Author: Білас І.
Tags: історія історія україни філософія історія срср сталінські репресії видавництво військо україни
Year: 1994
Text
1
ІВАНБІЛАС мікнш-шиш СИСТЕМА ВУКРЙНІ
ІВАНБІЛАС
РЕПРЕСИВНО-
КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
ВУКРАЇНІ
1917-
1953
КГБ
МГБ
НКГБ
нквд
ІОГПУІ ♦
(вчк вчкТ
РЕПРЕСИВНО-
КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
II УКРАЇНІ
1917-
1953
Найжорстокіша тиранія —
та, що виступає
під мантією законності
і під прапором
справедливості.
Моїітеск’є
Ж РЕ ПРЕШНО-
------ КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
8 УКРАЇНІ
1917-
1953
Суспільно-політичний
та історико-правовий
аналіз
У двох книгах
Книга перша
київ
«ЛИБІДЬ» —
« ВІЙСЬКО УКРАЇНИ»
1994
ББК 63.3(4УКР)6—49
Б61
Розповсюдження та тиражування без офіційного
дозволу видавництва заборонено
Рецензенти:
Леонід Юськов, доктор юридичних наук, професор,
Голова Конституційного Суду України;
Володимир Косик, доктор Історії, професор
Сорбоннського університету (Париж);
Богдан-Теодор Цюцюра, доктор політології та права,
професор Українського Вільного Університету (Мюнхен)
Головна редакція літератури з духовного відродження України
та історично-філософських наук
Головний редактор Світлана Головко
Редактори: Юрій Медюк,
Іван Лспша
Видання здійснене за сприяння товариства «Самопоміч»
у Кліфтоні та Українського Народного Союзу (США)
0503020902 -020
Б 224—94Б3‘ 14 94
І5ВИ 5-325-00598-7 (кн.1)
І5ВИ 5-325-00577-4
©Іван Білас, 1994
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ'
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Василь Симоненко
Червоний терор в Україні,— мабуть, найтрагічніша сторінка
в історії нашого багатостраждального народу. За числом жерта
цей період набагато перевершує будь-які суспільні катаклізми
попередніх часів, а скільки на його рахунку понівечених люд сь-
ких душ — про це вже не дізнається ніхто. Насильницька
колективізація, штучно створений голодомор 1932— 1933 та
1946—1947 років, масові репресії кінця 30-х і в подальшому,
переслідування національної інтелігенції, придушення
патріотичного руху спротиву, знищення Української греко-
католицької церкви, примусові депортації корінного населен-
ня західних областей, прихована й неприхована русифікація,
постійний політичний, економічний, ідеологічний тиск — ці
фрагменти складають далеко не повну картину більшовицького
геноциду і не вичерпують усього горя, пережитого українським
народом.
Провісником методів нової влади став не хто інший, як
професійний вояк Михаїл Муравйов. Саме він, захопивши 7
лютого 1918 року столицю України, віддав її на поталу червоній
орді, яка жорстоко розправилася з тими, хто дихав українським
духом. Відтоді розпочинаються довгі похмурі десятиліття ви-
нищення усього національно свідомого (хіба що за винятком
так званої «українізації» 20-х років, дозволеної згори і звідти
ж згорнутої). Десятиліття прищеплення чужої законності, мо-
ралі, мови...
5
А втім, чи можна вважати більшовицьку законність
законністю, а мораль — мораллю? Адже сумнозвісні методи
насадження наїзницької державності в Україні не мали нічого
спільного з існуючими на той час елементарними нормами й
приписами міжнародного права, а мораль, як відомо, в усіх
ланках влади підмінялася «революційною необхідністю», тоб-
то чистим волюнтаризмом. А найгірше, мабуть, те, що із
плином років ці методи, старанно замасковані ідеологічною
трісканиною про «визвольну місію найсправедливішої в світі
партії», поступово почали вкорінюватися у свідомість нових
поколінь і сприйматися як єдино правильні та єдино можливі.
Тим паче та моторошна ціна, яку доводилося сплачувати
українському народові за цю «визвольну місію», тривалий час
залишалася невідомою.
Знали про неї хіба що безпосередні виконавці партійної
волі — керівники репресивно-каральних органів — цього справ-
жнього монстра, який укрив своєю зловісною мережею
українські терени і, зрештою, перебрав чимало функцій, при-
таманних іншим владним структурам. Це могло статися лише
за умов тоталітарного режиму, котрий у сталінському його
варіанті набув найбільш викінчених і жахливих рис.
Сьогодні, коли українці стали на шлях творення власної
державності, политий кров’ю мільйонів їхніх предків, ми
дістаємо змогу чимдалі більше дізнаватися про те, як саме
торувався цей шлях і скільки це коштувало у людському вимірі.
Процес розкриття українськими науковцями численних «білих
плям» в нашій історії XX століття триває вже декілька років, і
всі ми можемо засвідчити чималі здобутки у цій справі. Разом
із тим таких плям, на жаль, настільки багато, що, мабуть, ніхто
зі впевненістю не скаже, коли всі вони будуть остаточно
висвітлені. Адже з року в рік відкриваються двері архівів — і
не тільки, так би мовити, вхідні двері, а й потаємні, а за ними
— ще потаємніші... І кожного разу дослідник опиняється пе-
ред новими й новими фактами, сприймати які без хвилюван-
ня просто неможливо.
Зрозуміло, в першу чергу це стосується архівів репресивно-
каральних органів. Як не парадоксально, але, мабуть, єдине, за
що ми можемо бути вдячні їхнім співробітникам, — це за те,
що вони з якоюсь воістину єзуїтською скрупульозністю
найретельнішим чином задокументовували свої чорні справи,
6
аж ніяк не гадаючи, що ці папери колись можуть бути опри-
люднені. Але сталось саме так.
Дослідження, котре я маю честь пропонувати читачеві,
цілком побудоване на архівних джерелах, і в цьому його вели-
чезна перевага перед численними працями, де превалюють
емоції. Слід віддати належне авторові, який віднайшов і
проаналізував велетенську кількість унікального документаль-
ного матеріалу, більша частина якого має гриф «Совершенно
секретно» і, отже, публікується на цих сторінках уперше.
Отож, із цих документів стає зрозумілим, як саме насаджу-
валася більшовицька державність — спочатку в Східній, а
згодом і в Західній Україні, ким і яким чином створювалася й
розгорталася мережа репресивно-каральних органів, якою була
їхня роль у придушенні національно-визвольного руху,
провідниками котрого виступали Організація українських
націоналістів та Українська повстанська армія, у ліквідації
духовної опори західних українців — Греко-католицької церк-
ви, у процесі насильницьких депортацій населення, у ство-
ренні в суспільстві гнітючої атмосфери беззаконня й свавілля.
Ці документи складалися так званими «спеціалістами з
національної політики» для суто внутрішнього користування:
отже, в них не треба було якось приховувати підступні методи
діяльності репресивно-каральних органів, котрі у справжній
війні з народом не гребували ні провокаціями, ні інсинуаціями,
ні шантажем. Досить часто вони демонструють доволі низький
фаховий рівень авторів цих документів, їхню слабку
компетентність, а часом і звичайну безграмотність. І оці саме
люди наділялися практично необмеженою владою і гордовито
величалися «караючим мечем партії»!
З іншого боку, ці документи засвідчують ще один дуже
важливий аспект. Зафіксовані в них численні акти спротиву
- починаючи від буденного невдоволення режимом і
мкінчуючи відкритою збройною боротьбою — всупереч украй
негативній їх інтерпретації створюють образ волелюбного не-
зламного народу, який навіть в умовах сталінської тиранії не
втратив прагнення до національного визволення. І в цьому
вбачається ще один парадокс: адже в даному випадку ті, що
катували своїх співвітчизників, мимохіть ставали їхніми
літописцями! На превеликий жаль, єдиними...
Дехто може завважити: навіщо вже вкотре чіпати минуле,
7
невже ж у нашому сьогоденні недосить проблем, і значно
нагальніших? Так, нині Україна переживає дуже складний
період, і у молодої держави проблем більш ніж вистачає. Але
серед них є й така, що безпосередньо стосується нашої теми.
Чи можливі рецидиви старого? — з острахом запитують одні.
Адже поки ми не розбудували дійсно правове суспільство,
мусимо визнати, що можливі. А інші, навпаки, вважають
повернення до «твердої руки» та наймів у «старшого брата»
єдиним виходом із ситуації, що склалася...
На все це автор дає однозначну й рішучу відповідь: мину-
ле не повинно повторитися! Ця думка червоною ниткою
проходить крізь усе дослідження і найбільш доказово звучить
у післямові. Слід наголосити, що тут автор повною мірою
розкривається як фахівець-правник, міркування якого, на
мій погляд, заслуговують на увагу. Адже не є таємницею, що
нинішній український парламент за весь час свого існування
так і не розв’язав основоположних проблем державотворен-
ня, не кажучи вже про детальну розробку конкретних
механізмів створення правової держави як надійного гаранта
незворотності нашого поступу. Звідси, мабуть, і та суспільна
невизначеність, яка дається взнаки в усіх сферах сучасного
буття.
Маю попередити, що на аудиторію цієї книжки чекає
захоплююче, але далеко не просте читання. Гортати сторінки
українського Апокаліпсису тяжко, проте конче необхідно. І
це, я гадаю, — громадянський і моральний обов’язок кожної
людини, небайдужої до нашого минулого, а тим паче май-
бутнього, людини, яка вважає себе національно свідомою й
гуманною.
Тарас Гунчак
ВСТУП
Тривалий час вважалося, що помиляються лише окремі
люди чи невеликі соціальні групи, але класи, тим паче народи
в цілому, помилятися не можуть. На жаль, XX століття
незаперечно доводить, що це не так. Помилились народи, які
дозволили оволодіти собою ідеї націонал-соціалізму, і дорого
поплатилися за «німецьку провину». Фатальною помилкою
виявилася й утопічна ідея комунізму, згідно з якою (і в це
самовіддано вірили) можливо «побудувати» світле нове
суспільство руками самих народів, згуртованих у єдиному
історичному пориві. Немає значення, якими засобами — від
ентузіазму, що межував із масовим психозом, до державного
терору. Відтак крилатий вислів, що комунізм — це «Радянська
влада плюс електрифікація всієї країни», набув у реальному
житті іншого змісту: соціалізм — це авторитарна влада плюс
бюрократизація всієї країни...
Тому-то на наших очах відбувся незворотний розпад
«соціалістичного табору» і триває розщеплення «нової
історичної спільноти людей» — системи, що видавалася за
непорушний моноліт, який забезпечував солодке життя
небагатьом за рахунок усіх тих, хто перебував у полоні міфів.
Однак не варто впадати в розпач — це зовсім не кінець
історії, це — лише кінець Великої Утопії, хоча декому дуже
не хочеться того визнавати, адже воно тягне за собою неминуче
визнання історичної провини, втому числі й особистої.
«Чи можу я роздумувати про закон, якщо я озброєний?»
Так, згідно зі свідченням історика Плутарха, одного разу
прорік відомий римський полководець та політичний діяч
Помпей. Між іншим, К. Маркс охарактеризував його як вельми
посереднього полководця та політичного діяча, який,
привласнивши чужий успіх, незаслужено зажив слави.
9
Відтоді минуло багато століть, над світом прогуркотіли
тисячі великих та малих воєн, але в освіченому XX столітті
продовжували діяти впливові сили, які дотримувалися
застарілого принципу, неприйнятного для цивілізованого
суспільства, стверджуючи, що там, де гримлять гармати —
мовчить право. Прикладом цього є здійснений більшовиками
понад сімдесят років тому жовтневий переворот у Росії,
експансія комуністичної політики і тоталітарного режиму в
інші країни, зокрема в Україну, шляхом брутальної окупації
та знищення її національної державності, духовності та
культури з метою об’єднання розсипаних частин Росії у складі
більшовицької неоімперїї.
Навіть шовіністично настроєні кола у Росії не приховували
радощів з приводу практичних дій комуністів, котрі протягом
короткого терміну не тільки відновили традиційні російські
форми суспільного, господарського та культурного життя, але
й, мілітарно подолавши національно-визвольні рухи більшості
неросійських народів, відтворили територіальну цілісність
Російської імперії практично у колишніх кордонах та зберегли
домінуючий стан панівної російської нації.
Відомий лідер Союзу російського народу (СРН)
чорносотенець монархіст В. Шульгін, який приймав у Ми-
коли II зречення від престолу, ще 1920 року писав: «Прапор
єдиної Росії фактично піднесли більшовики... Інтернаціонал
виявився знаряддям розширення території... для влади,
воссідаючої в Москві... Соціалізм змиється, але кордони
залишаться... Російська мова во славу Інтернаціоналу знову
посіла шосту частину суходолу... Байдуже хто... Ульянов чи
Романов робитиме справу Іоанна Калити... по збиранню
докупи російських земель»1.
В. Шульгін рішуче заперечував, що будівництво соціалізму
започали комуністи. Він вважав, що соціалізм як напрям
державної політики широко запроваджувався в Росії
щонайменше за 60 років до них: «Найбільший за розмірами
соціалістичний досвід належав російським імператорам.
Олександр II відібрав у поміщиків половину землі... й віддав
її селянам... в соціалістичне користування»1. Процеси
соціалізації та широкомасштабного більшовицького
одержавлення народів, на думку В. Шульгіна, також свідчили
про повернення до старої російської економічної моделі. Адже
10
й тенденція створення централізованої деспотичної держави
також має два корені: «опричники царя Іоанна Васильовича
мають певну духовну покревненість із партією комуністів. І
ті, й ті мали одне завдання — боротися проти «земщини»3.
Тобто проти земельного самоврядування та станового
представництва, а тому «Ленін є герой... Ленін, свідомо чи
несвідомо, став знаряддям, інструментом Білої Думки»4.
Але на відміну від політики Російської імперії більшовицька
державність насаджувалася за допомогою методів насильства
і тиранії, придушення спротиву поневолених народів,
спираючись на моноідеологію її провідників. Як зазначав
С. Мельгунов, «...' нельзя пролить более человеческой крови,
чем зто сделали большевики, нельзя себе представить более
циничной формьі, чем та, в которую облечен большевистский
террор. Зто система, нашедшая своих идеологов; зто система
планомерного проведення в жизнь насилия, зто такой
открьггьій апофеоз убийства как орудия власти, до которого
не доходила еще никогда ни одна власть в мире. Зто не
зксцессьі, которьім можно найти в психологии гражданской
войньї то или иное обьяснение»5.
Увесь моральний жах терору, його вплив на розклад
людської психіки визначався не окремими вбивствами і навіть
не їхньою кількістю, а саме системою, яку насаджувала
більшовицька диктатура, що за жорстокістю випереджала
фашизм. Проте й ставлення більшовиків до фашизму не було
однозначним. Ще 1923 року М. Бухарін у доповіді Комінтерну
на XII з’їзді РКП(б) вказав на його спорідненість із російським
більшовизмом: «Характерним для методов фашистской борьбьі
является то, что они больше, чем какая бьі то ни бьіло партия,
усвоили и применяютна практике опьітрусской революции.
Если их рассматривать с формальной точки зрения, т. е. с
точки зрения их политических приемов, то зто полное
применение большевисгской тактики и специального русского
большевизма: в смьісле бистрого собирания сил, знергичного
действия очень крепкосплоченной военной организации, в
смьісле определенной системи бросания своих сил,
«учраспредов», мобилизаций и т. п. и беспощадного
уничтожения противника, когда зто нужно и когда зто
вьізьівается обстоятельствами. Их главной целью является
уничтожение основних организующих сил рабочего класса...»6.
11
Очевидно, поділяючи цю думку, вже 1939 року Сталін
відрекомендував Л. Берію гітлерівському міністрові іноземних
справ Ріббентропу із жахливим жартом: «Це наш Гіммлер»7.
«Наукове поняття диктатури», визначене Леніним, з її
«нічим не обмеженою, ніякими законами, ніякими абсолютно
правилами» владою реалізувалося на практиці одразу ж після
жовтневого перевороту і було експортоване в Україну після
знищення її національної державності.
Були ліквідовані суд і вся система правосуддя. Її замінили
ревтрибунали, які вершили судилища на свій, суто класовий
лад, а саме на підставі «пролетарської совісті і революційної
самосвідомості». До цього додався практично не
контрольований самосуд. Гасло класичного марксизму —
«Експропріація експропріаторів» — вилилося у ближче та
зрозуміліше неграмотній та напівдикій масі — «Грабуй
награбоване!» На превеликий жаль, цим не гребували як
комісари, так і більшовицькі вожді, навіть найінтелігентніші,
такі, як Ленін та Троцький. На це, зокрема, вказував «ренегат»
К. Каутський: «Планомерно проведенньїй и всесторонне
обдуманньїй террор нельзя смешивать с зксцессами
взбудораженной толпьі. Зти зксцессьі исходят из самьіх
некультурних, грубейших слоев населення, террор же
осуществляется висококультурними, исполненннми
гуманносте людьми»8.
Л. Троцький, що відзначався скрупульозністю у передачі
подій, пригадував, що через декілька днів після приходу до
влади Ленін «в комічній безпосередності» скаржився на ще
існуючу попервах вільну пресу (не виключаючи і М. Горького
з його «Новой жизнью»), яка на всі лади паплюжила та
викривала більшовицький лозунг «Грабуй награбоване». «Хто
ж вимовив ці слова? — із вдаваним здивуванням запитав
Л. Троцький. — Це вигадка?» — «Ні, — заперечив Ленін. — Я
справді колись сказав: «Грабуй награбоване», але невдовзі
забув». Проте буржуазна преса запам’ятала. Та й народ жодне
інше гасло не сприйняв із таким бажанням»9.
Але не все забував ідеолог державного тероризму В. Ленін,
який полюбляв повторювали, що «найупертіша річ — це факте».
За парадним фасадом «тріумфальної ходи Радянської влади»
криються маловідомі ще й донині факти — погляди теоретиків
та ідеологів більшовизму на феномен революційного терору.
12
Зокрема, «батько наукового комунізму» К. Маркс зазначав:
«Безрезультатна різня після червневих і жовтневих днів,
нескінченні жертвоприношення після лютого і березня, —
вже самий цей канібалізм контрреволюції переконує народи в
тому, що є тільки один засіб скоротити, спростити і
сконцентрувати кровожерну агонію старого суспільства і
криваві муки родів нового суспільства, тільки один засіб —
революційний тероризм»10. «Мьі беспощадньї и не просим
никакой пощадьі у вас, когда придет наш черед, мьі не будем
прикривать терроризм лицемерньїми фразами»11.
Пізніше його послідовник В. Ленін цитує ці положення у
своїй праці «К истории вопроса о диктатуро» і розгортає їх
далі, доводячи до чіткості наукового визначення: «Наукове
поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену,
ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану
владу, що безпосередньо на насильство спирається*12.
Але оскільки клас у цілому (пролетаріат як
найпередовіший) навряд чи може здійснювати, не
розпорошуючись, концентроване насильство та владу,—
останню перебирає його авангард — компартія, організовуючи
та спрямовуючи репресивну систему проти національно*
визвольного руху, утверджуючи більшовицьку державність
шляхом масового терору.
1918 року це аргументовано засвідчив відомий чекіст
М. Лаціс: «Мьі не ведем войньї против отдельньїх лиц. Мьі
истребляем буржуазию как класе. Не ищите на следствии
материалов и доказательств того, что обвиняемьій действовал
делом или словом против Советов. Первьій вопрос, которьій
вьі должньї ему предложить, — к какому классу он
принадлежит, какого он происхождения, воспитания,
образования или профессии. Зти вопросьі и должньї
определить судьбу обвиняемого. В зтом — смисл и сущносгь
красного террора»13.
Наслідки злочинної імперської політики КПРС виходять
далеко навіть за ці і без того страхітливі межі: вони воістину
безмежні, адже розбещували віковічну традиційну морально-
християнську систему.
На місце зрізаного цвіту нації постали покидьки, люди
безчесні та корисливі, готові на все заради особистої вигоди.
Вони почали розмножуватися, неначе мікроби, аби
13
забезпечити самовиживання, а це, на біду, вельми шкідливий
процес: адже культури необхідно навчатися («душа має труди-
тися»), а дикість та варварство, так би мовити, якості природні.'
Таким чином на місце культури, релігійних та народних
традицій прийшло здичавіння. Підлість та зрада стали нормою;
місце справжньої культури та моральності посіла авторитарно-
бюрократична субкультура — потворна, офіціозна, брехлива
та лицемірна, ворожа до всього національного.
На її основі розвинулася бездуховна субкультура
авторитарної бюрократії наступного періоду, що стала під-
грунтям правової системи імперського режиму. Ця «культура»
збігалася з ідеологією правлячої компартії і постійно
використовувалась нею як знаряддя репресивної системи у
придушенні національних змагань поневоленого народу.
Послідовники та спадкоємці сталінізму адаптувалися до
режиму, засвоїли його ідеологію і замість «казарменого
соціалізму» 30-х років проголосили «розвинутий соціалізм»,
тобто уже здійснений, створюючи цим самим нову систему
брехні та лицемірства.
Нюрнберзький міжнародний трибунал звинуватив та
покарав гітлерівців за злочини проти людства та людяності —
геноцид проти окремих націй та народностей.
Більшовизм, сталінізм та комунізм — складники єдиної
ідеології тоталітарної радянської імперії — здійснювали геноцид
проти власного народу, до того ж цілком усвідомлено,
цілеспрямовано та планомірно, звівши таку політику у ранг
державної.
Із здобуттям Україною політичної незалежності
уможливлюється реалізація могутніх суспільних потенцій на-
роду, всього того, що колись декларувала Українська Центральна
Рада, поставши на історичній арені: «Однині самі будемо тво-
рити нове життя». Із минулого суспільство винесло той ва-
жливий урок, що сягнути цього можна тільки шляхом реформ.
Сьогодні Україна переживає важкі часи становлення нового
громадянського суспільства, про яке здавна мріяв наш народ.
Але процес цей свідомо гальмується неабиякими політичними
силами як у країні, так і поза її межами. Демократія
вивільнюється з-під руїн, залишених посткомуністичним
суспільством, яке ще зберегло своє коріння та прагне до
реваншу. Тож треба нарешті усвідомити, що звільнення з-під
14
іга комуністичної ідеології тоталітарного суспільства —г це і є
дорога, яка веде до храму, до світла віри, надії та любові, до
людини та людяності, до розбудови національної державності.
Слід урешті-решт визнати історичну провину одержавленої
компартії, що насаджувала в Україні режим репресій і терору,
та спокутувати її не тільки каяттям, але й відповідними
юридичними акціями. Маємо на увазі, по-перше, реабілітацію
всіх без винятку безвинно потерпілих жертв. Перші кроки у
вирішенні цієї важливої проблеми вже зроблені, хоча й не
все можливе. Адже в Преамбулі Закону «Про реабілітацію
жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991
року зазначається, що після 1917 року, в період громадянської
війни і в наступні десятиріччя на землі України пролилося
багато людської крові. Мільйони безвинних людей на підставі
антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок
прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою
політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання.
Особливо тяжкою спадщиною минулого є масові репресії, які
чинилися сталінським режимом та його провідниками в
республіці. При судових і позасудових розправах грубо
нехтували» норми Конституції, покликані охороняти права і
свободи громадян, елементарні норми судочинства.
Але при цьому ми не повинні забувати, що сталінізм в
Україні виник унаслідок реалізації планомірної політики
компартії по знищенню руху за національну самостійність,
політики, яку втілювали в життя конкретні виконавці. З
цього випливає друге завдання: засудження як самої злочинної
політики, так і, хоча б і посмертне, усіх винуватців, включаючи
багатьох так званих персональних пенсіонерів. Ці та інші
заходи необхідно провести гласно, щоб вони стали надбанням
усієї громадськості, тому що це — уроки історії. Болючі,
криваві, але гігантські та широкомасштабні, і доки суд пам’яті
не буде доведений до кінця, доти ці уроки тяжітимуть над
молодим поколінням, негативно впливатимуть на нього в дусі
російського націонал-більшовизму.
Відчуваючи велику небезпеку, яку завдає російський
націоналізм Україні та іншим народам, мусимо пам’ятати
слова Г. Федотова, виголошені щойно по перемозі над
німецьким нацизмом: «Більшовизм умре, як умер націонал-
соціалізм. Проте хто знає, яких нових форм набуде російський
15
фашизм чи націоналізм задля нової російської експансії? Як
уберегти мир і в майбутньому від навислої над нами загрози
російської агресії? ...фашизм є єдиний лад, здатний уіривалити
існування каторжної імперії»14.
В одному з виступів Президент України Леонід Кравчук
сказав, що є ще, мовляв, у нашому краї сили, які закликають
проливати кров за те, щоб Україна позбулася державності.
Що ж це за сили? На нашу думку, до них належать: окремі
риси нашої ментальності, «виховані» протягом століть
численними ворогами України; люмпенство, «подароване»
нашому народові переворотом 1917 року; російський шовінізм,
який, відколи існує, не дає Україні змоги підвести голову, по-
справжньому розвинути культуру, економіку, поставити
врешті-решт власну державність врівень з іншими державами15.
Десятиліттями ми були людьми, ошуканими пропагандою.
Вона робила нас «совками», а думки наші спрямовувала на
Москву. Така спрямованість на далекий ідеалізований центр
сприяла виробленню потворної власної життєвої позиції, коли
заохочувалася зневага до всього місцевого. Виховувана
століттями рабська звичка нашої меншеваргісності у власних
очах, власного упослідження тримається на переконанні, що
справжнє життя, звісно, плине швидким потоком, але не тут,
де ми живемо; що справжні видатні люди народжуються
далеко звідси; що справжня політика робиться поза Україною.
Цей гіркий додаток до українського національного характеру
зайвий раз засвідчує, що небезслідно для нашого народу
проминули століття після розпаду Київської Русі.
Для контрасту доречно згадати бодай одну рису з
національного характеру росіян. Де б вони не перебували — у
себе на батьківщині чи в інших землях,— завжди знали собі
ціну. Наприклад, опинившись в межах України, вони швидко
налаштовуються на роль «старшого брата», при нагоді
полюбляють про це нагадувати.
А спробуємо уявити українця, який сказав би з похвальбою
чи екзальтацією: « Ми — українці!» Якщо вже з нагальної
потреби він і вимовить ці слова, то після них або зітхне тяжко,
або усміхнеться сумно, або махне рукою безнадійно. Адже
протягом існування «радянського раю» в Україні така самооцінка
національної приналежності та гордість за славних предків
визнавалися як націоналістичні, отже, ворожі та небезпечні.
16
І тільки українці, які віддавна призвичаїлися до
заокеанського житія та зберегли свої українські душі, не давши
їм перефарбуватися із синьо-жовтих у якісь інші барви,
кажучи: «Ми — українці!»,— не мають у душі ні гіркоти, ні
каяття, а лише світлий вогонь із далекої Батьківщини, який їх
підтримує і якому вони повік вдячні.
Але оті тяжкі зітхання українських українців — не від
їхньої природи, а набуті довгими століттями чужоземної
займанщини, штучно внесені до національного характеру
зовнішніми силами. Як наслідок, українцям притаманна деяка
відстороненість від ідеї національної державності, за яку
віками боролися їхні волелюбні предки.
Штучно організований більшовиками голодомор 1933 року
не тільки позбавив життя кілька мільйонів хліборобів, він
знищив селянина як такого і випестив масового поденника —
люмпена на селі, суцільну слухняну біомасу, піддатливу
компартійній ідеології.
Люмпенство — найстрашніший спадок червоної імперії —
призвело до того, що утворилися стійкі стереотипи поведінки.
Позбавлені реальних прав і приватної власності, люди
протягом усього життя обурюються несправедливими діями
місцевих можновладців і сподіваються на захист чи допомогу
міфічного центру. Так було в колишньому СРСР, те саме за
інерцією маємо й у незалежній Україні. Дуже важко до нашої
зашореної свідомості продирається та істина, що мода на
люмпенство минулася, що працездатний громадянин
демократичного суспільства повинен дбати сам про себе, що
збуваються пророчі слова співця української нації Тараса
Шевченка: у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.
На підмогу внутрішнім недругам незалежної України
поспішає ще один — велемовний, підступний російський
шовінізм, який надійно прижився як на своїй батьківщині,
так і в Україні. Зокрема, у московському часописі «Патриот»
вказувалося, що «перелицовка истории на Украине идет
полньїм ходом. Да, все к концу 1992 года бьіло готово для
гражданской войньї на Украине». Не вдаючись до
коментування, зазначимо, що у «перелицьовуванні історії»
протягом більше семи десятиріч компартійні ідеологи досягли
таких успіхів, що тепер, аби очистити її від потужних
нашарувань неправди і подати народові саме такою, якою
17
вона була і є насправді, необхідно добряче попрацювати.
Зрештою, це й визначило актуальність наукового
дослідження, об’єктом якого стала обумовлена пріоритетами
більшовицької політики експансія тоталітарної державності в
Україну, організаційна структура та діяльність органів ВНК,
ДПУ, НКВС, НКДБ, МДБ та МВС — відомств, які становили
основний вузол механізму репресій проти національно-
визвольного руху в період 1917-1950 років.
Необхідно зазначити, що окремі аспекти діяльності цих
органів уже розглядалися в літературі та наукових
дослідженнях 20—80-х років16. Однак в умовах, коли суспільні
науки були повністю ідеологізовані та політизовані, а більшість
істориків не мали доступу до архівних джерел, більшість праць
написані однобічно, в них об’єктивно не висвітлюються
трагічні сторінки нашого минулого, а національно-визвольну
боротьбу українського народу зображено виключно з
негативного боку.
Останніми роками про масові репресії у 30-х роках написано
чимало. Особлива зацікавленість цими трагічними подіями
викликана насамперед бажанням викрити сталінізм як у
минулому, так і в нашому сьогоденні, не допустити його
повторення. Суспільство, домагаючись гарантій незворотності
змін, категорично засуджує злочини доби сталінізму, що
вершилися під керівництвом К.ПРС задля блага створеної
нею моделі соціально-економічного та політичного устрою.
Нині деякою мірою відкрилися колишні партійні архіви,
тож із багатьох публікацій можемо дізнатися про те, як
виготовляли справи у катівнях НКВС, як влаштовували
«репетиції» політичних процесів 30-х років. Поступово
збільшується список дослідницьких робіт із цієї
проблематики17. Особливо актуальними та цінними є наукові
розвідки зарубіжних дослідників18, яких компартійні ідеологи
десятиліттями шельмували, звинувачуючи у «наклепах на
радянський суспільний та державний устрій».
Водночас в історико-правовій літературі залишається
недостатньо вивченою проблема зародження та
функціонування механізму репресій більшовицької
державності в Україні, що був основою тоталітарного
суспільства. Цілком не висвітлена в науковому плані жахлива
за своїми наслідками для українського народу діяльність
18
репресивних органів, пов’язана із боротьбою проти
національно-визвольних змагань у ЗО — 50-х роках, які
залишаються предметом гострих суперечок.
Періодично активізуються та серйозно заявляють про своє
існування сили, які закликають суспільство повернути назад,
у лоно «героїчних часів», коли в країні був «господар», а
відтак — «порядок». На небезпеку, що її містять у собі подібні
заклики, об’єктивно завважив заступник голови Спілки
офіцерів України Г. Омельченко: «Перебуваючи в агонії,
Верховна Рада може рушити у свій «останній і вирішальний
бій» — поновлення діяльності КПУ і встановлення
тоталітарного режиму з «червоним терором»19. Гасло
ревнителів минулого можна було б сформувати так: «Назад до
сталінського комунізму з людським обличчям!»
Нинішнє покоління вповні відчуло на собі тільки одну
сильну владу — недемократичний державно-бюрократичний
соціалізм, закамуфльований під «справедливе суспільство».
Звідси і ностальгія за суворими, але «справедливими» часами,
коли всі були бідними, але начебто рівними, коли здавалось,
що все зрозуміло і абсолютно завбачено.
Звичайно, людей, для яких історія — лише розмінна монета
у політичних комбінаціях, навряд чи можна в чомусь
переконати. Однак історична плутанина та малоосвіченість
уразили широкі верстви суспільства. Чималу відповідальність
за це несуть наші номенклатурні історики, які обслуговували
державну ідеологічну машину, будучи водночас її складовою.
Наші знання ще занадто загальні та приблизні, тому і
допускаємо багаточисельні тлумачення, відверті перекручення
та неприховані спекуляції.
Серед не з’ясованих наукою проблем постає й така, як
спротив української нації репресіям окупаційних режимів.
Справедливо поклавши головну відповідальність за злочини
на державу, ми все ж надто категоричні у твердженнях про
загальну покірність населення, його необізнаність та казенне
однодумство. Навряд чи вірно зводити різноманітність течій
суспільного життя навіть цього надзвичайно скрутного часу
тільки до широкомовних кампаній на підтримку вироків проти
«ворогів народу». Таке спрощення історичної реальності не
тільки залишає без відповіді чимало суттєвих запитань, воно
глибоко несправедливе щодо пам’яті тих, хто, як тільки міг,
19
чинив опір. Подібне спрощення, по суті, позбавляє нас дуже
важливої моральної опори, змізернює нашу демократичну
культуру, підмурки якої завжди підтримувалися прикладом та
самопожертвою людей, котрі за найтяжчих часів знаходили в
собі сили жити по совісті. Видобування їхніх імен із небуття
та ознайомлення з ними широкого загалу — така ж умова
очищення суспільства, як і викриття злочинів проти
українського народу і тих, хто за ними стоїть.
Замислюючись над темою дослідження, автор зосередив
увагу на висвітленні ряду «білих плям» недавнього історичного
минулого України, коли об’єктивно чесна позиція національно
свідомої частини населення, спроби протистояти підлості та
насиллю, незалежно від того, наскільки ці дії усвідомлювались
як антисталінські, були дійовим опором репресивній політиці
компартії. Адже жодна партія поки що не мала такого
вирішального впливу на характер і функції держави, на форму
та зміст правових актів та їхню реалізацію, як комуністична.
Теоретики та історики держави та права у майбутньому ще не
раз звертатимуться до цієї проблеми. Час для цього, очевидно,
ще не настав — занадто багато емоцій, політичних пристрастей
та амбіцій, навіяних соціально-економічними, політичними і
психологічними реаліями, вирує в суспільстві. Все це скорше
віддаляє від істини, аніж наближує до неї. Певні успішні
спроби розв’язання окремих питань можна спостерігати хіба
що в зарубіжних дослідженнях20.
Завдяки розбудові національної державності в Україні
нарешті ці «білі плями», а вірніше чорні за своїм змістом,
починають втрапляти на денне світло. Роблячи спробу
дослідити ці проблеми, сподіваємося, що в їхньому контексті
краще зрозуміємо трагічне минуле нашого народу, його
віковічне прагнення бути господарем у своїй хаті, часи, коли
народ піднявся до збройної боротьби проти зайд, створивши
Українську повстанську армію, яка вписала славні сторінки в
літопис другої світової війни.
Спираючись на документальні джерела, автор висвітлює й
такі зовсім не досліджені у вітчизняній історії проблеми, як
спроба знищення Української греко-католицької церкви, масові
депортації українського населення у глибинні райони імперії,
підступна діяльність спеціальних провокативних груп НКВС
— МДБ по дискредитації національно-визвольної боротьби та
20
розпалюванню ворожнечі між регіонами, післявоєнний
голодомор, стократ посилений ідеологією компартії.
Ці найболючіші рани новітньої історії упродовж деся-
тиліть залишалися найбільшою «білою плямою», а на їхнє
дослідження було накладене табу. Водночас, залишаючись
малознаними для громадськості, вони використовувались
офіційною пропагандою для різноманітних маніпуляцій. Адже
про діяльність УПА ми довідувалися лиш із лайливих
памфлетів та фейлетонів, в яких компартійні історики
лицемірно засуджували ці збройні формування31. При цьому
не дозволялася навіть згадка про те, що їхня діяльність була
проявом самооборони від загарбників.
Легко збагнути, що, розпочинаючи пропагандистсько-
наклепницьку кампанію проти ОУН та УПА, керівники
компартії намагалися таким чином відвернути увагу від
злочинів, заподіяних українському народові репресивним
апаратом, приховати їх від суспільства. Сьогодні ці гори
тенденційної писанини становлять суцільну брудну пляму, її,
цю писанину, необхідно викинути на смітник історії як таку,
що творилася, за словами професора Інституту українських
студій Варшавського університету С. Козака, з метою
фальшування історії, підсилювання конфліктів і
міжнаціональної ворожнечі. Адже годі, щоб такі публікації,
як, приміром, Бєляєва, Чередниченка, Дмитрука,
Євдокименка, Маланчука,'з одного боку, а з другого —
Гергарда, Пруса, Вільчура, Мулкевської, Бонусяка, Сікорського
пули й надалі найпоширенішим джерелом інформації про
означені вище проблеми22. Тим паче що основні положення
цих авторів є тенденційними, а узагальнення — образливими
та брехливими. Не можна погодитися, що українці — народ
націоналістів, зрадників, бандитів та колаборантів, як це
узагальнюють у своїх публікаціях згадані автори, зокрема
І ергард і Прус. До того ж пікантності їхнім концепціям додає
іе, що в своїх писаннях вони посилаються на згадані вище
р;ідянські «авторитети»: Бєляєва, Чередниченка, Дмитрука та
і аіетні памфлети.
Цілком однозначно можна твердити, щодо недавнього
часу у вітчизняній історіографії та публіцистиці не було
ішнажених, грунтовних публікацій, тим паче фундаментальних
наукових досліджень із проблем національно-визвольної
21
боротьби українського народу у XX столітті, історико-правового
аналізу створення та функціонування ОУН — УПА,
протистояння повстанського руху опору репресивному
апаратові тоталітарного режиму радянської імперії.
Автор поставив за мету здійснити спробу з історико-правових
позицій показати механізм репресій більшовицької державно-
сті, дослідити його зародження та методи діяльності у боротьбі з
національно-визвольним рухом українського народу.
Джерельну базу праці склали унікальні архівні документи
та матеріали, що вперше вводяться у науковий обіг. Документи
виявлені у фондах Російського центру зберігання та вивчення
документів новітньої історії (РЦЗВДНІ, колишній
Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму
при ЦК. КПРС), Центрального державного архіву громадських
об’єднань України (ЦДАГО України, колишній партійний
архів Інституту історії партії ЦК Компартії України),
Державного архіву Російської Федерації (ДА РФ),
Центрального державного архіву України (ЦДА України), архіву
Головного інформаційного бюро Міністерства внутрішніх
справ України (АГІБ МВС України), обласних державних та
відомчих архівах України, емігрантських виданнях та мемуарній
літературі. У книзі використані закони та підзаконні
нормативні акти, відомчі акти (розпорядження, інструкції,
накази). їх юридичний аналіз в історичному контексті дає
змогу ширше розкрити особливості становлення та
функціонування репресивного механізму, визначає історико-
правовий та політологічний характер дослідження.
Автор не претендує на вичерпне розв’язання проблем і
сподівається, шо наявний у науковій розвідці фактичний
матеріал, узагальнення та висновки уже тепер допоможуть
заперечити стереотипи, що спрощують минуле, уточнити певні
оцінки, а отже, виразно показати один із найскладніших і
найтрагічніших періодів нашої історії.
Обов’язок історика-юриста полягає в тому, щоб зафіксувати
конкретні факти, не залишаючи в читача сумнівів у їхній
достовірності, подаючи їх у правильному історичному
контексті. Наскільки це вдалося автору, судити читачам —
дослідникам та науковцям, що користуватимуться цією
розвідкою при подальших грунтовніших пошуках.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗГОРТАННЯ
МЕРЕЖІ РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНИХ
ОРГАНІВ (1917-1939)
Більшовицький переворот в Україні та знищення
національної державності
Перш ніж приступити до викладу обраної теми, необхідно
навести історичну довідку про генезу українсько-російських
відносин. Тому звернемося до філософських міркувань
мислителів кінця XIX — першої половини XX століть, для
яких не існувало проблеми пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими. Тоді як категорії «держава», «клас»,
«партія» були альфою та омегою практичного виживання
адміністративно-командної системи, ці люди жили і творили
в атмосфері лише загальнолюдських цінностей. До таких геніїв
належить перший президент Української Академії наук
Володимир Вернадський, публіцистичний спадок якого
сучасному читачеві, на жаль, майже не відомий.
Слід зазначити, шо українське питання є ровесником
українського етнографічного елемента у складі Московської
держави. За різних часів це питання набувало різних форм.
Сутність українського питання, як зазначав академік
В. Вернадський, полягає в тому, що українська народність
виробилась у визначено окреслену етнографічну інди-
відуальність із національною свідомістю, завдячуючи якій
намагання близьких та далеких родичів перетворити її на
звичайний етнографічний матеріал для підсилення панівної
народності були і є марними1. Національна самосвідомість
українців розвинулася на грунті етнографічних відмінностей,
особливостей психіки, культурних змагань і нашарувань, що
зв’язували Україну із Західною Європою, та історично
усталеного побуту народного життя, просякнутого духом
демократизму.
Коли польсько-українська боротьба завершилася добро-
вільним приєднанням Української держави до Московського
царства на засадах угоди 1654 року (Березневі статті, що юри-
23
динно оформили автономне становище України у складі
Російської держави після її возз’єднання з Росією на підставі
рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 року та Пере-
яславської ради від 8 січня 1654 року), водночас розпочався
тривалий період тертя між українським населенням та росій-
ською владою, обумовлений її централістськими намаганнями.
Протягом XVII й XVIII століть російсько-українські
відносини зводилися до поступового поглинання та
перетравлення Росією України як стороннього політичного
тіла, до того ж попутно ліквідовувались основи місцевого
культурного життя (школи, свобода книгодрукування) і
підлягали переслідуванням навіть етнографічні відмінності.
Поступовий розвиток нових засад управління до кінця XVIII
століття устиг згладити сліди адміністративної автономії в
Україні, а стан соціальних відносин, що супроводили новий
уклад життя, послабив опозицію українців великоросійському
централізмові. Як і в період польського володарювання, вищі
верстви українського суспільства значною мірою ішли
назустріч об’єднувальним тенденціям уряду, а народні маси
через розповсюдження в Україні нової соціально-економічної
структури оберталися на живий інвентар державного
господарства, втрачаючи значення активної сили у
національно-культурному житті краю.
Звичайно, процес розкладу політичної єдності України
проходив не без протестів із боку свідомих елементів
українського населення, а водночас і не без надзвичайних
заходів з боку Російської держави, що прискорювали введення
нового ладу на руїнах старого. Як відомо, відбувалися спалахи
місцевих бунтів, перші гетьмани робили спроби врятувати
політичну самостійність України за допомогою інших держав.
Нарешті, не обійшлося без відкритих військових виступів,
придушення яких призводило до жорстоких репресій із боку
центрального уряду, який застосовував різноманітні заходи
для знищення військової сили України, включаючи спеціальні
каральні експедиції та виселення.
Згадаймо хоча б те, що Запорізька Січ була розчавлена
російськими військами у квітні 1709 року, а у травні того ж
року Петро І видав указ про її ліквідацію. Нова Січ, що
виникла 1734 року в районі колишньої Запорізької Січі, була
знищена 1775 року.
24
У міру послаблення національного життя України протест
проти російського централізму набував інших форм, але не
припинявся до кінця XVIII століття. Одна за одною з’являлися
в Петербурзі депутації, які клопоталися збереженням та
відновленням народних прав. Скликання Катериною II
депутатів для обговорення загальноросійського правового
Уложення викликало в Україні хвилю протестів проти
знеособлювання українського народу та позбавлення його
політичних прав. Найзавзятіші українські політики навіть
висловлювали іноземним володарям свої скарги з приводу
дій російського уряду.
У XIX столітті Україна як політичний організм із
самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи
остаточно, за висловленням Петра І, «прибрана к рукам*
Росією. Зникли навіть сліди автономного устрою. А всі
особливості місцевого побуту та звичаїв, що відповідали
народному характерові та становили краще надбання
національної культури (організація народної освіти, своєрідний
устрій церковно-релігійного життя), поступилися місцем
загальноросійському порядкові, що тримався на трьох китах:
централізмі, абсолютизмі та бюрократизмі. Боротьба за
політичні інтереси старої України завершилася через
відсутність об’єкта цієї боротьби.
Разом із тим національне життя в Україні ніколи не
зникало. На той час воно почало відроджуватися в нових
формах, у відповідності з новими умовами та реаліями
суспільного буття. Завдяки постійному зверненню українських
письменників до живої народної мови дістала значний
розвиток оновлена література, яка завжди була близькою
народним масам і слугувала могутнім фактором національного
українського руху.
Відродження західнослов’янських народностей, яке
співпало з цим періодом, надало вагому основу, широке наукове
та культурне обгрунтування українському національному рухові
як одному із складових елементів прагнення людства залучити
народні маси до надбань культури та утвердити торжество
демократичних ідей.
На цій стадії перші ідеологи українського національного
руху виходили з ідеї рівноправності української народності з
іншими слов’янськими народами і ставили за мету
25
відновлення самостійності України у складі Росії на засадах
федеративного устрою та демократичного ладу в місцевому
управлінні. В подальшому розвитку руху українське суспільство
головним чином стояло на захисті своїх прав на вільне
культивування народної мови у шкільній та літературній
сферах, відкладаючи національно-політичну автономію краю
до віддаленіших часів.
Відновлення українського руху у нових формах викликало
від самого витоку суворі репресії уряду та поклало початок
новому періодові боротьби офіційної Росії з українською
народністю. Цього разу вона звелася головним чином до
пригноблення національно-культурного життя народу як
реального підгрунтя національної самосвідомості української
інтелігенції. В офіційній термінології український рух того
часу отримав назву «українського сепаратизму». Вона
виявилась надто живучою і сьогодні набула широкого вжитку
в Росії як позначення зусиль народу України домогтися
національної державності.
Заходи уряду проти українського руху спротиву, якщо не
брати до уваги особистих переслідувань українських діячів,
виражалися передусім у введенні жорстокого цензурного
режиму, що обмежував уживання української мови в пресі
найвужчими рамками. В окремих проявах боротьби з
«українським сепаратизмом» адміністрація, особливо місцева,
доходила до переслідування таких безвинних та органічних
проявів національної української стихії, як спів народних
пісень та виступи кобзарів.
Урядова політика в цих випадках аж ніяк не рахувалася з
просвітницькими та культурними інтересами, і це стає
очевидним із того, що найбільш люто українська національна
ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній
літературі. Саме там, де українська інтелігенція вбачала
найкраще знаряддя освіти та найпряміший шлях до морального
і культурного піднесення, уряд відчував загрозу міцності
держави.
Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав
із деякими перервами понад 50 років — від 1847 по 1905 рік.
На початку 60-х років XIX століття російський уряд
проводив відносно ліберальну політику, що сприяло
виникненню українських товариств, виходили україномовні
26
періодичні видання тощо. Але вже 1863 року з’явився указ,
яким було проголошено, що української мови як такої не
існує: вона є лише діалектом російської мови. Заборонялися
всі друки українською мовою (за винятком белетристики).
Насамперед було заборонено книги «религиовного содержания
и образовательньїе, а также книги, предназначенньїе для
начального чтения*2. Ряд українських діячів було виселено на
північ Росії, закрито українські школи та ліквідовано
україномовні газети.
Незважаючи на драконівські закони російського уряду, у
1870-ті роки все ж продовжували існувати українські громади,
які хоча й легально займалися чисто дослідницькою діяльністю,
однак підтримували національну самосвідомість. У травні 1876
року Олександр II підписав Емський указ, за яким було
заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори
та переклади (за винятком історичних документів), водночас
заборонялись українські театральні й музичні вистави та
закривалися головні друковані органи руху, хоча й
російськомовні, але з проукраїнською орієнтацією.
Однак кампанія русифікації, що постала за цими діями,
не дуже зрусифікувала українське селянство. Уряду вдалося
досягнути єдиної мети: народові відмовили в книгах та школах
рідною мовою. Це призвело до безпрецедентного зростання
неграмотності, що охопила близько 80 відсотків населення.
За словами П. Григоренка, протягом століття, проведеного
українцями в російській імперській державі, вони забули ім’я
свого народу і звиклись із найменням, яке начепили їм
колонізатори, — малороси3.
Проте в середовищі селянства із вуст в уста передавалися
старовинні легенди про національних героїв гетьманської
республіки та Запорізької Січі, а інтелігенція берегла пам’ять
про національні ідеї. 1897 року була заснована нелегальна
Всеукраїнська демократична організація, яка координувала
діяльність культурних та соціальних груп в усій Україні.
Необхідно зазначити, що боротьба російського уряду проти
українського національного руху мотивувалася твердженнями
про етнографічну, культурну та мовну єдність окремих гілок
російського народу, про рівномірну участь цих гілок у витворі
російської літературної мови, загальнодержавна роль якої
буцімто виключає необхідність паралельного розвитку інших
27
мов та літератур російського коріння. Поряд із цим вказувалося
на державну небезпеку українського «політичного сепаратизму»
та на переважаюче місце в українському русі антидержавних
соціальних тенденцій. До того ж висловлювалися підозри та
звинувачення в інородному та чужоземному походженні
українського руху, підтримуваному споконвічними ворогами
Росії4.
Урядова політика цього періоду прагнула до певної мети
— досягнути повного злиття українців з панівною народністю
та знищити в українського населення усвідомлення своїх
національних особливостей. За своєю реакційною суттю ця
політика великоросійського національного централізму була,
як бачимо, не менш сепаратистською, аніж підозрюваний у
сепаратизмі український рух. Насправді ж офіційним
сепаратизмом завжди був великоросійський, який прагнув до
перетворення величезної багатомовної та багатокультурної
держави, яка нарощувалась неправедними, завойовницькими
методами, у знівельовану за великоросійським взірцем країну
великої Росії — у Великоросіїо.
Як і інші народи, що віками перебували під національним
гнітом загарбників, українці, здавалося, цілком складались із
селян та священнослужителів. Але процес індустріалізації
торкнувся і їхньої території, а це призвело до того, що, зокрема,
на українські шахти, заводи, фабрики почали прибувати селяни
із власне російських областей, які в цілому жили значно
бідніше, ніж українці. Внаслідок цього, як слушно зазначив
Р. Конквест, промислова революція XIX століття спричини-
лася до нового демографічного процесу — вторгнення в Україну
великих мас російського, загалом кажучи, некорінного насе-
лення, з якого утворилася більша частина українських міщан5.
До початку XX століття майже не спостерігалося масового
руху серед українського населення. Відродження нації на межі
століть усім здалося несподіваним і вразило своєю
масштабністю.
Український визвольний рух за короткий проміжок
1905—1907 років позбувся спеціальної цензури, завдяки чому
відновилися друковані органи, розширилися межі літературної
праці, робилися спроби організувати громадську діяльність у
сфері народного шкільництва, з’явилися ознаки того, що
наближається новий спалах національного духу. 1908 року
28
знову вибухнули селянські бунти. Заможні класи складалися
головним чином з неукраїнців; українці становили селянську
масу, тому й націоналістичний рух, що зароджувався тоді в
Україні, мав соціальну тенденцію. Перша чисто соціалістична
партія — Українська революційна партія, — заснована 1900
року, невдовзі підпала під марксистський вплив. Пізніше
вона розкололась, одна з її фракцій приєдналася до Російської
соціал-демократичної робітничої партії і незабаром у ній
розчинилася. Проте інша фракція — Українська соціал-
демократична партія — розійшлася з Леніним у питанні
самовизначення України і тому зберегла відносну
незалежність.
Значнішою українською партією згодом стала Українська
партія соціал-революціонерів, хоча до 1917 року включно
вона мала незначний вплив у народі.
Правлячі кола в поворотний момент російської історії
(кінець 1904 — початок 1905 року) пішли назустріч українській
народності в її нагальних потребах, наслідком чого стало
порушення питання про зняття з української писемності
цензурних обмежень та дозвіл видавати український переклад
Четвероєвангелія. 1905 року з’явилася перша в Російській
імперії газета українською мовою «Хлібороб», слідом за нею
почала виходити щоденна газета «Рада». 1907 року побачило
світ перше повне зібрання поетичних творів Т. Шевченка.
Українська національна самосвідомість проявилася у цей
період представництвом у І та II Державних думах. Від
українських депутатів виходили вагомі та обгрунтовані
пропозиції щодо потреб у галузі культурно-просвітницької
діяльності, націоналізації середньої та вищої освіти, а також
місцевих урядових і церковних уложень, реформи місцевого
врядування, економічних та соціальних відносин. На
превеликий жаль, як зазначає академік В. Вернадський, ці
голоси уже не були почуті і разом із кризою народного
представництва замовкли. Настав новий період гоніння на
український рух6.
Цей період співпав із посиленням націоналістичних течій
у російському суспільстві, на які у своїй внутрішній політиці
спирався Столипін. Боротьба з прагненням поневолених націй
(які до того ж визначалися не інакше як інородці) до
національного самовизначення стала одним із гасел
29
столипінського управління. До числа інородців уряд свідомо
включив і українців.
Столипін, якими б прогресивними не були його погляди у
питаннях економіки, був справжнім російським імперіалістом
в усьому, що стосувалося національного питання. 1910 року
за його розпорядженням були закриті українські культурні
товариства, видавництва, заборонено читання лекцій
українською мовою навіть у місцевих університетах.
Сенатський указ про закриття польського просвітницького
товариства — організації, що сприяла культурному
відокремленню поляків від Росії, спричинився до дій
адміністрації стосовно українських «Просвіт» та інших
громадських організацій. У цілому ряді циркулярів
Міністерства внутрішніх справ Столипін оголосив боротьбу з
українством державним завданням, що лежить на Росії від
XVII століття. Наостанок, як кодекс офіційного погляду на
український рух, з’являється дослідження Щоголєва7.
З початком першої світової війни будь-яка діяльність
української періодичної преси була негайно припинена,
просвітницькій роботі покладено край, провідні національні
лідери, незважаючи на їхні запевнення у лояльності до воюючої
Росії, були заарештовані та згодом відправлені у заслання.
Необхідно зазначити, що ускладнюючим моментом в
українському питанні постав розвиток українського руху за
межами Росії — в Галичині. Там рух розпочався у середині
XIX століття і мав, як і в Росії, виключно культурно-
національний характер з тенденцією до вдосконалення форм
внутрішнього врятування своєї країни. Ширші рамки
політичного життя значно сприяли успіхам української
культури в Галичині. Це усвідомлювали літературні та
громадські сили російської України, які в періоди посилених
репресій усілякими шляхами добирались до Галичини і брали
участь у місцевій культурній роботі. Внаслідок цього українці,
як писав В. Вернадський, засвоїли погляд на Галичину як на
П’ємонт українського національного відродження, тоді як
російські офіційні сфери звикли дивитись на неї як на вогнище
українського сепаратизму, що підтримується сторонніми
впливами. До того ж реакційні москвофільські течії Галичини
слугували опорою таким поглядам8.
Широкий розвиток української художньої літератури,
ЗО
успіхи української науки в Галичині, культурне та економічне
піднесення українського населення цього краю як очевидний
доказ плідності національних засад у народній освіті — все це
оминуло увагу російської громадськості. На фоні загальної
байдужості лише деінде виділялися поодинокі випадки
глибокого розуміння національного питання, що мотивувалися
широко тлумаченими інтересами національної єдності й
цілісності Росії. Виразом такого позитивного ставлення до
українського питання стала записка Академії наук 1905 року
про відміну утисків малоросійського друкованого слова, яка
мала велике значення як противага відчуженню, що встигло
утворитися між українською інтелігенцією та російським
суспільством9.
В очах певної прогресивно настроєної частки російського
суспільства головна небезпека українського руху крилася саме
в його культурницькій ролі. А це, мовляв, загрожувало Росії
національним і культурним розколом. Ці кола свідомо
підгримували протиукраїнську політику уряду, їх ніскільки не
шокували адміністративні способи оцінки та розв’язання
питань педагогіки, філології, культури. Із цього середовища
невдовзі з’являться провісники російського імперіалізму, які
визнають право творити культуру тільки за великими націями
і на цій підставі приречуть культуру 30-мільйонного
українського народу на розчинення у великоросійському морі.
Водночас ворожнеча офіційної й націоналістичної Росії
та українського руху викликала інтерес в ідеологів та керівників
войовничого германізму, для якого вона являла сприятливий
фактору випацку можливої боротьби проти Росії. Проте увага
німецьких політиків до українського питання не тільки не
спонукала російський уряд та суспільство змінити до нього
своє ставлення та розв’язати його згідно із принципами
загальнолюдської справедливості, нагальних потреб української
народності та користі держави, а, навпаки, остаточно озлобила
ворожі українству елементи, поєднавши їх у ненависті до
нового «мазепинства».
Війна 1914 року певною мірою виявилася наслідком саме
таких настроїв, адже відносини між Росією та Австрією
визначалися переважно слов’янофільсько-націоналістичною
ідеологією, в якій одне з головних місць посідало вороже
ставлення до зростання української культури в Галичині та
31
бажання «визволення під’яремної Русі» та возз’єднання її з
Росією на засадах етнографічної єдності.
Успіхи Росії на австрійському фронті перших місяців війни
надали змогу урядові за сприяння націоналістів здійснити
спробу знищення ненависного «вогнища мазепинства».
Здійснювався цей план із властивою німецькою послідовністю
та жорстокістю — шляхом повного винищення української
громадськості та культури в Галичині і насильницького
вигнання з її території місцевої інтелігенції.
У цілому процес «визволення під’яремної Русі» набув
своєрідних форм, що цілком відповідали як внутрішній, так і
зовнішній політиці Росії. Зокрема, в угодах союзних держав
із Румунією передбачалася передача їй Буковини, а в пере-
говорах з поляками стосовно державного устрою майбутньої
Польщі натикалося про заміну російського врядування
польським на «завойованих частинах польської території». Ця
пропозиція стосувалася окупованої російськими військами
частини Східної Галичини, котра, як відомо, споконвіку була
українською землею і ніколи не входила до Польщі.
Отже, «визволення» спочатку звелося до розгрому
української культури в ім’я російської єдності, а згодом — до
віддання українського населення Буковини та Галичини в
жертву румунізації та полонізації.
Нового в цьому нічого не було, адже й у минулому інтереси
українського народу приносилися в жертву чужоземною
окупаційною державою міцнішому або потрібнішому у даний
момент сусідові, найчастіше — на користь поляків. Зокрема, у
XVII столітті у відповідності з Андрусівською угодою українська
територія була розділена між Росією та Польщею. ХУІІІ-го
століття Катерина II допомагала полякам придушити
повстання українського селянства проти польської влади,
причому повстанці вважали, що діють в інтересах Росії. XIX-
го століття уряд став на бік польських рільників проти
українського демократизму, а сліпа боротьба з унією
(об’єднання Австрії й Угорщини згідно з угодою між ними
від 8 лютого 1867 року; розпалося наприкінці 1918 року)
сприяла полонізації населення Холмщини10.
Здійснене у XX столітті руками російських політиків
знекровлення Галичини стало поштовхом до відновлення на
її території впливу польської культури. Але у схожих випадках
32
інтереси російської єдності ставилися над усе, нехтуючи
правами інших націй та народів.
Аналізуючи тогочасну політику Російської імперії, В. Вер-
надський зазначив, що небезпека для Росії криється зовсім не
в українському русі як такому, а в упередженому тлумаченні
його як шкідливого і до того ж чужого явища в державному та
національному організмі. За такого погляду рух, по суті своїй
природний, органічний, що мав рівні права на існування з
усіма аналогічними рухами, відсовується в ряди ворожих даному
державному устрою явищ, які легко сприймають відтінки
сторонніх та чужих впливів і прагнень. Унаслідок того, що
український рух органічний і живиться коріннями народного
життя, то він ніколи не згасне, отже, позитивне розв’язання
українського питання для держави, що не відмовляється від
основних засад правового ладу, неминуче. Усілякі ж
відтягування та зволікання цього розв’язання тільки поглиблять
внутрішній розбрат у державі, суспільстві та серед народу11.
1916 року В. Ленін заявив, що «метою соціалізму є не
тільки знищення роздробленості людства на малі держави і
всілякої відособленості націй, не тільки зближення націй,
але й злиття їх»12. Він визначив націю як історично перехідну,
характерну для своєї історичної епохи категорію, характерну
саме для стадії капіталізму12.
Але 1914 року він заявляв, що «саме тому і тільки тому, що
Росія разом з сусідніми країнами переживає цю епоху, нам
потрібен пункт про право націй на самовизначення у нашій
програмі»14.
Визнавши, що протягом якогось невизначеного перехідного
періоду національні прагнення все ж таки збережуться,
В. Ленін став обдумувати, яким чином йому їх використати. В
одному із знаменитих висловів, саме у зв’язку з наці-
оналістичними рухами, є таке: «Генеральні штаби в теперішній
війні ретельно стараються використати всякий національний
і революційний рух у таборі їх супротивників... Ми були б
дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній
війні пролетаріату за соціалізм не зуміли використати всякого
народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах
загострення і розширення кризи»15.
Отже, з точки зору ленінської теорії національні рухи і
проблеми національного суверенітету — все це перехідні явища
2 4-45
33
буржуазного характеру, але комуністи можуть їх використати
у важливішій справі — в інтересах власної класової боротьби.
На цій основі був зроблений висновок, що ті чи інші
національні рухи повинні (або, навпаки, не повинні)
використовуватись в інтересах комунізму! А ті, яких
неможливо буде використати з погрібною метою, необхідно
придушувати без жалю. Властиво, цей висновок, що
відноситься до концептуальних моментів ленінської теорії,
був покладений в основу законотворчої діяльності та
більшовицького класового терору, який вершився
репресивними органами протягом усіх років буття радянської
державності на окупованій від 1917 року території України.
Змінювалися тільки форми та методи у відповідності з
директивними постановами ВКП(б) — КПРС.
Напередодні російської революції В. Ленін писав: «Якщо...
кілька народів почнуть соціалістичну революцію... а інші
народи будуть головними стовпами буржуазної реакції, — ми
теж повинні бути за революційну війну з ними, за те, щоб
«роздавити» їх, за те, щоб зруйнувати всі їх форпости, хоч би
які дрібнонаціональні рухи тут висувались... Окремі вимоги
демократії, в тому числі самовизначення, не абсолют, а
частинка загальнодемократичного (тепер загально-
соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих
конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді
треба відкинути її»16. Таким чином, будь-яким конкретним
національним рухом можна жертвувати, якщо «...інтереси
демократії однієї країни повинні бути підпорядковані
інтересам демократії декількох і всіх країн»17.
За словами ІС Маркса, Ф. Енгельс ще 1849 року висловив
думку про те, що німці, угорці, поляки й італійці
«представляють революцію», тоді як південні слов’яни
«представляють контрреволюцію», і що таким чином діється
вже тисячу років18. Сам же К. Маркс у період, коли німці ще
вважалися, згідно із твердженням його колеги, «прогресивною
нацією», писав: «Ми кажемо знов: крім поляків, росіян і,
найбільше, турецьких слов’ян, жоден слов’янський народ не
має майбутнього з тієї простої причини, що у всіх інших
слов’ян нема необхідних історичних, географічних, політичних
і промислових умов самостійності та життєздатності»19.
Із приводу цього питання Ф. Енгельс навів такий коментар:
34
«Так, ви можете запитати, невже у мене немає й найменшого
співчуття до малих слов’янських народів і залишків народів...
Правду кажучи, у мене Бог знає скільки співчуття до них».
Але в той же час він поставив категоричну вимогу: «Тоді
боротьба, «нещадна боротьба не на життя, а на смерть» з
слов’янством, що зраджує революцію, боротьба на знищення
і нещадний тероризм — не в інтересах Німеччини, а в інтересах
революції!»20.
Відданий справі ортодоксального марксизму тиран XX
століття Й. Сталін вніс у питання про право націй на
самовизначення властивий йому «колорит» імперського
мислення, відхиливши й оголосивши ворожими та
небезпечними для буття «єдиного і неділимого СРСР» будь-
які національні домагання поневолених народів.
Центральна глава праці Й. Сталіна «Марксизм і
національне питання», написана ним ще до революції, була
одразу ж схвалена В. Леніним. Розвиваючи основну ідею
свого зверхника, Й. Сталін писав: «Бувають випадки, коли
національні рухи в деяких пригноблених країнах стикаються з
інтересами розвитку пролетарського руху. В таких випадках ні
про яку підтримку не може бути й мови. Питання права націй
не є ізольованим самостійним питанням: воно є частиною
загального завдання пролетарської революції, підпорядкованій
цілому, і повинно розглядатись з точки зору цілого»21.
Надалі Й. Сталін, очевидно, цілком усвідомлюючи, що
тільки силовими методами можна буде закріпити здобуту
їлочинним шляхом владу та побудувати «світле майбутнє
всього людства», попередньо пропустивши кандидатів на
• щастя» через розгалужену репресивну систему, на якій
трималася більшовицька державність, та знищивши будь-які
прояви національної свідомості, у зазначеній праці виводить
наступну параноїдальну сентенцію, яка згодом стане
іейтмотивом червоного більшовицького терору: «Трапляється,
що право на самовизначення вступає у конфлікт з іншим,
ьільш високим правом — правом робітничого класу, який
прийшов до влади, зміцнити цю владу. В таких випадках, — і
не необхідно сказати прямо, — право на самовизначення не
може й не повинно служити перешкодою на шляху робітничого
к ласу до здійснення права на диктатуру»22.
Одразу ж після революції В. Ленін цинічно заявив: «Ні
35
один марксист, не пориваючи з основами марксизму і
соціалізму взагалі, не зможе заперечувати, що інтереси
соціалізму стоять вище, аніж інтереси права націй на
самовизначення. Наша соціалістична республіка зробила все,
що могла, і продовжує робити для здійснення права на
самовизначення Фінляндії, України і ін. Але якщо конкретний
план справ склався так, що існування соціалістичної республіки
наражається на небезпеку в даний момент з-за порушення
права на самовизначення декількох націй (Польщі, Литви,
Курляндії та ін.), то, розуміється, інтереси збереження
соціалістичної республіки стоять вище*23.
1917 року В. Ленін, говорячи про Польщу і Фінляндію,
згадував Україну як націю, вимогу незалежності якої
більшовики беззастережно визнали. У червні 1917 року у
своїй статті він засудив Тимчасовий уряд за те, що той не
виконав свого «елементарного демократичного обов’язку»,
тобто не оголосив, що він — «за автономію і за повну свободу
відокремлення України»24. Однак проведена паралель аж ніяк
недосконала. Особливості національної структури населення
України — селяни, незначна кількість пролетаріату, широкий
національний прошарок, зокрема в Галичині, — сприяли
попервах невизначеності та різноплановості національного
руху і розвитку в ньому протилежних течій. Польському ж та
фінському рухам це не було притаманне.
Необхідно також зазначити, що в Україні проживала одна
п’ята частина населення царської Росії, а її землі були
найродючішими. Промислові підприємства України вважалися
найсучаснішими. Промислові робітники, як і керівництво
промисловістю, переважно були великоросами. Вугілля та
залізна руда України були вкрай необхідні для російської
промисловості, адже багатства Уралу залишались ще не
займаними. Як слушно зазначив англійський історик Едвард
Карр, якби « українські вимоги про відокремлення були б
такими ж категоричними та чіткими, як польські чи фінські,
тоді було б набагато важче їх примирити з економічними
реаліями»23. Але необхідно визнати, що вимоги про
відокремлення від Росії, які ставили поляки, фіни та українці,
не можна порівнювати. Пізніше Троцький іронізував з
російської буржуазії, яка при Керенському не хотіла
«погодитись на «автономію» українського хліба, донецького
36
вугілля і криворізької залізної руди»26. Та все ж економічна
взаємозалежність промисловості Росії й України була фактом
вагомішим, аніж форми соціальної чи політичної організації.
Щодо визначення реальної структури держави в
багатонаціональній Росії, то більшовики на початку і слухати
не хотіли про розв’язання цього питання на федеративних
засадах. 1913 року В. Ленін говорив: «Федерація означає союз
рівних з їхньої згоди... Ми принципово заперечуємо
федерацію, вона послаблює економічні ланки, для нашої
держави це не припустима форма»27.
Події подальших років показали, що більшовики на чолі з
В. Леніним недооцінювали важливість національного питання.
З цієї проблеми саме в Україні вони дістали головні політичні
уроки.
Революція в Росії спричинила могутній національний зрив
в Україні. Пробудилася приспана довголітньою неволею
національна свідомість українського громадянства. По всіх
місцевостях, де тільки були українські сили, виростали
культурно-освітні товариства, народні та середні школи,
громади, читальні, бібліотеки, почали масово з’являтися
українські книжки та часописи.
17 березня 1917 року за почином Товариства українських
поступовців (ТУП) у Києві було засновано український
національно-культурний і політичний осередок — Українську
І (ентральну Раду під головуванням відомого ученого Михайла
Грушевського, що повернувся із заслання28.
Оскільки російський Тимчасовий уряд не погоджувався
на законні вимоги Центральної Ради про надання Україні
автономії у складі нової Росії, 23 червня 1917 року після
марних спроб ведення переговорів у Петрограді Центральна
І*.та прийняла декрет (Перший Універсал Центральної Ради),
жим проголошувалась «автономна Україна». Вона повинна
пупа існувати «не відокремлюючись від усієї Росії, не
пориваючи з державою російською». Також був утворений
< вій уряд — Генеральний Секретаріат. Його першим прем’єр-
міністром став письменник Володимир Винниченко (соціал-
ісмократ), а найвпливовішим членом — видатний економіст
Михайло Туган-Барановський.
На домагання Центральної Ради Тимчасовий уряд відповів
анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою
37
Генеральний Секретаріат перетворювався на орган влади
Тимчасового уряду; крім того, зі складу України вилучалися
Харківська, Херсонська і Катеринославська губернії.
У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд доручив прокуророві
Київської судової палати розслідувати діяльність Центральної
Ради у зв’язку з її намірами скликати українські Установчі
збори. Але 25 жовтня 1917 року Тимчасовий уряд було
повалено і владу в Росії захопила партія більшовиків, яка
налічувала тоді лише 24 тисячі чоловік29.
Якщо лютнева революція, зазначає канадський історик
Орест Субтельний, була, по суті, наслідком падіння влади, то
причиною другої революції, яку називають жовтневою, стало
захоплення влади. Його здійснили більшовики на чолі з
Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали
малоймовірним кандидатом на владу в Росії.
Якщо на початку 1917 року більшовицька партія Росії, яка
складалася переважно з російської та єврейської інтелігенції
й робітників, у своїх рядах налічувала менше 24 тисяч, то інші
соціалістичні партії об’єднували сотні тисяч членів. Але
більшовикам були властиві риси, які за тих бурхливих часів
мали значно більшу вартість: вони являли собою
дисципліновану, суворо централізовану партію ортодоксальних
революціонерів на чолі з неперевершеним майстром
революційної тактики Леніним. їхня програма базувалась на
ідеології марксизму й була розрахована переважно на
пролетаріат, серед якого українці складали незначну кількість,
вона мало їх приваблювала. За словами радянського історика
М. Попова, «більшовики в Україні були партією росіян і
русифікованого пролетаріату». В свою чйргу додамо, що
робітники України, переважно росіяни та євреї, становили 75
відсотків членів більшовицької партії.
Як з’ясовується нині, сила більшовизму була зовсім не в
марксистській ідеології, як нас запевняли. Уряд тодішньої
Німеччини систематично фінансував діяльність В. Леніна-
Ульянова та більшовиків з метою спрямування її проти
потенційно багатого та сильного суперника, яким була
Російська імперія для Німеччини. Нині достеменно відомо,
що тодішній німецький уряд виділив більшовикам близько 1
млрд марок для революційної діяльності, тобто, у відповідності
з чинним на той час російським законодавством, — діяльності
38
їлочинної, антидержавної, до того ж на користь іншої держави30.
Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало
питання, коли і як вони візьмуть владу в Україні. Саме їй,
одній із незалежних країн Європи (адже 1918 року Ленін все
ж визнав її незалежність), випало першою випробувати на
собі більшовицький досвід нав’язування радянської влади.
Як і більшість росіян в Україні, більшовики вороже
поставилися до українського руху. Ортодоксальні марксисти,
нони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого
класу; будучи представниками панівної меншості, вони
відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що
мобілізувалася; врешті-решт, як мешканці міста, вони з
презирством поглядали на рух, котрий спирався на селянство.
Один з провідних більшовиків — Християн Раковський — не
визнавав навіть самого факту існування українського народу.
Про поширеність таких поглядів у більшовицькій партії
свідчать слова одного з небагатьох видатних українських
пільшовиків Миколи Скрипника: «...для більшості членів
нашої партії Україна не існувала як національна одиниця».
Водночас, один з найавторитетніших більшовицьких вождів
в Україні Георгій Пятаков заявляв відверто: «Ми не повинні
підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний
пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру,
промисловості, вугілля, зерна тощо’31.
Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб
формувати партійний курс таким чином. Він розумів, що
націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б
< користатися. Внаслідок цього він сформулював досить плутане
івердження, що більшовикам належить визнати і навіть
нрпяти здійсненню права пригноблених народів на
культурний розвиток та самоврядування, але доти, доки це не
перешкоджає пролетарській революції. Іншими словами,
ьгіьшовицька теорія визнавала національні прагнення
у країнців, а практика — відкидала.
Перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв
робити вигляд, неначе більшовики справді симпатизують
прагненням українців і тому заслуговують на підтримку з
оцього боку, ще й при цьому не зраджуючи справи
пціалістичної революції.
І все ж, коли більшовицькій революцїї-переворотові ще
39
не встигло виповнитися й одного місяця, відносини між
Росією й Україною стали напруженими. Ради, що з’явилися в
різних регіонах України влітку 1917 року (зокрема, в Києві
виникла Рада робітничих депутатів, а також окрема солдатська
Рада), після жовтневої революції об’єдналися, отримавши
підтримку з боку радянського уряду, що в Петрограді, з метою
фактичного підриву і повалення влади Центральної Ради.
16 листопада 1917 року Центральна Рада перебрала всю
повноту верховної влади в Україні, а 20 листопада оголосила
про створення Української Народної Республіки, хоча в
Третьому Універсалі знову йшлося про наміри «не
відокремлювались від Російської Республіки і, щоб зберегти її
єдність», допомогти їй «стати федерацією рівноправних,
вільних народів»32. Генеральний Секретаріат став звичайним
урядом, у якому Винниченко був прем’єр-міністром, а
С. Петлюра — міністром з військових справ. Одначе, беручи
до уваги проголошену радянським урядом політику, все це не
обов’язково означало розрив між Києвом та Петроградом, ще
деякий час між ними підтримувалися нормальні стосунки.
Так, 29 листопада (12 грудня) 1917 року Рада прохала грошей
у Державного банку в Петрограді для оплати заробітку
залізничним службовцям33. Неможливість виконати цю вимогу
змусила Раду випустити у грудні 1917 року свої перші
банкноти34.
Але це були тільки видимі «нормальні відносини» між
Україною та Росією. Насправді ж претензії більшовиків до
українського уряду зростали з кожним днем, особливо в галузі
військових проблем. Рада, намагаючись роз’єднати армії,
відкликала в Україну всі військові частини і, таким чином,
сприяла дезорганізації фронтів. Радянські та
червоногвардійські частини, що перебували на українській
території, підлягали роззброєнню, радянським військам не
дозволялося також проходити територією України для
створення фронту проти «білих», але пропускалися козацькі
формування, що прямували на Дон До КалеДіна, який
організував там контрреволюційну армію35.
Укладення договору про перемир’я з Німеччиною у Бресті
2 (15) грудня 1917 року частково зменшило перенапруження
військових ресурсів радянського уряду.
Вже 4 (17) грудня 1917 року Українській Центральній Раді
40
було відправлене повідомлення-ультиматум. Воно
розпочиналося визнанням «народної Української республіки»
в ім’я принципу самовизначення, а відтак Центральна Рада
звинувачувалась у тому, що веде «двозначну буржуазну
політику, яка уже давно виражається в невизнанні Радою —
Рад і Радянської влади на Україні». Від неї вимагали негайно
відмовитися від такого курсу, а також «сприяти революційним
військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-
каледінським повстанням». Вказувалося, що у випадку
неотримання протягом 48 годин позитивної відповіді
Раднарком вважатиме Центральну Раду «в стані відкритої
війни проти Радянської влади в Росії і на Україні36». Як
Рисувалося, за цією ультимативною вимогою крилася
наростаюча загроза голоду у Петрограді та Москві, а отже,
і іагальна потреба в українському хлібі. Зрештою, про це відверто
у «Правді» заявив Радек: «Якщо вам потрібні харчі, кричіть:
• Смерть Раді!»37.
Загроза, що виходила з Петрограда, викликала саме ту
реакцію, яку й повинна була викликати. Ще раз підтвердилась
існденція, притаманна українському національному рухові, —
перед лицем російської військової сили, що перевершувала
міць Центральної Ради, звернутися за іноземною допомогою.
У Києві деякий час розміщувалася французька військова
місія на чолі з генералом Табуї. Достеменно не відомо, якого
« іме моменту Центрадьна Рада почала прагнути «перебудувати
* или опору і зберегти вірність союзникам». Про це є згадка у
першому, очевидно, офіційному посланні генерала Табуї до
Кинниченка, датованому 5(18) грудня 1917 року (наступного
іпя ультиматуму з Петрограда), в якому стояв запит про
подробиці стосовно «фінансової і технічної допомоги»38, яку
Українська Республіка хотіла б отримати від Франції. Про
Франко-українську угоду скоро стало відомо в Петрограді.
І >(28) грудня 1917 року Сталін надрукував у «Правді» фальшиву
ісчеграму, буцімто направлену французькою місією
І Іеіпральній Раді39. Водночас у Києві генерал Табуї оголосив
про те, що він призначений уповноваженим Французької
Республіки при уряді Української Республіки, а 29 грудня
І ’»17 року (11 січня 1918 року) інформував Винниченка про
о , що Франція виявить Українській Республіці підтримку
। < іма моральними та матеріальними силами, які є у її
41
розпорядженні. Аналогічну заяву зробив приблизно тоді ж і
британський представнику Києві40.
З боку більшовиків рішення про розрив стосунків із
Центральною Радою (це передбачалося в ультиматумі від 4(17)
грудня 19І7 року) вимагало негайного створення
маріонеткового уряду в Україні. Напередодні пред’явлення
ультиматуму, тобто 16-17 грудня 1917 року, в Києві відкрився
Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських
депутатів. Готуючись до з’їзду, українська організація
більшовиків провела засідання й переіменувала себе в «РСДРП
(б-ків)с.-д. України». Цією смішною назвою більшовики
досить незграбно прагнули поєднати партійну єдність із
визнанням українських національних почуттів. Одначе це їм
не допомогло. На з’їзді, де більшість становили представники
українських партій, які під час виборів до всеросійських
Установчих зборів дістали 70 відсотків голосів, а більшовики
— лише десять, російські більшовики зазнали повного провалу,
набравши тільки 11 відсотків голосів4|. Після незадовільної
відповіді Центральної Ради на ультиматум відкритого розриву,
однак, не настало: почасти тому, що жодна із сторін фактично
не хотіла війни, а почасти тому, що радянський уряд віднайшов
кращий спосіб урегулювати ситуацію, який відповідав духу
більшовицької стратегії і тактики.
Делегати-більшовики переїхали з Києва, де влада
Центральної Ради була безперечною, до Харкова, щойно
зайнятого Червоною армією, і скликали власний
Всеукраїнський з’їзд Рад, всі делегати якого були росіянами
за національністю. Через два дні «Центральний Виконавчий
Комітет Рад України», обраний з’їздом, телеграфував урядові
у Петрограді, що він «перебрав всю повноту влади на Україні»42.
Переважно він складався із більшовиків з невеличким додатком
лівих есерів43. Але фактично цей з’їзд не був всеукраїнським,
а з’їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів. До того
ж харківський з’їзд був неправосильним: тут були
представники лише 96 Рад із 300 створених на той час в
Україні. Отже, проголошення радянської української
республіки відбулося лише від третини Рад. Але
новостворений радянський уряд одразу ж оперся на військові
формування, що прибули з Росії. Аби не допустити
відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися
42
до створення штучної Донецько-Криворізької республіки,
проголосивши й частиною «загал ьноросійської федерації». На
практиці ж ця республіка перетворилася на плацдарм для
наступу на Українську Народну Республіку.
Відтоді радянський уряд розпочав відверто проводити
подвійну політику. Він вітав цю нову владу як «справжній
уряд Народної Української Республіки» і брався надати йому
всіляку підтримку як «у справі боротьби за мир», так і «у
справі надання всіх земель, фабрик, заводів і банків трудовому
народові України»44. Разом із тим це не перешкоджало йому
продовжувати вести переговори із Центральною Радою через
усіляких посередників41 або неохоче визнати повноваження
делегації Центральної Ради на мирній конференції у Бресті:
відмовитись від цього — означало піддати сумніву щирість
запевнень більшовиків в їхній відданості справі національного
самовизначення. Ненормальність становища підтверджувалася
й тим, що 28 грудня 1917 року (10 січня 1918 року), вже після
того, як Петроград визнав радянську владу в Україні, Троцький
заявив у Бресті, що, визнавши право на самовизначення,
російська делегація не заперечує проти участі української
делегації у мирній конференції. Незважаючи на це, російська
делегація спробувала запросити для участі в конференції ще й
делегатів від харківського уряду, однак цьому спротивились і
делегація Центральної Ради, і німецька делегація*.
Принагідно наводимо слова із виступу на мирній
конференції у Бресті члена української делегації Миколи
Любинського, які викликали замішання серед членів
російської делегації та симпатії до молодої Української держави
з боку делегацій інших союзних держав. Український дипломат
називав речі своїми іменами:
«...Большевицьке правительство, згідно з ідеями своєї
партії, стає щораз дальше від федеральних ідеалів, які
< >душевлюють провідників непануючих народів. Але так само,
»к їх попередники на престолах, яких скинуто спільною
натугою не лише суспільних, але й національних революцій,
оголосило правительство большевиків принцип
• амовизначення народів лише для того, щоб тим рішучіше
поборювати цей принцип в його практичному переведенню.
І олосні заяви большевиків про цілковиту волю народів Росії
це лише грубі демагогічні засоби. Правительство
43
большевиків, яке розігнало Установчі збори та спирається
лише на багнети наймитів червоної гвардії, ніколи не
зважиться перевести в Росії справедливі засади права на
самовизначення (...) Таким робом переводить правительство
большевиків замість засади права на самовизначення засаду
анархії і розкладу, бо воно знає, що легше руйнувати, ніж
творити наново, і поводиться так, як говорить стара
приповідка: бреши, щось з того лишиться і зависне [...] Вибори
до Установчих зборів цілої Росії, які відбулися в кінці
падолиста 1917 року, були блискучою перемогою Центральної
Ради на цілій території України, бо з українських
кандидатів...вибрано понад 75 відсотків, між тим як інші
партії, заступлені в Центральній Раді, дістали лише 15
відсотків, а большевики навіть менше — 10 відсотків.
Наприклад, у Київський губернії [...] вибрано з 22
пропонованих нами кандидатів 20, на Поділлю з 19 кандидатів
18, на Волині з 10 кандидатів 9, на Полтавщині з 17 кандидатів
14 і т.д. (...) Це є маси, на які Центральна Рада спирається і
від імені яких ми прийшли сюди, щоб говорити тут. Тоді
петроградське правительство ухвалило вжити останнього
засобу. З грудня 1917 року воно скликало в Києві при
мовчазній згоді Центральної Ради український конгрес
робітників, селян і вояків. На конгресі зійшлося понад 2000
делегатів, і всупереч сподіванням ініціаторів почалися
засідання гучними оваціями Центральній Раді. Після цього
маленька групка большевиків, приблизно 80 осіб, залишила
конгрес, перенеслася до Харкова й оголосила себе новим
правительством Української Народної Республіки. Народні
комісари послали туди незорганізовані банди червоної гвардії,
щоб грабувати населення Харківщини й боронити харківське
правительство від мешканців Харківської губернії»47.
Після цього виступу слово взяв голова австро-угорської
делегації граф Чернін, який від імені чотирьох союзних держав
заявив, що вони визнають українську делегацію самостійною
делегацією й уповноваженим представництвом самостійної
Української Народної Республіки.
Отже, Україна перед усім світом ще раз дістала
підтвердження визнання свого статусу незалежної суверенної
держави. Заява держав Союзу чотирьох — це висока оцінка
успіху молодої української дипломатії у Бресті. Але з цим не
44
могли змиритися більшовики, які не визнавали норм
міжнародного права. Більшовицький уряд керувався
принципами доцільності та революційної правосвідомості, а
його зверхник Ленін навіть не гребував шахрайством,
направляючи своїй делегації у Брест фальшиву радіотелеграму,
буцімто Центральна Рада в Києві впала, відтак уся влада
перейшла до Рад.
Розпочалася тривала боротьба за утвердження української
державності. Тим часом в Україні відбувалися фанатичні
події: більшовицькі війська після оголошення Радою Народних
Комісарів ультиматиму Центральній Раді наближалися до
Києва. Ситуація в Україні, і зокрема в Києві, з кожним днем
ставала дедалі напруженішою. Внаслідок російської агресії
під загрозою опинилася державна незалежність України.
На територію Української Народної Республіки зі сходу
наступала сформована в Росії 12-тисячна більшовицька армія
під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка,
помічником у нього був царський полковник Михайло
Муравйов. Військовий міністр щойно створеної Української
Народної Республіки міг протиставити цій кадровій армії
лише поспіхом сформовані селянські ополченські загони
«вільних козаків» та невеличкі загони «січових стрільців»,
утворених із колишніх військовополонених галичан, що
перебували на території України, а також кількох підрозділів
із фронту та кількох сотень київських гімназистів, які пішли
на фронт прямо від шкільної лави. Майже 300-тисячна
•українізована армія, яка перших днів присягнула на вірність
Центральній Раді, під впливом більшовицької агітації, що
обіцяла наївним солдатам усі земні блага, розпалася48. Треба
зазначити, що більшовики не шкодували ні грошей, ні людей
ишля того, щоб проникнути в українські загони, які значною
мірою складалися з необізнаних у політиці селян, і переконати
останніх не брати участі в боях або ж приєднатися до
більшовиків. Унаслідок цього їхні сили в Україні у грудні
1917 року зросли до 40 тисяч осіб. Іншими словами, добрий
агітатор був тоді вартий сотень озброєних солдатів.
Іншим методом більшовицьких керівників у боротьбі
проти української держави була організація зрусифікованими
робітниками, що вірили більшовицьким обіцянкам,
/інверсійних повстань. Тож при наближенні російсько-
45
більшовицьких військ до великих промислових міст там
вибухали повстання проти Центральної Рани. Найнебезпечніше
із них сталося 29 січня 1918 року в Києві, коли російські
робітники захопили завод «Арсенал», скувавши на кілька днів
війська Центральної Ради. Водночас неподалік, на схід від
містечка Крути, вступили у свій останній бій із військами
Муравйова, що наближалися, вояки УНР. Після тривалих
боїв українці змушені були відступити, але в оточення потрапив
загін із 300 гімназистів, котрі всі полягли у бою49. Своєю
героїчною смертю у боротьбі за Українську державу вони
здобули почесне місце в українському національному пантеоні.
Тим часом Центральна Рада засідала удень і вночі,
приймаючи похапцем закони про націоналізацію великих
землеволодінь. У ніч на 25 січня 1918 року вона видала свій
історичний Четвертий (останній) Універсал, проголосивши,
що Українська Народна Республіка стає вільною та
самостійною державою. Документ починався словами:« Народе
України! Твоєю силою, волею, словами стала на землі
українській Вільна Українська Народна Республіка».
Але більшовицькі війська вже наближалися до Києва. З
боку Глухова і Кролевця наступав Муравйов, із Бахмача і
Конотопа сунула колона Берзіня. Невдовзі столицю оточили
з усіх боків. А в цей час частина діячів Центральної Ради
шукала компромісу з більшовиками, адже всі її члени були
представниками українських соціалістичних партій. Сам голова
Генерального Секретаріату Володимир Винниченко
неодноразово пропонував визнати Раду робітничих і
солдатських депутатів. «Якщо Україна не буде соціалістична,
нам не треба ніякої», — заявляв він. Однак ніхто вже не
бажав іти на компроміс з Україною. 9 лютого 1918 року Київ
було захоплено більшовицькими військами під командуванням
Муравйова. Розпочався кривавий терор: лише першого дня
окупації було розстріляно понад 3 тисячі осіб, переважно
представників інтелігенції9.
Більшовицьких окупантів повсюди супроводили
продовольчі загони, що розподілялися на групи по десять
осіб у кожній. їхнім завданням була конфіскація хліба у селах
у відповідності з категоричною вимогою Леніна надіслати
«хліб, хліб і ще раз хліб»51. За період від 18 лютого по 9
березня 1918 року із однієї лише Херсонської губернії було
46
відправлено до Росії 1090 залізничних вагонів із хлібом52.
Необхідно зазначити, що більшовики тоді зовсім не
байдуже ставилися до проявів українських політичних
тенденцій й у власному середовищі. Чи не перший помічник
Леніна Я. Свердлов говорив, що «створення окремої
української партії, як би вона не називалась, яку б програму
вона не приймала, вважаємо небажаним»55.
Перший радянський уряд в Україні, що проіснував лише
декілька тижнів, відверто нав’язував народові російську, хоча
й революційну, владу. За його розпорядженням закривалися
українські школи, придушувалися інші культурні інститути,
та й узагалі, тенденція до русифікації у перші роки існування
радянського окупаційного режиму більшовиків в Україні
носила гранично різкий, підкреслено антиукраїнський
характер. Відомий український комуніст В. Затонський
розповідав, як перший голова «надзвичайної комісії» (НК) у
Києві Лаціс розстрілював людей тільки за те, що вони
розмовляли на вулиці українською мовою, та як він сам
дивом залишився тоді живим54. Революційна влада докладала
зусиль навіть до того, щоб перешкодити створенню української
комуністичної партії і не допустити діяльності бодай
і номінального українського профспілкового руху.
Перед лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога. Слід зазначити,
що загалом симпатії Ради схилялися на бік Антанти, і від
самого початку вона наполегливо домагалася визнання її
членів, особливо Франції, хоча реакція останньої була
неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 року виникла ситуація,
коли Ленін розпочав мирні переговори у Бресті із
Центральними державами, заявивши про те, що
ьільшовицький уряд репрезентує всі народи колишньої
Російської імперії.
Щоб зірвати наміри більшовиків представляти на мирних
переговорах Україну, Центральна Рада направила до Бреста
свою молоду дипломатію. 9 лютого 1918 року, лише за кілька
юдин до відступу Центральної Ради з Києва перед
оніьшовицькими військами, її делегати підписали у Бресті
\ і оду з Центральними державами.
Брестський мир був конкретною спробою врятувати
\ кр.тїнську державність, яку більшовицька Росія кривавими
47
руками муравйових, ремньових та інших зайд брутально
намагалася знищити. Ніде правди діти, допомагали їй у цьому
й розпропаговані, задурманені комуністичною утопією
українці, приміром, «малий син великого батька» Юрій
Коцюбинський, Володимир Затонський, Микала Скрипник...
Розв’язаний більшовицькою Росією антиукраїнський терор
став одним із чинників, що спричинилися до появи після
підписання мирного договору відозви «До німецького народу».
В ній Українська Центральна Рада звернулася до уряду
Німеччини із проханням подати військову допомогу у відсічі
агресії петроградсько-московських комісарів. Інша річ, що німці
переслідували і свої власні корисливі цілі. Втім, про ще один
доконаний факт варто згадати. У мирному договорі між Росією,
з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією
й Туреччиною — з другого, підписаному у Бресті 3 березня
1918 року, Україна та Фінляндія визнавалися самостійними
державами. Радянська Росія зобов’язувалася підписати мирний
договір з Українською Центральною Радою й визнати мирний
договір між Україною та Німеччиною. У Бресті уперше після
1654 року українство було легалізоване в міжнародному
масштабі. Уперше в новітній історії українці з’явилися на
міжнародній арені як державна нація, Українська Народна
Республіка була гідно репрезентована як суб’єкт міжнародного
права. Підписання мирного договору у Бресті стало величезним
дипломатичним успіхом України, який, на жаль, не був опертий
на реальну, національно свідому силу народу.
Тим часом на територію України вступила 450-тисячна
німецько-австрійська армія, і 2 березня 1918 року більшовики
поступилися Києвом силам Центральної Ради на чолі з
Петлюрою. Німецькі й австрійські війська, що окупували
країну під прапором союзників Ради, майже одразу розпочали
експлуатацію природних та господарських багатств України.
Центральні держави мали наміри використати багаті ресурси
України як джерело поповнення своїх сил на останньому
етапі війни проти Франції, Великобританії та США.
Оскільки Центральна Рада чинила опір цим грабіжницьким
планам, німецьке військове командування організувало 29
квітня 1918 року військовий переворот, у результаті якого до
влади прийшов Павло Скоропадський, нащадок Івана
Скоропадського, який гетьманував після Івана Мазепи55.
48
Доречно наголосити, що це було зроблено в момент, коли
відбувалося історичне засідання Центральної Ради, на якому
було ухвалено демократичний проект Конституції і обрано
президентом України Михайла Грушевського.
Від обрання гетьманом Павла Скоропадського справжня
влада належала зовсім не йому, а німецькому військовому
командуванню. Уряд гетьмана повністю ним контролювався,
авторитет його був дуже низький. По грудень цього ж року
Скоропадський правив Україною, спираючись на місцевих
зрусифікованих поміщиків та користуючись підтримкою
багаточисельних російських офіцерів і дворян.
Павло Скоропадський мав чин генерала царської армії,
;іле одразу перейшов на бік української революції і зорганізував
40-тисячний корпус дисциплінованих вояків, бажаючи
передати його Центральній Раді. Проте її діячі заявили, що
революція не потребує армії, а багатому землевласникові й
генералові не можна довіряти. Німецькі власті також всіляко
противилися створенню українських збройних сил, хоча
Україні й були передані судна Чорноморського флоту,
іахоплені німцями. До того ж було розроблено закон про
державний український флот56.
Скоропадський попервах користувався авторитетом серед
селян, які стихійно формували загони «вільного козацтва». І
коли в жовтні 1917 року зібрався в Чигирині з’їзд «вільних
козаків», почесним отаманом обрали командира 1-го
Українського корпусу Павла Скоропадського. Отже, в народі
не згасла пам’ять про козацьку державність. Відтак у часи
кризи Центральної Ради був відроджений гетьманат.
Найвагоміших здобутків він досяг у відновленні
сіпізничного руху, створенні державного бюджету й української
імлюти, яка була забезпечена природними ресурсами України
г.і цукром, в українізації початкових та середніх шкіл. 6
жовтня 1918 року в Києві відкрили Державний український
університет, 22 жовтня — Український університет у
Кам’янці-Подільському, історично-філологічний факультету
Полтаві, 24 листопада 1918 року вперше було відкрито
Українську Академію наук, яку очолив професор Володимир
Вернадський, засновано Українську національну бібліотеку,
І Іаціональну галерею мисгеців, Український історичний музей,
< >і ісрний театр, Державну хорову капелу під орудою О.Кошиця,
49
симфонічний оркестр57.
Необхідно зазначити, що попередня політика Центральної
Ради, розрахована на військову допомогу з боку німецько-
австрійської армії, викликала розчарування і невдоволення
населення. До того ж Центральна Рада не могла забезпечити
виконання договорів щодо продовольчих поставок у
Центральні держави. У її середовищі постійно тривали гострі
сутички, її керівники були молодими за віком й
малодосвідченими політиками, які захоплювалися власного
риторикою й заперечували використання старих кадрів
чиновництва та армії, до того ж між деякими з них (наприклад,
між Винниченком та Петлюрою) були напружені особисті
стосунки. Насправді ж нічого дивного в цьому немає, адже
майже всі керівники Центральної Ради були соціалістами, які
й користувались більшовицькою тактикою. Внаслідок цього
Рада не мала зв’язку з окремими місцевостями, а військових
сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало.
Більшовики тим часом устигли відреагувати на нову
ситуацію в Україні і створили в Росії нову Комуністичну
партію більшовиків України. У період від 12 липня 1918 року
в Москві відбувся її перший з’їзд. Незважаючи на заперечення
групи більшовиків-українців на чолі з ветераном РСДРП(б)
Миколою Скрипником, партію більшовиків України було
проголошено невід’ємною частиною Російської комуністичної
партії більшовиків. А її другий з’їзд, який відбувся 17-22
жовтня 1918 року також у Москві, зазначив, що головним
завданням цієї партії є «об’єднання України з Росією»58. На
з’їзді виступив голова московського партійного керівництва
Л. Каменєв, який повідомив, що у Фінляндії, Польщі а також
в Україні «лозунг самовизначення націй перетворився у зброю
контрреволюції59.
На той час більшовики, як, зрештою, й інші російські
політики, аж ніяк не очікували такого швидкого та серйозного
відродження української нації. Щоправда, сам Ленін, який
колись проголосив право українців на самовизначення аж до
відокремлення, уже на восьмому з’їзді РКП(б) заявив, що
національні почуття, можливо, й існували колись в Україні,
але тепер вони викорчувані німцями, і навіть уголос висловив
сумнів про те, що українська мова є справді мовою мас60.
У програмі більшовицької партії, яка одночасно була й
50
програмою державотворення неоімперГЇ, відверто зазначалося:
«Україна, Латвія, Литва і Білорусія існують в даний час як
окремі радянські республіки. Таким чином вирішено зараз
питання державної структури. Восьмий з’їзд РКП(б)
постановляє: повинна бути одна централізована комуністична
партія з єдиним Центральним Комітетом... Всі рішення
РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному
виконанню всіма відділеннями партії незалежно від їхнього
національного складу. Центральні комітети українських,
литовських комуністів користуються правами регіональних
комітетів партії і повністю підпорядковані Центральному
Комітету РКП(б)»61.
Як відомо, влада Скоропадського в Україні проіснувала до
військового краху Німеччини влистопаді 1918 року. Протягом
усього часу в Україні постійно зростало невдоволення, яке
значно підігрівалося іззовні. Повсюдно вибухали селянські
повстання проти німецьких окупантів та каральних загонів,
які відбирали хліб. Так, у Звенигородському і Таращанському
повітах на Київщині організувалася майже 40-тисячна
селянська армія, що завдавала німецьким військам значних
втрат. У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради створили
новий уряд — Директорію — на чолі з двома давніми
суперниками: Винниченком, що став її головою, та Петлюрою,
котрий обійняв пост головнокомандуючого з претензіями на
те, аби стати диктатором. Директорія проголосила повстання
проти гетьманату. Невдовзі на її бік перейшла і частина
«січових стрільців» під орудою Євгена Коновальця, а також
Сірожупанна дивізія гетьмана Скоропадського. 14 грудня 1918
року війська Директорії увійшли в Київ, попередньо
домовившись із німецькими військами, і знову проголосили
відновлення Української Народної Республіки62. Отже,
гетьманат проіснував менше восьми місяців. Найбільшою
помилкою Скоропадського була спроба відновити на селі
старий дореволюційний порядок, тому найчисельніша верства
населення України — селянство — не стало опорою його
влади, хоча спочатку авторитет гетьманської влади на селі був
досить високим.
У Москві прийняли рішення прямо не втручатись у справу
відтворення народної республіки — за умови, що комуністичній
партії України буде надана можливість діяти на її території
51
легально, Ленін, очевидно, не наважувався розпочинати до
кінця року нову навалу на південь.
Про відсутність організованої підтримки більшовиків в
Україні свідчила та обставина, що навіть у хаосі, породженому
падінням німецької влади та втечею Скоропадського,
більшовики не змогли одразу ж захопити владу.
Проте влада Директори теж не була тривалою. Її,як і
Центральну Раду, роздирали внутрішні конфлікти щодо вибору
політичного курсу. Одна група на чолі з Винниченком стояла
за пріоритети соціалістичної революції, віддаючи перевагу
системі Рад, як це було у більшовицькій Росії, інша — на чолі
з Петлюрою виступала за національне визволення, створення
сильної армії та інших державних інституцій самостійної
України.
Цього складного часу перебіг подій прискорився. Держави
Антанти, намагаючись блокувати поширення більшовизму в
Європу, висадили десант на півдні України.
28 листопада 1918 року в Курську був сформований так
званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під
керівництвом Пятакова. 29 листопада цей уряд видав
маніфест про взяття влади, передання землі селянам, про
перехід фабрик і заводів до рук «трудящих мас України»63.
В свою чергу, більшовицький уряд Росії під приводом
надання допомоги українському радянському урядові
розгорнув наступ на Україну. Принагідно зазначимо, що 17
листопада 1918 року, тобто ще до постання уряду на чолі з
Пятаковим, за рішенням ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії було
створено Реввійськраду групи військ Курського напряму для
«визволення» України.
Після триденного загального страйку, що відбувся в Харкові
на початку грудня 1918 року, Ради захопили там владу, і
невдовзі більшовицькі армії розпочали свій наступ на південь
України. У відповідь на протести Директорії Чичерін у ноті
від 6 січня 1919 року заперечував відповідальність за дії уряду
Пятакова та його армії, котрі були, як зазначалося в ноті,
«цілком самостійними»64. Через десять днів Директорія
оголосила війну більшовицькій Росії, очевидно, проти волі
Винниченка65, який невдовзі пішов у відставку. У момент
боротьби Директорії з агресією на півдні та сході до більшовиків
перейшли найбільші стихійні військові формування
52
українських селян — отаманів Григор’єва та Махна, ряд
інших загонів, зваблених байками про чудове соціалістичне
життя. 5 лютого 1919 року червоноармійці взяли Київ, а до
літа підпорядкували майже всю територію України. Водночас
Москва анулювала своє попереднє визнання незалежності
України. Директорія переїхала до Вінниці, далі — до
Проскурова. Спроба отримати допомогу від Антанти нічого
не дала. Країни цього блоку беззастережно стояли за підтримку
«єдиної і* неділимої* Росії та котрреволюційних
білогвардійських військ.
У складній ситуації, що склалася на початку 1919 року,
відбулася ще одна важлива для українського народу історична
подія. У процесі визвольної боротьби населенням Галичини
на початку листопада 1918 року була створена
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з
Євгеном Петрушевичем, яка ухвалила договір про злуку з
Українською Народною Республікою. Це знаменувало
здійснення віковічної мрії українців поневоленого Галицького
краю, за яку боролися не одне століття кращі уми всієї
української землі — як на заході, так і на сході. І ось 22 січня
1919 року, під час наступу більшовицьких військ на Україну,
і із Софійській площі в Києві було проголошено Акт про злуку
УНР і ЗУНР. Від імені останньої це зробили представники її
уряду Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький66.
Невдовзі більшовицькі війська відтіснили Директорію до
Кам’янця-Подільського. В Україні запанувала радянська влада
і її державною системою реквізиції збіжжя, розгулом
іубернських, повітових, залізничних та інших «надзвичайних
комісій», що уособлювали диктатуру пролетаріату, не зв’язану
ніякими правовими нормами.
Столицею тепер уже радянської України став Харків,
найважливіший індустріальний центр, а Пятаков — українець
із народженням, який, однак, не виявив особливого співчуття
ао вимог про незалежність України, — був замінений на
посаді голови радянського уряду Раковським. 10 березня 1919
року на III Всеукраїнському з’їзді Рад була офіційно прийнята
-Конституція Української Соціалістичної Радянської
Республіки». У всіх суттєвих деталях вона повністю
повторювала свій прототип — Конституцію РРФСР67.
< лабкісгь незалежної Української СРР виявляв навіть список
53
членів президії III Всеукраїнського з’їзду Рад, які підписали
Конституцію: Раковський, Пятаков, Бубнов і Квірінг. Хоча
вони й були відомими більшовиками, але їхнє право
представляти український народ було, м’яко кажучи,
непереконливим.
Від самого початку виникнення радянська влада в Україні
була ненависною для місцевого населений. За офіційними
даними радянського уряду, в червні — липні 1919 року в
Україні відбулося 328 повстань. Утворився Всеукраїнський
революційний комітет на чолі з А. Річицьким, М. Авдієнком,
А. Драгомирецьким — українськими соціал-демократами. Але
Директорія не виступила на допомогу повсталим селянам**.
Другий радянський період в Україні базувався на
сподіваннях Леніна, що, мовляв, скоро розпочнеться
«всесвітня пролетарська революція»*9. У харківському уряді
на посадах міністрів перебувало четверо росіян і два українці,
головою уряду Української радянської республіки було
призначено болгарина Християна Раковського. Свого часу він
проводив у Києві переговори від імені Леніна з німецьким
урядом, після чого, повернувшись до Москви, написав серію
статей, із яких випливало, що український націоналізм — не
більш як примха декількох інтелектуалів, тоді як місцеві селяни
хочуть, аби з ними розмовляли тільки по-російському70. Відома
й інша його заява, яку він зробив у лютому 1919 року про те,
що визнання української мови як державної в Україні було б
«реакційним* заходом, який вигідний тільки куркулям та
націоналістично настроєній інтелігенції71.
Однак у будь-якому випадку Ленін намагався повернути
Україну до складу нової імперії. Найсильнішим додатковим
моментом у цьому прагненні була та обставина, що він, як і
німці у їхній відчайдушній боротьбі з Антантою, вважав
багатства України життєво важливими для досягнення
перемоги над своїми ворогами. 11 лютого 1918 року в Москві
було видано указ про безвідплатну конфіскацію всіх
«надлишків» зерна, які перевищували норму на душу
селянського населення в розмірі 286 фунтів. У березні 1919
року він вимагав уже 50 мільйонів пудів зерна, аби більшовики
змогли утриматися при владі72. Український науковець
П. Феденко стверджує, що ця ідея еволюціонувала таким
чином: попервах у Леніна був інший варіант—звернутися до
54
російського селянства і здійснити навіть ще ширшу реквізицію.
Але насамкінець він все ж визнав за краще перекласти увесь
тягар хлібозаготівель на плечі іншого народу73. В усякому разі
в Україні внаслідок цих ленінських заходів спалахнуло 93
бунти у квітні 1919 року-та 29 — у першій половині травня.
Від 1 до 19 червня цього ж року сталося вже 63 бунти74; У
цілому ж за короткий проміжок часу — від квітня до серпня
1919 року — спалахнуло біля 300 заколотів. Замість
запланованого від України здобутку у розмірі 2 317 тис. тонн
зерна більшовикам 1919 року довелося задовольнитися лише
423 тис.73 Наведені дані дають підставу констатувати, шо дія
страхітливих комуністичних декретів не знайшла широкого
застосування за межами міст.
Відчайдушну спробу відновити незалежну Україну в роки
громадянської війни здійснив Симон Петлюра. У серпні 1919
року він як один із керівників Директорії і головнокомандуючий
влаштовує похід на Київ своїх військ разом з Українською
Галицькою армією (УГА), створеною урядом ЗУНР. Тоді
більшовицькі війська залишили Україну: з півдня наступала
Добровольча білогвардійська армія під командуванням
Денікіна, а в самій Україні вирували селянські повстання. На
західному березі Дніпра наприкінці 1919 року була відновлена
Українська Народна Республіка. 2 жовтня 1919 року Москва
оголосила про розпуск другого українського радянського уряду.
1 (ього разу був розпущений також Український Центральний
Комітет, відповідальний за всілякі «націоналістичні»
відхилення. Це рішення супроводилося «протизаконними»
опозиціями з боку українських комуністів, і в грудні 1919 року
Ленін домігся прийняття партією нової тактичної лінії. Вона
шодилася до визнання національних прагнень українського
народу, хоча українські комуністи повинні були й надалі
^лишатися під жорстким контролем Москви.
Цілком очевидно, що така важлива зміна в тактиці
відбулася внаслідок провалу попередніх методів насильницької
централізації. На X з’їзді Російської комуністичної партії
український комуніст В. Затонський заявив: «Національний
рух покликаний до життя революцією. Необхідно відверто
сказати, що ми цьому факту не надали належного значення і
не прийняли необхідних заходів. Це була найбільша помилка
комуністичної партії, що діяла на Україні... Ми не скористались
55
посиленням національного руху, який був цілком природним
у той момент, коли обширні селянські маси пробудились до
свідомого життя. Ми пропустили момент, коли в цих масах
з’явилось цілком природне почуття поваги до себе, і селянин,
який раніше з презирством ставився до свого походження і
до своєї мужицької мови, раптом підняв голову і почав
вимагати більше, аніж вимагав у царські часи. Революція
надала поштовху культурному розвитку, пробудила народ до
широкого національного руху, але нам не вдалося спрямувати
цей національний рух у потрібне русло, ми дозволили йому
пройти мимо, і воно пішло шляхом, на якому ним керували
дрібнобуржуазна інтелігенція і куркулі. Це була наша найбільш
серйозна помилка»76.
Невдачу перших двох радянських спроб підпорядкувати
Україну, знищивши попередньо будь-які сліди національної
державності та прояви самостійного державного життя,
ретельно проаналізували в Москві. З допущених тактичних
помилок було зроблено висновок, що українська нація і
українська мова насправді є потужним фактором, що влада,
яка навмисне ігнорує цей фактор, неодмінно розглядатиметься
місцевим населенням як така, що нав’язана насильницькими
методами, а через те — ворожа влада.
Нова ленінська лінія означала співробітництво з
«боротьбистами» — лівою фракцією Української соціал-
демократичної партії, яка прийняла радянську владу, але
дотримувалася національних принципів і демонструвала
здатність досягнути якоїсь підтримки на селі, тоді як
більшовики зазнавали там повного краху.
Потрібно визнати, що більшовицькі настрої в Україні
були настільки непопулярними, що ніякого, хай навіть
формального, але за походженням українського, радянського
керівництва організувати, як з’ясувалося, просто неможливо.
Але тепер, коли Москва вирішила кинути у гру нову українську
«козирну карту», знайшлися такі люди. Союз, унаслідок
якого «боротьбисти» ввійшли у комуністичну партію, означав,
що в майбутньому в українському керівництві неминуче
опиниться багато людей з націоналістичним минулим.
Перші радянські історики писали, що в українській
комуністичній партії було мовби «два корені». Якщо у
правлячій верхівці Росії налічувалося лише декілька колишніх
56
небільшовиків, які не відігравали провідних політичних ролей,
то в Україні бачимо колишнього «боротьбиста» Любченка,
який у 30-ті роки займав пост голови Ради Народних
Комісарів, а також інших, що обіймали високі посади.
Серед ветеранів більшовицького руху було багато поляків
(Дзержинський, Косіор, Менжинський, Уншліхт та ін.),
латишів (Рудзугак, Ейхе, Берзінь та ін.), але українців
завжди було мало. Проте і ті, що були, наприклад Скрипник,
Чубар, займалися революційною діяльністю у центрі імперії,
а ледь отримували призначення в Україну, починали схилятись
до підтримки національних намагань свого народу. Цікаво
зазначити, що подібний феномен можемо спостерігати у 40 —
50-х роках у Східній Європі: духовну революцію пережили
наприклад І. Надь та Т. Костов — «національні комуністи»,
які у власному дорадянському минулому вважалися людьми,
які беззастережно дослухалися Москви77.
Отже, сила радянської влади в Україні нарешті була
підкріплена групою, що мала реальні зв’язки з українським
народом, і в цьому водночас приховувалося джерело
національних прагнень. Ніякої реальної влади цій трупі здобути
не вдалося. Конференція значною мірою фіктивної
комуністичної партії України, проведена у жовтні 1919 року
за межами республіки (в Гомелі), прийняла реалістичну
резолюцію, опубліковану аж через сім років, у якій зазначалося,
що «просування на південь і встановлення радянської влади
на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних,
вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні
бути місцевого походження»71. На той час серед членів
комуністичної партії України було тільки 23 відсотки
українців75.
Відмінності в утвердженні радянської влади в Росії і в
Україні особливо яскраво проглядаються, якщо дослідити
методи управління на селі. Зокрема, в період воєнного
комунізму головним органом влади на селі були комітети
селянської бідноти, що складалися з прокомуністично
настроєних селян та «сільського пролетаріату». В Росії таким
комбідам підпорядковувалися сільські Ради, в Україні ж вони
повністю їх перекреслювали. Комбіди в Росії були скасовані
наприкінці 1918 року, але 9 травня 1920 року їх відновили, до
і ого ж тільки в Україні, під назвою «комітети незаможних
57
селян» (комнезами). До їх складу могли входити лише
найбідніші селяни. Водночас на всіх інших територіях
більшовицької імперії функціонували сільські Ради, хоча й
вони діяли далеко не кращими методами, аніж комнезами в
Україні. Згодом такі самі Ради створили і в Україні, але в цих
сільських органах влади комуніста із комнезамів були наділені
правом оскарження рішення сільської Ради перед вищими
органами; вони могли виключати «невигідних» членів
виконавчої влади зі складу сільських Рад, могли взагалі
розпустити сільську Раду й скликати нові вибори. До їхнього
обов’язку входила й реквізиція продуктів харчування у
місцевого населення.
