. Головного отамана
в Винниці й досі не було. 21/9, 19, ч. 74.
Голова комісії, отаман Омельянович-Павленко.
CAW.380.3.72. Телеграфна стрігка.
№43
Доповідь командира 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР
отамана В. Осмоловського про скрутне матеріальне становище
дивізії
21 вересня 1919 р.
Командір Копія
7-ї Республіканської Таємно. Дуже негайно
Запорожської дивізії
21-го вересня 1919 р. Командуючому Запорожською групою
ч. 947
РАПОРТ
Прикладая при цьому рапорт1 Командіра 21-го Наливійківського полку під Ч. 493 і рапорт2
Командіра Запасового куріня Ч. 697 беру на себе сміливість ще раз з'ясувати становище дивізії в
сучасний мент:
1) В дивізії зараз поширюється сипний тиф, в середньому в кождому полку кождого дня
відправляється до шпиталю 16-18 чоловік, а з часу відступу від Київа відправлено до шпиталю 150 чоловік
з кождого полку. Хорість надалі поширюється й по докладу Дивізійного Лікаря при таких умовах,
в яких опинилась дивізія, неможливо припинити. Таким чином дивізія з кождим часом зменшується
і досить двох тижнів, щоб від колишньої славної дивізії, котра на протязі двох років б'ється за
Самостійність Української Народної Республіки, залишилась одна назва, бо людей не буде.
21-й піший Запорожський імені Гетьмана Наливайка полк по старшинському складу дійшов
до небоєздатності, бо, як Ви знаєте, полки Запорожської групи тримаються Командіром полку
та старими старшинами, а в Наливайківському полку захворів полковник Зільницький і всі курінні,
я рахую Наливайківський полк небоєздатним.
Командір 19-го Республіканського полку полковник Мальцев, зумівший дати самий найкращий
полк по дисципліні, в котрому на протязі 6 місяців не було ні одного грабунку - захворів на тиф,
а з ним декілька старих старшин.
20-й Мазепинський полк після Київської катастрофи ще не оправився, бо не має зброї.
2) 7-ма гарматна бригада, після захоплення 20-го гарматного полку Денікінцями в полон і після
маршу на Київ і назад (загубивши 55 коней) зовсім вибула з строю і зараз, згідно Вашого наказу,
відведена в тил на формування і дивізія не має зовсім артилерії.
1 Не публікується.
2 Див. документ № 33

Документи 349
3) Постачання групи зброєю, набоями, одягом поставлено в дивізії дуже кепсько, бо зверху, крім
грошей, ми майже нічого не одержували, а все мусили добувати самі. Зараз грошей не видають, а в цім
районі ми не можемо достати шинелей, білизни та чобіт, котрих зараз великий брак і без котрих
зараз неможливо воювати, бо наступають холоди і як не буде теплого одягу - козаки будуть розбігаться.
Харчі і фураж ми добували самі, але в цим районі в маєтках можливо дістати тільки пшеницю та жито,
фураж приходиться добувати у селян примусово, що їх обурює, а частин не задовольняє.
Для того, аби забезпечити дивізію харчами та фуражем, необхідний район заготовки харчів
та фуража і як надалі Головне Постачання і Постачання Групи буде годувати так частини, як зараз,
то частини будуть голодні.
4) Пополнять дивізію можливо тільки через запасовий курінь, але праця запасового куріня
гальмується не тільки селянами, але ж і представниками влади (наприклад, Летичівський Повітовий
Комісар), таким чином не може мати своєчасно відповідно підготовленого поповнення.
Зараз Україна опинилась в тяжкому становищі, бо зо всіх боків оточили вороги і вона держить
іспит перед всією Європою на проіснування яко Самостійна Держава і з цього скрутного становища
може вивести тільки регулярна армія, на будування котрої ми мусимо класти всі сили, коли ж все
стоїть на перешкоді по будуванню регулярної армії, я не можу власними силами не тільки довести
дивізію до повного складу, але ж і тих людей, котрі зараз мають полки, неможливо буде затримати.
7-а дивізія составляє частину цієї регулярної армії, але ж останніми подіями доведена до повної
небоєздатності, зараз знаходиться в катастрофічному становищі і щоб не дати дивізії можливості
загинуть, я прошу Вас вжити самих рішучих заходів перед вищою Командою, аби дивізія була відведена
в тил на формування, щоб припинити хорість, довести дивізію до повного складу, поповнити дивізію
кінським складом, зорганізувати базісні склепи, заготовити продукти і фураж на рік - щоб мати
змогу і далі битись з усіма ворогами УНР. Якщо дивізія залишиться на протязі двох тижнів в такому
становищі, в якому вона знаходиться зараз, то дивізії майже не буде.
Відповідальність за це я не можу нести, позаяк я своєчасно докладав о скрутнім становищі дивізії.
Як надалі праця по будуванню армії буде йти як зараз, то прошу усунути мене з посади Начдіва,
бо я рахую себе непідготовленим керувати дивізією при такому становищі і, командуя маленькою
частиною, я можу принести більш[е] користі, ніж зараз.
Додаток: рапорти за ЧЧ. 493 і 697. Підпис отаман Осмоловський.
З оригіналом згідно:
Т.в.об. начальника Загальної частини Управління Отаман-
Квартирмейстера Штабу Запорожської групи -
Хорунжий /Редька/
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 5. -Арк 67-67зв. Засвідгена копія.
№44
Вказівка головнокомандувача ЗСПР генерала А. Денікіна
командувачу військ Київської області генералу А. Драгомирову
про якнайшвидшу ліквідацію української армії
та необхідність вивести Галицьку армію
з підпорядкування керівництву УНР
22 вересня 1919 р.
срочно Харьков командармдобр
копия Херсон командвойск Новороссии
Ростов генералу Драгомирову
ИзГлавтеот 1002215; 132 9/19 23; ; 58 СРОЧНО
Только Ростов генералу Драгомирову
Вам уже неоднократно указывалось, чем вы должны руководствоваться при всех переговорах
по вопросам о взаимоотношениях с Петлюрой. Считаю эти указания вполне исчерпывающими.
В настоящее время армия Петлюры противобольшевистского фронта не имеет, поэтому помощи она

350
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
оказать вам не может. Присутствие неподчиненной нам военной силы и при том силы, враждебной
Добрармии, в пределах Волынской и Подольской губерний недопустимо, особенно учитывая и наше
дальнейшее продвижение на север, вглубь России. Поэтому приказываю всемерно стремиться
возможно скорее достичь полной ликвидации его армии. Вместе с тем подтверждаю о необходимости
дружелюбного отношения к галичанам с целью извлечь их из подчинения Петлюре. Если это
достигнуто не будет, то считать их враждебной стороной, продолжая агитацию. Таганрог, 9 сентября
1919 года. № 1013473 Деникин.
С подлинным верно: генерал, штаба полковник Гаевский.
ГАРФ. - Ф. 446. - On. 2. -Д. 45. -Л 187-188. Телеграфна стрігка.
№45
3 протоколу засідання Ради Народних Міністрів УНР
про вжиття невідкладних військово-дипломатичних заходів
для провадження боротьби проти Денікіна
та поліпшення матеріального забезпечення армії
22 вересня 1919р.
ЖУРНАЛ
засідання Ради Народних Міністрів
від 22 вересня 1919 р.
Ч. 196
Головував: І. Мазепа.
Присутні міністри: Д. Одрина, М. Шадлун, Б. Мартос, С Вітик, М. Ковалевський, А. Лівицький,
С. Тимошенко, в.о. військового міністра В. Петров, Т. Черкаський, Керуючий Міністерством Пошт
і Телеграфів І. Паливода, Товариш Міністра Народної Освіти П. Холодний, Помічник Головного
Державного Інспектора Романченко, Державний Секретар Л. Шрамченко.
На засідання завітали: голова Директорії С. Петлюра і члени Директорії А. Макаренко
і Ф. Швець.
На засіданні" був присутнім Голова Місії до Парижу Г. Сидоренко.
І.
Слухали: Внесення голови Директорії та доклад Голови Ради Народних Міністрів з приводу над-
силки військово-політичної місії до Польщі.
Постановили: 1) Визнати необхідним негайну висилку місії до Польщі; 2) На чолі місії
поставити Керуючого Міністерством Закордонних Справ А. М. Лівицького; 3) Остаточні директиви місії
доручити виробити Голові Ради Народних Міністрів, його заступникові та Військовому міністрові
в порозумінні з Директорією УНР
II.
Слухали: доклад Голови Директорії та Голови Ради Народних Міністрів про становище в зв'язку
з акціями на Денікінським фронті.
Постановили: 1) Видати негайно (взавтра ж) в порозумінні з урядом Галичини декларацію до
народу України, в якій зазначити про необхідність повного об'єднання всіх Українських національних
сил д,\я рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України, з оголошенням наказів
Денікінського командування, що маються в розпорядженні Українського Головного Командування,
про наступ проти українських військ; 2) 3 метою правдивого освідомлення Держав закордону про
причини роспочатку військових акцій проти військ Денікіна, вислати ноту до цих держав.
III.
Слухали: Доклад в справі заосмотрення військ річами постачання.
Постановили: 3 метою об'єднання справи постачання Наддніпрянської і Наддністрянської армій
в однім органі, утворити колегіальний орган Головного Постачання Армій на чолі з п. Стасюком і
при обов'язковій участи в нім представника від Галицького Уряду.

Документи
351
IV.
Слухали: Доклад про міри, необхідні в справі боротьби з дезерцією.
Постановили: В зв'язку з вирішенням початку рішучих акцій проти Денікіна, визнати
необхідним вжити найрішучіших заходів, шляхом спеціальних мір, боротьби з дезерцією та встановлення
дійсного контролю діяльносте агентів місцевої адміністрації.
Оригінал за належними підписами.
З оригіналом згідно:
СЕКРЕТАР РАДИ НАРОДНИХ
МІНІСТРІВ / Крушинський /
ЦДАВО України. - Ф. 1065. - On. 1. - Спр. 16. - Арк. 93-9Ззв. Склографігннп відтиск.
№46
Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР
про перебіг бойових дій
22 вересня 1919 р.
Волинська група.
21/9 2 кін. полк, підтриманий частинами 11 полку і бронепотягом „Воля" вів бій з
переважними силами ворога, наступавшого на ст. Мардарівку двома колонами: першою в складі 500 багн.
2-3 ескадрони і 4 гармати і бронепотяга вздовж залізниці, другою - 1-2 ескадрони при гарматах
на Валегуцулово в обхід нашого лівого крила. Під напором ворога ми залишили ст. Мардарівку
і відійшли до ст. Чубівка. Наш бронепотяг обстрілював Мардарівку в той час, коли населення вітало
добровольців. Частинам наказано перейти в наступ: 11 полк - вздовж залізниці, 10 полк - із Іванівки
на Боплавка-Николаївка; 2 кін. полк - на Валегуцулово, 12 полку по заняттю Ананьїва вести
розвідку на Святотроїцькоє, Шимково і Валегоцулово. Наступ денікінців з боку Бобрика відбито з
великими для їх втратами і після боїв нами занято ст. Грушки (2 полк) і Кричуново (3 полк). 1 і 3 полки
ведуть наступ на м. Саврань [Донесення в 10 г. 10хв. ч. 63].
Наступ 12 піш. полку з с Селіванівки на Ананьїв не вдався і він залишився на місті. Ворожий
бронепотяг, оперуючий між Мардарівка-Перехрестово, підбитий нашим вогнем [Донесення б/ч
15 год. 50 хв.].
Ворожий панцерник стоїть у 2 будки на північ від Мардарівки. Ворожа розвідка доходила до
наших застав від Ананьїва, але була вогнем відогнана [Опер, звіт 17 год. ч. 665].
1 дивізія веде бій з ворогом в напрямку на Саврань (1 і 3 полки), але ворог переважними силами
примусив частини відійти (2 полк) на Бандурово, праве крило на Байбузово. Приведши себе до ладу,
частини знов перейшли в наступ і в 22 год. 1 полк ворвався в м. Саврань, а 2 полк вибив ворога з Ка-
меноватої. 5 полк займає позицію Михайлівка-Хмелєво і веде розвідку на Ананьїв, де 100 чоловік
добровольців. 12 полк наступає на Ананьїв [Опер, звіт 23 г. ч. 684].
ЦДАВО України, - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 141. Засвідгена копія.
№47
Оперативне зведення штабу 1-ї бригади УСС
про перебіг боїв з білогвардійцями в районі Умані
23 вересня 1919 р.
Бригада У С С
Ворог силою одного полку повів наступ на с. Бабанку, котру після впертого бою зайняв,
повернулась тільки батарея, а судьба сотні, яка була там, невідома [Опер, звіт 7691/4].
Після цього ворог почав наступ на с. Добровози з боку півдня, наші частини примушені були
відійти на Гержанівку. Послано на допомогу в Гержанівку один курінь з Умані. Нами взято в полон

352
Ммаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
1 старшина і 10 козаків. Ми займаємо лінію Маньківка-Молодецькоє-Гержанівка-Гродзієво. Ворог
наступає на всьому фронті від залізниці Тальне-Христинівка. В Тальне прибув 1 ешелон
добровольців. У ворога такі сили: біля Тального в Ятківцях 1 сотня, в Онуфріевцях 1 ескадрон і 1 батарея,
в Тальному 3 піших полки 5 дивізії, 1 ескадрон і 3 бронепотяги. В районі Білашке Майданецьке 2
кубанських полки, 3 ескадрони. В районі Оксанино-Небелівка 42 Донський полк [Балачка чот. з На-
штагруп]
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. - Арк. 142зв. Засвідгена копія.
№48
Розмова по прямому дроту
командира білогвардійської 4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова
з генерал-квартирмейстером військ Новоросійської області ЗСПР
полковником Н. Даровським про потребу залишення єдиного командування
на відтинку фронту Тальне-Ольвіопіль-Бирзула
23 вересня 1919 р.
Д у б я г о: Генерал просит сказать, куда уехал ген. Шиллинг.
Даровский: Ген. Шиллинг уехал в Симферополь.
Д у б я г о: Чернавина нет?
Даровский: Есть, но он спит. Если надо, можно разбудить.
С л а щ е в: Здравствуйте, говорит генерал Слащев. Прошу Вас срочно доложить ген. Чернавину
мое донесение и принять все меры, чтобы добиться ген. Шиллинга. Последняя директива HP 023348
поставила меня в недоумение, там грозит очень тяжелыми последствиями. Считаю своим долгом
доложить, что желательное для меня раньше расчленение войск моей группы теперь может
гибельно отразиться на исходе операций. Завтра 11 сентября 19 года предполагал обрушиться 6-ю
полками наУманский район. Бирзульскому направлению помогаю не одним батальоном, а несколькими
в зависимости от обстановки. Группировка противника выяснилась. Петлюровцы на северном и на
южном флангах, махновцы в середине на фронте Умань-Юзефовка, защищая речку Ятрань, вывожу
все силы им на фланг. Из доложенного видно, что вся операция должна быть объединена в одних
руках - подчинюсь кому угодно, лишь бы командовало бы лицо, знакомое с обстановкой и
состоявшее здесь - иначе весь успех и красота пропадет. [Силы] 34 дивизии, за вычетом трех полков,
сосредоточены мною в Голованевске, Ни 12 смотря по обстановке, произведу решающую атаку, если
противник не убежит, он будет верной нашей добычей. 5 часов 11 сентября выезжаю в Голованевск
сам - мои конвои и музыки уже там. Резерв из Подгородной весь Таганрогский полк [...] сгрузиться
на Уманское направление или ехать на Бирзулу. 10 сего сентября на Бирзульском направлении
моими частями взято много пленных, пулеметов, 2 орудия и бронепоезд - занята ст. Жеребково. В тыл
боя у Ананьеве направлены части для пополнения противника. 12-го рассчитывал занять Бирзулу.
Доношу, самый упорный враг - Махновцы, фронт которых директивой HP 023348 расчленяется
пополам и невольно вызовет из-за этого двойственность действий. Прошу меня понять и повторяю,
что я хлопочу не из-за личных целей, д,ля чего прошу назначить для общего командования стороннее
лицо, но для пользы дела настаиваю на общем командовании фронта Тальное-Ольвиополь-Бирзула.
Вторично докладываю, что во всяком случае уйду в 5 час. 11 сентября и до этого времени ожидаю
Вашего приказа.
10 сентября 19 года 22 час 45 мин.
Голта HP 708 Слащев.
Я выезжаю в 5 часов.
Даровский: Сейчас доложу. Прошу кому-нибудь приказать обождать у аппарата.
Слащев: Сам буду ждать у аппарата.
Даровский: Передаю Вам телеграмму, которая будет передана сейчас же по всем тем адресам,
по которым передана директива HP 023348: За началом 11 сентября ген. Слащевым общего
наступления с определенной им указанной группировки войск директиву HP 023348 командвойск отме-

Документи
353
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Д. 138. -Л 160-165об. Телеграф.
№49
Відозва Директорії та Ради Народних Міністрів УНР
до народу України з повідомленням про оголошення війни
білогвардійській армії генерала А. Денікіна
24 вересня 1919р.
Копія
№679
Від правительства
Соборної України
НАРОДЕ УКРАЇНИ!
Вже два роки обороняєш ти свою Народну Республіку, яка дає тобі землю і волю. Всенародним
повстанням 1918 року скинута була влада Гетьмана Скоропадського. Після того явилися большовики-
комуністи, щоб годувати українським хлібом большовицьку Росію. І цього сильного і злого ворога
удалося прогнати нашій славній Армії. Та замість большовиків широкі простори нашої родючої землі
забрав кацапський царський генерал Денікін. За його полками іде ледаче панство, яке хоче надалі
панувати над нашим народом, як панувало за царя та за Гетьмана.
Армія Денікіна вертає панам добуту селянською кров'ю землю і відбирає громадські права
у робітника. Денікін не дозволяє українському народові вчитись в школі рідної мови, народний
український язик вигонив із державних установ, українські книжки палить, нищить українську
кооперацію та всі культурні і господарські товариства, жорстоко переслідує українських діячів.
Російське панство намагається шибеницями, катуванням і розстрілами вірних синів України
держатися на нашій землі. Українське Народне Правительство не хоче забирати чужі землі, а
обороняє тільки свій рідний край. Щоб одвернути ворожий наїзд на Українську землю, вища
команда об'єднаного Наддніпрянського та Наддністрянського війська хотіла переговорами примусити
Добровольчу Армію покинути територію України. Але замість якої-небудь згоди, безпощадним
терором проти національного і демократичного Українського руху, приказом про наступ і нарешті
зрадницькими нападами на наше народне військо командування Добровольчої Армії виявило свою
запеклу ворожість до Українського народу і нашої Республіки.
Всі нелюдські вчинки Добровольчої армії на Україні і дальше перебування військ генерала
Денікіна на нашій землі викличе тільки новий большевизм і нове поневолення України комуністами
з Росії.
Директорія і Правительство Української Народної Республіки не може допустити, щоб чужинці
і надалі панували над нашим народом. В цей рішучий час нашої боротьби за визволення вища власть
Української Народної Республіки оповіщає: що закони по передачі землі в руки трудящегося
селянства та закони робітничі лишаються в повній силі незмінно і нерушимо.
В найближчому часі буде скликано вибраний на основі всенародного, рівного, безпосереднього
таємного і пропорціонального виборчого закона Парламент України з правами установчих зборів,
якому має належать вся власть у Самостійній Українській Народній республіці.
Народна власть України буде до кінця боротися за нашу Державну незалежність, свободу і
народні соціально-економічні реформи.
Ми, Директорія і Правительство Соборної Української Народної Республіки, звертаємося до
нашого війська, селян, робітників і всього народу України з закликом непохитно боротися за
демократичні здобутки української революції.
Ви, громадяне, повинні дати свойому війську людей, харч і одежу, бо поруч зі правами, свобода-

354
Ммаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
ми і вигодами, які одержує громадянин від Держави, він повинен виконувати і обов'язки, без чого
ніяка держава не може стояти.
Народна власть України знає, що об'єднане військо Наддніпрянської і Наддністрянської України,
селянство, робітництво та вся щира демократія, незалежно від національности, достойно оцінять
цей відповідальний момент і всі свої сили віддадуть на оборону нашої рідної землі.
Знайте, що не один український народ бореться проти відновлення Царської Росії. Уже вільні
республіки народів Кавказа, Естонії, Літви, Кубані повстали проти єдиної недіїимої Росії Колчака
і Денікіна.
Під ударами нашого славного війська і повстанців, які жертвують своїм життям для щастя своїх
дітей і внуків, впаде ця остання перешкода для вільного і самостійного життя українського народу.
Народе України.
Настав слушний час. Всі, хто має силу і любов до свободи, в кому не вгасло стремління до землі
і волі, всі, кому дорога демократична єдина свободна Українська Республіка, вставайте до послідньо-
го рішаючого бою з вашим ворогом.
Народна власть Української Республіки певна, що боротьбою нашого війська і працею всієї
демократії України ми визволимо нашу рідну землю від нових гетьманців і ніколи не дамо їм
запанувати над вільним українським народом.
Голова Директорії, Головний Отаман С. ПЕТЛЮРА
Члени Директорії Проф. Ф. ШВЕЦЬ,
А. МАКАРЕНКО
Президент Української Національної Ради Д-р ПЕТРУШЕВИЧ
Голова Ради Народних Міністрів і Міністр Внутрішніх Справ МАЗЕПА
Заступник Голови Ради Народних Міністрів і Міністр
Народного Здоровля та Опікування Д-р ОДРИ НА
Міністр Фінансів МАРТОС
Міністр Юстиції і Керуючий Міністерством
Закордонних Справ ЛІВИЦЬКИЙ
В.об. Військового Міністра ПЕТРІВ
Міністр Народного Господарства ШАДЛУН
Міністр Земельних Справ КОВАЛЕВСЬКИЙ
Міністр Праці БЕСПАЛКО
Міністр Шляхів ТІМОШЕНКО
Міністр Єврейських Справ КРАСНИЙ
Міністр Преси і Пропаганди ЧЕРКАСЬКИЙ
Міністр по Справам Західної Области УНР ВІТИК
Міністр Ісповідань ОГІЄНКО
Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів ПАЛИВОДА
В.об. Міністра Освіти ГРИГОР'ЄВ
Державний Секретар ШРАМЧЕНКО
В м. Кам'янці-Подільському Вересня 24 дня 1919 року.
С подлинным верно:
Делопроизводитель.
4AM). - Ф. 3050. - On 1. - Crip. 37. - Арк. 50-50зв. Засвідгена копія.
Опубліковано: Доценко О. Літопис української революції:
Матеріями й документи до історії української революції 1917-1923 pp.
-Т.Н.- Кн. 4. -К., Львів, 1923 - С. 255-256.

Документи
355
№ 50
Оперативне зведення штабу 1-ї бригади УСС
про бої з білогвардійцями за Умань і відступ українських частин
24 вересня 1919р.
Б р и гада У С С
Наетуп ворога на с. Гержаиівку відбит з великими для нього втратами. Бронепотяг „Хортиця"
гарматним стрілом ворога ушкоджен і знаходиться в ремонті. 1 курінь 2 полку займає Доброе і Яро-
ватку, 3 курінь Циберманівку, 2 курінь с. Герджаїїівка, 2 курінь 11 гал. бригади - Гродзієво, 1 курінь
в Гержанівці, 3 курінь 11 гал. бригади як запас в м. Умані. Бронепотяг на ст. Поташ [Опер. звіт].
Наступ на Умань веде Донська дивізія ген. Склярова в складі кінноти, піхоти і артилерії. Один
кінний полк з 8 гарматами обійшов з полудня нашу залогу в Гродзіеві, одночасно наступав піший
Донський полк з с. Бабанки. Ворожа кіннота перетяла наші залоги в Гродзіеві, відворот на відступ -
Умань. Залога с Гержинівки, на яку одночасно вівся наступ з с Доброводи, відсунута в
північно-західному напрямку. По заняттю с Гродзієво відправився ворожий цілий полк просто на Умань. В той
час, коли добровольці займали ст. Умань, наша піхота вела бій на вулицях м. Умань. Ми займаєм
зараз позицію на захід від с Паланка; та частина, яка відступила з с Гержанівки на Надніпровське,
одержує наказ відійти до с Городецьке, 2 куріні, які були в Яроватці, одтягуються на Христинівку.
Махновці ранком стояли в бою з добровольцями і відступають правдоподібно в південно-західному
напрямку [Розмова ос. Толмачіва і Наштагруп].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 143зв. Засвідгена копія.
№51
Телеграма
командира білогвардійської 4-ї піхотної дивізії
генерала Я. Слащова командирові 5-ї піхотної дивізії генералу П. Оссовському з наказом
зайняти залізницю Христинівка-Умань
25 вересня 1919 р.
Телеграмма
Начдив 5 пех ст. Тальное и
Вслед копия Наштавойск Ново- Российского
№ 153/01756
Вручить Старшему срочно оперативная
Так как Умань занята нашими частями, займите жел. дорогу Христиновка-Умань и пункты
вблизи нее, режущие тылы противника. Вы в бою и видите обстановку. Ваша задача уничтожить живую
силу Махновцев и Петлюровцев и самому обеспечить себя с северного фланга. Требую найреши-
тельной энергии и связи со мной. За действия 11 числа как офицер доброволец приношу Вашему
Превосходительству мою искреннюю служебную благодарность, которую прошу передать войскам
недавно командуемой мной дивизии. Берегите свой тыл, со своей стороны наступлением его
обеспечу. 12/9 19 г. 19 час. 20 мин. № 01755 Слащев.
РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Л 179. -Л 112 Телеграфним бланк.

356
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№52
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про бойові дії війеьк армії проти білогвардійців
26 вересня 1919р.
Волинська група.
10 і 11 полки при отході до ст. Слобідка були обстріляні ворожим бронепотягом гарматним і
кулеметним вогнем і понесли втрати. 12 полк в с. Гедерин був обстріляй селянами. Полки займають
позицію хутор Перешори-Ксендзовка, корчма Єфтодія. Штадів с Слобідка. 2 дивізія - Леснігівку,
Єленівку. Штадів в с Єфтодія. 1 дивізія зосереджується в м. Ольгопіль, частини її на лінії Возово,
Любашівка, Гайворон, 2 кін. полк - Кодима. С. Любомирка занята одним полком піхоти ворога і 2
ескадронами. Села Козацьке і Мірони теж заняті ворогом. Добровольці наступали на Пуджайково [...].
Бронепотяг „Воля" захоплен добровольцями з зіпсованими гарматами [Опер, звіт ч. 03060, 03065,
03070].
Бригада УСС.
Ранком відбит наступ ворога на наші позиції біля Верхнячки, але потім завдяки обходу наші
частини відійшли до ст. Христинівки. В 19 годин залишена ст. Христинівка і частини займають лінію
Івангород-Сичевка. Резерв наст. Розкошівкі, 11 гал. бригада на лінії Янів-Комарівка. З піша дивізія
заняла район Роскошівка, Страмгородок, м. Теплик, Печельня. Штадів ст. Кіблич. Бронепотяги
ведуть розвідку [Опер, звіт ч. 704/6].
З дивізія.
Штадів Зве. Степанівка, 1 полк в с. Важное, два полка на марші в Теплик. Розвідка кінна
доходила до смуги Лозовата-Гнилий Ташлик-Кожухівка. Ворога не виявлено [Донесення ч. 0491].
Київська група.
8 м. Лукашівка прибув денікінський отряд до 500 багнетів і 4 гарматах. 5 дивізія в районі
Китайгорода і їй дано наказ занять смугу Попудня-Бочкурин-Хайлово.
9 дивізія.
Район майбутнього розташування дивізії: Ободівка, Стратієвка-Верховка-Козинці. Штадів-
Верховка. Ворог знаходиться в районі Концеба, Каменовата, Саврань [Балачка полк. Цепліта з На-
чдів 9].
7 3апоріжська дивізія.
Штадів м. Станиславчик. Частини дивізії в районі м. Жмеринка-Станиславчик, гарматний полк
в с. Дзялов [Донесення ч. 0325].
НКГА
На фронті НКГА спокій. По агентурним відомостям, в районі Коростишів-Макарів
більшовицькі сили до 6000 багнетів. Ворожі бронепотяги на ст. Кодня. Кінні стежі на полудневом окраю ліса
Городище, Сосновка [ч. оп. 5960, 5980]
Розпорядження
Волинської групі відходити на лінію Грабова Будка-Ольгопіль-Бершадь, прикриваючи
залізничний вузел Рудницю. Бригаді УСС прикривать Христинівський вузел, а по залишенню його відійти
на смугу Івангород-Пчельня для прикриття Вапнярки. Київської групі обороняти фронт с. Севас-
тьянівка-ст. Монастирище-Оратово, прикривая шляхи на Брацлав-Липовець. 9 дивізії
зосередитись в районі Верховка-Ободівка, в армейськом резерві [Директива ч. 02409].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 144зв.-145. Засвідгена копія.

Документи 357
№53
Директива військам Новоросійської області ЗСПР
про ліквідацію угрупування українських військ
на південно-західній Київщині
та здобуття вапнярського залізничного вузла
26 вересня 1919 р.
13/9 - 19 г. Голованевск Ген. Слащеву Бирзула
Хрсн. 59/286 Ген. Розеншильд/Паулину копия Харьков
к. Скрыпник Нашармдобр Черкассы Наштакор 2
Таганрог Генквармглав
Без заголовка и числа слов вне очереди
Нами взяты Умань, Гайворон, Бирзула. Противник продолжает упорно удерживать район южнее
Умани. Командвойск приказал: 1) Ген. Слаїцеву продолжать выполнение задачи по ликвидировании
южно Уманской группы противника, имея ввиду выйти на линию Христиновка-ст. Зятковцы-ст. Де-
мковка. Бронепоезда, находящиеся в районе Бирзулы, передать Ген. Розеншильд Паулину; 2) Ген.
Розеншильд Паулину энергично развивать наступление вдоль железной дороги Бирзула-Вапнярка
и овладеть последней станцией. Части полк. Робачевского усилить высылкой из Одессы второй
маршевой роты и передать в распоряжение начдива 4; 3) Разграничительная линия между Генералами
Слащевым и Розеншильд Паулином: Тилигульский лиман, река Тилигул, Ананьев и город Балта,
дорога Балта-Ольгополь-Дохно-Ободовка-Тульчин все пункты включительно для Ген. Слащова;
4) О получении телеграфировать. Херсон 13/ІХ - 18 час. 023373 Генмайор Чернавин 7 -
Верно: Деж. офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On 1. -Д. 13. -Л 492. Засвідтена копія.
№54
Наказ Головної Команди військ УНР
про мобілізацію до української армії
27 вересня 1919р.
Наказ ч. 173.
Ч. 173
27 вересня 1919 року
1.
Нашій Неньці - Рідній Україні кинуто визов Денікінськими чороносотенними генералами, котрі
несуть з собою неволю поміщиків, нову гетьманщину та старий режим.
2.
Весь Нарід Український має стати до зброї на захист своєї Батьківщини, на захист свого
добробуту, на захист Землі і Волі.
3.
Я віддав наказа про мобілізацію 10-ти річників з 1898 по 1889 роки в тих повітах, котрими
володіє Наше Народне Правительство і Військо. Ці мобілізовані підуть до війська в ряди регулярних
дивізій.
4.
В тих повітах цілої України, в котрих ще сидять бшьшевики-комуністи, чи Денікінські
золотопогонники - добровольці та черносотенники і взагалі московська наволоч, щоби звільнитись від цієї
зарази
НАКАЗУЮ:
Всім підлеглим мобілізації старшинам, підстаршинам та козакам з років 1898 по 1889-ий стати
до зброї та на допомогу повстанцям, що б'ються з большевиками, чи з добровольцями.
Хто має зброю, ставай до бою, хто не має зброї - ступай в обози - перевозити повстанців, до-

358
Мтаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
помагай в роботі в годуванні та одяганні козаків. Хто не виконає цього наказу - не стане до зброї,
чи на допомогу повстанцям - є зрадник краю, народу та гетьманський посіпака, котрому нема місця
у вільній Українській Республиці.
Головний Отаман Петлюра. Військовий Міністр Генерального Штабу Полковник Петрів.
Ставка Головного Отамана. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи Канцелярії В-го М-ва
Військовий Старшина Кандиба.
ЦДАВО України. - Ф. 1075. - On. 2. - Спр. 6. - Арк. 29зв. Типографігний відбиток.
№55
Повідомлення Штабу Головного отамана
про недоцільність будь-яких бойових дій проти більшовиків,
що наступом на Київ відтягують на себе
київське угрупування білогвардійців
27 вересня 1919 р.
Із Штаба Головного отамана ч. 841, бз сл. 27//9, 11,22, таємно
НКГА Винниця
При тому складному політичному і стратегічному становищу, що зараз виявляється, Штаб
Головного отамана рахує своїм обов'язком висловити свої думки згідно радіо з Москви та Одеси.
Большовики почали наступ на Київ з боку Коростеня та Житомира, що при виявившимся вже
ворожім відношенні до нас Добровольчої армії може бути нам лише користним. Наслідки: 1) Боротьба
наших ворогів поміж собою ослабить їх сили; 2) Небезпека, що загрожує Київу від большовиків,
може примусити добровольців затримати їх наступ проти Наддніпрянської армії з Єлісаветграда
та Одеси. При таких умовах найрозумнішим рішенням для нас буде не втручатися в цю боротьбу,
не зачіпати большевиків, а тільки вести [...] уважну розвідку в напрямках на Житомир та Фастів,
це рішення допоможе нам також зберегти муніцію до одержання нових запасів. Навпаки, коли ми
матимемо певні відомості, що почались вже акції поляків проти Коростеня, ми повинні зараз же
допомогти цим акціям наступом в напрямках від Шепетівки та Бердичіва. Наступ цей є обов'язковий
д,т нас згідно умов Штабу Головного отамана з представниками псхльської армії, бо лише при
спільних акціях можна сподіватися, що полякам вдасться заняти Коростень та забезпечити нам північний
напрямок від нового наступу на нас большовиків. Що торкається до тої перегрупіровки, що зараз
переводиться НКГА, то вона Головним отаманом затверджена як обов'язкова. Таким чином,
галицький корпус повинен бути запасом для розвідки майбутніх операцій в тому напрямку, де виявиться
необхідність. Одна дивізія Запорожської групи повинна скупчитись в Плискова і тимчасово
залишитися в роспорядженні НКГА, друга дивізія Запоріжської групи повинна скупчитися біля Липовця яко
запас головного, користування якої без дозволу Штабу Головного отамана забороняється.
27/9 , 846 Начальник Штабу Головного отамана, отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 133. -Арк. 17-17зв. Телеграфна стрігка.

Документи
359
№56
Доповідь Начальної Інтендатури Галицької армії
до Начальної Команди про призупинення реквізиції цукру
в Барі й Ялтупікові Подільської губернії
27 верески 1919р.
Начальна Інтендатура ГА при КЕА
І.Ч: 1826
До
Начальної Команди Галицької Армії
в
Жмеринка, дня 27 вересня 1919. Винниці
На НКГА, Ч: 5764 в справі реквізиції цукру в Ялтупікові доноситься:
Приказом до 1.4: 2166 застановлено всякі реквізиції. Письмом до І.Ч: 1896, роз'яснено і
заряджено звіт з занятого і здобутого майна. Тепер ще раз доноситься, що вивіз цукру з Бару і Ялтушкова
застановлено - але стійок не стягнено, тому іцо Нач. Інтендантура взагалі не має іншого джерела
на заосмотрення Армії в цукор. Як цукор з Ялтушкова і Бару віддамо Наддніпрянцям, то від 1
січня с. р. Армія опиниться без цукру. Тепер ведуть перетрактації з Мін. Фінансів, щоб справу
полагодити угодово.
/підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 116. -Арк. 12. Засвідгена копія.
№57
Оперативне зведення
штабу Волинської групи армії УНР
про відступ частин групи під тиском
білогвардійських військ
28 вересня 1919 р.
Волинська група
В 5 год. ЗО хв. ворог, користуючись темнотою, напав на штаб 2 дивізії, але був відбитий комсо-
тнею. В 10 год. ворог почав наступ на Семенівку і примусив 11 полк відсунутись до с Крути, а потім
і на Лабушно. Штадів переходе на полуст. Лабушно. Бронепотяг б'ється у ст. Абомеліково. Начдів 4
ранен і залишився в строю. 11 полк відійшов до с Серби [ч. 03088, ч. 03091].
Начдів 4 ранен 11 полком, позаяк його приняли за ворожий роз'їзд. Бронепотяг „Вільна Україна"
усиленно тікає від ворога. Командир бронепотяга змінен. Настрій команди бронепотяга кепський,
роспущений: раненому Начдів 4, який приїхав до бронепотяга, щоб пожурити команду за плоху
роботу, відповіли, що кулеметів на „Вільній Україні" хватить і для Начдіва, а з інспектором і балакать
не захотіли.
2 кін. полк [в] с Лабушно, 11 полк [займає] південну опушку ліса, що на захід від полет. Лобушно,
10 полк на північ [в] с Петрівкі, 2 дивізія на [...] Будій-Будтська [Опер, звіт до 23 год. 28/9-19.].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. -Арк. 145зв. Засвідгена копія.

360
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№58
Повідомлення штабу Дієвої армії УНР про директиву командувача армії
полковника В. Сальської о про передислокацію 6-ї й 8-ї Запорізьких дивізій
до району Комаргород-Вапнярка-Тиманівка
29 вересня 1919 р.
Розпорядження Командарма
[3] Начштабу Гаї. Отамана в роспорядження Командарма Наддніпрянської з метою відкинути
наступаючі відділи Добрармії передані 6 і 8 Запоріж. дивізії, яким наказано із займаємого
району передвинутись походом в район Комаргород, Вапнярка, Тиманівка до 6 жовтня [Директива
Командарма ч. 02449 29/9].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. -Арк. 147-147зв. Засвідгена копія.
№59
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
29 вересня 1919 р.
Надана Голт 29/ІХ 9-2010[...]
Вінниця 29/ІХ 19 № 1343 29.ІХ. 4 25.
Операт. звіт 29.9.19 год. 9.
На фронті спокій. Про ворога нових відомостей не одержано. Четверта бригада змінює нині
групу П'ятенка. Забезпечення району Червоно-Морозівка переймають дев'ята бригада і полк кінноти
першого корпуса. Шоста і п'ята бригада перейдуть ближче Козятина.
НКГА
оп. ч. 6040/1
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2 - Спр 109. -Арк. 48. Оригінал.
№60
Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР
про перебіг бойових дій і зроблені оперативні розпорядження військам
30 вересня 1919 р.
Одеський напрямок
По донесенню Комгрупи 11 полк відмовився йти в наступ по причині, що вони голі, босі, і
взагалі в групі через це багато втікачів.
Наступ не провадився з обох боків до 18 год.: після 18 год. добровольці, відкривши ураганний
огонь по роз. Лабушна і росположенню 12 п., питались просовуваться вперед дрібними партіями.
Попитки ліквідовані.
На участку 2 дивізії відділ добрармії, питавшийся наступати від с. Барсуки, відбит.
Голованівський напрямок
Ворог веде сильну розвідку від Песчаної на Березки Чсчельницькі.
На 1 жовтня Комгрупи Волинської наказав: 4 дивізії заняти і обороняти фронт: Шсршенці,
Лабушна, Александрів включно; 2 дивізії заняти і обороняти лінію Будії-Смолянка; 1 дивізії
заняти і обороняти Стратіевку, Любомирку, Березки Чсчельницькі, Голдашівка, Ксдражсвки, Ольшанка,
Осіевка, частинам вести розвідку [Н[ака]з Вол. гр. ч. 107].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 147зв. Засвідтена копія.

Документи 361
№61
Доповідь командування 1-го Галицького корпусу
до Начальної Команди Галицької армії з протестом
проти публікації армійським часописом „Стрілець"
статей антисоборницької спрямованості
ЗО вересня 1919 р.
Команда І Гал. Корпусу Р.П.В. Відпис.
Строго довірочно.
Начальної Команди Гал. Армії Р.В.
Постій, дня ЗО вересня 1919. в місці постою.
На загальне домагання старшин всіх бригад прошу негайно зарядити, щоби часопис „Стрілець",
який іменується органом Нач. Ком. Гал. Армії, був редагований так, як сего вимагають інтереси
нашого стрілецтва.
Всілякі острі і дражнячі полеміки з придніпрянськими політичними часописями муситься
припинити.
Між арміями в полі нема різниць і ворожнечі. Військова часопись не може під ніяким претекс-
том такої ворожнечі викликувати.
Статті військової часописі мусять мати певну витичну ідею, тим часом „Стрілець" впроваджує
своїми статтями дезорієнтацію.
Належить спростувати в хроніці „Стрільця" з дня 11/ІХ вістку про перепустки до Галичини.
Завдяки сеї вістки почалася масова дезерція в нашім війську.
В разі неможливості переведення зміни в напрямі і способі редаговання Стрільця прошу висилку
сеї часописи на фронт припинити, або ограничити її поширення так, щоб она призначена була тільки
для старшин.
Куніш отаман.
Ганкевич четар, Волод. Хронович пор.
З оригіналом згідно:
/підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп 2. - Спр. 116. - Арк. 79. Засвідгена копія.
№62
Доповідь
співробітника міністерства внутрішніх справ УНР
В. Коркушка про здійснення мобілізації до української армії
та настрої населення на Київщині
Нотаток жовтня 1919р.
Копія докладу Урядовця Особливих доручень VI-Ї кляси при
Міністерстві Внутрішніх Справ Василя Івановича КОРКУШКО
на ім'я п. Міністра Внутрішніх Справ.
Про стан мобілізації на Київщині.
Згідно наказу від 29 вересня ц.р. ч. 1081 я виїхав на Київщину в справі зібрання мобілізаційних
матеріалів. Позаяк Губкомісар Київщини міститься у м. Вінниці, я мусів заїхати до нього, а відти
на головний пункт по зібранню мобілізаційних матеріалів, в Липовецький повіт.
В м. Винницю я прибув 1-го жовтня, коли повітова управа військової повинности і Військовий
Начальник готувались уже до оголошеної мобілізації. Взагалі, попередня мобілізація у вінницькому
повіті пройшла менш більш задовольняючи, але не всі села і волості зголосились на мобілізацію
і Владі прийшлось вживати рішучих заходів включно до озброєної сили. Серед мобілізованих
помічається страшна дезерція.

362
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Що ж торкається Київщини, то по статистичним данним, а також і по особистому ознайомленні
з деякими волостями повітів, враження про мобілізацію таке:
БЕРДИЧІВСЬКИЙ ПОВІТ. По звільненню повіту від ворога, перша мобілізація в повіті була
оголошена, за відсутністю вказівок повітовим комісаром за 10 років, з призначенням явки в м.
Бердичів. Через деякий час була одержана телеграма Головної Управи Військової Повинності про
мобілізацію за три роки, тому частину заявившихся пришилось відпустити по домам. Події, які примусили
свакуіровати Бердичів, перервали хід мобілізації. Зараз мобілізація провадиться по волостях і є
випадки явки мобілізованих зі зброєю.
Переїхавши декілька волостей Бердичівського повіту з ранньої мобілізації замічені такі великі
хиби, через які не тільки нема бажаних наслідків мобілізації, але навіть це страшенно обурює
селянство проти нашої влади.
В Вахнівській волості цього ж повіту був об'явлений призив новобранців і мобілізація
оголошених 10 років. Згідно наказу волосної управи мобілізовані з'явилися і при списку були направлені
до Бердичевського Повітвійськначальника. Повітвійськначальник не прийняв їх, а направив до
участкового пункту села Старих Прилук, в цей час, коли цей участок був закритий.
Після цього вони знов звернулись до Повітвійськначальника, він направив їх до Винницького,
але Винницький Повітвійськначальник, не маючи права прийняти їх, як мешканців другого повіту
і другої губернії, завернув їх назад. Після такої тяганини селяни, обурені, повернули до своєї волості
і розійшлись по домах, до цеї пори вони не призвані і не мобілізовані. Що ж торкається цієї
мобілізації (за 10 років, з 1889 по 1899 рік), то у волості абсолютно ніякої підготовчої праці до мобілізації
не було, тоді коли у других повітах, як наприклад Липовецькому, з котрим зв'язок занадто поганий,
мобілізація була об'явлена і мобілізація йшла повним темпом. Безплановість, яка помітна у всій
мобілізаційній праці в повіті, зробила те, що коли мобілізували за 10 років, а потім згідно телеграми
відпускали за 7 років, значно збільшила дезерцію армії.
Майже більший процент залишених на службі трьох років після відпуску 7 років, розбігся додому.
В цій безплановості і безсистемності праці, по заявах бердичівських інституцій та окремих
українських діячів, винен повітовий військовий начальник, про котрого п. Губкомісар Київщини в окремому
докладі писав п. Міністру.
ЛИПОВЕЦЬКИЙ повіт.
Що торкається мобілізаційної праці Липовецького пов., то вона в такому стані: мобілізація була
об'явлена 14, а останнім днем явки 18 вересня ц.р. Але завдяки військовим операціям (большеви-
цького навалу на участок Христинівка-Умань) майже зовсім зруйнований весь мобілізаційний план,
а головним чином страшенно це відбилось на населенні. Той самий факт, який помічався в
Винницькому і Бердичівському повіті, можна помітити і в Липовецькому, а саме: деякі села страшенно
вороже віднеслись до мобілізації і майже ні одного чоловіка не дали для мобілізації, а ті, котрі з'явились
на збірний пункт, через деякий час порозбігались. І тільки завдяки проявленій енергії Повіткомісара,
котрий звернувсь до озброєної військової сили, і повернув втікачів назад. Вжиття озброєної сили
д,ля притягнення ухилившихся від мобілізації, а також дезертирів, дуже гарно впливає на селянство,
бо воно бачить, що є влада, котра може карати не тільки за неявку на збірний пункт для мобілізації,
а і за всяке невиконання ними ріжних розпоряджень Влади і законів.
Статистичні данні про хід мобілізації такі:
По мобілізації від 14 по 20 вересня ц.р. з'явилось 2409 чоловік. З них відправлено в
розпорядження Отамана Військ Київської групи 1534 чол. Залишено на збірнім пункті для Житомирського
відділу 120 чол. Відправлено на комісію хорих 755 чол.
З 20 по 27 вересня по мобілізації з'явилось на збірний пункт 755. З них відправлено: в кінний
запасний гарматний полк 31 чол. В Жмеринку д^ обслуговування бронепотягів 6 чол.
Залишено на збірнім пункті для 1-го запаси, кінного полку 38 чол. Всі останні направлено
в Київську групу військ.
На погляд повітового комісара, мобілізація за 3 роки пройшла задовольняючи. Але коли б
адміністрацією ще більш було вжито рішучости щодо притягнення до відповідальності уклонившихся
та дезертируючих, то мобілізованих значно більше з'явилось би на збірний пункт. Метода перевірки
сіл з озброєною силою, як уже раз мною зазначалось. Дуже гарно впливає на селянство і тим самим
заставляє їх подумати над тим, що це влада, котра може карати по всім строгостям існуючих законів.

Документи
363
Крім цього, необхідно, щоб Губкомісари, Повіткомісари, а також повітвійськначальники складали
списки всіх пійманих дезертирів і уклонившихся від мобілізації і відсилали б їх до волосних управ,
а ті в свою чергу позбавляли б вищезазначених осіб не тільки права голосу на зборах, а й права
приймати участі в виборах, а головним чином права на землю. Такі списки потрібно, щоби їх оголошували
ще і в часописах, більш розповсюджених серед війська. Така метода боротьби з дезерцією, може
гарно вплинути на психологію селянина і тим самим зменшить % дезерції в Армії.
Головна причина дезерції при війську, а також ухиляючихся від мобілізації, це та, що селянин,
ідучи в армію, не знає, чи його родина забезпечена на випадок каліцтва його або смерті. Крім цього,
нема відповідного закону щодо допомоги всім мобілізованим в господарській справі. Кожен, ідучи
в армію, каже «я іду в армію, а хто ж пооре, посіє, хто дасть палива на зиму, хто забезпечить хлібом
родину». Це є питання, які кожен селянин задає і які змушують його уклонитися від мобілізації або
дезертирувати. Коли ж існує пенсійний закон, то він далі канцелярії не розповсюджується, а волосні
управи абсолютно нічим не допомагають родинам мобілізованих. І доти, доки ці всі питання
селянина не будуть задоволені в якнайближчому часі, в армії буде страшна дезерція і більший відсоток
уклоняющихся від мобілізації. Крім цих питань, які дають небажані наслідки мобілізації, є ще одно
питання, не менше важне, відсутність на селах літератури, відозв, а також зовсім погане
інформування населення про сучасні події, як на фронті, так і про політичне життя Держави. Як приклад
цьому подаю такий факт: В кінці вересня Повітовим Комісаром п. Онипком вкупі з тиловим
комендантом і повітовим інструктором інформатором, була зроблена з військовим відділом провірка села
Нападієвки. Коли вони приїхали, то перед їхніми очима відкрилась така картина: У Волосній Управі
і на площі висять поруч з портретом Тараса Шевченка «Его Імператорське Велічество Александр III
Миротворець», а далі «Ленін». На питання селян, що це таке, вони отримали таку відповідь, як
Україна переможе, то у нас є Шевченко, як Денікінці, то «його Імператорське велічество», а як
большевики, то «Ленін». Хіба ж ви не бачите, що біля нас б'ється три ворога і кому служить і поклонятись, ми
не знаємо. Коли б у нас були газети або відозви, щоб ми знали, що робиться, тоді ми знали б, кому
служить і за ким іти.
Цей факт показує, наскільки села поінформовані і скільки на селах є літератури. Між іншим,
це село на мобілізацію не дало ні одного чоловіка і тільки озброєною силою заставили їх піти на
збірний пункт. І доти будуть такі явища, доки на це не звернеться належної уваги.
Це є головні питання, які повинні бути розібрані і вирішені в першу чергу, щоб спасти армію
від тої страшної дезерції, яка скрізь розповсюджена.
Оригінал за належним підписом.
З оригіналом згідно:
За Начальника Головної Управи
військової повинності /підпис/
CAW.380.3.160. Засвідгена копія.
№63
Оперативне зведення штабу Київської групи армії УНР
про бої з білогвардійцями за Монастирище
/ жовтня 1919р.
Київська група
Сьогодня вночі один полк 5 див. групи зробив налет на Охремово, де була кіннота і піхота
Денікінців з гарматами. Захоплено 3 гармати з запряжкой, 7 кулеметів, але під натиском переважних
сил добровольців, примушен був відійти на попередню лінію Бочкурин Хейлово. З ранку на цій лінії
йшов впертий бій. 12 дивіз. наказано бути готовой до виступленню.
К 15 год. під натиском переважних сил (коло 2000 багн. і 500 шаб.) частини групи залишили
м. Монастирище і займають позиції перед західною окраїною міста. Один полк 12 дивізії уже введен
в бій. Решта 12 див. в м. Балабановка.

364
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
В 18 год. частини групи, перейдя в контрнаступ, вибили добровольців із м. Монастирища і
заняли його. Добровол[ьці] відійшли на півден. схід, на Цибулів і Тяглик. Захоплено ще 2 гармати.
12 дивізія переходе в район д. Шабастівки.
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Он. 3 - Спр 43 -Арк. 148. Засвідгена копія.
№64
Звіт начальника
розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР
осаула Снігіріва про сили та склад
білогвардійських військ на фронті
проти української армії
2 жовтня 1919 р.
ТЕЛЕГРАМА
Кам'янець ШГО Начрозвід копія Вінниця НКГА Наштагруп Київської
Волинської Начдів Три Наштабріг УСС.
2-Х-9-30.
Терміново цозвідочний звіт до 10 годин
ОДЕСЬКИЙ ТА ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ НАПРЯМКИ: На фронті помічається інтенсивна
діяльність ворожої розвідки. Населення відноситься до наших військ вороже, знов були випадки
обеззброєння селянами наших окремих козаків. Наприклад, даже штаби деяких дивізій примушені
розташовуватись в полі, позаяк розташовання в селах не зовсім безпечно.
ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКИИ НАПРЯМОК: В м. Терновка по неперевіреним відомостям скуп-
чилось біля 3 ворожих полків. 1/Х частина ворога в невідомій кількости вирушила з м. Терновки
на Гайворон. Можливо гадати, що ці частини належать до 13-ої дивізії, але це ще не провірено.
В с Шляхову прибули частини 42-го Донського козачого полку в кількості 200 шабель, можливо,
що для зв'язку з південною ворожою групою.
ЧЕРКАСЬКИЙ НАПРЯМОК: При наступі наших частий на Охремово були захоплені полонені
Севастопольського полку загальна кількість котрого 1500 багн., 78-го Навагінського полку - біля
500 багн., 2/х другого Сводного Кавказького кінного полку, склад котрого біля 500 шаб. Всі ці полки
належали до 5 дивізії Генерала ОСОВСЬКОГО. Після нашого контрнаступу ворог відійшов налінію
Охрсмово-Тяглин-Цибуліво, звідкіля оправившись, повів контрнаступ, заняв село Монастирище,
наслідком нашого контрнаступу с Монастирище залишилось за нами. По агентурним відомостям
в районі Хрестинівка находиця 3 кінна дивізія, але ці відомості вимагають перевірки.
ВИСНОВКИ: 1) Інтенсивна розвідка в районі Волинської групи; 2) Можливо скупчення
значних сил ворога в районі Тарновка з метою наступу на Гайворон, врозріз Волинської групи і групи
Полковника У^овіченко; 3) З'ясовивається скупчення трех полків 5-ої пішої дивізії в загальній
кількості біля 2000 багн. 500 шаб. в районі на північ залізниці Христинівка-Вапнярка. Можливо, для
контрнаступу проти Київської групи, а може окремої операції; 4) Маються неперевірені відомості
о присутності в районі Христинівка 3-ої кінної дивізії; 5) Помічається переход ворога до активних
подій в районі на північ від залізниці Христинівка-Вапнярка і інтенсивна розвідка на Одеському
напрямку; 6) Відношення на південнім районі армії до нас неприхильної.
Ч. 243 Т.В.Об. Начрозвіда
Генштабу Осаул СНІПРІВ
ЦДАВО України. - Ф. 3172 - Он. З - Снр 41 -Арк. 270-270зв. Незасвідгена копія.

Документи
365
№65
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про бойові дії війеьк армії проти білогвардійців
З жовтня 1919р.
Волинська група
Вчора вії год. піхотн. відділ добровольців з гарматами повів наступ на Івашково, обстрілюючи
6 полк гарм., кул. і рушн. вогнем, і примусив відійти 6 полк на опушку ліса, що на північ від Івашково.
Піхота добровольців заняла висоти на південь від цього села. В той же час 15 кінних добровольців
повели наступ на Попову Греблю, але зустрічені нашою кіннотою, відійшли. На фронті 1 і 4 дивізій
ніч пройшла спокійно [ч. 03153].
Попитка кінноти добровольців наступати від с Бештанково [...] і від с Студеноє на м. Пісчана
була ліквідована 2 кін. полком. На фронті 4 див. спокійно. 2 див. заняла 5 полком Вербки, 6-м Ста-
ролуг, 4-й полк в резерві на північ від Старолуга. 1 дивізія до 11 год. заняла 3 полком позицію на
схід від Ольгополя до Вовчок виключно, 2 п. Вовчок, Ліснічьє, Мал. Кірієвку, Михайлівку, Рапанівку,
Осієвку [ч. 03155]/
Комгрупи Волинської доносе, що 9 дивізія не в силах оборонити данний їй фронт Студеноє,
Гонорівку, Рибки, Старолуг по своєї малочисленності (800 багн. 8 п гарм. 28 кул.) і по свойству
сучасних військ, які до оборони не здібні, і вимагає наступу на південь [ч. 03157].
Відділ добрармії силою до 100 бат. і 20 шаб. заняв Березки Чечельницькі, звідкіль посовувся
на Волчок. Добровольчеські бронепотяги „Коршун" і „Сокіл" в 16 год. підходили до 236 вер., де
нами знищен мост, бажаючи його улаштувати, але огнем бронепотяга „Вільна Україна" були
примушені відійти. В 17 год. до 2 ескадр, добровольців повели наступ на Песчанку, але огнем були відбиті.
Штадів 9 Залізничної і 1 п. прибули в м. Городище, а 2 і 3 полки в Павловку [ч. 03156].
Христиновський напрямок
Піхотний відділ добровольців силою до 300 чол. при підтримці тяжкої артилл. окопався
перед с. Сичевка, звідкіль питався наступать на наші позиції, але був відбит. Захоплено 3 полонен.
Стежа добровольців, питавшаяся приблизитись до с. Севастьяновка, відкинута огнем нашої застави
[ч. 268/оп].
Два добровольчеських панцерника обстрілювали м. Івангород [ч. 270/оп].
Київська група
Частини групи займають фронт: праве крило ст. Монастирище, далі через Половинчик
на м. Княжью Криницю. На ст. Монастирище наш бронепотяг. Добров. займають м. Монастирище,
Антоновську Слобідку, Цибулев [ч. 453].
Наша розвідка сьогодні входила до м. Монастирище, де наробила паніки серед кінноти
Добровольців (50 чол.) [ч. 454].
З огляду на те, що тилом група стоїть на напрямку залізниці Христиновка-Козятин, який
напрямок прикриває III гал. к-с, а напрямок Гранов, Китайгород, Брацлав не прикрит ніким. Командарм
наказав звернуть увагу на захист цього напрямку, атому Комгрупи наказав частинам перейти на фронт
Нараївка, Леухі, Слободище. Штагрупи Гранов [ч. 453].
Запоріжська група
Група переходе в район Грабовец, Паланка. Штагрупи Брацлав [ч. 509/а].
Галицька армія
На фронті спокій [ч. 6130/3 оп.].
Розпор ядже н н я
В відповідь Комгрупи Вол. Командарм указує, що наступ 9 дивіз. на Загнідков, Кодиму викличе
затяжні бої на фронті, що зараз небажано, і що більш було б бажаним просунутись лише на лінію
Студеноє, Гонорівка, Рибкі, після чого вивести 4 дивіз. В резерв за правий фланг 9 дивіз. приблизно
в районі Ольшанка [Розмова полк. Капустянського з полк. Мішковським 3/Х].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. З - Спр 43 -Арк. 149-149зв. Засвідгена копія.

366
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№66
Звернення представників російських організацій
до головнокомандувача ЗСПР генерала А. Денікіна
з закликом негайно вжити заходів для протидії
поширенню серед білогвардійських військ
погромництва й грабіжництва
З жовтня 1919 р.
Копия.
Отослана 3 Октября нового
стиля 1919 г.
Таганрог
Главнокомандующему Генерал-лейтенанту Деникину.
От имени 3-х областных организаций - Национального центра, Союза Возрождения России
и Национального объединения России, тесно связавших свою работу по возрождению единой
России с делом Добровольческой Армии, считаем долгом обратить Ваше внимание на новую волну
антиеврейских погромов, охватившую свыше 40 пунктов районов Киевской, Полтавской и юга
Черниговской губерний по пути продвижения Добровольческой Армии. Число убитых мирных жителей
достигает 3000 ч.; еще выше количество раненых, изувеченных, множество изнасилованных еврейских
женщин. Погибли видные раввины, поджигались полные молящихся синагоги, разрушались школы.
Истреблялось и похищалось все без остатка имущество. Нередко имело место вымогательство и
попустительство со стороны командиров частей. На всех путях, особенно железнодорожных, солдаты
и офицеры извлекают пассажиров-евреев, подвергают безнаказанно избиениям и расстрелам.
Растет недовольство и озлобление. Боязнь передвижения расстроила хозяйственный аппарат
и сократила подвоз продуктов. Подрывается и в корне успешность самообложения и успешность
других сборов в пользу армии. Посеяна смутная тревога среди широких кругов населения, ждавших
упрочнения законности и порядка. В некоторых пунктах начавшиеся против евреев погромы
направляются и против местного русского населения. Подробности разыгравшихся эксцессов проникли
в среду находящихся в Киеве представителей Американской миссии и европейских органов печати,
нанося тяжелый удар нашему делу в общественном мнении союзных стран.
Всесторонне обсудив вопрос, наши три организации пришли к единодушному заключению,
что беспрерывно продолжающиеся погромы возможно пресечь единственно властным словом
Верховного Вождя Армии. Необходим немедленно исходящий от Вас лично приказ по войскам с
решительным осуждением совершившегося, с авторитетным призывом к уважению равенства граждан
и личной неприкосновенности, строгим воспрещением погромной агитации, напоминанием о
суровых карах военного времени. Нужно назначение верховной следственной комиссии и предание суду
виновных. Только таким категорическим приказом будет положен предел прискорбным эксцессам,
мешающим делу Добровольческой армии и омрачающим торжество ее победоносного движения.
Подписали: от Нац. Центра
протоиерей
Союза Возрождения
Д. Одинец
Нац. Объединен России
Н. Ваюк
СергійгукВ. Погроми в Україні: 1914-1920.- К.:Видавництво ім. О. Теліги, 1998.-С. 488-490.

Документи 367
№67
Розпорядження Начальної Команди Галицької армії
команді 3-го Галицького корпусу про нейтралізацію будь-яких
спроб противника наступати на Липовець-Вінницю
4 жовтня 1919р.
ч. 146 4/Х 19. 18
Задачею НІ корпуса є передовсім уничтожения ворожого удару в головнім напрямі залізниці
та через Ліповець та Винницю.
При цьому належить взяти під увагу, що наступ [проти] ворога в тім напрямі заздалегідь буде
переведений лише тоді, коли ворог видатним відкиненням Київської групи та групи ^овиченко
зробить собі місце на лівій фланці. Дія того належить ділати в тіснім контакті зі згаданим обома групами,
а як це вже задумує команда корпуса, належить на случай ворожого наступу на Київську групу
ударити у фланк цего ворога.
Як довго немає причини до того удару, належить головну силу скупчити в поготівлі в районі
на полудневий захід від Оратово. Технічне укріплення перевести дт підмоги при евентуально
потрібній обороні. Через це однак не повинно задержатися, оскільки можливо, переведення оборони
в активний спосіб.
НКГА
оп. 6154 а
/Шаманек/
пад4/10-17-30 /підпис/
UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр 101. -Арк. 43. Оригінал.
№68
Директива командувача уманського угрупування білогвардійців
командира 4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова
про наступ з району Монастирища на Гайсин-Вапнярку
з метою оточення та знищення армії УНР
4 жовтня 1919 р.
Обстановка
І. Петлюровцы находятся в районе Монастырыще-Ольгополь-Кодыма и Гайсин. 2. Их база:
Галиция и прилегающий район, т.е. подвоз по путям, выходящим на железную дорогу Винница-
Жмеринка-Проскуров. 3. К юго-западу от противника находится р. Днестр и Румыния, хотя и
занявшая Бессарабию, но подчеркивающая нам свое дружелюбие, т.е. туда врагу отступать нельзя.
II. Общая задача:
1. Генерал Шиллинг приказал: войскам Новороссии нанести сокрушительный удар
петлюровцам, обходя их северный фланг и прижимая к р. Днестру. 2. Мне вверенные войска фронта
Монастырыще-Ольгополь (5, 13 и 34 дивизии, Офицерский полк и конная бригада ген. Склярова
и спец. части 4 дивизии с моим конвоем). 3. Ген. Розеншильду бирзульский фронт (конница
полковника Барановского и одесские формирования). III. Мое решение: 1. Нанести сокрушительный
удар из района Монастырыще в направлении на Гайсин-Вапнярка. 2. Если бы противник
предусмотрительно будет спасаться бегством и быстротой передвижений, зажать хотя бы южную Бершадь-
Кодымскую его группу. 3. Для выполнения этого и производится группировка приказом HP 1855.
Действия войск должны вылиться в следующей последовательности, по порядку времени, начиная
с левого фланга: а) части южнее линии Гайворон-Винница должны навязчиво продолжать боевые
действия, притягивая силы врага; б) части Гайворона следом за этим обрушатся на Бершадь с
обходом севера; в) части Терновки вести зоркую разведку и связь с тем, чтобы своевременно помочь
обходу Бершади, ликвидировать угрозы противника нам от Губника, Демидова и Теплика; г) группа
Россоша-Гн. Ташлык должна давить на Теплик, охватывая его с юга. При нанесении главного удара

368
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
бить непрерывно по тылам гайсинской группы, не боясь потери связи со мной. Если же этой группе
удастся уклониться от боя, сделать то же самое относительно Бершади-Кодымской группы Петлюры;
д) все эти действия притянут силы противника к югу, после чего ударить 5 дивизии и резерв от Оль-
шанки; ж) Для действий за флангом и в тылу противника предназначен мой конвой, который
высадится в Яроватка и получит задачу согласно последней обстановки. IV. Правофланговым частям
(5 дивизия и генерал Черский) не напирать на противника до момента нанесения решительного
удара. V. Это схема операции. Приказы будут давать подробности и время. Требую напряженных
усилий д,т непрерывности связи, /ця чего на ближайшую телефонную или телеграфную станцию
каждый участок должен высылать офицера, который сам вызывает штадив. Слащев.
РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 138 -А 366-367об. Телеграфна стрігка.
№69
Розпорядження начальника Штабу Головного отамана
генерала М. Юнаківа командуванню Дієвої та Галицької армій
про допомогу майбутньому наступові армії УНР
силами Галицької армії
5 жовтня 1919р.
Штадарм Жмеринка
НКГА Винниця
З Штаголта № 123
5/Х 11ч.35м.
тлк НКГА
[3] підходом Запоріжської групи до залізниці Вапнярка-Рудниця повинні початися рішучі бої
з добровольцями, при чому можна сподіватися, що успіх буде на нашім боці; було би дуже
бажано використовувати цей успіх якнайкраще для підняття морального стану Армії та громадянства,
а для цього необхідне: 1) дати от. Ом. Павленку таке оперативне завдання, щоб він міг, коли
обставини це дозволяють, продовжувати без перерви свій наступ аж до району Балта-Бірзула включно;
2) своєчасно забезпечить Запоріжську групу в межах можливости амуніцією та набоями, наслідком
цего наступу, дуже неприємного для добровольців, безумовно буде демонстративний наступ
добровольців зі сходу на Гайсин з метою відтягнути в цей район частину військ Ом.-Павленка, через це
рахую необхідним, щоб Наддніпрянська армія своєчасно умовилась з НКГА відносно цеї допомоги,
що можуть зробити Галичани нажимом на праве крило наступаючого ворога на Гайсин. Небезпека
для Гал. Армії, що виникає в випадку успіха добровольців на гайсинському напрямку, а з другого
боку, спокій на Козятинському та Бердичівському напрямках, де добровольці і більшовики звертають
найбільшу увагу на взаємну боротьбу, дозволяють, на мій погляд, НКГА скупчити в околиці Липовця
усякі резерви з метою активної допомоги Наддніпр. Армії. Буду чекать відповіді на мою пропозицію,
як від кмда Наддніпр. Армії так і від НКГА.
Кам'янець, 5/Х 1919 Оп. 954
Начальник ШГО
От. Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 101 -Арк. 93-93зв. Засвідгена копія.

Документи
369
№70
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
5 жовтня 1919 р.
Опер, звіт 5.10.19 год. 16
На фронті спокій.
НКГА
оп. ч. 6170/НІ
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 276. -Арк. 9. Оригінал.
№71
Розмова по прямому дроту
начальника оперативного відділу Начальної Команди
Галицької армії підполковника В. Фідлера з начальником
оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР полковником
Цеплітом про координацію бойових дій з'єднань обох армій
у районі Оратів-Гранів-Теплик
5 жовтня 1919 р.
Ф і д л с р: У апарата начальник оперативного відділу полковник Цеплит?
Штаб Дієвої армії: Сию минутку.
Ф і д л є р: Тут підполковник Фідлер. Добрий вечір. Перепрошую, що потурбував, але ж гадав,
що ви там усі разом вечером в штабі. Я властиво хотів і мав балакати з начальником штабу, а коли
одначе його нема, побалакаю з тобою. Річ в слідуючім. В зв'язку з наступом Запоріжської групи на Бал-
ту згідно нового приказу штаба Голта, що може мати наслідком евентуальний наступ добровольців
з боку Христинівки, це визвало оперативний штаб Начальної команди до висловлення в орієнтиров-
ці на фронті щодо спільних бойових подій в цьому районі в разі наступу добровольців. Наші війська
на правому крилі, як відомо, складаються з 3-го корпусу в складі двох бригад, 2-й, 8-ї і першої
кавалерійської, які зараз розташовані в районі Большая Ростовка, Чагив, Оратово, Лопатин. 3-й корпус
вже одержав наказ в разі наступу добровольців на Київську групу вдарити на них з флангу прямим
наступом на полуднє. Для об'еднання операцій, здається, було би дуже бажаним об'єднати всі
війська цього району під одне командування, себто групу УСС отамана Букшованого, групу
полковника Удовиченко і Київську групу і 3-й корпус. На жаль, тільки до сього часу не удалось установити
зв'язок з Київською групою нашому 3-му корпусові в Липовці. Як до сього предложения відносно
об'єднання командування віднесеться штаб Наддніпрянської армії? Де належало би бути штабу цієї
групи, де зараз знаходиться штаб групи Удовиченка і штаб Київської? Як легче усього улаштувати
зв'язок телеграфом чи телефоном? Прошу також наказати Київській групі вести зв'язок до Липовця.
[...] назустріч нашому третьому корпусу, взагалі які бажання по сьому питанні відносно підмоги, яку
Галицька армія може оказати Наддніпрянцям. Чи ти даси мені відповідь зараз?
Цеплит: Добрий вечір. Штаб Київської групи находиться в Граніві, а штаб групи
полковника Удовиченка в с Степанівки. Телеграфного зв'язку між Липовцем і зазначеними пунктами поки
що не існує. Його треба улаштувать. Краще було б, коли Начальна Команда Галицької армії провела б
зв'язок до К[ита]йгорода, а відтіль з Гранівим телеграфний зв'язок вже буде. Поки не буде улаштован
безпосередній зв'язок з штабом 3-го корпусу з нашими групами, всі депеші можливо буде
передати через наш штаб армії. Про все, що ти мені сказав, я докладу командарму й завтра, приблизно
в 10 год. ранку, дам повну відповідь. Зараз в штабі нікого нема. Сьогодні одержали відомості, що
ворог скупчує якісь-то сили в районі станції Гайворон і можливо чекати, що з цього боку буде удар
поміж Волинськой групой і групой полковника Удовиченко. Приблизно в напрямку на Бершадь
завтра к ранку відомості відносно ворога мабуть удасться перевірить і тоді, згідно директиви Головного

370
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
отамана, буде нами даний бойовий наказ нашим частинам, а також розработані міркування відносно
спільних акцій на випадок наступу ворога на Київську групу. Відносно зв'язку я зараз же повідомлю
Київ, групу і групу полк, ^(довиченко. А відповідь відносно спільних акцій дам завтра біля 10 год.
Чи ти на ето згоден? Додаю до відома, що Запоріжська група сьогодні в Тульчині, завтра переходить
в район Вапнярки, де вже приготовлені ешелони для переброски її в наміченім напрямку. Вот все.
Ф і д л е р: Добре. На відповідь чекаю завтра, а зараз добраніч?
Ц є п л и т: Добраніч. Всього найкращого.
Ф і д л е р: Чекаємо.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On 1. - Спр. 276. -Арк. 13-14. Телеграфна стрітка.
№72
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
6 жовтня 1919 р.
ч. 206 6/Х 19 год. 9.
Операт. звіт 6.10.19 год. 9.
На фронті спокій. Район Тетіїв, Цибулів, Монастирище по відомостям від кінноти, вільні від
ворога. [...] цивільне населення голосить, що добров. відтягнули свої сили на Умань.
НКГА
ч. on. 6180/I
Полк. Шаманек
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 276. -Арк. 47. Незасвідгена копія.
№73
Телеграма
командувача уманського угрупування білогвардійців командира
4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова до штабу військ
Новоросійської області ЗСПР з проханням уточнити плани командування
щодо бойових дій проти української армії
6 жовтня 1919 р.
Телеграмма
Ген. Розеншильду Слободка копия
Наштавойск Новороссии секретно
оперативно
№414/189
Только Слободка
Одновременно с этим отдаю приказ полковнику Семинопуло занять Чечельник. Задержка в моих
действиях вызывается только желанием провести директиву ген. Шиллинга HP 023442 и мой план
HP 1859, который у Вас имеется. Если Вам необходимо, всецело пойду навстречу, но прошу не
упустить из виду, что я боюсь слишком большим продвижением левого фланга помешать уничтожению
Волынской группы противника ударом нашего правого, а штаб войск еще задерживает мою ударную
группу из-за борьбы с махновцами, не откажите сообщить ваши планы. 23/9 19 года 13 часов.
Голта HP 1895 Слащов.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Д. 179 -Л 186. Телеграфный бланк.

Документи
371
№74
Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР
про бої з білогвардійцями у районі Рудниця-Слобідка,
деморалізацію рядового та командного складу частин
6 жовтня 1919 р.
Волинська група
Ніч пройшла спокійно. В 12 год. 1-1/2 ескадрона добровольців з боєм заняли с. Студеноє,
вибив відтіля наш відділ, який відійшов на Песчанку [ч. 03179].
Для ліквідації надіслан кін. відділ Вол. групи, який повернути с Студеноє не зміг. В 17 год.
добровольці перейшли в наступ піхотою з автопанцерниками вздовж залізниці Рудниця-Слободка.
Розвідка Добрармії двинулась на Куренівку і зайняла її.
Начдиву 1 наказано двинуть всі резерви через Дахно, на Куріневку, для удару в фланг.
Одночасно ведеться наступ на с Ялонец силою до 60 піших, на вел. Кірієвку до 100 бат. З
кулемет [ч. 3189].
В м. Бершадь, при проході комендант, сотні штадів 1 вона була обстріляна місцевим населенням.
Наступ на Лободолуг кількостью до 40 кінн. з автопанцерником відбит [ч. 03187].
Після бою с. Яланец і Біл. Камень були заняті добровольцями, але нашим контрнаступом
1 і 2 полків, добровольці були примушені залишити ці села і відійти в с. Рогузьку.
1 дивізія займає фронт: 2 п. с Куріневка виключно, по південній окраїні ліса, що на південь
від залізниці до шляху Чечельник-Жабокричка включно. З полк від цього шляху по буграм на
північ від Б. Камня до с Яланец виключно. 1 п. і запасов, курінь в с Яланец, Поташня, Вел. Кірієвка
[ч. 03195].
Комгрупи доносе, що добровольці дуже легко проривають наш фронт. Причини: 1) великий
фронт (до 75 верст); 2) неустойчивость, малообученность, недисциплінованість частей. Роз'їзд
добровольців в 5-7 чол. на флангу примушує відходити цілий полк, появлення автопанцерника проізве-
ло таке враження, що гаубична батарея втікла на 25 верст назад, а 3 полк весь розбігся по кукурузам;
3) козаки неодягнуті, необуті, що не дає можливості несення служби в полі при 2-3° морозу і козаки
втікають по селам, в клуні; 4) плохий старшинський склад і не відповідний своєму призначенню,
без ініціативи, не находчиві, інертні, без чувства долгу. Столкновения з Денікінцями зовсім вибило
старшин із колії. Всі гарматні частини вийшли з строю, бо старшини або втікли, або стали
плохо стріляти (2 дивіз.). Повне неустройство тилу, мобілізовані не з'являються, всюди повно втікачів.
Єдиний вихід переход в наступ, який підійме дух армії [ч. 03172].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 151. Засвідгена копія.
№75
Телеграма
Командувача уманського угрупування білогвардійців командира
4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова до штабу військ
Новоросійської області ЗСПР з повідомленням про становище
на фронті та проханням надіслати вказівки щодо стратегії
подальших бойових дій проти армії УНР
6 жовтня 1919 р.
Наштавойск Новороссии на HP 53 Д
За последние дни в районе Монастырище-Ивангород развилась операция против войск Петлюры.
Возникла она по инициативе противника, начавшего атаки на фронт Монастырище-Христиновка
с обходом обеих флангов 5 дивизии, особенно северного. На последнем фланге обозначился
глубокий обход через Цыбулев на Юстингород. Пятую дивизию пришлось подкрепить двумя полками
34 дивизии и удар противника кончился неудачей. Его обходная цыбулевская колона отошла через
Балабановка на Дашев и идет, видимо, на Гайсин. Остальные силы на Терлица-Ивангород. Всего

372
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
в гайсинской группе противника пока определены галицийская бригада, 5, 12 и части 1-й дивизии.
В районе Бершадь-Попелюхы определены части 1-й дивизии (Бершадь и дальше к Попелюхе 3, 2
и 9 дивизии). Мой левый фланг полковник Семинопуло (50-й Белостокский полк) по просьбе
генерала Розеншильда в помощь его движению от Пещана, занял Ольгополь и сегодня направлен на Че-
чельник. Таким образом, получается расположение, противоречащее основной мысли директивы
комвойск номер 023442 при дальнейшем продвижении моего левого фланга и генерала Розеншильда
фронт повернется на север и противник легко уклонится от удара. Свой левый фланг оставаться
пассивным мы не можем, потому что тогда нам нанесет удар противник. Начдив 5 предполагает завтра
24 сентября зажать ивангородскую группу Петлюры. Сам еду в Христиновку, чтоб на месте сделать
в духе номера 023442 и номера 53 Д, но боюсь, что необходимость избежать атаки противника,
а потом нежелание дать ему безнаказанно перегруппироваться и отходить втянет наши силы в бой.
Очень желательно было бы получить от Вас указания в виде наставления, координирующие действия
мои в связи с действиями генерала Розеншильда на случай необходимости втянуться в бой всеми
силами или я должен этого избежать во что бы то ни стало. Я уезжаю в 4 часа ночи 24/9. Получение
вашего наставления желательно до этого времени по юзу. 23/9 19 г. Голта HP 1900 Слащов.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Д. 139. -Л 12-13 Телеграфна стрігка
№76
Розмова по прямому дроту
начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР
полковника Цепліта з начальником оперативного відділу
Начальної Команди Галицької армії підполковником В. Фідлером
про відстрочення наступу армії УНР у зв'язку з відсутністю
запасів амуніції
6 жовтня 1919 р.
Ц є п л и т: У апарата полковник Фідлер? При апараті полковник Цеплит. Добрий день. Питання
відносно нашого наступу і спільних акцій з третім корпусом ще не вирішено. Справа в тім, що у нас
нема в запасі досить рушничних і гарматних набоїв. Всяка операція на якому-небудь відтинку
викличе бої по всьому фронті армії, на що не вистачить набоїв. Зараз пишемо доклад до Штабу Головного
отамана, де ця справа буде цілком з'ясована. Потім, коли буде рішено питання відносно наступу, тоді
будемо прохати отамана Юнаківа або його помічника, а також представника від вашого штабу для
вирішення плану майбутньої операції. Копію доклада, котрий зараз складається, надішлем до штаба
Начальної Команди Галицької армії.
Фідлер: Добре, дякую. Мені більше нічого не потрібно.
Цеплит: Поваження.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. І. - Спр. 276. - Арк. 61. Телеграфна стрігка.

