/
Author: Коширіна О.
Tags: довідник енциклопедичні довідки гуманітарні науки шкільна освіта видавництво торсінг плюс
Year: 2010
Text
ИЛ1И1
ББК 92я2
Н72
Довідкове видання
Авторський колектив:
Українська мова: В. В. Паращич, Т. О. Квартник, В. Ф. Жовтобрюх
Українська література: Т. О. Квартник
Історія України: В. А. Греченко, Ю. Г. Лебедєва
Всесвітня історія: В. А. Греченко
Англійська мова: Я. В. Довгополова
НОВІТНІЙ ПОВНИЙ ДОВІДНИК ШКОЛЯРА
5-12 КЛАСИ
Відповідальний редактор О. Каширіна
Коректор Г. Трубіцина, М. Булахова, Н Матюх, Я. Довгополова
Комп’ютерне макетування А. Столяренко
Дизайн обкладинки В. Кулік
Підписано до друку 08.02.10.
Формат 84x108 У16. Гарнітура Шкільна.
Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 60,48- Наклад 20000 прим. (1-й завод 1-3000)
Видання здійснене за ліцензією ФОН Шапіро М. В.
«ТОРСІНГ плюс»
Свідоцтво серія ДК № 2143 від 01.04.05 р.
61057, м. Харків, вул. Сумська, 13
З питань оптових поставок звертатися:
Тел. (057) 717-10-26, 719-98-73
Е-таіІ: іогаіп^ ог'о-'гісіег.сот.иа
Книга — поштою:
61057, м. Харків, а/с «Книжкова ліга»
тел.: 8 (057) 7-199-880
Інтернет-магазин: іогаііщ.сот.иа
Н72 Новітній повний довідник школяра: 5-12 класи. Гуманітарні дисципліни.
Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2010. — 496 с.
І8ВИ 978-611-030-076-6.
У новітньому довіднику школяра подана повна інформація з основних шкільних предметів: української мови,
української літератури, історії України, всесвітньої історії та англійської мови.
Видання підготовлене відповідно до сучасних вимог шкільної програми. Матеріал викладений послідовно,
за темами, кожний розділ містить завдання для самоконтролю, ілюстративний матеріал (схеми, таблиці), що
дозволить учням підготуватися до контрольних та самостійних робіт і успішно скласти випускні іспити.
ББК 92я2
І8ВИ 978-611-030-076-6
© Авторський колектив, 2009
© ФОП Шапіро М. В., макет, 2010
ЗМІСТ
УКРАЇНСЬКА МОВА
ФОНЕТИКА. ОРФОЕПІЯ. ГРАФІКА. ОРФОГРАФІЯ...............
Фонетика...........................................
Голосні звуки.................................
Приголосні звуки..............................
Склад. Перенос слів................................
Наголос............................................
Орфоепія...........................................
Вимова приголосних............................
Подовження приголосних і подвоєння букв.......
Спрощення в групах приголосних................
Чергування звуків.............................
Найпоширеніші чергування голосних.............
Найпоширеніші чергування приголосних..........
Зміни в групах приголосних....................
Фонетична транскрипція........................
Зразок фонетичної транскрипції................
Зразок фонетичного розбору....................
Графіка............................................
Правила вживання великої літери...............
Орфографія.........................................
Літера Ґ ґ....................................
М'який знак...................................
Вживання апострофа............................
Правопис слів іншомовного походження..........
ЛЕКСИКОЛОГІЯ. ФРАЗЕОЛОГІЯ.............................
Лексикологія.......................................
Слова з конкретним і абстрактним значенням....
Однозначні та багатозначні слова..............
Омоніми.......................................
Синоніми......................................
Антоніми......................................
Пароніми......................................
Загальновживані слова.........................
Діалектні слова...............................
Професійні слова. Терміни.....................
Власне українські і запозичені слова..........
Застарілі слова (архаїзми). Неологізми........
Фразеологія........................................
БУДОВА СЛОВА. СЛОВОТВІР...............................
Будова слова ......................................
Словотвір..........................................
Основні способи словотворення.................
МОРФОЛОГІЯ............................................
Самостійні частини мови............................
Іменник.......................................
Прикметник....................................
Числівник.....................................
Займенник.....................................
Дієслово......................................
Дієприкметник.................................
Дієприслівник.................................
Прислівник....................................
Службові частини мови..............................
Прийменник....................................
Зразки розбору прийменника....................
.8
.8
.9
10
.11
12
12
13
13
14
14
16
16
16
17
18
.18
.19
19
22
.22
22
23
23
.26
26
27
.27
.28
28
.28
28
.29
29
29
30
30
31
33
33
.34
34
.39
41
.41
.53
59
65
.72
.80
85
86
92
92
95
Сполучник....................................95
Частка ......................................98
Вигук як особлива частина мови.............. 100
СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ ............................. 103
Словосполучення ................................. 105
Речення..................................... 106
Просте речення.............................. 109
Пряма мова.................................. 124
Складне речення.................................. 129
Безсполучникове складне речення............. 129
Складносурядне речення...................... 131
Складнопідрядне речення..................... 132
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ................................142
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА...........................147
Перекладна церковна література.....................148
«Слово о полку Ігоревім».......................... 149
Полемічна література.............................. 150
Сковорода Григорій Савич (1722-1794).............. 151
ЛІТЕРАТУРА XIV — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ................. 156
Котляревський Іван Петрович (1769-1838)........... 156
Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович (1778-1843).... 159
Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790-1865)..... 162
Гребінка Євген Павлович (1812-1848)............... 164
Шевченко Тарас Григорович (1814-1861)............. 166
Куліш Пантелеймон Олександрович (1819-1897)....... 171
Український романтизм..............................173
Вовчок Марко (1833-1907) ......................... 174
Федькович Юрій (1834-1888)........................ 176
Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838-1918)........ 178
Карпенко-Карий Іван (1845-1907)................... 182
Мирний Панас (1849-1920).......................... 184
Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1915)....... 186
Франко Іван Якович (1856-1916).................... 188
Кобилянська Ольга Юліанівна (1863-1942)........... 190
Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910)............. 193
Українка Леся (1871-1913)......................... 195
Стефаник Василь Семенович (1871-1936)............. 200
ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ................................204
Вороний Микола Кіндратович (1871-1938)............ 204
Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951)........ 205
Тичина Павло Григорович (1891-1967)............... 208
Вишня Остап (1889-1956)........................... 210
Хвильовий Микола (1893-1933)...................... 212
Куліш Микола Гурович (1892-1937).................. 216
Довженко Олександр Петрович (1894-1956)........... 217
Сосюра Володимир Миколайович (1898-1965).......... 220
Павличко Дмитро Васильович (нар. 1929 р.) .........222
Яновський Юрій Іванович (1902-1954)............... 224
Барка Василь (1908-2003).......................... 227
СамчукУлас Олексійович (1905-1987)................ 232
Симоненко Василь Андрійович (1935-1963)........... 234
Багряний Іван (1907-1963)......................... 236
4
Зміст
Стельмах Михайло Панасович (1912-1983)............ 237
Малишко Андрій Самійлович (1912-1970)............. 239
Гончар Олесь Терентійович (1918-1995)............. 240
Загребельний Павло Архипович (1924-2009).......... 242
МушкетикЮрій Михайлович (нар. 1929 р.).............244
Костенко Ліна Василівна (нар. 1930 р.).............245
Тютюнник Григір Михайлович (1931-1980)............ 245
Драч Іван Федорович (нар. 1936 р.).................247
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
СТАРОДАВНЯ І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДО
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)............................252
Українські землі у найдавнішу добу..................252
Первісний лад на територіїУкраїни.............252
Перші державні утворення в Північному
Причорномор'ї та Криму........................254
Східні слов'яни у давнину та утворення
східнослов'янської держави — Київської Русі...255
Розвиток Київської Русі. Феодальна роздробленість .. 257
Галицько-Волинська держава ...................259
Монголо-татарська навала на українські
землі та її наслідки..........................260
Українські землі у складі Великого князівства
Литовського та під владою Речі Посполитої
(XIV — середина XVII ст.).........................261
Захоплення і розподіл українських земель
Литвою, Польщею та іншими державами.............261
Виникнення і розвиток українського козацтва......262
Крим у період пізнього середньовіччя..........265
Селянсько-козацькі повстання
кінця XVI — 20-30 років XVII ст.
Початки козацького державотворення...........265
НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...................................268
Національно-визвольна війна українського народу
проти Речі Посполитої середини XVII ст..............268
Початок та основні події війни у 1648-1653 рр....268
Формування української національної держави .... 270
Переяславська Рада 8 січня 1654 року..........272
Завершальні періоди Визвольної війни.
Поділ України................................272
Українська козацька державність у кінці XVII—XVIII ст..274
Руїна. Україна і Північна війна...............274
Обмеження і ліквідація автономіїУкраїни у складі
Російської імперії...........................275
Правобережні і західноукраїнські землі і Слобідська
Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.........276
Приєднання Північного Причорномор'я та
ПравобережноїУкраїни до складу
Російської імперії...........................278
Українські землі у складі Російської та Австрійської
імперій.............................................279
Політичне становище українських земель...........279
Суспільно-політичні і національний рухи
в Україні у XIX ст...........................280
Кирило-Мефодіївське товариство................283
Ліберальні реформи 60-70-х років XIX ст.......284
Західноукраїнські землі під владою
Австрійської імперії (кінець XVI11—XIX ст.).....285
Революційні події в Україні в 1905-1907 рр.......287
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа.
Загострення національного питання............288
Західноукраїнські землі в 1900-1914 рр........289
НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ.................................292
Україна в роки Першої світової війни та Української
національно-демократичної революції..................292
Утворення і діяльність Української
Центральної Ради................................293
Боротьба за владу, початок громадянської
війни (кінець 1917 р. — квітень 1918 р.)......294
Українська держава гетьмана Скоропадського.....296
Директорія. Відновлення УНР та Радянської
влади в Україні.................................297
Західноукраїнська Народна Республіка
і Закарпаття у 1918-1919 роках................299
Завершення української національно-демократичної
революції, її наслідки та уроки................299
Радянська українська державність у 20-30-ті роки.
Становище на західноукраїнських землях.............300
Нова економічна політика в Україні.............300
Україна й утворення СРСР.......................302
Установлення монополії комуністичної
партії на владу.................................303
Українське відродження 20-х років..............304
Політика форсованої індустріалізації та її наслідки ... 305
Примусова колективізація сільського господарства
в Україні. Голодомор 1932-1933 років...........307
Західноукраїнські землі між двома
світовими війнами...............................310
Україна в роки війни та повоєнний період.............314
Приєднання Західної України до УРСР у складі СРСР... 314
Початок Великої Вітчизняної війни..............315
Становище на окупованій українській
території. Рух Опору. Визволення України.......315
Політика часткової десталінізації в Україні,
її непослідовний характер.......................317
Україна в період загострення кризи радянської
системи (середина 60-х — початок 80-х років).... 318
Україна в добу перебудови. Розпад СРСР
і відродження незалежності України.............319
Держава Україна на сучасному етапі...................321
Державотворення і політичний розвиток України .. 321
Державна символіка України та її історичне
походження......................................324
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ
ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ..........................328
Давній Єгипет.....................................328
Стародавній Вавилон. Культура та релігія народів
Передньої Азії.....................................329
Вавилон......................................330
Ассирія......................................330
Давня Палестина..............................330
Стародавня Індія. Китайські імперії...............331
Китайські імперії Цінь і Хань................331
Стародавня Греція.................................333
Велика грецька колонізація...................334
Афінська держава.............................335
Стародавня Спарта ...........................335
Греко-перські війни..........................336
Золотий вік Афін за часів Перікла............336
Пелопоннеська війна..........................337
Грецька культура і наука.....................337
Розквіт Македонії та її гегемонія в Греції.
Утворення імперії Олександра Македонського ... 338
Стародавній Рим...................................339
Зміст
5
Заснування Риму. Римська республіка
уУ— середині III ст. до н. е..................339
Римська організація влади та римське суспільство... 339
Розвиток Римської республіки у II ст. до н. е.
Реформи братів Гракхів......................340
Криза республіки у І ст. до н. е..............340
Римська імперія у І-ІІІ століттях.............341
Пізня Римська імперія IV—V ст. н. е.
Падіння Західної Римської імперії.............342
Виникнення християнства.......................343
Культурна спадщина Риму.......................344
ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.................................346
Велике переселення народів.
Утворення варварських держав. Франкська імперія .... 346
Імперія Карла Великого........................347
Англосаксонські королівства в Британії........348
Християнізація Європи. Середньовічне місто.
Право і суд у середньовічній Європі...................348
Християнська церква в ІV—XIV ст...............348
Середньовічне місто. Суспільні стани..........349
Право і суд у середньовічній Європі...........350
Виникнення ісламу. Арабський халіфат ...............350
Візантія VII—XI ст. та її культура..................351
Походи вікінгів. Виникнення скандинавських держав.
Центральна і Східна Європа.........................352
Хрестові походи та їхні наслідки....................353
Північно-Східна Русь у XII — на початку XIII ст.....355
Соціально-економічний та політичний устрій
Франції в IX—XV ст....................................356
Соціально-економічний та політичний устрій
Англії в IX—XV ст.....................................357
Священна Римська імперія............................359
Країни Середземномор'я (італійські міста-держави,
Папська область, Південна Італія та Сицилія, Іспанія)
вХІ-ХУст.........................................361
Столітня війна......................................363
Гуситські війни (1419-1434 рр.).....................364
Утворення Московської держави.......................365
Освіта і культура в Європі в ХІ-ХУ ст...............365
Туреччина, Індія й Китай у добу Середньовіччя.......366
НОВА ІСТОРІЯ..........................................369
Ранній новий час (кінець XV — перша половина XVII ст.).... 369
Великі географічні відкриття та їхнє значення
для Європи....................................369
Початок Реформації в Європі. Німецька Реформація... 370
Поширення реформаційних ідей у Європі..........371
Нідерландська революція.......................372
Франція в XVI — першій половині XVII ст.......372
Московська держава в XVI—XVIІ ст..............373
Тридцятилітня війна, її наслідки для Європи....374
Країни Сходу (Османська імперія, Китай, Індія)
в ХУІ-ХУІІ ст.................................375
Культура і наука Європи XVI—XVIІ ст...........376
Перший період (друга половина XVII — друга
половина XVIII ст.)...................................377
Англійська революція середини XVII ст.........377
Північна Америка у XVIII ст...................378
Російська держава в XVIІ—XVIIІ ст.............379
Німецькі держави у XVIII ст. Піднесення Пруссії.
Австрія та Священна Римська імперія.........380
Другий період (кінець XVIII—XIX ст.)................381
Французька революція кінця XVIII ст. .........381
Правління Наполеона Бонапарта. Перша імперія
у Франції.....................................382
Європа після Віденського конгресу (1815-1847 рр.)... 384
Революції 1848-1849 рр. в Європі..............385
Утворення національних держав в Італії
та Німеччині...................................387
Війна Пруссії з Францією та утворення
Німецької імперії............................388
США в першій половині XIXст. Громадянська війна... 388
Культура країн Європи й Америки у XVI11—XIX ст..... 390
Загальна характеристика розвитку світу
на зламі ХІХ-ХХст............................393
Соціально-економічний і політичний розвиток
Російської імперії наприкінці XIX —
на початку XX ст.............................397
Національно-визвольна боротьба народів світу
наприкінці XIX — на початку XX ст..............399
НОВІТНЯ ІСТОРІЯ........................................402
Перша світова війна 1914-1918 рр....................402
Облаштування повоєнного світу.......................403
Світова економічна криза 1929-1933 рр.
Новий курс Ф. Рузвельта...........................405
Росія — СРСР (1917-1939 рр.)........................405
Лютнева революція 1917 року в Росії...........405
Росія в період Жовтневої революції............406
Громадянська війна та іноземна інтервенція
в Росії (1917-1920)......................... 406
Установлення фашизму, нацизму та інших тоталітарних
режимів у ряді країн Європи..........................407
Італія........................................407
Німеччина.....................................407
Іспанія.......................................409
Країни Центральної та Східної Європи у 1918-1930-ті рр.409
Чехо-Словаччина...............................410
Угорщина......................................410
Румунія.......................................411
Болгарія......................................411
Югославія.....................................411
Країни Азії та Африки в 1920-1930 рр................412
Японія........................................412
Китай.........................................412
Індія ........................................412
Іран..........................................413
Туреччина ....................................413
Палестинська проблема.........................413
Країни Африки.................................414
Друга світова війна.................................414
Завершення Другої світової війни..............415
Проблеми повоєнного мирного врегулювання............417
Політика «холодної війни» і військово-політичних блоків... 419
Сполучені Штати Америки в повоєнні десятиліття.........419
Велика Британія після другої світової війни ........421
IVIV республіки у Франції...........................421
Федеративна Республіка Німеччини у другій половині
XX століття.......................................422
СНД і Росія у 90-ті роки............................423
АНГЛІЙСЬКА МОВА
ФОНЕТИКА.............................................428
Англійський алфавіт (ТЬе ЕпдІізЬ АІрЬаЬеІ)...428
Голосні (Уо\меІ5).................................429
Читання наголошених і ненаголошених голосних... 430
Читання наголошених сполучень голосних.......430
Приголосні (Соп5опапІ5)...........................430
Подвійні варіанти вимови деяких приголосних..431
6
Зміст
Читання сполучень приголосних літер.............432
Читання сполучень голосних із приголосними........432
Читання поєднань голосних із приголосними.........433
ГРАМАТИКА................................................434
Іменник (ТНе Моип)....................................434
Число (ТІїе МитЬег).............................434
Відмінок (ТІте Сазе)............................436
Артикль (ТЬе Агіісіе).................................438
Неозначений артикль (ТЬе ІпСеГіпіїе Агіісіе)......438
Означений артикль (ТЬе Оебпііе Агіісіе).........438
Уживання артикля з власними назвами.............439
Відсутність артикля перед загальними назвами .... 439
Використання артикля удеякихусталених
сполученнях....................................440
Займенник (ТЬе Ргопоип)...............................441
Особові займенники (ТІте РегзопаІ Ргопоипз).....441
Присвійні займенники (ТІте Роззєззіує Ргопоипз).442
Зворотні займенники (ТІте ВеЛехІуе Ргопоипз)....442
Вказівні займенники (ТІте Оетопзігаїіуе Ргопоипз).. .443
Питальні займенники (ТІте Іпіеггодаїіуе Ргопоипз)... .443
Відносні займенники (ТІте Веіаііуе Ргопоипз)....443
Неозначені займенники (ТІте ІпсіеГтпіїе Ргопоипз).444
Займенники тисЬ, тапу і а Іоі оГ................445
Займенники (а) ІІІІІе, (а) Ге\м.................446
Займенник аіі...................................446
Прикметник (ТІїе АсДесІІуе)...........................446
Ступені порівняння прикметників
(ТЬе Оедгеез оГСотрагізоп оГАсі]єсііує5).........446
Прислівник (ТЬе АсіуєгЬ)..............................448
Утворення прислівників..........................449
Ступені порівняння прислівників
(ТЬе Оедгеез оГСотрагізоп оГАсіуєгЬз)..........449
Місце прислівника у реченні.....................450
Числівник (ТЬе МигпегаІ)..............................451
Кількісні числівники (ТЬе СагСіпаІ ІМитегаІз).....451
Порядкові числівники (ТЬе ОгСіпаІ ІМитегаІз)......452
Дробові числівники (ТЬе Егасііопаї ІМитегаІз).....452
Дієслово (ТЬеУегЬ)....................................453
Способи дієслова (Моосіз).......................453
Поняття про систему часових форм дієслова.........453
Дійсний спосіб (ТІїе Іпсіісаііуе МоосІ)...............454
Активний стан (ТЬе Асііує Уоісе)................454
Неозначені часи (Іпсіеіїпіїе Тепзез)..................454
Поняття про неозначені часи.....................454
Утворення теперішнього неозначеного часу
(ТЬе Ргезепі Іпсіеіїпіїе Тепзе) ...............454
Уживання іЬе Ргезепі ІпсіеіїпііеТепзе...........456
Утворення минулого неозначеного часу
(ТЬе Разі Іпсіебпііе Тепзе)......................456
Уживання іЬе Разі Іпсіеіїпііе Тепзе.............457
Утворення та вживання майбутнього неозначеного
часу (ТЬе Еиіиге ІпсІеГїпіІе Тепзе).........458
Тривалі часи (СопІіпиоизТепзез).......................458
Поняття про тривалі часи........................458
Утворення теперішнього тривалого часу
(ТЬе Ргезепі Сопііпиоііз Тепзе) ...............459
Уживання теперішнього тривалого часу
(ТЬе Ргезепі Сопііпиоііз Тепзе) ...............460
Утворення і вживання минулого тривалого часу
(ТЬе Разі Сопііпиоііз Тепзе)...................460
Утворення та вживання майбутньго тривалого часу
(ТЬе Еиіііге СопііпиоіізТепзе)..............461
Доконані часи (РегГесІ Тепзез)........................462
Поняття про доконані часи.......................462
Утворення і вживання іЬе Ргезепі РегГесІ Тепзе.....462
Утворення і вживання теперішнього доконаного три-
валого часу (ТІїе Ргезепі РегГесІСопІіпиоизТепзе)... 464
Утворення і вживання минулого доконаного часу
(ТЬе Разі РегГесІ Тепзе)..........................465
Утворення і вживання минулого доконаного три-
валого часу (ТІїе Разі РегГесІ СопІіпиоизТепзе).... 465
Утворення і вживання майбутнього доконаного
часу (ТІїе Еиіиге РегГесІ Тепзе)..................466
Майбутній час у минулому (ТЬе ЕиІиге-іп-іЬе-РазІ)........467
Утворення і вживання майбутнього часу
в минулому (ТЬе ЕиІиге-іп-іЬе-РазІ)...............467
Пасивний стан (ТГте Раззіуе Уоісе).......................468
Поняття про пасивний стан..........................468
ТГіе Ргезепі Іпсіебпііе Раззіуе....................469
ТГіе Разі Іпсіебпііе Раззіуе.......................469
ТГіе Еиіиге Іпсіебпііе Раззіуе.....................469
ТГіе Ргезепі Сопііпиоиз Раззіуе....................469
ТГіе Разі Сопііпиоиз Раззіуе.......................470
ТГіе Ргезепі РегГесІ Раззіуе.......................470
ТГіе Разі РегГесІ Раззіуе..........................470
ТГіе Еиіиге РегГесІ Раззіуе........................470
Узгодження часів (ТГте Зециепсе оГТепзез)..........471
Пряма і непряма мова (Оігесі апС ІпСігесІ 5реесЬ)... 471
Питальні речення у непрямій мові
(Іпіеггодаїіуе Зепіепсез іп Іпдігесі 5реесЬ)......472
Дієслова Іо Со, Іо Ье, Іо Ііауе..........................473
Дієслово Іо Со.....................................473
Уживання змістового дієслова Іо Со.................473
Дієслово Іо Ье.....................................473
Уживання змістового дієслова Іо Ье.................473
Дієслово Іо Ііауе..................................474
Уживання змістового дієслова Іо Ііауе..............474
Уживання змістового дієслова Іо Ііауе доі..........474
Модальні дієслова (МоСаІ Х/егЬз).........................474
Дієслово сап (соиІС)...............................475
Дієслово тау (тідЬі) ..............................476
Дієслово зЬоиІсІ...................................476
Дієслово тизі......................................477
Дієслово Ііауе Іо..................................477
Дієслово оид Ні....................................478
Дієслово пееС......................................478
Неособові форми дієслова (ІМоп-ЕІпіїе Еогтз
оГіГіе УегЬ)......................................479
Інфінітив (ТІїе І пГтпіІіуе).......................479
Уживання інфінітива................................480
Уживання інфінітивної частки Іо....................480
Інфінітивні звороти (Іпбпіііуе Сопзігисііопз)......481
Герундій (ТЬе СегипсІ).............................483
ТГіе Іпсіебпііе апсі РегГесІ СегипсІ (Раззіуе).....483
Дієприкметник (ТЬе Рагіісіріе).....................484
Наказовий спосіб (ТЬе Ітрегаїіуе МоосІ)..................486
Вживання та утворення наказового способу...........486
Умовні речення (СопсІІІІопаІ Зепіепсез)............486
Умовний спосіб (ТІїе 5иЬ)ипсІІУе МоосІ)..................487
Уживання та утворення умовного способу.............487
Службові частини мови (ТГте Зігисіигаї Рагіз оГЗреесЬ).... 489
Прийменник (ТЬе Ргерозіїіоп).......................489
Прийменники місця (Ргерозіїіопз оГ РІасе)..........489
Прийменники напрямку (Ргерозіїіопз оГ Оігесііоп).. 489
Прийменники часу (Ргерозіїіопз оГТІте).............490
Сполучник (ТЬе Соп(ипсііоп)........................490
Сопзігисііоп іГіеге + Іо Ье........................490
Синтаксис................................................492
Речення (ТГте Зепіепсе)............................492
УКРАЇНСЬКА
МОВА
ФОНЕТИКА. ОРФОЕПІЯ. ГРАФІКА. ОРФОГРАФІЯ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Фонетика. Графіка. Фонетика як розділ мовознавчої науки про звуковий склад мови. Голосні
й приголосні звуки. Приголосні тверді і м’які, дзвінкі і глухі. Позначення звуків мовлення на
письмі. Алфавіт. Співвідношення звуків і букв. Звукове позначення букв я, ю, є, ї, щ. Склад.
Складоподіл. Наголос, наголошені і ненаголошені склади. Уподібнення приголосних звуків.
Спрощення в групах приголосних. Найпоширеніші випадки чергування голосних і приголосних
звуків. Основні випадки чергування у-в, і-й.
Орфоепія. Відображення вимови голосних (наголошених і ненаголошених) через фонетичну
транскрипцію. Відображення вимови приголосних звуків:
1) [дж], [дз], [дз'];
2) [ґ];
3) [ж], [ч], [ш], [дж];
4) груп приголосних (уподібнення, спрощення);
5) м’яких приголосних;
6) подовжених приголосних.
Вимова слів з апострофом.
Орфографія. Правопис літер, що позначають ненаголошені голосні [є], [и], [о] в коренях
слів. Спрощення в групах приголосних. Сполучення йо, ьо. Правила вживання м’якого знака.
Правила вживання апострофа. Подвоєння букв на позначення подовжених м’яких приголосних
і збігу однакових приголосних звуків. Правопис префіксів і суфіксів. Позначення чергування
приголосних звуків на письмі. Правопис великої літери. Лапки у власних назвах. Написання
слів іншомовного походження. Основні правила переносу слів з рядка в рядок. Написання
складних слів разом і через дефіс. Правопис складноскорочених слів. Написання чоловічих
і жіночих імен по батькові, прізвищ. Правопис відмінкових закінчень іменників, прикметників.
Правопис н та нн у прикметниках і дієприкметниках, не з різними частинами мови. Особливості
написання числівників. Написання окремо (сполучень прислівникового типу), разом і через
дефіс (прислівників, службових частин мови, вигуків).
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Фонетика
словник
Фонетика вивчає звуковий
склад мови.
Окремо взяті звуки мають значення лише в складі слів та морфем, за
допомогою слів розпізнаються та розрізняються їхні значення: пліт —
плід, лин — линь, бере — бери.
В українській мові 6 голосних і 32 приголосних звуки, які позна-
чаються 33 буквами українського алфавіту.
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
9
Звуки мови творяться за допомогою легень, бронхів, дихального
горла (трахеї), гортані, голосових зв’язок, ротової та носової порожни-
ни, зіва, губ, зубів, язика та язичка. Дефекти найактивніших органів
мовлення (губ, зубів, язика, носової та ротової порожнини та ін.) при-
зводять до спотворення звуків (наприклад, при нежиті, за відсутності
декількох зубів і т. ін.).
Голосні звуки
Голосні звуки: [а], [е], [и], [і], [о], [у].
За способом творення їх поділяють на звуки високого підняття ([і],
[и], [у]), середнього підняття ([е], [о]) та низького підняття [а]; перед-
нього ряду ([і], [и], [е]) та заднього ряду ([у], [о], [а]); лабіалізовані го-
лосні (ті, у творенні яких беруть активну участь губи) — [у], [о] — та
нелабіалізовані ([а], [е], [и], [і]). Голосні звуки бувають наголошені та
ненаголошені. Наголошені голосні вимовляються і чуються у вимові
чітко та ясно. Виразно вимовляються і не складають, як правило, труд-
нощів у написанні ненаголошені голосні [і], [У], [а], [о] , за винятком:
а) випадків сплутування, коли [и] може сплутуватися у вимові з [і]
під впливом російської мови (кіпіти, кіп’яток — кипіти, кип’яток;
діван — диван); [о] під впливом «акання» у спорідненій російській мові
може сплутуватися з [а], що призводить до неправильного його написан-
ня (манепіа — монета; разбирати — розбирати; каридор — коридор);
б) випадків наближень: [о] наближається до [у], якщо після [о]
йде склад із наголошеним [у]: [зоузул'а], [коужух], [поучути], [соуіуз],
[стоуіу]; ненаголошені [е] та [и] наближаються відповідно до [и] та [е]:
[веисна], [виешневиеї].
Існує й багато інших способів розрізнення ненаголошених [е], [и]
у словах.
У коренях:
— пишеться [е] в буквосполученнях -ере-, -еле- у словах слов’ян-
ського походження (береза, берег, зелень, шелест);
— пишеться [е], якщо при зміні слова сумнівний звук випадає (чер-
вень — червня, човен — човна);
— пишеться [е] у словах, де сумнівний звук чергується з [і] чи [о]:
променистий — промінь, женити — жона;
— пишеться [и] у буквосполученнях -ри-, -ли- у словах слов’янського
походження (кричати, криниця, глитати);
— якщо слово не можна перевірити одним із цих способів або воно
виразно іншомовного походження, то його слід перевірити за словником
(левада, кишеня, минулий, бетон, вертикаль, дискусія, динаміка).
У префіксах:
Префікси пре- і при- розрізнюють за значенням. Пре- пишеться
у словах на позначення чогось у великій мірі (можна замінити сло-
вом «дуже») — премилий (дуже милий), препоганий (дуже поганий),
а також у деяких словах: преподобний, преосвященний, престол, пре-
зирство.
Префікс при- трапляється у словах із значенням наближення, приєд-
нання, неповної дії (прибігти, приклеїти, причинити, привокзальний,
прив’янути).
У префіксах без-, перед-, пред-, через-, не- завжди пишеться [е]:
передчасний, безверхий, предвічний, черезплічник, неквапно.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Голосні звуки утворюються
за допомогою голосу.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Щоб не помилитися в напи-
санні слова з ненаголошеним
[е] чи [и], до нього добирають
спільнокореневе слово або
змінюють форму даного сло-
ва, щоб сумнівний звук став
під наголосом (держава —
держить, кислйця — кислий,
милуватися — милий).
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Префікси пре- не можна
плутати з частинами коренів
у словах предмет, президент,
предки, прем'єра, прецедент
та ін.).
Префікси при- не можна
плутати з частинами коренів
у словах природа, приз, при-
ємний, прикмета, принтер,
присудок та ін., хоч, можливо,
вони й були колись префік-
сами.
10
Українська мова
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Приголосні звуки утворюють-
ся за допомогою голосу і шуму
або лише шуму.
У суфіксах:
Е
- ен(я) в іменниках середнього роду, що позначають назви маленьких
істот (вовченя, гусеня, кошеня);
- ечок-, -ечк- в іменниках із зменшено-пестливим значенням, які не
походять від слів із суфіксами -ик, -иц(я) (вершечок, мішечок, діжечка,
річечка, віконечко, словечко);
- ен(ий) у дієприкметниках (незлічений, неоцінений, нескінчений);
- ер(о) в числівниках (семеро, п’ятеро);
- еньк-, -есеньк- у прикметниках із зменшено-пестливим значенням
(біленький, малесенький);
- тель-, -енн(я), -ень, -ець в іменниках (учитель, вихователь, значен-
ня, положення, творення, твердження, велетень, в’язень, мовознавець,
переможець);
И
- ик, -ич, -чик (-щик) в іменниках (братик, вузлик, керманич, хлоп-
чик, прапорщик);
- ив(о) в іменниках для вираження збірних понять, які означають
матеріал або продукт праці (паливо, печиво, морозиво, мереживо, вари-
во; але: марево, бо це природне явище);
- ичок, -ичк(а) в іменниках, що походять від слів із суфіксами -ик,
-иц(я) (вогник — вогничок, кошик — кошичок, вулиця — вуличка, па-
лиця — паличка, лисиця — лисичка);
- ищ(е), -иськ(о) в іменниках (вогнище, становище, річище, ручище,
бабисько);
- ин- у присвійних прикметниках (бабин, свекрушин, Ольжин, тіт-
чина).
У закінченнях дієслів:
е — у дієсловах І дієвідміни (йдемо, йдете);
и — у дієсловах II дієвідміни (летимо, летите).
У складних словах:
е — після м’якого приголосного (неподовженого), яким закінчується
перша основа іменника м’якої групи (бурелом, землетрус, працездат-
ний, кільцеподібний, а також овочесховище, очевидний);
и — у словах, першою частиною яких є числівник у родовому відмін-
ку (тридцятирічний, триніжок, чотирикутник, семимильний, шіст-
надцятивідсотковий).
Приголосні звуки
Приголосні звуки: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к], [ф], [ж], [з], [з'],
[ш], [с], [с], [г], [X], [дж], [дз], [дз ], [ч], [ц], [ц ], [в], [й], [м], [н], [н ], [л],
[л ], [р], [р ].
За участю шуму й голосу під час творення приголосних та за їх
співвідношенням приголосні звуки поділяються на сонорні ([л], [р], [м],
[н], [в], [й], [л'], [р'], [н'] — у них переважає голос над шумом; звуки [л]
і [р] називаються плавними, [м] і [н] — носовими) та шумні (сюди нале-
жать усі інші, не згадані вище; у них під час творення переважає шум).
Шумні приголосні, утворені за участі голосу, називаються дзвінкими,
а утворені лише за допомогою шуму — глухими. Дзвінкі й глухі приго-
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
її
лосні в українській мові є парними (крім глухого [ф], який не має пари
серед дзвінких приголосних). Дзвінких приголосних 11, глухих — 12.
Дзвінкі: [б], [г], [ґ], [д], [ж], [дж], [з], [дз], [д'], [з'], [дз'].
Глухі: [п], [х], [к], [т], [ш], [ч], [с], [ц], [т'], [с'], [ц'], [ф].
За місцем творення приголосні поділяються на:
— губні [б], [п], [в], [м], [ф];
— передньоязикові [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [ж], [ш], [дж], [ч], [л],
[р], [н], [З'], [с'], [©'], [ц'], [р'];
— середньоязикові [й], [д'], [т'], [н'], [л'];
— задньоязикові [ґ], [к], [х];
— глотковий [г].
За способом творення приголосні української мови поділяються на:
— проривні (або зімкнені) — [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [д'], [т'];
— фрикативні (або щілинні) — [в], [ф], [г], [х], [ж], [ш], [з], [с], [й],
[З'], [С'];
— зімкнено-прохідні — [м], [н], [л], [р], [н'], [л'], [р'] ([р] ще нази-
вають вібрантом);
— африкати (злиті) — [дж], [ч], [дз], [ц], [дз'], [ц'].
Виділяють ще свистячі приголосні ([з], [с], [дз], [ц]) та шиплячі ([ж],
[ш], [дж], [ч]).
Приголосні української мови розрізняються також за твердістю
і м’якістю. Твердих приголосних є 22, м’яких — 10.
Тверді: [д]Дт], [з], [с], [дз], [ц], [н], [л], [р], [б], [п], [ґ], [к], [ф], [ж],
[ш], [г], [х], [дж], [ч], [в], [м].
М’які: [д'], [т'], [з'], [с'], [дз'], [ц'], [н'], [л'], [р'], [й].
М’які приголосні поділяються на групи: м’які (палатальні) — [д'],
[т'], [н'], [л'], [й] та пом’якшені (палаталізовані) — [з'], [с'], [ц'], [дз'],
[р']; окремо позначаються напівпом’якшені (напівпалаталізовані) —
[б’], [п’], [в’], [ф’], [м’], [ґ’], [к ’], [х’]> [Г’], [ж’]> [Ш’]> [дж’], [ч’], які сто-
ять перед [і] або перед я, ю, є (без роздільної вимови): [б’ігти®], [п’уре],
[м’узиека], [ф’уренр] та ін.
Оскільки в українській мові немає спеціальних літер на позначення
м’яких приголосних, то орфографічно вони розпізнаються за м’яким
знаком, буквами я, ю, є, і, які стоять після них: сила — сіль, лінь —
лину, тюлька — тур, ллється — летиш, рясно — ранок.
Склад. Перенос слів
Слово має стільки складів, скільки голосних звуків: джміль, со-неч-
ко, не бес ний, мрі-я (але: мрій). При поділі на склади слід враховувати
звукове значення букв я, ю, є, ї, адже в їхньому складі є відповідно а,
У, е, і.
Відкритий склад закінчується на голосний звук: го ло ва, до-по-ма-
га-ти.
Закритий склад закінчується на приголосний: без-хмар-ний, квіт-
ник.
Слова переносяться з рядка на новий рядок за складами, проте:
— не можна розривати буквосполучення дж, дз, що позначають
один звук: кукурудза, пого джуватися (хоч: під-земний, під-жи-
вити — д належить до префікса, а з, ж до кореня);
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Інколи при вимові якийсь із
приголосних звуків у слові
видається нечітким, сумнів-
ним. Для правильного напи-
сання слова слід дібрати до
нього таке спільнокореневе,
у якому б після сумнівного
приголосного йшов голо-
сний: Вели[ґ]день — Великод-
ня, боро[д']ба — боротися,
ні[х]ті — ніготь, про[з']ба —
просити.
словник
Склад — звук або кілька
звуків, що утворюються од-
ним поштовхом видихуваного
повітря.
12
Українська мова
— не можна відривати одну букву від кореня, префікса, другої осно-
ви складного слова: роз ораний, пре красний, при йшов, водо спад,
а не розо раний, прек расний, прий шов, водос пад;
— не можна залишати на попередньому рядку чи переносити на
наступний одну букву (Оде са, ра діо, а не О деса, раді о);
— не можна відривати ініціали від прізвища (І. Я. Франка, а не
І. Я. — Франка, але повні імена та імена по батькові розрива-
ти для переносу дозволяється: Іван Якович — Франка) або інші
умовні скорочення, що до них належать (акад. — Шинкарук О. І.,
проф. — Стешенко, доц. — Липівиненко);
— м’який знак та апостроф повинні при переносі залишатися біля
попередньої букви (редь ка, валер’ янка);
— не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони
належать (XX спі., 50 ц, 1985 р., а не XX — спі., 50 — ц, 1985 — р.);
— не можна розривати абревіатури (ООН, АТС);
— не можна розривати умовні скорочення, граматичні закінчення,
зв’язані з цифрами (вид-во, л-ра та ін., 3-й, 10-му);
— не переносяться на наступний рядок розділові знаки (крім тире),
дужка, лапки, що закривають попередній рядок, а також не зали-
шаються відкритими в кінці попереднього рядка дужка, лапки.
Наголос
словник
Наголос — звукове виділення
складу, слова чи словоспо-
лучення в реченні; вимова
одного зі складів чи слів Із
більшою силою голосу.
СЛОВНИК
Орфоепія — розділ мово-
знавчої науки про правильну
вимову.
Наголос позначається скісною рисочкою над наголошеним голосним
у слові. Якщо наголос падає на і, то надрядкові знаки (крапка і наголос)
суміщаються (іграшка, імпорт, іній).
Наголос служить для розрізнення лексичних значень і граматичних
форм слів (села — села, землі — землі, замок — замок). (У деяких ба-
гатоскладових словах ставиться допоміжний наголос: вищезазначений,
жовтогаряча, милозвучно).
Фразовий, або логічний, наголос виділяє певне слово або словоспо-
лучення у реченні для підкреслення його важливості.
Знак наголосу на письмі ставиться, як правило, у маловідомих
словах (наприклад, діалектизмах, професіоналізмах чи в іншомовній
лексиці — леґінь, оптовий, маркетинг) або тоді, коли від постановки
наголосу залежить значення слова: образи (художні) — образи (коли
ображають) — образи (ікони), досипати — досипати.
Деякі слова мають подвійний наголос: простий і простий, затиш-
но і затишно, помилка і помилка, завжди і завжди. Окремі слова під
впливом російської мови часто наголошуються мовцями неправильно.
Орфоепія
В українській мові найбільш поширений фонетичний принцип на-
писання слів — «пишу так, як чую». Але є чимало випадків, коли ви-
мова не збігається з написанням. Тому потрібно добре знати не лише
фонетику, а й орфоепію.
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
із
Вимова приголосних
1. Дзвінкі приголосні в кінці слова та перед глухими в середині слова не оглушуються гриб рибка загадка плід [гриб] [рибка] [загадка] [пл'ід]
Виняток: [г] вимовляємо як [х] у словах нігті, кігті, вогкий, легко, дьогтю.
2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині сло- ва одзвІнчуються отже просьба боротьба [бдже] [проз'ба] [бород'ба]
3. [в] ніколи не вимовляється як [ф]. На початку слова перед приголосним, на кінці слова після голосного, у середині слова після голосного перед приголосним вимовляється як нескладовий [у] учора лев став острів правда травка вівтар [учора] [леу] [стау] [бстр'іу] [прауда] [траука] [в'іутар]
4. [дж], [дз] вимовляються як неподільні, злиті звуки (африкати), якщо вони не належать до різних частин слова (наприклад, префікса і кореня) джура дзвін відзивати надзвичайно піджену [джура] [дзв'ін] [в'ідзиевати] [надзвичайно] [п'іджеину]
5. [ж], [ч], [ш], [до], [щ], [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [ґ], [к], [х] вимовляються завжди твердо. Бувають напівпом'якшеними перед [і] та перед я, ю, є в окре- мих іншомовних словах чистий шовк голуб Київ кітель Бєляєв роздоріжжя бязь пюре [чисти6!] [шоук] [голуб] [кй]іу] [к'ітеил'] [б'ел'а]еу] [роздоур'іж':а] [б'аз'] [п'уре]
Подовження приголосних і подвоєння букв
1. Приголосні зазвичай подвоюються (у вимові — подовжуються)
при збігові однакових приголосних звуків, що належать до різних час-
тин слова (морфем):
а) якщо корінь починається на такий звук, на який закінчується
префікс: оббити [об:йтие], відділ [в’їд'йл], ззаду [з:аду];
б) у складноскорочених словах: юннат — юний натураліст, військ-
комат — військовий комісаріат, військкор — військовий кореспондент,
піввідра — половина відра',
в) якщо корінь закінчується на [н], а далі йде суфікс -н-, -ник-,
-ниц-: лимонний, щоденник, письменник, відмінниця',
г) у наголошених суфіксах похідних прикметників -енн(ий),
-анн(ий), -янн(ий): здоровенний, страшенний, нескінченний, невбла-
ганний, незрівнянний',
д) коли основа дієслова в минулому часі закінчується на [с], а за
нею йде частка -ся: розрісся, піднісся, пасся',
е) у словах ссати, виссати, ссавці та похідних від них внаслідок
історичних змін; а також у словах бовван, бовваніти та ін.
14
Українська мова
РД ЗАПАМ'ЯТАЙ
У загальних назвах Іншомов-
ного походження подвоєння
не зберігається (каса, шосе,
сума, група, асиміляція, апа-
рат, дисидент), за винятком
слів нетто, брутто, панна,
ванна, манна, пенні, тонна,
вілла, мірра.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Особливо слід звернути увагу
на те, що явище подовження
приголосних буває лише в
позиції між двома голосними,
тому в таких словах, яклистя,
кількістю, якістю, пристрас-
тю, участю, мальовничістю
та подібних подовження [т]
не відбувається, бо він зна-
ходиться між приголосним та
голосним.
2. Подовження приголосних між двома голосними у деяких словах
відбулося внаслідок фонетичного процесу уподібнення. Подовжуватися
можуть [д':], [т':], [з':], [с':], [ц':], [л':], [н':], [ж’:], [ч’:], [ш’:] у таких
випадках:
а) в іменниках середнього роду II відміни: життя, знання, волосся,
колосся, обличчя, завдання, питання, приладдя', подовження зберігаєть-
ся в усіх непрямих відмінках, крім родового множини: знань, облич,
завдань, приладь, питань',
б) в окремих іменниках чоловічого й жіночого роду І відміни {суддя,
Ілля, стаття, рілля)',
в) у деяких прислівниках типу навмання, спросоння, зрання;
г) в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни
перед закінченням -у(-ю), якщо в називному відмінку їх основа закін-
чується на один приголосний (молоддю — молодь, сіллю — сіль, тін-
ню — тінь, миттю — мить, маззю — мазь, річчю — річ та ін.);
д) в окремих формах дієслова лити (а також у деяких похідних)
подовжується [л]: ллю, ллєш, ллється, виллють (але вилитий).
3. Подовжуються приголосні у іменниках — власних назвах іншо-
мовного походження та похідних від них (Голландія — голландський,
Марокко — марокканський, Руссо, Геннадій, Алла, Інна, Римма).
Спрощення в групах приголосних
Збіг кількох приголосних утруднює вимову, саме тому українській
мові властиве явище спрощення в групах приголосних, тобто явище
втрати у вимові й на письмі одного із звуків такої групи:
[ждн] — [жн]: тиждень — тижневий;
[здн] — [зн]: виїздити — виїзний;
[стн] — [сн]: честь — чесний;
[стл] — [сл]: лестощі — улесливий;
[скн] — [сн]: блиск — блиснути;
[зкн] — [зн]: брязкіт — брязнути та ін.
Винятки: шістнадцять, кістлявий, пестливий, хвастливий,
зап’ястний, хворостняк і йод.
Не відбувається спрощення на письмі і в словах іншомовного похо-
дження (баласт — баластний, контраст — контрастний, турист —
туристський, студент — студентський, агент — агентство).
Чергування звуків
В українській мові нерідко відбувається чергування як голосних, так
і приголосних звуків. Розрізняють чергування позиційні та історичні.
Позиційні — це такі чергування, які залежать від позиції звука
(його місця у слові), найчастіше виявляються при вимові:
[е] — [и]: [приенесенниеї — пенси — ниеси — ниси];
[и] — [е]: [жити® — жи®ла — женла — жела].
Особливо важливим є чергування [у] — [у] (на письмі у — в), [і] —
[і] (на письмі і — й).
У пишеться:
— на початку слова перед приголосним (усім, увійшла, учитель,
Україна);
— між приголосними (Виріс у місті. Десь у гаю співав соловейко);
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
15
— на початку речення перед приголосним (У полі синіли волошки,
червонів мак і біліли острівцями ромашки);
— незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в,
ф, а також перед сполученням літер льв, св, тв, хв і подібними (Ходимо
у валянках. Велике значення у формуванні громадської думки відігра-
ють засоби масової інформації. Є щось чарівне у хвилях моря, у святі,
у творчості);
— після паузи, позначеної на письмі комою, крапкою з комою,
двокрапкою, тире, дужками, лапками, перед приголосним (До мене
зайшла подруга, учитель початкових класів).
В пишеться:
— між голосними (побачила в оголошенні; поїхала в Острог; помі-
тила в очах тугу);
— на початку речення перед голосними (В Астрахані є унікальний
природний заповідник);
— після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св,
хв, тв і йод.) (працювала в бухгалтерії; розгубився в складній ситуації).
У — В не чергуються:
— у словах, що вживаються тільки з в або тільки з у: вдача (харак-
тер), удача (везіння); вклад (внесок), уклад (лад); вправа (завдання),
управа (управління); вступ (початок), уступ (виступ на скелі, горі);
взаємини, влада, власний, властивість, вплив та похідних; увага, уз-
бережжя, указ, умова, установа, уява та похідних;
— у власних іменах та словах іншомовного походження (Власов,
Врубель, Владикавказ; Угорщина, Урал, універмаг, ультраправий, увер-
тюра та ін.).
І пишеться:
— після приголосного або паузи (на письмі — крапка, кома, крапка
з комою, двокрапка, три крапки) перед словами, що починаються на
приголосний (А я дивлюся... і серцем лину в темний садочок на Україну
(Т. Шевченко); Рядами заморених хат, буденних і непривітних, диви-
лось село на своїх хазяїв... (М. Коцюбинський));
— на початку речення (І враз усе стихло (Г. Тютюнник); Ішов коб-
зар до Києва та сів спочивати (Т. Шевченко));
— при зіставленні понять (батьки і діти, війна і мир, трагічне і
комічне);
— перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я (Олександра і Єв-
генія; була і їжа, і питво).
Й пишеться:
— між голосними (оце й освідчився; Ольга й Олена; йшла й озира-
лася);
— після голосного перед приголосним (високе й непривітне небо;
ходила й покрикувала; Весни такої не було й не буде... (Леся Укра-
їнка)).
І — Й чергуються у словах, щоб уникнути збігу приголосних, важ-
ких для вимови (іти — йти, імення — ймення, Іван — Йван, імовір-
ний — ймовірний та ін.).
У поетичній мові інколи можуть порушуватися правила чергування
(Вкраїну з краю в край проходили з боями (В. Сосюра)).
Історичні чергування — це фонетичні зміни, які відбулися у давній
мові, і їх не можна пояснити явищами сучасної мови.
16
Українська мова
Найпоширеніші чергування голосних
[е] — [о]: нести — носити, везти — возити;
[і] — [а]: сідати — садити, лізти — лазити;
[е] — [і]: летіти — літати, плести — заплітати;
[о] — [а]: котити — катати, стояти — стати;
[о], [е] — [і]: нога — ніжка, овес — вівса, село — сіл, школа — шкіл,
осені — осінь, кореня — корінь.
Голосні [о], [е] стоять у відкритих складах, а [і] — у закритих (ро-
бо-та — ро біт ник; пи ро га — пи ріг; ки се лю — ки сіль).
У цього правила багато винятків: [о], [е] не змінюються на [і] в за-
критих складах, коли вони випадні (лісок — ліска), у звукосполученнях
-оро-, -оло-, -ере-, -еле-, -ер-, -ор-, -ов-: ворон, берег, розколов, шовк,
голос, шелест, борг, чверть (але: дорога — доріг, смороду — сморід, бо-
лото — боліт тощо); у суфіксах та префіксах (перевезень, розтин), в
особових формах дієслів (пливеш, знатимеш), у Р. в. множини іменників
ж. р. І відміни (істот, веж), в абревіатурах (неп) та словах іншомовного
походження (фантом); у наголошених кінцевих частинах складних слів
-вод, -нос, -воз, -лов, -роб: діловод, молоковоз, водонос, риболов, землероб
(але у кінцевих -хід, -ріг чергування відбувається: всюдихід, Козеріг);
[о], [е] — нуль звука: ставок — ставка, орел — орла, хлопець —
хлопця, сестер — сестра, пісень — пісня;
[е] — [о] в окремих словах після шиплячих: шести — шостий, же-
нити — жонатий, пшениця — пшоно.
[о] - [а]: скочити — скакати, допомогти — допомагати.
Найпоширеніші чергування приголосних
а) [г] — [ж] — [з]: друг — друже — друзі;
[к] — [ч] — [ц]: ріка — річка — (на) ріці;
[х] — [ш] — [с]: горох — горошина — (у) горосі.
б) [г] — [ж], [к] — [ч], [х] — [ш], [д] — [дж], [т] — [ч], [з] — [ж], [с] —
[ш], [зд] — [ждж], [ст] — [шч] (на письмі — щ): могти — можу,
скакати — скачу, махати — замашистий, садити — саджу,
летіти — лечу, мазати — мажу, косити — кошу, їздити — їж-
джу, мастити — мащу;
в) [б] — [бл], [п] — [пл], [в] — [вл], [ф] — [фл], [м] — [мл]: робити —
роблю, любити — люблю, топити — топлю, ловити — ловлю,
графити — графлю, земний — земля.
Зміни в групах приголосних
При словотворенні приголосні звуки часто зазнають змін:
а) -цьк- змінюється на -чч- (козацький — козаччина, турецький —
Туреччина; але: галицький — Галичина);
б) -ськ-, -ск-, -шк- змінюється на -щ- (віск — вощина, пісок — піщи-
на, полтавський — Полтавщина, дошка — дощаний);
в) -ск-, -ст- змінюється на щ при творенні дієслів II дієвідміни (ве-
реск — верещати, простити — прощаєш; але: простить, простиш);
г) -зк- змінюється на -жч- (брязк — бряжчати);
д) кінцеві приголосні основи при сполученні із суфіксами змінюються:
г, ж, з + -ськ---зьк- Прага — празький,
г, ж, з + -ств-зтв- боягуз — боягузтво,
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
17
к, ч, ц + -ськ--цьк- парубок — парубоцький (але: Бангкок —
бангкокський, нью-йоркський, меккський),
к, ч, ц + -ств--цтв- парубоцтво,
х, ш, с + -ськ--ськ- Одеса — одеський (але: казахський, ла-
маншський),
х, ш, с + -ств--ств- птах — птаство;
е) у вищому ступені порівняння прикметників і прислівників г, ж,
з перед суфіксом -ш- змінюються на -жч-, ас — на -щ- (дорогий — до-
рожчий, дорожче; дужий — дужчий, дужче; вузький — вужчий, вужче;
високий — вищий, вище; але: легкий — легший, легше; правило сто-
сується і похідних від цих слів: вужчати, кращати, підвищення);
є) к, ц перед суфіксом -н- змінюються на ч (безпека — безпечний,
вік — вічність, кінець — конечний, рік — річний, серце — сердечний,
сонце — сонячний).
Приголосний основи ч зберігається (поміч — помічник, ніч — ніч-
ний). Винятки: рушник, соняшник, торішній, рушниця, дворушник,
сердешний (бідолашний), мірошник.
Фонетична транскрипція
Фонетична транскрипція — це звуковий запис слів із використай
ням відповідних умовних позначок:
[ ] — звук;
' — м’якість приголосного;
: — подовжений звук;
’ — напівпом’якшення приголосного;
' (над голосним) — наголос;
[у] — У нескладовий;
[ї] — і нескладовий;
[е11] — наближення одного звука до іншого;
---поділ на склади;
І — коротка пауза (при транскрибуванні тексту);
// — довга пауза;
дж, дз — один злитий звук;
ь у транскрипції не позначається;
апостроф у транскрипції не позначається;
великі букви в транскрипції не вживаються;
кожен звук пишеться окремо, не з’єднуючись із наступним.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Інші кінцеві приголосні осно-
ви при суфіксальному способі
творення не змінюються (ба-
гатий — багатство, брат —
братський, братство, сту-
дент — студентський, сту-
дентство).
словник
Фонетична транскрип-
ція — це звуковий запис слів
із використанням відповідних
умовних позначок. Під час за-
пису фонетичної транскрипції
слід враховувати співвідно-
шення звуків і букв.
Букви Звуки Умови запису
Щ [шч] Завжди
ДЖ, ДЗ [дж], [дз] Завжди, крім випадків, коли [д] і [ж], [д] і [з] знаходяться на межі значущих частин слова і належать до різних морфем
ї Ці] Завжди
я []а] На початку слова, після апострофа, м'якого знака, після голосного звука
ю □у]
є []е]
ю [у] Після приголосного, який при цьому пом'якшується
є [е]
я [а]
18
Українська мова
Зразок фонетичної транскрипції
Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного
серця і незбагненною любов’ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров’ю
землі вирощена українська дума (За М. Стельмахом).
[тенрпкимие соками® сувороіі і венличпо]і істор’ці/ воленл’убн’іс’т’у
народного серц’а і нензбагнеп:о]у л’убоуіу доу р’ідноїі/ науп’іл зас’цано]і
зенрном і кроуіу зенмл’і вирошченна укра]ін’с’ка дума//]
Зразок фонетичного розбору
Зв’язаний — зв’я-за-ний: 3 склади, 1-й, 2-й склади відкриті, 3-й —
закритий.
[зв]азани®ї]
з — [з] — приголосний, дзвінкий, твердий, зубний;
в’ — [в] — приголосний, сонорний, напівпом’якшений, губний;
я ^[І] — приголосний, сонорний, м’який;
[а] — голосний, наголошений;
з — [з] — приголосний, дзвінкий, твердий, зубний;
а — [а] — голосний, ненаголошений;
н — [н] — приголосний, сонорний, твердий, зубний;
и — [и®] — голосний, ненаголошений;
й — [ї] — приголосний, сонорний, м’який, піднебінний.
8 букв, 9 звуків
джмелі — джме-лі: 2 склади, відкриті
[джменл 'і]
Д \
[дж] — приголосний, дзвінкий, твердий, африката;
м — [м] — приголосний, сонорний, твердий, губний;
е — [е11] — голосний, ненаголошений;
л — [л'] — приголосний, сонорний, м’який, зубний;
і — [і] — голосний, наголошений.
6 букв, 5 звуків
сіль — сіль: 1 склад, закритий
[с'іл']
с — [с'] — приголосний, глухий, м’який, свистячий;
і — [і] — голосний, наголошений;
Л>[л'] — приголосний, сонорний, м’який, зубний,
ь
4 букви, 3 звуки
оновлюється — о-нбв-лю-є-ться: 1-й, 3-й, 4-й, 5-й склади відкриті,
2-й — закритий
[оноул'уіец':а]
о — [о] — голосний, ненаголошений;
н — [н] — приголосний, сонорний, твердий, зубний;
о — [о] — голосний, наголошений;
в — [у] — нескладовий позиційний варіант [в] — приголосного, со-
норного, твердого, губного;
л — [л'] — приголосний, сонорний, м’який, зубний;
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
19
ю — [у] — голосний, ненаголошений;
. [І] — приголосний, сонорний, м’який, піднебінний;
є [е] — голосний, ненаголошений;
т
ь
с
[й :]
— приголосний, глухий, м’який, свистячий,
подовжений;
я — [а] — голосний, ненаголошений.
11 букв, 10 звуків
Графіка
Буква (літера) — це умовний знак звука, який лише позначає його,
а не відображає його суті. Тому одні й ті самі букви в різних мовах
можуть мати неоднакове значення. Наприклад: укр. е, и та рос. є, и).
Букви, розміщені в певному порядку, називаються алфавітом, або
азбукою (абеткою).
Український алфавіт складається з 33 букв, одна з яких (ь) не має
звукового значення, а позначає м’якість попереднього приголосного.
Крім букв, в українській мові використовуються значки ’ (апостроф),
' (знак наголосу), - (перенос), - (дефіс), розділові знаки (кома, крапка,
тире, лапки, двокрапка, дужки, три крапки, крапка з комою, знак пи-
тання, знак оклику).
Букви мають дві форми — велика буква і мала буква.
Правила вживання великої літери
З великої літери пишуться:
— перше слово в тексті, реченні, після крапки, після трьох крапок,
знака оклику і знака питання, якщо ними закінчується попереднє ре-
чення;
— перше слово вірша в рядок (наприклад, при цитуванні), якщо
у вірші кожен рядок писався з великої літери;
— ремарки та посилання, взяті в дужки, що стоять після закінче-
ного речення;
— перше слово рубрик тексту (після двокрапки), які закінчуються
крапкою (якщо рубрики (після двокрапки) закінчуються крапкою з ко-
мою, то перше слово в них пишеться з малої літери);
— перше слово після двокрапки, якщо далі йде власне пряма мова.
З великої літери пишуться такі власні назви:
— імена, імена по батькові, прізвища, псевдоніми, прізвиська лю-
дей: Григорій Савич Сковорода, Марко Вовчок (Марія Олександрівна
Вілінська), Ярослав Мудрий, Великий Кобзар, Грициха (вуличне ім’я
дружини Григорія).
Але: різні частки всередині прізвищ іншомовного походження;
імена та прізвища людей, які стали загальними назвами; назви на-
родів, племен, національностей, назви за місцем проживання пишуть-
ся з малої літери (Абдурахман ібн Хоттаб; ловелас, ментор, рентген;
толстовець; американці, ацтеки, білорус, українець, Харків’янин, сум-
чани);
словник
Графіка вивчає систему спів-
відношення між буквами, вжи-
ваними в мові, та звуками.
20
Українська мова
— міфологічні істоти, божества, дійові особи в байках та казках:
Шива, Геркулес, Велес, Даждьбог, Ахілл, Афродіта; Лисиця, Щука,
Осел, Шкапа, Мавка, Лісовик, Стеблиночка; Той, що в скелі сидить;
Дід Мороз, Червона Шапочка.
Але: якщо це не назви персонажів із конкретних творів, то вони
пишуться з малої літери (баба-яга, домовик, відьма); родові назви мі-
фологічних істот також пишуться з малої літери (ангел, німфа, фея,
муза); назви міфологічних істот у переносному, загальному значенні
пишуться з малої літери (їхнє місце на стадіоні зайняли сучасні ти-
тани);
— імена, назви свят і постів, пов’язані з християнською релігією:
Бог, Богородиця, Спасипіель, Син Божий, Святий Дух, Великдень, Трій-
ця, Різдво;
— назви найвищих державних посад України та міжнародних посад:
Президент України, Голова Верховної Ради України; Прем’єр-міністр
Канади (під час візитів згідно з дипломатичними вимогами; в інших
випадках — з малої літери).
Але: назви посад, звань, учених ступенів, титулів, рангів, чинів
пишуться з малої літери (ректор, секретар, академік, професор, за-
служений діяч культури, народний артист, лауреат, доктор наук,
кандидат наук);
— умовні назви в актах, договорах та інших офіційних документах,
як і назви посад міністрів, послів, президентів академій для підкрес-
лення поваги й урочистості: Договірні Сторони, Автор, Видавництво,
Міністр Освіти України, Посол Королівства Великобританії;
— клички тварин, птахів: Лиска (корова), Манька (коза), Гнідко
(кінь), Кеша (папуга).
Але: назви порід тварин пишуться з малої літери (сенбернар, колі,
українська ряба), як і назви сортів рослин (симиренка, сніжний каль-
віль, угорка; крім назв у спеціальній літературі: Ніжинський ранній
(огірок));
— астрономічні назви: Венера, Чумацький Шлях, Мала Ведмедиця,
Кассіопея, Сонце, Місяць (в інших випадках сонце, місяць пишуться
з малої літери);
— назви сторін світу, коли під ними розуміються краї чи народи:
Західна Україна, Далекий Схід, вплив Заходу, консервативність Сходу.
Але: в інших випадках назви сторін світу пишуться з малої літери
(південь, захід, північний схід);
— географічні й топонімічні власні назви (крім родових означень
мис, море, острів, хребет, вершина, рівнина і под.): Європа, Карпати,
Говерла, Свіпіязь, Асканія-Нова;
— назви вулиць, майданів, провулків, проспектів, шляхів сполу-
чення, парків: Південна залізниця, майдан Незалежності, вулиця
Полтавський Шлях, Муравський шлях, Донецько-Дніпровський канал;
— назви груп і союзів держав, найвищих міжнародних організацій,
держав, автономних адміністративно-територіальних одиниць: Органі-
зація Об’єднаних Націй (ООН), Євросоюз, Республіка Польща, Франція,
Крим; у назвах автономних областей, країв, районів, сільрад, міськрад
з великої літери пишеться лише перше слово: Ненецький автономний
округ, Харківська область, Ізюмський район, Сеньківська сільрада,
Куп’янська міськрада;
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
21
— у словосполученнях — назвах державних, громадських, проф-
спілкових установ, міністерств, їх головних управлінь, органів місце-
вого самоврядування з великої літери пишеться тільки перше слово:
Збройні сили України, Міністерство транспорту України, Чернігівське
головне управління охорони здоров’я, Федерація незалежних профспі-
лок України, Харківський національний педагогічний університет ім.
Г. С. Сковороди.