Повноваження комнезамів у циркулярі Центрального
Комітету визначалися таким чином: «В українських селах
справжня влада перебуває в руках багатих селян, куркулів, які
за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської
революції» і які «організовані та озброєні до зубів». Комітетам
селянської біднота ставилося в обов’язок організувати сільських
бідняків, «роззброювати куркулів» та «викорчовувати
бандитизм»10.
Провідними діячами в комнезамах, тобто головною опорою
більшовицької партії на селі, стали неукраїнці. На першому
з’їзді комнезамів лише 22,7 відсотка делегатів розмовляли
українською мовою, на другому — 24,7 відсотка81. До того ж
навіть цю групу радянська влада вважала недостатньо
надійною, і невдовзі «на допомогу селу» було направлено
декілька тисяч міських комуністів.
Українські комуніста, що усвідомлювали свою національну
приналежність, не зустрічали розуміння з боку вищого
начальства навіть у своїх суто культурних прагненнях. Так,
український делегат дванадцятого партійного з’їзду розповід ав
про «високопоставлених товаришів з України», які свідчили,
що «об’їздили всю Україну, розмовляли з селянами, і в них
склалося враження, що українська мова там не потрібна»12.
Серед тих, хто зумів зробити вірні висновки з уроків
громадянської війни, опинився X. Раковський. Однак тепер
йому самому довелося скаржитись на труднощі в процесі
укорінювання у свідомість місцевих партійних діячів
«значення національного питання, оскільки більшість
більшовицького керівництва в Україні, а ще більше в Росії, в
58
національній політиці вбачала певну стратегічну гру
дипломатії. Один із ортодоксальних комуністів висловився
таким чином: «Ми — країна, яка вийшла за межі національного
етапу, ми — країна, де матеріальна і економічна культура
вступає у протиріччя з культурою національною. Національна
культура існує тільки для відсталих країн по інший бік барикад,
для капіталістичних країн, а ми — країна комуністична»83.
Щоби бути об’єктивним, треба визнати, що «мислителі*
схожого типу адекватно відображали атмосферу «національної
кастрації», що створювалась у новому суспільстві, яке
претендувало на «світле майбутнє».
Була розповсюджена і своєрідна версія ленінської теорії
«боротьби двох культур»: «пролетарська Росія» протиставлялася
«селянській Україні». Звідси робився висновок, що українізація
не потрібна принципово, оскільки в кінцевому рахунку
перевага завжди буде на боці пролетарської, тобто міської,
тобто російської культури. 17 — 20 листопада 1920 року, на
п’ятому з’їзді української компартії більшовиків Г. Зінов’єв,
близький соратник Леніна, зробив спробу обмежити вживання
української мови тільки в сільській місцевості, беручи до
уваги (звичайно ж, у рамках згаданої теорії) кінцеву перемогу
«більш висококультурної російської мови»84. На щастя, цю
реакційну пропозицію, що перегукувалася з лихозвісним
Емським указом, відхилили. Зазначимо, що з цього питання
протягом 1920—1921 років велися безкінечні внутріпартійні
суперечки. Багато хто з українських комуністів боровся за
утримання завойованих ними культурних можливостей і
намагався здійснити на практиці культурну та мовну
українізацію. Зокрема, М. Скрипник на X з’їзді РКП(б) у
березні 1921 року наполягав на тому, що «товариші повинні
викинути з голови думку про те, що начебто радянська
федерація — це не більи) як федерація російська, оскільки
важливий не той факт, що вона російська, а той, що вона
радянська»85.
На жаль, реалії, що відповідали тактиці більшовицької
ідеології, були більш суворими: увесь прес репресивного
механізму більшовицької державності був спрямований на
винищення найменших ознак національної державності в
Україні.
Останнє відчайдушне зусилля відновити незалежну
59
Україну як державу зробив 1920 року Симон Петлюра, уклавши
союз із Польщею — ціною Галичини, від якої він відмовився.
Третя радянська окупація України завершилася в березні 1920
року. Нетривке завоювання великої частини Правобережної
України, включаючи Київ, поляками у травні 1920 року стало
останньою значною перервою для радянської влади в Україні.
Але спільний похід українських військ із віковічним
загарбником українських земель — пансько-польськими
військами — лише підірвав авторитет Петлюри серед селян.
Очікуваної допомоги від народу не надійшло.
Більшовицькі війська після вдалого контрнаступу
розгромили польську армію, і в червні 1920 року розпочалися
польсько-російські переговори. Армія Петлюри, яка зросла із
15 до 36 тис. бійців, продовжувала воювати до 10 листопада
1920 року, доки не зазнала остаточної поразки на Волині. Її
залишки перейшли польський кордон і були інтерновані. Але
партизанські виступи проти більшовицької влади тривали до
кінця 1921 року. У квітні 1921 року в Україні та в Криму ще
діяло 102 озброєних антикомуністичних загони по 20 — 30, а
в деяких по 50 або навіть по 500 осіб, не рахуючи армії
анархіста Н. Махна, яка все ще налічувала від 10 до 15 тис.
осіб. Менш значні партизанські виступи, як стверджують
вітчизняні джерела, траплялися й багатьма роками пізніше,
після розгрому 1921 року антирадянських українських сил.
Так завершилася боротьба за незалежну українську державу
в роки громадянської війни86.
Отже, протягом 1918 — 1920 років в Україні один за
одним змінилося три радянські уряди, до того ж кожний із
них створювався слідом за вторгненням у країну російських
військ у вигляді Червоної армії, яка знищила українську
державність та запровадила окупаційний режим, що спирався
на створені інституції більшовицької державності.
Україні, насильно включеній до складу червоної імперії,
була надана формальна незалежність, і протягом наступних
десяти років вона деякою мірою користувалася культурною та
мовною свободою. Водночас влада намагалася обережно
нав’язувати політичну волю Москви. Однак боротьба за
самостійність України тривала. Було зрозумілим, що значна
частина РКП(б) вважає українські національні сподівання
фактором, який породжує в СРСР чвари, а прагнення України
60
до здобуття фактичної незалежності ще недостатньо вико-
ріненим. Сталін поділяв ці переконання і, коли настав його
час володарювати, діяв цинічно, безжально розправляючись із
непокірливим, волелюбним українським народом.
Організація, структура та діяльність репресивно-
карального апарату
Захопивши владу в Україні, більшовики розпочали
створювати державний механізм, чільне місце в якому належало
каральному апаратові, що створювався та функціонував на
основі проголошених жовтневою революцією загальних
принципів доцільності — на кшталт російських. Радянська
влада в Україні утверджувалась у формі тимчасових
надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями.
До них необхідно віднести насамперед Тимчасовий робітничо-
селянський уряд України, Всеукраїнський та місцевий ревкоми,
Раду робітничої і селянської оборони України, Раду української
трудової армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії та
революційні трибунали. Насправді ж усі вони виявилися далеко
не «тимчасовими»: їх надзвичайні повноваження, які нехтували
елементарними загальноприйнятими нормами моралі і права,
протягом десятків років механічно переносилися у ново-
створювані репресивні органи або залишалися за тими ж, які
вдосконалювалися, набуваючи інших форм. За допомогою цих
органів було створено централізований апарат державної влади
й управління раДянизованої України, яку більшовики,
включивши до складу червоної імперії, проголосили як
Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР, згодом
-УРСР).
Необхідно зазначити, що тривав цей процес за активної
допомоги радянської Росії, яка втручалась у внутрішні справи
Української Народної Республіки, починаючи від листопада
1917 року. До кінця грудня питання про «встановлення в
Україні радянської влади», отже, російської експансії, 29 разів
обговорювалося російською Радою Народних Комісарів
(Раднаркомом), а напередодні створення форпосту
більшовицької імперії в Україні — української радянської
держави — б разів.
Ще в листопаді Раднарком зробив усе можливе для
61
озброєння більшовицьких диверсійних загонів на території
іншої держави під назвою Червоної гвардії України,
підсиливши її складом так званих «севернмх отрядов»
червоногвардійців і матросів. Захопивши в Україні владу,
більшовики розпочали створення власної армії. Всеросійська
колегія з організації й управління Червоною армією у січні
1918 року видала безкоштовно Ценіроштабу Червоної гвардії
Донбасу більш як два мільйони карбованців і озброєння для
ЗО тис. осіб, а також передала йому майно та озброєння штабу
розформованої на Румунському фронті 8-ої армії87.
19 грудня 1917 року «для об’єднання дій існуючих на
Україні радянських органів»88, урядом радянської Росії
тимчасовим надзвичайним комісаром України був
призначений Г. Орджонікідае. Ленін пильно стежив за подіями
в Україні, направляючи сюди директивні вказівки89.
Більшовики, керуючись вказівками з Москви, спиралися
в повсякденній діяльності на практику радянської Росії,
намагаючись відтворити в Україні російське державотворення.
Вони розпочали знищувати інститути національної
державності, оголосивши їх «буржуазними»90. 24 січня 1918
року Народне секретаріатство внутрішніх справ України
оголосило, що «жодне розпорядження, що виходить від імені
позбавленої влади Центральної Ради, не повинне •
виконуватись», а винні в порушенні цієї вказівки «будуть і
оголошені ворогами вільного народу України». 27 січня 1918
року більшовицький Народний секретаріатУкраїни оголосив
про скасування посад губернських, повітових і міських комісарів
уряду Центральної Ради91.
Водночас із скасуванням органів Центральної Ради та
фізичним винищенням її представників більшовики
приступили до створення надзвичайних органів влади.
Очевидно, так уже повелось у їхній тактиці: бажаючи щось
створити, вони обов’язково називають його надзвичайним.
Зокрема, для оперативної підготовки більшовицького
повстання, боротьби з контрреволюцією і забезпечення
революційного порядку після перемоги повстання до того
моменту, як Ради розгорнуть свій апарат влади, в Україні
створювалися революційні та військово-революційні комітети.
Центральний виконавчий комітет України (ЦВК України)
майже одночасно з формуванням маріонеткового уряду,
62
відчуваючи, що його влада в Україні може утриматись лише
силовими методами, 18 грудня 1917 року створює Крайовий
(його видавали за всеукраїнський) військово-революційний
комітет боротьби з контрреволюцією, якої тоді ще й не було.
До його складу ввійшли народні секретарі внутрішніх і
військових справ, а також представники харківського штабу
Червоної гвардії та штабу «северного отряда», які з мандатом
Леніна, не маючи жодних повноважень українського народу,
взялися вирішувати його долю.
21 лютого 1918 року більшовики створили також
Надзвичайну комісію Народного секретаріату з метою
організації спротиву австро-німецьким військам, які рушили
на територію України у відповідності з домовленістю між
Центральною Радою для надання їй військової допомоги. Ця
комісія отримала «найбільш широкі повноваження, включа-
ючи право негайно приймати рішення від імені уряду
Української Республіки», звичайно ж, із подання Москви.
Вона, як зазначали більшовики, відала питаннями організації
революційної армії, мала право вводити воєнний та осадний
стан на території України, котра на той час уже мала законно
обраний народний уряд. Але це зовсім не бентежило більшо-
вицьких політиків, які завжди почувалися господарями в
чужому домі. До складу комісії входили народний секретар у
військових справах Ю. Коцюбинський, керівник Червоного
козацтва В. Примаков, а також народні секретарі шляхів
сполучення, пошт і телеграфів. Очолив комісію В. За-
гонський92.
Слід зазначити, що на початковій стадії більшовицької
інтервенції в Україні створювалися й інші тимчасові
надзвичайні органи радянської влади: революційні штаби,
революційні «трійки», «шістки», «сімки» та «дев’ятки»”.
Насадження більшовицької державності в Україні тісно
пов’язано з організацією нової правової системи, яка
відповідала потребам імперії. Замість знищених нормативних
іктів правотворчої діяльності Української Народної Республіки
розповсюджувалися законодавчі акти Російської держави.
< >гже, можна твердити, що російське право стало важливим
чіаряддям нищення національної державності в Україні і
. і кріплення розгалуженої системи органів влади та управління
російської неоімперії. Принагідно зауважимо, що ця правова
63
експансія десятиліттями подавалася радянською історіогра-
фією як використання передового досвіду правотворчої і
державотворчої діяльності радянської Росії.
Що ж являв собою «передовий досвід» періоду «рево-
люційної законності»?
Історія цього питання сягає корінням у народництво з
його бомбометанням, у нечаївщину та російський анархізм
XIX століття. Будь-який революційний рух з очевидною
необхідністю несе в собі руйнівний заряд анархії, а
революційне повстання — це кульмінація, апофеоз нехтування
законів.
Висунуті більшовиками гасла «революційної законності» і
«революційної правосвідомості» містили в собі внутрішнє
протиріччя. Нормальна правосвідомість допускає момент
консервативного тремтіння перед непорушністю скрижалей,
тоді як свідомість народу того моменту, розхитана ідеями і
конкретними діями революції, від цього відпалена. Саме слово
«закон» подразнювало революційний слух.
Того часу не тільки малоосвічені маси, які мали туманне
уявлення про цінність права, але й освічені вожді більшовизму
підпали під анархістські настрої Наприклад, радянський юрист
Є. Пашуканіс, член більшовицької партії з 1918 року, проголо-
сив: право необхідне соціалістичному суспільству лише тому,
що воно допускає товарне виробництво, а найближчим часом
соціалізм позбавиться як одного, так і другого»94. Як не дивно,
але ці слова виявилися пророчими, адже одночасно із
згортанням товарного виробництва у процесі наступу на неп
фактично була згорнута і законність. З автором цього про-
роцтва, Пашуканісом, котрий «потрапив під вплив шкідливих
бухарінсько-зінов’євських теорій», розправилися 1938 року.
Але це було значно пізніше, це вже був апофеоз сталінської
«симфонії», а на початку революції з усією очевидністю
проглядався відвертий юридичний нігілізм.
Формула про диктатуру пролетаріату як владу, не зв’язану
і не обмежену законом, була доступною і сприймалася куди
простіше, аніж складніші співвідношення між диктатурою,
демократією і правом. Також мала місце і своєрідна ідеологічна
інверсія, коли негативне ставлення до буржуазного права як
засобу закріплення капіталістичних відносин, експлуатації та
нерівноправ’я перенесли на право взагалі як таке, котре й не
64
мислилось інакше, аніж буржуазне, а в кращому випадку —
як непівське. Зокрема П. Стучка зазначав, що «...більшість
товаришів комуністів і до закону радянської влади ставились
скептично, щоб не сказати більше... Закон і право — це,
мовляв, штучки буржуазні, нам не потрібні»99. Відіграла свою
роль і формула про «відмирання права». Ця концепція у
тодішніх умовах, поєднана з іншими «антиправовими
факторами», а також з ілюзорними уявленнями про темпи
наближення до комуністичного суспільства, виступила як
підгрунтя згортання правової форми або ж поширення погляду
на неї як на щось тимчасове й малосутгєве96. Тоді ж набули
широкого вжитку висловлювання про те, що право, ще в
більшій мірі, ніж релігія, — «отруйний опіум для народу»
(Гойхбарб) або про те, що право — «досить небезпечне зілля»
(Рейснер), які в устах юристів набували екстремістського
характеру97.
У політичних дискусіях, що відбувалися на пленумах і
з’їздах партії, питання про право, його роль у подальшому
розвитку країни та її політичної системи майже не
обговорювалося. В очах учасників дискусій «правове» не було
суттєвим, не було наділене високим соціальним значенням,
при цьому політична доцільність мала над ним абсолютний
примат. Зокрема, виступаючи із звітною доповіддю на XIII
з’їзді партії (1924), Г. Зінов’єв звернув увагу на виступ одного
із учасників ленінградського з’їзду інженерів, який твердив,
що «в першу чергу потрібні права людини», а інтелігент — «це
людина, яка ставить вище за все права людини, вважає, що
людина — вища цінність держави». Сьогодні ніхто не буде
сумніватися в мудрості цих слів. Але в доповідача на з’їзді
вони викликали суто негативну реакцію. Він бере «права
людини» в лапки, в позиції інженера вбачає спробу
відродження меншовизму і перенесення на радянський грунт
буржуазних порядків98.
На XV з’їзді партії як одне із другорядних було поставлене
питання про суд і діяльність органів юстиції. При обговоренні
його В. Затонський, ремствуючи, що в суди надходить багато
справ та викликається багато свідків, зробив симптоматичний
висновок: «Демократизм судовий розвели чорт зна який:
витрачаємо на це мільйони»99. Інший делегат, М. Янсон,
скаржився, що в органах юстиції захист законності
З 4-45
65
«перетворюється на буквоїдство», що професійний юридичний
ухил «не зовсім корисний для справи радянської юстиції»: її
необхідно організувати таким чином, щоб там було побільше
людей робітничого походження100. При цьому один із
керівників Комісії партійного контролю А. Сольц кинув
репліку: «І поменше юристів»101. Шкірятов, який обурювався
тим, що суди відмовляються карати, якщо справа не
узгоджується з буквою закону, заявив: «... окрім букви закону,
повинно бути пролетарське революційне почуття при розгляді
будь-якої справи, а в них деколи закон вище за все»102.
Ще більш показовим був справжній погром, який Л. Кага-
нович улаштував над книгою українського юриста Мали-
цького, який «насмілився» назвати радянську державу «право-
вою». В очах Л. Кагановича право вбачалося як рецидив буржу-
азного мислення, як замах на диктатуру пролетаріату.
Виходячи з подібних партійних засад і розроблялася вся
правова система більшовицької державності, яку сміливо
можна охарактеризувати одним словом — кратократія, або
«влада влади», «влада насильства»; ця назва адекватніше, аніж
«партократія» чи «тоталітаризм», передає суспільно-політичну
атмосферу, що формувалася у радянській імперії.
Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з
контрреволюцією. Від перших днів захоплення влади в Україні
більшовиками за прикладом Росії декретом тимчасового
робітничо-селянського уряду від 3 грудня 1918 року «Про
організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» було створено
спеціальний орган боротьби з контрреволюцією —
Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, сабо-
тажем і посадовими злочинами103. Майже через шість місяців,
ЗО травня 1919 року ВУЦВК затвердив «Положення про
Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії»104, у відповідності
з яким Надзвичайна комісія являла собою відділ наркомату
внутрішніх справ як каральний орган радянської влади105.
Таке становище Надзвичайної комісії у системі
більшовицького апарату було вигідним для карального органу,
адже в організаційних та оперативних питаннях діяльність її
не регламентувалася законом, не регулювалася органами влади,
підпорядковуючись формально тільки більшовицькому уряду,
фактично ж — його партії, як це було в Росії. Цей недолік в
66
Україні усунули 1920 року і поклали на комісію такі завдання:
а) переслідування й ліквідація всіх революційних та страйкових
спроб і дій, від кого б вони не виходили; б) передача судові
ревтрибуналу всіх страйкарів і контрреволюціонерів та
розробка заходів боротьби з ними; в) ведення попереднього
слідства. Комісія поділялася на відділи: і) інформаційний;
2) організаційний та філіальний; 3) відділ боротьби106.
Згодом у складі Надзвичайної комісії організували
юридичний відділ, який вів розслідування та готував справи
для передання у ревтрибунал. У березні 1919 року при ВУНК
утворили відділ іноземного контролю для боротьби з
контрреволюційною діяльністю «агентів іноземних держав».
Одним із найважливіших став оперативний відділ ВУНК.
Його завдання полягало в попередженні, присіканні та
розкритті контрреволюційних злочинів, якими насамперед
вважалися дії, спрямовані проти більшовицької влади, а отже,
всі спроби відродження національної державності в Україні.
Положення від ЗО травня 1919 року також регулювало
організацію місцевих органів надзвичайних комісій, які
створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад.
Голова і члени місцевих каральних органів призначались та
відкликались ВУНК, центральні органи НК мали право
делегувати своїх представників у нижчі органи НК з правом
вирішального голосу107.
Необхідно зазначити, що укомплектування місцевих
каральних органів НК відбувалося виключно за рахунок людей,
відданих справі більшовиків. Вважалося, що краще мати значно
менший за складом, але безмежно відданий справі апарат
надзвичайних комісій. Цю установку більшовицької партії
сповна реалізували в Україні. Водночас в армії створили
надзвичайні комісії у формі особливих відділів.
У зв’язку з відновленням народної влади в Україні каральні
органи більшовиків, як і їхня влада, були ліквідовані. Але
наприкінці 1919 року, від моменту чергової окупації України
російськими більшовиками, ЦК РКП (б), знаючи силу своїх
каральних органів, спрямовував основні зусилля нате, щоб
убезпечити кадрами надзвичайні комісії в Україні: переважно
не були українські зрусифіковані комуністи, які працювали в
державному апараті радянської Росії і пройшли велику школу
партійної та чекістської роботи, що пізніше дало їм змогу
67
нещадно розправлятися з національно свідомими українцями,
які боролись за національну державність.
У кінці 1919 року при Всеукраїнському революційному
комітеті було створено Центральне управління надзвичайних
комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і
посадовими злочинами (Цупнадзком). Під час його організації
врахували досвід діяльності карального органу попередньої
більшовицької окупації України, вилучені з допущених
помилок уроки і провели значну централізацію репресивно-
карального апарату. За роботу надзвичайної комісії тепер
відповідав начальник Цупнадзкому, який підпорядковувався
Раді Народних Комісарів (РНК) УСРР10*. Структура
центрального апарату НК була переважно така, як і 1919 року.
Крім того, було створено новий відділ Цупнадзкому для
боротьби з контрреволюцією, страйками і спекуляцією на
транспорті. Місцевий апарат НК на території України 1920
року складався з губернських надзвичайних комісій,
губернських особливих від ділів і районних транспортних НК
Від моменту виникнення надзвичайні комісії завжди були
органом більшовицької партії, її озброєним загоном,
«караючим мечем», тому будівництво НК в Україні, як і в
радянській Росії, тривало під безпосереднім керівництвом
компартії. І це було закономірно, адже діяльність карального
апарату була спрямована безпосередньо на захист
корпоративних партійних інтересів, а не інтересів народу.
Зрештою, більшовики ніколи не приховували, що «ЧК
створені, існують і працюють лише як прямі органи партії, за
її директивами і під її контролем»109. В. Ленін, усвідомлюючи
покладене на НК завдання бути форпостом більшовицької
влади, постійно приділяв їм пильну увагу, направляючи,
зокрема, в Україну відданих соратників для придушення
спротиву українського народу примусовій совєтизації та
знищення будь-яких слідів національної державності. У березні
1919 року в Україну було направлено М. Лаціса, помічника
Ф. Дзержинського, який 1919 року очолив Всеукраїнську
надзвичайну комісію. З його приходом розпочалися
організований д ержавний терор та репресії. На початку 1920
року ЦК РКП(б) відрядив в Україну члена партії більшовиків
з 1906 року В. Манцева, який став начальником Центрального
управління надзвичайних комісій. Але навіть ці «талановиті»
68
організатори більшовицького червоного терору не змогли
справитися з висунутими перед ними завданнями.
Національно-визвольна боротьба в Україні зростала з кожним
днем. 5 травня 1920 року ЦК РКП(б) змушений був направити
в Україну «головного спеціаліста по примиренню» націй та
народів — голову Всеросійської надзвичайної комісії Ф.
Дзержинського. Ленін доручив йому зміцнити тил Південно-
Західного фронту і мобілізувати більшовиків України на
боротьбу з українськими силами спротиву, які називали не
інакше, як «бандитизм». 29 травня 1920 року Ф. Дзержинський
наказом Реввійськради Південно-Західного фронту був
призначений начальником тилу фронту. В Україні він
перебував до середини липня 1920 року як представник ЦК
РКП(б), начальник тилу фронту, залишаючись водночас
головою ВЧК. Від’їжджаючи з України, Ф. Дзержинський
писав, звертаючись до працівників карального апарату України:
«Вам необхідно про все важливе повідомляти систематично
товаришу Леніну і ЦК»110.
Важливе значення для діяльності каральних органів в
Україні мало «Звернення ЦК РКП(б) до комуністів —
працівників всіх надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919
року111. В ньому відверто говорилося про необхідність
партійності органів червоного терору, про виключні завдання,
покладені на надзвичайні комісії як збройну силу партії. Це
звернення ЦК РКП(б) лягло в основу діяльності НК як у
Росії, так і в Україні.
Поступово розширювалася сфера діяльності надзвичайних
комісій, переміщуючись із відкритого придушення
національно-визвольної боротьби до організації масових
кампаній по «виявленню класових ворогів» у господарських
галузях. Ф. Дзержинський у наказі про каральну політику
чекістських органів, затвердженому 8 січня 1921 року,
відзначив, що «старими методами, масовими арештами і
репресіями, цілком зрозумілими в бойовій обстановці, в
ситуації, що змінюється, чека буде тільки лити воду на
контрреволюційний млин, збільшуючи масу невдоволених»113.
Ці обставини спричинилися до суттєвих змін як в
організаційній структурі надзвичайних комісій, так і напрямах
діяльності: відтепер на перше місце, поряд із збройним
придушенням відкритих виступів проти радянської влади, які
69
кваліфікувалися державою як «політичний бандитизм»,
висувається боротьба з підпільними організаціями руху
спротиву, його політичними партіями, а також винищення
української інтелігенції.
Значні зміни в організацію більшовицького карального
апарату в Україні були внесені V Всеукраїнським з’їздом Рад.
ЗО березня 1921 року ВУЦВК у відповідності з рішеннями
з’їзду перейменував Центральне управління надзвичайних
комісій по боротьбі з контрреволюцією і посадовими
злочинами у Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі
з контрреволюцією і посадовими злочинами.Всією
організаційною і оперативною роботою ВУНК відтоді мала
керувати колегія на чолі з головою113. 2 квітня 1921 року
спільною постановою ВУЦВК і РНК України головою ВУНК
було призначено російського більшовика В. Манцева. До складу
колегії НК входили також представники колегій Народного
комісаріату юстиції і внутрішніх справ114.
7 травня 1921 року голова ВУНК віддав наказ про
реорганізацію центрального апарату НК У його складі
затверджувалося три управління: адміністративно-
організаційне, секретно-оперативне й економічне113. В свою
чергу, перше управління розподілялося на адміністративний,
організаційний, інформаційно-статистичний, фінансово-
кошторисний та політичний відділи. До складу другого
управління входили три відділи: особливий, оперативний та
відділ по боротьбі з бандитизмом. У складі економічного
управління ВУНК створили транспортний відділ, по боротьбі
з технічною контрреволюцією і ряд спеціальних відділень.
Транспортний відділ керував всіма транспортними
відділеннями НК на території республіки. Цим же наказом
начальником секретно-оперативного управління було
призначено Є. Євдокимова, а начальником економічного
управління — В. Артамонова116. Обидва вони — російські
більшовики, ставленики Ф. Дзержинського.
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом,
який кваліфікувався як політичний злочин проти
більшовицької державності, було прийнято спільну постанову
ВУЦВК та Раднаркому, у відповідності з якою повітові
політичні бюро виділили в самостійні відділи повітових
виконкомів117. Начальник політбюро призначався губернською
70
надзвичайною комісією у погодженні з повітовим виконкомом.
Низові карально-репресивні органи виконували тільки слідчі
функції і правом винесення вироку не користувалися. По
завершенні розслідування справи передавалися ними по
підсудності. Вся робота полпбюро здійснювалася не на підставі
законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК
спільно з наркоматами юстиції та внутрішніх справ, про зміст
якої знали тільки керівники карального апарату. Ця інструкція
також регламентувала порядок взаємостосунків між політбюро,
міліцією і органами юстиції у їхній діяльності по знищенню
національно свідомих українців118.
Створення багатьох відділів та відділень у складі
центрального репресивного апарату та місцевих надзвичайних
комісій обумовлювалася характером висунутих перед ними
більшовицькою партією завдань, які могли бути виконані
лише через терор та репресії. Зокрема, поширення в Україні
селянських повстань та збройний спротив військових
формувань перших же років насильницького впровадження
радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому
буттю більшовицької державності в Україні, обумовили
створення при РНК УСРР постійної наради по боротьбі з
національно-визвольним рухом (офіційна назва — Постійна
нарада по боротьбі з бандитизмом), яка мала поєднати та
координувати діяльність цілого ряду наркоматів у справі цього
небезпечного для російських більшовиків явищ а119.
На базі центрального карального апарату створювалися й
інші наради та комісії. 7 лютого 1921 року, зокрема, було
утворено постійну нараду по боротьбі з розкраданням палива,
а в квітні цього ж року — особливу міжвідомчу комісію по
боротьбі із спекуляцією та посадовими злочинами в
економічних органах. Аналогічні комісії створювались і на
місцях, керували ними голови губернських НК. Слід зазначити,
що ці комісії мали широкі повноваження здійснювати нагляд
і контроль за діяльністю виробничих, заготівельних і
гранспортних органів з метою ліквідації спекуляції та
безгосподарності силовими методами120. Але врешті-решт вони
ніколи не розв’язували цих проблем, а породжували лише
страх перед карою та заганяли негативні суспільні явища в
тіньовий бік уявного благополуччя. Невтішні наслідки такої
політики спостерігаємо і нашого сьогодення, коли суспільні
71
проблеми намагаємося розв’язувати виключно «шляхом
боротьби», а не завдяки створенню дійового механізму
контролю, локалізації та поступової нейтралізації небажаних
явищ насамперед економічними засобами у поєднанні зі
створенням професійних правозастосувальних та
правозахисник структур.
До того ж у складі Всеукраїнської НК перебували значні
військові формування, які створювалися на взірець російських:
корпус військ ВНК, різні види охорони, продармй. В середині
1919 року їх об’єднали у війська внутрішньої охорони
республіки (ВОХР)121. Окрім цих військ, боротьбою із
придушенням народного руху спротиву займалися загони, а
пізніше частини особливого призначення (ЧОП), що
формувалися виключно із комуністів та комсомольців.
Зокрема, у відповідності з наказом N 1 голови ВУНК від 15
січня 1919 року при Всеукраїнській надзвичайній комісії було
сформовано особливий корпус військ122.12 березня 1919 року
було затверджено «Положення про війська ВНК»123.
Частини так званої трудової армії, виконуючи вказівки
більшовицького вождя, систематично грабували населення
України. Зокрема, 18 лютого 1920 року В. Ленін направив у
Харків телеграму Й. Сталіну, котрий був тоді головою Ради
Української трудової армії, в якій сповіщав: «Дуже радий, що
взяли помірну розверстку —158 (мільйонів пудів) і 10 відсотків
залишається для бідноти і що вже виділили три полки і 4
ескадрони Укррадірударму...»124
Процес широкомасштабного пограбування більшовицькою
Росією загарбаної нею України поглиблювався з кожним днем.
Для його забезпечення 29 червня 1920 року В. Леніним було
затверджене Положення «Про загороджувальні пости
наркомпроду та його місцеві органи», у відповідності з яким
«з метою охорони продовольчих та інших заготівель держави...
Наркомпроду надається право виставляти на залізничних,
вод них та шосейних шляхах сполучення загороджувальні пости
із агентів продорганів для контролю і реквізиції продуктів,
що перевозяться як ручним багажем, так і в вагонах, пароплавах
та ін.», до того ж зазначалося, що «ніякі органи та частини не
мажуть втручатись в роботу загороджувальних постів»125.
Через два місяці у відповідності з наказами народного
комісара Росії з військових справ від 20 квітня 1918 року за
72
N 284 і Всеросійського головного штабу від 31 жовтня цього
ж року за N 87, а також наказом командуючого Південно-
Західним фронтом від 31 серпня 1920 року за N 1654 на
території УСРР Народним комісаріатом юстиції була
організована конвойна сторожа, яку очолив завідуючий
Центральним каральним відділом Наркомюсту УСРР із
правами начальника дивізії126.
Невдовзі всю Україну покрила щільна мережа каральних
військ внутрішньої служби, яких під керівництвом ВУНК
кинули на боротьбу з народним рухом опору.
Зокрема, на території Кам’янець-Подільської, Одеської та
Херсонської губерній дислокувалася 10-та стрілецька дивізія
військ внутрішньої служби (ВНУС), згодом переформована у
бригаду 3-го полку; територію Київської, Житомирської і
Чернігівської губерній контролювала 9-та стрілецька дивізія
ВНУС, переформована у 25-ту і 27-му бригади; на території
Харківського військового округу дислокувалася 7-ма дивізія
внутрішньої служби, яку згодом звели в одну бригаду ВНУС
на території Донецької та Катеринославської губерній127.
Окрім зазначених сил, в інших регіонах України перебували:
11-та дивізія ВНУС, до складу якої входили 31-а піхотна та
Окрема кавалерійська бригади (пізніше вони злилися із 23-ю
бригадою 8-ї дивізії ВНУС), 8-ма дивізія ВНУС і 12-та дивізія
ВНУС, війська якої «опікувалися» залізницями України. До
того ж при кожній зведеній бригаді сформували зразковий
учбовий батальйон із сильною кулеметною командою,
кавалерійський полк та чотмригарматну батарею121.
Наводимо зведення штабу Особливого корпусу ВУНК від
4 серпня 1919 року за N 9 про участь каральних військ у
придушенні руху опору в Україні протягом липня 1919 року:
«1. Київський зведений стрілецький батальйон: частини
батальйону протягом липня місяця виконували ряд операцій
ВУНК по боротьбі з контрреволюцією в районі Києва і
Київської губернії. 9-та та 10-та роти батальйону беруть участь
у боротьбі з бандами Зеленого в районі Умані.
Київський запасний батальйон: в розпорядження
особливих відділів виділено частини для обслуговування
повітових виконкомів Київської губернії.
2. Чернігівський зведений батальйон: загін під команду-
ианням промкомбата Рурського з 1 по 4 липня закінчував
73
ліквідацію банд Ангела в районі залізничної смуги Бахмач —
Ічня, захопивши більш як 80 полонених.
Нині частини батальйону брали участь у роззброєнні
населення Чернігівського повіту.
3. Полтавський зведений батальйон: 11 липня частинами
батальйону придушено контрреволюційний виступ у
Пирятинському повіті; 12 липня ліквідовано контр-
революційну змову в Полтаві; 22 липня частини батальйону
вступили в боротьбу із бандами Зеленого; 26 липня загін
батальйону виступив у м. Кобеляки для придушення
контрреволюційного виступу; 27 липня виступив у
Полтавський повіт для боротьби з контрреволюційними
виступами.
4. Подільський зведений батальйон: протягом липня веде
безперервну боротьбу з бандами у районі Вінниці.
5. Волинський зведений батальйон: 9 липня згідно з
розпорядженням штабу частини батальйону ліквідували дрібні
шайки бандитів у районі шосе Житомир — Київ; з 11 по 19
липня частини батальйону переслідували банди Соколовського.
6. Херсонський зведений батальйон: частини батальйону,
у відповідності із розпорядженням штабу влиті в Одеський
полк, виступили на фронт.
7. Миколаївський окремий батальйон: 18 липня частини
батальйону вступили в Миколаївський повіт для роззброєння
населення; 19 липня загін батальйону виступив для боротьби
з контрреволюцією в Богоявленську; 24 липня виступив для
роззброєння місцевого населення в Миколаївському повіті;
29 липня частини батальйону виступили в Миколаївський
повіт для роззброєння населення та проведення мобілізації.
8. Одеський полк: 16 липня в повному складі виступив на
зовнішній фронт»129.
Але за очевидної переваги в силах російським більшовикам
довго не вдавалося подолати народний рух спротиву в Україні,
яка не корилася наїзникам, про що красномовно свідчить
записка В.Леніна заступникові голови Реввійськради Росії
Є. Склянському від 6 лютого 1921 року: «Додаю, ще одне
«попередження». Наше військове командування позорно
провалилось, випустивши Махна (не дивлячись на гігантську
перевагу сил і строгі накази схопити), і тепер ще більш позорно
провалюється, не вміючи роздавити горстки бандитів ... І
74
хліб, і дрова — все гине із-за банд, а ми маємо мільйонну
армію. Необхідно підтягнути Головкома із всіх сил»130.
9 лютого 1921 року тодішній головнокомандуючий всіма
збройними силами Російської республіки Л. Каменеву доповіді
В. Леніну про стан боротьби з бандитизмом змушений був
визнати, що «... банда Махна користується повною підтримкою
та співчуттям місцевого населення, яке її постачало і
комплектувало... Даного часу проти Махна діють 2-га та 9-та
кавдивізії, дві стрілецькі бригади, усього близько 3000 шабель
і 1500 багнетів. Окрім цього, створено групу бронепоїздів, яка
перекидається в залежності від напрямку його руху»131. Далі
Каменєв зазначив, що «банди на території правобережної
України переважно мають характер місцевих організацій, які
користуються співчуттям та підтримкою населення. Сила банд
коливається в межах 100 — 250 бійців та має загальну
чисельність близько 2500 бійців. Улюбленими районами
бандитів є Радомишльський, західніше Києва, Таращансько-
Звенигородський і Гайсинсько-Уманський. Боротьба з
бандитизмом покладена на частини Київського військового
округу, розквартировані у ближчих до бандитів районах. На
початку лютого в Ямпільському повіті (поблизу Дністра)
вибухнуло повстання, розміри і характер якого ще не
визначились»132.
Аналізуючи доповідь російського головнокомандуючого,
ставимо логічне запитання: що ж це були за «банди» на
території України, котрі повністю підтримувалися місцевим
населенням та комплектувалися за його ж рахунок, «банди»,
що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?
Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди
було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу
українського народу не інакше як «бандитизмом», видаючи
себе за «миротворців та носіїв щастя», маючи за мету будь-
якою ціною зберегти «єдину та неділиму Росію».
Державне політичне управління. Реорганізацію системи
каральних органів в умовах нової економічної політики слід
розглядати як ланку загальної реформи, що охопила державний
апарату цілому. У зв’язку з цим доцільно навести документ,
автором якого є Секретар ВЦВК радянської Росії Т. Сапронов,
особа, яка в силу свого посадового стану могла справляти
75
безпосередній вплив на політику і практику державного
будівництва. Він 2 грудня 1921 року направив В. Леніну
проект резолюції з’їзду Рад «Про радянське будівництво».
Цей документ свого часу розглядався як такий, що зміцнив
місцеві Ради133. Але долучений до проекту лист Т.Сапронова
дає підставу поглянути на нього під іншим кутом зору. Ось
його зміст:
«Товаришу Ленін! Якщо серйозно й надовго, то, як на
мене, необхідно зайнятися організацією радянської системи,
тобто пристосуванням її до нового курсу. Адже ні для кого не
є таємницею, що з новою економічною політикою мужичок
оживає. І в разі двох — трьох років доброго врожаю (навіть
один рік підніме мужичка) мужичок, як належить, зіпнеться
на ноги і неодмінно почне вимагати своїх прав у питаннях
державного будівництва, поступово робитиме спробу захопити
ради у свої руки або ж висувати гасло установчих зборів ...
Які б не були наші економічні поступки, доти, доки наша
партія буде при владі, радянська система повинна бути
непохитною. А коли так, то необхідно радянський апарат
зробити таким стійким, щоб він при всіх наших поступках
залишався непорушно в наших руках»134. Далі Т. Сапронов
вносить пропозиції, які багато в чому вплинули на розвиток
більшовицької державності: «В економічному питанні ми
зробили реальні поступки, в політиці ж ми цієї розкоші
дозволити собі не можемо, але видимість поступок створити
необхідно. Ці поступки можуть виражатися у грі (якщо хочете)
в парламентаризм, куди повинні будуть допущені десяток —
другий бородатих мужиків ...»135
Отже, як зазначає доктор юридичних наук О. Малигін,
соратник В. Леніна більшовик Т. Сапронов, по-перше,
визнавав об’єктивну потребу проведення глибокої реформи
державного апарату, що була обумовлена змінами обстановки
в країні, по-друге, нову економічну політику він сприймав як
відхилення від генерального курсу, повернутись до якого можна
тільки за однієї умови: не допускати будь-кого до штурвалу
влади, а лиш імітувати цей процес136. Про це красномовно
свідчать шифровки, які органи державного політичного
управління (ДПУ, в російському варіанті — ГПУ) направляли
низовим каральним структурам: «Як встановлено,
контрреволюційні організації та угруповання в Україні добре
76
обізнані про те, що ОДПУ даного часу вимушене на, так би
мовити, деяку пасивність, викликану як новою економічною
політикою, так і міркуваннями уряду вищого порядку. Про
те, що таке становище тимчасове, знає кожний з нас ...
Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку
про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі
усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого
тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії
комунізму»137. На підставі цього та інших документальних
матеріалів можна констатувати, що «генеральну лінію та
стратегію» більшовицької партії виробляли саме репресивно-
каральні органи як у радянській Росії, так і в Україні після її
насильницької совєтизації та запровадження розгалуженої
мережі карального апарату.
Першою за часом була здійснена реформа Всеросійської
надзвичайної комісії (ВНК, у російському варіанті — ВЧК)
та одночасно її філії в Україні. Необхідно зазначити, що
підготовча робота проводилася під керівництвом Л. Каменева,
який ще в січні 1918 року пропонував ліквідувати надзвичайні
комісії. Тоді за підписами Д. Курського, А. Сосенка, А. Луна-
чарського та Л. Каменева було подано В. Леніну проект
реорганізації революційних трибуналів і ВНК, у відповідності
з яким надзвичайні комісії необхідно було негайно ліквідувати,
а функції боротьби з контрреволюцією в повному обсязі
передати ревтрибуналам, яким надавалося «необмежене право
у визначенні заходів репресій». Нагляд за трибуналами
передбачалося зосередити в особливому відділі при ВЦВК.
До проекту будо долучено листа Л. Каменева, в якому він
повідомляв В. Леніну, що спершу треба обмежитися
вилученням у НК права винесення вироків, «адже факти, що
надходять щоденно... переконали мене, що розкладання НК
заходить усе далі і глибше, і реформою тут не допоможеш»133.
Розмірковуючи над змістом цього листа, розумієш, що
остаточне рішення про масштабність реорганізації репресивно-
карального апарату ВНК було відоме завчасно. Позиція Ф.
Дзержинського була визначеною: зберегти «караючий меч». В
архіві секретаріату В. Леніна зберігається документ «Основні
положення Дзержинського, з якими погодився Курський», де
зафіксовано: 1) залишити функції ВНК загалом у тих же
межах; 2) у відповідності з новою економічною політикою
77
запровадити чіткіші й суворіші норми і порядок арештів,
обшуків, утримання під вартою та розслідування; 3) обмежити
судові функції до мінімуму, зобов’язати ВНК переглядати
вироки місцевих НК. Далі йшлося про організаційні форми
координування діяльності НКЮ і НКВС139. Як бачимо,
Ф. Дзержинський зовсім не збирався реформувати ВНК.
Коли він у ролі особливого уповноваженого ВЦВК
перебував у Сибіру, його колега по репресивній системі
Й. Уншліхт спробував протестувати проти реформації
каральних органів. 26 січня 1922 року він звернувся із листом
безпосередньо до В. Леніна, заперечуючи проти такого
урізування прав, яке запропонував у своєму проекті Каменєв140.
Не отримавши відповіді, він 29 січня 1922 року направив
Ф. Дзержинському в Сибір телеграму: «За проектом Каменева,
з яким згоден Ілліч: 1) ВНК скасовується, 2) створюється при
НКВС державне політичне управління... 3) за нами
залишається політичне розслідування 2 місяці, 4) відновлено
всі адміністративні стягнення, навіть заслання, 5) все без
винятку передається в трибунал, 6) РНК дає завдання у зв’язку
з політобстановкою... 7) основне завдання інформування...
Питання розглядається остаточно 2 лютого ...»М1.1 нарешті, 4
лютого 1922 року Й. Уншліхт направив В. Леніну проект
положення про Держполітохорону (Держполітоборону), в
якому пропонував новий орган створити не при НКВС (як
передбачалось), а при ВЦВК або РНК і надати право в
місцевостях, де оголошено воєнний стан, застосовувати
заслання та ув’язнення в таборах на строк до двох років142.
6 лютого 1922 року, як відомо, ВЦВК прийняв декрет про
реорганізацію ВНК у Державне політичне управління при
НКВС Російської республіки143 з наданням йому права
проведення розслідувань.
Аналогічні заходи проводилися більшовиками в Україні.
Питання про реорганізацію Всеукраїнської надзвичайної
комісії розглядалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 13 та
15 лютого 1922 року. 15 лютого політбюро, згідно з доповіддю
голови ВУНК В. Манцева, прийняло постанову про
розроблення проекту заходів щодо реорганізації ВУНК,
взявши за основу відповідний російський декрет ВЦВК144.10
березня проект постанови було обговорено під час чергового
засідання політбюро ЦК КП(б)У145, а 22 березня 1922 року
78
Всеукраїнський центральний виконком надав цьому
партійному документові сили закону, не обтяжуючи себе
розробкою та прийняттям декрету. Зрештою, цього й не треба
було робити, адже тоді, як і десятки років надалі, в Україні
були відсутні будь-які ознаки державності, бодай і
більшовицької, — її повністю поглинула червона російська
неоімперія, чинність законів якої поширювалась на її
українську частину. Отже, видимість реформування
репресивно-карального механізму ВНК в ДПУ була
трансформована в Україну. Насправді ж новостворений орган,
як довела практика, був наділений значно більшими
репресивними повноваженнями, аніж його попередник, і ці
повноваження розширювалися від перших днів створення.
Усе це, за висловом Т. Сапронова, було схожим на
«видимість» або на «гру». 9 березня 1922 року, коли
Ф. Дзержинський повернувся з відрядження до Сибіру,
політбюро прийняло постанову про розширення прав ДПУ.
Його працівники тепер могли розстрілювати на місці осіб,
звинувачених у збройних пограбуваннях, кримінальників-
рецидивістів, спійманих на місці злочину. Інших же
рецидивістів було дозволено ув’язнювати в Архангельському
концентраційному таборі, як і «підпільників анархістів та
лівих есерів». Слід зазначити, що на цьому засіданні у
відповідності з протоколом були присутні Л. Каменєв,
В. Молотов, Й. Сталін та Л. Троцький147.
7 квітня 1922 року політбюро підтвердило ці повноваження
ДПУ, а юридичне оформлення в «радянському порядку» було
доручене М. Калініну, Д. Курському, М. Криленку,
Й. Уншліхту. В протоколі серед присутніх на засіданні також
значаться: В. Ленін, Л. Каменєв, Й. Сталін, Л. Троцький,
О. Риков, М. Томський, В. Молотов та М. Калінін148.
На новостворене Державне політичне управління були
покладені завдання по придушенню контрреволюційних
виступів та вжиттю негайних заходів для їхнього своєчасного
попередження; боротьба зі шпигунством; охорона залізничних
та водних шляхів сполучення; охорона кордонів республіки;
виконання спеціальних доручень президії ВУЦВК та
Раднаркому України.
На підставі Постанови ВУЦВК «Про скасування
Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію
79
держполітуправління» новопризначений галова ДПУУСРР
В. Манцев 7 травня 1922 року видав наказ, яким визначалася
структура та завдання ДПУ149.
На чолі Держполітуправління 1922 року перебував
Народний комісаріат внутрішніх справ. Місцевими органами
ДПУ УСРР, на кшталт Росії, були губернські відділи ДПУ. Всі
губвідділи в залежності від політичного і економічного
становища губерній розподілялися на три категорії: 1)
Київський, Одеський, Волинський та Подільський; 2)
Харківський, Миколаївський, Донецький; 3) Полтавський,
Кременчуцький, Запорізький та Чернігівський. їхня штатна
чисельність відповідно становила 197,152,117 осіб150.
Місцевим органом ДПУ також вважалось і Повноважне
представництво в Правобережній Україні, утворене в червні
1922 року внаслідок масових народних заворушень проти
радянської влади для безпосереднього керівництва
оперативною діяльністю органів держполітуправління
Київської, Подільської, Одеської, Миколаївської та
Чернігівської губерній. Повноважним представником ДПУ
УСРР у Правобережній Україні був призначений-російський
більшовик В. Євдокимов151.
Необхідно зазначити, що організація ДПУ була поставлена
на принципах суворої централізації та поєднання зусиль усіх
ланок репресивно-каральної системи з метою її оперативного
застосування як у Росії, так і в Україні.
Як відомо, ще наприкінці 1920 року у складі Центрального
управління надзвичайних комісій УСРР було утворено відділ,
на який покладалося завдання охорони кордонів, ведення
контррозвідки та боротьба з бандитизмом і шпигунством152.
Йому були підпорядковані особливі відділи Харківського та
Київського військових округів з підвідомчими їм особливими
відділеннями дивізій і особливими пунктами при бригадах та
полках. Постанова ВУЦВК від 22 березня 1922 року внесла
суттєві зміни в організацію та діяльність особливих відділів: з
метою централізації як каральних органів, так і репресивних
зусиль вирішили влити особливі відділення польових частин
до складу губернських ДПУ як складових структурних одиниць
секретно-оперативних частин153. Особливі відділення польових
частин входили до складу відділів тих губерній, на території
яких вони перебували154.2 липня 1922 року голова ДПУ УСРР
80
затвердив дислокацію особливих відділів і штати особливих
відділень корпусів, дивізій та полків1**. 28 червня 1922 року у
зв’язку з централізацією апарату ДПУ було прийнято рішення
про те, щоб охорону сухопутних кордонів та морського узбережжя
УСРР покласти безпосередньо на губернські від діли ДПУ. Для
цього у складі їхніх секретно-оперативних частин утворили
контррозвідувальні відділення. На периферії охорона кордонів
здійснювалася повітовими прикордонними відділеннями
губвідділів ДПУ, а тому було реорганізовано посади повітових
уповноважених і повітові відділення ДПУ губерній1**.
Сувора централізація репресивно-каральної системи на
початку 1922 року була обумовлена також необхідністю
посилення репресивної діяльності каральних органів напе-
редодні створення СРСР. Після його утворення, щоб закріпити
більшовицьку державність та остаточно придушити національ-
ний рух спротиву радянській владі, єдиний репресивно-
каральний орган — ДПУ — НКВС — на підставі положення,
затвердженого ЦВК СРСР 15 листопада 1923 року, був пере-
творений на Об’єднане державне політичне управління при
Раднаркомі СРСР (ОДПУ, російський варіант—ОГПУ), при
цьому ДПУ вилучалося із складу НКВС союзних республік1’7.
Керівництво роботою місцевих органів ОДПУ здій-
снювалось через уповноважених при РНК союзних республік
на засадах спеціального положення, якому надавалася сила
закону. У Верховному Суді СРСР ОДПУ мало свого пред-
ставника, затвердженого президією ЦВК СРСР. У відповідності
з Положенням про ОДПУ на нього покладалися такі функції:
1) керівництво роботою державних політичних управлінь
союзних республік та підзвітних їм особливих відділів,
військових округів, а також транспортних органів державних
політичних управлінь на залізницях та водних шляхах
сполучення на території відповідних союзних республік;
2) безпосереднє керівництво і управління особливими
відділами фронтів та армій;
3) організація охорони кордонів Союзу РСР;
4) безпосередня оперативна робота в загальносоюзному
масштабі1**.
Як уже зазначалося, на території України діяло російське
законодавство, яке офіційно подавалось як «використання
досвіду радянського державотворення». Після офіційного
81
включення України до складу СРСР така практика була
припинена й замінена дією цього ж законодавства, але уже
під назвою «загальносоюзного», яке мало безперечний
пріоритет над «республіканським». Невдовзі після утворення
ОДПУ ВУЦВК і Раднарком УРСР 13 серпня 1924 року
затвердили положення про ДПУ УРСР, у відповідності з
яким філія імперського карального апарату в Україні
передавалась із відання НКВС УРСР у систему Раднаркому
УРСР. Голова ДПУ при РНК УРСР, що призначався ВУЦВК,
водночас був уповноваженим ОДПУ СРСР при Рацнаркомі
УРСР, адже за всієї ілюзорної автономії совєтизованої України
російські більшовики ніколи не довіряли своїм слугам,
призначаючи голову ДПУ в якості офіційного наглядача.
Органами ДПУ УРСР на місцях були відділи ДПУ при
губернських виконавчих комітетах (пізніше — при обласних
виконкомах), особливі відділи корпусів і дивізій Українського
військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ з охорони
державних кордонів. Голова ДПУ УРСР входив до складу
РНК УРСР із правом дорадчого голосу159.
Необхідно зазначити, що в процесі реформи репресивно-
каральної та правової системи сталася метаморфоза: партія,
яка в принципі виступала за відмирання держави, перетворила
її на знаряддя своєї диктатури. Окрім цього, в правовому
відношенні держава ніби ідентифікувалася із робітничим
класом: держава виступає захисником інтересів робітничого
класу, а право охороняє насамперед інтереси держави160.
Широкий простір свавіллю та зловживанням відкрила
провідна на той час концепція «правоохоронної діяльності»,
в основі якої лежала «теорія соціальної небезпеки особи», що
була некритично сприйнята новим радянським правом із
соціологічної школи права. Об’єктивно її можна розцінювати
як компроміс із багаточисельними і впливовими
прихильниками відмови від кодифікації права, противниками
правового регулювання взагалі, оскільки вона, як і раніше,
давала змогу керуватись насамперед «революційною
правосвідомістю». Виправдовуючи цю концепцію, її
послідовний прихильник М. Криленко неодноразово виступав
у пресі із доказами того, що суд і пряма, гола розправа нічим
між собою не різняться161.
Керівник ДПУ — ОДПУ Ф. Дзержинський також
82
висловлювався за підтримку застосування позасудових
репресій у «правоохоронній діяльності» держави, докладаючи
великих зусиль для поширення її масштабів162. А принциповий
«збіг» поглядів та позицій керівників НКЮ і ДПУ призвод ив
до того, що прокуратура виступала навіть ініціатором
позасудових репресій.
Порушення декрету ВЦВК від 6 лютого розпочались уже
навесні Зокрема, у травні ДПУ прийняло рішення про заслання
групи есерів, які утримувались у в’язниці. Але вони
відмовилися підкорятися цьому рішенню, заявивши, що у
відповідності із. декретом ВЦВК усі справи повинні
розглядатися трибуналами або судами. Слідчий ДПУ Герцман
порадив їм «не упиратися», бо все одно ДПУ дістане дозвіл на
їхнє заслання. І справді, 19 травня 1922 року ВЦВК задовольнив
клопотання ДПУ з цього питання. Тоді есери звернулися до Д.
Курського із проханням притягнути до відповідальності осіб,
які порушують закон. Але Д. Курський невдовзі відповів, що
оскільки заслання проводиться з дозволу ВЦВК, то воно є
законним. Ця переписна завершилася листом есерів, у якому
вони заявили, що Д. Курський авторитетно підтвердив, що,
«розсилаючи однією рукою меморандум державам Антанти з
клятвеними запевненнями про скасування позасудової репресії,
радянський уряд... другою рукою оголошує безсудові розправи
для соціалістів і анархістів»163.
Важливо зазначити, що на інтенсивність реформування
репресивно-карального апарату та розвиток законодавства у
радянській Росії безпосередній вплив справила Генуезька
конференція. Під час зустрічі союзників у Каннах ще в січні
1922 року, коли було вирішено скликати економічно-фінансову
конференцію в Генуї із запрошенням туди радянської Росії,
було висунуто шість умов. Насамперед, як зазначалося, жодна
держава не повинна нав’язувати іншій державі систему
власності, внутрішгіього економічного життя й управління.
Держава, яка над^іа кредит іншій державі, має бути
впевненою, що майно і права громадян будуть захищені;
держави, які бажають скористатись кредитом, повинні визнати
всі державні борги та взяти на себе обов’язок відновити
«систему законодавства, яка б неупереджено охороняла права
і зобов’язання, що випливають із комерційних та іншого роду
угод, та забезпечувала б їх примусову силу»164. Наступною була
85
забезпечувала ведення торгівлі. Одночасно висовувалась
вимога утримуватись від пропаганди, спрямованої на
повалення існуючого порядку. Нарешті, держави
зобов’язувалися взяти на себе обов’язок утримуватись від
нападу на своїх сусідів. Спеціально обумовлювалося, що
визнання більшовицької держави стане можливим тільки за
умови, якщо російський уряд погодиться з висунутими
вимогами165. Скликати Генуезьку конференцію передбачалось
у лютому або на початку березня 1922 року.
8 січня 1922 року Г. Чичерін сповістив телеграмою про
згоду російської сторони з каннською резолюцією, але ця
згода не була підтверджена офіційно. Франція зайняла
особливо критичну позицію з приводу будь-яких контактів із
радянською Росією, знаючи, як вона поставилася до України,
знищивши мілітарним шляхом її національну державність,
привласнивши всі її багатства, як вона закабалює інші народи
з метою збереження «єдиної та неділимої» імперії. Сам факт
участі більшовиків у роботі Каннської конференції та її
результати стали підгрунтям для відставки Бріана, якого на
посту глави уряду змінив Пуанкаре. Останній зайняв ще
жорсткішу позицію у «російському питанні». Зі всією
визначеністю свою позицію він виклав у меморандумі,
відправленому до Лондона б лютого 1922 року. Прем’єр Франції
вбачав завдання Генуезької конференції в обговоренні
російського питання через призму гарантій: «Насамперед
необхідно буде переконатися і пересвідчитись у тому, чи мають
намір Ради встановити пільги для торгівлі, законні і юридичні
гарантії, охорону промисловості, авторської та художньої
Власності...»166 Виконання цих вимог пов’язувалось із
реформою за європейським зразком імперської карально-
репресивної системи, що видавалася за правоохоронні органи,
із ліквідацією загрози позасудових репресій.
Про дипломатичні маневри Франції, очевидно, було відомо
більшовицькому керівництву, для якого стало зрозумілим, що
в разі неприйняття конкретних заходів скликання Генуезької
конференції підпадає під загрозу. Є підстави стверджувати,
що прийняття декрету ВЦВК від 6 лютого 1922 року про
реорганізацію каральних органів було обумовлене зовнішнім
фактором.
84
ВНК 2 лютого і постановило «просити Президію ВЦВК
затвердиш це положення не пізніше 5 лютого цього ж року»167.
Однак вже 15 лютого 1922 року Г. Чичерін направив
союзникам ноту з приводу «наклепницької кампанії» проти
радянської Росії напередодні Генуї, в якій, зокрема, йшлося
проте, що головним фактором внутрішньої політики «є бажан-
ня створити в Росії сприятливі умови для розвитку приватної
ініціативи на ниві промисловості, землекористування,
транспорту і торгівлі... Всі злочини, які не тільки порушують
звичайне право, а й політичне, розглядаються звичайними
судами. Надзвичайне судове провадження і надзвичайні комісії,
необхідність у яких раніше була викликана боротьбою за
існування радянської влади, скасовані...»16* До ноти було
долучено меморандум, в розділі якого під назвою «Юстиція»
відтворювались ст. 7 і 8 декрету ВЦВК від 6 лютого 1922 року.
Вплив міжнародного фактора на проведення правової
реформи у Росії в історико-правовій літературі донині
замовчується. Підтвердженням того, що у її проведенні значну
роль відіграв цей фактор, може слугувати виступ М. Калініна
на відкритті І Всеросійського з’їзду завідуючих відділами
управлінь і начальників міліції 2 березня 1922 року:
«...Зміцнюючи владу всередині країни, ви цим самим кращим
чином зміцните і нашу позицію на майбутній Генуезькій
конференції»170.
На IV Всеросійському з’їзді діячів радянської юстиції (26-
30 січня 1922 року) Д. Курський у своїй доповіді «Роль та
значення радянської юстиції в зв’язку з новою економічною
політикою» нагадав присутнім слова Ллойд Джорджа про те,
що радянська Росія має бути представленою на Генуезькій
конференції, але вона повинна мати європейську систему
юридичних норм, які дадуть змогу іншим країнам встановиш
з нею постійне спілкування171. При цьому один з учасників
з’їзду зауважив: «Ми весь час озираємось на Геную, тому в
кодексі немає класового змісту»172.
П. Смідович, під час обговорення 13 травня 1922 року 3-
ою сесією ВЦВК IX скликання питання про прокуратуру,
сказав: «Ми тепер відступаємо, у нас великого значення набули
старі форми власності ...ми змушені наблизитись до старого
розуміння законності. Ми повинні закон зміцниш, інакше
85
розмовляти ані в Генуї, ані з орендарями і концесіонерами
неможливо... але ні в якому разі не відновлювати попередніх
відносин і понять...»173
На міжнародний фактор посилався й депутат від України,
виступаючи на засіданні фракції РКП(б) ЗО жовтня 1922 року
проти поширення чинності Земельного кодексу РРФСР на
інші республіки. За його словами, це б призвело до небажаних
наслідків у зовнішній політиці, адже постійно деклароване
на прикладі незалежних радянських республік право націй на
самовизначення було порушене174. Про те саме свідчить й
резолюція ЦК РКП(б), в якій зазначалось: «Запропонувати
комуністичній фракції 3-ї сесії ВЦВК X скликання (жовтень
1923 року. - І.Б.) відкласти питання про скасування
губернських відділів Наркомсобезу з огляду на міжнародну
обстановку і пов’язані з нею негативні враження, які могла б
викликати ця реформа, остаточно до прояснення міжнародної
обстановки»173. Водночас соратник В. Леніна М. Лаціс,
керівник репресивно-карального апарату в Україні, виступив
у «Правді» з пропозицією припинити вдавати із себе перед
Європою «країну законів».
Якщо згадати розвиток подій, пов’язаних із реорганізацією
карального апарату, то стає зрозумілим, що це був тактичний
хід більшовиків, продиктований насамперед інтересами
отримання економічної допомоги Заходу, адже у
найсуттєвішому — у праві позасудових репресій і повної
безконтрольності — новостворене ДПУ(ГПУ) зберегло всі
риси ВНК(ВЧК).
Невдовзі ДПУ здійснило перші вдалі спроби
організаційного зміцнення. Зокрема, посилаючись на
скорочення штатів (із 90 000 1921 року до 57 146 станом на 1
липня 1922 року)176, у вересні 1922 року ДПУ звернулося з
пропозицією про утворення «бюро сприяння ДПУ в наркоматах
і центральних установах РСФСР». У ці бюро, що утворювалися
також у вищих навчальних закладах, мали входити три особи
із перевірених працівників того чи іншого наркомату або
установи, що користувалися довір’ям. До обов’язків бюро
входило «всебічне сприяння ДПУ як у загальній роботі, так і в
спеціальних завданнях», допомога у збиранні та перевірці
інформації і т. ін.177 28 вересня 1922 року політбюро схвалило
пропозицію ДПУ про створення груп сприяння там, «де воно
86
буде вважати за необхідне»178. Іншими словами, більшовицька
партія ставила на легальну, державну основу фіскальні
напрямки діяльності карально-репресивного апарату, який
проникав у всі сфери суспільства на території червоної імперії.
Його функції поступово розширювались і набагато
перевершували функції ВЧК Зокрема, 10 серпня 1922 року
ВЦВК видав Декрет «Про адміністративне виселення»179, яке
надавало право органам ДПУ «з метою ізолювання осіб,
причетних до контрреволюційних виступів, стосовно яких
Президія ВЦВК дає дозвіл на ізолювання більш як на два
місяці, у випадках, коли є змога не вдаватися до арешту,
встановити виселення за кордон або у певні місцевості РРФСР
в адміністративному порядку»180. Для безпосереднього
розв’язання цих питань при НКВС утворили Особливу комісію
(комісія із адміністративних виселень, адмінкомісія), якій
було надано право виселення осіб на строк до трьох років.
16 жовтня 1922 року ВЦВК видав черговий декрет, за
яким органам ДПУ надавалося право позасудової розправи,
включаючи розстріл, стосовно осіб, спійманих на місці злочину
при скоєнні ними бандитських наскоків або збройних
пограбувань (ст. 76, 183 ч. II і 184 Кримінального кодексу
РРФСР, чинність якого поширювалася на Україну). Необхідно
зауважити, що ч. II ст. 183 передбачала лише позбавлення
волі на строк не менше трьох років, а ст. 184 припускала
застосування вищої міри покарання тільки за рецидиву. Отже,
ДПУ отримало право розстрілу у значно ширших масштабах,
аніж це передбачалося кримінальним законодавством. Окрім
цього, комісія з адміністративних виселень отримала право
ув’язнювати до табору для примусових робіт у місцях
виселення на строк до трьох років діячів антирадянських
політичних партій (ст. 51, 62 КК) і двічі засуджених за
бандитизм (ст. 76), за фальшування грошей (ст. 85),
виготовлення, зберігання, придбання і збут вибухових речовин
(ст. 93), примус займатися проституцією (ст. 170), звідництво
й утримання кубла розпусти (ст. 171), хуліганство (ст. 176),
крадіжку (ст.180), пограбування без насильства (ст. 182), розбій
(ст. 184), підробку документів (ст. 189), фальсифікацію товарів
(ст. 190), фальсифікацію предметів споживання (ст. 191),
зберігання вогнепальної зброї (ст. 220)181.
У другому розділі цього декрету, який не публікувався,
87
було встановлено усічений нагляд за діяльністю ДПУ з боку
прокуратури та передбачено, що проведення розслідування
по злочинах, скоєних посадовими співробітниками ДПУ, і
оголошення щодо них остаточних рішень здійснюється самими
ж органами ДПУ.
17 листопада 1923 року ЦВК СРСР своєю постановою182
значно розширив категорію осіб, які могли бути кинуті до
концентраційного табору як соціально небезпечні елементи.
До них належали ті, хто не займається певною працею;
утримувачі всіляких кубел, торговці наркотичними
речовинами, дорогоцінними металами, спиртом та іншими
алкогольними напоями; професійні контрабандисти; не
зареєстровані посередники у торгівлі та підрядах; спекулянти
так званої чорної біржі.
28 березня 1924 року затверджено положення про права
ОДПУ у сфері адміністративних виселень, заслань і ув’язнення
до концентраційного табору183, згідно з яким ще більше
розширювались ознаки соціальної небезпечності особи.
Зокрема, до раніше встановлених категорій додавались особи,
що підозрювались у контрабанді й фальшуванні грошей «за
відсутності достатніх підстав для направлення справ стосовно
них у судовому порядку». Постанови про застосування заходів
позасудових репресій оголошували Особлива нарада ОДПУ
СРСР і особливі наради союзних республік. Останні були
наділені правом виселення тільки в межах території даної
республіки тих осіб, які підозрювались у бандитизмі,
пограбуванні, розбійницьких нападах, а також їхніх пособників
і переховувачів; професійних гравців на перегонах та у картяр-
ських будинках; торгівців наркотиками та спиртоміспсими речо-
винами, шахраїв, утримувачів будинків розпусти, спекулянтів
чорної біржі; «осіб, соціально небезпечних за своєю діяльністю
в минулому, а саме тих, що мали в минулому не менше двох
звинувачувальних вироків або чотирьох приводів за підозрою
у майнових злочинах або посяганнях проти особи та її гідності
(хуліганство, втягування в проституцію, звідництво тощо)».
Якщо Особлива нарада ДПУ союзної республіки визнавала
за необхідне вислати когось за межі республіки або ув’язнити
до концентраційного табору, то постанова набирала чинності
лише після її затвердження Особливою нарадою ОДПУ СРСР.
Вказане положення у майбутньому неодноразово
88
доповнювалося. Зокрема, у квітні 1924 року Президія ВЦВК
СРСР своєю постановою надала колегії ОДПУ «право
позасудового розгляну справ і розправи, включно до винесення
вищої міри покарання» стосовно осіб, які скоїли фальшування
трошей114.
9 травня 1924 року вона затвердила постанову про
розширення прав ОДПУ з метою боротьби з бандитизмом1**,
що надавала «спеціально уповноваженим на це особам за
погодженням із органами місцевої влади... право позасудової
розправи стосовно бандитів та їхніх пособників, а саме
виселення із даної місцевості, ув’язнення до концентраційного
табору на сірок до трьох років і застосування вищої міри
покарання — розстрілу».
1 жовтня 1924 року Президія ЦВК СРСР поширила дію
Положення від 28 березня 1924 року на «осіб, викритих у
крадіжці, приховуванні, злісному підвищенні цін на
хлібопродукти з метою спекуляції, а також викритих в
укладанні кабальних угод із селянством» на шість місяців у
місцевостях, визнаних неврожайними1*6.
4 квітня 1925 року Президія ЦВК СРСР задовольнила
прохання Г. Ягоди, який запропонував надати ОДПУ право
забороняти особам, які відбули покарання, проживати у певних
місцевостях як таким, що «не можуть бути за своєю соціальною
шкідливістю допущені й надалі в населені місцевості»117.
У листопаді 1925 року Президія ЦВК СРСР постановила
застосувати адміністративне виселення до осіб, які
спекулювали предметами широкого вжитку111, а постановою
від 8 травня 1926 року ОДПУ надавалося право направляти на
заслання, виселяти і ув’язнювати до концентраційного табору
осіб, підозрюваних у контрабанді, а за обтяжуючих провину
обставин застосовувати вищу міру покарання119.
1927 року постановами від 4 квітня, 12 травня і 15 червня
(всі були проведені без обговорення!) право позасудової
репресії було надано органам ОДПУ стосовно осіб, що «недбало
ставилися до таємних документів», а право розстрілювати
білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів і бандитів
отримали уповноважені представники ОДПУ на місцях.
Державними злочинами вважалися недбальство, невжиття
сіходів охорони та протипожежних, що призвели до тяжких
наслідків. При кваліфікуванні цих злочинів ОДПУ отримало
89
змогу виносити в позасудовому порядку покарання включно
до розстрілу. До соціально небезпечних елементів зарахували
осіб, котрі мали три і більше судимостей за хуліганство, тому
позасудове покарання можна було до них застосовувати
незалежно від скоєння конкретного злочину190.
У лютому 1928 року ОДПУ було надано право застосовувати
до деяких категорій осіб, які відбули ув’язнення в
концентраційних таборах, заслання, а до тих, що відбули
заслання, — заборону проживання у певних місцевостях191.
Наскільки багато було прихильників позасудових репресій,
дає уявлення такий приклад. 26 лютого 1928 року Г. Пет-
ровський звернувся до Президії ЦВК СРСР, сповіщаючи про
те, що одним із найрозповсюдженіших видів злочину в Україні
є конокрадство. За період від 1925 по 1927 рік зареєстровано
41 344 випадки конокрадства. Якщо припустити, що кожного
разу було вкрадено одного коня вартістю в середньому 150
карбованців, «то збитки, що були завдані селянству за три
роки, — 6 202 000 карбованців, за останній рік — 1 966 000
карбованців, тобто 15,7 відсотка, що призначались за
бюджетом УРСР на 1926/1927 роки для вкладення у сільське
господарство». Розкриття випадків конокрадства було на
низькому рівні. До того ж цей злочин не підпадав під дію
постанови ЦВК СРСР від 28 березня 1924 року для прийняття
санкції у вигляді позасудової репресії за ознаками двох
судимостей або чотирьох приводів за підозрою у скоєнні
майнових злочинів. На підставі цього Г. Петровський просив
дозволити позасудову репресію за іншими підставами. 27
червня 1928 року Президія ЦВК СРСР прийняла доповнення
до Положення про права ОГПУ стосовно адміністративних
виселень, заслань і ув’язнень до концентраційного табору192.
17 серпня 1928 року Президія ЦВК СРСР наділила ОДПУ
правом позасудової кари соціально небезпечних елементів
(додавався список ознак соціальної небезпечності) в районах
золотих копалень, а 24 серпня — жебраків, волоцюг, хуліганів
у промислових центрах193.
12 червня 1929 року за клопотанням прокуратури було
прийнято постанову про заслання «особливо злісних злочинців
і невиправних рецидивістів через Особливу нараду при колегії
ОДПУ безпосередньо після відбуття цими особами строків
позбавлення волі без звільнення з-під варти»194.
90
Необхідно зазначити, що розширення кола осіб, стосовно
яких могли застосовуватися позасудові репресії, супроводилося
розширенням кола суб’єктів, які могли її застосувати:
1927—1928 років таким правом були наділені деякі крайові
виконкоми.
У галузі кримінального процесу також поширювалося
застосування так званого спрощеного судочинства. Зокрема,
Декрет ЦВК і РНК РРФСР «Про заходи боротьби з
розкраданнями із державних сховищ і посадовими злочинами,
що сприяють розкраданням»195 від 1 червня 1921 року
передбачав «розгляд справ вказаної категорії поза всякою
чергою, у порядку спрощеного впровадження, тобто без
допущення захисту та свідків...». Місцевим органам влади
пропонувалося «не пропускати касаційних скарг і клопотань
про помилування по вищеназваних категоріях злочинів», а
вироки виконувати протягом 24 годин. Ці ж правила
поширювалися на справи про контрабанду196.
Упродовж 20-х років губернські суди були наділені правом
застосування спрощеного порядку судочинства (не
заслуховувати свідків, відмовитись від слухання сторін і т.
ін.), виступаючи в якості суду першої інстанції. З цього приводу
М. Криленко писав, що «різниці по суті між органами ДПУ і
губернським судом як органами репресій немає»197.
1934 року напередодні чергового етапу великого червоного
терору відбувається перегрупування сил репресивно-каральної
системи, в процесі якого ОДПУ та його судова колегія, наділена
правом застосування всіх видів кримінального покарання,
включаючи розстріл, постановою ЦВК СРСР від 10 липня
1934 року були скасовані, а замість них утворено Головне
управління державної безпеки (ГУДБ, у російському варіанті
— ГУГБ), яке стало структурною частиною новоутвореного
цього ж року НКВС СРСР198.
Отже, репресивно;каральні органи ОДПУ «з благословення»
більшовицької партії рік у рік розширювали використання
позасудових репресій не тільки за так звані контрреволюційні
злочини, але й за загальнокримінальні. Крім того, у великих
масштабах застосовувались позасудові репресії лише за
розпливчастою ознакою соціальної небезпечності, навіть за
відсутності конкретної протиправної дії, а також за
адміністративні правопорушення, чим підтверджується, що
91
втілення отримала у позасудовій сфері. Цим самим репресивні
органи імперської безпеки втручалися у сферу, яка належала
до компетенції органів міліції та кримінального розшуку.
Поступово все ширше почала застосовуватися практика
вилучення у міліції справ — як оперативних, так і
кримінальних. Зусилля міліції концентрувалися на розкритті
і розслідуванні незначних злочинів, вона не була націлена на
захист особи від злочинних зазіхань, що призводило до її
подальшої деградації, позбавляло змоги підвищувати фахову
кваліфікацію працівників. До того ж статус збройного вико-
навчого органу перетворював міліцію на складову репресивно-
карального механізму, дозволяючи використовувати її для
виконання усіляких завдань, безпосередньо не пов’язаних з
охороною громадського порядку і боротьбою зі злочинністю.
Як вже зазначалося, Положенням ВУЦВК від 22 березня
1922 року передбачалися постійний зв’язок та співпраця між
держполітуправліннями України і РРФСР, адже, по суті, це
були складові єдиного репресивно-карального механізму, який
після організаційного оформлення СРСР набув
загальносоюзного статусу. Зокрема, про це йшлося у тексті
угоди про утворення СРСР199.
У серпні 1924 року ВУЦВК і РНК УРСР у відповідності з
Постановою ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 року «Про
об’єднання Державного політичного управління і його органів»
прийняли спільну Постанову «Про державне політичне
управління Української Радянської Соціалістичної
Республіки». Цього разу ДПУ(ГПУ) відокремили від НКВС
УРСР і підпорядкували Раднаркому УРСР. На чолі ДПУ стояв
голова, котрий призначався Всеукраїнським ЦВК, при ньому
діяла колегія, всі члени якої затверджувалися РНК УРСР200.
Місцеві органи ДПУ були підпорядковані губернським
виконкомам. Постановою 1924 року у структуру органів ДПУ
не було внесено якихось змін: місцевими органами
продовжували залишатися губернські відділи, відділи корпусів
і дивізій у межах Українського військового округу, транспортні
відділи ДПУ і органи ДПУ з охорони кордонів201. У
безпосередньому розпорядженні ДПУ УРСР перебували
каральні війська, що дислокувались на території республіки і
підпорядковувались голові ДПУ УРСР як повноправному
92
апарату ОДПУ при РНК УРСР.
Зміни в організаційну структуру органів ДПУ було внесено
1925 року у зв’язку з проведенням адміністративно-те-
риторіальної реформи. Зокрема, під час засідання організа-
ційно-правової комісії ВЦВК. З квітня 1925 року розглядалося
питання про структуру і штати ДПУ. Було прийнято рішення
про надання окружним відділам ДПУ, що утворювалися, прав
відділів окружних виконавчих комітетів із збереженням
взаємостосунків, які до цього існували між губернськими
відділами ДПУ і губвиконкомами202. 4 листопада 1925 року
окружні відділи ДПУ утворилися при всіх окрвиконкомах201.
Необхідно зазначити, що організаційно-структурні форми
каральних органів перебували у прямій залежності від змісту
загальнодержавних завдань, напрямів і тактики класової
боротьби, яку проголосили більшовики з перших днів
захоплення влади в Україні. Тому й робота по вдосконаленню
організації органів ДПУ відбувалася під їхнім безпосереднім
керівництвом, адже, як тоді зазначалося, надзвичайні каральні
органи «створені, існують і працюють лише як безпосередні
органи партії, за її директивами і під її контролем»204. Усі
питання реорганізації ВУНК(ВУЧК) в ДПУ(ГІГУ), створення
нових відділів у складі каральних органів постійно
обговорювалися на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У205. І
тоді, і багато років пізніше головною у партійному керівництві
репресивно-каральним апаратом була проблема добору,
підготовки та виховання «мечоносців» більшовицької партії
виключно із своїх лав. Треба зазначити, що принцип
кастовості і відособленості ніколи не порушувався. Скажімо,
на початку 1921 року ЦК КП(б)У заборонив проводити будь-
які мобілізації комісарів НК(ЧК) без згоди на це відповідних
колегій та без попередньої заміни мобілізованих досвідченими
працівниками. Водночас було прийняте рішення про
поповнення рядів репресивно-карального апарату «найбільш
стійкими товаришами, щоб замінити комуністами всі
відповідальні посади в ЧК республіки»206. З цією метою 17
березня 1921 року оргбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення
«повернути для роботи в органи ЧК колишніх чекістів»207,
насамперед членів компартії. Зважаючи на специфічні, м’яко
кажучи, «делікатні» завдання, покладені на опричників
93
більшовицького режиму в Україні, деякі бюро губернських
партійних комітетів приймали рішення про заборону
працювати у надзвичайних комісіях членам комсомолу
молодшим від 20 років208.
Партійні органи були наділені виключними правами щодо
комплектування, переміщення та звільнення працівників
репресивно-каральної системи без попереднього погодження
з керівниками НК — ДПУ. Зокрема, 1922 року ЦК КП(б)У
надіслав усім губкомам циркуляр, яким встановлювався
суворий порядок переміщення і відкликання комуністів —
співробітників ДПУ(ГПУ). Недотримання встановлених вимог
розцінювалося як серйозне порушення партійної
дисципліни209.
Отже, репресивно-каральний апарат НК—ВНК—ДПУ—
ОДПУ(ЧК—ВЧК—ГПУ—ОГПУ) не тільки політично, але й
організаційно завжди перебував під контролем компартії,
будучи її ударною частиною, що постійно вдосконалювалася,
трансформувалася у відповідності до умов політичного
режиму. Але підконтрольність репресивно-каральної машини
партії не була постійною. Поступово ситуація змінювалась
таким чином, що цей імперський монстр, породжений
більшовиками, досягнувши своєї могутності, підім’яв під себе
свого ж творця — компартію, перетворившись у її володаря і
повелителя.
Народний комісаріат внутрішніх справ. Складовою
репресивно-каральної системи тоталітарного, радянського
суспільства був Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС,
у російському варіанті — НКВД). Його утворили другого дня
після захоплення більшовиками влади декретом II
Всеросійського з’їзду Рад від 8 листопада 1917 року210 як
центральний орган охорони нового порядку, а отже і влади, а
також внутрішнього адміністративного управління. Перший
його голова уже 17 листопада 1917 року на засіданні ВЦВК
заявив про свою незгоду з політикою більшовицького уряду
та про вихід із його складу211.
Треба зазначити, що згодом структуру та напрями
діяльності цього наркомату більшовики перенесли в Україну.
Але з моменту утворення він не передбачався як складовий
елемент карального механізму, хоча його повноваження і
94
напрями діяльності були надзвичайно широкими. На початку
на НКВС було покладено два основних завдання: радянське
будівництво на місцях і охорона революційного порядку.
НКВС розробляв положення та інструкції з питань
радянського будівництва, встановлював типову структуру Рад
та їхніх органів, здійснював нагляд за правильністю проведення
на місцях рішень з’їздів Рад та перевиборів. Як орган охорони
порядку НКВС здійснював керівництво міліцією,
кримінальним розшуком, військами внутрішньої охорони,
відав справами запису актів громадянського стану. Окрім
цього, наркоматі його місцеві органи керували комунальним
господарством, займалися влаштуванням полонених і
біженців, справами іноземців.
Але поступово ці різнопланові сфери діяльності
витіснялися пріоритетнішим для НКВС напрямом —
координацією діяльності всіх органів охорони порядку і
насамперед репресивно-каральних органів ЧК—ВЧК—ОПІУ.
Таким чином, НКВС перетворився у складову каральної
системи більшовицької партії, що й було остаточно закріплено
призначенням у березні 1919 року голови ВЧК Ф. Дзер-
жинського на посаду наркома внутрішніх справ. Аналогічне
злиття посад відбувалося і в Україні.
На початку 1918 року, коли компетенція НКВС у загальних
рисах була визначена і в основному склалася структура
центрального апарату, наказом наркома було затверджено
керівників основних відділів НКВС112. На середину 1918 року
він складався із 11 структурних підрозділів: відділів місцевого
управління, місцевого господарства, по роботі з біженцями,
фінансового, іноземного, управління медичною частиною та
ветеринарного, а також центрального статистичного комітету,
контрольно-ревізійної комісії.
Як бачимо, на НКВС було покладено широке коло
обов’язків у справі утвердження більшовицької державності
та зміцнення радянської влади. Це було обумовлене конкретно-
історичною обстановкою перших років становлення влади
більшовиків, які усвідомлювали необхідність якнайскорішої
реалізації нормативних актів, проголошених II Всеросійським
з'їздом Рад, та розв’язання першочергового завдання —
побудови пролетарської соціалістичної держави213.
Наприклад, при реалізації декрету з’їзду «Про повноту
95
впади Рад» на місцях одразу ж довелося зіткнутись із значними
труднощами, пов’язаними з утворенням нових органів влади
різних рівнів. Зокрема, негайного вирішення вимагали питання
щодо структурної побудови, кількісного складу, взаємовідносин
нових органів влади із центром і т. ін.
За роз’ясненнями у більшості випадків зверталися до
такого специфічного органу, як НКВС. Адже у відповідності
з повноваженнями, якими ВЦВК і РНК РРФСР наділили
Наркомат внутрішніх справ, йому було надано право не тільки
давати роз’яснення на запити з місць, але й видавати
нормативні акти, які в загальних рисах закріплювали
компетенцію і організаційну побудову органів більшовицької
влади на місцях. Такими актами стали звернення «Про
організацію місцевого самоуправління»214 та інструкція «Про
права та обов’язки Рад»215.
Після захоплення політичної влади перед більшовиками
постало важливе і складне завдання закріпити її, забезпечивши
тотальний контроль за особами, котрі включалися до складу
новоутворюваного механізму більшовицької державності, до
того ж постійно долати спротив, який чинився на різних
рівнях. У конкретно-історичних умовах того часу виконати
вказані завдання, що мали надзвичайно важливе політичне
значення для більшовицької партії, не міг жоден
новоутворений орган, окрім НКВС. Тому, виконуючи ці
функції, НКВС на цій стадії виступав як виконавчий орган
ВЦВК, хоча юридично це було закріплено набагато пізніше.
Необхідно зазначити, що найчіткіше цей бік діяльності
НКВС було сформульовано в декреті революційного комітету
Вірменії 14 ірудия 1921 року, в якому зазначалося, що
«Народний комісаріат внутрішніх справ є верховним
адміністративним органом радянської Вірмени, за допомогою
якого ревком Вірменії здійснює управління країною»216.
Якщо в інструкції НКВС «Про права та обов’язки Рад»
структура Рад закріплювалася лише в найзагальніших рисах,
то в інструкції НКВС «Про організацію Рад робітничих і
солдатських депутатів»217 є перелік від ділів Рад та виконкомів,
у числі яких були і відділи управління. До їхньої компетенції
віднесено керівництво «внутрішніми... зносинами» і технічне
об’єднання діяльності всіх інших відділів Рад та виконкомів.
Отже, цим нормативним актом визначено систему органів
96
внутрішніх справ на місцях та в загальному вигляді визначено
їхню компетенцію.
У січні 1918 року НКВС направив на місця'інструкцію з
організації відділів Рад, в якій виконкомам пропонувалося
створити відділи управління як основні адміністративні
органи, «поєднуючі всі інші відділи»218. Згідно з доповненням
до інструкції у квітні 1918 року виконавчі комітети Рад
повинні були встановити єдину структуру відділів управління.
У складі кожного такого відділу необхідно було утворити ряд
підвідділів, в тому числі і підвідділ міліції або народної
охорони в губернії. НКВС підкреслював, що для роботи у
підвідділі міліції можуть бути залучені лише особи, «повністю
віддані радянській владі»219.
На початку березня 1918 року Раднарком запропонував
НКВС « опрацювати і внести у РНК положення про радянську
класову міліцію»220. Необхідно зазначити, що принцип
класовості при комплектуванні каральних органів
сформулював ще В. Ленін у працях, присвячених проблемам
соціалістичної революції, завоювання радянської влади та
придушення опору експлуататорських класів, до яких
зараховувався широкий прошарок суспільних верств
населення221. Він підкреслював, щодо роботи в новоутворених
каральних органах повинні залучатися люди бездоганні
насамперед у політичному відношенні. Зокрема,
характеризуючи політичні якості працівників, покликаних
боротися з різними порушеннями радянських законів, він
вимагав залучати «виключно партійних, досвідчених,
абсолютно надійних і неупереджених»222, аби ці органи були
істинно пролетарськими.
Особливого значення набували з’їзди голів губвиконкомів,
які скликалися Наркоматом внутрішніх справ. Резолюції, що
приймалися на цих з’їздах із питань будівництва і діяльності
місцевих органів внутрішніх справ, сприяли розробці
положення про відділи управління, яке було затверджене
РНК РРФСР навесні 1920 року. У відповідності з цим
положенням до компетенції відділів управління було
віднесено: адміністративне управління територією,
підвідомчою виконавчому комітетові, нагляд за втіленням у
життя всіх постанов адміністративного характеру і вжиття
примусових заходів для їхнього виконання, облік населення
4 4-45
97
та ізолювання паразитичних елементів, організація органів
адміністративного управління і нагляд за правильною
побудовою органів влади на місцях, організація громадських
повинностей у відповідності з положенням про порядок
проведення трудових повинностей23.
Після прийняття 10 липня 1918 року Конституції РРФСР
розпочалася перебудова репресивно- каральної системи шляхом
строгої централізації. Скажімо, навесні 1920 року у структурі
НКВС замість відділу народного господарства був утворений
комунальний відділ224, згодом ВРНГ передала НКВС функцію
керівництва пожежною охороною223, а з часом до його
компетенції було віднесено шосейні шляхи місцевого
значення, грунтові шляхи, паротеплохідні підприємства,
електростанції, лісопильні заводи та підприємства місцевого
транспорту216.
НКВС та його органи виконували також функції по
перевихованню осіб, котрі скоїли злочини. На початку під
контролем органів внутрішніх справ перебували тільки
«арештантські будинки». Після прийняття 15 квітня 1919
року постанови ВЦВК «Про табори примусових робіт*227, а
пізніше постанови про організацію таборів для примусових
робіт221 при відділах управління губвиконкомів і в губернських
містах з дозволу НКВС такі табори почали утворюватись.
Водночас у Наркоматі внутрішніх справ утворили відділ
примусових робіт, який розробляв положення, інструкції з
організації та управління таборами, визначав штати,
здійснював контроль за господарською та оперативною
діяльністю адміністрації. На місцях через підвідділи примусових
робіт таборами керували відділи управлінь губернських Рад.
НКВС також здійснював керівництво внутрішніми
військами. У прийнятій Радою робітничо-селянської оборони
постанові від 28 травня 1919 року зазначалося: «Всі допоміжні
війська особливого призначення, що перебувають у розпо-
рядженні окремих відомств, установ і організацій: Нарком-
проду, Головводу, Головцукру, Головнафти, Центротекстилю
та ін., за винятком військ залізничної і пограничної охорони,
з 1 червня поточного року переходять у підпорядкування
Народного комісара внутрішніх справ через Штаб військ
Всеросійської надзвичайної комісії, який одночасно
перейменовується у Штаб військ внутрішньої охорони»229.
98
У відповідності до постанови Ради праці і оборони від 1
вересня 1920 року частини внутрішньої охорони (ВОХР) і
караульні війська, які раніше підпорядковувалися
Всеросійському головному штабу і Наркомату, було об’єднано
і утворено війська внутрішньої служби республіки (ВНУС).
На чолі військ поставлено Військову раду, головою якої був
призначений нарком внутрішніх справ Ф. Дзержинський.
Після закінчення громадянської війни з метою
«зосередження збройної сили в одному відомстві» Рада праці
і оборони 19 січня 1921 року прийняла постанову, в якій
зазначалось: «Війська внутрішньої охорони Республіки, за
винятком військ надзвичайних комісій... передати у.військове
відомство»230. Таким чином, всі частини і загони, що
виконували завдання ВЧК, зводились в особливий вид військ,
які підпорядковувались виключно ВЧК.
Необхідно зазначити, що деякий час Наркомат внутрішніх
справ керував навіть лісовим господарством і ветеринарною
справою.
Після утворення 6 лютого 1922 року у складі НКВС
Об’єднаного державного політичного управління функції
Наркомату значно розширились. Ці зміни було внесено в
проект положення про НКВС, на який додатково покладались
такі обов’язки: 1) придушення відкритих контрреволюційних
виступів; 2) застосування заходів охорони і боротьби зі
шпигунством; 3) охорона залізничних та водних шляхів
сполучення; 4) політична охорона кордонів; 5) боротьба з
контрабандою і незаконним переходом кордону; б) виконання
спеціальних доручень Президії ВЦВК або РНК по охороні
революційного порядку231.
24 травня 1922 року ВЦВК затвердив Положення про
НКВС РРФСР. Це був перший законодавчий акт, який
юридично закріпив організаційну структуру репресивно-
карального апарату, визначив його права та обов’язки232.
Тепер структура НКВС набула такого вигляду:
Організаційно-адміністративне управління, Головне
управління міліції, Головне управління примусових робіт (з
жовтня 1922 року — Головне управління місць позбавлення
волі), Центральне управління з евакуації населення, Головне
управління комунального господарства, Управління справами.
В систему органів внутрішніх справ на місцях входили
'* 99
губернські, повітові, міські і волосні відділи управління
виконкомів Рад, місцеві органи міліції та кримінального
розшуку, місць позбавлення волі, місцеві органи
Центророзшуку, губернські, міські та повітові відділи
комунального господарства.
У міру того як зміцнювалась більшовицька державність на
території неоімперії, з відання НКВС поступово вилучалися
функції, пов’язані із радянським будівництвом та веденням
народного господарства; у центрі їх перебрав ВЦВК, а на
місцях — Президії виконкомів Рад. Відтепер основна увага
Наркомату внутрішніх справ зосереджувалась на репресивно-
каральних функціях. І це цілком закономірно, адже партія
готувала широкомасштабні акції із централізації влади та
органів управління, які вимагали вагомої силової підтримки з
боку НКВС. У складі НКВС створюється єдине Центральне
адміністративне управління (ЦАУ), до якого увійшли
адміністративний відділ, міліція та кримінальний розшук233.
На початку 1923 року постановою ВЦВК також було
ліквідовано Центральне управління з евакуації населення234.
У зв’язку зі структурними змінами та з огляду на'
стратегічний курс партії, в якому Наркомату внутрішніх справ
відводилось неабияке місце, 28 березня 1927 року ВЦВК і
РНК РРФСР затвердили нове Положення про НКВС235. На
перше місце було поставлене питання про «загальне
адміністрування і встановлення охорони революційного
порядку та громадської безпеки». В такому вигляді НКВС
РРФСР та його фактична філія в Україні (як і в інших
республіках) продовжували функціонувати в якості
необ’єднаних наркоматів, хоча це було суто формально, до
кінця 20-х років.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від ЗО грудня 1930 року
НКВС союзних республік ліквідовувалися236, а їхні функції
передавалися управлінням міліції та кримінального розшуку,
що утворювались при РНК республік. У постанові зазначалося,
що причиною ліквідації НКВС союзних республік є
«загострення класової боротьби всередині суспільства,
необхідність у зв’язку з цим введення жорсткої дисципліни, а
також надання більшої самостійності в управлінні органами
по боротьбі зі злочинністю та охороні громадської безпеки і
революційного порядку237.
100
Переломним етапом на шляху повної централізації
репресивно-каральної системи став 1934 рік, коли 10 липня
постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний
НКВС23*, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло
новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ,
у російській транскрипції — ГУГБ). У союзних республіках
були утворені НКВС республік, які насправді ніколи не були
республіканськими, автономними, а лише філіями
центрального репресивного апарату, оскільки всі вони
функціонували на підставі положення про загальносоюзний
НКВС, на який покладались обов’язки забезпечення
революційного порядку і державної безпеки; охорони
суспільної (соціалістичної) власності; ведення записів актів
громадянського стану; прикордонної охорони та деякі інші
господарського характеру. Для цього у структурі НКВС були
утворені Головне управління державної безпеки, Головне
управління робітничо-селянської міліції, Головне управління
прикордонної та внутрішньої охорони, Головне управління
виправно-трудових таборів і трудових поселень, відділ актів
громадянського стану, адміністративно-господарське
управління та Головне управління пожежної охорони.
Аналогічну структуру філій НКВС було відтворено і в союзних
республіках.
Необхідно зазначити, що тюрми та місця ув’язнення, які
підпорядковувалися як ОДПУ, так і наркомюстам союзних
республік, повністю було передано у відання НКВС СРСР,
починаючи з моменту його утворення239.
У зв’язку з цим було внесено зміни і доповнення у діючу
на той час Конституцію, яка остаточно закріпила табірне
рабство XX століття на одній шостій планети. Так, VII з’їзд
Рад СРСР (28 січня — б лютого 1935 р.) надав НКВС статус
загальносоюзного наркомату. Згідно із доповненням ст.51
Основного Закону СРСР, наркомат внутрішніх справ увійшов
до складу РНК СРСР (ст.37)240.
Конституція 1936 року була побудована таким чином, що
сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти
її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про
права та обов’язки громадян займав лише десяте місце, до
того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи
в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного
101
будівництва, а як засіб для досягнення мети — побудови
сталінської моделі соціалізму. 1977 року у Конституцію СРСР
вперше було введено розділ «Держава і особа». І хоча у ньому
лише один раз (ст.57) згадується термін «гідність», який, до
речі, у тлумачних словниках 30-х років вважали «книжковим»,
однак Конституція знову ж таки виділила пріоритет держави,
до того ж завідомо ототожнюючи його з державним апаратом.
Коріння цієї хибної та шкідливої політики сягають у 20—
30-ті роки, коли з метою нівелювання особи та її гідності
були створені неконституційні органи позасудових репресій
як складова репресивно-карального апарату. Так, із моменту
утворення НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ,
наділеної правом застосування всіх заходів кримінального
покарання, включаючи розстріл (постановою ЦВК СРСР від
10 липня 1934 року її було скасовано разом із старою
репресивною інституцією і проголошено, що всі судові функції
передані у «єдину систему радянського суду»), при наркомі
внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено
позасудовий орган під назвою «Особое совещание», якому
надавались широкі права в адміністративному порядку
застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення,
ув’язнення до таборів на строк до п’яти років, виселення за
межі країни241. До того ж його надзвичайні повноваження
постійно розширювались. Принципи виправно-трудової
політики грубо порушувались, а основними її нормативними
актами вважалися відомчі акти НКВС та його органів. 1935
року було скасовано поділ в’язнів за ступенем соціальної
небезпечності; вони розрізнялися лише за ознаками статті і
поділялись на тих, хто дотримується або не дотримується
встановленого у місцях ув’язнення режиму. Дещо пізніше
було скасовано умовно-дострокове звільнення в’язнів, а 1936
року — введено новий вид позбавлення волі — тюремне
ув’язнення, виконання якого також регламентувалось не
нормами виправно-трудового кодексу, а виключно відомчими
актами. Репресивно-каральна система діяла за власними
законами, які переносила на поневолене суспільство, що все
глибше занурювалось у безпроглядну ортодоксальну
комуністичну ідеологію, підминала під себе правову систему,
перетворюючи закон на знаряддя автократичного режиму. Це
набуло найбільш жахливих рис у кримінальному праві й
102
процесі, виправно-трудовому праві, де повністю переважали
тенденції до посилення політичних репресій. Нехтуючи
елементарними правовими і моральними принципами,
прокурор А. Вишинський та його оточення з метою
юридичного «підсилення та обгрунтування» масових розправ
із «ворогами народу» висунули жахливу за своїм практичним
спрямуванням тезу про «співучасть у широкому розумінні
слова». Заперечувалась необхідність встановлення прямого
причинного зв’язку між діяльністю співучасника і виконавця
злочину для притягування їх до кримінальної відповідальності.
При цьому розроблене гуманною наукою і практикою поняття
співучасті підмінялося розпливчастим, «каучуковим» поняттям
причетності, зв’язку, що фактично вело до безмежного судово-
адміністративного свавілля. До того ж значно розширювалося
коло діянь, за які накладалося кримінальне покарання,
встановлювався максимальний строк позбавлення волі до 25
років, поширювалося застосування смертної кари, передусім
щодо «ворогів народу». Крім того, в обіг було введено формулу,
згідно з якою вина — це причинний зв’язок між особою, що
підозрюється у скоєнні злочину, і самим злочином. Насправді
це означало не що інше, як фактичне знехтування такими
важливими сторонами поняття вини, як умисел, мета і мотиви.
Натомість їх підмінили «об’єктивним», у більшості випадків
надуманим, зв’язком між діями особи і перебігом реальних
подій незалежно від того, як вона сама до своїх дій ставиться,
яку мету переслідує. Наведена конструкція відкривала шлях
до так званої об’єктивної осудності, до безмежного судового
розсуду. Фактично принцип особистої провини як необхідний
елемент складу злочину було відкинуто. На практиці формула
Вишинського була дуже зручною, бо дозволяла легко
віднаходити «винних» громадян, основна маса яких була
небезпечною для буття більшовицької державності.
Все це перебувало у глибокому протиріччі не тільки із
правовими принципами, але й з елементарними
загальнолюдськими цінностями, завойованими у боротьбі
проти тиранії та свавілля. Теоретичне законодавство і
концепції Вишинського, що були покладені в його основу,
наводили «юридичний» глянець на злочини і масові репресії,
які освячувались більшовицькою партією.
Постає логічне запитання: чи мала ця патологічна
103
схильність до насилля тільки суб’єктивну основу? Звичайно
ж, ні. Адже в підгрунті як юридичної освіти червоної
неоімперії, так і в основі її моноідеології завжди було
етатистське, переважно звинувачувально-репресивне
тлумачення завдань правосуддя, яке було здеформоване і
становило органічну складову частину карально-репресивної
системи в механізмі більшовицької державності. Витоки такого
праворозуміння — у переконанні в тому, що соціалізм «в
одній, окремо взятій країні» можна побудувати, тільки
спираючись на насильство, забороняючи робити все, що не
дозволено владою.
Слід зазначити, що витоки такого підхіду криються в
історичному минулому Росії, країни, для якої характерним є
багатовікове самодержавне насильство, а також в умовах, у
яких проходив жовтневий переворот 1917 року, коли до
червоного революційного насильства додався ще й звичайний
російський розбій. Неабияку роль тут відіграли і суб’єктивні
якості більшовицьких вождів-ортодоксів, і в першу чергу
Сталіна. В його зловісній постаті, довга тінь якої сягає
сьогодення, насилля не тільки втілилось в усій своїй історичній
«послідовності», але й трагічно «збагатилось» нечуваними до
цього формами — культом особи, системою табірного рабства,
покаранням членів сімей «ворогів народу», репресуванням
цілих народів.
У свою чергу, це наклало глибокий відбиток на соціально-
правову систему ідеалізованого соціалізму, кардинально її
деформувало, породивши феномен злочинної державності
натомість правової держави, яка в умовах тоталітарної
більшовицької державності була нонсенсом, залишаючись «Гаіа
шогдапа».
Офіційно заборонювально-обвинувачувальну, а по суті
кримінально-нелюдську точку зору на право і право-
застосування, було проголошено 1938 року. Це зробив тодішній
генеральний прокурор академік А. Вишинський, або, як його
ще називали, «теоретична палиця Сталіна у правознавстві»,
на першій нараді з питань науки радянської держави та права242.
Обнародування цієї офіційної точки зору фактично повинно
було виправдати курс на утвердження командно-
адміністративної системи, в якій право мало відігравати
жалюгідну роль покірного волі вождя знаряддя. З іншого
104
боку, на цій нараді «науково» обгрунтовувалась думка про те,
що право й надалі повинно бути зовсім не упорядником
життя людської спільноти в найкращих умовах найбільш
тривалий час, а тільки юридичною основою комуністичного
режиму тотальної тероризації народу розгалуженою системою
репресивно-карального апарату, який був остаточно
сформований 30-х років.
Повноцінне втілення права вбачалося в першу чергу у
кримінальному кодексі, а не, наприклад, у Декларації прав
трудящого і експлуатованого народу. Вважалось, що воно тим
більше буде відповідати інтересам соціалізму, чим більше
буде просякнуте духом суворої репресивності та жорсткого
регламентування. По суті, це означало встановлення цензури
за поведінкою людей та навіть їхніми думками. У практику
управління та нагляду втілювався непорушно-єдиний
принцип: «Все, що не дозволено,— заборонено».
Страх перед тотальним покаранням паралізував волю
людей, а заборони, подібно до тенет на руках та ногах, сковували
їхні дії. Кожний був зобов’язаний не тільки не відхилятись
від того, що накреслено згори, але й не мати і тіні сумніву у
правильності цих розпоряджень. Небезпечною була навіть
здатність до особистої точки зору. А існування мільйонної
армії добровільних донощиків, насаджуваних репресивно-
каральним апаратом у всіх прошарках ідеологічно
здеформованого і здеморалізованого суспільства, кінець-
кінцем доводив людину до ізолювання та загибелі. Більш
безпечним було не усвідомлювати реальної суті того, що
відбувалось, та автоматично виконувати розпорядження. Ці
принципи виявились ефективним засобом придушення та
руйнації життя, відторгнення людської совісті, поступового
плекання потрібної і вигідної для тоталітарного режиму біомаси
під узагальнюючою назвою «Ьошо зоуієіісік».
Юридична наука тоталітарного суспільства повністю була
зорієнтована на теоретичне обгрунтування та «правове
забезпечення» буття більшовицької державності, поширюючи
розуміння адекватного їй права серед майбутніх юристів. У
переліку юридичних предметів, що вивчались, поступово
збільшувалась кількість кримінально-правових дисциплін.
Основним змістом навчання стала етатистсько-
криміналістинна основа з притаманним їй гіпертрофованим
105
розумінням суті держави та апологетичною абсолютизацією
державності як єдиної реальної форми соціальної організації
суспільства.
Держава диктатури пролетаріату, на думку більшовицьких
правознавців, як, згідно з Гегелем, і прусська держава, була
Досконалою реалізацією політичної розумності. До неї
необхідно було ставитись як до чогось такого, що існує само
по собі і є найвище серед усього, що було створено людиною.
До такого сприйняття та розуміння держави правознавців
активно підштовхувала існуюча соціально-політична
реальність. Адже більшовицька держава у всіх на очах
поставала вирішальним елементом базису, тобто верховним і
єдиним власником основних засобів виробництва. Вона
повністю або частково поглинула, інтегрувала всі суспільно-
політичні, професійні, культурні, просвітницькі і навіть
неформальні самодіяльні заклади та об’єднання людей. Вона
монопольно навчала і виховувала, взувала та одягала своїх
громадян, лікувала людей, забезпечувала їх дозованою
інформацією, думала за них та ув’язнювала у таборах ГУЛАГу.
Важливим є те, що, реалізувавши більшовицьку тезу про роль
правлячої партії в тоталітарному суспільстві, її апарат не
просто зрісся із державним, а став головною, провідною,
командною силою всієї системи влади. Його вищі ланки на
кожному рівні реально перетворились у законодавчі, виконавчі
та судові органи. Завдяки цьому держава досягла особливої
незалежності від суспільства, а юридична школа всіляко
освячувала таке бачення держави.
Таким чином, встановлені в державі порядок, режим,
правила «планування і підпорядкування, виражені в праві»,
як стверджував А. Вишинський, розглядались як цінність
більш високої властивості, аніж особисті права та юридичні
можливості окремої особи. Одночасно суб’єктивне право осіб
— фізичних та юридичних — ставало в конкуренцію з
публічним, державним інтересом, перетворювалось в
обставину, що бралась до уваги тільки у другу або третю чергу.
Особистість у правових нормах була нічим, сама ж норма,
освячена більшовицькою державою,— всім.
Водночас повністю заперечувались або, в дусі висловлювань
Л. Кагановича, перекручувались ідеї конституціоналізму і
правової держави, а також такі демократичні принципи права,
106
як презумпція невинності, змагальний характер судочинства,
критерій повної доказаності, а не просто «більшої імовірності»
злочину та ін. Натомість фізичнідрріури і розправи, доноси і
наклепи — ці каламутні джерела доказів — почали
застосовуватись у слідчо-прокурорській та судовій практиці у
широких масштабах, а особисте зізнання у скоєнні злочину, як
і за часів середньовіччя, було проголошене «царицею доказів».
Якщо зважити, що переважна більшість (до 80—90
відсотків) випускників юридичних учбових закладів
направлялися на роботу в органи НКВС, прокуратури та суду,
то неважко уявити, що «нового» приносили вихованці такої
юридичної школи у діяльність правових органів, у правову
свідомість народу.
Наведені та проаналізовані документи та матеріали дають
підставу стверджувати те, що провідне місце у механізмі
більшовицької державності належало репресивно-каральному
апаратові, який був наділений необмеженими повноважен-
нями. Він відігравав особливу роль на всіх етапах становлення
та розвитку радянської неоімперії, адже фактично був постав-
лений на вершині державної піраміди. Певний час у його
підпорядкуванні знаходилася навіть правляча більшовицька
партія. Культ НКВС досягнув того часу свого апогею.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім
Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючи
елементарними правовими нормами, спираючись виключно
на власні-таки нормативні акти — накази, директиви та
розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.
Розгалужена мережа репресивно-каральної системи була
своєрідним підгрунтям тоталітарного режиму, перебувала в
органічному взаємозв’язку із більшовицькою державністю,
взаємодоповнюючи одне одного. ВНК — ОДПУ — НКВС
тотальними репресіямй та всеосяжним контролем над
громадянами як усієї неоімперії, так і пригнобленої України
зокрема, забезпечували функціонування влади більшовиків
та її поширення на нові території: Західну Україну, Західну
Білорусію, Південну Буковину та країни Прибалтики, насильно
анексовані 40-х років. Водночас, аби укріпити більшовицьку
державність на анексованій території, було трансформовано
репресивно-каральні органи та механічно поширено дію
чинного законодавства червоної імперії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ПОГЛИНЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА
ЕКСПАНСІЯ РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНОЇ
СИСТЕМИ (1939-1941)
Створення репресивно-каральних органів
на анексованій території
Приєднання західноукраїнських теренів до радянської
України було побічним наслідком політичних комбінацій та
воєнних дій двох агресорів: нацистської Німеччини та
Радянського Союзу проти суверенної Польщі. Як записав у
щоденнику безпосередній свідок подій письменник і режисер
О. Довженко, долю народу було вирішено без нього самого,
сталінське примусове возз’єднання 1939 року дуже дорого
обійшлося українцям Галичини. Воно коштувало
безповоротних втрат десяти відсотків місцевого населення —
ув’язненого, розстріляного, депортованого в глибинні райони
радянської неоімперії1. Адже у другому і третьому пунктах
таємного додаткового протоколу до пакту Молотова —
Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, підписаного у Москві,
західноукраїнські землі по ріку Сян були включені «у разі
територіально-політичних змін» до «сфери впливів» СРСР2.
У тексті угоди та таємних протоколах немає жодного натяку
про возз’єднання, навпаки, фігурують виключно такі терміни,
як «сфера впливу», «інтереси сторін», «політичні перетворення»
і т. ін., тобто використовується термінологія, яка мала суто
агресивний характер.
Необхідно зазначити, що у відповідності до юридичної
доктрини часів підписання означеного пакту він розцінювався
як угода між державами стосовно їхніх взаємних прав та
обов’язків. Але чи відповідала вона міжнародно-правовим
нормам?
Як відомо, умови міжнародних угод вимагають попереднього
взаємного погодження між державами — суб’єктами цих угод,
а також вони повинні відповідати прагненням та інтересам
тих народів, від імені яких угода укладається. У чинному на
той час радянському законодавстві зазначалося, що
108
«...міжнародні угоди, які укладалися внаслідок прямого чи
побічного насильства, як шкода суверенним правам тих чи
інших народів, не можуть виступати джерелом міжнародного
права, поскільки вони суперечать ідеї міжнародного права,
спілкуванню рівноправних держав»3.
У тексті угоди від 23 серпня 1939 року передбачалось, що у
разі нападу однієї із сторін, що домовляються, на третю державу
інша сторона без попередження має право припинити свою
участь у даній угоді. До того ж діяли міжнародні правові
норми, за якими жодного разу не повинна завдаватись шкода
іншим суверенним державам при укладанні подібних
домовленостей.
Але далеко не завжди те, що закріплялось у письмовій
формі, виконувалось у реальному житті, тим більше, що цього
разу зіткнулися спільні політичні інтереси двох тоталітарних
держав та їхніх правителів-тиранів. А якщо зважити ще й на
ту вагому обставину, що до пакту 1939 року долучались таємні
протоколи сумнівного змісту, які мали перевагу над основним
текстом угоди, то є підстава зробити висновок про те, що пакт
Молотова — Ріббентропа не відповідав елементарним вимогам
міжнародного права. Отже, його важко визнати міжнародно-
правовою угодою, яка породжувала лише юридичні наслідки,
адже під його прикриттям брутально зневажалися інтереси
інших держав та народів. Внаслідок реалізації цієї політичної
змови держави Європи перетворилися на об’єкт воєнної агресії.
Об’єктивний аналіз суспільно-політичної ситуації та
фактичного співвідношення сил того часу показує, що з боку
Радянського Союзу були викривлені наміри колишніх
союзників по антигітлерівській коаліції. Інтернаціоналізм
офіційно підносився до рівня надбудовної категорії
міжнародно-правових відносин. Більшовицькі політики
парадоксально трактували це поняття — як запрошення до
втручання у внутрішні справи інших держав. З 1936 по 1940-
ві роки географія військової присутності Червоної армії
охоплювала 9 країн: Іспанію, Китай, Монголію, Польщу,
Естонію, Латвію, Литву, Фінляндію, Румунію. Вона брала участь
у семи збройних конфліктах і чотири рази порушувала
державний суверенітет сусідніх держав — Польщі, Фінляндії,
Румунії, Кореї, вирішуючи у такий спосіб територіальні
проблеми.
109
За відсутності у радянського партійного та державного
керівництва концепції безпеки країни у поглядах на
забезпечення обороноздатності держави домінували
геополітичні, натуралістичні схеми. Дипломатичні зусилля
спрямовувалися на те, щоби вгамувати почуття солідарності з
державами — об’єктами агресії, про що свідчить позиція
сталінського керівництва на початку другої світової війни. У
відповідності з офіційною думкою того часу Червона армія
була націлена на ведення війни виключно на чужій території.
У військовій доктрині закріплювався наступальний характер
операцій початкового періоду війни. В армії панівним був
лозунг: «Бити ворога малою кров’ю на його ж території». Як
відомо, такі погляди призвели до послаблення уваги до проблем
оборони, не дозволили підготувати країну і армію до відсічі
нацистської агресії. Війна показала, що охорона безпеки
держави повинна бути функцією армії, зорієнтованої на відсіч
агресії ззовні, а не на утворення репресивно-політичних
сурогатів типу НКВС. Така підміна дорого обійшлася народові.
Адже, по суті, на протязі ста днів 1941 року регулярна армія
довоєнного складу перестала існувати. У зв’язку з цим виникає
резонне запитання: чи була здатна армія захистити народ,
крашу?
Як вже зазначалося, становлення більшовицької
державності супроводжувалося абсолютизацією насильства.
Деспотичний режим одноосібної влади створив у якості
інструменту каральної політики наддержавний, надпартійний
механізм — НКВС, придатком якого стали всі інституту
держави, включаючи армію. Гіпертрофована функція
репресивних органів свідчила про те, що центр усієї проблеми
державної безпеки штучно переміщувався ззовні в середину
країни. Армія, поступово втрачаючи своє призначення,
перетворилася на об’єкт репресій. Понад 40 тис. офіцерів
армії і флоту стали жертвами фізичного і морального терору.
