Text
                    ІЗ ДЖЕРЕЛ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ


«МУЗИЧНА УКРАЇНА» . КИЇВ • 1973
КОЛОМИЙКИ
Уф т. 0914-131 ,„. „ К61 КМ208@4)-73Ш_73 Упорядкування та вступна стаття Н. С. Шумади © Видавництво «Музична Україна», 1973 р.
У пісенному розмаїтті української народної творчості коломийки віддавна були одним із найпопуляр- ніших жанрів. Коломийка — це коротка, найчастіше дворядкова пісня, кожний рядок якої складається з чотирнадцяти складів, з цезурою після восьмого складу, з жіночою римою. Вона може виступати ян приспівка до танцю або існувати КОЛОМИЙКИ нмале*нО ВІД нього. Часто коломийки об еднуються у в'язанки, які, однак, не мають сталого змісту, а залежать від настрою, майстерності виконавця, а також від обстановки і призначення співу. Виконуються вони на мелодії усталеного типу. В коломийках синтетично поєднується пісенно-поетичне начало з мімічним, а інколи і з хореографічним. Це надав їм особливої жвавості, своєрідної театральності, динамічності й енергії. Коломийки локальні за походженням (їхньою батьківщиною в Карпатський регіон), але вони набули загальноукраїнського по- пшрення. 5
До численних, здавна відомих зразків долучаються все. нові, створюючи, за висловом І. Франка, величезну панораму з безліччю живих картин. Про що б не розповідала коломийка, вона завжди зворушує щирістю* і-.безпосередністю. її творцям властиве конкретно-образне мислення, вони говорять про речі їм близькі й зрозумілі. Велику групу коломийок дорадянської •доби становлять пісні про кохання, в яких передаються усі перипетії відносин двох. Глибоке й сильне почуття підказує дівчині слова, повні хвилюючої поезії. Виспівуючи свою любов, дівчина добирає простих:і правдивих порівнянь. При-зустрічі 8 любком у неї «серце б'ється, як горошок рясний», «здригається, мов тоненький дротик», любкове ласкаве 'слово її серцю, «як росиця студеная полю зеленому». ' ' В коломийках, де • зображаються людські стосунки, на перший логляд, незалежні' • від суспільних ' проблем, чути відгомін соціальної'нерівності, нарікання на долю, безталання, • злидні. Та поняття про -щастя у таких* творах ніколи не асоціюється з багатством. Бідна дівчина рішуче вїДкйдае залицяння багацького сина, бо в «багача нова хата, високі по- 6
роги, та він буде вимовляти воли та корови». А людська гідність — над усе: «не стояла і не буду багачеві в ласку». Народна мораль схвалює рішення дівчини йти «за того любочка, аби в нього нич не було, лиш одна сорочка». У коломийках про життя в родинному колі оспівуються сімейна злагода, радість материнства, взаємини між батьками й дітьми, стосунки із сусідами, кумами, побратимами, звучать тихі дитячі колисанки й голосні приспівки, коли збирається близька й далека рідня, щоб відзначити якесь свято. Переважна ж більшість коломийок цього розділу складена жінками, нещасливими в сім'ї. В умовах капіталістичної дійсності шлюб дочки з багатим нелюбом був часто єдиним порятунком для зубожілої сім'ї. І дівчина потім цілий вік нарікала: Було б мене, моя мати, в купелі втопити, Ніж я маю, нещаслива, із нелюбом жити. Виходячи за вузькі рамки зображення подій і переживань у родинно-побутовому оточенні, коломийки набувають соціального звучання. Непосильним тягарем, що довгі роки пригнічував народ, було кріпацтво. Твер- 7
дим камінням ненависті вкладаються в коломийку слова, звернуті до «невгід- ного», «проклятого», «песього» пана. На його голову сипляться прокльони, які, за справедливою оцінкою Т. Г. Шевченка, були наївною невинною помстою: «бодай тобі, отамане, вигоріли лани», «коби тебе дідько узяв», «бодай панам в Станіславі дихати не дало». Крізь стогін, який чути в більшості цих коломийок, проявляється усвідомлення народом своєї сили, звучать погрози. Протест проти знущань, прагнення до волі породили широкий опришківський рух, гаряче підтримуваний найбіднішими верствами селянства. Заклик до боротьби з панами передавався з уст в уста, пробуджував бунтарські настрої. У народних переказах, легендах, співанках і коломийках опришки вславляються як герої, відважні лицарі волі, що не бояться ні смерті, ні тортур — «чи умреш ти, чи повиснеш,— раз мати родила». Зображено й причини — панський гніт та рекрутчину,— які змушували селянина покидати рідну домівку і йти в ліс. Під час рекрутського набору біднякам припадала найтяжча доля, «бо багацькі гроші мають, то ся викупляють, а бідни- 8
ми сиротами дзюри затикають». Молодий хлопець — надія убогої сім'ї, майбутній господар, який потрапив «під аршин», мусив на довгі роки, якщо не назавжди, розлучатися з сім'єю, коханою дівчиною, рідним краєм. Рекрутів, обряджених у «цісарську одежу», з «обтятими кучерями» проводжали, мов на смерть. Посилення на селі класового розшарування, викликане інтенсивним розвитком капіталізму, знайшло відгук у коломийках про наймитську долю, заробітчанство, мандри, еміграцію. Земля більше не годувала тих, хто на ній робив. Доведені до відчаю злиднями, селяни спродували її за безцінь і шукали порятунку на заробітках. Дуже близькі, а часом і тотожні з наймитськими й рекрутськими мотиви коломийок про еміграцію. З розвитком капіталізму «на зміну осілому, забитому, прирослому до свого села кріпакові, що вірив попам і боявся «начальства», виростало нове покоління селян, які побували на відхожих промислах, у містах, навчилися дечого з гіркого досвіду бродячого життя і найманої роботи» *,— так характеризував селянство перших післякріпосницьких років * В. І. Ленін. Твори. Т. 17, с. 62—63 9
В. І. Ленін. Це селянство вже не тільки нарікало на визиск і поневолення, але й здатне було на протест. Новий сильний сатиричний струмінь народної поезії, спрямований проти експлуататорів усіх мастей,— від сільського куркуля, шинкаря, попа до найвищих можновладців,— був відзначений революційно-демократичною критикою як позитивне явище, що знаменувало собою підвищення громадсько-політичної свідомості народу. Сповнені дошкульних дотепів та одвертого кепкування, коломийки розвінчували пиху і зарозумілість багатіїв, показували їх нікчемність, недолугість. Бажання «озути пана в постоли» викликало в народній уяві багатіїв і багачок, що ходять «розхристані, босі», «в ве- ретки ся одягають», «завертають свині». Коломийки гостро засуджують сільських здирців-війтів, орендарів, що пнуться в пани, наживаючись на людських злиднях. У коломийках виявляється зневажливе, іронічне відношення трудового селянства до церкви та її проповідей. Попи ставляться в один ряд з іншими сільськими хижаками — «і піп дере, і дяк дере, і пан не дарує», тільки вони ще лицемірніші: 10
Гой, прийшов я до попа гріхів ся іспасти, В попа гріхів сорок міків — ніде мої класти! Назвати усі тематичві розгалуження коломийок — річ, практично неможлива. За влучним порівнянням Івана Франка, коломийки — ніби розсипане намисто з перлів, що перекочуються з місця на місце і мерехтять, приваблюючи своїм блиском. Але «зведені докупи, в систему, що гуртує їх відповідно змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями і кольорами, де бачимо сльози й радощі, і спочивки, турботи і забави, серйозні мислі і жарти нашого народу...» * За радянської доби, коли, як підкреслював В. І. Ленін, для трудящих були створені всі умови, щоб вони могли «проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти, яких в народі — непочате джерело» **, перед народною творчістю відкрилися шляхи до небаченого розквіту. Новими барвами засвітилася і коломийка — найбільш гнучкий * ЛНВ, т. 26, 1906, с. 502—503. ** В. І. Ленін. Твори. Т. 26, с. 363. 11
і оперативний жанр, добре пристосований до того, щоб швидко реагувати на події не тільки родинного, а й громадсько-політичного життя. Найголовніші коломийкові групи відображають прагнення трудящих Буковини, Західної України та Закарпаття до возз'єднання з Радянською Україною, славлять патріотичні подвиги радянського народу під час Великої Вітчизняної війни, показують щасливе життя трудящих у післявоєнний період, закликають боротися за мир у всьому світі, зміцнювати дружбу народів, співають хвалу Комуністичній партії і великому Леніну. Мотив дружби народів, збратаних у великій радянській сім'ї, стає одним з провідних у тематиці радянських коломийок. Доки сонце буде гріти, а місяць світити, Любов, дружба межи нами буде ся кріпити. Під час Великої Вітчизняної війни одночасно з гнівним і грізним словом поетів-професіоналів закликала до мужності й перемоги народна поезія, яка в тяжку годину випробувань підняла з глибин людської пам'яті найдосконаліші образи, мобілізувала і взяла на озбро- 12
€ння все краще, що було в її арсеналі. Активною бойовою силою стали й коломийки. В їх художній тканині утвердилися образи весняного грому, сивого орла, які символізують героїзм, незламність і волелюбність. У картини сучасного життя радянських людей — будівників комунізму чудово вплітаються традиційні образи червоної калини, маку серед поля, квітучої вишні, сяючої зорі — всі ті символи, що їх народна уява пов'язує з радісним, піднесеним настроєм. Але, за влучним виразом М. Т. Рильського, «нове життя нового прагне слова». Так з'явилися коломийки, в яких старі традиційні образи творчо переосмислені відповідв.0 до нових понять: Летить наша коломийка полями, лісами, Засвітилася яскрава зіронька над нами. Ой не тота зіронька, що з неба сміється, Але тота, що на землі спутником зоветься. «Транспортери», «моторні пили», «врубмашини», навіть «атомні комбайни» — таке збагачення лексики радянських коломийок є явищем цілком закономірним і органічним. Все, чим 13
живе країна, фіксується в пам'яті народу, а увійшовши в його свідомість, ставши звичним фактом, поступово проникає і в побутову лексику, а звідти — у поетичні твори. Так народжуються нові метафори й порівняння: Ой який же, легінику, з тебе баламутник, Ти ся крутиш вколо дівки, як круг Землі спутник. Для коломийок характерні гумор та сатира, спрямовані проти ледарів, спекулянтів, п'яниць, нероб, безгосподарників. Такі коломийки, створені «на злобу дня» й виконувані в агіткультбригадах, хорах- ланках та інших самодіяльних колективах, користуються великим успіхом і відіграють значну виховну роль. Стилістичні недовершеності окремих новотворів ні в якому разі не знецінюють значення жанру. Навпаки, слід пам'ятати слова М. І. Калініна про те, що народ створює пісні протягом століть, нескінченно удосконалюючи їх і доводячи до завершеності, і що жодна велика людина не може за свій короткий вік провести таку роботу *. З коломийками, *Див. М. И. Калинин. Об искус- стве и литературе. Статьи, речи, беседн. М., 1957, с. 181. 14
як і з іншими фольклорними творами, відбувається той процес, що його М. Т. Рильський назвав «колективним редагуванням у часі». Із тисяч новоство- рених зразків відбираються кращі, які поповнюють скарбницю духовної культури народу. Як і інші види народЕОЇ пісенної творчості, коломийки мають усталену поетику, традиційні образи-символи, постійні епітети й метафори. Максимальної художньої виразності вони досягають не завдяки несподіваним, незвичним смисловим зв'язкам, знайденим у використанні оригінальних тропів, а завдяки точності зображення й пластичності образів. Майже постійною ознакою коломийки є її двопланова будова. У першому рядку подається образ природи, що має символічне значення і підготовляє сприймання конкретного реального образу, закладеного в другому рядку. Коротка коломийкова форма змушує до граничної економії в користуванні художніми засобами. Звідси афористичність, що споріднює коломийку з прислів'ям, де у стислій формі висвітлюються погляди на мораль, на норми поведінки, на майновий стан: «не лакомся на маєток, не бери відміни»; «ліпше мати файну дівку, ніж сім мор- 15
гів поля»; «котра дівка — робітниця, до тої берися, але котра ледащиця — бігме, стережися». Під впливом традиційних пестливих прикметників та іменників типу «молоденький, серденятко, рученька», набули граматично невластивої їм зменшувальної форми й дієслівні інфінітиви: «та як будеш любиточки», «гадаю ся жени- тоньки», «я дам тобі напитойки». Коломийка майже не обходиться без такого виду тропів, як порівняння. Тут і приховане орудним відмінком зіставлення—«куди мила походила — дзвінком подзвонила», і безсполучникові конструкції—«прийшла влада народная—зацвіла калина», і традиційні порівняння, утворені повними або видозміненими підрядними реченнями — «Коли моя миленькая по садочку ходить,— видить мі ся, що за нею біла ружа сходить»; «Находився до дівчини, як голуб до жита»; «Ой обсіли мене діти, як калину цвіти». Для порівнянь часто використовуються ідіоматичні звороти й приказки: «Ой надворі так тихенько, лиш би мак сіяти»; «Котять мі ся сльози з очей, як нцточка з клубка»; «Нехай верба груші родить, я сй не поверну». 16
Поряд з постійними епітетами, характерними для системи художніх засобів народної поезії, знаходимо нові, емоційно наснажені: «гіркий вітер», «тугі мо* розечки», «Черемош воркітливий». Незважаючи на обмеження суміжним римуванням і жіночою римою, коломийки ніколи не справляють враження одноманітних,— вони кожного разу повертаються новими поетичними гранями. Цьому сприяють і витончені рими («Ой тече вода, тече, та б'ється на гатку, стародавній, мамцю, любко прийшов мі на гадку»), і багатство асонансів, і внутрішнє римування, яке замінює прикінцеву риму. У коломийках дуже значний ліричний струмінь, але не менш сильний в струмінь гумористично-сатиричний. Коломийки обох планів виступають у такій тісній єдності, що важко надати перевагу одному з них. Початки коломийкового жанру сягають часів формування української народності. Перші відомі нам записи коломийкових строф зроблені в XVII столітті. Від поезії часів давньої Русі коломийка перейняла такі поетичні прийоми, як: звернення до природи, мов до живої істоти («ой кобц, ти, сонце, зналег «Сімені тя*ке»ько» 17 % 7Я^
«полонино, зеленино, чому-с неоднака», «ой зелена ліщинонько, чому не вродила»), образ життєдайної сили води як вираження зовнішності чи настрою людини («тиха вода — гарна врода», «бистра річка — дівчина, як чічка», «вода каламутна — дівка смутна»). Ознаки стародавнього походження зберегли й короткі пісенні жанри південно- та західнослов'янського фольклору: сербське «коло», болгарське «хоро», чеське «до колечка», словацькі «карічка» і «каламайка» — всі вони поєднують елементи співу й танцю в колі. Саме у цій загальнослов'янській спорідненості, очевидно, й слід шукати найвірогіднішого пояснення назви «коломийка», хоч поряд із цим припущенням, вперше висловленим ще в і840 році, існують інші тлумачення. Відомо, що міра збереження форми та змісту давньої поезії в нових умовах — неоднакова. Деякі пісні забуваються, і лише їх окремі образно-стилістичні прийоми лягають в основу нових творів, деякі продовжують жити, зазнаючи досить відчутної трансформації. Коломийки ж перейшли до сучасних співаків майже без змін,— зрозуміло, що це стосується тільки того коломийкового масиву, який відображав так звані вічні 18
загальнолюдські теми. Багато коломийок, створених попередніми поколіннями, сприймаються сьогодні не як пам'ятки старовини, а як активно діюча сучасна творчість, що й дало підстави упорядникові цього збірника не дотримуватися хронологічного принципу розміщення зразків у розділі «Родинно-побутові коломийки». Сюди увійшли як традиційні, так і сучасні твори. Розділ «Соціально- побутові коломийки», укладений за тематичними групами, розмежовано на два підрозділи: коломийки дорадянської доби і радянські. Вміщені в збірнику тексти друкуються за виданням: Коломийки. К., «Наукова думка», 1969. Зразки подаються згідно з нормами сучасного українського правопису, причому зберігаються діалектні, лексичні й деякі фонетичні особливості, характерні для Карпатського регіону, де зафіксована переважна більшість коломийок, що склали даний збірник. У сучасному фольклорі коломийці належить одне з провідних місць і за кількістю зразків, і за тематичним розмахом, і за інтенсивністю творення та поширення в народі. Н. Ш у м а д а 2*
РОДИННО.ПОБУТОШ
РІДНИЙ КРАЙ. ГОСПОДАРЮВАННЯ Буковино моя мила, щедра і багата, Розцвіла в сім'ї єдиній, вільна і крилата. Люблю тебе, Буковино, за поля родючі, Люблю тебе, як дівчину, за сади пахучі. Ой немає краю, краю на тій Верховині, Як же любо, як же мило жить тепер людині! Верховина зелененька багата лісами, І горами, і річками, мов народ піснями. Нема краю веселого, як та ' Гуцульщина, Коломийку заспіває найменша дитина. 23
Нема краю веселого, як гуцульські села, Де ідете, там вчуєте пісеньку веселу. Гей, нема на світі краще, як в руській країні, Так миленько та красненько в нашій полонині. Чого тота полонина та й повеселіла— Овечками, корівками вна ся засіріла. Чого тота полонина навесні весела? Женуть люди худобочку із кожного села. Ой і що ти, полонинко, отак огорділа, Ци не тими овечками, що-с забагатіла. Та не тими овечками, що-м забагатіла, Але тими шуварами, що-м позеленіла. 24
Ой добре вівчарити, кой ся бук розвиват, Зозулина покукує, вівчарик заспіват. * * * Як гуцула не любити? А в гуцула кози, А в гуцула поза ремінь писані занози! Як гуцула не любити, коли гуцул годний, У гуцула діжка масла та і сир надобний. Як гуцула не любити, коли гуцул грає, На сопівці, на флоярі й на трембіті знає. Сидить гуцул в полонині, на сопілку грає, А гуцулка молоденька вівці завертає.
Ой їхала гуцулонька зверху з полонини, Загубила терхівочку з сивої кобили. Та не жаль мі терхівочки, же ся загубила, Лише мі жаль гуцулочки, же ся зажурила. Гуцулочка молоденька, гуцулочка біла В полонинці при долинці овечки доїла. * Та й овечки подоїла, ягнятка загнала, Сама вийшла на вулицю, хлопців визирала. Ой на горі плужок воре, плугатар Волекса, Казали мі вобід нести, а я вже віднесла.
Плине вода берегами, плине вода лугом — Чому-с до мні не повернув, як-єс їхав з плугом? — Ой до тебе повернути, тра на лаві сісти, Я ся спішу додомоньку — волам дати їсти. Ой до тебе повернути, тра поговорити, Я ся спішу додомоньку — воли напоїти. Ой сіяла-м пшениченьку на високім мості, Рости, рости, пшеничино, підеш перед гості. А у полі керничина, у полі, у полі, Коло неї красна любка пшениченьку поле. 27
Вона поле пшениченьку, кукіль вибирає, Вона свого миленького з Угрів визирає. Ой поїхав мій миленький на Угри молоти, Мене лишив, молоденьку, пшеницю полоти. Ей, дуйна ж, моя дуйна, пшениченька буйна, А я би іще радніша, якби ще буйніша. А я жну, пережну, по дві стеблі ріжу, Я би рада наперед, а я ззаду лізу. Вийди, вийди, мій миленький, з зеленого гаю, Лишилася на загоні та й ся устидаю. 28
Вийшов, вийшов мій миленький, взявся попід боки. Піджинайся, не стидайся, твій загін широкий. Ой хвалився багацький син, що вміє косити, Затяв косу у купину, взяв людей просити: — Послухайте, добрі люди, о що я вас прошу, Поможіть мі витягнути із купини косу. Ой хмариться і буриться, моє сінце в полі, Пішла би я громадити, мене в ніжки коле. Купи-но мі, мій миленький, жовті черевички, А я піду і згромаджу, та й зложу в копички. 29
— Ой де ти ся забавила, моя заручена? — А я сінце громадила цілий день учера. Ей, дубе зелененький, дубику кудрявий, Подь копичку намітати, любку кучерявий. Ей, вийду вон із хижі, дивлюся з порога, Як мій любко загрібає коло оборога. Та коби-сте люди знали, який я хлопчище, Та як візьму косу в руки, сама коса свище. Ой який ти, любку, косар, така-м громаділя, Ти не вкосив, я не вгребла, бо зайшла неділя. ЗО
Цильо косив, Цильо косив, а Цилина гребла, Тільки того сіна било, що коза повезла. Ой косили косарики, ой косили кусці, Накосили тулько сіна — на сідало гусці. А й би мене шилом печи, іглами колоти, Посіяв мі ґазда ленок, не хочу полоти. Не свари мні, моя ненько, що-м мало напрьила, Бо там милий читав книжку, я ся письма вчила. Ой піду я попід вікна та й попід віконця, Котра дівка потягає тонкі волоконця. зі
Не стій, любку, під віконцем, але йди до хати, Упало мі веретенце, нікому підняти. Ой прядися, куделенько, льняная, льняная, А під тобов дівчинонька марная, марная. Ой прядися, куделенько, біда би тя прьила, Ой то мені під тобою біла ручка ввила. Ой куделе, куделенько, мара би тя пряла, Як тя вержу під лавоньку, то будеш лежала. Та упало вже ябличко, ще не мало впасти, Порадьмося, цімборочко, де будемо прясти. 32
Але ж цеся кужелина вахне ялинкою, Та змарніло біле личко під кужелинкою. Та й коби-то під кужелем, а то під кужівков, Коби тото молодицев, а тою ще дівков. З 782
ДОЗВІЛЛЯ МОЛОДІ. ЖАРТИ. ЗАЛИЦЯННЯ Ой ковалю, ковалику, підкуй мі підківки, Бо я тепер зачинаю ходити до дівки. Ой ковалю, ковалику, підкуй коня остро, Ой най сяду та й поїду до дівчини просто. А я сяду на коника, гоя, коню, гоя, Де ворота отворені, там дівчина моя. Та дай мі ся, дівчинонько, водиці напити, Я допіру зачинаю до тебе ходити. Коби мі ся розвив явір, зелена крушина, Пішов би я до милої, молодий хлопчина. 34
Якби взимку бук розвився й дві берізки білі, Я ходив би до дівчини кожної неділі. Ой їв би я капустицю й фасолю дрібненьку, Любив би я дівчиноньку файну, молоденьку. А я хлопець молоденький, вус мі ся засіяв, Що я буду, молоденький, без дівчипрї діяв? Вчора була неділенька, а дпесь понеділок, Посіяла матка жито, а зійшов барвінок. Ой барвінок, барвіночок, ще ти зелененький, Не журися, легінику, іце тп молоденький. 35 З*
Та ще ж бо я не парубок, лиш добрий хлопчина, Та із тата та на мене куца петечина. * * * Ой дивися, дівчинонько, який я файненький, Маю носик, як цибулю, зато вус чорненький. Ой виліз я з конопель, взявся попід боки: Подивіться, дівчатонька, який я високий. Навчили ня мама жати, а тато косити, Коби були ще навчили дівчата любити. Як не піду до дівчини, як не поцілую, То на очі сліпота, на уха не чую.
А я хлопець молоденький, вусик сі підкручу, Як не десять, то дванадцять дівок збаламучу. Ой коби не Маріка та не біла Йляна, Та мене би не чекала вечеря до рана. Ой вийду я на вулицю га й стану думати, До котрої дівчиноньки маю повертати. Чи до тої горішньої, чи до долішньої, Чи до тої середньої, до теперішньої. Очі мої чорноброві, бідка мені з вами, Не хочете ночувати одну нічку самі. Ой ішов я через село, всюди ся світило, Куди я мав повертати, там ся загасило. 37
Не того ся загасило, що ся спати хтіло, Но того ся загасило, що ся мене вздріло. Кажуть мені женитися, гарну дівку брати, В полю сіно не вродило, нічим годувати. А полови гречаної не захоче їсти, А вівсяна з востюками буде в зуби лізти. Поведу я бички пасти на зелену пашу, А сам піду до дівчини на молочну кашу. Казала мні приходити, не вибаранчати, Та й зварила киселиці в щербатім горщаті. 38
Ой прийшов я до дівчини, казала мі сісти, Дала мені з решетинов бараболі їсти. А я їм, а я їм, та й ще доїдаю, Лежить пиріг на полиці, но ся поглядаю. Ішов же я до дівчини темненької ночі, Сидить гуска на купині, витріщила очі; А я кажу: — Гиля, гиля! А вона й присіла, Коби була не палиця, була б мене з'їла. Якби була не палиця та й не луговина, Так би мене, молодого, вода примулила. 39
Мати моя старенькая, мати моя, мати, Не дай мені три дні їсти, а день погуляти. Хіба би я дурна була, розуму не мала, Щоби я ті про гуляння їсти не давала. Тато добрий, тато добрий, мама не лихая, Не боронять погуляти, поки-м молодая. Гуляй, доню, не бороню, тілько твого світа, По чім будеш пам'ятати молоденькі літа? Ой гуляй, біла дівко, як в зимі, так вліті, Бо тілько в тя веселості, дівочко, на світі.
Ой іграй, біла дівко, доки ті ся йграє, Доки тобі машличками вітрик повіває. Як я собі погуляю та й ще побуяю, Та як тота щука-рибка по тихім Дунаю! Ой піду я на гуляння, та на гулянечко, Та там буде танцювати моє коханечко. Ой у полі конопельки вже зазеленіли. Карим очам спання нема, ніженьки зомліли. Єдна гора високая, а другая низька, Єдна мила далекая, а другая близька. 41
Мене мамка породила, намастила медом. Та мене би хлопці знайшли під студеним ледом. Мене мамка породила на зеленім сіні Та дала мі біле личко — цілуйте, легіні! Ой ще ж мене моя мати кашов годувала, Як вже мене за хлопцями охота збирала. Ой ще мене моя мати по руках носила, Та вже мене за хлопцями охота зносила. Ой ще мене моя мати в купелі купала, Та вже моя біла ручка до хлопців махала. 42
Мене мати годувала пріснов паляницев, Аби була дівков ладнов, потім молодицев. Мене мати породила близенько потока Та казала: — Рости, дочко, тоненька, висока! А я неньки послухала, виросла тоненька. На три сажні поясина — й та ще коротенька. Та вийду я на город, на городі грушка, Мене, ненько, хлопці люблять, бо я щебетушка. Сюда, туда, улицями, моя хата сема, Мене, ненько, хлопці люблять, бо я собі чемна. 43
Сюда, туда, улицями, моя хата крайна, Мене, мамко, хлопці люблять, бо-м, нівроку, файна. Ой гіллява калинонька, гіллява, гіллява, Огнівався мій миленький, що я сухорлява. Най я буду й сухорлява, коли я подобна, Хоть яка є роботонька, я зробити годна. Ой на горі на високій біла команичка. Люблять мене красні хлопці, хоть я невеличка. Ой хоч бо я невеличка, коли я кремізна, Та я три дні до города по закришку лізла.