Документи
373
№77
Телеграма
командувача армії УНР полковника В. Сальеького
начальнику Штабу Головного отамана генералу М. Юнаківу
з повідомленням про небажаність переходу до наступальних
бойових дій проти білогвардійців внаслідок чисельної переваги
противника і нестачі амуніції та пропозицією
відкласти наступ армії УНР
6 жовтня 1919р.
Без заголовку. Тільки для Начальної команди Начальникові Штабу Головного отамана.
Копію. Начальної Команди Галицької армії.
Групировка сил Добровольческої армії на одеському напрямку на фронті від р. Дністра
приблизно до м. Ольгопіля: проти Волинської групи скупчена 4 дивізія і отряд барона Розеншільд-Пауліна,
разом біля 4500 багнетів і 600-800 шабель, в районі Гайворона-Вербовки-Россошки скупчені
частини 13-ї і 34-ї дивізій, разом біля 8000 багнетів, на христинівському і брацлавському напрямках
скупчені 5 дивізія, донська і кавказька кінні бригади, разом 6000 багнетів, 1200 шабель. Всього
до 19 тисяч багнетів, до 2 тисяч шабель стратегічної кінноти. Наші сили: Волинська група, вдовиченко
та Київська разом до 4000 багнетів, в районі Вапнярка скупчується маневрений резерв (Запоріжська
група) в кількості до 4000 багнетів, разом до 10 тисяч багнетів. Таким чином, Добрармія перевишає
нас в два рази плюс 2 тисячі шабель стратегічної кінноти, при чому проти інтервала між групами
Волинською, ^овиченко скупчено до 8 тисяч багнетів з числа вже зазначених, котрими Добрармія
може маневрувати в напрямку на Вапнярку і Гайсин в тил групі ^(довиченко. Самий уязвимий для нас
напрямок, це, з одного боку, одеський, завдяки слабості Волинської групи, і другий, на Гайсин-
Вапнярку, врозріз між нашими групами і тут скупчена найбільша кількість кінноти і піхоти ворога.
Удар же з боку Христинівки або на північ від неї можна паріровать при допомозі 3-го Галицького,
корпуса. Телеграмою ч. 954 передбачається для Наддніпрянської армії почати рішучі події
наступом Запоріжської групи в напрямку на Бірзула-Балта. 3-й Галицький корпус мусить допомогти
нашій північній групі для отримання ворога з боку Христинівки. Переход в рішучий наступ хоч одною
Запоріжською групою, безумовно, викличе бої по всьому фронті Наддніпрянської армії, котрих зараз,
при повній відсутності набоїв, вести неможливо і набоїв в армійському запасі зовсім нема і щоденно
поступають вимоги від груп. Рахуючи загалом більш-менш задовольняючим потребу на один багнет
в 300 набоїв, для всеї Наддніпрянської армії потрібно 3 мільйони набоїв. Добрармія, по відомостям,
широко забезпечена набоями, як рушничними, так і гарматними, позаяк вона нерідко відкриває
ураганний гарматний вогонь, які наслідок дасть наступ. Наш наступ навіть при успіхі тільки
розтягне наш і без того великий фронт, при чому ми лишимось без резерву, бо всі війська будуть связані
боєм. Наш ослаблений фронт буде підставлен під удар з боку Одеси-Ольвіополь, Цвітково і Білої
Церкви. Можливо чекати, що з початком рішучих подій на нашому фронті будуть підтягнуті резерви
Добрармією з других участків, ми ж вільних резервів не матимемо. Тому в сучасний мент рішучі бої
для Наддніпрянської армії через відсутність набоїв небажані, а наступ при сучасному загально
стратегічному становищі нас тільки ослабить. Гадаю, що сучасна ситуація вимагає поставити перед собою
такі цілі: 1) виграти час або дати можливість поповнити наші частини, заосмотрити їх всіма видами
постачання, а особливо набоями, і таким чином. Сохранити армію, не вводячи її в рішучий бій з двічі
переважаючим^ силами ворога. Для досягнення цього при наступі ворога не вступати в бій з його
головними силами, а поступово відходити приблизно на Рудниця-Гайсин-Литовець, зменшуя фронт,
щоб, коли більшість ворожих сил буде зв'язана боєм, переходом в контрнаступ зібраним резервом
розбити головну групу ворога і переслідувати її не менш як два-три переходи; 2) дати час, аби
назріли в населення почуття, сприятливі для повстання і виявлення активної ворожості до денікінських
військ, на що будуть направлені частини його резервів, а тому гадаю, занять таке чатуюче
положення: а) Запоріжську групу залишити поки в районі Вапнярка і б) Київську групу вивести в резерв на
південь від Гайсина, що можливо зробити, коль в моє розпорядження буде переданий 3-й
Галицький корпус, котрий я залишу в займаємому ним районі для забезпечення лівого крила армії з боку
Христинівка-Монастирище-Цибулів. Крім того, маю на увазі стягнути в резерв 3-ю дивізію, якщо

374
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
тільки це буде можливо. Таким чином, для контрманевра залишається Запоріжська група, Київська
і, можливо, 3-тя Залізна дивізія. В сей час виведені в резерв Волинської групи 2 і 4 дивізії, котрі,
безумовно, необхідно поповнити, позаяк вони зовсім розпилені і втратили боєздатність. Дуже було
б бажано, щоб порушені питання обговорити вкупі з Вами і шефом штабу Галицької армії. Гадаю, що
слушний пункт для цього Жмеринка або [...].
Жмеринка жовтня 6 дня 1919 року ч. 02525
Командарм Наддніпрянської отаман Сальський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. І. - Спр 276 - Арк. 120, 120зв, 122, 122зв. Телеграфна
стріта.
№78
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
7 жовтня 1919р.
7/10 год. 9-15
Операт. звіт 7.10. 1919 год. 9.
На фронті спокій, без змін.
НКГА
Оп. ч. 6190/1
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Он. 1. - Спр. 276. -Арк. 96. Оригінал.
№79
Директива Штабу Головного отамана
про прикриття Галицькою армією проскурівського і вінницького
залізничних вузлів від наступу білогвардійців та ліквідацію Дієвою армією УНР
ворожого наступу на одеському, єлисаветградському
і вознесенському напрямках
7 жовтня 1919 р.
З Штабу Головного Отамана 203. 7/10 19/35 / Військова. Таємно
Тлк НКГ
Командуючому Наддніпрянською армією
НКГ Командуючому 7 Запоріжською дивізією.
Війська Добровольческої армії перейшли в рішучий наступ проти Наддніпрянської армії на
широкому фронті між Дністром та залізницею Ольвіополь-Гайсин. Головний отаман наказав: 1. Галицької
армії з групою СС тимчасово продовжити свій фронт на південь до смуги Оратово-Княжа Криниця-
Монастирище-Савостянівка. Завдання армії: оборона фронту Шепетівка-Бердичев-Козятин-Дашев
з метою прикриття залізничних вузлов Проскурова та Вінниці. 2. Наддніпрянськой армії з бригадою
УСС розбити ворога, наступаючого з боку Єлісаветграда, Вознесенська та Одеси з метою
прикриття Жмеринки та Могиліва-Подільського. 3. 7 Запорожської дивізії залишатись тимчасово в резерві
Головного отамана у Жмеринці, бути готовой до перекидки по залізниці або до Вапнярки, або до
Могиліва-Подільського. 4. Про одержання цього наказу донести Головному отаманові.
Начальник Штабу Головного отамана отаман Юнаків ч. оп. 979.
ЦДАВО України. - Ф. 2/88. - Он. 1. - Спр. 275. - Арк. 29-29зв. Телеграфна стрігка.

Документи 375
№80
Повідомлення Начальної Команди Галицької армії
до Штабу Головного отамана про здійснені оперативні розпорядження
3-му Галицькому корпусу з ліквідації ворожого наступу
на вінницькому напрямку
7 жовтня 1919 р.
Начальна Команда Галицької Армії
288 7/10 год. 21 депеша
На ч. оп. 980 Штаголту:
Третій Гал. корпус одержав приказ осягнути завтра дня 8 жовтня район Оратово-Балабановка-
Дашів. Завдання: Припинення ворожого наступу в загальнім напрямі на Винницю та перешкоджання
евентуальному всуненню ворожих сил між Галицьку та Дніпрянську армією. Команді корпуса
приказано виконати своє завдання можливо активно. Розвідку в загальнім напрямі на Христинівку
заряджено.
НКГА
оп. ч. 6210
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 275. -Арк. 20-20зв. Оригінал.
№81
Розвідувальне зведення
штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про сили, склад та бойові дії
української армії
Не раніше 8 жовтня 1919 р.
СВОДКА
Сведения о противнике перед фронтом войск Новороссийской
Области за время с 18 по 25 сентября 1919года.
№ 09835
I. ДЕЙСТВИЯ ПРОТИВНИКА
В рассматриваемый период пред фронтом войск Новороссийской Области:
1. Петлюровцы сосредотачивают из резерва в район Устье-Джулинка 9 т.-жел. дивизию, одну
из наиболее надежных и наиболее сильных, а 2-ю дивизию, ослабленную предыдущими боями,
уводят из этого района на поддержку 4-й дивизии, прикрывающей жел. дор. Слободка-Вапнярка.
Ходили упорные слухи о том, что Петлюровцы желают использовать прорыв Махно и перейти в
наступление на Гайворон с целью овладения этим пунктом.
2. Развивающееся наше наступление вдоль жел. дор. Слободка-Вапнярка заставляет Петлюровцев
отказаться от своего плана по овладению Гайвороном и усилить свои войска в районе жел. дор.
Слободка-Вапнярка. С этой целью они отводят в резерв 4-ю дивизию, понесшую большие потери
во время боев на участке Бирзула-Кодыма, а на место ее ставят 9 т. жел. дивизию.
3. На место же 9-й техн. жел. дивизии в районе Устье-Джулинка они ставят 3-ю дивизию,
которая после боев на Ананьевском направлении находилась в резерве за 4-й дивизией.
4. Опросом пленных и перешедших на нашу сторону офицеров устанавливается переброска
из района Фастова в район Вапнярки Запорожской группы, в составе 7 и 8 дивизии. К 20 сентября
эта группа находилась в районе Райгород.
II. БОЕВОЕ РАСПИСАНИЕ ЧАСТЕЙ ПРОТИВНИКА ПО СВЕДЕНИЯМ
К 25 СЕНТЯБРЯ 1919 года.
ШТАБ ПЕТЛЮРЫ - ЖМЕРИНКА.
Начальник Штаба генерал-майор ЮНАКОВ.

376
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Генкварм Генерал Австрийской службы КУРМАНОВИЧ.
Военный министр Генштаба Полковник ПЕТРОВ.
I. Днестрянская армия 3000 шт. (Фастовское направление).
И. Надднестрянская армия (Штаб Жмеринка).
Командарм ТЮТЮННИКОВ.
Наштарм - Генерал СИНКЛЕР.
Начальник опер. отд. Подполковник КАПУСТЯНСКИИ.
а) Запорожская группа: 7 и 8 дивизии к 20 сентября были в районе м. Райгород.
Начальник группы Генштаба Полковник САЛЬСКИЙ.
Начальник Штаба Генштаба Полковник КУЩ;
б) Киевская группа (район Терлицкая-Лукашевка) 1, 5 и 12 дивизии;
в) Галицийская бригада сечевых стрельцов (район Теплик-Кивачовка).
Начальник бригады Атаман БУКШОВАННЫЙ.
Начальник штаба Сотник ЛУЦКИИ.
1. 1-й Украинск. сечев. стр. полк.
. 2-й - - - - - -
ПРИМЕЧАНИЕ: Бригада недели две тому назад насчитывала в своем составе около шести
тысяч шт. при 26 ор., но они понесли большие потери в боях в районе Умани-Христиновки, и в
настоящее время количество штыков в ней неизвестно;
г) Волынская группа:
Команд. Группой БОНЧ-АСМОЛОВСКИЙ
Нач. Штаба группы Генштаба Полковник МЕШКОВСКИЙ.
1. 1-я дивизия (район Вербка-Бел. Камень)
Начдив Полковник ЛИПОВЕЦ Наштадив Пол. ТИМЕ
1-й полк комполка Подполковник ДОЛУД 180 шт.
2-й полк ТКАЧЕНКО 120 шт.
3-й полк ГРИНЧЕНКО 200 шт.
Всего 500 шт., 40 саб. и 12 орудий;
2. 2-я дивизия (район севернее линии Ивашковка-Попова-Гребля)
Начдив Полковник БОНДАРЕНКО
1, 2, 3 и 4 полки около 700 шт.
1-й Конный полк 4 эскадрона 200 саб.
Всего около 700 штыков, 200 саб. и 6 оруд.;
3. 3-я дивизия (район Устье-Джулинка)
Начдив Полковник УДОВИЧЕНКО;
4. 4-я дивизия (район [...]) Начдив Полковник ЯНЧЕНКО.
Наштадив Капитан ГУРТОВЕНКО.
9 стрелковый пех. пол. серожупанников около 80 шт.
10 пол. серожупанников 80 шт.
11 200 шт.
12 пех. Переславский полк серожупанников 200 шт.
2 конный полк, 2 сотни 160 саб.
Всего около 560 шт. 160 саб. 10 оруд.;
5. 9 технично-железнодорожная дивизия (1, 2 и 3 тех. жел. полки (район Бершадь-Сербы)
Начдив Полковник КУДРЯВЦЕВ. Наштадив Шт. Кап. ИОСИ 1300 шт. 60 саб. 8 орудий.
III. 9 и 10 Галицийские бригады около 2000 шт. (м. Винница).
III. НАСТРОЕНИЕ
Настроение в Петлюровских войсках подавленное, нет веры в победу над Добровольцами.
Ввиду наступления холодных ночей усиливается брожение среди босой пехоты Петлюры.
IV. МОБИЛИЗАЦИЯ
За последнее время объявлена мобилизация за 10 лет, начиная с 1889 года. Но мобилизация
проходит очень плохо, мобилизованные все насильно разбегаются. Все офицеры до 60 лет возраста
мобилизованы.

Документи
377
РГВА. - Ф. 39666. - On І. -Л 40. -Л 173-174об. Оригінал.
№82
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
8 жовтня 1919 р.
Опер, звіт 8.10.19 год. 9.
На фронті спокій. Відтягнення ворожих сил з району Житомира через розвідку не сконстатова-
но. Протягом нинішнього дня перейде третій корпус на лінію Дашів-Балабанівка-Лукашівка.
НКГА
ч. on. 6220/I
полк. Шаманек.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 275. -Арк. 69 Засвідгена копія.

378
/Иихаи/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№83
Директива Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про план дій
в разі прориву білогвардійців на Гайсин-Вапнярку
і необхідність відступу Галицької армії на лінію
Шепетівка-Полонне-Хмільник-Калинівка-Липовець
8 жовтня 1919 р.
Із Штаголта ч. 212, Бел, 8/10 - 10-30, дуже таємно
Тлк НКГА Винниця Копія для Штадарм Жмеринка - дуже таємно
Коли наслідком початого добровольцями наступу буде прорив добровольців у Гайсин або у
Вапнярку, то Гал. Армії, щоби не бути відрізаною від району Кам'янець-Под.-Могилів Под. і не
залишитися без зв'язку з Румунією, буде наказано почати відступ налінію Шепетівка-Полонне-Хмельник-
Калиновка-Липовець, тримая весь час міцний зв'язок з лівим крилом Наддніпр. Армії. В тім самім
часі почне ШГО переговори з польською армією, щоб передати полякам захист Шепетівки і району
на північ і захід від річки Хамори, що дасть нам можливість посунути Групу СС до Ст. Константинова
і тим ще більше скоротити наш фронт. ШГО попереджає НКГА про цей план акцій, щоби маневр
Гал. Армії, коли він буде необхідний, почався без затримання.
Кам'янець, 8/Х 919 Оп. ч. 992.
Н-к Штабу от. Юнаків
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр 275. -Арк. 81 Засвідгена копія.
№84
Наказ команди 2-го Галицького корпусу з повідомленням
про відвідини корпусу диктатором ЗУНР Є. Пструїпевичем
7 жовтня 1919 р.
8 жовтня 1919р.
Кмда II Г. Корп.
Відпис
ОКРЕМИЙ НАКАЗ Ч. 111
Постій, дня 8 жовтня 1919.
Дня 6.10.1919 прийшла з НКГА телеграфічна звістка, що диктатор ЗОУНР 7.10 с. р. приїде
відвідати ІІ-ий Корпус.
Дня 7.10. с. р. о год. 10.30 прибув Диктатор в супроводі Нач. Вожда Гал. Армії ген. чет.
Тарнавського і ген.-квартирмайстра ген. чет. Курмановича окремим поїздом до Бердичева. На двірці
очікував його Комендант корпуса зі Штабом. По привитанню при звуках народного гимну
перейшов Диктатор перед чолом почетної сотні 10 Бригади і удався з цілим почетом до будинку
Команди Корпуса, прикрашеного зеленню і синьо-жовтими хоруговками. Тут переняв Диктатор звіт
Коменданта Корпуса про оперативну ситуацію і матеріальний стан Корпуса, після чого удався він
до касарень на Лисій Горі, щоб відбути прогляд бригади.
На площі вправ уставлені в великий чотирикутник куріні піхоти, гарматний полк і кіннота.
Оркестра заграла народний гімн. Бригада віддає військову почесть, а диктатор, відобравши
оголошення Бригадира сот. Кондрацького, перейшов перед чолом Бригади і станувши в середині
чотирикутника, промовив до війська:
„Я приїхав відвідати Вас, особисто переконатися, як Ви живете, та подякувати Вам, герої, за
Ваші дотеперішні труди і страждання, які понесли Ви в обороні рідної землі. І я, споглядаючи на Вас,
бачу, що наша Армія стоїть твердо і готова до дальшої успішної оборони нашої поневоленої і зі всіх
сторін ворогами окруженої Вітчини. Я дякую Вам за всі Ваші успішні зусилля, за Ваш кривавий труд.
Та треба, щоб ви видержали до кінця, щоб наша Галицька армія, ті наші народні гордощі, остала
надалі міцно в собі зв'язана і готова до борби зі всіми ворогами Соборної України. Нашу армію,

Документи
379
її хоробрість, її здисциплінованість, і її велику посвяту для рідної землі знають і величають у цілім
світі. Американці, Англійці, а навіть Французи висказували мені свій подив для неї. Вона воювала
з ляхами, а як брак амуніції зневолив її на якийсь час покинути рідний край, то вела успішні борби
з большевиками, тими ворогами всього цивілізованого світа. І от в нагороду за це Антанта, ухвалою
паризької Ради Чотирьох признала Східну Галичину самостійною Державою і випрацьовує для неї
окремий статут. Правда, остаточно про долю її має рішити всенародне голосування, але воно нам не
страшне і ми знаємо вже тепер, як воно випаде. Українці творять 76% населення східної Галичини,
а що Жиди рішучо ідуть за нами, то маємо в злуці з ними 85% голосів за нами.
Але окрема Галицька армія мусить і надалі держатись і боротись далі. Побідний похід нашої
Армії проти большевиків голосним відгомоном пішов по світі, а я маю певні вісті, що коли в Парижу
довідалися, що ми здобули Київ, то говорено там уже в кругах мирової конференції про
остаточне признання самостійної соборної України. І якщо би ми були Київ вдержали, то вже тепер наїла
Народна Держава була би фактом доконаним. І тому треба доконче, щоби Галицька Армія далі
боролась і зі старими і новими ворогами України, хто б вони не були. Треба, щоб та Армія кріпилась,
доповнялась тутешніми людьми і своїм впливом єднала їх з собою. Поляки не захочуть добровільно
уступити зі Східної Галичини і треба буде оружжям виконувати ухвалу Ради Чотирьох і силою
викидати Ляхів з нашої вітчини, а до того будемо потребувати помочі Наддніпрянської України. Пімну
ще про дезерції в нашій Армії. Кожний дезертир приносить велику шкоду нашій Армії, собі тим
не помагає. Через дезерцію зменшуються сили нашої Армії, котрої [...] не можемо поновлювати
з Галичини, а до дезертира [...]. Зараз на границі вже попадає він в руки польських жандармів, котрі
офабивши його з Вего майна, одіжя та обуви, та побивши добре, нераз смертельно, відставляють
в табор полонених, де він серед голоду-холоду та побитий мусить тяжко працювати. А свого села,
своїх рідних, як не бачив дотепер, так може і довіку не побачить, бо прийдеться може в таборі
загинути. Поміж 120 000 людей, що моряться в польських таборах тюрмах є також й всі ті, що з нашої
Армії здезертирували. Тому уважайте і не йдіть тепер поодиноко на муку, на загибель, але зачекайте,
аж ми вже всі разом підемо, щоб як грім з ясного неба вдарити, відібрати свою землю, котрої вже
більше не попустимо.
На закінчення ще раз дякую Вам за всьо, що дотепер Ви зробили і взиваю витривайте до кінця.
Я докладаю всіх старань, щоби всякі Ваші потреби, як обув, тепла одіж, збруя були заспокоєні.
Я певний, що ви сповните свій обов'язок на славу України".
Оркестра відограла народний гімн. Диктатор з цілим почетом перейшов на інше місце, а
наїжений збруєю чотирикутник розломався, видовжився в похідну колону і курені, батареї та кінні
частини продефілювали під звуки бадьорого маршу перед Диктатором, котрий майже цілий час стояв
з відкритою головою і капелюхом та рукою дякував відділам. Відділи йшли справно, аж душа
радувалася. Диктатор, зворушений, подякував сот. Кондрацькому і висказав своє признання 10 Бригаді
із-за незвичайної бадьоросте та жовнірської справносте її.
Війська відійшли домів, а диктатор від'їхав до старшинської харчівні Ком. Корпуса на обід. Під
конець того Диктатор подякував Командантові Корпуса за сердечне прийняття його, виразив ще раз
слова признання і щирої подяки Українському війську, старшинам і стрільцям - за дотеперішню
працю, розказав про дотеперішній стан української справи на світовій арені, вказав, що чекають ще нас
може прикрі і тяжкі хвилі, та він має повну надію і певне переконання про успішний кінець нашої
визвольної боротьби і вніс тост на честь Українського війська.
Полк. Вольф подякував Диктаторові за його відвідини і за слова признання війська. То військо
стоїть непохитно як один муж за своїм державним сувереном і [на] його зазив піде всюди, очікуючи
хвилі, коли під його проводом поверне до вільної Галичини. По обіді й на другий день мав Диктатор
відвідати ще й другі бригади на позиціях, та внаслідок телеграми Головного отамана, що із-за важних
державних справ негайний поворот диктатора до Камінця конечний, удався він о 4 год. на двірець,
де Командант Корпуса попрощав його і він від'їхав, обіцяючи, як тільки буде можна, знову приїхати,
щоб проглянути Бригади на фронті.
Я певний, що сі відвідини Достойного Гостя піднімуть нашого духа, скріпляють наше серце,
додадуть нам сили до сповнення нашої величної задачі визволення України.
Сей день записаний як святочний в пропам'ятній нашого Корпуса.
Подаючи отеє до відома перебіг того свята, я висказую мою похвалу і слова надзвичайного при-

380
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
знання 10 Бригаді, Командантові її сот. Кондрацькому, старшинам і стрільцям за прямо блискучий
перебіг прогляду. По Бригаді пізнати було тверду умілу руку і серце, повне любові до великого діла
старшин і добру волю і охоту та довір'я стрільців.
Сей приказ належить проголосити всім стрільцям.
Вольф полк. в. р.
Команда 3-ї бригади
Команда З гарм. полка
До проголошення
Кніттель от. в. р.
За згідність:
/підпис/
ЦДАВО України - Ф. 2188. - Оп 1. - Спр 122. -Арк. 13-ІЗзв. Засвідгена копія.
№85
Оперативний звіт штабу Київської групи Дієвої армії УНР
про бої з білогвардійцями в районі Теплика
9 жовтня 1919р.
Київська група
Кінний роз'їзд добровольців ранком, приїхати в с Ківаловку реквізувати підводи, був примушен
нашим кінним роз'їздом відійти.
В 15 год. 2 сотні добровольців повели наступ із с Тополівка і захопили с. Марковка. Після двух-
кратних наших контратак наші частини в 18 год. знов захопили с. Марковку. В 21 год. три сотні
добровольців повели наступ із району сс. Росоши, Кривий Ташлик і захопили ее. Теплик, Пчельня,
Залужьє. Наші застави відійшли на східну окраїну ліса, що на південь від с. Степанівка. Видано
розпорядження перейти в контрнаступ і возстановити прежнее положення [ч. 466, ч. 467].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 153зв. Засвідгена копія.
№86
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
9 жовтня 1919 р.
Операт. звіт 9.10.19 год. 9
1). На фронті спокій. Протягом нинішнього дня 9 бригада має осягнути район Калинівка і 5
бригада район Старі Прилуки. 10 бригада в марші в район Казатін. II корпус перефупується і відтягає
7 бригаду, як корп. запас до Бердичева. Бригади III корпуса вчора прибули в призначені місця і
сьогодні ведуть розвідку.
НКГА
оп. ч. 6240/1
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 1. - Спр. 272. -Арк. 9. Оригінал.

ДоКУМЄНТИ : 381
№87
Оперативний наказ Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії
про здобуття Христинівки
10 жовтня 1919 р.
З Ставки, 305, 10/10, 19-21 - таємно, дуже негайно
Тлк НКГА НКГА Вінниця, штадарм Жмеринка
Щоби офензива Придніпрянської Армії, яка начнеться на днях, увінчалася якнайбільшим
успіхом, має 111 гал. корпус в умовленім через НКГА з Придніпр. Армії часі, наступати вздовж залізниці
Фронтовка-Христинівка. Ціль: здобуття залізничного вузла Христинівка. Особливо звернути увагу
на забезпечення 111 корпусу з північного сходу. Обов'язково далекосягаюча розвідка в тім напрямі
зі сторони кінної бригади. Для повноти успіху 111 корп. являється безумовно конечним, щоб Київська
група та 3 придніпр. дивізія енергійно наступали наті ворожі частини, які находяться в районі Чорная
Гребля, Пчельня, Теплик, щоби їх в сей спосіб відтягнути від Христинівки. Кмда Придніпр. Армії має
се особливо узгляднити в своїх зарядженнях. 111 корпус остає надалі під кмдою НКГА. Одержання
потвердити. Відходить до команд, обох Армій.
10/10 919 ч.оп. 1043
Генкварт Курманович.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On І - Спр. 270. -Арк. 14-14зв. Засвідгена копія.
№88
Оперативні накази командувача армії УНР
полковника В. Сальського військам армії про утримання
зайнятих рубежів та підготовку до переходу в загальний наступ
проти білогвардійців на балтському, уманському і
христинівському напрямках
10 жовтня 1919 р.
Розпорядження Командарма
Дякуючи відходу Волинської групи на лінію Попелюхи, Слобода-Крикливська, Жабокрич,
Верховець, Демидово, наказую Волинській групі міцно триматись назанятомуєю рубежі. Запоріжській
групі в складі 6 і 8 дивізій і 3 Залізної дивізії розбити наступаючого ворога з півдня і вийти на фронт
Кодима Ольгополь ст. Устье на схід від Бершаді. Рух почати 11 жовтня. Київської групі: бригаді УСС
вздовж залізниці на Христинівку 5 і 12 див. на південний схід, правим флангом взжовж Буга,
вийти на фронт Джулинка-Терновка. 3-й гал. корпус поведе наступ вздовж залізниці Монастирище-
Христинівка-Умань - вийти на лінію Умань-Яроватка. По підході бриг. УСС до Христинівки вона
переходе в підлеглість 3 гал. корпусу. Волинської групі по проході Запоріжських частин,
зосередитись в армійський резерв: 9 і 4 див. в район Жидовка-Княжополь, 1 і 2 див. - Ободовка-Тростянець.
Розмежуюча смуга між Київською і Запоріжською груп. р. Буг; Київською і 3-м гал. корпусом буде
вказано [ч. 02586].
Волинської групі наказую детально ознайомити Запоріжську групу з данними про ворога
[ч. 02583].
З дивізії зосередитись в Четвертиновка-Ульянівці, після чого поступа в оператив. відношенні
в підлегл. Ком. Запоріж. Гр., штаб котрого в Кірнасовці. Київської гр. 5 див. пересунуть в Губник,
а решту в Шимановку-Гайсин. Забезпечити зв'язок з 3 корпусом, оставивши окремий відділ в Ми-
хайловка-Гранів [ч. 02585].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 155зв.-156. Засвідгена копія.

382
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№89
Доповідь розвідувальної частини Закордонного відділу
Генерального Штабу армії УНР про становище в окупованому
білогвардійцями Києві та настрої населення
// жовтня 1919 р.
Головне Управління Таємно
Генерального Штабу
Закордонний Відділ
Розвідочна Частина ВИТЯГ З ДОНЕСЕННЯ ДО РОЗВІДОЧНОЇ
11 жовтня 1919 року ЧАСТИНИ.
Ч
м. Кам'янець-Подільск.
В Київі зараз знаходиться донська козача дивізія кількостю до 3 тисяч шабель і два гвардейсь-
ких полки до 3 тисяч. Козаки поводяться з населенням погано; б'ють жидів, ображають населення.
По дорозі від Київа до Кожанки знаходиться одна кубанська сотня і бронепотяг „Вітязь", котрий
вночі стоїть на ст. Дарниця, а вдень виїздить на Фастів і Кожанку. Від Кожанки до Попельні невт-
ральна смуга, де військ ніяких немає. Кубанці зазначають, що битись з українцями вони не будуть.
В Київі старшини кубанці кажуть, що в скорому часі буде напевно розрив кубанців з добровольцями
(це знаходить також підтвердження і Київських газет).
Бойові успіхи добровольців на північ від Київа невеликі. Та частина війська, котра стоїть від Ве-
ресчі до Козельця і досі стоїть, не придпринимаючи ніяких активних дійствій. Від Бахмача
большевики потіснили добровольців до Ніжина, де зараз і йдуть бої. Провірка документів осіб, котрі ідуть
до Київа і з нього, у добровольців поставлена дуже погано, часть зовсім не запитують. Настрій
селянський на правому боці цілком прихильний до Директорії; селяне вороже ставляться до мобілізації
об'явленої Денікіним, і не дають людей, а також не підвозять продуктів до Київа. На лівому боці
трохи становище інше. Полтавська губернія дає продукти для Київа і дозволяє у себе провадить
мобілізацію, це тільки пояснюється браком інформації на лівому березі. На це треба звернуть особливу увагу.
Контр-розвідочний відділ добровольчої армії в Київі поставлен дуже добре, працюють в ньому
старі агенти царських часів. Спочатку ловив тільки большовиків, а тепер звернув увагу на українців.
Начальник Закордонного Відділу,
ОТАМАН /Шаповал/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 118. -Арк. 49. Машинописний оригінал.
№90
Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського
до Начальної Команди Галицької армії з проханням jyui координації бойових дій
обох армій розпочати 12 жовтня наступ 3-м Галицьким корпусом
на Христинівському напрямку
11 жовтня 1919 р.
Зі штабу Наддніпрянської армії 382 Белов 11, 12, 45, НКГА Вінниця
Вчора 10 жовтня добровольці продовжували наступ на фронті Волинської групи, потіснили її і
заняли фронт Ободовка-Цибулівка-Вел. і Малі Крикливці-Христище. Стомлена і дезорганізована мно-
годневними боями Волинська група зможе затримати ворога ще на протязі 12 жовтня. Склавшаяся
обстановка настійно вимагає перехода в наступ Наддніпрянської армії вже 12 жовтня, а тому прохаю
розпорядження для координацій акцій про переход в наступ 3 Гал. корпуса теж 12 жовтня, м.
Жмеринка 11/10 1919 року 12,40хвил. Ч. 02591
Командарм Наддніпрянської отаман Сальський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - On. 1. - Спр. 270. -Арк. 49. Телеграфна стрігка.

Документи
383
№91
Донесення по прямому дроту
командира дністерського загону білогвардійців
генерала А. Розеншільда-Пауліна командуванню військ
Новоросійської області ЗСПР про бої загону
з українськими військами та захоплення ст. Рудниці
11 жовтня 1919 р.
Овсянников: Сообщите кратко новые данные за сегодняшний день.
Розеншиль д-П а у л и н: Приветствую Вас. Мне была дана задача активной обороны, когда
я находился на линии Чечельник-Ивашково-Кодыма-Баштанов. Эта линия весьма неудобна для
ведения операции, так как перед фронтом находятся почти сплошные леса. Кроме того, нами только
что были разбиты вторая и четвертая дивизии противника, находившиеся перед фронтом и части
его первой дивизии в районе Стратиевка-Чечельник-Вербка. На смену первых двух явилась свежая
девятая дивизия, имевшая значительную артиллерию и второй полк, который считался одним из
наилучших петлюровских. Эта дивизия была поддержана на своем правом фланге конницей известного
Аркаса. Я решил, ведя активную оборону, то есть не выходя из пределов известного района, разбить
и этого неприятеля и выйти вперед, чтобы занять более выгодное исходное положение для
дальнейшей борьбы. С этой целью я решил захватить узел железнодорожных путей у станции Рудница и
высоты по линии Городище-Ставки-Христинище. Эта задача мной была достигнута вчера, при чем
9 дивизия противника совершенно разбита и остатки ее отброшены на север. В течении следующего
дня происходила некоторая перегруппировка частей, имевшая целью большего удобства
дальнейших действий. К тому же, утомление частей вследствии безперерывных боев против превосходящего
противника вызывает необходимость дать отдых на вышеуказанной линии предполагаю оставаться
впредь до получения новой задачи, при этом прошу довести до сведения командующего войсками
мою настоятельную просьбу прислать предварительно обещанное мне подкрепление, то есть еще
несколько орудий, пулеметов и тысячи колонистов, а также аэропланы. Все это необходимо, ибо ряды
сильно поредели в течении сегодняшнего дня. Опрошено несколько пленных, а также вернувшихся
из плена новороссийцев. Они показали, что 25 сентября на станции Вапнярка находился штаб их
запорожских дивизий. Некоторые говорили, будто Запорожская группа предполагает принять бои под
Вапняркой, но двое утверждали, что у них главное стремление овладеть Одессой. Прошу ходатайства
о скорейшей высылке обмундирования и обуви, так как начались дожди и холода, и очень много
больных, выбывающих из строя. Части тают. Нет ли у Вас каких-нибудь вопросов? Относительно
четвертой дивизии мы сегодня получили телеграмму, что штаб 4 дивизии прибывает в Христиновку.
Я со штабом перешел сегодня утром в Кодыму. Относительно 4 дивизии противника забыл сказать,
что по словам прибывших из Жмеринки новороссийцев, остатки этой дивизии отходили малыми
группами в полном беспорядке и что фактически этой дивизии больше не существует. [...] фланг
в левый нашей 4 дивизии. Она занимает линию Бершадь-Ялонец-Чечельник-Куреневка-Вербка
наши заставы. До свиданья.
Овсянников: Всего наилучшего.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Д. 139. -Л 79-96. Запне телеграфної розмови.

384
Ммамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№92
Постанова Палітбюро ЦК РКП(б)
про умови угоди між урядом УНР та Радянською Росією
Мін спільної боротьби проти Денікіна
11 жовтня 1919 р.
К протоколу от 11/Х к пункту 2 Совершенно секретно
Постановление Политбюро
1). Соглашение с Петлюрой, как политическое, так и военно-техническое, признается
желательным.
2). Соглашение это, в целях компроментации Петлюры перед Антантой, должно быть гласным.
Однако, не ставить этого ультимативно (Это не касается условий военного соглашения).
3). Военное соглашение заключается на основах, выработанных Реввоенсоветом Республики.
4). В случае, если Петлюра потребует политических переговоров, как условие военного
соглашения, от них не отказываться, предлагая ему заключить военное соглашение (и прежде всего
перемирие) немедленно.
5). Все переговоры вести как соглашение с буржуазией угнетенной нации против великорусского
монархизма и империализма.
РГАСПИ. -Ф.17- On. 163. -Д. 10. -Л 2. Оригінал.
Опубліковано: Польско-советская война 1919-1920
(Ранее не опубликованные документы и материалы). -Ч. І. -М., 1994. - С. 30-31.
№93
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про перебіг боїв військ армії з білогвардійцями
12 жовтня 1919 р.
Волинська група
В 4 години ворог, обійшовши ліс на півночі м. Крикливці, із півночі вдарив на Попелюхи
по 3-му полку, котрий відійшов до Жидівки. На других відтинках спокій. До 16 годин на фронті
групи без змін. 1 і 2 дивізії скінчили зміну 9 дивіз. 13/Х ранком наказано вести демонстративний
наступ на її участку [ч. 03274, ч. 03278, ч. 03281].
Запоріжська група
Ніч пройшла спокійно. Дивізія на марші згідно депеші 0538/а. [В] 8 год 3 дивізія збила смілим
ударом ворожу кінноту і зайняла Буда і висоту 164, що на дорозі Гордієвка, Бирлівки. В 10 годин
з боєм зайняла Демидово і веде наступ на хутор Попов і Баланівку. Ворог відступа на Баланівку.
6 дивізія. Частини заняли Ободівку, ворог частиною відступив на Бершадь, а частина наЖабокричку.
В 11 год. 30 хв. частини 8 дивізії заняли Чаботарку-Цибулівку і Соколівку. З дивізія під ураганним
гармат, вогнем заняла к 20 год. Баланівку, хутор Попов, захоплено 14 полонених. 6 див. частини
к 20 год. 40 хв. заняли Жабокричку, ворог відійшов на Чечельник. 7 дивізія прибула в Могилів.
1 полк вЯругі [ч. 05.../а, ч. 0539/а, ч. 0540/а, ч. 0541/а, ч. 0543/а].
Київська група
Ніч пройшла спокійно. Частини групи кінчили перегрупировку і в 10 год. перейдуть в наступ.
К 16 год. 5 дивізія вийшла налінію Ілубочек-Михайлівка, частини 12 дивіз. зайняли Соболівку
Антонівку. Бригада УСС заняла Слободу Тишковецьку, Грузьке, м. Кіблич і Огієвку. 2 ворожих потяги
ведуть бій з нашими бронепотягами на захід від ст. Кіблич; до м. Соболівці підходила ворожа
розвідка. К 23 годинам 12 дивіз. заняла Орлівку, Велику Мочулку. Бригада УСС після впертих боїв заняла
с. Тишківку, Мітків і Карабілівку. У села Тишківка встановлена злука з 3 галицьк. корпусом [ч. 474,
ч. 475, ч. 476].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 157-157зв. Засвідгена копія.

Документи
385
№94
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті війеьк армії та наступ 3-го Галицького
корпусу проти білогвардійців
12 жовтня 1919 р.
Операт. звіт 12.10.19 год. 17
На фронті 1 і 11 корпуса спокій. 111 корпус продовжує наступ і осягнув лінію Цибулев, ст. Монас-
тирище, Ревухи. В районі Бузовка стверджено сильніші відділи ворожої кінноти.
НКГА
оп.ч. 6300/11
/Шаманек/
UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 2 - Спр 124. - Арк. 34. Оригінал.
№95
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про результати наступу 3-го Галицького корпусу проти
білогвардійців 12 жовтня 1919 р.
13 жовтня 1919 р.
Начальна Команда Галицької Армії On. 6320/I
ч. 487 13/Х 19 год. 9-20
13/Х 12-30
Наступ третього корпуса дійшов вчора до лінії Цибулів-край ліса на північ Монастирище-
Половинчик-висоти, що безпосередньо на захід від зал. ст. Монастирище-Слободище.
Ворог боронився всюди дуже уперто, і передовсім переводив він численні протинаступи своєю
кіннотою. Через те гальмовано передовсім наступ 14 бригади на полудневім крилі.
На північнім крилі викинула наша кінна бригада ворожу піхоту та кінноту з Жуляк та захопила
в бою село Кривчунка. Зараз забезпечує згадана бригада на згаданій лінії.
Із резерв переходить сьогодні: п'ята бригада в район Лукашівка-Юшковці, дев'ята бригада
в район Балабанівка-Франтівка.
Наступ сьогодні продовжується з метою занята Монастирище.
При першім корпусі ніяких подій, при другому корпусі появився большевицький відділ в силі
около тисяч багнетів, триста шабель в районі Чуднова і говорить про себе, що він немов б'ється
проти комуністів.
Цих антикомуністів ввізвано опустити згаданий район та марширувати на Житомир, що вони
обіцяли перевести. На случай потреби ужиється сили і в тій цілі вислано сьому бригаду на Чуднів.
НКГА
оп. 6320/1
/Шаманек/
ЦДАВОУкраїни. - Ф. 2188 - Оп. 1. - Спр 274 -Арк. 81-82 Оригінал.

386
Мтамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№96
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про відбиття частинами 3-го Галицького корпусу контрнаступів
противника в районі Оратів-Монастирище
13 жовтня 1919 р.
ч. 523 13.Х.19 16-50
На фронті III корпуса намагався ворог через цілий день протинаступом поправити свою
ситуацію. На загал всі наступи відбито, тільки на північнім крилі успів неприятель занята Кривчунку
та Шуляки, а відтак в дальшім наступі також і Яцковиці. В тім напрямі здаєсь вже проти наступ нашої
п'ятої бригади у Лукашевки в току.
Надзвичайно тяжкі наступи мала передовсім друга бригада до поборювання, яка стоїть зараз
на фронті Цибулів-Антоновська Слобода-висоти між Половинчик а Шабастовка.
[В]осьма бригада стоїть незмінено на висотах, що сей час коло зал. ст. Монастирище та на
полудневий схід від Россоховати, 14 бригада з нею в злуці біля Слободище.
Дев'ята бригада до вечора мабуть перейде в район Подвисоке-Франтовка.
Намір: справити перше ситуацію на лівім крилі, а відтак продовжити наступ при введенні
і дев'ятої бригади.
На фронті І і II корпусів та групи СС спокій.
НКГА
on. 6320/III
Шаманек.
U4ABO України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 274. -Арк. 83-83зв. Засвідгена копія.
№97
Оперативний звіт штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР
про бої з білогвардійцями в районі Чечельник-Бершадь
13 жовтня 1919 р.
Запоріжська група
Ніч пройшла спокійно. В 13 год. помічено скупчення великих сил ворога вздовж залізниці
Французька Христище, а тому прошу дати в наше роспорядження 2 полки 7 дивіз. /ця забезпечення
правого флангу групи в районі Мясковка Ольшанка. До 16 год. частинами 8 див. занято Тарканівку.
Кінна [бригада] та 6 див. заняла в 15 год. Ялонець, піші частини на марші на Чечельник-Ольгопіль.
З дивізія, перейшовши в наступ, вії годин заняла Берлівку; ворог оказує страшенний опір, переходив
З рази в контрнаступ з піддержкою біля 10 гармат. 2 контрнаступи збито, після третього 3 Залізна
дивізія остановилась на лінії: опушка ліса між Верховкою і Войтовкою; при занятті Войтовки
захоплено 2 кулемети і полонені. Частини 8 див. після 14 годин заняли Павловку [ч. 0312/13, 0547/а].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 157зв-158 Засвідгена копія.
№98
Розпорядження Штабу Головного отамана
командувачу армії УНР полковнику В. Сальському
ознайомити війська з засобами протитанкової оборони
13 жовтня 1919 р.
Із Штабу Головного Отамана 390, бз сл 13/10, 18.35, тільки НКГА
Жмеринка командуючому Наддніпрянською Дієвою Армією В[і]н[ни]ц[я] командуючому
Галицькою армією. З київських часописів відомо, що добровольці вживають проти большовиків

Документи
387
на напрямку Київ-Житомир танки. Прошу попередити про це війська, щоб можливе появлення
перед ними танків не було несподіванкою, а також ознайомити війська з засобами противодії танкам
з нашого боку. Кам'янець Под. 13 жовтня 18 год. ч.оп. 1088.
Начальник Штабу Головного Отамана отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 120. -Арк. 46. Телеграфна стрігка.
№99
Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського
до Начальної Команди Галицької армії з пропозицією
прискорити темп наступу 3-го Галицького корпусу
13 жовтня 1919 р.
Із штабу Наддніпрянської, 507, БЗ СЛ 13, 19,45 Д. негайно, тільки НКГА
НКГа ВНЦ К/О, начштабу Головного Отамана. Третьому Галицькому корпусу поставлено
завдання просунутись сьогодні вперед, взагалі не більш 5 верстів. Рахую необхідним зазначити, що
при начатій нами офензиві тільки рішучий наступ і швидкий маневр дадуть змогу розбить
численно сильнішого нас ворога, бо в противному разі він встигне перегрупіроватись і стягати резерви,
м. Жмеринка, 1310, 19 року, 19 год. ч. 02636
Командарм отаман Сальський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 2. - Спр. 120. - Арк. 35 Телеграфна стрігка.
№100
Телеграма командувача військ Новоросійської області ЗСПР
генерала Н. Шиллінґа до ставки головнокомандування
з проханням надіслати до Одеси свіжі поповнення мобілізованих
з Росії чи лівобережних регіонів України
13 жовтня 1919р.
5/Х - 19 г. Таганрог Начштаглав копия Дегенглав
Одесс. 15/1795
к.с. Наследова
Изт.Теот. З №93/023512, 78, 1/Х, 21,22
Последние бои и наступившие холода значительно ослабили части. Штавойском принимаются
меры пополнения частей путем привлечения добровольцев и мобилизации, но в связи с брожением
в тылу приток Добровольцев значительно уменшился и мобилизация не дает надежный контингент
для оставления частей области. В виду изложенного прошу прислать в Одессу пополнений из других
регионов с тем, чтобы часть мобилизованных Новороссии взять на Запбатальоны в распоряжение
вне Новороссии и направить на другие фронты. О последующем прошу телеграфировать.
Одесса 30 сентября 023512 Шиллинг
Верно:
Дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 32. -Я. 29. Засвідгена копія.

388
Мтамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№101
Наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії
про залучення до операцій проти білогвардійців у районі Христинівки
головних сил Галицької армії
14 жовтня 1919 р.
Вінниця з Штаголта 397, 14/10, 12 Тільки Вінниця
НКГА Вінниця штадарм
Кам'янець дня 14 жовтня 1919 р.
ч. оп. 1098 Положення в районі на північний захід від залізничного вузла Христинівка
вимагає залучення головних сил Галицької армії на її південнім крилі. Ввиду положення на большевиць-
кім фронті можна забезпечити Бердичів та Козятин тільки слабими силами, а узискані в сей спосіб
частини ужити після повзятого наміру. До сего приказується: група ген.-чет. Кравса має тимчасово
залишити дальший наступ, має однак постійно приковувати ті ворожі сили, які стоять против неї.
Особливу увагу належить звернути на постійну і певну звязь з бригадою УСС. 10 і 6 бригаду
належить перевести поза ліве крило групи ген.-чет. Кравса. Забезпечення відтинку Чарнорудка-Ружин
перенести на 2-й корпус. Чимскоріше належить перевести одну цілу бригаду 2 корпусу як резерву
корпуса до Казатина. Переведення зголосити. Відходить до НКГА і до відома штадарму.
Ген.-кварт. Курманович.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 273. -Арк. 12-12зв. Телеграфна стріта.
№102
Телеграма штабу військ Новоросійської області ЗСПР до ставки
головнокомандування з повідомленням про загрозливе становище
на українському фронті та проханням залишити у підпорядкуванні
командування військ краю 5-ту піхотну дивізію
15 жовтня 1919р.
2/10 3-40 Оперативная вне всякой очереди № 3 передать
Одес. 2/1725 немедленно
к.с. Курбанов ИзТеотЗ№03[...]23822 воен. б. с 2/10 0-45
Одесса передает в Таганрог, Киев
Срочно вне очереди и Черкассы вне всякой очереди
Таганрог Наштаглаву Киев Наштавойск Черкассы
Комкор 2 Христиновка Начдив 4
[На] фронт[е] войск области обстановка создалась тяжелая, так как второй день противник в
значительно превосходных силах атакует по всему фронту. Ввиду изложенного Командвойск
притягивает [на] фронт 2-й Таманский полк, который направлялся в Днепровский уезд для борьбы с бандами,
и Таганрогский полк, который находился в период незаконченной борьбы с бандами в Херсонском
и Елисаветградском уездах. Последние сведения фронта указывают на начавшийся отход некоторых
частей войск, между тем получен приказ комкора 2 о немедленном отводе с ст. Цветково и дальнейшей
переброски к Белой Церкви 5 пех. див., действовавшей в группе генерала Слащева на гайсинском
направлении. Командвойск учитывает, что генерал Промтов, ориентированный об обстановке фронта
войск Новообласти, мог отдать указанный приказ лишь ввиду, по-видимому, исключительной
обстановки под Киевом, однако ввиду так же исключительной обстановки на фронте войск Новообласти
и нахождения сей 5 пехдив в упорных боях, Командвойск спрашивает по сему указаний Главкома
т.к. лишь последний может разрешить вопрос, что важнее - Киев или Новообласть, кои в
одинаковой мере оказались в угрожающем положении. Одесса 2 октября 0 ч. 15 мин. 023522 Чернавин
Верно: дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 32. -Л 6-7. Засв/дгена копія.

Документи 389
№103
Оперативні накази і розпорядження командувача армії УНР
полковника В. Сальського військам армії про ведення бойових дій
проти білогвардійців
15 жовтня 1919р.
Накази Командарма
Для забезпечення лівого крила і тилу Волинської групи в складі 1,2 і 4 дивізій скупчитись
в районі 1,4 див. Брацлав-Райгород-Мачуха, 2 див. Ладижин-Губник, забезпечувати ліве крило
Київської групи і тил армії. 9 див. по зміні зосередити[сь] в резерв в Княжопіль. Рух почати 16
жовтня. Запоріжської групи: преслідувати ворога на далій лінії Писаревка-Кодима-Ольгополь-Луговая
і завше мати дивізіїїотовими для контрманеврів. З див. скупчитись в районі Генріховка-Красноселка
для забезпечення правого фланга Київ, групи і тилу. Переходе в підлеглість командарма. Київської
групи: вести 16/Х контрнаступ і вийти на лінію Теплик-Рим. Групи СС - оказати своїми
частинами допомогу 20 полку, оперуючому в районі ст. Комарівці проти повстанців, коли він звернеться
до вас за допомогою. Ком. Волинської групи к 16/Х представити відомості: 1) які трофеї захоплені
частинами групи; 2) які частини ворога знищені, які відступають; 3) з яких частин взяті полонені
[ч. 02645, ч. 02651, ч. 02644, ч. 02653].
ЦДЛВО України. - Ф. 3172. - Он. 3. - Спр. 43. -Арк. 159зв. Засвідгена копія.
№104
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про отримання частинами 3-го Галицького корпусу ворожого
наступу в районі Оратїв-Дашів
15 жовтня 1919 р.
Начальна Команда Галицької Армії ч. 628 15/Х 19 16.50
Юз
шна 15/Х 17-40
1,2
Ситуація 12 год. пол.
Ворог продовжує наступ на середину і праве крило групи ген. Кравса. Дев'ята і друга бригади
відбили кількаразові наступи сильної ворожої кінноти і піхоти. їх куріні борються знаменито мимо
великих втрат. Вкінці треба було обі сі бригади відтягнути на лінію ст. Оратово-Стріжаково, Бабин.
8 бригада держиться на західнім березі річки Соб, на лінії Кальник-Коміївка, 14 бриг, дальше на
полуднє аж в околицю Карбовки. На північнім крилі відтягнено п'яту бригаду без ворожого натиску до
Лопатники. Кавалерійська бриг, остає в Животові-Животовці. 10 бриг, з першого корпусу в поході
з Погребища в район Плисків-Чернявка, 6 бриг, в марші з Чернорудки в район Ружина. 4 бригада
другого корпусу обняла охорону Чернорудки. 7 бриг, з причини трудного положення на залізниці,
відійшла доперла першим транспортом з Бердичева до Козятина і збиралась там як запас другого
корпуса. Третя бриг, охороняє район Бердичева.
НКГА
on. 6360/IV
/Шаманек/
UMBO України. - Ф. 2188. - On. І. - Спр. 273-Арк. 35-35зв. Оригінал.

390
/Иихай/io Ковальчук Невідома війна 1919 року
№105
Директива Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про ліквідацію ворожого
прориву на Брацлав
15 жовтня 1919р.
З Штабу Головного Отамана.
462. 15 жовтня 1919. год. 19. хв. 25.
Тільки НКГА Винниця Штадарм Жмеринка
Заходить небезпека, що удачні ворожі акції в напрямах Брацлав-Івниця знівечать не лише
значні успіхи Наддніпрянської Армії, але також що ворогові удасться відокремити остаточно обі Армії.
Галицька Армія має отже за всяку ціну унеможливити прорив. Щоби узискати потрібні до цього сили,
сконцентрувати 2 корпуси на полудневім крилі Галицької Армії. На дотеперішнім фронті оставити
лише наблюдательні стежі. Дивізію корпуса СС з Полонного перевести сей час як резерву Головного
Отамана в район Жмеринка. Другу дивізію залишити в Шепетівці. В районі Полонне полишити лише
кінноту. Галицька Команда зверне спеціальну увагу на правильне функціонування вивідної й роз-
відчої служби в дотеперішнім большевицькім фронті. Отцим полагоджується оп. ч. 6360 і 6368
Гал. Команди.
Ч. 346/оп. Штадарму. Відходить до обох Команд Армії Оп. ч. 1118. 15/Х. 19. Ген. Кварт.
Курманович.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. І. - Спр 273. -Арк. 85. Засвідгена копія.
№106
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про бойові дії 3-го Галицького корпусу проти білогвардійців
та втрату боєздатності частинами корпусу
16 жовтня 1919 р.
Ч. 687 16/Х. 16-20
Винниця, 16/Х. - 15 год.
Ворог продовжував сьогодня свої наступи, головно в районі коло та на південь Улинець.
Ш-ий Корпус, що внаслідок дотеперішніх тяжких боїв має незвичайно великі втрати, та ледве чи
посідає яку силу опору. Особливо має це місце у находячихся на полудневому крилі 8-ій і 14-ій бригадах.
Останки 14-ої бригади відступили перед напором ворожої кінноти та на фірах підвезеної піхоти
аж під Рачки (7 кілометрів на північний схід від Немирова), а частини 8-ої бригади до Войтовець-
Потока. 2-гу бригаду відтягнено на фронт Іванки-Павловка. 5 і 10 бригади мали сьогодня спокій.
10-та бригада має перейти сьогодня в Липовець, 6-та бригада вивагоновується доперва у Погребища.
Другий корпус в марші залізницею після диспозиції.
НКГА
On. 6390/IV
Шаманек, полк.
штадарм надав.
16/Х 19-35
/підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 2. - Спр. 117. -Арк. 10. Засвідгена копія.

Документи
391
№107
Розмова по прямому дроту між штабом Дієвої армії УНР та Начальною Командою
Галицької армії про план наступу основних сил Галицької армії
проти білогвардійців і залучення 2-го Галицького корпусу
до операцій в напрямку на Брацлав-Райгород
16 жовтня 1919р.
Штаб Дієвої армії: Дуже прошу передать для докладу командарму ідею вашого наступу.
Коли буде переведен, в якому напрямку, якими силами, крім того, командарм дуже прохає, яке
завдання ставиться на завтра частинам Вашого правого крила?
Начальна Команда Галицької армії: На приказ шефа штабу передаю слідуюче
предположения для наступу. По скупченню всіх трьох бригад другого корпусу в районі Вороновиці,
що 20 верст на південний схід від Вінниці, що може наступити не раніш післязавтра, а може ще
на день пізніше. Предположено перейти цими трьома бригадами в наступ вздовж Буга в загальному
напрямі на Брацлав і Райгород. Рівночасно буде зміцнено ліве крило, поведе наступ через Іллінці
в напрямі на Гайсин. Наразі одначе трудно сказати, в якім напрямі буде вестись головний удар, по-
заяк положення ворога на нашім фронті ще не ясно з'ясовано. На сьогодні частям групи Крауса дан
приказ утримувать займаєме становище [...] відомості про становище на правому крилі не відмов
передати нам. Звісно тільки, що 14-а бригада з одним курінем займає Рачки, що в 8 км. на схід
від Немирова, про два куріні цієї бригади нема жодних відомостей, в якім напрямі відійшли, й де
находяться. Про ворога в районі Сітковци і Брацлава також немає відомостей.
Штаб Дієвої армії: Дуже вдячний. Всього найкращого.
Начальна команда Галицької армії: Поважання.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 117. -Арк. 16-16зв. Телеграфна стрігка.
№108
Наказ Начального вождя Галицької армії генерала М. Тарнавеького
про вжиття заходів для боротьби з падінням бойового духу та виявами
паніки з боку окремих представників командного складу
16 жовтня 1919 р.
Винниця 16/10 1919
Зі всіх звітів мав я нагоду бачити, як бадьоро і з яким пожертвуванням боролись частини
третього та першого корпуса проти всіх наступів сильного та хороброго ворога. З найбільшим
признанням мушу піднести героїчне відбиття численних атаків Добровольчої кінноти нашими стрільцями
і стверджую, що хотя й кілька кратна перевага трьох ворожих дивізій змусила слабі галицькі частини
поки що до відвороту, та все ж таки се сталось по незмірно великих і кревавих неприятельських
втратах. З другої сторони однак, мушу, на жаль, замітити, що не все перейшло так, як я цего ожидаю
від моїх військ і підчиненних команд: деякі штаби за скоро полишили своє становище, а передача
звітів утомлених військ відбувалась і по вищим командам без критично, деінде навіть панічно і без
попереднього трезвого обдумання. Надходячі підмоги давають надіятись, що бої вкоротці випадуть
на нашу користь, на всякий случай однак жадаю від підчиненних штабів критично приймати звіти,
наспівші прямо з гарячки битви і утомлення відвороту, приказую всім командам обов'язки свої
виконувати ревно і як слід, а не покидувати своїх частин в менті, в яким ті найбільше потребують проводу.
Від всіх корпусних командантів ожидаю сей часового і особистого впливу в тім напрямі і думаю, що
в боях, які тепер стоять перед нами, не прийдеть[ся] мені вже заряджувати судових доходжень за таке
поступування. Оголосити всім старшинам, а першу часть і стрільцям. Іде до всіх корпусів.
НКГА
оп. 6401 Тарнавський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 2. - Спр. 118 -Арк. 2-5зв. Засвїдгена копія.

392
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№109
Оперативні накази та розпорядження
командувача армії УНР полковника В. Сальського
про перегрупування війеьк армії
16 жовтня 1919 р.
Накази Командарма
Начальнику Авіаційної школи: школі вивантажитись в Винниці [ч. 02664].
Комгрупи СС - групі СС по прибутті в Жмеринку розташуватись в районі Ярошенка-
Ворошиловка-Жуковці і переходе в резерв Головного Отамана. Волинської групі 17/Х скупчитись
в зазначений район для захисту переправ на Бугі по лінії Ладижино-Райгород-Браплав. Як кіннота
ворога переправилась на правий берег Буга, то атакувати і відкинути на лівий берег; 9 дивізії в 2
перехода скупчитись в Тульчин в мій резерв. Запоріжської групі в 2 перехода перевести полк Чорних
запоріжців в район Шпиков, на схід від Рахни в роспорядження Начдіва 7 [ч. 02665].
7 Запоріжської дивізії, залишивши один полк в Могилеві і один полк (Мазепинський) в ешелонах
в Жмеринці, а решту в Рахнах і дивізія складає армійський резерв [ч. 02663].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. -Арк. 160-160зв. Засвідгена копія.
№110
Директива Штабу Головного отамана
командувачу армії УНР полковнику В. Сальському
про призупинення наступу на балтському напрямку
та завдання армії захищати Жмеринку і Могилів-Подільський
17 жовтня 1919 р.
Із Штабу Головного Отамана Ч. 522, 17/10, 12,40, д. таємно. Військова тільки НКГА
Командарму Наддніпрянської. Зразок Начально Галицької Команді
Енергійне просовування ворога в напрямку на Винницю, Брацлав не дає можливосте Галицької
армії на деякий час встановити власними силами загублений зв'язок з Наддніпрянською армією.
При таких умовах Наддніпрянська армія повинна, тимчасово відмовившися від наступу, напрягти
всі зусилля до виконання основного завдання: захисту Жмеринки та Могиліва-Подільського і
одночасно шукати енергійно зв'язку операцій з Галицькою армією в загальному напрямку на Винницю.
Для цього в розпорядження командарма тимчасово передаються частини групи СС, що
перекидаються зараз до Жмеринки. Треба вжити всіх заходів до прискорення цієї перекидки. Про скупчення
військ біля Жмеринки прохаю мене повідомляти щоденно. Кам'янець-Под. 17 жовтня, 12 год.
ч.оп. 1[...]4
За відсутністю Головного Отамана, отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 119. -Арк. 10-Юзе. Телеграфна стрігка.

Документи
393
№111
Наказ Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про використання
більшовицьких частин, що переходять на бік української армії,
для наступу на запілля білогвардійців
17 жовтня 1919 р.
З Штаголта, ч. 524, 17/Х, д. негайно
НКГА Винниця
Українські більшовицькі частини, що намагаються перейти на наш бік, належить вжити до
наступу на фланк, зади добровольців, в напрямку через Козятин на Гайсин, повідомивши про це штаб
Дієвої.
Кам'янець, дня 17 жовтня 1919
ч.оп. 1143, за ген кварт Долежаль.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 119. -Арк.. 2. Незасвідгена копія.
№112
Оперативний звіт
штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про наступ білогвардійських частин
на Бранлав та вихід до Бугу
18 жовтня 1919 р.
6/10 1919 г. Генквармглав. Копия Ека-дар походному атаману
Бортновская Дарница Генквармвойск. Черкассы Наштакор 2
Севастополь комфлоту Херсон губернатору
ТеотаЗ№467 75 5 12 05 срочно
ОПЕРАТИВНАЯ карта 10 верст группа ген. Слащева продолжает наступление в западном
направлении, причем правофланговая часть направлена на Брацлав, а все остальные части группы
подходят к реке Буг. Наш бронепоезд занял жел. дор. переправу на Буг у Губника. На фронте ген. Розен-
шилад-Паулина перестрелка разведывательных частей. Одесса 5 октября 11 час. 45 мин. №41512.
Полковник Даровский.
Верно: дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1 -Д. 32. -Л 33 Засвідгена копія.
№113
Директива Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про ліквідацію ворожого
прориву у районі Брацлава та відновлення оперативного
зв'язку з Дієвою армією УНР
18 жовтня 1919р.
З Штабу Головного отамана 578. 18/Х. 18/20
Тлк НКГА
Дуже негайно НКГА Винниця штадарм Жмеринка ч.оп. 1173
Оскільки тут можна на підставі скупих звітів зорієнтуватися в ситуації, то в проривнім районі,
Брацлав-Печора-Немирів находиться слаба, але зате дуже діяльна і рухлива ворожа група. Дальше
скріплення ворожих сил в прировнім районі зі сходу, зі згляду на заняття Київа большевиками,
неправдоподібне. Сей здогад подтверджує звіт НКГА до ч.оп. 6410/4, після якого ворог залишив ціл-

394
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ковито район Дашев-Юрковці-Іллінці. Зате задля слабої відпорної сили 3 Галицького корпусу треба
числитися з тим, що при дальнішій пасивності зможе ворог посунутися дальше на лінію Винниця-
Жмеринка-Вапнярка, і то тим більше, що Галицькій армії все ще не удалося перевести тривку связь
з лівим крилом Придняпрянської армії і щоби сю вищенаведену небезпеку усунути, треба ворога
негайно побити. Задля сего має Галицька армія по змозі якнайскорше скупчити головні сили на своїм
південнім крилі, наступити на цдершогося ворога в напрямі Брацлава, розбити його й після цього
установити тривку связь з лівим крилом Наддніпрянської армії. Вилучені в цілі забезпечення проти
сходу сили посувати в міру сего як буде поступати наступ за наступаючою групою. Придніпрянська
армія має підтримати наступ Галицької армії і через енергійний напір Волинської групи на Браплав-
Бортники та спинити посування ворога через Буг, до Печори включно. Розмежуючу лінію між
Галицькою і Придніпрянськоюю армією від Брацлава догори аж до Браїлова становить ріка Буг.
Відносно до одночасного і планового переведення наступу мають обі команди армії порозумітися.
Про одержання повідомити, одержують обі команди армії.
Нач. ШГО, отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 134. -Арк. 11-12зв. Телеграфна стрігка.
№114
Директива
військам Новоросійської області ЗСПР
про ліквідацію прориву українських військ
у районі Вапнярка-Бершадь-Кодима
19 жовтня 1919 р.
7/Х
Хрк. 35/99
К.с. Распутнова Христиновку генералу Слащеву Слободка
генералу Розеншильду Ларину копия
Генкварглав Дарницу Наштавойска Черкассы
Наштакор 2
Теота три №1571/023547 воєн. 202 5/Х 12-50
Тлк. Таганрог
Нами заняты Брацлав и Тульчин, где захвачены большие трофеи и много пленных. Противник
на всем фронте отходит. Ставлю задачей вверенным мне войскам разгром группы противника,
вклинившейся в район Вапнярка-Бершадь-Кодыма. Приказываю: 1) Генералу Слащеву продолжить
энергичное развитие преследования, имея ближайшей задачей выход на линию Плисков-Липовеп-
Брацлав-Вапнярка-Ободовка и конечной целью выход на фронт Казатин-Винница-Жмеринка, все
пункты включительно. Иметь в виду, что по выполнении этой последней задачи дивизия должна будет
сосредоточиться в районе Казатина; 2) Генералу Розеншилад Паулину с наибольшей энергией
продолжать наступление, имея ближайшей задачей овладение районом Княжеполь-Марковка-Млетковка
и дальнейшее последовательное овладение узлами Томашполь и Джурина на фронте Шаргород-Мо-
гилев-Подольский. По очищении от противника жел. дороги до Вапнярка бронепоезд "Коршун"
и "Новороссия" передать генер. Слащеву; 3) Разграничительная линия между генер. Слащевым
и Розеншильд Паулином Долюков прежняя и далее Крижополь-Людвиновки-Джурин-Должок-ре-
ка Мурафа до ее истоков, все пункты мя генер. Розеншильд Паулина включительно; 4) О получении
телеграфировать. Одесса 6 окт. десять часов № 023547 генлейт Шиллинг.
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 32. -Л. 47. Засвідгена копія.

Документи
395
№115
Оперативний наказ Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про перехід
основних сил Галицької армії у наступ
проти білогвардійців з 20 жовтня 1919 р.
19 жовтня 1919 р.
З Штаголта. 591 19/Х 12-10 Дуже негайно
НКГА- Винниця
Приказую розпочати обов'язково наступ завтра рано, бо інакше заходить небезпека розбиття
Наддніпрянської Армії.
Кам'янець 19/Х ч.оп. 1188
Отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - С пр. 127. -Арк. //. Засвідгена копія.
№116
Наказ Начального вождя Галицької армії
генерала М. Тарнавеького про неприпустимість
будь-яких виявів паніки чи деморалізації
під час майбутнього наступу
19 жовтня 1919р.
Начальна Команда
Галицької Армії
19 жовтня 1919.
ч. оп.
м. Винниця
По важких боях відтиснув ворог групу генерала Кравса в районі Оратово. Він думає, що її
цілковито побив, оставив проте перед її фронтом лише слабі відділи, відвернувся до неї спиною та ударяє
зараз через Брацлав і Гайсин на Наддніпрянську Армію. Тим часом удалося стяпіути П-гий Корпус
з Бердичева, - а це дає мені можність тепер і з нашої сторони наказати Галицькій Армії удар на тил
і флянк ворога. Цей удар мусить удатися, наколи кождий вповні виконає свій обов'язок та на місці
неоснованого страху перед ворожою кіннотою, що творить одиноку силу неприятеля, запанує спокій
та довір'я до нашого оружжа. Майже все залежить при тім від старшини: Наколи він зі зимною кровію
та спокійно полишиться між своїми стрільцями - тоді і його відділ кріпко лишиться в його руках.
Жадаю, щоби всі команданти до вожда Бригади включно вели свої війська особисто та
кермувати стягами безпосередньо. Не належить терпіти, щоби Штаби відтягалися та полишилися далеко
за фронтом.
Тих, що розсівають паніку, належить на місці розстріляти: за теж належить всеми средствами
задержати дисципліну та безумовний послух. Старшинам і стрілецтву вияснити загальне положення.
Я очікую, що моя Армія зовсім певно сповнить своє завдання.
Начальний вожд Гал. Армії:
ТАРНАВСЬКИЙ, генерал-четар в.р.
Начальник Штаба Гал. Армії
ШАМАНЕК, полковник в.р.
НКГА
Ч. оп. 6450.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 118. - Арк. 16. Засвідгена копія.

396
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№117
Розмова по прямому дроту
начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР
полковника Цепліта з начальником розвідувального відділу
Начальної Команди Галицької армії полковником В. Фідлером
про схему наступу Галицької армії
проти білогвардійців
19 жовтня 1919 р.
Ц є п л и т: Так, просить до апарату полк. Фідлера. Просить начальник оперативного відділу.
Начальна Команда Галицької армії: Мо'мент, если єсть, сейчас попрошу.
Міг обождать. Тут полк. Фідлер.
Ц с п л и т: У апарата полк. Цеплит. Добрий день. Хотя знаю, що ти начальник розвідочного
відділу, все ж таки по наказу командарма звертаюсь до тебе по оперативним справам. Справа в тому,
що становище погіршало. Вчора ворог заняв Брацлав і Тульчин, а сегодня зранку повел рішучий
наступ против Київської групи і примусив комгрупи Київської отвести свої частини на лінію Гордіївка-
Тростянець-Подільський-Демковка. 9 двз веде наступ на Тульчин із района Вапнярки, но надії на те,
що вона відкине ворога, по багатьох причинах нема. Командарм дуже прохає тебе повідомить нас
зараз, чи поведе дійсно завтра наступ Галицька армія. Кали почнеться наступ, якими силами, себто
одной або обоїми ударними групами і в яких напрямках?
Ф і д л є р: Ми маємо наказ НКГА про наступ на завтрашній день, але ж не знаємо зараз, чи не
було змін на протязі дня і не запевнені в тому, що дійсно наступ буде переведений.
Ц є п л и т: Ми з свого боку теж поведем наступ частинами Київської групи, 3, 6 і 9 дивізіями
і одноразовий наступ може дати гарні наслідки. Все? Добрий вечір.
Ф і д л є р: На протягу дня чого, ох, нічого не змінило наших предположена так як в
диспозиції вказується, наступ в дійсності буде переведений. Будь ласка сказати, чим забезпечений район
Рахни.
Ц є п л и т: В район Рахни сосредотачівається вся 7 Запоріжська дивізія при одном кінному
палку і [вона] поведе наступ із района Рахни в південно-східном напрямку, коли ваші частини почнуть
наступ.
Фідлер: Треба рахувати, що район Немирова буде осягнутий не раніш полудня завтра.
Цеплит: Дуже вдячний, всього найкращого. Даю звіт зараз.
Фідлер: Поважання. Момент.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр 134. -Арк. 33, 38 Телеграфна стрігка.
№118
Донесення по прямому дроту
штабу білогвардійської 4-ї піхотної дивізії командуванню
військ Новоросійської області ЗСПР про успішний наступ частин
дивізії проти українських військ у районі
Брацлав-Гайсин-Тростянець
19 жовтня 1919 р.
Штаб 4-й дивизии: Передаю обстановку. После упорного боя 42-й Донский полк в 10 ч.
4/Х занял город Брацлав, захватил запасный полк с командиром и офицерским составом,
комендатуру армии и 18 пулеметов. Донцы продолжают вести бой с группой противника, наступающего
от Тульчина. На фронте 34 дивизии противник под натиском частей 34 дивизии отошел на правый
берег Буга. 133 Симферопольский полк на плечах противника ворвался через мост на правый берег.
135 полк в 14 часов вел бой с противником в районе Бубновка. Противник нес большие потери
под Губником. За время операции [в] Губник и Киблыч взято около 150 пленных. Севастопольцами
в районе Гайсина захвачено 6 пулеметов. Конвоем начдива легкой атакой взята дер. Михайловка, где

Документи 397
захвачен действующий пулемет и взято 26 пленных. Пешей и конной атакой конвоя взята Слободка-
Глубочек, но контратакой противника оттеснен на линию Кладбище. Снова будет атакован Глубочек
и Тростянец совместно с брестцами. По сведениям пленных, Глубочек защищает 13 Гайсинский
полк, в Тростянце стоят три полка пихоты при 7-ми орудиях на фронте 13-й дивизии. За 5-е октября
Виленский и Билостокский полки с неимоверными трудностями по грязи дошли до Джулинка и к
вечеру овладели мостом у Березки, заставив боковой авангард противника отойти к деревне Устье.
Сейчас идет энергичная работа по восстановлению разрушенного моста. Сильная разведка выслана
на Луговое-Осеевка и на Устье-Бершадь. Брестский полк. От Брестского полка две роты высланы
в помощь конвою начдива для овладения переправой у дер. Глубочек. Остальным частям 49-го полка
с артиллерией приказано наступать на Тростянец. На станциях Генриховка-Гайворон и Хощевата
без перемен. Сейчас получил ориентировку от ген. Розеншильда: части его группы перешли в
наступление. Одна сотня таманцев выслана в Песчану для разведки района Каменовата-Ольгополь-
Песчана и далее к северу. Все, если нет вопросов, всего хорошего.
Командование войск Новороссийского края: Спасибо, вопросов нет, всего
хорошего.
РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 139. -Л. 155-157об. Телеграфна стрігка
№119
Наказ диктатора ЗУНР Є. Петрушевича
Начальній Команді Галицької армії здійснювати запланований
наступ Галицькій армії проти білогвардійців у відповідності
з вказівками Штабу Головного отамана
20 жовтня 1919р.
Із Штабу Г.О. 431.-20.13.15. Дуже негайно
Винниця - НКГА
Кам'янепь. лня 20.Х. р. ч. оп. 1214. На ч. 0460/1
Як донесено Н. Кді, ситуація вимагає енергійного скупченого удару головних сил Гал. Армії.
Самозрозуміло, що наступ лише одної бригади не може змінити сеї надзвичайно скрутної ситуації.
Рішення НКГА наступати одною бригадою може потягнути за собою злі наслідки. Прошу проте
повести негайно наступ по мисли штабу Г.О.
Др. Петрушевич
Дешифр.
20/Х. /підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 111. -Арк. 48. Розшифрована депеша.
№120
Наказ Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про негайний перехід сил
Галицької армії в рішучий наступ проти білогвардійських військ
на Немирів-Брацлав для відновлення оперативного контакту
з Дієвою армією УНР
20 жовтня 1919 р.
Із Штаба Головного Отамана ч. 425 - 20 жовтня 1919 год. 11 хвил. 30
Таємно. Тільки НКГА. - Винниця. Штадарм - Жмеринка.
Ворог, скупчивши значні сили проти лівого крила Наддніпрянської армії в районі Тульчин-
Браірав-Гута-Білоусівка, загрожує наступом на Вапнярку і далі на захід відрізує всю Наддніпрянську
армію від Могилева, після чого напевно повернеться всіма силами і проти Галицької армії. Тільки

398
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
негайний, проведений дуже енергійно і без всякої перерви наступ Галицької армії в напрямку на Не-
мирів-Брацлав і далі на південний захід до міцного злучення з Наддніпрянською армією може
виправити наше стратегічне становище. Весь терен на схід і північ від Винниці не має тепер для нас
жодного значення і може бути залишений ворогові без бою, щоб лишень осягнути злуку з
Наддніпрянською армією. Коли цей наступ остаточно не дасться, Галицька армія повинна відходити не на північ,
а на захід, себто на Жмеринку, Бар. 20.Х.1919 Ч. оп. 1208
За Головного отамана Юнаків, отаман.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Cap. 111. -Лрк. 45. Засвідгена копія.
№121
Розмова по прямому дроту
начальника штабу Галицької армії полковника А. Шаманена
з командувачем армії УНР полковником В. Сальським
про узгодження планів наступу військ обох армій
на Брацлав-Тульчин
20 жовтая 1919р.
Ш а м а н є к: Тут полковник Шаманек. Добрий день, пане полковнику. Другий корпус тепер,
здається, осягнув вже район Немирова, так що я надіюсь завтра десь в районі Брацлава форсувати
ріку Буг. Прошу о відповідь, чи 7-а дивізія завтра буде наступати, і в якому напрямку, щоби обі акції
зробити одноцільно?
Сальський: Доброго здоров'я, пане полковнику. Дуже приємно знать про успіхи Ваших
частин. Сьогодні закінчує скупчення сьома дивізія на лінії Рахни-Красноє. В Красноє уже відбув
штаб сьомої дивізії. Чорні запорожці прикривають Рахни з боку Шпиков. Група Удовиченка веде
наступ на Клебапь-Тульчин. Сьома дивізія поведе завтра наступ в напрямку на Печара-Брацлав, як
зазначено в нашій директиві. Також і група Удовиченко, як осягне лінії Клебань-Тульчин, теж лівим
крилом поведе наступ на Брацлав. Київська група сьогодні перегруповується і завтра перейде в
наступ в напрямку на Ладижин-Маньковку. Запоріжці зараз ведуть бої з наступаючими на них з півдня
добровольцями. Повідомте, який район осягнула Ваша ліва ударна група.
Шаманек: Ліва ударна група осягнула, здається, район Омятинці-Юркові, точних звітів ще
немає. Права група тепер власне надіслала звіт, що перед двома годинами занято Немирів. Роз'їзди,
які вислано над Буг, ще звітів не надіслали. З району, що на південь від Брацлава, чути гарматний
вогонь. Прошу повідомить, по якій дорозі завтра буде посуватись північна колона 7-ої дивізії. Все.
Сальський: Ще розпорядження сьомої дивізії нами не одержано, як вона направить свої
полки на указаний рубеж. Як тільки узнаю це, зараз Вас поінформую. Через півгодини Вас про це
повідомлю. Будь ласка, скажіть, чи робе опір вам ворог при наступі - раз, друге, я гадаю, що вашій
лівій колоні треба звернути увагу на своє ліве крило при завтра, щоб з операції з району Гайсина вам
не було якої несподіванки. Все?
Шаманек: Ворог в районі Немирова мав лише одні кавалерійські відділи, які досі опору
не виставляли. Подаю до відома, що наша права колона буде переходити через Буг в районі Залужжя-
Печара. Відносно лівого крила я є Вашої думки і будуть прийняті відповідні міри. Кінець. Є ще що?
Сальський: Залужжя чи Забужьє?
Шаманек: Залужжя.
Сальський: Біля чого воно?
Шаманек: Біля Брацлава.
Сальський: Не можу найти по десятиверстці.
Ш а м а н є к: На північний схід.
Сальський: Розумію тепер. Я гадав би, що треба направить на Брацлав з тилу приблизно через
Чуков на Монастирськоє або в самий Брацлав, бо із Брацлава, де були сконцентровані головні сили
добровсхльців, частина їх направлена на Тульчин, так що Брацлав фає велику ролю. На Печару ж буде
правдоподібно наступати одна з частин сьомої дивізії. Все?