До початку другої світової війни лише 7 відсотків офіцерів
мали вишу освіту, а 37 — не встигли закінчити середні військові
училища. Між тим чисельність військ НКВС, яка перевершувала
кількісний склад Червоної армії; свідчить про те, що в особі
репресивних органів виникла антиармія, за допомогою якої
Сталін та його оточення перетворили суспільство на загальну
тюремну камеру4.
ПО
Сталінщина як ідеологія і політика насильства знаходила
своє втілення не лише у методах будівництва соціалізму в
країні, а й у зовнішній політиці. Причини слід шукати в тому,
що народ був інфікований вірусом мілітаризму та просякнутий
експансіоністським духом починаючи з перших днів жовтневого
перевороту. Згадаймо хоча б лозунги того часу. Військові успіхи
у партійної маси викликали свого роду переможну ейфорію,
укріплювали у свідомості паростки ідеологічного мессіанства.
Віра в те, що світова соціалістична революція не за горами,
зробила малоосвічену народну масу заложницею військової
сили. Ця маса наївно гадала, що бадьорим армійським маршем
людство може ввійти у світле майбутнє. Звинувачення західною
пресою російських комуністів у «червоному мілітаризмі» були
зовсім не випадковими. Адже саме цього періоду зародилася
традиція використовувати військову силу для демонстрації
пролетарської солідарності. Кожний вищий керівник партії
вважав за можливе в ім’я інтернаціональної солідарності із
різними загонами світового революційного процесу прямо чи
побічно використати військову силу, не рахуючись із нормами
міжнародного права, з думкою власного народу. Після 1945
року збройні сили радянської імперії у різних формах брали
участь майже у ЗО воєнних конфліктах: за Сталіна — двічі, за
Хрущова — близько десяти, за Брежнєва — приблизно 20
разів*.
Офіційно декларована єдність армії і народу в реальному
живі зводилася до спільного безправ’я у питаннях війни і миру.
В повному обсязі це підтвердила передвоєнна політика в галузі
безпеки і обороноздатності, будівництва збройних сил.
У вересні 1939 року, коли почав реалізовуватись злочинний
пакт Молотова — Ріббентропа, тобто спільна нацистсько-
комуністична агресія проти суверенної Польщі, Західна Україна
і Західна Білорусія опинилися «у сфері інтересів СРСР». Сталін
та його оточення з «почуттям палкої любові до Польщі та її
народу», як згадував М. Хрущов, поспішили розділити її
пошматоване тіло по лінії річок Нарев — Вісла — Сян,
заявивши, що «Польська держава припинила своє існування»6.
З німецьких джерел відомо, що Берлін вимагав від СРСР
розпочати військові дії проти Польщі, із цією метою направляв
ноти радянському урядові 3,5,8 і 12 вересня 1939 року. Лише
15 вересня війська західних військових округів були приведені
111
в боєготовність, а 16 вересня ввечері німецькому послу у
Москві Шуленбургу було заявлено, що наступ вермахту на Схід
буде зупинений.
17 вересня 1939 року польському послу Гжибовському в
Москві о третій годині ночі було вручено ноту, але годиною
раніше радянські війська перейшли польський кордон, про що
згадує у своєму щоденнику начальник генерального штабу
сухопутних військ вермахту генерал-полковник Ф. Гальдер7.0
сьомій годині ранку німецьким військам було віддано наказ
зупинити наступ на лінії Сколе — Львів — Володимир-
Волинський — Брест—Білосток.
Гітлер прийняв рішення про евакуацію німецьких військ з
зайнятих територій, включаючи міста Львів, Стрий, Дрогобич,
Борислав. Таке рішення серед військового командування
вермахту було сприйняте як ганебна капітуляція. У щоденнику
Гальдера є такий запис: «20 вересня 1939 року (середа). Тертя з
Росією: Львів. Розмова з генерал-полковником Браухічем.
Йодль: Діяти спільно з росіянами. Негайне спільне
врегулювання спірних питань на місці. Якщо росіяни
наполягають на територіальних вимогах, ми очистимо
територію. Вирішено: росіяни займуть Львів. Німецькі війська
очистять Львів. День ганьби німецького політичного
керівництва. Остаточне накреслення демаркаційної лінії.
Суперечливі питання залишено відкритими. Не повинно
відбутися ніякого загострення політичної обстановки.
Остаточна лінія по річці Сян...**
Збройних сутичок польських військ із радянськими, згідно
з польськими джерелами, було небагато:40 випадків опору
прикордонних патрулів, окремі бої під Кобрином, Шацьком,
Гродно, Вільно, Білостоком, бій під Самбором із бригадою
генерала В. Андерса, що проривалась до угорського кордону.
31 жовтня 1939 р. В. Молотов повідомив про те, що втрати
Червоної армії вбитими становили 739 чоловік, пораненими
— 18629. За даними радянської преси, Українським фронтом
було інтерновано 181 тис. солдатів і 10 тис. офіцерів польської
армії. Згідно з польськими джерелами, загальна кількість
інтернованих становила до 230 — 250 тис., в тому числі 10 —
12 тис. офіцерів10.
Необхідно зазначити, що у військовій історіографії Росії
до нед авнього часу дії Червоної армії трактувались як «третій
112
великий визвольний похід». Очевидно, звідси і випливає оцінка
цього «походу»: «За успішне виконання завдання по звільненню
Західної України і Західної Білорусії та проявлені при цьому
мужність і героїзм 16 145 командирів, червоноармійців і
прикордонників були нагороджені орденами і медалями СРСР.
39-ти військовослужбовцям присвоєне звання Героя
Радянського Союзу, 24 частини і з’єднання нагороджені
орденами СРСР»11. У чому проявлялися масовий героїзм і
мужність бійців—учасників визвольного походу, залишається
невідомим.
Дещо прояснює тіньовий бік цього питання звіт німецького
посла у Москві графа Шуленбурга, зокрема про його розмову з
Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 р.: «Молотов
підійшов до політичного боку питання і заявив, що радянський
уряд має наміри скористатись подальшим просуванням
німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на кусочки
і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на
допомогу українцям і білорусам, яким «загрожує» Німеччина.
Цей привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд
благочинної акції в очах народних мас і можливість не виглядати
агресором»12. Саме так і сталося.
Отже, можна словами безпосереднього учасника цієї
чергової військової авантюри СРСР Молотова, який на той
час обіймав посаду міністра закордонних справ СРСР,
замінивши принципового Литвинова, відповісти на поставлене
запитання, що це було: захоплення-окупація чи возз’єднання?
В першу чергу, як сказав Молотов, — «інтервенція», тотожна
захопленню, що потім дозволило продовжити драматичну
виставу, класично розроблену Сталіним, за сценарієм НКВС
— НКДБ під назвою «Народні збори Західної України», що
розігралась у знаменитій Львівській опері, «провішуючи
майбутні криваві вакханалії «вальпургієвих ночей», днів,
місяців, років...»13
У справедливій національно-патріотичній війні, яку
проводив польський народ проти нацистсько-комуністичної
навали, Червона армія опинилась на боці агресора, а не жертви
нападу. Більше того, з осені 1939 по осінь 1940 року було
репресовано за політичними ознаками, без суду і слідства,
головним чином депортовано, 10 відсотків населення Західної
України і Західної Білорусії.
113
У процесі прийняття і реалізації своїх рішень у вересні —
жовтні 1939 року сталінське керівництво знехтувало
міжнародно-правовими нормами, зазначає професор В.
Парсаданова, використало крикливу політичну фразеологію.
Особливо яскраво це проявилось у промові В. Молотова з
приводу ратифікації угоди про кордони від 28 вересня 1939
року, яка називалась угодою не тільки про кордони, а й про
дружбу. Це було логічним наслідком підступної політики, яку
вели напередодні другої світової війни два тирани, споріднені
духом, ідеологією та методами розділу світу.
Нещодавно доктором історичних наук Д. Наджафовим у
фонді Державного департаменту США, який зберігається у
Національному архіві, виявлений документ про таємну зустріч
у Львові Сталіна з Гітлером, яка відбулася 17 жовтня 1939
року. Тодішній директор ФБР Едгар Гувер офіційно повідомив
помічника державного секретаря Адольфа Берлока: «...згідно
з інформацією, яка щойно надійшла від конфіденційного
джерела, після німецького і російського вторгнення у Польщу
та її розділу Гітлер і Сталін таємно зустрілись у Львові 17
жовтня 1939 р. Вважаю, що урядам інших країн досі нічого не
відомо про цю зустріч. Після таємних переговорів Гітлер і
Сталін... підписали військову угоду замість пакту про ненапад,
який вичерпався ... 28 жовтня 1939 р. Сталін виступив із
доповіддю перед членами Політичного бюро Комуністичної
партії Радянського Союзу, в якій поінформував сімох членів
згаданого бюро про подробиці своїх переговорів із Гітлером...»14
Після здійснення спільної злочинної акції проти Польщі
Сталін у телеграмі, направленій Ріббентропу 25 грудня 1939
р., назвав цю війну дружбою, скріпленою кров’ю. Неважко
здогадатись, чиєю.
Начебто готуючи сталінське визначення нових радянсько-
німецьких відносин як «дружби, скріпленої кров’ю», Молотов
вихваляв «спільну» перемогу над Польщею, для чого, за його
висловом, «виявилось достатньо короткого удару по Польщі з
боку німецької армії, а потім — Червоної армії, щоб нічого не
залишилося від цього потворного дітища Версальського
договору...»
Необхідно зазначити, що ці та інші трагічні події не були
випадковим збігом обставин, а сталися внаслідок сталінської
політики щодо поневолених народів.
114
Архівні документи, що з’явилися останнім часом, дають
підставу стверджувати, що прагнення українського і білоруського
народів до возз’єднання стало предметом закулісних політичних
інсинуація та інтриг.
ЗО червня 1945 року О. Довженко записав у своєму
щоденнику: «Об’єдналися всі українські землі. Буде єдине
стадо і єдин пастир. Усі тепер будемо одинакі. Не будемо вже
польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не
будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші
за нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і
жорстокосерда! «несамостоятельні» люде, не європейські й не
азіатські, «отдельнії», як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську
Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні
одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу
літ, не сказавши один одному слова, ми, принаймні, «великі»
українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку,
в церабкопівський бушлат землянистий...»15
З перших днів перебування у Західній Україні частин
Червоної армії розпочалося активне поширення на нових
територіях чинності діючого законодавства, яке було чужим
для галичан як за формою, так і за змістом. 29 вересня 1939
року командуючий Українським фронтом С. Тимошенко
виступив із зверненням «До трудового населення Західної
України», у якому давав рекомендації з питань організації
органів влади та управління. Однак населення Галичини не
було допущене до цього процесу. Таке право надавалося
виключно політичним відділам Червоної армії, яким належала
вся повнота влади. Саме вони визначили характер та напрям
діяльності цих органів, що іменувались народними. Зокрема, у
зверненні С. Тимошенка зазначалося, що основою нової влади
у містах та повітах повинні бути тимчасові управління, а у
волостях та селах — селянські комітети16. Невдовзі вони були
утворені на кшталт аналогічних більшовицьких органів, що
функціонували в Росії ще 1917 року і були основною підпорою
військових політвідділів до юридичного оформлення
фактичного приєднання Західної України до СРСР. Саме за
допомогою цих органів політвідділи військ проводили нехитрі
політичні маніпуляції з населенням Галичини, агітуючи його
за скликання Народних зборів, що мали основне завдання
замаскувати брутальний акт більшовицької анексії, надавши
115
йому подобу «всенародного возз’єднання».
З цією метою до складу всіх тимчасових органів в
обов’язковому порядку входили політруки Червоної армії,
партійні керівники, працівники різних державних інститутів,
які направлялися на територію поневоленої Галичини із
областей Східної України. Так, ЦК компартії більшовиків
України направив для організації роботи цих маріонеткових
органів 240 партійних працівників, ЦК комсомолу — 142,
політичне управління Українського фронту — 80 осіб17. На
території Рівненського воєводства ( в межах старого
адміністративно-територіального поділу) у жовтні 1939 року
функціонувало 5 повітових управлінь, 51 волосний і 1203
сільських комітети, в яких працювали більш як 7500 осіб. У
Станіславському воєводстві діяло 10 повітових управлінь, 119
волосних та 915 сільських комітетів18.
Щоби поєднати зусилля в галузі керівництва міськими,
повітовими і сільськими комітетами, Військова рада
Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 року
утворила на території колишніх воєводств Галичини обласні
тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі,
Тернополі та Луцьку19.
Слід зазначити, що період від 17 вересня до 28 жовтня
1939 року номенклатурними дослідниками, як юристами, так і
істориками, оцінювався не інакше, як «період народовладдя»,
а утворені окупаційним режимом тимчасові органи називалися
народними. Та чи було так насправді? Відповідати ствердно —
значить вкотре суперечити фактам, які безпристрасно свідчать
про те, що очікуваного народовладдя на поневолених
більшовиками теренах Галичини ніколи не було, ні до 28
жовтня 1939 року, ані тим паче коли в краї був поширений
режим політичної тиранії та закріплені мілітарними силами
основи радянської державності. Утворені тимчасові органи
влади та управління в першу чергу були виключно політичними
органами, зорієнтованими на придушення національних
прагнень і інтересів українського народу, утвердження чужої
йому влади та державності.
Бажаючи остаточно закріпити анексію Галичини, надавши
їй видимість возз’єднання, 6 жовтня 1939 року Військова
рада Українського фронту у погодженні з ЦК більшовицької
партії встановила день виборів до Народних зборів Західної
116
України — 22 жовтня, — а також день їх скликання — 26
жовтня 1939 року. Водночас Військовою радою було
затверджено «Положення про вибори до Українських Народних
Зборів Західної України»20, на які покладалось прийняття
РЯДУ декларацій від імені народу з метою приховати наслідки
нацистсько-комуністичної змови від міжнародної
громадськості.
їх організацією керувала група працівників ЦК КП(б)У,
що прибула до Львова наприкінці вересня. З її складу
призначили начальників тимчасових управлінь у містах і
містечках Галичини, а також уповноважених з питань
організаційно-партійної роботи (майбутніх секретарів обкомів).
Як видно з листа М. Хрущова Сталіну від 3 жовтня 1939 року,
ними стали М. Мацько (Львівська обл.), М. Груленко
(Станіславська обл.), Л.Грищук (Тернопільська обл.) й В.Бегма;
усі вони до цього працювали в апараті ЦК КП(б)У й
парторганах Києва21. Завдання з організаційної роботи в
Західній Україні визначало політбюро ЦК ВКП(б). Так, в
одному з документів йдеться про те, що в Західну Україну
направлено 1000 комуністів і 500 комсомольців, а
парторганізаціїУРСР мали направити сюди ще не менше 2000
комуністів і комсомольців22. Насправді ці цифри були значно
більшими. Зокрема, в опублікованому звіті зазначалося, що у
підготовці виборів взяли участь понад 10 тис. приїжджих
агітаторів, а в роботі виборчих комісій — 735023.
У відповідності з ретельно розробленим сценарієм цей
політичний спектакль відбувся у Львові 26 — 28 жовтня 1939
року. Розі Гасіиш було прийнято завчасно розроблені декларації
про встановлення радянської влади в Західній Україні, про
входження її до складу Української РСР та про конфіскацію
земель і націоналізацію банків та промисловості24.
1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР прийняла
закон «Про включення Західної України до складу СРСР з
возз’єднанням її з Українською РСР». Формально це вирішила
третя сесія Верховної Ради УРСР 13 листопада 1939 року25.
Значно менше політичної метушні точилося довкола
Бессарабії та Північної Буковини, які теж входили у сферу
інтересів радянської імперії відповідно до пакту Молотова —
Ріббентропа. 26 червня 1940 року уряд СРСР в ультимативній
формі висунув свої вимоги королівському урядові Румунії
117
щодо цих територій, і той під загрозою мілітарної сили був
вимушений піти на територіальні поступки. 2 серпня 1940
року Верховна Рада СРСР постановила включити південну
частину Буковини, а також Хотинський, Аккерманський та
Ізмаїльський повіти Бессарабй до складу УРСР26. Бессарабія ж
стала частиною новоутвореної Молдавської РСР. 7 серпня
1940 року було утворено Чернівецьку та Ізмаїльську області27,
замість повітів та волостей запроваджено поділ на райони28.
Таким чином, після анексії Західної України, Північної
Буковини і трьох повітів Бессарабії та включення їх до складу
УРСР населення України збільшилось до 41 млн. 657 тис. осіб,
а територія — до 560 тис.кв.км, що вимагало негайного
розширення репресивно-карального механізму з метою захисту
насаджуваної більшовицької державності та тотального
контролю.
Віковічне прагнення народу Західної України до
возз’єднання з усім українським народом принесло на
західноукраїнські землі не волю, а небачені досі репресії,
винищення інтелігенції, усіх прогресивно настроєних людей,
примусову колективізацію, депортації і розстріли, які почалися
відразу після Народних зборів.
На анексованих територіях був установлений новий
адміністративно-територіальний поділ. 4 грудня 1939 року
Президія Верховної Ради прийняла указ «Про розмежування
областей між Українською РСР та Білоруською РСР*29, а також
затвердила указ «Про організацію Волинської, Дрогобицької30,
Львівської, Рівненської, Станіславської31 і Тернопільської
областей у складі Української РСР»32. До Волинської області
було включено шість повітів, до Дрогобицької — десять,
Львівської—тринадцять, Рівненської — п’ять, Станіславської
— десять, до Тернопільської — тринадцять повітів. Площа
шести західноукраїнських областей становила 88 тис. кв. км.,
тут проживало 8 млн осіб. Усього в західних областях УРСР
було утворено 202 сільських райони, зокрема у Волинській,
Дрогобицькій і Рівненській областях — по ЗО районів,
Львівській і Станіславській — по 37, Тернопільській — 38
районів. Окрім цього, у Львові було утворено чотири міських
райони, 14 міст виділено в обласне підпорядкування33.
Наприкінці січня — на початку лютого 1940 року були
остаточно визначені межі осередків більшовицької державності
118
в Галичині, які називались сільськими радами, і, таким чином,
завершено адміністративно-територіальний поділ анексованої
території Західної України, де почали діяти 83 міських, 199
районних, 89 містечкових і 4944 сільські ради34.
Необхідно зазначити, що основи більшовицької державності
на нові території було поширено задовго до цього у
відповідності з постановою ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939
року «Про створення первинних партійних організацій та
оголошення прийому в партію у західних областях УРСР»35.
Організація осередків радянської влади у селах та містах
Галичини відбувалася за рахунок більшовиків, які прибували
із східних областей УРСР та республік СРСР, оскільки місцеве
населення нову владу не сприйняло.
На анексованих землях Західної України було поширено
чинність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також всіх
нормативних актів, що впроваджувались в життя виключно
примусовими засобами через силові структури репресивно-
каральних органів.
їх створення було визначено наказами тодішнього наркома
внутрішніх справ СРСР Л. Берія від 6 листопада 1939 року
«Про організацію органів НКВС Західної України» та «Про
організацію територіальної і залізничної міліції Західної
України та укомплектування її кадрами»36. Центральний апарат
бойового авангарду ВКП(б) в особі НКВС СРСР зобов’язував
«...організувати органи територіальної міліції в Західній Україні
у складі обласних управлінь: Львівського, Тернопільського,
Станіславського, Луцького та повітових апаратів ... і відділів
залізничної міліції Львівської та Ковельської залізниць»37.
Усього на території західноукраїнського регіону було утворено
чотири обласних управління і 60 повітових (пізніше районних)
відділів міліції38. Для їх комплектування, згідно з розпоряд-
женням Л. Берія, направлялись працівники НКВС з різних
регіонів імперії, які мали «великий досвід плідної діяльності»
в репресивних органах. Так, у декадний термін на початку
листопада 1939 року було відряджено 400 осіб начальницького
складу (офіцерський керівний склад НКВС) за рахунок
випускників училищ НКВС: Ленінградського — 60 осіб,
Саратовського — 40, Смоленського — 50, Рязанського — 30,
Горьківського — 35, Новочеркаського — 35, Воронезького —
40, а також 110 випускників інших закладів39.
119
Обласні управління репресивних інституцій НКВС, що
виконували функції політичної жандармерії, було створено на
території Львівської, Тернопільської, Станіславської та
Волинської областей, їм підпорядковувалося 56 повітових від-
ділів НКВС40. Згідно з беріївським наказом їх комплектування
проходило в першу чергу за рахунок «... 726 осіб оперативного
складу НКВС, раніше направлених у Західну Україну для
надання практичної допомоги органам народної влади у
перехідний період»41. Але цієї кількості політичних охоронців
нової влади для розгалуженої мережі репресивних органів
виявилось замало, тому додатково в Західну Україну було
направлено 100 кадрових професійних офіцерів із наркоматів
внутрішніх справ інших республік, управлінь НКВС країв та
областей; 250 працівників з особливих відділів НКВС Київ-
ського військового округу; 100 офіцерів із прикордонних окру-
гів, а також 150 випускників оперативно-чекістських шкіл42.
Після включення до складу СРСР Північної Буковини і
утворення на території Української РСР Чернівецької та
Ізмаїльської областей НКВС СРСР своїм наказом від 2 грудня
1940 року на території цих областей утворив два управління,
три міських відділи та 14 районних відділів НКВС43.
Таким чином, у Західноукраїнському регіоні була утворена
така система репресивно-каральних органів:
обласні управління НКВС;
міські відділи НКВС;
повітові (районні)відділи НКВС;
містечкові відділення та дільниці НКВС.
Основними ланками місцевих апаратів НКВС були обласні
управління та міські відділи, що мали свою структуру, низовою
ланкою — містечкові відділення та дільниці.
До лютого 1941 року всі репресивно-каральні органи-
радянської імперії підпорядковувались одному відомству —
НКВС СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від З
лютого 1941 року НКВС СРСР було розділено на два наркомати:
Наркомат внутрішніх справ СРСР і Наркомат державної
безпеки СРСР44, але вже 20 липня 1941 року ці наркомати
було об’єднано в один Наркомат внутрішніх справ СРСР43. У
травні 1943 року відповідно до рішення ЦК ВКП(б) і РНК
СРСР вказані наркомати знову розділили на НКВС СРСР та
НКДБСРСР46.
120
У структуру обласних управлінь НКВС входили такі основні
елементи та підрозділи:
1. Народний комісар — начальник управління НКВС.
2. Заступник народного комісара — заступник начальника
управління, він же начальник управління міліції.
3. Заступник народного комісара — заступник начальника
управління НКВС.
4. Заступник народного комісара — заступник начальника
управління по кадрах.
5. Секретаріат.
6. Управління міліції.
7. Управління (відділ) пожежної охорони.
8. Управління (відділ) шосейних доріг.
9. Управління (відділ) виправно-трудових колоній.
10. Тюремний відділ.
11. Відділ боротьби з бандитизмом.
12. Оперативний відділ (відділення) з керівництва
операшвно-чекістською роботою у виправно-трудових таборах,
колоніях, таборах військовополонених.
13. Відділ (відділення) «Смерш» (смерть шпигунам) для
обслуговування військ НКВС.
14. Відділ залізничної та водної міліції.
15. Відділ державних архівів.
16. Від діл (відділення) трудових спеціальних поселень.
17. Відділ (відділення) місцевої протиповітряної оборони.
18. Відділення у справах військовополонених та
інтернованих.
19. Управління аеродромного будівництва.
20. Перший спеціальний відділ.
21. Відділення урядового та «ВЧ» зв’язку.
22. Шифрувальний відділ.
23. Відділ кадрів.
24. Адміністративно-господарський відділ.
25. Фінансовий відділ47.
Структура обласних управлінь НКДБ:
1. Народний комісар — начальник управління НКДБ.
2. Заступник з оперативної роботи.
3. Заступник по кадрах.
4. Секретаріат.
121
5. -Перший відділ — розвідувальний, за особливими
списками у прифронтових та прикордонних місцевостях.
6. Другий відділ — боротьба з антирадянськими елементами
та агентурою іноземних розвідок усередині країни:
1-ше відділення — робота у місті;
2-ге — робота на селі;
3-тє — робота серед інтелігенції та молоді;
4-те — робота серед духовенства, церковників та сектантів;
5-те — робота на звільнених від ворога територіях (для
прифронтових НКДБ, за особливим списком);
6-те — розшук авторів антирадянських листівок та анонімок,
спеціальні заходи (провокації, інсинуації);
7-ме — обслуговування консульств, іноземних громадян
тощо;
8-ме — відділення оперативної техніки;
9-те — обшуки, арешти, зовнішнє стеження;
10-те — обліково-інформаційне відділення.
7. Четвертий відділ — робота на окупованих противником
територіях.
8. П’ятий відділ (відділення) — шифрування-де-
шифрування та охорона державних таємниць.
9. Шостий відділ (відділення) — охорона керівних кадрів
партії та уряду.
10. Слідчий відділ.
11. Адміністративно-господарсько-фінансовий відділ.
12. Відділ (відділення) «А» — архів, статистика, розшук
державних злочинців, внутрішні в’язниці.
13. Відділ (відділення) «Б» — за особливими списками
(організація фізичного знищення політичних супротивників).
14. Відділ (відділення) «В» — контроль поштово-телеграфної
кореспонденції.
15. Відділ кадрів41.
Відповідно до директиви ЦК ВКП(б) та РНК СРСР за
N 252/3 від 11 травня 1943 року на репресивний апарат НКДБ
СРСР покладалися такі завдання:
а) проведення розвідувальної роботи за кордоном;
б) боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною
та іншою підривною діяльністю іноземних розвідок усередині
СРСР;
в) боротьба з антирадянськими елементами та проявами
122
серед різних прошарків населення СРСР у системі
промисловості, транспорту, зв’язку, сільського господарства та
інших сферах;
г) охорона керівних кадрів партії та уряду*.
Організація органів НКВС в західних областях Української
РСР здійснювалася шляхом механічного перенесення всіх
структурних підрозділів репресивного апарату, що раніше були
утворені в СРСР, з одночасним визначенням загальної для
всіх органів організаційно-штатної дисципліни у відповідності
до наказу НКВС СРСР від 17 травня 1939 року. Репресивно-
каральні органи в західному регіоні України насаджувались на
основі жорстокої централізації, виключно наказними методами
за допомогою мілітарних сил. їхня діяльність була зорієнтована
на активне поширення тоталітарного радянського режиму та
утвердження основ радянської влади, що органічно не
сприймалась місцевим населенням, яке прагнуло мати власну
національну державність. Ця особливість і зумовила виключно
репресивні функції карального апарату в регіоні з перших днів
його утворення.
Передумовою розгортання масових репресій проти
національно свідомої частини населення Західної України,
яка під проводом ОУН вела боротьбу за національне звільнення
починаючи з 1929 року, стала діяльність підрозділів НКВС по
налагодженню тотального контролю за населенням краю. З
цією метою РНК СРСР ЗО грудня 1939 року прийняв постанову
про проведення паспортизації у західних областях України, а 5
лютого 1940 року НКВС СРСР видав наказ аналогічного
змісту30. Ця акція завершилася 15 травня 1940 року.
Громадянам було видано 1 млн 160 тис. 291 паспорт, 8469
тимчасових посвідчень51, а на 15 вересня 1940 року в західних
областях УРСР було прописано, отже взято під контроль НКВС,
1 млн 514 тис. 342 громадянина32.
Слід зазначити, що у процесі паспортизації Президія
Верховної Ради УРСР видала указ від 14 квітня 1940 року
«Про реєстрацію актів іромадянського стану у Волинській,
Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській та
Тернопільській областях УРСР»33, яким від священиків вимагала
негайної передачі всіх церковних книг, в яких десятиліттями
велися записи всіх новонароджених після хрещення. Указ
було прийнято згідно із розпорядженням НКВС для суцільного
123
обліку населення та контролю за ним.
З метою вилучення церковних книг у всіх областях були
утворені спеціальні комісії, до складу яких увійшли керівники
структурних підрозділів НКВС УРСР. Діяльність комісій
регламентувалася спеціальною інструкцією НКВС, яка
докорінно суперечила навіть реакційному законодавству того
часу. Адже фактично під приводом вилучення церковних
метричних книг розпочався наступ на церкву: масові обшуки у
церквах, арешти священиків, знищення канонічної літератури,
зміст якої видавався за націоналістичний. Зокрема, у звіті про
проведену роботу від 16 травня 1940 року зазначалось, що «...у
Львівській Греко-Католицькій консисторії в єпископа А.
Шептицького виявлено та вилучено декілька сотень
примірників книг національно-шовіністичного та контр-
революційного змісту; листівок-звернень до молоді, газет»54.
Аналогічні заходи органи НКВС провели на анексованих
територіях Північної Буковини, де на підставі наказу НКВС
СРСР від 25 листопада 1940 року було паспортизовано 183
тис. 456 громадян8.
Завершивши роботу з обліку населення, каральні органи
приступили до суцільних репресій проти тих громадян
поневоленого краю, які чинили активний опір насильницькому
одержавленню у складі радянської неоімперії, перебуваючи,
як правило, на нелегальному становищі в умовах підпілля та
конспірації. З цією метою створювались спеціальні оперативні
ірупи, котрі діяли як начебто підпільні формування ОУН, у
дійсності виявляючи та знешкоджуючи активних українських
патріотів.
Своєрідною нормативною базою цієї підступної діяльності
став наказ НКВД СРСР від 13 травня 1940 року «Заходи по
покращенню оперативно-чекістської роботи управлінь НКВС
західних областей УРСР та БРСР», у відповідності до якого в
західних регіонах були організовані так звані відділи для
боротьби з бандитизмом як в управліннях державної безпеки
НКВС, так і в управліннях міліції56.
Фактично цим наказом на боротьбу з рухом спротиву
українського народу, який комуністичною ідеологією
тлумачився не інакше, як «бандитизм», спрямовувалися зусилля
всіх структур репресивно-каральної системи, а також міліції.
Так, у пункті восьмому наказу зазначалося: «Наркомам
124
внутрішніх справ: у роботі по боротьбі з бандитизмом
використовувати органи робітничо-селянської міліції. З цією
метою при обласних управліннях і районних відділах НКВС
створити резерви міліції. Перевірити особовий склад
працівників управлінь міліції західних областей УРСР,
очистивши їх від ворожих і сумнівних елементів»57. Для цієї
«чистки» начальником Головного управління міліції НКВС
УРСР Галкіним до Львова було направлено оперативні бригади,
керівництво якими очолив його заступник — старший майор
міліції Антонов.
У західних областях УРСР було визначено такі штати для
новоутворених відділів: для Львівського управління НКВС —
20 осіб, Станіславського — 15, Дрогобицького — 15,
Рівненського, Волинського та Тернопільського — по 10 осіб
оперативного складу НКВС. Комплектування відділів
здійснювалось виключно за рахунок офіцерів репресивних
органів, що прибували в Західну Україну з інших республік.
Так, начальником відділу Управління НКВС Львівської області
та заступником начальника управління був призначений
старший лейтенант держбезпеки О. Коноваленко, який до
цього обіймав посаду заступника начальника Управління НКВС
Тульської області. Крім того, для роботи в цих відділах у
Галичину було направлено 95 випускників Вищої школи НКВС
СРСР51. Регулярно до західних областей УРСР із центрального
апарату НКВС відраджувались оперативні групи кількістю 15
— 20 старших офіцерів, які організовували та керували
масовими акціями по боротьбі з національним підпіллям та
рухом спротиву.
Кількість репресованого населення в Галичині швидко
зростала, і це вимагало постійного збільшення штатів
каральних органів. Так, наказом Л. Берія у травні 1940 року
значно були збільшені штати слідчих частин. Зокрема, в
Управлінні НКВС Львівської області кількість слідчих
збільшилася на 40 осіб, а у Станіславській, Дрогобицькій,
Рівненській, Волинській та Тернопільській — на 30 у кожній.
Для комплектування слідчих частин до УНКВС Західної
України було відряджено 105 курсантів Вищої школи НКВС
СРСР, які навіть не встигли її закінчити59.
Наведені факти свідчать про те, що репресивну машину
було запущено на максимальні оберім, слідства як такого не
125
велось, а колишні курсанти -виконували функції статистів,
оскільки жод них доказів провини репресованих не вимагалося.
Основними аргументами і доказом «вини» західноукраїнського
населення перед радянською імперією були приналежність до
волелюбної української нації та прагнення бути господ арем на
своїй землі.
Водночас із поширенням репресій на території Галичини
було створено широку мережу в’язниць, яка в десятки разів
перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. Чи
насправді такою напруженою була криміногенна ситуація
наприкінці 1939 року в Західній Україні?
Як свідчить аналіз суспільно-політичної обстановки, в
першу чергу це обумовлювалося суто політичними мотивами,
про що дізнаємося з одного із суто секретних наказів, вид аних
тодішнім наркомом внутрішніх справ Української РСР І.
Сєровим за N 00211 від 23 листопада 1939 року,— «Про
недоліки в агентурно-оперативній і слідчій роботі Управлінь
НКВС західних областей УРСР»60. У наказі стверджується, що
«...оперативний удар чекістських груп і обласних управлінь по
розгромленню антирадянських формувань, розвідорганів
колишньої Польщі було завдано правильно, і це надало
можливість проведення важливих надзвичайних заходів партії
та уряду»61. Далі в наказі зазначається, що «...незважаючи на
те, що в колишній Польщі, особливо в Західній Україні,
концентрувались найлютіші вороги СРСР в особі польської,
української та іншої контрреволюції, яка перейшла у глибоке
підпілля після встановлення радянської влади, агентурно-
оперативна мережа кількісно слабка і в основному складається
з інформаторів»62, тому пропонувалося «...створити спеціальну
агентуру з релігійного активу (єпископи, священики, ксьондзи)
для розтління і профілактичної роботи серед церковників...»63
Зміст проаналізованого та інших наказів недвозначно
розкриває наміри радянської імперії на анексованих землях
Західної України. Згідно з наказом НКВС УРСР за N 00210
від 25 грудня 1939 року «Про оголошення штатів загальних
в’язниць НКВС УРСР» почалась їх організація. У цьому наказі,
зокрема, зазначалось, що в’язниці на території західних областей
УРСР створюються у відповідності до наказу НКВС СРСР за
N 001464 від 11 грудня 1939 року64. Інакше кажучи, вони були
складовою єдиного ГУЛАГу радянської імперії.
126
На основі цих відомчих актів на території поневоленої
Західної України було організовано 19 загальних в’язниць і
одна внутрішня тюремна камера. Зокрема у Волинській області
— чотири: у Луцьку із штатом 105 осіб і лімітом в’язнів 640
осіб (далі —105/640 — штат/ліміт), Володимир-Волинську —
44/115, Ковелі — 68/237 та в Острозі — 62/178; у Дрогобицькій
області — чотири: у Дрогобичі — 48/137, Перемишлі — 59/
170, Самборі — 66/276, Стриї — 68/227; у Львівській області
— три: дві у Львові — відповідно 190/1151 та 74/270, у Золочеві
— 83/360 та внутрішня камера у Львові — 21/40.
Однак невдовзі цієї кількості виявилось замало, і наказом
НКВС УРСР за N 00114 від 6 серпня 1940 року у Львові було
організовано четверту в’язницю зі штатом 73 особи та лімітом
в’язнів 300 осіб. Цим же наказом у Рівному також було
дод атково організовано третю в’язницю65. У Рівненській області
діяли три в’язниці: дві у Рівному — відповідно ТірАІ та 48/
185 та Дубні —109/572; у Станіславській — дві: у Станіславі —
114/472 та Коломиї — 56/200; у Тернопільській області — дві:
у Тернополі — 96/446 та Чорткові — 66/275“.
Однак на цьому не завершився процес організації мережі
в’язниць. Після приєднання до СРСР Північної Буковини і
Бессарабії на підставі наказу НКВС УРСР за N 00146 від 20
вересня 1940 року та наказу НКВС СРСР за N 001120 від 7
вересня 1940 року67, на території новоутворених областей було
організовано шість загальних в’язниць і одна внутрішня
тюремна камера. Зокрема, в Чернівецькій області — чотири
в’язниці: дві у Чернівцях — відповідно 128/700 та 46/160,
Хотині — 42/100 та Сторожинці — 41/60, а також внутрішня
камера у Чернівцях — 40/160; в Аккерманській області — дві
в’язниці: в Аккермані - 51/100 та Ізмаїлі - 64/230.
Отже, загалом на анексованих територіях було відкрито 25
в’язниць і дві внутрішні тюремні камери61, які протягом
короткого часу були переповнені. Усталених лімітів ніколи не
дотримувались, і на початку 1941 року їх збільшили майже
втричі, тоді як площа камер залишалася без'змін. Фактично на
одного в’язня припадало 1,5 — 2,5 кв. метра69.
У в’язницях, не пристосованих для тривалого утримання
людей, до того ж які перебували в антисанітарному стані, час
від часу спалахували епідемічні захворювання. Зокрема у грудні
1940 року у третій в’язниці міста Ковеля, де білизну не міняли
127
більше чотирьох місяців, серед в’язнів виникла епідемія сипного
тифу. Аналогічне трапилося у квітні 1941 року у другій в’язниці
міста Перемишля70. У наказі НКВС N 0049 від 12 квітня 1941
року «Про результати перевірки протипожежного стану
в’язниць управлінь НКВС» зазначалося, що «...у найбільш
незадовільних умовах перебувають в’язниці західних областей
України... у камерах в’язнів розміщені металеві печі з виводом
паливних отворів усередину камер»71.
12 березня 1941 року на підставі спільного наказу НКДБ
УРСР і НКВС УРСР N002/0040 «Про передачу внутрішніх
в’язниць і внутрішніх тюремних камер із відання НКВС УРСР
в НКДБ УРСР», у відповідності з наказом НКДБ СРСР і
НКВС СРСР N003/00115 від 3 березня 1941 року всі в’язниці
на території Західної України були передані у повне
підпорядкування репресивних органів держбезпеки, які від
першого ж дня нацистського нападу на СРСР розпочали
винищення в’язнів72.
Чому так сталося і що це було насправді: випадковість,
обумовлена воєнним часом, чи закономірний наслідок
тогочасної політики і практики комуністичного тоталітарного
режиму стосовно українців? Відповідь однозначна: це
закономірний наслідок більшовицької державності, яку
мілітарним шляхом поширювали в Західній Україні73.
23 червня 1941 року начальник тюремного управління
НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов направив
командиру 13-ї дивізії військ НКВС полковнику Зав’ялову за
N 1/77060 план евакуювання в’язнів, де зазначалося: «...на
підставі розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР
старшого майора держбезпеки Сергієнка із в’язниць західних
областей України необхідно евакуювати в’язнів у тилові
області»74. Передбачалося евакуювати 23 394 чоловіка, для
чого було необхідно більш як 700 залізничних вагонів. 23
червня 1941 року у всі західні області України з НКВС УРСР
відрядили працівників тюремного упрОавління75. Сергієнко
декілька разів звертався із телеграмами в НКВС СРСР за
розпорядженнями про евакуювання в’язнів, але ствердної
відповіді з Москви не надійшло. Невдовзі в НКДБ УРСР
прибула телеграма від заступника Л. Берія Чернишова, в якій
зазначалося, що «...згідно з розпорядженням Л. Берія, за
списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб,
128
що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні
злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах»76.
Безпосереднє керівництво масовими розстрілами
беззахисних людей здійснювалося репресивними органами
держбезпеки за активною участю працівників тюремного
управління НКВС УРСР, охоронників та конвоїрів в’язниць.
5 липня 1941 року начальник тюремного управління НКВС
УРСР Філіппов направив на адресу наркома Сергієнка
доповідну «Про евакуювання в’язниць західних областей
УРСР», у якій зазначав, що «...у відповідності із наказами
працівників НКДБ у в’язницях Львівської області було
розстріляно 2464 в’язня; звільнено 808 в’язнів, переважно
звинувачених у побутових злочинах. Усі розстріляні були
закопані у ями, вириті у підвалах в’язниць, а у місті Золочеві
— в саду»77. Далі Філіппов сповіщав, що «... у двох в’язницях
Дрогобицької області, у містах Самбір і Стрий розстріляний
1101 в’язень; 27 червня 1941 року під час евакуації у тюрмі
Самбора залишилося 80 незакопаних трупів розстріляних
в’язнів, оскільки працівники міських відділів НКДБ і НКВС
відмовились допомогти начальникові в’язниці; у в’язницях
Станіславської області розстріляно 1000 в’язнів, міста Луцька
— 2000, у Ковелі — 194, у Дубні — 260; із Чорткова було
евакуйовано 954 в’язні, по дорозі розстріляно 123, а у місті
Умані — 767 в’язнів; у Перемишльській в’язниці розстріляно
267 в’язнів»7*.
Відступаючи, репресивно-каральні органи вершили масові
розстріли західноукраїнського населення, які у повоєнний час
всіляко звалювали на окупаційні війська гітлерівського вермахту
та підрозділи українських націоналістів «Нахтігаль» та «Роланд».
А перед цим сотні тисяч громадян Західної України було
депортовано у віддалені регіони радянської імперії.
Роль НКВС — НКДБ у депортаціях населення
Від перших днів анексії західноукраїнських теренів
політичне недовір’я Москви до КПЗУ, що склалося значно
раніше — після протиправної акції розподілу Польщі між
Радянським Союзом і Німеччиною, якій надали юридичної
форми у вигляді возз’єднання, знову вкотре спекулюючи на
5 4-45
129
почуттях трудящих мас,— вилилося в політичне недовір'я до
цих же мас, тобто повною мірою переносилося на місцеве
населення, що ставило його у розряд неповноцінного. Чим не
схоже це з гітлерівською зверхністю арійської раси над усіма
народами?
Такий висновок дає змогу зробити аналіз архівних
документів. Зокрема, в доповідній записці про стан роботи
Перемишльського міського відділу міліції за 1940 рік у розділі
про діяльність кримінального розшуку з боротьби зі злочинністю
дослівно зазначалося, що «...несмотря на то, что указанное
отделение терпело от некомплекти и тех работников, которьіе
и числились на работе, но бьіли неполноценньїми (местньїе),
все же проделало за отчетньїй период немалую работу»79.
Після взяття українського населення під так званий «захист»
Сталін та його поплічники грубо знехтували віковічними
прагненнями народу до возз’єднання. Про це ніхто й не
здогадувався, зустрічаючи Червону армію із хлібом-сіллю і
національними знаменами. До того ж західноукраїнські селяни
своєрідно розшифровували абревіатуру РККА (у
російськомовному варіанті) — не як «рабоче-крестьянская
красная армия», а як «робітничо-християнська червона армія»,
яка йде зі сходу і повинна нести тільки мир і добро. Насправді
ж це було не так, як убачалося наївним і довірливим галичанам.
Одразу ж, уже другого дня після вступу у населені пункти
краю частин Червоної армії, ще не встигли демонтувати вітальні
арки, як розпочалися масові репресії проти колишніх членів
КПЗУ, КПП, КПЗБ, національних угруповань і членів
«Просвіти», які проживали на «визволених землях». Від початку
«визвольного походу Червоної Армії» на західні терени України
було направлено 726 «спеціалістів» сталінського геноциду. Про
це через деякий час зазначив Л. Берія у наказі від 6 листопада
1939 року «Про організацію органів НКВС Західної України».
Крім того, у наказі наголошувалося таке: «Город Перемишль
находится на самой германской границе, а позтому требуется
его обслуживание полноценньїм составом, состоящим из людей
из восточньїх областей. Практика показала, что на границе
лица местного состава не могут обеспечить революционного
порядки в городе, так как многие из них уже питались перейти
на сторону Германии. Правда, против зтих лиц своевременно
предпринимались мери, но зто является очень серьезньїм
130
сигналом, требующим к подбору кадров особою виймання»".
Що являв собою так званий «полноценньїй состав из
людей из восточньїх областей», можна переконатися на
прикладі діяльності Перемишльського відділу міліції,
організованого, як і десятки інших, на підставі наказу від б
листопада 1939 року.
У доповідній записці начальника Перемишльського
міського відділу міліції сержанта міліції Павлюченка,
відправленій 23 вересня 1940 року за N 2394 начальнику
Управління міліції НКВС по Дрогобицькій області капітану
міліції Антипову,- вказувалося, що «штат Перемишльського
міського відділу РСМ (робітничо-селянської міліції) НКВС
встановлений у кількості 213 чол., фактично становить 124
чол, що складає некомплект 89 чол. За звітний період прийня-
то на роботу 401 чол., з них звільнено: за службовою
невідповідністю — 23 чол.; за старістю років —28 чол.; за
компрометуючими матеріалами —140 чол.; з різних причин —
83 чол.; притягнуто до кримінальної відповідальності 4 чол.
Всього було звільнено 278 чол.»*1
Аналізуючи показники трудової дисципліни і «політично-
морального стану особового складу», Павлюченко зазначав,
що член партії — оперуповноважений кримінального розшуку
Гризнуца 4 серпня 1940 року, перебуваючи в нетверезому
стані, влаштував бійку з військовими; оперативний уповнова-
жений Попов протягом липня — серпня припустився
п’ятнадцяти порушень дисципліни; завідуюча магазином
спеціального торгу НКВС Кирякова винна у розтраті товаро-
матеріальних цінностей на суму 6075 крб., однак разом зі
своїм чоловіком-військовослужбовцем виїхала в іншу
республіку®.
На цей час відділ міліції «обслуговував» як саме місто, так
і Перемишльський район, що входив до складу Дрогобицької
області, на території якого мешкало 40 400 сільських жителів,
серед яких 70 відсотків становили українці, 25 — поляки і 5
відсотків — євреї. У Перемишлі проживало 68 300 осіб, серед
яких, як зазначав секретар міської Ради, євреїв — 68 відсотків,
поляків — 21, українців — 9 відсотків®.
Матеріально-технічна база міського відділу міліції була
надзвичайно слабкою. Його господарство складалось із 12
коней, двох возів, що потребували ремонту, двох легкових
5*
131
автомобілів та однієї вантажівки, які фактично не експлуату-
Валисьі вимагали капітального ремонту. Служби міліції
розміщувалися в чотирьох приміщеннях, які теж потребували
капітального ремонту, для проведення якого необхідно було
150 тис. крб.
Поділ людей однієї нації на повноцінних і неповноцінних,
коли навіть місце народження давало підставу відносити гро-
мадян у розряд «націоналістів, ворогів, бандерівців», призво-
див до масового терору з метою очищення «визволених теренів»
західноукраїнського регіону від зазначених категорій населен-
ня, які органами НКВС трактувалися досить широко,— адже
діючі тоді закони мали розпливчастий характер. А завчасно
поставлена мета виправдовувала ті засоби, якими користува-
лися репресивні органи. Намагаючись прискорити усунення
існуючих проблем і суперечностей, вони сотнями тисяч зни-
щували насамперед своїх співвітчизників, для чого органи
НКВС були наділені надзвичайними повноваженнями і необ-
меженими правами. Офіційно у державному лексиконі вони
іменувалися каральним мечем у руках партії14.
Ще довоєнного періоду під гаслом необхідності «посилен-
ня революційної пильності», а саме 28 квітня 1936 року, Рад-
нарком СРСР прийняв постанову N776-120 сс (суто секретно)
про переселення з Української РСР у Казахстан поляків «як
політично неблагонадійних»*5. Таким чином, як справедливо
зазначає дослідник М. Бугай, громадяни польської
національності, які проживали в Україні, виявилися перши-
ми, хто напередодні війни змушений був не зі своєї волі
відправитися на схід*
Тільки від грудня 1939 до листопада 1940 року із Західної
України і Західної Білорусії було депортовано майже 1,2 мли
людей. А в період другої світової війни на рубежі 1942 — 1943
років майже всі вихідці із Західної України були відкликані з
фронту й переведені у так звану трудову армію.
Питання про масові примусові переміщення населення із
Західної України і Західної Білорусії у 1939-1941 роках не
випадково не були предметом наукового дослідження в
колишньому СРСР. Факт цей лише згадувався, практично ж
довго замовчувався, вважався та й до цього часу деякою мірою
вважається «білою плямою».
Знайомлячись сьогодні в багатьма відкритими для вивчення
132
архівними документами, доходиш висновку, що масові арешти,
депортації, трудові переміщення, штучні мобілізаційні акції
мали зовсім не стихійний характер. Ці репресії були логічним
продовженням кривавого терору, розпочатого проти населення
Західної України у 30-х роках.
Серед жорстоких масових репресій, що проводили органи
НКВС СРСР на західних теренах протягом 1939-1941 років,
більшість зарубіжних авторів виділяють насамперед
депортацію, тобто переселення, заслання людей як захід
політичного переслідування, кримінального чи
адміністративного покарання. Американський професор
соціології Я. Гросс у книзі «Революція з-за кордону.
Підкорення СРСР польської Західної України і Західної
Білорусії», що вийшла 1988 року у видавництві Прінстонського
університету (США), наводить дані про чисельність
депортованих поляків, посилаючись на меморандум
міністерства закордонних справ лондонського еміграційного
уряду Польщі від 15 березня 1944 року: «Чисельність
польського населення, депортованого в СРСР 1939—1941
років, — 1млн 250тис. чол.»17 Одні з них виїхали в СРСР
добровільно у пошуках роботи; інші були призвані у Червону
армію і розміщені за службою у віддалених районах країни;
треті утримувались у таборах для військовополонених після
вересневої кампанії 1939 року; половина ж були
спецпереселенцями, тобто депортованими.
Необхідно об’єктивно відзначити, що праця Я. Гросса
написана тенденційно, як і сотні подібних, котрі з’явилися на
Заході і в самій Польщі на початку 80-х років і були присвячені
тому, що ми називаємо «білими плямами». Адже якщо
виходити з назви книги, не вдаючись до глибокого аналізу її
змісту, абсурдно стверджувати про «польську Західну Україну
і Західну Білорусію». З таким же успіхом можна говорити про
радянський Афганістан, який ніколи не був і не став
радянським, незважаючи на дев’ятирічну інтервенцію, або
про американський В’єтнам чи англійську Індію.
Зокрема, доктор історичних наук В. Парсаданова вказує,
що у 1939-1940 роках в СРСР було депортовано 1 млн 170
тис. чол., із них поляків (за національністю) — 389 тис." Уже
згадуваний московський історик М. Бугай, аналізуючи архівні
документи, які зберігаються у Державному архіві Російської
133
федерації, пише, що «після переселення нових контингентів
населення із західних регіонів країни на доповнення до тих,
що вже були депортовані від початку 30-х років і до 1942
року, кількість сімей поселенців становила 258 448 (959 482
особи). Серед них було 28 569 (137 315 осіб) сімей осадників,
25 863 сім’ї (76 347 осіб) біженців. В абсолютних цифрах тоді
на промислових підприємствах із них працювали 318 564
особи, у сільському господарстві — 418 569 осіб, або третина
всіх депортованих із Західної України і Західної Білорусії,
тобто 31'8 800 сімей (1 173 170 осіб)»®.
Проте необхідно зазначити, що не всі переміщення
населення у межах регіону та СРСР у ті роки можна вважати
депортацією, оскільки вони були різнохарактерними. Не можна
підводити під депортацію інтернування частини польської
армії 1939 року, призов у лави Червоної армії, добровільний
переїзд безробітних у Донбас, на Урал, відселення із 800-
меірової прикордонної смуги, евакуацію населення з початком
війни. Усупереч ствердженням, які зустрічаються в Польщі,
про виключно антипольський характер чотирьох етапів
депортацій, зазначимо, що вони торкнулися не тільки 'поляків,
але й українців, білорусів, осіб інших національностей90.
Чим керувалася нова влада, вдаючись до арештів та
депортувань корінного населення краю: українців, поляків,
євреїв, німців? Ці акції були скеровані насамперед на
руйнування структур попереднього державного та
адміністративного апарату, попередньої системи управління
і власності. Результатом такого підходу стало те, що в розряд
ворогів радянської влади перевели не тільки тих, хто виступав
проти неї зі зброєю в руках, а й тих, хто до неї ставився
лояльно, проте критично оцінював методи її будівництва.
«Очищення міст і сіл від ворожих елементів» проводилося за
методами Цанави та Берія — без розгляду позицій та дій
кожної конкретної людини, шляхом поширення «заходу» на
всі категорії підозрілої верстви або кола осіб, включаючи
членів сімей, родичів, знайомих. Все це мало всі ознаки того,
що пізніше у міжнародному праві було названо злочином
проти людяності.
Атмосфера масового терору посилювалася законодавчими
актами на зразок закону про націоналізацію великої
промисловості, банків, у яких юридично обгрунтовувалися
134
репресивні дії не тільки проти польських поміщиків, а й
проти всіх, хто володів більшою кількістю землі від
установленої норми (5 га у приміській зоні, 7 га у селах і 10 га
в гірській місцевості). По суті ця шкала підводила під
розкуркулення майже третину всього населення краю.
Перші арешти і депортації розпочалися вже восени 1939
року і сягнули свого апогею у грудні. На той час було
репресовано 57 ксьондзів, 18 священиків греко-католицької
церкви, 14 із яких були засуджені до вищої міри покарання91.
Злочини рівня нацистських, що Нюрнберзьким судом визнані
як «злочини проти людства», творилися буквально від перших
місяців перебування військ НКВС у Галичині. Зокрема, Я.
Гросс у своїй праці стверджує, що «вбивства, побиття і
знищення власності мали місце на всій території Східної
Польщі протягом декількох днів перед тим, як Червона армія
фактично займала конкретний район, і після цього тривали
ще декілька днів»92.
Радянський апарат служби безпеки брав тоді на озброєння
два взаємодоповнюючих стратегічних прийоми: діючи за
принципом «пилососа», депортуючи широкі верстви громадян
без вивчення деталей їхньої біографії, він водночас ретельно
стежив і вибірково усував осіб, яких він вважав ворогами
народу. НКВС являв собою професійну організацію і мав у
своєму розпорядженні достатню кількість людських ресурсів
для виконання поліцейських функцій, до того ж більшість
його працівників дістала вишкіл під час репресій 1937 року.
Парадоксальним у цій кривавій історії, яка десятиліттями
замовчувалася, є те, що репресивно-терористичні акції проти
народу, на превеликий жаль, мали під собою «правову основу»
— нормативні акти переважно беріївського відомства, тобто
своєрідні закони періоду беззаконня.
«Правовими основами» для спецпереселення були
директива, прийнята у грудні 1939 року, та розроблена на її
основі постанова Ради народних комісарів СРСР N2122-617,
«Положення про спецпереселення і трудове влаштування
осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР», яке
підписав нарком внутрішніх справ Л. Берія93, а також інструкція
«Про порядок переселення польських осадників із західних
областей УРСР та БРСР»94, на підставі яких розпочався масовий
депортаційний терор, що торкнувся 10 відсотків населення
135
Західної України. Отже, вся кампанія депортацій була
державною політикою, а не «окремими зловживаннями».
Своїм цинізмом вражають детальні інструкції, які із
прусським педантизмом регламентували буквально все. В них
зазначалось, що треба «очистити міста й села від ворожих
елементів, осадників, апарату місцевого самоврядування, від
неблагонадійних служителів культу, представників
демократичної частини місцевої інтелігенції всіх
національностей за класово-політичною ознакою»93. При
цьому грубо порушувалися права громадян, закріплені в
Конституціях УРСР та СРСР, юрисдикція яких поширювалася
й на західноукраїнські терени після оформлення процесу
«возз’єднання». Правосвідомість безпідставно репресованих
верств населення Західноукраїнського регіону формувалася
на основі сталінської конституції, яка ототожнювалася ними
із глибинними районами Далекого Сходу, Казахстану, таборами
Інти і Колими, куди їх відправляли із рідних місць.
Беріївська інструкція «Про порядок переселення польських
осадників із західних областей УРСР та БРСР» передбачала,
що з собою можна було брати «одяг, білизну, взуття, постіль,
столовий і кухонний посуд, місячний запас продовольчих
товарів на родину, дрібний господарський інвентар, гроші без
обмежень та побутові цінності»96, але все це не повинно
перевищувати 500 кг на родину. Для збору у дорогу
відводилося дві години.
Але специфіка сталінського НКВС відрізнялася від
прусських служб тим, що жодна інструкція не виконувалася
належним чином. За численними свідченнями очевидців і
жертв, в абсолютній більшості збір тривав півгодини, із хати
забирали всіх, хто тоді у ній перебував, що одразу приносило
перевиконання накреслених планом цифр. Людей похапцем
вантажили на підводи, звозили на залізничні станції у
випадковій одежі, брутально заштовхували у товарні вагони.
Інструкція передбачала, що «ешелони повинні складатися
із 55 вагонів, обладнаних у відповідності до зимових умов. В
ешелоні має бути один класний вагон для охорони і один —
як санізолятор. Кожен вагон розрахований на ЗО осіб дорослого
населення разом із дітьми і речами. В ешелоні мають бути
чотири товарних вагони для речей»97. Але сувора дійсність
сталінських порядків була далекою від інструкцій-декларацій.
136
У сформованих ешелонах не було жодного ізолятора, у кожний
вагон заштовхували по 50 — 60 осіб. Раз на три дні, на
великих зупинках, короткочасно відкривали вагони для подачі
води, після чого ешелони із голодними, виснаженими
арештантами — дорослими і дітьми — тягнулися по
«необьятньїм просторам нашей Родиньї», яка так «шанобливо»
поставилася до своїх «визволених» громадян і біженців із
Польщі, котрим, окрім як до СРСР, нікуди було втікати,
рятуючись від нацистських військ. Сорокаградусний мороз
зими 1940 року довершував справу, бо вагони не опалювались.
Становище загнаних у незвичні кліматичні умови без
теплого одягу, а головне, без волі і надії, було жахливим.
Епідемії спалахували у Комі АРСР, Свердловській, Іркутській,
інших областях. Постачання продуктів було вкрай поганим.
Смертність серед «спецпоселенців» досягала 16 відсотків. У
«спецселищах» не виконувався й закон СРСР про загальну
освіту. Лише близько 60 відсотків дітей (у різних областях —
різні цифри) ходили ДО ШКОЛИ98.
Необхідно зазначити, що депортацію неможливо списати
тільки на злу волю Сталіна. Нерідко, як зазначив професор
Російського дослідницького центру Гарвардського університету
(СІЛА) О.Некрич, другі і треті секретарі місцевих партійних
органів, за національністю росіяни, писали «нагору»
викривальні папери про «шкідницьку» діяльність націоналів99.
Адже, як відомо, згідно з мюнхенською змовою про розподіл
сфер впливу Західна Україна переходила до Радянського Союзу.
Відтак партійний, радянський, адміністративний апарат
психологічно готувався до тієї акції. Аналіз численної преси
засвідчує, що політичні, ідеологічні та пропагандистські
вказівки розпалювали пристрасті щодо розгортання репресій
та депортацій.
Насамперед було проведено ліквідацію осадницьких
господарств. Хто ж потрапляв під категорію осадників? Це
були переселенці з Польщі, колишні військовослужбовці
польської армії, котрі свого часу отримали понад 600 тис. га
землі у районах, заселених українцями та білорусами, коли у
грудні 1920 року польський сейм прийняв закон про військову
колонізацію східних районів держави, спрямований на
зміцнення своїх позицій на селі, особливо уздовж кордонів із
СРСР. Вони виконували певні поліцейські функції. Таких
137
осадників у Західній Україні налічувалося 77 тис.100
Багато із цих людей перебували у в’язницях і таборах.
Тому, як зазначає М. Бугай, 2 березня 1940 року РНК СРСР
ухвалила постанову N 289 - 127сс про виселення із Західної
України та Західної Білорусії членів сімей військово-
полонених, які перебували у таборах і в’язницях, колишніх
офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів,
розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів, чиновників
держапарату, учасників повстанських і контрреволюційних
організацій, біженців із районів Польщі, що відійшли до
Німеччини, які виявили бажання виїхати із Радянського Союзу
на зайняту територію і не були прийняті німецьким урядом101.
У зв’язку з цим РНК СРСР 10 квітня 1940 року постановою N
497 - 177сс затвердила інструкцію щодо виселення вказаних
категорій громадян102. У постанові вказувалося, що депортації
підлягають 22 — 25 тис. сімей.
Пізніше на підставі згаданих постанов в Україні був
виданий наказ НКВС УРСР від 22 жовтня 1940 року за N 162
«Про роботу з організації оперативного обліку виселених
осадників, біженців і сімей репресованих», який встановлював
порядок направлення в центральний апарат внутрішніх справ
УРСР облікових матеріалів на осадників: анкет, довідок,
списків, облікових карток за встановленою формою N І103.
Ці документи стосуються етапу депортації із західних
теренів СРСР. Узагалі західні і польські дослідники
стверджують про чотири етапи депортацій. Зокрема, польський
дослідник А. Щесняк вказує, що перший етап депортацій
розпочався 10 лютого 1940 року і охопив 220 тис. осіб.
Другий — розпочався 13 квітня 1940 року, жертвами якого
переважно були жінки й діти, тобто члени сімей заарештованих
і депортованих громадян; він охопив 320 тис. осіб. Третій
етап тривав протягом червня — липня 1940 року, і було
примусово вивезено у глибинні райони СРСР близько 240
тис. осіб. Останній, четвертий етап депортацій відбувся в
червні 1941 року, жертвами його стали приблизно 300 тис.
громадян, переважно кваліфіковані робітники, залізничники,
заможні селяни та інтелігенція104.
Необхідно зазначити, що дослідники етапів депортацій
переважно не наводять абсолютних даних про кількість
«спецпереселенців» і не роблять детального аналізу кожного з
138
етапів за браком, а то й відсутністю достатніх архівних
документів.
Аналіз виявлених і досліджених нами архівних джерел
дозволяє глибше й детальніше охарактеризувати перший етап
депортацій. Уся робота по підготовці і проведенню депортації
осадників була покладена безпосередньо на НКВС СРСР, УРСР
та їхні місцеві органи, які завчасно — від листопада 1939 року
— розпочали організацію та проведення загальних зборів селян,
на яких готувалися рішення із проханням поголовного
виселення осадників. Тобто цим репресивним заходам щодо
польського народу намагалися надати характеру «народного
волевиявлення». Зазначимо, що на таких «народних».зборах
не роз’яснювалися Положення й інструкція про депортацію
осадників, а рішення, що ухвалювалися, оформляли як
одностайні. Цим самим органи НКВС, місцеві органи
радянської влади свідомо нацьковували народи один на одного.
Водночас територіальними органами НКВС заздалегідь
готувалися списки осіб, що підлягали депортації.
Станом на 25 січня 1940 року на підставі складених
заздалегідь і вивірених планів та списків із Західної України
підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі
проживали у2054 населених пунктах регіону105. Для перевезення
такої кількості людей у глибинні райони СРСР завчасно було
виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не
пристосованих для перевезення людей106, а не 55 залізничних
вагонів, як про це вказує у своїй праці М. Бугай107.
Таблиця 1
Кількість осіб, що підлягали депортації із Західної України
Область Всього сімей Кількість
членів сімей осіб, що не мали теплого одягу. заселених пунктів залізничних вагонів
Волинська 1670 9240 - 336 343
дрогобицька 2058 11542 341 308 427
Львівська 4252 23316 - 361 865
Рівненська 1701 8760 - 391 327
Станіславська 1837 9468 414 135 350
Тернопільська 6289 32967 370 523 1225
Разом 17807 95193 1125 2054 3537
139
У наведених даних бачимо явну розбіжність між кількістю
осадників, які проживали на західних теренах (77 тис.), і тією
кількістю, яка була депортована, — 95 193, куди були
зараховані члени їхніх сімей. Під час планування депортації
органами НКВС у списки ввійшло 1125 осіб, які не мали
теплої одежі, не говорячи уже про вені «матеріальні статки». У
справах відносно осіб, які підлягали депортації, не
проводилося ніякого розслідування, та й наведені відомчі
нормативні акти цього не вимагали. Увесь процес депортації
був відданий до рук так званих «оперативних трійок», до
складу яких входили начальник НКВС району чи міста,
прокурор і секретар райкому чи міськкому партії. Вони й
«вершили правосуддя».
Процесом депортації польського населення керували
Меркулов і тодішній нарком внутрішніх справ УРСР Сєров.
Для здійснення планів депортації сюди було направлено з
інших областей України 4378 оперативних працівників
НКВС, залучено 3330 працівників міліції, держапарату і
червоноармійців, а також 2032 сільських активісти101. Початку
депортації передувала ретельна підготовка. Напередодні
Головним транспортним управлінням НКВС СРСР та
Народним комісаріатом шляхів сполучення був розроблений
детальний «план завантаження, формування, відправлення та
перевантаження спеціальних перевезень НКВС», підписаний
начальником штабу конвойних військ НКВС СРСР
полковником Кривенком109. У плані передбачалися: номер
ешелону, станція завантаження і формування ешелонів,
станція перевантаження людей, кінцева станція призначення
і. залізнична колія; також указувалися кількість і назви
населених пунктів, звідки люди підлягали депортації, число
осіб і Необхідних для їхнього перевезення вагонів; зазначалися
конкретні терміни завантаження, перевантаження в ешелони
й відправлення. Також були відпрацьовані плани роботи
дорожно-транспортних відділів НКВС на перший, другий,
третій і четвертий дні депортації110.
Безпосередніми організаторами й керівниками відправлень
людей у глибинні райони СРСР засобами залізничного
транспорту у період від 10 по 14 лютого 1940 року виступали:
заступник наркома внутрішніх справ УРСР капітан
держбезпеки Горлинський; начальник ДТВ (дорожно-
140
транспортного відділу) НКВС Ковельської залізниці старший
лейтенант держбезпеки Уткін; начальник ДІВ НКВС Львівської
залізниці капітан держбезпеки Клепов.
Але далеко не завжди те, що легко було зазначити на
папері у вигляді планів тотальних примусових виселень
населення із рідного краю, з такою ж легкістю можна було
виконати. Зокрема, виділити величезну кількість вагонів.
Начальник ДТВ НКВС Львівської залізниці у довідці «Про
забезпечення обладнанням вагонів для спеціальних перевезень»
зазначав, що «для широкої колії необхідно додатково обладнати
542 вагони, для 342 вагонів необхідно 342 печі, 342 ліхтаря,
342 відра (одне на вагон, де повинні були протягом двох
тижнів перебувати 50 — 60 чоловік! — І.Б.)... Для вузької
колії необхідно обладнати 1750 вагонів; в обладнаних 684
вагонах бракує 437 печей, 867 ліхтарів, 1190 відер, атакож 15,8
тонн листового заліза»111.
Начальник ДТВ НКВС Ковельської залізниці, рапортуючи
наркомові внутрішніх справ УРСР, вказував, «що Ковельській
залізниці необхідний 1161 вагон, із них 66 для широкої колії
... недостатня кількість відер виготовлена не-буде, бо немає
необхідного матеріалу; будемо використовувати особисті речі
переселенців»112.
Для проведення широкомасштабної репресивної акції
необхідно було задіяти величезну кількість виконавців.
Оскільки «професіоналів» бракувало, зокрема на території
Львівської області, 25 січня 1940 року І. Сєров направив
телеграму начальнику Управління НКВС по Львівській області
Краснову, при якому містився штаб проведення депортації, з
вимогою максимально задіяти у цій акції членів робітничої
гвардії кількістю 5800 чоловік (робітнича гвардія в Західному
регіоні являла собою народну міліцію, яка виникла ще до
возз’єднання), а також місцевий радянсько-партійний і
сільський актив, щоб за їхній рахунок на 90 відсотків покрити
некомплект «професіоналів»113.
У цілому по регіону були підготовлені зведені цифрові
дані про характер сил, що залучалися до проведення першого
етапу депортації польського населення: йшлося про
необхідну кількість оперативного складу НКВС, членів
робітничої гвардії та сільського активу, червоноармійців;
кількість пунктів завантаження, старших оперативних трійок,
141
відповідальних за завантаження людей у вагони; кількість
возів, мобілізованих по селах для підвезення людей до
залізничних станцій114. Така «передбачливість» була пов’язана
з тим, що підготовка до депортації велася в умовах таємності,
про початок операції, який призначався на 10 лютого 1940
року, ніхто з населення не повинен був знати, аби завчасно
ніхто не зміг заховатися. Не менш «вирішальну» роль у депортації
населення виконували конвойні війська НКВС СРСР, які не
тільки заганяли жертви у вагони, але й «тепло» їх опікали на
шляху до кінцевих пунктів призначення.
6 лютого 1940 року заступникові наркома внутрішніх справ
СРСР М. Меркулову, який на той час разом із наркомом
такого ж відомства УРСР І. Сєровим перебував у Львові для
здійснення загального керівництва репресивною акцією,
надійшла телеграма від командира 21 -го кавалерійського полку
військ НКВС СРСР про повну готовність полку до операції. У
телеграмі зазначалося: «Ваше розпорядження N 386/СН - 15-
30 від 3.02.1940 року одержав. Для його виконання зроблено
наступне:
1. Направлений 4.02.1940 року у відрядження в м.Тернопіль
начальник штабу полку тов.Кафанов для ознайомлення з
планом операції і створення плану взаємодії військових груп.
2. Формується група у складі 200 чоловік для відправлення
до місця проведення операції.
3. Відправлення військової групи передбачається провести
в нагальному порядку залізничним транспортом о 9.00 годині
6.02.1940 з розрахунком прибуття в місто Тернопіль у кінці
дня 6.02.1940 року.
4. Матеріальне забезпечення: людей забезпечую сухою
пайкою на 4 доби і грошима для харчування.
5. По Станіславській області все підготовлене»11*.
У ніч на 8 лютого 1940 року зі штабу проведення операції,
який дислокувався у Львові, всім начальникам обласних
управлінь НКВС була передана телефонограма про ліміт на
конвоювання переселенців, яким передбачалося фінансування
охорони в дорозі із розрахунку по два карбованці на одного
конвоїра на загальну кількість 20 діб. ОкрікГцього, на кожний
ешелон передбачалося по два оперативних працівники для
супроводження із загального числа енкаведистів, що брали
участь в операції116.
142
Таке «чутливе» ставлення до населення західноукраїнських
земель склалося ще 1939 року, а то й раніше. В одному з
багаточисельних наказів НКВС України від 23 грудня 1939
року зазначалося, що на-території «колишньої Польщі,
особливо Західної України, сконцентровані озлоблені вороги
СРСР в особі польської, української та іншої контрреволюції,
яка перейшла у зв’язку зі встановленням радянської влади у
глибоке підпілля...»117. Такі сентенції й обумовлювали масові
депортації населення, широкі верстви якого штучно і
безпідставно зараховувались до означених у наказах НКВС
категорій громадян, які, на думку творців відомчих наказів,
перешкоджали становленню нової влади.
Сталінська репресивна машина із належною педантичністю
забезпечувала облік депортованих громадян. 8 лютого 1940
року Меркулов і Сєров направили зі Львова вказівки
начальникам управлінь на місцях: «Для відбиття ходу операції
пропонується протягом доби надавати щоденну записку до
кожної 12.00 год., до 20.00 год. і до 2.00 год. Призначити
відповідального працівника за складання і відправлення даних
на нашу адресу по «ВЧ». Підсумкове зведення про хід операції
подати не пізніше 12 лютого 1940 р. на 16.00 годин»118.
Щоденна записка про хід проведення операції передбачала
включення таких д аних:
1. Виселено: а) сімей; б) членів сімей.
2. Не виселено з причини захворювання.
3. Були відсутні при проведенні операції.
4. Заховались на момент операції.
5. Відібрано зброї і набоїв.
6. Відібрано контрреволюційної літератури і валюти.
7. Випадки втеч, вчинення опору119.
Більшими за обсягом і деталізацією були зведення про
проведену операцію, які включали такі пункти:
1. Скільки виселено:
а) господарств осадників;
б) членів сімей осадників;
в) господарств лісників;
г) членів сімей лісників.
2. Скільки не виселено з причини хвороби: згідно з
вищевказаними пунктами - а, б, в, г.
3. Скільки заховалось на момент операції: за вище-
143
вказаними пунктами.
4. Скільки було відсутніх при проведенні операції.
5. Випадки втеч під час перевезення.
б. Відібрано зброї:
а) гвинтівок;
б) револьверів;
в) гранат,
г) іншої зброї.
7. Відібрано:
а) контрреволюційної літератури;
б) валюти (включаючи золото).
8. Випадки вчинення опору:
а) лісниками;
б) осадниками120.
Названі звітні документи про результати операції
підписувалися членами оперативних трійок, які у відповідності
до інструкції «Про порядок переселення польських осадників
із західних областей УРСР та БРСР» затверджувалися наказом
НКВС СРСР як обласні. Останні, у свою чергу, створювали і
затверджували склади дільничих оперативних трійок, куди
входили начальник районного відділу НКВС, начальник
міліції і секретар райкому ВКП(б). Вони комплектувались із
оперативних працівників місцевих органів НКВС, а також із
числа прибулих для поповнення чекістів, — як і оперативні
групи, до складу яких входили: оперативний працівник,
працівник міліції, боєць військ НКВС, представник радянсько-
партійного активу і особа, що відповідала за опис і приймання
майна осіб, котрі підлягали виселенню.
При складанні попередніх списків осіб, які готувалися для
депортації, члени оперативної групи заповнювали облікові
картки на кожну сім’ю із переліком усіх членів сім’ї. При
цьому голову сім’ї попереджували про персональну
відповідальність за всіх членів сім’ї в разі їхньої втечі чи
ухилення від виселення. Після заповнення облікових карток
дільничні оперативні трійки складали плани проведення
операції, якими передбачали кількість сімей, що підлягали
депортації; кількість членів цих сімей; наявність підвод і
автотранспорту; заздалегідь накреслювали маршрути руху до
станцій завантаження й розподіляли наявний оперативний
склад НКВС. Дільничі оперативні плани затверджувалися
144
обласними оперативними трійками121.
Згідно з інструкцією передбачалось організоване
пересування переселенців до станцій завантаження. З цією
метою оперативні групи, що вели роботу з депортації, повинні
були так її організувати, щоб виступати до станції завантаження
і рухатись загальною колоною оперативної дільниці разом із
іншими оперативними групами і переселенцями.
Обласні оперативні трійки завчасно прикріплювали до
кожної станції завантаження переселенців по одному
працівникові транспортних органів, для приймання та посадки
прибуваючих громадян, а також відправлення ешелонів за
встановленим графіком. На місці завантаження старший
колони передавав один примірник списків громадян, що
підлягали депортації, начальникові пункту, на якого
покладалась відповідальність за відправлення ешелонів. У
випадку скупчення великої кількості осіб, що підлягали
виселенню, на начальника пункту завантаження покладався
обов’язок їхнього розміщення та елементарного обслуговування
до прибуття ешелону. При цьому обласні оперативні трійки
мали складати графіки подання вагонів таким чином, щоб
виключити їхнє простоювання. Передбачалось постійне
накопичення резерву депортованих громадян, щоб ними
завантажувати вагони. На кожний ешелон призначалися
начальник зі складу командування військ НКВС і караул
кількістю 21 чоловік. Для оперативного обслуговування
переселенців на кожний ешелон виділявся один оперативний
працівник НКВС. Зазначалося, що в дорозі переселенцям
має один раз на добу видаватися гаряча їжа і двічі — кип’ячена
вода. Але цього не завжди дотримувались.
У дні проведення операції органами НКВС виставлялися
заслони на перехрестях доріг для затримання осіб, які
намагались уникнути депортації.
Перед початком акції з депортації населення нарком
внутрішніх справ СРСР Л.Берія дав вказівку, щоб через кожних
дві години, починаючи з 18.00 10 лютого 1940 року, доповідати
про хід операції. Його вказівка одразу ж була доведена до
керівників і безпосередніх виконавців по всіх шести областях
Західної України: Вадіса — начальника управління НКВС
Тернопільської області, Деомцдова—Дрогобицької, Михайлова
— Станіславської, Червінського — Луцької, Зубова —
145
Рівненської, Краснова — начальника Управління НКВС
Львівської області, — які очолювали обласні оперативні
трійки122.
У ніч на 10 лютого 1940 року розпочався перший етап
трагедії, який охопив значно ширші верстви громадян, аніж
тільки осадників, про яких зазначалося в офіційних документах
того часу.
Керівники й масові виконавці цієї акції з усіх областей
безперервно доповідали у Львів, де містився штаб депортації.
Зокрема, о 2-й годині 50 хвилин начальник управління НКВС
Станіславської області Михайлов телеграфував, що на станції
Рогатин швидко зменшується кількість вагонів для
завантаження переселенців123.5 годин 10 хвилин: із Дрогобича
надійшло повідомлення: всі оперативні групи виїхали на місця
проведення операції. На станції под ані вагони, але зовсім від сутні
дрова для опалення ешелонів124. А надворі тоді мороз сягав
вище тридцяти градусів. Але це мало хвилювало виконавців,
доля десятків тисяч людей їх не турбувала. На 6-ту годину —
до початку депортації — всі справно доповіли у Львів про те,
що оперативні трійки і наявні сили виїхали і перебувають на
місцях.
Першим про початок акції доповів у штаб начальник
управління НКВС Луцької області — Червінський. О 6.20 це
повідомлення було лаконічним: «операція по області
розпочалася, всюди триває спокійно»125.
9.00: начальник Управління НКВС Львівської області
Краснов повідомляв, що «операція триває. Мають місце
випадки, коли люди не хочуть вдягатися, доводиться вдягати
насильно»126.
10.05: один із виконавців акції по Станіславській області
Караганов передав дані станом на 9.00 ранку про результати
депортації в області: «... на станціях Хриплин і Бурштин
завантажено чотири вагони. На станції Теребовля приступили
до завантаження»127.
Однак не всюди акція відбувалася згідно з детально
розробленими планами, про що свідчить повідомлення з
Дрогобича:
10.10 (начальник управління НКВС Деомидов): «... подані
вагони на станцію Перемишль не підготовлені для перевезення
людей — усередині не обладнані, повністю відсутні дрова для
146
опалення»128. Необхідно зазначити, що вагони подавали для
перевезення людей далеко не пасажирські, це були грубі
товарняки. На цьому повідомленні була накладена резолюція
Меркулова: «Запропоновано заступнику начальника ДТО
Хромих вжити заходів до усунення недоліків». На жаль, їх
ніхто і не збирався усувати.
11.25: заступник начальника управління НКВС
Дрогобицької області Зачепа телеграфував у Львів про те, що
на станції Германовичі перебувають 19 сімей осадників в
очікуванні вагонів. Ні ешелону, ні вагонів не було, бо вони
знаходились на станції Перемишль. Та й ті, як ми знаємо із
попередніх повідомлень, не були пристосованими для
перевезення людей. Довго довелося чекати людям у
Германовичах, так як о 12.30 знову повідомлялось, що вагонів
на станції все ще немає.
14.30: «... операція триває нормально, — повідомляв
начальник управління НКВС Рівненської області Зубов. — У
одного з тих, кого виселяють у ніч проти 10 лютого 1940 року,
померла дружина. Сьогодні вона буде похована, опісля цього
сім’ю виселимо. Малих дітей у цій сім’ї немає»129. Бездушність
була характерною ознакою виконавців сталінської волі, ніщо
не могло стати їм на заваді, навіть смерть близьких осіб тих,
що підлягали депортації.
О 15.45 енкаведист Клепов урочисто рапортував про
результати виселенню у Станіславській області: «... на станції
Бурштин завершили завантаження о 13.30 год.; у вагони в
кількості 13 штук завантажено 395 чол., із них; дітей - 170,
дорослих — 225»130.
Одне із повідомлень В Станіславської області красномовно
свідчить про те, що людям, які підлягали депортації, не
дозволяли брати із собою предмети домашнього вжитку, хоча
в інструкції передбачалося виділення для цієї мети спеціальних
вагонів.
О 20.00 надійшла інформація про те, що на станції Делятин
завантажено 13 сімей у складі 89 чол.; на станцію Любичі
прибули сім’ї з предметами домашнього вжитку і меблями.
Начальникові дорожньо-транспортного відділу зі штабу
проведення операції надійшла вказівка — здійснювати
завантаження цих сімей без меблів.
Доведені до відчаю люди, охоплені страхом перед
147
невизначеним майбутнім, не знаючи, що їх чекає попереду,
накладали на себе руки. Зокрема, о 20.45 з Рівного надійшло
повідомлення про те, що в селі Пілсудчино дружина осадника
Бара, який не повернувся з війни, спробувала отруїтися,
випивши оцтову есенцію. У важкому стані відправлена до
лікарні131.
23.20 по Львівській області станом на цей час було
завантажено у вагони 2834 господарств, або 17 328 членів
сімей132.
Необхідно зазначити, що водночас, у міру накопичення у
штабі інформації, на ім’я Берії у Москву керівництво
направляло детальні оперативні зведення-звіта: через кожних
2-4 години.
Зокрема, станом на 22.0010 лютого 1940 року Берії було
передане оперативне зведення, де зазначалося, що в с.
Куклинці Збаразького повіту біля будинку одного із громадян,
що підлягав переселенню, стихійно зібралася група жінок: як
українців, так і поляків у кількості близько 60 осіб. З цього
натовпу на адресу працівників НКВС кричали: «Навіщо
виселяєте, це хороші люди, мали тільки три морги землі». До
цих викриків жінок підбурював місцевий житель Дзюба,
українець, середняк, якого за це заарештували. А у селах
Копичинці і Чорний Кінь дві сім’ї осадників, які відмовилися
сідати на підводи, примусово були відправлені на станцію133.
Станом на 24.00 Л.Берії було передано оперативне зведення
N 5, де зазначалися попередні підсумки проведеної за першу
добу операції по переселенню громадян: на станціях у вагонах
перебувало 12 352 сім’ї, або 66 772 особи134.
Але на цьому свавілля не завершилося — попереду ще
було два дні безпрецедентного нищення людських доль
сталінськими методами розв’язання національного питання:
воно вершилося протягом трьох діб безперервно. Каральні
органи НКВС «старались* не покладаючи рук.
03.4011 лютого 1940 року: у штаб надходить інформація зі
Станіслава, яка безпристрасно зафіксувала народну трагедію:
у селі Клубовці Тлумацького повіту одну сім’ю захопили для
вивезення прямо на весіллі. Гості, які були на ньому, підняли
лемент і свист, зібрався натовп близько 400 чоловік. Після
того як голова сільської Ради разом із оперативною трійкою
НКВС пригрозив, що всіх вивезуть із рідних місць, люди
148
порозбігались по домівках13’.
04.45: із Рівного надходить повідомлення про те, що в
одному з вагонів померла тримісячна дитина136. Але ніщо не
могло вплинути на бузувірські дії працівників НКВС, на їхню
совість. Та й чи була вона у них?
Станом на 6.00 на адресу Л.Берії передається оперативне
зведення N 6, у якому зазначається, що внаслідок відсутності
зв’язку з віддаленими населеними пунктами, звідки проведено
виселення громадян, а також із деякими населеними пунктами,
де колони людей змушені були зупинитися на ночівлю,
неможливо подати точну цифру загальної кількості
репресованих осадників і лісників. По всіх областях Західної
України у вагони було завантажено 15 547 сімейств, або 79
029 осіб. Залишено на місцях через захворювання — 523
особи; були відсутніми на момент проведення операції —
1028 осіб; заховалось до початку операції — 104 особи. У
цьому ж донесенні зазначалося, що в цілому ряді районів
великі снігопади137. Отже, десятки тисяч людей гналися вночі
через заметіль назустріч долі, яку приготував для них «вождь
усіх народів». А доля ця зовсім не хвилювала виконавців і
організаторів. Для них було важливішим стежити, щоб
завчасно розроблені плани депортації виконувалися.
Про це, зокрема, львівський штаб рапортував Берн,
передаючи йому зведення N 7 станом на 12.00, в якому
вказувалось: «... все йде по порядку; за добу було затримано
на кордоні 52 порушників: із них за втечу — 6 чоловік, за
перехід — 46. Інцидентів у прикордонній смузі у зв’язку із
виселенням осадників і лісників не траплялося»138.
О 15.00 в оперативному зведенні N 8 у Москву були
передані поперед ні дані про результати примусового виселення.
Виглядали вони таким чином:
Тернопільська обл. — за планом: 6240 сімей, або 32644 особи;
виселено: 6136 сімей, або 31671 особа;
залишок: 993 особи;
Волинська обл. — за планом: 1674 сім’ї, або 9247 осіб;
виселено: 1613 сімей, або 8858 осіб;
залишок: 389 осіб;
Станіславська обл. — за планом: 1828 сімей, або 9532 особи;
виселено: 1799 сімей, або 9111 осіб;
залишок: 431 особа;
149
Рівненська обл. — за планом: 1701 сімей, або 8760 осіб;
виселено: 1650 сімей, або 8219 осіб;
залишок: 541 особа;
Дрогобичська обл. — за планом: 2058 сімей, або 11502 особи;
виселено: 1998 сімей, або 10703 особи;
залишок: 799 осіб;
Львівська обл. — за планом: 4252 сімей, або 23380 осіб;
виселено: 4031 сімей, або 19700 осіб;
залишок: 1029 осіб.
Були відсутні точні дані стосовно 2651 особи.
Разом по західних областях України було заплановано до
виселення і виселено:
за планом: 17753 сімей, або 95065 осіб. Станом на 15.00
охоплено: 17227 сімей, або 88262 особи; з них завантажено у
вагони: 16388 сімей, або 85362 особи139.
Ця точна бухгалтерія людської трагедії за підписами її
організаторів Меркулова і Сєрова направлялася Бери.
Під час примусового виселення людей їх брутально
грабували: органами НКВС вилучалися майже всі речі, хоча
офіційна статистика велася тільки стосовно зброї, боєзапасів
і валюти. Зокрема, станом на 18.00 год. 11 лютого 1940 року в
оперативному зведенні N 9 на ім’я Берії, вказувалася «кількість
відібраного у населення майна», серед якого було: «гвинтівок
— 76, револьверів — 81, мисливських рушниць — 65, холодної
зброї — 58, дрібнокаліберних гвинтівок — 4, гранат — 7,
патронів — 1760, піроксиліну — 1 кг., вибухових шашок із
піроксиліну — 10; вилучено 158 примірників контр-
революційної літератури; виявлено і вилучено валюти: 255
карбованців золотом царської чеканки, 10 американських
доларів, 5 польських злотих золотом, 7958 злотих сріблом, 50
срібних монет різних зарубіжних держав, 5кг срібла і
невеликий злиток золота»140.
На другу добу операції значно погіршилося становище
на станціях завантаження, на шляхах до цих станцій, що було
пов’язано із важкими кліматичними умовами зими 1940
року, з цілим рядом недоліків в організації подання товарних
вагонів для відправки людей, більша частина яких не
опалювалась.
О 22.30 11 лютого 1940 року у штаб операції з Рівного
надійшла інформація про те, що станом на 22.00 завантажено
150
1510 господарств осадників, в яких налічувалося 7795 осіб.
Водночас вказувалося, що «в дорозі до станції завантаження
перебувають 123 сім'ї чисельністю 538 осіб, які повинні
подолати відстань 50 км. Дорогою доводилося робити досить
часті зупинки, адже лежав глибокий сніг, стояли сильні
морози — 30-38 градусів. Повідомлялося, що внаслідок
переохолодження на запалення легенів захворів один
червоноармієць на станції Рокитно, якого відправили в
госпіталь; п’ять червоноармійців обморозилися. У цьому ж
повідомленні цинічно зазначалось, що «є легко обморожені
діти»141. Про це, зокрема, зазначалося в офіційному
повідомленні Берії о 20.00 у вигляді оперативного донесення
N11: «... протягом дня 12.02.1940 року із станції Львів
відправлено шість ешелонів із спецпереселенцями загальною
кількістю 6951 особа. У цих ешелонах є труднощі із запасами
вугілля для теплушок. З боку торгівлі проявлена
неорганізованість у справі забезпечення вагонів продуктами
харчування ...»142
О 10.45 12 лютого 1940 року з Бережан Тернопільської
області у штаб проведення операції була направлена
інформація, в якій зазначалось про те, що у трьох місцях були
створені пункти для завантаження в поїзди людей і
відправлення на спецпоселення: Потутори, Мочищівта Вище.
Однак усі переселенці були направлені в Потутори і там
завантажені у вагони, в яких їм довелося сидіти протягом
трьох діб. Вагони з людьми не опалювалися, а диспетчер
Львівської залізниці з невідомих причин не міг направити в
Потутори паровоза. Вказувалося, що люди, котрі сиділи під
вартою у вагонах, терпіли холод і голод — особливо літні та
діти. Мороз сягав більше двадцяти п'яти градусів, із вагонів
чулися прокльони143. Аналогічна картина народної трагедії
спостерігалася по всіх областях. Подекуди люди, повернувшись
із роботи додому, не заставали своїх близьких, бо їх насильно
відправляли із рідних місць. Зокрема 10 лютого 1940 року
працівники Львівського паровозоремонтного заводу Михайло
Слонина і Микола Ковалик, повернувшись додому з роботи у
село Сулкичі Львівської області, не знайшли своїх сімей, яких
разом із десятками їхніх односельців насильно вивезли у
невідомому напрямку144.
У цій вакханалії беззаконня та свавілля над народом
151
головними вершителями його долі виступали на місцях
оперативні трійки, наділені необмеженою владою і
повноваженнями. І вони використовували ці функції
насамперед для задоволення своїх інтересів, наживаючись на
людському горі. В багатьох місцях члени оперативних груп за
гроші й цінності самі могли звільнити від виселення ту чи
іншу сім’ю. Але ж при цьому необхідно було виконувати і
плани виселення, які були вже затверджені. Вони їх
виконували і ретельно дотримувались цих планів: замість
багатих сімей, яким було чим відкупитися, поплічники НКВС
відправляли до Сибіру інших людей, які не підпадали під
категорію переселенців. Виконавцям було зовсім байдуже до
того, хто поїде назустріч своїй смерті, головне для них —
набити кишені якомога повніше. Про це свідчить
повідомлення із Станіслава, надіслане до Львова о 19.30 10
лютого 1940 року, в якому йшлося про те, що на станції
Бурштин із загальної кількості доставлених для відправлення
людей оперативна трійка звільнила 35 чоловік. Після того як
із дорожньо-транспортного відділу НКВС надійшло
розпорядження про відправлення ешелону з Бурштина, ця ж
оперативна трійка терміново «добрала» тридцять п’ять чоловік
за рахунок випадкових людей, які підвернулись під руку14*.
Необхідно зазначити, що одночасно під виглядом
депортації осадників тривало й вивезення у глибинні райони
країни великих груп польських офіцерів, які у складі регулярної
польської армії відступили під навалою фашистів і опинились
у радянському полоні.
Зокрема, о 19.20 12 лютого 1940 року у штаб операції
надійшла інформація про те, що по Львівській області
виявлено і зафіксовано 5544 офіцери, із них кадрових — 1011
чоловік; по Тернопільській — 402, кадрових — 58; по
Станіславській — 64, кадрових — 24; по Луцькій області —
375, кадрових — 88. А о 19.35 цього ж дня було передано
інформацію на адресу заступника наркома внутрішніх справ
України Горлинського про те, що по Західній Україні станом
на ЗО. 10.1939 року було взято на облік 6385 офіцерів польської
армії, з них кадрових — 1181 чоловік146.
Третього дня операції, тобто 13 лютого 1940 року, у Львів
почали надходити донесення з обласних управлінь НКВС про
завершення депортації. Одночасно до Львова почали
152
прибувати працівники НКВС, які були направлені з інших
областей Уіфаїни для проведення цієї акції у Захід ному регіоні,
їх було стільки, що важко було розмістити по готелях Львова,
бо бракувало місць. Зокрема, о 20.30 Меркулову доповідали,
що у Львові зібралась велика кількість оперативних працівників
НКВС, що повернулися з областей після завершення операції.
Було вирішено розмістити їх на ночівлю у приміщеннях
конвойного полку147.
Якщо рядові виконавці роз’їжджалися зі Львова другого
дня після закінчення акції, то їхні керівники відбували після
22 лютого 1940 року, коли заступник Берії Меркулов із Москви
направив у Київ телеграму Сєрову по «ВЧ» під N 3171, в якій
вимагав «усіх працівників центрального апарату НКВС СРСР,
котрі брали участь в операції по осадниках, негайно відрядити
у Москву»14*.
За результатами депортації західноукраїнського населення
13 лютого 1940 року Сєров направив на адресу Бери узагальнені
відомості, де зазначалося, що під керівництвом обласних
оперативних трійок та оперативних дільничих трійок виключно
важливе оперативне завдання уряду було виконане у відведені
терміни.
У розрізі областей чисельність депортованого населення
була такою:
по Волинській області — виселено 1613 сімейств, або 8858
осіб; залишено з причини захворювання — 115 осіб; були
відсутні на час операції — 274 особи;
по Дрогобицькій області — виселено 1990 сімейств, або 10
593 особи; залишено по хворобі — 354 особи; були відсутні —
352 особи; втекли з колон по шляху до станції — 9 осіб;
по Тернопільській області — виселено 6158 сімей, або 31
640 осіб; залишено по хворобі — 148 осіб; відсутні — 754
особи; втекли — 5 осіб;
по Рівненській області — виселено 1601 сімейств, або 7922
особи; залишено по хворобі — 95 осіб; відсутні — 148 осіб;
втекли по дорозі —11;
по Станіславській області — виселено 1810 сімей, або 9083
особи; залишено по хворобі — 0; відсутні — 200 осіб; втекли
— 5 осіб;
по Львівській області — виселено 4043 сімей, або 20 966
осіб; відсутні — 333 особи; втекли по дорозі — 4 особи149.
153
Загалом із Західноукраїнського регіону було депортовано
на 13.02.1940 року 17 206 сімейств, або 89 062 особи; залишено
тимчасово через хвороби — 1457 осіб; були відсутні на момент
операції — 2152 особи; переїхали в інші райони до початку
операції — 690 осіб; заховалось під час операції — 56 осіб;
утекли під час операції — 34 особи. Зазначалося, що стосовно
цієї категорії осіб розроблені й надіслані в управління НКВС
вказівки для розшуку і встановлення цих осіб з їхнім
подальшим відправленням до місць поселення150.
Наприклад, 17 лютого 1940 року по «ВЧ» за підписом
Берії була передана телеграма N 2935, адресована наркомам
внутрішніх справ України — Сєрову і Білорусії — Цанаві. У
ній зазначалося, що на запити стосовно осадників, затриманих
після проведення операції, а також осадників із числа хворих,
які були тимчасово залишені до одужання, необхідно провести
такі заходи:
«всіх осадників і лісників, які добровільно з’являються в
органи НКВС, а також тих, що одужали, концентрувати при
обласних управліннях НКВС у спеціально пристосованих для
цього приміщеннях, під вартою;
встановити пункти, куди були відправлені їхні сім’ї;
періодично, в міру накопичення цих осіб, які підлягають
відправленню, формувати для них залізничні ешелони і під
вартою конвойних військ направляти в місця розселення
сімей;
осіб, особливо злісних, із числа тих, що втекли під час
проведення операції, при затриманні заарештувати і їхні
справи направляти на розгляд особливих нарад;
для наведення порядку в обліку невиселених з різних
причин громадян, організації розшуку тих, що сховалися від
виселення, а також тих, що були відсутні під час виселення,
створити у складі другого відділу Управління державної
безпеки західних областей України і Білорусії спеціальну групу
оперативних працівників, на яких покласти цю роботу;
про кількість додатково виселених громадян інформувати
в НКВС СРСР»151.
Безправне становище тисяч виселених із батьківських місць
ще більше ускладнювалося так званими відомчими
нормативними актами, звичайно такого відомства, як НКВС,
який по суті і творив у країні закони, вигідні для нього.
154
Зокрема влітку 1940 року в усі органи НКВС була
направлена директива Меркулова N142 від 4 червня, в якій
зазначалося: «... з західних областей України і Білорусії
виселяються строком на десять років в Кустанайську,
Акмолинську, Актюбінську, Південно-Казахську, Павлодарську,
Семипалатинську дбласті Казахської РСР сім’ї репресованих,
що перебувають у таборах для військовополонених, колишніх
офіцерів польської армії, поліцейських, жандармів, колишніх
поміщиків і фабрикантів, великих чиновників колишнього
польського державного апарату. З метою запобігання втеч
виселених осіб і закріплення їх за місцями розселення, разом з
іншими заходами, в органах міліції по місцях розселення їм
видаються паспорти із завчасним проставленням у графі 10
(паспорт зразка 1935 року) і в графі 8 ( паспорт зразка 1938
року) такого запису — «паспорт дійсний тільки в межах
району області Казахської РСР». Була дана вказівка
у випадках виявлення таких осіб в інших місцевостях негайно
їх затримувати і етапом повертати до місця розселення152.
Це було, як бачимо, не що інше, як «радянський
неофеодалізм», коли права людини повністю скасовувались і
сама вона переводилась у повну залежність від держави; у
такому ж становищі перебували громадяни інших країн,
зокрема Польщі, які вимушено опинились на території СРСР.
На початку війни з Німеччиною між Радянським Союзом
та польським еміграційним урядом було підписано угоду про
відновлення дипломатичних стосунків. Зокрема, було
прийнято указ про амністію «всіх польських громадян».
Польськими громадянами серед мешканців Західної України
та Західної Білорусії вважалися тільки поляки за
національністю. За директивою НКВС СРСР їм дозволялось
проживати на території Радянського Союзу, за винятком
прикордонних зон, місць, оголошених на .воєнному стані, а
також режимних міст 1 -ої та 2-ої категорій.
Однак на практиці це розпорядження часто не
виконувалося. У спеціальному листі за підписом Берії,
направленому наркоматам внутрішніх справ республік і
управлінням НКВС, пропонувалося звернути особливу увагу
на арешти поляків на території Західної України і Західної
Білорусії, яких вони зазнавали після 19 вересня 1939 року до
17 вересня 1940 року. Вони, як відзначалося у цьому листі,
155
звинувачувалися у виступах проти радянської влади. Згодом
заступник міністра внутрішніх справ СРСР Б. Кобулов зазначав,
що спецпереселенці із числа поляків, заарештовані до 17
вересня 1939 року, є дезертирами і провокаторами, а такі
злочинці, на його думку, «звільненню з-під спецпереселення
не підлягають»1*3.
Польські дослідники повідомляють, що уже восени 1941
року були звільнені з місць вислання 400 тисяч підданих
польської держави. Однак цей акт амністії не поширювався на
переважну більшість українського населення, щодо якого
залишалася в силі резолюція XV з’їзду партії більшовиків, в
якій підкреслювалося, що треба «виявляти революційну
пильність у ставленні до українських, польських, єврейських
буржуазних націоналістів — ундовців, оунівців, енденівців,
пепеесівців, сіоністів, бундівців та іншої антирадянської
нечисті».
Свідчення про справжню чи вигадану приналежність до
якихось партій працівники НКВС отримували за допомогою
знущань. Майже кожен, хто пройшов через те «чистилище»,
стверджує, що до нього застосовувались тортури. А хіба не
можна назвати тортурами виселення цілих родин із дітьми? Ці
люди, їхні діти вимагають насамперед моральної компенсації
від органів державної влади, та й не тільки моральної.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕПРЕ-
СИВНОЇ СИСТЕМИ У ВОЄННИЙ ПЕРІОД
(1941 — 1945)
Боротьба з національно-визвольним рухом
у Західній Україні
Не хотілося б, щоб помилки і старі образи, тенденційні
підтасовування і фальсифікація фактів та подій тяжіли над
сьогоднішнім днем і вносили недовір’я у взаємини між грома-
дянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським
голодомором 1932-33 років — геноцидом проти українського
народу, Биківнею, Дем’яновим Лазом, Дрогобичем... Правда
про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти
окупаційних режимів у 40-х та 50-х роках повинна стати
надбанням усіх. Для цього необхідно неупереджено перегляну-
ти та проаналізувати суспільно-політичні події в Україні тих
часів, спираючись на архівні документи, що стали доступними
для дослідників.
У повоєнний час більшовицька пропаганда повела шалену
боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-
визвольних змагань. Для цього були зддіяні компартійні і
комсомольські сили, свідомість людей заповнювалась
ідеологічними догмами, «науковими працями вчених-
істориків», що паплюжили все українське і особливо
націоналізм, який завжди називали не інакше як буржуазним,
а лідерів ОУН — запроданцями, фашистами, нацистами.
Принагідно навести визначення націоналізму мислителем
І. Ільїним, який писав, що «націоналізм є любов до історичної
подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності.
Націоналізм є віра в інстинктивну і духовну силу свого народу,
віра у його духовне покликання. Націоналізм є воля до того,
щоб мій народ творчо і вільно розквітав у Божім саді.
Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим,
споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його
історичної проблематики, його небезпек і його спокус.
157
Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любові, з
цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»1.
Але ці слова філософа були забуті. До того ж головні
чинники в житті народу — його культура, духовне життя —
були подмінені другорядними. Любов до Батьківщини замінили
любов’ю до держави, до її політичної, військової могутності,
до розмірів її території, яка, мовляв, повинна бути цілісною,
незмінно єдиною, неділимою — навіть якщо вона набута про-
тягом віків неправедним шляхом.
Закономірно, що за такої підміни понять націоналізм у
його кращому розумінні стає на перешкоді імперської політики
радянської держави. Звісно, сталінська, а згодом сусловсько-
брежневська пропаганда боялась національних піднесень ко-
лись поневолених царатом народів. Головний ворог для неї
був націоналізм, і саме слово це набрало в колишньому СРСР
украй негативного змісту.
Увесь трагізм національно-визвольного руху в Україні і
його велич полягають у тому, що з любові до своєї землі й
народу цвіт нації йшов до в’язниць, наражався на кари, ризи-
кував життям, свідомо накладав головою. А ті, що вижили,
пройшовши через всі кола сталінсько-беріївського пекла,
довічно були занесені в безкінечні обліки радянської політичної
жандармерії.
Уважний читач поставить закономірне запитання: яка ж
подальша доля спіткала — після проголошення Декларації про
незалежність України, після власне створення суверенної
Української держави із своєю національною символікою, пра-
пором і державним гімном «Ще не вмерла Україна» — учасників
національно-визвольних змагань, які під цим прапором і зі
словами цього гімну на устах у надзвичайно важких умовах
тоталітарних режимів виборювали державну незалежність
України?
Прикро, але Верховна Рада України, як зазначив заступ-
ник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван
Гель, ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до
боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради
так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої
державності заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі
окупаційні часи поклав своє життя або здоров’я і благополуч-
чя на вівтар служіння українському народові, його найвищим
158
помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію 17 квітня 1991
року виявився не тільки недосконалим, а й жорстоким стосов-
но людей, котрим ми повинні вклонитися2. Адже фактично
виход ить, що під мантією закону учасники національно-виз-
вольного руху, на яких не розповсюджується його чинність,
спокутують чужі гріхи, про які ми поведемо розмову надалі.
А поки що погляньмо в історію нашого народу, яка постає
перед нами заново з героїчним і трагічним одночасно. Хто ми
і хто вони? Чому вони так діяли? Чого домагалися? Якою була
їхня мета?
Плями є й на сонці, як кажуть у народі. Шлях ОУН — УПА
нелегкий, неоднозначний, нерівний і непростий. Але його
початої — це ідеї романтичної української революції, чисті і
святі3. Його ж кінець має сумні сторінки, як наслідки всіх
революцій — від французької до більшовицької. Однак чи є
завершенням історії ОУН — УПА початок 50-х років, коли був
припинений збройний опір тоталітарному сталінському режи-
му? Адже ідеї національно-визвольної боротьби врешті-решт
реалізувалися: головна програмна мета ОУН — створення су-
веренної Української держави — була досягнута. Це повністю
підтверджується документами, які ухвалила Верховна Рада
України, а також Декларацією та Заявою Президента України
Л. Кравчука від 5 грудня 1991 року, які майже ідентичні з
програмою національно-визвольного руху в період з 1939 по
1953 рік, — програмою п’ятдесятилітньої давності, яка стала
міцним фундаментом національної державності.
Глибока історична закономірність безперервності
національно-визвольних змагань українського народу, на пре-
великий жаль, сприймається неоднозначно навіть серед
парламентарів, котрі брали і беруть безпосередню участь у
реалізації головної програмної мети національно-визвольного
руху українського народу — творення і розбудови суверенної
Української держави.
Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріали ОУН — УПА,
важко по них продиратися, бо всередині кожного з нас так
багато заяложених штампів, котрі автоматично опираються
сприйнято фактів, яких не відкинеш і не спростуєш.
Перші спроби надати українському націоналістичному ру-
хові організованих форм сягають 1900 року, коли Микола
Міхновський почав формувати в Лівобережній Україні перші
159
гуртки для боротьби за державно-політичне визволення
України з-під ярма царської Росії. Після упадку Української
держави 1920 року основи нової національно-визвольної
організації заклав полковник Євген Коновалець, створивши й
розбудувавши Українську військову організацію (УВО), а зго-
дом (1929), на Першому конгресі українських націоналістів,
покликавши до життя ширше угруповання: Організацію
українських націоналістів (ОУН), що повинна була охопити
всі існуючі націоналістичні групи. Було ухвалено головні заса-
ди українського націоналізму, який визначався як духовний і
політичний рух, зроджений із внутрішньої природи української
нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого
буття, маючи за свою мету відновлення, впорядкування, обо-
рону та розбудову Незалежної Соборної Української
Національної Держави4.
ОУН поширила революційну роботу на всі українські землі
та повела боротьбу проти всіх наїзників, зокрема на Західній
Україні. За допомогою широкої організаційної мережі вона
здійснювала чимало протипольських та протимосковських акцій.
Слід зазначити, що умови діяльності на східноукраїнських
землях не дали змоги ОУН досягнути тих зовнішньополітичних
успіхів, які вона здобула на території, яка перебувала під
окупацією Польщі.
На українських землях, що перебували під румунською
займанщиною, головна увага Організації спрямовувалася на
створення та вкорінювання організаційної мережі. На Закар-
патті справою ОУН була боротьба за Українську державу, за
проголошення самостійності 1939 року й безпосередня зброй-
на оборона від мадярських зайд.
Боротьбу за звільнення всіх українських земель і за
об’єднання їх у соборну незалежну державу ОУН вела, спира-
ючись на власні сили українського народу, відкинувши в при-
нципі орієнтацію на чужу допомогу. У процесі цієї боротьби
зростало й міцніло одне незламне бажання — здобути власним
трудом владу на своїй землі. За три десятиліття діяльності
націоналістичного підпілля ота свідомість стала надбанням
широких верств українського народу.
Головні перспективи національно-визвольного руху
українського підпілля визначалися найвищою установою ОУН
— Великим збором ОУН. Перший Великий збір відбувся на
160
Першому конгресі українських націоналістів, що проходив 28
:ічня — 3 лютого 1929 року у Відні. Він покликав до життя
Організацію українських націоналістів на чолі з полковником
Є. Коновальцем і в своїх постановах сформулював загальні
гвітоглядні принципи, політичні напрями діяльності та
організаційні форми ОУН. У роботі конгресу взяли участь
представники Групи української націоналістичної молоді, Ліги
українських націоналістів, Союзу української націоналістичної
молоді та Української військової організації5.
Вже тоді ОУН привернула пильну увагу Державного
політичного управління СРСР, оскільки більшовицька партія
побачила в її особі майбутнього опонента, який являтиме
іагрозу для радянської імперії. До цього за безпосередньою
участю чекістів уже був фізично знищений видатний
український державний діяч в еміграції Симон Петлюра.
Другий Великий збір відбувся дванадцятьма роками
пізніше, в квітні 1941 року у Кракові: прихильники Степана
Бандери намагалися таким чином унедійснити постанови Дру-
гого (римського ) Великого збору ОУН, що відбувся 26-27
:ерпня 1939 року. Розкол в ОУН тоді трапився через розход-
ження у ставленні до Німеччини, до можливого зв’язку з нею
га умови спільної антибільшовицької боротьби. На перегово-
рах Андрій Мельник і Степан Бандера згоди не дійшли.
Повернувшись з Італії, де тривали переговори, Бандера скли-
кав 9 лютого 1940 року надзвичайну конференцію своїх
прибічників і утворив революційну фракцію ОУН, яка згодом
пала називатись ОУН(Б), остання літера — за його особис-
тім ініціалом. Мельниківська частина ОУН здобула відповідно
:вій індекс — М:
За період між першим і другим Великими зборами ОУН
пала поважним, а то й керівним чинником у визвольній
іоротьбі українського народу, мужньо витримавши заходи
юрогів стерти організацію з лиця землі. Найтяжчим ударом,
цо його зазнала в цей період Організація українських
націоналістів, була смерть полковника Є. Коновальця від руки
найманого вбивці, що виконував волю радянського імперсь-
кого центру, 1938 року—напередодні вирішальних для України
подій. Цей підступний удар викликав глибоке потрясіння та
:причинив різні внутрішні ускладнення в ОУН, але сили
організації не послабив.
• 4 45
161
Невід кладна потреба скликання Другого Великого збору
ОУН зумовлювалася важливими змінами політичної ситуації
того часу: упадок польської та румунської окупації на західних
і південно-західних українських землях, їх включення до скла-
ду СРСР та захоплення Закарпатської України Угорщиною, з
одного боку, а з другого — початок другої світової війни.
Необхідно зазначити, що Другий Великий збір 1941 року
започаткував новий етап боротьби за втілення ідей українського
націоналізму. Другий етап не означає заперечення першого: це
був послідовний рух уперед, і без досвіду минулої боротьби він
не був би можливий.
Нове політичне положення, зміна умов визвольного руху
вимагали політичного доозброєння й найдоцільнішої тактики
боротьби. Під кутом тих вимог Другий Великий збір ОУН
прийняв ряд постанов6. Зокрема, в програмній постанові за-
значалось:
«1. Організація Українських Націоналістів визнає, що бо-
ротьба за силу й добро української нації є основою нашого
світогляду; всесторонній розріст, сила, здоров’я й добробут
українського народу — це наша найвища ціль.
2. Тільки вповні Суверенна Українська Держава може за-
безпечити українському народові свобідне життя й повний
всесторонній розвиток усіх його сил.
3. Тільки шляхом революційної боротьби з наїздниками
здобуде український народ свою державу.
4. Тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад
буде основою сили Української Держави й основою вільного
життя всього українського народу»7.
Політичною постановою проголошувалось, що «Організація
Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну
Соборну Державу: за визволення поневолених Москвою
народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на
руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма
силами революційну боротьбу за визволення українського на-
роду без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які
зайшли б на терені Східньої Європи.
Шляхом до осягання наших цілей є Українська Революція
в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою
поневолених Москвою народів під гаслом: «Свобода народам і
людині».
162
Програмні постанови ОУН зазначали, що «СРСР — це
новітня форма московського імперіалізму, що доводить поне-
волені народи й країни до національного, культурного й
економічного застою та руїн. Тільки усамостійнення понево-
лених Москвою народів Європи та Азії й свобідна співпраця
між ними доведуть до всебічного розвитку»*.
Для здійснення своїх цілей ОУН передбачала створення та
вишкіл власної військової сили, завданнями якої були б
організація і проведення збройної боротьби ОУН за перемогу
української національної революції й здобуття Української
держави; ця сила мала бути ядром української армії в
Українській державі.
Навесні 1941 року, незадовго після закінчення Другого
Великого збору ОУН, настали різкі зміни в ході воєнних дій.
Німеччина та СРСР, відкинувши всі дипломатичні ходи і
замасковані маневри, вступили у відкритий воєнний конфлікт,
центр ваги пересувається на терени Східної Європи. Таким
чином, Україна стає предметом не тільки імперіалістичних
зазіхань, але й ареною найбільших і найжортокіших в історії
воєн драматичних подій. У результаті наступальних дій
німецької армії, які в 1941-1942 роках мали успіхи, українська
територія на деякий час опинилася під німецькою окупацією.
З приходом чергового окупаційного режиму в Україні на-
стають політичні зміни. Але безперечно не змінюється сам
факт політичного гніту, економічного визиску та фізичного
винищування українського народу, змінилися лише їхні фор-
ми. Нічим не замаскована гітлерівська програма поневолення
та брутальна колоніальна практика одразу ж примусили насе-
лення поневоленої України задуматися над своїм становищем.
Як не парадоксально, але німецька політика масового гра-
бунку та насильства створила своєрідну атмосферу для зро-
стання політичної свідоМості серед найширших народних мас.
Коли б СРСР був знищений і український народ стояв
тільки перед загрозою закріплення німецької окупації, тоді
розвиток його політичної свідомості розвивався б прямою
лінією, яка логічно вела б до чітко оформленої національної
програми в теорії та єдиного фронту всіх політичних сил у
практиці. Одначе процес цього політичного зростання усклад-
нювався наступом більшовицького імперіалізму. Сам факт
існування СРСР та Червоної армії становив реальну небезпеку
б*
163
повернення в Україну колишнього компартійного режиму,
який, переслідуючи немовби окремі прошарки народу, ство-
рював для решти людей фікцію мирного і спокійного життя та
заяложену перспективу щастя й добробуту на майбутнє.
