Author: Бураков Ю. Питльована Л.
Tags: історія новий час підручник історія англії краєзнавство
ISBN: 966-7022-55-2
Year: 2003
Text
Юрій Бураков, Лілія Питльована
Нариси
історії
Ан гл ії
нового
часу
Юрій Бураков, Лілія Питльована
Нариси історії
Англії
нового часу
Навчальний посібник
з курсу “Країнознавство” для студентів
вищих навчальних закладів
Видавництво
“Центр Європи”
Львів - 2003
ББК 63.3 - 7
Т 66
Автори: Бураков Ю.В. (розділ 1-4, 6); Питльована Л.Ю. (розділ 5)
Рецензенти:
Кипаренко Г. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і
новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка
Мовчан С. П., кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої
історії Львівського національного університету імені Івана Франка
Відповідальний за випуск:
Петрухін В.С., доцент, полковник
Науковий редактор:
Феденко О.В., кандидат політологічних наук, доцент, полковник
Друкується згідно з ухвалою Вченої Ради
Військового інституту імені гетьмана П. Сагайдачного
Національного університету „Львівська політехніка”
(протокол № 5 від 25 грудня 2002 р.)
Бураков Ю. В., Питльована Л. Ю. Нариси історії Англії нового часу.
Т66 Навчальний посібник з курсу „Країнознавство” для студентів вищих навчальних
закладів,-Львів: Центр Європи, 2003. -128 с.
І8ВМ 996-7022-55-2
Книга є першим україномовним посібником з історії та країнознавства
Великобританії. Розкриваються особливості політичного й соціально-
економічного розвитку з XVI ст. по 1918 р., дається характеристика відомим
політичним діячам, показана національно-визвольна боротьба ірландського
народу, враховується роль правового, колоніального, демографічного факторів
у розвитку англійського суспільства.
Для курсантів, студентів історичних та філологічних факультетів вищих
навчальних закладів, учнів гуманітарних гімназій, ліцеїв, старшокласників
спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням англійської мови, історії. Для
усіх, хто цікавиться минулим Великобританії.
© Бураков Ю.В., Питльована Л.Ю.,2003
© Видавництво „Центр Європи”, художнє оформлення, 2003
I8ВN 996-7022-55-2
ВСТУП
Нариси історії Англії нового часу покликані ознайомити читачів
з минулим народу — одного з лідерів світової цивілізації. Вплив
його на населення інших материків настільки вагомий, що сьо-
годні ми говоримо про великий англомовний світ, а у вирішенні
питання про мову спілкування з іншими народами, не вагаючись,
віддаємо перевагу англійській.
Хронологічно нариси охоплюють період, який прийнято нази-
вати історією нового часу: від великих географічних відкриттів
кінця XV - початку XVI ст. до завершення Першої світової війни.
Саме у новий час Великобританія стала передовою індустріаль-
ною державою, взірцем демократії, найбільшою колоніальною
імперією. Головними віхами на цьому шляху стали:
1) Реформація і запровадження англіканської церкви (з дру-
гої чверті XVI ст.);
2) революція XVII ст., яка перетворила Англію у консти-
туційну парламентську монархію й призвела до глибо-
ких економічних, політичних та соціальних зрушень;
3) заморська експансія (розпочалася у третій чверті XVI ст.
з піратства і поступово розвинулася у світову торгівлю,
захоплення територій у різних частинах земної кулі та
утворення англомовних спільнот);
4) утвердження парламентаризму як політичної системи
(остання чверть XVII-XVIII ст.);
5) переможне завершення промислової революції й світове
економічне лідерство (XIX ст.);
6) побудова стрункої системи зовнішніх відносин у другій
половині XIX ст. (доктрина «блискучої ізоляції»,
європейської рівноваги сил) та її криза, підсумком якої
став військово-політичний союз (Антанта) і вступ країни
у Першу світову війну.
Автори нарисів прагнули у стислій й дохідливій формі розгля-
нути проблеми політичної, економічної та соціальної історії
англійського народу.
З
Розділ 1
Англія в XVI ст.
Зародження капіталізму, аграрний переворот • Розвиток
мануфактурного виробництва і зовнішньої торгівлі • Абсо-
лютизм Тюдорів • Реформація • Захоплення Ірландії •По-
літика щодо Шотландії • Війна з Іспанією
Зародження капіталізму, аграрний переворот. В XVI ст. всесвітня
історія вступила в період нового часу. Великі географічні
відкриття надали поштовх розвитку промисловості й торгівлі
багатьом державам Атлантичного океану, у тому числі Англії. Вона
у XVI ст. залишалась аграрною країною (як, зрештою, й усі крани
світу). У сільському господарстві було зайнято 9/10 із приблизно
4 млн. населення. В англійському селі, як і раніше, панували фео-
дальні відносини. Уся земля вважалася власністю короля, а дво-
рянство за користування землею виплачувало йому певні суми у
разі передачі землі в спадщину чи продажу. Дворяни (лендлорди
або рицарі) вважалися утримувачами королівської землі, а не пов-
ними її власниками. Більшість селян жили на землях, що належали
лендлордам, і сплачували їм певний грошовий чинш. Селяни вно-
сили платню за користування лісами, вигонами.
В англійському селі XVI ст. зберігалась невелика категорія віль-
них селян-фригольдерів (англ. ІгееЬоІсі, від йгее — вільний, Ьоісі —
володіння, утримування), власників невеликих ділянок землі.
Більшість селянства складали копігольдери (англ. соруЬоИ, від сору
— копія, тобто утримування згідно з копією, випискою з протоколу)
— спадкові утримувачі панської землі. І перші, і другі називали себе
йоменами. Вони були зобов’язані сплачувати лордам грошову ренту
в розмірах, встановлених за угодами і звичаєм. З їхньої верхівки
виходили капіталістичні фермери. Ще одну групу селян складали
орендатори — лізгольдери (анг. Іеазе — оренда), які тримали землю
у панів на умовах короткотривалої або довготривалої оренди.
На вершині офіційно визнаної ієрархії англійського суспільс-
тва стояло дворянство, яке поділялось на два розряди: вище (поЬі-
4
Іез таіогез) і нижче (поЬіІез тіпогез). До першого належали титу-
ловані роди, які мали спадкове право засідати в палаті лордів (пе-
ри),— герцоги, графи, маркізи, віконти, барони. В переважній біль-
шості знать була новоствореною. Так, в парламенті 1519 р. засідало
19 лордів, а наприкінці XVI ст. їх вже там було понад 90. Особли-
вістю суспільної структури в Англії став розкол дворянського ста-
ну на антагоністичні групи — так зване старе і нове дворянство.
Усі сини лорда, крім старшого, не успадковували титул та майно
батька (земля і маєток, таким чином, не подрібнювалися) і ставали
лише рицарями, тобто нижчим прошарком дворянства. Джентрі
(депігу — середній та дрібний рицар) були, в основному, сільсь-
кими поміщиками (сквайрами), також комерсантами, підприєм-
цями, судновласниками, представниками вільних професій —
юристами, нотаріусами, землемірами та ін. Більш того, сини
багатьох нових дворян («джентльменів») проходили навчання у
ремісників та купців, робили кар’єру, й цей процес зближував
дрібних дворян з міськими буржуа. Це вигідно відрізняло дворян
Англії від бундючного дворянства європейських монархій. Однією
з особливостей англійського дворянства був «прагматизм» у
всьому, що стосувалося можливості збільшити свої прибутки.
Часто молодші сини ставали багатшими за своїх старших братів,
купували землі, зводили на них великі кам’яні будинки й прова-
дили життя поміщиків. Англійських дворян у XVI ст. не приваб-
лювало міське життя, вони намагалися залишитися серед сільської
природи.
Бурхливий розвиток суконного виробництва, підвищення цін
на вовну призвели до зміни сільськогосподарської орієнтації
багатьох власників землі. Вівчарство стало вигіднішою галуззю
господарства, ніж рільництво, тому більшість лендлордів почали
перетворювати свої орні землі у пасовища. Вони захоплювали
общинні угіддя, зганяли своїх селян-утримувачів з наділів, руйну-
вали селянські хати, а подекуди й цілі села. Захоплені землі лорди
обгороджували тинами, канавами, парканами і здавали їх в оренду
фермерам-скотарям за високу ренту, а іноді й самі займались
розведенням овець. Цей процес отримав назву обгороджування.
5
Обгороджування (англ. епсіозигез) — специфічна форма лікві-
дації общинних земель шляхом масового насильницького зігнан-
ня селян з землі феодалами.
Влада, стурбована значним скороченням кількості платників
податків, намагалась законодавчими актами зупинити процес
обгороджування або взяти його під контроль. Статути короля
вимагали відновлення «зруйнованих» господарств, збереження
селян-господарів з наділами в 20 акрів1 землі, забороняли утри-
мувати надмірні стада овець (більше 2000 голів) однією особою.
Однак вимоги влади на місцях ігнорувалися або знаходилися шля-
хи обходити ці закони. Так, штрафи, які накладалися на поруш-
ників законів про обгороджування, не були для них надмірними.
Процес насильницького обезземелення селян дворянами був
основною рисою аграрного перевороту, у ході якого руйнувалось
феодальне землеволодіння і створювалось нове, буржуазного типу
фермерське господарство. Найбагатші фермери переходили до
експлуатації найманої праці сільськогосподарських робітників —
коттерів (власників лише хатки, котеджу), або наймитів і, таким
чином, ставали капіталістичними підприємцями. В XVI ст. з пред-
ставників різних соціальних верств міста та села — заможних се-
лян, дрібних й середніх дворян, купців, підприємців — утворився
прошарок багатих капіталістичних фермерів, які сплачували зем-
левласникам більш високу капіталістичну ренту, ніж колишні фео-
дальні користувачі.
Селяни активно виступали проти обгороджування й обезземе-
лення. Вони звертались із скаргами до короля та парламенту,
чинили опір, часом із зброєю в руках, свавіллю феодалів. У червні
1549 р. спалахнуло селянське повстання під проводом братів Ро-
берта і Вільяма Кетів, яке охопило графства Девоншир та Корн-
уолл (Південно-Західна Англія), а також графства Норфолк та
Сеффолк — район інтенсивних обгороджувань у Східній Англії.
Повсталі захопили місто Норідж (Поріч) і розбили підрозділ уря-
* 1 акр (англ.- асге) одиниця площі в англійській системі мір, дорівнює
4046,86 квадратних метрів.
6
дових військ. На придушення селян король скерував загін із
15 тис. німецьких та італійських найманців. В серпні 1549 р.
повстанці, які не вміли битися з регулярними військами, зазнали
поразки. У другій половині XVI ст. селянські виступи проти
обгороджування набули масового характеру.
Важливою галуззю народного господарства залишалося
рибальство. Усі англійські уряди підтримували рибалок, чиї човни
поповнювали торговельний і військовий флоти. Видавалися навіть
закони про обов’язкове запровадження «рибних днів»; піддані
монарха не повинні були їсти м’ясо під час великого посту або в
п’ятницю. Влада підкреслювала політичні, а не релігійні мотиви
таких рішень: підтримати промисловиків, які з ризиком для життя
плавали в океанських водах, пожвавити економічне життя
приморських міст (великі обози засолених оселедців, тріски роз-
ходилися в усіх напрямках держави) і заборонити надмірне вжи-
вання баранини. Є свідчення, що за ігнорування цього закону влас-
ників трактирів виставляли біля стовпа ганьби.
Розвиток мануфактурного виробництва і зовнішньої торгівлі.
Зміни в аграрному секторі Англії відбувалися на тлі інтенсивного
розвитку промислового виробництва. Головною галуззю промисло-
вості залишалось виробництво сукна. В XVI ст. англійське сукно було
високоякісним й найдешевшим у світі (з огляду на величезні мас-
штаби виробництва вовни). Тому воно користувалось попитом не тіль-
ки у знаті, а й у простого люду різних країн. У другій половині XVI ст.
сукно складало 80% англійського експорту, воно продавалося в Захід-
ній та Центральній Європі, на Близькому та Середньому Сході.
Сукно вироблялось головним чином у сільській місцевості, де
аграрний переворот створив сприятливі умови для розвитку
розсіяної мануфактури. В організації такого виробництва вико-
ристовувалась домашня праця обезземелених селян. Боротьба
міст, зокрема цехів, проти розвитку мануфактур спонукала під-
приємців влаштовувати виробництво у сільській місцевості.
Центральною постаттю у виробництві сукна був купець — влас-
ник контори з роздачі сировини, який працював на великого
підприємця-суконника. Вовна купувалась у вівчарів великими
7
партіями, роздавалась прядильникам, які працювали вдома, а по-
тім ткалям, фарбувальникам. Часто купець надавав не тільки си-
ровину, але й верстат; у цих випадках ремісник цілком залежав
від замовника, який забезпечував його роботою і оплачував працю.
Більш високої стадії розвитку суконне виробництва досягнуло
тоді, коли підприємці почали збирати робітників під одним дахом
(так зв. централізована мануфактура). Виробничий процес у них
поділявся на основі чіткої спеціалізації певної операції. Найбіль-
шою була суконна мануфактура Джона Уічкомба (біля тисячі ро-
бітників), відомого під ім’ям Джек з міста Ньюбері; на його
підприємстві існував чіткий розподіл праці, подрібнення операцій,
що сприяло зростанню продуктивності праці; вироби проходили всі
стадії виготовлення під одним дахом. Виробництво сукна, його
експорт постійно зростали. Ця галузь промисловості, з огляду на
величезні прибутки, ставала привабливою навіть для дворянства.
Три райони Англії виробляли більшу частину сукна — південно-
західні графства (Глостершир, Сомерсетшир, Девоншир); східні
графства (Ессекс та Норфолк); північні (Йоркшир та Уестморленд).
Частина нефарбованого й невиробленого сукна експортувалася в
Голландію, де після проведення цих операцій розвозилось гол-
ландськими купцями по усьому світу.
Окрім суконних, існували мануфактури з виробництва шов-
кових тканин. їхня продукція користувалася великим попитом
серед королівського двору. Наприкінці XVI ст. в Ланкаширі, Йорк-
ширі, Чеширі та у деяких інших графствах почало розвиватися
виробництво бавовняних тканин (сатину та бумазеї); сировину
для виробництва цих тканин постачали із країн східного
узбережжя Середземного моря (Леванту; італ. Ьеуапіе — Близький
Схід). Вироби з шовку, полотна, шкіри вироблялися у графствах
Норфолк та Ессекс; панчохи та мережива — у графстві Ноттін-
гемшир, скоб’яні товари — в містах Бірмінгемі та Шеффілді; скло
та мило — в Лондоні та Брістолі.
Потреби зростаючої промисловості вимагали збільшення ви-
добутку кам’яного вугілля, що приводило до інтенсивної розробки
родовищ. Протягом століття — 1540-1640 рр. — видобуток вугілля
8
збільшився з 200 тис. до 1,5 мли. т., що було у три рази більше за
видобуток усієї Європи. Якщо на початку XVI ст. у вугільній про-
мисловості було зайнято 5 тис. чол., то наприкінці століття — вже
біля ЗО тис. чол. У ті часи на зміну невеликим вугільним шахтам,
по суті відкритим глибоким ямам, приходять штольні; починають
застосовуватися повітряні помпи з кінною силою.
Високі ціни на деревне паливо в зв’язку із скороченням площі
лісів у результаті інтенсивної вирубки, обумовили широке вико-
ристання вугілля для побутових (опалення житла, приготування
їжі) та промислових потреб. У XVI ст. почало активно розповсюд-
жуватися будівництво у заможних домах камінів, які прийшли на
зміну опаленню «по чорному», коли вогнище розкладалося у сере-
дині приміщення, а дим виносився через отвір у стелі. Однак го-
ловна роль вугілля як енергоресурсу простежувалася у промисло-
вості. Про значення кам’яного вугілля в національній економіці
свідчив вигук сучасника: «Соггесі уоиг шарз: Медусазії — із Реги!» —
«Виправте ваші карти: Ньюкасл — це Перу!», що означало: кам’яне
вугілля із центру видобутку — міста Ньюкасл (графство Нортум-
берленд) є настільки ж цінним, як і срібло, що ввозилось в Європу
з Америки.
Високого рівня досягла металургія. Виплавка чавуну й заліза
розвивалися, головним чином, в Суссексі, Глостерширі та Півден-
ному Уельсі — районах, багатих на поклади залізної руди і ліс, —
давніх центрах металургії країни. Широкого розмаху набуло ви-
робництво артилерійського озброєння — нових гармат та ядер; їх
почали вивозити в європейські держави, Марокко, Османську ім-
перію. Подовжені і меншого калібру стволи цих гармат, на відміну
від попередніх — мідних, були відлиті з чавуну, що значно підви-
щувало бойові якості зброї та здешевлювало її.
Значні успіхи спостерігалися у суднобудуванні. Англія впри-
тул наблизилась до визнаного світового лідера у цій галузі — Гол-
ландії. Як і на тамтешніх корабельнях, впроваджувалася механі-
зація робіт (лісопилки та вантажні пристрої, які приводилися у
рух вітрилами), стандартизація деталей кораблів. Торговельний
флот Англії нараховував на той час до 6,5 тис. кораблів. Активно
9
розбудовувався військовий флот, усі монархи дбайливо плекали
військово-морські сили країни.
Зрушення в галузі промисловості визначили шляхи розвитку
англійської торгівлі. На XVI ст. утворився єдиний національний
ринок з центром у Лондоні, який справедливо вважався одним із
найбільших торговельних міст Європи. Столиця Англії перетво-
рилася у фінансовий центр Європи. Все більше підприємців від-
мовлялись від послуг банкірів голландських, італійських й пів-
деннонімецьких міст, а брали позички у англійських банкірів. У
столиці відкрилась біржа, почалось утворення лондонського Сіті
— центральної частини міста — зосередження банківських контор,
офісів торговельних компаній та юридичних фірм. Зростала
чисельність населення: якщо у другій чверті XVI ст. населення
Лондона нараховувало приблизно 100 тисяч осіб, то на початку
XVII ст. — вже біля 200 тисяч мешканців. Провінційні міста
середньої величини мали до 5000 мешканців. В містах було багато
парків, фруктових садів, господарських будівель. Багато з жителів
частину вільного часу приділяли землеробству, працюючи на
власних приміських ділянках. Активізація зовнішньої торгівлі
сприяли розвитку приморських міст-портів.
В XVI ст. всю зовнішню торгівлю Англії провадили великі
торговельні компанії купців, які засновувалися на паях. Кожен
підприємець вносив у спільну справу свою, чітко визначену
частку капіталу (пай). Компанії купували у корони хартії, які
надавали їм право монопольно торгувати у тій або іншій країні.
У 1554 р. виникає Російська (Московська) компанія, у подальші
роки — Східна або Балтійська, Левантійська, Гвінейська. В
1600 р. була видана хартія на створення Ост-Індської компанії,
що поклало початок проникненню англійців в Індію. Королівсь-
кий указ забороняв будь-кому, крім неї, ввозити у країну перець,
який високо цінувався і широко застосовувався як харчовий
консервант.
Абсолютизм Тюдорів. Генріх VII Тюдор (роки правління —
1485-1509) став родоначальником династії, яка більше ніж сто-
ліття (до 1603 р.) правила в Англії. За це століття у країні склалась
10
й досягла завершеності нова форма правління — абсолютна мо-
нархія. Перед першими Тюдорами виникло завдання: ліквідувати
сепаратизм і консолідувати країну. Генріх VII розпустив феодаль-
ні дружини і зрівняв з землею замки непокірних магнатів, приду-
шив декілька заколотів знаті та знищив ті аристократичні клани,
які за правом крові могли претендувати на трон. Конфісковані
землі роздавалися прихильникам короля.
Централізаторську діяльність продовжив його син — Генріх VIII
(1509-1547). Він повів наступ на території, які зберігали ще певну
незалежність, — віддалені північні графства та Уельс — і підкорив
їх. Тюдори активно впроваджували доктрину королівського
суверенітету. Влада монарха оголошувалась наданою Богом, а сам
він — намісником Христа на землі. Ця теорія не залишала місця для
інших інститутів влади, однак на практиці Тюдори змушені були
рахуватися з існуванням у країні парламенту. Цей орган влади в
Англії, на відміну від інших європейських країн, залишався
важливим елементом політичної структури й став характерною
особливістю англійського абсолютизму.
Парламент — орган станового представництва при королі —
до 90-х років XVI ст. був союзником монархії. Розвиток капіта-
лістичного укладу потребував стабільної та сильної влади, протек-
ціоністських заходів. В цьому були єдині буржуазія й нове дво-
рянство. Покірливість парламенту першим Тюдорам дійшла навіть
до скорочення власних прерогатив: він надав королівським
указам — прокламаціям — силу закону, зрівнявши їх із статутами,
які затверджувалися спільно королем та парламентом.
За перших Тюдорів зазнала змін державна адміністративна
система. Центральним адміністративним і виконавчим органом
стала Таємна рада, яка виникла з великої Королівської ради (ор-
гану влади з дорадчими функціями). Таємна рада в 30-40-х роках
XVI ст. набула характеру постійно діючого органу.
Значну роль у зміцненні абсолютизму зіграла реформована
система судочинства. Передача більшої частини справ до коро-
лівських судів підривала позиції місцевих сеньйорів. В результаті
реформи процеси у справах, що зачіпали інтереси корони, прохо-
11
дили в суді Королівської лави (Кііщ’з ВепсЬ), суперечки між під-
даними корони розглядав суд Загальних Прохань (Сошшоп Ріеаз),
Канцлерський суд (СЬапсегу) займався позовами щодо земельних
справ, інших видів власності, боргів. Особливе місце відводилося
судовій інстанції — Палаті Зірок (8іаг СЬашЬег), заснованої ще
Генріхом VII для боротьби із заколотами великих феодалів, які не
визнавали юрисдикції інших судів. З тим, щоб надати ваги цій
інстанції, її формували із членів Таємної ради та верховних судів
Кіпд’з ВепсЬ та Соїшпоп Ріеаз. У подальші часи Палата Зірок
здійснювала загальний нагляд за системою судочинства в країні.
Специфічно будувалась система англійського місцевого управ-
ління. На відміну від європейських країн, де розквітала оплачува-
на (принаймні частково) короною чисельна бюрократія, в Англії
утвердився принцип виборності місцевої адміністрації, яка не
отримувала грошей з казни. Центральне місце в управлінні граф-
ствами належало мировим суддям. Вони висувалися на зборах
дворянства графств з числа «найбільш поважних і достойних
рицарів». їх обов’язками було: підтримання правопорядку; приду-
шення заколотів селянських й міських низів; виявлення і покаран-
ня єретиків та інших віровідступників; регулювання питань,
пов’язаних з виробництвом й торгівлею; визначення рамок заро-
бітної платні; контроль за якістю продукції; видача ліцензій куп-
цям і корчмарям; нагляд за ринками. Одне з першочергових зав-
дань мирових судів — організація місцевого ополчення, рекрутсь-
кий набір, постачання для армії зброї, харчів, підтримка в порядку
комунікацій. Мировим суддям допомагали справлятися з числен-
ними й різноманітними обов’язками чиновники: високі констеблі
сотень, констеблі приходів, шерифи, церковні старости, скарбники.
Мирові судді були тісно пов’язані з джентрі та міською бур-
жуазією, жили їхніми інтересами. Тому органи місцевого само-
управління неохоче виконували законодавство щодо боротьби з
обгороджуванням, були незацікавлені у зборі субсидій, позичок і
податків типу «корабельних грошей» (скеровувалися на боротьбу
з піратством в територіальних водах Англії). Уведення будь-яких
податків викликало ремствування й спротив населення.
12
Вихід із становища корона знаходила у збільшенні числа своїх
емісарів — лордів-лейтенантів, що призначалися у графства. Тра-
диційно вони займалися питаннями організації оборони, але у
другій половині XVI ст. перед ними додатково висувалися
завдання — сприяти покращенню місцевого управління в цілому.
Суттєвою особливістю англійського абсолютизму, на відміну
від інших, була відсутність у розпорядженні монарха регулярної
армії. Королівська гвардія нараховувала не більше 200 чоловік.
Тюдори не витрачали великих грошей на наймані війська. Тим не
менш, коли виникала загроза війни або заворушень, під рукою у
короля опинялась значна військова сила. Її основою ставало міс-
цеве ополчення, на утримання якого корона не витрачала жодного
пенсу. Кожний придатний до служби й економічно самостійний
мешканець королівства чоловічої статі повинен був пройти курс
навчання військової справи, мати відповідну екіпіровку й за
закликом короля — виступити на захист вітчизни. У військовій
справі важливе місце відводилося підготовці лучників. У багатьох
місцевостях під час різноманітних свят влаштовувалися їхні
змагання, переможці всенародно вшановувалися. У вільний час
батьки намагалися навчити синів влучно цілити із лука. Ополчен-
ня призначалось тільки для захисту країни. В чисельних воєнних
кампаніях на континенті за Англію билися найманці або загони
дворян-волонтерів (добровольців), які діяли на основі давніх
традицій і підлягали лише своїм командирам (капітанам).
Значно більшу увагу аніж армії, Тюдори надавали військово-
морському флоту, що було стратегічно виправдано у зв’язку з
острівним становищем країни. Власне королівський флот складав-
ся лише з 40-50 кораблів. Однак прерогативою монарха було: у часи
небезпеки вимагати, щоб до нього приєдналися кораблі купців та
інших приватних власників. Це у декілька разів посилювало
могутність англійського флоту. Генріх VIII витратив багато грошей
на організацію флоту, побудував військово-морські бази у гирлі р.
Темзи, удосконалив базу у Портсмуті та зміцнив багато гаваней.
Реформація. Церковна Реформація, яка почалася в Англії за
Генріха VIII, стала закономірним і важливим кроком на шляху
13
зміцнення абсолютної монархії. Король, запроваджуючи її, пере-
слідував дві мети: 1) перетворити католицьку церкву у національ-
ну, незалежну від Риму, підкорити її владі монарха; 2) провести
секуляризацію багатих церковних земель і майна з тим, щоб по-
повнити казну. Реформація в Англії була тісно пов’язана з анало-
гічним процесом у Європі. Вона була одночасно подією політич-
ною, релігійною й соціальною. Центральною фігурою європейсь-
кого духовно-політичного життя був німецький теолог Мартін
Лютер (1483-1546) — засновник протестантської (від латинської
ргоіезіапз — протестуючий, не згідний) реформації. Він виробив
доктрину протестантизму — християнського віровчення поза
римсько-католицькою та православними церквами, яка піддала
критиці затверджений папою кодекс етики, церковного ритуалу
та літургії. Головна ідея протестантизму полягала у тому, що для
«спасіння душ» необхідне внутрішнє каяття грішника, яке не може
бути замінене індульгенцією (папською грамотою про загальне
відпущення гріхів), грошовою пожертвою. Француз Жан Кальвін
(1509-1564), який поселився у Женеві і з 1541 р. фактично став
правителем міста, домігся підлеглості світської влади своїй власній
церкві. Він створив напрямок протестантизму, де центральними
були: доктрина про божественне призначення (при створенні
світу Бог передбачив усі явища та події), проповідь «мирського»
аскетизму (що припало до душі ощадливому буржуа), рес-
публіканського облаштування церкви (кожна релігійна громада
автономна і незалежна в справах спасіння, вона сама організовує
та підтримує своє управління).
Характерною особливістю англійського суспільства був анти-
клерикалізм, який задавав тон у громадському житті і якому спів-
чували як у верхах, так і в низах суспільства. Попередник Рефор-
мації професор Оксфордського університету Джон Уікліф (між
1320-1330 — 1384) відкрито повстав проти багатства церкви,
вимагав секуляризації монастирських земель, відкидав верхо-
венство папи. Його ідеї знайшли підтримку наступних поколінь.
Тому кроки по розриву з папством стали можливими у той час,
коли протестанти в Англії залишалися переслідуваною меншістю.
14
Реформація розпочалася «згори». Приводом до розриву з
Римом стало розлучення Генріха VIII з Катериною Арагонською і
відмова папи визнати королівський шлюб недійсним. У відповідь
на це, за наполяганням короля, у 1534 р. парламент схвалив Акт, в
якому проголошувалась незалежність церкви Англії від Риму. За
цим документом король став офіційно іменуватися «протектором
і верховним главою англіканської церкви та її духівництва».
Вищою церковною судовою інстанцією проголошувались король
та архієпископ Кентерберійський. За королем залишалося право
роздавати духовні посади, отримувати церковну десятину, вико-
рінювати силою усілякі єресі, неповагу до церкви. Новостворена
церква повністю відповідала формулі: «один бог, один король, од-
на віра, одне сповідання».
Наступним кроком Генріха VIII стала секуляризація церков-
них земель, закриття та ліквідація монастирів. Більшу частину мо-
настирських земель король відразу продав. Через фінансову скру-
ту, здебільшого викликану впертою відмовою населення платити
податки, монарх вдавався до «псування грошей» за рахунок змен-
шення реального еквіваленту металевих грошей, що викликало ін-
фляцію, підняття цін на всі товари.
Англіканська церква (КеГогшесІ СЬигсЬ о І Еп^іапсі, ЕзіаЬІізЬеб
СЬигсЬ, Ап§1ісап СЬигсЬ) стала однією з протестантських конфе-
сій, однак її культ і організаційні принципи ближчі до католицької
церкви ніж в інших протестантських церквах. На перших порах у
новоутвореній церкві віровчення та організаційні форми залиша-
лися католицькими. У 1549 р. архієпископ Кентерберійський То-
мас Кранмер підготував реформу церковного культу і виробив док-
трину нової церкви. Із суміші протестантських та католицьких еле-
ментів у догматиці та культі була укладена «Книга громадського
богослужіння» (Сошшоп Ргауег Воок) або «Символ віри». Пізніше
віровчення дещо наблизилося до кальвінізму, однак єпіскопальна
система збереглася. У англіканській церкві архієпископи Кентер-
берійський, Йоркський та частина єпископів є членами палати лор-
дів (формально призначаються королем), всі церковні статути під-
лягають затвердженню парламентом. Видатки по утриманню
15
церкви, у тому числі зарплатня духовенству, будівництво культо-
вих споруд взяла на себе держава.
Антипапська та антимонастирська політика Генріха VIII ви-
кликало невелике заворушення на півночі країни, яке було швид-
ко придушене. Народ з байдужістю поставився до утисків римо-
католицької церкви. Навіть частина духовенства підтримала ре-
форми, вона була вороже налаштована до папи, який через легатів
вимагав гроші від англійської церкви й намагався обмежити владу
єпископів та свободу духівництва. «Краще король, ніж папа» — такі
настрої панували у них.
Загалом біля 5000 ченців, 1600 «братів-злидарів», які годува-
лися біля монастирів, та 2000 черниць влилися у народні маси.
Слід зауважити, що закриття жіночих монастирів, на відміну від
чоловічих, мало незначні соціальні наслідки. Черниці були із за-
можних родин. В силу різних обставин вони не вийшли заміж й за
відповідні пожертви були прийняті у обитель дожити віку. Час-
тина ж ченців й особливо «братів-злидарів» поповнили великі юр-
би злиденного народу, які пересувалися дорогами країни із міста
в місто, й у пошуках їжі вдавалися до пограбувань селянських хат,
караванів купців, будинків, розташованих на околицях.
Поліцейські репресії не приносили бажаних результатів. Посту-
пово правляча верхівка схилилася до думки — запровадити систему
забезпечення бідних, яка б засновувалася на обов’язковому податку
на користь бідних. В Англії, вперше у світі, у часи правління Генрі-
ха VIII деякі великі міста, такі як Лондон та Іпсвич, організували в
адміністративному порядку допомогу своїй бідноті. Такий крок,
певною мірою, зняв соціальне напруження у містах. У подальшому
це стало законодавчо закріпленою нормою міського самоуправління;
видатки оплачувалися обов’язковим податком городян на бідність.
Англійська Реформація проходила з перевагою політичних та
економічних мотивів над духовними. Підлеглість англіканської
церкви світській владі не зачіпала власне релігійних питань: культ
і догматика не змінились ні за формою, ні за суттю. Такі обмежені
результати Реформації за Генріха VIII не могли задовольнити анг-
лійську буржуазію. Її прагнення до здешевлення церкви, вияви-
16
лись у подальшому широкому розповсюдженні ідей протестан-
тизму в формі лютеранства та кальвінізму.
Після смерті Генріха VIII трон успадкував його малолітній син
від третього шлюбу з Джоанною Сеймур Едуард VI (1547-1553).
Управління країною перебувалов руках регентів — спочатку гер-
цога Сомерсета, а потім герцога Нортумберленда, переконаних
прихильників протестантизму. Перший парламент за правління
нового короля відкрився службою, що велась англійською мовою.
Відтепер уся служба в церквах проходила англійською, а не мало-
зрозумілою широким верствам населення латинською мовою.
Підвищилося значення парафіян у проведенні обрядів, роль па-
рафіяльного священика. Мировий суддя, поміщик (сквайр) та свя-
щеник стали головною опорою влади на селі.