Документи
399
Ш а м а н є к: Головна сила другого корпуса так же йде, як Ви кажете, а цею дорогою - Залужжя -
іде лише західна колона другого корпусу.
Сальський: Ага, зрозумів. Всього кращого. Через півгодини повідомлю докладно про марш
завтрашній сьомої дивізі. Всього кращого.
Ш а м а н є к: Дякую, поважання.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 111. -Арк. 13-13зв. Телеграфна стрігка.
№122
Доповідь
начальника штабу групи Січових стрільців Дієвої армії УНР
полковника М. Безручка про відправку першого ешелону військ
групи на українсько-білогвардійський фронт
20 жовтня 1919 р.
Із штабу групи СС № 488
20/10 21.50 тільНКГА
Жмеринка Наштадарм НА, НКГА Вінниця начальнику Штабу Головного отамана
Кам'янець
О 21 год. 20/10 з Шепетівки відправився перший ешелон військ групи, частина 28 полку СС.
20 жовтня ч. 0885
Нач шт. групи СС
Безручко.
ЦДАВО України. - Ф. 2/88. - On. 2. - Спр. 111. - Арк. 20. Незасвідтена копія.
№123
Розмова по прямому дроту
старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу військ Новоросійської області ЗСПР
полковника Г. Коновалова з начальником штабу 4-ї піхотної дивізії полковником Г. Дуб'яго
та командиром дивізії генералом Я. Слащовим про стратегічну ситуацію,
що склалася на фронті військ області
20 жовтня 1919 р.
Коновалов: Полк. Коновалов у аппарата, там ли полк. Дубяго?
Д у 6 я г о: Полк. Дубяго у аппарата. Здравствуйте, ген. Слащев подходил к аппарату вместе
со мной, интересуется разговором, но сейчас отошел от аппарата.
Коновалов: Добрый вечер. Сейчас командующий вернулся из района Кодыма, куда он выезжал.
Общее впечатление команду юіцего, что противник главной своей массой, при чем наиболее
сильных частей (Запорожская группа) продолжает оставаться в районе Княжеполь-Кодыма-Ободовка,
при чем им заняты Кодыма и Чечельник, где сегодня целый день идет бой. Командующий
настаивает на скорейшем выходе наших частей на линию Вапнярка-Ободовка. Увлечение направлением
на Винницу представляется командующему не вполне соответственным обстановке. Робачевский
[с] тремя ротами выбыл в район южнее Кодыма, при нем два орудия 7-ой батареи. Ему
приказано сменить Туган-Барановского на направлении вдоль железной дороги и продолжать наступление.
Туган-Барановскому с артиллерией приказано выдвинуться в направлении на Студенное-Ольшанка-
Яланец-Томашполь, дабы постепенно создать полное окружение наиболее сильной и наиболее
боеспособной группы Петлюры. Командующий подчеркивает, что его ближайшая задача-это прикончить
указанную группу Петлюры, после чего командующий полагает, что до линии Казатин-Жмеринка
крупного сопротивления он не встретит. Вот все, что я по приказанию наштавойска имел доложить.
Полковник Коновалов. 7 октября, 22 часа.

400
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Д у б я г о: Не отходите от аппарата.
С л а щ є в: У аппарата ген. Слащев. Здравствуйте, Герман Иванович. Приказ ген. Шиллинга для
меня закон, но, вероятно, у вас в штабе неизвестно, что меня атакуют и с севера. Слезы генерала
Розеншильда, мне кажется, несколько преувеличены. Я дерусь на три фронта, пускай остальные
дерутся хоть на один. Сегодня Тульчин и Браплав атакованы с севера и там идут последние резервы
Юнакова. Доложите ген. Шиллингу, что если он мне верит, пусть подойдет к аппарату или приедет
ко мне. Я, как честный солдат, докладываю: вся опасность на севере, а не на юге, победа наша там
же. До личного приказа, хотя и по аппарату, ген. Шиллинга, своих распоряжений не отменю. Атакую
Винницу. Слащов.
Коновалов: Слушаюсь, Ваше превосходительство. Должен добавить, что командующий все
время учитывал необходимость энергичных действий со стороны ген. Розеншильда и посетил фронт
последнего с целью сделать возможным нажим в этом направлении. Лично сопровождал
командующего и докладываю, что такое посещение было крайне необходимо, ибо вялость, нерешительность
и бесконечное кутаторство - вот характеристика действий указанного отряда. Ген. Шиллинг уже
из штаба уехал, но все сейчас доложу штавойску. Если нет вопросов, честь имею кланяться.
С л а щ е в: У меня нет вопросов, но есть доклад командвойск. Герман Иванович, Вам поручаю
передать, что меня, кроме обязанности службы, с ген. Шиллингом связывает дружба и я считаю
обход со стороны Днестра никому не нужным. К Днестру прижму сам. Чем больше хотите успеха, тем
больше дайте мне сил, не затыкайте дырок. Ленту моего разговора передайте Шиллингу. О времени
передачи ленты ожидаю от Вас сообщения. Если Виктор Васильевич с чем-нибудь не согласен, пусть
переговорит со мной лично, я все равно всю ночь спать не буду. Вопрос слишком важный и требует
полного напряжения. Всего хорошего. Слащев.
К о н о в а л о в: До свиданья. Добавляю, что у ген. Розеншильд-Паулина после боев у Рудницы
из пехоты осталось лишь сто штыков, так что это немного смягчает и объясняет его медлительность.
Если бы не прибыл Робачевский, то там ни на что рассчитывать нельзя было бы. До свидания.
С л а щ е в: Не говорите мне о Робачевском. Кто любит плакать, тот всегда плачет. Боже сохрани
Вас верить этому, а лучше справьтесь у интенданта, сколько на довольствии сейчас и требует
мужества. Поэтому я и обращаюсь к ген. Шиллингу и только лично от него или ген. Чернавина приму
изменение моих действий. До этого, доложите им, считаю, что нужно атаковать на севере во чтобы
то ни стало и прислать мне все, что у вас есть. Я сам поведу в бой.
Коновалов: Слушаюсь,доложу. Все?
С л а щ е в: До свиданья, Слащов.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Д. 139 -А 211-216 Телеграфна стріта.
№124
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про перебіг бойових дій
на уіфаїнсько-білогвардійському фронті
21 жовтня 1919 р.
Запоріжська група
До 9 годин. На фронті групи наші передові частини були вибиті із Чечельника і одійшли на Жа-
бокричку. Ворог зайняв с Білий Камень. В районі Бершаді і Барлевкашли 20/Х уперті бої 6-ої дивізії
з наступаючим ворогом, наслідки ще невідомі [ч. 0582/а].
16 годин. Біля полудня наші частини вели впертий бій з ворогом, який наступав на м. Городище,
але був відбитий. Після 16-ти годин ворог знову повів наступ на Городище, наслідки цього були ще
невідомі [ч. 0583/а].
23 годин. На фронті групи без змін [ч. 0585/а].
Київська група
На правому крилі групи за переправу у Ілубочок і Гордієвку шли уперті бої з переправившимся
ворогом, котрий заняв Гордієвку, а також добровольці наступали від Четвертинівки. Дивізії групи

Документи
401
декілька раз переходили в контрнаступ. Дивізії займають лінію Свінокривда-Шарабанівка [Балачка
начопервідділу з Наштагрупи Київської].
Група полк. Уловилченко
До 9 годин. Частини 9-ої дивізії вчора правим своїм крилом були на вулицях м. Тульчина, але
дякуючи неоднократним обходам ворожої кінноти і відсутності патронів примушена була відійти,
занявши позицію на північ від Самгородка і с Войтівки. Ніч пройшла спокійно. З 3-ою дивізією зв'язку
нема, для зв'язку послана кіннота. Ворог повів наступ і заняв Самгородок і с Журавлівку о 14 год.
Частини 9-ої дивізії займають позицію по залізниці, забезпечуя дорогу в Горішковку і с Вапнярку.
Частини 3-ої дивізії почали перегрупіровку з метою заняти фронт м. Тульчин с Анополь [Балачка
з Начопервідділом і донесення Начдіва Кудрявцева].
До 23 годин. В той час, коли 3-я дивізія вела наступ на Тульчин, 9-а див. не стримала фронт,
відступила на Журавлівку. Ворог зайшов в тил дивізії. Полки 9 див. розсіялись, два полки
приєдналось до 3-ої дивізії. Частини 3-ої дивізії заняли лінію перед с Ліповка. Частини групи назавтра
мають заняти Журавлівку маневром з боку Цаповки і с Вапнярки. Штаб 3-ої дивізії у ст. Вапнярка
[Донесення Комгрупи полк, Удовидченко].
7 л и віз і я
До 9 гол. Сьома дивізія з ранку розпочала наступ в напрямку Брацлав Печора з мстою захопити
лінію Бортники Печори. Ніч пройшда спокійно [ч.о. 460].
16 годин. Дивізія на марші в призначений район [ч.о. 451].
23 годин. На участку дивізії спокійно. Розвідкою чорних запоріжців виявлено, що сс. Печора,
Дашківка. Жабокрич, Торків ворогом не заняті. С Бортники займається невеликим відділом кінноти
кількістью до 15 шабель, до 10-ти піших. Цей відділ нашим роз'їздом був вибитий. Штаб 7-ої дивізії
переїхав у м. Шпіков. В дивізії великий брак рушничних набоїв, рушниць, шинелів, чобіт [ч.о. 498].
Волинська груп а
До 9 гол. На участку групи ніч пройшла спокійно. Наштагрупи перейшов наст. Юрківку. Частини
групи почали скупчуватись в районі ст. Рахни. Частини 1-ої дивізії ведуть бій в районі с Горішковка.
Ворог наступає із Луки Жабокрицької на м. Торків. Групі наказали прикривати залізницю на
Жмеринку. 4-та див. зайняла район згідно директиви ч. 123. 1-ша і 2-га дивізії на марші в призначені
їм райони. 2-й кінний полк передається в роспорядження 3-ої дивізії [ч. 03385, балачка з полк.
Мішковським, ч. 03387].
Група С С
Перший ешелон групи прибув до Проскурова. Другий вирушив із Шепетівки [ч. 03388,
ч. 089021/10].
Гали цька армія
До 10 голини 2-й корпус передовими частинами 7-ої бригади заняли з боєм з відділами ворога
м. Брацлав. Наступ продовжується. Група генерала Кравса продовжує наступ на Каменку і Іллінці.
Частини другої бригади ворог преслідує до хутора Романів [ч.оп. 6490/1, ч.оп. 6490/3].
16 годин. Другий корпус, який заняв було передовими частинами переправи через Бугу Брацлава,
примушений був ворогом відійти на північний берег. Зараз ведеться бій за переправи на всьому
північному берегу від Браццлавадо Райгорода. Головні сили корпуса відтягаються на лівому крилі армії.
У групі ген. Кравса важкі бої у хутора Романіва, який тричі переходив із рук в руки, поки нарешті
не залишився за нами [Балачка Начопервідділу з полк. Фідлером].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. -Арк. 165зв.-166зв. Засвїдтена копія.

402
Мтаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
№125
Директива Штабу Головного отамана
про енергійний наступ сил Галицької армії та Дієвої армії УНР
на Тульчин-Клебань
21 жовтня 1919 р.
Н[а]чальну Команду із Штабу Ілта 682, 21/10, 18, 25
НКГА Винницю, штадарм Жмеринка
Кам'янець / дня 21 жовтня 1919 , ч.оп. 1239, НКГА має ужити всіх зусиль, щоби добутий
успіх збільшити дальшім енергійним і скупченим наступом в район Тульчин-Клебань з найбільшою
старанністю треба дбати про се, щоби задержати взискану вже звяз з Придніпрянською армією.
Команда Придніпрянської армії має поновним наступом групи Удовиченка на Клевань і Тульчин
підпирати з півночі наступ Галицької армії і приковувати по змозі якнайбільш ворожих сил. Відходить
до обох команд армії.
Отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 148. - Арк. 66. Телеграфна стрїгка.
№126
Розпорядження Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про негайне прискорення
операцій Галицької армії на Бранлав з метою ліквідації
ворожого прориву на Вапнярку
21 жовтня 1919 р.
Із Штабу Головного Отамана ч. 686, 63. ОЛ 21/10, 19, 5, тільки НКГА
НКГА Наштарм
Єще раз з натиском зазначується, що загальна ситуація вимагає якнайскорішого,
енергійного і скупченого наступу головних сил Галицької армії через Брацлав на флянку і тил неприятеля,
що продерся на Вапнярку. Забезпечення Жмеринки з сходу остає завданням Галицької армії, бо
Наддніпрянська не роспоряджає тепер /^я тої цілі військами.
Отаман Юнаків ч.оп. 1241, ставка дня 21/10, 1919.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Он. 2. - Спр. ПО. - Арк. 6. Телеграфна стрїгка.
№127
Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про перебіг бойових дій проти української армії
21 жовтня 1919р.
9/10 1919 г. Таганрог Генквармглав
5-50 19/153
Кс Шкальмерская
ИзТеот 3 Добрармии №877177 см. 8/10 20-45
Только Геркварглав и Екатеринодар срочно оперативная
Копию Екатеринодар Походному атаману
Дарница Генкварвойска Черкассы Наштакор 2 Севастополь
Комфлота Херсон Губернатору
Карта 10 в.
На Оратовском направлении наши части с боя заняли ББ Неменка и Бабино. От ст. Оратово нами
ведется наступление на Ильинцы Свистуновку. После атаки противника под Ладыжино Лабинским
полком захвачено 10 пулеметов, 300 пленных с комендантом Ладыжина во главе и много подвод

Документи 403
с телефонным имуществом. 7 октября противник большими силами вел атаку от Хлебани на Тульчин,
отбитую на правом фланге и в центре донцами. На левом фланге района противник занял Кинашево.
Севернее Брацлава колонной противника занят Чуков и по непроверенным сведениям, эта колонна
подошла на версту к мосту через Буг у Брацлава. Во время наступления наших частей от Бершади
к северу противник переходил в контратаку, обходя станцию Бершадь со стороны Пятковка-Ялонец,
отбитую нами резервом и бронепоездом. К северу от Кодыма до вечера продолжался упорный бой
в районе Рыбка, Гоноровка. С остальных направлений донесений не получено. Одесса 8 октября
20 ч. 45 м. 041519 Загенквармвойск Полковник Коновалов.
С подлинной верно:
Дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 32. -Л 64. Засвідгена копія.
№128
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про бої з'єднань армії з білогвардійськими військами
22 жовтня 1919 р.
Операт. звіт 9 год. 22/Х 919.
Група генерала Кравса: п'ята та дев'ята бригада наступають на частини п'ятої Кавказької дивізії
біля Лопатинка-ст.Оратово. Шоста бригада посувається на Бабін, друга бригада запас групи в Іллін-
цях, кінна бригада - Пархомова.
Частини другого корпусу ведуть бій о переправу біля Брацлава, ближчих відомостей немає.
НКГА
оп. ч. 6510/1
/Шаманек/
Ц4АВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. ПО. -Арк. 10. Оригінал.
№129
Оперативний наказ Головного отамана С. Петлюри
про ліквідацію Галицькою армією ворожого прориву
в районі Вапнярки та утримання Дієвою армією УНР
лінії Рахни-Вапнярка
22 жовтня 1919р.
НКГА Штабу Головного Отамана 706. 22/Х 16/30/ ТЛК НКГА військова д. пильно
Команданту армії Наддніпрянської копія п. Диктаторові Західної України, п. Головному
Отаманові, п. Військовому міністрові.
Початий пізно з занадто малими силами, дуже обережний і ще не доведений до рішучого бою
з ворогом, наступ Галицької армії з боку Воронівців і Іллінців на Брацлав, звичайно, не дав до вечора
21 жовтня жодних наслідків. Він не улегшив скрутне становище Наддніпрянської армії і дозволив
ворогові заняти Вапнярку і Журавлеву, що вже безпосередньо загрожує задам Наддніпрянської армії
та Могилеві-Подільському. Звертається увагу НКГА нате, що при сучасних, дуже складних політичних
і стратегічних обставинах будучина Соборної України залежить від призначеної та цілком самостійної
праці обох армій, як Галицької, так і Наддніпрянської. Я ще раз докликую Галицьку армію не тільки
допомогти Наддніпрянській армії в сучасний важкий дш неї мент, але допомогти щиро, від всього
серця з новим напруженням сил. Отже, наказую: Галицькій армії продовжувати енергійний наступ
в загальному напрямку на Вапнярку з метою остаточно ліквідувати прорив ворога в цьому районі
і відновити загублений зв'язок з головними силами Наддніпрянської армії. Друге. Наддніпрянській
армії вжити всіх заходів д,т затримання ворога на смузі Рахни-Вапнярка і /ця скорішого утворення

404
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
нового фронту, забезпечуючого напрямок на Могилів-Подільський. Третє. Забезпечення Жмеринки
з 23 жовтня покладається на Галицьку армію. Командуючому Наддніпрянської армії по згоді з НКГА
почати пересадку групи СС по залізниці Жмеринка-Могилів-Подільський для своєчасного
забезпечення від нападу ворожої кінноти як Могиліва, так і шляхів з району Рахни-Вапнярка, на Кам'янець-
Подільський. Четверте. Нова розграничаюча лінія помеж арміями призначається через ст. Рахни-
Копайгород-Солобківці. Всі ці пункти включно для Наддніпрянської армії. П'яте. Тиловий район,
підлягаючий військовому міністру, на захід від лінії Китайгород-Дунаївці-Ярмолинці-Чорний
Острів-Кузьмин-Рахнівці. Всі ці пункти включно. Про одержання цього наказу донести.
ОП ч. 1249 Головний отаман Петлюра Нач штб ГО отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. ПО. - Арк. 56-57. Телеграфна стріта.
№ 130
Оперативний наказ Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про заборону
частинам армійської групи генерала А. Кравса
відступати за лінію Лопатинка-ст. Оратово-Бабин
і зміцнення підкріпленнями наступаючих
на вапнярському напрямку військ
22 жовтня 1919р.
Із Штабу Головного отамана Ч. 720, бз сл 19,15
Тільки НКГА, НКГА Шда
Група генерала Кравса не має посуватися поза лінію Лопатинка, станцію Оратово, Бабин. Коли
обставини як-небудь позволяють, належить ще принаймі одну повну бригаду тої групи перевести
до полковника Вольфа, щоби рішаючий наступ в напрямі на Вапнярку був переведений з більшою
рішучістю. Особливе значення має взяття в дійсне посідання вузькоторової залізниці в районі
Ситковець. Про зарядження донести. Іде до Гал. армії і до відома Наддніпрянської армії. Отаман
Юнаків, ставка, дня 22/10 1919 ч. оп. 1252.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 112. - Арк. 5. Телеграфна стр/гка.

Документи
405
№131
Наказ Начальної Команди Галицької армії
про наступ 2-го Галицького корпусу на Брацлав
та перегрупування військ армійської групи генерала А. Кравса
з метою створення резервів
22 жовтня 1919р.
Начальна Команда Галицької армії оп. 6522
Винниця дня 22/10 1919. 10
Начальна Команда зарядила:
Другий корпус пересуває ще вночі на 23 жовтня 8 бригаду так в район Печара, що ся бригада
завтра може переправитись. Крім того, концентрує II корпус дві або три бригади в районі Райгород
Семенки. Ця група має при забезпечуванню ся з боку Гайсина, заняти переправи біля Семенки
та Райгорода відтак зі сходу посунутись на Брацлав. Під діланням двох груп, які так зі сходу як і з
заходу будуть посуватись на Брацлав, має середня група переправу зфорсувати.
Група генерала Кравса не перейде через лінію .Лопатинка-ст.Оратово-Бабін та перегрупується
в той спосіб, що одна бригада буде стояти в районі .Лиса Гора як евентуальна підмога для групи
II корпуса в районі Райгород-Семенки. Через бригаду кінноти має ся привести злуку зі згаданою
групою та заняти вузькоторовову залізницю біля та на захід від Сітковце.
Отцім полагоджується також оп. 1852 Штабу Гол. Отамана.
НКГА
On. 6522/I
Шаманек.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 112. -Арк. 10-Юзе. Телеграфний бланк.
№132
Телеграма Начальної Команди Галицької армії
до Штабу Головного отамана з поясненням причин невдачі наступу
військ армії на Брацлав-Вапнярку та протестом проти закидів
на адресу Галицької армії у невиконанні оперативних розпоряджень
вищого військового командування
22 жовтня 1919р.
Начальна Команда Галицької Армії оп. 6523
Винниця дня 22/10 1919.
На оп. ч. 1249 Штабу Головного отамана:
НКГА відпирає з повною рішучістю закиди, піднесені проти Галицької Армії та стверджує:
Перше: Наступ почато так скоро, як це взагалі було можливе, при чім Нк навіть не виждала
скупчення другого корпусу. Наступати скорше рівняло би ся було цільованому ударові поодиноких бригад,
а це заборонює також вже приказ Гол. отамана оп. ч. 1144 з дня 17.Х.19.
Що пересунення другого корпуса з району Бердичів-Козятин до Винниці вимагало так довго
часу-це виключно вина безпримірно дезорганізованих відносин на тутешніх залізницях.
НКГА вказувала неоднократно на них та жадала цілковитого підчинення залізниць в
прифронтовій полосі під військове управління. Це не наступило.
Пасивний опір залізничної служби, невиплата грошових належностей, недостаточні старання
щодо смару та опалу та таке інше надальше остали. Вину поносить тут не командування армії, а Уряд
Головного отамана. Я звертаю увагу, що подібні відносини показуються і тепер при пересуванню групи СС.
Друге Закид немов до наступу ужито заслабі сили є цілком неоправданий. Наступає шість бригад,
під час коли чотири бригади забезпечують наступ зі сходу. З тих останніх є три бригади з причини
попередніх боїв уже утомлені та мають тільки дуже низький боєвий стан.
Як показують події, була ця охорона конечною. Ще слабше забезпечення тила та флянки було

406
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
б уможливило ворогові, який наступав дня 21.Х. 19. на Липовець, перевести наступ аж в тил групи
полк. Вольфа та через те ударемнити офензиву цієї групи.
Третє Наступ не був ніяк і заосторожним. Форсовання Буга, що представляєть собою перешкоду,
якої не належить маловажити, - не є легкою справою, тим більш, що другий беріг його обсаджений
сильним і завзятим ворогом. Панове, які є іншої думки, звалять приглянутися відносинам на самому місці.
Четверте Поучения та упімнення при кінці першого відступу та в другім відступі депеші Штабу
Гол. отамана ч. оп. 1249 відчуває НКГА як тяжку обиду. НКГА ділала до сеї пори завсігди тільки
на основі одержаних приказів та по чисто військовим зглядам при чім не робила ніколи ріжниці
чи ходить саме о частини Галицької чи Придніпрянської Армії. НКГА остерігає перед створенням
яких би не було противностей між обома арміями, а це мусить статись, наколи із найвищої команди
паде слово немов одна армія не попирає належно другої.
П'яте: В кінці завважує НКГА, що положення не поліпшиться приказами, які вимагають
неможливостей. Як довго другий корпус не перейшов Буга не може Галицька армія перевести охорони
Жмерінки зі сходу.
Шосте: Пересилається Гол. Отаманові та до відома всім управам, які одержали депешу ч. оп. 1249.
НКГА
Оп. 6523
Тарнавський генерал
Шаманек полковник
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 112. -Арк. Ш1зв.,14,14зв. Телеграфний бланк.
№133
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про перебіг боїв військ армії з білогвардійцями
22 жовтня 1919р.
Операт. звіт дня 22.10.19., год. 22
Дев'ята бригада здобула по тяжкім бою ст. Оратово та перешкодила ворожому завагонуванню
більших транспортів на цій станції. Шоста бригада заняла в бою с Бабін, додатково донесено, що друга
бригада при здобуттю с Іллінце захопила численних полонених та захопила кілька кулеметів та дещо
обозного майна. Дев'ята бригада через цілий день вела бій в районі Райгород та відбила кілька
ворожих наступів, кінцевий вислід ще невідомий. Одинадцята бригада від десятої години в тяжкім бою
та заняла, по останнім відомостям, о год. 15 с. Ястрембиха, mo на полудневий захід від Брацлава.
~НКГА
on. 6510/V
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 2 - Спр ПО. -Арк 11. Оригінал.
№134
Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про бойові дії проти української армії
23 жовтня 1919 р.
10/10 1919 г. Генквармглав. Копия Ека-дар атаману Дарница
Одс. 33/34, 1795 Генквармвойск, Черкассы Наштакор 2 Севастополь
Бортновская Комфлота Херсон губернатору
Теота 3 № 1038/041522 134 10/10 11 29
СРОЧНО ОПЕРАТИВНАЯ КАРТА, 10 верст на Оратовском направлений наїли части под
напором противника отошли к линии дд- Жеватовка Оратово Заруддя Кошаланы. В Брацлавском районе

Документи
407
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. -Д. 32. -Л 76. Засвідтена копія.
№ 135
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про бойові дії військ армії проти білогвардійців
23 жовтня 1919р.
Операт. звіт 16 год. 23.Х.19
1. Група ген. Кравса: наступ ворога на ст. Оратово відбито дев'ятою бриг. Друга бриг, в марші на
Лису Гору.
2. Другий корпус: з десятої бригади відомостей не одержано. В поході вперед стрінулась
третя бриг, з ворогом коло Мельниковце і стоїть там у бою. Четверта бриг, осягнула район Самчище-
Городища. 11 бриг, в бою коло Яструбинців, де її підпомагає 7 бриг, з лівого берега. Осьма бриг,
в Печарах перейшла Буг
НКГА
оп. ч. 6530/ІИ
Полк. Шаманек
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 112. -Арк. 28. Незасвідгена копія.
№136
Наказ командувача армії УНР
полковника В. Сальського
військам армії здобути Тульчин з одночасним забезпеченням
від ворога ст. Журавлівки та підступів
до Могилева-Подільського
23 жовтня 1919 р.
Із Штабу Наддніпр.
23/Х 20
Тільки дщ НКГА
Комгрупі полк, вдовиченко, комгрупі Вол., нач. див. 7, комгруп. Запор., комгруп Київської,
К-о Начштаба Гол. отамана і НКГА.
Енергійним ударом з півдня гайдамаків і наступом з фронту 12 дивізії Добровольці вибиті з
Вапнярки і відкинуті на схід. Гайдамаки і дорошенковці скупчені в районі Цапова. Фронт Липовка-
Тимановказаймає 12-та дивізія. 7 дивізія після надзвичайно упертого бою залишила Тульчин і
відійшла на Копієчку. 24 жовтня Гал. ударна група продовжує свій наступ 11 бригади з района Ястрембіха,
а також 9 бригада, яка зараз знаходиться в районі Печари, наказано наступати на Гріненки для
полегшення форсірованія Буга частинами ІІ-го Гал. кор. Наказую: аби допомогти операціям Гал. армії
і відтягнути увагу ворога від правого її крила, сьомої Запоріжської дивізії і групі полк, ^довидченко
продовжувати свої акції в напрямі на Тульчин. Волинської групі, залишаючись в займаємому районі,
забезпечувати ст. Журавлівку і залізницю на Жмеринку. Запоріжської групі забезпечувати підступи

408
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
до Могиліва від Дністра до Вапнярки включно. Через відсутність відомостей про Київську групу
12 дивізію передаю в тимчасову підлеглість полковника Удовиченко.
м. Жмеринка 23/Х
20 год. 40 хв. Ч. 02765
Командарм от. Сальський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 112. - Арк. 71-72зв. Засвідгена копія.
№137
Оперативний наказ
по військам армійської галицької групи отамана В. Кніттеля
про перегрупування частин
24 жовтня 1919р.
Група от. Кніттеля
оп. ч. 300/3
Диспозиція на 24/Х 19
Постій дня 24/Х 19.
1. 10 бригада заняла в спілці з ІІ/6 кур. Вижну Кропивну, а саме Лоївці і Ситківці.
В районі 7 бригади ворог переступив Буг. Проти наступ в ході.
2. Група от. Кнітеля фупується нині в сей спосіб:
2 бригада приходить в район Юрківці-Білки-Буди Джуринські. Кеда Юрківці. Держить лучбу
наліво до кавалер, бригади і розвідує район на схід і полуди, схід.
10 бригада фупується в районі Джуринці-Ситківці-Вижна Кропивна. Кмда бригади -Лоївці.
Держить лучбу з 2 бриг, і розвідує район через Носівці і Мітлинці на Гаисин.
4бригада, до котрої приділяється тимчасово 1/6 кур., фупується в районі Семчинці-Нижна
Кропивна (охорона Буга). Держить лучбу з 10 бригадою. Кмда бригади Остсмопів.
4 бригада має заняти найдальше до завтра до рана Нижну Кропивну і розвідати район за Бугом
та межи Бугом та Гайсином.
3 бригада то є ІІ/6 і НІ/6 кур., як запас фупи в Мельниківцях.
Кмда фупи - Остолопів.
Для зв'язку пришле комда бригади їздців.
3. Особливу увагу звертається на відповідну охорону та [...] розвідку перед фронтом фупи.
4. Осягнення наказаних районів і зарядження в цілі розвідки враз з розміщенням власних сил
і ворожих зголосити кмді Групи.
5. Відходить до 2, 3, 4, 10 бригади 3 гарм. полк і II Г. К. до відома.
Покінчено до год. 5-30 пополудні
/Кніттель/
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - Оп. 1. - Спр. 139. -Арк. 1-2 Оригінал.

Документи
409
№138
Розмова по прямому дроту
начальника військової канцелярії диктатора ЗУНР полковника С. Чмелика
з начальником штабу Галицької армії полковником А. Шаманеком
про неприпустимість газетної полеміки проти диктатупи ЗУНР
та про забезпечення військ армії одягом
і санітарним майном
24 жовтня 1919р.
Ч м є л и к: Попросите до апарату полковника Шаманека. Тут полковник Шмелек.
Начальна Команда Галицької армії: Зараз доложимо, хвилинку.
Шаманек: Тут полковник Шаманек. Моє поважання.
Ч м є л и к: Кланяюсь, тут полковник Шмелек.
111 а м а н є к: Чи диктатура знає число 5 часописи „Боротьба"?
Ч м є л и к: Знає.
Шаманек: Запитую, що правительство наше думає на це зарядити, тим більше, що в нас
находиться письмо власноручне Головного отамана Петлюри ч. 43/13 з дня 15 жовтня до міністерства
преси, в якім Головний отаман Петлюра приказує до дня 20 жовтня припинити міністерством преси
газетну полеміку проти галицького правительства. Позаяк число 5 „Боротьби" вийшло дня 22, себто
по терміну, в якім міністерство преси мало виконати приказ Головного отамана, Начальна питає,
які висновки с цего витягає галицьке правительство та чи армія сама має тут ділати?
Ч м є л и к: Я особисто був у пана воєнміна і він обіцяв, що потягне відвічальних перед
надзвичайний суд. Опріч того провадяться довгі переговори межи правительствами, про яких я не єстен добре
поінформован. Пан диктатор буде при найближчій нагоді, як приде до вас особисте інформації дасть,
як та справа поробила велике розбурення у всіх, але буде полагодити, як саме і я не знаю?
Ш а м а н є к: По думці Начальної команди, авторами є галичани, а тоді жадає Начальна, аби суд
був хотя і почасти зложений з галичан, крім того, питаю, коли прийде пан диктатор?
Ч м є л и к: Я думаю, що приїде може в неділю, або в понеділок, бо він сказав, що [хоче] якнайс-
корше відвідати ті частини армії, у котрих він останній раз не був.
Шаманек: Головний начальник постачання одержав 11 тисяч кожухів для обох армій. Дієва
армія одержала всі кожухи, а ми нічого. Крім того, головний начальник постачання пан Стасюк
приказав окремою депешею арештувати трьох галицьких старшин і під сильною екскортою завести
до його управління в Кам'янці. Запитую, що диктатура на такі факти має досказанія?
Ч м є л и к: Донесу про це сейчас пану диктаторові і повідомлю также от. Селезеньку, щоби про-
вірити і уложити сейчас протест. Чи Галарм уже дістала неосалватаржан, бо кілька тисяч доз прийшло
[з] мініздоров'я.
Шаманек: Знаємо про те і зажадали три тисячі порції. Ще не полагоджено.
Ч м є л и к: Потрібно зараз кого вислати [...] до Могильова, де стоїть наш віденський санітарний
поїзд, котрого мало вислати наше посольство з Відня. Вислано лікарів і кілька сестер, а також і
медикаменти, перев'язки і прочє за два мільйони корон. Я не можу нікого там післати, бо не маю.
Ш а м а н є к: В таким случаю сей матеріал виключно наш і тоді нам належиться не три тисячі,
але всі 6 тисяч дози.
Ч м є л и к: Прошу через кого дати провірити, там має бути штабовий лікар Новак, котрий вам
дасть докладний звіт, чи то дійсно так єсть, бо я службового не маю нічого у руках, тілько, що усно
балачки, а на це неможливо нічого дати, /ця того потрібно на місці справу перевірити. Мені це
оповідав сотник Індишевський з віденського посольства.
Шаманек: Буде зроблено.
Ч м є л и к: Дякую, добраніч.
Шаманек: Кланяюсь, поважання.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2 - Спр 128 -Арк. 8-9 Телеграфна стрігка.

ш
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№139
Донесення по прямому дроту
зі штабу білогвардійської 4-ї піхотної дивізії
до штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про утримання частинами дивізії
Брацлава й Тульчина
24 жовтня 1919 р.
Коновалов: У аппарата капитан Полюшкин? У аппарата полковник Коновалов. Добрый день.
Сообщите, какие новые сведения имеете с фронта, в частности от Андгуладзе?
Полюшкин: Сейчас с оратовского направления сведений не поступало. На фронте 5-й
дивизии в районе ст. Крыштоповка команда разведчиков Севастопольского полка была атакована
бандой Волынца силой до 150 коней. Контратакой севастопольцев банда рассеяна, захвачено несколько
винтовок, предметы обмундирования. Селение Омятинцы-Мельниковцы и Райгород заняты
небольшими конными и пешими частями противника. В селе Остолополь расположены значительные
силы противника, по словам жителей, из двух пехотных полков. При приближении к селению наших
разведчиков по ним был открыт огонь из четырех орудий. В дер. Самчинцы, по словам жителей,
около 400 петлюровцев. В районе западнее Брацлава замечено несколько конных партий
противника силой каждая до эскадрона. Одна партия около 16 часов прошла в направлении Свенцица-
Самчинцы. В 17 часов обнаружено наступление противника силою до батальона при двух легких
и двух тяжелых орудиях со стороны Вышковцы и Ястрембиха на Гриненка. Контратакой керч-ени-
кальцев противник, потеряв пленными, отброшен на Бортники-Ястрембиха, которые заняты
нашими разведчиками. Наступление с утра 10/Х с запада и юго-запада на Тульчин противника к 16 часам
был отброшен на Кобылевку-Самгородок. В 16 ч. 30 м. противник, получил подкрепление, вновь
повел наступление от Самгородок с юго-запада. Здесь противник, неоднократно переходя в
контратаки, вводил все новые силы, наступая особенно упорно, но к вечеру и здесь был отбит, при
чем в районе Кобылевка - Мазепинский и, кажется, чернооскольский полки, были нами вдребезги
разбиты. Все улицы Кобылевки были усеяны трупами петлюровцев. Донская конница, преследуя
бегущего противника, рубила их. Захваченны пленные и десять пулеметов. В районе Вапнярки был
тоже сильный бой, результат еще неизвестен. Пленные подтверждают, что их седьмой дивизии отдан
категорический приказ во что бы то ни стало занять Брацдав-Тульчин, чтобы спасти окруженную
южную группу и дать ей возможность выхода на Вапнярку. На фронте 13 див. в 6 ч. 20 м. 10 октября
полки Литовский, Белостокский и Виленский с артиллерией выступили на Верховку и,
по-видимому, заняли ее без боя. Связь штадива с полками до сих пор у них не налажена. От Брестского полка
из Тростянца сведений не получено. Сегодня, 11 октября1, 13 дивизия переходит в Вапнярку. Все.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Л 139. -J. 281-285. Телеграфна стріта.
№140
Оперативні накази
командувача армії УНР полковника В. Сальського
військам армії
24 жовтня 1919 р.
Накази Командарма
Запоріжської групи - боронити підступи до Могиліва між Дністром і ст. Вапнярка-Томашполь-
Черневці. Перегрупировку зробити в ніч на 25/Х: 8дивіз. з кінною бригадою зосередитись -
Писаревка, Волошськая, Ялинець. Штаб групи Томашполь. Група п. ^овиченко (3 і 9 див.)
боронити стю. Журавлівка, тримати зв'язок з лівим крилом Запор, групи і правим з 7 дивіз. Сьомій дивізії
помагати галицьким частинам захопити Тульчин і тримати зв'язок з правим крилом їх Київської
За старим стилем.

Документи
ДІЇ
групи відійти в район Черневці-Володієвці-Березовці. Бригаді УСС - направитись Носковецькая-
Станіславчик в розпорядження НКГА. Волинської групи - зосередитись в районі Джурин-Рахни
/ця прикиття залізниці Рахни-Жмеринка на випадок прорива ворожої кінноти. Волинської і
Київської групам якмога найскорше привести частини в боєздатність [ч. 02785].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 175. Засвідгена копія.
№141
Директива військам Новоросійської області ЗСПР
про ліквідацію угрупування українських військ в районі Липовця
та захоплення вапнярського залізничного вузла
24 жовтня 1919 р.
12/Х - 19 г. Секретно. Ілавтеот Воєнная вне очереди. -
Оде. І/З - 286 Христиновка Ген. Слаїцеву Попелюхи Ген.
к. Скрыпник Розеншильд Паулину копия Таганрог
Генквармглав Киев Наштавойск Черкассы
Комкор 2
Теот 3 Добрармии №1208/024575 158 11/Х 21 50
ОПЕРАТИВНАЯ
Противник сосредоточил в районе Липовец шесть галицийских бригад и ведет наступление
на общем направлении на Монастырыще. Возможно со стороны противника в дальнейшем
стремление к охвату нашего правого фланга. Приказываю: 1) Ген. Слащеву разбить указанную выше группу
противника и развивать успех на общем направлении на Липовец-Винница; 2) Ген. Розеншильду
Паулину продолжать энергичное наступление вдоль жел. дороги Вапнярка-Жмеринка. Вести
разведку на фронте Шаргород-Черневцы. По занятии сего района Вапнярка выделить в мой резерв
3-й батальон офицерского симферопольского полка, Таманский кавполк и взвод 7 батареи. Этот
резерв под общей командой полк. Робачевского расположить в районе станции Вапнярка. Для
означенного резерва подготовить подвижной состав; 3) Разграничительная линия между ген. Слаще-
вым и Розеншильд Паулином Ленкондравка Шпиков Красное Браилов все пункты включительно
/ця ген. Розеншильд Паулина; 4) О получении телеграфировать.
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 32 -Л 84 Засвідгена копія.
№142
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про бойові події на українсько-білогвардійському фронті
25 жовтня 1919 р.
Запоріжська група
Ніч пройшла спокійно. Дивізії виконують директиву ч. 02785і. К 23 годинам донесень від 6 див.
не поступало. 8 дивізія: штаб прибув в Дзиговку [ч. 0592/3, ч. 0596/а].
Київська група
В 12 годин штаб групи переїздить в Чернівці. В балачці з Наштабу Дієвої проситься призначити
другий район чи вивести запасовий курінь. Відповідь: призначається район Боровка-Розпатовка-
Ельжбиновка, штаб в Боровки. К 23 годинам група в поході згідно останньої директиви [ч. 339].
Група п. Удовиченко
З дивізія к 17 год. скупчилась в районі ст. і села Журавлівка. Демонстративний наступ 9 див.
не дав реальних наслідків тому що 7 дивізія, дякуючи дощу, не наступала. 9 дивізія заняла в 16 год.
1 Див. документ № 140

ш
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
п. Мазуровку, де укріпилась. Захоплено 2 полонених 42 Донськ. полку. В балачкі п. ^ович[енка]
з нач[альником] опер[ативного] від[ділу] проситься, аби групу відвести в резерв і дати можливість
її одягнути і обути, в противному разі грозить розпад групи [ч. 025/п, ч. 603/88].
Волинська група
Ніч пройшла спокійно. 1 і 2 див. в марші по директиві 127і. До 16 годин на участку групи
спокійно. До 23 годин - спокійно. В балачкі з Нач-ком Опер, відділу проситься дати наказ п.
Удовиченко відпустити 2 кінний полк (Зроблено розпорядження про повернення в Волин. Групу ч. 02793)
[ч.03412,ч.03413,ч.03419].
7 дивізія
Ніч пройшла спокійно. В 6 годин ранку дивізія повела наступ на Тульчин. В 9 год. зав'язались
бої, добровольці, переходячи в контрнаступ. Силились охопити крила і заскочити кіннотою в тил.
Після впертого 12-годинного бою Тульчин захоплено нашими частинами. Взяті гармати,
рушниці. Дивізія заняла позицію: 21 Наливайков. полк с Кінашев, Повстанчеський курінь Нестеровці,
Республіканський полк Кобилівка, кінна сводна бригада Аннополь. Нашими частинами перерізана
дорога на Тульчин-Брацлав, ще вчора ворожі обози відійшли на Брацлав і Кірнасовку. Вагон зі
снарядами 7 див. прошу залишити на ст. Рахни, куди прибуде приємщик від 20 Мазспинського полку
[ч. 0498].
Галицька Армія
До 9 год 2 корпус, звільнивший вчора Кропивну. Веде наступ на неї і с Менкі, 11 бриг, заходить
Монастирськоє Ястрембиха, 8 бриг. Гриненки Іцка. На останніх участках спокійно. До 16 годин.
Ранком добровольці спалили міст через Буг біля Брацдава, 11 бриг, заняла Монастирське, 8 бриг,
заняла Гриненки, Іцка. Здобуті полонені і обози. На останніх участках без змін. До 22 годин 10
бригада під контрнаступом повинна була відійти налінію Вікторовка, Гута, Райгород, Коповце [on. 6570/I,
on. 6570/5, on. 6570/6].
Група С С
Нами евакуірована ст. Шепетівка, поляки прибули на Шепетівку. 5 ешелон вигрузився в
Проскурові, 6 - відправляється на Копайгород, 7 - на Гнівань, 8 - із Жмеринки на Вендичани, 9 - в путі
на Жмеринку, 10 - в путі до Проскурова, 2 ешелони грузяться в Пузирьках [ч. 0899].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On. 3. - Спр. 43. -Арк. 175зв. Засвідгена копія.
№143
Наказ Начальної Команди Галицької армії
про перегрупування військ 1-го Галицького корпусу
та продовження наступу на Брацлав частин 2-го корпусу
25 жовтня 1919р.
Винниця, дня 25/10. 19
Екс. НКГА
Ч. 101 год. 25/Х 192
На дня 26.Х. 19 заряджено: перший корпус перегруповується кінцево, як приказано та стягає
послідніми боями утомлену бригаду кінноти до Іллінців.
Другий корпус продовжує наступ групою отам. Шл ьоссера. Група от. Кніттеля має перед
продовженням свого наступу упорядкувати свої частини, стягнути ближче другу бригаду та підтягнути муніцію.
НКГА
on. 6562/I
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр 115. -Арк. ЗО. Оригінал.
1 Не виявлено.
2 В оригіналі - „18", що є очевидно опечаткою.

Документи
413
№144
Розмова по прямому дроту
генерал-квартирмейстера військ Новоросійської області ЗСПР
полковника Н. Даровського з начальником штабу 4-ї піхотної дивізії
полковником Н. Дуб'яго про бойову ситуацію на фронті дивізії
та переговори з представниками галицького командування
26 жовтня 1919р.
Даровский: Есть ли кто у аппарата? У аппарата полк. Даровский.
Д у б я г о: У аппарата полк. Дубяго. Здравия желаю. Только что полковник Ахаткин
сообщает следующую теллеграму: "Христиновка ген. Слащеву передаю для сведения теллеграму: на мой
участок прибыл парламентер, офицер-галичанин, с просьбой от высшего командования сто армии
пропустить особую миссию от высшего командования украинской армии для переговоров с высшим
нашим командованием. Просит указать место, время и способ переговоров этой миссии. Полковник
Силин по приказанию начдив прошу указаний полковник Ахаткин". Со своей стороны по
приказанию ген. Слащева прошу указаний. Как Вам известно, вчера Севастопольский полк контратакой
разгромил Третью дивизию и Десятую бригаду петлюровцев. 13-я дивизия постепенно
сосредотачивается на ст. Монастырище. Вчера 12-го и сегодня в 2 часа были частичные атаки на Черского, легко
им отбитые. Другими словами, хочу вам сказать, что мы на пр. фланге становимся уже достаточно
сильными. Прошу не отказать сообщить по содержанию моего доклада. Я кончил. Полк. Дубяго.
Даровский: Сейчас доложу, дам ответ.
Даровский: У аппарата полк. Дубяго? У аппарата полк. Даровский. По вопросу о приеме
украинской миссии командвойск приказал сообщить Вам следующее: боевых действий ни на минуту
не прекращать. Учитывая наличие против вас в настоящее время преимущественно галичан
запрашивается ставка о возможности принятия этой миссии. Полковник Даровский. Пользуясь случаем
сообщить, что хотя Вапнярка и занята, но за нее все время идет упорный бой и она обстреливается
артиллерийским огнем противника. Все. Полковник Даровский.
Дубяго: Сейчас доложу начдиву. Полковник Дубяго.
РГВА. - Ф. 39660. - Оп. 1. -Д. 139 -Л 352-354. Телеграфна стрігка.
№145
Розмова по прямому дроту
штабу військ Новоросійської області ЗСПР зі штабом 4-ї піхотної дивізії
про ситуацію на фронті військ групи
та загрозу втрати Вапнярки
27 жовтня 1919р.
Штаб войск Новороссийского края: Сейчас будут переговоры. У аппарата
кап. Полюшкин? У аппарата полк. Нагаев.
Нагаев: Добрый день. Еще вчера я просил точного указания, какие именно пункты
заняты вашим крайним левым флангом. Это совершенно необходимо /ця ориентировки и даже для
оказания помощи отряду ген. Розеншильда. Противник давит на оба его фланга и теснит их назад.
Сейчас его правая группа у Шарапановки, а противник ведет наступление от Красногорки на Куниче.
Левый фланг Розеншильда у Мясковки и обнаружилось скопление противника в районе Нстребовка-
Яланец. Вапнярка еще удерживается, но без немедленной поддержки от вас, вероятно, ненадолго.
Если не можете сейчас дать точных сведений о левом фланге, примите решительные меры к его
выяснению и ориентировки начальника левой группы об обстановке Розеншильда. Есть ли, кроме
того, у вас какие-небудь изменения в обстановке?
Полюшкин: Здравия желаю, господин полковник. Со вчерашнего дня 18 часов прямая связь
с пятой дивизией прервана. От них с этого времени донесений не поступает, хотя мы через
промежуточную станцию Зятковцы им все передаем, но ответа не получаем. Как сообщал раньше адъютант

Д1Д
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
пятой дивизии, левый фланг 42-го полка приблизительно у Белоусовки. Точных сведений не могли
сообщить ввиду перерыва связи с 42-м полком. Сейчас доложу наштадиву об этом и примем
экстренно решительные меры к выяснению левого фланга пятой дивизии. Изменений в обстановке
за ночь не произошло, за исключением продолжающейся нашей перегруппировки. Все.
Н а г а е в: Не откажитесь немедленно сообщить, как только выясните левый фланг ген. Оссов-
ского. Все. Полковник Нагаев.
Полюшки н: Хорошо. До свидания.
РГВА. - Ф. 39660. - On. 1. -Л 139. -Л 365-367. Телеграфна спгрігка.
№146
Звіт команди 1-ї бригади УСС
про обставини втрати частинами бригади Ладижина
27 жовтня 1919р.
Команда бригади УСС
оп. ч. 808/19
БОЄВИЙЗВІТзлня 19.Х. 1919
Станиславчик, 27 жовтня 1919.
18 жовтня одержала Бригада УСС наказ від Команди Київської Групи, якій фактично була підчи-
нена, обсадити піхотою річку Соб від її Устя до села Дмитренки, дальше дороги з Бубнівки і Басали-
чівки і Харпачки до м. Ладижина. Крім того, кінними стежами переходи через Буг проти сіл Паланка
і Степашка.
Частини 12 дивізії мали держати желізничний міст на Бузі на захід с. Губник, а зліва 1 дивізія
Волинської Групи мала обсадити ріку Буг в районі сіл Маньківка і Мачуха.
До вечера 19.Х були наказані позиції заняті і злука з сусідніми частинами.
Вночі частини 12 дивізії опустили желізничний міст на Бузі і вицофалися в напрямі м. Ладижин,
а ворог перейшов через міст на західну сторону.
Команда Київської Групи наказала 12 дивізії протинаступом відкинути ворога на східний берег
Буга, а Бригаді УСС за всяку ціну держати наказані позиції. Протинаступ не повівся.
19.Х до полудня вів ворог два наступи на становища Бригади УСС, які цілковито відбито.
Около 12-ої години приїхав до м. Ладижина до Команди бригади підх. Погорецький зі сотні
кінноти УСС і зголосив слідуючий звіт зі своєї розвідки. Він одержав наказ від команданта чети кінноти,
яка стерегла переходів коло с Паланка, від'їхати рано з 8 козаками до с Паньківки, щоби розвідати
про ситуацію в 1 дивізії. Під'їхавши під село, одержав відтам сильний крісовий огонь. Довідавшися
від цивільних, які працювали на полі, що село заняте ще вночі ворогом, від'їхав в напрямі с Василів-
ка. З того села одержав також огонь на далеку віддаль. Стрілянина по короткім часі устала і стежа
заїхала до села. Від цивільних довідалися, що був ту оден з піших полків 1 дивізії, який на вид 8
козаків віддав кільканадцять стрілів і утік в напрямі с. Гута. Після зізнань цивільних мали прочі
полки 1 дивізії, які стояли в с Паньківка вночі перейти до ворога. Коли вертала розвідка з Василівки,
то с Паланка було вже заняте ворожою піхотою і кіннотою, які прийшли з Маньківки. Наша чета
кінноти, яка стояла в Паланці, перестрілюючися з ворогом, вицофувалася в напрямі м. Ладижина.
Ситуацію подано Команді Групи, яка наказала позиції в районі Ладижина дальше держати, а
ворога, який заняв Паланку, відкинути. Я наказав III курінь УСС зняти з позиції і прогнати ворога
з Паланки, а одну чету кінноти, яка була в запасі в Ладижині, направив я в сторону с Лукашівка, яку
в межичасі заняв був ворог з Паланки.
Тим часом ворог розширив свої успіхи на західнім березі Буга в районі с Четвертинівка і тоді
доперва дала команда Групи наказ вицофатися Бригаді в напрямі с Білоусівка.
При перебиранню сего наказу прибіг вістовий з донесенням, що ворог зі сторони с Паланки вій-
шов кіннотою і піхотою до м. Ладижина і що ворожа кіннота появилася на вулиці, при якій находився
оперативний Штаб Бригади. Майже рівночасно війшла ворожа сотня кінноти до міста дорогою з Лу-
кашівки. III курінь, який мав вести протинаступ на паланку, сходив доперва з позицій.

Документи
Д15
Лишилася одинока дорога до відвороту поодиноким людям в напрямі ст. Ладижин. Тою дорогою
перейшло всього 53 людини, майже всі з куріня, який стояв на правім крилі Бригади. Вся проча
піхота, заскочена зі всіх сторін в місті, попала в полон і пропали всі скоростріли.
Сотник Староселець, командант І куріня УСС, який був попав в полон в Ладижині і опісля утік,
подає, що до Ладижина зі західної сторони ввійшов кубанський кінний полк, піший полк з Кате-
ринославщини і одна старшинська сотня. Они мали вже почавши від Христинівки задачу зловити
Бригаду УСС, а вдалося се лиш через то, що І дивізія частю перейшла на їх сторону, а частю
покинула позиції і в той спосіб отворила дорогу на зади Бригади УСС. Всіх полонених ограбили і обдерли,
гак що полонених старшин оставили в однім лиш білю. Кождого дня вертає по кілька стрільців з
полону в цивільнім одіжю.
Наказом Команди Київської Групи ч. 230 з 23.Х перейшла Бригада УСС до с Серби на
північний схід від Могилева, а наказом Команди Наддніпрянської Армії ч. 027 з 24.Х до м. Станиславчика
в розпорядження НКГА.
/Букшованнй/
До
Начальної Команди Галицької Армії
у Винниці"1
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2 - Спр. 114. -Арк. 84-84зв. Оригінал.
№147
Розмова по прямому дроту
помічника начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії
УНР полковника Толмачіва з начальником оперативного відділу
Начальної Команди Галицької армії полковником А. Ерле
про зайняття Козятина невідомим військовим загоном
27 жовтня 1919р.
Т о л м а ч і в: Позвіть до апарату начальника оперативного відділу?
Ерле: Тут отаман Ерле, начальник оперативного відділу.
ТолмачівгУ апарата полковник Толмачів. Будь ласка, скажіть, Вам відомо, що діється в Ко-
зятині, бо вчора ночью одержали відомості, що нібито в Козятин прибуло 1000 кінних большевиків,
які грабу[ють] населення і що нібито ці большевики висилали делегацію до броневиків наших з тим,
що вони передались [для] спільної боротьби з комуністами [і] денікінцями. Наштабу армії цікавиться,
наскілько це певно.
Ерле: Моє поваження. [У] Чуднові находиться група отамана Несеменова, яка бореться проти
денікінців і комуністів, яка нам підчинилась. Від Штабу Голови, отамана вона одержала через нас
завдання через Козятин машерувати на Погребище, а звідтам ділати на тил ворога під Гайсином. Після
іще непровірених донесень мала кіннота групи вчера вечером прибути ніби до Козятина, однак ще
це не певно і ми власне провірюєм се. Точне звідомлення подамо своєчасно. Про погром і грабежі
тут нічого не чути. Ми там ще маємо наші команди і управи. Наштаба Гал. Армії цікавиться, звідки
у вас взялося це звідомлення?
1 На звіті резолюція штабу НКГА:
„По відписі
долати: 1. Диктатура
2. Штаб Гол, отамана
Предкладається до ласкавого відома. У боях в складі Наддніпрянської Армії втратила Бригада УСС около
1700 людей боевого стану і має зараз разом з артилерією та кіннотою около 300 людей боєвого стану. Проситься
на будуче, не відкомандировувати поодиноких бригад поза склад Гал. Армії.
Предкладається рівнозвучно 1. і 2."
(ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2 - Спр. 114. -Арк. 84зв.)

416
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Т о л м а ч і в: Це звідомлення получилось таким шляхом: бронепотяги, які оперовали вперед
Козятина, донесли [в] Жмеринку начальнику Залізничної управи, що Козятин заняло тисячу кіннот-
чиків большевицьких і що нібито ці большевики надсилали до них делегацію сказати, що вони
приєднались до нас /ця спільної боротьби з комуністами і денікінцями. Начальник Залізничної управи
повідомив про це штаб армії пршлой ночью і тоді же ми викликали Начальну Команду, запитуючи,
що робиться в Козятині. Вартовий старшина ваш відповів, що в Козятині мається 300 повстанців
і повний спокій. Оце вся історія. Які повідомлення і прошу остаточно виявити це і нас повідомити?
За начальника опервід[ділу] осаул Толмачів. Моє поваження?
Е р л є: Власне тепер довідались, виявлено, прибуло до Козятина піхота та кіннота сего же загону
і держить повний спокій. Про грабіж нема бесіди. Моє поваження.
Толмачів: Значить, виходе, що то повстанчеська наша українська, а не большевицька?
Е р л є: Навпаки, це бувший большевицький полк, який перейшов на наш бік і є регулярне військо.
Т о л м а ч і в: Но є це наслідок переговорів Галицької Команди з большевиками відносно
переходу большевиків-таращанців на наш бік?
Е р л є: Вони нас самі о те просили, а на наш звіт рішив Штаб Голови, отамана, щоби їх притягнути.
Толмачів: Дякую. А кажуть, що єще має приєднатися, це певно?
Е р л є: Ще не відомо, але мабуть прийде до Чуднова ще одна група.
Толмачів: Дякую, моє поваження.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 111. -Арк. 41-43. Телеграфна стр/гка.
№148
Оперативне зведення
штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про бої з українськими частинами
в районі ст. Вапнярка
28 жовтня 1919р.
5/Х
Одс № 48/1 795 КОПИЯ Генквармглав копия Екатеринодар
с. Елисеевка Походному Атаману Киев
Генквармвойск Черкассы Наштакор 2
Севастополь Комфлота Херсон
Губернатору
ИзТеот 3№ 1750/041532 167 15 12-15 оперативная
Карта 10 верст. Вследствие перерыва связи от группы Генерала Слащева донесений не получено.
Группа Ген. Розеншильда весь день 14 октября вела крайне упорный тяжелый бой с превосходящими
в силах Петлюровцами. Особое упорство и настойчивость проявлена противником в районе ст.
Вапнярка. Атаки на станцию сопровождались глубоким обходом со стороны Гербовое. Петлюровский
бронепоезд трижды атаковал станцию, но был отбит нашим бронепоездом «Коршун», подбившим
противнику обе площадки. В результате вчерашнего боя Правколона, очистив от противника район
южнее желдороги Вапнярка-Христиновка, перешла через последнюю и овладела дер. Тимановка.
Средняя колона с утра до глубокой ночи, отбивая атаки противника, нанесла последнему большие
потери и заставила отойти на сел. Вапнярку и Томашполь и частью рассеяться по лесам. Левколона
после жестокого боя заняла дд. Марковка Антонополь Косица и Антоновку. Ею захвачено 2
орудия, пленные, кухня, подводы со снарядами и проч. военное имущество. Одесса 15 октября 041532
Полковник Доровский.
С под. верно: Деж. офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On. 1. -Д. 32 -Л 89 Засвідгена копія.

Документи
417
№149
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про взяття військами армії Брандава
та відступ на христинівському напрямку
28 жовтня 1919р.
Екс: НКГА
4.325 28/Хгод. 16-40
Операт. звіт 28.10.19 год. 16
Група отамана Шльоссера взяла удачним наступом Брацлав, ворог відступає в непорядку в
східному та полуднево-східному напрямку. Група Шльоссер[а] скупчується в районі Шура-Скріпкоє.
7-ма бригада перейшла Буг і скупчується в районі Грабовець-Сорокодуби. Ворога переслідується
на Семенки, Мачуху і Міхалевку. Зв'язку з 7-ою дивізією ще не мається. На групу отамана Кнітля
і 6-ту бригаду ворог наступав сьогодня декілька разів. Ворогові удалось лишень заняти Ситківці,
Лойовці і Дашів. Наступ 2-ої бригади на Христиновку не приніс улсгчення і вона була відтягнена
на Юрківці. Перед прочим фронтом 1-го Корпуса розвідочні події і перепалка панцирних поїздів.
НКГА
Оп. 6600/ІИ
Шаманск, полковник
Ц4АВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр 122. -Арк. 66 Незасвідгена копія.
№150
Телеграма Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про бажаність часткового
переобрання Галицькою армією фронту Дієвої армії УНР
28 жовтня 1919 р.
З Ставки 888, Б/с 28,19, тільки НКГА
Начальна Команда ГА Наддніпрянської! армії
Начальна Команда подасть негайно, чи Галицька армія може переняти частину фронту 7 дивізії
Запоріжськоїгрупи,т.є. до Тульчина включно. Це було би неминуче потрібним, щоби Наддніпрянській
армії дати бодай в частині можність відпочинку, а то частинам, котрі через дотеперішні бої найбільш
потерпіли, через те стали небоєздатними. Йде до Начальної Команди ГА і до Наддніпрянської армії
до відома. На оп.ч. 2824, отаман Юнаків ч.оп. 1338, 28/10, 1919 р.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. -Арк. 20. Телеграфна стрігка.

418
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№151
Телеграма Начальної Команди Галицької армії
до Штабу Головного отамана про неможливість розширення
фронту Галицької армії
28 жовтня 1919 р.
ч. 342 28/Х 21-30
На ч. оп. 1338 Начальна Команда вказує на те, іцо в теперішнім положенні, коли власний наступ
[...] розвивається, а рішення бою мусить бути доведене в районі Райгород-Семенки, коли з другої
сторони ворог підтягає нові підкріплення, вона не є в стані продовжити свойого фронту. Се тим
більше, що всі частини в бою, а резерв жадних не мається. Перемучені війська самі потребують
конечного відпочинку. Нач. Кмда прохає про те, щоб Штаб Гол. Отамана порішив це питання
притягненням групи СС.
22-15 НКГА
оп. 6607
/Шаманек /
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр 114. -Арк. 19. Оригінал.
№ 152
Телеграма командувача армії УНР
полковника В. Сальського Головному отаманові С Петлюрі
про неможливість продовження збройної боротьби
в умовах цілковитого матеріального незабезпечення армії
28 жовтня 1919 р.
ТЕЛЕГРАМА
Коли я докладно ознайомився по вступі в Командування армією з відсутности всього необхідного
дт армії на зиму, то мною було видано наказ негайно приступити до заготовки теплого одягу, чобіт,
шинелів тощо шляхом підрядів.
При чому через брак часу я в першу чергу поставив задоволення як змога скорійш армії всім
необхідним, а в другу чергу поставив економію, бо тільки належне заосмотрення армії дасть бойові
успіхи, а з ними й гарні політично-економічні наслідки. Під наглядом Начпостач Наддніпрянської
групи і дивізії склали контракти і вся справа була тільки в грошевих знаках, від акуратної виплати
яких залежала й поставка замовлених речей. Начпостач Наддніпрянської попередив про потребу
в грошевих знаках Головного Начпостач., а ви, Пане Отамане, на підставі мойого докладу дали
належні вказівки при мені по апарату голові Ради Міністрів.
Маю відомости, що до Кам'янця прибуло два транспорта грошових знаків, які вже розійшлись,
але в доручену мені армію з них попало тільки одинадцять з половиною мільйонів карбованців,
при чому при яких виключних обставинах одержано п'ять мільйонів карбованців з цих грошей, Вам,
Пане Отамане, відомо.
Наслідки цього: поставки по підрядам припинені, козаки, які були голі й босі, так і лишились,
вся армія за два-три місяці не одержувала утримання. При чому після відбувшихся боїв армія сильно
зменшилась в числі багнетів, деякі частини більш як в десять раз не через ворожий вогонь, а через
дезерцію голих і босих людей.
Ті герої, які зараз б'ються згинуть від хвороб, або теж врешті-решт розбіжаться. Я вже не кажу,
як таке становище людей погано відбивається на їх опертости сторожевій й розвідочній службі.
В той же час я дізнаюсь з числа 61 часопису „УКРАЇНА", що вже складено законопроект
/ця поліпшення стану урядовців центральних установ, видати їм допомогу в розмірі річної платні
зі всіма додатками на дорожнечу, в той час, коли армія так бідує без грошей.
Значна кількість грошей, як мені відомо, з прибувших транспортів пішла не на задоволення
пекучих біжучих потреб армії, а видана в кооперативи на майбутні заготовки /ця армії, першою такою

Документи
419
заготовкою для армії від кооперативів оказались конфітури й повідла; це в той час, коли великих
зусиль приходиться вживати, аби давать хворим булку, манної крупи для тифозних і досі нема. З
тяжким болем констатую, іцо не відчувається все лихо Нашої Великої Страдниці, нашої героїчної Армії,
що лозунг перш усього все мя армії існує лише на папері, ані в житті.
Для того, щоб армія могла виконать покладені на неї сучасною обставиною стратегічні завдання,
необхідно: перше, зараз же здобути чоботи, білизну, теплий одяг, яких би грошей не коштувало;
друге, зараз же дати не менш двадцяти тисяч рушниць, бо в сучасному складі армія існувати не може,
а поповнитись може тоді, коли будуть рушниці; третє, забезпечити безупинно постачання амуніції;
четверте, поліпшити санітарне становище.
Коли ці потреби не будуть задоволені, то не приходиться сподіватись досягти що-небудь
військовою силою, а треба шукать інших шляхів, аби не загубити і того, що досягнено тяжкою дворічною
боротьбою.
Свідомість великої відповідальности, яку я несу перед Українським Народом, Вами, пане
Отамане, й тими героями, що в таких нечувано нелюдських обставинах б'ються й гинуть, свідомість всього
цього примушує звернутись до Вас з вищенакрасленим докладом.
Командарм Сальський 28 жовтня 1919 р.
ЦД1А України ум. Львові. - Ф. 581 - On. 1. - Спр. ЗІ. -Арк. 57. Незасвідгена копія.
№153
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про бої військ армії з білогвардійцями
29 жовтня 1919р.
Із Штабу Надніпр. 1004 висл 29, 9 50
Тілько Штаб НКГА
Начштабу Головного отамана кпии НКГА Наштагрупи Залоріжськой Волинськой полковника
Удовиченко групи СС начдив 7 отаману Єрошевичу
Оперативний звіт до 29/10 1919 року. Запоріжська група весь день 28/10 вела надзвичайно
уперті бої з ворогом, наступавшим з півдня і зі сходу. Перша атака ворога з боку Цаповки на с. Кисли-
цькоє було відбито, але ж введеними в бой новими силами і одноразовим наступом з боку Антонополя
на Отченашовку частини 6-ї дивізії примушені були відійти з Комаргорода. Зараз Запоріжська
група займає: 8-ма дивізія район Стена Фелеціоновка Клембовку, кіннота займає Дзиговку. 6 дивізія
район Томашполь Пиньковка Вили. На фронті групи полковника Удовиченко і сьомої дивізії
спокійно. Волинська група на марші в призначений район Сьогодні має вона ночлег в район Шаргорода
Джурин Ст. і Нов. Мурафа. Відправка ешелонів зі ст. Жмеринка в Вендичани завдяки відсутності
палива припинилась, м. Жмеринка 29/10 19 року 10 годин ч. 376/оп
Наштарм отаман Сінклер.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 114. -Арк. 29. Телеграфна стрігка.

420
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№154
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
29 жовтня 1919 р.
ч. 344 29 X 9-50
Операт. звіт 29.10.19 год.10
Зараз на фронті спокій. Другий корпус готовиться до наступу.
Група от. Шльоссера відбила вчора кілька наступів ворога і захопила кулеметів, одну гармату
і ріжне майно. Ворожі наступ на Шавелну вечером був відбитий 6 бригадою.
НКГА
оп.ч. 5610/1
/Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 114. -Арк. 27. Оригінал.
№155
Наказ Начальної Команди Галицької армії
про оперативні завдання військам армії
29 жовтня 1919 р.
З Винниці/386, 29/10, 22
Тільки НКГА, Кам'янець/Пдл Шт. Надніс. Штб Головіна і Начальну команду для відома
На день 30/10, заряджено: перший корпус ще свій займаємий фронт активно боронить в тій
цілі. 6 бригаду скупчити на полудневим крилі й ужити як ударну групу. Другий корпус має заняти
групою от. Кніттеля Райгород та в прочім готуватись до активної скорости оборони. Відсутність з
огляду на малі стани бригад, на малу скількість артилерійських та на утомлення1 військ через послідні
бої, крім того, оцінці більших ворожих сил перед фронтом 2 корпуса НКГА, що примусило наш удар
поки що немає вигляду. НКГА оп.ч. 6622/194 Шаманек полковник.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Он. 2. - Спр. 114. - Арк 83. Телеграфна стрігка.
№156
Телеграма Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії з вказівкою
на відсутність плану та недостатню нескоординованість операцій
Галицької армії проти білогвардійців
30 жовтня 1919 р.
Із Штабу Голта 917, 30/10, 14, 18
Таємно НКГА
На оп. ч. 6624, вислід боїв в районі Брацлава не є дивний, коли візьметься на взгляд
дотеперішній спосіб провадження боїв по заняттю Брацлава та по увільненню тамтешнього переходу було
обов'язком НКГА групу от. Шльоссера, що вела з успіхом бої на полуднє від Буга, остаточно
зміцнити. Це було би безперечно можливим через забрання принайменше одної бригади з групи от. Кнітля.
Взагалі бої Галицької армії від часу її зіткнення з Добровольчим фронтом не мають одноцільного
і планового характеру, лише маємо до діла з ізольованими наступами поодиноких бригад або груп без
встановлення керуючими органами тісної планомірності помежи наступаючою і сусідньою групою.
При такім поступуванню має ворог легку роботу йому удає[ть]ся все наладнати локальну перевагу сил
В оригіналі - „утоплення".

Документи
421
ЦДАВО України. - Ф 2188. - On. 2. - Спр. 114. - Арк. ПО. Телеграфна стрігка.
№157
Телеграма Начальної Команди Галицької армії до Штабу Головного отамана
з протестом проти критики операцій Галицької армії
ЗО жовтня 1919 р.
Начальна команда
Галицької армії
ЗО жовтня 1919
ч.оп. 6628 До
м. Винниця Штабу Головного Отамана
На депешу ч. 917 Штабу Головного Отамана без операт. числа:
Нач-к Штабу Головного Отамана має право давати тільки вказівки д,!\я одноцільного переведення
бойових акцій обох Армій. За переведення операцій по думці тих же вказівок відвічальні команданти
Армій зі своїми Начальниками Штабів прямо тільки особі Головного Отамана. Права до критики тих
операцій і роблення закидів прямо Командарм Армій Нач-к Штабу Головного Отамана не має.
Для того прошу таку критику діяльности Нач-Ї Команди Галицької Армії на будуче полишити,
незважаючи на те, що в данім разі зроблені закиди не мають реальної підстави.
Начальний Вожд Гал. Армії.
ЦДАВО України. - Ф. 2188 - On. 2. - Спр. 114. - Арк. 107 Незасвїдгена копія.
№158
Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР
про перебіг боїв військ армії з білогвардійцями
ЗО жовтня 1919 р.
Запоріжська група
Після полудня ворог повів наступ зі сходу на м. Томашпіль. Завдяки відсутності набоїв наші
частини мусили залишити Томашпіль і відтягнулись до Антонівки. Коли полк Сагайдачного згідно
наказу залишав с. Савчино, то ворог повів наступ на с. Савчино-Нетребовка і полку довелось відходити
з боєм [Оператив. ч. 0614/а, ч. 0619/а].
Начдів 6 докладає, що у його 2 полки зовсім не мають набоїв. В третьому полку тільки один
курінь має по 15 набоїв, а 4 полк має тільки по 5 шт. набоїв. Це є наслідком безпреривних боїв.
Командарм передав, що набої вислані екстренним потягом і зазначив необхідність перейти в
рішучий наступ [Балачка Комгруп з Командармом 31/Х 23 год. 40 хв.].
7 Запор, дивізія
На фронті спокій. По маючимся відомостям, Браплав занят галичанами. Установлено, що ворог
відходе на Гайсин [Операт. ч. 0580, 0585/оп].
9 дивізія
8 15 годин ворог кількістю 200 кінноти та 200 піхоти повів наступ і захопив с Жолоби [ч. 175,
донесення Кудрявцева].
Волинська група
В 11 годин штагруп вирушив згідно директиви ч. 129і. В 21 годину Штагруп прибув в м. Шаргород
[ч. 03475].
1 Не виявлено.