Характерно, що гітлеризм та сталінський імперський синд-
ром на українському терені не знищували одне одного
політично. Йдучи окремо та переслідуючи свої окремі цілі,
вони на практиці тільки полегшували собі роботу. Частина
слабкого елементу, залякана маревом повороту сталінських
часів, бачила порятунок у німецькій силі. Інша ж частина,
бита німецьким чоботом, на її думку, вибирала менше зло,
тобто очікувала порятунку від більшовиків.
Подвійний німецько-більшовицький наступ створив дуже
важкі умови для поширення ідеї української державності. Знач-
но ускладнював справу той факт, що обидва окупаційні режи-
ми в Україні в 1941-1942 роках являли велику військову силу.
Приймати в таких умовах проіраму української державної
самостійності — це, за словами Міхновського, означало вірити
«всупереч логіці фактів».
Здається, жоден поневолений народ не мав у своїй історії
такої важкої і складної ситуації. Тільки дякуючи колосальній
силі українського народу, його прагненню до вільного життя у
власній державі можна було перейти цей період переможно. У
глибокому підпіллі, повсякчас насторожені, в безперервному
русі і дії, кадри ОУН відстояли свої політичні позиції, пішли в
наступ і поширили їх.
Оцінюючи вивезення до Німеччини на каторжні роботи і
пограбування населення як свідому і планову акцію ворога,
розраховану на фізичне винищення народу, ОУН виступила з
гострою протидією. Потужність і форми організованого опору
перебували в залежності від сили організаційної мережі в
даному терені, від того, наскільки населення розуміло загрозу
ворожої акції та було психологічно підготовлене до боротьби.
Тому й практичні результати були в окремих теренах різні.
Найбільші успіхи мали північно-західні області Волині й
Полісся, де було повністю зірвано вивезення робочої сили на
самому початку, тобто навесні 1942 року.
У період другої світової війни на окупованій ворогом тери-
торії український народ почав створювати перші збройні
відділи, які згодом переросли в Українську повстанську армію
164
— військову силу, яка взяла на себе оборону українського
населення Полісся і Волині. Крім цього, УПА прийняла за-
вдання кадрової організації майбутньої Української народної
армії.
Рух УПА скоро поширився з Берестейської, Пінської, Во-
линської та Рівненської областей на Кам’янець-Подільську,
Вінницьку, Житомирську і Київську області. В перших числах
липня 1943 року виступили збройні відділи Української наро-
дної самооборони в Галичині (УНС), яка невдовзі почала
формуватися в кадрові армійські частини. Таким чином, уже в
липні 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної
боротьби проти окупантів за самостійну Українську державу.
Великий клич: «Воля народам і людині» — стає основним
гаслом, під яким боролась УПА.
Ведучи активну боротьбу проти гітлерівських загарбників,
УПА ні на мить не випускала з уваги небезпеки, що загрожува-
ла поневоленим народам з боку сталінського тоталітарного
суспільства. Цю небезпеку вона оцінювала реально, тверезо,
до боротьби з нею готувалася дуже ретельно та пильно, але
водночас не послаблювала боротьби на два фронти. Це стало
можливим завдяки тому, що УПА опиралася на таку велику
силу, як народ. Провідники УПА знали, що повне визволення
народу може настати лише внаслідок повалення як
гітлерівських, так і сталінських імперіалістів самим народом.
Коли 1944 року війська Червоної армії витіснили німців із
теренів Західної України, основні частини УПА залишилися в
тилу радянських військ. Що ж відбувалося далі?
До останніх часів про той період писали однозначно: «бо-
ротьба з пособниками окупантів, бандитами, які втратили
людське обличчя»; «радісний перехід населення Західної
України до мирного життя на благо батьківщини і соціалізму».
І тільки напередодні розпаду радянської імперії в офіційній
пресі з’явилася інша характеристика подій: «Це була неоголо-
шена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними
методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна
ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих
сімей, запідозрених у зв’язках з націоналістами, а масові
ВИСИЛКИ...НЄВИННИХ»9.
Невдовзі на західноукраїнських теренах відновлюється ре-
жим сталінської тиранії. Будь-яка тиранія вважається ефек-
165
тивною тоді, коли вона розповсюджується на цілі народи,
нації, винищуючи їх цвіт і асимілюючи безкрайні простори
імперії. Але при цьому задля «пристойності» зберігається
видимість правового регулювання цими процесами. Його
особливість полягає в тому, що одночасно з існуючою
конституцією починають всесильно правити нормативні акти,
створені у відомчих сферах карального механізму, які прева-
люють над конституційними нормами, залишаючись при цьому
в тіні, оскільки завчасно народжуються під грифами «особли-
вої важливості» та «цілком таємно».
Недовір’я і підозріливість до місцевого населення приму-
шували владу спиратися на людей, які прибули на ці території
за рознарядкою і не розуміли місцевих проблем. Зокрема, з
посад, які представляли номенклатуру, місцеві кадри станови-
ли 1946року тільки 14 відсотків10.
Жорстокість у тій війні проти українського народу була
взаємною. Про бандерівців писалося багато, але можна навес-
ти приклади жорстокості з іншого боку, яка творилась
офіційними державними чинниками того часу. Ось що почув
у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні
Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повісив вниз
галовою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки
м’яса... а він, гадюка, так і помер з криком «Слава Україні»;
скільки я їх перемордував»11. Залишається додати, що' цей
«герой» був слухачем вищої партійної школи.
В даному випадку ми маємо справу з особистою
жорстокістю, але виселення величезних мас людей, яких
підозрювали у співчутті до повстанців, фізичйе винищення
десятків тисяч вояків УПА і підпільників ОУН, — було вже
справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній Україні
в 1939-1941 роках було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А
згідно з документами Державного архіву Російської Федерації,
станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців
1944 року після визволення теренів Західної України від
гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було
ліквідовано 124336 осіб, що брали участь у національно-
визвольній боротьбі. З цієї кількості: вбито — 57 405, заареш-
товано — 50941, «з’явились з повинною» — 15 990 осіб12.
Одночасно з боку державних чинників, що вершили «виз-
вольні» акції в західному регіоні України, були такі втрати:
166
загинуло офіцерів НКВС — НКДБ — 82, загинуло рядових
військ НКВС — 1295, працівників державних і партійних
органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього
—1426 осіб13. А попереду були ще сім років війни тоталітарної
системи проти українського народу.
Згідно з офіційною статистикою радянської історіографії,
за весь період опору повстанцями було знищено ЗО тисяч
радянських громадян. Як бачимо, репресії режиму проти на-
роду були явно неадекватними і в десятикратних розмірах
перевершували дії ОУН — УПА, що стояли на захисті наро-
дних інтересів та виборювали право на національну
державність. Стає очевидним, що дії влади навряд чи можна
назвати правомірними. І,зрештою,чи не провокувала вона
сама збройну боротьбу?
З метою об’єктивного висвітлення цього далеко не рито-
ричного запитання, яке до цього часу викликає сумніви у
різних верств населення України, зробимо спробу
проаналізувати основні форми та методи діяльності НКВС —
НКДБ — МДБ у боротьбі з ОУН — УПА: прорадянський
партизанський рух, спеціальні провокативно-розвідувальні гру-
пи та каральні військові підрозділи НКВС — МДБ.
Прорадянський партизанський рух проти ОУН—УПА Відомо,
що партизанський рух набрав організаційних форм 1942 року,
коли за підписом Й. Сталіна вийшов наказ N 00189 «О задачах
партизанского движения» від 5 вересня того ж року. Наступ-
ного дня постановою Державного Комітету Оборони за N 2246
С головнокомандуючим партизанського руху в СРСР був при-
значений маршал К. Ворошилов. Після «коронації» новоспе-
чений головнокомандувач видав наказ за N 0061 від 6 листо-
пада 1942 року «О запрещении самовольного вьіхода парт-
изанских отрядов и бригад в советский тьіл», цинізмові якого
немає меж. У ньому зазначалося:
«1. Запретить самовольньїй вьіход в советский тьіл брига-
дам, отрядам и группам без специального на то разрешения.
Запретить командирам отрядов и бригад без разрешения при-
бивать в штабьі и представительства ЦШПД (Центрального
штаба партизанского движения.— І.Б.) на фронтах.
2. Самовольньїе вьіходьі в тьгл рассматривать как дезер-
тирство. Виновньгх привлекать к ответсгвенности.
167
3. Приказ довести до сведения всех комавдиров бригад и
стрядов»14.
Такі надзвичайні заходи передбачались задля того, щоб
радянські партизани не могли опинитися без контролю з боку
московського центру і не переказували під час спілкування з
громадянами реального стану справ на окупованій території,
цілей і завдань прорадянського партизанського руху. А це —
дезорганізація мирного життя цивільного населення на тим-
часово окупованій ворогом території, про що зазначалось у
керівних наказах Центрального штабу партизанського руху, а
також боротьба з національними військовими формуваннями,
що виникали стихійно як спротив народу окупантам і діяли
самостійно без московського контролю.
Зазначимо, що перші повідомлення про народне парти-
занське ополчення на території Волині, яке згодом переросло
в УПА, до Центрального штабу партизанського руху почали
надходити наприкінці 1942 року і мали розпливчастий харак-
тер, ознаки дезинформації. Зокрема, 5 грудня 1942 року на-
чальник ЦШПР П. Пономаренко писав особисто Сталіну. «По
сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск,
Шумск, Мизочь имеются большие группьі украинских нацио-
налисгов под руководством лица, законспирированного клич-
кой «Тарас Бульба». Мелкие группьі партизан националиста-
ми разоружаются и избиваются. Против немцев националис-
тьі устраивают отдельньїе засада. В листовках националистьі
пишуг. «Бий кацапа москаля, гони його відсіля, він тобі не
потрібен». Крупний националист Бандера немцами расстре-
лян. По сообщению другого источника, националистьі под
руководством «Тараса Бульбьі» находятся количеством 5000
человек в б км юго-восточнее Сарни, — оборудуют зимние
квартири»15.
Тим часом 11 січня 1943 року начальником оперативного
відділу ЦШПР полковником Соколовим в одному примірнику
був підготовлений оперативний план проведення першочер-
гових заходів щодо посилення партизанського руху в Україні,
який 15 січня цього ж року затвердив начальник ЦШПР П.
Пономаренко. Що ж передбачалося?
Полковник Соколов пропонував, а генерал Пономаренко
затверджував, отже, зводив у ранг офіційної політики: «... в
январе 1943 года передислоцировать украинские партизанские
168
отрядьі с территории РСФСР и БССР на Украйну; проведе-
ние ряда мероприятий по разложению полиции и «национа-
листических» формирований противника на территории
УССР»“.
Краще не скажеш. Не боротьба з фашистськими загарбни-
ками на території України, а боротьба з «националистически-
ми формированиями», котрі виступили проти окупантів, адже,
окрім УПА, на теренах Західної України протягом майже двох
років не було жодних радянських партизанських з’єднань,
хіба що загін Медведєва (спеціального призначення для при-
криття діяльності М. Кузнецова) і сумнозвісні 7-й та 12-й
батальйони О. Сабурова, які, очевидно, і направлялися для
«разложения националистических формирований», творячи
вбивства і пограбування цивільного населення під виглядом
УПА17.
Аналіз наведених документів ЦШПР робить цілком ясним
той факт, що небезпеку для уряду СРСР становив масовий
народний рух на території окупованої України, спротив оку-
пації як фашистській, так і більшовицькій, який вилився в
організаційне об’єднання у формі УПА. Це досить добре
усвідомили і Сталін, і його «соратники по партії». Починається
наступ на неконтрольований із Москви партизанський виз-
вольний рух українського народу. Прийоми — уже
відпрацьовані й відомі — це компрометація, інсинуація і
фізичне винищення.
З листопада 1943 року заступник начальника ЦШПР
комісар державної безпеки С. Бельченко і начальник
розвідвідділу ЦШПР полковник М. Анісімов надіслали у
штаби партизанського руху директиву за N 3762 СС, де зазна-
чалось:
«1. Дайте задание командованию партизанских отрядов и
командирам отдельньїх групп все местньїе и другие национа-
листические формирования брать на строгий учет и в каждом
отдельном случае по установленню ставить нас в известность,
указнвая подробности об организации.
2. В установленньїе националистические формирования
засилать свою агентуру, ставя ей задачей:
а) определение численного состава организации, ее воору-
женннх сил и дислокации;
б) изучение системи связи, характер связи, как она осу-
169
щесгаляется, явки и пароли, метода вербовки в организацию.
3. Дайте зддание на производство вербовки агентов-внут-
ренников в каждом сформированном националистическом
легионе, и через нее устанавливать:
а) программно-тактические установки националистов;
б) от кого националистьі получают жономическую и мо-
ральную поддержку, на кого ориентируются;
в) руководящее ядро националистов;
г) поддерживают ли националистьі связь с немцами.
4. Во избежание провалов задания по засьілке агентов и
вербовке внутренней агентури в националистические форми-
рования доручать талько опитним агентурним работникам.
Продумайте комбинации по организации секретной сьем-
ки сідельних руководящих работников местньи националис-
тов с целью допроса их по вопросу националистических фор-
мирований и вербовки в качестве агентов-внуїренников. За-
дание берите под контроль. Первое сообщение по атому во-
просу ожидаем 15 ноября 1943 года»18.
Остаточно переконавшись утому, що національні з’єднання
Західної України ведуть боротьбу з окупантами, Сталін і його
оточення вирішили завдати по УПА першого удару... руками
радянських партизанів, що дислокувалися на території
Білорусії. Не даремно знаменитий Карпатський рейд парти-
занського з’єднання С. Ковпака мав назву «Сталінський рейд».
Адже Сидору Артемовичу поставив це завдання сам Сталін
під час його перебування у Москві на початку червня 1943
року, про що Ковпак поділився тільки з комісаром з’єднання
С. Руднєвим. Для інших мета рейду залишалася таємницею.
До цього рейду відкритої ворожнечі між радянськими парти-
занами і вояками УПА не було. Зрештою, і бути не могло, бо
на теренах дислокації УПА партизанських з’єднань не існува-
ло. Єдиною силою, що захищала українське населення від
фашистського поневолення, була УПА. Це красномовно
зафіксував С. Руднєв у своєму щоденнику, до речі, досі не
видрукованому повністю19.
Коли Червона армія 1944 року витіснила німців з частини
території Волині, партизанське з’єднання С. Ковпака
відповідно до рішення компартії більшовиків України було
розформоване і на його базі утворена партизанська дивізія ім.
двічі Героя Радянського Союзу С. Ковпака, якою командував
170
П. Вершигора. Ось як визначалися подальші завдання пар-
тизанської дивізії у радіограмі N 991, яку за підписом
М. Хрущова було передано Вершигорі:
«Генерал-майору Вершигора... Исходя из боевого прошло-
го вашей дивизии, она не расформировьівается, а передаємся
под ведение НКВД УССР для борьбьі с немецко-уіфаинскими
националисіическими бандами. Желаю Вам дальнейших бое-
вьосуспехов. Хрущев»20.
Подальші «бойові успіхи» партизанської дивізії передбача-
ли суто поліційно-каральні акції над мирним населенням
Західної України, яке, до речі, до цього допомагало радянсь-
ким партизанам і матеріально, і морально. Наведемо лише
один архівний документ, що засвідчує «подвиги» партизанів
на вже визволеній від фашистів території: «Расписка. Дана
командиру взвода Маркиданову Йвану Васильовичу в том, что
прйнято от него Дубновским РО НКВД задержанньїх в коли-
честве 34 (тридцять четьіре) человека, из них 9 женщин. При-
нял: ответственньїй дежурньїй Дубновского РО НКВД Ро-
збицкий. 15 сентября 1944 года»21.
Більшість затриманих не була причетна до антирадянських
вчинків, але запопадливим виконавцям важливо було показа-
ти результати «плідної діяльності». Чи не така ось «діяльність»
і є причиною конфронтації ветеранів Великої Вітчизняної
війни з вояками УПА? Не всіх, звичайно.
Спеціальні провокативно-розвідувальні групи НКВС — МДБ.
Найбільш підступним методом, який широко практикувався
репресивним апаратом ряданської імперії у боротьбі з
національно-визвольним рухом українського народу, було ство-
рення та використання так званих груп спеціального призна-
чення НКВС — МДБ, що'«діяли» під виглядом національних
формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН
(служби безпеки ОУН) — протягом 1944 — 1953 років.
Завданнями провокативно-розвідувальних груп були про-
ведення широкої агентурної роботи по виявленню провідників
ОУН та УПА, їх фізичному знищенню; проникнення у струк-
тури центрального проводу ОУН, включно із закордоном, з
метою дезорганізації політичної лінії; організація політичних
провокацій та вбивств мирного населення від імені ОУН —
УПА з метою широкої компрометації національно-визвольної
171
боротьби українського народу, нацьковування різних верств
українського населення одна на одну; протиставлення Західної
та Східної України з метою послаблення спротиву сталінському
режимові.
Організаційним моментом, що поклав на державну осно-
ву політичні провокації та замаскований фізичний терор
українського населення, необхідно вважати лист тодішнього
наркома внутрішніх справ УРСР Рясного за N 2070/сп від 20
вересня 1944 року на адресу секретаря ЦК КП(б) України Д.
Коротченка. В цьому документі нарком мотивував необхідність
розформування партизанської дивізії імені С. Ковпака під
командуванням генерал-майора Вершигори та створення з її
особового складу, тобто з колишніх партизанів, спеціальних
малих груп для боротьби з повстанцями в західних областях
України0.
Партія з розумінням сприйняла ініціативу наркома
внутрішніх справ, передбачивши її далекосяжні наслідки, і
невдовзі своєю постановою «О партизанской дивизии имени
дваждьі Героя СССР генерал-майора Ковпака» освятила «виз-
вольні дії» своїх мечоносців. Зокрема, в ній зазначалось:
«1. Дивизию им. дваждьі Героя СССР Ковпака расфор-
мировать, весь личньїй состав образить на укомплектование
органов НКВД в западньїх областях Украиньї и создание
мелких отрядов для продолжения борьбьі с бандитами.
2. Имущество и конньїй состав дивизии, согласно поста-
новленим УК КП(б)У от 18.08.1944 г. за N 44/17-оп исполь-
зовать в органах НКВД.
3. Рясному доложить о результатах вьіполнения зтого
постановлених к 1.10.1944 года»23.
Документи свідчать, що найбільша кількість провокатив-
них груп НКВС — МДБ функціонувала на території Волинсь-
кої, Рівненської та Тернопільської областей, хоча і в інших
областях Західної України вона завдали шкоди визвольному
рухові.
Зокрема, в березні 1945 року управлінням НКВС по
Тернопільській області була створена спецгрупа «Бистрого»
під командуванням начальника відділення по боротьбі з бан-
дитизмом майора державної безпеки Соколова чисельністю у
60 осіб, яка «плідно» функціонувала більше ніж півроку під
виглядом контрольного відділу СБ, про що писав Соколов
172
власноруч начальнику 1-го відділу Головного управління по
боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-майору держ-
безпеки Горшкову. Високо оцінивши «заслуги» Соколова, Гор-
шков 28 січня 1946 року писав начальнику Головного
управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-
лейтенанту держбезпеки Леонтьєву:
«Представляю докладную записку начальника отделения
ОББ УНКВД Тернопрльской области майора госбезопасности
Соколова об организации, формировании и работе спецгруп-
пьі, созданной им из бьівших бандитов-боевиков.
За время работьі в УНКВД т. Соколов проявил исключи-
тельньїе образцьі мужества, отваги и геройства. Весьма трудно
учесть все операции, проведенньїе т. Соколовим. Однако до
сих пор он наїражден тюлько одним орденом.
Я сам лично, да и тов. Сараев (тодішній начальник УНКВС
по Тернопільській області. — І.Б.) также разделяет моє мне-
ние, убежден о необходимости отметить работу т. Соколова.
Ходатайствую перед Вами о возбуждении вопроса о при-
своєний т. Соколову звання Героя Советского Союзаза борь-
бу с украинско-немецкими националистами.
Секретарь обкома КП(б)У т. Компанец зто предложение
также поддерживает»24.
А ось характеристика «геройських дій» ще одного команди-
ра спецгрупи «Орел», що була створена УНКВС по Рівненській
області у травні 1944 року з колишніх партизанів у складі 35
осіб і діяла до 1 квітня 1945 року. За цей час ними було вбито
526 повстанців, затримано — 140 осіб:
«Характеристика на командира спецтруппьі ОББ УНКВД
по Ровенской области Корякова Бориса Павловича, 1921 г.
рождения, уроженец с. Вахтан Тоншаевского района Горьков-
ской области, русский, образование 10 классов, член ВЛКСМ,
окончил военно-инженерное училище в Чернигове.
В сентябре 1941 года бьіл в Киевском окружении — тяжело
ранен и пленен немцами, до 15.04.1942 года находился в
Ровенском концлагере.
С апреля 1942 года и до прихода Красной Армии после
побега работал в Ровенской области у хозяина. Явился в воен-
комати с мая 1944 года зачислен в спецгруппу.
За период пребьівания в спецгруппе на территории Ро-
венской области под его руководством проведено до 200 опе-
173
раций. Своим личньїм примером воодушевлял бойцов на
подвиги в борьбе с бандами УПА и оуновским подпольем.
С 15 июня по 15 августа 1944 года, со своей группой
находись в рейде в Мизочском районе, действуя под маркой
банда, проделал большую работу. За зтот период в результате
проведенньїх операций по ликвидации бандитизме в районе,
группой Корякова уничтожено до 215 и задержало около 65
бандитов. Сам Коряков имеетна счету 16 убитих бандитов и
22 задержанньїх.
С 23.03. по 16.04.1945 годатов. Коряков со своей группой
участвовал в проводим ой операции по ликвидации краевого
провода Южной группьі УПА в Козовском районе Тернополь-
ской областе. Действуя под маркой банда, собрал полньїе
данньіе о дислоцировании бандгруппировок в селах Пенив и
Конюхи и подвел их под удар войск НКВД.
Начальник отдела ББ УНКВД по Ровенской областе майор
госбезопасности Гаврилов»25.
Слід зазначити, що серед жертв «героїчної діяльності»
соколових, корякових та подібних — переважно мирне насе-
лення західних теренів України, яке гинуло внаслідок прово-
катавної політики репресивного апарату, що функціонував
під прикриттям національних формувань, нагнітаючи й без
того надзвичайно напружену ситуацію в краї.
У цій ситуації виникала гостра конфронтація не тільки між
режимом і населенням України, а й, як не дивно, міждержав-
ними інституціями, що входили до складу карального механізму,
зокрема між прокуратурою, МВС, з одного боку, та МДБ
(міністерство держбезпеки) — з іншого. Зокрема, 15 лютого
1949 року тодішній прокурор військ МВС Українського округу
полковник юстиції Конторський надіслав на адресу секретаря
ЦК КП(б) України М. Хрущова доповідну записку за N 4/
001345 «Про факти грубого порушення соціалістичної закон-
ності в діяльності так званих спеціальних груп МДБ».
У ній, зокрема, зазначалося: «Министерством госбезопас-
ности Украинской ССР и его Управленнями в Западньїх
областях Украйни в целях виявлення вражеского украинско-
немецкого националистического подполья широко применя-
ются т.н. спецгруппьі, действующие под видом бандитов
«УПА». Зтотвесьма осірьій метод оперативной работьі, если
би он применялся умно, по-настоящему конспиративно и
174
чекистски подготовленними людьми, несомненно, способ-
ствовал би скорейшему викорчевнванию остатков бандит-
ского подполья. Однако, как показивают факти, грубо-про-
вокационная и неумная работаряда спецгрупп и допускаемне
их участниками произвол и насилия над местньїм населением
не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но, наоборот,
усложняютее, подривают авторитет советской законности и
бесспорно наносят вред делу социалистического строительст-
ва в Западних областях Украйни...*261 далі: «Действия так
назмваемнх спецгрупп МГБ носят ярко вираженний бан-
дитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут бить
оправдань! никакими оперативними соображениями. Не рас-
полагая достаточними материалами, так назьіваемие спец-
іруппьі МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их
произвола часто являются лица, не причастньїе к украинско-
бандитскому националистическому подполью... Виступая в
роли украинских националистов, участники спецбоевок идут
дальше по линии искусственного, провокационного создания
антисоветского националистического подполья.. .Грабежи, как
и другие нарушения советской законности, оправдмваются
также оперативними соображениями, и не только рядовими
работниками МГБ, но и самим министром тов. Савченко
(тодішній міністр держбезпеки Української РСР. — І.Б.),
котормй в беседе со мной заявил: «Нельзя боевки посилать в
лес с консервами. Их сразу же расшифруют». Таким образом,
грабежи местного населення спецбоевками не рассматрива-
ются как неизбежное зло и политические последствия подо-
бньїх зксцессов явно недооцениваются»27. А завершуючи
доповідну, «ревнитель» законності пише: «Органи МГБ под
руководством партии проводят огромную работу по викорче-
виванию остатков украинско-националистического бандит-
ского подполья, в борьбе с которим хороши все средства и
нужни хитросгь и изворотливость»28.
Ось яким способом прокуратура «турбувалась» про українське
населення на західних теренах, адже сам факт існування спец-
груп суперечив закону. То про які порушення «соціалістичної
законності» могло йтися? Для МДБ законів ніколи не існува-
ло, цей репресивний апарат працював виключно за вказівками
компартії.
Аналогічні конфронтації виникали і між МВС і МДБ.
175
Адже органи внутрішніх справ завжди вели боротьбу з
кримінальною злочинністю, інше питання — як інтенсивно і
якими методами. На той час провокативна діяльність МДБ
надзвичайно ускладнювала криміногенну ситуацію: важко було
з’ясувати—хто ж чинить убивства та пограбування населення.
Чи це дії окремих кримінальниих злочинців, чи це спланована
діяльність МДБ?
У зв’язку з цим тодішній міністр внутрішніх справ УРСР
Т. Строкам змушений був 9 червня 1949 року за N 582/см
надіслати на адресу міністра внутрішніх справ СРСР Круглова
доповідну записку, де зазначалося: «За последнее время заре-
гистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно-
оперативной сети органов МГБ западньїх областей Украиньї,
являлись организаторами и участниками грабительских груші.
Работники МГБ вручаютим оружие — тем, кто имеет связи с
преступниками, не контролируют, не воспитьівают, в резуль-
тате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, за-
нимаются грабежами и кражами мирного населення, так:
— в ночь на 4.01.1949 г. агентьі-боевики Турковского РО
МГБ Дрогобьічской области Шельник Казимир Франковим и
Кульганович Йван Николаевич совмесіно с конюхом РО МГБ
Скоба, вооруженньїе автоматом, двумя винтовками, получен-
ньіми ими от райотдела МГБ, прибили в с. Бережок, где под
видом ОУН совершили вооруженное ограбление Льіло Степа-
на в его доме;
— группа агентов-боевиков Хустского окротдела МГБ За-
карпатской области в составе Антонь Михайла, Антонь Фи-
липпа, Лемко Петра, Тегза Василия под руководством агента-
боевика Кармелюк в течение 1948 года на территории округа
под видом ОУН совершила 13 вооруженньїх ограблений, в
ряде случаев тяжело избив потерпевших. Оружие бьіло ими
получено в Хустском окр. отделе МГБ»®.
Приклади злочинів, зорганізованих МГБ у формі прово-
кативних спецгруп, можна було б продовжувати.
Каральні підрозділи НКВС — МДБ проти
формувань УПА
Найчисельнішим загоном у репресивному механізмі
більшовицької державності, що був кинутий на боротьбу про-
176
та ОУН — УПА, були каральні підрозділи НКВС—МДБ, які
виконували так звані «чекистско-войсковьіе операции» і
здійснювали масові депортації мирного населення Західної
України в глибинні райони радянської імперії протягом 1944-
1953 років.
Зразу ж після витіснення гітлерівців із західних теренів
України, у плановому порядку починається насаджування
внутрішніх військ НКВС, котрі були кинуті проти УПА, що
опинилася в тилу Червоної армії. Уже весною 1944 року на
території Західної України була сконцентрована така кількість
внутрішніх військ НКВС:
— Волинська область: одна стрілецька дивізія НКВС, три
полки та одна бригада; всього загальною чисельністю
5285 осіб.
— Рівненська область: одна стрілецька дивізія та чотири
бригади; всього 8754 особи.
—Львівська область: чотири бригади та один кавалерійський
полк; всього 6525 осіб.
— Тернопільська область: три бригади чисельністю
3057 осіб.
— Станіславська область: одна бригада чисельністю -
1328 осіб.
— Чернівецька область: дві бригади чисельністю 1355 осіб.
Усього ж на той час по названих областях були дислоковані
внутрішні війська загальною чисельністю 26304 особи з пов-
ним озброєнням та амуніцією і технікою. Окрім цього на
територію Волинської та Рівненської областей, як зазначав у
березні 1944 року тимчасово виконуючий обов’язки началь-
ника внутрішніх військ НКВС СРСР генерал-лейтенант Ки-
рюшин, «... по окончании оперативной командировки с Се-
верного Кавказа - будут сосредоточеньї: 19-я стрелковая
бригада численностью 2278 чел. и 21-я стрелковая бригада
численностью 2958 человек». Репресивний апаратна боротьбу
проти УПА кидає також танковий батальйон 2-ї мотострілецької
дивізії, чисельністю 163 особи, у склад якого входило 22 тан-
ки. Невдовзі на додаток до цього з глибинних районів імперії
прибувають п’ять бронепоїздів: N 46 — у Рівне, 73-й — у
Кам’янку Струмилову на Львівщині, 26-й — у Станіслав, 42-й
— у Львів аж зі Забайкалля та N 45 — у Тернопіль з Баку.
Особовий склад цих бронепоїздів налічував 7700 осіб.
177
Ця військова армада, яка зростала з кожним місяцем, до
1953 року протистояла УПА та підпіллю ОУН, втілюючи в
життя закриті постанови компартії, спрямовані на боротьбу
проти національно-визвольного руху українського народу.
Так, 16 травня 1945 року заступник начальника 1-го відділу
Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР
підполковник держбезпеки Константинов писав: «... имеют
место совершенно недопустимьіе случаи, когда отдельньїе бой-
цьі и офицерьі органов НКВД и НКГБ, не разобравшись,
применяют репрессии — жгут хати и убивают без суда отдель-
ньіх граждан, когорьіе совершенно не причастньї к бандитам,
чем дискредитируют органи НКВД — НКГБ и органні совет-
ской власти»30.
Але у цій довідці підполковник держбезпеки свідомо вик-
ривляв реальну ситуацію, що склалась на теренах Західної
України після вигнання німецьких окупантів і встановлення,
а вірніше, відновлення режиму сталінської тиранії. Адже реп-
ресії щодо мирного населення являлись далеко не поодино-
кими випадками, а набули характеру ціленаправленої урядо-
вої політики, яка у відповідності до міжнародно-правових
норм характеризується не інакше, як геноцид.
Ось конкретні факти, безпристрасно зафіксовані у доку-
ментах:
«21 октября 1944 года в село Кривеньки Пробежнянского
района Тернопольской области прибила группа в составе 15
человек для виселення семей активних участников ОУН —
УПА. В селе группа била обстреляна находившейся там бан-
дой. Потеряв трех человек убитими, группа возвратилась в
районний центр.
Утром 22 октября 1944 года, для ликвидации бандьі в село
из городаЧерткова прибили бойцьі войск НКВД в количестве
60 человек во главе с майором Полянским и представителем
УНКВД младшим лейтенантом Молдовановьім. Однако бан-
ди в селе уже не било.
Находясь в нетрезвом состоянии, бойцьі по приказанию
майора Полянского и младшего лейтенанта Молдованова учи-
нили дикий разгром села. Так, бьіли-расстреляни десять жите-
лей зтого села в возрасте от 60-ти до 80-ти лет, сожжено 45
домов со всеми подворньїми постройками, домашним иму-
ществом и большим количеством намолоченного хлеба. В чис-
178
ле расстрелянньїх — 5 человек являлись членами семей воен-
нослужащих (у цей час вони перебували на фронтах і, напев-
но, отримали повідомлення, що їх рідні «загинули від рук
українських буржуазних націоналістів». — І.Б.), из 45 сож-
женньк хозяйств 20 являлись хозяйсівами военнослужащих-
красноармейцев.
Присутствовавшие при поджоге домов и расстреле мир-
ньк іраждан начальник РО НКГБ Беляев, начальник РО НКВД
Костан, районний военком Коццрашкин не приняли никаких
мер к прекращению провокационньїх дейсівий майора Пол-
янского и младшего лейтенанта Молдованова31.
Бюро обкома КП(б)У за непринятие мер к пресечению
провокационньїх действий в селе Кривеньки снило с работьі
начальника РО НКГБ Беляева, начальника РО НКВД Кости-
на. Вопрос о их партейносте решено рассмотреть после окон-
чания следствия.
Поручено начальнику областаого управлення НКВД Сара-
єву и начальнику облуправления НКГБ Малинину привлечь к
ответственноста участников поджога домов и расстрела граж-
дан.
Секретарю Пробежнянского райкома КП(б)У Шинкарен-
ко предложено сказать помощь в приобретении леса для пос-
тройки домов семьям красноармейцев, дома которьіх сожже-
ньі»п.
А тим часом безкарність породжувала ще більшу жорстокість:
«25 октября 1944 года участковьій уполномоченньїй По-
рицкого района Вольїнской областе Воротаиков получил за-
дание от начальника районного отдела НКВД задержать в селе
Ляхово гражданина Парфенюка, якобьі дезертировавшего из
Красной Армии. Взяв четьірех бойцов из местной охраньї
общественного порядки, Воротаиков в 20.00 часов вечера ок-
ружил дом Парфенюка иторвался в квартиру. В доме находи-
лась семья Парфенюка: жена, два сьіна, три дочери, из них
однатрехмесячного возраста.
Не обнаружив Парфенюка, Воротаиков засірелил его жену,
пятнддцатилетаего сьша, трех дочерей, в том числе трехмесяч-
ного ребенка. В живьіх остался только младший сьін, которьій
спрятался на печке.
Расстреляв семью Парфенюка, Воротников, с целью со-
крьітая своего преступления, поджег дом и сарай Парфенюка,
179
однако после его отьезда дом бьіл спасен жителями села.
Возвратившись в районний центр, Воротников обьяснил,
что якобьі «из дома Парфенюка в него стреляли бандити».
При расследовании Воротников бнл уличен оставшимся в
живих сином Парфенюка, после чего он сознался в совер-
шенном преступлении. Впоследствии установлено, что граж-
данин Парфенюк находится в Красной Армии и никогда из
нее не дезертировал»33.
Виникає запитання: що залишалося робити Парфенюку і
йому подібним, коли вони, виживши у круговерті війни, по-
вертались до рідних місць і не заставали своїх рідних? Як вони
могли сприймали владу, що утверджувалась кров’ю безвинних
людей?
Архівні документи свідчать про трагедію в селі Смордве:
«В ночь на ЗО октября 1944 года в село Смордве била направ-
лена группа работников Млиновского РО НКВД Тернопольс-
кой области под руководством милиционера Шваб и участко-
вого уполномоченного Клименко с заданием установить, по-
сещают ли бандитьі дом священника Прибьповского.
Прибившая группа, вместо продуманньїх действий по вьі-
полнению задания, подошла к дому священника и открьіла
беспорядочную стрельбу, в результате чего зажгли сарай. Во-
йдя в дом, прибьівшие работники НКВД нанесли несколько
ударов Прибьітовскому, разбили всю его мебель.
Не успокоившись на атом, участковьій уполномоченньїй
Клименко и милиционер Шваб, вьівели на улицу священника
Прибьітовского, его жену, одиннадцатилетнего сьіна, 70-лет-
него отца и дочь, всех из поставили на колени перед горящим
сараєм, а сами в зто время забрали всю одежду и ценности,
принадлежащие семье священника.
После совершенньїх издевательств участковьій уполномо-
ченньїй Клименко отвел в сторону священника Прибьгговско-
го и расстрелял его»34.
Очевидно, що жертви серед мирного українського насе-
лення, які гинули внаслідок репресивних дій карального
беріївського апарату, в офіційній статистиці цього відомства
називалися не інакше як «бандитами».
Коли 16 січня 1946 рокуТ.Строкач був призначений нар-
комом внутрішніх справ УРСР, а його попередник В. Рясний
— першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР, то
180
відбулася передача всіх справ НКВС УРСР. В акті передачі
зазначалось, що «... результати по борьбе с бандитизмом по
западньїм областям Украинской ССР за период с февраля
1944 года по 1 января 1946 года харакгеризуются следующими
данннми:
проведено чекистско-войсковьіх операций — 39773
убито бандитов — 103313
задержано бандитов — 110785
арестовано участников ОУН — 8370
арестовано активньїх повстанцев — 15959
явилось с повинной бандитов — 50058
задержано дезертиров — 13704
задержано уклоняющихся — 83284
явилось с повинной дезертиров — 58488
Всего — 443960»35.
Водночас в акті перед ачі перераховувались трофеї, що були
захоплені під час проведення вищеназваних «чекистско-во-
йсковьіх операций», зокрема: літаків У-2 — 1, мінометів —
473, гармат — 46, ПТР — 293, вогнеметів — 20, гвинтівок —
43668, станкових кулеметів — 645, автоматів — 11895, ручних
кулеметів — 5367, набоїв — 7775 тисяч36.
Необхідно наголосити, що у значної частини
військовослужбовців, котрі своїми очима споглядали народну
трагедію, виникали власні міркування, які розходилися із
більшовицькою пропагандою. З такими бійцями контррозвідка
військ НКВС повела рішучу боротьбу.
Так, 18 липня 1946 року тодішній начальник відділу
контррозвідки «Смерш» внутрішніх військ НКВС Українського
округу полковник Павлов надіслав наркомові Т. Строкачу
доповідну записку за N 5994/30 «Об отрицательньїх настрое-
ниях среди личного состава частей и соединений ВВ МВД
Украинского округа», в якій указував:
«На протяжении второго квартала 1946 года среди личного
состава оперативних войск МВД Украинского округа зарегис-
трировано ряд случаев, когда отдельньїе военнослужащие войск
МВД, имея широкеє общение с окружением в районах запад-
ннх.областей Украйни, подвергаютея влиянию враждебной
среди и ОУНовского подполья, скатьіваются не только на путь
преступлений, но и являютея носителями разньїх антасоветс-
ких настроєний. Причем по своєму содержанию нездоровне
181
висказнвания распределяются в двух основних направленн-
ях: во-первих — в направленим клеветьі на колхозное строи-
тельство и восхваление единоличной жизни крестьян запад-
ньїх областей УССР и за границей; во-вторьіх — нежелание
вести борьбу с украинско-немецкими националистами. Об
зтом свидетельствуютследующие факти:
— рядовой взвода связи третьего стрелкового батальона
332 стрелкового полка Захаров в беседе среди бойцов на тему
борьбн с ОУНовским подпольем 2 мая 1946 года заявил:
«Самостийники живутлучше, чем наш народ. Позтому они и
борятся за свои интересьі и борьбьі не прекращают, а, наобо-
рот, ушли в глубокое подполье и все же ведуг борьбу с советс-
кой властью».
— рядовой второго стрелкового батальона 332 СП ВВ МВД
Ушаков, будучи недовольньїм службой в войсках МВД по
поводу проводяших операций с бандитами, в начале июля
1946 года в присутствии старшего сержанта Юсупова и млац-
шего сержанта Сулейманова, заявил: «Разве в зтом доме на-
йдем мьі врагом советской власти, тогда как население сел
отдает нам все до последнего куска хлеба. Зачем нас, солдат,
гоняют по селам и заставляют наводить страх на отих людей?»
Отмеченн случаи и прямо явньїх контрреволюционньїх
виступлений со сторони отдельннх военнослужащих. Так,
например, 8 июня 1946 года рядовой 1-го СБ 86 СП 62
стрелковой дивизии МВД В. Негашев, будучи часовим по
охране арестованних на гауптвахте, висказал такой признва-
ющий лозунг, заявляя: «Уничтожайте советьі, бейте зтот гар-
низон МВД, они грабители, бандити, уничтожаіот невинний
украинский народ»37.
Рядовий 332 стрілецького полку 62 СД Семен Іонов,
уродженець Горьківської області, в розмові з бійцями заявив:
«Надоела зта служба, зачем нас пригнали в Западную Украй-
ну? Вот ми бьем бандеровцев, — ведь они нам никакого вреда
не делают»3*.
Аналізуючи документи контррозвідки «Смерш», що
фіксували морально-політичний стан особового складу військ
НКВС — МВС, треба зазначити, що рядові Захаров, Ушаков,
Негашев та Іонов були справедливі у своїх міркуваннях, бо
навіть сама контррозвідка була змушена звернути увагу на
зростання злочинності у військах.
182
21 липня 1946 року полковник Павлов надсилає Т.Строкачу
доповідну записку за N 5075/4 «О росте преступности и
других аморальних проявленнях в частих войск МВД», де
вказує: «За последнее время преступность не уменьшается, а
резко увеличивается и принимает массовьій характер. Ряд
командиров подразделений благодаря попустительству и бес-
контрольности со сторони командования полков и дивизий
стали на пуп» разложения, группируют вокруг себя подчинен-
ннх, пьянствуют и нередко принимают участие в совершении
преступлений.
... 9 мая 1946 года заместитель командира 1 -й роти 91 СП
лейтенант Сорокин вместе с командиром пулеметного взвода
млддшим лейтенантом Карповим, будучи в нєірезвом состоя-
нии, визвали на допрос задержанную женщину. Во время
допроса избили железннми прутьями, и, не удовлетворив-
шись зтим, положили на пол и насипали в половой орган
перцу, взятого у повара Волочаева. После зтого «допроса»
женщина не могла идти из помещения, где производился
допрос, ее виводили бойци. За зти действия командир диви-
зии ограничился наложением дисциплинарного взискания на
Сорокина и Карпова...»39
Далі зазначалось: «Командир 3-го взвода первой стрелко-
вой роти 86 СП младший лейтенант Н.Казаков, участвуя со
своим подразделением в проводимнх операциях по борьбе с
бандами УПА, систематически нарушаетреволюционную за-
конності»: производитнезаконнме задержання местннх жите-
лей, подвергает во время допросов нечеловеческим литкам
задержаннмх, в результате чего одна из задержаннмх, граж-
данка Дума, будучи на допросе, умерла [...] практика наруше-
ния советской законности и допросов задержаннмх лиц, в том
числе и женщин, с применением избиений и прочих пьпок, в
первом батальоне 86 СП вошла в систему, и командованием
батальона такая практика поощряется. Большетого, замести-
тель командира батальона капитан Шашин лично сам неод-
нократно участвовал в подобннх «допросах» задержаннмх и
применял к ним питки. В частности, в має 1946 года подраз-
делением батальона при проведений операции в деревне Бо-
ков Подгаецкого района Тернопольской областе била задер-
жала беременная женщина Саба, которую Шашин «допраши-
вал», избивал, клал ее на стул и садился ей на живот; в
183
результате указанная женщина Саба заболела, в силу чего бьіла
освобождена.
О фактах избиения военнослужащими полка задержан-
ньіх, известно командиру полка подполковнику Лашманову,
которьій лично сам неоднократно присутствовал при подо-
бньїх «допросах», сопровождаемьіх избиениями задержанньїх
военнослужащими батальона, не принимая никаких мер к
устранению таких явлений (...) такая практика избиения за-
держанньїх и применения к ним пьіток введена работниками
местньїх органов МВД в лице начальника Подгаецкого РО
МВД лейтенанта Юрьева и его заместителя старшего лейте-
нанта Рьілова»40.
Невдовзі така «практика боротьби з бандитизмом» швид-
кими темпами поширилася серед усіх військових підрозділів,
фактично їхні дії були необмежені і вершилися за принципом
доцільності, коли закон залишався лише фікцією. Державний
терор щодо мирного населення шаленів. Але галичани про-
довжували залишатись галичанами навіть у найтяжчих умовах,
зберігаючи традиційну гостинність навіть до своїх гнобителів.
Про це красномовно свідчить зафіксований в архівних доку-
ментах факт, що був не поодиноким: «10 июля 1946 года
группа военнослужащих 6-й стрелковой ротьі 169 стрелкового
полка в количестве 12 человек под командованием младшего
лейтенанта Аминова вьшіла на поиски банда украинских на-
ционалистов с проческой сел Сошино, Нуйно, Раков лес и
Долгая Нива Камень-Каширского района (...) 14 июля 1946
года в 15.00 часов дня указанная группа прочесьівала один из
хуторов села Станиславивка. В зтот момент у одного из жите-
лей гуляли свадьбу, куца бьіл приглашен и младший лейтенант
Аминов. Приняв приглашение на свадьбу, Аминов в течение
двух часов пил водку и танцевал. Окончив гуляние, Аминов,
возвратясь к группе бойцов в сильном опьянении, дал коман-
ду собраться и повел свою группу к следую ще му хутору.
Следуя к хутору, не дойдя к одному дому, в кустах бьіл
задержан мальчик 9-ти лет, которого Аминов начал спрацю-
вать, єсть ли в хуторе бандита, на что мальчик ответил: «Не
знаю». Тогда Аминов произвел несколько вьістрелов из пис-
толета вверх над головой мальчика и ударил его два раза
пистолетом по лицу. После зтого забрал мальчика и повел к
дому. При подходе к дому на Аминова залаяла собака, при-
184
вязанная на цепи, которую Аминов вьістрелом из пистолета
убил.
На звук вьістрела из огорода прибежала хозяйка дома и,
увидев убитую собаку и плачущего сьіна, подняла крик и плач.
Для того, чтобьі усмирить хозяйку, Аминов набросился на
последнюю с обнаженньїм пистолетом, показьівая на свои
погоньї, заявлял: «Я советский офицер и что хочу, то и де-
лаю»41.
Це була симптоматична заява «визволителя».
У повоєнний час під прикриттям боротьби з національно-
визвольним рухом у західноукраїнському регіоні репресивною
машиною були завдані непоправні втрати як українському
народові, так і для його історії. Дії беріївських опричників
сповна конкурували з діями вандалів.
Підтвердженням цього є архівні документи каральних
органів. Так, зокрема, б лютого 1946 року тодішній заступник
начальника Управління по боротьбі з бандитизмом НКВС
УРСР підполковник Задоя зі Львова повідомляв начальни-
кові московського аналогічного управління генерал-
лейтенанту Леонтьєву:
«В ночь на 23 октября 1945 г. из филиала Львовского
исторического музея в селе Подгорцьі совершена кража со
взломом 18-ти исторически ценньїх картин, мебели и других
предметов искусства.
Произведенньїм ОУР Управлення милиции УНКВД Ль-
вовской области расследованием установлено, что кража цен-
ностей совершена группой военнослужащих, которьіе в ночь
на 23 октября 1945 года приехали в Подгорцьі на автомашине,
взломали дверь музея и, погрузив награбленное на автомаши-
ну, скрьілись в направлений города Золочев.
Проводимьіе в течение 3-х месяцев поиски преступников
не давали положительньїх результагов, так как командование
войсковьіх частей, дислоцирующихся в Золочеве, не допуска-
ло оперативной группьі Управлення милиции врасположе-
ние своих частей для производства расследования и обьіска.
И только 23 января 1946 года в результате тщательного изуче-
ния обстоятельств ограбления бьіло установлено, что кража
совершена военнослужащими подразделения в/ч 1365 зенит-
ного артмллерийского полка Красной Армии (командир части
подполковник Овсянников).
185
Под давлением неопровержимьк улик командование до-
пустило нашу опергруппу в расположение части, где и била
обнаружена часть похищенннх ценносгей; часів же сказалась
использованной для оборудования клуба, а некоторне пред-
мети вообще уничтоженьї. Так, например: рами отдвух боль-
ших картин... распиленн на куски и использовани для отдел-
ки сцени и клуба полка, а также из кусков рам отделана
избирательная урна. Похищенная в музее картина «Обрезание
господнє*... изрезана на куски и из нее изготовлена декора-
ция. Биллиардньїй стол бьіл разломан и сожжен...*42
Неважко уявити собі, до чого могло призвести це
«розслідування»: як правило, до повного або часткового вип-
равдання злочинців, що в свою чергу спричинялося до ще
жахливіших актів вандалізму з боку військовослужбовців Чер-
воної армії.
Зокрема, 5 червня 1946 року за N 601/сн міністр
внутрішніх справ УРСР Строкач направив секретарю ЦК
КП(б)У Коротченку інформацію про те, що «во Львове
27.04.1946 года имел место возмутительний случай: в поме-
щение архива (Бернардинская площадь, 1) ворвались курсан-
ти воєнних курсов поваров и начали грабить мебель и архив-
ние документи. В результате разграбленьї и уничтоженьї 128
ценнейших уникальньїх документов — грамот на пергаменте
русских князей и польских королей, среди них одни из ста-
рейших документов: грамота Владислава, князя Опольского
1377 года; грамота, утверждающая привилегии города Львова
королем Людовиком Угорским 1379 года; грамота Димитрия
Великого, князя Володимирского для купечества г. Львова —
1379 года и т.д. Зти грамоти хранились в архиве Львова сотни
лет, били уворовани немцами, но нами размсканн и возвра-
щени в архив, — теперь они погибли. На научную общес-
твенность города Львова зто произвело удручающее впечат-
ление...»43
А ось відлуння тих подій...
У грудні 1991 року, коли народ України майже одностайно
висловив свою думку на користь суверенної Української дер-
жави, за розпорядженням начальника штабу колишнього
Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Україні і Мол-
дові генерал-майора М. Скрипника і за згодою керівництва
МВС України до Центрального архіву внутрішніх військ МВС
186
Росії у Москву, отже в іншу державу, були відправлені 1913
томів справ і документів, які стосувались до діяльності військ
НКВС — НКДБ — МДБ в західних областях України 1943 —
1951 років44.
Але якщо у 1946 році у львівських архівах історичні доку-
менти знищувались військовослужбовцями, які не
усвідомлювали того, що вони знищують, то сучасні дії були
завчасно спланованою акцією. Адже як організатори, так і
виконавці чудово були обізнані із змістом архівних справ, в
яких зафіксовані «подвиги» військ НКВС — МДБ у боротьбі із
національно-визвольним рухом українського народу. Ось тільки
одна з багатотисячних справ про дії військ НКВС, які зараз
зберігаються в архівах Росії.
21 липня 1946 року начальник відділу контррозвідки МВС
62 стрілецької дивізії внутрішніх військ МВС підполковник
Ірінархов надіслав начальнику контррозвідки цих військ
Українського округу полковникові Павлову доповідну записку
«О недостойном поведений командира 62 СД ВВ МВД пол-
ковника Козлова В.Г.», де зазначалось:
«Полковник Козлов характеризуется как барахольщик, гру-
биян и невьщержанньїй офицер. За период работьі полковни-
ка Козлова в 62 СД, вначале в должности заместителя коман-
дира, а затем — командира дивизии, Козлов в своем поведе-
ний не изменился и, по поступившим к нам за последнее
время материалам, полковник Козлов как командир дивизии
в своем поведений и обращении с офицерами и всем личньїм
составом, дошел до наглости.
Распродав в городе Києве перед виездом в город Львов
трофейную мебель, Козлов с первьіх дней работьі в 62-й
дивизии занялся барахольством. В момент прибьтгия зшело-
нов 332 стрелкового полка (СП) на станцию Рава-Русская
вьіезжал туда специальнсгизучать возможность барахольства,
а затем, убедившись в наличии таковой возможности и воз-
вратившись в город Львов, полковник Козлов вьіслал на
станцию Рава-Русская вверенного ему по барахольству в бьів-
шей 18 СБ — начальника арталлерии и бронетанковой служ-
би дивизии капитана Верещагина с шестью грузовими авто-
машинами, на которьк била доставлена в город Львов тро-
фейная мебель, часть из которой, в том числе пианино, взял
для себя полковник Козлов, другеє же пианино и часть мебе-
187
ли взял себе капитан Верещагин.
Бнвая в полках, Козлов основнеє внимание уделяет во-
просам самообогащения: будучи во втором батальоне 332 СП,
он взял у командира батальона капитана Шашина (уважний
читач, звернувши увагу на прізвище, пригадає, що про капітана
Шашина йшлося як про садиста.— І. Б.) хорошей отделки
разборной гардероб, письменньїй стол и большое количество
хрустальной посудьі, приобретенние Шашиньїм путем неза-
конного изьятия имущества у жителей Польши (у більшості
випадків в офіційних документах тоді так називали жителів
Західної України.—/.К).
Таким образом, Козлов за короткий перйод пребьівания в
62-й дивизии шикарно обставил свою квартиру, чего закон-
ним путем он не смог би приобрести в течение многих лет.
За последнее время в связи с прибнтием из-за границн в
состав дивизии 10-го и 37-го погранполков полковник Козлов
занялея обеспечением себя лично легковими автомашинами и
в данное время имеет у себя четьіре легкових автомобиля.
Будучи грязньїм в вопросах барахольства, полковник Коз-
лов, естественно,не способен вести борьбу с подобннм пре-
ступннм поведением своих подчиненньїх, глушил поступав-
шие к нему сигнали о преступлениях офицерского состава и
не редко брал под личную зашиту повинних в барахольстве
офицеров. Несмотря на неоднократне сигнали о барахольст-
ве, доходившем до открьггнх грабежей граждан Польши со
сторони командира батальона 332 стрелкового полка капитана
Шашина, Козлов никаких мер не принимал, брал его под
защиту и даже проектировал его перевод на работу в первое
отделение штаба дивизии [...] Получая настойчивие сигнали
6 чрезмерном барахольстве начальника штаба дивизии под-
полковника Бромберг, имевшего в квартире не оплаченние до
сих пор трофей — два пианино, два трельяжа, много мягкой
мебели и прочего имущества, добитого незаконним путем, —
Козлов до сих пор никаких мер к нему не принимает»45.
Якщо високе начальство займалося грабіжництвом, то їхні
підлеглі тим паче. Так, у черговому донесенні полковника
Павлова в міністерство вказувалось: «В июле 1946 года коман-
дир третього батальона 91-го полка капитан Четвериков во
время одной операции изьял у бандитов корову, два поросен-
ка и швейную машинку. Корова била передана через местнне
188
органьї за тисячу рублей командиру 91-го полка, ему же
Четвериков передал одного поросенка, второго поросенка за-
брал заместитель командира батальона по политической час-
ти Зуев. Швейную машинку вместе с пишущей машинкой
батальона и другими вещами Четвериков отправил домой по
месту жительства своей семьи.
Помощник начальника школи младшего начальствующе-
го состава по снабжению старший лейтенант Тол сто в в июле
1946 года для отправки своей семье в город Кузнецк Пензен-
ской области приобрел за паличний расчет жел езнодорож-
ннй вагон, в которьій погрузил много мебели и хозяйствен-
ньгх вещей, среди котормх находились две швейнне машин-
ки, принздлежащие 450-му полку и школе младшего начсос-
тава»*.
Неприкритий грабунок західноукраїнського населення з
боку військ НКВС — МДБ тривав протягом 1944 — 1950 років
у процесі безперервних примусових виселень, що трактува-
лись державними чинниками як «дополнительние мери по
борьбе с бандитизмом». Унаслідок «додаткових заходів» із
західних областей УРСР було депортовано: 50 453 сім’ї у
складі 143 141 особи, втому числі:
Рік Кількість сімей Кількість осіб
1944 4724 12762
1945 7393 17497
1946 2612 6350
1947 26612 76586
1948 2623 8274
1949 6489 21672 47
Тема примусових переселень українського народу у
повоєнні часи потребує окремого ретельного дослідження, що
має важливе значення для сьогодення. Адже значна частина
українців, що була обкраєна і вигнана із своїх осель поза межі
України, продовжує залишатись на чужині як діаспора, що до
цього часу не захищена Українською державою.
189
Зазначимо, що у процесі виселень по дорозі гинула велика
кількість людей від голоду й холоду. Інколи керівники НКВС
були змушені звергати увагу на це своїх підлеглих на місцях,
які надто запопадливо виконували вказівки імперського цент-
ру. Так, 19 листопада 1944 року заступник наркома СРСР
Чернишов надіслав у Київ телеграму про те, що виселювані
сім’ї оунівців відправляються в необладнаних для зимових,
перевезень вагонах. Зокрема, в ешелоні N49339, що був
відправлений із Тернополя, не було у вагонах печей, внаслідок
чого в дорозі померло 12 дітей. Те ж саме трапилось в ешелоні
N 48454, відправленому 8 лютого 1945 року зі станції Ки-
верці*.
Ще більші жахи очікували на наших земляків у місцях
розселення, географія яких охоплювала найвіддаленіші рай-
они колишньої імперії. Рівень смертності в місцях спецпосе-
лень значно перевищував кількість народжуваних. Протягом
1948-1949 років народилося 879, померло 6382 особи*.
Кінець 40-х років характеризувався максимально жорсто-
ким режимом по відношенню до спецпоселенців, і цьому
заздалегідь «посприяли» керівники репресивно-карального
апарату УРСР.
Так, 17 грудня 1948 року, остаточно знехтувавши елемен-
тарними правовими нормами, міністр МВС УРСР Т.Строкач
порушив перед міністром такого ж відомства СРСР
В.Кругловим «клопотання», яке не має аналогії за своїм
цинізмом. У цьому документі зазначалось, що «органами МВД
УССР в течение 1944 — 1948 гг. из западньк областей УССР
по решениям Особою Совещания при МВД УССР вьіселено
сроком на 5 лет 15350 семей активних участников банд ОУН в
количестве 37680 человек и органами МГБ УССР — 26332
семьи в количестве 77791 человек, сроки ссьілки которьім в
решениях ОСО при МГБ УССР не указаньї.
С февраля 1949 года истекают сроки ссьілки 4724 семей в
количестве 12760 человек, вьіселеннмх в 1944 году.
Учитьівая оперативную обстановку в западньїх областях
УССР и проводящееся там на оснований постановлених Со-
вета Министров СССР N 3728 — 1524 СС от 04.10.1948 года
вьіселение семей бандитских и националистических злемен-
тов, МВД УССР считает нецелесообразньїм возвращение к
мостам прежнего жительства вьіселенньїх оуновцев.
190
В связи с зшм прошу Вас войти с ходатайством в Союзное
Правительстао о распросіранении на вьіселенньїе семьи оунов-
цев действия Указа Президиума Верховного Совета СССР от
26 ноября 1948 года или же решить вопрос о продлении по
решениям ОСО при МВД УССР срока пребьівания на спецпо-
селении лин указанной категории до 20 лет»50.
Інакше кажучи, Т.Строкач пропонував ввести зворотну
дію закону, хоча формально теорія права передбачала, що
зворотна дія закону не розповсюджується, якщо новий закон
передбачає посилення покарання за дії, що були скоєні до
його прийняття. А якщо зважити, що тисячі українців, яких
брутально вигнали з домівок, взагалі не скоювали нічого про-
типравного, то треба констатувати, що каральними органами
закон використовувався виключно як засіб для свавілля і
репресій, отже законом ніколи не був.
Центральне відомство карального апарату СРСР з
розумінням сприйняло «надзвичайно цінну ініціативу» своїх
підлеглих з Радянської України і, звичайно, пішло їм назустріч.
Невдовзі, а саме 6 квітня 1950 року, Рада Міністрів СРСР
прийняла постанову, звичайно, цілком таємну для громадсь-
кості, за N 1398-508СС, якою повністю скасовувалися строки
виселення осіб, що були заслані на поселення протягом 1944
— 1949 років. При цьому встановлювалось, що всі вони пере-
селені навічно. За цією ж постановою діти спецпоселенців
після досягнення ними 16-річного віку підлягали персональ-
ному обліку спеціального поселення на загальних підставах.
На виселенців поширювалася чинність Указу Президії Вер-
ховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну
відповідальність за втечі з місць обов’язкового поселення осіб,
висланих у віддалені райони Радянського Союзу в період
Вітчизняної війни». Покарання за втечу визначалось у 20
років каторжних робіт. На підставі названої постанови був
виданий наказ МВС СРСР N 00248 від 15 квітня 1950 року
«Об обьявлении виселенцям - оуновцам об оставлений их
навечно в специальньїх поселеннях», яким передбачалась ни-
зка репресивних заходів у місцях поселень*1.
Таким чином, у 50-х роках на території радянської імперії
було відроджене рабство, та ще й узаконене. Така доля чекала
на український народ, який відстоював свою незалежність.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНА
СИСТЕМА ТА МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ
НАРОДІВ (1945-1947)
Репресивні органи у механізмі примусових
переселень
Правильно зрозуміти трагічний зміст українсько-польсь-
ких взаємин під час другої світової війни та в перші повоєнні
роки допоможуть короткий екскурс в історію включення до
складу Польщі українських етнічних земель та принципова
оцінка тих суспільно-політичних процесів, які відбувалися тут
на міжнаціональній основі.
За даними перепису населення 1931 року, в
західноукраїнських землях налічувалося 8 млн 523 тис. осіб (у
Львівському воєводстві — 2 млн 284 тис., Станіславському — 1
млн 477 тис., Тернопільському — 1 млн 603 тис., Волинському
— 2 млн 085 тис., частково у східній частині Краківського
воєводства — 71 тис., у Поліському — 924тис. і в Нільському
повіті — 79 тис.). З урахуванням східної частини Люблінського
воєводства зі змішаним польсько-українським населенням (592
тис. осіб) на всіх українських етнічних і змішаних українсько-
польських землях, що входили тоді до складу Польщі,
налічувалося 9 млн 115 тис. осіб, в тому числі 5 млн 698 тис.
українців, 2 млн 326 тис. поляків, 924 тис. євреїв, 78 тис.
німців, 48 тис. росіян, 50 тис. представників інших
національностей. Отже, структура західноукраїнського насе-
лення за етнічною ознакою була в той час значною мірою
змішана: частка українців становила 62,4 відсотка, поляків —
25,6, євреїв — 10,1, німців — 1,0, росіян — 0,5, представників
інших національностей — 0,4 відсотка1.
Польське населення, яке жило в західноукраїнських зем-
лях, переважно зосереджувалося в Галичині — 1 млн 547 тис.,
у так званих північно-східних воєводствах — 444 тис., а також
на змішаних українсько-польських землях Люблінського
воєводства — 335 тис. Крім цього, в українських етнічних
землях Краківського воєводства 1931 року налічувалося 60
192
тис. і на змішаних польсько-українських землях Більського
повіту північно-східної Польщі — 55 тис. поляків.
На теренах зі змішаним польсько-українським населенням
східної частини Люблінського воєводства проживало 187 тис.
українців (31,6 відсотка всіх жителів цього воєводства). В
західній частині Львівського, Волинського і Поліського
воєводств, тобто на території, що входить тепер до складу
Польщі, 1931 року було зосереджено 460 тис. українців. Близь-
ко 50 тис. українців проживало в центральних і західних
районах Польщі.
Таким чином, у всіх районах довоєнної Польщі, що вхо-
дять до складу сучасної її території, налічувалося близько 0,7
млн українців. Приблизно стільки ж їх було тут і у перші
місяці повоєнного часу.
До складу українських етнічних земель, які повоєнних літ
були передані Польщі, входила, як відомо, Перемиська земля
(або Перемишльська земля, Перемишльщина, Перемищина).
Довоєнних років ця територія з містами Перемишль, Ярослав,
Ряшів та ін. належала до Львівського воєводства, а також
Лемківщина, Холмщина, Підляшшя. З давніх часів їх пере-
важно заселяли українці.
До Перемишльщини належать території, що зосереджені
на захід від р. Сян (крайня західна частина Бойківщини і
прилеглі до р. Сян передгірські й рівнинні райони). Передгірська
частина Перемишльщини (Надсяння, Передгір’я), яка була
заселена переважно українським і польсько-українським насе-
ленням, пролягала на заході до р. Попрад.
Центром Перемишльщини є одне з найстаріших міст цього
району і всіх етнічних українських земель — Перемишль, який,
як відомо, входив до Давньоруської держави. Розселені тут
племена (дуліби, білі хорвати, тиверці) вже з середини X
століття мали щільні зв’язки з Києвом і разом з його
військовими формуваннями воювали з Візантією. «Згодом, —
відзначав І. П. Крип’якевич, — серед невідомих обставин
вони попали під владу поляків...»2 Через деякий час — «у рік
6489 (981) пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх —
Перемишль, Червен та інші городи, які є ще сьогодні під
Руссю»3. Для зміцнення західного кордону князь Володимир
заснував м. Володимир (Волинський). 1018 року червенські
міста, що виникли на пограниччі з Польщею, були захоплені
7 4-45
193
Болеславом І Хоробрим і знову відвойовані протягом 1030—
1031 років князем Ярославом, який заснував у Надсянні м.
Ярослав. Наприкінці XI століття Перемишль став центром
Перемишльського князівства, а 1141 року Володарко переніс
столицю з Перемишля до Галича.
За названу територію тривалий час точилася боротьба між
Київською, а з XII і першої половини XIV століття — Галиць-
ко-Волинською Руссю із Польщею та Угорщиною. 1340 року
Надсяння увійшло до складу Польщі. 1375 року в Перемишлі
було створено латинське єпископство, 1772 року цей регіон
був включений до складу Австрії, а 1867 року — до Австро-
Угорщини. Він посідає важливе стратегічне положення в Ав-
стро-Угорській імперії. Під час першої світової війни тут
точилися жорстокі бої між російською та австро-угорською і
німецькою арміями. 1939 року внаслідок реалізації пакту Мо-
лотова — Ріббентропа частина Надсяння (правобережна)
увійшла до складу СРСР, коли відбулося розмежування сфер
впливу між гітлерівською Німеччиною і імперським СРСР.
Принагідно зазначимо, що віковічно очікуване західними
українцями єднання з Україною дуже швидко змінилося на
горе, спричинене тотальним насильством каральних органів
над звичайними і конкретними людьми «великой армии тру-
да», їхніми малолітніми дітьми, похилими за віком батьками.
На сцені знаменитої Львівської опери, перлини європейської
архітектурної традиції, було поставлено класичну сталінську
«виставу» за назвою «Народні збори Західної України». І учас-
ники її, переважно поважні й шановані люди, багато з яких
незабаром загинуть від ледь помітного помаху зловісної дири-
гентської палички, виголошували промови, справді схожі на
оперні партії. Солістів щедро підтримував одноголосий хор
залу. І з огляду на реалії тепер львівське «оперне дійство»
зразка 26 жовтня 1939 року нагадує дешеву оперетку.
Оцінюючи події того часу, О. Довженко, який восени 1939
року протягом двох місяців як політпрацівник і керівник
операторської групи працював у західних областях України й
Білорусії, у своєму щоденнику записав гіркі до розпачу рядки:
«Об’єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдин
пастир. Усі тепер будем одинакі. Не будемо вже польським
бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зне-
важати галичан за те, що вони добріші і культурніші за нас.
194
Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорсто-
косердні «несамостоятельні» люд е, не європейські й не азіатські,
«ощельнії», як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну,
про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного
малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не
сказавши один одному слова, ми, принаймні «великі», українці.
Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в
церебкопівський бушлатземлянистий...»4 Ці слова були зане-
сені Олександром Петровичем до щоденника трохи пізніше —
ЗО червня 1945 року, коли вже всі землі України було стягнуто
докупи. Це слова людини, яка не мала жодних ілюзій щодо
імперської дійсності, і їх варто було процитуватй на цих
сторінках удруге.
1945 року, згідно з договором про радянсько-польський
кордон, Надсяння, як і деякі інші землі, що були етнічними
українськими, а також змішані українсько-польські землі були
від дані Польщі, про що детальніше розповімо далі.
Середньогірські та низькогірські Карпати (Бещади), що
простягаються від р. Сян на південному сході до р. Попрад на
північному заході, були заселені українською етнічною трупою
—лемками. Протягом XV—XVI століть лемки освоїли значну
територію гірських районів, що розташовані далі на заході
Карпат.
У східній частині повоєнної Польщі, на лівобережжі
Західного Бугу розташована Холмщина (Забужжя), що з давніх
часів була заселена українцями. Центром цього району є м.
Холм, засноване XIII століття князем Данилом Галицьким,
який переніс сюди столицю Галицько-Волинської Русі (там
він помер і похований). До 1340 року Холмщина була складо-
вою Галицько-Волинського князівства. Наступних століть вона
переходила до різних країн (Литви, Польщі, Австрії, Росії).
Після Брестської церковної унії (1596) значна частина
українського населення Холмщини та прилеглих районів
Люблінщини і Волині вже XVII століття перейшла на треко-
католицьку віру (в Східній Галичині населення перейшло на
греко-католицьку віру переважно XVIII століття). XVII століття
на Люблінщині зосереджувалася велика кількість українських
громад грецького обряду (в поселеннях Парчів, Острів, Руська
Воля, Люблін, Миліїв, Пугачів, Дратів, Красне, Васлюхи, Луч-
на, Острог та ін.). Відомо, що деякі українські гетьмани, серед
7»
195
них такі, як І. Виговський, П. Дорошенко, І. Самойлович,
порушували питання про західні історичні кордони з Поль-
щею уздовж р. Вісли або поблизу неї. Наприклад, І. Самойло-
вич писав: «Не вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Во-
линь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стояли славні
міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін... від почат-
ку існування тутешніх народів належали до руських монархів»5.
Завоювання цих земель царською Росією призвело до
релігійного переслідування греко-католиків. Восени 1919 року
Холмщина увійшла до складу Польщі. За даними перепису
населення 1931 року, тут (ураховано східну частину
Люблінського воєводства зі змішаним польсько-українським
населенням) жило 56,5 відсотка поляків і 31,8 відсотка
українців.
На північ від Холмщини розташоване Підляшшя (Підлісся)
— історико-географічна зона зі змішаним польсько-
українським населенням. Раннього середньовіччя ця земля
була складовою Київської Русі; її заселяли східнослов’янські
та литовські племена. Від середини XIV століття Підляшшя
було включено до складу Литви, пізніше перейшло до Польщі.
Ця територія перебувала також під владою Пруссії, Австрії,
Росії.
Отже, з давніх-давен землі Лемківщини, Надсяння, Хол-
мщини та Підляшшя належали Україні, проте через різні
обставини часто потрапляли під панування інших держав.
Сталося так, що з утворенням нової карім Європи після другої
світової війни вони знову опинились у складі Республіки
Польща. На цих землях залишилось близько 700 тис.
українського населення. Ця кількість згодом могла б створити
національну меншину у Польщі, тим паче, що українці не були
прибульцями, а жили там споконвічно на своїй землі,
приєднаній до Польщі без урахування їхніх інтересів.
Тимчасовий уряд Польщі замислив остаточно розв’язати
проблему національних меншин і прагнув, щоб національні
меншини, зокрема українці, добровільно чи примусово
покинули Польщу, а ті, що залишаться, повинні бути
асимільовані.
Ще 9 вересня 1944 року була підписана угода між Польсь-
ким Комітетом Національного Визволення і урядом УРСР
про взаємну евакуацію українського населення з території
196
Польщі до УРСР і польського населення з тери-
торії України до Польщі. Угоду підписали без урахування
думки як українського населення, що залишилося в Польщі,
так і польського населення, що залишалось в Україні.
Єдине, що підкреслювалося, — це добровільний характер
переселення.
На наш погляд, однією з центральних проблем українсько-
польських переселень 1944—1947 років є становлення та
діяльність механізму приведення в дію нормативних актів
періоду беззаконня. Механізму, до складу якого на той час
входив державно-адміністративний апарат радянського
суспільства, з одного боку, і польського просталінського уряду
в особі Комітету Національного Визволення, а за деякий час
— Тимчасового уряду Національної єдності — з іншого, які
створювали відповідні органи з депортації цілих народів і
народностей, прикриваючи це вдаваною евакуацією та ще й
на основі «добровільності». Радянське суспільство тоді вже
перебувало в тій стадії, коли будь-який висловлений уголос
сумнів неминуче передбачав переміщення особи в неозорі
краї Архіпелагу ГУЛАГ.
Проте між двома переселеннями була величезна різниця.
Адже з України могли переселятися, у відповідності з Уго-
дою, ті громадяни, які були польськими підданими до 17
вересня 1939 року. Щоправда, тільки польської або єврейсь-
кої національностей. А з Польщі до СРСР під маркою УРСР
повинні були переселятись українці, які були підданими
Польщі, але від діда-прадіда проживали на землях Холмщи-
ни, Надсяння, Лемківщини — етнічних українських землях. І
вони були змушені покидати власними руками збудовані гос-
подарства, своїм потом і кров’ю зрошені і оброблені власні
ділянки землі.
Беручи до уваги, що зміст Угоди подавався в переказі і ще
й донині трактується дослідниками неоднозначно, необхідно,
на нашу думку, навести її основні положення. У повідомленні
до українського, білоруського, російського і русинського насе-
лення Польщі про можливість і порядок евакуації на територію
України зазначалися такі основні розділи:
«Хто має право евакуюватися:
Евакуації підлягають громадяни української, білоруської,
російської і русинської національностей, що проживають у
197
Холмському, Грубешувському*, Томашувському, Люба-
чувському, Ярославському, Перемишльському, Лісковському,
Замостянському, Красноставському, Білгорайському та Вла-
давському повітах та інших районах Польщі, які забажають
переселитися з території Польщі на Україну.
Куди подаються заяви про бажання евакуюватися:
Бажаючі переселитися на територію України на підставі
Люблінської угоди від 9 вересня 1944 року мають про це
заявити усно або на письмі районним уповноваженим УРСР і
представникам Польського Комітету Національного Визво-
лення, які діють спільно у визначених в кінці повідомлення
пунктах, або Головному Уповноваженому Уряду УРСР і Го-
ловному Представникові Польського Комітету Національного
Визволення, що перебувають у Любліні.
Строк подачі заяв про евакуацію:
Громадяни, які бажають евакуюватися, у зазначеному вище
порядку, щоб не затягувати переїзд до осіннього бездоріжжя,
повинні подати заяви до 15 жовтня 1944 року.
Умови розселення евакуйованих на території УРСР:
Евакуйовані на територію УРСР будуть розміщені за їхнім
бажанням або в колгоспному господарстві, або будуть наділені
землею для ведення одноосібного господарства в розмірах не
менших, ніж ті, якими вони користувалися до евакуації, але не
більше 15 гектарів на одно господарство.
Селяни, які переселяються на територію Української РСР,
якщо вони навіть і не мали землі на момент евакуації, в разі
їхнього бажання будуть наділені землею на загальних підставах.
Пільги для тих, що переселяються:
Особам, що евакуюються на підставі Люблінської угоди від
9 вересня 1944 року з Польщі на територію України, надають-
ся такі пільги:
а) з них будуть списані всі недоїмки, які лічаться за ними
по натуральних поставках, грошових податках і страхових пла-
тежах;
б) в разі, якщо евакуйований здасть у Польщі свій урожай
державі у пункті, звідки він виїжджає, Українська РСР на
місці, де оселиться евакуйований на Україні, поверне йому
* Географічні назви в документах подаються за оригіналом.
198
зданий урожай у тій же кількості;
в) всі переселені на територію УРСР господарства
звільняються в 1944 і 1945 роках від усіх державних грошових
податків та страхових платежів;
г) евакуйованим у місці їх розселення видається грошова
позика на господарське влаштування та інші потреби в розмірі
5000 крб. на од не господ арство, з поверненням її на протязі 5
років;
д) евакуйовані, які засіяли в Польщі озимий клин, одер-
жать у місці розселення на території Української РСР озимі
посіви по можливості у тій же кількості. (Чиї посіви, звідкіля
вони могли взятись? Очевидно, це посіви тих сотень тисяч
знедолених наших співвітчизників, яких, звинувативши у так
званому бандпособництві, щорічно восени насильницьки ви-
возили товарняками в Сибір і Казахстан. — І. Б.)
Що та в якій кількості дозволяється вивозити евакуйованим:
Евакуйованим дозволяється вивіз одежі, взуття, білизни,
постільних речей, продуктів харчування, хатніх речей,
сільськогосподарського реманенту, упряжу та інших предметів
домашнього і господарського вжитку загальною вагою до 2
центнерів на одну сім’ю, а також належної евакуйованому
господарству худоби і птиці.
Особам спеціальних професій, як-от: робітникам,
ремісникам, медикам, художникам, вченим та ін. надається
право вивозити речі, необхідні для їхньої професійної
діяльності.
Розрахунки за майно, яке евакуйований залишає:
На майно, яке евакуйований залишає у Польщі, на місці
складаються спеціальні описи районним уповноваженим Уря-
ду УРСР і районним представником Польського Комітету
Національного Визволення. Вартість рухомого і нерухомого
майна, яке залишається після евакуації, повертається еваку-
йованим за страховою оцінкою, згідно з законами, що існують
у Польській Державі.
В разі відсутності страхової оцінки майно оцінюється
районними уповноваженими і представниками договірних
сторін.
Особи, що від’їжджають на підставі Люблінської угоди від
9 вересня 1944 року, і майно, яке вони вивозять, звільнюються
від буд ь-яких оподаткувань, пов’язаних з від’їздом.
199
Перевезення евакуйованих з території Польщі в Українську
РСР бере на себе Уряд УРСР, по можливості виділяючи тран-
спортні засоби.
Кого з членів сім’ї може взяти з собою евакуйований:
Особам, що евакуюються на підставі згаданої угоди,
надається право в порядку спільного виїзду взяти з собою
сім’ї, при цьому у складі сімей на підставі висловленого члена-
ми сім’ї бажання можуть бути евакуйовані: дружина, діти,
мати, батько, онуки, вихованці, а також інші домочадці, оскільки
вони ведуть спільне господарство з евакуйованими.
Куди звертатися з питаннями про евакуацію:
В усіх питаннях, пов’язаних з евакуацією, належить звер-
татися до районних уповноважених Уряду УРСР і представників
Польського Комітету Національного Визволення, які діють
спільно в таких пунктах: Влодава, Холм, Грубешув, Томашув,
Любачув, Ярослав, Перемишль, Лісько, Замостьє, Красностав,
Білгорай»6.
Гарантом виконання цієї угоди слугувала наявність підписів
Голови Ради Народних Комісарів УРСР Микити Хрущова та
Голови Польського Комітету Національного Визволення Ед-
варда Осубки-Моравського. Як з’ясувалося, ці гарантії стали
всього-на-всього безвідповідальними заявами.
Звичайно, як свідчить практика того часу, сценарій угоди
завчасно розробили в Москві. Щоб переконатися в цьому,
досить порівняти тексти аналогічних угод, які укладено Поль-
ським Комітетом Національного Визволення з урядом
Білоруської РСР 9 вересня 1944 року і урядом Литовської РСР
22 вересня 1944 року.
Аналізуючи тексти цих угод, необхідно зазначити, що вони
зовсім не вписувались у міжнародно-правову практику і супе-
речили основним правам людини. Хоча в них формально й
зазначалося, що кожний може робити добровільний вибір і
виявляти своє бажання, але ілюзорність цих положень та
різноманітності пільг полягала в тому, що надворі був 1944
рік, ще тривала спустошлива війна. І до її закінчення було ще
довгих 242 дні, тож усе було насамперед для фронту, все для
перемоги. Фактично діяли закони воєнного часу. І той же хліб,
і ті ж гроші насамперед використовувались на потреби фронту.
Які чинники вплинули на появу цих угод саме під час
війни, а не по її завершенні? Перш ніж відповісти на це
200
запитання, зазначимо, що у великій політиці дрібниць не
буває. Скорше, там, де вбачається дрібниця, на якій спеціально
наголошується, стоїть саме велика політика. Політика спря-
мована Сталіним на повоєнний розподіл сфер впливу у світі.
Треба пам’ятати, що паралельно з Польським Комітетом
Національного Визволення, який постав 21 липня 1944 року,
в Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував
країною до 1 вересня 1939 року, і переважна більшість зустрічей
у Москві, де розглядалися питання повоєнної Польщі,
відбувалися в присутності представників і законного уряду
Польщі, і Польського Комітету Національного Визволення.
Представників України, Білорусії та Литви на зустрічах, при-
родно, не було.
Польський лондонський уряд вимагав відновлення Польщі
в кордонах до 1 вересня 1939 року, чим виявляв нерозуміння
незворотних історичних змін, що відбулися після зазначеної
дати. Саме цим він і поставив себе поза історією власної
держави. Водночас Польський Комітет Національного Визво-
лення формувався під контролем Москви, з перспективою
соціалістичних перетворень у країні. При цьому, на нашу
думку, відбувся звичайний ринковий обмін — торг, на якому
за соціалістичний шлях розвитку Польщі лідери Крайової
Ради Народової вимагали виселення з території нової Польщі
українців, білорусів і литовців, щоб раз і назавжди покінчити
з проблемою східних кордонів Польщі.
Сталін не був би Сталіним, якщо б він це зробив своїми
руками. Він це зробив від імені українців руками М. Хрущова,
від імені білорусів руками П. Пономаренка, від імені литовців
руками М. Гедваліса, підписи яких, як голів РНК своїх
республік, стоять під зазначеними вище*угодами.
Немає сумніву, що проблема східних кордонів Польщі була
вирішена на нарадах Сталіна з керівниками Крайової Ради
Народової і Польського Комітету Національного Визволення
Б. Берутом і Е. Осубкою-Моравським. Але про них ніде не
згадувалось. Цим грішать і всі інші угоди. Йдеться про
евакуацію народів з держави до держави, але з яких саме
районів, про кордони і межі держав не сказано жодного слова.
І тим самим були створені засади для прояву свавілля, яке
було характерним для міжнародно-правової політики радянсь-
кої імперії.
201
Про те, що питання східних кордонів повоєнної Польщі
постійно було в центрі уваги зазначених вище зустрічей, гово-
рив Е. Осубка-Моравський на прес-конференції в Москві 2
жовтня 1944 року, підкресливши, що про кордони розмова
велася значно раніше.
Конкретнішим був У. Черчілль, який після повернення з
Москви, виступаючи 27 жовтня 1944 року в Палаті общин,
сказав: «Найгостріше питання, яке вимагає термінового
вирішення, є проблема Польщі... Є два питання, два
вирішальних питання. Перше—це питання про східний кордон
між Польщею і Росією і так звана лінія Керзона, а також нові
території, які повинні бути приєднані до Польщі на півночі і
заході. Друге питання — стосунки між польським урядом і
Люблінським Комітетом Національного Визволення».
Остаточне ставлення до східного кордону Польщі було
сформоване на Ялтинській конференції (лютий 1945 року)
керівників трьох союзних держав: Радянського Союзу, Сполу-
чених Штатів Америки і Великобританії, де в прийнятій Заяві
шостий розділ присвячено Польщі.
У ньому, зокрема, зазначається, шо «Тимчасовий уряд,
який нині діє в Польщі... повинен бути реорганізований на
широкій демократичній базі із включенням демократичних
діячів із самої Польщі і поляків з-за кордону. Цей новий уряд
повинен потім називатися Тимчасовим урядом Національної
єдності... Глави трьох держав вважають, що східний кордон
Польщі повинен пролягати вздовж лінії Керзона з відступом
від неї у деяких районах від 5 до 8 км на користь Польщі».
Ця позиція майже витримана в Договорі між СРСР і
Польською Республікою про радянсько-польський державний
кордон, підписаному 16 серпня 1945 року. Стаття перша цього
Договору виглядає таким чином: «Встановити, згідно з
рішенням Кримської конференції, державний кордон між СРСР
і ПР вздовж «лінії Керзона» з відхиленням від неї на користь
Польщі в деяких районах від 5 до 8 км, уступивши Польщі
додатково:
а) територію, розташовану на схід від «лінії Керзона» До
ріки Західний Буг і ріки Солокія, на південь від м. Крилов з
відхиленням на користь Польщі максимально до ЗО км».
Як бачимо, вільно, спокійно, з імперськими амбіціями
даруються чужі землі, встановлюються кордони.
202
Отже, проаналізувавши питання про східний кордон між
СРСР і Польщею, ми переконуємося у повній правовій
безпідставності укладених угод, які, в свою чергу, спонукали
аналогічні дії державно-адміністративного апарату урядів обох
держав з примусового переселення українського і польського
населення. Що являв собою цей механізм втілення в життя
сталінської політики, яка його структура та методи діяльності?
Зробимо спробу відповісти на ці запитання.
На підставі вищевказаної Угоди під диктат
адміністративного центру СРСР, згідно з рішенням уряду
Української РСР у Києві, були створені Головні представ-
ництва уряду УРСР з евакуації українського населення, а
також аналогічні представництва уряду Польщі з евакуації
польських іромадян. Усього таких органів було створено чо-
тири, по два з боку кожної держави, штаби яких знаходились
у Любліні (Польща) і Луцьку (УРСР). Очолювали їх головні
уповноважені урядів з евакуації громадян. Так, від Укра-
їнської РСР представництво у Любліні очолив тодішній за-
ступник наркома харчової промисловості УРСР М. Підгорний.
Головне представництво в Луцьку, на яке покладались
обов’язки організації і проведення евакуації польських грома-
дян з території західного регіону України, доручили очолити
В. Цоколю.
У свою чергу, з боку польського уряду на посаду головного
представника Комітету Національного Визволення у справах
евакуації українців з Польщі був призначений 3. Беднаж,
який разом з апаратом знаходився в Любліні. На таку ж
посаду в Луцьку, але у справах евакуації польських громадян,
був призначений Я. Польський, який фактично перебував у
Любліні, де знаходився Тимчасовий уряд Польщі.
Отже, структура державно-адміністративного апарату по
переселенню народів була двоступеневою і включала такі лан-
ки: а) головні представництва урядів у справах евакуації; б)
районні представниіігва (або повітові в Польщі) урядів у
справах евакуації.
Органи першої ланки виконували представницьку роботу
дипломатичного характеру, хоча фактично вона мало чим як
за формою, так і за змістом нагадувала дипломатичну роботу,
ад же мала риси виключного диктату з боку імперського цент-
ру СРСР, який діяв від імені уряду УРСР. Органи другої
203
ланки, тобто районні представництва, проводили безпосе-
редню роботу з організації виконання Люблінської угоди від 9
вересня 1944 року.
До штату апарату головного уповноваженого уряду УРСР
по переселенню громадян станом на 20 жовтня 1944 року
входив 31 працівник: сам головний уповноважений — М.
Підгорний; два його заступники — Т. Кальненко, тодішній
заступник наркома внутрішніх справ УРСР, і М. Ромашенко —
завідуючий відділом кадрів Наркомату іноземних справ УРСР;
експерт — О. Чебанюк, заступник завідуючого Київським
міським фінвідділом; п’ять референтів головного уповнова-
женого: С. Стаковецький, прокурор відділу загального нагляду
Прокуратури УРСР; І. Борткевич, заступник завідуючого
відділом кадрів Сталінського РК КП(б)У м. Києва; Й. Козюра,
керуючий Київським крохмально-паточним трестом; О. Шпет-
ний, старший науковий співробітник Харківського фізико-
технічного інституту; Т. Луб’янченко, головний агроном ви-
робничого відділу Київського обласного земельного відділу;
відповідальний секретар — М. Будак, завідуючий третьою
частиною Особливого відділу ЦК КП(б) України; І. Кібкало,
колишній бухгалтер Наркомторгу УРСР, призначений на по-
саду головного бухгалтера апарату; два бухгалтери: М. Коно-
ненко, головний бухгалтер ЦК профспілок Південної залізниці
(Харків); В. Цурко (відомостей про попередню роботу немає);
статист — Н. Бондаренко, кредитовий інспектор Сумського
Держбанку; два дипкур’єри: П. Мельников, працівник відділу
фельдзв’язку НКВС УРСР; І. Козловський, працівник цього ж
відділу НКВС; секретар головного уповноваженого — М.
Пуріна, стенографіст Наркомату місцевої промисловості УРСР;
секретар заступника головного уповноваженого — О.
Онуфрієнко, друкарка НКВС УРСР; два радисти-шифруваль-
ники: В. Липський, О. Зайцева — колишні радисти штабу
партизанського руху; три кадрових оперативних працівники
НКВС: І. Потькало, заступник начальника відділу кадрів НКВС
УРСР, капітан державної безпеки; Є. Шульга, оперативний
уповноважений УНКВС по Дніпропетровській області; В. Ко-
шовий, оперативний уповноважений УНКВС по Полтавській
області; комендант — О. Михайленко, виконуючий обов’язки
начальника відділу УНКВС по Сумській області; пілот літака
головного уповноваженого — М. Седаш, пілот Харківського
204
авіазагону 213; бортовий механік літака — В. Іскрицький, цей
же авіазагін; чотири водії автомашин: К. Наумець, І. Грицай,
М. Лисюченко та В. Павлов, колишні водії НКВС УРСР;
прибиральниця — М. Голусяківська, домогосподарка, житель-
ка Любліна7.
Окрім названих працівників, до апарату головного упов-
новаженого уряду УРСР входило 15 районних уповноважених,
на яких покладались обов’язки з організації переселення
українців із території конкретних районів: В. Калиниченко —
по Холмському, І. Сірош — Грубешівському, С. Курінний —
Томашівському, С. Дудченко — Ярославському, А. Ткачук —
Лісківському, І. Кукоба — Замостянському, П. Сергієнко —
Красноставському, І. Здоровець — Білгорайському, К Шем-
чук — Владавському, П. Пелепай — Любачівському, М. Ти-
щенко — Перемишльському*.
Аналіз архівних документів дає підстави стверджувати, що
цей державно-адміністративний апарат був створений і уком-
плектований у відповідності з рішенням ЦК КП(б)України
завчасно, ще до підписання Люблінської угоди про переселен-
ня. І нічого дивного у цьому немає. Ретельно добирались
виконавці, звичайно члени ВКП(б), котрі до цього перебували
на відповідальних посадах у Києві, Харкові, Сумах,
Дніпропетровську, Полтаві та інших містах України. Після
ретельного інструктування й вишколу весь апарат головного
уповноваженого 19 вересня 1944 року виїхав з Києва у Люблін,
де був створений і працював маріонетковий уряд Е. Осубки-
Моравського. При цьому в архівних документах, що зберегли-
ся в єдиному примірнику, зазначається, що названі працівники
«відряджаються в місто Люблін за спеціальним завданням
уряду УРСР»9. У Любліні для працівників головного уповно-
важеного у справах евакуації був виділений двоповерховий
будинок, що знаходився по вул. Садовського, 5 (колишнє
помешкання прибиральниці Голусяківської).
Але найбільшу зацікавленість викликає посада першого
заступника головного уповноваженого уряду УРСР, який
нарівні з ним у своєму підпорядкуванні мав відповідний
адміністративний апарат і створював аналогічні органи при
кожному районному представництві уряду УРСР. Такі посади
було доручено обійняти: у Любліні — заступнику народного
комісара внутрішніх справ УРСР, полковнику державної без-
205
пеки Т. Кальненку; у Луцьку — начальнику відділу НКВС
УРСР, полковнику державної безпеки М. Гребченку10.3 боку
Польщі на посаду першого заступника був призначений капітан
безпеки С. Пізло11.
Аналогічні посади були введені при кожному районному
представництві, які обіймали кадрові працівники НКВС УРСР:
О. Беланюк — заступник районного уповноваженого уряду
УРСР по Любачівському району; В. Гречина—по Лісківському;
І. Малиновський — по Замостянському; П. Себко — по Вла-
давському; І. Кривоконь — по Томашівському; К. Морозенко
— по Білгорайському; О. Дзина — по Красноставському;
М. Федоренко — по Холмському; М. Катеринич — по Ярос-
лавському; Л. Рудник — по Перемишльському; П. Колесник —
по Грубешівському району.
Водночас розпорядженням М. Підпорного були призна-
чені різноманітні референти для неприхованого грабунку лю-
дей, що підлягали переселенню. Зокрема, В. Коваль був при-
значений референтом з транспорту Холмського району; І.
Шевцов — референтом із прийому й здачі тварин, сировини
та сільськогосподарського реманенту і продуктів Ярославсь-
кого району; М. Дроб’язко — референтом із прийому і здачі
рухомого і нерухомого майна Замостянського району; М. Ва-
силевський — референтом із прийому і здачі рухомого і неру-
хомого майна Ярославського району; П. Тринченко — рефе-
рентом із транспорту Лісківського району; О. Сергєєв — ре-
ферентом з аналогічних питань Замостянського району;
М. Кулик — референтом із прийому і здачі сировини, тварин
та продуктів сільського господарства Лісківського району;
А. Удовенко — референтом з фінансів цього ж району, а
також М. Запорожченко — референтом із прийому і здачі
тварин, сировини та сільськогосподарської продукції Крас-
ноставського району12.
Діяльність працівників НКВС під личиною заступників
уповноважених уряду УРСР детально регламентувалася
відомчими наказами. Так, ще до укладення Люблінської угоди
нарком внутрішніх справ Української РСР комісар державної
безпеки третього рангу Рясний розробив і затвердив інструкцію,
що регламентувала дії заступників районних уповноважених
уряду УРСР. Цей документ вважався особливо важливим,
206
оскільки після завершення акції примусовою переселення осо-
бисто заступниками, яким він адресувався, під особисту роз-
писку здавався в штаб головного уповноваженого в Любліні.
Адже й керівні верхи НКВС, і виконавці їхньої волі
усвідомлювали, що твориться неприховане беззаконня, яке
необхідно закопати подалі од людського ока. Але час має
чудову властивість: чим більше він спливає, тим краще
висвітлюються найтемніші закаморки історії. Серед виявле-
них архівних документів збереглися всі примірники цього
документа-інструкції, число яких відповідає кількості
заступників уповноважених уряду УРСР.
Усвідомлюючи відповідальність, покладену на органи
НКВС щодо реалізації антинародної акції, її виключно
політичний, таємний характер, беріївці в інструкції вказували:
«... Ви призначені заступником районного уповноваженого
уряду УРСР з евакуації українців з Польщі в УРСР. У своїй
роботі вам необхідно керуватись такими вказівками:
ви є відповідальним за здійснення евакуації українців в
УРСР; своєю роботою зобов’язані сприяти добрій організації
всієї роботи з евакуації;
ви зобов’язані вивчити весь хід евакуації українців, наст-
рої населення з приводу евакуації і різні явища, пов’язані з
нею;
на підставі цього зобов’язані інформувати НКВС УРСР
через заступника головного уповноваженого уряду УРСР —
заступника наркома внутрішніх справ Т. Кальненка;
у зв’язку з цим кожних 10 днів ви зобов’язані складати
інформацію про хід евакуації і направляти її Т. Кальненку,
який, ознайомившись з нею, буде направляти її в НКВС
СРСР;
в інформації повинні висвітлюватися такі питання:
1. Як проходить подача заяв на евакуацію?
2. Як проходить евакуація і які зустрічаються перешкод и?
3. Які настрої українського населення?
4. Яка і ким ведеться робота і агітація проти евакуації?
5. Які факти насильства над особами, що виявили бажання
евакуюватися?
6. Які факти спроб перебратися в УРСР з аніирддянськи-
ми намірами (шпигунство, диверсії і т. ін.)?
207
7. Які вказівки надходять від керівництва оунівських
організацій, як вони ставляться до евакуації в УРСР, які ди-
рективи від них виходять?
8. Чи є перешкоди в евакуації з боку польської адміністрації,
польських антирадянських організацій?
9. Які питання висувають українці у зв’язку з евакуацією,
що не передбачені Угодою?»13
В цій же інструкції на заступників районних уповноваже-
них покладалось завдання вивчати і знати повну наявність на
території районів та повітів угруповань ОУН і УПА з метою
координації дій прикордонних військ і військових сил по
їхньому фізичному винищенню. А беручи безпосередню участь
у реєстрації й перевірці українців, повинних евакуюватися в
УРСР, ті самі працівники НКВС мали не допускати проник-
нення на територію Української РСР учасників українських
націоналістичних організацій, шпигунів та інших осіб, евакуація
яких у Радянський Союз була небажаною. Ця категорія була
приречена тільки на смерть. Нині відомо, кого зараховували
тоді до українських націоналістів. У перших рядах стояла
інтелігенція, яка не схилила голови перед тираном і відстоювала
ціною життя ідею відродження української національної дер-
жавності.
При цьому органами безпеки, що входили структурною
службою до НКВС, особливий наголос робився на виявленні
оунівського активу і їхньому фізичному знешкодженні при
переїзді на контрольно-пропускних пунктах чи безпосередньо
на території переселення14.
Для організації прийому, перевірки і фільтрації людей, що
підлягали виселенню, нарком внутрішніх справ СРСР 28 сер-
пня 1944 року (як бачить читач, ще до підписання Люблінської
угоди), а обіймав цю посаду, як відомо, Л. Берія, видав наказ
N 001 063 «Про організацію контрольно-пропускних пунктів
на прикордонній лінії між СРСР і Польщею», яким тодішній
начальник Головного управління прикордонних військ НКВС
СРСР генерал-майор державної безпеки Стаханов
зобов’язувався створити контрольно-пропускні пункти в та-
ких місцевостях:
по Білоруській РСР: Галинка, Беляни, Струбка, Семенівка,
Бобровники, Качки, Біловежа, Волковичі, Новосілки, Колод-
208
но і Брест,
по Українській РСР: Мала Владівка, Волчків Перевіз, Ус-
тилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичі,
Лясковате, Краковець та Устьзяново.
Водночас наркому внутрішніх справ УРСР комісару дер-
жавної безпеки 3-го рангу В. Рясному і наркому внутрішніх
справ БРСР комісару державної безпеки П. Бельченку було
наказано в десятиденний термін організувати перевірково-
фільтраційні пункти з розрахунку на 3 тис. осіб кожний у
таких місцевостях:
по Білоруській РСР: Гродно, Волковиськ, Пружани, Висо-
колитовська, Брест;
по Українській РСР: Любомль, Володимир-Волинський,
Рава-Руська, Мостиська, Яворів та Хирів.
Начальниками цих пунктів були призначені: Гродненсько-
го — комісар міліції Д. Балбасенко, Волковиського —
підполковник держбезпеки 3. Борисов, Пружанського — пол-
ковник І. Тимофєєв, Високолитовського — підполковник Г.
Михайлов, Брестського — майор держбезпеки М. Смуров,
Любомльського — підполковник держбезпеки А. Макаров,
Володимир-Волинського — підполковник держбезпеки К. Кур-
спас, Рава-Руського — підполковник держбезпеки І. Боров-
ков, Мостиського — майор держбезпеки М. Полешкін,
Яворівського— майор держбезпеки І. Капітонов, Хирівського
— майор держбезпеки М. Корольков15.
Задовго до підписання Люблінської угоди начальнику
Управління конвойних військ НКВС СРСР генерал-майору
Бочкову було віддано розпорядження Берії організувати охо-
рону фільтраційних пунктів і конвоювання арештованих із
цих пунктів. З цією метою на кожний пункт виділили майже
роту конвойних військ. Отже, імперія завчасно готувалась до
примусових переселень, вкотре розігруючи на міжнародній
арені політичний спектакль.
Для проведення так званої перевірки переселюваних гро-
мадян на фільтропунктах організовувались комісії у складі
трьох чоловік із представників НКВС, НКДБ і «СМЕРШу»,
до яких додавалися трупи оперативних працівників: зі «СМЕР-
Шу» було виділено 200, з НКВС СРСР - 60 і НКДБ - 70
чоловік оперативного складу. Цим же наказом Берії була
209
затверджена інструкція, яка регламентувала роботу
перевірково-фільтраційних пунктів НКВС СРСР, де в пункті
«в» зазначалося: «колиціні військовослужбовці Червоної Армії
і чоловіки призовного віку, що перебували в полоні або в
оточенні противника і викликали підозру, направляються в
спеціальні табори НКВС СРСР для додаткової перевірки»14.
Передбачалося, що особи, стосовно яких будуть отримані
достовірні відомості про їхню ворожу роботу, негайно заареш-
товуються й відправляються у відповідні органи НКВС —
НКДБ або «СМЕРШу» для проведення розслідування. Всі
інші особи, що викликали підозру, але не були заарештовані
через брак матеріалів, направляються до місця постійного
проживання з пересилкою на них особистих справу відповідні
органи НКДБ для взяття на оперативний облік.
Фактично це означало, що всі категорії громадян, які
переселялися до країни соціалізму, негайно потрапляли в
поле зору репресивної машини: адже у них була змога
порівняти життя людей в інших країнах із життям у Радянсь-
кому Союзі. В разі висловлювання ними своїх думок беріївська
машина не примушувала себе довго чекати: більшість із них
була репресована вже на «своїй території», як свідчать багато-
чисельні архівні документи і особові справи сотень тисяч
наших співвітчизників.
Запопадливі виконавці активно включились у справу, перші
підсумки якої підбив Т. Кальненко 1 грудня 1944 року, скли-
кавши в Люблін на нараду всіх заступників райуповноваже-
них, тобто своїх підлеглих. У промові, що мала суто інструк-
тивний характер, він наголосив, що «деякі заступники рай-
уповноважених забули, що вони є насамперед оперативними
працівниками НКВС (це зберігалося у суворій таємниці як від
української, так і від польської громадськості. — І. Б.) і пере-
творились на господарників*. З метою посилення, як модно в
той час було називати, «оперативно-чекістської роботи»
Т.Кальненко висунув такі завдання перед оперативниками:
проінструктувати референтів, що проводять по селах ро-
боту серед населення, націливши їх на викорінення антира-
дянськихта інших ворожих елементів;
свою роботу проводити з таємними радниками, які є в
місцевих органах безпеки, з метою перевірки окремих осіб
(посади таємних радників також займали оперативні праців-
210
ники держбезпеки, що організовували фактично роботу служ-
би безпеки маріонеткового уряду Е. Осубки-Моравського на
кшталт НКВС — НКДБ, хоча формально вони перебували на
різних технічних посадах у місцевих органах безпеки Польщі);
у кожній десятиденній інформації обов’язково відображали
полпико-моральний стан працівників апаратів районних упов-
новажених (фактично працівники НКВС в особі заступників
райуповноважених здійснювали контроль за політичною
благонадійністю всіх співробітників апарату як головного упов-
новаженого уряду УРСР, так і заступників по районах, що
випливало із специфіки роботи служби державної безпеки
СРСР і триває, на жаль, до наших днів);
описувати населені пункти, де є формування ОУН і УПА,
АК, їхню чисельність і хід боротьби з ними;
відображати «засміченість райапаратів районних
представників польської сторони аківцями й іншими
реакційними елементами»17.
Як бачимо, НКВС виконував функції таємної поліції не
тільки над своїми співвітчизниками, але й над своїми «колега-
ми» просталінського польського уряду, яким не довіряли, як
недовіряли тисячам громадян, націлюючи їх на масові доно-
си, виявлення «ворогів народу». Адже недаремно Т.Кальненко
робив особливий наголос на тому, щоб заступники райупов-
новажених «в кожному селі, що підлягає евакуації, мали декілька
довірених осіб, через яких можна буде виявляти вороже
настроєних людей, зрадників і німецьких ставлеників; а для
інформування про настрої серед українського населення, що
переїздить в УРСР, переселених і тих, що проживають на
нових місцях, при підготовці до переселення ретельно вивча-
ти і підбирати людей з місцевих жителів, яких надалі при
їхньому переїзді в Україну можна було б використовувати як
активістів НКВС»1*. Списки таких осіб, а також громадян,
стосовно яких заступникам райуповноважених вдавалося на-
шкребти компрометуючі матеріали, а під це поняття підпадав
необмежений спектр інформації, належало разом з
доповідними записками направляти Т. Кальненку.
Вищенаведені інструктивні документи д ають змогу ствер-
джувати, що цим процесом примусового переселення людей
фактично керував заступник наркома внутрішніх справ УРСР
полковник держбезпеки Т. Кальненко, а потім П. Коновален-
211
ко, який його замінив на цій посаді з 10 грудня 1945 року.
Вони надсилали відповідні директиви, інформували голов-
ного уповноваженого уряду Української РСР М. Підгорного,
фактично даючи йому вказівки про те, що, яким чином і коли
необхідно робити для прискорення депортацій українського
населення. Вони мали безпосередні стосунки, як це не дивно,
й з представниками польської сторони. Адже водночас і Каль-
ненко, і Коноваленко направляли подання до просталінського
уряду Польщі про посилення репресій щодо ОУН, УПА і
цивільного населення, яке добровільно не бажало залишати
свої землі й домівки. Протягом усієї акції з переселення
громадян, тобто з осені 1944 року по 1948 рік, у державні
установи направлялась уся інформація про хід її виконання, в
тому числі і з Луцька.
Звичайно, в процесі такої роботи виникали непорозуміння
між головними уповноваженими урядів Польщі й України.
Але всі вони в дусі диктату розв’язувалися виключно головни-
ми представниками уряду УРСР.
На підтвердження цього зазначимо, що 23 жовтня 1944
року заступник уповноваженого уряду УРСР з евакуації поль-
ського населення із території України в Польщу штатний
працівник НКВС М. Гребченко направив із Луцька, де
містилася його резиденція, на адресу Т. Кальненка інформацію
про непорозуміння з польською стороною, коли заступник
головного уповноваженого Польського Комітету Національного
Визволення капітан безпеки Пізло заявив йому, що польська
сторона не може насильницькими методами переселяти з
України поляків, мотивуючи, мовляв, це тим, що «у нас ма-
ленька територія і ми не маємо можливості розселити польсь-
ке населення, що евакуюється. Коли з нашої території висе-
лять українців, тоді ми будемо вивозити поляків*19. Отримав-
ши таку інформацію, Т. Кальненко негайно доповів про це
шифровкою секретарю ЦК КП(б) України Д. Коротченку і
голові РНК УРСР В. Старченку з метою подальшого тиску на
уряд Польщі, який не у всьому корився СРСР, але водночас і
сам домагався беззаконня стосовно українського населення,
що проживало на прадідівських землях.
Проте весь трагізм українсько-польських переселень про-
явився безпосередньо у процесі самої акції, що вершилася
каральними органами.
212
Депортація українців із території Закерзоння
У відповідності з угодою, укладеною між Комітетом
Національного Визволення Польщі та урядом УРСР 9 верес-
ня 1944 року, українське населення мало переїхати з території
Польщі на територію УРСР виключно на добровільних заса-
дах. На жаль, цей пункт угоди був порушений, зокрема з
польського боку, і часто ці порушення мали насильницький
характер, а подекуди супроводилися навіть терором та спри-
чинили численні людські жертви.
Переселення розпочалося 15 жовтня 1944 року. Цю акцію
можна поділити натри етапи.
Перший етап: переселення у вересні 1944 — липні 1945'
років, що мало бути виключно добровільним. По селах
розпочали роботу переселенські комісії, створені з
представників УРСР і Польщі, які проводили агітацію за
переселення, бо люди не поспішали розлучатися зі своїми
споконвіку нажитими господарствами, а також боялися
колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в
Західній Україні.
5 жовтня 1944 року Т.Кальненко відправив доповідну
записку за N 245 на адресу секретаря ЦК КП(б) України
Д. Коротченка і наркома внутрішніх справ УРСР комісара
держбезпеки третього рангу В. Рясного, в якій повідомляв
про організацію на визволених територіях Польщі органів
влади — повітових рад народових, волосних рад, а також
органів прокуратури, судів, народної міліції, органів безпеки.
Зі складу військовослужбовців 1-го Українського і 2-го
Білоруського фронтів у містах повітів було створено військові
комендатури, які мали аналогічні органи в населених пунктах
при волосних радах. Як інформували військові коменданти,
українське, російське і білоруське населення, що проживало
на території Польщі, проявляло особливу симпатію до воїнів
Червоної Армії і висловлювало своє бажання про приєднання
частини території Польщі, де вони проживали, до України
або про наміри виїхати в Україну. В цей же час поляки, що
працювали в органах влади, особливо в Холмському повіті,
заявляли: «Вам, українцям, на території Польщі не місце».
При цьому у Холмі вони звільнили з народної міліції всіх
українців, відібрали у них церкву, переобладнавши її під
костьол20.
213
Водночас Т.Кальненко повідомляв, що на території Польщі
прихильники лондонського еміграційного польського уряду на
початку 1944 року організували військові формування АК, що
ставили за мету захоплення влади у Польщі*. З приходом на
територію Польщі частин Червоної армії вони частково були
роззброєні, і після фільтрації сержантський та рядовий склад
направили для поповнення 1-ї Польської армії, сформованої
в СРСР, а офіцерський склад і командні кадри АК були за-
арештовані контррозвідувальними відділами фронтів
«СМЕРШ».
У кінці інформації Т. Кальненко порушив перед наркомом
клопотання, пов’язане з телеграмою члена Військової Ради
4-го Українського фронту Л. Мехліса, направленою М. Булга-
ніну, про те, що після визволення Сяницького повіту від
загарбників там виявилося багато українців, які мають бажання
виїхати в Україну і просять направити представника для прове-
дення евакуації. «На підставі цього, — писав Т. Кальненко, —
прошу Вашої вказівки відділу кадрів ЦК КП(б) України про
виділення районного уповноваженого і апарату для нього задля
проведення евакуації населення в Сяницькому повіті»21.
* Т. Кальненко проявив незнання історії формування Армії
Крайової. Як нелегальна польська військова організація, форму-
вання якої 1942-1945 років активно діяли на території сучасної
Польщі і тих районів Західної України, що в міжвоєнні роки
входили до Польщі, вона була створена в січні 1940 року на основі
підпільної організації «Союз збройної боротьби». Підпорядковувалася
польському еміграційному уряду в Лондоні. До АК частково увійшли
Батальйони хлопські, військові відділи правого крила Польської
соціалістичної партії, частина членів Польської військової організації.
Основна мета АК — відновлення польської держави довоєнного
типу. 1944 року АК здійснила Варшавське повстання. Брала участь
у боротьбі проти німецьких окупаційних військ, загонів УПА і
військових формувань самооборони, Радянської армії. 1945 року
еміграційний уряд розпустив загони АК і створив на їхній базі
підпільну військову організацію «Вільність і незалежність» (ВІН),
яка діяла до кінця 40-х років.
З цієї короткої довідки стає зрозумілим тенденційне ставлення
радянського уряду до АК, як і до ОУН та. УПА, що боролися за
відродження національної української державності.
214
З 13 жовтня 1944 року райуповноважені відбули в повіти
для організації переселення українців. При цьому серед
працівників були й неспроможні зробити опис майна
переселенців, багато малограмотних, ато й п’яниць. Зокрема,
в Грубешівському повіті референт Василенко 19 жовтня 1944
року цілий день пиячив у священнослужителя, а вночі з’явився
в гуртожитку і вчинив дебош, зі зброєю в руках накинувся на
працівників, намагався згвалтувати співробітницю апарату рай-
уповноваженого Н. Волоніхіну. У Красноставському повіті
секретар райуповноваженого Лещук систематично пиячив з
поляками, днями не з’являвся на роботі22. Такі «цінні кадри»
відрядив на західні землі ЦК КП(б) України.
Від самого початку депортацій був відсутній будь-який
облік українського населення на місцях. Деякі повітові органи
влади володіли даними тільки за 1920-1921 роки, а більшість
не мала й таких даних. Тому для встановлення орієнтовних
зведень про кількість українського населення, що підлягало
депортації, взяли за основу відомості військових комендантів,
які провели реєстрацію населення основних пунктів у повітах.
Згідно з цими даними в повітах станом на 21 жовтня 1944
року орієнтовно проживала така кількість українського насе-
лення: Красноставський повіт — 5502 особи, Замостянський
— 20 000; Владавський — 24 648; Холмський — 37 000;
Томашівський — 40 000; Грубешівський — 45 000 осіб. Усього
-172 150 осіб23.
За домовленістю з повітовими польськими властями їм
дали вказівку уточнити зведення про чисельність українського
населення в кожному населеному пункті. Можна уявити собі,
з якою запопадливістю вони взялися за виконання цього
доручення, адже ставлення до українців з боку польського
населення було тоді однозначно негативним.
Оповіщення людей про роботу комісій з переселення ве-
лося шляхом розклеювання об’яв у населених пунктах,
публікацій у місцевій пресі. До проведення роз’яснювальної
роботи серед населення залучалися політпрацівники частин
Червоної армії, що дислокувалися на території повітів. З цією
ж метою провели нараду з військовими комендантами повітів.
Незважаючи на це й не задовольняючись отриманою на
місцях інформацією, а скорше не довіряючи обіцянкам про
вигоди життя в УРСР, сотні українців приходили за ЗО — 40
215
кілометрів до районних уповноважених для з’ясування пи-
тань, які їх цікавили, чиновники втішали їх райдужними фра-
зами про «турботу Сталіна за своїх громадян, що так довго
перебували в неволі».
З деяких сіл до районних уповноважених приходили
спеціально обрані іромадою ходаки. Часто це були священ-
нослужителі, котрі користувалися великим довір’ям і повагою
серед українського населення, адже були тим оберегом, що
захищав, а водночас і прищеплював населенню любов до своєї
нації, її традицій і батьківської мови.
Отримавши чергові роз’яснення, люди висловлювали ба-
жання направити ходаків на місця майбутнього поселення,
аби самим переконатись у реальності почутого. При цьому
священнослужителі просили надати їм дозвіл виїхати в Луцьк
до патріарха, щоб попередньо з’ясувати, де в Україні є церкви,
щоб виїхати туди цілими парафіями, по 4-5 сіл. Тисячі наших
співвітчизників, котрі зберегли в умовах жорстокої пацифікації
й національного гноблення віру у християнську мораль та
загальнолюдські цінності, навіть на мить не уявляли, що у
радянської влади ні на йоту не збереглося загальнолюдської
порядності, не кажучи вже про високі християнські чинники,
якими вона знехтувала ще 1917 року. Вони не здогадувалися,
що Т. Кальненко, до якого надходила вся інформація з пери-
ферії, повідомляв у Москву і Київ: «У направленні ходаків на
території майбутнього розселення в УРСР...відмовляємо».
