Дорогою на Бабадаґ
Анджей
Стасюк

Анджей Стасюк
Дорогою на Бабадаґ

Andrzej Stasiuk
Jadąc

do Babadag
wydawnklwo zurne
Wolowiec 2004

Анджей Стасюк
Дорогою

на Бабадаґ
Київ
2007

ББК 83.3(Пол)
С 55
Стасюка тягне на схід і трохи на південь. Його приваблюють

країни за Конечною. Конечна - це польсько-словацький прикор¬

донний переїзд лише за кілька кілометрів від його дому в Ма¬

лому Безкиді. З неї все починається і нею все закінчується.

Його вибір - це країни за перевалами, а всі польські перевали

розташовані на півдні. Тому його вибір - це Угорщина, Румунія,

Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння, солодкавість серп¬

ня, бруд, лінощі, напівсон. Усе, що розсипається на очах, так

нічим і не ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!) -

«стриманий розгардіяш, сонний балаган, сліди розпочатих будов

і спогади про незавершені, склади, що дедалі більше нагадують

смітники, церата, компост, опалі яблука, загороди для курей, бу¬

р’яни, витоптані стежки, якесь вічне теперішнє, що чаїться в за¬

тінку горіхів і черешень». І незмінні чоловіки, що серед білого

дня просто стоять на вулицях нічого не роблячи, просто стоять

в очікуванні не знати чого.
Переклад з польської Остапа Сливинського

Редактор Юрій Іздрик

Художник Влодко Кауфман

юттткздію
©POUND
Книжку видано за підтримки Інституту Книги (Краків)

The © POLAND Translation Programme
іідша підтримали

І камський нетнтіт у ккеві ті |
І МІЖКДРОДНИЙ ФОНД "ВІДРОДЖЕННІ
Деякі розділи з книги «Дорогою на Бабадаґ»

публікувалися раніше в таких польських виданнях:

«Rzeczpospolita», «Tygodnik Powszechny», «Krasnogruda», «Przekroj»,

«Gazeta Wyborcza»
Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього

видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди

правоЕласників заборонено
2004 © copyright by Andrzej Stasiuk

2007 © Видавництво «Часопис “Критика”»,

ISBN 966-7679-94-2	Київ

Для М.

Подяки
Дякую Фату су Лубоньї, Астрітові Бе-

ґірі, Ріґельсові Галілі та Ільєтові Алічці за

приязнь, гостинність і допомогу. Допомо¬

га ця, що полягала в перекладі їхнього

світу зі «щиптарської» на албанську, а зго¬

дом - на польську виявилася для мене

неоціненною.
Величезна дяка Петрові Марціняку та

польській амбасаді в Кишиневі за сприян¬

ня, а також - Войтекові Мархлевському

за мудрі поради та допомогу.
Автор

Зміст
Той ляк 		9
Словацька двохсотка 		15
Рашинар 		29
Наш батько 		43
Опис подорожі через східну Угорщину
в Україну 		59
Бая-Маре 		77
Цара Секвілор, Секейфельд, Секлерлянд 		83
Країна, в якій почалася війна 			93
Шіперія 			107
Молдова 		129
Пором до Ґалаца 		157
Шатро, розбите на новому місці 		165
Дельта 		171
Дорогою на Бабадаґ 		195
Юрій Андрухович. Ангели і демони
периферії 		287

Той ляк
Звісно, це лише той ляк, оті пошуки, сліди, ті

історії, що мають приховати недосяжність обрію.

Знову ніч, і все даленіє, щезає під поволокою чорного

неба. Я сам, і в такі миті лише пригадування різних

подій рятує мене від страху перед нескінченністю.

Душа розчиняється в просторі, наче крапля в мор¬

ській глибині, я надто боязкий, аби повірити в це,

надто старий, аби змиритися з утратою. Вірю, що

лише видиме спроможне дати втіху, що лише в тілі

світу моє тіло знайде прихисток. Я хотів би бути

похованим у всіх місцях, де бував і буватиму. Го¬

лова - серед зелених пагорбів Земплену, серце - десь

у Семигороді, правиця - в Чорногорі, лівиця - в

Білій-Спиській, зір - у Буковині, нюх - у Рашинарі,

думки, можливо, - десь отут... Щось таке уявляється

мені цієї ночі, коли шумить у пітьмі потік, і відлига

змиває білі плями снігу. Пригадую собі ті давні часи,

коли цілі юрми вирушали в дорогу, промовляючи,

наче закляття, назви міст: Париж, Лондон, Берлін,

Нью-Йорк, Сидней... Для мене це були позначки на

мапі, червоні й чорні крапки в зелено-блакитному

безкраї. Я не спромігся запрагнути чистих звуків.

Пов’язані з ними історії були фікцією. Вони лише

заповнювали час і вбивали нудьгу. У давнину кожна

далека мандрівка нагадувала втечу. Відгонила істе¬

рією і відчаєм.
9

Одного дня вісімдесят третього чи вісімдесят че¬

твертого року я доїхав автостопом до Слубиць і на

протилежному березі річки побачив Франкфурт.

Було пізнє пообіддя. Над водою висіло вогке бла¬

китно-сіре повітря. Ендеерівські багатоповерхівки і

фабричні комини виглядали похмуро й нереально.

Буре сонце світило так, наче от-от мало згаснути.

Протилежний берег був цілком непорушний і мерт¬

вотний, він дотлівав, неначе після велетенської по¬

жежі. Лише запах ріки мав у собі щось людське -

гниття, розпад, рухлива каламуть - але там, по той

бік річки, я був певен, цей дух раптово уривався.

Так чи так, я повернув назад і ще того самого вечора

вийшов на трасу, щоб податися на схід. Наче пес, я

обнюхав чужу територію і рушив своєю дорогою.
Звісно, я не мав закордонного паспорта, але жод¬

ного разу мені не спало на думку про нього покло¬

потатися. Поєднання слів «свобода» і «паспорт» зву¬

чало привабливо, але геть непереконливо. Конкре¬

тика «паспорта» не пасувала до «свободи», що своєю

чергою здавалася запереченням конкретики. Цілком

можливо, в околицях Ґожова мої здогадки уклались

у фразу на кшталт: свобода або є, або її нема, і

край. Мені вистачало моєї країни, позаяк мене не

цікавили її кордони. Я мешкав у її нутрі, в її осе¬

редді, і центр мандрував разом зі мною. Я нічого

не вимагав від простору, нічого не очікував. Вихо¬

див ще затемна, аби встигнути на жовто-синій потяг

до Жирардова. Він вирушав зі Східного двірця,

проїжджав Середмістя, за вікнами соталися золоті

й срібні стрічки вогнів. Робилося щораз тісніше.

Чоловіки були вбрані у зношені піджаки. Майже

всі вони виходили в Урсусі і простували в бік льо¬

дяних зблисків фабрики. Десятки, сотні темних,

ледь помітних у мороці постатей, щойно за брамою

їх огортало ртутне сяйво, вони наче входили до веле¬
10

тенського костела. Я залишався в майже цілковитій

самотності. Наступні порції пасажирів підсідали десь

у Мілянувку, в Ґродзиську, серед них траплялося

щораз більше жінок, бо Жирардув - це текстиль,

ткацтво, швейна промисловість і таке інше. Чорний

тютюн, кислий пластиковий запах папок з канапками

змішувалися з ароматами дешевих парфумів і мила.

Ніч відривалася від землі, і крізь щоразу ширшу

шпару дня виднілися будки залізничників, які, ви¬

струнчившись, виставляли помаранчеві прапорці.

Над поверхнею туману стриміли голови корів, у бу¬

динках жевріли останні забуті вогні. Жирардув був

червоний і цегляний. Я виходив разом з усіма. На¬

справді я байдикував, мої подорожі були лише таким

собі пошануванням усіх тих, хто мусив вставати

вдосвіта, аби світ не перетворився на порожню гру

барв, на метеорологічну виставу. Я пив міцний чай

у вокзальному барі і повертався назад, аби за день-

два рушити на північ або на схід, на позір без ме¬

ти. Одного літа я їхав сімдесят дві години без пе¬

рерви. Розмовляв із водіями вантажівок. їхні ба¬

лачки скидалися на довжелезні повільні монологи,

надиктовані з епічних прапросторів - так давалися

взнаки втома й безсоння. Пейзаж за вікном то на¬

ближався, то даленів, аби насамкінець завмерти, зне¬

рухоміти: здавалося, час нарешті визнав свою по¬

разку. Світанок десь у Пуцку на узбіччі, вузькі ви¬

довжені хмари над Затокою, з-під яких вислизало

осяйне лезо нового дня, холодний запах моря, по-

проколюваний криками чайок. Цілком можливо, що

я тоді дістався самого берега, що кількома годинами

пізніше впіймав пікап, і водій сказав, ніби їде на

південь, через усю країну, і це було стократ при¬

вабливіше, ніж нудьга припливів і відпливів, тож

я заскочив до кузова, загорнувся в плед і задрімав

під лопотіння брезенту, а в напівсні мені являлися
11

довколишні пейзажі впереміш із фантасмагоріями,

так наче розглядаєш речі, які бачить хтось інший.

Варшава проминула немов чужа, серце моє ані теньк¬

нуло. На зубах скрипіла пилюка, що збивалася з

дощаного настилу. Я рухався так, як перетинають

незнані землі. Terra incognita між Радомом і Сан-

домиром. Небо, дерева, будинки, земля - все це

могло бути й деінде. Довкола перетікали простори,

позбавлені історії, пам’яті, будь-чого, що могло б за¬

лишити карб. Я був першою людиною десь у під¬

ніжжі Перцевих гір, усе починалося з моєї з’яви.

Час рушав, а речі й картини починали старіти від¬

разу, щойно їх торкався мій зір. За Тарнобжеґом я

постукав у кабіну. Громаддя сірчаних кар’єрів при¬

голомшувало, я мусив зійти. Велетенські екскаватори

стояли на дні провалля. Мені було байдуже, звідки

вони там узялися. Я міг уявити собі, що вони впали з

неба, аби увіп’ятися в землю, роздерти її, прогризти

наскрізь, до антиподів, звідки пекельним потоком ри¬

не безмір вод і затопить усе, а потойбіч лишиться

пустеля. Сірчаний сморід витав над усім, а я не міг

відірвати погляду від похмурого провалля, чия мерт¬

вотність наганяла думки про могилу, звалище тіл,

холодне інферно. Там нічого не рухалося. Можли¬

во, була неділя, якщо в такій місцині взагалі діє

календар.
Шерега цих образів - це не лише не Польща, а

й узагалі не жодна інша країна, це - лише привід,

претекст. Цілком можливо, людина усвідомлює своє

існування лише тоді, коли відчуває на шкірі дотик

безіменного простору, що поєднує нас із найдавні¬

шими часами, зі всіма померлими, з доісторичною

епохою, коли розум щойно відділявся від світу і ще

не усвідомлював власного сирітства. Досить було

простягти руку з вікна вантажівки, і між пальцями

сочилося прадавнє. Звісно, це була не Польща, це
12

була первісна самотність. Це могло відбуватись і в Тим-

букту чи Кейп-Код і. Праворуч Барану в, «перлина ре¬

несансу», я в ті часи проїжджав його, мабуть, разів

із десять, але жодного разу мені не спало на думку

ненадовго зупинитись і оглянути місто. Будь-яка міс¬

цевість була не краща за інші, я міг покинути її без

жалю. Міста могли б узагалі не мати назв. Постійні

витрати, тринькання грошей, марнотратство, якого

світ не бачив, карнавал, щедрота, видатки без сліду

ощадливости. Зранку Помор’я, увечері ліси над Ся¬

ном, чоловіки з кухлями в сільській корчмі - наче

примари, наче фантоми, застиглі учверть жесту на

мою появу. Такими я їх пам’ятаю, хоч це могло

трапитися біля Лєґніци або сорок кілометрів на

північний схід від Сідлець, у якомусь селі, роком

раніше чи пізніше. Ми палили багаття, а з пітьми ви¬

ходили сільські хлопці, мабуть, уперше в житті по¬

бачивши зайд. Для них ми були не реальнішими,

ніж вони для нас. Стояли, розглядалися, в темряві

на їхніх ременях полискували масивні пряжки зі

схрещеними кольтами чи головою бика. Врешті-решт

вони всідалися неподалік, але розмова мала прис¬

мак галюцинації, і навіть принесене ними вино не

повертало нас на землю. На світанку вони встали

й пішли геть. Цілком імовірно, що через день-два

я стояв десять годин у Злочеві, і ніхто мене не піді¬

брав. Пам’ятаю живопліт і кам’яну балюстраду міст¬

ка, хоча щодо першого я не цілком певен, живопліт

міг бути деінде, як і більшість речей, котрі існують

у пам’яті. Адже я запам’ятав їх, вирвав із краєвиду,

назавше увівши у власну мапу, у власну фантастичну

географію.
А іншого дня я їхав до Познаня у відкритому ку¬

зові вантажівки. Водій гукнув: «Застрибуй, але вва¬

жай на риб!». Я лежав між велетенських целофано¬

вих мішків, повних води. Всередині плавали рибки
13

завбільшки з ніготь. Сотні, тисячі рибок. Вода була

крижана, я мусив загорнутися в ковдру. У Вжесні

рибки звертали на Ґнєзно, і вдосвіта я лишився сам

на порожньому шосе. Сонце ще не зійшло, і було

холодно. Можливо, що через Познань я їхав до Вроц-

лава. Вочевидь для того, аби за день-два рушити на

Помор’я чи в Бещади. Якщо в Бещади, то саме там,

десь над Ославою, серед лісу я перестрів голого чо¬

ловіка. Він стояв у річці й мився. Помітивши мене,

просто відвернувся. А якщо все ж Помор’я, то, зда¬

ється, Ястрембя-Ґура, вечір, порожній пляж: я йшов

босоніж у бік Карві і на тлі червоного неба побачив

чорні мегаліти Стовнгенджу. Мені не було де спати,

а ці руїни наче з неба впали. Були зроблені з дощок,

фанери і грубого полотна. В ті часи траплялися такі

речі. Хтось побудував їх тут і покинув, певно, те¬

левізійники. Я вповз через дірку до однієї зі стоячих

брил і заснув.

Словацька двохсотка
Найкраща мапа, яка в мене є, - це словацька

двохсотка. Вона така детальна, що я колись із її

допомогою знайшов виїзд із неозорих кукурудзяних

полів десь біля підніжжя Земпленівських гір. На

великій плахті - ціла країна, позначено навіть по¬

льові стежки. Мапа подерта, пошарпана. Подекуди

крізь плаский візерунок землі й доволі скупих у

цих краях вод прозирає ніщо. Але я завше беру її

з собою, попри незручність і громіздкість. Це трохи

нагадує магію, адже дорогу до Кошиць, і далі, до

Шаторальяйхели, я, власне, знаю напам’ять. І все-

таки беру її, позаяк найбільше мене якраз і цікавить

її руйнація, нищення. Спершу вона протерлася на

згинах. Розриви, тріщини утворили ще одну сітку,

значно виразнішу, ніж та, картографічна, нанесена

тонкими блакитними лініями. Міста й села поволі

перестають існувати, зношуються в процесі згортання

і розгортання мапи, пакування в закамарки авта чи

наплечника. Зникають Михаловці, пропадає Строп-

ків, діряве ніщо підступає до передмість Ужгорода.

Невдовзі щезне Гуменне, зітреться Вранов над Топ-

лею і зітліє Циґанд над Тисою.
Власне кажучи, я щойно кілька років тому почав

так уважно придивлятися до мап. Раніше я ставив¬

ся до них як до прикрас чи, сказати б, як до ста¬

ромодних символічних візерунків, що застрягли в
15

епосі конкретики і безпосередніх - ще гарячих -

реляцій із найвіддаленіших країн. Усе почалося з

війни на Балканах. В нас усе починається або за¬

кінчується війною, так що в цьому нема нічогоекст-

раваґантного. Просто мені хотілося знати, куди ці¬

литься артилерія, що бачать згори пілоти. На схе¬

матичних ескізах газетних мап усе виглядало надто

вилизано і стерильно: назва місцевости, а поруч -

стилізоване зображення вибуху. Жодних тобі річок,

жодного ландшафту, жодної топографії, ані сліду

природи чи цивілізації, нічого, просто назва і ви¬

бух. Я мусив відшукати Воєводину, позаяк вона

була найближче. Війна завжди збуджує хлопців,

навіть попри те, що приголомшує. Червоні вогні

вздовж Дунаю - Белград, Батайниця, Новий Сад,

Вуковар, Сомбор - двадцять кілометрів від угор¬

ського кордону і яких чотириста п’ятдесят від мого

дому. Лише справжня мапа може змусити нас при¬

слухатися до далеких відгомонів. Ані телебачення,

ані газета не спроможні передати таку конкретну

річ, як відстань.
Може, саме тому понищеність моєї словацької мапи

навела мене на роздуми про нищення як таке. Червоні

спалахи на дунайському березі починають роз’їдати

папір, вогонь бухає у Воєводині, палахкотить у Ба-

наті, шириться Угорською низовиною, захоплює

Семигород і врешті перекидається через карпатські

хребти.
Все воно зникне, згорить, наче жарівка, зали¬

шиться лише куляста порожнеча, що її виповнять

згодом якісь новотвори. Але мені вони геть неці¬

каві - це будуть лише щоразу звиродніліші версії

буденности у святковій обгортці, пістрява вбогість,

ярмарковий мотлох, анімовані посмітюхи, пластик,

латекс, що майже відразу стає сміттям, громадиться

у предковічні звалища. Його дрантива вічність три-
16

ває, поки не прийде вогонь, і лише він з-поміж усіх

стихій може з ним впоратися. Такі думки навідували

мене, поки ми їхали через Леордину, Вішеул-де-

Жос, Вішеул-де-Сус у бік перевалу Прислоп. На

шосе майже не було авт, зате людей - сотні. Вони

стояли, сиділи, прогулювалися, вбрані святково й

ошатно. Вони виходили зі своїх критих ґонтом дере¬

в’яних будинків і наче поодинокі краплі, що зби¬

раються в струмок, стікалися докупи і врешті роз¬

ливалися широкою хвилею на узбіччях дороги, на

асфальті, на дні долини. Білі сорочки, темні сукні

й маринарки, капелюхи й хустки. Крізь приспущені

шибки проникав запах нафталіну, свята і дешевих

парфумів. У Вішеул-де-Сусі було так людно, що ми

майже не рухалися, а натовп струмував з обох боків.

Ми стояли, а подорож тривала. Святкова юрба втя¬

гувала нас щораз глибше, це було неначе мандрівка

супроти течії часу. Ніхто нічого не продавав і не ку¬

пував. У кожному разі, ми не зауважили цього. Вда¬

лині здіймався бурий масив П’єтросула. На верхі¬

в’ях лежав сніг. Був третій день православного Вели¬

кодня, і свято сприяло м’якій податливості матерії.

Людські тіла піддавалися Гравітації, вони наче праг-

ли повернутися до первісного стану, коли дух ще

не був ув’язнений, не метушився, не силкувався тво¬

рити сяку-таку оболонку за образом і подобою.
За Мойсеї ми зупинилися. На пустищі біля шосе

сиділо четверо старих селян. Вони вказували жес¬

тами на щось далеке попереду, щось, що було на

лісистому схилі. Ми розгледіли монастир. Між дере¬

вами виднівся вершечок вежі. А діди просто сиділи і

дивилися в той бік, наче саме сидіння мало замінити

їм участь в урочистій літургії. Вони заохочували нас

податися туди. Та ми поспішали. Напівлежачи, зне¬

рухомівши, вони й далі дивилися і наслухали, немов
17
2-7-35

чекаючи, аж бамкне дзвін, аж щось зрушиться в

застиглому просторі свята.
Все це мусило зникнути. Вночі на головній вулиці

Ґура-Гумору луї п’ятнадцятилітні хлопці намагалися

продати нам німецькі номерні знаки. Переконували,

що зняли їх з «бумера». Все мало щезнути і перетво¬

ритися на решту світу. Так, першого дня в Румунії

на мене зійшов увесь смуток континенту. Всюди па¬

нував занепад, і важко було уявити бодай якесь від¬

родження. Працівник бензоколонки в Кимпулунзі

носив у кобурі зброю. Він виринув із пітьми і пока¬

зував на миґах, що для нас він нічого не має. Але за

кілометр нам трапилася ще одна заправка, сяюча,

наче карнавал посеред стародавньої ночі. Там знай¬

шлося все необхідне, а бензинові пістолети були

встромлені у пластикові пляшки з-під кока-коли.

Підходили чоловіки з однією-двома плящинами, і вер¬

талися назад у пітьму, до своїх знерухомілих авт.
Мараморош був за нами. Позаду лишилися вкри¬

тий підмерзлим снігом перевал і смаглявий чоловік

у старому «авді» з німецькими номерами. Він від¬

чинив багажник і вийняв звідти дитячий мотоцикл,

поменшену копію якогось «сузукі» чи «кавасакі» і,

посадивши на нього кількалітнього хлопчика, раз

по раз клацав фотоапаратом. На перевалі дув кри¬

жаний вітер, ми були самі. Довкола - довершена

холодна пустка, сонце котиться донизу, на болота

між Кареєм і Сату-Маре, я чую клацання камери,

в хлопця розчервонілися щоки, згодом батько запа¬

кував іграшку назад, і вони рушили вділ, на захід,

мабуть, додому. Ми також поїхали, бо на тому під¬

небесному пустищі дерев’яніли руки і горіли щоки.

З’їжджали серпантинами в долину Бистриці, вглиб

щораз темнішого повітря.
18

Тепер я розумію, як мало запам’ятав. Власне,

все, що сталося, могло статися й деінде. Подорож із

країни короля Убю до країни упиря Дракули ледве

чи закарбувала б спомини, в які згодом можна було б

вірити так, як, скажімо, віриш у Париж, Стовнгендж

чи площу святого Марка. Зрештою, Марамороський

Сиґет якнайвиразніше нагадував сон. Ми переїхали

його швидко, не зупиняючись, тож я можу сказати

лише, що виглядав він, наче витончена фантазія. В

кожному разі, пролетів дуже швидко, на обрії знову

виросли зелені гори, а мене враз охопили смуток і

туга. Точнісінько як у мить, коли, прокидаючись, хо¬

чеш повернутися до оніричних конфабуляцій, що

поневолюють нас, даруючи натомість абсолютну

свободу неочікуваного. Так діється в місцях, що їх

рідко сягає чуже око, око прибульця. Погляд ви¬

гладжує речі й краєвиди. Розпад і руйнація прийдуть

саме з цих країв. Зношений світ протреться, наче

стара мапа, від надміру поглядів.
Ми в’їжджали в округ Синістра. Тут усе нале¬

жало гірським стрільцям, полковникові Пую Борка-

нові, а після його смерти - Ізольді Мавродин-Мах-

мудії, яка також посідала ранг полковника та ще

була відома за прізвиськом Кока. З перевалу Баба-

Ротунда відкривалася перспектива на Попа Івана,

долиною повзли локомотиви вузькоколійки, що пра¬

цювали на дровах. Мешканці Синістри носили на

грудях ідентифікатори військовиків. Кожному при¬

бульцеві, який затримувався тут надовше, давали

нове ім’я. Кока час до часу влаштовувала під По¬

пом Іваном засідки на Мустафу Мукермана, що во¬

зив своєю вантажівкою баранину звідкілясь із укра¬

їнського боку аж до Тесалонік чи навіть на Родос,

але траплялося, що крім баранини він перевозив у

рефрижераторі по-зимовому тепло вбраних людей.
19
2*

Колеги з Польщі інформували Коку про наміри Му-

кермана, трьохсоткілограмового напівтурка-напів-

німця. У розведеному денатураті тут розмочували су¬

шені гриби, а часом і пили його, змішуючи зі зброд-

женим соком диких фруктів. Матові шибки для в’яз¬

ниці в Синістрі виготовляв у своїй майстерні Ґабрієл

Дунка - клав скляний лист у пудло з піском і кілька

годин топтав його босими ногами. Йому щойно

виповнилося тридцять сім, він був карликом. Одного

дощового дня він завів до свого фургончика оголену

Ельвіру Спиридон і вперше в житті відчув запах жі¬

ночого тіла. Втім, послух переміг пожадання, і він

доніс на неї, адже вона лише волею випадку не сіла

у вантажівку Мукермана.
Щось таке мало відбутися за Марамороським

Сиґетом і, напевно, відбувалося, ось тільки я дові¬

дався про це двома роками пізніше з «Округу Си-

ністра» Адама Бодора. І воно досі мене переслідує.

Переслідує і ховає від очей плаский простір мапи.

Видиме вкотре блідне перед лицем оповіді. Блідне,

але не зникає цілком. Лише втрачає виразність, ви¬

вільнюється з нестерпної очевидности. Така-от особ¬

ливість країн-придатків, другосортних народів, ре¬

зервного населення. Це і є оте мерехтіння, ота по¬

двійна, потрійна фікція, криве дзеркало, чарівний

ліхтар, фата-морґана, фантастика й фантасмагорія,

котра милосердно прослизає поміж тим, що є, і тим,

що повинно бути. Це і є ота самоіронія, котрадозволяє

гратися з власного долею, дражнити, мавпувати її,

обертати занепад на героїкомічну легенду, а вигадки

видавати за щось на кшталт спасіння.
Там, де ми врешті зупинилися на ніч, не було во¬

ди. Господар присвічував ліхтариком і вів нас холод¬

ними коридорами. Пояснював, що зламалася помпа,
20

а механік уже третій тиждень їде звідкілясь, чи то з

Сучави, чи з Ясів. Він переконував, що чоловік, який

мешкає в цьому домі, - чужинець, що він приїхав з

далеких країв і, щоб якось зарадити своїй самоті, п’є

дешеву місцеву горілку і не дбає про будинок. Але

механік, мабуть, скоро приїде.
Було холодно. Ми полягали одягнені, згасили

світло, і крізь вікна вповзла румунська ніч. Я нама¬

гався заснути, але замість скоритися плинові часу і

сну, подумки все долав і долав течію того довгого

дня, коли ми переїжджали кордон у Петі. На роз¬

печеній рівнині стояли чорні прикордонні вежі. Нев¬

довзі почалося Сату-Маре з мурами, полущеними

від старості і спеки, із затінком велетенських дерев

уздовж вулиці, з церковними банями в глибоких зе¬

лених перспективах. Угорщина залишилася позаду,

позаду залишився низовинний смуток Ердегату, і

хоча по той бік кордону була така сама рівнина, я

все ж відчув виразну зміну, відчув інакший запах

повітря, небесне сяйво з кожним кілометром робилося

щораз безжальнішим. Далека тінь Карпат на обрії

обмежувала, замикала це світіння, тож ми їхали

немов у густому сяйливому розчині. Трасою сунули

запряжені кіньми вози. Тварини вилискували від

поту. Допотопне авто везло на даху піраміду мішків,

набитих овечою вовною. Людські тіла були темні

й лискучі. Віяв вітер. Можливо, саме через нього

будинки серед тієї безкрайної рівнини виглядали

такими вбогими й недовговічними.
Я лежав у холодній кімнаті, пригадуючи собі все

це, точнісінько як і тепер, коли намагаюся згадати

оту студену кімнату, а потім ранок - я встав і вий¬

шов надвір, аби переконатися, що вночі були при¬

морозки, і тепер рештки їх танули в променях сон¬

ця. Люди з відрами йшли до криниць і позирали

на мене, вдаючи, ніби не помічають, зайняті своїми
21

справами, ніби засліплені сяйвом новонародженого

дня. Тепер я все це згадую і розумію, що звідти, ска¬

жімо, могла б початися якась оповідь. Наприклад:

«Того дня, коли я бачив батька востаннє, позаяк троє

чоловіків посадили його до авта й кудись повезли,

того дня я торкнувся персів Андреї Нопрітц». Або:

«Того дня, коли Ґізела Вейш рушила в дорогу, всі

хвалили її. Навіть великий товариш Онаґа промовив:

“Оце я розумію. У вас, товаришко, чудові наміри й

достойні плани”, - при цьому він зазирав їй прос¬

то в очі». Так от, саме того дня, того ранку міг

з’явитися чоловік, який зіпсував водяну помпу. Він

міг надійти вузькою сільською вуличкою між дере¬

в’яних парканів і запитати, що я, власне кажучи,

роблю перед будинком, де він мешкає. Запухлий,

з червоними повіками, у вижмаканому одязі, наче

якась буковинська версія Джефрі Фірміна, він міг

би, недбало спираючись на штахети, поцікавитися,

що саме, чорт забирай, мене принесло сюди, до

Пиртешті-де-Жосу, скажімо, чи до Пиртешті-де-Су-

су, до будинку, де він мешкає? А я, чорт забирай,

чому я повинен спостерігати, в якому стані він по¬

вертається додому о шостій тридцять ранку, коли

з-за огорож поглядають зґерманізовані поляки, зру-

мунізовані німці, сполонізовані українці, вся ця

прикордонна мішанина, цей золотий сон адептів

культу мультикульти... Могли б виникнути якийсь

цинічний монолог або нервовий діялог, доповнений

побрязкуванням відер біля криниці, всіма тими ран¬

ковими звуками, що властиві забутим околицям -

квоктанням кур, рубанням дров, чалапанням, попле¬

скуванням по коров’ячих крупах, а о шостій тридцять

п’ять дном долини прокотився б іржавий приміський

потяг до Сучави. Це був би добрий початок, гарний

розвиток оповіді йдолі, мандрівка вглиб часу, коли

події увиразнюються в міру віддалення від тепе-
22

рішности. Але господар зіпсованої помпи так і не

прийшов, його життя залишилося в сфері здогадів,

себто - в просторі цілковитої свободи.
Тож я підійшов до реального чоловіка, що спокійно

стояв за своїм парканом і курив. Ми розбалакалися.

Потяг до Сучави справді проїхав дном долини.

Чоловік виглядав років десь на шістдесят, був кре¬

мезний, вбраний у вицвілий бавовняний костюм.

Скидався на більшість чоловіків, яких я бачив у

житті. Дим його сигарети, спершу блакитний, посту¬

пово виблякав і зникав. Я слухав і підтакував. Він

виявився говірким, правив своєї, мовляв, зараз по¬

гано, за Чаушеску було краще, була справедливість,

рівність, лад на вулицях, усім вистачало роботи.

Я знав цю історію, але слухав, затамувавши подих -

гарно, коли від’їжджаєш так далеко від дому, і мало

що змінюється. Чоловік розповідав про нічні візити

securitate, про закриття підприємств, усе нараз, на

одному подиху. Я спитав його, чи знає він щось про

ті славнозвісні переселення, внаслідок яких мали

зникнути сім тисяч сіл, а мешканці повинні були

перебратися до бетонних багатоповерхівок. Так, він

знав, бачив навіть літаки, з яких усе фільмувалося,

щоб спланувати ту операцію, але справедливість і

рівність сьогодні небагато варті. Тож я замовк, бо я

що міг сказати - я, що з’явився тут як очевидний знак

нерівности, з можливістю, щойно мені захочеться,

поїхати геть і полишити цього старого в зношеному

одязі з дешевою сигаретою, що догорала в пальцях, на

вибоїстій дорозі поміж ошатних, древніх дерев’яних

будинків, які збереглися лише завдяки якійсь примсі

історії, попри волю їхніх мешканців, що не надто

цього прагнули. Я більше не озивався. Слухав опо¬

відь про тугу за диктатором. Влада повинна являти

своє обличчя, втілюючись у конкретних осіб, адже

тоді, прибравши живу подобу, вона опиняється поза
23

добром і злом. Всі ми є осиротілими дітьми якогось

цісаря чи диктатора. Я витяг свої «Sobieskie su¬

per light» і почастував чоловіка сигаретою. Сонце

сходило над зеленою панорамою пагорбів, а я від¬

чував, що ота моя свобода пересування, та легкість,

із якою можу приїхати й рушити далі, - це нуль без

палички, тут вона нічого не варта.
Ми попрощалися, і я пішов шукати відро, аби

набрати з криниці води.
Ніч, дощить, а я знову все пригадую, вже неві¬

домо вкотре. Адам Бодор і Синістра незримо накла¬

даються на реальні Мараморош і Буковину, насам¬

кінець усе огортає просвітлена й жива матерія моїх

думок, моєї любові, мого страху. Синістра просто не

дає мені заснути. На полиці поруч стоять «Історія

України», «Історія Болгарії», «Історія Угорщини»,

безліч менших історій та історійок, включно з «Істо¬

рією Словаччини» та «Румунами» Еліаде. Але що

з того? Я читаю це перед сном, далі засинаю, але

мені жодного разу не наснився Янош Гуняді чи

імператор Фердинанд, чи Васіле Нікола Урсу на

прізвисько Горія, чи Влад Цепеш, чи отець Глін-

ка, чи Тарас Шевченко. Сниться хіба що якийсь

вельми таємничий округ Синістра. Якісь мундири

неіснуючих армій, старі війни, де насправді ніхто

не гине. Сняться білі вапнякові румовища та вусаті

стражі кордонів, за якими все змінюється і заразом

лишається незмінним. Сняться банкноти з ликами

героїв на аверсі та краєвидами романтичних пустищ

на звороті. І монети сняться. І пачки сиґарет, яких

я ніколи не курив. Сняться заправки на рівнинах,

усі як одна схожі на ту, що була на в’їзді до

Словенського Нового Міста. I «Red Bull» із написом:

«.. .Specialne vyvinuty pre obdobie zvy§enej psychickej alebo

fyzyckej namahy». Сняться трухляві прикордонні вежі
24

в полях і велосипедисти на зіржавілих роверах, що

їдуть горбистою дорогою між селищами, назви яких

можна вимовити принаймні трьома мовами, сняться

кінні запряги, люди, їжа, гібриди краєвидів і все

решта.
Що ж, усі ці місця заливає дощ - Мараморош,

сни, Синістру, Спиське Подгроддя того дня, в п’ят¬

ницю, двадцять першого січня, коли ми зупинилися

там на болотнявому паркінґу над Морґечанкою.

Одноповерхова забудова тяглася вздовж однієї-єди-

ної вулиці. Ми рушили навмання вузьким хідником.

Знайшли жовту синагогу. Фронтон вінчали чотири

бляшані куполи. Склепіння вікон виглядали чорно

й мертвотно. Наче перенесені з дев’ятнадцятого сто¬

ліття, з якоїсь фабрики. У просвітку між храмом і бу¬

динками виднілися пагорби й далекі вежі Списької

Капітули. На узгір’ї над містечком біліли руїни

замку. Споруда була така велика і сяйниста, що ски¬

далася на якусь примху метеорології, на кострубате

громаддя хмар чи міраж, перенесений із неіснуючої

країни. Проїхало авто, потім іще одне, і запала тиша.

Сірий зад «шкоди» зникав у зеленавих тінях дерев, а

так насправді - губився в часі. Авто сунуло тунелем,

прокопаним крізь безрух. Шосе продиралося крізь

містечко, наче крізь надра гори, крізь внутрішню,

чужу територію, що люб’язно дозволила перетнути

її транзитом. З низького будинку на розі вийшла

огрядна смаглява жінка, вихлюпнула помиї на ас¬

фальт і змила всі сліди. Кілька кроків далі крізь

низьке відчинене вікно я помітив інтер’єр великої

кімнати. Хтось затіяв реконструкцію і облишив. По¬

серед помешкання виднівся свіжий цегляний мур.

Десь углибині працював телевізор. Блакитні спа¬

лахи пульсували в сутінках. Біля недобудованої сті¬

ни стояв більярдний стіл. Декілька куль завмерли

в позиції незакінченої партії. Було темно, я не міг
25

розрізнити їхніх кольорів. Чув тільки запах мокрого

вапна і прілості. Десь за стіною, за темрявою, за

шамотінням телевізора чулася гучна чоловіча роз¬

мова. Зрештою, я побачив їх у вузькому просвіті

між будинками, вони сперечалися над перекинутим

догори колесами візком. Один обертав обруч зі спи¬

цями, другий крутив головою й жестикулював - ні,

мовляв, це непотріб, нічого тут не направиш, треба

все починати віднова. Дядьки були смагляві, кре¬

мезні й жваві, здавалося, їхні тіла не відчували дов¬

колишнього безруху, наче перебували в іншому про¬

сторі, в якійсь невагомості. Мабуть, так і було. Вони

жили в колишній єврейській дільниці, на околиці

словацького містечка, в підніжжі угорського замку,

тож аби хоч якось протриматися, перебути, мусили

визначити собі власні засади, якусь особливу теорію

відносности, особливі закони гравітації, що втримали

б їх на земній поверхні й не дали б провалитися в

космічну пустку, у прірву непам’яті.
Ми повернулися до авта й рушили далі. Огрядна

жінка знову виходила зі свого дому з мискою по¬

миїв. Морґечанка плинула праворуч, у долині. З лі¬

вого боку здіймався хребет Древеніка. За містом на

прокопаних у схилі терасах стояли їхні будинки.

Вже не чужі, не колишні, не покинуті кимось - то

були їхні власні будинки. Вони скидалися на дитячі

малюнки, були такі ж прості, маленькі і крихкі. Немов

ідеї, які щойно почали матеріялізуватися. Збудовані

з недбало обдертих від кори соснових кругляків

(точніше - жердин завтовшки з чоловічу руку) та

вкриті двосхилими просмоленими дахами. То були

такі скромні житла, що, здавалося, могли слугувати

хіба для того, аби пересидіти, перебути час між однією

подією й наступною. Вони тулилися один до одного,

дряпалися схилом, громадилися, наче дерев’яне пу-

ебло. З тонких коминів сотався живицевий дим.
26

Розгардіяш подвір’їв, звалища непотребу, жива, роз¬

порошена субстанція речей, напозір мертвих і з у

житих, вкривала землю, наче постіндустріяльна рос¬

линність. Це однаковою мірою міг бути день їхнього

прибуття і день остаточного від’їзду. Внизу, біля

тінистої дороги, гралися діти. Дорослі стояли, роз¬

мовляючи про свої справи, можливо, час від часу

про подорожніх, що проїжджали шляхом. Тут усе

належало цим ґаздам. Я не уявляв, що можна так

однозначно й безповоротно заволодіти простором,

водночас не завдаючи йому анінайменшої шкоди.

Трохи осторонь, цілком самотньо стояла дівчина

в червоній сукенці. Мені здалося, що вона дуже

вродлива. Дівчина дивилася кудись убік, де нічого

не діялось. Я бачив її ще мить, а потім червоний

фантом згас у люстерку.

Рашинар
«... Вошиві й погідні, ми повинні триматися то¬

вариства тварин, присідати біля них навпочіпки ще

впродовж тисячоліть, вдихати радше запах стайні,

аніж лабораторій, помирати від хвороб, а не від лі¬

ків, витися довкола нашої пустки і м’яко поринати

в неї».
Цілий день віяло з півдня. Під блакитним покро¬

вом неба сухе світло креслило чорні контури дов¬

кола речей. У такі дні світ виразний, наче витинан-

ка. Несила дивитися на щось одне, можна осліпну¬

ти. Повітря просякнуте сяйвом, до якого ми тут не

призвичаєні. Африканська, середземноморська яскра¬

вість переливається через карпатський хребет і вихлю¬

пується на село. Пейзаж голий і прозорий. Між без¬

листим гіллям видно покинуті пташині гнізда. Ви¬

соко, краєчком поруділих лук бреде череда корів.

Ще мить, і вони зникнуть у лісі. Там тихо, темно,

у травах в’ється ожина. Тварини повертаються на

тисячі років у минуле, покидають наше товариство

і знову стають собою, аж доки за день, за два хтось

не відшукає їх і не прижене назад.
«... ми повинні триматися товариства тварин, при¬

сідати біля них навпочіпки...». Я прочитав це речен¬

ня в липні. У серпні поїхав шукати рідне село Емі-
29

ля Чорана. Ніколи не міг погодитися з тим, що

думка - це абстрактне буття, і мусив поїхати до

Рашинара. Через Ґорґани, через українську й ру¬

мунську Буковину, через Клуж і Сибін я дістався

південного краю Семигорода. Відразу за останніми

сільськими будинками виростали Карпати. Дослівно.

Ідеш собі рівниною, а вже за мить треба дряпатися

козячими стежками, через кожних кількадесят кро¬

ків зупиняючись, аби перевести дух. На півночі, опо¬

вита синявою імлою, лежала Трансильванія. Круті,

розігріті луги над Рашинаром пахли коров’ячими кі¬

зяками. Багато днів не було дощу, і земля повертала

всі накопичені запахи.
Через кілька днів ми спостерігали вечірнє повер¬

нення худоби з пасовиськ. Дорогою з Палтиніша

брели в червоних променях сонця сотні корів і кіз.

Над стадами піднімалося тепло і сморід. Сиві кру¬

торогі корови йшли попереду. Люди стояли у від¬

чинених воротах обійсть, чекали. Все відбувалося

в тиші, без поспіху, без покрикувань. Тварини відо¬

кремлювалися від стада і заходили в свої подвір’я.

Зникали в напівмороці тінистих дворів, і різьблені

ворота зачинялися за ними так само, як і за людьми.

Велетенські буйволи вилискували, наче чорний ме¬

тал. На один крок буйвола припадає півтора кро¬

ку корови. Вони моторошні й диявольські. Вологі

щетинисті морди нагадували про якусь далеку й

любострасну мітологію. Позаду дріботіли кози. Стро¬

катість змагалася з рухливістю. Цапиний дух ширив¬

ся над розтягнутою чередою. Асфальт встеляли ко¬

ров’яки.
Це був Рашинар, місцевість, де народився Еміль

Чоран. Тут минули перші десять років його життя.

Сонце, розпікаючи бруковані вулички, пастельні бу¬

динки, червону черепицю, визволяло найдавніші за¬

пахи. Спершу я не розумів, чим так пахніє повітря,
ЗО

що це за випари просочують мури, людські тіла,

кузови старих авт. Щойно згодом, за кілька днів я

збагнув, що це змішані запахи тварин. Із замкнених

подвір’їв відгонило свинячим гноєм. Земля між ка¬

менями бруківки століттями вбирала кінську сечу,

пасма стаєнних запахів снувалися за незліченними

возами, з полонин спливала задушлива імла пасо¬

виськ, стічними канавами сочилася гноївка з хлівів

та обор, а якось я вгледів у ріці розшарпані нутрощі

якоїсь тварини. Течія підхоплювала пошматовану

плоть і гнала кудись у бік Сибіна. Вітер з гір доно¬

сив пронизливий, гострий аромат овечих кошар -

суміш столочених трав, липкого, масного руна й

сухих камінців зеленкавого посліду. Лише де-не-де

випливала цівка ялицевого диму, струмінчик смаже¬

ної цибулі чи хмарка бензинового чаду.
«... Найкраще було б, якби я ніколи не покидав

того села. Не забуду дня, коли батьки посадили мене

на воза й відвезли до міського ліцею. Це був кінець

мого прекрасного сну, поруйнування мого світу».
Тепер із Рашинара до Сибіна їздить трамвай. Він

звертає на краю села. Можна сісти на східцях між

баром і майстернею шевця. В барі продають чисту

горілку, що відгонить дріжджами, має тридцять шість

градусів і коштує копійки. Поки над’їде трамвай,

дехто випиває чарку-дві. Як отой циган, що ми його

то тут, то там перестрівали впродовж кількох днів.

Якось він чекав автобуса до Палтиніша, іншого разу

вештався околицями Сибінського вокзалу. На голові

мав чорного фетрового капелюха, в руці тримав кісся

зі складеною косою, на плечі - старий наплічник.

Був серпень, пора сінокосів, і цілком можливо, він

просто шукав роботу, але не міг чи не хотів знайти,

тож якось збавляв час, перечікуючи, поки все мине,

закінчиться, і він зможе кудись повернутися.
31

Вранці і ввечері ми ходили до кнайпи на вулицю

Николає Балческу. Піднімалися кількома східцями.

Всередині літали мухи й сиділи чоловіки. Ми пили

каву й бренді. Тими самими східцями можна було

зайти до перукарні, де стояв старосвітський фо¬

тель. Заклад був відчинений допізна, до десятої, до

одинадцятої, і у фотелі завжди хтось сидів. Ще

ми пили пиво, «Урсус» або «Сильву». З вулиці пос¬

тійно долинало цокання кінських копит. Іноді в тем¬

ряві підкови кресали іскри. Всі вози мали іззаду

реєстраційні номери. Магазини працювали до піз¬

ньої ночі. Ми купували салямі, вино, хліб, перець і

кавуни. Западали сутінки, і магазини світились ізсе¬

редини, мов теплі печери. Наші кишені були набиті

тисячолеївками з Міхаєм Емінеску та столейовими

монетами з Міхалом Хоробрим.
«Зараз, у цю мить, я повинен почуватися євро¬

пейцем, людиною Заходу. Нічого подібного: на схилі

життя, протягом якого я пізнав багато країн і про¬

читав багато книжок, я дійшов висновку, що рацію

має румунський селянин. Отой зневірений у всьому

селянин, який вважає, що людина програла, що

нічим не можна зарадити, що історія чавить. Ця ідео¬

логія жертви є також і моєю концепцією, моєю філо¬

софією історії».
Якось увечері ми сходили з гір у село. Рашинар

спочивав унизу, пересичений спекою. Я відчував

його тваринну присутність. Він пломенів теплом і зо¬

лотавою загравою. У плетиві вуличок світла майже

не було. Жалюзі, котрі вдень захищали від сонця,

тепер полонили скупе освітлення всередині будинків.

Так було й колись, - по думалося мені. Ніхто не

створював зайвих речей, не марнував ні вогню, ні

їжі. Надмір був обов’язком і привілеєм королів. На
32

площі перед церквою святої Параскеви гуртувалася

дітлашня. В темряві полискували хромовані деталі

велосипедів. Вісімдесят років тому малий Еміль про¬

водив у затінку цієї святині останні дні канікул.

Тоді також був серпень, вечір, і хлопці залицялися

до дівчат. Щоправда, було менше велосипедів, а в

повітрі ще витав дух угорського врядування. Дехто

ще вживав назви Решинор чи Штедтердорф. Завтра

Емілеві доведеться вирушити звідси, аби ніколи не

повернутися.
Сьогодні навпроти мого дому четверо чоловіків

валили дерева. Волокли на край лісу ялинові стов¬

бури. Потім, назбиравши зо три-чотири колоди, ван¬

тажили їх на воза. Працювали вони як тварини -

повільно, монотонно, виконуючи ті самі дії та рухи,

що й сто, і двісті років тому. Схил був довгий і крутий.

Учепившися воза, вони стримували його. Колеса,

заблоковані гальмом, ковзали по мокрій глині. За¬

кутані в старенькі куфайки і накидки, лісоруби ви¬

глядали, немов виліплені з землі. Падав дощ. Із

речей, що відрізняли їх від батьків, дідів і прадідів,

вони мали шведську бензопилку та одноразові за¬

пальнички. Та ще віз мав гумові колеса. Все решта

залишалося незмінним упродовж двохсот, а може,

й трьохсот років. їхній запах, зусилля, кректання,

саме їхнє існування - все це заповнювало форму,

що існувала споконвіку. Та й і вони самі, і двійко

гнідих у запрягу були предковічні. Довкола тривала

стара як світ теперішність. Вже сутеніло, коли вони

закінчили й поїхали геть. їхній одяг парував так

само, як спини тварин.
Я вийшов на веранду, щоб учергове глянути

на південь. Там залягала справді листопадова тем¬

рява, але я вдивлявся в минуле, в останній сер-
33
3-7-35

пень, мій погляд летів десь над Бардейовом, над

Шарошпатаком, Надькалом, над Бігорськими гора¬

ми, над Сибіном, аби сягнути Рашинарі о третій

пополудні того самого дня, коли ми сходили з

гір, а за нами громадилися густо-сині хмари. Ми

сходили все нижче й нижче, аж до того немило¬

сердно загидженого плоскогір’я, де стояли й лежа¬

ли десятки рудих, сивих і рябих корів. Нижче по¬

чиналося село. Перші будинки були тимчасові, на¬

гадували радше якесь таборовище, аніж село. Над

дорогою та рікою здіймалася скеляста круча, по¬

росла молодим березняком, що дивом тримався на

крутосхилі. Кількадесят метрів над нашою головою

самотній чоловік вирубував сокирою тонкі деревця.

Потім обв’язував їх ланцюгом і спускав донизу.

В’язки зсувалися з тріском і гуркотом, вивертаючи

каміння. Луна озивалася далеко в долині. Внизу

чекали жінки і діти, аби перетягти все це через ріку

і завантажити на ручний візок. Вони нікуди не ква¬

пилися. Край дороги лежали ковдри, палало багаття,

неподалік хтось покинув ляльку. їхній будинок сто¬

яв кількадесят метрів далі, та вони вже і тут обла-

штували собі черговий тимчасовий притулок. Біля

вогню лежали залишки їжі, пластикові пляшки з

напоями, горнятко і ще щось - нам не пасувало витрі¬

щатися. В’язка застрягла посередині скелі, чоловік

поволі сходив донизу, щоб вивільнити її.
Дощ почався, коли ми вже повернулися додому.

Я сидів біля відчиненого вікна на піддашші. Чув,

як краплі падають на дах, на листя винограду, що

розрослося над подвір’ям унизу. Вицвілі гори на

півдні потемніли, наче мокра тканина. Стадо білих

кіз шукало прихистку в заростях. Еміль Чоран, -

подумалося мені, - міг би мати тепер вісімдесят п’ять

років і сидіти на моєму місці. Адже цей дім належав

його родині. Наш господар звався Петру Чоран.
34

Мав на поличці Емілеві книги, але заледве чи колись

бодай зазирав у них. Зрештою, це були французькі

та англійські видання. Разом із дружиною господар

показував нам вибляклі світлини: це Еміль у вісім

років, а це Релу, молодший брат. П’ятдесятирічний

огрядний чоловік пишався родиною, але його щоден¬

ною справою була крамниця. Вставав рано, пакував

до фургончика ящики і вирушав до міста по товар.

На сніданок ми випивали по келішку сливовиці. Вона

пахла самогоном, була міцна як спирт і пасувала до

вудженого сала, козячого сиру і перцю.
Отож Еміль Чоран міг би сидіти тут замість мене

й дивитися, як дощ надворі заливає мішки з цемен¬

том, складені на кузові пікапа. Лисніє бруківка,

дим з коминів розчиняється в мороці, вода в стіч¬

них рівчаках піднімається і змиває сміття, а він,

Еміль, знову тут, ніби й нікуди не вирушав, прос¬

то собі старий чоловік віч-на-віч зі своїми думка¬

ми. Вже бракує сил на мандрівку горами, нема ба¬

жання розмовляти з пастухами. Він дивиться й при¬

слухається. Філософія спроквола набуває матеріяль-

ности. Входить у тіло і знищує його. Париж і манд¬

рівки виявилися даремними. Просто без них усе три¬

вало б трохи довше, і нудьга не набирала б таких ви¬

шуканих форм. З кухні на першому поверсі сочиться

запах перегрітого смальцю, чуються голоси жінок.

Виноград виблискує і шурхотить під дощем. Потім

зі сходу зійдуть сутінки, і в альтанці біля крамниці

зберуться чоловіки. Брудні і втомлені після цілого

дня роботи. Візьмуть пляшку дріжджової горілки.

Кельнерка подасть їм склянку з грубого скла, і чоло¬

віки подужають пляшку за п’ятнадцять хвилин. Емі¬

леві чутно їхню дедалі голоснішу й дедалі швидшу

розмову та запах їхніх тіл, що сотається крізь лис¬

тя. Один пахне смолою, другий димом, а від тре¬

тього відгонить козячою стайнею, як напочатку осе-
35
з*

ні, коли цапи починають тхнути сечею, пижмом і

сім’ям. Той третій нап’ється найшвидше, і приятелі

підтримуватимуть його, припиратимуть до стіни, не

перериваючи розмови. Пачка сигарет «Carpati» спо¬

рожніє за годину, а вони в той час уже питимуть

ясно-жовте пиво із зелених пляшок. Золотаво-бліде

світло з відчинених дверей крамниці змішається з

гарячим подихом, з вологою темрявою ночі і зробить

так, що їхні постаті стануть легкі, напівпрозорі, очи¬

стяться від бруду і втоми. І тоді увійде пара: він сма¬

глявий, з вусиками, в картатій блюзці, спокусливо

елегантний, у блискучих мештах і чорних напрасо¬

ваних штанях, погідний і товариський, вона дещо

збентежена, схвильована, ніби щойно зважилася на

щось серйозне. Жінка несміливо посміхатиметься й

поправлятиме вибілене волосся. Він розважатиме її

балачкою, залицятиметься, водночас роблячи заку¬

пи - шоколад, горілка, пиво - складаючи все до

пластикової торби, він ні на мить не перерве свій

шлюбний танок. Одне пиво вони вип’ють на місці,

стоячи, задивлені одне в одного. Вона - зі склянки,

він - просто з пляшки. Потім, обійнявшись, вони вий¬

дуть у темряву, а її високі обцаси ковзатимуть і під¬

вертатимуться на бруківці.
Тож припустимо, що Еміль бачив усе це, відчував

запах парфумів крізь листя. Ніч виповнювала дере¬

в’яну кімнату на піддашші, і йому ніщо не пере¬

шкоджало згадувати власне життя, адже безсоння,

як і кількадесят років тому в Сибіні, заступало йому

вічність. На вулиці Бразилор та вулиці Попа Брату,

на вулиці Епіскопей, на вулиці Андрея Саґуни та

Іларіє Мітрі - всюди сплять тварини. В темряві

душних обор лежать корови й ремигають крізь сон.

Стоять, понуривши голови, коні біля порожніх ясел.

Так мало бути, так, власне, і є. Тепло виходить із

нього назавжди, єднаючись над Рашинаром із теплом
36

тварин. Потім здіймається в чорне небо над Кар¬

патами і плине до холодних зір, наче образ душі,

що був для нього нестерпним і викликав безсоння.
За три місяці я їхав у сутінках через село Розпуття

в підніжжі Солоних гір. Корови поверталися з па¬

совиськ, запрудивши дорогу по всій ширині. Я му¬

сив пригальмувати, а згодом і зовсім зупинитися.

Вони розступалися перед автом, наче руда лінива

хвиля. Хапав морозець, і з коров’ячих ніздрів бух¬

кала пара. Корови були теплі, роздуті й байдужі.

Дивилися просто поперед себе, вдалину, позаяк

речі, предмети і краєвид не мали для них жодного

значення. Вони дивилися крізь усе це. Так у селі

Розпуття я усвідомив велич і неперервну тяглість

усього довколишнього світу. О такій же порі, в та¬

кому ж присмерку верталася додому вся худоба від

Києва до, скажімо, Спліту, від мого Розпуття до

Скоп’є чи Старої Заґори, наприклад. Всюди діялося

те саме. Краєвиди й архітектура, породи, масті і

форми рогів трохи змінювалися, але поза тим образ

лишався незмінним: дорогою між двома рядами бу¬

динків ішли ситі стада. їх супроводжували жінки

в хустках і розтоптаних черевиках, або діти. Ані

самотні індустріяльні острови, ані розкидані тут і

там безсонні метрополії, ані павутиння доріг чи за¬

лізничних колій - ніщо не могло приховати цього

старого як світ образу. Людське поєднувалося з тва¬

ринним, аби разом перечекати ніч. Поєднувалося,

хоча ніколи й не було розділеним.
Не буде жодного дива, подумав я, вмикаючи

першу швидкість. У дзеркальці заднього виду похи¬

тувалися хвостаті зади. Мух уже не було, і хвости

звисали бездіяльно. Все це мусить загинути, аби пе-

ретривати бодай у формі решток. «Гірші та менші»

нації живуть зі своїми тваринами і разом з ними
37

хотіли б прийняти спасення. Хотіли б, аби їх було

визнано разом із їхніми чередами та отарами, бо крім

оцього в них майже нічого й не було. Густо-синя

безодня тваринячих очей - наче дзеркало, в якому

ми бачимо себе оживленим м’ясом, обдарованим,

утім, якимось різновидом благодаті.
Я доїхав до шосе і звернув ліворуч. Хотів дістатися

головного хребта Солоних Гір, перш ніж зайде сон¬

це. Було порожньо і холодно. Ніщо не їздило. У

Тираві туман змішувався з димом коминів. Вечір

тут уже владарював на повну силу, але на п’ятій

хвилині їзди небо зненацька розійшлося, і з прорізу

полилася передсмеркова червінь. Я залишив авто на

загидженому паркінґу й подався до краю урвища.

Шосе до Санока було сіре, наче попіл. В Залужі

займалися перші вогники. Слабкі, ледь помітні,

вони нагадували голкові вістря. Імлисте дно долини

ковтало обриси будинків та обійсть, немовби там

нікого ніколи не було. Зате всі Карпати пломеніли.

Розчахнена рана заходу тяглася вздовж обрію. Весь

південь був схожий на порубану свіжину, на сяйливу

бійню.
Мені пригадалася подорож із Клужу до Сиґі-

шоари. Ми їхали потягом. У купе сидів японський

колекціонер народних строїв зі своєю румунською

супутницею. Десь за Апагідою розпростерлося тра¬

в’янисте пустище. Я ніколи раніше не бачив такої

голої землі. Пологі узгір’я тяглися до самого обрію.

Іноді потяг піднімався трохи вище, і було видно,

що за тим обрієм є наступний, такий самий, і ще

один, і ще. Позбавлений дерев безлюдний простір

був такого сіро-жовтого пересохлого відтінку, немов

лише йчекав пожежі, одного-єдиного сірника. Там не

було нічого. Часом миготіли якісь далекі забудови,

халупа з приліпленим хлівцем, шопа для сіна, а
38

далі знову - повітряна безодня та бганки краєвиду

довкола. Звідкілясь виринали невеликі отари овець,

їх завжди супроводжував чоловік, завбільшки зі

шпильку. Під розпеченим небом, на спаленій спеко¬

тою землі вони виглядали ніби заблукані в якомусь

осяйному потойбіччі. Немов ішли нізвідки в нікуди.

Серед ламких трав жили тільки мухи, птахи і ящірки.

Земля пашіла спекою і пилом.
Сьогодні - мокрий, безсніжний грудень, і метео¬

рологи кажуть, що він сягає бозна-куди. Небо, наче

набрякла водою плахта, звисає над Ерделі, і пагорби

замість куряви вкриває болото й зогнила трава, а я

хотів би повернутися і повторити ту літню подорож,

висівши цього разу десь у Бож-Катуні з десятьма

румунськими та п’ятьма угорськими словами в голові.