Царювання Едуарда VI було недовгим. Після його смерті гер-
цог Нортумберленд посадив на трон свою невістку — Джейн Грей,
онуку Генріха VIII. Однак невдоволене його попереднім регентсь-
ким правлінням дворянство підтримало іншу претендентку — Ма-
рію Тюдор, доньку Генріха VIII від шлюбу з Катериною Арагонсь-
кою. Королева Джейн і герцог Нортумберленд були страчені.
Марія Тюдор (1553-1558) — фанатична католичка, намагалася
знищити завоювання Реформації, відновила римо-католицьку
церкву. Готувалася реституція (відновлення попереднього право-
вого становища) секуляризованих земель. Такі наміри зачіпали ін-
тереси широких верств дворянства, буржуазії й спричинили не-
вдале повстання на чолі з рицарем Томасом Уайттом. Все ж коро-
лева змушена була відмовитись від небезпечної для громадянсь-
кого миру ідеї реституції. Вона повернула церкві лише ті землі,
які не встигли продати попередні монархи. Проіспанські симпатії
королеви (вона взяла вкрай непопулярний серед населення своєї
країни шлюб з Філіппом II Іспанським), гоніння і розправи над
протестантами, призвели до того, що її смерть в 1558 р. була зус-
трінута в народі з полегшенням.
До влади прийшла Єлизавета І Тюдор (1558-1603), донька
Генріха VIII від шлюбу з Анною Болейн (другою дружиною
короля, страченою ним за звинуваченням у невірності). Майже
17
півстоліття її царювання стали розквітом англійського абсолю-
тизму, характеризувалися загальним економічним піднесенням
та небувалим зміцненням міжнародних позицій держави. Знач-
но піднявся рівень життя населення, знизився рівень соціальної
напруженості, політичного протистояння.
У центрі уваги громадськості залишалися питання релігійного
життя. Королева Єлизавета І відновила реформовану церкву, і в цьо-
му її підтримала більшість дворян й буржуазії. За неї було складено
остаточну редакцію англіканського «Символу віри» (так звані «39
статей»), яку парламент схвалив у 1571 р. Ще раз підтверджувався
відхід від верховенства папи над церквою, відкидалися індульгенції,
ікони, мощі, значно зменшувалась кількість релігійних свят. Ан-
гліканство, таким чином, стало проявом поміркованої течії протес-
тантизму. Протестантське вчення пропагувало сімейні цінності,
освящало ділове життя і протистояло середньовічному вченню, де
справжня релігійність полягала у цнотливості й віддаленні від миру
у монастир. Дозвіл вступати у шлюб, який отримало духовенство,
свідчив про ще одну перемогу протестантизму.
Королівська адміністрація контролювала зміст недільних про-
повідей, виголошуваних у всіх церквах країни. Церковні суди при-
тягували до відповідальності парафіян за несплату десятини, за ухи-
ляння від відвідувань недільної служби, за єресь, за «розбещеність»
та ін. Уряд Єлизавети видав суворі закони проти католиків. Перехід
з англіканства до католицизму дорівнювався державній зраді.
Католики обкладалися особливим податком, в країні заборонялося
перебувати членам католицького ордену єзуїтів. Англіканська
церква за правління Єлизавети стала національною і перетворилася
у важливу ланку бюрократичної системи абсолютизму.
Частина англійської буржуазії, нового дворянства виступала
з радикальними ідеями пуританізму (від англ. риге — чистий),
своєрідної форми кальвінізму. В 50-60-і роки XVI ст. пуритани від-
крито виступали проти єпископату, протиставляючи йому демо-
кратичний устрій церкви, керованої виборним духовенством. Пу-
ритани рішуче засуджували помпезність, розкоші, бездіяльність,
марнотратство, розваги. Вони проповідували бережливість, по-
18
міркованість, підприємливість у справах. Виступи пуритан проти
єпископату і критика влади спонукали англійську королеву вда-
тися до репресій проти дисидентів (інакодумців). Однак, як це
часто буває, переслідування, мучеництво привернуло увагу сус-
пільства до пуритан й сприяло розповсюдженню ідей пуританізму
серед усіх верств населення.
Основні відмінності між англіканством і пуританізмом поля-
гали у церковному культі і, особливо, в церковній організації. У
творі одного із ідеологів пуританізму, професора кембриджського
університету Т. Картрайта «Настанови до віри» містяться вимоги
виборності проповідників парафіями віруючих, які управляються
обраними пресвітерами — старійшинами. Влада єпископів, за
Картрайтом, повинна була перейти до консисторій — рад пресві-
терів та проповідників. Із середини 80-х років XVI ст. пуританська
антиурядова опозиція переросла у широкий суспільний рух
джентрі й буржуазії, який користувався підтримкою частини
парламентарів. Представники лівої, радикальної, течії пуритан —
індепенденти (англ. іпберепсіепсе — незалежність) виступали за
повне відокремлення церкви від держави, наголошуючи, що сам
король як християнин «повинен підлягати церкві». В численних
памфлетах індепенденти писали, що справедливий державний та
церковний устрій може бути лише тоді, коли сам народ обиратиме
своїх проповідників та керівників. Перетворення Біблії в настіль-
ну книгу віруючих (завдяки впровадженню книгодрукування, пе-
рекладу англійською мовою, невеликому формату й доступній ці-
ні) відкривало можливості для самостійного вивчення, тлумачен-
ня кожним грамотним парафіянином її змісту. Релігійні дискусії
стали важливою рисою життя англійського суспільства.
Католики й протестанти все ще застосовували до нових еконо-
мічних явищ середньовічні норми етики. Наприклад, закон та сус-
пільна думка намагалися заборонити лихварство, позичку грошей
під відповідний відсоток як «недопустиму розбещеність» (закон
1552 р.). Лише у 1571 р. прибутки лихварів, якщо вони не переви-
щували десяти відсотків, перестали вважатися протизаконними. На
другий рік свого володарювання Єлизавета І змогла відновити пов-
19
ноцінність металевих грошей, зупинити інфляцію, зростання цін.
Королева намагалася законодавчо захистити селянина від зло-
вживань лендлорда в процесі обгороджування земель. Вона спра-
ведливо вважала йомена реальною силою у справі захисту вітчизни
й основним платником податків, тому і дбала про його процвітання.
В епоху Єлизавети зросло багатство та авторитет сільських джентль-
менів — сквайрів. їхнє збагачення пояснювалося новими прид-
баннями монастирських земель, раціональним господарюванням,
встановленням зв’язків із суконним виробництвом, зовнішньою
торгівлею. Зростання впливу сквайра у суспільстві стало можливим
завдяки зникненню феодальної знаті — абатів та настоятелів мо-
настирів, які перед тим займали вище становище. Джентрі, які тепер
управляли графствами як представники корони в якості мирових
суддів, тепер не відчували небезпеки втручання у їхні справи «за-
надто впливових персон» та їхніх збройних свит. Останні пред-
ставники феодальної знаті у прикордонних шотландських графствах
були знищені Єлизаветою після повстання північних графів у 1570 р.
Ще за часів правління Генріха VIII завершилося законодавче,
парламентське й адміністративне об’єднання Англії та Уельсу. На
суверенний Уельс була розповсюджена англійська система графств,
положення про мирових суддів та кодекс англійських законів. Вал-
лійське дворянство отримало право делегувати своїх представників
у Вестмінстерський парламент й усі переваги свого класу. Населен-
ня Уельсу зберегло рідну мову, духовні й культурні традиції.
Захоплення Ірландії. На відміну від м’якої інтеграції Уельсу, анг-
лійці із колоніальним запалом поставилися до інших сусідів —
ірландців. Зручні морські бухти, а головне, прекрасні пасовища су-
сіднього «смарагдового» острова — Ірландії приваблювали
англійців здавна. В 1541 р. Генріх VIII проголосив себе королем
Ірландії й силою зброї зобов’язав ірландську знать складати йому
присягу, отримувати права на володіння землею, захопленою у
ворогуючих місцевих кланів. Ірландський парламент скликався
лише з дозволу англійського короля і обговорював лише ті закони,
які попередньо були узгоджені у Лондоні. У ті ж роки парламентом
у Дубліні була здійснена англіканська Реформація в Ірландії і секу-
20
ляризація її церковних багатств (в країні існувало 56 монастирів).
Це був важливий крок у підкоренні країни Тюдорами, хоча біль-
шість населення залишилась католиками, за що зазанавала пере-
слідувань влади.
У другій половині XVI ст. засобом пограбування і підкорення
Ірландії стали масові конфіскації земель ірландців й передача їх
англійським колоністам. Як правило, землі конфісковували після
звинувачень ірландських вождів у державній зраді; для цього ви-
користовувались провокації та конфесійна боротьба. Конфіскова-
ні землі роздавались на дуже вигідних умовах англійським війсь-
ковим і чиновникам. Вимоги колонізації передбачали, щоб кожне
поселення колоніста було перетворено у гарнізон проти місцевих
мешканців, заборонялись шлюби між англійцями та ірландцями.
За часів Єлизавети І англійська влада в провінції Майстер
(Південно-Західна Ірландія) спровокувала повстання, яке очолив
граф Десмонд, а після його придушення конфіскувала в 1586 р.
більшу частину земель цієї великої провінції. Землю роздали
значними ділянками (від 4 до 12 тис. акрів) англійським коло-
ністам, головним чином, знаті й фаворитам королеви за умови
заселення селянами-англійцями й введення англійської системи
феодальних відносин.
Загарбання британців посилили боротьбу ірландців проти
колонізаторів. В 1594 р. на півночі Ірландії, в Ольстері, почалось
велике повстання, на чолі якого стали графи Тірон та Тірконель. По-
встанці вимагали свободи віросповідання для католиків, призна-
чення чиновників із ірландців, припинення обмежень у торгівлі.
Добре навчена армія повсталих, яка нараховувала до 16 тис. чоловік,
завдала англійським військам відчутної поразки на річці Блекуотер.
Становище англійців було критичним: південні райони Ірландії
підтримували повсталих, очікувалась грошова й військова допомога
католицької Іспанії. Єлизавета І вислала на придушення повстання
22-тисячну армію на чолі з графом Ессексом. Однак придушити
повстання не вдалося, граф Ессекс змушений був вступити з
ірландцями у переговори, за що потрапив у неласку до королеви.
Новий намісник Ірландії повів проти півночі спустошливу війну.
21
Під час каральних операцій англійці спалювали села, знищували
мирне населення. Лише у 1603 р. повстання було придушене.
Англійська влада зробила ще один крок з метою зламати дух
ірландців. Вона вирішила заснувати в Ірландії постійні поселення
англійських колоністів і конфіскувала для цього майже всі землі
у шести графствах Ольстера на півночі Ірландії. Землю роздавали
задарма, тому туди з Англії та Шотландії рушили величезні юрби
авантюристів. Ольстер став клаптиком Англії в Ірландії, й не
дивно, що ірландців це глибоко обурювало. Нові ольстерці, зі свого
боку, з презирством ставилися до корінного населення, що ви-
кликало напруження на острові. В результаті колонізації Ірландії
виникло велике землеволодіння новоприбулих англійців, а по-
збавлені земель ірландці перетворилися у дрібних орендарів.
Багато із пограбованих ірландців емігрували за океан, в Америку.
Політика щодо Шотландії. Об’єктом загарбницьких прагнень
Англії залишалося сусіднє королівство — Шотландія. На еконо-
мічно слабку, політично розколоту Шотландію зазіхали також
Франція та Іспанія. Вона могла бути вигідним джерелом сировини,
особливо вовни, і широким ринком для збуту товарів. Шотландія
була у стані протистояти загарбницьким планам Лондона, лише
користуючись підтримкою ззовні. Дворяни Шотландії, в залеж-
ності від джерела грошової допомоги, поділялися на прихильників
французів або англійців. Намагання перших Тюдорів відтіснити
своїх суперників у боротьбі за вплив у сусідній країні й розірвати
традиційний франко-шотландський союз не мали успіху.
У своїй шотландській політиці Тюдори використовували дві
тактики — встановлення матримоніальних зв’язків із пануючою
у Шотландії династією Стюартів або війни з нею. В 1502 р. Генріх
VII Тюдор видав свою доньку Маргариту заміж за шотландського
короля Якова ІУ, після чого монархи домовились про мир на вічні
часи. Однак незабаром новий король Англії Генріх VIII порушив
угоду й розпочав воєнні дії проти Шотландії.
В 1542 р. шотландська корона перейшла до малолітньої
правнучки Генріха VII Тюдора — Марії Стюарт. Її відправили до
Парижа, де виховали католичкою, а Шотландією як регентша (до
22
своєї смерті у 1560 р.) керувала мати королеви — представниця
могутньої французької родини Гізів - Марія де Гіз Лотарінзька.
В Шотландію увійшли війська заморської держави, яким вдалося
відтіснити англійську армію. В результаті країна підпала під владу
Парижа, іноземні війська окупували важливі фортеці, а вищі
владні посади опинилися у руках новоприбулої знаті. Особливо
зміцнилися їхні позиції після одруження Марії Стюарт з дофіном
Франциском II, майбутнім королем Франції.
В цей період у Шотландії посилився рух за Реформацію. Каль-
вінізм отримав широке розповсюдження не тільки серед мешкан-
ців міст, але й серед значної частини феодалів (особливо на півдні),
які намагалися за допомогою Реформації заволодіти церковними
багатствами й використати пресвітеріанський устрій нової церкви
для посилення своїх позицій в боротьбі проти Стюартів. Був ство-
рений союз кальвіністів — Ковенант (соуепапі— угода), який в
1559 р. розпочав воєнні дії проти французів. Шотландський пар-
ламент не забарився з введенням в країні пресвітеріанського ладу
церкви, а також приступив до секуляризації церковних багатств.
Пресвітеріанська церква у Шотландії виступала за припинення
кланових міжусобиць, за об’єднання країни.
Війною шотландських пресвітеріан проти французів скорис-
талася англійська королева Єлизавета І Тюдор — вона допомогла
кальвіністам зброєю та грішми, сподіваючись не тільки підкорити
Шотландію, але й позбутися небезпечної претендентки на
англійську корону в особі своєї кузини — Марії Стюарт. У ті часи
Марія оголосила свої претензії на англійську корону. У відповідь
на це, Єлизавета І допомогла кальвіністам Шотландії флотом, з
допомогою якого вони здобули перемогу. У 1560 р. в м. Единбург
шотландськими та англійськими делегатами, був підписаний до-
говір, за яким іноземні війська виводилися із Шотландії, влада в
країні переходила до Ради з представників аристократії, оголо-
шувалася свобода віросповідання, а Марія Стюарт та її чоловік
повинні були відмовитися від своїх зазіхань на англійську корону.
Однак Марія Стюарт, перебуваючи під час цих подій у Франції,
відмовилась скріпити своїм підписом Единбурзький договір, укла-
23
дений її представниками. Франція готувала нову інтервенцію в
Шотландію, але цим планам завадила смерть Франциска II. Марія
змушена була повернутися у своє королівство, де внутрішня
боротьба розгорнулася з новою силою. В Шотландії вона одру-
жилася із своїм двоюрідним братом, родичем Тюдорів, сподіваю-
чись на припинення втручання Лондона у внутрішні справи краї-
ни, наблизила до себе представників католицької знаті й розгор-
нула переслідування кальвіністів.
У 1567 р. шотландські-протестанти підняли повстання проти
королеви-католички, звинувативши її у зв’язках із вбивцями
чоловіка, лорда Генріха Дарнлея. Марія Стюарт опинилася в руках
повстанців і була змушена зректися престолу на користь свого
малолітнього сина Якова VI. Вона незабаром втекла з полону й
нашвидкоруч зібрала нові війська проти повстанців. Однак її армія
знову зазнала поразки, й шотландська королева врятувалася вте-
чею у сусідню Англію. Близька родичка Єлизавета І, у якої Марія
Стюарт шукала притулку, на довгі роки ув’язнила її в одному із
замків.
В 1569 р. у північних графствах Англії спалахнуло збройне
повстання, очолюване представниками феодальної знаті, які були
невдоволені посиленням абсолютизму за часів правління Єлиза-
вети І. їхньою метою було посадити на трон «законну» королеву
Марію Стюарт, визволити її із в’язниці, відновити католицизм і
підкорити Англію римському папі. Повсталі створили велику
армію, захопили важливі населені пункти на півночі. Однак війсь-
кам Єлизавети І вдалося зупинити армію повстанців, а незаба-
ром і придушити повстання.
Страта Марії Стюарт у лютому 1587 р., укладення Єлизаветою
союзу з її сином — шотландським королем Яковом VI Стюартом,
стали серйозною поразкою католицької реакції в Європі. Яків VI
(сам протестант) зобов’язався не підтримувати Іспанію та католи-
ків Англії і Шотландії в обмін на обіцянку стати спадкоємцем Єли-
завети, оскільки прямих нащадків у англійської королеви не було.
Війна з Іспанією. Британці активно намагалися колонізувати
американський материк, але на їх шляху стояла Іспанія, яка значно
24
зміцнилася в результаті приєднання Португалії з усіма її колонія-
ми (1581 р.). Із середини XVI ст. боротьба Англії з Іспанією набу-
ла форми контрабандної торгівлі з іспанськими колоніями, пі-
ратського пограбування іспанських портів та кораблів, що пере-
возили золото й срібло з американського континенту. Англійська
монархія усіляко підтримувала дії своїх піратів.
Вдалий мореплавець, один з піратів корони — Френсіс Дрейк,
пройшов з невеликою ескадрою через Магелланову протоку й
пограбував міста вздовж узбережжя Чилі, Перу, де були зібрані
великі запаси золота та срібла для відправки в Європу. Потім
Дрейк перетнув Тихий океан і в 1580 р. повернувся із величезною
здобиччю в Англію, здійснивши, таким чином, кругосвітню подо-
рож (другу після Магеллана). Після повернення у порт Плімут
він отримав від королеви Єлизавети І дворянський титул і земель-
ні володіння. Через п’ять років адмірал Дрейк здійснив військову
експедицію у Вест-Індію, де пограбував і знищив ряд іспанських
колоній і багато кораблів. У тому ж 1585 р. фаворит королеви
Уолтер Релі — мореплавець, поет та історик, захопив частину
східного узбережжя Північної Америки у Віргінії й спробував за-
снувати першу англійську колонію в Америці. На цьому ж матери-
ку, у Ньюфаундленді, сер Хемфрі Гілберт теж намагався заснувати
англійську колонію. І хоча спроби мореплавців завершилися не-
вдачею, напрямок колонізації заселених індіанцями територій
помірних широт Північної Америки став загальновизнаною дер-
жавною доктриною.
Уряд Єлизавети І заохочував дії піратів. В Англії виникали
спеціальні компанії для спорядження експедицій корсарів проти
іспанців. Королева, деякі представники вищої знаті, мали паї у
таких компаніях. Набіги англійських піратів завдавали величез-
них збитків Іспанії. Значні прибутки англійським купцям-піратам
приносила работоргівля. В 1562 р. англійські корсари захопили в
Африці (Гвінеї) негрів, а потім продали їх іспанським колоністам
на Гаїті, чим поклали початок прибутковому «бізнесу».
Після страти Марії Стюарт папа римський особливою буллою
закликав католиків до війни з Англією. Іспанський король
25
Філіп II зібрав для вторгнення в Англію великий флот із 134 ко-
раблів, який було названо «Непереможною армадою». Флот скла-
дався, головним чином, з важких кораблів, що мали на борту до
20 тис. солдатів і моряків та до 2500 гармат. В порту Дюнкерк чов-
ни Армади мали взяти на борт ще 17-тисячний загін солдатів. Де-
сант, за планом, повинен був висадитися у гирлі Темзи, неподалік
від Лондона. Іспанці розраховували, що їхнє вторгнення буде
підтримане повстанням англійських католиків.
У травні 1588 р. великий іспанський флот вийшов із Лісабону
у напрямку Британських островів. В Англії звістка про це згурту-
вала населення, війна набула характеру боротьби за національну
незалежність. Сформувалося чисельне ополчення для відсічі де-
санту та захисту Лондона, відбулося з’єднання військово-морсь-
ких та торговельних флотів. Англійський флот нараховував близь-
ко 200 бойових і транспортних кораблів. Переважну частину флоту
складали приватні та піратські кораблі. У минуле відійшов лук
як основна зброя англійців, тепер воїни були озброєні мушкетами,
піками, гарматами. Британських моряків відрізняли дисципліна,
високий професіоналізм та рівність. Адмірал Дрейк увів за пра-
вило за яким джентльмен-волонтер разом з простим моряком по-
винен тягнути морський канат. Цим англійський моряк вигідно
відрізнявся від моряків інших країн, де дворяни на кораблях
постійно підкреслювали свою зверхність.
У другій половині липня 1588 р. іспанський флот досягнув анг-
лійських територіальних вод поблизу Плімута, звідки попряму-
вав у Дюнкерк. Це було використано англійцями. На відміну від
іспанського, британський флот складався, головно, з легких,
швидкісних кораблів, озброєних бортовими батареями (рядами
гармат, які виступали з бортів суден), а гармати переважали за
тактико-технічними характеристиками артилерію іспанців.
Морський бій перестав бути справою солдатів, які намагалися
взяти противника на абордаж і знищити його на кораблі. Він
став тепер битвою моряків-артилеристів. У відповідності з цим,
англійці застосували тактику атаки вздовж іспанських кораблів
з флангів і з тилу. Морські бої тривали два тижні й проходили з
26
перевагою британців, яким у битві допомагав флот союзницької
протестантської Голландії.
У підсумку значна кількість кораблів Армади була потоплена.
Та частина флоту, яка збереглась, не змогла підійти до Дюнкерка
й була витіснена у Північне море; командування іспанського флоту
дало сигнал на відступ. Однак англійські кораблі та сильний вітер
з півдня не дозволили іспанцям здійснити маневр й лягти курсом
на зворотній шлях через Ла-Манш. Рештки іспанського флоту зму-
шені були повертатися додому кружним шляхом, вздовж берегів
Шотландії та Ірландії. Сильна буря, яка пройшла під час здійс-
нення цього плавання, розкидала кораблі по морю й завершила
розгром «Непереможної армади».
Загибель флоту серйозно підірвала могутність Іспанії і, разом
з тим, відкрила широкі перспективи пануванню Англії на морях і
океанах. Це посилило колоніальні прагнення Лондона. В 1596 р.
англійський флот здійснив несподіваний напад на іспанські ко-
раблі в гавані Кадіса на Піренейському півострові й потопив їх.
Флот англійської Ост-Індської компанії досягнув «Островів пря-
нощів» (Молуккські острови), а також порту Сурат на західному
узбережжі Індії. Ця подія стала початком колонізації Гіндустансь-
кого півострова.
Англо-іспанська війна тривала до 1604 р. До того часу померли
монархи, які розпочинали війну — іспанський король Філіп II та
англійська королева Єлизавета І (1603 р.). Її спадкоємець, син
страченої Марії Стюарт, новий англійський король, який зійшов
на трон під іменем Якова І Стюарта, об’єднав у династичній унії
Англію й Шотландію та примирився з Іспанією. Династія Тюдорів
відійшла у минуле. За часи їхнього правління в Англії стали віль-
ними феодально залежні селяни, стабілізувалися буржуазні від-
носини, виникли нові класи, зміцнилася економіка, встановилося
повне панування британців в Атлантиці, яке підготувало ґрунт
для переселення англійського народу і створення великого анг-
ломовного світу.
27
Розділ 2
Англійська революція XVII ст.
Передумови і початок революції. Конституційний («мир-
ний») етап революції (1640-1642). Перша та друга грома-
дянські війни. Індепендентська республіка. Протекторат
Кромвеля. Реставрація Стюартів. «Славна революція»
1688-1689рр.
Передумови і початок революції. Розвиток капіталізму вивів Анг-
лію у число передових держав світу, хоча вона й надалі залишалась
аграрною країною. В англійському селі тривав аграрний переворот.
Дальшого розвитку набирав процес обгороджування земель через
захоплення общинних угідь, селянських наділів, зігнання селян
із земель. Цей процес розкладав сільську общину і пролетаризував
значну частину селянства. Англійське землеробство набагато ра-
ніше, ніж промисловість, стало вигідним об’єктом вкладення ка-
піталу. Процес первісного нагромадження проходив тут більш
швидкими темпами і з більшою віддачею.
Початок XVI ст. позначився початком безперервної англійсь-
кої заморської експансії. Успішне заснування колоній у Віргінії,
Новій Англії, на Вест-Індських островах, створення перших тор-
говельних пунктів на узбережжі Гіндустанського півострова були
значними подіями у часи панування Якова І та перших років
правління Карла І. Вільна земля за океаном приваблювала молод-
ших синів поміщиків селян та ремісників, які сподівалися знайти
там попит на свої товари, дворян-підприємців, які готові були ор-
ганізувати власний бізнес.
У першій половині XVII ст. королівська влада, відчуваючи гост-
ру нестачу грошей (певною мірою через зростання цін, викликану
напливом дешевого іспано-американського срібла), почала розпро-
даж своїх величезних лісних масивів на південному заході країни,
де знаходили собі притулок обезземелені селяни, а інші общин-
ники користувалися правом випасати худобу, запасатися дровами.
Нові володарі забороняли селянам користуватися лісами, обгород-
28
жували їх. Народний протест проти ліквідації прав на користу-
вання лісними угіддями набував форм селянських заворушень
(1631 р.). Невдоволення владою зріло й серед дрібного та серед-
нього прошарків торговельно-ремісничого населення міст. Особ-
ливо обурювала більшість городян практика дарування та прода-
жу королівською владою монопольних патентів на виробництво й
продаж того чи іншого продукту, що усувало конкуренцію і, як нас-
лідок, обмежувало діяльність дрібних підприємців та торговців.
З розвитком капіталізму в Англії складається економічно
сильний клас буржуазії, яка політично була майже безправною.
Буржуазія виявляла невдоволення типовою для феодалізму
урядовою регламентацією виробництва і продажу товарів, по-
стійними вимогами грошей: то у вигляді свавільних податків, то
за допомогою нових митних зборів, то примусових позичок.
Протиріччя в англійському суспільстві між міцніючою буржуа-
зією й новим дворянством з одного боку та монархією — з ін-
шого у першій половині XVII ст. вийшли на поверхню. Основ-
ною ареною опозиції королівській владі став парламент. У1601 р.
він заявив протест проти продажу короною патентів і привілеїв
на монопольну торгівлю великим лондонським купцям. Це був
вже відкритий конфлікт, в якому буржуазія відстоювала вимогу
вільної торгівлі. Суперечки на той час ще не загострилися, од-
нак підготували ґрунт для перетворення парламенту у центр
антимонархічної опозиції.
Конфлікти між монархією та парламентом виникали щораз
частіше і стосувалися, в основному, прерогатив парламенту та
корони. Опозиція заявляла, що парламент як орган всіх общин
Англії володіє верховною владою і король може правити лише
спільно, у згоді з парламентом. Такий порядок оголошувався
«старовинним, істотним й беззастережним правом парламенту».
Таким чином, йшлося про заміну абсолютної монархії конститу-
ційною. Яків І, який наголошував на тому, що влада монарха
походить від Бога, не бажав вислуховувати претензій опозиції і
вдавався до розпусків парламенту. Аналогічно чинив і його син,
наступний король Карл І Стюарт (1625-1649).
29
У 1628 р. парламент схвалив «Петицію про права». Це був пер-
ший чітко сформульований документ, де містилися вимоги опо-
зиції. Петиція пропонувала заборонити арешти без рішень суду,
стягнення податків, позичок без санкції парламенту. Нарешті, пе-
тиція не допускала створення королем армії, яка могла би стати
зброєю деспотизму в країні. Сам факт висування цих вимог свід-
чив про формування у парламенті організованої політичної сили.
Монарх настільки потребував грошей на утримання двору, що
погодився з усіма умовами петиції, однак після отримання виз-
наченої суми проігнорував попередню домовленість. Більш того,
у 1629 р. Карл І розпустив парламент й протягом 11 років керував
країною безконтрольно. У 1635 р. король відновив стягнення
старовинної «корабельної» податі на боротьбу з давно забутим
піратством у територіальних водах королівства. Якщо раніше її
платили тільки узбережні графства, то тепер податок поширював-
ся на всю Англію. Введення цього податку в країні з наймогутні-
шим у світі флотом викликало хвилю обурення. Сквайр Джон
Хемпден демонстративно відмовився платити «корабельні» гроші
й висунув вимогу судового розгляду свого рішення. Незважаючи
на засудження Хемпдена, його відмову сплачувати «корабель-
ний» податок підтримали широкі верстви населення, і королівські
чиновники не в стані були опанувати становище.
У зовнішній політиці Стюарти відійшли від традиційного ан-
тиіспанського курсу. Більш того, Яків І накреслив план «іспансь-
кого шлюбу» (одруження спадкоємця престолу Карла з іспансь-
кою інфантою), що мало би привести до зближення з Іспанією —
головною конкуренткою англійської буржуазії на морях. Однак
іспанський двір не поділяв планів англійського монарха. Коли
знеславлений відмовою син короля повернувся з материка, лон-
донці влаштували святкову ілюмінацію. Тепер вже сам Яків І
став ініціатором війни з Іспанією. Однак англійська військова
експедиція, яка була скерована на захист материкових володінь
зятя Якова І, курфюрста Пфальцського, потерпіла поразку від
іспанців. Між тим спадкоємець престолу Карл одружився з сес-
трою французького короля Людовика XIII, затятою католичкою.
ЗО
У релігійній політиці Стюарти погоджувалися на відновлення
свобод і привілеїв англійським католикам (умови матримоніаль-
них контрактів) і у той же час розгортали жорстокі репресії проти
пуритан, які стали політичними противниками монархії. Коли у
1604 р. велика група пуритан-священиків поставила питання про
ліквідацію єпископату, тобто про введення пресвітеріанської
церкви, Яків І лаконічно висловився: «Немає єпископа — немає й
короля».
Політична боротьба між королем й опозицією проходила в єди-
ній на той час доступній і поширеній релігійній формі. Обидві сто-
рони апелювали до Біблії, доводячи свою правоту. Між тим, органи
влади переслідували пуритан, кидали їх у в’язниці. Останні зму-
шені були десятками тисяч емігрувати у Голландію, в далеку Аме-
рику. Незважаючи на жорстокі репресії, релігійна опозиція не по-
слабилася, що свідчило про підтримку її ідеології у народних низах.
Релігійна нетерпимість корони до католиків та протестантів вия-
вилася у намаганні найближчого радника короля, архієпископа
Вільяма Лода, нав’язати пресвітеріанській Шотландії англікансь-
ку церкву. Шотландія була пов’язана з Англією династичною унією,
але залишалась самостійною державою. У 1637 р. архієпископ ого-
лосив про введення у цій країні англіканського богослужіння. Це
був перший крок до ліквідації пресвітеріанської церкви. Шот-
ландські кальвіністи відмовились виконувати розпорядження. Так
само, як і у XVI ст., вони заключили ковенант і підняли повстання.
Вже в 1639 р. бойові дії поширились на північні графства Англії,
нашвидкуруч зібрана армія Карла І зазнавала поразки. Король
намагався виграти час і запропонував противнику перемир’я, що
було розцінено населенням Англії як прояв слабкості корони.
Іншим осередком опору владі стала католицька Ірландія, де
лорд-намісник завойованої території, граф Страффорд намагався
через жорстокі репресії теж запровадити єдину англіканську
церкву, а головно, продовжити практику конфіскації земель у
колонії. У зростаючих суперечках між короною та англійським
парламентом протестантський Ольстер та католицька решта Ір-
ландії підтримували протилежні сили у метрополії.
31
Коли у квітні 1640 р. король вперше після 11 років скликав
парламент з метою виділення субсидій на війну з Шотландією,
члени палати громад виступили з різкою критикою влади. За це
Карл І через три тижні після скликання розпустив парламент. Він
увійшов в історію під назвою Короткого. Наступ шотландців на
північно-східні графства Англії змусив короля знову звернутися
до парламенту. Його скликання стало певною мірою перемогою
опозиції над монархією. З початком засідань нового парламенту,
у листопаді 1640 р., розпочалась нова сторінка англійської історії
— Великої соціальної революції.
Конституційний («мирний») етап революції (1640-1642). У
революції зіткнулися два табори суспільних сил. До революцій-
ного табору належали: буржуазія, нове дворянство, ремісничо-
торгове населення міст, селяни. Провідною, найбільш активною
та організованою силою було нове дворянство, яке мало досвід
парламентської боротьби та буржуазного підприємництва. До
реакційного, феодально-абсолютистського табору, який групу-
вався навколо монарха, входили: придворна аристократія, кон-
сервативне дворянство, у яких головним джерелом прибутків ви-
ступала рента або посади при дворі чи церкві, англіканська церк-
ва на чолі з єпископами. Пуританізм ідейно згуртував револю-
ційний табір. В пуританізмі XVII ст. рельєфно визначилися дві
течії, які у ході революції сформувалися у політичні угруповання,
своєрідні партії — радикальну (індепенденти) та помірковану
(пресвітеріани).