Повіривши у «щирість» запевнень уряду України, частина
населення радо зустрічала в селах представників райуповнова-
жених, проявляючи гостинність і повагу, що є традиційним
для українця. В багатьох селах знедолені громадяни говорили:
«Скільки ми настраждались у цій Польщі, нарешті й нам буде
світити сонце нарівні з усіма, тільки Червона армія принесла
нам визволення»24. Водночас люди болісно переживали розлу-
ку, як вони самі говорили, з «прадідівськими холмськими
землями», висловлювали бажання про необхідність приєдання
цих земель до України, що виключало б багатостраждальні
переселення. При цьому серед українців набула широкого вжит-
ку приказка: «Сян і Бистриця — українська границя». Але
ніщо не могло розчулити сталінських опричників, запрогра-
мованих на виконання спланованого у Москві національно-
політичного спектаклю.
Прийом заяв про евакуацію проводився на місцях
216
працівниками апаратів районних уповноважених, що
виїжджали в села. Станом на 21 жовтня 1944 року в Краснос-
тавському повіті прийняли 102 заяви від 350 членів українських
сімей; у Владавському — 142 від 526; Грубешівському — 386
від 1486; Холмському — 429 від 1622; Білгорайському — 1007
від 3600 і Томашівському — 2425 від 9442. Усього у названих
повітах було прийнято 4491 заяву від 17 026 членів сімей25.
Слід зазначити, що на першому етапі переселення українці,
які добровільно подавали заяви, виявляли бажання виїхати в
колгоспи Дніпропетровської, Одеської, Миколаївської,
Запорізької і Херсонської областей. Наприклад, із 386 заяв,
поданих по Грубешівському повіту, тільки 32 сімейства вия-
вили бажання евакуюватися в Волинську і Рівненську області
для ведення індивідуальних господарств. При цьому населен-
ня бажало забрати із собою все належне майно і
сільськогосподарський реманент, щоб не залишати в Польщі,
а передати в колгоспи. Окремі господарства українців мали
великі пасіки, від 35 до 80 вуликів. Вони були готові залиши-
ти все, тільки б забрати із собою бджіл. При цьому вони
говорили: «По приїзді в колгосп буде і колгоспу, і мені, і я себе
буду почувати рівноправним членом колгоспу». Як бачимо,
уявлення про колгоспи у наших співвітчизників були
най райдужніші.
З моменту розгортання роботи з евакуації українського
населення національна ворожнеча між українцями та поляка-
ми зростала. З боку поляків почастішали погрози: «Чого ви тут
сидите, виїжджайте, інакше ми вас усіх виріжемо. Якщо хтось
із українців залишиться у Польщі, життя йому не буде, вони
будуть позбавлені всіх прав» тощо26. Почастішали випадки
підпалів українських господарств, викрадень коней, худоби,
продуктів харчування, теплого одягу, а також окремі вбивства
українців. У багатьох селах, боячись пограбувань і вбивств,
українське населення змушене було переховуватися ночами по
погребах, виритих криївках, залишаючи свої убогі пожитки
напризволяще. Головний уповноважений уряду УРСР
повідомляв у Київ, що органи польської місцевої влади не
вживають ніяких заходів, аби припинити насильства над
українцями.
Водночас на території Польщі розпочався процес неле-
гального формування Армії Крайової. Почастішали випадки
ухилення від призову в польську армію, дезертирства з її лав.
217
Зокрема, 15 жовтня 1944 року із частин польської армії, що
дислокувались на території Красноставського повіту, дезерти-
рувало 1662 військовослужбовці з повним озброєнням і
боєприпасами — цілий полк.
8 жовтня 1944 року на вулиці в Грубешеві вечірньої годи-
ни пострілом з револьвера було вбито військового коменданта
міста; 15 жовтня 1944 в місті Холи близько 19 години пострілом
з револьвера тяжко поранено начальника служби безпеки міста,
якого відправлено в міську лікарню; 17 жовтня ввечері у
лікарню увірвалися два чоловіки в польській військовій формі
і двома пострілами з револьвера вбили пораненого і його
дружину, що перебувала поруч з ним27.
Т. Кальненко інформував у Київ про те, що, згідно з
повідомленнями військових комендантів, у південних і
південно-східних волостях Холмського, Грубешівського і
Томашівського повітів оперують формування ОУН — УПА,
які себе нічим не проявляють. їхня чисельність не встановле-
на, нападів на органи влади і громадян не зареєстровано.
Водночас у волостях населених пунктів Хоробри, Варш
Грубешівського повіту, а також селах Яричів, Лещів, Постур-
жани, Тилятин і Тишельці Томашівського повіту українським
населенням була встановлена радянська влада, а місцеві
польські органи влади, побоюючись формувань ОУН, дисло-
кувалися тільки в містах Грубешів і Томашів.
Та незважаючи на таке співвідношення сил, що зовсім не
викликало конфронтації, війська Червоної армії разом із при-
кордонниками організували прочісування лісових масивів, а в
окремих випадках ці масиви навіть бомбила радянська авіація
з метою знищення формувань УПА і ОУН28. У зв’язку з цим
виникає логічне запитання: проти кого ж боролися радянські
військові з’єднання, знищуючи загони УПА і ОУН за допомо-
гою авіації, коли ті національні формування захищали
українське населення, яке встановило радянську владу у
Польщі? Як це не парадоксально, але виходить, що боролись
вони і проти тієї ж радянської влади!
У Ярославському повіті водночас із повітовим комітетом
Ради Народової українське населення 8 жовтня 1944 року на
загальних зборах обрало свою владу—Український горожансь-
кий комітет, правління, ревізійну комісію, мирового суддю та
затвердило статут цього комітету. Головою комітету обрали
Івана Ворону, адвоката, який 19184920 років служив в
218
Українській Галицькій армії офіцером; його заступником —
Петра Ліскевича, скарбником — Петра Сливинського. Голо-
вою контрольної ревізійної комісії було обрано Володимира
Алексовича, а членами — Андрія Головача і Ірину Мазурак.
Головою мирового суду — Григорія Волинського, а членами —
Софію Калиновську і Йосипа Сухого.
Проте, незважаючи на такі позитивні моменти в організації
самоврядування серед українського населення, і польська вла-
да, і представники влади радянської поставилися до новоство-
реного комітету вороже і, назвавши його, звичайно,
націоналістичним, розпустили. Адже на території Польщі уго-
дою від 9 вересня 1944 року не передбачалося жодних
українських органів влади і управління. Всі українці підлягали
тотальному виселенню.
Подавши заяви на переселення, виїжджали переважно
люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні
або ті, що відчували страх з огляду на дії підпільних польських
формувань.
При львівській історико-просвітницькій організації
«Меморіал» у наші дні було створено комісію з вивчення
обставин українсько-польських переселень післяокупаційного
періоду, яка провела анкетування переселенців із Польщі. Як
свідчать результати соціологічних досліджень, лише 4,8 відсотка
переселенців здійснили добровільне переселення.
До 15 листопада 1944 року переселилося до УРСР 974
родини або 3505 осіб; до 1 грудня 1944 року — 3378 родин або
12 951 особа; до 1 січня 1945 року —. 10 449 родин або 39 864
особи; до 1 березня 1945 року — 21 686 родин або 81 323
особи29.
Слід зазначити й те, що українців за новою земельною
реформою не наділяли землею, закривали українські школи,
греко-католицькі церкви, здійснювали обмеження автокефаль-
ної православної церкви'тощо.
20 листопада 1944 року Т. Кальненко сповіщав Д. Корот-
ченка і В. Рясного про те, що духовенство активізувало свою
роботу серед українського населення по роз’ясненню суті пе-
реселенської акції, особливо на території Перемишльського,
Лісківського і Любачівського повітів, де евакуація мала низькі
темпи. При цьому Т. Кальненко навмисне займався
інсинуаціями, запевняючи верхи, що «перемишльський
архієпископ Й. Коцеловський, за неточними даними, є чле-
219
ном обласного проводу ОУН, який духовенству дав указівку
всіма засобами протидіяти евакуації українського населення*30.
Одночасно з діями представників уряду УРСР місцеві ор-
гани польської влади почали оббирати українців, стягуючи з
них податки не тільки за минулі роки, але й вимагаючи
розрахунків з усіх видів податків наперед, а це докорінно
суперечило угоді. Зокрема, староста Холмського повіту напра-
вив директиву у всі волості, щоб війти у примусовому порядку
стягнули з українського населення, яке виїжджає в Україну,
всі податки, а хто не зможе розплатитися, тим заборонити
виїзд. Пізніше цю вказівку відмінили.
Якщо протягом жовтня — грудня 1944 року певна кількість
українців все ж добровільно подавала заяви на виїзд із Польщі,
то вже з початком 1945 року становище різко змінилось, а з
половини 1945 добровільне переселення майже припинилося.
Почали нелегально повертатися українці, котрі раніше виїхали
в Україну і побачили всі реалії «світлого майбутнього людст-
ва». Станом на 11 березня 1945 року із Запорізької області
самовільно виїхало (офіційно переселенцям було заборонено
покидати райони розселення на території УРСР) 205 родин
або 615 осіб, з Одеської — 317 родин або 1284 особи, з
Миколаївської — 175 родин або 586 осіб, з Дніпропетровської
— 136 родин або 429 осіб, з Херсонської — 1147 родин або
3734 особи31. Повернувшись на прадідівські землі, вони
розповідали землякам про побачений «рай», відмовляючи їх
від переселення. Зокрема В. Голод, котрий самовільно зали-
шив Запорізьку область, як зазначав Т. Кальненко у доповідній,
«займався наклепами на колгоспний устрій в УРСР», а при
затриманні польськими властями як біженця він заявив, що
евакуйованим на місцях не повертають по актах знані у Польщі
продукти, відбирають худобу, всіх евакуйованих українців на-
зивають поляками, що багато українців має намір утікати з
колгоспів, де їх розселили.
Про «переваги радянського способу життя» переселенці
розповідали також у листах, які завчасно перехоплювалися
цензурою. У Влодавському повіті отримали від евакуйованого
Максима Романюка листа з Дніпропетровської області, в якому
він повідомляв: «Всі працюємо в колгоспі і нічого не отримуємо
за роботу. Наш добрий кінь з голоду і від тяжкої роботи подихає.
Привезені з собою продукти закінчуються, жахливо, не знаємо,
що робити». Евакуйований з Влодавського повіту Микола Зло-
220
ман і його дочка Тетяна в листі до своїх родичів писали, що по
приїзді на станцію Роздільна Одеської області вони із сотнями
інших українців протягом чотирьох днів у зимових умовах пере-
бували просто неба в очікуванні транспорту для перевезення в
хутір Покровка Кіровської сільської ради. Коли прибули в хутір,
їм надали в користування будинок без вікон і дверей. Звернув-
шись до голови сільської ради із проханням виділити їм
лісоматеріали для ремонту будинку, вони отримали красномовну
відповідь: «Зараз війна, і немає часу цим займалися, влаштовуй-
тесь як-небудь самі і очікуйте весни, а як закінчиться війна, тоді
будемо всі краще жити»32.
Такої позиції дотримувалися всі органи влади і управління
в УРСР стосовно переселенців, які виявилися для них зовсім
не потрібними громадянами, хоча «керівна і спрямовуюча
сила» формально потурбувалася про прийняття спільної пос-
танови Раднаркому і ЦК КП(б) України від 3 жовтня 1945
року «Про невідкладні заходи по господарському влаштуван-
ню українського населення, яке прибуло з Польщі, і роботу
серед них» за N ПБ-73/6. Перед прийняттям цієї постанови на
місця розселень пішли також телеграми від РНК УРСР і ЦК
КП(б) України про роботу серед переселенців, спрямовану на
перевиховання їхньої свідомості в дусі компартійної ідеології.
Після прийняття зазначеної постанови нарком внутрішніх
справ УРСР В.Рясний поспішив видати радикальний наказ,
спрямований на її виконання, за N 00172 від 5 жовтня 1945
року «Про запобігання самовільних переїздів господарств ева-
куйованого з Польщі українського населення»33, котрий як за
назвою, так і за змістом мав дискримінаційний характер.
22 жовтня 1945 року начальник Управління НКВС по
Кам’янець-Подільській області полковник міліції Кудрявцев
повідомляв у НКВС УРСР про те, що в порядку виконання
наказу N 00172 «на головних шосейних дорогах організовано
перевірку документів у громадян, що пересуваються в західному
напрямку республіки».
25 жовтня 1945 року начальник Управління НКВС по
Запорізькій області полковник Роговцев направив до НКВС
України доповідну записку за N 3/1416 «Про попередження
самовільних переїздів і господарське влаштування
переселенців». У ній сповіщалося, що «велика кількість госпо-
дарств переселенців, які мали наміри виїхати в західні області
України, попереджені нашими органами, і серед цих сімей
221
партійно-радянськими органами проведена масова
роз’яснювальна робота. За останній час зафіксовано багато
випадків самовільних переїздів переселенців, які були влаш-
товані на роботу в колгоспах у західні області України.
Організаторів і зачинщиків цього антирадянського руху буде-
мо притягувати до судової відповідальності»34.
А колишній командир партизанського з’єднання генерал
О. Сабуров, що обіймав на той час посаду начальника НКВС
по Дрогобицькій області, пішов ще далі по шляху зневаги до
чинного законодавства. Він повідомляв з Дрогобича, що в
прикордонних з Польщею районах працівниками НКВС ак-
тивно виявляються сім’ї українців, які прибули зі східних
областей України, куди вони були переселені. Зокрема, на 29
жовтня 1945 року виявлено 12 сімей (42 особи), які притягу-
ються до відповідальності як порушники державного кордону.
Таким чином, українці, що намагалися повернутись до своїх
осель, механічно ставали порушниками державного кордону.
Що ж змушувало їх передчасно залишати «гостинні» місця
поселень на території України? Відповідь на це запитання, на
нашу думку, міститься у повідомленні начальника Управління
НКВС по Сумській області полковника Соколова, який 19
жовтня 1945 року доповідав наркому НКВС УРСР:
«Цікавлячись питаннями побуту українців-переселенців, на-
чальник Лебединського РВ НКВС виїздив на місця виселен-
ня і розмовляв з окремими сім’ями, в результаті чого вста-
новлено: райвиконком і РК КП(б)У мало турбуються про
побутове влаштування переселенців, внаслідок чого є багато
недоліків у їхньому забезпеченні. Прибулі українські сім’ї не
забезпечені паливом, продуктами харчування, кормами для
тварин, одягом і взуттям. До нині не створені необхідні умо-
ви для дітей переселенців, оскільки цим питанням ніхто не
займається і не знає, скільки є дітей шкільного віку, які не
відвідують ШКОЛИ»35.
А в цей час на території Польщі творився справжній терор
проти українського населення. У перші місяці 1945 року за
наказом Сталіна його ставленики в Польщі почали
організовувати спеціальні збройні формування, які присту-
пили до мордування українців, аби прискорити виконання
переселенської акції. їх жорстокості не було меж. Запалали
цілі села на Лемківщині, Надсянні, Холмщині.
У березні 1945 року каральний загін польського війська
222
замість виконання покладеного на нього завдання боротьби з
бандитизмом під керівництвом командування організував
масові вбивства й пограбування українського населення.
Внаслідок злочинних дій карального загону були спалені буд івлі
у трьох населених пунктах, розстріляно 150 осіб, насильно
забрано 500 голів худоби. Цього ж місяця жителі села Жуково
Любачівського повіту виявили бажання виссати в СРСР. З
цією метою житель села Й. Станько отримав у районного
уповноваженого з евакуації 160 бланків заяв для виїзду.
Дізнавшись про це, місцева.міліція заарештувала його, забра-
ла всі бланки заяв і повідомила про це каральний загін поль-
ського війська, що невдовзі розпочав терор і пограбування
жителів цього села, які були змушені переховуватися по лісах.
14 березня 1945 року запискою по ВЧ нарком внутрішніх
справ УРСР зі Львова направив повідомлення в Москву про
масові випадки терору проти українців у Польщі, зокрема:
«За останній час у прикордонні загони військ НКВС
Українського округу надходять зведення про те, що польські
органи влади і військовослужбовці польського війська теро-
ризують українське населення, скоюють масові вбивства
українців, спалюють їхні будинки і навіть цілі села, грабують
їхні майно і худобу. Наприклад, протягом 1—2 березня 1945
року під час проведення операції з ліквідації банд УПА поль-
ськими військами і поліцією під керівництвом начальника
гарнізону м. Любачева полковника Шатинського в селі Бруно
Нове було вбито б місцевих жителів, в селі Стара Гуга спале-
ний один будинок і вбито 8 осіб, в селі Монастирець вбито 38
осіб і повністю спалено село. 27 лютого 1945 року в селі
Кулаківці польські поліцейські дружині священика, що ева-
куювався в Україну, повикручували руки і ноги, а опісля
розстріляли, розграбивши майно»36.
9 березня 1945 року збірна група польської поліції в
кількості 150 чоловік оточила село Синявку, спалила 31 буди-
нок, школу і розстріляла 22 місцевих жителя, в тому числі
солтиса і секретаря, поранила двох чоловік і двох забрала із
собою. Вони конфіскували у жителів села 80 голів великої
рогатої худоби і 60 коней. Пізніше жителями села були впізнані
деякі злочинці із числа нападників, зокрема комендант поль-
ської поліції села Пашня Дольна — Риба, поліцейські цього ж
села — Вебер і Страх.
7 березня 1945 року польське населення декількох сіл Ся-
223
ницького повіту організовано, на підводах, здійснило зброй-
ний напад на українське село Дубно цього ж повіту. Награбо-
ваним майном завантажили 400 — 500 підвод, забрали худобу
і коней. Характерно, що в цьому ж селі було декілька польсь-
ких господарств. Завчасно на їхніх будинках повісили дощеч-
ки з написом «Будинок польський», і на них поляки не
нападали.
17 квітня 1945 року формування Армії Крайової
чисельністю 100 чоловік скоїло напад на село Піскуровичі
Ярославського повіту; вояки дико знущалися над українцями,
убили близько 700 осіб, пограбували все майно, забрали 600
голів худоби37.
Не менш гірка доля чекала й на тих українців, які змушені
були виїжджати, залишаючи могили своїх прадідів. Небезпека
супроводила їх і в дорозі, і на станціях завантаження, де
чекали вагонів місяцями, і в самій радянській Україні.
8 червня 1945 року вночі було пограбовано залізничний
ешелон з українським населенням, що евакуювалося в Україну.
Пограбування вчинили солдати Радянської армії разом із
польськими залізничниками. Саме ті солдати, яких приста-
вили «для охорони». Силою зброї вони змусили селян поки-
нути вагони, де везли свиней, після чого на станції Руда, що
між Влодавою і Холмом, перевантажили свиней у службовий
вагон і, залишивши ешелон, вивезли тварин у Холм, звідки
залізничники розвезли їх по своїх домівках. За цей злочин
військовослужбовці отримали від поляків горілку і гроші9.
Невдовзі уряд Польщі вирішив звернутися до самих
українців, щоб з’ясувати їхнє ставлення до переселення. 24
липня 1945 року було зорганізовано конференцію, на яку
запрошено кільканадцять представників української національ-
ності з Краківського, Жешувського, Люблінського воєводств.
Спеціальними літаками їх привезли до Варшави. Всі, за винят-
ком одного, заявили: хто хотів виїхати — виїхав, решта
залишається в Польщі, але треба, щоб їм забезпечили рівні
права з поляками. Зокрема, називалися такі пункти: мати
українські школи, гімназії, вчительські семінарії; охопити се-
лян-українців новою земельною реформою; оголосити амні-
стію членам ОУН — УПА; забезпечити право віросповідань
греко-католикам і православним; дати дозвіл на організацію
політичної партії; забезпечити рівні права українцям з по-
ляками в державних установах.
224
І хоч на конференції нібито досягли згоди, тогочасний
уряд Польщі не ризикнув порушити договір про виселення
українців, а ще більше не захотів визнати рівних прав українців
з поляками, відтак прийнявши сталінську модель виселення
українців.
Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945
року, коли депортація набрала виключно насильницького ха-
рактеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів,
спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців
силами підпільних формувань, зокрема загонів АК.
Запрацювала на повний хід сталінська репресивна маши-
на, у «маховик» якої потрапила й Польща. Як писав доктор
І. Гвозда, «супроти українців у Польщі репресії мусили мати
не тільки каральний характер, але, щонайгірше, передбачали
винищення українців як національної меншини, що виплива-
ло з ненависті до українців узагалі, а у висліді мало забезпечи-
ти сильну позицію сталінської політики у Центрально-Західній
Європі... Сталін не лише запланував, але й проголосив на
Потсдамській конференції, що «Польща стане державою без
національних меншин»39.
Жахом і терором супроводилися дії аківців над українцями,
що проживали на своїх землях. Удень б липня 1945 року в село
Верховина Красноставського повіту у формі польського війська
ввійшла банда АК під командуванням ватажка «Сокола».
Місцеве населення радо зустрічало їх як бійців, що поверну-
лися з фронту, і, нічого не запідозривши, продовжувало за-
йматися буденними справами. Аківці, розділившись на неве-
ликі групи, розбрелися селом і за допомогою польських
реакційних елементів розпочали звірячі вбивства й пограбу-
вання українського населення. Внаслідок цієї вакханалії було
знищено 300 осіб*.
Активізація злочинних дій аківців зростала з кожним днем,
їхні лави поповнювали дезертири з польського війська. Зокре-
ма, в ніч на 3 березня 1945 року одночасно дезертирували
озброєні курсанти з Холмського офіцерського танкового учи-
лища в кількості 74 чоловік на чолі з командиром роти поруч-
ником Куликом із Рздзінського офіцерського училища в
кількості 350 чоловік, які потім розділились на трупи від 50 до
100 чоловік41.
Та цих дій видалося замало задля остаточного винищення
українського населення в Польщі, котре не захотіло виїздити
8 4-45
225
до радянської України. Як повідомляв у вересні 1945 року Т.
Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповнова-
жений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання
перед просталінським польським урядом про «надання
військової допомоги у прискоренні масової депортації
українського населення», яке навіть під загрозою смерті не
бажало залишати своїх домівок і землі предків.
Польська влада із розумінням поставилася до «прохання»
НКВС СРСР. У відповідності зі вказівкою віце-прем’єра
Польщі В.Гомулки і всупереч прийнятому на Варшавській
конференції рішенню 22 серпня 1945 року було скликано
термінову нараду за участю міністра суспільної адміністрації
Керника, що головував на ній, начальника Генерального шта-
бу Війська Польського генерал-полковника Корчіца,
командирів трьох польських дивізій, представників органів
безпеки, люблінського і жешувського воєвод. Під час наради
виробили й ухвалили рішення, що відповідали «проханням»
радянської сторони і були співзвучні з намірами польського
уряду до подальшої долі українців, зокрема:
1. Негайно направити в райони Перемишля, Лісок і Люба-
чева третю, восьму і дев’яту дивізії польського війська для
розгрому і ліквід ації банд і встановлення в цих районах органів
польської влади.
2. Міністерству державної безпеки, жешувському і
люблінському воєводам запропоновано услід за військами на-
правити в ці повіти старостів, війтів, солтисів, міліцію та іншу
цивільну адміністрацію.
3. Воєводам дані вказівки про забезпечення евакуйованих
гужовим транспортом для проїзду до залізничних станцій за
рахунок польського населення.
4. Воєводам запропоновано негайно приступити до стяг-
нення натуральних і грошових податків з населення за поточ-
ний і минулі роки, звільнюючи від них осіб, що виявлять
бажання евакуюватися42.
Реалізуючи прийняте рішення, 1 вересня 1945 року на
територію Лісковського, Перемишльського і Любачівського
повітів, де українці не схилили голови перед бузувірами, при-
були три дивізії польського війська, котрі отримали завдання
— примусово відселити українське населення з 50-кілометрової
прикордонної смуги на територію УРСР. А у випадку відмови
українців від переселення командуванню вказаних дивізій було
226
дано наказ примусово відселити їх у глибину Польщі, за ріку
Сян.
Ухиляючись від примусового переселення, значна частина
українців, особливо молодь, утікала в ліси. Частина записува-
лася до добровільного виїзду в УРСР, боячись переселення в
глибинні райони Польщі, оскільки у зверненні польського
уряду до українців зазначалося, що вони будуть розселені в
польських селах по 2 — 3 сім’ї43. Неважко здогадатися, на що
була спрямована така цинічна акція, коли спалювалися цілі
українські села, а поляки вирізували всіх їхніх жителів.
З вересня 1945 року на залізничних станціях почали на-
копичуватись бажаючі переїхати на територію УРСР, які за
браком вагонів місяцями очікували потягів. Зоїфема, нД станції
Любачів зосередилося 2 тис. українських сімей, на станції
Альошино — 1000, Журавиця — 1700, Пушковиця — 2000,
Новогребля — 300, Бірча— 500.
Дивізії польського війська, направлені для примусового
переселення українців, розпочали справжній терор, який суп-
роводився пограбуваннями, мародерством і вбивствами
українського населення, що невдовзі спонукало Т. Кальненка
обережно зробити польській стороні зауваження: мовляв, тро-
хи переборщили. Але це зовсім не означало, що вакханалія
припинилася. Вона тривала протягом 1946 — 1947 років.
Водночас польські власті дали вказівку прикордонним
військам, котрі охороняли польсько-чехословацький кордон,
відселити від кордону українське населення. 28 вересня 1945
року у двох прикордонних селах — Висока і Блехнарки —
польські війська заарештували 200 українців, яких, навіть не
надавши можливості забрати домашні речі (а худобу у них
просто відібрали), відправили на залізничну станцію Горлиця
для виселення в УРСР.
4 січня 1946 року заступник головного уповноваженого уряду
УРСР Коноваленко інформував Д Коротченка і В. Рясного про
те, що станом на І січня 1946 року на території Польщі
зафіксовано 121812 українських родин або 471465 осіб; еваку-
йовано 83 865 родин або 324157 осіб. Під час евакуації населен-
ня і майна використано 34 454 залізничних вагони44.
Необхідно зазначити, що така ж доля спіткала українське
духовенство, яке захищало інтереси населення, котре згурто-
вувалося навколо церкви. Наприклад, 11 квітня 1946 року у
Перемишлі провели нараду з питань переселення українців,
8*
227
на якій були присутні жешувський воєвода М. Клісберг, ди-
ректор департаменту міністерства суспільної адміністрації
К. Грабовський, керівники служби безпеки, а також команду-
вання військових частин. Воєвода М. Клісберг запропонував
заарештувати єпископа Перемишльського і Дрогобицького
Й. Коцеловського, бо з території Перемишльського повіту в
Україну «добровільно» виїхала найменша кількість українців,
згуртованих у церковні громади. При цьому таємний радник
Жешувського воєводства полковник державної безпеки НКВС
СРСР М. Новіков заявив, що потурбується про всі формаль-
ності, пов’язані з арештом єпископа. Невдовзі це й було
зроблено. 26 квітня 1946 року Йосафат Коцеловський разом з
апаратом єпископату в кількості 16 осіб був заарештований
органами безпеки м. Перемишля і під керівництвом
М. Новікова переправлений в Управління НКВС м. Львова.
Звідтіля єпископа етапом відправили до київської політичної
в’язниці, де невдовзі він і помер. Його останки захоронили на
тюремному кладовищі. Але й по смерті органи НКВС не
давали спокою останкам єпископа. Ця складна і трагічна доля
українського священнослужителя вимагає окремого
дослідження45.
Усьому світові відома Павлокомська трагедія. Ось як про
неї згадує Марія Троян: «З 23 лютого 1945 року в село кожного
дня почали з’являтися з навколишніх польських сіл озброєні
бандити в цивільному. Коли побачили кого в хаті — стріляли,
грабували майно. Люди вдень ховалися по кришках, ввечері та
ночами готували собі їжу та годували худобу. Про якийсь
самозахист не було й мови, бо ніхто не мав навіть мисливської
рушниці. 1 березня багато людей з дітьми перебралися жити
до церкви, вона була мурована, міцна і досить велика.
З березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які
полями прямували зі всіх боків до села, ішли пішки і їхали
возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішали до
церкви і зачиняли двері.
Бандити виламали бічні двері і увірвалися досередини. З
хорів люди посходили, бо боялися, щоб їх не покидали вниз
на кам’яну підлогу. Священик сповідував лежачих, при цьому
говорив: «Люди, вони теж християни, прецінь не будуть вас
вбивати». Бандити вхопили чашу із рук священика і кинули її
на підлогу. Отця Лемця забрали. На дворі обкрутили його
колючим дротом, прив’язали коневі до хвоста і так ганяли по
228
полю, поки жертва не упокоїлася. В трагічні д ні 1 — 3 березня
1945 року в с.Павлокома від рук польських шовіністів загину-
ло 133 родини — 365 ні в чому не винних людей»*.
Силою було анульовано добровільність переселення.
Більшість делегатів Варшавської конференції заарештували й
виселили.
Так закінчився другий етап депортації — апогей насиль-
ницького виселення українців із території Польщі до УРСР.
Потяглися люди до залізничних станцій, де тижнями чекали
вагонів, а якщо й дочікувалися, то були це товарні вагони,
якими знову ж таки тижнями добирались до місця призначен-
ня. Дорогою в ешелонах ревли голодні корови, плакали змо-
рені жахливими умовами перевезення голодні діти і дорослі.
Вивантажували людей у степу, на тупикових станціях. Страш-
но було дивитися на колись заможних селян, які раптом пере-
творилися на рабів.
Працювати звеліли в колгоспах, за працю нічого не плати-
ли, до людей ставилися з підозрою, називали їх поляками. І
знов розпочалися мандри 1946 року—року засухи у східних і
південних областях. Хто міг, перебирався на захід, ближче до
дому. Переслідування, затримки в дорозі, пошуки житла і
праці, голод... За даними соціологічного дослідження, прове-
деного львівським «Меморіалом», про це свідчать 68 відсотків
переселенців. Старші не витримували, вмирали. Люди по кілька
разів змінювали місце проживання, поки не втрачали ос-
таннього майна, і, нарешті, осідали.
Однак туга за рідним краєм не зникла у них і до сьогодні,
хоч минуло 45 років. Це стверджують 73,2 відсотка опитаних
переселенців.
10 серпня 1946 року заступник головного уповноваженого
уряду УРСР В.Коноваленко надіслав секретарю ЦК КП(б)
України Д. Коротченку і міністру внутрішніх справ УРСР
генерал-лейтенанту Т. Строкачу доповідну записку «Про
підсумки евакуації українського населення з території Польщі
і диверсійно-терористичні прояви з боку антирадянських
елементів». У ній зазначалося, що робота з евакуації населен-
ня була розпочата в кінці вересня 1945 року і закінчилась 2
серпня 1946 року. За даними місцевих органів польської вла-
ди, на території евакорайонів Польщі було взято на облік 125
949 українських родин, або 497 682 особи, з яких було еваку-
йовано в УРСР 122 454 родини, або 482 109 осіб. Це станови-
229
ло 97,2 відсотка родин, тобто 96,8 відсотка населення47. Та
частина українського населення, що залишилась у Польщі,
була схарактеризована Коноваленком як заможна й
націоналістично настроєна.
Таблиця 2
Евакуація українського населення з Польщі4*
ПОВІТИ ВЗЯТО НА ОБЛІК ЕВАКУЙОВАНО Про- ИйП* СПф. йованп
ЖЕШУВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО Перемишльський Сяницький Лісківський Любачівський Ярославський Горлицький РОДИН осіб родин осіб
16702 15047 8989 10191 9458 3987 65495 63197 39772 44042 37038 17316 16494 14630 8764 9951 9292 3620 64831 60878 39505 43172 36666 15058 99,0 96.3 99.3 98,0 99,0 87,0
Всього по воєводству «373 266860 62751 260110 97.4
ЛЮБЛІНСЬКЕ ВОЄВОДСТВО Грубешівський Томашівський Влодавський Білгорайський Любаріівський Замостянський Холмський Ярославський Красноставський Радзінський 18984 11139 7617 4819 227 1648 9304 1934 1072 83 69937 40904 26800 18034 811 5845 34462 7676 3515 274 18653 11097 7296 4274 227 1МЗ 8965 1780 874 83 68656 40742 25030 16523 811 5480 33195 7270 2707 274 98.1 99.6 93,0 91.6 100,0 93.7 96.3 94.7 77,0 100,0
Всього по воєводству 56827 208258 54795 200690 96.3
КРАКІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО Наво-Сяницький Інші 4749 22564 4554 354 20093 1218 90,0
Всього 125949 497682 122454 482109 96.8
230
Таблиця З
Розселення евакуйованих по областях Української РСР4*
ОБЛАСП КІЛЬКІСТЬ ВИКОРИСТАНО ВАГОНІВ
родин осіб
ЗАХІДНИЙ РЕПОН УРСР
Тернопільська 4105 173360 16544
Львівська 14815 56866 4893
Волинська 6498 22346 2644
Дрогобицька 8043 33445 1861
Станіславська 5158 19749 2085
Рівненська 4682 17102 2526
Всього 80301 322868 30553
СХІДНИЙ РЕПОН УРСР
Ворошиловградська 1555 6782 611
Сталінська 3110 12490 1183
Харківська 1068 4557 424
Дніпропетровська 6205 23088 2784
Запорізька 9902 34242 4339
Одеська 7234 25945 3202
Кіровоірадська 2428 10250 1048
Миколаївська 4024 14612 2056
Херсонська 4634 16982 2293
Полтавська 1868 7947 928
Сумська 526 2116 204
Інші 99 230 9
Всього по областях 42153 159241 19081
Всього по УРСР 122454 482109 49634
Евакуйоване українське населення було направлене для
подальшого розселення на території областей Української РСР.
Разом із людьми було відправлено коней — 54 933 голів,
великої рогатої худоби — 113 504, овець і кіз—46 421, свиней
231
— 23 492 голів.
Українським населенням при виїзді в УРСР було здано
місцевим органам польської влади таку кількість
сільськогосподарської продукції (тонн): зернових культур —
13 430, картоплі — 76 510, овочів — 2879, цукрових і кормових
буряків — 4864, фуражу — 53 956, посівних трав —151, худоби
в живій вазі — 29, масляничних культур — 22. Населенням
було залишено майна на суму 735 млн 278 тис. 998 крб., в тому
числі будівель на суму 615 млн 718 тис. 506 крб.50
Евакуйоване з території Польщі населення розподілялося
за національністю: українців — 439 135 осіб, росіян — 23 846,
білорусів — 126, русинів — 18 759, інших національностей —
243 особи; за віком: чоловіків від 14 до 56 років — 129 585
осіб, жінок від 14 до 56 років — 158 887; чоловіків і жінок від
56 років — 51 730; дітей до 13 років — 141 907 осіб; за фахом:
сільськогосподарські працівники — 750 осіб, кустарі — 4447,
промислові працівники — 1817, транспортні працівники —
733, службовці — 1176, священнослужителі — 287, вчителі —
759, наукові працівники — 11, медичні працівники — 118,
селяни — 288 444 (згідно зі статистикою того часу, соціальний
стан заносили до категорії фахівців), інші фахівці — 964,
непрацюючі (переважно похилого віку) — 182 603 особи51.
Під час переселень українського населення на території
Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярос-
лавському, Любачівському, Томашівському і Грубешівському
повітах активно оперували формування УПА і підпільні
військові формування Армії Крайової, що постійно перебува-
ли у протистоянні. В офіційних документах НКВС вони за-
значались як банди, якими було скоєно 40 нападів на
працівників апарату головного уповноваженого уряду УРСР та
їхню охорону; під час нападів було вбито 43 чоловіки, поране-
но 13, в тому числі офіцерів, бійців військ НКВС і Радянської
армії вбито — 33, поранено — 9 чоловік. Ці цифри зафіксовані
в підсумковій доповідній, яку заступник головного уповнова-
женого уряду УРСР полковник державної безпеки В. Конова-
ленко в серпні 1946 року відправив у Київ.
Найбільше у цій вакханалії постраждало українське насе-
лення, яке постійно було об’єктом знущань і з боку офіційної
польської влади, і з боку нелегальних формувань АК, якими
під час депортації було вчинено такі злодіяння:
232
скоєно нападів на населені пункт, де проживали українці
-180;
вбито українського населення — 4670 осіб;
повішено і втоплено українського населення — 47 осіб;
пограбовано українців — 2268 родин;
забрано у них коней —1020 голів;
забрано корів — 1319 голів;
забрано свиней та овець — 711 голів;
спалено на 80 і 100 відсотків — 304 села (в них до 11 300
будівель);
спалено окремих будинків з майном українців — 650;
скоєно нападів на залізничні станції —11;
підірвано і спалено залізничних станцій — 8;
спалено вагонів —103;
підірвано і спалено залізничних мостів — 22;
підірвано і спалено шосейних мостів — 62.
Крім того, скоєно 8 нападів на поїзди з українським насе-
ленням, зафіксовано 11 випадків підриву залізничного полот-
на, 850 випадків спалення на залізничних станціях майна, що
належало українському населенню52.
Необхідно зазначити, що наведені цифри не є повним
переліком злочинів проти українського населення на території
Польщі цід час примусових переселень до УРСР, адже не всі
вони фіксувалися офіційними чиновниками, як радянськими,
так і польськими.
Але на цьому репресивна сталінська політика не припини-
лася.
Третій етап переселення — це злочинна акція «Вісла», що
тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 року, — виселення
українців і членів змішаних українсько-польських сімей з
українських етнічних і прилеглих земель, розташованих в
південно-східній частині Польщі: Надсянні, Лемківщині, Хол-
мщині, Підляшші, і поселення їх у так званих повернутих
західних та північних районах з обов’язковим розпорошенням
серед польського населення. Таких випадків насильного виг-
нання частини великого народу з його етнічних земель, як це
було зроблено в результаті проведення акції «Вісла», не знає
сучасне суспільство, крім СРСР, де були вигнані зі своїх зе-
мель цілі народи — калмики, карачаєвці, балкарці, чечени,
інгуші, кримські татари, турки-месхетинці, німці, корейці,
233
греки, курди. На той час польському уряду було з кого брати
приклад у вирішенні національних питань.
Що являла собою акція «Вісла»? Який вплив справляла
вона на зміни у розселенні українців у Польщі? Як все це
вплинуло на українсько-польські взаємини?
Після обміну українсько-польським населенням у Польщі
залишилося 220 тис. українців. З них — 150 — 160 тис.
проживало на українських або змішаних українсько-польських
(польсько-українських) землях. Понад 50 тис. проживало в
різних районах польських етнічних земель.
Акція «Вісла» стала заключним етапом антигуманної
політики «очищення» теренів південно-східної Польщі від
автохтонного українського населення, спроби ліквідації будь-
яких слідів українства на цих землях. На нашу думку, так
необхідно кваліфікувати і так зване добровільне переселення
482 109 українців з території Польщі до УРСР, яке проводило-
ся з вересня 1944 року до липня 1946 року, і депортаційну
акцію «Вісла» 1947 року. І тому не можна погодитися з
міркуваннями деяких дослідників і публіцистів, що збігаються
з офіційною мотивацією акції «Вісла» польським повоєнним
прокомуністичним режимом як вимушеної військової опе-
рації, зумовленої діяльністю УПА на теренах Польщі.
Насправді ситуація виглядала інакше. Збройна діяльність
УПА 1945-1947 років на теренах південно-східної Польщі
поступово згорталася і на початок 1947 року вже не становила
реальної загрози існуючій владі. Якщо 1945 року, згідно з
польськими даними, від рук УПА на території Польщі загину-
ло 368 цивільних осіб, 1946 — тільки 98, то затри місяці 1947
року до офіційного проголошення 29 березня на засіданні
Політбюро ЦК ПРП рішення про акцію «Вісла» — тільки 10
цивільних осіб”. Це було менше, ніж у результаті діяльності
інших, зокрема польських, підпільних угруповань на цих тере-
нах.
Правда стосовно добровільності переселення на територію
УРСР полягає в тому, що відносно добровільно переселилося
близько 90 тис. українців, і вже в березні 1945 року пересе-
ленська кампанія в Польщі заглохла. З липня 1945 року розпо-
чалося насильницьке переселення, хоча формально кожний
переселюваний голова сім’ї підписував документ про
234
добровільність цього акту. Пригадаймо, що колективізація се-
лян у Західній Україні повоєнних, років теж вважалася
добровільною. На жаль, сумні аналогії.
І все ж понад 150 тис. українців на другу половину 1946
року, коли так зване добровільне переселення офіційно було
завершено, залишилося в своїх домівках. Тоді в урядових
колах і виникла ідея тотальної депортації українців, про що
згадує Станіслав Жиромський у книзі «Міграційні процеси в
Ольштинському воєводстві в роках 1945 — 1949» (1971). У
січні 1947 року польські військові підрозділи отримали наказ
підготувати списки українських та змішаних (українсько-поль-
ських) сімей. У. лютому 1947 року заступник шефа Генерально-
го штабу генерал Стефан Моссор опрацював спеціальний ра-
порт для міністра національної оборони про намір виселення
українців «окремими сім’ями на повернені західні землі, де
вони швидко асимілюються». Ось справжня і головна причина
депортації українського населення. ТІ березня 1947 року, за
добу до вбивства генерала Кароля Сверчевського у засідці,
організованій поблизу Балигорода в Карпатах (Бешадах) со-
тнями «Хріна» і «Стаха», план депортаційної акції, представ-
лений генералом С.Моссором на засіданні Державної комісії
безпеки, схвалили і прийняли до виконання. 29 березня 1947
року Політбюро ЦК ПРП під головуванням «Вєслава» — В.
Гомулки — схвалило постанову про виселення на «нові» землі
українських і змішаних сімей: «У рамках репресивної акції
щодо українського населення: 1. В швидкому темпі пересели-
ти українців і змішані сім’ї на повернуті землі (передусім
Північну Пруссію), не творячи значних груп і не ближче ніж
100 км від кордону. 2. Акцію виселення погодити з урядами
Радянського Союзу і Чехословаччини»*.
Злочинна акція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року —
того дня шість дивізій Війська Польського оточили всі українські
села, а відділи НКВС СРСР і чехословацькі прикордонні
війська заблокували східний і південний кордони, щоб допо-
могти в ганебній акції проти українського народу. Організацією
акції займалась створена 17 квітня 1947 року оперативна група
«Вісла», якою керував генерал С. Моссор.
Акція «Вісла» мала на меті не тільки розіром угруповань
УПА, які пробиралися на захід через територію Польщі, але й
235
ліквідацію української національної меншини — і це було її
головною метою. Про це красномовно свідчать методи, засто-
совувані при виселенні українців та їхньому поселенні на
новому місці.
Таємний документ Міністерства повернутих земель, на-
правлений 10 листопада 1947 року до воєводського управління
в Ольштині, вказував, зокрема, що головною метою акції
«Вісла» є асиміляція переселенців у польському середовищі.
«Необхідно вжити всіх заходів, щоб досягти мети. Не вживати
стосовно цих переселенців окреслення «українець», — говори-
лося в документі55.
Переселення від 28 квітня до серпня 1947 року 140,6 тис.
українського та змішаного українсько-польського населення
відбувалося в дуже тяжких умовах, у надзвичайно стислі стро-
ки. Розпочиналось виселення завжди о 4-й годині ранку,
давалось на збори 2—3 години, що кожного разу не дотриму-
валось. Звичайно, за такий короткий час не можна було
зібратися самому, підготувати дітей та ще й дещо прихопити з
майна, нажитого за все життя.
У місцях виселення, особливо на Лемківщині та в Над-
сянні, спалили багато сіл, зруйнували чимало храмів. Українські
родини переважно розселяли серед польського населення,
переміщеного із західної частини Української РСР. Пересе-
ленцям дозволяли проживати не ближче як за 100 км від
сухопутних і 50 км від морських кордонів, часто не більше як
по од ній сім’ї в одному населеному пункті; останні 32 українські
родини були виселені з етнічних земель на початку 1950 року,
їм виділяли переважно найгірші землі. Наступних років лише
Окремим родинам дозволено було селитися в місцях попе-
реднього проживання.
Ось як описує ці часи в своїх спогадах у польському
журналі «Обсерватор В’єлькопольськи» від 22 квітня 1990 року
один із учасників цих трагічних подій. «Мені було тоді заледве
8 років. Це була трагедія. Пам’ятаю, збіжжя вже колосилося, а
навколо розпач велика. Люди рвали собі волосся з голови,
цілували пороги, вікна, двері. Мали дві години на залишення
своїх домів. Дозволено було брати тільки те, що помістили на
віз. Залишили засіяні поля. їхали ми понад тиждень у телячих
вагонах разом з коровами, свинями. Ми не знали, куди нас
везуть. На щастя, було літо... Одержали ми найгірші хати,
236
кращі були зайняті поляками, які приїхали два роки скоріше, у
1945 році. Інколи ще гарячий обід стояв на столах по німецькій
родині. Будинок, який ми одержали, не мав вікон, дверей, був
покритий соломою. Дві сім’ї там ще мешкали. А землю, па-
горб, ми одержали за 3 км від дому. Сіяти вже було пізно,
отже, батько ходив на роботу до поляків, а вони думали, що ми
є бандити, так їм влада говорила».
А для тих, хто якимось чином хотів уникнути виселення
або повертався до свого дому, аби щось забрати з майна, було
створено концентраційний табір на базі філії колишнього
німецького концентраційного табору Освенцим у Явожні поб-
лизу Кракова. Рішення про його створення ухвалили ще напе-
редодні акції — 23 квітня 1947 року на засіданні Політбюро
ЦК ПРИ, де була винесена постанова про створення концта-
бору «для підозрілих українців»56. У цьому таборі до кінця його
функціонування (8 січня 1949 року) побувало 3936 в’язнів-
українців, у тому числі 823 жінки і кілька десятків дітей, 22
греко-каголицьких священики і 5 православних, вчителі, лікарі.
В результаті катувань, яких зазнавали ні в чому не винні люди,
загинуло близько 200 в’язнів.
З п’яти воєводств, на території яких розмішалося українське
населення, перше місце посідало Ольштинське — 56,1 тис.
осіб. В окремих воєводствах українці складали на той час
значну частку всього населення (у Щецинському — 8,2, Вроц-
лавському — 5,9, Гданському — 4,7, Познанському — 3,7
відсотка)57.
Спроби керівників тогочасної Польщі використати ус-
кладнення українсько-польських взаємин для застосування
антигуманного принципу колективної відповідальності з ме-
тою «остаточного» вирішення українського питання на
українських і змішаних землях інакше як геноцидом назвати
не можна. Польська та українська громадськість цілком спра-
ведливо ставить питання про необхідність повернутися до цієї
проблеми. Публіцист Стефан Лузни, наприклад, у зв’язку з
цим пише: «Переконаний, що повинна бути створена польсь-
ко-українська комісія, яка б ретельно дослідила архівні
матеріали, які торкаються акції «Вісла», обнародувала імена
винуватців цих злочинів, розглянула питання про виплату
компенсації їх жертвам»58.
237
Виселення поляків із Західної України
У відповідності з угодою від 9 вересня 1944 року одночас-
но з виселеннями українців із Польщі розпочався процес
переселення поляків, що проживали на території УРСР, зок-
рема в західних областях.
Було створено Головне представництво уряду УРСР з ева-
куації польських громадян, апарат якого містився в Луцьку.
Головним представником був призначений В.Цоколь, його
заступником, який фактично проводив усю роботу, — полков-
ник держбезпеки І. Гребченко, що мав у своєму безпосеред-
ньому підпорядкуванні штат оперативних працівників НКВС
згідно зі структурною побудовою аналогічного апарату на те-
риторії Польщі, який очолював Т. Кальненко. Про це деталь-
но йшлося вище.
Необхідно зазначити, що водночас функціонували рай-
онні представництва з переселення польських громадян, де
працювали представники польських органів влади, які й вели
відповідну документацію, котра зберігається нині в польських
архівах. У нас же збереглась лише незначна частина листуван-
ня заступника головного представника уряду УРСР І. Гребчен-
ка, який направляв інформацію як у Люблін своєму безпосе-
редньому керівникові—заступнику наркома внутрішніх справ
полковнику державної безпеки Т.Кальненку, так і в Киш. На
основі аналізу цих документів зробимо спробу відтворити
загальну картину переселення польських громадян.
Повідомлення про можливість переселитися до Польщі
поляки, що проживали в Західній Україні, зустріли без особ-
ливого ентузіазму, не вірячи урядові Польського Комітету
Національного Визволення. Вони визнавали тільки польсь-
кий еміїраційний уряд у Лондоні і сподівалися, що по
закінченню війни польська держава залишиться в межах
кордонів вересня 1939 року. До того ж Львовом ширилися
чутки, ніби залізничні ешелони з евакуйованими поляками
відправлять не в Польщу, а в Сибір.
2 листопада 1944 року І. Гребченко надіслав Т. Кальненку
інформацію за N 021 про те, що станом на 31 жовтня 1944
року від польського населення по західних областях УРСР
подано заяв на виїзд у Польщу від 3189 родин, або 11 241
особи9.
238
Радянська сторона вимагала від керівництва Польщі мак-
симально активізувати процес переселення польських грома-
дян. Зокрема, коли 23 жовтня 1944 року до Луцька приїхав
заступник головного уповноваженого Польського Комітету
Національного Визволення капітан С. Пізло, то І. Гребченко
негайно зажадав від нього прискорити комплектування апара-
ту з переселення з території України поляків. Але польський
уряд, як і населення, сподівався на відновлення Польщі у
довоєнних кордонах і не поспішав з евакуацією. Відтак С.
Пізло заявив: «У нас маленька територія і ми не маємо можли-
вості розселити евакуйоване населення. У містах Люблін, Пе-
ремишль, Холм та інших взагалі приймати не будемо, бо немає
житлової площі. Коли з нашої території будуть виселені
українці, тоді і ми будемо ввозити поляків»40.
Перебуваючи в Луцьку, С. Пізло відвідав правлячого поль-
ського біскупа Шеленжика і під час розмови попросив допо-
моги у виконанні завдань з евакуації польських громадян. На
це біскуп відповів: «Ніякої допомоги я вам надавати не стану,
оскільки з цього приводу я не отримав ніяких вказівок від
папи римського. Можу тільки заявити, що евакуація польсь-
кого населення з території УРСР ставить під удар польську
церкву»61. За таку незговірливість із державними чиновника-
ми біскуп невдовзі поплатився свободою, власне, як і десятки
інших священнослужителів чи на території України, чи в
Польщі, яких каральна машина НКВС засадила у в’язниці,
ліквідувавши греко-католицьку церкву в Україні і українську
автокефальну православну церкву в Польщі.
На підтвердження цього можна навести свідчення самого
організатора терору проти духовенства в західних районах
України — полковника держбезпеки І. Гребченка, котрий 25
січня 1945 року за N 068 сповіщав Т. Кальненку у Люблін: «За
останній час, у зв’язку з масовими арештами антирадянських
елементів серед поляків, а особливо католицького духовенст-
ва, збільшилася подача заяв на виїзд у Польщу»62. Такими й
подібними підступними методами, що широко використову-
вались у практиці роботи НКВС, штучно прискорювали
розв’язання національного питання у польсько-українських
взаєминах повоєнного часу.
Населення краю було обурене діями НКВС в зв’язку з
масовими арештами католицького духовенства. Зокрема, на-
239
чальник Волинської обласної контори сільськогосподарського
постачання поляк С. Індульський заявив: «Якщо арештований
біскуп Шеленжик, який користується величезним авторите-
том на Волині, широко відомий серед польської громадськості
і шанований папою римським, то, очевидно, органи радянсь-
кої влади мають достатньо підстав для його арешту. Очевидно,
біскуп Шеленжик заарештований за проявлену ним активність
у справі відновлення католицької віри у Волинській,
Житомирській і Кам’янець-Подільській областях. Арешт Ше-
ленжика може викликати невигідну для радянського уряду
реакцію на міжнародній арені; в цю справу втрутяться як папа
римський, так і американська і польська громадськість, і під їх
натиском справа Шеленжика зведеться до переведення його
під домашній арешт»63. Це були дуже наївні уявлення про
закулісні історії, що інспірувались у Москві. НКВС не раху-
вався ані з папою римським, ані з думкою міжнародної гро-
мадськості.
Як не дивно, але дії НКВС викликали обурення і
занепокоєння навіть серед польських органів влади. Коли Поль-
ське населення масово почало звертатися до районного упов-
новаженого Тимчасового польського уряду Т. Лісковського
стосовно звільнення з-під арешту ксьондзів, то останній ска-
зав їм: «Ми отримали удар обухом по голові. На захист біскупа
та заарештованих разом з ним ксьондзів ми виступити не
можемо, бо жоден з них не зареєструвався на виїзд у Польщу.
Очевидно, очікується якась несприятлива для радянської вла-
ди подія, якщо вони розпочали масові арешти серед поляків»64.
10 січня 1945 року до Львова прибув головний уповнова-
жений Тимчасового польського уряду Я. Польський, котрий
вимагав від представників уряду УРСР припинити
відправлення до Польщі польського населення, мотивуючи
тим, що їхній уряд не може прийняти людей у такій кількості.
При цьому польські референти, не поставивши до відома
районне представництво України, за вказівкою Польського
оголосили, що евакуація польських громадян, котрі записа-
лись на виїзд і отримали еваколисти, припиняється до особ-
ливого розпорядження. А на станції Львів вивісили
повідомлення, що, мовляв, польські громадяни можуть виїхати
до Польщі лише в тому випадку, якщо на еваколистах буде
відмітка про наявність у них у Польщі родичів або знайомих.
240
Того ж дня Я. Вольський заявив уповноваженому уряду
УРСР по Львівському району: «Ви не маєте ніякого права
проводити відправку польських громадян у Польщу, це справа
польської сторони. Польща зі Львова жодного поляка не при-
йме. Радянські документи ви не маєте права відбирали у поль-
ських громадян при видачі евакуаційних листів, це справа
прикордонних військ, документи вилучаються на кордоні. В
Польщу можуть виїхали лише ті поляки, що мають там родичів
або знайомих, а також сільське населення. Ви насильно
відправляєте в Польщу поляків. Це терор. Ви озброюєте проти
нас поляків, а ми повинні бігати у Польщі за ними зі зброєю в
руках і роззброювати...»65. Очевидно, він небезпідставно мав
на увазі злочинні дії різних підпільних угруповань на території
Польщі, що видавали себе за АК або УПА.
Перебуваючи в Луцьку, Я. Вольський особливо обурювався
масовими арештами духовенства, польських спеціалістів. Але
представники апарату головного уповноваженого уряду УРСР
заявили йому, що в їхні та його функції не входить звільнення
заарештованих, а вони повинні займатись евакуацією польсь-
кого населення. Повернувшись із Луцька в Люблін, Я.Вольський
вислав на січень 1945 року наряд на відправку до Польщі 4500
родин виключно сільського населення.
І все ж евакуація польського населення тривала значно
швидшими темпами, ніж виселення українців із Польщі. Як
сповіщав 3 жовтня 1945 року І.Гребченко, станом на 1 жовтня
1945 року на території західних областей України було взято
на облік 256 428 родин польського населення, тобто 797 907
осіб; на виїзд до Польщі — 233 121 родину або 675 096 осіб;
відправлено за цей період до Польщі — 158 614 родин або 480
483 особи. Разом з населенням відправлено: коней — 23 143
голів, великої рогатої худоби — 60 348, свиней — 6 636, овець
і кіз — 17 195 голів, знарядь для обробки землі — 26 327,
сіялок — 767, збиральних машин — 3168, продуктів — 1 204
676 центнерів, в тому числі зернових — 691 312 центнерів.
За вересень 1945 року Львівською і Ковельською
залізницями було надано для перевезення поляків 4 685 вагонів,
якими перевезено 21 758 родин або 61 068 осіб66. Але ці вагони
не відповідали елементарним санітарним вимогам, тим паче
для холодної пори року: вони не були обладнані печами, з
розбитими вікнами і дверима, подавались несвоєчасно,
241
відправлення зривались. В одному з ешелонів, відправленому
23 грудня 1944 року зі станції Луцьк, на перегоні до станції
Ковель від хвороб померло вісім дітей переселенців віком до 6
місяців.
Важливо зазначиш, що, як писав у центр І. Гребченко, «за
весь період евакуації польського населення бандитських
наскоків і пограбувань поляків на шляху слідування від місць
повантаження до місць призначення не було зареєстровано»67,
і це, звичайно, великий плюс порівняно з там, що діялось під
час примусового виселення українців із Польщі, і докорінно
суперечить окремим твердженням, ніби УПА чинила безза-
коння в західних теренах України стосовно польського насе-
лення, яке виїздило до Польщі. До того ж представники поль-
ських органів влади більше турбувалися за своїх співвітчизників,
ніж радянські органи за українців.
У вересні 1945 року Я. Вольський, зокрема, заборонив
своєму уповноваженому представникові у Львові вантажити й
перевозити польське населення у відкритих платформах і ви-
магав перевозити лише в критих вагонах, як писав І.Гребчен-
ко, «незважаючи на сприятливу погоду». Водночас він вимагав
від Народного комісаріату шляхів сполучення, за умови спри-
ятливої погоди в жовтні 1945 року, дата вказівку для викорис-
тання з метою перевезення польського населення порожняк,
що рухався через населені пункти, де були залізничні станції.
За таких умов службовці з апаратів районних уповноваже-
них уряду УРСР наживалися на людській біді. Так, у
Чернівецькому районному представництві відповідальний сек-
ретар М. Дмитров, домовившись з польськими представника-
ми, незаконно зареєстрував на виїзд у Польщу 13 родин ру-
мунського підданства. Лише за одну незаконну реєстрацію
лікаря 3. Красносельського, єврея за національністю, він от-
римав від нього у вигляді хабаря особняк із дев’ята кімнат і
меблі вартістю 10 тис. крб., що було оформлено спеціальною
угодою68.
Коли з відстані 45 років поглянути на ці трагічні події, під
час яких конфліктували між собою два братніх слов’янських і
християнських народи — поляки та українці, — неважко збаг-
нути, що сталінська машина терору нацьковувала їх один на
одного і таким чином добивалася знищення обох не своїми
руками. Тож не дивно, що у поляків є Катань, в українців —
242
Павлокома, Піскоровичі, Соловки, Колима. До того ж дуже
часто ті, що билися між собою, опинялися в одних камерах
ГУЛАГу і, ділячи шматок черствого хліба, ставали друзями.
Позиція ОУН — УПА з приводу депортацій
Розкриваючи складну і суперечливу сторінку з повоєнної
історії українсько-польських взаємин, необхідно навести ко-
ротку історичну довідку про нелегальні військові формування
періоду другої світової війни та перших років після неї на
західних українських етнічних землях.
Організація Українських Націоналістів — ідеологічно-
політичний рух, що виступав не як партія, а як
загальноукраїнська націоналістична організація. Оформлена
на І конгресі українських націоналістів у Відні, що відбувався
з 28 січня по 3 лютого 1929 року. Керівним органом ОУН став
Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з Євгеном
Коновальцем, який розробив ідеологічні засади, програму,
організаційну структуру і план дії організації. Місцем перебу-
вання ПУНу були Женева (1929-1936), Рим (1936-1940),
Берлін (1940—1945), Люксембург (1945—1965), Париж та ін.
У 30-ті роки ОУН стала досить помітною політичною
силою на західноукраїнських землях, адже вона виникла як
спротив терору проти українського населення, що чинився з
боку Польської держави. ОУН організувала й провела цілий
ряд терористичних актів: улітку 1930 року — масові підпали
господарств польських поміщиків як протест проти
економічного і політичного поневолення західноукраїнських
селян; у вересні 1933 року — так звану шкільну акцію, спрямо-
вану проти ополячування українських дітей; у жовтні 1933
року — вбивство членом ОУН М. Лемиком працівника кон-
сульства у Львові 6. Маїлова як протест проти організованого
на Східній Україні масового голодомору, від якого загинуло до
10 млн. селян; у червні 1943 року — вбивство у Варшаві
членом ОУН Г. Мацейком польського міністра внутрішніх
справ Б. Пєрацького як протест проти проведення під його
керівництвом антиукраїнських акцій у Галичині та на Волині
— так званої пацифікації тощо.
1938 року в Роттердамі Валюхом було вбито Є. Коноваль-
ця. Другий Великий Збір затвердив новим керівником ПУНу
243
(Рим, серпень 1939 р.) Андрія Мельника. 10 лютого 1940 року
бандерівським крилом ОУН був створений паралельний провід
організації.
Напередодні другої світової війни ОУН С. Бандери ство-
рила два військові загони: «Нахтігаль» — керівник сотник Р.
Шухевич і «Роланд» — керівник сотник Р.Ярий. 1941—1942
років ці загони були роззброєні й розформовані. ОУН під
керівництвом С. Бандери ЗО червня 1941 року проголосила у
Львові створення української держави на чолі з Я. Стецьком,
складової частини незалежної України, яку передбачалося про-
голосити в Києві. У зв’язку з ув’язненням після проголошен-
ня цього акту С. Бандери, Я. Стецька та інших функції
провідника ОУН виконував М.Лебідь.
Наприкінці війни більшість керівників ОУН Мельника
емігрувала. Керівники ОУН Бандери переважно залишилися в
підпіллі на українських землях.
В ОУН мали місце суперечності, конфлікти, у її лавах
відбувся розкол, у результаті чого у лютому 1954 року більшість
підтримала С. Бандеру. Меншість на чолі з 3. Матлою і
Л. Ребетом створила нову організацію з тією самою назвою
(34 ОУН), яку наприкінці 1956 року було перейменовано в
Організацію Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз);
вона функціонувала під керівництвом Л. Ребета. Після його
вбивства агентом МДБ уродженцем с. Борщовичі на Львівщині
Сташинським (1957) організацію очолювали Р. Ільницький,
Б. Кордюкта ін. Керівником 34 ОУН залишився С. Бандера,
а після його вбивства цим же агентом 1959 року керівниками
бандерівського крила ОУН стали С. Ленкавський, Я. Стецько
та ін. Після смерті А.Мельника (1964) керівником ПУНу обра-
но О.Штуля-Ждановича.
Серед усіх трьох організаційно-політичних структур ОУН
найчисельнішою та активною була 34 ОУН.
Українська Повстанська Армія — нерегулярне українське
військово-політичне формування, що діяло переважно на за-
ході республіки 1941—1953 років, а також у південно-східних
районах Польщі. У середині 1941 року Т.Боровець (Бульба)
організував поблизу Олевська на Поліссі (південно-західна
частина Житомирської області) перші загони під назвою —
«Поліська Січ». Наприкінці 1941 року німці ліквідували ці
загони. Тоді ж була сформована військова організація в
244
підпіллі. Згодом ц перейменовано в Українську Національну
Революційну Армію (УНРА). Боровець-Бульба співпрацював
з ОУН А. Мельника (його військові загони переважно дисло-
кувалися в районах Кременця і Володимирця — відповідно на
Тернопільщині й північному заході Ровенщини).
Військові підрозділи ОУН Бандери одержали назву УПА.
Вони почали формуватися весною 1942 року на Волині під
загальним керівництвом М.Лебедя. Першим командиром цих
загонів був Клячковський (псевдонім «Клим Савур»). У 1942
році перша сотня УПА на Поліссі виникла під керівництвом
Коробки-Перегійняка.
Загони УПА у Галичині виникли пізніше — в червні 1943
року в Карпатах. Офіційна назва цих загонів — Українська
Народна Самооборона. Наприкінці 1943 — на початку 1944
років, коли чисельність УПА була найбільшою, в її загонах
налічувалося близько 45 тис.чоловік; 1945 року — до 20—25
тис. (у деяких радянських джерелах кількісний склад УПА
1944 року визначається в 150—200 тис.).
У територіально-організаційному відношенні УПА
розділялася на три групи: УПА — Північ (Волинська,
Рівненська, частина Житомирської та Київської обл.); УПА —
Захід (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська,
частина Закарпаття і Чернівецької обл.) з окремим військовим
округом «Сян» (район так званого Закерзонського краю: Пере-
мишльщина, Холмщина, Лемківщина); УПА — Південь (час-
тина Хмельницької та Вінницької обл.). Групи в свою чергу
ділилися на військові округи, останні — на відтинки. Опера-
тивною одиницею УПА був загін — курінь чи сотня. Головним
командиром УПА був Р. Шухевич (після його смерті, що
сталася в березні 1950 року, — В. Коваль). УПА брала участь у
боротьбі проти фашистів, польських військових формувань
підчас міжнаціональних конфліктів, проти радянської влади.
Нерозіромлені відділи УПА на початку 50-х років через
північні райони Словаччини і Чехії перейшли в Західну
Німеччину та Австрію, — вийшовши рейдом із Закерзоння.
Неодноразові спроби створити групу УПА—Схід не були
реалізовані.
Окрему сторінку історії УПА становить охорона українського
населення Перемишльщини, Надсяння, Холмщини і
Лемківщини в часи, коли проводилася акція з примусового
245
переселення, а ворожа постава поляків супроти українського
населення набрала особливо гострих форм.
Звістка про угоду від 9 вересня 1944 року додала полякам
ще більшої охоти до протиукраїнських оргій в Закерзонні, які
з моменту вступу Радянської армії на територію Польщі поча-
ли творити офіційні чиновники просталінського польського
уряду — армія, Міліція Обивательська (МО) та Ужонд Безпе-
ченьства Публічнего (УБП) — органи безпеки. Цей терор
беззастережно підтримувався органами НКВС, щоб мати змо-
гу вказувати на нього і при цьому давати переслідуваним
українцям єхидну «пораду»: «Тікайте від польських бандитів в
Україну, переселяйтеся до УРСР».
Керівництво революційно-визвольною боротьбою
українського народу розуміло, що українсько-польське про-
тистояння є інспірованим із боку радянського центру, тому
робило все можливе, аби його ліквідувати. По всіх теренах
Закерзоння між польським населенням масово було поширено
таке звернення:
«Поляки, віковий західний сусіде. Спільна недоля... била
вже не раз на протязі історії обидва сусідні народи. І якраз
тепер, коли... війна зближається до свого кінця, коли на гори-
зонті вже яскраво зарисовується англо-більшовицький
конфлікт, коли неминучий і близький уже розвал тюрми
народів — СРСР, деяка частина польського суспільства, а
передусім на прикордонних польсько-українських землях, не
розуміючи ваги сучасного епохального моменту, запрягла себе
до імперіалістичного воза Кремля, накладає важкі кайдани
рідному народові та й нам, українцям, не дає жити. Де ж тут
політичний розум у тих туполобих польських політиків, вірних
слуг Кремля? їхній цілковитий політичний анальфабегизм, у
загальному нічим не виправдана політична ненависть до
українського народу ведуть до згубних наслідків цілий польсь-
кий народ у сучасному та може привести до катастрофічних
наслідків у майбутньому.
Зв’язувати долю свого народу в такий епохальний час з
тими, що ще вчора (а навіть і сьогодні) масово нищили поль-
ський народ, з тими, що на їх руках не позасихала кров невин-
них польських жертв Калині, переповнених поляками в червні
1941 року «Бригідок», «Замарстинова», «Лонцького» та інших
тюрем і далеких лагерів, коли-то помордовано десятки тисяч
246
невинних українців та поляків; служити й прославляти ще й
після цього катів свого народу здібні хіба виродки, зрадники
польського народу, за яких він мусить зараз соромитися. Бо
хоч як кремлівські сатрапи відпираються від цього, але жодна
людина не сумнівається 'тепер у тому, що це діло кремлівських
катів.
Поляки! Пригляньтеся ближче до сучасної польської Міліції
Обивательської та деяких урядовців адміністрації. їхнє зну-
щання над мирним українським населенням, безкарне грабу-
вання наших сіл, арешти та нелюдські тортури арештованих,
тісна співпраця з НКВС набирають жахливих форм. Місцеве
українство з надмірною терпеливістю у пасивній самообороні
витримувало всі дотеперішні дошкульні удари розбещеної поль-
ської міліції. Та, на жаль, наше терпеливе очікування інтер-
претують собі як нашу слабість. Цим провокують вони нас до
відплатних акцій, до непотрібного проливу крови, з чого,
очевидно, скористає наш спільний ворог.
Тому ще раз апелюємо до тих поляків, яким дорога доля
польського народу. Опам’ятайте їх, бо вони не знають, що
роблять.
Хай припинять всі протиукраїнські акції, хай покинуть
вислужницьку роботу ворожому НКВС. Хай глянуть тверези-
ми очима на сучасну дійсність. Хай послухають голосу польсь-
ких народних мас, що за цей короткий час більшевицької
окупації розшифрували всі замасковані ходи кремлівських
імперіалістів»®.
Крім цієї відозви, було видано польською мовою та масово
поширено між поляками багато інших подібних відозв, летю-
чок та брошур, у яких зображалась реальна ситуація, що скла-
лася у Польщі, та закликалось до припинення терору проти
українців.
Але обмежуватись тільки політично-пропагандистською
роботою було неможливо тому, що терор з боку польських
органів влади шаленів у неймовірно великих розмірах. Тож
коли заклики УПА не дали бажаних успіхів, УПА видає іншого
роду звернення:
«Полякам Ліського й Сяницького повітів — до загального
відома. Останнім часом здавалося, що українсько-польські
взаємини на цьому терені вже на добрій дорозі, що вже поль-
ське суспільство цього терену при допомозі чесних поляків-
247
патріотів вплинуло на поведінку розбещеної дотепер сучасної
адміністрації, а головно Міліції Обивательської; здавалось, що
вже й тут, на місце сталінських агентів прийшли до голосу
поляки, яким дороге майбуге їхнього народу. Та, на жаль, воно
не так. Непоправні бандити з Міліції Обивательської... поча-
ли знову продовжувати грабіж і спалення наших сіл: Берізка,
Бібрка, Воля Матіяшова.
Тому повідомляємо все польське суспільство, що за
вандалізм, який поповнили бандити з польської Міліції Оби-
вательської дня 13 квітня 1945 року у Волі Матіяшовій над
раненим молодим українцем, якого було масакровано прикла-
дами крісів й недобитого закопали в землю живцем, — за цей
обер-бандитизм, за всі попередні грабіжницько-бандитські
акції, проведені над українським населенням, оголошуємо
Міліції Обивательській відплатну акцію. Цю акцію проводи-
тимемо масово і в залежності від потреби будемо застосовува-
ти всілякі форми відплати (засідки, індивідуальний терор і
ін.). Постараємося карати тільки винних та зазначуємо, що
куля не розбирає. Будемо справедливі та при цьому консерва-
тивні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застере-
ження, що коли в часі наших виплатних акцій впали б випад-
ково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому
нас, тільки своїх бандитів-провокаторів. 14.04.1945 р.»70.
Аналогічна відозва була поширена в травні 1945 року між
поляками Перемиського, Ярославського, Любачівського,
Томашівського, Грубешівського й сусідніх повітів.
В одній з доповідних інформацій, яку Т. Кальненко 20
листопада 1944 року направив Д. Коротченку і В. Рясному,
зазначалося, що грабежі і вбивства скоюються тільки відносно
українського населення. Місцеві органи влади до припинення
пограбувань ніяких заходів не вживають. Зокрема, коли в
березні 1945 року доведені до відчаю постійними грабежами і
знущаннями підпільних польських формувань українці Кри-
ловської волості Грубешівського повіту звернулися за допомо-
гою до польської міліції, то її комендант, переконавшись у
наявності в них евакуаційних документів, заявив: «Поки ми,
поляки, не роздягнемо вас догола, ви звідси не виїдете»71.
Подібний «захист» українське населення отримувало й від
органів влади СРСР на території Польщі. Зрештою, таких
органів, окрім військових і уповноважених з переселення, на
території Польщі і не було. До того ж склалась парадоксальна
ситуація: з одного боку, на українське населення не поширю-
валась юрисдикція польського законодавства, оскільки воно
підлягало виселенню і не вважалось за громадян Польщі, а з
іншого — також не поширювалась чинність законодавства
Української РСР, оскільки у тієї частини населення, що
довоєнного періоду проживали на території, приєднаній до
України, а отже, були громадянами УРСР, у відповідності з
розпорядженням НКВС були вилучені радянські паспорти ще
до переїзну в Україну. Отже, українське населення, яке підлягало
депортації, фактично залишилось без громадянства і було поз-
бавлене-захисту з боку державних структур.
У цій надзвичайно складній ситуації єдиною силою, яка
постала на захист інтересів і життя пригнобленої віками нації,
стала Українська Повстанська Армія, що чинила подиву гідний
спротив під час депортації українського населення. Та стано-
вище її відділів, які налічували на території Закерзоння, згідно
оперативних даних НКВС, 8430 бійців72, було надзвичайно
тяжким — не лишечерез величезне насичення терену військами
НКВС і польської армії, а ще більше — через повне знелюд-
нення терену під час проведення злочинної акції «Вісла» 1947
року. Це надзвичайно ускладнило проблему харчування, тим
паче, шо в новій ситуації відділи УПА були змушені постійно
перебувати в неустанних маршах і передислокаціях. Тому ко-
мандування УПА віддало наказ припинити дальшу збройну
боротьбу в Закерзонні. Деякі відділи отримали завдання йти в
рейд на Захід, решта повинні були перейти на терени
Української РСР.
Минули роки. Польща з тоталітарної держави перетвори-
лася на демократичну, а польський Сенат засудив операцію
«Вісла». З цієї нагоди народний депутат Д. Павличко з трибу-
ни Верховної Ради України схвально висловився на адресу
польського Сенату і, між іншим, на запитання когось із залу
відповів (дослівно): «УПА, Українська Повстанська Армія,
діючи на території Польщі, завдала багато лиха польському
народові...»
Загальновідомо, що УПА чужих земель не шукала, а діяла
виключно на своїй власній, українській землі, в тому числі й
на Холмщині, Надсянні, Підляшші і Лемківщині, захищаючи
співвітчизників від злочинних дій просталінських режимів.
249
Воювала вона не проти польського народу, а проти ненависно-
го польського окупаційного режиму на своїй території. А це —
не одне і те ж. Будьмо чесні перед собою і не будемо викрив-
лювати свою історію, яка вже й без того була досить
сфальсифікована. Звинувачувати УПА в даному випадку нема
’ за що, бо в цілому світі (крім Радянського, донедавна, Союзу),
боротьбу за свободу свого народу проти окупаційних режимів
вважають визвольною, законною і героїчною. Зрештою, це
визнано міжнародно-правовими угодами.
Даючи історико-правову і суспільно-політичну оцінку цим
трагічним подіям, зазначимо, по-перше, що на момент
підписання угоди з урядом УРСР Польський Комітет
Національного Визволення не був єдиним представником вла-
ди. Більше того, його, крім Радянського Союзу, не визнав
ніхто. Завжди і скрізь, де були представники уряду Велико-
британії і де обговорювалося польське питання, були присутні
й представники законного уряду Польщі, котрий підчас війни
перебував в Лондоні.
По-друге, Крайова Рада Народова затвердила закон про
надання Польському Комітету Національного Визволення пов-
новажень в умовах військового часу на визволеній території
Польщі приймати закони і декрети з наступним затверджен-
ням їх Крайовою Радою Народовою73. Основними норматив-
ними актами переселення були відомчі нормативні акти НКВС
СРСР.
По-третє, 4 січня 1945 року Польський Комітет
Національного Визволення перестав існувати. Виконавчу вла-
ду в Польщі перейняв Тимчасовий Національний Уряд Поль-
ської Республіки. Останній не підтвердив виконання ним усіх
зобов’язань, прийнятих Польським Комітетом Національного
Визволення. До того ж цей уряд 28 червня 1945 року подав у
відставку, і було сформовано Уряд Національної Єдності, до
складу якого увійшли й чільні лідери лондонського уряду.
По-четверте, станом на 9 вересня 1944 року Польщі як
держави не існувало. її фактичне і юридичне визначення
почалося лише після 3 липня 1945 року. Не існувало й законів
цієї держави. Отже, посилання в тексті угоди на закони, що
існують у Польщі, було, м’яко кажучи, бутафорією. Більше
того, 9 вересня 1944 року ще не було відомо, коли закінчиться
війна.
250
Отже, однозначно можна зробити висновок, що акція
насильницького переселення українського і польського люду
була протизаконною, такою, що докорінно суперечила
міжнародно-правовим актам, цинічно нехтувала елементар-
ними правами сотень тисяч людей. Цю акцію не можна назва-
ти інакше як геноцид проти українського народу. Пам’ять про
жертви сталінсько-берутської репресивної політики повинна
об’єднувати наші нації. Між польським і українським народа-
ми повинні бути добрі відносини, бо жити нам завжди по
сусідству.
З серпня 1990 року Сенат Республіки Польща ухвалив
спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції
«Вісла». В цій заяві, зокрема, вказується, що «комуністична
влада, приступивши до ліквідації відділів Української Пов-
станської Армії, водночас здійснила насильницьке переселен-
ня осіб, переважно української національності. Протягом трьох
місяців було виселено з різних місць близько 150 тис.осіб,
позбавлених свого майна, будинків і святинь. Багато років їм
не давали змоги повернутися назад, а потім усіляко затрудню-
вали їхнє повернення. Сенат Республіки Польща засуджує
акцію «Вісла», характерну для тоталітарних режимів, і буде
намагатися відшкодувати образи, що випливають з неї»74.
Про поліпшення останнім часом українсько-польських
взаємин свідчить ухвала Сенату Польщі 27 липня 1990 року з
приводу проголошення державного суверенітету України. В
цьому документі, зокрема, зазначається, що поляки, які вва-
жають свободу і незалежність Вітчизни своїми основними
цінностями, цілком розуміють той переломний моменте істерії
України — сусіда, з яким бажають жити як рівні народи, а
також розвивати співпрацю у всьому75.
Приємно відзначити, що науковці Польщі та молодь за-
суджують помилки і провини своїх предків у польсько-
українських стосунках, так само засуджують їх і польська дер-
жавна преса та інші засоби масової інформації. Те саме ро-
биться і з нашого боку. Але, на жаль, мусимо констатувати, що
деяка місцева польська преса часто-густо продовжуює бачити
в особі українця негативний стереотип.
Усім, котрі ще не позбулися пам’яті минулого, хотілося б
дати відповідь на запитання голови Товариства польської куль-
тури Львівщини Л. Мазепи: «Чи повинні ми дивитися в
251
майбутнє крізь призму минулих незгод?» Ні, рішуче ні. Обид-
ва наші народи повинні знаходити тільки те, що нас об’єднує,
що нас зближує, що гарантує нам нормальне людське співжиття.
Минуле не повинно тяжіти над нами.
Нині, коли Україна проголосила себе незалежною та суве-
ренною, є всі підстави для нормальних відносин наших дер-
жав. Лозунг «За вашу і нашу свободу!» буде реалізований.
Ідучи до відкритих кордонів Європи, ми повинні зробити
дуже багато для наших народів, аби вони могли відвідувати
свої рідні краї, місця поховань своїх предків. На нашу думку,
назріла проблема відшкодування як матеріальних, так і мо-
ральних збитків, завданих під час насильницьких переселень,
забезпечення належних умов для повернення українського
населення в місця свого колишнього проживання. Ця пробле-
ма чекає свого вирішення від урядів обох держав.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
РОЛЬ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ
У ЗМІЦНЕННІ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ
(1945-1953)
Поновлення та розширення репресивно-каральної
мережі
У процесі звільнення території України від нацистських
окупантів одночасно велася активна робота з відтворення
довоєнного тоталітарного режиму. Насамперед необхідно було
поновити функціонування розгалуженої мережі організацій
компартії та її репресивних органів. Із цією метою ЦК КП(б)У
напередодні звільнення тих чи інших областей завчасно ком-
плектував кадри партійних працівників і затверджував опера-
тивні групи, до складу яких входили працівники довоєнних
обкомів партії та облвиконкомів, начальники управлінь та
відділів НКВС—НКДБ.
У квітні 1944 року було поновлено роботу Чернівецького,
Рівненського, Тернопільського, Волинського і Львівського
обкомів компартії та облвиконкомів. Станом на 1 серпня 1944
року в західних областях УРСР було створено 1556 первинних
парторганізацій, 32 кандидатські і дві партійно-комсомольські
групи, в яких налічувалось 5709 членів і кандидатів у члени
партії1.
23 квітня 1944 р. бюро Львівського обкому КП(б)У при-
йняло постанову про створення трьох оперативних груп
працівників обкому і облвиконкому для проведення роботи з
відновлення радянської влади на території звільнених районів
області, а також для надання допомоги прифронтовим рай-
онам Рівненської, Волинської та Тернопільської областей. До
складу цих груп увійшли 12 начальників районних відділів
НКВС для організації боротьби з національним рухом опору,
який чинили УПА та підпілля ОУН2.
Суспільно-політична ситуація на західноукраїнських тере-
нах докорінно відрізнялася від довоєнної. Український народ,
відчувши з «золотого вересня» 1939 року всі «переваги»
253
соціалістичного способу життя, аж ніяк не хотів повертатися
до нього. Розпочалася довготривала перманентна боротьба ра-
дянського режиму, що прийшов на зміну окупаційному на-
цистському, з народом. Ця справжня війна вершилася насам-
перед органами репресивно-каральної системи, поскільки перші
ж спроби більшовицьких ідеологів протиставити Українській
повстанській армії частини Червоної армії, зіткнути їх у дво-
бої зазнали невдачі.
Водночас політичний провід ОУН і командування УПА
добре усвідомлювали, що УПА, незважаючи на ряд своїх
перемог, не зможе й надалі успішно протистояти Червоній
армії. Враховуючи це, вони видали своїм підрозділам розпо-
рядження не вступати в сутички з частинами Червоної армії,
що переходили фронт, а замаскувавшись, продовжувати ши-
рити свої лави й створювати запаси зброї та продуктів харчу-
вання3.
У період січня—квітня 1944 року активізувалася пропаган-
дистська робота ОУН—УПА серед воїнів Червоної армії. Як
зазначалося в донесенні начальника політуправління 1-го
Українського фронту генерал-майора Шатилова на адресу чле-
на Військової Ради цього ж фронту генерал-лейтенанта Хру-
щова, ця робота велася згідно з «Основними вказівками про
пропагандистську роботу членів революційно-визвольної ОУН
в лавах Червоної армії», які визначали: «Кожен український
революціонер не повинен демонструвати свою зовнішню
ворожість до Червоної армії і небажання воювати. Навпаки,
потрібно спочатку вростати в червоноармійські маси, зблизи-
тися з ними, завоювати довір’я, а потім розгорнути
національно-визвольну роботу». Шатилов підкреслював, що
така тактика має певний успіх: зокрема 11 квітня 1944 року 12
осіб із поповнення 322-ї стрілецької дивізії 60-ї армії
«організовано перейшли на бік українсько-німецьких
націоналістичних банд»4.
У своїй пропагандистській роботі ОУН—УПА широко ви-
користовувала листівки, плакати, а також визвольні гасла,
написані прямо на стінах хат, мурах, парканах чи розвішані на
деревах. Вони закликали бійців і командирів Червоної армії,
червоних партизанів допомагати УПА боротися за самостійну
державу на українській землі, розвінчували брехливість
254
офіційної пропаганди, показуючи Сталіна як жорстокого по-
неволювача українського народу.
Ця пропаганда впливала на морально-психологічний стан
червоноармійців. Про це, зокрема, свідчить донесення на-
чальника політвідділу 4-ї гвардійської армії полковника
Шепілова від 23 квітня 1944 року вже відомому генералові
Шатилову. В ньому повідомлялося, що деякі воїни молодого
поповнення 68-ї і 69-ї гвардійських стрілецьких дивізій вияв-
ляють підвищений інтерес до листівок «українсько-німецьких
націоналістичних банд» і під час політбесід часто ставлять такі
питання: «Чи правда, що скоро розпустять колгоспи?»; «Чи
правда, що в Червоній армії встановлено контроль за
військовослужбовцями, які проживали на окупованій тери-
торії?»; «Чому до українців ставляться як до штрафників?» та
ін.$
Подібні донесення надходили генералові Шатилову
від начальників інших армійських політвідділів. Так, началь-
ник політвідділу 13-ї армії полковник Воронов 5 лютого
1944 року повідомляв про те, що «банди, які діють на тери-
торії Андрушівського і Вчорасгшанського районів, аби прово-
дити підривну роботу серед наших воїнів, роблять
все, щоб проникнути до лав Червоної армії. Для цього вони
намагаються влитися у партизанські загони, щоб потім
разом із ними влитися до лав ЧА; не очікуючи загальної
мобілізації, добровільно записуються до лав ЧА, щоб замас-
куватись під виглядом патріотів і потім робити свою брудну
справу»6.
Зважаючи на ці обставини, з метою налагодження контр-
пропаганди серед воїнів нового поповнення 21—22 квітня
1944 року генерал Шатилов провів нараду з начальниками
політвідділів фронту7.
Слід констатувати, що для комуністичного режиму було
далеко не простою справою використовувати регулярні
військові частини для боротьби проти УПА. Адже на той час
до Червоної армії влилося понад 2 млн воїнів-українців.
Тільки у квітні 1944 року з Київської, Житомирської,
Вінницької та Кам’янець-Подільської областей до 1-ї
гвардійської танкової армії було направлено 9997 осіб*. А
протягом квітня — травня 1944 року у війська Українських
255
фронтів із Чернігівської, Київської, Житомирської, Вінницької,
Кам’янець-Подільської, Кіровоградської, Рівненської, Во-
линської, Тернопільської областей було мобілізовано 1 млн 37
тис. 174 особи9. В основному це були хлопці 18—20-річного
віку, що проживали на окупованій нацистами території і зна-
ли про УПА та мету її боротьби. Не врахувати цього радянсь-
кий режим не міг. Його каральні органи постійно тримали
українців у полі зору: адже саме серед них, особливо вихідців
із західних областей, були поширені ухил від призову до Чер-
воної армії, дезертирство, співпраця з УПА. Тільки з 4 по 25
травня 1944 року у військах 1 -го Українського фронту на бік
УПА перейшло 176 осіб10.
Комуністичне керівництво усвідомлювало, що кидати на
боротьбу з УПА діючу армію, до якої влилися вчорашні селя-
ни з західних областей, а сьогодні — воїни зі власними пере-
конаннями та морально-християнськими традиціями, було
небезпечно. До того ж армія не була пристосована для про-
типартизанських дій. Тому вже у березні 1944 року в Західну
Україну були виряджені спеціально вишколені каральні
війська НКВС—НКДБ, що пройшли «загартування* під час
виселення народів Криму і Кавказу. З того часу участь
підрозділів Червоної армії у протипаргизанських акціях зво-
дилася до проведення так званих «чекістсько-військових
операцій» по прочісуванню лісів.
У березні 1943 року державний Комітет Оборони СРСР
прийняв постанову «Про спеціальні заходи у західних облас-
тях України», спрямовану на боротьбу з національно-визволь-
ним рухом. Зокрема у ній зазначалось:
«1. Зобов’язати НКО (т. Смородинова) відмобілізувати до
20.03.1944 р. все чоловіче населення призовного віку
звільнених районів Рівненської та Волинської областей, до
того ж у першу чергу до 30-літнього віку, і подальші в міру
звільнення районів західних областей відразу ж відмобілізувати
призовні контингенти.
Усіх мобілізованих негайно відправити в тилові округи і
після фільтрації та навчання кращу частину направити у бой-
ові частини, а тих, що залишились, використати у тилових
частинах (будівельні, дорожні) і на відновлювальних роботах.
2. Зобов’язати НКШС (т. Кагановича) забезпечити пере-
256
везення в тилові округи мобілізованих згідно з вимогами
НКО.
3. Зобов’язати НКВС СРСР (т. Круглова) і РНКУРСР (т.
Хрущова) відібрати кращих людей із числа партизанів, які
вийшли з тилу противника, і створити з них у кожному районі
Рівненської, Волинської і Тернопільської областей загони
НКВС чисельністю 50—60 осіб кожний, зарахувавши їх на всі
види постачання НКВС.
4. Зобов’язати НКВС (т. Круглова) додатково до військ
НКВС, що є в Уіфаїні, виділити і передислокувати на Україну
до 25 березня 1944 р. п’ять бригад.
5. Зобов’язати НКО (т. Хрульова і т. Федоренка) передати
до 10 березня 1944 р. НКВС УРСР 250 автомашин «Студебек-
кер», 100 танків Т-60 і Т-70 і 50 бронемашин. Постачання
бригад НКВС пальним зрівняти з діючими частинами Черво-
ної армії.
6. Зобов’язати Наркомат зв’язку (т. Пересипкіна) віднайти
і передати до 15 березня 1944 р. НКВС УРСР 5 радіостанцій
«РАФ» і 80 радіостанцій «Білка-5».
7. Зобов’язати НКДБ і НКВС СРСР (т. Меркулова
і т. Круглова) відібрати з органів НКВС і НКДБ у східних
областях СРСР із числа тих, що раніше працювали в орга-
нах НКВС і НКДБ УРСР, а також із числа тих, що не працю-
вали на Україні, але знають українську мову, чекістських
працівників: для НКДБ УРСР — оперативних працівників
2000 осіб, із них начальників районних відділів — 200 осіб;
для НКВС УРСР оперативних працівників — 790 осіб, із них
начальників районних відділів — 120, і направити їх від-
повідно в НКДБ і НКВС УРСР для роботи в західних облас-
тях України.
8. Зобов’язати НКВС СРСР виселяти сім’ї активних
учасників ОУН, УПА і УНРА у віддалені місцевості СРСР»11.
Таким чином, невдовзі в Україні поновлює свою діяль-
ність розгалужена мережа територіальних органів НКВС
і НКДБ. Організаційні форми побудови репресивно-ка-
ральної системи залишались майже такими ж, як і в до-
воєнний період, за винятком деяких нових управлінь.
Основними структурними підрозділами Наркомату вну-
трішніх справ УРСР були: управління з боротьби з
9 4-45
257
бандитизмом*; управління у справах військовополонених та
інтернованих; управління міліції; управління пожежної охо-
рони; тюремне управління; управління виправно-трудових
таборів і колоній; управління місцевої протиповітряної обо-
рони; управління державними архівами; управління шосей-
них шляхів; господарське управління; перший спецвідділ (опе-
ративно-слідча робота органів НКВС УРСР); другий спецвідділ
(аналогічна робота органів міліції НКВС УРСР); секретаріат;
відділ контррозвідки «СМЕРШ»; відділ кадрів; відділ з бо-
ротьби з дитячою безпритульністю і бездоглядністю; відділ
урядового зв’язку; фінансовий відділ; інспекція транспортної
міліції; держбудмонтажтрест N З НКВС СРСР12. Уже 14 лю-
* Головне управління з боротьби з бандитизмом (ГУББ) НКВС
СРСР було створено відповідно до наказу НКВС СРСР N 001447
від 1 грудня 1944 року. До цього часу «боротьба з бандитизмом
«проводилася апаратами НКДБ—УНКДБ СРСР і союзних республік
(до 1941 р.), відділами з боротьби з бандитизмом у системі Головно-
го управління міліції НКВС СРСР (1941 р.) і самостійним відділом
НКВС СРСР зборотьби з бандитизмом (1941—1944 рр.). На пери-
ферії діяли відповідні управління і відділи НКВС—УНКВС.
Положення про Головне управління НКВС СРСР з боротьби з
бандитизмом визначало такі його основні функції: 1) вид ання керівних
вказівок апаратам НКВС—УНКВС з боротьби з бандитизмом, сис-
тематичний контроль за їхньою роботою, інспектування та надання
їм практичної допомоги; 2) безпосередня організація та здійснення
агентурно-оперативних та слідчих заходів по розробці й ліквідації
найбільших бандитських формувань; 3) розробка і контроль заходів
із проведення великих чекістсько-військових операцій із ліквідації
учасників банд; 4) організація винищувальних батальйонів, їх на-
вчання, матеріальне забезпечення та оперативне використання у
боротьбі з бандитизмом; 5) організація спеціального радіозв’язку і
підготовка кадрів спеціалістів із радіозв’язку.
1946 року ГУББ було доручено проводити роботу з організації
та контролю оперативного обслуговування репатріантів, а 1949
року — здійснення оперативного розшуку злочинців, які втекли з
місць ув’язнення МВС, спецпоселенців і виселенців. У1950 році
ГУББ МВС СРСР, УББ МВС республік, ОББ УМВС країв та
областей були реорганізовані у Головне управління оперативного
розшуку МВС СРСР (ГУОР) і відповідно в УОР МВС республік,
ООР УМВС країв та областей.
258
того 1944 року заступник наркома внутрішніх справ СРСР
Чернишов доповідав Берії про те, що згідно з рішенням ЦК
КП(б)У, зокрема особисто Хрущова, мобілізовано 3000 осіб із
числа «перевірених і відібраних НКВС партизанів Рівненської
та Луцької (очевидно, Волинської.— І. Б.) областей, разом з
обозом, кіньми, озброєнням та 21 радіостанцією». За розпо-
рядженням наркома внутрішніх справ України Рясного в період
з 17 по 25 лютого 1944 року з них було сформовано ЗО загонів,
по 100 осіб у кожному, із залученням одного—двох оператив-
них працівників НКВС і радіостанцій. За розпорядженням
Хрущова їм було передано ЗО вантажних і 10 легкових
автомобілів11.
Ці загони розміщувалися у районних центрах та інших
населених пунктах, де масового поширення набув український
рух опору. Для керівництва і координації їхніх дій у Рівному
був створений штаб на чолі з начальником НКВС УРСР з
боротьби з бандитизмом Задоя. З Києва до Рівного, крім того,
направили оперативну трупу чисельністю понад 300 працівників
карального апарату.
Одночасно за наказом Берії для посилення військ охорони
тилу 1-го Українського фронту, 17 лютого 1944 року у Рівне із
Запоріжжя був передислокований 127-й полк, а з
Дніпропетровська до Новоград-Волинського, Шепетівки, Чуд-
нова і Бердичева для посилення внутрішніх військ НКВС
направили 16-ту бригаду чисельністю 1800 осіб. Для підготовки
широкомасштабної акції проти ОУН—УПА до Рівного з Мос-
кви було відряджено начальника відділення ОББ НКВС СРСР
майора Головльова разом із дев’ятьма його колегами; при
цьому зазначалося, що він «добре знає Україну»14.
Принагідно процитувати текст завдання, яке 19 лютого
1944 року було підготовлене для Головльова заступником на-
чальника відд ілу з боротьби з бандитизмом полковником держ-
безпеки Свіріним та затверджене заступником наркома
внутрішніх справ НКВС СРСР комісаром держбезпеки 2-го
рангу Чернишовим:
«Возглавляемая Вами бригада ОББ НКВД СССР в числе
10 чел. оперработников и двух радистов направляется в гор.
Ровно в штаб НКВД УССР по ликвидации повстанческих
формирований украинских националистов и оказания прак-
тической помощи в организации и участии в ликвидации
9»
259
бандформирований. Вам ставится следующая задача:
1. Тщательно изучить обстановку в Ровенской области и
мероприятия, проводимие по ликвидации ОУНовских банд-
формирований.
2. Совместно с НКВД УССР разработать конкретний план
по организации и расстановке гарнизонов чекистско-опера-
тивних групп, организации агентурной работьі и оперативно-
войсковьіх мероприятий по ликвидации банд.
3. Принять непосредственное участие в подборе и вербов-
ке целевой квалифицированной агентури, проработке и орга-
низации агентурних комбинаций по внедрению внутренней
агентури в бандформирования с целью их изучения и подве-
дения под оперативний удар.
4. Подбор и вербовка солидной внутренней и маршрутной
агентури для направлення в оккупированние райони в целях
обнаружения и изучения имеющихся националистических
формирований, внедрения в них нашей агентури.
5. Организация серьезной рабстві по разложению ОУНов-
ских банд, отриву рядового состава от бандглаварей. Исполь-
зование наиболее активной части добровольно явившихся в
целях уничтожения бандглаварей и руководства ОУНовскими
формированиями.
6. На основе изучения агентурних данних и следственних
материалов повести работу по организации раскола в ОУНов-
ских бандах вплоть до организации вооруженник столкнове-
ний банд между собой.
7. Изучить возможность и при наличии таковой провести
организацию и заброску в райони оперирования банд наших
конспиративньїх вооруженних групп, снабженних рациями,
для разведки и для участия в проведений операций, перехвате
связей банд, вскритии пособнической бази и ликвидации
главарей и активних бандитов.
8. На оснований изучения агентурних и следственних
материалов собрать полньїе данньїе об ОУНовских вооружен-
них армиях, расположенньїх в Полесье, Ровенской области и
соседних областях Западной Украйни. Составить специаль-
ную записку с указанием дислокации их подразделений, шта-
бов; указать персонально руководителей и т.д. Материали со
всеми предложениями направить в ОББ НКВД СССР.
9. Необходимо обратить серьезное внимание на формируе-
260
мьіе гарнизоньї из партизан. Надо, чтобьі каждьій такой гар-
низон обязательно освещался внуїренним осведомлением; оно
должно бьггь связано с работниками оперативних групп.
10. План по организации и расстановке гарнизонов, опе-
ративньїх групп с их дислокацией на карте, с указанием также
дислокации частей НКВД направить после его составления в
ОББ НКВДСССР.
11. По всем вопросам задания представлять один раз в
супси сообщение по рации в ОББ НКВД СССР»15.
У перманентній війні проти населення репресивні органи
погоджували свої дії з військовими підрозділами, залучаючи
навіть авіацію. Так, 28 березня 1944 року у переданому нарко-
мом держбезпеки УРСР Савченком оперативному донесенні в
НКДБ СРСР зазначалося, що «25 березня 1944 р. при прове-
денні операції по прочісуванню Кременецьких лісів агентур-
ним шляхом і авіарозвідкою була встановлена наявність двох
продовольчих баз та стоянки бандитів поблизу населених
пунктів Дликова Гора і Зимниця. По місцях розташування
стоянок авіаполком було проведено бомбардування. Результа-
ти уточнюються»16. Аналогічні свідчення містяться у донесенні
начальника оперативного відділу Головного управління військ
НКВС з охорони тилу полковника Єфремова начальникові
цього ж управління генерал-майору Горбатюку: «30.03.1944 р.
командир 127-го піхотного полку отримав відомості про
наявність банди чисельністю до 150 осіб у районі озера
Безіменного (63 км на захід від Сарн). 31.03.1944 р. для її
ліківдації було направлено винищувальний загін у складі 127-
го піхотного полку за підтримки групи літаків 771-го бомбар-
дувального полку. О 9.00 31.03.1944 р. літаки, що прикривали
винищувальний загін, провели бомбардування табору бандитів,
скинувши 20 бомб»17.
Тільки протягом лютого, березня і першої половини квітня
1944 року було проведено 52 спільні операції проти УПА і
підпілля ОУН. 1 травня 1944 р. командувачеві 1 -м Українським
фронтом маршалу Г. Жукову було направлено повідомлення
про наслідки операції у Кременецьких лісах Рівненської об-
ласті. Вона проводилася протягом семи діб, в окремих місцях
бої тривали по 8—11 годин18.
Прагнучи якомога скоріше придушити рух спротиву, 27
вересня 1944 року ЦК ВКП(б) приймає постанову «Про
261
недоліки в політичній роботі серед населення західних облас-
тей УРСР», у якій вказує на слабку роботу місцевих
паргорганізацій по викриттю «ворожої для народу діяльності
українських буржуазних націоналістів», а перед НКВС — НКДБ
ставить завдання остаточної ліквідації національно-визволь-
ного руху будь-якими прийомами й методами.
Вже 23—24 листопада 1944 року на засіданні ЦК КП(б)У
було заслухано звіти Волинського, Станіславського і
Чернівецького обкомів про стан виконання ними постанови
ЦК ВКП(б). Невдовзі пленум ЦК КП(б)У визначив кон-
кретні напрями політичної роботи «у світлі» постанови20. З
цією метою протягом листопада 1944 — лютого 1945 року
було опубліковано декілька звернень уряду УРСР до населен-
ня західних областей України, учасників ОУН, УПА, УНРА і
УГВР; ці звернення масово дублювалися обкомами21. Всі на-
чальники управлінь НКВС — НКДБ видавали аналогічні на-
кази та розпорядження, вимагаючи припинення боротьби
проти радянської влади, поголівної реєстрації жителів, що
досягли 15-річного віку і більше. При цьому кожний з
начальників керувався далеко не законом, а принципом
доцільності за умов воєнного часу. Зокрема, начальник
гарнізону військ НКВС Городоцького району Львівської об-
ласті підполковник Затулін у лютому 1945 року видав наказ,
яким, зокрема, вимагав:
«З 22 лютого цього року і до особливого розпорядження
заборонити всім без винятку громадянам пересуватися в ме-
жах району з одного населеного пункту в інший брз
спеціального нате дозволу військових начальників. Усіх гро-
мадян, що пересуваються по району без указаного вище до-
зволу, затримувати та піддавати ретельній перевірці і при
встановленні будь-якого відношення їх до бандитів негайно
арештовувати і направляти до в’язниці. Всім військовим на-
чальникам провести ретельний обшук усіх будівель, городів та
місцевостей в усьому районі, щоб виявити та арештувати
бандитів, які ховаються, їхніх пособників і тих, що ухиляють-
ся від мобілізації до Червоної армії. Осіб, які чинять опір,—
знищити. Членів сімей осіб, які ховаються від радянської
влади, негайно вивозити до райцентру на збірний пункт для
дальшого виселення у Сибір. Командирам військових частин
і підрозділів при виконанні завдань, поставлених перед ними,
262
діяти рішуче і забезпечити створення потрібного стану в
районі»0.
Начальник Сторожинецького районного відділу НКВС
Чернівецької області видав наказ, яким попереджав учасників
УПА про те, що в разі їхнього невиходу до 1 жовтня 1944 року
з лісу місцеві жителі будуть розстріляні. 17 жовтня цей наказ
було приведено до виконання: на околиці Сгорожинця відбувся
прилюдний розстріл трьох мирних мешканців цієї околиці у
присутності їхніх дітей та рідних. Унаслідок цих вакханалій
населення Сторожинця почало масово тікати до Румунії: з 17
по 20 жовтня втекло 16 сімей21.
Невдовзі після прийняття ЦК ВКП(б) постанови по
західних областях України нарком внутрішніх справ СРСР
Берія і нарком державної безпеки Меркулов видали спільний
наказ N 001240/00380 від 9 жовтня 1944 р. «Про заходи з
посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації зброй-
них банд ОУН в західних областях Української РСР»24. Згідно з
ним наркомові внутрішніх справ УРСР Рясному було доручено
керівництво агентурно-оперативною роботою в управліннях
НКВС — НКДБ Львівської, Станіславської, Дрогобицької та
Чернівецької областей. Допомагати Рясному мали нарком держ-
безпеки УРСР комісар держбезпеки 3-го рангу Савченко і
начальник прикордонних військ НКВС Українського округу
генерал-майор Бурмак. Заступникові Рясного — генерал-лей-
тенантові Строкачу — такі ж функції були доручені в
управліннях НКВС — НКДБ Рівненської, Волинської і
Тернопільської областей. Помічниками його призначалися за-
ступник наркома держбезпеки УРСР комісар держбезпеки Єси-
пенко і начальник внутрішніх військ НКВС Українського ок-
ругу генерал-майор Марченко.
Каральні війська НКВС, які було виділено для боротьби з
визвольним рухом, дислокувалися в західних областях України
у таких пропорціях:
на території Львівської області: 17-та стрілецька бригада;
три батальйони 25-ої стрілецької бригади; 18-й кавалерійський
полк; 18-й окремий стрілецький батальйон 18-ої стрілецької
бригади; 66 -й і 219-й окремі стрілецькі батальйони 24-ої
стрілецької бригади внутрішніх військ НКВС;
на території Станіславської області: 19-та стрілецька бри-
гада внутрішніх військ НКВС;
263
на території Дрогобицької області: 210-й окремий
стрілецький батальйон 17-ої стрілецької бригади
внутрішніх військ НКВС;
на території Чернівецької області: 192-й окремий
стрілецький батальйон 19-ої бригади; 237-й і 240-й ок-
ремі стрілецькі батальйони 23-ої бригади внутрішніх
військ НКВС;
на території Рівненської області: 16-й і 20-й стрілецькі
бригади; 228-й окремий стрілецький батальйон 21-ої
стрілецької бригади і три батальйони 24-ої стрілецької брига-
ди внутрішніх військ НКВС;
на території Волинської області: 9-та стрілецька дивізія (у
складі трьох полків) і 189-й окремий стрілецький батальйон
18-ої стрілецької бригади внутрішніх військ НКВС;
на території Тернопільської області: три батальйони 21-ої
стрілецької бригади; два батальйони 25-ої стрілецької брига-
ди; 174-й і 193-й окремі стрілецькі батальйони 19-ої стрілецької
бригади внутрішніх військ НКВС.
Із метою підсилення вказаних з’єднань заступникові на-
ркома внутрішніх справ СРСР генерал-полковникові Апол-
лонову було наказано у декадний термін додатково виділити і
відправити Рясному два стрілецьких полки і один окремий
стрілецький батальйон. При цьому Рясний отримав право
передислокувати в разі необхідності всі вищевказані частини
і з’єднання внутрішніх військ НКВС у межах західних облас-
тей УРСР.
Існуючий на той час в НКВС УРСР відділ з боротьби з
бандитизмом було реорганізовано в управління, а районні
відділення НКВС — НКДБ в західних областях України — у
відділи, збільшивши їх чисельність. У кожному з них було
утворено відділення з боротьби з бандитизмом.
Ставилась категорична вимога — негайно переглянути склад
начальників районних відділів НКВС і НКДБ у західних об-
ластях УРСР. Для цього відділи кадрів НКВС і НКДБ СРСР
мали відправити в розпорядження НКВС і НКДБ УРСР по 50
досвідчених начальників райвідділів, а також 250 оперативників
для надання агентурно-оперативної допомоги25. Безпосередньо
при Рясному і .Строкачеві було утворено слідчі групи, по 25
осіб кожна, для проведення розслідувань у справах найбільш
активних повстанців, командирів УПА та керівників ОУН.
264
Берія та Меркулов вимагали від своїх підлеглих у Києві
негайно приступити до виконання таких завдань:
«а) пересмотреть имеющиеся в соответствующих органах
НКВД — НКГБ агентурнеє разработки и следственние дела
по оуновцам и наметать необходимьіе мероприятия, обеспе-
чивающие вьіявление и ликвидацию в кратчайший срок дей-
ствующих в западньїх областях УССР антисоветских организа-
ций и вооруженннх банд ОУН;
б) в процессе повседневной агентурно-оператавной рабс-
тві по преследованию оуновского подполья главное внимание
обращать на изьятие или ликвидацию главарей бандгрупп,
областньїх, надрайонньїх и районних проводов ОУН, разгром
боевьіх групп и «служби безпеки» ОУН; на организацию аген-
турно-оперативних мероприятай, обеспечивающих вьіявле-
ние линий связи, конспиратавньїх квартир, явочних пунктов
областньїх проводов ОУН с целью установлення местонахож-
дения «Центрального провода», внедрения в его состав нашей
проверенной агентури для последующей ликвидации «Цен-
трального провода».ОУН;
в) обеспечить вьіявление и ликвидацию оуновских скла-
дов оружия, боеприпасов, продовольствия, обмундированих и
техники (типографии, пишущие машинки и др. множитель-
нне аппаратьі);
г) повседневной работой с агентурой добиться такого по-
ложення, чтобн, как правило, чекистско-войсковне опера-
ции по ликвидации оуновских банд обеспечивались необхо-
димой предварительной агентурной работой, позволяющей
установи ение местонахождения банд, их количества, руково-
дящего состава, вооружения, вьіявление возможннх путей к
отступлению. Чекистско-войсковне операции по ликвида-
ции оуновских банд проводить после заблаговременного оцеп-
ления районов базирования банд, организации заслонов и
засад на путях их возможного отступления с тем, чтобн банда
бьіла окружена, лишена возможности перебазирования в со-
седние райони и ликвидирована полностью;
д) усилить мери репрессий в отношении членов семей ак-
тивних участников оуновских организаций и банд—как аресто-
ванннх или убитих, так и находящихся на нелегальном положе-
ний; внселение згих контингентов производить в порядке, усга-
новленном дирекгивой НКВД СССР N122 от 31 марта 1944 г.;
265
е) лиц, уклоняющихся от мобилизации в Красную армию,
после задержання направлять для проверни в спецлагеря
НКВД;
ж) в работе по ликвидации оуновских организаций и банд
наряду с агентурно-осведомительной работой широко практи-
ковать привлечение местного населення, для чего создать при
участковьіх упол номоченньїх милиции вооруженньїе группьі
содействия, вовлекая в зти группьі честнмх советских граждан
из числа членов семей военнослужащих Красной армии, мес-
тного партийно-советского актива и лиц, пострадавших от
оуновских банд;
з) о всех недостатках в работе местньїх паріийннх, советс-
ких и хозяйственньїх организаций, вьіявляемьіх в ходе пресле-
дования оуновских банд на территории западньїх областей
УССР, своевременно информировать ЦК КП(б)У и Совнар-
комУССР»26.
Ці вказівки, надіслані з Москви, надовго стали програмою
дій репресивно-каральної системи в Україні, яка поповнюва-
лась за рахунок «досвідчених* чекістів, а також «перевірених»
партизанів. На посади перших керівників НКВС, НКДБ, про-
куратури, суду, радянських та партійних органів призначалися
виключно особи, що прибували в західні області УРСР за
скеруваннями ЦК КП(б)У, маріонеткового уряду і наркоматів
УРСР. Цілком зрозумілим є те, що вони не володіли обста-
новкою, слабо розбирались в умовах, звичаях, традиціях цих
теренів України. Так, протягом 1945 року на посади суддів у
Волинській області було висунуто лише дві особи з місцевого
населення проти 31 особи, направлених з інших областей
України. Дещо більше представників місцевого населення було
призначено на посади дільничих уповноважених міліції: 122
особи проти 353, скерованих НКВС УРСР. Найменшу кількість
місцевого населення було призначено на посади оперативних
уповноважених відділів НКВС: усього 5 осіб проти 208, на-
правлених іззовні. А на прокурорські посади у Волинській
області не було призначено жодної особи із місцевого насе-
лення”.
Бездумне копіювання форм і методів господарської та
політичної роботи, поширення загальноприйнятих на той час
репресивних прийомів діяльності каральних органів, постійне
сприйняття людності західних областей України не інакше як
266
ворожих елементів — усе це не могло не призвести до загос-
трення міжнаціональних стосунків, до постійного ігнорування
(щоправда, фіктивно існуючих) законів та скоєння брутальних
злочинів проти цивільного населення.
Так, у березні 1946 року у Городоцький райвідділ МВС
Львівської області надійшли відомості про те, що жителя села
Родатичі Михайла Куна часто провідують повстанці. За
домовленістю з начальниками РО МВС і РО МДБ ця справа
була доручена заступникові начальника РО МДБ капітану держ-
безпеки Черепню. В ніч на 28 березня він наказав виставити
засідку на околиці'села, поблизу місця прибуття Повстанців.
Виконання цього завдання було покладено на групу кількістю
10 осіб під командуванням лейтенанта Барабая Ілюбаєва (780-
й стрілецький полк 214-ої стрілецької дивізії військ МДБ
СРСР). Його помічником слугував старший сержант Павло
Резін.
Перед виходом на завдання Ілюбаєв, Резін і рядовий Сай-
ко розпили літр самогону. По дорозі вони голосно розмовля-
ли, а Резін галасував «ура». На околиці Родатичів у будинку
Ганни Кутовик вони почули розмови. За наказом Ілюбаєва
будинок було оточено. Поскільки господиня, перелякавшись,
не відчиняла дверей, рядовий Сайко порозбивав вікна, а Резін
виламав двері. Не знайшовши нічого підозрілого, Ілюбаєв із
групою попрямував до сусіднього будинку Марії Кульчицької,
яка на той час перебувала у Львові. В будинку були її дві
дочки: Емілія Кульчицька, 1925 року народження, Катерина
Кульчицька, 1935 року народження, та її брат Прийма Іван,
1909 року народження, інвалід без правої руки.
Зайшовши в будинок Кульчицької, Ілюбаєв із групою по-
чав перевіряти документи. В цей час Ганна Кутовик вибігла зі
свого будинку з криками, що її пограбовано. Молодший сер-
жант Халітов затримав її та привів до Ілюбаєва, де вона про-
довжувала лемент. Тоді рядовий Сайко побив її автоматом, а
опісля на вулиці застрелив.
Почувши крики та стрілянину, місцевий житель Станіслав
Тобух вибіг із будинку Ольги Білас і був затриманий. Ілюбаєв,
перевіривши його документи, наказав рядовим Сайко та Со-
ловйову доставити затриманого у гарнізон. Але, відійшовши
на якісь сто метрів, Сайко розстріляв Тобуха.
Повернувши до будинку вбитої Ганни Кутовик, Ілюбаєв
267
наказав Сайку кинути всередину гранату, що і було зроблено.