Не пам’ятаю навіть тієї станції - настільки вона була

маленька й безнадійна. Цілком можливо, що там був

лише бляшаний щит біля колії, нічого більше. Але

я хотів би опинитися там чотирнадцятого грудня,

без чіткого плану, позаяк мене вже давно перестало

хвилювати майбутнє, і дедалі більше ваблять місця,

що нагадують якийсь початок, у кожному разі такі,

де смуток визначає долю. Словом, мені байдуже,

куди ми прямуємо, важливо лише те, звідки ми з’я¬

вилися. Отже, десять слів по-румунськи, п’ять по-

угорськи, станція Бож-Катун і, припустімо, трис-

та-чотириста леїв малими номіналами, щоб поба¬

чити пустку між небом і землею, в якій бредуть

чорні бугаї. П’ятсот кілометрів до Відня, вісімсот

до Мюнхена, тисяча вісімсот до Брюселя, все на

око, приблизно і повітряними лініями. Проте це по¬

вітря десь по дорозі тріскає і розступається, немов

тектонічні плити на стиках континентів. Потріб¬

но трохи грошей, добрі черевики, щось від дощу,

бігорська паленка в пластиковій пляшці, і я почу¬

вався би цілком добре, позаяк мене переслідує
39

візія тих узгір’їв, вона просвічує крізь усі пейзажі,

які останньо виникають перед очима: десь між Ва-

ля-Флорилором і Плоскошем я знов увірував, що

людина була зліплена з болота. Нічого іншого не

могло трапитись у цьому краєвиді, а його смуток ви¬

никає лише з неможливості повторити все ще раз.
«Мій край! За будь-яку ціну я хотів зв’язатися з

ним - і не було з чим. Ані в його теперішньому, ані в

минулому я не знаходив нічого реального. <...> Моя

любовна й божевільна ненависть не мала, сказати

б, об’єкта; адже моя країна розпадалася від самого

лише погляду. Я хотів, аби вона була потужна, не¬

самовита, шалена, наче якась зла сила, фатум, що

стрясає світом, а вона була маленька, скромна,

без жодних доленосних прикмет». Так писав Еміль

Чоран 1949 року, повертаючись пам’яттю до своєї

пригоди із Залізною Гвардією.
Корови погубилися десь у хащах. їхнє мукання

чути в грудневому присмерку. Романія Маре, Велика

Сербія, Польща від моря до моря... Навдивовижу

безглузда фікція цих країн. Сумна безнадійність туги

за тим, чого ніби й не було, за тим, чого й не могло

бути, слиняве нарікання на те, що є. Минулого літа

в Старій Любовні біля підніжжя замку я підслухав

ґелґотливу польську екскурсію. Її провадив сорока¬

річний на вигляд бевзь у папужих ґортексах і «ха¬

мелеонах». Він гатив у двері зачиненого вже на ту

пору музею. Врешті-решт копнув їх і повідомив то¬

вариству: «Це мусить знову бути наше, або угорське.

Тоді був би якийсь порядок!».
Так. У цій частині континенту все скрізь і завжди

повинно бути інакше. Такий винахід, як мапи, прий¬

шов сюди передчасно, або надто пізно.
П’ю міцну каву і знову думаю про роздерте

серце Еміля Чорана в тридцятих. Думаю про його
40

шаленство, про його румунську достоєвщину. «На¬

справді Кодряну був слов’янином, ближчим до укра¬

їнських отаманів», - скаже він через сорок років.

Ах, ці безжальні уми. Спершу спустошують світ,

немов вогонь чи землетрус, а коли вже все згоріло і

розлетілося на друзки, коли довкола вже нема нічого,

крім пустелі, порожнечі, одвічної безодні, тоді вони

відкидають щойно здобуту свободу і віддаються пал¬

кій вірі у безнадійні, програшні справи та речі. Так,

немов безкорисливою любов’ю намагаються споку¬

тувати вагання. Самотність визволеного розуму без¬

края, ніби небо над Семигородом. Думка блукає в

ній, як худоба в пошуках затінку чи водопою.
І все ж Чоран повернувся до Рашинара. Перед

будинком, у якому він народився, стоїть його погруд¬

дя. Стіни дому пофарбовані у колір вицвілої тро¬

янди. З вулиці видно два горішні вікна з віконни¬

цями. Фасад оздоблений білими карнизами й піля¬

страми. Саме погруддя встановлене на невисокому

постаменті. Обличчя Чорана передане достовірно й

незграбно. Наче різьбив народний митець, який на¬

слідує салонний стиль. Твір «невеликий, скромний

і без жодних прикмет», окрім схожости з оригіна¬

лом. А проте він пасує до цього сільського майдан¬

чика. Повз нього щодня проходять череди корів

і отари овець, залишаючи по собі сморід і тепло.

Ані далекий світ, ані Париж не залишили на цьому

обличчі жодного сліду. Воно просто сумне і втом¬

лене. Подібні чоловіки пересиджують у кнайпі коло

перукарні, неподалік крамниці з виноградом. Усе

виглядає так, ніби хтось здійснив тут його мрію, ви¬

конав останню волю.
«Асеї blestemat, acel splendid Ra§inari».

Наш батько
Так уже воно є: щоразу плутаєшся, блудиш,

збочуєш, хрін тобі, а не чиста географія, дуля з

маком, а не зір, вільний від рефлексії. Ніщо не є

таким, яким видається на перший погляд, всюди

стримлять шпичаки значень, за які думка чіпається,

ніби штани за колючий дріт. Неможливо отак просто

собі взяти і написати, що кордон у Семигороді ми

перетнули пішки, серед ночі, і що румунські при¬

кордонники, які наводили постійний жах на весь

перехід і на п’ять автобусів із десятьма тоннами

контрабанди, запросто нас пропустили, доброзичливо

і нахабнувато сміючись. По той бік була лише ніч.

Ми чекали, поки щось над’їде з боку України і

підбере нас, але ніщо не їхало і квит. Хоч би тобі

якась стара «лада» чи «дачія». Дивно опинитися

в чужій країні далеко запівніч, коли єдиним крає¬

видом є темрява. Неподалік щось мерехтіло. За

шибкою рухалися тіні, тож ми пішли туди, бо о

такій порі людина уподібнюється до нетлі і йде на

будь-яке світло. Там грали в якусь дивну гру, що

нагадувала доміно. Ми хотіли кави. Бармен зготував

її в кавнику на електроплитці. Кава була смачна й

міцна. Почувши, що ми розмовляємо польською,

бармен спробував і собі, але ми розуміли хіба що

«бабка» та «Вроцлав». Ми питали про автобус чи

будь-що інше, та він лише розводив руками і казав
43

щось на кшталт «diminea^a tirg in Suceava». В тому

синьому й вологому від дихання світлі я вперше пив

бігорську паленку. Вона видалася гірша за будь-яку

угорську, але розігрівала, до того ж мені захотілося

чогось міцнішого ніж кава, якщо вже в цього типа

була бабця з Вроцлава. Потім ми знову вийшли на

трасу, але нічого не змінилося. Люмінесцентний мі¬

сяць висів над кордоном, а на півдні, схожа на чорну

туш, залягла пітьма. За годину перед світанком

до кнайпи почали з’їжджатися авта. Зупинялися

й чекали на ув’язнені між шлаґбавмами автобуси,

чекали на товар. Під’їхала «дачія» з осілою задньою

частиною, що дряпала асфальт. Усередині сиділо

четверо чоловіків. Водій вийшов і сказав: «Suceava

zece dolar». Схопив наші наплічники, закинув на

дах авта і почав чимось прив’язувати. Я спитав

його, як він, чорт забирай, собі це уявляє, і показав

на типів, які тиснулися в салоні. Він посміхнувся

й поплескав по колінах, мовляв, один на одного,

якось помістимося. Був він у доброму гуморі, трохи

напідпитку. М. залементувала, мовляв, у жодному

випадку, вона не має наміру розвалитися десь по

дорозі, не побачивши бодай клаптика зеленої Буко¬

вини. Тож ми порозв’язували ті мотузки й стягли

багаж із даху. Водій посумнішав і сказав: «Сіпсі

dolar». «Еи nu merg», - відповіла М., і ми залиши¬

лися самі на холодному вітрі, що тягнув з боку Чер¬

нівців.
Врешті небо набрало чорнильної барви, під’їхав

червоний «пасат-комбі», і коли водій заявив «сіп-

cisprezece dolar», ми не вередували, бо тачка була

порожня, простора й тепла. Та й що таке «cincisp-

rezece» за п’ятдесят кілометрів, коли надворі світає,

а за плечима безсонна ніч. Ми рвонули, ніби за нами

дідько гнався. Попереду клубочився туман. Водій

варнякав не вмовкаючи. Змішував румунську, ро-
44

сійську й німецьку. Пробував польську. Казав, що

об’їздив цілу Европу з Варшавою включно. Казав,

що відвезе нас і повернеться, бо митники врешті

впустять автобуси з товаром, і відразу за шлаґбав-

мами почнеться така торгівля, що дай Боже! Не

було ще такого, щоб не впустили, і він по самий

дах завантажить свого «пасата» тими велосипедними

колесами, шинами, коробками прального порошку,

стосами шоколадних плиток, шапками-вушанками

(посеред літа, бо тепер найдешевші) та всіма іншими

багатствами української землі. Відвезе нас, повер¬

неться, а далі - назад до Сучави, на те велике

торговище біля просмерділої сірчаною кислотою

фабрики, на той майдан до самого обрію, всуціль

вкритий брезентовими дашками яток. Він говорив

і говорив, а ми у світлі фар раз по раз помічали

блискучі очі коней, що тягли невидимі вози зі спля¬

чими візниками. Він говорив, а мені злипалися очі.

Т. обернувся й сказав: «Подивися на кермо». Ми

вчергове обминали якийсь таємничий запряг, і во¬

дій зробив добрячий півоберт, перш ніж авто по¬

чало повертати. Спідометр був зіпсований, але я

не сумнівався, що педаль газу біля самої підлоги.

Тож я опустив повіки і слухав європейську легенду:

Берлін, Франкфурт, Київ, Будапешт, Відень...
Сучава виглядала, як ультрамаринова тінь. Ми

прошмигнули через віядук. Головний вокзал був на

ремонті, тож ми поїхали на Ґару Сучава Норд, бо

хотіли без відпочинку рушити далі на південь уз¬

довж Серету і щойно десь в Аджуді повернути на

захід, виїхати з Молдавії й опинитися в Семигороді.

Таку ми мали ідею. їхати і їхати, спати в потягах,

що мали під’їжджати на замовлення і підібрати нас

там, де ми захочемо.
Ґара Сучава Норд була темна і велетенська, як

гора. Неначе ми увійшли в печеру. Жовтаве світло
45

ледь розсіювало темряву. Доводилося пробиватися

крізь натовп. Натовп о четвертій ранку - дивна річ.

Це скидалося на юрмище сновид. Ті, що стояли чи

рухалися, мали розплющені очі, але все одно скла¬

далося враження, що вони сплять. Виглядали як

зачаровані. Так діяло те безсонне світло, що точилося

невідомо звідки. Можливо, з невидимого склепіння,

можливо, зі стін, а може, з людських тіл. У кожному

разі, цього було замало, аби повірити в реальність

усіх цих ледь живих, повільних, незакінчених сцен

у вокзальному інтер’єрі. Когось із нас тут не було:

або нас, або їх.
Так чи так, о тій порі на південь не від’їжджав

жоден потяг, а ми не мали сили чекати. Вийшли на

площу перед вокзалом. Таксівки стояли рядочком.

Водії розмовляли й курили. Здебільшого то були

«дачії» і ще два старі як світ «мерседеси». Я подумав,

що, замість їхати потягом, ми рушимо автомобілем, і

через ущелину Біказ, через перевали Біказ і Бучин

подолаємо головний хребет Карпат, аби врешті

опинитися в серці Трансильванії. Але таксисти ди¬

вилися великими очима, коли чули «Тирґу-Му-

реш», і крутили головами на слово «Сиґішоара».

Це всього триста кілометрів, казали ми, але вони

вибачливо копали колеса своїх авт, не вірячи, що

якесь із них видряпається так високо, а потім ціле

й неушкоджене повернеться назад. Лише один, той

на старому зеленому «мерсі», засунув руки в ки¬

шені, сплюнув і сказав: «douS sute dolar». Тоді ми

зрозуміли, що нас тут мають за вар’ятів. Молодий

худорлявий хлопчина запропонував відвезти нас

до готелю, щоб ми виспалися. Піддавшись йому,

наче діти, ми запакувалися в червону «дачію». По¬

чувалися знесилено. Ми сказали: готель «Сочім»,

а він - не раджу, мовляв. Проте ми були дурні і

вперті, нам здавалося, він хоче нас обшахрувати.
46

Він посміхнувся так, наче хотів сказати «Ісус вас

покинув», але допоміг завантажити багаж і повіз у

світанкове місто. Взяв точнісінько стільки, скільки

було на таксометрі, і обіцяв, що заїде по нас, якщо

ми задзвонимо.
Ах, що то було за прокидання на вулиці Жана

Бярта, 24! Стеля висіла так низько, що заледве

можна було сісти на ліжку. Тож я про всяк випадок

не вставав, лише наслухав, як одразу за вікном одна

за одною проїжджають великі вантажівки. Вони їха¬

ли, ніби потяг. Безперервно. Зачинити вікно було

неможливо, бо в кімнаті ставало гаряче, немов у

печі. Зрештою, з відчиненим було так само. В номері

стояли тільки ліжка і шафа, яку лячно було від¬

чиняти. З коридора долинали дивні звуки. Я боявся

вийти. Врешті таки вийшов, аби пошукати лазничку.

З вікна в коридорі побачив розвішану на шнурках

білизну, багатоповерхівки, комірчини, шпихліри,

білого коня, що пасся на вигоні. Прибиральниця в

лазничці зойкнула, побачивши мене, і розлила відро

з брудною водою. Це не мало жодного значення,

позаяк на підлозі лежали дерев’яні решітки - як у

стайнях і в’язницях. Було прохолодно й тихо.
Ми спали не довше ніж три години. Надворі

стояла така сама спека, як і всередині. В нерухомому

повітрі висіла пилюка. В затінку бетонних сходів

сиділи кількарічні дітлахи, що проводжали нас по¬

глядом. Із бару на розі пахло їжею. Ми замовили

флячки зі сметаною й часником. До них - булку й

гостру зелену паприку, від якої на шкірі виступав

піт. Ми зателефонували, і той чувак справді приї¬

хав по нас. Був такий самий жвавий, рухливий і

задоволений, що може нам допомогти. Ми запитали,

чи він спав. Відповів, що ні. Глянув на двері готелю

«Сочім», але з делікатности не мовив нічого. Ми

сказали, що мусимо дістати квитки на потяг, обмі¬
47

няти гроші й надвечері бути в Клужі. Він на все

це відповідав «по problem». Повантажив наші на¬

плічники до багажника, кришка не зачинялася,

тож він чимось її прив’язав, і ми рушили, навіки

залишаючи за плечима вулицю Жана Бярта, 24...

Справді, для нього ніщо не було «problem». Він

легко знайшов кантор із найкращим курсом. Перш

ніж я відійшов від віконечка, він узяв у мене пачку

банкнот, старанно перелічив, і аж тоді ми вийшли.

У румунському «Орбісі» була двогодинна черга, яка

нітрохи не рухалася. Комп’ютер на столі касирки

був темний і німий. Коли хтось резервував місце,

жінка телефонувала на всі станції й оголошувала

про резервацію. Ми вже хотіли виходити. Потяг від¬

правлявся за пів години, нам було байдуже, чи поїде¬

мо ми колією, чи автостопом, аби лише видобутися

з цієї розпеченої Сучави. Проте наш провідник ру¬

мунською сказав щось на зразок «спокуха» і прос¬

то став на початок черги, виголосивши якусь про¬

мову до зібраного люду. Через десять хвилин ми

вже мчали містом із кишенями, повними невеликих

старосвітських квитків із коричневого й зеленого

картону. Всі авта нам сигналили, але й ми сигналили

у відповідь. Червона «дачія» долала перехрестя, як

«швидка допомога». Наш новий приятель однією

рукою керував, а другою шукав музику на приймачі.

На Ґарі де Норд ми були за п’ять хвилин до від’їзду

потяга. Вже хотіли бігти на перон, але хлопець

сказав, що це далеко і довго, а ми не маємо що їсти

й пити. Черга до вокзального кіоска була вполовину

тієї, що біля кас, але він просто зайшов до скляної

будки і запитував нас крізь віконечко, скільки ми

хочемо пива, мінералки, і з чим мають бути канапки, в

міжчасі тулячи й цілуючи молоду кельнерку в білому

чіпці. Так і було, ніде правди діти. Дівчина взяла

гроші, видала здачу, і ми опинилися на пероні, якраз
48

аби встигнути попрощатись і обійнятися. Хлопець

узяв рівно стільки, скільки було на таксометрі.
Отже, ми їхали на південний захід: Ґура-Гу-

морулуй, Кимпулунґ-Молдовенеск, Ватра-Дорней,

углиб зеленої Буковини, між лісистими горами, я,

власне кажучи, нічого не пам’ятаю з тієї подорожі,

тож мушу все вигадувати наново. Товстий чолов’яга

в купе розсівся на півтора місця і виразно не сим¬

патизував нам. Мав близько шістдесяти, був вго¬

дований та, мабуть, згадував давні часи, коли па¬

нував порядок, і ніяка іноземна голота не волочи¬

лася знічев’я і не пила в потягах пива «Урсус».

В кожному разі, його міна свідчила саме про це.

Тепер мушу все це воскрешати в пам’яті, наново ви¬

гадувати його сірий костюм і бордову сорочку, яку

він скинув перед Ватра-Дорнеєм. І синій рушник,

іцо його він закинув на шию. Подався до вбиральні

у білій майці, його плечі були повні, важкі й без¬

волосі. Отже, я мушу все вигадувати наново, бо ж

мусило щось діятися весь той довгий день, до самого

вечора в Клужі, де дощило, як і сьогодні. Все треба

вигадувати відпочатку, позаяк дні не можуть зникати

в минулому, наповнені самим лише пейзажем, самою

лише нерухомою, незмінною матерією, яка врешті-

решт струсить нас зі свого велетенського тіла, стріп¬

не, як усі ті дрібні інциденти, обличчя й істоти, що

тривали не довше ніж один погляд. В кожному разі,

гой чоловік повернувся й запав у дрімоту, хоч ми

мали надію, що він миється, готуючись до виходу,

а не до сну. Можливо, ми рушаємо в подорож, аби

оберегти факти, підтримати їхній вутлий, одноразо¬

вий блиск.
У Клужі падав дощ. Перед вокзальною піцерією

хлопці в шкірянках з’ясовували свої справи, а дів¬

чата вболівали. Все відбувалося так, як і по усьому

світі: наостанку двоє підхопили попід руки третього
49
4 - 7-35

й поволокли кудись у темряву. Вокзал у Клужі -

знову натовп, жовтавий півморок, запах тіл і цигар¬

кового диму. Ми мусили проштампувати квитки на

завтра. Нас помітив якийсь пацан. Догледів, що ми

не місцеві і стоїмо, наче телята, не дуже знаючи, ку¬

ди йти. Він узяв у нас ті старосвітські картоники, і

за п’ять хвилин справу було полагоджено. Пацан ска¬

зав лише «drum bun» і зник між людьми, наче янгол-

охоронець у розтоптаних адидасах.
Вранці вулиця Горя була залита сонцем. Сина¬

гога біля мосту на Самоші мала чотири вежі, вивер¬

шені бляшаними банями. Була схожа на ту в Спіш-

ському Подгродді, в циганській дільниці. Тільки

більша. На сніданок ми, як завжди, їли «сіогЬЗ de

burta». З булкою й паприкою. Десь недалеко звід¬

си угорські шляхтичі спалили на вогнищі Юрія

Дожу. Потім почетвертували те, що залишилося, і

розвісили на брамах Пешта, Буди, Алба-Юлії та

Ораді. Голову отримав Сеґед. Таким зазвичай є кі¬

нець «селянських королів». Навіть коли за їхніми

плечима кількадесятитисячна армія, а папа благо¬

словив на останній і нездійснений хрестовий похід

проти турків. Я сидів у кнайпі на вулиці його

імені - Страда Ґеорґе Дожа, - пив каву і приблизно

за дві з лишком години мав побачити з вікон потяга

трав’янисту пустелю Семигорода, де п’ятсот років

тому марширували його селянські загони. Так було.

В купе їхав той японець із жіночими народними

строями, що їх - як твердив Т. - він одягав удома

перед дзеркалом, десь у своєму Токіо чи Кіото.
Його провідниця розповідала, що Чаушеску об’єд¬

нав румунську націю, зробивши всіх однаково вин¬

ними, і якщо хтось каже, що не брав у тому участи,

то він просто бреше. А я дивився на випалені узгір’я

і намагався уявити собі загони легкої кінноти, темні,

рухливі цятки на обрії, що з’являються і зникають,
50

і знову виринають, згідно з ритмом ландшафту. На¬

магався уявити собі той смертельний карнавал зли¬

дарів. Вони вперше і востаннє мчали своєю країною

як вільні люди. В трофейному панському одязі, з

трофейною панською зброєю, на панських конях

вони сунуть на Клуж, Тимішоару, аби серед липневої

спеки зазнати остаточної поразки. П’ятдесят тисяч

обезголовлених, повішених, кинутих на поталу пта¬

хам і собакам. Вороння злітається з Карпат, із Угор¬

ської низовини, з Молдови та Валахії. Спека при¬

швидшує розклад і затирає сліди. Злидарські бунти

ніколи нічого не залишають по собі. Кажуть, Дожу

спалили на блазенському троні з блазенським жезлом

у руці. Принаймні так твердить Шандор Петефі.
Отож, я їхав, дивився у вікно й уявляв собі об¬

дерту й екстатичну армію погоничів худоби, пасту¬

хів і орачів, які силкуються хоч на мить заволодіти

долею своїх панів, себто покерувати власним життям,

чужим багатством і насиллям. За кілька місяців

до того я шукав могилу Якуба Шелі на Буковині.

Розпитував тут і там, вишукуючи привід податися

на край світу. Одні казали, що він похований у

Кліті, інші - що у Вікшані, біля самого українського

кордону.
Я вірив і тим, і тим. Мені навіть спало на думку,

що австрійці вчинили з Якубом приблизно так, як

угорські шляхтичі з Дожею, себто розчленували па¬

м’ять про нього, пам’ять, що в будь-яку мить могла

стати загрозливою. Зрештою, як твердив Л юдвик Дем-

біцький, він «видавався містиком, сектантом у сі¬

ряку». Зі всіх можливих місць поховання мені най¬

більше подобалося Вікшані, хоч було геть неправ¬

доподібне: загублене в полях, далеке, позабиване

дошками. Далі просто не було нічого, в жодному

:» напрямів. Безмір землі без жодного дерева, яку

все-таки хтось зрідка обробляв, - усе це було в
51
4*

карколомній суперечності з тим сільцем, у якому

я не добачив жодної машини, хіба що один вело¬

сипед. Наше авто виглядало тут як страховиння, як

виклик. Це був той фрагмент височини між Радов-

цями й Сучавою, де серед безконечних бганих полів

снували маленькі кінні запряги. Свіжозорана чорна

земля з’єднувалася безпосередньо з небом, і ті ма¬

ленькі фігурки, худі жилаві коники, були майже не¬

видні через власну зникомість. Здавалося, досить їм

зупинитися, затриматися, і вони остаточно втратять

сенс свого існування. Лише рух надавав їм якогось

значення. Все виглядало чиєюсь примхою. У веле¬

тенському пейзажі хтось порозставляв дитячі іграш¬

ки, аби втішатися безпорадністю фігурок із різдвя¬

ного вертепу.
Село пахло гноєм і весною. За парканами цвіли

сади. «Cooperative» містилася в цегляному будинку.

Хлопець у чорному сказав нам, що там є пиво. Дівчину

з ключами ми знайшли поруч, у господарстві. Вона

відчинила. Ми запитали про Шелю, що він буцімто

десь тут похований, але вона нічого не знала, зда¬

ється, навіть не чула такого прізвища, хоч була поль¬

кою. Всередині було кілька столиків і якийсь див¬

ний гармидер, так наче хтось розставив декорації

для фільму. Інтер’єр мав сіро-зелений відтінок. На

підлозі стояли дерев’яні ящики - такі, в яких ко¬

лись возили скляні сифони з содовою водою, тільки

що тут вони були наповнені півторалітровими пляш¬

ками вина. Два сорти пива, дві марки сигарет і по¬

пільнички, повні недопалків, ніби після якоїсь ве¬

чірки. До того пропагандистські плакати на стінах і

вікно з видом на обійстя, по якому вешталися рожеві

поросята, - це все. Проте тих кілька речей, меблів

і товарів разом утворювали небувалий хаос. Все ви¬

глядало занедбаним, покинутим напризволяще, ніби

саме тут, у цьому місці, вичерпалася енергія світу.
52

Ми випили по пиву. Дівчина була мовчазна, але

насамкінець сказала, що заведе нас на старий цвин¬

тар за селом, може, це там. Але там були тільки

купини колючих заростів і жодного сліду нагробків,

плит, хрестів, хоч якихось ознак давніх смертей.

Я подумав собі: шкода, якщо він лежить саме тут,

аби одного дня воскреснути. Не потрібно надто на¬

пружувати уяву, щоб уявити, як він входить до

кооперативи, анітрохи не дивуючись інтер’єрові, адже

нерухомість, смуток і покинутість не змінюються ні

в часі, ні в просторі. Подібно мусило бути в корчмі

єврея Семка в Сєдліськах 20 лютого 1846 року. На

полях лежав сніг, було морозяно, всередині стояв

півморок і сморід брудних розігрітих тіл. «Беріться,

хлопці, до роботи, та хутко, бо час спливає». Якуб

Шеля, одягнений у свій чорний сукняний плащ, у

руці тримав здобуту від Боґушів шаблю, котрою по¬

стукував об землю, наче костуром. На подвір’ї са¬

диби кров всякала у сніг. Чути було запах горілки з

розбитих бочок. Австрійці зробили його селянським

королем на якихось двадцять чотири години, а день

поволі закінчувався. «Йдіть, хлопці, до роботи, бо

час спливає». Проклята панська кров всякала у сніг,

у нього була трофейна шабля, хлопці побрязкували

дукатами в кишенях, але ні сморід, ні півморок не

розвіялися ні на мить. Староста Брайнль сказав Яку-

бові в Тарнові: «Архикнязь Фердинанд один, а ти -

другий в Галичині самодержець». Дехто твердить,

що він планував одружитися з десятилітньою Зосею

Боґушівною. Плебейська кров мала змішатися з пан¬

ською й дати початок новому племені, що ґаздуватиме

на обновленій землі. Можливо, він не вірив у власні

сили, можливо, проект нового світу зводився до пов¬

торення шляхетських жестів у порожній абстрактній

дійсності, вже не здатній чинити опір.
53

Отже, Якуб Шеля міг би встати й зайти до крам¬

ниці в селі Вікшані, і все було б так, наче ніколи й

не помирав, бо крамниця мало чим відрізнялася від

корчми Семка. Через півтора століття він міг би почати

все спочатку, без австрійського благословення. Так

я собі гадав, стоячи на полудневому сонці. Я проїхав

кількасот кілометрів і мав право так думати. До того

ж прибув із його рідних сторін. Я дивився в бік

Молдавії й міркував, чию кров він хотів би пролити

сьогодні, з чиєю кров’ю змішати свою. В крамниці

повільно й важко кружляли мухи. На полиці стояли

два сорти найдешевших сигарет. Довкола не було

ніяких панів, але повітря всередині й далі мало

душний посмак злиднів. Я думав собі: сидиш отут,

Шелю, п’єш «Урсус» чи «Сильву» й не маєш кому

вчепитися в горлянку. А навіть якщо спробуєш, світ

розступиться перед тобою, як примара, і в руках

залишиться пустка. Так, хрін ти їм зробиш - немає

кому. Можеш хіба що податися до Сучави і, наче

якийсь постіндустріяльний Нед Ладд, розгромити

блакитний банкомат, як той двісті років тому нищив

перші промислові машини. Сьогодні вже неможливо

стати кимось іншим через простий трансфер речей,

предметів. Зрештою, неможливо й убити когось у

надії, що заволодієш його тілом, його життям. Ба¬

гатство - це невловна ідея, що кружляє в повітрі,

аби час від часу десь матеріялізовуватися. Натомість

злидні, занепад і відчуження - конкретика, і такою

вже, мабуть, залишиться. Всі скарби світу сьогодні

виглядають трохи нічиїми, жоден грабунок тебе не

освятить, жодна наруга не ушляхетнить. Залиша¬

ється хіба що банкомат у Сучаві як реальна емана¬

ція далекого всезнаючого зла, котре ніколи не до¬

зволить, аби останні стали першими.
Так я промовляв до духа Якуба Шелі на краю

Европи, в селі Вікшані. Мене охоплювали лівацькі
54

думки, але революційного запалу не було ані крихти.

Кілометром далі, в чистому полі, біля дороги сидів

чоловік і читав газету. Доки сягало око, не було ні¬

чого. Він ледь підвів погляд, коли проїжджало наше

авто, і повернувся до читання. Ми їхали на південь,

до села Кліт, іще одного гаданого місця поховання.

Це було вельми правдоподібно, позаяк Кліт лежав за

кілька кілометрів від Сольки, куди його насамкінець

заслали австрійці. На перехресті за Радовцями стояв

румунський поліціянт. Просто стояв посередині пере¬

хрестя. Побачивши наше авто, демонстративно від¬

вернувся й задивився кудись удалечінь. Це здавалося

жестом симпатії. Волів удавати, що не бачить нас,

позаяк ми були очевидним викликом. Він просто не

хотів зупиняти нас, хоч майже напевне мусив.
У Кліті говорили дивною мовою. Нагадувала ук¬

раїнську, але я розумів кожне п’яте слово. Я запи¬

тав жінку в хустці, чи це українське село. «Ми

руські», - відповіла вона. Ще питали її про Шелю,

чи вона тут або в околицях не чула такого прізвища.

Похитала головою, а далі сказала, що відведе нас

до найстаршого чоловіка в селі. Дорога була суха й

курна. Дерев’яні будинки мали біло-зелені стіни й

віконниці. На землю спадали рожеві й білі пелюстки

квітучих яблунь. Десь віддалік полискувало плесо

ставу. Гуси йшли в його бік цілком самостійно. З тіні

й пилюги виринув чоловік у запраному костюмі.

Виглядав не таким уже й старим. Довго міркував,

казав, аби ми повторили прізвище, а потім сам почав

нас розпитувати, хто ж такий той Шеля: то якийсь

ваш «батько»? «Ну, десь так», - відповідали ми

ухильно. Нарешті здався й сказав, що є тут такий

один, хоч і не старий, але бувалий у світах, нещо¬

давно повернувся з Німеччини, може, він щось по¬

радить. Старець покликав його з придорожного ба¬

ру. Чоловік мав десь років із сорок, був одягнений
55

в комбінезон із написом «Esso». П. зауважив, що

«Esso» - це майже «Shell», і, можливо, мета вже

близько. Ми розмовляли російською, українською,

німецькою й польською, але, як нарешті з’ясувалося,

єдине, що вони можуть зробити, - це показати нам,

де цвинтар. Відвели нас, побажали успіху, щасливої

дороги, здоров’я і залишили в прохолоді цвинтарних

дерев. Старий чоловік поволі й обережно сходив із

пагорба. Молодший час від часу підтримував його

попід руку. Вони зовсім не мусили сюди з нами йти.

Могли здалеку показати нам той пагорок, але в цій

частині світу пошук чиєїсь могили є набагато сер¬

йознішим зайняттям, аніж звичайний туризм, і люди

ставляться до нього з повагою. Здається, входячи на

їхній цвинтар, ми стали їхніми гостями.
Звісно. В Кліті він також міг би лежати. З уз¬

гір’я відкривався вид на білу церкву з банями і на

неоґотичний костел. Його рідна Смажова також ле¬

жала на Погір’ї, хіба що долини там були тісніші,

а хребти лісисті. Тут усе було голе, зоране або по¬

росле травами. Блакитна спека струменіла понад го¬

ризонтом. Від нашого «батька» не було й сліду.
І не могло бути, адже під час подорожі історія

постійно переходить у легенду. Явно забагато подій,

занадто розлогий простір. Та й не було кому все це

запам’ятати, не кажучи вже про те, щоби записати.

Не можна надто багато уваги приділяти подіям, котрі

приходять невідомо звідки. Подіям, мета йсенс яких

до кінця лишаються незрозумілими. Ніхто не укладе

їх в одне ціле, не зліпить із них завершеної оповіді.

Занедбання є осердям цих країв. Історія, події, тяг-

лість, задум і план розчиняються в краєвиді, у чо¬

мусь набагато старшому й більшому, ніж усі зусил¬

ля вкупі. Час приборкує пам’ять. Неможливо хоч

щось безумовно запам’ятати, позаяк вчинки не укла¬
56

даються згідно із законом причини й наслідку. Довгі

оповіді про дух історії видаються тут затією на¬

стільки ж претензійною й жалюгідною, як і порядно

написаний роман. Пароксизм і нудьга навпереміну

орудують у цих краях - тому ці краї настільки люд¬

ські. «Це ваш батько?». Чому б і ні, подумав я. В

певному сенсі і наш, і ваш. Врешті-решт, він уосо¬

бив прагнення блискавично змінити власну долю, а

далі - готовність так само блискавично погодитися з

тим, що підносить доля.

Опис подорожі через східну

Угорщину в Україну
Не можу забути неба, коли ми в присмерку їхали

з Надькала до Матешальки. Один-єдиний вагон¬

чик - от тобі й весь потяг. Ще й до того швидкий і

з резервацією місць. Повна жінка в касі усміхалася

й кілька разів з розгону сідала на крісло, аби ви¬

тлумачити нам ідею квитка з місцем.
Угорські залізничні квитки гарні. Схожі на неве¬

ликі банкноти. Молоді цигани в потязі до Серен-

ча розгортали їх гармошкою, складали колодою й

віялом. У вухах мали золоті кульчики, але це було

двома днями раніше.
Тепер із заходу простяглася пурпурова китиця.

Над рівниною висіла полум’яна червона долоня, а

внизу, серед садів і кукурудзяних полів, уже снувався

блакитний морок. Ми пили асу з пляшки, сидячи

спиною до напрямку руху, тож цей захід, ця розлита

світляста кров увесь час були перед нами, і ми бачили,

як морок поволі проступає із землі, піднімається все

вище, стає дедалі холодніше, і врешті все гасне, а в

червоному вагончику загоряються жарівки.
Минуло щойно пів години, а ми вже згадували

Надькало, гаряче світло пополудня, коли ми йшли до

центру серед жовтих будинків. Знайшли величезну

церкву. На лавці перед входом сиділи музики. Один

на знак привітання підняв блискучого тромбона. Я

зайшов до притвору, мені хотілося нарешті поба-
59

ЧИТИ якусь угорську церкву, але всередині було люд¬

но. Попереду стояла молода пара, біля вівтаря я

побачив пастора. Ніякого органу, ніяких риз, саме

лише Слово в чистому вигляді, так, як було на по¬

чатку і має бути в кінці, замість усіх тих дивовиж,

витворених людською рукою задля людської потіхи.

Невдовзі почет вийшов, дуже повільно, статечно, і ті

троє музик у білих сорочках, що чекали назовні, -

тромбоніст, акордеоніст, гітарист - заграли щось по¬

вільне, хоч виглядало це легко, майже легковажно,

цілком по-католицьки. Натовп, сповнений гідности,

рушив у бік ринку.
Ми приїхали до Надькала, позаяк тут, згідно з

путівником, «наприкінці довгої і жахливо порожньої

площі» містився психіятричний шпиталь. Мені спало

на думку, що це може бути якоюсь фізично зреалі¬

зованою метафорою, метафорою сходу Европи. Уява

підсувала образ великого курного майдану, оточеного

ветхими домами. Площу вряди-годи перетинають за¬

гони в найрізноманітніших мундирах, проте ніколи

не затримуються тут довше ніж потрібно для ґвалту

чи грабунку. Від’їжджають, і розігріта пилюга доли¬

ни одразу поглинає вершників. Із вікон шпиталю їх

проводжають поглядами божевільні - і тужать, бо

у цих східних краях стосунки влади, насилля й бо¬

жевілля здавна скидаються на полюбовний зв’язок,

а часом просто-таки на легальний шлюб.
Нічого подібного. Площа не була пустелею. Вона

виявилася тінявим, прохолодним сквером. Перед вхо¬

дом до шпиталю кілька пацієнтів у халатах курили

сигарети. Настрій був радше санаторійний, і марно

спокушена уява могла відпочити.
Отож, попиваючи асу, ми їхали на схід. Власне

кажучи, втікали від заходу, від безнадійного Буда-
60

пешта, де в паскудній, але розцяцькованій забігай¬

лівці на Ракочі-утца келишок грушевої паленки

коштував утричі дорожче ніж у Надькалі, а кава ще

більше. Втікали від дощу, бо на пагорб Ґеллерта,

на мости, на все довкола ринула злива. Але було

двадцяте серпня, день святого Стефана, і, незважаючи

на дощ, парашутисти стрибали з легендарних АН-24,

тягнучи за собою пасма диму, забарвленого в на¬

ціональні кольори - зелений, червоний і білий.

Довкола парламенту стояла поліція й пильнувала,

щоб народ не підходив надто близько. Струмені

дощу спадали на великі лімузини, позаяк природа

е справжньою демократкою. На Золтан-утца, біля

критого ринку, ми мусили рятуватися втечею, бо по

всій ширині хідника сунуло близько п’яти сотень

ролерів. Вони здіймали руки і щось скандували.

Нагадували чужинське плем’я, завойовників. «Так

виглядатимуть міста, - сказала М. - Щоб вижити,

треба буде належати до таких, як вони. Самітники

будуть приречені. Як колись, у давнину». «Хіба що

це буде хтось на кшталт Снейка з “Утечі з Нью-

Йорка”», - відповів я. Все було перекрито, нічого

не їздило. На зупинці двоє негрів розмовляли угор¬

ською. В кишенях і черевиках хлюпала вода. За¬

вивали сирени, верещали клаксони, блиск міста

подвоювався й потроювався, і ми потроху самі пе¬

ретворювалися на фантомів, втрачаючи віру у влас¬

не існування. На Догань-утца, навпроти Великої

синагоги, я відшукав невеличку кнайпу, де рік тому

один продюсер з Ізраїлю розповідав мені історію про

те, як лев відкусив руку власному дресирувальникові,

і фільм полетів до дідька, адже ніхто з клепкою в

голові не зніматиме комедію з левом-людожером у

головній ролі. Тепер тут не було місць. Усередині,

між стін, обклеєних газетами з часів Франца Йосифа,

була така тиснява, що матері мусили тримати дітей
61

на руках, а ті засинали від диму й гарячих подихів.

Змучена барменка по моїх очах угадала, чого мені

треба, і подала над головами гостей подвійну керте-

палінку й дві кави. Ми сіли надворі, під дірявою

парасолею. Дощ падав до філіжанок і склянок, а

потім, коли ми вже наближалися по Ракочі-утца до

вокзалу, побачили на його сходах великий натовп.

Стояли таксисти, стояли панянки й залізничники,

стояли шахраї і продавці, словом, стояли всі, і всі

дивилися кудись у далечінь, у глибини ночі. Тоді

обернулися й ми. В чорному й важкому небі над Ду¬

наєм вибухали тисячі пурпурових іскор, сотні яск-

раво-червоних павуків, міріяди золотистих зірок.

Приглушений відстанню й зливою відгомін вибухів

долинав із запізненням, і через це спектакль здавався

подвійно нереальним. Світла зелень і жовтизна, бі¬

рюза й фіолет, сапфір і срібло, смарагд і кришталь -

ці несправжні й миттєві коштовності відразу гасли в

дощі і ні на йоту не просвітлювали морок. Виглядало

так, ніби стара Австро-Угорщина спромоглася на ще

одне зусилля й подавала якісь знаки з потойбіччя.

Мокра ніч нагадувала божевільну бальну залу, повну

чорних лискучих дзеркал, примарних жирандолів,

ілюзорних канделябрів та бра. Турки на вулицях

вимахували довгими ножами, зістругуючи м’ясо для

кебабів, заблуканий німець із валізою на коліщатах

бурмотів під носа «scheisse, scheisse», в підземному

переході, закутана в ковдри, спала циганська пара:

біля його голови лежав чорний капелюх, біля її -

акуратно складена квітчаста хустка.
Ми сіли на потяг до Ньїредьгази, бо це було

найдалі на схід, і мали їхати до самого ранку. Мусили-

бо десь переночувати. Так. На південь і на схід - то

був наш незмінний план. Десь біля Гатвана з’явився

провідник. Я намагався розтлумачити йому, що в
62

нас немає квитків. Він був двометрового зросту, весь

час усміхався й повторював «kein problem». Потім із

допомогою папірця й ручки пояснив, що можемо собі

спокійно їхати, а він прийде за якийсь час, може, у

Фюзешабоні чи Тисафюреді й щойно там продасть

нам квитки, аби було дешевше. Зник, а за півгодини

виринув знову з вибачливим виразом на обличчі:

мовляв, усе-таки зараз, бо в потязі є хтось важливіший

за нього, може бути контроль. Гарним, завивистим

почерком виписав нам квитанції. Ми знову мали з

собою асу й не мали коркотяга. Побачивши довгу

шийку, провідник розвів руками, але за мить зник

і повернувся з дивним пристроєм для замикання

купе й діркування квитків. Ми спробували, але ін¬

струмент виявився закоротким, і корок зупинився

на півдорозі. На обличчі провідника вималювалося

безмежне розчарування. Він знову зник, лише кроки

відлунювали в порожньому коридорі. За кілька хви¬

лин повернувся, і, сяючи, смикнув мене за рукав.

Я подумав, що йому дуже вже залежить на тому

токаї, і почав трохи шкодувати, бо пляшка була

всього лише півлітрова. Він жваво балакав, ведучи

мене до туалету, а там із тріюмфом указав на штифт

для туалетного паперу - тонкий, довгий і міцний.

Ми проштовхнули корок. Я зітхнув і подав йому

пляшку. «Пий, брате», - сказав польською. Той по-

службовому виструнчився і статечно вказав на мун¬

дир, на кашкет, на всю свою офіційність, а потім по¬

плескав мене по плечі й сказав щось, що, вочевидь,

означало «на здоров’я». На світанку з’явився знову.

Був заспаний і повторював: «Ньїредьгаза, Ньїредь-

газа». Перевірив, чи ми нічого не забули, а потім

помахав з вікна.
Так було всюди. Так було в Гідашнеметі, на при¬

кордонній станції за пів години від Кошиць, де ми
63

зійшли на розігрітий перон, а сонце котилося на

захід, як відрубана півняча голова, тягнучи за со¬

бою криваві пасма. Навкруги, доки сягало око, не

було нічого. Чорні дроти ліній електропередач роз¬

чинялися в безмежжі сухих випалених полів, віяв

вітер. Довкола станційного будинку крутилися при¬

кордонники у словацьких і угорських мундирах. Ма¬

буть, так виглядали давні кордони на периферіях

світу, тобто Европи: пустка, вітер і гарнізони, де

чогось очікують - можливо, ворога, і коли той роками

не приходить, з нудьги стріляють собі в скроню.

З’явився чоловік із рудим від старости велосипедом,

я знав поки що тільки одне угорське слово, назву

містечка Ґенц, тож повторював її без кінця, а він

нарешті присів навпочіпки й пальцем написав на

піску годину відходу потяга і, торкаючись мого на¬

плічника, розтлумачував, що потяг буде червоний,

а потім, піднявши палець, давав зрозуміти, що він

матиме лише один вагон. Пахнув вином, пивом і

сигаретами. Узяв свій транспорт і кудись щез, але

за дві години повернувся, аби переконатися, чи ми

сідаємо, бо червоний вагончик уже прибув.
Так було і в Ґенці, де серед ночі циган із золотим

кульчиком вів нас темними завулками серед садів і

гавкання псів, вів нас кілька кілометрів, бо не міг

зрозуміти, про що ми його питаємо, а ми йшли за

ним, аби наприкінці опинитись у гомінкій кнайпі, де

за столиком сидів чувак, котрий один на всю околицю

говорив по-англійськи. І вже аж він сказав нам, що

місцевий пансіонат не працює, бо власниця померла

три дні тому. Але то нічого, додав він, посадив до

своєї лади, і ми на сотці помчали серпантинами

вглиб земпленських гір. Подеколи глибоко внизу,

на словацькому боці блимали ртутні вогні, й над Ве¬

ликою їдою мерехтів трупний індустріяльний посвіт.
64

Але тут, на шляху до Телькібані, не було нічого,

крім зелених ялинових стін. Ґабор відвіз нас до го¬

телю серед гір.
Так отож. У Телькібані не було нічого. Нічого,

крім села, яке стоїть на своєму місці вже сотні

літ. Широкі присадкуваті доми ховалися в затінку

фруктових дерев. Сірчана жовтизна стін, темна брон¬

за різьблених одвірків, віконниць і веранд - усе

це перебувало в досконалому симбіозі з важкою,

бароковою пишнотою садів. Здавалось, ніби мета¬

фора осілости, закорінення матеріялізувалася тут в

ідеальний спосіб. Не було жодної нової хати, але

й жодна стара не потребувала ремонту чи направи.

Ми були єдиними чужинцями, але не привертали

до себе нічийого погляду. Із зупинки протягом дня

від ’ їжджал и чотири автобуси. Час зливався з сонячним

світлом і близько полудня цілковито завмирав. В

корчмі від ранку сиділи чоловіки й неквапно цмулили

паленку навпереміну з пивом. Бармен відразу впіз¬

нав у мені слов’янина і, наливаючи, проказував

«добре» і «на здоров’я». Це було одне з тих місць,

де відчуваєш потребу залишитися без виразної на

те причини. Просто речі там на своїх місцях, а лю¬

ди зайвий раз не підвищують голос і не роблять різ¬

ких рухів. На узгір’ї над селом білів цвинтар. З ві¬

кон будинків снувався запах тушкованої цибулі. На

лотках лежали купи кавунів і перцю. З льоху вий¬

шла жінка зі скляним дзбаном, повним вина. Але ми

врешті-таки вирушили з Телькібані, позаяк ніщо так

не загрожує утопії, як надія на її тривання.
Зворотний шлях до Ґенца пролягав уздовж лісів і

безмежних соняшникових полів. Водій білого пікапа

говорив без у гаву, зовсім не переймаючись, що ми

його не розуміємо. Ми теж говорили. Він уважно
65
5-7-35

слухав і відповідав по-своєму. Пригальмував біля

Гуситського дому, але нас не цікавили пам’ятки.

Ми хотіли оглядати старих жінок, які сиділи перед

будинками на головній вулиці. Вони нагадували ящі¬

рок, що вигріваються на сонці. їхній чорний одяг

поглинав полудневу спеку, а очі дивилися на світ

нерухомо й без подиву, бо набачилися вже всього.

Сиділи громадками, по три, по чотири, і в цілковитій

тиші споглядали плин часу. А потім під’їхала блис¬

куча шкода-октавія зі словацькими номерами, і з

неї висипала сім’я. Непевно розглядалися довкола,

батько, наче квочка, зганяв усіх у купку і пильно

зиркав на боки, адже, як відомо, словаки й угорці

мають одні до одних трохи претензій, але цього

разу йшлося, мабуть, не про історію, а про інтуїцію,

про інстинкт, позаяк ці прибульці були білі й

пухкі, наче дріжджове тісто, круглясті, як буханці

хліба, одягнені на туристичний манір - шорти, білі

підколінники, босоніжки, - а головна вулиця Ґен-

ца була переважно смаглява, темноволоса, радше

мускуляста, ніж розповзла, хоч і занурена в спокій¬

ну сієсту. Ось такі речі хотіли ми оглядати, а не

Гуситський дім із його «чудернацьким дерев’яним

ліжком, котре витягується, як шухляда зі столу» -

про що згадував путівник. На головній вулиці в

Ґенці діялися цікавіші речі, ніж ті, що були вже

тільки історією. Це нас спокушувало, позаяк життя

насправді складається з крихт теперішности, які за¬

падають у пам’ять, і, кажучи щиро, наш світ лише

це й має в собі.
Словаки поїхали геть, а я зайшов до крамниці,

бо було вісімнадцяте серпня, сто шістдесят дев’ята

річниця від дня народження Франца Йосифа, я ви¬

рішив її вшанувати. Коли знову всідався на мурику

перед крамницею, поряд з’явився бородатий чоловік

у пальті на голе тіло. Без жодного слова вийняв із-
66

за пазухи емальоване горня й простягнув його в мій

бік. Хіба я міг йому відмовити? У такий день? У день

народження Найяснішого Пана? Я, врешті-решт, по¬

дорожував його землями, а він на авдієнціях не ро¬

бив різниці між сербом і словаком, між румуном

і поляком. Тож я вийняв свіжо куплену пляшку

керте-палінки й поділився з ближнім. Той мовчки

випив і показав на мою пачку «кошутів». Я дав

йому сигарету. Підійшов якийсь добродій і на миґах

пояснив мені, що маю справу з причинним. Я подумав

собі, що в Монархії причинні також мали свій ку¬

ток, і знову наповнив бляшане горня. Ми випили за

здоров’я Франца Йосифа. Я сказав моєму новому

приятелеві, що завжди стояв за королів і цісарів, що

тепер, у ці нікчемні часи, мені особливо їх бракує,

адже демократія не заспокоює ані естетичних, ані

мітологічних прагнень, і, по правді кажучи, людина

почувається в ній дещо покинутою. Приятель квап¬

ливо підтакував і підсував посудину. Я наливав йому

і розповідав про те, що ідея демократії несе в собі

фундаментальну суперечність, позаяк справжня влада

за своєю природою не може бути іманентною, вона

скидається тоді на звичайнісіньку анархію, хіба що

позбавлену всіх анархістських розваг і приємностей.

Влада мусить приходити ззовні, бо лише в такому

разі можна її любити, можна проти неї бунтувати.

«Igen», - кивав мій новий приятель. Довкола нас

зібрався невеличкий гурт і прислухався до дискусії.

Люди також кивали головами й повторювали «igen,

igen». Потім мій приятель запропонував позмагатися

в перетискання рук. Двічі виграв він, двічі - я.

Юрба вболівала й заохочувала до боротьби. Коли все

закінчилося, чоловіки підходили, плескали по плечі

й повторювали: «Франц Йосиф, Франц Йосиф».
На південь від Ґенца починалася рівнина. Без¬

межні поля, засіяні кукурудзою, простягалися аж
67
б*

до блакитного обрію. Зелено-жовте море омивало

підніжжя гір Земплен і відкочувалося назад гарячою

вітряною хвилею. На польових шляхах стояли старі

легкові авта з причепами, навантаженими першим

урожаєм. Сонце світило прямовисно, і наші тіні

були не більшими за пса біля ніг. Шляхи збігалися,

перехрещувалися й розходилися. Згори це, мабуть,

виглядало наче якась велетенська настільна гра. Ми

не знали правил і заблукали. Тобто блукали ми від

початку, бо таким й був принцип подорожі, але тепер

ми почали просто кружляти. Всюди віяв гарячийвітер,

довкола пустка і шелестіння листя, сухого від спеки.

Кукурудза від кукурудзи нічим не відрізняється і

нагадує лабіринт. Через три години нам вдалося-

таки вирватися. Якщо по прямій, то ми подолали три

кілометри. Хідники в Ґенцрусці були фіолетові від

слив. Над плодами роїлися оси, довкруги ні душі.

Ми йшли селом, а з дворів не долинало жодного

звуку. Віконниці були позачинювані. Тільки цигани

замість сієсти влаштували фієсту. Попивали пиво на

сонці перед придорожною кнайпою. Стара циганка

з обличчям Елли Фіцджеральд переконувала свого

чоловіка, щоби той вставав і збирався. Стояла, під¬

перши боки, і говорила голосом, який поступово пе¬

реходив у крик, а той, не встаючи, відповідав їй

спокійно й недбало, доповнюючи слова легкими жес¬

тами правиці. Було помітно, що вони розігрують

цю сцену вже бозна-скільки років. Жінка тупнула, і

з-під ноги піднялася курява.
Ми вийшли за село. Стовпці біля шосе були бла¬

китні, на кожному намальований білим знак нескін¬

ченносте. Вони стояли через кожні п’ятдесят метрів,

тяглися від узгір’я до узгір’я, і так до самого обрію,

ми думали, що це фата-моргана, галюцинаційна пе¬

чать тієї божевільної спеки, але коли нас урешті пі¬

дібрав словацький фургончик, вони нікуди не зник¬
68

ли. Мерехтіли за вікном аж до Вільманя, де ми

зійшли, аби відшукати серед соняшникових полів

залізничну станцію, яка виявилася просто колією

та шматком витоптаної землі без будь-якого знака,

напису, будинку, семафора, ми знайшли її лише то¬

му, що там були якісь люди, двійко дітлахів, зне-

можено розпростертих на висохлій траві, апатич¬

них, із майже допитою пляшкою мінералки і не¬

великим наплічником. Не було даху, не було тіні,

не було жодного дерева, але на заході розгортався

велетенський краєвид, припорошений ліловим жаром.

Довгі пласкі хребти втрачали в цій спеці виразність,

можна було розрізнити лише гострі вежі костелів у

Гернадцеце, у Фаї, в Городні, в Новаїдрані, у Вісої

і хтозна, можливо, розпечене повітря приносило при¬

мари Мішкольца й Еґера аж сюди, в долину Горнада.

Так, того дня могло трапитися все. Сам Будапешт

міг припливти, промайнути над нашими головами як

міраж, і ми анітрохи не здивувалися б.
Але замість столиці з’явився нарешті потяг. У

ньому сиділа Елла Фіцджеральд із трьома дітьми.

Вочевидь, їй таки не вдалося вмовити чоловіка. їхали

ми повільно. Нема кращого засобу пересування в чужій

країні, ніж звичайний пасажирський потяг. Люди

сідають, сходять, відіграють життя так повільно, що

воно починає нагадувати нам наше власне. Раптом

усе стає знайомим. Чоловіки, що повертаються з

роботи, пахнуть так, наче вони сідали на Жерані та

їхали до Насельська. Мати, яка проводжає шістнад¬

цятирічну доньку, насамкінець тицяє їй пластиковий

мішечок із ласощами. Донька цілує її для годиться,

сідає, ледь насупившись, і коли потяг рушає, мати

махає їй з безпорадною посмішкою, а її дитина дум¬

ками вже деінде й ледве чи її помічає. Це було,

здається, в Болдоґкеваральї... Таки дійсно там, бо лі¬

воруч на узгір’ї височів середньовічний замок. Дів¬
69

чина мала на собі блакитні джинси й чорні мешти

зі срібними пряжками. Прийшов провідник і щось

хотів від циганки, але та вихлюпнула на нього потік

слів, тож він махнув рукою й пішов далі. Можна

було відчинити вікно, можна було курити й ліниво-

збуджено думати про те, що трапиться за годину, за

пів, і чи та елегантна блондинка з червоними нігтями

їде до Серенча, чи також зійде в невеличкій дірі.

Сорок кілометрів на годину, в рівному, розміреному

ритмі дозволяють дати сякий-такий лад просторові,

запанувати над ним, водночас не завдаючи йому

особливої кривди.
На вокзалі в Серенчі пахло шоколадом, бо не¬

подалік була найбільша в Угорщині шоколадна фаб¬

рика. Попиваючи пиво, паленку й каву, ми мірку¬

вали, що робити далі. Просто розклад руху пропо¬

нував надто багато можливостей, а інтуїція на мить

принишкла. Могти їхати будь-куди означає не руши¬

ти нікуди. Ми вирішили не робити нічого й дозволити

діяти світові. І дуже слушно: за годину майже до

нашого столика в літній кав’ярні під’їхав порожній

автобус із написом «Токай».
Я прокинувся рано-вранці й вийшов на балкон.

Червоні дахи потемніли від нічного дощу. Брук на

вулиці ледь виблискував і парував. У всьому міс¬

течку панувала цілковита тиша. Чути було, як уни¬

зу, в саду, краплі спадають з листка на листок. Тіль¬

ки лелеки галасували. Один за одним прилітали з-

над Тиси й сідали на своїх коминах. Я нарахував

щось із п’ять гнізд. Лелеки клекотали, йшла луна,

потім поправляли пір’я і верталися до ріки, десь

між старі тополі. Токай лежав нерухомо і блищав,

як риб’яча луска. Я стояв у тій надприродній тиші,

курив сигарету і думав, що так мали б виглядати
70

всі ранки світу: ми прокидаємося в абсолютному спо¬

кої, в безлюдному чужому місті, де зупинився час,

і все довкола нагадує продовження сну. Перед бра¬

мами пастельних будинків вітер гойдав куті вивіски

«Zimmer frei... szoba kiady... Zimmer frei». На сході

фіялкова повіка хмар важко підіймалася, пропускала

кілька променів і відразу опадала. Було так гарно,

що я почав замислюватися, чи не помер часом. Аби

перевірити, повернувся до кімнати. М. іще спала,

тож я вирішив, що все в порядку, бо ми ніколи не

планували померти разом, хіба що сперечалися, хто

кого переживе.
Не сподівайтеся, що в Токаї о восьмій ранку

ви щось з’їсте. У заскленій кнайпі на Кошут-тер

можна пити каву за кавою й дивитись, як дощ падає

на порожню площу. Тоді з’являються дуже цікаві

думки. Наприклад, чи не взяти собі за приклад отих

двох за сусіднім столиком, які вже вдруге замовили

собі по триста грамів асу, чи спокійно запитувати

себе щось на кшталт «що я тут роблю?», себто мо¬

вити найголовнішу мантру чи молитву кожного манд¬

рівника. Бо саме під час подорожі, вранці, в чужому

місті, перед тим, як почне діяти друга кава, найглибше

спізнаєш дивовижність власного напозір банального

існування. Подорож - це просто відносно здоровий

різновид наркотика. Врешті-решт вистачило випити

ще одну каву, вичекати, поки небесні опади на мить

ущухнуть, і піти на берег ріки, звивистої зеленої Тиси,

аби уява далася взнаки мало не фізичним голодом.