Але: у назвах найвищих державних установ України з великої
літери пишуться всі слова: Верховна Рада України, Конституційний
Суд України, Кабінет Міністрів України',
— назви пам’яток архітектури, замків, храмів: Успенський собор,
Києво-Печерська лавра, Мукачівський замок',
— назви історичних подій, епох, війн, революцій, знаменних дат,
свят: епоха Просвітництва, Паризька комуна, Новий рік, День неза-
лежності України, Семирічна війна',
— назви конгресів, конференцій, договорів, найважливіших доку-
ментів: Конституція України, Декларація прав дитини, Акт проголо-
шення незалежності України',
— назви орденів, відзнак: орден Дружби народів, орден Незалеж-
ності, орден Пошани; Шевченківська премія, Нобелівська премія.
З великої літери і в лапках пишуться:
— назви заводів, комбінатів, фірм, компаній, підприємств, навчаль-
них, санаторних закладів, клубів і т. ін.: завод «Турбоатом», комбінат
«Поліграфія», фірма «Біофарм», компанія «Укртелеком», санаторій
«Берізка», кафе «Родзинка», клуб «Аеліта», дошкільний дитячий за-
клад «Ялинка»',
— назви художніх, наукових, музичних творів, творів живопису,
газет, журналів і т. ін.: повість «Кайдашева сім’я», стаття «Дещо
про творчість поетичну», балет «Лускунчик», картина «На леваді»,
газета «Літературна Україна», журнал «Березіль»;
— назви відзнак (орденів, медалей): медаль «Мати-героїня», орден
«Знак Пошани»;
— назви літаків, автомобілів, виробів, що стали фірмовими: авто-
мобіль «Запорожець», літак «Руслан», ковбаса «Дрогобицька», цукерки
«Асорті», коньяк «Борисфен».
Але: назви зі словом імені, пам’яті в лапки не беруться: бібліо-
тека імені К. Станіславського, конкурс піаністів пам’яті В. Горовця.
Прикметники, утворені від власних особових назв, пишуться:
— з великої літери, якщо в них є суфікси -ІВ-, -ЇВ-, -ОВ-, -ЄВ-, -ИН-,
-їн-: Шевченкове слово, Ольжин щоденник, Симоненкові поезії.
Але: якщо прикметники, утворені від власних особових імен,
мають суфікс -ськ-, то пишуться з малої букви: шекспірівські сонети,
франківські традиції; якщо прикметники входять до складу фразеоло-
гізмів або наукових термінів, вони теж пишуться з малої літери: піррова
перемога, ахіллесова п’ята, сізіфова праця, піфагорова теорема.
22
Українська мова
Орфографія
словник
Орфограма — те, що написа-
но правильно, за правилом.
Орфограми бувають буквені (написання букв у словах, чергування
звуків) і небуквені (написання слів разом, окремо, через дефіс, перенос
слів, уживання м’якого знака, апострофа).
Літера Ґ ґ
Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний
у словах: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати,
ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей,
ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий,
ґречний (привітний, чемний), ґринджоли (санчата), ґрунт, ґудзик, ґуля,
джиґун, дзиґа, дзиґлик та похідні від них, а також у прізвищах Ґа-
лаґан, Ґудзь і под.
М'який знак
М’який знак пишеться:
1. Після м’яких д, пі, з, с, дз, ц, л, ну кінці слова та складу (мідь,
молотьба, мазь, вісь, ґедзь, міць, лялька, кінь, слизько).
2. Після м’яких приголосних у середині складу перед о (дзьоб, льон,
сьомий).
3. У словах із суфіксами -зьк-, -цьк-, -ськ-, -еньк-, -оньк-, -есеньк-,
-ісіньк-, -юсіньк- (вузький, козацький, поліський; маленький, голівонь-
ка, білесенький, свіжісінький, тонюсінький).
4. Після м’якого л перед наступним м’яким приголосним (пальці,
їдальня, сільський).
5. У родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої
групи І відміни (пісень, робітниць, крамниць) та середнього роду на
-нн(я), -ц(е) II відміни (бажань, знань, місць, кілець).
6. У дієслівних формах дійсного та наказового способу (ходить, хо-
дять, просить, просять; робиться, сміється; кинь, киньте, стань, стань-
те, будь, будьте).
7. Коли ь уживається у формі називного відмінка іменників, то він
зберігається й у всіх інших відмінках (редька — редьці, дівчинонька —
дівчиноньці; скринька — у скриньці).
М’який знак не пишеться:
1. Після р у кінці складу або слова (календар, перевір, Харків, лікар).
2. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий)
(менший, барабанщик, ключик, тонший, Уманщина, громадянський,
селянський).
Але: бриньчати, доньчин, няньчин, няньчити.
3. Після м’яких приголосних, крім л, якщо за ними йдуть інші
м’які приголосні (користю, свято, пісня, радість). Але: різьбяр, тьмяний
та похідні від них.
4. Між подовженими м’якими приголосними (життя, рілля, сіллю,
знання, ллється, буття).
5. Коли ь не вживається у формі називного відмінка іменників, то
його немає й у формах інших відмінків (галка — галці, сторінка —
сторінці, балка — балці, Наталка — Наталці, рибалка — рибалці).
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія
23
Вживання апострофа
Апостроф пишеться перед я, ю, є, її
1. Після б, п, в, м, ф, якщо перед ним не стоїть приголосний, що
належить до кореня (крім р)і б’ються, п’ятдесят, здоров’я, рум’яний,
жираф’ячий. Але: духмяний, морквяний, цвях, дзвякнути; черв’як,
верб’я, торф’яний; розв’язати, возз’єднання.
2. Після р при роздільній вимові: пір’я, матір’ю, узгір’я, бур’ян,
подвір’я.
3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчують-
ся на твердий приголосний: під’їзд, з’явитися, об’єднаний, роз’яснити,
дит’ясла, пів’ящика, пів’юрти, пів’яблука, пан’європейський.
Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступним і, е, а, о,
у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема.
Правопис слів іншомовного походження
Неподвоєні і подвоєні приголосні
1. У загальних назвах слів іншомовного походження приголосні
звичайно не подвоюються: акумулятор, бароко, беладона, група, інте-
лектуальний, комісія, лібрето, сума, шасі та ін.
2. При збігу однакових приголосних префікса і кореня подвоєний
приголосний маємо лише в тому випадку, коли в мові вживається не-
префіксальне слово: імміграція (бо є міграція), інновація (бо є новація),
ірреальний (бо є реальний), сюрреалізм (бо є реалізм).
3. Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та
інших власних назвах і похідних від них: Марокко, марокканець, Гол-
ландія, голландський, Міссурі, Ніцца, Руссо, Торрічеллі, Міллер.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
З власними назвами пів- пи-
шеться через дефіс: пів-Аме-
рики, пів-Європи, пів-Харкова.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Виняток: аннали, бонна, брут-
то, ванна, мадонна, манна,
мотто, нетто, панна, пенні,
тонна, білль, булла, вілла, мул-
ла, дурра, мІрра.
Написання і, и,у в словах іншомовного походження
І пишеться:
1. На початку слова: Іспанія, ідеалізм, інструкція, Ілона.
2. Після приголосного перед голосним, є та йі геніальний, матеріал,
клієнт, аксіома, соціологія, радіус.
3. Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: таксі, попурі,
журі, візаві.
4. Після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним:
бізнес, пілот, академік, фінанси, графік, гімн, кілометр, хімія, респуб-
ліка.
У ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською
мовою, після цих літер пишеться відповідно до вимови иі бурмистер
(але бургомістр), вимпел, єхидна, імбир, кипарис, лиман, миля, мирт,
нирка, спирт, химера та ін., а також у словах, запозичених переважно
із тюркської мови: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет,
кишлак.
З и, а не з і пишуться слова церковного стилю: диякон, єпископ,
єпитимія, єпитрахиль, камилавка, митра, митрополит, християнство.
З і пишуться складні слова типу староіндійський, новоірландський;
слова з префіксами типу антиісторичний, доісторичний, поінформува-
ти, безідейний, дезінтеграція, дезінфекція, дезінформація, розіграш.
24
Українська мова
И пишеться:
1. У загальних назвах після приголосних д, пі, з, с, ц, ж (дж), ч,
ш, р перед наступним приголосним: дизель, динамо, диплом, дирек-
тор, диван, методика, інститут, математика, стимул, позиція, фізика,
силует, система, цистерна, режим, джинси, речитатив, ширма, шифр,
бригада, фабрика.
2. У географічних назвах із кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Ат-
лантида, Флорида, Балтика, Корсика, Мексика.
3. У географічних назвах після приголосних дж, ч, ш, щ, ц перед
приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Йоркшир, Лейпциг,
Чикаго, Чилі. Але: перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші,
Шіофок.
4. У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приго-
лосним (крім й): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж,
Рим, Рига, Цюрих. Але: Австрія, Ріо-де-Жанейро.
5. У деяких географічних назвах та похідних від них після д, пі та
згідно з традиційною вимовою: Аддис-Абеба, Аргентина, Братислава,
Бразилія, Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай, Кордильєри,
Пакистан, Палестина, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет.
У пишеться:
Після шиплячих ж, ш, після ф у словах, запозичених із французької
мови, пишеться у, а не ю: брошура, журі, парашут, парфуми, парфу-
мерія.
Апостроф
Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них
пишеться перед я, ю, є, ї:
1. Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: комп’ютер,
п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, миш’як, кар’єра, П’ємонт, Рів’єра,
Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.
2. Після кінцевого приголосного префікса: ад’юнкт, ад’ютант,
ін’єкція, кон’юнктура.
Апостроф не пишеться:
1. Перед йо: курйоз, серйозний, бульйон, павільйон.
2. Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного
перед а, у: бязь, бюджет, бюро, пюпітр, фюзеляж, кювет, рюкзак, Бар-
бюс, Мюллер, Гюго, Кюв’є.
М'який знак
М’який знак пишеться:
1. У словах іншомовного походження після приголосних д, пі, з, с,
л, н:
а) перед я, ю, є, ї, йо: адьє, конферансьє, монпансьє, ательє, мільярд,
бульйон, каньйон, медальйон, В’єнтьян, Кордильєри, Севілья, Готьє,
Мольєр, Ньютон;
б) відповідно до вимови після л перед приголосним та в кінці сло-
ва: альбатрос, фільм, Дельфи, Нельсон; магістраль, Базель, Булонь,
Рафаель.
Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія 25
М’який знак не пишеться:
Перед я, ю, коли вони позначають сполучення пом’якшеного при-
голосного з а, у: мадяр, малярія, дюна, ілюзія, нюанс, тюбик, тюль,
Аляска, Дюма, Сю, Цюрих.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Позначте рядок, у якому всі звуки голосні:
А) а, о, я, у, н, е;
Б) а, о, у, и, і, е;
В) а, о, у, е, є, й;
Г) а, щ, у, і, ї, и.
2. Позначте рядок, у якому подана неправильна характеристика звука:
А) [б] — приголосний, дзвінкий, твердий;
Б) [с] — приголосний, глухий, твердий;
В) [Ч] — приголосний, глухий, м’який;
Г) [Л’] — приголосний, дзвінкий, м’який.
3. Знайдіть рядок, у якому всі слова мають по 9 звуків:
А) п’ятдесят, відшукаю, розмовляв;
Б) південний, джерельний, пів’ящика;
В) дядечко, продають, обмінюють;
Г) невільник, найкращий, провидіння.
4. Укажіть рядок, у якому всі слова мають однакову кількість складів:
А) черевики, переїзд, з’являлися;
Б) пересовуючи, поворухнувся, картоплиння;
В) хлібопекарня, вертатися, навпочіпки;
Г) найстрашніше, траплялися, потихеньку.
5. Укажіть рядок, у якому неправильно поділені слова на склади для переносу:
А) прий-шов, наг-нути, погод-жуватися;
Б) кукуру-дза, під-земний, пого-джуватися;
В) під-живити, водо-спад, роз-ораний;
Г) пре-красний, від-дзеркалювати, подвір’-ям.
6. Знайдіть рядок, у якому неправильно поставлений наголос:
А) одинадцять, соломйнка, решето;
Б) дрова, дочка,верба;
В) прйятель, бесіда, горошйна;
Г) олень, ненависть, подруга.
7. Знайдіть рядок, у якому всі слова пишуться з -нн-, а не з -н-:
А) спросо...я, Ге...адій, свяще...ик;
Б) ва...а, щоде...ик, качи...ий;
В) письме...ик, завда...я, навма...я;
Г) розчарова...ий, приглуше...ий, па...а.
8. Укажіть рядок, у якому в усіх словах не відбувається спрощення приголосних на письмі:
А)чес...ний, ВИЇЗ...НИЙ, ТИЖ...НЄВИЙ;
Б) зап’яс...ний, хворос...няк, улес...ливий;
В) турне...ський, студен...ський, ЯКІС...НИЙ;
Г) шіс...надцять, кіс...лявий, хвас...ливий.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Б; 2. В; 3. А; 4. Г; 5. А; 6. Б; 7. В; 8. Г.
ЛЕКСИКОЛОГІЯ. ФРАЗЕОЛОГІЯ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Лексикологія. Лексикологія як учення про слово. Ознаки слова як мовної одиниці. Лексичне
значення слова. Багатозначні й однозначні слова. Пряме та переносне значення слова. Омоніми.
Синоніми. Антоніми. Лексика української мови за походженням. Власне українська лексика.
Лексичні запозичення з інших мов. Загальновживані слова. Професійна, діалектна, розмов-
на лексика. Терміни. Лексика української мови з погляду активного й пасивного вживання.
Застарілі й нові слова (неологізми). Нейтральна й емоційно забарвлена лексика. Поняття про
стійкі сполуки слів і вирази.
Фразеологія. Фразеологізми. Приказки, прислів’я, афоризми.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Лексикологія
словник
Лексикологія вивчає слов-
никовий склад мови, або її
лексику, визначаючи лексич-
не значення СЛІВ/їх поділ на
лексичні групи, з'ясовуючи
шляхи розвитку І збагачен-
ня словникового складу ук-
раїнської мови, стилістичне
забарвлення слів та сферу їх
використання.
Основна мовна одиниця, яка розглядається в лексикології, — слово.
Найважливішою його особливістю є те, що воно не лише називає пред-
мети, явища навколишнього світу, а й узагальнює їх, виражає поняття
про ці предмети, явища.
Наприклад, при вживанні слова ліс у людини виникає узагальне-
ний образ — велика сукупність дерев із відповідною екосистемою, хоча
ліс може бути зовсім різним і за породами дерев, і за порою року, і за
наявністю звірів, птахів тощо. Інші слова допоможуть конкретизувати
це поняття: хвойний ліс, листяний ліс, великий ліс, багатий на гриби
та ягоди ліс, привабливий для мисливців ліс, згорілий ліс, зимовий ліс,
густий ліс, молодий ліс.
Слова щодо свого значення неоднакові, їх можна поділити на дві
групи — слова самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні,
несамостійні). До самостійних належать усі ті слова, які називають
різноманітні явища дійсності — предмети, дії, якості, кількість, озна-
ки, стани: будинок, книга, береза, фіалка, носити, добре, п’ятдесят,
зелений, завтра, смеркає та ін.
Граматично це частини мови — іменники, прикметники, займен-
ники, дієслова з їх особливими формами, числівники, прислівники.
Найголовнішою ознакою самостійних слів є їх номінативна (назив-
на) функція. Службові ж слова (граматично — прийменники, сполуч-
ники, частки) такої функції не виконують, вони лише виражають різні
відношення між словами в реченнях та словосполученнях.
Існує ще одна невелика група слів, яка не називає понять, не служить
для вираження відношень між повнозначними словами, а лише виявляє
почуття людей чи передає звуки тварин, птахів, явищ, предметів чи
дій, — це вигуки: о, ой, ех, ет, агов, бах, цінь-цінь, гуррр, плюсь та ін.
Кожне повнозначне слово містить якийсь реальний зміст, вироб-
лений у процесі практичної діяльності людей і закріплений віковим
досвідом, його мовознавці визначають як лексичне значення слова,
наприклад:
Лексикологія. Фразеологія
27
диктант — письмова робота, вправа для засвоєння або перевірки
грамотності, що полягає в записуванні тексту, який диктується;
кружляти — виконувати колоподібний рух; рухатися, описуючи
кола;
надзвичайний — який відрізняється від інших, винятковий; дуже
сильний за ступенем свого виявлення;
просто — без особливих прикрас; звичайно; легко, без зусиль.
Повнозначне слово має, крім лексичного, ще й граматичне значен-
ня, наприклад:
галявина — поляна, луг на узліссі або серед лісу (лексичне зна-
чення); іменник жіночого роду у Н. в. однини (граматичне значення).
Службові слова мають лише граматичне значення (але — простий
протиставний сполучник сурядності).
Слова характеризуються стійкістю лексичного і граматичного зна-
чення, завдяки цьому ними можуть користуватися для спілкування всі
представники спільноти, які володіють даною мовою.
Лексичне значення слова подається у тлумачному словнику.
Слова з конкретним і абстрактним значенням
Слова, які означають назви, що співвідносяться з конкретними пред-
метами, явищами і діями, які сприймаються за допомогою органів чут-
тя, називаються словами з конкретним значенням: вікно, калина, дощ,
комбайн; старий, золотий, довгий; думає, мріяв.
Слова, які не позначають конкретні предмети, явища, дії чи ознаки,
а вживаються для означення назв процесів і властивостей, називаються
словами з абстрактним значенням: старанність, сміливість, радість,
птаство, розрізнення, фашизм, розвиток, гуманізм.
Серед слів з абстрактним значенням найбільше іменників, які ста-
новлять спеціальну лексичну групу абстрактних слів. До цієї групи
належать також і узагальнені назви кількісних понять — числівники
(три, сорок, п’ятсот), неозначені форми дієслова (робити, переглядати,
знати) і прикметники, що перейшли в іменники (майбутнє України,
наше минуле).
Однозначні та багатозначні слова
Слова, які мають лише одне лексичне значення, називаються одно-
значними. Однозначними найчастіше бувають терміни, назви конкрет-
них предметів, власні назви: бісектриса, відмінок, суфікс; трактор,
блузка, черевики; Харків, Дніпро, Донбас. У тлумачному словнику ці
слова мають по одній словниковій статті.
Слова, які можуть уживатися у різних значеннях, називаються ба-
гатозначними. Це мовне явище має назву полісемії.
Наприклад:
Воля. 1. Одна із функцій людської психіки, яка полягає у владі
над собою та керуванні своїми діями і вчинками. Сила волі — свідоме
прагнення до здійснення, досягнення якоїсь мети. 2. Бажання, хотіння,
вимога. 3. Свобода, незалежність на противагу неволі, рабству. 4. Пра-
во розпоряджатися чим-небудь на свій розсуд; влада. 5. (Історичне).
Звільнення селян від кріпацтва.
ЗВЕРНИ УВАГУ О
Слова з абстрактним зна-
ченням використовуються
найчастіше в текстах науко-
вого, офіційно-ділового та
публіцистичного стилів; слова
з конкретним значенням —
у художньому та розмовно-
побутовому стилях.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Багатозначні слова містяться
в тлумачних словниках в од-
ній словниковій статті з ну-
мерацією значень. Більшість
повнозначних слів українсь-
кої мови належать до багато-
значних.
28
Українська мова
ЗВЕРНИ УВАГУ
Омоніми та багатозначні сло-
ва можна розрізнити, дібрав-
ши до кожного з них СИНОНІМИ
або спІльнокореневІ слова.
Для певності слід скориста-
тися тлумачним словником,
у якому омоніми подаються в
різних словникових статтях,
а багатозначні слова — в од-
ній під нумерацією.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Синоніми зазвичай належать
до однієї й тІєїж частини мови.
Омоніми
Омоніми виникли в мові внаслідок випадкового збігу звучання слів
(батарея — прилад центрального опалення і батарея — зброя; пара —
фізичний стан води і пара — двоє; доривати — закінчувати рити і до-
ривати — закінчувати рвати), а також внаслідок розходження значень
багатозначного слова (повість вийшла у світ, на світ благословило-
ся — світало).
Синоніми
Синонімія є ознакою багатства, розмаїття та розвиненості мови,
становить її скарб.
Синоніми — слова, різні за звучанням, але близькі за найзагаль-
нішим своїм значенням чи можливостями використання. Синоніми
виражають різні відтінки значення слова й мають різне стилістичне
забарвлення.
Синоніми об’єднуються в синонімічні ряди на чолі з головним сло-
вом (нейтральним, домінантою, таким, яке виражає основне, узагаль-
нене значення синонімічного ряду):
Великий — чималий, немалий, величезний, велетенський, преве-
ликий, здоровенний, отакенний, колосальний, гігантський, просто-
рий, широкий, грандіозний, капітальний, монументальний, рослий,
об’ємний, об’ємистий.
Нагорода — відзнака, винагорода, премія, приз.
Синонімічними можуть бути і словосполучення:
Ні риба ні м’ясо, ні се ні те; як украв, як кіт наплакав.
Антоніми
Антоніми — це слова з протилежним лексичним значенням (світ-
ло — пітьма, успіх — невдача, хвалити — сварити, тісно — просторо).
Антоніми утворюють, на відміну від синонімічних рядів, пари. Ан-
тоніми, як правило, належать до однієї і тієї ж частини мови.
Антонімами можуть бути лише слова, побудовані на якомусь спіль-
ному узагальненому понятті:
захід — схід (сторони світу), більшість — меншість (кількість),
удень — уночі (час доби), блискучий — матовий (колір), вади — чес-
ноти (характер).
На основі антонімів часто будуються прислів’я та приказки:
Ліпше своє мале, ніж чуже велике.
Чоловіка по одежі стрічають, а по уму випроводжають.
Літо збирає, а зима з’їдає.
Антоніми часто використовуються як поетичні засоби: лід і пломінь,
любов і ненависть, добро і зло, правда й кривда, день і ніч.
Пароніми
Пароніми — це слова, подібні між собою звучанням та частково
формою:
багатир (багач) — богатир (силач), бережливий (ощадний,
економний) — бережний (який уміє берегти що-небудь), ґрунтовий
Лексикологія. Фразеологія
29
(який стосується ґрунту) — ґрунтовний, (який відзначається повно-
тою, вичерпністю), дружний (згуртований, одностайний) — дружній
(доброзичливий, прихильний), ефективний (дієвий, результативний,
корисний) — ефектний (який справляє сильне враження), контакт
(діловий зв’язок) — контракт (письмова угода), титулований (який
має титул, почесне звання) — титульний (той, що стосується першої
сторінки книги, письмової роботи із заголовком).
Загальновживані слова
Мова нагадує живий організм: одні слова народжуються в ній із
кожною новою епохою, інші починають рідко вживатися або й зов-
сім зникають. Одні слова вживаються часто й зрозумілі всім носіям
цієї мови незалежно від місця проживання, роду занять, професії, со-
ціального статусу. Такі слова називаються загальновживаними, і їх в
українській мові переважна більшість. Інші слова вживаються лише
окремими групами людей (представниками різних професій, жителя-
ми певних місцевостей, людьми з низьким соціальним статусом), які
представляють дану мову.
Загальновживані слова є основою мови і вживаються в будь-якому
стилі мовлення.
Діалектні слова
Мова українського народу історично складалася під впливом мов
сусідніх народів, відокремленого розвитку певних територій. Тому усне
мовлення представників різних місцевостей України має відмінності в
лексиці, фонетиці, морфології й синтаксисі.
Слова, вживання яких обмежене певною місцевістю, називаються
діалектизмами, наприклад:
ґазда (господар), вуйко (дядько), ватра (вогонь), полонина (луки
в горах), когут (півень) — у мові українців Прикарпаття;
бараболя (картопля), кияшки (кукурудза) — у мові українців
північних територій;
ходю, просю, носю, кукуруза, полотенце, базарь, сахарь — у мові
українців південно-східних районів.
Діалектизми найчастіше трапляються в побутовій лексиці.
Професійні слова. Терміни
В українській мові є групи слів, які трапляються переважно в мові
людей певних професій: камбуз, кок, рея, кубрик, бак, такелаж, зюйд-
вест, норд-ост (у моряків); майна, віра (у вантажників), вікно (вільна
година між уроками у студентів, педагогів), щоденник, перерва, кабі-
нет, контингент, невстигаючі, відмінники, неблагополучні (сім’ї),
урок, семінар, залік, перевірка, журнал (у вчителів); напруга, струм, ру-
бильник, щиток, високовольтна дуга, індикатор (в електриків); оранка,
сівба, косовиця, трактор, елеватор (у хліборобів); заутреня, паперть,
парафія, причастя, проскура, протоієрей, амвон, ризи, псалом, Спас,
Трійця (у церковних служителів).
Слова, властиві мовленню людей певної професії, називаються про-
фесійними (професіоналізмами).
зверни увагу ф
Письменники використову-
ють діалектизми для ство-
рення народного колориту,
Індивідуалізації мови персо-
нажів. Зловживання діалек-
тизмами утруднює читання
й розуміння висловлювань.
зо
Українська мова
/7 ЗВЕРНИ УВАГУ
ПрофесІоналІзми та терміни
широко вживаються в науко-
вому стилі мовлення, а також у
художньому, коли завданням
автора є показати трудову
діяльність людини, Індивіду-
альні особливості її мовлення.
Серед цієї лексичної групи виділяють слова-терміни.
Терміни — спеціальні слова, які вживаються для точного найме-
нування певного поняття з якої-небудь галузі знань. Терміни бувають
математичні {синус, косинус, ділення, корінь квадратний, чисельник,
бісектриса, радіус), фізичні {атом, молекула, ом, вольт, квант, елек-
трон), лінгвістичні {фонетика, морфологія, морфема, текст, складне
синтаксичне ціле, дієслово), фінансово-економічні {прибуток, ринок,
акції, кредит, сальдо, баланс, дотація), технічні {домна, конвеєр, аку-
мулятор) та інші (філософські, біологічні, музичні, військові, медичні,
шахові і под.).
Існує багато термінологічних словників із різних галузей знань,
якими слід користуватися для точності слововживання.
Власне українські і запозичені слова
Словниковий склад української мови формувався протягом бага-
тьох віків. Частина слів перейшла ще від спільноіндоєвропейської,
старослов’янської, давньоруської мовних єдностей {мати, робота, сім’я;
син, плуг, борона, овес, косити, літо, кінь, білий, чотири, я, за; сім’я,
ківш, коромисло, білка, собака, хороший, сизий, сорок, дев’яносто),
частина слів утворилася у власне український період, і це засвідчено
в історичних пам’ятках та художніх творах українського народу.
Власне українські слова — це слова, які виникли в українській мові
після спільнослов’янської та давньоруської мовної єдності.
Крім власне українських слів, в українській мові є багато слів,
запозичених з інших мов у різні періоди розвитку. Це є результатом
тісних економічних, культурних, наукових, політичних зв’язків між
народами.
Слова, які прийшли в українську мову з інших мов, називаються
запозиченими, або іншомовними.
Українська мова (як і будь-яка інша) намагається пристосувати за-
позичення до своєї фонетичної та граматичної системи. Тому багато
іншомовних слів (особливо запозичених давно) вже не сприймаються,
як щось чуже. Деякі слова навіть перейшли в розряд загальновживаних
{буква, багатство, театр, драма, студент, адвокат, бинт, курорт,
волейбол, футбол, одеколон, сервіз, ананас, карамель та ін.).
Застарілі слова (архаїзми). Неологізми
Лексика української мови постійно змінюється, як змінюється сама
навколишня дійсність. Одні слова виходять із повсякденного вжитку
разом із явищами, які вони називають, інші з’являються разом із но-
вими поняттями.
Слова, що вийшли з активного повсякденного вжитку, називаються
застарілими.
Застарілі слова використовуються в науковій історичній літературі,
у художніх творах для надання їм історичного колориту, достовірного
відображення реальності. Архаїчні книжні слова надають висловлю-
ванню відтінку урочистості, інколи служать засобами створення гу-
мористичних картин: проректи, воздвигнути, возвеличити, упованіє,
чоло, уста та ін.
Лексикологія. Фразеологія
зі
Деякі застарілі слова дістали в мові «друге життя»: гривня, тризуб,
піст, кутя, губернатор, гетьман, дума.
Постійно в житті людей з’являються нові предмети, досліджуються
нові явища, виникають поняття, які потребують своїх назв.
Слова або мовні звороти, створені для позначення нового предмета
чи поняття, називаються неологізмами.
Кожне нове слово спочатку є неологізмом, потім поширюється, стає
загальновживаним чи книжним.
Наприклад, у 60-х роках XX ст. неологізмом було слово телеві-
зор, у 80-х роках XX ст. — відеомагнітофон, у 90-х роках XX ст. —
комгіютер. Тепер це звичайні слова, відомі всім носіям мови. Новітні
часи принесли нові поняття та слова: бізнес, бізнесмен, маркетинг,
менеджмент, дискета, мобільник, Інтернет, монітор, процесор, дис-
плей, фітнес.
Фразеологія
Слова в мові вживаються, як правило, не окремо кожне, а у сполу-
ченні з іншими словами. Тому розрізняють різні види сполучень слів:
лексичні словосполучення {білий гриб, Красний Лиман, бертолетова
сіль), синтаксичні словосполучення {зелений від холоду, ходити до лісу,
напрочуд красивий) та фразеологічні сполучення.
Фразеологічні одиниці, або фразеологізми, — це неподільні за зміс-
том, стійкі за будовою та структурою словосполучення: замилювати очі,
пасти задніх, і вусом не веде, як кіт наплакав, загнати на слизьке,
розбити глек, собаку з’їсти, дати гарбуза, скакати в гречку, бити
байдики.
Фразеологізми за значенням часто дорівнюють одному слову: ні пари
з уст (мовчати), ґав ловить (неуважний), давати волю рукам (бити),
жити на широку ногу (розкішно), жовтороте пташеня (молодий або
недосвідчений). Фразеологізми у реченні виступають одним членом ре-
чення:
Я собі думала, як ото наші хлопці грають у мовчанку (Леся Ук-
раїнка).
В українській мові існують фразеологічні синоніми: не мати своєї
голови на плечах, танцювати під чужу дудку, співати з чужого голосу,
жити чужим розумом, немає кебети.
Фразеологізми можуть також бути антонімами: кури не клюють —
як кіт наплакав; майстер на всі руки — ні швець, ні жнець, ні на дуді
гравець; камінь за пазухою — з відкритим серцем; забити памороки —
відкрити очі.
Більшість фразеологізмів емоційно забарвлені, образні. Вони ши-
роко використовуються у розмовному, художньому, публіцистичному
стилях.
В офіційно-діловому та науковому стилях використовують окремі
усталені мовні звороти, як-от: брати слово, брати участь, доводити
до відома, з огляду на вищесказане і йод.
Фразеологізми можуть служити для створення гумористичних чи
сатиричних образів та картин. У фразеологізмах особливо відбивається
глибока народна мудрість, його вікова культура.
32
Українська мова
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Знайдіть серед поданих судження, яке відповідає лексичному значенню слова «квітка»:
А) іменник жіночого роду, однини називного відмінка;
Б) будь-яка красива рослина;
В) частина рослини, переважно у вигляді пелюсток навколо тичинок і маточки, яка звичайно
має виразне забарвлення і запах;
Г) різнокольорові листочки на дереві чи траві, що пахнуть.
2. Укажіть рядок, у якому лише однозначні слова:
А) префікс, шкарпетки, диспетчер;
Б) вечір, море, дорога;
В) жайворонок, велетень, земля;
Г) сонце, поле, голова.
3. Укажіть, яке із значень багатозначного слова «корпус» подано неправильно:
А) частина тіла людини або тварини без урахування голови та кінцівок;
Б) один із будинків, розташованих на протилежних ділянках;
В) військове об’єднання, до складу якого входять кілька дивізій або бригад;
Г) об’єднання осіб одного якогось офіціального становища.
4. З’ясуйте, яке із значень слова «косий» є переносним:
А) недружелюбний, недовірливий, який виражає неприязнь;
Б) розташований похило до горизонтальної площини, непрямий;
В) який іде під кутом до головного напряму, розташований по діагоналі;
Г) з неоднаковим спрямуванням зіниць очей.
5. Укажіть, який із рядків складається лише з омонімів:
А) район, свіжий, стрічка;
Б) панцир, мир, лице;
В) митець, натура, парк;
Г) балка, бал,стан.
6. Визначте, у якому рядку не всі слова — синоніми:
А)бути,існувати, фігурувати;
Б) легковажність, легкодумність, несерйозність;
В) неволя, бездіяльність, рабство;
Г) лелека, чорногуз, бусел.
7. Укажіть, у якому рядку знаходиться слово, що не є синонімом до «говорити»:
А) ректи, видавлювати, спалахувати;
Б) казати, подейкувати, цідити;
В) промовляти, рубати, цвенькати;
Г) мовити, лопотати, шипіти.
8. Укажіть, які пари слів не є антонімами:
А) боязливо — відважно;
Б) вдумливо — легковажно;
В) активно — пасивно;
Г) розумно — дріб’язково.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. В; 2. А; 3. Б; 4. А; 5. Г; 6. В; 7. А; 8. Г.
БУДОВА СЛОВА. СЛОВОТВІР
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Будова слова. Основа слова й закінчення. Значущі частини слова: корінь, префікс, суфікс,
закінчення.
Словотвір. Твірні основи при словотворенні. Основа похідна й непохідна. Основні способи
словотворення в українській мові: префіксальний, префіксально-суфіксальний, суфіксальний,
безсуфіксальний, складання слів або основ, перехід з однієї частини мови в іншу. Основні спо-
соби творення іменників, прикметників, дієслів, прислівників. Складні слова. Способи їхнього
творення. Сполучні голосні [о], [є] у складних словах.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Будова слова
Морфеми можна виділити, порівнявши форми одного й того ж слова
або дібравши до нього споріднені слова:
— робота, зробити, перероблений, робітник, хлібороб;
— надводний, надхмарний, надмірний, надзвичайний, надвечір’я;
— пічник, візник, рахівник, будівельник, письменник;
— пшениця, річниця, житниця, паляниця.
У слові виділяються такі морфеми.
Корінь — спільна частина споріднених слів (сон, сонний, сонливість,
сонько: корінь сон має лексичне значення — стан дрімоти, спання).
Корінь має основне, узагальнене лексичне значення.
Префікс — морфема, що стоїть перед коренем і служить для утво-
рення нових слів та форм того самого слова:
воля — неволя, віз — привіз, казати — сказати, будова — прй-
будова, даний — переданий, добре — предобре.
Є слова, у яких префікс не один, а кілька: перерозподіл, навздогін,
непримиренний.
Не слід плутати префікси з коренями (хоч вони, можливо, й були
колись ними): природа, президенті, престол.
Суфікс — морфема, яка стоїть після кореня і служить для творення
словоформ або нових слів:
бджола — бджоляр, ріка — річище, хмара — хмарний, синій —
синіший.
У слові може бути не один суфікс, а кілька: освітянський, дівчинка.
Інтерфікс — сполучний елемент (звук), що використовується для
творення складних слів:
водограй, овочесховище, волелюбний, семизначний, життєрадіс-
ний, горицвіт.
Постфікс — частки -ся, -сь, -небудь, -будь, -но, -де, що стоять у
кінці слова й утворюють нові слова або форми одного й того ж слова:
вчити — вчитись, вливати — вливатися, дай — дай-нд, який — який-
небудь, хтозна — хтозна-^е.
словник
Будову слова вивчає розділ
науки про мову, який нази-
вається морфемікою.
34
Українська мова
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Не можна плутати форми сло-
ва (поле, поля, на полях, поля-
ми) і споріднені, або спіль-
нокореневі слова (поле —
польовий, полівка, запілля,
трипілля).
словник
Словотвір — це розділ науки
про мову, який вивчає спосо-
би творення слів.
Закінчення (флексія) — морфема, що стоїть після кореня чи суфікса
і виражає зв’язки між словами. Закінчення має граматичне значення.
Стін$ — стін^ — спіін\ою\. Закінчення -|ото| вказує на орудний
відмінок однини жіночого роду; — на родовий відмінок однини.
Слова можуть мати паралельні закінчення (це так звані морфоло-
гічні синоніми): кон[ю| — кон\евї\, братії — братіовї. Якщо в даному
слові закінчення немає, а в інших його формах — є, в такому випадку
зазначається нульове закінчення 0: ліс[] — ліс^\.
Закінчення в слові буває лише одне і лише у змінних словах. У не-
змінних словах немає закінчення, навіть нульового: барвисто, інког-
ніто, парі, поні, таксі, пюре.
У слові виділяють ще основу — частину слова без закінчення,
яка містить лексичне значення даного слова: деревце, переходять,
козаченько.
Основа може бути похідною і непохідною. Непохідна основа не ді-
литься на морфеми, а похідна — ділиться.
Столл/ — непохідна основа.
Т^а'птЛльнІа — похідна основа, бо має у своєму складі префікс і
суфікс, утворена від непохідної основи стіл-.
Словотвір
Більшість слів української мови — похідні, утворені від інших слів.
За допомогою словотворення поповнюється лексичний склад мови.
Слід розрізняти змінювання слів (ранок — ранку, ранком, ранками),
коли утворюються нові форми одного слова, і словотворення (ранок —
вранішній., ранковий, раненько), коли утворюються слова з новим лек-
сичним значенням.
Слово, від якого утворилося інше, називається твірним. Утворене
слово є похідним. Спільна частина твірного і похідного слів є твірною
основою, а префікси та суфікси, якими похідне слово відрізняється від
твірного, є словотвірними.
При творенні слів часто виникає словотвірний ланцюжок, у якому
кожне попереднє слово є твірним для наступного:
'синій —> синіти —> бтюсинлтй
І__І 1-----1 1-------1
{ппїашйн^йЦ
плпаиіігр
ртахівник —> пта^^ництв^
Основні способи словотворення
Суфіксальний спосіб
Творення слів за допомогою суфіксів називається суфіксальним спо-
собом словотворення:
ри&алк^а\ <— рибал\йтЦ, словнші <— сло'во, '§їлесеньк\йД <— Ібіл^йД
Суфіксальним способом творяться:
— іменники (синок <— син, росиночка <— роса, відерце <— відро, хлопчись-
ко <— хлопець, глибочина <— глибокий, малювання <— малювати, жіноцтво
<— жінки, доброта <— добрий).
Будова слова. Словотвір
35
Найпоширеніші суфікси, що вживаються для творення іменників:
-ар-, -яр-, -ець-, -ик-, -ник-, -тель-, -ій-, -анин-, -ист- (-іст-), -к-, -изм
(-ізм-), -ер-, -ир- (-ір-), -ТГ-, -нн-, -анн-, -янн-, -енн-, -єни-, -ств-, -ин- та
ін. {лікар, столяр, льотчик, пічник, мислитель, носій, Харків’янин,
таксист, лінгвіст, веснянка, режисер, командир, життя, знання,
птаство, бажання, сяяння, освоєння, вчення);
— прикметники (рідненький <— рідний, лимонний <— лимон, учнівський
<— учень, правдивий <— правда, одеський <— Одеса, ковалева <— коваль, ма-
терин <— мати, Ольжин <— Ольга).
Найпоширеніші суфікси прикметників: -н-, -ов-, -ев-, -ськ-, -зьк-,
-цьк-, -к-, -ок-, -ек-, -ан-, -ичн-, -ічн-, -ив-, -лив-, -альн-, -арн-, -аст-,
-еньк- та ін. (дзвінкий, дощовий, овочевий, сільський, козацький,
празький, мідний, рідкий, столичний, історичний, театральний,
легендарний, пекучий, поганючий, хірургічний, ранесенький, аст-
ральний, тонюсінький, зелененький, горластий);
— дієслова (слабшати <— слабший, солити <— сіль, мовити <— мова,
днювати <— день).
Найпоширеніші суфікси дієслів: -ува-, -ізува-, -овува-, -и-, -і-, -а-,
-ка-, -ну-, -от- та ін. (перемальовувати, записувати, модернізувати,
жаліти, сильнішати, різонути, охкати, полоти);
— прислівники (добре <— добрий, мужньо <— мужній, чудово <— чу-
довий).
Найпоширеніші суфікси прислівників: -о, -е (весело, хороше, рі-
шуче, бадьоро).
Префіксальний спосіб
Творення слів за допомогою префіксів називається префіксальним
способом словотворення: приказка <— казка, відібрати <— брати, неве-
ликий <— великий.
За допомогою префіксів творяться:
— іменники (співавтори <— автори, несправедливість <— справед-
ливість, ультразвук <— звук).
Найпоширеніші префікси іменників: пра-, су-, спів-, не-, анти-,
гіпер-, супер-, пере-, під-, над- та ін. (недоля, суцвіття, співбесіда,
антитіла, гіперінфляція, суперобкладинка, праліс, перелісок);
— прикметники (надзвуковий <— звуковий, нерівний <— рівний, мікро-
пористий <— пористий).
Найпоширеніші префікси прикметників: пра-, су-, спів-, не-, без-,
від-, до-, за-, на-, над-, перед-, під-, по-, понад-, при-, пре-, через-,
серед-, а-, архі-, анти-, супер-, ультра- та ін. (прадавній, суміжний,
надпотужний, асиметричний, прибережний, підводний, понадстро-
ковий, черезплічний, супермодний, ультрамариновий);
— дієслова (увійти <— йти, вибрати <— брати, зшити <— шити,
надрізати <— різати).
Найпоширеніші префікси дієслів: в-, у-, ви-, від-, до-, з-, с-, за-,
на-, над-, о-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз- та ін. (вважати, уві-
рватися, спекти, загартувати, наробити, перекинути, підмести,
поділитися, прибудувати, провести, розбити);
— прислівники (післязавтра <— завтра, донині <— нині, завузько <—
вузько, нешироко <— широко).
36
Українська мова
Найпоширеніші префікси прислівників: пре-, за-, від-, до-, поза-,
перед-, по- (пречудово, забагато, віднині, досхочу, позавчора, перед-
учора, повік).
Переважна більшість префіксів є спільними словотворчими елемен-
тами для кількох частин мови.
Порівняйте:
наручний — прикм., начепити — дієсл., Насподі — присл.
Префіксально-суфіксальний спосіб
Творення слів за допомогою префіксів і суфіксів, що приєднуються
до твірної основи одночасно, називається префіксально-суфіксальним
способом словотворення.
Префіксально-суфіксальним способом найчастіше творяться:
— іменники (одвірок, огризок, вибалок, співвітчизник, безсилля,
запічок, міжгір’я, нарукавник, передмістя, підвіконня, узбережжя, при-
слівник);
— прикметники (обережний, сукупний, безбарвний, захмарний,
міжрайонний, наддніпрянський, передзимовий, підгірний, позмінний);
— дієслова (узагальнити, збагатити, висловити, озвучити, подов-
жити, роздвоїти, знецінити, обезлюдніти, посмачніти, започаткува-
ти, покрикувати);
— прислівники (по-чесному, по-приятельськи, по-їхньому).
Безсуфіксальний спосіб
Творення слів за допомогою відкидання суфіксів і закінчень нази-
вається безсуфіксальним способом словотворення. У слові залишається
так звана усічена основа:
підпис <— підписати, синь <— синій, захід <— заходити, відмова
< — відмовити, випуск <— випустити.
Найчастіше безсуфіксальним способом творяться іменники від прик-
метників (блакить — блакитний) та від дієслів (клич — кликати, біг —
бігти).
Іменники типу закид, перегляд, відхід, обнова утворилися саме без-
суфіксальним способом, а не префіксальним, як може здатися на пер-
ший погляд, бо дієслівні основи, які послужили базою для їх творення,
вже були з префіксами (закидати, переглядати, Підходити, Ибновипіи).
При творенні слів таким способом можливе чергування голосних та
приголосних звуків (ноша <— носити, винахід <— винаходити).
Складання основ
Творення слів поєднанням основ або й цілих слів сполучними голос-
ними чи без них називається основоскладанням:
Лісопарк (ліс+парк), мовознавець (мова+знавець),
життєздатний (життя + здатний), фізико-математичний
(фізичний + математичний).
Деякі слова творяться способом складання в поєднанні із суфік-
сальним способом:
Чорноморський <— Чорне + море, + ськ + |йй|.
Але: лісостеповий <— лісостеп (суфіксальний спосіб).
Будова слова. Словотвір
37
Способом складання основ найчастіше творяться:
— іменники (краєвид, сталевар, лісосмуга, трикутник);
— прикметники (чорнобривий, всесвітній, жовтогарячий, яскраво-
зелений);
— дієслова, прислівники, числівники (зрідка): зловтішатися, лі-
воруч, сімсот.
Різновидом складних слів є складноскорочені слова (абревіатури).
Абревіація буває часткова (сполучення скороченого і повного слів —
міськрада, педуніверситет, стінгазета), поскладова (об’єднання в од-
ному слові частин двох або кількох слів: міськвиконком, медсанбат,
Укртелеком, військкор, Донбас, Кузбас), буквена (утворення слів з по-
чаткових букв складної назви — ООН (Організація Об’єднаних Націй),
ТЮГ (Театр юного глядача), НБУ (Національний банк України), УТН
(Українські телевізійні новини), звукова (складається з перших звуків
кількох слів: дзот — деревно-земляна оборонна точка), комбінована
(поєднання різних способів: міськвно — міський відділ народної освіти,
КамАЗ — Камський автомобільний завод).
Перехід слів з однієї частини мови в іншу
Нові слова можуть утворюватися при поступовій заміні значення
і синтаксичної ролі окремих слів, унаслідок чого змінюються й морфо-
логічні ознаки, хоча зовнішня форма залишається незмінною. Причому
обидва слова — нове й старе — часто залишаються активно функціо-
нувати в мові.
Порівняйте:
Військовий корабель — сивочолий військовий.
Майбутнє відрядження — світле майбутнє.
Чергові міліціонери — чергові по школі.
У першому випадку виділені слова — прикметники, у другому вони
виступають як іменники. У мові є невелика група слів, які з прикмет-
ників повністю перейшли в іменники, субстантивувалися: набережна,
лісничий, уповноважений, накладна.
Слід розрізняти прислівники й однозвучні з ними іменники, прик-
метники, порядкові числівники з прийменниками, щоб не припуститися
помилок у їх написанні: Розповідати вірш напам’ять/ не надійся на
пам’ять, записуй.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Інколи важко розрізнити
складне слово й прикладку.
Складним можна вважати сло-
во, я ке ви ражає одне поняття,
наприклад, у біологічних тер-
мінах: сон-трава, ромен-зілля;
в усталених народних висло-
вах: хліб-сіль, батько-мати;
у технічних та економічних
термінологічних сполуках:
ракета-носій, льотчик-кос-
монавт, купівля-продаж, ім-
порт-експорт.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Складноскорочені слова (за-
гальні назви) відмінюються,
як звичайні іменники: (біля)
медінституту, (за)райрадою;
абревіатури відмінюються
лише в окремих випадках:
СНІДом, КрАЗу.
Словотвірний аналіз слова
Іїд-весняномУ' <— весняний + по- + -ому
Твірна основа — веснян-.
Словотвірні елементи — префікс по-, суфікс -ому.
Спосіб творення — префіксально-суфіксальний.
Діитй <— йти + за-
Твірна основа — -йти.
Словотвірний елемент — префікс за-.
Спосіб творення — префіксальний.
/біг <— /бігати - -а, -ти
Твірна основа біг- усічена.
Слово утворене відкиданням дієслівних суфіксів -а- (-ти).
Спосіб творення — безсуфіксальний.
38
Українська мова
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Укажіть, у якому рядку всі слова з префіксом пре-:
А) прекрасно, предобрий, предивно;
Б) предмет, прегарно, президент;
В) прем’єра, препоганий, премія;
Г) премило, предки, прецедент.
2. Укажіть, у якому рядку всі слова з префіксом при-:
А) прикмета, принтер, привокзальний;
Б) присудок, приз, прикрашений;
В) природа, приз, приємний;
Г) примружити, прибічник, притишений.
3. Знайдіть рядок, у якому всі слова пишуться з префіксом с-:
А) (з, с)казано, (з, с)цілити, (з, стверджувати;
Б) (з, с)косити, (з, с)хований, (з, с)палити;
В) (з, с)шити, (з, с)фотографувати, (з, с)сунути;
Г) (з, с)творено, (з, с)чистити, (з, ^характеризувати.
4. Визначте слово, у якому при розборі за будовою допущені помилки:
А) місточок;
Б) лимонн|й^;
В) при'казк|а|;
Г) перерозподїл|~|.
5. Позначте слово, у якому правильно виділений префікс:
А)президент;
Б)приємний;
В) прив’янути;
Г) присудок.
6. Укажіть рядок, у якому всі слова спільнокореневі:
А) водяний, водити, водосховище;
Б) середина, середній, середньовіччя;
В) молодь, молоти, молоко;
Г) план, планетарій, планер.
7. Укажіть рядок, у якому подані форми одного й того ж слова:
А) студент, студентський, студентство;
Б) століття, століттями, століть;
В) сусід, сусідка, сусідній;
Г) стрункий, струнко, стрункість.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. А; 2. Г; 3. Б; 4. А; 5. В; 6. Б; 7. Б.
МОРФОЛОГІЯ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Морфологія як розділ мовознавчої науки про частини мови.
Іменник. Іменник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль.
Іменники власні та загальні, істоти й неістоти. Рід іменників: чоловічий, жіночий, середній.
Іменники спільного роду. Число іменників. Іменники, що вживаються в обох числових формах.
Іменники, що мають лише форму однини або лише форму множини. Відмінки іменників. Відміни
іменників: перша, друга, третя, четверта. Поділ іменників першої та другої відмін на групи.
Особливості вживання та написання відмінкових форм. Букви -а(-я), -у(-ю) в закінченнях імен-
ників другої відміни. Відмінювання іменників, що мають лише форму множини. Невідмінювані
іменники в українській мові. Написання і відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові.
Прикметник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Розряди
прикметників за значенням: якісні, відносні та присвійні. Явища взаємопереходу прикметни-
ків з одного розряду в інший. Якісні прикметники. Ступені порівняння якісних прикметників:
вищий і найвищий, способи їх творення (проста й складена форми). Зміни приголосних при
творенні ступенів порівняння прикметників. Особливості відмінювання прикметників (тверда
й м’яка групи).
Числівник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Розряди
числівників за значенням: кількісні (на позначення цілих чисел, дробові, збірні) й порядкові.
Групи числівників за будовою: прості й складені. Типи відмінювання кількісних числівників:
1) один, одна;
2) два, три, чотири;
3) від п’яти до двадцяти, тридцять, п’ятдесят ... вісімдесят;
4) сорок, дев’яносто, сто;
5) двісті — дев’ятсот;
6) нуль, тисяча, мільйон, мільярд;
7) збірні;
8) дробові.
Порядкові числівники, особливості їх відмінювання.
Займенник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Співвід-
несеність займенників з іменниками, прикметниками й числівниками. Розряди займенників
за значенням: особові, зворотний, присвійні, вказівні, означальні, питальні, відносні, неозна-
чені, заперечні. Особливості їх відмінювання. Творення й правопис неозначених і заперечних
займенників.
Дієслово як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Форми дієсло-
ва: дієвідмінювані, відмінювані (дієприкметник) і незмінні (інфінітив, дієприслівник, форми на
-но, -то). Безособові дієслова. Види дієслів: доконаний і недоконаний. Творення видових форм.
Часи дієслова: минулий, теперішній, майбутній. Способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий.
Творення форм умовного та наказового способів дієслів. Словозміна дієслів І та II дієвідміни.
Особові та числові форми дієслів (теперішнього та майбутнього часу й наказового способу).
Родові та числові форми дієслів (минулого часу й умовного способу). Чергування приголосних
в особових формах дієслів теперішнього та майбутнього часу.
Дієприкметник як особлива форма дієслова: значення, морфологічні ознаки, синтаксична
роль. Активні та пасивні дієприкметники. Творення активних і пасивних дієприкметників
теперішнього й минулого часу. Відмінювання дієприкметників. Дієприкметниковий зворот.
Безособові форми на -но, -то.
Дієприслівник як особлива форма дієслова: значення, морфологічні ознаки, синтаксична
роль. Дієприслівники доконаного й недоконаного виду, їх творення. Дієприслівниковий зворот.
40
Українська мова
Прислівник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Розряди
прислівників за значенням. Ступені порівняння прислівників: вищий і найвищий. Зміни приго-
лосних при творенні прислівників вищого та найвищого ступенів. Правопис прислівників на -о,
-є, утворених від прикметників і дієприкметників. Написання прислівників разом і через дефіс.
Прийменник як службова частина мови. Групи прийменників за походженням: непохідні
(первинні) й похідні (вторинні, утворені від інших слів). Групи прийменників за будовою: прості,
складні й складені. Зв’язок прийменника з непрямими відмінками іменника.
Сполучник як службова частина мови. Групи сполучників за значенням і синтаксичною
роллю: сурядні (єднальні, протиставні, розділові) й підрядні (часові, причинові, умовні, способу
дії, мети, допустові, порівняльні, з’ясувальні, наслідкові). Групи сполучників за вживанням
(одиничні, парні, повторювані) та за будовою (прості, складні, складені).
Частка як службова частина мови. Групи часток за значенням і вживанням: формотворчі,
словотворчі, модальні.
Вигук як частина мови. Групи вигуків за походженням: непохідні й похідні. Значення ви-
гуків. Звуконаслідувальні слова.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Морфологія — це розділ мовознавчої науки, що вивчає частини
мови, їхні граматичні особливості.
Частина мови — це сукупність слів, яка характеризується спіль-
ністю узагальненого значення (предмет, дія, ознака, кількість), спіль-
ністю морфологічних ознак (рід, число, змінність, незмінність, час)
та функціями у словосполученні й реченні. У сучасній українській
мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, займенник,
числівник, дієслово (з його особливими формами — дієприкметником
та дієприслівником), прислівник, прийменник, сполучник, частку,
вигук.
За значенням і функціями вирізняють частини мови самостійні
і службові.
Самостійні частини мови — це слова, що означають предмет, ознаку,
кількість, дію або вказують на них і виступають членами речення: імен-
ник, прикметник, займенник, числівник, дієслово (з дієприкметником
та дієприслівником), прислівник. Ці слова називають ще повнозначни-
ми, самостійними словами.
Самостійні частини мови мають і лексичне, і граматичне значення.
Службові частини мови (або службові слова) — це сукупність слів,
що не мають самостійного лексичного значення і не виступають членами
речення: прийменник, сполучник, частка.
Особливу роль у мові відіграють вигуки. Від самостійних частин
мови вони відрізняються тим, що нічого не називають, а від службо-
вих — тим, що граматично не зв’язують інших слів і самі з ними не
пов’язані. Вигуки лише виражають почуття, спонукання до дії або
звуконаслідування, але не називають їх. Тому вони не належать ні до
самостійних, ні до службових частин мови.
Серед частин мови розрізняють змінні (іменник, прикметник, за-
йменник, числівник, дієслово (і особлива його форма дієприкметник)
та незмінні (дієприслівник — особлива форма дієслова, прислівник,
прийменник, сполучник, частка, вигук).
Морфологія
41
Самостійні частини мови
Іменник
Іменник — це самостійна змінна частина мови, що об’єднує слова,
які називають предмети, опредметнені ознаки, процеси, дії та явища,
відповідають на питання хто? що? (дитина, книга, блакить, плавання,
ураган, радість).
Конкретні й абстрактні іменники
До іменників із конкретним значенням належать не лише одинич-
ні речі (виделка, ґудзик, годинник, килим), а й такі, що піддаються
вимірам, їх можна реально побачити, відчути органами чуття (вулиця,
подвір’я, річка, тайга, ставок, вітер, молоко, дитинча, день, вечір,
Дніпро, Карпати).
До абстрактних належать іменники на позначення властивостей та
ознак (патріотизм, скромність, мужність, ретельність, дбайливість);
дій і процесів (спів, приїзд, кипіння, метушня); почуттів і психічного стану
(здивування, гнів, любов, занепокоєння, роздратування); фізичного стану
(здоров’я, бадьорість, напруження, непритомність); одиниць міри та ваги
(кілограм, тонна, метр, вольт); наукових понять із різних галузей (клі-
мат, швидкість, опір, категорія, функція, аналіз, синтез, диференціація).
Іменники — назви істот і неістот
Іменники поділяються на:
— назви істот означають назви живих предметів, відповідають на
питання хто? — жінка, поет, боягуз, сорока, бджола;
— назви неістот означають назви неживих предметів, назви понять
і відповідають на питання що? — думка, мікроскоп, калина, заняття.
До назв істот належать міфічні та демонічні назви (Венера, Юпітер,
дракон, змій, русалка, чорт, домовик, кентавр та ін.
До назв неістот належать іменники на позначення сукупності людей,
тварин, птахів (народ, натовп, група, полк, селянство, студентство,
стадо, зграя).
Загальні і власні назви
Загальні назви — це узагальнені назви однотипних предметів (лю-
дей, тварин, речей, подій, якостей) або явищ: миротворець, кішка, по-
лиця, мітинг, мряка, милосердя.
Власні назви — це індивідуальні найменування, що виділяють пред-
мет із ряду однорідних та індивідуалізують його, відділяють від інших
(Київ, Харків, Свіпгязь, Дніпро, Шевченко).
До власних назв належать імена, прізвища, імена по батькові, клич-
ки тварин, географічні, астрономічні назви, назви творів, газет, жур-
налів, фільмів, картин, кораблів, назви установ, організацій, закладів,
історичних подій, свят і под. Вони можуть виражатися як одним словом
(Дніпропетровськ, Ігор, Різдво), так і кількома (Чумацький Шлях, Біла
Церква, Верховна Рада України). Якщо до складу власної назви вхо-
дить загальна назва, то вона пишеться з малої букви (Борівський район,
Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка).
42
Українська мова
Загальні та власні назви можуть переходити з однієї категорії
в іншу:
— загальні у власні {мороз — учениця Мороз Тетяна, коваль —
професор С. П. Коваль, бар — місто Бар, високий — селище Високий,
кривий ріг — Кривий Ріг, острог — Острог);
— власні у загальні (м. Боржомі — мінеральна вода боржомі, м. Бос-
тон — тканина бостон, бог вогню й ковальства у римській міфології
Вулкан — природне утворення вулкан, американський підприємець
Д. Пульман — вид залізничного вагона пульман).
Синтаксична роль іменників
Іменники в реченні виступають здебільшого підметами, додатками,
обставинами, хоча можуть входити до складу складеного іменного при-
судка, бути неузгодженим означенням, прикладкою. Вони можуть вхо-
дити до складу звертань, вставних конструкцій, різноманітних зворотів.
Наприклад:
Найбільше багатство — здоров’я.
На дні лісового струмка видно кожен камінчик, кожну галузочку,
кожен листочок.
Вся долина зеленава в квітах-зорях, в майських травах (П. Усенко).
Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгомонний вік
(Л. Костенко) (іменник Кобзарю — звертання).
Правду кажучи, я був щасливий (іменник правда — входить до скла-
ду вставного словосполучення).
Непомітно, наче риба в глибині, пропливають літа... (М. Стельмах)
(іменники риба, (в) глибині входять до складу порівняльного звороту).
Рід іменників
Іменники належать до одного з трьох родів (крім тих, що вжива-
ються лише в множині).
Іменники чоловічого роду співвідносяться із займенником він (обо-
ронець, заєць, мізинчик); жіночого роду — із займенником вона (майс-
триня, земля, щирість), середнього роду — із займенником воно (море,
теля, плече).
Такі слова, як вила, ворота, Карпати, ножиці, що вживаються тіль-
ки в множині, роду не мають.
Окрему групу слів становлять іменники спільного роду (приналеж-
ність їх до чоловічого чи жіночого роду можна встановити лише в ре-
ченні): листоноша, невдаха, лівша, бідолаха, роззява, сердега, плакса,
базіка, сирота, потвора, староста та ін.
До таких слів належать також імена й прізвища людей (Шура, Валя,
Женя, Олексієнко, Коротун, Зеленкевич).
У назвах неістот рід не має реального значення, це лише граматична
категорія (ніч — ж. р.; день — ч. р.; вікно — с. р.).
Деякі іменники, наприклад, особа, людина (тільки жіночого роду),
учений, науковець, ректор, декан (тільки чоловічого роду) вживаються
на позначення представників обох статей.
Для більшості іменників показником роду є закінчення (нульо-
ве, -о для чоловічого роду: віз, командир, батько; -а, -я для жіночого
роду: вода, праця; -о, -е для середнього роду: середовище, зерно), але
Морфологія
43
не завжди, наприклад, Микола — ч. р., радість, ніч — ж. р., теля,
значення — с. р.
У назвах багатьох тварин, птахів, риб чоловічий і жіночий роди не
розрізняють: метелик, сом, барс, кит — ч. р., куниця, сорока, синиця,
миша, білка — ж. р.
Іменники не змінюються, як інші частини мови, за родами, а мають
самостійну категорію роду.
Визначення роду в українській та російській мовах інколи не збі-
гається, тому нерідко припускаються помилок в узгодженні слів у сло-
восполученнях та реченнях: великий собака, а не велика собака; силь-
ний біль, а не сильна біль.
Іменники вуаль, зала, нехворощ, путь, розкіш, адреса (місце про-
живання) жіночого роду.
Назви тварин належать до чоловічого роду, хоч інколи можуть вжи-
ватися і в жіночому роді (це визначається в реченні чи словосполучен-
ні): какаду, кенгуру, поні, колібрі, шимпанзе.
Порівняйте:
Великий шимпанзе наблизився до огорожі. — Велика шимпанзе го-
дувала своє малятко. Дорослий кенгуру може завдати великої шкоди
господарствам фермерів. — Із сумки попелястої кенгуру смішно визи-
рало кенгуреня.
Рід власних невідмінюваних назв визначається за їхніми загаль-
ними видовими назвами: місто Акапулько — далеке Акапулько, гора
Фудзіяма — прекрасна Фудзіяма, острів Бікіні — віддалений Бікіні.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Іменники дріб, зяб, кір, накип,
насип, нежить, пил, полин,
рояль, рукопис, сажень, біль,
Сибір, собака, степ, ступінь,
тюль, толь, шампунь, адрес
(вітальний) чоловічого роду.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
У невідмінюваних іменниках
рід визначається так: усі за-
гальні іменники — назви неіс-
тот — належать до с. р. (меню,
купе, ательє, кафе, метро,
журі, інтерв'ю, таксі, шосе);
іменники, що позначають осіб
чоловічої статі, належать до
ч. р. (маестро, аташе, кюре,
денді), іменники на позначен-
ня осіб жіночої статі — ж. р.
(леді, міледі, місіс, мадам, фрау,
мадемуазель).
Число іменників
За наявністю форм числа іменники поділяються на такі групи:
— іменники, що мають форми однини і множини (це найчисленніша
група); такі іменники сполучаються з кількісними числівниками: три
школи, дев’ять зірок, двадцять п’ять гривень;
— іменники, що мають тільки форму однини (це іменники зі зна-
ченням речовинності, збірним значенням, назви абстрактних понять,
власні назви): вуглець, чай, парубоцтво, огудиння, мир, комунізм, Швей-
царія, Байкал, Крим;
— іменники, що мають тільки форму множини (це назви парних
предметів, деяких речовин, матеріалів, продуктів, процесів, дій, об-
рядів, ігор, почуттів, географічних об’єктів): окуляри, сани, ковзани,
лижі, шорти, консерви, канікули, мандри, іменини, обжинки, шахи,
піжмурки, ревнощі, тропіки, Чернівці, Близнюки, Кобиляки, Кулиничі,
Лубни, Ровеньки.
Інколи іменники, що вживаються лише в однині, можуть мати
форму множини як терміни: мінеральні води, різні швидкості, великі
потужності; на позначення інтенсивності вияву: піски, сніги, болі; як
художні засоби виразності: Є в нас в Україні і свої Швейцарії, і Парижі,
і венецїї.
Відмінки іменників
Для того щоб іменники поєднувалися з іншими повнозначними
словами в словосполученні й реченні, вони повинні стояти у певних
відмінкових формах.