Фінансова залежність короля від згоди парламенту щодо
організації армії з метою вигнання шотландців надала можливість
парламентарям перейти до рішучих дій. З тим, щоб уникнути
позапарламентської форми правління, депутати оголосили себе
перманентно (безперервно) працюючими. Парламент, таким
чином, проіснував до 1653 р. і увійшов в історію під назвою Дов-
гого. Із самого початку своєї роботи парламентарі почали рішучий
наступ на короля та його оточення. Найбільш одіозні фігури в ото-
ченні монарха — архієпископ Лод та граф Страффорд за наполя-
ганням парламенту були притягнені до суду за звинуваченням
32
у зловживанні службовим становищем. Король, сподіваючись
на примирення з парламентом, змушений був погодитися з ви-
роком суду: Лод та Страффорд були страчені. Однак наступ пар-
ламентарів тривав: вони схвалили закони, за якими всі патенти
на монополії, «корабельний» податок скасовувалися, а вирок у
справі Хемпдена визнавався незаконним. На початку 1641 р.
парламент приступив до обговорення петиції (а пізніше і білля)
про скасування єпископату англіканської церкви. Під час
розгляду цього документа точилися гострі суперечки. Дебати
виявилися зайвими, коли міські низи Лондона оточили палату
лордів і перекрили вхід єпископам. Єпископальний устрій
церкви перестав існувати, хоча відповідний закон (під назвою
«Білль про коріння та гілки») був схвалений пізніше.
Усі революційні рішення парламенту стали можливими через
ентузіазм десятків тисяч лондонців, які, незважаючи на загрозу
влади застосувати зброю, щоразу виходили на вулицю і виривали
у монарха згоду на черговий акт парламенту. На адресу палати гро-
мад надходили тисячі памфлетів, величезна кількість петицій, що
свідчили про революційну рішучість народу. У графствах прохо-
дили хвилювання селян, міських низів. Пуритани, які вийшли із
підпілля, відкрито закликали скасувати станові привілеї та вста-
новити громадянську рівність.
Великого значення набула інформаційна війна, розгорнута
противниками монархії. З 1640 р. з’являється величезна кількість
памфлетів, листівок, де описуються зловживання корони. Оскіль-
ки друкування газет у ті часи ще не поширилося, новини переда-
валися з допомогою листівок, які писалися у Лондоні від руки і
розсилалися провінційним передплатникам. Ті, після ознайомлен-
ня, передавали їх своїм сусідам, які, у свою чергу, здебільшого під
час відвідин у неділю церкви, ділилися новинами з іншими людь-
ми. Високий рівень писемності населення країни сприяв розпов-
сюдженню памфлетів; через гостру сатиричну спрямованість вони
набули популярності у англійському суспільстві.
Лідери опозиції Джон Пім, Джон Хемпден, Олівер Кромвель
та інші подали на розгляд сесії парламенту документ, так звану
33
«Велику ремонстрацію», де перелічувалися зловживання корони
у період 11-річного безпарламентного правління та висувалася
вимога правління короля спільно та за згодою з парламентом,
тобто запровадження конституційної монархії. В листопаді
1641 р. «Велика ремонстрація» була схвалена палатою громад з
незначною перевагою голосів.
Король, розлючений рішенням парламенту, вирішив перехо-
пити ініціативу. Він визнав пресвітеріанський церковний устрій
Шотландії і здійснив туди поїздку, де спробував вчорашніх ворогів
перетворити на союзників. У січні 1642 р. король у супроводі сол-
датів з’явився у палату громад для арешту лідерів опозиції, однак
останні, вчасно попереджені, сховались у лондонському Сіті. Туди
ж перенесла свою роботу палата громад. Мер столиці відмовився
видати лідерів опозиції королю. Сам Лондон нагадував у ті дні
озброєний табір. Король залишив столицю. На півночі країни він
почав збирати сили для збройної боротьби.
У червні 1642 р. пресвітеріанська більшість парламенту зро-
била останню спробу запобігти громадянській війні й скерувала
королю «19 пропозицій», серед яких був указ парламенту про збір
ополчення (міліції) на чолі з призначеним командиром графом
Ессексом. Це було порушенням прерогативи короля, на яку до того
ніхто не зазіхав — скликати ополчення та призначати лорда-лей-
тенанта. Монарх відкинув «пропозиції», звинувативши парламент
у «замаху на основні закони королівства».
Перша та друга громадянські війни. 22 серпня 1642 р. в Нот-
тингемі було піднято королівський штандарт, що за традицією
означало оголошення монархом війни «бунтівливому феодалу»
графу Ессексу, а фактично парламенту. Так завершився конститу-
ційний етап революції, розпочалась громадянська війна. Англія
поділилася на роялістів, прихильників короля, яких називали
«кавалерами» (дворяни носили пишні перуки і сиділи на конях;
фр. сауаііег — вершник), й прихильників парламенту, яких нази-
вали «круглоголовими» (голили голову за пуританським звичаєм
«під макітру» і служили в піхоті). Позиції роялістів були силь-
ними у тих районах, які менше усього зачепили економічні й
34
соціальні зміни попереднього періоду. Монарха і церкву полюб-
ляли у сільських районах і торгових містечках, найбільш відда-
лених від столиці і найменш пов’язаних із закордонною
торгівлею. Парламентські і пуританські настрої поділяли там, де
відбулися глибокі економічні зміни: у приморських портах, у
промислових містах та округах, у столиці.
Армія короля складалася із першокласної кінноти — традицій-
ного дворянського війська. Армія парламенту на перших порах
формувалася із найманців, командирами були представники
пресвітеріанської верхівки парламенту та родовитої аристократії.
Вони не наважувалися до рішучих дій проти монарха. Тому пер-
ший період громадянської війни пройшов з перевагою корони. У
липні 1643 р. роялісти захопили Бристоль, у ті часи друге, після
Лондона, місто Англії. Король готував похід на столицю.
Лише коли над Лондоном нависла загроза, й вирішувалася до-
ля парламенту, пресвітеріанське командування було усунуте, а
керівна роль в армії перейшла до індепендентської меншості. На
той час одним із лідерів серед пуритан-індепендентів став Олівер
Кромвель. Це був виходець із небагатого провінційного дворянс-
тва, який не гребував торговельними операціями. У громадянській
війні Кромвель почав брати участь у чині капітана, командира
невеликого загону вершників, екіпірованих залізними латами.
«Залізнобокі», як їх називали, раз у раз завдавали поразок коро-
лівським загонам.
Після битви при Марстон-Мурі (липень 1644 р.), де армія «круг-
логолових» вперше завдала великої поразки роялістам, а «заліз-
нобокі» розгромили кавалерію противника, парламент приступив
до реорганізації збройних сил. У січні 1645 р. організувалася армія,
яка отримала назву «Нової моделі» (зразка). Основним нововве-
денням був набір добровольців із селян, ремісників, дрібних тор-
говців. За пропозицією Кромвеля, парламент призначив барона То-
маса Ферфакса головнокомандувачем армії. Заступником став сам
Кромвель, який, однак, мав вирішальний вплив у збройних силах.
На командні посади висувалися люди простого походження, та-
лановиті й віддані революції. Серед них — полковники Рейнсборо
35
(колишній шкіпер), Прайд (візник), Хьюсон (швець), Фокс
(котляр) та ін. Солдати парламентської армії, одягнені у червоні
військові мундири, були сповнені революційного, релігійного
ентузіазму (у бій йшли із співами релігійних псалмів).
У червні 1645 р. у битві при Незбі армія «нового зразка» отри-
мала блискучу перемогу. Сам монарх ледь врятувався втечею. Уся
артилерія й обоз «кавалерів» стали трофеями «круглоголових».
Перемога над королем була закріплена важливим актом парламен-
ту від 24 лютого 1646 р. За ним лицарські феоди, тобто землі, на-
дані монархом дворянам за службу (хоча лицарська служба дано
була скасована) і за які власники платили короні гроші, повністю
переходили у власність утримувачів землі. У травні 1646 р. збройні
сили парламенту захопили Оксфорд, штаб-квартиру короля. Карл
І втік на північ, де здався шотландцям, але ті, незабаром, за вели-
кий викуп видали його англійському парламенту. Слід зауважи-
ти, що вирішальні битви між роялістами та «круглоголовими» сут-
тєво не впливали на кволо протікаючі бої місцевого значення. У
багатьох графствах місцеві збройні сутички то затихали, то по-
новлювалися, незалежно від головних подій. Місцеві війни не були
кровопролитними, часом вони провадилися під головуванням міс-
цевих сільських джентльменів, які добре знали один одного, то-
варишували, але тепер розходилися через політичні переконання.
Таким чином, перша громадянська війна у 1647 р. завершилася
повного перемогою парламенту. Нове дворянство й буржуазія, які
стояли біля керма революції, скористалися перемогою для зміц-
нення своїх позицій та для збагачення. Парламент провів значні
конфіскації королівських та церковних земель, майна монархістів.
Ці землі розпродавалися великими ділянками й потрапили до рук
джентрі, купців, частково були роздані солдатам та офіцерам за
службу. Торгово-промислові верстви домоглися знищення моно-
полій і повної свободи торгово-підприємницької діяльності. Якщо
для буржуазно-дворянських кіл, виразником яких виступала пре-
світеріанська більшість у Довгому парламенті, революція завер-
шилася (вони вважали, що домовляться з полоненим королем
щодо пресвітеріанського устрою церкви та збереження права
36
контролю над міліцією), то для народних низів, представлених
частиною індепендентської меншості в палаті громад, вона
тільки починалася.
В лютому 1647 р. пресвітеріанський парламент видав указ про
розформування революційної армії, що викликало обурення в її
рядах (грошова заборгованість парламенту перед армією сягала
величезної суми). В червні того ж року її представники вислови-
ли недовіру парламенту, захопили полоненого короля й розміс-
тили його у своєму таборі. Армія прийняла «Урочисте зобов’я-
зання» не розходитися доти, доки не буде забезпечена свобода й
права народу. Під тиском радикально налаштованої частини війсь-
кових, які вимагали «відновити справедливість й зневажені пра-
ва», Кромвель рушив армію «нового зразка» на Лондон. На по-
чатку серпня 1647 р. її підрозділи без жодного пострілу увійшли у
столицю. «Залізнобокі» оточили Вестмінстер і вигнали з пар-
ламенту лідерів пресвітеріан. Влада в країні після парламентської
«чистки» перейшла, таким чином, до індепендентів.
Індепенденство у соціально-класовому відношенні було неод-
норідним. Поряд із джентрі (їх називали «шовковими індепенден-
тами» або «грандами») до них належали широкі народні маси. У
ході революції в народному середовищі, особливо серед ремісни-
ків Лондона, а пізніше серед армії «нового зразка» виник та поши-
рився рух левелерів (вирівнювачів, англ. Со ієуєі — зрівнювати). Од-
ним з лідерів левелерів став визначний памфлетист Дж. Лільберн.
На початку революції Довгий парламент визволив його з в’язниці,
де він перебував за антимонархічні виступи, однак наприкінці її
Лільберна знову ув’язнили за критику «нових тиранів» — пресві-
теріанських вождів.
Основні конституційні вимоги левелерів містилися у петиції
до парламенту. Це скасування влади короля й палати лордів; вста-
новлення верховенства палати громад; відповідальність цієї па-
лати перед виборцями; щорічні вибори у парламент; свобода со-
вісті; конституційні гарантії проти зловживання владою. Між
«шовковими індепендентами» та левелерами розгорнулася дис-
кусія про майбутню владу. Останні наполягали на встановленні
37
республіки, «гранди» були за конституційну монархію. Незаба-
ром «грандів», левелерів, депутатів-пресвітеріан примирили
події, пов’язані із спробою монархістів взяти реванш за поразку.
Карл І втік з під варти на північ, де вступив у змову з шотланд-
цями. Союз роялістів та шотландців був грізною силою.
Друга громадянська війна розпочалась у лютому 1648 р. Полки
під командуванням Ферфакса та Кромвеля частинами розбили за-
гони роялістських заколотників й повернули війська проти основ-
ного противника — Шотландії. 17 серпня 1648 р. Кромвель смі-
ливим і несподіваним ударом під Престоном розгромив 20-тисяч-
ну шотландську армію, полонивши її половину. До осені від роя-
лістів були очищені інші райони Англії. Громадянська війна за-
вершилася. Король знову потрапив у полон. Це стало для нього
катастрофою. Ще у ході війни нарада керівників армії під тиском
левелерів винесла рішення покарати монарха — «винуватця усіх
бідувань нації». Слід було подолати спротив нерішуче налашто-
ваних пресвітеріан у парламенті. У грудні 1648 р. полковник
Прайд з невеликим загоном солдат не пропустив у будинок пар-
ламенту депутатів-пресвітеріан. В результаті «прайдової чистки»
з палати громад були вигнані понад 140 депутатів, що забезпечило
індепендентам політичну гегемонію. Парламент 4 січня 1649 р.
проголосив себе верховним органом держави, тобто перетворився
з органу станового представництва при абсолютному монарху у
республіканський парламент. Призначений ним верховний суд під
головуванням Джона Бредшоу (верховний суддя графства Чешир)
виніс Карлу І Стюарту смертний вирок. ЗО січня 1649 р. королю
привселюдно відтяли голову. У березні було оголошено про ска-
сування королівської влади і палати лордів, а у травні прийнято
акт, який офіційно оголосив Англію «вільною республікою».
Виконавча влада була доручена так званій Державній раді, де
вирішальна роль належала Кромвелю. Після «прайдової чистки»
від парламенту залишилося лише «охвістя» — засідання палати
громад відвідували не більше 100 депутатів, з них 31 одночасно
були й членами Державної ради. Республіка 1649 р. більше нага-
дувала прикриту республіканськими шатами військову дикта-
38
туру, очолювану Кромвелем. «Новими ланцюгами Англії» назвав
Лільберн владу індепендентів.
Індепендентська республіка. Економічне становище країни в
результаті двох громадянських воєн було важким. Розорення се-
лян (основної маси населення) реквізиціями та солдатськими по-
стоями збільшило кількість злидарів (пауперів). Довготривалий за-
стій у промисловості та торгівлі призвів до розорення багатьох ре-
місників і дрібних торговців. Недороди 1647-1648 рр. викликали
зростання дорожнечі. У Лондоні та інших промислових центрах
новим явищем стало масове безробіття. Не кращим було становище
і на селі. Республіка не зупинила «обгороджування», більш того,
був даний новий поштовх до цього процесу. Реформа права і суду,
гучно обіцяна в ході революції, не була здійснена. Правосуддя через
дорожнечу і тяганину залишалося недосяжним для бідняків.
Після «золотої епохи» Єлизавети І різко впав рівень життя
народних мас. У той же час зростало багатство великої буржуа-
зії та нового дворянства. Цьому сприяла політика у торгово-про-
мисловій галузі: протекціоністські закони про заборону ввози-
ти на внутрішній ринок конкуруючі товари (наприклад, вироби
з вовни, шовкові тканини), акти про зниження мита, на імпорт
товарів з англійських колоній (цукор, тютюн та ін.).
У цій ситуації захисниками народу виступили левелери. Вони
закликали до демократизації державного ладу. їхні ідеологи вели
проти індепендентів так звану «памфлетну війну». Одночасно з нею
армійські левелери очолили повстання у військових підрозділах
(травень, вересень 1649 р.), які були жорстоко придушені. Це були
останні спалахи активності левелерів. Влада відразу ж вчинила роз-
праву над ними, звинувативши їх в атеїзмі і в намірах запровадити
спільність майна. Хоча, насправді, левелери, будучи виразниками
інтересів дрібної буржуазії, абсолютно не виступали за це. Ідеї зрів-
няння були більш притаманні іншій групі, яка називала себе
«справжніми левелерами» або «дигерами» (англ. <іі§§ег — копач).
Необроблена земля, вважали вони, не може бути чиєюсь влас-
ністю, а значить вона спільна. Вони зверталися до бідноти із за-
кликом захоплювати землі і «працювати разом і разом їсти хліб».
39
їхній ідеолог Джерард Уїнстенлі писав у памфлеті, звертаючись
до верхівки буржуазії: «Хіба ви не обіцяли свободу нації після то-
го, як буде вигнана партія кавалерів? Чому ж зараз ви шукаєте
свободу лише для себе..., заперечуючи це ж право простому народу,
що зазанав найбільших втрат?»
Хвилювання в армії, повстання селян в окремих графствах,
виступи релігійних сектантів тримали у напрузі правлячі кола. Од-
нак найбільшу небезпеку для влади становили події в Ірландії та
Шотландії. В останній син страченого монарха був проголошений
королем Англії під іменем Карл II. В католицькій Ірландії владу
англійського парламенту визнавали тільки в адміністративному
центрі країни — Дубліні та його околицях.
У серпні 1649 р. Кромвель на чолі армії висадився поблизу Дуб-
ліна. Англійцям протистояли розрізнені осередки опору. Першою
впала фортеця Дрогеда. Маючи потрійну перевагу сил (10 тис. проти
З тис. захисників), англійці артилерійськими снарядами зробили
проломи у стіні і вдерлися у фортецю. За наказом Кромвеля була
учинена жорстока різня. «Я гадаю, — повідомляв він у Лондон,— що
у цю ніч було піддано мечу не менше 2 тис. чоловік. 100 чоловік, які
зачинились у дзвіниці св. Петра, були спалені живцем. Біля 1000 чо-
ловік, які шукали притулку у самій церкві, були вбиті на місці». Дро-
геда стала символом жорстокості англійців щодо ірландців.
В 1652 р. був схвалений акт, за яким всі ірландські землі, жителі
яких були захоплені із зброєю в руках підлягали конфіскації. До
нових власників перейшли дві третини завойованої території
країни. Солдатам замість грошей видали «боргові зобов’язання»
на право отримання земельного наділу в Ірландії. Вони тут же
продавали їх за безцінь офіцерам. Кривавий похід в Ірландію при-
звів до переродження революційної армії «нового зразка» в ар-
мію завойовників.
Влітку 1650 р. Кромвель очолив експедицію проти Шотландії.
Релігійний фактор, який відігравав значну роль у війні з Ірлан-
дією (протестанти бились з католиками), у Шотландії не мав сут-
тєвого значення: шотландські пресвітеріани були такими ж про-
тивниками англіканства, як і прихильники англійського парла-
40
менту. Тому вступивши на шотландську землю, Кромвель нама-
гався не допускати кровопролиття, а по можливості мирно влад-
нати справу. Шотландська армія дотримувалася оборонної так-
тики й шляхом маневрування намагалася заманити Кромвеля
углиб країни, в гори, відрізати його від баз постачання й дрібни-
ми сутичками знекровити противника. Шотландцям майже
вдався їхній план, однак намагання прискорити події привели
їх до фатального рішення — дати англійцям генеральний бій біля
селища Денбар. Незважаючи на значну перевагу противника,
Кромвель стратегічно правильно вишикував свої війська й до-
сягнув блискучої перемоги (вересень 1650 р.). Через рік шот-
ландська армія під командуванням Карла II, яка вступила на те-
риторію Англії, була остаточно розгромлена у битві під Бусте-
ром. Акт 1652 р. закріпив панування англійців у Шотландії.
Відстоюючи в першу чергу інтереси верхівки буржуазії, рес-
публіка вступила у гостру боротьбу із своїми конкурентами на
континенті. В 1651 р. був виданий Навігаційний акт, за яким то-
вари могли ввозитися в Англію лише на англійських кораблях або
на суднах країн — виробників товару. Цей документ був спрямова-
ний проти основного конкурента Англії на торговельних морсь-
ких шляхах — Голландії і викликав війну між ними (1652-1654),
яка завершилася визнанням голландською буржуазією Навігацій-
ного акту.
У 1653 р. загострилися суперечки у верхах республіки — між
командуванням армії та парламентом. Верхівка армії після пере-
можних походів розглядала військову силу як головну в країні.
«Охвістя» Довгого парламенту не проводило нових виборів. Ко-
рупція, хабарництво, зловживання парламентарів викликали гост-
ру критику у суспільстві. Останньою краплею, яка переповнила
чашу терпіння генералітету, стало обговорення нового проекту
виборчого закону, за яким усі члени «охвістя» не переобиралися,
а автоматично входили у склад майбутніх парламентів. Увіко-
вічнення влади, яка в очах всього народу втратила моральне пра-
во верховодити, загрожувало соціальними потрясіннями. Вищі
офіцери армії вирішили діяти.
41
Протекторат Кромвеля. 20 квітня 1653 р. Кромвель за допомо-
гою кількох десятків мушкетерів розігнав залишки Довгого парла-
менту. Одночасно була скасована Державна рада країни — вико-
навчий орган республіки. Її функції взяла на себе рада офіцерів
армії до якої увійшло кілька цивільних осіб. Верхівка армії не
наважилась на проведення «вільних виборів» (на хвилі критики
існуючого ладу опозиція могла досягнути більшості в новому пар-
ламенті). На раді офіцерів було вирішено скликати парламент з
представників пуританських церковних громад. У липні 1653 р.
140 депутатів, відібраних радою офіцерів з кандидатів, які були наз-
вані церковними конгрегаціями у графствах, з’їхалися у Лондон.
Новий парламент, який називався Малим, або Святим, або Бер-
бонським (за ім’ям одного з активних членів, палкого баптистсько-
го проповідника, в минулому власника шкіряної майстерні Бер-
бона), дуже швидко став небезпечним для офіцерської верхівки
через свій радикалізм. «Фанатики», як почали називати частину
депутатів — прихильників радикальних реформ, ліквідували
акцизні збори, систему відкупів по збору податків, церковний шлюб
замінили цивільним (вперше була введена система реєстрації актів
цивільного стану), визволили із в’язниць боржників, які не в стані
були сплатити свої зобов’язання.
Реформаторська діяльність «святих» викликала занепокоєння
заможних верств суспільства (поширювалися чутки, що «святі»
прагнуть досягнути майнової рівності). Через втручання у при-
ватне життя людей із заборонами театральних вистав, спортивних
змагань вони не викликали довіри у городян. Офіцерська верхівка
вирішила покласти край діяльності радикалів і вступила у змову
з поміркованою частиною парламенту. 12 грудня 1653 р. ці депу-
тати, попередньо домовившись, з’явились у парламент в ранковий
час, коли значна частина радикалів за традицією запізнювалась, і
за їхньої відсутності прийняли рішення про його саморозпуск і
передачу законодавчих повноважень Кромвелю.
16 грудня 1653 р. Кромвель був проголошений Лордом-
Протектором (покровителем) вільної держави Англії, Шотландії
та Ірландії. Республіка, таким чином, поступилася місце новому
42
режиму — протекторату, по-суті, військовій диктатурі Олівера
Кромвеля. Він сам себе називав «констеблем (поліцейським) всієї
країни». Згідно з розробленим конституційним документом під
назвою «Іструмент управління» законодавча влада в країні нале-
жала протектору (у тексті було прямо названо ім’я Олівера Кром-
веля) «спільно з парламентом», а виконавча — протектору «спіль-
но з Державною радою». Парламент повинен був скликатися що-
три роки. З 400 мандатів єдиної палати дві третини належали
графствам, а третина — містам і так званим «парламентським міс-
течкам». Виборчим правом наділялися лише власники річного
доходу у 200 ф. ст. Іншими словами, в парламенті протекторату
були представлені лише великі і середні верстви дворянства й
буржуазії.
Особливої уваги заслуговує 27 стаття «Інструменту управлін-
ня», за якою уряд мав право збирати податки без згоди парламенту.
Таким чином, був перекреслений увесь парламентський досвід
Англії у стосунках з монархом, зокрема у податковій сфері. Щодо
широти повноважень, зосереджених в одних руках, то Кромвелю
міг би позаздрити страчений король: він був головнокомандувачем
армії й флоту, контролював фінанси й правосуддя, керував зов-
нішньою політикою, з відома Державної ради оголошував війну і
укладав мир, нарешті, у перервах між парламентами його ордо-
нанси (укази) мали силу законів.
Влітку 1655 р. країна поділилася на округи, очолювані генерал-
майорами, які мали надзвичайні повноваження для підтримки по-
рядку: усілякі збори, масові розваги заборонялися. Запроваджу-
валася сувора цензура друкованого слова, незалежні газети закри-
валися, усі противники режиму переслідувалися. Так, зокрема,
жорстокого розгрому зазнала релігійна секта міленаріїв (серед її
членів був генерал-майор). Міленарії (від лат. тіїїе — тисяча) про-
повідували початок тисячорічного царювання Христа. Репресій
зазнали навіть члени досить сумирної, але набагато чисельнішої
секти квакерів («трясунів» у молитовному екстазі), які сповіду-
вали моральне очищення, ідею безнадійності чинити опір владі,
зневагу до багатства, відмову від політичної діяльності. До них
43
прихилився Дж. Лільберн. Сектанти шукали порятунку від ре-
пресій у еміграції до Америки.
У березні 1657 р. парламент звернувся до Кромвеля з прохан-
ням прийняти титул короля. Буржуазія та нове дворянство нама-
галися надати більшого авторитету державній владі. Однак верхи
армії не без підстав вважали, що королівський сан піднесе Кром-
веля зависоко і він ігноруватиме поради генералітету. Вони вороже
поставилися до ініціативи депутатської більшості. Улюбленець ар-
мії полковник Прайд погрожував, при нагоді, вбити Кромвеля. У
самому парламенті запопадливою пропозицією обурювалися опо-
зиціонери-республіканці. Після деяких коливань Кромвель від-
повів відмовою, однак у тому ж році зробив перший крок до мо-
нархії: титул протектора став спадковим, крім того, він відновив
діяльність палати лордів.
Кромвель провадив активну зовнішню політику. В інтересах
великого капіталу у 1654 р. була відряджена експедиція на завою-
вання острова Гаїті у Вест-Індії. Це було прямим продовженням
операцій корсарів часів королеви Єлизавети, але тепер висувалося
завдання не грабувати узбережжя Америки, а заснувати колонії.
Напад на острів призвів до війни з Іспанією. Оволодіти Гаїті анг-
лійцям так і не вдалося, однак у іспанців вони відбили острів Ямай-
ку (1655). Завоювання Ямайки стало першим випадком застосу-
вання Великобританією державної політики і військової сили з
метою захоплення колоній. У 1658 р. англійські війська захопили
порт Дюнкерк — важливу базу іспанців на європейському узбереж-
жі. Кромвель вступив у союз з Францією проти Іспанії, незважаю-
чи на те, що французький король підтримував претензії на анг-
лійський престол Карла II Стюарта, сина страченого монарха.
Створення колоніальної імперії і вихід на світові ринки стали пер-
шочерговим завданням англійської зовнішньої політики.
Реставрація Стюартів. У вересні 1658 р. Кромвель помер. За
декілька годин до смерті він встиг назвати своїм спадкоємцем стар-
шого сина Ричарда, який виявився нездатним виконувати роль
диктатора. У травні 1659 р. Ричард Кромвель добровільно зрікся
титулу протектора, чим нібито відновив республіканський устрій.
44
Генералітет повернув до влади «охвістя» Довгого парламенту,
однак незабаром спробував повалити «другу» республіку та від-
новити військову диктатуру. Це викликало широкий протест усіх
верств англійського суспільства, парламенту і навіть частини
військовиків. Командувач армії в Шотландії генерал Монк під-
тримав парламент і у лютому 1660 р. увійшов із своїми солдатами
в Лондон.
Серед буржуазії й нового дворянства, які втомились від
кровопролитних воєн, анархії, військової диктатури, визрів намір
відновити «тверду і законну владу» через реставрацію монархії.
За підтримкою Монка були організовані вибори у новий парла-
мент (названий конвентом) за старою, дореволюційною виборчою
системою. Конвент почав свою роботу у квітні 1660 р. і першим
же актом запросив на англійський престол сина страченого коро-
ля. Розпочався новий період англійської революції — період Рес-
таврації монархії. Запрошення на трон Карла II пояснюється по-
силенням консервативних настроїв у лавах англійської буржуазії
і нового дворянства, вдоволеного результатами революції, яка пе-
ретворила феодальну земельну власність на необмежену буржуаз-
ну, розширенням землеволодіння, сприятливим для промисловості
й торгівлі законодавством. Буржуазія і дворянство тепер прагну-
ли стабільності і вбачали її у відновленні монархії, але обмеженої
законами парламенту.
Карл II Стюарт (1660-1685) наступного місяця урочисто при-
був до Лондона. Він змушений був підтвердити ряд важливих
конституційних актів — «Велику хартію вільностей», «Петицію
про права», виключне право парламенту призначати податки. У
період Реставрації законодавчу владу в країні формально здійс-
нював «король в парламенті». Політичним результатом подій
1660 р. було відновлення влади короля, парламенту та закону за-
мість «насильницької влади» військової диктатури. Всупереч де-
кларованої королем амністії противникам монархії, жорстоким
репресіям піддалися учасники судового процесу над Карлом І,
активні республіканці (29 з них були страчені). Наруги зазнали
тлінний прах О. Кромвеля та могили його соратників.
45
Другий парламент часів правління Карла II працював сімнад-
цять з половиною років (з травня 1661 р. по січень 1679 р.), за що
отримав назву «Довгий парламент Реставрації» або «кавалерський
парламент» (за складом переважали «кавалери»). Спираючись на
нього, король провів серію реакційних законів, які частково ре-
ставрували старі порядки: скасовувався закон про обов’язкове
скликання парламенту не менше одного разу на три роки, відно-
вилась англіканська церква, розгорнулись суворі переслідування
дисидентів, усіх противників режиму. Законом 1663 р. впровад-
жувалась цензура: політичні трактати видавалися лише з дозволу
державного секретаря, юридична література — лорда-канцлера, ін-
ші видання — архієпископа Кентерберійського. Ці інстанції при-
значали цензорів для перевірки змісту книг. Закон про цензуру
діяв (траплялося, що на короткий проміжок часу, у результаті по-
літичної боротьби, він скасовувався і знову поновлювався) до
1696 р. Від того року кожному англійцю дозволялося опублікову-
вати усе, що він побажає, з дотриманням існуючих норм моралі.
Реакційна внутрішня політика монарха доповнювалася без-
принципною зовнішньою політикою. Карл II, якому не вистачало
грошей на утримання розкішного двору, що нагадував Версальсь-
кий, продав Франції Дюнкерк (порт завойований у Іспанії), отри-
мав від Парижа значні субсидії. Війну проти Голландії (1665-1667)
Англія програла, що викликало роздратування буржуазії. Однак
вона схвалила інший крок монарха: Карл II відкупив у голланд-
ців Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Пенсільванію (1667), значно збіль-
шивши колоніальні володіння британців у Північній Америці.
Союзу з протестантськими державами — Голландією та Швецією
(1668) — Карл II, який схилявся до католицизму, протиставив та-
ємний договір з Францією (1670).
Посилення позицій католиків в оточенні монарха (дружина,
португальська принцеса, за яку він взяв у посаг місто-порт Бомбей
на Гіндустанському півострові, та спадкоємець престолу, брат ко-
роля Яків належали до католицького віросповідання), його нама-
гання відновити втрачені позиції абсолютизму, поступово
привели до формування опозиції в парламенті. Вона домоглася
46
прийняття «Акту про присягу», за яким кожний чиновник при
вступі на посаду повинен був присягнути за звичаєм англіканської
церкви. Це призвело до вигнання католиків з державних посад,
зокрема, Яків Стюарт змушений був залишити крісло керівника
Адміралтейства.
Протягом 70-х років прихильники обмеження королівської
влади поступово організувалися в партію. У її складі переважали
представники джентрі, буржуазії, інтелігенції. У зв’язку з тим, що
першочерговою вимогою партії було недопущення католиків на
державні посади і позбавлення Якова спадкових прав на англійсь-
кий трон, членів цієї партії називали вігами (так у роки революції
звалися непримиримі противники католицизму — пресвітеріани).
На противагу вігам, прихильники короля згуртувалися в партію
торі (так називали ірландських партизанів-католиків). Ця партія
наполягала на необмеженій виконавчій владі короля. Крайні
елементи партії торі пропагували ідею абсолютної монархії. Обид-
ві партії остаточно сформувалися у 1679 р., коли Карл II наважився
розпустити «кавалерський парламент» і провести нові вибори.
У новому парламенті вігй отримали більшість місць, що свідчи-
ло про зростання опозиційних настроїв у середовищі джентрі та бур-
жуазії. Для того, щоб обмежити необгрунтовані репресії з боку вико-
навчої влади, парламент у 1679 р. схвалив демократичний закон —
НаЬеаз Согриз Асі. Назва його походить від початкових слів наказу
приставу на притягнення арештованого до суду, буквально: «Ти по-
винен доставити тіло» (мається на увазі заарештованого). За зако-
ном, заарештованому протягом 24 годин слід було винести звину-
вачення і доставити його до суду для розгляду законності затри-
мання й доцільності утримання під вартою. Цей видатний прогре-
сивний закон гарантував свободу особи і став важливим елементом
демократичного права. У 1681 р. король через опозиційність палати
громад розпустив парламент і до кінця свого життя правив по суті
як абсолютний монарх. Партія вігів була розгромлена.
«Славна революція» 1688-1689 рр. У 1685 р. Карл II помер, і
королем став католик Яків II Стюарт. Виборча кампанія до нового
парламенту проводилася в обстановці політичного терору.