422
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
З дивізія
Ворог силою до 500 багнетів і 600 шабель збив частини 9 див. і примусив їх відійти на висоти,
що на південь від м. Горишківкі, де скупчилося 2 полки 9 див., 7 полк і курінь власного резерву.
В перших 2 полках мається всього до 100 багнетів, 7 полк і курінь власного резерву мають 60
багнетів. Ліве крило групи с Журавлівка і перша будка на північ від станції Журавлівка, заняту 8
Чорноморським полком до 90 багнетів і в с. Самгородок 2 полк 9 див. В 20 годин до Горишківки
приходили ворожі роз'їзди. Штадіви 3 і 9 в 18 годин переходять в м. Горишківку [ч. 051/оп, балачка
сотн. Яроцького і полк. Цеплита].
Київська група
Група переходе в призначений їй район. Наштагруп прохає о звільненні його з посади по
нездоров'ю. Командарм прохає поки іцо залишитись на деякий час па пій посаді [Балачка Решке
і варт, старшини].
ЦДАВО України. - Ф. 3172. - On 3. - Спр. 43. -Арк. І76зв.-177. Засвідтена копія.
№159
Повідомлення
штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про отримані відомості про склад Київської групи армії УНР
ЗО жовтня 1919 р.
18/Х 19 г. Таганрог Генквармглав Начразот Ілавкме Генкварм
Севаст. 60/43 Харьков Генквармдобр Черкассы Наштакор 2
к.с. Дорошенко Христиновка Одесса Нашдив 4 Крижополь Ген.
Розеншильду Екатеринодар генералу Науменку
ТЕОТА 3 №2213/09876 132 17 10 25
ОПЕРАТИВНАЯ
К 8 часам 18 октября перешедший на нашу сторону командир 35 полка штабс-калитан Бровко
показал, что Киевской группой командует Юрко Тютюнник, начальник штаба группой полковник
Рышкен. В составе Одесской и Киевской группы входит 5 и 12 дивизии, в обіцсй сложности около
300-400 человек. Предположено эти обе дивизии ввиду их малочисленности свести в одну. Штабс-
капитан Бровко определенно показывает, что в настоящее время Махно выполнил и выполняет
задачу, поставленную ему Пстлюрой, и что при штабе Махно находятся 2 представители от Директории,
ходят слухи об оккупации поляками Каменец-Подольска из Староконстантинова. Внутренний фронт:
показалась банда человек с 300 в районе Щербаны, что в 35 верстах к юго-востоку Вознесенска.
17 октября Одесса № 09876 Генкварм Новороссии Генштаба Полковник Доровский.
С подлинным верно
Дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On 1. -Д. 32. -Л. 117 Засвідтена копія

Документи 423
NL> 160
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УІ IP
іі|)<> становище на фронті військ армії
ЗІ жовтня 1919/).
Иачінгаба Головного Отамана
КопіяІІКГЛ
- ,ч- Иачштагрупи Занорожської, Волинської, Київської,
полковника Удовпдчснко, групі СС, Иачдів 7,
отаману Сроіисвпчу.
Оперативний звіт до 17 годнії 1919 р. ЗІ/Х. Від Занорожської групи відомості! пс одержані.
Група полковника Удовпдчснко, З і 9 дивізії остаточно виснажені і відводяться в тім дія відпочинку
і улаштованій! в район Кричаповка, Вапнярка, К\ковка, Осрсбрипиі, Озарипиі. Добровоіьпі заняли
Журавлівку. Сьома дивізія І Іашвайковськіїм полком вже осягнула ст. Юрковка, їй поставлено
завдання передовими частинами запяти Торпімівка, Самгородок. Тульчин, віііти в зв'язок з 6-ою дивізією.
("купчення групи СС продовжується, але перевозка часині по залізший сильно затримується
завдяки відсутності на інші.
м. Жмеринка ЗІ/Х- 1919 р. 17 годин ч. 382/оп.
Иаіміарм
Отаман Сіпкіер.
IJ/JABO Україна. - Ф. 107Н. - Он. 2. - Сир. 3:1. - Лрк. 3. Пеласвї(кена копія.
Он і її. iih овано: Україна. /9/9 pih v А а//1 сшянсьн it it М. По х її)
J крааиъкнл ар. мі it на A/tie - ()()ес\ в 1919 р. \/а ні шок С.
Уривка .и спогадів. Документи та матерій, tit:
<Іок\меншаіьно-науковевидання. - А'.:..Темпора , 2001. - С 119.
NL> 161
Телеграма командира білогвардійської 1-ї піхотної дивізії
генерала Я. (1 мінова до штабу військ ІІоворосіііської області 3( IIP
з проханням про забезпечення лівого крила ного військ
під загрози обходу та повідомленням про взяття
частинами дивізії Ьраи.іава
ЗІ .жовтня 19191.
21/10
Рет 16/ 12 Таганрог Ісикварм Одесса
К'е Тафольмаи иаштавоііск І Іовкрая
Изтеот б № Г)7()/22»() »2 1» 10 ІЗ 20
Оперативная. Участок мой сокращен намного, по зато отнято почти две трети моего, і свого
участка, то есть почти половина сил гспераіу Розсишильду - в составе дивизии. Вы знаете, раз.-ло нужно,
не возражу, по прошу, чтобы были приняты меры, дабы меня не обходили слева в тыл. Иду
па.виновен, Илыпщы, Каролипо и Исрстырнчс. Ьраплав мною взят вновь.
18 октября 19 г. 12 1л / К Христпповка № 2208 Слащсв.
14ВЛ. - Ф. Ж) И). - Он. 1. -, /. 32 -Л /26. Jaceukena копія.

424
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№162
Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про склад та розташування з'єднань армії УНР
ЗІ жовтня 1919р.
21/10 1-50 Таганрог Генквармглав Начразотглав Киев
Свет 28/43 Генкварм Киевской Харьков Генекармдобр
Кс Тофельман Черкассы Наштакор 2 Христиновка
Наштакор 3 Крыжополь генер. Розеншильду
Екатеринодар Походному атаману
Изтеот 3 2301/09877 Б/словарь 18 27
Оперативная к 8 часам 19 октября.
Согласно показаний пленных, группировка противника следующая: район Клембовская Стена
8 дивизия около 400 штыков и 5 орудий. Конный дивизион Кости Гордеенка 100 сабель, чернош-
лейников 60 сабель и черный конный полк около 150 сабель сведены в бригаду и приданы 8 дивизии.
Район Антоновка Пельсовка части 12 и 5 дивизии около 6000 штыков. Район М. Русова Журавлевка
гор. Жикова 6 запорожская дивизия 2380 штыков и 12 орудий. Район Войтовка Шука 7 и 8 полки
34 жел. дивизии 600 штыков 18 пулеметов 8 орудий 9 железной дивизии 700 штыков 30 орудий
2 дивизия около 600 штыков при 6 орудиях и конная бригада невыясненного числа и названия.
В районе Брацлава 7 запорожская дивизия около 2000 штыков с артиллерией, число которой не-
определено. Были сведения от перебежчиков о подходе в этот район двух большевистских полков
Жочанского и Таращанского, но эти сведения не подтверждаются. С участка ст 4 Каролина Житом,
новых сведений о противнике не поступало группа противника состоящая из 5, 8 и 12 дивизий
и бригады конницы отступает на фронт Могилев Джурин. По показаниям перебежчиков, главными
передаточными пунктами из Румынии орудия, огнеприпасов и снаряжения служит Могилев. По
сведениям от пленных и перебежчиков, в войсках Петлюры много желающих перейти на нашу сторону,
но их удерживают нелепые слухи об оторвании носов и ушей нашими у пленных. По тем же
сведениям, 4 октября арестовано 9 офицеров в Каменце по подозрению в измене, посажены в тюрьму. По
показанию перешедшего на нашу сторону офицера недели полторы тому назад в районе Кодымы на
нашу сторону переправилась украинская группа в 30 человек во главе с директором Авраменко [...]
целью пробраться на Украину и поднять восстание. Внутренний фронт. В районе [...] Александрове^
Ново Полтавска один повстанч. укр. полк около 600 человек с 6 пулеметами и 1 орудием. Они
открыто называют себя петлюровцами и власти Добрармии не признают 18 октября Одесса № 09877
Генмайор Новообл. Генштаба полковник Доровский верно Генштаба полковник НИКИФОРОВ.
Верно: Дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - On 1. -Д. 32. -Л 127-128. Засвідгена копія.
№163
Директива Штабу Головного отамана
про відступ Галицької армії на лінію
Прилуки-Вороновичі-Печора-Жабокрич-Лука-Жабокрицька
та оборону Дієвою армією УНР зайнятого рубежу
/ листопада 1919р.
Даиу чотар Мельник
Із Штаба Головного Отамана HP 4, БСЛ 1/11, 11,20, Військова таємна тільки НКГА
НКГА Винниця зразок командарму Наддніпр. Жмеринка
З огляду на скупчення ворога в районі Вапнярка-Томашпіль-Журавлівка, що загрожує Жмеринці
і всім задам Галицької армії, наказую:
1)НКГА поступово відтягнути Галицьку армію на фронт Прилуки-Вороновичі-Печора-
Жабокрич-Лука-Жабокрицька одночасово з відтягненням фронту скупчити якомога значні сили

Документи
425
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 121. - Арк. 56-56зв. Телеграфна стрігка.
№164
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про наступ противника на Іллінці
1 листопада 1919р.
Екс НКГА
Ч. 20 1.ХІ. год. 16-20
Операт. 16 год. 1.ХІ.19 Винниця
На фронті другого корпуса спокійно. Друга бригада перейде до Краснопокого. Четверту бриг.
(80 штиків) витягається] з фронту і переходить до Остолопов. Цей відтинок фронту переймає 3 бриг.
і частини 7 бриг. Перед фронтом першого корпуса в полуднє обсадив ворог одним курінем с Мервін.
В тім самім часі повів ворог наступ на Іллінці. Вислід ще невідомий, позаяк получения з Іллінцями
перерване. 10 бриг, в марші на Іллінці.
НКГА
ч.оп. 6660/3
полк. Шаманек.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Он. 2. - Спр. 121. -Арк. 9. Засвїдгена копія.
№165
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про бої частин Запорізької групи з білогвардійцями
2 листопада 1919 р.
Начштаба Головного Отамана
Копія НКГА
- "- Наштагрупи Запорожської, Волинської, Київської,
полковника У^овидченка, групи СС, начдів 7,
отаману Єрошевичу.
Оперативний звіт до 17 годин 2/ХІ - 1919 р.
Запорожська група: на відтинку 8 дивізії розвідочні події, по додатковим відомостям 1/ХІ доби
ровольчеський наступ від Антонівки на Розпатовку був контратакой відбит і ворога відкинули до
Антонівки. Зараз на відтинку дивізії зрідка гарматна стрілянина. На фронту сьомої дивізії помічається
скупчення добровольців в с Заболяни, на фронті групи бої бронепотягів. Група СС передовими
заставами 10 дивізії осягнула Юрковка Сільниця. Від 11 дивізії відомостей не одержано,
м. Жмеринка 2/ХІ - 1919 р. 17 годин ч. 387/оп.
Наштарм
Отаман Сінклер.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 35. -Арк. 8. Незасвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 421.

426
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№166
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
2 листопада 19/9р.
Операт. звіт 2.11.19
6 бригади І корпуса в марші до призначених районах.
На фронті II корпуса спокій.
НКГА
Оп.ч. 6670/1
/ Шаманек/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 2. - Спр. 121. -Арк. 71. Оригінал.
№ 167
Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії
про становище на фронті військ армії
3 листопада /919 р.
Операт. звіт 9 год. 3/ХІ 919.
На фронті групи от. Кнітля жива розвідна діяльність. В районі Бранлава спокій. З першого
корпуса з району на полуднє Липівці не одержано ще звідомлень. Коло Липівці підсуваясь ворог
розвідними стежами і відділами кавалерії під наш фронт в цілях розвідки.
НКГА
оп.ч. 6680/1
полк. Шаманек.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 123. - Арк. 23. Засвідгена копія.
№168
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про бойові дії Запорізької групи та групи СС проти білогвардійців
4 листопада 1919 р.
Наштаголт
Копія НКГА
- "- Наштагрупи Запорожської, СС, Волинської,
полковника ^довидченко, Київської, отаману
Єрошевичу.
Оперативний звіт до 10 годин 4/ХІ - 1919 р.
Запорожська група: на відтинку 8 дивізії розвідочні події. На участку 6 дивізії добровольці вели
наступ 3/ХІ з боку Антоновки біля 14 годин вздовж шляху на Боровку головним чином кіннотою і
біля 17 годин з фронту Антоновка Пиньковка на Розпатовку кіннотою і піхотою. Кіннота, котра
наступала вздовж шляху на Боровку, була розігнана і утекла. Також був відбитий дважди наступ ворога на
Розпатовку. На 4/ХІ 6-й дивізії наказано перейти в наступ з метою вийти налінію Вили Антоновку
Пиньковку. Група СС: до темноти 11 дивізія 3/ХІ вела бій під Голинчинцями, наслідки боя ще не
відомі. 10 дивізія одним полком з бою заняла с Чернечі, яке охранялось волинським полком 14 дивізії.
Взяті полонені, одна [...] гармата, набої і кухня. Зв'язку з сьомою дивізією нема, по непровіреним ще
відомостям частини 7 дивізії одійшли Налівайківський полк на Юліамполь, Республіканський паїк
на Рахни. Шпиків нібито занят кіннотою ворога. Комгрупи СС на 4/ХІ наказано 7 дивізії оді йти

Документи
427
налінію Сліди Рахни або БушинкаУяринці, 10 дивізії СС налінію Звізданівка Стрильники.
м. Жмерінка 4/ХІ - 1919 р. 10 год. ч. 390/оп.
Наштадарм Отаман Сінклер.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 35. - Арк. 12. Незасвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С 422-423.
№169
Телеграма
Головного отамана С. Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича
командуванню Дієвої армії УНР та Галицької армії з дозволом
веети переговори з противником про встановлення перемир'я
5 листопада 1919 р.
Із Штаголта 12 р. 6/11,14,31 військова д. негайно
Жмеринка командарму отаману Сальському Вінниця Начальна Команда Галицької Армії, к/10
начштабу Головного Отамана
З огляду на велику кількість хорих козаків і стрільців на тіф і інші хороби, з огляду на гірке за-
осмотрення обох армій одіжжю і взуттям і іншими предметами постачання, що не дає можливості
активно і продуктивно провадити мілітарні акції проти ворога, дозволяємо на участках кожному
зокрема командармам приступити до переговорів з ворогом в цілях завішення зброї на той термін, який
буде встановлений обома сторонами. Командармам обох армій при переговорах завше бути в
контакті і жадних точок політичних моментів не торкатись. Число 641/ сд 5 листопада
Головний отаман Петлюра диктатор ЗО УНР Петрушевич.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 171. Телеграфна стрігка.
№170
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про бої групи СС з білогвардійцями в районі є. Голинчинці
5 листопада 1919р.
132.
Наштаголт Копії НКГА. Напітагрупи Запоріжської, СС, Волинської, Кієвської, Полковника
Удовиченко Отаману Ярошевичу.
Оперативний звіт до 17 годин 5/ХІ - 1919.
Запоріжська група: Научастку 6 дивізії спокійно. Ворог веде усиленну розвідку з боку Томашполя.
Від колони, яка веде наступ на Вел. Русова Фолюшовка відомости не одержані. Від 8 дивізії
донесення не одержано. Група СС: ворог зранку повів наступ з с Голинчинці піхотою і кіннотою, а [...]
пішим відділом з боку Юліямполя в тил частинам 11 дивізії СС, займавшим Звіздановка Ксендзовка
і примусити їх відійти налінію Деребчинка Деребчин. Бій продовжується, наслідки його ще невідомі.
Частини 11 дивізії займають бугри, що на південний схід від Деребчинка Деребчин. Ворогом заняті
Звіздановка Ксендзовка Джурин. 10 дивізія веде наступ на Рахни. Частини сьомої дивізії займають
с. Стояни Улига.
м. Жмеринка 5/ХІ - 1919 р. 17 годин ч. 394/оп
16 Наштарм Отаман Сінклер.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 50. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 439.

428
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№171
Телеграма Головного отамана С. Петлюри
командуванню Дієвої армії УНР і Галицької армії про створення
спільної делегації для переговорів з білогвардійцями та небажаність
таких переговорів без крайньої потреби
6 листопада 1919р.
З штбу, 140, 7/11, 10, 42 Д. Негайно
1. Жмеринка, командуючому Наддніпрянської, Отаману Сальеькому.
2. Вінниця, Нач. Кмда Галицької Армії.
3. Копія, Нач. Штаба Головного Отамана.
В додаток до моєї телеграми ч. 641/од пропоную: Для ведення переговорів з ворогом про
завішеная зброї утворити спільну комісію, якій і провадити спільну акцію при переговорах і аби умови
про завішення зброї торкались всього фронту, а самі переговори, що їх саме головне почати вести
лише в крайньому разі, в необхідности.
6. XI. Ч. 642/од
Гол. Отаман Петлюра.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 59. -Арк. 131. Засвідгена копія.
№172
Директива Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії
про заміну частин Дієвої армії УНР на північ від лінії Рахни-Копайгород
з'єднаннями Галицької армії
6 листопада 1919 р.
Із Штабу Головного Отамана ч. 132 бз сл 6/11, 20, 40, НКГА к/о командарм Наддніпрянської
Тільки НКГА
Отаман Сальський повідомляє, що він більше не може обороняти одночасово доручений йому
могилівський напрямок і доручений Галицькій армії жмеринський напрямок, бо наслідком операцій
на широкому фронті буде прорив ворогом фронта Наддніпрянської армії в напрямку на Джурин-
Шаргород. З огляду на це Головний Отаман наказав: Начальній Галицькій команді сьомого листопада
почати зміну частин Наддніпрянської армії, що находяться на північ від розмежовуючої лінії Рахии-
Копайгород з тим, щоб восьмого листопада Наддніпрянська армія могла скупчитись в дорученому їй
районі. Про одержання цього наказу донести. Кам'янець-Под. 6/11 1919 р. ч. 1462.
Начштабу отаман Юнаків.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 89. Телеграфна стрігка.
№173
Угода між уповноваженими представниками Начального вождя
Галицької армії та представниками командування військ
Новоросійської області ЗСПР про перехід Галицької армії на бік
Збройних Сил Півдня Росії
6 листопада 1919р.
24 октября ст. ст. 1919 г., ст. Зятковцы
Председатель комиссии русского генерального штаба полк. Дубяго, члены: от Добровольческой
армии Генерального штаба полк. Самборский и Коновалов и от Галицкой Армии майор Генерального
штаба Альфонс Эрле, майор Омелян Лисняк и сотник Осип Левицкий. При проверке полномочий
выясняется:

Документи
429
1. Паїномочие Добровольческих представителей устанавливается личным сообщением о том
Командующего Войсками Новороссийской области ген.-лейт. Шиллингом.
2. Полномочие Галицким представителям дано Начальником Галицкой Армии ген.-майор. Тар-
навским от 5 ноября и за № 6897.
Постановлено:
1. Галицкая Армия в полном составе с тыловыми учреждениями, складами и подвижным
железнодорожным составом переходит на сторону русской Добровольческой Армии и поступает в полное
распоряжение Главнокомандующего Вооруженными Силами Юга России в данное время через
командующего войсками Новороссийской области.
2. Галицкая Армия на время нахождения в указанном выше водворении не будет направлена для
борьбы с Петлюровской Армией, действующей на фронте, и впредь до получения особой задачи
отводится в тыл.
3. Галицийское правительство временно, за отсутствием территории, прекращает свою
деятельность и поступает под покровительство русского добровольческого командования. Впредь до
указания Ставки означенное правительство поселяется в Одессе, куда немедленно переезжает.
4. При высшем штабе Галицийских войск состоят представители от русского добровольческого
командования д,т разрешения на месте всех возникающих вопросов оперативного,
административного и хозяйственного характера.
Высший Галицкий штаб командирует в штаб войск новороссийских офицеров для связи в числе,
какое будет указано Командующим Новороссии.
5. Означенный протокол входит в силу со дня его подписания. С этого же дня Галицийская Армия
исполняет все распоряжения добровольческого командования.
6. Галицийская Армия, начиная с 25 октября1, приступает к сосредоточению в районе Погребище-
Липовец.
7. Вопросы, возбужденные галицийскими представителями о внутренней жизни Галицийской
Армии и права сношения Галицийского правительства с иностранными государствами оставить
открытыми до получения разъяснений от ген. Деникина. /1ля этого галицийская делегация, выделив
одного представителя для немедленного вручения настоящего протокола высшему Галицийскому
Командованию, с остальными двумя представителями переезжает в Одессу, в штаб войск области
Новороссийской.
8. Для удобства сношений, обе стороны теперь же обязуются установить теллеграфную связь
на аппарате Юз, причем до Н. включительно устанавливают добровольцы, а дальше до Винницы-
Галичане.
Председатель соединенной комиссии Генерального
штаба полковник Дубяго
члены: Генерального штаба полковник Коновалов
Генерального штаба полковник Самборский
Генерального штаба майор А. А. Эрлэ
Майор О. Лисняк
Сотник О. Левицкий
ЦДАВО України. - Ф. 1429. - О п. 1. - С пр. 4. -Арк. 37-3 7зв. Склографігннн відтиск.
Опубліковано: Гражданская воина на Украине 1918-1920.
Сборник документов и материалов: в 3-х т., 4-х кн. -Т. 2. -
К.: „Наукова думка \ 1967 - С. 470-471.
За новим стилем - 7 листопада. Прим. М.К.

430
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№174
З розмови по прямому дроту командувача армії УНР полковника
В. Сальського з начальником штабу Галицької армії полковником
А. Шаманеком з приводу радіоповідомлень про перехід
Галицької армії на бік Денікіиа
7 листопада 1919р.
Сальський: У апарата полк. Шаманек? При апараті командарм. Доброго здоров'я, пане
полковнику. У нас одержано радіо від денікінської армії, в якому повідомляється весь світ, що між
Галицькою армією і Добрармією досягнуто повну згоду і припинення військових чинів. Прошу
сказати, чи це правда чи провокація?
Шаманек: Остільки правда, що в нас між обома арміями ведуться переговори.
Сальський: Більш нічого? Денікінське радіо цілком опреділено зазначає, що вже досягнуто
згоду і при тому тут же наводить услів'я, на яких підписано згоду. J\m мене надзвичайно важно знати,
чи це провокація, чи це правда?
Ш а м а н є к: Се неправда і не знаю, що то має за ціль. Ніякої згоди ніхто не підписував.
Сальський: Я би дуже Вас просив сказати, чи не посилала Галицька армія окремо раніше від
себе делегацію, розумієте, пане полковнику, що це треба мені знати в інтересах дорученої мені армії.
Я боюся, що моя армія лишиться ізольованою в той самий час, як я добиваюсь спільності з Вами.
Шаманек: Я собі представляю справу так: перед кількома днями виїхала делегація, яка
передала протест відносно убивання наших полонених. Можливо, що вони з ким там приватно про що-
небудь перебалакали і що з того вийшла ця провокація. Все, дякую.
Сальський: Тепер мене цікавить, чи злучився мій представник з Вашими, но моє щире
бажання в справі військової згоди іти поруч з Вами і я рахував би великим нещастям /ця Наддніпрянської
армії, якби вона в цій справі лишилась ізольованою, при чому я зовсім не торкаюсь політичного боку,
торкання, яке може бути розв'язане тільки Головним Отаманом в порозумінню з паном диктатором
доктором Петрушевичем.
Шаманек: Ваш заступник ввійшов в склад нашої делегації і вчера же вечером виїхав. Наші
делегати одержали рішучий приказ під всякими услів'ями старатись о прийнятті того же заступника
Вашої армії і переговорювати спільно як заступники соборної армії. А тільки еслі ніяк і під жадним
услів'ям ворог на це не годиться, зробити ужиток зі зволення обох правительств, а окремішність.
Чи пан отаман на се годяться?
Сальський: 3 цим не можна не згодитися. Це буде дуже сумний випадок і небажаний, але я
задоволений тим, що ви вжили всіх заходів, аби наші представники виступали спільно, як от соборної
української армії, і безумовно, що тільки уряди можуть розв'язати питання про окремішність наших
армій, бо це єсть питання глибоко політичного змісту. По всьому видно, що добровольці ідуть вам
назустріч і припинили вже проти вас військові чини. З огляду на це було би бажано, щоб ви поставили
свої частини якомога скоріш д,т захисту Жмеринки з півдня, бо ворог веде сильний наступ на схід
від залізниці Жмеринка-Вапнярка.
Ш а м а н є к: Це сьогодні переводиться після вчорашньої директиви, яку Вам подано. До сього
будем чекати наслідків від наших делегацій. Всього найкращого.
Сальський: Кланяюсь.
ЦДЛВО України. - Ф. 2188. - On. І. - Спр 59 - Арк. 160-164. Телеграфна стрігка.

Документи
431
№175
Наказ
Головного отамана С Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича
про арешт та віддачу під суд генерала М. Тарнавського і осіб,
причетних до укладення 6 листопада угоди з білогвардійцями
8 листопада 1919р.
Таємно. - Негайно. - Винниця - Галицька Начальна Команда
Командуючому Армією генералу Микитці.
З огляду на узурпацію прав вищої влади УНР бувшим командармом Наддністрянської Армії
генералом Тарнавським та його спільниками, та на їх державну зраду, яку вони зробили, підписавши
7-го сього листопаду ганебну згоду з представниками Добрармії, наказуємо: Генерала Тарнавського,
осіб, підписавши згоду з Добрармією, а також всіх інших, які приймали активну участь в заключенні
зазначеної згоди, негайно заарештувати і поставити перед доразовий військовий суд. Оповістити
про цей наказ по всій Армії, завізвавши її до слухняности лише вищій владі УНР і до військової
дисципліни. Про умови завішення зброї і від сьогоднішнього числа про підтвердження зазначеного
наказа залишаються в силі. Докладніші оперативні директиви будуть надіслані сьогодні додатково. -
Деражня восьмого листопада 1919 року.
Ч. 60/ФК Д-р /Петрушевт/ /Петлюра/ Гол. Отаман.
UMBO України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр 60. -Арк. 165-166. Оригінал.
№176
Телеграма
Головного отамана С. Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича
Начальному вождеві Галицької армії генералу О. Микитці
про можливість продовження переговорів з білогвардійцями
виключно з метою встановлення перемир'я
8 листопада 1919 р.
Телеграма з Деражні ч. 106
В 8/11 И год. 50 хв. Два підписи Дуже негайно
Вождю Галицької Армії Начальна Команда Галицької Армії Вінниця
Переговори можуть бути ведені лише на умовах, наведених в депеші, надані і за підписами
Головного Отамана і моїм, а се значить лише дотично чисто військового завішення оружжя і лише
в інтересах обох Армій рівночасно та від імені Соборної Української Армії.
8/11 Підписали: доктор ПЕТРУШЕВИЧ
Головний Отаман ПЕТЛЮРА.
ЦДАВОУкраїни. - Ф. 2188 - On. І - Спр. 59. -Арк. 132 Засвідгена копія.

432
Мтайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№177
Телеграма команди 3-го Галицького корпусу
до Начальної Команди Галицької армії з повідомленням про
цілковите виснаження військ корпусу та потребу термінового
пошуку шляхів порятунку армії
8 листопада 1919р.
Кмда III Г. Корпуса
оп. ч. 811 Строго довірочно
м. Тиврів
8 листопада 1919.
До НКГА
Корпусна Команда, одержавши відомість про становище правительства до предпринятих
Н. Кмдою на бажання армії кроків, уважає своїм обов'язком зголосити слідуюче:
Бригади III Г. Корпуса посідають нині пересічно силу по 100 людей і рішуче не мають ніякої
охоти боротися в користь тутешнього, цілковито індиферентного, неприязного і ратівничого населення,
а то ще й без надії на якись корисний вислід цеї боротьби.
Політичний провід останеться з своїм бажанням дальшого ведення війни ізольованим, як довго
він не дасть нам успішнішого результату його політичних старань котрим ми могли би ся вже в біжу-
чих днях покористувати - як сей, котрий осяшено дорогою переговорів з Денікіном. Він останеться
дальше самим, як не почне вже завтра матеріального заосмотрення армії.
Многими порожніми обіцянками знеохочена армія, котра до крайньої міри пожертвувала своє
найліпше, не довіряє мовчазливому, встримуючому становиську правительства і не дає віри
проволіканим обітницям.
Армія розпадеться в найближчих днях сама з себе або стане жертвою тутешніх ратівничих банд,
котрі без всякої політичної закраски, але з жажди зиску кинуться на останки армії, щоб збагатіти,
о чім Комда Корпуса мала нагоду перед півтора днями особисто переконатися.
При нагоді переговорів з ворошиловськими повстанцями осягнулося пересвідчення, що
населення не повинується більше Головному Отаманові, а нас, галичан, уважає тільки тими, котрі через
здержаннє фронту против Денікіна зволікають тільки прихід влади, котра би більше відповідала би
їхнім життєвим вимогам.
Не будучи поінформованими про наше становисько до Денікіна, вислали повстанці делегатів
до Денікіна, щоби допоміг їм в борбі з галичанами.
Старшинський корпус III Г. Корпус не хоче дати згинути стрілецтву, повіреному його проводові
і очікує з напруженням рішення, котре принесло б рятунок.
Загально напружене положення не терпить зволоки.
Шеф штабу: /Кравс/ генер. чет.
/Жобковщ/
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр 60 -Арк. 10-Юзе. Оригінал.

Документи
дзз
№178
Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана
про арешт генерала М. Тарнавеького за перевищення повноважень
при переговорах з білогвардійцями та невизнання
угоди 6 листопада 1919 р.
9 листопада 1919р.
Офіціяльне повідомлення
ШТАБУ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА
з 9-го листопада 1919 р.
Командуючий Галицькою армією генерал Тарнавський підписав згоду з добровольцями, що вся
Галицька армія переходить в розпорядження генерала Денікіна. За порушення наданих йому
уповноважень Гол. Отаман спільно з президентом Західної України Др. Петрушевичем дали наказ
арештувати генерала Тарнавеького і віддати його під надзвичайний суд. Таким чином, договір не визнано.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 5. - Спр. 4. - Лрк. 6. Склографігний відтиск.
№179
Телеграма командира дністерського загону білогвардійців
генерала А. Розеншильда-Пауліна команді 1-ї бригади УСС
з пропозицією передати ст. Жмеринка частинам загону
і передислокувати бригаду до району Липовець-Погребище
9 листопада 1919 р.
Рахны полковнику Гвоздакову для передачи делегации бригады УСС.
В ответ на предложение командира бригады УСС от 9 ноября нового стиля за № ОП 831/19
об установлении Демаркационной линии предлагаю согласно соглашения, заключенного 24 окіября
старого стиля 1919 года между представителями русского Добровольческого и Галицийского
командования, утвержденного командующим войсками Новороссийской области генералом Шиллингом,
предлагаю бригаде УСС перейти в район Липовец-Погребище. Завтра 28-го октября старого стиля
предлагаю бригаде УСС в течении дня передать станцию со всеми поездными составами и
имуществом в вагонах и складах, находящимися в м. Жмеринка, начальнику Жмерипской группы полковнику
Гвоздакову, а самой по сдаче отойти сначала в район Винница, а затем далее в район, указанный
пунктом 6 соглашения, т.е. в район Липовец-Погребище. Ответ о согласии передать станцию и м.
Жмеринка полковнику Гвоздакову надлежит сообщить не позже 24-х часов сего дня 27-го октября
старого стиля. О деталях передачи станции и м. Жмеринка войти в соглашение непосредственно с
полковником Гвоздаковым.
Вапнярка 27-го октября старого стиля 16 часов № 6104/24.
Начальник Днестровского отряда Генерал-Лейтенант Розеншилад-Паулин.
Подлинность и точность телеграммы свидетельствую подписью и приложением печати.
Начальник Жмеринского отряда
Полковник / Гвоздаков/
Начальник Штаба
Штабс-капитан /подпись/
27 октября 1919 года.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 2. Засв/дгена копія.

дзд
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№180
Телеграма Начального вождя Галицької армії
генерала О. Микитки командиру білогвардійської 4-ї піхотної дивізії
генералу Я. Слащову з проханням утриматись від ворожих акцій
проти галицьких військ
9 листопада 1919р.
Христиновка - генералу Слащову
ч. 225
9/ХІ 19-35
Нач. Команда Гал. Армії просить з огляду на заключені сегодня дня 9.Х1.19. з представниками
Добрармії умови - припоручити частинам руської Добрармії, щоб вони, єсли дійдуть евентуально
в район по обом сторонам залізниці Могилів-Бар-Жмеринка, не предприняли ніяких ворожих
акцій проти там находячихся частин та учереджень Галицьких військ, тому що через те могли би сучасні
переговори відносно перемир'я бути задержані.
Галицькі війська та учередження зістали сегодні повідомлені, що завтра дня 10.ХІ.19 год. 6
починається між обома арміями завішення оруж'я, яке, єсли не зістанс виповіджене, автоматично
продовжується.
Командарм Галицийської
генерал Микитка.
ЦДАВО Україна. - Ф. 2188. - On. І. - Спр. 60. - Арк. 33-ЗЗзв. Незасвідгена копія.
№181
Повідомлення УТА про заяву голови Ради Народних Міністрів
УНР І. Мазепи щодо стратегічного становища на українсько-
білогвардійському фронті у зв'язка зі зрадою генерала
М. Тарнавського
10 листопада 1919р.
К а м ' я н є ц ь. 10/ХІ. В розмові з співробітником УТА Голова Ради Народних Міністрів п.
Мазепа сказав: що сучасне серйозне становище на фронті утворилось виключно внаслідок ганебної
зради з боку бувшого командуючого Галицькою армією генерала Тарнавського та його спільників.
Але ця справа уже ліквідована і разом з тим вжиті необхідні заходи до більш тісного об'єднання
обох армій. Не треба дивитись на становище песимістично, все залежить від напруження наших сил,
від тих енергійних заходів, які необхідні з боку всього громадянства ^т поповнення рядів нашої
армії як людьми, так і забезпечення її з боку постачання.
Галицькі війська займають зараз певне становище на фронті, згідно з загальним положенням
нашої армії. Всі зусилля денікінців збити нас з позицій біля Жмеринки не увінчались жадними
успіхами. Згідно останнім відомостям, наше військо відігнало ворога на 20 верств від попередньої
позиції. Коли би навіть з нашого боку були деякі потері в території, то це тільки на деякий час. Наша
армія знову перейде в наступ і переможе ворога. Успішність наших операцій на фронті забезпечена
ще становищем в тилу Денікіна. Згідно останнім відомостям, в тилу Денікіна оперують великі відділи
повстанців... Разом з тим большовики одержали ряд значних перемог над Денікіним, чим поставили
його в критичне становище.
Взагалі Правительство вірить, що Україні удасться вийти з скрутного положення, яке зараз
має місце, завдяки нашій славній армії та при допомозі з боку всього громадянства, якому дорога
Українська Народна Республіка.
(Циркуляр УТА)
ЦДАВО України. - Ф. 1113. - Оп. 1 - Спр. 10. - Арк. 85. СклографЇ7нии відтиск.

Документи
435
№182
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про бої частин Запорізької групи з білогвардійцями
10 листопада 1919 р.
Наштаголт копії НКГА. Комгрупи Запоріжської, Кієвської, СС, Волинської, полковника
вдовиченко.
Оперативний звіт до 10 годин 10/ХІ - 1919 р.
Запоріжська група: На участку 8 дивізії контрнаступом наших частин кіннота добровольців,
занявшая с. Грушки, була вибита і с Грушки зараз в наших руках. По додатково одержаним відомостям
на участку 6 дивізії 8/ХІ з ранку Добровольці повели наступ на Саінку і Володіовці, які і були ними
зайняті. Ворог був захоплений врасплох і відійшов на с Рознатовку. Добровольці понесли значні
втрати, при чому було захоплено 1 кулемет, 12 полонених та інше ріжне майно. Перед вечером 7/ХІ
ворожа піхота1 біля 250-300 чоловік, підтримана кіннотою, обійшла Дорошенковців і примусила їх
відійти до с Саїнки. К 9/ХІ частини Запоріжської групи стали на смузі Грушки Садки Людвиковка
Серби Шендоровка. Ворогом заняті Бокатинка Черневці Саінка. Група СС: 11 дивізія займає фронт
Плебановка Ношковка, Андріовка, кінний полк с Івашковці від 10 дивізії відомости не одержані.
Волинська група на марші в район Бар Волковинці Майдан. Група Полковника вдовиченко на
марші в район Ілимбовка Куражина Камос Ольховець. Кієвська група на марші в район Івашковець,
Іваньковці, Дурняки, Кучськая Балабановка Щербовці.
м. Проскуров 10/ХІ - 1919 р. 10 год. ч. 402/оп.
Капустянський
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр 27. -Арк. 54. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 442.
№183
Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана
про продовження УНР війни з білогвардійцями
та незмінність політичного курсу
українського уряду
10 листопада 1919 р.
НКГА та редакції часоп. „Коз. Голос".
Зі Штабу Головного Отамана 10 падолиста 1919, ч. 204 Біл 10/ХІ 16-43
Курс політики незмінений. Війна з Денікіним продовжується. Єдність Наддніпрянської та
Наддністрянської армій ^т збудування Соборної України конечна. Закордонне становище таке, що при
утриманні фронта вкоротці наступить визнання самостійної України.
Товариш Міністра закордонних справ
Д-р Старосольський.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On 1. - Спр. 60. -Арк. 101. Незасвідгена копія.
У тексті помилково - „кіннота".

436
/Иихай/w Ковальчук Невідома війна 1919 року
№184
Телеграма Штабу Головного отамана
Начальній Команді Галицької армії про захист Галицькою армією
ст. Жмеринка та план відступу до району
Літин-Летичів в разі неможливості її утримання
10 листопада 1919 р.
Від Гол. От.
НКГА зразок Гал. Отаману
таємно-військова
На ч. 6767. Кали добровольці мають право пересування своїх частин, то цілком зрозуміло, що
вони підготовляють оточення Гал. армії з тим, щоб в той час, коли переговори будуть зірвані, заняти
Жмеринку. Через се виявляється цілком необхідним, щоб Гал. Армія зараз же почала скупчення
ближче до Жмеринки ^т забезпечення цього залізничного вузла від намірів ворога. Коли перегрупіров-
ка може бути переведена згідно підписаним Вами умовам про завішення зброї, то Гол. от. наказує
Вам негайно віддати наказ про виконання сеї перегрупіровки згідно ваших вказівок. У випадку, коли
переговори будуть зірвані і Гал. Армії не вдасться затримати Жмеринку, то вона повинна
відступати в загальному напрямку на Літин, Летичів і встановити тісний зв'язок з Наддніпрянською Ар.
в напрямку на Деражню. Про одержання цієї телефами прошу зараз же повідомити Штаб Гол. От.
Проскурів 10/ХІ 19 22 год. ЗО ч. 02973 Нач. Шт. Гол. От. от. Юнаків.
ПДАВО України - Ф. 2188. - On. І. - Спр. 60. -Арк. 146-148. Телеграфне повідомлення.
№185
Розвідувальне зведення штабу військ Новоросійської області
ЗСПР про дії, сили та склад української армії
Не раніше 11 листопада 1919 р.
СВОДКА
Сведения о противнике перед фронтом Новороссийской Области
за Время с 22 по 29 Октября 1919 года.
I. ДЕЙСТВИЯ ПРОТИВНИКА
Упорное сопротивление Петлюровцев в районе Тульчина и Браплава сломлено и противник,
понесший большие потери в боях в этом районе, отходит в общем направлении на Жмеринку.
3-я и 9-я дивизии, понесшие наибольшие потери в боях, отводятся пр[отивни]ком сначала в район
Жмеринки, а затем в район Могилева.
20 октября из района Шепетовки в район ст. Ярошенка пр[отивни]ком перебрасывается корпус
сечевых стрельцов, в состав которого входят 10-я и 11-я дивизии.
10-ю дивизию пр[отивни]к вводит в бои в районе жел. дороги Жмеринка-Вапнярка, а 11-ю-
в район Джурина.
С прибытием корпуса сечевых стрельцов пр[отивни]к переходит в наступление, но успеха не
имеет и продолжает отступать:
6-я и 8-я дивизии - на Могилев, а 7-я, 10-я и 11-я - на фронт Китай-Город-Жмеринка.
II. БОЕВОЕ РАСПИСАНИЕ ЧАСТЕЙ ПР[ОТИВНИ]КА ПО
СВЕДЕНИЯМ К 29 ОКТЯБРЯ 1919 года.
ШТАБ ПЕТЛЮРЫ - (КАМЕНЕЦ-ПОДОЛЬСКИЙ)
Начальник Штаба Генерал-Майор ЮНАКОВ
Генкварм Генерал австрийской службы КУРМАНОВИЧ
Военный министр Генштаба Полковник ПЕТРОВ.
1. НАДДНЕПРЯНСКАЯ АРМИЯ (Штаб ЖМЕРИНКА)
Командарм генштаба Полковник САЛЬСКИЙ, Наштарм генерал СИНКЛЕР,
Начальник Оперативного отделения Полковник КАПУСТЯНСКИЙ.

Документи 437
A. Волынская группа. Командующий Волынской группой - УДОВИЧЕНКО.
Помощник командующего группой генштаба Полковник ОСТАЛОВСКИЙ.
Начальник штаба группы генштаба полковник МЕШКОВСКИИ.
а) 1-я дивизия: Начдив полковник ЛИПОВЕЦ, Наштадив полковник ТИМЕ.
1-й полк, комполка подполковник ДОЛУД 500 шт.
2-й полк -"- -"- ТКАЧЕНКО 400 шт.
3-й полк -"- -"- ГРИНЧЕНКО 600 шт.
Всего: 1500 шт., 40 сабель и 12 орудий;
б) 2-я дивизия. Начдив полковник БОНДАРЕНКО
1, 2, 3, 4 полки около 700 шт.
1-й конный полк, 4 эскадрона 200 сабель
Всего около 700 шт., 200 сабель и 6 орудий;
в) 3-я дивизия (район Могилева) Начдив полковник УДОВИЧЕНКО.
7-й полк синежупапников около 200 шт.
8-й Черноморский п. Комполка полковник КРАТЕ, около 200 шт.
9-й Стрелецкий полк около 100 шт.
Всего около 500 шт. и 15 орудий;
г) 4-я дивизия: Наштадив капитан ГУРТОВЕНКО
10 пех. полк серожупанников
11 пех. полк серожупанников
12 пех. Береславский полк серожупанников
Всего: около 700 шт. и 2 орудия;
д) 9-я тихнично-железнодорожная дивизия (район Могилева):
Начдив Полковник КУДРЯВЦЕВ, Наштадив генштаба Полковн. ЗАВАДСКИЙ.
1, 2, 3 техн. жел. полки, всего около 700 шт, 60 сабель и 8 оруд.
Б. КИЕВСКАЯ ГРУППА. Командующий группою Юрко ТЮТЮННИК, Начальник штаба
полковник РЕШКО.
а) 5-я дивизия (Каменец)
13-й полк около 150 шт.
14-й полк около 150 шт.
15-й полк около 150 шт.
Всего: 450 шт.;
б) 12-я дивизия (Каменец): Комдив подполковник БАГНЮК, Наштадив Подполковник
НЕЛЬГОВСКИЙ.
34-й пех. Верхнеднепровский полк 45 шт.
35-й пех. Звенигородский полк 55 шт.
36-й пех. полк 106 шт.
Гуцульский полк (моряки и учащиеся) 30 шт.
Всего: 236 шт.;
B. ЗАПОРОЖСКАЯ ГРУППА, Командующий группой Полковник АМЕЛЕНОВИЧ-ПАВЛЕНКО,
Начальник штаба группы генштаба полковник КУЩ.
а) 6-я дивизия: Начдив Прапорщ. ЛИНЕВСКИЙ, Наштадив капитан СТЕПАНОВ
(район к сев. от Черневцы)
12-й Немировский полк 360 шт.
16-й Дорошевский полк, комполка прапорщ. ЛИТВИНЕНКО
17-й Гайдамацкий полк, комполка поручик МАСЛОВ
18-й полк имени Богдана ХМЕЛЬНИЦКОГО
Конный Гайдамацкий дивизион
Конный дивизион Кости ГОРДИЕНКО
Отдельный батальон Гайдамаков Холодного Яру
Партизанский отряд 30 апреля
Инженерный батальон
Артиллерийская бригада 12 орудий

438
Мтайпо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Всего: 1000 шт., 120 сабель и 12 орудий;
б) 7-я дивизия (район Красное) Начдив Сотн. АСМОЛОВСКИЙ, Наштадив Сотн. ШЕПЕЛИН-
СКИЙ.
19-й Республиканский полк Комполка МАЛЬЦЕВ 170 шт.
20-й Мазепинский полк 250 шт.
21-й Наливайковский полк 300 шт.
Всего 720 шт.
Черный конный полк (полк смерти); комполка ДЬЯЧЕНКО
Всего около 720 шт. 100 сабель и 12 орудий;
в) 8-я дивизия: Начдив полковник БАЗИЛЬСКИЙ, Наштадив генштаба подполковник РАК
(район к югу от Черневцы)
22-й полк имени Богашевского
23-й пех. Кармелитский полк, полк. ТРОЦКИЙ
24-й пех. Сагайдачский полк, поруч. ЖУПИНАС
Всего 500 шт. 5 орудий;
г) Украинская сечевая стрелецкая бригада (район ЖМЕРИНКА) Начбриг БУКШЕВАННЫЙ.
1-й полк (2 бат. 3-х ротного состава)
2-й полк (2 батальона 3-х ротного состава)
Запасный полк 6-ти сотенного состава, из них 1 пулеметная
Артиллерии 4 батареи по 3 орудия каждая (3 д.)
Итого: офицеров 56, казаков 2000, оруд. 12 конницы офиц. 2,
всадник. 78.
Д. КОРПУС СЕЧЕВЫХ СТРЕЛЬЦОВ
Комкор Атаман КОНОВАЛЕЦ
Наштакор. Генштаба Полковник БЕЗРУЧКО.
а) 10-я дивизия (она же 1-я) Начдив Подполковник ДУМРАДСКИЙ, Наштадив Генштаба
Полковник ЗМИЕНКО.
28-й полк (1-й полк) 660 шт. Ком. полка Полковник
29-й полк (2-й полк) 100 шт. АНДРУХ (австр.)
30-й полк (3-й полк) 100 шт.
3 легк. батар. по 3 оруд. 9 оруд.
Всего 850 шт. 9 орудий;
б) 11-я дивизия (она же 2-я дивизия) начдив Полковник СУШКО (австр. офицер), наштадив
Генштаба Полковник ОТМАРШТЕЙН.
31-й пол. (4 пол.) - 1000 комп. Полк. ГОЛУБ (самостийник)
32-й пол. (5 пол.) - 100 комп. Полк. МОНЧИНСКИЙ (Шепстовка)
33-й пол. (6 пол.) - 100 комп. ВЫБОРНЫЙ
2 легк. Батар. - 6 оруд и 1 - 42 линейная - 2 орудия
Всего 1200 шт. - 8 орудий;
в) 7-й конный полк Комполка Сотник БОРИС (галичан.) и кон. горек, оруд. 150 сабель 12
пулеметов.
ВСЕГО ПЕРЕД ФРОНТОМ ВОЙСК НОВОРОССИЙСКОЙ ОБЛАСТИ 11392 шт., 690 сабель
и 95 орудий.
III. ВНУТРЕННЕЕ ПОЛОЖЕНИЕ ПЕТЛЮРОВСКИХ АРМИЙ
По показаниям пленных и перебежчиков, в армии Петлюры полное разложение:
мобилизованные расходятся по домам, пополнения не прибывают, целые полки отказываются наступать, в обозах
ездит масса босых солдат, которые только увеличивают число ртов.
21-го Октября1 в Жмеринке было совещание под председательством Петлюры в составе высших
военачальников, представителей от железнодорожников и профессиональных союзов. На этом
совещании выяснилось, что дальнейшая борьба невозможна, так как съезд селян, бывший 18 и 20
Октября в Каменце, постановил прекратить войну и распустить армию, для чего мобилизованных
1 За новим стилем - 3 листопада.

Документи 439
не давать, не поставлять армии хлеба и не исполнять повозочной и конской повинности. Также
на совещании выяснилась полная небоеспособность армии, отсутствие огнеприпасов и громадный
процент заболеваний (через Жмеринский эвакуационный пункт за последний месяц прошло 15
тысяч больных преимущественно тифозных). После выяснения состояния армии решено было, что
дальнейшая самостоятельная борьба невозможна и необходимо к кому-нибудь примкнуть - к Доб-
рармии, Польше или большевикам.
При голосовании за капитуляцию перед Добрармией высказалось 37 голосов, за присоединение
к большевикам - 37 голосов и за переход к полякам - 32 голоса.
Петлюра, узнав, что за Добрармию 37 голосов, остался очень недоволен и вышел из зала.
Окончательные результаты этого совещания неизвестны.
Наблюдается, что пр[отивни]к эвакуирует на Могилев лазареты, склады, отдел снабжения и
прочее. Имеются сведения, что крестьяне к вывозу имущества в Бессарабию относятся отрицательно
и дабы воспрепятствовать этому, взорвали жел. дор. мост у Могилева.
IV. ЗАКЛЮЧЕНИЕ
1. [текст перекреслено]
2. Селяне на съезде решительно высказались против войны и решили распустить армию.
3. На совещании 21-го Октября под председательством Петлюры выяснилась полная
небоеспособность армии и невозможность продолжать самостоятельно борьбу с Добрармией.
4. Началась эвакуация лазаретов, складов и прочее на Могилев, но проходит она очень слабо
в виду саботажа железнодорожников.
5. Пр[отивни]к старается сдержать наше наступление, дабы выиграть время, необходимое
для эвакуации.
Генерал-Квартирмейстер
Штаба Командующего Войсками
Новороссийской области
Генштаба Полковник /Доровскнй/
Старший Адъютант
Генштаба Полковник /Никифоровский/
РГВА. - Ф. 39666. - Оп. I. -Д. 40 -Л 167-169. Оригінал.
№186
Повідомлення про настрої
населення у Кам'янці-Подільському
у зв'язку з наближенням білогвардійців
12 листопада 1919 р.
Кам'янець. 12/ХІ. Серед місцевих чорносотенних кіл населення панує велика радість з
приводу невдач Республіканської армії. Ширяться чутки, що добровольці мають бути в Кам'янці не пізніше,
як через тиждень або півтора. Вже готується зустріч денікінцям: шиються трьохкольорові
національні прапори; закуплені по всіх крамницях трьохкольорові національні стьожки. Розпускаються самі
неможливі провокаційні чутки по місту, які нервують жидівське населення, котре боїться погромів.
(Циркуляр УТА)
ЦДАВО України. - Ф. 1113. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 94. Склографігнии відтиск.

440
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№187
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про захоплення білогвардійцями Могилева-Подільського
12 листопада 1919р.
Наштаголт, копії НКГА. Наштагрупи Запоріжської, Волинської, СС, Кієвської, Псхлковника
вдовиченко.
Оперативний звіт до 17 годин 12/ХІ - 1919 р.
Запоріжська група: 11/XI біля 11 годин кіннота добровольців кількостью до 140 шабель зайняла
Могилів. Частина Буковинського куріня захоплена в полон добровольцями, частина вирушила через
Ровно на Куриловці Муровані на приєднання до 3 Залізної дивізії. Комгрупи наказано Дністрянської
кордонної бригади кількостью 40 чоловік забезпечувати шлях Могилів-Ровно. Частинам групи
наказано в випадку, коли не буде можливості тримати залізницю на участку Ізраїловка Вендичани,
зосередитись в районі Яришов Серебринці Куковка Жеребиновка Ломозів Ястрсмбна, маючи кінноту
в Нелієрчі д^ зв'язку з групою СС. Сьогодня зранку ворожа розвідка була в м. Озаринці. Група СС
займає фронт Степанки Перепельчинці.
м. Проскурів 12/ХІ - 17 годин 1919 р. ч. 407/оп.
Наштарм Отаман Сінклер
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 56. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 443.
№188
Доповідь Начальної Команди Галицької армії
диктаторові ЗУНР Є. Петрушевичу про перебіг переговорів
з командуванням військ Новоросійської області ЗСПР
13 листопада 1919 р.
Начальна Команда Галицької Армії Оп. 6823
Диктатор Др. Петрушевич телегр.
13/ХІ 1919
Перше:
От. Цімерманн телеграфує під датою Одеса 11.ХІ.19, год. 19:
„В заступстві генерала Денікіна приняв нашу делегацію командуючий Новоросійським фронтом
генерал Шиллінг. Принята заступника Дніпрянської армії ген. Шиллінг категорично відказався,
тому підполк. Каменський відправився назад. Генерал Шиллінг допускає переговори тільки з
представниками Галицької Армії і тільки в її інтересах. Генерал Шиллінг заявив готовність вести переговори
і докінчити договір Галицької Армії на услів'ях з дня 6.ХІ.19. Прошу о приказі чи наша делегація
може переговорювати тільки від імені і в інтересах Галицької Армії. Підпис отаман Цімерманн."
Друге:
Отаман Цімерманн одержав слідуючу відповідь:
„Депешу одержано. Нач. Комда лічить і зі своєї сторони засягнути інструкції від Диктатора
Петрушевича. Рішення буде Вам сей час по одержанню передане. Доложіть се генералу Шиллінгу
та передайте при сьому думку Нач Комди, яка є така, що Нач Комда має тверду віру, що мимо нової
ситуації осягне ся порозуміння та що нове загальмування рішення не викличе в кермі Добрармії
недовір'я до нас. - Галицька армія журиться про особу свого Диктатора та не хоче нічого більше,
як видіти його [...] получено і без ніякої небезпеки для нього [...]. Поки що є неможливо д,ля Галицької
Армії вести політичні переговори як довго Диктатор не є сам в нас присутній або не вислав своїх
уповласнених заступників."
Трете:
Нач Комда оцінює сьогоднішню військову ситуацію як слідує:
Дієва армія без найменшої сили опору є в повній стадії розв'язання. З нею ніяка серйозна вій-

Документи 441
ськова керма числитись не може. Галицька Армія находиться в такому моральному, фізичному та
матеріальному стані, що вона не може вести ніяких операцій. Наколи вона одержить час і спокій д^я
відпочинку, та коли її покликані до того особи подадуть до відома нагороду, за яку має боротись,
тоді вона напевно стане ся дуже поважним військовим фактором. Тому просить Нач Комда, щоб пан
Диктатор зволив розпочати політичні переговори з Денікіном, бо це є одинока можливість, щоби
врятувати Галицьку армію. На жаль, мусять так командарм як і шеф штабу з огляду на вчорашню
депешу ч. 6809 зголосити, що вони не можуть взяти на себе гарантії перевести успішно евентуальне
інше рішення Диктатора. Вони противно є тої гадки, що припоручена їм посада зістане їм вирвана
сильною волею старшинського корпуса.
НКГА
оп. 6823
генерал Микітка
генерал Ціріц
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр 60. - Арк. 264-267. Незасвідгена копія.
№189
Телеграма командувача Запорізької групи Дієвої армії УНР
генерала М. Омеляновича-Павленка
про відсутність у частинах набоїв
ІЗ листопада 1919р.
Начпостачання Наддніп. Дієвої армії
По наказу Командарма передаю д,т відома і належних розпоряджень слідуючу телеграму комгруп
Запоріжської: „Начдів 6 доносить: частини набоїв не мають. Якщо немає надій отримати їх негайно
з тилу, то примушен буду з Вашого дозволу відтягнути дивізії далі від фронту, аби не мати сутичок
з ворогом. Мною відправляється до 6 дивізії отримані сьогодня випадково 8000 набоїв, інших
запасів немає. Крім того, начдів 6 доносить, що в дивізії бракує грошей за невідпуском від постачання,
що гальмує справу харчового і фуражного задоволення, ч. 1370. Отаман Омельянович-Павленко.
ч. 03013.
13/ХІ - 19 р. За начопервідділу /підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 35:-Арк. 32. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С 427.
№190
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про наступ білогвардійців
з районів Могилева-Подільського та ст. Жмеринка
14 листопада 1919 р.
Наштаголт, Копії Наштагрупи Запоріжської, Волинської, СС, Кієвської, Полковника Удовиченко
НКГА.
Оперативний звіт до 10 годин 14/ХІ - 1919 р.
Запоріжська група: 13/ХІ після полудня ворог значними силами піхоти і кінноти при 3
гарматах повів наступ з боку Могиліва вздовж великого шляху, що іде з Могиліва на Яришев і після
бійки в районі м. Яришева примусів частини 8 див. залишити м. Яришов і відійти до с. Хоньков-
ці. На участку 6 дивізії до с. Вендичани підходила ворожа розвідка, але була відігнана. Частинам
Запоріжської групи наказано на 14/ХІ занять: 8 дивізії сс. Хонеловці Ястрембна, 6 дивізії Ломазов
Куковка Жеребиловка, маючи заставу в с Вендичани. Дивізіям на зазначених лініях наказано дати
опір ворогу. На фронті групи СС без змін. Ворог провадить інтенсивну розвідку. Волинська група:
о 17 годин[і] 13/ХІ ворожий бронепотяг з піхотою 200 чоловік повели енергійний наступ на ст. Сер-

442
Миыило Ковальчук Невідома війна 1919 року
биновці. Бронепотяги „Помста" і „Вірний Син України" відбивали наступ, але ж завдяки
понесеним втратам в персональному складі примушені були відійти і зараз знаходяться у ст. Стодульці.
Сербиновці захоплені ворогом. О 16 год. ст. і м. Бар занято ворогом. Перша дивізія відходе на село
Комаровці. Ст. Бар була занята двома бронепотягами ворога. На станції були Галицькі частини, але ж
ніякого опору ворогові вони не оказали. В мент відходу наших військ із м. Бара Галичане проти нас
виставили броневий самохід.
м. Проскурів 14/ХІ - 1919 р. 10 годин ч. 411/оп.
Наштарм Отаман Сінклер
ЦДЛВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 27. - Арк. 56. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С 444-445.
№191
Повідомлення командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника про перенесення запілля Дієвої армії до району
Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів
/ листопада 1919р.
З НІНА ч. 280 бр.
14/ХІ 11-25 хв.
Наштаголт Кам'янець
Згідно останніх умов про продовження завішення зброї з Польщею польському командуванню
відводиться д,т експлуатації зона на схід від демаркаційної лінії по смузі: Вікторівка на полудневий
схід від Гусятина через Демківець Яромірку Городок далі вздовж Потока Тростянець до Хмелівка
через Чабани Чорний Острів Катеринівку Марківці Дубище далі вздовж річки Случ на північ
до ст. Мропіль.
З огляду нате, що по стратегічним умовам тил і база Наддніпрянської Армії переносяться в район
Ярмолинці Проскурів Староконстантинів, майже вся вищезазначена зона повинна стати ближашим
тиловим районом Наддніпрянської Армії. Прошу відповідних розпоряджень, аби через нашу місію
в Варшаві заключені умови були змінені і щоби д^я бази і тила Наддніпрянської Армії була залишена
місцевість до лінії: Городок Кузьмин Войтовці Базалія Теофипіль Ляхівці Корнин Ізяслав Шепетівка
Полонне Миропіль всі включно д^ нас.
Проскурів 14/ХІ 19 р. год. хв. ч. 03020
Командарм Отаман Тютюнник
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 27 -Арк. 66. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 452.
№192
Постанова Директорії УНР
про покладення на гадову Директорії Головного отамана С. Петлюру
тимчасового керівництва справами Республіки
15лиспТопада 1919р.
ПОСТАНОВА
Директорії Української Народної Республіки
15-го листопаду 1919 р.
Ч.1219/Д
З огляду на від'їзд за кордон по державним справам членів Директорії Андрія Макаренка та Федіра
Швеця Директорія ухвалила: 1) на час відсутности з території Української Народної Республіки
членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця Верховне керування справами Республіки покладається

Документи
443
на Голову Директорії п. Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії
затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів;
2). на випадок його смерти все Верховне Керування Державними Справами Республіки та її
озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії або одного з них з тим,
аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на фунті її самостійности до часу
скликання Представництва від Українського народу.
Оригінал підписали:
Голова Директорії
С. Петлюра
Члени: Ф. Швець, А. Макаренко
Керуючий Справами Директорії М. Миронович
З оригіналом згідно:
Начальник відділу /підпис/
ЦДАВО України. - Ф. 3696. - On. 2. - Спр. 318 - Арк. 25. Засвідгена копія.
Опубліковано: Петлюра С Статті, листи, документи. -
Т. III. - К.: Видавництво ім. О. Телігн, 1999. - С 143.
№193
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про становище на фронті військ армії
15 листопада 1919 р.
Наштаголт копії НКГА Наштагрупи Запоріжської, Волинської, СС, Кієвської, Полковника
Удовиченко, Начдів 7.
Оперативний звіт до 17 годин 15/ХІ - 1919 р.
Запоріжська група: 8 дивізія заняла смугу Нишовці Ровно Погорелое. Від 6 дивізії відомости
неодержань Від групи СС донесення не одержані. Волинська група: перша дивізія займає другим
полком Шпинці, 1, 3 полки на марші в с Галузинці, кіннота дивізії в сл. Комаровська. Друга дивізія
розташована в районі Волковинці Корачинці Рамови Корачинці Волосні. Четверта дивізія в
резерві групи в с Корачинці Волосні, Галузинці. Другий кінний полк в с Комаровці. На фронті групи
спокійно.
м. Проскурів 15/ХІ - 1919 р. 17 годин ч. 415/оп.
Наштарм Отаман Сінклер
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. - Арк. 58. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С 446.
№194
Наказ командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
16 листопада 1919р.
362 16/ХІ. 11-15
Комгрупи Волинської, Комгрупи Запоріжської, Комгрупи СС, Комгрупи Кієвської і Полковника
Удовиченка копії Наштаголт.
На нашому правому крилі вчора 15/ХІ добровольці зайняли с. Ровно і продовжуючи наступ сьо-
годня захопили с Сказинці. На нашому лівому крилі під натиском ворога нами залишена ст.
Комаровці і м. Волковинці. Наказую: 1). Запоріжської збірної дивізії затримувать наступ ворога і під
його напором відходити на м. Н. Ушицю, маючи завданням забезпечувати шоссе Н. Ушица Дунаєвці;
2) Кієвської збірної дивізії залишаясь в армейському резерві пересунутися в район Зиньков;

ш
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
3) Збірної дивізії СС, тримаючи тісний зв'язок з Запоріжською збірною дивізієй, відтягувати своє
праве крило назад, координіруя свой відход з відходом лівого крила Запоріжської збірної дивізії і
ведя розвідку в напрямку на м. Бар; 4) Волинської збірної дивізії, скупчив всі свої сили і при допомозі
бронепотягів негайно перейти в контрнаступ для захоплення ст. Комаровці і м. Волковинці, маючи
на меті надійно забезпечить Проскуровський вузел; 5) Розмежуюча лінія між Збірними дивізіями
Запоріжської і СС Михайловці, Гули Солобковці всі включно д^ дивізії СС. Військам своїм
розміщеним забезпечувати себе від наглого наскоку ворога; 6) Про одержання директиви донести.
м. Проскурів 16/ХІ - 1919 р. 10 год. 40 хв. ч. 03060
Командарм отаман Тютюнник1
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. -Арк. 70. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 455.
№195
Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР
про просування білогвардійських частин вглиб Поділля
16 листопада 1919 р.
6/ХІ 4-38 Копия Екатеринодар Киев Синельниково
Сим. 10-12/226 срочно оперативная Генкварма глав,
кс. Долгопятова копия Екатеринодар Пох. Атаману
Киев Генквармвойск Черкассы
наштакор 2 Севастополь комфлота
Синельниково Генералу Ревишину
ИзТеота 3 №304/041568 82 3/11 11-40 Только Таганрог
Карта 10 верст. После целого дня боя с войсками Петлюры и тремя их бронепоездами наши
части заняли станцию Комаровцы. Линия желдорожный Могилев-Бар движением [с] севера и юга
от противника очищена, при этом захвачено 2 орудия, 10 пулеметов, 3 вагона с снарядами и
подвижные составы. Тылового района новых сведений не поступало. Одесса 3 ноября 11 час. 041568
Полковник Даровский.
С подлинной верно: деж. офицер.
РГВА. - Ф. 39540 - On. 1. - Спр. 32 -Арк. 222 Засвідгена копія.
На звороті оригіналу мається залис про час надсилки наказу до військ:
„Вол. гр.
Залор. гр.
СС
Київ. гр.
Удов.
[ '
16/ХІ
16/ХІ
16/ХІ
16/ХІ
16/ХІ
13-40 Б
11г. 35 Дроби через Київську
11-40
11г. 35ДроГж
11г. 35
ШТО к
(ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. - Арк. 70. Засвідгена копія).

Документи
445
№196
Наказ командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
17 листопада 1919р.
ЗіШНАч.404б/с 17/ХІ 18-42
Штагруп Запоріжської, СС, Копії штагруп Волинської, Київської і Штаголт.
По всьому фронту ворог посовується за нашими частинами головним чином своєю кіннотою.
Камінець Подільський по згоді з нашим урядом вечером 16/ХІ зайнят польськими військами, які
щодо наших військ не питають ніяких агресивних замислів. Наказую: 1) Запоріжськой сбірной дивізії
перейти через Дунаєвці в район Слобківці в армійський резерв під захистом своєї кінноти. Кінноті
Запоріжців якнайбільш затримувати ворога і піддержувати тісний зв'язок з збірною дивізією СС;
2) Сбірної дивізії СС, затримуючись в займаємому районі при отході Запоріжців із Ново Ушиці
забезпечить своєю кіннотою шляхи із Нової Ушиці і Замехіва на північний захід; 3) Запоріжцям і СС
тримать між собою самий тісний зв'язок, своєчасно повідомляя о всіх пересуваннях своїх частин;
4) Запоріжцям при проході через Дунаєвці обов'язково приєднати до себе всіх наддніпрянців із
вишколи УСС применів до цього, як буде потрібно, навіть силу.
ч. 03083
м. Проскурів 17/ХІ - 19 року „ „ год „ „ хв.
Командарм Отаман Тютюнник.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. - Арк. 72. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік - С. 457.
№197
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про захоплення противником ст. Деражня
18 листопада 1919 р.
Наштаголт копії Начдів збірної Запоріжської, Начдів збірної Волинської, Начдів збірної СС,
Начдів збірної Кієвської, Начдів 7, Начохорони демаркаційної лінії Отаману Мельнику.
Оперативний звіт до 17 годин 18/ХІ - 1919 р.
Частини Запоріжської збірної дивізії на марші в район Сцибори, Сивороги Миньковці. Від збірної
дивізії СС за переїздом щтаба дивізії в нове місце донесень не одержано. Волинська збірна дивізія:
коло 12 годин піхота ворога силою до 100 чоловік атакувала частини 2 збірного полка у Кально
Деражня і збила їх, частини полка відійшли на Нижний Черешенка. Одночасово біля 120 чоловік
повели наступ з Гулузінець на Волоскі Караченці і потіснили перший полк. Частинам дивізії наказано
занять піхотою лінію Буцніва Криничне, видвинув кінноту на лінію Кально Деражня-Волоскі Кара-
чинці.
м.Проскурів 18/ХІ-1919 р. 17 годин ч. 421/оп.
Наштарм Сінклер
ЦДАВО України. - Ф. 1078 - On. 2. - Спр 27 -Арк 62. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік - С. 448.

446
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№198
Наказ командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
19 листопада 1919р.
Волинська група 18/ХІ заняла позицію на захід від Деражні. На останнім фронті сутички з
ворожою кіннотою. Наказую Запоріжської збірної дивізії із района Дунаєвці, куди она скупчиться к
вечору 19/ХІ - перейти в район Давідковці Шпичинці Бахматовці в армейський резерв. Під час руху
в ніякому разі не зупиняться на відпочинок в м. Проскурові. 2) Кієвської групи залишиться в районі
Лошковці, Страховці, Солобковці, Покутинці. Розвідку вести на Корпасувка, Мукаров Подлесний,
Гановка. Збірної дивізії СС скупчиться в районі Зиньков, Бебехи, Мазники. Волинської збірної
дивізії утримувать лінію Новоселки, Литки Тетеревка стежа за Хутори і Шпичинці. Розмежуюча
смуга між збірними дивізіями Кієвської і СС - Кривуля, Шаровка, обої включно д,т СС,
розмежуюча смуга між дивізіями СС і Волинської - Мазники Михалпіль Баламутовка всі включно д,т СС;
4) Юнацькій школі з доданими до неї частинами скупчиться в район с Капистін в мій резерв. Розвідку
вести в напрямку на Михалполь і Деражню; 5) Про одержання директиви донести.
м. Проскурів 19/ХІ - 1919 р. 13 г. ЗО хв. ч. 08093.
Командарм
Отаман Тютюнник.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 35. - Арк. 63. Незасвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С. 432.
№199
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про становище на фронті військ армії
20 листопада 1919 р.
Наштаголт, копії Начдів збірної Запоріжської, Волинської, СС, і Кієвської, Начдів 7 (Красилові),
Отаману Мельнику, Начальнику Юнацької Школи.
Оперативний звіт до 10 годин 20/ХІ - 1919 р.
Запоріжська збірна дивізія прибула в район сс. Станиславка Гановка, Демьянковці Горчичная,
що на північний схід від м. Дунаєвці. Сьогодня частини дивізії залишаються в зазначенім районі
на дневку за [...] коней і щоб зодягнутись. Частинам збірної дивізії СС наказано сьогодня скупчиться
в районі Зиньков, Бебехи, Мазники. Кінні роз'їзди ворога доходили вчора 19/ХІ до лінії сс. Ходаки
Гули. Волинська збірна дивізія: після бійки з добровольцями 18/ХІ вечером частини Волинської
збірної дивізії одійшли - частини 2-го полка в район Копочівки, другий кінний полк в Голосково,
перший і четвертий збірні полки в район ст. Богдановці. Волинська дивізія понесла значні втрати.
По непровіреним ще відомостям с Богдановці зайняті розвідкою ворога. Спільна Юнацька
школа прибула сьогодня в три години на ст. Богдановці, виставлена сторожева охорона і проводиться
розвідка. По тільки що одержаним відомостям ворожий бронепотяг і розстрільні повели наступ
на ст. Богдановці. Зараз іде бій бронепотягів.
м. Проскуров 20/ХІ - 1919 р. 10 годин ч. 424/оп.
Наштарм Отаман Сінклер
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. - Арк. 64. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919рік. - С 449.

Документи
447
№200
Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР
про становище на фронті військ армії
21 листопада 1919р.
Нанітаголт Начдів збірної Запоріжської, Волинської, Кієвської, СС, Н-ку Юнацької школи,
Отаману Мельнику, Начдів 7.
Оперативний звіт до 10 годин 21/XI - 1919 р.
Запоріжської збірної дивізії на 21 листопаду наказано: 8 полку перейти в район Татаринці
Жилинці, 6 дивізії осягнути район Нове Село, Нижня Томашовка, 3 кінної бригаді зайнять лінію
Міцовці Пакутинці. Частини Києвської збірної дивізії сьогодня ранком вирушили д^я заняття
фронта м. Ярмолинці Шаровка. Від збірної дивізії СС донесення не одержано. Частини юнацького курі-
ня після бою з добровольцями 20/ХІ заняли лінію сс. Янковці Корисовці Богдановці Масіовці,
маючи розвідку в напрямках на Гшосково і Марковка. Із підслуханих розмов по телефону виявлено,
що ворожий бронепотяг „Ураган" підбит нашим вогнем. Ніч на фронті юнаків пройшла спокійно.
Від Волинської збірної дивізії донесень не одержано.
м.Проскурів 21/ХІ-1919 р. 10 годин ч. 426/оп.
Наштарм Отаман Сінклер
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. -Арк. 64. Засвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 450.
№201
Розпорядження командувача армії УНР
отамана В. Тютюнника про шляхи евакуації армійських обозів
та цивільних установ
21 листопада 1919р.
Начдів збірних Запоріжської, Волинської, Кієвської,
СС, Коменданту тила і Начальнику постачання
З огляду на небезпеку з боку грабіжницького місцевого населення в районі сс. Пашковці,
Климашевка, Аркадовці наказую вам обози і тилові інституції направляти не по шоссе Проскурів-
Староконстантинів, а фунтовим шляхом приблизно через Іванковці, Калиновка, Котьковці, сл.
Красил овськая.
м.Проскурів 21/ХІ-1919 р. ч. 03117
Командарм
Отаман Тютюнник.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 35. -Арк. 74. Незасвідгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 435.
№202
Повідомлення начальника Штабу Головного отамана генерала М. Юнаківа
про відступ армії УНР до Шепетівки
23 листопада 1919 р.
Командарму Отаману Тютюннику.
Копію Староконстантинів Отаману Мельнику.
Для передачі отам. Тютюннику всім Командуючим групами для передачі от. Тютюннику.
Польські війська розпорядженням свойого вищого командування по вимогі Антанти відведені
на захід р. Збруча. Представником польського Командування офіціально заявлено, що при переході

448
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть обеззброєні і інтер-
ніровані. Головний Отаман вирішив зо всіма військами, не скупченими в Староконстантинов,
відходити в напрямку на Шепетівку. Останнє рішення буде принято Головним Отаманом по прибуттю
до Вас. Відносно Штабу Дієвої армії Головний Отаман наказав: Всі, кто бажає вирушити з ним
походом, решту же розформувати [і] рахувати вільними, більшість діл, котрих неможливо вивезти, спалити.
23/ХІ в 14 годин Київська група проходила через ст. Чорний Острів.
ЦДАВО України. - Ф. 1078. - On. 2. - Спр. 27. -Арк. 54. Засвїдгена копія.
Опубліковано: Україна. 1919 рік. - С 438.
№203
Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про переслідування
білогвардійськими частинами відступаючої армії УНР
24 листопада 1919р.
12/11 1919 г. Таганрог Екатсринодар и Синельниково
Одс 13/1795 Гснквармглав Екатеринодар Походному
Гладких атаману Киев Гснквармвойск Черкассы
Наштакор 2 Севастопш Комфлот
и Начштакрсп Синельниково
Ген. Ревишину
ИзТеота 3 №1234/041583 76 11 И 17
Карта 10 верст от Ген. Оссовского новых донесений не получено. На Волочиском направлении
10 сего ноября нашими частями занята ст. Гречаны. Противник отошел в северном направлении. На
Каменец-Подольском направлении выслан эскадрон от Крымского конного пехлка для занятия м.
Дудаевцы, которое свободно от петлюровцев. В остальном без перемен. Одесса 11 ноября 19 года Р 041583
Полковник Доровский
Верно: Дежурный офицер /подпись/
РГВА. - Ф. 39540. - Ои 1. - Спр 32 -Арк. 254 Засвїдгена копія.
№204
Оголошення Начальної Команди Галицької армії
про обов'язкове згошшення галичан - старшин та вояків Дієвої
армії УНР до лав Української Галицької армії
24 листопада 1919 р.
Нагальна Команда Українських Галицьких Військ
ОПОВІСТКА
По розв'язанню Наддніпрянської (Петлюрівської) Армії вимагають інтереси Галицької України,
щоб всі уроженці Галичини вступили в ряди Української Галицької Армії.
Взивається проте всіх старшин, підстарший і стрільців, приналежних до Галицької України,
зголоситися чимскоріше у найближчій Команді російської Добровольчої армії.
Всіх старшин до 50, а підстарший і стрільців до 42 року життя, які до 15-го грудня 1919 р. не
зголосяться, переслідуватиметься як дезертирів, а в разі придержання ув'язниться і віддасться
найближчому Полевому Судові.
Винниця, дня 24-го падолиста 1919.
Начальний Вожд Українських галицьких Військ
Генерал-четар Микітка в. р.
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Ои 1. - Спр 61. - Арк. 175. Листівка.