44
Українська мова
В українській мові є сім відмінків:
1. Називний хто? що? друг, поле
2. Родовий кого? чого? друга, поля
3. Давальний кому? чому? другу, полю
4. Знахідний кого? що? друга, поле
5. Орудний ким? чим? другом, полем
6. Місцевий (на) кому? (на) чому? (на) другові,
(на) полі
7. Кличний (питання немає, вживається в ролі звертання) друже, поле
ф ЗВЕРНИ УВАГУ
За формами відмінків можна
розрізнити категорію істоти-
неістоти. У назвах істот збіга-
ються Р. і 3. відмінки (Р. в. кого?
сфінкса, 3. в. кого? сфінкса —
форми збігаються, отже, цей
іменник належить до істот).
У назвах неістот збігаються
Н. і 3. відмінки (Н. в. що? ста-
до, 3. в. що? стадо — форми
збігаються, отже, даний імен-
ник належить до неістот).
Встановити форму відмінка можна за допомогою питання, закін-
чення іменника, закінчення та прийменника при іменникові, а також
за допомогою порядку слів:
Хто? сокіл[] (Н. в.), кого? сокол^ (Р. в.), (на) кому? (на) сокол^
(М. в.) — відмінок визначається за допомогою питань, закінчень, при-
йменників.
Кожна (що?) річ (Н. в.) повинна мати своє (що?) місце (3. в.).
(Що?) Місце (Н. в.) прямо чи опосередковано впливає на будь-яку
(що?) річ (3. в.) — відмінок визначається за допомогою питання та по-
рядку слів.
Називний і кличний відмінки завжди вживаються без прийменни-
ків, місцевий — тільки з прийменником (у, в, на, по, при, о, об). Інші
відмінки вживаються як із прийменниками, так і без них.
Називний відмінок вважається початковою формою іменника і на-
зивається прямим. Усі інші, крім кличного, — непрямі.
Місцевий відмінок відрізняється від давального обов’язковою на-
явністю простого непохідного прийменника. При давальному відмінку
зрідка може вживатися похідний прийменник: назустріч вітрові, на-
перекір долі, всупереч волі батьків.
Порівняйте:
подарувати другові (Д. в.);
помітити на другові (М. в.).
Кличний відмінок уживається при звертанні. Звертання до неживих
предметів у кличному відмінку буває здебільшого в поезії, у фольклорі:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
(Т. Шевченко)
У множині кличний відмінок збігається з формою називного від-
мінка:
Вам, сіячі, плугатарі, спасибі.
(М. Рильський)
У звертаннях, що складаються з імені та імені по батькові, обидва
слова вживаються у кличному відмінку: Сергію Вікторовичу, Валентино
Миколаївно. У звертаннях, що складаються із загальної назви (пан, коле-
га) та прізвища, у кличному відмінку вживається тільки загальна назва:
колего Гарніцин, пані Радченко. У сполученні загальна назва + власне
ім’я допустимі варіанти: сестро Ірино (Ірина), товаришу Тарасе (Тарас).
У кличному відмінку закінчення іменників бувають -о, -е, -є, -ю
(І і III відміни), -у, -ю, -е (II відміна); нерідко відбувається чергування
приголосних: друг — друже, хлопець — хлопче, козак — козаче.
Правопис іменників у кличному відмінку здебільшого слід звіряти
зі словниками.
Морфологія
45
Відміни іменників
Зміна іменників за відмінками й числами називається відмінюванням.
За родом, типом основи та закінченням іменники належать до одної
з чотирьох відмін та відповідно до твердої, м’якої чи мішаної групи
(І і II відміни).
І відміна. До неї належать іменники чоловічого, жіночого та спіль-
ного родів із закінченням -а, -я (рука, душа, Галина, пісня, суддя, си-
рота, стаття).
У І відміні виділяють три групи:
— тверду (іменники з кінцевим твердим приголосним основи, крім
шиплячих — середа, мова, дружба, Микола);
— м’яку (іменники з кінцевим м’яким приголосним основи — рілля,
доля, криниця);
— мішану (іменники з кінцевим шиплячим приголосним основи —
пожежа, тиша, задача, площа, хаща).
II відміна. До неї належать іменники чоловічого роду з основою на
приголосний (з нульовим закінченням) та із закінченням -о; середнього
роду із закінченням -о, -е, -я (день, обрій, суперник, дядько, батько, дно,
поле, життя, листя, межиріччя).
У II відміні виділяють три групи:
— тверду (іменники чоловічого роду з основою на твердий приголос-
ний (крім шиплячих) — поріг, горох, лан, розділ, дуб, запас', іменники
чоловічого та середнього роду з основою на твердий приголосний та
закінченням -о — татко, болото, дерево);
— м’яку (іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголос-
ним — хлопець, ґедзь, князь, приятель, носій, лебідь; іменники серед-
нього роду із закінченням -е (крім тих, основа яких закінчується на
шиплячий) та закінченням -я — лице, плече, бажання, знання);
— мішану (іменники чоловічого роду з основою на шиплячий та
нульовим закінченням — чиж, дощ, товариш, світоч; іменники се-
реднього роду з основою на шиплячий та закінченням -е — вогнище,
селище, училище, плече).
Особливий розподіл на тверду, м’яку та мішану групи мають імен-
ники II відміни, що закінчуються на -р.
До твердої групи належать іменники іншомовного походження на
-ер, -ір, -ор, -ур, -юр (декламатор, авіатор, вимір, ящур); деякі імен-
ники на -яр, -юр (футляр, алюр); іменники на -ар, -ир, -ір, -ер, що при
відмінюванні мають наголос на останньому складі основи (базар, семі-
нар, бригадир, командир, папір, інженер, боксер); односкладові імен-
ники на -р, які у множині мають наголос на закінченні (двір — двори,
тхір — тхори, жир — жири, щур — щури), іменники муляр, столяр.
До м’якої групи належать іменники на -ар, -ир, у яких наголос у не-
прямих відмінках падає на закінчення: воротар (воротаря, ворота-
рем, воротареві), вівчар, книгар, кобзар, орендар, плугатар, поштар,
секретар, календар, тягар, інвентар, сухар, буквар, ліхтар, квіткар,
байкар, косар, токар, аптекар, лицар, багатир, а також які у однині
мають наголос на корені: козир — козиря, лікар — лікаря.
До мішаної групи належать іменники з наголошеним -яр — назви
осіб за професією або характером діяльності (ці іменники при відмі-
нюванні мають наголос на закінченні): вапняр, газетяр, гусляр, бджо-
ляр, оленяр, тесляр, зброяр, пісняр, цегляр, весляр, ковзаняр, повістяр.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Запам'ятайте форми іменни-
ків: кобзаря (а не кобзара),
сухаря, токаря, слюсаря, ку-
харя, лікаря, пекаря, косаря,
ліхтаря, байкаря, казкаря,
аптекаря, лицаря, богатиря.
46
Українська мова
III відміна. До неї належать іменники жіночого роду з нульовим
закінченням та іменник мати', далеч, тінь, сіль, папороть, любов, від-
стань, ніч, піч.
Іменники III відміни на групи не поділяються.
IV відміна. До неї належать іменники середнього роду на -а, -я,
у яких при змінюванні з’являються суфікси -ат-, -ят-, -єн-: курча —
курчати, хлоп’я — хлоп’яти, ім’я — імені, сім’я — сімені.
Іменники IV відміни на групи не поділяються.
Не належать до жодної з відмін:
— незмінні іменники іншомовного походження на -о, -е, -а, -і, -у:
кіно, шосе, ательє, боа, поні, рагу (крім іменника пальто, який змі-
нюється в українській мові);
— жіночі прізвища на -о, на приголосний: Ляшенко Юлія, Мотрин
Катерина;
— іменники, що мають лише форму множини: лещата, Альпи, ку-
чері, веселощі;
— іменники, утворені способом переходу з однієї частини мови
в іншу: вартовий, пальне, добові, мостова, приїжджі.
Зразки відмінювання іменників
Відмінки 1 відміна, однина
Тверда група М'яка група Мішана група
Н. машина буря межа
Р. машини бурі межі
д. машині бурі межі
3. машину бурю межу
0. машиною бурею межею
м. (на) машині (в) бурі (на) межі
к. машино буре меж Є
Відмінки 1 відміна, множина
Тверда група М'яка група Мішана група
Н. машини бурі межі
Р. машин бур меж
д. машинам бурям межам
3. машини бурі межі
0. машинами бурями межами
м. (на) машинах (в) бурях (на) межах
к. машини бурі межі
У родовому та орудному відмінках множини іменників першої від-
міни бувають паралельні закінчення {баби — баб, бабів; губи — губ,
губів; легені — легень, легенів; ворота — ворітьми, воротами; сльози —
слізьми, сльозами; свині — свиньми, свинями).
Морфологія
47
Зразки відмінювання іменників II відміни
Відмінки II відміна, однина
Тверда група М'яка група Мішана група
Н. дуб, залізо календар, здоров'я дощ, плече
Р. дуба, заліза календаря, здоров'я дощу, плеча
д. дубу (ові), залізу (ові) календарю (еві), здоров'ю дощу (еві), плечу
3. дуб, залізо календар, здоров'я дощ, плече
0. дубом, залізом календарем, здоров'ям дощем, плечем
м. (на) дубі (ові), залізі (ові) (в) календарі, (на) здоров'ї (на) дощі, плечі
к. дубе, залізо календарю, здоров'ю дощу, плече
Відмінки II відміна, множина
Тверда група М'яка група Мішана група
Н. дуби календарі дощі, плечі
Р. дубів календарів дощів, плечей (пліч)
д. дубам календарям дощам, плечам
3. дуби календарі дощі, плечі
0. дубами календарями дощами, плечами
м. (на) дубах (на) календарях (на) дощах, (на) плечах
к. дуби календарі дощі, плечі
Особливості відмінювання іменників II відміни, на які слід
звернути увагу
У Р. в. однини іменників чоловічого роду другої відміни бувають
закінчення -а, -я або -у, -ю залежно від значення слова.
Закінчення -а (-я) мають іменники: Закінчення -у (-ю) мають іменники:
а) назви чітко окреслених предметів, речей, які підда- ються лічбі, тобто такі, що мають певну форму: листка, ясена, портфеля (але: трону) а) назви установ, організацій та їх підрозділів: офісу, театру, департаменту, вокзалу, штабу
б) назви осіб, імена та прізвища: Шевченка, Трикбза, Лук'яна б) назви явищ природи: жару, грому, морозу, туману, граду, дощу, циклону
в) назви персоніфікованих осіб і явищ: Морбза, Вітра, генія в) назви матеріалів та речовин: цукру, оцту, граніту, гіпсу (але: хліба, вівса)
48
Українська мова
Закінчення -а (-я) мають іменники: Закінчення -у (-ю) мають іменники:
г) назви планет: Сатурна, Марса, Місяця г) сукупність, збірні поняття: оркестру, танцю, батальйону, гурту (але: гуртка, садка, табуна)
д) назви небесних тіл: астероїда, метеорита д) назви почуттів, фізичного і психічного стану: жалю, жаху, болю, сміху, гніву, страху, суму (але: гріха)
е) назви днів тижня та місяців: понеділка, вересня, червня е) назви середовища, чітко не окресленого простору: краю, лугу, яру, рову, простору, небокраю (але: бугра, горба, хутора, берега та зменшені форми, наприклад: ліска, лужка)
є) назви тварин, дерев: вола, клена є) назви дій, процесів: відльоту, переїзду, крику, виступу (але: ривка, стрибка, стусана, пікніка)
ж) назви різних мір, площі, довжини, ваги, часу: кілометра, акра, карата (але: віку, кварталу, ран- ку, року) ж) абстрактні поняття, кущові і трав'янисті рослини, сорти дерев: прогресу, слуху, характеру, гороху, барвінку (але: будяка, чагаря)
з) наукові терміни: префікса, метода, сектора з) назви держав і територій: Китаю, Тунісу, Криму, Донбасу
и) назви населених пунктів: Харкова, Парижа, Голосієва, Орла, Сурожа, Гадяча, Севастополя, Відня и) назви населених пунктів, у яких друга частина співзвучна з загальною назвою, що має закінчення -у, -ю: Красного Лиману, Березового Гаю
і) географічні назви з наголосом на кінцевому складі, а також із суфіксами присвійності -ов, -ев (-єв), -ин (-їн): Дінця, Дніпра, Чугуєва, Волхова, Канева, Козятина і) терміни іншомовного походження, літературознавчі терміни: розподілу, жанру, епосу, памфлету (але: дифірамба, мадригала)
ї) назви грошових одиниць, а також числові назви: долара, фунта, карбованця, мільярда, мільйона ї) спортивні терміни, назви танців, будівель, споруд та їх частин: міні-футболу, волейболу, вальсу (але: гопака, тро- пака, козачка), стадіону, палацу, даху
й) назви машин, деталей: мерседеса, москвича, комбайна, трамвая, двигуна й) назви процесів, станів, властивостей, ознак, формацій, явищ суспільного життя: розвитку, колоквіуму, ритму, часу, хисту
к) назви нечітко окреслених предметів, у яких наголос падає на закінчення: тягаря к) складні слова, що не мають суфіксів, крім назв істот: самоаналізу, живопису, родоводу, світогляду, те- лекбму (але: пароплава, електровоза, телевізора, телетайпа)
л) слова іншомовного походження, що означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та частини їх, а також українські суфіксальні слова-терміни: конуса, домкрата, ребуса, відмінка, графіка, ромба, іменника, прямокутника, перпендикуляра (але: роду, виду, способу, складу, синтаксису, стану) л) іменники, що мають префікси, крім назв істот: обліку, відклику, усміху, поспіху, експорту
м) назви річок, у яких наголос не падає на закінчення, а також назви озер, гір, островів, течій і т. ін.: Дунаю, Бугу, Нілу, Єнісею, Уралу, Кавказу, Мічигану, Паміру, Криту
м) частини тіла, органи носа, нігтя (але: стравоходу, мозку)
Морфологія
49
2. У давальному відмінку однини іменники другої відміни мають
паралельні закінчення -ові, -еві, -єві та -у, -ю (будинкові — будин-
ку, розумові — розуму, журавлеві — журавлю, солов’єві — солов’ю).
Якщо у висловлюванні трапляються поряд кілька іменників чолові-
чого роду у формі давального відмінка однини, то для уникнення
одноманітності спочатку вживаються закінчення -ові, -еві, -єві, а
тоді у, -ю: Ляшенкові Віктору Андрійовичу, Тарасові Григоровичу
Шевченку, добродієві професору.
3. Деякі іменники, переважно назви побутових предметів, мають
паралельні форми 3. в.: (поклав) олівця й олівець, (написав) листа
й лист, (узяв) ножа і ніж, (зрізав) ясеня і ясень.
4. Іменники — прізвища чоловічого роду однини другої відміни
твердої групи в орудному відмінку мають закінчення -им (Тапкіним,
Самородовим, Іллюшиним). Але неслов’янські прізвища мають закін-
чення -ом (Дарвіном, Чапліном, Пульманом).
Закінчення -ом мають і відприкметникові географічні назви: Бороді-
ном, Києвом, Харковом, Свяпіошином.
5. У місцевому відмінку однини з прийменником по можуть ужи-
ватися паралельні закінчення: по Дніпру — по Дніпрі, по місту — по
місті, по селу — по селі; але для позначення часу вживаються тільки
закінчення -і: по обіді, по закінченні.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Правильність закінчення Р. в.
однини іменників чоловічого
роду другої відміни можна
перевірити за орфографічним
словником.
Від закінчення -а, -я або -у,
-ю часто залежить значення
слів: алмаза (коштовного ка-
меня) — алмазу (мінералу),
акта (документа) — акту (дії),
вала (деталі машини) — валу
(насипу), каменя (окремого) —
каменю (матеріалу), терміна
(слова) — терміну (строку),
листа (послання) — листу
(на дереві).
Слід розрізняти:
поетом Пушкіним — містом
Пушкіном;
громадським діячем Кіро-
вим — містом Кіровом.
Зразки відмінювання іменників III відміни
Відмінки Однина Множина
Н. галузь, ніч, вість галузі, ночі, вісті
Р. галузі, ночі, вісті галузей, ночей, вістей
д. галузі, ночі, вісті галузям, ночам, вістям
3. галузь, ніч, вість галузі, ночі, вісті
0. галуззю, ніччю, вістю галузями, ночами, вістями
м. (в) галузі, (у) ночі, (у) вісті (у) галузях, (у) ночах, (у) вістях
к. галузе, ноче, вісте галузі, ночі, вісті
Особливості відмінювання іменників III відміни,
на які слід звернути увагу
В орудному відмінку однини іменників третьої відміни вживається
закінчення -ю; якщо основа іменника закінчується одним приголосним,
то цей приголосний (крім губного та р) подовжується: тінню, сіллю,
зав’яззю, віссю, риссю, в’яззю, галуззю, ніччю, піччю, міддю; якщо осно-
ва іменника закінчується на сполучення приголосних або щ, то жоден
з них не подовжується: кількістю, якістю, радістю, вістю, жовчю,
нехворощю; коли основа іменника III відміни закінчується на губний
(б, п, в, м, ф) або р, то в орудному відмінку ставиться апостроф: верф’ю,
любов’ю, Об’ю, матір’ю.
50
Українська мова
Відмінювання іменника мати
Відмінки Однина Множина
Н. мати (інколи матір) матері
Р. матері матерів
д. матері матерям
3. матір матерів
0. матір'ю матерями
м. (на) матері (на) матерях
к. мати матері
Зразки відмінювання іменників IV відміни
Відмінки Однина Множина
Н. плем'я, лоша племена, лошата
Р. племені (плем'я), лошати племен, лошат
д. племені, лошаті племенам, лошатам
3. плем'я, лоша племена, лошат (а)
0. племенем (плем'ям), лошам племенами, лошатами
м. (на) племені, (на) лошаті (на) племенах, (на) лошатах
к. плем'я, лоша племена, лошата
Імена, імена по батькові відмінюються як іменники відповідних від-
мін: Ольга Іванівна — І відміна, Семен Петрович — II відміна, Любов,
Рахіль — III відміна. Це ж правило стосується і прізвищ (крім незмін-
них, до яких належать іншомовні неслов’янські, українські жіночі на
-о та кінцевий приголосний).
Творення чоловічих та жіночих імен по батькові
Чоловічі імена по батькові творяться за допомогою суфікса -ович.
На письмі це має такий вигляд:
— від імен на твердий приголосний--ович (Ігор — Ігорович);
— від імен на м’який приголосний---й----йович (Сергій — Сергі-
йович);
— від імен на м’який знак -ь-ьович (Василь — Васильович).
Інколи для творення імен по батькові використовуються старі форми
імен: Микола — Миколайович, Миколаївна, і навпаки: Григорій —
Григорович, Григорівна під впливом форми Григір.
Деякі імена по батькові мають інші форми: на -іч (Ілліч), -ич (Савич,
Лукич, Хомич).
Жіночі імена по батькові творяться за допомогою суфікса -івн-
(-ЇВН-): Ігорівна, Сергіївна, Василівна.
Морфологія
51
Основні способи творення іменників
Іменники творяться:
— суфіксальним способом (найчастіше): кобзар, мужність, лимон-
ник, птаство, річка, вовчище, везіння;
— префіксальним способом (рідко): сутінь, приказка, несправед-
ливість, антивірус;
— префіксально-суфіксальним способом: узбіччя, пролісок, підосич-
ник, заріччя, відсоток;
— безсуфіксальним способом: ноша, біг, крик, захід, схід;
— способом складання слів та основ: відеозал, завуч, завгосп, мет-
робудівник, пилосос;
— шляхом переходу з однієї частини мови в іншу: майбутнє (прик-
метник) свято — прекрасне майбутнє (іменник).
Написання іменників разом, окремо, через дефіс
Разом пишуться іменники:
— складні слова зі сполучними звуками о, е, є, и: важкоатлет,
середньовіччя, краєвид, овочесховище, трикутник, вертоліт, тепловоз,
лісостеп, носоріг, стодвадцятигіятиріччя;
— складні слова без сполучних звуків: педінститут, спортко-
мітет;
— слова з першою частиною пів-, напів-, полу-: півмісяця, пів’яблука,
напівсон, полумисок, півобласті;
— слова з першою частиною іншомовного походження — авіа-,
авто-, агро-, вело-, гео-, гідро-, екстра-, зоо-, мікро-, псевдо-, соціо-,
теле-, фото- і под.: авіарейс, агрокомплекс, велотрек, геополітика, зоо-
магазин;
— коли без не не вживаються: нежить, незграбність, немовля, не-
сподіванка, нездара, негода;
— якщо іменник із не утворює нове поняття, яке можна замінити
синонімом: згода — незгода (суперечка), щастя — нещастя (лихо),
вміння — невміння (бездарність), доля — недоля (горе).
Через дефіс пишуться іменники:
— іменники, що означають професію та спеціалізацію: лікар-ото-
ларинголог;
— казкові персонажі: лисичка-сестричка, баба-яга;
— посади, звання: генерал-губернатор, прем’єр-міністр, член-корес-
пондент;
— іменники, в яких перша частина підкреслює якусь особливість
другої: жар-птиця, чар-зілля, козир-дівка, свят вечір;
— складні одиниці виміру: людино-день, тонно-кілометр;
— складні іменники з першою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-,
міді-, міні-, обер-: віце-президент, екс-чемпіон, міні-футбол.
Окремо пишуться іменники:
— іменники з прийменниками: на горі, у морі, над хмарами;
— іменники з частками: мати ж навіть не глянула на нього;
— сталі вислови: кінець кінцем, честь честю, чин чином;
— у прикладках, що не становлять одне поняття: трава чистотіл,
красень моряк;
— з не, якщо в реченні є протиставлення: не покірність, а протест.
52
Українська мова
Особливості написання суфіксів іменників, на які слід звернути увагу
1. Суфікси -ик-, -ник-, -івник-, -чик-, -щик- пишуться з и: братик,
хлопчик, прапорщик, працівник, баштанник.
2. Суфікс -ив(о) вживається для вираження збірних понять, що оз-
начають матеріал або продукт, і пишеться з и: вариво, печиво, мливо,
куриво, мереживо, морозиво, прядиво; але: марево, сяєво, бо це не ма-
теріали і не продукти праці, а явища.
3. Суфікси -инн(я), -інн(я), -анн(я), -янн(я) на означення збірних
процесів, сукупностей пишуться з двома н: картоплиння, коріння, на-
сіння, горіння, зростання, удосконалення, гуляння.
4. Суфікси -ен(я), -єн(я) вживаються в іменниках середнього роду,
що позначають назви живих істот: кошеня, левеня, гусеня, чаєня, вов-
ченя, перепеленя.
5. Суфікси -ичок, -ичк(а) бувають лише в словах, які походять від
слів із суфіксами -ик-, -иц(я): вогник — вогничок, кошик — кошичок,
вулиця — вуличка, лисиця — лисичка, палиця — паличка, криниця —
криничка. В інших випадках уживаються суфікси з е, є: вершечок, мі-
шечок, краєчок, річечка, словечко, віконечко, Софієчка.
6. Розрізняйте: голівка (дитяча) — головка (капусти).
Розбір іменника як частини мови
1. Слово. Назва частини мови.
2. Початкова форма (називний відмінок).
3. Власна чи загальна назва, назва істоти чи неістоти, конкретний
чи абстрактний, матеріально-речовинний, одиничний чи збірний.
4. Рід.
5. Число.
6. Відмінок.
7. Відміна, група (якщо є).
8. Особливості правопису.
9. Спосіб творення.
10. Синтаксична роль (якщо слово подається в реченні).
Зразки розбору
Українська пісня може кожне серце полонить (М. Рильський).
Пісня — іменник, поч. ф. пісня, загальна назва, назва неістоти,
слово з конкретним значенням, жіночого роду, в однині, в називному
відмінку; І відміна, м’яка група; пишеться без ь; слово непохідне; у ре-
ченні виступає підметом.
Серце — іменник, поч. ф. серце, загальна назва, назва неістоти, сло-
во з конкретним значенням, середнього роду, в однині, в знахідному
відмінку; II відміна, м’яка група; пишеться без д (відбулося спрощення
на письмі та у вимові); слово непохідне; у реченні виступає прямим
додатком.
Морфологія
53
Прикметник
Прикметник — самостійна змінна частина мови, яка відповідає
на питання який? чий? котрий? і виражає ознаку предмета (колір —
золотий, білий', матеріал — глиняний, стальний', розмір — великий,
середній, маленький', смак — солодкий, кислий, солоний', зовнішній
вигляд — міцний, веснянкуватий, рум’яний, смішний', за розміщенням
у часі і просторі — тутешній, пізній, вранішній, місцевий, сільський',
за приналежністю — братова хата, тітчин прихід і под.).
Прикметники дуже часто бувають багатозначними:
Знаменитий
1. Усім відомий, який користується великою популярністю.
2. Незвичайний, надзвичайний, видатний щодо своїх позитивних
якостей.
Прикметники вживаються як у прямому, так і в переносному зна-
ченні:
Наріжний
1. Який стоїть або розташований на розі, на перехрещенні.
2. Перен. Дуже важливий, який лежить в основі. Наріжний прин-
цип. Наріжний камінь чого — основа, найважливіша частина чого-не-
будь.
Прикметники тісно пов’язані з іменниками, від яких залежить їх
рід (змінна для них категорія), число, відмінок.
Прикметники в реченні найчастіше бувають означеннями, рідше —
частинами складеного іменного присудка:
В лих^ годину узнаєш ві£Н£ людину (Нар. тв.). — Прикметники
лиху, вірну — узгоджені означення.
Андрійко був повновидий, ясноокий, кучерявий (Марко Вовчок). —
Прикметники повновидий, ясноокий, кучерявий є частиною складеного
іменного присудка.
За лексичним значенням і морфологічними особливостями прикмет-
ники поділяються на три групи: якісні, відносні та присвійні.
Якісні прикметники
Якість може бути виражена більшою чи меншою мірою, тому лише
якісні прикметники можуть утворювати ступені порівняння — вищий
і найвищий: радісний — радісніший — найрадісніший; солодкий — со-
лодший — найсолодший (найбільш солодкий, якнайсолодший).
Якісні прикметники можуть уживатися в повній та короткій формі.
Повна (нестягнена) форма (ясная, зеленеє, великії, дрібнії) та коротка
форма (ясен, повен, зелен, дрібен) вживаються найчастіше в усній на-
родній творчості, в поезії. Звичайно використовується повна стягнена
форма (ясна, зелена, великі, дрібний).
До якісних прикметників належать і прикметники з оціночними
суфіксами (здрібнілості, пестливості, згрубілості): -есеньк-, -ісіньк-,
-еньк-, -езн- та ін.: новісінький, зеленуватий, старезний, малюсінький.
Якісні прикметники сполучаються з прислівниками дуже, занадто,
майже, трохи, злегка, зовсім, надто і под.: занадто цікавий, занадто
категоричний, злегка вогкий, трохи малуватий, майже сивий, дещо
гіркуватий.
словник
Якісні прикметники виража-
ють прямі, безпосередні оз-
наки предметів і відповідають
на питання який?яка?яке?які?
54
Українська мова
РД ЗАПАМ'ЯТАЙ
Кінцеві приголосні основи
прикметника [г], [ж], [з] при
сполученні із суфіксом -ш-
перетворюються на -жч-: до-
рогий — дорожчий, низький —
нижчий, дужий — дужчий; [с]
у сполученні з цим суфіксом
перетворюється на -щ-: ви-
сокий — вищий, товстий —
товщий.
Виняток: легший, довший.
Деякі прикметники вищого
ступеня творяться від інших
основ: поганий — гірший, ве-
ликий — більший, малий —
менший.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Складена форма порівнян-
ня прикметників вживається
переважно в науковому та
офіційно-діловому стилях.
Якісні прикметники є твірними для багатьох прислівників на -о,
-е (сміливо, добре, міцно) та абстрактних іменників із суфіксами -ість,
-ин, -еч, -яв (мужність, ширина, порожнеча, синява).
До якісних належать і складні прикметники зі значенням збільше-
ної ознаки: синій-синій, гарний-прегарний, любий-любесенький.
Ступені порівняння якісних прикметників
Ступені порівняння — це форми якісних прикметників, які вира-
жають міру вияву ознаки предмета.
Є звичайна форма прикметника (теплий, розумний), вищий ступінь
порівняння (тепліший, більш теплий; розумніший, більш розумний),
який буває у простій та складеній формі, та найвищий ступінь порів-
няння (найбагатший, якнайбагатший, найменш досвідчений), який
буває у простій, складній, складеній формі.
Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється додаванням
до основи якісного прикметника суфіксів -ш-, -іш-: швидкий — швид-
ший, старий — старіший, активний — активніший.
Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється приєд-
нанням до звичайного прикметника слів більш, менш: більш складний,
менш помітний.
Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється дода-
ванням до форми вищого ступеня префікса най-: найму дріший, най-
доступніший.
Складна форма найвищого ступеня порівняння утворюється за до-
помогою додавання часток як, що до простої форми найвищого ступеня:
якнайпотрібніший, щонайдовший.
Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється дода-
ванням слів найбільш, найменш до звичайних прикметників: найбільш
вдалий, найменш вразливий.
Можлива також форма зі словами від усіх, за всіх + форма вищого
ступеня порівняння прикметника (вживається стосовно ознак живих
істот): вищий від усіх, сильніший за всіх.
Деякі якісні прикметники вже у своєму лексичному значенні міс-
тять вищий або найвищий, ні з чим не порівнюваний вияв ознаки: слі-
пий, німий, босий, голий, живий, порожній, готовий і йод.
Не мають ступенів порівняння якісні прикметники з певною мірою
ознаки: білуватий, русявий, малесенький, височезний, препоганий,
страшнючий, незбагненний; прикметники — назви кольорів за подіб-
ністю: вишневий, бузковий, фісташковий, бірюзовий, оливковий.
Складні прикметники та прикметники з не також не мають ступенів
порівняння: гірко-солоний, чорнокоса, швидкоплинний, непостійний,
невідомий, невмирущий.
Відносні прикметники
Відносні прикметники вказують на ознаку через їхні зв’язки, відно-
шення з іншими предметами та діями: студентський квиток, скляна
ваза, учорашній день, актовий зал, методична рада.
Відносні прикметники не мають ступенів порівняння; у словосполу-
ченнях їх можна замінити іншими словами: торговельний майданчик —
Морфологія
55
майданчик для торгівлі, алюмінієва виделка — виделка з алюмінію,
озоновий шар — шар озону, підземний хід — хід під землею.
Відносні прикметники творяться від іменників {день — денний),
від дієслів (читати — читальний, бігти — бігова), від прислівників
(завтра — завтрашній, щодня — щоденний), від іменників із при-
йменниками (при школі — пришкільний, за хмарами — захмарний), від
сполучень дієслів з іменниками (добувати вугілля — вугледобувний),
від власних імен — географічних назв, прізвищ (Київ — київський,
Харків — харківський, Париж — паризький, Дніпро — дніпровський,
Карпати — карпатський, Україна — український, Світязь — свіпіязь-
кий, Ізюм — ізюмський, Сімферополь — сімферопольський; Шекспір —
шекспірівський, Шевченко — шевченківський, Франка — франківський).
Немає подвоєння і в словах буквений, казармений, формений, свя-
чений, але: священний.
Відносні прикметники не мають антонімів, не сполучаються зі сло-
вами зовсім, надто, трохи, дуже і йод.
Присвійні прикметники
Від іменників, що називають цих живих істот, вони, як правило,
і творяться: сестрин, Сергіїв, Оленин, лисяча, лікарів, жінчин, чоловіків.
Присвійні прикметники творяться за допомогою суфіксів -ів-, -їв-,
-ин-, -їн-, -ов-, -ев-, -єв- від назв осіб: Павлів щоденник, Маріїна кур-
тка, дідусева машина; -ач-, -яч-, -ин-, -їн- від назв тварин: курячий
дзьоб, орлине гніздо, тюленяче лежбище. Деякі присвійні прикметники
не мають суфіксів: вовча здобич, овечий хвіст.
Присвійні прикметники, утворені від власних імен (на відміну від
відносних, див. вище), пишуться з великої букви. Виняток становлять
фразеологізми та крилаті вислови з античної літератури, термінологічні
сполуки: піррова перемога, дамоклів меч, ахіллесова п’ята, сізіфова
праця, авгієві стайні; антонів вогонь (хвороба), петрів батіг (народна
назва рослини цикорій).
При творенні присвійних прикметників, основа яких закінчується
на г, к, х, відбувається чергування: свекруха — свекрушин, невістка —
невістчин, Ольга — Ольжин.
Відмінювання прикметників
В українській мові переважають повні за формою прикметники.
Вони відмінюються за родами, відмінками і числами.
Якщо кінцевий приголосний основи прикметника твердий, то слово
належить до твердої групи й змінюється за відповідним зразком; якщо
кінцевий приголосний м’який, то прикметник належить до м’якої групи
(таких слів мало).
Прикметники м’якої групи мають закінчення у називному відмінку
однини -ій, -їй (-я, -є у ж. і с. р): середній, ближній, дальній, верхній,
нижнє, внутрішній, домашня, хатній, городній, сусідній, всесвітній,
безкраїй, давнє, ранній, пізній, зимній, осінній, вечірній, учорашній,
сьогоднішня, торішній, новітній, дочірній, братній, художній, могут-
ній, довгошиїй та ін.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
У прикметниках, утворених за
допомогою суфіксів -ан-, -ян-,
немає подвоєння н: весня-
ний, вітчизняний, солом'яний,
дерев'яний, піщаний, горіл-
чаний.
словник
Присвійні прикметники вка-
зують на ознаку предмета за
приналежністю до якоїсь жи-
вої Істоти І відповідають на
питання чий? чия? чиє? чиї?
56
Українська мова
Зразки відмінювання прикметників
Відмінки Тверда група, однина
Ч. р. Ж. р. С. р.
Н. дорогий дорога дороге
Р. дорогого дорогої дорогого
д. дорогому дорогій дорогому
3. дорогий, дорогого дорогу дороге
0. дорогим дорогою дорогим
м. (на) дорогому (ім) (на) дорогій (на) дорогому (ім)
Відмінки М'яка група, однина
Ч. р. Ж. р. С. р.
Н. вечірній вечірня вечірнє
Р. вечірнього вечірньої вечірнього
д. вечірньому вечірній вечірньому
3. вечірній, вечірнього вечірню вечірнє
0. вечірнім вечірньою вечірнім
м. (на) вечірньому (ім) (на) вечірній (на) вечірньому (ім)
Відмінки Множина
Тверда група М'яка група
Н. дорогі вечірні
Р. дорогих вечірніх
д. дорогим вечірнім
3. дорогі, дорогих вечірні, вечірніх
0. дорогими вечірніми
м. (на) дорогих (на) вечірніх
Кличний відмінок прикметників не вживається. Іменники, які
утворилися способом переходу з однієї частини мови в іншу (з прикмет-
ника), відмінюються як прикметники відповідної групи: подорожній,
зодчий, майбутнє і под.
У множині немає розмежування прикметників на роди.
Особливості написання прикметників, на які слід звернути увагу
1. У суфіксах із значенням здрібнілості чи пестливості -еньк-,
-есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-, а також у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк- ставить-
ся м’який знак: величенький, малесенький, дрібнісінький, вузісінький,
батьківський, молодецький, бузький (від Буг) (не плутати зі словами
різкий, баский і под., у яких с, з належать до кореня).
Морфологія
57
2. Суфікс -ов- пишеться в прикметниках, які утворені від основ на
твердий приголосний {бурштин — бурштиновий, розум — розумовий,
церква — церковний), а також якщо наголос падає на закінчення {по-
льовий, дощовий, чайовий).
3. Суфікси -ев-, -єв- використовуються в прикметниках, утворених
від основи на м’який приголосний або шиплячий (ж, ч, ш), якщо наго-
лос падає на основу {життя — життєвий, суть — суттєвий, овоч —
овочевий, рожа — рожевий).
4. Суфікс -ичн- пишеться після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р (правило
«дев’ятки»), -ічн- — після інших приголосних, що не ввійшли до
«дев’ятки», -їчн-після голосних у прикметниках, що походять від
іншомовних слів {епізод — епізодичний, поет — поетичний, історія —
історичний; економіка — економічний, офтальмолог — офтальмо-
логічний, географія — географічний; герой — героїчний, проза — про-
заїчний).
5. -нн- пишеться в прикметниках, утворених від іменників з осно-
вою на н {лимон — лимонний, день — денний), а також у наголошених
суфіксах -енн-, -анн-, -янн- прикметників, що вказують на найвищу
міру ознаки {страшенний, височенний, здоровенний, широченний, не-
вблаганний, невпізнанний, незбагненний, нездоланний, незліченний,
незрівнянний, неоціненний, неподоланний, непримиренний, несказан-
ний, нескінченний — не плутати з дієприкметниками: незлічений, не-
сказаний, неподоланий, нескінчений і йод.), або є запозиченнями із
старослов’янської мови {блаженний, благословенний, мерзенний, свя-
щенний, окаянний, огненний).
6. Прикметники пишуться з не разом:
— якщо без не прикметник не вживається: невгамовний, нестерп-
ний, недбалий, незрівнянний, нездоланний;
— якщо слово можна замінити синонімом без не: недурний — ро-
зумний, невисокий — низький, непоганий — хороший, гарний.
7. Прикметники пишуться з не окремо:
— якщо до прикметника є протиставлення: не велика, а дрібна кар-
топля;
— якщо між прикметником та іменником не можна поставити дієслова
є, був: ранок не холодний — ранок не є холодний (хоч можливі й варіанти,
залежно від задуму мовця);
— якщо прикметники мають пояснювальні слова з ні або якщо пе-
ред прикметниками стоять слова далеко, аж ніяк, зовсім: аж ніяк не
сумний, зовсім не смачний.
8. Пишуться разом:
— складні прикметники, утворені від словосполучення прикметника
з іменником: важка атлетика — важкоатлетичний, лівий берег —
лівобережний;
— складні прикметники з першою основою — прислівником: легко-
поранений, внутрішньошкільний;
— складні прикметники, першою частиною яких є числівник, напи-
саний буквами: дев’ятиповерховий, семизначний, стоп’ятдесятирічний
(але 150-річний);
— прикметники, що перейшли в іменники: військовозобов’язаний,
військовополонений;
— складні прикметники на позначення наукових термінів: склад-
носурядний, зернобобові, двовуглекислий.
58
Українська мова
9. Пишуться через дефіс:
— складні прикметники, утворені від складних іменників, що пи-
шуться через дефіс: віце-президент — віце-президентський, соціал-де-
мократ — соціал-демократичний;
— складні прикметники, що складаються із незалежних прикмет-
никових основ: навчально-виховний, суспільно-політичний, професійно-
технічний;
— складні прикметники з першою частиною на -ико, -іко: історико-
кульпіурний, механіко-математичний, фізико-технічний; військово-,
воєнно-: військово-морський, воєнно-стратегічний;
— складні прикметники на позначення відтінків кольорів, смаків:
блідо-рожевий, кислувато-солодкий, темно-синій, сіро-буро-малиновий
(про змішані різнорідні кольори); але: жовтогарячий, червоногарячий
(винятки);
— назви сторін світу: південно-західний, північно-східний;
— повтори однакових та споріднених слів: зелений-зелений, високий-
превисокий, добрий-добренький.
10. Пишуться окремо:
— сполучення прислівника з прикметником, які не зливаються в одне
слово (логічний наголос зберігається на прикметникові): абсолютно
сухий, суспільно корисний, різко відмінний, хімічно нейтральний та ін.
Написання прізвищ прикметникової форми
Особливі труднощі в написанні прізвищ бувають при перекладі з
російської мови слов’янських прізвищ прикметникового походження.
Тому слід врахувати такі особливості:
1. Російський звук е після приголосних передається українським е:
Александров, Бестужев, Венгеров, Веселовський, Державін, Кузнецов,
Лєрмонтов, Петров, Федін, Шмельов і йод.
2. Російський звук е передається: українською буквою є на початку
слів, після голосного, ь та апострофа: Євтушевський, Єршов, Єгоров,
Єфимов; Бердяєв, Вересаєв, Доспіоєвський; Аляб’єв, Григор’єв; Афа-
насьєв, Євгеньєв; у суфіксах -єв-, -єєв-, що стоять після приголосних
(крім шиплячих та р, ц): Медведєв, Гордєєв, Менделєєв, але: Усольцев,
Аракчеєв, Андреєв, Плещеєв;
3. є пишеться також, коли російському е в корені відповідає ук-
раїнське і: Бєлінський (білий), Лєсков (ліс, ліска), Рєпін (ріпа), Звєрев
(звір), Мєстечкін (місто).
4. Російська літера е передається: українським буквосполученням
йо на початку слова, після голосних та б, п, в, м, ф (коли е позначає
сполучення й + о): Йоржиков, Майоров, Воробйов-, буквосполученням
ьо після м’якого чи пом’якшеного приголосного (коли е позначає спо-
лучення м’якого приголосного з о): Алфьоров, Корольов, Тьоркін. Але
в прізвищах, утворених від однакових за звучанням у російській та
українській мовах імен, пишеться е: Артемов, Семенов, Федоров, Севе-
ринов, Феофанов-, е передається через о наголошений після ч, щ: Грачдв,
Пугачдв, Щипачбв, Хрущов.
5. Російський звук и передається: літерою і на початку слова, піс-
ля приголосних (крім шиплячих та ц): Ігнатьєв, Ісаєнков, Гагарін,
Пушкін, Мічурін; літерою ї після голосного, ь та апострофа: Воїнов,
Мар’їн, Ільін; и після дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Г аршин,
Морфологія
59
Гущин, Чичиков, Шишкін, Щиглов; так само і в іншомовних прізви-
щах: Джигарханян, Цицерон, Вашингтон. У прізвищах, які походять
від спільних слів української та російської мов, пишеться и: Борисов,
Виноградов, Данилов, Миронов, Мишкін, Одинцов, Тимофєєв, Титов,
але Нікіпіін, Ніколаєв, Філіпов (бо імена звучать по-іншому — Микита,
Микола, Пилип).
6. Російський звук ьі передається українським и: Чернишов, Риба-
ков, Циганський, Бєлих.
Розбір прикметника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Початкова форма (називний відмінок однини чоловічого роду).
3. Група — якісний, відносний чи присвійний.
4. Ступінь порівняння (для якісних), форма ступеня порівняння
(звичайна, проста, складна, складена).
5. Рід, число, відмінок, тверда чи м’яка група.
6. Особливості написання.
7. Синтаксична роль.
Зразки розбору прикметника
Нарешті настав і корочун — нашкофотший^ зимовий день, коли,
як тоді вірили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними
й перемагав (С. Скляренко).
Зимовий — прикметник, початкова форма — зимовий, відносний,
чоловічий рід, однина, називний відмінок, тверда група.
Пишеться з е (бо зими).
Спосіб словотворення — суфіксальний: зима — зим'овий.
У реченні виступає узгодженим означенням.
Найкоротший — прикметник, початкова форма — короткий, якіс-
ний, у найвищому ступені порівняння (проста форма), чоловічий рід,
однина, називний відмінок, тверда група.
Пишеться разом, уподібнення [тш] = [чш] відбувається лише у вимові.
Спосіб словотворення — префіксальний: коротший — найкоротший.
У реченні виступає узгодженим означенням.
Числівник
Числівник — це повнозначна змінна частина мови, що називає кіль-
кість предметів або абстрактне математичне число та порядок предметів
при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?: три, п’ятнадцять,
тридцять, другий, сто двадцять перший.
За значенням та морфологічними ознаками числівники поділяються
на кількісні та порядкові (дехто з науковців зараховує порядкові чис-
лівники до прикметників).
Кількісні числівники змінюються тільки за відмінками (крім один,
два, які мають деякі форми роду й числа).
Порядкові числівники змінюються за відмінками, числами й родами.
Числівники бувають різними членами речення — підметами, при-
судками, додатками, означеннями, обставинами:
Два коти в одному мішку не живуть (Нар. тв.).
60
Українська мова
Сім на шість — сорок два.
Нагідки прокидаються аж о_десяпіій (П. Утевська).
Три_явори посадила сестра при долині (Т. Шевченко).
Третій хлопець був нетутешній.
За будовою числівники поділяють на прості, складні й складені.
Прості числівники складаються з одного кореня — два, п’ять, сім,
сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд.
Складні числівники в одному слові поєднують два корені — одинад-
цять, двадцять, сімсот, півтора, півтораста.
Складені числівники утворені від двох і більше простих чи складних
числівників — сто гіятдесят вісім, три тисячі чотири, тридцять
сьомий.
Кількісні числівники
словник
Кількісні числівники нази-
вають кількість предметів
або абстрактну математичну
кількість і відповідають на
питання скільки?
Кількісні числівники за значенням поділяються на:
— власне кількісні: чотири, дев’ятнадцять, сто двадцять;
— дробові: одна друга, одна ціла і вісім сотих;
— збірні: троє, шестеро, одинадцятеро, а також обидва, обидві.
(Дехто виділяє ще групу неозначено-кількісних числівників: кілька,
багато і йод.).
Кількісні числівники можуть переходити в іменники, наприклад:
Двоє через дорогу живуть, а один одного не бачать (Нар. тв.).
Числівники в реченні пов’язуються з іменниками, які підлягають лічбі.
Дробові числівники називають дробові величини в поєднанні з ці-
лими числами або без них, включаючи назви кількісних і порядкових
числівників:
4/5 — чотири п’ятих, 1 3/7 — одна ціла і три сьомих, 8,09 — вісім
цілих і дев’ять сотих.
Збірні числівники позначають кількість предметів як сукупність:
двоє студентів, п’ятеро хлоп’ят, восьмеро воріт, півтори години.
Від деяких із них можна утворити слова із значенням пестливості:
двійко голуб’ят, трійко малят.
Збірні числівники, як правило, сполучаються з іменниками чолові-
чого та середнього роду, що називають живих істот, та іменниками
середнього роду (неістотами), а також назвами парних предметів: двоє
аспірантів, троє телят, п’ятеро хат, двоє вил, троє ножиць.
Зразки відмінювання кількісних числівників
Відмінки один одно одна одні
Ч.р.однини С. р. однини Ж. р.однини Множина
н. один одне (одно) одна одні
р. одного одного однієї (одної) одних
д. одному одному одній одним
3. один, одного одне (одно) одну одні, одних
0. одним одним однією (одною) одними
м. (на) одному (ім) (на) одному (ім) (на) одній (на) одних
Морфологія
61
Відмінки два три чотири п'ять
Н. два, дві три чотири п'ять
Р. двох трьох чотирьох п'яти, п'ятьох
д. двом трьом чотирьом п'яти, п'ятьом
3. два, дві, двох три, трьох чотири, чотирьох п'ять, п'ятьох
0. двома трьома чотирма п'ятьма, п'ятьома
м. (на) двох (на) трьох (на) чотирьох (на) п'яти, п'ятьох
Відмінки шість СІМ вісім
Н. шість сім вісім
Р. шести, шістьох семи, сімох восьми, вісьмох
д. шести, шістьом семи, сімом восьми, вісьмом
3. шість, шістьох сім, сімох вісім, вісьмох
0. шістьма, шістьома сьома, сімома вісьма, вісьмома
м. (на) шести, шістьох (на) семи, сімох (на) восьми, вісьмох
Як п’ять або шість, відмінюються числівники дев’ять, десять,
одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять,
шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять,
тридцять.
Відмінки п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят двісті, триста, чотириста, п'ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев'ятсот
Н. п'ятдесят двісті п'ятсот
Р. п'ятдесяти, п'ятдесятьох двохсот п'ятисот
д. п'ятдесяти, п'ятдесятьом двомстам п'ятистам
3. п'ятдесят, п'ятдесятьох двісті п'ятсот
0. п'ятдесятьма, п'ятдесятьома двомастами п'ятьмастами, п'ятьомастами
м. (на) п'ятдесяти, п'ятдесятьох (на) двохстах (на) п'ятистах
Відмінки сорок дев'яносто сто збірні числівники
Н. сорок дев'яносто сто четверо
Р. сорока дев'яноста ста чотирьох
д. сорока дев'яноста ста чотирьом
3. сорок дев'яносто сто четверо, чотирьох
0. сорока дев'яноста ста чотирма
м. на сорока на дев'яноста на ста (на) чотирьох
62
Українська мова
Відмінки двоє обоє троє обидва, обидві
Н. двоє обоє троє обидва, обидві
Р. двох обох трьох обох
д. двом обом трьом обом
3. двоє, двох обоє, обох троє, трьох обидва, обидві, обох
0. двома обома трьома обома
м. (на) двох (на) обох (на) трьох (на) обох
Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як імен-
ники (тому дехто з науковців і зараховує їх до так званих числових
іменників).
Відмінки дробові числівники
Н. дві п'ятих одна (ціла) і шість сотих чотири цілих три сьомих
Р. двох п'ятих однієї (цілої) і шести сотих чотирьох цілих трьох сьомих
д. двом п'ятим одній (цілій) і шести сотим чотирьом цілим трьом сьомим
3. дві п'ятих одну (цілу) і шість сотих чотири цілих три сьомих
0. двома п'ятими однією (цілою) і шістьма сотими чотирма цілими трьома сьомими
м. (на) двох п'ятих (на) одній (цілій) і шести сотих (на) чотирьох цілих трьох сьомих
Особливості правопису кількісних числівників, на які слід
звернути увагу
1. У числівниках на позначення десятків (п’ятдесят — вісімдесят)
відмінюється тільки друга частина, а в числівниках на позначення со-
тень (двісті — дев’ятсот) відмінюються обидві частини, які у всіх від-
мінках пишуться разом (не плутати з російською мовою, в якій у назвах
десятків відмінюються обидві частини!).
2. У складених кількісних числівниках відмінюється кожне слово за
зразком і всі складові частини пишуться окремо: 3 двадцятьма п’ятьма
тисячами семиспіа шістдесятьма двома мешканцями мікрорайону
ніхто не порадився, будуючи біля парку автозаправну станцію.
3. У дробових числівниках чисельник (перша частина) відмінюється,
як кількісний, а знаменник (друга частина), — як порядковий.
4. На кінці числівників п’ять, шість, від дев’яти до двадцяти
і тридцять пишеться ь. У непрямих відмінках ь ставиться після м’яких
приголосних, перед о та закінченням -ма: чотирьох, вісьма, сімдеся-
тьом', після с у числівнику восьми.
5. М’який знак не пишеться у числівнику чотирма.
6. М’який знак не пишеться в числівниках від п’ятдесяти до вісім-
десяти, від двохсот до дев’ятисот, крім деяких форм у непрямих від-
мінках: шістьмастами.
7. У складених числівниках, у яких сполучається ціле число і дро-
бове, можлива заміна: 1Д — півтора і одна ціла й одна друга', 2,5 — два
з половиною і дві цілих п’ять десятих.
Морфологія
63
8. Числівники один, одна, одне (одно) узгоджуються з іменниками
в роді, числі та відмінку, а числівник одні — в числі та відмінку: одному
чоловікові, одну людину, одне життя, одні ворота.
9. З числівниками два, три, чотири та складеними числівника-
ми, в яких ці слова стоять останніми, іменники чол. роду вживаються
у формі називного відмінка множини: два місяці, три кольори, чотири
сазани, сто сімдесят чотири випускники.
10. Якщо до складу словосполучення з числівниками два, три, чо-
тири входять прикметники, то вони можуть мати форму називного
(знахідного) чи родового відмінка множини: три стрункі (струнких)
кипариси, двадцять чотири плямисті (плямистих) далматинці.
11. Зі збірними числівниками сполучаються іменники середнього та
чоловічого роду — назви істот, іменники на позначення парних пред-
метів: семеро козенят, п’ятеро друзів, восьмеро дверей.
12. Іменники після дробових числівників стоять у родовому відмін-
ку однини: дві п’ятих метра, півтори гривні, двом десятим відсотка,
півтора місяця.
13. Зі складеним числівником іменник уживається в тій формі, якої
вимагає останнє слово: дев’ятсот двадцять один студент, двадцяти
п’яти конференцій.
14. Слово половина не допускає при собі слів більша, менша, значна,
переважна, які можуть сполучатися зі словом частина.
Порядкові числівники
Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і від-
повідають на питання котрий? котра? котре? котрі?
Порядкові числівники (крім перший і другий) утворилися від основ
кількісних числівників: три — третій, двадцять — двадцятий.
Усі порядкові числівники мають ті самі закінчення, що й прикмет-
ники твердої групи. Виняток: числівник третій має закінчення м’якої
групи прикметників.
У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє
слово і всі слова пишуться окремо: двадцять третє, сто сорок сьомим.
Порядкові числівники, що закінчуються на -сотий, -тисячний,
-мільйонний, -мільярдний, пишуться одним словом: п’ятисотий, сто-
тисячний, сорокамільйонний, стосімдесятип’ятитисячний.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Не плутати з формами росій-
ської мови, де числівники
два, три, чотири вживають-
ся з іменниками чоловічого
роду в родовому відмінку: два
ученика, три бойца, четьіре
журнала.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Складні порядкові числівники
не слід плутати зі складни-
ми прикметниками, першою
частиною яких є числівник.
Порівняйте: двадцятити-
сячний (числівник) — двад-
цятикілометровий (прик-
метник); п'ятимільйонний —
п'ятизначний.
Зразки відмінювання порядкових числівників
Відмінки Прості Складні Складені
Н. третій сімнадцятий двісті сорок другий
Р. третього сімнадцятого двісті сорок другого
д. третьому сімнадцятому двісті сорок другому
3. третій, третього сімнадцятий (ого) двісті сорок другий (ого)
0. третім сімнадцятим двісті сорок другим
м. (на) третьому (ім) (на) сімнадцятому (ім) (на) двісті сорок другому (ім)
64
Українська мова
Особливості правопису порядкових числівників,
на які слід звернути увагу
1. Порядкові числівники широко вживаються на позначення часу,
тому слід вживати правильні форми: до тридцяти хвилин використо-
вується прийменник на, після тридцяти хвилин — прийменник за.
Наприклад:
(о) пів на восьму (годину);
п’ятнадцять (хвилин) на сьому (годину) або чверть на сьому (го-
дину );
за десять (хвилин) друга (година);
за п’ятнадцять (хвилин) десята (година) або за чверть десята
( година );
зараз дев’ята година, третя пополудні;
буду на заняттях до шістнадцятої (години) або до 16.00 (шіст-
надцятої нуль-нуль );
зайдіть об одинадцятій, о дев’ятій, після восьмої, о пів на сьому.
Відповідно слід формулювати й питання, що стосується часу: Котра
година? О котрій годині?
2. У датах при числівнику іменник ставиться в родовому відмінку:
сьомого січня, перед двадцять третім вересня.
Розбір числівника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Початкова форма (Н. в. для кількісних, Н. в., ч. р., однина — для
порядкових).
3. Розряд (кількісний чи порядковий). Розряд кількісних (ціле чис-
ло, дробове, збірне).
4. Форма за будовою (проста, складна, складена).
5. Рід, число, відмінок (для порядкових), відмінок (для кількісних).
6. Особливості написання.
7. Спосіб творення.
8. Синтаксична роль.
Зразки розбору числівника
Кошовий Сірко провів п?ятде£яп^п?япи^_б_итв_, і тільки в гп^ьох^ із
них йому не всміхнулася перемога (М. Слабошпицький).
П’ятдесят п’ять — числівник, поч. ф. — п’ятдесят п’ять, кількіс-
ний, ціле число, складений, у називному відмінку.
Пишеться окремо, в обох словах уживається апостроф, п’ятдесят —
з е (десять), пишеться без м’якого знака; п’ять — із м’яким знаком
у кінці слова.
Спосіб творення — п’ ятдесят <— п’ять + десять — складання основ;
п’ять — непохідне слово.
У реченні виступає додатком (разом з іменником).
Трьох — числівник, початкова форма — три, кількісний, ціле чис-
ло, простий, у місцевому відмінку.
Пишеться з м’яким знаком перед о.
Слово непохідне.
У реченні виступає означенням.
Морфологія
65
Здобувши таку бажану перемогу в осінньому кросі, Андрійко відчув
себе на_сьо_м_оліу_небі.
Сьомому — числівник, початкова форма — сьомий, порядковий,
простий, стоїть у місцевому відмінку однини середнього роду.
Пишеться з м’яким знаком перед о.
Слово непохідне.
У реченні виступає обставиною в складі фразеологічного звороту.
Займенник
Займенник — це самостійна змінна частина мови, яка вказує на
предмети, їх ознаки й кількість, але не називає їх. Займенники, які
вказують на те, що називає іменник, відповідають на питання хто? що?;
які вказують на те, що називає прикметник, відповідають на питання
який? чий?, а ті, що вказують на кількість, як числівник, відповідають
на питання скільки? Отже, іменник, прикметник, числівник у певній
мовній ситуації можуть бути замінені займенником, який виконуватиме
таку ж синтаксичну роль, матиме такі ж ознаки, як і частина мови, до
якої він подібний.
Займенники поділяються на такі групи:
— займенники, що мають узагальнене предметне значення і спів-
відносяться з іменниками (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони, себе,
хто, що, ніхто, ніщо, дехто, дещо, хтось, щось, хто-небудь, що-не-
будь, абихто, будь-хто);
— займенники, що мають узагальнено-якісне значення і співвід-
носяться з прикметниками (мій, твій, наш, ваш, який, котрий, чий,
цей, той, увесь, усякий, кожний, інший, ніякий, абиякий, якийсь, чийсь,
будь-чий);
— займенники, що мають узагальнено-кількісне значення і співвід-
носяться з числівниками (скільки, стільки).
За своїм значенням займенники поділяються на такі розряди:
— особові (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони);
— зворотний (себе);
— присвійні (мій, твій, наш, ваш, його, її, їх (їхній));
— питальні (хто? що? який? котрий? чий? скільки?);
— відносні (хто, що, який, котрий, чий, скільки);
— заперечні (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки);
— неозначені (дехто, дещо, деякий, хтось, щось, хто-небудь, що-
небудь, абихто, будь-хто, будь-що та ін.);
— вказівні (цей, оцей, той, отой, такий);
— означальні (сам, увесь, усякий, кожний, інший).
Займенники в реченні бувають головними і другорядними членами
речення; виступають сполучними словами в складних реченнях; входять
до складу звертань, вставних конструкцій та зворотів.
Мені ти всюди помагала, мене, ти всюди доглядала (Т. Шевченко). —
Займенник ти — підмет; мені, мене — додатки.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все було йомл
знайоме, промовляло до_нього_ (М. Коцюбинський). — Займенники ко-
жен, кожна — означення; йому, (до) нього — додатки.
66
Українська мова
Чужа хата — не своя, не своя,
Я дівчина не твоя, не твоя.
(Нар. пісня)
Займенники (не) своя, (не) твоя — частини складеного іменного
присудка; я — підмет.
Коло_мене_ хлопці в’ються
І за мене, часом б’ються,
А я люблю Петра дуже,
До других мені, байдуже.
(І. Котляревський)
Коло мене — обставина; за мене, мені — додатки.
Сталь і ніжність, любий мій, поєднать в собі зумій (П. Тичина). —
Займенник мій входить до складу звертання.
Займенники мають різні граматичні категорії відповідно до своїх
значень та розрядів.
Особові займенники
Однина Множина
1-ша особа Я ми
2-ша особа ти ви
3-тя особа він, вона, воно вони
Зразки відмінювання особових займенників
н. я ти він вона воно ми ви вони
р. мене тебе його (нього) її (неї) його (нього) нас вас їх (них)
д. мені тобі йому їй йому нам вам ЇМ
3. мене тебе його (нього) її (неї) його (нього) нас вас їх (них)
0. мною тобою ним нею ним нами вами ними
м. (на) мені (на) тобі (на) ньому, нім (на) ній (на) ньому, нім (на) нас (на) вас (на) них
Особливості вживання особових займенників, на які слід звернути
увагу
ЗАПАМ'ЯТАЙ
При вживанні у реченні ввіч-
ливо-шанобливої форми Ви
присудок необхідно теж ста-
вити в множині. Ольго Іванів-
но, Ви вже пішли? (а не пішла}.
1. Форми займенників третьої особи (він, вона, воно, вони) після
прийменників уживаються з приставним н: до нього, за них; О. в. має
форму з н і без прийменника: ним, нею, ними.
2. Займенник ви вживається й при звертанні до однієї особи з метою
вираження ввічливості, пошани. У таких випадках він пишеться з ве-
ликої літери: Вітаю Вас, Петре Семеновичу, з блискучою перемогою на
конкурсі! Шановний професоре, Ви приїхали на симпозіум?
Морфологія
67
3. Прийменники пишуться окремо від займенників: над нами, перед
ним, від мене, до тебе. Для милозвучності перед займенником мною
до прийменників з, під, над, перед додають і: зі мною, піді мною, наді
мною, переді мною.
4. В офіційно-діловому стилі бажано уникати вживання особових
займенників: Пропоную такі зміни до резолюції. — Я пропоную такі
зміни до резолюції.
5. В усному мовленні неввічливо використовувати займенники тре-
тьої особи в присутності тих, про кого йдеться.
6. У науковому стилі авторське я може замінюватися на ми-. У своїй
роботі ми використовували такі методи дослідження; як ми вже за-
значали. Такий прийом використовується для зближення промовця
з аудиторією.
7. Інколи займенники мені, тобі, вам наближаються за своєю функ-
цією до часток, надають висловлюванню емоційної забарвленості: Теж
мені співачка! От тобі й відпочинок! Оце вам так дебати!
8. Необхідно стежити за точністю вживання займенників у речен-
нях, наприклад: Вершник мчить на коні. Грива його розвівається на
вітрі. Виникає двозначність: чия грива — вершника чи коня? Правиль-
но буде так: Вершник мчить на коні, грива якого розвівається на вітрі.
Оленка говорила з подругою. Вона повідомила багато цікавих но-
вин. — Хто повідомив — Оленка чи подруга? Правильно буде так:
Оленка говорила з подругою і повідомила їй багато цікавих новин. Або:
Оленка говорила з подругою, яка повідомила їй багато цікавих новин.
9. Слід правильно узгоджувати особові займенники зі словами, на-
приклад: дякую вам (а не вас), пробачте мені (а не мене), властивий
йому (а не для нього), сміятися з нього (а не над ним), іншим разом (а
не на другий раз), вибачити йому (а не його), котра година (а не скільки
годин, часів) та ін.
Зворотний займенник
н. —
р. себе
д. собі
3. себе
0. собою
м. (на) собі
Зворотний займенник не має категорії роду, числа, називного від-
мінка. Може виступати в ролі частки: А він собі посміхався-, може вхо-
дити до складу сталих виразів: сам по собі (без чиєїсь участі; окремо
від оточення).
68
Українська мова
Зразки відмінювання присвійних займенників
Однина
Ч.р. Ж. р. С. р.
н. мій, твій, свій, наш, ваш, їхній моя, твоя, своя, наша, ваша, їхня моє, твоє, своє, наше, ваше, їхнє
р. мого, твого, свого, нашого, вашого, їхнього моєї, твоєї, своєї, нашої, вашої, їхньої мого, твого, свого, нашого, вашого, їхнього
д. моєму, твоєму, своєму, нашому, вашому, їхньому моїй, твоїй, своїй, нашій, вашій, їхній моєму, твоєму, своєму, нашому, вашому, їхньому
3. мій, твій, свій, наш, ваш, їхній; мого, твого, свого, нашого, вашого, їхнього мою, твою, свою, нашу, вашу, їхню моє, твоє, своє, наше, ваше, їхнє
0. моїм, твоїм, своїм, нашим, вашим, їхнім моєю, твоєю, своєю, нашою, вашою, їхньою моїм, твоїм, своїм, нашим, вашим, їхнім
м. (на) моєму, твоєму, своєму, нашому, вашому, їхньому; (на) моїм, твоїм, своїм, нашім, вашім, їхнім (на) моїй, твоїй, своїй, нашій, вашій, їхній (на) моєму, твоєму, своєму, нашому, вашому, їхньому; (на) моїм, твоїм, своїм, нашім, вашім, їхнім
Множина
н. мої, твої, свої, наші, ваші, їхні
р. моїх, твоїх, своїх, наших, ваших, їхніх
д. моїм, твоїм, своїм, нашим, вашим, їхнім
3. мої, твої, свої, наші, ваші, їхні; моїх, твоїх, своїх, наших, ваших, їхніх
0. моїми, твоїми, своїми, нашими, вашими, їхніми
м. (на) моїх, твоїх, своїх, наших, ваших, їхніх
Присвійні прикметники наш, ваш можуть переходити в іменники,
входити до складу фразеологізмів, вступати в антонімічні відносини:
Знай наших! Наша взяла! І вашим і нашим; наш — чужий, ворожий,
ворог.