Ой коли бо я маленька, коли бо я люба! Мене мати витесала з веленого дуба. Очі мої бідненькії, біда мені з вами, Іно вийду за ворота, мругаете сами. Очі мої сиві, сиві, які-сте звисливі, Моргаєте на вулиці лиш на чорнобриві. Очі мої чорненькії, біда мені з вами, Хоть не дивлюся на хлопців, моргаєте сами! Ой мій милий, як сніг, білий, а я, як калина, Не йшла би я попри хату, стріхи би ся ймила. А мій милий, як сніг, білий, а я жовтокоса, А до мене хлопці липнуть, як качки до проса. 45
Ой ти роду великого, а я не малого, Ой ти любиш жартувати, а й я не од того. Моя мама жартувала та й мені казала: — Жартуй, доню, не бороню, аби-с розум мала. А хоть же я невеличка, але я весела, Люблять мене легіники на чотири села. Весела-м сі молодейка, з веселого дому, Та й весела вшитким людям, любку молодому. Бідов-єм ся уродила, бідов такой згину, Такой свої натуроньки нігде не покину. 46
Пішла би я на став прати, та не маю плитки, Кортить мене постояти із кождим на збитки. Ой варила мама рибу, а сама не їла, Ой любила мама хлопці та й мені веліла. Ой варила мама рибу та й не приперчила, Ой любила мама хлопці та й мене навчила. Попід гору високую літають єндики, Нічо мені не в голові, йно єдні музики. Попід гору високую літають воробці, Нічо мені не в голові, йно єднії хлопці. 47
Ой брала я конопельки, брала лен дрібненький, Нічо мені не в голові, іно витрибеньки. Ой до мене, парубочки, бо я Павліночка, Ой у мене перед хатов винна ябліночка. Ой до мене, легіники, до мене, до мене І Солодкая ябліночка в городці у мене. Солодкая яблониця, ще солодша груша: Гей, до мене, легіники, бо я ваша душа! Солодкая яблонина, в саду ще солодша: Ой до мене, файні хлопці, бо я наймолодша. 48
Солодкая яблонина, коло неї щеца,, Одцц ходить, другий любить, а третій причепа. Та Василя дуже люблю, Івана поволі, А Михайла молодого не буду ніколи. Я любила легіника двадцять і єдного, Ще-м такого не любила, як тепер файного. Коби борше до вечора, та й знаю допевне, Що два в сінях, а два в хаті, а штири за дверми. Ти, Іванку, прийди зранку, Васильку, • в полуднє, А ти, Ільку, зажди хвильку, якось тото буде. В середу ся уродила, треба мі доктора, Лиш якого? — Молодого, бо я дуже хора. 49 4 782
Та й не того докторика, що він докторує, Але того докторика, що в личко цілує. Болить мені головонька, коле за плечима, Приведіть мені доктора з чорними очима. Цілий тиждень хорувала, бо робота була, А в неділю подужала, бо цимбали вчула. Та як кажуть до роботи — воліла би-х вмерти, А як кажуть на музику — іду в переверти. Ой казала мені мати хату замітати, А я гиц та й на п'єц, бо я хочу спати. 50
Та й вмираю, мамунцуню, вмираю, вмираю, На постелі крижом лежу, до хлопців стрибаю. А я собі, молоденька, гуляю, гуляю, А на мене різки ріжуть в зелененькім гаю. А у гаю вирізали, в Дунаю мочили, Таки мене, молодую, розуму навчили. * * Та пусти ня, люба мамко, аж на вечерниці, Я ся вбійму коло любка, як коло косиці. На горішніх вечерницях дівчата співають, На долішніх вечерницях пси ся в каглу драють. 51 4*
До нас, до нас, парубочки, бо в нас вечерниці, А в нашої газдинечки тисові полиці. Ой тисові поличеньки, а двері з емберів, А в нашої газдинечки рученьки з паперів. Та на наших пірьоскубах наварили дині, Сюди, сюди, легінику, тут самі ґаздині. Та на наших пірьоскубах наварили ріпи, Сюди, сюди, легінику, тут самі Маріки. Тече вода з-під явора, тече з-під ясіня, Сумні наші вечерниці, кой не в легіня. 52
Ой не піду на вечірки, бо-м ходила сночі, Та я ся вже надивила милейкому в очі. А хто вміє погуляти, той вміє робити, А тому ся файно, любо в очі подивити. Піють кури, піють кури та піють куриці, Ой час нам ся розходити, славні вечерниці. Або ви нас розпускайте, або ви нас знайте, Або ви нам на розсвітю скрипничка наймайте. Ой на наших вечерницях лавиці діряві, Сидять на них легіники самі кучеряві. 53
Ци на наших вечерницях лавиці тоненькі, Сидять на них легіники самі молоденькі. Черешеньки з вишеньками помітушилися, Були файні легіники, порозходилися. Ей, за чергов, парубочки, за чергов, за чергов, Ей, щоби нас не вигнала ґаздиня кочергов. Прийшли до нас такі хлопці, як намальовані, Пішли вони із вечерниць, гей, не цілувані. Ой коби не вечірки та й не вечерниці, Нарубав би-м мамці дровець та заніс водиці. 54
Гіркі були вечерниці, солодкі зальоти: Видоптав-єм до дівчини червоні чоботи. Котилися вози з гори, поламали шпиці, А вже ж мені не ходити більш на вечерниці. Ой загудь мі, гусляшику, загудь мі, загудь мі, Та най собі погуляю, кой білявка тут мі. Загусляй мі, гусляшику, тої терентішки, Погубив-єм свої коні, тепер ходжу пішки. Та я собі дримбу куплю, аж би-м була боса, Би мі дримба дримбувала коло мого ' носа.
Ой ковалю, ковалику, зроби-ко мі дримбу, Дам ті зо миску муки, повісма на линву. А заграй мі, музиченьку, з самого сумління, Дам тютюну ті у люльку з самого коріння! Заграй мені, скрипниченьку, а я тебе прошу, А я тобі червоного у кишені ношу. Заграй мені, скрипниченьку, од села до села, Аби була дорожечка все мені веселаІ Ой заграй-ко, музиченько, заграй-ко, заграй-ко, Сидить курка на бантині та ті знесе яйко. 56
Загуди мі, гудаченьку, чесний чоловіче, Заріжу ті когутика, най не кукуріче! Посербаймо гусляночки, закурімо люльки Та скажемо небощикам заграти гуцулки. А я гаю не рубаю через ті осики, А я вдома не ночую через ті музики. Ой на ставі, на ставоньку, там гуси плавають, То ж то мене серце тягне, як музики грають. Ой вже вечір вечоріє, соненько заходить. Пусти, мати, погуляти, бо душа заходить. Як музика ладно грає, пусти мене, нене, Бо мій любко не танцює, чекає на мене. 57
Не пустили на музики, ще й хотіли бити, Заставили до баняка редьку теребити. — Іди, донько, до церковці, бо всі дзвони дзвонять. — Не піду я, моя мамцю, бо мні ноги болять. — Іди, донько, до коршмоньки, там музика грає! — Дай мі, мамцю, чоботята, я пошкутильгаю. А музика файно грає, на скрипочках ріже, А дівчина як зачує, на колінах лізе. Ой піду я на музику до самого рання, На порозі стоїть вожіг, то моє снідання.
Ой заграй мі, музиченьку, я слухати люб'ю, А як рано мене збудять, я в кулаки тру б'ю! Ви, музики, грайте, грайте, а ви, люди, чуйте, А ви, старі, йдіть додому, молоді, ночуйте. А ти, старий, за волами, тебе воли знають, Я, молода, до корчмоньки, де музики грають. Вітер вів, шевелів та й порохом мече. Десь мій милий в дубровоньці в сопівку щебече. Ой бодай ся поколола сопілочка тота, Що в'на грала, вигравала коло мого плота. 59
Ой бодай ся поколола сопілка точена, Що в'на грала, вигравала кожного вечера. Ой гудаче, ой гудаче, побий тебе мраче, Ти гусляеш, я співаю, а мій любко плаче. Загуди мі, гудаченьку, у струну тоненьку, Мені жальок полишати дівку молоденьку. Загуди мі, гудаченьку, а й на нові гусла, Та пай мені моя мила па рученьці усне. — Ой гудаку, гудаченьку, хто тя вчив гусляти? — А й бо мене породила за гуслями мати. Ой у нашого музики пальці золотії, Він пальцями посував струни шовковії. 60
Музика нам добре грає, не треба. й співати, Єго ненька породила на скрипочку грати. Мене мати породила сіяти, орати. Єго мати породила на скрипочку грати. Убита мі дороженька через цілий Мишин. Ой ніхто так не заграє, як Гриць Василишин. Ой на полі тополенька, на полі, на полі, Як заграю у Скалаті — чути в Тернополі. Ой скрипочки та й з липочки, струпи із бервіну, Як заграєш, защебечеш — чути на Вкраїну. 61
А музиці паляниці, а музиці сира, Ой то ж мене до музиків охота зносила. Як я тоту коломийку зачую, зачую, Киселицю висербаю, в горшку потанцюю. Ой заграй же мі, музико, тої коломийки, Най я собі погуляю з вечера до днинки. Наш музика кучерявий скрипочки готує, А й то нам ся, молоденьким, душечка радує. Ой рихтує, ой рихтує, та як зачне грати, Хоч який слуп закопаний — буде танцювати. 62
Ви, музики охримівські, грайте по-загірськи, Нехай я сі погуляю раз по-кавалірськи. Заграй-ко мі, музиканте, в пальці золотії, Та най собі погуляють хлопці молодії. Заграй же мі, Михавцуню, у струни єдвабні, Та би пішли танцювати молодиці ладні. Коб-то мені до неділі, буду танцювати, Дам музиці паляниці — буде добре грати. Чи ти мене, моя мамко, купала в романці, Що я така охочая в неділю до танців. Ой пішов я данцювати, та змилив ногами, Більше я ся та й підпирав носом і руками. 63
Ой білява, ой чорнява колонні мочила, Та я не вмів данцювати, вна мене навчила. На зеленій полонині пасе волів триста! Іди, дівко, танцювати, куплю ті намисто. Ой дівчино сіроока, ходім до потока Та й підемо танцювати — толока широка. Ходіть, дівки, танцювати, бо пішов Штефанець, Ми будемо танцювати, він заплатить танець. Ой пішов би-м козака та й пішов би-м польки, Коби миска киселиці, а миска фасольки. 64
Ой нема то, ой нема то, як в горах співають, Ой нема то, як у горах молоді гуляють. Коломийка моя люба, тебе не забуду, Співатиму, шептатиму, поки жити буду. Руська наша коломийка, хоть она дрібойка, Она мила а все щира — мені солодойка. Як я возьму коломийки співати, співати, Затужиш ти і заплачеш, та й станеш думати. Ой славная коломийка по горі ходила, А як зійшла з гори на діл, всіх розвеселила. 65 5 732
Коломийка-чорнобривка по горі ходила, Та як зійшла на долину, води ся напила. Але тота коломийка легонька, легонька, Та од тої коломийки легка головонька. Як я тії коломийки зачую, зачую, Через тії коломийки дома не ночую. Ой чув же я, молоденький, всякі співаночки, Та нема на світі кращих за коломийочки. Гей, плину я по Дунаю і так сі думаю: Нема кращих співаночок, як у нашім краю! 66
Ой нема ж то, ой нема-ж то, як Руська країна, Там співає коломийки кождая дівчина. Коломийко, коломийко, яка ж ти миленька, Як уліті при роботі вода холодненька. Чом ти, милий соловейку, в гаю не співаєш, Ой де свої коломийки тепер ти діваєш? Ой дівчата-небожата, що не співаєте? Де ви свої співаночки та подіваєте? Ой не куйте ви, зозулі, сиві зозулиці, Заспівайте, защебечіть, файні молодиці! Ой чому ви, товаришки, та й не співаєте? Чи голосу не маєте, чи ся встидаєте? 67 5*
Ой співайте, товаришки, та й я буду з вами, Та й щоби нам не зів'яла трава під ногами. Ой летіла ластовочка із села на село, Та кой дівки заспівають, усе майвесело. Заспівайме, цімборочко, та доки-сме обі, Бо далі ся розійдемо, ти собі, я собі. Ой забула «отченаш», забула молитви, А співанок не забуду, доки жити буду. Ой кувала зозуленька сива та голуба, Заспівай мі співаночки, душко моя люба. Ой співаю співаночки весело, весело, Чути мої співаночки на третьоє село. 63
Співала би співаночки, котрі коротенькі, Любила би легіників, котрі молоденькі. Та Матію, та Матію, відколи тя прошу: Зроби, зроби коновочку, най співанки ношу. Зроби одну, зроби одну та зроби ще й другу: Одна буде про веселість, а друга про тугу. Я посію пшениченьку, і родиться леночок, Коби-с така до роботи, як до співаночок. А я годна лейок брати та годна стелити, А я годна заспівати та и годна робити.
Та я собі заспіваю, маю коло кого, Маю нянька, маю мамку, любка. солодкого. Коли собі заспіваю красно, по-дівоцьки, Такой мі ся розвивають сухі галузочки. Доки-м била коло нянька та й коло мамиці, Все-м сиділа, вгадувала хлопцям співаниці. Та як собі розгадаю, що робити маю, Та що маю заплакати — то я заспіваю. Ой якби я, молоденька, та й не заспівала, Давно би мі на гробочку зозулька кувала. Я, ді, собі заспіваю та ще защебечу, А як я ся постарію, я вшитко замечу. 70
Тільки мої веселості, що сі заспіваю, А .як прийду додомоньку, стану, подумаю. А я тото не думаю, що маю робити, Тільки тото я думаю, як хлопців любити. Закувала зозулина, сіла на дубочка, Не є така співаночка, би не за любочка. Ой Мигалю та Мигалю, я ті заспіваю, Аж не тепер, та у четвер, як ся здогадаю. Ой коби-с знав, мій любочку, як ті я співаю, Та не годен би слухати з великого жалю. Співала би-м співаночку, коби-м знала яку, Коби-м собі заспівала любкові на вдяку. 71
Ой як собі заспіваю голосу тонкого, Піде голос попід колос аж до миленького. А як собі заспіваю, голос ся покотить Та й до тої стодолоньки, де любко молотить. А як собі заспіваю, голоском постелю, А де любка голос найде, там го розвеселю. Та як собі заспіваю в полі за горою, Будеш, милий, банувати до смерті за мною. Та я собі заспіваю, голосом покочу, Та мій милий чогось сумний — я го розохочу. Ой ти згадай, мій миленький, мене гадочками, А я тебе ізгадаю все співаночками. 72
А де ж я вас, співаночки, де я вас подію? Заберу вас в запасочку, по полю розсію. А як прийде мій миленький нивоньку орати, Буде тії співаночки по полю збирати. Мої любі співаночки, де я вас подію, В полонині в шуварині, там я вас посію. Будуть туди вівчарики з вівцями ходити, Будуть мої співаночки любі находити. Будуть они находити, на косиці рвати, Будуть мене, молодейку, усе споминати. 73
Ой як будуть вівчарики білі вівці пасти, Будуть мої співаночки за крисаню класти. Співаночки мої любі, де я вас подію, Але я вас, співаночки, горами посію. Ви будете, співаночки, горами співати, А я буду по долині за вами плакати. Так як буде добра доля, я вас позбираю, А як буде лиха доля, я вас понехаю. Співаночки, співаночки, де я вас співала? Попід гаєм зелененьким на жито орала. Милий орав, милий орав, а я волочила, Милий співав співаночки, а я ся навчила. 74
Співаночки, складаночки, я вас не складала, Складали вас парубочкн, а я переймала. Та я свою співаночку нігде не забуду, Та як буду умирати — ще співати буду. Мамунцуню, мамунцуню, та я ваш синочок. Такий маю голосочок, як до співаночок. Та я тільки співаночок умію співати, Що треба би цілий тиждень Ух переписати. Ой я собі заспіваю, якої я вмію, Аби люди не казали, що я туманію. Ой як собі заспіваю, голосом поведу, Так до мене дівки ідуть, як ичоли до меду. 75
Ой шуваром, пане брате, шуваром, шуваром, Тогди собі заспіваю, як піду з товаром. Ой піду я гороньками та за волоньками, Чим тя, любко, споминати, як не співанками? Ой що вівчар поробляє, як вижене вівці? Викладає співаночки удовиній дівці. Ой ти, Йванцю, ой ти, Йванцю, ой ти, Івапочку, Докіль буду — не забуду твою співаночку. Ой кувала зозуленька в вишневім садочку, Дякую ті, парубочку, та за співаночку.
Ой пожену сиві бики та попід дубики, А як я сі заспіваю — не треба музики. Ти, співаку-небораку, не ореш, не сієш, Та лиш тим ся величаєш, що співанки вмієш. У співака-неборака ні руба сорочки, Від неділі до неділі скла дат співаночки. А й коби-х так голос мала, як співати вмію, Держав би-с мя, мій миленький, лишень про неділю. Коби-х вліті не сапала, а взпмі не прала, Видів би ти, мій миленький, як би-м заспівала. 77
Звідти гора, звідти гора, звідти не видати, Шкода наглим парубойкам добрий день казати. Легіники молоденькі, легіники милі, Пішли би-сте за дівчати і за штири милі. Чому хлопці не співають? Гаразду не мають, Як в грудях їх задушило та й не віддихають. Ой дати їм попоїсти сирої капусти, Ой чей же їм та й у грудях хоч трохи попустить. Наші хлопці не співають, голосу не мають, Попоїли мамалиґи — ледве віддихають. 78
Наші хлопці не співають, бо зубів не мають, Треба глини замісити, зуби поліпити. Ой мала я миленького, ой мала я, мала, Наставила-м на ворота, та й юрона вкрала. Ой мала я миленького но штири неділі, Пішов в поле волочити, комарі го з'їли. Ой мала я миленького на трошки, на трошки, Післала-м го води брати, трутив дідько з дошки. Ой мала я миленького, татонько мі купив, Поклала го на воротях, якийсь дідько втрутив.
Ой мала я миленького та го утратила, В Коломиї гать урвала, та ним загатила. Ой мала я хлопця, хлопця Андруха, Андруха, Посадила над водою, вхопила го муха. Ой мала я миленького, такого, як лялька, Пішов комин затикати, забила каглянка. Та хмариться, та буриться, відай, буде слітка, Ой мала я миленького, та вхопила кітка. Ой кой би-м я любка мала, я би-м шановала, Де майголо на толоці, там би-м прив'язала. 80
Ой там би-м го прив'язала, най пасе, най риє, Якась му ся біда стала, ні росте, ні жиє. Сеї ночі опівночі, як місяць мінився, Ішов кривий на зальоти, сліпий придивився. А я мала миленького, Івась називався, А я його не любила, бо він не вмивався. Ой раз любко так посинів, як той синій дзбанок, Бо хвалився по всім селі, що він мій коханок. Ой що ж мепі за зілленько, же ся зеленіє, Ой що ж мепі за молодець, же ся з мене сміє! 81 6 782
Ой що то мі за косар, накосив барвінку, Ой що то мі за парубок, говорить на дівку. Біжить річка-млинівочка, каміння руйнує — Тото біда — не парубок, що ся гонорує. Чим же ти ся гоноруєш, чим ся величаєш, Ой чи не тов сірачинов, що ю позичаєш? Ой кивілний легінику, на бік шапку носиш, Коли вийдеш на улицю, цігаретлик просиш. Ей, чим ся гоноруєш, що в тя є чоботи, Що їх носиш поправляти кождої суботи.
Кивілному легіневі треба уповісти, Що най продасть рукавиці та най купить їсти. Я гадала, що то сито, а то обичайка, Я гадала, що то хлопець, а то величайка. Ой іде машиночка могорка, моторка, Файний у ня любко, мамко, лиш великий ньолка. А що тото за парубок, що він заходився, А борода, як у цапа, а він не женився. А борода, як у цапа, а вус, як у діда, Чому ж ти ся ба й не жениш, яка ж тобі біда? Ой що ж тото за зіллячко — перекотиполе, Ой що ж тото за парубок, що борода коле? 83 6*
Попід ліс, попід ліс та й попід ліщину, Зводить старий, бородатий молоду дівчину. Ой ти, старий, бородатий, розуму не маєш, Що ти таке молоденьке дівча обіймаєш? Та й дідовов бородочков припічки змітати, А дівчину молоденьку хлопцям обіймати. Ой широке болотище не мож ізходити — Набивався огидище, аби го любити. Ой не сідай коло мене, бо мі буде стидно, Я дівчина, як калина, а ти, як страшидло.
— Ой ти, біла білявино, чого-с така біла? — Бо на мені пудерику до півтора кіла. Ей, біла білявочко та біла білице, Ой ти собі намастила калинами лице. Та ти вмієш, дівчинонько, головку завити, А не вмієш, дівчинонько, рубця зарубити. Ой всі коні попутані, но єден без пута, А всі дівки, як ластів» и, но єдна засмута. Ой що ж то мі за зіленько, що ся не посіє, Ой що ж то мі за дівчина, що ся не засміє? 85
Ой не смійся, дівчинонько, з мого капелюха, Я ся з тебе не смію, що ти клаповуха. Ой на горі воли в ярмі, а вівці пасуться, Ой так дівку дідьки гонять, аж люди сміються. Ой дівчина кумина колопеньки терла, А як вздріла каваліра, на терлиці вмерла. Попід гору високую летіла Маланка, Та піймайте, люди добрі, то моя коханка. Ой дівчино, дівчинонько, яка ти, яка ти, За хлопцями заглядаєш, не заметеш хати. 86
Ой дівчино, дівчинонько, вмієш ся пишити, Та не вмієш до сорочки рукава пришити. * * * Ой попід гай зелененький ходить моя мила, Павонійов затикана, сама чорнобрива. Моя мила чорнобрива, моя мила ладна, На котрую подивлюся, в є є така жадна. Тече вода, тече вода із того потічка, Файна у ня білявочка, чорні в неї вічка. Душко ж моя солоденька, йно би тя любити, Ой йно би ся в твої очі чорненькі дивити. 87
Жито, мамцю, жито, мамцю, жито — не полова, Як дівчини не любити, коли чорноброва. Ой у полі плужок оре, мила воли гонить, Коли мила загейкає, як в дзвони задзвонить. Коли моя миленькая по садочку ходить, Видить мі ся, що за нею біла ружа сходить. Ой гадав я, милий брате, що то скрипка грає, А то моя чорнобрива по саду співає. Та гадав я, милий брате, що то сонце сходить, А то моя миленькая по подвір'ю ходить. 88
Куда мила походила, дзвінком подзвонила, Там сходила і розцвіла ружа і калина. Ой тудайна, товаришу, тудайна, тудайна, Куда мила походила, худа трава файна. Куда мила походила, дзвінком подзвонила, Туда трава зелененька васильком зацвила. Як Ганусі не любити, коли молоденька, Як вишиє сорочину, як мачок дрібненький. Ой я тото дівча люблю, що раненько встає, Що білими рученьками коровки пускає.
А я гадав, пане брате, що то зоря ясна, А то моя дівчинонька коровицю пасла. Попід гору високую дівча воду несло, Золотії коновочки, срібне коромесло. Та як тота дівчинонька за водою пішла, То мені ся привиділо, що зірничка зійшла. Тогди мі ся сподобала, як-єс несла воду Писаними гарчиками з широкого броду. Як же рибку не любити, коли солоденька, А як іде горі селом, гей, вода тихенька. 90
Горі селом, долі селом, рибочко, пройдися, А я сяду при віконці, буду дивитися. А я свою дівчиноньку пізнаю по ході, Бо як іде, то ся трясе, як рибка у воді. А я то дівча люблю, що вно звивається, Низенько жне, тонко стелить, до мене сміється. Милий отець, мила мати, що мене родила, А миленька наймиліша, що мя полюбила. Ой на горі на високій та там росте терня, Рибка кусат горішочки, мені дає зерня. 91
Закувала зозулина та сіла на глину, Та нікого так не люблю, як оту Юлину. А й Анцю, Анцюрику, ти золоте потя, Та коби-м тя не любив, не ходив би-м до тя. Хто до чорної Гануськи та придоптав стежку? Хто білому Микитоньці мережив мережку? Ой ніхто там не ходив, йно один Микита, Ой Гандзуні узірцьом мережка вишита. Ой дубочку зелененький, дрібне на ті листе, Любив-єм тя, Марисуню, ще-с була в колисці. 92
* Ой я того любка люблю та й того любочка, Попри його воротенька пливе млинівочка. Гой, Федоре, Федорочку, мати тя родила, Та на мою головочку щоби-м тя любила. Та й на ланку пшениченька, на ланку, на ланку, Та й дрібненькі кучерики на тобі, Іванку. Та й хто буде та й пшеницю та й на лані жати? Та й хто буде Іванкові кучері чесати? Ой у тебе чорні очі, в мене гранатові, А нім твої поморгають, мої вже готові.
Ой Василю, Василеньку — житній колосочку, В вікні сиджу, тебе виджу в вишневім садочку. Сидить любко на тім боці, я на него кличу: — Подай, любку, свою шапку, на ті закосичу. Ей, Мигалю, ей, Мигалю, виведи ня з гаю, Бо я дівча молоденьке, доріжки не знаю. — Ой кой-би ти, біла дівко, доріжки не знала, Ти би мене, молодого, Мигальом не звала. Ой стояла дівчинонька під новою стрішкой, Та вабила козаченька волоським горішком. 94
Прийди, прийди, козаченьку, моє любе серце, Та дам я ті з волоського горішка зеренце. Ой попід гай зелененький дівча стерню допче Та махає рученьками: — Ходи сюда, хлопче! Попід тоті сині гори, попід тоті терна: Кусай, милий, горішеньки, мені давай зерна! Ой любку мій солоденький, чо-с такий сумненький? Ти повинен шелестіти, як гай зелененький. Ой не знаєш, мій миленький, як мене любити, Де найбільше людей стоїть, то ся не дивити. 95
Сідай же но коло мене, низенький, маленький, Твоє личко біленькоє, як мед солоденький. Сядь сі, любку, коло мене, говори до мене, Ой най же я подумаю, чи любиш ти мене. Сідай, любку, коло мене, платок ті постилю Та на твої білі груди головочку схилю. Барвіночку зелененький, стелишся низенько, А ти, милий чорнобривий, присунься близенько. У неділю ба й раненько я косички рвала, А ідучи дорогою, любка виглядала.