47
Монарх та його оточення керували виборами через чиновників,
«рекомендуючи» й «наполягаючи» на потрібній кандидатурі. У
1687 р. королем була оголошена перша, а через рік друга «Деклара-
ції про віротерпимість», за якими скасовувався Акт про присягу,
припинялись репресії проти сектантів. Яків II почав призначати
на державні посади католиків (15 католиків отримали посади
лордів-намісників у графствах). Це відвернуло від нього раніше
прихильний єпископат англіканської церкви.
Проти католицизму об’єдналися віги й торі. В англійському сус-
пільстві католицизм пов’язувався з деспотизмом двору, з конку-
рентами й ворогами англійської буржуазії — Іспанією та Францією.
Всі верстви суспільства охопили антимонархічні настрої. Абсо-
лютистські тенденції короля відкрито загрожували основам сус-
пільного ладу, закладеного революцією 40-х років. Яків II, посуті,
намагався здійснити державний переворот, утворивши постійну
армію, навернувши країну у лоно католицизму. В червні 1688 р. від-
булася подія, яка прискорила розв’язку, — у королеви народився
син. В Англії з’явився новий претендент на трон, замість доньки
короля Марії — протестантки, дружини штатгальтера (глави вико-
навчої влади) Голландської республіки Вільгельма Оранського.
За підтримкою англіканського духівництва представники обох
партій звернулися з листом до штатгальтера з метою відвернути
визріваючу громадянську війну. У листі містилося прохання при-
бути з армією до Англії для «зміни влади» та захисту протестан-
тизму. Звернення до Вільгельма Оранського як чоловіка Марії
створювало враження династичної спадковості влади: він був
протестантом і ворогом католицької Франції; нарешті, він обіцяв
забезпечити «свободу парламенту англійської нації».
Державний переворот пройшов швидко і безболісно. У жовтні
1688 р. невелика армія Вільгельма Оранського (15 тис. солдатів)
десантувалася на південнозахідному узбережжі Англії й рушила
на Лондон. Більша за чисельністю армія Якова II виявилася нена-
дійною, її офіцери та солдати почали переходити на бік Вільгель-
ма. Незабаром у таборі останнього опинився сам головнокоман-
дувач королівської армії, член партії торі Джон Черчілль. У грудні
48
1688 р. Вільгельм Оранський увійшов у столицю Англії. Пере-
можець, щоб не допустити страти свого тестя і уникнути крово-
пролиття, надав можливість Якову II втекти до Франції. Спеціаль-
но скликаний установчий парламент після бурхливих дебатів по-
становив, що Вільгельм і Марія повинні правити спільно як король
і королева Англії. Фактично ж, володарював чоловік під іменем
Вільгельм III (помер у 1702 р.).
На захист скинутого монарха населення Англії не виступило.
Лише у католицькій Ірландії вибухнуло повстання в підтримку
одновірця Якова II, яке переросло у громадянську війну (1688-
1691). Центральними епізодами там стали облоги міст Лондон-
деррі та Лімерика. Протестантський Лондондеррі у 1688 р. був взя-
тий в облогу військами ірландських католиків. Після чотирьох
важких місяців облоги англійській десант визволив городян. У Лі-
мериці в 1690 р. сталося навпаки: ірландці-католики мужньо утри-
мували місто. Лише після підписання почесної угоди захисники
скорилися. За нею, англійці надали ірландським католикам повну
релігійну свободу. Однак'незабаром угода була порушена, в Ір-
ландію прибули каральні загони. Солдати метрополії суворо пере-
слідували людей католицького віросповідання, проводили експро-
пріації земель. Населення острова згуртовувалося у своїй рішу-
чості протистояти колонізаторам. Ірландія й надалі залишалася
«головним болем» правлячої верхівки Лондона.
При вступі на престол королівського подружжя були зафіксо-
вані принципи взаємовідносин монарха і парламенту у спеціаль-
ному документі під назвою «Білль про права» (1689). У 13 статтях
закону надавалися конституційні гарантії влади парламенту: обме-
жувалася на його користь компетенція короля у законодавчій, фі-
нансовій, військовій і судових сферах; підтверджувалося пануван-
ня в країні протестантизму; точно визначалися парламентські сво-
боди (регулярне скликання парламенту, свобода виборів та дис-
кусій). «Білль про права» став конституційною нормою англійсь-
кої монархії, він передбачав:
1) будь-який закон й усілякий податок виходять тільки
від парламенту;
49
2) король без згоди парламенту не має права ні зупиняти
дію законів, ні звільняти будь-кого від неї (тобто дії за-
конів);
3) вибори в парламент повинні бути вільними;
4) узаконюється свобода дебатів, свобода петицій, гаран-
тується регулярне скликання палат парламенту;
5) свобода совісті стає конституційною нормою;
6) парламент визначає склад і чисельність армії, виділення
засобів на її утримання;
7) значно розширюються права суду присяжних і встанов-
люються гарантії проти свавільної заміни призначених
присяжних засідателів урядом.
Компроміс між торі і вігами, що зробив можливим прийняття «Біл-
ля про права», тобто, компроміс посуті, між дворянством і бур-
жуазією, незважаючи на певні розбіжності між ними, зберігся про-
тягом наступних століть. В основі його було: 1) буржуазія погод-
жується на те, щоб дворянству були залишені всі престижні і при-
буткові місця в державному апараті; 2) дворяни-землевласники,
в свою чергу, зобов’язуються у політичній діяльності керуватися
не лише своїми власними інтересами, але й інтересами буржуазії.
Оформлення політичних результатів «славної революції», як на-
звали цю подію англійські історики, тривало впродовж останнього
десятиріччя XVII ст. і у перші роки наступного у вигляді серії актів.
У нових умовах королівська влада ставала залежною від парламенту
(наприклад, пожиттєвий дохід короля визначався парламентарями
на місяці й навіть на тижні). Разом з тим, прийняті закони не вста-
новлювали прямого парламентського правління; король залишався
вільним у виборі міністрів, призначенні суддів, зберігав за собою
право скликання та розпуску парламенту. Становище судової влади
регулювалося спеціальними розділами «Білля про права». Суди не
повинні були призначати надмірні застави, штрафи й жорстокі
покарання. Посилювалась роль у судочинстві демократично
обраних присяжних. Згідно з наступним законом — «Біллем про
віротерпимість» (1689) — доступ до державної служби визначався
присягою чиновників англіканській церкві.
50
Таким чином, «Білль про права» і наступні законодавчі акти
утвердили, оформили і закріпили основні завоювання буржуазної
революції XVII ст. Вони заклали основи конституційної монархії
і визначили подальший поступ демократії в англійському суспільс-
тві. Англійська революція мала міжнародний резонанс, вона стала
попередницею наступних буржуазних революцій у Франції,
Німеччині, Швеції, Іспанії та інших країнах, де англійський досвід,
демократизм, конституціоналізм, політичні ідеї відіграли значну
роль. Проголошені нею принципи виражали не лише потреби зміц-
нілого буржуазного класу Англії, але й потреби буржуазії всієї кон-
тинентальної Європи, історичний розвиток якої об’єктивно вів від
феодальних до капіталістичних порядків.
51
Розділ З
Великобританія у XVIII - на початку XIX ст.
Початок промислової революції. Ослаблення королівської
влади і посилення парламенту. Утворення колоніальної
імперії. Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Участь у
війнах наполеонівської доби.
Початок промислової революції. У 1700 р. в Англії та Уельсі про-
живало більше п’яти з половиною мільйонів жителів (підраховано
дослідниками за списками реєстрації хрещень), з них у столиці —
понад 674 тисячі чоловік. Протягом століття населення Англії
значно зросло. У 1801 р. воно становило вже 9 млн. осіб. Цей без-
прецедентний демографічний вибух менше всього пов’язувався з
імміграцією (головно ірландців); навпаки, значна кількість
англійців емігрувала за океан. Зростання населення пояснювалося
підвищенням рівня життя, піднесенням народжуваності й падін-
ням смертності завдяки покращенню медичного обслуговування.
Між 1730 та 1760 рр. спостерігався небезпечний період у житті
країни, коли смертність перевищувала показники народжуваності.
Причиною цього було поширення серед населення звички палити
тютюн (простий народ, від старих до дітей, полюбляв палити гли-
няні люльки з дешевим американським тютюном) та вживати
сильні алкогольні напої на основі спирту (особливо джин). Урядо-
ві кола були занепокоєні таким явищем і у 1751 р. провели через
парламент закон: за ним міцні спиртні напої обкладалися високим
податком, а їх продаж у роздріб припинявся. Громадська думка з
осудом поставилася до паління тютюну серед жінок та дітей і це
сприяло зменшенню вживання тютюнових виробів.
У першій чверті XVIII ст. значно зросли врожаї пшениці. Пше-
ничний хліб складав 38 відсотків усього хліба, що споживало насе-
лення острова, далі йшли жито, ячмінь та овес. Величезна кількість
ячменю йшла на виготовлення солоду для еля (світлих сортів
пива). За винятком кількох графств на заході, де споживали у
більшості сидр (слабоалкогольне вино з яблучного соку), ель був
52
національним напоєм, який пили не тільки чоловіки, але й жінки
та діти. У вищих верствах суспільства на початку XVIII ст. поши-
реним явищем стало вживання кави і чаю. Завдяки зростанню за-
морської торгівлі ці напої поступово розповсюджувалися серед
усього населення й витискали з ужитку джин. Виникали кав’ярні,
які перетворювалися на своєрідні клуби. Так, у кав’ярні Едуарда
Ллойда можна було дізнатися про всі новини, пов’язані із торговим
флотом. На спеціальному помості у Ллойда проходили аукціони,
оголошувалися важливі торгівельні повідомлення, проходив обмін
інформацією. В середині XVIII ст. усна інформація замінюється
друкованою, поширення набуває газета. Вона коштувала 2-3 пенси,
за обсягом доходила до чотирьох сторінок, кожна з яких мала чо-
тири колонки.
Аграрний переворот, який розпочався в Англії ще наприкінці
XV ст., наближався у XVIII ст. до свого завершення. У результаті
подальшого процесу обгороджування розширювалось і зміцнюва-
лось велике землеволодіння. Видавалися закони про «поділ об-
щинних земель», й надалі лендлорди практикували викуп землі у
селян та різними методами, змушували їх залишати землі. Самі
землевласники часто здавали землі у капіталістичну оренду, а
орендарі, використовуючи працю наймитів, прогресивні методи
агротехніки, намагалися піднести врожайність культур і збільшити
прибутковість господарства. Разом з тим усе більше орної землі
використовувалося для підвищення врожайності кормових трав,
коренеплодів з тим, щоб підгодовувати худобу протягом зими.
Припинився масовий забій худоби восени. Солоне м’ясо заміню-
валося свіжою бараниною та яловичиною. Досягнення в аграрному
секторі позитивно вплинули на здоров’я нації: якщо у XVII ст.
цинга була поширеним явищем навіть серед заможних людей, то
у наступному столітті ця хвороба відійшла у минуле. Значно по-
кращилася порода худоби, її середня вага протягом XVIII ст. по-
двоїлася. Великого значення набуло розведення і покращення
порід коней. З усього світу в Англію приїздили купувати коней —
від скакових арабських, місцевої породи гунтерів (англ. ЬипСег,
Ііипі — полювати, гнати; верхових коней для полювання й пере-
53
гонів з перешкодами) до ломовиків. Кінь необхідний був як най-
поширеніший транспортний засіб, для спорту (іподроми ставали
улюбленими місцями відпочинку), для господарства.
У промисловості Англії, звільненої революцією XVII ст. від
монополій та дріб’язкової регламентації, зростали мануфактури.
Наприклад, наприкінці XVII ст. у галузі виробництва паперу було
біля 50 мануфактур, а у 30-х роках наступного століття — вже біля
300. Саме тоді зародилась всесвітньо відома фірма Вотмена («ват-
манський» папір). До середини XVIII ст. мануфактурний капіта-
лізм в Англії досягнув найвищої зрілості. Його перевага над дріб-
ним виробництвом означала значний крок вперед в економічному
розвитку держави.
У країні впевнено перемагали капіталістичні форми господа-
рювання. Проходило становлення нових фінансових інститутів,
зокрема банківської системи. Ще у 1694 р. відкрився Англійський
банк, а потім з’явилися десятки приватних комерційних банків: в
1725 р. їх було вже 24, а в 1759 р. — 32. Поширеними у бізнесі по-
няттями стали: фондова біржа, кредит, рента, акція, платіжне зо-
бов’язання та ін. Як гриби після дощу, виростали нові компанії,
які шахрайським шляхом зривали великі гроші і вмить зникали.
Наприклад, у 1717 р. шотландець Джон Лоу засновував компанію
і випустив розрекламовані акції, які користувалися шаленим
попитом. За акціями і вдень, і вночі покупці вистоювали у довже-
лезних чергах. Через три роки компанія збанкрутувала, розорив-
ши своїх акціонерів. Попит на акції дав поштовх ідеї, згодом реа-
лізованої, замінити гроші із дорогоцінних металів на паперові
банкноти.
У 60-і — 80-і роки XVIII ст. в Англії розпочинається промис-
лова революція. Рушіями прогресу стали тисячі винахідників та
раціоналізаторів, які намагалися замінити людські руки механіз-
мами. Найбільшого успіху у той час вони досягли у виробництві
тканин. Символом промислового перевороту стала винайдена у
1765 р. Джеймсом Харгрівсом механічна прядка, названа ним на
честь доньки «Джені». Прядка визволила руку робітника й ство-
рила умови для одночасної роботи спочатку 8, потім 16, а у по-
54
дальшому — 80 та більше веретен. Через два роки сільський ци-
рульник Ричард Аркрайт взяв патент на прядку, яка пов’язувалася
з механічним двигуном: машина отримала назву ватерної (луаіег
— вода), тому що приводилась у рух колесом подібним до колеса
водяного млина. Аркрайт, а потім й інші підприємці відкрили пря-
дильні фабрики з новими машинами. У 1780 р. в Англії нарахову-
валося 20 таких фабрик, а через 10 років їх вже було 150.
Механізація прядильних робіт підштовхнула винахідників
до створення механічного ткацького верстату. Ще у 1733 р.
талановитий механік Дж. Кей винайшов пристрій — «самолітаю-
чий» човник, який подвоїв продуктивність праці ткача. У 1785 р.
сільський священик і винахідник Едмунд Картрайт створив ме-
ханічний ткацький верстат, продуктивність якого у 40 разів
перевищувала ручну працю ткача.
Інші галузі промисловості теж швидко збільшували виробниц-
тво. З року в рік кількість технічних винаходів зростала. Нові
машини вимагали змін у організації виробництва. Виникали
заводи та фабрики із спеціальними будовами — цехами, у яких
працювали сотні машин; їх обслуговували тисячі робітників,
якими керували інженери. Мануфактурне виробництво відхо-
дило у минуле. Спочатку заводи та фабрики засновували на річ-
ках з тим, щоб використовувати, як у млинах, силу води. Це за-
лишило відбиток у англійській мові: дотепер завод визначається
словом тіП (млин). Винахідник Томас Ньюкомен ще у 1705 р.
винайшов паро-атмосферну машини для відкачки води у шахтах,
яка знайшла широке застосування у XVIII ст.; він був одним із
перших творців парової машини. У 1769 р., лаборант універси-
тету в Глазго Джеймс Уатт удосконалив парову машину, а у 1784 р.
він її зробив «подвійної дії», тобто пара, поширюючись, тиснула
па один, а потім на протилежний бік поршня. Машина Уатта
відіграла велику роль у переході до машинного виробництва і у
розвитку транспорту.
На перших порах основним матеріалом для виготовлення ма-
шин було дерево, однак у подальшому всі вузли стали металевими.
В Англії виник дефіцит чавуну й сталі, хоча залізної руди в країні
55
не бракувало. Не вистачало деревного вугілля, майже усі ліси біля
промислових центрів за короткий час були вирубані. Спроби
виплавляти руду на кам’яному вугіллі пов’язані із родиною анг-
лійських підприємців Дербі. У 1713 р. батько Абрахам І частково
замінив деревне вугілля на кам’яне (до залізної руди додавали
вапно під час виплавки чавуну на кам’яному вугіллі). Його син
Абрахам II у 1735 р. застосував доменне плавлення чавуну на коксі.
Наприкінці 70-х років XVIII ст. третій з Абрахамів Дербі завершив
будівництво першого у світі залізного мосту через р. Северн.
У 1783 р. майстер одного із заводів Пітер Оньон та власник
невеликого заводу Генрі Корт одночасно і незалежно один від од-
ного винайшли новий метод отримання ковкого заліза — пудлінгу-
вання (від ршіШе — перемішувати). У 1784 р. Г. Корт винайшов
прокатний стан. Наприкінці XVIII ст. Англія із імпортера пере-
творилася на потужного експортера металу.
Застосування металу як основного матеріалу для машин та вер-
статів привело до створення ефективного металообробного верс-
тата. Наприкінці XVIII ст. талановитий винахідник Генрі Моделі
створив токарно-гвинторізний верстат з механізованим супортом.
Після ряду удосконалень він набув майже сучасного вигляду.
Моделі один з перших зрозумів значення стандартизації виробів,
йому належить пріоритет у створенні стандартів різьб на гвинтах
і гайках. Винахідник став власником заводу з випуску токарних
верстатів, а сама поява машинобудівної галузі економіки стала
знаменним явищем промислової революції.
Розвиток промисловості і торгівлі вимагав покращення доріг
та здешевлення транспорту. Прогрес у техніці дорожнього будів-
ництва пов’язаний із застосуванням твердого покриття доріг. По-
кращення доріг привело до появи регулярного пасажирського спо-
лучення диліжансами — великими каретами із запряженими дво-
ма-трьома парами коней, елегантними двомісними фаетонами з
високими колесами, запряженими парою коней. Через визначені
проміжки будувалися станції для заміни запрягів. Поштова карета
у другій половині XVIII ст. долала шлях від Манчестера до Лон-
дона за 28 годин, а раніше на це відводилося майже чотири дні.
56
Для охорони поштових карет споряджався вартовий, озброєний
мушкетом, оскільки не поодинокими були випадки нападів роз-
бійників.
Для вантажних перевезень будувалися канали, поглиблювали-
ся річки, споруджувалися греблі, шлюзи. Будівництво каналів роз-
почалося у швидко зростаючому промисловому районі Південного
Ланкаширу та у західній частині центральних графств. У 60-х ро-
ках інженер Бріндлі за підтримкою герцога Бриджуотера завершив
спорудження тогочасного технічного досягнення — Манчестерсь-
ко-Ліверпульський каналу. За короткий час країна вкрилася вод-
ними каналами, які разом з річками становили розгалужену й де-
шеву систему сполучення.
Важливою галуззю економіки залишалась зовнішня торгівля,
яка приносила величезні прибутки. Десятки компаній торгували
з Туреччиною, Італією, Голландією, Німеччиною, Росією, Індією,
країнами Близького Сходу та Африки. На відміну від попередніх
років, збільшилося значення ринків колоній, передусім Північної
Америки.
Промисловий переворот призвів до суттєвих зрушень у житті
Англії не тільки в економіці, а й у соціальній структурі, розміщенні
населення по країні, навіть у побуті. У соціальному плані сфор-
мувалися пролетаріат та промислова буржуазія. Наприкінці
XVIII ст. в Англії нараховувалося біля 1,5 млн. робітників, чверть
населення країни проживала у містах. Самі міста значно виросли:
населення Манчестера, Бірмінгема, Шеффілда та ін. зросло у 2-3
рази.
Все менше серед робітників було людей, які за сумісництвом
вели власне сільське господарство. Переважна більшість розра-
ховувала лише на заробітну платню. На її розмір впливали різні
фактори. В містах, наприклад, робітники отримували більше, ніж
на селах. Висока зарплата була там, де цінувалася майстерність, а
машина була не в стані замінити робітника. Однак, як тільки впро-
ваджувалася механізована операція, платня пролетаріату зменшу-
валася. Цим пояснюється вороже ставлення значної частини
робітників до винаходів, виступами проти механізації робіт так
57
званих «луддитів» (за ім’ям легендарного Неда Лудда, який ніби-
то першим навмисно зламав свій верстат). Луддити підпалювали
фабрики, пошкоджували верстати та машини, виражаючи таким
чином свій протест проти експлуатації людей найманої праці. Рух
лудитів набув такого розмаху, що парламент змушений був роз-
глянути цю проблему та схвалити закони, скеровані проти руй-
нівників машин.
Почали виникати професійні спілки фабричних та інших ро-
бітників (Ігабе-ипіоп). Перші спілки організували працівники
текстильних фабрик півночі та центра країни, а також шахтарі.
Вони спочатку діяли розрізнено, однак у подальшому об’єднува-
лися за професією у рамках одного міста або району. Профспілки
все частіше очолювали робітничий рух проти експлуатації. Перші
виступи у формі страйків виникли серед текстильників. Пролетарі
виходили на демонстрації, влаштовували мітинги, подавали пе-
тиції до парламенту. Влада була налякана першими виступами ро-
бітничого класу; в 1799 р. парламент провів закон про заборону
тред-юніонів.
Ослаблення королівської влади і посилення парламенту. В
першій половині XVIII ст. тривав розвиток парламентської сис-
теми. У 1701 р. на доповнення до «Білля про права» парламент
схвалив «Акт про улаштування» (більш відомий як закон про спад-
ковість престолу). За ним королівська влада оголошувалась об-
меженою законами, які мав право видавати лише парламент. Там
відзначалось: «Закони Англії є природженими правами її народу,
й усі королі та королеви, які вступають на престол англійського
королівства, зобов'язані проводити управління англійським на-
родом у відповідності із вказаними вище законами, й усі їх підлеглі
повинні нести службу, дотримуючись тих же законів».
Акт 1701 р. гарантував спадковість престолу протестантам,
позбавив прав на корону сина Якова II, католика, який перебував
в еміграції, та визначив подальшу долю корони. Після смерті Віль-
гельма III корона мала перейти до протестантки — доньки Якова II,
данської принцеси Анни, а після неї (у випадку бездітності) — до
онуки Якова І Софії, володарки невеликої німецької держави Ган-
58
новер, та її нащадків (теж протестантів). Акт підтверджував новий
державний устрій, тобто обмеження прерогатив короля владою
парламенту. З короля знімалась відповідальність за затверджен-
ня законів, вона покладалася на міністра, який доповідав і підпи-
сував закон. Проголошувалась незмінність суддів королем, вста-
новлювалось, що членом парламенту не могла бути людина, яка
перебувала на службі у короля або отримувала від нього пенсію.
Уряд ставав все більш незалежним від короля. Королева Анна
(1702-1714) та перші королі ганноверської династії Георг І (1714-
1727) і Георг II (1727-1760) ще іноді головували на засіданнях уря-
ду, однак у подальшому ця «обтяжлива» для них робота (Георг І
навіть не знав англійської мови) припинилась. Реальна виконав-
ча влада все більше переходила до кабінету міністрів, який посту-
пово виділився із Таємної ради при королі й перетворився у від-
повідальний перед парламентом орган. Король Георг II вже втра-
тив право вето щодо схвалених парламентом законів й право брати
участь у засіданнях уряду.
Незадовго після того, як перший король ганноверської династії
сів на престол, парламентарі провели рішення про скасування
виданого ще за Вільгельма 111, закону про трьохрічний термін дії
депутатського мандату у палаті громад. Вони замінили короткий
термін довгим, семирічним, надали закону зворотної дії і, таким
чином, продовжили свої повноваження ще на 4 роки, не звертаю-
чись до виборців.
Сама виборча система піддавалася критиці у суспільстві через
існування бургів, або «гнилих містечок», які у далекому минулому
були великими населеними пунктами, а пізніше, у силу різних
обставин, занепали, однак зберегли право представляти населення
у парламенті. Найзнаменитіше серед них Олд-Сарум складалось
з 5 будинків із 12 мешканцями; будівлі перейшли у власність
багатої родини Піттів, яка з того часу мала забезпечене місце у
парламенті. У призначений час у містечко приїжджав уповнова-
жений власника, який призначав двох представників у парламент.
Існувало навіть «гниле містечко», яке було проковтнуто морем,
а все ж зберегло своє право представляти неіснуючий населений
59
пункт у парламенті. В день виборів власник сусіднього бургу від-
пливав з трьома виборцями на місце, де були затоплені будинки,
і розігрував комедію виборів. Бург можна було купити за хороші
гроші; наприкінці XVIII ст. багатії, які повернулися з Індії (набо-
би), купували собі такі виборчі дільниці. Був навіть випадок, коли
бург продавався із аукціону. У той час, як Лондон з півмільйонним
населенням посилав у парламент лише 4 депутати (по 1 на 125 тис.
чоловік), ЗО бургів з населенням загальною кількістю 375 чоловік
посилали 60 депутатів (по одному на 6 виборців). З 568 членів
нижньої палати 200 депутатів призначалися сімома тисячами ви-
борців. Однак і у тих округах, які не належали аристократичним
родинам, вибори були далеко не вільними. Незважаючи на забо-
рону підкупів, останні були звичним явищем. Кандидати отриму-
вали голоси виборців за обіцянки заплатити борги громади, яку
вони мали намір представляти, за роздачу грошей, за пригощання
алкоголем.
У першій половині XVIII ст. визначилися певні звичаї та пре-
цеденти політичної практики, які складали атрибути парламент-
ської системи. Король не міг призначати міністрів за своїм бажан-
ням, а обов’язково мав вибирати їх із партії більшості в палаті
громад. Лідер цієї партії очолював кабінет міністрів. Кабінет по-
давав у відставку, як тільки його партія втрачала більшість у пар-
ламенті. Таким чином, на середину XVIII ст. в Англії склалася сис-
тема управління, яка викликала заздрість міцніючої буржуазії ін-
ших країн і підпадала під поняття конституційної монархії, хоча
основного закону або конституції як такої так і не було прийнято.
Обмеження королівської влади, залежність уряду від парламенту,
правові гарантії, записані у НаЬеаз Согриз Асі та інших законах,
незалежність суддів від короля і кабінету міністрів — усі ці риси
англійського законодавства були прогресивним явищем у розвит-
ку цивілізації. Разом з тим, залишалася недосконалою виборча сис-
тема. Процвітала парламентська корупція, посилилась роль
олігархів — влади небагатьох, окремих діячів фінансових та про-
мислових верхів. Залишалися закритими для публіки дебати у
парламенті.
60
У перші десятиріччя XVIII ст. у двопалатному парламенті
Англії — палаті громад і палаті лордів — панували поперемінно
парламентські угруповання «вігів» й «торі», які виборювали
владу. Якщо до вігів в основному належали фінансисти, торговці,
комерсанти, то протилежну партію підтримували більш консер-
вативні сквайри-поміщики. Посилення влади парламенту приз-
вело до загострення боротьби між вігами й торі. У 1702 р. віги
отримали більшість на виборах і сформували кабінет міністрів
на чолі з полководцем та дипломатом Джоном Черчіллем, більш
відомим як герцог Мальборо. На виборах 1710 р. прийшли до
влади торі, уряд очолив визначний історик та політолог віконт
Болінгброк. Намагаючись зміцнити пануюче становище зем-
левласників, торі схвалили статут, який встановлював майно-
вий ценз для депутатів від графств у 600 ф. ст. річного доходу з
нерухомості, а для депутатів від міст — у 200 ф. ст. Однак цей
захід не допоміг, на наступних виборах 1714 р. віги повернулися
до влади і правили аж до 1762 р.
У першій половині XVIII ст. у Великобританії з’явився тип
професійного політика, рисами якого були безпринципність, шах-
райство, хабарництво, намагання збагатитися за рахунок казни.
Таким діячем був лендлорд та фінансист Роберт Уолпол, з 1721
по 1742 рік — лідер партії вігів й прем’єр-міністр. Виходець з типо-
вої родини сквайрів, нащадок мирових суддів та депутатів палати
громад Уолпол вступив у політичний союз з фінансовими оруда-
рями Сіті, які привели його до верхів влади. Опинившись біля
керма держави, він швидко збагатився за рахунок хабарів від по-
стачальників, шукачів кар’єри, колоніальних чиновників. Прем’єр
жив, як справжній магнат. Мораль століття була такою, що Уолпол
не приховував джерел свого багатства. Відомий його вислів щодо
парламентаріїв: «У кожного з цих людей є своя ціна». Члени уряду
підкуповували членів парламенту з тим, щоб провести необхідні
закони, й у свою чергу брали хабарі від усіляких груп підприємців
та купців.
Утворення колоніальної імперії. Важливою подією стало
об’єднання Англії й Шотландії (1707 р.), яке відбулось під воєн-
61
ним та економічним тиском Лондона. Унія скасувала шотланд-
ський парламент. Представники від нього увійшли до складу анг-
лійського парламенту (16 лордів та 45 депутатів палати громад).
Шотландія припинила існування як окрема держава, хоча і зберег-
ла певну автономію в окремих галузях, наприклад, у судовій. Шот-
ландці відіграли велику роль в утворенні Британської імперії, здо-
бували високі церковні та державні посади (серед них кілька пре-
м’єр-міністрів). З часу унії з’явилася нова офіційна назва держави
— Великобританія (Сгеаі Вгііаіп).
Протягом попередніх століть Англія завдала смертельного уда-
ру Іспанії на морі, перемогла основну конкурентку в зовнішній
торгівлі — Голландію. У XVIII ст. головною суперницею Велико-
британії у боротьбі за колонії та гегемонію на морі стала Франція.
Остання прибрала величезні території в Північній Америці і прос-
тягала руки до Індії. Французька Вест-Індська компанія створила
чимало факторій на Гіндустанському півострові й проводила там
наступальну політику. Франція посилено будувала військовий
флот; у середині століття він майже зрівнявся з англійським.
Французький уряд, намагаючись підтримати вітчизняне море-
плавство, значно збільшив мито з іноземних кораблів, які ввозили
товар у країну.
Англія взяла участь у війні 1701-1714 рр. європейських країн
за поділ так званої іспанської спадщини. Після смерті іспанського
короля Карла II Габсбурга у 1701 р., за його заповітом, на мадридсь-
кий трон посадили онука французького короля Людовика ХІУ
герцога Анжуйського. Французькі офіцери встановили контроль
над іспанською армією, а дипломати заявили, що «Піренеї більше
не існують». Французькі купці отримали привілеї на торгівлю з
іспанськими колоніями, відтіснивши англійських та голландських
конкурентів. Франція, таким чином, несподівано для інших євро-
пейських держав, значно зміцнилася, а цього її сусіди не могли
допустити. Англія очолила антифранцузьку коаліцію держав
(туди увійшли Нідерланди, Австрія, Данія, ряд німецьких
князівств) і щедро фінансувала своїх союзників, по-суті купуючи
солдатів на континенті. На боці Франції на початковому етапі вій-
62
ни були Баварія, Савойя, Кельнське князівство, Португалія (з
1703 р. перейшла на бік противників). Англійські війська брали
обмежену участь у воєнних операціях на континенті. Головно-
командувач герцог Мальборо здобув кілька перемог у Баварії та у
південних Нідерландах, однак більш вагомого значення мали дії
британців у колоніях й на морі. Англійські колоністи у Північній
Америці, скориставшись тим, що французькі канадці не змогли
отримати допомогу із метрополії, захопили Ньюфаундленд і землі
навколо Гудзонової затоки. Флот британців атакував французькі
кораблі, проводив десантні операції. У 1704 р. Англія захопила
Гібралтар — «ключі» від Середземного моря, чим значно зміцни-
ла свої позиції на півдні Європи. Вона також нав’язала Португалії
торговельну угоду, яка надала їй право безмитного ввезення сво-
го товару у цю країну.
Війна за іспанський спадок коштувала англійським платникам
податків 50 млн. фунтів стерлінгів. Частина їх була розкрадена
верхами армії. Наприкінці війни головнокомандувача збройними
силами у Європі герцога Мальборо звинуватили у присвоєнні дер-
жавних коштів, й він змушений був емігрувати. У 1713 р. у
м. Утрехті (Нідерланди) воюючі сторони підписали мир, за яким
Франція поступилася на користь Англії частиною Канади, Іспанія
змирилася із втратою Гібралтара, крім того, англійці отримали так
зване «асієнто» — монополію на ввезення рабів в іспанські колонії
в Південній Америці.
У першій половині XVIII ст. тривали конфлікти між учасника-
ми попередньої війни. Франція залишалася грізним суперником Ве-
ликобританії. Острівне становище Англії оберігало її від нападу з
боку країн Європи. Тому усі зусилля англійські уряди скеровували
на колоніальні акції, обмежуючись політичними комбінаціями, у
яких за великі гроші купували собі союзників на континенті. Це бу-
ла політика найму «друзів» проти свого головного ворога — Франції.