Адже вода, яка плине ось тут, біля ніг, кілька днів

тому була в Чорногорі, а ще через декілька днів за

Новим Садом увіллється в Дунай. Так воно все й

працює: географія впорядковує простір, але робить

нелад у голові, й людина воліла би перетворитися на

рибу, аніж стояти в ментальному розчепіренні між

півднем, північчю, сходом і заходом.
71

Уперто, навмання ми просувалися на схід. Тро¬

хи у стилі Швейка, який мандрував до Чеських

Будейовиць. Ми втікали від дощу в Токаї, аби по¬

трапити під зливу в Будапешті. Втікали від хаосу,

дощу й бездомности в Будапешті, щоб о четвертій

ранку, попрощавшися з двометровим провідником,

опинитися на вокзалі в незнайомому і досить ве¬

ликому місті Ньїредьгазі. Четверта ранку - це по¬

ра, коли можна хіба що сісти й заплакати. Або

їхати далі. Тут якраз до перону підкотилася така

архаїчна вузькоколійка, що ми не вагалися ні хви¬

лини. У вагоні стояла справжня вугільна пічка, а

труба комину виходила просто через дах. Ми доко-

лисалися до Шоштофюрде, бо там наша зелена

чортопхайка закінчувала свій біг. Шоштофюрде ще

спало. Курорти о п’ятій ранку виглядають іще див¬

ніше ніж звичайні міста. Між дерев вилискувала гла¬

дінь солоного озера. Старовинна водонапірна вежа,

великі парасолі з написом «John Bull Pub», ажурний

готель у швейцарському стилі, який стоїть саме тут -

на східному краю Великої Угорської низовини, зади

лімузинів, що виблискують на ранковому сонці, вілла

в дусі китайського соцреалізму, кубічні сегменти з

табличками, на яких уже не «Zimmer frei», a «Wolne

pokoje», і жодного руху чи звуку, крім ранкового

щебету птахів. Лише невідомо звідки з’явився якийсь

пес, обнюхав нас і пішов своєю дорогою. Так, курор¬

ти без людей завжди виглядають як декорації. На

піщаній вуличці ми знайшли пансіонат. Пані у фар¬

тушку підмітала сходи. Сказали, що хочемо всього

лише виспатися. Вона пояснила нам сумішшю англій¬

ської та німецької, що спати можемо до п’ятої по

обіді, потім починається дискотека.
Розбудили нас звуки рідної мови. Перед пансіо¬

натом троє типів у широких шортах до колін гукали до

подружки: «Анжеліко, та роби вже, чорт забирай!».
72

«То станьте якось», - відповідала Анжеліка, нама¬

гаючись охопити об’єктивом розгойданий гурт. «Та

роби! Ми ж стоїмо!», - намовляли хлопці, підтри¬

муючи один одного.
Наша подорож ставала якоюсь не надто закор¬

донною. З Шоштофюрде ми прощалися скромним

обідом. На майдані перед кнайпою шаліла промоція

«Спрайту». З гучномовців лунав ґанґста-реп, а угор¬

ські хлопчаки на скейтах слаломували між веле¬

тенських зелених пляшок, уявляючи себе своїми чор¬

ними побратимами. За сусіднім столиком батько

сімейства повторював офіціянтові: «Відбивна з кар-

топлею-фрі... Відбивна з картоплею-фрі... Від-бив-

на!», але, хоч він говорив усе голосніше й голос¬

ніше, дурний мадяр не розумів ані слова. Треба було

від’їжджати. Ні в кіосках, ні в крамницях немож¬

ливо було знайти «кошутів». Я узалежнився від цих

спресованих і пакованих по двадцять п’ять штук си¬

гарет. За моїми спостереженнями, їхні помаранчеві

пачки позначають кордон між провінцією та метро¬

полією, чи то пак удаванням метрополії. У кроєних

за людською міркою земпленських містечках і селах

їх можна було дістати всюди. А в Токаї - вже ні, не

кажучи про Будапешт.
Отак приблизно виглядала наша подорож. Замість

простувати, скажімо, слідами Кошута Лайоша, ми

мандрували шляхом найдешевших тютюнових виро¬

бів. Просто Лайош Кошут перетриває, бодай у назвах

вулиць, площ і бульварів, у всіх тих утца, тер, керут,

а сигарети в помаранчевих пачках зникнуть разом

зі світом, що їх курить, так само, як пропадуть за¬

недбані сільські корчми, де я почувався як удома -

наче нікуди й не виїжджав. Так я думав про мою

Европу: як про місце, де, попри подолані відстані

й кордони, попри зміну мов, людина має відчуття,
73

ніби подорожує, скажімо, з Горлиць до Санока.

Так міркував я про останній порядний міт чи ту ж

таки ілюзію, що її прикладають до ран і подряпин

бездомности у цьому дедалі безпритульнішому світі.

Звісно, то були думки ідеаліста, але я віддавався

їм з великою приємністю, десь між Надькалом і Ма-

тешалькою, під пурпуровим призахідним небом. Уяв¬

ляв собі, що той пурпур - то заграва охопленого

вогнем Відня, котрий насамкінець пропонує своїм

периферіям і провінціям останнє видовище, у веле¬

тенському автодафе жертвуючи своїми розцяцько¬

ваними крамницями, вітринами Грабена, своїми архе-

типними міщанами з собаками на ранкових прогу¬

лянках, своїми спогадами й безберегим смутком,

що віє як вітер крізь Гофбурґ, крізь площу Марії

Терези, і залишає щонайбільше Кафе Гавелка і ніч¬

ний кіоск із ковбасками на площі святого Стефана.

Отак сентиментально міркував я між Надькалом і

Матешалькою, намагаючися спроектувати ефектний

і героїчний кінець для світу, котрий розпався просто

від старості.
Цей маршрут знаний з грабунків і крадіжок. «На¬

віть митники можуть вимагати від подорожан гроші

чи конфісковувати речі, які їм сподобалися». Так

написано в путівнику. Зрозуміло, що ми негайно ви¬

рішили податися саме тією дорогою. Тим більше, що

між Угорщиною та Україною іншого переходу, крім

Загоня, не існує.
Чекаючи міжнародного потяга на вокзалі у Загоні,

ми зробили необхідні приготування. Передовсім

сховали на дні наплічника «річ, яка може їм сподо¬

батися», тобто п’ятнадцятирічний фотоапарат «Прак¬

тика». Далі підготувалися до «вимагацтва», розпи-

хаючи до різних кишень найрізноманітніші купюри

всіх наявних валют. Тут долар, там два, ще деінде
74

десять, на випадок особливої непідкупности. Крім

того, словацькі крони, форинти і навіть румунські

леї - хтозна, що може знадобитися хлопцям. Ми

попивали для відваги керте-палінку, проганяючи на¬

стирну думку, що це, можливо, остання паленка в

житті.
Під ’ їхав потяг .Точніше, два вагони з локомотивом.

До першого вагону хлопці й дівчата пакували товар:

пральки, холодильники, плитки, шини, половини

й четвертини автомобілів та інші речі щоденного

вжитку. Ми їхали у другому вагоні разом із сотнею

інших подорожніх. Крім нас, усі говорили угорською,

українською, російською, циганською і - якщо мене

не зраджував слух - румунською. Навпроти сиділа

жінка. Мала при собі лише паспорт і п’ятилітрову

бутлю олії. Угорці нас перевірили, і потяг переїхав

прикордонний міст на Тисі. Тоді у переході між

вагонами почало щось діятися. Голомозий хлопець

бив іншого голомозого хлопця. До акції втрутилися

дівчата, і зчинилася така метушня, що неможливо

було хоч щось розгледіти. Врешті хтось мусив таки

програти, бо за мить до купе зайшла одна з дівчат і

попросила пляшку води, щоб отямити і перев’язати

побитого. Це скидалося на суто внутрішній конфлікт,

тож ми їхали собі спокійно, розглядаючи краєвиди.

З’явився український прикордонник разом із мит¬

ником. Недбало переглядав паспорти і неохоче штам¬

пував. Я гарячково намагався пригадати, куди які

купюри позапихав. Зі страху я все позабував, і це

загрожувало, наприклад, тим, що в разі чого вийму

п’ятдесят баксів, як останній ідіот. Прикордонники

наближалися, а я в легкій паніці стискав у руці п’ят¬

десят румунських леїв - рівно стільки, скільки в Бу¬

харесті коштують сірники. Нарешті прикордонник

підійшов до нас, і я подав йому паспорти. Він на

них ледь глянув, устромив до кишені і сказав по-

українськи: «Підійдете до мене на вокзалі в Чопі».
75

На вокзалі в Чопі тривало розвантаження. Над

головами передавали пральки, холодильники, чет¬

вертини й половини автомобілів. Двоє лисих у най¬

кращій згоді тарганили телевізор. Ми відшукали

в натовпі нашого прикордонника. Той махнув нам

сонним, дещо знудженим жестом. Ми йшли за ним,

а я пригадував собі, куди заховав сто доларів. Він

вів нас митницею, наче засуджених. Час від часу ки¬

вав комусь головою. Ми пройшли повз митний конт¬

роль, повз паспортне віконечко і зненацька опини¬

лися з іншого боку. Тоді наш чичероне вручив нам

проштамповані паспорти і сказав: «Я не хотів, щоб

ви стояли в цих чергах. А гривні маєте?». «Лише до¬

лари», - вихопився я як дурень. Він роззирнувся

по залу і помахом закликав невисокого типа з полі¬

етиленовою торбинкою в руці. Тип підійшов. При¬

кордонник проказав: «Поміняй, але за якимось по¬

рядним курсом». Торбина була повна гривень, по¬

зв’язуваних гумками у пачки. Прикордонник запи¬

тав, чи може ще чимось допомогти, побажав щас¬

ливої дороги, і ми знову лишилися самі.

Бая-Маре
Отже, я побачив Бая-Маре у променях сонця,

яке вже котилося на захід над Великою Угорською

низовиною. В повітрі ще висіли рештки дощу, і з

долини ріки Лепуш виростала райдуга. Золотий во¬

логий пил піднімався над рівниною, над шосе, над

мостом, над пасовиськами, над білими хмарами кві¬

тучих дерев, над світом і всією провінцією Мараму-

реш. Таке світло буває тільки після бурі, коли прос¬

тір наповнений надприродною електричністю. Але

цілком можливо, що блиск виходив десь із земних

надр, зі схованих у горах жил руди. Бая-Маре, Надь-

баня, Велика Копальня, золотоносні поклади, тран-

сильванське Ельдорадо за двісті п’ятдесят кіломет¬

рів від мого дому - такі в мене були думки, коли я

перетинав ріку Лепуш. На півночі здіймалася гора

Ігніш. Там іще лежала тінь, і вершини були мокрої,

густо-синьої барви. Буря випередила нас і тепер су¬

нула долиною Чорної Тиси понад Чорногорою і Сви-

довцем.
Я побачив Бая-Маре звіддалік, бо не хотів заїж¬

джати до центру. Перед самим містом знайшов об’їзд

на Сиґет і Клуж. Шосе петляло серед промислових

передмість. Не було ні машин, ні людей. Плаский

простір був наповнений іржавим металом, потроще¬

ним бетоном і покинутим пластиком. Сонно тліли

смердючі купи сміття. Сонце світило на поруділі кон¬
77

струкції, на потріскані скляні стіни торгових зал, на

випотрошені магазини, на завмерлі підйомні крани,

на корозію сталі й ерозію мурів. Електричні стовпи,

крани й димарі відкидали довгі чорні тіні. І так

було всюди, куди не кинеш оком: плетиво дротів

у небі і павутиння колій на землі. Пагорки чорного

мулу - якихось хімічних відходів - поступалися міс¬

цем насипам полімерів, картону й потовченого скла.

Бляшані діжки, гумові шланги, радіоактивне болото,

ціанід із золотих копалень, свинець і цинк, ганчір’я

і нейлон, ґрунти і кислоти, асфальт, маслянисті став¬

ки, сажа, дим і остаточний занепад індастріялу - все

під осяйним небом.
Серед руїн і звалищ, на зелених клаптях заму¬

ченої трави паслися корови. У затінку велетенського

сталевого димаря топталась отара овець. У Бая-Маре

час описував коло. Тварини заходили між померлих

машин. Ці напозір крихкі, м’які і беззахисні істоти

тривали від початку світу і здобували спокійні пе¬

ремоги. Так само було в Ораді: стада корів виле¬

жувалися на залізничних роз’їздах, а вагони, що

стояли на запасних коліях, мали такий самий рудий

колір, як і тварини, але були холодні, мертві і зму¬

чені. Так само на передмістях Сату-Маре - там вівці

мандрували посеред дороги номер 19, - так само в

Сучаві, де в центрі міста пасся білий кінь, і в Ораді

також коні серед плетива колій, об’їздів, серед

безмежжя бляшаних ангарів, поміж розгойданими

вантажівками - гніді, рябі, сиві та в яблуках, вони

скубали затруєну траву без найменшої огиди. Вигля¬

дали так, наче паслися там споконвіку.
Через кілька днів у Банаті Валіу розповідав нам

про перший румунський локомотив. Його збудували

у місті Решіца 1871 року і хотіли показати цісареві у

Відні, бо якраз наближалася Всезагальна виставка.
78

Але в околиці не було ще жодної залізничної колії.

Тож запрягли до паровоза дванадцять пар волів і

рушили в напрямку Дунаю, у бік Залізних Воріт,

до порту Турну-Северин або в Оршову, в кожно¬

му разі, добрих сто кілометрів через зелені Банат-

ські гори. Тіла тварин мусили бути розігріті і бли¬

скучі від поту, наче парові машини. Ремені, лан¬

цюги, дерев’яні ярма на шиях, багно, скрипіння,

прокльони, і запах золотавої цуйки впереміш із ду¬

хом тваринячих та людських тіл заповнював доли¬

ни. Над запрягом кружляли м’ясожерні мухи у по¬

шуках ран, натертостей і крови. Чорна намащена

оливою машина сунула повільно, достойно, а її чер¬

вона підчеревина світила так ясно, що сербські й

румунські селяни, засліплені, спинялися біля дороги,

хрестилися і плювали на землю з огиди, зі страху і

подиву. Ніколи раніше вони не бачили чогось такого

і тепер були певні, що світ наближається до свого

кінця. Клепаний диявол сунув через села під ляскіт

батогів, а колеса платформи, на якій везли потвору,

краяли землю так глибоко, що той слід, мабуть,

уже ніколи не зарубцювався. На нічних стоянках

розпалювали вогнища, військо розставляло варту, а

погоничі пили до непритомности, бо їхні серця були

неспокійні. У темно-синіх очах тварин відбивалися

вогні.
Скільки часу могла тривати та подорож? Валіу,

котрий знав про Банат усе, саме цього не міг при¬

гадати. Два тижні? Три? На березі ріки погоничі во¬

лів випрягали тварин, брали винагороду і з полегшен¬

ням вертались у глибину лісистих долин.
Так, моя Европа повна тварин. Великі заболочені

свині при дорозі десь між Тішаерсом і Надіваном, пси

в садках біля кав’ярень у Бухаресті, бугаї в Рашинарі,

пущені самопас коні у Чорногорі. Прокидаюсь о
79

п’ятій ранку і чую дзеленьчання овечих дзвіночків.

Падає дощ і помукування корів приглушене, рівне,

не відбивається луною. Колись я запитав одну жінку,

навіщо їй у господарстві стільки корів, якщо все одно

ніхто не купує молока. «Як то навіщо? - відповіла,

ніби взагалі не зрозуміла питання. - Треба ж щось

тримати». їй просто не спадало на думку, що можна

ось так запросто розірвати архаїчний зв’язок між

людським і тваринним. «Що ж ми за люди, якщо не

тримаємо тварин». Приблизно таким був сенс цієї

відповіді, що таїла в собі страх перед самотністю

людського виду. Худоба є ланкою, якої бракує, і

саме вона єднає нас із рештою світу. Ми доглядаємо

й пожираємо наших предків. Тут це виразно помітно.

Так виразно, як у Бая-Маре, в руїнах індустріяльного

світу, що існував лише якихось сто років. І навіть

якщо хтось його відбудує, він все одно нестиме у

собі власну загибель. Машини нагадують зомбі. Жив¬

ляться нашим жаданням речей, захланністю і праг¬

ненням земного безсмертя. Живуть доти, доки вони

потрібні. Щойно ми випускаємо їх із поля зору,

вони тут-таки починають розпадатися, здихати, трух¬

лявіти, як упирі, позбавлені крові. Лише деякі з

них отримують ласку погідної старости. Як отой

пором у Тисатардоші: дерев’яна рипуча платформа

з маленьким старим дизелем долала зелену течію

Тиси повільно і неохоче. На обох берегах росли вер¬

боліз і тополі. Не було жодних будівель, окрім бля¬

шаного барака, де подавали керте і міцну каву.

Спека видобувала з глибіні ріки дух риби і мулу.

Вниз за течією по черево у воді стояла чорно-біла

худоба. Медвяне сонячне світло сповільнювало рухи

і звуки. Сірий кораблик виглядав у цьому сяйві

наче засохлий листок, що прилетів із якоїсь далекої

осені. Механік так само був старезний. Він утисячне

дивився вглиб пейзажу, у зеленувату, дзеркальну
80

перспективу ріки. Дизель буркотів, пах солярою і

пропадав у краєвиді. Я ніяк не уявляв собі, що його

могло б тут не бути. Коли наставали осінні холоди,

старий чоловік міг грітися біля його тепла. Під час

довших стоянок, коли ні на тому, ні на іншому бе¬

резі не було охочих, мабуть, доглядав за ним, піклу¬

вався, протирав бурий корпус, щоб перевірити, чи

не витікає олива й пальне. Гадаю, вони обоє були

дещо самотніми в цій нескінченній подорожі, котра

не віддаляла і не наближала їх ні до чого. Були як

маятник, що гойдається впоперек часу.
А наступного дня я мав бути у Бая-Маре, яке

колись називалося Надьбаня. Мав винюхувати ми¬

нуле, дошукуватися того невпинного «колись», котре

в моїх краях є теперішнім, позаяк «завтра», власне,

не надходить ніколи, затримуючись у далеких сто¬

ронах, спокушене їхньою красою, перекуплене, мож¬

ливо, просто втомлене. Те, що має надійти, ніколи

сюди не добирається, воно зуживається десь по до¬

розі і завмирає, як блиск далекого ліхтаря. Тут па¬

нує вічний смерк, і діти народжуються втомлені. У

навскісному світлі пізньої осені жести і тіла людей

тим виразніші, що меншим є їхнє значення. Чоловіки

стоять на розі вулиць, задивлені у пустку дня. Плю¬

ють на хідник і палять сигарети. Це теперішність.

Так є у місті Сабінов, у місті Горлиці, у Ґенці, у

Карансебеші, в усьому славетному межимор’ї між

Чорним і Балтійським. Стоять і перераховують сига¬

рети у пачках і дрібняки в кишенях. Час насувається

здалеку і нагадує чуже повітря, яким хтось уже

дихав.
в-7-35

Цара Секвілор, Секейфельд,

Секлерлянд
Цього разу я мусив підклеїти пластирем свою

стару мапу. Вона протерлась і потріскалася від пос¬

тійного складання й розкладання на вітрі, на коліні,

на капоті авта. Я придбав її в Мієркуря-Чуку, на сто

п’ятдесят кілометрів східніше. Тут не купиш жодної

мапи, хоча земля між Захсенбахом, Мадярчерґедом

і Рошя-де-Секашем виглядає, як подоба найстарішої

географії. Гола, поборознена і позбавлена дерев. Па¬

горби западаються під власним тягарем. Усе прива¬

лене велетенським небом. У монотонному безмірі пей¬

зажу отари овець майже непомітні. Тварини мають

барву випаленої сонцем трави.
Завжди, коли я тут, стоїть спека. Розглядаю мапу

і бачу, як двоє чоловіків штовхають велосипеди по¬

льовою дорогою з Черґеу. Сідають на них, уже ді¬

ставшися асфальту, і рушають уздовж пустельної

балки. Ніби чорні камінці, котяться краєм неба і

споловілих трав. Невдовзі добачаю, як лопотять на

вітрі їхні маринарки. Дорога плавно збігає вниз,

вони не мусять тиснути на педалі. Перший минає

мене і з’їжджає серпантинами в бік Роткірха. Другий

пригальмовує, наближається і стає. Він обдертий,

пошарпаний, брудний. На ньому ледве тримається

одяг, мало не розпадається древній велосипед. З

усього, що він каже, розумію лише «foe» і «fuma»,

тож виймаю запальничку, а він обшукує кишені і
83
в'

знаходить пачку «Carpati». Даю прикурити, він затя¬

гується, дякує і починає розганяти рипучий ровер,

у якому іржа вже давно повиїдала оливу зі всіх

механізмів. Лишається хмарка диму, змішаного з

темним пахом людського тіла, і розчиняється в по¬

вітрі, сповненому всюдисущого духу овечих кізяків

і столочених трав. Вітер знову здіймає поли чорної

маринарки, і ось чоловіка вже немає і ніколи не бу¬

де. Дивлюся на мапу, намагаючися вгадати, куди

він поїхав: до Секашверешедьгази, до Тау чи до Ога-

6и, до якого з цих сіл, схожих на жмені глиняно¬

го череп’я і розкиданих дном долини. Так воно ви¬

глядає згори: глиняна жовтизна стін, курява і темно-

брунатна луска черепиці.
У Шпринґу так само. Село нагадує одноповерхове

місто. Будинки тягнуться, наче мур, по обидва боки

дороги. Вони присадкуваті й важкі. Аркові брами

ведуть у тісні дворики, але про це можна хіба що

здогадуватися, бо всі вони позачинювані й виглядають

так, наче їх замкнули назавжди - зі страху перед без¬

міром простору, що тяжіє з-над голих пагорбів.
Дезертум - так називали ці краї, коли король

Бела III спроваджував поселенців із Фландрії, з-над

Райну та Мозеля. У ті часи півтори тисячі кілометрів

по прямій для звичайної людини означали, що на

повернення сил уже не стане. Незграбні вози на ве¬

летенських колесах, воли в ярмах, через Брабант, у

верхів’я Райну, через Моґунтію, тісними долинами

Шварцвальда, серед ревіння худоби, в болоті, біля

Фрайбурга треба віднайти тоненьку нитку Дунаю,

дощ на привалах між Авґсбурґом та Реґенсбурґом,

багаття з мокрих дров, дим закопчує глиняні гор¬

щики, континент м’яко опадає на схід, якраз достат¬

ньо для течії вод, та людям із цього невелика втіха -

вони грузнуть у багні, непевні майбутнього, яке змі¬

шується й плутається з простором.
84

У Шпринґу я зупинився попити кави. Хоча це з

таким самим успіхом могло бути й у Ґерґешдорфі.

У барі стояли металеві стільці й столи. Було гаряче

й брудно. У кутку сиділо двоє чоловіків. Від них

смерділо вівцями. Виглядали, мов перенесені з яки¬

хось прадавніх часів: чорні, кремезні, бороди зрос¬

лися зі скуйовдженим волоссям. Біля них стояв мерт¬

вий зламаний фліпер. Звісно, вони ж щойно від

худоби. На колінах штани лисніли від лою, яким

просякнута овеча вовна. Попри спеку, були вбрані

у светри й каптани. Мовчки пили своє пиво, повер¬

нувшись один до одного боком, задивлені у простір

бару, який, вочевидь, був затісний для них, надто

замкнутий, і тому без жодного слова, заощаджуючи

жести, вони ковток за ковтком вливали у себе пиво

«Чук». Аби якнайшвидше вийти на свіже повітря.
Чоловік за шинквасом мав біле одутле обличчя.

Я сказав кілька слів румунською, але той лише взяв

гроші, видав решту й повернувся до свого сумного

королівства кількох пляшок бігорської паленки, си¬

гарет «Carpati» та закритих бляшаними кришечками

пузатих бутлів вина, дешевшого, ніж кола й фанта.

Ще там були емальований тигель і електрична ма¬

шинка, усе вкрите коричневим шаром нагару - слі¬

дами сотень киплячих кав.
Я отримав свою і сів біля вікна, щоб дивитися на

трансильванську спеку. Ті двоє видобули невідомо

звідки пластикові пляшки і тепер чекали біля при¬

лавка, доки їх наповнять пивом. Потім я бачив, як

пастухи йдуть розпеченою вулицею, їхні силуети бу¬

ли такі ж темні, як і тіні, а рухи - швидкі, короткі

й цілеспрямовані, як рухи тварин.
Більше ніхто не приходив. Чоловік за баром уби¬

вав час, роблячи якісь дрібниці, які щоразу перехо¬

дили в безрух. Блідий, важкий, огрядний, він вби¬

рав час, мов губка. Щось переставляв, протирав, по¬
85

правляв, але майбутнє не надходило. Його предки

вісімсот років тому прибули сюди на возах, запряже¬

них волами. Збудували міста, села й укріплені церк¬

ви на пагорбах. Заснували шпиталі й притулки для

старців. Самі обирали своїх старост і суддів. Відпо¬

відали лише перед королем і були звільнені від по¬

датків. Мусили хіба що доставляти п’ятсот вершни¬

ків для угорського королівського війська. Вони пере¬

несли в пам’яті образи своїх домів і святинь, покину¬

тих десь над Райном, аби відтворити їх тут у тих

самих формах і пропорціях. Цегляна й кам’яна готи¬

ка матеріялізувалася серед пагорбів Дезертуму. На

чотиригранних вежах рушали годинники і почина¬

ли ділити час, що доти плинув безперервним стру¬

менем.
За вікном нічого не діялося. З-над сухих узгір’їв

насувалася спека, сунула крізь відчинені двері й

заповнювала інтер’єр, увесь тойрейвах, випадковість,

бруд, пощерблені склянки, масні кухлі, бутлі з кала¬

мутного скла, мертвотний пластик, спадала гарячою

хвилею на понищені меблі, налягала на стіни, на

шибки, засрані цілими поколіннями мух, вимітала

все те звалище решток, що видають себе за корисні

речі, ту героїчну поїбень, що розігрує комедію три¬

вання. Так, трансильванський дезертум увіходив до

кнайпи в Ґерґешдорфі, мов до власного дому.
Я відніс горнятко до прилавка. Чоловік навіть не

підвів очей. Аж коли я сказав: «Danke, auf wieder-

sehen», глянув на мене так, ніби щойно помітив мою

присутність. Спробував зробити щось зі своїм важ¬

ким обличчям, але мене вже не було.
Того самого дня я поїхав до села Рошя, сорок

кілометрів на південний схід. Хотів побачити місце,

де мешкає пастор, який пише книжки і є тюремним

капеланом. Його не було вдома. Поїхав до Будапешта.

Принаймні так сказав чоловік, що відчиняв костел.
86

Усередині було тісно й суворо. На лавах лежали по¬

душки. У кам’яному просторі всі меблі виглядали

випадковими й крихкими - начеб хтось намагався

заповнити речами щось старе й готове, мов силкувався

умеблювати печеру, «...so will dir die Krone des

Leben geben». Це все, що мені вдалося запам’ятати

з напису на чорній хоругві. В шестираменних кан¬

делябрах стояли червоні свічки. На лавах могло по¬

міститися не більше ніж кільканадцять осіб. Я десь

читав, що парафіянами тут є переважно цигани. Пах¬

ло прадавньою святістю. Цим запахом, певно, про¬

сякли мури, і тепер він сочився з них, але був уже

слабкий і тужний. Холод і вогкість давно розвіяли

присутність, і тепер тут було, як в оселі старих людей,

котрих ніхто не відвідує. Або мов у ляльковому бу¬

диночку, власник якого виріс. Потім я пішов на

край села подивитися на долину Олту. На північних

схилах Неґою та Молдовяну лежав сніг. Смаглява

родина торохкотіла невеличким візком униз жовтою

кам’янистою дорогою. Дітлахи перекрикували одне

одного, вітаючи мене: «Buna ziua! Buna ziua!».
Вже повертаючися до авта, я помітив ту крам¬

ничку. Туди вело кілька сходинок, усередині було

досить місця, аби стати й розглянутися. Кімнатку

ділила навпіл вузька стійка. На стіні за прилавком

висіло кілька полиць. Асортимент був такий, як у

всіх крамничках в румунській провінції: трохи того,

трохи сього, все трохи зблякле, прив’яле, невиразне.

Слоїки, торбинки й пляшки виглядали так, ніби

стояли тут споконвіків і мали простояти до свого

кінця, до якоїсь лагідної дематеріялізації. Але цей

смуток тлінності, ця осторога товарів щоденного

вжитку - цукру, рису, сірників і сигарет «Carpati» -

випромінювали в темній і тісній комірчині якусь ге¬

роїчну ауру. Все стояло в ідеальному порядку, в
87

незмінній охайності. Полички були вистелені чистим

папером, речі розділяв точно відміряний простір.

Так, це був світ, що згасав, умирав, але мав забрати

із собою в могилу свої продумані й зважені форми.
Із вузьких дверей, що вели до комірчини, вий¬

шла маленька стара жінка. Мені, власне, нічого не

було потрібно, але я попросив чогось випити. Вона

рухалась, як сивий дух, - повільно, безгучно й обе¬

режно, мов не хотіла порушити застиглий простір

крамнички. Посміхнулася й сказала, що мусить зій¬

ти у пивницю, яка слугує їй за холодильник. По¬

вернулася з прохолодною пляшкою якогось соку.

Видала мені решту, дуже повільно й уважно відра¬

ховуючи гроші.
Я вийшов і сів на східцях. Пізнє пообіддя пахло

кізяками йрозчаруванням. Із-за високих мурів обійсть

не долинало ні звуку. Гаряча тінь предковічної сієсти

заповнювала вулички й розріджувала час у селі Ро-

шя. У будинках, вочевидь, були якісь годинники,

але їхні механізми й стрілки оберталися намарно.
Наступного дня я був у Якобені, приблизно сорок

із лишком кілометрів на північний схід. Ніяк не міг

виплутатися з лабіринту Зібенбюрґена. Покидаючи

Гортобадьфальву, опинявся на межі Гервесдорфа.

В’їжджав до Алцині, а виїжджав із Альцена. Аґніта

закінчувалася Сентаґотою. Все тривало набагато

довше ніж вказував підрахунок кілометрів і годин.

Я їхав багатократ помноженим краєм, їхав удвічі,

утричі повільніше.
Якобені було порожнє. Посередині великого май¬

дану росло кілька старих дерев. Трав’янисту пло¬

щу оточувала щільна забудова. Більшість будинків,

здавалося, стояли пусткою. Зрештою, все село справ¬

ляло враження безлюдного. Сонце сягло зеніту, тож,

можливо, тривала сієста, але навіть якщо хтось і
88

відпочивав, то навряд чи з великої втоми, бо і бу¬

динки, і площа були покинуті напризволяще. Заро¬

стали, кришилися, хилилися, тріскали й вростали

в землю. З дерева злущувалася фарба, зі стін обси¬

пався тиньк. Полишена без догляду матерія роз¬

падалася під власного вагою. Я став у затінку де¬

рев. І тоді невідомо звідки вигулькнуло п’ятеро ді¬

тлахів. Найстаршому було, може, років із десять.

Неймовірно жваві, дивовижно рухливі в тому мерт¬

вому обідньому пейзажі. Ніби саме сонце додавало

їм сил. Оточили мене колом і один поперед другого

намагалися зав’язати розмову. Пробували п’ятьма

мовами воднораз: румунською, німецькою, якоюсь

невиразноюслов ’янською, можливо, російською, мож¬

ливо, словацькою, з окремими англійськими і, зда¬

ється, угорськими словами. Я стояв посеред бала¬

кучої, розвихреної стихії і міг лише усміхатися.

Врешті зрозумів, що вони хочуть показати мені, як

і кожному наївному приблуді, село, тобто рештки

саксонських пам’яток у вигляді руїн оборонного

костелу. Цілком очевидно, що я не був ні перший,

ні останній. Пішов із ними, але мене нітрохи не об¬

ходила поважна пам’ятка, я дивився на малих ци¬

ганчуків. Це село, увесь цей простір належав їм.

Найімовірніше, вони тут навіть не народилися. їхні

батьки зайняли будинки німців, що повернулися на

історичну батьківщину. Але все довкола було їхньою

власністю. Кількасотлітнє село перетворилося на

таборовище. Усе, що здавалося постійним, незруш-

ним, поступилося місцем тимчасовому, нетривкому,

майже неявному. Вони показували мені середньо¬

вічний костел, якого не будували, частували сливами

з придорожніх дерев, яких не садили, говорили мо¬

вами, серед яких не було їхньої. Прибули сюди на

якісь двісті років пізніше ніж саксонці, без жодно¬

го запрошення. Не принесли в пам’яті образу бать¬
89

ківщини, обрисів обійсть і храмів, які могли би від¬

творити. їхня пам’ять не знала історії, самі лише

перекази, казки, легенди - форми, які, за нашими

уявленнями, властиві дитячій свідомості, зовсім не

придатні для виживання. Щодо речей, то їх вони

мали рівно стільки, щоби могти будь-якої миті щез¬

нути, забираючи їх із собою, і не полишити жодного

сліду.
Потім вони показали мені будинок, де мешкав міс¬

цевий священик чи пастор. У кожному разі на нього

казали «pater». Крізь зачинену ґратчасту хвіртку бу¬

ло видно небагато: доглянуте подвір’я, виноград, що

обвивав дім, і щось на кшталт невеликого басейну.

На тлі решти села це виглядало абсурдно. Я подз¬

вонив, але ніхто не вийшов. «Bun pater?» - запитав

я: мовляв, добре пастор почувається? Ті закрутили

головами: «Nu bun, nu...».
Я дивився на півзруйноване село, на смітник по¬

серед площі, на моторошно зачинену на сім замків

плебанію з басейном і відчував, що це їхня перемога.

Від 1322 року, коли Европа вперше помітила їхню

присутність десь на півострові Пелопонес, вони фак¬

тично не змінилися. В Европі поставали народи, ко¬

ролівства, імперії, держави, усе народжувалося і

занепадало. Зосереджені на розвої, експансії, зро¬

станні, європейці не могли навіть уявити, що можна

жити поза часом, поза історією. А вони тихцем тво¬

рили це чудо. Із сардонічним усміхом дивилися на

пароксизми нашої цивілізації і якщо навіть брали з

неї щось для себе, то саме лише сміття, покидь, зруй¬

новані будинки та милостиню. Мов усе інше не мало

для них жодної вартости.
Тепер саксонське Якобені було їхнім трофеєм.

Серед вікових мурів, просяклих працею, ретельністю,
90

традицією, всіма чеснотами, що творять цивілізаційну

тяглість, вони просто розбили табір, як у чистому

полі, - так, ніби тут раніше нікого й не було.
Ми дали спокій зачиненому будинкові священика.

Дітлахи затягнули мене в якісь провулки. Повсякчас

говорили, намагалися наспівувати, кружляли довко¬

ла, і, ніби якийсь брейґелівський танок, ми врешті

дісталися до крамнички, бо ж їм, звісно, саме про це

йшлося. Тут було зовсім інакше ніж у Роші: темний

складик у якійсь чи то комірчині, чи то прибудові.

Контрабанда, мило й повидло, все в безладних сто¬

сах, накидане купами й забуте, вкрите порохом,

лежало, чекаючи на змилування покупців. Я взяв

декілька пляшок якогось газованого напою, торбинку

цукерок, і ми вийшли надвір. Дав їм усе це, і вони

вмить здійснили якийсь складний і блискавичний

поділ, але згідно із залізним принципом: найстарший

і найсильніший отримує найбільше. Заклопотані жу¬

ванням і розпиханням по кишенях, перестали звер¬

тати на мене увагу. Повернулися до свого світу, а я

до свого. Так мало бути, і так було, від тисяча трис¬

та двадцять другого року.
На моїй старій поклеєній мапі назви місцевостей

подано румунською, угорською та німецькою. Цара

Секвілор, Секейфельд, Секлерлянд. Ніхто не поду¬

мав про те, щоби записати їх іще й мовою романі.

Гадаю, найменше в цьому зацікавлені самі цигани,

їхня географія - рухома й невловна. Цілком мож¬

ливо, що вона переживе нашу.

Країна, в якій почалася війна
О	пів на шосту було ще зовсім темно. Я вийшов

на набережну Прешерна і рушив праворуч, на пів¬

нічний захід. Вода була густо-синього кольору, май¬

же незрушна. Світили ліхтарі. Кам’яні плити набе¬

режної блищали після вчорашнього дощу. Я приї¬

хав сюди, щоб побачити західний край слов’янської

Европи.
Із вузьких щілин межи будиночками тхнуло котя¬

чою сечею. Маяк на мисі кидав у пітьму останні

промені. Через пів години мав згаснути. Біля його

підніжжя стояло самотнє червоне «рено». Здавалося,

було добряче пошарпане. Певно, доглядачам маяка

велося не найкраще. Я минув його і опинився з дру¬

гого боку півострова. Море стало важчим, гучнішим

і рухливішим. Кількадесят метрів од берега вода зли¬

валася з темрявою, але десь у нескінченній далині,

в самій серцевині пітьми, я бачив білі хмари. Там

було ясніше.
Набережна закінчилась, і я йшов, перестрибуючи

з каменя на камінь. Праворуч здіймалося сторчове

урвище з крихкої солонцюватої скелі. Хтось поста¬

вив табличку: «За безпеку не відповідаємо». Я приї¬

хав сюди лише на якісь три дні й цілковито здався

на примху долі. Менше ніж за двадцять кілометрів

на схід лежав Трієст, вісімдесят на захід - Вене¬

ція. Єдине, що спадало мені на думку, це те, що
93

повітря там таке ж холодне й вологе. Із боку порту

долинало торохкотіння маленьких дизельних дви¬

гунів. Невдовзі я побачив першого рибальського

човна. Був крихітний і невиразний на тлі темного

плеса вод. Двигун змовк. Чоловік на кормі сидів

нерухомо, ніби чекав, поки нарешті по-справжньому

почнеться день.
То не були хмари. Годину по тому я стояв на

подвір’ї костелу святого Юрія і з висоти кількадесяти

метрів дивився на затоку, на білі вершини Юлійських

Альп і, хтозна, чи не на самого Триглава. Бо що таке

сто кілометрів такого ранку, коли сонце сяє яскраво,

як у розпал липневого дня, а речі відкидають важкі

смолисті тіні, схожі на найчорнішу ніч? Гори па¬

лахкотіли червінню, помаранчем, пригасали фіоле-

том, блякли у сіро-бурих тонах, а сяйво тим часом

ковзало ущелинами й долинами. Склянисте повітря

скасовувало відстані. Здавалося, рибальські човни

пливуть углиб затоки лише задля того, аби за го¬

дину чи пів пристати біля підніжжя гір. Я мусив

відвернутися - видовище було надто нереальним.
У святого Щепана, у святого Франциска, у Марії

Сніжної дзвонили дзвони. Червоні дахи будинків

творили складну мозаїку. З коминів здіймалися вер¬

тикальні цівки блакитного диму. Пахло живицею

й ладаном. У печах тут палили дровами. То, певно,

була омана, але тоді я міг заприсягтися, що відчував

запах меленої та запарюваної кави. Серед геометрії

черепичних площин зеленіли острівці садів. У місті

не було ні клаптика вільного місця, нічого дикого,

жодного сліду занедбаности, безгосподарности, ані

крихти простору як такого. Саме тому я нарахував

так мало псів, для яких то тут, то там стояли кон¬

тейнери з намальованим песиком, який робить куп¬
94

ку. Це було місто котів. Дивлячися згори на дахи,

я бачив, як коти виходять із закамарків і шукають

теплих сонячних плям. Десятки котів і кішок со¬

тень мастей і відтінків. Поодинці чи парами, вони

ганялися й лащилися, залицялися йтрималися зверх¬

ньо, напружено проходжали, задерши хвости, ме¬

жами своїх приділків, пустували й ніжилися в ран¬

ковому промінні, маленькі, середні й великі, наче

собаки-недоростки, - не сходячи з місця, я за пів

години нарахував їх із пів сотні. Вони терлися об

комини, вилизувалися, перескакували зі свого на

чуже і назад. Просто-таки котяча держава у місті. І

це був єдиний рух, який я зауважив із високих мурів

костелу святого Юрія. Усе в супроводі дзвонів із

Марії Сніжної.
Добре приїхати до країни, про яку знаєш так не¬

багато. Думки тоді нишкнуть, і від них мало корне¬

ти. Усе треба починати спочатку. У країні, про яку

майже нічого не знаєш, пам’ять утрачає сенс. Мож¬

на порівнювати кольори, запахи чи якісь невиразні

спогади. Життя стає трохи дитинним і трохи тва¬

ринним. Речі й події щось нагадують, але врешті-таки

залишаються тим, чим є насправді. Починаються

саме там, де ми їх помічаємо, і відразу заникають у

тіні наступних. Вони, по суті, позбавлені значення.

Складаються з первісної матерії, яка, хоч і заторкує

наші чуття, є надто легкою, надто делікатною, аби

чогось навчити.
Коли я повернувся на набережну, день уже вповні

розгорівся. Двері кав’ярень були повідчинювані,

авта маневрували на тісному бульварі, чоловіки в

комбінезонах витягували на риштування відра з роз¬

чином, сміттярі вантажили викинуті, хоч на око ще

цілком пристойні, меблі, жінки на високих каблуках
95

обминали невисхлі калюжі, пахло тушкованою ци¬

булею. Добродій у светрі, капцях і спортивних шта¬

нях вийшов на край узбережжя і закинув спінінг. За

п’ятим чи шостим разом упіймав рибину. Оглушив

її об кам’яні плити і зник зі здобиччю у вузенькій

вуличці. Дітлахи з наплічниками йшли до школи,

старші пані дріботіли парами на прогулянку. У пор¬

товому басейні рибалки у вовняних шапках ладнали

човни. Один із них викинув на берег недоїдки риби.

Тут-таки з’явився чорний кіт. За якусь мить надбіг

собака, але кіт просто відігнав безрідника. Під ар¬

кадами на відкритому ринку, що виходив просто на

порт, стояли типи з утомленими обличчями і тради¬

ційно чекали, поки день принесе їм якусь пригоду

чи несподіванку.
Це все діялося серед сліпучого сонця на самому

краєчку суходолу. Осердя міста було вологе й темне.

Нагадувало лабіринт. Будинки виростали один з

одного, підпиралися навзаєм, розступалися на ши¬

рину витягнутих рук, і в прогулянці чаївся прис¬

мак перверсії. Зовсім поруч минало чуже життя. По¬

деколи просто на вулицю прочинялися двері помеш¬

кань, і можна було побачити рядочок охайно поскла-

даних капців, одяг на вішаках і дзеркала, в які хтось

кидав останній погляд перед виходом. Це було міс¬

то, де навіть у безлюдну пору ти все одно блукав

у невидному натовпі. Голоси за стінами, розмови,

заставлені столи під запаленими лампами, запахи їжі,

шемрання води у ванних кімнатах, сварки, жести,

вся інтимність життя були досяжні для зору, слуху

та нюху. Місто нагадувало один великий будинок,

тисячу кімнат, сполучених холодними й темними ко¬

ридорами, або зручну в’язницю, де кожен міг зай¬

матися улюбленими справами. Піран скидався на

світський монастир.
96

Я подумав, що такі міста можуть існувати лише

над морем або в пустелі. У замкнутому пейзажі лю¬

дям могло б загрожувати божевілля. А тут було до¬

статньо кількадесяти кроків, аби видобутися з люд¬

ського термітника, з отого напівархітектурного, напів-

геометричного витвору, і починався безмір моря та

повітря, обмежений лише невиразною лінією обрію.
О	восьмій ранку я пив каву й бачив, як білий

пором пливе з Пули до Венеції. Офіціянтка витерла

рештки дощу з мого столика. У кав’ярні крутили

«Buena Vista». Маленький песик забіг усередину,

обпісяв ніжку стільця і спокійно вийшов. Інтер’єр

був темний, дерев’яний, нагадував старий корабель,

але я волів сидіти назовні й дивитись, як повітря

дедалі яснішає. Довкола портового басейну снови¬

гали фургончики. Щогли яхт похитувалися, наче не¬

певні стрілки. Пара стареньких поблизу розмовляла

італійською. Повсякчас з’являлися нові коти. Ви¬

грівалися на великих брилах уздовж узбережжя.

Було спокійно і нереально. Це місце нічого не нага¬

дувало, не наводило на думку нічого, крім доволі

пересічної ідеї гармонії. Восьма ранку, сонце, кава,

білий пором і кубинська музика вкупі здавалися здій¬

сненням якогось еклектичного сну.
Але насправді я приїхав сюди, щоби побачити

країну, з якої почалася остання війна на Балканах.

Вона тривала десять днів і забрала життя шістдесяти

шести осіб. Цілком можливо, югославська армія від¬

ступила так швидко тому, що серби відчули себе у

насправді чужинній країні. Тут не було їхніх могил,

спогадів, тож вони мусили пережити своєрідну спу¬

стошеність. Експансія малих периферійних народів

завжди дещо провінційна. Вони поглинають території,

які хоч трохи нагадують рідне село, батьківський дім.
97
7	- 7-35

Відмінність, чужість - це надто серйозний виклик

для завойовника, позаяк загрожує його тотожності.

Маленька Словенія виявилася надто великою для

Великої Сербії. Та й що, врешті-решт, було робити

сербам у цій доглянутій, упорядкованій країні, яка

нагадувала габсбурзький сон про цивілізаційну місію

Імперії? Адже війна потребує спільної мови, спіль¬

ного сенсу, і цим криваві діяння схожі на будь-які

інші - вони не можуть існувати в порожнечі.
«Я не збираюся захищати балканські народи, але

й не хочу замовчувати їхні заслуги. Та любов до

розпаду, внутрішнього балагану, до світу, що нагадує

розпалахкотілий гармидер, той сардонічний погляд

на проминулі чи прийдешні катаклізми, та терпкість,

солодке неробство убивць і тих, хто страждає через

безсоння. <...> Вони, єдині примітивні в Европі,

можливо, дадуть їй поштовх, а та неминуче визнає

це за свою останню поразку. Адже якщо Південний

Схід - сама лише потворність, то чому, покидаючи її

й прямуючи до тутешніх країв, відчуваєш щось, мов

падіння - хоч і чудове - в порожнечу?» О восьмій

п’ятнадцять я сидів над випитою кавою й намагався

пригадати собі ці слова Еміля Чорана. Силкувався

визначити, де лежить південний схід, де розташовані

Балкани.
Я привіз додому буклет, прихоплений в якомусь

придорожньому заїзді неподалік хорватського кор¬

дону. У кольоровій брошурі, крім реклам барів, го¬

телів і кемпінгів, є ще й невеличка мапа Европи. Іс¬

панія має свій Мадрид, Франція - Париж, Швей¬

царія - Цюрих, Австрія - Відень і так далі. На схід
і	південь від Праги й Будапешта починається щось

таке, як terra incognita: держави позбавлені столиць,

деяких просто не існує. Немає Словаччини, Молдова,
98

Україна та Білорусь розчиняються у висохлому пост-

імперіяльному морі. Проте мапа цілком нова, поза¬

як старанно позначено кордони країн колишньої

Югославії. Єдине місто, що вціліло в таємничих

просторах південного сходу, - це Атени. Вочевидь,

воно достатньо старе, щоби зіграти роль історичної

скам’янілости. Софія, Бухарест, Белград, Варшава

та Братислава просто зникли, поглинуті безформним

простором, що його хоч і можна позначити, важко

назвати й описати. Це зрозуміло: що інше, крім хаосу

та змін погоди, може надійти з того світу? Назви аж

ніяк не впорядковують його, адже їм бракує старих,

сталих і перевірених значень.
Коли я перетинав кордон у Годоші, було вже

добряче пополудні. Зимове світло робило речі удвічі

виразнішими. Митник запитав мене, скільки я везу

динарів, хоча тут уже понад десять років в обігу

ходять толяри. Зазирнув іще в багажник, мовив:

«Hvala», і я в’їхав поміж гнилувато-жовті пагорби

Прекмур’є. О цій порі року завжди бачиш більше,

позаяк пейзаж оголює всі людські занедбання, від¬

криває крихкість матерії, покинутої напризволяще.

Але тут нічого цього не було. Країна виглядала ціл¬

ком готовою, старанно виконаною та завершеною.

Я не міг знайти у краєвиді жодних тріщин, у які

могла б прослизнути уява. Тут ніщо не нагадувало

сторін, із яких я прибув. Усе було в міру вживане і

водночас достатньо нове. Доки сягало око, жодних

ознак занепаду чи зростання, ніякої навмисности.

Солідні старі мури, двосхилі дахи, мертві сади й

виноградники, залишені на зиму в бездоганному по¬

рядку, - зір поглинав усе це, не маючи на чому

спинитися. Ця країна втілювала уявлення про якийсь

досконалий світ. Загнана в глухий кут Европи, між

германську Австрію, романську Італію, угро-фін-
99
7*

ську Угорщину та Хорватію, вона обрала за спосіб

виживання мімікрію універсального ідеалу. Коли я

вирушав сюди, знайомі повторювали: «їдь, це одне

з найгарніших місць на континенті». «The green

piece of Europe» мусив подобатися з першого пог¬

ляду. Тут не було нічого зайвого. Спокійні села ле¬

жали на дні долин. Білі костели на пагорбах обері¬

гали їхнє щастя. У містечках габсбурзьке бароко

креслило витончені форми на тлі темного неба. Мур-

ська Собота, Лютомер, Птуй, Майсперк, Роґатец,

Роґашка Слатина - я не міг зупинитись, я ще вірив,

що раптом щось зміниться, що країна спеціяльно

для мене виконає якесь сальто-мортале, а вона тим

часом залишалася в найкращій згоді зі собою. Так,

я почувався як варвар із вічно задрипаного, недо¬

робленого сходу. Мені бракувало контрастів, хаосу,

пасток, які піддають випробуванню розум. Звик¬

нувши до розривів, до втрати нитки, до поворотів

сюжету на межі сну й поганого смаку, я не міг зми¬

ритися з простором, упорядкованим у такий неуник-

ний спосіб.
Я спав у містечку Преласко. Заїзд був порожній.

У барі сиділо двоє місцевих. Виглядали зовсім як

наші з трохи заможнішого господарства. Пили пиво

«Лашко» навпереміну з якоюсь білою горілкою.

Курили сигарети й розмовляли впівголоса. Були

вбрані бруднувато й злиденно. Неголені й пом’яті,

вони, вочевидь, не завдавали собі клопоту з поділом

дня на робочий час і відпочинок. Виглядали так,

наче збиралися спати в тому самому одязі. Брали

чергові келишки, але в їхній поведінці ніщо не змі¬

нювалося. Пили спокійно, наче виконували обов’я¬

зок. Ані у словах, ані в жестах я не помічав тієї

нетерплячости, такої звичної в моїх краях. Якимось

солідним, урочистим було те пиття - ані сліду
100

пияцької загонистости, ні жереб’ячого неврозу. Зда¬

валося, обидва п’ють цілком «внутрішньо». Спокій
і	меланхолія, в яких точилася їхня розмова, геть

суперечили тим чотирьомстам чи п’ятистам грамам,

випитим протягом години-півтори. Плюс пиво, зви¬

чайно. Врешті встали, почовгали ґумаками і по¬

прощалися з господарем, який навіть не вийшов із-за

стійки, щоби перерахувати гроші, які вони залишили

на столі. Я зостався на самоті зі своїм вином. Шеф

сів до свого чорного «мерседеса» з тюнінгованим ви¬

хлопом і кудись поїхав. Я вийшов надвір, на хідник,

подивитися на словенську ніч. Минулорічну траву

вкрила паморозь. Круглий місяць сріблив довгі

хребти гір. Десь удалині гавкав самотній пес.
«<...> Він передчував, а заразом знав: тут справ¬

жня батьківщина меланхолійних, глузливих демо¬

нів. <...> Тут, серед альпійських долин, і трохи далі,

на рівнинах Панонії. Вони у вітрах і повітрі, від них

неможливо сховатися. Вони в озерах і серед пагорбів,

у стовбурах дерев і в мочарах, у скелястих горах, у

сільських корчмах і на спорожнілих недільних перед¬

містях, у дітях, мужах і старцях. <...> Тут усі про¬

сякнуті смертю. Тут смерть має подобу гарного пей¬

зажу, часом вона осіння й холодна, часом весняна

й тепла. Восени готична, навесні барокова. Ніби

костели, розсіяні по всій країні, густо, як могили.

Тут люди люблять могилки, прикрашені квітами,

свічками йангелами. <...> Недільного пообіддя, коли

вулицями безлюдних міст, дивуючися довколишній

пустці, снують чужинці чи прибульці, що оселилися

тут надовго, в неділю пополудні не видається чужою

думка про людину, яка відчиняє вікно на четвертому

поверсі, де всі вікна замкнуті, і з мотузкою на шиї

кидається вниз...».
Наступного дня я їхав через Кочевський Роґ. Ко-

чевський Роґ - це гірське пасмо на півдні, біля
101

кордону з Хорватією. Протягом тридцяти п’яти

кілометрів я не зустрів жодного авта. Всипана ще¬

бенем дорога вела через ліс, видряпувалася на го¬

ловний хребет, на Високі-Рог. Я їхав засніженими,

вкритими льодом серпантинами, не перевищуючи

тридцяти кілометрів на годину. Безлюддя і сонце. То

була одна з найгарніших доріг, які я тільки бачив.

Сонячне сяйво соталося між ялин, мов золотий туман.

Було тепло, танув сніг, іноді, зупинившись, у тиші

високого лісу я чув дзюркотання тисяч крапель,

що зливалися у струмки. Світло й тінь ненастанно

змішувалися, і, попри сяйво дня, все було ніби зану¬

рене в зеленкувату воду. Південний схил хребта па¬

рував. Я бачив птахів, назв яких не знав. Де не

була готика чи бароко. Кочевський Роґ нагадував

архітектуру, яка ніколи не постане, позаяк простота

її краси ставить під сумнів сам сенс уяви.
В темних долинах спочивало десять тисяч тіл.

Я їхав найбільшим у Словенії безіменним цвинтарем.

Улітку сорок п’ятого комуністи маршала Тіто без

суду й свідків стратили тут в’язнів, яких їм передали

війська союзників. Це були партизани, які воювали

не на тому боці. Місцеві рекрути й білогвардійці -

Тіто не мирився з конкуренцією. Цілком можливо,

що вовки, рисі й ведмеді, яких тоді було напевно

більше ніж сьогодні, займалися похоронами. Потім

маршал приїжджав сюди на полювання. Хтозна, чи

не спадало йому на гадку, що він убиває духи зрад¬

ників, оселені в тілах тварин.
О	дев’ятій я полишив блакитне узбережжя та пі¬

шов на Ринок Тартіні, аби оглянути венеційську го¬

тику п’ятнадцятого століття і пам’ятник славетному

музиці. Він стояв на цоколі в перуці, зі скрипкою в

опущеній руці, вочевидь, кланявся публіці. Я хотів

відчути себе туристом. Але, правду кажучи, почу¬
102

вався, наче шпигун, приречений на поверховість. Я

міг торкатися різних речей, не уявляючи, що вони

означають для тих, кому потрібні. Пригадував зо¬

лоте світло Кочевського Роґу й не міг позбутися

думки, що існують місцини, цілі міста, країни, які

протистоять долі. Бо якщо деінде комунізм був прос¬

то злочином, то тут, у цьому пейзажі, він мусив ви¬

глядати страхіттям у парі з ідіотизмом. Ідея, що заро¬

дилася в порожніх умах, нажаханих пусткою про¬

стору, була прищеплена у краєвиді, який відкидав

потребу змін. Маршал Тіто в білому мундирі серед

пальм на променаді в недалекому Порторожі, ма¬

буть, виглядав наче якийсь африканський кацик. Ад¬

же комунізм був виплодом довгих безнадійних зим,

коли розум божеволів із нудьги і страху перед самим

собою. Щоби взагалі стати можливим, він мусив

потрапити у безмежний плаский простір, де нічого

не діється, а тому все ще може трапитися.
Малі держави повинні бути звільнені від уроків

історії. Вони, мов острівці, мають похитуватися десь

на узбіччях нурту історії. Так я гадав собі два дні

по тому на автостраді до Любляни. Десь біля По-

стойної зненацька стало холодно й мрячно. Я об¬

мірковував цей казковий, утопійний варіянт і обга¬

няв хорватські вантажівки. Малі держави варто

оберігати так, як оберігають дитинство. Громадяни

супердержав, усіляких політичних гіпертрофій по¬

винні відвідувати їх, аби вертатися до притомности.

Користи з цього, мабуть, було б небагато, але лю¬

дям треба давати шанс, створювати їм можливості

поміркувати над множинністю сенсів цього най¬

кращого зі світів. Існування малих держав із помір¬

кованим темпераментом - це просто виклик поши¬

реним судженням про експансію, потугу, велич, зна¬

чення, про всі ті незаперечні банальності. Що сто¬
103

сується мене, я завжди хотів жити в дещо меншій

країні, і борони Боже - у більшій. Урешті, знико-

мість значно рідше ніж велич, перетворюється на

власну карикатуру. Принаймні менше шкодить ото¬

ченню.
Словенський письменник Едвард Коцбек у «Па¬

ризьких нотатках» писав: «Наша історія не демон¬

струє жодних великих пристрастей, її вбогість не дає

змоги перебрати на себе хоч якусь серйознішу місію.

Ми не можемо спертися ні на особливе віровизнання,

ні на спільний темперамент. Рисою нашої країни є

радше випуклість, ніж увігнутість, вона позбавлена

справжнього центру ваги, що позначив би осердя - і

в географічному, і в моральному сенсі. Саме тому

не маємо мислителів, сповнених доцентрової енергії,

духів, переконаних у нашій самобутності, духів із

чітко накресленою долею. <...> Ми ніколи не вва¬

жали свої національні кордони пробним каменем

вартостей, гідним довіри місцем переходу, розв’я¬

занням і натхненням, а радше спокусою, ганьбою та

можливістю контрабанди».
Отже, знову та відсутність, нездійсненність, знову

туга за життям, що точиться деінде. Розміри тут не

мають значення. Вочевидь, щось схоже вже написав

якийсь румун із двадцятимільйонної Румунії, а мож¬

ливо, й поляк із сорокамільйонної Польщі. Я круж¬

ляв переповненим центром Любляни й шукав місця

для паркування. На Конгресовій площі ледь утис¬

нувся між «ленд-ровером» і «бумером». На ковзанці

з ліхтарями кружляли діти і старезний дід із сивими

вусами. Було трохи по-віденському, але легше й

веселіше. Я чув сміх, голосні розмови на вулиці, бачив

дівчат, вбраних із якоюсь недбалою, але заразом

витонченою елегантністю. Хоч я був тут уперше,

мені здавалося, ніби знаю це місто. Воно жило, пуль¬
104

сувало і вабило. Складалося враження, що воно пе¬

ребуває саме там, де має бути, і не замислюється

над своєю долею, не ставить собі запитань. Цілком

можливо, це місто просто мало в носі решту світу
і	не тужило за нею. Туман огортав вежі соборів. У

барі неподалік Рибного базару я з’їв канапку і випив

мале пиво.
Вночі десь за Марибором мене зупинила поліція.

Я їхав вісімдесят на годину в населеному пункті.

Поліціянти були вбрані в чорний шкіряний одяг і

були ввічливі. Я запитав, що буде, як не заплачу.

Відповіли, що заберуть мій паспорт, відпустять і

чекатимуть у відділку, аж поки прибуду з потрібного

сумою. Удвічі більшою ніж початкова. Виглядали

радше на непідкупних. Виписали мені гарну кви¬

танцію з узірчастими печатками, взяли практично все,

що в мене ще лишалося в їхній валюті, і побажали

щасливої дороги.
Задля помсти я вирішив переночувати вже в Угор¬

щині.

Шіперія
О	пів на шосту ранку в Корчі під готелем

«Ґранд» уже стояло декілька чоловіків. Удень

їх було більше. Особливо на широкій вулиці, що

вела до базару. Проте стояли і біля пошти, і на

тінявій алейці, коло газетного кіоску. Пополудні їх

був уже цілий натовп. Самі чоловіки. По двоє, по

троє, а то й поодинці, вони стояли, розмовляючи

або дивлячися кудись у далечінь. Подеколи робили

кілька кроків туди й назад, але то був рух без чіткої

мети, коротка перерва в нерухомості. Дехто тримав

пачки албанських банкнот і намагався обміняти

їх на евро й долари. Але більшість просто стояла,

курячи довгі тонкі цигарки «Кагеїіа» по пів із лиш¬

ком долара за пачку. Виглядали так, ніби на щось

чекали, на якусь важливу новину, на заклик чи

подію, проте ніякі звістки не надходили, і вони що¬

ранку збиралися знову, натовп густішав із плином

годин, трохи рідшав у час сієсти, а пополудні знов

обертався на юрмище, занурене в дещо пригаслу

спеку, розгойдане і все-таки нерухоме, як і раніше.

Жінки з’являлися вряди-годи, нахильці, боком,

майже непомітно. Несли свої торби й пакунки, але

насправді були невидні на тому жереб’ячому вигоні.