Питальні та відносні займенники
Питальні та відносні займенники однозвучні. Відрізняються вони
лише своєю роллю в реченні. Питальні займенники хто? що? який? чий?
котрий? скільки? використовуються для побудови питальних речень:
Що узяв я з собою в дорогу? (О. Підсуха)
Що коло тебе біжить, а не дожене?
Якої пряжі нема в продажі? (Нар. тв.)
Морфологія
69
Займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки є відносними, якщо
використовуються для зв’язку між частинами складного речення:
Поміж густими очеретами блищить срібно-голуба річка, що поді-
лилась тут аж на три рукави, вдалині — голубіють озера, і скрізь,
скрізь, куди дістає око, по широкому зеленому річищу — стоги зеленої
отави (Остап Вишня).
От про цю землю, про поле, яким вони йдуть, про далину, в якій
встають марева, і розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса
(С. Скляренко).
Зразки відмінювання питальних та відносних займенників
Однина
н. хто, що; чий, чия, чиє; котрий, котра, котре; який, яка, яке
р. кого, чого; чийого, чиєї, чийого; котрого, котрої, котрого; якого, якої, якого
д. кому, чому; чиєму (чийому), чиїй, чиєму (чийому); котрому, котрій, котрому; якому, якій, якому
3. кого, що; чий (чийого), чию, чиє; котрий (котрого), котру, котре; який (якого), яку, яке
0. ким, чим; чиїм, чиєю, чиїм; котрим, котрою, котрим; яким, якою, яким
м. (на) кому (кім), чому (чім); чийому (чиєму), чиїй, чийому (чиєму); котрому (котрім), котрій, котрому (котрім); якому (якім), якій, якому (якім)
Множина Без числа
Н. чиї, котрі, які скільки
Р. чиїх, котрих, яких скількох
д. чиїм, котрим, яким скільком
3. чиї (чиїх), котрі (котрих), які (яких) скільки, скількох
0. чиїми, котрими, якими скількома
м. (на) чиїх, котрих, яких (на) скількох
Неозначені та заперечні займенники
Неозначені займенники утворилися від питальних за допомогою
часток аби-, де-, будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -сь: абищо, будь-хто,
казна-ким, хтозна-чим, хтось, щось, якийсь, котрийсь і под.
Заперечні займенники утворилися від питально-відносних займен-
ників за допомогою частки ні: ніхто, ніщо.
Неозначені та заперечні займенники відмінюються лише у своїй
основній частині, як питально-відносні займенники, а частки залиша-
ються незмінними.
70
Українська мова
Зразки відмінювання неозначених та заперечних займенників
Неозначені Заперечні
н. абихто, що-небудь, чийсь ніхто, ніщо, ніякий
р. абикого, чого-небудь, чийогось нікого, нічого, ніякого
д. абикому, чому-небудь, чийомусь (чиємусь) нікому, нічому, ніякому
3. абикого, що-небудь, чийсь (чийогось) нікого, ніщо, ніякий (ніякого)
0. абиким, чим-небудь, чиїмсь (чиїмось) ніким, нічим, ніяким
м. аби на кому, (на) чому-небудь, (на) чиїмсь (чийомусь, чиємусь) ні на кому (кім), ні на чому (чім), ні на якому (якім)
Особливості вживання неозначених та заперечних займенників,
на які слід звернути увагу
1. Неозначені займенники з частками аби-, де-, -сь пишуться разом:
абиякий, декотрі, когось. Займенники з частками аби-, де- пишуться
окремо лише в тих випадках, якщо між ними стоїть прийменник: аби
на кому, де з ким.
2. Неозначені займенники з частками будь-, -небудь, казна-, хтозна-
пишуться через дефіс: будь-який, хто-небудь, казна-що, хтозна-чим.
Якщо між ними стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окре-
мо: казна з чим, хтозна у кого, будь про кого (це не стосується частки
-небудь).
3. Заперечні займенники з часткою ні пишуться разом, якщо між
ними не стоїть прийменник: нікого, нічому, ніщо, ніякий. Інакше всі
три слова пишуться окремо: ні до кого, ні на чому, ні в якому.
4. Заперечні займенники у непрямих відмінках вживаються з різним
наголосом залежно від значення:
нікому води подати — нікому не вдалося цього зробити;
нічого вам сказати — нічого вони не вдіють.
Означальні займенники. Зразки відмінювання означальних
займенників
Відмінки Однина Множина
Н. весь (увесь, ввесь), все (усе), вся (уся), сам всі (усі), самі
Р. всього, всього, всієї, самого всіх, самих
д. всьому, всьому, всій, самому всім, самим
3. весь, всього, все, всю, сам, самого всі, всіх, самі, самих
0. всім, всім, всією, самим всіма, самими
м. (на) всьому (всім), всьому (всім), всій, самому (самім) (на) всіх, самих
Морфологія
71
Особливості вживання означальних займенників,
на які слід звернути увагу
1. Означальні займенники всякий (усякий), кожний, жодний, інший,
самий змінюються за родами, відмінками й числами.
2. Займенники кожний і жодний мають коротку форму (кожен і жо-
ден), подібну до короткої форми прикметників.
Вказівні займенники. Зразки відмінювання вказівних займенників
Відмінки Однина Множина
Ч.р. Ж. р. С. р.
Н. той, цей та, ця те, це ті, ці
Р. того, цього тієї (тої), цієї того, цього тих, цих
д. тому, цьому тій, цій тому, цьому тим, цим
3. той, того, цей, цього ту, цю те, це ті, тих, ці, цих
0. тим, цим тією (тою), цією тим, цим тими, цими
м. (на) тому (тім), цьому (цім) (на) тій, цій (на) тому (тім), цьому (цім) (на) тих, цих
Відмінки Однина Множина
Н. стільки такий, така, таке такі
Р. стількох такого, такої, такого таких
д. стільком такому, такій, такому таким
3. стільки, стількох такий (такого), таку, таке такі, таких
0. стількома таким, такою, таким такими
м. (на) стількох (на) такому (ім), такій, (на) такому (ім) (на) таких
Так само відмінюються займенники оцей, сей (уживається рідко).
За будовою займенники поділяють на прості (я, ти, мій, той), склад-
ні (абиякий, чий-небудь, ніскільки) та складені (аби з чим, де з ким).
Розбір займенника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Початкова форма (відповідно як у іменника, прикметника, чис-
лівника).
3. Розряд.
4. Рід (якщо є), число (якщо є), відмінок.
5. Особливості написання.
6. Синтаксична роль.
72
Українська мова
словник
Дієсловом називається само-
стійна змінна частина мови,
яка означає дію або стан пред-
мета як процес і відповідає
на питання що робити? що
зробити?
Зразки розбору займенника
Дельфіни його спостерігають. Табунам невтомних цих дітей моря
вітрильник біліє, мов якийсь дивний, поволі пливучий палац. Жодного
судна навстріч... (О. Гончар)
Його — займенник, поч. ф. — він; особовий; у чоловічому роді, ро-
довому відмінку однини; пишеться з буквосполученням но; простий за
будовою, непохідний; у реченні виступає додатком.
Цих — займенник, поч. ф. — цей', вказівний; у родовому відмінку
множини; пишеться з н; простий за будовою, непохідний; у реченні
виступає означенням.
Якийсь — займенник, поч. ф. — якийсь', неозначений; у чоловічо-
му роді, називному відмінку однини; пишеться з часткою -сь разом;
складний за будовою: питальний займенник який + частка -сь; у реченні
знаходиться в складі порівняльного звороту (обставини).
Жодного — займенник, поч. ф. — жодний (жоден)', означальний;
у середньому роді, родовому відмінку однини; простий за будовою, не-
похідний; у реченні виступає означенням.
ДІЄСЛОВО
Дієслово виражає активну дію і має граматичні категорії способу,
часу, виду, стану, особи (чи роду) та ін.
Узагальнене поняття дії, яке називає дієслово, включає і реальну фі-
зичну дію особи (місити, креслити, варити), і стан, у якому перебуває
предмет (сидіти, стояти, дрімати), і зміну та виявлення якості пред-
мета або перехід його з однієї якості в іншу (розквітати, молодіти),
і ставлення особи до когось чи чогось (любити, ненавидіти, шанувати),
і переміщення в просторі (летіти, мчати, їхати).
Морфологічними особливостями дієслова є те, що воно має такі ос-
новні форми: неозначену форму (інфінітив), особові форми, дієприк-
метник та дієприслівник.
Інфінітив та дієприслівник належать до невідмінюваних форм
дієслова, а решта — до відмінюваних.
Багато дієслів сучасної української мови (крім дієприкметників) мо-
жуть сполучатися з часткою -ся (-сь), яка завжди стоїть у кінці (постфікс).
За її допомогою творяться зворотні дієслова: мити — митись, вмився.
Окремі дієслова з цією часткою не сполучаються (застати, світати,
вирости, поїсти), інші — без неї не вживаються (сміятись, дивитися).
Дієслова у реченні виконують різноманітні функції, але найчасті-
ше бувають присудком (тут і далі йдеться про найчисленнішу групу
особових дієслів):
Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, бризнуть врізнобіч
з-під ніг коники, та ще й жайворонки дзюркочуть у тиші, невидимі
у повітрі, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельно дзвін-
кі (За О. Гончаром).
Любити жінку — чемно до землі вклонятися і сумніву не мати
(М. Сингаївський).
Якщо учитель навчив дитину (чого?) Драїли, він майже цілковито
виконав своє завдання.
Лунає команда (яка?) зупинитися, і колона студбатівців завмирає
на плацу.
Мамо, ви б приїхали (з якою метою?) лоДівитись, як ми живемо.
Морфологія
73
Неозначена форма дієслова (інфінітив)
Неозначена форма є початковою формою дієслова. Вона не вира-
жає способу, часу, особи, числа і роду. Дієслова у неозначеній формі
відповідають на питання що робити? що зробити? Вони бувають до-
конаного і недоконаного виду (писати — написати), а також озна-
чають перехідність або неперехідність дії (читати (що?) книгу —
літати).
Інфінітив твориться за допомогою спеціального інфінітивного суфік-
са (інколи його називають дієслівним закінченням) -ти, рідше -ть: дати,
рости, любить, впізнать.
Інфінітив, як і віддієслівний іменник, означає назву дії без відно-
шення до особи й часу. Але інфінітив називає дію як процес, і при ньому
не може бути узгодженого означення, тоді як при іменнику — завжди
може: швидкий біг, влучна стрільба.
Інфінітив у реченні може виступати у ролі як головних, так і дру-
горядних членів речення.
Види дієслова
Дієслова, які означають дію, обмежену в часі її перебігу, — докона-
ного виду (заспівав, перейшов, виніс, відлетіла), а дієслова, які означа-
ють дію, не обмежену в часі, — недоконаного виду (мислити, плавати,
прати, прибирати). Дієслова доконаного виду відповідають на питання
що зробити? Недоконаного — що робити?
Дієслова доконаного виду означають дію із вказівкою на її завер-
шеність у минулому чи в майбутньому, на її результативність. Тому
ці дієслова вживаються лише в минулому часі (визирнув, підсипав)
і в майбутньому часі (засвітить, оголосить).
Дієслова недоконаного виду не містять вказівки на завершеність дії,
на тривалість дії в часі, тому вживаються в теперішньому, минулому
і майбутньому часі (аналізую, аналізуватиму, проаналізували).
Значення виду міститься в основі дієслова і зберігається в усіх його
формах, але засобом вираження його найчастіше бувають префікс,
суфікс, наголос, чергування звуків:
— малювати — намалювати;
— ставати — стати;
— засипати (від спати) — засипати;
— забирати — забрати.
Існує група дієслів, яка може виражати значення обох видів; вид їх
встановлюється в реченні. До таких дієслів належать здебільшого слова
іншомовного походження із суфіксом -ува-: атакувати, гарантувати,
інтенсифікувати, конфіскувати, телеграфувати; наслідувати, воєні-
зувати, а також веліти, реформувати та ін.
Деякі дієслова можуть бути лише недоконаного виду (гордувати,
гребувати, вимагати, мислити, ледарювати, ворогувати, погукувати,
потріскувати та ін., хоча інколи в літературі як стилістично марко-
вані вживаються форми погордувати, помислити, заворогувати та
ін.), а деякі — лише доконаного (натерпітися, повчитися, відшуміти
та ін.).
Усі інші дієслова, як правило, утворюють видові пари: збирати —
зібрати, зігрівати — зігріти.
74
Українська мова
Перехідні й неперехідні дієслова
Перехідні дієслова означають таку дію, яка переходить на інший
предмет: посадила калину, місив глину, читав листа.
Перехідні дієслова вимагають після себе форми іменника або за-
йменника (чи іншого повнозначного слова, що виступає в ролі іменника)
у знахідному відмінку без прийменника: дати дорогу, побачити тебе, на-
сварив чергових (слова при дієслові виступають у ролі прямого додатка).
Іменник, залежний від перехідного дієслова, може вживатися в ро-
довому відмінку:
— коли перед дієсловом є заперечна частка не (виконав вправу — не
виконав вправи);
— коли дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину
(принеси молока, купила цукру, придбав дерева).
Неперехідні дієслова означають стан або дію, яка на інший предмет
не переходить: летіти літаком, сидіти на стільці, пишатися донькою.
Вони не вимагають після себе залежних слів у знахідному відмінку.
Дієслова з часткою -ся, -сь належать до неперехідних.
Деякі перехідні дієслова іноді в реченні набувають неперехідності.
Порівняйте:
Марійка пише вірш (перехідне дієслово). — Марійка вже з чотирьох
років пише й добре читає (неперехідне дієслово).
Рд ЗАПАМ'ЯТАЙ
Умовна частка би (б) з дієсло-
вами пишеться окремо.
Способи дієслова
Способом дієслова називається граматична категорія, яка виражає
відношення дії до дійсності, визначене мовцем.
У сучасній українській мові розрізняють дійсний, умовний і нака-
зовий способи.
Дійсний спосіб означає реальну дію, таку, яка відбувалася, відбу-
вається чи буде відбуватися, або заперечує наявність дії:
Вересень уже запалив (мин. ч.) осінні вогнища в лісах і дібровах.
Край широкого кам’янистого шляху жовтогарячими свічками палах-
котять (теп. ч.) молоді тополі та лапасті акації, які розвиваються
(теп. ч.) пізньої весни, живуть (теп. ч.) ще літом і довго вишумлюва-
тимуть (майб. ч.) соковитим листом (За І. Нечуєм-Левицьким).
Коли дійсний спосіб заперечує наявність дії, то дієслово вживається
з часткою не:
Я був не з боязких, гроза не лякала мене (Б. Антоненко-Давидович).
Інколи дійсний спосіб наближається своїм значенням до наказового
(збираємось сьогодні о п’ятій, дай я покажу, давай забудемо про це), до
умовного (наче чув, немовби сказав, наче обійшовся).
Умовний спосіб означає дію не реальну, а лише бажану або можливу
за певних умов; формальне вираження умовного способу — аналітична
форма дієслова минулого часу з часткою би (б): зробив би, віднесла б,
захотів би, поїло б.
Частка би вживається після слів, що закінчуються на приголос-
ний звук, б — після слів, що закінчуються на голосний. Частка би (б)
може стояти після різних слів, не обов’язково після дієслова, якого
стосується:
Якби то далися орлинії крила —
За синім би морем милого знайшла (Т. Шевченко).
Морфологія
75
Дієслова умовного способу змінюються за числами, в однині — за
родами.
Наказовий спосіб виражає спонукання до якоїсь дії, дію, що реаль-
но ще не існує і не існувала, але, з погляду мовця, повинна відбутися.
Наказовий спосіб реалізується у формі наказу, заклику, побажання,
поради, прохання:
З дитинства навчайся бачити в хлібові живу душу рідної землі,
рідного сонця і неба, навчайся бачити в ньому працю всіх, хто віддає
твоєму хлібові все своє життя. Хай зерно доброти і поваги до хліба
рониться у твою душу (О. Кравець). Не роби іншому того, чого не
бажав би собі (Біблійний вислів).
Вживання дієслів недоконаного виду, часток -бо, -но пом’якшує
наказ. Порівняйте:
сядь — сідай; дістаньте — діставайте;
іди — іди-но; скажіть — скажіть-бо.
Форми наказового способу творяться від основ теперішнього часу.
Вони не мають категорії часу, але їм властива категорія особи.
В однині дієслова наказового способу мають форму другої особи, а
в множині — першої і другої.
Зразки відмінювання дієслів наказового способу
Однина Множина
1-а особа — ростімо, їжмо, читаймо
2-а особа рости, їж, читай ростіть, їжте, читайте
Дієслова з основами, що закінчуються на приголосний д, т, з, с, л,
н, в наказовому способі мають кінцевий пом’якшений приголосний ос-
нови: порадять — порадь, порадьте; дозволять — дозволь, дозвольте;
стануть — стань, станьте. Дієслова з основами на приголосні б, п,
в, м, ф, ж, ч, ш (щ), р в наказовому способі не пом’якшуються: удар,
удармо, ударте; клич, кличмо, кличте.
Часи дієслова
Час дієслова — це граматична категорія, яка виражає відношення
дії до моменту мовлення.
У сучасній українській мові три основних часи дієслова: минулий,
теперішній і майбутній.
Теперішній час
Форма теперішнього часу означає, що дія відбувається в момент
мовлення, тобто збігається в часі з повідомленням про неї:
Людина опоетизовує найдорожче, увічнює його у слові (І. Вихова-
нець).
Форми теперішнього часу творяться лише від дієслів недоконаного
виду: радити — радж\у\, рад\ите], рад\йм(\; любити — любл\к^, люб\имо\,
любл[ятї\.
76
Українська мова
Дієвідміни
За характером голосного в особовому закінченні дієслова теперіш-
нього часу поділяються на першу і другу дієвідміни.
До першої дієвідміни належать дієслова, які в особових закінченнях
мають -е- (-є-) , крім 1-ї особи однини та 3-ї особи множини (закінчення
-уть (-ють)): ведеш, веде, ведемо, ведете, ведуть; малює, малюєш, малює,
малюємо, малюєте, малюють.
До другої дієвідміни належать дієслова, які в особових закінченнях
мають -и-, -і- (-Ї-), крім 1-ї особи однини та 3-ї особи множини (закін-
чення -ать (-ять)): кричу, кричиш, кричить; стоїмо, стоїте, стоять.
Зразки відмінювання дієслів теперішнього часу
Перша дієвідміна
Однина Множина
1-а особа жи ву, хо чу, по важаю живемо, хочемо, поважаємо
2-а особа живеш, хочеш, поважаєш живете, хочете, поважаєте
3-я особа живе, хоче, поважає жи вут ь, хо чут ь, по в ажают ь
Друга дієвідміна
Однина Множина
1-а особа вчу, мовчу, горю вчимо, мовчимо, горимо
2-а особа вчиш, мовчиш, гориш вчите, мовчите, горите
3-я особа вчить, мовчить, горить вчать, мовчать, горять
РД ЗАПАМ'ЯТАЙ
У дієсловах на -ться завж-
ди (на відміну від російської
мови) пишеться ь. У дієсловах
на -шся, навпаки, м'який знак
ніколи не пишеться: перела-
мується, переламуєшся, усмі-
хається, усміхаєшся.
Щоб правильно написати дієслово з ненаголошеним -е- (-є-), -и- (-і-,
-Ї-) в особовому закінченні {пишеш чи пишиш, миєте чи миітеТ), слід
визначити його дієвідміну. Це можна зробити за допомогою закінчень
3-ї особи множини:
І дієвідміна--уть (-ють): вони каж\утї\, працю^оть\, ми\ють\.
Отже: кажете, працюєш, миєш (пишеться е, є).
II дієвідміна-ать (-ять): вони гор\яті\, мовч\апїї>\, стсдіту.
Отже: мовчите, горимо, стоїмо (пишеться и, ї).
Якщо в дієслові особове закінчення ненаголошене, то важко вста-
новити дієвідміну за формою 3-ї особи множини: клеять чи клеють,
борються чи боряться. У такому випадку слід звернутися до неозначеної
форми дієслова.
До другої дієвідміни належать дієслова, які перед закінченням ма-
ють суфікси:
- и-: робити, бачити, садити;
- і- (-Ї-): летіти, доїти, клеїти (крім хотіти, жаліти);
- а- (після шиплячих): лежати, держати, кричати (крім бажати,
залежати).
До другої дієвідміни належать усі дієслова на -отіти: булькотіти,
бурмотіти, цокотіти.
Морфологія
77
Усі інші дієслова належать до першої дієвідміни, а саме:
— з односкладовою інфінітивною основою на -и-, -у-, які зберіга-
ються при дієвідмінюванні, та похідні від них: вити, жити, крити,
мити, нити, шити, чути, лити;
— з основою інфінітива на -і-, що зберігається при дієвідмінюванні:
біліти, жовтіти, синіти, червоніти;
— з основою інфінітива на -а- не після шиплячого або після шипля-
чого, коли це -а- при дієвідмінюванні зберігається; також на -я-: гнати,
мішати, писати, сіяти;
— дієслова на -ува- (-юва-), які при дієвідмінюванні втрачають -ва-:
будувати, горювати, намалювати;
— дієслова з основою на -оло-, -оро-: полоти, побороти;
— дієслова з основою на -ну-: глянути, кинути, сунути;
— дієслова з основою інфінітива на приголосний: нести, везти,
пасти, сісти, піерти;
— дієслова на -отати: булькотати, муркотати;
— окремі дієслова: жати, іржати, ревіти, слати, хотіти.
Деякі дієслова не належать до дієвідмін, вони відмінюються за ок-
ремим зразком. Для певності слід перевірити особове закінчення за
орфографічним словником.
Зразки дієвідмінювання окремих дієслів
Однина Множина
1-а особа дам, їм, відповім дамо, їмо, відповімо
2-а особа даси, їси, відповіси дасте, їсте, відповісте
3-я особа дасть, їсть, відповість дадуть, їдять, відповідять ('краще: дадуть відповідь)
Від дієслова бути вживається тільки форма є (інколи в поетичній
мові — єсть, єси, суть).
У багатьох формах дієслів теперішнього часу відбувається чергуван-
ня приголосних: могти — можу, пекти — печеш, колихати — колишу,
свистати — свищу, носити — ношу, їздити — їжджу.
Майбутній час
Майбутній час означає дію, що відбудеться або відбуватиметься піс-
ля моменту мовлення:
Літо перелітую, осінь перейду,
Вишнею білітиму в зимньому саду (Т. Коломієць).
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, бо великий наш
гнів, бо дорога рівнішою є (А. Малишко).
Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними крає-
видами (Остап Вишня).
Майбутній час має форми:
— просту доконаного виду {скажу, скажеш, скажуть);
— складну недоконаного виду (підніматимеш, підніматимуть);
— складену недоконаного виду (буду робити, будуть робити).
Дієслова майбутнього часу змінюються за числами й особами.
78
Українська мова
Зразки відмінювання дієслів майбутнього часу
Проста форма доконаного виду Складна форма недоконаного виду
Однина Множина Однина Множина
1-а особа збудую збудуємо летітиму летітимемо
2-а особа збудуєш збудуєте летітимеш летітимете
3-я особа збудує збудують летітиме летітимуть
Складена форма недоконаного виду
Однина Множина
1-а особа буду бачити будемо бачити
2-а особа будеш бачити будете бачити
3-я особа буде бачити будуть бачити
Складна форма дієслів майбутнього часу утворюється від інфініти-
ва + дієслівні закінчення -му, -меш, -ме, -мемо (-мем), -мете, -муть.
Складена форма утворюється з допоміжного дієслова бути, яке змі-
нюється за особами й числами, та інфінітива.
Минулий час
Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбулася до моменту
мовлення:
Налило нам сонце знову вишні у садах (В. Сосюра).
Яскраво зеленів облитий дощами озимий клин на пагорбах за лі-
сами (В. Козаченко).
Дієслова минулого часу змінюються за родами й числами.
Форми минулого часу творяться від основи інфінітива дієслів доко-
наного і недоконаного виду за допомогою суфікса -в (ч. р.), -л- (ж. і с. р.)
та закінчень роду й числа: писа-в[], писа-л-\д\, писа-л-^\, писа-л-^.
У деяких формах дієслів минулого часу суфікс відсутній: нести —
ніс, везти — віз, бігти — біг, стерегти — стеріг.
Зразки відмінювання дієслів минулого часу
РІД Однина Множина
ЧОЛОВІЧИЙ кинув, пік, ліз кинули, пекли, лізли
ЖІНОЧИЙ кинула, пекла, лізла
середній кинуло, пекло, лізло
У деяких формах дієслів минулого часу відбувається чергування:
нести — ніс, лягти — ліг, сікти — сік.
Морфологія
79
Безособові дієслова
Безособовими є дієслова, які позначають дію або стан безвідносно
до діяча (особи, предмета): щастить, дощить, сутеніє, лихоманить,
підмерзає, хочеться, світає, вечоріє і под.
Безособові дієслова називають процес, який відбувається сам по собі,
без дійової особи, тому при них немає підмета.
Безособові дієслова можуть утворюватися від особових за допомогою
частки -ся: спить — спиться, їсть — їсться, живе — живеться, оре —
ореться, сіє — сіється і под.
Способи творення дієслів
В українській мові багато непохідних дієслів. Вони позначають
найважливіші для людини процеси, дії, стани: іти, сидіти, лежати,
летіти, їсти, рости, ходити і под.
Від них утворено ряд нових дієслів: відлетіти, перерости, обходити.
Дієслова можуть утворюватися також від основ різних частин мови:
іменників {вечір — вечеряти), прикметників {білий — біліти), числів-
ників {три — потроїти), прислівників, займенників, вигуків {збочу-
вати, викати, мекати, нукати, ойкати, тикати).
Дієслова найчастіше утворюються такими способами:
— префіксальним способом за допомогою префіксів в-, ви-, від-, до-,
з-, за-, на-, над-, о-, пере-, перед-, під-, по-, при-, про-, роз- {ввійти,
винести, відправити, допекти, зліпити, накрити, передплатити, при-
клеїти, розплатитися);
— суфіксальним способом за допомогою суфіксів -и-, -і-, -а-, -я-,
-ува- {сіль — солити, свято — святкувати, мудрий — мудрувати,
жаль — жалкувати);
— префіксально-суфіксальним способом {оновити, урізноманітни-
ти, закосичити).
Не з дієсловами
Не з дієсловами пишеться окремо, крім тих випадків, коли слово
не вживається без не: неволити, незчутися, ненавидіти, непокоїтися,
нехтувати.
При вживанні префікса недо-, який означає неповноту дії, слід вра-
ховувати значення дієслова:
недобачати (погано бачити) — не добачати (не помічати);
недочувати (погано чути) — не дочути (погано почути);
недоїдати (голодувати) — не доїдати (не з’їдати повністю).
А також:
нездужати (хворіти) — не здужати (не змогти, не побороти);
неславити (ганьбити) — не славити (не прославляти).
Розбір дієслова як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Неозначена форма (інфінітив).
3. Вид.
4. Перехідне чи неперехідне.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Деякі дієслова мають однакову
форму в особовому й безосо-
бовому значенні. Порівняйте:
Таксі везе мене до вокзалу (осо-
бове). — Мені сьогодні не дуже
везе (безособове).
80
Українська мова
5. Спосіб.
6. Час.
7. Число.
8. Особа (якщо є), рід (якщо є).
9. Дієвідміна.
10. Особливості правопису.
11. Спосіб творення.
12. Синтаксична роль.
Зразки розбору дієслова
Соняшники горять на подвір’ях, за огорожами, вони повиходили
до самої дороги, тут ростуть на вільному місці, й, дивлячись на них,
хочеш усміхнутись, ловиш себе на тому, що зласкавів й здобрів без-
причинно (Є. Гуцало).
Горять — дієслово; неозн. ф. — горіти', недоконаний вид, неперехід-
не, дійсний спосіб, теперішній час, множина, 3-я особа; II дієвідміна;
пишеться з о та ь; непохідне; у реченні виступає простим дієслівним
присудком.
Повиходили — дієслово; неозн. ф. — повиходити; доконаний вид,
неперехідне, дійсний спосіб, минулий час, множина; II дієвідміна; пи-
шеться з и (вихід); слово утворене префіксальним способом від слова
виходити; у реченні виступає присудком.
Ростуть — дієслово; неозн. ф. — рости; недоконаний вид, непере-
хідне, дійсний спосіб, теперішній час, множина, 3-я особа; І дієвідміна;
непохідне; у реченні виступає присудком.
Хочеш — дієслово; неозн. ф. — хотіти; недоконаний вид, непере-
хідне, дійсний спосіб, теперішній час, однина, 2-а особа; І дієвідміна;
пишеться з е без ь; непохідне; у реченні виступає присудком.
Усміхнутись — дієслово; стоїть у неозначеній формі; доконаний вид,
неперехідне, зворотне; утворене суфіксальним способом від слова усміх;
у реченні виступає присудком.
Ловиш — дієслово; неозн. ф. — ловити; недоконаний вид, пере-
хідне, дійсний спосіб, теперішній час, однина, 2-а особа; II дієвідміна;
пишеться з и; непохідне; у реченні виступає присудком.
Зласкавів — дієслово; неозн. ф. — зласкавіти; доконаний вид, не-
перехідне, дійсний спосіб, минулий час, однина, чоловічий рід; І дієвід-
міна; пишеться з префіксом з-; утворене суфіксально-префіксальним
способом; у реченні виступає присудком.
Здобрів — дієслово; неозн. ф. — здобріти; доконаний вид, непере-
хідне, дійсний спосіб, минулий час, однина, чоловічий рід; І дієвідміна;
пишеться з префіксом з-; утворене суфіксально-префіксальним спосо-
бом; у реченні виступає присудком.
Дієприкметник
Дієприкметником називається дієслівна форма, яка виражає ознаку
предмета за дією, яку виконує предмет або яка на нього спрямована.
Дієприкметник відповідає на питання який? яка? яке? які?
Наприклад:
Маленьке вогнище з сухого бур’яну, встромлена в землю чимала
вербова гілляка, щедро обвішана квітами, поміж якими блимають
Морфологія
81
куценькі, з мізинець завбільшки, свічечки, зліплені з потай, узятого в
запічку воску (М. Олійник).
У дієприкметнику поєднуються значення двох частин мови —
дієслова (від нього дієприкметник має категорії часу, виду, стану й
перехідності) та прикметника (як і він, дієприкметник змінюється за
родами, числами, відмінками).
Дієприкметник має тільки два часи — теперішній {сяючий сніг) і
минулий {замерзла річка).
Дієприкметник має вид того дієслова, від якого утворений {викону-
вати — виконуючий; виконати — виконаний).
Дієприкметники бувають активні і пасивні.
При пасивних дієприкметниках діюча особа або предмет стоїть (або
може стояти) у формі орудного відмінка: написана журналістом стат-
тя, виконана учнем домашня робота.
Дієприкметники можуть мати при собі пояснювальні слова: нама-
льований аквареллю, посивілий від смутку.
У реченні дієприкметник найчастіше буває узгодженим означенням,
але може виконувати і функцію підмета чи присудка, додатка, якщо
виступає у ролі іменника:
Пароплав став тим часом до берега бортом і виріс в очах кирилів-
ців до небачених розмірів (Д. Міщенко); дієприкметник — означення.
І в тому шумі постає
Усе, що чуте й перечуте,
Усе, що серцем не забуте.
(Ю. Петренко)
Дієприкметники — присудки.
Управляючий обійшов садибу, дієприкметник — підмет.
Керуючих багато, а працювати нікому, дієприкметник — додаток.
словник
Активні дієприкметники ви-
ражають ознаку особи (пред-
мета) за його дією (нападаюча
команда — команда, що напа-
дає), пасивні дієприкметники
виражають ознаку того пред-
мета, на який спрямована дія
(випалена галявина, укритий
ковдрою хлопчик, присипане
цукром тістечко).
Творення дієприкметників
Активні дієприкметники теперішнього часу творяться за допомогою
суфіксів -уч(ий), -юч(ий) — від дієслів І дієвідміни; -ач(ий), -яч(ий) —
від дієслів II дієвідміни: відпочивають — відпочиваючий, ростуть —
ростучий, ходять — ходячий.
Дієприкметники теперішнього часу на -мий у сучасній українській
мові практично не вживаються.
Російські слова перечитиваемий, переписиваемий і йод. перекла-
даються як перечитуваний, переписуваний, а також прочитуваний,
вироблюваний, виліковуваний та ін.
Активні дієприкметники минулого часу творяться від основ інфіні-
тива за допомогою суфікса -л(ий): повеселіти — повеселілий, змерзну-
ти — змерзлий.
Суфікси активних дієприкметників -ш(ий), -вш(ий), на відміну від
російської мови, практично не вживаються, вони є лише в поодиноких
словах {бувший — у значенні який був десь, а не колишній; переміг-
ший). Таким словам відповідають описові звороти: той, хто зробив;
той, який читав; той, що писав.
Пасивні дієприкметники творяться від основ інфінітива тільки пе-
рехідних дієслів за допомогою суфіксів -н(ий), -ен(ий), -т(ий): шити —
шитий, загорнути — загорнений (загорнутий), принести — принесе-
ний, переписати — переписаний.
82
Українська мова
При творенні пасивних дієприкметників можливе чергування при-
голосних: нагромадити — нагромаджений, спекти — спечений, пога-
сити — погашений, пустити — пущений.
Творення форм дієприкметників
Часи Активні дієприкметники Пасивні дієприкметники
теперішній час дієслівна основа теп. ч. + + -уч(ий), -юч(ий), -ач(ий), -яч(ий) працювати — працюючий (пенсіонер) —
минулий час основа інфінітива + -л(ий) пожовтіти — пожовтілий (лист) основа інфінітива перехідних дієслів + + -н(ий), -ен(ий), -т(ий) зачинити —зачинений (вхід) налити — налитий (келих)
Зразки відмінювання дієприкметників
Відмінки Однина
Ч. р. Ж. р. С. р. Множина
Н. присвячений присвячена присвячене присвячені
Р. присвяченого присвяченої присвяченого присвячених
д. присвяченому присвяченій присвяченому присвяченим
3. присвячений, присвяченого присвячену присвячене присвячені, присвячених
0. присвяченим присвяченою присвяченим присвяченими
м. (на) присвяченому (ім) (на) присвяченій (на) присвяченому (ім) (на) присвячених
Не з дієприкметниками
1. Не пишеться з дієприкметником разом, якщо в реченні він є оз-
наченням і не має при собі залежних слів:
У високих травах виспівували пташки, десь у нескошених просах
вдарили в свої литаври коники (І. Цюпа).
Для цього потрібно щось таке ... щось незнане, незвідане, якщо хо-
чете, дивовижне (Д. Міщенко).
2. Не пишеться з дієприкметниками окремо, якщо при ньому є за-
лежне слово, дієприкметник у реченні виступає присудком або має
протиставлення:
Лише мох вкриває оте віковічне, ніким не займане каміння
— -- -- --
(А. Шиян).
Скільки це разів говорене,
А не випите до дна.
(М. Рильський)
Не здоланий, а гордий і непокірний постав перед слідчим Григорій
Многогрішний (За І. Багряним).
Морфологія
83
Н і нн у дієприкметниках
У суфіксах дієприкметників пишеться тільки одна н: нескінчений
роман, зроблений якісно, визнаний всіма, сказане слово, нездоланий
народ, незрівняна поверхня, невпізнана місцевість, недозволена поїзд-
ка, не допущений арбітром до змагань, недоторкана особа, неописана
знахідка, не пояснений вчителем матеріал, неоцінений товар, непо-
долана перешкода, сформульована теза, виїжджений кінь, погашений
борг, збудований палац, занепокоєні батьки та ін.
Дієприкметники слід відрізняти від прикметників дієприкметни-
кового походження, які мають наголошені суфікси -анн-, -янн-, -енн-
і пишуться з нн: невблаганна доля, невпізнанний край, незбагненний
вчинок, нездоланні перешкоди, незрівнянний артист, неоціненний
скарб, непримиренний ворог, несказанна краса та ін.
Дієприкметниковий зворот
Дієприкметник разом із пояснювальними словами утворює дієприк-
метниковий зворот. На письмі в реченні дієприкметниковий зворот
може виділятися комами (чи комою):
— якщо зворот стоїть після означуваного слова (слова, до якого від-
носиться), наприклад:
Через усю Верхівку стеляться сукупні городи та левади , не огоро-
джені тинами (І. Нечуй-Левицький).
Її маленька \постапй^, облита м’якою зеленуватою тінню акацій,
була незвичайно граціозна (І. Нечуй-Левицький);
— якщо зворот стоїть перед особовим займенником і належить до
нього (або стоїть перед іменником, має обставинний відтінок чи відда-
лений від іменника іншими членами речення):
Втомлений нічною біганиною, він задрімав, не заплющуючи очей
(За В. Пархоменком).
Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім інший світ (О. Дов-
женко).
В інших випадках і дієприкметник, і дієприкметниковий зворот не
виділяється:
Зрідка спросоння заскрипить журавель або гупне біля якогось по-
хиленого тину росяне яблуко... (М. Стельмах)
Стоять поринулі в думи дуби.
Понад синіючим долом мерехтіли хвилі розігрітого повітря
(І. Франко).
Перехід дієприкметників у інші частини мови
Дієприкметники можуть втрачати ознаку дієслів і переходити в
прикметники, виражаючи постійні ознаки предмета: летюча миша,
сидяча робота, спілий плід, печена картопля, смажена риба, квашена
капуста, відсталі погляди та ін.
Часто дієприкметники відрізняються від прикметників і наголосом.
У дієприкметників наголос на корені {печене порося), у прикметників —
на суфіксі {печене порося).
Дієприкметники можуть також переходити в іменники: учений,
працюючий, завідуючий, відпочиваючий.
84
Українська мова
Безособові дієслівні форми на -но, -то
У сучасній українській мові вживаються дієслова на -но, -то, які
виступають присудком в односкладному безособовому реченні:
Проса покошено (М. Рильський).
Всі взолочено віконця (П. Тичина).
Дощ без упину лив осінь і літо;
Луки затоплено, трави побито (П. Грабовський).
Безособові дієслова на -но, -то не відмінюються ні за числами, ні
за відмінками, ні за родами. Ці форми можна утворити від кожного
пасивного дієприкметника із суфіксом -н(ий), -т(ий): збудований —
збудовано, забутий — забуто.
Розбір дієприкметника як особливої форми дієслова
1. Слово. Частина мови, її форма.
2. Початкова форма (називний відмінок однини чоловічого роду).
3. Активний чи пасивний.
4. Вид.
5. Час.
6. Число.
7. Рід (в однині).
8. Відмінок.
9. Особливості правопису.
10. Будова, спосіб словотворення.
11. Синтаксична роль.
Зразки розбору дієприкметника
Щось казкове було в широкому привіллі, по вінця спо&неномл^ зеле-
ними хвилями, бризками проміння і хвилюючим співом жайворонка
(За М. Стельмахом).
Сповненому — дієслово, дієприкметник; поч. ф. — сповнений', па-
сивний, доконаного виду, минулого часу, в однині, середньому роді,
місцевому відмінку; пишеться з префіксом с-; утворений префіксально-
суфіксальним способом; у реченні виступає означенням.
Хвилюючим — дієслово, дієприкметник; поч. ф. — хвилюючий',
активний, недоконаного виду, теперішнього часу, в однині, чоловічому
роді, орудному відмінку; пишеться з и у корені та закінченні; утворений
суфіксальним способом; у реченні виступає означенням.
Не треба плутати закінчення дієприкметників ч. та с. р. орудного
відмінка однини хвилююч^йД^ і паралельне закінчення місцевого від-
мінка однини (на) хвилююч^Д^ (зібранні), а також: хвилюючий виступ
(ч. р., одн., Н. в.) — хвилюючій зустрічі (ж. р., одн., Д. в.) і под.
Морфологія
85
Дієприслівник
Дієприслівник — це невідмінювана дієслівна форма, яка вказує на
додаткову дію і пояснює в реченні основне дієслово:
Заспівали, застукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і кві-
ту на землю, заворушилась, без вітру зашуміла трава, зводячись
і підстрибуючи вгору (М. Стельмах).
Заспівали, застукали (основна дія), спадаючи (додаткова дія),
зашуміла (основна дія), зводячись, підстрибуючи (додаткова дія).
Додаткова дія, яку називає дієприслівник, завжди стосується того
ж іменника, що й основна дія, яку називає дієслово-присудок.
Дієприслівники бувають доконаного виду (здобувши) та недоконано-
го (здобуваючи), перехідні (читаючи книжку) та неперехідні (лежачи
в садку).
Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи дієслів
теперішнього часу і суфікса -чи (-чись). Перед -чи вони мають у (ю),
якщо утворені від дієслів І дієвідміни (пишуть — пишучи), і а (я), якщо
утворені від дієслів II дієвідміни (стоять — стоячи).
Дієприслівники доконаного виду творяться від основи інфінітива
і суфікса -вши, -ши, до яких теж може додаватися частка -сь (рідко
-ся) (принісши, відпочивши, усміхнувшись).
Дієприслівник у реченні, як правило, виступає обставиною.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
При творенні речення з діє-
прислівником слідкуйте за
побудовою речень:
Підійшовши до озера, його очі
широко розкрилися від зди-
вування. — Неправильно.
Треба: Підійшовши до озера,
він широко розкрив очі від зди-
вування.
Не з дієприслівниками
Не з дієприслівниками пишеться окремо, крім тих випадків, коли
без не не вживається (невгаваючи, ненавидячи, нехтуючи, нездужаючи,
непокоячись): не прибравши, не набравши, не бачачи та ін.
Якщо дієприслівник утворений від дієслова з префіксом недо-, то
він пишеться так, як і дієслово, залежно від його значення:
недобачати (погано бачити) — недобачаючи;
не добачати (не помічати) — не добачаючи.
Дієприслівниковий зворот
Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює
дієприслівниковий зворот, який завжди в реченні виділяється кома-
ми (комою):
Весь простір, ^шюючи_барви, підводився міцно і вперто, розливш
ючи ^а^оло_п^янкі_пахощі (М. Стельмах).
Не відокремлюються дієприслівникові звороти, які стали фразео-
логізмами:
Йшов не спитавши броду, то й потрапив у халепу.
Відокремлюються також і поодинокі дієприслівники, коли вони
означають час, причину, умову дії:
А чабан, усміхаючись, ходить і щось до себе говорить.
Поодинокі дієприслівники, що стоять безпосередньо при присудку
і мають значення прислівника, комами не відокремлюються (такі ви-
падки в мові зустрічаються рідко):
Вона сиділа замислившись (Ю. Яновський).
Беріться за справу не гаючись.
Деякі люди живуть не живучи, а тліючи.
86
Українська мова
Розбір дієприслівника як особливої форми дієслова
1. Слово. Частина мови, її форма.
2. Вид.
3. Від перехідного чи неперехідного дієслова утворений.
4. Особливості написання.
5. Спосіб творення.
6. Синтаксична роль.
Зразки розбору дієприслівника
Несильний вітерець проносив легенькі хмарини, і вони летіли на
схід, до сонця, вибагливо_змінююуи форму і_нумовб^и_намагаючисьпере_
гнши одна_одну_ (В. Собко).
Змінюючи — дієслово, дієприслівник; недоконаного виду; утворе-
ний від перехідного дієслова змінити', пишеться з и в кінці; утворений
суфіксальним способом; у реченні виступає в складі дієприслівникового
звороту обставиною.
Намагаючись — дієслово, дієприслівник; недоконаного виду;
утворений від неперехідного дієслова намагатися', пишеться з и піс-
ля ч; утворений суфіксальним способом; у реченні виступає обставиною
(разом із залежними словами).
Блукаю садом, за&увши, з якою метою сюди прибув, взагаліуа&увиш
про. те, що це я, що мені щось тут треба... (Ю. Збанацький)
Забувши — дієслово, дієприслівник; доконаного виду; утворений від
перехідного дієслова забути', пишеться з и в кінці; утворений суфік-
сальним способом; у реченні виступає обставиною.
Прислівник
Прислівником називається невідмінювана частина мови, що вира-
жає якісну або кількісну ознаку дії, стану, ознаку ознаки (ступінь або
міру іншої ознаки) і відповідає на питання як? де? куди? коли? з якої
причини? з якою метою? з якою мірою? та ін.:
(де?) Де-_не-де_ озветься пташина (як?) несміло, немов перед бурею
в темному гаю, і (коли?) знову замовкне (Леся Українка).
Ця думка сяйнула йому (як?) несподівано, і він вирішив, що (як?)
неодмінну передасть її онукові, вони (як?) разом. (у якій мірі?) до-
схочу. з того посміються (Ю. Збанацький).
У реченні прислівник виступає в ролі обставини. У ролі підмета
і додатка прислівник буває лише тоді, коли переходить в іменник:
Твоє «завтра» мені набридло.
Прислівники незмінні. Лише частина прислівників, що утворені від
якісних прикметників, можуть мати ступені порівняння: швидко —
швидше — найшвидше; сумлінно — менш сумлінно — сумлінніше.
Для прислівників типовими є суфікси -о, -е (дивно, добре), суфікси
-и, -ому, -єму у поєднанні з префіксом по- (по-заячи, по-вашому, по-
моєму).
Прислівники творяться від усіх повнозначних відмінюваних частин
мови: легкий — легко, вечір — увечері, свій — по-своєму, двоє — вдвоє,
стояти — навстоячки.
Морфологія
87
Групи прислівників за значенням
За шкільною програмою виділяють такі розряди прислівників:
Розряди (групи) прислівників На які питання відповідають Приклади
Спосіб дії як? яким способом? швидко, пішки, добре, верхи, по-українськи, потроху, розумно, дзвінко, зручно, разом, навприсядки
Міра і ступінь дії скільки? наскільки? у якій мірі? вдвоє, натроє, багато, мало, дуже, зовсім, занадто, набагато, надзвичайно, дотла, трохи, значно, цілком
Місце дії де? куди? звідки? там, тут, туди, сюди, додолу, звідти, здалеку, ліворуч, угорі, внизу, додому, знадвору, прямо, убік
Час дії коли? з якого часу? до якого часу? увечері, зранку, сьогодні, нині, тепер, довіку, торік, завжди, відтоді, рано, пізно, поночі
Причина дії чому? через що? з якої причини? згарячу, спросоння, зопалу, зозла, спересердя, мимоволі, знічев'я, ненароком
Означальні як? холодно, тепло, безхмарно
Мета дії ДЛЯ ЧОГО? 3 якою метою? навіщо? наперекір, навмисне, напоказ, на щастя
Ступені порівняння прислівників
Прислівники, утворені від якісних прикметників, що мають суфікси
-о, -е, можуть утворювати форми вищого й найвищого ступенів порів-
няння: розумно — розумніше — найрозумніше, найбільш розумно.
Бувають прості і складені форми вищого й найвищого ступенів
порівняння.
Проста форма вищого ступеня порівняння прислівників утворюється:
— за допомогою суфіксів -ш(е), -іш(е), при цьому власні суфікси
звичайних прислівників втрачаються: глибоко — глибше, гаряче — га-
рячіше, палко — палкіше;
— за допомогою інших основ: погано — гірше, добре — краще.
Складена форма вищого ступеня порівняння прислівників утво-
рюється додаванням слів більш, менш і підсилюється словами значно,
багато, куди, ще, трохи: більш важливо, менш вдало, значно краще,
куди гірше.
Проста форма найвищого ступеня твориться від прислівників ви-
щого ступеня додаванням до них префікса най-: найкраще, найвище;
для підсилення додаються префікси як-, що-: якнайшвидше, щонай-
менше.
Складена форма найвищого ступеня утворюється додаванням до
звичайного прислівника слів найбільш, найменш: найбільш корисно,
найменш помітно.
При утворенні ступенів порівняння прислівників можливі чергуван-
ня приголосних: близько — ближче, високо — вище, низько — нижче.
Складені форми порівняння прислівників зустрічаються в україн-
ській мові рідше, здебільшого в науковому та офіційно-діловому стилях.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Не слід сплутувати прислів-
ники вищого та найвищого
ступенів порівняння з прик-
метниками середнього роду
називного відмінка вищого
й найвищого ступенів.
88
Українська мова
/7 ЗВЕРНИ УВАГУ
Прислівники найчастіше ут-
ворюються від прикметників,
Іменників, зрідка від числів-
ників, займенників, дієслів та
самих прислівників.
Способи творення прислівників
Прислівники дуже різноманітні за своїм значенням, походженням
та будовою, бо співвідносяться практично з усіма повнозначними час-
тинами мови.
Творяться прислівники різними способами:
— префіксальним за допомогою префіксів ні-, від-, до-, поза-, піс-
ля-, за-, не- (ніскільки, відтепер, допізна, позавчора, післязавтра, за-
багато, нерідко)',
— суфіксальним за допомогою суфіксів -о, -е, -чі, -еньк-, -ісіньк-,
-сь, -ки (дешево, краще, двічі, чистенько, точнісінько, якось, пішки)',
— префіксально-суфіксальним за допомогою префікса по- та суфік-
сів -и, -ому, -ему, -е, -є (по-лисячи, по-новому, по-своєму, по-друге, по-
третє)',
— способом переходу різних частин мови у прислівники (часом, бо-
ком, в ногу, без жалю, на щастя)',
— способом складання основ (шито-крито, сюди-туди, любо-дорого,
ледве-ледве)',
— способом злиття основ слів (мимохіть, мимохідь, праворуч,
чимдуж).
Н і нн у прислівниках
У прислівниках буває стільки н, скільки їх було в тих словах, від
яких вони утворилися (здебільшого це прикметники та дієприкметни-
ки): щоденний — щоденно, обережний — обережно, нежданий, негада-
ний — неждано-негадано, неодмінний — неодмінно, солов’їний — по-
солов’їному.
Нн пишеться у словах попідтинню, попідвіконню, спросоння та де-
яких інших.
Не і ні з прислівниками
1. Не з прислівниками пишеться разом, якщо слово не вживається
без не: неподалік, невдовзі, нестерпно.
2. Не з прислівниками пишеться разом, якщо його можна заміни-
ти синонімом без не: невисоко (низько), неглибоко (мілко, поверхово),
нехолодно (жарко).
3. Не з прислівниками пишеться окремо, якщо у реченні цей при-
слівник виступає в ролі присудка:
Це вже не смішно. Цього робити не можна.
4. Не з прислівниками пишеться окремо, якщо є протиставлення:
Не весело, а сумно закінчився вечір.
5. Не з прислівниками пишеться окремо, якщо в реченні біля при-
слівників є слова ні, далеко, аж ніяк, зовсім: зовсім не мало, далеко не
ясно, аж ніяк не просто.
6. Ні з прислівниками пишеться разом: ніяк, ніде, ніколи, нізвідки.
7. Ні з прислівниками пишеться окремо у фразеологізмах: ні холод-
но ні жарко, ні так ні сяк, ні туди ні сюди, ні вдень ні вночі.
Морфологія
89
И, і в кінці прислівників
У кінці прислівників пишеться и після г, к, х (верхи, пішки, нав-
присядки), а також у прислівниках із префіксом по- (по-братськи, по-
юнацьки, по-козацьки).
В інших прислівниках пишеться и чи і відповідно до вимови: не-
вдовзі, тричі, сьогодні, вночі, угорі, згори, восени, повсюди, подекуди.
Написання прислівників разом, окремо та через дефіс
Разом пишуться:
— складні прислівники, утворені сполученням прийменника з при-
слівником, з іменником, коротким прикметником, числівником, за-
йменником:
віднині, відтепер, донині, дотепер, забагато, задовго, занадто, наба-
гато, навічно, надалі, надовго, назавжди, назовсім, наскрізь, насправді,
невтямки, негаразд, отак, отам, отут, підтюпцем, повсюди, подекуди,
позавчора, позаторік, потроху, утричі, якнайкраще;
безвісти, безперестанку, вбік, ввечері, вволю, вголос, вгорі, вгору,
вдень, взимку, взнаки, відразу, вкрай, вкупі, влад, влітку, внизу, вночі,
восени, вперед, впереміш, вплав, впоперек, враз, вранці, врешті, вроз-
сип, врозтіч, вряд, всередині, вслід, всмак, вщерть, доверху, довкола,
довіку, доволі, догори, додолу, додому, докупи, донизу, дотла, зараз,
зарані, збоку, зверху, згори, ззаду, знизу, зозла, зразу, зранку, зран-
ня, зрештою, зроду, зсередини, набік, наверху, навесні, навиворіт, на-
виліт, навідліг, навідріз, надміру, назад, наздогад, назустріч, нанизу,
наостанок, напам’ять, наперебій, наперед, наперекір, напереріз, напо-
каз, наполовину, напохваті, наприклад, напровесні, напролом, нараз,
нарешті, нарівні, нарозхват, насилу, наспіх, насторожі, наяву, обіч,
одвіку, опівдні, опівночі, підряд, поблизу, поверх, повік, поволі, позаду,
поночі, поруч, поряд, посередині, почасти, скраю, спереду, спочатку,
убік, убрід, увечері, уголос, угорі, угору, удень, узимку, укупі, улітку,
унизу, уночі, ушир',
віддавна, востаннє, вручну, догола, допізна, завидна, змолоду, за-
ново, звисока, згарячу, злегка, зліва, знову, зрідка, напевне, нарівні,
нарізно, нашвидку, помалу, потихеньку, сповна, спроста',
вдвоє, втроє, вперше, втретє, надвоє, начетверо, удвох, утрьох,
заодно, поодинці, спершу,
внічию, втім, навіщо, передусім, почому;
— складні прислівники з кількома прийменниками, складені з кіль-
кох основ: босоніж, водносталь, ліворуч, мимоволі, повсякчас, насам-
перед, привселюдно, тимчасово, чимдуж',
— з частками аби-, ані-, де-, чи-, що-, як-: абияк, анітрохи, дедалі,
чимало, щодня, якраз та ін.
Окремо пишуться:
— прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та імен-
ника, між якими можливе означення до іменника, який зберігає своє
лексичне та граматичне значення:
без відома, без жалю, без кінця, без краю, без ладу, без ліку, без мети,
без наміру, без пуття, без сліду, без смаку, без сумніву, без угаву, без
упину, без черги, в затишку, в міру, в нагороду, в ногу, в обмін, в обріз,
в позику, в цілості, до біса, до вподоби, до гурту, до діла, до загину, до
90
Українська мова
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Прислівники, які пишуться
разом, не слід плутати з одно-
звучними іншими частинами
мови. Порівняйте:
повернув убік — кольнуло
У бік;
прочитав напам'ять — по-
дарував на пам'ять;
всередині акваріума щось
забулькало — в середині
книжки.
запитання, до краю, до крихти, до ладу, до лиця, до останку, до пари,
до побачення, до пори, до пуття, до речі, до решти, до смаку, до сьогодні,
за кордон, за кордоном, за рахунок, з краю в край, з переляку, з радості,
з розгону, на бігу, на вибір, на видноті, на відчай, на відмінно, на віку,
на голову, на диво, на дозвіллі, на жаль, на зло, на зразок, на льоту, на
мить, на ніщо, на око, на прощання, на радість, на руку, на самоті,
на світанку, на славу, на слово, на сміх, на совість, на сором, на ходу,
на шкоду, на щастя, на силу, не з руки, ні на гріш, під боком, під гору,
під силу, по змозі, по можливості, по правді, по совісті, по силі, по
сусідству, по суті, по черзі, по щирості, уві сні, у поміч, у стократ,
через силу, як слід, як треба та ін.;
— прислівники, що складаються з двох іменників та прийменників
із прислівниковим значенням: від ранку до вечора, день у день, з боку
на бік, з дня на день, один в один, раз у раз, рік у рік, час від часу;
— словосполуки типу другого дня, таким чином, темної ночі, тим
разом, тим часом, які в реченні виконують функцію прислівників;
— прислівники, утворені сполученням прийменника по зі збірним
числівником: по двоє, по троє, по четверо і т. ін.
Через дефіс пишуться:
— складні прислівники, утворені від прикметників та займенни-
ків за допомогою прийменника по та закінчення -ому, -ему, -(к)и, -і:
по-християнському, по-материнському, по-українськи, по-людськи, по-
сусідськи, по-латині, по-твоєму, по-своєму, по-моєму;
— складні прислівники, утворені за допомогою прийменника по від
порядкових числівників: по-перше, по-друге, по-четверте;
— неозначені складні прислівники з частками будь-, -небудь, -будь,
казна-, -то, хтозна-: аби-то, будь-де, будь-як, де-небудь, десь-то, казна-
де, хтозна-коли, куди-будь, так-то;
— складні прислівники, утворені з двох прислівників: тишком-
нишком, туди-сюди, сяк-так, вряди-годи, десь-інде, десь-інколи;
— складні прислівники, утворені повторенням слова або основи із
службовими словами між ними або без них: далеко-далеко, будь-що-будь,
віч-на-віч, всього-на-всього, де-не-де, пліч-о-пліч, коли-не-коли, хоч-не-хоч,
як-не-як, ось-ось.
Прислівники можуть вживатися у реченні як похідні прийменники.
Порівняйте:
довкола все кипіло — довкола міста;
вирує всередині — всередині класу;
знаходиться ліворуч — ліворуч вежі;
стоїть осторонь — осторонь лісу;
крокують попереду — попереду паровоза;
зупинитися поруч — поруч тебе;
святкують навкруги — навкруги стадіону;
стали неподалік — неподалік озера;
краяли уздовж — уздовж шосе.
Інколи прислівники набувають значення часток:
Місяць вже (прислівник) зійшов (За М. Коцюбинським).
Не такий вже (частка) Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою
спинити (П. Мирний).
Ану, голубчику, ще, ще (прислівник) дихни (Л. Глібов).
Лукаш: Ото ще (частка) нетерплячка (Леся Українка).
Омонімічними з частками є прислівники якраз, уже (вже), ще (іще).
Морфологія
91
Розбір прислівника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Розряд за значенням.
3. Ступені порівняння (якщо є), форма.
4. Особливості правопису.
5. Спосіб творення.
6. Синтаксична роль.
Зразки розбору прислівника
Океан місячної ночі розливається навкруги (О. Гончар).
Навкруги — прислівник; розряд — прислівник місця дії; пишеть-
ся разом; утворений префіксально-суфіксальним способом; у реченні
виступає обставиною.
У сутінках блідого вересневого світання все виразніше_ окреслюва-
лись контури будівель (О. Гончар).
Виразніше — прислівник; розряд — прислівник міри і ступеня дії,
вищого ступеня порівняння, простої форми; пишеться з и; утворений
суфіксальним способом; у реченні виступає обставиною.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Укажіть, у якому рядку всі слова є іменниками:
А) майбутнє, красиве, корисне;
Б) старий, бувалий, давній;
В) днювальний, вожатий, придане;
Г) набережна, намальована, староста.
2. Визначте, у якому рядку всі назви — власні:
А) (Ш, шевченківська премія, (Б, б)удинок учителя, 8 (Б, б)ерезня;
Б) (С, с)ізіфова праця, (А, а)вгієві стайні, (А, а)дамове яблуко;
В) (П, п)ушкінські читання, учений (О, о)м, двигун (Д, д)изель;
Г) Місто (Б, б)остон, (Б, б)остоновий костюм, (Д, д)ід (М, м)ороз.
3. Визначте, у якому рядку всі слова — назви істот:
А)дуб, картопля, полк;
Б) ворог, соловей, настрій;
В) загін, кінь, брат;
Г) домовик, навігатор, русалка.
4. Визначте, у якому рядку всі слова — іменники спільного роду:
А) вельможа, голова, старшина;
Б) самоучка, листоноша, тихоня;
В) суддя, Женя, злюка;
Г) слуга, воєвода, голова.
5. Визначте, у якому рядку стоять іменники, які вживаються лише в однині:
А) боротьба, швидкість, студентство;
Б) молоко, товар, будинок;
В) колектив, кисень, кооператив;
Г) різьба, паркан, виконання.
6. Укажіть рядок, у якому правильно визначено відміни іменників:
А) І відміна — газета, праця, знання;
Б) II відміна — батько, вікно, день;
92
Українська мова
В) III відміна — любов, вість, бій;
Г) IV відміна — ім’я, теля, обличчя.
7. Укажіть рядок, у якому всі слова є іменниками, що знаходяться поза відмінами:
А)секретар, плече, воротар;
Б) дощ, ательє, трамвай;
В) середовище, пальто, урожай;
Г) інтерв’ю, веселощі, пальне.
8. Укажіть рядок, у якому в словах родового відмінка однини закінчення -у (-ю):
А) сорт, вальс, футбол;
Б) склад, коридор, січень;
В) сік, чай, успіх;
Г) жаль, ромб, тиждень.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. В; 2. А; 3. Г; 4. Б; 5. А; 6. Б; 7. Г; 8. В.
Службові частини мови
Службові частини мови — прийменники, сполучники, частки. Вони
не мають лексичного значення, а лише граматичне, тобто виражають
синтаксичні відношення між словами або надають словам додаткового
відтінку значення. Службові частини мови не виступають як самостійні
члени речення, але їхня роль у реченні дуже важлива, без них може
втратитися зміст усього речення.
Прийменник
Прийменник — незмінна службова частина мови, яка разом із закін-
ченнями самостійних частин мови вказує на відношення між словами
в реченні:
Час від часу яблука зриваються з гілля, гупають на м’яку землю,
вкриту ніжною зеленою травою. Старий яблуневий сад вигріваєть-
ся в щедротах гарячого літнього дня. Протоптані стежки ведуть
до невеличких будинків (М. Слабошпицький).
Прийменник від виражає часові відношення, прийменники з, на,
до — просторові відношення, в — способу дії.
Існує кілька класифікацій прийменників за їхніми смисловими від-
ношеннями, значеннями.
Виділяють прийменники:
— просторові (місце дії, напрямок: до, від, у, біля, за, посеред, край, по);
— часові (від, до, на, з, о, після, через, упродовж);
— причинні (з, від (од), через, завдяки, у зв’язку з, з нагоди, зважа-
ючи на);
— мети (за, на, для, задля, заради, в ім’я);
— умови (при, без, за умови, у випадку);
— допустові (незважаючи на, всупереч);
— об’єктні (про, за, зі);
— означальні (без, з, в).
Морфологія
93
Прийменник може вживатися з формою одного, двох та трьох від-
мінків. Лише з родовим відмінком уживаються прийменники без, біля,
до, з-за, з-під, проти, серед', лише з давальним відмінком — назустріч,
наперекір, всупереч, навздогін, напереріз', прийменники над, під, перед,
поза вживаються, як правило, з орудним відмінком; на, об, по — зі
знахідним і місцевим; з, із, зі, між, за вживаються з родовим, знахід-
ним та орудним відмінками. Прийменник у (в) поєднується з родовим,
знахідним та місцевим відмінками.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Перекладаючи словосполу-
чення з прийменником по
з російської мови, слід вра-
ховувати деякі особливості
вживання прийменників
в українській мові.