Ой учера ізвечера солома горіла. Прийди, прийди, мій миленький, бо-м ся розболіла! Ой на яку розболочку? — Та на головочку. Прийди, прийди, мій миленький, хоть на годиночку! Ой прийди, любку, прийди, принеси тя, боже, Моя душа без твоєї дихати не може. Ой прийди, любий любку, хоть на білій днині, Розвесели моє серце хоть уполовині. Ой я би ся не здрімала, хоч би засвітало, Якби прийшло солов'ятко та защебетало. Ой чи знаєш, мій миленький, коли приходити? Та як буде дванадцята годинонька бити. 97 7 782
Та як буде дванадцята, як буде четверта, Тоді, любку, не приходи, бо брама заперта. Чому-с вчора не прийшов, як я ті казала, Тепер мені не калатай, бо-м позасувала. Ой то прийшов мій миленький, в вікно потарахкав, А я його не пустила, а він, бідний, плакав. Через гору високую тоненькая нитка. Чому, любку, не приходиш — яка нічка видка! Через гору високую тоненький шнурочок. Чому ж, любку, не приходиш — який то смуточок! 98
Сидить когут на сідалі та чомусь не піє, Та що любко не приходить, та що вже ся діє? Чому-с тогди не прийшов, коли-м ті казала, Як у мене цілу нічку свічка не згасала. Тогди тебе та до мене зібрала охота, Як згоріла в мене свічка до самого ґнота. Коби борзо до вечері рада ж би я, рада, А у вечір по вечері велика порада. Коби борзо до вечері, коби з любком бути, Щось му маю уповісти, коби не забути. 99 7*
Ой засвіти, місяченьку, тими долинами, Куда іде мій миленький на ніч із волами. А як ідеш, любку, на ніч, заграєш в сопілку, А я вийду, послухаю, чи ти там, сокілку. А як ідеш, любку, на ніч, заграєш в листочок, А я вийду, послухаю, чи твій голосочок. Як будеш йти з кіньми на ніч, заграй на дудочку, А я вийду, послухаю, ци ти, мій любочку. Як будеш йти з кіньми на ніч, заграй на фуяру, А я вийду, послухаю, ци ти, Николаю. 100
Як поїдеш з кіньми на ніч, то дай мені знати, Трісни бичом на вулиці, а я вийду з хати. Ой як будеш воли гнати, займи мою ласю, А я буду підходити за тобов, Івасю. Ой як будеш воли гнати, займи мою пару, А я буду підходити за тобов помалу. Подивлюся раз в віконце, а два рази в люстро, Чом не прийдеш, парубочку, без тебе мі скучно. Пасуть овці по дубровці, кози по болоню: Будь, миленький, в четвер дома, вже ті ся отклоню! Юі
Ой вийду на улицю, стану на листочок, Подивлюся горі, долу, ци йде мій любочок. Ой вийду на улицю та ймуся за колик, Подивлюся горі, долу, ци йде мій соколик. А я іду вуличками, каміннячко лічу, Думаючи за любочком, де я.його стрічу. Подивлюся горі, долів, тими одлазами, Коли вийде любко файний з чорними волами. Подивлюся горі, долів, долів тими ріньми, Коли вийде любко файний із сивими кіньми. 102
Та Федоре, Федорику, Федоре, Фиринцю, Коби-м знала, аж ти прийдеш, поклала би-м сирцю. Коби била-м, мамко, знала, • ' » аж прийде миленький, Я би била простелила вилашок біленький. Коби-м била, мамко, знала, що прийде мій Іван, Я би-м била простелила на лавочку диван. Гей, якби я була знала, що прийде' •• Микула, Я була би із всіх стільців порошок іздула. Гей, якби я була знала, що гірийдб Михайло, Я була би кучерики зачесала файпо. 103
Коби скоро до суботи — помию лавочки, Аби прийшли посиділи файні парубочки. Коби скоро до суботи — помию навколо, Аби прийшов посидіти Василь та Микола. Я васильок не сіяла, а васильок зійшов, Я Василька не любила, а Василько прийшов. Мої мости калинові, хата на помості, Прийшов, прийшов Василечок ба й до мене в гості. Тенгерицю-м покопала, а пасуля рана, Кой мі біда із Василя, кой мі не є Йвана. 104
Тенгерицю-м покопала, а пасуля піша, Кой мі біда із Івана, коли не є Міша. Ой не ходи та не гавкай, песику чорненький, Та не давай людям знати, що йде мій миленький. Ой ще місяць не зіходив, бо му не низенько, Ще мій любко не приходив, бо му не близенько. Ой вечір вечоріє, ввечір буде темно, Ввечір до ня любко прийде, се знаю напевно. Ой який ти, мій миленький, та ладний на вроду, Та як ясний місяченько зійде на погоду. І05
Ой кину я хустинину на ту тиху воду, Ні на що ся не впадаю, но на твою вроду. Ой за річков парубочок, за річков, за річков, Ладнішого не знайшов би, хоть би світив свічков. Ой зацвіло синє зілля купками, купками, Найфайніший мій миленький межи парубками. Ой піду у городець, у городець крайний, Подивлюся на всі хлопці, мій любко мацфайний. Ой піду я у. городець, у городець вишний, Подивлюся на всі хлопці, мій любко майпишний. 106
Я гадала, молодепька, що то вже зоріло, А то мого миленького личенько яріло. А й бо в моїм городчику зацвіла калинка, Отець, мати, як тернівка, милий, як малинка. Ой не дармо миленькому рум'яніють личка, Як він красний, так він добрий, як коли суничка. Та я собі полюбила того Николайка, Він біленький, черлененький, ще в бороді ямка. Моя мама білявая, і я в ню ся вдала, І я собі білявого хлопця сподобала. Як же любка не любити, коли подобочка, А у любка сиві очка, як у соколочка. 107
Ой люблю, кого люблю, а Мигаля мушу, Його, мамко, сірі вічка з'їли мою душу. Ой іду я горі селом, любко рубат дрива, Не годна-м ся надивити на чорненькі брива. Я гадала, молоденька, що соненько сходить, А то милий чорнобривий на городі ходить. Я гадала, молоденька, що сокіл літає, А то мій чорнобривенький на коні гуляє. Нікому ся не чудую, лише сама собі, Хоть би була яка вада — не виджу на тобі. 108
У милого чорні брови, усочка біляві, А кучері такі красні, як пір'я на паві. Ой по полю, сивий коню, по полю, по полю, Золотії кучерики на тобі, Миколо. Широкий лист на трепеті, широкий та й буйний, Хоч мій любко невеличкий, коли він розумний. Ніхто такий не файненький та як мій миленький, Ой як іде через село, як сосна, тоненький. Убуюся в топаночки, пройдуся по мосту. В мене любко чорнявенький, високого росту. 109
Ой то я сі полюбила хлопця молодого, Високого, тоненького, личка рум'яного. Узяв на ся любко шапку, дуже ему яло, Ой таких легіників в Закарпаттю мало. Ой того я хлопця люблю, ой того, ой того, Що чорненька камізелька, а ґудзиків много. Ой синейка камізелька, а ґудзики срібні, Ой то ми сі, козачейку, обоє подібні. Кувала мі зозуличка від бані до бані, Колокілці на тобівці на моїм Івані. Колокілці на тобівці, на ремені бинда, Таке маю соколєтко, що всім дівкам кривда. по
Та у мене у городці росте малинничок, Такий до нас любко ходить, як кой медівничок. Закувала зозулиця на житній соломі, Такий у пя, мамко, любко, як сивий соловій. Цімборочко моя люба, що-с би-м ті вповіла, Такий до ня любко ходить, як фіялка біла. Ой Сигот, мамко, Сигот, Сигот на долині, Такий у пя, мамко, любко, як цвіт на калині. Ой їде машиниця, ой їде машина, Гей, везеться у машині милий, як калина. Ні
Ой не сходи, ясне сонце, так дуже раненько, Най ся виспить чорнобривець, поки невидненько. Та не сходи, ясне сонце, завчасу, завчасу, Най на росі миленького волики напасу. Ой прибігла з полонинки білая овечка, Люблю тебе, файне бідня, та й твої словечка. З високої полонинки ізлетіла сова, Не про красу любка люблю, а про чесні слова, Не про красу його люблю, краси у нім мало, Бо розумно заговорить, та й на нього стало. 112
Ой піду я у садочок, вирву сі листочок, Та закрию, та застелю милого слідочок. Щоби вітер не розвіяв, щоб роса не впала, А щоб мого миленького друга не кохала. Ой любку солоденький, з самого цукерку, Мене мамка породила тобі на фраєрку. Ей, любку солоденький, солодкий медочок, Ци ня любиш за подобу, ци за голосочок? Ніколи тя, мій миленький, не зведу, не зведу, Бо ти мені ще солодший, як скрижавка меду. 113 8 782
Ой у моїм городочку зацвіла осика, То ж то я сі полюбила хлопця Олексика. Ой нікого так не люблю, та як того Леся, За ременем часничок, в торбині кулеша. У мойому городчику пасульочка бура, Ой такого хлопця люблю, що му імня Юра. Ой ти, Юрику, як пава, Юрику, як пава, Вби тя друга не любила — я тя люблю сама. Та я собі полюбила та Юру, та Юру, Та за Юру молодого забила «вірую». Ой забула «отченаш», «вірую» не вмію, А як милий заговорить, усе зрозумію. 114
Ой під муром керниченька, під муром, під муром, Та ніко ся так не любить, як ми двоє з Юром. Ей, кувала зозулиця на зеленім билю, Та як добре на любочка кликати — Василю. Та я собі полюбила білу Василину, Світять мі ся кучерики на всю полонину. Ой Василю, Васильчику, зима би тя вбила, Тілько-м мала легіників, лиш тебе-м любила. З цього боку і на той бік перекину , сильку, Та як тебе не любити, молодий Васильку. 115 8*
Ой що ж мені за зіленько зацвіло синенько, Ніхто ж мі ся не вподобав, лише Василенько. Ой Цилю, каже, Цилю, ой Цилю, Цилечку, Яка вода студененька а в тім бережечку. Рости, зілля, рости, зілля, як бобове билля, Кажуть люди — правда буде, що люблю Василя. Кажуть люди — правда буде, а я ся не таю, Бо на свого Василечка чекати гадаю. Ой з-за гори високої надлетіла чайка. Нікого так не люблю, як того Миханька. 116
Та, Михайле, Михайляку, мамина дитино, їдеш полем сивим конем, дивитися мило. їдеш полем сивим конем, ремінь попід груди, Та куди ти повертаєш — очка мої туди. Ой Мигалю та Мигалю, Мигалю — Олечку, Як та вода студененька, ти, мій соколечку. Та нікого так не люблю, як того Андрія, Бо в Андрія на неділю сорочина біла. Ой із гори високої летить біле гуся. Нікого так не люблю, як того Апдруся. 117
Та у моїм городчику росте ружа дванка, Та я собі полюбила вуйниного Йванка. Закувала зозулиця та сіла на ґанку. Ой як добре загойкати на любка — Іванку! Милий мені отець, мати, милий мені братик, Над всіх мені наймиліший соколик Кіндратик. Я з татуньом розмовляю, а матуню люблю, А Кіндрата як не виджу, трохи ся не згублю. Моя хата при дорозі, віконця до сонця, Таки мені припадає любити Никольця. 118
Ой не байка, моя мамцю, не байка, не байка, Що я собі полюбила хлопця Николайка. Ой люблю тя, мій миленький, люблю тя, люблю тя, Та не знаю, як ти мене, бо не звідаю тя. Ей, тече, мамко, вода, понад воду хожу, Тебе, любку, твердо люблю, другого не можу. Високо-м ся вперезала — високий станочок, Далеко-м сі полюбила — файвий парубочок. Високо-м ся вперезала, здало би ся нижче, Далеко сі полюбила, здало би ся ближче. І19
Високо-м ся вперезала, високий стан маю, Далеко сі полюбила, бо ближче не знаю. Качалася жовковина долі новим столом, Вже два рочки, як тя люблю та все єдним словом. Ой любку мій хороший, хороший станочку, Куда ходжу та співаю за тя співаночку. Голосочку мій тоненький, то-м ті потонила, Парубочку молоденький, то-м ті полюбила. Похилився дуб на дуба гіллєм на долину. Ліпше тебе, любцю, люблю, як мати дитину. 120
Ой бреду, мамко, річку, серед річки стану, Майдуже тя, любку, люблю, як кой рідну маму. Ой люблю тя, мій миленький, не му ся таїти, Та так мати та не любить свої рідні діти. Кукурудзи не сапані, кукурудзи зелені, За милим ся розшибаю, розуме шалений. Кукурудзи висапані, кукурудзи буйні, За милим ся розшибаю, розуме мій дурний. Єдна гора родить бібки, друга виногради, Так-єм любка полюбила, не мож дати ради.
Ой кували зозуленьки, ой кували обі, Відколи тя, милий, люблю, лиш погадай собі. Та у хащі на дубочку взимі не б листя, Ей, та віруй мені, любку, що вмираю без тя. А вже сонце ся спустило з гори на долину: Я так того хлопця люблю, що трохи не згину. Якби ти знав, мій миленький, як я тебе люблю, Як ня лишиш, мій миленький, то я ся загублю. Не треба ся, моя мила, губити, губити, Будемо ся, моя мила, стихонька любити. 122
Ой стихонька та любити, щоб люди не знали, Щоби нашу вірну любов в'ни в є розганяли. Обуймося в ходачата, обуймося в капці, Як уночі, так у днинку, все любко на гадці. Світить, мамко, ясний місяць, зорі му мішають, Твої мі ся, любку, очка всюди привиджають.
НЕЗГОДИ В КОХАННІ Ой конику, воронику, сідаю на тебе. Будь здорова, моя любко, я лишаю тебе. А в городі росте зілля, зацвіло синенько, Нащо ти мя покидаєш, таку молоденьку? Та подумай, милий, собі, як би було тобі, За два роки любив-єс ня, а третього годі. Погадаєш, мій миленький, як-то було зразу, Яка була розмовонька коло перелазу. Ой вишенько, черешенько, листя опадає, Товаришко, моя душко, хлопець покидає. 124
Ой Іван ся увивав, як любку любити, Ой, а тепер ся ввиває, як би полишити. Та як ми ся розійдемо на широкім полі, То вже ми ся не зійдемо докупки ніколи. Ой то поле широкее, то ся розширило, Любе моє закохання, то ся віддалило. Паде кір'я із явір'я, паде кір'я з бука, Та уже нам, мій миленький, в любості розлука. Сидить голуб на дубоньку, голубка на воді, А вже ж нам ся, мій миленький, любитися годі. 125
Ой лиши сі, любку, мене, я сі лишу тебе. Най заросте дорожина од мене до тебе. Нащо би-сь ми, легінику, много говорили, Красно собі подякуйме, що-сьмо ся любили. Ой пасуться коровочки на новім покосі, Дякую ті, білий хлопче, що-сь ня любив досі. Я в городі калабаня, купалася каня, Дякую ті, мій миленький, за твоє кохання. Ой вже мені не ходити, куда я ходила, Ой вже мері не любити, кого я любила. 126
Ой вже мені не ходити зеленим потоком, Ой вже мені не любити Томуня під боком. Ой вже мені не ходити по тій яворині, Ой вже мені не любити парубочка Грині. Кедь ня любку полишаєш, не кажи нікому, Не чини мі жальок серцю, радості дакому. Не можу ся, мамунцувю, на той дім дивити, Де-м гадала та й мислила господинев бити. Ой я мала закоханнє лиш півтора року, Я гадала, що присилю хусточку до боку.
Яке в мого миленького жовтеньке волосся, Я мовила, що розчешу, а вно відвелося. Ой бреду я, бреду річку, на камені стану, Кого люблю я, навиджу, того не дістану. Не всі тоті сади родять, котрі зацвітають, Не всі тоті поберуться, котрі ся кохають. Половина садів цвіте, половина в'яне, Половина заміж іде, друга гине марне. Ой коби я була знала, що так буде з нами, Я би була обходила твій слід городами. 128
Любилися, кохалися, як горобці в стрісі, Як ся взяли розходити, як голос по лісі. Любилися, кохалися, як голубів пара, Розійшлися, розтеклися, як та темна хмара. Поки ми ся та любили, сухі дуби цвіли, А як ми ся залишили, сиренькі повьили. Як ми ся та любили, весь мир радувався, А як ми ся залишили, весь мир дивувався. Та не тому дивувався, що ми ся любили, Але тому дивувався, що ми ся лишили. 129 9 728
Та кой собі погадаю за любка давного, Сорочка ня уражає до сердечка мого. Ой тяжко глини брати з берега грубого, Тяжко любка полишати та йти до другого. Коло млина яворина, коло млина кладка, Я з немилим говорила, а за милим гадка. Говорила-м ізвечера із любком новеньким, Мене душа поболює за стародавненьким. Ой орані ораниці, посіяні маком, А й болить мня головочка за тим єдинаком. 130
Бідна ж моя головонько, бідна ж моя, бідна, Взяла мі ся головоньки журба непотрібна.! Ой вів вітер, віє та й буде віяти, За ким душа бановала, буде бановати. Ой горе мі на душі та горе, та горе, Коби-м знала, де мій любко, перейшла би-м море. Половина саду цвіте, половина в'яне, За тобов ня душа болить, миленький Іване. Ци в зеленій полонині травиця опала, Дванадцятій заказую, вби любка не мала. Дванадцятій заказую, десятій не хочу, Через тебе, білий любку, хіба в воду скочу. 131 9*
Ой скочу у водицю, би ня рибка з'їла, Та би мене за любочком душа не боліла. Серце мі ся уривав, душа мі ся губить, Та й за тобов, мій Николко, що тя друга любить. Ой плавали качата долі тихов водов, Нич мі душу так не з'їло, як невірна любов. Ей, любов, мамко, любов, любов не дурниця, Та мі з'їла любов душу, як колонні птиця. Та як верба замерзає взимі над водою, Так мі, любку, замерзає душа за тобою. 132
Ой паде дощик, паде та в лотоки скаче, В мене ротик веселенький, а сердечко плаче. Ой із гори на долину — невелике діло, Позич мені, любку, серця, бо моє згоріло. Ой би штири скрипки грало та й цимбали били, То би моє смутне серце не розвеселили. Та кой собі погадаю за любочків ротик, Та так мі ся серце здригне, як тоненький дротик. Ой не шуми, луже, дуже по сухій ліщині, Не додавай, серце, жалю молодій дівчині.
Ой шумить гай дрібним листям, а поле травою, Серце плаче голосами, а очі сльозою. Коло млина, коло млина та й коло потічка, Чому в тебе, дівчинонько, заплакані вічка? А як я сі нагадаю та за того любка, Котять мі ся сльози з очей, як ниточка з клубка. Плачте, очка, плачте, очка, шуга не всихайте, Бо кого-сте майлюбили, тому спокій дайте. Тече річка невеличка аж до Синевідська, Так за тобов, милий, плачу, аж болять мі вічка. 134
А як собі нагадаю, що любка не маю, Не водою, а слезою личеаько вмиваю. Ой кувала зозулина та ще й буде вити, Жаль мі, любку, за тобою, що маю зробити? А як собі нагадаю за тебе, миленький, А й що роблю, з рук мі впаде, любку солоденький. Ой вів вітер, вів та вербов термосить, Знаю, любку, в в тя друга, вітер мі доносить. Мелайчик-ем покопала, пасульку лишаю, Маєш, любку, фраврочку — гадаш, що не знаю. 135
А де ж ти ся, мій миленький, забавив, забавив, Що ти мене вечероньки позбавив, позбавив? — Забавився, моя мила, у тої, У тої, Ліпша була вечеронька від твої, від твої. — Ой коби я була знала, котра ї варила, Була б її вечеронька гірка, нещаслива. Чи я тобі не зварила борщику з грибами, А ти пішов до іншої, наїв би-с ся грани! Ой чи я ті не зварила борщу та й капусти, А ти пішов до іншої, наїв би-с ся нужди.
Ой я тобі наварила білої фасольки, А ти пішов до другої — наїв би ся кольки. Ой не теши яворонька, ве теши, не теши, А як підеш до іншої, на мене не бреши. Ой не теши яворонька, не витісуй боки, А як підеш до іншої, не рахуй мні роки. Та так, хлопче, дрова рубай, щоб не було скалля, Та так, хлопче, других люби, аби-м я й не знала. Та так, хлопче, дрова рубай, би трісок не було, Та так, хлопче, другі люби, би мі жаль не було. 137
Парубочку молоденький, ти світом балюеш, У едної перстень береш, а другій даруєш. Ой на горі на високій, літали шершені, Коли пішов до другої, віддай мі перстені. Любила я миленького, любила-м го досить, Тепер най го тота любить, що перстені носить! Ой любку солоденький, на два коні сідаш, Та ти ідеш до другої, мене ся не звідаш. Ой любку солоденький, правду мі не кажеш, Та не сідай на два коні, бо з обох упадеш.
Та у млині два камені, оден меле кашу, Не годна-м ті доказати, проклятий дівкапгу. Бодай тобі, мій миленький, сонце не світило, Та коли-с мене не любив, зводити не било! Сонце уже так не світить, вітер зимний віє, Такой за моїм миленьким серце моє мліє. Коли будуть, мій миленький, заручини твої, Дай мі знати, я ті пошлю дрібні сльози свої! А тогди сі, мій миленький, з другов догаздуєш, Як я сльози позбираю, а ти порахуєш.
Як я сльози позбираю, зложу на долоню, Ґаздуй, ґаздуй з другов любков, я ті не бороню. Оженися, козаченьку, возьми сі білявку, Бодай її на перший день положив на лавку. Ой убита дороженька, куди товар ходить, Угнівався мій миленький, уже не приходить. Що-с на ня ся, любий любку, так дуже розгнівав? Я в тя овес не скосила, що-с собі насіяв. Поки цвіла скорушина, явір'я зелене, Поки ти ще, мій милейкий, пам'ятав за мене. 140
Як скоруха перецвіла, а явір зігнувся, Ти на мене, файний хлопче, як сова надувся. Ой пійду в полонину, нарубаю жердя, Та я з любком не говорю, бо на ня ся сердить. Та мій милий чорнобривий, я чорнобривіша, Він до мене не говорить, я тому радніша. Я до него не говорю, бо мені не мило. Він до мене не говорить, бо го занімило. Ой любку солоденький, зле у тя сердечко, Ти ся годен розсердити за одно словечко. 141
Я калину підпалила, калина не горить, Я до дурня так щебечу, дурень не промовить. Я до дурня так щебечу, як тая щебітка, Він до мене не говорить, як до того дідька. А в городі бождерево зелене, зелене: Гнівалося сміховище на мене, на мене. Та я тото бождерево не буду косити, Так і тото сміховище не буду просити. Який тебе дідько гнівав, най тя такий просить, Куда ходять чорні хмари, най тя туда носить! 142
Не цілуй ня, не обіймай, бо я не билина, З розуму ня не виведеш, бо я не дитина. Ой не ходи попід хату, не топчи мі рівці. Коли любиш молодиці, то дай спокій дівці. Ой не ходи попід хату, не топчи мі втаву, Та не роби собі гонор, а мені неславу. Ти за мною ся волочиш — за тебе не дбаю. Кілько в лісі корінчиків, тільки я вас маю. Ой ти казав, череваку, що за тобов плачу, Ще почкаю штири роки, такого не втрачу. 143
Бодай-єс ся, любку, скапав, як лоева свічка, То мі не раз пропадала через тебе нічка. Бодай-єс ся, любку, скапав, як чиста й олива, То мі не раз пропадала через тебе днина. То мі не раз пропадала, не одна пропала, Бодай за тя, голомшивий, була біда знала. Ой то мі ся надурив єден парубочок, Бодай же він так пожовк, як той огірочок. Бодай тебе так зсушило, як нитку тоненьку, Що ти ходив, мене дурив, таку молоденьку. 144
Жеби тебе, мій миленький, перупойки трасли, Же на моїм білім личку ягодойкп згасли. Ци упала звізда з неба, на землі загасла, Бодай, любку, твоя мати з ланца траву пасла. Росте зілля на камені, широко стелиться, А я чую межи люде, що любко жениться. Ой женишся, мій миленький, а мене лишаєш, То бодай ті задзвонили, як ся повінчаєш. Полишив ня, мамко, любко, полишив, полишив, Та бодай ся він із другов нигда не потішив. 145 10 782
Полишив ня мій миленький, полишив, полишив, Такий би го розум зайшов, аби ся завішав. Подружечка моя люба, та ми подружечки, Та ми любка полюбили з одної хижечки. Товаришка з товаришков товаришувала, Товаришка товаришці правди не сказала. Товаришка з товаришков один хлібець їла, Товаришка товаришці правду не вповіла. Та я з тобов, товаришко, як з ріднов сестрою, Ти копала, я не знала,— яму піді мною.
Ти копайіа, я не знала,— сама у ню впала, Я ся з тебе, товаришко, та й не сподівала. Верни мені любка мого, бо я скажу теті, Так тя буде телепати, як лист на трепеті. Я гадала, цімборочко, аж ти мені мила, А ти мені, цімборочко, гадина куслива. Ой до луга дороженька, до луга, до луга, Ой мала я миленького — відмовила друга. Аби вона так виділа під припічком дривця, Як она вже ме видіти мого чорнобривця. 147 10*
На високій полонині качки пір'я гублять, Най ся третій не мішає, де ся двоє люблять. Ой негідна негіднице, що я тобі винна, А ти ходиш, як дергавка, а я, як калина. А ти ходиш, як дергавка, не мож тя пізнати, А я ходжу, як калина, лиш би цілувати. Ой цімборко, цімборочко, цімборочко люба, Не вішай мі ся на любка, завішся на дуба. А я паву затикаю, а пава ся губить, Бери, дідько, мого любка, коли другі любить! 148
Ой женися, козаченьку, женися, женися, Як той вітер в чистім полі, нігде не спинися. * * * Ой видиться, що хмариться, дощик покрапляе. Ой видиться, що зукоса мила поглядає. Ой видиться, що сердиться миленька на мене, А як гляне — серце в'яне в неї та й у мене. Розмовив би-м каміннячко, розмовив би-м воду, Та не годен розмовити дівчину молоду. Курилася дороженька, курилася курно, Гнівалася та й на мене моя мила дурно. 149
Ой чи ти ся, моя мила, людей не встидаеш, Та що ти ся за марну річ на мене гніваєш? Та у мене у городці дві косиці виті, Через тебе, біла дівко, всі на ня сердиті. Пане брате, товаришу, сказилася дівка, Чось не хоче говорити ще від понеділка. Коло млина яворина, на березі гречка, А ти мене не зачіпай, буде суперечка. А що було полем, полем, тепер облогами, А що було любо, мило, тепер ворогами. 150
Ой то було постояти та й поговорити, А тепер ся на огиду тєжко подивити. Похилився дуб на дуба, а явір на явір, Ти не моя дівчинойка, я не твій кавалір. Уступайся, барвіночку, най тя не толочу, Не люби ня, біла любко, бо я тя не хочу. Подивися, біла дівко, на себе, на мене, Волієш ся утопити, як іти за мене. Та на горі воли в ярмі, а коники в сідлі, Я би з тобов не женився, хоч би була в сріблі. Подивися, дівко біла, на суху тополю, Як ся буде розвивати, в женюся з тобою. 151
У Бедевлі загриміло, у Тересві блисло, Та бодай тя, моя мила, коло серця стисло. Ой дівчино, дівчинонько, дай ті, боже, щистє, Щоби-с тілько старіст мала, як на дубі листе. Ой дівчино, дівчинонько, я в тобі кохався, А ти-с мене лиш зводила, я не сподівався. Та бодай ти, дівчинонько, тогди оддалася, Як у морі на каменю верба прийнялася! Ой не жури, біла дівко, не жури, не жури, Аби-с доти дівочила, би-с пужала кури.
Ой кури би-с пужала, гусьом ся кланяла, Та за тою, біла дівко, що-с мі доганяла. Бодай же ти, дівчинонько, тогди віддалася, Як у морі на тополі грушка розвилася. * * * Ой ци я в лісі вродив, ци в тім оборозі, Ой що я ся не сподобав дівчині, небозі. Ой ци я ся в лісі вродив, ци в тій папороті, Ой що я ся не сподобав дівчині, сироті. Ой чи я сі не хлопчина, чи не парубчина, Нащо дає доганойку молода дівчина?
Ой ти кажеш, дівчинонько, що я в тебе стою, А я в тебе скілько стою, що на гралі гною. Посію я своє жито та межи матками, Не дури мя, дівчинойко, тими загадками. Посію я рано жито, рано буде спіти, Прийде мі ся, добрі люди, за рибков здуріти. Як ішов-єм до милої, летів голуб сивий, Як ішов-єм од милої, смуток нещасливий. Гей, горонько кремінная, чом ся не лупаєш? Ой, дівчино молодая, камінь-серце маєш!
Ой вдарили два морози, аж ся річка здула, Таке серце у милої, за мене забула. В тебе, мила, тміько любви, як в камені води, Шкода твої, дівчинонько, красної уроди. Ой дівчино, дівчинонько, квітко розмаїта, Чому ми ся так не любим, як тамтого літа! Ой миє вода берег та й переміточки, Та уже мі не ходити та й до білявочки. Ой, завій же, вітриченьку, відки тя жидаю, Та й із тої Чорногори, відки любку маю. 155
Ой завіяв буйний вітер, завіяв, завіяв, Там пусто-сми, дівчиночко, на тебе надіяв. Ой ходив я до дівчини, а все було хмурно, Не міг я ся догадати, що то було дурно. Воли мої половенькі, воли мої лисі, Зарубана доріженька до мої Марисі. Зарубана доріженька, терном затернена, Ой вже моя Марисенька з іншим заручена. Моя душко солоденька, з оріха зеренце, Тебе ведуть за рученьки, мене болить серце. 156
Ой садив я капустицю на чужім городі, Ой любив я дівчиноньку та людям — не собі. А де тая керниченька, що голубка пила, Та де ж тая дівчинонька, що мене любила? Уже ж тую керниченьку голуби випили, Та вже ж мою дівчиноньку інші полюбили! Ой я копав керниченьку, води не напився, Ой я любив дівчиноньку, з нею не вженився. Ой копав я керниченьку велику, глибоку, Ой любив я дівчиноньку тоненьку, високу.