У середині XVIII ст. до влади у Великобританії прийшла група
політиків на чолі з яскравим прихильником будівництва «великої
колоніальної імперії» Вільямом Піттом Старшим. Онук колиш-
нього губернатора Мадрасу, який розбагатів на колонізації Індії,
63
палкий виразник інтересів англійських торговців, судновласників
й колонізаторів, він, перед усім, висував завдання зміцнити війсь-
кову могутність Англії на морях і завоювати нові колонії. Це угру-
повання вігів зуміло домогтися відставки Уолпола, людини з під-
моченою репутацією. Міністр з 1745 р., прем’єр-міністр в 1766-
1768 рр. Пітт Старший відверто проголосив курс колоніальної екс-
пансії. Правлячі кола Великобританії вирішили завдати удару по
колоніальній і морській могутності Франції. Скориставшись тим,
що Франція була втягнута у чергову європейську — Семирічну
війну (1756-1763) на боці Австрії, Росії, Швеції, Саксонії проти
Пруссії, Англія підтримала останню. Фрідріху II Прусському Лон-
доном були надані значні грошові субсидії. У той час як фран-
цузька армія билася на континенті з прусською, флот Великобри-
танії блокував французькі береги, бомбардував порти, зруйнував
доки. В 1759 р. англійці несподіваним маневром атакували
військово-морські сили Франції біля її західного узбережжя й
затопили значну частину кораблів противника. В результаті цієї
перемоги Англія стала володаркою морів.
Головну увагу правлячі кола Великобританії звертали на роз-
будову колоніальної імперії. Вони озброїли англійських колоністів
у Північній Америці та за їх допомогою завоювали всю територію
французької Канади. У 1760 р. було захоплено велике місто фран-
цузьких переселенців — Монреаль. При укладанні миру в 1763 р.
Англія закріпила за собою Канаду, а також землі на схід від
Міссісіпі (Луїзіану). Франція була змушена залишити всі свої ко-
лонії у Північній Америці. Іспанія поступилася Англії Флоридою.
Незадовго до того було покінчено з володіннями Франції в Індії.
Вона зуміла зберегти за собою лише п’ять портових міст на
Гіндустанському півострові.
Приєднання Індії до Великобританії здійснювалося руками
Ост-Індської компанії, яка прагнула, насамперед, до активної тор-
гівлі, до значних прибутків та високих темпів збагачення. Однак
у ході торговельних операцій, в ім’я гарантованого їх забезпе-
чення, захоплювалися чужі землі, розпочиналися загарбницькі
війни. Особливо прославився своїми перемогами, а ще більше
64
пограбуванням країни Роберт Клайв. Він у своїй кар’єрі пройшов
шлях від писаря Ост-Індської компанії до командувача війсь-
ками, а у подальшому став лордом. Англійці силами самих
індійців, які перебували на військовій службі у компанії (сипаїв),
захопили важливі пункти торгівлі на обох узбережжях Гінду-
стану (Бомбей, Мадрас, Калькутту та ін.). Велике значення мало
завоювання Бенгалії. Після битви при Плессі у червні 1757 р., де
трьохтисячне колоніальне військо (європейців у ньому було
лише 800 чоловік) під командуванням Клайва здобуло перемогу
над майже 70-тисячним військом бенгальського наваба (князя),
Ост-Індська компанія стала повновладною господаркою Індії.
Завоювання країни службовці компанії у повній мірі викорис-
тали для власного збагачення. За підрахунками економістів, з
1757 по 1780 р. Англія вивезла з Індії безоплатно у вигляді
товарів та монет 38 млн. ф. ст.
З 1788 р. розпочалася колонізація Англією п’ятого континенту
— Австралії. Флотилія під командуванням капітана А. Філіпа при-
везла першу групу засуджених на вислання. У затоці Порт-Джек-
сон капітан заснував перше європейське поселення в Австралії —
Бідні (Сідней).
Таким чином, Великобританія у XVIII ст. стала володаркою ве-
личезної колоніальної імперії, яка включала американські колонії,
Канаду, острови Вест-Індії, Ост-Індію, Австралію. Експлуатація
колоній стала широким каналом збагачення метрополії, притоку
величезного багатства у країну. У переселенських колоніях
Північної Америки та Австралії, які заселялися переважно англій-
цями, почав розвиватися капіталізм. Переселенці намагалися
відтворити економічну структуру метрополії. У колоніях на Сході
(наприклад в Індії), теж впроваджувалися зачатки прогресивного
капіталістичного способу виробництва, яке супроводжувалося
розоренням і зубожінням численних ремісників.
Особливе місце у імперії Великобританії займала її європейсь-
ка колонія — Ірландія. Експлуатація Ірландії Англією призвела
до стагнації ірландської промисловості та до знедолення народу,
маси ірландців були змушені у пошуках кращої долі емігрувати.
65
У 60-х роках XVIII ст. в Ірландії помітно посилився селянський
рух, відбувалися повстання (1762,1772). Солідарність ірландців з
боротьбою американських колоністів за незалежність надзвичай-
но стурбувала правлячу верхівку Англії і змусила її піти на деяке
пом’якшення карного кодексу. У 1783 р. «Акт про зречення» надав
Ірландії парламентську та судову автономію. У м. Дубліні розпо-
чав роботу ірландський парламент. Однак у 1798 р. вибухнуло
чергове повстання. Воно, як і попередні, було жорстоко приду-
шено англійцями (загинуло біля 70 тис. ірландців), керівника —
Уолфа Тона стратили. Стало очевидно, що створення ірландського
парламенту не покращило становище народу. Британський уряд
вирішив приєднати Ірландію до Англії. Таке рішення викликало
спротив в Ірландії, однак підкуп дублінських депутатів призвів
до їхнього рішення розформувати власний парламент. Акт про
унію був прийнятий у 1800 р. (вступив у силу з 1 січня 1801р.) й
надав право Ірландії посилати 100 депутатів у англійську палату
громад та 32 депутатів у палату лордів. Католикам, які складали
переважну більшість населення Ірландії, й надалі заборонялося
претендувати на депутатські мандати. Держава з часу прийняття
унії отримала офіційну назву — Об’єднане королівство Велико-
британії та Ірландії.
Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Промисловий
переворот й викликані ним соціальні зрушення, супроводжува-
лися політичною кризою, яка виникла у 60-80-х роках у зв’язку із
спробою короля Георга III (1760-1820) повернути владу монарху.
На відміну від перших Георгів, новий король активно втручався у
політичне життя країни, оточив себе відданими людьми і щедро
винагороджував їх титулами, пенсіями, посадами. До так званих
«королівських друзів» перейшли деякі парламентарії із вігів. У
самій партії вігів утворилася радикальна група («нові віги»), яка
вимагала розширення виборчого закону на користь промислової
буржуазії. У 1762 р. монарх, спираючись на консервативне угрупо-
вання торі, домігся усунення кабінету вігів від влади і, всупереч
традиції, сформував новий кабінет міністрів не з парламентської
більшості (вігів), аз «королівських друзів» (торі). Частина членів
66
парламенту охарактеризувала це як «палацову революцію» ре-
акції, порушення компромісу 1688 р. і виступила проти нового
кабінету.
По містах Англії пройшли мітинги протесту проти зосеред-
ження влади у руках короля. Від імені вігів на сторінках
заснованої ними газети «Могій Вгііоп» виступав парламентарій
Джон Уілкс, один з родоначальників нової політичної течії —
радикалізму, тобто прихильників рішучих, докорінних змін. У
1763 р. за публікацію в цій газеті анонімної статті з різкою кри-
тикою тронної промови Георга III та через нападки на уряд Уіл-
кса заарештували. Влада порушила закон про недоторканість де-
путата парламенту, тому суд звільнив його з-під варти. Палата
громад, за наполяганням «друзів короля», виключила радикала
із свого складу, і він змушений був втекти до Франції. Від Уілкса
відвернулися лідери вігського угруповання, у тому числі Пітт
Старший. Справа радикального депутата стала прапором бороть-
би за громадянські права, демократичні елементи проголосили
його жертвою реакції. Під гаслом «Уілкс і свобода» у країні
збиралися багатолюдні мітинги. У 1768 р. колишній депутат по-
вернувся до Англії і знову виставив свою кандидатуру у парла-
мент. Його обрали депутатом, однак палата громад значною
більшістю голосів оголосила вибори недійсними, а уряд наказав
заарештувати Уілкса. На знак протесту проти беззаконних дій
уряду виборці графства Мідлсекс тричі обирали його у парла-
мент. Натовп намагався силою визволити його із в’язниці. На-
решті у 1771 р. Уілкс зайняв місце у парламенті. Через три роки
радикали провели 12 своїх депутатів у палату громад. У ході ви-
борчої компанії вони вимагали: розширення виборчого права й пе-
рерозподілу виборчих округів, скорочення строку повноважень
парламенту, вигнання з нього осіб, які отримували пенсії з коро-
лівської скарбниці.
З кінця 60-х років із оточення радикалів почали розповсюджу-
ватися «Листи Юніуса» — анонімно видані памфлети, автор яких
сміливо критикував панування олігархії, корупцію, безпринцип-
ність парламенту, обґрунтовував вимоги реформи виборчої сис-
67
теми, свободи друку. Тоді ж радикали почали створювати органі-
зації, які боролися за виборчу реформу, зокрема — «Товариство за-
хисників білля про права» та «Товариство конституційної інфор-
мації». Увійшли у практику мітинги на захист «свободи та консти-
туції». Під тиском радикалів почали публікуватися парламентські
дебати. Спочатку видавець «Джентльменського журналу» Е. Кейв
за це порушення парламентського привілею декілька разів потрап-
ляв у в’язницю, однак з часом молодий репортер цього видання
Самюель Джонсон придумав трюк з фантастичними дебатами у
країні Ліліпутії, де всі без труднощів впізнавали Англію.
З 70-х років XVIII ст. почали відкрито публікуватися звіти
про дебати в палаті громад, зросла роль преси (з’явилися
численні газети, у тому числі з 1785 р. відома газета «Тайме»).
Боротьба буржуазних радикалів підтримувалась широкими
масами ремісників, дрібного буржуазією, які потерпали від по-
даткового тиску. Підключився до руху за виборчу реформу й про-
летаріат, який кількісно зріс у ході промислової революції.
На політичне життя Англії вплинула війна північноамери-
канських колоній за незалежність (1775-1783). Скорочення тор-
гівлі з ними негативно відбилося на економічному стані країни.
Опозиція солідаризувалася з американськими колоністами. Уілкс
був оголошений колоністами «ентузіастом американської свобо-
ди», а радикали — союзниками. У той же час хвиля шовінізму, здій-
нята значною частиною населення, певного мірою пом’якшила ра-
дикалізм. Радикали, які закликали визнати політичні й грома-
дянські права населення колоній, були звинувачені у державній
зраді. На основі «національного єднання», коли проти Англії на
боці північноамериканських колоній виступили Франція, Іспанія,
Голландія та інші країни Європи, радикали змушені були прити-
шитися. Крім того, збагачення англійської буржуазії на військових
замовленнях знизили її активність на політичній арені. Широким
призовом в армію та флот влада розрядила напруження серед
безробітних та невдоволених. Таким чином, правлячій верхівці
вдалося вийти із політичної кризи, пов’язаної із боротьбою
народів Північної Америки за незалежність.
68
Поразка Великобританії у війні з північноамериканськими
штатами, а також з Францією та Іспанією завдала відчутного удару
по англійському колоніалізму. За Версальським миром (вересень
1783 р.) метрополія змушена була визнати незалежність США. Па-
нуючі класи компенсували втрату північноамериканських
колоній посиленням експансії на інших континентах з метою
захоплення нових земель.
Участь у війнах наполеонівської доби. Роки Великої Фран-
цузької революції, диктатури Наполеона Бонапарта та наполео-
нівських війн (1789-1815) були переломними не тільки в історії
Франції, а й багатьох країн світу, у т. ч. Великобританії. Почат-
ковий період Великої революції англійське суспільство зустріло
із схваленням і вітало перемогу французької буржуазії над феода-
лами. Багато політичних діячів вбачали в подіях на континенті
аналогію з англійською «славною революцією». Правлячі кола
розраховували на послаблення міжнародних позицій Франції.
Однак після скасування королівської влади і встановлення рес-
публіки (1792) англо-французькі відносини значно погіршилися.
Після страти короля Людовика XVI (січень 1793 р.) прем’єр-мі-
ністр Великобританії Вільям Пітт Молодший розірвав диплома-
тичні відносини з Францією. Англія вступила в антифранцузьку
коаліцію, організовану монархами Європи, куди, крім неї, входили
Австрія, Росія, Пруссія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь
та більшість німецьких держав. Надалі Лондон був ініціатором
усіх антифранцузьких коаліції, коли вони розпадалися, англійці
раз за разом створювали нові.
Безпосередня участь Великобританії у наполеонівських війнах
(1793-1815, з невеликими перервами) обмежувалася операціями
на морі, а на суходолі — довготривалою експедицією в Португалію
та Іспанію (з 1808 по 1813 рр.) армії під командуванням генерала
Артура Уелслі, якому надано було титул герцога Веллінгтона. Ос-
трівне становище, економічне процвітання, переваги морського оз-
броєння надавали Англії можливість вести довготривалу війну, не
побоюючись висадки французького десанту. 21 жовтня 1805 р.
військові кораблі Великобританії під командуванням адмірала Го-
69
рація Нельсона у запеклому бою біля мису Трафальгар розтрощи-
ли об’єднані французький та іспанський флоти, чим остаточно до-
вели беззаперечну перевагу англійців на морі. Звістка про перемо-
гу на морі була із захопленням зустрінута в країні, адмірал Нель-
сон, який у бою був смертельно поранений, став національним ге-
роєм Великобританії.
Переконавшись у неможливості висадити десант на Британські
острови, Наполеон спробував побороти противника методом
континентальної блокади. У 1806 р. спеціальним декретом імпе-
ратора всім залежним від Франції країнам було наказано припи-
нити будь-яку торгівлю з Англією, закрити для англійських ко-
раблів свої порти. Французькі порти не приймали ті кораблі, які
до того побували в Англії. Континентальна блокада призвела до
різкого скорочення англійського експорту і виникнення у 1809 р.
торговельно-промислової кризи. Багато середніх та дрібних фірм,
продукція яких орієнтувалася на експорт, збанкрутували. Нас-
лідки блокади тяжко відбилися на населенні країни. Зросли ціни
на хліб та інші продукти харчування. Лише завдяки ресурсам ко-
лоніальної імперії англійцям вдалося вистояти.
Лондонський уряд вживав енергійних заходів щоб зірвати
блокаду, зокрема, англійські військові кораблі зупиняли у
відкритому морі кораблі інших країн, конфісковували товари
Франції або ті, які перевозилися до неї. Це вело до численних
дипломатичних конфліктів, серед них найбільшої гостроти набуло
зіткнення із США. Англія не тільки захоплювала американські
кораблі, але й примусила 6 тис. моряків США, затриманих під час
цих операцій, служити у своєму флоті. Колишня колонія відповіла
на це припиненням торгівлі з Великобританією, що у період
блокади завдало відчутного удару по економіці країни. На
американському континенті США повели наступ на британську
Канаду. У червні 1812 р. розпочалася англо-американська війна.
Військово-морський флот забезпечив перевагу Великобританії.
У серпні 1814 р. в результаті вдалого десанту англійці захопили
столицю США Вашингтон й спалили великі будівлі міста, серед
них Капітолій та Білий дім. Обстановка в Європі, викликана
70
військовою кризою Французької імперії, змусила Лондон запро-
понувати американцям почесний мир і зайнятися континенталь-
ними проблемами. Наприкінці 1814 р. був підписаний мир, який
відновив довоєнний стан у відносинах Лондона та Вашингтона.
Під час англо-американської війни на протилежній стороні
земної кулі Наполеон зазнав вирішальної поразки у війні з Росі-
єю (1812). У жовтні 1813 р. у битві під Лейпцигом (ця подія отри-
мала назву «Битва народів») спільні війська Росії, Австрії, Прус-
сії та Англії довершили розгром французів. Наступного року війсь-
ка англійців під командуванням герцога Веллінгтона з Піре-
нейського півострова окупували південь Франції, а армії союзни-
ків наступали зі сходу. У березні 1814 р. війська союзників по коа-
ліції вступили у Париж та змусили Наполеона зректися престолу.
Навесні 1815 р. Наполеон спробував повернути втрачену владу,
однак 18 червня того ж року війська союзників під командуванням
герцога Веллінгтона завдали йому остаточної поразки під Ватер-
лоо. Герцог Веллінгтон поповнив коло національних героїв Ве-
ликобританії. Він став одним із лідерів партії торі й у подальшо-
му неодноразово обіймав високі урядові посади, у тому числі й
прем’єр-міністра.
Поразка Франції посилила позиції Британської імперії у світі.
Англія зміцнила свої торговельні переваги й панування на морі,
ще більше розширила колоніальні володіння за рахунок послаб-
лення інших держав. Вона захопила важливі стратегічні пункти у
Середземному морі (Мальта, Іонічні острови), острів Цейлон в Ін-
дійському океані, поширила володіння на Гіндустанському пів-
острові, продовжила колонізацію Вест-Індії, посилила свій вплив
у Бразилії та в інших країнах Латинської Америки. Активно про-
ходила англійська експансія в Середній Азії. В результаті англо-
ірайського договору 1809 р. Лондон заявив про свої пріоритети в
Персії. Того ж року Англія нав’язала перший нерівноправний
договір Афганістану. Великобританія захопила у голландців
Капську колонію на півдні Африки. Отримавши колосальні при-
бутки від работоргівлі африканськими неграми, правлячі кола
Англії у 1807 р. схвалили закон про її заборону, витлумачивши
71
це світовій громадськості як вияв гуманізму. Лондонський уряд
створив чітку митну систему, в результаті якої у метрополію
безперервно надходили сировина і продукти харчування, а
вивозилися, з великим прибутком для держави, готові вироби
(тканини, метал та ін.)
Віденський конгрес 1814-1815 рр., який підбив підсумок на-
полеонівських війн, закріпив за Великобританією захоплені те-
риторії. Англійська дипломатія забезпечила собі провідну роль
у світовій політиці. Великобританія, спираючись на промислову,
фінансову та торговельну перевагу, використовуючи могутність
військово-морського флоту та острівне становище, ставала геге-
моном на світовому ринку товарів.
72
Розділ 4
Великобританія у 1815-1874 рр.
Завершення промислової революції. Соціальні конфлікти та
парламентська реформа 1832 р. Політична боротьба. Пар-
ламентська реформа 1867р. Ірландське питання та демо-
кратичні реформи 70-хроків. Колоніальна експансія. Зовніш-
ня політика.
Завершення промислової революції. З XIX ст. в Англії регуляр-
но відбувалися переписи населення. У середині XIX ст. там про-
живало понад 27 млн. осіб. Зростали міста, збільшувалася частка
міського населення. Найбільшим містом залишався Лондон (біля
2,5 млн. мешканців). На цей час в країні завершилася промислова
революція. Вона перетворила сільськогосподарську країну у про-
мислову. Фабрично-заводське виробництво стало основним
засобом випуску продукції. Машини в основному замінили ручну
працю. Великобританія випереджала інші держави у технічному
розвитку, впровадженні досягнень науки у виробництво. У 1825 р.
там працювало біля 15 тис. парових двигунів загальною потужніс-
тю 375 тис. кінських сил (для порівняння: у Франції в цей час було
325 парових машин загальною потужністю 5 тис. кінських сил).
Економічне процвітання Англії базувалося на розвитку чоти-
рьох галузей: вугільної, металургійної, суднобудівельної, бавовня-
ної. Розвивалися також інші галузі важкої та легкої промисловості.
Промислове піднесення призвело до бурхливого розвитку видо-
бутку вугілля. З 1810 по 1850 р. видобуток його зріс у чотири рази
(у 1800 р. — 10 млн. т, у 1850 р. — 44 млн. т). Швидкими темпами
зростала продукція металургії. З 1830 по 1850 р. виплавка чавуну
збільшилася з 680 до 2250 тис. т, а у 1870 р. до 6,5 млн. т. У 1848 р.
Британія виробляла біля половини усіх чавунних чушок світу, за
наступні тридцять років випуск чавуну потроївся. В середині
XIX ст. винахідник Генрі Бесемер впровадив у виробництво новий
спосіб виплавки сталі, що значно збільшило виробництво цього
важливого для промисловості продукту.
73
Високими темпами розвитку відзначалося машинобудування.
Виникли нові заводи, які спеціалізувалися на випусках верстатів,
систем машин, різних механізмів. Нові технічні винаходи викорис-
товувалися усіма галузями господарства країни. Важливим вина-
ходом став паровий молот, удосконалень зазнав токарний верстат,
який значно підвищив точність обробки металу. У 1851 р. у Лон-
доні відкрилася Всесвітня виставка, яка вразила сучасників досяг-
неннями промисловості й новими винаходами. Центральний па-
вільйон — «Кришталевий палац» був побудований із застосуван-
ням металу та скла.
Значно повільнішими темпами впроваджувалися нові досяг-
нення у сільськогосподарське виробництво. Випробовувалися
перші парові машинні плуги, застосовувалися механічні сіялки,
молотарки, агрохімія. У 1848 р. виникла перша фабрика з вироб-
ництва мінеральних добрив (суперфосфатів). Сільське господарс-
тво відігравало й надалі важливу роль в економіці держави. В
1830 р. біля 4,5 млн. осіб або 28% населення Англії було задіяне у
цій галузі.
З розвитком промисловості пов’язана розбудова залізничного
транспорту. Поштовхом до появи залізниці стали спроби переве-
зення вугілля із шахт по залізних рейках. У 1814 р. Дж. Стівенсон
винайшов паровоз, а вже у 1825 р. завершилося будівництво пер-
шої у світі залізниці Стоктон-Дарлінгтон. Потім з’явилася магіс-
траль Ліверпуль-Манчестер, а на середину XIX ст. країна вкрилася
мережею залізничних колій. У 1843 р. в Англії було біля 3 тисяч
кілометрів залізниці, а у 1848 р. — вже понад 8 тисяч кілометрів.
Залізниця стала основним засобом транспортування вантажів й
перевезення пасажирів. Канали, після періоду процвітання у по-
передні часи, скуповувалися власниками залізниць і виводились
із конкурентної боротьби за перевезення вантажів. Зникли пош-
тові карети, поштові готелі.
Як доповнення до залізниць розвивався телеграфний зв’язок.
У 1846 р. утворилася електрична телеграфна компанія. Вже наступ-
ного року кембрідзькі професори проводили переговори телегра-
фом стосовно висування кандидатури на посаду канцлера універ-
74
ситету. У ті ж самі роки з’явилася однопенсова марка як одиниця
оплати за поштові послуги. Це викликало інформаційний бум. До
того часу поштові перевезення були надто дорогими й недо-
ступними для широких мас. Тепер почастішало листування між ро-
динами емігрантів, мандрівників, просто знайомими. Поява паро-
плава (винайшов американець Р. Фултон у 1807 р.) підштовхнула
подальший розвиток й морського транспорту.
Видатний інженер Ісамберд Брунел вирішив проблему бу-
дівництва тунелів під водою. В 1843 р. відкрився тунель під р.
Темзою, що справедливо розцінювався як видатне досягнення
інженерної думки. Він започаткував будівництво на повністю
механізованій ним Портсмутській верфі гігантських океанських
лайнерів, найвідоміші з яких були: «Грейт Вестерн» (1838),
«Грейт Брітайн» (1845), «Грейт Істерн» (1858).
Економічне лідерство Англії доповнювали наймогутніші у світі
торговий та військова-морський флоти, причому у 60-і роки паро-
плавів за тоннажем було більше, ніж кораблів, які ходили під віт-
рилами. У середині XIX ст. на суднобудівних підприємствах Глаз-
го, Белфаста було започатковано виробництво корпусів кораблів
із металу. У 1852 р. на воду спущено «Агамемнон» — перше у світі
парове судно з гвинтовим двигуном. Велике страхове агентство
Ллойда в Лондоні стало інформаційним центром світового паро-
плавства.
Розвиток океанського пароплавства сприяв зростанню торгівлі
Великобританії. Збільшувався вивіз продукції. Особливо бурхли-
во розвивався експорт машин та верстатів. Англія стала своєрід-
ною «майстернею світу». У країну ввозилася сировина для фабрик,
продовольчі товари, а вивозилися, в основному, готові продукти
промисловості. Провідними індустріальними районами були Пів-
нічна Англія, Середня Шотландія, Південний Уельс. Англія заво-
йовувала світові зовнішні ринки завдяки якості та дешевизні своїх
товарів.
Зовнішня торгівля стимулювала інвестиції англійського
капіталу. До 1850 р. інвестиції скеровувалися переважно у Європу,
а у другій половині XIX ст. до колоній — Індії (зокрема, на будів-
75
ництво там залізниці), Австралії та Канади. У двадцятих роках
XIX ст. англійський капітал успішно просувався у Латинську
Америку.
Слід зауважити, що промислова революція викликала у 1825—
1826 рр. першу короткочасну економічну кризу. Швидке зростання
продукції призвело до певного перенасичення зовнішнього ринку
і скорочення експорту англійських товарів. Падіння цін, зменшен-
ня обсягу виробництва спричинили банкрутства декількох тисяч
фірм. Хоча з часом становище в економіці вирівнялося, однак у
подальшому такі кризи відбувалися регулярно (майже кожне де-
сятиріччя) і породжували сплески безробіття та соціальну напругу
у суспільстві.
В результаті промислової революції організаційно сформував-
ся новий клас — пролетаріат. Всупереч закону, який забороняв
утворення профспілкових організацій, серед робітників виникали
тред-юніони. Робітники наполегливо вимагали покращення умов
праці, збільшення заробітної платні. Серед них поширилося
вчення манчестерського підприємця Роберта Оуена, який висту-
пав з ідеями створення кооперативних товариств на підприємс-
твах, де робітникам належала би частка власності, зрівняння ба-
гатих і бідних, переваги суспільних інтересів над приватними.
Слово «соціалізм» (від лат. зосіаііз-суспільний) поступово вхо-
дило у політичний лексикон. Соціалістичні ідеї підхопили і деякі
землевласники-торі, які посилено викривали недоліки у побуті
фабричних робітників, в той же час підприємці-віги з парламентсь-
кої трибуни описували важке життя сільських наймитів. У резуль-
таті цієї критики виникло фабричне законодавство. Парламент
схвалив закон, який обмежував дитячу працю на фабриках 12
годинами. З часом були заборонені підземні роботи у шахтах для
дітей та жінок, праця дітей та підлітків у нічну зміну. До появи
закону широко застосовувалася праця малюків сажотрусами, яких
опускали у димарі для їх очистки. З’явилася посада фабричного
інспектора, спостерігача за виконанням законів на підприємствах.
Велике невдоволення трудящих мас викликав схвалений пар-
ламентом, де більшість місць належало лендлордам, хлібний закон
76
1815 р. За ним, іноземне зерно обкладалося великим митом, що
забезпечувало високі прибутки місцевим землевласникам, фер-
мерам. Він поповнив зведення законів, які встановлювали бар’єри
на імпорт продуктів харчування і заохочували його вивезення.
Проти цього закону виступили фабриканти та купці. Перших він
змушував підносити заробітну плату робітникам, другим — пере-
шкоджав іноземну торгівлю. Економічно багатий стан підприєм-
ців прагнув встановити свій вплив у палаті громад. Розгортався
широкий рух за парламентську реформу з метою ліквідації так
званих «гнилих містечок», де депутатів фактично призначав ленд-
лорд.
Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р. У
серпні 1819 р. відбувся великий мітинг у підтримку вимог парла-
ментської реформи біля Манчестера у Пітерсфілді. Влада вдалась
до репресій. У результаті розгону мітингу військами були вбиті
та поранені. Сучасники іронічно назвали цю подію «битва при Пі-
терлоо» (за аналогією з Ватерлоо). Виникла нагальна проблема
наведення громадського порядку. У столиці, вперше у 1829 р., був
уведений інститут цивільної поліції з кийками, у синіх мундирах,
циліндрах (пізніше замінених касками). Поступово «бобі», як їх
доброзичливо прозвали городяни, стали на службу і в інших містах
та населених пунктах країни.
Наляканий народним рухом парламент ще з кінця XVIII ст. не-
одноразово призупиняв дію НаЬеиз согриз асі, запроваджував «ви-
ключні» закони, прозвані громадянами «законами для затискання
ротів». За ними, мирові судді отримували право нічних обшуків, у
випадку виникнення підозр щодо приховування зброї. Газети і бро-
шури обкладалися гербовим збором, «бунтарські» книжки підля-
гали конфіскації, а видавцям загрожувало ув’язнення. Населення
великих фабричних центрів позбавлялося права зборів; було вза-
галі заборонено збиратися «для з’ясування причин невдоволення дер-
жавними та церковними порядками і для підготовки петицій». Не-
зважаючи на суворі закони, зростала злочинність; більше ніж 200
злочинів підлягали смертному вироку, серед них — крадіжка речі з
вітрини магазину, навмисне пошкодження верстатів на фабриках.
77
Реакційні заходи, запроваджені парламентом проти населення,
суперечили англійським конституційним актам та історичній сус-
пільній традиції. Серед правлячої еліти лунали голоси про необхід-
ність діалогу з опозицією, про своєчасні поступки й припинення
політики репресій. Партія вігів у палаті громад послідовно висту-
пала з критикою уряду торі Роберта Ліверпула (прем’єр-міністр у
1812-1827 рр.). Віги заявляли про готовність провести парла-
ментську реформу, виступали за згортання репресій, пропагували
розширення демократичних свобод. У лавах торі теж посилювався
вплив поміркованих або «ліберальних» політиків. Серед них виді-
лялися Джордж Каннінг (з 1822 р. керівник зовнішньополітично-
го відомства, а у 1827 р. — глава уряду), Генрі Пальмерстон, Роберт
Піль та ін. Під їх впливом парламент відновив дію НаЬеиз согриз
асі, скасував суворі закони, серед них — закон про заборону тред-
юніонів (1824). Тоді ж почали виникати об’єднання дрібних майс-
трів та робітників за спеціальностями: механіків, кравців, ткачів та
ін. Профспілки з’ясовували умови праці у кожному ремеслі, нада-
вали матеріальну допомогу своїм членам у випадках хвороби або
безробіття, підтримували їх під час страйків. Кожний тред-юніон
мав свою загальну касу взаємодопомоги, обирав комітет для управ-
ління справами, скликав своїх членів на загальні збори.
Під впливом руху за виборчу реформу парламент допустив у
свої ряди католиків. Це нововведення відбулося завдяки агітації
ірландця католицького віросповідання Даніеля О’Коннела. Ба-
гатий нащадок старовинного кельтського клану, популярний
адвокат О’Коннел об’єднав поміркованих прихильників незалеж-
ності Ірландії у велику відкриту «католицьку асоціацію». Масові
мітинги, організовані асоціацією, певною мірою відтіснили діяль-
ність таємних товариств, до того впливових в Ірландії. Коли самого
О’Коннела, всупереч закону про присягу (англіканській церкві),
обрали у парламент, прем’єр-міністр консервативного кабінету
герцог Веллінгтон зрозумів, що наполягання на присязі буде не-
безпечним для порядку у країні, і переконав короля поступитися.
Реформа 1829 р. не задовольнила ірландців: разом з передачею
католикам політичних прав, в Ірландії підвищувався виборчий
78
ценз, який усував від участі у виборах прошарок найбідніших
фермерів. Національний рух відродився з новою силою під
гаслом ліквідації унії 1801 р. (так званий рух «ріпілерів», тобто
бажаючих розірвати унію).
Активно виступали за парламентську реформу нові зміцнілі
класи — буржуазія й пролетаріат. Буржуазні радикали створили у
багатьох містах свої політичні організації, зокрема, у 1829 р. в Бір-
менгемі — Політичний союз під керівництвом банкіра Томаса Ат-
вуда та Національну політичну асоціацію у Лондоні, яку очолив
фабрикант Френсіс Плейс. Навесні 1831 р. лондонські робітники
на чолі з Вільямом Ловеттом утворили власну організацію — На-
ціональну спілку робітничого класу. У програмі спілки було: вве-
дення загального виборчого права, таємне голосування, скасуван-
ня палати лордів, титулів та привілеїв, церковної десятини, дешеве
та швидке правосуддя, створення національної гвардії замість
найманої армії.
Серед буржуазії та робітників набуває популярності гасло віль-
ної торгівлі (фритрейда — Ігее Ігасіе) замість політики протекціо-
нізму, за скасування «хлібних законів» по обмеженню імпорту про-
дуктів харчування. Фритрейдерство як широкий рух ставило за
мету знищення перепон для розповсюдження світової торгівлі. На
чолі його стояли манчестерські фабриканти Річард Кобден та
Джон Брайт, а саме місто стало політичним та ідеологічним цент-
ром руху (звідси економічний термін «манчестерство» як синонім
«фритрейдерства»). Кобден запевняв, що введення вільної торгівлі
приведе до зміни світу, ліквідації мілітаризму, постійних армій,
імперій, «люди стануть однією сім’єю і будуть вільно обмінювати-
ся плодами своєї праці». Економічна програма фритрейдерів кон-
центрувалася у принципах: «свобода торгівлі», «свобода конкурен-
ції», «виробляти більше, дешевше, з мінімальними затратами». У
1822 р. фритрейдери скерували у парламент петицію з вимогою
ліквідації бар’єрів для торгівлі, а наприкінці 30-х років створили
Лігу боротьби проти «хлібних законів».
У 1830 р. у зв’язку із смертю короля Георга ІУ (1820-1830)
відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу вігам.
79
Лідер цієї партії Чарльз Грей сформував уряд. Навесні 1831 р.