Російською мовою Українською мовою
ПО свидетельству за свідченням
собственному желанию власним бажанням
поручению дорученням
приказу наказом
указанию вказівкою
профессии професією
определенньїм обстоятельствам певних обставин
по вопросам 3 питань
инициативе ініціативи
истории історії
многим причинам багатьох причин
случаю нагоди
по заказу на замовлення
требованию вимогу
предложению пропозицію
моєму адресу мою адресу
(по) курсьі по изучению (для) курси для вивчення
комиссия по составлению актов комісія для складання актів
по получению удостоверения ПІСЛЯ одержання посвідчення
возвращению повернення
отьезду від'їзду
рассмотрению розгляду
по служебньїм делам у (В) службових справах
вьіходньїм вихідні
всем направлениям усіх напрямках
(по) дежурньїй по классу (по) черговий по класу
приказ по отделению наказ по відділенню
специалист по менеджменту спеціаліст по менеджменту
коллеги по работе колеги по роботі
по возможности по можливості
(по) демократическая по содержанию (без прийменника) демократична змістом
сообщить по телефону, по факсу повідомити телефоном, факсом
большой по обьему великий обсягом
передать по телеграфу переказати телеграфом
94
Українська мова
Походження прийменників
Прийменники за походженням поділяються на непохідні (або пер-
винні) та похідні (або вторинні).
Непохідні (первинні) прийменники — це ті, які виникли в мові дав-
но, і походження їх уже не можна встановити: без, в (у, уві), від (од),
для, до, з (із, зі, зо), за, крізь, між, на, над (наді, надо), о (об), під
(піді), по, при, про, через.
Прийменники, які походять від інших частин мови, є похідними
(вторинними). Серед них виділяють:
— похідні від іменників (кінець, коло, край, круг, кругом, внаслідок,
перед, протягом, шляхом, за рахунок, з приводу, з нагоди, в галузі, з ме-
тою, в інтересах, на чолі, на випадок і под., наприклад: сидів кінець
столу, коло броду, край дороги, внаслідок стихійного лиха, шляхом
розрахунків, за рахунок позабюджетних коштів, в інтересах справи,
на чолі команди);
— похідні від дієслів (завдяки, включаючи та ін., наприклад: завдя-
ки допомозі, включаючи відсутніх, виключаючи готову продукцію);
— похідні від прислівників (близько, всупереч, вздовж, впоперек,
вслід, довкола, ззаду, мимо, навкруги, навколо, неподалеку, поблизу,
поверх, після, поруч, поряд, спереду, уздовж, уперед та ін., наприклад:
близько лану, всупереч долі, довкола села, мимо перехожих, поблизу
стадіону, поверх сорочки, поруч нього, уперед батька).
Не слід плутати прийменники з однозвучними прислівниками.
Порівняйте:
Хлопці сіли поряд матері. — Ворожий табір був зовсім поряд.
Прийменники можуть бути синонімами: біля — близько — коло,
між — проміж, обіч — обабіч, збоку; антонімами: від — до, без — з,
під — над.
Будова прийменників
За будовою прийменники поділяються на прості, складні та скла-
дені.
Прості складаються з одного слова (в, на, під, над, серед і под.).
Складні складаються з одного складного слова (поміж, щодо, обабіч,
навколо).
Складені прийменники мають у своєму складі два і більше слова
(згідно з, незважаючи на, на випадок, у вигляді, з метою, за рахунок
і под.).
Написання прийменників разом, окремо та через дефіс
Разом пишуться:
внаслідок, впродовж, довкола, задля, замість, заради, навколо, нав-
проти, назустріч, наперед, напередодні, наприкінці, обабіч, окрім, побі-
ля, поза, поміж, понад, попід, поперед, попри, посеред, услід, щодо та ін.
Окремо пишуться:
в кінці, в напрямі до, в результаті, в середині, з метою, за ви-
нятком, на відміну від, на чолі, залежно від, незважаючи на, у разі,
у зв’язку з та ін.
Морфологія
95
Через дефіс пишуться:
прийменники, утворені приєднанням до прийменників з, із інших
прийменників: з-за, з-поміж, з-понад, із-за, із-під, з-над, з-попід та ін.
Розбір прийменника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Похідний чи непохідний.
3. Будова (простий, складний чи складений).
4. Значення (відношення).
5. Відмінок слова, з яким ужитий прийменник.
6. Особливості написання.
Зразки розбору прийменника
Старезні дерева стоять обіч дороги і пахнуть свіжим хлібом, вощи-
ною і медами. І вже снується виткана з тої млистої, духмяної куряви
дивна казка (І. Цюпа).
Обіч — прийменник; похідний, складний, зі значенням просторово-
го відношення; вжитий із родовим відмінком; пишеться разом, без ь.
З — прийменник; непохідний, простий, зі значенням означальності;
ужитий із родовим відмінком; пишеться окремо із займенником тої.
Сполучник
Сполучники — службові незмінні слова, які здійснюють зв’язок
однорідних членів речення, а також частин складного речення і вира-
жають смислові зв’язки між ними:
Гора панувала над містом та морем, і її називали горою всіх
вітрів, які живуть на морі, а сюди прилітають на ніч (В. Кучер).
Лагідна сама, вона вважала, що й усі повинні бути лагідними,
чутливими до добра (Ю. Збанацький).
Сполучник та пов’язує однорідні члени і єднає їх, сполучники і,
а об’єднують частини складносурядного речення. І вказує на зв’язок
одночасності; а — на протиставлення дій; що — зв’язує головну части-
ну з підрядною у складнопідрядному реченні і виражає з’ясувальний,
пояснювальний зв’язок.
Деякі сполучники можуть поєднувати як однорідні члени, так і час-
тини складного речення, наприклад, сполучники і, та, але, або, чи,
то... то та ін.
Сполучники не мають лексичного значення і не є членами речен-
ня. Вони не пов’язуються з повнозначними словами, як прийменники.
За будовою сполучники поділяються на прості (і, та, а, бо, чи, що,
але, то), складні (щоб, якщо, немовбито, неначебто) і складені (тому
що, через те що, незважаючи на те що).
За походженням сполучники бувають непохідні (а, але, та, і, бо)
і похідні, які перейшли в сполучники з інших частин мови (незважаючи
на те що, через те що, тому що).
За вживанням виділяють неповторювані сполучники (а, але, зате,
проте), повторювані (і... і, то... то, чи... чи, або... або) та парні сполуч-
ники (хоч..., але; як..., так; не тільки..., а и).
96
Українська мова
Сполучники сурядності і підрядності
За характером синтаксичних зв’язків між членами речення розріз-
няють сполучники сурядності і сполучники підрядності.
Сполучники сурядності виявляють зв’язки синтаксично рівноправ-
них членів речення і з’єднують однорідні члени, частини складносу-
рядного речення.
За значенням сполучники сурядності поділяються на:
— єднальні (і, й, та (в значенні і), також);
— протиставні (а, але, та (в значенні але), проте, зате, однак);
— розділові (або... або, то... то, чи... чи).
Одиничний сполучник і, який об’єднує однорідні члени і не вимагає
перед собою коми, слід відрізняти від сполучника і, що об’єднує частини
складносурядного речення та вимагає коми. Порівняйте:
Він потрапляє в інший світ, в якому дійсність і казка, буття
і марення переплелись в єдиний клубок (І. Цюпа). — Сполучники
і поєднують два ряди однорідних членів, перед ними коми немає.
Відкрилися захмарені гори, і блакитне повітря струмувало пе-
ред зеленими вершинами, текло в долини разом з промінням сонця
(І. Цюпа). — Сполучник і об’єднує частини складносурядного ре-
чення, кома перед ним ставиться.
Виняток складають ті випадки, коли в складному реченні зі спо-
лучниками і (й), та (в значенні і) є спільне повнозначне слово або
спільне головне чи підрядне речення, і кома перед сполучником не
ставиться:
На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні (Л. Смілян-
ський).
Сполучники підрядності служать для виявлення характеру залеж-
ності підрядного речення від головного та встановлення смислових
зв’язків між ними.
Сполучники підрядності поділяються на кілька груп:
— причинні (тому що, тим що, бо, через те що, у зв’язку з тим що);
— мети (щоб, щоби, для того щоб, з тим щоб);
— наслідку (так що);
— умовні (якщо, як, коли б);
— допустові (хоч, хоча, дарма що, незважаючи на те що, хай, нехай);
— порівняльні (мов, мовби, немов, немовби, наче, неначе, начебто,
ніби, нібито, як, що);
— часові (щойно, як тільки, ледве, скоро, в міру того як, після того
як, з того часу як, поки).
Деякі сполучники — багатозначні, наприклад: коли, щоб.
Окремі сполучники можуть уживатися і при сурядному, і при під-
рядному зв’язку:
Хоч мороз і припікає, але дітворі весело. — Підрядний зв’язок.
А добра всякого — хоч скотини, хоч поля — чимало (Г. Квітка-
Основ’яненко). — Сурядний зв’язок.
У ролі сполучників підрядності в складнопідрядних реченнях часто
виступають сполучні слова. Це сполучники, що перейшли із займен-
ників (який, чий, котрі, стільки); із займенників із прийменниками
(від чого, від того, за що, за те, через те, через це, через що); із за-
йменників із частками (хто не, хто б не, що не, що б не, який не, який
би не, скільки не, скільки б не); із прислівників (де, куди, звідки, як);
Морфологія
97
з прислівників із частками (де не, де б не, куди не, куди б не, звідки
не, якби не).
Сполучні слова, на відміну від сполучників, відповідають на питан-
ня, виступають у ролі основних та другорядних членів речення і разом
з тим виконують функцію сполучників.
Написання сполучників разом, окремо та через дефіс
Разом пишуться:
аби, аніж, втім, зате, мовби, мовбито, начеб, начебто, немовби,
немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отож, притому, при-
чому, проте, також, тобто, тож, щоб, якби, якщо та ін.
Окремо пишуться:
для того щоб, з того часу як, замість того щоб, коли б, незважаючи
на те що, отже ж, після того як, при цьому, та й, тому що, у зв’язку
з тим що, хоч би, через те що, що ж до, як тільки та ін.
Через дефіс пишуться:
отож-то, тим-то, тому-то, тільки-но, якби-то.
Розбір сполучника як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Що з’єднує сполучник.
3. Сполучник сурядності чи підрядності.
4. Група за значенням.
5. Будова.
6. Походження.
7. Спосіб уживання.
8. Особливості правопису.
Зразки розбору сполучника
Житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не
людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені
й квітів... Не було на білих її [хати] стінах ні фамільних портретів,
ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні панцирів предків, бо
рубалися предки в давнину з непокритими грудьми (О. Довженко).
Як — сполучник; приєднує порівняльний зворот; підрядності, порів-
няльний, простий, похідний від прислівника, одиничний.
Й — сполучник; поєднує однорідні члени; сурядності, єднальний,
простий, непохідний, одиничний.
Немовби — сполучник; приєднує підрядні порівняльні речення;
підрядності, порівняльний, складний, похідний, одиничний; пишеться
разом.
Ні... ні — сполучник; з’єднує однорідні члени; сурядності, розділо-
вий, простий, повторюваний, непохідний, пишеться окремо зі словами.
Бо — сполучник; приєднує підрядне речення до головного в склад-
нопідрядному реченні; підрядності, причинний, простий, непохідний,
одиничний.
98
Українська мова
Частка
Частка — це службова незмінна частина мови, яка надає реченню
або окремим словам у реченні додаткових відтінків значення; частки
служать також для утворення деяких граматичних форм:
Не поговоривши з головою, не бери руками. Не почавши — не за-
кінчиш. Слово — не стріла, а глибоко ранить (Нар. тв.). — Частки
не заперечують дії предмета.
Хай цвіте собі в лісі, під Пиряпіином, ота рідкісна конвалія, на
цвітіння якої я ходив дивитися (В. Яворівський). — Частка хай
творить форму наказового способу дієслова цвіте, частка собі —
виділяє значення слова.
— Як же краще, — спитаєте, — полювати: одному чи з колективом?
— Бачили що-небудь? — питаю я їх.
— Та як же, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та й не раз,
а аж двічі! та чого тільки не перетерпиш для того полювання (Ос-
тап Вишня).
Частки же, ж, аж, тільки підсилюють і виділяють значення окремих
слів, надають висловлюванням емоційності.
Розряди часток за значенням
За роллю в реченні визначають формотворчі, заперечні та модальні
частки.
Назва розряду Роль у мові Приклади
Формотворчі утворюють форми умовного та наказо- вого способів дієслів, зворотні дієслова би (б) хай, нехай -ся (-сь)
Заперечні виражають заперечення не, ні, ані
Модальні підсилюють або виділяють окремі слова в реченні (підсилювально-видільні) навіть, тільки, хоч, хоча б, лише (лиш), аж, же (ж), таки, уже, собі, ще, все
привертають увагу до якогось предме- та, явища (вказівні) то, ото, це, оце, ось, осьде, он, онде, ген, осьдечки, ондечки
підсилюють стверджувальні речення або заміняють їх (стверджувальні) так, авжеж, аякже, атож, ага, еге, еге ж, гаразд, та
оформляють питальне речення чи ста- новлять самостійне запитання (питальні) чи, хіба, невже, га, що за
спонукають до дії (спонукальні) годі, бодай, -бо, -но, давай, ну
вказують на кількість, міру точності або правдивість повідомлення приблизно, майже, мало не, трохи не, ледве не, чи не, якраз, власне, рівно, десь, ледве чи, навряд чи, ніби, наче, мов, мовби, немовби
За іншою класифікацією частки поділяють на формотворчі {би, б,
хай, нехай), словотворчі (не, ні, ані, -ся, -сь, аби-, де-, чи-, що-, як-, будь-,
-небудь, казна-, хтозна ) та фразові (надають реченню і словам додат-
кових відтінків — ствердження, заперечення, питання, спонукання,
Морфологія
99
сумніву та ін.: так, авжеж, аякже, не, ні, чи, хіба, невже, це, оце, ось,
ото, за, як, тільки, лише, саме, хоч, хоч би, якраз, навіть, мов, ледве,
мовби, ніби, навряд чи).
За місцем у реченні частки можуть стояти перед словом, до якого
належать (препозитивні), і після слова, з яким пов’язані своїм значен-
ням (постпозитивні).
Частки слід відрізняти від однозвучних із ними інших частин мови.
Порівняйте:
Як тебе не любити, Києве мій! (А. Малишко) — як — частка,
модальна, підсилювально-стверджувальна.
Ви знаєте, як липа шелестить... (П. Тичина) — як — сполучник
(сполучне слово).
Омонімічними можуть бути частка чи і сполучник чи, частка це
і займенник це, частки воно, собі і займенники воно, собі, частки і, й
і сполучники і, й.
При особливій позиції частка не може також виражати ствердження
(здебільшого в риторичних питальних та окличних реченнях): Хто ж
не любить свій край? Хто тільки тут не бував!
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Від місця частки може зале-
жати зміст усього речення.
Порівняйте:
Лише я знаю, чого він вар-
тий. — Я знаю лише, що він
вартий значно більшого.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Подвійне вживання частки
не робить речення не запе-
речним, а стверджувальним:
Я не міг цього не зробити.
Написання слів із частками разом, окремо та через дефіс
Разом пишуться:
— з не, якщо слово без нього не вживається: немовля, нестерпний,
ненавидіти, нехтуючи;
— з не — іменники, прикметники, прислівники, які можна замі-
нити синонімами без не: нещастя (лихо), невеселий (сумний), нерідко
(часто);
— у складі префікса недо- із значенням неповної дії чи ознаки: не-
дооцінка, недорослий, недопрацювати, недобачати;
— не з дієприкметниками, які не мають при собі пояснювальних
слів: непередбачені обставини, незасіяний лан, незмінювана частина
мови;
— аби-, ані-, де-, чи-, чим-, що-, як- з різними частинами мови,
крім сполучників: абиде, анітрохи, деякий, чимало, чимдуж, щодня,
якнайкраще;
ся (-сь) у зворотних дієсловах та займенниках: чується, щось,
чийсь, когось;
— би (б), же (ж), то, що у складі сполучників, часток: мовбито,
атож, аякже.
Окремо пишуться:
— з не — при протиставленні: не боса, а взута; не солодко, а гір-
ко; не робити, а лінуватися (крім випадків, коли зіставляються не-
протилежні поняття: Хлопець невисокий, але досить дорослий на
вигляд);
— з не — дієприкметники, що мають при собі пояснювальні слова:
не прочитаний досі лист, не розшифрований ученими напис;
— не з прикметниками, якщо є пояснювальні слова ні, далеко, зов-
сім, аж ніяк’. Вигляд у нього був аж ніяк не стомлений;
— з усіма дієсловами, дієприслівниками, числівниками, сполучни-
ками, частками, займенниками, прислівниками, крім названих випад-
ків написання разом: не можна, не треба;
100
Українська мова
ЗВЕРНИ УВАГУ
Одні й ті самі вигуки в різних
реченнях можуть виявляти
різні значення.
Вигуки не пов'язані граматич-
но з Іншими членами речення
І не служать для їх зв'язку,
тому ВИДІЛЯЮТЬСЯ в окремий
розряд серед частин мови (не
повнозначні І не службові).
— зі словами з часткою, якщо на місці дефіса стоїть частка: йди-
но — йди ж но, тим-то — тим же то.
Через дефіс пишуться:
— з -бо, -но, -то, -от, -таки, будь-, казна-, хтозна-, -небудь: який-бо,
дай-но, як-от, прийшов-таки (але: таки прийшов), будь-що, казна-ким,
хтозна-що, ким-небудь.
Розбір частки як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Розряд за значенням.
3. Походження, будова.
4. Особливості правопису.
Зразки розбору частки
Добре ж, коли вітерець! А то іншого дня ні шелесне (За І. Цюпою).
Ж — частка; модальна, підсилювально-видільна; проста за будовою,
непохідна; пишеться зі словом, до якого відноситься, окремо.
То — частка; модальна, вказівна; проста за будовою, непохідна;
пишеться зі словом окремо.
Ні — частка; заперечна; проста за будовою, непохідна; пишеться зі
словом окремо.
Вигук як особлива частина мови
Вигуками є особлива група слів, які не називають ніяких понять
і служать для безпосереднього короткого виявлення емоцій, волі лю-
дини та для передачі звуконаслідування.
Вигуки не мають лексичного значення, граматичних категорій, але
служать для вияву радості, жаху, болю, сміху, привітання, захоплення,
здивування, прикликування тварин.
Наприклад:
Ой, палка ти була, моя пісне! Ох, ти далекая мріє! Ай, дай спокій!
Ого-го, помалу (3 тв. Лесі Українки). Вигук ой виявляє захоплення,
ох — почуття суму, ай — роздратування, ого-го — застереження, зди-
вування.
Інколи вигуки переходять в іменники, тоді вони виступають чле-
нами речення:
Тихе «ох» почулося з-за кущів. — Ох — підмет.
Ніхто не почув його розчарованого «о...» — О... — додаток.
За способом творення вигуки поділяються на первинні, що скла-
даються з одного (А! О! У! Е!), двох (Ах! Ех! Ох! Ух! Ай! Ой! На! Но!
Гм!), трьох і більше звуків (Ага! Еге! Ого! Ай-яй-яй! О-хо-хо! Ку-ку!),
та на вторинні, або похідні, які утворилися з повнозначних частин
мови, що втратили номінативну функцію і стали звичайними ви-
разниками почуттів та волевиявлень (Жах! Дурниця! Здрастуйте!
Спасибі!).
За походженням є вигуки власне українські (Матінко! Лишенько!
Добридень! На добраніч!) та запозичені (Алло! Біс! Браво! Шах! Єс!
О-кей!).
Морфологія
101
Розряди вигуків
За значенням вигуки поділяються на:
— вигуки, що служать для вираження емоцій, почуттів (о, ой, ех,
ху, ага, ов-ва, леле!);
— вигуки, що служать для вираження волевиявлень (тсс..., годі!
геть! цить! ну! стоп! алло!). У цьому розряді як окрема підгрупа зна-
ходяться слова для прикликання або відгону тварин: гуль-гуль-гуль (до
голубів), кось-кось-кось (до коней), трусь-трусь-трусь (до кролів), паць-
паць-паць (до свиней), киш! (до птахів), соб, цабе (до волів), тпру (до
коней).
До вигуків належать також слова і словосполучення, що виражають
подяку, лайку, привітання, прощання, клятьбу (До побачення! Добрий
день! На добраніч! Смачного! Спасибі! Будь ласка! Прошу! Цур вам,
пек!).
Окрему групу слів становлять звуконаслідувальні слова, за допомо-
гою яких відтворюються голоси тварин, звуки природи, технічні шуми:
ку-ку-рі-ку-у! гуп-гуп! бац! брязь! ш-ш-ш... дзень-дзелень!
Написання вигуків разом, окремо та через дефіс
Разом пишуться:
— слова-вигуки, які не вимовляються протяжно: бабах, кукуріку;
не повторюються: здрастуйте, добривечір.
Окремо пишуться:
— складні сполуки типу: до побачення, будь ласка, на добраніч; або:
оце так! От тобі й на!
Через дефіс пишуться:
— вигуки, що повторюються або вимовляються протяжно: Го-ов!
Гу-гу-гу-у! Му-у-у! Вуть-вуть-вуть!
— слова їй-бо, їй-право.
Якщо вигук вимовляється з підсиленням, окличною інтонацією, то
після нього ставиться знак оклику: Ой! Жах! При звичайній інтонації
вигук виділяється комою, якщо він не стоїть перед особовим займен-
ником, після якого йде звертання:
Ой, яка чудова українська мова (О. Підсуха).
Ой ти, лимане-лиманочку, хвиле каламутна! (Леся Українка)
Розбір вигука як частини мови
1. Слово. Частина мови.
2. Розряд, що виражає.
3. Будова, походження.
4. Правопис, розділові знаки.
Зразки розбору вигука
Ох, і сом же був! Ну, йди вже, йди! Кузьма Дем’янович! Агов! Де
ви? Агов-гов-гов! І раптом:
— Б-б-ба-бах!
Так ото зібрались і кажете дружині й дітям:
— До побачення! Вирушаю на лося! (З тв. Остапа Вишні)
102
Українська мова
Ох — вигук; виражає почуття захоплення, відноситься до групи
вигуків, що виражають емоції, почуття; первинний; виділяється комою.
Ну — вигук; виражає волевиявлення; первинний; виділяється
комою.
Агов! Агов-гов-гов! — вигуки; виражають волевиявлення; первинні;
при повторенні пишуться з дефісом, при окличній, підсиленій інтонації
вживається знак оклику.
Б-б-ба-бах! — вигук; звуконаслідувальне слово, передає шум; пер-
винний; пишеться через дефіс і зі знаком оклику.
До побачення! — вигук; означає прощання; похідний; пишеться
окремо і зі знаком оклику.
Вигуки широко використовуються в розмовному стилі та худож-
ньому, в якому служать засобом емоційності, допомагають відтворити
картини природи.
Вигуки можуть служити для творення нових слів: охкати, ойкання,
гейкання, бахкати, дзенькати.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Укажіть рядок, у якому всі прийменники вказують на причинні зв’язки:
А) упродовж, у випадку, всупереч;
Б) з нагоди, задля, заради;
В) через, завдяки, у зв’язку з;
Г) зважаючи на, незважаючи на, за умови.
2. Укажіть рядок, у якому всі прийменники по у словосполученнях перекладаються україн-
ською мовою як за:
А) по поручению, по указанию, по профессии;
Б) по собственному желанию, по литературе, по случаю;
В) по свидетельству, по требованию, по моєму адресу;
Г) по возвращению, по вьіходньїм, по телефону.
3. Укажіть рядок, у якому в усіх словосполученнях вжиті прийменники:
А) іти шляхом, усьому край, у твоїх інтересах;
Б) шляхом досліджень, в інтересах колективу, край дороги;
В) за рахунок інших, виставити рахунок, зовсім поряд;
Г) залишитися обіч, на випадок небезпеки, на всякий випадок.
4. Укажіть рядок, у якому всі прийменники пишуться разом:
А) з/по/над, по/перед, в/кінці;
Б) в/середині, по/за, з/за;
В) на/перед, з/поміж, не/зважаючи/на;
Г) до/в/кола, на/передо/дні, за/ради.
5. Укажіть, який прийменник розібраний як частина мови правильно:
А) навколо — похідний, складний, із значенням просторового відношення, вживається з ро-
довим відмінком, пишеться разом;
Б) близько — непохідний, простий, із значенням часового відношення, вживається з родовим
відмінком, пишеться з ь;
В) з-поміж — непохідний, із значенням причинності, вживається з родовим відмінком,
пишеться через дефіс;
Г) всупереч — похідний, з часовим значенням, вживається з давальним відмінком, пишеться
разом.
Морфологія
103
6. Укажіть, у якому реченні вжитий сполучник (розділові знаки пропущені):
А) Вони швидко домовилися про/те як діятимуть далі.
Б) Вони швидко домовилися про/те Вадима ще мучили сумніви.
В) За/те завдання йому ще довго дорікали в деканаті.
Г) Сидіння було невелике за/те зручне.
7. Укажіть, у якому рядку не сполучники:
А) проте, зате, однак;
Б) щоб, якщо, немов;
В) тому що, що, незважаючи на те що;
Г) незважаючи на, в галузі, посеред.
8. Укажіть, у якому морфологічному розборі сполучників немає помилок:
А) але — сполучник сурядності, простий, протиставний, непохідний, одиничний;
Б) бо — сполучник підрядності, причинний, простий, похідний, одиничний;
В) ні... ні — сполучник сурядності, розділовий, складний, похідний, повторюваний;
Г) щоб — сполучник підрядності, умовний, простий, непохідний, одиничний.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. В; 2. А; 3. Б; 4. Г; 5. А; 6. Б; 7. Г; 8. А.
СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Словосполучення. Словосполучення й речення як основні одиниці синтаксису. Підрядний
і сурядний зв’язок між словами й частинами складного речення. Головне й залежне слово в сло-
восполученні. Типи словосполучень за морфологічним вираженням головного слова. Словоспо-
лучення непоширені й поширені.
Речення. Речення як основна синтаксична одиниця. Граматична основа речення. Порядок
слів у реченні. Види речень у сучасній українській мові: за метою висловлювання (розповідні,
питальні й спонукальні); за емоційним забарвленням (окличні й неокличні); за будовою (прості
й складні); за складом граматичної основи (двоскладні й односкладні); за наявністю чи відсут-
ністю другорядних членів (непоширені й поширені); за наявністю необхідних членів речення
(повні й неповні); за наявністю чи відсутністю ускладнювальних засобів (однорідних членів
речення, вставних слів, словосполучень, речень, відокремлених членів речення, звертання).
Просте двоскладне речення. Підмет і присудок як головні члени двоскладного речення.
Особливості узгодження присудка з підметом. Способи вираження підмета. Типи присудків:
простий і складений (іменний і дієслівний). Способи їхнього вираження.
104
Українська мова
Другорядні члени речення у двоскладному й односкладному реченні. Означення узгоджене
й неузгоджене. Прикладка як різновид означення. Додаток. Типи обставин за значенням. Спо-
соби вираження означень, додатків, обставин. Порівняльний зворот. Функції порівняльного
звороту в реченні (обставина способу дії, присудок).
Односкладні речення. Граматична основа односкладного речення. Типи односкладних речень
за способом вираження та значенням головного члена: односкладні речення з головним членом
у формі присудка (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові) та од-
носкладні речення з головним членом у формі підмета (називні). Способи вираження головних
членів односкладних речень. Розділові знаки в односкладному реченні.
Речення з однорідними членами. Узагальнювальні слова в реченнях з однорідними члена-
ми. Речення зі звертанням. Звертання непоширені й поширені. Речення зі вставними словами,
словосполученнями, реченнями, їх значення. Речення з відокремленими членами. Відокремлені
означення, прикладки — непоширені й поширені. Відокремлені додатки, обставини. Відокрем-
лені уточнювальні члени речення. Розділові знаки з односкладними членами.
Складне речення. Ознаки складного речення. Засоби зв’язку простих речень у складному:
1) інтонація й сполучники або сполучні слова;
2)інтонація.
Типи складних речень за способом зв’язку їх частин: сполучникові й безсполучникові.
Сурядний і підрядний зв’язок між частинами складного речення.
Складносурядне речення. Єднальні, протиставні та розділові сполучники в складносурядному
реченні. Смислові зв’язки між частинами складносурядного речення.
Складнопідрядне речення. Складнопідрядне речення, його будова. Головне й підрядне ре-
чення. Підрядні сполучники й сполучні слова як засоби зв’язку у складнопідрядному реченні.
Основні види підрядних речень: означальні, з’ясувальні, обставинні (місця, часу, способу дії та
ступеня, порівняльні, причини, наслідкові, мети, умовні, допустові). Складнопідрядні речення
з кількома підрядними, їх типи за характером зв’язку між частинами:
1) складнопідрядні речення з послідовною підрядністю;
2) складнопідрядні речення з однорідною підрядністю;
3) складнопідрядні речення з неоднорідною підрядністю.
Безсполучникове складне речення. Типи безсполучникових складних речень за характером
смислових відношень між складовими частинами-реченнями:
1) з однорідними частинами-реченнями (рівноправними);
2) з неоднорідними частинами (пояснюваною і пояснювальною).
Розділові знаки в безсполучниковому складному реченні.
Складні речення з різними видами сполучникового й безсполучникового зв’язку.
Способи відтворення чужого мовлення. Пряма й непряма мова. Речення з прямою мовою.
Слова автора. Заміна прямої мови непрямою. Цитата як різновид прямої мови. Діалог.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Синтаксис вивчає будову словосполучень і речень, їх лексико-гра-
матичне значення, способи зв’язку слів у словосполученні та реченні
та способи зв’язку речень у тексті.
Синтаксис тісно пов’язаний із морфологією, оскільки слова кожної
частини мови у реченні виявляють себе як певні члени речення, а служ-
бові слова виконують свої функції саме в словосполученні чи в реченні.
Із синтаксисом також найтісніший зв’язок має пунктуація — су-
купність правил про вживання розділових знаків.
Основними одиницями синтаксису є речення та словосполучення.
Синтаксис і пунктуація
105
Словосполучення
Словосполучення — мінімальне смислове і граматичне об’єднання
слів, що називає предмет, дію чи ознаку: духовне життя, історичний
процес, рухатися вперед, дуже якісний.
Словосполучення складається з головного та залежного слів. Голов-
ним словом є те, від якого ставиться запитання, а залежним — те, що
відповідає на таке запитання:
____яка?___
< ।
рідна (яка?) мова (головне слово мова)',
І----------V
саджати (що?) берізки (головне слово саджати).
За кількістю слів, залежних від головного, виділяють прості сло-
восполучення (від головного залежить одне слово): міська вулиця та
складні (від головного залежать кілька слів, складні словосполучення
членуються на прості): гомінлива вулиця рідного міста.
За належністю головного слова до певної частини мови виділяють:
іменні словосполучення, які мають за головне слово:
— іменник {музика осені, квітуча долина.)',
— прикметник (рожевий від морозу; дуже високий)',
— займенник (хтось із нас, де з ким з присутніх)',
— числівник (п’ятий за чергою, до двадцяти тисяч населення)',
дієслівні словосполучення: милується собою, завдати шкоди, перед-
бачити ситуацію;
прислівникові словосполучення: близенько до міста, зовсім скоро.
Розрізняють три способи зв’язку слів у словосполученні: узгоджен-
ня, керування, прилягання.
Узгодження — такий тип синтаксичного зв’язку у словосполученні,
коли залежне слово стоїть у тій самій формі (роді, числі, відмінку), що
й головне: сніжна зима (Н. в. одн. ж. р.), сніжної зими (Р. в. одн. ж. р.).
Керування — тип синтаксичного зв’язку в словосполученні, коли
залежне слово стоїть у тій формі (відмінку), якої вимагає головне слово:
змінювати (за чим?) за відмінками, укладати (що?) угоду, зустрітися
(з ким?) зі звіром.
Прилягання — такий синтаксичний зв’язок, коли залежне незмі-
нюване слово приєднується до головного лише за змістом: сказане ми-
мохіть, побачити здалеку, сидіти замислившись.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Не є словосполученням під-
мет із присудком {вечір зга-
сає), однорідні члени (сонце
і небо), фразеологізми (клю-
вати носом, п'ятами накива-
ти), іменники й займенники
з прийменниками (у вихован-
ні, до нас), дієслова з частка-
ми (таки знайшов, пішов би),
складені форми слів (будупра-
цювати, найбільш вдалий),
власні назви на зразок: Чума-
цький Шлях, Індійський океан.
Словосполучення інтонаційно
не оформлені, не виражають
закінченої думки, а лише ви-
ражають поняття.
Синтаксичний розбір словосполучення
1. Виділити словосполучення в реченні (або записати словосполу-
чення окремо).
2. Визначити головне й залежне слово, поставивши питання.
3. З’ясувати вид за будовою; поширене чи непоширене.
4. Визначити вид словосполучення за головним словом.
5. Визначити вид словосполучення за способом зв’язку.
6. Накреслити графічну схему.
106
Українська мова
Зразки розбору
Гриць перевів незмигний погляд з блакитного неба на безмежне
море трав, яке набухало хвилями і пінилося яскраво суцвіттями
(І. Ільєнко).
який?
І І
незмигний погляд (головне слово — погляд — іменник; словосполу-
чення іменне, просте, непоширене, зі зв’язком узгодження);
якого?
і і
з блакитного неба (головне слово — небо — іменник; словосполу-
чення іменне, просте, непоширене, зі зв’язком узгодження)',
що?
І------
перевів погляд (головне слово перевів — дієслово; словосполучення
дієслівне, просте, непоширене, зі зв’язком керування);
яке? чого?
і--------II---і
на безмежне море трав (головне слово море — іменник; словоспо-
лучення складне, поширене, зі зв’язком узгодження: на безмежне море
та зв’язком керування: море трав)',
як? чим?
І-------і
набухало хвилями (головне слово — набухало — дієслово; словоспо-
лучення дієслівне, просте, непоширене, зі зв’язком керування);
як?
І-----
пінилося суцвіттями (головне слово — пінилося — дієслово; сло-
восполучення дієслівне, просте, непоширене, зі зв’язком керування);
як?
І------
пінилося яскраво (головне слово — пінилося — дієслово; словоспо-
лучення дієслівне, просте, непоширене, зі зв’язком прилягання).
Речення
Речення — послідовність слів чи одне слово, що виражає закінче-
ну думку про факти, явища, події; реченню притаманні інтонаційна
і смислова завершеність, наявність головних членів речення. Речення
виконують комунікативну, інформаційну, номінативну функції.
За метою висловлювання речення бувають розповідні, питальні та
спонукальні.
Розповідне речення містить інформацію, повідомлення про факти,
явища, події або відповідь на поставлене питання. У кінці розповідного
речення ставиться крапка (або три крапки, якщо воно не закінчене):
Французький мандрівник XVII століття П’єр Шевальє писав про
українську мову, що вона дуже ніжна й сповнена пестливих виразів
та надзвичайно витончених зворотів (За А. Матвієнком).
Весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голуб-
лять душу та серце людини свіжі і ніжні степові запахи... (За Г. Тю-
тюнником)
Питальне речення виражає питання за допомогою певних слів (за-
йменників, прислівників, часток) або інтонації. У кінці питального
речення ставиться знак питання:
Який же вік гірських порід? Коли і як вони утворилися? (В. Бондар)
Синтаксис і пунктуація
107
В якім лісі нема листя? Під яким кущем ховається заєць у дощ?
Що дістане зубами потилицю? (Нар. загадки)
Питальні речення, які не потребують відповіді, називаються
риторичними. Вони використовуються як засоби виразності в худож-
ній творчості.
Хто зможе випити Дніпро? (М. Рильський)
Спонукальне речення містить у собі волевиявлення: наказ, пораду,
заклик, прохання, спонукання. У кінці спонукальних речень ставиться
крапка, а якщо спонукання висловлюється у підсилено-емоційній фор-
мі, з окличною інтонацією, то часто ставиться знак оклику:
Виростай, дитино, й пам’ятай:
Батьківщина — то найкращий край!
(Д. Павличко)
Коли дерев’яний довгий ящик ущерть наповнився зерном, батько
підхопив Юрчика руками, поставив на дощаний приступець і гукнув:
— Розгортай зерно, козаче. Без тебе не обійтися (Г. Майстренко).
Окличні та неокличні речення
Якщо розповідне, питальне чи спонукальне речення вимовляєть-
ся з підсиленням, з додатковою окличною інтонацією, то це речення
є окличним. Усі інші речення є неокличними.
Наприклад:
Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули, жит-
тям своїм переповни! (І. Драч)
Вертаюсь додому.
— Де ти, татку, ходиш?! — лунає в коридорі дзвінкий нетерплячий
голос (За О. Сизоненком).
Які красиві, які неповторні раннього літа поля в лісостепу
(І. Цюпа).
Поширені і непоширені речення
Якщо речення має у своєму складі хоч один другорядний член, крім
головних, то це речення поширене:
Опівночі айстри в саду розцвіли (О. Олесь).
Речення, до складу яких входять лише головні члени речення, на-
зиваються непоширеними:
Скрипить перо. Горить свіча (В. Малик).
Двоскладні та односкладні речення
Залежно від наявності в граматичній основі одного чи двох головних
членів виділяють речення двоскладні (є підмет і присудок) та одно-
складні (є або підмет, або присудок, але речення зрозуміле без кон-
тексту):
Рання осінь бродить полями (І. Нечуй-Левицький). — Речення дво-
складне.
Дорога/ Як багато їй хочеться розповісти допитливому серцю, на-
віяти і радість, і журу. Воскрешаю в пам’яті давні перекази і буваль-
щини (За І. Нечуєм-Левицьким). — Речення односкладні.
108
Українська мова
Повні і неповні речення. Тире в неповних реченнях
За наявністю головних і другорядних членів розрізняють речення
повні та неповні.
Повне речення — це речення, у якому є всі члени речення, необхідні
для розуміння його змісту, без допомоги попередніх і наступних речень
(контексту) й ситуації:
Дорога простягається через_сте_пи, спускається в долини, сі^оіо
стрічкою здіймається на_косогори (І. Нечуй-Левицький).
Неповне речення має пропущені якісь члени речення, що можуть
бути встановлені за змістом контексту чи ситуацією.
Неповне речення само по собі не зрозуміле. Використовується най-
частіше в діалогах, у складних реченнях із метою уникнення повторів,
досягнення лаконічності та виразності мовлення.
Наприклад:
Леся лежить горілиць на запашному свіжому сіні, заклавши під го-
лову руки, і думає. Поруч сидить Михайлик, задумливо жує травинку.
Відкусить — виплюне. Уявляє себе дорослим! Побув уже зиму в Києві
і думає — велике щастя. Вона теж поїде. І наздожене його. По мовах
вона й так попереду. А в Києві підучить історію, літературу (За
М. Олійником). — Виділені речення — неповні.
У неповних реченнях на місці пропущених членів, як правило, ста-
виться тире:
На молодому місяці хата світиться, на молодому місяці ходять
сни. Один — про кров, другий — про сонце, а третій — про білу квітку
мого життя (А. Малишко).
Прості й складні речення
За будовою речення бувають прості (одна граматична основа) та
складні (дві й більше граматичних основ).
Просте речення може бути ускладнене дієприкметниковим та дієпри-
слівниковим зворотами, звертанням, однорідними членами, відокрем-
леними та уточнюючими членами речення, вставними конструкціями;
просте ускладнене речення слід відрізняти від складного.
Складні речення складаються з частин, що нагадують прості речення
різних типів. Ці частини можуть поєднуватися за допомогою смислових
зв’язків та інтонації (безсполучникові речення), за допомогою смисло-
вих зв’язків та сполучників (сполучникові речення):
Гречка біліє м’яко, вона ще молода, її зеленого листя ще не торкну-
лася осінь своїм умілим квачиком, не визолотила його (Є. Гуцало). —
Безсполучникове речення.
Дерева і кущі стояли по коліна у воді, і де-не-де поодинокі рибалки
плавали на своїх маленьких човниках між тими деревами, щоб вибрати
місце для ловів (За О. Іваненко). — Сполучникове речення.
Складні речення, у яких частини рівноправні за змістом і поєдну-
ються сполучниками сурядності (і, й, та, а, але, проте, зате, то... то,
чи... чи, або... або), називаються складносурядними:
Любов підкралась тихо, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон
(Л. Костенко).
Складні речення, у яких частини поєднуються сполучниками під-
рядності (що, щоб, бо, як, ніби, мов, ніж, хоч, якщо, якби, тому що та ін.)
Синтаксис і пунктуація
109
або сполучними словами (хто, що, який, чий, котрий, де, куди, звідки),
називаються складнопідрядними.
У сутінку на тлі блідо-рожевого крайнеба далекі острови видають-
ся грозовими хмарами, що осідають на повноводдя могутньої річки, хоч
на півдні влітку нестерпна спека... (В. Логвиненко)
Частини складнопідрядного речення не рівноправні за змістом:
є головна і залежна (або залежні) частини.
Складні речення можуть мати водночас різні види зв’язку: сурядний
та підрядний, сполучниковий та безсполучниковий:
І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, по-
темнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шо-
ломи копиць, останній срібний дзвін коси, і перший скрип деркача;
а соняшник вогника під косарським таганком гріє душу; пофоркуван-
ня невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних
чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки,
в яку на все літо повходили м’ята, павині вічка, дикі півники, та й не
журяться, цвітуть собі — то найкращі на світі звуки й картини (За
М. Стельмахом).
Прямий та зворотний порядок слів у реченні
При прямому (звичайному) порядку слів у реченні спочатку йде
підмет, потім — присудок; означення, потім — означуване слово; дода-
ток стоїть після слова, яке ним керує, а обставина — перед присудком.
Якщо такий порядок порушується, особливо коли підмет стоїть
після присудка, а означуване слово перед означенням, то тоді в речен-
ні — зворотний порядок, або інверсія. Інверсія використовується як
художній засіб для виділення окремих компонентів речення, посилення
експресії. При інверсії найпомітнішим стає той член речення, який
стоїть або на початку, або в кінці:
Відходили все далі й далі зрадливі вітряні дні, і вже з другого ранку
їхали вони царством весни, квйтлічим, запашлшм^ (За О. Іваненко). —
Присудки стоять перед підметами, означувані слова царством весни —
перед означеннями квітучим, запашним. Отже, в цьому реченні наяв-
ний зворотний порядок слів, або інверсія.
Просте речення
Двоскладне речення. Головні члени речення
Головні члени речення — це підмет і присудок, які ще називаються
граматичною основою речення.
Підмет
Підмет — це головний член речення, що означає предмет, про який
говориться в реченні, і відповідає на питання хто? що?
Підмети бувають прості і складені. Простий підмет найчастіше ви-
ражається іменником або займенником:
Калина є унікальною лікарською рослиною. Вона використовується
при застудах, авітамінозах, підвищеному тискові, шкірних захворю-
ваннях (3 журналу).
110
Українська мова
Простий підмет може бути виражений також іншими частинами
мови (прикметником, дієприкметником, числівником, вигуком), які
виступають у реченні в ролі іменника:
Стоять на посту непорушно незмінні бронзові вартові. Проводжа-
ючі поспішали до виходу з вагона. Коли розлучаються двоє, за руки
беруться вони... (П. Артамонов)
Козаче «Пугу-пугу!» знали майже у всій тодішній Європі.
Простий підмет виражається також числівником, неозначеною фор-
мою дієслова, фразеологізмом, власного назвою:
Сімнадцять ділиться на один і саме на себе. Аналізувати — складна
праця. їхній «троянський кінь» таки добре посприяв перемозі в змаган-
ні. Аркадій Петрович Малина вважав себе лібералом, м’якою сердечною
людиною, батьком селян.
Складений підмет виражається словосполученнями і реченнями:
Більшість із нас не знає, що таке мед, через те й ставиться до
нього, як до другорядного продукту — ласощів (В. Колодійчук).
Знамените Шевченкове «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь» актуальне й донині.
Присудок
Присудком називається головний член речення, який означає те,
що говориться про підмет, і відповідає на питання що робить підмет?
що з ним робиться? який він є? що (чим) він є?
Підмет і присудок граматично залежні один від одного.
Присудки бувають прості (складаються з одного дієслова) і складені
(виражаються неозначеною формою дієслова та допоміжним словом).
Простий дієслівний присудок виражається дієсловом дійсного, умов-
ного, наказового способів, а також інколи неозначеною формою дієслова:
Розкішний Десятинний храм не поступався перед кращими євро-
пейськими зразками (М. Міщенко).
Дотримувалася б людина більш активного способу життя, раціо-
нально харчувалася б, не забруднювала навколишнє середовище — і збе-
регла б своє повноцінне здоров’я на довгі роки.
Коза засмикала мотузку, крутнулася, відірвалася від кілочка —
і тікати.
Складений іменний присудок утворюється із дієслова-зв’язки та
іменної частини.
У ролі дієслова-зв’язки найчастіше виступає дієслово є (або ж ця
зв’язка може бути пропущена в реченні), а також бути, стати, здава-
тися, вважатися, робитися, лишатися, називатися та ін.
Іменна частина присудка може бути виражена:
— іменником, займенником, прикметником, дієприкметником, чис-
лівником у називному або орудному відмінках:
Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових
квітів (О. Гончар).
Андрійко був повновидий, ясноокий, кучерявий.
До складу іменного присудка можуть входити порівняльні сполуч-
ники як, мов, наче, що, ніби:
Була ти наче лісова царівна (Леся Українка).
Для мене ти як небо (В. Сосюра).
Синтаксис і пунктуація
ні
Між підметом і присудком на місці пропущеного дієслова-зв’язки
ставиться тире, якщо:
— присудок виражений іменником або кількісним числівником:
Мистецтво — найкращий педагог (О. Гончар).
Два на два — не завжди чотири;
— присудок (або й підмет) виражений інфінітивом:
Вовків боятися — в ліс не ходити (Нар. тв.);
— присудок, виражений іменником у називному відмінку або ін-
фінітивом, приєднується до підмета за допомогою часток це, оце, то,
ось, значить:
Вірний приятель — то найбільший скарб (Нар. прислів’я). Кожне
слово — це ніби діамантова намистинка на величезному разку нашої
пребагатої мови (В. Сухомлинський).
Тире ставиться й перед єднальним сполучником (зрідка — після
нього) між двома присудками, якщо другий з них виражає щось не-
сподіване або різко протилежне до висловленого першим:
Ждали, ждали — і всі жданики поїли (Нар. тв.).
Я тоді швидко підводжусь і — зирк через комин (О. Довженко).
Тире не ставиться, якщо підмет або присудок виражений особовим
та питальним займенником:
Ми молоді й зелені, за нами майбуття (За П. Тичиною).
Таке ж речення може бути і з тире, якщо треба виділити якийсь
член речення:
Ми — молоді й зелені, за нами — майбуття.
Тире не ставиться й тоді, коли до складу присудка входять порів-
няльні сполучники як, ніби, мов, неначе', коли присудок виражений
прикметником (але за умови, що присудки не виділяються інтонаційно):
Спомин був як блискавка (М. Рильський).
Степ — як розгорнута на півсвіту книга (І. Цюпа).
Ранок туманний.
Але:
Природа — мудра. Все створила мовчки (Л. Костенко).
Складений дієслівний присудок утворюється з неозначеної форми
дієслова і допоміжного дієслова.
Допоміжними найчастіше бувають дієслова: стати, почати, продов-
жувати, завершити, збиратися, могти, уміти, мати, бажати та ін.
У ролі допоміжних дієслів можуть інколи виступати прикметни-
ки: рад (радий), щасливий, готовий, згоден, спроможний, схильний та
ін., дієприкметники: змушений, зобов’язаний та ін., присудкові слова
(прислівники): можна, необхідно, треба, слід та ін.:
Ще звечора почало десь гуркотати (М. Чабанівський). До чистої
мети треба йти чистою дорогою (Леся Українка).
Інколи зустрічаються ускладнені моделі присудків, які поєднують
у собі риси складеного іменного та складеного дієслівного присудків:
Справа починала бути поганою (М. Коцюбинський).
Такого типу присудки визначаються як складені іменні присудки
ускладненої форми.
Якщо підмет виражений словосполученням іменника зі словами
багато, більшість, мало, чимало, частина, решта, кілька та подібних,
то присудок ставиться в однині.
Пройшло в мовчанні кілька хвилин (М. Коцюбинський).
112
Українська мова
Якщо підмет виражений складноскороченим словом, то присудок
ставиться у тому ж роді й числі, що й основне слово в словосполученні,
від якого утворено абревіатуру:
ООН надала (ж. р. одн.) допомогу потерпілим від повені жителям
Західної Європи. (ООН — Організація (ж. р. одн.) Об’єднаних Націй).
Другорядні члени речення
Крім головних, у реченні бувають другорядні члени, які поясню-
ють інші слова, уточнюють зміст речення, розширюють, доповнюють
інформацію.
До другорядних членів речення належать означення, додатки, об-
ставини.
Означення
Означення — це другорядний член речення, який називає ознаку
предмета і відповідає на питання який? чий? котрий?
Ук^ДІнська^ пісня! Хто не був зачарований нею, хто не згадує її,
як своє, чиств’ РРРДРРР дитинство, свою гарді^ юність, своє~ бажання
бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим? (О. Довженко)
Означення бувають узгоджені та неузгоджені.
Узгодженими є означення, які стоять у тому ж роді, числі та від-
мінку, що й означуване слово:
Знов вершиною рясною
Розшумілася сосна.
Вершиною (якою?) рясною (ж. р., одн., О. в.).
Узгоджені означення можуть виражатися:
— прикметниками та прикметниковими зворотами:
Березень розливав над селом блакитні акварелі (І. Цюпа).
Очі її, зол^бДві^іебай^по^я, сміялися весело й задерикувато;
— дієприкметниками та дієприкметниковими зворотами:
Село, зачарованому хороше синіє розкиданими^ хатка-
ми (М. Стельмах).
Дієприкметникові звороти виділяються комами, якщо стоять після
означуваного слова. Дієприкметники та дієприкметникові звороти, які
стоять перед словом, до якого відносяться, зазвичай комами не виділя-
ються. Виняток становлять дієприкметникові звороти, які належать до
особового займенника або мають значення причини:
Розгарячілий від напруженої гри і збуджений, він не одразу звернув
увагу на біль у нозі;
— займенниками та порядковими числівниками:
З’явився любисток у нашому краї дуже давно (3 журналу). Перший
струмок жваво побіг від розкопаного джерельця до річки (За А. Дави-
довим).
Неузгодженими є означення, які поєднуються з пояснювальним сло-
вом зв’язком керування або прилягання: поїздка в Карпати, турбота
про дітей, кімната для відпочинку, воїни князя Ігоря.
Неузгоджені означення виражаються найчастіше іменниками в не-
прямих відмінках із прийменниками або без них, рідше займенниками
його, її, їх, прислівниками та інфінітивом:
Тонко пахло молоко, житній дух ішов од хліба з печі, і ти неспіш-
ливо ласував, неквапливо розкошував (За Є. Гуцалом). Дух батька чую
Синтаксис і пунктуація
113
тут (І. Драч). Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку
від дверей (Г. Тютюнник). Губенко подивився на годинника і дав наказ
зупинитися (Ю. Яновський).
Прикладка
Прикладка — це означення, яке виражається іменником і дає пред-
метові другу назву.
Прикладка вказує на професію, рід занять, вік, національність,
виступає власною назвою географічних та інших об’єктів, людей. У ху-
дожньому стилі прикладка дає предметові образну назву: ніченька-чарів-
ниченька, дуб-велетень, дівчина-красуня.
Прикладки бувають поширені й непоширені:
Він мав у руках славну професію, кваліфікацію першокласного слю-
саря-ішютпфуумх^^ (Ю. Збанацький).
Мене несли уозбшники-віпіри у дальню даль, в незвідані краї, шуміли
десь тополі, явори — Петренко).
Непоширена прикладка з означуваним словом пишеться через де-
фіс, якщо:
— це дві загальні назви: квіти-зорі, спортсмен-альпініст, козаки-
запорожці, інженер-дослідник, дівчина-казашка, браття-украінці;
— загальний іменник стоїть після власної назви: Орель-річка (але
річка Орель), Горпищенко-льопічик (але льотчик Горпищенко), Свіпіязь-
озеро (але озеро Свіпіязь);
— прикладка входить до складу терміна: льон-довгунець, твір-опис,
жук-короїд.
Прикладки — назви художніх творів, газет, журналів, підприємств,
фірм, кораблів пишуться з великої букви й беруться в лапки: повість
«Перехресні стежки», газета «День», журнал «Фінанси і кредит»,
кафе «Золоте руно», фірма «Авток», корабель «Тарас Шевченко».
Назви, до складу яких входять слова імені, пам’яті, в лапки не
беруться: бібліотека імені В. Короленка, Міжнародний футбольний
турнір пам’яті В. Лобановського.
Поширені й непоширені прикладки виділяються в реченні комами,
коли вони відносяться до власного імені або займенника:
За Сибіром сонце сходить,
Хлопці, не дрімайте.
Ви на мене, Кафмелюка,
Всю надію майте.
(Нар. пісня)
Ярослава, уродженка^ірих країв, смакувала тепер повітрям дитя-
чих літ, милувалася рідними ландшафтами (За О. Гончаром).
Виділяються комами також прикладки, які починаються словами
як, тобто, або:
Нагідки, або календула, — надзвичайно цінна лікарська рослина.
ДліфлДшіфі^пхмфттилфк^^ Володимир Сосюра непе-
ревершений.
Але: прикладки зі сполучником як виділяються комами лише тоді,
коли наголошуються інтонаційно й мають додатковий відтінок причи-
новості. В інших випадках кома не ставиться:
Мова йде про О. Довженка мфхудожникщфсф^^
Прикладки, якщо вони стоять у кінці речення й перед ними можна,
не змінюючи змісту, вставити а саме, виділяються тире:
114
Українська мова
І здавалося, що до того співу із-за синіх пралісів долучаються голоси
давніх предків — і^:^их вуїтвД ратаїв (І. Ільєнко).
Додаток
Додатком називається другорядний член речення, який означає
предмет і відповідає на питання непрямих відмінків (Р. кого? чого?
Д. кому? чому? 3. кого? що? О. ким? чим? М. (на) кому? (на) чому?).
Додатки найчастіше виражаються іменниками та займенниками:
Точилася тепла розмова, всі були збуджені, перебирали останні
новини, хвалилися своїми намірами на Новий рік. Ждали колядників_
(І. Ільєнко). Ми ще когось чекаємо?
Додатки можуть також виражатися прикметниками, дієприкмет-
никами, числівниками (часто в сполученні з іменниками), інфінітивом
та іншими частинами мови, які в реченні виступають у ролі іменників;
словосполученнями та реченнями:
Оце, було, б’ються запорожці з ляхами, і, гляди, ляхи побивають
наших (Нар. легенда). Кінних і піших_ наїхало та найшло видимо-не-
видимо (Нар. переказ). Пилипко аж сахнувся від совиного «Ух^хшха!».
Додатки бувають прямі і непрямі.
Прямим є додаток, який стоїть у знахідному відмінку без приймен-
ника (або в родовому відмінку без прийменника, коли при дієслові є
частка не або йдеться про частину від предмета: не бачити очевидного,
шматок хліба, склянка чаю)-.
Обидва козаки давно покинули рідні оселі й пішли на Січ... (А. Ка-
щенко)
Непрямим є додаток, виражений одним із непрямих відмінків або
знахідним відмінком із прийменником (крім зазначених вище випадків):
Дуже вимогливий до слова, Григорій Косинка подовгу працював над
кожною новелою (Ю. Мартич).
Обставина
Обставина — другорядний член речення, який указує на місце, час,
спосіб, мету, умову, причину дії і відповідає на питання де? коли? як?
для чого? за якої умови? чому? та ін.
Обставини виражаються:
— прислівниками: Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос
був — із щирого срібла! (П. Тичина);
— іменниками в непрямих відмінках з прийменниками і без при-
йменників: Люблю, коли із неба місяць круторогий туманно дивиться
в вікно (В. Сосюра);
— дієприслівниками або дієприслівниковими зворотами:
Ліс, наблизившись, перетворився з голубого в зелений, його соковиті
хащі по той бік річки, прокидаючись, повнилися пташиним тисячого-
лосим гомоном. Птаство, радуючису весні, творило музику краси ди-
вовижної, солов’ї аж заходились, зозулі кували, то_ркаючи_д^ьобиками
чарівні_клавіші неба (О. Гончар).
За значенням обставини поділяються на такі основні види:
— обставини місця, що вказують на місце дії і відповідають на пи-
тання де? куди? звідки?
Надв_орі_ стояла тиша (І. Нечуй-Левицький);
— обставини часу, що вказують на час дії і відповідають на питання
коли? як довго? з якого часу? до якого часу?
Синтаксис і пунктуація
115
Вітерець ще_досі делікатно повівав, нара.з_ дмухнув шпарко і сильно
(В. Кава);
— обставини способу дії, що вказують на спосіб дії чи ознаки і від-
повідають на питання як? яким способом?
Надвечір Тиса вже ревла і клекотіла, намагаючись вирвапгися_з
берегів, затопити і знести все на своєму шляху (В. Микитась);
— обставини міри й ступеня, які характеризують дію, стан чи оз-
наку за ступенем чи мірою їх вияву і відповідають на питання якою
мірою? як багато?
Стежка від озерця до хати неначе надво_є покоротшала (Марко
Вовчок);
— обставини мети, які вказують на мету дії і відповідають на пи-
тання з якою метою? для чого?
Прилітає зозуленька над ними кувати, прилітає соловейко вночі
щейетапіи (Т. Шевченко);
— обставини умови, що вказують на явище, стан, за наявності якого
може відбуватися дія, і відповідають на питання за якої умови?
Тяжко-важко в світі жити сироті без_роду (Т. Шевченко);
— обставини причини, що вказують на причину дії і відповідають
на питання чому? через що? з якої причини?
Згарячу Остап із Соломією бігли ще деякий час, аж поки знесили-
лися зовсім (За М. Коцюбинським);
— обставини допустові, які вказують на умову, всупереч якій дія
відбувається.
А в небі, незважаючи на_спеку, вились жайворонки (М. Риль-
ський). Чіпка, напер_екір_світові й люд_ям, якийсь веселий, радий (Па-
нас Мирний).
Порівняльний зворот
Порівняльний зворот — це обставина способу дії, яка приєднується
до головного слова порівняльними сполучниками як, немов, ніби, наче,
неначе, немовби, немовбито, мов; через порівняльний зворот образно
характеризуються дія чи якісна ознака предмета:
То, наче_мука_від потухазочоїпожежі, виднілася тюрма з ліхтаря-
ми навкруги (Д. Маркович). Уже стоїть облите зелено-жовтим сяйвом,
ніби зачароване й_ скам’яніле^ ненач_е намальованена. полютні_ (І. Нечуй-
Левицький).
Порівняльні звороти відокремлюються комами.
Комами не відокремлюються порівняльні звороти, які входять до
складу присудка:
Повітря неначе прозорий граніт... (Д. Павличко)
Не відокремлюються порівняльні звороти, якщо вони виступають
у ролі фразеологізмів: прилип як шевська смола до чобота, плаває як
вареник у маслі, схожий як дві краплі води, дивиться як баран на нові
ворота, холодний як лід, потрібен як п’яте колесо до воза та ін.
Не відокремлюються порівняльні звороти, якщо перед сполучника-
ми як, ніби стоять прислівники зовсім, майже, частка не:
Обручка була зовсім як золота.
116
Українська мова
Односкладні речення
Односкладними називаються речення, граматична основа яких скла-
дається з одного головного члена — присудка або підмета, а відсутність
другого головного члена на розуміння змісту речення не впливає.
Односкладні речення можуть бути як самостійними, так і в складі
складного речення.
Односкладні речення поділяються на дві групи: з головним чле-
ном — присудком та головним членом — підметом.
Речення з головним членом — присудком поділяються на означено-
особові, неозначено-особові, узагальнено-особові та безособові. Речення
з головним членом — підметом — називні.
Означено-особове речення — односкладне речення з головним чле-
ном — присудком, який означає дію, що стосується певної особи чи осіб
і виражається дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи однини і множини
дійсного чи наказового способу:
Посіємо хліб в ріллю віковую,
Запалимо серце працею,
Сади запряжем у зелену зброю,
Опіак собі, без овації.
(А. Малишко)
Коли сідаєш за кермо, і діло ладиться, поле співає, то й небо ніби
прихиляється (П. Попович).
В означено-особовому реченні особа (я, ти, ми, ви) легко встанов-
люється за допомогою закінчень дієслів-присудків: ми посіємо, ми за-
палимо, ми запряжем, ти сідаєш.
Неозначено-особове речення — односкладне речення з головним
членом — присудком, який означає дію або стан невизначених осіб;
присудок у таких реченнях виражається дієсловом у формі 3-ї особи
множини теперішнього, майбутнього часів або ж у формі множини
минулого часу. Дійова особа (підмет) відсутня, і її не можна точно
встановити.
Головна увага в реченні акцентується не на особі, а на дії:
Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто,
як у нас на Україні (О. Довженко).
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками (Остап Вишня).
Вхід до землянки зробили під великим горіховим кущем (Ю. Зба-
нацький).
Узагальнено-особове речення — односкладне речення, в якому при-
судок означає дію, що може стосуватися будь-кого з людей, характерна
для будь-якої особи. Присудок у таких реченнях найчастіше виражаєть-
ся формою 2-ї особи однини чи множини, інколи — формою 3-ї особи
множини. Найчастіше узагальнено-особові речення — це прислів’я,
крилаті вислови:
Вмій пожартувати, та знай коли перестати. На дерево дивись,
як родить, а на людину, як робить. Чоловіка по одежі стрічають, а по
уму випроводжають (Нар. тв.).
Безособове речення — односкладне речення, в якому присудок озна-
чає дію або стан, що відбуваються самі по собі, стихійно, без активної
участі особи. Підмета в таких реченнях немає і не може бути.
Присудок у безособовому реченні може бути виражений безособовим
дієсловом; особовим дієсловом у безособовому значенні; дієслівними
Синтаксис і пунктуація
117
формами на -но, -то; неозначеною формою дієслова, найчастіше в поєд-
нанні з прислівниками або присудковими словами жаль, треба, можна,
слід, час, шкода; словами нема, немає, не було, не буде-.
Вже поночіло. Надворі стихло й потеплішало. Василині було чо-
гось соромно (І. Нечуй-Левицький). Пахне плодами, листям, медом
соняшників (О. Довженко). На городах уже зібрано гарбузи, викопано
картоплю, зрубано капусту на грядках (І. Цюпа).
Односкладні безособові речення слід відрізняти від схожих на них
двоскладних.
Порівняйте:
Пахне сіно (двоскладне речення).
Пахне сіном (односкладне безособове речення).
Я нездужаю (двоскладне речення).
Мені нездужається (односкладне безособове речення).
Називними називаються такі односкладні речення, в яких головний
член підмет стверджує наявність предметів або явищ.
Підмет у таких реченнях, як правило, виражений іменником у на-
зивному відмінку. Іноді при підметі можуть уживатися означення, до-
датки, частки ось, он, що за, ось так-.
Високі сосни. Серпень. Спека. Синь ріки (І. Муратов).
Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах).
При підметі називного речення можуть бути тільки означення або
додатки, а не обставини, хоча у мовознавців із цього питання існують
деякі розбіжності.
Речення з однорідними членами
Однорідні члени речення називають однорідні поняття і характери-
зуються однаковою синтаксичною функцією (є одними й тими ж чле-
нами речення), належать до одного й того ж члена речення, пов’язані
сурядним безсполучниковим або сполучниковим зв’язком і вимовля-
ються з перелічуваною чи зіставною інтонацією:
Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. Проміння місяця лама-
лося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло. Було нам жарко од труда
і весело (Із тв. О. Довженка).
Однорідні члени без сполучників, із повторюваними сполучниками,
зі сполучниками, що з’єднують однорідні члени попарно, відділяють
комами (крім неоднорідних означень, про які див. далі):
Він виразно бачить к_ущі^ерболо_зі[, тополі, осокори, д_уби, клени,
граби, старі гіллясті груші, берести, яблуні... (О. Білецький). І радощі,
і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній
сім’ї (О. Довженко). На озері туман то летить пеленою, то хвилює од
вітру, то розривається, одкриваючи блакитну воду (Леся Українка).