Після цього Ілюбаєв наказав розстріляти людей, які перебува-
ли в будинку Кульчицької, а сам попрямував до сільської ради.
Сайко, Халітов і Соловйов, незважаючи на благання,
розстріляли Емілію і Катерину. Прийма, впавши, удав із себе
мертвого і таким чином врятувався.
Тоді каральна група попрямувала до Ілюбаєва, прихопив-
ши у розстріляних жертв годинника, золотого персня і сотню
карбованців. Прибувши в гарнізон, Ілюбаєв доповів коман-
дирові батальйону капітану Штефанову про те, що групою
«вбито п’ятеро бандитів»28.
20 червня 1944 року нарком внутрішніх справ УРСР Ряс-
ний за результатами перевірки діяльності органів УМВС Дро-
гобицької області повідомляв: «в ряде райотделов УМВД
вскрьггьі серьезньїе недочетьі в агентурно-оперативной рабо-
те, вьіявленьї фактьі грубого нарушения советской законнос-
те, пьянства и морального разложения отдельньїх оператив-
них работников»29. _
До числа умов, що сприяли скоєнню працівниками ка-
ральних органів зловживань та злочинів, необхідно віднести
не тільки відсутність контролю з боку керівництва і
начальників, а й неефективне здійснення прокурорського на-
гляду за їхньою діяльністю, а у більшості випадків — повна
його відсутність. Нерідко працівників, звільнених з органів
прокуратури у східних областях УРСР та інших республіках за
систематичні порушення законів, направляли на роботу до
західних областей30. Ось лише два приклади. 26 червня 1944
року на посаду помічника прокурора Чернівецької області
було призначено тричі судимого громадянина, до того ж два
останніх покарання на момент призначення він не відбув. У
1945 р. прокурором Млинівського району Рівненської області
призначили взагалі психічно хвору людину31.
Внаслідок такого «вмілого» добору спеціалістів в органах
прокуратури західних областей створилася обстановка справ-
жньої антизаконності. У жовтні 1946 року за зловживання
службовим становищем і систематичне привласнювання май-
на, вилученого в арештованих громадян, були усунуті з посад
прокурори Дрогобицької та Львівської областей. Прокурор міста
Кременця Тернопільської області систематично пиячив, га-
268
небно поводився з громадянами, і керівники обласної проку-
ратури йому в цьому потурали. Тільки після республіканської
перевірки його було звільнено12.
Внаслідок того, що місцеве населення не допускалося на
керівні посади, існувала велика плинність кадрів, особливо
серед прокурорів міської та районної ланок. Так, протягом
1945 року з 856 міських прокурорів було змінено 224 особи
(26,2%). Найбільша плинність прокурорських кадрів була у
Чернівецькій області — 64,7%, у Тернопільській — 30,8%, у
Львівській — 30,5%33. Крім того, з 1946 року у місцевого
населення Закарпаття при влаштуванні на будь-яку роботу
вимагали довідки про «політичну благонадійність», які на свій
розсуд видавали органи держбезпеки.
Зрештою, яка могла бути мова про дотримання закон-
ності, коли вона завжди підмінялася «революційною
доцільністю»? У практиці більшовицької державності було
заведене неписане правило: кожного разу, коли виникали
протиріччя між формальними вимогами закону і політикою
правлячої партії (а виникали вони постійно), закони
відсувалися вбік. Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про
революційну законність» від 25 червня 1932 року визнача-
лось, що законність — це «один із найважливіших засобів
зміцнення пролетарської диктатури... боротьби з класовими
ворогами трудящих та їхньою контрреволюційною політичною
агентурою»34. Це твердження було основоположним у багать-
ох директивних документах компартії, зокрема у секретній
постанові ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 року «Про посилення
боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних
областях України». Слід зазначити, що в ній уперше, з подачі
Мануїльського, на учасників масової народної боротьби за
власну державність було накладене ідеологічне тавро абсур-
дного змісту — «українсько-німецькі націоналісти».
26 лютого 1945 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У
було заслухане питання про стан виконання цієї постанови та
визначені подальші заходи у боротьбі з українським рухом
опору. Які ж підсумки підбивалися, як вони виглядали?
Звернімося до довідки заступника начальника управління
НКВС УРСР з боротьби з бандитизмом підполковника держ-
безпеки Задоя (див. табл. 4)3$.
269
Таблиця 4
Наслідки каральних операцій у західних областях України з
лютого по 31 грудня 1944 р.
Області Проведено операцій Вбито осіб Захоплено у полон Виселено
сімей осіб
Львівська 1690 12713 10471 1155 3165
Рівненська 1792 15988 15680 1154 3212
Сганіславська 831 10499 9867 222 586
Дрогобицька 349 1972 2720 460 1285
Тернопільська 683 11057 5967 498 - 1249
Волинська 993 4219 4893 1178 3582
Чернівецька 157 957 789 77 241
Усього 6495 57405 50387 4744 13320
Партійне керівництво висувало перед органами НКВС —
НКДБ такі завдання:
«а) для уничтожения каждой мало-мальски крупной
бандьі вьіделять специальньїй подвижной отряд со вклю-
чением в него хорошо подготовленннх ра^ведчиков,
оперативньїх, партийньїхи советских работников. Обеспечи-
вать его средсгвами связи и не обременять тьіловьім хозяйст-
вом. Отряд должен, увязавшись за бандой, преследовать ее до
полного уничтожения, независимо от того, в какой район или
область она будет уходить;
б) для уничтожения мелких банд (боевок) вьіделять не-
большие войсковьіе группьі, в которьіе включать бойцов ис-
требительньїх балальонов из местного населення;
в) для уничтожения отдельньїх мелких бандитских групп
так назьшаемой СБ и оуновских главарей по примеру Вольїн-
ской области создавать группьі специального назначений из
бандитов, явившихся с повинной и изьявивших желание бо-
роться с бандитизмом;
270
г) решительно усилить ответньїе репрессии и вьісьілку
семей бандитов и их пособников (кулаков, торговцев и др.),
сказавших хата бьі незначительную помощь бандитам;
д) использовать опьіт проведення ночньїх операций и за-
сад, поручая зто дело опьпньїм бойцам и офицерам;
е) шире и смелее вовлекать в активную работу с укра-
инскими националистами местньїй сельский актив из кресть-
ян-бедняков и середняков, интеллигенции и жен красно-
армейцев;
ж) широко привлекать для борьбьі с бандитизмом в селах
рабочих, служащих и интеллигенцию предприятий и учрежде-
ний городов и районньїх центров области.
Исходя из того что ликвидация крупних банд создала
благоприятньїе условия для более широкой и лучшей поста-
новки агентурной работьі, являющейся сейчас решающим
фактором в борьбе с ОУН, ЦК КП(б)У обязьівает Наркома
внутренних дел тов. Рясного, Наркома государственной без-
опасности тов. Савченко, начальников областньїх и район-
них органов НКВД и НКГБ, первьіх секретарей обкомов и
райкомов КП(б)У еще более расширить сеть агентури, рбра-
тив особое внимание на улучшение ее качества.
Шире и смелее практиковать засилку агентури в оуновс-
кое подполье и бандформирования УПА. Усилить работу по
воспитанию агентури, обучая ее правилам конспирации и
методам работьі по виявленню и вскрьггию участников и
организаций ОУН»36.
15 травня 1945 року М. Хрущов провів у Львові нараду з
секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС
та НКДБ. Він вимагав рішучіше проводити репресії щодо
населення, виселяти сім’ї повстанців у віддалені місцевості
Росії та рекомендував застосовувати «нові методи роботи».
Що ж то за методи? У кожному селі добиралися заложники із
заможних селян, які мусили повідомляти органи про наміри
повстанців. Водночас їх суворо попереджували, що вони
несуть відповідальність за будь-яку подію, котра станеться на
території сільської ради. При цьому місцеві активісти мали
стежити за ними і в разі їхньої неблагонадійності негайно
заарештовувати і виселяти. Крім цього, Хрущов вимагав
організувати збори селян, на яких оголошувати імена тих,
хто допомагає повстанцям, застосовуючи проти них репресії37.
271
Насправді секретар ЦК КП(б)У, що виступав у ролі різника
України, нічого нового не пропонував. Ці брутальні методи
були започатковані надзвичайними комісіями та Державним
політичним управлінням ще у 20-х роках. Трагічна історія
продовжувалась...
На теренах Західної України патріоти, поєднавши свої
зусилля в лавах УПА і підпіллі ОУН, чинили відчайдушний
опір режимові, який уже вкотре поглинав усе національне. У
доповідній начальника Головного управління НКВС з бо-
ротьби з бандитизмом генерал-лейтенанта держбезпеки
Леонтьєва від 3 серпня 1945 року зазначалося, що у першому
півріччі повстанцями було здійснено 2207 збройних акцій: з
них 689 виплатних актів, 212 диверсій на залізниці та шосей-
них дорогах, 11 нападів на районні центри, 236 — на установи
і підприємства, а також 1059 інших проявів спротиву3*.
Силами репресивно-каральних органів проти українського
визвольного руху за цей період було проведено 9238 операцій,
унаслідок чого було вбито 34210 повстанців, захоплено в
полон 46059, заарештовано за посібництво руху спротиву —
5717, затримано дезертирів із Червоної армії — 3797, атакож
тих, що ухилялися від призову, — 30788”. Під час цих операцій
були захоплені трофеї, серед яких 6 гармат, 268 важких
кулеметів, 2024 ручних кулемети, 125 мінометів, по 5
гранатометів і вогнеметів, 74 протитанкових рушниці, 4968
автоматів, 17 030 гвинтівок, 2708 пістолетів і револьверів, 30
490 іранат, 7385 мін, 2 896 035 патронів, 31 радіостанція та 7
друкарень*.
У кровопролитних та довготривалих боях рідшали
лави УПА та підпілля ОУН. Так, 12 лютого 1945 року загинув
командувач УПА член Центрального проводу ОУН
«Клим Савур» — Клячківський Дмитро Семенович; 5 березня
того ж року «Карпович» — перший заступник командувача і
начальник штабу УПА — та «Макаренко» — інспектор
військової підготовки УПА і колишній начальник штабу
північно-західної групи УПА; 23 березня — «Кремінь» —
заступник командувача УПА-«Захід»; 20 січня — «Крук» —
кур’єр Центрального проводу ОУН; 28 березня — «Борис» —
провідник Південного крайового проводу ОУН; 24 квітня —
«Тормоз» — лікар Центрального проводу ОУН та багато
інших41.
272
Трагічна доля спіткала багатьох патріотів, котрі з різних
причин були захоплені у полон. Серед них: «Рудий» — Стель-
мащук Юрій Олександрович, командувач Північно-західною
групою УПА; «Карий» — Гаскевич Володимир Іванович, го-
ловний інтендант Північно-західної трупи УПА «Заграва-
Турів»; Вірінгер — колишній полковник військ УНР, інструк-
тор кавалерії при штабі другої військової округи УПА; «Аркадій»
(він же «Дорош», «Павлович», «Орест», «Віталій») — Дужий
Петро Опанасович, референт Центрального проводу ОУН з
пропаганди, член Центрального проводу ОУН; «Віровий» (він
же «Роман») — Дужий Микола Опанасович, ред актор журналу
«Повстанець» і бойового статуту піхоти УПА; «Улас» (він же
«Ігор», «Мартин») — Мирослав Євген Григорович, завідувач
друкарнею та господарський референт Центрального проводу
ОУН; «Рішард» (він же «Гриць») — Сусік Дмитро Петрович,
завідувач друкарнею «Полтава» Центрального проводу ОУН;
«Гонга» (він же «Олекса», «Андрій») — Пеленський І.В., на-
чальник особистої охорони члена Центрального проводу ОУН
Дужого П. О.; «Марійка» — Долинецька Марія, машиністка
референтури Центрального проводу ОУН; «Гармагтюк» — Пе-
реривський-Данишук Іван Васильович, член Центрального про-
воду ОУН; «Нестор» (він же «Арсен») — Івасюк Іван Миколай-
ович, пропагандист Центрального проводу ОУН; «Тирса» —
зв’язковий Центрального проводу ОУН, він же шеф зв’язку;
«Сосновий» (він же «Залізний») — Малюх М. П., представник
Центрального проводу ОУН42.
Полоненим довелося пройти через усі адські кола радянсь-
ких катівень. В одному з актів обстеження тюрми N 2 УНКВС
Львівської області від 25 січня 1946 року зазначалося, що
«несовершеннолетние заключенньїе содержатся вместе со
взросльїми, совместно обвиняемьіми в контрреволюционньїх
преступлениях; на протяжении трех месяцев прогулка заклю-
ченньїм предоставлялась всеготри раза; камерьі постельньїми
принадлежностями не обеспеченьї... В камере N 31 большая
часть несовершеннолетних гольїе, босьіе; некоторьіе из них
прикрьпьі только лохмотьями. Имеют место случаи наруше-
ния междукамерной изоляции, вьіражающиеся в том, что за-
ключенньїе... передаютполученньїй ими хлеб в камерьі несо-
вершеннолетних. Зтому... способствуетнадзиратель, стоящий
на посту младший сержант Соколов». Через місяць начальник
273
цієї катівні Казаков, доповідаючи начальству про усунення
виявлених недоліків, запевняв, що «факт передачи хлеба из
камери в камеру надзирателем Соколовим установлен, и на
Соколова наложено административное взискание —15 суток
ареста с удержанием 50% из зарплати»43.
Вся мережа тюрем у західних областях УРСР була постійно
переповнена в’язнями, середньодобове нддходженняяких ста-
новило 24 особи. На ЗО липня 1947 року в тюрмі N 2 м. Львова
при ліміті 590 місць утримувалось 1012 в’язнів, серед яких —
15 матерів із дітьми грудного віку44.
Більшість в’язнів було захоплено внаслідок підступної
провокаційно-агентурної діяльності НКВС та НКДБ. На 1
липня 1945 року на обліку органів НКВС західних областей
було 175 резидентів, 1196 агентів і 9843 інформаторів45. Більш
масштабною була агентурна мережа НКДБ. Тільки у
Станіславській області на 25 липня 1946 року вона складала
6405 осіб, із них: агентів — 641, резидентів —142, інформаторів
— 5572, утримувачів явочних і конспіративних квартир — 50.
За період з 1 січня 1945 по 1 липня 1946 року було завербова-
но 5671 особу, з яких: 596 агентів, 93 резиденти, 4941 інфор-
матор та 41 утримувач явочних і конспіративних квартир46.
Велика кількість агентури використовувалася для дискре-
дитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом
національно-визвольного руху шляхом створення спецбоївок
НКВС — НКДБ. Цікавий випадок описаний у повідомленні
начальника управління НКВС Тернопільської області Сараєва:
4 вересня 1945 року озброєна група партійно-радянського
активу Капусгянського району, до якої вход или секретар рай-
кому Підцубний, голова райвиконкому Коровацький, зав.
відділом агітації і пропаганди райкому Рамзін, зав.
райфінвідділом Гандін та інші, між селами Дробишівка і
Калинівка потрапила в засідку, яку влаштував агент-двійник
НКДБ «Опара». Він очолював спецбоївку НКДБ, до якої
втягнув хлопців 16—17 років. Група після обстрілу спецбоівкою
розбіглася, у паніці покидавши зброю. Зокрема, Підцубний,
втікаючи, спочатку кинув автомат, потім револьвер, нарешті
пальто. Закопавши свої документи, він заліг на картопляному
полі, де пролежав до ранку, не озиваючись навіть на поклики
оперативників НКВС, що прибули до місця пригоди47.
З березня 1946 року відбулася реорганізація НКВС і НКДБ:
274
вони були перетворені на Міністерство внутрішніх справ і
Міністерство державної безпеки. В такому вигляді вони
функціонували до 5 березня 1953 року, після чого були об’єднані
в од не Міністерство внутрішніх справ. Аналогічні метаморфо-
зи проходили і на території УРСР.
13 травня 1946 року новопризначений міністр внутрішніх
справ СРСР Круглов розглянув план організаційних заходів з
посилення боротьби з підпіллям ОУН в західних областях
УРСР, підготовлений його заступником В. Рясним, який був
призначений на цю посаду 16 січня цього року (тоді ж Т.
Строках був призначений наркомом, а з березня — міністром
внутрішніх справ УРСР). Згідно з цим планом в західні регіони
України були відряджені оперативні групи працівників цен-
трального репресивного апарату та Головних управлінь при-
кордонних і внутрішніх військ МВС на чолі з уповноважени-
ми МВС СРСР: у Львівську область — генерал-лейтенантом
Леонтьєвим, у Станіславську — генерал-лейтенантом Бурма-
ком, у Тернопільську — генерал-майором Прошиним, у Дро-
гобицьку — генерал-майором Калініним, у Рівненську — ге-
нерал-майором Нікітінським 1у Волинську — полковником
Прокоф’євим, які повинні були здійснити відповідні
перевірки і спільно з начальниками обласних управлінь МВС
виробити детальний план «максимального разгрому оунівського
підпілля та його збройних формувань»48.15 липня такий план
було підготовлено заступниками міністра внутрішніх справ
СРСР генералами Рясним, Аполлоновим, Обручниковим і
начальником ГУББ Леонтьєвим, і 17 червня його затвердив
Круглов. План передбачав такі заходи:
«1. Части и соединения внутренних войск МВД, дислоци-
рованньїе в данное время в западньїх областях УССР, оста-
вить на местах ориентировочно до 1 января 1947 г., о чем
обьявить всему личному составу войск. Сокращение числен-
носте войск МВД за счет частей и соединений внутренних
войск, расположенньїх на территории Украиньї, не про-
изводить.
2. Дать указаних министру внутренних дел УССР и началь-
никам управлений МВД западньїх областей Украиньї по во-
просам ... усилених конспирации в агентурно-оперативной
работе, одновременно обратиться с письмом к секретарю ЦК
КП(б)У тов. Хрущеву с просьбой дать соответсівующие указа-
275
ния партийньїм организациям западньїх областей УССР по
атому вопросу.
3. Не позднее 20 июля с. г. командировать в западньїе
области Украйни бригаду работников ОК МВД СССР для
изучения и проверки оперативного состава органов МВД в
целях чистки от непригодньїх для оперативной работн и
вьщвижения лучших работников на оперативньїе должноста.
4. Отделу кадров МВД СССР совместно с ОК МВД УССР
в месячний срок рассмотреть и представить на утверждение
все материальї о присвоєний званий оперативному составу
органов МВД западньїх областей УССР. В атот же срок за-
кончить переатгестование офицеров, работающих в аппаратах
ОББ, имеющих специальньїе звання милиции.
5. Ввести в штат РО МВД западньїх областей Украиньї
должность заместителя начальника РО — он же начальник
отделения по борьбе с бандитизмом.
6. Финансовому отделу МВД совместно с ОК пересмот-
реть оклади содержания оперативному составу органов МВД
западньїх областей УССР, ведущих борьбу с бандитизмом,
определив им ставки, существующие для органов 1-й катего-
рии, и приравнять оклади содержания оперработников рай-
отделов к оперработникам ОББ УМВД, а последних — к
оперработникам УББ МВД УССР.
7. Финансовому отделу МВД СССР увеличить отпуск
сумм в распоряжение МВД УССР до 600 тисяч рублей на
премирование оперативного состава органов МВД западньїх
областей за отличие в борьбе с бандитизмом.
8. МВД УССР и ГУББ МВД СССР представлять к на-
граждению деньгами, денними бумагами, а особо отличив-
шихся — знаком «Заслуженного работника МВД», соответ-
ственно рядових, офицеров и генералов, отличившихся в
борьбе с бандитизмом.
9. ХОЗУ и ГУВС МВД СССР обеспечить снабжение граж-
данским платьем и обувью оперативного состава органов МВД
УССР, ведущих борьбу с бандитизмом в западньїх областях
УССР (требуется 1300 комплектов). При ОББ УМВД всех
западньїх областей УССР создать оперативние гардероби
гражданского платья (требуется 275 комплектов).
10. ХОЗУ и ГУВС МВД СССР пополнить автотранспор-
том РО МВД и ОББ УМВД западньїх областей УССР (требу-
276
ется 200 автомашин и мотоциклов и 300 велосипедов), также
пополнить автотранспортом части внутренних войск
МВД, ведущие борьбу с бандитизмом в западньїх областях
Украиньї.
11. Обязать руководящих работников МВД СССР — това-
рищей Бурмак, Калинина, Леонтьева, Никитинского, Про-
пійна и Прокофьева, проверявших работу органов МВД за-
падньїх областей УССР в має и июне с. г., следить за оі ера-
тивной обстановкой и состоянием работьі по борьбе с оунов-
ским бандитизмом в закрепленньїх за ними областях, а в
период с 15 октября по 1 ноября 1946 г. проверить зти
вопросьі путем вьіезда на места»49.
До реалізації запланованих широкомасштабних акцій не-
гайно приступили всі органи і підрозділи МВС УРСР, всіляко
залучаючи до цього місцеве населення, яке силоміць зганяли
у так звані винищувальні батальйони. У липні 1946 року ЦК
КП(б)У прийняв пропозицію МВС УРСР про доведення
кількості бійців таких батальйонів до 35 тис.50 Проте багато
новоспечених «добровольців» охоче йшли на контакт з тими,
хто вів боротьбу проти влади. Внаслідок цього, приміром, у
Куликівському районі Львівської області повстанцями було
роззброєно шість винищувальних батальйонів31. У створених
батальйонах масово насаджувалась агентура МВС і МДБ,
проводилися чистки від «нестійких* елементів. Тільки у
Львівській області з 306 перевірених протягом квітня—трав-
ня 1946 року винищувальних батальйонів було відраховано
1124 особи з причини недовіри до них і 175 — через підозріння
у зв’язках із повстанцями. А ті, що залишилися, разом із
каральними підрозділами творили безчинства. Приміром, у
селі Смереків на Львівщині одна із груп, видаючи себе за
підрозділ УПА, проводила обшуки в будинках селян, забира-
ла їхні речі, гроші та продукти. Дільничий уповноважений
Гольдцпейн називав себе «сотником» і погрожував потерпілим
розстрілом у випадку їхніх скарг до райвідділу МВС32.
Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 року
в західних областях України запроваджуються такі підступні
форми діяльності, запозичені у колег із МДБ, як фізичне
знищення керівників оунівського підпілля і командування
УПА за допомогою так званих «агентів-бойовиків», створен-
ня «паралельної агентурної мережі» та переведення -
277
оперативників до категорії «негласних працівників». Зокре-
ма, директива вимагала таке: «В населенньїх пунктах, явля-
ющихся родиной оуновских главарей, а также там, іде бази-
руются оуновские провода и бандитские группьі, завербовать
и хорошо конспировать агентов-боевиков, поставив перед
ними задачу физического уничтожения активних оуновцев и
особенно проводников. Вербовку агентов-боевиков произво-
дить из средьі бандитов, явившихся с повинной, и осущес-
талять ее талько начальникам РО МВД и руководящему составу
УМВД»°.
З метою налагодження агентурної роботи і створення «па-
ралельної агентурної мережі» (секретні працівники МВС,
МДБ і агентура функціонували під виглядом підпілля ОУН)
у великих містах західних областей України з 10 липня 1946
року туди почали направляти досвідчених оперативників, пе-
реводячи їх на положення «негласних працівників». Під
безпосереднім керівництвом перших секретарів обкомів
КП(б)У їх влаштовували на роботу під виглядом представників
різних заготівельних організацій або добровільних товариств,
забезпечивши відповідними документами. До кожного з них
прикріплювалось 30—40 агентів із прилеглих до міста районів.
Такі «паралельні мережі» було утворено в шести областях
західного регіону, куди направили по одному негласному
працівнику в кожне з міст області. Зокрема, по Тернопільській
області — в міста Кременець, Бережани і Борщів; по
Станіславській — у Коломию, Болехів, Рогатин; по Львівській
— у Золочів, Броди, Раву-Руську, Янів; по Рівненській — у
Здолбунів, Дубно, Сарни, Корець; по Дрогобицькій — у Стрий,
Сколе, Борислав, Турку; по Волинській — у Ковель, Камінь-
Каширський, Любашів, Маневичі. Ну і, звичайно, у кожний
обласний центр54.
Діяльність репресивно-каральної системи в західних об-
ластях України протягом довгого часу постійно створювала
напруженість між її органами і місцевим населенням, спри-
яла формуванню ворожого ставлення до радянської влади,
яка насаджувалась насильницькими методами55. Отже, насе-
лення постійно відчувало себе під чужоземним пануванням.
Така політика, як зазначає О. Субтельний, мала також резуль-
татом утрату «найважливішого набутку західноукраїнського
суспільства — його широкої організаційної мережі,
278
найстарішим і найважливішим складником якої була греко-
католицька церква, а найновішим — ОУН—УПА, мережі, що
протягом поколінь слугувала основним захистом проти чужої
влади й найактивнішим виразником української національної
самобутності»56.
Тим часом на території східних областей України
суспільно-політична ситуація була теж далеко не кращою.
Дедалі чіткіших рис набирало жахливе обличчя голодомору.
На терени Західної України, що не були до такої міри уражені
«суцільною колективізацією» і «соціалістичним способом жит-
тя», потяглися десятки тисяч виснажених голодом людей у
пошуках харчів. Але цей шлях до порятунку зразу ж був
перекритий репресивно-каральними органами. 5 квітня 1946
року Строкам надсилає міністрові внутрішніх справ СРСР
повідомлення «Про заходи по боротьбі з «мішечництвом» на
залізницях УРСР», в якому сповіщає про те, що на окремих
залізницях України зафіксовано багато випадків самочинного
проїзду громадян в західні області України за продуктами
харчування. Тільки в лютому цього ж року було затримано 38
105 таких осіб. Строкам рапортував: «Все увеличивающийся
поток едущих, так назьіваемьіх «мешочников», ведет к дезор-
ганизации транспорте, а также способствует проникновению
на территорию западньїх областей УССР ранее вьісланньїх
бандпособников и другого антисоветского и уголовного еле-
мента. Нами на 15-ти крупних железнодорожньїх узлах ор-
ганизуются заслони из работников железнодорожной мили-
ции и войск МВД по охране железннх дорог. К работе за-
слонов привлекаются 124 оперработника, 200 милиционеров
дорожнмх отделов милиции УССР и 140 военнослужащих
войск МВД»*7.
У травні потік голодуючих збільшився за рахунок сільського
населення Вінницької, Полтавської, Одеської, Київської,
Кам’янець-Подільської та інших областей. З 15 квітня по 1
червня тільки на Вінницькій залізниці працівниками міліції
було знято з поїздів 11 315 осіб, які намагалися проїхати в
Західну Україну. А по всіх залізницях УРСР із цих причин
було затримано 70 716 осіб5*. За червень їх число сягнуло
62 400».
Але доля голодуючих не турбувала каральні органи, і Стро-
кам порушує перед ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР кло-
279
потання про негайне вирішення таких питань:
«1) Обязать обкоми КП(б)У и облисполкомьі депутаток
трудящихся провести среди населення массово-разьяснитель-
ную работу о недопустимосте незаконних проездов по желез-
ним дорогам.
2) Просить СМ УССР дать указания руководителям о
запрещении незаконной видачи всякого рода справок и ко-
мандировочних удостоверений лицам, убьівающим в запад-
нме областе УССР.
3) Просить СМ УССР обратиться в СМ РСФСР и БССР с
письмом о проведений мероприятей, исключающих возмож-
ность массового незаконного проезда населення из областей
злих республик в западние областе Украинн.
4) Обязать начальников управлений железньїх дорог УССР
и секретарей узлових партийннх комитетов организовать пар-
тайно-профсоюзний актив и общественность в помощь орга-
нам милиции по снятею с поездов лиц, незаконно едущих в
западние областе УССР»®.
Тим часом на залізничних станціях Західної України,
звалений просто неба проростав і псувався хліб. У Горохові
Ковельської залізниці — 2752 т, у Синкевичівці — 1286 т,
Несвічі — 1500 т, Іваничах — 1500 т. На станціях Закарпатсь-
кої області восени 1946 року скупчилося понад 3 тес. вагонів
із продуктами з Угорщини61. І це не випадково, адже
залізничники насамперед виконували замовлення МВС —
МДБ і подавали вагони для масових депортацій населення
західних областей України. Це була жахлива реальність
комуністичного буття.
Секретною постановою Ради Міністрів СРСР від 28 січня
1947 року, якій передували спільні накази МВС і МДБ від 21
січня, подальша боротьба з національним рухом опору була
віднесена до виключної компетенції органів держбезпеки.
Прийняті від МВС західних областей відділи з боротьби з
бандитизмом і відділи 2-Н МДБ УРСР були реорганізовані у
єдині відділи62. Усього було передано МДБ: 1617 оперативних
працівників; агентурна мережа чисельністю 17 945 осіб; опе-
ративні обліки на 12 714 учасників підпілля; оперативні
внутрішні війська МВС (понад 25 тис. бійців)®, а також згаду-
вані вище винищувальні батальйони (понад 35 тес. осіб із
озброєнням)64.
280
Таблиця 5
Кількість винищувальних батальйонів, переданих у МДБ УРСР
19.02.1947 р.
Нвтобмсгі Шяьжіт •ат-в Особи* складу Вцдн мбросшш
жул-а авт-в ІМ<« жк-а •сього фМШГ
Вожннська 337 4320 218 681 3613 0 4512 326
Дрогобицька 12$ 2477 163 1134 $309 0 6606 $180
Львівська 232 4293 71 $09 3133 $7 3770 643
Рівненська * 264 6254 297 1223 417$ 327 6022 1360
Станіславськж 276 5472 123 493 3909 40 4$6$ $1$
Тернопільська 312 7219 338 599 4502 0 $439 0
Чернівецька 247 3406 68 400 3106 0 3574 1203
Закарпатська 116 1684 91 28$ 9$3 0 1329 0
Всього 1909 3512$ 1369 $324 28700 424 35817 9227
Після цього передання в органах МВС західних областей
залишилося всього 312 осіб оперативного складу
кримінального розшуку міліції. За наявності 206
адміністративних сільських районів практичною роботою по
боротьбі з кримінальною злочинністю в кожному районі за-
ймалися один працівник кримінального розшуку і дільничі
уповноважені — по одному на 3— 5 сіл.
На 1 серпня 1947 року органами МВС на території західних
областей було зареєстровано 9396 кримінальних проявів, з
яких було розкрито 8810. Унаслідок цього було ліквідовано
2157 грабіжницьких груп та заарештовано 6425 злочинців.
Розслідування встановило, що більшість цих злочинів було
скоєно з метою заволодіння чужою власністю, до того ж
половину звинувачуваних складали прибульці зі східних об-
ластей65.
Як і раніше, основні зусилля репресивно-каральної систе-
ми були спрямовані на придушення збройної боротьби
українського народу за право бути господарем на своїй землі.
В лютому 1947 року міністр держбезпеки УРСР генерал-лей-
тенант Савченко затвердив «План заходів з остаточної
ліквідації оунівського підпілля в західних областях України
на зимово-весняний період 1947 року». Для його реалізації
281
було виділено 1094 оперативники МДБ, завдання яких по-
лягало в захопленні або ліквідації активних членів Централь-
ного проводу ОУН «Тура», «Лемеша» і «Петра», що перебува-
ли у глибокому підпіллі. Крім них, на той час функціонували
113 крайових провідників ОУН: у Львівській області — 12,
Волинській — 20, Дрогобицькій — 18, Тернопільській — 29,
Станіславській — 18, Рівйенській — 9 і Чернівецькій — 7. На
обліку в органах МДБ було 219 підпільних груп ОУН
чисельністю 1558 осіб66. У зв’язку з цим із 10 по 20 березня
1947 року на території Коломийського, Кутського,
Надвірнянського, Солотвинського, Болехівського і Вигодсь-
кого районів Станіславської області передбачалося провести
великі «чекістсько-військові операції», а з 25 по 31 березня —
у Бібрському районі Львівської області та Ново-
Стрільщанському Дрогобицької області. Особлива увага
приділялася пожвавленню агентурної роботи, для чого на-
чальники УМДБ мали розробити плани вербування агентури
з числа оунівських авторитетів, які проживали легально, при-
ховуючи своє минуле, з перспективою їх подальшого просу-
вання у керівні центри ОУН. Крім того, рекомендувалося
насаджувати агентуру серед лісників, на хуторах тощо67.
Одночасно активізувалися заходи репресивних органів по
розколу підпілля ОУН і збройних формувань. Для цього
міністр МДБ вимагав від підлеглих «проведення в широких
масштабах тщательно подготовленньїх агентурних комбина-
ций по компрометации руководящего состава оуновского под-
полья и бандглаварей; использования отдельньїх арестован-
ннх авторитетов для посилки личньїх писем к своим соучас-
тникам с призьівом к вьіходу с повинной»66.
4 жовтня 1947 року за рішенням ЦК КП(б)У для ліквідації
членів Центрального проводу ОУН і крайових провідників
було утворено сім спільних оперативних груп у складі керівних
працівників МВС і МДБ УРСР, спеціально відряджених на
місця подій69.
Ми вже знаємо, що складовою частиною репресій, що
чинилися проти українського народу у післявоєнний період,
були масові примусові виселення, розміри яких зростали з
кожним роком. Найбільша акція з депортації населення
західних областей України була ретельно спланована і прове-
дена органами МДБ восени 1947 року. Завчасно у Львові,
282
Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було створе-
но шість збірних пунктів для прийому від органів МДБ сімей
«націоналістів» і відправлення їх на спецпоселення. У кожно-
му з них комплектувалися тимчасові штати: начальник, за-
ступник з оперативної роботи, начальник охорони і дев’ять
вахтерів70.
З жовтня 1947 року генерал-лейтенант Рясний затвердив
«План заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців
із західних областей УРСР». Усього передбачалось виселити 25
тис. сімей чисельністю 75 тис. осіб. Але невдовзі МДБ СРСР
збільшило цю цифру до 100 тис. Відповідні плани були
підготовлені щодо охорони залізниці на період «виконання
спеціального завдання уряду СРСР»71.10 жовтня Строкач за-
твердив «План оперативних заходів для виконання вказівки
МВС СРСР N 38/3-7983 про відправлення 50 ешелонів спец-
контингенту із західних областей УРСР*. Для проведення де-
портації утворювався оперативний штаб на чолі з заступни-
ком Строкача комісаром міліції 2-го рангу Дятловим. Цей
штаб з 15 жовтня дислокувався у Львові, куди зі східних
областей прибували оперативні працівники званням не нижче
капітана, призначені начальниками ешелонів. Для них було
підготовлено спеціальну інструкцію, а 14 і 16 жовтня з учасни-
ками акції провели спеціальну нараду72.
З подання органів МДБ 15 жовтня ЦККП(б)У і Рада
Міністрів УРСР прийняли таємну постанову N ПБ-148/14е
«Про порядок використання земель і майна, залишених після
виселення сімей націоналістів та бандитів»77. Це було не що
інше, як узаконені режимом розбій і відкрите пограбування
західноукраїнського населення.
Для спецпереселенців була встановлена норма харчування
із розрахунку на одну добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів,
10 г цукру. На час перевезень на території України передба-
чалось організувати п’ять пунктів харчування: в Овручі на
24 тис. осіб, у Вінниці — на 61 тис., у Ніжині — на 1748,
у Люботині — на 59 297, у Гребінці — на 59 297 осіб74. Везли
переселенців далеко за межі України, а куди саме — було
покрито пеленою секретності. Хоча жовтневе донесення Стро-
кача у Москву свідчить про те, що деякі заходи МДБ щодо
виселення сімей «націоналістів» дістали масовий розголос
унаслідок «недотримання конспірації окремими працівниками
283
МДБ і паргактивом», зокрема працівниками Стрийського РК
КП(б)У, які на своїй нараді орієнтували комуністів сприяти
депортації75.
Для проведення найбільш масової у післявоєнний період
депортації українського народу були залучені 13 592 працівники
каральних органів, із них 5143 офіцерів і начальницького
складу органів і військ МВС, 8449 сержантів і рядових цих
формувань. Акція завершилася 26 жовтня 1947 року. Її наслідки
наочно показані на табл.6.
Таблиця б
Кількість депортованих із західних областей України у
жовтні 1947 р.
Області Вивезено сімей Вивезено членів сімей
Рівненська 3767 11347
Волинська 2711 9050
Львівська 5223 15920
Тернопільська 5001 13508
Станіславська 4512 11883
Чернівецька 613 1627
Дрогобицька 4504 14456
Усього 26332 77791
Зі вказаної кількості депортованих було 18 866 чоловіків,
35 441 жінка і 22 279 дітей, яких вивезли у 44 залізничних
ешелонах76.
Після завершення акції органами МВС була організована
охорона залишеного майна і в кожне село призначені комен-
данти. Для цього було залучено 2337 офіцерів та оперативників
МВС і міліції, 1537 осіб із внутрішніх військ, 2820 осіб із
бригад охорони громадського порядку. Майно і худоба переда-
валися у державні установи, а також розграблювалися вико-
навцями. Розпочався масовий забій худоби, яку не забезпечу-
вали кормами, і це заохочувалося партійним керівництвом на
місцях, хоч докорінно суперечило постанові РМ УРСР від 15
жовтня 1947 року77.
284
10 листопада Строкам надіслав міністрові внутрішніх справ
Круглову доповідну про підсумки переселення, в якій наводив
численні приклади «привласнення залишеного майна
працівниками, що проводили операції по вилученню сімей».
Зокрема, на хуторі Кошиків Кам’янко-Бузького району
Львівської області завідувач районним відділом народної освіти
Фітішенко, начальник районної ради Шевченко і директор
школи Юрченко взяли собі по дві свині, секретар райкому
комсомолу Лопатинського району Омельчук відвіз додому два
мішки вилученого зерна, а третій секретар Бібрського райкому
партії Тимошенко привласнив п’ять центнерів картоплі. У
Рокитнянському районі Рівненської області командир роти
81 -і стрілецької дивізії військ МДБ лейтенант Сидоров під час
виселення застрелив двох свиней і забрав їх для себе, у цьому
ж районі оперуповноважений Вєлєхов відібрав у громадян
50 кг м’яса7*. Перелік подібних випадків можна продовжувати
без кінця.
Відповідно до розробленої начальником конвойних військ
МВС СРСР генерал-лейтенантом Бочковим «Інструкції з кон-
воювання спеціального контингенту, пересолюваного за особ-
ливими вказівками МВС СРСР» перевезення людей у віддалені
райони імперії мало здійснюватися вантажними потягами: у
двовісному вагоні передбачалося перевозити не більше 40
осіб, а у чотиривісному — 80. Насправді ж вони були втричі
переповнені. Лютий холод, голод і жахливі антисанітарні умо-
ви довершували справу, і до місць спецпоселень доїжджали
далеко не всі.
Ще раз зазначимо, що всі політичні репресії в Україні того
часу вершилися з ініціативи і під безпосереднім керівництвом
комуністичної партії та її зверхників Л. Кагановича та М.
Хрущова. З березня 1947 року відбувся пленум ЦК КП(б)У,
який визнав «недоцільною» практику поєднання посад голови
Ради Міністрів і першого секретаря ЦК КП(б)У і вирішив
«затвердити першим секретарем ЦК КП(б)У тов. Кагановича
Л. М. з тим, що тов. Хрущов М. С. залишається Галовою Ради
Міністрів УРСР»79. Таким чином, політичні шляхи Хрущова і
Кагановича вкотре перехрестилися, але теперішня ситуація
була іншою. Каганович послідовно почав створювати вражен-
ня, ніби в Україні не тільки у сфері сільського господарства, а
й узагалі не все гаразд, а причини цього, мовляв, полягають в
285
українському націоналізмі. На одній із нарад із першими
секретарями обкомів партії Каганович так і заявив, що кож-
ний випадок невиконання планових завдань у промисловості
та сільському господарстві республіки буде розглядатись як
прояв українського буржуазного націоналізму з боку керівників
різного рангу. Отже, кампанія боротьби проти «націоналістів»,
започаткована у 20-х роках, знайшла своє продовження. Зок-
рема, 29 серпня 1947 року ЦК КП(б)У прийняв постанову
«Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії
України Академії наук УРСР», наслідки якої для науковців
стали нищівними.
Проти діячів літератури, мистецтва, науки розгорнулася
справжня кампанія, але її масштаби не задовольняли Кагано-
вича. Невдовзі за його ініціативою розпочалася підготовка
пленуму ЦК КП(б)У з питання'«Боротьба проти націоналізму
як головної небезпеки в КП(б)У»ю. На щастя, цей пленум,
наслідки якого неважко уявити, не відбувся. 26 грудня 1947
року інший пленум ЦК КП(б)У розглянув організаційне пи-
тання і «у зв’язку з переходом тов. Кагановича Л. М. на
роботу заступника Голови Ради Міністрів СРСР» увільнив
його з посади першого секретаря ЦК КГЦб)}'81. Цю посаду
знову зайняв Хрущов, а Раду Міністрів УРСР очолив
Д. Коротченко.
Після війни особливо, складною в Україні була ситуація в
галузі земельних відносин. Тривала нацистська окупація сфор-
мувала у селян негативне ставлення до колгоспів. Особливо
характерним це було для західних областей УРСР, а також
Ізмаїльщини, де переважали індивідуальні селянські госпо-
дарства. Встановлення або відновлення радянської влади та
відповідних їй земельних порядків на цих територіях прохо-
дило шляхом не тільки ліквідації хутірної системи та утворен-
ня земельних громад, а й колективізації. За даними ЦСУ
СРСР, на 1 січня 1948 року в західних областях УРСР на 157
тис. селянських господарств припадало 1,4 млн одноосібних, а
колективізовані складали трохи більше 10 відсотків12. Розпо-
чата невдовзі на теренах Західної України «суцільна
колективізація» за методами мало чим відрізнялась від
аналогічних акцій, що проводились у 30-ті роки у Східній
Україні, і викликала відчайдушний опір населення, включаю-
чи вбивства активістів, відмову від примусових хлібозаготівель
286
і рооди в колгоспах.
У цій ситуації Хрущов добре розумів одне: його політична
кар’єра багато в чому залежитиме від того, наскільки успішно
він проведе колективізацію в Україні і справиться з черговою
хлібозаготівлею. Отож,-для залякування українського села
необхідно було задіяти ефективні засоби з багатого арсеналу
репресивно-каральної системи. Крім того, досвідчені апарат-
ники підказали Хрущову думку використати досвід
дореволюційної селянської громади для зміцнення трудової
дисципліни в колгоспах.
10 лютого 1948 ржу Хрущов надсилає Берії, котрий обіймав
посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР, доповідну
записку з новою пропозицією. Зокрема, керманич ЦК КП(б)У
вказував, що «в 1946 р. на Україні не виробили жодного
трудодня 86 676 колгоспників. У літній період під час збиран-
ня врожаю 1947 р. у колгоспах Вінницької області понад
45 000 працездатних колгоспників без поважних причин не
відпрацювали встановленого законом на цей час мінімуму
трудоднів; у Кам’янець-Подільській та Житомирській облас-
тях у цей період не від працювали мінімуму трудоднів більш як
по 20 000 працездатних колгоспників».
«Необхідно вид ати закон, — наполягав д алі Хрущів,—яким
надати загальним зборам колгоспників або загальним зборам
селян села право виносити вироки про виселення із сіл за
межі Української РСР найбільш злісних і невиправних
злочинців та паразитних елементів, на яких не впливають
звичайні заходи впливу і попередження, подальше перебуван-
ня яких в колгоспі (селі) загрожує добробуту колгоспу,
колгоспників та їхній безпеці. [...] У нас є закони, за якими
карають злодіїв, розкрадачів соціалістичної власності та інших
злочинців. Ми виселяємо окремих осіб, звинувачених у зло-
чинах, але все це робиться в адміністративному порядку, су-
дом або іншими органами радянської влади. Видання закону
про надання права виносити вироки про виселення злочин-
них елементів буде корисним ще й тому, що в боротьбі з
антисуспільними і злочинними елементами братиме активну
участь маса колгоспників, і у цій боротьбі ще більше буде
згуртовуватись та загартовуватись колгоспний актив»83.
Москва з розумінням сприйняла міркування свого
намісника в Україні, і вже 21 лютого Президія Верховної Ради
287
СРСР прийняла безпрецедентний у правовій практиці Указ
«Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються
від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть ан-
тигромадський, паразитичний спосіб життя», а Рада Міністрів
СРСР прийняла постанову N 446 щодо його застосування.
Зокрема, на голів Рад депутатів трудящих усіх рівнів покла-
далися такі обов’язки:
1. Указ і постанову обговорити на нарадах з головами
сільських Рад і колгоспів; із цього питання провести нараду з
начальниками МВС, МДБ, районними прокурорами і суддями.
2. Учасникам наради розтлумачити, що виконання цього
указу не є тимчасовою кампанією, а його застосування повин-
но забезпечити под альше організаційно-господарське зміцнення
колгоспів.
3. Встановити, що підставою для виселення осіб за межі
УРСР відповідно до указу повинно бути систематичне ухи-
лення від роботи в колгоспі, судимість за невиконання мінімуму
трудоднів, проживання на нетрудові доходи за рахунок спеку-
ляції, виготовлення самогону, прихованих форм злодійства
та іншої злочинної діяльності, що загрожує безпеці колгоспу і
колгоспників.
4. Головам колгоспів і сільських Рад матеріали на осіб,
діяльність яких підлягає обговоренню на загальних зборах
колгоспників або селян, попередньо доповідати голові район-
ної Ради депутатів трудящих, який планує проведення зборів у
районі.
5. Скликання загальних зборів колгоспників або селян і
доповіді матеріалів на осіб, що підлягають виселенню, поклас-
ти на голів колгоспів і сільських Рад. Порядок їх проведення:
загальні збори обирають президію у складі не менше трьох
осіб, яка веде збори, підписує протокол і громадський вирок.
У протоколі записуються всі виступи і надані документи. У
громадському вироку повинні вказуватися прізвище, ім’я та
по-батькові особи, що підлягає виселенню, та його мотиви.
6. Викликати на збори кожну особу, питання про виселен-
ня якої вирішується; попереджати її про явку під розписку. У
випадку ухилення від явки на збори громадський вирок
оголошується заочно. Органам МВС на підставі цього вироку
застосовувати відповідні заходи розшуку і затримання особи,
що підлягає виселенню.
288
7. Головам сільських Рад протягом 48 годин громадські
вироки та інші матеріали стосовно виселення передавати до
районної Ради депутатів трудящих.
8. Відповідно до пункту 8 постанови Ради Міністрів СРСР
N 446 органам МВС затримувати осіб, щодо яких прийняті
громадські вироки про виселення.
9. Обласним Радам депутатів трудящих після затверджен-
ня громадського вироку про виселення всі матеріали передава-
ти начальникові УМВС для виконання. У випадку незатвер-
дження громадського вироку повідомляти у районну Раду для
вирішення подальшої долі затриманих осіб.
10. Головам обласних і районних виконавчих комітетів,
головам сільських Рад і колгоспів необхідно забезпечити:
виділення транспортних засобів для доставлення виселюва-
них осіб та їхнього майна на збірні пункти; мобілізацію місцевого
активу для надання допомоги органам МВС в охороні висалю-
ваних та їхнього майна при доставленні на збірні пункти аж до
завантаження у вагони; медичне обслуговування виселюваних
осіб на збірних пунктах та в залізничних ешелонах.
11. Головам виконкомів обласних Рад депутатів трудящих
взяти до уваги, що основна робота з виконання указу від
21.02.1948 ,р. повинна бути проведена до початку весняної
сівби**.
Оскільки безпосереднє виконання названого указу покла-
далося на каральний апарат, заступником міністра внутрішніх
справ СРСР І. Сєровим була затверджена спеціальна інструкція
з його застосування. Так, районні відділи МВС мали право
затримувати осіб, які підлягали виселенню, і направляти їх на
місця спеціальних поселень. Із собою дозволялося брати пред-
мети першої необхідності, дрібний господарський реманент,
продукти харчування із місячного розрахунку загальною вагою
до 250 кг на одну особу і не більше 2000 кг на сім’ю. При цьому
гроші та цінності дозволялося брати без обмеження (і це не
випадково, адже майже все потрапляло до конвоїрів та їхнього
начальства). На кожний ешелон призначався конвой у кількості
21 особи з військ МВС. Формувалися ешелони лише тоді,
коли на збірному пункті накопичувалося не менше 1500 де-
портованих**.
Строкач, звітуючись у квітні 1948 року перед начальником
Головного управління міліції МВС СРСР генерал-лейтенан-
10 4-45
289
том Леонтьєвим доповідав, що по 16 східних областях УРСР
було засуджено на колгоспних зборах 11 154 особи; із них
засуджено до виселення — 4853, попереджено — 6301. Затвер-
джено вироків облвиконкомами — 2201; утримувалося в каме-
рах попереднього ув’язнення — 3619 осіб. Відправлено до
місця виселення: засуджених — 1130 осіб, членів їхніх сімей —
239; усього —1369 осіб86.
23 жовтня міністрові внутрішніх справ СРСР Круглову за
підписом Строкача була надіслана телеграма про виселення
«куркулів» Ізмаїльської області. Сповіщалося, що «виселення
проведено організовано, жодних ексцесів не виявлено. Вилу-
чено 250 куркульських сімей у складі 1073 осіб, із них: чоловіків
— 303, жінок — 400, дітей — 340. 20.10.1948 р. ешелон N
97665 кількістю 64 вагони відправлено до місця призначення
— станція Ахіно Томської залізниці»87. Але на цьому масові
виселення із цієї області не завершились. Для подальшого
виконання рішення ЦК КП(б)У і РМ УРСР від 9 жовтня 1948
року «Про заходи по зміцненню колгоспів Ізмаїльської області
у зв’язку з суцільною колективізацією» під керівництвом за-
ступника міністра внутрішніх справ УРСР Булиги на територію
області було направлено оперативну групу. Внаслідок її
діяльності було виселено ще 250 сімей чисельністю 1096 осіб
(342 чоловіки, 405 жінок і 349 дітей), а також конфісковано
майна на суму 1 699 031 крб.88
Збереглося багато документів, в яких зафіксовано непри-
ховане свавілля місцевих властей при реалізації указу. Особ-
ливо це виразилося в багаточисельних фактах винесення вироків
стосовно осіб похилого віку, інвалідів війни, підлітків, осіб,
які не були членами колгоспів тощо. Нерідко керівники
колгоспів намагалися використати указ для зведення особис-
тих рахунків з окремими селянами. Не випадково протягом
1948—1950 років було скасовано 2049 вироків, або 17 відсотків
загальної їх кількості89. Як слушно вказує Ю. Шаповал, цей
указ був лише однією з ланок у ланцюзі органічно притаман-
них сталінській системі заходів, спрямованих на вирішення
господарських проблем методами, проти яких Хрущов сам
виступить у середині.50-х років90.
Саме тоді, коли Хрущов працював в Україні, було започат-
ковано прийняття постанов ЦК КП(б)У з питань ідеологічної
роботи, розгортання репресивно-каральної системи і спряму-
290
вання її зусиль на знищення Української греко-католицької
церкви, яка відстоювала національні інтереси західних
українців, була їхнім духовним оберегом.
НКВС — НКДБ — МДБ і знищення Української
греко-католицької церкви
Сьогодні вже вкотре силами колишнього тоталітарного
суспільства інспірується ескалація міжконфесійної ворожнечі
в Україні, зокрема в Галичині. Причому, окрім усього іншого,
ці сили розраховують на відсутність об’єктивної історико-
правової та суспільно-політичної оцінки репресивної
сталінської політики по знищенню Української греко-като-
лицької церкви (УГКЦ), мотивуючи це браком джерельної
бази. Це змушує автора, спираючись виключно на архівні
джерела, розкрити цю трагічну сторінку нашого минулого.
До недавнього часу, як зазначалося в одному з номерів
щотижневика «Аргументи и факти», вважалося, що докумен-
ти, які зберігались у спеціальних фондах центральних архівів,
знищені91. Тож не дивно, що загибель отця Олександра Меня
пов’язана з документами подібного змісту: незадовго до неї
він отримав матеріали, які компрометували вище церковне,
партійно-державне й чекістське керівництво. Ці документи,
як повідомив газеті колишній співробітник КДБ, містилися в
портфелі Меня і щезли після нападу на нього двох невідомих,
які виконували наказ спецслужб92.
Колишнє компартійне керівництво аж ніяк не зацікавлене
в тому, щоб суспільству стали відомі факти трагічної історії
винищення церкви, перетворення її на знаряддя спецслужб.
Це в першу чергу стосується УГКЦ, яка не скорилася перед
тоталітарним режимом і продовжувала захищати національні
інтереси свого народу, будучи його духовним оберегом. Саме
тоді багато священнослужителів Російської православної цер-
кви (РПЦ) всіляко намагалися догодити партійно-радянсько-
му начальству. Адже тільки у примарному сні могло з’явитися
послання, з яким звернувся до настоятелів Котовського благо-
чинна Одесько-Херсонської єпархії благочинний цієї округи
протоієрей Олександр Мельник. Свого часу, відданий правлячій
партії, він переконував віруючих, що голосувати на виборах до
10*
291
Верховної Ради України необхідно виключно за секретаря
Одеського обкому Компартії України Р.Боделана.
Нині ми можемо повести відверту розмову про те, як
зароджувалося співробітництво і що поєднувало інтереси
тоталітарного режиму і РПЦ, чому використовували останню
як інструмент у руках органів безпеки, винищуючи ті конфесії
та віруючих, які не запродали своєї душі, чинили спротив
сталінщині й відстоювали національні інтереси. Оповідаючи
про події, ми апелюємо тільки до документальних матеріалів,
аби читач мав змогу співставити минуле із сьогоденням і
визначитись у тому, кому вигідні міжконфесійні суперечки,
підвалини яких, ніби міна уповільненої дії, закладалися наба-
гато раніше.
Декілька років тому автор цих рядків був присутній на
одній із нарад, де обговорювалися проблеми розв’язання
подібних суперечок. Один із впливових працівників колишньо-
го КДБ, «спеціаліст* у справах релігій, заявив, що в умовах,
коли назріває ворожнеча між віруючими різних конфесій,
абсолютно не потрібне втручання державного механізму вла-
ди, а, навпаки, необхідно всіма засобами сприяти, щоб вони
«перегризли одне одного», адже якщо не буде єдності між
віруючими, «ми від цього лише виграємо».
На жаль, історія повторюється. Вчитуючись у документи з
архівів КДБ, доходиш висновку, що наведена аргументація
повністю базувалася на перевірених часом методах і прийомах
багаторічної діяльності цього відомства.
Про що ж розповіли архівні документи? Де правда, а де
вигадки й інсинуації? Як розібратись неупередженому чита-
чеві у всьому? Спробуємо це зробити разом.
Сьогодні, коли у нашій державі триває нелегкий процес
оздоровлення суспільства, все частіше виникають запитання:
як це все могло статися? Яким чином людина, котра діяла у
себе вдома, як завойовник на чужій території, змогла опини-
тися в ролі земного божества? Один із секретів успіху
сталінщини полягає у тому, що, створивши релігійний вакуум,
вона поєднала у спільному руслі атавістичні й духовні праг-
нення людей, зуміла злити у свідомості народу найвищий
ідеал з міфологізованою фігурою вождя, наділивши його ат-
рибутами божественності та необмеженою владою. Сьогодні
анатомія цього процесу стає яснішою, тим більше — вона має
292
давні історичні паралелі.
Однією з головних причин майже трьохсотлітнього гоніння
на християн у Римській імперії була саме їхня відмова визнати
в особі кесаря земного бога. На початку IV століття Римська
імперія змінила тактику боротьби з християнством: визнала
його і навіть зробила державною релігією, але при цьому
непомітно підпорядкувала собі. Розпочинається багато в чому
трагічний для церкви період, який прийнято називати
«константинівським», коли політична влада здійснювала свої
цілі, прикриваючись іменем Христа і його церкви.
Необхідно зазначити, що у світлі Євангелія самі ідеї «дер-
жавної релігії» і «християнської держави» уявляються вельми
сумнівними й суперечливими. Адже будь-яка держава, навіть
з найдосконалішим устроєм, все ж є органом насилля, яке
досить важко сумістити з духом християнської свободи.
У язичництві громадський порядок сприймався як частка
порядку космічного. Держава і релігія були просто різними
аспектами світового устрою. Християнство ж, навпаки,
відокремлювало свою власну духовну, «Божу» сферу від сфери
«кесаревої». За умов такої поляризації почала поступово
визрівати ідея про відділення церкви від держави, хоча цю
формулу тоді ще не вживали. Коли ж імператори прикували
церкву до своєї колісниці, почало творитися насилля над
духом — релігійно-політичний диктат, переслідування
інакодумців тощо.
Будь-яка імперія прагне до зручної для влади
моноідеологічної структури суспільства. Починаючи з XI
століття засобом утвердження «однодумства» була державна
релігія. Царі, королі, князі та правителі нерідко вдавалися до
насильницької християнізації, до репресивного утвердження
конфесійної єдності. Зокрема, якщо імператор був аріанином,
то переслідував християн-православних, якщо ж православ-
ним, то переслідував аріан. Фальшивий (хоча історично, може,
й неминучий) союз кесаря із церквою завдавав останній вели-
ких моральних збитків. Підпорядковуючись інтересам світської
політики, церковне керівництво поступово засвоювало її так-
тику й методи, перетворювало церкву, особливо на
середньовічному Заході, на подобу держави. Росія, яка стала
ядром майбутньої імперії, разом із православ’ям сприйняла
від Візантії і її церковно-політичні концепції, зокрема ідею
293
«симфонії», тобто гармонійної взаємодії між християнською
державною владою і церквою, її ієрархією. Ця концепція,
безумовно, відіграла важливу роль у становленні державності.
В епоху ординського іга вона стала провідною силою, яка
зберегла національну культуру, надихнула «собирателей Руси».
Але вже перший великий князь, котрий офіційно вінчався на
царство — Іван Грозний, — відкинув авторитет церкви, яка в
особі митрополита Філіппа виступила проти його кривавої
тирани.
Добре відома патріотична роль церкви за Смутних часів.
Але тільки-но монархія відродилася після катастрофи, вона
знов розпочала планомірний наступ на церкву, хоча й зберегла
видимість «християнського» уряду. Другий цар із дому Рома-
нових скидає патріарха Никона, а його син Петро І, скасував-
ши патріаршество, створює синодальну систему, яка
підпорядкувала церкву самодержавній владі ще більшою мірою,
ніж Візантія. Катерина II формально оголосила себе «прави-
телькою церкви». Учениця енциклопедистів, вона слідувала
пораді Дідро «тримати попів в убозтві та невігластві*. Тож не
дивно, що рядові священики, як відзначав О.С.Пушкін, часто
переходили на бік Пугачова.
Усі історики Російської православної церкви розцінюють
«синодальний період* як важкий та застійний. Самодержавст-
во, прикриваючись своїми сакральними привілеями, грубо
втручалося в церковні справи і навіть у віроповчальні, богос-
ловські дискусії. Це привносило в церковне життя казенно-
бюрократичний дух, знижувало авторитет пастирів в очах на-
роду. Достатньо зазначити, що власті вимагали порушувати в
політичних цілях таємницю сповіді. А чого варта інструкція
видавати довідку про причастя як гарантію благонадійності!
Кращий спосіб дискредитації церкви важко віднайти.
Після жовтневого перевороту 1917 року починається но-
вий період конфронтації церкви і влади, хоча й був прийня-
тий декларативний закон про відокремлення церкви від дер-
жави, тобто той принцип, який був уже прийнятий у США,
Франції та інших країнах.
Тепер, через декілька десятків років, розуміємо, що в
конфлікті, який виник між новою владою та церквою, не
можна винити якусь одну сторону. Будь-яка революція неми-
нуче вивільнює стихію насильства, управляти якою дуже важ-
294
ко. Серед інститутів, пов’язаних зі старим режимом, опинила-
ся церква, що й визначило негативне до неї ставлення. Ек-
стрено виданий декрет про відокремлення церкви від держави
викликав протест релігійних кіл, які вбачали у ньому акт
дискримінації. Все це сприяло розв’язанню справжньої війни
проти релігії, війни, обумовленої не законом, а загальними
тенденціями та атмосферою часу. Особливої гостроти вона
набула у зв’язку з питанням про «вилучення церковних
цінностей».
Церква в усі часи розглядала зібрані нею матеріальні
цінності як загальнонародне надбання і щедро ділилася ними
у годину національного лиха. Проте практика більшовицького
буття підмінила цю традицію наказним, насильницьким «ви-
лученням», що викликало протести віруючих, призводило до
кривавих зіткнень, судових процесів і смертних вироків. Були
закриті релігійні школи, зведено нанівець церковне друкуван-
ня, перестала видаватися Біблія, закривалися храми й монас-
тирі, віддавалися під склади або висаджувались у повітря
пам’ятки церковної архітектури. Спалювали книги, ікони. Де-
далі ширшого розмаху набирала антирелігійна пропаганда, яка
переходила у відкрите глумління над почуттями віруючих і
блюзнірство. Екстремісти від атеїзму влаштовували «комсо-
мольські різдва» «великодні», під час яких молодь розігрувала
блазнівські дійства, перевдягаючись у шати служителів
релігійних культів. Не випадково герої поеми Олександра Бло-
ка, дванадцять апостолів «нового євангелія», кричать: «Паль-
нем-ка пулей в святую Русь». Антицерковна війна непомітно
перетворювалася на антинаціональну, адже традиції народів
були тим річищем, яким із давніх-давен протікали традиції
християнства, ісламу та інших релігій. «Штурм небес* спрово-
кував той вид культурного самогубства, гіркі плоди якого ми
пожинаємо ще й сьогодні.
У революціях завжди присутній ризик, пов’язаний із пра-
вовим вакуумом. Розвалюючи та знищуючи законність старого
типу, люди не одразу здатні зжитися з новим правовим по-
рядком, сприйняти його серйозно. Руйнівна стихія продовжує
ще кипіти, навіть коли вже настав час творення. Цим, як
свідчать приклади з історії, легко користуються корифеї влас-
толюбства. Таким чином здіймалися Кромвель, Робесп’єр,
Наполеон. Не оминув цієї небезпеки і Жовтень.
295
Неухильно й цілеспрямовано, дотримуючись рецептів
маккіавелізму, Сталін ішов до абсолютної диктатури. З холод-
ним розрахунком він змітав зі свого шляху все, що могло
кинути хоча б тінь небезпеки на його самодержавництво.
Неможливо було більше відділити від його особи та волі ні
науку, ні мистецтво, ні літературу, ні тим паче релігію. Але
зберігати її навіть у прирученому вигляді було ризикованою
справою. Бог повинен бути один — той, що в Кремлі, і віра в
нього повинна стати державною ідеологією. Вождь — єдиний
оракул і носій істини. Його не лімітує навіть сповідуваний
ним самим марксизм, тому що сам вождь повністю уособлює
його доктрину.
Завершувалися останні бої. Зі сталінської Конституції ви-
лучено пункт про допустимість релігійної пропаганди. Симво-
лом перемоги над «культом» стає висадження в повітря храму
Христа Спасителя. Перед другою ситовою війною від релігійних
структур країни залишаються самі уламки.
Від того моменту, коли вождь вирішив, що релігійний
вакуум надає достатній простір для його діяльності,
розпочинається коротка історія «нової релігії», яка принесла
незліченні страждання. «Батько народів» піднімається на
останній щабель свого одинокого Олімпу, звідкіля завчасно
були вигнані всі інші божества, ідеали й принципи. Про такий
абсолютизм не міг мріяти навіть імператор Август...
Друга світова війна різко змінила становище Російської
православної церкви в державі. Чим були викликані тодішні
зміни у ставленні Сталіна до церкви? На наш погляд, поворот
криється в таких основних причинах:
1. З початком війни німецькі окупаційні власті, захопив-
ши нові території, не чинили перешкод відкриттю на них
православних храмів, чим викликали певні симпатії місцевого
населення. Цей факт примусив Сталіна також піти на відкриття
храмів із пропагандистсько-політичною метою.
2. Беручи до уваги релігійне піднесення російського народу
під час війни і розуміючи, що це сприятиме перемозі над
ворогом, Сталін вирішив «каналізувати» в потрібному на-
прямку релігійні почуття віруючих за допомогою «кишенько-
вої» Московської патріархи.
3. У процесі переходу від політики інтернаціональної цер-
кви до політики церкви національно-шовіністичної, за замис-
296
лом Сталіна, церкві була відведена роль каталізатора й цемен-
туючого компонента.
4. Сталін, очевидно, відчував незадоволення від пісних
дифірамбів на його честь з боку партикулярних партапаратників
і державних чиновників. Для повноцінного прославлення
йому бракувало «кадильного фіміаму» тієї самої православної
церкви, яка протягом шістнадцяти віків давала божественну
санкцію, сакральне помазання православним імператорам —
спочатку візантійським, а опісля російським, бракувало церк-
ви, яка б і його, Сталіна, прославленню дала б авторитетну
санкцію хоча б символічно, у формі духовно-моральної
підтримки.
Якщо напередодні другої світової війни Російська правос-
лавна церква перебувала на Ірані повної ліквідації, то початок
війни і раптова переміна «височайшого» гніву на милість
стали для митрополита Сергія та його оточення «манною
небесною».
Що передувало досягненню Сталіним вищеозначеної мети
— перетворення Московської патріархи на «державно-кишень-
кову», а церкви — на служницю великодержавних інтересів?
На перший погляд усе розпочалося із буденної розмови.
4 вересня 1943 року, коли гуркотіла війна і наслідки її ще
були невідомі, однак уже була визначена перевага Червоної
армії, Сталін, перебуваючи на дачі, викликав до себе полков-
ника державної безпеки Г.Карпова. (Працівники держбезпе-
ки того часу мали спеціальні звання, які, на зразок служби
«СС» гітлерівської Німеччини, на три ранги перевищували
військові.) Розмова.відбувалася у присутності Берії і Мален-
кова, котрий, як секретар ЦК ВКІІ(б), відповідав за ідеологію.
Зміст бесіди повністю стосувався Російської православної
церкви. Сталіна цікавили такі питання: що собою являють
митрополит Сергій (Страгородський), митрополити Алексій
(Симанський) і Миколай (Ярушевич); коли і які посади
обіймав у патріархії митрополит Тихон; зв’язки РПЦ із за-
кордоном; хто є патріархами Вселенським, Єрусалимським
тощо; що відомо Г. Карпову про керівництво православних
церков Болгарії, Югославії, Румунії; у якому матеріальному
становищі перебувають митрополити Сергій, Алексій і Ми-
колай; кількість приходів РПЦ і загальна чисельність єпис-
копату.
297
Карпов як начальник відділу НКДБ СРСР, що займався
питаннями релігії у країні, дав вичерпні відповіді. Після цієї
«довідково-біографічної увертюри» Сталін сказав, що необхідно
створити спеціальний орган, який би здійснював зв’язок із
керівництвом церкви, а держава через нього могла б контро-
лювати діяльність і політику РПЦ, спрямовуючи її в потрібному
для уряду напрямку. Продовжуючи цю думку, Карпов висунув
пропозицію створити при Верховній Раді СРСР відділ у спра-
вах культів, мотивуючи тим, що на той час при ВЦВК фактич-
но існувала постійно д іюча комісія у справах релігійних культів.
«Батько народів», зваживши доводи Карпова, не погодився,
сказавши, що йдеться про створення спеціального органу при
уряді СРСР у вигляді комітету або ради9’. Після невеликої
паузи він продовжив: «Необхідно організувати при уряді, тоб-
то при Раднаркомі, Раду, яку назвемо Радою у справах Російської
православної церкви. На неї покладемо здійснення зв’язків
між урядом Союзу РСР і патріархом, при цьому Рада
самостійних рішень не приймає, а тільки доповідає про все
уряду й отримує від нього вказівки по розв’язанню всіх пи-
тань, що стосуються церкви»94.
Таким чином, справа була вирішена. На завершення Сталін
вирішив порадитися з присутніми Берією, Маленковим і Кар-
повим, чи є необхідність приймати йому митрополитів Сергія,
Алексія і Миколая. Всі троє відповіли, що вважають це за
доцільне — для остаточного закріплення рішення про ство-
рення Ради у справах РПЦ при РНК СРСР.
Після цього тут же, на дачі Сталіна, Карпов отримав
вказівку—зателефонувати митрополиту Сергію від імені уря-
ду й передати інформацію такого змісту: «З Вами говорить
представник Раднаркому Союзу РСР. Уряд має намір Вас
прийняти, а також митрополитів Алексія і Миколая. Вислуха-
ти ваші потреби і розв’язати питання, що у Вас назріли. Уряд
може Вас прийняти сьогодні ж, за годину-півтори, або, якщо
цей час Вас не влаштовує, уряд може організувати прийом
завтра (у неділю), або в один із днів наступного тижня»95.
Переговоривши з ієрархами, Карпов доповів Сталіну про
їхню згоду і бажання зустрітися з урядом сьогодні, тобто 4
вересня 1943 року. Адже такого «урядового запрошення» вони
навіть не могли собі уявити навіть уві сні і сприйняли його з
подякою. Але дуже дорого для РПЦ, інших конфесій і мільйонів
298
віруючих обійшлася ця зустріч ієрархів РПЦ з «ввічливими»
представниками уряду радянської імперії.
Через дві години після запрошення, десь біля дванадцятої
години ночі, митрополити Сергій, Алексій і Миколай прибули
до Кремля, де були прийняті Сталіним у кабінеті Голови
Рдднаркому СРСР. На цьому прийомі були присутні В. Моло-
тов і вже згадуваний «спеціаліст із одержавлення церкви»
полковник державної безпеки Г. Карпов. Розмова Сталіна з
ієрархами РПЦ тривала одну годину 55 хвилин96.
Розпочавши прийом, Сталін сказав, що уряд знає про те,
яку патріотичну роботу проводить церква від перших днів
війни, і з вдячністю ставиться до її керівництва. Після цього
він запропонував митрополитам висловити свої міркування з
приводу всіх наболілих проблем.
Отож, митрополит Сергій зазначив, що найголовнішою і
найневідкладнішою є проблема центрального керівництва цер-
квою, бо в Радянському Союзі немає Синоду від 1935 року.
Виходячи з цього, він вважає за необхідне, щоб уряд дозволив
зібрали архієрейський Собор, який обере патріарха, а також
створить на чолі церкви Синод як дорадчий орган у складі 5—
б архієреїв. Ленінградський митрополит Алексій і екзарх
України митрополит Київський і Галицький Миколай також
висловились за створення Синоду, обгрунтувавши цю
пропозицію як найбажанішу. Обрання ж патріарха на
архієрейському Соборі вони вважали цілком канонічним, адже
церкву незмінно очолює протягом 18 років патріарший
місцеблюстатель митрополит Сергій97.
До якого ж лицемірства вдалися ієрархи РПЦ, коли заяви-
ли про канонічність майбутнього архієрейського Собору! Адже
у кремлівських кабінетах фактично було вирішено, що
патріархом РПЦ буде митрополит Сергій. Чим викликане таке
блюзнірство? Якого патріарха повинні були обрати майбутні
учасники архієрейського Собору — ставленика радянського
уряду чи істинного ієрарха церквй? Необхідно визнати:
учасників Собору поставили перед фактом, його канонічність
була зведена до формалізму, і сам він був лише політичним
спектаклем, розробленим за сценарієм державної безпеки під
керівництвом «вождя народів».
А тим часом прийом у Кремлі тривав. Сталін, схваливши
пропозиції митрополита Сергія і міркування ієрархів Алексія
299
та Миколая, запитав про те, який титул матиме патріарх, коли
може зібратися архієрейський Собор і чи потрібна якась допо-
мога з боку уряду для успішного проведення Собору98.
Митрополит Сергій поінформував голову уряду про те, що
керівництво РПЦ вважає за правильне, щоб уряд дозволив
прийняти для патріарха титул «Московського і всієї Русі», хоча
й патріарх Тихон, обраний 1917 року Тимчасовим урядом, теж
називався патріархом Московським і всієї Русі. Сталін пого-
дився.
На друге запитання митрополит Сергій відповів, що
архієрейський Собор можна зібрати за місяць. Але цей термін
явно не задовольняв Сталіна — він прагнув остаточно
підкорити церкву у надзвичайно скорочений строк. Тому за-
питав: «А нельзя ли проявить большевистские темпьі?» І,
звернувшись до Карпова, поцікавився його міркуваннями сто-
совно більшовицьких темпів. Немає сумнівів у тому, що це
було риторичне запитання, яке означало черговий наказ. Кар-
пов запевнив Сталіна: якщо уряд надасть літаки для швидкої
доставки єпископату в Москву, то Собор можна зібрати й за
3—4 дні. У такий короткий термін церква ще ніколи не
організовувала свої верховні зібрання. Але сталінська,
поспішність була реальністю, і після короткого обміну думка-
ми сторони домовилися, що архієрейський Собор збереться у
Москві 8 вересня 1943 року".
Очевидно, такий термін був вигідний обом сторонам: для
Сталіна Московська патріархія якнайшвидше ставала «ки-
шеньковою», а церква перетворювалася на державний
механізм; для митрополита Сергія прискорювався час його
«обрання» патріархом Московським і всієї Русі, а РПЦ на-
бувала привілейованого становища в державі та суспільстві.
Ієрархи остаточно вирішили для себе, що краще служити
земному богові, аніж небесному. Адже, ледь обійнявши по-
саду місцеблюстителя, митрополит Алексій, який невдовзі з
подання Сталіна стане й патріархом, запевняв його: «Прошу
Вас, глубокочтимьій и дорогой Иосиф Виссарионович... ве-
рить чувствам глубокой к Вам любви и благодарности, каким
одушевленьї все отньїне мною руководимьіе церковньїе ра-
ботники»100. Він висловлював цілком релігійне ставлення до
Сталіна, називаючи його «наш любимьій»101, запевняв, що
«искренние и сердечньїе» привітання і «горячие пожелания»
300
виходять від «заветньїх чувсів наших к Вам»102, зичив йому
«благословення Божия и многих летнеизменного руководст-
ва нашей великой державой»101 і навіть закликав усіх пра-
вославних російських християн дякувати Богові за те, що
він поставив на чолі країни вибраного ним геніального
вождя10*.
Проте все це буде згодом. А поки що в Кремлі трива-
ло христопродавство: церкву і віруючих обмінювали на
земні блага і владу.
Одне з питань, що обговорювалося в Кремлі, стосувалося
підготовки кадрів духовенства. Митрополити Сергій і Алексій
просили Сталіна, щоб їм дозволили відкрити богословські
курси при деяких єпархіях. Погодившись із митрополитами,
Сталін запропонував навіть організувати Духовну академію і
відкрити духовні семінарії у всіх єпархіях, де є в цьому потре-
ба. Однак, посилаючись на відсутність необхідного досвіду,
ієрархи вирішили обмежитися організацією богословських
курсів і налагодити видання щомісячного журналу Московсь-
кої патріархії Вирішивши це питання, митрополити перейш-
ли до наступного — про необхідність відкриття церков у
цілому ряді єпархій, бо цього просять майже всі єпархіальні
архієреї, яким необхідно надати право вести переговори з
місцевими органами державної влади. До того ж на території
СРСР православні церкви розподілені досить нерівномірно.
Сталін відповів, що з боку уряду ніяких перешкод у цій
проблемі не буде.
Потім ішлося про можливість звільнення деяких архієреїв
РПЦ, які перебували в засланні, у таборах і тюрмах. Вождь на
це відповів: «Представьте такой список, его рассмотрим»105.
Беручи участь у розмові, митрополит Алексій звернувся до
Сталіна з проханням розглянути питання, які стосувалися
церковної каси. Суть полягала у тому, що ієрархи РПЦ вважа-
ли за необхідне змінити положення про церковне управління
й надати право священнослужителям бути членами виконав-
чого органу церкви. Завдяки цьому вони могли б прямо впли-
вати на розподіл фінансових надходжень у церковну касу та
інші напрямки її діяльності.
Крім того, єпархіям необхідно було надати право на пряме
відрахування деяких грошових сум із церковних кас і кас
єпархій у касу центрального церковного апарату задля його
ЗОЇ
утримання (Патріархи, Синоду). Митрополит Алексій навів
приклад, коли інспектор з адміністративного нагляду
Ленінградської міської Ради Татаринцева не дозволила робити
такі відрахування. Сталін, знаючи, що значні надходження
фінансів у касу центрального апарату Московської патріархії
використовуватимуться не лише на потреби Патріархії, Сино-
ду та самих ієрархів, айв інтересах держави, відповів, що уряд
проти цього не заперечує106.
У свою чергу митрополит Миколай попросив дозволу нада-
ти єпархіям право мати власні свічкові заводи, бо на той час
свічки виготовлялися кустарним способом і дорого коштували.
Підбиваючи підсумки розмови, Сталін заявив, що Російська
православна церква може розраховувати на всебічну підтримку
з боку уряду з усіх питань, пов’язаних з її організаційним
зміцненням і розвитком на території СРСР. Звернувшись до
Карпова, додав: «Надо обеспечить право архиерея распоря-
жаться церковними суммами. Не надо делать препятствий к
организации семинарий, свечннх заводов и других произ-
водств при епархиях»107. Після цього, звертаючись до
митрополитів, Сталін запевнив: «Если нужно сейчас или если
будет нужно в дальнейшем, государство может одпустить
соответствующие субсцдии церковному центру»108.
Сказане докорінно суперечило прийнятому після жовтне-
вого перевороту закону про відокремлення церкви від держа-
ви і школи від церкви, але повністю відповідало реаліям
сталінської політики і тодішній суспільно-політичній ситу-
ації. Після кремлівської зустрічі РПЦ фактично перетворила-
ся на прислужницю державної ідеології, стала одним із її
чинників. їй було запропоновано субсидію. Сталін добре
розумів, що ієрархи від неї ніколи не зможуть відмовитися, а
отже, вірно йому служитимуть.
Покірних виконавців своєї волі повелителі ніколи не за-
лишали поза увагою. Тому, звернувшись до митрополитів
Сергія, Алексія і Миколая, Сталін сказав: «Вог мне доложил
тов. Карпов, что Вьі очень плохо живете: тесная квартира,
покупаєте продукти на рьшке, нету Вас никаКого транспорте.
Позтому правительство хотело бьі знать, какие у Вас єсть
нужди и что Ви хотели би получить от правительства?»109
У відповідь митрополит Сергій попросив надати
приміщення колишнього ігуменського корпусу Новодівочого
302
монастиря для влаштування резиденції Московської патріархії.
Щодо забезпечення продуктами, то їх можна купувати і на
базарі, але допомога транспортом була б доречною.
Задоволення такого незначного прохання аж ніяк не
відповідало амбіціям і масштабу діяльності Сталіна, і тому він
відповів митрополиту так: «Помещения в Новодевичьем мо-
настьіре тов. Карпов посмотрел, и они совершенно не благоус-
троеньї, требуют капитального ремонта. И для того чтобьі
занять их, нужно еще много времени... Правительство Вам
может предоставить завтра же вполне благоустроенное поме-
щение... трехзтажньїй особняк в Чистом переулке, 4, которьій
занимал раньше бьівший немецкий посол Шуленбург... особ-
няк мьі Вам предоставляем со всем имуществом, мебелью,
которая имеется в атом особняке...»110
Роздача царських подарунків за христопродавство тривала.
Сталін знову зробив наголос на постачанні продуктами: «На
рьінке покупать продукти Вам неудобно и дорого, и сейчас
продуктов на ринок колхозник вьібрасьівает мало. Позтому
государство может обеспечить Вас продуктами по государ-
ственньїм ценам. Кроме зтого, мьі... предоставим в Ваше
распоряжение 2 — 3 легкових автомашини с горючим»111.
Як хитрий політик і психолог, Сталін, відчувши, що він
повністю опанував душами церковного керівництва, вирішив
перейти до основної мети кремлівської зустрічі: «Ну, если у
Вас больше нет к правительству вопросов, то, может бить,
будут потом. Правительство предполагает образовать специ-
альньїй государственнмй аппарат, которьій будет називаться
Совет по делам Русской православной церкви, и председате-
лем Совета назначить т. Карпова. Как Ви смотрите на зто?»112
Це була кульмінація, до якої Сталін поступово підводив
ієрархів РПЦ, які цієї миті вже були готові до її позитивного
розв’язання. Та чи й узагалі мало якесь значення їхнє ставлен-
ня до цієї пропозиції? Адже все було вирішено завчасно. Усі
три митрополити одностайно заявили, що вони вельми вдячні
уряду і особисто товаришу Сталіну за таку геніальну ідею і
схвально приймають призначення Карпова на керівну посаду
новоствореного державного органу, чим остаточно підтвердили
свою згоду на одержавлення церкви.
Звернувшись до Карпова, Сталін сказав: «Подберите себе
двух — трех помощников, которьіе будут членами Вашего
303
Совета, образуйте аппарат, но талько помните, во-первьіх, что
Вьі не обер-прокурор; во-вторьіх, своей деятельностью больше
подчеркивайте самостоятельность церкви»113.
Це означало лише одне, а саме: ні іфо яку самостійність
церкви не могло йтися, і це добре усвідомлювали ієрархи
РПЦ.
Змова державних і духовних властителів наближалася до
розв’язки. Сталін, звернувшись до Молотова, сказав: «Надо
довести об зтом до сведения населення, также как потом надо
будетсообщить населенню и об избрании патриарха»114. Мо-
лотов одразу почав складати проект комюніке для радіо й
газет. До його змісту вносили відповідні поправки, зауважен-
ня й доповнення як Сталін, так і митрополити Сергій, Алексій
і Миколай. Адже їх відтепер єднала спільна мета — якомога
ретельніше завуалювати перед народом істинність своїх намірів.
Отже, текст комюніке було схвалено в такій редакції: «4
сентября сего года у Председателя Совета Народних Комисса-
ров СССР тов. И. В. Сталина состоялся прием, во время
которого имела место беседа с патриаршим местоблюсіителем
митрополитом Сергием, ленишрадским митрополитом Алек-
сием и зкзархом Украиньї киевским и галицким митрополи-
том Николаем.
Во время беседа митрополит Сергий довел до сведения
Председателя Совнаркома, что в руководящих кругах правос-
лавной церкви имеется намерение созвать Собор епископов
для избрания Патриарха Московского и всея Руси и образова-
ния при патриархате Священного Синода.
Глава Правительства т. Сталин сочувственно отнесся к
отим предложениям и заявил, что со сторони Правительства
не будет к атому препятствий.
При беседе присутствовал заместитель Председателя Сов-
наркома СССРт. В. М. Молотов»113.
Це блюзнірське комюніке вручили Поскрьобишеву для
передачі його того ж дня по радіо і в ТАРС для публікації в
газетах. Воно було надруковане, зокрема, в газеті «Известия»
від 5 вересня 1943 року.
Контроль за організацією роботи Ради у справах РПЦ
Сталін доручив Молотову. Кремлівський сценарій одержав-
лення православ’я втілювався у життя: як і було домовлено,
митрополита Сергія «обрали» патріархом Московським і всієї
304
Русі на архієрейському Соборі, що відбувся призначеного
часу. Єпископат літаками доставили у Москву, де він дружно
проголосував за сталінську креаіуру. Митрополит Алексій не-
вдовзі став патріаршим місцеблюстителем, а митрополит Ми-
колай утратив чин екзарха України, митрополита Київського
і Галицького, бо не влаштовував Сталіна. На керівників
Московської патріархії «сипались» щедрі подачки: офіційна
резиденція в Чистому провулку, напівофіційна — в
Передєлкіні, приватні дачі, персональні урядові автомобілі
(для заміських поїздок патріарх навіть використовував
спеціальний салон-вагон), харчування з кремлівського
розподільника, можливість телефонної розмови особисто
зі Сталіним, урядові нагороди, (наприклад, патріарх
Алексій став кавалером трьох орденів Трудового Червоного
Прапора).
Страждали, однак, мільйони віруючих, особливо інших
конфесій, яких насильно навертали в лоно Російської правос-
лавної церкви. Православні й самі не могли второпати, куди
веде їх церковне керівництво. Поширювались ворожнеча і
незгоди між віруючими різних конфесій. Це було на руку
вождю, який правив за принципом «розділяй і володарюй», і
це добре опанували його послідовники.
А тим часом активно відбувався процес становлення і
правового оформлення сталінської Ради у справах РПЦ. Кар-
пов, якії голова, всі питання погоджував із Молотовим, який
займав посаду заступника голови Раднаркому країни. Зокре-
ма, 13 жовтня 1943 року відбувся черговий прийом у Моло-
това, що тривав протягом години. Молотова перш за все
цікавили організаційні питання, пов’язані зі створенням
нового державного органу з таємними функціями. Дізнавшись
про труднощі із комплектацією штату майбутньої Ради,
Молотов тут же зателефонував керуючому справами Раднар-
кому СРСР Чадаєву і від дав розпорядження: «Совету по де-
лам РПЦ нужно помочь во всех отношениях. Весь личньїй
состав Совета нужно поставить в привилегированное поло-
жение. Вьідайте соответствующие пайки для сотрудников
аппарата»116.
Після цього перейшли до обговорення кандидатури за-
ступника Карпова. За погодженням з керівником НКДБ СРСР
Меркуловим заступником мав бути призначений підполковник
305
державної безпеки Зайцев. Відповідне подання на нього вже
було відправлено в ЦК ВКП(б) на адресу Маленкова.
Подальша розмова звелася до вирішення питань,
пов’язаних з відкриттям церков, а саме про юридичний бік
справи. Молотов, подумавши, порадив: «Я считаю, что зтим
делом должен заниматься Ваш Совет прямо и непосредствен-
но, а юридически оформлять зто будут местньїе облисполко-
мьі»117. Та нараз застеріг Карпова, щоб Рада поки що не давала
дозволу на відкриття церков — це буде вирішувати виключно
уряд.
Перейшовши до розгляду кадрових питань, Карпов спи-
тав, як практично комплектувати Ради у справах РПЦ на
місцях. Молотов дав вичерпні вказівки: уповноважених Рад у
справах РПЦ насамперед призначати в областях, визволених
від загарбників, а також утих, де велика кількість церков; у
визволених областях уповноважених призначати виключно з
чекістів111. При цьому запропонував зв’язатися з секретарем
ЦК ВКП(б) Маленковим, оскільки питаннями добору упов-
новажених Ради на місцях повинні займатись обласні комітети
парій.
Карпов доповів Молотову й про те, що свої обов’язки
голови Ради у справах РПЦ він поєднує з виконанням
обов’язків начальника відділу НКДБ, тобто хотів з’ясувати, чи
необхідно йому й надалі поєднувати ці посади. На це Молотов
відповів: «Сейчас я Вам не могу сказать, мьі еще подумаєм.
Если Ваше должностное положение в НКГБ не публикуется в
газетах и не придано официальной гласностм, то я считаю
возможньїм совмещение...»119 Але й пізніше це не було
вирішено, Карпов залишався працівником державної безпе-
ки, виконуючи обов’язки голови Ради у справах РПЦ, за що у
1945 році отримав чергове звання генерал-майора держбезпе-
ки.
Принагідно треба зазначити, що юридичне оформлення
Ради у справах РПЦ було закріплено Постановою РНК СРСР
за N 993 від 14 вересня 1943 року, а Постановою РНК СРСР за
N 1095 від 7 жовтня 1943 року було затверджено Положення
про Раду, яким формально передбачалося, що цей орган буде
здійснювати нагляд за дотриманням місцевими органами вла-
ди законодавства про свободу віросповідання.
Рада у справах РПЦ насамперед сама ж порушувала це
306
законодавство, функціонуючи як філія комітету державної
безпеки. Всі кадрові питання про призначення на відповідні
посади духовенства попередньо розгляд ались у Раді» а остання
узгоджувала їх із партійним керівництвом. Зокрема, 19 січня
1944 року під час чергового прийому Молотов дав Карпову
вказівку «... з секретарем ЦК Компартії України Хрущовим
узгодити питання про призначення нової особи екзархом
України, замість митрополита Миколая»120.
Виникає запитання: ким же були керівники РПЦ—пасти-
рями людських душ чи номенклатурними одиницями ком-
партії? Адже відомо, що замість виражати національні інтере-
си мільйонів православних, вони перш за все виправдовували
виявлене їм довір’я з боку сталінського уряду.
А тих, хто вірно служив уряду, ніколи не забували, нагаду-
ючи про себе щедрими підношеннями у відповідності з поса-
дою, яку вони займали у церковній ієрархії. Зокрема, 21 січня
1944 року Карпов доповів Молотову про те, що 24 січня
патріарху Московському і всієї Русі Сергію, тобто їхньому
недавньому хрещенику, виповнюється 77 років. З цієї нагоди
Рада у справах РПЦ внесла пропозицію зробити йому до дня
народження подарунок із промислових товарів, вин, фруктів і
кондитерських виробів на загальну суму до десяти тисяч
карбованців. Молотов схвально поставився до цієї пропозиції
і д ав урядову вказівку піднести патріархові под арунок на знач-
но більшу суму — від ЗО до 35 тис. крб. Крім того, розпорядив-
ся одночасно зробити подарунки ще десятьом особам із числа
провідних митрополитів і єпископів Російської православної
церкви. Невдовзі Карпов відрапортував Молотову, що для
подарунку.патріархові Сергію придбано: кишеньковий золо-
тий годинник; шовковий оксамит для патріаршої мантії; шов-
ковий репс для ряси; шовкове полотно з розрахунку на шість
пар білизни; 10 пляшок коньяку; 10 пляшок шампанського; 10
кг фруктів, ікри і шоколаду. Подарунки єпископату РПЦ Кар-
пов запропонував приурочити до пасхальних свят, що й було
схвалено121.
Отже, «чекісти в рясах», котрі працювали у всіх Радах у
справах РПЦ, своєчасно одягали ієрархів навіть у нижню
білизну, а саму церкву використовували як знаряддя
тоталітаризму, зокрема насильницького привернення інших
конфесій у своє лоно. Ця політика НКДБ навіть виходила за
307
межі держави й сягала тих країн, де були православні приходи,
яких також навертали в лоно РПЦ з метою централізації
прибутків і використання закордонних православних центрів
у цілях розвідки.
Найбільше того часу постраждала Українська іреко-като-
лицька церква, яка тривалий час функціонувала на території
Галичини, Західної Білорусії та країн Прибалтики. Вирішальну
роль у цьому відіграло відомство Карпова, яке підготувало й
провело 8—10 березня 1946 року у Львові Собор греко-
католицької церкви, що був політичним фарсом.
Щоб розібратись у перипетіях тогочасних подій, необхідно
бодай коротко звернутися до історії.
До встановлення радянської влади у Західній Україні гре-
ко-католицька церква складалась із 3040 парафій і 4440 цер-
ков, а також Духовної академії, п’яти духовних семінарій, двох
шкіл і 127 монастирів. Видавалися три тижневих часописи і
шість місячних. Церкву очолював митрополит, якому підлягали
10 єпископів, 2950 священиків; було 520 ієромонахів, 1090
ченців, 540 семінаристів122.
Свого розвою УГКЦ досягла завдяки невтомній діяльності
Андрея Шептицького, який перебував на митрополичому пре-
столі від 17 січня 1901 по 1 листопада 1944 року. 31 листопада
1944 року на чолі церкви став митрополит Йосиф Сліпий.
Після визволення Галичини від нацистських загарбників
на цій території точилася кровопролитна боротьба зі
сталінським режимом, «вигоди» якого населення краю повною
мірою відчуло, починаючи від перших днів «визволення» 1939
року. Метою цієї боротьби було відродження незалежної со-
борної держави; особливе ж місце у національно-визвольних
змаганнях українського народу посідала саме УГКЦ, яка вис-
тупала його духовним натхненником.
Відомство Берії фізично винищувало народних месників,
сотнями тисяч примусово виселяло цивільне населення з рідних
місць у глибинні райони імперії. Але цього виявилося замало.
Було прийнято рішення завдати смертельного удару самій
душі народу, якою для західних українців завжди була
УГКЦ.
Слід зазначити, що УГКЦ систематично докладала всіх
зусиль, аби запобігти кровопролиття. Зокрема, в жовтні 1944
року в Раду у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР,
308
яку очолював полковник державної безпеки І. Полянський
(створена Постановою РНК СРСР за N 572 від 19 травня 1944
року; Положення затверджене Постановою РНК СРСР N 628
від 29 травня 1944 року), надійшов лист від митрополита
Андрея, в якому він висловив побажання і готовність до
нормалізації відносин з радянською владою. Після цього В.
Молотов, Л. Берія і М. Хрущов санкціонували запрошення
представників УГКЦ в Раду у справах релігійних кульлв, і
вони прибули до Москви. У грудні 1944 року митрополит
Йосиф Сліпий надіслав делегацію у складі архімандрита
Клименгія Шептицького, каноніка Гавриїла Костельника, рад-
ника митрополичої консисторії Івана Котова та ієромонаха
Германа Будзинського. 22 грудня її прийняв І. Полянський123.
Про хід переговорів він детально інформував Сталіна і Моло-
това, направивши на їхнє ім’я доповідну записку: «На приеме
руководительделегации архимандритКлиментий Шептицкий
вьіразил приветствие и благодарность Красной Армии и ее
Главнокомандующему товаришу Сталину, заявив, что сейчас
іреко-католической церкви в Западной Украине не угрожает
больше та опасность, которую готовили немцьі, и что делега-
ция имеет своей задач ей, с одной сторони, указать на те
общие опасноста, которьіе в связи с победами Красной Армии
для церкви устраненн навсегда, а с другой — на некоторьіе
мелочи, имеющиеся в жизни церкви сейчас, требующие ис-
правления их или сегодня, или в ближайшее время. Сослав-
шись на то, что Западная Украйна более 300 лет живет не-
сколько отличной жизнью от Восгочной Украиньї и что вслед-
ствие зтого у нее другеє обьічаи, другая зкономическаяжизнь,
культура и религия, архимандрит Шептицкий заявил, что «нуж-
но переменуделать осторожно»и4.
Делегація також ознайомила Раду із зверненням митропо-
лита Йосифа Сліпого «До духовенства і віруючих» від 23
листопада 1944 року, де, зокрема, містилися заклики до
бандерівців «вернутись з неправильного шляху». Від імені
духовенства і віруючих делегація передала у фонд Червоного
Хреста на оборону країни 100 тис. крб.
27 грудня на пряме запитання делегації, чи буде забезпече-
не греко-кяголицькій церкві в межах СРСР вільне відправлення
богослужінь, була дана ствердна відповідь121. Це дає підставу
думати, що Сталін погодився на врегулювання відносин із
309
греко-католицькою церквою виходячи із суто юридичних
аспектів. Адже ще 1918 року в інструкції Наркомюсту про
впровадження у життя Декрету «Про відокремлення церкви
від держави і школи від церкви» зазначалося, що чинність
його поширюється й на «уніатську церкву». У травні 1944 року,
тобто з моменту утворення Ради у справах релігійних культів,
іреко-католицька церква була зарахована до списку релігійних
організацій, що входили до компетенції Ради. А в листопаді
1944 року Раднарком СРСР ухвалив Постанову «Про порядок
відкриття молитовних приміщень релігійних культів», згідно з
якою віруючі греко-католицької церкви мали право подавати
заяви про реєстрацію своїх релігійних об’єднань.
Іншим важливим моментом було те, що Сталін не хотів
відкрито вступати в конфлікт із УГКЦ в умовах війни, що
тривала. Але його кінцеві наміри були однозначними: зни-
щення греко-католицької церкви, яка, на противагу РПЦ,
насмілилась його застерігати, — мовляв, необхідно брати до
уваги особливості Західної України і «переміни робити обе-
режно». До того ж церква ця відстоювала ідеї національної
державності, сприяла створенню військових формувань на
окупованій ворогом території. Такого Сталін не прощав нікому.
До того ж йому була притаманна відраза до України та українців.
Невдовзі В. Молотов дав Г. Карпову розпорядження —
підготувати «для тов.Сталіна» конкретні пропозиції, спрямо-
вані на вирішення долі греко-католицької церкви.
«Пропозиції» полковника держбезпеки являли собою де-
тальну інструкцію з ліквідації цієї церкви та інспірації
Львівського собору в березні 1946 року. Передбачалося, зокре-
ма, підірвати єдність українців, штучно утворити ворожнечу
між ними і за допомогою, як це не дивно на перший погляд,
церкви добитися розколу. Так, саме церкви, звинувативши її у
всіх гріхах, до того ж зробити це руками представників іншої
релігії, тобто РПЦ. Ця інструкція від 15 березня 1945 року за
N 58 на десяти сторінках машинописного тексту була подана
Сталіну, Молотову і Берії. Сталін, ознайомившись із текстом,
наклав резолюцію: «Товаришу Карпову. Со всеми мероприя-
тиями согласен. И. Сталин»126.
Що ж являла собою ця інструкція?
У вступі Карпов писав: «В соодветствии с Вашими (Сталіна
і Молотова. — І. Б.) указаниями от2 марта 1945 года Совет по
310
делам Русской православной церкви при СНК СССР провел
предварительное изучение вопроса о взаимоотношениях меж-
ду католицизмом и православием, о внешних связях Ватикана
и Российской православной церкви в прошлом и представляет
при зтом на Ваше рассмотрение краткие материальї по зтим
вопросам и свои соображения»127. Далі наводилась історична
довідка щодо цих відносин, у якій паплюжилася роль Ватика-
ну та католицької церкви.
Саму ж інструкцію створювали заради наступного абзацу,
за яким і йшла низка запропонованих Карповим заходів:«... из
сказанного следует, что Русская православная церковь, в про-
шлом не прилатавшая достаточнмх усиляй для борьбьі с като-
лицизмом, в настоящее время можети должна сиграть значи-
тельную роль в борьбе против римо-католической церкви (и
против униатства), ставшей на путь защитьі фашизма и доби-
вающейся своего влияния на послевоенное устройство мира.
В борьбе с Ватиканом, кроме православной церкви, нужно
использовать и старокатоличество, являющееся серьезной оп-
позицией римо-католической церкви.
Совет по делам Русской православной церкви при СНК
СССР считает возможннм войти со следующими предложе-
ниями:
І. Мероприятия по отрьіву приходов греко-каголической
(униатской) церкви в СССР от Ватикана и последующему
присоединению их к Русской православной церкви:
а) организовать в городе Львове православную епархию,
поставив во главе ее єпископа с титулом єпископа Львовского
и Тернопольского, которьій обьединитправославньїе прихо-
ди Львовской, Станиславской, Дрогобьічской и Тернопольс-
кой областей;
б) предоставить єпископу и всем священнослужителям
данной епархии права на проведение миссионерской работьі;
в) предоставить в распоряжение епархии в городе Львове в
качестве кафедрального собора один из греко-католических
(униатских) соборов;
г) укрепить Почаевскую православную лавру в городе Кре-
менецТернопольской области, еделав настоятеля ее викарием
Львовского єпископа;
д) от имени патриарха и Синода РПЦ випустить специ-
альное обращение к духовенству, верующим униатской церкви
311
и широко распространить его по униатским приходам;
е) организовать внутри униатской церкви инициативную
группу, которая должна будет декларативно заявить о разрьіве
с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу в
православне12*.
II. Использование старокатолических групп как оппози-
ции Ватикану и другие мероприятия по борьбе с римо-католи-
ками в западньїх республиках СССР:
а) изьіскать возможность по организации в Латвии и Лит-
во инициативньїх групп старокатоликов и, рассматривая их
как оппозицию Ватикану, подцерживать их и укреплять, предо-
ставляя им храмьі и т.п.;
б) организовать православньїе братства в городах: Рите,
Вильнюсе, Гродно, Луцке, Львове и Черновцах, предоставив
злим братствам право на проведение миссионерской и благот-
ворительной деятельности. Задача братств — укрепление пра-
вославна и противопоставление его католицизму;
в) способствовать установленню связи старокатолических
групп в СССР со старокатолическими группами в других стра-
мах.
III. Мероприятия по укреплению влияния Русской пра-
вославной церкви за траницей:
а) принять мерьі к ликвидации автокефалии Польской
православной церкви и присоединению ее в целом к Москов-
ской патриархии;
б)оформить принятие в юрисдикцию Московской патри-
архии причта и прихода русской церкви в городе Бари (Ита-
лия), согласно имеющемуся с их сторонні обращению. Коман-
дировать для зтого в г.Бари представителя Московской патри-
архии;
в) оформить присоединение к Московской патриархии
Мукачевско-Пряшевской православной епархии (Закарпатсь-
кая Украйна), согласно вьіявленному с их сторонні коллектив-
ному желанию и согласию Синода Сербской православной
церкви. Для зтого визвать из Белграда в Москву єпископа
Мукачевско-Пряшевской епархии Владимира с последующим
направлением его в Мукачево;
г) ускорить приезд из Парижа в Москву митрополита
Евлогия, являющегося зкзархом вселенского патриарха во
всей Европе и вьісказьівающего желание перейти в юрисдик-
312
цию Московской патриархии.
Если соглашение состоится, то Московская патриархия
будет иметь только во Франции 57 церквей и, кромс того,
отдельние церкви в Англии, Чехословакии, Швеции, Авст-
рии, в Алжире и Марокко129. (Про таку експансію митрополи-
ти РПЦ та патріарх Московський і всієї Русі могли тільки
мріяти, адже без допомоги потужного апарату держбезпеки
зробити цього було б неможливо. — І. Б.)
Если приезд в Москву Евлогия задерживается из-за его
болезни, то можно визвать в Москву его викария, архиепис-
копа Владимира.
Также пригласить в Москву из Парижа игумена Стефана
Светозарова, возглавляющего во Франции четьіре православ-
них прихода патриаршей ориентации и протоиерея Лосского,
возглавляющего в Париже подворье и братство «Святого Фо-
тия». В настоящее время оба письменно виразили желание
воссоединиться с РПЦ;
д) провести в має 1945 года виезд церковной делегации в
Англию в составе трех человек во главе с митрополитом Нико-
лаем, как ответньїй визитна посещение архи єпископом Йор-
кским Москви.
Зта делегация прозондирует почву для организации в
Лондоне русского православного прихода и обсудит с
архиепископом Кентерберийским вопрос об участии
английской церкви во всемирной конференции христианских
церквей;
е) считать возможним, чтобн Синод Русской православ-
ной церкви поставил через Народний Комиссариат иностран-
них дел СССР вопрос о возврате русских православних церк-
вей за границей, и прежде всего во Франции, Италии, Венг-
рии, Чехословакии, Югославии, Болгарин, Греции, Швеции и
в Палестино.
По мере возвращения церковних зданий незамедлительно
организовать приходи в них, для чего в случае надобности
Московская патриархия должна будет командировать духо-
венство, и прежде всего настоятелей церквей.
Зти приходи должни будут ставить своей задачей обслу-
живание духовних потребностей православних верующих, а
значити укрепление православия в зтих страмах и популяри-
зацію авторитета Московской патриархии.
313
В последующем на базе зтих церквей возможно сгановле-
ние духовних миссий, к организации которьк сейчас имеются
серьезние препятствия;
ж) в целях большего сближения РПЦ с православними
церквами в Югославии, Болгарин и Руминии, руководствуясь
имеющимися приглашениями, командировать с 25 марга с.г. в
Софию церковную делегацию из 4-х человек во главе с архие-
пископом Псковским и Порховским — Григорием; в Белград
— церковную делегацию из 5-ти человек во главе с єпископом
Кировоградским и Одесским Сергием и с 5 апреля 1945 года в
Бухарест — церковную дедегацию из 5-ти человек во главе с
єпископом Кишиневским Иеронимом;
з) имея приглашение патриарха Александрийского и всея
Афин Христофора и патриарха Антиохии и всего Востока
Александра, организовать в течение лета с.г. поездку патриар-
ха Московского и всея Руси Алексия в сопровождении соот-
ветствующей ему свити по странам Ближнего Востока (Си-
рия, Ливан, Палестина и Египет). Срок поездки согласовать с
виніеуказанними патриархами.
Наряду с ответним визитом одной из целей поездки будет
изискана возможность в организации русских православних
приходов в Бейруте, Дамаске, Иерусалиме, Каире и
Александрии и обсуждение с восточннми патриархами пред-
посьілок к сознву в Москве Всемирной конференции христи-
анских церквей;
и) на основе достигнутого соглашения между Синодом
РПЦ и церковной делегацией от митрополита всея Алжира
Феофила в данное время комацдируется в США архиепископ
Ярославский и Ростовский Алексий, на которого возложено
провести в має — июне с.г. в США Всеамериканский церков-
ний Собор.
Если митрополитом Феофилом будет одобрено решение
Синода РПЦ (с которим делегация Феофила согласилась), то
Московская патриархия будет иметь в Алжире свою епархию
(зкзархат) в составе 370 церквей, вместо 12 сейчас, находя-
щихся в юрисдикции Московской патриархии130. (Як бачимо,
апетит у РПЦ був неабиякий, власне, не в неї, а в сталінської
імперії, яка за допомогою церкви хотіла поступово набути
панування на всіх континентах. Одночасно апарат державної
безпеки отримував можливість ширше розгорнути свою
314
розвідувальну мережу, створюючи офіційні резидентури під
прикриттям РПЦ. — ІБ.)
IV. По организации Всемирной конференции христианс-
ких церквей в целях противопоставления претензиям Ватика-
на на руководящее мировеє значение организовать и провести
в Москве Всемирную конференцию всех христианских (нека-
толических) церквей.
Инициативу созиватакой конференции предоставить Рус-
ской православной церкви. В конференции могутучаствовап.
глави или представители следующих церквей:
православньїе церкви: русская, сербская, грузинская, кон-
сіантинопольская, александрийская, антиохийская, иерусалим-
ская, болгарская, руминская, треческая, финляцдская;
неправославнне: сгарообрядн иверийского толка (СССР и
Румнния), старообрядн-беспоповцн (СССР и Америка), коп-
тская церковь, армяно-григорианская церковь (СССР, БЛиж-
ний Восток, Балкани, Франция и Америка), англиканская
(Великобританця, Америка, Канада), протестантская и мето-
дистская (США, Англия, Финляндия и СССР).
Кроме того, если вьіявятсвои взаимоотношения с РПЦ,
на конференции могут участаовать глави или их представите-
ли отстарокатолической церкви (Франция, США, СССР), от
всемирного состава баптистов (США и Англия), от евангельс-
киххрисіиан (Америка и СССР).
На конференции поставить следующие доклади:
об абсолюїной несостоятельности католич еского догмата,
что папа римский являетея наместником Христа на земле;
(Очевидно, на це претендував Сталін після того, як узяв під
свою «опіку» Російську православну церкву. — І. Б.)
о противоречиях догмата о непоірешимосш папи данньїм
священного писання, истории, логики;
о фашизме как антихристианской доктрине;
о профашистской и антидемократической линии Ватикана
в довоеннме годи;
о Ватикане как покровителе гитлеризма в годи переживае-
мой войнн;
об обьединении русской и восточннх православних церк-
вей, а также англиканской и других неправославних церквей в
деле борьби с фашистскими угнетателями;
о фашистских новоявленннх «крестоносцах», варварски
315
разрушающих храмьі;
о попьггках Ватикана вмешаться в дело организации пос-
левоенного устройства мира. (Цей пункт підштовхує до
висновків, хто саме втручався у справу післявоєнної організації
політичної карти світу, якщо при цьому зважити на текст
наведеної інструкції і попередній матеріал. — І. Б.)
Решения данной конференцію будут представлять собой
серьезньїе протести всего хрисіианского (некатолического) мира
против деятельности и замьіслов Ватикана и, безумовно, сьіг-
рают огромную роль в деле изоляции Ватикана и снижения
авторитета папьі.
На подготовку созьіва такой конференции необходимо
будет 5 — 6 месяцев131.
V. Другие мероприятия
В том случае, если вьішеуказанньїе предложения будут
правительством одобреньї, необходимо решить и провести
медующее:
а) при Синоде РПЦ организоваїь миссионерский совет,
которьій будет зани маться братствами и миссиями;
б) для подготовки кадров священнослужителей и миссио-
неров по типу и программе Московских пастьгрско-богомовс-
ких курсов открьггь курсьі в городах: Ленинграде, Києве, Мин-
ске, Львове, Луцке и Ставрополе;
в) для изготовления богослужебньїх книг, а также в целях
печатания других изданий Московской патриархии и Синоде
(что сейчас является узким местом), а также в связи с развер-
тьшанием миссионерской деятельности за іраницей предоста-
вить Московской патриархии право иметь свою типографию
на один печатний станок;
г) предоставить в Москве для сербской, грузинской, анти-
охийской и александрийской церквей по одной церкви, как
раньше имевшим в Москве свои подворья»132.
Завершучи дану інструкцію, Г. Карпов писав: «Продолжая
изучение вопроса, прошу Ваших указаний по представленньїм
соображениям».
Про те, які надійшли вказівки від «вождя народів», ми
вже вели мову. Ще раз нагадаємо, що Сталін 16 березня 1945
року власною рукою на цій інструкції написав: «Товаришу
Карпову. Со всеми мероприятиям согласен. И. Сталин».
Отримавши таку санкцію, Карпов разом зі своїм відомством
316
запопадливо взявся за справу. Уже наступного дня, 17 березня
1945 року, він відправляє Голові Ради у справах релігійних
культів при РНК СРСР І. Полянському копію листа-інструкції
за N 60, повідомляючи в сопроводжувальній записці: «Совет
по делам РПЦ при СНК СССР, направляя при атом копию
письма Совета за N 58 от 14.03.1945 г., сообщает, что все
предложения, изложенньїе в письме, санкционированьї 16.03.
с.г. Председателем Совета Народних Комиссаров Союза ССР
товаришем Сталиньїм. В связи с зтим Вам предстоит обеспе-
чить исполнение предложений, изложенньїх в разделе І, пункт
«е» и в разделе П, пункти «а» и «б». Остальние двадцять
пунктов предложений будут исполняться Советом по делам
РПЦ. Кроме того, Вам надо принять участив в совместном
исполнении IV раздела по организации Всемирной конферен-
ции христианских (некатолических) церквей»133.
Репресивна машина сталінської імперії, отримавши черго-
ве замовлення, одразу ж почала набирати обертів. Невдовзі,
виконуючи розпорядження Карпова, полковник держбезпеки
І. Полянський, з метою забезпечення виконання пункту «є»
першого розділу інструкції по знищенню Української греко-
католицької церкви підготував не менш підступну інструкцію,
яка призначалася для уповноважених Рад у справах релігійних
культів України, Білорусії та республік Прибалтики. Всього
було надруковано шість примірників цього документа, який 8
травня 1945 року за N 134 із суворими застереженнями про
необхідність його повернення відправили уповноваженим у
справах релігійних культів: в Україну — Вільховому, в Білорусію
— Маслову, в Естонію — Ківі, в Литву — Гайлявічусу134.
В архівних сховищах, на щастя, збереглися всі шість
примірників зловісної інструкції. Отже, уповноважений у спра-
вах релігійних культів НКДБ від «імені Ради» рекомендував:
«Исходя из указаний директивних органов Совету по де-
лам православной церкви при СНК СССР о проведений рада
мероприятий по православной церкви, Совет по делам рели-
гиозньїх культов при СНК СССР считает необходимьім, в
порядке инструктивно-тактических указаний, обратить Ваше
внимание на нижеизложенньїе вопросьі в отношении римо-
католической церкви.
В повседневной работе при разрешении тех вопросов,
которьіе вьщвигает перед Вами духовенство римо-католичес-
317
кой церкви, Вам необходимо иметь в виду, что римо-католи-
ческое духовенство всегда бьіло настроєно враждебно по отно-
шению к Советской власти. «Папский престол» из ватикан-
ского дворца систематически организовьівал вьіпадьі в раз-
личньїх формах против СССР.
Ватикан, будучи теократическим государством, историчес-
ки стромившимся на оснований теократии к завоеванию ми-
рового господства, является организацией не только религиоз-
ного характера. Он всегда активно вмешивался и вмешивается
в международную политику. Международную дипломатичес-
кую связь через институт государственньїх послов-нунциев
Ватикан поддерживает с 40 странами. В составе дипломати-
ческого корпуса Ватикана до сих пор сохраняется прсдстави-
тель бьівшего буржуазного правительства Литвьі. Ватикан имеет
хорошо организованньїй политический аппарат, хорошо раз-
ветвленную информационную сеть во всех странах, в которьіх
проживают католики и действующие различньїе монашеские
ордена.
Ватикан уже давно установил дружественньїе и деловьіе
взаимоотношения с фашизмом. В период Великой Отечес-
твенной войньї, особенно начиная с 1943 года, когда потерпе-
ла крах пресловутая «непобедимость» армии гитлеровского
фашизма, папская курия всеми средствами стала добиваться
заключения «компромиссного мира». Теперь папа Пий XII в
своих публичньїх вьісіуплениях и папских посланнях пьггает-
ся оградить гитлеровскую Германию от отаетственности за все
совершенньїе ею преступления. Римо-католическая церковь
во главе с Ватиканом целиком и полностью встала на путь
защитьі фашизма. В настоящее время, когда война идет к
окончательной развязке и приближается полньїй разгром фа-
шизма, Ватикан применяет всевозможньїе средства, чтобьі
удержать свой авторитет и принять активнеє участие в разра-
ботке послевоенной организации мира и безопасности.