уряд вігів вніс проект парламентської реформи на розгляд палати
громад. Законопроект зустрів шалений опір торі. Розстановка
політичних сил у палаті громад не дозволяла уряду провести цей
білль. Тоді прем’єр-міністр розпустив парламент і призначив нові
вибори. У новообраному парламенті віги отримали переважну
більшість, законопроект пройшов палату громад, але на цей раз
був відкинутий палатою лордів. На знак протесту прем’єр-
міністр Грей подав у відставку. Герцог Веллінгтон запропонував
сформувати кабінет торі, що призвело би до конфлікту з вігською
більшістю у парламенті. В умовах зростання революційних
настроїв мас, що вилились у великі демонстрації в містах Дербі,
Ноттінгемі, Бристолі, у верхах влади відмовилися підтримати
ініціативу Веллінгтона. Новий король Вільгельм ІУ (1830-1837)
змушений був знову доручити сформувати уряд Грею. І тут лідер
вігів скористався маневром, який формально узгоджувався з
конституційним звичаєм. Однією з королівських прерогатив
було дарування титулу лорда. Грей ультимативно запропонував
королю призначити лордами прихильників реформи виборчої
системи. Перед загрозою свого існування палата лордів капіту-
лювала і затвердила білль.
Після підпису короля у червні 1832 р. закон про парламентську
реформу вступив у силу. За реформою, більшість так званих «гни-
лих» або «кишенькових» містечок ліквідовувалися. Загалом звіль-
нялося 143 депутатських мандати, з них 13 місць надавалися Шот-
ландії та Ірландії, а 130 мандатів порівну поділялися між міськими
й сільськими округами. Таким чином міста, які значно кількісно
зросли за роки промислової революції, отримали вагомі політичні
важелі. У той же час землевласницька аристократія позбавлялася
монополії у політичному житті країни. Компроміс 1688 р., який
тоді досягнули аристократія та верхівка фінансової і купецької
буржуазії, відтепер поширився й на промислову буржуазію.
Виборча система 1832 р. і надалі базувалася на високому май-
новому цензі, тому право голосу не отримала навіть дрібна бур-
жуазія. Число виборців збільшилося майже вдвічі за рахунок ве-
80
ликої і середньої буржуазії міста та села, але складало всього
814 тис., що у порівнянні з населенням країни було ще замало.
Реформа означала розширення соціальної бази парламентської
системи за рахунок більш представницького кола власників
країни, вона змінила співвідношення сил палати лордів і палати
громад на користь останньої.
Реформа 1832 р. відкрила так звану «золоту еру» англійського
парламентаризму. Палата громад з легкістю змінювала уряди, які
не відповідали її інтересам. Англійський парламент став стрижнем
державного життя. Виборча реформа сприяла формуванню полі-
тичних партій Англії4. У 1831 р. торі, що стали себе називати кон-
серваторами, організували спеціальний клуб, який відігравав роль
координатора їхньої діяльності у національному масштабі. В
1836 р. подібний орган з’явився у вігів, котрі стали себе називати
лібералами. По-суті проходило формування партій. Принципових
розбіжностей між консервативною та ліберальною партіями не
спостерігалося.
Політична боротьба. Парламентська реформа 1867 р. З 1837 р.
протягом 64 років престол Великобританії займала королева Вік-
торія. Період її правління називають «вікторіанською епохою». Мо-
нарх Великобританії залишався главою держави. Виконавчу владу
очолював прем’єр-міністр, законодавча влада належала парламенту.
Як і раніше, Англія, на відміну від інших країн, не мала бюрокра-
тичного апарату. Роль держави зводилась переважно до підтримки
правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовніш-
ньої політики, збору податків і сприяння торгівлі. Всі інші сфери
були у компетенції приватних осіб. Місцеве управління Англії й
надалі зосереджувалося в руках мирових суддів.
Підприємці та торговий люд повного мірою скористалися ре-
формою парламенту. Урядом консерваторів Роберта Піля (прий-
шов до влади у 1841р.) за підтримкою палати громад, була здійс-
нена програма фритреда. Першим кроком стала важлива реформа
англійського бюджету. Головний тягар державних доходів до ре-
форми покладався на непрямі податки, які отримували у вигляді
збору за ввезені товари. Піль скасував, а у деяких випадках від-
81
чутно знизив мито на необхідну для англійських фабрик сиро-
вину. Замість цього для поповнення бюджету уряд повернув лік-
відований у 1815 р. податок на доходи.
Наступним кроком уряду був наступ проти «хлібних законів».
Поштовхом до цього став голод 1845 р. в Ірландії через хворобу
картоплі, єдиного харчу бідного населення країни. Ліга боротьби
проти «хлібних законів» висунула вимогу негайного відкриття
портів для ввезення імпортної пшениці. У 1846 р. Піль, незважаю-
чи на опір земельної аристократії, домігся скасування «хлібних
законів», після чого були значно знижені імпортні тарифи на
багато видів продовольчих товарів, скасовані Навігаційні акти,
останні залишки політики меркантилізму. Це викликало розкол у
партії торі. З неї вийшла групка пілітів (прихильників Піля, які
виступали за вільну торгівлю).
У 1850-х роках фритредери склали окреме політичне угрупу-
вання в парламенті. Вони вели активну пропаганду космополітич-
них ідей, що відбивало намагання англійської промислової бур-
жуазії зміцнити свої позиції на світовому ринку та посилити еко-
номічну експлуатацію колоній. Уряд вігів, який прийшов на змі-
ну Пілю, продовжив фритрейдерську політику. Повна перемога
принципів вільної торгівлі закріпила у політичному плані
звитягу промислової буржуазії над земельною аристократією.
Парламентська реформа 1832 р. не задовольнила багатьох, у
тому числі великий робітничий клас, який так і не отримав важелів
впливу на законодавчий орган. Наприкінці 30-х років XIX ст.
серед робітників поширюється рух за проведення нової, більш
демократичної, виборчої реформи, за введення загального вибор-
чого права. Організаторами цього руху були тред-юніони. Вони
скликали мітинги, демонстрації, подавали у парламент традиційні
форми протесту — петиції або Народні хартії (Реоріе’з СЬагІег),
тому рух дістав назву чартистського. Народна хартія, яка була
представлена у травні 1838 р., містила шість пунктів: загальне
виборче право для чоловіків, які досягнули 21 року, щорічне пере-
обрання парламенту, виплата фіксованих окладів членам парла-
менту, таємне голосування, рівні виборчі округи, скасування май-
82
нового цензу для кандидатів у парламент. У 1840 р. розрізнені
чартистські об’єднання організувалися в єдину Національну чар-
тистську партію (асоціацію). Нею було складено нову хартію, яку
підписали 3 млн. громадян. У травні 1840 р. чартисти провели
велику демонстрацію, під час якої Народну хартію урочисто було
подано на обговорення парламенту. Однак останній відхилив її.
На знак протесту чартисти закликали пролетаріат до загального
страйку. Для придушення страйкового руху уряд вжив рішучих
заходів — провів масові арешти лідерів та учасників руху, судові
процеси. Рух було частково зупинено.
Нове піднесення виступів чартистів припадає на 1847-1848 рр.,
коли під черговою петицією було зібрано ще більше підписів.
Чартисти готували грандіозну демонстрацію. Однак вжиті урядом
репресивні заходи зірвали цю акцію. Парламент знову відхилив
подану петицію. Восени 1848 р. рух чартистів пішов на спад. По-
ступкою рухові стало введення 10-годинного робочого дня, деяке
розширення фабричного законодавства на користь пролетаріату.
Чартистський рух переконав робітників, що для захисту своїх ін-
тересів їм необхідно згуртуватися. У 1868 р. утворився Національ-
ний Конгрес тред-юніонів, який об’єднав на той час 118 тис. членів.
Робітничий рух з вимогами загального виборчого права змусив
лібералів та консерваторів поставити на порядок денний палати
громад питання про подальшу парламентську реформу. Двома
видатними лідерами англійських політичних партій другої поло-
вини XIX ст. були шотландець Вільям Гладстон (ліберали) та єв-
рей Бенджамін Дізраелі (консерватори). У березні 1866 р. Гладстон,
міністр фінансів у ліберальному уряді, запропонував проект ви-
борчої реформи, де йшлося про значне зниження майнового цензу,
особливо для мешканців міст. Він говорив: «Кожен, хто не виз-
наний недієздатним або небезпечним, повинен брати участь у полі-
тичному житті». Під час обговорення проекту від лібералів від-
окремилась аристократична група, яка оголосила, що демократич-
ні зміни приведуть до революції. Ліберали втратили більшість у
парламенті і поступилися владою консервативному кабінету. Торі
теж виступали за поглиблення парламентської реформи. Міністр
83
фінансів в уряді консерваторів Дізраелі розробив новий білль з
цього питання.
Між тим, у робітничому русі замість поміркованих чартистів
посилився вплив радикальних елементів. 22 липня 1866 р. у лон-
донському Гайд-парку радикали планували провести багатотисяч-
ний мітинг; уряд наказав зачинити парк. Частина зборів з тим, щоб
уникнути зіткнень з поліцією, перейшла на сусідню Трафальгарсь-
ку площу, однак були й такі, які зламали загородження парку, всту-
пили у сутичку з поліцією й зайняли Гайд-парк. Наступного дня
керівники тред-юніонів запропонували владі відкликати поліцію і
залишити парк під охороною народу. Під час липневих сутичок
війська та поліція взяли під охорону урядові будинки, а також по-
мешкання політичних лідерів. Ліга реформ, яка була утворена ро-
бітниками за рік перед цими подіями, провела мітинги у великих
промислових містах Англії. Тиск трудящих мас зростав, і це змуси-
ло уряд поступитися й провести у серпні 1867 р. чергову парла-
ментську реформу.
Реформа 1867 р. мала обмежений характер, вона не проголо-
шувала загального виборчого права. Був знижений майновий ценз,
виборче право розповсюджене на наймачів квартир, які платили
за них не менше 10 фунтів стерлінгів на рік. По-суті, реформа на-
дала право голосу більшій частині фабричних робітників; на селі
вона не охопила клас батраків. В цілому реформа стала певним
кроком дальшого утвердження демократії; вона значно збільшила
чисельність виборців (до 2 млн. 700 тис.); у парламент потрапили
депутати з дрібним прибутком та трудових професій.
Консерватори і ліберали розпочали пошуки методів впливу
на нові маси виборців. Цікаві починання у цьому плані були
зроблені у Бірмінгемі — великому промисловому місті, де після
реформи з’явилися ЗО тис. нових виборців. Багатий фабрикант
Джозеф Чемберлен очолив роботу по створенню місцевої
ліберальної асоціації. Місто поділялося на 16 районів (кварталів),
в кожному з них на публічному мітингу обирався комітет. Голова
та секретарі районних комітетів, а також по три обраних представ-
ники від кварталів складали міський виконавчий комітет. Крім
84
того, обиралися по ЗО делегатів від кварталів в «генеральний ко-
мітет» міста. На чолі цієї системи стояло бюро з 11 чоловік, які
фактично і були керівниками лібералів Бірмінгема. Подібні
організації виникали в інших містах Англії. За прикладом лібера-
лів, почали утворюватися консервативні асоціації. Дізраелі прямо
заявив, що асоціації повинні дотримуватися суворої дисципліни
«за прикладом македонських фаланг і римських легіонів». В обох
партіях виник потужний апарат, який залежав від волі лідерів. Це
були міцно згуртовані групи політиків, які будь-якими засобами,
у тому числі й протизаконними, могли забезпечити успіх своєї
партії на виборах.
Лідер консерваторів Дізраелі, який після реформи 1867 р. обій-
няв посаду прем’єр-міністра, розпустив парламент з тим, щоб ви-
пробувати новий виборчий закон для партій. Він сподівався виг-
рати вибори, однак ліберали отримали на виборах значну перевагу
над суперником. В основному, за них проголосували промислові
міста Північної Англії та Шотландія. їхній лідер Гладстон сформу-
вав кабінет міністрів (1868 -1874).
Ірландське питання та демократичні реформи 70-х років. Од-
ночасно з боротьбою за виборчі реформи проходив революційний
рух в Ірландії, економічно відсталій частині Великобританії. Роз-
рив в економічному розвитку між Ольстером на півночі й півднем
Ірландії поглиблювався. Ольстер, подібно до Англії та Шотландії,
став індустріальним. Решта країни залишалася аграрною, тут ца-
рювала бідність, поширеною була еміграція за океан. Під впливом
громадянської війни у США (1861-1865), в якій ірландці-емігран-
ти брали активну участь, активізувалося політичне життя на «сма-
рагдовому острові». Колишні солдати-ірландці утворили у 1867 р.
нове національне таємне товариство під назвою феніїв (легендарні
герої, захисники Ірландії від ворогів). Фенії планували загальне
повстання, однак влада випередила виступ і заарештувала ке-
рівників. Незважаючи на це, активність феніїв підштовхнула уряд
Гладстона до проведення перетворень в Ірландії.
Гладстон розпочав з церковної реформи; протестантизм спо-
відували лише 1/5 населення, а між тим ірландці-католики по-
85
винні були утримувати чужу для них державну англіканську церк-
ву. Тепер її оголосили вільною, майно навернули у казну, а після
виділення частки на утримання протестантського духівництва,
його скерували на розвиток старовинного католицького універ-
ситету в Дубліні. Потім Гладстон провів Земельний акт. За ним у
католицькій частині Ірландії вводилося право, поширене в Ольс-
тері: орендар, у випадку відходу з землі за вимогою власника
(лендлорда), мав право вимагати сплати винагороди за покращен-
ня обробки землі, за збудовані господарські приміщення.
Однак реформи запізнилися, невдоволення в Ірландії зайшло
далеко. Тепер ірландці вимагали самоуправління. В ужиток увій-
шло слово «Ноше Киїе» — «гомруль»(самоуправління). У 1870 р.
була заснована Асоціація самоуправління Ірландії, яка перетво-
рилася через три роки в Лігу гомруля. На виборах 1874 р. в анг-
лійський парламент від Ірландії було обрано 60 прихильників
самоуправління. Один з них (між іншим, англієць за походженням
та протестант за віросповіданням), Чарлз Стюарт Парнелл з тим,
щоб звернути увагу на ірландське питання, почав проводити об-
струкцію, виголошуючи довгі промови для гальмування роботи
палати громад. Англійські парламентарії обурювалися діями Пар-
нелла, називали їх неджентльменськими. Ірландці заважали двом
англійським партіям досягати компромісу. Коли сили обох партій
бували більш-менш рівними, прихильники гомруля порушували
рівновагу і обирали бік будь-якої партії. Таким чином, ірландське
питання постійно висувалося в парламенті на перший план.
Між тим тривали реформи Гладстона у інших сферах суспіль-
ного життя країни: у 1870 р. парламент схвалив закон про орга-
нізацію державних шкіл (до цього шкільна освіта носила при-
ватний характер). Передова промисловість потребувала квалі-
фікованих робітників, передовий демократичний державний
устрій був несумісний з неписемністю. До введення закону
школу відвідувала лише третина дітей у віці до 13 років. Після
прийняття закону по усій країні утворилася мережа державних
шкіл, значна більшість серед них — безкоштовних. Навчання ма-
ло світський характер, хоча школа й не була офіційно відо-
86
кремлена від церкви. Через 10 років в Англії навчалися 3,5 млн.
дітей.
Гладстон провів також університетську реформу. У Оксфорді
та Кембриджі скасували середньовічні порядки, за якими особи
неангліканського віросповідання не могли отримувати стипендію
та вчені ступені. У 1871 р. парламент схвалив два закони, що сто-
сувалися робітничого класу. Один з них надав тред-юніонам
право корпорацій, тобто юридичних осіб з правами на землю,
нерухомість, на судовий захист. Другий закон надавав їм право
на проведення страйків. При цьому страйкарям заборонялося
виставляти пікети для боротьби з штрейкбрехерами.
У 1872 р. увійшов в силу важливий демократичний закон про
таємне голосування на виборах у парламент. За попереднім, від-
критим, голосуванням дрібні службовці та робітники, побоюючись
загубити заробіток, змушені були озиратися під час виборів на ха-
зяїв. Демократичний характер носили також адміністративні ре-
форми уряду Гладстона, спрямовані проти панування аристократії
в армії та державному апараті. Для обіймання посад на державній
службі встановлювався публічний екзамен. Давня практика ку-
півлі офіцерських посад для молодших синів знатних родин ска-
совувалася. Молодші сини аристократичних та й просто багатих
сімейств, за давньою англійською традицією, на відміну від стар-
шого брата, не успадковували титулів та значної власності (цим
здебільшого пояснюється відсутність земельного перерозподілу
й дроблення маєтків, характерних для решти країн світу) й зму-
шені були задовольняти свої чималі амбіції в армії та на державній
службі. Вони поповнювали ряди авантюристів, відкривачів нових
земель, організаторів колоніальної імперії.
Привілейовані класи англійського суспільства були стурбовані
реформаторською політикою лібералів: аристократія — скасуван-
ням продажу військових посад, духівництво — обмеженням цер-
ковних багатств в Ірландії; шинкарі та виноторговці — заходами
по скороченню продажу алкогольних напоїв (уряд лібералів ак-
тивно провадив антиалкогольну компанію). Дізраелі в парламен-
ті дорікав Гладстону: «Ви у все втручаєтеся; ви підкорили своєму
87
контролю всі професії та заняття. Ніхто не спокійний за свою влас-
ність; ніхто не знає, які будуть завтра його обов’язки». На хвилі
критики уряду лібералів консерватори перемогли на виборах
1874 р. У парламент вперше увійшли два представники від тред-
юніонів. Однак новий уряд консерваторів (1874-1880), який очо-
лив Дізраелі (незабаром він отримав титул лорда Біконсфільда),
продовжив курс перетворень й навіть завершив реформи Глад-
стона. Зокрема, було введене обов’язкове шкільне навчання для
дітей віком від 5 до 12 років. Більш того, були скасовані обмеження
щодо пікетування під час страйків, покарання за агітацію серед
робітників, зрівняні права тред-юніонів із спілками підприємців.
Серед кабінетів лібералів і консерваторів не існувало суттєвих роз-
ходжень і щодо колоніальної політики. Усі вони виступали за ство-
рення великої колоніальної імперії.
Розширення колоніальної імперії. У XIX ст. тривало своєрід-
не суперництво провідних європейських країн за розширення
колоніальних володінь. Здобуття колоній додавало метрополіям
значних переваг у боротьбі з конкурентами. Захоплені території
перетворювалися у невичерпне джерело сировини, у сфери
вигідного збуту промислових товарів та вкладення капіталів, у
плацдарми подальшої експансії і бази оборони своїх володінь
від конкурентів. Уряди Великобританії намагалася утримати
завойовані регіони і зміцнити імперію новими загарбаннями.
У 1837-1838 рр. розпочалися хвилювання у переселенській
північноамериканській колонії — Канаді. Там в середині століття
проживало 2,5 млн. чол., й тривало активне переселення європей-
ців. Англійське населення спочатку зрівнялося по чисельності з
французьким, а потім значно перевершило його. Колоністи від-
крито вимагали розриву з Англією. Лунали заклики приєднання
до сусідньої держави — Сполучених Штатів Америки. Правляча
верхівка метрополії пам’ятала про події американської війни за
незалежність й тому поквапилася умиротворити канадців. Напри-
кінці 40-х років канадці отримали право самоуправління. Нарешті,
у 1867 р. завершилися довгі переговори між окремими канадськи-
ми провінціями та представниками англійського уряду, в резуль-
88
таті яких з’явився «Акт про Британську Північну Америку». По-
суті, це була конституція об’єднаної Канади, яка ставала центра-
лізованою федеративною державою з єдиним парламентом і уря-
дом, хоча провінції зберігали автономію у місцевих справах.
Центральний уряд не отримав право вступати у дипломатичні
відносини з іншими державами. Закони, схвалені канадським пар-
ламентом, підлягали затвердженню англійським генерал-губерна-
тором. Громадяни країни вважалися підданими англійської коро-
ни. Таким чином, повної незалежності, якої вимагав народ, Канада
не отримала.
Протягом першої половини XIX ст. англійці порівняно
швидко колонізували Австралію. На узбережжі створювалися
поселення каторжан, працею яких розорювалася цілина, будува-
лися порти, мости, дороги. 155 тис. засуджених було вивезено в
Австралію з кінця XVIII ст. до 60-х років XIX. З часом там набуло
бурхливого розвитку вівчарство, землеробство. Незабаром в
країні завирувало економічне піднесення, Австралія вибилася в
ряд найбільших у світі експортерів вовни, а потім і пшениці.
На початку XIX ст. виникли перші постійні європейські по-
селення у сусідній Новій Зеландії. У 1839 р. Новозеландська зе-
мельна компанія (створена в Англії економістом і політичним
діячем Едуардом Уейкфілдом) скерувала на острови першу
організовану групку поселенців, які заснували місто, назване на
честь герцога Веллінгтона. На початку 1840 р. спеціальний
представник англійського уряду змусив тубільних вождів укласти
з Великобританією договір, за яким вони надавали англійській
королеві «усі права і повноваження суверенітету». Вже у 60-х
роках XIX ст. європейське населення у Новій Зеландії досягнуло
225 тис. чоловік. Великобританія надала новій колонії, як і
Австралії, право внутрішнього самоуправління, зберігши за собою
верховну владу. Наприкінці XIX століття Австралія, а на початку
наступного — Нова Зеландія отримали статус вільних домініонів
у складі Британської імперії.
Таким чином, Британська імперія перетворилася у конгломерат
двох типів країн: переселенських колоній, які мали статус внут-
89
рішнього самоуправління, а з часом стали вільними домініонами,
заселеними європейцями та їхніми нащадками, й власне колоній,
протекторатів, населення яких було неанглійським, неєвропейсь-
ким. До останніх належала Індія, «перлина» у короні Британської
імперії.
На початку XIX ст. Англія завершила підкорення маратхських
князівств в Індії, у результаті військової експедиції перетворила
Непал на залежну державу. У 1826 р. англійці на Гіндустанському
півострові захопили князівства Ассам, в 1849 р. — Сінд та Пенд-
жаб, в 1853 р. — Нагпур. Народи Індії чинили впертий опір заво-
йовникам. У 1857-1859 рр. вибухнуло повстання у центральній
частині півострова, яке було жорстоко придушене. Уряд Англії у
1858 р. оголосив про перехід управління Індією до корони і про
ліквідацію Ост-Індської компанії, яка прославилася жорстокими
війнами. Королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії.
Лондонський уряд призначав склад колоніальної адміністрації, до
якої входили й представники корінного населення, і намагався
проводити більш обережну політику, поступаючись певним
вимогам індійських феодальних та буржуазних кіл.
Великобританія активно захоплювала інші території в Азії. У
1819 р. на землях загарбаного Сінгапура була утворена потужна
військово-морська база, яка контролювала морські шляхи у Пів-
денно-Східній Азії. В 1839 р. англійці окупували м. Аден на Ара-
війському півострові і створили там фортецю для підкорення
арабських племен та контролю за судноплавством з Червоного мо-
ря в Індійський океан. Спираючись на свої позиції в Індії, англійці
у 1852-1853 рр. підкорили Бірму.
В ці ж роки Великобританія як одна із великих світових держав
почала активну торговельну та військову експансію у Китай. Од-
ним з основних товарів купців був опіум. Спроба китайської влади
протистояти іноземним поширювачам наркотиків привела до вій-
ни, у якій могутня англійська ескадра змусила імператора «підне-
бесної» підписати у м. Нанкіні в 1842 р. кабальні умови мирного
договору. Великобританія отримала у «довічне володіння» острів
Гонконг, який незабаром став черговою військово-морською базою
90
колонізаторів. Війни 1856-1858 та 1860 рр., які Англія провела
спільно із Францією, остаточно перетворили Китай у напівколоні-
альну державу. Англійські купці мали право проїзду у внутрішні
райони країни по річці Янцзи, встановлювалося занижене мито на
ввезені товари. Китай став об’єктом експансії не тільки Велико-
британії та Франції, але й Росії, США, інших країн.
У боротьбі за території та вплив на Сході Англія зустрілася з
протидією Росії, яка успішно просувалася в Туркестан та Іран. По-
боювання Лондона щодо кроків Росії у напрямку Індії прискори-
ли наступ Великобританії на Іран та Афганістан. Виникла перша
англо-афганська війна 1839-1841 рр. Англійці несподівано для
себе зазнали поразки від пуштунських племен. Однак торговельна
та військово-політична експансія Великобританії в Афганістан
та сусідній Іран тривала і протягом двох наступних десятиріч за-
безпечила перемогу англійців.
Зовнішня політика. Великобританія завдяки своєму внеску у
розгром наполеонівської імперії та економічній могутності посіла
у XIX ст. чільне місце на міжнародній арені. Європейські країни
змушені були враховувати позицію Лондона з усіх проблем між-
народного життя. Щоб забезпечити свою безпеку і реалізувати
зовнішньополітичні задуми, Англія намагалася підтримувати у
Європі рівновагу сил. Насамперед, Лондон намагався не допусти-
ти відновлення могутності Франції, збалансувати відносини між
Австрією та Пруссією у Центральній Європі, протидіяти насту-
пальній політиці Російської імперії у Європі й Азії. У галузі зов-
нішньої політики англійці проголосили «еру свободи». Вони під-
тримали національно-визвольну боротьбу народу Греції проти па-
нування Османської імперії, визнали у 1825 р. незалежність ко-
лишніх іспанських колоній — Мексики, Аргентини, Колумбії, а
пізніше — португальської колонії Бразилії. Великобританія вста-
новила тісні, надзвичайно для неї вигідні, економічні зв’язки з
країнами Латинської Америки.
В часи занепаду Османської імперії посилився тиск сусідньої
Росії на її прикордоння. На початку XIX ст. турки двічі програли
війни росіянам і поступилися територіями. Османській імперії був
91
нав’язаний договір, за яким вона, за вимогою російського уряду,
мала закривати чорноморські протоки для іноземних військових
кораблів. Російський цар не приховував своїх намірів захопити
Стамбул (Константинополь), давню столицю православного хрис-
тиянства, й перетворити Чорне море у внутрішнє море імперії. Ве-
ликобританія виступила проти таких планів і, в свою чергу, намага-
лася підкорити Туреччину своєму впливові. Британський міністр
закордонних справ лорд Пальмерстон зумів схилити султана до
тісного співробітництва: з допомогою Англії Туреччина реоргані-
зувала свій флот; у 1838 р. була підписана торгівельна угода, за якою
встановлювалося мінімальне мито на англійські товари та дозво-
лялося англійським купцям перебувати в усіх містах Османської
імперії. Значним успіхом політики Пальмерстона було підписання
у Лондоні в 1841 р. конвенції щодо чорноморських проток. Якщо
раніше режим проток контролювався лише Туреччиною і Росією,
чорноморськими державами, то тепер, за наполяганням англійсь-
кої дипломатії, у проблему активно втрутилися Великобританія,
Франція, Австрія та Пруссія. Вони постановили, що протоки бу-
дуть закриті для військових кораблів усіх держав у мирний період;
на час війни скасовувалися обмеження щодо пропуску кораблів
інших країн через Босфор і Дарданели.
Подальші протиріччя зі східного питання призвели до прямого
конфлікту між Росією та коаліцією держав на чолі з Великобри-
танією. Кримська війна (1853-1856 рр.), яка була розпочата ца-
ризмом проти Туреччини, завершилася жорстокою поразкою Росії.
Великобританія та Франція виступили союзниками турків і пов-
ною мірою використали перемогу для проникнення на ринки Ос-
манської імперії. Союзники системою позичок поставили султана
у фінансову залежність від своєї політики в регіоні. Перемога у
Кримській війні утвердила політичну та економічну гегемонію Ве-
ликобританії на Близькому Сході.
Під час цієї війни англійка Флоренс Найтінгейл очолила загін
жінок-волонтерів, які взялися доглядати за пораненими на фронті.
У ті часи це було незвично, оскільки жінки середнього класу Ве-
ликобританії зазвичай обмежувалися своїми домашніми обов’яз-
92
ками. Найтінгейл подала приклад участі жінок у бойових діях і,
таким чином, відіграла важливу роль у розвитку жіночого руху.
Багато її послідовниць почали навчатися не лише медичній
справі, але й опановували інші професії. Якщо у попередні часи
вважалося, що жінка має займатися лише сім’єю, то у другій поло-
вині XIX ст. панувала думка про необхідність здобуття жінками
освіти й служіння на користь вітчизни.
Після Кримської війни Лондон, спираючись на економічну пе-
ревагу, величезну колоніальну імперію, наймогутніший флот й,
не в останню чергу, на особливе острівне становище, перейшов у
зовнішній політиці до тактики, яка отримала назву «блискучої
ізоляції» («зріепсіісі ізоіаііоп»). Великобританія не підписувала
довготривалих союзницьких зобов’язань, намагаючись цим
зберегти свободу дипломатичного маневру й підтримати у певний
момент ту країну, яка погоджувалась відіграти роль «солдата на
континенті» для боротьби з більш небезпечним для Англії (знову
ж таки на даний час) противником. Політика «блискучої ізоляції»
породжувала постійну зміну зовнішньополітичного курсу, роз-
риви з недавніми союзниками та союзи із вчорашніми ворогами,
що закріпило за Англією сумнівну славу «підступного Альбіону».
93
Розділ 5
Колоніальна експансія Великобританії
на рубежі ХІХ-ХХ ст.
Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних
загарбань. Трансваальська криза та англо-бурська війна.
Геополітичні інтереси на Близькому Сході. Боротьба за
сфери впливу на Далекому Сході.
Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загар-
бань. Наміри Лондона щодо колонізації афро-азіатського регіону
базувалися на давніх традиціях і досвіді. Для цього було викорис-
тано потужну ідеологічну базу, проповідниками якої були Ч. Ділк,
Б. Дізраелі, Г. Спенсер, Дж. Сілі та ін. До популяризації колоні-
альний ідей у ті часи долучився талановитий письменник Р. Кіп-
лінг. Лейтмотивом цієї пропаганди став заклик до боротьби «за
величну Англію». У лекціях з історії колоніальної політики про-
фесор Кембрідзького університету Дж. Сілі наполягав на тому, що
територіальне розширення держави у XIX ст. є актуальною проб-
лемою. Він вважав колонії не завойованими та експлуатованими
територіями, а віддаленими британськими провінціями, частками
єдиної держави і нації. Це стало наріжним каменем концепції
«Британської співдружності націй».
«Ми, у нашій колоніальній політиці, — виголошував у грудні
1896 р. відомий політичний діяч Дж. Чемберлен, — як тільки при-
дбаємо нову територію..., то забезпечуємо її розвиток під опікою
цивілізації для її спілкування зі світом... Імперія несе населенню
завойованих територій безпеку життя і власності, покращення
умов проживання. Ми взяли на себе гігантське завдання... Велике
завдання, велику відповідальність, але й високу честь.»
У політиці Великобританії відбувався поворот від пасивного
ставлення до проблем європейських міжнародних відносин до
тісного єднання з колоніями, імперські прагнення Великобрита-
нії висунулися на беззаперечне перше місце серед її зовніш-
ньополітичних пріоритетів. Ідеї розширення імперії на середи-
94
ну 90-х років XIX ст. захопили широкі верстви населення й
політичні кола Британії. Так, консерватори на чолі з Б. Дізраелі,
а потім з Р. Солсбері традиційно виступали прихильниками
колоніальних захоплень. Наприкінці XIX ст. у ліберальній партії
теж консолідуються політики, які проголошують імперіалістичні
гасла і принципи. Її провідники наголошували на розширені
колоніальної експансії Великобританії, що відрізняло їх від
прихильників традиційного лібералізму. Такі пропагандисти
розширення імперії, як Розбері, Асквіт, Грей, Холден, Фоулер та
інші, розглядали розвиток імперіалізму, перш за все, у двох ас-
пектах, а саме: збереження і зміцнення зв’язків метрополії з
колоніями та розширення експансії на Сході.
Проведення наступальної колоніальної політики загрожувало
міжнародній стабільності, несло небезпеку воєнних зіткнень з ве-
ликими державами Європи. На це звертали увагу розважливі по-
літики. Опозиція неодноразово протестувала щодо зовнішньої
політики уряду. У ліберальній партії антиімперіалістичну течію
очолив Д. Ллойд Джордж, який критикував уряд за проведення
політики колоніальних захоплень і війн. Серед прихильників про-
тилежної течії найвідомішим апологетом ідеї створення могутньої
колоніальної імперії був міністр колоній Дж. Чемберлен. Основ-
ним мотивом проведення активної імперської політики він вису-
вав захист комерції, англійського підприємництва і капіталу в умо-
вах зростання конкуренції з боку іноземних держав, протекціо-
нізму. Великобританія, на його думку, була зобов’язана виперед-
жати інші країни у колоніальній експансії. Головною метою Дж.
Чемберлен вважав створення умов для розвитку і процвітання
імперської раси, під якою розумілися всі народи, що населяли Бри-
танську імперію. Вважалося, що почуття імперії є вродженим у
англійців.