Подекуди синіє сон та жовтіє горицвіт, по садах цвітуть голубень-
кі проліски і ліловий ряст, вишеньки і черешеньки, груші і яблуні...
(За Є. Гребінкою)
Якщо однорідні члени з’єднуються одиничним єднальним сполуч-
ником (і, й, та = і), то кома не ставиться. Якщо одиничний сполучник
протиставний (а, але, зате, проте, однак, та = але), то кома ставиться
обов’язково.
Однорідними членами можуть бути будь-які члени речення — під-
мети, прості та складені присудки, додатки, означення, обставини.
118
Українська мова
Якщо члени речення підпорядковуються спільному члену неодна-
ковим смисловим відношенням (наприклад, означають простір і місце),
то вони не є однорідними і комами не відділяються:
У кімнашй на_спіолі лежав лист.
Сьогодні на пляжі людей, було мало.
Вітер гуляє у чистім полі на_волі.
Це правило стосується передусім неоднорідних означень:
теплий літній день, веселий чорноокий циган, довга зелена стрічка,
висока білява дівчина.
Однорідні члени речення можуть виражатися як однією частиною
мови, так і різними:
Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові
(М. Коцюбинський). — Однорідні члени — поширені присудки, вира-
жені дієсловами.
А там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром (Т. Шевченко). —
Однорідні підмети, виражені іменниками.
Усі слухали мовчки і затамувавши_ді[х (М. Коцюбинський). —
Однорідні обставини, виражені прислівником і фразеологічним сло-
восполученням, яке складається із дієприслівника та іменника.
Не є однорідними слова, що повторюються для вираження трива-
лості дії, множинності осіб, предметів, явищ або підсилення ознаки:
Сіється, сіється сніг нам на веселий поріг. Учи, учи на свою голову
(О. Ковінька).
Не вважаються однорідними і два дієслова у ролі присудка: прийди
подивися, зайди сядь, сядьмо подумаймо і под.
У реченні може бути не один ряд однорідних членів, а кілька:
Рушники, які часто розвішували над вікнами і дверима, мали обері-
гати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити, тому
і орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів, символічних позначень
дуже важливих для людини предметів і явищ (В. Супруненко).
При однорідних членах можуть бути узагальнюючі слова. Тоді роз-
ділові знаки будуть такими:
Позначки:
ф — однорідні члени, @ — узагальнююче слово
®: О’ О’ О
О’ О’ О’ — ®
®: О’ О’ О —•" (Речення продовжується)
Наприклад:
|Усе| поволі зникає: море, скелі, земля (М. Коцюбинський).
Папери були [скрізь^: і на столі, і на_полицях (М. Коцюбинський).
Весь степ, і лиман, і озеро, і море — [всеІ закуталось у якийсь чарів-
ний тихий світ, стало прозірчастим сизим туманом (І. Нечуй-Леви-
цький).
|Усе| навколо: дерева, птахи, люди — сповнене весняної нестримної
сили (За В. Собком).
Синтаксис і пунктуація
119
Речення зі звертаннями, вставними словами (словосполученнями,
реченнями)
До складу простих речень, крім головних та другорядних членів,
можуть входити звертання, вставні конструкції, які не є членами речен-
ня, не відповідають на питання і виконують при цьому свої специфічні
функції (називають того, до кого звертаються з мовою, надають реченню
певних смислових відтінків, подають додаткову інформацію).
Звертання
Звертання — це слово або словосполучення, що називає особу чи
предмет, до яких звертається мовець:
Неси ж мене, коню, по чистому полю! (І. Франко)
Місяченьку, наш голубоньку, ходи до нас вечеряти! (Т. Шевченко)
Звертання буває непоширеним і поширеним, може виражатися імен-
ником у кличному відмінку або іншою частиною мови, яка виступає у
ролі іменника:
«А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу?» — крикнула Кай-
дашиха з хати (І. Нечуй-Левицький). — Звертання непоширене.
Ой заграй, заграй, синеньке море, та під тими байдаками! (Т. Шев-
ченко) — звертання поширене.
Роди нам, земле, юних серцем, о земле, велетнів роди! (П. Тичи-
на) — звертання виражене іменником у кличному відмінку.
Любая, милая, чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай?
(П. Тичина) — звертання виражене прикметником.
Вставай, хто серцем кучерявий! (П. Тичина) — звертання виражене
займенником із пояснюючими словами.
Звертання в реченні виділяються комами. Якщо звертання стоїть на
початку речення і вимовляється з особливою, окличною інтонацією, то
після нього ставиться знак оклику. Вигуки о, ой у ролі підсилювальних
часток від звертання комами не відділяються:
Діду, серце, голубчику, заграй яку-небудь (Т. Шевченко).
Рости ж, серце-тополенько, все вгору та вгору! (Т. Шевченко)
Весно красна! Любі мрії! Сни мої щасливі! Я люблю вас! (Леся Ук-
раїнка)
Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! (Т. Шевченко)
О, ой — підсилювальні частки.
Але: Ой, стіни мої мурованії, світличка моя мальованая! (Нар. пісня)
Ой — вигук.
Не можна плутати зі звертаннями займенники ти, ви, які є підме-
тами або додатками в реченні:
Ти, [сердего], чого чекаєш?
Вам, сіячі, плугатарі\, спасибі (М. Рильський).
Але: Ой ти дівчино, [ясная зоре\!
Ти мої радощі, ти моє горе!
(І. Франко)
Вставні слова (словосполучення, речення)
Вставні слова, словосполучення виражають ставлення мовця до ви-
словленої думки і граматично не зв’язані з іншими членами речення.
Вставні слова чи словосполучення можуть означати:
— джерело повідомлення: по-моєму, на думку, кажуть, як кажуть,
за словами та ін.
120
Українська мова
Багато вони тих міст уже проминули, а ще більш, кажуть, напе-
реді зосталося (Панас Мирний);
— впевненість чи сумнів щодо правильності, вірогідності повідомлю-
ваного: безперечно, звичайно, мабуть, очевидно, либонь, напевно та ін.
Гори, здавалось, стояли тут поруч (О. Гончар).
Він був гарний, та, правда, куди кращий, ніж на перший погляд
(В. Василевська);
— порядок, послідовність думок, їх зв’язок, наслідок: нарешті, по-
перше, по-друге, по-третє, навпаки, кінець кінцем, виходить, отже та ін.
Отже, Шовкун не вповав ні на шану, ні на повагу (Панас Мирний).
У цих мандрах залізний організм Багірова не надломився, а, навпаки,
здобув богатирського гарту (О. Гончар);
— почуття мовця: на жаль, на диво, як на гріх, на радість та ін.
На щастя, літак ішов по курсу майже на схід (М. Шумило).
Можлива й інша класифікація вставних слів та словосполучень.
Вставні слова та словосполучення не є членами речення, при вимові
вони виділяються паузами, а на письмі — комами; вимовляються ці
слова зі зниженою пришвидшеною інтонацією та додатковим логічним
наголосом.
Не можна плутати вставні слова з однозвучними членами речення.
Порівняйте:
Вставні слова Члени речення
Небо, здається, зараз розколеться навпіл від грому та блискавок. Небо здається таким прозорим, чистим, ніби й не пройшла щойно буря, злива.
Чи, може, щастя хочеш ти? (0. Олесь) Хто може випити Дніпро? (М. Рильський)
Щось, видно, у них не склалося. Видно шляхи полтавськії (1. Котляревський).
Ще, значить, не скінчилась суперечка між фізиками й ліриками. Як багато значить для людини добре слово!
Кажуть, дорога до пекла вимощена з добрих намірів. Про це вже всі в селі кажуть.
А малюк, справді, такий веселенький був, так схожий на татка. Чи справді так було, чи, може, хто збрехав... (Л. Глібов)
Це, до речі, старовинна й дуже дорога прикраса. Сказати до речі (= доречно, до ладу) — приємна риса гостя.
Вставними словами найчастіше бувають такі слова й вирази:
бач, бачиш, бачте, безперечно, безсумнівно, безумовно, бувало, видно,
відома річ, власне, головне, головним чином, до речі, звичайно, здава-
лось, здається, значить, кажуть, коротко кажучи, либонь, мабуть,
між іншим, мовляв, може, можливо, навпаки, на жаль, на мій погляд,
на нашу думку, наприклад, нарешті, на щастя, немає сумніву, отже,
очевидно, певна річ, певно, по-перше, по-друге, правда, сказати б, справ-
ді, щоправда, ясна річ та ін.
Не бувають вставними і не виділяються комами слова: ніби, нібито,
мовби, немовби, наче, неначе, все-таки, адже, от, принаймні, навіть,
буквально, якби, майже, при тому, при цьому, тим часом, до того ж,
приблизно, якраз, як-не-як та деякі інші.
Синтаксис і пунктуація
121
Проте й однак бувають вставними, якщо вони не стоять на першому
місці в головному чи підрядному реченні, де є сполучниками.
Вставні слова відділяються комами від усіх попередніх сполучників,
крім а:
Ти підеш і, може, більше не прийдеш (За М. Рильським).
І вернеться наша воля, а може, ще й слава... (Ю. Федькович)
Після сполучника а кома ставиться тільки тоді, коли перед ним
стоїть слово з часткою не:
Виходом із кризи може бути не розрив стосунків, а, наприклад,
досягнення компромісу під час випробного терміну.
Вставне речення — окреме речення в межах іншого речення, що
мало пов’язане зі змістом основного речення, містить поширене побічне
зауваження, певний коментар до основного речення чи якогось його
слова. При вимові виділяється паузами, пришвидшеним темпом, на
письмі — з обох боків комами, тире, дужками або комами й тире:
Спасибі йому, розважив мене трохи тим словом добрим (М. Вовчок).
Дівчата — їх було ще шестеро — з гучним гомоном висипали на
берег.
Як тільки заплющую очі — кімната (вона тільки що стала моєю)
раптом щезає (М. Коцюбинський). Побачивши Васю, «професорша»
(так їі прозивали на висілку з пошани до їі посади і до великих ро-
гових окулярів) посміхнулась (М. Чабанівський).
Речення з відокремленими членами
Відокремлені означення
Комами відокремлюються:
— поширені узгоджені означення, які стоять після означуваного
слова:
В імлистій [долині], осяяній срібним промінням місячним, стояли
широкі лани золотого жита та пшениці (М. Коцюбинський);
— означення, які належать до особового займенника:
Весемулпш^овукий, він сміло заводив розмову з кожним стрічним
і поперечним (Панас Мирний);
— означення, які стоять перед означуваним словом і мають додат-
ковий обставинний відтінок:
Напоєнийзілля^, зігрітий теплолг, | Остап] розплющив
очі (За М. Коцюбинським);
— означення, коли між ними та іменником, до якого вони належать,
стоять інші члени речення:
Перелякану мчався [Василько] по
дорозі назустріч холодному вітрові (М. Коцюбинський).
Означення не відокремлюються, якщо вони стоять перед означува-
ним словом і не мають додаткового обставинного відтінку:
Тьмяно полискували наповнені водою колїі (О. Гончар).
Відокремлюються тире поширені означення, кілька означень, які
стоять у кінці речення:
Небо розгорнуло свій намет — синій, широкий, глибокий (П. Мир-
ний).
122
Українська мова
Відокремлені прикладки
Прикладки як різновид означення відокремлюються за таких самих
умов, як і означення взагалі. Крім того, прикладки відокремлюються
у таких випадках:
— коли вони приєднуються за допомогою слів родом, на ім’я, так
званий:
Василь, родом з^Слобожанщини, майже не розумів гуцульського говору;
— якщо вони стосуються власних назв або займенників:
На Дніпрі, найголовнішійтна_найб£^^^ побудовано
низку гребель.
І він, маленький хлопчик, уже тоді розумів розмову лісу, поля, лугу;
— якщо вони приєднуються за допомогою слів як, тобто (себто, цеб-
то), або (= тобто):
Клест, або шшшкар, живе у хвойних лісах.
Прикладка виділяється також тире, якщо має значення уточнення
й перед нею можна поставити слова а саме, тобто:
Перше «карав» тільки пана та крамаря, а то вже став «одбирати
своє» і в свого брата — заможного козака... (Панас Мирний)
Відокремлені додатки
Додатки відокремлюються зрідка: у тому випадку, коли у вимові
виділяються інтонаційно і вживаються зі словами: крім, не рахуючи,
за винятком, на відміну від, виключаючи, замість, навіть, зокрема:
Усі, ^^инмтко_^<тшренькДі^ч^2ДДД^ДДД{ДДДРДД> проголосували
за резолюцію зборів. Дикі качки, крім_базар_р, водяться ще на лугових
озерах та очеретах і тихих-піихих плесах на річках (Остап Вишня).
Відокремлені обставини
Відокремлені обставини виділяються комами, якщо вони:
— виражені дієприслівниковими зворотами:
Аж коли дочитав і, одірвавши очі, озирнувся навколо, згадав, де
він (В. Козаченко);
— виражені поодинокими дієприкметниками, які не входять до
складу присудка:
Дівчата зачіпали Миколу, жартуючи, а він усе стояв, похнюпив-
шись (І. Нечуй-Левицький).
Не відокремлюються комами дієприслівникові звороти, якщо вони
починаються підсилювальними частками і, й; якщо стали фразеоло-
гізмами; якщо звороти чи дієприслівники з’єднані неповторюваними
сполучниками і, або, то вони між собою не розділяються:
Виконати це завдання можна і не напружуючись. Не можна нам
сидіти склавши руки, треба діяти. Сонце вже давно сіло в рожевий
туман, який ще довго стояв на обрії, поволі згасаючи і розвіваючись
(Г. Тютюнник).
Відокремлюються комами обставини причини, умови, допустовості,
виражені сполученням іменників з прийменниками: незважаючи на,
всупереч, наперекір, попри, у зв’язку з, залежно від, на відміну від,
завдяки, внаслідок, з причини, за браком, за наявністю, згідно з, за
згодою, на випадок і йод.:
Незважаючи на невдачу, настрій у всіх був бадьорий (Л. Дмитерко).
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий
(П. Мирний).
Синтаксис і пунктуація
123
Відокремлені уточнюючі члени речення
Уточнюючими називаються члени речення, які уточнюють, поясню-
ють, конкретизують ті члени речення, після яких вони стоять. Уточ-
нюючі члени речення відповідають на питання хто саме? який саме?
де саме? коли саме? як саме? та ін.
Уточнюватися можуть будь-які члени речення, але найчастіше —
обставини, особливо місця і часу:
А збоку, на_Андріївській спірімкій_горі, в блакитному небі ніби на-
мальований Андріївський собор з його п’ятьма шпичастими банями
(І. Нечуй-Левицький).
Під лиснючим, помальованим усякими кольорами велетенським
шатром ніби був розстелений квітчастий, без^тфи^иш^окшц килим
(За І. Нечуєм-Левицьким).
...У зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями
сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця — ромашка
(Г. Тютюнник).
Трапляється, що не сім’я, не школа, а хтось зовсім інший — родич
або знайомий — може виявити певний талант учня (І. Томан).
Від вас, учителів, значною мірою залежить доля дітей.
Уточнюючі члени речення можуть приєднуватися словами тобто,
цебто, себто, або (= тобто), чи (= тобто), а саме, інакше, особливо, зок-
рема, як кажуть і под.
Слід відрізняти розділовий неповторюваний сполучник або, роз-
діловий повторюваний сполучник або... або і слово або, яке приєднує
прикладку, уточнюючі члени речення; у першому випадку кома не ста-
виться, у двох інших — ставиться:
Щоб зазирнути у майбутнє, послуговувались у дівочих ворожін-
нях і чоботом, який перекидали через паркан або через дах хати
(Г. Скрипник).
Хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку,
або деінде (За М. Коцюбинським).
Епітети, або художні означення, широко вживаються у фольклорі
як виражально-зображальні засоби мови.
Синтаксичний розбір простого речення
1. Речення.
2. Визначити граматичну основу.
3. Визначити вид речення за метою висловлювання (розповідне, пи-
тальне, спонукальне), за інтонацією (окличне, неокличне), за наявністю
головних членів речення (двоскладне, односкладне, вид односкладного),
за наявністю другорядних членів (поширене, непоширене).
4. Визначити, ускладнене речення чи ні. Якщо ускладнене, то чим
(звертання, однорідні члени, вставні слова чи речення, відокремлені,
уточнюючі члени речення; звороти — дієприслівниковий, дієприкмет-
никовий, порівняльний та ін.).
5. Визначити порядок слів, логічний наголос.
6. Пояснити розділові знаки.
7. Підкреслити другорядні члени речення, визначити, чим виражені
усі члени речення.
124
Українська мова
Зразки розбору
Широко, на_кілька_верспіов, розметнувся сивий Дніпро, спокійно
плинучи пЛд_сонцем до моря (За О. Гончаром).
Речення розповідне, неокличне, двоскладне, повне, поширене; уск-
ладнене уточнюючими членами речення (обставинами міри й ступеня),
дієприслівниковим зворотом; зі зворотним порядком слів (розметнувся
Дніпро). Логічний наголос падає на перше слово широко та слово Дніп-
ро', комами виділяються уточнюючі члени речення, дієприслівниковий
зворот.
Простий підмет Дніпро виражений іменником; присудок розмет-
нувся — простий дієслівний, виражений дієсловом; означення сивий —
узгоджене, виражене прикметником; обставини широко, накілька_вер-
стов — міри і ступеня, виражені прислівником, сполученням іменника
з числівником і прийменником; спокійно плинірчи ійд_со_нцем_до_моря —
обставина способу дії, виражена дієприслівником із пояснювальними
словами (дієприслівниковим зворотом).
Чудово було тупі, наДніпрі! (О. Гончар)
Речення розповідне, окличне, односкладне, безособове, повне, поши-
рене; ускладнене уточнюючими членами речення (обставиною місця);
порядок слів зворотний, логічний наголос падає на перше слово; комою
виділяються уточнюючі члени речення.
Підмета немає; присудок було чудово — складений іменний, вира-
жений дієсловом-зв’язкою та прислівником; обставини місця тупі, на
Дніпрі виражені прислівником та іменником із прийменником.
Пряма мова
Пряма мова — дослівна передача чужого висловлювання. Пряма
мова утворює особливе складне речення, яке складається із двох частин:
слів автора (вказівки на те, кому належить висловлювання) та власне
прямої мови (чужого висловлювання):
Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку та й каже: «Доб-
рий козак; по батькові пішов...» (П. Куліш)
Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, після неї або все-
редині неї.
До слів автора, як правило, входять дієслова зі значенням мовлення,
думки, мети висловлювання, емоцій, волевиявлення: сказати, говори-
ти, спитати, писати, відповідати, думати, заперечувати, кричати,
звертатися, вигукувати, шепотіти, підказувати, підтвердити, заува-
жити, погодитися, здивуватися, зітхнути, образитися, промовляти
та ін.
Пряма мова може відтворювати не тільки сказане вголос, а й те,
про що хтось думає чи подумав; хто про що писав (часто це є цитатою).
У складі власне прямої мови може бути не одне, а кілька речень.
Слова автора завжди вимовляються з розповідною інтонацією, влас-
не пряма мова — відповідно до мети висловлювання.
Синтаксис і пунктуація
125
Розділові знаки при прямій мові
Умовні позначення: |~А~|, □ — слова автора; [її], □ — власне пряма
мова.
[а]: «[її]!?»
— 0.
«| П |!?» — | а |.
«[п], — 0, — 0».
«0, — 0. — 0».
«0?! — 0 — 0?!»
0: «0», продовження речення
«0, — 0, 0: — 0!?»
Укотре доводиться переконуватися в слушності мудрості Андре
Моруа, який зауважував: «Розкриваючи співрозмовнику душу, ми рап-
том виявляємо, що зовсім нічого про себе не знаємо» (За О. Корніякою).
«Патріотизм цієї визнаної людини сягав не лише глибини душі, але
й глибини кишені», — відзначав один із сучасників великого мецената
Василя Симиренка (П. Вольвач).
«Чому такий в мене зробивсь?» — стала мати запитувати в Кар-
меля (Марко Вовчок).
«Яка краса!» — писав Рєпін з України (За І. Цюпою).
«Ця мова, — говорив учений-мовознавець І. Срезневський, — може
рівнятися з освіченими мовами гнучкістю й багатством синтаксису...
Мова поетична, музикальна, мальовнича».
«Що це може бути? — думав вартовий. — Може, засурмили на
тривогу? »
Тоді, кажуть, виявився старший, їх отаман, і кинув йому капшук
грошей, і промовив: «їдь собі, друже», — і сам, й усі його молодці зникли
у пущі (За М. Вовчком).
«Ви молодий, а думаєте по-стародавньому, ніби справді сите черево
на науку не квапиться, — усміхнулася приязно Галина й легко торк-
нулася плеча юнака: — Ходімо!» (Б. Антоненко-Давидович)
Заміна прямої мови непрямою
Непряма мова — це складнопідрядні речення, головна частина яких
містить слова автора, а підрядна — чуже висловлювання.
Непряма мова завжди стоїть після слів автора і приєднується до
них сполучниками та сполучними словами що, ніби, щоб, чи, хто, що,
який, чий, де та ін.
Непряма мова в лапки не береться.
Пряму мову можна замінити непрямою. Порівняйте:
Відомий дослідник козацтва Дмитро Яворницький говорив: «З при-
родних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзна-
чились умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси
в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому
тоні» (пряма мова).
Відомий дослідник козацтва Дмитро Яворницький говорив, що
з природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці
126
Українська мова
ЗВЕРНИ УВАГУ
Іноді в діалозі слова автора
не вказуються. Якщо репліки
діалогу без слів автора запи-
суються в рядок, то вони бе-
руться в лапки й відділяються
одна від одної тире:
«Прошу вибачити, незнав, що
в цьому домі е така...» — «Яка
така?» — «Ну, така, така...
панна Олена...» — «Олена?» —
«Хіба я не вгадав?» — «Ха-ха!
А от і не Олена!» — «Ну тоді
ти, напевно, Наталя?» (За
М. Коцюбинським)
відзначились умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні
риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образ-
ливому тоні (непряма мова).
«Я не зношу людського лиха та вбожества! Я мушу тому запобіг-
ти!» — промовив Кармель до матері (За Марком Вовчком) (пряма мова).
Кармель промовив до матері, що він не зносить людського лиха та
вбожества і мусить тому запобігти (непряма мова).
Діалог
Діалог — це пряма мова, що передає розмову двох осіб. Пряма мова,
що передає розмову більше ніж двох осіб, називається полілогом. Гра-
матично полілог оформляється так само, як і діалог.
Діалог складається з реплік (власне прямої мови — слів, звернених
до співрозмовника). Кожна репліка пишеться з нового рядка і почи-
нається з тире. Лапки в діалозі (якщо він не записаний в один рядок)
не вживаються. Розділові знаки при словах автора оформляються так,
як і при прямій мові. Наприклад:
Ще стародавній філософ Епіктет пояснював, що людина має слу-
хати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав:
— Краще слухати, ніж говорити.
— Чому? — питали його учні.
Мудрець відповів:
— Недарма нам Бог дав один язик і пару вух (О. Корніяка).
Синтаксичний розбір речення з прямою мовою та діалогу здійс-
нюється так: окремо слова автора та окремо власне пряма мова як від-
повідні прості речення.
Цитати
Цитата — дослівна передача частини якогось тексту (здебільшого
це висловлювання фахівців, відомих людей, визначних письменників,
філософів та ін.). Цитати використовуються для підкріплення або по-
яснення якихось думок.
Граматично цитати передаються:
— як пряма мова:
Німецький поет XIX століття Ф. Боденшпіедт, який подорожував
Україною, писав: «Українська мова — найменадійніша й найголовніша
поміж усіма слов’янськими мовами, з великими музичними можливос-
тями». «Ніде дух народної поезії не відбивався настільки виразно й
сонячно, як він відбився в піснях українських», — зазначав письменник;
— як частина речення:
І. Срезневський щиро сподівався, що жива, народна українська мова
стане літературною, і вірив, що «мова Хмельницького, Пушкаря, Доро-
шенка, Палія, Кочу бея, Апостола повинна передати нащадкам славу
цих великих людей України».
Якщо цитата наводиться не повністю, на місці пропущених слів
ставляться три крапки.
Поетичні рядки, записані віршем, у лапки не беруться. Вказівка на
автора не береться в дужки. Ці ж правила стосуються й віршованих та
прозових епіграфів:
Синтаксис і пунктуація
127
Єдиний, скарб у тебе — рідна мова,
Заклятий до сусіднього хижацтва,
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
П. Куліш
Якщо вказівка на автора або на джерело цитати йде в одному рядку
з цитатою, то вказівка береться в дужки, а крапка ставиться, як пра-
вило, після дужок:
Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес Землі
(Володимир Мономах).
Мова народу — кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпус-
кається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко
за межами його історії (К. Ушинський).
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Укажіть серед поширених непоширене речення:
А) Козаки вклонилися й почали хреститися.
Б) Плавні давно прокинулися.
В) Легенький човен просувався й просувався між очеретами.
Г) Лиман Великі Води недурно так звався у запорожців (За А. Кащенком).
2. Серед двоскладних знайдіть односкладне речення:
А) Всі глянули на схід сонця.
Б) Голосне «Слава Господові!» прокотилося над рікою.
В) Там над зеленою пущею сяяло дивним вогнем від золотих хрестів січової церкви (За
А. Кащенком).
Г) Жити — вітчизні служити.
3. Визначте серед односкладних речень неозначено-особове:
А) Сумом подихнуло тепер на козаків із Січового ковша.
Б) Не плач, козаче, отаманом будеш.
В) Од колишніх козацьких куренів і сліду не стало.
Г) Там уже помалу руйнують сторожові башти й огорожу (За А. Кащенком).
4. Вкажіть речення з пунктограмою «Тире в неповних реченнях»:
А) Українське традиційне весілля — це яскраве багатолюдне дійство, що тривало кілька
днів, а то й тижнів.
Б) Не обходилося й без глядачів — запрошених близьких і далеких родичів, сусідів, друзів.
В) Батьки не бачили ніякої куниці — дівчина виносила гарбуза, що було знаком відмови.
Г) Француз Боплан твердив, що в давній Україні можна було не тільки хлопцям свататися
до дівчат, але й дівчатам — до хлопців, причому дівчата рідко не досягали успіху (За
Е. Шумадою).
5. Укажіть серед складних речень просте, поставивши пропущені розділові знаки:
А) Я дивлюся на небо та замислююся над ним і навколо мене починає кружляти видіння казки.
Б) Лебеді летять нижче розпатланих обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки
далеких дзвонів.
В) Я придивляюся до лебединого маяння прислухаюся до їхнього співу і мені так хочеться
полетіти за ними.
Г) От коли б якимось дивом лебеді послухали мене зробили круг над нашою хатою (За
М. Стельмахом).
6. Укажіть складне речення, поставивши пропущені розділові знаки:
А) Тепер я заспокоююсь значить сонце не може загубити своїх ключів.
Б) Дід ошелешено підкидає вгору брови потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятися.
128
Українська мова
В) Дід дуже гарно сміється хапаючись руками за тин ворота ріжок хати чи дерево.
Г) І так мені хочеться піти в лісову далечінь побачити з якогось незнайомого берега отих
сріблястих лебедів подивитись на їхні співучі крила (За М. Стельмахом).
7. Укажіть серед поданих речення зі зворотним порядком слів:
А) Зазиміло, і перший льодок запах чорнобривцями.
Б) Іван дядька Миколи спускався із ковзанки на перевернутому догори ногами ослінчику.
В) Дивився-дивився я з вікна, як грають інші, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем
шатнувся у сіни, заарканив ночовки і босоніж пометлявся до дітвори.
Г) Світ одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою од страху і гніву
матір’ю (За М. Стельмахом).
8. Укажіть речення, в якому неправильно визначені члени речення:
А) В степу запахла розворушена лемешами земля.
Б) Життя здавалося тоді вічно щасливим.
В) У_рВі_£)ях порпалося гайвороння, з улоговин виглядали коров’ячі спини і піднімалися
прозорі голубі дими від вогнищ пастухів.
Г) Корова йшла з_пасьби додому повагом, немо_в з_роботи (За Г. Тютюнником).
9. Укажіть речення, у якому при визначенні підмета допущена помилка:
А) Федір Несторович озирнувся — з-за Макарової хати викочувалася хмара, вкриваючи
галявину передчасними сутінками.
Б) Скаженіючий вітер торгикав ворітьми, оббивав на акаціях руді плюсклі млиночки, і вони
хурчали в повітрі, як джмелі.
В) А він з батьком вештався кругом копиці сіна, намагаючись удержати її вилами.
Г) Але копичка таки перекинулась, і сіно цілими оберемками покотилося в грядки (За Г. Тю-
тюнником).
10. Укажіть речення, у якому допущена помилка при визначенні присудка:
А) І не встигли ми ще вирівнятися, як майстер привітався до нас бадьорим тоненьким голосом.
Б) Тітка Ялосовета мені мачуха.
В) Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий.
Г) Ти будеш у нас відмінником (За Г. Тютюнником).
11. Укажіть речення, в якому допущені помилки при визначенні другорядних членів речення:
А) 3 наших долонь на_стел_ю й на_стіни майстерні розбігалися сонячні зайчики.
Б) До_їдальні ми йшли, чітко відбиваючи крок і з_гордо піднятими головами.
В) В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усі слюсарські інструменти.
Г) Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев’яний сун/ущок, обкований по вуглах ста-
рою синюватою міддю (За Г. Тютюнником).
12. Укажіть, яке з односкладних речень не є безособовим:
А) Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч.
Б) А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерю зварити.
В) Другого дня пішов до училища з тіткою Ялосоветою.
Г) Мені було ніяково від розповіді тітки Ялосовети та її підхвалювання (За Г. Тютюнником).
13. Укажіть, яке серед поданих не є реченням з однорідними членами (розділові знаки про-
пущені):
А) Самі порепини в землі кругом чорніють і здається ніби й вони гарячим дишуть.
Б) Лінійка затихла на плац виходили директор майстри викладачі всі ті що й зранку.
В) Директор говорив довго про війну про тяжкий рік про велику надію.
Г) Ми вишикувалися на плацу вирівнялися гудемо веселенько (За Г. Тютюнником).
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. А; 2. В; 3. Г; 4. Г; 5. Б; 6. А; 7. В; 8. Б; 9. В; 10. А; 11. Б; 12. В; 13. А.
Синтаксис і пунктуація
129
Складне речення
Складним називається речення, у якому дві або більше граматичні
основи. Таке речення складається з частин, які за будовою нагадують
прості речення (але не є ними, оскільки не завершені інтонаційно, ма-
ють у своєму складі сполучники, сполучні слова; часто одна частина
речення залежить від іншої). Частини складного речення об’єднані за
змістом за допомогою різноманітних смислових зв’язків, сполучників,
сполучних слів та інтонації і є цілісним синтаксичним вираженням
єдиної складної думки.
За метою висловлювання складні речення можуть бути розповідні,
питальні та спонукальні, за інтонацією — окличні й неокличні.
Частини складного речення за будовою бувають двоскладні та одно-
складні, поширені й непоширені, повні та неповні.
Складні речення не слід плутати з простими реченнями, поширени-
ми однорідними членами. Порівняйте:
Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.
Темний осінній вечір стоїть за вікнами й шкрябається в шибки дрібни-
ми крапельками дощу (В. Козаченко). — Речення прості з однорідними
присудками.
Нитки дощу сріблясті
Єднають землю й вись,
Земля і небо в щасті
Жагучо обнялись.
(В. Сосюра)
Речення складне, має дві граматичні основи: нитки дощу єднають,
земля і небо обнялись.
Складне речення може бути безсполучниковим, сполучниковим
(з підрядним чи сурядним зв’язком), зі змішаним типом зв’язку.
Безсполучникове складне речення
Безсполучниковим називається таке складне речення, частини якого
об’єднані за змістом та інтонацією без сполучників чи сполучних слів:
Заходить місяць, гаснуть зорі, з-за гаю спів несе луна (М. Стари-
цький).
Безсполучникові складні речення відзначаються стислістю, ком-
пактністю, динамічністю, виразною інтонацією, часто з експресивни-
ми відтінками у значенні. Тому вони є досконалим засобом форму-
вання, вираження і повідомлення думок, набули великого поширення
в мові.
Розрізняють безсполучникові складні речення з однотипними части-
нами (вони за смисловими зв’язками нагадують складносурядні речен-
ня) та різнотипними частинами (нагадують складнопідрядні речення).
У безсполучникових складних реченнях з однотипними частинами
не відчувається підпорядкованості однієї частини іншій; ці частини
сприймаються як синтаксично однорідні, часто їх у реченні не дві,
а кілька.
Синтаксичні відношення у цій групі речень можуть бути:
— єднальні:
Багато зір у небі, багато хвиль у морі, багато в полі квітів, немає
їм числа (В. Сосюра);
130
Українська мова
— зіставні:
Повився луг отавою, робота чесна — славою (М. Стельмах);
— протиставні:
Ще сонячні промені сплять — досвітні огні вже горять (Леся
Українка).
Дехто з дослідників виділяє не єднальні смислові зв’язки, а зв’язки
одночасності дій, явищ:
Повний місяць стояв над степом, через нього перепливали легкі
хмари (Ю. Яновський).
Синтаксичні відношення у безсполучникових складних реченнях із
різнотипними частинами можуть бути:
— причинно-наслідкові:
Марійка раз ураз ніяковіла, щоки її заливав рум’янець (М. Нечай).
Спека та польові гарячі вітри пообпалювали дівчат, стали вони аж
чорні (О. Гончар);
— умовні:
Хочеш їсти калачі — не сиди на печі (Нар. тв.);
— часові:
Надходило свято — за щедрим столом з усієї округи збиралися
гості (За М. Луківом);
— міри і способу дії:
Защебетав соловейко — пішла луна гаєм (Т. Шевченко);
— з’ясувальні:
Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морі (Леся
Українка).
Розділові знаки в безсполучниковому складному реченні
Кома в безсполучниковому складному реченні ставиться тоді, коли
його частини виражають одночасність, послідовність або сумісність дій,
явищ і поєднуються інтонацією переліку:
На клумбах та на грядках цвітуть троянди, розквітають рожі,
горять бузковим полум’ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким
вітерцем тихо погойдуються жоржини (За О. Ільченком).
Крапка з комою ставиться тоді, якщо частини безсполучникового
складного речення досить самостійні за змістом або значно поширені,
уже мають свої розділові знаки; крапка з комою та кома у багатьох
випадках можуть взаємозамінюватися:
От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатися на світ;
небо ясніє, із піемного-синього переходить у блакитне. От і горобці
зацвірінькали; десь високо-високо чується пісня жайворонкова (За
О. Кониським).
Двокрапка в безсполучниковому складному реченні ставиться тоді,
коли друга частина речення пояснює, доповнює чи розкриває зміст пер-
шої (після першої частини можна поставити а саме; що):
Я глянув на Гриця: він слухав і пильно дивився у вікно. Примічаю:
зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Йдемо ми вулицею; іще з
другого кінця побачили: в хаті світиться (М. Вовчок). Чіпка чує: не-
далеко з-за жита хтось співає (П. Мирний).
Двокрапка ставиться також і тоді, коли наступна частина виражає
причину того, про що говориться в попередній (після першої частини
можна поставити сполучники бо, тому що):
Синтаксис і пунктуація
131
На схід сонця квітнуть рожі: будуть дні погожі (П. Тичина). З ран-
ку до вечора в господарстві кипіло: садили город, розбивали грядки,
білили стіни (М. Олійник). Дорога була важка: то грузнули в болоті,
то продиралися крізь хащі, то переходили вбрід через якісь калюжі,
зарослі лепехою та осокою (І. Мележ).
Тире в безсполучниковому складному реченні ставиться:
— якщо зміст речення протиставляється чи зіставляється (можна
вставити протиставний сполучник а):
Ти не кликав за собою — я йшла непрошена (Г. Чубач);
— якщо в першій частині речення зазначається час або умова того,
про що йдеться в другій частині (можна вставити сполучники коли,
якщо):
Приступила я до квітів ближче — всі лілеї раптом затремтіли,
почали хилитись нижче, нижче та й пожовкли, далі почорніли (Леся
Українка);
— при швидкій зміні подій, наслідку чи висновку з першої частини
(можна вставити тому, через те, через це):
Холодніє сіре небо — більше радості не знать (Г. Чубач). До зем-
ських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать
не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом
(І. Карпенко-Карий).
Складносурядне речення
Складносурядним називається складне речення, частини якого син-
таксично рівноправні і з’єднані сполучниками сурядності та інтонацією:
Прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю заспівав, а
з ним прилинули пісні пташині, і любий гай свій відгук з ним прислав
(Леся Українка).
У складносурядних реченнях виділяють такі смислові зв’язки:
— єднальні (частини складного речення поєднуються за допомогою
єднальних сполучників і, й, та (= і), та й, і... і, ні... ні, ані... ані, також,
не тільки... а й, які мають значення переліку, одночасності, послідов-
ності дій);
— протиставні та зіставні (частини складного речення поєднуються
протиставними сполучниками а, але, та (= але), зате, проте, однак, так);
— розділові (частини складного речення поєднуються за допомогою
розділових сполучників або, чи, або... або, чи... чи, то... то, чи то... чи
то, не то... не то і передають події, що чергуються або виключають одна
одну).
Розділові знаки у складносурядному реченні
У складносурядному реченні ставиться:
Кома, якщо частини з’єднані сполучниками сурядності і, й, та, а,
але, зате, проте, однак, або, чи, або... або, чи... чи:
Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький
Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями
(О. Довженко).
Ні двора не дав мені Ярополк, ні зернини я не мав від рідного брата
(С. Скляренко).
У дуплі знову шерехнув вітрець, а на шляху стихла пісня (М. Стельмах).
132
Українська мова
Кома не ставиться перед одиничними сполучниками і, й, та (= і),
або, чи (= або), якщо частини складносурядного речення мають спіль-
ний другорядний член:
За селом шелестіли хліба і пахло полином (А. Головко). Десь коні
ржуть і глухо грають сурми (Л. Костенко).
Кома не ставиться також, якщо в складносурядному реченні поєд-
нуються два питальних, спонукальних, окличних, називних чи одно-
типних безособових речення:
Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі? (Леся Українка).
Як він вірив і як тяжко розчарувався! (О. Пушкін). Спекотно й за-
душливо.
Складнопідрядне речення
Складнопідрядним називається складне речення, частини якого син-
таксично нерівноправні (одна частина підпорядкована іншій) і з’єднані
сполучниками підрядності або сполучними словами:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла (М. Рильський).
Складнопідрядне речення складається з двох частин — головної та
підрядної, які поєднуються сполучниками підрядності (що, як, щоб, бо,
якби, коли, доки, ніби, наче, неначе, немов, нібито, так що, тому що,
через те що, незважаючи на те що та ін.) та сполучними словами (хто,
що, який, чий, котрий, скільки, де, куди, звідки, коли, як).
Сполучники і сполучні слова знаходяться у підрядному реченні (під-
рядній частині). У головній частині (головному реченні) можуть бути
вказівні слова: той, такий, все, всякий, кожен, там, туди, звідти, доти,
так, стільки.
Сполучники не є членами речення, вони лише пов’язують підрядну
та головну частини речення та вказують на смислові відношення між
ними. Сполучні слова виконують не тільки роль сполучника, а й висту-
пають у своєму значенні як члени речення.
Треба розрізняти сполучники що, як, коли від омонімічних їм спо-
лучних слів що, як, коли. Для цього слід скористатися такими прави-
лами:
1. Коли слово що заміняється у реченні на який, то що — займен-
ник, сполучне слово, член речення. Сполучним словом що буває і тоді,
коли на нього падає наголос (на сполучник що наголос падати не може):
Моя батьківщина — це крила орла, що лине до сонця з туманів
(М. Рильський). — Можна замінити: орла, який лине. Отже, у цьому
реченні що — сполучне слово. Член речення, займенник.
Адже король того не подарує, що ви йому всю гору покопали (Леся
Українка). — Що не замінюється на який, отже, це сполучник, не член
речення.
Я вдихаю повітря, але не знаю, що пахне (М. Стельмах). — На що
падає наголос, отже, це сполучне слово, член речення, займенник.
2. Сполучник як буває у складнопідрядних реченнях із підрядними
часу, умови, способу дії, порівняльними, і на нього не падає наголос:
О, сором мовчки гинути й страждати, як маєш у руці хоч заржаві-
лий меч! (Леся Українка) — підрядне умови, як — сполучник.
Як ти підносиш на руках дитя, світлішають думки і почуття
(Д. Павличко). — Підрядне часу, як — сполучник.
Синтаксис і пунктуація
133
Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти
братам шлють пісню гомінку (М. Рильський). — Підрядне порівняль-
не, як — сполучник.
Сполучним словом як буває тоді, коли приєднує до головного під-
рядне з’ясувальне:
Розкажи, як за горою сонечко сідає (Т. Шевченко). Як — сполучне
слово, член речення, прислівник.
3. Коли — сполучне слово у складнопідрядних реченнях із підряд-
ними означальними і з’ясувальними; коли — сполучник у складнопід-
рядних реченнях із підрядними умови й часу:
Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха під владою
чаруючої ночі! (Леся Українка) — підрядне означальне, коли — сполуч-
не слово, прислівник, член речення.
Він повідомив, коли саме відбудуться збори садового кооперати-
ву. — Підрядне з’ясувальне, коли — сполучне слово, прислівник, член
речення.
Ми побачимося лише тоді, коли наш полк стане на відпочинок
в угорській столиці (За М. Чабанівським). — Підрядне умови, коли —
сполучник.
І треба ж було цій грозі розгулятися саме сьогодні, коли сіно ще не
згромаджене (В. Минко). — Підрядне часу, коли — сполучник.
Увага! Сполучні слова є членами підрядного речення. Сполучні
слова-займенники (хто, що, який, чий, котрий, скільки) виступають,
як правило, у функції підмета і додатка у підрядних означальних ре-
ченнях; у підрядних з’ясувальних реченнях вони — означення, якщо
є означуване слово.
Сполучні слова-прислівники (де, куди, звідки, коли, як, навіщо та
ін.) — завжди обставини різних видів.
Основні види складнопідрядних речень
Існують різні класифікації складнопідрядних речень за типом під-
рядної частини. Найпоширеніша класифікація така:
— речення з підрядними означальними;
— речення з підрядними з’ясувальними;
— речення з підрядними обставинними різних типів (місця, часу,
умови, причини, мети, ступеня і способу дії, допустові, наслідкові).
Складнопідрядні речення з підрядними означальними
На яке запитання відповідає Від чого за- лежить і що пояснює Якими спо- лучниками приєднується Якими сполуч- ними словами приєднується Приклади
який? яка? яке? які? якого? і под. Іменник, за- йменник у ГО- ЛОВНІЙ частині або слово, що виступає у ролі імен- ника що щоб наче мов який чий котрий що коли де куди ЗВІДКИ Я не такий, щоб зрадити людину (Леся Українка). Хто не має крил, той не злетить у підне- бесся (М. Стельмах). Сумую знов за невідомим, що завжди ма- нить далиною (П. Воронько). Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ним у далекий вирій (М. Стельмах).
134
Українська мова
Складнопідрядні речення з підрядними з'ясувальними
На яке запитання відповідає Від чого за- лежить і що пояснює Якими спо- лучниками приєднується Якими сполуч- ними словами приєднується Приклади
хто? що? кого? чого? кому? чому? ким? чим? і под. найчастіше дієслова мовлення, мислення, волевиявлен- ня, сприймання, почуттів що щоб наче ніби чи як хто, що, який, чий, котрий, як, де, куди, ЗВІДКИ, СКІЛЬКИ, чому, коли Здавалось хлопцю, що не скоро пролине літо молоде (Д. Луценко). Люблю, коли хвилі шумують, лишаючи слід (В. Сосюра). Хлопці якраз і ждуть, доки з комісії вийде Колосовський (0. Гончар). Писав щось, чого ніколи не повинно побачить стороннє око, тільки для себе (М. Коцюбинський).
Складнопідрядні речення з підрядними обставинними
Вид обста- винного речення На яке питання відпові- дає Якими сполуч- никами при- єднується Якими сполучними словами приєднується Які вказів- ні слова можуть бути Приклади
МІСЦЯ Де? куди? звідки? Де куди звідки тут там туди ЗВІДТИ скрізь всюди Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, під'їжджаємо до страшно- го болота (М. Стельмах). Посадили ми сосновий бір на тому самому місці, де колись курілись піски (Ю. Збанацький).
часу коли? відколи? доки? як довго? 3 яких пір? до яких пір? 3 якого часу? до якого часу? коли як ПІСЛЯ того як з того часу як ЯК ТІЛЬКИ ТІЛЬКИ що скоро ледве щойно відколи поки доки аж поки аж доки ТОДІ відтоді доти Як тільки весна вступила в свої права, Маланка вибігала в поле, милувалась землею, говорила з нею... (М. Коцюбинський) Щойно міліціонер вийшов з кімнати, як задзвонив телефон.
способу дії, ступе- ня, міри як? яким спо- собом? якою мірою? наскільки? скільки? як що щоб аби аж чим... тим СКІЛЬКИ наскільки так СТІЛЬКИ настільки такий Сьогодні я такий веселий, що молоді- ти хочу знов (В. Сосюра). Скільки хвиль у бурхливому морі, стільки співів у серці моїм (Леся Ук- раїнка). Миколка так злякався гусака, що аж затремтів усім тілом.
порів- няльні як саме? подібно до чого? як, наче, нена- че, мов, мовби, немов, ніби, нібито та Ін. так Над шляхом біліла його халупка, мов ішла кудись з села... (М. Коцюбин- ський) Довгим ключем пливли по небу хма- ри, як журавлі у вирій (М. Стельмах).
Синтаксис і пунктуація
135
Вид обста- винного речення На яке питання відпові- дає Якими сполуч- никами при- єднується Якими сполучними словами приєднується Які вказів- ні слова можуть бути Приклади
причини чому? з якої при- чини? через що? бо, ОСКІЛЬКИ, адже, позаяк, тому що, через те що, завдяки тому що, уна- слідок того що Командир стрілецької роти чорти- хався по телефону з самого ранку, через те що кулемети противника зв'язували йому руки (0. Гончар). / рани Києва вже тим були мої, що пам'ять їх береться болем досі (С. Йовенко).
мети для чого? 3 якою метою? навіщо? щоб аби для того щоб з тим щоб Солдати не шкодували ніг на битих шляхах, аби швидше зустріти тепло рідної хати (0. Дмитерко). Данило постукав у віконце, щоб мати одчинила йому двері, прислу- хався до її ходи (М. Стельмах).
умови за якої умови? якщо, коли, коли б, якби, аби, як, раз то Як будеш, земле, ти щасливою, то буду в щасті жить і я! (М. Сингаїв- ський) Якби-то далися орлинії крила, за синім би морем милого знайшла (Т. Шевченко). Як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим (М. Стельмах).
допустові незважаю- чи на що? незважаючи на те що хоч (хоча) хай (нехай) дарма що скільки (б) (не) Йшли в степи майстри ланів, дарма що дощ холодний лив (Д. Луценко). Сковорода підвівся, поправив пояс, і, хоч душа палала гнівом, спокійно, мовчки, вийшов (В. Шевчук).
наслід- кові так що Листя горобини з зеленого стало жовтим, так що його важко було відрізнити від ягід (В. Гжицький). Корній Кирилович раптом розсміявся дзвінко, молодо, на все село, так що аж луна пішла понад річкою (Ю. Зба- нацький).
Слід відрізняти підрядні порівняльні речення від порівняльних зво-
ротів у простих реченнях.
Порівняльний зворот — це переважно іменник у називному відмінку
(часто із залежними від нього словами, що приєднуються за допомогою
порівняльних сполучників). У ньому немає ні підмета, ні присудка, й не
може бути; це другорядний член речення:
Вода прозора, мов сльоза, струна тонка, як волос (В. Лучук). На-
бігла хмарка, як чумацьке ряденце, та лиш покропила суху землю
(М. Коцюбинський). Знялася хмарка, легка, наче дим, лягла на гору
снігом молодим (М. Годованець).
Складнопідрядні речення з підрядними порівняльними можуть бути
повними у підрядній частині і неповними (найчастіше випускається
присудок, який легко відновлюється зі змісту):
136
Українська мова
А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка
золота (М. Рильський).
Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дипіина
(Т. Шевченко).
Я з тобою поспішаю, поле, у життя, немов школяр до школи
(С. Стриженюк). — Немов школяр поспішає до школи.
Розділові знаки у складнопідрядному реченні
Кома відділяє головне речення від підрядного:
Щось мало бути цікаве в театрі, бо люди йшли (М. Коцюбинський).
Якщо ти зовсім управився, то й рушимо (Панас Мирний). Коли в хаті
пахне сухими травами і над зблідлими від часу фотографічними кар-
тками на стіні темніє пучок васильків, це нагадує про літо (С. Ва-
сильченко). Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечі кожух (М. Ко-
цюбинський).
Кома не ставиться між головною та підрядною частинами, якщо під-
рядна частина починається частками не, і; перед сполучником підряд-
ності або сполучним словом стоять повторювані сполучники сурядності
(і... і, ні... ні, або... або); коли підрядна частина складається з одного
слова:
Пам’ятай про родичів і коли вони не можуть тобі нічого дати.
Олена не могла пригадати ні якою була бабуся, ні чим вона займа-
ласії.
Не хотілося йти до дверей, питати хто.
У складених сполучниках тому що, через те що, завдяки тому що,
внаслідок того що, незважаючи на те що, для того щоб, замість того
щоб, в міру того як та йод. кома ставиться один раз, залежно від змісту
та інтонації.
Не розділяються комами складені сполучники перш ніж, лише коли,
тим часом як, навіть якщо.
Інколи для смислового та інтонаційного виділення у складнопідряд-
ному реченні ставиться тире, двокрапка:
Куди ви не повернетесь — все горипіь-палає (Панас Мирний). Хоч
тільки середина липня — горобина починала червоніти (М. Малинов-
ська). Я бачив дивний сон: немов переді мною безмірна та пуста і дика
площина... (За І. Франком)
При збігові сполучника а зі сполучником підрядності кома між ними
не ставиться:
Ніхто не впізнав посланця, а коли він наблизився, всі пізнали Ми-
рославу, дочку боярина (За І. Франком).
Складні речення з кількома підрядними
Бувають складнопідрядні речення, у яких є дві й більше підрядні
частини. За характером зв’язків між частинами таких речень виділя-
ють такі типи:
— складнопідрядні речення з послідовною підрядністю;
— складнопідрядні речення з однорідною супідрядністю;
— складнопідрядні речення з неоднорідною супідрядністю.
У складнопідрядних реченнях із послідовною підрядністю перша
підрядна частина залежить від головної; друга підрядна частина — від
першої підрядної, третя підрядна — від другої підрядної і так далі до
Синтаксис і пунктуація
137
кінця речення, утворюючи послідовний логічний ланцюжок: Навіть
далекий вогник на хуторі біля містка теж здається зорею, що стала
в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям, які з надією див-
ляться на неї (За М. Стельмахом).
якою? з якою метою? яким?
І-------1 І------------і І------і
[... зорею], (що ...), (щоб ... людям), (які ...).
У складнопідрядних реченнях з однорідною супідрядністю всі під-
рядні частини залежать від головної і відповідають на одне й те саме
питання, відносяться до головної частини в цілому чи до одного з її
членів:
Яке прекрасне місто вранці, коли ще діти сплять, коли ще сон свою
дарує благодать (М. Рильський).
коли?
І
[ ], (коли ...), (коли ...).
У складнопідрядних реченнях із неоднорідною супідрядністю під-
рядні частини відносяться до головної, але до різних членів речення
у ній, відповідають на різні питання і є різними видами підрядних
речень:
З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі триво-
ги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі
клапоть сонця (М. Стельмах).
якою? яку?
І--------1 І-------1
[... радістю, (що ...), ... вулицю], (де ...).
У складнопідрядних реченнях із кількома підрядними можуть поєд-
нуватися різні види підрядності:
Якби всі легенди зібрати морські, якби їх в томи записати, то був
би літопис на вічні віки, де кожен рядочок — крилатий (М. Нагнибіда).
за якої умови? який?
|------- і-----------1 І---------і
(якби ...), (якби ...), [то ... літопис], (де ...).
Очевидним є, що людям потрібне лише те слово художника, яке
чарує, яке хвилює, яке своєю поетичною силою здатне сколихнути
і серце, і розум (О. Гончар).
[ ], (що ... те слово ...), (яке ...), (яке ...), (яке ...).
Складне речення з різними видами зв'язку
У складнопідрядних реченнях можуть поєднуватися різні види син-
таксичного зв’язку — безсполучниковий, сполучниковий сурядний та
підрядний. Будова й синтаксичні та смислові відношення у таких речен-
нях дуже різноманітні. Тому слід бути уважним під час аналізу таких
речень. Розділові знаки між частинами складного речення з різними
видами зв’язку ставляться за загальними правилами. Наприклад:
138
Українська мова
З тихим дзвоном упали перші краплини, все стрепенулося, і вже
широкою чарівною музикою зашумів дощ, про який кажуть, що це
сиплеться з неба золото (О. Гончар).
який? що?
І ~ І
[ ], [ ], І [••• ДОЩ], (про ЯКИЙ ...), (що ...).
У наведеному реченні перші дві частини з’єднані безсполучнико-
вим зв’язком, друга і третя — сполучниковим сурядним за допомогою
єднального сполучника і; третя і четверта — сполучниковим підрядним
(підрядне означальне речення); четверта і п’ята частини теж зв’язані
сполучниковим підрядним зв’язком (підрядне з’ясувальне), утворюючи
разом послідовну підрядність.
Синтаксичний розбір складного речення
1. Речення.
2. Схарактеризувати речення за метою висловлювання та інтонацією.
3. Вказати вид за типом зв’язку (безсполучникове, складносурядне,
складнопідрядне (з одним підрядним, з кількома), речення з різ-
ними видами зв’язку).
4. Визначити кількість частин у реченні, смислові зв’язки між ними,
виділити граматичні основи у частинах складного речення.
5. У складнопідрядних реченнях визначити вид підрядного, а у ре-
ченнях із кількома підрядними — вид підрядності.
6. Пояснити розділові знаки у реченні.
7. Побудувати схему речення.
8. Розібрати кожну частину за схемою розбору простого речення
(за потреби).
Зразки розбору
Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги, море
було тихе, вітер починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч з бере-
га — вода лиш злегка брижилась від нього (За П. Загребельним).
Речення складне, безсполучникове; розповідне, неокличне.
Складається з чотирьох частин. Перша, друга і третя частини
пов’язані зв’язком одночасності, третя і четверта — зв’язком протистав-
лення.
Частини складного речення розділяються комами, тире стоїть тому,
що зміст третьої частини протиставляється змісту четвертої.
[ ], [ ], [••., •••] - [ ]•
Ще звечора пробирає землю добрий морозець — і тужавить чорний
город, мокрі стежки, і починає тонко висвистувати суха кукурудзина
край межі (За Є. Гуцалом).
Речення сполучникове, складносурядне, розповідне, неокличне.
Складається з трьох частин, з’єднаних сполучниками і. Між першою
та другою частиною існує причинно-наслідковий зв’язок, між другою
і третьою — єднальний, одночасності.
Тире ставиться тому, що друга частина речення виступає як на-
слідок того, про що говориться в першій. Друга і третя частини від-
Синтаксис і пунктуація
139
діляються комою за загальним правилом при наявності інтонації пе-
релічення.
У другій частині наявна кома, яка відділяє однорідні члени, з’єднані
безсполучниковим зв’язком.
[ ] - і [...,...], і [ ].
До неї усміхнено придивляються добрі селянські очі, що все життя
турбувалися хлібом насущним та невсипущою працею (М. Стельмах).
Речення сполучникове, складнопідрядне; розповідне, неокличне.
Складається з двох частин. Перша — головна, друга — підрядна
означальна, відповідає на питання які?, відноситься до іменника очі
в головній частині; підрядна частина приєднана до головної сполучним
словом що.
Підрядна частина від головної відділяється комою за загальним
правилом.
які?
І І
[... ОЧІ], (що ...).
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що
було чути, як знизу дихає колос, а згори випадають роси і місячна
обніж (М. Стельмах).
Речення складне з різними видами зв’язку — сполучниковим су-
рядним та підрядним; розповідне, неокличне.
Складається з чотирьох частин. Перша (головна) і друга (підрядна)
частини з’єднані підрядним зв’язком (підрядне означальне) за допо-
могою сполучника що; друга і третя поєднані підрядним з’ясувальним
зв’язком (друга частина — головна щодо третьої), поєднані вони сполуч-
ним словом як; третя і четверта частини поєднані сурядним протистав-
ним зв’язком за допомогою сполучника а. Частини складного речення
відділяються комами за загальним правилом.
яка? що?
І-------1 І-----1
[... тиша], (що ...), (як ...), а [... і ...].
Висять кетяги калини на жердині, бережуть таємницю своєї сили,
цілющості, таємницю здоров’я, яке вони здатні повернути людині,
і хіба можна не сповнитись побожного ставлення до їхніх сузір’їв?..
(Є. Гуцало)
Речення складне з різними видами сполучникового зв’язку — су-
рядним та підрядним; питальне, неокличне.
Складається з трьох частин. Перша частина ускладнена однорідними
членами. Між першою (головною) і другою (підрядною) частинами існує
підрядний означальний зв’язок (підрядне означальне); поєднані частини
за допомогою сполучного слова яке; четверта частина приєднується до
речення сурядним зв’язком єднальності за допомогою сполучника і.
Частини складного речення відділяються комами за загальним пра-
вилом.
яке/
І І
[..., ..., здоров’я], (яке ...), і [ ]?..
140
Українська мова
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Виділіть серед інших безсполучникове складне речення (розділові знаки пропущені):
А) У відсутності татка Нателла стає тут повноправною хазяйкою всього і рубленої хати і яс-
ного потоку і вкритих лісами гір.
Б) Вилискують брили оброслі зеленим бархатом водяних мохів розпускається білим шумо-
винням потік виграючи на сонці.
В) Ласкавий милозвучний мов колискова пісня він її заколисує вечорами і він же першим
будить Нателлу вранці м’яко вплітаючись у розкіш дитячих снів.
Г) Тримаючи глек у руці дівчатко легко стрибає з брили на брилу озираючи вранішній світ
дикувато-ясними оченятами усміхаючись назустріч горам небу і сонцю (За О. Гончаром).
2. Укажіть, яке серед речень із двокрапкою не є складним безсполучниковим:
А) А то, проходячи мимо, очам своїм не повірив: кругла крона горобини геть-чисто вся об-
снована тілами великих пташок (Є. Гуцало).
Б) Як зараз бачу: відчиняються двері — і входить Григір Тютюнник (О. Шугай).
В) Не ледачими повиростали, всяку роботу вміють робити оці дівочі розвинені руки: зв’яжуть
снопа — буде, як вузлик, виведуть нитку — забринить струною (О. Гончар).
Г) Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями й зеленим шумом, і нагорб-
лена клуня з чотирма вікнами, і скривлені ворота, і навіть ледачі гарбузи (За М. Стель-
махом).
3. Укажіть, яке з речень із тире не є безсполучниковим:
А) Дмухнув вітер понад ставом — і сліду не стало (Т. Шевченко).
Б) Гаї шумлять — я слухаю (П. Тичина).
В) Поглянув я на ягнята — не мої ягнята (Т. Шевченко).
Г) Бачиш — полетів метелик.
4. Укажіть, яке серед складних речень — безсполучникове:
А) Ластівки літали понад самою землею, мовчки, без щебету; шуліка, розпластавши крила,
висів непорушно в синім небі (Г. Тютюнник).
Б) Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле
сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск (Г. Тютюнник).
В) Луг, на який вони прийшли, був давній і старий; колись тут було річище Ташані, потім
воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося водою, а коли вода спадала — про-
сихало (Г. Тютюнник).
Г) Сонце уже зійшло, але його не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й по-
гожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився (Г. Тютюнник).
5. Укажіть, яке серед складних речень не є складносурядним (розділові знаки пропущені):
А) Розбила щука лід у ріках і крига попливла в море а по берегах річок ніжні верби й лози
над водою і в воді радували людську душу (О. Довженко).
Б) Сніг відразу замів їхні сліди і ніким не помічені вони промчали понад берегом ріки а під
ранок по льоду перемахнули на той бік (В. Малик).
В) На цих тремтливих струмочках трималося селянське життя і коли вітряки махали кри-
лами то в селі й пісні веселіше співались (М. Стельмах).
Г) Він сердився на себе й на дівчину відводив її од очей а вона знову з’являлася і довкола
нього неждано дзвенів то дівочий сміх то смуток учорашньої пісні (М. Стельмах).
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Б; 2. Г; 3. А; 4. А; 5. В.
УКРАЇНСЬКА
ЛІТЕРАТУРА
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Загальна характеристика календарно-обрядових і соціально-побутових пісень. Тематика,
зміст, образи народних балад і дум. Історичні пісні «Зажурилась Україна», «Чи не той то хміль».
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
словник
Фольклор— колективна усна
поетична творчість, що в до-
сконалій мистецькій формі
відображає життя, працю, бо-
ротьбу за кращу долю, історію,
побут, думки, прагнення і по-
гляди народу.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Язичницька релігія створюва-
ла не тільки обряди, а й стала
підґрунтям для створення
поетичних форм обрядового
фольклору, одним з найстарі-
ших видів якого є міфи.
Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява
літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, ху-
дожньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури
тісно пов’язані з соціально-економічними, політичними та культурними
успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата
усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, закли-
нання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули у давнину
епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декла-
маційній формі.
Розвиток фольклору на Русі був тісно пов’язаний із віруваннями
народу, які до прийняття християнства мали анімістично-магічний
характер. Сталість обрядів і поезії та пов’язаної з ними язичницької
релігії міцно трималася в народних масах, незважаючи на вплив нової
християнської релігії. Поступово старі традиції та обряди пристосува-
лися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір’я,
тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.
Міфи були поширені й за часів Київської Русі, про що свідчать їх
уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виник-
ли з віри первісної людини у чарівну силу слова. Залишки заклинань
збереглися у Початковому літописі (у договорах русів із греками). До
X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов’язаний ще
за язичницьких часів із народними річними святами, і позакалендар-
ний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що
досить міцно тримався у селянському побуті впродовж багатьох століть.
Як словесне оформлення обрядів, пов’язаних із річним циклом хлібо-
робських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутува-
ла звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори,
їхні образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До
прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перека-
зи, легенди, приказки, прислів’я та загадки.
Усна народна творчість
143
Зі зростанням Київської Русі зростав у народі й інтерес до минуло-
го, до подій та діячів минулих часів. Виникали згадані вже історичні
перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних
билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю
Русі та присвячені історичним подіям із життя народу, захисту країни
від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини
наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді
та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського
та Новгородського циклів. Серед них найбільш ранньою вважається
билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського цик-
лу (безпосередньо пов’язаних зі славним містом Києвом та князем Во-
лодимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич,
Альоша Попович, Ставр Годинович, Вольга. Найпопулярніший серед
них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського
воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і си-
ріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Минула
Селянинович, в образі якого оспівано працю та подвиг простої людини.
Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, їхні імена
згадують у давніх літописах.
Билини тісно пов’язані з народною обрядовою піснею (звичаєм ве-
личання, з колядками і весільними обрядовими піснями), з казковими
мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини:
зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата й різноманітна. Нерідко
використовуються гіперболи, характерні постійні епітети, порівняння,
паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш билинний, він є різновидом
тонічного вірша.
Творив і виконував билини власне народ. Із його маси виділялися
талановиті співці-оповідачі. Пам’ять народна донесла до нас імена таких
професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору
могли бути скоморохи.