Викопав я керниченьку, а в ній вода гірка, Полюбив я дівчинойку, комусь буде жінка. Там на річці нема моста, бо вода урвала, Котра дівка була гарна, то вже ся відділа. Урвалася тота струна, що майтонко гула, Віддалася тота дівка, що майфайна була. Заричали коровиці за брамов, за брамов, Так я плакав за дівчинов, як за ріднов мамов. Каже, мамко, каже, мамко, серце мі ся замкло Та на ключик, на колодку. за любку солодку.
Ой вийду я до покою та тупну ногою, Взяло дівча життя моє та й молодість мою. Невелика пташиночка все гілля вгинає, А хто знає від любості, нехай мені дає. А хто знає від любості, та порадьте, люди, А вже ж мені, молодому, та погибель буде. Ой люблю тя, моя мила, ой люблю тя, люблю, Через тебе, моя мила, літа мої гублю. Любив-єм тя дівчиноньков, буду молодицев, Буду на тя доти ждати, аж будеш вдовицев.
Ей, забуду я молитву, забуду, забуду, А дівчину не забуду, поки жити буду. Закувала зозулина за водов, за водов, Бодай того гута вбила, ко вигадав любов.
ГАДКИ ПРО ШЛЮБ. У РОДИННОМУ КОЛІ Ой коби я, боже, знала, що замужем лихо, Чесала би-м жовту косу, сиділа би-м тихо. Ой коби я, боже, знала, що замужем гаразд, Кричала би-м на всю хату: віддайте ня зараз! Шумить вітер ліщиною, шумить травицею. Сто раз ліпше дівчиною, як молодицею. Молодиця — невільниця, куди йде, думає, А дівчина — вільний козак, куди йде, співає. 161 11 782
Молодиця — невільниця, куди йде, та й плаче, А дівчина—вільний козак, куди йде, та й скаче. У високій полонині вітер повіває, Тота дівка нещаслива, що ся віддаває. Товаришко, товаришко, зайди, порадьмося, Як маємо за біду йти, не віддаваймося. Як маємо за біду йти, на біду робити, Воліємо, товаришко, дівками ходити. Гадала-м ся віддавати, а уже не буду, Вороженьки під ноженьки, та й гуляти буду. На зеленій полонині куриця кокоче, Дівка би ся оддавала, нітко ї не хоче. 162
Ой час би вже жито жати, вже перестигає, Чому мене моя мати замуж не оддає? Ой час, мати, жито жати, колос похилився. Ой час мене замуж дати, голос одмінився. Ой зродила верба грушки, а калина ябка, Ой не знає отець, мати, яка в мене гадка. Ой є в мене така гадка, щоби-м ся віддала, Щоби-м свою русу косу більше не чесала. Ой мамуню, що за дідько, що-м так довго дівков? Другі дівки віддаються та й з мене сміються. 163 11*
Ой хто мене пожалує? Ні отець, ні мати, Ой той мене пожалує, хто мя буде брати. Я на виру хуста перу, коромисло гнеся, Знаю добре, що до мене багач не пришлеся. Багач, знаю, ле пришлеся, а бідний не сміє, Нехай моя коса роса барвінком диржіє. Та у моїм городчику висока кужілка, Не треба мі много части, бо я біла дівка. Не буду ся віддавати, бо не маю коний, Ой чень мене посватає любко чорнобровий.
Не буду ся віддавати, бо не маю биків, Та чень мене посватає Андрусь Гавриликів. Не буду ся віддавати, не маю коралий, Та чень мене посватає Митро кучерявий. Не буду ся віддавати, бо не маю волів, Та чень мене посватає Івануньо Громів. Ой місяцю, місяченьку, місяченьку, князю! Скажи мені щиру правду, із ким я ся зв'яжу? Ой та ричить у череді коровка, ідучи, Заплакала дівчинонька, постільку стелючи. 165
Периночки мої білі, хто в вас буде спати? Личко моє рум'яненьке, хто ме цілувати? Закувала зозулина та сіла на ставу, Дай мі, боже, мужа друга, дай стару ласкаву. Дай мі, боже, стару чесну, дай любка файного, Та аби-м ся не ганьбила сісти коло нього. Не дивуйте, люди добрі, що перебираю, Бо такого мужа хочу, якого я знаю. Щоб тютюну не курив, табаки не нюхав, Чужих жінок не любив та й брехні не слухав. 166
Кажуть за ня, що я плоха, най мене хтось здурить, За такого хлопця піду, що не п'є, не курить. Ой ходила понад воду та шукала броду, Не вважила на маєток, но на єго вроду. Ой дай мене, моя мати, за файного хлопця, Щоби я сі процвітала, як ружа в городці. Не дай мене, моя мати, за цимбалістого, Цимбали ся поламають, та що мені з того? Ой од вітру, від Пістиия, їде колісничка, Дай же мене, моя мати, та за ремісничка. І67
Ремісничок, як паничок, а ручка біленька, Та ніколи ті не скажу: головко бідненька. Не дай мене, моя мати, за ткача-брехача, На ткачику сороченька я з людської праці. Ні за кого я не піду, лишень за мельничка, Закрутиться двічі-тричі — та вже паляничка. Із Бущина до Кричова протягнена штрика, Ні за кого я не піду, лиш за шоферика. Ой на ставу, на ставочку, там виплила качка, Шукайте мі єдинака, бо я єдиначка.
Ой втоптана дороженька, посппана маком, Та чи гаразд мені буде за тим одинаком? Цвіте ружа у городі, цвіте за городом, Не уганяй, моя мамко, за великим родом, Але вганяй, моя мамко, аби не п'яниця, Аби мені сором не був, що я одиниця. Ой ти, сива зозуленько, що би-м ти просила, Коби мені пораяла вдовиного сина. Віддай мене, моя мати, за кого я вашу, Най я буду сім раз бита, я тобі не скажу.
Ей, дай ня, люба мамко, за того любочка, Аж би в нього нич не було, лиш одна сорочка. Одна в нього уже буде, а другу му вшию, Аж би-м із ним вечеряла лиш одну вечирю. Хоть не буде, моя мамцю, ні пити, ні їсти, Коби було, моя мамцю, коло кого сісти! Любі мої кавалери, ставайте до гліду, Нехай я собі виберу, за котрого піду. І той гарний, і той гарний, і той непоганий, А між ними мій миленький, як намальований. 170
Ой калина говорила, ліщина не вміла, За такого чорнявого моя душа хтіла. Ой важу я на три хлопці, ой важу, я, важу, Єден Степан, другий Іван, а третій — не скажу. За Степана іду сама, а Івана лишу, А до того, що не скажу, дрібний лист напишу. Сидить Юра коло мура, а я коло нього, Який тото Юра файнин, пішла би-м за нього. Ой дана же, моя дана, не піду за Йвана, Але піду за Данила, щоби-м не робила. 171
А в Данила нема жита та не буду жати, Але буду у Данила на печі лежати. А в Гаврила бочка сира, лишень би го їсти, У Івана солонина, тре на бантя лізти. Ні за кого я не піду, но за того Йвана, Бо в Івана бульби яма, буду їсти сама. Ой кувала зозуленька, кувала, кувала, З червоної калиноньки цвіток обірвала. Обірвала, обірвала, в городі садила, Межи всіма парубками Йвана полюбила. Ой чи я вам не казала та й не говорила, За нікого не піду, іпо за Кирила. 172
Ой у моїм городочку мандибурка сина, Не буду ся віддавати, чекаю Максима. Та завіяв вітер, вітер, лісами клекоче, Того любка му любити, кого мі ся хоче. Та не треба і любити, не треба казати, Відай, йти би та за того, котрий хоче брати. Ой якби я за тим була, за ким я гадаю, Принесла би сім раз води з тихого Дунаю. Принесла би сім раз води та й не відпочила, Ой коби я за тим була, кого я любила. 173
Ліпше мені, моя мати, тяжкий камінь взяти, Аніж мені нелюбонька соколом назвати. Ліпше мені круту гору, мати, розкопати, Аніж мені із нелюбом свій вік вікувати. Круту гору розкопаю, сяду, відпочину, А як піду за нелюба — навіки загину. Мати моя миленькая, мати ж моя люба, Прошу ж тебе, не дай мене за того нелюба! Бо в нелюба гірка губа, гірча полиноньку, Буде бити, зневажати чужу дитиноньку.
Воліла-м ся намаїти тов рутов зеленов, Ніж мі мали світ в'язати тов бідов мерзеннов. Маєте ж мі світ в'язати, в'яжіте ж коротко, Бо я знаю, що мі буде гірко, не солодко. Мило було заспівати та н поговорити, А тепер ся на мерзеньку тяжко й подивити. Та маєте мня вінчати з якою бідою, Зав'яжіть мі хустков очі та й пустіть водою! Ой не дай мя, люба мамко, де єден, як явор, Там зовиця, як зміїця, стара, як диявол. 175
Ой не дай ня, люба мамко, де діверів много, Бо ні вбіда, ні вечері не буде милого. Ой погадай, моя мати, з ким хуста попереш. А як мі дась на свекруху, вже мі не відбереш. Казали мні кашу їсти, а я не голодна, Казали мні за вдівця йти, я молодця годна. Ой яловець, моя мати, яловець, яловець, Всім дівочкам парубочки, лише мені вдовець. Ой у моїм городочку зацвів бобик ярий, Ліпше вдовець молоденький, ніж парубок старий. 176
Там на горі огонь горить, та най ся розгорить, Я не піду за старого, най він ся розболить. Ой коби-сте, люде, зналет, яка мені біда, Силує мня моя мати за старого діда. Та не дай мня, моя мамцю, не дай за старого, Бо я уже полюбила хлопця молодого! Та не дай мня, моя мати, за вдовця, не дай мня, До нової комороньки сховай мня, сховай мня! Ой волю я, молоденька, в коморці сидіти, Лиш не дай мня, моя мамцю, на чужії діти! 177 12 782
Бо то чужії дітоньки схотять розкошоньки, Я молода, як ягода, не дам їм радоньки. Ой калина біло цвіла, червоно родила: Де ж би-м свої очі діла, же би-м го любила. Де ж би-м свої очі діла, де ж би-м ся дивила, Якби-м пішла за старого, я би-м ся втопила! В середу-м ся уродила, тото ж мені горе! Не дайте ж мня за старого, бо бородов коле. Ой пряду, попрядаю білу миканицю, Хоть ня бийте, хоть рубайте, не йду за п'яницю. 178
Даєш мене, моя мамко, та даєш, та даєш, Чому ти ся, моя мамко, в него в є питаєш? Чому ти ся не питаєш, як там мені буде, Чи він мене, молодую, пустить межи люди? Мела сіни, мела хату та й засміялася, Вийшла мати води брати та й догадалася. — Вилий, мамо, тую воду, що-м ти наносила, Прийми, мамо, того зятя, що-м я полюбила. Туга мені, моя мати, з туги розболюся, Позволь, мати, шлюб узяти та з ким я люблюся. 179 12*
Чому вишні, чому вишні, чому не черешні — Любив-єс мя, вражий сину, чому не береш мі? Ой дана, каже, дана, та дана, та дана, Через тебе, шибенику, ходжу не віддана. Куди ідеш, пане брате? Ци не до Рахова? Кажи моїй білявиці: най буде здорова! Куди будеш, брате, іти, з нею говорити, Кажи моїй білявиді: буду ся женити. То ся женю, товаришу, то ся женю, женю, Таке собі дівча возьму — сховаю в кишеню.
Коби, брате, не Марися, я би не женився, А в Марисі чорні очі сподобали мі ся. Хтів би я ся женитойки, хтів би-м жінку мати, Прийде зима, сіна нема, нічим годувати. Котра би ся віддавала, най іде за мене, Що зашиє та запере, прогодує мене. Як не підеш ти, Марисю, то піде Ганнуся, Як не піде і Ганнуся, то я обійдуся. Не дивуйте, добрі люди, що я не женюся, Бо такую жінку хочу, яку надіюся. У високій полонині пасе кінь у ямці, Узяв би-м тя, біла дівко, аж би-с у непранці. 181
Ей, мамуню, мамунцуню, женитися хочу, А як мене не вжените, то ся розволочу. Гой, судома моя мати, судома, судома, Коби-с мене оженила, я би сидів дома. Коби-с мене оженила, я би сі ґаздував, Попід чужі перелази нічку не ночував. Кажіть, мамо, татуневі, аби мні женили, Я би казав, та ся бою, аби ня не били. Гой, жену я сірі воли на ту Чубанівку, Гой, піду я до багача засватати дівку.
Гой, прийшов я до багача, дівка ще не вмита, Пішли воли на всі лани, з'їли кланю жита. Ой на горі воли в ярмі, а коники в сідлі, Я би не брав единачки, хоть би в самім сріблі. Бо на тоту єдиначку, як на камінь, дують, Та вони ту єдиначку за пана ладують. Ой за пана ладували, за наймита дали, Штири воли обіцяли, куце паця дали. Кажуть мені женитися, смутку мій тяженький! Як я буду ґаздувати, такий молоденький? 183
Оженюся, моя мати, оженю, оженю, Приведу ті невістицю, з хати тя виженю. Приведу ті невістицю з кіньми та волами, А сам сяду конець стола, вмиюся сльозами. Приведу ті невісточку, що буде ґаздині, Так їй будеш догоджати, як малій дитині. Як маєш мя, мій синочку, з хати виганяти, Волиш ти ще, мій синочку, рік, два погуляти. Бодай же ти, мій синочку, не діждав женити, Та ніж мене, старенькую, з хати вигонити. 184
Заріжу я качурика, най качечка таче, Озьму собі сиріточку, най багацька плаче. Ой вийду я на улицю, зачало світати, Такой мені припадає сирітоньку взяти. Та возьми сі сиріточку в єдній рубашині, А вна тобі буде щира, як своїй дитині. Тобі, батьку, журитися, сіяти, орати, Мені, батьку, журитися, де дівчини взяти. Тобі, батьку, журитися, коб воли й корови. Мені, батьку, журитися, коби чорні брови. 185
Не буду я жита жав, іно пшениченьку, Не буду я вдови брав, іно дівчиноньку. Бо у вдови два сини будуть мене бити, А в дівчини чорні очі, будем ся любити. Бо у вдови два сини, оба нежонаті, А в дівчини біле личко, будеш цілувати. Гой, женюся, мамко люба, беру ластовочку, Та аби мі все літала коло оболочку. Та женюся, люба мамко, женюся, женюся, Таке за ся дівча возьму, біленьке, як гуся. 186
* * Не стій, не стій, дівчинонько, з красним каваліром, Та як він до тебе прийде, сядь сі під комином. Під комином як ти сядеш, то він ті загріє, А ти як до него вийдеш, то він тя обсміє. Ой дівко молоденька, дівко єдинице, Та не давай цілувати леда біле лице. Не вір, дівко, павичеві, що пір'ячко губить, Не вір, дівко, козакові, що він тебе любить. Бо він тебе щиро любить ще й спатоньки ляже, Щиру правду випитає, піде й другій скаже. 187
Іще річка невеличка, а нема їй конця. Уже тота нещаслива, що іде за вдовця. Оженися, кучерявий, ожени, небоже, Уже тобі з парубками ходити не гоже! Не дивися, парубочку, що дівчина біла, Якби мати не змолола, хліба би не їла. Ой дивися, парубочку, та котра румйина, Та як стане коло жорен, не треба і млина. Котра дівка робітниця — до тої берися, Але котра ледащиця — бігме, стережися. 188
Котра дівка робітниця, тота сі, як чічка, Але котра негідниця — не злазить з припічка. Не дивися, парубочку, що дівка, як сосна, Подивися, парубочку, чи витче вна кросна. Не дивися, парубочку, що дівка пещена, Подивися, парубочку, чи піч їй мащена. Не дивися, легінику, що дівчина різка, А й дивися, легінику, чи є в печі тріска. Не дивися, легінику, що дівчина гладка, А й дивися, легінику, чи метена хатка.
Ой казав же мені батько: — Женися, небоже, Та не сватай ти багачки, борони тя, боже. Але сватай бідну дівку, в одній запасчині, Щоби була люба, мила всій нашій родині. Невелика цариночка — вісім копиць сіна, Бери, бери дівчиночку без всякого віна. Ой не бери, пане брате, тоту єдиначку, Бо їй будеш наїмати серед літа прачку. Ой най я ї, пане брате, прачку наїмаю, А як вийду межи люде, красну жінку маю.
А хто хоче жито жне, а хто хоче косить, А хто хоче жінку брати, най на руках носить. На високій полонині корова з телятьом, Іще-м дівку не засватав, вже ня кличуть зятьом. Ой гаю не рубаю, най орішки родить, А дівчину заручив-єм, най здорова ходить. А в дівчини заручини, а в дівчини двої, Ой таке-то наробили старостоньки мої. Коби в ріці не водиці, я би не чалапав, Коби любка не хороша, я би-ж ї не сватав! 191
А я хату замітаю і так сі гадаю: — Вже старости на подвіру, я віна не маю. Ударив кінь копитами на яловім мості, Сподівайся, дівчинонько, йдуть до тебе гості. Закувала зозулина та сіла на рампу, Прийшли до ня хлопці в свати, я задула лампу. Ой біленький та бурячок, а зелена гичка, Приходили сватачики, я ще невеличка. Ой травиця та зелена уже покошена, Ци вже моя файна рибка зо мнов заручена. Я дівчину був заручив, а в дівчини гойки, Уже ж її заручили з Небилова бойки. 192
А в дівчини заручини, а парубок оре, Нема кому дати знати парубкові в поле. Чи ти, дівко, удуріла, чи з розуму зійшла, Свої хлопці полишила, за чужого вийшла. Ой на ставі, на ставоньку, вода сколочена. Втогди мене хлопці люблять, як я заручена. Дякую вам, пару бочки, та за компанію, Що ся не раз нагуляла з вами у неділю. Дякую вам, парубочки, та за компаноньку, Що-с те мене в темну нічку вели додомоньку. 193 13 782
Ци чули ви, люде добрі, як куроньки піли, А у мене старостоньки вечероньку їли. Добре тому дружбовати, що є в нього мати, Бо го буде на віночки раненько збужати. Устань, устань, дружбо, службо, та йди на віночки, Най не сидять за столиком сумненькі дівочки. Ой піду я на коровай, на коровайчину, Приведу я з короваю молоду дівчину. Ой піду я на коровай, гіркий мій коровай, Та як буде ненька бити, ти, милий, не давай. 194
Закувала зозуленька на хаті, на розі: Заплакала дівчинонька в сінях на порозі. Косо ж моя жовтенькая, дрібні попліточки, Отто я тя виховала коло матіночки! Косо ж моя жовтенькая, косо ж моя дрібна! То тя буде кундосити біда непотрібна! Нащо ви мні віддаєте, мої рідні мамо? Та чи я вам, молоденька, не вставала рано? Всюди сухо, всюди сухо, на хаті болото, Вступ'ю ті ся, мати, з хати, буде ті широко. 195 13*
Ой кувала зозуленька, кувала, кувала, Дякую ті, мамуненько, що-с мя годувала. Заплети ня, люба мамко, в дрібні дробиниці, Не довго ня заплітаєш, лишень до п'ятниці. Ой дай мі, люба мамко, сорочину білу, Бо я бурше не гуляю, лиш одну неділю. Ой мамко, каже, мамо, не збужай ня рано, Бо буде в ня друга мати, буде ня збуджати. Закувала зозулина, сидячи на ладі, Не довго-м ті, люба мамко, в хижі на заваді. 196
Заплітай мня, моя мати, поки я ще дівка, Заплітай мня, моя мати, хоть до понеділка. А в п'ятницю у дрібницю, а в суботу сяк-так, А в неділю по подвір'ю мої сльози кап, кап! Ой дякую, моя ненько, за вихованенько, Не будете лагодити щодень спідапенько. Та я в свої матіночки тепер на відході, Посадила яворика на заді в городі. А я буду ліс рубати, дубину ламати, Та до мої матусеньки в гості заглядати. 197
Закувала зозулина, сіла на городець, — Не паруй ні, мамко, свадьбу, паруй опроводець. Ти гадала, стара мати, що ся мя не збудеш, Прийде така годинонька, що плакати будеш. Прийде така годинонька, прийде така днина, Будеш, мати, визирати, де твоя дитина. Мати ж моя старенькая, в тонкій сорочині, Не дала мні погуляти, молодій дівчині. А я при вас не гуляла, при чужій не буду, По чім я вас, мамунцуню, споминати буду? 198
Ой нащо мя віддаєте, мої любі тату, Хто вам буде веселити через зиму хату? Через зиму хату, хату, через літо нивку, Нащо мене віддаєте, таку чорнобривку? Ой бувайте здоровенькі, мої любі сестри, Хто вам буде через зиму порядочок вести? Нащо мене віддаєте, мої рідні брати? Та чи вам я, молоденька, надоїла в хаті? Ой на горі жито, жито, тоненькі покоси, А хто буде розплітати дівчиноньці коси? 199
Козак буде розплітати, козак буде плести, Козак буде дівчиноньку до шлюбоньку вести. Не дайте ся, каже, звести, не дайте ся звести, Та не дайте косу росу без братів розплести. Як музики ой заграли, свашки ' заплакали, Тоді мою косу росу брати розплітали. Ой ще було подобочка, дівчинов ходити, Та ще своєв головоньков косички носити. Гиля, гиля, білі гуси, та й гиля на ріку, Зав'язали дівчиноньку, не розв'яжуть д'віку. 200
Ой довкола парубочий, довкола, довкола, Була би-м ся не віддала, якби не Никола. Ой летіло біле каче та й впало в будаче, А Маланя віддаєся, а Парася илаче. А Маланя віддаєся, буде мала діти, А Парані випадає на віру сидіти. Ой із гори високої вилітає тася, Весілля ся зачинає, та дай, боже, щастя. Не є сіна в оборозі, бо коза поїла, Прийшли-сме ся подивити, де молода сіла. На високій полонині ізгреблено пластя, Женихові з молодицьов, дай їм, боже, щастя. 201
Чия ото кураговця понад село має? Тото того легіника, що нянька не має. Ой веселе весіллячко та й весела хата, Лиш молодий невеселий, бо не має тата. Ой посію жито, жито, вродиться, вродиться, На весіллю заспівати годиться, годиться. Ой не штука заспівати, коби тото вдати, А то чужа сторононька, будуть ся сміяти. Ой то чужа сторононька, ой то чужі люде, Заспівати, а не вдати, встидно ж мені буде. 202
Там на горі на високій зацвіла татарка, А Васильцьо і Касуня, то сі єдна парка. Павонія, гергонія, а то ладні квіти, А Касуня і Івась, то паристі діти. Ой з-за Лючі іде туча, з-за Косова хмара, Тото собі ой Явдошка із Іванком пара. Ой ци пара, ци не пара, мемо парувати, Хоть Явдошка буде менша, мемо натягати. А в нашої молодої перед хатов яма, Сидить наша молода, як намальована. 203
Ой кувала зозуленька у полі на льоні, А як тобі, дівчинонько, пасує в вельоні. Ей, сіла і везеся, сіла і везеся, Не може ся нахвалити, що вже оддаєся. Сидить ведмідь на колоді та пасулі лущить, Пелехата віддаєся, куструбання дружчить. Ой кувала зозуленька та в полі на лужку, Ой як тобі, моя мила, пасує за дружку. Ой ти, дружко, ой ти, дружко, поцілуй мі в вушко, А я тебе в біле личко, гарна молодичко. 204
Ой дайте мі рискаля, дайте мі лопати. Нехай дружку підкопаю, не вміє співати. Нащо ж мені рискаля, нащо ж мі лопати, Як би-м хтіла заспівати, не треба казати. Ой їхало весілля попри мою грушку, Зачепило за гілле, загубило дружку. Ой кувала зозуленька щв й буде кувати, Я вам хочу, любі гості, пісеньку співати. Гості мої веселенькі, ви мені ся снили, Так дякую, гості милі, що ви приходили. 205
Бо што тото за весілля, што лише за два дні. Коби було за три тижні, то би було ладне! Вчора біла дівчинонька, сьогодні в віночку, А завтра би завивати свою головочку. Ой дівчино, дівчиночко, що ти наробила, Вчера була-с у віночку, нині ся завила. Ой кувала зозулиця, дторі на яворі, Заплакала молоденька у новій коморі. Заплакала молоденька та й заголосила, Та за тими позлітками, що дівков носила. 206
Та за тими позлітками червона китиця, Вчора була дівчиночков, нині молодиця. Вчора була дівчиночков, позлітка леліла, А сьогодні на голівці перемітка біла. * * Ой зелена повітиця, шовкова травиця, Задарь на ня очком киваш, я вже молодиця. Та не вівкай, дівко біла, не вівкай, не вівкай, Бо я ті ся не вголошу, бо я вже не дівка. Тре перстені покидати, а танці забути, Треба мені, молоденькій, господинев бути.
Тре перстені покидати, тре косоньку втьити, Треба мені, молоденькій, кибавку носити. Як покладуть на голову негарний чепище, То не пустить погуляти проклятий мужище. Ой у виру воду беру, на камені стою. Я такого мужа маю, що го ся не бою. Ой кувала зозулечка за двором, за двором, Я такого мужа маю, що мені не сором. Не там щастя, не там доля, де багаті люде, Хто ся побрав по милості, тому добре буде.