Документи
449
№205
Доповідь по прямому дроту
л і пінської о повітового комісара УНР Лященка
про стішовищс в повіті після зайняття його білогвардійцями
26 листопада 1919 p.
У апарата уповноважений від Міністер. Внутрішн. Справ Повіткомісар Лященко.
Запитання Палащукові: Зв'язок з Кам'янцем стратив вже більш дві неділі. З Літина евакуював
скарбницю на Хмільник, повіт розділив на дві частини: Хмільницьку і Літинськую. Сам перебуваю в
Хмільнику. Через неясне становище, роботи майже ніякої. Що маю робити, прошу інформацій і
наказів. Повітовий комісар Лященко.
В Літинському повіті ворог пройшов Межирицьку і Вівсяницьку волості і в район Жмеринки,
Комаровці, Бар, влади своєї іцс не організував, поки що там працює наша міліція. Зв'язку з тим
районом не маю. В Літині залишив своїм заступником Аронця, але він захворів і довелося передати
виконання обов'язків члену управи Жолудю. Поїду туди сам, ворог не доходив. В повіті розкидано декілька
військових частин: 6-й гарматний полк корпусу СС, команди по обмолоту хліба від першого і
другого галицького корпусу. В Хмільнику команда Колодницького. Більше військових частин не зарегіст-
ровано. З Винницьким комісаром зв'язку немає, кажуть, він кудись виїхав, але я з ним не бачився.
Л итичівський комісар в Хмільнику, він з повіта виїхав. Бердичівського комісара - такого нема, він став
начальником Бердичівської групи і находиться з нею тут. Він підлягав НКГА. Сотня охорони
розформована, бо розвалилась сама собою. Резерва міліції нема, думаю організувати. Шепель зачинає відогра-
вати ролю. Яку саме, даіі скажу. Маємо відомості, що 23.ХІ були бої меж Комаринцями і Сербинов-
цями. Де зараз там ворог, не знаю. Бердичів і Козятин зайняті Денікіном - Козятин 24-го, а Бердичів
25 чи 26.ХІ. Галицькі частини розпадаються і втікають додому. У них помічається перелом у
відношенню до Наддніпрянців. Вважаю це реакцією на договір. Коли НКГА хотіла роззброїти Шепеля,
який був у складі Латинської бригади Колодницького, то Шепель роззброїв сам галичан в ніч з 24 на
25 листопада. Зараз відношення налагоджуються на мирові, але не вияснюється на участку залізниці
Жмсринка-Козятин. Сьогодні по нашим відомостям денікінської частини не було. Тільки в Винниці
зібрано багато Галичан: перший, другий і третій корпуси. Денікінці провадять у Винниці мобілізацію
офіцерів і за п'ять років козаків, мають наказ кінчити мобілізацію за сім день, результатів мобілізації
не знаю. Є випадки вбивства галицьких старшин і козаків в повіті селянами. Власть у Винниці ворожа
тільки організується, уже почались арешти українських діячів. Мали заарештувати, але ж він,
попереджений Бубелою, втік на Староконстянтинів (втік Базилевич). Він вчора виїхав з Хмільника. На його
квартирі був заарештований Щадилів і Чудинів, але втекли. Про більш арештів я не знаю. Я кінчив.
Маю в скарбниці із Бердичева, Умані, Винниці, Літина і Винницького Державного Банку цінность
разом на 15 міліонів, точно не знаю. Знаки більшостю браковані, або большовицькі. Зроблено виємку
з дозволу Міністерства Внутрішніх Справ на суму 800 000 на потребу Повстанського Комітету. Всі
цінности находяться в Хмільнику. Що з ними робити, не знаю, до вас вести опасно. Про зайняття
Бердичева не провірено, про Козятин певні. Всього там ворожих сил коло трьох тисяч. В Бердичеві
залоги не було. Тут вже більше місяця господарювали большовики, отряд коло 200 душ. Із Житомира
до нас приїздив для зв'язку член цека боротьбистів. Певних уповноважень він не мав. Результати
переговорів, як і інші відомості, передам Вашим шифром. Кінчив. Тепер у апарата п. Говорун. Де Певний
і Семененко, жду од них інформацій. З Винницею мали живий зв'язок, маєм Ліво і Правобережжя.
Куди доставить документи па ім'я Міністерства ЦК? По чутках в Калиновці мається галицька частина
і Сквирський повіткомісар Зибсико з своєю сотнею. НКГА шукає взаємовідносин. Подробиці завтра.
По нашим відомостям Винниця має численну галицьку українську організацію. Сидимо без грошей
для людей, так потрібних /ця роботи на Київщині.
Чи не можете знестися зі Штабом Д. А.? Оповістіть, що в Хмільнику шкіра і цукор Запоріжської
групи і органи постачання запитують од мене директив, як з ними поступити, бо вивезти не
можна. Зараз прибув на телеграф директор Телеграфного Департаменту і він буде балакати з Вами далі.
Бутенко. Як побачите п. Аполона Певного, передайте йому, що я в Хмільнику, позаяк одержав
від отамана Тютюнника деякі директиви. Переговори вів: Губерніальний комісар Волині Сумневич.
Доценко О. Літопис української революції: Матеріялн й документи до історії української
революції 1917-1923pp. -Т.П.- Кн. 4. - К., Львів, 1923. - С. 337-338.

450
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
№206
Доповідь підполковника Я. Макогона,
колишнього начальника відділу закордонної преси Генерального штабу армії УНР,
військовому аташе ЗСПР в Польщі про командний склад української армії
та діяльність таємних білогвардійських організацій у її лавах
26 листопада 1919р.
Копия с копии
Б. Начальника
Отдела заграничной прессы Российскому Военному
Украинского Генерального Атташе в Польше
Штаба
13 ноября 1919 г.
РАПОРТ
Доношу, что при гетмане я был Константиноградским уездным комендантом и во время
восстания Петлюры дрался против него в составе штаба генерала Чеснокова в Ромадане и Яготине. Когда
мы были окружены со всех сторон повстанцами, ген. Чесноковым был дан приказ мне и офицерам,
чтобы все разъзжались, куда могут. Будучи членом военно-полевого суда в штабе, я не мог ехать
через Ромодан на Кавказ (я уроженец станицы Щедринской Терской области) и поехал в Киев, чтобы
поехать на Одессу. Там я узнал, что на ст. Раздельной и около Славянска расстреливают гайдамаки
всех офицеров и на другой день я был арестован с генералом Генбачевым (Нач. шт. 6 гетм. Корпуса).
Нам угрожал расстрел.
Во главе штаба Петлюры стоял тогда генерал Осецкий, изменивший гетьману, которого
я на фронте, еще до Украины, скрывал от большевиков солдат. Тогда я написал ему письмо и по его
приказанию был освобожден. Ехать в Добровольческую Армию было невозможно. Я задумал,
вместе с другими офицерами, поступить в Генеральный Штаб Петлюры, чтобы изнутри помогать
возрождению Родины, разъедая украинско-большевистскую организацию. По примеру Корниловской
организации (я был секретарем Киевского отдела Союза Офицеров Армии и Флота) мы
построили свою организацию на системе девяток. Каждый член организации знал только девять человек
и в случае измены погибало только 9 человек. Организация имеет пароль сроком на 1 мес, работая
на деньги преимущественно добровольных пожертвований. Члены организации имеются даже в
иггабе лично Петлюры, к числу наиболее крупных ее дел следует причислить: 1) Перенесение
тяжести в Укр. Наступлении на Киев, а не на Одессу, благодаря чему наступление окончилось крахом;
2) Расстройство Петлюровской мобилизации, которая должна была дать до 70 000 чел. и благодаря
запоздалым (умышленно) распоряжениям, невысылкой ссвоевременно приемщиков (селяне
расходились и т.д.) мобилизация дала около 5 000 чел. (ген. Шайбле был отдан под суд, отстранен
комиссаром от должности и арестован); 3) Агитация в Петлюровских войсках, благодаря чему переходят
к генералу Деникину, иногда целые части (артиллер. полка Волынской группы, Лубенский конный
полк и т.д.); 4) Поднятие восстания куркулей против Петлюры (Комаровцы); 5) Расстройством
снабжения армии, благодаря чему буквально голые и босые войска (нач. постачання - снабжения армии
полк. Матяшевич отстранен от должности и предан суду); 6) Расстройство снабжения населения
городов продуктами и дровами, благодаря чему вспыхивает недовольство против Петлюры (Деятельность
некоторых членов Подольского губ. земства); 7) Агитация среди галицких войск, благодаря чему
диктатор Галиции Петрушевич заявил в частной беседе с генерал-инспектором своих [войск]
генералом Генбачевым, что если бы генерал Деникин обещал образовать из галичан 12-ое казачье войско,
то он и все его войска немедленно перешли бы на сторону Деникина и арестовали бы Петлюру; даже
простые солдаты говорят, что не понимают цели войны, что они с русскими в Галиции жили дружно;
8) Изучением в совершенстве украинского языка для оппозиции Петлюре в газетах, что[бы] тем
самым, приобретая имя украинских публицистов, забронировать себя от нападок и арестов
политических комиссаров (державных инспекторов); 9) Подбиванием правых украинских кругов на
восстание против Петлюры, чтобы его ослабить (бунт, восстание и расстрел Балбачана); 10) Передавать
через офицеров Оскилко и ген. Апшеева время от времени намерения и силы противника, состав
и расположение частей и т. д. в Добровольческую армию. Вот в коротких чертах работа многочис-

Документи
451
ленных деникинских организаций, находящихся на территории Подольской губ., занятой Петлюрой.
Не всегда работа протекала гладко. В октябре месяце были арестованы, благодаря подосланной с
фальшивыми деникинскими бумагами женщине [...] подполковника генер. штаба, нач. разв. отд.
шт. Петлюры Грецов и того же штаба подп. Сулковский. Оба были приговорены к расстрелу и только
заступничеством сочувствующих, а также благодаря нашим анонимным письмам с угрозами
репрессий по отношению к украинским у ген. Деникина заменили смерть каторгой. 28 октября раскрыта
организация в Виннице, где угрожает расстрел около 40 офицерам. Винницкая организация была
очень сильна. Она насчитывала вооруженных около 600 чел. Раскрыта она также благодаря измене
женщины (Газета «Украина» Камен.-Под. От 3, 4, 5 (XI). Из Винницы нити пошли в Каменец и
положение организации стало крайне трудным. Главный комиссар (головной державный инспектор)
Кедровский сидел когда-то у меня при гетмане под арестом, получивши за попытку к побегу 15
шомполов и поэтому мне работать было крайне трудно и в публичные места я почти не показывался из
опасения встретить кого-нибудь из сидевших у меня в Константинограде Полтавской губернии в
тюрьме укр. деятелей, где я был при гетмане комендантом. Однако желание ком. Кедровского
отомстить мне, глухие слухи о том, что я деникинец и являюсь главой какой-то организации, а также, что
на улице случайно я встретил члена Центральной Рады Кизиму, который сидел у меня в тюрьме и за
большевизм был приговорен к расстрелу, сделал то, что 3/ХІ надо мной было назначено следствие,
я был отстранен от должности и было приказано меня арестовать. Своевременно предупрежденный,
я перешел на нелегальное существование и при помощи жены полковника Л. Гв. Петроградского
полка Миних (также бывшей в организации) познакомился с шефом польськой миссии Красного
Креста на Украине майором Поворзинским, который согласился доставить меня в Польшу под
условием, что я буду иметь безукоризненные украинские бумаги. Еще в августе положение нашей
организации было трудное и я еще тогда должен был уезжать, поэтому многие запаслись бумагами, и
я запасся дипломатическим паспортом в Италию. Благодаря помощи польского офицера я получил
визу для Польши, но выехать не мог, т.к. не имел заграничного пропуска, подписанного комиссаром.
Ввиду этого я переезжал границу на грузовом автомобиле польском в большой корзине для белья и
на корзине сидели освобожденные из украинского плена поляки. Таким образом я проехал 18 верст
(от Каменца до Орынина), гле уже вылез из корзины и чувствовал себя в положении легальном.
Искренне желая принести посильную пользу России, работая все время в тайных российских
организациях на Украине, скрылся оттуда только потому, что дальше оставаться там не мог, выражаю
искреннее желание, будучи боевым офицером, артиллеристом и телеграфистом, прошу о зачислении
меня в регулярную армию России на фронте, чтобы и на фронте я мог доказать преданность Родине.
В добавление ко всему подаю список всей украинской армии по фронтам.
Сведения к 3/ХІ - 19 г.
1. Северная группа (район Староконстантинова и правее до Бердичева)
Комендант полковник ВОЛЬФ (австрийский немец).
а) его корпус 1 галицкий корпус [...] 3800 шт. 14 легк. пуш., 8 тяжелых;
б) корпус поднипрянских Сичевых Стрильцов
2 дивизия [...] 2500 шт. 24 легк. пуш. 8 тяж. 150 сиб.
Командующий корпусом СС атаман КОНОВАЛЕЦ (австрийский подпрапорщик) совершенно
бездарный человек, заслуживший чин атамана и любовь Петлюры только за жестокие расстрелы
офицеров в Киеве после взятия его у гетмана. Помощником у него атаман Мельников (австрийский
лейтенант) человек с головой, но обладает манией величия. Оба они занимались грабежами и
вымогательствами по должности в Киеве и купили себе имение в Чехии. Начальник Штаба корпуса
полк. БЕЗРУЧКО, дельный офицер, ожидает случая удрать в Добрармию.
Повстанческий загон Шепеля приком. к СС 450 шт. 2 пуш.
Вышколы СС запасные части корпуса.
2. Бердичевское направление
2-й галицкий корпус полковник МИКИТКО (австрийский офицер) дельный командир, имеет
орден Марии Терезии. После того, как 3-й гал. корпус в конце октября по новому стилю был сильно
потрепан ген. Деникиным, большая часть этого корпуса (с согласия большевиков) была переброшена
на помощь 3-му корпусу.
Состав корпуса [...] 4800 штыков, 20 лег. пуш. 12 т. 45 вин. на пушку.

452
/Иихай/іо Ковальчук Невідома війна 1919 року
3. Казатинское направление
3-й Галицкий корпус, сильно в конце октября был потрепан 42 Донской дивизией и
осетинскими частями, в настоящее время имеет
[...] 1300 шт. 8 л. пуш. 12 вин. 4 тяж. 22 вин.
Командует корпусом генерал-четарь КРАУЗ. Это не тот знаменитый австрийский генерал, про
которого писал „Киевлянин", а просто австрийский жидок, однофамилец того, в последнюю галиц-
ко-польскую войну начал майором. Родной брат его служит в комендатуре г. Львова на польской
службе.
4. Волынская группа (район Вапнярки и правее до Днестра)
Командует подполковник ЗАГРОДСКИЙ, быв. командир Кости Гордиенко полка при гетмане,
лев. с.-революц., ярый противник русских, группа состоит из следующих дивизий:
а) 5-ая Пивничная (из быв. группы Оскилко и генерала Агапсева, который поднял восстание
против Петлюры): 7000 шт. 12 пуш. 18 вин.
в) 6-я Волынская (из пентелей Влад.-Вол. и Луцкого уездов): 200 шт. 6 пуш. 20 вин.
с) 7-ая дивизия (Холмская) разбежалась.
5. Запорожская группа на Юго-Восток от Жмеринки и Вапнярки
Командует группой ген. майор ОМЕЛЬЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, быв. офицер Варшавской
гвардии, был на галицкой службе командующим всей галицкой армией.
Правая рука не действует, слабый, больной, безвольный человек, слабо державший дисциплин).
Был назначен шефом делегации украинской к генералу Бредову. Помощником у него полковник
ОСМОЛОВСКИЙ, тоже кадровый офицер, родом из Бессарабии, очень храбрый. Ожидает случая
удрать к Добровольцам. Командовал раньше Волынской группой, но был уволен комиссаром. Эта
группа является самой сильной в моральном отношении, есть дисциплина, народились традиции,
составлена из бывших балбачановских, натиевских и других гетманских войск, стоявших на боль-
шевистком фронте в районе гг. Стародуба, Купянска за время гетманской власти на Украине. Эти
же войска захватили у гетмана всю Левобережную Украину, отступали перед большевиками, перед
Румынией и совершенно раздетыми почти без оружия бросились опять на большевиков. Состав
группы такой:
1-я запор, дивизия (старая) 950 шт. 16 пуш. 1200 выстрела
2-я запор. -"- (-"- )1000 шт. 12-"- 800-"-
8-я дивизия (ст. гетманского Херсонского корп.) 1100 шт. 14 пуш. 1200 выстрел.
В оперативном отношении подчиняется группе еще одна дивизия.
9-я железнодорожная дивизия в резерве в районе Бара силою до 265 шт. 16 пуш. 800 выстрелов.
Последней дивизией командует полковник КУДРЯВЦЕВ, бывший командир Уссурийского
казачьего полка и участник в составе войска Крымова наступления на Петроград. Принимал участие
в восстании против гетмана в Полтавской губ., но много спас офицеров Добровольцев и гетманцев
от расстрелов рассвирепевшей черни.
Совершенно отдельной является:
3 дивизия самая дисциплинированная из Петлюровских войск. Состав ее (синий, серый и 9-й
полки) 367 шт. 12 пуш. 900 патр. Командует дивизией ген. штаба Полковник УДОВИЧЕНКО,
служивший в 84-м Ширванском ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА полку и в штабе 21 пех. дивизии 3 Кавказ, арм.
корпуса генерала Ирманова.
Из повстанческих дивизий осталась одна.
6. Киевский фронт
4 дивизия 900 шт. 9 пуш. 750 п. Дивизией командует атаман ТЮТЮННИК (Прапорщик) т.наз.
повстанческий. В отличие от другого ТЮТЮННИКА, командовавшего надиепрянской армией и
российской армии подполковника. Дивизия занимала фронт около Немирова. Месяц тому Тютюнником
был расстрелян нач. штаба Дьяченко за бунт большевистского направления и желание захватить
власть. Армия вся галицкая (Диктатора Петрушевича) и Петлюры имеет такие высшие соединения.
I. Плавверх, главный атаман, Семен Васильевич ПЕТЛЮРА. Сын приказчика одного из упра-
вительств имения герцога Микленбург-Стрелицкого в поселке Карловском, Константинофадского
уезда Полтавской губ. Учился в Полтавской семинарии, был из нее исключен, окончил бухгалтерские
курсы и служил в Москве в одной из торговых фирм. Во время войны был заведующим в одной

Документи
453
из солдатских [...]. На военной службе никогда не был, ничего в ней не понимает, однако любит
принимать парады, почетные караулы и т.д. Отнявши Киев у гетмана и немедленно через Станиславов
в Чехию отправил в Швейцарию, Францию, Португалию, Канаду (к канадским украинцам) со своим
адъютантом хорунжим КРУШИНСКИМ и послом американским БАЧИНСКИМ несколько
чемоданов с золотом, для покупки дач, домов, вообще убежищ для главных украинских деятелей
правительственных партий эс-эров и эс-деков, в случае краха своей авантюры на Украине. Кроме этого, в
Венском банке лежало около 660 миллионов крон еще гетманского правительства. Эти деньги сначала
были арестованы, потом за крупную взятку запрещение было снято. В то же мгновение (в начале
июля с. г.) из Каменца-Подольского был выслан финансовый агент Петлюровского правительства
Исиченко в Вену для того, чтобы переписать эти деньги на подставных лиц, чтобы было про «черный
день». Это уже выполнено. Такие же деньги лежали в Берлинских банках, на которых тоже
наложено запрещение и Берлинский посол Украины ПОРШ всеми силами старался через своего
советника, профессора Берлинского университета буковинца СМАЛЬ-СТОЦКОГО устроить такую же
комбинацию и с 360 млн. марок, находящимися в Берлинских банках, но немцы дают деньги только
маленькими порциями, не снимают запрещения, говоря, что Украина им должна больше за
имущество Германии, захваченное во время восстания Петлюры. Деньги эти образовались путем взноса
Германского и Австрийского Правительств на имя Украинского правительства, яко компенсация
за карбованцы, которые давал гетман на содержание оккупационных армий. Кроме того, крупные
суммы в золоте даны около 25/Х-19 г. Представителю канадских украинцев, инженеру МЕГАСУ,
который приезжал в Каменец из Парижа с бумагами для Петлюры. Деньги эти предназначаются для
покупки домов и другого имущества в столице канадских украинцев гор. Виннипеге, чтобы были
места для бегства. Член Директории ВИННИЧЕНКО, уехавший в Швейцарию в марте этого года,
также повез большие деньги для этой же цели.
Петлюра меняет окраску в зависимости от обстоятельств. Последовательно он пребывал соц.-
дем., эс.-эром. Теперь примыкает к эс-декам незалежникам (состоящим за соглашение с
большевиками). Заигрывая с Антантой, он тайно ведет переговоры с большевиками и около 20/Х в Каменец
приезжала большевистская делегация под строгим инкогнито, в количестве 4-х персон и
остановилась недалеко от дома Директории по Петроградской улице, под видом повстанческих атаманов.
Пребывание в Каменце этой делегации дало возможность перебросить почти все войска с
большевистского фронта на помощь 3-му галицкому корпусу, разбитому Добрармией около 28/Х. Она
пробыла около недели и отбыла за линию большевистского фронта через Бердичев с 4-мя
петлюровскими делегатами: 1) быв. атаман повстанцев на Екатеринославщине ГОРОБЦОМ (он же Воробьев)
бывший почт. тел. чиновник (с.-д. незалежник); 2) пойманным галичанами в распространениии
большевистской литературы в Ушице, братом Подольского губ. комиссара КОНДРАШЕНКО. Остальные
два малозначительные люди. Планы Петлюры в дальнейшем, в случае неудачи переговоров с
большевиками, полного краха на Украине, отступить через Румынию (которая уже дала согласие) с оружием
в руках в Угорскую Русь, где оправившись при помощи чехов и угорских укураинцев, а также
дождавшись прибытия через Австрию и Чехию 120 000 пленных галичан из Италии, где уже приступлено
к их организации, ударить на Галицию через Карпаты и пополнившись еще там, начать опять
наступление на Малороссию. Существовал еще другой план: добиться Одессы и ожидать, пока подвезут
из Италии войска морем. Но вовремя тайные деникинские организации разсоветовали Петлюре
добиваться Одессы, говоря, что адмирал Сеймур имеет приказ не допускать выхода петлюровцев к
морю. Одевать и снаряжать военнопленных подрядилась американская фирма «Моргау Битмар и К-о»,
которая была крупным поставщиком Италии в великой войне. Кроме этого, в Чехии и Угорской
Руси в гг. Мункач, Унгвар и Пряшов, почти готовы формированием 2 украинских дивизии, которые
образованы: 1) Из 2-х бригад галицких (горских), которые были притиснуты поляками к Карпатам
и першли в Чехию; 2) с галицких беженцев от польского террора; 3) и с уроженцев Угорской Руси.
Передовой отряд этих войск в двадцатых числах октября месяца 1919 года был уже в Бухаресте,
где им был устроен парад ген. ДЕЛЬВИГОМ (украин. аташе в Румынии). Общая численность этих
войск до 68 000 штыков, прекрасно одетых, вооруженных в чешских мундирах и т.д. Направление
транспорта на Могилев Под. Румыния из боязни потерять Бессарабию всеми силами поддерживает
Петлюру, однако не забывая набивать свой карман. Даже позволено Петлюре питать свою армию
снаряжением и вооружением из бывших русских артиллерийских и интендантских складов, захваченных

454
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Румынией. Кроме этого, дано согласие на возвращение Петлюре вооружения и снаряжения,
отобранного у запорожского корпуса. Для вырешения на местах всех этих дел Петлюрою командирован,
конечно с комиссаром, подполковник артиллерии ГОДИЛО-ГОДЛЕВСКИЙ, который имеет
пребывание сейчас в Бухаресте. Около 20/Х 4 вагона со снарядами и патронами и первый отряд угорских
русин около 400 чел. при 25 офицерах. Отношение к добровольцам, убегающих через Румынию
к Деникину, страшно скверное, по большей части их после пыток возвращают Петлюре, который
приказывает их расстреливать. Симпатии румын к Петлюре таковы, что профессор МАЦИЕВИЧ
(посол Украины в Румынии) ведет переговоры о командировании в Украинскую Армию
румынских офицеров инструкторов. На Украине есть румынский атташе Полковник РАДУЛЕСКО. Главные
пути снабжения Украины идут через Могилев-Под., Устье и Жванец. В последнем возобновляется
мост. За все это Петлюра уступил Румынии Бессарабию и обещал в будущем вступить с нею в союз.
Главная сила Петлюры не в войске, а в действительно хорошо налаженном повстанческом аппарате.
К нему постоянно приезжают представители от повстанцев с правого и левого берега Днепра. Был
в Каменце: Зеленый, Махно, Ангел, Шепель, убитый Соколовский, послы от полковника Струка, как
раз в тот момент, когда он в Святошине начал формировать с разрешения Бредова «малороссийский
кош», и потом изменил Добрармии. Через фронт Бредова постоянно проходят преимущественно
«панночки» или сельчане с указанием для повстанцев и с деньгами для них. Последнее время
высланы большие денежные средства повстанческим «ревкомам» в уезды: Лубенский, Золотоношский,
Константиноградский, Киевский, Александровский на Днепре, Купянский в районе Пятихатки и т. д.
Обо всем этом подробно скажется далее.
Нач. шт. Верхоглавка ген.-лейт., профессор ЮНАКОВ. По отзывам учившихся у него
офицеров генштаба российского, был заурядный. Америки не выдумывал. Окончил войну командующим
8-й армией. На бумаге считается нач. укр. Академии генштаба. Предан Петлюре, ходит перед ним
на задних лапках, был помощником ген. Осецкого, столкнул его и занял его место. После этого стал
„щирым", стал разговаривать только по-украински и отказывался из трусости помогать
арестованным офицерам. Лично страшный трус и человек с покладистой совестью.
Ген. квартирм. шт. главковерха ген. майор КУРМАНОВИЧ.
(австр.) происходит из литовских татар, отец его был священником-униатом и после
уничтожения унии бежал в Австрию. Ген. Курманович окончил австрийскую академию ген. штаба, был
комендантом штаба гал. войск в войне с Польшей. Как все галичане, не боится Петлюры, настроен
к нему оппозиционно, спорит с ним на заседаниях и стоит за соглашение с Деникиным. Пользуется
громадной популярностью среди галицких офицеров и солдат. После официального объявления
Петлюрой войны Деникину дипломатически заболел и его замещает российского генерального
штаба полковник ЛИПКО, был председателем украинской делегации в Польше, нач. разведывательного
отделения шт. наднепровской армии, человек с неопределенной политической подкладкой.
Нач. операт. отд. шт. Главковерха подпал, генер. штаба ДОЛЕЖАЛЬ.
Автрийский офицер, чистокровный чех, по украински говорит плохо. Имеет связь с Чехией,
откуда к нему часто приезжают какие-то курьеры.
Выдающийся офицер австрийского ген. штаба.
Нач. штаба развед. Отд. Штаба Главковерха Полковник ЧЕБОТАРЕВ.
За восстание против гетмана Петлюрой был сразу произведен в полковники из поручиков.
Прославился и заслужил любовь Петлюры тем, что изобрел электрический стул, на котором
пытает арестованных деникинцев. По справедливости заслуживает самой позорной казни. Петлюра
в Швейцарии купил ему виллу, чтобы он мог спокойно свирепствовать и если будет опасно,
то удрать. Он собственно говоря вр. ис. обяз. нач. раз-отд., а фактически является начальником
КРАСОВСКИЙ, бывший начальник уголовно-роз. отделения в Киеве при гетмане, известный
по процессу Ющинского. Когда Петлюра вступил в Киев после гетмана, он как известный сыщик
вступил на службу в «Верховну слидчу комиссию», которая вылавливала и расстреливала офицеров.
Он же сообщил председателю этой комиссии КОВЕНКО Михаилу адрес, где укрывался фаф КЕЛЛЕР
(Михайловский монастырь), сидел фаф Келлер в старокиевском районе, где и был штаб Красовского
и потом раесфелян с адъютантом прикомандированными к нему (Красовскому) казаками из частей,
среди бела дня на Михайловской площади. Виноват в расстрелах многих сотен офицеров. После того
как Петлюра разругался с Ковенко, он был назначен помощником нового председателя «Слидчей

Документи
455
комиссии», продолжая свирепствовать против „контрреволюционных офицеров" в Виннице. 5
марта в Виннице им и его агентами был арестован и я. Поставлен к стенке и только случайный приезд
адъютанта Осецкого (бывшего гетманца) спас меня от смерти.
Перед взятием Петлюрой Киева получил приказ ехать в Киев, если возможно, вступить на
службу к генералу Деникину, если нет - работать тайно, помогая повстанцам. От него постоянно
приезжает его жена с докладами Петлюре. По своей вредной деятельности для русского дела должен
немедленно быть изъятым.
Командующий наднепровской армией полк. Гені п. САЛЬСКИИ.
Был начальником военно-учебных заведений и командовал запорожским корпусом. По
убеждениям эс.-эр. Пользуется полным доверием Петлюры. Вредит русскому делу, деникинцам у Пстлюры
не помогает. У эс.-эров пользуется доверием.
Начштаба армии ген. шт. ген. майор СИНКЛЕР
Б. ген. квартштаба Келлера и Долгорукова. Брошен гетманскими министрами и силою
заставлен служить в штабе. Безусловно помогает, тайно, разумеется, деникинцам и ожидает случая удрать.
За ним по пятам ходит шпик и за всем следит. Комиссариат обвинял его главным образом в советах,
чтобы наступали на Киев, а не Одессу (что было спасением для Петлюры: море, сношения с
Румынией и т.д.), а также в запоздалой переброске резервов к Киеву и Бирзуле.
Генштаба полк. КАПУСТЯНСКИЙ (1-й ген. кв.)
Был под арестом за сношения с деникинскими организациями. Одни укр. деятели ему доверяют,
другие говорят, что он изменник.
Ген. штаба Ген.-лейт. ЯНУШЕВСКИЙ (2-й ген. кв.)
На войне был под Перемышлем и Стоходом. Уфал от большевиков в декабре 1918 г. Из Москвы
и в Киеве насильно мобилизован Петлюрою. Большой трус, но когда уверен в своей безопасности,
деникинцам помогает.
Командующий начальной командой галицкой ген. майор ТАРНАВСКИЙ
Австрии, офицер, довольно способный, совершенно не признает Петлюры. Хотел выпороть
шомполами его адъютанта, к нему явившегося с приказом от Петлюры. Расстрелял несколько
комиссаров, посланных Петлюрой в галицкие войска для пропаганды своей популярности. За это против
него ведется страшная агитация в эс.-эровских газетах.
Военный Министр Украины, ген. штаба полковник ПЕТРОВ
Уроженец Житомира. Был нач. штаба в гетманской дивизии (запор.) у ген. Натиева. Во
время восстания против гетмана поддерживал Петлюру. По убеждениям левый эс.-эр, и поэтому,
ввиду того, что кабинет партийный, за него ручается как за верного человека центр, ком. ук. эс. эров.
Человек с головой. Восторгается Петлюрой, пользуется полным доверием его. Деникинцев даже
в официальных приказах называет «сволочью», арестовал массу офицеров, среди них наиболее
значительны: 1) нач. главного ремонтного депо ген. Богдановича 60 л., старик, больного тифом бросил
в тюрьму; 2) сподвижника графа Келлера, б. нач. дивизии ген. лейт. Марков (был пом. Богдановича)
и 3) полк. Плеханова, того же депо, быв. офицер К) кав. дивизии. Принимает деятельное участие
в отправке и своих и агентов в тылы ген. Деникина, поддерживал все время повстанцев Струка и
Соколовского, жена последнего даже жила у него в квартире.
Нач. ген. штаба ген. майор ДЯДЮША (ген. шт.)
Назначен вместо ген. Шайбле, арестованного за расстройство петлюровской организации.
Продолжает полезную работу ген. Шайбле по разрушению организации армии Пстлюры, выпивая
водку с комиссарами и уверяя их в своей преданности. Был и есть в девятке. Принес массу пользы
деникинским организациям, но, к сожалению, в последнее время, благодаря тому, что его видели
у меня несколько раз, впал в подозрение, за ним следят комиссары.
Помощник начальника Закордонной секции генер. шт. эрц.-i ерцог Габсбург Вильгельм
(по украинскому архи-князь Василий Вышиванный)
Во время австрийсской войны служил в галицких укр. частях и сделался украинофилом. Мечтает
быть украинским королем. Его отец и брат (служит в польской армии) живет в Польше около Кракова.
Член Директории МАКАРЕНКО
Был при гетмане весовщиком на жел. дор. Сейчас за крупные взятки освобождает арестованных
жидов. Темная личность. Болтает языком, как мельница колесами.

456
Ммамо Ковальчук Невідома війна 1919 року
Член Директории прив.-дон. ШВЕЦ
Называет себя профессором, пьяница, мот, играет на бирже с казенными деньгами, не в ладах
с Петлюрой.
Диктатор Галичини Доктор ПЕТРУШЕВИЧ Евгений
Был членом Австрийского парламента. Крайне правых убеждений. Давно бы арестовал Петлюру,
соединился бы с Деникиным, но боится повстанцев, агитации эс.-эров в своих войсках, а главное
полков, каковые обязались помочь Петлюре в случае бунта галичан. В последнее время, когда на фронте
стало трудно и когда даже командующий армией полк. Сальский (эс.-эр) прислал телеграмму Петлюре
с предложением необходимости начать мирные переговоры с Деникиным, приказал своему
командующему войсками генералу Тарнавскому начать при первой возможности сепаратные переговоры
с Деникиным. Укрывает в своей армии и не даст арестовывать массу гетманских и добровольческих
офицеров. По убеждениям руссофил и открыто говорит, что готов соединится даже с чертом,
только чтобы быть против изменника Петлюры, продавшего Галицию полякам, а также чтобы воевать
с Польшею. Пользуется популярностью как честный человек. 15/Х Петлюра хотел его арестовать.
Но он имеет довольно сильную бригаду стрелков и дело окончилось тем, что петлюровцы пошли
не солоно хлебавши, увидев около архирейского дома (Петрушевича) довольно значительную силу
с пушками.
Генерал-инспектор галицийских войек генер. штаба ген. майор ГЕНБАЧЕВ
Член «девятки» бывший нач. штаба VI полтавского гетманского корпуса (Слюсаренко), душа
обороны Полтавы от повстанцев против Гетмана.
После взятия Полтавы хотел бежать на Кавказ, но был арестован; убежал из-под ареста в Галицию,
т.к. на Раздельной и Славяиске расстреливали офицеров. Много приносит пользы русскому делу,
давая убежища и места офицерам, бежавшим из петлюровской охранки. Живет с галицким караулом,
т.к. Петлюра приказал его арестовать. Предлагал мне в случае неудачи побега, укрыться в Галицкой
армии, на что получил позволение Петрушевича. Петрушевич под его влияниям имеет полные
симпатии к Деникину. Он же добился того, что все приказы для Галицкой армии идут через Петрушевича,
с которым они вместе обсуждают, какой приказ принять, какой отбросить.
Помощник генерала ГЕНБАЧЕВА. ген. шт. полк. КАКУРИН
Деиикинец. Во всем помогает генералу Генбачеву.
Главный политический комиссар КЕДРОВСКИИ
(Головной державный инспектор) прапорщик, лев. эсер. Член Центральной Рады, во время
бомбардировки Киева Муравьевым во главе 15 чел. членов Центральной Рады, поднял бунт
против профессора Грушевскогго и был приговорен к расстрелу за желание впустить в Киев
большевиков. Сидел у меня под арестом и получил 15 шомполов, за что меня возненавидел. Теперь обласкан
Петлюрой, имеет право жизни и смерти над всеми офицерами, за границей в Канаде купил имения.
Хотел меня расстрелять. Весь залит офицерской кровью. Заслуживает поджаривания на медленном
огне. Я дал себе клятву Кавказской мести, что отыщу его на краю света и застрелю как бешеную
собаку. На улицах появляется редко, а если появляется, то с китайской охраной, которую
переманил за большие деньги из большевиков пленных. Китайцы же занимаются массовыми расстрелами.
Виноват среди других преступлений в расстреле 24/Х в рвах турецкой крепости в Каменце 28
человек офицеров, а также заражении тифом мест заключения всех деникинцев.
Премьер-министр МАЗЕПА (с.д.)
Мечтает быть гетманом, хотя совсем не потомок Мазепы.
Министр Иностранных дел ЛЕВИЦКИЙ Андрей (с.д.)
Полонофил, сторонник унии Украины и Полыни.
Министр финансов МАРТОС Борис (с.д.)
Устроил у себя на службе ротмитсра МАРТОСА (брата) и при его помощи обрабатывает разные
биржевые махинации, разменивая деньги и играя на изменении курса валюты. Будучи
премьер-министром, отдал приказ арестовать некоторых деятелей Подольского земства и представителей
общественности, хотевших произвести, в союзе с Балбачаном, правый переворот и соглашение с Деникиным.
Министр прессы и пропаганды ЧЕРКАССКИЙ (ср.)
В мирное время имел ассенизационный обоз в одном из уездных городов Подольской губ. Сейчас
высылает массу агентов в редакцию социалистических газет в Польшу («Работник») и в Малороссию

Документи
457
(«Проминь» в Киеве, «Южный Край» в Харькове, кажется «Борода» или какой-то другой орган с. р.
в Одессе).
Кроме этого в указанные в схеме штаба повстанцев, высылает разные прокламации через фронт
Добрармии.
Остальные министры малозначительны.
Заграничные представители Украины
В Германии присяжный поверенный ПОРШ, бывший военный министр Центральной Рады.
Организует военнопленных на украинских лагерях. Своевременно высылает деньги аэропланами на
Украину. В среднем доставляет 50-100 млн. крб. в 10-12 дн. Иногда высылает Царские по 500 руб.
(5/Хбыло получено около 80 млн. руб.). Аэропланы часто портятся, обстреливаются. 25/Х сбит
поляками из озорства (жовнирами) аппарат около Кракова. Летчики и пассажири погибли. Деньги
возвращены Украине. 7/ІХ сбит аппарат в Познани, который упал все же в Германии, погиб бывший
министр войны Галичины Витошинский. Хоронили в Берлине. Сообщению мешает погода, было бы
денег еще больше. Перевозятся деньги громадными аппаратами типа «Муромец», только еще
больше. На таких же 4-х аппаратах, в случае краха, решено вылететь в Германию, если она будет свободна
от Антанты. В противном случае в Чехию, где Крамарж и Масарик из чувства «панславизма» обещали
дать приют, стоит в Каменце в 2-х верстах от города по Проскуровскому шоссе в каждую минуту
готовых лететь и забрать с собою около 100 человек пассажиров в случае опасности. Отсюда же
аппараты совершают полеты на фронт и даже на Киев, где сбрасывают прокламации. Помощником
Порша по военным делам (атташе) в Берлине является Винницкий, помощник Гв. Егерского полка
барон БЕССЕР-фон-БЕССАРГАУЗ, который благодаря его близкому родству с офицером Прусского
генштаба дает ценные сведения для Украинского генштаба. Он сообщил, что Германия в восточном
вопросе считает себя игроком в рулетку, ставящим золотые на разные номера (Украина, большевики,
Гольц, Авалов-Бермунд, Эбергард и т.д.). какой ни выиграет, все будет польза. Он же своевременно
предупредил Петлюру о проходе через Данциг войск Галлера, о том, что Фалькенгайн и еще
несколько генералов пруссаков, летает на аппаратах в Москву на оперативные совещания. Он же наблюдает
за формированием в Зальцведеле и еще другом украинском лагере кавалер, украинской дивизии.
Формируется она на деньги эрц-герцога Вильгельма Габсбурга (Василя Вышиванного).
2. Во Франции: граф ТЫШКЕВИЧ. Богатейший польский магнат. Прямой потомок князя
Константина Константиновича Острожского (столпа православия), роясь в фамильных бумагах,
пришел к убеждению, что он не поляк. Фанатик по убеждениям. Коротко знаком с Папою. Все состояние
за границей. Присылал представителя амер. украинцев инжен. Мегаса с бумагами для Петлюры, где
пишет, что под давлением Американских украинцев (которые послали 400 000 телеграмм Вильсону
с требованием независимости Украины) Америка склонна признать самостоятельность Украины, что
Антанта (как было написано в бумаге, «рада 5-х») также склонна вызнать Украину, что Антанта ставит
последнюю ставку на Деникина, Колчака и Юденича, давала себе слово поддерживать их до весны,
а если и тогда Добрармия не добьется положительных результатов, то тогда она будет просить об
уничтожении большевизма новые государственные образования и вызнает их (Украину, Белоруссию,
Остские государства, Финляндию, Грузию и т.д.). Что во всяком случае Антанта считается с силою,
потому Тышкевич разрешения через Папу формировать армию из итальянских пленных галичан
в Италии, где их около 120 000 чел. Кроме этого, в Канаде (в г. Виннипеге и др. городах)
формируются 4 дивизии пехоты и кавалерии численность до 35 000 чел. Вообще тон бумаги был бодрый.
3. В Италии - АНТОНОВИЧ формирует войска, полковника галицкой армии КОЗАК. Италия
соглашается обмундировать войска, дать офицеров и унтеров, дать запасы обмундирования на 300 000
человек. Все это через фирму «Морган Витмар Трссов» в обмен на хлеб. По этому поводу еще в
апреле месяце с.г. приезжали в Броды на совещание представители итальянского правительства и того
же генер. штаба. Вес это делается тайно от Антанты. По слухам глухим от Антоновича Италия
недовольна Антантою и смотрит в сторону Германии.
4. В Сев. Амер. Соед. Штатах и Канаде инженер БАЧИНСКИЙ.
Как галичанин и бывший эмигрант в Америку из Австрии пользуется большим влиянием, приват-
доцент университета в Цинцинате. Организовывает демонстрации протеста против решения
конференции относительно Украины, собирает пожертвования и организует войска.
5. В Австрии. Был украинский историк ЛИПИНСКИИ. Сейчас сменен новым. Центр эмигра-

458
Шыйло Ковальчук Невідома війна 1919 року
ции украинцев. Отсюда производилось денежное давление на всемирно-социалистическую
конференцию в Швейцарии, которая признала самостоятельность Украины.
6. В Турции ЛОТОЦКИЙ. В таком центре Востока, как Константинополь старается собирать
и распространять сведения, корыстные для Украины.
Остальные малозначительны. Могут дать добавочные сведения.
Настроения масс и крестьян
Интеллигенция с нетерпением ожидает прихода Деникина. Крестьяне кажуть, що нам все
одно, аби був в сели порядок. В моем отделе служил посыльным сельчанин из-под Каменца, который
с дес. земли собрал около 700 пуд. хлеба, 300 пуд. оставил себе, а 400 продал по 700 карб.,
выручил 28 000 карб. Так он мне прзнавался, что он сам теперь буржуй и хочет от власти в селе только
стражника, чтобы было безопасно. К Украине относятся с ненавистью, как какому-то
одушевленному предмету. Напр.: «опять Украина там пограбувала» или «знову та Украина возы та коней вимогае».
Все конечно с присовокуплением «теплых» слов. К Петлюре отношение определенно
отрицательное. Было несколько восстаний крестьян (в Комаровцах около Жмеринки, около Могилева-Под.,
где обстреляли автомобиль Петлюры и в Черном Острове). Вообще Петлюра держится сейчас только
стройным террором, да нерешительным наступлением Добрармии.
Отношения с Полыней
Надо отметить несколько течений как в Польше, так и на Украине.
1. Военная партия, особенно бывшие русские офицеры целиком сочувствуют Деникину,
помогают убегать от Петлюры офицерам, вообще оказывают всякое содействие деникинцам. Сам я спасся
от ареста и расстрела и имел возможность бежать только благодаря выданным мне лично бумагам
начальником постоянной миссии польской на Украине, б. старшим офицером 16 конно-артил. батареи
(Житомир) капитана Черноцкого и поручи. Добровольского, а также при содействии нач. польской
миссии Красного Креста майора Поворзинского, каковой переправил меня на авто в бельевой
корзине для больных пленных. Нач. штаба Львовского военного округа подполковник граф Красицкий -
мой товарищ по артиллерии сообщил мне, что масса польских офицеров, воспитавшихся под
русским влиянием, возвратятся в Россию, как только там будут начала порядка. Командующий Галицким
фронтом генерал Ивашкевич, с которым я знаком по Кавказу (в 1910 и 12 годах он был офицером
(штабс-капитан) 4 и 8 кавк. стр. полков, а потом переведен в Сибирь, почти совершенно не знает
польского языка, сообщил мне, что он приказал майору Синсюнечкину (нач. II отдела фронта)
совершенно свободно пропускать в Польшу и далее офицеров, убегающих от Петлюры и даже немного
помогает деньгами. Слыхал я в штабе случайно, что у них есть намерения занять при близком
приближении Деникина Каменец-Подольск и далее до Бара и теперь добавление к дивизиям стоящим
на фронте (7-ая галер. Штаб Борщев 6-а тоже Волочиск еще подвозка нескольких дивизий пехоты
и значительное количество кавалерии. Однако по словам польских офицеров в 7 дивизии были
случаи большевистских выступлений и эту дивизию предположено расформировать.
2. Вшепольское течение. Зародилось в Кракове и Галиции, но имеет массу сторонников и в
Царстве Польском. Разделяют это течение магнаты, интеллигенция, некоторые военные. Суть его в том,
чтобы возродить старую Польшу с Украиной, чтобы ослабить Россию. Возмущены ген. Деникиным,
что он по слухам признает Польшу в фаницах Польши конгрессовой и ввиду этого предлагают такие
уступки: домогаются устройства Польши в виде триалистической державы: 1) Немецкая Польша,
Царство Польское, Западная Галиция по р. Сян образуют собственно Польшу и господствующий
государственный организм. Остальные две части соединяются с Польшею на правах унии, но чтобы
обе части, как говорят поляки, «были [заррядом?] або [рассказом?] Польши»; 2) Подляшье из
Восточной Галиции со Львовом, западных частей Подолии, Волыни, Холмщины, Белоруссии, Литвы. Эта
часть должна иметь смешанное польско-русинско-белорусско-литовское управление и
администрацию и играть роль переходного государственного образования от Украины к Польше; 3) Собственно
«Украина» с границами прямо на Доне, с управлением украинским с одним министром по польским
делам, национально-персональной автономией поляков и неприкосновенностью недвижимости
поляков помещиков.
«Вшехполяки» добились того что: 1) выслана постоянная военная миссия на Украину во главе
с капитаном артиллерии Чернецким, сыном подполковника 129 полка; 2) поддерживают Петлюру
припасами, а именно 25 сентября н/ст. переправлено через Гусятин 3 вагона с патронами и сна-

Документи
459
рядами; 3) когда из-за отсутствия бензина грозило остановится денежное снабжение Германии,
5-го и 10-го октября через Волочиск послал в «подарок» Петлюре 5 цистерн автобензина и 3 вагона
соли; 4) Сейчас подписан уже договор и началось снабжение через Гусятин и Волочиск в обмен
на сахар Петлюровского Правительства следующее: 300 000 аршин сукна мундирного, 150 000-
шинельного, 15 000 одеял, 10 000 ботинок с обмотками, 60 вагонов соли, 120 вагонов
бензина и керосина, 120 000 для белья, достаточное количество снарядов и патронов и разная мелочь.
Кроме этого, Польша выплачивает Украине за сахар около 80 000 000 карб, в Украинской валюте.
«Вшехполяки» говорят, что сильная Россия их задавит и всеми силами стараются добится
осуществления этого плана. Сейчас в Варшаве находится чрезвычайная миссия во главе с министром
иностранных дел Украины Левицким для обсуждения всех этих условий. Вшеполяки добиваются отправки
просимых Петлюрой 3000 офицеров инструкторов для своей армии и ведут кампанию за
вооруженную помощь Петлюре против Деникина в виде 3-х дивизий. Петлюра говорит, что скорее
соединится с Польшей, нежели с Россией.
3. Русофильская партия: (русские помещики, служившие в России поляки, вообще выросшие
под русским влиянием). Во главе стоит известный дипломат Дмовский (который сейчас в Париже).
Они говорят, что план («вшехполяков») хороший, если бы не историческая черта украинцев: любовь
к «изменам». Они говорят, что довольно Польше Галиции, Холмщины и Волыни, что их переварить,
что если Украина будет под Польшею, внутреннего и внешнего спокойствия в Польше не будет, что
она будет походить на Австрию и не будет однородным державным монолитом, что надо поддержать
Россию и тогда благодарная Россия будет привязана к Польше. Некоторые «вшехполяки» разделяют
эту точку зрения русофилов. Большинство же наоборот, говорят, что Дмовский продался русским.
Между «вшехполяками» ходит карикатура на Дмовского: «в чайной сидит мужик-русский, пьет чай
и разговаривает с прислугой полькой таким образом: Русский: «Я думал, что поляки хитрецы, а они
есть дураки»...
Полька: «Чему, проше пана?»
Русский: «Мы их сажали в тюрьмы, а они нас нет. Вот подождите, придем с царем, и всех вас
в Сибирь сошлем.»
Полька: «Дмовского також?»
Русский: «Нет, нет, Дмовский хороший человек, мы его сделаем начальником тюрьмы для
поляков, а также пересыльного пункта для ссылаемых в Сибирь».
4. Социалистическое.
Возглашается газетой «Работник». Стоит за самостоятельность Украины, за немедленный мир
с Украиной и большевиками. Прекратить всякие сношения с Деникиным и Колчаком и помогать
материально Украине. Говорят, что молодой Польше не под силу сейчас войны, обрушиваются против
Антанты, связываются постоянными курьерами с Украинским министром Прессы и Пропаганды,
откуда получают денежную помощь. Обвиняют Польское Правительство в том, что оно торгует
рабочими, обменивая их во Франции на снаряжение и люксовые (роскош.) предметы и т.д.
Эта партия очень сильна среди рабочих и крестьян и имеет связь с большевиками.
ВЕСЬМА СЕКРЕТНО
Сведения про шпионов Петлюры, периодически отправляемых к повстанцам: 1) нач. контр, раз-
вед. Петлюры ЧЕБОТАРЕВЫМ. 2) его помощником КОВАЛЕНКО. 3) нач. заграничной
контр-разведки генер. штаба НЕСТЕРЕНКО и разными усердными молодцами «власть имущими» из разных
министров, а также центральными комитетами партий Правительства: а) с.-р. в) с.-д. незалежников
(большев.)
1. Елена НЕЧАСТЬ, галичанка, все время в районах между Киевом и Каменцем, получая
по 5000 карб, за каждый рейс. Высылается распоряжением Нестеренко, каковой есть правая рука
Кедровского (глав, полит, комиссара). Приметы: похожа на крестьянку, толста, низка, блондинка,
легко узнать по галицкому выговору. 28/Х проезжала через осетинскую заставу около Белой Церкви
в Каменец. Последние изрезали кинжалами все пальто, а бумаги не нашли потому, что они были
спрятаны между ногами (так она хвасталась в генштабе и смеялась над «дурными москалями». Крайне
опасна.
2. КРАСОВСКИЙ, о котором подробно писалось выше, каждого офицера называет сволочью,
народным грабителем, массу расстрелял.

460
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
3. Служивший в «Украинской чрезвычайке» Красовского, а раньше при гетмане, бывшим у него
уголовным сищиком, КРАВЧЕНКО, родом из г. Радомысля Киевской губ.
Приметы: высокого роста, большие висячие хохлацкие усы, серые большие, ввалившиеся
глаза, бледный, шатен, грубые манеры, был раньше почтовым телеграфистом в Екатеринославе. Легко
отыскать его в Киеве, куда часто ездит из Каменца. Крайне опасен, до фанатизма предан Петлюре.
Собственноручно расстреливал многих офицеров. Я тоже стоял под его револьвером, хотел меня
расстрелять, убийца многих товарищей и т.д.
4. Тоже сотрудник Красовского, бывший рабочий завода «Гретера и Криваненко», по дороге
в Святошино, ПАРАДНИК. Жена его и сейчас живет на Шулявке, а родной брат имеет свой дом
в Святошино, направо от шоссе у обрыва. Менее опасный агент. Ответственных поручений не
дается, благодаря его глупости. Служит для связи.
5. а) Член Центральной Рады; в) Большевистской Центральной Рады в Харькове, бывший
военный фельдшер КИЗИМА ЛУКА. Уроженец Константиноградского уезда Полтавской губ. Его отец
имеет хутор в уезде около 10-15 дес. Сам он служил писарем в уезднном воинском присутствии.
Когда я ехал, назначенный гетманом комендантом в этот уезд, он начал агитировать за большевизм,
стоял за правительство Коцюбинского и Пятакова (помощника Троцкого) и призывал запасных
солдат с Румынского фронта к расстрелам офицеров. Будучи мною арестованным (я нашел у
него 33 большевистских удостоверения), призывал солдат к расправе надо мною. Все время
работал в Петлюровских тайных организациях. Ездил к Махно, отвозя ему деньги. Привез от него
рапорт, в котором Махно писал, что прервал совершенно сообщение пассажирское и товарное между
Киевом и Югом, что его банды, проходя около Александровска на Днепре, во всех поездах вырывали
офицеров (около конца сентября и начала октября с.г. ст.ст., что после этого ген. Май-Маевский
отдал приказ г. офицерам ездить с винтовками и патронами. Возил к Махно директивы от Петлюры.
Крайне опасен. Правая рука председателя «цека» с.д. незалежников (большевиков). Имеет тесные
связи с Екатеринославским «ревкомом». Все время работал в тылу у ген. Деникина. Появившись
в Каменце, узнал меня на улице и написал, что я его приговорил к смертной казни и во время ареста
заставлял его петь «Боже, Царя Храни». Ввиду грозившего мне расстрела я вынужден был бежать,
переезжая границу в бельевой корзине Польской Миссии Красного Креста. Имел массу сторонников
среди населения г. Константинограда Полтавской губ., которые передавали мне массу петиций с
просьбами освободить его Луку Кизиму из тюрьмы, на что конечно я не обращал внимания. Он кроме
всего этого служил в «Верховной слидчей комиссии» Ковенка, когда Петлюра занял Киев и
занимался усердным вылавливанием офицеров. Благодаря своим выдающимся способностям, крайне опасен.
Однако трус и морально слаб, так что при застращивании, даже без физического воздействия, может
выдать многие тайны.
6. КОВАЛЕНКО, капитан, бывший парижский студент и эмигрант. Начальник контр-разведки
Поднепрянской армии и помощник Чеботарева. Держал в своих руках все нити повстанцев против
большевиков в Малороссии. Арестовал массу офицеров, много расстрелял. Хотел расстрелять
генерального штаба полковника (фамилию забыл, какая-то немецкая, кажется, Донат «Дорман»)
бывшего редактора военной газеты «Армия и Флот», но благодаря предпринятым мною мерам, по просьбе
жены полковника выслал его на 10 лет из Украины. Часто ездил в Киев. Приметы: среднего роста,
широкоплеч, большие серые глаза, большие волосы, зачесанные назад, шатен, говорит слегка
заикаясь, повторяет за каждой фразой «ясно».
7. СКВАРСКИИ (прапорщик). Член селянской «спилки», правая рука повстанческого
«ревкома». На «ты» со всеми министрами Украины. Член «цека» ср. В постоянных рейсах Киев-Каменец.
Возит деньги, бумаги, директивы. Пользовался у Григорьева, Зеленого, Струка, Махно громадным
авторитетом. Пользуется правом непосредственного доклада Петлюре. Приметы: постоянно в
старой желтой кожаной куртке, поверх надет авиационный плащ из шинельного сукна. Среди ср.
пользуется большим влиянием. Довольно опасен. Постоянный житель Киева.
8. Член международного общества шпионажа американский украинец БОЙКО, он же КУХ-
ТИНСКИЙ, он же БЕЙК-МОРРИСОН. Американский подданный. Родом из Сквиры или Таращи.
Имеет связи с «Бюро дезйнтраліе". Крайне опасен для русского дела. Владеет всеми европейскими
языками. Был приговорен румынами за шпионаж к расстрелу, но благодаря заступничеству
американского консула спасся. Пользуется доверием Петлюры, который благодаря тому, что Бойко аме-

Документи
461
риканец, очень его боится. Страшно ловкий и продувной человек. В начале октября по поручению
Петлюры выехал в Киев. С тех пор не имею сведений. В Киеве около Софиевской площади имеет
квартиру о 5 комнатах, где живут его семья и дети. Имеет кроме связи с „Монгар Витмар Трест".
Играет роль крупного коммерсанта с претензией на гонор. Приметы: старается говорить с английским
акцентом, одевается по-английски, большие серые глаза, маленькая лысина, среднего роста, любит
ходить в высоких ботинках на шнурках. Заслуживает по справедливости уничтожения по вреду,
который наносит. Открытый арест может причинить международный скандал, как это было в Румынии.
Знаю еще массу шпионов. Главным образом в лицо. Многих еще знаю и по фамилиям, но
сейчас забыл. Быть может, вспомню для характеристики общей картины могу сказать следующее: все
наиболее значительные деятели украинские и даже министры несколько раз ездили совершенно
свободно, как они говорят, „по той бік фронту", многие привозили оттуда жен, семьи, другие
ездили просто в отпуски. Причину вижу в слабом надзоре, кроме того, уверен, что агенты Петлюры
в контр-разведке ген. Деникина, что вижу из следующего факта, что б. Премьер Министр Голубович
ездил за женой в район Чернигова, был два раза арестован и оба раза выпускаемым. В последний раз
между ним и нач. контр-разведки произошел такой разговор:
1. Нач. контр-раз.: «Скажите, Вы Петлюру знаете?»
2. Голуб.: «Нет, не знаю.»
3. Нач. контр-раз.: «А теперяшнего Премьер Министра знаете?»
4. Голуб.: «Нет, не знаю, я варшавский студент».
5. Нач. контр-раз.: «Мое Вам почтение, г-н Голубович, я Вас сразу узнал. Идите и скажите батьке
Петлюре, что и тут есть украинцы, которые работают «на корысть Украины».
Фамилию этого офицера не знаю, но могу по приезде в Киев и наведении справок указать
приблизительно тот район, где в середине октября н.ст. имел пребывание этот разведочный отдел.
Сообщая все эти сведения, которые хотя немного помогут делу возрождения России,
покорнейше прошу о немедленном сообщении этих сведений в штаб Верховного Главнокомандующего, очень
прошу, г. полковник, если возможно, то в оригинале. Вместе с тем имею за честь доложить Вам, что
будучи уроженцем Северного Кавказа, владею языками: турецким, румынским, кумыкским,
чеченским и отчасти осетинским. Горю желанием мести лицам, уничтожающим Родину и будучи
природным кавалеристом, покорнейше прошу о немедленной отправке меня на фронт в одну из указанных
конных или артиллерийских частей, дав мне, если возможно, бесплатный проезд, т.к. на Украине
я бросил все деньги и вещи и материально очень стеснен. Будучи кадровым офицером и
специалистом по многим отраслям военного дела, постараюсь быть полезным Родине.
Подполковник МАКОГОН.
С подлинным верно:
Начальник канцелярии,
ГВ. Полковник ДИЛЬ
29 ноября
г. Варшава
С копии верно:
Начальник Контр-Разведывательной
Части при Особом Отделении Отдела
Генерального Штаба Военного
Управления, статский Советник
ГАРФ. - Ф. 6393. - Оп. I. -Д. /• -Л 1-13. Незасвїдгена копія.

462
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
№207
Відозва Директорії та Ради Народних Міністрів УНР
до українського народу
2 грудня 1919р.
ВІД ПРАВИТЕЛЬСТВА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
В будуванню Самостійної Української Народної Республіки в сей момент кінчається один
період, - період нечуваної героїчної боротьби і великих страждань українського народу. Доля судила,
що український народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу.
Територія України вважалася і вважається як приватна здобич для кожного, хто може свої бажання
піддержати озброєною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних рівноправних
меншостей цієї країни.
Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств України піддержати свою
Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення царської імперії походом
на Україну.
Імперіалістичні держави Європи будують свою політику на сході через поневолених народів
України. Тому не дивно, що український народ, полишений лише на свої власні сили, не міг досі
твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.
З моменту евакуації Київа, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна
Республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному
героїзмові народу і війська держалися ми проти наших противників.
За час цеї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів
України гинуло від усяких заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що
український народ гине без всяких санітарних засобів, а навіть забороняли привозити на Україну
потрібні нашому війську лікарства.
Правительство Української народної Республіки і республіканське військо, які заводили лад і
порядок на території України, спираючись на демократичні принципи, не були в силі виконати свої
завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом,
внаслідок чого наш край знову кинутий в чорну страшну анархію.
Через все те, наше державне тіло стояло многократно перед катастрофою: в січні 1919 року -
в Київі, в лютім - в Винниці, в травні - в Волочиську, в червні - в Кам'янці. Все це етап українського
народу по дорозі на Голгофу. Бичований, знеможений піднімався він у своїм завзятті до свого
самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світу. І напевне наше
робітниче і селянське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив
матеріально і морально наших організованих сил.
Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно тяжке
стратегічне і матеріальне положення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна, для його
наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.
Це примусило державний апарат нашої Республіки і військо залишити район Кам'янця,
Проскурова та Староконстантинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити,
поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога.
Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і
зруйнував постачання армії. В цей критичний момент для української державности, коли наша армія
зосереджувалась в районі містечка Любара, купка авантюрників, прикриваючи свої плани совітськими
лозунгами, задовольнила свої хижацькі наміри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю.
Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне матеріальне становище. В зв'язку з зазначеним
станом річей, Правительство Української Народної Республіки заявляє, що воно тимчасово
переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від Вищого Командування
ті завдання, які воно повинно надалі виконувати. Правительство разом з Верховною Власно
Республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб, маючи зв'язок з народом і
військом, керувати справами України і заступати її перед другими державами і народами так, як цього
будуть вимагати інтереси нашої Республіки. Правительство не припиняє своєї діяльности і доложить
всіх сил, щоб боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

Документи
463
Панські порядки нового гетьмана генерала Денікіна вже підняли проти себе весь трудячий народ
україни, всю українську і неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання
українського народу проти російських черносотенних завойовників.
Окрім повстання в тилу Добровольческое армії, її силу підриває наступ червоної армії із Совітської
Росії. Господарюванням чужоземців Україна доведена до крайньої руїни і безладдя. Народ України
і наше республіканське військо знає, іцо в большевизмі порятунку немає. Большовицький комунізм
на українському фунті не приймається. Він може посіяти тільки нову міжфомадянську війну, нове
кровопролиття, втретє знищити Україну матеріально.
Вояки Української Армії і весь народ України!
Нехай наша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить!
Тяжкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від нас великої самопожертви. Але
ніщо на світі не дається без боротьби. Двохрічною своєю боротьбою з ворогами України Ви поважно
поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній Соціалістичний Конфес
в Люцерні 8-го серпня сього року одноголосно признав Українську Самостійну Республіку.
Весь щиро демократичний і соціалістичний світ дивується нашій впертій і невпинній боротьбі
з своїми ворогами за національну і соціальну справедливість.
Успіхи наших ворогів недовговічні, бо на чужі фоші і чужою допомогою, а не своєю внутрішньою
силою, держиться армія Денікіна. Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами
і наперекір нашим лютим ворогам вона буде жити вільно і самостійно. Як раніше, так і тепер нашим
кличем буде Самостійна Народна Республіка. Тільки в самостійній Республіці може трудящий народ
України, без різниці національностей, здобути собі землю, волю і фомадські та національні права.
Нехай живе вільний народ України і його незалежна Народна Республіка.
Голова Директорії Отаман Петлюра.
Голова Ради Народних Міністрів і міністр Внутрішніх Справ І. М аз є п а. Міністр Преси й
Пропаганди Т. Черкаський. Міністр Праці И. Б є з п а л к о. Міністр Єврейських Справ П.Красний.
Керуючий Міністерством Пошт і Телефафів Паливода. В.о. Міністра Народного Господарства
Г Солодарь. Державний Секретар Л.Шрамченко.
м. Любар на Волині, 2 фудня 1919 року.
Доценко О. Літопис української революції: Матеріями й документи до історії української
революції 1917-1923рр -Т.П.- Кн. 4. - Ж, Львів, 1923. - С 343-346.

464
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
Перелік документів
1. Відозва уряду УНР до українського народу (12.08.1919 р.)
2. Звернення головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії генерала А. Денікіна до
населення Малоросії (Друга половина серпня 1919 р.)
3. Донесення командувача Київської групи армії УНР отамана Ю. Тютюнника до штабу Дієвої
армії УНР про контакт частин групи з білогвардійськими військами на ст. Сигнаївка (22.08.1919 р.)
4. Телеграма командувача армії УНР отамана В. Тютюнника до штабу Київської групи з
вказівками про ставлення до білогвардійців (22.08.1919 р.)
5. Телеграма Штабу Головного отамана до штабу Дієвої армії УНР з розпорядженням
утримуватися від будь-яких бойових дій проти білогвардійських військ (23.08.1919 р.)
6. Телеграма державного інспектора Київської групи армії УНР Г. Заярного про результати
поїздки до білогвардійського командування д,ш встановлення демаркаційної лінії між обома арміями
(28.08.1919 р.)
7. Повідомлення Начальної Команди Галицької армії про контакт частин армії з
білогвардійськими військами в районі Білої Церкви (28.08.1919 р.)
8. Угода між представниками 3-го Галицького корпусу та козачої 2-ї Терської пластунської
бригади про встановлення лінії розмежування між українськими та білогвардійськими військами на
Київщині для спільної боротьби проти більшовиків (29.08.1919 р.)
9. Угода між начальником полтавського загону Збройних Сил Півдня Росії генералом
Н. Бредовим та командувачем армійської групи українських військ генералом А. Кравсом про
залишення українськими частинами Києва (31.08.1919 р.)
10. Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана про причини залишення Києва
українськими військами у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 р. (Не раніше 1.09.1919 р.)
11. Доповідь Головного Державного інспектора В. Кедровського про білогвардійський
окупаційний режим у Південній Україні та потребу збройної боротьби проти Денікіна (1.09.1919 р.)
12. Повідомлення Начальної Команди Галицької армії про відправку до Києва місії для
переговорів з білогвардійським командуванням (2.09.1919 р.)
13. Оперативний звіт Штабу Головного отамана про перебіг бойових дій проти більшовиків
(3.09.1919 р.)
14. Директива військам Новоросійської області ЗСПР про ліквідацію решток більшовицьких
військ і махновських повстанських формувань у Південній Україні та просування вглиб Правобережжя
(4.09.1919 р.)
15. Директива Штабу Головного отамана про план дій в разі загрози більшовицькими військами
південному угрупуванню української армії (5.09.1919 р.)
16. Телеграма міністра військових справ УНР В. Петріва голові української військової делегації
для переговорів з білогвардійським командуванням генералу М. Омеляновичу-Павленку з викладом
умов, на яких переговори з білогвардійцями могли відбутися (5.09.1919 р.)
17. Вказівка командуванню військ Новоросійської області ЗСПР про тимчасове призупинення
зайняття Правобережної України у зв'язку з необхідністю якомога швидшої ліквідації махновської
повстанської групи (5.09.1919 р.)
18. Директива Штабу Головного отамана про стратегічні завдання української армії у зв'язку
з загрозою нападу з боку російсько-білогвардійських військ (6.09.1919 р.)
19. Наказ Начального вождя Галицької армії генерала М. Тарнавського про потребу
проведення роз'яснювальної роботи у військах про причини залишення Києва (6.09.1919 р.)
20. Директива Головного командування Червоної армії командуванню більшовицького
Західного фронту про завдання військам фронту у зв'язку з передачею до його складу 12-ї
більшовицької армії та військово-політичною ситуацією в Україні (6.09.1919 p.).
21. Повідомлення Української Телеграфної агенції про настрої серед частин Запорізької групи
армії УНР у зв'язку з залишенням Києва та про білогвардійський окупаційний режим на українських
теренах (7.09.1919 р.)
22. Телеграма державного інспектора Київської групи армії УНР Г Заярного про скрутне
матеріальне становище частин групи (10.09.1919 р.)
23. Оперативний звіт Штабу Головного отамана про визволення українськими військами
південно-західної Київщини від більшовиків (12.09.1919 р.)

Документи
465
24. Розпорядження Головного Державного інспектора В. Кедровського про встановлення в
армії УНР нагляду за політично неблагонадійними старшинами (12.09.1919 р.)
25. Телеграма начальника штабу військ Новоросійської області ЗСПР генерала В. Чернавіна
до ставки білогвардійського головнокомандування з повідомленням про переговори з українськими
військами (12.09.1919 р.)
26. Розпорядження головнокомандування ЗСПР штабу військ Новоросійської області про
невизнання УНР та неприпустимість будь-якої співпраці з українською армією (14.09.1919 р.)
27. Розпорядження головнокомандування ЗСПР штабу військ Новоросійської області про
відкриття бойових дій проти української армії (14.09.1919 р.)
28. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про сутички українських частин з
білогвардійцями (14.09.1919 р.)
29. План штабу Дієвої армії УНР з проведення наступальної операції проти білогвардійських
військ у Південній Україні (15.09.1919 р.)
30. Доповідь командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шиллінґа
про політичну неблагонадійність 2-го Таманського козачого полку в бойових діях проти українців
(15.09.1919 р.)
31. Повідомлення Української Телеграфної агенції про настрої серед частин Запорізької групи
армії УНР у зв'язку з відступом від Києва (16.09.1919 р.)
32. Відозва голови Директорії Головного отамана військ УНР С. Петлюри до населення всієї
Соборної України (17.09.1919 р.)
33. Доповідь командира запасного куреня 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР сотника
Кустовського про причини поширення дезертирства серед новобранців (17.09.1919 р.)
34. Повідомлення Української Телеграфної агенції про поширення серед частини селянства
на Вінничині проденікінських настроїв (18.09.1919 р.)
35. Повідомлення Української Телеграфної агенції про переговори бригади УСС з
повстанцями Махна( 18.09.1919 р.)
36. Оперативний звіт штабу Волинської групи армії УНР про бої з наступаючими
білогвардійцями (18.09.1919 р.)
37. З розмови по прямому дроту командувача армії УНР отамана В. Тютюнника з
начальником штабу Волинської групи полковником Є. Мєшковським про бойову ситуацію на фронті групи
у зв'язку з наступом білогвардійців та наближенням повстанських загонів Махна (18.09.1919 р.)
38. Оперативний звіт штабу Волинської групи армії УНР про перебіг бойових дій проти
білогвардійців (19.09.1919 р.)
39. Наказ Головного Державного інспектора про встановлення нагляду в армії УНР за
політично неблагонадійними старшинами, що співчувають Денікіну (19.09.1919 р.)
40. З розмови по прямому дроту командувача армії УНР отамана В. Тютюнника з генерал-квар-
тирмейстером Штабу Головного отамана генералом В. Курмановичем про потребу відкриття
активних бойових дій проти білогвардійців (20.09.1919 р.)
41. Телеграма Штабу Головного отамана команді 1-ї бригади УСС про заборону ведення будь-
яких переговорів з Махном (20.09.1919 р.)
42. Телеграма голови української військової делегації для переговорів з білогвардійцями
генерала М. Омеляновича-Павленка до Штабу Головного отамана про потребу подальшого існування
делегації (21.09.1919 р.)
43. Доповідь командира 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР отамана В. Осмоловського
про скрутне матеріальне становище дивізії (21.09.1919 р.)
44. Вказівка головнокомандувача ЗСПР генерала А. Денікіна командувачу військ Київської
області генералу А. Драгомирову про якнайшвидшу ліквідацію української армії та необхідність
вивести Галицьку армію з підпорядкування керівництву УНР (22.09.1919 р.)
45. З протоколу засідання Ради Народних Міністрів УНР про вжиття невідкладних
військово-дипломатичних заходів м^ провадження боротьби проти Денікіна та поліпшення матеріального
забезпечення армії (22.09.1919 р.)
46. Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР про перебіг бойових дій
(22.09.1919 р.)
47. Оперативне зведення штабу 1-ї бригади УСС про перебіг боїв з білогвардійцями в районі
Умані (23.09.1919 р.)

466
Мтаило Ковальчук Невідома війна 1919 року
48. Розмова по прямому дроту командира білогвардійської 4-ї піхотної дивізії
генерала Я. Слащова з генерал-квартирмейстером військ Новоросійської області ЗСПР полковником
Н. Даровським про потребу залишення единого командування на відтинку фронту Тал ьне-Ольвіопіль-
Бирзула (23.09.1919 р.)
49. Відозва Директорії та Ради Народних Міністрів УНР до народу України з повідомленням
про оголошення війни білогвардійській армії генерала А. Денікіна (24.09.1919 р.)
50. Оперативне зведення штабу 1-ї бригади УСС про бої з білогвардійцями за Умань і відступ
українських частин (24.09.1919 р.)
51. Телеграма командира білогвардійської 4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова
командирові 5-ї піхотної дивізії генералу П. Оссовському з наказом зайняти залізницю Христинівка-Умань
(25.09.1919 р.)
52. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про бойові дії військ армії проти
білогвардійців (26.09.1919 р.)
53. Директива військам Новоросійської області ЗСПР про ліквідацію угрупування українських
військ на південно-західній Київщині та здобуття вапнярського залізничного вузла (26.09.1919 р.)
54. Наказ Головної Команди військ УНР про мобілізацію до української армії (27.09.1919 р.)
55. Повідомлення Штабу Головного отамана про недоцільність будь-яких бойових дій
проти більшовиків, що наступом на Київ відтягують на себе київське угрупування білогвардійців
(27.09.1919 р.)
56. Доповідь Начальної Інтендатури Галицької армії до Начальної Команди про призупинення
реквізиції цукру в Барі й Ялтушкові Подільської губернії (27.09.1919 р.)
57. Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР про відступ частин групи під
тиском білогвардійських військ (28.09.1919 р.)
58. Повідомлення штабу Дієвої армії УНР про директиву командувача армії полковника
В. Сальського про передислокацію 6-ї й 8-ї Запорізьких дивізій до району Комаргород-Вапнярка-
Тиманівка (29.09.1919 р.)
59. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(29.09.1919 р.)
60. Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР про перебіг бойових дій і зроблені
оперативні розпорядження військам (30.09.1919 р.)
61. Доповідь командування 1-го Галицького корпусу до Начальної Команди Галицької армії
з протестом проти публікації армійським часописом „Стрілець" статей антисоборницької
спрямованості (30.09.1919 р.)
62. Доповідь співробітника міністерства внутрішніх справ УНР В. Коркушка про здійснення
мобілізації до української армії та настрої населення на Київщині (Початок жовтня 1919 р.)
63. Оперативне зведення штабу Київської групи армії УНР про бої з білогвардійцями за Монас-
тирище (1.10.1919 р.)
64. Звіт начальника розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР осаула Снігіріва про сили
та склад білогвардійських військ на фронті проти української армії (2.10.1919 р.)
65. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про бойові дії військ армії проти
білогвардійців (3.10.1919 р.)
66. Звернення представників російських організацій до головнокомандувача ЗСПР генерала
А. Денікіна з закликом негайно вжити заходів д,т протидії поширенню серед білогвардійських
військ погромництва й грабіжництва (3.10.1919 р.)
67. Розпорядження Начальної Команди Галицької армії команді 3-го Галицького корпусу
про нейтралізацію будь-яких спроб противника наступати на Липовець-Вінницю (4.10.1919 р.)
68. Директива командувача уманського угрупування білогвардійців командира 4-ї піхотної
дивізії генерала Я. Слащова про наступ з району Монастирища на Гайсин-Вапнярку з мстою
оточення та знищення армії УНР (4.10.1919 р.)
69. Розпорядження начальника Штабу Головного отамана генерала М. Юнаківа командуванню
Дієвої та Галицької армій про допомогу майбуїньому наступові армії УНР силами Галицької армії
(5.10.1919 р.)
70. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(5.10.1919 р.)
71. Розмова по прямому дроту начальника оперативного відділу Начальної Команди Галицької

Документи
467
армії підполковника В. Фідлера з начальником оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР
полковником Цеплітом про координацію бойових дій з'єднань обох армій у районі Оратів-Гранів-Теплик
(5.10.1919 р.)
72. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(6.10.1919 р.)
73. Телеграма командувача уманського угрупування білогвардійців командира 4-ї піхотної
дивізії генерала Я. Слаїцова до штабу військ Новоросійської області ЗСПР з проханням уточнити
плани командування щодо бойових дій проти української армії (6.10.1919 р.)
74. Оперативне зведення штабу Волинської групи армії УНР про бої з білогвардійцями у районі
Рудниця-Слобідка, деморалізацію рядового та командного складу частин (6.10.1919р.)
75. Телеграма Командувача уманського угрупування білогвардійців командира 4-ї піхотної
дивізії генерала Я. Слащова до штабу військ Новоросійської області ЗСПР з повідомленням про
становище на фронті та проханням надіслати вказівки щодо стратегії подальших бойових дій проти
армії УНР (6.10.1919 р.)
76. Розмова по прямому дроту начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР
полковника Цеплітаз начальником оперативного відділу Начальної Команди Галицької армії підполковником
В. Фідлером про відстрочення наступу армії УНРу зв'язку з відсутністю запасів амунуції (6.10.1919 р.)
77. Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського начальнику Штабу Головного
отамана генералу М. Юнаківу з повідомленням про небажаність переходу до наступальних бойових
дій проти білогвардійців внаслідок чисельної переваги противника і нестачі амуніції та пропозицією
відкласти наступ армії УНР (6.10.1919 р.)
78. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(7.10.1919 р.)
79. Директива Штабу Головного отамана про прикриття Галицькою армією проскурівського
і вінницького залізничних вузлів від наступу білогвардійців та ліквідацію Дієвою армією УНР
ворожого наступу на одеському, єлисаветградському і вознесенському напрямках (7.10.1919 р.)
80. Повідомлення Начальної Команди Галицької армії до Штабу Головного отамана про
здійснені оперативні розпорядження 3-му Галицькому корпусу з ліквідації ворожого наступу на
вінницькому напрямку (7.10.1919 р.)
81. Розвідувальне зведення штабу військ Новоросійської області ЗСПР про сили, склад та
бойові дії української армії (Не раніше 8.10.1919 р.)
82. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(8.10.1919 р.)
83. Директива Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про план дій
в разі прориву білогвардійців на Гайсин-Вапнярку і необхідність відступу Галицької армії на лінію
Шепетівка-Полонне-Хмільник-Калинівка-Липовець (8.10.1919 р.)
84. Наказ команди 2-го Галицького корпусу з повідомленням про відвідини корпусу
диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем 7 жовтня 1919 р. (8.10.1919 р.)
85. Оперативний звіт штабу Київської групи Дієвої армії УНР про бої з білогвардійцями
в районі Теплика (9.10.1919 р.)
86. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(9.10.1919 р.)
87. Оперативний наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про
здобуття Христинівки (10.10.1919 р.)
88. Оперативні накази командувача армії УНР полковника В. Сальського військам армії
про утримання зайнятих рубежів та підготовку до переходу в загальний наступ проти білогвардійців
на балтському, уманському і христинівському напрямках (10.10.1919 р.)
89. Доповідь розвідувальної частини Закордонного відділу Генерального Штабу армії УНР
про становище в окупованому білогвардійцями Києві та настрої населення (11.10.1919 р.)
90. Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського до Начальної Команди
Галицької армії з проханням д,т координації бойових дій обох армій розпочати 12 жовтня наступ
3-м Галицьким корпусом на Христинівському напрямку (11.10.1919 р.)
91. Донесення по прямому дроту командира дністерського загону білогвардійців генерала
А. Розеншильда-Пауліна командуванню військ Новоросійської області ЗСПР про бої загону з
українськими військами та захоплення ст. Рудниці (11.10.1919 р.)