Афористичною влучністю відзначаються так звані малі жанри:
прислів’я, приказки, загадки. З давніх-давен прислів’ями люди вира-
жали свої знання про різні явища життя суспільства і природи, а також
свій трудовий досвід. Значна кількість зразків цього жанру виражає
любов до батьківщини, готовність її захищати, осуд зрадників, потребу
дружби між людьми. Народні прислів’я мають такі особливості: по-
вчальність, стислість і місткість висловленої думки, влучність і пое-
тичність, вживання слів у прямому та переносному значеннях.
Приказка — образний вислів, який стисло і влучно визначає якесь
явище життя. На відміну від прислів’їв, які становлять закінчені речен-
ня, приказка тільки натякає на висновок або дає дотепну оцінку події
чи людини: ганятися за двома зайцями; чужими руками жар загрібати.
Основна особливість загадки полягає в тому, що предмет зображен-
ня називається не прямо, а інакомовно, приховано (Сидить Марушка
в семи кожушках. Хто її роздягає, той сльози проливає (цибуля)). Чи-
мало загадок побудовано на порівнянні задуманого предмета з іншим,
чимось на нього схожим: ніс, як у свинки, та колючі щетинки (їжак).
Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літера-
туру, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних
творах найбільш ранньої літературної форми на Русі.
Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського
заняття, побут тощо. Ці явища знайшли своє відображення у так званій
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Пісні класифікуються таким
чином: трудові, колядки,
щедрівки, веснянки, купаль-
ські, петрівчані, обжинкові,
гребовецькі, весільні, ігрові,
хороводні. До епічного жан-
ру належать думи, балади,
історичні пісні.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Виникнення Історичної літе-
ратури, зокрема літописання,
тісно пов'язане з розвитком
суспільної СВІДОМОСТІ, Інтере-
сом до минулого своєї краї-
ни, намаганням визначити
місце Русі серед Інших країн
І народів.
144
Українська література
ЗВЕРНИ УВАГУ
У календарній народній поезії
найбільш втілено анімістич-
ні вірування, одухотворення
природи, віру в магічні сили її
явищ тощо.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Усну народну творчість фор-
мували думи, балади, історич-
ні пісні, обрядові, родинно-
побутові ліричні пісні, казки,
загадки, прислів'я, приказки.
СЛОВНИК
Народна драма — це сукуп-
ність різних за формою і спо-
собом виконання уснопоетич-
нихтворів, які складалися для
театралізованої гри.
Характерні ознаки народної
драми: синкретичність (поєд-
нання слова, співу, танцю),
імпровізація, комізм і пародія.
календарній та обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на
підставі архаїчних залишків у побуті українців.
До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,
пов’язані зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.
До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основ-
ному весільними і поховальними обрядами-піснями. В обох відображено
язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати
поряд із християнськими.
Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в літературних творах
І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Кобилянської, Т. Шев-
ченка. Серед сучасних етнографів варто відзначити роботи В. Бори-
сенко, Г. Танцюри, М. Шубравської, присвячені весільним обрядам
і звичаям різних регіонів України.
До обрядової поетичної творчості належать колядки і щедрівки,
веснянки, русальні, купальські, обжинкові та інші пісні. Переваж-
на більшість їх пов’язана з народженням, смертю та воскресінням
природи.
Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались із хрис-
тиянськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.
Прикладами є такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха),
Спас тощо.
Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове
значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки
(під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх
колишніх магічних функцій.
Природну основу літератури XV ст. становила усна народна твор-
чість: пісні, перекази, легенди, замовляння і заклинання. Особливе
місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського та Новгород-
ського циклів.
В українській літературі XVIII ст. з’явилися нові прозові твори,
автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити,
викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою
популярністю користувалася «Історія Русів або Малої Росії» невідо-
мого автора. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до
святих місць) відомий твір «Мандрування» В. Григоровича-Барського.
Живою образною мовою автор описав враження від відвідування Угор-
щини та Австрії, Італії та Греції, Єгипту та Сирії. Цей твір не втратив
свого пізнавального значення і понині. У художні твори дедалі більше
проникала жива народна мова. Наприклад, байки та вірші Г. С. Ско-
вороди містять велику кількість прислів’їв і приказок. Автор часто
використовував народні казки, пісні, притчі.
Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Кот-
ляревського (1769-1838) — зачинателя нової української літератури.
Його відома поема «Енеїда», три частини якої надруковано у 1798 р.
у Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспіль-
ства. Історичні пісні та думи, балади і перекази відображали нужден-
не життя селянства та рядового козацтва, знущання над ними з боку
старшини. З’явилося чимало дум і пісень, які викривали основні вади
тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній
народній творчості прославлялися ватажки повстанців — Максим Заліз-
няк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та
інші події в житті України. В той же час маси засуджували ліквідацію
Усна народна творчість
145
царизмом Запорозької Січі. У піснях звучали мотиви свободи і наступ-
ності героїчних традицій українського народу.
Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова поезія, весільні обряди
виконувались у драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ста-
вились самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним
супроводом були сопілка, скрипка, бубон, цимбали.
Серед видів народної драми вирізняється ляльковий театр-дра-
ма — вертеп. Це давня обрядова форма українського народного театру,
своєрідне поєднання народної та книжної культури. Назва походить від
праорійських слів-архетипів «вер», «вир», що означають «вирувати»,
«повертатись», «відроджуватись», «рости», а «теп» — благословенний
потік світлих космічних вод, світової річки.
Першопочатково вертеп являв собою обрядове священнодійство, го-
ловним ритуальним моментом якого була пісня-молитва-колядка. Таке
тлумачення вертепу на честь народження Христа виникло у зв’язку
з розповсюдженням на наших землях християнської ідеології, яка пе-
реосмислила народну культуру. Саму назву вертепу стали тлумачити
як печеру, де, за легендою, Марія народила Христа. Творцями вертепу
були студенти Києво-Могилянського колегіуму.
Відомі фахівці М. Грицай і Г. Нудьга зауважували, що дума генетич-
но пов’язана з похоронним голосінням (піснями про смерть і похорон
героїв), з історичними піснями та баладами. Ці твори відзначаються
оригінальністю, глибокою самобутністю і високим ідейним звучанням.
Епічність дум полягає в тому, що картини подій, зазвичай, широкі,
масштабні, відображають рух народних мас.
Назва «дума» виникла ще за праслов’янських часів і означала «дум-
ка», «мислення». Провідна риса українського історичного епосу — це
патріотизм, дійова любов до батьківщини, що проявляється насамперед
у воєнному опорі поневолювачам. Пізніше словом «дума» почали нази-
вати велику за розміром епічну пісню героїчного змісту. В сучасному
значенні термін утвердився завдяки відомому етнографу М. Максимо-
вичу на початку XIX ст.
В усній народній творчості відомі такі думи, як: «Дума про козака
Голоту», «Дума про Марусю Богуславку», де висвітлено легендарний
образ полонянки, її героїчний вчинок. Показ страждань козаків-не-
вільників, осуд насильства людини над людиною зустрічаємо у думах
«Хмельницький і Барабаш», «Дума про Самійла Кішку», баладах «Що
сі в полі забіліло», «Ой був в Січі старий козак...», «Ой чиє ж то жито,
чиї ж то покоси...», а також піснях «Пісня про Байду», «Ой Морозе,
Морозенку», «Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «Чи не той то
хміль...», «Як ще не було початку світа», «Ой рано, рано кури запіли»,
«Ой пане господару, на твоїм двору» (християнізована колядка). У піс-
нях звучить уславлення сільськогосподарської праці як богоугодної.
Символічне значення образу дерева «За сіньми, сіньми та за новими» —
величання селянської родини, «Ой у нашого господарика» — поєднання
дохристиянських і християнських уявлень.
Легендарна «Велесова книга» знаходиться біля витоків української
літератури, яка пройшла у своєму розвитку такі періоди:
1) прадавня українська література (ІХ-ХШ ст.);
2) давня українська література (ХІУ-ХУІП ст.);
3) нова українська література (XIX ст.);
4) новітня українська література (XX ст.).
ЗВЕРНИ УВАГУ
Вік вертепу — близько деся-
ти тисяч років. Драматичне
мистецтво зародилось у Дав-
ній Греції на ґрунті культових
свят, пов'язаних зі смертю та
воскресінням бога Діоніса.
СЛОВНИК
Думи — це самобутні епічні та
ліро-епічні твори про бороть-
бу українського народу проти
поневолювачів, суспільно-
політичне і побутове життя
людей, які виконувались
у супроводі кобзи, бандури
чи ліри.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Думи відзначаються логікою
побудови, ґрунтовним вмо-
тивуванням вчинків персо-
нажів. Віршована форма дум
відрізняється від віршованого
ладу Іншихфольклорнихжан-
рІв. На відміну від звичайних
пісень, для думи характерні
нерІвноскладовІ рядки, не-
однаковий ритм. Композицію
думи складають: заспів —
пролог, експозиція, де вка-
зується місце, час, обставини
дії, називаються головні герої;
сюжет — розповідь Із лірич-
ними відступами; кінцівка —
прославляння героїв, поба-
жання слухачам. Виконуються
думи в супроводі бандури чи
ліри своєрідним Індивідуаль-
ним співом, наближеним до
мелодійної декламації, — ре-
читативом.
146
Українська література
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Фольклор — це:
А) сучасна форма збереження знань;
Б) течія літератури;
В) художній напрям;
Г) колективна усна творчість;
Д) авторська поетична творчість.
2. Твір «Ой мала вдома сина сокола» за жанром:
А)балада;
Б) дума;
В) драма;
Г) пісня;
Д) щедрівка.
3. Підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору стала:
А) християнська релігія;
Б) язичницька релігія;
В) українська історія;
Г) народна мудрість;
Д) давньогрецька міфологія.
4. Календарно-обрядовий фольклор сформувався до:
А) III ст.;
Б) V ст.;
В) X ст.;
Г) XIII ст.;
Д) XV ст.
5. Малі жанри народної творчості — це:
А) балади, пісні, оди;
Б) приказки, прислів’я, загадки;
В) казки, приказки, примовки;
Г) балади, билини, думи;
Д) веснянки, щедрівки, хороводи.
6. Образний вислів, який стисло і влучно визначає якесь явище життя, — це:
А)афоризм;
Б) метафора;
В)загадка;
Г) прислів’я;
Д) приказка.
7. Весільні пісні належать до:
А) календарної творчості;
Б) обрядової поезії;
В) історичної поезії;
Г) сучасної літератури;
Д) релігійної обрядовості.
8. Сукупність різних за формою і способом виконання уснопоетичних творів, які складалися
для театралізованої гри, — це:
А) п’єса;
Б)обрядова пісня;
В) народна дума;
Г) народна драма;
Д) хоровод.
Давня українська література
147
9. Ляльковий театр-драма — це:
А) співомовка;
Б) вертеп;
В) мадригал;
Г) містерія;
Д) каламбур.
10. Велика за розміром епічна пісня героїчного змісту — це:
А) дума;
Б) історична пісня;
В) ода;
Г) інтермедія;
Д) вертеп.
11. Індивідуальний спів думи — це:
А) співомовка;
Б) оповідь;
В) октава;
Г) переказ;
Д)речитатив.
12. Тему страждань козаків-невольників розкрито у творі:
А) «Зажурилась Україна, бо нічим прожити»;
Б) «Ой був в Січі старий козак»;
В) «Дума про Самійла Кішку»;
Г) «Засвіт встали козаченьки»;
Д) «Ой мала вдова сина сокола».
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Г; 2. А; 3. Б; 4. В; 5. Б; 6. Д; 7. Б; 8. Г; 9. Б; 10. А; 11. Д; 12. В.
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
«Слово о полку Ігоревім». Григорій Сковорода. «Всякому місту — звичай і права», «Бджола
та Шершень». Полемічна література. Іван Вишенський.
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Література в сучасному розумінні слова зароджується з виникнен-
ням письма. Але й тут у вчених немає одностайності. Донедавна в ук-
раїнській науці домінувала думка, що писемність з’явилася разом із
запровадженням християнства у Київській Русі. Однак останнім часом
148
Українська література
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Духовні корені української
культури, у тому числі й лі-
тератури, сягають глибокої
давнини. Новітні дослідження
археологів та етнографів (на-
приклад, міфу «Зоря, ключі,
роса і мед») дають підстави
стверджувати про існування
усних форм літературної твор-
чості ще у трипільські часи.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Перші зразки літератури доби
Володимира не були оригі-
нальними, тобто письменники
їх не творили, а перекладали
з інших мов, найчастіше з бол-
гарської та грецької. Це пояс-
нювалось тим, що література
з прийняттям християнства
в основному була церковною,
а релігійні книги на сході Єв-
ропи і в Малій Азії писалися
саме цими мовами.
вчені все більше схиляються до думки, що оригінальне письмо існува-
ло у східних слов’ян задовго до 988 р. Вони посилаються на свідчення
чорноризця Храбра, який оповідає, що перед винаходом 38-буквеного
алфавіту, розробленого у середині IX ст. південнослов’янськими про-
світниками Кирилом і Мефодієм, на наших землях користувалися своєю
абеткою. Так, під час подорожі до хозар близько 860 р. Кирило знайшов
у Херсонесі «Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами (які він
назвав «чертами і різами»), і чоловіка, що говорив тою «бесідою», й,
розмовляючи з ним, від нього навчився слов’янського письма та мови.
Історики свідчать, що саме в ці часи руський князь Аскольд, який пра-
вив тоді в Києві, створив перший в історії нашої літератури літопис,
у якому послідовно, по роках, викладалися події минувшини. Учені
умовно називають цей твір «Літописом Аскольда».
До ще давніших пам’яток прадавньої української літератури дехто
з дослідників відносить так звану «Велесову книгу», знайдену росій-
ським офіцером А. Ізенбеком у 1919 р. у дощенту зруйнованому під час
громадянської війни будинку князів Куракіних неподалік від Курська.
Вона являла собою текст, випалений на окремих дощечках, зміст по-
над 20 з яких вдалося розшифрувати. Однак таємничість, за якої була
знайдена ця пам’ятка, суперечливість її тексту дали опонентам моти-
вовані підстави сумніватися в автентичності твору, тобто в тому, що
він існував насправді, а не є черговою скандальною підробкою. Разом
з тим в українському літературознавстві немало прихильників «Веле-
сової книги», готових вивчати її як з історичного, так і з мистецького
боку. На їхню думку, «Велесова книга» — це збірка епічних творів,
складених у V і записаних у IX ст. Тут немає викладу подій у хроноло-
гічній послідовності. Інколи перегукуються одні й ті ж факти, поетичні
образи, які у своїй єдності зберегли і передали цільність етносу, його
світовідчуття і мудрість. «Велесова книга» допомагає очистити нашу
історію від вигадок і наклепів, що впродовж століть поширювались
чужинськими недоброзичливцями, зокрема викривлені уявлення про
вірування давніх слов’ян. На відміну від своїх сучасників — греків,
наші пращури, за свідченнями Велеса, сповідували однобожжя. Схо-
жим на поклоніння християн Марії Богородиці видається описаний
Велесом культ Матері-Птиці, яка подарувала вогонь і яку пізніше на-
звали у нас Берегинею.
Перекладна церковна література
Значний поштовх розвиткові прадавньої української літератури
дали утворення могутньої східнослов’янської держави європейсько-
го рівня — Київської Русі — та запровадження князем Володимиром
християнства, яке відкрило шлях для спілкування і взаємозбагачення
української культури та культур інших країн.
Дуже популярною стала на Русі Біблія. Біблія є синкретичним тво-
ром, тобто поєднує в собі різні літературні жанри і роди, а також міс-
тить елементи наукового та публіцистичного стилів. Створювана про-
тягом 14 століть чотирма мовами, вона має складну і строкату будову:
включає 77 окремих книг, різних за обсягом, змістом, композицією та
жанром. Це кодекси та хроніки, оповідання і перекази, ліричні пісні
Давня українська література
149
та релігійні настанови, пророцтва і заповіді, молитви, псалми та ле-
генди. І все ж Біблія сприймається читачем як цілісний твір, оскільки
об’єднана ідеєю спасіння людства від гріха Всемилостивим Господом.
Композиція цієї частини суттєво відрізняє її від попередньої. Вона
складається з 4 Євангелій, написаних різними авторами (Матвієм, Мар-
ком, Лукою та Іваном) на одну і ту ж тему, а також Дій святих апос-
толів, їхніх соборних послань і Об’явлення святого Івана Богослова.
Найвизначнішим образом Нового Заповіту є Ісус Христос — приклад
праведника. Непорочно зачатий у лоні єврейської дівчини Марії, якій
після Благовіщення судилося стати Богородицею, він уже у 12 років
дивував мудреців своїм розумом і повчальною кмітливістю. Охрещений
Іваном Хрестителем у річці Йордан, Ісус Христос пішов у пустелю, де
перебував 40 днів і ночей у молитві й пості та прогнав диявола, який
намагався спокусити його. Після посту Христос почав проповідувати,
ходив від міста до міста, від села до села, робив людям багато добра
і здійснював чудеса, які докладно описуються у Євангеліях.
Христова наука подається в Біблії також через притчі — образні
оповідання повчального змісту.
Завдяки своєму повчальному змісту Біблія була і залишається Кни-
гою життя для мільйонів землян, тому і перевидавалася мільйонними
тиражами 1900 мовами. У кінці X ст. Біблія стала надбанням і ук-
раїнського народу.
Крім Псалтиря, особливо часто переписувалися Апостол, Приповіст-
ки Соломонові. Перекладалися твори отців Церкви. Поширювалися
і житія, тобто твори, в яких із повчальною метою показувалося життя
святих. Житія розповідали про руських правителів Ольгу та Володими-
ра, Івана Предтечу, Дмитра, Михайла, Андрія, Миколая, Анну, Івана
Золотоустого. Улюбленим для багатьох читачів було житіє Олексія,
чоловіка Божого, в якому зображено аскета, що зневажає багатство
і життєву метушню.
Перекладалися і твори, які доповнювали Святе Письмо, — апокри-
фи. Найпопулярнішим серед них була «Мандрівка Богородиці». Апо-
крифи, як і вся перекладна церковна література Київської Русі, мали
величезний вплив на читачів, змушуючи замислитися над гріховністю
власного життя.
«Слово О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Вершиною української літератури руського часу, безсумнівно,
є «Слово о полку Ігоревім» (1187). Твір присвячений опису Ігоревого
походу на половців 1185 р., який, на жаль, закінчився поразкою і по-
лоненням Ігоря та його дружинників.
«Слово о полку Ігоревім» оповідає про невдалий похід 1185 р.
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, які
своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів. Про цей
похід уже в той час існували літописні оповідання. Автор «Слова...»,
на відміну від літописців, розповідає не стільки про окремі факти
походу Ігоря, скільки розмірковує над ними та долею рідної землі,
обіймаючи своїм духовним зором часи від «старого Володимира до
нинішнього Ігоря».
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Поетичною розповіддю про
напівлегендарну історію бо-
гообраного єврейського та ін-
ших народів Близького Сходу
у стародавні часи є перша час-
тина Біблії — Старий Заповіт.
Друга частина Біблії — Но-
вий Заповіт — це поетична
розповідь про народження,
духовний подвиг, смерть і вос-
кресіння Сина Божого Ісуса
Христа.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
З християнством пов'язані
й церковні хроніки, автори
яких починали виклад від
створення світу І доводили
до днів написання, тісно пере-
плітаючи Історичні та релігійні
події. У них розповідалося п ро
церковне життя, монастирські
Історії, сектантські рухи, чу-
десні знамення; Існували та-
кож анекдотичні оповідання.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
«Слово» складається зі вступу,
основної частини і закінчення.
У вступі автор звертається до
Бояна, роздумує, яким спосо-
бом змалювати таку важливу в
історії Русі подію. Основна час-
тина — це п'ять пов'язаних між
собою оповідок про виступ
Ігоревої дружини, перехід у
Половецьку землю, дві битви
з ворогом і полонення Ігоря,
«золоте слово» Святослава,
плач Ярославни, втеча Ігоря
з полону. Кінцівка — вели-
чання Ігоря, князів і дружини.
150
Українська література
РД ЗАПАМ'ЯТАЙ
Композиційно «Слово...»
складається з оповідних сцен
про похід Ігоря та його по-
разку (виступ, об'єднання
полків, перша переможна
і друга невдала битви, полон
Ігоря та його втеча), а також
авторських публіцистичних
роздумів і поетичних картин
(звернення до віщого Бояна,
розмірковування про поразку
русичів, золоте слово Святос-
лава тощо).
ПІ ЗАПАМ'ЯТАЙ
«ВІЩИЙ» сон І «золоте слово»
князя Святослава в Ідейно-
смисловому І композиційному
плані є центральним епізо-
дом «Слова о полку Ігоревім»,
оскільки в ньому сфокусо-
вані головна думка та настрої
твору.
Як палкий патріот і сучасник тих подій, автор «Слова...» відбирає
найяскравіші епізоди походу Ігоря, передусім ті, що дають змогу зро-
бити висновок про причину поразки руської дружини.
Обидва плани (розповідний і публіцистичний) об’єднані наскрізною
патріотичною ідеєю — закликом руських князів до єднання, до динас-
тичної солідарності заради єдності та процвітання Руської землі.
«Руська земля», «русичі», «дружина Ігорева» — це опорні слова
«Слова...», сповнені для автора і його покоління невимовної любові,
радості й водночас жалю. Сконцентрувавши в собі силу авторського
почуття, вони випромінюють у тексті відповідну енергію. І хоч основ-
ний тон розповіді елегійний (бо ж чорна земля «костями бьіла пось-
яна, а кровію польяна», русичі «полегоша за землю Рускую»), про-
те у підтексті струмує оптимістичний заряд: є на Русі воїни, здатні
зберегти силу і велич рідної землі. З героїчним пафосом оспівуючи
руських воїнів, автор сумує через розбрат серед князів, бо від них за-
лежало благополуччя рідної землі, бо цей розбрат призвів до поразки
та кровопролиття. Широкий політичний кругозір, масштабне бачення
історичних подій дали змогу авторові піднятися над інтересами того
середовища. Образ київського князя Святослава у творі ідеалізується
свідомо, навіть із деяким відступом від історичної правди. І це зро-
зуміло, адже Святослав представляв верховну владу, Київ як центр
не тільки територіального, а й морального об’єднання руських земель.
А тому й постає він як мудрий політик, достойний своєї землі прави-
тель, що, як батько, печалиться недостойними ділами дітей своїх; його
любов до співвітчизників, як і ідея твору, розкривається в золотому
слові, зі сльозами змішаному, в якому Святослав закликає русичів
постояти за землю Руську.
Полемічна література
Після розриву християнських церков почалася полеміка греків із
римлянами, тобто православних з католиками. В Україні особливої
гостроти вона набула в середині XVI ст. на тих землях, що перебували
у складі Польсько-Литовської держави (передусім галицьких і волин-
ських). Українська православна церква в той час переживала освітній
та духовний занепад. Найголовнішою причиною цього було те, що вона,
перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, залишалася, по
суті, без її підтримки в умовах римо-католицького церковного і куль-
турного панування. Отже, послаблювалося й культурне життя, яке було
тісно пов’язане з життям церковним.
Католицька церква та культура перебували під опікою держави.
Державною мовою була мова латинська, нею послуговувалися у бого-
служінні, шкільництві, письменстві, державних установах. Латинська
мова полегшувала дорогу до європейської культури та європейських
університетів, які на той час були латиномовними. Польська держава
і католицька церква за цих умов почали свій наступ на православний
світ.
Найвпливовішими з-поміж єзуїтсько-католицьких проповідників
були Петро Скарга і Бенедикт Гербест. Перший обрав тон співчуття,
жалю до русинів-українців, які нібито як люди наївні, простодушні,
Давня українська література
151
були заведені лукавими греками у безвихідь. Адже, на його думку,
культури й освіти «на некультурній слов’янській мові» бути не може.
Особливої гостроти полеміка православних із католиками набула
під час підготовки і проголошення Берестейської унії 1596 р.
В останніх роках XVI і особливо в першій половині XVII ст.
з’являються послання, трактати, діалоги — полемічні жанри, авторами
яких були Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Христофор Філалет,
Іван Вишенський. Так, С. Зизаній в одній зі своїх полемічних книг
засуджує сваволю католиків на чужих землях.
Образ зневаженої, гнаної матері-церкви, яка, по суті, ототожнюється
з образом рідної сторони, стає провідним у письменників-полемістів
кінця XVI — першої половини XVII ст.
Полемічна, чи релігійно-публіцистична література, поставши з про-
тистояння православних із католиками-уніатами, була літературою
гостро викривальною. Вона оголила глибоке провалля між інтересами
церковних владик і народу. Богословських, теологічних аргументів
на захист однієї чи іншої сторони було недостатньо, до того ж така
аргументація була безперспективною, що й обумовило вичерпаність
полемічної прози вже в першій чверті XVII ст. Художніх ідей, які б сти-
мулювали пошук нових шляхів для збереження єдності нації та її ду-
ховного зростання, полемічна проза, по суті, так і не дала. Проте окремі
її представники, зокрема Г. Смотрицький та І. Вишенський, сприяли
утвердженню в літературі нових ідей, жанрів, виражальних засобів.
Сковорода Григорій Савич (1722-1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи
на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися
побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю.
У 1738 р. батьки віддають Григорія на навчання до Київської ака-
демії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх одно-
літків. У 1742 р. його запрошують до придворної співацької капели
в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він
повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових
здібностей і гострого розуму, Г. Сковорода здобув в академії глибокі
знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літе-
ратур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були ла-
тинська, грецька, німецька.
У 1750 р. Г. Сковороді трапляється нагода вирушити у тривалу
поїздку за кордон. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеч-
чину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї
та ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими іде-
ями, літературними течіями. Безсумнівно, ця трирічна подорож мала
надзвичайно важливий вплив на формування поглядів майбутнього
філософа.
Г. Сковорода працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує
багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох.
Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють
від цієї діяльності.
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
Наступ католицизму на ук-
раїнських землях активізував
громадянську свідомість час-
тини православного духо-
венства й освіченого україн-
ства. Вони об'єднуються, щоб
протистояти католицькій екс-
пансії. Однією з форм цього
об'єднання були братства —
церковно-освітні організації.
Братства відкривали школи,
провадили просвітницьку ро-
боту, спрямовану на захист
І збереження православної
церкви й української куль-
тури.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Основні твори: збірка лірич-
них поезій «Сад Божественних
пісень», збірка морально-по-
вчальних притч «Байки Хар-
ківські», філософські тракта-
ти: «Разговор, називаемьій
алфавит, или Букварь мира»,
«Благородний Еродій», «Роз-
мова п'яти подорожніх про
справжнє щастя».
152
Українська література
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Особливість подвижництва
Г.С.Сковороди полягає втому,
що він прагнув збудити «мис-
лячу силу» в свого народу,
підняти в людині все краще,
закладене у неї природою та
Богом, І розвивати, долучаю-
чи до цінностей вищих І віч-
них. Досягнення ж їх означає
спасіння І дарує щастя.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Феномен постаті Григорія Са-
вича Сковороди —у дивовиж-
ному гармонійному поєднанні
краси тілесної та духовної.
У власному житті він сповіду-
вав виразні й тверді принци-
пи: самопізнання і внутрішня
згода з волею Бога. Окрім того,
філософ постійно наголошує,
що людина має невичерп-
ний духовний потенціал, який
лише необхідно спрямувати
у потрібне русло, на спра-
ви Божі: пізнання і творчість.
У своїх філософських творах
великий мислитель розмір-
ковував над основами буття.
З 1759 по 1769 рр. Г. Сковорода працює як викладач поетики і ети-
ки в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних
догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.
Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини»,
мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебира-
ючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання і досвід духовного
самопізнання. ЗО ліричних творів склали збірку «Сад Божественних
пісень». З 1753 по 1785 рр. Г. Сковорода пише переважну більшість
своїх поетичних творів. Простий та образний стрій думок, доступність
вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу
всієї спільноти.
Помер Г. С. Сковорода 9 листопада 1794 р. в селі Пан-Іванівка
(нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет і філософ
заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити
напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Щоб зрозуміти суть епітафії, слід детально познайомитися з жит-
тєвим шляхом поета, його філософськими поглядами. Ченці Києво-
Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу!
Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме
тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі».
На це Григорій Савич саркастично відповів: «Ох, преподобнії! Я стов-
потворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних,
у храмі Божому! Світ мене не впіймає». Не вдалося ні царям, ні панам,
ні ченцям за почесті та кар’єру купити розум, честь і волю Сковороди.
Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю;
шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові
на пропозицію стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превос-
ходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом
і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування
себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім
низької, простої... Я обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Ка-
терині II Сковорода не побоявся відповісти: «Мені моя сопілка і вівця
дорожчі царського вінця».
Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами,
вигадками і викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сково-
рода ще за життя став легендою. Таким чином він ще раз заявив про
свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю
і марнотою.
Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати
себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше і чіткіше осягнути
покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття,
аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєт-
ності, благоговійності та мудрості можна почути істинний голос свого
внутрішнього «я», голос духу.
«Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не
стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зір-
ки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла,
так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям
її та нашим блаженством. Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний,
як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться
після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб,
так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку,
Давня українська література
153
починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчу-
ваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого
горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску.
Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа
у дім свій, на гостину...» Одержимий ідеєю духовного відродження ук-
раїнської нації, мудрець виношує образ справжнього громадянина своєї
держави.
Мудрість Г. Сковороди вирішальною мірою була виплекана пре-
мудрістю віри. Власним життям він канонізував високі моральні прин-
ципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство,
прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього.
«Сад Божественних пісень». Ліричний герой збірки перебуває у по-
шуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець,
гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед
читачем свою благородну, чутливу душу, ліричний герой виливає журбу
і тривогу, роздуми.
Ліричного героя збірки «Сад Божественних пісень» мучать «нудьга
проклята» і «докучлива печаль». Вони гризуть його, як «ржа сталь»,
а він жене їх геть і врешті переборює тугу.
У багатьох поезіях автор милується красою рідної природи, духовно
збагачується її чарами:
Ой, пташино жовтобока,
Не клади гнізда високо.
А клади лиш на лужку,
На зеленім моріжку...
Стоїть явір над водою
І киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
Найкращим поетичним твором вважається вірш «Всякому міс-
ту — звичай і права», в якому Сковорода окремо виділив усіх тих,
хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники,
підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які
зловживають своїм становищем. На противагу їм усім герой твору думає
не про маєтки і чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті,
бо тільки така людина може не боятися смерті:
Знаю, що смерть — як коса замашна.
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар, —
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
У давній українській літературі ніхто не зумів так просто і в той же
час так поетично висловити захоплення природою. Відчувається вплив
фольклору, поезія стала піснею, за жанром — це романс.
Григорій Сковорода — не лише талановитий поет-лірик, а й видат-
ний байкар. Він створив ЗО прозових байок, високо оцінених І. Фран-
ком. Відтворити істину і висловити критичне ставлення до суспільних
явищ — таким, на думку Сковороди, є завдання і призначення байки.
Тому деякі його твори є гостро сатиричними, наприклад «Олениця і Ка-
бан». Олениця назвала Кабана просто кабаном, не знаючи, що той одер-
жав титул барона. Кабан образився. Вибачаючись, Олениця говорить:
ЗВЕРНИ УВАГУ
Увесь творчий доробок Гри-
горія Сковороди, який вклю-
чає 17 філософських творів,
7 перекладів, збірки «Сад Бо-
жественних пісень», «Байки
Харківські», — це єдина систе-
ма поглядів, єдина філософія.
Свого часу І. Франко назвав
Г. Сковороду «національним
філософом», оскільки він дав
вираження глибоким і суттє-
вим духовним цінностям нації.
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
Українську традицію пись-
менники шукали не в описі,
а у символіці фольклору, на-
самперед кобзарських дум
І пісень, у поетичних образах
Г. Сковороди, в українській
демонології (сукупність «де-
монів» — духів, що населяють
світ І сприяють або шкодять
людині). Не випадково при
характеристиці літератури
кінця XIX — початку XX ст.
часто зустрічаємо поняття
«символізм», хоча нікого з ук-
раїнських письменників цього
періоду не можна назвати
символістом у повному ро-
зумінні цього слова.
154
Українська література
& ЗВЕРНИ УВАГУ
У байках Сковороди відчу-
вається вплив його поперед-
ників у цьому жанрі, від Езопа
до Лессінга, але головне дже-
рело його байок — українсь-
ка народна казка. І ще одна
особливість байок Григорія
Сковороди: мораль, яку він
називає «силою», є в кілька
разів більшою, ніж основна
частина байки.
«Ми, прості, судимо не за одягом і словами, а за справами». А справи
Кабана і після одержання дворянського титулу такі ж огидні, якими
були й раніше: він риє землю і ламає пліт, тільки тепер це ще нестерп-
ніше, бо Кабан нібито возвеличився над іншими звірами.
Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Кожна лю-
дина, на думку Сковороди, наділена певним даром. Дехто, знехтувавши
природними нахилами, вибирає для себе прибутковий фах, але цим
шкодить собі та суспільству. «Не змагай до того, що не дано від приро-
ди», — повчав він. Саме ця думка покладена в основу байки «Бджола
і Шершень». Бджоли збирають мед, тому що «для цього народжені»,
для них сам процес збирання меду «незрівнянно більша радість від
споживання його». Цього Шершень збагнути не може. Наприкінці
байки алегорія розкривається: «Бджола — се символ мудрої людини,
яка у природженому ділі трудиться. Шершень — се образ людей, котрі
живуть крадіжкою чужого» і проводять у розкошах паразитичне жит-
тя. Мораль байки проста: праця повинна стати для людини природною
потребою, «найсолодшою поживою», тільки тоді життя матиме зміст
і красу. А паразитів на зразок Шершня в суспільстві не повинно бути.
У праці людина відчуває радість буття, а в неробстві деградує. Байка
«Бджола і Шершень» стала популярною за життя байкаря, бо її мо-
раль відображала погляди народу і була спрямована проти суспільства,
в якому пани-нероби споживали результати праці мільйонів робітників.
Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича
Сковороди є дорогим надбанням української національної та світової
культури. Тому широко відзначаються ювілеї мандрівного філософа, його
іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, село Іванівна
перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей,
у багатьох містах споруджено оригінальні пам’ятники на його честь,
про нього написано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша «Грицько
Сковорода» і П. Тичини «Сковорода», повість Т. Шевченка «Близне-
цьі», поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших). На
кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм «Григорій Сковорода».
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. «Велесова книга» дає періодизацію прадавньої української літератури у такий термін:
А) У-ІХ ст.
Б) ІХ-ХШ ст.
В) ХІУ-ХУП ст.
Г) XIII-V ст.
Д) ХП-ХІХ ст.
2. За свідченням Велеса, давні слов’яни сповідували культ:
А) Матері-Птиці;
Б) Єдиного Духа;
В) Святого Вогню;
Г) Отця-Миротворця;
Д) Чистого Світу.
3. Література з прийняттям християнства була в основному:
А)усною;
Б)догматичною;
В) церковною;
Давня українська література 155
Г) політичною;
Д) загальноосвітньою.
4. Найвизначніший образ Нового Заповіту, приклад праведника у самовідданих страстях — це:
А) Ієгова;
Б) Богородиця;
В) Іван Богослов;
Г) Всемилостивий Господь;
Д) Ісус Христос.
5. Образні оповідання повчального змісту — це:
А) хроніки;
Б) притчі;
В) псалми;
Г) легенди;
Д)послання.
6. «Мандрівка Богородиці» за жанром — це:
А) хроніка;
Б) житіє;
В) пророцтво;
Г) апокриф;
Д) молитва.
7. Кому з героїв належать слова твору:
І каже: «Дужий і старий,
широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю...»
А) Ігорю;
Б) Святославу;
В) Бояну;
Г) Ользі;
Д) Ярославні.
8. Хто є автором «Повчання дітям», рядки з якого тут наведені: «А коли добре щось умієте —
того не забувайте, а чого не вмієте — того учітесь. Лінощі ж — усьому [лихому] мати...»?
А) Т. Шевченко;
Б) Г. Сковорода;
В) В. Мономах;
Г) Дм. Чижевський;
Д) А. Печерський.
9. Автором «Повісті временних літ» є
А) Нестор;
Б) Самовидець;
В) Грабянка;
Г) Величко;
Д) Мономах.
ВІДПОВІДІ НА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Б; 2. А; 3. В; 4. Д; 5. Б; 6. Г; 7. А; 8. В; 9. А.
ЛІТЕРАТУРА XIV — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ
Іван Котляревський. «Енеїда», «Наталка Полтавка». Григорій Квітка-Основ'яненко. «Ма-
руся». Тарас Шевченко. «Катерина», «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ»,
«До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Мені однаково», «Ісаія. Глава 35».
Пантелеймон Куліш. «Чорна рада».
Марко Вовчок. «Інститутка». Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я». Панас Мирний.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Українська драматургія другої половини XIX ст. Іван
Карпенко-Карий. «Хазяїн».
Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей». Ольга Кобилянська. «Лю-
дина». Леся Українка. «І все-таки до тебе думка лине», «Сопіга зреш зрего», «Лісова пісня».
Михайло Коцюбинський. «Іпіегтегго», «Тіні забутих предків». Василь Стефаник. «Камін-
ний хрест».
СТИСЛИЙ ЗМІСТ РОЗДІЛУ
Котляревський Іван Петрович (1769-1838)
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Енеїда», «На-
талка Полтавка», «Москаль-
чарівник», ода «Пісня на но-
вий 1805 год пану нашому
і батьку Олексію Борисовичу
Куракіну», «Оди Сафо».
СЛОВНИК
Класицизм (від лат. — взір-
цевий, довершений) — літе-
ратурний напрям, що виник
у XVII ст. у Франції й поширив-
ся в літературах Європи. Кла-
сицистами називають митців,
у творчості яких панує культ
класиків (передусім — антич-
них письменників) І розуму,
а весь напрям пов'язаний Із
суворою нормативністю та
регламентацією.
Народився І. П. Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві, в ро-
дині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано»
дворянське звання. З 1780 р. маленький Іван почав навчатися в Пол-
тавській духовній семінарії. Особливо старанно і наполегливо осягав
хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, ла-
тинську, грецьку, французьку і німецьку мови. З інтересом знайомиться
з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія.
У 1789 р., після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на остан-
ньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником
у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах.
Саме під час вчителювання, з 1794 р., і розпочинається творча робота
письменника над славнозвісною «Енеїдою».
Сама назва «класицисти» з’явилася тільки у 30-х роках XX ст.
у вітчизняному літературознавстві. У XIX ст. представників цього лі-
тературного напряму називали класиками (назва виникла у французь-
кому літературознавстві), а нерідко — псевдокласиками: цей останній
вислів був поширений у XIX — на початку XX ст. Справа в тому, що
романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували
з класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків
і римлян. Мистецтво ж своїх опонентів вони розглядали як псевдокла-
сичне, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність
цієї течії.
Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII ст., коли
справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класи-
цистів належали Лафонтен, Буало, Корнель, Расін, Мольєр та ін. Кла-
сицизм поширився і в літературах Німеччини (Шіллер, Ґете), Англії,
Італії. У XVIII ст. зароджується російський класицизм (М. Ломоно-
сов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін). Наприкінці XVIII — на
Література XIV — початку XX століття
157
початку XIX ст. виникає класицизм в українській літературі (І. Котля-
ревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-
Основ’яненко).
Протягом 1794-1796 рр. І. Котляревський працює над першими
трьома частинами поеми «Енеїда». З 1796 по 1808 рр. І. Котляревський
перебуває на військовій службі.
Спочатку І. Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона
поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 р. її ви-
дав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський
поміщик Максим Пурпура. 1808 р. книговидавець І. Глазунов повторив
видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли
зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.
З 1810 р. і до кінця свого життя І. П. Котляревський живе в Полтаві,
працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян
— навчально-виховного закладу, в якому викладання здійснювалося
за програмою гімназії. З 1827 р. — попечитель богоугодних закладів
Полтави. На цьому відповідальному поприщі І. Котляревський зареко-
мендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.
У 1818 р. Котляревського призначають директором Полтавського
театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка
Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було постав-
лено у 1819 р. Так на полтавській сцені, з початків нової української
драматургії зароджувався національний професійний театр. Завдяки
І. Котляревському було випущено з кріпацтва М. Щепкіна, який згодом
успішно виступав у п’єсах свого покровителя. У 1821 р. поет закінчує
писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання
йому не судилося. Воно вийшло друком у 1842 р., уже після смерті
автора.
Український класицизм не мав ані політичних, ані загальнокультур-
них умов для свого розвитку. Він охопив обмежену кількість жанрів,
головним чином ті, що вважались у теорії класицизму низькими, а то
й узагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського
класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеї-
да» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна
ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-
Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні
жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» і «Наталка
Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельмен-
ко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка). У доробку Г. Квітки-Основ’яненка
розвивається нетипова для літератури класицизму проза.
У 1835 р. за станом здоров’я І. Котляревський виходить у відставку,
але не пориває з культурним життям того часу. Смерть великого митця
настала 10 листопада 1838 р.
«Енеїда». В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено
жорстокість панів, паразитизм і аморальність, хабарництво і лицемір-
ство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський
протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запо-
рожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум’яну любов до
рідної землі та готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість
і розум, чесність і благородство. Такий народ у майбутньому сам вирі-
шуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв’язала
суперечки: самобутній український народ чи ні?
158
Українська література
ф словник
Історизми — слова, що по-
значають предмети і поняття,
які зникли, вийшли з ужитку.
СЛОВНИК
Вульгаризми (лат. уиїдагіі —
брутальний, простий) — лай-
ливі, грубі слова, що введені
у твір із певною художньою
метою.
СЛОВНИК
Макаронічна мова (від лат.
тассіїегопі — макарони) —
мова, пересипана іншомовни-
ми словами (варваризмами)
або словами, переінакшеними
на зразок іншомовних.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Опрацьовуючи сюжет свого
твору, І. Котляревський узяв Із
поеми ВергІлІя лише основну
сюжетну лінію та Імена голов-
них героїв. Основним дже-
релом натхнення І поетичної
матерії слугувала для митця
тогочасна дійсність.
У поемі «Енеїда» І. Котляревського мають місце численні історизми,
наприклад:
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з коругвою,
Бунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, палашів...
Також, іронізуючи, зображує царицю Дідону; під час втечі Енея ця
«розумна пані» у своєму мовленні використовує численні вульгаризми:
Поганий, мерзкий, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!
Надмірне вживання у художній мові варваризмів або слів, що є сло-
весними покручами, являє собою явище макаронічної мови.
У поемі «Енеїда» І. Котляревський, висміюючи схоластичну науку
в тогочасній школі і домінуюче становище в ній латинської мови, у мові
Енеєвих посланців до царя Латина використовує латинізми або пере-
кручені «на латинський манір» українські слова:
Енеус, постер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмигляв по морю, як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нунк нас.
Ідея твору Котляревського запозичена з однойменного твору антич-
ного письменника Вергілія.
Вергілій писав твір «Енеїда» у той час, коли в Римській державі
замість республіки поступово і повно утвердилася імперія. Необмеже-
на влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи
натхненним прихильником такої форми управління і самого імператора,
поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами,
а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфіч-
ного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея,
який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до
берегів Італії та заснував місто Рим.
Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія
народного життя, панорама побуту і звичаїв.
За дещо грубувато спрощеним підходом криється могутня ідея онов-
лення. Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи
й позиції письменник передавав і відтворював із граничною щирістю та
виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність ге-
роїв поеми. За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочас-
ного суспільства, сповненого несправедливостями життя. Національна
ж особливість характеру українського народу — непоборна волелюб-
ність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху. Цією світлою
ідеєю пройнято всю художню структуру «Енеїди».
«Наталка Полтавка». Основний мотив п’єси «Наталка Полтав-
ка»— розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоруж-
ним багачем — характерний для багатьох тодішніх європейських
мелодрам.
Дія твору відбувається в одному полтавському селі. Зав’язка сю-
жету — зустріч Наталки з возним, який пропонує їй вийти за нього
заміж. Наталка, яка давно кохає парубка Петра, відповідає: «Ви пан, а я
сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду» і закінчує
Література XIV — початку XX століття
159
народним прислів’ям: «Знайся кінь з конем, а віл з волом», натякаючи
на їхню станову нерівність. Сватання возного вона не вважає для себе
честю. З розвитком дії багатому возному допомагає заможний вибор-
ний Макогоненко, а бідному Петрові — бурлака Микола. Старшина
села вмовляє Наталку погодитися на шлюб із паном возним і діє через
матір, а другий посередник, Микола, влаштовує побачення Наталки
з Петром, який повертається із заробітків, куди погнали його лиха
доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита.
Та й стара Терпилиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя
закоханих — майнова нерівність.
Конфлікт п’єси досягає кульмінації, коли Наталка категорично від-
мовляється стати дружиною возного. До розв’язки дію наближає Петро,
який радить Наталці скоритися матері й пропонує коханій усі зароблені
ним гроші. Розчулений таким актом самопожертви, возний зрікається
Наталки на користь благородного парубка.
У поетичній мові можуть бути наявні жаргонізми.
Міщанський жаргон застосовують носії звичайної розмовної мови
через свою неосвіченість, малокультурність. Наприклад, носієм такого
типу жаргону є возний, персонаж п’єси «Наталка Полтавка» І. Котля-
ревського, який прагне похизуватись перед дівчиною своєю освіченістю:
«Могу лі — теє-то як його — без отстрочек, без волокити, пропоров і
убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє
і недвижимоє іменіє для душі моєй — з правом владіти тобою спокійно,
безпрекословно і по своєй волі — розпоряджатись?»
Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович (1778-1843)
Письменник-сентименталіст. Власним життям він канонізував висо-
кі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість,
добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього.
Г. Ф. Квітка народився 29 листопада 1778 р. у слободі Основа по-
близу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його
псевдонім — Основ’яненко). Спочатку навчався вдома, а потім — у Ку-
рязькій монастирській школі.
У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову служ-
бу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.
У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року по-
вернувся на військову службу.
У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Хар-
кові, став комісаром у народному ополченні.
У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував
Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублі-
ковував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковс-
кий Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття
Харківської публічної бібліотеки.
Протягом 1817-1828 рр. Г. Квітка чотири рази переобирався Пред-
водителем дворян Харківського повіту.
З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.
У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, расска-
зьіваемьіх Грьїцьком Основьяненком».
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Зображення побутових су-
перечностей українського
села, соціальної нерівності та
безправ'я трудівників, показ
життя селян, бурлаків, чинов-
ників, відтворення звичаїв,
пісень — така тематика «На-
талки Полтавки».
словник
Жаргонізми (фр.уагдол — від
галло-романського — базі-
кання) — слова умовної мови,
які найчастіше вживають лише
представники певних верств
населення. Різновиди жар-
гонізмів: міщанський жаргон,
професіоналізми, арготизми.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Основні твори: «Маруся»,
«Сердешна Оксана», «Щира
любов», «Козир-дівка», «Сал-
дацький патрет», «Пархимове
снідання», «Конотопська відь-
ма», «Сватання на Гонча рівці».
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Перша книга «Малороссий-
ских повестей, рассказьівае-
мьіх Грьїцьком Основьянен-
ком» («Маруся», «Салдацький
патрет», «Мертвецький Велик-
день») вийшла у 1834 р.
160
Українська література
ЗВЕРНИ УВАГУ
Через усю творчість КвІтки-
Основ'яненка (виняток ста-
новлять окремі реалістич-
ні твори другої половини
1830-40-х рр.) проходить
просвітительська думка про
те, що причиною суспільних
вад є неуцтво, недостатність
виховання.
словник
Власне архаїзми — давні
назви предметів І понять,
які Іменуються зараз Інакше,
наприклад: «Як тепер його
бачу: у синій юпці, тяжинових
широких штанях, каламайко-
вим поясом пузо підперезано,
а зверху китаєва черкеска...»
(Г. КвІтка-Основ'яненко, «Сал-
дацький патрет»).
У 1840 р. Г. Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на
посаді надвірного радника.
Письменник помер 20 серпня 1843 р. Похований у Харкові.
Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залишив по собі значну літературну спад-
щину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сва-
тання наГончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной
писарь»; літературно-публіцистичні статті «Супліка до пана іздателя»,
«Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Го-
ловатий»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші
«Шпигачки»; романи «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра
Степанова, сьіна Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна»,
«Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Салдацький патрет»,
«Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Мало-
російська биль» та ін. Його спадщина нараховує близько 80 прозових
і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню
цінність.
Письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, «вніс
у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу». У художніх
творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про
обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти про-
стим людям.
Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ’яненко створив ук-
раїнською мовою повість «Маруся» (1832), а також низку повістей
і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей,
рассказьіваемьіх Грьїцьком Основьяненком». Тим самим він розв’язав
комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо проде-
монстрував високі естетичні можливості української літературної мови,
її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав
початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав
його «батьком української прози». Поява повістей та оповідань Квітки-
Основ’яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості
письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у форму-
ванні її реалізму та народності.
Прозові твори Квітки-Основ’яненка українською мовою поділяються
на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сенти-
ментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні
оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі
і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-
сатирична повість «Конотопська відьма», яка є найвизначнішим бур-
лескно-реалістичним твором письменника.
Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспіль-
ства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігла-
са, нікчеми і ледаща сотника Забрьохи, шкідливого та підлого крутія
і п’яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який,
звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що
зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї ко-
зацької старшини, значна частина якої за часів занепаду гетьманщини
і системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську
верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків,
порушення характерного для часів Запорізької Січі та козацько-пов-
станських рухів принципу комплектування командного складу за особис-
тими здібностями і бойовими заслугами, а не за знатністю походження.
Література XIV — початку XX століття
161
У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність
історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спря-
мованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого
устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське
панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом нагрома-
дження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських
привілеїв.
Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка —
повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов».
«Маруся». Центральним персонажем виступає сільська дівчина.
Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий
конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження за-
коханих стоїть перспектива важкої двадцятип’ятирічної солдатської
служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої.
Настанови, сповнені іронії, дає мати Настя доньці: «А ти, дочко,
мужику не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, та
поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок пропивай останній шматок;
пий, гуляй, а він нехай голодує; та і печі ніколи не клопочи; нехай
павутинням застелиться піч; от вам і уся річ».
Квітка-Основ’яненко намагається полегшено розв’язати цей конф-
лікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві
повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші
заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся
застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши жи-
вою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет
повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської
дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення
сюжету трагічне.
Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового на-
роду і продемонструвати високу естетичну спроможність української
літературної мови на народній основі, Квітка-Основ’яненко створює
яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих лю-
дей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти
трудового народу; ідучи за традиціями сентименталізму, письменник
наділяє Марусю і Василя надмірною чутливістю та душевною вразливіс-
тю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою.
У зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота,
виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака у прикрашеному
вигляді.
Василь, як і Маруся, змальований ідеальним як зовні, так і внутріш-
ньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий,
розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед
усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства
в жартах Василя немає. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всьо-
го він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує),
з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи.
Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля і ро-
зумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця гра-
моти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив
він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід
як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало
не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої.
словник
У поетичній мові наявні пе-
ренесення і за контрастом.
До таких художніх засобів
належить іронія (грецьк.
еігопеіа — лукавство, глузу-
вання, удавання) — троп, який
виражає глузливо-критичне
ста влення митця до п редмета
зображення.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Залежно від типу емоційної
визначеності виокремлюють
різні види пафосу: трагіч-
ний, драматичний, героїч-
ний, сентиментальний, ро-
мантичний, ліричний, са-
тиричний, гумористичний.
Класичним зразком виразу
героїчного пафосу можуть
бути «Іліада» Гомера, козаць-
кі думи, трагічним пафосом
пронизані драматичні твори
В. Шекспіра «Гамлет», «Король
Лір», сентиментальним — тво-
ри «Маруся», «Сердешна Ок-
сана» Г. Квітки-Основ'яненка.
Визначеність емоційного на-
строю, що лежить в основі
того чи іншого типу пафосу,
у свою чергу, дає визначеність
напряму ідейної оцінки, тому
інтелектуально-оціночному
ставленню письменника до
зображуваного, що є ідеєю
твору.
162
Українська література
словник
Сентименталізм (з фр. —
чутливість) — літературний
напрям другої половини
XVIII — початку XIX ст., що
характеризувався особли-
вою увагою до духовного
світу людини І відзначався
Ідеалізацією дійсності та пе-
ребільшенням почуттів. Сен-
тименталісти вважали своїм
завданням розчулити читача,
викликати в нього співчуття
до нещасної долі героїв.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Пан та Со-
бака», цикл байок-приказок
«Дурень і Розумний», «Цікавий
і Мовчун», «Лікар і Здоров'я»,
балади «Твардовський» і «Ри-
балка».
Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебі-
дочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!»
На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму.
В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом
у повістях Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов»,
«Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та
«Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.
Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про
зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та
батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на
білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-
то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як
же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий
Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу
Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..»
Сентименталізм відкинув і класицистичні канони композиції. Твір
будується тепер не за правилами суворої логічності та пропорційності,
а досить вільно. У творах сентименталістів поширені ліричні відступи.
Нерідко відсутні в них класичні п’ять елементів сюжету. Посилюється
в сентименталізмі роль пейзажу, який виступає засобом вираження
переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебіль-
шого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі
куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.
Сентименталізм демократизував мову художнього твору — вона стає
зрозумілішою для широких верств населення. Мовні засоби сентимен-
талістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль ви-
конують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-
Основ’яненка «Маруся».
Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790-1865)
П. П. Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. у м. Горо-
дище на Черкащині в сім’ї священика. Вчився в Київській академії
(1801-1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у
приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817 р. вступає віль-
ним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже
наступного року викладає тут польську мову. У 1821 р. Гулак-Арте-
мовський захистив магістерську дисертацію на тему: «О пользе истории
вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания
последней», згодом стає професором історії та географії, з 1841 р. —
ректором університету.
Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано,
ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних
спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало
«Налой» (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський
розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викла-
дацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-
Основ’яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на
сторінках «Украинского вестника» з перекладними й оригінальними
творами, написаними у різних жанрах.
Література XIV — початку XX століття
163
У 1818-1819 рр. Гулак-Артемовський друкує в «Украинском вест-
нике» переклади прозових творів, критичних статей польських пись-
менників.
1819 р. — російський переклад із польської мови «каледонской
повести» (шотландської) «Бен-Грианан» («Украинский вестник»); на-
рис «Синонимьі, задумчивость и размьішление (подражание польской
прозе)».
1817 р. — «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)»,
оригінальний вірш українською мовою.
1818 р. — «казка» «Пан та Собака» («Украинский вестник»), написа-
на на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького «Рап
і Ріез» та окремих епізодів іншого його твору — сатири «Раппіемгагі
8Іи§і». Ця «казка» Гулака-Артемовського відіграла помітну роль у роз-
витку жанру байки в Україні. Це була, по суті, перша українська лі-
тературна (віршова) байка, написана зі свідомою орієнтацією поета на
фольклор, на живу розмовну мову.
1819 р. — письменник опублікував в «Украинском вестнике» ще дві
байки — казку «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і побрехеньку
«Тюхтій та Чванько».
1820 р. — цикл байок-приказок: «Дурень і Розумний», «Цікавий
і Мовчун», «Лікар і Здоров’я» (першоджерело — приповідки І. Красі-
цького).
У 1827 р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — «Батько
та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці». Цей, останній, цикл байок
Гулака-Артемовського також пов’язаний з творчістю Красіцького.
Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним
в університеті лекцій з естетики, які він готував один час за книгою
О. Галича «Опьіт науки изящного», де були викладені основні поло-
ження романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори Жуковського,
визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо.
1827 р. — виступ на сторінках «Вестника Европьі» із «малоросій-
ськими баладами» «Твардовський» і «Рибалка», якими представлено
романтичну баладу різних тональностей.
«Твардовський» — це вільна переробка гумористичної балади
А. Міцкевича «Пані Твардовська», основу якої становить досить попу-
лярна у слов’янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що
запродав душу чортові. Балада «Твардовський» користувалася значним
успіхом у читачів.
«Рибалка» — переспів однойменної балади Ґете (ще раніше її пере-
клав російською мовою Жуковський), має вже виразно романтичний
характер.
З кінця 1820-х рр. Гулак-Артемовський відходить від активної лі-
тературної діяльності, пише лише принагідно, здебільшого у зв’язку
з пам’ятними подіями в його службовому і родинному житті.
В останні роки Гулак-Артемовський написав низку ліричних ме-
дитацій у народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не дру-
кувалася) — «Не виглядай, матусенько, у віконечко», «До Любки»
(перекладений російською мовою О. Фетом), «Текла річка невеличка».
Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський і літературним життям,
захоплюється творами Шевченка, підтримує зв’язки з російськими, ук-
раїнськими, польськими діячами культури (він познайомився в Харкові
з А. Міцкевичем, із яким певний час підтримував дружні стосунки),
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
Спираючись на літературні
зразки попередників в ук-
раїнському і світовому бай-
карстві та на фольклорні тра-
диції, Гулак-Артемовський
творив цілком оригінальні,
самобутні вірші, йдучи від
просторої байки-казки через
байку-приказку (цю тради-
цію продовжив Л. Борови-
ковський) до власне байки,
з якою згодом успішно висту-
пили в українській літера-
турі Є. Гребінка й особливо
Л. Глібов.
164
Українська література
турбується про видання творів окремою книжкою. Його обирають чле-
ном кількох науково-літературних товариств, зокрема «Московського
товариства аматорів російської словесності», «Королівського товариства
друзів науки» у Варшаві.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: байки «Рибал-
ка» («Селяни і Ріка»), «Ведме-
жий суд» («Селянин і Вівця»),
«Грішник», збірка «Рассказьі
пирятинца», повісті «Лука
Прохорович», «Верное пе-
карство», «Сила Кондратьев»,
фізіологічні нариси «Петер-
бургская сторона», «Провин-
циал в столице», «Хвастун».
ЗВЕРНИ УВАГУ
Велику роль відіграв Гребінка
в житті, творчому становлен-
ні Т. Шевченка, з яким поз-
найомився у другій половині
1836 р. Він брав безпосе-
редню участь у викупі його
з кріпацької неволі. На літе-
ратурних вечорах у Гребінки
Шевченко дізнається про но-
вини тогочасного російського
й українського літературного
життя, зближується з багатьма
прогресивними діячами
російської культури, зокрема
майбутніми петрашевцями
М. Момбеллі та О. Пальмом.
Особлива заслуга Гребінки
в тому, що в 1840 р. з його
допомогою побачив світ «Коб-
зар» Шевченка.
Гребінка Євген Павлович (1812-1848)
Є. П. Гребінка народився 2 лютого 1812 р. у сім’ї дрібного поміщика
на хуторі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині.
Початкову освіту Гребінка здобув удома від приватних учителів,
згодом учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825-1831); тут
почалася його літературна діяльність. Значний вплив на формуван-
ня Гребінки як майбутнього письменника мала його активна участь
у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку
жваво обговорювалися літературні новини, твори Радищева, Пушкіна,
Рилєєва, перші спроби пера гімназистів, що вміщувалися в рукопис-
них альманахах. Один із них виходив за участю Гребінки, в кожному
щотижневому номері якого, за свідченням сучасників, з’являлися його
твори, «переважно сатиричні». Згодом він став основним співробітни-
ком рукописного журналу «Аматузія».
Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го
Малоросійського козачого полку Гребінка повертається до рідного ху-
тора Убіжище на Полтавщині й періодично займається літературною
працею (у цей час з’являються друком його окремі байки, уривки з пе-
рекладу «Полтави» Пушкіна).
У 1834 р. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі
знайомства з літераторами та діячами російської культури, зокрема
Пушкіним, Криловим, Тургенєвим, Брюлловим, відвідує літературні
салони і влаштовує літературні вечори в себе вдома. Разом з тим він
домагається прихильності М. Греча, графа Хвостова та інших високо-
поставлених осіб, завдяки яким займає непогані посади на цивільній
службі, друкується в столичних журналах.
У Петербурзі Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, систе-
матично виступає зі своїми творами на сторінках «Современника», «Оте-
чественньїх записок», «Литературной газетні», «Утренней зари» та ін.
З кінця 1830-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор ук-
раїнських літературних сил. Так, за його участю в 1841 р. виходить
альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори Шев-
ченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли
та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут
же було вміщено два напівбелетристичних нариси Гребінки — перед-
мова «Так собі до земляків» і післямова «До побачення».
Найпомітнішим твором молодого Гребінки, над яким він почав пра-
цювати ще в Ніжині, є переклад українською мовою «Полтави» Пуш-
кіна (Петербург, 1836). Свій переклад Гребінка назвав «вільним»; це
виявилося, зокрема, у багатьох відхиленнях від оригіналу, введенні
нових сцен, деяких подробиць, у трактуванні окремих образів тощо.
Гребінці належить також кілька українських ліричних поезій, що
виникли на ґрунті народної творчості («Човен», 1833), «Українська
мелодія», «Заквітчалася дівчина...», «Маруся» та ін.).
Література XIV — початку XX століття
165
Байки Гребінки органічно пов’язані з народними приказками
і прислів’ями, не випадково він називає свої твори приказками, по-
будованими за принципом розгортання і конкретизації фольклорних
прислів’їв (в основі байки «Верша та Болото» — мотив народного
прислів’я: «Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті»; повчання
байки «Школяр Денис» взято з прислів’я: «Пани б’ються, а в мужиків
чуби тріщать» тощо).
В окремих байках поет творчо використав традиційні мотиви, оп-
рацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками.
Наприклад, в основу «Могилиних родин» покладено чотирирядкову
притчу «Гора-породілля» Федра.
Мотиви творів І. Крилова своєрідно, на іншому життєвому матеріалі,
іншими художніми засобами оброблені в таких байках Гребінки, як
«Рибалка» («Селяни і Ріка»), «Ведмежий суд» («Селянин і Вівця»),
«Грішник» («Троєженець») та ін.
Крім традиційних персонажів, що уособлюють людські якості, у бай-
ці, як правило, є ще одна дійова особа — оповідач — тлумач смислу
байки, її морального висновку («Ведмежий суд», «Рибалка», «Будяк
та Коноплиночка» та ін.). Багато байок Гребінки побудовано у формі
монологів («Пшениця», «Маківка», «Школяр Денис»). Окремі байки
українського поета — це суцільні діалоги, що нагадують невеличкі п’єси
(наприклад, «Ячмінь»), проте й у них присутність автора-оповідача,
точніше, його ставлення до зображуваного, виявляється досить виразно.
Поетичний доробок Гребінки російською мовою значно ширший за
обсягом і тематикою, ніж україномовний. Його російські вірші переважно
романтичні («Печаль», «Скала»); широкою популярністю користували-
ся свого часу романс Гребінки «Черньїе очи» («Очи черньїе, очи страст-
ньіе...»), вірш «Почтальон», «Песня» («Молода еще девица я бьіла...») та ін.
Переспівами українських народних пісень були поезії «Казак на
чужбине», «Кукушка», «Не калина ль в темпом лесе...» та ін.
Історичному минулому України присвячені вірші «Курган», «Не-
жин-озеро», «Украинский бард» і поема «Богдан» (1843), написані на
основі народних переказів.
Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказьі пиря-
тинца» (1837) та інші ранні твори, написані переважно в романтичному
дусі за фольклорними мотивами — українськими народними легендами,
казками, переказами.
З українською тематикою пов’язані також повість «Нежинский пол-
ковник Золотаренко» (1842) (в основу повісті покладені історичні події,
що відбувалися одразу після возз’єднання України з Росією) та роман
«Чайковский» (1843), що є одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка.