Чоловіки лишалися на своїх місцях, визираючи хоч

якоїсь зміни, задивлені у безмір порожнього часу,

приречені на власну нерухому присутність. Те саме
107

я бачив у Тирані на площі Скандербеґа і в Ґірокастрі

на головній вулиці, що збігала від мечеті до центру

міста. В Саранді, в готелі «Лілі» о пів на сьому

ранку я зійшов униз поснідати й виявив, що в барі

повно чоловіків. Вони сиділи над ранковою кавою і

скляночками ракі, огорнуті сигаретним димом, п’ят¬

надцять, можливо, двадцять душ. Дивилися на ву¬

лицю, іноді перекидалися декількома словами, але

в новому дні для них, вочевидь, не було жодних

несподіванок. Вони були ув’язнені в ньому від са¬

мого початку і просто не мали куди йти, адже хоч

куди вирушили б, їх усюди сковувала б власна без¬

діяльність.
Десь поблизу Патоса краєвид робився щоразу

пласкішим. Гори лишилися позаду. До Адріятики

було кільканадцять кілометрів, і обрій ліворуч на¬

був сірувато-синьої барви. В автобусі було гаряче

й задушливо. Люди викидали з вікон бляшанки

з-під пива й коли. У передмістях Фієра по обидва

боки дороги тяглися кладовища авт, де спочивали

переважно «мерседеси» й «авді» в різних стадіях

розкладу. Авта мали по десять, п’ятнадцять, двадцять

років, їх були сотні - у більшому чи меншому скуп¬

ченні. Поблизу Дуреса сотні перетворилися на ти¬

сячі: у спеці, на голій землі, серед випаленої трави,

вони - почасти вже облущені, оголені, з обдертою

бляхою, з усією порнографією оголених балок, рам,

карданних валів, гальмівних барабанів, іржавих реш¬

ток, почасти ще вкриті плахтами тьмяних від спеки

кузовів - героїчно стояли на лисих потрісканих ши¬

нах. Тією нескінченною трупарнею сновигали про¬

смолені чоловіки з кутовими шліфмашинами й від¬

тинали клапті ще порівняно здорового металу. Білі

снопи іскор були яскравіші за сонце. Усе скидалося

на мертву, механічну бійню. Інші вже чекали, щоби
108

забрати потрібні обрізки. Усе решта валялося дов¬

кола і вростало в землю: зламані важелі шатунів,

зношені поршні, сліпі фари, пом’яті радіатори, виї¬

дені іржею крила, діряві баки, випотрошені олійні

фільтри, роздовбані коробки передач із висипаними

нутрощами, гангрена гальмівних підойм, рак підлог,

сифіліс ущільнювачів і більма потрісканих шиб. Так,

передмістя Дуреса були великим польовим шпиталем

німецької автомобільної техніки, лазаретом, у якому

лише ампутують.
Дурес - це порт, тож, вочевидь, ті тисячі трупів

припливли сюди на кораблях. Пам’ятаю світлини

славнозвісного албанського екзодусу дев’яносто шос¬

того року: розпачливі людські ґрона, що звисають із

бортів, надбудов, снастей; катери, пороми, баркаси,

вкриті живим людським пластирем, немов ціла краї¬

на силкується втекти якнайдалі від самої себе, за

море, по той бік Адріятики, до Італії, до світу, який

здавався порятунком, неописанною, казковою анти¬

тезою проклятого краю. Тепер звідти пливли фло¬

тилії, завантажені руїною, брухтом, дизельним і бен¬

зиновим мотлохом.
Коли траса повернула у бік Тирани, почалися

бункери. Сірі бетонні черепи на метр вистромлювалися

із землі й дивилися чорними поземими щілинами -

наче вертикально закопані трупи. У кожному з них

могла б уміститися обслуга кулемета. Розкидані на

довгих пласких узвишшях, вони підносилися над

мертвотою автомобільних звалищ. Одні й другі були

незнищенні. Астріт сказав, що в усій країні, либонь,

немає жодного чинного металургійного заводу, на

якому можна було б переплавити те німецьке сміття.

Так само, як немає достатньої кількости динаміту,

аби знищити шістсот тисяч бункерів, що мали вистоя¬

ти перед лицем усесвітньої агресії.
109

З Корфу до Албанії - півтори години морем.

Якщо швидкісним катером - то пів години. Будинок

грецького порту - довгий і плаский. Італійські, ан¬

глійські й німецькі туристи сидять на купах багажу

або волочать на коліщатках свої саквояжі. Натовп

тече набережною, розділяється на окремі потоки й

стає в черги на трапах, що ведуть на пороми. Деякі

з них виглядають, як семиповерхові торгові центри.

Автобуси привозять і розвозять усю Европу. Стоси

валізок із шифровими замками чекають носіїв. П’я¬

теро молодиків у чорних шкірянках стережуть свої

нав’ючені «хонди» й «кавасакі». На причалі при¬

швартовані темно-зелений «Ван Гумбольдт» і яхта

кольору червоного дерева під британським прапором.

Палубою сновигають хлопці у білих штанях. Лискучі

змії авт поволі заповзають у глибини трюмів. На

небі видніються білі тілиська «Боїнгів» і «Ді-Сі»,

що заходять на посадку. Пари роблять останні фото

у грецькому світлі.
Ми не мусили запитувати, звідки саме відпливає

корабель до Саранди. Очікувальники нерухомо і

щільно з’юрмилися біля трапу. Мали із собою ящики,

коробки, звої зелених садових шлангів, славетні в

Европі та в цілому світі пластикові торби в червоно-

блакитну клітинку, клунки, обмотані скотчем, зви¬

чайні мішки, поліетиленові пакети з давно затертими

написами, і всі виглядали втомленими, але цій втомі

був не день і не місяць. Вона була значно старша.
Грецький прикордонник у білій сорочці і темних

окулярах брав паспорти з дерев’яної скриньки й

викликав одного за одним: Ільєт..., Френґ..., Джієр-

джі..., Муслім..., Гаджі..., Бедрі... Вони хапали речі

й вбігали на вутле суденце. Прикордонник подавав

їхні паспорти здорованеві у цивільному.
Вони виглядали так, ніби на них падала тінь,

ніби вони стояли під невидною хмарою, тоді як на
110

решту порту, на вакаційний натовп, на засмаглі плечі

жінок, на золоті сережки, на сандалі й наплічники

сяяв блиск просто від «Кодака».
Малий «Амстел» на борту коштував два евро.

Ми пливли тісниною і все бачили суходіл. Гористе

узбережжя з правого боку було голе і позбавлене

дерев. Спалені хребти виглядали так, ніби сонце

споконвіку стояло над ними в зеніті: вічний південь і

старе, як світ, каміння, що облущується від спеки.
А потім я побачив Саранду. Вона почалася рап¬

тово, без попередження. Просто на голих схилах з’я¬

вилися кістяки будинків - от і все. Здалеку вигля¬

дали, як згарища, але то були розорені й покинуті

будови. Темніші, ніж гори, але теж мінеральні - ніби

випалені у великій печі й обдерті вогнем зі всього,

що нагадувало дім. У глибині затоки місто трохи по¬

густішало, проблиснуло склом, позеленішало, але

ми пливли далі, до пристані. На цементному май¬

данчику застиг зіржавілий кран. Над сірим бараком

майорів двоголовий албанський орел і синій прапор

Евросоюзу. Посередині стояв стіл і два крісла. Жінка

в уніформі звеліла заплатити двадцять п’ять евро,

взяла тридцять, видала якісь квитанції і з усміхом

сказала, що не має здачі. На пагорбі над портом

громадилися багатоповерхівки з голого поруділого

бетону. Якби не порозвішувана білизна й тарілки ан¬

тен, можна було б сприйняти їх за покинуті.
Мабуть, усі повинні туди поїхати. Принаймні

ті, хто називає себе «Европою». Це має бути ініція-

ційний обряд, позаяк Албанія є підсвідомим цього

континенту. Так, Албанія, це європейське «id», є жа¬

хом, який по ночах охоплює занурені в сон Париж,

Лондон і Франкфурт-на-Майні. Це темний колодязь,

углиб якого мусять зазирнути ті, кому видається,

ніби порядок речей усталено раз і назавжди.
111

«Welcome in bloody country», - сказав Фатос,

коли ми зустрілися в «Cafe Opera» на площі Скан-

дербеґа в Тирані. Я пив пиво й гадав, чи щось

настільки космополітичне, як благословення, зважає

на державні кордони. Чи грецькі прикордонники

завертають його з переходу в Какавіле, а італійські

не пускають на пороми в Барі й Бріндізі. У сквері

в затінку дерев десятки молодиків торгували валю¬

тою. Давали 136 леків за долар. Серед натовпу ва¬

лютників стояло декілька поліційних авт. Менти,

так само, як валютники й решта Албанії, того літа

курили тонкі сигарети «Кагеїіа» по сто леків за

пачку. У сквері витав дух байдужого симбіозу. І од¬

них, і других об’єднував час, який вони мусили пере¬

чекати. Секунди й хвилини набрякали, пухнули й

тріскали, але всередині не було нічого.
Я запитав Цатоса, чи торгівля валютою легальна.

«Звісно, ні»,-сказаввін. «Аполіція?». «Просто сте¬

жить за порядком», - була відповідь.
О	пів на шосту в Корчі було ще темно. В кнайпі

на автовокзалі сиділи чоловіки. Пили ранкову каву

з маленьких пузатих скляночок. Каву заварювали

кип’ятильником просто в горнятку. Ракі п’ється на

світанку, позаяк воно навіть краще, ніж кава, роз¬

віює сонливість. Але тільки одну чарку. Ракі - це

не алкоголь, ракі - це звичай. Потім приїхав старий

бус «мерседес» і поволі наповнився людьми. Водій

роздав усім поліетиленові пакетики. На ринок почали

в’їжджати перші візки з товарами. Коли вже добряче

розвиднілося, ми рушили на південь. Двоє поліцаїв,

що стояли попереду, мали антикварні совєтські «те-

тешки» з повитираними зірками на руків’ях. До

грецького кордону було десять кілометрів, але назви

придорожніх поселень мали слов’янське звучання:

Каменіце, Відіце, Селеніце, Борове... Коли ми в’ї-
112

хали в перший серпантин, я зрозумів сенс тих поліе¬

тиленових пакетиків. Товста, обвішана золотом жін¬

ка з вентиляториком на батарейках у руці почала стог¬

нати, а родина встала з місць, щоб її потішити. У неї

забрали з рук той кишеньковий кондиціонерик, і вона

почала блювати у прозорий мішечок. Невдовзі до неї

приєдналася ще одна, а потім іще. Далі настала черга

дітей. «Це жіноча й дитяча хвороба» - сказав нам

згодом Астріт. Справді, чоловіки подорожували без

побічних ефектів. Хіба що брали участь у загальному

пожвавленні, бо весь автобус співпереживав у не¬

щасті, потішаючи, коментуючи, передаючи з рук до

рук і викидаючи за вікно використані торбинки, а

водій негайно роздавав наступні.
За Ерсеке гори стали могутнішими. Ми видря¬

палися на висоту тисяча сімсот метрів: перша, друга

передача й безперервний серпантин над самим про¬

валлям, без жодних огороджень. Не було видно й

сліду дому, стежки чи звіра. Банеподібні вершини

вкривала жовта випалена трава, біліли громаддя

скель, упродовж півтори години я не помітив навіть

знаку людської присутности. Я рахував бункери.

На п’ятдесят сьомому дав собі спокій. Вони були

скрізь, доки сягало око. Цементні черепи вростали

у схили в таких місцях, куди немає шансів доїхати

жодним транспортом. Не знаю, можливо, цемент і

сталь перевозили на мулах і ослах, а може, просто

носили це все на плечах. Сірі бетонні ропухи часом

бовваніли самотньо, часом - групами по три-чоти-

ри - стерегли уявні проходи, перевали, перерізали

лінії гаданих атак, очікували наступу, вторгнення,

їхні порожні чорні погляди охоплювали весь види¬

мий простір. Вони справляли враження чогось спо¬

конвічного й виглядали так, ніби мали дочекатися

кінця світу. Здавалися старішими, ніж гори, байду-
113
8	- 7-35

жими до геології, невразливими на ерозію. Я щоразу

пригадував їх кількість - шістсот тисяч. У кожному

з них, скажімо, по двоє солдатів, які навстоячки

обслуговують РПД або ДШКМ, виходить мільйон

двісті тисяч, що становить майже половину мешканців

країни. Під час навчань, артилерійських випробувань

у них зачиняли кіз. Я вдивлявся у бійниці, які ви¬

глядали, мов екстравагантні темні окуляри. У цьому

порожньому пейзажі, в околиці, де раз на годину

з’являлося якесь авто, мене переслідувало відчуття,

ніби за мною постійно стежать.
Зупинка була в Лесковіку, біля невеличкого бару.

Давали каву, ракі й круто зварені яйця. До нашого

столика підійшов чоловік. Але не сів. Йому потрібна

була лише стільниця. Він перекочував по ній яйце і

тягарем долоні розкришував шкаралупу. Це тривало

дуже довго, бо чоловік забув про те, що робить, і

вдивлявся в нас, можливо, вперше в житті бачачи

й чуючи іноземців. Яйце хрускотіло, вже проступив

білок, а він усе дивився, не мовивши й слова.
У Лесковіку теж були бункери, але значно

більші. Нагадували бетонні юрти зі сталевими две¬

рима. Серед них паслися віслюки. Тварини були

того самого кольору, що й укриття, такого ж кольо¬

ру було кам’янисте пасовисько і стрімкий схил, що

замикав краєвид. За містом ми в’їхали у гінь ма¬

сиву Немерчке. Я ніколи не бачив таких гір. Вони

виглядали, як насипи з попелу. Смуга лісу різко

уривалася, як обтята, а далі був лише стрімкий го¬

лий хребет, який із такої відстані видавався летким,

сипким і ефемерним. Там не було нічого. Абсолютно

нічого, крім цілковитої голизни. Зрізана вершина

Папінґут виглядала, як купище пилу, піднебесне зва¬

лище куряви, і цю куряву, цей пил, мабуть, труси-
114

ли звідкись згори, із прірви всесвіту, з його найвід-

даленіших закутків.
Адже Албанія стара. її краса наводить на гадку

давно вимерлі види, епохи, які не полишили жод¬

них образів. Пейзаж триває, але ненастанно розкри¬

шується, розпадається, так ніби небо й повітря на¬

магаються розтерти його між пальцями. Це щілини,

розколини, шпарки, постійне ваготіння матерії, котра

прагне, аби їй дали спокій, хоче позбутися форм,

спочити, повернутись у часи, коли ще не було по-

добизн.
Ґірокастра - місто з білого каменю. Дахи бу¬

динків укриті почорнілим сланцем, який колись

також був білим. Вікна пансіонату Гаджі Котоні

виходять просто на мінарет. По кілька разів на день

із високої вежі озиваються гучномовці, і металевий

голос муедзина виповнює вулиці, завулки, цілу

долину ріки Дрінос. Поруч із мечеттю - грецьке

консульство. Від самого ранку біля нього стоїть

натовп. Десятки жінок і чоловіків чекають на візу.

По телевізору показують кілометрову чергу албан¬

ських авт на переході у Какавіле. Греки вже кілька

днів нікого не пропускають. Твердять, що полетіла

комп’ютерна система. Албанці кажуть, що це зну¬

щання, щоб вони не забули, де їхнє місце, щоби

стояли й просили грецької роботи і грецького евро,

щоб знали, що таке грецька ласка. Але, кажуть ал¬

банці, без нас їхні виноградники здичавіють, як зди¬

чавіли наші, позаяк ми мусили їх покинути й виїхати

до Греції, бо там є робота і є гроші. Греки не вміють

працювати, кажуть албанці. Вони гордують нами,

але без нас не пили б вина - греки розтовстіли й

зледачіли.
Я потягую чорний албанський фернет і дивлюся

згори на рідне місто Енвера Годжі. Раннього пообід-
115
в*

дя вулиці порожніють, зникає натовп із-під кон¬

сульства. Сонце світить прямовисно й вимітає тінь

із найтісніших завулків. Стає так тихо, ніби всі й

справді виїхали, покинувши місто напризволяще, по¬

лишивши його на ласку часу й спеки. Із гір зійдуть

вовки й спаруються із собаками, виноград розколе

мури з тесаного каменю, древні «мерседеси» повиз-

дихають із туги за своїми шоферами, турецька фор¬

теця на пагорбі западеться в його нутро, вітер напов¬

нить піском кімнати готелю «Сопоті», іржа виїсть

нутрощі мусульманських гучномовців, ракі пропа¬

лить корки пляшок у кав’ярні «Фестівалі», покинуті

пачки столеківок із Фаном Нолі обернуться в прах, і

насамкінець усе вкриє сіра луска гір.
Отож я пив чорний фернет і намагався уявити

собі країну, з якої одного дня виїдуть усі люди. По-

лишаючи її на волю часу, що розірве оболонки годин
і	місяців, розчинить їх, перетворивши на первинну

матерію, на повітря ймінерали. Бо насправді саме він,

час, був тут найважливішою стихією. Безперервний і

важкий, як велетенська звірина, він залягав у долинах

річок, привалював гірські хребти від Шкодера до

Саранди й від Корчі до Дуреса. В його осередді

жили чоловіки, що стовбичили на рогах вулиць і

площах. Можливо, вони очікували його смерти й

заразом боялись її, бо агонія предковічного звіра, у

нутрощах якого вони блукали, означала би для них

раптову самотність. Якби той звір здох, вони ніколи

більше не зустрілися б. їх підхопили б поодинокі

струмки хвилин і днів -сумна людська імітація того

давнього потоку, чия могутність наводить на гадку

лише нерухомість. Мусили б живитися падалиною

вічности, бо саме так смакує свобода.
На пляжі в Саранді люди відгортали сміття й ро¬

били собі місце. Відсували пластикові пляшки, ко¬
116

робки, банки, випорожнені дива цивілізації, поліе¬

тиленові мішки «Boss», «Marlboro» і «Tesco», розчи¬

щаючи латочки піску, на яких розташовувалися ці¬

лими родинами. Вітер ніс углиб суходолу прозорі

клаптики й розвішував їх на деревах. Віяло із за¬

ходу. Я ніколи в житті не бачив такої параші й та¬

кого спокою, з яким люди жили серед сміття, аби

щохвилини докидати до нього ще і ще. Клаптиків

прибраного пляжу якраз вистачало, щоби на них

помістилося покривало чи гурток людей. Було щось

величне й гордовите в рухах, якими ці люди відкидали

використані речі, якийсь аристократизм споживання
і	театр байдужости щодо всього, що не є самим лише

задоволенням примхи. Віяло із заходу - дослівно й

метафорично. Вітер, однак, не приносив нічого, що

мало б хоч якусь вартість. Імовірно, всі інші речі, які

там, безсумнівно, були, виявлялися непридатними

для транспортування і дорогою втрачали цінність,

псувалися, розпадалися. Втім, цілком можливо, що

вони тут нікому не були потрібні.
Коли ми першого дня виходили з порту, нас за¬

чепив Ґенці. Чоловік ледь за тридцять, у сандалях

на босу ногу і чорних вишмульґаних шортах. На

руках тримав кількалітнього хлопчика. Бездоган¬

ною англійською запитав нас, звідки ми і чи не по¬

требуємо кімнати. Після безсонної ночі вона справді

була нам дуже потрібна. Він завів нас помежи

понищені кількаповерхівки: сморід, стоки з канав,

що торували собі шлях між куп розтрощу й тлію¬

чого сміття, румовище каміння, незнищенного плас¬

тику, якийсь балканський the day after. Смагляві

дітлахи придивлялися до нас із цікавістю, а ми

не мали сили спекатися того привітного хлопця.

Ґенці гукнув, і за якусь мить прийшла стара жін¬

ка в чорному. Ми рушили за нею. Вона відчинила
117

ґратчасті дверцята, що замикали балкон на першому

поверсі одного з будинків, а далі вхідні двері. Усе¬

редині було прохолодно й абсурдно чисто. Двокім¬

натне помешкання просто блищало. Блищала тера¬

кота на підлозі, блищав холодильник, блищала ван¬

на, блищав телевізор, блищав великий вентилятор,

навіть постіль випромінювала легкий блиск, що пах¬

нув чистотою. Все виглядало так, ніби тут ніхто ніко¬

ли не жив, а лише прибирав, прибирав і прибирав.

«Вона вдова, - сказав Ґенці, - і тому їй треба запла¬

тити двадцять п’ять доларів за ніч».
Потім ми ще кілька разів зустріли Ґенці. Він

безугавно говорив і безугавно щось нам обіцяв.

Твердив, що знайомий з Ісмаїлом Кадаре, що Кадаре

зараз в Албанії, і він може влаштувати нам зустріч.

Пропонував нам апартаменти з кондиціонером у

центрі Тирани за десять доларів. Розповідав про своє

навернення в євангелізм, про дружину, яка працює

у фонді Сороса, з гордістю - про батька, який за

часів Годжі працював у службі безпеки. Одного

дня, коли ми розмовляли про Европу загалом, він

запитав: «Чи в Польщі був комунізм?».
Із набережної в Саранді видно імлисті береги

Корфу. Можна сидіти за столиком кав’ярні у рух¬

ливому затінку пальм і дивитися, як великі паса¬

жирські пороми сунуть тихими водами тіснини й роз¬

чиняються у відкритому морі. Цілком можливо, що

туристичний Інтернаціонал вдивляється в албанські

береги так, як вдивлявся б, скажімо, в узбережжя

Ліберії чи Гвінеї. Цілком можливо, що вони навіть

озброєні біноклями. Семиповерхові надводні готелі

полискують на сонці й зникають. У цьому є щось від

сафарі і щось від фата-морґани.
Я попивав грецьку рецину й намагався уявити

це місце двадцять років тому. Силкувався уявити
118

країну, відтяту від решти світу, мов острів у якійсь

океанській глушині. Країна, що має близько ста

шістдесяти ворогів (припустімо, що приблизно стільки

держав тоді було на політичній мапі). Небезпека

чигає зі сходу й заходу. Загрожує капіталізм, загро¬

жує комунізм у здеґенерованій совєтській і китай¬

ській формі, загрожують африканські монархії і

технократичні режими південно-східної Азії, загро¬

жують Ґренландія й Острови Зеленого Мису, загро¬

жує космос, осквернений американцями та совєтами.

Енвер Годжа, виїжджаючи з Тирани, зачиняє теле¬

передавач і забирає із собою ключа, щоб хтось, ско-

риставшися його відсутністю, не пустив грецької,

італійської або югославської передачі. У Саранді -

як і тепер - пізнє пообіддя, хіба що немає всіх тих

нашвидкуруч зліплених бетонних барів і готелів.

Люди сидять на березі моря й дивляться, як пропли¬

вають кораблі, що належать ворогові. Великі напів¬

прозорі будинки пливуть до власної загибелі, бо

вони є частиною світу, над яким тяжіє прокляття.

Западають сутінки, і той, інший світ перестає існу¬

вати. Він не має ні значення, ні форми, є лише яки¬

мось антисвітом, ірреальністю, спотвореною фун¬

даментальною брехнею.
Триста двадцять кілометрів у найдовшому місці

та сто сорок у найширшому. Це становить близько

двадцяти восьми тисяч квадратних кілометрів абсо¬

лютної істини й самотности. У 1948 році ренега¬

том виявляється Югославія, у 1961 - совєти, в

1978 - Китай. Зрада зусібіч оточує Албанію. Сіль¬

ські вчителі укладають із каміння великі гасла на

пагорбах. «Пильність, пильність і ще раз пиль¬

ність», «Найнебезпечніший ворог - це ворог, про

якого забувають», «Думай, працюй, живи як рево¬

люціонер». Недбалість чи помилка загрожують зви¬

нуваченням у зраді. Триста двадцять в один бік, сто
119

сорок - в другий, і жодних шансів утекти, бо решта

світу - ніщо.
Кам’яні гасла найкраще було розглядати згори,

з неба. Вони були викликом всесвітові. Здається, це

була програма-максимум у якій не йшлося ані про

Китай, ані про Совєти, зате передбачалося навер¬

нення в нову віру всього космосу.
Якогось дня ми вирушили з Корчі до Воскопої.

Хотіли побачити це колись найбільше місто євро¬

пейської частини Отаманської імперії з трьомастами

тисячами будинків, збудованими так густо, що «ко¬

за могла перейти дахами з одного кінця міста до

другого», з двадцятьма двома храмами, хотіли поба¬

чити місце, де перехрещувалися купецькі шляхи з

Польщі, Угорщини, Саксонії, з Констанци, Венеції,

Царгороду, і де двісті вісімдесят років тому було

засновано першу на Балканах друкарню.
Аби дістатися туди, ми винайняли пікап. За кер¬

мом був Яні, а його приятель увесь час намагався

розмовляти. Знав кілька загальнослов’янських слів -

його «камерадкою» була словачка. Вони познайоми¬

лися на маслинових плантаціях у Греції. Ми їхали

розбитою дорогою все під гору. Протягом тридцяти

кілометрів не було жодного перехрестя, тільки поде¬

куди звідкілясь із гір збігали віслючі стежки. Хлопці

частували нас цигарками й показували томпакові

каблучки-печатки у формі лев’ячих голів.
Воскопоя була всуціль одноповерховою. Вигляда¬

ла навіть не збудованою, а викладеною з каменю.

Деякі будинки розпадалися під власною вагою, і

це було наслідком не занедбаности, покинутости чи

старости, а властивістю використаного матеріялу.

Просто з цього суглинку не вдалося виліпити чи

викласти нічого більшого чи вищого. Все це біль¬

ше нагадувало геологію, ніж архітектуру. Так, наче
120

якогось дня земля розступилася і видала на-гора

свою версію людської забудови. І тепер порепані

мури, розколені стіни, висохла глина, що витікала

струмочками з жолобків, побита черепиця, пороз-

тріскуване від спеки дерево брам і хвірток за сприян¬

ня ерозії та гравітації намагалися повернутись у

земні надра.
Яні та його приятель чекали нас у барі. Це була

одна кам’яна кімнатка з п’ятдесятилітньою грекинею

за стійкою. Жінка перерахувала нам усі храми, які

тут колись були. Почастувала нас сиром, папри¬

кою, хлібом і ракі. Не хотіла брати грошей. Хотіла

розмовляти, хотіла розповідати. їй зовсім не зава¬

жало те, що ми мусимо вгадувати зміст усього, що

кажемо одне одному. Потім прийшли інші, щоб по¬

бачити нас і потиснути нам руки. Яні з приятелем,

своєю чергою, пили одне албанське бренді за другим

і запивали пивом «Тирана». Ми хотіли залишитися

ще, але боялися за наших провідників, бо для них

спливання часу означало лише чергові чарки. Люди

вийшли з бару й дивилися, як ми від’їжджаємо.

Хлопці говорили й говорили. Зупинялися посеред

кукурудзяних полів, зривали оберемки золотавих

качанів і встромляли нам до кишень. Тепер дорога

була все донизу, і ми котилися за інерцією, зао¬

щаджуючи пальне. Яні увімкнув монотонну, тран-

сову музику, якесь турецьке техно, і вони удвох

почали танцювати навсидячки. Підскакували й по¬

хитувалися на сидіннях, наче у верблюжих сідлах.

Яні відпускав кермо й робив плечима плавні коло¬

подібні рухи. Час від часу вони оберталися, щоб

перевірити, чи нам так само весело, як і їм. А по¬

тім у тому ж монотонному ритмі почали вигуку¬

вати: «Бен Ладен! Бен Ладен! Бен Ладен!», і

отак - розгойдані, з відчиненими вікнами, крізь які
121

вривалися гаряче повітря й курява, - ми в’їхали

в передмістя Корчі. Але це аж ніяк не був кінець,

бо ми ще конче мусили відвідати крамницю, що на¬

лежала приятелеві Яні, і обов’язково випити там

пива. Ми сиділи на ящиках серед зелені, помідорів

і дзижчання мух, а Яні пояснював нам, що власник

крамниці є офіцером поліції, але вирішив почати

власний бізнес. Чорнявий хлопчина сором’язливо

посміхався, частував цигарками й підсував тверді

червоні яблука. Наречений словачки спав, поклавши

голову між білі круги сиру.
Від старої фортеці в Круї збереглася лише

кам’яна вежа, трохи мурів і обриси фундаментів.

Усе решта 1982 року вибудувала Пранвера Годжа,

донька Енвера. Вона була архітектором, мала владу

і саме так уявляла собі албанське середньовіччя. Це

тут 1443 року Скандербеґ підняв знамено з чорним

двоголовим орлом і проголосив незалежність Ал¬

банії, кинувши виклик Туреччині, перед якою в ті

часи тремтіла вся християнська Европа. Калікст III

називав його «Athleta Christi», хоча Георгій Кастріот

у молодості прийняв іслам, і звідти його ім’я -

Скандер. Зрозуміло, він зазнав поразки, і Албанія

мусила зачекати з незалежністю до 1913року. Все це,

уся та багатовікова історія з прапорами, портретами

вождів, достойників, паперами, мапами і копією шо¬

лома Скандербеґа зберігалося в будинку доньки Ен¬

вера. Біля входу, що його пильнував солдат із кала-

шем, стояла черга.
Ми повернули назад, у ту довгу тісну вуличку,

забудовану старими будинками. Іх було кілька¬

надцять, і в кожному з них продавали антиква-

ріят - тисячі, десятки тисяч предметів. У хаосі й

півтемряві, укладене стосами, згромаджене в купи,

порозвішуване в’язками, тут було зібрано все ми¬
122

нуле Албанії. Різьблені скрині, важкі темні столи,

кальяни, криві ножі, намиста зі срібних дукачів,

просяклі цвіллю і старістю жіночі вишивані строї,

покривала з пейзажами Стамбула й Мекки, висохлі

на тріску постоли, шматки упряжі, орієнтальна фі¬

лігрань, шаблі, знаряддя з дерева, кістяне причан¬

далля, предмети з рогу, килими, закіптюжені чавунні

горщики - якийсь запорошений супермаркет мате-

ріяльної культури, і все воно з покоління в покоління

вигладжуване пальцями, анітрохи не вдаване, щой¬

но видобуте з темряви, протерте й виставлене на

продаж. Ми почергово входили до тих сезамів, але

розмаїття і варварська пишнота матерії витісняли

нас на вулицю. Якоїсь миті зникло світло. Продавці

вели нас углиб темних лабіринтів і за допомогою пор¬

тативних ліхтариків показували окремі речі. Жов¬

тий кружечок променя перескакував із предмета

на предмет, з однієї окрушини минулого на іншу,

вилущував із сіро-бурої напівтемряви фрагменти

костюмів, візерунки, металеві поблиски біжутерії,

і здавалося, ніби намагаєшся довідатися щось про

світ, у реальність якого важко повністю повірити.

Усі ті чи то музеї, чи то лахмітні, чи то складовища

історії із заблуканим у їхніх надрах променем світла

творили якусь метафору Албанії. В одній із крам¬

ниць на старовинній отоманці лежав власник. Поруч

стояли черевики, а він просто спав.
Майже в кожному з антикваріятів був куток,

де лежала, згромаджена в купу, найновіша історія.

Складалася переважно з усіляких паперів і портретів

Енвера. Це здебільшого були якісь важкі книги й

альбомища, де вождь фігурував на тлі своїх осягнень:

Енвер на тлі натовпів, Енвер на тлі нових житлових

масивів, Енвер на тлі ланів і заводів. Окрім паперу,

були ще медалі й відзнаки з обов’язковою червоною

зіркою. От і все, що залишилось і годилося на про¬
123

даж. Зрештою, не знаю, чи це взагалі хтось купував.

За альбом про життя Годжі чувак хотів тридцять

доларів. Назвав ціну і не мав жодного бажання тор¬

гуватися. Повторював своє «thirty» і врешті, втратив¬

ши терпець, відвернувся спиною. «Албанці не тор¬

гуються, - сказав мені потім Астріт. - Зокрема з іно¬

земцями. Просто вони вважають, що всі мають гро¬

шей більше ніж вони, і якщо хтось хоче заплатити

менше, то це несправедливо».
І ще там були бункери. Вони стояли повсюди, у

кожній крамниці - десятки, сотні мініятюрних бун¬

керів із білого каменю. Могли правити за попіль¬

нички, прес-пап’є чи просто бути окрасою інтер’єру.

Коли врешті поїдеш, вони нагадуватимуть про Ал¬

банію.
Албанія - це самотність. Таке речення спадає

мені на думку, коли пригадую пізній час пополудні

в Корчі. Старий, іще з отоманських часів, базар

спорожнів. Від’їхали стародавні «мерседеси» й кінні

візки. Жінка підмітала на площі сміття. Того дня

небо було сіре, і тепер, коли розійшовся натовпі зник

барвистий розгардіяш товарів, та сірість спливала

згори й виповнювала порожнечу ринку. Покинуті

двоповерхові будинки вбирали її так, як камінь всо¬

тує вологу. Весь простір базару був мертвотним і

нерухомим, наче сюди ніхто й ніколи не зазирав. І

тоді у найвіддаленішому закутку площі я побачив

трьох чоловіків. Вони сиділи навпочіпки довкола

мініятюрного грилю і пекли качани кукурудзи. їх

було важко вирізнити на тлі сірих стін. Щораз гус¬

тіші сутінки затирали їхні силуети. Власне, було

видно лише вогонь, червоний, неспокійний пломінь

на вітрі.
Якогось дня ми розмовляли з Астрітом про емі¬

грантські шляхи Европи, про ту нескінченну манд¬
124

рівку зі сходу і півдня на захід, про номадів-ґастар-

байтерів, що сунуть із Польщі, України, Білорусі,

Болгарії, Румунії, аби здійснити злидарську конкісту

германських, французьких, англосаксонських тери¬

торій і всього решти аж до мису святого Вінсента,

мису Пасеро й рибозаводів Ісландії. Я розповідав

Астрітові про поляків і українців на німецьких бу¬

довах і фермах, снував стару баладу про те, яким

гірким є життя гірших людей у кращому світлі. Все

задля того, аби якось урівноважити його албанську

оповість. Коли я закінчив, Астріт сказав: «Це не

одне й те ж. Ти не знаєш, що означає бути албанцем

в Европі». Невдовзі ми змінили тему.
«Усе це - сліди 97-го року», - сказав Ріґельс. Це

було в Ґірокастрі, я питав його про зруйновані перші

поверхи деяких будинків. Бракувало дверей, вікон,

вітрин, лише великі діри зяяли в нижніх частинах

будівель, наповнені сміттям, рештками якихось меб¬

лів і розтрощем. Навесні 97-го розвалилися фінан¬

сові піраміди. Уряд Салі Беріші до останньої миті

запевняв, що все під контролем, і в певний спосіб

підтримував діяльність тих сміховинних інституцій.

Спокушені геометричною прогресією багатства, люди

випродували все, що мали - будинки, помешкання, -

влазили в борги і переказували гроші на рахунки, які

мали рости, ніби ртутний стовпчик під час гарячки.

Десятки тисяч албанців утратили все. «Чи те, що там

було - крамниці, кав’ярні — належало урядові?» -

запитав я Ріґельса. Той лише посміхнувся: «Ні. Це

належало тим, хто просто щось мав, а люди, котрі

все те грабували й нищили, вже не мали нічого. То

була помста за будь-яку власність узагалі».
Я намагався уявити все це. Ми сиділи в сим¬

патичній кав’ярні, захованій у пивницях старої

фортеці, що височіла над містом. Пили біле вино.
125

Ріґельс вітався зі знайомими. Поруч хлопці-під-

літки пили пиво й розмовляли про дівчат, а я сил¬

кувався уявити, як їхні ровесники п’ять років тому

прошивають повітря чергами з калашів, щасливі

на мить, що правда й справедливість нарешті на¬

лежать їм. Декотрі стріляють по вікнах сусідів,

яких завжди недолюблювали. Намагаюсь уявити ту

відчайдушну революцію пограбованих людей. Збун¬

товані Ґірокастра і Вльора лежать на півдні, а Бе-

ріша походить із півночі. Цей географічний поділ

так міцно закорінений в історії, що в повітрі витає

дух громадянської війни. Так чи так, саме на півночі

президент наказує відчинити склади зброї в надії,

що його краяни рушать хрестовим походом супроти

бунтівного Півдня. «Невдовзі, однак, стало зрозу¬

міло, що громадянська війна «Північ-Південь» є

блефом, нездійсненним наміром. Громадянська вій¬

на поступилася місцем анархії. Дехто з албанців

керувався інструкціями, інші - давніми мріями мати

автомат; ще інші, непевні власного майбутнього, з

переляку, а можливо, лише наслідуючи побачене, ки¬

нулися до складів зброї, хапаючи що попало, зокре¬

ма міни та радіоактивні матеріяли. Потім почали

стріляти в повітря на віват, з радости чи страху, чи

просто випробовуючи зброю, яку тримали в руках.

Озброєні люди рушили до в’язниць і звільнили тисячу

п’ятсот в’язнів, із яких сімсот відбували покарання

за вбивство. Того дня [ 10 березня 1997 року. - А. С. ]

загинуло, переважно від куль, випущених у повітря,

понад двісті осіб; поранених були тисячі. Банди, про

які невідомо, чи то були люди Беріші, а чи звичайні

бандити, почали грабунки. Дійшло навіть до того, що

розібрали залізничні колії, аби частинами спродати

їх до Чорногорії як металобрухт».
Не можу позбутися думки, що кам’яні гасла й

самогубча стрілянина в повітря мають якийсь зв’я-
126

зок. Обидва жести видаються абсурдними, але в

найглибшому сенсі є рішучим викликом дійсності.

Охоплений тоталітарною маячнею Годжа та збун¬

товані громадяни держави, що розпадається на очах,

чинять так, ніби світ має загинути разом із ними.

І водночас Енвер так само впевнений у своєму без¬

смерті, як і збаламучений натовп. Усі вони живуть

самою лише теперішністю. Годжа, вочевидь, уважав,

що від його волі залежить усе, і не визнавав жод¬

них обмежень. Чоловіки, що стріляли в повітря,

прочували, що від них не залежить нічого, і могли

чинити, що завгодно.
Шіперія - це Албанія. Навіть її справжнє ім’я

у певному сенсі означає самотність, адже поза Бал¬

канами його мало хто знає. Упродовж двох тижнів я

слухав албанську на вулицях, в автобусах, по радіо

і, здається, жодного разу не почув слова «Албанія».

Завжди було «Шіперія», «шіптар», «шіперізе»...
Назва «Шіперія» походить від дієслова «shqip-

toj », яке означає лише « вимовляти »,« говорити ». Мо¬

вою, якої ніхто не розуміє.

Молдова
Ця країна має близько трьохсот кілометрів дов¬

жини і приблизно сто тридцять ширини. Перехід

у Леушені збудований із сірого бетону й порожній.

Жінка в мундирі бере паспорти й зникає на кіль¬

канадцять хвилин. Через кордон їдуть лише мол¬

давани й румуни, і навряд чи задля приємности.

Далі - село на стрімкій кручі праворуч. Деякі бу¬

динки перехнябилися, від інших зосталися самі ру-

мовища. Земля зсунулася, забравши з собою кіль¬

кадесят осель. На неторкнутому клаптику землі

стоїть церква, чітко вимальовуючись на тлі неба.

Пасма пагорбів довгі, пласкі й зелені. У долинах

подекуди видніються села. Здалеку нагадують табо-

ровища. Будинки однакового розміру, форми, ко¬

льору, покриті однаковими шиферними дахами. Ви¬

глядають наче намети з вицвілого полотна. Ніщо не

стоїть осібно. Тут усе вкупі, відділене від наступного

поселища. Безмір зелені й сіра пляма скупчених

обійсть, далі знову зелень і зелень, і наступна жмень¬

ка кутастих цементних забудов, стриножена невид¬

ною лінією.
Середня зарплатня - двадцять п’ять доларів.

Долар - це близько тринадцяти молдавських леїв.

Молдавські банкноти - невеликі й вицвілі. На усіх

зображений Штефан Великий, а на звороті — якась
129
9-7-35

пам’ятка. Церква або монастир. У країні приблизно

сто тридцять пам’яток. їх перелік уміщається на

одній сторінці формату А4 в атласі Молдови, який

я купив у Кишиневі. Половина з них походить із

дев’ятнадцятого й двадцятого століть. Банкноти пе¬

реважно понищені. Я досить довго чудувався, як

із ними пораються банкомати. Вони видавали мені

пачки пом’ятих, потертих, понадриваних і заяло¬

жених купюр, але жодного разу не помилилися.

Досі я думав, що банкомат спроможний лічити лише

нові чи майже нові, в усякому разі, хоч трохи цупкі

папірці. Є ще дрібняки, хоч їх рідко використовують.

Утім, п’ятдесят бані виглядають дуже красиво. На

цій невеликій монеті кольору тьмавого золота з

лицьового боку викарбувано два ґрона винограду -

якась безпорадна імітація щедроти. Найдешевші си¬

гарети «Астра» коштують близько двох леїв, найдо¬

рожчі, «Marlboro», - близько шістнадцяти.
Автобус до Кагула відходить із вокзалу Суд-

Вест. Це околиця Кишинева, тут закінчуються білі

житлові масиви і починаються монотонні узгір’я.

Під бляшаним дахом стоїть самотній автобус. Пів¬

день країни убогий, як церковна миша. На півдні

закінчується світ, далі хіба що дорога до румунського

Ґалаца.
Молдова схожа на острів посеред суходолу.

Аби могти хоч кудись вирватися, вона нещодавно

отримала від України п’ятсот метрів дунайського

берега на самому півдні, неподалік Джурджулешті.

Але й досі великі вантажівки мусять плентатися

Україною й Польщею, поки досягнуть омріяних Бер¬

ліна й Франкфурта. В автобусі до Кагула всі добро¬

зичливі. Частують фруктами. Самі охоче приймають

почастунок українським пивом «Чернігівське» у лі¬

тровій пластиковій пляшці. Про все розпитують, роз¬
130

повідають про себе. Не можуть лише зрозуміти сенсу

подорожі до Кагула чи взагалі будь-куди. «У нас же

нічого немає», - кажуть вони.
Того дня, коли Бог роздавав людям землю, мол¬

даванин якраз заснув. Прокинувся, коли все вже

закінчилося. «Що тепер зі мною буде, Господи?», -

спитав зажурено. Бог поглянув із високости на

заспаного й сумного молдаванина, замислився, але

нічого не спадало йому на думку. Земля вже була

поділена, і позаяк Бог не може переглядати власних

рішень, а тим паче займатися переселеннями, Він

лише махнув рукою й мовив: «Ну, що ж, ходімо.

Житимеш зі мною в раю». Так мовить легенда.
Коли їдеш до Кагула чи деінде, легенда починає

скидатися на правду. Монотонність нагадує вічність.

Довкола так само зелено і врожайно, хвилясті

краєвиди, обрій здіймається й опадає, відкриваючи

лише те, що сподіваєшся побачити, так ніби не хоче

завдавати прикрости. Виноград, соняшники, куку¬

рудза, трохи тварин, виноград, соняшники, куку¬

рудза, стада корів і овець, подекуди сади і знову

ряди горіхів по обидва боки дороги. У пейзажі

немає вільних місць, раптових розривів, уява не по¬

трапляє в пастки і невдовзі засинає. Вочевидь, тут

щось відбувалося сто, двісті, триста років тому,

але ті події не залишили жодних слідів. Життя вся¬

кає в землю, розчиняється в атмосфері, жевріє спо¬

кійно й повільно, так наче йому було обіцяно нескін¬

ченність.
Зупинка була в Чимішлії. Це виглядало так,

що неможливо було запам’ятати. Просто ніщо, яке

спробувало на мить стати автовокзалом. Бетонний

майданчик, з одного боку відкритий на приміське пу¬
131
9*

стирище, а з другого замкнутий будинком. Сірява,

пил і спека. За пивний кран у барі правила трубка

з ґумовим шлангом, обв’язаним дротом; далі, у

глибині, всім заправляла випадковість, химерія на¬

шарованих речей. То не було ні помешкання, ні

складовище, темно, тісно й низько, позварювані за¬

лізні прути, бляха, ламінат, усе нараз, від самого

початку понищене, щоби потім не журитися і мати

повний спокій. Це був розпач погорджуваної матерії.

Люди сиділи, їли, пили й чекали, але виглядали, як

оголені, наче могли от-от поранитися об грані всього

довкола.
На перехресті чекав візок, запряжений віслюком.

Довкруги не було нічого, і аж десь далі, нижче, де

закінчувалися лани кукурудзи, сіріло цементне село.

З автобуса зійшла жінка. Тягла за собою металеву

конструкцію на двох коліщатках. До неї була при¬

в’язана невелика торба. І те, й інше, вочевидь, було

саморобне. На неї чекала дівчина. Вони обійнялися,

ніби після довгої розлуки. Потім сіли у візок. Були

більші ніж ціла запряжка. Коричневий віслюк ру¬

шив у бік села. Все нагадувало якусь забавку, бо

вони ледве вміщалися. Ніби на якомусь украденому

шматку дитячої каруселі.
Що сказати про Кагул? Звідти кілька кіломет¬

рів до румунського кордону, далі дорога до приду-

найського Ґалаца. У Кагулі вже на головній ву¬

лиці вчувалася та близькість кордону. В автах гу¬

пав бас, у відкритих кав’ярнях вигрівалися сумні

королі життя. Замовляли молдавський коньяк, але

вирази їхніх облич лишалися незмінні. Поправляли

золоті ланцюги, пильнуючи, чи всі бачать. Навіть

не глушили двигунів, аби всі знали, що в них багато

бензину. Таким був Кагул на перший погляд. При¬
132

кордонна діра, нервове лінивство лайдаків із медом

у вухах і намотування кіл, щоб убити нудьгу.
У парку біля білої церкви чоловік влаштував про¬

кат картингових авт. Сидів у затінку дерева і від¬

мірював час їзди скляною клепсидрою. Далі місто

непомітно перетворилося на село. Просто дерева ста¬

ли вищі ніж будинки. Кози пощипували траву біля

партизанського пам’ятника з великими цементними

профілями героїв. Поруч у крамничці серед білого

дня горіло жовтаве світло. Увійшло троє чоловіків, і

жінка за шинквасом налила їм у чарки горілки. Тоді

я зрозумів, що та крамниця - то бар.
На площі перед готелем усю ніч гризлися собаки.

Гризлися й вили. На світанку почали під’їжджати

авта з товаром. Це був ринок. Там іще стояли

металеві залізничні вагони без коліс. Правили за

склади й магазини. З шостого поверху було видно

божевільне багатство. Все блищало й мерехтіло на

сонці. Фольга, пластик, целофан, скло й метал.

Огірки й помідори. Кавуни й дині. Я зійшов униз і

зблизька побачив, що там є все необхідне для життя.

Ремені для штанів і золотава кукурудза, банки для

маринування і бочки для квашення. Без угаву грала

музика. Жінки сиділи нерухомо над своїм товаром,

склавши руки на колінах. Як удома чи на лавці біля

хвіртки. Я помітив, що там узагалі було мало жестів

і багато простого чекання.
Власник синього «рено» не хотів їхати за двад¬

цять евро. Сказав, що дороги кепські й авто ни¬

щиться. Хотів тридцять плюс бензин. Сам також

був у синьому одязі й виглядав охайно. Наступним

у черзі стояло старе «жигулі». Таке старе, що я не

запам’ятав кольору. Водій був великий, товстий і не
133

дбав про зовнішній вигляд. Сказав, що поїде і що

звати його Міша. Мав під п’ятдесят. Ми виїхали з

Кагула. Дорога п’ялася упоперек пологих хребтів,

серед виноградників і кукурудзи. Села починалися

зненацька і так само раптово закінчувалися. Міша

казав, що тепер дуже погано. Згадував Сталіна,

хоча не міг його пам’ятати. Сталіна варто було зга¬

дувати, бо він розстрілював злодіїв. Так твердив

Міша. На його думку, проблема сьогоднішньої Мол¬

дови - злодійство, бо у звичайних людей вкрали

цілу країну. У совєтські часи, коли все було спільне

й нічиє, крадіжка не становила проблеми. Як і все

інше, вона була спільним благом. Крали всі, хоча

ніхто не втрачав. Сьогодні крадуть лише найбагатші

і дуже пильнують, аби цього не робили бідні, позаяк

вигадано власність. Її вигадали проти звичайних лю¬

дей, які нічого не мають. Це слова Міші, який го¬

ворив російською.
Я хотів їхати до Комрата, столиці Ґаґаузії. Не

дуже-то відомо, хто такі Гагаузи. У Молдові їх двісті

тисяч. їхня мова належить до групи тюркських мов,

вони православні, в околиці Комрата прибули з

Добруджі, коли Росія 1812 року загарбала Молдавію

і, щоби затерти сліди, назвала її Бесарабією. Вони

можуть бути болгаризованими турками чи потур¬

ченими болгарами, цього ніхто не знає. Так само, як

мало хто знає, що вони існують. Отже, я поїхав до

Комрата - трасою, порожньою, наче злітна смуга.
Важко описати Комрат, бо його годі помітити.

Ідеш містом, яке ледь видно. Є будинки, вулиці,

але то самі лише начерки, ледве накреслена прові-

зорія, смуток матерії, яка застигла на півдорозі до

здійснення, ослабла, так і не довершившись. Пам’ят¬

ник Леніну був укритий золотою фарбою. Головною
134

вулицею ішла похоронна процесія. Відкриту труну

везли в кузові пікапа. Біля домовини на стільці си¬

діла стара жінка в чорному. Було гаряче. Над об¬

личчям небіжчика кружляв рій мух. Жінка відга¬

няла їх зеленою галузкою. То були повільні, моно¬

тонні рухи. Дивно все це виглядало: вони йшли в

цілковитій тиші серед гамору повсякдення, між лот¬

ків із хлібом і овочами, між велосипедів, возів і авт.

Пробивалися супроти течії звичного життя.
Перед музеєм Ґаґаузії стояв пам’ятник героям

афганської війни. Молодий хлопець із автоматом був

помальований срібною фарбою. Я хотів було щось собі

оглянути, але там, усередині, здавалося, всі лише того

й чекали. Директорка і ще двоє жінок. Перша взяла

указку й почала розповідати про велику мандрівку

народів із серця Азії. Постукувала паличкою об мапи,

і з усього випливало, що ґаґаузи - то все-таки турки,

котрі, замість того, аби зайняти південне узбережжя

Чорного моря, заблукали на північ. Ми переходили

до чергових залів, згідно із напрямом часоплину.

Звідкілясь із бічних дверей вийшов дідок і сказав,

що він член Спілки художників Ґаґаузії. Народився

1935 року в селі Свьонткова-Вєлька, приблизно за

п’ятнадцять кілометрів від місця, де я живу. Звався

Андрєй Копча.
Міша постійно збивався з дороги. Від’їхав п’ят¬

десят кілометрів від рідних сторін і втратив орієн¬

тацію. Я показував йому мапу. Він боявся доріг,

якими ніколи не їздив. Були на мапі, але не вірив, що

вони існують. «Там живуть самі турки, нащо туди?».

«Там самі болгари...». Не хотів вийти з авта, не хотів

кави, не хотів обіду. Йому не вкладалося в голові,

що хтось може так марнувати час і гроші, що хтось

може приїхати сюди без виразної мети. Бо хіба село
135

Альбота-де-Сус може бути якоюсь розумною метою?

Або село Софієвка? Тож Міша навіть не виходив

із авта. Дивився на сірий постсовєтський лишай,

розповзлий у зеленому пейзажі, я дивився на нього,

і наші думки не перетиналися. Він тужив за тим,

що було, і ненавидів те, що лишилося. «Я совєтська

людина», - сказав він того ранку. Але ніщо інше не

могло тут лишитися, позаяк нічого іншого й не було.

Злиденність і смуток провізоричної матерії просто

робили свою справу. Роз’їдали дійсність. Увесь прос¬

тір здавався безгосподарним. Порожньою дорогою

їхав трактор із причепом, і чоловік скидав вилами

свіжо скошену зелень. По кілька жмень біля кож¬

ного обійстя. Важко було збагнути, що це: якась ми¬

лостиня чи заробіток.
У Баурчі ми були надвечір. Міша взяв гроші й

поїхав. У Баурчі живуть самі гагаузи. Ми шукали

Елену. Познайомилися з нею два дні тому в автобусі

до Кагула. Була руда, посміхалася несміливо й

гарно. Сказала, що працює в Стамбулі, а тепер

приїхала додому, до дітей. Запросила нас, і ось ми

шукали її у велетенському десятитисячному селі,

що розкинулося на пологих пагорбах серед безлісої

височини. «Це та, що мала двох чоловіків, а другий

був турком», - так нам казали в селі, і ми врешті

знайшли її дім. Він стояв у довгій вервечці схожих.

Хвіртка вела на тіняве подвір’я, на невеликий май¬

данчик під витким виноградом. Елена знову посмі¬

халася. Її оточували діти. Вийшов батько. Усі почу¬

валися трохи незручно. «Отак ми й живемо», -

повторювала раз у раз. Хотіла показати все й від¬

разу. Ми пішли на город. Розглядали овочі, кущі

винограду, «це капуста, це помідори, це огірки», -

все примовляли вони. Адже ми прибули здалеку,

то могли цього й не знати. Дивилися на худе руде
136

теля, що стояло по кісточки в гноївці, прип’яте на

короткому ланцюгу. Свині тулилися десь у темряві,

ми чули тільки запах. Все було стиснуте, зібгане,

поєднане. «Дали мало землі», - сказала Елена.
Ми спали в найбільшій кімнаті. Вона була повна

дивовиж. Дрібнички зі скла, пластику, порцеляни,

металу, фігури, фігурки, оздоби, сувеніри, серветки,

невинні бздури, бліді танцівниці йдешеві годинники,

скляні кулі, чиста краса без жодних претензій, музей

пишнот, східна розкіш, оргія ніщоти і мрій, змате-

ріялізований сон. Мені пригадалися покої моїх тіток

і бабок із села, але ті були лише блідою подобою

кімнати в Баурчі.
Зранку ми дивилися село. Пішли всі. Елена,

діти, її батько, сестра, шваґер Ілья, котрий трохи

пізнав світу, бо служив у війську в НДР і будував

будинки в Москві. Фронтон будинку культури

прикрашала соціялістична мозаїка. Бетонний бюст

Леніна стояв на двометровому постаменті. «Самьій

лучший человек», - сказала Елена і посміхнулась,

як завше. Тоді я зрозумів, що вони тут більше нічого

не мають, що пам’ять Баурчі почалася кількадесят

років тому, доти просто нічого не було. Віслюк тяг¬

нув візок. За візника була дитина. Усередині, в

бездонних і порожніх нутрощах будинку культури

гупала мертва музика. Ми знайшли це місце. Вісім¬

надцятилітня бліда дівчина відтворювала рухи й

жести, які запам’ятала з телевізора. Музика йшла

в записі, а вона співала механічним голосом, загуб¬

лена в сумному нервовому танці. Того ранку ми їли

на сніданок місцевий делікатес - варену свинячу

шкіру. «Колись приїжджало кіно», - сказала Еле¬

на. Під деревом сиділа стара жінка в чорному. По¬

руч стояла торбинка із соняшниковим насінням, на
137

гілці висіла іржава вага. Жінка сиділа прямо, склав¬

ши руки на подолі. На бляшаних воротях обійсть

виднілися емблеми олімпіяди в Москві: стилізований

московський хмарочос, вивершений червоною зір¬

кою. Ця конструкція була зроблена з позварюваних

дротів і пофарбована. На кожній другій, кожній

третій брамі.
Баурчі було справжнім кінцем Революції. Так це

виглядало. Не зосталося нічого, що могло б хоч якось

знадобитися, було хоч трохи вартісним. Сімдесят

років котові під хвіст. Карикатурний монумент

злочинця перед порожньою спорудою, всередині

якої гриміла жалюгідна підробка музики гнилого

Заходу. Лише віслюк і візок видавалися доречними

й справжніми. Щиро кажучи, я був безпорадний.

Адже люди знають, що для них добре, їхні серця не

можуть брехати, коли відчувають тугу. Щось тут не

пасувало, щось було не так. Я почувався так, наче

вторгся у світ, якого не здатен збагнути.
У Баурчі був лише один новий будинок, зате

дуже великий. Може, навіть більший ніж будинок

культури. Кремові стіни, великі вікна, червоний

дах, простота, функціональність, він узагалі якось

аж зухвало яскрів у змученому пейзажі села. Щось

схоже можна побачити в американських фільмах,

у такому американські пари беруть шлюб. «Це про¬

тестанти», - сказала Елена. Я спитав, чи велика

громада, але вона не змогла відповісти. Знала лише,

що прозеліти «нічого не роблять і невідомо звідки

мають купу грошей». Усередині стояли соснові лави,

сосновий вівтар, все трохи скидалося на «Ікею».

Потім я побачив будинок одного з вірних. Нічим не

вирізнявся з-поміж інших, хіба що на подвір’ї стояв

кількалітній японський джип. «Він їздить до Киши-

нева», - мовила Елена, і це прозвучало як докір.
138

Пополудні ми також поїхали до столиці. До

автобусної зупинки було десять кілометрів. Нас

відвіз Ілья своїми «жигулями». Ми від самого ран¬

ку пили то пиво, то вино, але Ільї це зовсім не за¬

важало. Навіть Кишинів не проблема, якщо не буде

автобуса. Так він казав. Був невисокий, жилавий,

не боявся нічого, бо бачив у житті і Дрезден, і Моск¬

ву. Але автобус приїхав, і ми міцно обійнялися на

курній дорозі в Канґазі. Запевняли один одного,

що точно зустрінемося ще. То були чудові люди.

Сказали: «Отак ми й живемо», показали нам своє

життя так природно, як інші демонструють інтер’єр

помешкання. Сестра Елени встала о четвертій ран¬

ку, зарізала кроля й курку, щоб розбудити нас сні¬

данням. Мати обох сестер була паралізована. Сиділа

у фотелі в затінку винограду й дивилася усміхнено,

як ми п’ємо вино. Батько частував сливовицею, за¬

барвленою малиновим соком. На тарелях лежали

скибки кавунів і динь. Тепер ми обіймалися з Іллею

на закуреній дорозі в Канґазі, обіцяючи один одному,

що напевне зустрінемося ще, хоча ніхто з нас у це

не вірив.
Кишинів, ах, Кишинів! Білі багатоповерхівки на

зелених пагорбах. Видно їх із півночі, півдня, сходу

й заходу. Вони громадяться, наче скелясті урвища.

Сяють на сонці. Хвалебна пісня геометрії серед не¬

рівного, розгойданого пейзажу. У всій Молдові немає

нічого більшого чи вищого.
Велетенські нагробки, встромлені у врожайну

пухку землю. Кам’яні скрижалі егалітаризму. Тер¬

мітники всесвітнього поступу. Новий Єрусалим у

стані технічної смерти. На виїздах із міста стоять

вантажівки з пластиковими бочками, бутлями для

вина, банками Векка, тисячами посудин, у які Мол¬

дова напередодні зими запакує свої багатства, щоб
139

якось прожити. Наквасить, замаринує, сферментує,

пастеризує вміст своїх садів і городів. У центрі, на

бульварі Штефана Великого і Святого, серед салонів

із японською електронікою та італійським взуттям

проходили люди, навантажені слоїками. Несли по

десять, двадцять штук - новеньких, вправно попа¬

кованих. Або лискучі оцинковані відра. Або торби,

повні огірків і помідорів. Прокочувалися пікапи з

кавунами, тяглися причепи, повні динь. Старий Ки¬

шинів, по суті, був таким собі селом, лише трохи

вищим. Досить було збочити з головного бульвару,

аби опинитися серед одно- і двоповерхових будинків,

що потопали в зелені, обгороджені дерев’яними

парканами. Проходжали коти, люди сідали на схід¬

цях. Таким був старий центр, якісь двадцять вулиць,

де ще витали рештки запаху сонної імперської про¬

вінції. Якби зникли авта, все було б, як колись, сто

років тому.
Отже, Кишинів. Я скоротав багато годин під па-

расолею в «Green Hills Nistru» на розі бульвару

Штефана Великого і Святого та Страда-Емінеску.