468
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
92. Постанова Політбюро ЦК РКП(б) про умови угоди між урядом УНР та Радянською Росією
для спільної боротьби проти Деиікіна (11.10.1919 р.)
93. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про перебіг боїв військ армії з
білогвардійцями (12.10.1919 р.)
94. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
та наступ 3-го Галицького корпусу проти білогвардійців (12.10.1919 р.)
95. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про результати наступу 3-го
Галицького корпусу проти білогвардійців 12 жовтня 1919 р. (13.10.1919 р.)
96. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про відбиття частинами 3-го
Галицького корпусу контрнаступів противника в районі Оратів-Моиастирище (13.10.1919 р.)
97. Оперативний звіт штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР про бої з білогвардійцями
в районі Чечельник-Бершадь (13.10.1919 р.)
98. Розпорядження Штабу Головного отамана командувачу армії УНР полковнику В. Сальському
ознайомити війська з засобами протитанкової оборони (13.10.1919 р.)
99. Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського до Начальної Команди
Галицької армії з пропозицією прискорити темп наступу 3-го Галицького корпусу (13.10.1919 р.)
100. Телеграма командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. ШиллінГа до
ставки головнокомандування з проханням надіслати до Одеси свіжі поповнення мобілізованих з Росії
чи лівоборежних регіонів України (13.10.1919 р.)
101. Наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про залучення до
операцій проти білогвардійців у районі Христинівки головних сил Галицької армії (14.10.1919 р.)
102. Телеграма штабу військ Новоросійської області ЗСПР до ставки головнокомандування
з повідомленням про загрозливе становище на українському фронті та проханням залишити у
підпорядкуванні командування військ краю 5-ту піхотну дивізію (15.10.1919 р.)
103. Оперативні накази і розпорядження командувача армії УНР полковника В. Сальського
військам армії про ведення бойових дій проти білогвардійців (15.10. 1919 р.)
104. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про стримання частинами 3-го
Галицького корпусу ворожого наступу в районі Оратів-Дашів (15.10.1919 р.)
105. Директива Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про ліквідацію
ворожого прориву на Брацлав (15.10.1919 р.)
106. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про бойові дії 3-го Галицького
корпусу проти білогвардійців та втрату боєздатності частинами корпусу (16.10.1919 р.)
107. Розмова по прямому дроту між штабом Дієвої армії УНР та Начальною Командою Галицької
армії про план наступу основних сил Галицької армії проти білогвардійців і залучення 2-го
Галицького корпусу до операцій в напрямку на Брацлав-Райгород (16.10.1919 р.)
108. Наказ Начального вождя Галицької армії генерала М. Тарнавського про вжиття заходів
для боротьби з падінням бойового духу та виявами паніки з боку окремих представників командного
аиаду (16.10.1919 р.)
109. Оперативні накази та розпорядження командувача армії УНР полковника В. Сальського
про перегрупування військ армії (16.10.1919 р.)
110. Директива Штабу Головного отамана командувачу армії УНР полковнику В. Сальському
про призупинення наступу на балтському напрямку та завдання армії захищати Жмеринку і Могилів-
Подільський (17.10. 1919 р.)
111. Наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про використання
більшовицьких частин, що переходять на бік української армії, для наступу на запілля білогвардійців
(17.10.1919 р.)
112. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про наступ білогвардійських
частин на Брацлав та вихід до Бугу (18.10.1919 р.)
113. Директива Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про ліквідацію
ворожого прориву у районі Брацлава та відновлення оперативного зв'язку з Дієвою армією УНР
(18.10.1919 р.)
114. Директива військам Новоросійської області ЗСПР про ліквідацію прориву українських
військ у районі Валнярка-Бершадь-Кодима (19.10.1919 р.)
115. Оперативний наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про
перехід основних сил Галицької армії у наступ проти білогвардійців з 20 жовтня 1919 p. (19.10.1919 р.)

Документи
469
116. Наказ Начального вождя Галицької армії генерала М. Тарнавського про неприпустимість
будь-яких виявів паніки чи деморалізації під час майбутнього наступу (19.10.1919 р.)
117. Розмова по прямому дроту начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР
полковника Цепліта з начальником розвідувального відділу Начальної Команди Галицької армії
полковником В. Фідлером про схему наступу Галицької армії проти білогвардійців (19.10.1919 р.)
118. Донесення по прямому дроту штабу білогвардійської 4-ї піхотної дивізії командуванню
військ Новоросійської області ЗСПР про успішний наступ частий дивізії проти українських військ
у районі Брацлав-Гайсин-Тростянець (19.10.1919 р)
119. Наказ диктатора ЗУНР Є. Петрушсвича Начальній Команді Галицької армії
здійснювати запланований наступ Галицькій армії проти білогвардійців у відповідності з вказівками Штабу
Головного отамана (20.10.1919 р.)
120. Наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про негайний перехід
сил Галицької армії в рішучий наступ проти білогвардійських військ на Немирів-Брацлав для
відновлення оперативного контакту з Дієвою армією УНР (20.10.1919 р.)
121. Розмова по прямому дроту начальника штабу Галицької армії полковника А. Шаманека з
командувачем армії УНР полковником В. Сальським про узгодження планів наступу військ обох армій
на Брацлав-Тульчин (20.10.1919 р.)
122. Доповідь начальника штабу фу пи Січових стрільців Дієвої армії УНР полковника М. Безручка
про відправку першого ешелону військ групи на українсько-білогвардійський фронт (20.10.1919 р.)
123. Розмова по прямому дроту старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу військ
Новоросійської області ЗСПР полковника Г. Коновалова з начальником штабу 4-ї піхотної дивізії
полковником Г. Дуб'яго та командиром дивізії генералом Я. Слаїцовим про стратегічну ситуацію,
що склалася на фронті військ області (20.10.1919 р.)
124. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про перебіг бойових дій на
українсько-білогвардійському фронті (21.10.1919 р.)
125. Директива Штабу Головного отамана про енергійний наступ сил Галицької армії та Дієвої
армії УНР на Тульчин-Клебань (21.10.1919 р.)
126. Розпорядження Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про негайне
прискорення операцій Галицької армії на Брацлав з метою ліквідації ворожого прориву на Вапнярку
(21.10.1919 р.)
127. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про перебіг бойових дій
проти української армії (21.10. 1919 р.)
128. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про бої з'єднань армії з
білогвардійськими військами (22.10. 1919 р.)
129. Оперативний наказ Головного отамана С Петлюри про ліквідацію Галицькою армією
ворожого прориву в районі Вапнярки та утримання Дієвою армією УНР лінії Рахни-Валнярка (22.10.1919 р.)
130. Оперативний наказ Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про
заборону частинам армійської групи генерала А. Кравса відступати за лінію Лопатинка-ст. Оратово-
Бабин і зміцнення підкріпленнями наступаючих на вапнярському напрямку військ (22.10.1919 р.)
131. Наказ Начальної Команди Галицької армії про наступ 2-го Галицького корпусу на Брацлав
та перегрупування військ армійської групи генерала А. Кравса з метою створення резервів
(22.10.1919 р.)
132. Телеграма Начальної Команди Галицької армії до Штабу Головного отамана з поясненням
причин невдачі наступу військ армії на Брацлав-Вапнярку та протестом проти закидів на
адресу Галицької армії у невиконанні оперативних розпоряджень вищого військового командування
(22.10.1919 р.)
133. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про перебіг боїв військ армії з
білогвардійцями (22.10.1919 р.)
134. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про бойові дії проти
української армії (23.10.1919 р.)
135. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про бойові дії військ армії проти
білогвардійців (23.10.1919 р.)
136. Наказ командувача армії УНР полковника В. Сальського військам армії здобути Тульчин
з одночасним забезпеченням від ворога ст. Журавлівки та підступів до Могилева-Подільського
(23.10.1919 р.)

470
Мтаипо Ковальчук Невідома війна 1919 року
137. Оперативний наказ по військам армійської галицької групи отамана В. Кніттеля про
перегрупування частин (24.10.1919 р.)
138. Розмова по прямому дроту начальника військової канцелярії диктатора ЗУНР полковника
С. Чмелика з начальником штабу Галицької армії полковником А. Шаманеком про неприпустимість
газетної полеміки проти диктатури ЗУНР та про забезпечення військ армії одягом і санітарним
майном (24.10.1919 р.)
139. Донесення по прямому дроту зі штабу білогвардійської 4-ї піхотної дивізії до
штабу військ Новоросійської області ЗСПР про утримання частинами дивізії Браплава й Тульчина
(24.10.1919 р.)
140. Оперативні накази командувача армії УНР полковника В. Сальського військам армії
(24.10.1919 р.)
141. Директива військам Новоросійської області ЗСПР про ліквідацію угрупування українських
військ в районі Липовця та захоплення вапнярського залізничного вузла (24.10.1919 р.)
142. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про бойові події на
українсько-білогвардійському фронті (25.10.1919 р.)
143. Наказ Начальної Команди Галицької армії про перегрупування військ 1-го Галицького
корпусу та продовження наступу на Брацлав частин 2-го корпусу (25.10.1919 р.)
144. Розмова по прямому дроту генерал-квартирмейстера військ Новоросійської області ЗСПР
полковника Н. Даровського з начальником штабу 4-ї піхотної дивізії полковником Н. Дуб'яго про бойову
ситуацію на фронті дивізії та переговори з представниками галицького командування (26.10.1919 р.)
145. Розмова по прямому дроту штабу військ Новоросійської області ЗСПР зі штабом 4-ї
піхотної дивізії про ситуацію на фронті військ групи та загрозу втрати Вапнярки (27.10.1919 р.)
146. Звіт команди 1-ї бригади УСС про обставини втрати частинами бригади Ладижина
(27.10.1919 р.)
147. Розмова по прямому дроту помічника начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії
УНР полковника Толмачіва з начальником оперативного відділу Начальної Команди Галицької армії
полковником А. Ерле про зайняття Козятина невідомим військовим загоном (27.10.1919 р.)
148. Оперативне зведення штабу військ Новоросійської області ЗСПР про бої з українськими
частинами в районі ст. Вапнярка (28.10.1919 р.)
149. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про взяття військами армії Брацлава
та відступ на христинівському напрямку (28.10.1919 р.)
150. Телеграма Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про бажаність
часткового перебрання Галицькою армією фронту Дієвої армії УНР (28.10.1919 р.)
151. Телеграма Начальної Команди Галицької армії до Штабу Головного отамана про
неможливість розширення фронту Галицької армії (28.10.1919 р.)
152. Телеграма командувача армії УНР полковника В. Сальського Головному отаманові
С. Петлюрі про неможливість продовження збройної боротьби в умовах цілковитого матеріального
незабезпечення армії (28.10.1919 р.)
153. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про бої військ армії з білогвардійцями
(29.10.1919 р.)
154. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(29.10.1919 р.)
155. Наказ Начальної Команди Галицької армії про оперативні завдання військам армії
(29.10.1919 р.)
156. Телеграма Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії з вказівкою на
відсутність плану та недостатню нескоординованісіь операцій Галицької армії проти білогвардійців
(30.10.1919 р.)
157. Телеграма Начальної Команди Галицької армії до Штабу Головного отамана з протестом
проти критики операцій Галицької армії (30.10.1919 р.)
158. Оперативне зведення штабу Дієвої армії УНР про перебіг боїв військ армії з
білогвардійцями (30.10.1919 р.)
159. Повідомлення штабу військ Новоросійської області ЗСПР про отримані відомості про склад
Київської групи армії УНР (30.10.1919 р.)
160. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про становище на фронті військ армії
(31.10.1919 р.)

Документи
471
161. Телеграма командира білогвардійської 4-ї піхотної дивізії генерала Я. Слащова до штабу
військ Новоросійської області ЗСПР з проханням про забезпечення лівого крила його військ від
загрози обходу та повідомленням про взяття частинами дивізії Брацлава (31.10.1919 р.)
162. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про склад та розташування
з'єднань армії УНР (31.10.1919 р.)
163. Директива Штабу Головного отамана про відступ Галицької армії на лінію Прилуки-Воро-
новичі-Печора-Жабокрич-Лука-Жабокрицька та оборону Дієвою армією УНР зайнятого рубежу
(1.11.1919 р.)
164. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про наступ противника на Іллінці
(1.11.1919 р.)
165. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про бої частин Запорізької групи з
білогвардійцями (2.11.1919 р.)
166. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(2.11.1919 р.)
167. Оперативний звіт Начальної Команди Галицької армії про становище на фронті військ армії
(3.11.1919 р.)
168. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про бойові дії Запорізької групи та групи СС
проти білогвардійців (4.11. 1919 р.)
169. Телеграма Головного отамана С Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича
командуванню Дієвої армії УНР та Галицької армії з дозволом вести переговори з противником про
встановлення перемир'я (5.11.1919 р.)
170. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про бої групи СС з білогвардійцями в районі
с Голинчинці (5.11.1919 р.)
171. Телеграма Головного отамана С Петлюри командуванню Дієвої армії УНР і Галицької армії
про створення спільної делегації /ця переговорів з білогвардійцями та небажаність таких
переговорів без крайньої потреби (6.11.1919 р.)
172. Директива Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про заміну частин
Дієвої армії УНР на північ від лінії Рахни-Копайгород з'єднаннями Галицької армії (6.11.1919 р.)
173. Угода між уповноваженими представниками Начального вождя Галицької армії та
представниками командування військ Новоросійської області ЗСПР про перехід Галицької армії на бік
Збройних Сил Півдня Росії (6.11.1919 р.)
174. З розмови по прямому дроту командувача армії УНР полковника В. Сальського з
начальником штабу Галицької армії полковником А. Шаманеком з приводу радіоповідомлень про перехід
Галицької армії на бік Денікіна (7.11.1919 р.)
175. Наказ Головного отамана С. Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича про арешт та
віддачу під суд генерала М. Тарнавського і осіб, причетних до укладення 6 листопада угоди з
білогвардійцями (8.11.1919 р.)
176. Телеграма Головного отамана С. Петлюри і диктатора ЗУНР Є. Петрушевича Начальному
вождеві Галицької армії генералу О. Микитці про можливість продовження переговорів з
білогвардійцями виключно з мстою встановлення перемир'я (8.11.1919 р.)
177. Телеграма команди 3-го Галицького корпусу до Начальної Команди Галицької армії з
повідомленням про цілковите виснаження військ корпусу та потребу термінового пошуку шляхів
порятунку армії (8.11.1919 р.)
178. Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана про арешт генерала М. Тарнавського
за перевищення повноважень при переговорах з білогвардійцями та невизнання угоди 6 листопада
1919 р. (9.11. 1919 р.)
179. Телеграма командира дністерського загону білогвардійців генерала А. Розеншильда-Пауліна
команді 1-ї бригади УСС з пропозицією передати ст. Жмеринка частинам загону і передислокувати
бригаду до району Липовець-Погребище (9.11. 1919 р.)
180. Телеграма Начального вождя Галицької армії генерала О. Микитки командиру
білогвардійської 4-ї піхотної дивізії генералу Я. Слащову з проханням утриматись від ворожих акцій проти
галицьких військ (9.11.1919 р.)
181. Повідомлення УТА про заяву голови Ради Народних Міністрів УНР І. Мазепи
щодо стратегічного становища на українсько-білогвардійському фронті у зв'язку зі зрадою генерала
М. Тарнавського (10.11. 1919 р.)

472
Михайло Ковальчук Невідома війна 1919 року
182. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про бої частин Запорізької групи з
білогвардійцями (10.11.1919 р.)
183. Офіційне повідомлення Штабу Головного отамана про продовження УНР війни з
білогвардійцями та незмінність політичного курсу українського уряду (10.11.1919 р.)
184. Телеграма Штабу Головного отамана Начальній Команді Галицької армії про захист
Галицькою армією ст. Жмеринка та план відступу до району Літин-Летичів в разі неможливості
її утримання (10.11.1919 р.)
185. Розвідувальне зведення штабу військ Новоросійської області ЗСПР про дії, сили та склад
української армії (не раніше 11.11.1919 р.)
186. Повідомлення про настрої населення у Кам'янці-Подільському у зв'язку з наближенням
білогвардійців (12.11.1919 р.)
187. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про захоплення білогвардійцями Могилева-
Подільського (12.11. 1919 р.)
188. Доповідь Начальної Команди Галицької армії диктаторові ЗУНР Є. Пструшевичу про
перебіг переговорів з командуванням військ Новоросійської області ЗСПР (13.11.1919 р.)
189. Телеграма командувача Запорізької групи Дієвої армії УНР генерала М. Омсляновича-
Павленкапро відсутність у частинах набоїв (13.11.1919 р.)
190. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про наступ білогвардійців з районів Могилева-
Подільського та ст. Жмеринка (14.11.1919 р.)
191. Повідомлення командувача армії УНР отамана В. Тютюнника про перенесення запілля
Дієвої армії до району Ярмолинці-Проскурів-Староконстянтинів (14.11.1919 р.)
192. Постанова Директорії УНР про покладення на голову Директорії Головного отамана
С Петлюру тимчасового керівництва справами Республіки (15.11.1919 р.)
193. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про становище на фронті військ армії (15.11.1919 р.)
194. Наказ командувача армії УНР отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
(16.11.1919 р.)
195. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про просування
білогвардійських частин вглиб Поділля (16.11.1919 р.)
196. Наказ командувача армії УНР отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
(17.11.1919 р.)
197. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про захоплення противником ст. Деражня
(18.11.1919 р.)
198. Наказ командувача армії УНР отамана В. Тютюнника про шляхи відступу частин армії
(19.11.1919 р.)
199. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про становище на фронті військ армії
(20.11.1919 р.)
200. Оперативний звіт штабу Дієвої армії УНР про становище на фронті військ армії
(21.11.1919 р.)
201. Розпорядження командувача армії УНР отамана В. Тютюнника про шляхи евакуації
армійських обозів та цивільних установ (21.11.1919 р.)
202. Повідомлення начальника Штабу Головного отамана генерала М. Юнаківа про відступ армії
УНР до Шепетівки (23.11.1919 р.)
203. Оперативний звіт штабу військ Новоросійської області ЗСПР про переслідування
білогвардійськими частинами відступаючої армії УНР (24.11.1919 р.)
204. Оголошення Начальної Команди Галицької армії про обов'язкове зголошення галичан-
старшин та вояків Дієвої армії УНР до лав Української Галицької армії (24.11.1919 р.)
205. Доповідь по прямому дроту літинського повітового комісара УНР Лященка про становище
в повіті після зайняття його білогвардійцями (26.11.1919 р.)
206. Доповідь підполковника Я. Макогона, колишнього начальника відділу закордонної преси
Генерального штабу армії УНР, військовому аташе ЗСПР в Польщі про командний склад української
армії та діяльність таємних білогвардійських організацій у її лавах (26.11.1919 р.)
207. Відозва Директорії та Ради Народних Міністрів УНР до українського народу (2.12.1919 р.)

Карти

474
12 А київ
иоаодявип 'ьсь«
Махно
j/
Ы'
Добровольча
' !
7 А.
<ь пвмювичв* вМ ы і
українські війська
білогвардійські війська
махновські повстанці
напрямки ударів
рубежі оборони більшовиць*.' •
1. Становище фронтів в Україні на 20 серпня 1919 р.

475
OflfeCA^
українські війська
білогвардійські війська
махновські повстанці
рубежі оборони
2. Становище ворогуючих сторін на Правобережній Україні на сер. вересня 1919 р.

3. Бойові дії на українсько-білогвардійському фронті 18-24 вересня 1919 р.

477
4. Бойові дії 25-30 вересня 1919 р.

5. Бойові дії 1-11 жовтня 1919 р.

6. Бойові дії 12-19 жовтня 1919 р.

[«■run О
Ставище
О
Охматів ^J ^-- напрямки відступу
українські писька
білогвардійські війська
. напрямки контрударів
<^
22.10 дати захоплення
23.10 населених с
ставка at -
ставка УГА
ТАЛЬНЕ
7. Бойові дії 20-23 жовтня 1919 р. Вапнярська операція армії УНР.

ПРОСКУРІВ yjS^
V/ Лозове С
L^-^9 Ярмолянці
/ ЗіНЬКІВ
А Дунаївці Віньківці
ж ^
^"
мві
грі УдовиченкоЧ
1 °
/Нова Ушця
Вшьховець
•ські Війська
білогвардійські війська
^^^ напрямки наступу
швжв^ напрямки^.
ДЦм ііч.пленмянасер
пунктів білогвардійцями
—Н ставка ард<
—1 лавка УГА
^^г
MVDC
О
«кибіж
^^Чщ^
О
Деражня
■ вол.
Комарів\р
БАР
l/JJ^fljKlB^^^
ІКит^грІ
Смітків
о
)вані Курилівці
О
ЯрицЖ
хмуцнни Q /
кЛіинівка о
в \ І
о /о
Літин Стрижавкаа/ ТУР°*
і/ X
ЧЛ JO ВІННИЦЯ І
^к Si
В ^ОЛука-Барська І
У Xw Братів fyS V^
Сербинівціф^ О уг Вороновиця ^
O^w^ >w ^^КТГнівань О
\ —^---^-^ЧГ л\^^^ '
\ ЖМЕРИНКА^ fc "^^^*^^W
\ °\\ ж с\
\ X Станіславчик \ * /Красне ЗК \ \
X Копайгород \. ^^^^«j-a^^^^^^^
І , ШІРГС*>ОдХа\(ні\»віЬ О
1 Лучииець % * • \ У ^^^^
# 1 Ве*іичани / ^1 Юркі*л\ лллг% \
1 % >Н< О Y>tal€p.3-H
юр/гр. цИЙ/ ^^toaaiBKa Голинчимці ^^\ ^У
/ м ^^^^
/* нвЛеці дністер.з-н\ \/
в
) /^
/ 1 °
/ Липівець
/^^^N ^4.
( 2K ] О
і І
р Погребище
/
\ ^^ ТетГ.в
5nd ^n2\TIB
Бабин \J
ПШІНЦІ О Авалабанівк^
^2^_^-^^ \ °
1 1 Жорнище \
^ї^--^^^ n Дашів \
О НЕМИРІВ ° \
° N
Сирівці Китайгород
БРАЦЛАВ
ГУЛЬЧИН >^
.ХО Клебань
S^ О N.
Кирнасівка >^
jJ4l1 ЧРТСР '"І - L ТО°МАи^ЛЬ ^ВАПНЯРКА \
__JL ІД"1'' іИЬ-ЧЧіЛЬСЬКМЙ^^вІ ' "^ \
^4S^£ *^^ \
Л ТІаіД/*^ V
V v^"""*
^АУ
О Шарапанівка
V
V
Q крижопіль
^^^^^^^ Гранів
ш ^^W О
# ГАИСИН ^
\у^4п.Ь 1 *
^^\ Зятківці
Теплиг О
( Ч
Ъ 1 pocTijye^ ,-
м ань к і вка (J ^v
Баланівка
О
8. Становище на украінсько-білогвардійському фронті на початку листопада 1919 р.

482
українські війська
білогвардійські війська
і позиції більшовицьких військ
німі ПОЗИЦІЇ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬК
Я^ напрямки наступу білогвардійців
^И^ напрямки руху армії УНР
22.11
дати захоплення населених
пунктів білогвардійцями
ЧХІЕПЕТІВКА
ПОПОННЕ ^
Гриців
О
Антоніми
О
СТА
Стара Чортория^
О
ЛЮБАР
Дієва А °
:тянтинів
28 11 І
Дієва А
о
СтарЯ^Остропіль
ьР
Стара Синява
О
О
Війтівці
ЧУДНІВ
J3
Іванопіль
О
'«чС
ПИНІВКА
ГОРОДОК
Смотрич
О
WSr, Богданівці
21.11
Лозове '
V о ^^Ч^ВОВКОВ%
іРол. грг
15 1Г
О
ЛІТИН
ВІННИЦЯ
Лука-Барська
Братів
( КАМ ЯНЕіЬ-ПОД'ЛЬСЬКИЙ
жмерйцка\*^
о
ОРОД
Шпиків
О
ОДжурин
Чернівці
МОГ И/Тп\ПОДіЛЬСЬКИЙ
ЮрківкаЛ
О
ТОМАШПІЛЬ
9. Бойові дії у другій половині листопада 1919 р. Відступ армії УНР у "трикутник смерті".

Фотододаток

.
y///f
І1"<
0'гиііцн ui» х-пчоївч - ^-i UQnoVbJtbC ю:
т/ "!o wyci? і ^рмг^гк и*гть го?' щ сюгз
пошого стлку.
z/ Валик* нщ
ШШШЖГХОЛйШІ.
«личи Чісло хорих, ко?іЛ ЯЖиштюп Dpi і аті. Л0
ЮПВТіиТІі.
Відомість про чисельність військ Галицької армії на 1 жовтня 1919 р.

ш
МАНА HIU 1« у.,
НА ФРОНТІ.d .«УБТЪСН ШВІ9ШЯ ^А.ЛЗНИ«**ЧЯ РУХ НА
OttEC -УДиИЦН il'iiOl.t
♦pi .a СЕЛ.вЕЯмсд криклвкд А4Лк •_'
' I • ЛРИЛУЧШЮ ДО н-ГО • 1й[УЦг%1ГУНСЬК*»
ZM t-A *Р0ИТ1 APVI I.KOJ'bfOH» /РАЮ!
'GJMUI .НОВ-fpAfl/B'НИ-
НЮНІ IATKIBUI.- -«Л- I .3HHTt:Jte .Ті У~г
ДВОХ h Л% IOJK 8A A 5/7
'QCjyxy I IKA ПРИБУВ
Телеграма з розвідувальним звітом Штабу Головного отамана. 5 жовтня 1919 р.

nu
OQA
u.:: | л с a t ц ь.
Строго довіро***.
0»ВОрИТ* ГОїІИНДВЯТ.
ВСІ ГІІДЧИНКНТ БРИГАДИ І РВЯИМГИ.
(Л
l/Mfitm умомиїявииіи ворогом в орівяДої
в бсавіш окладі ІІІ.Гал.Ксрпуоа,аапруваджуи*ьоа іГ
Корпуоа влідуцчі ПРІВРАЯІ НАЗВИ:
Команда Ш.Гад.Кор ПОЮПГТЭ
2/Брвтада.. ШКА2
8.Врвтада ВЮКІД
П.Братада.. КАРПАТИ
І4.Вратада OTOTUD У ЧОРІЮГОРА
Кав.Вратада ГСРГАНИ
Підчжноні Комамдв обділять полив вивалі Наддмі-
гтряноьхих мі о» ,куріні назвали ріх,еотні,ба*оріі 1 авадрокх
назвами Гаявцвкях міот.
01 прибрані назви було Короувма команда від часу
до часу а мінувати.
Брвтади можуть вождочасно у власнім ааряді амікх>-
вати прибрані на»ви підчжнанлх ім Команд.
З мжнімихм дном обовязують тільнв оі наваж.
2/Віджоджть до воіх підчжионнх Ержгад.обіаио до
воіх рофороитів і до відома Начальній Команді «а І.Гал.Кор.
/i/^fci
НАЧАЛЬНІЗ КОІШДІ ГАЛ.АРШІ
предкладазться до відома.
Командуттчий 111.Гал. Корпус ом:
;к
4«
\444SS.
» /ЖУ
к.
Наказ військам 3-го Галицького корпусу. 10 жовтня 1919 р.

I to л . iq>
1
&
=:
8
-
:-
d
if
'
I 1
1
1
^ятттт
■ 1
1
Відомість про чисельність військ Галицької армії на 10 жовтня 1919 р.

..
Д/ІН НКІ
і ком наштагрупс
Кии . л і .-..,■ к мськои кеш а кома начдив три** g
: ПК A,ft і
*Г]К ДВИ КРАПКИ ПП BMfl~V'
ЇЙ ГРУГ. ЧІД .
ч лл :и о *РЩ
ІДЙШОТ -ГАСТиНИ В5іВ4,ЙВ»М»ЙСДЦИв U/OI- ДИВИІМИв
<Ии НАПРЯМОК ДВІ КРАПКИ ПО Е THMj—'
^ІДкКЛГПППДЛТУІХ^МХІАТГП^ ЛРУ В'ДНІ '^
ч::и емм Рижни* ргдів SB
-АПКА ПС ВІДШ ЧГНЬСГС ЗАХОГН
19/iOtB га> u дапшзво вувчленп ад в иьсив р^пні г:ге>
X
І ІСТОКСЖИг ПОЛК КІЛЬКІСТЬ! <*ИХ
/АТАХ КРАГК- КО/И РП / ППЛК ВХОДЕ В СКДДА
КР*4І UbCflG ГОКУ В СК/ІАС 1?Vni,:MF^i4ftfMhfAV/^
БГ/Й И 52/и ПГІ! ППЛКІ/ \VHh КОТ У ЧСТЙДГЖ КГ
ГАНСЬКИЙ НАПР'""ПК СеИ КРАПКИ ЧНМ BWChKCBQM РГГіВИДК'/
Г ГЖСПАВПН ПРПТИ ФРОНТУ ЯДЙИВИОГС РР^ГЛДОС
ГРАНІВ СТЕПАНІ ВКА КРАПКА В ГАїОЧ Г. И
ЮСИ ВИРВЛЕНд ГЖУГН^Ч ДР *их
9ИИЖЛ КИЛЬКИСТІ КРСГ НПВКИ ДВІ кРАПКИ 1/, ДРУГ І/./
гд:: п»дтРрр> присутність н
пн ід ст сдсв*Ш(И u їм ксид :ти ш^
РАЗ ВИІГЯГАІГГ «И КРАПКА. СИЛ В РАи'
ЯА МОД Ч1И/КА КРАГ»
Телеграма з розвідувальним зведенням штабу Дієвої армії УНР. 13 жовтня 1919 р.

Копія.
ПРОТОКОЛ
ЗАСШНІМ ССВДШОя НОИїССіХ КЗЪ UPEДСТABXTttSi ГАЛМЦІаСКАГО И ДОБРОВОЛЬ-
ЧЮКАГО РУССКАГО КСИАНД0ВАНІІ7
*4-го октября ст,/ст.Ш9 года . ст.Зятковцы.
Цредсідатель комиссіи Русскаго Генерального Штаба Полковникъ ДУБН-
ГО,члены отъ Добровольческом армій Генерального Штаба Полковникъ САБОР-
ОКІя в КОНОВАДОВЪ.отъ Галвцімско* армій Уаісрь Генерального Штаба Аль-
чХ>нсъ ЭРЛЭ.Маюръ Амедьян» ІїШіКЬ в ооткикъ Осипъ ІІВИЦХІ» при повіркі
подномочін выясняется:
I/ Полномочии Добро вол ьческихъ представителе* устанавливаются дичныыъ
сообщен іемъ о тоыъ комамдуюцаго вомскаыв Мовороссіисков области Генерв/
Іемтенантом» вШАянГОмъ.-
Полномочія Гадещжскиыъ Представитедямъ даны начальникомъ Галяцім-
ском армій,Генбралъ-Яахоромъ ТАРНОВСКлвТЬ от» 5-го Ноябри н/с.ва1Сб697.
ПОСТАНОВІ І'НН0:
І/ГадиціМскал Армія въподномь составі, съ тыловыыв учрежден 1л ми скла
дани и подвимиыыь яелъвно-доромнымъ со ставомъ, пере ходить на сторону
Русском Добровольческом Армій в п^ступаетъ въ полное ряспоряженіе Главно-
кяшаядунщаго во ору ив иными оядаыя іга Россіл,в» данное время черевъ
Команду ющаго вояскаыи Новороссхмсков Області.
Zi ГалицХмскал Армія во время нахо«деніл ея въ укаяанномъ выше подия-
неніл не будетъ направлена для борьбы съ Петлюровском Арміем,ді*ству-
пцем на 4-ронтъ в впредь до получекхя особом вадячи,отводится въ тылъ.
З/ Гаяиці^окое Правительство временно ва отсутствием» теряторів
прекращает» свою деятельность и поступаетъ под» покровительство Русскяго
Добровольческаго Командованія.Впредь до укаванім Отавки овначенное
правительство поселяется въ Одессъ.куда немедленно переъяааетъ.
4/При высшем* Штабі Галвщяскяхъ ьомскь,состоять Кредстаяятелв от»
Русскаго Добровольческаго Командовакія ,дяя раяріавміл на місті всіх»
вовнякающвхъ вопросов» оперативнаго.административна™,! ховя«ствемка-
го характеровъ.Вмояья Галнціискіи Штабъ юмаыдируетъ в» Итабъ вовскъ
Новоросоїя своихъ очлцеровъ для свяив в» числі какое будетъ укалялно
Командующимь войсками Іаяорос
S/Оиначемныя протоколъ входить я» силу со дня его аодплсанхя.О* этого
те дня Гадицімскал ярміл испояняетъ всі распоряаенія Добровольнее**го
Командоямеі л •
Протокол спільного засідання галицької та білогвардійської

6/ Галжціаская ариія,начиная с ъ ^5-го Октлбрд.п иступаетъ къ со^
точені» въ раіоні Погребнще-ЛМовецъ. »
7/йопросыв01бужден.ные,Галицискиыи предстАвитвлями внутренне* *ц
Галицідскои армії в права сношенія Галищискаго правительства съ1
стармными Государствами оставить открытыми до получения раяъяснвт
Генерала ДїНИКИНа.Для этого Галнціаская делегація выдълявъ едного
1 ставителя для немедленнаго врученід настсящаго протокола Высшему f
ціискому домандованію.сь остальными двуил представителями переъа»
въ Одессу,въ Штабъ вояскъ НоророссіЯком области.
8/Для удобства скошеній Обі стороны теперь-ые обязуются установит!
деграцжую связь на аппараталъ" V0P3K",npi чемъ до Івповда включи*
устанавливаютъ Добровольцы,а дальще до Винницы Галичане.
Подписи. ,
Вірмо За старшаго Адъютанта Ёааративном часта,
Поручик* /Подпись/
-
Върность оаначенном копій свидътельствую подписью и пряложоніа
.Начальникъ Ьмеринскаго отряда, '
П О Л а и 0 К й lib
Начальникъ Штаба,
Штабсъ-Капитанъ /
"J&2. Октября 1919 года
Г..0.4т>
делегацій на ст. Зятківці. 6 листопада 1919 р.

ATOP З.О.У.Н.Р. *OV
Д о
Отсвм «вільжяю Г§м»рал - ч*таря Mij ШЭСЬКОГО
si стаюввда Началыого Вожда Галвцьхої Армії а долховввка ґ«-
Іврааїжог* Штабу ШАМАНША її стажовваїа Нач&ликха ґ«м*рал*и
го Штибу Галжцвкої Армії.
Начальххм Вождом Г е-
рііжого Комаждажта 1-го Гал вуса полковввка МИКИТКУ
і рівжочасжо ім«мую його Гижч^ьл-чатарам а рааґоо
лмста і.
Шафом Ґамаральжого Штабу і Начальікхом Шть:.
кої Армії хавжачус полковиха ґ«і«р&льюго Штабу Густава ДІРІЩ
і рівжочасжо ім«іуи його гаж«р&л-ч«?а;<*м і ія 4-го
падолвста 1919.
Гажврал-чит.ТАРНАВСЬКИЛ і полковххж 1АКАНОС мы
вастж всї оларатжвжі агажді дальаа до пріївду своїї маслідів-
жів і до пар^даїжя всоїх ЬГаїД.
Ґ«1 таравж ТАРНАВСЬКОМУ . ^в-місяч.
ві;\ ля поратовалжя адоровля;првдїл§ххя полковжжха ШАмл -
НБКА варяджть гаверал-чатар 1ШСИТКА.
Розпорядження диктатора ЗУНР Є. Петрушевича Начальній Команді Галицької армії.
5 листопада 1919 р.

493
?
•ИЛИ
-
Mr
*реяьчхъ
j
Наказ командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шиллінга Галицькій армії.
6 листопада 1919 р.

да
"ста..::^ Г
й
. в с а .
g
J
Ь .. л :, - .,, . її га
.
. :
.
ЭЭОДлЧдСЪЯО! 9JCJ
водо а
-
fk
.осгоь, дііл Спадались
£~
:^ ^ .
ЧСГ^
Повноваження, видане Начальною Командою Галицької армії представникам армії УНР та УГА

- р -
і •
с л
и
-
X J
'
LvmOj
.
• -
-
.
!
акі о,.
гоэорм ко .
*
^
Li:
і
.. *
. ,
- г -
j# а і
«-»*
.
,
,
1
■^
j
j-
на переговори з білогвардійським командуванням про укладення перемир" я. 6 листопада 1919 р.

\&l
І PA™ їм
В •/!! ,90«JUNU . j»,j*o.
Вожде Галдьхої Армії Начальна Коман* -оылял.
мод;ть б,т/. мед 10 «ф ;ко»а- мамедалги
даласі надалі і сі підписам* Гоаоамого Атакама і моїм ое «маніть
іиие дотмчмо чиото *Шь*о*огс ж імторооал
обо: іьмочасно та «ід ікемі ОоСорк імської
крапці 8/іТпідвма^я Аьї крап т Ч
Годоьни, Отамам U
Р А
*-ЦьУ
Телеграма Головного отамана С. Петлюри Начальному вождю УГА генералу М. Тарнавському.
8 листопада 1919 р.

Безоглядна пропаганд .і Петлюрі і його прихильників, якому від дав-
ва вже аалежало ва т.м, доба знищити так галицьку арміь як і східну
Галичину, спонукала богато легковірних бадьорих стрілців укр^нськоі га-'
лнцькоі арміі опуотити ряди армії, ЦвбІ там і | ще і перед -
Збручем бутя обрабоваиям Поляками, щоби переоути знущання а потім інтерно-~
вання. Яка оудьба стрічав інтернованих, окільки іх вмирав мученицькОжГ
смертю» це вже від дгвна повинно бути відомим всім старшинам і стрілцям
галицькоі армії.
Належить як найостріщнмв середниками виступити проти всякої аг
ції до дезврцій в рядів галицвкоі ^рмії. ВоэнниД доразовий суд мусить
ділити скоро після іотнуючих приписів.
З другої сторони муситься обясннти всім старшинам і стрілцям, що
лижв - і то виключно ляше - ні сильній і дісціаліновавіі арміі э
покладені основи для самостійної українсько: держави.
Украіноькнй иарід жадаэ від старшин і стріл ців галицької арміі
нічого більше, як того, щоби вони полишилися вірними своїй присязі,
виконали овій обовлвок, - а всякого провокатора, який хоче заманити
іх до ганебного зломаная~присяги, віддали для законного укарання.
Наказуєтеся всім комендантам впливати в тому змислі на стріл ці в
і вжжти всіх заходів, щоби здержати дезерції та привернути назад до
своіх відділів віддалившихся обмаяених стрілців.
Команди Корпусів і Ітапу мають виставити н . воіх, ведучих на
захід, дорогах старшинські полеві стррожі.
Заотудниковя російської Добровольчеськоі Арміі передано
проханая, щобя й Добр Армія видала заряджання, щоби воіх перехоплених
втікачів галицької арміі переддвано назад найблящій галицькій команді.
йде до Команди 1-го, ІІ-го і ІИ-го Гал,Корпусів, Команди Етапу
Етапу Арміі і до відома Команди міота Винниця.
Розпорядження Начальної Команди Галицької армії. 24 листопада 1919 р.

498
jU&u^tAo ^^* Jk%>Y^ /Uxm^w€/ 4^¾^^^
S^s££ww^*^w Ллмм, ЬлЪлюЬлраьХл^б \MjAa
Дозвіл диктатора ЗУНР Є. Петрушевича галицькій делегації на укладення

ЛаЛги —
Ху.^Дл^ 3^*£
угоди з білогвардійським командуванням. 15 листопада 1919 р.

ВНЪ ОЧЕРЕДИ
>v. ■<%£?<*?
'шсрш jay '^* *ч№и« •
Подковнжку Т ГАНЬ ..і.? J А БАРАНОВСКОМУ ^jfiJfrvw*?
і
ГЕНКВАРГЛАВ
.жрьков* НАЛРАДОБР
-0Р 2.
м
JOC"
чительныя силы красных* скопились р?.іонй ст.ТАЛЬЮ£ + УкАЫЬ
ятья туда ке отходит* птх>т:";ник* на» роЛона Новоукраиюса точка
Главкам прлкавал* во Искам* Новкрая не считаясь оъ r>r.srr> ни читальної'
линіей ваплтал оавмъотно с* лівілії флангом* 2 корпуса в~лятая ^Ьаалть
чивпгугюя раіон* ст.Тальноа тире
нъ точка команд во ок во нам&шиіе директивы ном лъ 023257 в толе
грамм" мое/. яам< остів СлАдЦИЮ
скобе чи.ст" Генерала Осо^скаго валг.тая Генерала Скляроч*. и 4 пъдд
вивій CKoCiL энергично чиэвцэз* отходяарх"ь оті раіона
Ловоукранвка ж разбить оажь илъл
ввиду поел* этога част орала Оссо*с ять Хриетиновка л
ч .стями Новкрая раі оніях*
ильвіопол> Бирвула и ал ъ
~аать в \ льн; и Гайворона *
глючит^Ліно точкг. ВТОРОЕ Полкові: Вароно^окоау очистять отъ
тивника "«дон* до линів Бшр і точка
:РШ>3 ^тз*ат> временно оста I -juh*. точка ' лучоніе
WTB точка Херсон* _7ч^в>*г. 19 г.Ів
■■
Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 9 вересня 1919 р.

ІИ СЪ КОЛІЙ.
І *Jf\J іянскоЯ
0Гблі:г
ол или .оссіи
;;базляю
оей
КІ v каковецъ о чка
«тогъ І сечтязря [019 года ир 01 ::;".
0ъ коттіей в*>ояо: Генєг>
По і кої
Розпорядження начальника штабу головнокомандувача ЗСПР генерала І. Романовського штабу
військ Новоросійської області ЗСПР. 14 вересня 1919 р.

ІЦ/Я-І9Г.
Головенєвпнї Ген.олагіеву Бярзудв
к. гу;чьттнекї Гои.Возег nnv копій Харькош
В&шиармдоСо Чориаогьі №штакор
.Л*\! їиі ° е ;«огї Р8ШїІ4ріігдая. -
С в к р в t^r^r^-
іШ Jw ft
Без* Заготовка и чисяв олов* вві &kct$
і куш •..-'
НВми взяти Умань ГаР.воро*! ьйрзула
точка Пр/кї 'вродолі;аетї ynpfto удерживать рвіон* ю&віе Ума ни
точка Коиавдво^сяміяказа/де даоеточіе п є р в о о Ген.пдащиву
продолжать вьшолненіе задачи по дик ви да роев рій ыкно Укинг-коіі
группы пр/кы иіЛя ввиду виііти па яввію Христивовкв с* .Ьатьковци
ст.Дешсовка точка БрояепоЬздв неходящдеся в» раюнЪ Бираули пера
дать Гвн.розенсіидьд Пауляну точка Второе Ген.розеншильд
Иулляу энергично реовивать нвстуилеяпе вдоль жвяЬано і дороги
Бирзула Вапнярка & овладеть посльдвеп до точне Части иодк.
Робачевокаго усилять высшшол изъ Одессы второе марашвсь, роти
и передать ръ распоряжение начдива 4 точка Третье
разграничительная динія меаду Гере радами сдадовым и Рвзеншшьд Науда-
ноиъ двоеточіе Тндигудьокі;: Лиман ріка Гилигуд Днмрьевъ и юрод
і,илга дорога Ьалтв Ольгополь Дохло ООидовка Туды^н всі пунаты
включительно для Ген.слащава Четверта є помученій;
телеграфировать точка йврсон* 13ЙХ-18чйс.02У373 Генмаіор
Ч її Р С А В И tf Ъ 1-
*Нф«о:Дэж. офицер» Jr\mi
Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 26 вересня 1919 р.

/ям.
•;лис»еі.кг>.
ш
15. 4111 СР"Ч1Г *«Т НроГЯ*^
і>^а* те-т.а */*б&о/овм78 їм і*Л іГ4
Срсчип <*гіерат*аиая . Перед* І фронтом* войсмі Нов.
інсій прлие-mj^ обьеданеніе Пеідюровцезі Махновцам» д
Н..1Ы наступденіе встречая сильное соду тявдініє равва-
іЖгоя кр *не медленно точна Между Ииъ во ^бдей
обстань 3hv. н аравонъ берегу *н1пра представдяютсякрайне
важны* скорійдіо вмходь къ раіону імеринснаго увда что
нанесе тъ смертельный ударъ ЙетдюровскоЯ авантюрі m иромі тог
• оеза*д«къ ударомь на Мваатннъ оцавать существенное *ж!я-
hle на нсхрдъ борьбы пддъ Кіевомь точка во! міри нъ
ЗРНдкію вг скъ '*даста принята . сиды нали на фронті не
ізирая на п~те;у. постепенно хотя л медленно растутъ эапявш
п Оь аесьм" желательно предать лдастм лег в
танкові к т рыв ан^ч^тельной подкр1п*лъ-бы
вмівшуюся тмву» саду % дадъ бы ш",вцо|ш Ьті, зі болі*
TKlfl^Cp^KI ПОКОНЧИТЬ С1 Пр 1ШВ"С1ЯЯВ(1ШЪ ДР^ЇІІВНїиі МЪ
і^чка Сдучаї удовдетвормтельыйго раврШвеніа Blow
вопроса гиновмй ^трждъ прошу срочно нчпривкть жод.дорлгш
на стнЗнаменка откуда ему будут» даны ^ванілддя д^льній-
ааго сдідовєіиія точка Посдіующел vnp ay не *ткаіяіь
телеграфировать точна ХерсояЫ4/9 19І9 года 16 час.Ik 0233/*
ItUf ИГІ.
Съ иодд ливірк*:Даж .офицер*
Телеграма командувача військ Новоросійської області ЗСПР генерала Н. Шиллінга
до ставки Денікіна. 27 вересня 1919 р.

"DnVJU1"1
Ш
У РСЯВНШИГЬДУ СТ К0Д4МА ХОПІЯ
ОДИН НАЙ і ОДЄГ
ХОДУМА КОПІЯ
НАШТАїЮ^:^ MAf.QPQ::;; КРАНІ
ЙНА №0 4411 0145 СЕГОДНЯ АГШШАЛЪ ЛС НС2МУ ФРОНТУ СЪ ОБХОДОМ
:рнагс фланга т аттакуя ::амь л;; -ч'э^уТИ
•. СЕНТЯБРЯ -.ГОДА'
ГИНОВКА НІ'
> t ЯІІ
ир«мм І4МЛМІЄ ■ ipov
Ь ДІЯ І
тоогнвгь ■ «шів» і* і
k сіучі» «ц>».я» • і
Телеграма командира білогвардійської 4-ї дивізії генерала Я. Слащова
генералу А. Розеншильду-Пауліну. 11 жовтня 1919 р.

•
ш
г >4 ■ .
,орГАЛМ80?І9|ї hi 9ТС
!«. BO^/obHUIlIk Тф4о:\чї ЧТО ВСЄ jT02b р ЮНЪ ТеПирЬ ОГОЛЄііі ОТ- .і-~;іХЬ
во.* гвіе того, ■•: • ІбЧеДЬИ&хі Я*
вдісі
к д]
что оеі .. ~ рлїономх л тілї
ІЯТ(іЛЬО.
SNO.Go свои
Г'ЪЯ ЛИ
і
Телеграма генерала А. Розеншилада-Пауліна до штабу військ
Новоросійської області ЗСПР. 13 жовтня 1919 р.

506
J
Теота
Лк\ .. X.
1Ы*Л б.
Расіг,
TDK і
;тнова
.
-
4
т> i-v к у
::3;:mc"j
•
і j/l \A
t
Co.
s
•
<
і
«JUC D"
Директива військам Новоросійської області ЗСПР. 19 жовтня 1919 р.

19 , T'ewwijeraa» копія Екатер^одар» Ата-
Чо. к 78/286 кану Дарпядй ГенкжарувоЯою Черкасси
отуїноіа i\t У Rartaxop 2 уевастопол* Гййфвотъ Херсон*
\\% • V "eprwOKf.
*\;
ІИ Тео* 3 Доб^арміж К 1181/0415» 130 Il/X I2-6.
Только Гевкэа;тмглав Екшгер
ряподаръ АтеипЕу.
•іарта 10 верот* Съ Сратовскаго напрасен іл^ донес ній не получено
точка раіонг от.Кркьтоновка бандо?. ;і©БікоквГ. аттаковако команда
am» раавідчиковь точка Бакдвты равсїякк точка Зъ раіокі Брацдава
іротявиишссжлами около батальона оъ двумя легкими двумя тякелшг
ортдіями аатаковалъ наші части в» Грлнеккг со сторони їинковцнг.с-
трвмбжка точка Аттакой нашжхъ воГ.с» -протаннжк* отброюанъ при чем*
нші ванята Ястрембяка к Бортникж л заятн шЛкине точка Уїіовві:!! бок
^чжионъ 9 оитг.брл вагххгчдлся для нас* удачно точка хі ат-
?ікн противника были Донц&ми отбжты точка Протнвкикъ поивсъ больсія
ооторн точка Зо^ улицм Ііобцлевгаї б&эалеп: трупами точка Донкаш:
захвачено 10 пклеиетовъ точка Въ palон£ Запнярет jtiofeh? бо? ресуль
татъ коею ненавистен* точка Отъ гругада генерала Роаенвнльда
донесши на получено точка С даоса,, II октября II часозъ 45 минутъ
Ї(КІ5Л4 Полковник* ^ОРЇВОЯГ,
Вірно: деяурни* опяцера
Оперативне зведення штабу військ Новоросійської області ЗСПР. 24 жовтня 1919 р.

иох«а*%чьяу ямв&і Дариаци і
топиль кс гору
; Входящні Л' Z*
■ о
Н A J
% авчеру П иделбрв ирвсо .шів груїша
Р&клчна і^двовгоіі2.-в под */исввое ато
то*. да*в в Тудьчква я и луче»
.йру я mama*» дир.иароп^ку и Крикопод «чкв
1 отрада Встроив* вчера упбр^сю пОп^отшдв"1е
лд*ипоько і іап
•тр» а?**у втошди тт* Горнчко*к< ті»н:Л Одео*я
Оперативне зведення штабу військ Новоросійської області ЗСПР. 25 жовтня 1919 р.

ОФФШЦМЬНОЕ СООБЩЕНИЕ
Штаба Главнононандующаго вооруженными силами на Юіі Россіи,
25 октября 1919 і. № 301. t. ЛГагахрогъ.
Астраханское направленно.
Въ paiont Чернаго Яра и Царева безъ переменъ.
Кавьшшвское напривленіе.
На л-ввомъ берегу Волн иаступленіе противника на Ср. Погромное
отбито; противнивъ отброшенъ аа Вер. Погромное н иоследпье занято нами. Ил
иравомъ берегу Волги красные пытались наступать на Лозное и хуторъ Саао-
новъ; наша конница перешла въ контръ-атану отбросила красныхъ, ворвалась
на укрепленную позицію я захватила 400 шгвнныхъ и пулеметы.
Бл литовское пянравленіе.
По Дону безъ переменъ; наступление противника на х. Клецко-Почтов-
скіЙ отбито; между Медведицей и Хопромъ донцы ворвались въ ст. Кумыл-
женскую; захватили 100 пл-Ьпиыхъ, 4 орудія, 3 пулемета, 15 повоаонъ; ст.
Алексеевская вновь занята нами; наступление красныхъ къ югу отъ Правого-
ровсяой отбито.
Воронежское нанравленіе.
Къ северу итъ Таловой идетъ бой за Алевсандровсяій поселокъ; Новак
Чигла въ нвшнхъ руиахъ; на р. Красной—бой въ раіон* Мосальское; къ
северу отъ Лисокъ заняты ст. Давыдовка и Борисовна; между Доиомъ и
Девицей красные ганяли Старо-Хворостонсній, Сторожено, Россошки; къ югу отъ
Косторное, посла упорныхъ боевъ, противнивъ вынуднлъ наши части оставить
Нижнедевицкъ; во время втихъ боевъ бронспоЄздь „Слава Офицеру" ворвался
на ст. Курбатово, команда его захватила два орудія съ запряжками, пулеметъ
и вывезла ихъ; въ раіоиЄ Каоторное упорные бои продолжаются.
Орловское nunpuii.ienie.
Къ юту отъ Ливны наши частя наступають на Бородннку; атаки
красныхъ на Малоархангельскъ отбиты; къ югу отъ Кромы вдуть бои яъ раіоиЄ
Теплый Колодезь— Нетроселяи.
Брянское на правлен le.
Къ югу отъ Дмитроясяа наши части ведуть бон по линін Курбаиино.
Владимирское; Оввсиъ нашей конницей оставленъ; группа Полковника Турнула
за бои подъ Севскомъ захватила до ?ґ*и! "ТЙЙЧУ^ ^ пулеметовъ и 1 ору-
діе; въ раюнахъ иъ северу отъ Глухова в Кролевца безъ переменъ.
Гомельски нанравленіе.
Но Десне до Чернигова перестрелка; о ходе боевъ подъ Чсрниговымъ
свЄдЄній не поступало.
Житомирское н Винницкое направленій.
Ничего существен наго.
Могнлевское нанравленіе:
Новыхъ сяЄдЄніЙ не поступало.
Одесскій ря1онъ.
Спокойно.
Нодонсалъ: Гснеролъ-Квартврмейстерь, Гснерольнаго Штаба,
Геисралъ-Маюръ ПлннцевскіП-Плющпгь.
Верно: Начольнниъ оперативного огдЄлєиія,
Генерального Штаба, Полнояивкъ Карийискій.
Офіційне повідомлення штабу головнокомандувача ЗСПР. 7 листопада

ПРИКАЗ,
войскамъ Коворосс: области.
Ноября 1919 года •/$£ Городъ Одесса.
Тянелыв, но славные бои конца літа и осеки привели насъ къ
ванятію всеП Новороссіи и освобожденію Къья сначала отъ бол:.
Ь| пото? ,вцевъ и, наконецъ, армій Петлкры. Последняя,
окавывая еще соиротивленіе, вагнана Вами вглубь Лодольско**
губерній къ границамъ Румыніи и Галиціи, куда ем доступъ закрыть.
Ваша доблесть и кровь павиихъ героевъ дали намъ ути успіхи .
иИПіі кланяюсь 1ааъ и, какъ І'Со^андующі", сердечко благодарю.
На фоні обще"; дружно'!-работы и подвигов
: выделяется несравненная храбрость, талантливое руководство
чами -и умвніе вдохнуть въ нихъ побъднъг духъ лоиандуюцаго
группе аль-Маіорв ... котораго прошу принять мою
сердечну арность. Такке особенно благодарю эа сашот.
работу Начальника его штаба Полковника ■ старшаго
адъютанта лапитаьа P0I\J3A, ва беаяавЬткую отвагу - эсаул САГО,
хорун-чого РЬс на IEBJubA, sa блестящее совньщеніе
руководства во».скаі*и въ ооп> съ раоото.. по отаоу АХАТ
KfthA, ва выдающееся веденіе своихъ воДск* -
-
Р
і
CO Cr
.
1\
Наказ військам Новоросійської області ЗСПР. Листопад 1919 p.

Таблиці

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА
№ 1 Відомість про кількість людей та коней, наявних в групах, окремих дивізіях і частинах
армії УНР, згідно зі списками, на 15 вересня 1919 р.1
назва частини
штаб армії
Запорізька грлтіа
група СС
Волинська грлпа
Київська група2
2-га піша дивізія3
3-тя Залізна дивізія4
9-та Залізнична дивізія1
курінь Вл. резерву Гол. отамана
1 -її запасшій кінний полк
1 -їїіа запасна кінна батарея
технічний кіш
1-й Окремий Залізними, курінь
4 панцерні загони
Разом
мається за списком
S
S
1
96
1069
698
723
192
169
402
144
46
34
7
22
45
199
3846
.-
ас
|
181
152
162
158
3
-
4
7
1
1
7
17
693
s
2
свяіцеї
3
3
4
6
-
-
;
-
-
-
-
17
лікарів
5
5?
2
19
13
19
3
-
-
1
-
-
-
1
4
62
1
1
8
2
3
2
-
-
-
2
-
-
;
18
фельш.
3
2
1
83
36
44
7
-
-
6
1
-
-
6
10
194
U
X
1
24
11
14
4
-
-
5
1
-
-
;
60
=-
^
1
с
2
1041
589
898
113
545
192
74
30
5
-
21
93
3603
вояків
муштр.
114
8189
5865
4965
1
96
1807
4198
2389
3016
1467
4542
1111
510
202
47
3
386
166
57
11
-
-
1048
40189
:S
2
30
2607
3372
2319
702
1276
593
21
113
41
-
12
47
11133
1 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 7. Опубліковано: Україна. 1919 рік. Капустянський М.
Похід Українських армій на Київ - Одесу в 1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали. - К.:
„Темпора", 2004. - С. 478-479.
2 Відомості лише про бойовий склад.
3 Відомості лише про бойовий склад.
1 Відомості лише про бойовий склад.
5 Відомості лише про бойовий склад.
сл
со

№2 Відомість чисельного складу Волинської групи армії УНР на 15 вересня 1919 р.
назва частини
мається по списку
І
лікарі
фел
а
І
|
І
І
Е
ї
мається на лице
лікарі
фел
і
І
штаб Волинської групи
І-ша Північна ливізія
штаб дивізії
1-й піший полк
2-й Берестейський полк
3-й Подільський полк
1-ша Півн. гарм. бригада (штаб)
1-й легкої арматн. полк
2-й легкої арматн. полк
1-й парк 1-ї парк, групи
1-й технічний курінь
1-й запасовий курінь
окрема кінна сотня
дивізійний обоз
дивізійний лазарет
2-га піша ливізія
штаб дивізії
4-й піший полк
5-й піший полк
6-й піший полк
гарматна бригада
кінна сотня
технічний курінь
4-та Сірожупанна лив-я
штаб дивізії
10-й Сірожупанн. полк
11-й Сірожупанн. полк
12-й Брацлав. полк
10-йлегкогарматн. полк
1-й парк 4-ї парк, групи
4-й технічний курінь
4-й запасовий курінь
окрема кінна сотня
дивізійний обоз
1-й кінний Лубенський полк
2-й кінний ім. М. Залізняка полк
Разом
123
26
54
33
109
6
16
16
З
14
48
4
4
1
12
32
38
723
61
4
8
7
8
4
4
2
2
6
26
74
65
19 І З І - І
6
158
19
2
18
2
42
11
59
73
115
4
25
21
10
14
168
4
322
120
215
260
545
6
450
461
70
421
53
517
89
ПО
62
400
10
130
140
33
26
142
42
58
109
96
120
98
271
10
190
201
52
26
67
25
63
14
88
26
36
33
66
5
16
16
З
11
40
4
4
1
45
4
7
7
6
4
4
2
2
5
2
1
14
35
11
54
73
83
4
25
21
10
14
139
4
266
106
186
260
440
5
450
461
70
392
50
- І З
відомостей не
- І 13 І 10 І ЗО І 83 І 16 І З
формуєтьс
о д є р
І - І - 1 -
ж а н о
І З І - І 10 І
44
1
14
8
92
34
898
76
439
232
4965
28
86
55
2389
22
29
171
2319
10
25
23
549
5
137
19
1
36
13
8
92
27
888
58
149
187
3990
415
73
90
62
297
8
130
140
33
26
119
42
58
14
8
7
1
1
1
1
-
-
2
7
1
1
3
1
6
104
90
107
534
550
149
128
154
102
132
168
19
55
52
14
8
7
-
1
1
1
-
-
2
7
1
1
3
1
5
70
84
85
397
352
133
82
108
76 І 24
25
46
55
1966
360
95
119
98
270
10
190
201
52
26
37
22
63
14
92
130
163
76
22
29
171
2240
1 ЦДІА України у Львові. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 8. Опубліковано: Україна. 1919 рік. Капустянський М. Похід Українських армій на Київ
в 1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали. - К.: „Темпора", 2004. - С. 477-478.
Одесу

№ 3 Відомість про хід мобілізації запасних та призову новобранців до 21 вересня 1919 р.'
назва повіту
Кам'янецький
Новоушицький
Могилівський
Ямігільський
Брацлавський
Вінницький
Летичівський
Літинський
Гайсинський
Проскурівський
Ізяславський
Нов.- Волинський
Староконст.
Житомирський
Липовецький
Уманський
Бердичівський
Звенигородський
Таращанський
Сквирський
Васильківський
Канівський
Київський
Радомишльський
рухвійськ. нач. 3-ї днв.
Волинська група
Разом
старшини
вересня
2
І
67
53
4Я
26
85
145
104
78
30
3
10
7
662
вересня
*5
4
2
1
1
52
10
2
7
29
11
116
підстарш.
вересня
2
І
236
646
192
4
741
341
383
73
77
2693
вересня
?5
4
31
15
3
186
425
703
1
79
13
1456
вояки
вересня
2
і
2285
4990
5047
3381
2975
2616
218
1485
803
1905
2302
28007
вересня
ц
4
208
236
75
46
1026
269
1297
104
597
20
713
1040
6460
мед. лікарі
вересня
2
І
1
22
23
вересня
ЄЯ
4
10
10
мед. фельд.
вересня
2
і
24
9
3
6
20
20
64
вересня
5і
4
3
25
6
15
49
вст. лікарі
вересня
2
І
2
1
3
вересня
*5
4
2
4
2
8
вет. фельд.
вересня
2
і
1
1
1
11
вересня
*5
4
4
1
7
12
Ув.ч.
вересня
2
і
6
3
37
6
52
вересня
*5
4
6
2
1
10
новобранці
вересня
2
І
346
858
794
861
138
267
3264
вересня
5і
4
64
36
341
230
45
120
23
63
1331
сл
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 133. - Арк. 21зв. ЗІ

№4 Відомість про кількість мобілізованих, запасних і призваних новобранців, відправлених до військових частин
(за повідомленнями військових начальників) до 21 вересня 1919 р.1
назва частини
і
старшини
вересня
до 14
вересня
14-21
підстарш.
вересня
до 14
вересня
14-21
вояки
вересня
до 14
вересня
14-21
мед. лікарі
вересня
до 14
вересня
14-21
мед. фельд.
вересня
до 14
вересня
14-21
вст. лікарі
вересня
до 14
вересня
14-21
вет. фельд.
вересня
до 14
вересня
14-21
Ув.ч.
Ё.
до 14
вересня
14-21
новобранці
вересня
до 14
вересня
14-21
Дієва армія УНР
Запорізька група
група СС
Волинська грлтіа
2-га піша дивізія
3-тя піша дивізія
Київська група
галицькі частини
курінь Вл. резерву Гол. отамана
1-ша Берднч. повстанська див-я
корпус кордошюї охорони
військові комунікації (етапи)
технічні частини і установи
запаси.кін.частини
штаб Дієвої армії
1-й Рскруговий піший полк
1 -н Рекруговий кінний полк
1 -й Рекрлтовий гарматний полк
Житомирська юнацька школа
л станови Коменданта тилу
інституції військ, міністерства
управління повіт, військ, нач-в
установи міси, військ, органів
інші установи і частиш
Разом
191
2
43
16
133
163
1
7
1
2
1
25
2
1
7
35
1
31
662
16
42
4
47
2
3
2
116
1364
403
82
390
105
12
32
4
32
157
49
5
24
19
13
2693
874
78
348
2
19
104
9
1
15
4
2
1456
6631
964
7933
737
3960
3330
2843
178
470
12
62
257
76
31
223
80
41
50
129
28007
2683
422
1563
32
1167
157
1
127
214
104
79
15
1
126
38
2
29
6760
1
22
23
10
10
22
2
1
18
3
7
1
1
9
64
25
5
19
49
3
3
1
7
18
8
2
11
1
12
12
1
1
7
1
5
35
52
,
6
1
2
2
10
267
861
1635
393
92
16
3264
63
667
433
165
3
1331
ІІДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 133. - Арк. 21.

№ 5 Відомість про хід мобілізації запасних та призову новобранців за 21 вересня - 7 жовтня 1919 р.1
назва повітл
Кам'янецький
Новоушицький
Могилівський
Ямпільський
Бранлавськии
Вінницький
Летичівський
Гайсннський
Проскурівський
Ізяславськии
Нов.- Волинський
Староконст.
Житомирський
Липовецький
Уманський
Бердичівський
Звенигородський
Таращанський
Сквирський
Васильківський
Канівський
Київський
Радомишльський
рухвіиськ. нач. 3-ї див.
Волинська група
Ольгопільський
Разом
старшини
S
ос
СЯ
1
СЯ
1
1
5
22
1
2
32
4
68
о
г^
і
§
об
СЯ
3
2
3
3
11
підстарш.
о
об
СЯ
1
СЯ
56
29
29
18
17
70
І
220
о
г^
і
s
СЯ
8
3
29
14
14
10
78
вояки
S
ос
СЯ
1
СЯ
564
97
183
69
114
1352
232
2862
1979
170
7622
о
г^
і
ь
00
СЯ
44
33
173
1239
106
522
745
105
220
3187
мед. лікарі
§
00
СЯ
1
СЯ
о
г^
1
о
ос
СЯ
1
1
2
1
5
мед. фельд.
S
об
СЯ
1
СЯ
1
14
1
16
О
г^
і
о
ос
СЯ
вет. лікарі
§
об
СЯ
1
СЯ
1
1
о
г^
1
S
об
СЯ
вет. фельд.
о
об
СЯ
СЯ
2
5
7
о
г^
і
S
об
СЯ
Ув.ч.
S
00
СЯ
1
СЯ
2
12
1
15
о
г^
і
S
ос
СЯ
1
1
новобранці
s
об
ся
1
ся
72
24
113
22
2
630
15
44
922
о
г^
і
S
об
ся
7
102
7
14
130
СП
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 276. - Арк. 4; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 120. - Арк. 93. ZS

№6 Відомість про кількість мобілізованих, запасних і призваних новобранців, відправлених до військових частин
(за повідомленнями військових начальників) за 21 вересня - 7 жовтня 1919 р.1
назва частини
Запорізька група
група СС
Волинська група
2-і а піша дивізія
3-тя піша дивізія
Київська грлтіа
галицькі частини
курінь Вл. резерву Гол. отамана
1 -іиа Бердич. повстанська днв-я
корпус кордонної охорони
військові комунікації (етапи)
технічні частини і установи
заласн.кін.частини
штаб Дієвої армії
1-й Рекрутовий піший полк
1 -й Рекрутовий кінний полк
1 -й Рекрутовий гарматний полк
Житомирська юнацька школа
л станови Коменданта тилу
інституції військ, міністерства
л правління повіт, військ, нач-в
установи міси, військ, органів
1-й Кам'янсцький корпус
Разом
старшини
§
ос
СЯ
1
ЄЯ
о
г^
о
ос
СЯ
4
7
19
16
4
5
1
12
68
!
2
3
1
1
И
підстарш.
S
ос
СЯ
1
ЄЯ
о
г^
і
S
ос
СЯ
вояки
S
ос
1
ЄЯ
о
г^
і
s
ос
ЄЯ
мед. лікарі
S
ос
ся
1
є*
о
г^
1
S
ос
мед. фельд.
S
ос
СЯ
1
ЄЯ
о
г^
1
є*
о
ос
ЄЯ
вет. лікарі
s
ос
1
^
О
г^
і
S
ос
СЯ
вет. ф
О
ос
СЯ
1
ЄЯ
ельд.
о
г^
1
S
ос
СЯ
Ув.ч.
є*
о
ос
5Я
1
ЄЯ
о
г^
і
s
ос
СЯ
Дієва армія УНР
7
70
12
53
3
3
4
2
5
3
38
11
9
220
16
11
6
10
6
13
10
1
78
1704
2862
236
171
1086
495
85
17
29
2
266
314
29
226
7622
1216
449
104
230
776
25
15
14
19
26
238
3187
3
11
2
16
1
1
1
5
1
1
1
4
2
7
2
7
5
1
15
1
новобранці
О
ОС
ЄЯ
1
ЄЯ
о
г^
і
s
ос
СЯ
808
111
1
2
922
14
102
14
130
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 276. - Арк. 4зв.; Гам само. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 120. - Арк. 93зв.

№ 7 Відомість про хід мобілізації запасних та призову новобранців за 7-17 жовтня 1919 р.1
назва повітл
старшини
2
під старім.
і
©
5
І
І
©
мед. лікарі
З
І
І
©
мед. фельд
З
І
©
ЗЄ
вет. лікарі
З
І
2
вет. фельд.
З
І
Ув.ч.
новобранці
і
Кам'янецький
Новоуіішцький
Могилівський
Ямлільський
Бранлавський
Вінницький
Летичівський
Літинськнй
Гайсинський
Просклрівськпіі
Ізяславський
Нов.- Волинський
Староконст.
Житомирський
Липовецький
Уманський
Бердичівський
Звенигородський
Тараіцанський
Сквирський
Васильківський
Канівський
Київський
Радомишльський
рухвійськ. нач. 3-ї див.
Волинська група
Ольгопільський
Разом
7
4
2
4
5
13
25
25
6
З
10
12
15
28
7
53
143
З
1
17
9
87
13
131
36
82
97
75
85
262
159
441
187
325
2274
93
4116
11
76
7
9
105
59
90
274
653
105
4
5
95
23
14
1603
52
2939
13
144
104
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 8; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 43а.

№ 8 Відомість про кількість мобілізованих, запасних і призваних новобранців, відправлених до військових частин
(за повідомленнями військових начальників) за 7-17 жовтня 1919 р.1
сл
1ЧЭ
назва частини
старшини
7- 10 жовтня
10-17 жовтня
підстарш.
7- 10 жовтня
10-17 жовтня
вояки
7-10 жовтня
10-17 жовтня
мед. лікарі
7 - 10 жовтня
10-17 жовтня
мед. фельд.
7- 10 жовтня
10-17 жовтня
вет. лікарі
7- 10 жовтня
і
вет. фельд.
7-10 жовтня
10-17 жовтня
Ув.ч.
7- 10 жовтня
10-17 жовтня
новобранці
7- 10 жовтня
10-17 жовтня
Дієва армія УНР
Запорізька група
група СС
Волинська грлтіа
2-га піша дивізія
Київська група
галицькі частини
курінь Вл. резерву Гол. отамана
1 -ша Бердич. повстанська див-я
корпус кордонної охорони
військові комунікації (етапи)
технічні частини і установи
запаси, кін. частини
штаб Дієвої армії
1-й Рекрутовий піший полк
1 -й Рекрутові!й кінний полк
1-й Рекруговий гарматний полк
Житомирська юнацька школа
л станови Коменданта тилл
інституції військового міністерства
кіш Охорони Респл&і. іадл
установи міси, військ, органів
інші установи і частини
Разом
7
4
4
4
3
3
25
5
1
2
2
1
13
25
9
6
88
30
2
1
7
143
1
13
88
7
1
1
18
131
460
521
8
2257
583
50
5
13
63
123
9
14
4116
16
789
52
1515
167
96
3
2
313
2939
4
4
1
1
1
п
13
3
1
2
6
1
32
33
2
2
■
4
5
23
105
16
144
95
5
2
1
104
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 114. - Арк. 8зв.; Там само. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 63. - Арк. 43-а-зв.

№9 Відомість про склад 3-го Галицького корпусі на 25 вересня 1919 р.1
назва частини
2-і а бригада
8-ма бригада
14-та бригада
кінна бригада
команда стапл
підвідділи
Разом
харчовий стан
люди
Е
121
90
114
20
36
91
472
Е
W
%
450
437
398
141
272
1698
2
2038
1824
1523
1168
461
893
7907
коні
°2
5
930
845
583
135
254
718
3665
*
1"
142
111
68
292
12
45
600
боновий стан
люди
Е
¥
58
45
22
9
134
І
£
130
155
109
494
s
£
416
744
260
349
17699
1
5Г
14
7
8
29
1
і'
28
23
31
10
92
обсллта
s
5.
25
11
17
53
Б.
і
=
98
55
64
217
s
І
493
221
210
924
людей
без зброї
S
5
S
2
Е
ос
186
50
326
81
633
S
Е
ос
зі
258
14
141
413
стан зброї, придатної
до використання / непридатної
рушниці
916
663/20
807/18
579
275/159
366
=
s
W
/2
s
ь
10/8
2
4
5/1
№ 10 Відомість про склад 1-ї бригади УСС на 27 вересня 1919 р.2
харчовий стан
бонов і пі стан
крісовий стан (2499)
кулемети (100)
старшини
247
139
37
7
підстарінинн
1007
388
212
81
стрільці
4622
2031
992
306
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 109. - Арк. 20.
2 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 271. - Арк. 1.

№ 11 Відомість про харчовий і бойовий стан 2-го Галицького корпусу на 29 вересня 1919 р.
сл
назва частини
штаб корпусу
булавна сотня
3-тя Бережан, бригада
5-й полк:
1-й курінь
2-й курінь
булавна сотня
харговнн обоз
6-й полк:
1-й курінь
2-й курінь
3-й курінь
булавна сотня
3-й гарм. полк:
1-ша батарея
2-га батарея
3-тя батарея
4-та батарея
булавннн відділ
кінна сотня
сотня польової сторожі
бЧлавна сотня
телеграф, сотня
харчовий склад
польов. лічниця
4-та Зоїочів. бригада
7-й полк:
1-іі курінь
2-й курінь
8-й полк:
1-й курінь
2-й курінь
пробое васотня
кінна сотня
булавна сотня
харчовий стан
старшини
66
125
17
10
5
6
9
13
18
8
3
3
5
3
7
1
1
14
8
3
123
19
11
17
9
1
1
30
лікарі
1
7
1
1
1
2
2
7
1
1
1
старшини
під
105
514
80
46
11
18
71
40
45
20
16
19
19
20
20
15
16
26
9
9
6
712
91
73
100
76
14
34
72
вояки
335
2220
443
200
31
90
280
150
154
126
69
62
79
56
62
37
44
94
27
109
36
2091
280
216
368
169
46
47
176
бойовий стан
гарній ни
67
13
6
4
7
10
6
3
3
3
4
3
4
1
70
16
10
13
8
1
1
8
старшини
під
13
240
68
15
8
38
17
20
2
12
15
16
20
3
6
294
45
26
44
28
11
18
21
вояки
34
852
360
47
10
120
45
59
7
40
50
42
56
6
10
750
135
76
147
89
26
24
32
12
3
3
3
3
15
s
ъ
54
11
15
10
6
7
1
2
41
8
8
6
8
2
1
міномети І
рушниці
осійські
4
198
24
82
15
35
13
1
1
2
20
5
198
28
33
69
9
20
10
ітрійські
І
77
1053
340
58
17
7
370
133
126
15
1
5
10
10
5
8
3
15
1052
207
128
188
114
60
60
52
коні
'5
1
0Q
51
140
14
5
18
2
10
3
9
4
5
5
4
2
12
40
5
1
1
201
16
10
19
11
1
54
33
арматні
78
18
18
24
18
102
обозні
102
884
84
74
18
63
68
4S
28
80
38
32
31
34
62
15
12
49
12
105
24
957
80
112
123
44
8
24
85
в'ючні
18
2
16
33
ольові кухні І
Е
1
37
5
4
1
2
4
4
4
2
450
5
5
5
3
1
1
2
вози І
51
381
28
33
8
23
30
21
10
38
19
15
17
16
23
4
5
23
6
46
12
7
36
4»
56
19
3
10
53
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 271. - Арк. 78, 79.