Гонитва за територіями в Азії та Африці докорінним чином змі-
нила політику європейських держав, вона покликала до життя
союзи, що суперечили всім природнім симпатіям та історичним
традиціям, прискорила гонку військових та морських озброєнь.
Відстоюючи свої інтереси в Африці та захищаючи британські во-
95
лодіння, Англія уклала ряд угод з континентальними державами.
Англо-італійськими протоколами 1891 р. Лондон запобіг втру-
чанню Риму в долину Нілу і можливій експансії французів.
Таким чином, британському уряду вдалося зробити усе можливе
для реалізації доктрини «проконсула» Єгипту Е. Берінга
(Кромера) — «Єгипет — це Ніл, а Ніл — це Єгипет».
Обопільне прагнення протистояти французькій колоніальній
активності в Центральній Африці спричинило укладання англо-
німецького договору від 15 листопада 1893 р. про розмежування
британських та німецьких колоніальних володінь у Нігерії та Ка-
меруні. Кордон між землями Королівської Нігерійської компанії
та німецьким Камеруном був продовжений від району містечка
Йоли до озера Чад. Таким чином Великобританія намагалася за-
побігти можливості французької експансії в Єгипет з південного
напрямку. Німці теж залишилися задоволені, адже перед тим вони
скаржилися на те, що незважаючи на розмежування 1886 р., за
яким Йола належала англійцям, а від неї розпочиналася німецька
сфера впливу, Нігерійська компанія британців намагалася відтіс-
нити німців далі на південь. Однак незабаром, 15 березня 1894 р.,
переслідуючи власні інтереси у Європі, Берлін уклав договір з Па-
рижем, який визначив східні кордони Камеруна так, що німці по-
ступилися Франції більшістю територій, на які Англія визнала
права Німеччини. Французькі володіння знову опинилися у без-
посередній близькості від британського Єгипту. Це стривожило
англійський уряд і викликало його обурення діями Німеччини. В
подальшому німці наштовхнулися на безкомпромісність англійсь-
кої сторони, зокрема, коли домагалися передачі островів Самоа у
Тихому океані у своє володіння.
Трансваальська криза та англо-бурська війна. Суперництво
європейських держав на африканському континенті яскраво
виявилося щодо Трансвааля. Південна Африка, особливо Капсь-
ка колонія, посідали чільне місце у британській колоніальній
системі. Лондон розцінював південь Африки з політичної й стра-
тегічної точки зору як плацдарм на шляху до Індії, Далекого Схо-
ду, Австралії. Відкриття Суецького каналу применшило значення
96
Капської колонії як бази для британського флоту на шляху до
Індійського океану, але вона залишалася для Англії важливою
транспортною комунікацією. Початок розробки алмазних
родовищ на рубежі 60-70-х років XIX ст. в околицях Кімберлі
різко підніс рейтинг цього регіону на міжнародній арені.
Незабаром, у 1886 р. на півдні Африки були виявлені найбільші
у світі поклади золота, що викликало всесвітню золоту лихоман-
ку. Прискорився капіталістичний розвиток краю, виникли мо-
нополістичні об’єднання з видобутку алмазів («Де Бірс консо-
лідейтед майне»), ряд великих золотодобувних компаній, тісно
пов’язаних з фінансовою олігархією Західної Європи, насампе-
ред з лондонськими банкірами. Давні голландські колоністи-бу-
ри були витіснені англійцями з капської території на північ, де
заснували дві свої держави — Трансвааль та Оранжеву Респуб-
ліку.
В англійських колоніальних колах визріла велична ідея — ство-
рити імперію в Африці від Капа до Каїра. Автором цього грандіоз-
ного плану був британський колоніальний діяч Сесіль Роде. Ве-
ликобританія нав’язала бурам угоду, за якою мала право контролю-
вати зовнішні зносини Трансвааля, а отже, отримала одну з основ-
них переваг над суперниками, в першу чергу Німеччиною, у Пів-
денній Африці. Британська дипломатія мала за плечима міцний тил
у вигляді Капської колонії та Наталя й тому намагалась ускладнити
Трансваалю вихід до Індійського океану. У свою чергу Німеччина роз-
горнула широку агітацію за незалежність Трансвааля і демонстра-
тивно підтримувала бурського президента П. Крюгера в його проти-
стоянні вимогам уїтлендерів (новоприбулих поселенців, чисельність
яких сягала 2/3 населення країни) щодо надання їм політичних прав.
28 грудня 1895 р. загін у складі 800 чоловік, очолюваний адмі-
ністратором Родезії і директором Південноафриканської компанії
Ландером Джемсоном, перетнув кордон з Трансваалем і рушив у
напрямку Йоганнесбурга. Агресивна вилазка англійців заверши-
лася провалом. Загін Джемсона був оточений бурською міліцією
і склав зброю. Йоганнесбурзькі уїтлендери, на підтримку яких
розраховували англійці, не приєдналися до виступу.
97
Прем’єр-міністр Англії Солсбері відразу ж заявив, що не схва-
лює набігу Джемсона, а потім уряд публічно звинуватив змовни-
ків і звернувся з проханням до президента Трансвааля видати їх
англійському правосуддю. Спочатку президент Крюгер зажадав
від англійців відшкодування збитків на суму 0,5 млн. ф. ст. Неза-
баром вимоги збільшилися, і сторони зійшлися на тому, що Транс-
вааль отримає у декілька разів більше за «моральні» збитки.
Джемсона та кількох офіцерів засудили в Англії на незначні
терміни ув’язнення. Президент Крюгер отримав грошову компен-
сацію. С. Роде склав з себе усі повноваження колоніального адмі-
ністратора і виїхав до Англії. Провал набігу змусив його відмови-
тися від планів захоплення Південно-Західної Африки, що, у свою
чергу, сприяло утвердженню німецького імперіалізму на цій те-
риторії. Німецький уряд підштовхував Крюгера звернутися до сві-
тових держав з проханням скликати конференцію для обговорення
міжнародного становища навколо Трансвааля. На останнє прези-
дент бурської республіки давав свою згоду за умови, якщо Англія
не задовольнить вимог щодо відшкодування збитків, щоправда,
Берлін у своєму виступі проти Лондона залишився самотнім.
Європейські уряди завжди вважали Англію менш небезпечною,
ніж Німеччину, бо перша хоча й мала величезний флот, однак не
мала сильної армії.
Знаючи ці настрої, позицію Крюгера, німецькі правлячі кола,
здавалося б, повинні були зупинитися. Однак їм не було прита-
манне почуття міри, і 3 січня 1896 р. Вільгельм II надіслав прези-
денту Трансвааля особисту телеграму, де висловив задоволення
тим, що республіка сама впоралася з набігом Джемсона, «не вико-
ристовуючи допомоги дружніх держав». У Великобританії теле-
грама була розцінена як німецька провокація. Якщо до того ши-
рока англійська громадськість особливо не цікавилася трансва4
альськими справами, то телеграма німецького імператора загос-
трила суспільний інтерес до Південної Африки. Газети здійняли
такий галас, що питання про Джемсона, Родса відразу відійшло
на другий план, а головною темою стало німецьке втручання в за-
кордонну політику Великобританії. Тон послання був неприпус-
98
тимий і надто відкрито виказував ворожість Німеччини до Ве-
ликобританії. Це обурило англійців. Ще у 1894 р. лорд Р. Солсбері
зауважував, що німці дозволяють собі використовувати таку
мову у спілкуванні з англійським урядом, ніби звертаються до
князівства Монако, а не до Великобританії.
Англійці були впевнені, що ворожий характер телеграми був
усвідомлений німецьким урядом. «Я переконана,— писала коро-
лева Вікторія своєму онуку кайзеру Вільгельму II, — що це було
зроблено навмисно і, на жаль, змушена повідомити, що це
справило тут дуже болісне враження». У Лондоні панувало велике
озлоблення проти німців. їх били на вулицях, розбивали вітрини
німецьких крамниць, вимагали виключення німецького кайзера
із списку почесних членів флоту Великобританії. Офіцери одного
драгунського полку навіть демонстративно спалили портрет Віль-
гельма II. Після горезвісної телеграми міністр колоній Дж. Чем-
берлен надзвичайно різко висловився проти Німеччини; через
п’ять днів (8 січня) було прийнято рішення про створення ескадри
у Північному морі; через кілька тижнів Великобританія відмови-
лася від відновлення морської конвенції з Австрією та Італією,
після чого союзники Німеччини відкрито висловили своє невдо-
волення політикою Берліну. Англійці довго пам’ятали вчинок ім-
ператора Вільгельма II. У червні 1896 р. під час урочистостей з
нагоди 60-річчя перебування королеви Вікторії на престолі
лондонці кричали німецькому принцу Альбрехту, який брав участь
у святкуванні: «Якщо вам потрібно відправити телеграму дядечку
Крюгеру, то ви знайдете телеграфну контору за рогом...».
। Телеграма Крюгеру, як і інші ворожі демонстрації з боку Ні-
меччини, лише зміцнили рішучість імперіалістичних кіл Англії як-
найшвидше покласти край самостійності Трансвааля, приєднати
й|ого до Британської імперії. Для бурських республік телеграма
кайзера була рівнозначна смертному вироку, оскільки для Вели-
кобританії знищення їх незалежності стало засобом нейтралізації
небезпечних планів Німецької імперії.
11 жовтня 1899 р. вибухнула англо-бурська війна. Вона розпо-
чалася в умовах загострення як англо-російських, так і англо-
99
французьких відносин. Світова громадськість через пресу нега-
тивно оцінила дії Великобританії й співчутливо поставилася до
населення маленьких бурських республік. У виступі 23 січня
1900 р. тогочасний прем’єр-міністр Англії лорд А. Розбері ви-
правдовувався: «... Ми боремося не проти свободи, а проти при-
вілеїв, проти продажної і деспотичної олігархії». В англійському
суспільстві виявилися незгоди у ставленні до бойових дій на
африканському континенті, з’явилися пробурські настрої.
Серед політичних діячів їх виразником став Д. Ллойд Джордж,
який очолив антиімперіалістичну течію в ліберальній партії.
Англійська публіцистика, як і більшість англійських істориків,
наголошувала на розколі громадської та політичної думки
Великобританії у ставленні до війни на півдні Африки, на
поляризації джингоїстських та пацифістських настроїв у сус-
пільстві. Війна набула партизанського характеру. Намагаючись
зламати опір партизан, очолюваних досвідченими генералами Л.
Ботою та X. Деветом, британська армія створила систему блок-
гаузів — укріплених пунктів, які знаходилися один біля одного і
прикривали, головно, шляхи сполучення. Англійці застосували
жорстокі методи придушення опору; багато бурських ферм були
пограбовані та спалені, багато родин опинилися у спеціальних,
вперше збудованих, концентраційних таборах.
Ціною значних зусиль Англія змусила противника підкорити-
ся. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 р. у Преторії
мирного договору, за яким бури визнали анексію двох республік
Великобританією, але зберегли автономію у внутрішній політиці.
У 1910 р. утворився домініон під назвою Південно-Африканський
Союз (тепер Південно-Африканська Республіка), до складу якого
увійшли території Капської колонії, Наталя та колишніх бурських
республік.
Англо-бурська війна завдала значних економічних збитків Ве-
ликобританії. Вона змусила уряд вдатися до розпродажу цінник
паперів, збільшення податків, пошуку іноземних позичок, до яких
Англія не зверталася з часів Кримської війни 1853-1856 рр. Всього
на ведення війни Англія витратила 217 млн. ф. ст.
100
Геополітичні інтереси на Близькому Сході. 90-і роки XIX ст.
відзначалися загостренням суперництва Великобританії з євро-
пейськими країнами у континентальній Азії. Боротьба за Середній
Схід велась, в основному, між Англією та Росією. Англо-німецька
конкуренція сфокусувалася на Близькому Сході, перетворившись
на гостру політичну боротьбу між обома державами не лише з ог-
ляду на економічну цінність цих територій як ринків збуту і сфери
вкладення капіталів, а й виходячи з їх високої ваги у геополітич-
ному відношенні. На Далекому Сході боротьба велась за сфери
впливу між Великобританією, Росією, Японією, Німеччиною,
Францією та США.
Найважливішим об’єктом стратегічних устремлінь європейсь-
ких держав на Близькому Сході стала Туреччина. Прагнення по-
сісти монопольне становище у цій країні значною мірою поясню-
валося географічним розташуванням Османської імперії, яка зна-
ходилася на шляхах до Індії, Китаю, Далекого Сходу. Схожі моти-
ви визначали й прагнення англійців оволодіти ослабленою Пор-
тою, для яких вона мала значення як володарка середземноморсь-
ких проток та Єгипту.
У 70-х роках XIX ст. англійці почувалися досить впевнено на
теренах Туреччини: хоча за розміром фінансових капіталів вони
поступалися французам, однак займали першість за політичними
впливами. Після відкриття Суецького каналу і встановлення кон-
тролю Англії над Єгиптом (1882) Османська імперія опинилася
на перехресті світових економічно-торгівельних комунікацій Ве-
ликобританії. У 90-х роках вона вступила у тривалу смугу внут-
рішньополітичної кризи. Масові погроми вірменського населення,
що розпочалися 1894 р., обурили світову громадськість. Лідер опо-
зиції Уїльям Гладстон 24 вересня 1896 р. у Ліверпулі навіть закли-
кав до рішучої інтервенції в Туреччину з метою захисту вірменів.
Уряд, звичайно, не зважився на такі радикальні дії, однак розпочав
інтенсивні консультації з європейськими правлячими колами.
Енергійний виступ Лондона на захист вірменського населення мав
на меті оборонити нацменшини, посилити позиції англійців в
Месопотамії, протидіяти турецько-німецькому зближенню.
101
Поїздка кайзера Вільгельма II на Схід 1898 р., активна діяль-
ність дипломатів, військових спеціалістів та фінансистів рейху да-
ли відчутний результат. 29 листопада 1899 р. було оголошено про
надання концесії на будівництво важливої Багдадської заліз-
ничної колії німцям, що значно зміцнювало позиції Німеччини
на Аравійському півострові, традиційній «вотчині» Великобри-
танії. Виступаючи з промовою у Дамаску, кайзер запевнив сул-
тана і усіх мусульманів Сходу, що в особі німецького імператора
вони матимуть вірного друга. Такі висловлювання Вільгельма II
виказували прагнення Німеччини використати на свою користь
ідеологію панісламізму, яка, по-перше, допомагала германо-
фільськи налаштованому султанові утримувати свій режим, а по-
друге, була спрямована проти головного суперника німецького
колоніалізму на Сході — Великобританії.
Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню
німецького капіталу в економіку країни, посилило конкуренцію
з діючими магістралями, у тому числі контрольованими анг-
лійським капіталом. Це спричинило зростання невдоволення в
англійських офіційних колах німецькою активністю у Малій Азії.
Англія побоювалася, що Туреччина перетвориться у плацдарм по-
дальшої німецької експансії на Близькому та Середньому Сході.
Англійці самі активно домагалися концесії на будівництво
залізниці до Багдаду, а також лінії від африканського Триполі до
аравійського Кувейту. Впливові фінансові групи Британії
планували узяти концесію на залізницю від Єгипту до Перської
затоки, однак цей план з огляду на ряд політичних та фінансово-
економічних аспектів не досягнув успіху.
Натомість Багдадська залізниця стала успішною реалізацією
домагань політичних та ділових кіл Німеччини. Адже право на її
будівництво значно посилювало німецький вплив на Близькому
й Середньому Сході. Сучасники зазначали, що політичне значення
Багдадської залізниці полягало у тому, що вона надавала німцям
шанс шляхом загрози англійським позиціям на суходолі Сходу
утримувати Великобританію від активних дій в інших регіонах,
у тому числі й на морі. З іншого боку, Німеччина через цю
102
магістраль небезпечно наближалася до Персії, і це не могло не
турбувати Росію та Великобританію — головних конкурентів за
поділ сфер впливу в Ірані.
Регіон будівництва майбутньої залізниці в Лондоні вважав-
ся виключно власного сферою впливу, а наближення німецького
підприємництва до зони Єгипту, зокрема, до Суецького каналу
— досить небезпечним. Британська дипломатія усвідомлювала,
що вона реально не може перешкодити передачі султаном кон-
цесії ^німцям. Посол Великобританії у Константинополі про-
понував своєму уряду розглянути можливість спільного англо-
німецького плану розбудови залізниць до Багдаду і Басри.
Починаючи з 1902 р., міністр закордонних справ Великобри-
танії та представники ділових кіл країни вели активні перего-
вори з Берліном щодо участі англійського капіталу у будівниц-
тві Багдадської залізниці. Однак німецькі вимоги, зокрема про-
довжити залізницю до турецько-перського кордону, створюва-
ли, на думку британських політичних кіл, безпосередню загро-
зу базовим стратегічним інтересам Великобританії у Перській
затоці й на Середньому Сході. Вбачалася також небезпека для
«перлини» у Британській короні — Індії. З огляду на ці та інші
обставини, Великобританія у квітні 1903 р. остаточно відмо-
вилася від участі у спільному будівництві. Це призвело до по-
дальшого поглиблення недовіри між урядами Великобританії
та Німеччини на ґрунті близькосхідних справ.
Обговорення в Англії питання щодо можливої участі у баг-
дадському підприємстві відбувалося в умовах вибуху у країні
антинімецьких настроїв, які переростали в істерію з приводу іно-
земного проникнення у регіон, що вважався зоною життєвих ін-
тересів Великобританії. Реальна загроза проникнення Німеччини
у Кувейт (на ньому мала бути кінцева станція Багдадської заліз-
ниці) змусила Англію активізувати дипломатичні зусилля у
цьому, в той час богом забутому, закутку Аравійського півострова.
Англійці скористалися гострим політико-династичним конфлік-
том в еміраті й добилися укладення в січні 1899 р. англо-кувейтсь-
кого договору, який не допускав у країну іноземних представників,
103
передачі будь-яких територій іншим державам без санкції бри-
танського уряду. Отже, англо-кувейтський договір поховав споді-
вання німців довести Багдадську залізницю до Перської затоки.
Укладений договір тримався у таємниці, оскільки формально
на Кувейт поширювався суверенітет Туреччини. Факт існування
англо-кувейтського договору розкрився внаслідок прикрої помил-
ки англійського монарха Едуарда VII. Він, через необережність
та брак дипломатичного досвіду, вручив кайзеру Вільгельму II під
час зустрічі у Хомбурзі (серпень 1901 р.) таємний документ, при-
значений особисто йому для ведення бесіди з німецьким імпера-
тором.
Британці наполегливо намагалися підпорядкувати увесь ба-
сейн Перської затоки. З цим були пов’язані кроки з проникнення
у Катар. На Катар претендувала також Оттоманська імперія і шейх
Бахрейну, однак рядом договорів Англія фактично встановила свій
протекторат над півостровом, включивши його у свою мережу до-
говірних відносин з країнами Затоки. Хоча німці і намагалися про-
никнути в арабську частину Османської імперії, однак їхні спроби
були невдалі. Окрім Туреччини, а також Сирії, Іраку і частково
Ірану (у двох останніх країнах вплив Німеччини поступово зро-
став), на решті території регіону впевнено господарювали англій-
ці. Басейн Червоного моря й Перської затоки мав надто важливе
політико-стратегічне значення й гарантував безпеку судноплавс-
тва через Суецький канал, морські шляхи до Індії. Міністр за-
кордонних справ маркіз Ленсдаун 5 травня 1903 р. заявив, що
спроба будь-якої держави придбати собі морську базу у районі
Перської затоки буде розцінена Великобританією як привід до
збройного конфлікту.
Зростання впливу Росії та Німеччини на Близькому та Серед-
ньому Сході й неможливість держав регіону належним чином їм
протистояти цілком могли спричинити відмову Великобританії
від своєї традиційної політики підтримування зіаіиз дио. Якщо
на початку XX ст. вже було зрозуміло, що в Ірані можна буде
експлуатувати багаті родовища нафти, тобто змагатися за вплив
у країні для економічної вигоди, то в інших випадках агресивні
104
дії Лондона диктувалися виключно інтересами геополітичної
стратегії, тобто гарантуванням безпеки британських володінь в
Азії. Щодо території Ірану, то колоніальна адміністрація Індії вка-
зувала, що політичні інтереси Англії у Персії існують з того часу,
відколи зародилася Британська Індія, і є невід’ємною часткою її
сфери впливу в Азії. У 1907 р. міністр закордонних справ Росії О.
П. Ізвольський писав, що здійснення планів Німеччини з будів-
ництва Багдадської залізниці ставить Берлін віч-на-віч з Лондо-
ном саме у Персії. Таким чином, будівництво й експлуатація Баг-
дадської залізниці протягом перших років XX ст. було важливою
проблемою міжнародних відносин і залишалося предметом обго-
ворення трьох зацікавлених держав — Великобританії, Німеччи-
ни та Росії.
Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході. Геополітичні
інтереси європейських держав вступали у протиріччя й на Дале-
кому Сході, де поділ сфер впливу складався протягом тривалого
часу. На початок 80-х років XIX ст. Англія посідала панівне ста-
новище у відносинах з головною на той час державою Далекого
Сходу — Китаєм. У 1880 р. у Китаї працювало 236 англійських
фірм. На початок XX ст. питома вага капіталовкладень іноземних
дер жав у економіку Китаю складала: Англії — 33%, Росії — 30,85%,
Німеччини — 20,9%, Франції — 11,6%, США — 2,9%, Бельгії — 0,6%,
Японії — 0,1%, інших країн — 0,05%. Про сильні позиції Англії у
Пінській імперії свідчить також її частка у позиках китайському
уряду, яка становила 40% від усіх іноземних позик. До того ж Лон-
дон добився офіційних запевнень китайського уряду, що у районі
річки Янцзи жодна територія не буде закладена, орендована чи
продана іншій іноземній державі. Нові «Правила внутрішнього па-
роплавства» (1898 р.) оголошували відкритими внутрішні води
Китаю для суден усіх країн. Відстоюючи принцип «відкритих две-
рей», англійці були впевнені у своєму лідерстві на півдні Китаю.
Відчутного удару по пріоритетному становищу англійської тор-
гівлі у Пінській імперії завдала японо-китайська війна 1894-
1895 рр. Перші успіхи японської армії і флоту у війні з Китаєм
продемонстрували народження на Далекому Сході могутньої
105
держави. Британські дипломати уважно стежили за ходом подій.
Великобританія прагнула того, щоб її військово-морська ескадра
у Тихому океані переважала російську і французьку, разом узяті.
Однак у зв’язку із японо-китайською війною ці держави значно
збільшили свої військово-морські сили. Російська ескадра
зрівнялася по тоннажу з англійською — 59 тис. т., французька
нараховувала 23 тис. т., американська — 19 тис. т. Внаслідок
цього стратегічна перевага Великобританії на морі у регіоні була
втрачена. В результаті рішучих заходів Лондона становище
потім змінилося. Наприкінці 1901 р. тоннаж англійського флоту
на Далекому Сході вже дорівнював 170 тис. т., російського — 120 тис.
т., французького — 80 тис. т., а японського — аж 200 тис. т.
Таке досягнення Японії певною мірою підштовхнуло Лондон
до союзу з Токіо, який мав би значно посилити вплив Великобри-
танії в Азії. Англійські дипломати відразу ж розгледіли в Японії
гідного стратегічного партнера. Підписання англо-японського до-
говору 1902 р. благотворно позначилося на міжнародному стано-
вищі Британії. Договір, по-суті, давав добро на війну Токіо з Пе-
тербургом. Російсько-японські суперечності на початку XX ст. бу-
ли надзвичайно гострими, вони були зосереджені у тому районі
(Корея, Маньчжурія, Північний Китай), який цікавив й англійців.
Головним для Великобританії було те, щоби японська небезпека
стримувала Росію, а російська — Японію. Цим Лондон прагнув
створити нехай нестійку, але рівновагу, близьку до «рівноваги сил»
у англійському розумінні.
Німецькі правлячі верхи були певною мірою зацікавлені у анг-
ло-японському союзі, їм була вигідна війна на Далекому Сході
між Росією та Японією, бо вона послаблювала першу як союзницю
Франції у Європі і робила реальними шанси щодо перегляду сфер
впливу в Азії на користь рейху. Тому вони доклали чимало зусиль,
щоби прискорити підписання англо-японського союзного дого-
вору. Японці були не проти запросити Німеччину до участі у союзі,
однак Англія категорично відмовилася робити це від свого імені,
надавши таку ініціативу Токіо. У результаті, Німеччині повідоми-
ли про договір без пропозиції приєднатися. Кайзер в цілому був
106
задоволений альянсом. Він відмовився приєднатися до спільної
декларації протесту Росії та Франції з приводу англо-японського
союзу.
З точки зору геополітичної стратегії договір 1902 р. оцінюється
як блискучий хід англійської дипломатії; позиції Великобританії
на Далекому Сході значно посилилися. Договір став початком ви-
ходу Англії із «блискучої ізоляції», а у подальшому вилився в укла-
дання широкомасштабних угод з Францією та Росією, що призве-
ло до утворення ворожої Німеччині Троїстої Антанти. Німеччина
не змогла, навіть за рахунок нарощування своїх військово-морсь-
ких сил у тихоокеанських водах, якісно покращити своє стра-
тегічне становище. Адже об’єднані англо-японські військово-
морські сили у Тихому океані переважали сили інших європейсь-
ких держав, разом узяті. Таким чином, Англія напередодні Першої
світової війни значно зміцнила свої позиції в афро-азіатському
регіоні й готова була силою захищати свої завоювання.
107
Розділ 6
Великобританія у 1875- 1918 рр.
Втрата світової промислової першості. Зрушення у робіт-
ничому русі. Загострення ірландської проблеми. Політична
боротьба наприкінціXIX — на початку XX ст. Зовнішня по-
літика напередодні Першої світової війни. Англіяуроки Пер-
шої світової війни.
Втрата світової промислової першості. В останній чверті XIX ст.
швидкий економічний розвиток інших країн, насамперед США
та Німеччини (там поступово завершувалася промислова револю-
ція), призвів до того, що на середину 80-х років Великобританія
почала втрачати свою промислову та торгівельну світову
монополію. Світова наука, техніка й надалі швидко рухалися
уперед. Удосконалювалися верстати, машини, доменні та марте-
нівські печі, паровози й пароплави. Розроблялися нові технології,
особливо у металургії та хімічній промисловості. Виникали нові
галузі виробництва — електротехнічна, автомобільна, неорганіч-
них добрив, нафтоперереробна та ін. Вирішення складної проб-
леми передавання електроенергії на велику відстань призвело до
революції у енергетиці. Усі ці технічні зрушення дали поштовх
подальшим суттєвим змінам у світовій економіці. Однак англійсь-
ка економіка досить кволо відреагувала на нові тенденції. Нові
галузі розвивалися в Англії, порівняно з конкурентами, поволі. В
результаті Англія на зламі віків відстала від США та Німеччини
спочатку за темпами розвитку, а потім й за абсолютними показ-
никами випуску промислової продукції.
Вже у 1894 р. США обігнали Англію за виробництвом чавуну,
а через п’ять років — за видобутком кам’яного вугілля. На 1913 р.
відставання Англії за найважливішими показниками продукції
було досить значним. Так, сталі вона виробляла 7,7 млн. т., у той
час як Німеччина — 17,3 млн. т., а США — 31,3 млн. т. У світовому
виробництві електротехнічних виробів частка Англії на початку
XX ст. складала лише 13%, а Німеччини — майже 32%. У 1913 р. в
108
Англії було вироблено 34 тис. автомобілів, а у США майже пів-
мільйона. Ці показники свідчили про втрату на поч. XX ст. Анг-
лією свого світового промислового лідерства і про те, що її еко-
номіка з кожним десятиріччям зустрічалася із зростаючими труд-
нощами.
Незначні масштаби розвитку автомобільної, електротехнічної,
нафтопереробної та інших нових галузей виробництва не впли-
нули на розширення географії промислових центрів. Новоство-
рені фабрики і заводи розташовувалися у традиційних центрах
індустрії. Так, автомобільні заводи з’явилися у промисловому
Мідленді, в Ковентрі та Манчестері (тут був створений філіал
американської фірми Форда).
Більш молоді промислові країни відгородилися від британсь-
ких товарів високими протекціоністськими тарифами. У той же
час колишня «майстерня світу» й надалі дотримувалася принципів
вільної торгівлі. Виникла несприятлива ситуація для вітчизняної
промисловості, коли товари країн-конкурентів безмитно прода-
валися всередині країни, а на перешкоді імпорту своєї продукції
стояли високі митні бар’єри інших держав.
Серйозні труднощі переживало й сільське господарство Англії.
Спостерігалося падіння виробництва його продукції, яке розпо-
чалося у 1875 р. Орні землі під пшеницею скоротилися майже на
мільйон акрів. Причиною став імпорт дешевої американської пше-
ниці. Англійське землеробство було у порівнянні з американським
більш дорогим, наукомістким, технологічно складним і не могло
конкурувати з простим способом отримання продукції заокеансь-
кими фермерами шляхом оранки багатих цілинних земель. Великі
зернові райони на заході Англії, в центральних графствах та на
півночі перетворювалися на пасовища, причому, це не обов’язково
супроводжувалося збільшенням кількості домашньої худоби.
Новою рисою 80-х й наступних років стало ввезення дешевого
мороженого м’яса з Австралії, Нової Зеландії та Латинської Аме-
рики. Швидкісні пароплави доставляли продукти харчування із-
за океану і завдяки розгалуженій системі залізниць розвозилися в
усі куточки країни. Незначна прибутковість англійського сільсь-
109
кого господарства стримувала підприємців від розміщення своїх
капіталів у цю галузь економіки, що, у свою чергу, негативно впли-
вало на її стан. Сільськогосподарські робітники масово пересе-
лялися у міста, де поповнювали ряди заводського пролетаріату, або
емігрували в пошуках кращої долі. У вікторіанські часи масова
еміграція набула ще більшого розмаху.
Що ж заважало англійським власникам великих капіталів пе-
реобладнати свою промисловість, піднести рівень сільського гос-
подарства й тим посилити конкурентноздатність англійських то-
варів? Заміна устаткування вимагала значних додаткових вкла-
день капіталу, прибутки від якого надійшли би через тривалий час.
Власники капіталів не бажали зволікати й прагнули миттєвого зба-
гачення. Вони намагалися відшукати інші джерела отримання мак-
симальних прибутків, оскільки англійська промисловість вже не
забезпечувала значних грошових надходжень. Одним з них була
банківська справа. Надаючи свої капітали для кредитування різ-
номанітним місцевим і, особливо, іноземним компаніям, банки
отримували високий й постійний прибуток. Ще прибутковішою
справою виявився вивіз капіталу за кордон, тобто створення на
англійські капітали підприємств в інших, економічно відсталих
країнах. Дешева тамтешня сировина, низький рівень податків та
заробітної платні робітників дозволяли суттєво знижувати собі-
вартість вироблених товарів і, таким чином, підвищувати прибут-
ки підприємців.
На початку XX ст. загальна сума вивезеного з Англії капіталу
досягала величезної цифри у 2 млрд. ф. ст., а на 1914 р. — 4 млрд. У
1912 р. прибуток від вивезеного капіталу складав 176 млн. ф. ст., а
від вивозу товарів — усього 33 млн. ф. ст., тобто суму меншу, ніж у
5 разів. З кінця XIX ст. експорт капіталу став відігравати в Англії
більш важливу роль, ніж експорт товарів. Чим більше зростав вивіз
капіталу, тим менше капіталу вкладалося в промисловість та
сільське господарство країни, що зумовлювало все більше їх від-
ставання від конкурентів.
Англійські підприємці будували нафтопереробні заводи в Гол-
ландії, сталеливарні заводи в Бельгії, Росії та інших країнах Єв-
110
ропи, вкладали кошти у діамантові та золоті копальні півдня Аф-
рики. З кінця XIX ст. фінансові спекуляції, вивіз капіталу й екс-
плуатація колоній, а не розвиток продуктивних сил самої Вели-
кобританії, стають основою могутності англійської буржуазії.
Зрушення у робітничому русі. Падіння темпів економічного
розвитку відбилося на становищі робітничого класу Англії. Без-
робіття, важкі умови праці, низька оплата призвели до загального
піднесення масового робітничого руху. Під його тиском уряди
консерваторів та лібералів намагалися досягнути класового миру,
піти на поступки вимогам пролетаріату. Уряд консерваторів на
чолі з Дізраелі (1874-1880) впровадив 57-годинний робочий
тиждень, закон про заборону праці дітям до 10 років, закон про
охорону здоров’я та ін.
Правлячі кола підтримували філантропічні організації для до-
помоги робітникам: у 1878 р. була реорганізована на військовий
лад і відповідно екіпірована Армія порятунку (виникла у 1865 р.).
Її члени займалися облаштуванням притулків для бідних, боро-
лися з алкоголізмом та іншими негативними явищами у середо-
вищі трудового люду.
Ліберальний уряд Гладстона (1880-1885) продовжив політику
поступок пролетаріату. Більш того, члени радикального крила пар-
тії, очолюваного мером Бірмінгема — фабрикантом Джозефом
Чемберленом, пропагували ідею спільної боротьби підприємців
та робітників проти аристократії. Сам він не допустив створення
на власному підприємстві тред-юніону, однак виявляв турботу про
покращення умов праці, санітарного стану цехів, освітлення ро-
бочих місць. На його фабриці діяли каса взаємодопомоги (скарб-
ником був господар), безкоштовна бібліотека, клуб, вечірня школа,
яка носила претензійну назву «робітничого інституту».