Ой вишенька, черешенька, спідсподу гладенька, А за добрим чоловіком жінка молоденька. Ой вишенька, черешенька спідсподу згоріла, А за кепським чоловіком жінка одуріла. Ой там в саді зеленая трава по коліна. Ой за добрим чоловіком жінка, як калина. Ой там в полі на горбочку вже трава жовкніє. Ой за лихим чоловіком жінка помарніє. Долом, долом, долиною трава зелененька. А за добрим чоловіком жінка молоденька. 209 14 782
Долом, долом, долиною трава вилягає. А за добрим чоловіком жінка погуляє. За доброго чоловіка, за доброго мужа Цвіте жінка, як калина, чоловік, як ружа. Чия доля, чия доля, а моя доленька, Не скаже мі межи людьми згірдного словенька. Гой, гаю зелененький, та гаю, та гаю, Я за тебе, мій миленький, три гаразди маю. Один гаразд наїстися, другий погуляти, Але третій гараздочок — до полудня спати. 210
Ой у мене чоловік — най ніхто не гуде, Встає рано до роботи та й мене не буде. Ой миленький рано встає, милу прикриває, Спи, миленька, до полудня най ся нагріває. Спи, миленька, до полудня най ся без обіду, Щоби-с ладно виглядала, як куди де піду. Коби не пив, мене не бив, я би тя любила, Я би тобі щонеділі головоньку змила. Головоньку змила, змила, кучері зчесала, Коло себе посадила та й поцілувала. 211 14*
Не буду я воду пити, вода луговая. Не буду я жінки бити, жінка молодая. Я не буду воду пити, вода студененька, Я не буду жону бити, жона молоденька. Я не буду воду пити, бо в воді лопуша, Я не буду жону бити — жона моя душа. Ой кувала зозулиця в лісі на орісі, Так би жінку честувати, як ластівку в стрісі. Не меш її честувати, не меш її мати, Бо вна тобі не служниця — твоїм дітям мати. їстоньки ті приладжає, та все добренького, Від хати ті виправляє, та все біленького. 212
Тепер собі заспіваю, хоть-ем оженився, Аби люде не казали — дурень зажурився. ©й іду я через село та й собі співаю, Всі гадають, що я хлопець, а я жінку маю. Ой мій милий чорнобривий пасе коні вночі, А як прийде додомоньку, ' сміються му очі. Дякую ті, мій миленький, за ото красненько, Що мі пішли із тобою літа веселенько. Бодай тебе ліска вбила, а мене ворота, Аби я ся не лишила по тобі сирота! 213
Бодай тебе ліска вбила, а мене полиця, Щоби я ся не лишила після тя вдовиця! А я піду поза хату та стану під Дуба: — А де ж ти мі відправляєш, мати моя люба. — Та я тебе відправляю та до свекрушеньки, Та даю ті вереньочку та й дві по душеньки. Ой на горі на високій вигоріли дуби, Піди, мамо, до свекрухи, чи мі добре буде. Шумить мені, як у млині, в моїй головоньці, Як я буду вгоджувати чужій матіноньці? 214
А я її годжу, годжу, як рибонька воді, Таки чужій матіноньці догодити годі. А в свекрухи їсти трохи, робити доволі, Не тра мені, молоденькій, гіршої неволі. А в свекрухи їсти трохи, а робити є що. А свекруха повідає — невістка ледащо. Ой горами, долинами пшениця ланами, Нігде нема розкошейки, як-то в свої мами. Доки була-м у мамочки, цвіла-м, як калинка, Як-єм пішла від мамочки, зісхла-м, як билинка. 215
Доки була-м у мамочки, то цвіла-м, як ружа, Як-єм пішла від мамочки, то-м більше недужа. А я в свої мамуненьки гуляла, гуляла, Червоная калинонька в воротях стояла. Ой як мене, молоденьку, до свекрухи взяли, То червону калиноньку в воротях зломали. Ой не ломіть калиноньки, іно ломіть вербу, Ой як буде лиха доля, я ся назад верну. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати, Ой де я ся не родила — мушу привикати.
Ой де я ся не родила, в чужій сторононці, Ой мушу я вгоджувати чужій матінонці. Умиєшся слізоньками, обітреш фартушком, Як буде ті люта свекра стояти над ушком. Ой буде ті люта свекра волосся чесати, Та буде го люта свекра жменев виривати. Поки-м була коло тата, то-м була чубата, А як пішла-м до свекрухи, з'їли чубок мухи. Як я була при мамуньці, при моїй рідненькій, Були в мене кучерики, як горох, дрібненькі.
Як я пішла до свекрухи, на лихії руки, Збились мої кучерики, як бобові струки. Ой возьму я гребінчика кучері чесати, А свекруха за коцюбу, виганяти з хати. Як-єс мала, невістонько, кучері чесати, Було моїй дитиноньці світа не в'язати. Поки була коло мамки, то-м знала співанки, Як я пішла до чужої, зазнала неволі. Тільки сіла у чужої співанки співати, Як-єм сіла на ліжечку дитя колисати.
Як я була в свої мами, бренчив голос, бренчив, Як-єм пішла до свекрухи, зараз мі ся зменчив. Як я була у мамуні, бренів голосочок, Як я пішла до свекрухи, пішов на лісочок. Я у свеї мамуненьки по воду з збанятком, Она мені повідає: — Поволі, дитятку! А в чужої мамуненьки з двома коновками, Она мені повідає:—Не сунеш ногами! Ой на горі росте сосна, пшениці не буде, У чужої матіноньки розношу не буде.
Ой тихими долинами пшениця ланами. Нема нігде розкошеньку, тілько в свої мами. Своя мама постелила, спати положила, А в свекрухи спання трохи та й ще-м і не мила- В свої мами до полудня та ще й прикривав, А в свекрухи спання трохи та ще й проклинає- Ой кувала зозуленька в хаті на загаті. Тяжко мені привикнути у свекриній хаті. А я пішла до свекрухи, стала-м коло миски, А свекруха, поганиця, та надула писки. 220
Ой невістко, невістонько, вчора-с приведена, Чому в мене до полудня хата не метена? А я пішла, молоденька, сіни, хату мести, А вна мені відповіла — в поле їсти нести. А я ї ся запитала: — Оя де плужок оре? А вна мені відповіда: — Най тя колька вколе! А я знала, молоденька, що ї відповісти: — Та най того колька вколе, що злагодив їсти. * * Коб я була, мамко, знала, що відданій лихо, Була би я в тебе, мамко, ще сиділа тихо. 221
Ой якби я була знала, що мені так буде, Була би-м ся утопила, як вода прибуде. Була би-м ся утопила, була б утонула, Була б мати заплакала та й була б забула. Молодая дівчинонька, молодії літа, Молодая замуж пішла, не прожила світа. Зеленая петрушечка, гич її зів'яло — Ой то дівча молоденьке світ сі зав'язало. Ой мамко солоденька, у білій ширінці, Світок-єс мі зав'язала, молоденькій дівці. 222
Ой упала звізда з неба, у керницю впала, Розв'яжи мі, мамко, світок, як-еа зав'язала. Ой я його зав'язала топкими нитками, Я го тепер не розв'яжу грубими гаками. Повій, вітре, дорогою, повій вулицею, Ліпше було дівчиною, як молодицею. Ліпше було дівочити, ніж молодичити, Ліпше було в свеї мамці водицю носити. Ой калина білим цвіла, черленим вродила, Вон тепер-єм увиділа, що-м лихо зробила. 223
Віддала-с ня, люба мамко, віддала, віддала, Мені з того хосен не є, лишень тобі слава. Мені з того хосен не є, лишень тобі слава, Куда ходиш та все кажеш: — Я вже доньку в'дала. Ой пропила мати дочку, пропила, пропила, Нех-но прийде літна пора, чим буде робила. Нех-но прийде літна пора, чужую наняти, Не раз будеш, моя мамо, мене споминати. Бо наняти кухарочку, треба заплатити, А на її роботоньку гидко ся дивити. 224
А моїм городочку краче ворон, краче, Мене мама утопила, тепер за мнов плаче. Ой мамко солоденька, сами-сте ня з'їли, Сами-сте ня за любочка дати не хотіли. Та якби-сте, мамко, знали, який я жаль маю, Як я собі давній вечір тепер пригадаю. Гіркий полин, гіркий полин, гірко його їсти, А ще гірше від полину із нелюбом сісти. А в нелюба гірка губа, гірша полиночку, Буде бити, зневажати чужу дитиночку. 225 15 782
Буде бити, зневажати, пласом пласувати, Буде моє біле личко ід свому рівняти. А на горі терня, терня, як позолочене, За удовцем хліб готовий, серце засмучене. За удовцем хліб готовий, лишень би го їсти, Вперед би ся наплакати, ніж до него сісти. Віддала-с мя, моя мати, та за старенького, Казала-с мі шанувати, як молоденького. Я шаную, я шаную, шанувати мушу, Ой господи милосердний, возьми з біди душу. 226
І змилуйся, господ оньку, возьми з діда душу, Винеси ї та поклади на колючу грушу. Буде вітрець повівати, душев теліпати, Буде старий пам'ятати, як молоду брати. А ти старий, череватий, що би тобі дати? Зеленого часнику, аби не міг встати. Та я знаю, молоденька, що старому треба, Два камені під голову, а третій під ребра! А я знаю, молоденька, що діду варити, Ой чирочку в черепочку та й не посолити. 227 15*
Аби-с мене, мій миленький, не бив, не толочив, Я ще була в пеленочках, як ти парубочив. Я ще була в пеленочках, тебе відобрали, Ти вислужив, я виросла та ми ся побрали. Іграйте ви, молодці, бо я йду додому. Є у мене воркун дома, на мою голову. Мене мати єдну мала, єдну-єдиницю, Мені долю вибирала, дала за п'яницю. Ой кувала зозуленька межи воробцями, Вибирала мамка долю межи молодцями. 228
Вибирала мамка долю зраненька в неділю, Та вибрала п'яниченька та ще и ?аведію. Ой нащо мі, моя мамо, та гіршої муки, Та щоби я допалася пиякові в руки! Посіяла-м колопеньки близько коло моря, Коби любко не п'яниця, била би в нас доля. Ой ти п'єш та й гайнуєш, а я дома сиджу, Я, голенька ще й босенька, світочка не виджу. Ой ти п'єш та гайнуєш, а я боса ходжу, Коло твоїх коровочок по мустиню броджу.
— Почекай ти, білявочко, не будеш бродити, Будуть твої коровочки корчмарки доїти. Коли било дівочити, а я пожоніла, Коли било жонов бити, а я повдовіла. Шкода трави, той отави, що пополовіла, Шкода мене, молодої, що я повдовіла. Чому гора не палає, чого гора курить, Чому вдова не співає, чого вдова журить? Якби гора суха була, вона би палала, Якби вдова мужа мала, вона би співала. Хто ся з вдовов оженив, біда го велика — Він цілує раз за себе, раз за небіжчика. 230
Ой хто вдові завидує, як вдова панує, Бодай кожна не сконала, доки не спробує. Ой відки сонце сходить, чи не з-за долини, Чиї тото синки красні, чи не удовині? Ой, вдово, каже, вдово, маєш синів много, Сини вдома не ночують, пропала-с, небого. Де ти був, де ти був, та як роздавали, А всім дали по дівчині, тобі бабу дали. — А я був на печі, я в самім куточку, Ліпшу мені бабу дали, як тобі дівочку! 231
А я ріс, не доріс, молодий вженився, Стару бабу заручив, в зуби не дивився. Стару бабу заручив, любити ї мушу, Прошу я тя, йа господи, вийми з баби душу. Ой мож знати та пізнати, котрий оженився, А він іде дорогою і сам зажурився. Ще ся било не женити і не журитися, З високої полонини в село дивитися. Ой не сам я вженився, женила мня мати, Та з такою поганою, що стидно сказати. Чужі жінки, як ластівки, по полю щебечуть, А у моє чудовище хлопці грудком мечуть. 232
Женила мя, моя мамко, женила, женила, Повна стайня худобиці — жона мі не мила. Ой не січи, ой не рубай зеленого дуба: Та не цілуй, не обіймай, коли-м ті нелюба. Та коли-м тобі нелюба, було мня не брати, Було мені, молоденькій, світок не в'язати! Ой не бий ня, мій муженьку, зверху в головочку, Бо я в тебе господиня, а не кухарочка. Ой то чи я не ґаздиня у своїм домочку? Вижмакала на припічку кулаком сорочку.
Ой то чи я не ґаздиня, най признають люди, Тиждень хата не метена ще й другий не буде. Ой то чи я не ґаздиня коло свої хати? Прийшли діди з Рожнятова сміття купувати. Чи я тобі не казала, мій милий легіню, Хоч бери, хоч не бери, робити не вмію. А я в хаті не замету, бо ся не хиляю, Помітиння не виберу, ручки не валяю. А я їсти не зготовлю, бо таки не хочу, Мисочки ті не обмию, бо руки не мочу. 234
Полотенце не основою, бо не розумію, Сорочечку не ушию, бо таки не вмію. Ой ти-с знав, нащо-с брав, я не вміла жати, Буде ті ся пшениченька в полі зимувати. Та я тобі говорила, мій миленький мужу, Було б тобі вибирати до роботи дужу. Нащо-с ня брав, кой-єс ня знав, що я ледачина, Читавому легіньові світ ізволочила. Нащо-с ня брав, кой-єс ня знав, що я леда-яка, Товди з тобов буду жити, як мі прийде дяка. 235
* Ей, люлю, каже, люлю, маленьку дитинку. Не є з нею супокою ні вночі, ні вднинку. Ой зацвіла калиночка на всі штири листки, Хоч би яка роботиця, сідай до колиски. Я дитину приколишу, я дитину лишу, Сама піду жито жати поза Білу Тису. Ой колишу дитиночку, колишу, колишу, Та я твої красні вічка на папері пишу. Та й люлю-лю, та й люлю-лю, колиско дротова, Та й виспися, висипляйся, дитинко татова. 236
Та й люлю-лю, та й люлю-лю, колиско новенька, Та й виспися, висипляйся, дитинко маленька. Колишу тя, мій синочку, на руках тя ношу, Та я тобі, мій синочку, щастя й долі прошу. Спи, дитино, хоч годину, а другу маленьку, Приспи собі, дитиночко, доленьку добреньку. Колисочка з яворика, ворозки тоненькі, Та у ній ся ба й колише дитина маленька. Люлю, люлю, люлю, люлю, дитино маленька, Урвалася ворозочка під тобов новенька. 237
Та не жаль мі за ворозков, що ся тонка врвала, Але жаль мі за дитинков, що маленька впала. Ой летіла зозуленька через садовину І пустила сиве перце — збудила дитину. Аби тобі, зозуленько, друге перце впало, Збудила-с мі дитиночку, була би ще спала. Ой спи, дитя, без повиття та й без пеленочок, Прийде мамка, упів'е тя в тоненький рубочок. Та й засвіти, місячику, а в вишню шпарину, Би ся видно повивати маленьку дитину. 238
Єдному би їсти дати, а другому пити, А третєє маленькоє, на дворі водити. Ой ви діти, мої діти, де би вас подіти? Та покладу у коробку — мете шкроботіти. Діти мої дрібненькії, діти мої, діти, Дай мі, боже, межи вами віку увидіти. Ой кувала зозуленька та й сіла на бучка, Купи, бабко, черевички, бо я твоя внучка. Мати ж моя старенькая, сивенький голубе, Годувала-с дрібні діти, а тебе хто буде?
Годувала-с дрібні діти, бо нас було много, А хто ж тебе погодує, голуба сивого? Мати моя старенькая, сивенький голубе, А хто мене приголубить, як тебе не буде? Ой діти мої, діти, дрібні, як полова, Яка ж, діти, межи вами солодка розмова. А я собі заспіваю, много дітей маю, Чудується бездіткиня, що я так гуляю. Як будете, мої діти, добрий розум мати, То мете ся поводити, як отець і мати. 240
Гей, у лісі на ворісі сидить голуб сивий, Хто учиться з молодості, буде раз щасливий. Ой щось по тім заріночку густа материнка. Уважного вітця, мати-—уважна дитинка. Нема цвіту на всім світу, лиш на ягідоньці, Нема мені ніде ліпше, як при матіноньці. Не є цвітку на сім світку, як в а тій калині, Не ліпшого, щирішого, як мати дитині. Ой ніхто так не закує, як сива зозуля, А ніхто так не заплаче, як рідна мамуля. 241 16 782
Там на горі на високій білий когут піє, Мати хату замітає, бо дочка не вміє. Мамцю моя старенькая, ти ня годувала, Студеному вітрикові дути-с не давала. Ой у лісі на смереці сорока скрекоче, Мати хату замітає, бо донька не хоче. А в суботу на роботу то най йде мамуня, А в неділю на музику то най йде донуня. Ой гаю мій зелененький, гаю мій, розмаю, Я у свої мамусеньки три розкоші маю.
А першую розкіш маю, файно ся убрати, А другую розкіш маю, пускають гуляти. А третую розкіш маю, мене мама люблять, Щоби-м спала до полудня, они мя не збудять. Закувала зозулиця на лавці, на лавці, Та дай, боже, здоров'ячка татові та й мамці. Ой діти мої, діти, дрібні, як полова, Ко вас буде годувати, кой я нездорова? Ко вас буде годувати, ко покладе спати, Та як ваша люба мамка буде спочивати? 243 16*
Ой за тобов, сирітонько, та ніхто не встане, Колись будеш нарікати, як мене не стане. Ой лісова зозуленька, лісова, лісова, Ой то мене покарали мамунині слова. Мамунині, мамунині та й татуня мого, Тепер би я послухала, та не маю кого. Ой ви, жалі мої, жалі, лежите на лаві, Як росиця студененька на зеленій траві. Гей, умерла моя мати, бідойко ж, бідойко! Вже ж не скаже, не промовить: — Що чиниш, дівойко? 244
Мати ж моя миленькая, ти, сивенький пташку, Ти ж то мене згодовала на бідочку тяжку! Мамо ж моя золотенька, ти, сивий голубе, Ти-с мене саму лишила, служаться мнов люде. Плине рибка, плине рибка по воді, по воді, Та приплини, рідна мамко, ід мені, сироті. Я би рада, мій синочку, д1 тобі приплинути, Сира земля, тяжкий камінь, не можна двигнути. Журилася мати мною, як риба водою, Але мати уже в гробі, а я сиротою. 245
А нікому так не гірко, як тотій сироті, Силу свою виробила на чужій роботі. Сирота я, мамуненько, сирота, сирота, Нігде сонце не пригріє на мої ворота. Сирота-м ся уродила, сироті вмирати, Бо ся в таку годиноньку породила мати. Нема мої мамунцуні, нема мої квітки, Пішла би ї визирати, та не знаю відки. Як я собі спогадаю, що мами не маю, Будуть мене відливати водою з Дунаю. Ой зозуле, зозуленько, ти сива, ти сива, А ти єдна, а я друга в світі нещаслива. 246
А ти тому нещаслива, що летиш лугами, А я тому нещаслива, що не маю мами. А ти тому нещаслива, що летиш до броду, А я тому нещаслива, що не маю роду. Ой я вийду та й сі стану на нові ворота, Всі дівоньки вітці мають, лише я сирота. Коло млина яворина, коло млина лата, А я, бідна сиріточка, без свойого тата. Ой по горі, по долині голуби линули, Ой вже мене, молоденьку, гаразди минули. 247
Ой вже мене, молоденьку, гаразди минули, Уже мого татуненька землев пригорнули. Пусти, боже, мого татка дождем на подвір'я, Та аби він та увидів сироти весілля. Умер отець, вмерла мати, я вже не догоню, Кому ж я ся, молоденька, віночком поклоню? Ой вийду я на гороньку, горонько, горонько, Ані тата, ані мами — бідна головонько! Ой роблю я, тяжко роблю, робота ні за що, Люде кажуть і говорють: — Сирота ледащо! 248
А сирота утомився, на тин похилився, Люде кажуть і говорють: — Он, мабуть, упився! Ой коби-м мав тата, маму, сестрицю рідненьку, То я би мав щонеділі кошулю біленьку. Кажуть люди, що мі гаразд, а мені не гаразд, А я, бідна сирітонька, наплачуся не раз. * * А й плесну у долоні, би ся розкололи, Пішли літа молоденькі та не знаю, коли. Шумить мені, як у млині, в моїй головоньці, Ідуть літа марне з світа, як лист по водопьці 249
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі, Коли доля нещаслива, будьте коротенькі! Пішли бички на пшеничку та най попасуться, Пішли літа марно з світа та вже не вернуться. Вздогонила-м свої літа на кедровім мості: — Ой верніться, мої літа, хоць раз до мя в гості! А хоць ми ся та вернемо, з тобов не будемо, Жалю тобі наробимо, назад ся вернемо. Молодії літа мої, як вода, плинете! Жалі ж мої тяженькії, коли ж ви минете? 250
Ой куди я походила молоденьков дівков, Та заросли тоті стежки зелевим бервінком. Ой куди я походила мслодов дівчинов, Та заросли тоті стежки зеленов ліщинов. А й куди я походила дівков-відданичков, Заросла доріжечка травов команичков. Та куди я та ходила уже молодицев, Та заросла дороженька зеленов травицев. Ой заросла темна стежка морогом-травою, Що-м ходила, говорила, миленький, з тобою.
Ей, літа молоденькі, молоді, молоді, Як ся літа розходите, як пір'я по воді. Ей, як пір'я по воді, на воді, на морю, Я ся, літа, так надію, що я вас догоню. Ой попід гай зелененький ходжу за волами, Літа ж мої молоденькі, жаль мені за вами. Не жаль мені за волами, що вовки поїли, А жаль мені за літами, де вони ся діли. Ой затну я барду в дуба та й похилитаю, А за свої давні літа та й не забуваю.
Літа мої молодії, де ви ся поділи? Завилися в кленовий лист та в ліс полетіли. Догонив я літа свої на дзюравім мості, Ей, верніться, літа мої, до мене у гості. Воли ж мої половії, чому не орете, Літа мої молодії, марне з світа йдете! Ой як я сі нагадую тоті давні літа, Обіллють мя дрібні сльози, а не виджу світа. Ой як я сі нагадую тоту давненину, Та не можу скоротати до вечері днину. Ой куди я та походив молодим хлопчищем, Заросла мі дорожина травичков та листєм. 253
Ой ти, гаю, каже, гаю, та все гаю, гаю, Ідуть літа з сего світа, я лиш сподумаю. * * Келішечку, келішечку, чого в тобі дзюрка, Ачей тебе, келішечку, видзьобала курка. Чи я тобі не казала, Михайле, Михайле, Не пий, не пий горівочки, бо тото не файне. Закувала зозуленька та сказала «вівку», Та трохи ня насварила жінка за горівку. Ой кувала зозулечка, кувала, кувала, Мені мамка говорила та й наказовала:
— Ой хто хоче воли мати, за плужком ходити, Та не сміє ані капки паленочки пити. Ой не думай, любий синку, що паленка дармо, Взяли воли, як соколи, та возьмуть і ярмо. Хто горівку любить пити, розуму не має, Бо горівка — помийниця, життя вкорочає. Чи ви чули, люди добрі, баєчки такої, Що я хочу заспівати співанки дурної. Але свині полетіли, гуси горох зрили, А стодола погоріла — снопи ся лишили. 255
Сеї ночі опівночі неслава ся стала, Миші хату підрубали, баба з печі впала. Ой смійтеся, дівчатонька, та й ви, молодиці, Я посіяв файку жита, а цибух пшениці. На припічку молотив, на запічку віяв, Під припічком наорав, пшениці насіяв. Ой Іван Подолян ходив з посторонком, Вперезався комишем, підпирався ворком. Тримав став на печі, черпав воду саком, Ловив рибу грабельками, стріляв птахи маком. 256
Як ся став запалив, риби погоріли, Попалені щупаки до ліса летіли. Невеликий чоловік рубав ціпом дуби, Вдарив жабу по хвості — вибила му зуби. Ішов дід з Дубровід, баба з Дубровиці, Найшов дід воловід, баба рукавиці. Найшов дід воловід, бички запрягати, Найшла баба рукавиці, горшки витягати. Ішов тютюн дорогою, здибає го люлька: — Ой ти тютюн, а я люлька, покуримо тутка. Ой як я ся, молоденький, зачинав женити, Мусила мі на весіллю вся птиця служити. 257 17 782
Жовтогрудки були свашки, дрозди вінці вили, А й бо пташки, добрі свашки, на голов зложили. Ворониха кухарила, кавка воду носить, А молода ластівочка на весілля просить. В козаря весілля, а в гриба гостина, Голубінка, добра жінка, в пропій запросила. Сидить заєць під корчем та й думку гадає, Недавно ся оженив, вже жінки не має. Сидить заєць на колоді, рукавиці крає, А воробчик, добрий хлопчик, на скрипочку грає. 258
А сороки білобокі ноженьками дуб, дуб! А ворони, старі жони, оченьками луп, луп! А сороки білобокі прийшли танцювати, А ворони, старі жони, прийшли переймати. А сорока білобока пішла танцювати, Чорний крук узяв друк, пішов підганяти. Сидить сова на купині, чипці виплітає, А соловій в сопілочку коломийку грає. Сорока ся закасала, бере вітер в танець, Ворона ся задивила, зломила сі палець. 259 17*
Бодай тебе, сорочино, та із твоїм танцем, Як я піду додомоньку із зломаним пальцем? А коростіль попід постіль ноженьками дуб, дуб, А синиці з-під полиці крилоньками луп, луп. Ой скрипочки із липочки, струни з прядевниці, Як заграю коло стола, чути до полиці! Кувала мі зозулечка, кувала зозулька, Нехай собі потанцюють бобок та фасулька. Зарізала мотовило, начинила решето, Дає мені вечеряти ні сесеє, ні тото. 260
Чи чули ви, люди добрі, що ся в світі діє? Когут хату замітає, курка муку сіє. Із-за гори високої їхали вірмени, Купували когутика біленького в мене. А я цього когутика не продам, не продам, Бо це-с в мене когутичок великий господар. Ой як вийде на вуличку, то все гребе, гребе, Та на кожду вечерочку курочку приведе. Тютю, тютю, чубатенька, пущу ті до хати, А ти будеш яйці нести, я буду ховати. Два когути, два когути; жито молотили, Дві кокошки, дві кокошки до млина возили. 261
На припічку молотив, на запічку віяв, А на п'єцу поорав, пшеницю посіяв. Ой піду я до млина, що ся в млині Діє, Вода камінь обертав, питель муку сіє. Коза меле, коза меле, а цап насипає, А козятко, небожатко, мірки відбирає. Муха місить, муха місить, комар воду носить, Кітка пече, кітка пече, а кіт бога просить. Є у мене хліб печений, кітка дрива возить, А котюга сіренькая зразу в печі топить. 262
Попід лаву вітер віє, хату замітає, А попід піч тече річка, миски помиває. Через хату вода тече, а хліб ся сам пече, Вітер хату замітає, кіт дрова в піч мече. В мене пічка хлібець пече, котик дривця носить, З-під постелі вода тече — мисочки полоче. Попід море свиня оре, а когут волочить, А дівчина чорнобрива борозди толочить. Через гору високую мара вовка гнала, А там заєць цівки вив, серна кросна ткала.
СОЩЛЛЬІІО-ПОБУТОПІ
^^^й«ИВі^^^
КОЛОМИЙКИ ДОРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ ПАНЩИНА Через кладку йду на грядку та й сі так гадаю: Чи є ще десь біда гірша, як у нашім краю? Ой чого ти поскрипуєш, ти, йодлова хато? Нема добра в нашім селі, бо панів багато. Чого було не чувати, а тепер видати, Що заказав пан Ромашкан на морги орати. 267
Коби-то то та на морги, але то на ризи, Бодай тобі, Ромашкане, скрутив дідько вьизи. Ой ти, пане отамане, ти, отаманочку, Помарніла челядонька на твоїм ланочку. Ой зацвіла синя квітка на плоті, на плоті, Ой змарніло біле личко на панській роботі. Болять мене, мамцю, ручки від панської мучки, Болять мене, мамцю, обі, що не роблю собі. Ой чи я то нещаслива, чи моя мамочка, Що гнеш спину день і нічку в клятого паночка. 268
Ой вже вечір вечеріє, сонце на затінку, А ти, пане отамане, не дась підвечірку. Та де гаразд, та де гаразд, на Русівськім гаразд, Ой чи винен, чи не винен, дають буки зараз. Ой прийшов я та до двора, кладуть мене бити. Ой вже ж бо я од панщини не можу ходити. — Не бий мене, отамаае, не бий мене, пане! А хто буде лани жати, як мене не стане? Ой вже вечір вечеріє, час вже спочивати, Нагаїщем через плечі, до снопів в'язати. 269
Ой ти, пане отамане, ударив ня дуже, Ой я лежу та й гадаю, що не встану уже. Ой на лану, на ланочку, та на громажінню, Били пани отамани дівчину Марію. За що її били, били, за яку причину? Не хотіла відробити за дедю панщину. її дєдик із косою, ненька з грабельками, А дівчина понад воду з білими ніжками. А вже вечір вечеріє, сонце над липами, Пускай, пане отамане, додому з серпами. Бодай тобі, отамане, дідько очі видрав. Що ти мене від дівчини на панщину вигнав. 270
Візьми собі, отамане, коня вороного, Пусти мене додомоньку, до кохання мого! Ой вже вечір вечеріє, вже сонечко низько, Пусти мене, отамане, до милой не близько. Продай, мати, сиві воли та викупи сина, Хай не ходить, хай не плаче молода дівчина. Ой ти стоїш па горі, а я па долині, Коби пани позволили, женив би ся нині. Ей, що-м гадав учинити, тото я учиню, Продам коня вороного, викуплю дівчину. 271
Продам коня вороного, продам і другого, А викуплю своє дівча з-під пана чужого. Ой гаю мій зелененький, гаєчку, гаєчку, Утікала панщинонька з нашого краєчку. А де ж ви ся забарили, наш любий паночку, Що нам дали по бучкові на вашім ланочку. Та най би то по бучкові, а то по чотири, Та най би то поволеньки, а то дуже били. Коби борше дочекати світлої світлиці, Подякуєм отаману за тонкі палиці!