Кроме вьішеизложенного, необходимо иметь в виду, что
именйо католич еская церковь под руководством Ватикана ве-
ками вела и ведет ожесточенную, никогда не прекращающую-
ся борьбу против славянских народов в Восточной Европе и
всего, что так или иначе связано с ними, в частности и в
особенности против православия»135.
Це була коротка політична увертюра, яка ще раз д ає підставу
318
стверджувати, що істинні наміри держбезпеки були спрямо-
вані на використання в майбутньому православної церкви як
легальної організації для здійснення насамперед спецзавдань
розвідувального характеру в інших країнах. Адже недарма вка-
зувалося, що «Ватикан володів добре розгалуженою
інформаційною мережею в усіх країнах». Далі в інструкції
йшли рекомендації конкретного характеру:
«Православная церковь в настоящее время предпринимает
ряд действий, рассчитанньїх на оказание знергичного отпора
наступающему Ватикану. Зти действия на данньїй отрезок
времени способствуютукреплению сил демократии и позтому
встречают одобрительное отношение правительсгва.
В борьбе с прогитлеровским Ватиканом и реакционньїм
римо-католическим духовенством должньї бьггь использова-
ньі также и те средства, которьіе возникли в недрах самого
Ватикана. ЗДесь иместся в виду так назьіваемое старокатоли-
ч єство...
Совет по делам религиозньїх культов пока располагает
лишь отрмвочньїми данньїми о состоянии старокатолической
церкви на территории западной части Союза ССР. Но зтот
вопрос заслуживает изучения, и необходимо, чтобьі работни-
ки Совета на местах подробно его изучили и вияснили, какие
имеются возможности к организации на территории Вашей
республики инициативньїх ірупп сгарокатоликов для ослабле-
ння влияния католицизма.
Принимая во внимание, что папа римский в ходе войньї, в
союзе с его профашистской деятельностью, в глазах массьі
верующих скомпрометирован, старокатолицизм может бьггь
использован в зтом деле как значительньїй фактор для ослаб-
лення и последующей ликвидации политического влияния
Ватикана. Возможности активизации старокатоличества уси-
ливаются также тем, что за годи войньї в связи с воєнними
действиями во многих странах, в которьіх проживают католи-
ки, произошлорезкое ослабление связи между Ватиканом и
его епархиальннми куриями. Имеются также сведения о том,
что некоторне из руководителей епархиальньїх курий не про-
являют особой настойчивости в деле укрепления связи или
принимаютв зтом отношении не активние мероприятия..
Желательно, чтобн Ви в повседневной работе, если поз-
волю обстановка, в беседах с видними работниками епархий,
319
пользующимися авторитетом среди ксендзов, и другими лиця-
ми в особо осторожной форме виясняли би их настроения,
как они оценивают продолжительное отсутствие связи с па-
пой, каково их мнение об организации католической автоке-
фальной церкви и т.п. Однако Совет предупреждает, что такие
бессдн, неумело и неловко проведеннне, могуг принести боль-
шойвредделу, преждевременно раскрнвая плани. Позтому
необходима исключительная осторожность. Если, по Вашему
мнению, тог или иной руководящий служитель кульга не
сможет явиться сам активним деятеЛем раскола в католичес-
кой церкви, то с ним не нужно говорить на зту тему вообще,
даже в порядке зондажа настроєний» 136.
Далі йшлося про православну церкву, яка перебувала у
привілейованому стані: «По указанию директивних органов
православной церкви предоставлен ряд возможностей для бо-
лее широкой деятельности в некоторнх областях УССР и
БССР и в прибалтийских советских республиках, в которьіх
широко распространено католичество. В зтих местах (городах
Риге, Вильнюсе, Гродно, Луцке, Львове, Черновцах) будут
организовани православнне братства. Главная и основная
задача зтих братств — укрепление православна и противодей-
ствие, противопоставление его католичеству. Зти братства
будут проводить миссионерскую и благотворительную дея-
тельность, устраивать религиозно-нравственнме чтения цер-
ковно-патриотических произведений и т.п. Их миссионерская
деятельность будет направлена против католицизма.
Православная церковь уже начала широкую организаци-
онную деятельность по укреплению связи с заграничннми
православними церквами и популяризации авторитета Мос-
ковской патриархии.
В течение 1945 года будут посланн за границу духовние
делегации с целью укрепления влияния РПЦ за границей. В
ближайшее время предполагается принятие в юрисдикцию
Московской патриархии ряда автокефальних православних
церквей (польскую, Закарпатской Украинн и др.).
Даннне о планируемой деятельности РПЦ сообщаются
Вам для того, чтоби Ви в повседневной работе могли занять
правильную позицию по всем вмшеуказанннм вопросам.
Совет по делам религиозннх культов напоминает, что при
разрешении тех или иннх вопросов, которие вмдвигаются
320
римо-католическим духовенством, нужно проводить тактику
внешне корректную, не подавая никакого повод а для излиш-
него обострения отношений между местньїми органами Со-
ветской власти и духовенством.
Если к Вам в повседневной работе будут обращаться упол-
номоченньїе Совета по делам Русской православной церкви
при Совнаркоме СССР по Вашей республике по вопросам о
предоставлении верующим РПЦ какого-либо помещения, при-
надлежащего римо-католической церкви, то Вам необходимо
оказап» им содействие в разрешении зтих вопросов в пользу
РПЦ, осуществляя его в особо гибкой форме. Само собой
разумеется, что решение всех возможньїх вопросов в атом
плане может бьпь принято только Советом по делам религи-
озньїх культов. Вашей задачей является лишь детальнеє изуче-
ние вопроса в указаннрм духе и постановка его перед Советом.
Совет по делам религиозньїх культов при СНК СССР
особо подчеркивает, что данная работа является исключитель-
но важной и проведение в жизнь вьішеизложенньїх задач
может бьпь начато после тщательной подготовки, детального
и всестороннего изучения каждого вопроса. Зти задачи не
могут бьпь решеньї наскоком, их осущесгвление рассчитано на
длительное время.
В порядке информации сообщаем Вам, что греко-католи-
ческая церковь (униатская), в лице митропслитанского управ-
лення, заняла совершенно нетерпимую в политическом отно-
шении позицию и встала на путь борьбьі с Советской власіью,
активно подцерживая антисоветское националистическое дви-
жение. В связи с злим в настоящее время провощися мероп-
риятия, направленньїе к ликвидации влияния полностью ока-
толиченного униатского духовенства и к переходу верующих в
православне. С зтой целью, в частности, во Львове организо-
вана епархия православной церкви.
По всем затронутьім в настоящем письме вопросам Совет
предлагает представить Ваши соображения на рассмотрение
Совета не позже ЗО мая с.г.
Ознакомьте с данньїм письмом уполномоченньїх Совета
по делам православной церкви в Вашей республике. Письмо
верните в Совет, не снимая с него копии, одновременно с
Вашими соображениями по всем затронугьім в ием вопро-
сам»137.
П 4-45
321
Услід за цією інструкцією, відправленою уповноваженим у
справах релігійних культів при РНК СРСР, заступник І. По-
лянського Садовський через декілька днів ще раз сповістив
І. Вільхового, котрий на той час обіймав посаду уповноваже-
ного зазначеної Ради в Україні, про те, що «Совет по делам
религиозньїх культов при СНК. СССР проект Вас иметь в
виду, что при даче указаний уполномоченньїм Совета по об-
ластям по вопросу о нашей тактике в отношении римо-като-
лической церкви на указанное письмо Совета (от 08.05.45 г. за
N134) не сснлаться»13*.
Прекрасно усвідомлюючи протизаконність покладеного на
нього завдання, Вільховий та інші уповноважені запопадливо
приступили до його виконання. Уже 15 травня 1945 року за N
15 545 Вільховий повідомляє Полянському: «Многоуважае-
мьій Йван Васильович. В связи с получением Вашего письма
за N134 по вопросу римо-каголической церкви считаю необ-
ходимьім предоставить Вам некоторне материальї, добьггьіе
мной при поездке во Львов. С коммунистическим приветом
И. Вильховьій»139.
Далі подається загальна характеристика греко-католицької
церкви, описується її становище у західних областях України.
Адже, як не дивно, головний удар був спрямований саме
проти неї, а не проти римо-католицької церкви, хоча фор-
мально про останню йшлося в попередньому листі-інструкцц
Пслянського. У центрі уваги був канонік митрополичого ор-
динату доктор філософії Гавриїл Костельних, який у грудні
1944 року входив до складу делегації греко-католицької церк-
ви, що побувала в Москві на прийомі у Пслянського. Вільховий
писав, що Костельник раніше виступив на сторінках газети
«Мета» (22 — 25 червня 1933 року) із статтею «Наполеон і
Сталін», в якій вихваляв Наполеона і паплюжив Сталіна. Він
же, як повідомляла 9 грудня 1934 року газета «Мета», виголо-
сив проповідь на панахиді, що відбулася в архікафедральному
соборі у Львові на знак пам’яті мільйонів українців, котрі
померли з голоду в Україні та поховані без християнських
звичаїв, при цьому на трУну ним були покладені тризуб і хрест.
Згодом це буде використане органами державної безпеки в
процесі «створення ініціативної групи», яка від імені духовен-
ства і віруючих поведе роботу по підготовці й проведенню
львівського Собору—спектаклю з ліквідації УГКЦ, а статті
322
Г. Костельника 1933 — 1934 років будуть використані як
основний компрометуючий матеріал проти нього і кваліфіковані
як дії» спрямовані проти радянської влади. І все це відбувалося
тоді, коли на території Галичини цієї влади не було і в згадці,
а було правління колоніального польського режиму.
Принагідно нагадаймо, що саме Костельник, який був у
складі делегації треко-католицької церкви, 22 і 27 грудня 1944
року на прийомі у Полянського ставив найгостріші питання
щодо подальшого буття церкви на території Галичини, на які
Полянський не зміг дати прямої відповід і. Костельник сумлінно
й енергійно відстоював права греко-католицької церкви, яка у
відповідності із прийнятими напередодні Радою Народних
Комісарів СРСР постановами мала всі юридичні та фактичні
підстави для функціонування. Адже, заданими митрополита
Андрея Шептицького, які він наводив у своєму листі,
відправленому 17 серпня 1944 року Голові Ради у справах
релігійних культів при РНК СРСР І. Полянському, на тери-
торії Галичини у чотирьох єпархіях налічувалось п’ять мільйонів
віруючих1*.
У НКДБ добре розуміли, що Г. Костельник є тією впливо-
вою особою, за якою піде греко-каголицьке духовенство. Тому
його кандидатура на «посаду голови ініціативної групи», про
створення якої ще ніхто з віруючих не знав, їх цілком влашто-
вувала. І. Вільховий інформував свого московського началь-
ника про те, що митрополит Й. Сліпий нещодавно звернувся
до голови Львівського облвиконкому з проханням дозволити
утворити при єпархії греко-католицьку церковнообщинну тру-
пу, яка б організовувала і надавала матеріальну допомогу та
моральну підтримку пораненим і хворим бійцям Червоної
армії та їхнім сім’ям. Але під час перебування Вільхового у
Львові у створенні цієї трупи представникам єпископату було
відмовлено. На сторінках документа Полянським було зробле-
но напис: «Правильно».
Водночас на території Галичини створювалися максималь-
но сприятливі умови для поширення православ’я, про що
Вільховий доповідав у Москву:
«Исходя из Ваших указаний, нами проделано следующее:
чтобьі сказать всяческое содействие уполномоченньїм Со-
вета по делам РПЦ в их мероприятиях, даньї инструктивньїе
указаних нашим уполномоченньїм;
її*
323
запрешдется ксендаам обслуживать греко-католические об-
щини, не имеющие священников;
запрещаются священникам римо-католической церкви обь-
ездьі парафий, не имеющих служителей культе;
поддерживаем ходатайства православной «двадцятки» с
передане им бьівших костельньїх зданий;
указали уполномоченному по Каменец-Подольской облас-
ти т. Гречкину о неправильних действиях в отношении ото-
брания у православних молитвенного здания (костела) и пе-
редачи его римо-католикам;
если униатскую церковь строили православньїе, даєм воз-
можносте православной «двадцятеє» отобрать зту церковь в
своє распоряжение;
оказиваем всяческую поддержку в работе «Иницмятивной
группм по воссоединению греко-кятолической церкви с пра-
вославной церковью»141.
Такими віроломними діями по цькуванню однієї церкви
іншою, розпалюванню ворожнечі між віруючими-українцями
імперський центр був явно задоволений, про що невдовзі
Садовський повідомляв Вільховому у Київ, вулиця Кірова,
23, де містилася його резиденція: «Совет по делам религиоз-
них культов при СИК СССР, ознайомившись с Вашим сооб-
щением о проведенной работе по нашему письму N 134 от
8.05.1945 года, отмечает правильносте проведенних и наме-
ченньїх Вами практмческих мероприятий в отношении греко-
католической церкви и католической церкви. Начатую работу
следует продолжате и активно развивате в том же напра-
влений.
Совет по делам религиозньїх культов подгверждает, что
задачи, поставленньїе в письме Совета от 08.05.45 г. в отно-
шении римо-католической церкви и ее священнослужителей
остаюіся в силе»142.
А тим часом ширилися заходи по «возз’єднанню* ГКЦ з
православною церквою. Як і було сплановано в кабінетах
державної безпеки, все робилось руками греко-католицьких
священиків.
У найконцентрованішому вигляді процес возз’єднання
Української греко-католицької церкви з Російською правос-
лавною церквою відтворено у книзі «Діяння Собору греко-
католицької церкви 8—10 березня 1946 року у Львові» (Львів,
324
1946), що була підготовлена і видана коштами тих самих
спецслужб, які й займалися проведенням Собору-спектаклю.
На 13-й сторінці цього видання цинічно зазначається: «Все
тут, у книжці, подаємо вірно, як воно дійсно було... Надіємося,
що ця наша книжка... буде не тільки важливим історичним
документом, але й дорогоцінною пам’яткою для кожного
українця».
І справді, кожний українець і сьогодні відчуває трагічні
наслідки сталінської політики. Адже ця «дорогоцінна пам’ятка»
донині кровоточить незагойними ранами, які роз’ятрюються
сучасними «спеціалістами» з міжнаціональних проблем.
Отож, уЛьвові буяла перша повоєнна весна 1946 року, яка
для мільйонів галичан була далеко не мирною, адже тривала
інспірована спецслужбами братовбивча війна, спланована ще
2 березня 1945 року, коли Сталін уперше доручив Карпову
«опрацювати» низку заходів з ліквідації греко-католицької
церкви. Ідею скликання і проведення Собору греко-католиць-
кої церкви західних областей України «вміло» приписали
ініціативній групі, про яку йшлося в інструкції Карпова від 15
березня 1945 року.
Зазначимо, що протягом десятиліть офіційна радянська
історіографія твердила про те, що Львівський Собор був
підготовлений самими греко-католицькими священиками,
які завчасно проголосили про необхідність возз’єднання з
РПЦ. Саме в цьому і криється головна помилка, а може, злий
намір деяких дослідників, які виконували соціальне замов-
лення правлячої партії. Вважаємо за необхідне остаточно
визначитися з цього приводу. Наведені вище архівні доку-
менти підтверджують, що цей фарс підготували служби дер-
жавної безпеки, і він є безпрецедентним втручанням ра-
дянської держави у справи церкви з метою її використання у
своїх політичних цілях, зокрема для нищення непокірної
УГКЦ.
Ініціативна група «постала* у Львові 28 травня 1945 року,
коли вже остаточно завершилася війна і Сталін приступив
до створення на свій кшталт «соціалістичної системи*. До
групи ввійшли: о. доктор філософії Г. Костельник, настоя-
тель Преображенської церкви у Львові; о. доктор М.
Мельник, парох Нижанковичів і генеральний вікарій Пере-
мишльської єпархії; о.Пельвецький, парох Копичинців,
325
декан Гусятинського деканату, представник Станіславської
єпархії.
Про основну причину появи ініціативної групи довідуємося
з уже згадуваної книги «Діяння Собору...*: «Наша церква
опинилася в стані безвластя та дезорганізації. Це болюче
відбивається на церковному нашому житті, довгий час воно
так не могло б бути. Тому ми, підписані, чільні представники з
наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу Церкву з стану
анархії...»143
Вихід «з стану анархії* святі отці — члени ініціативної
групи бачили на шляху «перетворення її у Православну церк-
ву*144. Це була головна мета, задля якої й постала зазначена
група, і це було завчасно передбачено в інструктивних доку-
ментах держбезпеки.
28 травня 1945 року ініціативна група звернулася до уряду
УРСР з проханням про її затвердження, при цьому констату-
вала стан безвладдя у греко-католицькій церкві. Такій заяві
передували події, що сталися 11 квітня 1945 року, коли були
заарештовані митрополит Й. Сліпий, єпископи М. Будка,
М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Латишевський.
Очевидно, членів ініціативної групи в кабінетах НКДБ
швидко переконали втому, що «вина* всіх заарештованих за
будь-якого випадку буде доведена, бо, навіть не дочекавшись
рішення суду, святі отці визнали стан безвладдя у греко-
католицькій церкві. Насправді це не відповідало дійсності,
бо на волі ще перебували перемишльські єпископи Й. Ко-
циловський і Г. Лакота. Але ініціативна група звернулася не
до них, а до уряду УРСР, зокрема до РНК УРСР. Згодом,
щоправда, задля «святого» спокою членів ініціативної групи
на території Польщі були заарештовані й видані органам
НКВС і о. Коциловський, і о. Лакота. Але це сталося аж у
квітні 1946 року. А поки що 25 лютого 1946 року в Києві
патріарх Московський і всієї Русі Алексій провів хіротонію
(висвячення в єпископи православної церкви) о. М. Мель-
ника на єпископа Перемишльської (колишньої), а на той час
Самбірсько-Дрогобицької єпархії, знаючи, що у Перемишлі
на цій посаді перебував єпископ Й. Коциловський, який
відстоював права українського населення, що його при-
мусово вивозили з прадідівських земель у радянську
Україну.
326
Проте, поступившись силі, члени ініціативної групи
усвідомлювали: на шляху реалізації нав’язаної їм мети будуть
великі перепони з боку і священнослужителів, і віруючих.
Тому у зверненні до РНК УРСР вони змушені були визнати,
що «психологія релігії — дуже делікатної натури, тому годі
думати про моментальне перетворення нашої уніатської церк-
ви у православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту
честь священиків, щоб священиків переконати і перевихова-
ти, вірних успокоїти і приготувати і т. ін.»*45.
Отже, процес переходу від іреко-католицької віри до пра-
вославної вимагав «переконування і перевиховання*
священнослужителів і «успокоєння і приготування» віруючих.
Особливо «несвідомі* процес «перевиховання» й «успокоєння»
довершували в радянських таборах.
11 квітня 1945 року всі наявні в СРСР найвищого рангу
священнослужителі греко-католицької церкви були заарешто-
вані, а 28 травня 1945 року ініціативна група у зверненні до
РНК УРСР писала: «Маємо повне довір’я до Радянської вла-
ди... Для думаючих ясно, що уніатська церква... в цих нових
наших умовах державного і народного життя виступає як істо-
ричний пережиток»146.
Але ж річ у тім, що віра членів ініціативної групи базувала-
ся на страхові, омані й брехні, про що свідчать їхні звернення.
Зокрема, 28 травня 1946 року ініціативна група одночасно із
зверненням «До Ради Народних Комісарів УРСР» подала звер-
нення «До всечесного греко-католицького духовенства в
західних областях України». Порівняймо лише два абзаци
обох документів.
В останньому абзаці звернення до РНК УРСР зазначалося:
«... просимо затвердити ініціативну групу і призначити їй
право вести намічене діло»147. У зверненні до всечесного гре-
ко-католицького духовенства читаємо: «Оцим повідомляємо
Вас, Всечесні Отці, що з дозволу Державної влади утворилася
Ініціативна група... Державна влада признаватиме тільки за-
рядження Ініціативної групи...*146.
Отже, «державною владою» для святих отців—членів
ініціативної групи були НКВС і НКДБ, а не РНК УРСР, бо
тільки в кабінетах цих відомств можна було тоді «просити
затвердити» й одержати «дозвіл», а також, не боячись бути
спійманими на брехні, писати про це.
327
І справді, «державна влада» тоді дозволу не дала, а санкцію
на свою роботу ініціативна група одержала тільки 18 червня
1945 року, і то не від РНК УРСР а від уповноваженого Ради у
справах Російської православної церкви при РНК УРСР П.
Ходченка, який у третьому пункті свого листа-повідомлення,
що не був нормативним актом, вимагав від членів групи: «В
міру проведення обліку деканів, парафій і монастирів греко-
католицької церкви ініціативна група має надсилати до упов-
новаженого в справах Руської православної церкви при Рад-
наркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів
монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції
ініціативної групи греко-католицької церкви по возз’єднанню
з православною церквою»149.
Отже, юридичного акту, який би формально «узаконив»
функціонування ініціативної групи, не існувало. Уряд УРСР
на той час подібних рішень не приймав, а І. Вільховий як
уповноважений у справах Російської православної церкви та-
кими функціями націлений не був. З цього випливає, що суто
з правової точки зору створення та діяльність ініціативної
групи були протизаконними, більше того, набули характеру
кримінального злочину, адже члени групи перетворилися на
прямих співучасників геноциду проти власного народу, бо, як
випливає з документа І. Вільхового, вони подавали списки
духовних осіб, що відмовлялися від «возз’єднання з правос-
лавною церквою», в Раду у справах РПЦ, яка функціонувала
як філія НКДБ. Якою була подальша доля ні в чому не винних
священнослужителів, здогадатись неважко. Всі вони були за-
проторені в табори і в’язниці.
Трохи пізніше голова ініціативної групи, а отже,
висловлюючись юридичною термінологією, організатор
злочинів проти власного народу о. доктор філософії Г.
Костельник, замітаючи сліди не без допомоги НКДБ, в інтерв’ю
газеті «Правда» так пояснив цей факт: «Як видно з
повідомлення Прокуратури УРСР, опублікованого в газеті
«Львовская правда» від 1 березня 1946 року, згадані особи
(високопоставлені священнослужителі УГКЦ. — І.Б.) були
заарештовані в квітні 1945 року, як громадяни СРСР, за активну
зрадницьку і посібницьку діяльність на користь німецьких
окупантів, і справа по їхньому звинуваченню передана у
Військовий Трибунал»150.
328
З початком репресій проти греко-католицького духовенст-
ва віруючі і священнослужителі, в надії на справедливість
звернулися з листом до заступника Голови РНК СРСР В.
Молотова. Але відповіді вони так і не одержали, більшість із
них згодом самі опинилися в таборах.
З приводу цього листа від 12—14 вересня 1945 року за N
260 Полянський повідомив уповноваженого Ради у справах
релігійних культів по Львівській області: «Советом по делам
религиозньїх культов при СНК СССР получено от Совнарко-
ма СССР письмо, адресованное на имя замесгителя Председа-
теля СНК СССР т.В. М. Молотова группой священников
греко-католической церкви в количестве 61 человека с прось-
бой освободить арестованньїй весной 1945 года греко-католи-
ческий (униатский) єпископат во главе с митрополитом Й.
Слипьім, прекратить «преследования» за греко-католическую
веру и «обращение в православне» іреко-католиков.
Совет просит Вас устно довести до сведения зтой группьі
священников во главе с архимандритом Климентием Шеп-
тицким и ксендзом Йваном Котовьім о нижеследующем:
руководство ГКЦ заняло по отношению к Советской влас-
ти враждебную позицию, используя всю церковь соответ-
ственно своим политическим интересам;
образовавшаяся после арестов епископатауниатской церк-
ви инициативная группа греко-католической церкви во главе
с доктором Г. Костельником, получив разрешение на сущес-
твование от СНК УССР (такого дозволу, як було документаль-
но доведено вище, не було. — І. Б.), повела работу на воссо-
единение ГКЦ с православной церковью.
Вводу вьшіеизложенного Совет не находит.нужньїм раз-
бирать поднятьіе в упомянутом письме вопросьі группьі свя-
щенников греко-католической церкви, подписавших зто пись-
мо»151.
Таким чином, ініціативна група використовувалася для
прикриття тих актів вандалізму стосовно УГКЦ, що творили-
ся новоявленими «спасителями» українського народу за ак-
тивної допомоги членів цієї ж ініціативної групи та інших
духовних осіб, яких насильницькими методами примушували
зрікатися греко-католицької віри і переходити у православ’я.
Про це красномовно розповідав священик І. Бачинський із
Стрия, якого прийняв І. Вільховий під час перебування в
329
Дрогобичі: «Я сорок три роки працюю священиком. По дорозі
сюди я зустрів священика зі Славського району, прізвища
якого не пам’ятаю. Він мені розповів, що там, у Славському
районі, священиків викликають в НКДБ і примушують силою
переходити у православ’я. Мені здається, що така постановка
питання може перешкодити нашій спільній справі. Краще,
якщо зі священиком буде розмовляти старший священик.
Польське прислів’я говорить: «Цо нагле, то подяблє (що скоро
— то для чорта)»13.
Згодом І. Вільховий, направляючи 28 липня 1945 року за
N 71 інформацію І. Полянському, пропонував «запретить рай-
онному советскому руководству заниматься вербовкой свя-
щенников. Зтодело старшего духовенства, присоединившего-
ся к инициативной группе»153.
Робота ініціативної групи вже завершувалася, коли
з’ясувалося, що за церковними канонами Собор не може
відбутися: без участі в ньому єпископів він буде визнаний
недійсним. Адже на цей час єпископи греко-католицької цер-
кви перебували в тюрмах і таборах. Необхідно було терміново
шукати вихід, і його було знайдено. Однак цей вихід так і не
зробив Собор канонічним, чого не могли збагнути служби
держбезпеки. Справа у тому, що Собор скликали і провели
священнослужителі Російської православної церкви.
Цей факт, не соромлячись, визнають упорядники «Діянь
Собору...». 22 лютого 1946 року 13 греко-католицьких
священиків у Києві перейшли у православ’я: Г. Костельник,
А. Пельвецький, М. Мельник, К. Юрик, Й. Маринович, Т.
Марко, І. Крук, В. Дрелих, М. Крутяк, К. Добрянський, Р.
Дорик, Ю. Ванчицький, М. Павлосюк. 24 лютого відбулася
хіротонія о. А. Пельвецького, 25 лютого — о. М. Мельника.
Новонаречений єпископ Перемишльської єпархії, донедавна її
генеральний вікарій, у своїй першій єпископській промові під
час хіротонії кривив душею, заявляючи про те, що тепер
повнота любові між українцями заступила колишній розбрат,
а перемишльський владика Й. Коциловський, ревнивий обо-
ронець унії, «опинився, щоправда, в межах Польщі, але ж не
на волі, а в польській в’язниці. Цікаві, символічні
зіставлення»134. Отець М. Мельник змушений був саме так
говорити, щоби прикрити свою зраду єпископа Й. Коциловсь-
кого, який перебував у Перемишлі на волі, і від керування
330
єпархією його ніхто не відстороняв. Та й, зрештою, це міг
зробити тільки папа римський, але він сидів у Римі, а М.
Мельника єпископом нарекли у Києві за живого владики
Перемишльської єпархії. Таке трапляється раз за життя, і то
лише на території радянської України. Не скористатися такою
нагодою о. Мельник не міг, як і його колеги по
віровідступництву.
Напередодні Собору — події, якої, згідно з упорядниками
«Діянь Собору...», «ніколи ще не було на Україні від 350
літ»155, Карпов 1 березня 1946 року за N 722 шле екзарху
України митрополиту Іоанну телеграму: «Желаю всякого бла-
гополучна Вашей поездке во Львов и пожелание успеха как
главе патриаршей делегации. Шлю привет. Уважающий Вас
Карпов»156.
Цього ж дня з резиденції Карпова відправляються ще три
термінові телеграми. Телеграма за N 724 адресувалась у Львів
уповноваженому Ради у справах РПЦ при РНК СРСР Виш-
невському і відповідальному працівникові у справах РПЦ
Уткіну, відрядженому на цей час із Москви до Львова. Карпов
повідомляв: «Моего приезда не ждите. Ответственньїм лицом
является Уткин, которому следует вместе с Ходченко и Виш-
невским провести необходимьіе мероприятия. В случае неяс-
ностей, необходимости указаний звоните по телефону»157. Упов-
новаженому у справах РПЦ при РНК СРСР на Україні П.
Ходченку Карпов телеграмою N 723 наказував: «Содействуйте
вьіезду во Львов митрополита Иоанна. Также следует лично
Вам вьгехать. Виступать на Соборе не следует. Если нужньї
указания, звоните по телефону»156. Ще одна телеграма, пов-
торна, за N 725, була відправлена у Львів Вишневському та
Уткіну: «Период пятого — десятого марта звоните мне ежед-
невно. Карпов Г. Г.»159.
Для 225 делегатів Собору і 22 гостей із числа мирян завчас-
но зарезервували кращі готелі Львова: «Народна Гостиниця»,
«Європа» і «Бристоль», про запас підготували готель «Київ».
Ходченко, Уткін і Вишневський подбали також і про безкош-
товне добірне харчування учасників Собору. Змістїхніх виступів
завчасно готувався і перевірявся. З моменту прибуття до Льво-
ва і під час проведення з 8 по 10 березня 1946 року самого
Собору всі його учасники були взяті під надійну охорону, це
виключало будь-яке спілкування із сторонніми особами.
331
Президію Собору складали отці Г. Костельник,
А.Пельвецький, М.Мельник; секретаріат Собору— отці Ю.
Ванчицький і М. Павлосюк, яких, до речі, ніхто не обирав.
Інакше кажучи, спрямовували роботу Собору виключно свя-
щеники Руської православної церкви. Намагаючись виправда-
тися, о. Пельвецький у своїй доповіді переклав відповідальність
за все те, що відбулося на Соборі, на усіх його учасників,
заявивши: «Для чистоти понять перш за все треба ствердити,
що цей нинішній Собор є Собором греко-католицької церк-
ви...»160
Організатори і виконавці цього політичного спектаклю
пильно стежили за тим, аби не відхилитися від сценарію. Але
все проходило гладко, про що Уткін, Ходченко й Вишневсь-
кий щоденно телеграфували Карпову: «...первьій день прошел
хорошо. Постановление принято единодушно. Уткин. Ход-
ченко, Вишневский»; «Второй, третий дни прошли хорошо.
Возложенное поручение вьшолнено успешно. Уткин, Ходчен-
ко, Вишневский»161.
Як годиться, голосування було одностайним, у ньому взяли
участь 216 делегатів-священиків і 19 представників мирян.
Греко-католицька церква офіційно перестала існувати, чого
так домагалися спеціалісти з відомства, яке очолював Берія.
Але чи принесло це мир на західноукраїнські землі?
Г. Костельник, який виконав головну роль у кремлівському
спектаклі, перестав цікавити НКДБ як особа, з якою можна
було б надалі співпрацювати. Однак він не залишився поза
увагою. Коли Костельника почало гризти сумління щодо
заподіяного ним та його помічниками, він став занадто небез-
печний. 20 вересня 1948 року на сходах Преображенської
церкви у Львові його застрелили. Одразу ж покінчив із собою
вбивця — Василь Паньків. Тих років тільки у Львівській
єпархії було вбито понад тридцять православних священиків.
УГКЦ була загнана державою в глибоке підпілля, а сотні її
священиків вислані у Сибір. Між тим проблема залишилася,
як залишалося близько п'яти мільйонів віруючих, які продов-
жували молитися за своїми звичаями, молитися таємно,
оскільки греко-католицькі храми спустошували і закривали,
перетворюючи їх на склади.
Але історія твориться за своїми законами. Тільки на хвилі
зростаючих змагань за демократію і самостійність Української
332
держави став можливим вихід із підпілля Української греко-
католицької церкви. Вона вистояла чотири десятиліття у
підпіллі завдяки своїй патріотичній сутності, і це забезпечува-
ло зв’язок її з нородом — як із простими робітниками, селяна-
ми, так і з національною інтелігенцією. Ця остання пронесла
крізь морок тоталітаризму саму ідею духовності, ідею
національної церкви, без чого відродження Української греко-
католицької церкви було б неможливим162.
Проаналізувавши з історико-правових позицій трагічні
події минулого на підставі виявлених архівних документів, ми
повинні вилучити уроки, аби подібне більше не змогло повто-
ритися.
Архівні джерела, які нарешті дійшли до широкого загалу,
надають підставу стверджувати, що розбрат, ворожнеча між
греко-католиками і православними в Україні розпалювалися
державними чиновниками з метою розпорошення єдності
українського народу, звернення його з історичного шляху по-
будови незалежної соборної Української держави. При цьому
тоталітарна держава використовувала церкву, як Українську
греко-католицьку, так і Російську православну, в своїх корис-
них цілях, задля чого й були утворені 1943 — 1944 років
горезвісні Ради у справах церкви, а також у справах релігій, які
комплектувалися кадровими працівниками держбезпеки.
Послідовником і правонаступником цих Рад є теперішній
Комітету справах релігій при Кабінеті міністрів України, який
фактично стримує розвиток релігійного життя. Ми
приєднуємося до пропозиції народного депутата України
академіка І. Юхновського і заяви учасників зустрічі
представників різних віросповідань про створення Української
релігійної ради і скасування Комітету у справах релігій.
Комісія з питань духовності та національного відродження
Верховної Ради України повинна розглянути питання про
внесення до Верховної Ради України пропозиції щодо виз-
нання Української греко-католицької церкви та її віруючих як
жертв сталінських репресій, на яких повною мірою повинна
поширитися чинність Закону України «Про реабілітацію жертв
політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року.
Водночас дії, спрямовані на ліквідацію УГКЦ, визнати як
геноцид проти українського народу, засудивши попереднє
керівництво України, яке їх організовувало; урядові України
333
неоохідно пуолічно виоачитися перед Українською греко-ка-
толицькою церквою.
Народ і віруючі різних конфесій в Україні, які вибрали
незалежну Українську державу як єдино вірний шлях свого
подальшого буття, повинні дійти злагоди, любові і пошани.
Тільки спільні зусилля зможуть утілити в життя ідею
національної державності, за яку боролись і гинули наші
славні предки.
На завершення хочеться навести слова із благословіння
патріарха Йосифа Сліпого: «Український народе, стань уже раз
собою. Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислугу-
вання чужим, підлещування і понищення, бо, на встид і
сором, не бракує їх і нині в наших національних і церковних
провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на
свої ноги в Україні і на поселеннях.... Народе, піднеси свою
голову, випростай свої руки...»163
Голод 1946—1947 років та діяльність карального
апарату
У вересні 1993 вся Україна разом з українцями всього світу
відзначала скорботну дату — 60-ліпя голодомору 1932-1933
років, який жахливим смерчем пройшовся українською зем-
лею, забравши мільйони життів. Правда про нього довго за-
мовчувалася, і лише нині з’являються грунтовні публікації на
цю тему.
Проте голодомор 1932—1933 років — не поодинокий
подібний факту трагічній історії нашого народу. Вшановуючи
пам’ять жертв тридцятих років, ми не повинні забувати й про
людей, котрі десятками тисяч гинули під час післявоєнного
голоду 1946-4947 років у східних і південних областях України;
тут пішли в небуття ті, хто пережив воєнне лихоліття. Увесь-
трагізм цього голоду полягає в тому, що він найбільше відбився
на беззахисних сім’ях наших співвітчизників, чиї годувальни-
ки не повернулися з фронтів другої світової війни.
Хто винен у цьому? В чому причини трагедії? Що було
зроблено з боку держави, щоб запобігти голодові і врятувати
від лабет смерті сотні тисяч її громадян, котрі нещодавно
334
віддавали «все для фронту, все для перемоги»? Чому саме
цього трагічного для України періоду згідно з рішенням ЦК
КПРС на посаду першого секретаря ЦК КП(б) України був
призначений її давній «спаситель» — Л. Каганович, котрий
лише один рік обіймав цю посаду під час голоду? Невже східні
й південні терени України, які спіткало голодне лихо, були
наглухо відокремлені від «нерушимого Союзу», де в цей час
голоду не було? Як же тоді бути з «єдиним народногосподарсь-
ким комплексом СРСР» або з «чуттям єдиної родини», якими
ще донедавна ми так пишалися?
На жаль, ще й донині про це мовчать офіційна пропаганда
і вітчизняна історіографія. У багаточисельних наукових ви-
даннях як з історії Української РСР узагалі, так і з історії
держави та права УРСР зокрема можна було лише фрагмен-
тарно дізнатися про труднощі, пов’язані з посухою і неврожаєм
1946 — 1947 років, але...без жодних трагічних наслідків164.
Насправді ж, як зазначав Іван Драч, «колесо історії забуксува-
ло в крові мільйонів трупів саме тут, на одній шостій планети;
саме тому що нова імперіалістична реакція, замаскувавшись
під соціалізмом, воскресила все найчорніше, найниціше і
найдикіше, аж до прямого канібалізму, що так тяжко долалося
людством упродовж своєї страдницької історії...»165.
Зарубіжна ж історіографія, яку ми довго звинувачували в
існуючих і неіснуючих гріхах, більш об’єктивно відображала
суспільні й державно-правові процеси, хоча подеколи й
тенденційно, але за браком джерельної бази вона не в змозі
була повністю висвітлити цю трагічну сторінку історії України,
котра в часі ближча до нашого сьогодення, ніж голодомор 1933
року.
До недавнього часу були унеприступлені архівні джерела,
які могли б пролити світло на трагічні події 1946 —1947 років.
Щодо спогадів про післявоєнний голод в Україні, то їх немає
навіть у тих публікаціях, котрі претендують на повний перелік
сталінських злочинів проти нашого народу166.
Але, вочевидь, Сталін не даремно відхилив пропозицію
Центрального статистичного управління про проведення 1949
року Всесоюзного перепису населення. Відтак завіса таємничості
остаточно покрила статистичну і демографічну картину.
Але безпристрасні джерела інформації — архівні докумен-
ти — все ж існували, і авторові за безкорисливої допомоги
335
працівників науково-дослідного центру МВС України пощас-
тило їх віднайти й опрацювати.
Перший повоєнний 1946 рік. Знекровлена країна з вели-
ким зусиллям перевод ить рейки воєнної економіки на мирний
шлях. Знову, як і раніше, визнається вірним тільки планове
ведення господарства; 18 березня 1946 року прийнято Закон
«Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного госпо-
дарства СРСР на 1946 — 1950 рр.», а в серпні цього ж року —
аналогічний план по Україні167.
Налагодження мирного життя, розвиток сільського госпо-
дарства значною мірою ускладнилися небаченою за останні
п’ятдесят літ посухою, яка охопила велику територію на сході
й півдні України, призвівши до неврожаю і голоду.
Першого післявоєнного року врожайність у колгоспах зни-
зилась до 3,8 центнера, а в радгоспах — до 4,5 центнера з
гектара. Валовий збір усіх зернових у республіці становив 1946
року 531 млн пудів, що було у 3,5 рази менше, ніж 1940 року.
Із 26 397 колгоспів, які діяли влітку 1946 року в Україні, 5500
не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Нестача
кормів призвела до масової загибелі поголів’я великої рогатої
худоби, свиней і коней. У цілому по країні загальмувався
випуск товарів народного споживання, припинилося скасу-
вання карткової системи постачання. Значно скоротилися
розміри пайок, зокрема муки й хліба, які видавали тільки
працюючим громадянам і дітям, що були в них на утриманні.
Водночас під вищили ціни на продукти харчування168.
Особливо загострилася економічна ситуація в Україні, де
різко знизився матеріальний рівень життя, що викликало не-
вдоволення людей, породжувало невіру у готовність і здатність
держави забезпечити життєвий мінімум для своїх громадян.
Про становище, яке склалося восени 1946 року в республіц і,
красномовно свідчать висловлювання представників різних
верств населення, які вибірково фіксувалися компетентними
службами. Зокрема, 4 жовтня 1946 року Міністерством дер-
жавної безпеки УРСР, точніше генерал-лейтенантом Савчен-
ком, було направлено на ім’я міністра внутрішніх справ України
Строкача відповідне повідомлення з результатами перевірки
реагування населення. Так, артист Полтавської обласної
філармонії Лопа сформулював своє ставлення до реалій часу
таким чином: «Я в минулому був у партії і йшов за нею. Але
336
тепер остаточно переконався в несправедливості Радянської
країни. По радіо кричать одне, а на ділі — інше. Кричать про
покращення життя трудящих, а в дійсності життя з кожним
днем погіршується». Агроном Одеського обласного відділу
технічних культур Рибін, розмірковуючи про події в республіці,
зазначав, що можна було з боку держави чекати всього, але
зменшення норм видачі хліба — це вкрай негарний захід
уряду, бо неодмінно почнеться голод169.
Деякі міркування відзначалися категоричністю й
максималізмом. Зокрема, старший інженер Міністерства
місцевої промисловості УРСР Ковальова у розмові з товари-
шами по роботі зазначала: «Чому утриманцям-старикам не
дають хліба? Невже вони повинні помирати з голоду? Німці і
ті краще діяли. Вони просто знищували стариків, а наші
примушують їх помирати голодною смертю»170. Робітник
комбінату «Сталінвугілля» з міста Сталіно (нині Донецьк)
Котов зробив висновок, що держава наближається до заги-
белі, якщо навіть після збирання врожаю примушує харчува-
тися такою мізерною нормою, а надалі треба чекати ще більшого
погіршення; для всіх стає очевидним, що держава у вирішенні
питання з продовольчим постачанням зайшла у безвихідь171.
Працівниця Кіровоградського цегельного заводу Гузенко була
переконана, що цю ситуацію створено штучно: підвищили
ціни на продукти, а за деякий час знизили норми постачання
на них з метою викачування грошей з населення. «Я не знаю,
що діється, — поділився з товаришами по роботі працівник
рівненської обласної газети «Червоний прапор» Мочульський,
— адже у війну ми жили набагато краще, ніж тепер. Нині в
країні тільки й чуєш, що всі говорять про одне — настає
голод ». А працівниця чернівецької контори «Заготзерно» ствер-
джувала, що цього року, тобто 1946-го, очевидно, буде голод, і
необхідно запасатися продуктами харчування, поскільки уряд
не буде про людей турбуватися172. Доведений до розпачу бух-
галтер медичного інституту міста Сталіно заявив своїм близь-
ким: «Дружині хліба не дають, для дітей норму хліба зрізали.
Що вони повинні робити, як вони можуть існувати? Такого
неподобства у жодній державі немає»171.
Люди губилися в здогадках. «Не може бути, щоб у нашої
держави не було хліба, — ділилась думками студентка
Київського медичного інституту Смирнова. — Нехай в Україні
337
була посуха, але ж в інших союзних республіках урожай зібрали.
Хліб у держави є, але норми видачі його зрізали задля того,
щоб робити відповідні запаси для відправлення його за кор-
дон, підтримуючи інші держави»174.
І якщо для студентки Смирнової це була лише здогадка, то
для СРСР — об’єктивні реалії, закріплені рядом нормативно-
правових актів і міжнародних угод про дружбу, співробітництво
і взаємодопомогу з Румунією, Угорщиною, Болгарією, Албанією,
Чехословаччиною, Польщею та Югославією, куди в посушливі
1946 — 1947 роки відправили значну кількість сировини,
матеріалів, пшениці та продуктів харчування. А в Україні
цього періоду голодомор косив сотні тисяч співвітчизників,
доля яких геть не хвилювала першого секретаря і члена
Політбюро ЦК КП(б) України Кагановича175, котрий щомісяця
отримував від керівництва МВС України таємні оперативні
донесення, які безпристрасно відображали народну трагедію.
Доля цих жертв також мало ворушила «розум, честь і совість
нашої епохи», які на той час уособлював Сталін. Предметом
його уваги були країни Європи, також знекровлені під час
другої світової бойні, які, проте, пробуджували апетит до
створення світової системи соціалізму. Системи, котра нашої
доби розсипалася, мов картковий будиночок, на очах
міжнародної громадськості.
За такого розкладу суспільно-політичних відносин періоду
1946 — 1947 років постає трагічна картина України, яка чи-
мось нагадувала знамениту картину П. Пікассо «Герніка»:
українці східних і південних теренів огорнуті мороком голодо-
мору, українці ж західних теренів розчавлені масовими
репресіями, примусовими виселеннями-переселеннями, мас-
штаби яких чимдалі зростають — не без втручання компетент-
них органів.
Дуже влучно дійсну причину голоду виразив житель села
Сорокинці Воронівського району на Вінниччині інвалід війни
Ремлюга, слова якого були зафіксовані у спецповідомленні
МДБ: «Якщо б нам дали землю, то було б краще. Я обробляв
би землю так, що врожаю було б достатньо і для мене, і для
держави. Працювати ж у колгоспі немає ніякої рації тому, що
там доводиться трудитись на куркулів і п’яниць»176.
Неважко здогадатись, яка участь спіткала «вільнодумців»
типу Ремлюги, Смирнової, Гузенко, Кетова, Лопи, Мочульсь-
338
кого і десятків тисяч інших доведених до відчаю іромадян.
Статистика ГУЛАГу невтішна: станом на 1 липня 1946 року у
таборах МВС СРСР перебувало 1 млн 703 тис. 095 засуджених.
З них тільки за так звані контрреволюційні злочини й банди-
тизм — 1 млн 371 тис. 986 чоловік. При цьому покараних
згідно статті 58-10 Кримінального кодексу, яка передбачала
відповідальність за антирадянську агітацію, —142 048 чоловік,
85 652 з яких утримувались у таборах, а 56 356 — у колоніях. А
були ж іще сумнозвісні статті 58-7 (шкідництво), 58-14
(контрреволюційний саботаж), 58-2,3,4,5,11 (участь в антира-
дянському заколоті), згідно з якими система ГУЛАГу попов-
нювалась багатьма тисячами в’язнів177.
Отож, Ремлюга і означені з ним являли собою суспільну
небезпеку, аж ніяк не вписуючись у парадний фасад держави,
де «щедрими врожаями заколосились ниви»171, а «радянський
народ під керівництвом партії досягнув таких перемог
соціалізму в усіх галузях економічного і суспільно-політичного
життя, які надають можливість практично здійснити завдання
по створенню матеріально-технічної бази комуністичного
суспільства»179.
Зовсім протилежними були реалії життя від другої пол-
овини 1946 року в Україні: поступово почало набирати чітких
рис жахливе обличчя голоду. Згідно з рішенням керівництва
МВС УРСР, збір інформації про голод і пов’язані з ним факти
злочинів доручили Управлінню по боротьбі з бандитизмом,
працівники якого з 20 грудня 1946 року розпочали роботу,
пов’язану з аналізом, узагальненням і надсиланням інфор-
мації у вищі органи державної влади і управління1*0.
Проаналізувавши стан справ, що склався в південних і
східних областях України, Управління по боротьбі з бандитиз-
мом констатувало, що матеріальні труднощі, зумовлені
об’єктивними причинами неврожаю 1946 року внаслідок по-
сухи, особливо тяжко позначилися на сім’ях загиблих на фрон-
тах офіцерів і солдатів Радянської армії. Діти страшенно схуд-
ли, припинили відвідування шкіл, у них почали з’являтись
ознаки опухання. Зокрема, в Дніпропетровській області мати-
героїня Е. М. Спаська, в якої на утриманні було шестеро дітей,
протягом року заробила в колгоспі 320 трудоднів, за що одер-
жала 63 кг зерна. Із присадибної ділянки не було зібрано
нічого внаслідок неврожаю. Від виснаження діти не могли
339
ходити до школи111. Вибірковою перевіркою лише в одному
селі Катеринівка Покровського району на Дніпропетровщині
було виявлено 20 сімей, які перебували в подібному із Спась-
кою становищі182.
Одночасно в Управління по боротьбі з бандитизмом
стікалася інформація з уражених голодом регіонів, яку на-
правляли сюди начальники управлінь міліції. Зокрема, на-
чальник Управління МВС УРСР по Київській області полков-
ник Руденко наприкінці грудня 1946 року повідомив, що об-
ластю поширилося захворювання дітей дистрофією. З 1 по 25
грудня 1946 року тільки у Васильківському районі до лікарні
надійшло 56 дітей віком від 5 до 13 років, батьки яких загину-
ли на війні183. За півтора місяця наприкінці цього року
працівники дитячих приймальників-розподільників підібрали
на вулицях 158 дітей, яких залишили батьки, що були не в
змозі їх нагодувати. Із названої кількості по двоє дітей поли-
шили 22 матері, по троє — дві, і одна мати залишила четверо
дітей. Переважна більшість дітей залишена на вулиці з причи-
ни виключно тяжкого матеріального становища, з надією, що
хтось їх підбере і нагодує.
Деякі матері привозили своїх дітей, аби влаштувати їх у
дитячі будинки Києва. У грудні 1946 року жителька села Обухів
Київської області У. А. Магдалова, чоловік якої загинув на
фронті, привезла до столиці чотирьох дітей. Не добившись
свого, вона залишила на вулиці п’ятирічну доньку і трьох
синів від шести до восьми років, а сама поїхала додому184.
Цього ж місяця жителька того самого села О. І. Федорова
кинула в Києві напризволяще трьох синів віком чотири, сім і
десять років, яких підібрали працівники міліції. Перевіркою
за місцем її мешкання встановлено, що живе вона у виключно
тяжких умовах, чоловік загинув на фронті; як пояснила сама,
дітей покинула в Києві з метою, щоб їх підібрали і влаштували
в дитячий будинок, адже в неї немає чим їх годувати183. Г. М.
Сигантенко, що мешкала на ст. Попельня Житомирської об-
ласті, не маючи чим годувати дітей, залишила своїх дочок
шести і семи років у сусідки, сама ж подалася в
західноукраїнські області, аби купити хліба. Коли через дея-
кий час дітям не стало чого їсти, сусідка відвезла їх на
залізничний вокзал у Києві, де й залишила напризволяще.
Батько дітей загинув на фронті186.
340
Ці та десятки інших документально зафіксованих трагічних
випадків віддзеркалюють атмосферу початку голодомору, який,
звісно, не знайшов свого відображення у десятитомній історії
Української РСР, писаній у 80-х роках. Зате у викривленні
фактів доходило до блюзнірства. Зокрема, у дев’ятому томі,
висвітлюючи перший повоєнний рік, зазначалося, що «турбо-
тою були оточені сім’ї загиблих воїнів»187. Воістину «чутливе
піклування» про дітей, яких навіть не бажали брати в дошкільні
установи, штовхаючи матерів-удів на антилюдські вчинки,
передрікаючи дітей-сиріт на голодну смерть на бруківці.
Тим часом масштаби голодомору розширювались як
територіально, так і морально, вириваючи із життя знесиле-
них людей, гіпертрофуючи свідомість тих, хто перебував на
грані голодної смерті, доводячи їх до божевілля.
б лютого 1947 року за підписом тодішнього міністра
внутрішніх справ України Строкача на ім’я Голови Верховної
Ради УРСР М. С. Гречухи було відправлено повідомлення
«Про випадки захворювання окремих колгоспників Одеської,
Дніпропетровської, Полтавської, Київської і Ізмаїльської об-
ластей у зв’язку з продовольчими труднощами»188. У ньому
зазначалося, що багато колгоспних сімей у цих областях пере-
бувають у дуже важкому матеріальному становищі, тому трап-
ляються непоодинокі факти опухання, захворювання і вжи-
вання в їжу трупів людей і тварин. Зокрема, жителька села
Хорошеве Синельниківського району на Дніпропетровщині А.
Ф. Поверіна 10 січня 1947 року вживала в їжу разом з трьома
дітьми і душевно хворою сестрою труп своєї матері, померлої
того ж дня. У Покровському районі встановлено 38 сімей,
переважно багатодітних, вкрай виснажених, опухлих, котрі
втратили здатність до праці. У колгоспі «Нове життя»
Великомихайлівського району Одеської області від система-
тичного недоїдання опухло 59 колгоспників, в тому числі 22
дитини, а у селі Гребіневе опух 31 житель і від недоїдання
померло троє. У селі Василівка Белградського району
Ізмаїльської області сестри Кіневи, Люба і Федора, протягом
трьох днів з’їли труп своєї матері, а колгоспник М. Карапетов
і його дружина Марія за декілька днів з’їли трупи своїх дітей:
Дмитра, 1941 року народження, і Андрія, 1946 року народжен-
ня, які померли від голоду 14 січня 1947 року189.
Про трагічне становище, пов’язане з нестачею продуктів
341
.—г '•пьдепіи випадки захворювання громадян від го-
лоду і скоєння на цьому грунті жахливих злочинів начальники
обласних управлінь міліції своєчасно інформували секретарів
обласних комітетів КП(б) України, сподіваючись, що з їхнього
боку будуть вжиті негайні заходи по наданню матеріальної
допомоги голодуючим. На жаль, цього не сталося.
Багато людей, доведених до відчаю, вдавалися до самогуб-
ства, втративши будь-які сподівання на допомогу. Наприклад,
9 січня 1947 року в селі Романове Дніпродзержинського рай-
ону у власному домі виявили мертвими цілу сім’ю: Т. І.
Ланько, 1905 року народження, його матір і троє дітей. У руці
господаря була записка, адресована дружині, яка перебувала за
межами району в пошуках продуктів харчування. Її зміст вра-
жає: «Дорога моя горюваниця, не питай нікого. Я сам забрав
діток і маму. Несправедливо і боляче мучитись і голодувати,
прощавайте. Сусіди, не звинувачуйте — голод змусив нас
самих прийняти цю смерть»190. 31 січня 1947 року в місті
Ворошиловграду парку культури ім. Горького на дереві вияви-
ли повішеним водія автотранспортної контори обласного ав-
тотресту В. Резанова, в кишені якого знайшли записку: «В
моїй смерті винен цар-голод. Сім’я гола, боса і голодна. Утри-
мувати її немає ніякої можливості, і дальшого виходу немає,
окрім смерті. Прощавайте, дружина, діти, прощавайте наза-
вжди»191.
Голодомор призвів до зростання злочинності в окремих
регіонах республіки, зокрема в Ізмаїльській області. Тодішній
начальник Управління внутрішніх справ області полковник
Завгородній, наприклад, сповіщав міністерство про те, що за
грудень 1946 — січень 1947 років на території області зросла
кількість проявів бандитизму, крадіжок великої рогатої худо-
би, продуктів харчування. 90 відсотків тих злочинів скоюва-
лися населенням, яке раніше ніякого відношення до злочин-
ної діяльності не мало. Громадяни, які не мали продуктів
харчування, об’єднувались у невеликі групи, незаконно здобу-
вали зброю і вдавались до збройних нападів на осіб, що мали
продукти192.
Інші громадяни, користуючись ситуацією, наживалися на
людській біді. У січні 1947 року у Чернівцях була заарештова-
на і притягнута до кримінальної відповід альності Г. К. Попідоха,
1905 року народження, затримана на базарі в момент продажу
342
собачого м’яса і дев’яноста котлет, виготовлених із цього ж
м’яса. Жителька міста Ізмаїл П. Лупой під виглядом холодцю
із птиці продавала холодець, виготовлений із собачого м’яса193.
Водночас в інших областях України голод доводив грома-
дян до нелюдських вчинків, які неможливо усвідомити. Зок-
рема, 9 лютого 1947 року в селі Андріївна Балакліївського
району Харківської області в сінях власного будинку виявили
труп громадянки Жирко із розсіченою грудною кліткою. Як
встановило розслідування, вбивство скоїв її син М. Жирко,
який наніс їй декілька ударів сокирою по голові, після чого
розсік грудну клітку матері, витягнув серце, печінку, легені,
відрізав частину грудей убитої. Усе це він варив і вживав у
їжу194.
26 січня 1947 року в Козельщанський райвідділ внутрішніх
справ надійшла інформація про те, що в селі Брежівка цього ж
району у сім’ї В. Хейло щезло двоє дітей. Сам Хейло розповів,
що живе один, має на утриманні п’ятеро дітей, двох із яких —
сина Олександра, 1932 року народження, й доньку Надію,
1934 року народження, — тимчасово віддав на утримання
родичам. Перевіркою це не підтвердилося, і Хейла заарешту-
вали. У ході слідства встановили, що в червні 1946 року вночі
він задушив сплячого сина і зарив труп у саду. У жовтні цього
ж року вночі він виніс із квартири сплячу доньку, яку живцем
закопав у завчасно приготовану яму біля сараю. Скоєні злочи-
ни мотивував тим, що дітей нічим було годувати195.
9 лютого 1947 року на околиці міста Гайсин Вінницької
області виявили труп жінки з перерізаним горлом і численни-
ми ножовими ранами на обличчі та на пальцях рук.
Розслідуванням було встановлено, що в Гайсині проживає В.
Петрова, вдова, матір двох дітей, чоловік якої загинув на
фронті. У неї знайшли закривавлену наволочку, шаль і ніж.
Вона розповіла, що вночі вбила свою мати А. Єфремову, яка
перебувала в неї на утриманні, аби позбавитись її, бо нічого
було їсти196. У ніч на 12 лютого 1947 року в місті Саврань
Одеської області громадянка К. Березовська, перебуваючи в
стані крайнього виснаження, вбила свою дитину і кинула її в
ополонку197.
Рятуючись від голодної смерті, сотні тисяч мешканців
Півдня і Сходу України потягнулися в західні регіони,
сподіваючись розжитися шматком хліба, обмінюючи на нього
343
останнє. Слід зазначити, що на той час у західних областях
України, де ще не завершилася повна колективізація і колгос-
пне будівництво тільки розпочалося, голоду таких масштабів
не було. Але далеко не всім судилося досягнути цього «ельдо-
радо» — вкрай виснажений організм не витримував мандрів.
Повсякденно з поїздів на станціях і полустанках знімали де-
сятки трупів людей, на яких чекали їхні батьки й діти,
сподіваючись на рятівні харчі..
Начальник лікарняно-санітарного відділу Південно-
Західної залізниці директор-полковник Скитович 5 березня
1947 року повідомив міністрові внутрішніх справ України про
те, що на Одеській залізниці накопичилось дуже багато трупів,
які чекають судово-медичного розтину. При цьому на всій
залізниці є.лише один судмедексперт, який не може справи-
тися з великим обсягом роботи. У зв'язку з потеплінням
створюється надзвичайно небезпечне епідеміологічне стано-
вище на всіх станціях19*.
Через кожних п’ять днів начальник Управління внутрішніх
справ Львівської області доповідав у міністерство про кількість
виявлених на залізничних станціях Львова і області випадків
смерті від виснаження. Ці відомості зростали в геометричній
прогресії. Переважна більшість померлих залишались
невідомими, адже при них не було ніяких документів. Серед
них були і дорослі, і діти різного віку.
Тим часом голодомор шаленів і ширився. 27 лютого 1947
року Строкач запискою за N 348/СМ доповідав заступнику
міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику Сєрову
про те, що у східних областях України налічується 189 457
хворих на дистрофію, серед них 63 954 — в тяжкій стадії
захворювання; зафіксовано також 16 випадків людоїдства і 13
убивств на грунті дистрофії199.
У цілому ж в Україні на початку 1947 року налічувалось
448 тис. хворих на дистрофію, у тому числі 150 тис. громадян
перебували в крайній стадії дистрофії і вимагали негайної
госпіталізації. Із названої кількості лише 300 тис. осіб припа-
дали на Ізмаїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську,
Запорізьку і Дніпропетровську області. Згідно з цими даними,
в Харківській області налічувалось 41 тис. хворих, у Сталінській
— 29 тис., у Ворошиловградській — 13 500, у Сумській та
Київській — 10 тис. Необхідно зазначити, що уряд УРСР
344
вживав деякі заходи по наданню допомоги голодуючим, але
вони переважно мали разовий характер. Зокрема, у південні
райони було відправлено 300 тис. продовольчих пайок для
одноразового харчування; у сільські райони перевели продаж
комерційного хліба, відкривали їдальні200.
Водночас у східних і північних областях України ситуація
ускладнювалася, про що свідчить донесення начальника
Управління внутрішніх справ Полтавської області
підполковника Приходченка в республіканське міністерство.
В ньому зазначалося, що у Ковальському районі відповідно до
числа громадян, які гостро потребують допомоги в харчуванні,
необхідно відкрити їдальні у тринадцяти сільських радах. Але
їхнє відкриття всіляко гальмується облспоживспілкою, яка не
дає на це дозволу201. Незважаючи на те, що в Котлевському
районі налічувалося 252 жителя, які гостро потребували допо-
моги, з боку районних радянських і партійних органів не було
зроблено нічого, крім ухвалення всіляких рішень. На території
області не було овочів для їдалень, що відкривалися у колгос-
пах і райспоживспілках, а вся робота їдалень зводилась до
видачі комерційного хліба. У селі Хилівщина Чорнухівського
району відкрил и їдальню, яка проіснувала два дні і була закри-
та через відсутність продуктів. їдальні в селах Вороньки, Піски,
Ільці, Богодухівка, Білоусівка, Макіївка й Лугівка приготовля-
ли обіди з одної рідкої страви та видавали сто грамів хліба на
Добу.
Зазначалися і такі факти. Завідуючий їдальнею у селі
Білоусівка особисто для себе взяв п’ять порцій хліба і десять —
супів. Завідуюча їдальнею в селі Богодарівка витрачала хліб
для представників району, які приїздили у відрядження на
село. У бойківському сільпо Чугуївського району отриманий
для голодуючих за січень і лютий 1947 року хліб у кількості 293
кг вкрали працівники цього ж сільпо102.
А ось зовсім моторошні цифри. У Кременчуцькому районі
із загальної кількості хворих на дистрофію громадян 1141
чоловік, в тому числі 849 дітей, лише троє були
госпіталізовані203.
Все це викликало закономірні протести людей. Ось деякі
міркування очевидців трагедії, які в офіційних зведеннях за-
значалися як «нездорові настрої і реагування». Жителька Пол-
тави М. І. Андрусенко у розмові з товаришами по роботі свою
345
думку сформулювала категорично: мовляв, просто вирішили
виморити людей голодом; держава має достатню кількість
хліба, але зовсім не піклується про людей. «Слобода, Котельна
голодні, колгоспи забирають присадибні ділянки, а самі до
розуму їх не доводять, — сказав житель села П. І. Коростаєв у
розмові з колгоспниками. — Люди голодні, а місцеві органи
влади не йдуть їм назустріч, навпаки, намагаються загнати в
могилу»204.
Поступово збільшувалася кількість випадків канібалізму.
Із січня по червень 1947 року по республіці було офіційно
зареєстровано 130 фактів людоїдства, при цьому з’їли 189
трупів, за що 132 особи були притягнуті до кримінальної
відповідальності, 15 осіб — направлені на лікування, оскільки
після вживання людського м’яса у них виявили суттєві психічні
відхилення205.
Підчас голодомору тисячі людей залишали свої домівки й
мандрували у пошуках харчів, аби врятувати себе, своїх рідних
та дітей. Але не всі вони поверталися додому. Одних, як ми
вже зазначали, голодна смерть косила в дорозі, інші, як це не
дико, ставали жертвами не менш голодних співвітчизників,
які втрачали людську подобу.
Наприклад, 19 лютого 1947 року між станцією Васильків-1
і селом Кожухівка Васильківського району Київської області
під мостом виявили мішок із залишками людського тіла: голо-
вою підлітка 16-17 років, відрубаною сокирою навкіс, і ступ-
нями ніг, від яких відділено м’ясо. У процесі розслідування
було встановлено, що 17 лютого в селі Кожухівка з’явився
підліток, який жебрав продукти харчування. Місцевим жите-
лям про себе він розповідав, що проживає з матір’ю у Києві,
вона перебуває у дуже тяжкому стані, бо виснажена голодом.
При пред’явленні виявлених частин тіла колгоспники вказа-
ли, що вони належать тому самому хлопцеві206.
25 лютого 1947 року громадянка Р. І. Чорна, 1928 року
народження, прибула в село Андріївка Шорського району
Дніпропетровської області, де випрошувала продукти харчу-
вання у жителів села. На ночівлю попросилась до І. О. Бель-
ченко, яка перебувала в дуже тяжкому стані від недоїдання. Її
троє дітей віком від шести до тринадцяти років були бездо-
глядними. З березня на світанку старша дочка Бельченко
Євдокія, 13-ти років, вирішила вбити Чорну. Переконавшись,
346
що вона ще спить, нанесла їй по голові декілька ударів кочер-
гою, після чого ножем перерізала горло. Після вбивства
повідрубувала кінцівки трупа, розрізала живіт, витягнула нут-
рощі й перенесла труп у сусідню кімнату. Цього ж дня окремі
частини тіла Євдокія засмажила і разом з іншими дітьми
вжила в їжу. Так вони харчувалися чотири доби. 6 березня
колгоспниця М. Шаповал, що мешкала по сусідству з Бель-
ченко, знаючи, що її діти голодні, принесла їм суп і почала
розливати по тарілках. Відкривши одну з мисок, побачила
обпалену жіночу голову. Запитала Євдокію: «Ви що, зарізали
Раїсу?» На це остання відповіла ствердно. Коли представники
прокуратури й міліції прибули в село, Бельченко перебувала у
стані безпам’ятства і 8 березня померла. Тринадцятирічна
Євдокія розповіла, що вбила Раїсу з тієї причини, що дуже
хотіла їсти, а вдома ніяких продуктів не було.
Необхідно зазначити, що мати Євдокії до вересня 1946
року працювала на кінному заводі й проживала одночасно з
доньками на його території, бо її чоловік загинув 1941 року під
час евакуації. У вересні 1946 року, згідно з розпорядженням
директора заводу підполковника Ревякіна, її безпідставно
звільнили з роботи і разом з дітьми вигнали на вулицю без
надання будь-якої допомоги107.
У лютому 1947 року в селі Нова Цариханка, Козацького
району, Ізмаїльської області два брати — Тихон і Кирило
Миси вбили свого батька і восьмирічного сина Кирила, а їхнє
м’ясо з’їли108.
Під час голодомору траплялись окремі типи людей, які
ставали на шлях канібалізму зовсім не з причини нестачі
продуктів харчування. Зокрема, на початку листопада 1946
року в місті Єнакієве столяр «Орджонікідзевугілля» Ф. І. Не-
живих, 1909 року народження, сокирою зарубав дружину М.
Г. Золотарьову, 1910 року народження, і тримісячного сина. З
нею він 1944 року познайомився в Німеччині, перебуваючи
там на примусових роботах. Після вбивства зрізав із кісток
м’ясо, яке засолив, кістки трупів спалив. Після цього варвар-
ства виписав покійників із домової книги, заявивши, що вони
5 листопада 1946 року виїхали на батьківщину. Протягом
листопада він харчувався м’ясом близьких. Але на цьому не
скінчилася кривава епопея канібала. З грудня 1946 року він
познайомився з Г. Кожевниковою, яка через деякий час пе-
347
рейшла до нього жити. Доля Кожевникової була такою са-
мою, як її попередниці: 17 січня 1947 року Неживих її вбив,
користуючись відпрацьованим прийомом, а м’ясо засолив і
вживав його в їжу до 20 січня 1947 року, доки не був заареш-
тований.
До речі, цей недолюдок отримував платню в сумі 874 крб.,
800 г хліба, 2,2 кг м’яса, 500 г жирів, 1,8 кг крупи, 500 г цукру.
До вбивства і після нього одержував на дружину 400 г хліба і
300 г на дитину209.
Проте більшість випадків канібалізму скоювалися доведе-
ними до відчаю людьми з причини недоїдання. Наприклад, 11
січня 1947 року в селі Лощанівка Белградського району
Ізмаїльської області у сім’ї Михайла й Марії Карапетрових від
голоду помер їхній шестирічний син Андрій, а другого дня —
однорічний Дмитро. Батьки змушені були зарити трупи дітей
у сніг на своєму дворі, бо стояли сильні морози. Але 14 січня
1947 року вони домовились між собою, аби не розділити
участі своїх дітей, харчуватися їхнім м’ясом. Задля цього
.відрили їх із снігу, розрубали, кістки викинули, а м’ясо їли
протягом двох днів210.
Усього за період з 11 січня по 1 лютого 1947 року на
території України було зафіксовано 19 випадків вживання в
їжу м’яса людей. Найхарактернішими по областях УРСР були
такі: вбивство своїх рідних і дітей, вживання їхнього м’яса як
продукту харчування — 5 випадків у Сталінській та Ізмаїльській
областях; вбивство сім’ї шляхом отруєння з вини голоду — 1
випадок у Дніпропетровській області; самогубство з причини
голоду шляхом повішання — 2 випадки у Дніпропетровській і
Ворошиловградській областях; вживання в їжу м’яса собак —
1 випадок у Харківській області; виготовлення і продажа кот-
лет і холодцю із м’яса собак — 2 випадки у Ізмаїльській і
Чернівецькій областях. У ряді випадків голодуючим людям за
місцем роботи не видавали картки на хліб, не надавали
мінімальної допомоги, що врешті-решт призвело до трагічних
наслідків211.
У лютому 1947 року працівник залізничної станції Черво-
ний Лиман А. І. Сапельников звільнився з роботи разом з
дружиною через те, що їм не видавали продовольчих карток.
Декілька разів вони зверталися по матеріальну допомогу, але
кожного разу адміністрація їм відмовляла. 11 лютого 1947
348
року Сапельников, доведений голодом до запоморочення, за-
рубав дружину, розчленив її труп і тривалий час харчувався
м’ясом. При обшуку в нього на квартирі виявили баняк і казан
із вареним людським м’ясом, а в коридорі в ящику — труп
дружини, порізаний на шматки212.
11 лютого 1947 року у жительки села Вознесенське
Мелітопольського району Запорізької області Л. А. Воробй-
ової-Кайзер від грипу помер її десятилітній син, труп якого
вона порізала на шматки і м’ясо вживала в їжу разом з двома
доньками. Коли 13 лютого померла шістнадцятирічна донька,
вона також порізала її труп і вживала у їжу213.
Найчастіше жертвами канібалізму ставали діти. 27 січня
1947 року голові сільської ради села Крива Балка Саратського
району Ізмаїльської області стало відомо про те, що жителька
цього ж села Є. Попу вживає у їжу м’ясо померлих дітей та з
цією метою вбиває їх. Він перевірив помешкання Попу і
виявив у неї під ліжком дитячу голову, а в казані — варену
ступню дитячої ноги. Він вилучив залишки дитини, затримав
людоїдку, а також Т. Бокреу і М. Гогу, які разом з нею вбивали
і поїдали дітей. Перебуваючи у приміщенні сільської ради,
названі громадяни вночі з’їли вилучену у Попу ступню дитя-
чої ноги. Проведеним розслідуванням встановлено, що всі
вони протягом січня 1947 року вживали в їжу м’ясо трьох
чоловік: померлого напередодні сина Бокреу, двадцяти років,
а також двох хлопчиків восьми і десяти років, яких Попу взяла
на виховання після голодної смерті їхнього батька. Всі затри-
манміеребували в стані сильного виснаження і були направ-
лені на лікування214.
, В Ізмаїльській області зафіксовані також часті випадки
відриття на кладовищі покійників із наступним вживанням
їхнього м’яса в їжу. Зокрема, 13 лютого 1947 року жителі села
Червоноармійське Белградського району А. І. Дерменжі, Д. М.
Шоп, А. Г. Сакали викопали на цвинтарі трупи і з’їли м’ясо з
них. При обшуку в їхніх помешканнях виявили останки людсь-
кого тіла і одяг, знятий ними з чотирьох трупів. Д. М. Шоп
заявив під час розслідування, що напередодні задушив свого
чотиримісячного сина і з’їв м’ясо дитини215.11 лютого 1947
року після смерті у селі Дмитрівка М. Іванової залишились без
будь-яких засобів до існування троє її дітей у віці від 10 до 14
років.. Через деякий час чотирнадцятилітній Микола задушив
349
молодшого брата Георгія, десяти років і його м’ясо разом із
братом Іваном вживав у їжу. За два дні Микола помер, а його
браг, у тяжкому стані був направлений на лікування216.
17 лютого 1947 року начальник Управління внутрішніх
справ Ізмаїльської області полковник Завгородній направив
інформацію в МВС УРСР про труднощі з продовольством і
людоїдство на території області станом на 15 лютого 1947
року, де, зокрема, було вказано, що «смертність населення
значною мірою перевершила приріст народжуваних За січень
1947 року померло 4 тис. 533 чол., із них з причини дистрофії
— 1 тис. 568; народилося — 1 тис. 258 чол. За десять днів
лютого померло 2 тис. 625 чол., із них через дистрофію — 978
чол.; народилося — 549 чол.»217. Аналогічні зведення надходи-
ли на ім’я міністра внутрішніх справ України Строкача і від
інших начальників управлінь як південних, так і східних об-
ластей.
Сподіваючись, що уряд республіки належно відреагує на
жахливий стан справ, Строкач 13 березня 1947 року надіслав
за номером 48 на ім’я секретаря ЦК КП(б)України Кагановича
повідомлення-аналіз про голодомор із наведенням жахливих
випадків канібалізму218. Необхідно зазначити, що вказана
інформація була далеко не поодинокою. Але Каганович про-
довжував зберігати спокій, удаючи, ніби в Україні нічого не
сталося, і не вживаючи жодних заходів. Та й чи могла взагалі
відбутися широкомасштабна державна акція з урятування со-
тень тисяч українців (і не тільки їх, адже голод і смерть не
вибирають націй) від голодної смерті? Напевне, ні: голодомор
1947 року був «офіційно невідомим» урядові. Тим більше, для
Сталіна, який, за словами М. Хрущова, давно мріяв пересели-
ти кудись подалі отих «неслухняних» українців, якби їх було не
так багато, настав вельми сприятливий момент: природний
фактор — неврожай — автоматично потягнув за собою голодо-
мор, у багато разів посилений невтручанням влади. Проте у
повідомленнях у вищі державні інстанції ніде не указувалось,
що це був голод, просто зазначалось — «временньїе продо-
вольственньїе затруднения», скоєння на їхньому грунті
кримінальних злочинів тощо.
До речі, у повідомленні Строкача навмисне занизили
офіційні дані про випадки людоїдства, зокрема на території
Ізмаїльської області. Наприклад, було зазначено, що «за першу
350
декаду березня 1947 року отримані такі дані про кримінальні
прояви, пов’язані з продовольчими труднощами: людоїдство
— 15 випадків...» Насправді ж на території Ізмаїльської об-
ласті було зафіксовано 31 випадок канібалізму, а всього по
Україні — 47219.
Отож, у центрі знали про характер трагедії, яка відбувалася
на території України 1947 року — хоча б тому, що
республіканське МВС регулярно інформувало союзне відомство.
Зокрема, в повідомленні на ім’я міністра внутрішніх справ
СРСР генерал-полковника Круглова від 22 березня 1947 року
зазначалося, що «в ряді областей України через відсутність
продовольства поширені випадки людоїдства. Станом на 20
березня 1947 року органами МВС УРСР зафіксовано 54 ви-
падки людоїдства».
24 березня 1947 року начальник Управління внутрішніх
справ Полтавської області підполковник Приходченко'звер-
нувся в МВС УРСР із проханням роз’яснити порядок розгляду
справ стосовно осіб, звинувачених у людоїдстві. Ухвалили
рішення «про направлення справ людоїдів на особливу нараду
МВС СРСР*220. За даними Міністерства охорони здоров’я
УРСР, смертність серед населення у грудні 1946 року переви-
щувала середній показник перших місяців року втричі. Таке
становище, зокрема, підтверджується даними по в’язницях
Ізмаїльської та Одеської областей, про що Строкач 14 лютого
1947 року сповіщав заступника міністра внутрішніх справ СРСР
Рясного. Якщо за весь 1946 рік у в’язницях Ізмаїльської об-
ласті трапилося шість випадків смерті серед арештантів, то з 1
по 20 січня 1947 року їх було десять. Ці в’язні перебували в
тюрмі від одного до семи днів і померли від дистрофії. За цей
же період в Одеській області зафіксовано 11 випадків смерті
серед в’язнів. Значно знизилася кількість передач харчів у
тюрми, хоча це і стимулювалося керівництвом. Так, в Одеській
області цей показник зменшився на 19 відсотків, у Херсонській
— на 55, Дніпропетровській — на 37 відсотків221.
У Ворошиловградській і Сталінській областях тюрми через
безперервне надходження в’язнів перебували у потрійному
переліміті, що відбивалося на умовах їхнього утримання і
харчування. На початку 1947 року в цих областях налічувалось
23 тис. в’язнів. Керівництво МВС УРСР ухвалило рішення,
згідно з яким 25 відсотків із них, або приблизно 4000 осіб,
351
перевести до 10 серпня 1947 року на лікарняне харчування,
оскільки в’язні перебували у вкрай виснаженому стані. Задля
цього необхідно було додатково виділити 27 т крупи, 23 т
м’яса, 20 т жирів, 8 т цукру і 36 т хліба. В’язням пощастило в
тому, що постачання продуктів харчування у тюрми в Україні
здійснювалось у централізованому порядку222. А що залишало-
ся робити сотням, тисячам українців на волі, у яких була
гостра форма захворювання на дистрофію?
Як свідчать очевидці голодної трагедії в Україні, цим лю-
дям залишалося рятуватись рибою, яку виловлювали ліжковими
сітками у річках, що не встигли звільнитися від зимової криги,
а пізніше — весняними пагінцями і листям. Але ж не всі
дочекалися довгожданої весни 1947 року, довічним харчем для
них залишилась тільки земля. Та й у землю після голодної
смерті попадали не всі, адже багатьох із’їли сородичі.
Трагедія голодомору ускладнювалася криміногенною об-
становкою того часу, про що, зокрема, свідчить доповідна
записка, надіслана МВС України за N 1972 від 15 листопада
1947 року «Про розкрадання соціалістичної власності, хабар-
ництво, зловживання в міністерствах, господарських і коопе-
ративних органах УРСР» міністру внутрішніх справ СгСР Круг-
лову222
Особливо несприятлива обстановка склалася у споживчій
кооперації, де 1946 року було допущено розтрат і крадіжок на
суму 42 млн крб. а 1947 року ця цифра зросла ще більше.
Першого півріччя 1947 року було нанесено збитків на 40 млн
552 тис. крб. При цьому не всі факти скоєння злочинів пере-
давались у слідчі органи224. Керівництво Укркоопспілки не
вживало заходів по боротьбі з розкраданням, план проведення
раптових ревізій у 1947 році був виконаний тільки на 40
відсотків. Не поліпшило справу і прийняття Президією Вер-
ховної Ради СРСР 4 червня 1947 року горезвісного указу про
посилення боротьби з розкраданням державного і громадсько-
го майна. У системі державної торгівлі за 7 місяців 1947 року
розкрали матеріальних цінностей на суму 11 млн 327 тис. крб.
При цьому відшкодування становили тільки 9 відсотків завда-
них збитків221. У системі Укрпромради за перше півріччя 1947
року розтрати і крадіжки завдали збитків на суму б млн 184
тис. крб. У Києві працівники міліції виявили і знешкодили в
системі Харчопромспілки злочинну трупу на чолі з головою
352
цій спілки Гальперіним, яка протягом довгого часу розкрадала
матеріальні цінності.
По Міністерству харчової промисловості 1946 року вияв-
лено розтрат і крадіжок на суму б млн крб.226 За 1947 рік ні у
МВС УРСР, ні в зазначеному міністерстві таких даних немає.
Водночас тільки по тресту «Укрголоввино», що входив до
структури міністерства, внаслідок зловживань протягом квітня
—травня 1947 року державі завдано збитків на суму близько 7
млн крб.227 По Міністерству харчової промисловості 1946 року
сума збитків унаслідок злочинних дій становила 3 млн 632
тис. крб.; за 1947 рік дані також відсутні. Та й не дивно, що
такі дані керівництво міністерства приховувало, адже протя-
гом попередніх 1945 — 1946 років у крадіжках матеріальних
цінностей у цьому міністерстві брали активну участь керівники
главків22*.
У житлових органах Міністерства комунального господар-
ства широкого масштабу набуло тоді хабарництво, пов’язане з
наданням і обміном житла. Це явище було характерним і для
готельних трестів.
Працівники Управління внутрішніх справ Запорізької об-
ласті у квітні 1947 року заарештували групу із семи чоловік, які
розкрадали продовольчі картки у домоуправліннях N 22 і 23
Сталінського району міста Запоріжжя. До складу злочинної
трупи входили: завідуючий домоуправлінням N 23 член ВКП(б)
П. А. Рудой; завідуючий домоуправлінням N 22 член ВКП(б)
Н. Ф. Підлиплий; інспектор карткового бюро міста Запоріжжя
член ВКП(б) М. Н. Павлутський; контролер карткового бюро
член ВКП(б) М. І. Козлов. Вони протягом кількох місяців
включали до списків на отримання продовольчих карток вига-
дані прізвища, а також померлих громадян і на їхнє ім’я
отримували в Сталінському районі міста продовольчі картки,
які продавали або залишали собі одержані по фальшивих
картках продукти харчування. Ці ж люди систематично затри-
мували на 3—5 днів видачу карток населенню. За цей час вони
отоварювались по затриманих для видачі картках хлібом і
реалізували його. За три місяці 1947 року ними було вкрадено
5 центнерів продуктів харчування. У них виявили й вилучили
продовольчих карток на 430 кг продуктів229.
Усього по Україні за квітень 1947 року вилучено продо-
вольчих карток і талонів на 7839 кг хлібопродуктів, притягнуто
12 4-45
353
до кримінальної відповідальності 180 чоловік, які наживалися
на народному горі230.
Таке становище аж ніяк не сприяло постачанню населення
України продовольством, ще більше поглиблювало голодомор.
Таблиця 7
Кількість громадян південних і східних теренів України, що
померли внаслідок дистрофії (тис.чол.)231
Категорія Хворі (утажхій формі) Госпіталізовано Померло
Станом на 10 березня 1947 року
Дорослі 424402 26000 15595
дам 183383 11109 4373
Всього: 607785 37109 19968
Станом на 20 березня 1947 року
Дорослі 422241 28203 16325
дам 19666 11498 445
Всього: 441907 39701 16770
Станом на 31 березня 1947 року
Дорослі 387572 36562 16750
Діти 248272 13457 205
Всього: 635844 50019 18809
Станом на 5 квітня 1947 року
Дорослі 393865 44938 18695
Діти 287673 14553 2528
Всього: 681538 59491 21223
Травень 1947 року (за один місяць)
Загальна кількість (поділу не було): 66155 15350 699
Станом на 1 червня 1947 року
Всього: 769916 96848 24168
Загальна кількість хворих, госоітадізоваїва 1 померлих під час голодомору
Хворих Госпіталізовано Померло
320314$ 298518 101637
Чи можна було запобігти цій трагедії в історії українського
народу, суттєво обмежити її масштаби, пом’якшити наслідки?
354
Цілком переконливо ствердимо, що масштаби голодомору
1946 —1947 років могли бути значно меншими, а наслідки —
значно легшими, якби органи державної влади і управління
доклали максимум зусиль по наданню допомоги населенню
південних і східних областей України, скоординувавши дії з
організації продовольчих поставок із союзних республік для
голодуючого населення.
Задля цього насамперед необхідно було визнати на рівні
держави, а може, й міжнародної громадськості, що голод в
Україні — це віддзеркалення реальної картини тодішнього
життя суспільства. Однак це аж ніяк не вписувалося в загальну
картину удаваного благополуччя, яке панувало в усій імперії
соціалізму. Тим більше що таке визнання, якби воно сталося,
суперечило б сталінським амбіціям, та й народ український
був для цього правителя занадто зухвалим. Для «вождя всіх
народів» проблем не існувало: не виходить із суцільним пере-
селенням-виселенням, то треба хоча б скористатися нагодою
голодомору, поглиблюючи його штучно, шляхом невтручання
з боку держави. Таким чином і виникла парадоксальна ситуація:
голодною смертю гинули тисячі людей, а голод для держави
залишався «невідомим». Невідомий він і донині для більшості
наших сучасників, при сотнях тисяч живих його безпосередніх
страдників, які пережили ціною неймовірних зусиль повоєнне
лихоліття. Цього не повинно повторитися ніколи.
Таблиця 8
Кількість випадків канібалізму на території України у 1947
роцр»
Станом на Зафіксовано випадків Кількість з'їдених трупів Притягнуто до відповідальності
10 березня 29 47 23
15 березня 49 68 ЗО
20 березня 54 Немає даних Немає даних
25 березня 58 81 32
ЗО березня 66 97 41
5 квітня 75 107 53
15 квітня 89 125 69
ЗО квітня 99 138 84
ЗО травня 115 164 18
ЗО червня 130 189 132
12»
355
Завершуючи розповідь про цю трагічну сторінку історії
багатостраждальної України, необхідно зазначити, що подібні
масові винищення народу згідно з нормами міжнародного
права кваліфікуються не інакше, як геноцид. І це ми повинні
сьогодні визнати, поіменно назвавши і засудивши всіх вико-
навців злочину — як безпосередніх, так і тих, хто сприяв їм.
Тоталітарний режим утверджувався в Україні повоєнних
років не тільки шляхом голодового терору щодо сотень тисяч
людей. Репресивно-каральний апарат, як підгрунтя цього ре-
жиму, розпочав активну діяльність із створення різноманітних
підступних інсинуацій з метою морального придушення
українського населення, його цілковитого підкорення владі.
Провокативні заходи репресивних органів
та залучення населення до співпраці
Колись англійський філософ Барінгтон Мур слушно заува-
жив про те, що коли люди захочуть розірвати ланцюги
теперішнього часу, вони повинні будуть зрозуміти сутність тієї
сили, що їх виховала. Саме такою силою, без якої тоталітарний
режим просто не міг би існувати, були репресивно-каральні
органи — держава в державі, яка підступними методами
постійно змушувала людей вірити в те, у що вони не вірили233.
Саме цим «караючим мечем партії» протягом довгих років
велася боротьба з українським визвольним рухом.
А. Авторханов, аналізуючи у книзі «Імперія Кремля*
національний склад жертв «великого терору* 30-х років, за-
значає: «Саме серед української... інтелігенції жертв терору
було в декілька разів більше, ніж у центральних областях
Росії»234. Навіть Л. Троцький, котрий свого часу не приховував
свого негативного ставлення до українського народу, визна-
вав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види
бюрократичного хуліганства в цілому не досягай таких страш-
них розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми приховани-
ми силами в українських масах, що прагнули більшої свободи
й незалежності»233.
Політичний терор в Україні у 20—50-ті роки був від критою
протинародною війною. Разом із тим вона велася й підступними
методами провокацій та інсинуацій, а також шляхом насиль-
356
ницького залучення населення до співпраці з репресивно-
каральними органами. Мілован Джилас справедливо зазна-
чив, що «на початку таємна поліція, реагуючи, як правило, на
«підказування» партфункціонсрів, «виявляє», що хтось є про-
тивником існуючих порядків, більмом на оці місцевої влади,
роздратованої позицією, яку людина захищає, або її розмова-
ми в колі близьких друзів. Коли етап «виявлення» успішно
подоланий, робиться наступний крок — готується правова
дискредитація супротивника. В хід пускають провокатора, що
підмовляє жертву, на «підривні висловлювання», зв’язок із
нелегалами і таке інше, або те & саме досягається за допомо-
гою кого-небудь із заляканих поліцією і готових із легкоду-
хості підписати будь-який наклеп, що накажуть. Більшість
нелегальних організацій за комуністичних режимів утворюється
саме таємною поліцією з метою втягнути туд и невдоволених і
розправитися з ними. Комуністична влада не відвертає, а
навпаки, підштовхує «неблагонадійних» громадян до скоєння
різного роду злочинів»236.
Саме за такою схемою у 40-х роках таємна політична
поліція комуністичного режиму активізувала провокаційну
роботу проти українського визвольного руху, інспірувавши
утворення так званої «підпільної мережі ОУН» у центральній
та східній частинах України. Для цього була використана
агентура, залучена до співпраці ще з часів Державного
політичного управління.
Як свідчать архівні документи, зловісна роль у цій
«підпільній мережі* була відведена уродженцю міста Сквіри
Київської області Захаржевському Михайлові Гордійовичу,
1889 року народження, котрий із 1924 року виконував за-
вдання ДПУ по виявленню «контрреволюційних елементів» в
Україні. Він мав прізвисько «Свій» і перебував на зв’язку у
працівника Київського управління ДПУ Томилова237. В ОУН
вступив у 1942 році, отримавши організаційні псевдоніми
«Донець» та «Микола* — у Сталіне і «Таран* — на
Білоцерківщині.
У 1929 році Захаржевський отримав завдання активно
включитись в організаційну діяльність інспірованої органами
ДПУ так званої «Спілки визволення України», щоб вербувати
до неї людей на підставі знайомств і спільної роботи в
національному русі 1917—1918 років, коли він був заступни-
357
ком голови земської управи Таращанського повіту. Виконую-
чи це завдання, Захаржевський на Таращанщині втягує в
діяльність Спілки колишніх активістів доби Центральної Ради
Борща Петра, Корчака Миколу, Сліпанського Якова; у Києві
— Ботвінського Никифора, заступника голови молокоспілки і
Дурдуковського, директора трудової школи на території Пок-
ровського монастиря, яких невдовзі заарештовують.
У1930 році по лінії ДПУ Захаржевського переводять до
економічного відділу для «боротьби із економічною
контрреволюцією», водночас залишаючи на зв’язку у відділі
політичної контрреволюції. Офіційно ж для цього органи
ДПУ влаштовують його на роботу економістом-плановиком у
Київську спілку промислової кооперації, а через рік перево-
дять на посаду начальника планового відділу. Восени 1940
року, за погодженням з керівництвом Київського НКДБ За-
харжевського направляють для подальшої роботи начальни-
ком планового відділу у Чернівці і передають у розпоряджен-
ня працівника місцевого управління НКДБ Оргова, від якого
він отримує завдання «виявляти контрреволюційні елементи
серед працівників Чернівецького краєзнавчого музею»23*.
На початку війни Оргов дав Захаржевському розпоряд-
ження виїхати на батьківщину дружини у Кривий Ріг і там
зв’язатися з органами НКДБ. У Кривому Розі йому було нака-
зано у випадку окупації залишитися в місті і проводити роботу
під керівництвом Пронченка, співробітника місцевої газети
«Горняк», тобто ввійти до середовища нової влади і заслужити
її довір’я; якщо при владі опиняться українські націоналісти,
то тісно пов’язатися з ОУН та проводити серед них розклад-
ницьку роботу.
Після зайняття Кривого Рога нацистами Захаржевський
отримує від Пронченка завдання влаштуватися на роботу за
фахом і де тільки можливо маніфестувати відданість
українській справі, критикувати радянську владу, видаючи
себе за націоналіста. Невдовзі Захаржевський влаштовується
інструктором-організатором сільськогосподарської кооперації
у сільську управу Кривого Рога. Для популяризації
кооперативів у місцевій газеті «Дзвін» він друкує статті, яки-
ми привертає увагу українського підпілля, а з часом набуває
репутації відданого націоналіста. Це дозволяє йому налагоди-
ти зв’язки з підпіллям ОУН, яке очолював Горбач, і з квітня
358
1942 року зав’язати співпрацю з розповсюдження підпільної
літератури, організації конспіративних квартир тощо. Про всі
ці дії він повідомляв Пронченкові, а після його загибелі —
нелегальному працівнику НКДБ Олійникові.
Загальні настанови для агентури НКДБ на окупованій
нацистами території України були такими: «використовувати
націоналістичні лозунги ОУН серед населення, як такі, що
найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими оку-
пантами, оскільки цього неможливо зробити на платформі
радянської влади, до якої населення ставиться вороже, і панує
думка, що радянська влада вже ніколи не повернеться на
територію України. Із цього випливає, що необхідно не тільки
не чинити перешкоди організації, а сприяти їй, розширюючи
її мережу. А щоб у майбутньому організація не стала небез-
печною для радянського режиму, необхідно наповнити її
керівні пости своїми людьми — агентами. Розширення
організації, крім цього, надасть можливість виявити велику
кількість людей націоналістичної орієнтації і у відповідний
час їх знешкодити»239.
Коли у липні 1943 року член ОУН «Олесь» повідомив
Захаржевського про те, що Служба безпеки національного
підпілля довідалася про наміри нацистів арештувати членів
ОУН у Криворіжжі, останній в кінці липня з відома Олійника
переїхав до Дніпропетровська у розпорядження обласного
проводу ОУН. Відтіля його направляють у Сталіно. З цього
часу Захаржевський зв’язується з «Василем» — Кривошапкою
Михайлом Васильовичем, якого Олійник йому рекомендував
як «свою людину», і «Василь» стає його агентурним началь-
ником.
Із наступом Червоної армії Захаржевський повергається
до Дніпропетровська, а потім переїжджає на станцію
Фундукліївка у розпорядження провідника ОУН «Арсена»,
який направляє його до Києва у підпорядкування провідника
«Кальби». За наказом останнього Захаржевський переїхав до
Білої Церкви, де працював разом із членом українського
підпілля Шевченком («Оскілком»). При цьому до приходу на
ці території Червоної армії Захаржевський не мав агентурного
зв’язку з працівниками НКДБ.
Тільки 19 січня 1944 року Захаржевський приїжджає до
Києва і виходить на зв’язок із полковником НКДБ Даниловим.
359
Під час зустрічі, що відбулася в наркоматі НКДБ по вулиці
Королснка,33, Захаржевський відзвітувався про агентурну
роботу в ОУН і отримав нове завдання. Данилов, визначаючи
подальшу поведінку агента, констатував, що «націоналістичний
рух набуває великого розвою і стає загрозливим явищем для
Радянської влади. Воно вкорінилося в західних областях
України, є спроби центрального проводу ОУН поширити цей
рух і закріпити його на сході України. Для того, щоб
локалізувати його в Західній Україні, бо це полегшить боротьбу
з ним, необхідно в першу чергу закрити кордони між сходом
і заходом України, не допустити вільного переміщення
населення із заходу на схід та навпаки. НКДБ усвідомлює, що
із цим рухом необхідно буде вести наполегливу боротьбу,
особливо на західноукраїнських землях. Там необхідно добре
вивчити реальну дійсність і відповідним чином пристосуватись
до обставин, застосовуючи ряд еластичних засобів для
придушення цього руху. Безумовно, що, крім цієї тонкої
еластичної боротьби, доведеться застосовувати силу зброї та
інші каральні методи, арешти та виселення людей. Відносно
ж Східної України кращим засобом боротьби з націоналізмом,
є відновлення старої організаційної мережі. Це дасть
можливість, з одного боку, виявити старих членів і
співчуваючих, які мали зв’язки з ОУН і залишились не
викритими органами Радянської влади та їхньою агентурою;
з іншого боку, можна буде виявляти націоналістичний елемент,
втягуючи його в організацію, і пізніше позбавлятись від нього
шляхом знищення»240.
Для реалізації цієї стратегічної концепції НКДБ передба-
чало:
1. Створити фіктивний організаційний центр ОУН на
сході України, який повинен міцно зв’язатися з периферійними
організаційними ланками структури ОУН.
2. Одночасно будь-якою ціною цьому центрові вийти на
зв’язок із Центральним проводом ОУН, просунути туди своїх
агентів, інформувати про стан справ у ньому і проводити там
розкладницьку роботу.
Для виконання першого пункту завдання Данилов назвав
Захаржевському імена «націоналістів* — насправді ж
досвідчених агентів НКДБ: Сараженського, Поклада,
Дніпрових, Сойченка, Нечипоренка, з якими він повинен
360
вийти на зв’язок і розпочати роботу. До цієї псевдоорганізації
було залучено й інших «перевірених» людей: Катерину
Міньківську («Наталку»), яка з 1920 року активно діяла як
агент НК—ДПУ, а також Петра Титаренка. Керівництво
матеріально-технічною базою «центру» доручили директорові
Українського Державного народного хору Захару Міньківському,
до його обов’язків входило також забезпечення членів
«організації» відповідними документами. Конспіративна квар-
тира була влаштована у МінЬківської по вулиці Дмитрівській,
19/45241. Подальшим завданням було створення агентурних
ланок на периферії—у першу чергу там, де під час нацистської
окупації діяло підпілля ОУН.
Згідно з планом НКДБ у сферу діяльності новоствореної
«організації» мали входити Білоцерківська, Конотопська,
Криворізька, Дніпропетровська та Миколаївська округи. Провід
кожної округи складався із трьох осіб, зв’язаних із централь-
ними й територіальними органами НКДБ. Центральними
фігурами в округах були: на Білоцерківщині — Яковенко Се-
мен (псевдонім «Ластівка»), на Конотопщині — Григоренко
Петро («Лісовий»), у Криворіжжі — Коваленко Микала («Ка-
меняр»), на Дніпропетровщині — Громницький Олександр
(«Робітник»), на Миколаївщині — Миколенко Марія («Степ»).
Районні «центри» також складалися із трьох агентів,
зв’язаних із місцевими відділами НКДБ і з «окружним прово-
дом». У свою чергу район розділявся на кущі, а кущі на
станиці, які очолювались агентурою НКДБ. Псевдопровід знав
всю свою агентуру, зате про членів «проводу» як агентів НКДБ
знав тільки «окружний провідник», тобто Захаржевський.
Невдовзі після інспірації органами НКДБ наці-
оналістичного псевдопідпілля була проведена організаційна
робота по округах, зокрема:
1) у Білоцерківській окрузі створено ЗО агентурних центрів
із районними «проводами», якими охоплено Рокитнянський,
Велико-Половецький, Ставищанський, П’ятигорський,
Тетйвський, Узинський та Білоцерківський райони. В
«організацію» втягнуто більше сотні осіб — учителі, агроно-
ми, лікарі, службовці, колгоспники;
2) у Конотопській окрузі — 20 агентурних центрів із
районами: Конотопським, Бахмацьким, Сосновським,
Ніжинським, Бортнянським; в «організацію» втягнуто 35 осіб;
361
3) у Криворізькій окрузі — 18 агентурних центрів у п’яти
районах: Криворізькому, Лозоватському, Широківському, До-
личанському та Апостолівському; втягнуто 40 осіб;
4) у Дніпропетровській окрузі — 13 агентурних центрів у
трьох районах: Дніпропетровському, Дзержинському і
Синельниківському; залучено 22 особи;
5) у Миколаївській окрузі Миколайчук Марія приступила
до організації роботи у чотирьох районах.
Захаржевський як керівник «організації» направляв на
місця загальні розпорядження. Його заступник Міньківська
виконувала функції зв’язківця між округами. Титаренко ство-
рював агентурні центри під виглядом оунівського підпілля в
установах Києва. Зокрема, влітку 1944 року вони були ство-
рені у Всеукраїнській кооперативній спілці, Цукортресті, Нар-
комземі, Наркомосі та філармонії.
Одна з головних цілей «організаційної мережі ОУН»,
інспірованої на східноукраїнських землях, полягала у вияв-
ленні якомога більшої кількості національно свідомих людей,
про кожного з яких одразу повідомлялося в органи НКДБ.
Таким чином, звітували керівники цього відомства, «ця
організація за своєю суттю не створює ніякої загрози для
безпеки держави і може існувати так довго, як потрібно
НКДБ. Якщо ж траплятимуться надто активні її члени, які
можуть завдати певної шкоди державі, то їх можна у
відповідний момент нейтралізувати, оскільки всі перебува-
ють під агентурним наглядом»242.
Іншою головною метою псевдоорганізації була ліквідація
керівного активу підпілля ОУН, проникнення в її Централь-
ний провід і знищення його членів.
Один із прикладів знешкодження органами НКДБ актив-
них підпільників ОУН пов’язаний із колишнім провідником
Білоцерківщини «Оскілком» і членом фастівської організації
«Тимошем». «Оскілко» користувався великим авторитетом
серед населення Білоцерківщини, де мав свою підпільну ме-
режу. Звичайно, все це мало подобалося НКДБ, яке вирішило
якось перемістити «Оскілка» з цієї території, а його мережу
наповнити своєї агентурою. Отож, відомий нам Захаржевсь-
кий зненацька повідомляє «Оскілка», що тому загрожує арешт,
і пропонує йому переїхати до Києва. «Оскілко» погоджується і
передає свою підпільну мережу Міньківській, котра їздила на
362
зв’язок із ним разом з Людмилою Фоєю. Все літо 1944 року
«Оскілко» провів у Києві, перебуваючи на квартирі
Міньківської. Із Захаржевським вони були у принциповій
незгоді, позаяк «Оскілко» вимагав негайного створення боївки
і знищення агентів НКДБ, із чим Захаржевський, звісно, не
погоджувався.
У серпні «Оскілко» дає завдання Людмилі Фої привести з
Фастова зброю, яка переховувалася у «Тимоша» з часів на-
цистської окупації. Це завдання вона виконує, доставивши
чотири пістолети і дві гранати. Оскільки Фоя з квітня 1944
року була агентом НКДБ із призвиськом «Апрельська», то
зброя була перевірена працівниками держбезпеки і знешкод-
жена. В кінці вересня «Оскілко» з «Тимошем» виїхали до
Білої Церкви з метою ліквідації агента, що видав члена ОУН
Бичка. Про мету їхньої поїздки був повідомлений агент Яко-
венко. На станції Пост-Волинський вони були затримані
працівниками НКДБ. Одночасно розпочались арешти членів
оунівського підпілля на Білоцерківщині.
Аналогічні тенденції створення боївок стихійно виникали
майже по всіх округах псевдоорганізації, головним чином на
Білоцерківщині, у Криворіжжі й на Конотопщині, де були
сконцентровані національно свідомі сили і збереглися тра-
диції збройної боротьби проти більшовиків.
Великі зусилля НКДБ УРСР та інспірованої ним організації
були спрямовані на налагодження тісних контактів із Цен-
тральним проводом ОУН, аби його члени визнали і затверди-
ли цю організацію. Крім цього, це викликалося потребою
розшуків «Василя», з яким НКДБ утратив зв’язок і не мав
відомостей про його місцеперебування.
Активні заходи по здійсненню цих завдань почалися з
листопада 1944 року. До Луцька відряджається Фоя, щоб
зустрітися там із Калуженко Ніною («Іриною», «Зеленою») —
новоспеченим агентом НКДБ, яка мала безпосередній зв’язок
із тамтешнім національним рухом опору. За її допомогою Фоя
мала налагодити свої давні контакти з тими, кого вона знала
під час свого перебування в оунівському підпіллі в роки на-
цистської окупації, увійти до них у повне довір’я і підготувати
грунт для виконання поставленого НКДБ завдання. Але з не
залежних від неї причин Фоя повертається до Києва ні з чим.
Однак у Луцьку Калуженко продовжує пошук організаційних
363
зв’язків, які б могли уладнати справу, про що повинна
сповістити Людмилу листом.
У лютому 1945 року Калуженко приїжджає до Києва, і
Міньківська за сприяння НКДБ влаштовує її на навчання в
університет, аби після налагодження зв’язку з Центральним
проводом ОУН вона могла проводити в університеті агентур-
ну роботу з виявлення «елементів самостійницької національнім
орієнтації*. Але невдовзі Калуженко захворіла і півтора місяця
пролежала на квартирі Міньківської. Тільки в середині квітня
Захаржевський зорієнтував її на виконання завдання,
проінформувавши про те, що вона має справу з агентурною
організацією НКДБ.
Завданням Калуженко було вийти на зв’язок із
Центральним проводом ОУН на підставі переданих
Захаржевським матеріалів — листа до проводу від «організації
СУЗ* (східноукраїнських земель) та «відкритого листа до
Максима Рильського», зміст якого був схвалений полковни-
ком НКДБ Даниловим. Саме цей ганебний лист, в якому
всіляко паплюжили Рильського, оголосивши йому смертний
вирок, повинен був стати доказом того, що «тимчасовий
провід» СУЗ активно проводить свою роботу. Репресивно-
каральна система не гребувала нічим, запланувавши політичне
вбивство Рильського руками своєї агентури під виглядом
підпілля ОУН.
ЗО квітня Фоя і Калуженко через Міньківську отримали
від «Тарана» (Захаржевського) згадані матеріали і документи
для проїзду до Луцька. Прибувши туди б травня, Фоя і Калу-
женко, не здогадуючись, потрапили у зону пильного контро-
лю Служби безпеки (СБ) крайового проводу ОУН. Завдяки її
майстерній контррозвідувальній діяльності плани НКДБ були
зведені нанівець, до того ж врятовано життя Максимові
Рильському, доля якого фактично була вирішена репресивни-
ми органами.
З червня під час перевірки працівником СБ «Михасем»
Калуженко детально розповіла про свої зв’язки з органами
НКДБ та про своє завдання, висловивши припущення, що
Фоя, Захаржевський та Міньківська також є агентами НКДБ2*3.
Використовуючи її свідчення, працівники СБ вирішили за-
тримати Фою, котра перебувала на квартирі сестри Калужен-
ко. З цією метою від імені Калуженко до Фої вирушила
364
зв’язкова із запрошенням завітати до села Голешів на відому
Фої квартиру. Прибувши по вказаній адресі, Фоя побачила
там не кого іншого, як «Михася». 16 червня вона також
розкрилася, сказавши при тому, що «я весь час була впевнена,
що подруга Ніна чесно виконує завдання таким же чином, що
і «Таран», а ганебну роль зрадника виконую я*ш.
Таким чином, Служба безпеки крайового проводу ОУН
розпочала блискучу контррозвідувальну комбінацію, яка пе-
рехитрила вишколених супротивників із наркомату держбез-
пеки УРСР. Зокрема, у червні СБ перевербувала Фою і
відрядила її в Киш до Захаржевського з метою схилити його
до поїздки в Луцьк, маючи намір тут його затримати. З цією
метою на ім’я Захаржевського було підготовлено листа, в
якому зазначалося, що Калуженко направлена на зв’язок із
Центральним проводом ОУН, а Фоя повертається до Києва
для того, щоб 5 серпня 1945 року разом із Захаржевським
прибути до Луцька «для обговорення всіх питань розгортання
організаційної роботи на СУЗ і налагодження зв’язку з Цен-
тральним проводом». Для більшої впевненості, що місія, пок-
ладена НКДБ на Калуженко і Фою, успішно виконується,
працівники СБ спорядили Калуженко різною підпільною
літературою останніх видань, яку вказали в листі Захаржевсь-
кому.
Прибувши 22 червня до Києва, Фоя мала декілька зустрічей
із працівниками НКДБ, зокрема із заступником наркома ге-
нерал-лейтенантом Дроздецьким, а також Тенельзоном,
Йовенкомта Гановичем. Доповівши про результати поїздки,
Фоя відразу отримала завдання негайно зв’язатись із Захар-
жевським та вручити йому листа й літературу. Після зустрічі з
Фоєю Захаржевський доповів про це полковникові Данилову,
який сказав, що «наближується час реалізації поставленого
надзвичайно важливого завдання, тому необхідно все добре
продумати, щоб довести справу до бажаного завершення».
Обміркували різні варіанти, що можуть виникнути під час
виконання цього завд ання:
1. Якщо справа піде добре і Захаржевський не буде «роз-
шифрований», тоді довго не затримуватись, щоб не виклика-
ти підозріння. Налагодити письмовий контакт і зв’язок на
подальший час.
2. Якщо його затримають для роботи у проводі, тоді зали-
365
шити умовне місце і пароль для зв’язку з Міньківською через
Фою.
3. У випадку «розшифровки» загинути, але не дати будь-
яких матеріалів.
Беручи до уваги можливу роботу Захаржевського у Цен-
тральному проводі ОУН, було визначено, що «вона полягає в
остаточній ліквідації організації українських націоналістів як
іззовні, так і зсередини і дискредитації діяльності ОУН перед
українським народом»245.
Після вручення Фоєю листа Захаржевському НКДБ
вирішив, що є всі передумови для впровадження агентури в
Центральний провід ОУН. Було дано завдання Захаржевсько-
му і Фої виїхати до Луцька в обумовлений час, тобто 5 серпня.
При цьому Захаржевський мав документи на прізвище Ду-
менка, за якими проживав у Києві. Але вже 28 серпня Захар-
жевського допитували працівники СБ. Він зізнався в тому,
що з 1924 року «перебуває на зв’язку органів ОДПУ—НКВС—
НКДБ», розповів про «легендований НКДБ УРСР провід
ОУН на сході України* та його завдання. Зрештою Захар-
жевський також був перевербований, і в цій новій якості
надіслав Міньківській листа, в якому писав: «З радістю
повідомляю про щасливе завершення моєї подорожі. 20 серп-
ня мав дружні зустрічі з керівництвом ОУН, обговорили всі
нагальні питання організаційної і пропагандистської робо-
ти... Визнано, що моя безпосередня участь у цій справі
необхідна, а тому залишаюсь тут на тривалий час»246.
Так, зокрема, було виявлено та знешкоджено декількох
морально скалічених людей, за допомогою яких репресивно-
каральний апарат здійснював широкомасштабні політичні
інсинуації проти українського визвольного руху. Та продов-
жували залишатися десятки сотень їм подібних, котрі завда-
вали підступні удари в спину своїм співвітчизникам, запро-
давши душі більшовицьким інквізиторам. Але основна маса
українського народу ніколи не корилася завойовникам, свідомо
поклдцаючи голови у боротьбі. Так, 5 березня 1944 року
нарком держбезпеки УРСР Савченко сповіщав у Москву, що
на території України «виявлено і ліквідовано 196 організацій
і груп ОУН, в яких 2456 учасників підпілля. З цієї кількості
заарештовано 870 осіб, розробляється агентурою 483, вста-
новлюються і розшукуються 1093 особи»247 (див. табл. 9).
366
Таблиця 9
Осередки ОУН, виявлені на території УРСР на 5.03.1944 р.
Області таїв. Вишию осередків ОУН Вишию учаскмгів ОУН Змршговаю Возроблисться Вхкцужусться
Управління НКДБ УРСР 2 35 5 6 24
Рівненські 15 395 206 105 84
Дніпропетровська 46 615 140 19 456
Київська 32 464 ЇМ 104 206
Запорізьке ЗО 187 53 24 110
Полтавська 19 131 60 47 24
Житомирська 15 160 70 65 25
Сталінська 9 111 29 4*8 34
Чернігівська 6 45 15 22 8
Сумська 4 25 18 5 2
Вінницька 4 45 31 4 10
Харківська 3 87 6 11 70
Волинські 3 65 37 Ю 18
Юровотрадська 3 ЗО 15 5 10
Миюолвївськв 3 26 15 8 3
Кам'яне оь- Подільські 2 35 16 10 9
У післявоєнний час репресивно-каральні органи, як і
раніше, шляхом залякування, шантажу та погроз залучали до
співпраці місцеве населення. Особливого поширення це яви-
ще набуло в західних областях України, де режим свідомо
прагнув зіткнути різні верстви населення, викликаючи бра-
товбивчу війну. Одна частина населення перебувала у лавах
українського визвольного руху, підпіллі ОУН, Українській
повстанській армії, дружинах українських націоналістів,
відділах самооборони. Другу ж частину, що легально мешкала
в населених пунктах, всіляко залучали до співпраці в якості
повідомлювачів, агентів, бійців винищувальних батальйонів,
груп охорони громадського порядку тощо.
Так, відповідно до рішення ЦК КП(б)У від 1 червня 1948
року з метою «охорони державної та кооперативно-колгосп-
ної власності й сільського активу» органами МВС були утво-
рені озброєні групи для охорони громадського порядку (ГОГП).
Винищувальні батальйони, що належали органам МДБ,
367
ліквідувалися, а їхній особовий склад після перевірки разом з
озброєнням передавався у ГОГП24*.
На І січня 1949 року в УРСР налічувалося 6437 груп
охорони загальною чисельністю 86 527 осіб. Для озброєння
використовували трофеї. Крім цього, у жовтні 1948 року
ГОГП одержали зі складів МВС СРСР 15 тис. гвинтівок і
понад 2 млн патронів. Усього на 1 січня 1949 року на озброєнні
ГОГП було 50 226 одиниць зброї, у тому числі 330 ручних
кулеметів, 2846 автоматів, 46 030 гвинтівок і 1020 пістолетів249.
Тоталітарний режим, що дедалі міцнішав, вимагав суво-
рої централізації репресивно-каральної системи, поєднання
зусиль усіх її складових і подальшої мілітаризації радянського
суспільства. Провідну роль у цьому процесі виконує
Міністерство державної безпеки, тотальний контроль якого
проникає в усі сфери суспільного життя. У жовтні 1949 року
рішенням союзного уряду навіть міліція передається у
підпорядкування МДБ СРСР, перетворюючись на один з
елементів репресивної системи.
17 жовтня 1950 року в усі підрозділи міліції західних
областей України було направлено «Програму бойової
підготовки бійців груп охорони громадського порядку», ро-
зраховану на 74 години, що включала спеціальну, тактичну,
вогневу та стройову підготовку. Особлива увага приділялася
вивченню «методів боротьби з оунівським підпіллям та його
збройними формуваннями»250.
На грудневому (1949 р.) Пленумі ЦК КП(б)У М. Хрущов
був увільнений від обов’язків першого секретаря ЦК у зв’язку
з обранням його секретарем Московського обкому партії.
Партійну організацію УРСР очолив Л. Мельников. Протягом
першої половини січня 1950 року в супроводі Д Мануїльського,
І. Сеніна та І. Назаренка він об’їздив усі обкоми західних
областей України, здійснивши подекуди чистку партапарату.