1840 р. — повість «Кулик», написана в дусі естетики натуральної
школи.
1841 р. — «Записки студента», написані у формі щоденника і при-
свячені темі «маленької людини» (ця ж тема порушується у романі
«Доктор»).
1847 р. — надрукована одна з останніх повістей Гребінки — «При-
ключения синей ассигнации».
У цей період з’явилися також повісті «Лука Прохорович», «Вер-
ное лекарство», «Сила Кондратьев» (надрукована в «Современнике»),
кілька фізіологічних нарисів: «Петербургская сторона», «Провинциал
в столице», «Хвастун».
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Найвизначніше місце в ху-
дожньому доробку Гребінки
українською мовою посідають
байки. Славу йому як байка-
реві принесли «Малороссий-
ские приказки», що вийшли
окремими виданнями у Петер-
бурзі в 1834 і 1836 рр.
СЛОВНИК
Романс — невеликий вокаль-
ний чи Інструментальний твір
ліричного змісту для одного
виконавця.
ЗВЕРНИ УВАГУ О
Якщо твори Гребінки 1830-х —
початку 1840-х рр. мали зага-
лом романтичний характер,
то низка Інших повістей та
оповідань цього І пізнішого
часу відзначається реалістич-
ною спрямованістю.
166
Українська література
Шевченко Тарас Григорович (1814-1861)
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Думи мої,
думи мої», «Перебендя», «Ка-
терина», «Тополя», «Думка»,
«До Основ'яненка», «Іван Під-
кова», «Тарасова ніч», «Гайда-
маки», «На вічну пам'ять Кот-
ляревському», «Причинна»,
«Сова», «Наймичка», «І мерт-
вим, і живим...», «Чернець»,
«Іржавець», «Заступила чорна
хмара», «У неділеньку у свя-
тую», «Сон».
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Вихід збірки Шевченка «Коб-
зар» — це подія величезно-
го значення не тільки в іс-
торії української літератури,
айв історії самосвідомості
українського народу. Хоча
«Кобзар» містив лише вісім
творів («Думи мої, думи
мої», «Перебендя», «Катери-
на», «Тополя», «Думка», «До
Основ'яненка», «Іван Підкова»,
«Тарасова ніч»), вони засвідчи-
ли, що в українське письмен-
ство прийшов поет великого
обдарування.
Т. Г. Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р.
у с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батьки,
що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром
переїхали до сусіднього села Кирилівки.
1822 р. батько віддав його «в науку» до кирилівського дяка. За два
роки Тарас навчився читати і писати й, можливо, засвоїв якісь знання
з арифметики. Читав він дещо і крім Псалтиря. У поезії «А. О. Козач-
ковському» Шевченко згадував, як він школярем списував у бур’янах
у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку «Три царіє со дари».
Після смерті у 1823 р. матері та у 1825 р. — батька Тарас залишився
сиротою.
Наприкінці 1828 р. або на початку 1829 р. Тараса взяли до помі-
щицького двору пана Енгельгардта у Вільшані. У Вільно Шевченко
виконує обов’язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай
від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися
малювання. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста
Лампі (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував
у Вільно, або в Яна Рустема (?-1835), професора живопису Віленського
університету 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири
роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом із
його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших пе-
тербурзьких театрів. Очевидно, 1835 р. із Шевченком познайомився
учень Академії мистецтв І. Сошенко.
І. Сошенко робить усе, щоб якось полегшити долю Т. Г. Шевченка:
знайомить із Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв
В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні
класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбуваєть-
ся знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені
гіркою долею талановитого юнака, вони 1838 р. викупляють його з крі-
пацтва.
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії
мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним
з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини «Хлопчик-
жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Кате-
рина» (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шев-
ченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна,
А. Лагоди, О. Коцебу й автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням,
у 1837 р. Із тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші «Причин-
на» і «Нудно мені, тяжко — що маю робити» (належність останнього
Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню
поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з тво-
рами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх
поезій Шевченко у 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українсько-
му альманасі «Ластівка». Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня
1840 р. з’являється перша збірка Шевченка — «Кобзар».
Враження, яке справили «Кобзар» і твори, надруковані в «Ластів-
ці», підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка «Гай-
дамаки» (писана протягом 1839-1841 рр.).
Література XIV — початку XX століття
167
Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню
1768 р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона прой-
нята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагають
читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не ви-
падково в умовах революційної ситуації в Росії «Гайдамаки» опубліко-
вано 1861 р. у російському перекладі. Критичні відгуки на «Кобзар»
і «Гайдамаків» були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі
рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консер-
вативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою
(«Сьін Отечества», «Библиотека для чтения»). Особливо прихильною
була рецензія на «Кобзар» у журналі «Отечественньїе записки», кри-
тичним відділом якого керував В. Бєлінський.
Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути
професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усві-
домлює своє поетичне покликання.
У поемі «Сон» («У всякого своя доля») Т. Шевченка наявне сати-
ричне зображення панства, придворних царя:
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може вдарять
Або дулю дати
Благоволять...
Гнівним сарказмом наповнені рядки поеми «Кавказ» Т. Шевченка:
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
У поезії «Юродивий» Т. Шевченко за допомогою інвективи гостро
засуджує самодержавний устрій:
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби...
У поемі «Єретик» Т. Шевченка вираз «Папа Римський» замінено
на слово «чернець»: «...на апостольськім престолі чернець годований
сидить».
У поезії Т. Г. Шевченка зустрічається багато старослов’янізмів, на-
приклад:
...Прозорів єси...
І засвітив, любомудре,
Світоч правди й волі...
(Т. Шевченко, «Єретик»)
Алегоричне значення має образ Прометея у поемі «Кавказ» Т. Шев-
ченка як образ нескореного кавказького народу.
У поетичній мові використовуються слова з протилежним лексичним
значенням — антоніми. У художньому творі антоніми застосовуються
при протиставленні автором одного явища іншому або у разі необхід-
ності розкрити внутрішню суперечливість певного явища.
словник
Сатира (від лат. заііга —
суміш, від заіига — усяка вся-
чина) — спосіб художнього
відображення дійсності, який
знаходить вияв у різкому
висміюванні негативного.
СЛОВНИК
Сарказм (грецьк. іагкаітоі —
терзання, від лат. загкасіго —
рву м'ясо) — їдка, викриваль-
на, особливо дошкульна на-
смішка, сповнена крайньої не-
нависті та гнівного презирства.
СЛОВНИК ф
Інвектива (від лат. іпуєсііує —
лайлива, від лат. іпуекіог —
нападаю) — творчий прийом,
що полягає в сатиричному
викритті певних осіб або со-
ціальних явищ.
СЛОВНИК ф
Перифраз, перифраза
(грецьк. регірІ1Га5І5 — описо-
вий зворот, переказ) — заміна
прямого найменування пред-
мета його означенням, даним
у формі описового словесного
звороту, що вказує на пред-
мет, ВИДІЛЯЮЧИ ЙОГО побічні
ознаки; заміна назви пред-
мета, явища, людини описом
їхніх найхарактерніших ознак.
словник ф
Старослов'янізми — слова,
що безпосередньо запозичені
зі старослов'янської мови.
СЛОВНИК ф
Алегорія (грецьк. а/Іедогіа,
від а/Іоз — інший і адогеио —
говорю) — образне інакомов-
лення, яскраве втілення в кон-
кретному образі абстрактного
поняття чи думки.
168
Українська література
словник
Екзотизми — слова, що пере-
дають характерні назви реалій
Із життя Інших народів І не
мають точних відповідників
у мові, у якій застосовуються.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
Період «трьох літ» — роки
формування художньої сис-
теми зрілого Шевченка. Його
художню систему характери-
зує органічне поєднання реа-
лістичного та романтичного
начал, у якому домінуючою
тенденцією стає прагнення
об'єктивно відображати дій-
сність у всій складності її су-
перечностей.
У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» наявні такі антонімічні пари:
«Єсть серце єдине, серденько дівоче, що плаче, сміється, і мре, й ожи-
ва...»
У поетичній мові окремих творів трапляються й екзотизми.
Екзотизми використовуються з метою створення незвичайної, екзо-
тичної атмосфери, для зображення етнографічних особливостей місце-
вості, про яку йдеться у художньому творі. Наприклад: «Чурек і сак-
ля — все твоє...» (Т. Шевченко, «Кавказ»).
У сучасному літературознавстві прийнято розрізняти прості (звичай-
ні) та метафоричні епітети. Прості епітети використовуються у прямому
значенні і не мають елементу перенесення, наприклад: «Реве та стогне
Дніпр широкий...» (Т. Шевченко, «Причинна»).
1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до
раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як
«мужицький поет» і поет-патріот.
Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 рр. (до арешту)
і пов’язаний із двома його подорожами на Україну. За назвою збірки
автографів «Три літа» (яка включає поезії 1843-1845 рр.) ці роки життя
і творчості поета названо періодом «трьох літ». До цього ж періоду фак-
тично належать і твори, написані протягом 1846-1847 рр. (до арешту).
У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори («Сова», «Най-
мичка», «І мертвим, і живим...»), і твори, в яких реалістичне начало
по-різному поєднується з романтичним («Сон», «Єретик»), і твори суто
романтичні («Великий льох», «Розрита могила», історичні поезії пе-
ріоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості
зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу.
Художній метод Шевченка — цілісний і водночас «відкритий», тобто
поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різ-
них виражальних засобів.
На Україні Шевченко написав два поетичні твори — російською
мовою поему «Тризна» (1844 р. опублікована в журналі «Маяк» під
назвою «Бесталанньїй» і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш
«Розрита могила». Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого
1844 р., він під враженням побаченого на Україні пише низку творів
(зокрема, поему «Сон»), які остаточно визначили подальший його шлях
як поета.
Навесні 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим,
М. Гулаком, М. Савичем, О. Маркевичем та іншими членами таємного
Кирило-Мефодіївського товариства (засноване у грудні 1845 р. — січні
1846 р.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду «трьох літ»
мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні
1847 р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка за-
арештували 5 квітня 1847 р., а 17-го привезли до Петербурга й на час
слідства ув’язнили в казематі III відділу.
Революційні твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» ста-
ли головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належ-
ність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена).
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетич-
них жанрах. Він пише соціально-побутові поеми («Княжна», «Мари-
на», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося...», «Петрусь» та ін.),
історичні поеми й вірші («Чернець», «Іржавець», «Заступила чорна
хмара», «У неділеньку у святую» та ін.), вірші й поеми сатиричного
Література XIV — початку XX століття
169
змісту («П. С.», «Царі»), хоч у ці роки свідомо стримує свій темпера-
мент політичного сатирика.
Та головний набуток його творчості 1847-1850 рр. — лірика. Ліри-
ка й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші
в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням
у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тіль-
ки в його творчому розвитку, айв українській поезії взагалі. Реаліс-
тичним психологізмом, відтворенням «діалектики душі», природністю
поетичного вислову вона випереджала літературну добу і створювала
ґрунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст.
(І. Франко, Леся Українка).
Значення «невільницької» поезії Шевченка в історії української
літератури обумовлене також тим, що в 1847-1850 рр., після розгрому
Кирило-Мефодіївського товариства, художнє слово на Східній Україні
майже замовкло.
До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу:
1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 р. — 11 і велику пое-
му «Марія», а 1860 р. — 32. Ще 1858 р. почав клопотатися про дозвіл
на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії
з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора).
Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том вклю-
чив би твори, написані після арешту 1847 р., однак домігся дозволу
цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860 р. під
назвою «Кобзар» вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до
заслання поезій.
Того ж року вийшов «Кобзар» Т. Шевченка у перекладі російських
поетів.
1859 р. у Лейпцигу видано (без участі поета) збірку «Новьіе сти-
хотворения Пушкина и Шевченко», де вперше надруковано шість не-
легальних поезій Шевченка, зокрема «Кавказ» і «Заповіт». Видання
«Кобзаря» 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визнач-
на літературно-суспільна подія загальноросійського значення.
Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861 р. він тяж-
ко захворів і 10 березня помер.
Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку
не тільки естетичної, а й соціальної та національної свідомості україн-
ського народу.
Шевченко, ім’я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєр-
монтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня
найрозвиненіших літератур світу. Шевченко завершив процес її фор-
мування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-
Основ’яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою
народною мовою і збагативши виражальні можливості українського
художнього слова.
Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу,
історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму,
громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літера-
тури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів,
виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український
романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтиз-
му — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український
романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії,
словник
Метафора (порівняння) —
заміна одного образу іншим,
що є подібним до першого.
У поемі «Тополя»: «кругом
поле, як те море», дівчина
«день і ніч воркує, як голубка
без голуба».
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Творчість Шевченка стала но-
вим етапом у розвитку есте-
тичного мислення українсько-
го народу. Вона визначила на
десятиліття вперед дальший
поступ української літератури
(не тільки поезії, а й прози
І драматургії), прискорила
український літературний
процес.
Великий вплив мала твор-
чість Шевченка на літератури
слов'янських народів (бол-
гарського, чеського, поль-
ського та Ін.), що був виразно
ПОМІТНИМ уже в другій ПОЛО-
ВИНІ XIX ст. Шевченкова поезія
стала етапом І в розвитку ук-
раїнської літературної мови.
170
Українська література
в удосконаленні віршових форм, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але
найважливішою рисою та заслугою українського романтизму є, на дум-
ку Д. Чижевського, те, що він свідомо поставив собі завдання «утворити
«повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл
та шарів українського суспільства».
«Назар Стодоля». Козак Назар Стодоля і дочка сотника Хоми Ки-
чатого Галя кохають одне одного. Проте сотник задумав видати дочку
не за козака-сіромаху, а за полковника-багатія. У цьому йому сприяє
ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий.
Після довгої й завзятої боротьби сотник змушений дати згоду на шлюб
дочки-одиначки з козаком.
Центральний герой драми запорожець Назар — смілива людина, яка
вміє постояти за свою гідність. «Я той, — говорить він, — хто й самому
гетьману не дасть себе на посміх». Вдача Назара поетична, пристрасна.
Вірний друг Назара, Гнат Карий — стриманіший, але більш енергій-
ний та одчайдушний. Його завзяття стійкіше Назарового. За побратима
Гнат готовий на смерть.
Галя — життєрадісна, простодушна дівчина, благородна душею
і чиста серцем. Безтурботна й довірлива, вона швидше серцем, ніж ро-
зумом, збагнула, що через батьків намір видати її заміж за полковника
може стати нещасливою. Галя прагне волі в почуттях та діях. Багат-
ство й сите життя не приваблюють дівчину. Чесність, безпосередність
і справедливість — провідні риси вдачі Галі.
Егоїстичним власником, безчесним паном постає з драми Хома Кича-
тий. Цьому багатієві все мало маєтків, тому він готовий віддати дочку за
нелюба — чигиринського полковника. Тоді «і слава, і почот, і червінці
до себе гарбай: все твоє», — ось мрії цього зажерливого старшини.
Кичатий — людина морально нікчемна. Коли має владу над Наза-
ром, він жорстоко знущається над козаком, коли ж ситуація змінюється
на користь Назара — падає перед ним навколішки, побивається, плаче.
Стеха — тип хитрої, користолюбної посередниці. За добрий гости-
нець ключниця допомагає закоханим поєднатися, але зразу ж і видає
їх сотникові, бо розраховує вийти за нього заміж.
«Гайдамаки». З-посеред дійових осіб запам’ятовуються Ярема, його
кохана Оксана, керівники повстання Гонта й Залізняк, титар, Оксанин
батько, гайдамаки, корчмар Лейба. Перші чотири образи — головні,
вони найдокладніше описані. Корчмар, конфедерати, кобзар, черниця
з Лебединського монастиря — другорядні. Є в поемі епізодичні образи:
титар, підліток-гайдамака, ксьондз, діти Гонти. Отже, принцип гру-
пування образів — національно-соціальний.
Центральний образ поеми — повсталий народ, власне, образ повс-
талої України, образ волі й духовної могутності народу. Уже в першо-
му вступі Шевченко говорить, що могутні колись держави, наприклад
Вавилон, пішли в небуття, а народ лишився, бо не полководці, не царі
й султани, а трудящі визначають спрямування історії. Про те, що Вели-
кий Кобзар вважав народ вирішальною силою суспільного життя, свід-
чить і те, що коли у перших розділах поеми на першому плані Ярема, то
в наступних він відходить на другий план, його місце займає «громада
в сіряках», тобто найнижчі й найчисленніші верстви народу. Саме вони
поряд із запорожцями були головною силою в лавах повстанців. Прав-
да, між «сіромою» і козацькою старшиною існують певні протиріччя:
старшина — це «пани», вони беруть участь у Коліївщині, щоб відстояти
Література XIV — початку XX століття
171
свої інтереси, але в цей тривожний для України час «убогий, багатий
поєднались». Цей національно-визвольний рух був усенародним:
...осталися
Діти та собаки —
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні...
(«...Проти ночі Маковія,
Як ножі святили»)
У «Гайдамаках» відбито лицарську звитягу українців, нестримний
лет національно-визвольного руху в захисті поневолених селян про-
ти свавілля шляхти й корчмарів; автор показав також силу й працьо-
витість нашого народу, його волелюбність і моральну красу; в поемі
зображено вірність і зраду, сильні й слабкі сторони селянського руху.
«Катерина». Композиція поеми гранично зрозуміла: вступ-звернен-
ня до дівчат, любовний епізод і народження нешлюбного сина (зав’язка
сюжету), вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині й ви-
падкова зустріч з Іваном (кульмінація поеми). Розв’язка сюжету —
самогубство героїні. Особливістю сюжету поеми є підбір надзвичайно
гострих, вкрай драматичних ситуацій (інколи умовних), завдяки чому
стисло і в той же час глибоко розкриваються характери героїв. Велику
роль у «Катерині» відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи епічну,
часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінки автора, його
особисте ставлення до зображуваних явищ і вчинків.
Трагедія незаконнонародженої дитини приковує увагу читача до
злободенних суспільних питань, примушує задуматися над ними.
Куліш Пантелеймон Олександрович (1819-1897)
Народився П. О. Куліш 7 серпня 1819 р. у містечку Вороніж ко-
лишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шост-
кинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом під-
писуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина
Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого
Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де
в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, ка-
зок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника.
З кінця 1830-х років П. Куліш — слухач лекцій у Київському уні-
верситеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому
так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого
дворянського походження, хоча його батько і був вихідцем із козацько-
старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на
правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періо-
дом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце
викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П. Куліш
заявляє про себе як письменник. Пізніше П. Куліш працює на різних
посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману «Чор-
на рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває
визнання громадськості.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Учасників гайдамацького
повстання Шевченко змальо-
вує як героїв. Симпатизуючи
народним месникам, поет
часто називав їх орлами («на
ґвалтУкраїни орли налетіли»).
Провідні риси повсталих: від-
даність народній справі, сила
й хоробрість, віра в світле
майбутнє, гумор.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Основні твори: «Чорна рада»,
«Орися», збірки «Хуторна пое-
зія», «Дзвін».
172
Українська література
ЗВЕРНИ УВАГУ
Особливо успішним і плідним
у творчому плані був для пись-
менника 1857 рік. З'явився
друком роман «Чорна рада»,
український буквар і читан-
ка — «Граматка», «Народні
оповідання» Марка Вовчка
під його загальною редак-
цією, відкривається власна
друкарня.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
П. Куліш був однією з найко-
лоритнІших постатей свого
часу в українській літературі.
Культурницьке подвижни-
цтво, що виокремлювало його
навіть серед плеяди видатних
сучасників/ захоплено вітала
величезна частина суспіль-
ства/ мимоволі утворюючи
навколо його особистості
атмосферу творчої таємни-
чості. Той постійний Інтерес
підтримувався передовсім
самою діяльністю П. КулІша.
В основі її — бажання дійти
своїм словом І думкою до най-
ширших народних мас. Саме
цим І зумовлена його діяль-
ність над перекладом Біблії
українською мовою.
Ректор Петербурзького університету П. Плетньов запрошує його
на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомен-
дацією Петербурзької Академії наук, П. Куліш дістає направлення
у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії,
культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Біло-
зерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого
був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька».
Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській сто-
лиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївсько-
го товариства. Після тривалих клопотань йому дістається зрештою не
таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Тут
Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, ви-
вчає європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, знову
ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й
оселяється в Петербурзі. Весь час продовжує натхненно творити, але
заборона друкувати ще діяла.
У 1856-1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «За-
писки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та
етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення.
Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає
цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського
часопису.
Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає
до написання «Історичних оповідань», перші з яких — «Хмельниччи-
на» і «Виговщина» — з’являються в журналі «Основа» у 1861 р. Пра-
цюючи у Варшаві в 1864-1868 рр., з 1871 р. у Відні, а з 1873 р. — у
Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сооб-
щения», П. Куліш готує тритомне видання «История воссоединения
Руси», яку з розчаруванням і навіть обуренням зустріла українська
громадськість.
Невдовзі він і сам переконується у хибності своїх поглядів. Довер-
шенням усіх сумнівів став Емський указ 1876 р., згідно з яким забо-
ронялося друкувати українською мовою будь-які тексти. Пантелеймон
Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який пе-
рейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна
Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку «Хуторская фи-
лософия и удаленная от света поззия», яку після появи у світ 1879 р.
цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки
свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих
задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лю-
того полум’яне життя його обірвалося.
«Чорна рада». Великий набуток Куліша-прозаїка — роман «Чорна
рада», який Іван Франко назвав «найліпшою історичною повістю в на-
шій літературі».
Кулішеві йшов 24-й рік, коли він писав російському письменникові
М. Погодіну: «Уже рік, як сидить у мене в голові роман». Цей намір
у молодого письменника посилився під впливом повісті М. Гоголя «Та-
рас Бульба», але, на противагу гоголівському творові, Куліш вирішив
написати свій на реальній історичній основі, на правдивих фактах, за-
фіксованих літописцями. А прямим поштовхом до написання роману
були український фольклор і опис ніжинської «Чорної ради» 1663 р.
у «Літопису Самовидця».
Література XIV — початку XX століття
173
Роман «Чорна рада» написано українською і російською мовами,
але український текст художньо довершеніший. Обидва варіанти ви-
дані у 1857 р., тобто на чотирнадцятому році невтомної праці над ро-
маном.
Історичною основою «Чорної ради» є події, що відбулися після
Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьманування після смерті
Богдана Хмельницького стала надгострою, як ніколи до того. Від різ-
них груп висунутими на гетьманство були Павло Тетеря, Яким Сомко
та Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна.
Чорною радою гетьманом обрано було Брюховецького, який підступно
завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх. Перемігши
своїх конкурентів, Брюховецький скарав Сомка та його прибічників
на горло.
Хоч автор «Чорної ради» прагнув до історичної достовірності, часто
над Кулішем-істориком перемагав митець. Тому в романі стільки від-
хилень від букви історії.
Український романтизм
Український романтизм охоплює період 1820-60-х рр. XIX ст. Ви-
никнення цього літературного напряму в Україні пов’язане з публіка-
цією в 1827-1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський»
і «Рибалка», з появою у 1827 р. «Малоросійських пісень» М. Максимо-
вича, а також створенням наприкінці 1820-х рр. літературного гуртка
І. Срезневського в Харківському університеті. Українські романтики
мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський,
Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трій-
ці»), Микола Устиянович; у Києві — члени Кирило-Мефодіївського
братства Микола Костомаров (переїхав із Харкова), Тарас Шевченко,
Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські роман-
тики, українські митці глибоко зацікавлювались національною іс-
торією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень
(М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія
Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як
зауважував Д. Чижевський, були складовою частиною національного
руху. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання
його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало зав-
данням національним. Народ та історія — основні теми українського
романтизму.
Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. За-
слуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого.
Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні на-
ціональної історії, в удосконаленні віршових форм, особливо — у пое-
зії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою українського
романтизму є, на думку Д. Чижевського, те, що він свідомо поставив
собі завдання «утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити
духовні потреби всіх кіл і шарів українського суспільства».
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Центральним у романі «Чор-
на рада» є образ народу, со-
ціальних низів, черні, маси,
що була старшою у правах! від
гетьмана. Це узагальнений
демократичний образ україн-
ського народу — запорозьких
козаків, міщан, селян.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Романтики утвердили в ук-
раїнській літературі нові
жанри: баладу, Історичну та
ліро-епічну поему, думу І ме-
дитацію, трагедію І драму, гро-
мадянську й Інтимну лірику.
Вони розширили проблема-
тику літератури, дали поштовх
розвиткові художньої фантазії
та умовних засобів, виступили
на захист творчої особистості
й усього народу.
174
Українська література
Вовчок Марко (1833-1907)
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Народні
оповідання», «Ледащиця»,
«Пройдисвіт», «Два сини»,
«Рассказьі из народного русс-
кого бьіта», «Інститутка», «Три
долі», «Павло Чорнокрил»,
«Не до пари», «Кармелюк»,
«Невільничка», «Маруся»,
«Дев'ять братів і десята сест-
риця Галя».
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Незважаючи на те, щодо пер-
шої збірки «Народних опові-
дань» увійшло одинадцять
невеликих творів (серед них
оповідання «Сестра», «Козач-
ка, «Чумак», «Одарка», «Сон»,
«Панська воля», «Викуп»), вона
справила велике враження на
літературно-громадську дум-
ку. Найвищого мистецького
рівня досягає Марко Вовчок
у зображенні трагічної долі
жінки-кріпачки, яка в того-
часному суспільстві була най-
більш гнобленою, приниже-
ною й безправною істотою.
Цей образ посідає центральне
місце в обох книжках «Народ-
них оповідань», а також у «Рас-
сказах из народного русе кого
бьіта», «Інститутці».
Народилася Марія Олександрівна Вілінська (літературний псев-
донім — Марко Вовчок) 10 (22) грудня 1833 р. у маєтку Єкатеринин-
ське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї.
Виховувалася у приватному пансіоні в Харкові.
На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебу-
вання в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва
(пізніше — видатного критика і близького друга письменниці). У са-
лоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники
і фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чолові-
ком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем, який
відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського
товариства.
Проживаючи в 1851-1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Він-
ниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру,
мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як
автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів,
як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський,
польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому
прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів
у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський,
М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав
її твори.
Під час перебування в 1859-1867 рр. за кордоном (Німеччина,
Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається
з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенє-
ва відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жулем Берном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка
Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок із чесь-
кими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола
польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере
участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, органі-
зовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.
Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з ви-
давцями «Отечественньїх записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-
Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної
літератури, публікує свої оригінальні твори і переклади.
Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський
період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання»
(1857).
У Немирові написані більшість її перших оповідань російською
мовою (збірка «Рассказьі из народного русского бьіта», 1859), повість
«Інститутка», що її письменниця почала 1858 р. у Немирові, а завер-
шувала наступного року в Петербурзі.
У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання «Ле-
дащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини» (1861). Пе-
ріод перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко
Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті
(«Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), істо-
ричної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка»,
Література XIV — початку XX століття
175
«Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів
і десята сестриця Галя»).
Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань»
(Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті росій-
ською мовою: «Жили да бьіли три сестрьі», «Червонньїй король», «Тю-
левая баба», «Глухой городок». Низку оповідань і казок, написаних
французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі
виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французь-
кої дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами
«Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) і «Отрьівки писем
из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864-1866).
У 1867-1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як
російського романіста. Нею створено або завершено російські романи
«Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті
«Теплое гнездьішко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отече-
ственньїх записках»), перекладено російською мовою багато творів
із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема
п’ятнадцять романів Жуля Берна. Виступає Марко Вовчок і як критик
(цикл «Мрачньїе картиньї»), редактор петербурзького журналу «Перево-
дь! лучших иностранньїх писателей» (до участі в журналі вона залучає
багато жінок-перекладачок).
Історичні повісти та оповідання для дітей «Кармелюк», «Невіль-
ничка», «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобули широку попу-
лярність. Повість «Маруся», наприклад, була перекладена кількома
європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона
стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією
Французької академії і рекомендована Міністерством освіти Франції
для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка
Вовчка «Кармелюк» написана в 1862-1863 рр.
У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко
Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мо-
вою— «Надежа», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка»,
«Игрушечка», які ввійшли до збірки «Рассказьі из народного русского
бьіта». У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майс-
тром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей
(«Червонньїй король» (1860), «Тюлевая баба» (1861), «Жили да бьіли три
сестрьі» (пізніша назва — «Три сестрьі», 1861), «Глухой городок» (1862),
«Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869-1870), «Теплое
гнездьішко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдьіх в деревне» (1876-1899)).
З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української
літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 1860-
1870-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської
белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 р.,
з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словен-
ських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та
інших європейських країнах.
«Інститутка». «Інститутка» — найкращий твір Марка Вовчка, перша
в українській літературі соціальна повість, над якою письменниця пра-
цювала в 1859-1861 рр. Почала писати в Немирові, продовжувала в Пе-
тербурзі, а завершила в Парижі. Початкова назва повісті — «Панноч-
ка». Окремі розділи повісті авторка читала Шевченкові та Тургенєву,
а закінчивши, присвятила свій твір великому Кобзареві.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Марко Вовчок збагатила
українську літературу жан-
рами соціально-проблем-
ного оповідання («Козачка»,
«Одарка», «Горпина», «Леда-
щиця», «Два сини»), баладного
оповідання («Чари», «Максим
Тримач», «Данило Гурч»), со-
ціальної повісті («Інститутка»),
психологічного оповідання
й повісті («Павло Чорнокрил»,
«Три долі»), соціальної каз-
ки («Дев'ять братів і десята
сестриця Галя»), художнього
нарису («Листи з Парижа»).
176
Українська література
ф словник
Синекдоха (грецьк. 5упег-
сіосіїе — співвіднесення) —
особливий вид метонімії, за-
снований на кількісній заміні
понять: заміни однини мно-
жиною, визначеного числа за-
мість невизначеного, видово-
го поняття замість родового.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Три як рід-
ні брати», «Лук'ян Кобили-
ця», «Люба-згуба», «Серце не
навчити», «Штефан Славич»,
«Новобранчик», «Дезертир».
Жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповідан-
нях, охопити життя, змалювати більше людей. Перший розділ повісті
є її експозицією: тут описано вдачу Устини, крізь призму світосприй-
мання якої розповідається про людей та події. Зав’язкою є приїзд пан-
ночки і обрання Устини в покоївки. Розвиток дії настає через загострен-
ня стосунків панночки з кріпаками, її одруження та переїзд на хутір.
Кульмінація сюжету твору — сцена, в якій пані побила стару кріпачку.
Вона намагалась побити й Устину, але втрутився й перешкодив Прокіп.
Розв’язка: Прокопа віддають у рекрути, а Устина переходить до міста
наймичкою.
Тематика повісті: реалістичний показ нестерпного становища селян,
викликаного експлуатацією й жорстокістю кріпосників, наростання
стихійного протесту проти панів, перші прояви непокори пригноблених,
зображення моралі панів і трудового народу, стану тодішньої освіти.
Федькович Юрій (1834-1888)
Юрій Федькович (повне ім’я — Осип Домінік Гординський де Федь-
кович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8 серп-
ня 1834 р. у с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.).
Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина
і пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського
священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю
рису перейняв від неї й майбутній письменник.
У 1846-1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі
у Чернівцях. Ґрунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федь-
кович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості,
що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній
Молдавії та Румунії.
Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада
та романтичне оповідання «Пег Кепе^аі» (1859, сліди балади, опублі-
кованої окремо, загублено).
Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця жит-
тя, видавши дві збірки поезій («Песіісіїіе», 1865; «Ат Тзсіїегетизсії.
СесИсНТе еіпез Бгиіеп», 1882) та надрукувавши низку віршів у часопи-
сах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії «Довбуш»,
лишилися в рукописах.
З листопада 1852 р. до лютого 1863 р. Федькович перебуває на
службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської
інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також
рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані
в брошурі А. Кобилянського «81оуо па зіоуо сіо гесіакіога «81оуа» (1861)
і захоплено сприйняті читачами. Брошура була спрямована проти «мос-
квофільської» орієнтації редагованої Б. Дідицьким газети «Слово».
Ще перебуваючи в армії, Федькович зближується з рядовими жов-
нірами, співає з ними народних пісень і сам виступає в ролі складача
«співанок». З цими напівфольклорними, напівлітературними творами
пов’язаний його перший український вірш «Нічліг» («Звізди по небес-
нім граді»), складений, імовірно, в травні 1859 р. під час походу полку
в Італію.
Література XIV — початку XX століття
177
У 1863 р. у львівському тижневику «Вечерниці» (ідея його засну-
вання належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідан-
ня — «Люба-згуба», «Серце не навчити», «Штефан Славич».
Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів:
краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості
оповідань, у драмах «Керманич» та «Сватання на гостинці»; тяготи
жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років,
у поемах «Новобранчик» (1862) і «Дезертир» (1867), в оповіданнях «Три
як рідні брати», «Штефан Славич»; мотив дезертирства втілено в трьох
поетичних творах однієї назви «Дезертир». Мотив цей, представлений
як романтична ідея втечі від казенного, офіційного світу, наявний та-
кож в інших творах письменника. Постійною для творчості Федьковича
була тема опришківства. Чимало творів присвячено розробці теми ко-
хання як «люби-згуби», ситуаціям вибору суспільної ролі героєм тощо.
За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович із 1863
до 1876 р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкіль-
ним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання
у школах народною мовою, видає «Співаник для господарських діто-
чок» (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає «Буквар»
(не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи
з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної
схоластики.
У 1860-х рр. Федькович активно виступає на сторінках галицької
преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми),
робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте,
не завжди знаходило розуміння і підтримку.
1876 р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл «Дикі думи», що
являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його
поезії. Початком того ж року датовані «Повісті Юрія Федьковича» —
книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань,
що доти друкувались у періодиці. Проте письменник на той час уже
втратив інтерес до прози, переважні зусилля зосередивши на писанні
драматичних творів.
Першим драматичним твором Федьковича був жарт на одну дію «Так
вам треба!». Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій.
У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив низ-
ку перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчим
підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Ра-
упаха, що дістала назву «Запечатаний двірник» (за життя автора не
друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівець-
кого музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької
мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля «Мазепа». Одним
із перших серед українських письменників Федькович звернувся до
спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію «Приборкання не-
покірної» у «фрашку» «Як козам роги виправляють» (1872), а також
переклавши трагедії «Макбет» та «Гамлет».
За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу «Мазепи»,
написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не
відомий), а також виношував плани написати трагедії «Гонта» та «Кара
Діорді» (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного
руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої
творчі задуми.
ЗВЕРНИ УВАГУ ^7
Фольклорні зацікавлення
Федькович проніс крізь усе
життя, ставши великим знав-
цем, збирачем і популяри-
затором як поетичних (пісні,
коломийки), так і прозових
(казки, анекдоти, приповідки)
творів.
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
Федькович приділяв драма-
тургії значні творчі зусилля
починаючи з 1865 р. Драма-
тичний рід літератури пись-
менник вважав найголовні-
шим — як у вияві спромож-
ностей автора, так І в харак-
теристиці самої літератури,
відносячи драму до пори її
розквіту.
178
Українська література
У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович,
поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-
якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією.
1884 р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника
до літературного та громадського життя. З січня 1885 р. Федькович як
редактор підписує новостворену газету «Буковина», де друкує кілька
нових своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила
25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним
заохоченням його до подальшої праці.
Помер письменник 11 січня 1888 р.
Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838-1918)
Рд ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Причепа»,
«Гориславська ніч», «Дві мос-
ковки», «Хмари», «Микола
Джеря», «Кайдашева сім'я»,
«Бурлачка», «Старосвітські
батюшки та матушки», «Панас
Круть», оповідання «Пропа-
щі», «Афонський пройдисвіт»,
казка «Скривджені», повість
«Поміж порогами».
ЗВЕРНИ УВАГУ
У побутових типах бачимо
особи з такими характерними
ознаками, що дають їх пізна-
ти як представників певних
національних, суспільних або
громадських кіл. Побутові
типи у кожному національно-
му письменстві творять цілі
галереї; кожна доба письменс-
тва маєтиповихпредставників
свого часу в романі, повісті
й новелі, в епічній і драма-
тичній поезії. Так, наприклад,
широко закроєні й обрисо-
вані типиукраїнця-інтелігента
1860-х рр. дав І. Левицький у
своїй повісті «Хмари» в особах
Дашковича і молодого Радюка.
Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) на-
родився 25 листопада 1838 р. у Стеблеві, в сім’ї сільського священика.
Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику
домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян,
у якій його син і навчився читати й писати.
Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок
у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку
до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському
монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську
мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні
методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища
в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії,
де навчався з 1853 по 1859 рр.
У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та
М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім
деякий час працював у Богуславському духовному училищі виклада-
чем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 р. Ле-
вицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись
рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає
французьку й німецьку мови, читає твори української та російської
класики, європейських письменників Дайте, Сервантеса, Лесажа та ін.,
цікавиться творами прогресивних філософів того часу.
1865 р. І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але
відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літерату-
ру, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866),
в гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872). Одночасно
з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 1860-х роках
він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит
Яріш Джеря».
Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 р. створює повість
«Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика
стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності»,
що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Ва-
луєвський циркуляр 1863 р. українська література на Наддніпрянщині
була під забороною.
З 1873 р. І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії
викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно
Література XIV — початку XX століття
179
налаштованих учителів, які на таємних зібраннях обговорювали го-
стрі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який
пропагував у Кишинові українську літературу, попав під таємний на-
гляд жандармерії. 1874 р. вийшов у світ роман «Хмари», а наступного
року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та
оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури,
як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка»
(1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 р. І. Нечуй-
Левицький йде у відставку і перебирається до Києва, де присвячує себе
винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Про-
пащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені»
(1892), повість «Поміж порогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози,
пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті рокови-
ни смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця
життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на
Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу
Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні твори.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких
людей», де й помер без догляду 1918 р. Поховано його на Байковому
кладовищі.
На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка і Мар-
ка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював
соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях із со-
ціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні
взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населен-
ня. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало
міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та
нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вима-
гали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше та достеменніше
охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.
Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза
Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто
ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Осно-
ва» 1861 р. і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал
незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим.
У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду
писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»... Напишу
про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею... Про них! Про них!»
Це була програма, над якою він працював ціле своє життя.
Наприклад: «Широкою долиною між двома рядками розложистих
гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед доли-
ни зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло у вербах
село Вербівка. Між вербами дуже виразно ясно блищить проти сонця ви-
сока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе
заплуталась в зеленому гіллі старих груш...» У цьому уривку з повісті
І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», крім стилістично нейтральної
лексики, наявні такі художні тропи: метафори, порівняння, семантично
забарвлене слово, що свідчить про неможливість поділу поетичної мови
у художньому творі на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену
лексику (стилістично марковану).
ЗВЕРНИ УВАГУ 47
І. Нечуй-Левицький увійшов
в історію української літера-
тури як видатний майстер
художньої прози. Створивши
низку високохудожніх со-
ціально-побутових оповідань
та повістей, відобразивши
в них тяжке життя українсь-
кого народу другої половини
XIX ст., показавши життя се-
лянства й заробітчан, злидня-
ми гнаних із рідних осель на
фабрики та рибні промисли,
І. Нечуй-Левицький увів в ук-
раїнську літературу нові теми
й мотиви, змалював їх яскра-
вими художніми засобами.
СЛОВНИК
Номінативна лексика — сло-
ва, вжиті у прямому значен-
ні. Стилістично нейтральна
лексика становить основу
художнього твору, служить
засобом точної передачі подій
І вчинків персонажів.
180
Українська література
словник
У художньому мовленні про-
сторічні слова використову-
ються для змалювання пев-
ної місцевості, етнографіч-
них описІВ/ характеристики
персонажів — представників
різних верств населення.
& ЗВЕРНИ УВАГУ
За півстоліття творчої діяль-
ності І. Нечуй-Левицький на-
писав понад п'ятдесят висо-
кохудожніх романів, повістей/
оповідань/ п'єс, казок, нарисів,
гуморесок, літературно-кри-
тичних статей.
Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького
формувалися у 1860-1870-х роках, за умов жорстокої реакції та націо-
нального гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону ук-
раїнського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм,
виникали нові суспільно-економічні відносини і суперечності.
Реформа 1861 р., формально скасувавши кріпацтво, не полегшила
життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів.
Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках за-
робітків, скрізь стикаючись зі свавіллям чиновників та промисловців,
нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. У роки
навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із сту-
дентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток україн-
ської нації та культури.
Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої
малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися
широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчан-
ня рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних
товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори
українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою
П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сього-
часне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти
шовіністичної політики російського уряду та деяких російських пись-
менників.
Пізніше, 1891 р., у статті «Українство на літературних позвах
з Московщиною» він із ще більшою гостротою висловив протест проти
гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І. Не-
чуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під
відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника
найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сього-
часне літературне спрямування» основними принципами української
літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та
національність ».
Як реаліст, Нечуй-Левицький орієнтувався на осмислення високих
життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вима-
гав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх худож-
ньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка,
який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести
народний епос в щиро народному дусі». Свої погляди на народну твор-
чість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу
від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням
у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази,
приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності
в гущі українського народу.
Зразком просторічної лексики є мова богомільного Омелька, персо-
нажа повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького: «Брешеш. Я не
пропивав грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, — сказав Кайдаш, вда-
ривши рукою замість кишені по припічку. — Дулю візьмеш, а не гроші».
Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро крити-
кує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя
в середовищі священнослужителів.
Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки»,
«Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою
Література XIV — початку XX століття
181
вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині
залишаються серед найкращих творінь української літератури.
«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий
рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі
високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще
жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт
творчості письменника припадає на другу половину 1870-х — початок
1880-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола
Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдер-
жатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику
майстерність у змалюванні народних характерів.
Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд із
творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських пись-
менників і виводить українське письменство за межі побутовізму та
етнографізму минулої, дошевченківської доби.
Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тон-
кий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в
«Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до
гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та
Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами
й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли
оптимізм і надію на краще життя.
«Кайдашева сім’я». У центрі уваги автора — повсякденний плин
життя селянської сім’ї, в якому на перший план висуваються побу-
тові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного.
Духовна роз’єднаність — ось те лихо, яке отруює кожний день життя
і батьків, і їхніх синів та невісток.
Саме такий ракурс авторського бачення визначав особливості тво-
рення персонажів, образів членів родини Кайдаша. Оскільки і батьки,
і діти показані вже сформованими особистостями, письменник акцен-
тує увагу на визначальних рисах їхніх характерів, що виявляються у
конкретних життєвих ситуаціях.
Типовим представником старшого покоління українського селянства
перших пореформених років виступає Омелько Кайдаш. Йому довело-
ся зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж
усього життя наклала невитравний відбиток на його зовнішність. Хоч
у полі в цей час ще не було нагальної роботи, Омелько не сидів без діла,
а майстрував у повітці.
Однак письменник побачив й інший бік життя Кайдаша: від родин-
них клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Автор
зіставляє його богомільність, намагання дотримуватися посту «в святу
п’ятницю» і систематичне порушення етичних норм. Постійне заглядан-
ня до корчми призводить Омелька до алкогольних марень, а зрештою
й до смерті. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його
від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п’яним додому,
він втопився у річці.
Хоч у повісті йдеться про одруження обох синів старого Кайдаша,
про смерть Омелька, письменник тільки згадує про ці події. Як ба-
чимо, він зовсім обминає такі вдячні для його попередників моменти
з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічною
стороною.
ЗАПАМ'ЯТАЙ у]
Своєрідною рисою стилю
Нечуя-Левицького є тонке
поєднання реалістичної кон-
кретності описів, великої ува-
ги до деталей портретів та
особистІсних характеристик,
побуту, обставин праці, особ-
ливостей мови та поведінки
персонажів Із живописною
образністю, емоційністю,
тяжінням до яскравих епітетів.
ЗВЕРНИ УВАГУ
Головним для Нечуя-Леви-
цького є показ конкретних
буденних ситуацій, у яких ви-
являється змІзернІння люд-
ської душі, зумовлене ПОСТІЙ-
НОЮ залежністю селянства від
матеріальних нестаткІв.
182
Українська література
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Наймичка»,
«Сто тисяч», «Бондарівна»,
«Хазяїн», «Суєта» «Житейсь-
ке море», »Мартин Боруля»,
«Сава Чалий», «Розумний і ду-
рень», «Бурлака».
ЗВЕРНИ УВАГУ
Сатиричне зерно комедії «Мар-
тин Боруля» (1886) пов'язане
вже не Із засобами збагачення
чи привласнення того, що на-
лежить Іншим, а з прагненням
сільської буржуазії до політич-
но-правової рівності з дво-
рянством.
Карпенко-Карий Іван (1845-1907)
Народився І. К. Тобілевич (псевдонім — Карпенко-Карий) 29 вересня
1845 р. у с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із
старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком
поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої
так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити
чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на про-
життя. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різ-
них канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського
управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865-1884), Тобілевич знайомиться
з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними тракта-
тами Бокля, Мілля, разом зі своїм другом М. Кропивницьким читає
західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведе-
ний трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім
учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевчен-
ка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав «багато корисних
книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір
і Островський зайняли перше місце».
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить опові-
дання «Новобранець» (написане 1881 р., опубліковане 1889 р. під псев-
донімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської ро-
дини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається,
могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання
державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувались творча й громад-
сько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання «Ново-
бранець», і першу свою драму «Бурлака» («Чабан», 1883) він подавав
на обговорення нелегального гуртка. Завершувати «Бурлаку», як і «Хто
винен?» («Безталанна»), драматургові довелось уже в Новочеркаську,
куди його було вислано у травні 1884 р. за участь у діяльності гуртка
та за допомогу політичним «злочинцям». Щоб заробити на прожиття,
піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив
палітурну майстерню.
У 1886 р. у Херсоні було видано перший «Збірник драматичних
творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна»
і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 р. опублі-
ковано «Наймичку». Але їх майже не купували, бо публіка не була
привчена читати п’єси.
П’єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п’ятнадцяти
років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально
на очах драматурга, — глитайства. Його персонажам — Михайлові Ми-
хайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885), Цокулю
(«Наймичка», 1885), Калитці («Сто тисяч», 1890), Пузиреві («Хазяїн»,
1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх-
ньої діяльності, їхнього здирства, воно ще яскравіше виявляє їхню люд-
ську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь
їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання.
Дві останні гіркі комедії — «Суєта» (1903) і «Житейське
море» (1904; визначена автором як «протяг», тобто продовження,
Література XIV — початку XX століття
183
«Суєти») — драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналеж-
ність їх до європейської нової драми. Так, у «Суєті» відсутній головний
герой, і п’єса являє собою низку сцен, покликаних характеризувати
спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей,
які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель,
дрібні службовці).
Навесні 1887 р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на
Україну, але ще до кінця 1888 р. він перебував на хуторі «Надія» (тепер
заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції
(негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 р.). Діставши
громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театраль-
ної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця
життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург.
У 1897 р. він складає «Записку до з’їзду сценічних діячів», де з болем
пише про безправне становище українського театру, про цензурні та
інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 1890-х рр. на сучасну тема-
тику виявляє прагнення дати народові «пьесьі серьезньїе, моральньїе,
нравоисправительньїе, исторические». З повчальною метою створена
побутова комедія «Судженої конем не об’їдеш» (переробка з Еркмана-
Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі «Батькова казка» (1892)
також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її на-
звою — «Гріх і покаяння». Певним дидактизмом позначена драма «По-
над Дніпром» (1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переко-
нанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматур-
гію, написано п’єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття»
(1893; підготовчим етапом було створення у 1884 р. п’єси «З Івана пан,
а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра поле спалить і сама щез-
не» (1896), «Сава Чалий» (1899), «Гандзя» (1902).
Твори Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне»
(1896) та «Гандзя» (1902) були спробами на фольклорному матеріалі,
присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень
про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого «Сава Чалий», так само створеній на ос-
нові народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна
і переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р.
у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі «Надія».
У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу дале-
кого минулого досить відчутним є зв’язок із тогочасними життєвими
проблемами. Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами вхо-
дять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
«Хазяїн». Своїм змістом комедія «Хазяїн» (1900) присвячена до-
слідженню деморалізації людини, одержимої нестримним потягом до
збагачення. Проте сам автор справедливо вважав, що в комедії «Хазяїн»
йому найкраще «вдалося викрити людське прагнення до збагачення
заради самого нагромадження багатства».
Драматург був добре ознайомлений із життям сільських багатіїв на
українському Півдні, з методами збагачення, завдяки яким недавно зви-
чайні, але спритні селяни своїм майновим станом, своїми прибутками
не тільки зрівнялися з колишніми дворянами-латифундистами, які ще
словник
Канцеляризми — слова,
сталі форми, словосполучен-
ня, уживання якиххарактерне
для офіційно-ділового стилю
мовлення. У поетичній мові
канцеляризми набувають різ-
ко негативного забарвлення
і являють собою так звані сухі
словосполучення — кліше.
ЗВЕРНИ УВАГУ &
Драматургія І. Карпенка-Ка-
рого своєрідно підсумувала
майже столітній розвиток ук-
раїнської драматургії, підняв-
ши її на новий рівень. Вража-
ючи тематичним І жанровим
ба гатством, вона у своїй ціліс-
ності являє собою різноманіт-
ну карти ну життя України про-
тягом СТОЛІТЬ.
словник ф
Тема твору — це конкретні
сторони реальної дійсності,
що покладені в його основу.
184
Українська література
з часів Катерини володіли тисячами десятин землі, а часом і перева-
жали їх. Колишні «мужики» вже організовували на скуплених землях
економії, мали управителів, щосуботи вислуховували у конторах звіти
про зроблене за тиждень. «Це вже була широких масштабів експлуата-
ція селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитися від
матеріальної залежності від не «павука» вже, а величезної бездушної
машини, хазяйського колеса», — писала про особливості господарю-
вання нових володарів степу Софія Тобілевич у мемуарах «Мої стежки
і зустрічі».
Такий спосіб господарювання цих хазяїнів і визначив тему комедії
«Хазяїн», де в центрі поставлено мільйонера-аграрія Терентія Гав-
риловича Пузиря з усім його «хазяйським колесом». Розкриваючи
в численних ситуаціях методику господарювання хазяїна, драматург
на конкретному, взятому з життя матеріалі показує всю механіку блис-
кавичного збагачення тих нових власників сотень і десятин землі, що
вибилися з мужиків, акцентує на антигуманному характері їх госпо-
дарювання.
«Хазяїн» — це соціальна сатирична комедія, в якій за допомогою
драматичного відображення життя, що кардинально відрізняється від
епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, прита-
манну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпен-
ком-Карим світ нагадує реальний. Показуючи Пузиря, його родину,
економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург
узагальнив у конкретній образній формі тенденції розвитку суспільних
відносин, оцінив, схарактеризував їх.
Мирний Панас (1849-1920)
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Народньїе
южнорусские сказки», «Ли-
хий попутав», «Подоріжжя од
Полтави до Гадячого», «Хіба
ревуть воли, як ясла повні?»,
повість «Лихі люди», «Лови»,
«Казка про Правду та Кривду»,
«Лимерівна», переспів «Дума
про військо Ігореве».
Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 р.
у родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Пол-
тавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох
років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому
повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власні хліби.
Чиновницька служба Рудченка почалася у 1863 р. у Гадяцькому
повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначей-
ство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебуван-
ня в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі.
Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.
На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної твор-
чості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком
фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном
Біликом у збірниках «Народньїе южнорусские сказки» (1869-1870) та
«Чумацкие народньїе песни» (1874).
З 1871 р. Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні
посади у місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чинов-
ницька кар’єра (хоч сумлінне ретельне виконання службових обов’язків
і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). П. Руд-
ченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для ньо-
го був старший брат Іван, що вже з початку 1860-х років публікував
свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях»,
Література XIV — початку XX століття
185
друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень,
перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі
«Правда» з критичними статтями.
Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудчен-
ка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим
столом, він із натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його
твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані при-
браним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському
журналі «Правда» в 1872 р. Незважаючи на те, що в 1870-80-х роках
письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв’язку
з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імпе-
рії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні
були майже невідомі широким колам читачів.
Так, 1874 р. у журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя
од Полтави до Гадячого» та оповідання «П’яниця», а в 1877 р. у Женеві
з’являється повість «Лихі люди». Ще 1875 р. у співавторстві з братом
Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли,
як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв’язку з так званим Ем-
ським указом 1876 р. у Росії цей твір не був опублікований і теж вперше
з’являється в Женеві у 1880 р.
Тільки в середині 1880-х років твори Панаса Мирного починають
друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», вида-
ного М. Старицьким у 1883-1884 рр., публікуються перші дві частини
роману та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 р.
у Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного
поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує висту-
пати й у західноукраїнських збірниках і журналах, де друкуються такі
його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна»,
переспів «Дума про військо Ігореве».
Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його
громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв’язаний із ре-
волюційним визвольним рухом, з 1875 р. брав участь у нелегальній
роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві;
під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.
Підтримував Мирний тісні зв’язки з багатьма діячами української
культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивни-
цьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловсь-
ким, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь
у спорудженні пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.
Коли 1914 р. було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, пись-
менник у відозві, написаній із цього приводу, висловлює глибокий
протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915 р.
поліція розшукує «політично підозрілу особу» — Панаса Мирного.
У зв’язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої
службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких
кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та
справа ще й в тому, що Панас Мирний як людина виняткової скромності
вважав, що треба дбати не про популярність своєї особи, а про працю
на користь народові.
Вже незадовго до смерті у листі до знайомого І. Зубковського він
просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомьіе
знают, кто такой Панас Мирньїй, но я за жизни своей не хотел бьі
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
Тема з'ясовується на основі
усього змісту твору, але вод-
ночас зміст самої теми (її п ро-
блемний аспект) може бути
концентровано в образно-
афористичній формі, вира-
жений в окремих елементах
твору. Відголосок теми може
бути поданий у назві твору
(«Хіба ревуть воли, як ясла
повні?» Панаса Мирного,
«Батьки і діти» І. Тургенєва,
«Злочин і кара» Ф. Достоєвсь-
кого, «Американська трагедія»
Т. Драйзера), в афористично-
метафоричній формі вислов-
лений у епіграфі до твору або
в символічних за звучанням
елементах його змісту.
186
Українська література
рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойньїм тех
прославлений, какие создались вокруг имени Мирного».
Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважа-
ючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Поховано його в Полтаві. Згід-
но з постановою уряду УРСР, у будинку, де жив письменник із 1903 р.,
створено літературно-меморіальний музей. У 1951 р. у Полтаві урочисто
відкрито пам’ятник письменникові.
Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1915)
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: «Для загаль-
ного добра», «Посол від чор-
ного царя», «Відьма», «До-
рогою ціною», «На камені»,
новели «Іпіегтегго», Пода-
рунок на іменини», «Коні не
винні», «Цвіт яблуні», «Сон»,
казка «Хо», оповідання «Еаіа
тогдапа».
М. М. Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у м. Вінниці
в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письмен-
ника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по
службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875-1876) та
Шаргородському духовному училищі (1876-1880).
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався
за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письмен-
ницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З пер-
ших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій
Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на
введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий
журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У цьому ж році
він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літератора-
ми та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному
співробітництву Коцюбинського із західноукраїнськими виданнями.
На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції,
перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію
«Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час
підтримував зв’язок. Цей зв’язок відбився на його творчості. У казці
«Хо» (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвіти-
тельської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії
і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра»
(1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма»
(1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені»
(1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень
того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу
виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загаль-
ного добра» була надрукована в перекладі російською мовою у журналі
«Жизнь».
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбин-
ського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинсь-
кий постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження
уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості
Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з ми-
нулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою
ціною» (1901). їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Література XIV — початку XX століття
187
Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською
за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності,
говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій
громадянсько-професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем як
власним.
До теми «Цвіту яблуні» Коцюбинський повертається ще не раз (цикл
мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам’ять душі», незавершений
твір «Павутиння», новели «Іпіегшегго» і «Сон»). Виражене у цих творах
ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинсько-
го і М. Чернявського 1903 р. до українських письменників. Наступний
розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її
тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
Наприклад: «На високих місцях поріс, як джунглі, сивий полин
і п’янив повітря гіркими пахощами, густими й задушливими» (М. Ко-
цюбинський, «В дорозі»).
У художній мові наявні прості порівняння та розгорнені (поширені).
З метою всебічного зображення предмета у тексті художнього твору
письменники застосовують і два-три порівняння, наприклад: «У тому
мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як
кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приязно»
(М. Коцюбинський, «Повія»).
У п’ятиліття перед революцією 1905-1907 рр. Коцюбинський на-
писав і опублікував оповідання «Гаіа шог^апа» (Киевская старина,
1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові
тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу ви-
явилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове
село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання
продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Раіа
шог^апа» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового
вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень
Коцюбинського, пов’язаних із подіями першої російської революції.
У 1906-1912 рр. крім другої частини «Раіа шог^апа» М. Коцю-
бинський створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий»,
«Іпіегтегго», «В дорозі» (1907), «Регзопа §гаіа», «Як ми їздили до
Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), Подарунок
на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На
острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горь-
ким, взимку 1911-1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не
винні» та «Подарунок на іменини».
Художні нариси «Хвала життю!» і «На острові», написані влітку
1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества
життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом
нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського
буття.
Мовна практика Коцюбинського — один із яскравих прикладів ши-
рокого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи значу-
щості різних стилів української літературної мови, слів-новотворів,
оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення
мови літератури вважав загальнонародну мову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не од-
ному поколінню українських письменників.
СЛОВНИК
Порівняння (лат. сотрага-
ііо) — словесний вираз, у яко-
му уявлення про зображува-
ний предмет конкретизується
шляхом зіставлення його з Ін-
шим предметом; троп — пояс-
нення одного предмета через
Інший, подібний до нього.
У творах художньої літератури
найчастіше використовуються
прості (непоширенІ) порів-
няння, у яких додатковий
предмет порівняння лише
характеризується двома-трьо-
ма словами.
ЗВЕРНИ УВАГУ ф
У художній мові іноді пись-
менники вдаються до нагро-
мадження синонімів із ме-
тою надати висловлюванню
переконливості, експресії,
підкреслити те чи інше інто-
наційне забарвлення мови.
Наприклад: «Капало з стріх.
Все частіше краплі стікали
з дахів, з ринв, з стін. Вони
грали, співали, дзвеніли, мі-
няли темп, силу і голос» (М.
Коцюбинський, «Сон»).
188
Українська література
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Основні твори: повість «Бо-
рислав сміється», «Мойсей»,
зб. «Зів'яле листя», «Чого яв-
ляєшся меніусні»,«Гріє сонеч-
ко», «Декадент», «Перехресні
стежки», «Украдене щастя».
СЛОВНИК
Поетична мова характе-
ризується і використан-
ням термінологізмів (лат.
Іегтіпиі — кордон, межа, кі-
нець). І. Білодід стверджує,
що термінологізмом або тер-
міном «називається слово або
словосполучення, що вжи-
вається для точного виражен-
ня поняття з якої-небудь га-
лузі знання — науки, техніки,
суспільно-політичного життя,
мистецтва тощо».
Франко Іван Якович (1856-1916)
І. Я. Франко народився 27 серпня 1856 р. у підгірському виселку
Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясе-
ниці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рр. — у Дрогобицькій школі
василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875 р.
Його батько Яків Іванович помер, коли І. Франкові було близько
одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871 р. Франко написав
свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому
змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста помер-
ла і мати (1872), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші
«Пісня і праця» (1883), у поемі «Гадки на межі» (1881).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге,
не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати
навчання. 26 липня 1875 р. Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію
і одержує атестат зрілості.
Улітку 1874 р. І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкар-
паттю (Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи,
а восени 1875 р. вступає на філософський факультет Львівського уні-
верситету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студент-
ському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до
студентського «Академічного гуртка», Франко став активним праців-
ником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, дру-
кує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом
знайомиться з російською революційно-демократичною літературою,
друкує в «Другові» (1877 р.) переклад роману М. Чернишевського «Что
делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» і «Русал-
ка», що ввійшли в першу збірку поезій «Балядьі и росказьі» (1876).
Доноси галицьких реакціонерів спричинили перший арешт І. Фран-
ка і членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він
просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів
арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик»,
включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях
активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального
і національного гніту в ній.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Гро-
мадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми»,
нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Воа сопзігісіог». Коли
ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу
було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програм-
ний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою».
Термінологізми зустрічаємо в оповіданні «У кузні» І. Франка: «Зіг-
нена грубу штаба йшла наново в огонь, а коли була розігріта до білого,
в неформену діру треба було вбити обушницю — залізний прилад, на
якому мав формуватися отвір у обусі сокири».
У 1881 р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю.
Книжечка для робітників». З цього року він починає видання жур-
налу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав
сміється» (повість так і не була закінчена через закриття журналу), тут
Література XIV — початку XX століття
189
же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса
Шевченка».
У журналі «Світ» І. Франко друкує низку своїх революційних пое-
зій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення
виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шма-
ток хліба у «Ділі» та у «Зорі» — народовських органах. У цей період
І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут»,
велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».
І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій висту-
пав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії
революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій
ниві. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою
політичну поезію Т. Г. Шевченка.
Львівський університет, у якому керував кафедрою української лі-
тератури О. Огоновський, не прийняв написану І. Франком дисертацію
до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці.
У червні 1893 р. йому присуджено науковий ступінь доктора філо-
софії.
Поетична мова певних художніх творів може характеризуватись
наявністю арготизмів та вульгаризмів.
Наприклад: «Е, що ви, молоді яндруси, говорите! По місті тротуа-
рами ходять та ходаки з долини висмикують — велика штука. А злов-
лять хатраки, то також що? Заведуть на дідівню, ковзнуть там чи й не
ковзнуть, та й по всій історії» (І. Франко, «Хлопська комісія»).
1893 р. І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин
і низин».
На останнє п’ятиріччя XIX ст. припадають три поетичних збірки
І. Франка: «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898) та «Із днів
журби» (1900).
У цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово»
(журнал виходив з 1894 по 1897 рік). У ньому вміщує письменник свої
прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади.
Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспіль-
ності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель»,
«Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опо-
зиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чер-
нишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов
широкий відгук у тодішній пресі.
На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900),
повість «Перехресні стежки» (1900) та ін.
Метафоричні епітети характеризуються перенесенням ознак і влас-
тивостей одних предметів на інші.
Наприклад: «Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею
гуляє бурхливий» (І. Франко, «Гримить! Благодатна пора наступає...»).
Подібною до метафори є метонімія.
Назва повісті «Борислав сміється» І. Франка є метонімічною: вико-
ристовується назва міста замість назви людей, що в ньому мешкають.
З 1898 р. у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий
вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журна-
лу, фактично його робочим редактором, і друкує тут свої літературоз-
навчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.
словник
Ар готи з ми (фр. агдоі — жар-
гон) — умовні слова, вирази,
зрозумілі лише для певного
кола людей, для сторонніх,
не посвячених у таємницю,
незрозумілі. У мові художньої
літератури а рготизми чи їх ок-
ремі елементи використову-
ються для створення колори-
ту кримінального середовища
та для мовної характеристики
персонажів.
словник
Метонімія (грецьк. теіо-
путіа — перейменування) —
різновид тропа,у якому назва
одного предмета замінюєть-
ся назвою Іншого на основі
суміжності ознак. У художній
мові вид