, во — ^ © —
1 ея ея ея — -*
Л О ч©
во во 10
вявя^вя — еяеяея^ — ю^ея40*! — — ^-з — — ** — ^'«•еоооеявог-с*
ч©
ее
1С
• ь- во
^ во S
СО ч© 2
1Сч©<лсо — ic^ve^eoSeoCfiuso^^co — — eo^^veee^ic^goofgeo
4010001010601010-^^^^--^60^6055^^^^^^^3^^63^
^ ^ ^ op
<N <N «N ч*
00
<м ^ ^ ^
— <N <N «N
v© Г- ^ вО v©
г-
- - ю - вц 2
9§
> «N © Ю © вО — <N
' -« ея — ея ея — -«
ass
вя вя °°
Е32232**£;§
^ гз s ^
© © —
ея во ^
во 3 о во во во
ю 3 <м ю <м ©>
о
во
с* 2 ея
г-
©V
ю
во ю 2
вя чо 2
553^^22^
А1 вО —
во
о
— — — О лч ^
— вО — Г- Tf
On у©
^ -^ -^ вО 3
•S
С* ЄЯ © — ЄЯ Ю
во — ^ ^ в^ во
2 о ю
2 <N <N
^ ©
©iOv©©v — — <N —
ISOWveo- — <N —
<N ч© вО
у© Tt —
^ її
"* вО
Я ^2^§ о gfc д§со£а22§со2 £
22«
V©
00
00
— ея cs ея ея во
ю о о
Ч© п —
2с*ея^^вово^еяво —
ЇЇС*
о> ^ ^ ч© вя во © ч© © се — во 5 S 2 2 2^^^^^^03^^^^^^^22^^^25^^033229^
вОвЦ?,ЮС0С0аГ-ч©чЗ^ й^2 ^^2^^^^^^003^^-40406060^2^^^2^^^355-2^1°
во ^ ©> ^ во о во вя sOa ^ Z* **• ее г-ю ю — — ©> — вя вя оо vo ,^ ,^ во оо-л-^ fr ©> ю _ь ^ чо ч© _* — оо
<N ^ Ю ^ ЄЯ вО — <N — g Г-Ь-вО lOuSeOuS — fiS — «S — eOuSuS^^eOuS^eolS — ЄЯ**** — ^ ^ ю
о
во
— <м ч© — -^ <м <м <м ю 2 2 222 2 2^^^^^^^^^--^^3-^13^^^-^55 — ^2- -* і

№ 12 Відомість про склад Української Галицької армії на 1 жовтня 1919 р.1
назва частішії
харчовий
старшини
вояки
бойовий
старшини
вояки
багнети
старшини
вояки
гармати
кулемети
1-й Галицький корпус
штаб і ного установи
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
разом
129
92
82
82
99
592
3201
2354
2011
2186
2401
14106
56
40
51
68
1430
893
1270
1339
4932
40
33
47
50
1117
703
1028
974
3822
11
11
10
13
45
34
47
41
52
174
2-й Галицький корпус
3-тя бригада
4-та бригада
7-ма бригада
2-й гарм. полк СС
разом
132
130
137
23
564
2734
2803
3123
34«
11845
67
70
65
15
1092
1044
1524
178
3838
43
50
42
705
705
1095
2505
12
15
14
9
50
54
41
60
9
164
3-й Галицький корпус
2-га бригада
8-ма бригада
14-та бригада
кінна бригада
разом
команда етапу
бригада УСС і вишкіл
разом в армії
121
90
114
20
472
799
247
2674
2488
2261
1921
1168
9605
1859
5629
43044
83
56
39
1137
1176
640
9
3302
22
139
645
2419
15297
58
45
22
9
546
899
369
349
2163
18
37
117
1204
9866
14
7
8
29
10
12
146
28
23
31
10
92
28
101
559
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 113. - Арк. 45.

№13 Відомість про склад 1-го Галицького корпусу на 5 жовтня 1919 р.1
назва частини
&
1
Е
£
і
HIM
ОС
ері
5
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
пробойовий курінь
6р. полтав. повстанців
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
1-й кін. полк
6р. полтав. повстанців
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
6р. полтав. повстанців
бронепотяг „Галичина"
S
о
се
о
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
6р. полтав. повстанців
обозна валка корпусл
.муніційна валка
сапер, склад
запасна валка
старшини
45
38
40
59
8
109
3
2
14
15
12
10
17
*
2
5
6
3
3
2
2
2
лікарі
1
2
1
2
1
1
1
харчовий
підстаршими
235
246
235
280
45
27
11
138
79
99
81
85
9
31
38
22
11
19
7
7
8
стан
вояки
муштр.
859
1021
791
828
130
1497
36
26
294
160
443
160
292
28
82
54
42
26
31
ііемунітр.
265
41
242
547
226
68
44
131
64
4
105
60
105
23
81
13
41
50
бойовий стан
старшини
37
29
39
53
4
82
3
1
И
11
12
8
12
підстаршими
170
186
167
205
27
20
6
80
54
99
54
53
вояки
859
725
759
758
91
968
36
10
121
160
443
156
206
гарм.
польові 7.5 ем
7
2
11
13
12
13
5
польові 8 см
5
11
3
10
4
29
2
3
2
1
9
кулемети
27
20
29
38
2
2
1
И
2
3
5
4
1
бронепотяги
1
авто
легкові
вантажні
руїнниці
f
447
334
406
732
145
40
38
279
8
66
62
126
8
17
15
50
11
32
3
рос.
566
44«
539
543
24
144«
35
3
33
11
15
50
2
10
20
4
3
коні
верхов.
53
32
40
41
8
346
59
31
235
24
52
24
27
2
5
2
56
86
78
72
78
обозні
24«
260
259
318
62
321
18
10
176
105
252
203
252
118
169
74
92
78
71
99
30
вози
111
105
109
140
30
168
7
5
55
66
103
94
109
40
76
39
4«
34
33
50
15
сл
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 272. - Арк. 108. К

шпиталі
а
а
штаб і булавні сотні
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10 бригада
6р. полтав. повстанців
арм. польов. шпиталь
корпусний санпотяг
відсильна точка
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
6р. полтав. повстанців
команда корпусу
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
6р. полтав. повстанців
штаб корпусу
разом
1
2
11
2
2
11
139
14
13
21
14
31
658
1
2
1
1
4
1
2
4
2
27
6
9
8
8
25
12
25
21
577
34
24
70
27
50
2609
24
58
81
167
31
1190
80
62
74
192
8759
39
9
39
15
151
79
4
553
2084
90
6
187
38
42
5547
5
4
311
10
6
1134
32
22
5346
63
10
90
1
И
159
1
4
4
10
10
4
3
16
1033
30
25
105
32
30
4117
10
1291
24
4
5
5088
1
2
3
77
14
25
34
7
16
1160
10
380
34
32
35
31
215
8
67
49
1250
72
67
116
64
176
5491
14
14
16
14
101
4
28
24
531
20
27
58
29
90
2407

№ 14 Відомість про склад Української Галицької армії на 10 жовтня 1919 р.1
назва частини
харчовий
старнінни
підстаршини
вояки
бойовий
старшини
підстарінини
вояки
багнети
старнінни
підстарінини
вояки
і
а
Ті
1
1 -й Галицький корпус
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
полтавські повстанці
терн, курінь
разом
87
82
89
103
109
8
685
429
478
437
439
45
2609
1815
2129
2354
2061
1497
356
14306
53
49
52
73
82
4
313
252
285
228
282
27
1074
1072
1168
947
1033
968
91
5279
40
29
39
54
190
186
167
211
754
894
725
759
768
3146
11
13
12
13
7
34
45
40
51
29
2-й Галицький корпус
штаб
3-тя бригада
4-та бригада
7-ма бригада
разом
56
132
99
116
403
106
532
540
553
1731
315
2259
1708 •
2293
6575
71
56
57
184
12
281
195
284
772
36
1179
559
1117
2891
50
39
195
174
955
743
12
12
14
38
56
42
43
141
3-й Галицький корпус
2-га бригада
8-ма бригада
11-та бригада
14-та бригада
етап
формації
разом
ФупаСС
бригада УСС
119
81
72
91
39
91
513
473
237
437
445
369
344
155
272
1922
439
936
2027
1752
1162
1+84
824
893
8142
6438
4067
76
43
27
32
123
104
217
214
142
129
422
466
1099
911
410
472
2892
2032
1908
52
34
18
19
123
25
122
168
50
82
422
422
155
663
693
142
266
1764
1764
594
14
7
10
6
37
9
29
22
19
31
101
84
98
сл
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 14. ЇЗ

№ 15 Дислокаційна відомість групи СС на 15 жовтня 1919 р.1
сл
1ЧЭ
назва частини
штаб ірутіи СС
штаб 10-ї дивізії СС
28-й полк СС
29-й полк СС
30-й полк СС
10-та окр. кіниа сотня
10-й окр. техн. курінь
разом у дивізії
штаб 11-ї дивізії СС
31-й полкСС
32-й полк СС
33-й полк СС
11 -та окр. кінна сотня
11 -й окр. техн. курінь
разом у дивізії
4-та окр. кінна бригада
7-й кінний полк СС
8-й кінний полк СС
4-та окр. кін.-гарм. 6-я
разом у бригаді
10-та гарм- бригада СС
28-й гарм. полк СС
29-й гарм. полк СС
30-й гарм. полк СС
парк
кінна розвідка
разом у бригаді
11-та гарм. бригада СС-
31-й гарм. полк СС
32-й гарм. полк СС
33-й гарм. полк СС
парк
разом у бригаді
1 -й автопанц. див-н СС
кіш скорострілів ім. Ф. Черника
автокоманда
разом у групі СС
старшими 1
73
20
32
32
23
6
8
121
17
42
39
29
5
7
139
37
37
5
21
19
23
5
7
80
14
33
1
498

підстаршими 1
50
25
102
54
15
14
210
9
64
35
47
13
6
174
603
603
4
88
66
76
6
8
248
682
вояки І
взагалі 1
658
91
421
287
259
103
103
1264
124
505
174
237
51
814
1172
35
298
419
338
41
33
1164
158
551
18
5588
багнети 1
265
34
195
100
105
434
44
235
73
86
438
1137
шаблі 1
45
45
38
38
83
рушниці І
319
34
232
100
105
80
85
636
4«
292
73
86
23
47
569
30
103
60
220
6
419
122
2065
коні І
112
38
196
119
84
77
21
535
42
195
49
56
44
25
411
334
334
22
177
222
238
30
32
721
75
2188
і
6
2
17
8
8
35
1
17
6
9
2
35
8
8
1
3
1
1
6
21
111
важкі 1
гармати 1
2
2
2
легкі І
гармати 1
9
9
6
1
25
3
28
панцер- 1
пики 1
6
6
авто 1
,
9
14
23
місце
розташування
Городище
Полонне
Миропіль
Нечипали
Барані вка
Староконстянтинів
Шепетівка
Кулентовичі
Новенька
Шепетівка
Савичі
Староконстянтинів
Меджибіж
Староконстянтинів
Городище
Шепетівка
Стара Синява
Полонне
Городище
Полонне
Вінниця
Антоніни
Ярмолннці
командир
полк. Без ручко
т.в.о. сотник Домарадськнй
сотн. Жуковський
сотії. Осипенко
ос. Кмета
т.в.о.сотн. Ткачук
сотн. Ященко
полк. Сушко
ос. Голуб
т.в.о. хор. Тищенко
сотн. Виборний
чот. Пилипенко
чот. Нечаюк
сотн. Борис
полк. Янчевський
полк. Даиіксвнч
сотн. Курах
полк. Голубаїв
полк. Михайлів
сотії. Дунін-Борковський
сотн. Пастушснко
сотн. Зарнцькнй
сотн. Іньків
сотн. Бутрим
сотії. Турок
сотн. Соловчук
хор. Барабтарло
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 150. - Арк. 69, 69зв.-70.
2 Частини бригади у командировці: 31-й і 33-й полки при 2-му Галицькому корпусі, 32-й полк при 3-й Залізній дивізії армії УНР.

№ 16 Бойовий склад Дієвої армії УНР на 24 жовтня 1919 р.1
Волинська ф> па (1, 2 і 4-та дивізії)
Київська група (5-та і 12-та дивізії)
6-та Запорізька дивізія
7-ма Запорізька дивізія
8-ма Запорізька дивізія
3-тя Залізна дивізія
9-та Залізтічна дивізія
ір> па СС
Разом2
багнети
350
300
2000
650
500
170
200
•?
4170
шаблі
гармати
кулемети
№ 17 Склад 3-го Галицького корпусу на 25 жовтня 1919 р.3
назва частини
2-га бригада
8-ма бригада
11 -та бригада
14-та бригада
кінна бригада
етап
разом
харчовії її стан
я
старшин
80
79
67
50
20
30
326
s
S
І"
'Е
432
388
166
195
вояки
1200
1693
1493
527
679
686
6278
X
2
р»
2
837
687
235
174
423
,—
£
коні всрх<
113
92
38
215
18
бойовий стан
—
5.
36
31
29
7
-
=
підеї арнік
157
219
60
вояки
204
671
733
135
169
1912
ВС
2
5
Р»
2
11
7
10
ФВИ
ВС
а.
а
2
8
23
10
6
1 ЦДАВО України. - Ф. 3172. - Оп. 3. - Спр. 43. - Арк. 175.
2 Без групи СС.
:* ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 2. - Спр. 115. - Арк. 34-37зв.
сл
1ЧЭ

№ 18 Склад 2-го Галицького корпусу на 17 листопада 1919 р.1
назва частини
штаб корпусу
3-тя бригада
4-та бригада
7-ма бригада
разом (з іншими частинами)
харчовий стан
s
s
a
і
55
130
62
110
495
s
s
5.
і
E
139
625
385
595
2386
s
X
665
2095
1004
1717
7829
бойовий стан
s
s
5.
e
68
26
46
140
s
s
5.
.1
с
337
87
239
663
s
2
857
205
606
1668
рушниці
40
1124
682
1122
3787
кулемети
51
25
36
142
і
a.
13
14
14
40
1 ЦДАВО України. - Ф. 2188. - On. 1. - Спр. 61. - Арк. 78зв.-79.

№ 19 Склад Української Галицької армії на ЗО листопада 1919 р.1
назва частини
харчовий
старшини
вояки
бойовий
старшини
вояки
багнети
старшини
вояки
гармати
кулемети
1-й Галицький корпус
5-та бригада
6-та бригада
9-та бригада
10-та бригада
кінний полк
2-й гарм. полк СС
важка батарея
разом
2-й Галицький корпус
3-тя бригада
4-та бригада
7-ма бригада
разом
66
64
61
79
12
25
4
573
245
115
62
114
554
1381
1386
1267
1568
320
91
51
9497
4083
2340
1508
2222
11206
23
44
33
53
7
166
3
44
16
30
93
596
751
657
835
173
3043
34
429
116
444
885
13
31
25
36
7 шабель
114
2
1
2
3
8
320
471
424
54«
173 шаб.
2057
50
10
4»
48
155
31
24
27
47
11
140
33
51
19
33
136
6
12
13
12
2
8
2
68
16
14
4
14
4S
3-й Галицький корпус
2-га бригада
8-ма бригада
11-та бригада
14-та бригада
1 -ша бригада УСС
кінна бригада
команда
разом
разом в армії
98
64
54
40
107
35
92
490
1617
1561
1090
1120
438
1749
597
884
7445
28148
24
20
20
10
23
10
22
129
388
267
124
173
59
223
142
116
1104
5032
14
9
10
4
9
2
48
170
174
173
244
74
86
30
771
2983
29
12
11
7
6
2
15
9
8
5
8
39
155
сл
ЦДАВО України. - Ф. 2188. - Оп. 1. - Спр. 62. - Арк. 217-217зв. Ь2

БІЛОГВАРДІЙСЬКІ ВІЙСЬКА
№ 1 Бойовий склад білогвардійських військ на Правобережній Україні на 2 вересня 1919 р.1
назва частин
бати.
клл.
піаб.
гарм.
літаки
бронепотяги
панцерники
танки
Зі склад\ військ Добровольчої армії ЗСПР
5-та піхотна дивізія
ген. -майор П. Оссовськнн
7-ма піхотна дивізія
ген. -майор Н. Бредов
2-га Терська пластунська бригада
паїк. В. Белогорцев
2760
2754
1594
47
106
зо
289
130
43
20
3
Війська Новоросійської області ЗСПР, камандуваг - генераї Н. Шн.иінг
4-та піхотна дивізія
ген.-манорЯ. Сіащов
бригада ген. Н. Склярова
гірсько-мл суіьмал. сотня,
Слов'янський стр. полк
загін полк. Д. Тлгана-Мірзн-Барановського2
Залоги:
м. Севастополь
м. Сімферополь
м. Євпаторія
м. Феодосія
м. Ялта
м. Керч
Разом > військах Новоросійської області ЗСПР
4797
740
1215
374
194
1893*
149
74
107
9562
76
40
60
154
873
1152
33
62
8
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - А. 75об.-78.
2 Зведений драгунський і Кримський кінний полки. У загоні налічувалось кілька сот шабель бойового складу.
* Переводяться в Херсон.

№2 Бойовий склад білогвардійських військ на Правобережній Україні на 18 вересня 1919 р.1
назва частин
багн.
клл.
іпаб.
клл.
легкі гарм.
гір. гарм.
гауб.
важ. гарм.
малокалібр. г.
літаки
бронепотяги
панцер.
танки
Зі складу військ Київської області ЗСПР, командуваг - генералі А. Драгомнров
5-та піхотна дивізія
ген. -майор її. Оссовськнн
7-ма піхотна дивізія
ген. -майор Н. Бредов
2-га Тсрська пласт, бр-да
па ж. В. Белогорцев
4-та піхотна дивізія
ген.-майор Я. Сіагцов
Офіцер. Сімфсроп. полк
1-й зв. полк 34-ї піх. днв-ї
2-й зв. полк 34-ї піх. див-ї
1-й зв. полк 13-ї піх. див-ї
2-й зв. полк 13-ї піх. див-ї
4-та гарматна бригада
4-та інженерна рота
Разом
При дивізії:
батарея
Кригада і-ен. Н. Склярова
2-й Лабінський полк
42-й Донський полк
2-й Таманськ. полк2
Разом
Загін полк. Д. Тугана-
Мірзи-Барановського
Кримський кінний полк
звед.-драгунський полк
з кін.-гірськ.гарм. взводом
Разом
3085
2590
1594
854
713
1448
975
1055
-
-
5045
-
-
-
-
-
■
4S
36
18
7
13
13
-
-
87
-
-
-
-
-
*
201
130
102
30
43
17
3
Війська Новоросійської області ЗСПР, качандувй
-
-
-
-
255
308
310/213
873/213
461
430
873/213
-
-
-
-
11
-
17
28
9
4
28
32
-
32
-
-
-
-
-
-
-
-
-
iz - гелера і N. Шн ь инг
-
-
3
-
-
1 РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. - А. 93об.-94, 124-124о6.
2 Перекидається на Північний Кавказ.
сл
со
со

Звелений загін генерала
А. Розсніїнілі^-Пауліна^
При штабі військ
гірсько-мусульман. сотня
Слов'янський стр. полк2
Окремий гарм. дивізіон
3-й радіодивізіон
3-тя окрема телеграф, рота
автокоманда
8-й авіазагін
див-н ротм. В. Двойченко
5-й дивізіон бронепотягів
„Непереможний" (в ремонті)
„Коршун"
„Генерал Марков"
Панцерники:
„Громовій"
„Рідкий" (в ремонті)
„Орлятко"
„Диктатор" (в ремонті)
„Кримець"
Залоги:
м. Севастополь
м. Сімферополь
м. Євпаторія
м. Феодосія
м. Ялта
м. Керч
м. Очаків
м. Херсон
м. Одеса
Разом у військах
Новоросійської області ЗСПР
500
-
2170
-
-
-
-
-
-
254
89
455
374
200
118
70
345
1659
12519
7
-
11
-
-
-
-
-
-
146
109
68
-
-
-
-
-
250
2191/213
4
-
-
-
-
-
4
53
4
-
-
-
-
-
-
40
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
4
-
-
-
-
-
7
5
5
3
5
сл
со
1 Загін складається з маршових частин, направлених з Одеси на поповнення 4-ї піхотної дивізії, що тимчасово отримали бойове завдання в напрямку Роздільна - Бірзула.
2 В числі багнетів Слов'янського полку вказано стройові, з них 712 мають рушниці.

№ 3 Бойовий склад білогвардійських військ на Правобережній Україні на 18 жовтня 1919р.1
назва частий
бати.
К)Л.
таб.
кул.
легкі гарм.
гір. гарм.
гауб.
важ. гарм.
малокалібр. г.
літаки
броиепотяги
панцер.
танки
Зі складу військ Київської області ЗСПР, камандуваг - генерал А. Драгоммров
5-та піхотна дивізія
ген.-майор П. Оссовськнн
1 -й Гвардійський полк
2-й Гвардійський полк
Кабардинський піх. полк
звед. полк 19-ї піх. дивізії
звед. полк 20-ї піх .дивізії
запасний бат-и дивізії
Гвардійська гарм. бригада
Гвардійська інж. рота
Разом2
2-га Терська пласт, бр-ла
полк. В. Белогорцев
5-й Терський пласт, бат-н
6-й Терський пласт, бат-н
7-й Терський пласт, бат-н
8-й Терський пласт, бат-н
13-й Терськ. пласт, бат-и
15-й Терськ. пласт, бат-н
запасна сотня бригади
2-га Терська пластунська
гарматна бригада
2-га Терська гауб. батарея
Разом3
3085
1504
48
22
-
-
23
-
8
3
4
-
Війська Новоросійської області ЗСПР, качан дукат - генерал Н. Шнллінг
4-та піхотна дивізія
ген.-майор Я. Слащов
Офіцер. Сімфероп. полк
1-й зв. полк 34-ї піх. див-ї
2-й зв. полк 34-ї піх. див-ї
1-й зв. полк 13-ї піх. див-ї
591
955
2236
1125
14
10
16
1 Опубліковано: Боевой состав Вооруженных Сил Юга России на 5 октября 1919 года // Белая Гвардия.
2 За данними на 3 жовтня 1919 р.
з
1998. - № 2. - С. 87-92.
За данними на 3 жовтня 1919 р.
ел
со
ел

2-й зв. полк 13-ї nix. див-ї
4-та гарматна бригада
4-та інженерна рота
Разом1
При дивізії
о крем, важка гауб. батарея
Rpiira/^ ген. Н. Склярова
2-й Лабінський полк
42-й Донський полк
2-й Таманськ. козач. полк
Разом у бригаді2
Зведений загін генерала
А. РозснчпиіьдГ-Пяуліня
Кримський кінний полк
звед.-драгунський полк
з кіи.-гірськ.гарм. взводом
легка батарея
окр. звед. піх. батальйон
Разом3
дивіз-н ротм. В. Двойченко4
При штабі військ
гірсько-мусульман. сотня
Слов'янський стр. полк0
Окремий гарм. дивізіон
3-й радіодивізіои
3-тя окрема телеграф, рота
8-й авіазагіи
5-й дивізіон бронепотягів
„Непереможний'"
„Корили"'
„Генерал Марков'4
3-й брриеавтом. дивізіон
1-й загін:
„Кречет"
„Ілля Муромець"
„Громовій"
950
5857
740
740
381
381
1370
15
66
12
12
255
308
310/213
873/213
164/190
200/150
11
-
17
28
12
3
464/345
173/366
60
15
4
За данними на 3 жовтня 1919 р.
За данними на 3 жовтня 1919 р.
За данними на 3 жовтня 1919 р.
У тиловому районі військ Новоросійської області.
Переведений у розпорядження Штабу фортеці Севастополя
сл
со

2-й затій:
„Редкий'4
„Генерал Слаїцов"
„Орлятко"
3-й загін:
„Диктaтop,,
„Кримець" (в ремонті)
Залоги:
м. Севастополь
Севастоп. комендант, бат-н
Севастоп. форт, артилерія
м. Сімферополь
комендантська команда
м. Євпаторія
зап. бат-н 4-ї піхот. дивізії1
комендантська команда
м. Феодосія
комендантська команда
м. Ялта
комендантська команда
м. Керч
комендантська команда
м. Очаків
комендантська команда
м. Херсон
комендантська команда
м. Олешки
комендантська команда
м. Одеса
караульний полк
9-й арм. зал. батальйон
Разом у військах
Новоросійської області ЗСПР
1 Перекидається у Миколаїв.

№ 4 Бойовий склад білогвардійських військ на Правобережній Україні на 2 листопада 1919 р.
сл
назва частин
багн.
куі.
шаб.
кул.
легкі гарм.
гір. гарм.
гауб.
важкі гарм.
малокалібр. г.
літаки
бронепотяги
панцер.
танки
Зі складу військ Київської області ЗСПР, командуваг - генерал А. Драгоммров
5-та піхотна дивізія
ген. -майор П. Оссовськнн
Кабардинський піх. полк
звсд. полк 19-ї піх. дивізії
звсд. полк 20-ї піх.дивізії
запасний бат-и дивізії
5-та гарм. бригада2
5-та окрема інж. рота
Разом
313
1780
1200
3293
14
24
21
59
00 00
Війська Новоросійської області ЗСПР, командуваг - генерал Н. Шнллінг
4-та піхотна дивізія
ген.-майор Я. Слащов
Офіцер. Сімфероп. полк3
1-й зв. полк 34-ї піх. див-ї
2-й зв. полк 34-ї піх. див-ї
1-й зв. полк 13-ї піх. див-ї
2-й зв. полк 13-ї піх. див-ї
4-та гарматна бригада
запасний батальйон
Разом
Зведений загін генерала
А. Розешіїильда-Пауліна
окр. звед. бат-и 14-ї див-ї
3-й бат-и Офіцерського
Сімферопольського полкл
Кримськ. кін. полк
2-й Таманський полк
Звед. Драгунський полк
8-ма бат-я 4-ї гарм. бр-дн
1 -й взвод 7-ї батареї
зв. бат-я 14-ї гарм. бр-дн
10-та гауб. бат-я 4-ї бр-дн
кін.-гірська гарм. бат-я
Разом
Частніпі. шо не увійшли
до складу дивізій
194
1141
612
1165
950
318
4380
426
238
664
9
14
6
18
15
10
72
8
17
148
450/245
169/26
761/419
6
12
5
23
ЗО
30
4
2
2
8
2
2
4
4
2
2
-
1 РГВА. - Ф. 39540.
2 1-й і 4-й дивізіони.
3 Без 3-го батальйону.
Оп. 1. - Д. 35. -А. 221об.-228об.

Лубенський гусар, полк1
42-й Донський полк2
Зведений кінний полк
2-й Лабінський полк
5-та бат-я 2-ї гарм. бр-ди
гауб. гвард. батарея
окр. важка гауб. бат-я
При штабі військ
гірсько-мусульман. сотня
радіодивізіои
3-тя окрема телефаф. рота
2-й авіазагін
5-й ливізіон бронепотягів
„ Непереможний "
„Коршун"
„Генерал Марков"
3-й броиеавтрм. дивізіон
1-й загін;
„Кречет"
„Ілля Муромець"
„Громовій"
2-й загін:
„Російський"
„Генерал Слащов"
„Орлятко"
3-й загін:
„Диктатор"
„Кримець"
Залоги:
м. Севастополь
м. Сімферополь
м. Євпаторія
м. Феодосія
м.Ялта
м. Керч
м. Очаків
м. Херсон
м. Кривий Ріг
м. Ананьїв
м. Тираспіль
м. Миколаїв
м. Олеипси
м. Одеса
Разом у військах
Новоросійської області ЗСПР
424
4115
115
200
118
289
423
31
150
72
2112
75
2155
15323
97
200
270
12
11
1231/419
46
48
1 У тиловому районі.
2 У тиловому районі.
сл
с*э

№ 5 Бойовий склад білогвардійських військ на українському фронті на 18 листопада 1919 р.1
назва частин
бати.
кул.
інаб.
кул.
легкі гарм.
гір. гарм.
гауб.
важкі гарм.
малокалібр. г.
літаки
бронепотяги
панцерники
танки
Зі складу військ Київської області ЗСПР, командувач - генералі А. Драгомиров
5-та піхотна ливізія
геп.-майор П. Оссовськнн
2-га Терська пласт, бр-ла
па і к. В. Белогориев
3004
600
52
13
Зі складу військ Новоросійської області ЗСПР, канандуваг - генерал Н. Ши-иінг
13-та піхотна ливізія*
34-та піхотна лнвізія-
1-ша Звелена піх. дивізія
Сімфероп. офіцер, полк
зв. полк 14-ї піх. дивізії
Слов'янський стр. полк4
1-ша зв.-гарм. бригада'1
окрема інженерна рота
запасний батальйон
Разом
Частини, що ие увійшли
до складу дивізії
Кримський кінний полк
2-й Тамаиський полк
2-й Лабіиський полк
Зв.-драгунський полк
42-й Донський полк
8-й Лубен, псар, полк
кін.-гірська гарм. бат-я
взвод важкої батареї
Разом
1015
985
692
657
-
-
-
1349
-
-
-
-
740
-
740
34
24
16
9
-
-
-
25
-
-
-
-
12
-
12
-
-
-
-
40/119
204/110
80/160
38/84
-
105/542
467/1015
-
-
-
-
6
8
-
-
-
-
14
-
-
-
-
-
-
4
4
4
-
-
4
-
-
■
-
-
-
-
-
2
2
-
-
-
-
-
■
-
-
-
■
■
■
-
РГВА. - Ф. 39540. - Оп. 1. - Д. 35. -А. 244о6.-246об.
На внутрішньому фронті проти Махно.
На внутрішньому фронті проти Махно.
В тиловому районі військ.
1-й і 4-й дивізіони.

Іменний покажчик

Абаїмов П. 263
Авраменко 424
Агапіїв 450,452
Агєєв 138
АгуреевК. 297
АзовцевН. 299-301
АлагвєрдовГ. 297
Александр III 363
Алексашенко А. 298,299
Алі-Хаджа 255
АльзбергГ. 73
Альмендінгер В. ПО
АманжоловаД. 302
АнгарськнйМ. 296
Ангел 59,61,221,454
Андгуладзе Г. 96, ПО, 118,125, 142,
162,166,170,172,174,191, 195,
213,319,410
Андогський 51
Андрусяк М. 13
АндрухІ. 216,218,267,272,438
Антонов-Овсєєнко В. 93
Антонович 457
Аріо К. 102, 143, 164, 166, 167, 169,
172, 183,222, 223,240
АркасМ. 107, ПО, 116, 154, 336, 339, 383
Аронець 449
Артюшенко Ю. 290
АршиновП. 77,105, 114
АстаповтЗ. 298
Афанасьеве. 126,319
Ахаткін 413
Бабко Ю. 300
Багнюк 437
Базилевич 449
Базильський Г. 101,156, 188, 195,213,
223, 272,438
БайгертС. 102
БайлоС. 239
Балбачан 450
БалфурА. 20,37
Барабтарло 528
Барбовіч Г. 50
БарвенкоВ. 305
Бахметьев Б. 20
Бачинський Ю. 37, 453,457
БевзТ. 307,308
Безпалко О. 260,265, 342, 354,463
Безручко М. 82,93, 168, 214 - 217,223,
239,240, 262,264, 317, 399,438,
451,469,528
Безус 101, 122
Бейк-Моррісон див. Бойко
БемкоВ. 66,330
БендзяП. 92,271
Бережннеькнй В. 305
Бертело 10
БертіФ. 11,316
Бессер фон Бессаргауз 457
Бєлогорцев В. 58 - 60, 67, 94, 95, 326,
327, 532 - 534, 540
БерхінІ. 297
Бистренко О. 164, 319
Бистрий І. див. Сіяк І.
БіберовичЯ. 32
БізанцА. 102,190,191,194,212
БілашВ. 105,113,114,125
Білані А. 105,113,114,125
БілецькийЛ. 26
Білинський Г. 33
Блакитний В. 157
Бобровський Б. 18
Богданович 455
БожкоЮ. 257,258,270
Бойко 460
Бондаренко К. 73
Бондаренко П. ПО, 122, 123, 126, 169,
223, 376, 437
Бондаровський М. 133,265
Бонч-Осмоловський 101, ПО, 115, 116,
122,127,337,376,437,452
БордюговГ. 6,302,304
Борис 438, 528
Бородієвич Є. 152, 168, 183, 318
БоуХ. 94
БредліДж. (BradlyJ.) 292
Бредов Н. 43,45,47, 63, 64 - 66, 72,
80, 81,87, 88, 274,279,281, 327,
328, 332,452,454, 532, 533
Брик О. 290
Брилинський М. 242,249
Бровко 422
Брянський В. 150
БубелаП. 66,330,449
БудбергА. 13
Будьонний С 208
БукшованийО. 117-119,163,173,
184, 188, 229,240, 259, 316, 369,
376,415,438
Бурачинський А. 133,249
Бурачинський О. 32, 209
БурджаловЕ. 296
Бурчак Т. 316
Бутрим 528

544
БутаковЯ. 303
Вайнгаймер 189
ВарварцевН. 301
ВаргатюкП. 301
ВасилюкД. 90
Васильком. 21,22
Васильченко Г. 50, 96, 97, 118, 142,
169, 192, 194, 195, 204, 319
Вацетіс І. 12, 14,42, 158, 208, 253,
266,295
ВаюкН. 366
Ведгвуд 73
ВеденєєвЛ 33,307,308
Венгринович С. 251
Вержбицький П. 264
ВеркеенкоГ. 303
ВерстюкВ. 114,207,255,304
Верхотурський А. 202, 320
Виборний 438,528
Виговський 80
ВннарЛ 114
Винник І. 257, 260,263,264
Винниченко В. 8, 31,286,290, 305,453
Вислоцький I. 165, 212
ВитвицькийС. 70,81,210
Вишенський Ю. 319
Вишиваний В. дне. Габсбург В.
Вишнівський О. 317
ВільсонВ. 10,11,15,21-23,457
Вімсталь 278, 328
Вінницький дне. Бессер фон Бессаргауз
ВітикС. 350,354
ВітовськийД. 18,25,457
Владімірцее В. 291
Власов А. 118, 123, 206, 213, 241,
256,264
Вовк А. 143, 166
Волинець А. 48,91, 169
Волицький В. 318
Волін 114
Валков С. 50, 51, 58, 77, 95 - 97, 208
Волковннськнн В. 114
Волконський А. 292
Вологодський П. 20
Вшох О. 91, 221, 257, 264,267 - 270, 280
ВолощукР. 190
Вольф А. 48,82,93, 102, 128, 134,
152, 168, 178, 184, 185, 188, 190 - 192,
194, 195, 201, 204,210, 212, 379,
380,451
Воробйов дне. Горобець
Врангель П. 36, 37,43, 208, 296, 319
В'язловА. 181
Габсбург В. 455,457
Гаєвський 26, 350
Гайар-Бансель Г 20
Гайдук С. 255
Галаган М. 24
ГаланВ. 242,318
Гал in A. 31
ГаллерЙ. 18,28,457
Гальчевський-Орел Я. 265
Гамрецъкии К). 300,301
ГанА. 291
ГапоненкоА. 299
Гарасевич М. 249
Гарасимів Ю. 135
Гарібальді 249
ГвоздаковС. 142,239,256,261,
269, 274, 279,433
Гембачів В. 51, 69,80, 130, 236, 260,
261,450,456
ГеруаА. 35-37,73,182
Гетманов 142
Гімпельсонб. 299,300
ГнатевичБ. 13,189,288
Гнида О. ("Лісовик") 157
Гладкий 211
Говард 11
Говорун 449
Годило-Годлевський 454
ГоддінВ. 304
Голеевськнн М. 282
Голинський Г. 191
Голіцінський 240
Головінський Ю. 59, 60, 167, 189, 204
Голуб 438, 528
Голуб П. 300
Голубаїв 528
Голубев А. 158,296
Голубович 461
ГолубовичС. 70,210
Гонта Д. 195,318
ГоракВ. 306
Горбов М. 96
Гордеев Ю. 72,303
Гординський 326, 327
Гордієнко В. 305
Горичанин П. 177
Горобець 453
Гофман К. 164
Гошуляк 1. 307, 308
Греков О. 28
Грсців 51,198,451
Григор'єв 54, 460
Григор'єв 101,354

Григоріїв Н. 266
ГрнцакЯ. 308
Гриценко А. 306
Грінченко 376,437
ГрудинаВ. 101,110,122,123,127,
128,144
Груиіевський М. 24, 305,456
ГудзенкоП. 299
Гунтак Т. (Hunchak Т.) 20, 67, 311
Гурєєв В. 97
Гуртовенко 376, 437
ГусаревмтС. 301
Гутман А. див. Ган А.
Дайте В. 301
Данишевський 334
ДанілінА. 303
Данченко О. 270
ДаньківІ. 272
Даровський Н. 95, 155, 250, 352, 377,
393,407,413, 416,422,424,439,
444,448,466,470
Дашкевич Р. 216,266,267,272, 317, 528
Дашкевич-Горбацький В. 50
ДвойченкоВ. 99,534,536
ДельвігС. 35,37,38,79,453
Дембицький 84
Денікін А. 10, 11, 13 - 17, 19, 20, 25,
26,30,31,33-39,42-47,49,
51 - 57, 59, 61, 66 - 79,81 - 83,
86, 89, 90, 92 - 94, 97, 100,102,
104,106-108,111,115,119,123,
130,131, 138-140, 149, 150, 152,
153,155, 159,168, 171,175,176,
190, 193, 200,201,203, 206 - 209,
211,222,225-231,233-238,
240,244 - 246, 250 - 253,256,
259,267,273, 277, 278, 280, 284,
285,287 - 303,305 - 310, 313, 314,
316,318 - 320, 324 - 326, 328 - 330,
333,334, 336, 340,345 -347,
349 - 351, 353, 354, 366, 384,429,
432,434,435,440,441,449 - 451,
454 - 459,461 - 466,468, 471
Дерещук 334
Джадвин Е. 94
ДженкінсД. 230
Дивний І. 264
Діль 461
Діяченко 452
Дмовський 459
Добровольський 458
Добрянський А. 241,242
ДодоновС. 206
Долгоруков 455
Долежаль К. 48,69, 70, 100, 229, 230, 235,
237, 336, 393,454
ДолннськннД 286,287
Долуд 376,437
Дольницький М. 133
Домарадський А. 215,216,438, 528
Доній М. 299
ДоценкоО. 27,43,57,61,63,68,71,
88,109,114,121, 137,140,182,183,
200, 201,203, 209,210, 230,231,
235,236, 243,244,247,259,262,
267,268, 280,282, 287,288, 317,
329,343,354,463
Драгомиров А. 37, 68, 72, 76, 89, 95,
118,171,256,277, 349,465, 533,
535,538,540
Дубовий 1. 217, 317
Дуб'яго Г 233,234, 352, 399, 400,413,
428,429,469,470
ДумінО. 13,148,318
Дунін-Борковський 528
ДядюшаС. 51,135,137,260,455
Дяченко П. 217, 317, 318,438
ЕйдеманР. 295,296
ЕммануеяьВ. 108,122,127,143,144,
163,165, 174,181,188,195, 196,198,
206,215 - 217,239,241, 242, 266,267
Ерле А. 102, 175,220, 228,231, 233, 234,
415,416, 428,429,470
Євсеєва £. 303
Євтимович В. 165,264,310
Євтухів О. 45
Євтушенко 187
ЄгоровА. 295
ЄгоровН. 314
ЄрошевичП. 101,104,106,108,110,
116,117, 123,127,128, 196,241,242,
317,419,423,425 - 427
ЖнлінП. 298
Жолудь 449
Жуковський 528
Жук А. 32
Жуковський О. 23, 24
Жупінас 438

546
Заболотний 48, 91
Завадський 437
ЗавалънюкО. 307
Заворотнюк М. 102
Загребський О. 127,144,154,173,184,
230,243, 258, 261, 271, 280,452
Заєць 344
Заклннськнй М. 25
Залізняк М. 32, 139
Зарицький 528
Затонський В. 253,254
Заярний Г. 325, 326, 335,464
Зелений (Терпило Д.) 48, 59,67,90,91,
92, 157,274,454,460
Зелінський В. 260
ЗемикР. 129
Зибенко 449
Зільницький 348
ЗімінаВ. 6,303,304
Змієнко 438
ІванисВ. 39,42,46,319
Івашкевич 458
ІващукМ. 28
ІгнатьєвА. 17
Індишевський 24, 25,409
Іньків 528
Іосі 376
Іпполітов Г. 303
ІрчанМ. 105
Ісіченко 453
Кавтарадзе А. 51
Какурін М. 12,14,42,158,208,253,
260,266,294,295, 456
КалабуховО. 267
Калінін М. 160
Калюжний 147
Каменев 159,334
Каменський О. 233,234, 236,237, 245,
248,251
Камерер 10
Камінський 271
Кандиба 358
Капкан Ю. 223
Капустянський М. 28,29, 33, 35,42,
46,47, 49, 51 - 55, 60, 70, 75,85,
100 - 102,119, 120,139, 209, 229,
232, 262,265,287,288,290, 317,
365, 376,423,435,436,455,
513,514
КараханЛ. 159,253
Карніцький А. 140
Карпенко О. 74,298,303
Корпус 3. (Karpus Z.) 260,265
Квецинський М. 50
Кедровський В. 51, 71, 81,130,186,
198,247, 260,328, 329, 336,451,
456,464,465
КеллєрФ. 100,454,455
КенезП. (KenesP.) 292
Керзон Д. 20,37
КизимаЛ. 451,460
КімМ. 298,
Кін Д. 295,
Кірпічніков К. 150
КлавінгВ. 58,277
Клемансо Ж. 10,17-19,31,38,73,74
Ключников Ю. 12
Кмета 528
Кніттель Р. 194,204,212,408,412,417,
420,426,470
Кобилянський С. 308
Ковалевський М. 342, 350, 354
Коваленко 163,459,460
Ковалів Л. 254
Коваль Р. 265
Ковальський Р. 249
КовальгукМ. 6,114,221
Ковенко М. 454,460
Козак 457
КозеродО. 307
Козир-Зірка 258
Козловськнй М. 296
Колодій Ф. 260
Колодницький 449
Коломійгенко І. 301
Колосов Г. 218,219,220,221
Колчак А. 10,12,13, 15 - 17,19 - 22,
25, 39,42, 50, 74, 75,158,178, 207,
296, 354,457,459
Кондратюк В. 305
Кондратенко 453
Кондрацький 378 - 380
Кондратов I. 297
КондуфорЮ. 300
Коновалеуь Є. 93, 148, 167, 184,201,
214,216,217,230, 231,238, 240,
247,250, 51, 258, 261, 264, 267,
271,272,317,438,451
Коновалов Г. 84, 95,98, 106, 107,149,
150, 153,174,197, 212, 233, 338,
399, 400, 403,410,428, 429, 469
КорабльовЮ. 302

КордонськаМ. 296
КоренблітД. 83
Корі 89
Коркушко В. 361, 466
КорніловЛ. 13, 14,46,311
Король А. 294
Корчинський М. 26
Коссар В. 164,212, 213,233
Костенко М. 50
Костик 337
Кох Г. 101,102,152,168,171
Коцюбинський 460
Кравс А. 43,48, 58 - 61,63 - 68,92,
93,102,104,111,115,127,129,
143,144,154,155,158,164-171,
176,184 - 190, 194, 203, 226,237,
240,243,287, 318, 327,328, 330,
332, 333, 388, 389,391,395,404,
405,407,432,452,464,469
Кравченко 460
КравгенюкО. 37
Кравчук М. 307
Крамарж 457
Красіцький 458
Красний П. 260,265,342,354,463
Красовський 454,459,460
Красовський О. 211,253,254
Крат М. 9,162,318,437
Крауз А. див. Кравс А.
Крезуб А. див. Думін О.
Кренжаловський Д. 260
Крестінський 253
Кримов 383
Крип 'якевиг І. 13,28
Крушинський 351
Крушинський Ф. 237, 313, 316,453
КубанінМ. 114
Кудрявцев П. 104,127,184,247,272,
376,421,437,452
КузьмінГ. 297,300
КузьмінН. 297,298
Кузьмінський О. 48
КукушкінЮ. 304
Кулжинський С. 262
Кулик І. 296
Куликівський 27
Куличенко Г. 345
КунішІ. 102,130,361
КупчанкоК. 59-61,326,327
КурасІ. 301,306
Курах М. 102,271,317,528
КурдіякЮ. 236
КуріцаГ. 201,226,227
Курманович В. 28,48, 69, 81, 82, 100,
102,108,115,144,166,179,206,
211, 330, 331, 347, 376,378, 381,
388, 390, 436,454, 465
Кустовський 343,465
Кухтинський див. Бойко
Кучабський В. 272
КушерЮ. 303
Кущ В. 145,264,318, 376, 437
Кущинський А. 263
фон Лампе А. 291,314
ЛансінгР. 11,22,23,24,37,230
Лантух І. 178
Лебедев 334
Левицький Б. 316
ЛевицькийД. 32
Левицький Є. 209
Левицький К. 130
Левицький О. 49, 176,201, 204,
226 - 229,231,233 - 237,245,250,
318,428,429
Левтенко О. 307
Левчук 220
Ледорх 182
ЛембітЮ. 13,311
Ленін див. Ульянов-Ленін В.
ЛеховигД. 291
Лизанівський І. 138
Липинський В. 19,457
Липницький І. 196
ЛиповецьК. 127,376,437
Лисняк О. 187,201,226 - 228,231,234,
249,278,428,429
Литвин М. 305,306
Литвин С 133, 316
Литвиненко 437
Лівицький А. 21, 22,25,26, 30, 32,
35,68,94,139,140, 211,244,246,
342,350, 354,456,459
ЛігнауО. 50
Ліневський 101, 156,162,205,206,
215 - 217,437
ЛіперР. 10
Ліпко П. 26,232,262,454
Лісовий Я. 13,57,311
ЛітвіновС. 159
ЛіхалатА. 296,297,301
Ллойд-Джордж Д. 10, 18,19, 73, 316
Лозинський М. 18,25, 77,175,245,286
Лозовий В. 306
ЛордР. 11

548
Лоський К. 32
Лотоцький 458
Лукомський А. 37, 314
Луцький М. 119,376
Льобковіц В. 102,237,432
Льонер Ф. 102,185
ЛянгФ. 102
ЛяхоцькинВ. 21
Ляшков (Ляшко) О. 84,98, 107, 336,
337, 339
Лященко 449,472
МавроганА. 294
МагасП. 180,187,319
Магніцький 241
Мазепа 1с. 29,51,54,60,61,
67-70,79-82,90,92,118,
119,132,137-140,146,152,
159,160,179,186,192,
200-203,211,222,228,230,
232, 234 - 237,245 - 247,253,
254, 259 - 263, 265 - 271, 278,
281,317,323,342,354,434,
456, 463, 472
МазуренкоС. 32
Май-Маєвський В. 9,43,45, 50,
71 - 73, 460
Майстренко I. 91, 157
Макаренко А. 27,45, 52, 80, 81, 139,
235,244, 259, 342,350, 354,442,
443,455
Маклаков В. 15,16,23, 39, 74 - 76,314
Макогон Я. 51, 130,450, 461,472
Максименко Я. 157, 178, 218,219 - 221
Маланюк Є. 102, 232, 256,265,272,
318,423,513,514
МалеуьФ. 57,311
Мальцев (Малець) 348,438
Мамонтов 42, 158
Манько 103
Марголін А. 10, 11, 19,22,25, 31, 38,
39,317
Марков 455,
Марущенко-Богданівський А. 83, 107,
214,217, 318
Мартос 456
Мартос Б. 8, 17, 22,29, 58, 60, 323,
342, 350, 354, 456
Мархлевський Ю. 252
Масарик 457
Маслов 437
МатасовВ. 63,291
МатеюкА. 223,241
Матчак М. 272
Матяш К. 157
Матяшевич 132, 133,450
Махно Н. 77 - 79, 84,85, 98, 104,
105,109,112-114,117,118,125,
126,142, 153,157, 166,170,171,
176 - 178,192, 195, 207,212, 213,
218,227,255, 256,293, 310, 319,
332, 345 - 347, 375, 377,422,454,
460,465, 540
Махров П. 50
Мацієвич К. 454
Мегас 453,457
Мезерницький 239
Меленевський М. 23, 30, 31
Мельник 424
Мельник А. 262, 269,272,425,
445 - 447,451
Месснер Є. 63
Мечник 60
Мелъгунов С. 291
МельгинА. 296
Мєшковський Є. 85, 110, 115, 116,
223,263,271,272, 337, 346, 365,
376, 437,465
МиговичП. 187,319
Микита 333
Микитка О. 102, 128, 189, 203,204,
212,213,229,232 - 237,245,247,
249, 250, 278, 328, 431,434,441,
448,451,472
МикитюкД. 105, 188
Миронович М. 27,223, 317,443
МихайликМ. 318
Михайличенко Г. 157
Михайлів 528
Міллер Є. 50, 158
Мілюков П. 291
Мінаков С. 303
Мініх 451
Міну/. 296,299,300
МіргукП. 289,290
МіщенкоС. 298
Мойсей 152
Монкевич Б. 120
Монтуляк 134
Мончинський 438
Мордалевич Ю. 158
Мошинський Є. 260
Муравйов 456
Муралов М. 160, 203, 252, 253
Муссоліні Б. 73

Набоков 20
Нагаев 413,414
Нагаевськнй I. (Nahayevsky I.) 32, 38, 68,
70, 73,74,94, 108,289,290
Назаров 118
Назарук О. 68, 130,201, 313, 317
НайдаС. 297,298
Наливайко В. 223,318
Натіїв 455
Науменко 422
Науменко К. 305, 306
Наумов В. 298,299*
Наумова В. 12
Нельговський 437
Несміянов 178,179,217 - 221,238,415
Нестеренко 459
Нечасть Є. 459
Нечаюк 528
НєпєнінП. 87,88
Никифоровський (Никифоров) 377, 424,439
Никонів Н. 185
Ніковський А. 81
НотбекВ. 51
Оссовський П. 78, 96, 109,117,142,143,
163,189,204, 213,256, 330, 355, 364,
448,466, 529, 532, 533, 535, 538, 540
Остапенко А. 12,304
Остапенко С. 8, 17
Остапура-Степовий (Астафієв) О. 264
ОстапякІ. 182,319
Оапашко Т. 21
Островерха М. 28
Острозький К. 457
ОтмарштайнЮ. 215,438
Павленко В. 129,260
Павлусевич В. 249
ПавлюкО. 22,28,94,305
Палащук 449
Паливода І. 260, 342, 350, 354,463
Палій-Неїло Б. 211
Паліїв Д. 66,228 - 230,251,278,279, 330
Паліцин 17
Панейко В. 18,19, 23, 25, 26, 32, 57, 75,
76, 90,140,175
Папа-Федоров Н. 95
ПапікянА. 307
Парадник 460
Пастернак П. 255
Пастушенко 540
Певний А. 60,87,449
Пелісьє Ж. 133
Пересада-Суходольський М. 55
ПеролазЛ. 20
Петен 38, 73
Петлюра С 6,8, 9, 15, 17, 21,25 - 29,
31, 33, 34,36 - 39,43,44,47,48, 53,
54,56-61,63,64,66-68,71,
73 - 75, 77 - 82, 84 - 87,89 - 94,99,
100,107-109,113 - 115,117- 119,
121,125-127,130,131,133,137,
139,140,142,146,148,149,153 - 155,
157, 159 - 161,166, 170, 175 - 177,
180-183,186,189,192,193,195,
198,200, 201,203, 206, 209 - 213,220,
221, 226 - 232, 235 - 238,244 - 249,
251 - 253, 256,259 - 265,267 - 269,
271 - 273,276,287, 288,291 - 293,
295, 299, 303, 306, 310, 313, 317 - 319,
323, 324, 326, 327, 329, 330, 334,
339,341,343, 344,349, 350, 354,
358, 368, 372, 376, 377,384,399,
403,404,409,418,422, 425,427,
428,431,436,438,442 - 444,
450 - 461,463,465,469 - 472
ОбігкінГ. 297
Овсянніков 383
Огієнко 1. 260, 317, 342, 354
ОгійЯ. 157
Одинець Д. 366
Одрина Д. 146,224,342, 350,354
Олесницький Я. 30, 32,234
ОлійннкС. 307
Ольшевський В. 163,243,247,257
Омелянович-Павленко 1. 51,214,262,263
Омелянович-Павленко М. 46, 54, 58, 60,
61, 63, 65, 70, 80, 85 - 89,105 - 107,
119,128,144,155,162,173,180,184,
188,192,195, 196,197,206,214,230,
242,247,261,263 - 265, 267,269,
270 - 273,276 - 280, 312, 317, 330, 331,
348, 368,437, 441,452,464,465,472
Онипко 363
ОрєховВ. 226,278,319
Орландо В. 10
Оробко В. 143,168
ОсецькийО. 48,450,455
Осипенко 528
ОсіповА. 93
ОсіповаТ. 42
ОскілкоВ. 28,450,452
Осмшовський В. 184, 191,205, 214,223, 348,
349,438,465

550
Петренко Н. 265,271
Петрів В. 27, 35,80, 81, 102,137,192,
200,229,232, 244,262,312, 342,
350,354,358,376,436,455,464
ПетрушевичЄ. 26,28,29,32,48,51,
52, 57, 66,68, 69, 70, 71, 75 - 77,
79,81, 86,90,92, 108, 114,115, 119,
121,130, 135, 139,140,151 - 155,
171, 175, 183, 186, 189,190, 193,
200, 201,203, 209 - 211,228 - 232,
234,235, 238,244 - 248,250,253,
259, 260, 286, 331, 354, 378, 397,
427, 431,433,440,450,452,456,
467,469,471
Пєленкін 126
Пилат 133
Пилипенко 528
Пилипчук П. 57
Пищаленко С. 216
Пілсудський Ю. 73,140,252,262
Пісоцький А. 24,25
ПішонС. 10,20,31
Платтен Ф. 92, 93, 138,159, 160, 202,
203,211,253,271,320
Плеханов 455
ПлотніковІ. 12
Плющик-Плющевський Ю. 48
Поворзінський 451,458
Погорецький 414
Подвойський Н. 47
Подчертков 341
Покровськнй Г. 46,138,292
Покровський В. 267
Полетика В. 32
Полікарпов В. 298
Полюшкін 410, 413
Пашков Ю. 299,303
Поплавський 217
Попов 279,281,282
Попов В. 55
Попов П. 138, 139,160,161,181, 252, 311
ПоршМ. 23,32,453,456
Лосевім С 291
Прокопович Є. 263
Промтов М. 274,277, 279, 388
Прохода В. 104, ПО, 116,122,123,127,
143,144,173,261,288
Прохорович А. 68
ПроцнкА. (ProcykA.) 16, 38, 57, 74, 75,
76,293
ПульгенкоН. 314
Пустовіт 347
Пушкарьов Б. 320
П'ятаков 460
П'ятенко О. 91, 92, 157, 158,177, 219,
221, 335, 360
П'ятишко див. П'ятенко О.
Рабіновиг С 296
Радулеско 454
РадгенкоЛ. 308
Рак 438
РаковськнйІ. 288
Раковський X. 159
РевішинО. 50,444,448
Редька 344,349
РеєшпО. 307
Решке 422,437
Рыбаков Н. 297
Рибалка І. 301
Ріпецький С 25
Робачевський ПО, 116, 117, 124, 126,
142, 149, 171, 264, 266, 357, 399,
400,411
Рогульський І. 223
Родічев 39
Розвадовський Т. 230
РозенбергВ. (Rosenberg W.) 292
Розеншильд-Паулін А. 84, 85, 97,98,
111,115,116,122-124,126,
142 - 145, 152, 154, 155, 162,163,
165,166,170 - 172,174,185,188,
191,192, 195,196, 205, 206,208,
212 - 215,239, 319, 357, 367, 370,
372, 373, 383, 393, 394, 397,
400,407,411,413,416,422 - 424,
433,468,472, 534, 536, 538
Романовський І. 37,48, 79, 97, 106,209,
332,338
Романченко 347, 350
РоманюкЛ. 180,318
РубльовО. 307
Рубцов І. 98, 107, 123,239, 240
Русін 51
Рустанович В. 68
РутигН. 95,96,98,294
Самборський 233,234, 237,428,429
Савінков Б. 10
Садовський М. 317,
СазоновС. 15,20,
Сальський В. 59, 101, 119, 120, 122, 128,
140,145 - 148,153 - 156,166,168,
169,172,175,177,182, 188,191,196,

209.211, 214,216, 217, 220, 222, 229,
230,232 - 236, 242,244,247, 310,
317, 360, 373, 374, 376, 381, 382,
386,387, 389, 392, 398, 399, 407,
408,410,418, 419,427,428, 430,
436,455,456,466 - 471
Сахаров К. 39
Сеймур Ч. 11,316,453
Селбі 10
Селезінка 259,409
Семененко 449
Семинопуло 162, 372
СергійгукВ. 27,67,242
СередаМ. 169,257
Сидоренко Г. 9,11,18 - 23,25, 26, 30, 350
Силін 188
Силін 413
СідакВ. 45,94,138
СідорінВ. 43,292
СімоновБ. 295
Сінгалевич В. 32
Сінклер В. 33, 35,48, 51, 70,100 - 102,
122,128, 133,220, 232,262, 263,
265, 317, 339, 376, 419, 423,425,427,
436,440,442,443,445 - 447,455
Сінсюнечкін 458
СіякІ. 83,327
Скварський див. Скугар-Скварський Ю.
Скляров Н. 77, 84, 97, 109,204,212, 330,
331,339, 355, 367, 532, 533, 536
Скоба А. 299
СкобцовД. 138,319
Скоропадський П. 8, 50, 97, 290, 304, 305,
307, 353
Скугар-Скварський Ю. 45,94,138,460
Славінський М. 24, 32
Слащов Я. 77 - 79, 84, 85, 95, 96,
105, 106,109, ПО, 111, 113,
115-118,122,124-126,142,
143,149,152,153, 156,157,162,
165, 166,170,171, 174, 176, 177,
184,185,188, 189,192, 195, 203,
204.212, 213, 222, 225 - 228,233,
236,239, 241,255,256,275,293,
294, 319,330, 331, 352, 353, 355,
357,367, 368, 370 - 372,388, 393,
394,399,400,407, 411,413,416,
423,434,466,467,469,471,472,
532, 533, 535, 538
СлободінВ. 303
Слюсаренко 456
Смаль-Стоцький 453
Сміт 74
Смовський К. 317
Снігірів 198, 232, 364,466
СовачівВ. 133
Соколов К. 14,36,209,319
Соколовський Д. 158,454
Солдатенко В. 306 - 308
Соловйова В. 21
Соловчук 528
Сологуб П. 215
Солодарь Г. 463
Сосюра В. 263
Співак 158,
Срібняк I. 265
Сталін Й. 160,295, 296,297
СтанимірО. 182,289,318
СтаріковВ. 292
Старосольський В. 238, 313,435
Стасюк М. 132, 133,146,154,182,
350,409
СтахівМ. 11,18,20,22,26
Стаховський М. 30
СтепураГ. 313
СтеттенН. (StettenN.) 292
Стефанів А. 165,437
СтефанівЗ. 13,288
Отецький С 84, 337
СтолипінА. 279,319
Стольніков 217
СтопгакМ. 307
Стрижевський А. 26, 182
СтрукІ. 72,454,460
Стручков А. 297
Субботовськнй І. 39
СуетовЛ. 303,
Сулковський Б. 198,451
Сумневич 449
Супруненко М. 297, 298, 300, 301
Сушко Р. 215 - 218,272, 438, 528
ТабагннкД. 306,308
Тарнавський А. 222
Тарнавський М. 28,29,44, 47, 52, 60,
61, 63, 65 - 67, 69, 94,101,102,140,
151,154,167,175,177,183,186,189,
190, 201,203,204,209 - 211,222,
226 - 229, 231,233 - 236,238,242,
243, 249,250,278,310,318, 333, 378,
391, 395,406,429,431,433,434,455,
456, 464,468,469,471,472
Татарський В. 127, 318
Твардовський О. 206
Темницький В. 21,22, 24 - 26, ЗО - 32, 58

552
ТерлецькнйО. 289
Теселько С. 255
Тимошенко С. 342,350,354
ТннтенкоЯ. 260,268,294
ТнтаренкоЯ. 301
Тишкевич М. 9,30, 33, 35, 74,149,
268,313,457
Тищенко 528
Тіме 376,437
Ткаченко 376,437
Ткаченко М. 24, 138
Ткачук 528
Ткачук М. 263
Толмачів 415,416, 470
Томашівський С. 21, 25, 75,268, 313
Трембщькнн В. 9, 140, 180
Трепет М. 60,87
Троцький 438
Троцький Л. 158, 160,254,460
Трукан Г. 6, 303
Трутенко В. 271
Туган-Мірза-Барановський Д. 84, 97,
116, 188, 196,217,239, 241,256,
258,261,266,330,331,399,
532, 533
Турок 528
Тухачевський М. 295
Тютюнник В. 35,48, 52, 53, 55,100,
102,106,110,113,115,116,119,
133,232,243,244, 247 - 249,256,
258, 260 - 263,265, 267,268,271,
272, 325, 346, 347,442 - 447,449,
464, 465,472
Тютюнник Ю. 43,48, 53 - 55, 91, 104,
127,154, 162,168, 172, 173, 184,
191,192,230,244, 247,261, 263,
269, 271,276, 279, 280, 282, 317,
324,376,422,437,452, 464
Удовиченко О. 43,49,58, 104, 122,127,
128, 153,154,156,162,163,173,
176, 180,184, 185, 187,188, 190-192,
194, 196 - 198, 205, 206, 213,214,
223,243,257,262 - 264,279,289,
290, 317, 340, 364, 367, 369, 370, 373,
376, 398,401,407, 408,410 - 412,
419,423, 425 - 427,435,437,
440,441,443,452
Ульянов-Ленін В. 92, 158 - 160,202,
252-254,301,315,363
Устінкін С. 6,303
Ушаков А. 6,14,303,304
Фалькенгайн 457
ФеденкоП. 52,71,90,91,256,265,
268,317
ФедюкВ. 14,302-304
Филонович (Філонович) В. 290
Фідлер В. 101, 146,175, 220, 369, 370,
372, 396,401,467,469
ФілімоновБ. 13
ФілімоновА. 267
ФлугВ. 95
Фош 9
Франклін-Буйон 20
ФрішР. 102
ХазовІ. 47,55,58
Харченко 163
Хауз 11,316
Хміль І. 31,37,301
Холмський 47
ХомичП. 249
Холодний П. 350
ХристюкП. 266,286,290
Хромов С. 300
Хронович В. 361
ЦапкоІ. 263
Царенко О. 107,318
Царінний А. 292
Цветков В. 14, 98, 303, 320
Цепліт 101, 175, 369, 370, 372, 396,
422,467,469
Циганик 205
ЦшікінЮ. 303
Ціммерман Н. 64, 87, 88, 275, 314
Ціммерман А. 237, 245,250,440
Ціріц Г. 209,210, 231,232,234,235, 237,
245,247,248,249, 278, 441
ЦьоканІ. 132,251
Чайка І. 69,186,187,191
Чайка Л. 123
Чайковський 13
Чарноцький 260, 262, 265,458
Чеботарів 454,459, 460
Челноков 39
Черкаський Т. 236,260, 265, 342, 350,
354,456,463
Чернавін В. 95,96,98,106,150, 233,
234, 239, 256, 278, 314, 319, 331,
336, 337, 352, 353, 357, 388,465

Перський П. 125, 142, 149,150,156,
186,203,368,413
Черчілль В. 10, 38, 73,149, 316
Чесноков 450
ЧетиркінА. 296
Чиж Я. 272
Чижевський Г. 163
Чирков. 301
Чистосердів А. 318
ЧичерінГ. 159,271
Чмелик 409,470
ЧубенкоО. 114
Чудинів 449
ЧураковВ. 6,304
ЧучупакаВ. 274
Шавров 327
Шадлун М. 81, 342, 350, 354
Шайбле О. 27, 35, 51,137, 264,
450,455
Шаманек А. 29, 59, 69, 101, 102,
130,131,140,154,167,201,
204, 209,210,212,224,226,
228,231,234,235,236,249,
333, 360, 367, 369, 370, 374,
375, 377, 380, 385, 386, 389,
390,395,398, 399, 403,
405-407,409,412,417,418,
420,425,426,430,469,
470,471
ШамбаровВ. 12,158,208,303
Шандрук П. 135, 136, 183,260,261,
288,318
ШанковськийЛ 102,132,289,290
Шаповал 382
Шаповал М. 24, 57, 90,286, 290
Шапошников Б. 93
Шаховський 335
Шахим-Гірей С. 138,
ШашкевичБ. 190,201,212,223,226
Швець 27
Швець Ф. 27,80, 139, 259, 342, 350,
354,442,443,456
Шевченко 158,334
Шевченко Т. 363
Шелест Ю. 217
Шелестов Д. 297,298,299
Шелухин С 25, 175
ШендрикІ. 287,313
Шепелинський 438,
Шепель 449, 454
ШерманІ. 294,299
Шиллінг Н. 44, 47, 50, 72, 77,84,
95-98,107,108,111,118,
124-126,142,150,153,163,
171,174, 189, 198,203, 225,227,
233,245,248, 250,255,256,
266,273 - 275,277 - 279,282,
314, 319, 339, 341, 352, 367,
370, 387, 394,400,429,433,
440,465,468, 532, 533, 535,
538, 540
Шифнер-Маркевич А. 47, 50
Шкеленко А. 50, 79, 84, 106
Шкуро А. 15,43,158
Шльосер К. 102, 104,194,204,212,
217,412, 417,420
Шляховий М. 53
ШморгунП. 301
ШоберР. 102
Шраменко 168
Шрамченко Л. 247,260, 265, 323,
342, 350, 354,463
Штакельберг Н. 62,63,328
ШтейнБ. 15
ШтокльДж. (StoklC.) 292
ШуберськийА. 95
Шульга Ф. 18
Шульгін О. 18, 19, 25
ШумськийВ. 219,221
Шумський О. 157
ШустикевичА. 224,319
Шухевич С 69,228, 229,249,278, 318
ЩадилівО. 91,138,182,449
ЩербачовД. 314
ЩуровськийВ. 104,319
ЩусьФ. 113
Юденич Н. 10,42,50,158, 296,457
Юзефович Я. 45
Юнаків М. 48, 51, 53, 55,81,82, 100,
115, 146, 148, 154, 168, 174,177,
185,186,189,190,198,212,213,
222, 227,237, 247,262,267 - 269,
271, 317, 333, 358, 368, 372 - 375,
378, 387, 392, 394, 395, 398,400,
402,404, 417,421,425,428,436,
447, 454, 467, 472
ЮрнцннВ. 108,122,127,143,144,
163,165,174,181, 188,195,196,
198,206, 215 - 217,239, 241,
242,266,267

554
Ющинський 454
ЯблонськнйВ. 306,307
Яворовськнн Є. 287
ЯкимівЕ. 105
Якимович Б. 305
ЯкірЙ. 55,83,93
Яковлев А. 32
Янушевський Г. 70, 100, 102, 119, 120,
223,262,314, 455
Янчевський 528
Янченко 376
Яри Р. 102
Ярослав Ю. 271
Яроцький 422
Ярошевич дне. Єрошевич П.
Ященко 528
BorschakE. 9,18,20,21,26,
31, 38, 57, 73, 74
BredyP. 292
BrinkkyC. 20,36
Cerbinskis V. 101
JekabsonsE. 101
KnupjferG. 292
KrotofdM. 312
Kutrzeba T. 252
ObolenskyS. 292
PaliyM. 17
Pisulinski J. 140
ReshetarJ. 230
Thompson J. 11
ThambirajahM. 292
Warwariw С 11

Список джерел та літератури

Архівні матеріали
Центральний Державний Архів Вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України, Київ
Ф. 1429. Канцелярія Директори УНР. 1917-1938 pp.
On. 1. Спр. 1, 3,4, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28.
Оп. 2. Спр. 142.
Ф. 1065. Рада Народних міністрів УНР. 1919-1923 pp.
On. 1. Спр. 14, 16.
Ф. 1075. Військове міністерство УНР 1918-1923 pp.
On. 2. Спр. 6, 10, 26, 481а, 840.
Оп. 4. Спр. 47.
Ф. 1078. Генеральний штаб армії УНР 1918-1924 pp.
On. 1. Спр. 14, 60, 62, 71, 74, 75, 76, 78, 81, 83, 86.
On. 2. Спр. 2, 5, 6, 7, 22, 26, 27, 28, 29, 31, 35, 55а, 129.
Оп. 4. Спр. 1.
Оп. 5. Спр. 4.
Ф. 3172. Штаб Дієвої армії УНР 1918-1922 pp.
Оп. 3. Спр. 28, 43, 44.
Оп. 5. Спр. 1.
Оп. 6. Спр. 14.
Ф. 2188. Українська Галицька армія. 1917-1924 pp.
On. 1. Спр. 1, 3, За, 4, 59, 60, 61, 66, 86, 87, 106, 109, 120, 122, 124, 127, 131, 136, 139, 149, 162, 244,
245,266, 269, 270, 271, 272, 273, 274, 275, 276, 284, 285.
Оп. 2. Спр. 1, 2, 5, 7, 17, 23,41, 53, 54, 55, 56, 57, 59, 68, 69,84, 86, 87, 92, 94, 98, 101, 109, ПО, 111,
112, 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 121, 122, 123, 124, 127, 128, 133, 134, 148, 150.
Оп. 3. Спр. 6, 10, 11, 14, 18, 20, 23, 31, 32, 60.
Оп. 4. Спр. З, 4, 5, 6, 7, 9.
Ф. 2192. Канцелярія диктатора ЗО УНР 1919-1921 pp.
On. 1. Спр. 6.
Ф. 1696. Державна інспектура 9-ї Залізничної дивізії армії УНР. 1919 р.
Оп. 1. Спр. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7,8, 12, 13, 14, 15, 16.
Ф. 4587. Колекція документів частин армії УНР 1918-1920 pp.
On. 1. Спр. 6, 12, 16.
Ф. 3696. Міністерство закордонних справ УНР 1918-1922 pp.
On. 1. Спр. 40, 63, 65, 115, 116, 117, 163, 165, 167, 168, 170.
On. 2. Спр. 9,89, 280, 286, 287, 311, 571.
On. 3. Спр. 7, 48, 49.
Ф. 1113. Міністерство справ преси та пропаганди УНР 1917-1922 pp.
On. l.Cnp. 10,11.
Ф. 1092. Міністерство внутрішніх справ УНР. 1918-1923 pp.
On. 2. Спр. 43, 60а, 64.
Ф. 1072. Міністерство ісповіданьУНР. 1918-1921 pp.
On. 1. Спр. 12.
On. 2. Спр. 152.
Ф. 1131. Головноуповноважений уряду УНР на Поділлі. 1919-1920 pp.
Он. 1. Спр. 36.
Ф. 4012. Особовий фонд М. Омеляновича-Павленка. 1917-1943 pp.
On. 1. Спр. 12.
Ф. 5235. Уряд УНР в екзилі. 1920-1991 pp.
On. l.Cnp. 581, 1598, 1611.
Ф. 4018. Український Національний музей-архів при Українському Інституті громадознавства
у Празі. 1921-1936 pp.
On. l.Cnp. 47, 54, 68, 69.
Ф. 1081. Контррозвідувальне відділення штабу Доброваїьчої армії. 1919 р.
Оп. 1. Спр. 1.
Ф. 4175. Головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії. 1919 р.
On. l.Cnp. 1,2.

558
Ф. 4593. Колекція документів військових частин і установ Добровольчої армії. 1919 pp.
On. l.Cnp. 3,4,5,6,7,9, 10.
Центральний Державний Архів Громадських Об'єднань (ЦДАГО) України, Київ
Ф. 1. Центральний Комітет Комуністичної Партії (більшовиків) України. 1917-1991 pp.
On. 18. Зафронтове бюро ЦК КП(б)У Спр. 1, 5, 12, 14, 16, 19, 22, 23, 24,
25, 26, 27, 30, 32, 34, 36, 41, 42, 45, 50, 52, 54, 62.
Оп. 20. Відділи ЦК КП(б)У Спр. 12, 32, 39, 43, 57, 101.
Ф. 5. Колекція документів комісії з історії фомадянської війни при ЦК КП(б)У 1917-1938 pp.
On. 1. Спр. 198, 233.
Ф. 6. Центральний Комітет Комуністичної Партії Західної України. 1917-1939 pp.
On. l.Cnp. 35, 36.
Ф. 57. Колекція документів з історії ЦК КП(б)У 1870-1966 pp.
On. 2. Спр. 398.
Ф. 267. Київський комітет Української Соціал-Демократичної
Робітничої партії (незалежних). 1919 р.
Оп. 1. Спр. 2.
Центральний Державний Історичний Архів (ЦДІА) України у Львові
Ф. 581. Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР. 1914-1939 pp.
On. 1. Спр. 4, 9, 20, 28, 31, 32, 35, 39, 45,47, 48, 113, 114, 134.
Ф. 749. Начальна Інтендатура Української Галицької армії. 1919-1920 pp.
On. l.Cnp. 2, 3, 14,21.
Ф. 309. Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. 1757-1946 pp.
On. 1. Спр. 133, 217, 1131, 2627, 2653.
Ф. 369. Особовий фонд І. Шендрика. 1905-1939 pp.
On. 1. Спр. 12.
Ф. 681. Особовий фонд М. Тишкевича. 1915-1930 pp.
On. l.Cnp. 1,2,17,23.
Ф. 368. Особовий фонд С Томашівського. 1845, 1894-1930 pp.
On. 1. Спр. 72, 74, 82, 100.
Ф. 359. Особовий фонд О. Назарука. 1883-1944 pp.
On. 1. Спр. 12.
Центральний Державний кінофотофоноархів (ЦДКФФА) України ім. Г. Пшеничного, Київ
Фотоколекція 1917- 1920 рр.
Фотоальбоми з Празького українського архіву (1917 - 1920 pp.).
Державний Архів Львівської області (ДАЛО), Львів
Ф. 257. Львівське наукове товариство з вивчення історії оборони Львова і південно-східних
воєводству 1918-1920 pp. 1918-1938 pp.
On. 1. Спр. 157, 159, 185.
On. 2. Спр. 1380, 1391, 1621.
Державний Архів Київської області (ДАКО), Київ
Ф. 3050. Київська районна комісія єврейського громадського комітету
допомоги пострадалим від погромів. 1919-1924 pp.
On. 1. Спр. 37, 46, 47, 48, 51, 165, 212, 216.

Державний Архів Вінницької області (ДАВО), Вінниця
Ф. 230. Вінницька міська управа. 1871-1920 pp.
On. 1. Спр. 1945.
On. 3. Спр. 67.
On. 4. Спр. 27, 28.
Ф. 138. Партархів Вінницького обкому КП(б)У.
Оп. 2. Спогади тт. комуністів про участь в Жовтневій революції
і громадянській війні. 1923-1972 pp. Спр. 65.
Оп. 8. Спогади про участь комсомольців в Жовтневій ревшюції,
громадянській війні, соціалістичному будівництві. 1972-1974 pp. Спр. 1.
Державний Архів Хмельницької області (ДАХО), Хмельницький
Ф. 260. Подільська губернська народна управа. 1917-1920 pp.
On. 1. Спр. 84, 86.
Ф. 3783. Спогади учасників боротьби за встановлення Радянської влади
на Поділлі. 1917-1972 pp.
On. l.Cnp. 10,20.
Ф. 3220. Сгарокостянтинівська районна партизанська комісія. 1924-1935 pp.
On. 1. Сир. 2.
Державний Архів Житомирської області (ДАЖО), Житомир
Ф. 1. Житомирська філія архіву Інституту партії. 1904-1928 pp.
On. 1. Спр. 150, 160.
Ф. 2668. Фонд спогадів. 1955-1991 pp.
On. 1. Спр. 2, 10.
Архів Бібліотеки ім. О. Ольжича, Київ
Накази військам Дієвої армії УНР, вересень - жовтень 1919 р.
Державний Архів Російської Федерації (ГАРФ), Москва
Ф. 446. Політична канцелярія особливої наради при Головнокомандувачеві
Збройними Силами Півдня Росії. 1918-1920 pp.
On. 1. Спр. 1, 2, 5, 14, 15, 16, 19.
On. 2. Спр. 2, 10, 17, 20, 21, 45, 99, 116.
Ф. 454. Російська Політична Нарада, Париж. 1918-1919 pp.
On. 1. Спр. 6, 9.
Ф. 5889. Посольство УНР у Німеччині. 1918-1921 pp.
On. l.Cnp. 1,34.
Ф. 6087. Міністерство закордонних справ УНР 1918-1921 pp.
On. l.Cnp. 1,2,3,6,13, 14.
Ф. 6393. Російський військовий агент в Польщі. 1919 р.
Оп. 1. Спр. 1.
Ф. 6851. Російське посольство в Парижі. 1919-1920 pp.
On. l.Cnp. 3,20,33.
Ф. 5680. Канцелярія міністерства закордонних справ
при Головнокомандувачеві Збройними Силами Півдня Росії.
1919-1924 pp.
On. 1. Спр. 6, 149.
Ф. 7027. Делегація УНР на Паризькій мирній конференції. 1919-1920 pp.
On. 1. Спр. 2, 9,10, 11, 16, 17, 30, 31, 33, 34, 35.