В барі сиділо інтернаціональне товариство. Говорили

англійською та німецькою. Виглядали на чиновників,

які тринькають тут європейські й американські гроші.

Крім них, був іще новонароджений молдавський

середній клас: золото, темні окуляри, загальнодо¬

ступний стиль, щось між валютником, альфонсом

та італійським амантом. Жінки наслідували телеге-

роїнь. Майже всі носили на шиї маленькі срібні

мобільні телефони на ланцюжках. Пам’ятаю, щось

схоже я бачив у Румунії. Своє пиво, каву і все решту

я намагався замовляти румунською, але офіціянти,

здавалося, не зовсім розуміли і відповідали по-ро-

сійськи. Розуміли, звичайно, але російська була для

них ознакою вишуканости, світськости. Можливо,
140

сприймали мене за простака з бесарабського задуп’я

чи за шпигуна, який погано вивчив роль.
Дивне місто. Перелякані вісімнадцятилітні полі-

ціянти, що ходять по троє, бандюки в «лендкрузерах »,

які дивляться на вулиці, наче на свою власність,

чоловіки біля пошти, що торгують імпульсами з те¬

лефонних карток, люди, навантажені посудом, голені

шмаркачі в широких штанях і з поглядом, покірно

втупленим у землю, наче в адептів якогось боязкого

францисканського різновиду гангстерів, дівчата з го¬

лими животами і на захмарних хитких каблуках, що

походжають головною вулицею, мовби подіюмом

«Міс Світу», змішана романо-слов’янська краса,

спаскуджена бордельним макіяжем, селянська нері¬

шучість в опереткових костюмах і враження, ніби всі

щось удають, наслідують власні уявлення про світ,

який існує деінде. Тому ми врешті-таки залишили

Кишинів.
Коля сказав, що за тридцять евро може їздити

цілий день. Мав старого мінівена «рено» з космічним

пластиковим дизайном усередині. У совєтські часи

був інструктором із самбо. Важкий, вусатий і добро¬

душний чолов’яга. До Старого Оргея? Ласкаво про¬

шу. Ніколи там не був, але жодних проблем. Ми

поїхали просто на північ. Десь на виїзді, може, в Чо-

реску, біля дороги в затінку стояв старий письмовий

стіл. За ним сидів товстий мент і спостерігав, як

молодші у великих круглих кашкетах зупиняють чер¬

гових жертв і мовчки беруть по двадцять леїв. Але

ми їхали до Старого Оргея. Хтось казав нам, що

варто. Мав рацію. Річка Реут вгризається в землю,

наче збирається випливти з другого боку. Вузький

язик суходолу здіймається на кількадесят метрів

угору. Золотоординці колись заснували тут місто.
141

Мали добрий смак. Тут був пейзаж із часів, коли

на землі ще не було жодної людини. Краєвид від

самих початків. Якийсь начерк, перша ідея щодо

майбутнього вигляду Землі, якась майже абстракція,

синтеза найпростіших форм. Сторчове урвище, дно

долини, пласке, як стільниця, і повільна річка, що

шукає собі проходів у тектоніці. Так само, як і сто

тисяч років тому. Вода дедалі глибше западала в

землю. Була каламутно-бурої барви.
Примха річки утворила тут щось на кшталт

стрімкого довгого півострова. У скельних стінах був

витесаний монастир. Кілька маленьких віконечок

виходило на цей предковічний пейзаж, на красиве

ніщо, яке тільки-но шукало своєї форми. До келій

можна було дістатися хіба що з боку урвища, дря-

паючися вгору по сторчовій скелі за допомогою лан¬

цюга. Потім браття прибирали ланцюг, залишалися

самотність і порожній простір. Як у єгипетському

Скетисі, де отці-пустельники викликали демонів на

герць. Згодом я бачив і інші монастирі, але вони

виглядали, мов імпортовані. Зрештою, так і було,

адже їх збудували росіяни в помпезному імперському

стилі. Оргей - то були просто ями, видовбані в скелі,

то була спроба вирватися з прокляття часу. Спроба

оселитися у вічності. У низьких склепіннях келій, де

можна було хіба що лежати або стояти навколішки,

виднілися відбитки мушель, закручені візерунки

черепашок, знаки перших семи днів творення, коли

води щойно відділялися від суходолу, а тьма від

світла. Я намагався уявити собі, як вони повзають

у темряві, як живуть у печерах, наче тварини, як,

рачкуючи, в незбагненний для нас спосіб виходять

зі своєї тілесности, зі своєї людської подоби. Вони

иоісидають смердючу й вошиву плоть, адже видиме

й підчу гне на дотик існує лише задля того, щоби не

псі могли пізнати істину.
142

Але це було давно. Тепер кілька ченців мешкали

просто в селі біля підніжжя урвища. У маленькій,

виритій в землі капличці ми застали одного з них.

Був худий, бородатий, говіркий, і, видно, бувалий у

світах, бо сприйняв нас за словаків. Коротко оповів

нам історію монастиря, показав порожні, чисто ви¬

метені келії без вікон, де доводилося присідати навпо¬

чіпки, а далі відразу ж зайнявся трьома офіцерами з

російської, молдавської та української армій. Вони

дивно виглядали тут у своїх мундирах, без зброї та з

фотоапаратом. Росіянин у кашкеті типу «аеродром»

виглядав найстаршим за віком і, мабуть, за чином.

Українець був наймолодший і елегантний, у своїх

дзеркальних сонцезахисних окулярах він скидався

на голівудського актора в ролі солдата. Так, дивно

було бачити їх у цьому правічному пейзажі з чен-

цем-ґідом. Потім ми помітили, як вони позують на

тлі скель і вигинів річки Реут. Передавали один од¬

ному апарат і ставали штивно, напружено, ніби за¬

мість безлюдного краєвиду бачили перед собою що¬

найменше батальйон солдатів. То були миротворці.

Стерегли кордони неіснуючої держави, кордони При¬

дністров’я. Сюди, мабуть, приїхали у відпустку.
Отже, Придністров’я формально не існує. Жодна

держава світу не визнає Придністров’я. Воно має

приблизно двісті кілометрів довжини, але вузьке,

наче якесь європейське Чилі. У найширшому місці -

тридцять із лишком. Ми трохи боялися туди їха¬

ти. Нам казали: якщо щось станеться, не дуже ві¬

домо, з ким розмовляти. Примарна держава, то й

правила досить примарні. Але таки поїхали. Повіз

нас Валерій десятилітньою «вектрою». Валерій не

боявся нічого: вчора Київ, завтра Москва, після¬

завтра Відень, то може бути й Придністров’я, про¬

шу дуже. За комунізму, коли він працював інже¬
143

нером-аґротехніком, було краще, але й тепер можна

витримати, тільки треба більше старатися. Так, із

Валерієм усе було в нормі, він нічому не дивував¬

ся. Ми хотіли в’їхати до неіснуючої держави через

найглухішу глушину, через Рескеєці, позаяк там

Дністер розгалужується на два рукави, петляє, в’єть¬

ся, на мапі це виглядає наче кинута недбало бла¬

китна стрічка. Спочатку був довгий і порожній міст

над річкою. Ніхто не їхав, крім двох хлопців на

велосипедах із боку Придністров’я. На багажниках

везли в’язки сухого гілляччя. Далі починалися лани

кукурудзи, і серед них стояла будка із самотнім мол¬

давським митником у чорному мундирі. Молдова,

звичайно, не визнає цієї нібито держави, надаючи

їй хіба що статус чогось на кшталт автономного

краю, відтак не визнає й кордону, тож не потрібно

показувати паспортів і всього іншого. Але про всяк

випадок тримає там своїх митників. Урешті-решт, у

Придністров’ї, в Кобасні, розташовано склади зброї,

що вважаються одними з найбільших в Европі. Саме

звідси, з Тирасполя, мала починатися гадана совєт-

ська інвазія на Балкани, Грецію і далі.
Але митник нічого від нас не хотів. Не одягнув

навіть кашкета і разом із нами дивився на мапу,

розкладену на капоті авта, на всі ці дністровські

розливи, коліна, болота, на ріку, що подекуди круто

завертає, пливучи проти власної течії, стукав по ній

пальцем і казав, що туди, де найгарніше, ми, мабуть,

не доїдемо нашою «вектрою». Ані фотоапарат, ані

камера не справляли на нього враження. Йому було

ледь за двадцять, і шпигуноманія не встигла отруїти

його свідомість. Помахав нам на прощання, ми

рушили і за мить побачили придністровську заставу.

Там було вже цілком інакше. Така сама недороблена

буда, але всередині їх сиділо десь із четверо. Якісь
144

розхристані, хоч і у формах, але здавалося, ніби

ми підняли їх із ліжка, вирвали зі сну. Шнурівки

цілком цивільних черевиків волочилися в пилюці,

постсовєтський дизайн пом’ятих одностроїв і якась

раптова понурість. Взяли наші паспорти, і ми вмить

відчули себе ворогами. Не дивилися в очі, відбі¬

гали поглядом кудись у небо, у височінь, у безмір

давнього всесоюзного небосхилу. Дідько їх знає,

може, вперше бачили чужих? Протягом тих кілька¬

надцяти хвилин проїхала фіра із сіном і пройшла

жінка з мотикою. Ні про що їх не питали, ті відразу

ж зникли в кукурудзяній пустці. Врешті сказали,

щоб ми поверталися назад і подалися до міста Бен¬

дери, де урядує начальство, яке знатиме, що з нами

робити.
На переході в Бендерах був справжній бордель.

Бараки, фанера, пом’ята бляха, потрощений бетон,

провізорія і шлаґбавм. Занепад, смуток із присма¬

ком чогось моторошного. Відразу вгледіли камеру,

і в них озвався прадавній страх тих, хто має що

приховувати. Товкли, що ми фільмували перехід.

Звісно, фільмували, але ми казали, що ні. Забрали

наші паспорти і втрьох чи вчотирьох пішли до фа¬

нерної будки. Ми лишилися на палючому сонці. Я

бачив, як А. пітніє, присідає на краєчок відчиненого

багажника, повільно, майже непомітно виймає з ка¬

мери записану касету і вставляє натомість чисту.

Ніхто нічого не помітив. То один, то інший виходив

із будки, дивився мовчки на нас, робив кілька

штивних кроків і йшов геть. Так, ми були для них

ворогами. Безсумнівно. Ми зазіхали на їхню влас¬

ність. Вони тримали наші паспорти, у які навіть не

могли поставити свої штампи, навіть якщо вони в

них були.
Ніхто їх не визнавав, тож і не могли штампувати.

Врешті-решт Валерій пішов туди. Замить повернувся
145
10-7-35

й сказав: вони, мовляв, знають, що ми фільмували,

а це серйозна справа, суворо заборонено, але якщо

заплатити сто леїв, можемо проїжджати. Ми дали ці

гроші. Ті навіть не хотіли касети. Ми були ворогами,

але платили. Видали нам клаптик паперу, якусь кви¬

танцію. На звороті написали від руки: одне авто, чо¬

тири особи і камера. Це була придністровська віза.
Придністров’я відділилося від Молдови 1992 ро¬

ку. Була регулярна війна, загинуло кілька тисяч

чоловік. По суті, воно ніколи й не належало до істо¬

ричної молдавської держави. Коли після Другої

світової війни Совєтський Союз відбирав у Румунії

землі між Прутом і Дністром, перетворюючи їх на

чергову союзну республіку, Сталін причепив до

Молдавської ССР цю вузьку смужку на лівому березі

Дністра. Там була індустріялізація, енергетика, обо-

ронка і, звичайно, росіяни, які поклали на це все

лапу. На другому березі лишилося сільське госпо¬

дарство, кукурудза, виноград, село, худоба і руму-

номовні молдавани. Цілком можливо, що грузин усе

передбачив і спланував. Спроектував розпад своєї

недоробленої імперії так, щоби він спричинив якнай¬

більше хаосу. Вочевидь, не вигадав іншого способу

залишити по собі пам’ять. Отже, у Придністров’ї

було надто багато зброї та надто багато росіян, аби

незалежна, зелена та бідна Молдова могла про нього

взагалі мріяти.
Від прикордонного переходу до Тирасполя було

приблизно десять кілометрів. Існують краєвиди й

міста, які неможливо запам’ятати. Здається, щось

бачиш, але все невиразне й каламутне, ніби підгля¬

даєш чужий виснажливий сон. Просто ніщо. Якась

двосмугова траса, сірі прямокутні будинки, змучена

червінь совєтських лозунгів біля дороги, іржаве «жи-
146

гулі» з новими номерами, що ідеально імітують ні¬

мецькі, цілковите дно уяви. Це був в’їзд у столицю.

Ми зупинилися коло базару. Я хотів чимшвидше

дізнатися, як виглядають їхні гроші. Відразу за бра¬

мою стояли будки обмінних пунктів. Треба було

просто підійти і подати молдавські леї комусь у тем¬

ному віконечку. Я побачив ручище із золотим лан¬

цюгом, але обличчя лишилося невидним. За один

лей давали два придністровські рублі. П’ятирублева

банкнота мала п’ять з половиною на тринадцять

сантиметрів. З одного боку був, звісно, Суворов, з

другого - чотириповерхова бетонна коробка в стилі

шістдесятих і напис «Завод КВІНТ», себто місцева

коньячна фабрика. Отже, по один бік історія, завою¬

вання, різанина Праги, слава російської зброї, пере¬

важно за кордоном, а по другий - так чи так - горілка

як предмет державної чи національної гордости.
В кожному разі Валерій узяв торби і рушив на

базар. У Тирасполі, за його словами, було значно

дешевше, ніж у Кишиневі. Накупив динь, кавунів

і персиків. Ми поїхали шукати, де би пообідати. І

нічого не могли знайти. Усе це взагалі не нагадувало

міста, якась суцільна периферія. Щось ніби нама¬

галося початися, але це не вдавалося. Нарешті нам

показали, де центр. То була широка вулиця, обсад¬

жена старими деревами. Іноді нею щось проїжджа¬

ло. Переважно стародавні «москвичі» та обшарпані

«жигулі», між якими подеколи виринали великі

«джипи» із затемненим склом, найчастіше чорні.

Тирасполь не був місцем, у якому хотілося б залиши¬

тися. Постійно з’являлися військові. Здавалося, ста¬

новили половину населення міста. Ми знайшли велику

книгарню, але в ній майже не було книжок. Зате

були портрети Леніна та бланки дипломів і грамот

із його ж зображенням. У єдиному відчиненому барі
147
ю*

сиділи голомозі у спортивних костюмах і пили пиво.

Іноді хтось із них виходив, але відразу повертався,

позаяк у Тирасполі не було куди йти. Здається, вони

чекали, поки щось трапиться, поки хтось їх викличе

і вони нарешті будуть потрібні. Виглядали, мов кре¬

мезні, м’язисті сироти.
Так отож. У Тирасполі всі були ніби зайвими,

скидалися на додаток до чужих, велетенських, не¬

зрозумілих справ, додаток до війська, складів зброї,

до дислокованої тут російської чотирнадцятої армії,

до чорних «джипів» і всюдисущої фірми «Sheriff»,

власности Смірнова, нібито-президента нібито-дер-

жави. Якщо в усьому Придністров’ї взагалі було

хоч щось нове, то воно носило марку «Sheriff». Так

називалися всі бензозаправки і супермаркет у Ти¬

располі. Жовта вестернівська зірка світила в цьому

постсовєтському скансені абсурдним сяйвом. Тут

усе було можливе. Старий партійний функціонер

переодягався американським шерифом і згортав

увесь банк. Це була країна похмурих чудес, нічого

більше.
Ми рушили на північ уздовж українського кор¬

дону. Всюди росла кукурузда, і серед тієї кукурудзи,

впоперек польових доріг, стояли червоно-білі шлаґ-

бавми і прикордонні пости. Все було сповнене яко¬

гось сюрреалізму, а заразом сумної краси. Вони там,

власне, стерегли порожній простір, пильнували пуст¬

ку, захищали кордон, який був чистою геометрич¬

ною ідеєю. На мапі це виглядало незграбно, ніби

накреслене під лінійку, абияк, без плинности, вла¬

стивої територіям, де історія змішується з геогра¬

фією, з людською присутністю, з якимось прадав¬

нім балаганом. Із урахуванням пропорцій тутешній

кордон трохи нагадував африканські кордони в

Сахарі. «Його проклали межами радгоспів і кол¬
148

госпів», - сказав мені згодом один знайомий, який

трохи знався на Молдові. І тепер вони перего¬

роджували отими своїми шлаґбавмами піщані пу¬

тівці, якими мандрувала худоба, коні, свині, хлопці

до дівчат ночами, фіри на гумових колесах, баби

на плітки, п’яниці, щоб випити, злодії, щоби вкрас¬

ти, родини, щоби побачитися, люди, щоб зустрі¬

тися. Ми їхали цілком порожньою трасою, і ті сол¬

дати в кукурудзяному безкраї скидалися на опудал.

Вочевидь, вони мали там якусь зброю, виконували

якісь накази, але в тому аграрному безмежжі ви¬

глядали геть несерйозно. Могли лякати зграї пта¬

хів, обшукувати хлопців, які перевозили в’язки гіл¬

ляччя, оглядати вози, навантажені сіном, завертати

заблуканих тварин.
Ніщо не їхало. На цілковитому відлюдді ми ми¬

нали руїни бензозаправок. Ця країна подекуди на¬

гадувала декорацію до якогось фільму. Так було

десь між Мелеєшті та Бутором. Хтось побудував

широке шосе, яким ніхто не користувався, хтось

спорудив бензозаправні станції, які тепер вростали

в землю. Все виглядало покинутим, погордженим,

зайвим, нічого не вартим. Люди сиділи по домівках

і не мали ніякого діла одні до одних. Виходиш за

двері, за хвіртку, і враз починається нічиє, пустка.

Може, тому Валерій узяв нас до своєї родини, до

нормального дому із садом у Григоріополі. Хотів по¬

казати нам звичайне життя. Ми зайшли за високий

мур у прохолодну тінь винограду. Нас привітав Мі-

ша. Це був здоровенний, голий до пояса черевань.

Він безперестанку говорив, точніше, виголошував

хитромудрі, куртуазні промови. Відразу повів нас

углиб городу, показуючи чергові грядки, воздаючи

хвалу самодостатності й урожайності молдавських

земель. Таки справді, город був зелений і буйний, як
149

у тропіках. Зелень п’ялася, стелилася, спліталася,

виповзала із закамарків, не було куди ступити в цій

гущавині, з-під тієї щедроти взагалі не прозирала

земля. А Міша ступав легко, як балерина, поміж

огірків, помідорів, квасолі, перцю, динь, гарбузів,

крокував, наче огрядна молдавська Помона. Пояс¬

нював нам, навіщо здалися огірки, і було, як тоді,

у гагаузів - нас знову сприймали за дикунів, що

прибули з країв, де ніщо не росте. А потім ми ще

мусили відвідати льох. Тут було просторо і прохо¬

лодно. Все, що росло на городі, зберігалося тут

у банках, бочівках, слоїках, бутлях. Міша раз по

раз доливав у склянки червоного вина і говорив,

говорив, говорив. Він так і залишався напівголий,

але зовсім не мерз. Серед тих пивничних щедрот

він пригадав собі, як у понурих ранніх вісімдесятих

відвідав Варшаву разом із молдавським радянським

ансамблем пісні й танцю. Мав багато рублів, тож

пив шампанське і коньяк, їздив на таксі і в тому

зубожілому місті почувався королем життя. Його

супроводжував приятель, бідний як церковна миша

секретар партії. Наповнюючи чергові склянки, Мі¬

ша просив нас відшукати того чоловіка і переказа¬

ти йому найтепліші вітання. Я пив Мішине вино і

обіцяв знайти колишнього секретаря партії у дво-

мільйонному місті.
Це все було лише вступом до справжньої учти.

Ми зайшли в дім. Батько Міші святкував день свого

святого, по-нашому - іменини. Стіл був заставлений

пляшками з вином, коньяком і виноградним само¬

гоном. Треба було постійно їсти й пити. Нам не

хотілося нікого образити. Такі вже закони гостин-

ности: я почувався п’яним і пересиченим. Міша

без угаву балакав. Господарі були зрусифікованими

українцями. На стіні висіли їхні портрети замолоду.

Ювіляр і його дружина були сфотографовані в со-
150

вєтських військових мундирах. Постійно звідкись

доносили нові страви. То був молдавський Едем:

сад, бенкет, тости у товаристві родини та друзів. Мі¬

ша згадував часи, коли працював охоронцем у в’яз¬

ниці. Його мати згадувала часи, коли працювала

вчителькою румунської мови. Валерій стверджував,

що ніякої румунської нації взагалі немає. Всі погод¬

жувалися з тим, що колись було краще. Я, власне ка¬

жучи, також поволі починав погоджуватися. Проте

опирався цьому підтакуванню і вичікував мить, коли

Валерій дасть знак, що час їхати.
На прикордонному мості у Вадул-луї-Воді стоя¬

ли бронетранспортери. Ніхто нас не чіпав, і вже за

кілька хвилин ми побачили багатоповерхівки Ки-

шинева.
До міста Сорока ми прибули разом із В., у якого

там були справи. Сорока лежить на півночі, над

Дністром. По той бік - вже Україна. Коли рухаєшся

на північ, поступово зникає виноград, натомість

з’являється кукурудза, якою насамкінець укрито все

довкола. До Сорока ми поїхали, щоб зустріти циган.

Там було щось на кшталт циганської міні-держави.
Вже здалеку, з бульвару над річкою можна було

побачити: понад містом, на стрімкому дністровому

березі отаборився циганський квартал. І здаля було

видно, що це щось цілком не подібне на решту

Молдови. Бляшані дахи лисніли на сонці, як ри¬

б’яча луска, і звіддалік скидалися на бароково-візан-

тійсько-татарсько-турецьке таборовище - це, мабуть,

найвідповідніші слова. Дахи громадилися, напирали,

здавалося, ніби вітер надимає їх, як вітрила, а вони

виростають один з одного, немов живі. Так це виг¬

лядало здалеку. А зблизька могло видатися, ніби

сідаєш на ролеркастер і рушаєш у подорож крізь

віки й континенти. Вікторіянські палаци, Мавритан¬
ії

ські резиденції, китайські пагоди, класичні грецькі

фронтони, румунський ренесанс і поменшена копія

московського Большого театру, увінчана трьома плас-

тиковими кіньми, найімовірніше, родом із якоїсь ди¬

тячої каруселі. Перед павільйоном із двадцятьма вік¬

нами на фасаді величів шестиметровий фонтан з бі¬

лого каменю в стилі суворого рококо. Біля його під¬

ніжжя спочивав крокодил натуральних розмірів

із того самого каменю. Двійко молдаван добудо¬

вувало монумент, вигладжуючи останні гострі краї.

За ними спостерігали циганки з сигаретами в зо¬

лотих мундштуках. Я запитав Роберта, хто все це

проектував. Роберт мав чорно-золоту візитівку,

пекарню, недобудований палац і сімсотий «бумер»

зі словацькими номерами на подвір’ї. По суті, він

був кимось на кшталт сороцького сірого кардинала.

«Ми, - відповів він. - Це все з уяви».
Окрім усього іншого, Роберт утримував іще й

кав’ярню. Тобто кав’ярня була спільна, але найбільша

частка належала Робертові, позаяк це була його ідея.

Ми сиділи на веранді, а всередині, крім столиків

і шинквасу, було встановлено десять комп’ютерів.

За комп’ютерами сиділи діти. Переважно циганські,

але були й молдавські. Татусі могли собі спокійно

розмовляти й попивати, маючи постійно на оці ді¬

тлашню, що нишпорила в інтернеті. Ми пили ко¬

ньяк, закушуючи кавуном. Роберт казав, що часи

змінилися, і треба пильнувати за дітьми, аби вони

замість дому не вибрали вулицю. А так усе гаразд,

кордони практично відкриті, можна подорожувати,

робити бізнес, треба лише мати паспорт, ідеї та кон¬

такти. Якщо бажаєш, можна поїхати до чукчів і про¬

давати їм китайську білизну. Ніхто не забороняє.

Колись також велося непогано, але можливостей

було менше. Так казав Роберт, попиваючи коньяк.
152

З’явився Артур, і Роберт запросив його до столу.

Артур був королем, тобто бароном. На його візитівці

так і значилося: «Gipsy Baron of Moldova». Він мав

сиву бороду по пояс, довге сиве волосся, зібране у

хвостик, і трохи нагадував якогось святого з далекої

Індії. Зрештою, він це добре усвідомлював, бо роз¬

повідав нам про те, як гітлерівці брали кров у

своїх циганських жертв, перш ніж знищити їх. Та

кров буцімто становила для них особливу цінність,

позаяк була найчистішою арійською кров’ю. Він

говорив це з кам’яним обличчям, свято вірячи, що

й ми у це віримо. Креслив на папірці якісь знаки,

виводячи російську абетку із санскриту. Мимохідь

згадав, що того літа в нього гостювали студентки

етнографії з Польщі. Безумовно, Артур - це була

постать. На подвір’ї свого палацу він колекціонував

совєтські «Чайки». Два запорошені лімузини стояли

на непомпованих колесах. В одного на лобовому склі

красувалася дірка від кулі. Коли лекція про аріїв та

санскрит закінчилась, Артур підійнявся з-за столу,

попрощався, сів у зелений «бумер» (модель Х-5, за

кермом - син) і повернувся до своїх королівських

обов’язків. Інші також почали поволі збиратися.

Це вже не була молдавська гостинність. Лише ввіч¬

ливість і чемність. Випили з нами дві пляшки конья¬

ку, з’їли три кавуни, присвятили три години часу,

показали зі свого життя те, що вважали за доречне,

а тепер ми мали просто розійтися по своїх світах, і

край.
Поверталися ми маршруткою, себто мікроавто¬

бусом . Сиділи біля водія. Той щось крутив із квитками.

Продавав їх, а потім, на виході, забирав назад. Або

покрикував на пасажирів, аби ті тримали квитки

в руках. Я нічого не розумів. Десь серед чистого

поля підсіла жінка. Підіймаючись на сходинку,
153

поранилась об гострий край металу. З рани жебоніла

кров, а водій кричав на жінку, щоб дивилася під

ноги. Він був худий, хамовитий і нервовий. Керував

якось напружено і люто. На тридцятому кілометрі

нас зупинив патруль. Даїшник махнув біло-чорною

смугастою паличкою, і ми з’їхали на узбіччя. Водій

вийняв зі скриньки двадцятилеївку, вийшов і ру¬

шив до інспектора. Мовчки дав йому гроші, а той

кивнув головою в кашкеті-«аеродромі», мовляв, мо¬

жемо їхати. До Кишинева було приблизно сто п’ят¬

десят кілометрів, а нас зупиняли ще тричі. Завжди

однаково, владно, мовчки, не таючись. Пики даїш-

ників були незворушні й тупі. Водія сповнювала

нехіть і зневага. Щоразу рушаючи, він пошепки

лаявся. Саме тоді я на власні очі бачив, як виглядає

замкнене коло. Врешті я запитав водія, чи на цій

трасі так завжди. «Так, - відказав він. - Завжди,

відколи розвалився Совєтський Союз».
Коли я виїжджав, перехід у Леушені був такий

же порожній, як і два тижні тому. Я чекав на зна¬

йомого, який мав прибути з румунського боку.

Знайомий запізнювався. Ніщо не їхало ані туди,

ані звідти. Очевидно, не було кому, і не було чого.

Я не бачив навіть велосипедів із в’язками гілля.

Сама лише пустка, безрух і спека. Я стояв годину

чи півтори і дивився, як закінчується маленька са¬

мотня країна. Схожа на острів посеред суходолу.

Навіть на переході не було нікого. Люди позасідали

в домівках, конторах і будках, не маючи чим зайня¬

тися. Здається, чекали, поки щось трапиться чи бо¬

дай зміниться. Бракувало хіба вітру, що приносив

би куряву й пісок із глибин континенту.
Врешті з’явився Александру і зупинився по той

бік кордону. Я махнув йому і подався до будки при¬

кордонників. Ті зраділи, побачивши мене: згадали,
154

як я в’їжджав два тижні тому. На мить мені уяви¬

лося, ніби я єдиний подорожній, який останнім ча¬

сом перетинав тут кордон. Закинув наплічник до

багажника, сів у авто, і ми рушили. Через двадцять

хвилин за вікнами промайнули Гуші.

Пором до Ґалаца
Отже, простір -це тільки вічне теперішнє. Морози

з України та Росії сунуть на Румунію. Бухарестська

знайома каже в слухавку: «Very, very cold». Нама¬

гаюсь уявити голу, вкриту кригою Дельту, блакитний

лід, що затягує канали, але це нелегко, спершу треба

подолати думкою весь той простір, що відділяє мене

від Сфинту-Ґеорґе та Суліни: Шариш, Земплен, Ша-

больч-Шатмар, Мараморош, Трансильванію, Бара-

ґанул, Добруджу... Мушу уявити, як мороз сковує

всі ті місцевості, котрі пам’ятаю з весни й літа.

Мушу обтруситися від спогадів про ту спеку, мов

пес після купання, - ніяк не можу повірити, що

між Самовою та Нікуліцелом тепер холодно, що

свині не викачуються в пилюці втоптаних на бетон

глиняних подвір’їв за очеретяними тинами, і що

сніг лежить на стріхах мазанок уздовж петлястого

шосе, з якого вже видно Україну й білі кораблі, що

пливуть дунайським рукавом Килії. Я ледве уяв¬

ляю, що з підлоги автобуса не здіймається гаряча

курява, а тополевий гайок біля поромної переправи

до Ґалаца стоїть голий, безлистий і порожній, без

тих чоловіків, що п’ють горілку - п’ятнадцять ти¬

сяч леїв за пляшку, - придбану в розігрітій, як піч,

бляшаній крамничці. Майже неможливо, щоб тепер у

Братіяну було зовсім інакше, щоб кудись позникали

п’янички та пси з переправи, цілі зграї щетинистих
157

безрідників, що виглядають, як молодші брати тих

люмпенів, - і одні, й другі однаково сумні й висушені

сонцем.
Звісно, мені бракує уяви, тож мушу пакуватися,

розпихати по кишенях різні дрібнички, паспорт, якісь

гроші, мушу рушати в дорогу, щоб перевірити, як там

насправді. Завжди, коли змінюється пора року чи

погода, маю складати найпотрібніші речі й вирушати

в усі ті місця, де вже бував, аби переконатися, що

вони ще існують.
Що діється з тим поромом до Ґалаца, коли він

відчалює від низького берега, де на поруділих від

спеки лугах снують худі лискучі коні? На палубі

серед кількох чистеньких авт пливла сіра «дачія »-

пікап із величезним і смердючим як сто чортів ка¬

баном у кузові. Вони, певно, проїхали шмат доро¬

ги, бо худобина була заляпана по сам карк. Я з

насолодою втягував той сморід, тручися стегном

об задній болотник чорного «мерса», в якому си¬

діли голомозий чувак у дзеркальних окулярах і

блондинка із золотом у вухах, і дивився на інший

берег Дунаю, на великі іржаві портові крани. То

була моя Румунія - оте тимчасове братерство «мер-

седеса», золота, свинячого смороду й трагічного

індастріялу, чия покинутість була співмірна лише з

його огромом. Після п’яти хвилин плавання шляхи

кабана, лімузина й мої розійшлися назавжди.
Саме це й не дає мені спати - те прагнення врешті

дізнатися, яка доля чекає всі ті образи, що пройшли

крізь мої зіниці й запали в пам’ять, що відбувається

з ними, коли мене вже там немає, може, я забрав

їх назавжди, знерухомив у власній голові, і вони

залишаться зі мною до кінця, опираючися змінам

пір року й погоди.
Що станеться з тими двома чоловіками в темних

штанях, білих сорочках, краватках і черевиках, що
158

виблискували так, наче їх начистили хвилину тому.

Ті двоє витягнули мене з центру Текучі, того плаского

й курного міста, і провезли декілька кілометрів до

шосе, наостанок написавши фломастером на клаптеві

паперу «Бакеу», аби я мав чим вимахувати перед

носом у водіїв. У душній молдавській спеці вони

виглядали, як ангели. Я не просив їхньої допомоги.

Вони просто з’явилися, бо я був стомлений і заблукав.

Це не були православні ангели. Потім я прочитав, що

було написано на звороті цього псевдотранспаранта,

якого вони мені вручили. А там серед інших написів

був такий: «Creaza о buna imagino publica Bisericii

Adventiste». To були ангели-адвентисти, і вони доб¬

ре мене розуміли, бо так само заблукали в Текучі,

як і я.
Тепер усе здається таким простим. Події доти¬

каються, проходять одна крізь іншу, вільні від ло¬

гіки послідовности, вкривають час і простір рівною

напівпрозорою імлою. Пам’ять відтворює їх і так,

і навспак, послідовно й синхронно, і їм нічого не

віднімається. Це єдиний спосіб, щоб час не підста¬

вив нам підніжку, не вирвав із рук того, що хочемо

впіймати. Де закінчується Молдавія, де переходить

у Семигород? Певно, десь на шосе номер 120, біля

селища Таска почалася та повільна зміна. Мене пі¬

дібрало столітнє «авді». Усередині все звисало, від¬

ставало, відпадало: кабелі з панелі приладів, оббивка

зі стелі, в салоні гуляли протяги, з підлоги здіймалася

курява. Чувак за кермом сидів у шортах і майці. На

шиї мав золотий ланц, на ногах - жовті капці. Був

засмаглий, як темна бронза, і лише з-під важкого

браслета годинника ледь виднілася біліша смужка.

На низьких обертах двигун глухнув, тож хлоп ні на

мить не знімав ноги з газу і не пригальмовував, де

мусив би. Ми мали проїхати найглибшою ущелиною

в Европі. Намагалися розмовляти. Він був із Сату-
159

Маре і не любив угорців. Щоб продемонструвати,

як він їх ненавидить, щоразу обганяв тією своєю та¬

ратайкою чистенькі «пасати» й «кордови» з угорсь¬

кими номерами. Дорога цьому геть не сприяла, бо

складалася переважно з поворотів. Обганяв на під¬

йомах, вистромивши голову з вікна, щоб сягнути зо¬

ром на метр-два далі. Я боявся, але мав із собою

плящину румунського бренді. За Біказ-Кеєм майже

стемніло. Стіни ущелини були кількасотметрової ви¬

соти, ми їхали, як у велетенській печері. Мені кор¬

тіло роздивитися те диво природи, але нізащо не

хотілося проґавити мить, коли ми розіб’ємося. Чувак

бурмотів прокльони і гатив кулаком у кермо, коли

бракувало потужности і йому кількадесят метрів до¬

водилося розглядати сріблястий зад «сеата» з буда¬

пештськими номерами.
На перевалі стояли рундуки з крамом ручної

роботи для туристів. Ми почали спускатися донизу.

За поворотом просто на асфальті стояло стадо коней.

Декотрі мали дзвоники. Ми звернули ліворуч, просто

під зустрічний автобус. І йому, і нам удалося спини¬

тися впоперек шосе. Це, здається, було цілком нор¬

мально, бо чувак лишень тричі перехрестився і ру¬

шив далі в тому самому темпі. Хіба що тепер повто¬

рював цей жест перед кожним обгоном. Я вийшов

на головній вулиці у Ґеорґені. До авта підійшло

двоє схожих на нього «братків», тільки не таких за¬

смаглих і з грубшими ланцами. Я бачив, як він подає

їм товсті пачки банкнот по десять тисяч леїв, що

цілу дорогу перекочувалися по задньому сидінні.
І це все. Те, що було далі, могло б діятися ввечері,

скажімо, у Словаччині. У придорожній кнайпі між

Шаришем і Земпліном, де двоє водіїв вантажівок

їли деруни з тушкованою печінкою й цибулею. По¬

пивали чай і дивилися, як протікає кран на бочці

пива «Золотий фазан». З кімнати біля бару час від
160

часу виходила темноволоса дівчина. Замовляла чоти¬

ри порції «боровички» і зникала з келишками за

дерев’яною ширмою, з-за якої долинав чоловічий

сміх і доносився сигаретний дим. Щоразу, коли з’яв¬

лялася по чергові чарки, довго перешіптувалась із

барменкою, ніби хотіла відтягнути мить повернення.

І тільки гучні голоси з-за благенького перестінка зму¬

шували її урвати швидку нервову розмову. Важко

було вгадати, чи хоч один із келишків на таці нале¬

жав дівчині, чи вона частувала тих невидимих роз-

ґелґотілих чоловіків із якоюсь лише їй знаною метою.

Можливо, хотіла схилити їх до злочину, а може, до

якогось доброго вчинку. Так чи так, вона платила

за всі чарки, виймаючи з тісної кишені джинсів звої

червоних сотень. Але все це діялося деінде і не в той

час, що його намагаюся уявити. Вочевидь, це було

між Немцовою та Предайною, на трасі до Банської,

і стояла зима.
Зрозуміло, з подіями, що проминули, немає нія¬

кого клопоту, але за умови, що не силкуємося бути

розумнішими за них, не намагаємося вирішувати за

їх допомогою якісь власні проблеми. Якщо ми дамо

їм спокій, вони перетворяться на якийсь чудодійний

розчин, на чарівну мікстуру, що розчиняє час і місця,

перетруює календарі й атласи, обертає координати

подій у солодке ніщо. Який сенс відгадувати загадки?

Кому потрібна хронологія, сестра смерти?
У Кішварді опівночі гупали басові колонки,

хлопці рушали, скрегочучи шинами, і гальмували за

десять метрів. Серед гарячої прикордонної ночі

їхні голені голови сяяли, як молочні жарівки. Ми

шукали нічлігу, але місто страждало від безсоння.

Близькість кордону не дозволяла заснути. У перед¬

місті тяглися ряди відпочинкових вілл. їх побуду¬

вали за якийсь тиждень чи місяць. Потворний фіс-
161
11-7-35

ташкоЕий колір змагався зі злісно-рожевим і отруй¬

но-жовтим. Середмістя було старе, приховане дере¬

вами, повне тінявих проваль, у яких зникали одно¬

поверхові вулички. Але той по-комашиному рух¬

ливий, а заразом розледачілий натовп на вулиці Кру-

цая Мартона наводив на думку набіг, свято заво¬

йовників, якусь жалюгідну конкісту. Молодь нага¬

дувала стадо тварин, що опинилося в місті, так і не

спромігшися видобути з нього якусь користь. Вони

рухалися туди-сюди, зустрічалися, обнюхували одні

одних, розходилися і знову зближувалися, сполучені

невидимими нитками якихось справ, страху і хіті.

Кружляли у світлі, як нетлі. То був невроз погра-

ниччя, швидкої перемоги й раптової поразки. За

двадцять кілометрів звідси лежав Загонь, єдиний

шлях із Угорщини в Україну, тож тут усе бубнявіло,

набрякало, зріло і повнилося сил. У готелі «Бастія»

велика вибілена баба ще з тих, колишніх часів не

брала ні доларів, ні марок, хотіла лише форинтів,

яких у нас не було.
Готель у передмісті звався чи то «Paris», чи то

«Paradis». Виглядав, як декорація до провінційного

римейка «Каліґули». Гіпсові фонтани, скульптури,

плюш і драперії. На паркінґу полискували чорні

масивні зади «мерсів» і «бумерів». Тип, в очах якого

порожнеча поєднувалася з пильністю, сказав, що

не має для нас місць. А проте вийняв із кишені фо¬

ринти і продав за помірно пристойним курсом. Ми

запитали його, хто тут бенкетує, самі угорці чи й

українці також. Той глянув на нас, як на дітей.

«Ukrainians? They aren’t European people». Ми ру¬

шили в бік Васарошнаменя і раптом опинилися в

темряві й тиші. Минаючи Ільк та Анарч, чули з-за

дерев’яних жалюзі в низьких будинках дихання спля¬

чих, і відчували, як над городами здіймається нічна

волога. У містечку довго стукали у двері готелю, аж
162

поки нам відчинив заспаний портьє в капцях. На

стінах у холі висіли трофеї: шкура зебри, голови ан¬

тилоп, екзотичні роги. У напівтемряві бічного кори¬

дору майнуло щось плямисте, може, леопард. Окрім

жінки, яка саме вмикала світло в кухні, й отого

портьє, в усьому готелі не було ні душі.
Іноді я встаю вдосвіта, щоб подивитися, як роз¬

сіюється пітьма, як поволі окреслюються речі, де¬

рева, решта пейзажу. Внизу чути ріку, у селі піють

півні. Сяйво світанку холодне й синє. Воно посту¬

пово наповнює світ, і те саме діється в усіх місцях,

де я був. Темрява блідне у ґміні Сенкова, у місті

Суліна на краю дунайської Дельти, всюди, де час

складається з дня та ночі. П’ю каву й уявляю собі,

як світає деінде.

Шатро,

розбите на новому місці
Середина листопада, снігу ще немає. Два місяці

збираюся в Угорщину і ніяк не можу вирішити, ку¬

ди саме поїхати. Хочу вирушити на північний схід,

у Шабольч-Шатмар, і, мабуть, настане зима, а я все

ще роздумуватиму про перехід у Гідашнеметі і про

те, як минулоріч напередодні Нового року ми в

дощ перетинали кордон. Мокрий грудень затуляв

Земплен, як фіранка. Угорщина була гола. Чорні

дерева нічого не приховували. Може, тому ми все

блукали: Ґенц, Телькібаня, Божва, Пальгаза, Го-

логаза, Кекед, Фюзер. Пейзаж був прозорий і на¬

гадував лабіринт. Улітку мені здавалося, що це

країна вічного полудня. Навіть уночі. У селах і міс¬

течках горіли ліхтарі, свердлячи в гарячій темряві

довгі тунелі. За парканами в душних садках між

листя горіхів і абрикосів снували блудні вогники

телевізорів. Тепер водянисте світло заповнювало всі

ті місця, де влітку залягала тінь. Токай був порожній і

плаский, як стара декорація. Бодроґ і Тиса втратили

запах. Погода владарювала у цих краях спокійно

й безжально. Власне, мало що змінилося відтоді,

коли тут не було ні будинків, ні міст, ні будь-яких

назв. Аура, як найстаріша релігія, далі наповнювала

Бескид, Земплен, болотяну долину Тиси, Ердегат,

Мараморош, Семигородську височину й усі ті краї,

де я скоротав місяці, плекаючи надію побачити їх
165

такими, які вони є насправді. Дощ у Матешальці, дощ

у Надькалі, дощ у Ньїрбаторі. Розм’яклі подвір’я

з глибокими слідами свинячих ратиць, голі сади,

городи, повні склянистого полиску, щоразу нижчі й

нижчі будинки, так ніби їх поглинала грузька земля.

У Циґанді або Домбраді по обидва боки дороги

тяглися вервечки калюж, подібних на пласкі клапті

сірого неба. Хоча це могло бути й деінде - в Польщі,

у Словаччині, в Україні. І ніде живої душі. Довгі,

як уві сні, перспективи вуличок із одноповерховою

забудовою - і нікого. Ніяких справ, возів чи авт, чи

собак. Ділком можливо, що калюжі були все-таки в

Абауйсшанті на головній вулиці із синім будинком

ліворуч і костелом праворуч, а трохи далі - дім

жовтий із віконними нішами й зеленою хвірткою в

низькому мурі. А ще там росло кілька верб. Але то

вже, здається, було на зворотній дорозі, в сам Новий

рік. Це там, у безлюдному містечку, в порожньому

провулку, що виходив на вітряну долину, замкнуту

масивом гори Соколя, ми натрапили на невелику

кнайпу, «italbolt» - хотіли позбутися решти форин¬

тів, - а там висів сигаретний дим, навпіл перемішаний

із гамором, і відбувалося щось на кшталт нерухомого

свята, яке обходять сидячи, а супроводжують його

гучна мова, повільні жести і блиск в очах. Крізь

тютюнову завісу це виглядало так, ніби всюди діяв

припис цілковитої тиші, і лише тут, у цій темній

кімнаті, наказ мовчання втрачав силу. Тож я собі

думав, що за столами сидять усі мешканці, що вони

покинули домівки, аби виснувати якісь грандіозні й

далекосяжні плани, так ніби наближався ворог чи

сунула якась напасть, і самотність стала для них

нестерпною, тож вони збилися тут, як курчата, як

зграя птахів. Але врешті сигаретна півтемрява трохи

розвіялася, і я побачив кількох циган у чорних шкі¬

рянках і двох циганок з висвітленим волоссям.
166

Утім, то було вже наступного дня, коли ми вер¬

талися. А поки що ми блукали плутаниною доріг у

пошуку нічлігу, і нам не хотілося пригальмовувати,

тому ми лиш побіжно прочитували блакитні таблиці

з назвами сіл, переживаючи те приємне замилування

угорською мовою, завдяки якійподорож випручується

з географії й рушає слідом казки чи легенди, у бік

дитинства, коли звучання та музика слів брали гору

над сенсом.
Ми зупинилися, здається, в Гологазі. Всипаний

щебенем майдан оточували довгі одноповерхові бу¬

динки з аркадами. Нам дали кімнати, ніхто ні про

що не запитував. Всі клопоталися завтрашнім днем:

запахи з кухні, брязкіт начиння, гірлянди, серпан¬

тини й кульки, порозвішувані в залі, де щодня хар¬

чувалися гості того чи то кемпінґу, чи то заїзду. Ми

залишили речі й поїхали далі. На сільських пло¬

щах росли ялини. На них погойдувалися картонні

ангели й зірки. Мокли й розм’якали. Це було рік

тому, і тепер я вже не зможу відрізнити Токаю від

Гідашнеметі, Шарошпатака від Пальгази. Я запа¬

м’ятав коричневі дахи Мада праворуч від шосе.

Вони скидалися на глиняне румовище на схилі жов¬

того пагорба. Лискуче, намокле й голе, бо там не

було дерев, самі лише мертві виноградники з ря¬

дами дерев’яних хрестів, які тяглися безконечно,

повторюючи ритм ландшафту. Але Мад був уже на¬

ступного дня, а тоді ми подалися, здається, до Мі-

когази, аби недалеко за селом знайти ту самотню

кнайпу, схожу на таборовище. На свіжому повітрі

під дашком чоловіки роздмухували великі бляшані

ґрилі. Жінки розкладали щось на столах. Усі вигля¬

дали так, ніби щойно спустилися з гір чи вийшли з

боліт. Були зашмаровані багном, вбрані в мисливські

парамілітарні однострої. Бракувало лише коней, ти¬

хого іржання в сутінках, побрязкування вудил і сту¬
167

ку підків. Пили палінку. Я відчував її запах, змі¬

шаний із пахощами деревного вугілля й печеного

м’яса. За кнайпою був болотистий став і роздовбане

сільське обійстя, клітки для качок, солома, зелена

трясовина й сітчані огорожі, а далі - лише сутінки,

хоча десь там, у глибині пейзажу, я відчував мокрий

масив гори.
Ми зайшли досередини, до дерев’яної світлиці,

з’їсти ґуляшевої зупи й запити червоним вином. За

столами сиділи люди в грубих светрах і важких

черевиках. Ніхто не звертав на нас уваги. Можливо,

серед зими на тому дощовому краю світу чужинці

були чимось звичним.
Тепер, через рік, розглядаю словацьку мапу Земп-

ліна й бачу, що мав рацію з тими болотами й горою.

Відразу за кнайпою, за ставком і качками, плинув

потік Божва, за ним тяглися мочарі, а далі, вже в

цілковитій темряві, здіймався хребет Рітка-гедь. Те

знання мені, власне, нінащо не здалося, я громаджу

його, щоб якось заповнити простір, щоб укотре по¬

чинати все спочатку, поновлювати, писатинескін-

ченний пролог до того, що було. Це єдиний спосіб

зробити так, аби проминуле й мертве хоч на мить

ожило в примарній надії, що пам’ять прослизне в

якусь невидиму шпаринку й підважить віко нічо-

гості. Тож я повторюю цю безнадійну мантру назв і

краєвидів: простір умирає повільніше ніж я, це щось

подібне до безсмертя, і я бубоню цю географічну

молитву, ці топографічні отченаші, торочу картогра¬

фічну літанію, аби той ярмарок чудес, той дияволь¬

ський млин, той калейдоскоп хоч на трохи завмер,

зупинився зі мною всередині.
А потім були Шаторальяйхели, була ніч, як лис¬

куча атласова підшивка. На вулиці Кошута сунули

завіси дощу. Ми шукали банкомата чи взагалі чогось,

що було би відчинене, але крізь шибки авта бачили
168

тільки, як касирки в крамницях підраховують виторг,

прибирають, миють підлогу, а чоловіки теревенять

на дверях, випускаючи останніх клієнтів.
Уперше я був тут чотири роки тому в липні. Ледве

завважив цісарсько-королівську вохру й жовтизну

фасадів. Ми прослизнули крізь тінявий тунель го¬

ловної вулиці, й місто урвалося так само зненацька,

як і почалося. Праворуч п’ялися виноградники, з

лівого боку час від часу поблискував Бодроґ. Шосе

№37 розтинало пейзаж навпіл. На сході лежала темна

багниста зелень Бодроґкезу, на заході здіймався

ланцюг пагорбів, де панувала суха спека височин, а

крізь вулканічний ґрунт подекуди височіли гребені

вапнякових скель, мов якісь прадавні хребці. Це тут

починалася Велика Панонська низовина, що тяглася

аж до Белграда. Це тут її північний край майже

сягав Карпат, а західний м’яко торкався Угорського

середньогір’я - власне Земплену, Букових гір та гір

Матра. Пласкі болотяні терени в межиріччі Тиси й

Бодроґа поросли тополевими гайками, і лише рештки

справжньої Пусти на захід від Дебрецена могли

змагатися з меланхолією цих місць. Усюди відчутно

воду, важка губчаста земля вгинається під тягарем

неба. Села нагадують жовті муровані острови. Світ

припадає до обрію, і здалеку все виглядає як по¬

земна риска. З дороги, що веде через Тисачермель

і Надьгомок, видно гори за Шарошпатаком. Вони

виростають раптово, без попередження, без вступу,

як піраміди в пустелі, і їх форма така ж досконала

й геометрична. Але Шарошпатак був іншого разу.

Тепер ми дивилися на дощ і порожні, позачинювані

Шаторальяхели. «Шаторальяхели» означає не біль¬

ше ніж «шатро, розбите на новому місці».

Дельта
Від самого приїзду мені сниться вода. Сняться

різні місця на світі, але вони складаються із самої

тільки води. Ці місця мають конкретні назви -

Лондон, Болгарія чи НДР, але завше бачу їх у во¬

дяній глибіні. Я пристаю на це, бо подорож, із якої

я повернувся, власне, й була сном. Семигород, Вала-

хію, Добруджу, Дельту й Молдавію виповнювала

спека, і тепер я вже не заприсягнувся б, чи моя пам’ять

відтворює речі, які там залишилися й існують далі

вже без моєї участи. Порпаюся в кишенях і напліч¬

нику, шукаючи доказів, але предмети, які знаходжу,

виглядають як реквізит: банкноти по тисячі леїв із

Міхаєм Емінеску, котрий помер зовсім як Ніцше -

від божевілля та сифілісу. За них нічого не купиш,

їх радо беруть хіба що циганські діти. Збирають

портрети пророка нації, а потім ідуть до крамнички,

аби обміняти їх на цукерки й жувальну гумку. Так

було в Рікіші, в Якобені та в Роандолі. На п’яти¬

тисячних, своєю чергою, зображений Люціян Блага,

який написав: «Півень Апокаліпси співає, співає по

селах Румунії». Десятитисячні банкноти прикрашає

портрет Ніколає Йорґи, якого закатувала Залізна

Гвардія, хоча той, як стверджував Еліяде, «був прав¬

дивим пророком румунськости». Я бачив їх усі, по¬

зв’язувані мотузками в товсті пачки. Так було в

Клужі, коли о сьомій ранку на вулиці Ґеорґе Дожі
171

зупинився пікап, і з нього вийшов чоловік у комбі¬

незоні, навантажений пачками грошей, мов святий

Миколай подарунками. Так було у банку в Сиґі-

шоарі, де на прилавку лежали стоси дрібних купюр,

зв’язаних шпагатом, і ніхто особливо ними не ціка¬

вився, бо охоронець якраз розтлумачував мені, що

закон забороняє іноземцям продавати західну валю¬

ту. Вибачливо розводив руками й пошепки радив:

«Black market... black market...».
Тепер я виймаю з кишені ті шани гідні портрети,

розгладжую їх і дивуюся, що вони не зникли, не

розчинилися в повітрі, коли я, повертаючись, о четвер¬

тій ранку перетинав кордон у Куртичі. Небо над по¬

рожньою станцією було густо-синє. Прикордонники

й митники перетрушували будапештський потяг, із

якого я саме зійшов, аби дочекатися кошицького.

Через вікно я бачив, як патрають баґаж англійців,

котрі сіли в Сиґішоарі. Моє сумління було чисте,

тож я спокійно попивав бігорську паленку. Врешті

службовці в мундирах повиходили, потяг уже от-

от мав рушити, коли з нього вискочила дівчина з

наплічником. Була простоволоса, погляд її блукав.

Можливо, то був страх, може, злість. Цього я ніколи

не довідаюся. Так чи так, вона належала до гурту

тих іноземців. Перебігла навскоси перон і зникла

в будинку вокзалу. Її ніхто не переслідував. Потяг

рушив. Невдовзі мав з’явитися мій, разом зі срібним

сяйвом світанку, що просіювалося звідкись із-за

Бігорських гір.
Купе і коридор були порожні. Я міг спокійно

дивитися то в один бік, то в другий. Уздовж потяга

через кожні кількадесят кроків стояли солдати.

Мали хлоп’ячі обличчя та погано допасовані польові

однострої - закороткі штани, куртки іншого відтінку;

той, що стояв найближче, був узутий у цивільні чорні

черевики з масивними пряжками. Вони виглядали
172

наче вирвані зі сну, мов захоплені в полон. Були без

зброї, без ременів і тремтіли на ранковому холоді.

Дивилися кудись у простір, ніби й не хотіли помічати

потяга, не хотіли зустріти чужий погляд.
Виймаю банкноти з кишені й не можу повірити,

що вони не щезли, не залишилися там, на кордоні,

разом із тією нереальною сторожею. Розглядаю їх і,

замість Емінеску, Йорґи та Блаґи, бачу обличчя тих

хлопців.
Але я маю й кілька інших доказів, що то був

не зовсім сон. Наприклад, квиток на швидкісний

теплохід за сто двадцять тисяч леїв. «Rapid, Comod,

Efficient». Я придбав його в Тульчі, аби попливти до

Суліни. Хотів побачити, як континент занурюється

у води, як земля опадає й пірнає в морську глибінь,

залишаючи позаду людей, тварин і рослини, як ухи¬

ляється від своїх справ, струшує з себе увесь той

балаган історії, народів, мов, той прадавній розгар¬

діяш подій, хаос доль, хотів пересвідчитися, як вона

шукає спочинку у вічному напівмороку глибин, у

байдужому монотонному товаристві риб і водоростей.

Тому я встав рано, щоби на бухарестській Ґарі-де-

Норд устигнути на потяг до Констанци.
Бранешті, Драґош-Вода, Штефан-чел-Маре - на

степовій рівнині будинки виглядали так, мовби хо¬

тіли запорпатися в землю, шукаючи прохолоди. Були

низькі, спалені сонцем і крихкі. Нагадували камені

або череп’я. Подеколи я помічав далекі силуети ко¬

ней і людей. Вони були такі ж чорні, як і їхні тіні.

Я подумав собі, що небо у цих краях, коли в нього

постукати, видає твердий металевий звук. За Фе-

тешті потяг їхав високим насипом понад болотами,

а в місцевості Чернавода проторохкотів сталевим мос¬

том, що з’єднував дунайські береги. Атомна електро¬

станція була, мов примара, і швидко зникла. З’я-
173

вилися сірі урвища, повні пташиних гнізд. Мені

здавалося, що чую запах моря, але на залізничному

вокзалі в Констанці він розвіявся.
На автостанції потойбіч міста все було трохи,

як у селі. Жінки в хустках сиділи, склавши руки на

колінах, діти довкола пурхали, як зграйки горобців.

Я купив сиру й хліба і подався до привокзального-

бару випити пива «Чук». Усередину вповзла кіль-

канадцятилітня дівчинка з гарним обличчям. Пере¬

сувалася за допомогою рук. Чоловіки сміялися і

кидали на землю цигарки. Вона збирала їх і також

усміхалася. Усі грали в якусь добре знану їм гру.

Потім я бачив її на вокзалі. Вона віддавала цигарки

старій жінці, що нерухомо сиділа серед дітлашні.
Вперше в житті я побачив мінарет у Бабадаґу.

Я їхав до Тульчі, аби далі попливти до Суліни.

Мікроавтобус обслуговувало двоє хлопців. Один

сидів за кермом і продавав квитки. Другий, молод¬

ший, вискакував на зупинках, щоб відчиняти й зачи¬

няти дверцята. У Міхай-Вітязу хтось хотів їхати

задурно, і той другий штовхнув його в груди так

сильно, що він заточився. Жовті й голі пагорби До¬

бру джі нагадували мертві мурашники. Спека про¬

сочувалася вглиб землі й розпирала її зсередини!

Десь по праву руку лежала Істрія: греки, руїни,

мармурові колони, сьоме століття до нашої ери, але

мені це було до лампочки. Що старіше минуле, то

гірше. Воно зношується від людських думок, як

телефонний довідник від доторків. Мінарет у Ба¬

бадаґу був суворий і простий. Виглядав, як олівець,

націлений у небо. Привал тривав п’ять хвилин, але

відлити ніхто не йшов. Усі пили воду, й вона одразу

проступала крізь шкіру. Я бачив темну пляму на

спині у водія. Магнітофон грав навіть під час стоян¬

ки. Незмінні фолькові мотиви у тому дивному плак¬

сивому регістрі, що пасував до мінарета, до спеки
174

й куряви. Я відчував, як закінчується континент,

відчував пришвидшений подих суходолу, що кидає

свої обов’язки. Ми мали залишитися з усім своїм

набутком, зі своєю клятвою та істерією, й дивитися,

як його гола спина пірнає під гладке простирадло

вод.
Тульчу я побачив здалеку й згори. Ми м’якими

зигзагами з’їжджали вниз поміж пагорбів. Над міс¬

том і рікою висів сірувато-синій туман. Дунай роз¬

ходився тут на три рукави, розливався десятками

каналів, озер і заплав. Тут рука ріки закінчувалася

великою долонею. Пальці відгалужень, сухожилля

каналів, нігті піщаних пляжів на узбережжі, біжу¬

терія заплав і лиманів, усе вкрите зеленою шкірою

боліт і безконечних заростей очерету. Так я собі уяв¬

ляв це, розглядаючи мапу. Тульча була суглобом,

зап’ястком.
У порту паслися коні. Скубали щось на голому

майданчику поміж кранів, залізничних рейок і поки¬

нутого залізяччя. їхні гніді спини губилися на тлі

іржавих суден і конвеєрів для транспортування

крихти. Нікого не було, лише кілька хлопців пере¬

стрибували з берега на палубу старого буксира і

назад. Я шукав у повітрі запах моря, але вчував

лише ріку, мулький, теплий риб’ячий дух, змішаний

зі смородом солярки.
Сто двадцять тисяч леїв. «Rapid, Comod, Effi¬

cient». Уранці біля трапу зібрався натовп. Теплохід

був іще совєтський. Спершу входили ті, що мали

квитки, бозна-де куплені заздалегідь. Решта чека¬

ли, поки з’ясується, чи є вільні місця. Двійко мо¬

лодих французів поволі, сонно перераховували банк¬

ноти. Подавали їх один одному, ніби грали в якусь

гру. Папір шелестів на вітрі. Вони виглядали обго¬
175

рілими па сопці, як головешки. Всі решта були се¬

ляни з вузликами, скриньками й мішечками, трохи

рибалок із запасами хліба в наплічниках. І ще лю¬

ди в уніформах. Я нарахував чотири різновиди мі¬

літарних і парамілітарних одностроїв. Кожен ман

кобуру з пістолетом. Неможливо було сказати, хто

з них стеріг нас, а хто просто кудись плив. У всіх

були однаково серйозні, зосереджені обличчя.
Я, власне, нічого не пам’ятаю з тієї подорожі.