Ой ти, брате, братійочку, не пий горілочку, Але, брате, братійочку, возьми сі дівочку. Ой хорошу та й дівочку, хорошу дівчину, Та запали сіни, хату, ходім в Волощину! Ой у тоту Волощину, ба й в Волощиночку, Та щоби-сте не робили тяжку панщиночку! Ой та дана, ой та дана, що мі за догана, Не боюся в Ходовичах ні війта, пі пана. Не боюся я ні війта, ані економа, Я не піду на панщину, буду сидів дома. 273 18 782
Ой ввійду я до покою та й тупну ногою: Віддай, пане, мої літа та й молодість мою! Бодай тобі, наш паноньку, вигоріли лани, Ой який ти сам недобрий, такі отамани. Бодай тобі, наш паноньку, вигоріли луги, Ой який ти сам недобрий, такі твої слуги. А й пане мій, каже, пане, то-с мі запанував, Коби тебе дідько узяв, я би-м не банував. Бодай пани панували, бодай пани жили, В веретки ся зодягали, в нас хліба просили.
Бодай панки панували, бодай панки жили, Бодай панки при дорозі камінчики били. Бодай панки панували, бодай панки жили, Бодай панки в Галичині кайдани носили. Бодай панки панували, бодай панки жили, Бодай панки в Галичині песики лупили. Бодай пани панували, бодай пани жили, Бодай пани в Станіславі крізь грати дивились. Закувала зозулечка на волоськім боку, Бодай панів дідько забрав — забрали толоку. 275 18*
Бодай пани панували, бодай пани жили, Бодай пани межи люди з торбами ходили. На високій полонині згоріли вбороги, Та дай, боже, нашій пані, вби виросли роги! Аби пани панували, аби пани жили, Аби пани торбонцами каміння возили. Бодай пани не прожили, гаразду не мали, Бодай пани за плугами картофлі збирали. Коби пани панували, війти війтували, Коби пани свині пасли, війти завертали.
ОПРИШКИ На високій полонині ізродили рижки, Та ци підем, пане брате, навесні в опришки? А що у тій Чорногорі за вороні коні? Ходім, брате, в гайдамаки, чуєм за червоні. Ой і чуєм за червоні в пана молодого, Та як би їх та узяти з двора головного? Ой я знаю, пане брате, як би їх узьити, Молодого того пана до стінки прибити, Ой прибити руки, ноги, ще й межи плечима, Щоби він ся на нас дивив чорними очима. 277
Ой брате, товаришу, брате, товаришу, Та як підем панів бити — плотами колишу! Ой цімборе, цімборочку, ходім, нежонаті, Ми будемо убивати магнати багаті. Ой іде машиночка без пари, без пари, Доста било нам терпіти од панчуків кари. Звуть нас дуки злодіями, кажуть, що рабуем, Скільки вони людей вбили — ніхто не рахує. Коби мі ся та й бук розвив, та й берези білі, Ой пішов би-м в гайдамаки на штири неділі. Закувала зозуленька у лісі на пруті, Ведуть, ведуть миленького я в железнім путі. 278
Заки мене не в'язали, не знав же я муки, Та як мене ув'язали, посиніли руки. Та як мене ув'язали новим воловодом, Та так мене провадили милої городом. Ей, ко тя, легінику, на ото нарадив, Аби тебе горі селом жандарик провадив? — Ей, мене нарадили мої товариші, Ми ходили розбивати панськії вариші. Закували мі шандери, ой учера вднині, Та так мене в голов' били, що болить донині. На високій полонині зародили рижки, Закохав я собі силу та й пішов в опришки. 279
Ой вийду я в полонину на високі гори, Де Черемош воркітливий каміннячко оре. По долині жовнярики на села злягають, Трясуть хати попід лісом, Довбуша шукають. Пушкар веде, помагає, нагороди хоче, А я його нагороджу кулев межи очі. Маю бартку, порошниці, новенькі пістолі, Лиш не маю свої хати, щасливої долі. Ходив Довбуш з опришками лісами, горами, А він хотів розправлятись з польськими панами.
Ой стогнали буковинці, стогнали гуцули, Про Довбуша заспівали — про горе забули. Як я собі нагадаю, куди ми ходили, Та й за нами жандарики ланцюги носили. Ой піду я попід лісом через плай на Руду, До каміння Довбушева на пораду піду. Скажи мені ти, каміння, Довбушеве місце, Як панів нам бити треба, як їх з світу звести.
РЕКРУТЧИНА Ой гуляйте, файні хлопці, завтра не будете, Прийшла карта од цісаря — на війну підете. Будете ви своєв кровцев моря доповняти, Будете ви білим тілом орли годувати. Ой цісарю, цісароньку, що ти сі гадаєш? Добрих хлопців забираєш, горбатих лишаєш. Вітер віє студененький, вербою колише, Сидить панчик у кріселцях та бранчиків пише. Ой неволя, товаришу, неволя, неволя, В Коломиї відбирають, до Чернівець гонять. 282
В Тернополі на ратуші два доми новеньких, Там капітан вибирає хлопців молоденьких. А багацькі вибирає, додому пускає, А бідними сиротами дзюри затикає. Бо багацькі гроші мають, то ся викупають, А бідними сиротами дзюри затикають. Плачуть мами за синами, жінки за мужами, А дівчата, ластів'ята, за кавалірами. Туди-м ішов з кучерями, звідти без волосся, Подивися, файна любко, чи мі придалося. Придалося, мій миленький, придало, придало, Бодай панам станіславським дихати не дало. 283
Ой ходила дівчинонька у місті по ринку, Позбирала кучерики в шовкову хустинку. Та як она визбирала, ревно заплакала: Кучерики мої любі, вірно-м вас кохала. А в Калуші в крайнім домі там пани сиділи, Ой там мені, молодому, кучері злетіли. Доріжечка мурована, мости споряджені, Відси ішли в кучериках, відти пострижені. Ой вже мости споряджені, набиті підлоги, Пішли наші кучерики панам попід ноги.
Ой лишив я кучерики у Стрию на ґанку, Бодай пани поздихали, що ня взяли в бранку. Чи я тобі, пане війте, переорав межу, Що на мене закладаєш цісарську одежу? Ой іду я у катуни, бировик ня веде, Чекай, чекай, бировику, научу я тебе. Чекай, чекай, бировику, як я ся поверну, Твоя хижка мурована, я ї переверну. Ой у лузі зелененькім зацвіла калина, На жовніра породила мати свого сина. 285
Бодай же ви, вороженьки, всі разом пропали, Нащо мені дитиноньку до війська забрали! Викохала стара мати цісареві сина, А самая ся лишила, як в полі билина. Мати ж моя старенькая, мати ж моя, мати, Було мене не родити та й не годувати. Мати ж моя старенькая, а я твій синочок, То-с мі, мати, породила під карабіночок. Я карабін через плечі, шабелька при боці, Воліла мі моя мати втопити в потоці. Воліла мі моя мати втопити в потоці, Ніж мі мала бренькотіти шабелька при боці. 286
Ой іду я у катуни, моя рідна мати, Не будеш мі опівночі двері вдопирати. Та коли-с ня, моя мамко, в купелі купала, Тоді мені у Рахові сорочину пряли. Та коли-с ня, моя мамко, в колиску вложила, Тоді мені у Рахові черевики шили. Воліла мі, моя мати, в купелі втопити, Ніж мі мають офіцери за вуха крутити. Воліла-с мі, моя мамко, в колисці вдушити, Ніж мі мала-с віддавати цісарю служити. Ой я гадав, що ся висплю та й піду косити, Ізв'язали руки, ноги, карабін носити. 287
Ой я гадав, що ся висплю та й займу волоньки, А я займив дрібні сльози аж до Моравоньки. Шкода травки та й отавки, сіна зеленого, Шкода мене, молодого, личка рум'яного. Ступай, коню, підо мною, через крваві ріки, Будь здорова, матінонько, вже-м пропав навіки. Ступай, коню, підо мною та розбивай груду, Будь здорова, родинонько, вже я ту не буду! Ой заплачеш, моя мати, рясними сльозами, Як мня будеш пізнавати межи жовнірами. 288
А нині я тутка, тутка, а завтра я піду, Ой хто буде припадати коло мого сліду? Ой як мене вербували, сивий мундир дали, Посадили на коника, світами загнали. Ой як мене вербували в неділю раненько, Ходить дівча під касарнев, плаче жалібненько. Ой як мене вербували б місті на риночку, Штири рази відливали мою головочку. Штири рази відливали, а п'ятий зачали, Тоді мене, молодого, за жовніра взяли. 289 19 782
Ей, каже, білявочко, чи не жаль ті буде, Як я піду умирати межи чужі люде? Ой не плачте, молодиці, що до Стрия йдемо, Ой ви тогди заплачете, як ся не вернемо. Чи будеш ти, моя мила, за мнов жаловати, Як мі будуть черевики ніженьки глодати? Ой дзвонили ключі вночі, понад море йдучи, Заплакали вибранчики, в чужу землю йдучи. Ой не дзвоніть ключі вночі, понад море йдучи, Ой не плачте, вибранчики, в чужу землю йдучи. 290
Ой як же нам не дзвонити, коли-м голосненькі, Ой як же нам не плакати, коли-м молоденькі. Кервавая дороженька зі Стрия до Відні, А хто ж її ізкервавив? — Новобранці бідні. Ой летіли гайворони понад Чорне море, Заплакали молод-бранці, сидячи в неволі. Не так вони заплакали, та як затужили. Ото-с мо ся в свого пана вірно дослужили. Ой ви, старші жовнярики, не робіть нам муки, Не бийте нас, не лайте нас, навчіть нас науки. 291 19*
Бо напгії руки нігди того не робили, Но сіяли та й орали, за плугом ходили. Ей, підемо, пане брате, я в гай зелененький, Там нас буде зецерував капраль молоденький. Там нас буде зецерував, там нас буде вчити, Там нас буде, молоденьких, по морді лупити. А я піду на зицирку, зицирки не вмію, Він до мене по-німецьки, я не розумію. А я піду на зицирку, визицируюся, А як піду до касарні, сльозами заллюся. 292
Як мі дали гвер на плечі, як тота машина, Вісімнадцять фунтів важить — нещасна година. Пішов би я, моя мати, з косою косити, Дали мені, молодому, карабін носити. Бодай тії карабіпи в огні погоріли! Щоби мене, молодого, плечі не боліли. Ой не є дна мати плаче, жалісно голосить: Нема мого соколика, десь карабін носить. Карабіне, карабіне, мучиш мою душу, Хоть би-м не рад, молоденький,— носити тя мушу! А як мене відобрали із першої кляси, Дали мені синій кабат, червоні кутаси. 293
Синій кабат, синій кабат, червоні вилоги, Ой не знаєш, стара мати, як-то болять ноги. Ой болять мі руки, ноги, болять мі, болять мі, Кличуть мене до Самбора, дівчино, порадь мі. Ой що ж мені, каже, з того, що червоний ковнір, Другі хлопці п'ють, гуляють, а я бідний жовнір. Другі хлопці п'ють, гуляють, дівки обіймають, Ой а мене, бідненького, сльози обливають. Ой не треба, дівчинонько, жовніра любити, Бо він мусить цісареві десять літ служити. 294
Ой дівиці, молодиці, скиньтеся по грошу Та заплатіть цісареві, най мундир не ношу! А наш цісар добрий, добрий, бо нам дає торби, А до торби кусень хлєба, машероваць треба. Ой пане капітане, ой пане майоре, Пусти мене додомочку, сама мамка оре. Ой сама мамка оре, сама мамка косить, Та на тебе, капітане, тяжку біду просить. Ой в зеленій Буковині, там зозуля кує, Она хоче розказати, як жовнір бідує. 295
Ой в зеленій Буковині явір зелененький, Ой там лежить, погибае жовнір молоденький. Ей, жовняре, жовняроньку, а де ж твоя сила? В гарнізонах і шпиталях, там ся полишила. Ой біда, кому біда, солдатові біда, Не занесе ворон кістку, куда його сліда. Чи не знаєш, моя мамо, як солдат бідує, Вітер віє, снігом сіє, а він марширує. Ей, буде, хлопці, война, буде, хлопці, война, Буде нами, молодими, сира земля повна. 296
Пішов любко на войночку, на войнове поле, Та лишив ня, молоде аьку, та й діточок троє. Ой діти мої, діти, ви дрібненькі, як мак, Ко вас буде годовати, кой ваш отець вояк? Та бодай-єс, машиночко, од грому згоріла, Кой повезла-с од ня любка, би-м го не ви діл а. Ей, листок на тополі, явір зелененький, Та поїхав у катуни леґінь молоденький. Ей, сивий голубочку, лети в долиночку, Та принеси від милого якусь новиночку. 297
Усі дівки з миленькими, усі п'ють, гуляють, Лишень мого миленького сльози обливають. Усі дівки з миленькими гуляють, данцюють, Лишень мого миленького капралі муштрують.
НАЙМИ. ЗАРОБІТКИ Ой з Сигота сиваники, з Сигота, з Сигота, Взяла красу із личенька людськая робота. Не дивуйся, моя мати, що-м на личку зблідла, А я служу, молоденька, а на службі біда. Бо на службі рано встати, пізненько лягати, Немає ся звідки, мати, рум'яночка взяти. Ей, родино, родиночко та й родичі мої! Прийдіть, прийдіть, посмотріте побиванки мої!
Чи я така нещаслива, ой чи моя ненька, Що я пішла на зарібки така молоденька? Журилася мати мною, як риба водою, Дала мене межи люди — жалує за мною. Ой не бий ня, мамцю моя, та й не суяти ня, Хустков очі зав'яжи мні, на Дунай пусти ня. Ой не бий ня, мамцю моя, не треба ня бити, Побила ня лиха доля, бо-м пішла служити. Воліла-с мі, моя мати, в купелі втопити, Ніж я маю, молоденька, на людей робити.
Як била би-с, мамцю, знала мою тяжку біду, Була би-с ня утопила у воловім сліду. Ще я собі не вгуляла, красно не входила, Тілько буду пам'ятати, що-м ся наробила! Ей, піду із Кричова та взьму собі хліба, Та уже мі у Кричові надоїла біда. Лиш я піду до Сигота та стану у пана, Штоби за мя никто не знав, ні мій муж, ні мама. Ой піду я на роботу та й зароблю шустку, Та й сі куплю на голову шалінову хустку.
Ой у моїм городечку два корчики ріпки, Казав мені мій миленький: не йди па зарібки. Прийди, прийди, мій миленький, приплини з водою, Бо я року не вибуду, піду за тобою. Я служила у такої, що має покої, А то я сі вислужила бідойки тяжкої. Ой коби я маму мала, я би не служила, Я би чужій господині води не носила. Я би води не носила, хати не вмітала, Я би чужій господині в ласку не стояла. Коби я у пана бога того допросила, Аби моя господиня в мене ще служила. 302
Ой я би їй ізварила із петрушки юшки, Та я би їй покришила всілякі й окрушки. Якби їсти не хотіла, я би її била, Пригадай сі, господине, що-с зі мнов робила. Ой летіла зозулиця повад тоті луги, Та так нико не бідує, як бідвенькі слуги. Ой слузі би рано встати, а пізно лягати, Та кождому куркуляті водички подати. Ой я роблю, ой я роблю, мене ручки болять, А як прийду додомочку, зо мнов не говорять. 303
Та болять ня, мамко, руки в'д чужої роботи, Та кой зачну в понеділок та аж до суботи. Ой маю я чорну крайку, в'їла мі ся в боки, Ой ходжу я на роботу, мара знає доки. Нічо мі так не доїло, та як панська служба, Та як прийде неділечка, тото моя нужда. Корови би подоїти, пачиння помити, Та ще би ся, молоденькій, додому просити. Ой пішла я додомочку, та й ся не просила, Та так мене пані била, пекарня трісціла. 304
Та й не бий ня, моя пані, не му вікувати, Кобп-м року дослужила, буду дякувати. Посіяла команицю, вродилося жито, Ой яке то свято буде, що мя днесь не бито? Товаришко, товаришко, що будем робити, Що не можем через пани року дослужити. Поможи мі, милий боже, року дослужити, Та так мемо утікати, аж ме ся курити. Так я буду утікати горов, долинойов, Западайся цес фільварок з лихо в годинойов. 305 20 782
Западайся цес фільварок та й це се подвір'я, Мало мені не тесали на голові кілля. Ой піду я в Волощину хліба заробити, Як-ем любив Катерину, так буду любити. Упав сніжок на обліжок, вчинився водою, Чи тужиш ти так за мною, як я за тобою? Ой тужу я, моя мила, ой тужу я, тужу, Прошу тебе, чекай мене, най року дослужу. Ой служив я у цісаря, тепер буду в пана, Зачекай мі до осени, дівчино кохана. 306
Ой то ми ся полюбили на велику нужду, Ой я, мила, тут зістану, а ти йди на службу. Ой якби ти, сонце, знало, як мені тяженько, Ти би нині заходило за гору борзенько. Ой якби ти, сонце, знало, як мені, як мені, Ти би, сонце, заходило у єдній годині. Ой вже вечір вечеріе, вже шеста година, Вже відходить від роботи моя білявина. Ой вже вечір вечеріє, сонечко заходить, Та вже моя білявина з роботи приходить. 307 20*
Ой як я сі заспіваю, хоч дрібку, хоч дрібку, Чей учує мій миленький, що я йду з зарібку. Ой наймите, наймитоньку, перестань служити, Ані свята, ні неділі, все кажуть робити. Ані свята, ні неділі, ні будної днини, Не засидить бідний наймит єдної години. Кажуть люди, же я нероб, не хочу робити, А вже ж бо я від роботи не можу ходити. Кажуть люди, же я нероб, не дають мі їсти, Ой вийду ж я на вулицю на сміх людський сісти. 308
А кує мі зозулиця за валом, за валом, Ой наймився Николайко за гору з товаром. А наймився Николайко за три сороківці, Купив, купив Іленочці дзвінці-колокільці. Є в багача добра бриндза, що лиш би ї їсти, А як свято та неділя, ніколи і сісти. Багач слугу так корняє, ще кури не піли, Дає слузі тото їсти, що діти не з'їли. Аби тобі, багачику, так легко конати, Та як мені, молодому, цей рік добувати.
Бідний наймит пасе воли та й нічо не знає, А йому ся з сорок мисок на обід зливає. Ой кошу я сиру траву, а суху лишаю, Та мені ся із голоду діди привиджають. Ой зацвіло синьо зілля коло перелазу, Ліпше було наймитові в господаря зразу. Збираєся наш господар, йде до коршми пити, Бідний наймит ціп під паху, іде молотити. Служив же я рік у пана, два роки у ксьондза, Заслужив я чоботята, підкови з мосьондза. 310
Ей, наймите, наймитоньку, де твої присівки? — В арендарки конець стола прибиті до стінки. Ой коплім, копальники, все-сме докопали, Ачей би нам на вечерю два грейцарі дали. Мамко моя солодейка, то я зажурений, Бо я сербав через літо чирок несолений. А звідки ти, легінику, а звідки, а звідки, Що ти прийшов, молоденький, до нас на зарібки? А й коби сонце знало, як тяжко робити, Та оно би пиловало за грунь заходити.
Аж би тота машиночка пропала навіки: Взяла людей здоровеньких, привезла каліки. * * * Ой бодай же погоріли бориславські шиби, Що вони нас та забили у тяженькі диби. Ой мовили бориславці, ЩО будуть панами, А вни поле попродали та й пішли з торбами. Ой на горах загриміло, а на долах блисло, В Бориславі з чорних димів нависло, нависло. Та казала мамунцуню: — Не йди на роботу, А я пішла у Борислав, стратила красоту.
Я гадала: в Бориславі роботонька гожа, А як стала робиточки, а то кара божа. Ой боже мій милосердний, як тяжко бідую. Яка нічка великая, а я млинком дую. Аби-с знала, мамунцуню, який світ гіренький, Як ти робиш цілий тиждень за грошик марненький. Як заведе пан в кошару та й скаже крутити, Потім гроші відбирав та ще й хоче бити. Течуть сплави Черемоша в далеку чужину, Покидає бідний гуцул свою Верховииу.
Як кидав я село рідне, було мні тяженько. Я прощався з ріднов землев, з мойов ріднов неньков. — Будь здорова, родинонько, та й мої сусіди, Не з гаразду я се роблю, лиш з своєї біди. Ой Канадо, Канадочко, і ти, Манітобо, Жие в тобі руський нарід, мов тая худоба. Ой Канадо, Канадочко, яка-с ти немила, Бодай же-с ти, Канадочко, нікому не снила! Гори мої високії, мушу вас лишати. Волів би-м був у вас гнити, як в чужині жити! 314
Покидає бідний гуцул, де колись пишався, Де зворами вечорами вітром уганявся. Ой закукай, зозулечко, закукай, небого! Бо вже мого пробивання в Верецьках не много. Ой Канадо, Канадочко, маєш поля много. Звербувала з Галіції ґазду не й одного. Ой Канадо, чужий краю, знайдеш, де нас діти? Бо ми в себе на рідному не маєм чим жити. Ой поїдем в Аргентіну, поїдем у гості Та залишим в Аргентіні свої білі кості.
Гоя моя, гоя моя та ще нині гоя! А завтра вже повандрую, головонько ж моя! Як я піду з того села, зовсім заберуся, Та най верба грушки родить, а я не вернуся. Та я піду з того села та й заберу сліди, Та й я вже в тім селі нашім та навидів біди. Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива, Не одного чоловіка з жінков розлучила. Чоловіка розлучила, дітям тата вкрала, Ой бодай ти, Канадочко, була ся загнала. 316
Будь здорова, родинонько, бо я від'їжджаю, В ріднім селі добре бути, по щастя не маю. Не журися, родинонько, я ся й сам нажуру, Якось буду в світі жити про свою натуру. Як я піду з того села, згадайте мі, люди, А вже ж мені за тим селом жаль великий буде. Бувай здоров, бувай здоров, зелений лісочку, Бо вже більше тут не вчуєш мого голосочку. Тече вода з-за города, ои тече лугами, Покинь, любко, тата й маму та ходи за нами. 317
Та покидай тата й маму, я покину ґазду, Та й поїдем до Канади шукати гаразду. А хто хоче гроші мати, най їде за море, Та й тамка ся розпізнає, яке там є горе. Ой підемо, пане брате, підемо, підемо, Пан біг знає, пане брате, чи ми ся вернемо. Ой підемо, пане брате, підемо, підемо, Де широко, де глибоко, там переплинемо. Не жаль мені на кавочку, лиш на вороночку, Що вна мені закаркала в чужу стороночку.
Ой з-за гори високої летіли лелики, Поїхали мої вуйко аж до Гамерики. Коби-м мала атраменту, білі паперики, Писала би-м до братчика аж до Америки. Ой господи милостивий, що я учинила, Що я свого миленького за море пустила! Защо-с пішов по світкові далеко блудити? Мене-с лишив, молоденьку, тяжко ся журити! Пішов ненько в Америку гроші заробити, Та ні грошей, та ні ненька, як будемо жити?
А й тутка ся ізмеркае, я лягаю спати, Моя рибця в Америці сідат обідати. Ой осико, осичино, зелені й осички, Очі-м чорні виплакала, не маю сестрички. Ма сестричка в Америці • над тихов водою, А втирає личко біле хустков шовковою. Ой Америко, чужино, яка ти зрадлива! Не в одного чоловіка ти силу зломила! Ой пішов я у Канаду гроші заробляти, А в Канаді із голоду треба умирати. Ой ходив я по Канаді босими ногами, Усі гроші зароблені ішли за панами. 320
Ой робив я на пана і був його ворог, Ей, грім би го розсипав на дрібненький порох. Ей, у тій Америці, як на другім світі, Там не чути зозулечки яі взимі, ні вліті. Летить орел понад море і став голосити: Горе ж мені на чужині, нігде ся подіти. Летить орел понад море, та й летівши крикнув: Горе ж мені на чужині, що я яе привикнув. Хто гадає, що за морем грошей назбирає, Той за морем гірку долю і голод назнає. 21 782
СОЦІАЛЬНА НЕРІВНІСТЬ. РЕВОЛЮЦІЙНІ НАСТРОЇ Не вродило жито в полю, жаль мі серце крає, Нема щастя, нема долі у нашому краї. Нема хліба, нема солі ще й холодно в хаті, Все забрали, зрабували в нас пани прокляті. А чия то біла хатка, чия то, чия то? Верха нема, сіни впали — моя то, моя то. Посію я діжку гречки, а дві жмені проса, Ходила я в черевиках, тепер ходжу боса. Ходила я в черевиках з жовтими пряжками, Тепер ходжу по морозі білими ніжками. 322
Чому поле не зелене, ци не загноєне, Чому личко не рум'яне, цй вно змозолене? Аби поле загноєне, вно би зеленіло, Вби личко не змозолене, вно би рум'яніло. А й моє біле личко в мозолі, в мозолі, Та як тота суха риба в варенім розсолі. Та як тотій сухій рибі в розсолі кипіти, То так мені, молоденькій, мозолі терпіти. Ой мамуню, мамунцуню, ой та-м зголодніла, Коби бульба колочена, то би-м попоїла. 323 21*
Мати моя старенькая, мати моя рідна, Нащо ти мі породила, коли-с сама бідна? Та не бути у дівчинп, не бути, не бути, Ходаки ся попороли, нема ся в що вбути. Хотів-єм ся оженити, гадав жінку мати, Прцйшла зима, хліба нема жінку годувати. Ой не сам я тому винен, а так мені біг дав, Що я вчора не вечеряв, нині не обідав. А дякую господарю, святому Николі, Що ми так ся заслужили, що коліна голі.
Чому-с, любко, та и не така, як-єс була сночі? Не доїла, не допила, не доспали очі. Не доїла, не допила, не доспала смачно, А вже ж того, моя мила, на личеньку значно. Ой із тої полонини качали гелети, Дівка би ся оддавала, не має верети. Ой піду я заспіваю у зеленім гаю, Бідна моя головонька, я поля не маю. Та коби ті, біла дівко, од єн угор поля, Та вже би в тя, біла дівко, майщаслива доля. А в багача лисі коні, а в мене коліна, Подивіться, люди добрі, що на мені віна. 325
Дивуються мені люди, дивуються пани, Що я, така молоденька, не маю сукмани. Я сукмани не пропила, ані прогуляла, Моя Мати бідна була та й мені не дала. Ой у мене, молодої, кораликів мало, В мене нитка коротенька, мені й так пристало. Ей, коби я воли мала, воли до роботи, Мала ж би я старостоньки кожної суботи. Ей, коби я воли мала, червону запаску, Я би тобі, багачику, не стояла в ласку. 326
Ой летіла зозуленька, ой летіла пава, Коб я мала зо три морги, то би-м ся віддала. Ой коби я воли мала та й сірі корови, Мала ж би я старостоньки з чужої сторони. Ой мамуню, мамуненько, мамуненько рідна, Не дай мене за багача, бо я буду бідна. Бо в багача нова хата, високі пороги, Буде мені вимовляти воли та й корови. Стоїть верба над водою та й у воді гнеся, Ой як бідний заспіває, то багач смієся. 327
Ой багачу, багачику, що ж тобі до того? Не йде бідний до багача зичити нічого. Ой загачу керниченьку, загачу, загачу, Не дуже ся покепковуй із мене, багачу. Ей, у тебе, багачику, волики сивенькі, Та й у мене, молодого, ручки золотенькі. Ци ти будеш, багачику, волики лупити, Та я буду золотими ручками робити. А в багача лихі коні, лиш би запрягати, А у мене коліночка треба залатати.