З 1885 р. виникають так званні нові тред-юніони. Вони об’єд-
нують найбільш незахищені верстви людей праці — чорноробів,
вуглекопів, докерів та інших робітників із випадковими заробіт-
ками, які не були, на відміну від кваліфікованих пролетарів, орга-
нізовані у профспілки. Більшість нових тредів розпочинали свою
діяльність із страйків. Визначною подією в історії робітничого ру-
111
ху став страйк лондонських докерів в серпні-вересні 1889 р. з ви-
могою встановлення фіксованої заробітної платні. З усіх куточків
країни й навіть з далекої Австралії у фонд підтримки страйкуючих
надходили грошові перекази. Постійно відбувалися мітинги та де-
монстрації на вулицях столиці. Докери досягли перемоги.
Піднесення робітничого руху призвело до посилення соціаліс-
тичної пропаганди. Найбільшої популярності у суспільстві набув
поміркований різновид соціалізму — фабіанство (за ім’ям давньо-
римського полководця Фабія, який не наважувався вступати у
вирішальні битви з противниками, а надавав перевагу тактиці ви-
чікування). Фабіанське товариство виникло у столиці в 1884 р. і
нараховувало наприкінці XIX ст. три тис. членів у Лондоні й біля
40 тис. у провінції. Серед його керівників були економісти — по-
дружжя Сідней та Беатриса Вебб, письменник із світовим ім’ям
Джордж Бернард Шоу. Вони вважали, що від капіталізму страж-
дають однаковою мірою робітники й підприємці, а ворог у них
спільний — лендлорди та власники великих монопольних об’єд-
нань. Фабіанці виступали за викуп державою землі лендлордів,
проти засилля монополій, за 8-годинний робочий день, розши-
рення виборчих прав трудящих, засуджували існуючу нерівність.
Оскільки в цей період держава і місцеві органи влади (муні-
ципалітети) почали прибирати під свій контроль ряд галузей
господарства: пошту, залізниці, водо- й газопостачання міст,
трамвайне сполучення, то фабіанці вважали усе це кроками до
соціалістичного суспільства (звідси ще одна назва їхнього вчення
— «муніципальний соціалізм»). Трудящі, на думку фабіанців, самі
підуть працювати на муніципальні підприємства, приватний
капітал залишиться без робітників і відімре.
Між тим, тривали страйки робітників, однак на цей раз пере-
могли підприємці. У 1900 р. одна залізнична компанія подала судо-
вий позив на профспілки з вимогою відшкодування збитків, нане-
сених їй під час страйку залізничників у долині річки Тафф. Ком-
панія виграла процес, створивши таким чином прецедент в юри-
дичній практиці, тред-юніон змушений був виплатити 23 тис. ф. ст.
Цей вирок означав, що трудящі посуті втратили право на страйк.
112
Робітники усе більше переконувалися в необхідності відстою-
вати свої права у парламенті через організацію власної партії. У
лютому 1900 р. активісти Британського конгресу тред-юніонів за-
снували партію під назвою Комітет робітничого представництва
(ЬаЬог Кергезепіаїіоп СоштііХее). Однак вона відразу стала на-
зиватися робітничою, а в 1906 р. назва лейбористська (ЬаЬог Рагіу)
була прийнята офіційно.
Загострення ірландської проблеми. Більшість населення Ір-
ландії — селяни, виступали за демократичне вирішення аграрного
питання. Дрібному орендарю, внаслідок конкуренції дешевої ім-
портної аграрної продукції, все важче було сплачувати ренту, а за-
тримка у виплатах призводила до примусового виселення з землі.
В одному лише 1880 р. лендлорди виселили 2110 сімей. Зросла
масова еміграція (у 1841 р. в Ірландії проживало 8,2 млн. насе-
лення, а в 1891 р. в країні залишалося 4,7 млн. осіб; усього за 50
років, з 1851 по 1901 р., за океан виїхало 72 % її жителів).
Створена у 1879 р. Земельна ліга (Ьапсі Ьеа§ие) на чолі з Майк-
лом Девітом поставила за мету захист ірландських орендарів, об-
меження прав лендлордів і перетворення фермерів у постійних
користувачів землі на умовах «справедливої», поміркованої платні
власникам. Лідер прихильників гомруля в парламенті Ч. Парнелл
радив селянам чинити опір виселенню. Для організації боротьби
йому надходили значні грошові перекази від ірландської діаспори
США.
Земельна ліга нараховувала близько 250 тис. членів, її активіс-
ти проводили записи поведінки землевласників і суворо карали
їх за антиірландські проступки. Капітан Бойкот, за вироком Ліги,
залишився без прислуги та робітників. Йому не продавали жодних
товарів у крамницях і він проживав наодинці у своєму будинку.
Бойкот (його ім’ям стали називати такі методи боротьби) змуше-
ний був переселитися до Англії. Мали місце знищення посівів, під-
пали господарств, каліцтво худоби.
Гомрулерів, з їхніми мирними методами боротьби, почали від-
тісняти радикали: в Ірландії лунали вибухи бомб, вчинялись
вбивства на ґрунті аграрних конфліктів, замахи на представників
113
адміністрації (в Дубліні були вбиті міністр у справах Ірландії та
його помічник). За цих обставин Гладстон оголосив Земельну лігу
поза законом, призупинив в Ірландії дію суду присяжних. Однак
репресії не збили хвилю виступів. У пошуках виходу з кризи лі-
берали на чолі з Гладстоном вирішили піти на компроміс, уряд
припинив репресії, ірландським фермерам пробачили борги.
Тактика поступок лібералів включала також розширення ви-
борчого права. У грудні 1884 р. Гладстон провів третю виборчу ре-
форму. Тепер виборче право розповсюджувалося на сільський про-
летаріат й взагалі на робітників, які проживали поза межами міст.
Виборче право отримали дрібні орендарі в Англії та Ірландії. Кіль-
кість виборців в результаті реформи збільшилася з 3 млн. 150 ти-
сяч до 5 млн. 700 тисяч.
Боротьба між двома основними партіями Великобританії за го-
лоси виборців загострилася. Так, на позачергових виборах на по-
чатку 1886 р. ліберальна партія отримала мінімальну перевагу над
консерваторами. На остаточне рішення про формування уряду
вплинули голоси депутатів-ірландців, які віддали їх лібералам на
чолі з Гладстоном. Новий уряд (лютий-липень 1886 р.) підтримав
ідею гомруля. Гладстон наполягав на тому, що надання Ірландії
самостійного парламенту є кращим і справедливим засобом заспо-
коєння країни. Проти нього виступили як консерватори, так і ко-
леги по партії: представники аристократії вігів та радикали, за-
хисники імперії, очолювані Дж. Чемберленом.
Голосування з ірландського питання в червні 1886 р. було на-
повне драматизму. Проти гомруля разом з опозицією проголосу-
вала також значна кількість депутатів-лібералів. З цього розколу
розпочалася глибока криза ліберальної партії. Уніоністи (ті члени
партії, які виступали за збереження унії з Ірландією) утворили
нову фракцію парламенту, а у подальшому увійшли до партії
консерваторів. У 1893 р. Гладстон вдруге вніс на розгляд парла-
менту білль про гомруль. На цей раз з незначною перевагою білль
схвалила палата громад, однак, як і передбачалося, відхилила па-
лата лордів. Прогресуюча сліпота змусила Гладстона у 1894 р. ві-
дійти від політики (через чотири роки він помер).
114
Таким чином, парламентські зусилля не принесли ірландцям
бажаних результатів. Розчарування у політичних методах бороть-
би надало поштовх рухові за культурне та економічне відродження
Ірландії. Докладалися зусилля для відновлення мови племені ге-
лів, одного з кельтських племен, якою розмовляло стародавнє на-
селення смарагдового острова. Молодий ірландець Артур Гріффіт
почав проповідувати нову політику, яка стала відомою під назвою
Шін фейн (ірландська — 8іпп Реіп), що означало «ми самі». Шин-
фейнери вважали збройне повстання на той час нереальним і про-
понували боротьбу «прямої дії», своєрідної відмови від співро-
бітництва з англійською владою. Пасивний опір носив мирний
характер, він полягав в ігноруванні заходів, розпоряджень анг-
лійської адміністрації в Ірландії.
Політична боротьба наприкінці XIX — на початку XX ст. На-
прикінці XIX — на початку XX ст. у Великобританії проводилися
важливі реформи. У 1888 р. уряд консерваторів на чолі з новим
лідером — лордом Солсбері (Б. Дізраелі помер у 1881 р.) провів
реформу місцевого самоврядування, яка поділила країну на 122
округи. Замість старого аристократичного місцевого самовря-
дування, яке належало мировим суддям, обраним із землевласни-
ків, запроваджувалося нове: усі платники податків обирали ради
графств. До компетенції останніх належали громадські установи,
дороги, охорона здоров’я та інше. Радам дозволялося купувати
землю для наділення наймитів дрібними ділянками. Впроваджу-
валося подальше удосконалення моделі держслужби, зокрема чи-
новникам заборонялася будь-яка політична діяльність, приналеж-
ність до партій та їх підтримка.
З 1895 р. консерватори виступали у союзі з ліберал-юніоніс-
тами. Цей блок протримався при владі 10 років. Уряд до липня
1902 р. очолював лорд Солсбері, а потім, до грудня 1905 р. — Артур
Бальфур. Погіршення становища Великобританії на світових рин-
ках підштовхнули частину консерваторів на чолі з міністром коло-
ній в уряді Солсбері Дж. Чемберленом виступити за відмову від
вільної торгівлі, за впровадження політики протекціонізму. У
1901 р. вперше було запроваджене невелике мито на ввезений
115
цукор та хліб, що було розцінене як поворот до протекціонізму.
Курс щодо встановлення мита на предмети першої необхідності
змушував підприємців підносити заробітну плату робітникам.
Загострення суперечок у парламенті з питань митної політики
викликали відставку ряду міністрів, Бальфур в грудні 1905 р.
змушений був призначити парламентські вибори.
Ліберали, використовуючи розбіжності серед консерваторів,
розгорнули енергійну боротьбу за збереження фритреда. Вони
обіцяли, що політика вільної торгівлі забезпечить робітникам «де-
шевий хліб». Вибори, які відбулися на початку 1906 р., відзначи-
лися не лише перемогою лібералів, а й значним успіхом лейбо-
ристської партії. Лейбористи отримали 26 місць і стали третьою
партією англійського парламенту. У тому ж 1906 р. ліберали про-
вели через парламент Закон про трудові конфлікти, який відновив
право робітників на страйк і скасував прецедент у справі заліз-
ничників Таффської долини. Через два роки парламент схвалив
закон про пенсії для громадян, які досягли 70-річного віку й мали
не більше 26 ф. ст. річного прибутку. Пенсію отримали близько
мільйона чоловік. Тоді ж законом встановлювався 8-годинний ро-
бочий день для вуглекопів. У 1911 р. було впроваджено соціальне
страхування через хворобу, інвалідність та, що було особливо важ-
ливим, по безробіттю. Фонди для страхування надходили з трьох
джерел: державні асигнування, внески самих робітників та внески
підприємців. Всі ці заходи суттєво підняли рівень життя пролета-
ріату. Вони стали результатом його успішної боротьби за свої
права і поступок буржуазії, яка розуміла, що шлях усунення
революційної небезпеки — в скороченні масштабів економічної
нерівності між верствами населення.
Значний вплив на законотворчість лібералів мала діяльність
Девіда Ллойд-Джорджа. У 1909 р. він як міністр казначейства за-
пропонував на розгляд парламенту проект бюджету, в якому фі-
нансування соціальних програм покривалося за рахунок збільшен-
ня податків на власників землі. У палаті громад, де ліберали мали
більшість, білль пройшов, але палата лордів відмовилась його схва-
лити. Цей конфлікт висунув на перший план політичної
116
боротьби проблему чергової парламентської реформи: спадкова
верхня палата лордів дозволяла собі відкидати законопроекти,
схвалені нижньою палатою, яка обиралася усім народом.
Уряд лібералів на чолі з Г. Асквітом (1908-1915) вніс на роз-
гляд парламенту білль, який передбачав суттєве скорочення пов-
новажень лордів: по-перше, усі питання щодо бюджету не підляга-
ли компетенції палати лордів; по-друге, решту законопроектів
верхня палата мала право відхиляти двічі, однак якщо нижня па-
лата утретє ухвалювала законопроект, він більше не підлягав роз-
гляду лордів і ставав законом. Крім того, білль скорочував термін
повноважень палати громад замість 7-річного — 5-річним.
Верхня палата і партія консерваторів відчайдушно чинили опір
прийняттю білля. Це привело до нових виборів у грудні 1910 р.,
однак не змінило співвідношення сил у палаті громад. У тому ж
році помер король Едуард VII (1901-1910), його спадкоємцем став
син — ГеоргУ (1910-1936). Тільки отримавши згоду нового коро-
ля доповнити палату лордів прихильниками білля (тобто викорис-
тавши той же метод, яким віги провели парламентську реформу
1832 р.), прем’єр-міністр Асквіт змусив палату лордів у травні
1911 р. затвердити закон, який обмежив повноваження верхньої
палати. Це стало значною перемогою англійської демократії.
Для подальшої демократизації суспільства важливе значення
мав рух за виборче право для жінок. Суфражистки (зиДгаде — ви-
борче право) на поч. XX ст. повели широку агітаційну кампанію,
деякі з них навіть вдавалися до насильницьких дій (порушення
роботи парламенту, напади на міністрів та ін.). Суфражисткам вда-
лося звернути увагу широкої громадськості на проблеми дискри-
мінації за статтю. Уряд змушений був серйозно зайнятися цією
проблемою.
Однак найбільш болючим питанням для правлячої верхівки
залишалося ірландське. Ліберали відновили спроби провести
білль про гомруль. Скориставшись обмеженням повноважень
верхньої палати парламенту, уряд Г. Асквіта у 1912 р. знову вніс
на розгляд парламенту цей білль. Палата лордів тепер була не в
стані накласти вето на проект закону, однак мала право двічі йо-
117
го відхилити, чим і скористалася. Документ передбачав утво-
рення в Ірландії двопалатного парламенту, до компетенції якого
не входили: зовнішня політика й зовнішня торгівля, фінанси,
військова справа та ін. Обговорення білля про гомруль викли-
кало гостру політичну кризу. Посилаючись на те, що в Ольстері
переважало англійське протестантське населення, яке не бажало
підпадати під контроль ірландського католицького парламенту,
лідери консерваторів відкрито підтримали заколот у Північній
Ірландії. Коли в березні 1914 р. уряд спробував відправити в
Ольстер війська, офіцери відмовилися виконати наказ. В обох
частинах Ірландії гарячково готувалися до війни, формувалися
корпуси волонтерів. Зіткнення між обома корпусами волонтерів
і громадянську війну в Ірландії відвернула більш значна подія —
початок Першої світової війни.
Зовнішня політика напередодні Першої світової війни. Із за-
вершенням англо-бурської війни (1899-1902) зовнішня політика
«блискучої ізоляції» Великобританії набула небезпечного для анг-
лійців характеру, коли суспільна думка у переважній більшості
країн світу була вороже налаштована до Англії (велика цивілізо-
вана нація жорстокими методами підкорила таких же цивілізова-
них, але малочисельних бурів). Деякі представники урядових кіл, особ-
ливо Дж. Чемберлен, наполягали на пошуках сильних союзників.
Зміни у співвідношенні сил, які відбулися на зламі XIX-
XX ст., висунули на перший план англо-німецьке економічне та
військове суперництво, відсунувши на задній — боротьбу за ко-
лонії з Францією та Росією. Німеччина стала ініціатором утво-
рення агресивного військового блоку — Троїстого союзу з Авс-
тро-Угорщиною та Італією. Троїстий пакт спрямовувався, у пер-
шу чергу, проти Франції та Росії, які у відповідь уклали між собою
союз. Зростання англо-німецьких антагонізмів та невдалі спроби
британської дипломатії в 1898-1901 рр. досягти компромісної
угоди з Берліном змусили Лондон шукати собі інших союзників
у Європі. У 1904 р. після тривалої підготовки, дипломатичного
зондажу і переговорів був підписаний договір між Англією та
Францією, названий Антантою (від франц. — Епіепіе согбіаіе,
118
сердечна згода). Формально мова не йшла про Німеччину: анг-
лійці погодилися надати французам свободу дій у Марокко, а ті
визнали британську окупацію Єгипту та Судану; поділялися
сфери впливу також у Сіамі (Таїланд). Оскільки Франція була у
союзі з Росією, договір 1904 р. відкривав шлях до перетворення
Антанти у союз трьох держав. У 1907 р. Англія та Росія підписали
договір, який врегулював відносини між ними на Середньому
Сході, й таким чином Антанта розширилася.
В Антанті, на відміну від Троїстого союзу, не всі учасники мали
визначені військові плани. Так, Лондон, незважаючи на контакти
між англійським та французьким генштабами і військово-морсь-
ким командуванням, уникав військових зобов’язань. Англія ба-
чила себе арбітром між ворогуючими угрупованнями. На початку
1912 р. у Берліні побував військовий міністр лорд Холден. Його
місія завершилася безрезультатно: німці не погодилися припини-
ти будівництво нових військових кораблів, що послаблювало
панування Великобританії на морі, а англійці, у свою чергу, не
захотіли давати обіцянку зберігати нейтралітет у майбутній війні.
Місія лорда Холдена продемонструвала пацифістські зусилля
Лондона (відповідальність за гонку озброєнь лягала на Берлін), а
у німецького уряду зміцнилися сподівання, що у випадку війни з
Францією та Росією, Англія все ж залишиться осторонь.
Сподівання ці виявилися марними, вже у лютому 1913 р. Анг-
лія та Франція узгодили спільні дії на випадок виникнення вій-
ни. Англія взяла на себе зобов’язання щодо боротьби з німецьким
флотом у Північному морі, французький флот — захист англійсь-
ких інтересів у Середземному морі. Почалася концентрація бри-
танського флоту у Північному морі, у свою чергу майже усі сили
французького флоту зосередилися на базах Середземного моря.
Новою угодою (серпень 1914 р.) Англія надала можливість
французам користуватися своїми базами у Гібралтарі та Ла-Вал-
леті (о. Мальта). Із наближенням війни Великобританія суттєво
підвищила видатки на флот та армію (зросли у три рази в 1904-
1914 роках), побудувала нові та реконструювала старі морські
бази, створила Комітет Оборони Імперії. Країна поділялася на
119
військові округи, у яких проходили підготовку резервісти, фор-
мувалася експедиційна армія.
Англія у роки Першої світової війни. Ініціативу у розв’язанні
світового конфлікту взяли на себе держави Троїстого союзу. 28
липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії і напра-
вила проти неї свою армію. 1 серпня Німеччина вступила у війну
проти Росії, а через два дні — проти Франції. З серпня Німеччина
порушила нейтралітет Бельгії, намагаючись через її територію за-
хопити Францію. Це дало привід вступити у війну Великобританії.
З метою захисту прав маленької Бельгії, англійський уряд в ніч з
4 на 5 серпня оголосив війну Німеччині.
На початку війни Великобританія мала 250 тис. солдатів, біль-
шість з яких перебували у колоніях. На Західний фронт у Європу
переправився стотисячний експедиційний корпус, очолюваний
фельдмаршалом Джоном Френчем. Англійці пліч-о-пліч з фран-
цузами взяли участь у великій битві на річці Марні (вересень
1914 р.), у результаті якої були зірвані німецькі плани «блиска-
вичної» війни. Західний фронт стабілізувався, противники пере-
йшли до довготривалої окопної війни на взаємне виснаження сто-
рін. Відбувалося подальше збільшення англійської армії на кон-
тиненті: у 1916 р. вона вже нараховувала близько 1 млн. солдатів.
Британські війська активно діяли на інших театрах війни, зокрема,
атакували турецько-німецькі з’єднання в Іраку, Палестині, Сирії,
відбили напад на Суецький канал. У лютому — березні 1915 р. бри-
тансько-французька ескадра провела Дарданелльську операцію,
у ході якої висадила десант й спробувала оволодіти Константино-
полем з моря та суходолу, однак зазнала невдачі.
Найбільший внесок Великобританії у бойові дії союзників був
на морях та океанах. Могутній англійський флот відрізав Німеч-
чину від усіх баз, колоній, підвозу продуктів харчування, сировини
з моря. 31 травня — 1 червня 1916 р. Головні військово-морські
сили Великобританії (Гранд-Фліт) під командуванням адмірала
Джона Джелліко в районі Ютландського півострова зірвали спро-
бу німецького флоту переломити хід війни на морі. На той час це
була найбільша в історії морська битва.
120
Німеччина, враховуючи перевагу британського надводного
флоту, вдалася з 1915 р. до тотальної підводної війни. Її підводні
човни, незважаючи на протести нейтральних країн та обурення
світової громадськості, нападали на торговельні судна, пасажирсь-
кі пароплави. З кожних чотирьох кораблів, які виходили з анг-
лійських портів, поверталися лише три. Особливо вразило
світову громадськість німецьке торпедування 7 травня 1915 р.
біля берегів Ірландії трансатлантичного лайнера «Лузітанія»,
який плив майже з двома тисячами пасажирів із США до Англії.
Уряд США (на борту лайнера перебувало чимало американців)
заявив рішучий протест проти дій Німеччини.
В січні 1917 р. Німеччина офіційно оголосила про те, що напа-
дам підводних човнів будуть піддані судна нейтральних країн у
визначених акваторіях. Таким шляхом вона намагалася перекрити
постачання продуктів харчування до Англії, розладнати світові
транспортні морські комунікації. Англійці вдалися до військового
конвоювання своїх пароплавів, чим значно послабили ефектив-
ність нападів підводних човнів противника. Підводна війна Ні-
меччини, певною мірою, схилила уряд США втрутитися у війну
на боці Антанти. Вступ у квітні 1917 р. у війну США з їхніми ве-
личезними ресурсами та свіжими силами визначив поразку зне-
силеного у боротьбі на два європейські фронти німецько-авс-
трійського блоку.
Протягом березня-квітня 1918 р. Німеччина, використовуючи
вихід з війни більшовицької Росії, повела рішучий наступ на За-
хідному фронті, однак зазнала поразки (друга битва на Марні).
На початку серпня війська Антанти прорвали фронт, становище
противника стало безнадійним. 11 листопада 1918 р. німецька де-
легація змушена була підписати акт перемир’я. За його умовами,
Німеччина повинна була залишити усі захоплені нею території на
Заході, а її армія відійти за р. Рейн. Із Східної Європи вона відво-
дила свої війська по мірі прибуття туди військ Антанти. Усі війсь-
ковополонені та усе військове майно передавалися переможцям.
У роки війни все внутрішнє життя Великобританії було під-
порядковано потребами армії та флоту. Із вступом країни у війну
121
уряд лібералів домігся від парламенту надзвичайних повноважень.
У травні 1915 р. уряд Великобританії став коаліційним, його знову
очолив Г. Асквіт, але туди, окрім лібералів, увійшли вісім консер-
ваторів та лідер парламентської лейбористської фракції Артур Ген-
дерсон. Керівництво промисловістю, яка виконувала замовлення
військових відомств, перейшло до міністерства озброєнь на чолі з
Д. Ллойд-Джорджем. Схвалений парламентом закон «Про захист
королівства» передбачав запровадження державного контролю
над виробництвом, транспортом, пресою, заборону страйків тощо.
Усі ці заходи дозволили вже влітку 1916 р. подвоїти випуск
окремих видів зброї. У травні 1916 р. у країні була запроваджена
обов’язкова військова повинність. Більше 6 млн. чоловіків стали
до лав Збройних сил. Місце мобілізованих до армії робітників
займали жінки, вихідці із середніх класів. В 1918 р. перед завер-
шенням війни жінкам було надано виборче право. Наприкінці
війни-сталася ще одна важлива подія в історії країни. Король
Великобританії Георг V, онук королеви Вікторії (ганноверська
династія) та принца-консорта (сопзогї — чоловік королеви) Аль-
берта, представника дому Сакс-Кобург-Гот, підтримуючи антині-
мецькі настрої народних мас, оголосив про зміну назви династії з
1901 р. (з часу сходження на престол свого батька — короля Едуар-
да VII) на Віндзорську.
Уведення обов’язкової військової повинності було негативно
зустрінуте населенням Ірландії, яке й надалі виборювало незалеж-
ність. В 1916 р. на пасхальному тижні вибухнуло повстання в Дуб-
ліні, і була проголошена Ірландська республіка. Після кількох днів
боротьби англійці його жорстоко придушили. Відповідно до за-
конів воєнного часу, влада розстріляла декількох активних учас-
ників разом з керівником повстання поетом Джеймсом Коннолі.
Повстання в Ірландії, поширення антивоєнних настроїв у сус-
пільстві, значні втрати англійців у війні винесли на порядок ден-
ний питання про заміну Г. Асквіта, на якого покладали відпові-
дальність за невдачі, новим енергійним і рішучим прем’єром.
Чергова реорганізація уряду у грудні 1916 р. призвела до приз-
начення прем’єр-міністром Д. Ллойд-Джорджа (він займав тверду
122
позицію — -«війна до переможного кінця») і окреслила кризу
ліберальної партії. Асквіт разом з великою групою своїх прихиль-
ників не підтримав новий уряд, очолюваний колегою по партії.
Вирішальне слово в уряді належало військовому комітету з 5 осіб:
Д. Ллойд-Джорджу, лейбористу А. Гендерсону, лідеру консервато-
рів Ендрю Бонар Лоу, та його однопартійцям — лорду Мілнеру та
лорду Керзону. Новий уряд узяв під суворий контроль політичне
та господарське життя країни. Посилилась цензура на антивоєнні
матеріали в пресі, контроль над випуском промислової продукції,
було створено єдине командування союзних армій на заході. З
урядом Ллойд-Джорджа Великобританія зустріла перемогу у Пер-
шій світовій війні.
123
Список рекомендованої літератури
Английская буржуазная революция XVII в. / Под ред. Е. А. Кос-
минского и Я. А. Левицкого. Т. 1-2. - Москва, 1954.
Архангельский С. И. Крестьянские движения в Англии в 40-50-х
годах XVII в. - Москва, 1960.
Астон Д. Британская контрразведка в мировой войне. — Москва, 1939.
Баран 3. А. Історія країн Західної Європи та Північної Америки
нового часу. Практикум для студентів історичного факультету. Ч. І.
- Львів, 2002.
Барг М. А. Великая английская революция в портретах ее деяте-
лей — Москва, 1991.
Барг М, А. Кромвель и его время. — Москва, 1970.
Веіоії М. Ішрегіаі Знпзеі. Вгйаіп’з ЬіЬегаі Ешріге. 1897-1921. —
Ьопсіоп, 1969.
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-
XVIII ст. Структури повсякденності: можливе і неможливе. Т. 1. -
Київ, 1995.
Бондаревский Г. А. Английская политика и международньїе отно-
шения в бассейне Персидского залива (конец XIX- начало XX в.).
- Москва, 1968.
Виноградов К. Б. Давид Ллойд Джордж. - Москва, 1979.
Виноградов К. Б. Мировая политика 60-80-х годов XIX века: со-
бьітия и люди. - Ленинград, 1991.
Виноградов К. Б., Науменко О. А. На службе британского коло-
ниализма (страницьі политической биографии лорда Солсбери)
// Новая и новейшая история. — 1981. - № 1,2.
Випер Р. Ю. История нового времени. — Киев, 1997.
Галеви 3. Англия в зпоху империализма. Т. 1-2. — Москва, 1937.
Готлиб В. В. Тайная дипломатия во время первой мировой войньї.
- Москва, 1960.
Давидсон А. Сессиль Роде и его время. - Москва, 1984.
Ерусалимский А. С. Колониальная зкспансия капиталистических
держав в XVII- XIX веках. - Москва, 1974.
124
2ІП8 Н. Нізіогіа Ап§1іі. - АУагзгадуа, 1979.
Кертман Л. Е. География, история и культура Англии: Учеб. по-
собие. — 2-е изд., перераб. - Москва, 1979.
Кертман Л. Е. Джозеф Чемберлен и сьшовья. - Москва, 1990.
К^зсігіегзкі Д. Огіе]е Ап§1іі. 1485-1939. Кз. 1,2,- ДУагзгадуа, 1986.
Крип’якевич І. Всесвітня історія.: В 3-х кн. - Кн. 3. - Київ, 1995.
Корбетт-Ньюбой. Операции английского флота в мировую
войну. Т. 1-5. - Москва, 1937.
ТЬе Ьіуєз о£ їЬе Кіп§з апсі (^иеепз о£ Еп^іапсі. / Есі. Ьу А. Ггазег. -
Ьоп<1оп,1977.
Матвеев В. А. Британская монархия: искусство вьіживания // Но-
вая и новейшая история. — 1993. - № 6.
Никитина И. А. Захват бурских республик Англией. 1889-1902. -
Москва, 1970.
Павлова Т. А. Вторая английская республика (1659-1660). - Мос-
ква, 1974.
Парфенов И. Д. Колониальная зкспансия Великобритании в пос-
ледней трети XIX века. (Движущие сильї, формьі и методьі). - Мос-
ква, 1991.
Ротштейн Ф. А. Международньїе отношения в конце XIX в. - Мос-
ква-Ленинград, 1960.
Сенявская Е. С. Образ врага в сознании участников первой ми-
ровой войньї // Вопросьі истории. - 1997. - №3.
Сесії А. ()иееп Уісіогіа апсі Нег Ргіше Міпізґегз. - Ьопсіоп, 1953.
Согрин В. В. Британский либерализм: зтапьі развития и течения
// Новая и новейшая история. — 1996. - № 4.
Трухановский В. Г. Уинстон Черчилль. - Москва, 1982.
Тревельян Дж. М. История Англии от Чосера до королеви Вик-
тории. - Смоленск, 1991.
¥оип§ С. М. Уісіогіап Еп^іапсі. РогСгаії оіап А§е. — Ьопсіоп, 1964.
125
Зміст
ВСТУП ...................................................з
Розділ 1
Англія в XVI ст..........................................4
Зародження капіталізму, аграрний переворот............4
Розвиток мануфактурного виробництва
і зовнішньої торгівлі............................7
Абсолютизм Тюдорів...................................10
Реформація...........................................13
Захоплення Ірландії..................................20
Війна з Іспанією.....................................24
Розділ 2
Англійська революція XVII ст............................28
Передумови і початок революції.......................28
Конституційний («мирний») етап революції (1640-1642).32
Перша та друга громадянські війни....................34
Індепендентська республіка...........................39
Протекторат Кромвеля.................................42
Реставрація Стюартів.................................44
«Славна революція» 1688-1689 рр......................47
Розділ З
Великобританія у XVIII - на початку XIX ст..............52
Початок промислової революції........................52
Ослаблення королівської влади і посилення парламенту.58
Утворення колоніальної імперії.......................61
Політична криза 60-80-х років XVIII ст...............69
Участь у війнах наполеонівської доби.................67
Розділ 4
Великобританія у 1815-1874 рр...........................73
Завершення промислової революції.....................73
Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р..75
126
Політична боротьба................................77
Ірландське питання та демократичні реформи 70-х років.85
Розширення колоніальної імперії...................88
Зовнішня політика.................................91
Розділ 5
Колоніальна експансія Великобританії
на рубежі ХІХ-ХХ ст................................94
Ідеологічне та дипломатичне забезпечення
колоніальних загарбань..........................94
Трансваальська криза та англо-бурська війна.......96
Геополітичні інтереси на Близькому Сході..........100
Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході.......105
Розділ 6
Великобританія у 1875- 1918 рр......................108
Втрата світової промислової першості.............108
Зрушення у робітничому русі......................111
Загострення ірландської проблеми.................113
Політична боротьба наприкінці XIX — на початку XX ст..115
Зовнішня політика напередодні Першої світової війни...118
Англія у роки Першої світової війни..............119
Список рекомендованої літератури....................124
127
Юрій Бураков, Лілія Питльована
НАРИСИ ІСТОРІЇ АНГЛІЇ НОВОГО ЧАСУ
Навчальний посібник
з курсу “Країнознавство”
для студентів вищих навчальних закладів
Львів, 2003
Видавництво “Центр Європи”
Відповідальний за випуск - Петрухін В. С.
Науковий редактор - Феденко О. В.
Комп’ютерна верстка та макетування - Віктор Полюх
Видавництво “Центр Європи”
79000, м. Львів, вул. Костюшка, 18, 3-й поверх,
тел. 72-35-66, 72-76-71
\аала/у. сєпіґєуґ. І уі V. сі а
Е-таіІ: сепІге7г@і8.Му.иа
Здано на складання 05.09.2003. Підписано до друку 07.09.2003.
Формат 84x60/16. Папір офсетний. Друк офсетний.
Гарнітура РеІегЬигд. Тираж 2000
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців.
Серія ДК № 466 від 28.05.2001 р.
Друкарня “Полі-Старт*