560
Ф. 4887. Штаб військового представника російських армій в Парижі. 1919 -1920 pp.
On. l.Cnp. 1,2,3,5,6,7, 18.
Ф. 5827. Особовий фонд А. І. Денікіна. 1872-1947 pp.
On. 1. Сир. 132, 172, 175, 192, 197.
Ф. 5829. Особовий фонд О. С. Лукомського. 1868-1939 pp.
On. l.Cnp. 7,8.
Ф. 5853. Особовий фонд О. О. фон Лампе. 1885-1967 pp.
On. 1. Спр. 1, 15.
Ф. 5881. Колекція окремих документів російських емігрантів.
On. l.Cnp. 1126,1476,283,325.
Оп. 2. Спр. 492, 493, 723, 724, 747.
Ф. 5936. Особовий фонд Д. Г. Щербачова. 1857-1932 pp.
On. 1. Спр. 97, 105, 137, 192, 229, 320, 322, 323, 378.
Ф. 5956. Особовий фонд В. В. Чернавіна. 1877-1956 pp.
On. l.Cnp. 363, 369, 371, 391.
Ф. 8313. Особовий фонд В. А. Маклакова. 1869-1957 pp.
On. l.Cnp. 5,6,24,28,29.
Ф. 7440. Особовий фонд Г. Є. Янушевського. 1861-1934 pp.
On. 1. Спр. З, 32.
Російський Державний Військовий Архів (РГВА), Москва
Ф. 39540. Штаб Головнокомандувача Російської армії. 1917-1920 pp.
On. 1. Спр. 13, 15, 23, 25, 32, 35, 37, 54, 124, 125.
Ф. 39594. Начальник головної шхльової поштової контори Збройних Сил Півдня Росії. 1918-1920 pp.
On. 1. Спр. 8.
Ф. 40238. Особливе відділення відділу Генштабу військового управління
при Головнокомандувачеві Збройних Сил Півдня Росії. 1918-1920 pp.
On. 1. Спр. 44, 45, 46, 50.
Ф. 39660. Управління командувача військ Новоросійської області Збройних Сил
Півдня Росії. 1918-1920 pp.
On. 1. Спр. 22, 25, 137, 138, 139, 154, 178, 179,
182, 190, 217, 420, 425.
Ф. 40144. Особлива комісія військ Новоросійської області Збройних Сил
Півдня Росії. 1919-1920 pp.
On. l.Cnp. 1,3.
Ф. 39666. Управління генерал-квартирмейстера штабу військ Київської області
Збройних Сил Півдня Росії. 1919 р.
Оп. 1. Спр. 10, 37, 40,41, 43, 50, 52.
Ф. 39667. Управління начальника постачання військ Київської області Збройних Сил
Півдня Росії. 1919-1920 pp.
On. 1. Спр. 20.
Ф. 39668. Управління начальника тилу Київської області Збройних Сил
Півдня Росії. 1918-1919 pp.
On. l.Cnp. 6, 12, 13.
Ф. 39680. Управління 5-ї піхотної дивізії. 1919-1920 pp.
On. l.Cnp. 2,5,6.
Ф. 39694. Управління 7-ї піхотної дивізії. 1919-1920 pp.
On. 1. Спр. 5,8, 20, 32,37, 38, 42, 51, 88.
Ф. 39681. Штаб 78-го Навагінського полку. 1919-1920 pp.
On. 1. Спр. 12.
Ф. 39909. Штаб Кримського кінного полку. 1919-1920 pp.
On. l.Cnp. 2,3.
Ф. 40070. Штаб 2-ї Терської пластунської окремої козачої бригади. 1919 р.
Оп. 1. Спр. 1.
Ф. 40215. Нагороджувальні листи, послужні списки та анкети на особовий
склад військових установ, з'єднань і частин військового відомства. 1918-1920 pp.
On. 2. Спр. 191, 192, 193, 194, 195, 196.

Російський Державний Архів Соціально-політичної історії (РГАСПИ), Москва
Ф. 17. Центральний Комітет Російської Комуністичної партії (більшовиків). 1918-1924 pp.
On. 3. Загальний відділ ЦК РКП(б). Спр. 29, 36, 38, 39.
Оп. 163. Пшітбюро ЦК РКП(б). Спр. 8, 9, 10, 11, 12, 13, 18.
Ф. 5. Документи партійної і громадської діяльності В. 1. Леніна. 1918-1923 pp.
On. 2. Спр. 38, 63, 134.
Ф. 71. Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
Оп. 35. Сектор історії громадянської війни в СРСР. Спр. 195, 197, 205.
Російський Державний Військово-Історичний Архів (РГВИА), Москва
Ф. 16352. Управління російського військового агента в Англії. 1907-1920 pp.
On. 1. Спр. 62,65.
Ф. 15304. Управління російською військового агента у Франції. 1856-1922 pp.
On. 1. Спр. 3603.
Ф. 409. Послужні списки офіцерів. 1859-1918 pp.
Поел, списки 151-174, 69475, 3-972, 85-241, 329-387, 267-190, 52-799, 155-44, 266-078,
180-147, 343-296, 349-676, 40-995,128-273, 1514.
Архів Актів Нових (AAN), Варшава
Колекція оригіналів та копій документів про відносини Польщі з Латвією, Литвою,
Радянською Республікою, Гданськом і Україною.
Спр. 29, 30.
Центральний Архів Військовий (CAW), Варшава - Рембертов
Ф. 380. Союзна армія українська. 1918-1939 pp.
On. 1. Канцелярія Головного отамана військ У HP. Спр. 19, 22.
Оп. 3. Документи Головного управління Генерального штабу армії УНР. Спр. 10, 11, 17, 72, 74, 145, 160.
Оп. 4. Головна управа постачання армії УНР. Спр. 2.
Biblioteka Narodowa w Warszawi
Archiwum im. Tarasa Szewczenki
M/f № 69010. Щоденники, спогади, записники про діяльність різних військових формувань (1918-1922 pp.).
M/f № 69011. Щоденники, спогади, записники про діяльність різних військових формувань (1905-1936 pp.).
M/f № 69012. Спогади, статті, анкети, кореспонденція, нотатки (1918-1922 pp.).
M/f № 87265. Документи про діяльність Західно-Української Народної Республіки, в т. ч. проекти законів,
протоколи засідань центральних влад, листування, промови (1918-1923 pp.).
M/f № 87286. Міністерство закордонних справ УНР Матеріали про діяльність закордонних місій УНР в Австрії,
Великобританії, Німеччині, Чехоеловаччині та інших країнах (1919-1925 pp.).
M/f № 92132. Штаб Дієвої армії УНР. Оперативні накази військам (І.1919-Х1.1920).
M/f № 92256. Військові міністерства Української Держави, УНР Корпус Січових стрільців.
M/f № 97227. ЗУНР, УНР. Військові і цивільні архіви (1918-1920 pp.).
M/f № 97228. Архіви окремих осіб. Щоденники, спогади, листування. Архіви установ, організацій,
редакцій (1911-1939 pp.).
Часописи
The Ukraine. Weekly Bulletin (Published by the Ukrainian Press Bureau in London). -July 1919.
Трудовий шлях. - Кам'янець-Подільський. -Липень 1919 p.
Коммунист. - Киев. - Август 1919 г.
Известия. - Киев. - Август 1919 г.

562
Боротьба. Орган Українських Соціал-Демократів Галичини й Буковини. - Кам'янець-Подільський. -
Липень - серпень 1919 р.
Вечерние огни. Издание Киевского бюро Союза Освобождения России. - Киев. - Сентябрь - октябрь 1919 г.
Вістник Українського війська. - Кам'янець-Подільський. - Липень - серпень 1919 p.
Вістник Української Народної Республіки. Видання міністерства преси УНР. - Кам'янець-Подільський. -
Червень - жовтень 1919 р.
Життя Поділля. Соціалістична газета. - Кам'янець-Подільський. - Жовтень 1919 р.
Заря России. Ежедневная литературная общественно-политическая газета. - Киев. - Октябрь 1919 г.
Киевлянин. Литературная и политическая газета Юго-Западного края. - Киев. - Сентябрь - октябрь 1919 г.
Киевская жизнь. - Киев. - Сентябрь - октябрь 1919 г.
Новини. Видання міністерства преси і пропаганди. - Кам'янець-Подільський. - Жовтень 1919 р.
Останні новини. - Кам'янець-Подільський. - Серпень - жовтень 1919 р.
Подольский край. Газета политических обществ и литературы. - Июль - август, ноябрь 1919 г.
Селянська громада. Часопис для селян, робітників і козаків. - Кам'янець-Подільський. - Червень - жовтень 1919 р.
Стрілець. Часопис для українського війська. - Кам'янець-Подільський. -Липень - жовтень 1919 р.
Стрілецька думка. - Здолбунів. - Жовтень 1919 р.
Телеграми Українського Телеграфічного Агенства. - Вінниця. - Липень - листопад 1919 р.
Україна. - Кам'янець-Подільський. - Серпень - листопад 1919 р.
Український козак. Фронтова газета Української Народної армії. - Серпень - жовтень 1919 р.
Шлях. - Вінниця. - Серпень - грудень 1919 р.
Опубліковані документи, збірники документів
Боевой состав В.С.Ю.Р. на 5 октября 1919 года // Белая Гвардия. - 1998. - № 2. - С. 69-96.
Витяги з документів, які в оригіналі хороняться в Головному військово-історичному Музею-Архіві. - Каліш, 1922. - 52 с
Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998.
-№1/2 (6/7).-С 24-56.
Гражданская война на Украине, 1918-1920. Сборник документов и материалов: в 3 т., 4 кн. - Т. 2. Борьба против
деникинщины и петлюровщины на Украине. Май 1919 г. - февраль 1920 г. - К.: Наукова думка, 1967. - 882 с.
Дело Бориса Савинкова. - М.: Рабочая Москва, 1924. - 161 с.
Деникинцы о состоянии своего тыла // Красный архив. - 1935. - Т. 5 (72). - С. 191-199.
Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. - Нью-Йорк: Червона калина, 1974. - 324 с
Директивы Главного командования Красной армии (1917-1920 гг.): Сборник документов.-М.: Минобороны, 1969.-882 с.
Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922). Сборник документов в 4-х т. - Том II. Март 1919 г.
- апрель 1920 г. - М.: Военное издательство обороны СССР, 1974. - 804 с.
Додаток до наказу Головної Управи військ Української Народної Республіки від 22 квітня 1921 року // Український
Комбатант. Орган Союзу українських ветеранів. - 1962. - Ч. 8. - С 22-23.
Доклад члена РНС Прикарпатской Руси Ф.С. Малець // Белый архив: Сборники материалов по истории и
литературе войны, революции, большевизма, белого движения и т.п./ Под ред. Э. Лисового. - Т. 1. - Париж: Изд-во кн.
Сияльськой, 1926. - С. 163-176.
Документы и материалы по истории советско-польских отношений.-Т. II. Ноябрь 1918-апрель 1920 гг.-М., 1964.-717 с.
Из архива организаторов фажданской войны и интервенции в Советской России // Исторический архив. - 1961.
-№ 6.-С. 58-117.
Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український історик. — 1983. - Ч. 2-4(78-80). - С 149-161; 1986.
-Ч. 1-2(89-90).-С 75-86; 1986.-Ч. 3-4(91-92).-С. 97-111.
Из документов белогвардейской контрразведки в 1919 г. // Русское прошлое. - 1991. - № 1. - С. 150-173.
Из истории фажданской войны в СССР. Сборник документов и материалов в трех томах. - Том второй. Март 1919
- февраль 1920. - М.: Советская Россия, 1961. - 895 с.
Киевщина в годы фажданской войны и иностранной интервенции (1918-1920). Сборник документов и материалов. - К.:
Госполитиздат, 1962. - 537 с.
Лембич Ю. Политическая профамма генерала Л. Корнилова январских дней 1918 года // Белый архив. - Т. 2-3.
- Париж: Издательсво княгини Сияльской, 1928. - С. 130-131.
Листа втрат 1-ої бригади УСС (1919 р.) //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С. 22
М. С. Махно і його військо. Матеріали до історії української визвольної боротьби //Літопис Червоної Калини. - 1935.
-Ч.6.-С. 16-17.
Петлюра С Статті, листи, документи. - Т. І. - Нью-Йорк: УВАН у США, 1956. - 480 с.
Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. II. - Нью-Йорк: УВАН у США, 1979. - 627 с.
Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. III. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1999. - 616 с

563
Письма Сазонова председателю Совета министров правительства Колчака Вологодскому и Набокова Колчаку //
Пролетарская революция. - 1921. - № 1. - С. 121-136.
Попов П. Путешествие в УНР в Зафронтбюро ЦК(б)У //Літопис революції. - 1926. - № 2 (17). - С. 43-50.
Розвідка і контррозвідка України 1917-1921. Збірник документів і матеріалів. - К., 1995. - 167 с
Реввоенсовет Республики. Протоколы 1918-1919. Сборник документов. - М.: Русский мир, 1997. - 640 с.
Тинченко Я. Ландскнехт без страху і докору: військова кар'єра Миколи Какуріна // 3 архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД
- КГБ. - 1999. - № 1/2 (10/11). - С. 3-51.
Українська революція: документи 1919-1921 / Під ред. Т. Гунчака. - Нью-Йорк, 1984. - У ВАН у США. - 478 с.
Notes Presentees par la delegation de la Repoblique Ukrainicnne a la conference de la paix a Paris. - Paris: Robinet-Houtain
imprimeries, 1919. - 40 pg.
Спогади
Автобіографія M. Лозинського // Український історичний журнал. - 1997. - № 4. - С 62-67.
Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. Спогади. Невідомі твори. - К.: Смолоскип, 1999. - 288 с
Архив полковника Хауза / Подготовлен к печати ректором и профессором истории Иэйлского ун-та Ч. Семуром. - Т. 4.
Конец войны. Июнь 1918 - ноябрь 1919. - М.: Госиздат, 1944. - 404 с.
Афанасьев С. Лихой налет улан 1-го уланского Петрофадского полка // Первопоходник. - № 27-28. - 1975. - С. 62-67.
Бабяк П. Пам'яті безіменних героїв // Українське козацтво. - 1971. - Ч. 3(17). - С. 43-45.
Безручко М. Від Проскурова до Чорториї // Історія Січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992.
- С 202-286.
Берти Ф. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914-1919. - М., Л.: Госиздат, 1927. - 232 с.
Бистренко О. "У телефона" //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 7-8. - С. 7-8.
Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. Причинки до трагедії УГА на Великій Україні (Із воєнного записника 3-тьої
бригади). - Нью-Йорк, 1975. - 86 с
Брилинський М. 3. З Денікінцями //Літопис Червоної Калини. - 1929. - Ч. 2. - С 8-10.
Будберг А. Дневник белогвардейца (Колчаковская эпопея). -Л.: Прибой, 1929. - 301 с.
Венгринович С. Уривки з мого щоденника //Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 10. - С 2-3.
Веринський В. Вістун Демчук і стр. Пицко з кінноти УСС рятують батареї під Розкошівкою // Календар-альманах
Червоної Калини на 1931 рік. -Львів, 1930.
Верхотурский А. Прорыв Южной группы. - X.: Госиздат, 1924. - 69 с.
Винник І. Бої Житомирської пішої Юнацької школи // За державність. - Ч. 9. - Каліш, 1939. - С 164-170.
Вислоцький І. Отаман Шашкевич //Українське козацтво. - 1975. - Ч. 4 (34). — С. 15.
Вислоцький І. Політичні настрої і течії серед старшин УГА //Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 11. - С 4-5.
Вишенський Ю. Історія одного стрілу //Літопис Червоної Калини. - 1929. - Ч. 1. - С 7-8.
Волицький В. На Львів і Київ. Воєнні спогади 1918-1920. - Торонто, Онтаріо: Гомін України, 1963. - 240 с
Врангель П. Н. Записки. Ноябрь 1916 - ноябрь 1920 г. - Т. 2: Воспоминания. Мемуары. - Минск.: Харвест, 2002. - 384 с.
В. Т. Фрагмент бою 3-ої сотні 3-го Берестейського полку під м. Шумське на Волині навесні 1919 p. // Український
комбатант. Орган Союзу українських ветеранів. - 1955. - Ч. 3. - С 33-39.
Гайдук С, Теселько С Непримиримая Баштанка // Героическое подполье. В тылу деникинской армии. Воспоминания.
- М.: Политиздат, 1975. - С. 295-300.
Галаган М. З моїх споминів. - К.: Темпора, 2005. - 656 с.
Галан В. Батарея смерті. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1968. - 240 с.
Гарасимів Ю. На службі народу. Сотник УСС інж. агр. Михайло Девоссер (1895-1973) // Вісті Комбатанта. - 1973.
- Ч. 4 (66). - С. 60-64.
Гнатевич Б. Пор. Вайнгаймер в кінній атаці під Хуторами // Календар-Альманах Червоної Калини на 1929 рок. - К.,
Львів, 1928.
Гольденвейзер А. Из Киевских воспоминаний // Архив русской революции. - Т. 6. - М., 1991. - С. 161-304.
Гонта Д. На панцернику "Хортиця" // Альманах Червоної Калини на 1932. -Львів, 1932. - С. 71-86.
Гонта Д. Невдала атака денікінської кінноти на панцирний поїзд «Хортицю» // Календар Альманах Червоної Калини на
1937 рік.-Львів, 1936.
Горбов М. Одиссея вольноопределяющегося // Военно-исторический архив. - 2003. - № 10 (46). - С. 3-27.
Гуреев В. Екатеринославский поход // Белое движение. - Т. 5. 1918 год на Украине. - М.: Центрполиграф, 2001.
- С. 269-286.
Д-в М. Як зв'язковий старшина у Денікінців //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 10. - С. 8-10.
Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за золоті Київські ворота. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1965. - 205 с
Думін О. Уривки споминів з 1917-1920 pp. (Головний отаман Петлюра) // Альманах Червоної Калини на 1934 рік.
-Львів, 1933.-C. 52-55.
Дяченко П. Чорні запорожці (Спомини командира полку Чорних запорожців). - На правах рукопису. - 128 с

564
Євреї та Українська Республіка: єврейська делегація у головного отамана 17 липня 1919 р. в Кам'янці на Поділлі.
- Видання відділу преси та інформації, 1919. - 7 с
Євтимович В. Війська Українською генеральний хорунжий г. Базильський (Посмертна згадка) // Запорожець. - 1938.
-Ч. 15-16.-С 5-8.
Євтимович В. До "Споминів розвідчого старшини 1919-1923 pp. на Великій Україні" І. Висоцького //Літопис Червоної
Калини. - 1937. - Ч. 9. - С 13-14.
Євтимович В. Олелько Сергієвич Остапура-Степовий (Астафієв), війська українського ген.-хорунжий //Літопис
Червоної Калини. - 1937. - Ч. 7-8. - С 29-33.
Єрошевич П. З боротьби українськоп) народу за свою незалежність // За державність. - Ч. 9. - Каліш, 1939. - G. 18-59.
Земик В. Дещо про летунство УГА // Український Скиталець. - Ч. 15. Липень. 1922. - С 4-5.
Игнатьев А. Пятьдесят лет в строю. - Симферополь: Крымиздат, 1953. - 559 с.
Іванис В. Стежками життя. (Спогади). - Кн. 3. Кубанський край і денікініада. - Новий Ульм, 1960. - 350 с
Ілащук В. В денікінському полоні, в Дарниці 1919 р. // Вісті Комбатанта. - 1973. - Ч. 4(66). - С 15-31; Ч. 5 - 6 (67-
68). - С 25-57.
Ільницький О. Чому ми віддали у 1919 році москалям Київ? (Спогад) // Українське козацтво. - 1969-1970. - Ч. 5 (13).
- С 29-31.
Ірчан М. Махно і махнівці. Враження очевидця // Календар-альманах Червоної Калини на 1936 рік. - С 115-227.
К. К. Український парламентар до Російської Добровольчої армії // Український Скиталець. - 1921. - Ч. 10. - С 3-4.
Калініченко В. Про "Запорізьку Січ" (Лист до редакції) // Запорожець. - 1938. - Ч. 15-16. - С 33.
Карпенюк М. День 31 серпня 1919 р. в м. Києві // Календар Червоної Калини на 1930 р. -Львів-Київ, 1929. - С 34-48.
Кедровський В. Спроба вбити Головного отамана // Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. - 1965. - Ч. 5-6(24-25).
- С 3-4.
Коновалець Є. Причинки до історії української революції. - Накладом Проводу Українських націоналістів, 1948. - 48 с
Коренблит Д. Академия боев и походов // Командарм Якир. Воспоминания друзей и соратников. - М.: Воениздат, 1963.
- С. 66-83.
Кох Г. Договір з Денікіним (від 1 по 17 листопада 1919 р.). -Львів: Червона калина, 1930. - 55 с.
Кравс А. За українську справу. Спомини про 3-й корпус У ГА після переходу за Збруч. -Львів: Червона Калина, 1937. - 99 с.
Кравчук А. Спогади з визвольних змагань // Вісті Комбатанта. - 1980. - Ч. 2 (106). -С. 76-81.
Крат М. Бій під Баланівкою // Тризуб. - 1930. - Ч. 44 (252). - С 11-15.
Крезуб А. (Думін О.) Кіш Січових Стрільців //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 12. - С 16-18.
Кренжаловський Д. Могилівська група (від 15. XI. 1919 до 18. II. 1920) // Альманах Червоної Калини на 1934 р. -Львів,
1933.-С 94-101.
Курах М. Чи Січові стрільці брали участь у Зимовому поході? // Вісті Комбатанта. - 1961. - Ч. 1-2. - С. 24-36.
Кущ В. Три спомини // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). - К.: Фенікс, 1992. - С 223-224.
Левицький О. Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня 1919). - Відень: Українські
мемуари, 1921. - 194 с.
Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - М.: Изд-во иностранной литературы, 1957. - Т. 1.- 655 с.
Луцишин В. Сотня зв'язку. Спогад з Визвольної війни // Вісті Комбатанта. - 1981. - Ч. 5-6 (115-116). - С 93-94.
Магас П. В обіймах тифозної гарячки //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 10. - С 4-5.
Магас П. Перші бої з Денікінцями //Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 4. - С 15-17.
Мазепа І. Творена Держава (Боротьба 1919 р.) // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). - К.: Фенікс, 1992.
- С 16-77.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 pp. - Т. 1. Центральна Рада. - Гетьманщина. Директорія. - Мюнхен:
Прометей, 1950.-212 с.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 pp. - Т. 2. Кам'янецька доба. Зимовий похід. - Мюнхен: Прометей,
1951.-232 с.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 pp. - Т. 3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань
УНР. - Мюнхен: Прометей, [б. д.]. - 224 с.
Максименко Я. До історії боротьби з денікінцями й петлюрівщиною 1919 р. //Літопис революції. - 1930. - № 1.
- С 161-173.
Маланюк Є. Андрій Мельник (Уривок зі спогадів) // Непогасний огонь віри. Збірник на пошану полковника Андрія
Мельника, голови Проводу Українських Націоналістів. - Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1974.
- С 69-76.
Маланюк Є. Євген Мєшковський // Україна. 1919 рік: Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в
1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали: Документально-наукове видання. - К.: Темпора,
2004.-С 291-307.
Маланюк Є. Пам'яті Василя Тютюнника // Україна. 1919 рік: Капустянський М. Похід українських армій на Київ
- Одесу в 1919 році. Маланюк Є. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали: Документально-наукове видання. - К.:
Темпора, 2004. - С. 309-321.

565
Маланкж Є. Під свіжим враженням // Героїчний бій під Чорним Островом. - Торонто, 1961. - С 36-61.
Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина). - Берлин: Издательство С. Ефрона, (б. д.)
1922. - 397 с.
Марущенко-Богданівський А. Сотник Царенко під Затишем // Калепдар-Лльманах Червоної Калини на 1930 р. - Львів,
1929.
Мальків В. День 31 серпня 1919 р. у Вінниці // Вісті Комбатанта. - 1962. - Ч. 3-4 (7-8). - С. 57-58.
Махров П. С. В Белой армии генерала Деникина. Записки начальника штаба Главнокомандующего Вооруженными
силами Юга России. - СПб.: LOCOS, 1994. - 304 с.
Мелешко Ф. Плодоси в часі національної революції //Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 7-8. - С 20-24.
Мигович П. На Брацлав // Український Скиталець. - 1921. - Ч. 3. - С 13-15.
Мигович П. При VII-й Львівській Бригаді на Великій Україні //Літопис Червоної Калини. - 1938. - Ч. 5. - С. 14-17.
Миколаєнко І. Світлій пам'яті командарма (у 15-ту річницю смерти) // Дороговказ. - 1967. - Ч. 16. - С 1-5.
Миронович М. Між молотом і ковадлом. (Спомини про історичну нараду в Старокостянтинові) // Календар "Дніпро".
-1936.-С 37-41.
Михайлик М. Українське село в часи національної революції //Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 2. - С 5-9.
Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень: Український прапор,
1920. - 344 с
Наливайко В. Спомини лікаря з української війни 1918-1920 pp. // За державність. - Ч. 9. - Каліш, 1939. - С 92-144.
Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. - Вінніпег: Видавництво тов-ва "Всхлинь", 1968. - 94 с
Омельянович-Павленко М. Зимовий похід // За державність. - Ч. 1. - Каліш, 1929. - С 9-52.
Омельянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. Спомини голови
делегації та командира Запорізької групи. - Прага: Пробоєм, 1940. - 97 с
Орехов В. Из пережитого. Эпизоды Гражданской войны // Белое движение. - Т. 21. Последние бои Вооруженных Сил
Юга России. - М.: Центрполиграф, 2004. - С. 312-317.
Остапяк І. Наступ 2-ї бригади на денікінців у районі Фронтівка - Дашів // Голос Комбатанта. - 1960. - Ч. 8 (14).
- С 24-25.
Островерха М. Блиски і темряви 1918-1919-1920. - Нью-Йорк, 1966. - 208 с
Островерха М. Тиф //Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 1. - С 3-5.
Паліїв Д. На чисту воду //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С 15-17; Ч. 7. - С 12-13.
Пастернак П. Висунская республика // Героическое подполье. В тылу деникинской армии. Воспоминания. - М.:
Политиздат, 1975. - С. 291-295.
Платтен Ф. Как я летел из Киева в Будапешт // Вестник воздушной) флота. - 1920. - № 1. - С. 31-33.
Полевой-Полянский К. Вооруженная борьба с деникинцами на Верхнеднепровщине и Кременчугщине (Из
воспоминаний) //Летопись революции. - 1926. - Т. 6 (21). - С. 86-97.
Попов В. Для этого надо быть большевиком // Командарм Якир. Воспоминания друзей и соратников. - М.: Воениздат,
1963. - С. 84-94.
Романюк Л. Від Бершаді до Чарториї (Напередодні Зимового походу) // Вісті Комбатанта. - 1972. - Ч. 2. - С 23-31.
Романюк Л. Ген. Михайло Крат // Вісті Комбатанта. - 1980. - Ч. 1(105). - С 71-73.
Рубцов И. Петроградские уланы в Гражданской войне на Юге России 1918-1920 // Первопоходник. - 1972. - № 6.
- С. 29-42.
Сахаров К. Белая Сибирь. - Мюнхен, 1923. - 253 с.
Скобцов Д. Драма на Кубани // Белое дело. Летопись белой борьбы. - Т. 8. - Берлин, 1926. - С. 298-340.
Соколов К. Правление генерала Деникина // Белое дело. - Т. 8. Кубань и Добровольческая армия. - М.: Голос,
1992. - С. 5-284.
Сосюра В. Третя Рота. Роман. - К.: Радянський письменник, 1988. - 359 с.
Столыпин А. Записки драгунского офицера (1917-1920 гг.). - СПб, 1992. - 100 с.
Станимір О. Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920. - Торонто: Логос, 1966. - 192 с.
Струк І. До історії парку гарматної бригади Січових Стрільців // Голос Комбатана. - 1961 - Ч. 9 (15). - С 22-23.
Тарнавський М. Спогади. -Львів: Червона Калина, 1992. - 128 с
Татарський В. Під чотирма прапорами. Спогад. - Мюнхен, 1959. - 134 с
Томашівський С. Під колесами історії. - Нью-Йорк: Булава, 1962. -
Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-20. - Ч. 1. Політичний огляд з документами в тексті. - Нью-Йорк: Видавництво
Чарторийських, 1966. - 99 с
4-й В. Зимою 1919-1920 // Український Скиталець. - 1921. - Ч. 5. - С 28-32.
Чаборик М. На шляхах визвольної боротьби // Дороговказ. - 1969. - Ч. 26. - С 9-12.
Чайка Л. Не нам його судити // Календар-альманах Червоної Калини на 1925 рік. - К., Львів, 1924. - С 99-101.
Черчилль У Мировой кризис. - М., Л.: Госиздат, 1932. - 328 с.
Чистосердів А. Враження зблизька // Героїчний бій під Чорним Островом. - Торонто, 1961. - С 93-97.
Шандрук П. Сили доблесті. Мемуари. - К.: Вища школа, 1999. - 240 с

566
Шелухин С. Як будовано українську соборність. В. Панейко на роботі в Українській Делегації на Мирову Конференцію в
Парижі 1919-го р. // Наша культура. Науково-літературний місячник. - 1936. - Кн. 1. - G. 47-54.
Шкуро А. Записки белого партизана // Белое дело. Добровольцы и партизаны. - М.: Голос, Сполохи, 1996. - С. 75-
246.
Шляховий М. Записки повстанця. - К., 1999. - 46 с.
Штейфон Б. Кризис добровольчества// Белое дело. Добровольцы и партизаны. - М.: Голос, Сполохи, 1996. - С. 247-350.
Шустикевич А. З останніх боїв (осінь 1919 року на Великій Україні) // Альманах Червоної Калини на 1930 рік. -Львів,
1929.-С 144-148.
Шухевич С Спомини. - Частина 111 (від липня 1919 до січня 1920). -Львів: Червона Калина, 1929. - 162 с
Щуровський В. Зі записків лікаря Бригади СС // Календар-альманах Червоної Калини на 1924 рік. - К., Львів, 1923.
- С 79-90.
Феденко П. Катастрофа// Календар-альманах "Дніпро" на 1929 р. -Львів, 1928. - С 121-126.
Феденко П. Повстання нації // Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879-1926). - К.: Фенікс, 1992. - С 76-108.
Феденко П. Минуло півстоліття. Зимовий похід Армії Української Народної Республіки 1919-1920 pp. - Нью-Йорк,
Джерзі Сіті: Свобода, 1972. - 79 с
"Французи" в Кам'янці // Воля. - Т. 5. - Ч. 5. - 29 листопада 1919 р. - С 238-239.
Цьокан 1. Від Денікіна до большевиків. - Відень, 1921. - 20 с
Якимів Е. Гостини Махна в Умані. Зі споминів очевидця // Альманах Червоної Калини на 1932 рік. - Львів,
1931. - С 78-80.
Монографії, брошури, статті
Агуреев К. Разгром белогвардейских войск Деникина (октябрь 1919 - март 1920 года). - М.: Воениздат, 1961. - 224 с.
Азовцев Н., Наумов В. Изучение истории военной интервенции и гражданской войны в СССР // История СССР.
-1970.-№6.-С. 3-21.
Алексашенко А. Крах деникинщины. - М., 1966. - 292 с.
Алексашенко А. Советская историография разгрома деникинщины // Военно-исторический журнал. - 1966. - № 1.
- С.80-88.
Аманжолова Д. Историография изучения национальной политики // Исторические исследования в России. Тенденции
последних лет / Под ред. г. Бордюгова. - М.; Аиро-ХХ, 1996. - С. 308-331.
Аманжолова Д. Этносы и вопрос о государственном устройстве России в годы гражданской войны. См.: hup: // www.
advsoft. 1 September, ru
Ангарский М. Второй поход Антанты и его разгром. - М., 1940. - 132 с.
Андрусяк М. Державні змагання Українців на Далекому Сході в 1919-1920 pp. // Літопис Червоної Калини. - 1932.
- Ч. 4. - С 5-9.
Аріо К. Нарис історії XIV бригади //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 5. - С 19-21; Ч. 6. - С 20-22; Ч. 7-8.
- С 25-29.
Артюшенко Ю. Змагання українського народу в 1917-21 роках // Календар "Слово" на ювілейний 1978 рік". - Торонто:
Вільне Слово, 1979. - С 52-60.
Аршинов П. История махновского движения. - Запорожье: Дикое поле, 1995. - 239 с.
А. С. Петлюровцы и добровольцы (Эпизод из антибольшевицкой борьбы) // На чужой стороне. Историко-литературные
сборники. - Прага, Берлин, 1924. - Т. VIII. - С. 230-235.
Балковий П. Війна без флангів. Партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та
інтервентів у 1918-1920 pp. - К.: Наукова думка, 1966. - 302 с
Барвенко В. Революционные события 1917 г. и гражданская война на Украине // Страницы истории Украины.
- Запорожье, 1992. - С. 76-94.
Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. - К., 1993. - 591 с.
Бемко В. Завваги до рецензії Михайла Кураха на книжку "Українська Галицька армія" // Голос Комбатанта. - 1961.
-4.9( 15).-С. 29-30.
Бережинський В. Військова організація основних українських державних формувань. - Ч. III. Збройні сили України у
1917-1921 pp. -К., 1995.-40с.
Берхин И. Разгром империалистической интервенции и внутренней контрреволюции в годы гражданской войны (1918-
1920). - М.: Знание, 1958. - 80 с.
Бондаренко К. "Українська мрія" Беніто Муссоліні // Політика і культура. - 1-7 жовтня 1999 р. - № 23. - С. 31-33.
Бордюгов г., Ушаков А., Чураков В. Белое дело: идеология, основы, режимы власти. Историографические очерки. - М.:
Русский мир, 1998. - 320 с.
Брик О. Тернистий шлях Українського Уряду (1918-1921). У 50-ліття відновлення Української Держави. - Вінніпег,
1969.-152 с.

567
Бурджалов Э. Советская страна в период иностранной военной интервенции и гражданской войны (1918-1920). Лекции,
прочитанные в Высшей партийной школе при ЦК ВКП(б). - М., 1952. - 160 с.
Бутаков Я. Гражданская война в России: альтернативные модели государственного строительства и управления. Учебное
пособие.-М., 2001.-54 с.
Бутаков Я. Русские националисты и Белое движение на юге России в 1919 г. // Новый исторический вестник. - 2002.
- № 7. - С. 5-28.
Венков А. Почему антибольшевистские силы на юге России потерпели поражение? // Казачий Сборник. - Ростов-на-
Дону, 1998. - С. 228-236.
Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 pp. -Львів, 1998. - Т. 2. - 502 с.
Веркеенко Г., Минаков С. Московский поход и крушение «добровольческой политики» генерала А. Деникина (Пособие
для студентов вуза). - М.: МГОПИ, 1993. - 283 с.
Верстюк В. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). - К.: "Наукова думка", 1991. - 365 с.
Верстюк В. Февральская революция и украинское национально-освободительное движение // 1917 год в судьбах России
и мира. Февральская революция: от новых источников к новому осмыслению. - М., 1997. - С. 182-188.
Вєдєнєєв Д. Остання резиденція дипломата // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 2. - К., 2002.
-С. 495-501.
Винар Л. Зв'язки Нестора Махна з армією УНР (1918-1920) // Розбудова Держави. - Монреаль, 1953. - Ч. 3. - С. 15-16.
Винник 1. Бої Житомирської пішої Юнацької школи // За Державність. - Ч. 9. - Варшава, 1939. - С. 164-170.
Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 р. - грудень 1919 p.). - Ч. III. - К., Відень:
Дзвін, 1920. - 535 с
Вислоцький І. Політичні настрої і течії серед старшин УГА // Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 11. - С 5-7.
Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. Збірник. - Дітройт-Мічіген, 1973. - 109 с
Владимирцев В. Коммунистическая партия - организатор разгрома второго похода Антанты. - М., 1958. - 167 с.
Власов А. О бронепоездах Добровольческой армии // Военная Быль. - 1969. - № 96. - С. 33-47; 1970. - № 102.
- С. 43-51; № 103. - С. 37-55; № 104. - С. 35-48; № 105. - С. 30-40.
Волков С. Трагедия русской) офицерства. Офицерский корпус России в революции, Гражданской войне и на чужбине.
- М.: иентрполиграф, 2002. - 509 с.
Волков Ф. Крах английской политики интервенции и дипломатической изоляции Советского государства (1917-1924 гг.).
- М.: Госиздательство политической литературы, 1954. - 400 с.
Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. - К., 1994. - 256 с.
Волконский А. Историческая правда и украйнофильская пропаганда. - Турин, 1920. - 207 с.
В. С. Євген Яворовський: Денікініяда Української Галицької армії //Літопис Червоної Калини. - 1929. - Ч. 1. - С 21.
Ган А. (Гутман А.) Россия и большевизм. Материалы по истории революции и борьбы с большевизмом. - Ч. I. 1914-
1920. - Шанхай, 1921. - 356 с.
Голдин В. Россия в гражданской войне. Очерки новейшей историографии (вторая половина 1980-х-90-е годы).
- Архангельск: «Боргес», 2000. - 276 с.
Голеевский М. Материалы по истории Гвардейской пехоты и артилерии в гражданскую войну 1917-1920 гг. - Кн. 2.
- 1922. - 86 с.
Головченко В. Дебют новітньої української дипломатії на Паризькій мирній конференції 1919 p. // Київська старовина.
-2003.-№6.-С 3-27.
Голуб П. Революция защищается: Опыт защиты революционных завоеваний Великого Октября, 1917-1920. - М.,
1982.-317 с.
Голубев А. Гражданская война 1918-1920 it. - М.: Молодая гвардия, 1932. - 222 с.
Горак В. Зліт і падіння Директорії // Віче. - 1995. - № 4. - С. 106-116.
Гордеев Ю. Генерал Деникин: военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - 190 с.
Гордієнко В. Українська Галицька армія. -Львів: Меморіал, 1991. - ПО с
Гражданская война 1918-1921. - Т. I. Боевая жизнь Красной Армии. - М.-Л.: Военный вестник, 1928. - 374 с.
Гражданская война 1918-1921. - Т. 3. Оперативно-стратегический очерк боевых действий Красной Армии. - М., Л.:
Госиздат, 1930. - 560 с.
Гражданская война в СССР: в 2-х т. - Т. 2. Решающие победы Красной Армии. Крах империалистической интервенции
(март 1919 г. - октябрь 1922 г.) / Под ред. Н. Азовцева, С. Гусаревича, В. Дайнеса и др.. - М.: Воениздат,
1986. - 448 с.
Грицак Я. Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації // Україна модерна. -Львів, 1999. -№ 2/3.-C. 254-269.
Гриценко А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. - К., 1996. - 82 с
Д. М. Короткі історичні нариси бригад УГА // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях
(Матеріали до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С 127-134.
Данилин А., Евсеева Е., Карпенко С. Гражданская война в России (1917-1922) // Новый исторический вестник. - 2000.
-№1.-С. 98-167.
Деникин А. Кто спас Советскую власть от гибели. - Париж: Издательство Союза Добровольцев, 1937. - 36 с.

568
Деникин Л. Очерки русской смуты. - Т. 1. Крушение власти и армии. Февраль - сентябрь 1917 г. - Вып. 2. - Париж,
1921.-239 с.
Деникин А. И. Очерки русской смуты. - Т. 5. Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь
1919 - март 1920. - Минск: Харвест, 2002. - 464 с.
Денисов С. Белая Россия. - СПб., Нева, Ладога, Онега: Артель, 1991. - 128 с.
Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 pp. - К.: Оріяни, 1998. - 240 с.
Дикий А. Неизвращенная история Украины-Руси. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1961. -384 с.
Долинський Д. Борба Українського Народу за Волю і Незалежність. Огляд подій за pp.1918, 1919 і 1920. - Вінніпег:
Накладом "Руської книгарні", 1920. - 246 с
Доценко О. В из вальні змагання 1917-23. Армія УНР 1917-1921 // Українська Загальна Енциклопедія. Книга знання:
в 3-х т. / Під ред. І. Раковського. - Т. 3. -Львів, Станіславів, Коломия: Рідна школа, 1934. - С 693-703.
Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919-6.V.1920). - Варшава, 1932. - 237 с
Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції 1917-1923 pp.
- Т. II. - Кн. 4. - К., Львів, 1923. - 362 с.
Егоров А. Разгром Деникина 1919. - М.: Госвоениздат, 1931. - 232 с.
Ейдеман Р., Какурін М. Громадянська війна на Україні. - X.: Держвидав, 1928. - 72 с.
Эммануель В., Юрицын В. Крымский конный Ее Величества государыни императрицы Александры Федоровны полк.
- Сан-Франциско, 1978. - 253 с.
Завальнюк О., Олійник С. Українська Галицька Армія на Поділлі (липень 1919 p. - травень 1920 p.): Історичний нарис.
- Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2001. - 148 с
Заклинський М. Дмитро Вітовський. Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листопадовоп) зриву, секретар
військових справ ЗО УНР - Нью-Йорк, Червона калина, 1967. - 128 с
Зимина В. Белое движение в годы гражданской войны. Учебное пособие. - Волгоград: Издательство Волгоградского
Государственного университета, 1995. - 76 с.
Зимина В. Белое движение и российская государственность в период гражданской войны. - Волгоград: Издательство
Волгоградской академии государственной службы, 1997. - 484 с.
Зимина В. К вопросу об альтернативности российской государственности в период гражданской войны // История
"белой" Сибири / Тез. 3-й науч. конференции 2-3 февраля 1999 г. - Кемерово: Кузбассвузиздат, 1999. - С. 13-16.
Ипполитов Г. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2000. - 531 с.
Историография истории Украинской ССР / Под ред. И. Хмель и др. - К.: Наукова думка, 1986. - 556 с.
История гражданской войны в СССР - Т. 4. Решающие победы Красной армии над объединенными силами Антанты
и внутренней контрреволюции / Под ред. С. Найды, Г. Обичкина, А. Стручкова и др.. - М.: Политиздат, 1959.
- 444 с.
История СССР с древнейших времен до наших дней: в 2-х сериях, в 12 томах. - Т. VII. Великая Октябрьская
социалистическая революция и гражданская война в СССР 1917-1920 гг. / Под ред. И. Минца, А. Гапоненко, Е. Гимпельсона
и др..-М., 1967.-752 с.
История Украинской ССР: в 10 т. - Т. 6. Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на
Украине (1917-1920) / Под ред. Н. Супруненка, К). Гамрецкого, Ю. Кондуфора и др. - К., 1984. - 656 с.
Історія українського війська (від княжих часів до 20-х pp. XX ст.) / Під ред. І. Крип'якевича, Б. Гнатевича, 3. Стефаніва
та ін. - Львів: Видавництво І. Тиктора, 1936. - 804 с
Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні
(1917-1920) / Під ред. М. Супруненка, Ю. Бабко, Ю. Гамрецького та ін.. - К.: Наукова думка, 1977. - 592 с
Кавтарадзе А. Военные специалисты на службе Республики Советов 1917-1920 гг. - М.: Наука, 1988. - 280 с.
Какурин Н., Вацетис И. Гражданская война 1918-1921. - Спб.: Полигон, 2002. - 672 с.
Какурин Н. Как сражалась революция. - Т. 2. - М.: Политиздат, 1990. - 432 с.
Какурин Н. Стратегический очерк гражданской войны. - М., Л., 1926. - 162 с.
Каггустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд). -Львів:
Діло, 1921. - Кн. 1 (Ч. І й II). - 88 с; Кн. 2 (Ч. III). - 192 с
Кариинець 1.1 курінь 8 бригади УГА // Там само. - 1931. - Ч. 1. - С 12-14; Ч. 2. - С 20-23.
Карпус 3., Срібняк І. Формування з'єднань Армії УНР у Польщі в 1920 р. // Український Історичний Журнал. - 2000.
-№1.-С 80-95.
Кин Д. Деникинщина. -Л.: Прибой, 1925. - 276 с.
Кин Д. Деникинщина на Украине. - X., 1927. - 49 с.
Кин Д. Повстанческое движение против Деникина // Летопись революции, 1926. - № 3-4. - С. 70-90.
Ключенко О. Генералітет УГА //Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 10. - С. 4-7.
Ключенко О. Генеральна Булава УГА //Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 4. - С. 5-9.
Кобилянський С. До питання причин втрати Україною державності в роки революції та громадянської війни //
Матеріали міжнародної наукової конференції "Відродження української державності: проблеми історії та культури".
- Ч. І. - Одеса, 13-16 травня 1996 р. - С 106-112.

569
Ковальчук М. Військова діяльність М. Капустянського за доби Директорії (1918-1921 pp.) // Військово-історичний
альманах. - 2004. - Ч. 1 (8). - С 20-51.
Ковальчук М. На чолі Січових стрільців // Пам'ять століть. - 2001. - № 4. - G. 88-104.
Ковальчук М. Симон Петлюра га Нестор Махно: спроба союзу (вересень 1919 р.) // Пам'ять століть. - 2003. - № 4.
-С. 135-146.
Ковальчук М. Серед гасел та орієнтацій: з історії одного українського повстанського формування 1919 р. // Визвольний
шлях. - 2006. - Кн. 2 (695). - С 82-103.
Козак І. Організація тилів Української Галицької армії // Голос Комбатанта. - 1960. - Ч. 8 (14). - С 13-16.
Козерод О. Громадянська війна в Україні в 1919-1920 pp. в зарубіжній історіофафії (60-ті - початок 90-х pp.) // Вісник
Харківського університету. - 1996. - № 387: Історія України. - Вип. 1. - С 143-151.
Козерод О. Историофафические проблемы белого движения на Украине (июнь 1919 - ноябрь 1920 it.). - X.,
1998.-122 с.
Козловский М. Pa3q)OM армии Деникина // Разфом армии Деникина (к 20-летию освобождения Курска от белых банд).
- Курск, 1939. - С. 3-36.
Коломійченко I., Шморгун П. В. 1. Ленін і Україна. - К.:3нання, 1969. - 96 с.
Кондратюк В. Державність України (1917-1920). - Львів, 1992. - 102 с.
Кондрашев И. Очерки истории СССР. Советская страна в период иностраннной военной интервенции и фажданской
войны (1918 -1920 гг.). - М., 1960. - 328 с.
Кораблев Ю. Гражданская война 1918-1920 годов: новые подходы // Страницы истории советской) общества. Факты,
проблемы, люди. - М., 1989. - С. 56-87.
Король А. История Красной армии и фажданской войны. Пособие для занятий с красноармейцами. - М., 1925. - 224 с.
Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра: Збірник студійно-наукової конференції в Парижі
(травень 1976). Статті, замітки, матеріали. - Мюнхен-Париж, 1980. - С. 27-46.
Кох Г. Військовий провід Української Галицької армії // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у визвольних
змаганнях (Матеріали до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С 127-134.
Кравцевич В. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 року // Військово-історичний альманах. - 2000. - Ч. 1. - С. 24-44.
Кравченюк О. Перша Українська Дипломатична Місія в Америці (1919-1921) // Альманах Українського Братського
Союзу (Скрентон). - 1994. - С 114-126.
Кравчук М. Збройні сили Української Народної Республіки // Право України. - 1998. - № 7. - С106-ПО.
Краткая история фажданской войны в СССР / Под ред. Г. Алахвердова, Н. Кузьмина, М. Рыбакова и др.. - М.:
Политиздат, 1960. - 432 с.
Кручинин А. К истории кадровых частей 34-ой пехотной дивизии в 1919-1920 годах // Военная Быль. - 1994. - № 5
(134).-С. 28-31.
Кубанин М. Махновщина. - Ленинфад, 1928. - 227 с.
Кузьмин Г Гражданская война и военная интервенция в СССР. Военно-политический очерк. - М.: Воениздат, 1958. - 360 с.
Кузьмин Н. Историофафия фажданской войны в СССР // Очерки истории исторической науки в СССР. - Т. IV. - М.,
1966. - С. 455-474.
Кузьмин Н. К истории разфома белогвардейских войск Деникина // Вопросы истории. - 1956. - № 7. - С. 18-32.
Кузьмин Н. Организация Коммунистической партией разфома войск Деникина // Решающие победы советской) народа
над интервентами и белогвардейцами в 1919 г.. Сборник статей. - М., 1960. - С. 121-165.
Кулик І. Похід Денікіна і його розфом. - К., 1940. - 55 с.
Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. - К.: Наукова думка,
1978.-316 с.
Курас I., Ссхлдатенко В. Українська революція: новітній стан історіофафічної розробки проблеми та актуальні завдання
дослідження // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. - Вип. 7. - К., 1999. - С 4-21.
Курах М. Нові причинки до історії УГА// Голос Комбатанта. - 1960. - Ч. 6 (12). - С 23-27; Ч. 7 (13). - С 25-30;
4.8( 14). - С. 25-29; Ч. 9 (15). - С. 25-29.
Кушер Ю. Поход генерала Деникина на Москву: причины, поражения с точки зрения воєнного строительства // Военно-
исторический альманах. - 2004. - № 12 (60). - С. 3-24.
Кущинський А. Шляхом змагань (Замість квітів на могилу Військового Отамана УВК св. п. Генерала проф. інж. Івана
Цапка) // Українське козацтво. - 1968. - Ч. 1 (9). - С. 35-37.
Лампе А. Причины неудачи вооруженного выступления белых // Пути верных. - Париж, 1960. - С. 74-86.
Левицький О. Військовий договір Української Галицької армії з Добрармією ген. Денікіна // Українська Галицька армія.
Матеріали до історії. - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С 484-514.
Левченко О. Об'єднані українські армії у 1919 році: чи можливою була перемога // Українська соборність: ідея, досвід,
проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1918 p.). - К., 1999. - С. 181-192.
Лехович Д. Белые против красных. Судьба генерала Антона Деникина. - М.: Воскресенье, 1992. - 368 с.
Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). - К.: Альтернативи, 2003. - 488 с.
Литвин М., Науменко К. ІсторіяЗУНР. -Львів, 1995. - 368 с

570
Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. - 640 с
Лихолат А. Здійснення ленінської національної політики на Україні 1917-1920. - К.: Наукова думка, 1967. - 304 с
Лихолат А. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине. - М.: Госиздат, 1949. - 216 с.
Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). - Госиздат политической
литературы, 1954. - 655 с.
Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920. - Відень, 1922. - 228 с.
Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії УНР: основні події та процеси // Симон Петлюра у контексті українських
національно-визвольних змагань: Збірник наукових праць. - Фастів, 1999. - С 85-97.
Лях Р, Добробог Л. Здобутки та уроки УНР // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (зб. ст.). - К., 1999.
- Вип. 5. - С. 90-94.
Ляхоцький В. Микола Василько: парадокси пам'яті та забуття // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 2.
- К., 2002. - С 475-486.
Мавроган А. Гражданская война в России (1918-1920). - М., Л., 1927. - 64 с.
Мандрик Я. Причини втрати української державності в західних і східноукраїнських землях в 1918-1921 pp. // Тези
Шостої Всеукраїнської наукової конференції з історичного краєзнавства. -Луцьк, 1993. - С. 36-37.
Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го Лубенського кінного імени запорозького полковника Максима
Залізняка полку // За Державність. - Ч. 6. - Каліш, 1936. - С 193-227.
Матасов В. Белое движение на Юге России. 1917-1920 годы. - Монреаль, 1990-211 с.
Матвієнко В. Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки в персоналіях // Україна дипломатична.
Науковий щорічник. - Вип. 2. - К., 2002. - С. 456-474.
Месснер Е. Взятие Киева полтавским отрядом. - К.: Типография штаба Киевского военного округа, 1919. - 16 с.
Микиткж Д. Організаційна структура Української Галицької армії // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у
визвольних змаганнях (Матеріали до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С. 127-134.
Микитюк Д. 1-ша бригада Українських Січових стрільців // Українська Галицька армія. Матеріали до історії. - Т. 2.
- Вінніпег, 1960. - С 67-77.
Милюков П. Россия на переломе: большевистский период русской революции: в 2-х т. - Париж, 1927. - Т. 2.
Антибольшевистское движение. - 281 с.
Минц И. Изучение истории Великой пролетарской революции и фажданской войны // Двадцать пять лет исторической
науки в СССР.-М., Л., 1942.-С. 157-163.
Минц И. Иностранная интервенция и гражданская война. - М., 1940. - 88 с.
Минц И., Наумов В. Изучение истории Великой Октябрьской социалистической революции и фажданской войны //
Изучение отечественной истории в СССР между XXV и XXVI съездами КПСС. - М., 1982. - С. 87-111.
Минц И., Наумов В. Изучение истории Октября и фажданской войны // Изучение отечественной истории в СССР
между XXIV и XXV съездами КПСС. - Вып. 1. Советский период. - М., 1978. - С. 40-75.
Митюрин Д. Гражданская война: белые и красные. - М., СПб.: Полигон, 2004. - 283 с.
Мірчук П. Українська державність 1917-1920. - Філадельфія, 1967. - 400 с.
Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. - Ужгород, 1963. - 76 с
Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1994. - 404 с
Наумов В. Ведущие проблемы историофафии фажданской войны // Из истории фажданской войны и интервенции.
1917-1922 гг. Сборник статей. - М., 1974. - С. 369-381.
Наумов В. Летопись героической борьбы: Советская историофафия фажданской войны и империалистической
интервенции в СССР. - М., 1972. - 472 с.
Наумов В. Новейшая историофафия фажданской войны и империалистической интервенции // Защита Великого
Октября. - М., 1982. - С. 24-37.
Наумов В. Современная историофафия истории фажданской войны и империалистической интервенции //
Исторический опыт Великого Октября и его международное значение. - Тбилиси, 1977. - С. 228-240.
Наумова В. Национальный вопрос во внешней политике колчаковского правительства // Вопросы истории общественно-
политической жизни Сибири периода Октября и фажданской войны. - Томск: Издательство Томского
университета, 1982. - С. 121-124.
Наумова Н. Национализм в идеологии «белого дела» // Историческая наука на рубеже веков: Материалы Всероссийской
научной конференции, посвященной 120-летию Томского государственного университета; Томск, 27-28 мая
1998 г. - Томск, 1999. - Т. 2. - С. 189-194.
Найда С, Алексашенко А. Историофафическая конференция, посвященная борьбе с деникинщиной //
Военно-исторический журнал. - 1964. - № 2. - С. 118-123.
Найда С, Наумов В. Советская историофафия фажданской войны и иностранной военной интервенции в СССР. - М.,
1966. - 172 с.
Олійник С. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень - листопад 1919 p.) // Історія України. Маловідомі імена,
події, факти (Збірник статей). - Вип. 5. - К.: Рідний край, 1999. - С 221-224.
Осипова Т. Российское крестьянство в революции и фажданской войне. - М.: Стрелец, 2001. - 400 с.

571
Остапенко А. «Белое движение» и проблема целостности России // Российское государство и общество, XX век: к
70-летию Юрия Степановича Кукушкина. - М., 1999. - С. 519-556.
Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР в країнах Західної Європи (1918-1921 pp.) // Проблеми
вивчення історії української революції 1917-1921. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - С 187-230.
Очерки по историографии советского общества / Под ред. П. Жилина, М. Кима, 3. Астаповича и др. - М., 1965. - 600 с.
Павлкж О. Від злуки - до розриву (Взаємини урядів УНР та ЗУНР у 1919 році) // Наука і суспільство. - 1994.
-№7/8.-С. 6-11.
Павлкж О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К.: KM Academia 1996. - 168 с.
Папікян А. Збройні сили України двадцятого століття. - Львів, 1999. - 310 с
Плотников И. Александр Васильевич Колчак: Исследователь, адмирал, Верховный правитель России. - М.:
Центрполиграф, 2002. - 702 с.
Покровский Г. Деникинщина. Год политики и экономики на Кубани (1918-1919 гг.). - Берлин, 1923. - 279 с.
Поликарпов В. Некоторые вопросы историографии гражданской войны // Военно-исторический журнал. - 1966. -
№ 7. - С. 75-84.
Поляков Ю. Историческая наука: люди и проблемы. - М.: РОССПЭН, 1999. - 128 с.
Поляков Ю. Некоторые вопросы истории гражданской войны в СССР // Вопросы истории. - 1968. - № 1. -
С. 96-109.
Поляков Ю. Поиски новых подходов в изучении истории гражданской войны в России // Россия в XX веке. Историки
мира спорят. - М.: Наука, 1994. - С. 280-288.
Посевин С. Гражданская война 1918-1920: Сравнительная оценка военно-гражданской тактики и приемов управления.
Анализ и критика по данным бывш. шт.-офицера для поручений. - Рига, 1936. - 440 с.
Прохода В. Вождь та військо // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879-1926). - Прага: Накладом Міжорганізаційного
комітету для вшанування пам'яти Симона Петлюри в Празі, 1930. - С. 109-148.
Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. Частина II // Табор. - 1928. - Ч. 6. - С. 22-45.
Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції і громадянської війни // Проблеми вивчення історії
української революції 1917-1921 pp. - К.: Інститут Історії України НАН України, 2002. - С 14-52.
Рабинович С. История гражданской войны. Краткий очерк. - М.: Госиздат, 1935. - 288 с.
Радченко Л. Сучасна історіофафія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 років. - X., 1996. - 120 с
Реєнт О. У робітних історичної науки. - К.: "Книга пам'яті України", 1999. - 352 с
Рибалка І. Вивчення історії громадянської війни 1918-1920 pp. в Україні: стан і перспективи // Історична наука на
порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (15-17 листопада
1995 p., м. Харків). - X., 1995. - С 246-249.
Рибалка І. В. І. Ленін і Україна. - X., 1969. - 123 с
Ріпецький С. Дата смерти полк. Дмитра Вітовського // Вільна Україна. - 1960. - 36. 26. - С 51-53.
Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання, 1917-1921 pp. / "Україна крізь віки". - К.: Альтернативи, 1999.
- 320 с
Рубцов И. Петроградские уланы в Гражданской войне на Юге России 1918-1920 // Первопоходник. - 1972. - № 6.
- С. 29-42.
Рыбников В., Казаков В., Ипполитов Г. «Белое дело» в литературе и источниках: историографическое исследование
проблем белого движения в гражданской войне в России (1917-1922 гг.). - М.: Академия МВД России, 2001. - 114 с.
Савченко В. Симон Петлюра. - Харьков: Фолио, 2004. - 415 с.
Садовський М. Микола Юнаків. Генерального Штабу Генерал-Полковник Армії УНР // Вісті Комбатанта. - 1971. - Ч. 3-
4(53-54). - С. 38-43.
Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських
архівах. - К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998. - 544 с
Середа М. Отаманщина. Отаман Віденко //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 6. - С 17-20.
Середа М. Отаманщина. Отаман Божко //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 1. - С 10-12.
Середа М. Отаманщина. Отаман Волинець // Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 7-8. - С 23-25.
Середа М. Отаманщина. Отаман Волох //Літопис Червоної Калини. - 1930. - Ч. 5. - С 12-14.
Симонов Б. Разгром деникинщины. Почему мы победили в октябре 1919 г. - М., Л.: Госиздат, 1928. - 64 с.
Симферопольский Офицерский полк 1918-1920. Страница к истории Белого Движения на Юге России / Сост.
В. Альмендингер. - Лос-Анжелес, 1962. - 44 с.
Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 pp. (невідомі сторінки істрорії). - К.:
Видавничий дім "Альтернативи", 1998. - 320 с
Скляренко Д. Зовнішньополітичні акції уряду УНР в 1919-1921 pp. (За матеріалами Державного архіву Служби безпеки
України) // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - № (6/7). - С 57-69.
Слашов Я. Материалы по истории гражданской войны в России (операции белых, Петлюры и Махно на Украине в
последней четверти 1919 года) // Военный вестник. - 1922. - № 9-Ю. - С. 38-43; № 11. - С. 32-37; № 12. - С. 41-
44;№13. -С. 49-51.

572
Слободин В. Белое движение в годы фажданской войны в России (1917-1922 гг.). Учебное пособие. - М., 1996. - 80 с.
Слободин В. Гражданская война в России (1917-1922 гг.). Лекции. - М.: МЮИ МВД России, 1999. - 45 с.
Солдатенко В. Стан історіофафічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції //
Український Історичний журнал. - 1999. - № 1. - С 68-85; № 2. - С. 27-47.
Солдатенко В. Українська революція: історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - 976 с
Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіофафія (1918-1920 pp.). - К.: Просвіта, 1999. - 507 с.
Солдатенко В. Українська революція: проблеми вивчення концепції та оцінки історіофафії // Історична наука на порозі
XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (15-17 листопада 1995 p.,
м. Харків). - X., 1995. - С 256-262.
Сорок четвертая Киевская дивизия. История походов и боевых действий 44-ой Киевской стрелковой дивизии 1918—
1920 гг. / Коллективный труд красноармейцев, командиров и политработников-ветеранов 44-ой дивизии под общей
редакцией А. Осипова. - К., 1923. - 180 с.
Сохоцький І. Військова канцелярія диктатора // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях
(Матеріяли до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С. 127-134.
Сталин И. О национальных моментах в партийном и государственнном строительстве. Доклад на XII съезде партии. - М.,
1933.
Станимір О. Українська Галицька армія в боях з армією ген. А. Денікіна // Українська Галицька армія. У 40-річчя її
участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С 469-483.
Стахів М. Україна в добу Директорії. - Т. VI. - Кн. 1. - 356 с
Стопчак М. Кам'янецька доба Директорії УНРу вітчизняній історіофафії // Історичний журнал. - 2004. - № 1-2.
- С 92-97.
Субботовский И. Союзники, русские реакционеры и интервенция. Краткий обзор (Исключительно по официальным
архивным документам Колчаковского правительства). - Ленинфад, 1926. - 379 с.
Суетов Л. Белое дело. - СПб., 2000. - 196 с.
Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - К.: Наукова думка, 1979. - 288 с.
Супруненко Н. Изучение истории фажданской войны в Украинской ССР // Из истории фажданской войны и
интервенции. 1917-1922 гг. Сборник статей. - М., 1974. - С. 382-387.
Супруненко Н. Очерки истории фажданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920).
-М.: Наука, 1966.-456 с.
Супруненко М. Україна в період іноземної воєнної інтервенції і фомадянської війни (1918-1920 pp.). - К.: Політвидав,
1951.-344 с.
Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу // Політика і час. - 1996.
- № 7. - С 59-67; № 8. - С. 67-74.
Тарнавський А. Історія 4-го Запоріжського полку імени полковника Богуна//Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч. 7-
8. - С 32-35.
Терлецький О. Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 pp. -Лондон: Об'єднання бувших вояків-українців,
1950. - 51 с
Титаренко Я. В. И. Ленин и защита Великого Октября. Выдающаяся роль Ленина в организации борьбы трудящихся
Украины против внешней и внутренней контрреволюции (1917-1920). - К.:Вища школа, 1986. - 168 с.
Трагедия казачества (Очерк на тему: Казачество и Россия): в 4-х кн. - Ч. Ilf. (июнь - декабрь 1919 г.). - Париж, 1936.
- 704 с.
Трембіцький В. Дипломатичні взаємини Української Держави з Вселенським Престолом у 1918-1920 pp. // Патріархат.
- 1979.-Ч.З.-С. 8-15.
Трембіцький В. Лікарський світ за Української Держави за Директорії УНР (1919-1920) // Вісті Комбатанта. - 1974.
-Ч. 1(69).-C. 18-21.
Трембіцький В. Міністерство здоров'я в УНР // Вісті Комбатанта. - 1972. - Ч. 3(59). - С. 15-21.
Трембіцький В. Розміщення консульських бюр для червоно-хресних представництв Української держави 1918-1923 pp.
// Вісті Комбатанта. - 1975. - Ч. 3-4 (77-78). - С 33-35.
Трембіцький В. Санітарна бльокада України 1919 року // Вісті Комбатанта. - 1973. - Ч. 5-6(67-68). - С 59-66.
Трембіцький В. Українська санітарно-допомогова праця на міжнародному фунті // Вісті Комбатанта. - 1974. - Ч. 6 (74).
- С 43-51.
Трембіцький В. Червоно-хрестні взаємини з сумежними державами // Вісті Комбатанта. - 1973. - Ч. 4 (66). - С 8-13.
Трукан Г. Антибольшевистские правительства России. - М.: Институт российской истории РАН, 2000. - 256 с.
Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії Війська Української Народної Республіки. Рік 1919. - Нью-
Йорк: Червона Калина, 1971. - 264 с
Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921.
-К.: Україна, 1995. - 206 с
Українська революція і державність (1917-1920 pp.) / Під ред. Т. Бевз, Д. Ведєнєєва, І. Гошуляката ін. - К.:
Парламентське видавництво, 1998. - 247 с

573
Українська PGP в період громадянської війни 1917-1920 pp.: в 3-х томах / Під ред. А. Скоба, П. Гудзенко, М. Донія та
ін.. - Т. 2. Розгром буржуазно-куркульської Директорії. Вигнання інтервентів Антанти. Визволення України від де-
нікінців (листопад 1918 р. - грудень 1919 p.). - К.: Політвидав, 1968. - 424 с.
Устинкин С. Трагедия белой гвардии. Монография. - Нижний Новгород: Издательство Нижегородского
государственного университета, 1995. - 408 с.
Уткин А. Унижение России. Брест, Версаль, Мюнхен. - М.: Алгоритм, 2004. - 624 с.
Утриско О. Бронепоїзди в УГА // Голос Комбатанта. - 1959. - Ч. 3 (9). - С. 24-25.
Ушаков А., Федюк В. Белое движение и право наций на самоопределение // Проблемы политической и экономической
истории России. - М., 1998. - С. 104-118.
Ушаков А., Федюк В. Белый Юг. Ноябрь 1919 - ноябрь 1920. - М.; Аиро-ХХ, 1997. - 104 с.
Ушаков А., Федюк В. Белое движение и право наций на самоопределение //
Проблемы политической и экономической истории России. Сборник статей.
- М.: РОССПЭН, 1998. - С. 102-118.
Ушаков А., Федюк В. Гражданская война. Новое прочтение старых проблем // Исторические исследования в России.
Тенденции последних лет / Под ред. Г. Бордюгова. - М.; Аиро-ХХ, 1996. - С. 206-221.
Федюк В. Деникинская диктатура и ее крах. - Ярославль, 1990. - 72 с.
Филимонов Б. Белая армия Адмирала Колчака. 1918-1923. - М., 1999. - 127 с.
Філонович В. 45-ліття збройних сил // Український комбатант. - 1963. - Ч. 9. - С. 51-59.
Хміль І. З прапором миру крізь полум'я війни. Дипломатична діяльність Української PGP (1917-1920). - К., 1962.
- 355 с.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 pp. - Т. IV. - Відень, 1922. - 192 с.
Царинный А. Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно поличным воспоминаниям.
- Берлин, 1925. - 232 с.
Цветков В. Белое движение в России. 1917-1922 годы // Вопросы истории. - 2000. - № 7. - С. 56-73.
Цветков В. Белые армии Юга России 1917-1920 (Комплектование, социальный состав Добровольческой армии,
Вооруженных Сил Юга России, Русской армии). - Кн. 1. - М.: Посев, 2000. - 158 с.
Ципкин Ю. Белое движение в России и его крах (1917-1922 гг.). Учебное пособие. - Хабаровск: Издательство ХГПУ,
2000.-120 с.
Черкасов-Георгиевский В. Генерал Деникин. - Смоленск: Русич, 1999. - 576 с.
Четыркин А. Развал тыла и разложение армий Деникина // Исторические записки. - 1941. - № 12. - С. 3-38.
Чирко В. Великий Жовтень і утвердження нових міжнаціональних відносин. - К.: Політвидав, 1974. - 80 с
Шамбаров В. Белогвардейщина. - М., 2002. - 640 с
Шандрук П. Армія УНР та її боротьба за державність // Гуртуймося. Неперіодичний журнал військово-громадської
думки. - 1932. - Ч. IX. - С 7-14.
Шанковський Л. Визвольні змагання 1917-1920-1926 pp. (За написання воєнної історії перших Визвольних змагань
в українській та чужій мовах) // Український самостійник. Місячник політики, культури і суспільного життя.
- Мюнхен, 1959. - Ч. 2 (412). - С 22-27; Ч. 3(413). - С 15-20.
Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність (1917-1920). - Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1958. - 317 с
Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. - Вінніпег, 1974. - 396 с
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927. - 324 с
Шелестов Д. Воєнная историография борьбы с интервентами и белогвардейцами в 1918-1920 гг. //
Военно-исторический журнал. - 1969. - № 11. - С. 94-99
Шелестов Д. Девятнадцатый год. - М.: Московский университет, 1961. - 148 с.
Шелестов Д. Новейшая историография фажданской войны в СССР// Вопросы истории. - 1968. -
№ 11.-С. 152-162.
Шелестов Д. Об изучении истории фажданской войны и военной интервенции // Советская историческая наука от XX
к XXII съезду КПСС. История СССР. Сборник статей. - М., 1962. - С. 373-394.
Шелестов Д. Об изучении историофафии фажданской войны в СССР // История СССР. - 1968. - № 6. - С. 88-101.
Шелестов Д. Советская историофафия фажданской войны и военной интервенции в СССР // Вопросы истории.
- 1964. - № 2. - С. 22-48.
Шерман І. Проблеми фомадянської війни на Україні в українській радянській історіофафії (1956-1967 pp.) //
Український Історичний Журнал. - 1969 - № 3. - С.
Шерман И. Советская историофафия фажданской войны в СССР (1920-1931). - X., 1964. - 340 с.
Штейн Б. "Русский вопрос" на Парижской мирной конференции (1919-1920). - М.: Политиздат, 1949. - 457 с.
Щербина Ф. Законы эволюции и русский большевизм. - Белфад: Русская мысль, 1921. - 264 с.
Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР - К.: Альтерпрес,
2001.- 160 с.
Яворовський Є. Денікініяда Української Галицької армії. Популярний нарис. - Яворів: Гарт, 1929. - 32 с
Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії. - Львів, 1996. - 358 с

574
Borschak E. L'Ukraine a la conference de la paix (1919-1923). - [Extrait du Monde slave, 1937-1938b 190 pg-
Bradly J. The Civil War in the Ukraine. - London, 1975. - 275 pg.
Bredy P., Obolensky S. The Ukraine - a Russian Land / Translated by G. Knupffer. - London, 1940. - 200 pg.
Brinkley G. Allied Intervention and the Volunteer Army in Sourth Russia, 1917-1921. - Columbia University, 1964. - 617 pg.
Brinkley G. Allied Policy and French Intervention in the Ukraine, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study in
Revolution / Ed. By T. Hunchak. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1977. - P. 323-351.
Brinkley G. The Volunteer Army and the Allied Intervention in South Russia 1917-1921. - University of Notre Dame Press,
1946. - 446 pg.
Bruski J. Petlurowcy. Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919-1924). - Krakow: ARCANA,
2004. - 600 s.
Karpus Z. Jency і internowani rosyiscy і ukrainscy w Polsce w latah 1918-1924. - Torun, 1997. - 209 s.
Karpus Z. Wschodni sojuznicy Polski w wojne 1920 roku. Oddzialy wojskowe ukrainskie, kozackie і bialoruskie w Polsce w
latach 1919-1920. - Torun, 1999. - 230 s.
Kenes P. The Ideology of the White Movement // Soviet Studies. - 1980. - Vol. 32. - P. 58-63.
Krotofil M. Ukrainska Armia Halicka 1918-1920. Organizacja, uzbrojenie, wyposazenie і wartosc bojowa sil zbrojnych
Zachidnio-Ukrainskiej Republiki Ludowej. - Torun: Wydawnictwo Adam Marszalek, 2002. - 208 s.
Kutrzeba T. Wyprawa kijowska 1920 roku. - Warszawa: Gebethner I Wolff, 1937. - 358 s.
Luckett R. The white generals: an account of the white movement and the Russian civil war. - N. Y.: "The Viking press",
1971.-413 pg.
L'Ukraine et la conference de la paix. - 1919. - 124 pg.
Nahayevsky I. History of the Modern Ukrainian State, 1917-1923. - Munich: Ukrainian Free University and Academy of Arts
and Sciences, 1966. - 317 pg.
Paliy M. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution. - Toronto, 1995.
-391pg.
Pisulinski J. Nie tylko Petlura. Kwestia Ukrainska w Polskiej polityce zagranicznej w latach 1918-1923. - Wroclaw,
2004. - 445 s.
Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine: The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War. - Edmonton,
Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1995. - 202 pg.
Radkey O. The Unknown Civil War in Soviet Russia. - Hoover UP, 1976. - 457 pg.
Rosenberg W Denikin and the Bolshevik Movement in Sourth Russia. - Amherst Mass., 1961. - 217 pg.
Stetten N. The National Question of the Russian Civil War, 1917-1921. - University of Chicago, 1977. - 249 pg.
Stokl G. Russian Geschine Von den Anfangen bis zur Gedenward. - Stuttgart, 1970. - 327 pg.
Thompson J. Russia, Bolshevism and the Versailles Peace. - Princeton, New York: Princeton University Press, 1966. - 429 pg.
Thambirajah M. The Collapse of the Anti-Bolshevik Movement in Sourth Russia, 1917-1920. - University of Washington,
1975. - 315 pg.
Ukraine and the Peace Conference. - 1919. - 117 pg.
Warwariw С Amerika and the Ukrainian National Cause, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution /
Ed. by T Hunchak. - Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1977. - P. 352-381.
Довідкова література, енциклопедії
Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник / Під ред. І. Кураса, П. Варгатюка,
Ю. Гамрецького та ін. - К., 1987. - 821 с
Волков С. Офицеры армейской кавалерии. Опыт мартиролога. - М.: «Русский путь», 2004. - 624 с.
Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - СПб.: Нева, М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - 672 с.
Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия / Под ред. С. Хромова, Н. Азовцева, Е. Гимпельсона
и др. - М.: Советская Энциклопедия, 1983. - 704 с.
Дивный И. Страницы военного некрополя Старой Одессы. Биофафический справочник. - Кн. 3. Биофафический
справочник. - К.: НАН Украины, 2001. - 128 с.
Клавинг В. Гражданская война в России: Белые армии. - М., СПб.: ACT, 2003. - 637 с.
Путеводитель по фондам белой армии. РГВА/ Сост. Н. Егоров, Н. Пульченко, Л. Чижова. - М.: Восточная литература,
1998. - 526 с.
Путеводитель по фондам Государственного архива Российской Федерации. - Т. 4. Фонды Государственного архива
Российской Федерации по истории белого движения и эмифации. - М.: РОССПЭН, 2004. - 798 с.
Рутыч Н. Биофафический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России.
Материалы к истории Белого движения. - Москва, 2002. - 413 с.
Цветков В., Пушкарев Б. Белая Россия 1917 - 1922. Фотоальбом. - М.: «Посев», 2003. - 320 с.
Latvijas armijas augstakie virsnieks 1918-1940 / Sost. E. Jekabsons, V. Cerbinskis. - Riga, 1998. - 411 Ip.

575
Дисертації, автореферати дисертацій
Бутаков Я. Добровольческая армия и вооруженные силы Юга России: концепции и практика государственного
строительства (декабрь 1917 - март 1920): Автореф. дис. на соиск. учен. ст. канд. ист. наук (07. 00. 02). - М., 1998. - 16 с.
Козерод О. Білий рух в Україні (червень 1919 - листопад 1920 pp.): (Історіогр. проблеми): Автореф. дис. канд. іст. наук.
- Дніпропетровськ, 1996. - 23 с
Крупина В. Білий рух в Україні (1917-1920 pp.): Автореф. дис. канд. іст. наук. - К.: Інститут історії України НАНУ,
2002.-17 с
Левченко О. Бойова діяльність армії Української Народної Республіки (листопад 1918 р. -липень 1919 p.): Автореф. дис.
канд. іст. наук. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - 20 с
Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії (червень - листопад 1919 р.) Української Народної Республіки: Автореф. дис.
канд. іст. наук. - К.: НАН України, Інститут історії України, 1998. - 19 с
Сухенко А. Добровольческое движение на Юге России ( 1917-1920 гг.): Автореф. дис. на соиск. учен. ст. канд. ист. наук
(07. 00. 02). - Ростов-на-Дону, 2000. - 30 с.
Яблонський В. Директорія УНР: формування засад української державності в 1918-1920 pp.: Автореф. дис. канд. іст.
наук. - К.: Київський національний університет, 1998. - 20 с.

Наукова монографія
Ковальчук М.
Невідома війна 1919 року:
українсько-білогвардійське
збройне протистояння:
Редактор: Юлія Олійник
Коректори: ІринаДавидко
Артем Троскот
Макет і дизайн: Віктор Кузнк
Відгуки на цю книгу можна надсилати
на електронну адресу автора: mitchel@univ.kiev.ua
та видавництва: tempora@ukr.net
Підписано до друку: 15.12.06
ТОВ «Темпора»
01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, оф. 4
Тел./факс: (044) 234-46-40
www.tempora.com.ua
Свідоцтво про внесення до державного реєстру ДК №2406 від 13.01.2006 р.
Віддруковано в друкарні:
ТОВ «Дослідно-конструкторське бюро
"Роторні екологічні системи"»
Адреса: м. Київ, вул. Машинобудівна, 46.

шшяшшшшш^шшшшшш
■
89 04 гри
1 V I ч ПДВ
I
' І 01701П