А на дворі лютий мороз, а я в капелюсі, Та я ліпший гонор маю, ніж той у кожусі. Ой багачі бісноваті, не збивайте суму, Не вмерла-сте на холеру, спустить пан біг джуму. Сів багач пшениченьку, ячмінь йому родить, Таки багач помаленьку на біду приходить. У багача півкалача та іще він плаче, А в сироти ніде корки, іще вона скаче. Не боїться хлоп морозу, ні голий розбою: — Сідай, мила, на коника, подь, мила, зо мною! 329
Ой мій милий чорнобривий жупана не має, А як прийде до корчмоньки, дівки обіймає. Ой стоїть пень, як білий день, без цвіту не може, Паскудному, плюгавому й жупан т не поможе. Ой пізначно та й визначно багацького сина: Дівка в руках, люлька в зубах, на бороді слина. Там на горі один дуб, бодай не розвився, А в багача один син, бодай не женився. Ой чим ти ся величаєш, ти, багацький сину, Бодай тобі та на завтра читали псалтиру! 330
Сухий дуб, сухий дуб, сухая гілляка, А в багача їден син і той злодіяка. Ой як хлопець розгулявся, то хлопцеві грайте, А багацькії сини тропіки зачекайте. Бо то бідний также хлопець жити в світі хоче, Коли його головоньки ніхто не клопоче. Ой вийду я на вулицю та там собі вівкну, Ачей багач удуріє та дасть за ня дівку. Запряжу я когута, запряжу я курку Та й поїду, посватаю до багача дівку. Капелістий, дам ті їсти, підемо орати, Та підемо до багача дівчину сватати. 331
А в багача красне дівча та файно ся вбрало, Як перейшло сіни, хату та в помиї впало. Треба тобі, багачику, штири воли дати, Аби твого дівчиноньку з помий витягати. А я вийшов на улицю та зачав гадати, До котрої дівчиноньки старости післати. Післав би я до бідної — дороги не вбиті, Післав би я до багача — лавиці не миті. Волію я отій бідній дороги топтати, Ніж я маю у багача лавиці шкребати.
Гей, піду я сі до ліса, нарубаю клиння. З багацької дівчиноньки все зла господиня. А з бідної дівчиноньки господиня буде, Не навчив ю отець, мати, та навчать ю люде. Тече вода край города, збивається в піну, Не лакомся на маєток, не бери відміну. Бо маєток така мара, маєтку не буде, А з ким же ти, мій миленький, вийдеш межи люди? Багацькая дівчинонька не перехвалена, Взимі шмаття не попере, бо вода студена. 333
Взимі шмаття хоць попере з гіркою бідою Та не крутить, але кине, най мерзне з водою. У бідної дівчиниці сорочина блискать, Бо бідненька дівчиниця праником притискать. ф Багацької дівчиниці сорочка, як кожа, Бо багацька дівчиниця боїться мороза. В багацької дівчиноньки кораль в поясище, Таку шию натягнула, як той гусачище. А багацька дівчинонька коралики має, Несе воду я збанятьом, а в грудях ї грає.
А в бідної дівчиноньки корал шив нема, Несе воду коновками, цвіте, як калина. У бідного єдно дівча, але воно гоже, А багацьке згорбилося, лазити не може. Ой багацька дівчинонька, багацька, багацька, Ой виросла, як тополя, не замісить пляцка. Багацькая дівчинонька не знала порядку, Взяла кітку на вуздечку та й орала грядку. Ой у церкві на престолі піп святе співає, А як прийде молодиця, на неї моргає. 335
Били попа коло плота трьома палицями: — Та не ходи, пане отче, за молодицями. Били попа, били, били, били мотиками, Не дивуйте, добрі люди,— ходив за дівками. Ей, попе, каже, попе, та попе, попію, Та не ходи за дівками, втратиш парафію. Ой надійшла чорна хмара я з гірки, я з гірки, Тікав дячок голий, босий від чужої жінки. Ой вигнали попа з села за важнеє діло Та за чужі молодиці, за личенько біле. 336
Ой вивів я на толоку кооильчину пасти, А вовчиця підглядав, хоче її вкрасти. Кобильчина як зобачить, та й додому вдерла, Зачепила за будяччя та й ноги задерла. Іди, сину, до попа, дай попові знати, Най іде піп кобильчину на смерть сповідати. Би, пішов я до попа взнати, що ся дів, В попа кури поздихали, а піп сів та й піє. Гой пішов я та до попа гріхів ся іспасти, В попа гріхів сорок міхів — ніде мої класти. 337 22 782
Ти, бирове, бировочку, половина папа, Постілочка устелена порохом припала. Чому село невеселе? — Ворендар багатий Продав воли та й корови із нашої хати. Чого село невеселе? — Ворендар багатий, Через тебе, ворендару, ходжу нежонатий. Чого село невеселе? — Орендарка вбрана, Через тебе, орендарко, ходжу невіддана. Курилася дороженька, куди жаба лізла. Бодай нашій орендарці голова облізла.
Котре село дуже бідне, то вже мож пізнати, Бо там хати так, як кучі, корчми, як палати. Сокотали білі гуси понад тотим ставом, Щоби тобі, жандарику, дороги не стало. Ой гори, каже, гори, ой гори уральські, Одобрали здоровлячко жандари мадярські. Ой били, катовали жандари мадярські Та поклали колодицю па ручки бетярські. А сидів я в криміналі, іще ся не каю, Скоро вийду з криміналу, зараз війта спалю. 339 22*
Ой я їхав горі селом, там горіла хата, А я крикнув на всьо село: то моя заплата! Ой били ня жандарики, та я не боявся, Та на моїй головочці гверик поламався. Ей, мамко солоденька, жандарик ня веде, Не веди ня, жандарику, порубаю тебе. Ой били ня жандарики та били пендричком, Та аби-м ся хлоп молодий не звав большевичком. Ой били ня жандарики та били бігарьом, Та аби-м ся хлоп молодий не звав пролетарьом.
Та ми, хлопці молоденькі, думочки складали, Коби прийшли із Києва, нам на поміч стали. Коби прийшли із Києва та нас визволили, Коби наше Закарпаття з Києвом злучили. Радилися закарпатці, що мають чинити, Щоб у ярмі фашистському так тяжко не жити. Закувала зозулина, сіла на лелію, Піду ніби у роботу та втечу в Росію. Ой піду я у Росію та там буду жити, А чорт буде у мадяра за пенга служити. Ой піду я у Росію та там буду жити, Та чорт буде у мадяра цуравий ходити. 341
Забирають мадярики служити в армію, Ой цімборе, цімборочку, тікаймо в Росію. Ой утечу у Росію та там буду жити, Та не буду мадярськоє реміння носити. Ой піду у Росію та буду казати, У мадярів хліба не є, мушу умирати. Ой піду до Росії, біди мі не буде, Лиш мі тілько біди буде, чия рибка буде. Ой напишу дрібний листок та дам воробкові, Най понесе у Росію старшому браткові. На високій полонині зеленіє паша, Та я піду у Росію, бо Росія наша. 342
Пішли хлопці у Росію та й через груночки, За хлопцями заберуться і наші дівочки. Че^рез гори високії потягком полечу, Та я з своїм легіником у Росію втечу. Йдеш, миленький, у Росію, бери ми з собою, Хай не плачуть чорні очі, милий, за тобою. Ой нема то краю, краю, над ту Україну, Коби мені погуляти хоч одну годину Коби мені погуляти, побачити Київ, Не жаль би мі умирати, хоч ще й не посивів. Ой кувала зозуленька та й коло потоку, Ждемо сонця в милі гори з Дністрового боку. 343
Може, вітер, може, хвиля, може, сива птиця Принесе їм звістку тяжку, як нам тут жнеться. Та повій же, буйний вітре, від Дніпра до Тиси, Та розвій же наше горе, віднеси у ліси. Ой піду у Росію, рідні мої браття, Хай живе Союз Радянський й наше Закарпаття!
РАДЯНСЬКІ КОЛОМИЙКИ ВИЗВОЛЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ Й БУКОВИНИ Ой чого втікає панство, чого дзвонять дзвони? Ой то в нашу Галичину військо йде червоне. Та затруби ти, трембіто, ио цілому світу, Вже ся збули ми панів та й їхнього гніту. Я вже коні намаїв, треба нам рушати, Бо сусіди поїхали братів зустрічати. Ой а того я співаю, бо я веселюся, Прийшла влада Радянськая, тепер я сміюся. 345
Ой сміюся я піснями новими, ясними, Бо пропали кляті папи з скарбами своїми. Пани в лужку каву пили, шоколаду їли, Наші бідні українці у тюрмах терпіли. Ой учули тоті папи, що йдуть червонії, Та зачали утікати аж до Румунії. Тоті папи утікали почерез границі, Як учули, що вже близько червоноармійці. Ой пропала папська влада, нема панувати, Вже не будуть українців в тюрмах катувати. 346
Ой у тюрмах катувати та й податки драти, Та пе будуть за ті гроші пити та гуляти. Пани пили та гуляли, добре собі жили, Аж поки нас товариші з лиха визволили. Ой кувала зозуленька, голосно кувала, Тепер уже панська влада навіки пропала. Прийшла влада народная, зацвіла калина, Народилось нове життя, мов мала дитина. А мій милий чорнобривий топкий та високий, Коли сяде на конпка, літас, як сокіл.
Коли сяде на коника та й на вороного, Утікає панська шляхта у ліси від нього. Ой кувала зозулина та й коло мочила, Була панщина тяжкая, та вже ся скінчила. Скінчилася, добрі люди, та й вже не вернеться, Бо вже поле трактор оре, плугатар сміється. Ой не видко того лісу, йно ся зеленіє, Нема тепер того пана, і серце радіє. Ой калина біло цвіте, а червоно родить, Тепер наша це земля, хай пан і не ходить. 348
Ой зацвіла калинонька, на ній цвіт рожевий, Відколи ми панів збулись, став нам світ веселий. Закінчив пан панування на нашій землиці, Бо навіки го прогнали червоні армійці. Подуріли пани кляті, наробили кваші, Не вертатись вже їм більше в вільні села наші. Де були панів хороми, тепер нові школи, На ланах у нас широких вже селянське поле. Без панів, капіталістів будем працювати, Нам брати із-за Збруча будуть помагати. 349
І теперки по-новому мемо ґаздувати, Наші жони, наші діти не підуть жебрати. Принесли волю в Карпати брати росіяни, їм навіки за це вдячні карпатські селяни. Заквітчались урожаєм всі гірські поляни, Бо за них кров проливали брати росіяни. Бессарабія вже вільна, вільна й Буковина, І брати мої радіють, бо така новина. Бессараби й буковинці — визволені люди, Лиш тепер вони дихнули на повнії груди. 350
Жили брати без доленьки, воленьки не знали. У ярмі боярів клятих довгий час стогнали. Нам тепер повік радіти, брати мої рідні! Ми на звільненій землі равіки свобідні! Ой по нашій Україні сади розцвілися. Щезли межі, брати рідні докупи зійшлися. Світи, сонце, у віконце, на гуцульські гори! Вже не буде в нашій хаті ні біди, ні горя! Уже змила наше горе бистрая водиця, Нам із Кремля засвітила ясная зірниця. 351
Ой дударе, дударику, заграй по-дударськи: Прийшла воля разом з сонцем у край придністрянський. Ой хто ж тото мости зводить через Дністер нові? Буковинці й подоляни, хай будуть здорові! Розквітає Гуцульщина буйно, як ніколи, Хто до лісу, до заводу, а хто йде до школи. Розцвітав Буковина, як мак серед поля, Розвивається щаслива, радісная доля. Новим життям в Буковині ми почали жити, Вже ніколи не будемо на панів робити.
Поміщицьку і попівську землю розділили, Безземельних і бідняків нею наділили. Влада наша робітнича двері нам відкрила, До наукн і освіти усЬ: запросила. Наша молодь, наші діти в школу поступають, Рідну мову українську всі вони вивчають. Хай живе Радянська влада на вічнії літа, Що вивела Буковину з темряви до світу. Ой рідненька Україна, ой Росія — мати, Більш не треба нам у пана пшениченьку жати. 353 23 782
Вся Гуцульщина сьогодні про волю співає, І най пісня ця щаслива до Москви лунає. Буковино, Буковино, зелений куточку, Ростеш, квітнеш, Буковино, як цвіт у садочку. Ростеш, квітнеш, красуєшся, як квітка у полі, Відколи ти звільнилася з панської неволі. А згадати б, скільки років ти гнулась, терпіла, Під панами та попами ледве животіла. А тепер ти, Буковино, діждалася раю І весело заспівала, як соловей в гаю. 354
Радій тепер, співай тепер, скільки; маєш сили, І подякуй руським братам, що тебе звільнили. Та вже більше тут не буде попів і магнатів, Ти влилася в край радянський, в сім'ю рідних братів. Більше вже ніхто не буде тебе розпинати, Бо у пас є рідний уряд і партія — мати. Більшовицька сила й воля для ігас засіяла, Впало горе, впала кривда і правда пастала! 23*
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА Ой кувала зозулина в сорок другім році, Не хиліться, галичани, в німецькому боці! Ой на нашій полонині та й пасуться вівці, Скільки лиха наробили ті прокляті німці! Ой зелена полонина сім літ не орана, А у году сорок п'ятім кульми засіяна. Чи кулями засіяна, людьми загноєна, Нітко у ній нич не робить, хоть красна — зелена. Закувала зозулиця в зеленому гаю, Забрав Гітлер наших хлопців — я їх не видаю. 356
А скриплять мі груденята, як ворина в плоті, Бо я втратив груденята в німецькій роботі Не діждеться яімець-ворог пшениченьку жати, А діждеться клятий ворог лютої розплати. То не терен тіло ранить злими колючками, То невільників фашисти крають канчуками. То не турки-яничари піднялись з могили, То фашистські людолови село обступили. Ой у німця гірко жити, німець гірше ката, Не в одного невільника голівонька знята. 357
Ой зелена та береза, що росте у полі, Ой нещасна дівчинонька в фашистській неволі. Ой соколе, не йди в поле, буду тя просити, Бо там німці салашують, будуть тебе бити. Ой казали німці грубі, казали, казали, Що вни б мені, молодому, кучерики втяли. А я довго ся не радив, бо я мав кривулю, Перейшов їх раз на мості, дав кождому кулю. Наварили німці пива, наварили М'ЯТИ; Зате пішли на хоробу — не будуть гуляти. 358
Он із гори на долину, лісом по поляні Полягали чогось німці — може, вони п'яні. Ой не п'яні, а убиті, бо то їм так треба, Нехай не йдуть на Вкраїну руйнувати села! Чи то буря, чи то грім — в лісі загуділо? Ні, то наше товариство на німця засіло. Зібралися наші хлопці близько коло сорок І вдарили з скорострілів в великий вівторок. Загорів ліс доокола та й до околиці, Не бачити триста німцям вже свої столиці!
Ой ти, Гітлер розпроклятий, вбивце, душогубе, Не сховатись тобі ніде від людського суду. Та я піду в партизани, буду воювати, Та прийдеться фашистові руки вгору зняти. Ой ви, гори, гори, гори, та будьте здорові, Та най у вас побувають Ковпака загони. Та я собі заспіваю, листя шелестіє, Та я піду в партизани, лиш вітер завіє. Ти гадаєш, рідна мамко, що я тут танцюю, А я рано в партизанах уже марширую. 360
Ідеш, любцю, в партизани в час рано, в неділю, Та я тобі на дорогу золота посію. Та іду я в партизани в середу раненько, Мені буде веселенько, а комусь сумненько. Закувала зозулидя, сіла на ялицю, Управила-м в партизани любка, як косицю. У високій полонині оріх розвивався, А мій любко в партизани нічков вибирався. Ой поспівай, партизане, най дівчина вчує, Бо дівчина молоденька тим ся гонорує. Днеська туйка в партизанах, завтра піду інде, Позавтра ня визирайте, відки сонце зійде. 361
Пішов любко в партизани, і я за ним піду, Дай му, боже, здоров'ячко, а фашистам — біду. Чом пищалка не пищалить, трембіта не дує, Пішов вівчар в партизани, по лісах вандрує. Соловей вже не співає, лиш мені ся чує. А мій милий в партизанах на врага чатує. Вже співають ковпаківці, співають солдати, Утікають німці-кати з вдовиної хати. Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, В лісі славнім партизани з фашистами б'ються.
Закувала зозулина, сіла на тополю, Не забудемо ніколи сестру нащу Зою. Утікали в полонини, стали партизани, Ой стріляли, ой рубали фашистів поганих. Ішли, ішли в полонини, у високі гори, Дивилися, чи далеко то Чорнее море. Виходили в полонину вівці випасати, Щоби звідти на фашистів вночі нападати. Нападали, мордували фашистів поганих, Мости в горах попалили, склади розбивали. 363
Шістдесят машин спалили, чотири панцири, Утікав фашист проклятий, скільки він мав сили. Віє вітер ізі сходу, аж дерева гнуться, Ковпаківці за фашистом в погоню женуться. Воювали партизани од Дону до Дону, Проливали свою кровцю по лісу темному. Йду, Маріє, воювати, подай білу ручку, Ні одного фантастика живого не пущу. Іду, рибко, воювати, та й фашистів бити, Бо вони нам не давали в Закарпатті жити.
Ой летіли голубочки та усі біленькі, Ми ідемо в партизани, будьте здоровенькі! Заспівали наші хлопці, лиш стало зоряти, До Красної Армійочки пішли воювати. У високій полонині явір розвивався, А мій любко в партизани нічков вибирався. А мій любко вибирався у гори з долини, Та я його визирала щодня, щогодини. Закувала зозулечка в лузі при потоці, Ой там громив Ковпак німців в сорок третім році. Пішли, пішли партизани у Чорний, в Ослави, У Заріччі заслужили великої слави. 365
Ковпаківці з селянами дружно проживали, А селяни партизанів ввечір годували. В Варатиках партизани вогонь розпалили, Показали димок в лісі і німців здурили. Надлетіли бомбовики і бомби скидали, А з дворища ще й гармати по лісу стріляли. А тим часом партизани пішли в Каменистий, Там сиділи і сміялись із дурних фашистів. Ой билися партизани біля Делятина, Не одна там ізгоріла німецька машина. 36С
Не вдалося гітлерівцям партизан розбити, Не вдалося їх живими в неволю схопити. Ніхто свого бойового місця не покинув, В цім завзятім, славнім бою сам Рудіїєв загинув. Як через рік після войни його відшукали, Тоді свого комісара славно поховали. У Яремчі, у райцентрі його поховали, Біля нього товаришів, що в бою упали. Лине слава партизанів по всій Україні, Як боролись й життя дали своїй Батьківщині. 367
Ой три гори зо двох боків хмару обступили: — Ой чого ж ти, чорна хмаро, тяжко затужила? — Ой того ж я затужила, що в горах Карпатах Лежить вбитий Семен Рудяєв, плаче за ним мати. Сплять забиті партизани над рікою Прутом, їм паснилась перемога на землі розкутій. Над Дніпром я пролітала і пад гнівним Прутом, Сестер його на морозі гнали в рабство люте. Побідкалась чорна хмара та й дощем упала, На Яремчу, де в могилу героїв сховали. 368
Ой буде в нас краща доля, собєчко зігріє, На всім світі спалим зброю, а попіл розвієм. Щоб не треба було неньці над убитим мліти, Щоб не треба було хмарі від суму чорніти. То не орел, то не сизий по степу гуляє, То армія Ковпака німців розганяє. Честь вам, бійці-ковпаківці, що нас визволяли, Честь тим бійцям, що за нарід голови поклали! Гей, то слово Ковпака сповнилось по світі, Що ми коні у Дунаї будемо поїти. 369 24 782
Гей, вже знамена червоні в Мадярщині мають І кіннотники в Дунаї копі напувають. Ох, як гарно сяє сонце до хати в віконце, Рада хата, що без ката запрошує брата. Запрошує ковпаківців, що її звільнили, Що у бою з ворогами її не спалили. Де не глянеш, ковпаківці поле укривають, Йдуть на ворога завзято, ще й собі співають. їде Ковпак без упину, німців підтинає, Своїх братів із неволі уже визволяє. 370
Ой у полі три тополі з вітро м говорили, Та як наші гуцулики гітлерівців били. Заспівали гітлерівці жалібної пісні, Що прийдеться їм глодати сухарики прісні. Гримлять громи з Чорногорії, котяться лісами, Досить було панувати ворогам над нами. Ой фашисти і бепдери — одна сатанина, Ой коли б їх та забрала лихая година! Милі мої, любі діти, карпатські вкраїнці, Прийдуть швидко у Карпати червоноармійці. 371 24*
Як зачули тоту вістку карпатські краяни, Пішли вони в ліс зелений, стали партизани. Стали вони мадеранів з карабінів бити, Стали дівки українки червен прапор шити. Шили вони червний прапор, пісеньки складали, Із дня на день Червоную Армію чекали. Як почало із дерева листя опадати, Стало часто радянськії гармати чувати. Пішла мати до схід сонця рано воду брати Та й почула, як гуділи радянські гармати. 372
Як почали з мінометів червоні стріляти, Стали Гітлера вояки, як снопи, падати. Закувала зозулиця та й крильцем махнула, Тяжка судьба наша була, та вже проминула. Били ката та й завзято, бо смілими були, Про радянське життя вільне ще перед сим чули. Ходім, хлопці, воювати, мости міновати, Вби не було загарбникам куди утікати. Ой вийду я на вулицю, на вулиці груша, Утікайте, гітлерики, йде руська катюша.
Ой над звором, пад потоком скрипіла смерека, Чи ви чули, добрі люди,— наші недалеко! Ой на нашій Чорногорі сніги забіліли, Як радянські соколята до нас прилетіли. Ой вже нам ся ізповнила правда і надія, Закарпаття визволила Червона Армія. Стали хлопці гуцулики старшину просити: — Дозвольте нам, товаришу, в армії служити. Ой ми всі вас дуже просим, гуцульськії хлопці, Щоб прийняли до армії, в ряди добровольців.
Візьміте нас в добровольці, хочемо служити, Фашисти нас катували, будемо їх бити. Ходім, хлопці, воювати за Вітчизну свою, Щоб не було Закарпаття більше сиротою. Ходім, хлопці, воювати, добивати ката, Щоб ми були причпслені до рідного брата. Ой летіли самольоти, летіли, летіли, Бодай наші вороги в сирій землі гнили. Бодай наші вороги в сирій землі гнили, Бо вни нами, молодими, у ярмі возили. 375
Ой у ярмі возили, не давали жити, Бо вони з нас, молоденьких, живу кровцю пили. Летить пташка по садові та сіла на грушу, Не один син Закарпаття дав за народ душу. Ой на полі три тополі з вітром говорили, Та як наші закарпатці гітлерівців били. Ой фашистів вони били, аж пір'я летіло, Щоби більше у Карпати пхатись не кортіло. Будуть жити наші діти, будуть виростати, Буде життя верховинців буйно розквітати. 376
Ой будемо згадувати від роду до роду Братів наших, що полягли за нашу свободу. Над Говерлою засяла зіронька яскрава, Слава Армії Червоній, нашій рідній, слава! Ой кувала зозуленька та й буде кувати, А фашист не буде в нашім краї панувати. Прогнав німці з України червоний вояка, За це ж йому, рідненькому, шана і подяка. Біжать фріци з України в однім черевику, Повернуло назад носом Гітлерові пику.
Старе й мале по всім світі вже заговорило, Що Гітлеру на Вкраїні розквасили рило. Ой боже мій,— стогне Гітлер,— найбільше боюся, Як повісять мене часом, а я обірвуся. Віє вітер, вів буйний, хмари розганяє, Утік Гітлер за Варшаву і далі тікає. їхав Гітлер на возочку та й не оглядався, . А віз його поломився, що й не сподівався. Пішов Гітлер до ворожки, щоб поворожити, Чи довго йому осталось на цім світі жити.
А ворожка відказала: — На картах кладеться, Що тобі за кров людськую втопитись прийдеться. Ой радянські офіцери знають воювати, Бо загнали гітлерівців в Дунай ся купати. Ци у Москві звізди сходять, в Берліні заходять, А московські легіники по Берліні ходять. Орли сизі, орли сизі на захід летіли, То червонії герої Берлін захопили. Як зачали розвиватись в Карпатах явори, Завіяли над Берліном червоні прапори. 379
Сухий дуб, сухий дуб, сухая гілляка, Згинув Гітлер окаянний, як руда собака. Воювали партизани та й красноармійці, Утікали поза Берлін загарбники німці. По-радянськи заживемо, як радянські люди, Окупантів розпроклятих вже повік не буде.
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ Затанцюймо, заспіваймо пісні веселої, Та уже нао визволили червоні герої. Цвіте рожа, цвіте рожа, гарна і пахуча, Наша Армія Червона славна і могуча. Ой уже на Закарпатті засіяло сонце, Перемога завітала і в наше віконце. Перемого, перемого, руська славо, мати! Вік ти будеш межи нами жити у Карпатах. Розспівався соловейко вад водою в лузі, Уже наше Закарпаття в Радянськім Союзі. 381
Чорногора ізраділа, як пе тая стала, І радянських всіх героїв, як синів, вітала. Та зацвіли ягідочки в високих Карпатах, Залунали нові пісні в наших рідних хатах. Сиротою вже не буде наше Закарпаття, Бо вже нас освободили наші рідні браття. Геп, затруби ти, трембіто, по цілому світу, Що ми збулись панів німців та їхнього гніту. Та сповісти ти, трембіто, широкі простори, Що розквітли вже па волі наші рідні гори, 382
Що розквітли вже на волі паші рідні гори І побачили всі бойки червоні прапори. Ой кувала зозулина на кованій блясі, Веселяться наші бойки: ідуть брати наші. Ідуть брати ізі сходу, гармати іграють, З України вороженьків усіх проганяють. Закувала зозуленька та ш,е собі кука, Вже ізнята з Закарпаття віковічна мука. Як на горі Чорногорі сніги забіліли, Тоді до нас соколики рідні прилетіли. Здійснилися наші мрії в сорок п'ятім році, Коли стала перемога па радянськім боці. 383
Визволили нас з-під ярма радянські солдати, Навік вільно всі ми будем в щасті процвітати. Спасибі, вам, більшовики, що волю нам дали, Що з кайданів, із неволі ви нас розкували. Радянська Україна — то нам рідна мати, Що зібрала своїх дітей до одної хати. Ой цвітуть же наші гори, високі Карпати, Обняла нас воєдино Україна — мати. Ой високі полонини, широкі долини, Ми діждались веселої, щасливої днини. 384
Не будемо годувати ні нана, ні дука, Будуть ситі і одіті наші діти, внуки! Ой не будуть вже ніколи пани володіти, Бо Росія — наша мати, а ми — її діти. Ой щасливі і веселі дні для нас настали, Рідні браття із Росії рученьки подали. Ой Москва ти, рідна сестро, йка ти дуже файна, Та мріяли ми про тебе уже дуже здавна. Слався нині, рідний краю, моя Закарпаття, Визволили від фашистів наші руські браття. 385 25 782
Заспіваймо нову пісню нашими зворами, Бо нас брати визволили, не бути рабами. Побратались закарпатці з російським народом, Чиї сини в наші гори принесли свободу. Возз'єднались закарпатці у сім'ї єдиній Із народом українським в Радянській країні. Та зацвіли ягідочки в високих Карпатах, Залунали нові пісні в наших рідних хатах. Сиротою вже не буде наше Закарпаття, Коли нас освободили наші рідні браття.