В доповідях на пленумах обкомів він гостро критикував «по-
ганий стан ідеологічної роботи» серед інтелігенції та у вищих
навчальних закладах, вимагав зміцнити колгоспи.
Подібне «зміцнення» завжди пов’язувалося із випробува-
ними репресивними методами. Тож не дивно, що невдовзі Л.
Мельников і Д. Коротченко надсилають до Москви листа, в
якому, зокрема, є таке: «з метою забезпечення найбільш спри-
ятливих умов для соціалістичної перебудови сільського гос-
368
подарства і зміцнення колгоспів Волинської, Дрогобицької,
Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської,
Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР про-
симо Вас, товариш Сталін:
а) дозволити здійснити виселення частини куркулів із
західних, Чернівецької та Закарпатської, областей у кількості
1200 господарств за межі Української РСР з конфіскацією
майна, яке їм належить;
б) конфісковане майно куркульських господарств передати
колгоспам безплатно із зарахуванням у неподільні фонди;
в) продовольче зерно, зернофураж та олійні культури пе-
редати державі;
г) дати вказівки міністрові державної безпеки СРСР про
практичне здійснення виселення вказаних куркульських гос-
подарств у вересні 1950 року і працевлаштувати їх у
ліспромгоспах Міністерства лісової і паперової промисловості
СРСР у районах Східного Сибіру...»251
Одночасно з запропонованими «заходами по зміцненню
колгоспів» репресивно-каральні органи продовжували бороть-
бу з національно-визвольним рухом, який не вщухав, набрав-
ши нових форм в умовах глибокого підпілля. З цієї причини
керівники центральних відомств МДБ мали чимало підстав
для невдоволення роботою своїх підлеглих. 12 липня 1952
року міністр держбезпеки СРСР С. Ігнатьєв надіслав на ім’я
Л. Мельникова проект листа ЦК ВКП(б)У, в якому зазна-
чалось, що «внаслідок незадовільної роботи МДБ УРСР
вказівка ЦК ВКП(б) про ліквідацію націоналістичного підпілля
та озброєних банд в західних областях України виконується
погано. МДБ СРСР неодноразово звертало увагу керівництва
МДБ УРСР на необхідність чіткого й організованого прове-
дення операцій з ліквідації банд, які б виключали людські
втрати з нашого боку, а також на пильне ставлення до захоп-
лених бандитів та використання їх у заходах з ліквідації банд.
Керівництво МДБ УРСР до цього часу не досягло такого
стану справ. За період з 1 серпня 1951 р. до 1 липня 1952 р.
провалено велику кількість операцій, унаслідок чого упущені
понад 250 бандитів; за цей час у сутичках з бандитами органи
МДБ втратили вбитими 36 і поранено 76 осіб. Через втрату
пильності з боку працівників МДБ УРСР й місцевих органів,
безвідповідального і довірливого ставлення до захоплених
369
оунівців за останній час мали місце втечі важливих державних
злочинців.
Наприкінці 1951 р. зрадив і перейшов у .підпілля значний
провідник ОУН Бей Василь, залучений до співробітництва
з органами МДБ, розшифрувавши перед підпіллям важли-
ві відомості про роботу МДБ і спеціальні засоби опе-
ративної техніки. Здійсненими заходами Бей утравні 1951 р.
вбитий.
У квітні 1952 р. в Управлінні МДБ у Станіславській
області перейшла на нелегальне становище група бандитських
ватажків чисельністю шість осіб.
У червні 1952 р. у Львові з конспіративної квартири МДБ
від посиленої охорони зміг утекти член закордонного проводу
і керівник служби безпеки ОУН, викинутий англійською
розвідкою на території Тернопільської області, Матвієнко,
який використовувався у конспіративно-розвідувальних за-
ходах...
Міністр держбезпеки УРСР тов. Ковальчук, його заступ-
ники тг. Поперека, Шевченко та інші відповідальні працівники
МДБ УРСР не здійснили необхідних заходів із наведення
більшовицького порядку в органах МДБ УРСР й не вико-
нали вказівки ЦК ВКП(б) про поліпшення роботи з агенту-
рою»20.
У листі пропонувалось увільнити з їхніх посад М. Коваль-
чука, М. Попереку, В. Шевченка, а міністром держбезпеки
УРСР призначити тодішнього прокурора УРСР Р. Руденка.
У липні 1952 року політбюро ЦК КП(б)У прийняло за-
криту постанову «Про факт втечі значного державного зло-
чинця, заарештованого органами МДБ Української РСР». Цей
документ з’явився як реакція на факт втечі Матвієнка, хоч
його прізвище в постанові не згадувалося. За «злочинно-
халатне ставлення до виконання свого службового обов’язку»
були зняті з роботи, виключені з партії й притягнуті до
кримінальної відповідальності начальник 1-го відділу
управління 2-Н В. Демиденко, майори М. Корсун та І. Кали-
ниченко. Були покарані й інші працівники. Міністрові держ-
безпеки УРСР М. Ковальчуку оголошувалась догана, його
заступники М. Поперека і В. Шевченко також отримали
догану і були звільнені зі своїх посад20. Міністром держбез-
пеки УРСР невдовзі був призначений П. Івашутін.
370
У складеній навесні 1952 року довідці «Про стан і заходи
посилення боротьби з рештками банд сунітського підпілля у
західних областях УРСР» констатувалося, що «суттєвого пок-
ращення стану слідчої роботи в МДБ західних областей УРСР
поки не відбулося»234.
У січні 1953 року політбюро ЦК КП(б)У приймає поста-
нову «Про факти порушень соціалістичної законності деяки-
ми працівниками органів МДБ Дрогобицької та Львівської
областей», в якій зазначалося, що ці факти свідчать про
незадовільне виконання вимог закритого листа ЦК ВКЛ(б)
від 13 липня 1951 р., постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від
17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та
ведення слідства», про низький рівень оперативно-слідчої
роботи і серйозні непорядки у прокурорському нагляді»233. І
це були далеко не поодинокі факти у діяльності репресивного
апарату.
10 липня 1953 року «Правда» вмістила інформаційне
повідомлення про пленум ЦК КПРС, який відбувся 2—7
липня, про його рішення вивести Л. Берія зі складу ЦК та
виключити його з партії. Текст постанови розсилався у виг-
ляді «закритого листа» ЦК партійним організаціям. У цьому
ж номері «Правда» надрукувала інформацію Президії Верхов-
ної Ради СРСР про звільнення Л. Берії з посади першого
заступника голови Ради Міністрів СРСР і міністра внутрішніх
справ СРСР, а також про передання його справи на розгляд
Верховного Суду СРСР. Наприкінці 1953 року у пресі
з’явилося повідомлення, в якому, зокрема, зазначалося, що
«у закритому судовому засіданні в порядку, встановленому
Законом від 1 грудня 1934 року», було розглянуто «кримінальну
справу з обвинувачення Берія Л. П. та інших»236. Згідно з
повідомленням, вирок виконали 23 грудня.
Тоді ж, із 1953 року розпочався поступовий процес
«десталінізації» радянського суспільства. 27 березня Президія
Верховної Ради СРСР видала указ про амністію ув’язнених до
п’яти років. Звільненню підлягали близько мільйона засуд-
жених, проте далеко не за «політичні злочини». У квітні були
прийняті рішення, за якими звільнили осіб, засуджених у
«справі лікарів» та у справі «мінгрельської націоналістичної
організації», яка нібито існувала в Грузії. У вересні вийшов
Указ Президії Верховної Ради СРСР, у відповідності з яким
371
верховному иудові надавалося право переглядати за протес-
тами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ,
«трійок» НКВС та «особливої наради» при НКВС—МДБ—
МВС СРСР. Тоді ж було скасовано військові трибунали військ
МВС, «особливу нараду» МВС, а також постанову ЦВК СРСР
від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про
підготовку або здійснення терористичних актів».
У наступні десятиліття цю роботу було продовжено, але, на
жаль, вона ще й досі не завершена. В Україні, яка стала на
шлях розбудови незалежної демократичної держави, ще
залишається чимало наслідків тоталітарного суспільства. Зок-
рема, тисячі колишніх учасників національно-визвольної бо-
ротьби, котрі пройшли через катівні більшовицької репресив-
но-каральної системи, все ще чекають на офіційне визнання.
Коли замислюєшся над їхньою долею, на пам’ять спадають
рядки призабутого українського поета Якова Жарка:
Сумно пшениця гойдається в полі,
Шепче колосся, — ми наче на волі,
Волю здобули, — а волі немає...
Давить бур’ян, кругом налягає...
ПІСЛЯМОВА
Протягом функціонування тоталітарного радянського
суспільства вузькокласове сприймання явищ та подій,
нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою
знецінили норми загальнолюдської моралі, призвели до не-
поправних деформацій соціальної свідомості. За таких умов
створений і випробуваний в роки громад янської війни репре-
сивно-каральний апарат із часом не лише не згортався, а,
навпаки, розгалужувався, зростав та вдосконалювався, набу-
ваючи нових, значно ширших функцій.
У першій половині 20-х років вістря репресивно-караль-
ного механізму в Україні було спрямоване передусім проти
безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих
політичних партій і сил, які боролися за власну національну
державність. Об’єктом репресій стали також прибічники
«білого» руху, громадяни, які з різних причин служили у зброй-
них формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради,
гетьманського режиму, Директорії тощо. Вже це без будь-якої
додаткової перевірки слугувала приводом для переслідувань.
Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за
рішенням ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 року Комісії з
боротьби проти буржуазної ідеології. Вже сам факт залучення
до неї голови ДПУ УСРР Манцева не потребує додаткових
коментарів1.
Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле
зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього
протягом усього свого життя. Як визнав 1925 року прокурор
Верховного Суду П.Красиков, підставою для цього був «не
новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити,
оскільки вона за особистими своїми якостями є надто актив-
ною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло
373
осіб, що перебувають у віданні ОДПУ»2.
Репресії розглядалися більшовиками також як один з ос-
новних засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики
державного атеїзму, радянська влада широко користувалася
різноманітними методами — від закриття молитовних будинків
до організації відкритих судових процесів над священнослу-
жителями.
У першій половині 20-х років значною мірою посилився
тиск на українську інтелігенцію — головного носія знань і
культурних традицій народу. Таким чином політичне
керівництво намагалося спрямувати її на шлях співробітництва
з радянською владою.
Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції.
Численні реорганізації наукових установ, вищих навчальних
закладів, як правило, супроводжувались принизливими
перевірками політичної благонадійності та «чистками». Вос-
ени 1923 року ЦК КП(б)У рекомендував Наркомосу УСРР при
проведенні «чисток» неухильно керуватися класовим принци-
пом, «розвантажити» вищі учбові заклади від «ворожих анти-
радянських і спекулятивних елементів»3.
Під пресом політичних репресій перебували також чис-
ленні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво
виражене національне забарвлення. Зокрема, як
націоналістичні розглядалися філії «Просвіти», що відігравали
виняткову роль у розповсюдженні знань, кращих багатовікових
традицій української культури. 12 липня 1920 року Політбюро
ЦК КП(б)У прийняло Постанову «Про Просвіти», в якій
ставилося завдання їх «одержавлення», а в разі неможливості
— ліквідації. Як наслідок, до 1923 року кількість «Просвіт»
скоротилася в дев’ять разів4.
Від кінця 20-х років репресивні заходи проти української
інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне
керівництво впровадило у повсякденну практику діяльності
карального апарату використання провокацій та інсинуацій
для нагнітання серед населення атмосфери суцільної істерії,
спрямованої на боротьбу з так званим шкідництвом та
контрреволюційними злочинами.
Жодні юридичні норми, жодні моральні принципи не
бралися до уваги при складанні сценаріїв гучних політичних
спектаклів, авторами яких були керівники ВКП(б), що пере-
бували у Москві. Сам «великий вождь народів» уважно стежив
374
за пропагандою їхніх наслідків у трудових колективах, на
підприємствах, організаціях та установах, попереджаючи про
те, що «шкідництво буржуазної інтелігенції є однією з найбільш
небезпечних форм опору соціалізму»*.
На рубежі 20—30-х років запущений більшовиками
механізм репресій набрав нових обертів. Його нищівну силу,
зокрема, відчуло на собі українське селянство. Надзвичайні
заходи щодо нього стали застосовуватися від січня 1928 року в
процесі хлібозаготівель. Та особливої жорстокості репресії на-
були в період так званої суцільної колективізації, покликаної
докорінно змінити соціальну психологію селянства.
В кінці 1929 — на початку 1930 року за рішенням місцевих
органів влади почали здійснюватися заходи по виселенню
найбільш заможних селян із конфіскацією їхнього особистого
майна. Правову основу під ці дії підвела спільна Постанова
ЦВК СРСРта РНК СРСР від 1 лютого 1931 року «Про надан-
ня крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних
республік права виселення куркулів за межі районів суцільної
колективізації сільського господарства»6.
Особи, віднесені до категорії куркулів, поділялися на три
основні групи: так званий контрреволюційний актив —
найбільш заможні селяни, які активно протидіяли організації
колгоспів, втікали з постійного місця проживання і переходи-
ли на нелегальне становище; заможні селяни, що являли со-
бою економічну основу національно-визвольного руху на селі;
нарешті, працьовиті селяни, а також середняки, бідняки і
навіть батраки, які отримали ярлик ворогів радянської влади.
Відповідно до визначених категорій встановлювалась і міра
покарання. Як правило, голови заможних селянських сімей,
зарахованих до першої групи, заарештовувались, і їхню долю
вирішували «спецтрійки» у складі представників ОДПУ,
місцевих партійних органів та прокуратури. Розкуркулені се-
ляни, які належали до другої групи, а також члени сімей
першої групи виселялись у віддалені райони імперії. Особи,
віднесені до третьої групи, частіше переселялися в межах об-
ласті чи краю7.
На сьогоднішній день, на жаль, ще немає абсолютно пов-
них даних про наслідки репресій серед селянства. Тому при-
вертають увагу наукові розвідки російського дослідника
В.Земскова. Його підрахунки, здійснені на основі матеріалів
НКВС — НКДБ — МДБ — МВС СРСР, свідчать про те, що
375
протягом 1930 — 1931 років з України було виселено 63 817
сімей. З них на Північ —19 658, за Урал — 32 127, у Західний
Сибір — 6556, у Східний Сибір — 5056, Якутію — 97, на
Далекий Схід — 323 сім*?.
Становище спецпереселенців було надзвичайно тяжким.
Спостерігалася висока смертність серед осіб похилого віку та
дітей. Так, по Порабельській комендатурі протягом літа 1931
року померло 1375 осіб, з них 1106 дітей. По Середньо-
васюгівській комендатурі з моменту розселення спец-
переселенців до 1 вересня 1931 року померло 2158 осіб, або
10,13 відсотка від їхньої загальної кількості9. Подібною була
картина і по інших районах.
Разом із тим жорстокі каральні заходи репресивного апа-
рату не давали бажаного ефекту. Опір селянства аграрній
політиці посилювався, набуваючи найрізноманітніших форм
— від невиходів на роботу до відкритої непокори радянській
владі, яка органічно не сприймалась хліборобами. Широкого
розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна,
псування сільськогосподарського реманенту тощо. Особливо
активізувалися виступи селян у період хлібозаготівельної кам-
панії 1932 року.
За таких умов вище партійно-політичне керівництво та
уряд країни не знайшли іншого шляху, як посилити репре-
сивні заходи. В серпні 1932 року ЦВК СРСР схвалив Закон
«Про зміцнення соціалістичної власності», власноручно на-
писаний Сталіним. 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б)
затвердило текст інструкції для Верховного Суду СРСР, Про-
курора Верховного Суду СРСР та ОДПУ по проведенню цього
закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини передбача-
лася вища міра покарання. При винесенні вироку рекоменду-
валося брати до уваги соціальне походження звинувачених10.
Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього
закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З них
близько 5 відсотків — до розстрілу, а 55 відсотків — до десяти
років позбавлення волі11.
В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою
більшовицької партії радянської імперії, слід розглядати і ди-
рективно-репресивні заходи її прислужниці — КП(б)У, про-
ведені восени 1932 року.
Необхідно зазначити, що з 1934 року розпочинається но-
вий етап перегрупування сил, удосконалення репресивного
376
механізму, політичного та юридичного обгрунтування подаль-
ших, ще більш масштабних та трагічних для українського на-
роду політичних репресій. Так, постановою ЦВК СРСР від 10
липня 1934року був утворений Народ ний комісаріат внутрішніх
справ СРСР (НКВС СРСР), який перебрав на себе керівництво
міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органа-
ми запису актів громадянського стану, картографією, виправ-
но-трудовими установами тощо. Принципово новим стало
включення до нового наркомату ОДПУ, яке після реорганізації
перетворилося на Головне управління державної безпеки НКВС
СРСР. У складі Наркомату внутрішніх справ діяла особлива
нарада, якій надавалося право виносити вироки щодо
ув’язнення у виправно-трудових таборах, заслання, вислання
на термін до 5 років або вислання за межі СРСР12. Таким
чином, уперше в історії країни виникло відомство, яке скон-
центрувало в своїх руках практично всю повноту
адміністративно-політичних та репресивно-каральних функцій,
мало прикордонні та внутрішні війська, а також воєнізований
склад центральних та місцевих установ органів внутрішніх
справ.
Аналізуючи законодавчі і нормативні акти, відомчі
інструкції, можна простежити основні етапи формування ра-
дянських репресивно-каральних органів, функції яких повною
мірою розкрилися у другій половині 30-х років.
Цього періоду спостерігається обмеження прокурорського
нагляду у боротьбі з так званими «контрреволюційними зло-
чинами». В його структурі в особливому порядку створюються
прокуратури військ НКВС, а також у справах спеціальної
підсудності в обласних, крайових та республіканських проку-
ратурах. 1934 року для розгляду справ, пов’язаних із «контр-
революційними злочинами», у складі Верховного Суду СРСР,
верховних судів союзних та автономних республік, крайових,
обласних та окружних судів організовуються спеціальні судові
колегії без народних засідателів, тобто за участю головуючого
та двох членів суду13.
Але, як виявилося, період перегрупування сил тривав не-
довго. Новий період у кривавому літописі більшовицьких
репресій ознаменувало вбивство у листопаді 1934 року С.
Кірова, яке було використане для розгортання масового
планомірного терору проти політичної опозиції.
Завдяки «більшовицькій революційній пильності», зокре-
377
ма у Києві, в найкоротші строки була викрита «українська
група терористів». 18 грудня 1934 року за вироком Виїзної
сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР, очолюваної
горезвісним В. Ульріхом, із 37 українських письменників,
політичних діячів, митців було засуджено до розстрілу 28м. На
початку грудня 1934 року репресивними органами НКВС УРСР
були проведені арешти у справі так званої «контрреволюційної
боротьбистської організації». Сфабриковану справу розгляну-
ла Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під
головуванням В. Ульріха 27—28 березня 1935 року. Сімнадцять
осіб, серед яких О. Полоцький, М. Любченко, Г. Епік, В. По-
ліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів,
М. Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник,
А Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінська,
були засуджені до різних термінів позбавлення волі15.
Досить активно викриттям «ворожих елементів» займали-
ся місцеві репресивно-каральні органи, в тому числі обласні
управління та районні відділи НКВС. Майже традиційним
було звинувачення засуджених у «контрреволюційній та
троцкістській агітації»16.
Разом із тим масштаби репресій явно не влаштовували
вождів більшовицької партії. Необхідно зазначити, що Сталін
не просто стежив за ходом чергової вакханалії, а й всіляко
стимулював її. Зокрема, саме він покликав до життя ту масу
колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі
мільйонів громадян. Відповідні вимоги висувалися перед реп-
ресивно-каральними органами НКВС. їх працівникам постійно
втлумачувалось про ту виняткову місію, що покладена на них у
переломний для країни період
У процесі проведення акцій проти широких верств насе-
лення, що були зараховані до «ворогів радянської влади»,
наказом НКВС СРСР від ЗО липня 1937 року були утворені
республіканські, крайові, обласні «трійки» для розгляду справ
указаних осіб, які поділялися на дві категорії. До першої
належали «більш ворожі елементи», що підлягали розстрілу.
До другої — решта, які мали бути ув’язнені на термін 8—10
років. Цим наказом затверджувався персональний склад
«трійок», до яких входили наркоми внутрішніх справ, началь-
ники обласних, крайових управлінь НКВС, секретарі ЦК
компартій союзних республік, крайових та обласних комітетів
партії, республіканські, крайові та обласні прокурори17. Спис-
378
ки осіб, що підлягали репресіям, у відповідності з наказами
НКВС СРСР від 11 серпня 1937 року та 20 вересня 1937року
розглядалися також «двійками» у складі наркомів внутрішніх
справ республік чи начальників обласних управлінь НКВС
спільно з прокурорами республік чи областей. Існував також
порядок розгляду справ без виклику звинувачених та свідків
до суду так званою «вищою двійкою» за участю голови Верхов-
ного Суду СРСР та Прокурора СРСР. Постанови цього сргану
могли скасовуватися лише пленумом Верховного суду СРСР.
Водночас директиви Прокуратури СРСР орієнтували місцеві
репресивно-каральні органи на більш широке використання
такого позасудового органу, як Особлива нарада у складі НКВС
СРСР, куди належало направляти «справи, за якими немає
достатніх документальних даних для розгляду в суд ах»18.
Таким чином, у 1937 році репресивний апарат являв со-
бою розгалужений і налагоджений механізм, спрямований на
масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними
нормами, спрощення процедурних питань перетворювали його
на грізну і абсолютно безконтрольну зброю політичної систе-
ми тоталітаризму.
Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних
органів, 1935 року в Україні було заарештовано 24 934 грома-
дянина, 1936 - 15 717, 1937 - 159 573, 1938 року -108 006
громадян. Таким чином, у 1937 — 1938 роках (пік репресій)
було заарештовано 267 579 громадян19. Із вказаної кількості
протягом останніх двох років засуджено 197 617 громадян: за
шпигунство — 25 627, зраду батьківщині — 1487, терор —
5193, диверсії — 13 996, шкідництво — 7731, повстанську
контрреволюційну діяльність — 99 822, контрреволюційну
агітацію — 22 315, за інші злочини — 18 90320.
Протягом 1937—1938 років в Україні до вищої міри пока-
рання було засуджено 122 237 громадян; до 25 років тюремно-
го ув’язнення — 21, до 20 років — 33, до 15 — 99, до 10 — 3758,
до 5 — 119; до 25 років виправно-трудових таборів — 15, до 20
— 49, до 15 — 92, до 10 — 61 609, до 5 — 4848, до 3 років —
2213; до заслання і вислання за межі СРСР — 209; до заслання
в межах СРСР —1034; до вислання з прикріпленням — 32; до
інших мір покарання — 590; звільнено з-під варти — 658
громадян21.
Репресії 1937—1938 років в Україні мали свої певні етапи і
закономірності. На першому етапі (кінець 1936 — перша поло-
379
вина 1937 року) маховик репресивного механізму лише наби-
рав необхідних обертів. У цей період в Україні були заарешто-
вані 10 901 громадянин, із них 264 засуджені до вищої міри
покарання, понад 400 — виправдані22.
На основі статистичних матеріалів НКВС УРСР можна
стверджувати, що внаслідок різноманітних загальносоюзних
та локальних репресивно-каральних акцій у другій половині
1937 року в Україні було заарештовано 148 872 громадянина, з
них засуджено 122 313 (до розстрілу — 53 081)23.
На початку лютого 1938 року наркомом внутрішніх справ
Української РСР був призначений О. Успенський, діяльність
якого ознаменувала новий етап у проведенні масових
політичних репресій в Україні.
Виключною масштабністю відзначалися в першій поло-
вині 1938 року репресивні заходи НКВС УРСР з ліквідації
«широкого підпілля Українського націоналістичного центру».
За задумом авторів цієї чергової фальшивки, до його складу
входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та УПСР,
об’єднані у «блок українських демократичних партій». У про-
цесі ліквідації цього центру лише за перше півріччя 1938 року
було заарештовано 24 233 особи. Цього ж періоду репресив-
ний апарат НКВС завдав нищівного удару «Польській
організації військовій», її окружним комендатурам у Вінниці,
Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Кам’янці-Подільському. Ця
чергова злочинна акція скалічила долі 12 366 громадян24.
Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалу-
женого підпілля була очевидною. Практично всі 89 тис. за-
арештованих у першому півріччі 1938 року входили до
організацій з «чітко визначеною* структурою та політичною
спрямованістю.
На початку 1938 року соціальна напруга в країні, виклика-
на нагнітанням атмосфери суцільної істерії, досягла крайніх
меж. Аналітичні архівні матеріали НКВС СРСР та УРСР
зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою
ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та
безконтрольністю репресивно-каральних органів. Тому у
політичний лексикон були знову введені заяложені тези про
перегини, зловживання на місцях, відхилення від генеральної
лінії партії.
У другій половині 1938 року відновили свою діяльність
380
«трійки» в Україні, хоча до 13 травня вони вже повністю
вичерпали відведені «ліміти», засудивши 36 тис. громадян. У
червні 1938 року в усіх обласних управліннях НКВС УРСР
затверджувався персональний склад «трійок», а у вересні зло-
чинний конвейєр був вже на повному ходу. З архівних
матеріалів довідуємося, що від 19 вересня до 14 жовтня 1938
року «трійками» УНКВС було засуджено 26 476 громадян, з
них по першій категорії — 22 508, по другій — 3968й.
Після анексії Західної України, Північної Буковини і Бес-
сарабії та поширення на ці землі більшовицької державності
увесь молох репресій був перенесений на населення цього
краю, яке десятиліттями вело національно-визвольну боротьбу.
Основні зусилля репресивно-каральних органів були спря-
мовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її збройного
формування — УПА, на ліквідацію Української греко-като-
лицької церкви, яка завжди обстоювала ідеали національної
державності. Сотні тисяч громадян України були репресовані
також у роки другої світової війни та у повоєнний час.
Від перших днів більшовицького перевороту та експансії
радянської влади на територію інших держав, зокрема України,
цій владі був притаманний правовий нігілізм, який заперечує
соціальну цінність права та вважає його найменш досконалим
способом регулювання суспільних відносин. Формула про дик-
татуру пролетаріату як владу, яка не зв’язана і не обмежена
законами, була доступнішою і сприймалася неосвіченою наро-
дною масою краще, ніж складніше співвідношення диктатури,
демократії і права. У лексиконі більшовицьких керівників
було відсутнє слово «право» як таке. Взагалі право вони ро-
зглядали як «революційну доцільність». Коли український юрист
Малицький у своїй книзі вперше повів мову про необхідність
організації радянського суспільства як правового, Каганович
улаштував їй справжній погром. В очах Кагановича право
виглядало рецидивом буржуазного мислення, замахом на
політичну систему диктатури пролетаріату.
Виходячи з подібних партійних настанов і була розробле-
на правова система більшовицької державності, яку можна
схарактеризувати одним словом — кратократія, або «влада
влади», «влада насильства», оскільки це поняття адекватніше,
ніж «партократія» чи «тоталітаризм», відбиває суспільно-
політичну ситуацію, що склалася в радянській імперії. А
381
кратократія — це вже не держава.
Відтоді закон у СРСР підпорядковувався політикам та
партійним функціонерам. На пік репресій 1937 року право як
таке було настільки здеформоване, що неможливо віднайти
хоч якісь непорушні його острівці. За парадним фасадом Кон-
ституції у суспільстві кратократії правили виключно відомчі
нормативні акти типу наказів та інструкцій ВНК—ОДПУ—
НКВС.
Але репресії—це лише один, до того ж не головний аспект
у процесі формування суспільства безправ’я. Небезпечнішим
було те, що всі без винятку громадяни країни поступово поз-
бавлялись основоположних життєвих прав, без яких немож-
ливе цивілізоване існування. У Загальній декларації прав лю-
дини, прийнятій ООН, немає жодного пункту, який би в
радянському суспільстві не порушувався. Навіть таким еле-
ментарним правом, як правом володіти майном, постійно
нехтували, починаючи від 1917 року. Підчас революції — це
масові експропріації-пограбування, пізніше вони набули форм
розкуркулювання, колективізації, ще пізніше — вилучення
худоби з приватного обійстя, боротьби з «нетрудовими дохо-
дами». Те ж відбувалося і з правом вільного пересування,
вільного вибору місця проживання в усьому світі. 31932 року
заборонили пересуватися вільно і всередині країни, запрова-
дивши паспортну систему та прописку.
Ті права, яких позбавлялась особа, повністю привласнила
тоталітарна держава. Саме вона в особі функціонерів
вирішувала, кому можна ними користуватися, а кому ні. Пос-
тупово в радянській імперії дійшло до того, що корінні права
привласнили не тільки партапаратчи держава, але й окремі її
установи. Зокрема, за інструкціями НКВС та МДБ сотні
жителів Західної України були депортовані у віддалені райони
імперії, інших масово винищували як «ворогів народу», що
посміли зі зброєю в руках боротися за самостійну соборну
Українську державу.
Сьогодні, у часи відродження національного державотво-
рення в Україні, ми одностайно визнали пріоритет закону,
тож вирішили будувати правову державу. Почали з реформу-
вання судової системи і частково правоохоронних органів.
Але якими концепціями ми при цьому керувались, із чого
виходили? Адже річ навіть не в тому, що в тоталітарній
382
державі править апарат, у тому числі судовий, який необхідно
змінити, а у правовій панує закон. Суть полягає в тому, що
тоталітарна держава створюється як інструмент насилля над
особою, а правова держава охороняє права особи. Образно
кажучи, вони різняться між собою так само, як в’язниця і
житловий будинок. Зовні вони, здається, схожі і будуються
для людей. Але в будинку людина — господар, а у тюрмі —
в’язень.
На превеликий жаль, необхідно констатувати, що на сьогодні
для законодавців України особистість не стала головним
об’єктом уваги. Вони приймають закони з розрахунку не на
неї, а на підприємства, відомства тощо. Людина в них не
розглядається як самостійна особистість, що дорівнюється дер-
жаві, а, як і в минулі часи, розцінюється як придаток держав-
ного механізму. Замість економічної свободи їй пропонується
лише певне розширення прав. Ось як це виглядає на практиці:
якщо раніше селянин міг попросити у голови колгоспу
підвищити йому зарплату або розширити присадибну ділянку,
то тепер, за новими законами, він має право просити у «де-
мократичної влади» землю і техніку. Та невже істинний госпо-
дар повинен щось просити? У правовій державі він був би
поставлений законом в однакове становище з владою, і у
випадку відмови отримав би належний йому пай землі через
суд. До того ж суд покарав би винних за порушення закону про
землю.
Необхідно зазначити, що людина є основою і метою пра-
вової держави. Охороняючи її гідність, держава забезпечує
насамперед власну основу — існування особистості як мо-
рального суб’єкта права і громадянина держави. Саме це поло-
ження повинно стати висхідним постулатом як нової Кон-
ституції України, так і всіх нормативних актів та практичної
діяльності державних, громадських органів і організацій, які
покликані юридично закріпити фундаментальну й повсяк-
денну залежність адміністративно-управлінської системи від
інтересів і потреб людей, гідності особи. Нагальною є
необхідність затвердження принципу людської гідності як
абсолютного морально-правового принципу правопорядку та
юридичної діяльності.
У зв’язку з цим нагадаємо, що, скажімо, США одразу
прийняли білль про права, у якому суспільство чітко визна-
383
чило свободи громадян та надало гарантії їх дотримання.
Сьогодні жодне відомство, жоден заклад не сміють на них
зазіхати. І тільки після того, як було закладено цей непоруш-
ний фундамент, американці розпочали створювати інститути
влади, зауважуючи при цьому, що вони повинні оберігати
права людини. Ми ж поки ще далекі від цих реалій, власне, як
і від правової держави.
Щоб наблизитися до демократичного правового суспільства,
необхідно здійснити не на словах, а на ділі таку правову
реформу, яка б дала змогу рішуче розірвати із застарілими
догмами недавнього «соціалістично-ідеологічного права», ви-
робити принципи національного права, які б забезпечили
верховенство закону в Україні. До того ж дуже важливо, щоб у
самому законі були закріплені та конкретизовані юридичні
принципи (аксіоми) та основні права людини і громадянина
(економічні, політичні, соціально-культурні, особисті), що
відповідають гуманній природі національної державності та
загальнолюдським цінностям.
У забезпеченні відповідності нормативних актів юридич-
ним принципам демократичного правового суспільства, яке
прагне збудувати Україна, особливе місце належить Консти-
туції. В Основному Законі мають бути зафіксовані основні
права і юридичні засади, обов’язкові для всіх учасників
соціально-політичного життя, у тому числі і для самого зако-
нодавця. Власне, нормативні акти утворюють систему за умо-
ви, якщо перебувають у ієрархічно-ступеневій
співпідпорядкованості — і легально (формальна ієрархія на
основі верховенства закону), і по суті (відповідність принци-
пам права). У противному разі виникає розлагодженість і
деформація системи. Тоді врегулювання та порядок досягати-
муться далеко не цивілізованими, правовими методами, а за
допомогою голої сили, авторитарних вказівок. Сьогоднішня
суспільно-правова ситуація в Україні примушує над цим за-
мислитися. Адже Конституція, в якій не проведені принцип
панування права і верховенство закону, ніколи не зможе стати
Основним Законом зі всіма випливаючими наслідками. Не
передбачаючи правового характеру здійснення державної вла-
ди, вона відкриє легальний шлях до свавілля.
Верховенство права має бути не лише у правотворчосгі, а й
у правореалізації, в тому числі у правозастосувальній д іяльності.
384
Принцип верховенства права передбачає, що упорена на його
основі система нормативних актів буде конкретизуватись у
правовідносинах. Лише за таких умов в Україні буде діяти
право як таке, тобто живе право, і буде існувати реальний
правопорядок.
Якщо ж право підміняється волюнтаристсько-командними
методами регулювання, люди намагаються здійснити свої інте-
реси і потреби за допомогою не юридичних прав, а іншими,
обхідними шляхами, в тому числі вдаючись до зловживання
владою. Порушення правових зв’язків у суспільному, громадсь-
кому і політичному житті фактично переростає в анти-
юридичний стан. У політиці це може призвести не лише до
авантюризму, але й спричинити репресії і терор.
Єдиний розумний вихід із такого становища — повне
відновлення юридичних засад суспільного, громадського і
політичного життя. Але задля цього необхідно подолати таку
теорію і практику, коли права особи є «засобом», «інструмен-
том», «подарунком» властей. Необхідно раз і назавжди
усвідомити, що права особи — це невід’ємна частка самої
людини як соціальної істоти, тому вони мають бути для дер-
жави метою, а не засобом.
Надзвичайно важливо якнайшвидше відійти від здефор-
мованих комуністичною ідеологією принципів права, понять
самого права і правових зв’язків. Провідними засадами права
є юридична рівність (рівноправність) громадян і пов’язаний з
цим еквівалент у їхніх стосунках, у розвитку та обміні благ і
послуг, а також у призначенні покарань за правопорушення.
Свобод а особи стає правом лише тоді, коли вона врегульована,
внормована на засадах юридичної рівності та еквіваленту.
Утвердити правові засади у суспільстві — означає усунути
одержавлення суспільства. Адже етатизм не терпить
самостійності інших союзів, пригнічує і знищує громадянське
суспільство, відтак між державою та особою утворюється по-
рожнеча, яку заповнює державна експансія. Прагнення
розв’язувати всі справи за допомогою політичного апарату
призвело до його непомірного розбухання. Це ми спостерігаємо
і в нашому сьогоденні, коли в декілька разів зросла чисельність
службовців різних державних інституцій.
Необхідно пам’ятати, що держава має бути формою грома-
дянського суспільства, а не перетворюватися на самоціль. Тож
13 4-45
385
необхідно насамперед створити міцне, життєздатне, воле-
любне суспільство, яке зможе не допустити узурпації влади,
чинити опір будь-яким антидемократичним, авторитарним
посяганням. Задля цього ми повинні встановити правові за-
сади в економіці, здійснити реальну приватизацію власності,
яка має бути в руках працюючого народу, а не кратократії та
мафіозно-кланових корумпованих структур. Власність у різних
її варіантах та відповідні господарські стосунки мають бути
юридично недоторканими. Принцип недоторканості влас-
ності, як і будь-якого іншого права (свободи), спрямований
не тільки проти розкрадачів, а й проти антиправового,
свавільного втручання бюрократії. Державна власність — не
привілей посадових осіб, а свого роду соціальна функція, у
відповідності з якою право оперативного управління нею на
юридичних засадах здійснюють безпосередньо трудові колек-
тиви. При цьому вплив держави на економічні відносини має
здійснюватися таким чином, щоб не викривлялися цивільно-
правова природа власності, право угоди, юридичні принципи
товарно-грошового господарства.
Подолання одержавлення соціального життя дає суспільству
змогу існувати не у вигляді авторитарно нав’язаної «монолітної
єдності», а нормально, у природній різноманітності власності,
потреб, інтересів і союзів, колективів, організацій та об’єднань,
що склались у відповідності з реаліями цивілізованого життя.
Адже плюралізм громадський є основою плюралізму
політичного.
Для реальної розбудови національної державності
необхідно закріпити в Основному Законі принцип розподілу
влади, виробити надійні механізми його реалізації. Адже
розподіл влади — це не лише юридичний та організаційний, а
й соціально-політичний принцип, який дає змогу гармонійно
поєднати такі суперечливі аспекти соціального життя, як вла-
да і свобода, закон і право, держава і суспільство, із позицій
самоцінності людини. Розподіл влади є мірилом демократи-
зації політичного життя. Із цим пов’язані такі аспекти, як
розподіл влади між різними класами чи прошарками, участь
різних груп у здійсненні влади, ступінь представлення та
врахування різноманітних інтересів. Запобігти ж
монополізації, а значить переродженню влади на користь тих
чи інших сил можна лише тоді, коли різноманітні соціальні
386
інтереси, рухи, напрями та політичні партії отримають юри-
дично рівний доступ до організованого оформлення та участі
в політичному житті. Державна влада має здійснюватися не
на грунті монополії, а на грунті соціально-політичної конку-
ренції. Юридична влада відтак виявиться потенційно
розділеною між різними учасниками політичного процесу,
які об'єднані на основі принципу національної державності.
Лише за таких умов можна говорити про Українську державу
як політичний стан, політичну форму у розумінні всього
громадянського суспільства, тобто про національну
державність.
На сьогодняшній день склалася парадоксальна державно-
правова та суспільна ситуація: законодавець в особі Верховної
Ради України, поставивши за мету якнайшвидше побудувати
правову державу, головні зусилля прикладає до щоденного
прийняття законів з усіх сфер суспільно-політичного та гро-
мадського життя. Кількість прийнятих ним законів уже в
декілька разів перевершує кількість законів, прийнятих за всі
роки буття радянської імперії, до того ж переважна маса їх не
виконується. В чому ж причина, навіщо тоді їх розробляти,
витрачаючи народні гроші? Чи не працює наш парламент у
замкнутому циклі?
Вся суть у тому, що право, яке зараз діє в Україні, базується
на концепції соціалістичного імперського права у відповідності
з теорією права, яка була й залишилася марксистсько-
ленінською. Тож і виходить, що законотворча продукція Вер-
ховної Ради України базується на таких концепціях та до-
ктринах, які не сприймає і не сприйматиме українське
суспільство, бо воно за своїми потребами демократичного
розвитку та загальнолюдського буття давно вийшло з імперсь-
ких рамок.
Треба зазначити, що догматичне, вузьконормативне
розуміння права було зумовлене та підкріплене рядом обста-
вин. Передусім тією роллю, яку відігравала адміністративно-
натискна система: варто було тільки-но видати нормативний
наказ і проголосити його обов’язковість, як відразу ж виника-
ло начебто реальне право. Гіпертрофія його владно-примусо-
вого аспекту, вульгаризація його зв'язку із соціальними та
політичними відносинами — все це призводило до
заформалізованого тлумачення права. А в якості його висхідної,
13*
387
обумовлюючої бази виступали не економіка, не рівень розвит-
ку культури, не принципи та цінності демократичного
суспільства, а переважно накази органів політичної влади та
адміністративні інструкції. Все це виявилося надзвичайно
віддаленим від діалектико-історичного розуміння правових
явищ. Формалізм у правознавстві стимулювався також і
розбіжностями між декларативністю права і реальною
д ійсністю. Право розглядалося лише в такому вигляді, як воно
було сформульоване в тексті закону, а це фактично виправдо-
вувало існуючий у суспільстві стан речей.
У соціологічному аспекті збитковість формалізованого, вузь-
конормативного правознавства призвела до того, що воно не
було здатне пояснити реально діюче право, адже небокрай
догматика обмежений текстом закону та інструкціями. Як це
не парадоксально, але концепція, в центрі уваги якої є закон,
на практиці веде не до зміцнення закону, а до його деваль-
вації. Право ніколи не було тотожним законові, воно вихо-
дить не стільки від закону, скільки (одночасно із законом)
витікає з фактичних суспільних відносин. За допомогою зако-
ну законодавець закріплює свою політику як «мистецтво мож-
ливого» за даних історичних умов, він не може вийти за межі
реального економічного та культурного потенціалу. Разом із
цим законодавець не повинен відставати від життя, він
зобов’язаний уловлювати потреби часу, творити нове, забез-
печуючи розвиток суспільства. Інакше закон перетворюється
на консервативну силу, призводить до застою й омертвіння
соціальної матерії.
Закон як такий ще не породжує право. Аби стати правом
реальним, він повинен втілитись у життя, у правову поведінку
людей. Тому заформалізована юриспруденція не здатна на-
креслити вірного шляху в пізнанні і вдосконаленні реального
права. А без цього неможливо виробити наукові прогнози
правової політики, коригувати законотворчий процес,
правореалізуючі механізми, здійснювати юридичну
профілактику, творити та зміцнювати законність і правопо-
рядок.
У філософському аспекті вузьконормативне уявлення про
право не дає змогу зрозуміти його як складне, багатогранне
соціальне явище, яке зумовлене відповідними факторами, пе-
ребуває у взаємозв’язку з ними і грунтується на реальних
388
життєвих, насамперед економічних, відносинах і рівні культу-
ри суспільства. Внаслідок цього породжується ілюзія, буцімто
життя базується лише на юридичному законі-наказі. Але за-
кон є всього-на-всього загальним виразником типових життєвих
ситуацій, поведінки людини.
У політичному аспекті формально-догматичний, вузько-
нормативний підхід до права зорієнтований на антидемокра-
тичні тенденції: він заохочує абсолютистські претензії законо-
давця, оскільки ігнорує багатоаспектність права, його
взаємозв’язок із соціальними відносинами, фактично розгля-
даючи його як продукт політичної (державної) волі. При цьому
залишається в тіні те, що політична влада сама зумовлена
передусім матеріальними відносинами і взаємопов’язана із
різноманітними факторами. Адже чим культурнішими й
демократичнішими є суспільство та держава, тим міцнішою
має бути правова основа.
Із вузьконормативних позицій право громадянина і люди-
ни розглядається як автоматично похідне від закону, від нор-
ми, виданої владою, тобто фактично як «подарунок» держави.
Це, власне, і відповідає адміністративно-наказним поглядам
на політико-правове життя. При цьому людина з її правами і
свободами відсувається на другий план, а на передній вихо-
дить бюрократія, яка прагне загальнодержавні інтереси
підмінити своїми егоїстичними, кастовими. Все це призво-
дить до «залишкового принципу» в соціальній політиці, тех-
нократичних викривлень і правопорушуючого законодавства.
Отже, щоб запобігти будь-яким зловживанням, влада не
повинна бути сконцентрована в одному органі. Розподіл вла-
ди, таким чином, є структуротворчим і функціональним при-
нципом. Усі органи і галузки державної влади покликані бути
охоронцями Конституції. Конституція ж, у свою чергу, повин-
на стояти над ними, а не влада над Конституцією. Розмежу-
вання влади виражається у розподілі компетенції, взаємному
контролі, у виробленні системи стримувань та противаг, у
досягненні збалансованості, рівноваги через погодження дій.
Необхідно зазначити, що розподіл влади має два аспекти.
По-перше, це розподіл влади між органами самої держави.
Адже жодному з органів не повинна належати вся державна
влада у повному обсязі, не має він і права здійснювати функції,
які притаманні іншому органові. Таким чином, у правовій
389
державі відсутня будь-яка необмежена влада, що не зв’язана з
правом і принципами Конституції Розподіл влади є засобом
отримання влади держави в межах принципів гуманного,
цивілізованого суспільства, механізмом захисту прав особи,
що закріплені в Конституції. Врешті-решт, розподіл влади
виражається в системі стримувань і противаг таким чином,
щоб жоден із органів не посів авторитарно-абсолютистське
становище і не повалив право та Конституцію.
По-друге, розподіл влади не є абсолютом. Одночасно він
передбачає єдність влади на грунті загальних політико-право-
вих принципів і мети цивілізованого демократичного
суспільства. Розподіл влади — це не вмерлий стан
відокремлених структур, а працюючий, дійовий механізм, який
досягає єдності на грунті складного процесу погодження і
спеціальних правових процедур, передбачених в тому числі і
на випадок конфлікту чи екстремальних станів у суспільстві.
Загальний принцип єдності і розподілу влади конкретизується
відповідно до різних історичних ситуацій і досягається, як
вже було сказано, через динамічну рівновагу і злагодженість
усіх гілок влади.
Верховенство норм, виражених у законі, забезпечується за
допомогою чільного становища законодавчих органів у дер-
жавному механізмі. Верховенство законодавчої влади аж ніяк
не означає її абсолютного характеру. Законодавець зв’язаний
принципами права і Конституції, окрім цього, він перебуває
під контролем народу. Влада законодавця не абсолютна і в
іншому — вона не єдина в системі влади (виконавча і судова
влади).
Надзвичайно важливе значення має Конституційний Суд.
За його допомогою забезпечується конституційність не тільки
підзаконних актів, але й самих законів.
У системі стримувань та противаг на випадок непродума-
них рішень законодавця помірковану позицію посідає глава
держави. Без цього механізму розподіл влади буде недоскона-
лим. У період боротьби з авторитаризмом за встановлення
конституціоналізму цей момент деякою мірою опиняється в
тіні. Але може скластись і така ситуація, коли необхідно вгаму-
вати самого законодавця. Для цього у правовій державі мають
бути відповідні юридичні важелі, інакше конфлікт розв’я-
зуватиметься не правовими, а суто силовими прийомами.
Поточне життя держави складається із багаточисельних
390
актів реалізації тих норм, які прийняті законодавцем, тому на
перший план висувається виконавча гілка влади. Без належ-
них стримувань виконавча влада неминуче підімне під себе і
законодавчу владу, і судову. Тому проти неї потрібні особливі
гарантії Використовуючи позитивні якості виконавчо-розпо-
рядчих органів як необхідного елемента раціонального дер-
жавного механізму, водночас важливо поставити заслін на
шляху перетворення їх у монополіста влади. Виконавчо-роз-
порядча діяльність має відбуватися в межах закону. При цьому
виконавча влада не може привласнювати повноваження і
вимагати від громадян виконання якихось обов’язків, якщо
це не передбачене законом. Для забезпечення законності у
діяльності виконавчої влади остання не повинна підмінювати
законодавця. Відомча нормотворчість і так зване делеговане
законодавство повинні бути строго обмежені. Виникає пи-
тання: у зв’язку з чим? По-перше, відомча нормотворчість не
повинна суперечити законові. По-друге, вона не повинна
фактично підміняти закон, тобто розв’язувати питання,
віднесені до компетенції законодавця. Таким чином, принцип
законності логічно взаємозв’язаний із принципом розподілу
влади. У цілому ж проблема полягає не тільки в тому, щоб
зробити відомчі акти такими, аби вони не суперечили зако-
нові, але й у тому, щоб скоротити їх до мінімуму. І в першу
чергу необхідно заборонити приймати відомчі акти, що тор-
каються відносин, які мають бути врегульовані законом. На
превеликий жаль, нині ситуація в Україні докорінно в цьому
плані не змінилася.
Стримування виконавчої влади також досягається за допо-
могою її підзвітності та відповідальності перед народ ним пред-
ставництвом. Ідеться про політичну відповідальність, яка
забезпечується за допомогою вотуму довіри. Важливу роль у
боротьбі зі зловживаннями виконавчої влади відіграє також
інститут імпічменту.
Необхідно зауважити, що виконавець не може підмінювати
не лише законодавця, а й суддю: ніхто не може бути суддею у
власній справі. Тому громадянин правової держави повинен
мати право на оскарження в суді дій виконавчої влади — як
окремих посадових осіб, так і виконавчо-розпорядчого органу
в цілому.
Суд, система правосуддя—третя необхідна гілка у механізмі
розподілу влади. Це — арбітр, який розв’язує суперечки про
391
право. У правовій державі правосудця здійснюється тільки
судом: у цьому одна з найважливіших гарантій прав і свобод
громадян, правової національної державності. Але при цьому
суд не повинен підміняти законодавця або виконавця, і ні
законодавець, ані виконавець не можуть привласнювати су-
дові функції. У зв’язку з цим найголовнішим є забезпечення
реальної незалежності суду від різного роду органів і осіб, які б
диктували йому свою волю і фактично узурпували судову
владу. Оптимальним варіантом найдійовішої форми забезпе-
чення незалежності та об’єктивності правосудця є суд присяж-
них, а вираженням рівності громадян перед законом є
підсудність загальному судові, недопустимість розширення
юрисдикції спеціальних судів.
Верховенство права передбачає, що суд повинен виступати
арбітром у суперечках про порушення права не тільки у право-
засгосувальному, але й у правотворчому процесі. Суд має вис-
тупати як стримувальний фактор проти порушень права і
Конституції не лише з боку виконавця, а і з боку законодавця,
а для цього потрібен Конституційний Суд.
Право, безперечно, є єдиним ефективним способом упо-
рядкування людського суспільства, але без висококвалі-
фікованих фахівців—людей, відданих справі і чистих серцем,
— його приписи залишаться не більш як словесними форму-
люваннями, записаними на папері. Для утвердження нового
розуміння права необхідно виробити нову професійно-юри-
дичну етику на основі принципів моральної гідності, бездо-
ганності юриста, суверенності правосуддя, свободи людини,
гуманності й справедливості права, верховенства закону. Ми
маємо відмовитись від того, що робили в недалекому минуло-
му і що призвело до відчуження від влади і совісті, свободи і
власності, гідності і прав людини, діловитості і
порядку .відмовитись від усього того, що привело до безодні.
Доки ми цього не усвідомимо, доти істинне право, правова
держава і.громадянське суспільство як втілення ідеалів суве-
ренної державності — людської свободи і соціальної справед-
ливості, під знаком яких має проходити наш суспільний ро-
звиток, — так і залишаться мрією.
ПРИМІТКИ
ВСТУП
1. Шульгин В. 1920 год Ц Русская мисль. София, 1921.
Кн.Х-ХІІ. С.76.
2. Шульгин В. Три сголици. Берлин, 1927. С.425—426.
3. Там же. С.297.
4. Там же. С.446.
5. Мельгунов С.П. Красний террор в России. 1918-1923.
М., 1990. С.6.
6. Двенадцатий сьезд РКП(б) 17—25 апреля 1923 года :
Стенографический отчет. М.,1968.
7. ХУозІепзкі М. ТЬе 5оуієі $у$Сеш: Ніаіогісаі алеї (Ьеогеїісаі
єуоіійіоп /І ЗсЬїготз А. ТЬе Зоуієі Чпіоп апд іЬе СЬаПеоде оГ іЬе
Риіиге. НехуУогк, 1988. Уоі.1.
8. Капустин М. Конец угопии? Прошлое и будущее социа-
лизма. М., 1990. С.113.
9. ЬеопТгоіаку. Еепіп. Рагіа, 1925. Р. 117.
10. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 5. С. 468.
11. Там же.
12. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т. 41. С. 379.
13. Красний террор. 1918.1 ноября.
14. ФсдотовГ.П. Новий Град. Нью-Йорк, 1952. С.197—198.
15. Сидоренко Б. Три недруги нашої державності // Голос
України. 1993. N 32.19 лютого.
16. Малицький А. ЧК и ГПУ. Харків, 1923; Рогожин А.И.
Рабоче-крестьянская милиция УССР в период иностранной
военной интервенции и гражданской войнн. Харьков, 1964;
Еропкин М.И. Країкий очерк развития организационньїх форм
милиции (1917-1930 гг). М. 1959; Сусло Д.С. Організація
судових органів Української РСР в період 1917—1925 рр. К.,
1960; Історія суду України. К., 1968; Яковенко Д.Т. Учрежде-
393
ниє прокуратури УССР, ее организации и деятельность в
1922—1925 гг. : Автореф. дис. ... канд.юрид.наук. К., 1956;
Голиченко В.Д.Коммунистическая партия — организатор и
руководитель Всеуіфаинской чрезвьічайной комиссии (1918-
1922): Дис.... канд.іст.наук. К. 1962; Партійне керівництво
органами державної безпеки. К., 1968; Сенюшкин В.В. Руко-
водство Коммунистической партии органами ЧК в период
гражданской войньї и иностранной военной интервенции /
(По материалам Юга украиньї). Январь 1918—февраль 1922 гг.:
Дис.... канд. істор.наук. Одеса, 1967; Развитие органов мили-
ции в Советском государстве. М., 1967; Михайленко П.П. Из
истории милиции Советской Украиньї. К., 1965; Биленко
С.В., Максименко Н.П. Зтапьі развития советской милиции.
М., 1972; Еропкин М.И.,Попов Л.Л. Административно-пра-
вовая охрана ссциалистического общественного порядка.
Ленинград, 1974; Мулукаев Р.С. Организационно-правовьіе
основи становлення советской милиции. М., 1975; Власов
В.В. Конституционно-правовое закрепление становлення и
равития органов внутренних дел для Советского государства
(1917—1925 гг.): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. М., 1985;
Советская милиция: история и современность. М., 1987; Білас
І.Г. Становлення та діяльність народних дружин і органів
міліції у Закарпатській Україні (1944—1946). Львів, 1986; його
ж: Органи міліції західних областей Української РСР в
1939—1945 рр.: Організаційно-правові аспекти становлення
та діяльності. Львів, 1987; Мальїгин А.Я. Государственно-
правовой статус милиции РСФСР в период проведення новой
зкономической политики (20-е годьі): Дис.... д-ра юридич.
наук. М., 1992.
17. Историки спорят. 13 бесед. М.,1988; Иного не надо.
М., 1988; Переписка на исторические теми. Диалог ведег
читатель. М., 1989; Осмислить культСталина. М., 1989; Гор-
дон Л.А, Клопов З.В. Что зто бнло?>Размишления о предпо-
силках и итогах того, что случилось с нами в ЗО—40-е годи.
М., 1989; Режим личной власти Сталина: к истории формиро-
вания. М., 1989; Драма обновлення. М., 1990; Голод 1932—1933
років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990;
Право и власть. М.,1990; Историки отвечают на вопроси. М.,
1990. Внп.2; Квинтзссенция : Философский альманах. М.,
394
1990; Новьіе «кумирьі» и «старьіе» аторитетьі. М., 1990; Исто-
рия Отечестаа: люди, идеи, решения: Очерки истории совет-
ского государства. М., 1991; История и сталинизм. М., 1991;
Трудньїе вопросьі истории. М.,1991; Даниленко В.М., Кась-
янов Г.В., Кульчицький В.С. Сталінізм на Україні. К, 1991;
Минуле України: відновлені сторінки. К., 1991; Лук’яненко
Л.Г. Вірую в бога і в Україну. К, 1991; Мельник Л.Г. Утвер-
дження українського національного самовизначення (кінець
XVIII — початок XX ст.). К, 1992; Реабілітовані історією.
Київ; Полтава, 1992; Український археологічний щорічник.
К.,1992; Хлевнюк О.В. 1937-й : Сталин, НКВД и советское
общество. М., 1992; Бакатин В.В. Избавление от КГБ. М.,
1992; Яковлев А.Н. Предисловие. Обвал. Послесловие. М.,1992;
Правова держава: Збірник статей. К.,1992; Українська діаспора.
К.,1992; Українська Повстанська Армія і національно-виз-
вольна боротьба в Україні у 1940—1950 рр. // Матеріали
Всеукраїнської наукової конференції (Київ, 25—26 серпня 1992
р.). К., 1992.
18. Беляев В. Исповедь комиссара. Нью-Йорк, 1921; Со-
рокин ПА Современное состояние России. Прага, 1922; Бже-
зинский З.К, Фридрих К Тоталітарная диктатура и автокра-
тия. Кембридж (Массачусетс), 1956; Рюле Ю. Литература и
революція. Кельн, 1960; Бжезинский З.К Идеология и вдасть
в советской политике. Лондон, 1962; Майер А. Советская
капиталистическая система. Нью-Йорк, 1965; Джонсон З.Л.
Введение в советскую юридическую систему. Лондон, 1969;
Хоф Дж., Фрейнсод М. Каково управление Советским Со-
юзом. Кембридж (Массачусетс), 1919; Гунчак Т, Сольчаник Р.
Українська суспільно-політична думка в XX столітті: Доку-
менти і матеріали: У 3 т. Мюнхен. Сучасність,1983; Знцикло-
педия преступления и правосудна : В 4 т. Лондон, 1983;
Террил Р. Обзор систем уголовной юсіиции мира. Цинцинна-
ти, 1984.
19. Омельченко Г. Верховна Рада може вдаватися до
відкритого шантажу// Вечірній Київ. 1993. N 11.19 січня.
20. Боффа Дж. История Советского Союза. Отреволюции
до второй мировой войньї. Ленин и Сталин. 1917—1941. М.,
1977. Вьіп.1; Ричби Т., Браун А., Реддаузй П. Авторитет,
вдасть и политика в СССР. М., 1981; Такер. Сталин. Путь к
395
власти. 1879-1929. М.,1990; КаррЗ.Х. Русская революция от
Ленина до Сталина. 1917—1929. М.,1990; История Советской
России. Кн.1: Т.1,2. Большевистская революция 1917—1923 /
Пер. с англ. М., 1990; Мельгунов С.П. Красивій террор в
России 1918—1923. М.,1990; Желю Желев. Фашизм. Тотали-
тарное государство / Пер. с болг. М., 1991; Международная
комиссия по расследованию голода на Украине 1932—1933
годов. Итоговьій отчет. 1990 год. К., 1992; Милован Джилас.
Лицо тоталитаризма / Пер. с сербохорватского. М.,1992; Ко-
сик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні / Пер. з фр.
Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993; ГунчакТ. Симон Петлюра та
євреї. К.,1993; Роберт Конквест. Жатва скорби. Советская
коллективизация и террор голодом / Пер. с англ. Лондон,
1988; Белади Л., Краус Т. Сталин. М., 1989; Козн Ст. Буха-
рин. Политическая биография. 1888—1939. М.,1988.
21. Мануїльський Д.З. Українсько-німецькі націоналісти
на службі у фашистської Німеччини. К., 1945; Руднев В.В.
Украинские буржуазнеє националистьі - агентура межгосу-
дарственной реакции. К., 1955; Замлинський В.О. З вірою у
перемогу. Комуністична партія на чолі партизанської бороть-
би проти німецько-фашистських загарбників у західних облас-
тях України. 1941—1944. К.,1976; Євдокименко В.Ю. Критика
ідейних основ українського буржуазного націоналізму. К.,1968;
Караюча земля., Львів, 1965; його ж. Шлях чорної зради.
Львів, 1970; Римаренко Ю.І. Український буржуазний
націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих.
К.,1970; його ж. Буржуазний націоналізм та його «теорія»
нації. К.,1974; Беляєв В. Формула отрути. Львів,1971; Дани-
ленко С.Т. Дорогою ганьби і зради. К.,1970; Сливка Ю. Союз
хреста і капіталу. Львів,1970; Чередниченко В.П. Націоналізм
проти нації. К.,1970; Есть такой фронт: Сборник очерков.
Львов, 1971; його ж. Анатомія зради. К.,1978; його ж. З
позицій пролетарського інтернаціоналізму. К.,1981; Дмитрук
К.Є. Безбатченки. Правда про участь українських буржуазних
націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашис-
тської Німеччини на СРСР. Львів, 1974; його ж. Під штавдар-
тами реакції і фашизму. К.,1976; Про справжнє обличчя
українського буржуазного націоналізму. К.,1974; Коваль М.В.
Общественно-политическая деятельность трудящихся Укра-
396
инской ССР в период Великой Огечестаенной войньї. К.,1977;
Масловський В.І. Дорога в безодню. Львів, 1978; Надимьянов
В.Ф. Оружием правди. Идейно-политическаяработапаріий-
ньк организаций и партизанских формирований среди насе-
лення западньїх областей УССР в годи Великой Отечествен-
ной войньї. Львов, 1985; Из когорт отважньїх : Сборник.
Ужгород,1985; Юрчук В.И., Кожукало И.П. Коммунистичес-
кая партия во главе всенародной борьбьі за восстановление и
развитие народного хозяйства Советской Украиньї (1946-1950
гг.). К.,1986; Безопасность Родини храня: Очерки. Львов,1988;
Дмитрук К.Є. Утверджуючи ідеологію соціалістичного
інтернаціоналізму. К.,1987; Со щитом и мечем: Очерки и
статьи. Львов,1988; Испьпание долгом : Воспоминания че-
кистов. Донецк, 1989; Рассекретить - опубликовать...: Очер-
ки, статьи, воспоминания о чекистах Николаевщиньї. Одесса,
1989; Куманев Г.А., Чайковский А.С. Чекисти стояли на-
смерть. К.,1989.
22. Див.: Козак С. «Білі плями» в новітній історії українсько-
польських політично-культурних зв’язків // Культура і життя.
1991. N25.
397
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1. Архів Академії наук Російської Федерації. Ф.518, оп.1,
спр.220Б, арк.1-11 (Далі Архів АН РФ).
2. Конквест Р. Жатва скорби. Советская коллективизация
и террор голодом. Лондон, 1988. С.53 (далі Конквест Р. Жатва
скорби).
3. Григоренко П. Мемуари. Лондон,1982. С.345.
4. Архів АН РФ. Ф.518, оп. 1, спр.220Б, арк.4.
5. КонквестР. Жатва скорби. С.53.
6. Архів АН РФ. Ф.518, оп.1, спр.220Б, арк.6.
7. Ідеться про книгу: Щеголев М. Современное украинство.
Его происхождение, рост и задачи. К.,1914. Як зазначається у
передмові, книга була складена автором по більш широкій праці
під назвою «Украинское движение как современньїй зтап юж-
норусского сепаратизма».
8. Архів АН РФ. Ф.518, оп.1, спр.220Б, арк.7. П’ємонт -
область північно-західної частини Італії, що відіграла провідну
роль у італійському національно-визвольному русі.
9. Родина. 1990. N 1.
10. Холмщина (Забужжя) — споконвічні українські землі
вздовж річки Буг (нині у складі Республіки Польща).
11. Архів АН РФ. Ф.518, оп.1, спр.220Б, арк.9.
12. Ленін В.І. Повн. зібр. творів. Т. 41, С. 379.
13. Там же. Т.25. С.245-250.
14. Там же. С.258.
15. Там же. Т.ЗО. С.53.
16. Там же. С.36—37.
17. Там же. С.40.
18. Там же. Т.6. С.293.
19. Маркс К. Демократический панславизм. Нойе рейніше
цайтунг. 1849. Февраль.
20. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т.б. С.286.
21. Сталін Й.В. Твори. Т.2. С.321.
22. Там же. Т.4. С.270.
23. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.5. С.251.
24. Там же. Т.32. С.350-352.
25. Карр 3. История Советской России. Кн.1: Том 1 и 2.
Большевистская революция. 1917—1923 / Пер. с англ. М.,1990.
398
С.238.
26. Троцкий Л. Историярусской революции. Берлин, 1933.
Т.2, ч.2. С.48.
27. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.24. С.143; Т.48. С.329.
28. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. та ін. Історія
українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) /
Упорядник Б.Якимович. 4-те вид., змін, і доп. Львів, 1992.
С.357-358.
29. Іванченко Р. Україна від Кия до Кравчука: Короткий
нарис історії української державності. К., 1992. С.ЗЗ.
ЗО. Див.: Аргументи и факти. 1992. N 29—30.
31. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ.
Ю.Шевчука. Вст.ст. В. Кульчицького. К. ,1991. С.305.
32. Ключников Ю., Сабанин А. Международная политика
новейшего времени. 4.2. С.432—435.
33. Революция 1917 года: хроникасобнтий. М.,1930. Т.6.
С.236-237.
34. УіппісЬепко V. УісігодхЬепіуаКаіяі. Уіеппа, 1920. Р.230.
35. У черговій доповіді у ВЦВК Сталін наполягав на тому,
що саме ці три пункти викликали розбіжності, а не питання
про самовизначення, у якому «Рада Народних Комісарів пішла
далі Ради, включно до права на відокремлення».
36. Текст видрукуваний у періодичному виданні «Собра-
ние узаконений...» N 22.
37. Правда. 1918. 2(15) января.
38. УіппісЬепко У. УідпхкЬепіуа Каіаі. Р.232—233.
39. Сталін Й.В. Твори. Т.4. С.19—21.
Про враження, які ці події справили в цей час у Петрог-
раді, захоплено розповідає у своїй книзі Філіпс Прайс. (Ргісе
М.РЬіІірє. Му К.етіпІ5сепсе5 оГ іЬе Ки$$іап КєуоіШіоп.
Р.194-195).
40. УіппісЬепко V. УісігосіхЬепіуа Наізіі. Р.235—243. Винни-
ченко зазначає, що фактично це і привело до проголошення
незалежності України у «Четвертому Універсалі» 9(22) січня
1918 р.
7 січня 1918 р. французький уряд повідомив у Вашингтон,
що він прийняв рішення визнати Центральну Раду «як неза-
лежний уряд», (див.: Рогеі^п КеІаНопа оГ Ше ІІпііед Зіаіеа,
1918: Кш$іа. 1932. Р.655).
399
41. Революция 1917 года: хроника собьггий. М.,1930. Т.б.
С.289-292.
42. Протоколи заседаний Всероссийского Центрального
Исполнительного Комитета Советов Р.С.Кр. и Каз. Депутатов
II созьіва. М., 1918. С.158-159; Бош Е. Годи борьбьі. М.;
Л.,1925. С.81. Тут телеграми датовані правильно.
43. Бош Е. Годи борьбьі. С.91.
44. Известия. 1917.17(30) декабря.
45. Революция 1917 года: хроника собьггий. М., 1930. Т.б.
С.375-376,414.
46. Мирньїе переговори в Брест-Литовске. М.,1920. Т.1.
С.52.
47. Романчук О. Берестейский мир. Перший здобуток
української незалежної дипломатії// Літературна Україна. 1993.
N6.11 лютого.
48. Рафес М. Два года революции на Украине. М., 1920.
С.57.
49. Субтельний О. Україна: історія. С.307.
50. Іванченко Р. Україна... С.35.
51. Революция 1917 года: хроника собьггий. М.,1930. Т.б.
С.236-237. В.Ленін про Україну. К., 1969. Т.2. С.77.
52. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції
на Україні. К.,1967. Т.1. С.359-360.
53. Див.: Мейс Дж. Коммунизм и дилемма национального
освобождения. Национальньїй коммунизм на советской Укра-
ине. 1918-1933. Кембридж (Массачусетс), 1983. С.*24.
54. Затонськлй В. Національна проблема на Україні. Харків,
1926. С.33-40.
55. Конквест Р. Жатва скорби. С.62.
56. Іванченко Р. Україна... С.36—37.
57. Там же.
58. Шрамченко С. Закон про державу українську фльоту та
його виконавці // Військо України. 1993. N4. С.27—38.
59. КІІ(б)У: Второй сьезд. М.,1963. С. 123-124.
60. Конквест Р. Жатва скорби. С.506.
61. Там же.
62. Іванченко Р. Україна... С.37.
63. Политика советской власти по национальному вопросу
за три года. М.,1920. С.109—111; Сталин И.В. Твори. Т.4.
400
С.174-176.
64. УіппісЬепко V. УідпхігЬепіуа Каіяі. Р.205-208.
65. ІЬід. Р. 230.
66. Субтельний О. Україна: історія. С.323.
67. Политика Советской впасти по національному вопро-
су... С.111; История Советской Конституции в декретах и
постановлениях Советского правительства. М., 1936.
С.115-121.
68. ІванченкоР. Україна... С.38.
69. Див.: Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.37. С. 110-121.
70. Известия. 1919. З января.
71. Борис Дж. Совеїизация Украиньї. Здмонтон, 1980.
С.215,418.
72. Див.: Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.38. С.69.
73. ФеденкоП. Пленньїе в СССР. Мюнхен,1963. С.107.
74. Раковский X. Борьба за освобождение деревки. Харь-
ков, 1920. С.37.
75. КонквестР. Жатваскорби... С.66.
76. КПСС. Десятий сьезд. М., 1963. С.202-203.
77. Конквест Р. Жатва скорби... С.68.
78. Летопись революции. 1962. N6.
79. Равич-Черкасский М. История коммунисіической пар-
тии (большевиков) Украиньї. Харьков, 1923. С.241.
80. Український історичний журнал. 1968. N4. С.117—119.
81. Борис Дж. Русская коммунистическая партия и совети-
зация Украиньї: Докторская диссертация. Стокгольмский уни-
верситет, 1960. С.275.
82. КПСС. Двенадцатьій сьезд. М., 1963. С.504.
83. Там же. С.529-530.
84. Попов В. Очерки истории коммунистической партии
большевиков Украиньї. Харьков, 1929. С.277—280.
85. КПСС. Десятий сьезд. М.,1963. С.205.
86. Див.: Кучер О. Протибільшовицькі повстання в Україні
в 1921 році. Літопис червоної калини. 1932. N.6,9.
87. История государства и права Украинской ССР: В 3 т.
Т.2:1917-1937. К.,1987. С.24.
88. Декрети Советской власти. М.,1957. Т.1. С.587.
89. Див.: Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.50. С.25,28—29,
54-55,361.
14 4-45
401
90. Бабій М. Місцеві органи державної влади Української
РСР в 1917-1920 рр. К.,1956. С.70-71.
91. Великая Октабрьская социалисгическая революция на
Украине. Т.З. С.359,360.
92. Вісник УНР. 1918.23 лютого.
93. Великая Октабрьская социалисгическая революция на
Украине. Т.З. С.208-209,622-623.
94. Пашуканис Е Общаятеория права и марксизм. М.,1924.
С.38.
95. Стучка П. Двенадцать лет революции государства //
Избранньїе произведения по марксисгско-ленинской теории
права. Рига, 1964. С.461.
96. Там же. С.433.
97. Див.: Гойхбарб А. Основи частого имущественного
права. М.,1924. С.7; Рейснер М. Право. Наше право, чужое
право. М.; Л.,1925. С.5.
98. Див.: Тринадцятий сьезд РКП(б). Май 1924: Стеног-
рафический отчет. М., 1963. С.103—104.
99. Всесоюзная коммунистическая партия большевиков.
XV сьезд: Стенографический отчет. М.,1928. С.427.
100. Там же. С. 475—476. Янсон М. — член Комісії
партійного контролю. Репресований, загинув у 1937—1938 рр.
101. Там же. С.476.
102. Там же. С.534.
103. Собрание узаконений. 1919. N1. Ст.7 (далі - СУ
УССР).
104. На защите революции. Из истории Всеукраинской
Чрезвьічайной Комиссии: Сборник документов и материа-
лов. К.,1971. С.87.
105. История государства и права СССР. 4.2. Под ред. А.
Денисова. М.,1948. С.9.
106. Правда. 1927.18 декабря.
107. СУУССР. 1919. N16. Ст.184.
108. Там же. 1920. N23. Ст.466.
109. На защите революции... С.43.
ПО. Софинов П. Очерки истории ВЧК. М.,1960. С.208.
111. На защите революции... С.41—44.
112. Дзержинский Ф. Избранньїе произведения : В 3 т.
М.,1977. Т.1. С.223.
402
113. СУ УССР. 1921. N5. Ст.146.
114. Там же. Ст.165.
115. Ще на початку 1921 року ВУЦВК і Раднарком
республіки затвердили структуру Цупнадзкому у складі трьох
відділів: управління справами, адміністративного та секретно-
оперативного. Див.: Центральний державний архів вищих
органів влади та управління України. Ф.1, оп.2, спр.466,
арк.36—40 (далі ЦЦА України).
116. ЦЦА України. Ф.2, оп.2, спр.116, арк.1—4.
117. СУУССР. 1921. N22. Ст.605.
118. Див.: Маймескулов Л., РогожинА., СташисВ. Всеук-
раинская чрезвьічайная комиссия. Харьков, 1926. С.65.
119. Назащитереволюции... С.225—227.
120. Там же. С.274-277.
121. Внутренние войска советской республіки (1917—1922)
: Документа и материальї. М., 1972. С.4.
122. Російський державний військовий архів. Ф.16012,
оп.1, спр.З, арк.1—3 (далі РДВА).
123. РДВА. Ф.1235, оп.94, спр.176, арк.250.
124. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.51. С.135.
125. СУУССР. 1920. N63. Ст.281.
126. РДВА. Ф.4, оп.2, спр.355, арк.7.
127. Там же. Ф.25 899, оп.З, спр.ЗО, арк.42.
128. Там же. Арк.43.
129. Там же. Колекція документів, арк.83.
130. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.52. С.67.
131. РДВА. Ф.ЗЗ 988, оп.2, спр.389, арк.51-54.
132. Там же. Арк.52.
133. Див.: Смоляков В. Вопросьі государственного строи-
тельства в решениях IX Всероссийского сьезда Советов.
М.,1962; История советского государства и права. Кн.2. С.231.
134. Російський центр зберігання та вивчення документів
новітньої історії. Ф.5, оп.1, спр. 1906, арк.35 (далі РЦЗВДНІ).
135. Там же.
136. Мальїгин А. Государственно-правовой статус мили-
ции РСФСР в период проведення новой жономической по-
литики (20-е годьі): Дисс.... д-ра юрид. наук. М.,1992. С.115.
137. Горизонт. 1991. N5. С.34.
138. РЦЗВДНІ. Ф.5, оп.1, спр.2558, арк.3.
14»
403
139. Там же. Арк.ЗЗ—34.
140. Там же. Арк.50—52.
141. Там же. Ф.76, оп.З, спр.101, арк.5.
142. Там же. Ф.5, оп.1, спр.2552, арк.53.
143. СУ РСФСР. 1922. N16. Ст.160.
144. Настраже революции... С.360.
145» Там же»
146. СУ УССР. 1922. N3. Ст.228.
147. РЦЗВНІ. Ф.17, оп.З, спр.279, арк.З.
148. Там же. Спр.290, арк.4.
149. Там же. Ф.5, оп.2, спр.54, арк.36.
150. ЦДА України. Ф.2, оп.2, спр.116, арк.1—4.
151. Центральний державний архів громадських об’єднань
України. Ф.1, оп.20, спр.1303, арк.5 (далі ЦДА ГОУ).
152. Маймескулов Л., РогожинА, Сташис В. Всеукраинс-
кая чрезвьічайная комиссия. Харьков, 1926. С.58.
153. ЦДА України. Ф.2, оп.2, спр.466, арк.49—50.
154. ЦДА ГОУ. Ф.1, оп.20, спр.1303, арк.20.
155. Там же. Арк.12.
156. Там же. Арк.14.
157. СУ РСФСР. 1924. N12. Ст.105.
158. Вестник ЦИК, СНК и СТО Союза ССР. 1923. N8.
Ст.225.
159. СУУССР. 1924. N20. Ст.181.
160. МальїгинА. Государственно-правовой статус мили-
ции РСФСР... С.12.
161. Еженедельник советской юстиции. 1925. N38—39.
С.1239.
162. РЦЗВДНІ. Ф.76, оп.З, спр.362, арк.1-5.
163. Социалистический вестник. 1922. N19. С.23—24.
164. История дипломатии. Т.З.: Дипломатия в период
подготовки второй мировой войньї (1919—1939). М.; Л.,1945.
С.151.
165. Там же. С.152.
166. Там же. С.156.
167. РЦ ЗВДНІ. Ф.17, оп.З, спр.259, арк.2.
168. Материальї Генуззской конференции: Полньїй сте-
нографический оічет (подготовка, отчетьі заседаний, работьі
комиссий, дипломатическая переписка и пр.). М.,1922. С.40.
404
169. Там же. С.42-47.
170. Первьіе года ленишрадской милиции.1917—1922 :
Сборник документе®. Л.,1967. С.190.
171. Материалм НКЮ РСФСР. М., 1922. Внп. ХУІ-ХУІІ.
С.7.
172. Тамже. С.ЗО.
173. Третьясессия ВЦИКІХсознва. 15 мая 1922. Бюлле-
тень№. М.,1922. С.10.
174. РЦЗВДНІ. Ф.94, оп.2, спр.9, арк.60.
175. Там же. Спр.13, арк.4.
176. Там же. Ф.76, оп.З, спр.307, арк.5.
177. Там же. Ф.5, оп.2, спр.54, арк.32.
178. Там же. Ф.17, оп.З, спр.317, арк.2.
179. СУ РСФСР. 1992. N51. Ст.646.
180. Там же. N65. Ст.844.
181. Державний архів Російської Федерації. Колекція
документів, арк.18 (далі ДА РФ).
182. ДАРФ. Колекція документів, арк.21.
183. Там же. Арк.22.
184. Там же. Арк.43.
185. Там же. Арк.31.
186. Там же. Арк.48.
187. Там же. Арк.50.
188. Тамже. Арк.51.
189. Тамже. Арк.55.
190. Тамже. Арк.58.
191. Там же. Арк.бЗ.
192. Там же. Арк.66.
193. Там же. Арк.67.
/194. Там же. Арк.69.
195. СУ РСФСР. 1922. N49. Ст.262; СУ РСФСР. 1929. N
8. Ст.80.
196. Там же. 1921. N79.
197. Крнленко Н. Основи судоустройства СССР и союз-
них республик. М., 1927. С.25.
198. СЗ СССР. 1934. N 36. Ст.283.
199. Образование СССР: Сборник документе®. М., 1972.
С. 384.
200. СУ УССР. 1924. N 20. Ст.180.
405
201. Тамже. Ст.181.
202. ЦДА України. Ф.1, оп.2, спр.2755, арк.249.
203. Там же. Арк.169.
204. Извесіия ЦИК. 1919.8 февраля.
205. На защите революции... С.360.
206. ЦДА ГОУ. Ф.1, оп.1, спр.844, арк.63.
207. На защите революции... С.277.
208. Державний архів Харківської області. Ф.1, оп.2,
спр.409, арк.71; Спр.410, арк.62 (далі ДАХО).
209. ЦДА ГОУ. Ф.1, оп.2, спр.994, арк.249.
210. Декрети Советской власти. Т.1. М., 1957. С.20.
211. Тамже. С.45.
212. Вестник НКВД РСФСР. 1918. N5. С.2.
213. Див.: Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.35. С.З.
214. Див.: СУ РСФСР. 1917. N12. Ст.179.
215. Див.: Там же. Ст.180.
216. Апиян Н. Из истории НКВД Советской Армении
(1920-1946). Ереван, 1986. С.43.
217. Див.: Вестник отдела местного управлення Комисса-
риатавнутреннихдел. 1918. N 4. Ст.2.
218. Там же.
219. Вестник Комиссариата внутренних дел. 1918. N11.
Ст.1.
220. РЦЗВДНІ. Ф.19, оп.1, спр.184, арк.20.
221. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.ЗО. С.125. Т.31.
С.30,32,33-45.
222. В.Ленин и ВЧК: Сборник документов (1917-1922).
М., 1975. С.229.
223. Див.: Власть Советов. 1920. N 4. С.2—3.
224. Див.: Вестник НКВД РСФСР. 1918. N 23. С.5.
225. Див.: СУ РСФСР. 1920. N 66. Ст.295.
226. Див.: Там же. 1922. N 56. Ст.708; N 76. Ст.947.
227. Див.: Там же. 1923. N 43. Ст.460; N 78. Ст.755; 1919.
N12. Ст.124.
228. Там же. 1919. N 12. Ст.235.
229. Внуїренние войска Советской республики. 1917—1922 :
Документи и материальї. М., 1972. С.109.
230. Из истории войск ВЧК и пограничной охраньї. М.,
1973. С.296-298.
406
231. Див.: СУ РСФСР. 1922. N16. Ст.160.
232. Див.: Там же. N 33. Ст.386.
233. Див.: Там же. 1923. N 77. Ст.635.
234. Див.: Бюллетень НКВД. 1923. N 3. С.18.
235. Див.: СУ РСФСР. 1927. N 47. Ст.315.
236. Див.: Там же. 1931. N 4. Ст.38.
237. Див.: СЗ СССР. 1930. N 60. Ст.640.
238. Див.: Там же. 1934. N 36. Ст.238.
239. Див.: Там же. 1934. N 56. Ст.421.
240. Див.: Там же. 1935. N 8. Ст.697.
241. Див.: Там же. 1934. N 36. Ст.283.
242. Див.: Основньїе задачи науки советскогосоциалисти-
ческого права: Доклад Вьішинского А., прения и заключи-
тельное слово на І совещании по вопросам науки Советского
социалистического государства и права. М., 1938.
407
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1. Косів М. Так починалася наша єдність І І Наука і культу-
ра. К.» 1990. С.68.
2. Див.: Ингсборг Ф. Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива
германской дипломатки. 1938—1939 / Пер. с нем; вст.сл.
В.М.Фалина. М.» 1990. С.312-330.
3. СУ РСФСР. 1918. N 39. Ст.505.
4. В человеческом измерении. М., 1989. С.425—426.
5. Там же. С.427.
6. Зарубежом. 1990.5—11 декабря. С.16-19.
7. Див.: Гальдер Ф. Воєнний дневник. М., 1968. Т.1. С.123.
8. Див.: Там же. С.126.
9. Известия. 1939.1 ноября.
10. 8хеге$піак А. Каіуп По Ьізіоіусгпе, Гакіу докушепіу.
АУаізгамга, 1989.8.37.
11. Маніта В. Особливості партійно-політичної роботи в
визвольних походах Червоної Армії 1939—1940 р. // Тези
доповідей та повідомлень Республіканської наукової конфе-
ренції (Львів, 26—29 вересня 1989 р.). Львів, 1989. С. 148—149.
12. Пакт// Комсомольская правда. 1990.23 января.
13. Культура і життя. 1990.9 грудня.
14. Наджафов Д. Искренне Ваш Дж.3дгар Гувер... // Ком-
сомольская правда. 1990.11 ноября.
15. Культура і життя. 1990.9 грудня.
16. Червоний прапор ( газета політвідділу Українського
фронту). 1939.2 жовтня.
17. Білас І. Органи міліції західних областей Української
РСР у 1939-1945 рр. Львів, 1987. С.ЗО.
18. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.1—63, спр.493, арк.14.
19. Червоний прапор. 1939.10 жовтня.
20. Воссоединение украинского народа в едином Украинс-
ком Советском государстве: Сборник документов и магериалов.
К., 1949. С.33-34.
21. Центральний державний історичний архів у Львові.
Ф.859, оп.1, спр.10, арк.69. (далі ЦДІА у Львові)
22. Там же. Арк.71.
23. Там же. Спр.7, арк. 18.
24. Там же. С.47.
25. Там же. С.79, 81.
408
26. Сборник законов СССР и указов Президиума Верхов-
ного
Совета СССР (1938-1958). М., 1959. С.-25.
27. Ізмаїльську область 1954 року було скасовано і включе-
но до складу Одеської області УРСР.
28. Радянська Буковина. 1940.15 листопада.
29. Сборник законов СССР и указов ПВС СССР.
1938-1967. Т.1. М., 1968. С.141-142.
ЗО. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 травня
1959 року Дрогобицьку область було скасовано, а її територію
включено до складу Львівської області.
31. Указом ПВР УРСР від 9 листопада 1962 року
Станіславську область було переіменовано на Івано-
Франківську.
32. Сборник законов СССР и указов ПВС СССР.
1938-1967. Т.1. М., 1969. С.184-185.
33. Вісті. 1940.18 січня.
34. Більшовик України. 1940. N 6. С.46.
35. Очерки истории Компартии Украиньї. К., 1977.
С.508-509.
36. Архів Головного інформаційного бюро МВС України.
Колекція документів, арк.47 (далі АГІБ МВС України).
37. Там же. Арк.48.
38. Там же. Арк.49.
39. Там же. Арк.50.
40. Там же. Арк.60.
41. Там же. Арк.61.
42. Там же. Арк.63.
43. Там же. Арк.35.
44. Ведомости Верховного Совета СССР. 1941. N 7.
45. Там же. N 33.
46. Власов В. Советский государственньїй аппарат. М.,
1951. С.378.
47. ДА РФ. Колекція документів, арк. 160. Згідно з дерек-
тивою від 11.05.1943 р. N 43 було утворено НКДБ СРСР
шляхом виділення із НКВС СРСР оперативно-чекістських
управлінь та відділів.
48. Там же. Арк.161.
49. Там же. Арк. 160.
50. АПБ МВС України. Колекція документів, арк. 19.
409
51. Тамже. Арк.77.
52. Там же. Арк. 126.
53. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верхов-
ної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. Т. 1.
К., 1963. С.705-706.
54. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.70—72.
55. Там же. Арк.27.
56. ДАРФ. Колекція документів, арк. 177.
57. Там же. Арк.179.
58. Там же. Арк.181.
59. Там же.
60. Там же. Арк.З.
61. Там же. Арк.5.
62. Там же. Арк.6.
63. Там же.
64. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.193.
65. Там же. Арк.201.
66. Там же. Арк.193—202.
67. Там же. Арк.261.
68. Там же. Арк.262.
69. ДА РФ. Колекція документів, арк. 12.
70. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.267.
71. Там же. Арк.269.
72. Там же. Арк.39—44.
73. Архів інформаційного бюро УВС Львівської області.
Колекція документів, арк.6 (далі АІБ УВС Львівської області).
74. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.5.
75. Там же.
76. Там же. Арк.9.
77. Там же. Арк.39-40.
78. Там же. Арк.41—44.
79. АІБ УВС Львівської області. Колекція документів,
арк.47.
80. Тамже. Ф.Р—б, оп.1, спр.2Б, арк.111.
81. Там же. Арк.113.
82. Там же. Арк. 114.
83. Тамже. Арк. 116.
84. Власов В. Советский государственньїй аппарат.
С.404-405.
85. ДА РФ. Колекція документів, арк.78.
410
86. Бугай М. Депортації населення з України (ЗО—50-ті
роки) // Український історичний журнал. 1990. N10. С.35.
87. Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог. Тби-
лиси, 1990. С.22.
88. Парсаданова В. Гласность. Насущньїе вопросн и необ-
ходимьіе ответьі. М., 1989. С.158.
89. Бугай М. Депортації населення з України (ЗО—50-ті
роки). С.35.
90. Парсаданова В. Депоргация населення Западной Укра-
иньї и Западной Белоруссии в 1939—1941 гг. // Новая и
новейшая история. 1989. N 2. С.135.
91. АІБ УВС Львівської області. Колекція документів,
арк.49.
92. Брониславский Е., Вачнадзе Г. Польский диалог. С.21.
93. ДА РФ. Ф.9479, оп.1, спр.52, арк.8-9.
94. РЦ ЗВДНІ. Ф.17, оп.22, спр.2965, арк.65,109.
95. Там же. Арк.65,105.
96. Там же. Арк. 105.
97. Там же.
98. ДА РФ. Ф.9479, оп.1, спр.61, арк. 16.
99. Некрич А Наказанньїе народи // Род ина 1990. N 6.
С.32.
100. Бугай М. Депортації населення з України (ЗО—50-ті
роки). С.35.
101. Там же.
102. Там же.
103. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.47.
104. Щесняк А. Катань : Історичні факти, документи.
Варшава, 1989. С.37.
105. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.50.
106. Там же. Арк.51.
107. Бугай М. Депортації населення з України (ЗО—50-ті
роки). С.34.
108. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк. 19—24.
109. Там же.
110. Там же. Арк.25-30.
111. Там же. Арк.45.
112. Там же. Арк.44.
113. Там же. Арк.47.
114. Там же. Арк.50.
411
115. Там же. Арк.46.
116. Там же. Арк.59.
117. Там же. Арк.9.
118. Там же. Арк.53.
119. Там же. Арк.54.
190 Тям тіге Апк
121" РЦ задні. Ф.17, оп.22, спр.2965, арк.109.
122. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.235.
123. Там же. Арк. 100.
124. Там же. Арк.101.
125. Там же. Арк.102.
126. Там же.
127. Там же.
128. Там же. Арк. 103.
129. Там же. Арк. 104.
130. Там же. Арк.107.
131. Там же. Арк.111.
132. Там же. Арк.115.
133. Там же. Арк.74.
134. Там же. Арк.80.
135. Там же. Арк. 121.
136. Там же. Арк.122.
137. Там же. Арк.81.
138. Там же. Арк.83.
139. Там же. Арк. 84.
140. Там же. Арк. 88.
141. Там же. Арк.133.
142. Там же. Арк.94.
143. Там же. Арк. 140.
144. Там же. Арк. 143.
145. Там же. Арк. 110.
146. Там же. Арк. 149.
147. Там же. Арк. 157.
148. Там же. Арк.263.
149. Там же. Арк.96—98.
150. Там же. Арк.99.
151. Там же. Арк.245.
152. Архів Управління внутрішніх справ Саратовської об-
ласті Російської Федерації. Колекція документів, арк.337.
153. ДА РФ. Колекція документів, арк.89.
412
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1. Родина. 1990. N3.
2. Поклик сумління. 1992. N4 (Часопис Української істо-
рико-просвпницької організації «Меморіал» імені В.Стуса).
3. Юрій Покальчук. Бандера, Лебедь та інші // Киш. 1991.
N1.
4. Зиновій Книш. При джерелах українського
організаційного націоналізму. Торонто, 1970. С.145—150.
5. Тамже. С.Г49.
б. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та
інших документів з боротьби 1929—1955 рр.: Збірник
документів, 1955. С.24—47.
7. Там же. С.46.
8. Там же. С.40.
9. Дзвін. 1990. N3.
10. ДА РФ. Колекція документів, арк.23.
11. Ориентир. 1990. N6.
12. ДА РФ. Колекція документів, арк.26.
13. Там же. Арк.45.
14. РЦ ЗВДНІ. Ф.69, оп.1, спр.4, арк. 119.
15. Там же. Спр.19, арк. 145.
16. Там же. Спр.562, арк.24—25.
17. Там же. Арк.25.
18. Там же. Спр.704, арк.4б.
19. ЦДА ГОУ. Ф.63, оп.1, спр.84, арк.1-62.
20. Там же. Спр.31, арк.35.
21. Там же. Спр.98, арк.371.
22. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.245.
23. ЦДА ГОУ. Ф.63, оп.1, спр.1, арк.41.
24. ДА РФ. Колекція документів, арк. 211.
25. Тамже. Арк. 107—108.
26. ЦДА ГОУ. Ф.1, оп.16, спр.68, арк.2,5,10.
27. Там же. Арк. 10.
28. Там же.
29. ДА РФ. Колекція документів, арк.245.
ЗО. Там же. Арк. 125.
31. ЦДА ГОУ. Ф.1, оп.30, спр.183, арк.4.
32. Там же. Арк.5.
413
33. Там же. Арк.6.
34. Там же.
35. ДА РФ. Колекція документів, арк. 14.
36. Там же. Арк. 17.
37. Там же. Арк.25.
38. Там же. Арк.128.
39. Там же. Арк.30,174-183.
40. Там же. Арк.200.
41. Там же. Арк.208,209.
42. Там же. Арк.69-70.
43. ПБ МВС України. Колекція документів, арк. 17.
44. Омельченко Г. «Крестньїе отцьі»при погонах І І Неза-
висимость. 1992. N22—23.
45. ДА РФ. Колекція документів, арк.212—215.
46. Там же. Арк.289.
47. Там же. Арк. 128—130.
48. Там же. Арк.154.
49. Там же. Арк. 156.
50. Там же. Арк. 160.
51. Там же. Арк.310.
414
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1. Заставний Ф. Українська діаспора (розселення українців
у зарубіжних країнах). Львів, 1991. С.55.
2. Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990. С.49.
3. Літопис Руський. К., 1989. С.49.
4. Див.: Культура і життя. 1990. N 49.
5. Крип’якевич І. Історія України. С.208.
б. АГІБ МВС України. Колекція документів. Арк.40—41.
7. Там же. Арк.2—4.
8. Там же. Арк.1.
9. Там же. Арк.5—6.
10. Там же. Арк.7.
11. Там же. Арк.76.
12. Там же. Арк.б.
13. Там же. Арк.9—11,13.
14. Там в». Арк. 12.
15. ДА РФ. Колекція документів, арк.З.
16. Там же. Арк.32—33.
17. Там же. Арк.5.
18. Там же. Арк. 11.
19. Там же. Арк. 15.
20. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.2,5.
21. Там же. Арк.7.
22. Там же. Арк. 8—9.
23. Там же. Арк.10.
24. Там же. Арк. 14.
25. Там же. Арк. 12.
26. ДА РФ. Колекція документів, арк. 14.
27. АПБ МВС України. Колекція документів, арк. 16.
28. Там же. Арк. 17.
29. Див.: Поклик сумління. Львів, 1991. N 2.
ЗО. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.39.
31. Там же. Арк.1— 2.
32. Там же. Арк.93.
33. ДАРФ. Колекція документів, арк.7.
34. АПБ МВС України. Колекція документів. Арк.8,14.
35. Там же. Арк.5—6.
36. Там же. Арк. 102.
37. ДА РФ. Колекція документів, арк.7.
38. Там же. Арк.9.
415
39» Поклик сумління. 1991. N 2.
40. ДА РФ. Колекція документів, арк.4—5.
41. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.104.
42. ДАРФ. Колекція документів, арк.41—42.
43. Там же. Арк.45.
44. Там же. Арк.1—4.
45. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.218.
46. Див.: Поклик сумління. 1991. N 2.
47. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.195—196.
48. Там же. Арк. 197.
49. Там же. Арк. 198—199.
50. Там же. Арк.200.
51. Тамже. Арк.201.
52. Там же. Арк.202,208,213.
53. Див.: Наше слово. 1990.28 січня (українська газета, що
виходить у Польщі).
54. Тамже. 1990.11 лютого.
55. Там же. 1990.18 лютого.
56. Заставний Ф. Українська діаспора. С.61.
57. Див.: Наше слово. 1990.25 лютого.
58. Лузньї С. Темньїе вода «Висльї» // Комсомольская
правда. 1990.29 августа.
59. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.6-12.
60. Там же. Арк.7.
61. Тамже. Арк. 8.
62. Там же. Арк.36.
63. Там же. Арк.39.
64. Там же. Арк.40.
65. Там же. Арк.41.
66. Там же. Арк.55,57.
67. Там же. Арк.ЗЗ.
68. Там же. Арк.59.
69. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. Мюнхен,
1953. С.163;
70. Там же. С.167-168.
71. АПБ МВС Уіфаїни. Колекція документів, арк.99.
72. Там же. Арк. 12—14.
73. Правда. 1944.15 серпня.
74. Комсомольская правда. 1990.29 августа.
75. За вільну Україну. 1990.11 вересня.
416
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.18, спр.297, арк.2-3.
2. РЦЗВДНІ. Ф.17, оп.44, спр.1764, арк.6,9,10.
3. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.23, спр.923, арк.5-6.
4. Там же. Спр.929, арк.11.
5. Російський Державний військовий архів (колишній Дер-
жавний архів Радянської Армії). Ф.236, оп.2675, спр.266,
арк.7—9 (далі РДВА).
б. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.23, спр.930, арк.17-18.
7. РДВА. Ф.236, оп.2675, спр.287, арк.17.
8. Там же. Ф.299, оп.3063, спр.31, арк.374.
9. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.23, спр.1002, арк. 13.
10. Там же. Спр.292, арк. 10.
11. Там же. Спр.703, арк.20—22.
12. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.1—2.
13. ДАРФ. Колекція документів, арк. 18.
14. Там же. Арк. 19.
15. Там же. Арк.24—25.
16. Там же. Ф.9478, оп.1, спр.129, арк. 196.
17. Там же. Арк.273.
18. Некрасов В. На страже интересов Советского государ-
ства. М., 1983. С. 197-198.
19. КПСС в резолюциях и решениях сьездов, конферен-
ций и пленумов ЦК М., 1971. Т.б, С. 124-129.
20. Очерки истории Коммунистической паріии Украиньї.
К.» 1977. С.575.
21. ДАРФ. Ф.9478, оп.1,спр.402, арк.4-17,34-35,45-50.
22. Там же. Арк.55.
23. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.30, спр.183, арк.36-37.
24. ДАРФ. Ф.9401, оп.2, колекція наказів.
25. Там же. Арк.5.
26. Там же. Арк.7—8.
ТІ. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.75, спр.5, арк.20.
28. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.665, арк.1—3.
29. Там же. Спр.521, арк.8б.
ЗО. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.30, спр.372, арк.218.
31. Там же. Арк.219.
32. Там же. Арк.220.
417
33. Там же. Арк.221.
34. СЗ СССР. 1932. N 50. Ст.298.
35. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.349, арк.1.
36. АПБ МВС України. Ф.16, оп.1, спр.П, арк.601—602.
37. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.23, спр.88, арк.б.
38. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.352, арк.69.
39. Там же. Арк.70—71.
40. Там же. Арк.76—77.
41. Там же. Арк.74.
42. Там же. Арк.72—73.
43. АПБ МВС України. Ф.7, оп.1, спр.29, арк.4-10.
44. Там же. Арк.37,160.
45. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.352, арк.75.
46. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.46, спр.839, арк. 186.
47. АПБ МВС України. Ф.16, оп.1, спр.З, арк.350—351.
48. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.521, арк.77.
49. Там же. Арк.78—80.
50. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.16, спр.50, арк.90.
51. Там же. арк.111.
52. Архів інформаційного бюро Управління внутрішніх
справ Львівської області. Колекція документів, арк.7. (Далі
АІБ УВС Львівської області).
53. АІБ УВС Закарпатської області. Колекція документів,
арк.5.
54. Там же. Арк.б.
55. Шаповал Ю. України 20—50-х років: сторінки ненапи-
саної історії. К., 1993. С.293.
56. Субтельний О. України: історія. К., 1991. С.430.
57. АПБ МВС України. Ф.З, оп.1, спр.80, арк. 59—60.
58. Там же. Арк.74—76.
59. Там же. Арк.77—78.
60. Там же. Арк.75.
61. Там же. Арк. 111-112.
62. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.75, спр.119, арк.57.
63. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.54.
64. Там же. Ф.54, оп.1, спр.16, арк.7.
65. Там же. Ф.З, оп.1, спр.84. арк.54—56.
66. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.16, спр.119, арк.58.
67. Там же. Арк.б 1— 62.
418
68. Там же. Арк.63.
69. Там же. Арк.52—55.
70. ДАРФ. Колекція документів, арк. 35.
71. АГІБ МВС України. Ф.15, оп.1, спр.51, арк.12-29,
38-39. Спр.93, арк.202.
72. Там же. Арк.42—43.
73. Тамже. Арк. 1—5.
74. Там же. Спр.93, арк.203.
75. Там же. Арк. 14—16.
76. Там же. Спр.51, арк.96.
77. Там же. Спр.93, арк. 135.
78. Там же. Арк.137-138.
79. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.1, спр.734, арк.3-4.
80. XXII сьезд КПСС 17—31 октября 1961. Стенографи-
ческий отчет. М., 1962. Т.1. С.280.
81. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.1, спр.761, арк.4.
82. Російський Державний архів економіки. Ф.9401, оп.1,
спр.2944, арк.92-93. (Далі РДАЕ).
83. ДАРФ. Ф.9401, оп.1,спр.3101,арк.1-10.
84. АІГІБ МВС України. Ф.18, оп.1, спр.7, арк.64-67.
85. Там же. Арк.68-72.
86. Там же. Арк. 163,166.
87. Там же. Ф.15, оп.1, спр.ЮО, арк.4.
88. Там же. Арк.132—139.
89. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.23, спр.5177, арк.19-24.
90. Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненапи-
саної історії. К, 1993. С.273.
91. Див.: Аргументи и факти. 1989. N10.
92. Там же. 1991. N39.
93. ДАРФ. Колекція документів, арк.1.
94. ДАРФ. Колекція документів, арк.2.
95. Там же. Арк.2.
96. Тамже. Арк. З.
97. Там же.
98. Там же.
99. Там же. Арк.4.
100. Известия. 1944. 2 мая.
101. Там же. 1944. 24 октября.
102. Журнал Московской Патриархии. 1949. N12. С.З.
419
103. Алексий, Паїриарх Московскийи всеяРуси: Слова и
речи. М., 1948. Т.1. С.199.
104. Известия. 1945. 2 мая.
105. ДА РФ. Колекція документів, арк.5.
106. Там же. Арк.6.
107. Там же. Арк.7.
108. Там же.
109. Там же.
110. Там же.
111. Там же. Арк.8.
112. Там же.
113. Там же.
114. Там же. Арк.9.
115. Там же.
116. Там же. Арк.1б.
117. Там же. Арк. 18.
118. Там же. Арк.19.
119. Там же.
120. Там же. Арк.23.
121. Там же. Арк.22.
122. Поклик сумління. 1991. N3.
123. ДА РФ. Колекція документів, арк.45.
124. Там же. Арк.47.
125. Там же. Арк.49.
126. Там же. Арк.2.
127. Там же. Арк.З.
128. Там же. Арк.4.
129. Там же. Арк.5.
130. Там же.
131. Там же.
132. Там же. Арк.7.
133. Там же. Арк.2.
134. Там же. Арк.З.
135. Там же. Арк.10.
136. Там же. Арк.11.
137. Там же. Арк. 12.
138. Там же.
139. Там же. Арк.13.
140. Там же. Арк.57.
420
141. Там же. Арк.61.
142. Там же. Арк.63.
143. Діяння Собору Греко-Католицької Церкви 8—10 бе-
резня 1946 року у Львові. Львів, 1946. С.18 (далі — Діяння
Собору...).
144. Там же.
145. Там же. С. 10,13.
146. Там же. С.18.
147. Там же. С.19.
148. Там же. С.23.
149. Там же. С.20.
150. Комсомольская правда. 1990.5 января.
151. ДА РФ. Колекція документів, арк.58.
152. Там же. Арк.50.
153. Там же. Арк.57.
154. Діяння Собору... С.31.
155. Там же. С.ЗО.
156. ДА РФ. Колекція документів, арк. 136.
157. Там же. Арк.137.
158. Там же. Арк.139.
159. Там же. Арк.138.
160. Діяння Собору... С.61.
161. ДАРФ. Колекція документів, арк.140,141.
162. За вільну Україну. Спеціальний випуск. 1991. Травень.
163. Там же.
164. Історія Української РСР : В 11 т. К.» 1975-1984;
Історія держави та права Української РСР: В 2 т. К., 1985.
165. За вільну Україну. 1990.28 жовтня.
166. Тратимеская статистика // Аргументи и факти.
1989. N5.
167. Історія Української РСР. К., 1980. Т.9. С.238.
168. Юрчук В.И., Кожукало И.П. Коммунистическая пра-
тия во главе всенародной борьбьі за восстановление и разви-
тие народного хозяйства Советской Украйни (1946—1950).
К.,1986. С.31.
169. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.54.
170. АПБ МВС України. Колекція документів, арк.55.
171. Там же. Арк.56.
172. Там же. Арк.57.
421
173. Там же. Арк.58.
174. Там же. Арк.59.
175. Енциклопедичний словник. М., 1954.4.2. С.7.
176. АГІБ МВС України. Колекція докуменгів. Арк.59—60.
177. Див.: Дугін О. Сталінізм: легенди і факти // Слово.,
1990. N7. С.23,25.
178. Щербицький В.В. Радянська Україна. К., 1977. С.30.
179. Див.: КПСС в резолюцих и решениях сьездов, конфе-
ренций и пленумов ЦК. М., 1971. Т.7. С.387.
180. АПБ МВС України. Колекція докуменгів, арк.8.
181. Там же. Арк.1.
182. Там же. Арк.2.
183. Тамже. Арк. 11.
184. Там же. Арк. 12.
185. Там же. Арк.13.
186. Там же. Арк.14.
187. Див.: Історія Української РСР. К., 1980. Т.9. С.158.
188. АГІБ МВС України. Колекція докуменгів, арк.46—48.
189. Там же. Арк.48.
190. Там же. Арк.49—50.
191. Там же. Арк.60.
192. Там же. Арк.66-68.
193. Там же. Арк.55—56.
194. Там же. Арк.87.
195. Там же. Арк.83—84.
196. Там же. Арк.88—89.
197. Там же. Арк.92.
198. Там же. Арк. 135.
199. Там же. Арк.114-115.
200. Там же. Арк.116.
201. Там же. Арк. 185.
202. Там же. Арк. 186.
203. Там же. Арк. 187.
204. Там же. Арк.186.
205. Там же. Арк. 133,142,164.
206. Там же. Арк.44-45.
207. Там же. Арк.81—83.
208. Там же. Арк.7.
209. Там же. Арк.70-71.
422
210. Там же. Арк.13.
211. Там же. Арк.18.
212. Там же. Арк.22.
213. Там же. Арк.25.
214. Там же. Арк.26.
215. Там же. Арк.28—29.
216. Там же. Арк.31.
217. Там же. Арк.39—42.
218. Там же. Арк.50—53,76—79.
219. Там же. Арк.51.
220. Там же. Арк.90—91,97.
221. Там же. Арк. 193.
222. Там же. Арк. 194.
223. Там же. Арк. 127-134.
224. Там же. Арк. 128.
225. Там же. Арк. 129.
226. Там же. Арк. 130.
227. Там же. Арк. 131.
228. Там же. Арк. 132.
229. Там же. Арк.52.
230. Там же. Арк.50—51.
231. Там же. Арк.124,156-157,191-192,243-244,273-274,
278.
232. Там же. Арк.17,31,103,133,142,164.
233. Вакатам В. Избавление отКГБ. М., 1992. С.25.
234. Авторханов А. Империя Кремля // Дружба народов.
1991. N2. С.199.
235. Конквест Р. Жатва скорби. Советская колектавиза-
ция и террор голодом. Лондон, 1988. С.485.
236. Джилас М. Лицо тоталитаризма. Перевод с сербо-
хорватского. М., 1992. С.247—248.
237. ДАРФ. Ф.9478, оп.1, спр.643, арк.281-306.
338. Там же. Арк.293.
339. Там же. Арк.295.
240. Там же. Арк.297.
241. Там же. Арк.298.
242. Там же. Арк.300.
243. Там же. Арк.307.
244. Там же. Арк.308.
423
245. Там же. Арк.303.
246. Там же. Арк.309.
247. Там же. Спр.132, арк.461—464.
248. АПБ МВС України. Ф.54, оп.1, спр.16, арк. 1-6.
249. Там же. Арк. 18.
250. Там же. Спр.22, арк.38—46.
251. ЦДАГОУ. Ф.1, оп.24, спр.73, арк.53-54.
252. Там же. Оп.190, спр.72, арк.150—151.
253. Там же. Арк.152—153.
254. Там же. Арк.93.
255. Там же. Спр.73, арк.З.
256. В Верховном Суде СССР / Известия. 1953.24 декабря.
І
424
ПІСЛЯМОВА
1. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на
Україні: 20—30-ті роки. К., 1991. С.184.
2. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формиро-
вания // Вестник Московского университета. Сер. История. М.,
1989. N4. С.3-4.
3. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм
на Україні. С.181.
4. Там же. С.180—181.
5. Див.: Сталін Й.В. Твори. Т.П. С.63—64.
6. Известия. 1931.2 февраля.
7. Реабілітовані історією. Київ; Полтава, 1992. С.13.
8. Земсков В. Спецпереселенцьі (по документам
НКВД—МВД СССР) // Социологические исследования. 1990.
N11. С.3-4.
9. Щетинов Ю. Режим личной власти. С.26.
10. Архів Служби безпеки України. Ф.16, оп.25, спр.З,
арк. 1 (далі АСБ України).
11. Щетинов Ю. Режим личной власти. С.25.
12. Ветеев В., Панов В. Оправданню не подлежит. М.,
1989. С.59.
13. Там же. С.62—63.
14. Сторінки історії Компартії України : Запитання і
відповіді. К., 1990. С.182.
15. АСБ України. Фонд призупинених кримінальних справ,
спр.Зб 546, т.8, арк.27—28.
16. Сторінки історії Компартії України. С.183.
17. Ветеев В., Панов В. Оправданню не подлежит. С.61.
18. Там же. С.61-63.
19. АСБ України. Ф. 16, оп.25, спр.312, арк.3.
20. Там же. Арк.8.
21. Там же. Арк.9.
22. Там же. Арк.19,20.
23. Там же. Арк.24—49.
24. Там же. Спр.314, арк.55.
25. Там же. Спр.312, арк.85—86.
КОРОТКО
ПРО
АВТОРА
БіласІван Григорович (нар.
1953 р.) закінчив юридичний
факультет Львівського універ-
ситету ім.Івана Франка, після
чого працював у карному розшу-
ку МВС України, з 1986 р. — на
викладацькій роботі. У 1989 р.
захистив кандидатську дисертацію, у 1993 р. — докторську в
Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Автор понад 80
публікацій із проблем національного державотворення. Нині
працює в Українській Академії внутрішніх справ, одночасно ви-
конує обов’язки першого заступника головного редактора жур-
налу «Військо України» та наукового консультанта Комісії
Верховної Ради України з охорони правопорядку та боротьби зі
злочинністю.
зміст
Тарас Гунчак. Переднє слово 5
ВСТУП 9
Розділ перший
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗГОРТАННЯ МЕРЕЖІ РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНИХ
ОРГАНІВ (1917—1939)
Більшовицький переворот в Україні та знищення національної державності 23
Організація, структура та діяльність репресивно-карального апарату 61
Розділ другий
ПОГЛИНЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ЕКСПАНСІЯ РЕПРЕСИВНО-КА-
РАЛЬНОЇ СИСТЕМИ (1939—1941)
Створення каральних органів на анексованій території 108
Роль НКВС—НКДБ у депортаціях населення 129
Розділ третій
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕПРЕСИВНОЇ СИСТЕМИ У ВОЄН-
НИЙ ПЕРІОД (1941—1945)
Боротьба з національно-визвольним рухом у Західній Україні 157
Каральні підрозділи НКВС—МДБ проти формувань УПА 176
Розділ четвертий
РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНА СИСТЕМА ТА МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ НАРОДІВ
(1945—1947)
Репресивні органи у механізмі примусових переселень 192
Депортація українців Із території Закерзоння 213
Виселення поляків із Західної України 238
Позиція ОУН—УПА з приводу депортацій 243
Розділ п’ятий
РОЛЬ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ У ЗМІЦНЕННІ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ
(1945—1953)
Поновлення та розширення репресивно-каральної мережі 253
НКВС—НКДБ—МДБ І знищення Української греко-католицької церкви 291
Голод 1946— 1947 років та діяльність карального апарату 334
ПровокативнІ заходи репресивних органів та залучення населення до спів-
праці 356
ПІСЛЯМОВА 373
Примітки 393
Коротко про автора 426
Наукове видання
Білас Іван Григорович
РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНА СИСТЕМА В УКРАЇНІ.
1917—1953
Суспільно-політичний
та історико-правовий аналіз
У двох книгах
Книга перша
Художнє оформлення та редагування
Олексія Григора
Технічний редактор
Євген Рубльов
Коректори
Людмила Іванова, Тетяна Лукаиіина
Підп. до друку 18.03.94. Формат 84*108/32. Папір офс. N5 1. Офс. друк. Гарн.
Тип Тайме. Ум. друк. арк. 22,68. Ум. фарбовідб. 22,68. Обл.-вид. арк. 24,87.
Вид. №3541. Зам.№ 4-45.
Оригінал-макет виготовлений на комп’ютерному комплексі журналу «Військо
України». Складання І верстка Тетяни Шейко та Жанни Полякової.
Видавництво «ЛибІдь» при Київському університеті,
252001 Київ, Хрещатик, 10
Київське орендне поліграфічне підприємство «Книга»,
254655 МСП, Київ-53, вул.Артема, 25
Білас І.Г.
Б61 Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: Су-
спільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн.
Кн.1. К.: Либідь — Військо України, 1994.432 с.
І8ВИ 5-325-00598-7 (кн.1).
І8ВМ 5-325-00577-4.
Використовуючи широку джерельну базу, автор уперше здійснює
спробу детально висвітлити механізм функціонування репресивно-кара-
льної системи в Україні як головного знаряддя більшовицького режиму в
боротьбі з національно-визвольним рухом.
Для правників, Істориків, політологів, усіх, хто цікавиться питаннями
історії України.
0503020902-020
Б 224—94 Б31 14 ’4
ББК 63.3(4УКР)6—49
До уваги читачів!
У другій книзі даного видання»
що являє собою
документальний додаток до першої,
вміщені матеріали
стосовно діяльності
репресивно-каральних органів,
віднайдені автором
у нещодавно розкритих
архівах.