Сімдесят кілометрів із трьома зупинками, усі сиділи,

як в автобусі. Лише зрідка, коли ми перетинали

якийсь кільватер, днище судна вдарялося об воду -

м’яко, по-риб’ячому. Біля Кришана ми обігнали

турецький корабель. Він був великий і чорний, як

стара фабрика. Віз овець. У десятках нагромаджених

кліток стояло й лежало кількасот біло-бурих тварин.

І звідусюди стирчали солома чи сіно.
Я вийшов на горішню палубу. Від турецького

судна війнуло пахом сіножаті й стайні. Французи

лежали на кормі, примруживши очі. Двоє турецьких

моряків курили сиґарети. Спершись об поруччя, ди¬

вилися в зелене безмежжя Дельти. Якусь мить мені

здавалося, що їхній корабель називається «Віфле-

єм», але то лише моя уява намагалася дати раду з

небуденністю.
До Суліни ми прибули просто на головну вулицю.

На набережній натовп очікував своїх. Уздовж Стра-

да-Дельтеї росли дерева йзалягала тінь. У найближчій

кнайпі я купив каву й сів під парасолею. Чекав, поки

до мене прийде усвідомлення кінця. Ріка зникла у

морі раз і назавжди, закінчувалася земля з усіма її

подіями. Звідси неможливо було повернутися іншим

шляхом, ніж ти прибув. Я відчував, як час, що досі

перебував у людських формах, розливається, повер¬

тається до свого первинного кшталту. Тут, у Суліні,

він був усюдисущий, як атмосферна волога. Роз’їдав
176

будинки й кораблі, надточував обличчя і пейзаж,

склянки у барах і товари в крамницях. Він просто

пропалив, прожер тендітну оболонку хвилин, годин

і днів, заволодів усім простором, усіма видними й не¬

видними речами, і людськими думками також.
Дорога на море тяглася голим пустельним ви¬

гоном. Старі судна, буксири й катери іржавіли в

піску. Запах тваринного посліду висів над усією

місцевістю, як гарячий туман. Солоні подмухи з моря

розчинялися в ньому без сліду. У болотяних балках,

у колючих карликових заростях полискували купки

сміття. Блакитно-сірий пластик пляшок мав трупний

полиск, як черевця мертвої риби. У сіро-жовтому

пейзажі бовваніли бетонні бункери. Вздовж усього

узбережжя на розпеченому пустищі виднілися ку¬

тасті військові руїни. Пущені самопас коні шукали

спочинку в їх затінку. З-за білих порослих кущами

піщаних пагорбів долинав шум моря. Монотонний

звук був старий як світ. Він переливався через піщану

греблю й сунув у бік містечка. Цілком можливо, що

то він нищив делікатну імлу годин і квадрансів.

Вочевидь, то його сиреноголосий спів закликав дні

розчинитись у ньому самому, випручуючись із пут

годинників і календарів. Так, це вічність кликала Су-

ліну. Спокуса спокійного скону сповнювала завулки,

низькі будинки в садах, кам’янички на променаді.

На під’їзді до готелю «Суліна» росла трава. Готель

«Европоліс» був зачинений і безгомінний. Асоціяція

жертв комунізму містилася в будиночку, лише трохи

більшому за ляльковий.
Близько п’ятої дня на пристань почали з’їжджа-

тися вози, ручні візки й велосипеди. Стікався люд.

Із заходу, з Тульчі, плив пором «Молдова». Віз но¬

вини, крам і пасажирів, а очікувальники скидалися
177
12 - 7-35

на острів’ян. Корабель сунув із глибин суходолу,

а вони чекали на нього так, ніби той прибував із

далеких морів. Високий поліціянт стояв збоку й ди¬

вився на юрму. «Молдова» статечно причалила і

пришвартувалася. Спочатку повиходили ті, хто мав

небагато, далі почалося розвантаження. Серед то¬

варів було все, чого бракувало Суліні: блоки міне¬

ральної води, пиво в бляшанках, ящики з хлібом,

фрукти у слоїках, невизначені пакунки, безформні

клумаки, губкові матраци, ковбаса у запітнілих від

спеки целофанових мішках, кава, біле вино у плас-

тикових бутлях, Гумові чоботи, скло й порцеляна,

ярмарок тисячі чудес, сувої толю з мого повітового

містечка, віжки, футболки, кашкавал і гохлянд, мило

й мотовило, цяцька з діркою, зошити й «нескафе»,

стільці, механічний годинник із ключем і зозулею,

в’язка пляжних парасоль. Фіри, візки йбіла «дачія»-

пікап ледве помістили все це на своїх спинах, аби

негайно розвезти по кількох крамничках на Страда-

Дельтеї.
Я пішов до моря поміж мертві судна й бункери.

Видряпався на велетенську бетонну рампу, з якої,

можливо, хтось колись збирався запускати ракети

«земля - вода». Звідси я міг бачити, як сонце ко¬

титься за Дунай. Ріка полискувала зеленню, фос¬

форизувала. Нагадувала напнуту шкіру ящірки. З від¬

критого моря плив корабель. Був високий, на кілька

поверхів, і смоляно-чорний у пригаслому сяєві дня.

Прослизав у гирло і сунув просто супроти червоного

сонця. Я не бачив ніякого руху на палубі. Ніхто не

стояв біля поруччя, не курив, не спльовував, не ви¬

глядав порту. Коли смеркло, я рушив його слідом.

Корабель пришвартувався на самому краєчку набе¬

режної, неподалік готелю «Суліна». І він, і готель

були однаково темні й мовчазні. Корабель плавав

під ліванським прапором. Нікого не цікавило його
178

прибуття. Він перечікував ніч, аби на світанку знову

рушити вгору проти течії ріки.
Я спав у винайнятій кімнаті під килимком із крає¬

видом Мекки.
До Сфинту-Ґеорґе треба пливти неповні три годи¬

ни просто на південь. Човен був синій і довгастий.

Мав хондівський мотор. Спочатку трохи вгору голов¬

ним руслом, а далі - мереживом каналів. Корпус

човна був не ширший, ніж метр двадцять, зате ду¬

же довгий. П’ятдесятилітній чоловік сидів на носі

й давав знаки стерновому. Канали тут неглибокі, і

є багато непевних місць. Подеколи доводилося глу¬

шити мотор і піднімати човна, щоби проминути мі¬

лину або не заплутатися гвинтом у водоростях.

Вужчі місцини нагадували зелені очеретяні тунелі.

«В’єтнам», - приказував капітан, запалюючи сига¬

рету «Snagov». Іноді очерети рідшали, і можна було

добачити наділки, засаджені кукурудзою, капустою і

ще бозна-чим. Вони сягали самої води і вивищувалися

на п’ять-десять сантиметрів над поверхнею. Були

не більші, ніж могилки на цвинтарі чи грядки. Де-

не-де їх пильнували пси на коротких ланцюгах.

Далі ми мусили повернутися до головного русла,

аби шукати черговий канал. Напоролися просто на

поліційний катер. Мент стояв метр над нами і бай¬

дуже, мертвотно допитував капітана: «звідки», «ку¬

ди», «який тип двигуна». Врешті махнув рукою, і ми

пошкварили на південь.
Рікою до Сфинту-Ґеорґе—дві з половиною години,

може, трохи більше. Ми проминали старосвітські

човни з дизелями й надбудовами, як прикордонні

будки. Над озером Рошу ширяли білі пелікани. Ми

пропливли повз рибальське селище. На березі видні-

лися самі чоловіки. Колупалися біля човнів і сітей.
179
12‘

Канал був прямий, як стріла, і гладенький, як скло.

Геометрія тримала у своїх шпорах очеретяні береги,

і зір не мав на чому спочити. Ковзав у пошуку хоч

чогось, що вибивалося б із цього загального ладу,

але повсюди знаходив лише монотонну зелень ліній

і площин, прикриту склянистим безміром неба. Дель¬

та була тут схожа на нескінченність, складену з пара¬

лельних і перпендикулярних прямих. Подекуди на

краю заростей стояли рибалки у високих Гумових

чоботях, але й вони не дуже-то урізноманітнювали

пейзаж: нерухомі, неприсутні йсірі, вони нагадували

великих чапель.
Біля помосту у Сфинту-Ґеорге лежала скирта

гнилої соломи. Я рушив у бік триповерхової бетонної

новобудови. Перший поверх був незаселений, завале¬

ний сміттям і засраний. Вище хтось мешкав, у вікнах

висіли фіранки. Над пустельним запилюженим май¬

даном загусла спека. Небо за кольором нагадувало

пісок. Я намагався знайти хоч якийсь затінок. Перед

баром росло кілька дерев. Тут, у цьому невеликому

дерев’яному бараці, пропонували сім гатунків пива

і дванадцять - вина. За дерев’яними столами сиділи

чоловіки. Наближалася друга година. Я взяв пиво

«Чук» і сів поруч: мені таки вдалося дістатися туди,

звідки можна лише повертатися.
Пороми до Стамбула відходили з Констанци.

Потяги у світ рушали з Тульчі, може, навіть із Ґала¬

ца. Я сидів на острові, оточеному болотами й часом,

який розкладався над Дельтою, мов органічна ма¬

терія, перегнивав і прів, виділяючи прадавній запах

початку, коли життя ще не вислизнуло зі смерти і

навпаки. Континент тлів тут, наче край тканини.

Пісок, курява, собаки і вічна сієста. Чоловіки вста¬

вали з-за столів, зникали й знову з’являлися. При¬
180

ходили жінки, сідали на лавки трохи збоку і дослу¬

халися до розмов. їхні тіла випромінювали вагови¬

тий спокій. Мабуть, вони вже знали напам’ять усі

порухи, які мали виконати, перш ніж помруть.
Проїхав візок, запряжений неймовірно худим

конем. Хлопець-візник гамселив тварину зламаним

патиком. Віз мінералку і жовті ящики пива «Берґен-

бір». За мить вони зникли за рогом в абсурдному

невротичному поспіху.
До мене підійшов чоловік і запитав, чи потребую

кімнати, місця для нічлігу, і, якщо так, то він тут

знає «бабушку», що радо мене прийме, але мушу

вирішити негайно, бо він не має часу. Говорив по-

російськи, як багато хто у Сфинту-Ґеорґе. Я сказав,

що сам іще не знаю, що мушу поміркувати і таке

інше. Мені не хотілося поспіхом допивати пиво,

не хотілося покидати тіняву кав’ярню. Чолов’яга

відійшов, але не зник. Він пробігав швидким кроком

через майданчик зі столиками, подекуди кидав

слово чи два і йшов далі, не чекаючи відповіді.

Іноді щезав кудись ненадовго, але за мить з’являвся

знову - швидкий, збуджений, він ніби виконував

функцію герольда в нерухомому селі. Мав на собі

сіру сорочку, сірі костюмні штани і гумові капці на

босу ногу. Йому зовсім не йшлося, аби мати з мене

якийсь прибуток. Якогось разу, швидко проходячи

повз мене, кинув, що дівчина за шинквасом також

говорить російською і може мені допомогти в справі

помешкання. Я ще не встиг розтулити рота, як його

вже не було.
Урешті-таки за годину чи дві я пішов до «бабуш-

ки». Вона мешкала недалеко від бару в маленькому

білому будиночку. Зелені стовпчики підтримували

ґанок. Перед входом аж шумувало від квітів. Позаду
181

залягала важка тінь горіхів, слив і яблунь. Бабуня

була маленька, як її хатина, та говірка. Запитувала

й, не чекаючи відповіді, правила далі своє або прий¬

мала мої репліки як очевидність: Польща, на кілька

днів, приплив човном, що робить, де живе, у селі,

в місті - добродушна докучливість поєднувалася з

прохолодною ґречністю.
Вона відчинила мені кімнату. Була маленька і

пахла, як покій моєї бабусі. Нерухоме повітря збе¬

рігало аромати старого дерева, постелі й вологости.

Сюди віддавна ніхто не заходив, принаймні ніхто

чужий. Стіл, стільці й ліжко вщерть заповнювали

кімнату. Усе стояло й лежало на своїх місцях із не¬

запам’ятних часів. Переставляючи стільця, щоб по¬

ставити на нього наплічник, я почувався, як злодій.

Мені здавалося, що я мимохіть зруйную дерев’яну

темно-коричневу річ, що її поглине ніщота теперіш-

ности, і вона помре, як створіння з морських глибин,

раптово видобуте на поверхню.
«А Бог у вас єсть?», - запитала вона і вказала на

ікону, що висіла на покуті, під самою стелею. «Ну

да», - відповів я. Похитала головою, дала мені ключа

і лишила на самоті. На тій самій висоті, що ікона,

відразу поруч, на краєчку шафи стояли коробочки

й баночки з-під західних парфумів, дезодорантів і

кави. То, мабуть, від сина з Бухареста чи від доньки

з Констанци, - подумав я. За п’ятнадцять хвилин

старенька встигла оповісти мені й про своїх дітей.

Ікона і той західний смітник були єдиними оздобами

в суворому інтер’єрі. Мені не хотілося роздумувати

про символіку чи семантику того поєднання. Я по¬

чувався старим і вже не мав сили на очевидності.

Залишив речі й пішов подивитися на море.
Із валу, що тягнувся вздовж дунайського рукава,

відкривався вигляд на обидва боки. Праворуч ріка
182

котила зеленуваті мулькі води. На мілинах стояли на

якорі чорні човни. їхні носи й корми ледь задиралися

вгору. Були вузькі й старосвітські. У мінливому вод¬

ному краєвиді, серед плинних площин світла й тіні,

серед лискучих водяних дзеркал і тьмавих від вітру

розливів чорні обриси човнів здавалися чимось не¬

реальним. Особливо надвечір, коли їх тіні немож¬

ливо було відрізнити від них самих. Вони бовваніли

у мерехтливому, повному бісиків просторі, ніби вирі¬

зані з найчорнішого картону або виточені з вугіл¬

ля. Нагадували залишки найстарішої ночі й уві

сні, мабуть, правили для транспортування душ. Так

чи так, я не бачив у Дельті гарніших і простіших

речей.
Ліворуч тяглося очеретяне село. Тини, дахи,

стіни, загороди для худоби й птиці - все було зроблено

із сухих порожнистих стебел. Очерет стояв стосами,

чекав свого, пов’язаний у снопи, поскладаний у ко¬

пи і просто розкиданий. Тому-то людський пейзаж

був тут такий плаский. Із цього матеріялу просто

неможливо було збудувати щось високе. Від стін

подекуди відпадала глина й оголювала конструкцію

з жердин, заповнену очеретяною плетінкою. Село

розповзлося, як велике таборовисько. Здавалося,

всьому людському набуткові загрожує ненастанна

втрата. Усе було ледь вивершене над землею, сяк-

так змайстроване, збите докупи й повідгороджуване

від усього решти тинами, воринням і парканцями з

двох-трьох жердин. Так, село Сфинту-Ґеорґе мало в

собі якийсь смиренний героїзм. Виставлене на волю

стихій, сповнене проминальности, воно тулилося до

суходолу, як ластів’яче гніздо.
А потім, так само, як і в Суліні, починалася пу¬

стельна рівнина і тяглася аж до самого пляжу. На

її краю, відразу за селом, стирчали в небо радари.
183

За огорожею я бачив кілька плямистих вантажівок.

Мене туди зовсім не тягло. Тут, у моїй частині світу,

армія в мирний час завше однакова - сумна і трохи

смердкть. Я волів дивитися здалеку. Чорні ґратки

антен вивищувалися над очеретяними мазанками.

Я намагався уявити собі нудьгу цієї станції, одно-

маніття порожнього неба й зеленуватих екранів.

Карти, контрабандний алкоголь, розмови про жінок,

радіоприймачі, що ловлять закордонний рок-н-рол чи

фольк, сонливість, кава і жодних варварів на обрії.
Утім, цілком можливо, що звідси просто спосте¬

рігали за рештою світу, за отією безмежною, без¬

формною потворою, яка завжди брала в облогу

народи, надто заклопотані власним існуванням. Я

дивився на коров’ячі кізяки, що сохнули на сонці,

і намагався не думати про історію. З того виходив

пшик. Уже вкотре географія полишала мене на

волю всіх тих неясних подій, тих каламутних нібито

фактів, тих підозрілих істин і незаперечної брехні,

виліплюваної в щось на кшталт долі. Так, за обрієм

споконвіків чаївся жах. Усе, чого ми прагнемо, за¬

бирає із собою час, а простір приносить небажане.

З-за горизонту виринають армії чи ідеї, і від них

не втечеш. Давно минули часи пересувних, рухомих

держав, чия історія зводилася до постійного тут-і-

тепер. Сьогодні нікуди піти, щоби почати все спо¬

чатку, тож ми живемо, занурившись у минуле, яким

просякають наші землі, як лігва тварин просякають

їхнім запахом. Так чи так, радари були, мабуть,

націлені на Туреччину.
На пляжі лежали люди, стояло кілька парасоль.

Були ненабагато більші ніж звичайні, від дощу. Крім

них, скільки сягало око, не було й крихти тіні. Колючі

чагарники на піщаних пагорках сягали щонайбільше

до плечей. Я рушив берегом на південь і за мить
184

був уже зовсім сам. Було помітно, як течія ріки

змішується із солоною водою. Дунай був темніший

і розчинявся у прозорому сріблі хвиль. Здавалося,

ніби велика хмара кидає тінь на дзеркало вод.

Припливла чорна лискуча змія, виринула на берег

і поповзла голим пляжем у бік чагарів. Її в’юнка

маленька присутність у порожньому до самого обрію

пейзажі нагадувала ману, і я пішов слідом за нею.

Вона відчула на собі мою тінь, згорнулася кільцем і

завмерла. Я дав їй спокій. Почекав іще мить і рушив

углиб суходолу.
Увечері Сфинту-Ґеорґе ожило. Всі ніби тільки

й чекали, коли запалять електричні ліхтарі. Зовсім

не похолоднішало, лише стемніло, але, вочевидь,

темрява тут заміняла затінок. Із будинків, із пляжу,

з човнів, авт і возів надходили люди. Кнайпа під

деревами не могла всіх умістити, нагадувала табір:

десятки, сотні постатей у безугавному русі, у плямах

сутені й тьмяного посвіту, у жестах, що починалися

у світлі, а уривалися в темряві, все багатократ по¬

множено тінями, відгомонами, що долинали з гли¬

бин ночі, мовби село сполучалося далі з якимось

іншим селом, а те - з наступним, буцімто Сфинту-

Ґеорґе мало близнюків десь у чорних безмірах або

було тьмавою планетою, що невміло силкується від¬

бивати звуки й світло, непомірно більші від неї. Не¬

бо раз по раз спалахувало ртутним сяйвом. Хтось

пояснив мені: «Зто маяк». На тлі того маєстатично-

мертвотного й монотонного світла все, що відбувалося

на землі, виглядало хаосом, збігом обставин. Люди

позбувалися енергії швидко й нервово, як ящірки.

Я брав у барі пиво «Чук» і йшов у пітьму, щоби

дивитися здалеку на фієсту. Мені здавалося, що та

учта вирує в якійсь великій печері. Ніч налягала

зі всіх боків, і доводилося постійно рухатися, роз¬
185

мовляти, перекрикувати механічну музику, цокатися

склянками й жестикулювати, щоби гаряча темрява

не заросла, не загоїлась, як рана. Так, то був карна¬

вал, європейські тропіки, страх перед сліпучим світ¬

лом дня, забуття, і все те прорізував переливчастий,

плаксивий кларнет у тому чужому ладі, що зустріча¬

ється на південь від Карпат.
Щоб охолонути, я зійшов до води, на поміст, ку¬

ди прибував пором. Тут не було видно нічого. Я чув

лише хлюпотіння, риб’яче поплюскування, вчував

тепле мульке дихання ріки, її велетенське пульсу¬

вання, її байдужу присутність. Уявляв собі, як із

тіла континенту витікає зеленкава кров, але життя

не спиняється, і так триває тисячоліттями.
Я починав розуміти сенс того шаленства у барі.

Це був просто знак існування. Всі зустрічалися в

тому вбогому світлі, тяглися до нього, як нетлі, аби

перевірити, чи ще живуть. Вони мусили дивитися

одні на одних, зчиняти галас. Поміж безміром неба

й змарнілою землею не було місця для людської

присутности. Так, вони мусили зустрічатися на краю

суходолу, точніше, на краю болотяного острова, му¬

сили знаходити власне відображення в чужих очах,

адже немає нічого гіршого за ніщоту, котра вдає із

себе географію.
Уночі мене покусали блощиці, і я встав на сві¬

танні. Вийшов із бабусиної хатки. Повітря було бла¬

китно-сіре і трохи холодніше ніж увечері, але спека

все ще наповнювала піщані вулички. Вона пригасла

на мить, але не вивітрилася. Сочилася зі стін, із

землі, з парканів і садів, витікала зі світу, як густий

сік із плоду, як струм із липких нутрощів лужної

батарейки. Я проминув білий покинутий пікап на

чотирьох спущених шинах. То було єдине авто у

Сфинту-Ґеорґе. Я рушив туди, де закінчувалося село.
186

Відразу за останніми будинками починалися сміттє¬

звалища: мертвий сірий одноразовий пластик, бан¬

ки, скло, ганчірки, фольга, трохи коробок, старі ба¬

няки, відра без дна, закриті форми, в яких збирався

мулький вологий простір, аж до найглибших зака¬

марків тетрапаків і зім’ятих пластикових пляшок.

Язик звалища повз у бік мертвого каналу і на по¬

верхні води дещо втрачав масивність, розчинявся,

розтікався зграйками горлечок, що стирчали з води,

надутих целофанових мішків, намоклого картону й

алюмінієвої фольги, і лише метал вкупі з потовченим

склом спочивав десь на дні.
І тоді я побачив той хрест. Він стояв посередині

смітника. Невисокий, може, метр-півтора, збитий із

двох товстих дощок і вкритий коричневою фарбою.

Краєчки рамен дбайливо заокруглені, щоб суворе

дерево набуло хоч якоїсь форми. Не було жодного

напису, жодного постаменту, хрест просто стояв,

вкопаний у землю. Його найближчими сусідами бу¬

ли кілька дірявих відер, очеретяний віник, банки

з-під фарби, розклеєний черевик та обгортка від

мила «Люкс» із обличчям темноволосої жінки. Я

намагався збагнути, чи він стояв тут ще раніше,

ніж сюди почали зносити сміття, чи хтось поставив

його вже опісля - посеред цього цвинтаря речей.

Друга можливість була красивою й патетичною, але

менш вірогідною. У Сфинту-Ґеорґе не було, мабуть,

нікого, хто міг би прагнути спасіння предметів, ні¬

кого, хто зважився би думати про воскресіння та

безсмертя речей. Вочевидь, мало хто вірив і у влас¬

не воскресіння - звідти й отой симбіоз хреста і неор¬

ганічної трупарні.
Я рушив назад. Було вже, певно, по шостій, але

ще перед сьомою. У барі сиділо кілька чоловіків.

Мали із собою відро, кельму й ватерпас. Виглядали,

як пролетарські вільні каменярі. Пили чисту горілку
187

й споліскували пивом. Від вечірнього карнавалу не

було й сліду. На столах стояли чисті попільнички,

а чоловіки майже не розмовляли. Зі сходу вставала

спека. Тіні людей маліли, як плями вологи. Мулярі

випили й пішли геть. З’явився чоловік, який учора

нарадив мені «бабушку». Мав щітку з намотаною

ганчіркою. Протирав нею все, що траплялося на

його шляху - бордюр коло бару, бетонний му рик,

одну-дві плити тротуару. Робив усе швидко, квап¬

ливо, майже не сповільнюючи рухів. Ганчірка була

суха. Не залишала жодних слідів. Він зник за ро¬

гом, а потім знову з’явився віддалік, із другого бо¬

ку піщаного майдану, і там теж заходився у тому

своєму поквапному прибиранні. Найближчу годину

я зустрічав його то тут, то там, у постійній гонитві,

у штанях, що весь час спадали, у боротьбі з курявою

і пилом, схожого на Бастера Кітона Дельти, який

силкується запанувати над хаосом летких мінералів,

намагається вберегти Сфинту-Ґеорґе від порохів,

несених із космосу.
Потім повернулися мулярі, але вже без інстру¬

ментів. Знову взяли по скляночці горілки й по

пиву. Либонь, уже почали роботу і тепер із чистим

сумлінням, без поспіху могли стати на прю з новим

днем. Щоразу більше людей збиралося за столами.

Була сьома година, чоловіки мали важкі нерухомі

обличчя. Небо набувало матово-молочного кольору

і починало набрякати від спеки. Я пив пиво «Чук»

навпереміну з пивом «Урсус», бо хотів стати трохи

менш видним у тому ранковому товаристві, хотів

осягти хоч трохи тієї втоми, що сочилася з їхніх облич

і тіл. Вочевидь, сон вимагав тут таких самих зусиль, як

і яв. Мені хотілося залишитися за дерев’яним столом

і чекати, поки моя душа порине в неочевидність, а

тіло зануриться в дивну суміш ранку й смеркання.

Цілком можливо, що моя схильність до периферії,
188

мій потяг до провінції, моя перверсивна любов до

всього, що заникае, розпадається й нищиться, знай¬

шли у Сфинту-Ґеорґе заспокоєння. Я подумав, що

зміг би роками сидіти тут і призвичаюватися до

думки про смерть. Виходив би щоранку на причал

порому й очікував її прибуття. Затертий, примарний

часовимір то наближав би її прихід, то віддаляв, і

я, врешті-решт, можливо, осягнув би щось на зразок

умовного безсмертя. Бо якщо тут так легко заникало

життя, то й смерть мала б набувати якихось неясних,

фантомних кшталтів. У щоденній мандрівці між при¬

станню й затінком тополь біля бару я позбувався б

зайвої енергії, залишаючи собі лише стільки, аби

не згасли чуття й уява, потрібна, щоб ненастанно

відтворювати решту світу і щоразу переконуватися,

що я нічого не втратив. У сам полудень, коли мене

огортала б нудьга, я рушав би на той плаский піщаний

пустир на узбережжі. Із глибин суходолу виринали

б видива далеких міст і місць. Між дзеркалом вод

і хмарами сунув би Бухарест, линув Берлін, про¬

пливали б Прага, Лондон, Стамбул і все інше, а за

сприятливого поєднання світлових і температурних

течій, мабуть, і Нью-Йорк вкупі з Монтевідео, Токіо

й Монреалем. Можливо, завдяки примхам атмосфери

я міг би бачити й своє минуле життя, жести і вчинки,

збережені серед повітряних площин, замерзлі у стра¬

тосферних сховищах і тепер оживлені задля потіхи,

розваги чи, може, дидактичної допомоги в іспиті

сумління. У Сфинту-Ґеорґе могло статися все - я

був певен цього о сьомій тридцять ранку, коли за

столиками прибувало гостей. Є такі місця, де немає

нічого, крім потенційности. А тут і справді єдиним

виходом могло би бути чудо, знак, раптове осяяння.

Пустка, нерухомість, жахіття занепаду, смуток сти¬

хій, замкнутих у геометрію площин, небо й земля,

що жорнують змучене й оснуле людство, - все це
189

якраз було чудом і знаком, адже зупиняло уяву на

півдорозі, заступаючи її невблаганною дійсністю.
Я допив свій «Чук» чи «Урсус» і встав. Проекти,

які я будував, були такі спокусливі, що конче треба

було взятися за щось конкретне. У портовому ба¬

сейні завбільшки з невеликий ставок стояло кілька

човнів. На прибитій до стовпа дошці хтось написав

крейдою: «сгар 35000, sum 38000». То були ціни за¬

купівлі коропа й сома. Під дерев’яним навісом си¬

діло двоє чоловіків. Я підійшов і спитав, як звідси,

власне кажучи, можна повернутися, чи є якийсь

човен, що плив би до Суліни. Довго роздумували,

і врешті один відповів, що ні, такого човна немає в

усьому селі, ніхто не попливе, і щойно завтра буде

пором. Те саме сказали й інші, що смолили на березі

чорного човна. Хоч би кого я запитував, відповідь

була одна: «Ніхто не попливе». Мені й не хотілося

звідси рушати. Я просто хотів знати. Всі говорили

про пором і про якийсь трактор, що на світанку

виїхав через болота в бік Суліни. Той завтрашній

пором мене навіть засмутив. Я хотів попливти ним,

але не так швидко. Власне, щойно прибувши, я вже

був певен, що сюди повернуся. Ця думка була така

виразна, що в певний спосіб заступала дійсність. Я

купив у крамниці хліба, кашкавалу, мінеральної

води та білого вина в пластиковій пляшці. Рушив

до моря. О восьмій було гаряче, як у нас ополудні.

Земля пахла коров’ячими кізяками й пилюкою. Я

знайшов місце, де нікого не було. Ввійшов у воду

й відчув, що вона така ж тепла, як і повітря. Дно

опадало майже непомітно. Я відійшов так далеко, що

суходіл перетворився на тоненьку смужку, а вода й

далі заледве сягала мені грудей. Часом я відчував

холодніші нурти, але вони вмить розчинялися, і

знов було так тепло, мов занурюєшся у велетенські

рухомі нутрощі.
190

Цілком можливо, все, що я досі написав, почалося

з тієї фотографії. 1921 рік, невелике угорське містечко

Абони, розташоване на сім кілометрів західніше від

Шольнока. Впоперек вулиці йде сліпий скрипаль

і грає. Його веде кільканадцятирічний босоногий

хлопець у кашкеті. На ногах у скрипаля розтоптані

черевики. Його права нога саме переступає вузький

слід, залишений залізним колесом воза. Дорога ґрун¬

това, курна. Повітря сухе. Ноги хлопця чисті, а слід

вузьких коліс неглибокий, ледь відтиснутий. Він

м’яко звертає праворуч і губиться у тьмяній глибині

світлини. Вздовж вулиці біжить дерев’яний паркан,

видно фрагмент будинку: в шибці відбивається небо.

Трохи далі біла капличка. За парканом ростуть

дерева. Скрипаль іде з опущеними повіками і грає

для себе, для невидного простору довкола. Крім пари

подорожніх, на вулиці є лише кількалітня дитина.

Обернута в їхній бік, вона, втім, дивиться кудись

далі, поза кадр, так наче за спинами приблуд діється

щось цікавіше ніж те, що на фото. День похмурий -

ні речі, ні людські постаті не відкидають тіней.

У скрипаля на правій руці (так, він шульга) висить

костур, а у поводиря - щось схоже на невелику

попону. Від краю кадру їх відділяє кілька кроків. За

мить вони зникнуть, і змовкне музика. На світлині

лишаться тільки малюк, дорога і сліди коліс.

Уже чотири роки мене переслідує це фото. Куди

б я не подався, шукаю його кольорові й тривимірні

версії, і часто мені видається, що знаходжу. Так

було в Подолінці, у бічних вуличках Левочі, у роз¬

печеному до білого Ґенці, де я шукав залізничної

станції - виявилося, що це порожній зруйнований

будинок і до вечора звідти немає жодного потяга. Так

було у Вільмані на покинутому пероні, серед залитих

спекою безконечних полів, і на ринку в Делятині, де

старі жінки продавали тютюн, так було у Квасах,

коли від’їхав потяг і виявилося, що навколо ні душі,

хоч будинки стояли один біля одного. І в Солотвині,

серед нерухомих, вкритих солоним пилом копалень,

і в Дуклі, коли з перевалу дме тяжкий монотонний

вітер. У всіх цих місцях на прозорий екран простору

накладався Андре Кертес із 1921 року, ніби саме тоді

зупинився час, і теперішність - то лише помилка,

глум чи зрада, а моя присутність у цих сторонах -

якийсь скандальний анахронізм, я наче прибув із

майбутнього, але через це аж ніяк не мудріший, а

навпаки - тим більше приголомшений. Простір цієї

світлини гіпнотизує мене, і всі мої подорожі є лише

пошуком таємного входу в її осереддя.
13-7-35

Дорогою на Бабадаґ
Я порахував штампи в паспорті. Сто шістдесят сім

штук за якихось сім років. Хоча мало б бути більше,

бо деяким лінтюхам не хочеться й рукою ворухнути.

Мені колись таке втяли в Ораді. Кількома днями

пізніше я вертався через Сату-Маре, на переході

порожньо, а вони - давай набік, вийти з авта, кивають

мені, щоб я йшов за ними до тих скляних ангарів,

до тих теплиць - всередині градусів п’ятдесят,

Амазонія, одні двері, другі, а в кінці диспетчерська,

десяток мертвих комп’ютерів, якийсь тип із ногами

на столі та й купка соняшникового насіння. Він

весь час його лузав, безперервно. Хіба що ноги за¬

брав зі столу. Ми лишилися самі. Ті інші кудись

пішли. Певно, в будку, пильнувати, щоб хтось не¬

безпечний не прослизнув. Я розумів п’яте через

десяте: «cind?», «unde?», «intrare», «§tampila», але

вдавав, що ні бум-бум, свята невинність. Він крутив

паспортом на всі боки, розглядав його спереду,

ззаду, обертав догори ногами, далі пішли водійські

права, реєстраційне посвідчення, carte verde, врешті

мені було наказано вийти в коридор. Я бачив його

крізь скляні двері. Він знову поклав ноги на стіл

і взявся за насіння. Чекав, поки я зм’якну в тому

тераріюмі й зізнаюся в шпигунстві, контрабанді й

пластичній операції, і нарешті згоджуся, аби мені

було скасовано всі ці злочини за допомогою кількох
195
13*

баксів. Я сперся об стіну, заплющив очі й удавав, що

сплю навстоячки. За пів години він покликав мене і

знову щось говорив, а я відповідав по-польському,

мовляв насправді я срати хотів на його колег з

Ораді, які нехтують службовими обов’язками. Отак

ми й балакали. Врешті-решт він глянув на мене

докірливо і віддав документи, махнувши рукою.
Так що не завжди штампують, але й не завжди

чіпляються, коли бракує штампа. Правил тут нема.

Угорці часом не ставлять штампа, але й ніколи не

чіпляються, тільки роблять отой мій улюблений

повільний, важкий жест рукою, мовляв, а дідько б

вас усіх... Узагалі-то я люблю угорських погранців.

Особливо влітку на переході у Шаторальяхелах.

Вони ледачі, порозстібувані, кобури звисають недба¬

ло, рухаються вони з гідністю, ніби кажуть своїм

виглядом: колись це все було наше, аж вам, бач,

захотілося Тріянону, то тепер мусите стояти у цих

довбаних чергах. Я кажу їм «jo napot», і вони мене

якось пропускають. Те «jo napot» - на честь од¬

ного прикордонника із залізничного переходу в Ле-

кешгазі. Я тоді повертався із Сибіна, була якась

п’ята ранку. Він з’явився в кінці коридору, і в мене

завмерло серце. Два з половиною метри зросту, пого¬

лена голова, польова уніформа, в якій він ледве вмі¬

щався, і якесь велетенське дуло при боці. Словом,

виглядав наче якийсь пес війни, найманець-мутант.

Я сів у своє купе, поклав руки на коліна й затамував

подих. Далі двері відчинились, я побачив у них ве¬

лике усміхнене обличчя й почув: «Добрий день, ці¬

лую ручки... Так це кажеться? Наркотики, зброя, ви¬

бухівка? Ні?». «Дякую». «До побачення, цілую руч¬

ки... Так це кажеться?». І зник.
Зрештою, румунські прикордонники нічим не

гірші. І українські, і словацькі. Навіть австрійські

іноді все пускають боком. Декотрі розсіяні, як отой
196

словенець на переході в Годоші, який уперто допи¬

тувався в нас, скільки ми ввозимо динарів - йому

вилетіло з голови, що його країна вже десять років,

як не входить до складу Югославії. Або здивовані,

як грек на Корфу, котрий не міг повірити, що ми

скоротали в Албанії два тижні задля приємности, і

розглядав на світлі наші брудні підштанці, шукаючи

розгадки цієї таємниці.
Так, сто шістдесят сім штампів, а якщо додати ті,

що їх забули поставити, то назбиралося б зо дві сотні.

Червоні, фіолетові, зелені, чорні, розпливчасті, з

якимись дописками ручкою, із зображеннями старо¬

винних паротягів і авт, зі силуетиками літачків

і корабликів, схожими на дитячі малюнки, - бо в

усьому цьому є щось дитинне, щось від гри у квача,

у піжмурки, в хованки, щось від чистої розваги,

забави, котра, якось розпочата, ніяк не може скін¬

читися. Деякі зі штампів нечіткі, як картопляні

печатки, як аматорство «маленького друкаря», так

наче я сам собі це намалював пастельною або фло¬

мастером - геть несерйозно.
Цікаво, як виглядає штамп Молдавії. Себто Рес¬

публіки Молдова, тієї на схід від Пруту зі столицею

в Кишиневі. Мушу перевірити. Я б хотів, аби був

зелений. Я так собі й уявляю цю країну: зелені па¬

горби й подекуди ліс. Сади й городи, осяяні сонцем.

Стигнуть кавуни, перець і виноград. У завулках ста¬

рого Кишинева - тіні каштанів. Кухня, мабуть, мас¬

на, важкостравна, але смачна. Єдиний ґандж - від¬

сутність у меню чистої горілки, замість неї тяжке

солодкаве бренді. В одній німецькій газеті писали,

що найважливішою галуззю молдавської економіки

є торгівля людськими органами. Продають головно

власні, але буває, що й чужі. Певно, поїду туди вліт¬

ку. Я люблю їздити до країн, про які відомо так

мало. Потім вертаюся й вишукую якісь книжки, роз¬
197

питую людей, громаджу крихти відомостей і пере¬

віряю, де ж я насправді був. З цього виходить пшик,

бо все стає ще чужішим і починає нагадувати сон

усередині іншого сну. Я мушу зазирати в паспорт,

аби переконатися, що всі ті країни взагалі існують.

Бо й що це, зрештою, за країни? Самі лише спогади,

самі лише рештки проминулих держав і проекти май¬

бутніх, якісь потенціяли, якісь невиразні обіцянки

і «ми вам ще покажемо». Мені врешті-решт треба

поїхати за якийсь справжній кордон, де жінки хо¬

дять у черевиках зі зміїної шкіри і ніщо не нагадує

жодної знайомої речі, де життя раптово уривається й

починається карнавал або щось на кшталт травми чи

трансгресії. Сто шістдесят штемпелів псові під хвіст.

Я завше повертаюся такий же дурний і темний, як

і вирушав. Усюди на перехрестях стовбичать якісь

типи і чекають, поки щось трапиться, всюди сидін¬

ня у потягах попропалювані сигаретами, а люди

просто коротають час і спокійно дивляться, як істо¬

рія втискає педаль газу в підлогу. Я лише марную

час і гроші. З таким самим успіхом я міг би нікуди

не рухатися, все це маю і вдома. Куди б я не по¬

дався, всюди вишукую циганів. У Прекмур’ї я виїз¬

див цілий бак бензину, щоб на них натрапити, бо

мене брали чорти від цієї виґлянцуваної країни і

від словенців, цих зрадників слов’янської роз’їбені.

Але не знайшов жодного, хоч і вичитав, що вони

точно там є. Цілком можливо, що вони поховалися,

що за сто кілометрів відчули моє наближення й оту

мою любов до розпаду, оте жалюгідне замилування

всім, що виглядає не так, як мало б виглядати. Вони

відчули моє наближення, щойно я виїхав із дому, і

потім, уже в Словаччині, коли я минав отой їхній

роздовбаний сламс за Зборовом, те місце біля шосе

на узгір’ї, ті халабудки, той глум над усіма спокусами

ладу й добробуту. В таких місцях моє серце завше
198

тремтить від подиву, що можливо увесь цей світ

мати в дупі, займатися древнім збиральництвом серед

постмодерного постіндастріялу: жінки носять в’язки

хмизу, хлопці волочать візки, завантажені брухтом,

дітлахи вишпортують пластик на сміттєзвалищах,

перед фанерними будами стоять безколісні скелети

авт і сушаться килими, всюди літають целофанові

мішки. В ґрунті речей вони роблять те, що й усі,

себто намагаються вижити, хоч і не хваляться цим -

їхня історія неписана, вони воліють із роду в рід пе¬

реповідати свої казки й легенди, свої небилиці, своє

«якось» замість, наприклад, «тринадцятого грудня

пам’ятного року, от, скажімо, в Копенгагені». Тому

куди б я не вирушив, одразу шукаю їх, оту живу

образу середземноморської та християнської циві¬

лізацій, цей народ без землі, який коли й збудує

щось, то збудує так, наче мав би відразу це поки¬

нути, підпалити задля забавки або з розпачу й пе¬

ренести свою рухому державу кудись далі, де біла

європейська голота дихає меншою ненавистю. Тож я

виглядаю їх - як-от у словенському Прекмур’ї, - і

почуваюся розчарованим, коли не знаходжу, тоді

мені видається, що я зайшов надто далеко, що час

повертатися. Певно, мене з ними єднає якась бай-

стрюча спорідненість: я наче й навчився писати,

якось складаю докупи слова, котрі потім десь залиша¬

ються, проте неспроможний з цих оповідок укласти

історію, виповнену сенсом, гідну довіри. Оті імен¬

ники, дієслова і все решта відклеюється від світу,

відпадає, наче старий тиньк, і я таки вертаюся до

легенд, до небилиць і балад, до речей, які, хоч і тра¬

пилися насправді, є лише вигадкою, блефом, мета¬

форичним вільнодумством. Вони просто тривали

надто коротко, аби мати хоч якесь значення. Або

тривали лише в моїй голові.
199

Колись на летовищі Окенцє прикордонник у

будці розглядав мій паспорт зі всіх боків, гортав

його, зиркав на мене спідлоба, знову брався за вичи¬

тування заяложених сторінок, я вже гадав, що все,

долітався, лишаюся вдома, аж тут він нахилився

до скляного віконечка і спитав: «Пане, а де та ціла

Конечна?». Я п’ятдесят разів рушав туди в дорогу

на південь, із душею в п’ятах, зі солодким ляком

перед тим, що мене чекає, а він не мав анінайменшого

уявлення, що щось таке взагалі існує, хоч там сидять

його колеги і вклацують штампи в паспорти такими

самими машинками на пружинці. Там усе воно й

починається: щасливі хлопці тягають зі словацького

боку п’ятилітрові бутлі з соком - червоні, жовті,

помаранчеві й зелені, просвічені сонцем, лискучі,

наче скарби Алі-Баби; тарганять горілку, пиво цілими

ящиками, хто відважніший, бере навіть червоне мод-

ранське, воно хоч і сухе, як чорт, зате по п’ять зло¬

тих. Жінки волочать мішки з цукром, борошном і

рисом, а три крамниці по той бік стоять серед чистого

поля й глухого лісу, похитуючись, неначе кораблі,

неначе емігрантські судна, що сто років тому пливли

за океан, переповнені таким же набродом, такими

ж обличчями, і навіть каптури й кашкети не дуже-

то змінилися з тих часів. Цілі розсипи дешевизни

похитуються серед лагідних зелених хвиль Бескиду,

і надія на швидкий набуток за півціни, як світло

Землі Обітованної, оживлює мою Конечну. Часом я

й собі стаю в чергу під приводом купівлі «tmaveho

smadneho mniha» чи «horkej demanovki», але на¬

справді уявляю, що десь тут, у крамниці «Na сої-

пісу», бере початок той меридіян, що губиться в

Іонічному морі, біля берегів півострова Пелопонес,

а вздовж нього, наче птахи на дроті, сидять такі самі

типи, як тут. З ними завжди їхні набиті торби й купа

ідей, як дати собі раду, з ними їхні каверзні руді
200

митні контролерки в окулярах, у них завше замало

грошей, тож вони мусять пересуватися, вдаватися до

вивертів, аби обдурити дійсність і ввечері допасти-

таки свого. Кошиці, Арад, Тимішоара і Скоп’є

похитуються на цій сяйливій нитці-меридіяні, наче

зернятка бісеру. З-під крамниці «U Pufiho» відкри¬

вається широка панорама долини Каменця. Селяни

п’ють пиво й дивляться на південь. Потойбіч кор¬

дону блиск яскравіший, тож вони дивляться туди

пожадливіше, захланніше. Кошиці, Токай, Арад,

Тимішоара, Скоп’є... Так. Отих із Маластова, зі

Здині, з Горлиць можна б перенести й посадити перед

крамницею в Гідашнеметі, там, де витрачають останні

форинти перед кордоном, або на ринку в Сучаві, або

у Сфинту-Ґеорґе, де Дунай, оповитий болотяними

випарами, впадає в Чорне море, або навіть у Тирані,

де над площею Скандербеґа западають задушливі од

вихлопів сутінки, і гармонію світу, в ґрунті речей, не

було б порушено. Ніхто б не розпізнав у них іноземців.

Принаймні, доки їм не довелося б щось сказати.

Нещодавно я заблукав уночі в Ґруйці, шукаючи виїз¬

ду на Конське, і почувався так, як колись у місті

Абруд у Трансильванії. Така сама темрява й непевні

світла, така ж неочевидність людської присутности,

тіні, що нагадують людські постаті, і простір, лише

ледь уторований, ледь вилущений з предковічної

пітьми. Так само й з тими типами: їх наче хтось по¬

чав і трохи не закінчив. Вони наче зупинилися й

чекають продовження еволюції чи творення, чекають,

що трапиться далі, живуть у постійному тепер, яке

нестримно перетікає у проминуле. Майбутнє - ви¬

гадка. Воно, безумовно, прийде, про це говорять аж

до нудоти, але, як твердить древня мудрість, існує

лише те, що є і що було. Поза тим нічого немає,

його ніхто не бачив, не відчув на дотик. Тому я теж

дивлюся на південь із-під крамниці «U Pufiho» й
201

планую подорожі в теперішнє, навпіл перемішане з

минулим. Я неспроможний думати проте, що буде, не

пригадуючи того, що було. Іноді мені видається, що

це все тримається купи лише завдяки кордонам, що

правдивим обличчям цих земель і народів є обриси

їхніх територій в атласах. Це дурна думка, але я

ніяк не можу її позбутися. «Підсумовуючи, можна

ствердити, що румунська народна культура є однією

з найбагатших, найзмістовніших і найскладніших

європейських культур». Колись у Мілані я запитав

Франческо: «Ким є романські брати румуни для

пересічного італійця?». «Для пересічного італійця

всі румуни - цигани», - відповів той. Свого часу в

Сибіні я шукав якихось платівок у музичній крамниці

десь на вулиці Николає Балческу. Продавчиня запи¬

тала, звідки я. Почувши, що з Польщі, почала декла¬

мувати: «У лукоморья дуб зелений; златая цепь на

дубе том: И днем, и ночью кот ученьїй все ходит

по цепи кругом». «Все вам перекосило», - сказав я

неохоче. Колись у кав’ярні в Кракові Яблонський

намагався причарувати двох словачок і три години

розмовляв з ними чеською, а ті поступово втрачали

до нього цікавість. Врешті прийшов Каміль, який

їх знав, і сказав Яблонському: «Це словенки, вони

не розуміють, про що тобі йдеться». Англійці зна¬

ють Чеслава Мі лоша, але гадають, що це той чех,

режисер м’юзиклу «Наіг». Отак воно все й діється.

А мені зовсім і не хочеться якихось змін, мені ціл¬

ковито пофіг якість зображення чи звуку. Добре

жити в країнах неочевидних, у їхніх кордонах умі¬

щається набагато більше простору, ніж обіцяє гео¬

графія. Вони є прірвами невідомого, безконечною

далиною домислів, тьмяним обрієм уявлень, фата-

морганою солодких забобонів, що їх ніколи не здолає

дійсність.
202

Якогось літа я цілий тиждень блукав уздовж

румунського кордону, уявляючи собі, що може бу¬

ти по той бік. Вештався східною Угорщиною, Ша-

больч-Шатмаром, піщаними задуп’ями і селами, що

задихалися від смороду свинячого гною, десь між

Матешалькою, Ньїрбатором і Надькалом, і доми¬

слював собі Румунію, моїх знань про яку - кіт на¬

плакав. Але моя уява не знала меж, тож я снив наяву,

я бачив сни, позбавлені змісту, очищені від форм, і

це було наче дотик нереального, що, як відомо, є

реальнішим і певнішим, аніж сама дійсність. Пізніше

через Загонь я переїхав в Україну й волочився потягом

уздовж Тиси на схід, а праворуч і далі виднілася

Румунія, знань про яку в мене було - кіт наплакав.

Щойно десь на широті Марамороського Сиґету я

повернув на північ, аби позбутися цієї маячні. На¬

ступного року я насправді поїхав до Румунії, але

те «насправді» було повторенням старого сну, тієї

прикордонної галюцинації, так воно триває й досі,

і чергові штампи у паспорті нічого не змінюють, бо

як проштампувати примари, що є більшими й трив¬

кішими ніж усі кордони, разом узяті?
Я дещо знаю про це: сто шістдесят з гаком штам¬

пів за сім років, і більшість із них проставлені у

«смузі змішаного населення», в краях, де речі ви¬

никають одна з одної без причини і без будь-якого

суттєвого наслідку, у просторі, де відьми досі пару¬

ються з вовкулаками, й уява не знає спокою, бо ли¬

ше вона може впоратися з хаосом того, що начебто

видиме, начебто матеріяльне, сяк-так розпізнане.

Південь, південний схід... Тут усе нагадує свободу

й дитинство. Я наче повертаюся в минуле й можу

вибрати котрусь із-поміж нескінченної кількости

стежок. Так, у Конечній в повітрі вчуваєш якийсь

різновид небуття, а вже поблизу Зборова починає

розповзатися твоя тотожність. Із кожним кілометром
203

її стає щоразу менше, і врешті, наче в далекому ди¬

тинстві, тебе полишає власне існування - як щось

відмінне від решти світу. Якщо їхати в Угорщину

через Словенске Нове Место, то в місці, де головна

траса перехрещується з дорогою №552, починається

десятикілометровий відтинок, на якому можна витис¬

нути з авта все, що в нього під капотом. Якщо надворі

весна, то земплінські пагорби жовті від квітучого

ріпака. Довкола така пустка, що важко сказати, чи це

ще пейзаж, чи вже його синтеза. Шосе видряпується

на чергові хребти йопадає долі, біжить так бездоганно

прямо, наче хтось котить поперед себе моток сіро!

стрічки. Усі ці десять кілометрів мене переслідує

відчуття, ніби я врешті натрапив на якусь щілину

буття, ніби розглядаю світ зі зворотного боку: все

так, як і було, але не таке, як було. Перед Черговом

слід пригальмувати на залізничному переїзді, і речі

поволі повертаються на свої місця - мабуть, аби я

почувався як уцілілий після катастрофи, аби міг

снувати всі ці нісенітниці, оповідати легенди, що

дозволяють відпочити від дійсности, яку я неспро¬

можний збагнути, та, зрештою, і не намагаюся збаг¬

нути. Знаю, що за станцією «Словнафти» бодай

раз у житті мушу поїхати просто, а не праворуч,

як зазвичай, і нарешті оглянути село Борша, де на¬

родився Ференц II Ракочій, герой однієї із серій

французького серіялу «Славетні втечі» та ватажок

угорського національного повстання проти Габсбурґів

у 1703 році. Так, знаю, я мушу це зробити, мушу

поїхати просто, аби хоч раз у житті зустрітися з

реальністю, але завжди, наче Янко Мрійник, оби¬

раю втечу в солодке видиво і, якщо нема черги на

переході, через десять хвилин в’їжджаю в затінок

старих дерев, що ростуть на головній вулиці міста

Шаторальяхели. Цей затінок не дає мені спокою.

Цілком можливо, що справа лише в контрасті між
204

ним і зеленою напівпустелею останніх словацьких

кілометрів, у контрасті між ідеалом пейзажу й до¬

сконалістю міста, де старезні дерева затінюють ви¬

гадливі фасади будинків так витончено, що годі від¬

різнити рухомі плями світла від лишаїв на тиньку.

Те саме я бачив і на головній площі Сату-Маре, де

дерева затуляють сині дороговкази, і ти весь час

кружляєш і кружляєш, неспроможний знайти виїзд

ані на Клуж, ані на Сиґет, ані на Ораде, ані тим

більше на Бая-Маре, тож урешті-решт паркуєш авто

будь-де, сідаєш у затінку зелені, клянучи румунську

рослинність, і чекаєш осені, поки опаде листя й ого¬

ляться сторони світу.
Те саме в Чернівцях, те ж старе світло, та ж

предковічна тінь силкуються розкришити мури,

ліпнину, намагаються вигладити складну поверхню

стін, пообривати всі ті карнизи, пілястри, балкони,

еркери, але якраз Чернівці я пригадую наче крізь

туман, бо Сашко в своїй безмежній гостинності на¬

кинув такий темп, що наступний день нагадував роз¬

жарену піч, із якої хотілося чимшвидше втекти. На

автовокзалі підходили товсті «воділи» й казали, що

на Сучаву сьогодні вже нічого не йде. Підходили

й крутили на пальцях ключі від авт, до яких були

дочеплені ключі від помешкань, пивниць, ключі від

колодок, хвірток, поштових скриньок і ще чортзна-

чого. Вони побрязкували цим залізяччям і нерву¬

вали, що ніхто не хоче їм вірити, що ніхто не хоче

за якісь там п'ятдесят баксів їхати з ними до Се¬

рету, і стояли, вірніше, нервово дріботіли сюди-

туди, витягаючи шиї над натовпом, бо таксисти в

цій частині світу, навіть якщо вони недоростки, ба¬

чать завжди більше ніж інші. Так, чувак, у якого

велика тачка, але він нікуди не може поїхати - це

важкий випадок. Усюди однаково: в Горлицях, у

Коломиї, в Делятині і в албанській Ґірокастрі, де за
205

кілометр просили стільки ж, скільки у Берліні - це

за обсягу внутрішнього валового продукту тисяча

п’ятсот доларів брутто на одного мешканця. Вони

сиділи один за одним у своїх двадцятирічних «мер-

сах», учепившися тих німецьких цін. І жодних роз¬

мов. З неба сипало жаром, довкіл ані деревця, коні

гребли копитами в порозкиданих придорожніх сміт¬

никах, а вони колупали в носі, скачували кульки й

пострілювали ними в пилюку, зовсім як наші таксисти

на тих своїх предковічних стоянках. А я вперся, що

хочу до Еринда, бо, якщо вірити мапі, там дорога

закінчувалась, і далі був лише масив Люнксгеріз,

який виглядав безлюдно, наче довгастий шматок

місяця, вкопаний у дике й красиве тіло Албанії.

Вони, мабуть, прочитали це в моїх очах, відчули

своїм сьомим таксистським чуттям. Здавшись, я сів

у зелену обвислозаду двохсотку, і ми рушили. Ах,

треба було поїхати до Еринда, аби щось зрозуміти.

Ми повзли під гору - друга, іноді третя передача й

подзенькування вихлопної труби об каміння. «Біля

дороги не було затінку. Подорожні брели в куряві,

наче в болоті, й дивилися на вижовклі узбіччя, з

яких повені, вихори й сонце пообдирали геть усе, за

що могло б зачепитись око зголоднілого горопахи».

Саме так це й виглядало. А далі руїна під назвою

Еринд. Схожі на печери будинки, сонцестійка зелень

і кілька дітлахів поміж білими мурами, всі інші,

мабуть, виїхали працювати на грецькі плантації,

тут не було навіть собаки чи курки, хіба що в само¬

му кінці, на невеликій розпеченій площі, стояв па¬

м’ятник полеглим партизанам із порцеляновими фо¬

тографіями. Одного звали Місто Маме, іншого - Мі-

хал Дурі, двадцять один і двадцять чотири роки.

Таксист зупинився саме тут і чекав, поки я огляну

пам’ятник. Певно, думав, що мені саме про нього і

йшлося, адже тут більше нічого й не було. «Ох, ваші
206

довбані німецькі ціни...», - зітхнув я й відсалютував.

Урешті-решт, він показав мені найцінніше, та й мало

хто поривався сюди, аби це оглянути. Наступний

рейс у ці краї міг трапитися ftoNy хіба за пару років,

і якщо зароблені гроші поділити на час, сума буде

мізерна.
Іноді я уявляю, як це могло 6 виглядати: усі бабки

світу, вся капуста франкфуртських банків, безодні

Bank of England, віртуальні резерви корпорацій, що

кружляють в електронному просторі, вміст багато¬

поверхових підземель на Банштрасе в Цюриху, весь

той папір, зливки й рядки цифр, що нуртують у кри¬

жаному кровообігу світловодів, усе це мало б зник¬

нути, знецінитися, розмінятися на крихти убозтва в

таких місцях, як Еринд, Вікшані, Сфинту-Ґеорґе,

Розпуття, Тишашалька, Палота, Байрам-Цурі, Подо-

лінець, площа перед костелом у Яблонній-Ляцькій,

залізничний вокзал у Вільмані, залізничний вокзал

у Делятині на світанку, продуктова крамниця в

Лівезіле, продуктова крамниця у Білій Списьці, бар

у Бертані, дощ у Медіяші, і тисячі інших місць,

бо коли глянути на мапу, вона виглядає як сито,

як зоряне небо, як стара теніска чи попротиране

простирадло, і крізь ті місця, де я бував, плине сяйво,

сильніше ніж тьмяний блиск географії як такої,

зловісний посвіт географії політичної, мертве світло

географії економічної. І ніщо не залатає цих дір.

Все, що має надійти, пролетить крізь них, як мільга

крізь невід, протече, як пісок крізь пальці. Ні ідеї, ні

гроші, ні здеґрадований час ніколи не зачеплять цих

місць, цих протертостей ткання й основи, цих слідів

моєї присутносте. Так, це чорні й реакційні думки.