Та вийду я на Карпати, подивлюсь навкруги, Ой нема, як колись було, мні на серцю туги. Верховино зелененька багата лісами, І горами, і річками, мов народ піснями. Таку, як ти, мальовану, не бачив країни Ні до моря, ні за морем, окрім України. Окрім тої України, що на схід лежала, Що під прапором радянським нас навік з'єднала. Палкий привіт посилаєм руським, українцям, Що принесли визволення пашим верховинцям, 387 25*
Що дали нам щастя й долю наші рідні браття І утерли вони сльози синів Закарпаття. Погоїли наші рани від тяжкого болю, Ми зацвіли квітоньками на широкім полю. Ой колись ми на багатих тяжко працювали, Доста хліба в своїх хижах ніколи не мали. Умивалися сльозами, кланялися богу: Не хотів нам землі дати ні під едну ногу. Ой пожену вівці пасти у зелені бори, На сопілці лиш заграю — обізвуться гори. 388
Ой що панство черевате думало, гадало, Коли наше Закарпаття в найми продавало? Ой пили пани, гуляли, народ продавали, Верховинців-українців в кайдани кували. Та Москва про те почула,, наша люба мати, І прислала синів своїх визволять Карпати. Прийшла правда радянськая у нашу громаду Та дала нам усі права й нашу рідну владу. Ой зацвіло Закарпаття калиновим цвітом, Летить наша коломийка, як пташина літом. 389
Ані пан, ні жандар, ані той новтарош, Та до мене кождии каже: — Дорогий товариш. Ой гусляйте, гуселочки, пісню Верховини, Ми щасливо тепер живем у одній родині. Впала роса на травицю, на зелену пашу, Ми любимо Батьківщину, рідну неньку нашу.
НОВЕ ЖИТТЯ Розцвітайся, сад зелений, зелена діброво! Розцвітає по Вкраїні нове життя знову. Ой по полю широкому процвітають квіти, Виростайте на утіху, малесенькі діти. Виростайте, процвітайте, як цвіт на калині, Бо вже сонце засіяло по всій Україні! Закувала зозулина в лузі на галузі, Та як добре газдовати в Радянськім Союзі. Повій, вітре, з Верховини, ой, через ялицю Та понеси нашу пісню у Москву-столицю. 391
Заспіваймо коломийки веселі, веселі Про щасливе вільне життя у нашому селі. Ой на горі на високій Довбуша печера, Ой не ті тепер гуцули, що були учера. Ой посажу коло хати маленькую вишню, При радянській тільки владі я у люди вийшла. Закувала зозуленька у зеленім саді, А у нас гуцулка Ксеня у Верховній Раді. Ой вівчарю молоденький, візьми-но трембіту Та так заграй, щоби чути по цілому світу. 392
Грай, трембіто рідненькая, сопілка поможе, Про свободу, щастя, радість і життя заможне. Прилетіли гуси з Русі, г далекого краю. Тепер наші коломийки свобідно лунають. Ой зібрались гуцулики, всі гарні на вроду, Заспівали співаночку коло того броду: — Ми будемо працювати, чесно будувати, Щоб в достатках і щасливо й добре проживати. Ой я собі заспіваю рано у садочку, Хай почує рідний Київ мою співаночку. 393
То не дві, не дві сестриці, а гірськії ріки, То Теребля із Рікою обнялись навіки. У лісах густих, зелених, там, де їх з'єднали, В горах рідних Закарпаття ГЕС ми будували. Зеленіє Закарпаття, гори й полонини, Живуть в щасті і багатстві сини Верховини. Ой весело сонце світить щозими й щоліта, Розливав коломийки голосна трембіта. Ей, віє вітер, віє, аж тополя гнеться, На Радянській Україні весело живеться.
Дударику, дударику, заграй по-дударськи. Прийшла воля разом з сонцем у край придністрянський. У Бабині і в Дністрові, гей, радіо в хаті, Приїжджайте, подивіться, які ми багатії На тім боці Студениця, а я із Дністрівки. Всім нам світить ясно промінь червоної зірки. Веселої, не сумної, грай та грай, трембіто, Най несуться співаночки по цілому світу! Грай, трембіто, грай, кохана, скрипка допоможе, Тепер вільна Верховина і життя заможне. 395
Нахилилася калина над струмком в долині, Стали люди жити краще в рідній Верховині. У вівчара сопілочка, в другого — трембіта, Коломийка летить у світ, бо щасливі літа. Веселенька коломийка, веселенька й була, Нова хата дерев'яна на горі в гуцула. Ой був гуцул бідолаха, хлібець їв вівсяний, Гнув він спину, бідував він, бо служив у пана. Ой мучився від колиски по світі білому, А тепер прийшло вже щастя до нашого дому. 396
Нема пана, нема ґазди, їх прогнали люди, Хто працює, то відкрита дорога усюди. Ой моя білявочка купила мапшну, Шила, шила, вишивала мені сорочину. В черешневому садочку зозулька куває, Там дівчина чорнобрива рушник вишиває. Ой зацвіла черешенька у садочку тому. Рушник вона вишиває любчикові свому. Білим цвітом розцвілася червона калина, Я рушничок вишиваю радісна, щаслива. 397
Та най собі заспіваю, поки молоденька, Поки милий пригортає до свого серденька. Мене милий пригортає й пригортати буде, А я уже не служниця, я виходжу в люди. Бо я уже не сирота та й не сиротина — Пригорнула мене мати — Радянська країна. А мій милий чорнобривий на ровері їде, Він до мене, молодої, піхотов не піде. Ой на високій торунці задзвонили дзвони, Од сусіда до сусіда ходять телефони.
В полонинах пасуть вівці, телиці й корови, Живуть люди в теплих хатах веселі й здорові. Ялинові ліси файні, пишні ті Карпати, Школи, клуби є по селах, є де ся навчати. Виграють лани артільні щедрим урожаєм, Ой як хороше нам жити у Радянськім краї! Для трудящих рідна влада всі шляхи відкрила. Розправляй же, мій народе, свої дужі крила! Стану, гляну я довкола на свої Карпати, Верховино, світку ти наш, вільний і багатий.
Ой зацвіли полонини, рідні міста й села. Як радісно, як весело жити тепер стало. Летить наша коломийка полями, лісами. Засвітилася яскрава зіронька над нами. Ой не тота та й зіронька, що вічно сміється, Але тота, що на землі супутником зветься. Понеслася у космосі новая планета, Прославляє людей наших радянська ракета. І погляньте ви сьогодні та на наші гори, їх, мов сонце, освітлюють кремлівськії зорі. 400
Закувала зозулиця, кувала сивенька, Яка наша Верховина гарна, веселенька. З зеленої полонини вітер повіває, Послухайте коломийки, що народ співає. У колгоспі, на заводі, в емтеесі, в шахті — Всюди наші вільні люди на трудовій вахті. Ви, герої космонавти, в космосі літали, Ми, гуцули, в полонинах вівці випасали. Ми бажаєм вам здоров'я, щасливої долі, Щоб ви були веселенькі, як соловій в полі. 401 26 782
Ой ви, гори зелененькі, ви, мої Карпати! Ой під вами ми будемо вугіль добувати. Єсть у нас передовик та й на третій шахті, Виконує по п'ять норм на трудовій вахті. Ой на шахті та на третій весело співають: Лебідчиці-ударниці його прославляють. Ой на шахті у Ільниці сталася новина, Ой прибула із Донбасу нова врубмашина. 402
Цю новую врубмашину в Донбасі кували Та ільницьким шахтарикам в дарунок прислали. Ой дякуєм ми донбасцям за цей подарунок, Більш дамо угля країні, збільшимо рахунок. Ой гучать та й транспортери, ой співа машина, Із Ільниці йде вугілля по всій Батьківщині. Ой шахтаре, шахтарику, іди до забою, Вся країна позирає на роботу твою. Та ми, хлопці молоденькі, здорові, як буки, Поїдемо до Донбасу в школу на науку, 403 26*
Ой кувала зозуленька раненького часу, Виїжджали легіники на шахти Донбасу. А як сісти на машину шахтарики мали, То такий наказ в дорогу матері їм дали: — Будьте ґречні, не лінуйтесь файно працювати, Щоби вами ся гордила Верховина — мати. Нарубаєм лісу много, спустимо на річку, Та ми скоро виконаєм нову п'ятирічку. Ой я хлопець лісоруб та дуби рубаю, На вагони їх складаю, в Донбас відправляю. 404
Засвистала залізниця із гір на долину, Та повезли ліс карпатський в Донбас, на Вкраїну. Ідуть з лісом ешелони на новобудови, Лісоруби Закарпаття трудяться з любов'ю. Ліс рубаєм, ліс рубаєм на новобудови, Файні у нас співаночки, до ладу розмови. Ой піду я на городи та стану під дуба, Виглядаю рум'яного свого лісоруба. Понад гори лине шум, тихо на долині, Співа пісню лісоруб, весело дівчині. 405
Підем, браття лісоруби, в високі Карпати, Та для будов комунізму треба лісу дати. Підем, браття лісоруби, в глибокі потоки, Виконаєм п'ятирічку за чотири роки. В'ється стрічка Черемошу вишними горами, Ой дівчаточка хороші, заспівайте з нами. Наша пісня щира, файна йде по Верховині, Де колоситься врожаєм наше щастя нині. Ой гуцуле, ой гуцуле, піднеси трембіту, Нашу пісню щоб почули по цілому світу.
Як же її не почути, як же не співати, Заспіває Жаб'є, Косів, Станіслав, Делятин. Ой пущу я свій бокорик та й у Боржавицю, Та попливе мій бокорик у Москву — столицю. Ой іде машин очка тунелем, тунелем, Та мій любко на Булшааі працює шофером. Та я собі у городі посаджу лелію, Любко у ня за шофера, я в артілі шию. Гей, іде машиночка тунелем, тунелем, Та мій любко у Тячеві міліціонером. 407
Закувала зозулина та й по землі ходить, Бо мій любко солоденький на заводі робить. Та я роблю у колгоспі, любко на фабриці, Та ми з любком п'ємо воду з одної кирниці. Наші хлопці, верховинці, працюють завзято. Щоби свою Батьківщину в праці прославляти. Тепер всі ми у колгоспі, вільнії гуцули, Заспіваймо дружно ж пісню, щоб усі почули. Світить місяць у Карпатах, зорі помагають, Живуть бойки у колгоспі, за злидні не знають. 408
Тепер бідні не журяться, що землі в них мало, А журяться куркулі — наймитів не стало. Зажурились куркулі, що би їм робити, Бідняки ідуть в колгоспи, ніким ся служити. Розцвітають в нас колгоспи, як сад, зеленіють, Багатіють наші лани — куркуль з злості мліє. На вишиваній сорочці значок комсомолу. На куркулів вже не роблю, ходжу вчитись в школу. Ой у горах сніги впали, бойко ся не журить, Куркуля з села вигонить, аж ся порох курить! 409
Розпрощались наші ниви з тими бур'янами, А ми добре розквитались з тими куркулями. Як весело і радісно у колгоспі жити, Бо не треба на багачів біднякам робити. Понад Прутом грає вітер на ланах широких, Там на тракторі мій любий леґінь чорноокий. Послухайте, добрі люди, що маю сказати,— Я про славних хліборобів хочу заспівати. Хліборобам України всім щира подьика, За їх працю і свідомість слава їм велика.
Закинув вже верховинець дерев'яну соху, Бо сталеві плуги орють кичеру високу. Вже не коплем мотикою ми нашу земличку, Трактор оре, комбайн збира золоту пшеничку. Ой за гаєм, гаєм, гаєм та ще й колись панським, Сієм, орем і збираєм трактором радянським. Доживем до того часу, будемо радіти, Будуть атомні комбайни по полю ходити! Ти в колгоспі на ділянці краща трактористка, А у клубі й на весіллі перша танцюристка. 411
Нова весна у Карпатах, колгоспи усюди, Вже не будуть бідувати закарпатські люди. Гуртом сієм, гуртом орем, врожаї збираєм, Сонце щастя засвітило над Карпатським краєм. Ой у полі два трактори та оба новенькі, Орють ними лан широкий хлопці молоденькі. Ой я собі сам заграю на срібній трембітці, Як вижену в полонину колгоспнії вівці. Яка тото полонина навесні весела, Іде у ню худобина з колгоспного села. 412
Ой по наших полонинах вітри повівають, Там колгоспи свої стада літом випасають. Ой по полю зелененькім розбрелися вівці, А за ними вівчар ходить, грає на сопілці. Полонинко, гордовинко, зелений розмаю, Як тут мило, як тут любо, де краще — не знаю. Вчасно орем наші землі, вчасно їх засієм, Всьому світові покажем, як робити вмієм. Була в наймах у куркуля, не бачила світу, А тепер я при Радвладі здобула освіту. 413
Ой як гарно у колгоспі всім трудящим жити: Є що їсти, є що пити, є в чому ходити. Дівчинонько, комсомолко, високого росту, Стала нині агрономом рідного колгоспу. Дівчинонько, агрономко, високого росту, Будем тебе вибирати в голови колгоспу. Колись в пана доводилось мені бідувати, Тепер мене обирають в сільські депутати. Як служила я у пана, то у злиднях була, А тепер я у колгоспі за злидні забула.
Як за панів ми ще жили, тяжка була доля, Аж поки не засвітила нам Жовтнева зоря. Ми працюємо в колгоспі, у сім'ї єдиній, І колгоспи в нас багаті по всій Верховині. Мило мені подивитись, як розквітла вишня, Ой була я наймичкою, тепер в люди вийшла. Мені щастя усміхнулось, як ранкові роси. Прийдіть до нас подивитись, як живем в колгоспі. Кажуть, мамко, люди кажуть, що я файна дівка, Бо я у колгоспі нашім перша бригадирка. 415
Уродила кукурудза висока, зелена, Новий орден одержала ланкова Олена, Ой раніше я робила батрачкою в пана, А тепер в сім'ї радянській я Героєм стала. Ой ти, зоре, ясна зоре, сіяй на все поле! Сіяй ясно, сіяй красно, де дівчина оре! Де дівчина оре поле та й собі співає, Що не волом, а трактором вільну землю крає. Недалеко коло млина розцвіла калина, Веде трактор комсомолка, молода дівчина. Веде трактор комсомолка та ще й приспівує, Бо вже на колгоспнім полі трактор хазяйнує. 416
Сонце гріє, сонце гріє, вітер повіває, На тракторі дівчинонька весело співає. А мій милий у колгоспі лиш оре та сіє, Голосочком защебече, очима ся сміє. А мій милий чорнобривий у Кремлі на варті, Напиши мі своє слово на біленькій карті. Ой маю я миленького з нашого колгоспу, Ні великий, ні маленький — середнього росту. Ти, місяцю круглолиций, і ти, ясна зоре, Сподобався мені хлопець, що трактором оре. 417 27 782
Прийшов з фронту д'мене в гості мій леґінь Героєм, Тепер трактором в колгоспі ми з ним поле орем. А мій милий чорнобривий пасе білі вівці, А я роблю у колгоспі на широкій нивці. Ми бригадою всією пісню заспіваєм. Ми з полів врожай зібрали, тепер погуляєм. Місяченьку яснесенький, не ховайсь за гору, Бо ще любко мій у полі тракториком оре! Ей, сяду я на коника: — Вішта, коню, вішта! Ци я собі полюбила хлопця- ' тракториста.
Лийтесь, наші коломийки, понад сипім гаєм, Ми, доярки, в полонині пісеньки складаєм. Ми, доярки, всі завзяті, працьовиті, смілі, Бо живемо в колективі, дружно у артілі. Ой землице колгоспная, як я тобі рада, Що працюємо на тобі я й моя бригада. У колтоспі на воротах зелена галузка, Наш молодий кучерявші та білий, як гуска. Жийте щасно, молодята, жийте, веселіться, Засвітило і нам сонце, не будем журиться. 419 27*
Ми працюємо в колгоспі вільні і щасливі, Бо живемо усі разом в дружнім колективі. Вже у нашому селі жито зеленіє, Наша рідна Батьківщина з кожним днем міцніє. Ой щасливі тії стежки, куди в поле йдемо, Бо велику славу з поля собі принесемо. Гей, по плану працюємо на колгоспних нивах, Виростаєм, процвітаєм ворогам на диво, Ой ми гарно працювали на колгоспнім полі. Наш колгосп передовий в Свалявськїм районі 420
Заспіваймо співаночки, які ми щасливі, Бо ми разом працюємо на колгоспній ниві. Ой повіяв теплий вітер із Чорного моря, Всі живемо у достатку і не знаєм горя. Ой щебече соловейко в зеленім садочку, А ми собі заспіваєм файну співаночку. Наша ланка у колгоспі перше місце має: Кожна дівчина сто пудів хліба заробляє. Ми тепер не маєм діла з тими каганцями: Світло ленінське палає сонечком над нами. 421
Є у нас всього багато до хліба й до меду, А ще трохи почекаєм — матимем «Побєду». Горить огонь, горить огонь, полум'я палає, У колгоспному селі електрика сяє. Ще ніколи в нас не було весело, як нині, Радіо нам вже співає і на полонині. Ой високі наші гори, високі, високі, З полонини я дивлюся на лани широкі. Поза гору впало сонце, вже зірки сіяють, Ідуть з поля колгоспниці і пісні співають. Ой на полі широкому дівчата співають, Із квіточок гарнесеньких вінок виплітають. 422
Дякуємо нашій владі за щастя і долю Та за тото, що солдати принесли нам волю. Ми в колгоспі «Нове життя» працюєм на полі, Будуємо світле завтра, щасливую долю. Я, дівчина молоденька, добре життя маю, Нашій владі справедливій привіт посилаю. Над горою сонце гріє, світить нам ясненько, Живемо ми у Ясиню добре, веселенько. Ой із гори вітер віє, кукурудза гнеться, Ой у нашому колгоспі добре нам живеться.
Ти, завійко-вітерочку, звідки тя жидаю? З Радянського Казахстану, де милого маю. Повій вітре, із цілини та з поля рівного І принеси голосочок миленького мого. Ой полину я за милим в степи жито жати, Будем молодь до нас звати, що живе в Карпатах. Приїжджайте, легіники, і ви, чорноброві, Зове партія рідненька на подвиги нові. Над високими горами білі хмари в'ються, А над ледарем в колгоспі всі дівки сміються. 424
Ой ніяку, ледащаку, треба, тобі знати, Скоро будем макогоном з села виганяти. Білі хмари почорніли, дощик накрапає, А для ледаря у клубі музика не грає. Ой врожаю наш, врожаю, золота пшенице, Нехай хліб із пирогами ледарям не сниться. У колгоспі наша сила, у колгоспі слава, Хай міцніє, багатіє Радянська держава! * * Ой ти, дубе зелененький, а ти, дубе, дубку, Та ци правда, аж тя взяли ув армію, любку? 425 28 782
Ой дівчата, ластовлята, будьте ласкавенькі, Бо ми йдеме ув армію, хлопці молоденькі. Ой дана, каже, дана, ой дана, даноти, Любко іде в каноніри, а я йду в пілоти. * * Заграй, заграй, трембітонько, співай, Закарпаття. Живемо в сім'ї свобідній українці- браття. Повій, вітре, з гір зелених в степи України Та передай братам нашим привіт з Гуцульщини. Тече Тиса на долину, хвилями бушує, Лети, пісне, у Росію, * най браток почує.
Через гори лети, вітре, неси пісню нашу, Щоб почули лісоруби та ще й бокораші. Най приймають брати наші нашого привіта, Най почують, як заграла у горах трембіта. Ой сивенька зозулечка радісно кувала, Бідна земля закарпатська багатою стала. Доки сонце буде гріти, а місяць світити, Любов, дружба межи нами буде в нас кріпитись. У зеленому садочку пряма доріженька, Там щебече соловейко, кує зозуленька. 427 28*
Ой кувала зозулина в лузі на галузі, Україна, як калина, в Радянськім Союзі. В нашій зоряній Вітчизні, в Радянськім Союзі, Всі народи живуть мирно, як брати, як друзі. Я працюю лісорубом й книжечку читаю, Доста хліба в своїй хаті, доста всього маю. Засвітило ясне сонце в нашій Верховині, Ніби вдруге народилось Закарпаття нині. Ой зажену я в смереку .> , гострую сокиру. Чуєш, враже? Лісоруби вимагають миру! 428 - ,
Ой не одна в прошлій войні крові лилась річка, Тепер хто війну запалить, загорить, як свічка. Ой ми хочем вільно жити, мирно будувати, Не будемо з щастям нашим повік розставатись. В колективи об'єднались верховинські села, Ми в достатку живем нині, в нас життя веселе. Ми любимо мирну працю, ми хочемо миру, І нікому не здолати нашу дружну силу. Нашій дружбі розквітати, як навесні саду, Нас, гуцулів, обирають у Верховну Раду. 429
Наша дружба непоборна, квітне, мов сад в цвіті, Ми виросли в комсомолі, ми — партії діти. Нам Радянська влада дала волю і свободу, Спільно будем працювати для щастя народу. Ми кінчаємо сівбу, садимо ялини, Весь народ за мир стоїть нашої країни. Заживемо ми ще краще, партії на славу, Чесним трудом ми прославим Радянську державу. Простерлися білі хмари, як тоє ряденце, Як почую нову пісню —¦ радується серце. 430
Тото мила чорнобрива у полі співає, Де буйнеє колоссячко вітер нахиляє. Куди ідеш — всюди чути нові пісні нині, То партія щастя дала нашій Верховині. Ллється голос трембіточки, як вода зворами, Хай навіки мир і дружба кріпне межи нами! * * * Ленін нам колись казав, як у світі жити: Міцно всім стоять за мир, з усіма дружити. Заповів нам любий Ленін кріпити державу І в Радянській Батьківщині працювать на славу.
Заповів нам батько Ленін мир оберігати, Щоб ішла до комунізму Батьківщина — мати. Ой червоні ті квітки, листячко зелене, Тебе, сонце, любим ми, тебе, рідний Ленін. Дзвеніть, наші коломийки, весело у полі, Бо врятував батько Ленін усіх нас з неволі. Серце весело заграло і одмолоділо, Ми провадимо в життя Леніяове діло. Ой цвіте та процвітає Радянська держава. Ленін щастя дав бідноті! Ленїнові слава! 432
Ой співає соловейко, сонце зустрічає, Славить партію народ наш, в піснях величав. Світить сонце над землею, світить, вигравав, Мудрість Леніна зорею пад світом сіяє. Ой не ті ми вже сьогодні, які були вчора, Об'єдналися в колгоспи, не знаємо горя. Ой не ті вже ми сьогодні, які були вчора, Кожний день все веселіше жити в рідних горах. Рідній партії спасибі, Леншові слава, Хай навіки процвітає Радянська держава. 433
Ой кувала зозулиця у лузі, у лузі, Дуже добре проживати в Радянськім Союзі. Ой у нашого народу прекрасне майбутнє, Бо є в нього дружба, сила й партія могутня. Слава партії великій за великі діла, Що Радянська Україна, немов сад, розцвіла. Із столиці світить зірка, зіронька червона, Слався, рідна Батьківщино, радянська сторона. Рідній партії спасибі, слава їй навіки! Закарпаття процвітає у сім'ї великій! Рідній партії подяка, славній Батьківщині! Це за те, що Закарпаття у сім'ї єдиній. 434
Хай віками зеленіють гори і долини І хай слава про партію по всім світі лине! Ой вже зоря комунізму світиться над нами. Хвала партії могутній віками, віками! Розквітають лани й доли, гомонить діброва, Ой немає ріднішого, як партії слово. Розвивайся, зелен гаю, розмовляй з вітрами. Слава партії великій, що керує нами! Ой партіє наша рідна, ти нас окриляєш, Ти шляхи до комунізму всім нам прокладаєш. Ой партіє наша рідна, тебе ми вславляєм, Хвалу тобі співаємо і щастя бажаєм! 435
Ой Росіє, наша мати, Радянська країно, Добра тобі бажаємо, наша Батьківщино! Немає в нас багатія, немає в нас пана, Життя квітне, дружба росте межи всіма нами. Ой у море вливаються великі ріки, Будем дружбу гартувати на вічнії віки. Ой як мило і весело в нашій Верховині, Нові пісні, коломийки чути всюди нині. Про Леніна великого, про рідную владу, Про квітучу Верховину, щасливу й багату.
СЛОВНИК МАЛОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ Бетяр — парубій Бирів, бировик — сільський староста Бокораш — плотогон Вариш — місто Вельон — фата (весільна) ^Веренька — затичка з верегки (рядна) Гарчик — горщик Гвер — рушниця Глід — ряд, черга Гралі — вила Грань — жар Грунь — горб, гора Звір, звори — урвище, міжгір'я «. Зицирка — муштра Кивілний — гордий Команиця — конюшина Косиця — квітка Кутаси — китиці Мандибурка — картопля Машлик — стрічка, зав'язана бантом Мелай — кукурудза Ньолка — задавака Обичайка — ббід, на який натягається сито Оболок — вікно Пасуля піша — квасоля нотичкована Пенг — карбованець Пендрик — палиця, дубинка Петек, петечина—сіряк, сукняний піджак 437
Потя — пташка Ровер — велосипед Ряндя — одіж, білизна Сину, синку — звертання до людини, молодшої за віком (жінки, дівчини, хлопця) Тенгериця — кукурудза Терхівка — дерев'яний посуд, в якому на конях возять молоко Трепета — осика Файка — люлька Цімбор(ка) —приятель(ка) Цуравий — поламаний, рваний Часть — придане Черлений — червоний Чир — рідка кукурудзяна каша, лемішка Ширінка — хустка Штрека, штрика — залізнична колія Шувар — комиш Шуга — нікбли Шустка — дрібна монета
ЗМІСТ Коломийки. Я. С. Шумада 5 Родинно-побутові Рідний край. Господарювання 23 Дозвілля молоді. Жарти. Залицяння 34 Незгоди в коханні 124 Гадки про шлюб. У родинному колі 161 Соціально-побутові Коломийки дорадянської дзби Панщина 267 Опришки 277 Рекрутчина 282 Найми. Заробітки 299 Соціальна нерівність. Революційні настрої 322 Радянські коломийки Визволення Західної України й Буковини 345 Велика Вітчизняна війна 356 Возз'єднання Закарпаття 381 Нове життя 391 Словник малозрозумілих слів 437 439
Шумада Наталия Сергеевна (Составитель) Коломийки (На украинском язике) Редактор Л. С. Иаширіна Художник М. Г. Попович Художній редактор М. Д. Шаншейн Технічний редактор Р. Б. Шейнкман Коректор Л. О. Рубінська БФ 30098. Темплан (зведений) випуску художньої літератури видавництв Української РСР 1973 р. № 427. Здано на виробництво 28.ХІІ 1972 р. Підписано до друку З.ІУ 1973 р. Формат 70X108'А*. Папір друк. М і. Умовно-друк. арк. 9, 625. Обліково- вид. арк. 12,06. Тираж 21000. Зам. 782. Ціна 52 коп. Видавництво «Музична Україна», Київ, Пушкінська, 32. Книжкова фабрика «Жовтень» республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Артема, 23а.