Надворі одинадцяте січня, чверть на третю ночі, я

усвідомлюю, що будую проекти якоїсь резервації,

і коли б мешканці перелічених міст і сіл про це до¬

відалися, то просто накопали б мене в задницю.
207

Втім, найвірогідніше, що ніхто й ніколи, особливо в

Еринді, цього не прочитає. Так я собі це уявляю - як

резервацію, скансен, на який спливає предковічне

світло, і я хотів би, щоб так і було, позаяк моє серце

завмирає щоразу, коли щось зникає мені з очей,

ховається за закрутом чи в пітьмі, і щоразу не можу

позбутися думки, що воно зникло назавжди, а я

єдиний, хто це бачив, і тепер можу лише оповідати

й оповідати, якщо мене взагалі хтось захоче слухати.

До того ж усі ці місця й речі - це розпад, суцільна

роздовбня, руїна, часто лише рештки колишньої

величі, тож мій страх аж ніяк не надуманий, адже я,

повернувшися туди, де вже колись був, можу нічого

не застати. Це особливість моєї частини світу, отой

постійний занепад, навпіл перемішаний з ростом, та

лукава недорозвиненість, яка велить завжди і все

перечекати, та нехіть до експериментів над власним

організмом, те вічне існування упівсили, яке доз¬

воляє вискочити на берег ріки часу й заступити дію

простим спогляданням. Тут усе нове - підробка, і

коли воно врешті постаріє, понищиться, зотліє й

розкришиться, щойно тоді набуде якогось значення.

Хлопці з Кішварди, Горлиць, Прешова й Ораді в

кашкетах, обернутих дашками назад, вдають своїх

чорних побратимів із заокеанських сламсів, бо тут

їм нікого вдавати. Усе нове тут нагадує кіно й не

має нічого спільного з тим, що було. Тому я волію

старе й обираю розпад, чию тяглість заперечити не¬

можливо. В Ельбасані на головній вулиці я бачив

велетенські стоси шмаття. Це називалося торгівлею,

хоч більше нагадувало смітник. Жінки порпалися

в довгих, багатометрових ганчір’яних териконах, на¬

сипаних просто на бетоні. Вони виглядали так,

наче шукали тіла своїх близьких, що загинули в

катастрофі. Перебирали, відкидали, силкувалися до¬

копатися до чогось кращого. Того добра було зо дві
208

вантажівки, і дідько знає, звідки воно приїхало.

Може, з Греції, може, з Італії, в кожному разі, звід¬

ти, де воно вже нікому не було потрібне. Ідеї й дум¬

ки також прибувають сюди вже використаними, на¬

віть якщо вони одноразові. Це країна повторної пере¬

робки, рециклінґу, та й сама вона врешті-решт буде

на щось перероблена.
Такі підозри закрадаються до мене пізнього ве¬

чора. Дме з північного заходу, і білі півкола заметів

перегороджують шосе, що веде до Конечної. Я мушу

вигадати якусь спритну історійку, яка власне там

починалася б і закінчувалась, якийсь хитромудрий

блеф, що заспокоює уяву, тамує ляк і обдурює голод.

У потемках життя я мушу віднайти поодинокий слід,

який дивним чином перетворився б на долю, на щось,

що вело б за собою і потішало. Нічого не виходить.

Світ - це теперішнє, і десь є його оповідь. Коли я

намагаюся щось пригадати, мені згадується все інше.

Крізь дитинство прозирає Румунія, з-під канікул у

дідуся й бабусі пробивається Албанія, а тепер, коли

я в міру дорослий, виявляється, що живу в місцині,

яка нагадує мені найраніші образи, збережені в па¬

м’яті. Мені перевалило за сорок, а довкола знов та

сама вічна випадковість, курники, комірчини для ву¬

гілля, комірчини для всього, що завгодно - хтось

наче демонструє слайди з тих часів, коли ми гралися

в поліціянтів і злодіїв, ув індіянців і ковбоїв. Сніг

засипає Конечну, Здиню, цілу ґміну Устя-Ґорлицьке,

яку раніше називали Устя-Руське. У монохромному

пейзажі рухаються кольорові шуфлі: червоні, зелені,

сині й жовті. Люди намагаються дістатися до своїх

комірчин, складиків, будок і прибудов, де чекають

тварини й старі авта. На переході ростуть замети, і

ніхто не їде на словацький бік. Тут теж з’явилася

нова будка завбільшки з газетний кіоск - крамниця,

бар і кантор, три в одному, якщо вірити написові на
209
14 - 7-35

шибці. Але сьогодні ані душі, крім худого поручника в

підшоломнику, який потішає мене, мовляв, у словаків

краще, снігоочищувачі курсують що дві години.

Він, здається, дещо розчарований, коли я кажу, що

не їду, що я навідався просто так, подивитись, як

сніг намагається затерти кордони, прикрити собою

мапу й вирівняти карпатський вододіл. Невідомо

звідки з’являється чоловік із блакитною лопатою на

плечі й каже сумирно: «Певно, піду по трактор».

Я розвертаюся на засніженому паркінґу й міркую,

що за рік усього цього вже мало б не бути - цих

біло-червоних шлаґбавмів і світлової сигналізації, і

непевности, і запитань: «Якийсь товар є?», «Куди

їдемо?». Зникне собака для пошуку амфи й семтексу,

зникнуть балачки й легкий неспокій, пропадуть увесь

азарт і гасло: «Ну, то на Конечну...». І я зовсім не

радію з цього приводу. Я вже відтепер збираю і

відкладаю чорно-золоті стокронівки з Мадонною

майстра Павела і Левочею з іншого боку, зелені

двадцятки з Прибіном на аверсі й Нітрою на звороті,

фіолетові тисячки з Андреєм Глінкою й Матір’ю

Божою. Збираю чеські п’ятдесятки, сотні йдвохсотки

зі святою Аґнєшкою, Карлом IV і Яном Амосом Ко-

менським - усі пастельних кольорів і якісь наче

вицвілі, як обгортки від старовинних солодощів.

Зате угорські форинти мають у собі ледь стримувану

дикість. Особливо ясно-блакитна тисячка з королем

Матіяшем Корвіном, який насправді був ренесансним

меценатом наук і мистецтв, а тут виглядає наче дикун,

що за потреби живиться сирим м’ясом. Молодший

за нього на понад двісті років Ференц II Ракочій

споглядає з п’ятдесятки дещо лагідніше, але й на

його вустах блукає вираз бундючної варварської

погорди до цивілізованого Заходу з Габсбурґами на

чолі. Він хоч і запровадив у Версалі моду на менует

де Трансильванія, але його п’ятсотфоринтовий лик
210

більше нагадує Хмельницького з п ’ятигривеника або

нашого Собеського, ніж котрогось із Людовиків. Так,

я люблю угорські банкноти - вони не лицемірять,

увесь Тріянон вони мають глибоко десь і оплакують

часи, коли гунські коні купалися в Адріятиці. Але

моя улюблена банкнота - п’ятдесят словенських

талярів. На аверсі боку зображений Юрій Веґа

(1754-1802), про якого, на жаль, мовчить Енци¬

клопедія PWN. Утім, стилістика купюри підказує,

що він був астрономом. Його фізіономія нагадує

молодого Бетовена або згерманізованого воєначаль¬

ника Костюшка. Проте найбільше мені подобається

інший бік номіналу - три чверті банкноти зафар¬

бовані густо-блакитним кольором, неначе погідне

небо над містечком Піран у січні. Ця дитяча бла¬

кить безкомпромісна, як малюнок із дитсадка, і кон¬

курувати з нею можуть хіба що дві тисячі румунських

леїв, цілковито пластикові, у національних кольорах,

зі вставками з прозорої плівки. Випустили їх з на¬

годи повного затемнення сонця у 1999 році: «Duoa

mii lei, eclipsa totala de soare». Так, колись усе це

зникне, тож я вже тепер засновую приватний музей,

аби мати що пригадати на старість.
На моїй полиці стоїть чорна бляшанка від лі¬

трової пляшки «Абсолюту», а в ній щонайменше

десять кілограмів дрібних монет. Коли мене охоп¬

лює хандра, я висипаю все це на стіл і пригадую -

бари, крамниці, вокзали, заправки, усі таксівки й

автобуси, в яких мені видавали здачу цими дріб¬

няками. Пригадую речі й місця: вуличні ятки в Са-

ранді, перепускні будки на словенській автостраді

А1, пороми на Тисі, паркометри на Сентаромшаґтері

в Баї, великі жовті бочки з пивом на вулицях Ста-

ниславова, сигарети, келішки, склянки, музичні авто¬

мати, автомат з оповідкою для туристів у костелі
211
14*

святого Якуба в Левочі... Повертаючись, я завше

маю повні кишені монет і ніколи не позбуваюся їх

усіх - вірю-бо в простакувату магію, котра поверне

мене у всі ті місця хоч би задля того, аби я купив

щось за цей дріб’язок. Але що можна купити за сто

леїв із Міхалом Войовничим? Нічого. Можна у тих

важких, солідних кружальцях свердлити дірки й ві¬

шати їх собі на шию, як медалі за відвагу. Так чи

так, цей мій скарб додає мені настрою в кепські дні.

Я уявляю собі всі ті руки, через які він пройшов,

вигадую шляхи, якими він мандрував з міста до міста,

зі села до села. Бачу всіх тих чоловіків, що п’ють

у корчмах, жінок на базарах, дітлахів біля кіосків

із ласощами. Хтозна, скільки разів мої сто леїв із

діркою промандрували Семигородом, Молдавією й

Валахією, Мунтенією, Олтенією, Добруджею і Дель¬

тою, перш ніж остаточно знецінились. На цьому

важкому кружальці, ніби на гард-дискові, записана

історія багатства, вбогости, пожадання, прибутків,

утрат, біржових стрибків, падінь і рецесій, але я не

вмію цього прочитати, можу лише зберегти. Я згрі¬

баю все це у жменю, пропускаю крізь пальці й від¬

чуваю, як вислизають простір, час, суспільно-еко¬

номічна історія вкупі з людськими долями, відчу¬

ваю, як Карпати, Чесько-Моравська височина, Вели¬

ка Угорська низовина, Румунська низовина, Тран-

сильванія й шматок Балканів перетворюються на

тихий брязкіт. Колись на трасі номер 19, кілька

кілометрів за Сату-Маре, ми побачили циганський

табір у червоному сяйві призахідного сонця. Це бу¬

ли три-чотири вози, що стояли на узбіччі шосе,

злидні й нужда, сухоребрі коні, подерті на клоччя

поліетиленові навіси, напнуті над сяким-таким по¬

житком. Усередині постілки, ковдри, матраци, жін¬

ки, дітлашня, горщики, поїбень людського життя,

але в тому сяйві все наче палало, наче за мить мало
212

щезнути, здійнятися в небо, як багатолика версія

пророка Іллі, а чоловіки, які лагодили щось біля

розпачливої упряжі, виглядали смаглявішими, ніж

їхні власні видовжені тіні. «Я мушу це мати», - ска¬

зав Пйотрек і миттю зупинив авто. Схопив апарат

і побіг. Почав домовлятися, але диво цього світла

мало от-от закінчитись, тож він махав мені, щоб

я підійшов і зайнявся фінансовим боком справи.

Я виймав із кишень жмені крон, форинтів і леїв -

саме за таким маршрутом пролягав наш шлях - і

витлумачував на мигах: мовляв, дуже радо, скільки

захочете, в межах розумного, звичайно. Худий і

жилавий шеф у білій майці дивився на купу монет,

в якій самих лише форинтів було принаймні на два

долари (до угорського кордону кілька кроків), врешті

скривився, зневажливо махнув рукою й мовив: «Nu,

Jigari». Я віддав йому все, що мав - пачку «Snagov»,

залишки «Marlboro» та рештки «Carpati». Він узяв,

підійшов до своїх і почав ділити. За якусь мить сонце

зайшло, і вони рушили в бік Сату-Маре. Три або

чотири обшарпані вози перетворювалися на пітьму

й ніщо, бо й не належали цьому світові. Ані тоді,

сімсот років тому, коли на півострові Пелопонес

європейська пам’ять уперше зафіксувала їхню при¬

сутність, ані четвертого травня двотисячного року,

коли тип, схожий на власну тінь, сказав мені: «Nu,

|igari», бо гроші видавались йому морокою, що пере*

вйщувала їхню вартість. Роком пізніше я стояв на

світлофорі десь за Сибіном, може, в Кристіяні, мо¬

же, у Мієркуря-Сибіюлуї. Ремонтували дорогу, і то

на одній, то на іншій смузі вмикалося зелене. На

цій вимушеній стоянці ошивалося двоє шмаркачів.

Вони підбігали до авт і влаштовували маленький

спектакль гарного настрою і шахраюватого жебру.

Я подав одному банкноту, і другий, що не дістав,

вирвав гроші у щасливця, а той своєю чергою зняв
213

лемент і зойк. Я вийняв ще одну п’ятірку, щоби вті¬

шити плаксу. А потім побачив у люстерку, як вони

у цілковитій згоді радіють зі здобичі й розіграної

психодрами. Я пересипаю монети, і здається, ніби

торкаюся якоїсь гіпербрайлівської фотографії, від¬

чуваю пальцями фрагменти подій, у ніздрях лос¬

кочуть запахи. Невелика важка стофоринтівка на¬

завше лишиться емблемою й гербом зелених узгі¬

р’їв Земплену. Саме стільки коштувала того літа

чарка керте-палінки у сільських корчмах. У Ґенці, в

Телькібаньї, у Вільмані. Крізь потерту тисячолеївку

з Емінеску завжди просвічуватимуть Семигород і

маленькі темні крамнички у Вертані, Роандолі, Коп-

ша-Маре чи Флорешті, схожі на прохолодні пе¬

чери, видовбані у трансильванській спеці, і коли я

купував чергові пляшки вина, то отримував на здачу

цілі згортки й стосики цих важких від поту й бруду

клаптиків. Бо чим, урешті-решт, є пам’ять, якщо

не вічним обміном купюр, безконечним діленням і

видаванням здачі, і підрахунком із надією, що ба¬

ланс зійдеться, що проминуле повернеться без втрат,

у цілості, нерозтринькане, а може, й опроцентоване

тугою та любов’ю. І чим, урешті, є подорож, якщо

не витратою, після якої підраховуєш те, що ли¬

шилось, вивертаєш кишені. Цигани, гроші, штам¬

пи у паспорті, квитки, камінець із-над річки Мара,

коров’ячий ріг, вигладжений дунайськими хвилями

в Дельті, «blok па pokutu», себто штраф зі Словач¬

чини, «гасип рагкіпгіпа» - квитанція за паркування

з Пірану, «nota de plata» - рахунок із бару в Суліні:

два смажені соми, дві порції картоплі, два салати,

карафка вина, одне пиво «Сильва», разом вісімдесят

п’ять тисяч сімсот...
Це було на задвір’ях Страда-Дельтеї. Вхід із

вулиці вів просто в бар із чотирма столиками, на

другому поверсі розташувався ще й невеличкий го-
214

телик. Зашинквасом стояла висока худорлява дівчина

з коротко підстриженим волоссям і делікатним ме¬

ланхолійним обличчям. Вона сама готувала, сама

витирала склянки й подавала до столу. Була схо¬

жа на світлу тінь. Приходили хлопці, пропахлі ри¬

бою й солярою. Під ними тріщали стільці, вони

пили своє пиво, курили, бубоніли й верталися на

набережну, до іржавих барж і буксирів, до просяк¬

лого замуленою водою залізяччя, до смутку річки,

яка відкриває свої артерії просто в ніщо. Дівчина

прибирала зі столів попільнички й пляшки і вер¬

талася за ляду, аби перекинути на інший бік касету

зі збірником англомовних гітів - Елтон Джон, Ґіл-

берт О’Салівен, The Carpenters, сімдесяті, вісімде¬

сяті роки. За вікном стояв худий вороний кінь, за¬

пряжений у візок на Гумових колесах. Він ховався

в затінку зчорнілого дерев’яного будинку, а довгий,

як тичка, мент уже всьоме чи удванадцяте цього

дня проходжався запісоченим хідником. Трохи далі

біля сітчаної огорожі стояв чоловік у смугастій пі¬

жамі й дивився поперед себе. Будинок здавався по¬

кинутим, але напис твердив, що це шпиталь. На

в’їзді до готелю «Суліна» росла висока трава. Закін¬

чувався континент, добігали кінця події, але дівчина

виглядала наче втілення спокійного очікування

чогось, що, попри все, мусить настати. З ледь поміт¬

ним усміхом вона принесла рахунок і відразу ж по¬

вернулась у свій світ.
Або «parkovaci preukaz» із невеличкого готелю в

Ружомбероку... Ми опинилися там пізнього вечора

після цілого дня шляху. Місто смерділо целюлозним

заводом. На тлі неба темніла чорна витинанка гір.

Готельний інтер’єр був благенький, одноразовий.

Речі, які зазвичай роблять із чогось соліднішого,

тут були пластикові. Стіни, двері, меблі вдавали,

ніби є чимось кращим, аніж насправді. У барі бен-
215

кетував господар із родиною. Двоє лабухів у білих

сорочках і вишневих камізельках стояли з мікро¬

фоном і «ямахою». Той, що співав, тримав товстий

зшиток із текстами. Другий бив закаблуками. Тан¬

цювало сім-вісім осіб. Двоє кількалітніх дівчаток

виглядало, як зірки програми. Це були внучки шефа.

П’ятдесятилітній чолов’яга з кам’яним обличчям,

золотим ланцем і золотим годинником намагався в

танці зберігати гідність. Всі рухалися стримано й

штивно, наче боялися щось зачепити, перекинути,

хоча місця було достатньо. Все відбувалося наче

під якимось примусом, скидалося на ледь вивчену

гру, на примірювання нових ролей. Сумні слабенькі

жарівки освітлювали інтер’єр, так само невпевнений

у собі, як і гості. Жінки мали багатоповерхові зачіски

й не могли дати собі раду з високими обцасами.

Шеф скинув піджак, залишившись у сірій жилетці

й білій сорочці. Він рухав своїм масивним тілом так

обережно, ніби вперше в житті чув музику. Потім

увійшли три або чотири особи на чолі зі здоровенним

типом у чорному костюмі, голомозим, у темних

окулярах. Мабуть, він виглядав точнісінько так, як

собі запланував. Хтось іззаду тримав букет квітів.

Вони стояли й чекали, що хтось їх привітає, але

ніхто не поспішав, вони поволі проходили вглиб цієї

мертвотної учти, і лише той велетень із потилицею,

ширшою за виголений череп, стояв виклично посеред

зали й оглядав усе так, наче то була його власність.

Вони, певно, бачили всі три частини «Хрещеного

батька», зокрема епізоди вечірок, і тепер намагалися

те саме зіграти тут, серед позолочених пластикових

люстр, штучних квітів і бурячкового дерматину,

в ритмі незнищенного гіта «Comme si, сотте 9а».

І все вказувало на те, що майбутнє належатиме їм.
Я тримаю всі ті події в картонній коробці з-під

черевиків. Іноді витягаю звідти те чи се, як папуга
216

лотерейні номери. «Valabil-2 Calatorii», вузька смуж¬

ка паперу зеленого, червоного та помаранчевого

кольорів, - це дворазовий трамвайний квиток зі

Сибіна до Рашинара. Трамвай курсує з міста до села

й назад. Навіть на моїх найдетальніших мапах не

видно, щоб там була якась трамвайна колія, але я

їхав нею щонайменше двічі і ще чотири рази - вздовж

неї. З цього папірця можна б розпочати кілька не¬

поганих історій - про безсоння Еміля Чорана в Си-

біні, про палтиніське шаленство Константина Ноїкі,

який збирався започаткувати розведення румун¬

ських геніїв, або про Люціяна Благу, котрий літні¬

ми місяцями в Ґура-Ріюлуї намагався укласти міо-

ритичну онтологію... Усі троє мусили їздити цим

трамваєм, який пам’ятає австро-угорські часи. Отак

працюють коробка з-під черевиків і моя свідомість,

що, наче папуга, витягає номери навмання. Так пра¬

цює бляшанка з-під горілки «Абсолют», цей чарівний

ліхтар випадковостей, збігів і пригод, що укладаються

в оповідь, розрослу вусібіч - вона-бо стосується

пам’яті й простору, а ті починаються в довільну

мить і ніколи не закінчуються. Досить поїхати до Ко¬

нечної, щоб у цьому переконатися. Досить виру¬

шити кудись і повернутися через тиждень-два, аби

помітити, що час дещо мертвий, що він чекав на¬

шого повернення, ми не взяли його зі собою, і все,

що діялося в часі подорожі, діялося одночасно, без

будь-якої черговости, і ми зовсім не постаріли. Це

така ілюзія безсмертя, коли підіймаються біло-чер¬

воні шлаґбавми, такий хитромудрий різновид тай-чі,

себто медитації в русі, і врешті, якщо бути щирим,

це звичайнісінька втеча.
Адже добре посеред зими сказати: срав я на все,

їду до Абоня, до тієї діри поблизу Сольнока, по самій

середині Угорської низовини, їду з одного загумінку

в інший. Лише тому, що шість років тому я побачив
217

світлину, яку Андре Кертес зробив там 19 червня

1921 року і яка досі не дає мені спокою: сліпий

скрипгль іде впоперек піщаної сільської дороги і

грає. Його веде кільканадцятилітній хлопець. Давно

не було дощу, дорога суха, і в хлопця чисті стопи.

Віз на вузьких побитих залізом колесах лишив на

дорозі ледве помітний слід, що звертає ліворуч і

зникає за кадром, переділе втративши різкість.

В імлавій глибині світлини видно дві постаті, що

сидять край дороги. Дві білі плямки біля них - то,

мабуть, гуси. Є ще кількалітня дитина, що стоїть десь

посередині між різкістю й остаточною розмитістю.

Дивиться вбік, ніби й не чує музики, чи, може,

присутність двох мандрівців є чимось буденним. І от

з огляду на це все я серед зими рушив до Абоня.

І нічого там не знайшов. Заправився біля виїзду

на Будапешт, а далі за чотири хвилини проїхав ці¬

ле містечко. Якась жінка розвішувала білизну, і

будинки відразу ж закінчилися. Зрештою, я й не

шукав нічого, адже нічого й не могло зберегтися,

все зосталося лише на фото. Я звернув у бік Тиси.

Над Пустою сяяла червінь заходу. Поодинокі роз¬

кидані будинки, тополеві гайки, двійко дітей, що

йшли голою місцевістю до обрію, порожні й чорні

лелечі гнізда, все під безконечним розпалахкотілим

небом. Пітьма запала щойно десь біля Тисаальпара.

Наступного дня в музеї фотографії у Кечкеметі я

купив альбом Андре Кертеса і виявив, що сліпий

музика зовсім не шульга, а фото, яке є у мене вдо¬

ма, обернуте іншим боком. Я мусив вирушити в

січні до Абоня, проїхати його, не зупиняючись, аби

наступного дня кількадесятьма кілометрами далі

довідатися, що хлопчик-поводир - це син скрипаля.

Те знання мені ні на що не здалося. Я хіба що можу

уявляти собі їхнє життя, розтягувати той давній день

поза межі кадру, наповнювати той простір їхньою
218

нетривкою присутністю. У батька понищені, роз¬

топтані черевики. Він вбраний у темний піджак, але

через праве плече накинуте додаткове накриття, що

нагадує поторочену попону. Син також несе щось

на кшталт коца чи хустки. Вони готові до холоду

й негоди. Хлопчик тримає в руці малесенького вуз¬

лика. Під крисами скрипалевого капелюха біліє за¬

стромлена цигарка. Принаймні так мені здається -

адже я мушу зібрати якнайбільше фактів, що на¬

повнили б собою той день. Дев’ятнадцятого червня

сонце сходить о 3.14, і через годину-дві над Пустою

застигає спека. Ніякого затінку. Всюди далечінь.

Самотні будинки ховаються за обрієм. Дороги, що

до них ведуть, прямі й схожі на шрами. До Уйсаса

чотирнадцять кілометрів, до Уйсильваша чотирнад¬

цять, до Тертеля та Керештететлена десять, до То-

сеґа сімнадцять. Застояне повітря пахне гноєм. Якщо

вітер зі сходу, чути болотяний запах Тиси. Над моча-

рями лунають голоси птахів. Чуйне вухо вирізнило

б і сухуваті шелести крил. Подеколи повз них про¬

їжджають важкий запряг сивих великорогих волів

або дзеленьклива бричка. Тоді вони вчувають у

повітрі запах тютюну, невичиненої шкіри і кінсько¬

го поту. Візки стихають, ніби западають за обрій.

Лишається курява. Це моя Угорщина, і я ніяк не

можу цьому зарадити. Я знаю, що все це було дав¬

но, та й, зрештою, його могло взагалі не бути. Знаю,

що вісімдесятьма п’ятьма кілометрами далі та вісім¬

десятьма двома роками пізніше є Будапешт, потім

Естерґом і все інше, і слава, і хвала, все, що назби¬

рується протягом століть в умах, котрі багнуть три¬

вати довше ніж їм дано. Але моя Угорщина - в Абоні,

хоч я там навіть не зупинився. І не спинився, певно,

тому, що той сліпий музика міг би з’явитися там, де

не зустрінеш і кульгавого пса, у місцях, які нічого

нікому не кажуть і з яких, власне, складається світ.
219

Його життя та життя його сина врятовані від не¬

пам’яті лише дивом. «Фото я зробив у неділю. Мене

розбудила музика. Сліпий скрипаль грав так гарно,

що я досі це чую» (Андре Кертес).
Оце і є моя Угорщина. Я можу взяти її зі со¬

бою, перенести у довільне місце, і вона ні на йоту

не втратить виразности. Вона ніби негатив чи слайд,

крізь який я перепускаю світло пам’яті. У Тор-

ньошнеметі до мене підійшло двоє чоловіків. Просто

виринули з пітьми й почали грати. Один мав губну

гармошку, другий - гітару з напівмертвим звуком.

Був мороз і туман. Тяжкі туші вантажівок, що че¬

кали митного контролю, виглядали, як чорний мур.

Гітаристові кам’яніли пальці, я бачив, що гра завдає

йому болю. Музика зашкарубла від морозу й ледве

видобувалася з інструментів. Неможливо було розі¬

брати мелодію, лише квапливий нервовий ритм.

Якоїсь миті тріснула струна, але вони грали далі зі

смутком в очах і впертістю, властивою безнадійним

справам. Потім ми намагалися розмовляти прикор¬

донною сумішшю угорської і словацької. їм, як вия¬

вилось, не йшлося про гроші, вірніше, йшлося лише

про їх обмін. У них була жменя польських Грошів,

по десять, двадцять і п’ятдесят, мабуть, від наших

далекобійників. Я купив той їхній дріб’язок за фо¬

ринти. Вони попрощалися й розчинились у пітьмі.

Ті двоє могли бути з Ґенца. Так я гадав, бо завжди,

за кожної нагоди, уявляю собі Ґенц. Молодший, з

гармошкою, міг бути одним із тих хлопців, що їх три

роки тому не хотів обслужити бармен у кнайпі біля

Гуситського дому. В цій історії все може трапитись.

Якби я вмів, то запитав би, як справи у того худого

типа в пальті з домотканого сукна на голому тілі, з

яким я минулого літа змагався в перетискання руки

і пив за здоров’я Франца-Йосифа. Якщо вони були

з Ґенца, то мусили його знати. Або в того темного,
220

як шоколад, і круглого, наче куля, який щодня про¬

їжджає головною вулицею в маленькому двоколіс¬

ному візку. Я досі чую м’яке тупотіння підків об

в’язкий від спеки асфальт.
Зараз зима, і я потребую таких звуків. Бачу з вікна

запряжений двома кіньми віз і чотирьох закутаних

чоловіків на ньому. Коні, хоч і з гострими підковами,

непевно ступають по кризі. Вони виринули з туману

йза мить зникнуть знов. Ах, якби надворі літо, вони,

замість їхати до своєї Пентної чи Маластова, могли б

завернути на Конечну, там якимось дивом обдурити

прикордонників та митні правила і прослизнути на

словацький бік. Далі лиш би дістатися Зборова, а

там розчинилися б серед місцевого люду, не виріз-

няючися ні стилем, ні одягом, ні обличчями, ніщо в

їхньому вигляді не зрадило б у них чужинців. Це б

мало діятись у травні, коли вже достатньо трави для

коней, і лише подеколи під ранок лягає заморозь. Я

й сам би з ними поїхав, аби споглядати, як повільно

рухається перед очима світ, аби дивитися на їхні

обличчя, в яких прозирає інакшість, схожа на щось

добре відоме. Я підсів би скраю, наче дух, і слу¬

хав їхні слова. Вони б, мабуть, говорили, що все

швидко міняється, але ж не так швидко, аби відразу

прокреслювати кордони. Словацькі назви непомітно

змінилися б угорськими, далі - румунськими, серб¬

ськими, македонськими і врешті - албанськими.

Це якщо припустити, що шлях пролягав би більш-

менш уздовж двадцять першого меридіяна. Так, я

сидів би собі скраю, як дух, і в душі попивав би з

ними напої, що змінювалися б разом із краєвидом:

боровичку, керте-палінку, цуйку, ракі й нарешті десь

над Охридським озером - албанське ракі. Ніхто б

нас не зупиняв, і навіть кульгавий пес не звернув би

на нас уваги, якби тільки ми трималися подалі від

головних трас. У тих краях повно забутих доріг. До¬
221

сить звернути трохи вбік, і час сповільнює свій біг,

ніби вислизнувши з-під чийогось уважного погляду.

Він зношується повільно, як одяг у чоловіків на

возах. Те, що виглядає вже ні на що не придатним,

триває, тліє й сіріє аж до свого спокійного кінця, до

миті, коли існування невідчутно переходить у ніщо.

Так я собі це уявляю, коли ті вже давно зникли в

імлі. Бачу, як вони перетинають Угорську низовину,

Семишрод і Банат, вони виглядають так, наче там

народились і якраз вертаються додому з ярмарку, з

гостини, з роботи у полі чи в лісі. Час розступається

перед ними, наче повітря, і знову змикається за їхніми

спинами. Це завдяки тваринам час віднаходить свою

первинну форму. Вони, хоч і живі, не нищать його

делікатну матерію.
Щоразу, коли вертаюся влітку з Румунії, помі¬

чаю, що все днище авта вкрите засохлим коров’ячим

лайном. Якогось вечора я з’їжджав серпантинами

з боку Палтиніша, і коли опинився серед перших

будівель Рашинара, почув під колесами серію різ¬

ких і гучних поляпувань. Ціле шосе було вкрите роз¬

бризканим зеленкавим гноєм. Кілька хвилин тому з

пасовиськ сходили стада. Я ще бачив останніх корів,

що віднаходили свої обійстя. Вони стояли біля брам

із задертими хвостами і срали. Якби зараз натиснути

на гальма, це закінчилося б точнісінько як узимку

в ожеледь. Корови та буйволи перетворили шосе на

ковзанку. Загидили трасу, якою товариство зі Си¬

біна зазвичай фіґачить відпочивати на свої гірські

дачі. Від одного узбіччя до іншого все заляпане.

Сцяки висихали під останнім промінням вечірнього

сонця. Найгірше було мотоциклістам. Тваринне про¬

никало у саму середину людського, і це було спра¬

ведливо. Тепер щоразу, коли їду надвечір селами

Трансильванії, Пусти чи свого Погір’я, наслухаю,

чи не пролунає той різкий ляскітливий звук, а коли
222

врешті його почую, то гадаю собі, що не все так погано,

що нас ще не полонила остаточна самотність.
Іншого разу перед Орадеюя з’їхав із шосе номер

сімдесят шість і вплутався в мереживо сільських

доріг. Може, то був Ташад, може, Драґешті, не па¬

м’ятаю. В усякому разі, далеко на сході виднілися

пологі конуси гір, які угорською називаються Кірай-

ерде, румунською Падуря-Краюлуй, тож по-нашому,

мабуть, Королівський ліс. Було пізнє пообіддя,

скісне світло золотило краєвид і видовжувало тіні.

Через годину я мав покинути Семигород і в’їхати

на Угорську низовину, тож мені просто хотілося ще

трохи порозглядати все. І тоді я опинився в тому

селі. Будинки стояли тісно й утворювали щось на

кшталт великого кола. Посередині був просторий

майдан, увесь порослий молодими берізками. Тож

це було село, але здавалося, ніби їдеш гаєм, моло¬

дим березняком. Сільська площа скидалася на сві-

жонасаджений парк, і тією надвечірньою порою де¬

сятки тендітних дерев променилися густим медо¬

вим блиском. Такі речі бувають хіба що в снах.

Подекуди просвічували білі стіни, але людей видно

не було. Лише обважнілі рожеві свині нишпорили

серед цих декорацій. Було їх із десяток. Вони щось

нюшили на землі, шукали поживи чи слідів, вони

наче замість людей розпоряджалися тут, переслі¬

дували ворогів. У золотому повітрі їхні стокілогра-

мові туші видавалися якимось вишуканим блюз¬

нірством. Були чисті, ніби не жили в хліві. Під ма¬

товою щетинистою шкірою парувало набрякле від

крові м’ясо. Так, це було щось: надприродне сяйво

і темна гаряча матерія. Я досі думаю про це, і кот-

рогось-таки дня повернуся туди, аби перевірити, як

називалося те село. Позбавлене назви, воно наче

привиддя, а я потребую правдивих подій, у які

можна повірити, як колись вірили в об’явлення. Ми¬
223

нулого літа я їхав автобусом до Саранди. То була

стара розвалюха, доісторичний «мерседес», який лед¬

ве видряпався на перевал Музінес. Внизу, на дні

прірви, я бачив руді днища авт. Пікапи й легковики

були приречені лежати там до судного дня. В ав¬

тобусі сиділо кілька осіб. По той бік хребта Ґ’єре,

десь біля Дельвіни, ми в’їхали у зливу і разом із нею

прибули до Саранди. Двоє чоловіків - на вигляд

батько і син - вивантажували під потоками дощу

речі з багажника автобуса: мішки, мішечки, бесаги

і вузлики, пакунки і згортки, хтозна, чи не доробок

усього життя, і все це вкупі нагадувало сумний, ви¬

моклий переїзд. Нарешті з надр автобуса вийняли

маленького песика, щетинистого безрідника. Тварина

відразу ж долучилася до стосу, втиснулась помежи

баґаж, наче там і був її дім. Потім автобус рушив, і

вони розчинились у дощі.
Я пригадую собі всіх тих тварин і бачу їх так

само виразно, як і людей. Пущені самопас коні в

Чорногорі, великорога пустанська худоба, корови,

занурені по черева в мульку течію Дельти, буха¬

рестські собаки - все воно у вільному русі, у по¬

шуках поживи прочісує світ, позбавлений чіткої

межі між людським і тваринним. У Сфинту-Ґеорґе

я вийшов на світанку до дерев’яного сральника на

подвір’ї. Будка була така низенька, що штани треба

було спустити надворі, бо всередині доводилося

стояти, зігнувшись удвоє. Щоб по всьому привести

себе до ладу, знов-таки треба було вийти. І якраз

тієї миті мене заатакував червоний півень, цілячися

дзьобом у те, що я саме ховав. Кури на мить пе¬

рестали гребтися, з подивом дивлячися на нього,

а я біг попід паркан до спасенних дверей дому.

Він уже не гнався за мною, та я все ще відчував

ляк - на якусь хвилинку тріснула оболонка світу,

яку ми зазвичай беремо за раз і назавше усталену.
224

Десь за Перметом, може, у Косині, з бічної стежки

виїхала жінка на віслюкові. Вона була така стара,

така спалена сонцем, поморщена й предковічна, що

могла видатися частиною тварини - якби не одяг,

ця рукотворна поволока. Потопаючи в куряві й

спеці, вони долали один і той самий шлях усоте, а

може, втисячне. їхні тіні на білій кам’янистій стежці

зливалися в одну - так само, як і їхні долі.
Ті мої четверо на возі їдуть далі, минає ще один

день. Завжди о тій самій порі, аби встигнути перед

смерканням, завжди так само втомлені після цілого

дня в лісі, в розм’яклому снігу й болоті, і коні також

чалапають знесилено, звісивши голови, у їхніх ру¬

хах така ж важкість, як і в силуетах чоловіків, ув

опущених плечах і схилених головах, що похиту¬

ються, наче в дрімоті. Коли їх огортає туман, уже

неможливо відрізнити людське від тваринного. Я

дивлюсь їм услід і уявляю собі запах, який вони

лишають у холодному повітрі: вистиглий кінський

піт, мокрий бурий одяг, прилиплі до спин вологі

сорочки, спрацьована шкіра упряжі, пах монотонної

праці, навіки ув’язнений у матерії. Так пахло двоє

пастухів у німецькій корчмі в Шпринґу, так пахнуть

задвірки Надькала і потяг «Червона рута», що рушає

на світанні з Делятина до Квасів, так пахнуть старі

будинки в Су ліні. Я жив ув одному з них, на південь

від річки. Увійшовши серед дня, я мигцем побачив

крізь прочинені двері інтер’єр темної кімнати. На

великому тапчані лежали люди. Троє, четверо, мо¬

же, більше осіб. У плетиві напівоголених тіл видні-

лися вутлі дитячі плечі, п’яти, що стирчали з-під

легкого накриття, все інше потопало в півтемряві.

Можливо, там були й дорослі, жінки, чоловіки, ціла

родина. Я відчував запах тіні й важкого сну. Вони

знайшли захисток від безжального білого неба, але

спека прийшла слідом за ними, вони наче самі її
225
15-7-35

випромінювали. Здається, хтось привітався, але всі

й далі лежали у безрусі. Серед білих простирадел

їхня шкіра здавалася майже чорною. Я ввійшов до

чужого дому й дивився на чужих людей у мить їхньої

найбільшої безборонности. їх покидало життя, вони

западали в летаргію і навіть цього не приховували,

так само, як і домашні тварини не приховують від

нас свого сну. Я пішов до своєї кімнати, аби ніколи

більше їх не побачити. Запам’ятав лише темні тіла,

просяклі матеріяльністю й такі тяжкі, ніби їм су¬

дилося ніколи вже не встати.
Звісно, треба визнати: мене цікавить згасання,

розпад, усе, що є не таким, як могло чи мало б бути.

Все, що спинилося на півдорозі й не має більше ні

снаги, ні бажань, ні ідей, усе, що занедбало себе,

впало духом, змирилося зі своєю поразкою, усе, що

зникне без сліду, що вичерпало себе й нікому не навіє

жалю, туги чи спогадів. Теперішній доконаний час.

Історії, котрі тривають доти, доки їх оповідаєш, і

речі, котрі існують лише доти, доки на них дивишся.

Так, воно мене переслідує, та решта, те існування,

без якого всі можуть обійтися, та зайвина, той надмір,

що не становить багатства, те приховане, що його

ніхто не прагне пізнати, та таїна, що втоне у забутті,

та пам’ять, що пожере сама себе. Закінчується бе¬

резень, і я чую, як у темряві з гір спливають сніги.

Здається, світ скидає шкіру, наче змія. З року в рік

у мене дедалі глибшає відчуття, що це і є правдиве

обличчя моїх сторін, моєї частини континенту - ота

мінливість, яка нічого не змінює, отой рух, який ви¬

черпує сам себе. Якогось дня ранньою весною спли¬

вуть не лише сніги, але й все інше. Бурі води змиють

міста й села, тварин, людей, виполощуть усе, аж до

кости землі. Метеорологія з геологією дадуть лад

сумнівній коаліції історії та географії. Споконвічне

візьме за барки минуще. Повернуться на свої місця
226

елементи в одвічній таблиці Менделєєва, і не по¬

трібно буде жодних сюжетів, жодних оповідей, жод¬

них історій, аби пояснити буття.
Десь на березі затоки Лалезіт, в околицях Юбе,

я бачив військовий табір. За ріденькими загород¬

женнями з колючого дроту стояли намети. Вицвіла

парусина пообвисала й поторочилась. Із-під полот¬

нищ вистромлювалися босі ноги солдатів, що спали

на польових ліжках. Була неділя. Кілька кроків

далі вилежувалися пляжники з Тирани. Колючий

дріт, власне кажучи, нічого не розділяв. Ні в тих,

ні в інших нічого не було - вони могли встати й

піти, забираючи все зі собою. Якби згорнути наме¬

ти й пляжні парасолі, берег виглядав би, як і перед

тим. Лишилися б хіба що нікому не потрібні бун¬

кери з попередньої епохи, котрі поволі вростали у

природний пейзаж.
Тут усе існує лише для себе. Люди всмоктують час,

як губка. Вони вбирають його, накопичують, неначе

про запас, неначе бояться, що він закінчиться. Часом

я сідаю в авто й кілька годин кружляю околицями.

Тридцять-сорок кілометрів від дому. Заглиблююсь у

плетиво трас, польових доріг, подеколи зрізаю нав¬

прошки через поля й гаї, знайшовши на мапі хуті¬

рець під назвою Дольна Ґаля чи Вифлеєм, або три

нещасні халупки, пойменовані Україна чи Сибір. Я

не вигадую. Можете перевірити: «Низький Бескид

і Погір’я», Державне підприємство картографічних

видавництв імені Евґеніюша Ромера, Варшава-Вроц-

лав, п’яте видання, усе в лівому горішньому кутку.

Але дорогою я забуваю, куди подався. Досить звер¬

нути з головної траси, і мене охоплює відчуття, що

просторінь світу стає густою, непіддатливою, що

вона насправді робить ласку всім тим будинкам,

тому злиденному пожиткові за парканами, всьому,

що ледь вихромилось із землі, ледь видобулося на по¬
227
15*

верхню йтепер намагається вижити. Все виглядає по¬

збавленим будь-яких надій, наче тримається єдиним

лише фаталізмом. Бетон, цегла і сталь змішуються у

випадкових пропорціях, так ніби ріст і занепад ніяк

не можуть знайти спільної мови. Старе виглядає

знищеним, покинутим, згідливим і безсилим, а но¬

ве - демонстративно-викличне, наче силкується при¬

тлумити пихою сором минулого і ляк перед прий¬

дешнім. Сама лише тимчасовість, провізорія, те¬

перішній час, що безугавно доконується, все могло

б зникнути воднораз, і простір витримав би це,

зрісшися й вигладившись одразу, ніби нічого й не

сталося. Все це неначе вступ до чогось, що ніколи

не почнеться, якась периферія без центру, якісь пе¬

редмістя до самого обрію, без кульмінації міста. Так,

пейзаж усе проковтне, простір зішнурується знову,

бо ж існування цих місць, цих глушин, котрими я

їду і котрі люблю безнадійною любов’ю, вичерпує

акт самого існування, а їхній сенс вичерпує спроба

вижити. Вони настільки нагадують природу, що імла-

вою ранньою весною їх майже не відрізнити від

усього довкола. Ще мить, і низьке небо зімкнеться,

зачиниться, усе зникне. Тому я так кваплюся у тих

моїх мандрах, у тій жадобі конкретики, яка зараз-

таки западає в ніщоту, і доводиться її наново творити

зі слів. Я не знаю, навіщо воно все існує, і давно

втратив надію, що колись знайду на це відповідь, тож

про всяк випадок записую все як стій, заступаючи

рівністю справедливість і сенс.
Кілька днів тому я проїжджав через Дульомбку.

Тінь Цєклінської гори виповнювала долину. Гли¬

нястим схилом спинався кінь, запряжений у плуг,

яким керував похилений чоловік. Позаду йшла зіг¬

нута дугою жінка й відкидала набік виорані камінці.

Це була велична сцена, сповнена справді біблійного

патосу. Віяв вітер, подеколи з-поміж хмар просію¬
228

валося скісне вечорове проміння. І тоді три силуети на

узгір’ї набували такої виразности, наче були не з цього

світу. Так, нещодавно Дульомбка, кілька днів тому

Турза, через тиждень - чергова діра десь у Молдавії

чи якійсь іншій Македонії. От якби написати: «їхав

я через Злату Прагу» або «якось у Будапешті», чи

«одного разу в Кракові», або хоч би «у Сосновці».

Ні фіга. Не вийде, нічого там нема, немає ключа для

опису, нема художніх засобів, нема метафор і мови,

що могла б якось упоратися зі світом поза рогатками

міст. Як це взагалі звучить: «якогось дня у Варшаві»?

Міста цієї частини світу - це нещасні випадки на

виробництві, плоди випадковости й доброго наміру.

Як на здоровий глузд, то їх тут і не мало б бути.

Спробуйте-но в годину пік пробитися, скажімо,

крізь Будапешт. До того ж його неможливо об’їхати.

Він сидить, наче павук, у центрі павутиння доріг.

Спробуйте проїхати через Варшаву чи Бухарест.

Місто на шляху подорожанина - це лихо. Особливо

в країнах, що нагадують велетенські села. Селяни

не вміють будувати міст. У них виходять тотеми

якихось чужоземних божищ. Якщо центр ще сяк-

так змавпований, то передмістя завше скидаються на

недоношені присілки. Гіпертрофія складів і смуток

розвіяних ілюзій. Щоразу, коли я собі спокійно

їду, і зненацька перед очима у найглухішій глушині

виростає агломерація, почуваюся приголомшеним:

ніщо ані не провіщає, ані не виправдовує цієї з’яви.

Якщо тільки можливо, я оминаю ці фантасмагорії,

шукаючи об’їздів, ледь видних ниток на мапі, роб¬

лю гаки, аби лише обігнути довгі тіні хмародерів

у середмістях чи багатоповерхівок у спальних райо¬

нах. Все, що налічує більше, ніж сто тисяч, одразу

викреслюється, бавтеся без мене, будуйте в надії, що

колись усе це заступить вам краєвиди місць, звідки

ви прийшли.
229

Я повторюю собі це, уплутавшися в сіть ілюзорних

кружних трас, естакад і магістралей, осліплий від

пантрування за дороговказами й номерами трас, із

мапою, розкладеною на кермі, переслідуваний гуд¬

ками й клаксонами, зизоокий від позиркування в

люстерка, в смердючій тіні вантажівок, зранку в Ду-

льомбці, увечері в Братиславі, далі у плетиві віден¬

ських артерій, аби пробитися на той бік важкотілої

цісарської столиці, відтак на південь, щоб посеред

ночі дістатися сонних сіл над річкою Зала і досягти

Баяншеньє біля самого словенського кордону, де

п’ятдесятирічний пан Ґеза має пансіонат у старому

водяному млині і о другій ночі за червоним вином і

яєшнею на салі повторює: «Будапешт уже не той, що

колись. Люди перестали розмовляти одне з одним».

Якщо надворі безсніжний січень, то верболози й

очерети на світанку мають колір старого вицвілого

пакувального паперу. Довкола там, певно, мочарі.

Так мені зараз здається. Можливо, це просто тому,

що небо там висить особливо низько, навіть як на

Угорщину, і під його тягарем волога виходить із

землі.
Двадцять кілометрів звідси в часи Другої світової

війни жив Данило Кіш. Його батько об’їздив ці

краї у своїх шалених мандрах, пив у корчмах «під¬

роблений токай з Лендави», із цього тепер прикор¬

донного словенського міста. Цими місцинами їздив

на велосипеді й дядько Оттон. Ліва нога у нього була

штивна і звисала нерухомо, а праву він пристібував

ремінцем до педалі й мандрував у пилюзі глинястих

путівців до Залаєґерсеґа, щоб пильнувати свої

складні справи. І якщо батько був родом із Шульца, то

дядько - з Бекета, так мені це бачиться, коли я читаю

«Сад, попіл» у чорно-зеленій палітурці, на котрій

випадково чи за дивною примхої долі зображено пташ¬

ку з брунатної глини. Взимку два роки тому в цих
230

сторонах, у Мадярсомбатфі, я купив двох глиняних

ангелів такої самої барви. Це край гончарів, хоч

видавництво «Марабут» зовсім не мусило про це

знати. Тож це просто випадковість чи вибрик долі,

це знак, що слід знову туди вирушити, відшукати

Графський ліс і решту топографічних силець, роз¬

ставлених у тексті. Адже оповідь мусить тривати

наперекір часові й логіці, які розмежовують факти

й уявлення, мусить мати продовження, можливо,

дуже далеке від того, що було на початку - досить

того, що воно живитиметься тією ж субстанцією,

тим самим, лише трохи постарілим, повітрям. Якщо

я нічого не знайду - не біда, повторюю я собі. Бачу

на мапі блакитну жилку річки. Вона називається

Керка. У прибережних заростях рачкує кількалітній

хлопчак, що живе у пам’яті чи уяві дорослого Да¬

нила Кіша, пожовує собі листки дикого щавлю

і враз помічає у небі Його постать. «Він стояв на

краю хмари, небезпечно нахилившись, зберігаючи

якусь нелюдську, надлюдську рівновагу, з огнистим

обручем довкруг голови. Несподівано з’явився й так

само швидко, неждано зник, мов метеор». І навіть,

якщо відтоді там нічого не збереглося, то все-таки є

річка, і є прибережні зарості, і хмари на небі. Тео-

фанія не вимагає нічого більше, так само, як і віч¬

ність, котра не навідується до наших міст, бо це

зрівняло б їх із землею... Так, Данило Кіш просто

мусив з’явитися, раніше чи пізніше. «Подорожувати

означає жити», - написав він 1958 року, повторю¬

ючи слова Андерсена, хоча в його вустах вони мали

цілковито інший сенс. «Розклад руху на лініях

автобусного, морського, залізничного та повітряного

сполучення» у запроектованій його батьком доверше¬

ній і досконалій версії мав описати, ба більше -

відобразити в одиницях часу та відстані весь світ.

Пробіли між годинами від’їздів та кілометражем за¬
231

повнювало все нагромаджене протягом віків знання

про еоди й континенти, культури й цивілізації,

знання з історії та географії, з усіх можливих

царин, від алхемії до зоології. Коли б ця книга таки

постала, відпала б потреба подорожувати. Манд¬

рівки заступило б читання. Я б не мусив трястися

з Дульомбки до Баяншеньє, а потім ще двадцять

із гаком кілометрів у пониззя річки Керки. Сидів

би собі вдома, знаючи, що все побачене мною буде

лише копією, жалюгідним відбитком якогось роз¬

ділу чи абзацу книги всесвітнього розкладу. Не

брав би до рук кулькової ручки, адже дорога з Ду¬

льомбки і всі інші дороги існували б у своїй пер¬

винній і досконалій версії, не побиті людськими

стопами, не порубцьовані колесами возів і авт. Ав¬

тобус до Ясла залишився б у своєму одвічному авто¬

парку, так само, як і автобус до Кракова чи між¬

народний до Будапешта, той о 22.40, і так далі, аж

до найглухіших закапелків планети, і куди б я не

вирушив, усюди натрапляв би на слід божевільного

генія розкладів. На жаль, той твір ніколи не був

завершений, а вступні начерки, нотатки й діяграми у

вигляді помережаного правками машинопису зникли

у сорокових роках десь над річкою Залою.
Здається мені, не останньою чергою саме тому мій

паспорт виглядає так, як виглядає. Без розкладу,

без опису, без плану, полишений на випадковість, я

намагаюся на власний розсуд щось упорядкувати й

постійно мушу починати все наново. Мушу приїхати,

скажімо, до Бая-Маре так, ніби тут нікого раніше не

було. Або прибути до Дуклі серед літнього полудня,

коли тінь стікається у невеличку плямку в ногах, і

над Ринком густішає самотність, наче за мить має

початися Страшний суд. Чи проїхати в січні Пус-

тарадвань і видряпатися на височинні пустища над

словацьким кордоном, аби подивитися на мертвоту
232

пограниччя і пасма гір, що виглядають так, ніби їх

ніколи не торкався людський зір, а червоно-білий

шлаґбавм і прикордонна будка в Бузиці скидаються

на пост-привид, де митники обшукують прокляті

душі контрабандистів-покутників. Саме цією дорогою

я колись намагався оминути Будапешт, їдучи пів¬

нічними схилами Букових гір і Матри з надією,

що за кілька годин дивом опинюся в Дунайському

коліні, десь в Естерґомі, де одного серпня в бічному

завулку неподалік перехрестя Пазмань-утки й Бат-

тіяня я знайшов бар, що всередині нагадував сіль¬

ську хату, опоряджену до прийняття весільних гос¬

тей: кілька простих столів, накритих картатими

скатертинами, трохи крісел і все. З’явився товстий

тип у шлейках і приніс аркуш, на якому кульковою

ручкою було виписано кілька страв. Старосвітське,

каліграфічне письмо. Було холодно, тихо йбезлюдно.

Я почувався так, наче зарано прийшов на вечірку.

Врешті мені принесли мій ґомбалевеш. Чоловік у

шлейках поставив його перед і мною так, як ставлять

їжу перед кимось, хто щойно повернувся з роботи.

Я міг їсти з ліктями на столі, міг сьорбати, ніхто не

звернув би уваги, хоч недалеко звідси понад тисячу

років тому святий Стефан прийняв хрещення і при

нагоді одним махом охрестив цілу Угорщину. Стояв

серпень, і пагорб Базиліки танув у спеці, наче фата-

моргана. Вже не пам’ятаю, звідки я вертався, але

тут-таки за дунайським мостом почалася Словаччина

зі своєю оспалістю, зі своїм селянським чеканням

того, що може, але аж ніяк не мусить настати. Сіре

тинькування і села, що закінчуються раптово, як

ножем утяв, череваті типи в білих майках п’ють

пиво, сидячи в пластикових кріслах перед «гостин¬

цями», у капцях чи мештах на босу ногу, так наче

вони й не виходили з дому, з подвір’я, так наче дім

охоплює ціле село, цілу околицю і решту світу, що
233

простягається на дві-три автобусні зупинки далі.

Часом поруч стоять жінки в халатах, у капотах, у

розтоптаних пантофлях. Вони не сідають, лише спи¬

няються ненадовго, аби перекинутися кількома сло¬

вами.
Так і є: словацька сонливість, густе пообіддя,

лише цигани, всюдисущі і жваві, перекочуються

туди-сюди серед спеки, мов темні коралини розси¬

паної вервиці. П’ята, шоста по обіді, на кошицьких

і прешовських кільцевих порожньо, як у неділю на

світанні. В Медзилаборцях також ні душі, лише в

темно-сірому інтер’єрі бару при виїзді на Зборов,

біля єдиного у місті банкомату, майнула чиясь рука

з келішком. Але це вже було іншого разу. Я тоді

їхав до Ублі, далеко на схід, до самого українського

кордону, позаяк такий собі Поток пережив там багато

пригод, кілька разів мало не розпрощався з життям,

тижнями пив у пилюзі прикордонного торжища най¬

дешевші і найотруйніші алкоголі цієї частини Ев-

ропи, раз по раз гублячи крадений пістолет із од¬

ним лише набоєм, залишеним на найчорнішу го¬

дину. Я їхав, аби все це відшукати, а найперше оту

роз’їбень інтернаціонального базару, де молдавани

просто на землі розкладають усі дива Трансністрії,

намагаючись їх обміняти на багатства Закарпаття,

коштовності Шабольч-Шатмару й незліченні скар¬

би провінції Марамуреш. Я хотів почути оте вави¬

лонське стовпотворіння слов’янських, угро-фінських

і романських мов, побачити оту східну пістряву наме¬

тів, кнайпіз брезенту й фанери, старих автобусів, що

тепер правлять за борделі на колесах, хотів відчути

запах циганських гарб, завантажених чудесами, пе¬

ред якими не встоїть жодна жінка і жоден чоловік,

адже вони походять із країв, куди ніхто ще не ді¬

стався, і вже напевне ніхто звідти не повернувся.

Задля того я й їхав до Ублі, на схід од вулканічних
234

гір Вігорлат, у які ніхто при здоровому глузді не

заглиблюється, бо там блукають прокляті душі

штабних і стройових офіцерів військ Варшавського

договору, а бліді привиддя дезертирів торгують при¬

марними рештками зброї та спорядження. Я їхав

через місто Сніну, де серед плакучих верб стояли

гарнізонні кількаповерхівки під червоною черепицею,

все виглядало так, наче було збудоване в один день,

і однаково швидко старіло, нищилося й розпадалося.

На лавках у затінку дерев сиділи жінки з дітьми.

Може, то були дружини солдатів, покинуті жінки

вояків-привидь? Так чи так, Сніна скидалася на сон,

що сниться сам собі на краю держави, яка втратила

всіх ворогів. Але я їхав до Ублі. Через Стакчин,

через Колоніцу й Ладомиров, у тіні бещадського во¬

доділу, через Закарпатську Русь я їхав до Ублі, бо

кілька років тому такому собі Потокові в тих сто¬

ронах начебто явився дух цих земель і часів, геній

цієї частини континенту буцімто промовив до нього

сумішшю мов, неначе на якісь ранньокапіталістичні

зелені свята. Десь там, може, ще трохи далі на пів¬

день, була та торговиця, той майдан, на який збре-

лися прокляті народи землі, тільки-но піднялися

біло-червоні шлаґбавми. Так, диво свободи і віль¬

ного товарообміну в пилюзі, порохах, серед чистого

поля - здавалося, тут із нічого мало постати міс¬

то, якого ще світ не бачив. Неначе вернулися

давні часи: каравани й кочівлі, магія цін і різниця

курсів валют, що виманюють із дому цілі родини

й племена, штовхаючи їх у непевну мандрівку, як

колись гнали за найдальші моря, за маревний обрій

давніх авантюристів і першовідкривачів. Отож я

їхав до Ублі, далі були Вишне-Немецьке і Черна над

Тисою, я в’їжджав наче в басейн Тиґру й Евфрату,

наче в якусь нову Ніневію. Замість двох рік тут

зустрічалися три кордони, як три потоки, що несуть
235

родючий намул контрабандних скарбів, жадоби,

проворности, паленої горілки, безакцизних сиґарет,

с ибірських шкір, екзотичних папуг і черепах, пісто¬

летів Макарова й угорської порнографії. Три кор¬

дони, як три ріки, вимивали з надр своїх країн

усе найкраще. Я уявляв собі, що десь між Черною,

Чопом і Загонем на голій землі виросте місто, така

собі галюцинація виклятих народів - з цілодобовою

торгівлею, необмеженими обігом і попитом, де спо¬

живання в містичному союзі навіки зіллється із

грошовкладанням. Такі-от думки переслідували мене

цілу дорогу.
Але в Ублі нічого не було. Лише два ряди ошат¬

них будинків уздовж дороги. Словацький мент пере¬

віряв старий український «мере» із голомозим типом

усередині. Більше нічого не відбувалося. Ідеш, їдеш, і

раптом країна закінчується, якось наче безпричинно,

наче набриднувши сама собі. Поліціянт махнув ру¬

кою, і українець поволі рушив у бік кордонного пере¬

їзду. Двоє дівчат вийшли з-поміж будинків і за мить

знову зникли, ніби пірнувши в пустку пограниччя.

У цій порожняві спадають на гадку найдивовижніші

речі. Уявляєш собі, буцім потойбіч станеш кимось

іншим. Тим часом надворі 26 травня, ніч, і на півдні,

над Словацькою республікою, небо раз у раз осяюють

безгучні блискавиці. Я повернувся з Ублі, і нічого

не змінилося. Все треба починати спочатку. В цьому

вся річ. В уяві, яка не доходить жодних висновків.

Є лише пам’ять, метеорологія та ілюзії.
Якщо завтра падатиме дощ, я спробую відтворити

той день, коли в невеликому сільці ми сходили на

пором, аби переправитися на інший берег озера.

Хвилі сірого дощу прокочувалися поверхнею води.

На пристані було безлюдно. Бурі очерети, самотній

продавець у сувенірній крамничці і вицвілі реклами

морозива з якогось прадавнього сезону. Важко було
236

повірити, що тут узагалі коли-небудь буває тепло.

Засмальцьовані комбінезони машиністів просякали

дощем. Вони втисячне відв’язували швартові канати,

піднімали борт, заводили торохкотливого дизеля.

Тікати звідси нікуди: притоками могли б пропливти

хіба що дитячий човник із кори чи плотик із патичків.

Аби розвіяти меланхолію від плавання посеред суші,

я намагався уявити собі, що ось якраз закінчується

довгий трансокеанський рейс, і ми сягаємо берегів

континенту, про який знаємо лише з туманних істо¬

рій. Десь отут мали б пролягати кордони реального

світу. Далі все нагадувало речі буцімто й відомі,

цілком правдиві, а проте в їхню справжність могли

повірити хіба що корінні мешканці - для нас вони

були лише відбитком, тінню, привиддям, пародією

справжніх земель. Краплі спадали на палубу, на

обличчях команди нудьга змагалася з байдужістю,

а я намагався уявити собі, що ми саме входимо у

протоку, де простір розривається, втрачає свій сенс,

змінює густину, як матерія. Словом, стояв, спер¬

шися на поруччя, курив сигарету і намагався уда¬

вати з себе прибульця, що подався у непевні краї

без провідника, без упереджень, без бундючної еру¬

дованосте. Був кінець квітня, але повітря, краєвид,

увесь той день виповнювала осінь. Волога стели¬

лася, мов сизий дим. Дорогою ми бачили наглухо

позачинювані доми. І потім, уже на іншому березі,

все ще маючи перед очима буре дзеркало вод, ми

їхали країною, що природно тривала у сонному чи

навіть летаргійному чеканні. Здавалось, усе дов¬

кола тимчасово не працювало. Переміна мала на¬

стати за місяць, можливо, вже за тиждень, у субо¬

ту, неділю, коли зійде сонце, адже все-таки то був

курорт, відпочинкова місцевість, і зараз вона прос¬

то чекала в напівсні, напівжива, сповільнивши ди¬

хання і заощаджуючи енергію. Вона існувала, щоб
237

перебути, і лише прихідці надавали їй сенсу у виг¬

ляді короткочасного шалу, легковажного тринькан¬

ня сили, карнавального марнотратства. Далі знову

наставав безрух, і життя верталося до старих пере¬

вірених форм, які гарантували достатньо безболіс¬

ний кінець. Врешті ми поїхали з цього озера і знай¬

шли інше, набагато менше, відоме тим, що воно

не замерзає навіть у найсуворіші зими і смердить

так, ніби його живлять підземні води пекла. Дощ

падав без упину. Дерев’яні павільйони й підмостя

довкола густої непрозорої глибіні гнили від тепла

й вологи. На поверхні плавали білі тіла старців у

дитячих рятівних колах. Я дивився на все це згори,

походжаючи ковзькими дошками. То були переважно

німецькі та австрійські пенсіонери, можна було по¬

чути й словацьку чи угорську. В будинках на палях

стояла вогка спека. Було тісно від тіл, біла шкіра

засліплювала, наче яскраве світло. Оголені й зду¬

шені у тисняві, люди завше виглядають, як мерці.

Навіть коли рухаються. У всій цій картині було

щось понуре. Сморід болота, сірки й гниляччя змішу¬

вався із запахами розпашілих тіл. Я постояв там ще

трохи і пішов геть. Тепер все воно постає в пам’яті,

наче довге видиво, наче картина з якоїсь книжки.

Вочевидь, насправді нічого не залишається, Убля,

Гевіз, Лендава, Бабадаґ, Лесковік і все решта не кар¬

буються в пам’яті так виразно, аби можна було по¬

вірити, що кількість хоч колись перейде в якість,

що одне зчепиться з іншим і врешті-решт, мов чудес¬

на машинерія, почне витворювати хоч якийсь сенс.
Два дні тому я знову був у Ґенці. Пофарбована

у фіялково-рожевий колір цукерня не працювала.

На дверях висіла колодка, а крізь запорошені шиб¬

ки було видно чорні порожні, невживані дека. За

кожним разом, коли я сюди приїжджаю, все видається

мені щораз меншим і меншим. Одного дня я приїду
238

і не застану Ґенца. Містечко зникне з мапи, і лише

я знатиму, як воно виглядало, лише я пам’ятатиму

чоловіка в картатому капелюсі і з вудкою, що чекав

жовтого автобуса, аби дістатися на той бік зелених

узгір’їв Земплену. Так само й з іншими місцями.

Вони зношуються від самої лише присутности. Моя

пам’ять наче береже їхні обриси, вицвілі барви, зіт¬

лілі по краях форми. Я пив каву, дивився на вули¬

цю й відчував, як зусібіч, з повітря, з мурів, із бру¬

ківки, з прірви минулого й майбутнього точиться

сіре ніщо. Обіч мого столика пройшов чоловік у зе¬

леній сорочці. Я бачив його спину. Стара матерія по-

протиралася, і хтось турботливо намагався порятува¬

ти білою ниткою вутліші місця.
Була неділя, і до Торньошнеметя я не зустрів жод¬

ного авта. І далі знов нічого: тридцять кілометрів у

цілковитій самотині, аж у передмістях Кошиць ув

абсурдній порожняві багатосмугової траси проїж¬

джали поодинокі автомобілі. Я вибрав шосе номер

547 і краєчком Рудогор’я рушив на північний захід.

Як завжди, визирав циганів. Я шукав їхньої відчай¬

душно живої присутности у монотонному краєвиді

словацьких містечок і сіл. Адже це так, ніби всі щось

перечікують, втомившися від буденности, це ніби

якась невиразна сієста помірного клімату, коли всі

поховалися за своїми фіранками, за кущами троянд

у садках, за шибками авт, що крадькома прошми¬

гують дорогами, у сірих задушливих будинках, і ли¬

ше вони, темношкірі й викляті, віддаються життю

як такому, користаючи з цього світу й своїх п’яти

хвилин на ньому, і втішаються цим, наче щасливим

виграшем. Тож я завше шукаю очима руді іржаві

дахи і блакитні пасмуги соснового диму. І голі латки

витоптаної глини, на якій ніщо й ніколи не встиг¬

не вирости, бо їхня стихія - це безугавний рух,

тупцювання, вічні відвідини, безконечна вечірка
239

просто неба, оповіді, передання з вуст до вуст, зази¬

рання у всі кутки, адже земля й світ - нічиї, і ніхто

не має права їх привласнити. У Кромпахах їхнє по-

селище спиналося до самого неба. Ліворуч од шосе

на майже сторчовому урвищі будинок громадився на

будинок, найвищі з них розчинялися у блакитному

безмірі, ніби якісь повітряні шалені конструкції,

сперті на порожній простір. Пошарпані, виставлені

на вітри й дощі, завислі у пустці, як глум над законом

усесвітнього тяжіння, вони нагадували приліплену

до скелі пташину колонію. Все стовбурчилося, не

пасувало одне до одного, западалося, ніби от-от мало

цілком розвалитися, зсунутися на шосе, тички, клапті

бляхи, цурпалки, приволочені звідкілясь шматки ста¬

рих будинків, у яких уже ніхто не хотів жити, багно

й моховиння у шпарах між колодами, плахтини чор¬

ної толі, прикладені каменями, усе десь знайдене й

допасоване параноїчно вигадливим способом. Ніщота

зневаженої матерії витворювала диво житла. Мені

здавалося, все воно лопотить на вітрі, готове до

відльоту, ще мить, і від цього повітряного міста не

лишиться сліду. Так, я уявляв собі, як воно пливе у

блакиті, наче клаптеподібна хмара, наче великий за¬

харащений пліт, що волочить ціле скопище усякого

манаття, те звалище не потрібних нікому речей, з

яких лише вони, цигани, вміють видобути якусь ко¬

ристь. Я бачив, як вони плинуть над Рудогор’єм,

над Шарішем і Спішем, узагалі над світом, у млі

своїх убогих пожитків, тих шкаматків, клаптів і ок-

рушин, з яких вони зухвало й виклично укладають

нормальне життя. Таку візію мав я в Кромпахах.

А вже за мить почалося містечко, і праворуч - отой

роздовбанийвщент індастріял у долині Горнаду. Іржа,

нужденний мертвий метал і розпач підупалої тех¬

нології. Резервуари, комини, труби, конвеєри, заліз¬

ничні вітки, цехи з повибиваними шибками, лишаї
240

залізяччя, що шпетили зелений пейзаж. Була неділя,

але ледве чи наступного дня уся та машинерія чудес¬

ним чином повернулася 6 до життя. Чи знялася б у

небо й щезла без сліду. Здається, вона мала трива¬

ти тут безконечно чи принаймні доти, доки цига¬

ни милосердно не розібрали б її на шматки й не

обміняли на сигарети, алкоголь, прикраси для своїх

жінок і солодощі для дітей або сконструювали із

цього якісь неземні засоби пересування й рушили

Европою, щоб, як колись, викликати серед осілого

люду забобонний страх, змішаний із заздрістю й за¬

хватом. Якось запитали старого цигана, чому цигани

не мають своєї держави. «Якби держава була чимось

добрим, то вони, певно, мали б і її». Так він відповів.

Виходить, об’єднана Европа - то річ якраз для них,

позаяк вона мала б стати чимось кращим, аніж дер¬

жава, і вже напевне зручнішим для пересування й

життя, ніж будь-яка окрема країна.
Я заплющую очі й бачу, як оті з Ґірокастри ки¬

дають свої прохолодні хижки на дахах бетонних ко¬

мунальних будинків, у яких вони не могли витримати

через духоту й спеку. Ті з-під Круї полишають печі

для випалювання вапна, ті з Якобені покидають роз¬

логі саксонські обійстя, ті з Порумбаку й Самбати-

де-Сус - глиняні хатинки, ті з Влахів - халабуди з

не обдертих від кори кругляків, ті з Подґродя - одно¬

поверхові будиночки колишнього єврейського квар¬

талу, ті з Мішкольца - ледь випнутий над землею

сламс біля траси на Енч, ті зі Зборова - свій білий

барак, що тулиться до схилу гори, і всі інші місця, чий

список і опис - як уже давно собі обіцяю - я колись

укладу. Так, Европа без кордонів - то циганський

сон, і тут нічого сперечатися. Ледачий, засиділий і

лякливий білий люд лишиться вдома, як у словацьку

неділю. Буде видно лише їх, як вони самотиною чи

по двоє-троє мандрують узбіччями доріг зі села до
241
16-7-35

села, а зелений пейзаж м’яко змикається за ними,

наче водяне плесо. Здається, вони не можуть жити

без простору. їх, вивільнених із-під дії часу, зовсім

не обходить та ніщота, котра знищує Ґенц і всі інші

місця, що ми їм надали назви, неспроможні інакше

збагнути світ, але цим прирікши його на загибель.
Десь перед Брезовичкою в чистому полі смаглявий

десятилітній хлопець відтискався на руках просто

посеред дороги. Був цілком голий. Забачивши авто,

він із жахом зірвався на рівні ноги і, прикриваючи

соромоту, чкурнув у придорожні зарості. Звідти, захо-

дячися сміхом, виринуло кількоро його одягнених

друзяків, і всі гуртом дременули в гущавину.
Старі жінки з в’язками хмизу на спинах, чоловіки,

що юрмляться біля відчинених капотів стародавніх

авт, хлопець у Подґроді, що тулив до себе цуценя;

запряжений двома кіньми віз десь у Семигороді, а

на ньому перелякане кількатижневе лоша з широко

розставленими ногами, і дитина, що ніжно обіймала

його шию, притулившися до лискучої карої шерсти,

немовби знайшла істоту ще меншу й безбороннішу за

себе, червоні калдераські спідниці на курному шляху

біля підніжжя Молдовяну, вкриті жовтою пилюгою

босі стопи, задимлене сміттєзвалище десь в Ердегаті,

і дрібні, худі постаті, що видобували з палаючих ку-

пищ метал, пластик і скло, і смітник у Тисачече,

біля дороги до річки, де старий чоловік із люлькою

вишпортував з-під каменюччя довгасті шматки дере¬

ва, зв’язував їх і складав біля допотопного ровера...

Я мушу укласти каталог, енциклопедію всіх тих

подій і місць, мушу написати історію циганської віч-

ности - мені видається, вона по-своєму тривкіша й

мудріша ніж усі наші держави й міста, і весь наш

світ, що тремтить від страху перед ніщотою.
Отож моєю пристрастю є цигани, пустка погра-

ниччя і річкові пороми в східній Угорщині. Я міг
242

би говорити й розмірковувати про це безконечно.

Особливо про пороми. Один із них, на Тисі, десять

кілометрів за Шарошпатаком, виглядав наче якийсь

Ноїв ковчег. Фіри з сіном, трактори, худоба, вівці на

посторонках, дядьки в гумових чоботях і бейсболках,

граблі, вила, пляшки пива - все воно ніби покидало

свою землю, що обридла чи стала яловою, і рушало на

пошуки нової. Хіба що будинків не було на поточеній

вогкістю та сонцем і засраній коровами дерев’яній

палубі. Власником судна був пан Ференц Ленарт із

Ґававенчеле. Так написано на блакитному квитку за

двісті дев’яносто форинтів. Бо жити біля Тиси - це

жити на острові. Постійні переправи. Річка в’ється,

завертає, вагається, розливається вшир, сочиться баг¬

нисто із землі; і Шабольч-Шатмар, і Ердегат нага¬

дують непевні плавучі континенти, відділені від зем¬

них глибин болотянистим шаром: мочарі, трясовин¬

ня, очерети, солодкавий сморід гнилі й нагрітої сон¬

цем стоячої води, будинки на палях і охоронні вали

за кілометр від головного русла, аби весняні води

Ґорґанів, Чорногори й Мараморошу мали куди

поміститись. Двісті дев’яносто форинтів - це прос¬

то смішна ціна за напівсонну подорож упоперек зе-

ленкавої течії на спині цього гарного й чудернаць¬

кого механізму, який, неначе ткацький човник, зв’я¬

зує розірвану основу доріг. Водяний рубець по нім

відразу ж затягується, і все знову так, як було. Так,

двісті дев’яносто форинтів - це ніщо, а в Самошсалі

навіть ще менше, всього лише двадцять форинтів з

особи, себто якихось тридцять із лишком грошів.

Біля з’їзду з високого берега була загорода, повна

овець і кіз, а з іншого боку дороги - маленький бу¬

диночок і табличка з усіма тими смішними цінами

за переправу. Чорний дах і жовті стіни. Пором нама¬

гався відчалити від протилежного берега. Це був

той тип без двигуна, що використовує лише силу
243
16*

течії. Двома блоками він чіплявся за довгу линву,

протягнуту впоперек річки, і чекав, поки його під¬

хопить вода, а далі, намотуючи трос на два кабеста¬

ни, то на один, то на інший, рухався туди-сюди,

наче якийсь найстаріший і найпростіший механізм,

ледь знайомий із законом земного тяжіння. Єдиним

пасажиром була жінка з велосипедом. Машиніст

крутив корби, відштовхувався дрючком від берега,

але робив усе це ніби знехотя й неквапом, довірив¬

шися річці з її примхами. Подеколи він полишав

весла й підойми у спокої і заговорював із жінкою,

що присіла собі на лавочці. Я бачив усе це згори -

дві крихітні постаті на прямокутній палубі з грубих

дощок такого самого кольору, що й піщаний берег,

здавалося, ніби вони чекали, поки скибка суходолу

одірветься від решти Панонської низовини і, наче

обважнілий летючий килим, перенесе їх на інший

берег Самоша. До румунського кордону було яки¬

хось п’ятнадцять кілометрів, і я знову відчув, як

час зачаюється, заникає, завмирає, стихає, даючи

шанс чистому просторові - так було в Ублі, так є в

Гідашнеметі, де нерухомі потяги вигріваються, наче

вужі, під високим небом, так само в несамовитих Бу-

зицях і в моїй Конечній. Проте вони таки рушили,

переправилися й причалили, тепер і я міг з’їхати

на платформу. Я стояв, обернувшися супроти течії,

і намагався пригадати, коли і де востаннє бачив цю

річку.
Без сумніву, мигцем бачив її торік у Сату-Маре,

коли їхав до Палтиніша, але то була лише мить,

міст десь у середмісті, я, як завжди, шукав виїзду,

пантруючи за іржавими синіми дороговказами, це

можна не рахувати. Двома роками раніше я цілий

день блукав між її приток. Плівся з Карея й ніяк не

міг вирішити, куди мені більше хочеться - до Клужа

чи до Ораді, на південний схід чи на захід, та й
244

чи взагалі. На трасі F1 у Боботі утворилося якесь

вантажівкове пекло, всі ті цистерни, самоскиди,

повні щебеню й землі, те безконечне сиґналення -

ще ніби Семигород, але, якщо судити зі стилю їзди,

вже цілком Балкани, а я дещо втратив імунітет піс¬

ля довгої угорської ночі з керте й сексардською ка-

даркою навпереміну. Я відшукав на мапі Кришені

і там гайнув на північ, аби в Жібоу з’їхати в доли¬

ну Самоша. Але що з того, якщо я нічогісінько не

пригадую з тієї дороги, крім кави, випитої в яко¬

мусь місці без властивостей, і грози з градом посе¬

ред зелених схилів. Я виразно пам’ятаю щойно Бая-

Маре, хоч воно й скидалося на галюцинацію. Чорні

віядуки конвеєрів і завислі над землею мертві ва¬

гончики для транспортування золотоносної руди, і

розпач передмість, де біля схожих на згарища робіт¬

ничих багатоповерхівок роїлися люди. Місто вгри¬

залось у гори в пошуках руди, але злидні роз’їдали

це Ельдорадо, немов іржа. Так само конало й Бая-

Спріє, звитяжене власною захланністю.
До перевалу Ґутиї було десять кілометрів, і там,

на висоті дев’ятиста вісімдесяти семи метрів, світ

просто переламувався навпіл. Там, майже кілометр

над рівнем моря, уривалася тяглість і правило учту

ніщо. Бая, ця глузлива осторога, лишалася за спи¬

ною, а по сей бік, на північних схилах, дивовиж¬

ним чином оживало минуле. Десешті, Гарніцешті,

Джулешті виглядали, наче сни, вирізьблені в де¬

реві. У мереживному здобленні будинків, воріт і

огорож було замкнуто огром часу, його безконеч¬

ну щедроту. Аби все це вирізьбити, витяти, видзьо¬

бати, вивільнити з первісних форм, знадобилася

б вічність. Те диво терплячости могло звершитися

хіба що в якомусь іншому часі, бо у цьому, звичай¬

ному, нащоденному, просто не вмістилися б усі ті

поодинокі зрухи, потрібні, аби витворити дерев’я-
245

ну аркадію. Ні години, ні хвилини не змогли б уві¬

брати у себе той спокійний шал форм. Здавалося,

ніби в:е воно просто виросло, ніби це лише повільне

наростання річних кілець і товщання стовбурів, так

наче природа зреклася звичних подоб і прибрала

кшталти, що нагадують людські житла. Так, то був

шал, марамороська казка тисячі й однієї ночі, дендро¬

логічна Саґрада-Фамілія, і так до самого Сиґету, де

вже западала сутінь, відтята од решти світу хребтом

Пієтрія.
Вранці я пішов до Тиси. З українського боку ле¬

жала Солотвина, де я два роки тому зійшов із потяга,

аби впіймати щось до Станиславова.
* * *
І знову Бабадаґ, як і два роки тому: автобус спи¬

няється на десять хвилин, водій кудись зникає,

дітлашня в полудневій спеці жебрає задля годиться,

нічого не змінилося. Зникли хіба що паперові тися-

чолеївки з Емінеску, і тепер замість них алюмінієві

кружальця з Константином Бранковяну. їх легше

намацати в кишені, легше вийняти й утиснути в про¬

стягнуту долоню. Тридцять сім алюмінієвих монет -

це одне євро. На в’їзді до міста я бачив трьох жінок

у довгих, до самої землі, червоних сукнях. Мабуть,

добруджанські туркені. Серед напівзруйнованих му¬

рів і будинків, що розвалилися раніше ніж насправді

постаріли, вони виглядали гарно й дивно. Бабадаґ -

це втома й самотність. Люди повиходили з автобуса

й стояли поодинці, з невеликими плямками тіні в

ногах. І ще білий мінарет, як палець, скерований у

порожнє блакитне небо. Я роздав трохи дрібняків.

Малі жебраки брали їх байдуже, мовчки, не пі¬

днімаючи очей. Я їхав із Тульчі до Констанци. У

протилежний бік, ніж два роки тому. Нічого не змі¬

нилося. От хіба що всі банкноти тепер були плас¬

тикові.
246

Бабадаґ: два рази в житті, двічі по десять хви¬

лин. З таких фрагментів складається світ, із окру-

шин гарячого сну, міражів, автобусних марень. Ли¬

шаються квитки. З Тульчі до Констанци - сто двад¬

цять тисяч леїв. Pastrami biletul pentru control.

Околиці Південного вокзалу в Констанці - то сму¬

ток Балканів, чорне плетиво дротів над вулицями,

безлад і параша, клаксони, пси, мухи, купища їжі на

прилавках, все перемішане, блиск фольґи, запаль¬

ничок, сміття, целофану, круговерть одноразової ма¬

терії, чад пригорілого жиру, дим, менти, пройдис¬

віти без визначеного зайняття, але в безугавному

русі, золоті ланцюги, пластикові хляпанці на босих

ногах, ледь прикрита сорочкою кобура з пістолетом

на якійсь цивільній задниці, шкірки від кавунів,

пістрява, десятисантиметрові обцаси, чорний макі¬

яж, мурашник, торжище і табір, лишається просто

перелічувати, будь-який опис безсилий, адже тут

нема нічого сталого, крім утоми йрозпаду, і знесилен¬

ня, і гарячкової клопотнечі під вицвілим від спеки

небом.
На виїзді з Констанци лежить село Валу-луй-

Траян (себто Траянів Вал) з одноповерховими хати¬

нами, що потопають у спеці, з вихудлими віслюками,

з предковічним поглядом старих жінок у чорному,

задивлених у запилюжену пустку. Якщо зупинитися

тут, не вистачить сили рушити далі. Тут триває спо¬

конвічне зараз. Звідси усі ті назви на честь героїв,

бунтівників, ватажків, воєвод і політиків: Николає

Балческу, Михаїл Коґалнічяну, Куза Вода, Влад Де¬

пеш, Мірча Вода, Штефан чел Маре, Драґош-Вода,

Штефан Вода, Александру Одобеску, і ще Індепен-

денца та Уніря, себто Незалежність і Єдність, і Ва-

ля-Дачілор, або ж Долина Даків. Нічого там нема.

Лише села, розкидані в степу вздовж шосе АЗ чи

трохи глибше. Вони ледве вихромлюються понад
247

плаский горизонт. Кози, кукурудза, кінні запряги,

зігнуті людські силуети в полях, одні й ті ж порухи

вже двісті, триста років, цілу вічність - незмінні, як

порухи тварин. І лише назви, що мають підштовхнути

завмерлий час, виповнити його сенсом і скерувати.
Через кілька днів я їхав на північний схід. Пе¬

ретнув долину Серету, в Текучі впізнав перехрестя

й паркан, під яким два роки тому кілька годин на¬

магався впіймати щось на той бік Карпат. Тепер

гори лишилися ліворуч, пейзаж став пласким, фіри

й пікапи везли кавуни та дині. Біля шосе лежали

купища фруктів. У полях виднілися курені зі сухих

листків кукурудзи - довкруг не було жодного дерев¬

ця, і селяни ховалися від полудневої спеки у тих ше¬

лестких хижках. За Красною знов почалися пагорби,

довгі сонні хребти Молдавської височини. То було

старе крихке плоскогір’я, пооране річками, випалене

сонцем. Порослі травою схили, білі зсувища, вутлі

гребінці гайків - усе нагадувало якусь геологічну

метафору примирення з власного долею, з ерозією й

розпадом. Земля тут оголювала свої кості.
А далі було Гуші. В Гуші 1899 року народився

Корнелію Зеля Кодряну. Варто було б там зупини¬

тися, але я цього не зробив. Містечко виринуло на

мить і відразу зникло, як і сотня інших румунських

міст на моєму шляху. Воно не мало жодної прикмети,

було присадкувате й меланхолійне. Сади ховали від

очей розпад. Треба було б там зупинитись. Кодряну

був наполовину поляком, наполовину німцем, але

мав себе за більшого румуна, ніж усі румуни вкупі

взяті. Я читав трохи текстів, які він залишив по собі.

Патос і графоманія. Вважав себе кимось на кшталт

румунського месії. У свої плани без кінця вплутував

Бога-Отця, Ісуса Христа й архангела Михаїла. На

деяких світлинах він вбраний у народний стрій: біла

лляна сорочка до колін і білі ґачі. З-під закоротких
248

холош видніють елегантні міські мешти. Вітає на¬

товпи жестом, що нагадує гітлерівське «гайль», але

йдеться, мабуть, про суто римський звичай, не оск¬

вернений варварами-германцями. Молдавськими й

бесарабськими селами їздить на білому коні. Селяни

його радо слухають, він-бо твердить, що все зло при¬

ходить іззовні.
Я проїхав Гуші за кілька хвилин. До Пруту й

кордону було двадцять кілометрів. На пагорбах пас¬

лися вівці. Надвечір вони верталися до своїх кошар

серед пустищ, до загород із кількох збитих докупи

жердин. Поруч стояли пастуші катраги, накриті оче¬

ретом. Все це можливо збудувати практично голи¬

ми руками, воно нічим не вирізняється на тлі пей¬

зажу. У будь-якої миті воно може щезнути без слі¬

ду, не полишивши ніяких руїн, ніяких спогадів.

Там, усередині, в тих хижах, були ж, мабуть, якісь

речі - відро, ніж, сокира, - але ззовні усе вигля¬

дало цілком рослинно і позачасово. Самі лише най¬

простіші форми: дерево, трава, очерет, трохи тварин,

овече лайно.
Кажуть, коли Кодряну об’їжджав на сивкові око¬

лиці, перед ним несли ікону архангела Михаїла. Цю

процесію легко уявити собі саме тут, серед пласких

пагорбів і куренів, чи трохи далі, в селі Валя-Ґрекулуй

з однією церквою, коров’ячим вигоном і білими пля¬

мами гусячих зграйок на зеленій рівнині. І саме тут

я виразно відчув, що переді мною непорушне, ідеаль¬

не «колись» чи «так було завжди», в кожному разі

минуле, яке ніколи не перетече в майбутнє, позаяк

споконвіків було самим лише триванням.
Кодряну в своїй сорочці до колін, зі своєю про¬

цесією, що тинялася глухими селами й містечками,

ніс благу вість про те, що нічого не зміниться, що

минуле триватиме завжди, бо десь у глибині віків

воно вже осягло свою досконалу форму. Досить очис¬
249

тити його від намулу новочасности, від шламу де¬

мократії, бруду лібералізму, від єврейської зарази.

Злиденну й кволу сучасність мав окрилити героїчний

родовід. Поплічники Кодряну носили амулети із зем¬

лею з побойовищ, де пращури ставали на герць із

римлянами, готами, гунами, слов’янами, татарами,

уграми, турками й росіянами. Магія, культ предків

і християнство, потрактоване як племінна релігія,

витворювали щось на зразок тьмяної таємної науки

про шляхи спасіння нації. Ті кільканадцять сторінок

текстів Кодряну, які я прочитав - це, в ґрунті ре¬

чей, маячня: «Війни вигравали ті, кому вдавалося

прикликати невидимі потойбічні сили й заручитися

їхньою допомогою. Ці таємничі сили - то душі по¬

мерлих, душі наших предків, прив’язаних до землі,

до наших полів і лісів, вони поклали голови в її

обороні, а нині ми - віддані їхній пам’яті внуки і

правнуки - їх прикликаємо. Але понад душами по¬

мерлих стоїть Христос».
Якщо хтось народився в Гуші й провів там мо¬

лодість, він має право не вірити в майбутнє. Я ладен

посперечатися, що Кодряну бував і у Валя-Ґрекулуї.

Хлопці - то жвавий люд. У майбутнє вірили кому¬

ністи, а їх Кодряну ненавидів так само, як і євреїв.

Мені видається, що він своїм каламутним провін¬

ційним розумом їх ледве розрізняв. Так і лишився

назавше візіонером з периферії. Світ у нього був роз¬

ділений на Румунію і все решта, але та решта нічого

не важила з тієї простої причини, що не була Руму¬

нією, а тим паче Гуші.
В часі студій у Берліні він носив румунський на¬

родний стрій. Там злидні змусили його вдатися до

торгівлі. Він скуповує по селах масло й сало, аби

із зиском спродувати їх у столиці. Той берлінський

побут нагадує пародію життя молдавських селян,

а це ж, у ґрунті речей, те саме, чим промишляють
250

євреї з його уявлень. У Ґреноблі він, аби вижити,

шиє разом із дружиною румунські строї й намага¬

ється їх продавати. Окрім Румунії, народної одежі

й генделю, йому мало що спадає на гадку. В залі

суду (були у нього й спроби зробити кар’єру адво¬

ката) він виймає пістолет і застрелює префекта по¬

ліції. Його споборники вбивають «зрадників» і не¬

нависних політиків, а потім віддаються в руки за¬

кону, пародіюючи християнську жертовність. «Лю¬

бов - це ключ до миру, що його наш Спаситель

дарував народам світу... Але любов не звільняє від

обов’язку послуху, так само, як від обов’язку праці

й виконання наказів», - марить він у 1936 році.
Все це бридня й пародія. Треба народитися в

Гуші, аби відчути отруйний пах смутку, що пожирає

розум і душу. Треба народитися в Гуші, до котрого

навіть ворони не долітають, аби збагнути сенс сну про

велич власної країни, сенс марення. Тоді лишається

хіба що божевілля, безум, бо лише так можна на

мить зрушити лад світу, котрий мав глибоко десь

Гуші, село Валя-Дачілор і навіть село Дечебал з

розпачем циганського табору на рогатках. Йому це

все по барабану. Гуші погорджене, Гуші відкинуте,

Гуші оснуле і мляве, Гуші розпорпане курми, заст¬

ромлене, як зламаний прутик, у щілину часу - на

віки віків амінь. Прийти на світ у Гуші означає жити

у зматеріялізованій вічності. Там закінчується колія.

Життя в Гуші - це безсмертя.
В кожному разі так гадав Корнелію Кодряну.

Минуле було святинею, тож і мусило тривати вічно,

весь час воскресаючи, відганяючи примару май¬

бутнього. Майбутнє до Гуші завше приходило ззовні,

чужинне, як нашестя. Майбутнє було погвалтуванням

досконалости, в якій тривали Гуші й околиці, яка

була їхнім осердям і найглибшою таїною.
251

Ех, треба було залишитись у Гуші. Тепер мушу

уявляти ссбі моє повернення. Найкраще восени, коли

опаде лисгя, аби віднайти підтвердження всіх тих

здогадів, те шемрання, гниття, ту повзучу плісняву,

що тихо й непомітно точить камінь і дерево, стіни,

сховані в шафі недільні строї. Мікроорганізми, гра¬

вітація й вологість - ось складники буття моєї час¬

тини континенту. їх потрібно зазначити на етикетці:

«ingredients»; вони мають бути на гербі. Якщо хтось

думає інакше, то одного дня гірко розчарується. Па¬

роксизм Кодряну випливає з того, що він - усупереч

тому, що міркував і проповідував, - цілковито не ро¬

зумів духу місць, які так багнув змінити. Одержимий

величчю власної нації, він скочувався у сміховинне

наслідування чужого жеребу. І все, що залишив по

собі - це фальсифікат долі.
Що я можу зробити - я люблю цей балканський

розгардіяш. Він починається вже перед Сату-Маре.

Роз’їбень, якісь саморобки, дідько знає, де кінчається

траса, де узбіччя, фіри, візки, в повітрі одразу більше

пилюки, ніж у погабсбурзькій Угорщині, на кожному

кроці щось лежить, і треба об’їжджати, здається, ніби

всі ті «дачії» й «аро» погано поскручувані й роз па-

даються на ходу або мають зайві деталі. Товсті гро¬

шовиті цигани стоять біля новеньких «мерсів» із по¬

відкриваними капотами, буцімто закипіла вода або

полетів ремінь, і відчайдушно махають, щоб зупини¬

тися, а потім намагаються сплавити тобі золото й

коштовне каміння за пів ціни. Дітлахи гасають туди-

сюди впоперек шосе, ніби з ранніх літ всмоктують

оту славетну румунську погорду до смерти, той дако-

гетський фаталізм. Вказівників повороту ніхто не

використовує, бо загалом тяжко, і треба економити.

Зате клаксони чути безперервно, позаяк вони не

зношуються. Так було у травні двотисячного, так

буде завжди. Я можу згадувати це без кінця, як
252

згадують дитинство. Бо ж насправді, як виявляється,

людина шукає лише того, що вже бачила раніше.

Виявляється, сатмарськийбедлам, пустельні задвір’я

Суліни і Джурджу над Дунаєм нагадують Соколув

Підляський і Калушин. Це та сама матерія, та сама

тимчасовість, яка героїчно вдає із себе сталість, ув

автобусах витає той самий запах мила й молока,

коли селяни рушають у дорогу, та сама медитація на

трухлявих лавках у затінку біля парканів, та сама

безтурботність, те саме марнування часу, годинники

правлять за окрасу, за біжутерію, адже час є лише

осяжною чуттями формою вічности, і його можна

краяти порціями на власний розсуд.
Десь між Бозієнем і Валя-Паржеєм я бачив двох

чоловіків біля дороги, серед зеленого пустища.

Десять кілометрів в один бік і п’ятнадцять в інший

було порожньо і нічого не їхало. Вони сиділи у за¬

тінку волоського горіха і грали в карти. Коли

проїжджав автобус, навіть не підняли очей. Через

кілька днів я повертався тією самою дорогою і знову

їх бачив. Пересунулися, можливо, на кілометр далі,

але пейзаж був незмінний: придорожня зелень горі¬

хів, кукурудзяні поля, а вони й далі були заглиблені

у свою ліниву, монотонну гру, так наче їхня колода

складалася з мільйона карт. Може, отак, за грою,

їх накривала ніч, і вони спали в чистому полі, аби

на світанку знову взятися за карти, може, хтось

привозив їх сюди на якусь роботу, але щойно зни¬

кав за пагорбом, ті як стій бралися до свого од¬

вічного двобою. З ними не було ніяких речей, хіба

що в кишенях. Посеред того пустиря вони си¬

діли, як удома за столом. Були сірі й пом’яті, як

і більшість чоловіків у тих краях, але героїчно

змагалися з огромом простору і безміром годин.

Крихка абстракція гри боронила їх перед ніщотою.

Чортзна, може, в сутінках вони запалювали якусь
253

головешку, чи, може, карти були мічені, й вони наос¬

ліп розпізнавали пальцями черви, піки й трефи. Так

я собі це уявляв дорогою до Кагула й назад.
Люблю я цей балканський безлад, і угорський, і

словацький, і польський, люблю те чудесне ваготіння

матерії, ту красиву оснулість, ту зневагу до фактів,

ту спокійну, послідовну пиятику в сам полудень, ті

ледь затуманені погляди, що легко прохромлюють

дійсність, аби погідливо відкритись у ніщо. Що тут

поробиш - серце моєї Европи б’ється в Соколові

Підляськім і Гуші. І ні фіга воно не б’ється у Відні.

Якщо хтось думає інакше, він просто недотепа. І в

Будапешті не б’ється. А вже найменше - у Кракові.

То все лише бездарні спроби трансплантації. Ліфтинґ,

подобизна того, що насправді існує деінде. Соколов і

Гуші нічого не мавпують. Вони сповнюються у своєму

призначенні. Моє серце в Соколові, хоч я загалом

був там, може, якихось десять годин. Головно на

початку сімдесятих - я робив там пересадку з одного

автобуса на інший, коли їздив до дядька й тітки на

канікули. Моя особиста пам’ять не гірша за пам’ять

покоління, нації чи великої частини континенту.

Дерев’яні одноповерхові будинки в центрі міста,

бузок, зарості, віконниці, собаки, що сплять на ас¬

фальті, похилені стовпці зупинок із круглими жов¬

тими щитами, коричневий і зелений колір рам, од¬

вірків, обшалювання, пісок у щілинах тротуарних

плит, морозивні крамниці, в яких пахне, наче в сіль¬

ській хаті, цукрове драже в скляних трубках, все

ледь вистромлене над землею, ледь надпочате, так-

так, тлін, хрускіт і дрімота, життя без претензій,

аби вистачило надовше, рипіння витоптаної дощаної

підлоги, смішний героїзм буденности, крихкий, наче

вафельний ріжок для морозива. Я пам’ятаю все і

можу перелічувати без кінця. Це в крові. Тому-то
254

моє серце в Гуші, хоч я проїхав його за п’ять хви¬

лин, бо там немає заради чого зупинятися.
Все вказує на те, що я хотів би мати власну дер¬

жаву. Щоб їздити по ній без у гаву. Державу без

чітких кордонів, яка йсама не свідома того, що існує,

державу, якій по барабану, що її хтось придумав і

хтось до неї в’їжджає. Оспалу державу з неясною

політикою і схожою на рухомі піски історією, з те¬

перішнім, що ламке, наче крига, з культурою, що

нагадує циганські палаци в місті Сороці. Ніщо інше

не зможе тут існувати, не обернувшись на власну

пародію. Та що там держава. Хай буде одразу імпе¬

рія з незліченними провінціями, імперія в русі, у

вічному марші, одержима експансіонізмом, терзана

склерозом, який стирає з її пам’яті землі, народи й

столиці, а тому щоранку все починається спочатку.

Це було б якраз для мене, бо я й сам не годен з усім

цим упоратися. Пам’ятаю лише речі й події, але не

знаю, що їх ділить чи єднає, окрім моєї випадкової

присутности.
Три дні тому я був у Бардейові. У костелі свя¬

того Ідзя починалася пообідня меса. Спізнілі ві-

ряни тонкою цівочкою струменіли крізь відхилені

двері. Всередині, мабуть, уже було людно, звідти

чулося багатоголосе глухе бубоніння, але люди все

йшли і йшли. Вони збігали похилим ринком, свят¬

кові й зарум’янілі від поспіху, і щойно в тіні храму

сповільнювали ходу, аби прибрати сякої-такої ста¬

течносте. Ця сцена повторюється вже п’ятсот ро¬

ків. Я подумав собі, що та стежина через бардейов-

ський ринок геть вичовгана тілами, простір тут,

певно, взагалі перестав існувати, не маючи сили

весь час заростати, гоїтися. Я рушив угору, в про¬

тилежний бік. Довкіл було порожньо. Людвиґ Вели¬

кий надав містові право відрубувати голови і влаш¬

товувати вісім ярмарків на рік. Колись це все, ма¬
255

буть, займало багато місця, а тепер, визбавлений від

торгівлі та юстиції, ринок виглядав покинутим. Я

звернув на Ветерну, потім на Стоцклову, а далі пра¬

воруч, аби зрешті опинитись у вузькому проході між

оборонними мурами й рештою міста. Знайшов східці

й піднявся нагору, хоч це, очевидно, було заборо¬

нено. Мури мали щонайменше шістсот років, поде¬

куди кришилися, обсипалися, словом, виглядали

на свій вік. Згори було видно подвір’я, городчики,

чорні ходи, сходові клітки, курники, собачі буди,

все те, що містечка зазвичай ховають від чужих очей,

уся та селянськість, що її силкуються втиснути в об¬

межений, мініятюрний простір. Там були стриманий

розгардіяш, сонний балаган, сліди розпочатих будов

і спогади про незавершені склади, що дедалі більше

нагадують смітники, церата, компост, опалі яблука,

загороди для курей, бур’яни, витоптані стежки, якесь

вічне теперішнє, що чаїться в затінку горіхів і чере¬

шень. Отут поволі розпадалася Готика, а два кроки

далі той самий розпад нищив речі, позбавлені історії,

тимчасові, зникомі. Нове старіло так само, як і дав¬

нє, і в цьому була певна справедливість, liberte, ega-

lite, fraternite матерії.
Я повсюди вишукую це. Чого гріха таїти: до іншого

я сліпий і глухий. Зрештою, іншого переважно нема.

Так було півтора місяця тому в Узліні. З Муріґйола ми

припливли моторним човном. Довкола простяглися

чотири тисячі квадратних кілометрів каналів, озер,

мертвих рукавів, боліт, мочарів і землі, пласкої, на¬

че водяне плесо. Можна пливти багато годин, і жод¬

них змін. Триває застиглий гарячий сон. Простір по¬

глинає все без сліду. Рух не лишає жодних познак.

Велика річка несе мул із глибин материка й виліплює

з нього нові непевні континенти. Усе виглядає, наче

сам початок творення, коли пейзаж щойно збирається

на силі, аби виринути на поверхню вод. Це гіпноз,
256

подорож супроти течії часу, мандрівка у прадавнє

дитинство.
Але насамперед Узліна. Там був готель, який

вистромив свої чотири поверхи над усією довко¬

лишньою болотнявою, рівнинністю й споконвічністю.

Він скидався на річ, загублену в часі якогось переїзду.

Довкола на десятки кілометрів не було нічого вищо¬

го. Біля помосту чекала дівчина на високих обцасах

і в міні, тримаючи в руках тацю з келішками сли¬

вовиці, звичайної селянської цуйки. В кожному ке-

лішку плавала маслинка. Перед готелем - басейн,

парасолі й шезлонги. Що тут поробиш. Але кімната

в бічній прибудові виявилася в самий раз. За вікном

була поміркована роздовбень, якісь бідони для води,

будівельний мотлох, городчики, тини, гавкали пси

на ланцюгах, пильнуючи лани капусти. Першої ночі

мене покусали блощиці, і було задушливо. Поруч, у

головному будинку готелю, торохкотів кондиціонер.

Увечері біля багаття бенкетували працівники фірми

«Коті», і верещав якийсь дурнуватий світовий гіт-

парад.
Наступного дня з’явився Мітка. Він підсів до

нашого столика в барі під парасолями. На ньому

були столітні штани від костюма, Гумові босоніжки,

якась сорочина, виглядав приблизно на шістдесят.

Здавалося, прибився сюди просто з боліт, з очеретів.

Пив пиво за пивом і нарікав, що, відколи лікарі

йому щось там вирізали, вже не може пити горілку.

Говорив по-російському, але офіціянток кликав ру¬

мунською. Він пив у готелі щовечора, але не платив.

Часом до готельної кухні приносив барана чи порося.

Власник приставав на це, позаяк хотів купити у

Мітки землю, аби розширити бізнес. Бо Мітка був

сусідом. Довкруги бродили його корови й свині.

Він мав цього добра десятки голів. Все вешталося
257
1/4 17 - 7-35

самопас і шукало поживи серед боліт і пісків уздовж

рукава святого Юрія.
Коли стемніло, ми пішли оглянути його госпо¬

дарство. Воно було велике й пласке, схоже на

лабіринт із загород, стежок, лазівок, парканів, напів-

відчинених обор і хлівів під очеретяними стріхами.

Ніде нічого не світилося, жодного вогника, жодної

жарівки, нічого. Вгорі фосфоризувало осяйне веле¬

тенське небо, але тут пітьма була густа, просякла за¬

пахами тваринних тіл і нечистот. Свині збігалися до

Мітки, як пси. У закапелках щось рохкало, повис¬

кувало, перетравлювало й бурчало, із кутів сочи-

лося тепло худоби, здавалось, ніби в надрах обійстя

закублилася якась велетенська предковічна істота.
Лише в помешканні Мітки було ясніше. Під

низькою стелею горіла слабенька жарівка. Довге й

вузьке приміщення було обставлене найнеобхідні-

шим: лежанка, шафка з начинням, стіл, ото й усе.

Мітка зник за невеличкими дверима і за мить вири¬

нув із дубельтівкою. Рушниця була стара, з-під во¬

ронування прозирав метал. Він сказав, що ми мо¬

жемо собі постріляти - за умови, що заплатимо за

набої. Надворі була ніч, і я зміркував, що в цьому

не дуже є сенс. - Може, іншим разом, - сказав я.

Мітка трохи посумнішав і відклав зброю на лежанку.

На стіні висіла тьмяна чорно-біла світлина. Чоловік

когось мені нагадував, але я вагався, фото було

давнє. Я запитав Мітку. - Так, це Чаушеску, - від¬

повів той, посміхнувшись. Був задоволений, що я

впізнав вождя. Потім, наче то було продовження

того самого сюжету, того ж світлинного мотиву, ви¬

добув із шухляди фото померлої дружини.
Такий був Мітка. Обожнював диктатора, згадував

дружину і хотів стріляти в пітьму. Ліг спати поруч

зі своєю рушницею. За його обійстям не було більше

нічого, жодних садиб чи людей. Я навіть не знаю,
258

чи вся його худоба верталася на ніч до загород.

Цікаво, чи знав він її кількість, чи лічив її коли-

небудь? Півкілометра далі учтувала фірма «Коті»,

жінки в бікіні снували довкола басейну, чоловіки

вдавали італійських амантів у білих штанях. Дрібний

жилавий старець спав, як дитина. Мені гадалося,

він бачить уві сні своїх корів, курей і псів, вони

оточують його щільним теплим кільцем і бережуть

од пасток і зрад світу. Гамірливий готель поруч із

зануреним у тьму й задуху обійстям скидався на

паперовий будиночок, який от-от займеться від влас¬

ного необачного вогню.
Так отож, друга половина жовтня, погода змі¬

нюється, холоднішає, порошить перший сніг. Зима

почнеться за два-три тижні. Я зможу знов уявляти

собі всі ті місця, де був навесні й улітку. Від цього

світ відчутно більшає. Можна б сказати, континент

розростається, його прибуває. Адже кожній місцині

багнеться величі. І Розпуттю, і Баурчі, й Ублі, і Ма-

ріяпочеві, й Ериндові, і Гуші, і Соколову Підлясь-

кому, і Годошеві, і Зборову, і Караорманові, і Де-

лятинові, і Дульомбці. Бачити Лівов навесні й уяв¬

ляти собі його взимку - це так, наче Лівов стає удвічі

просторішим і удвічі гарнішим, хоч йому й так ні¬

чого не бракує. Це там починається ота понищена

дорога крізь саме серце масиву Чергова. Здається,

вона закрита для авт, і їдеш по ній з легким тремом,

бо словацькі менти позбавлені почуття гумору. Так

чи так, це шматок гарної траси цілковитою глуши¬

ною аж до Майдану. Але я не про те... Я про велич

і хвалу пам’яти, яка, наче пломінець сірника, про¬

палює мапи наскрізь, переносить місця й речі у

притвори вічности, загроженої хіба що якоюсь кос¬

мічною забудькуватістю, безконечно побільшує кон¬

тинент, видобуваючи землі з ніщоти на світло. Хто

був у Розпутті, Баурчі й Караормані, той знає, про
259
17+1/4-7-35

що я. Там жевріє темна душа півострова, там дрі¬

має матерія, котра, наче кістковий мозок, виділяє

густу чорну кров ледь усвідомлених жадань. Бути

в Розпутті, Баурчі й Караормані означає бачити

минуле, яке ще не розчарувалося в доцільності май¬

бутнього, бо й саме як слід не почалося. Цілком

можливо, що ніколи й не почнеться, а отже не роз¬

ділить долю всього іншого, приреченого схлипувати

над власним кінцем. Ані Розпуття, ані Караорман

не загинуть од виснаження. Вони старі, але помруть

молодими, змучені, але помруть у розквіті сил,

на півкроці, в дорозі, сенсу й мети якої навіть не

встигнуть збагнути. Надворі жовтень, іде холодний

нічний дощ, і я уявляю собі, як мокра пітьма зали¬

ває села й міста. Вони лежать на дні вод, усе ще

позбавлені назв, схожі на великих оснулих риб із

будинками, людьми й дорогами в череві. Люди ше¬

почуть у темряві, зосереджені, притулені одне до

одного; перечікують потоп і силуються вгадати май¬

бутнє. Час іще не почався як слід, довкруги тьма,

треба визирати світанок. Усі новини нагадують обіт¬

ниці й легенди. Світ такий далекий, що може пере¬

стати існувати раніше ніж завершиться оповідь про

нього.
В такі ночі, як ця, беру до рук пластикове пу¬

делко зі світлинами. їх там близько тисячі. Наче

ярмаркова мавпа, навмання виймаю перше-ліпше

фото й намагаюся пригадати. Зазвичай не маю уяв¬

лення, коли воно було зроблене, але завжди знаю

де. Виходить, що я пам’ятаю тисячу клаптиків світу.

До того ж на світлинах, власне, нічого нема: коні

пасуться на смітнику, шматок огорожі йобдерта стіна,

зелений пагорб, сільська хата, фрагмент гірського

пейзажу, чорний кіт і каналізаційний люк, туман,

дерево і снігова каша на дорозі, фасад будинку, по¬

рожня вулиця і так далі, цілковита відсутність сен¬
260

су й зв’язку, абсолютна випадковість неістотних ре¬

чей і неважливих моментів, дитяча забавка, наївні

спроби пересвідчитися, чи дійсність справді застигає

в об’єктиві фотоапарата. Але я таки пам’ятаю все

і можу без кінця перелічувати географічні назви,

країни, міста й села. Кіт був у Львові, коні - на

передмістях Ґірокастри, трикутний наріжний фа¬

сад - у Чернівцях, паркан - у Токаї, а гори - це Ко-

чевскі Роґ. Не дуже-то пригадую, де була та снігова

каша. Очевидно, десь у в околицях Кечкемета, на

захід від міста, в якому я заблукав і потім із ду¬

шею в п’ятах шукав виїзду, бо все свідчило, що

мене от-от винесе на будапештську автостраду, а

якраз цього я боявся, наче вогню. Але врешті мені

вдалось, я побачив угорі чорні арки віядуку і довгі

туші вантажівок, що повзли на північ. Я уплутався в

мереживо випадкових путівців. Туман зависав низько

над землею, утворюючи прозорі поземі шпарини.

Крізь них виднілися рештки угорських колгоспів,

у кожному разі так це виглядало: іржаві трактори,

агонія колективізму, якісь велетенські стодоли й

обори, а відразу за ними краєвид закінчувався, сірий

туман затуляв решту світу, і можна було уявляти

собі бозна-що - цілу Велику низовину, Альфельд,

пласку йболотняву землю, сполучену з небом густим

мокрим повітрям, безмежжя мочарів без горизонту,

щось на кшталт ледь зматеріялізованої ніщоти. Так,

десь отам і були ота снігова каша й жовта трава, десь

за Кечкеметом, десь у Кішкуні.
Тому я й зберігаю оту збиранину фоток дев’ять на

тринадцять - аби уявляти собі все, що відбувається

поза кадром, усе, що ховається від погляду й пам’яті.

Колода з тисячі дрантяних карт, фаянсовий блиск

«фуджі» чи «кодака», мертве світло буквальности,

такий-от із мене фотограф. До того ж на всіх цих

фотках майже немає людей. Так наче рвонула ней¬
261
17* +1/4

тронна бомба і змела все живе, крім отого львів¬

ського кота й албанських коней. Але це лише буш-

менський лдк украсти чуже життя, чужу душу. Так

я гадаю. Вгім цілком можливо, що справа лише у

безлюдності краєвиду, в моїй власній самотності.

Адже добре прибути до готової країни, в якій ти

нікого не застав. Можна все почати спочатку. Тоді

історія перетворюється на легенду, а дійсність - на

твої власні фантоми й уявлення. Позаяк неможливо

збагнути, скажімо, Воскопої, Воскопою можна хіба

іцо уявити. На світлинах із Воскопої нема живої

душі, лише два осли, що пасуться серед каміння й

чортополоху. Я знаю, що на фотографіях мав би бути

водій Яні, що попивав поперемінно бренді й пиво,

і грекиня, власниця бару, і її мовчазний чоловік,

і п’яний як чіп приятель Яні зі слов’янськими ри¬

сами обличчя, і недорозвинений хлопець, якого ми

підібрали по дорозі, але в такому разі оповідь навіки

загрузла б на місці, я вже ніколи не виборсався б

із плетива їхніх доль. Тому лише два віслюки, ка¬

міння і сіро-блакитне небо над зруйнованим мона¬

стирем. Ех, треба було мені таки поїхати тоді до

села Бобоштіце - якихось тридцять кілометрів на

південний схід, - кажуть, його заснували польські

лицарі під час котрогось там хрестового походу. Меш¬

канці, схоже, навіть знають якісь польські слова,

хоч і не мають уявлення, що вони означають. Тому

мені просто необхідно було туди поїхати, замість

розглядати ослів, каміння й чортополох, але, щиро

кажучи, мені це було по барабану, хоч, безумовно,

вартувало уваги. Я просто повернувся до Корчі й

годинами витріщався з вікна готелю на площу, так,

як витріщається покинутий фотоапарат. У ніщо, в

пустку, яка є однаковою в цілому світі. Так само в

Ґірокастрі. Сітка проти москітів розмивала обриси

мінарету. Те саме у Шерегельєші. Дощ, спорожніле
262

подвір’я, мокрі гілки каштанів, бляшане торкотіння

води в ринвах. У Преласку - іній на траві, паркінґ

з одним автом і напіврозвалений будинок потойбіч

шосе. Всюди одне й те ж. Наводити різкість так, аби

вона пробила оболонку повітря, прохромила шкіру

простору. Достатньо вікна у новому місці. В Кагулі

були порожній нічний ринок і тіні собак, набагато

більші за них самих. У Кишиневі також падав дощ,

і вулиця Васіле Александрі перетворилася на сіру

річку. То були тропічні зливи, я мусив зачиняти вік¬

но. Щоранку о дев’ятій чоловік відчиняв офіс в

одноповерховому будинку навпроти. Я запам’ятав

кунштовне вивершення брами, щось круглясте, на

кшталт равлика чи морської хвилі, чи баранячих

рогів, і більше нічого, майже. Я дивився на нього

годинами й уявляв собі все інше. І зараз роблю те

саме. Виймаю світлини з пластикового пуделка, дріб¬

няки з бляшанки з-під горілки «Абсолют», квитки,

квитанції, готельні рахунки з картонної коробки,

банкноти з шухляди, завжди одне й те ж - сама

лише тисячократно помножена буденність. Так було

в Маріяпочі у вересні. На великому пласкому пу¬

стирищі за містом порозкладали товар - просто на

землі, на шматках церати. Ніяких чудес, китайський

мотлох, джинси, палені «адідаси» і «найки». Все

акуратно розставлене, у рівненькі ряди, все сліпучо

нове. Продавці терпляче стояли над товаром і чека¬

ли. У всіх, власне кажучи, було одне йте саме. Суха

витолочена трава, застиглі силуети торгівців, ніхто

нічого не купував, навіть не роздивлявся. Вони ви¬

глядали, наче герої давнього передання, леґенди,

наче кочівне плем’я, що розкладає свій товар біля

брам міста, аби наступного дня на світанні не лишити

по собі й сліду. Трохи далі стояли каруселі й тири,

а потім ще ятки із солодощами й вином, ярмаркові

рундуки з усілякими дивами, медівникові серця, різні
263

там народні ремесла, сопілки й півники, і нарешті

намети з релігійною літературою. Між деревами лю¬

ди розбивали табори, розкладали їжу, варені яйця,

пляшки пива, канапки, декотрі поскидали черевики й

дрімали. Було кілька авт з Румунії, з номерами SM,

себто з околиць Сату-Маре, і кілька зі Словаччини.

Звідкілясь із гучномовців долинала музика, але під

величезним небом Угорської низовини все виходило

якось тихо й мізерно. Перед бароковою базилікою

розставляли свої камери телевізійники з Будапешту.

Натовп розчинявся в цьому піщаному безкраї, він

просякав, усотувався, наче вода. Я сподівався зуст¬

ріти знайомих циганів з Молдавії, барона Артура

Черарі або Роберта, все ж таки на циганське свято

приїхав, але ніде не видивив ані сімсотого «бумера»,

ані ікс-п’ятірки. На пустельному паркінґу стояли

сумні «дачії», змучені «лади», героїчні «трабанти»

й поїжджені дизелі з райху. В єдиному банкоматі

забракло форинтів. Так, Маріяпоч виглядав наче

останнє місто на краю заселених земель. Я легко

міг уявити собі, як зривається вітер і все засипає

піском. На подвір’ї костела правили греко-като-

лицьку літургію. Цигани з Марамороша були вбрані

вишукано й достойно. Чорні капелюхи, вибиті сріб¬

лом пояси, золоті ланцюги і ковбойські чоботи. Де¬

котрі мали гарні риси обличчя. То була прадавня

тривожна краса, тепер уже такої не зустрінеш. Ви¬

сокі жіночі обцаси грузли в піску. Я проїхав триста

кілометрів, щоб усе це побачити. А тут не відбувалося

нічого. Бозна, чого я чекав - наметів, таборовищ,

іржання коней, вогнековтачів? Як завше, дійсність

виграла, а я почувався, як ідіот. Тим більше, що

в мене не лишилося ні копійки, тож можна було

хіба що повертати назад. Маріяпоч того пополудня

був краєм світу, пилюгою й очікуванням вечірньої

меси. До румунського кордону залишалося тридцять
264

кілометрів, містечко Ньїрбатор і два сільця. Люди

прогулювалися і шляхетно марнували час. На ка¬

руселях майже нікого не було. Всі снували, наче

на якомусь сонному карнавалі, і ті підробки над-

швидкого спортивного взуття, що непорушно лежали

в поросі, здавалися глумом, пародією власної долі.

Неважко було уявити, як із серця Угорської низо¬

вини насуває худоба, великі чорні свині, і риє по¬

серед цього мотлоху, шукаючи правдивої поживи,

і розкидає мокрими рилами стоси одягу, куштує і

випльовує фарбований пластик, і випорожнюється,

кувікаючи, на емблеми всесвітньо відомих фірм, усе

те фальшиве торжище перетворюється на хлів, смо¬

рід здіймається до неба й пливе над Маріяпочем і

Шабольч-Шатмаром, змішуючись із теленьканням

дзвоників, деревним димом, муканням корів і су¬

хим вітром, і так мусить залишитися на віки вічні

амінь.
Два дні тому були могилки. Як і щороку, я ку¬

пив кілька лампадок і поїхав по цвинтарях. Віяв

південний вітер, і важко було запалювати. Але далі,

прикриті бляшаними ковпачками, лампадки рівно

горіли. Іноді мене випереджали, і я заставав на мо¬

гилах світельця. Мене завжди цікавило: хто на цих

пустищах ставить лампадки боснійцям? А хорва¬

там? А угорцям? K6nigliche Ungarische Landsturm

Huzaren Regiment, по-угорському гонведи. Атироль-

цям? Tiroler Kaiser Jager Regiment. Тут нічого нема.

Треба навмисно приїхати, тут нікуди й нізвідки не

по дорозі. У такій собі Радоцині країна просто за¬

кінчується: путівець, яким їздять хіба що возами чи

джипами, розчиняється в полях, зникає в поруділих

травах, тоне в мульких калюжах, два кілометри - і

Словаччина, і все-таки лампадки вже горіли. Четверо

австрійців з двадцять сьомого реґіменту інфантерії

і сімдесят дев’ять росіян, також піхотинців. Були
265

ж колись назви - інфантерія. Тобто молокососи,

дітваки, шмаркачі з багнетами, побиття немовлят,

більшість навіть не мали уявлення, де вони опинилися

й навіщо. їм мало вистачити портрета царя чи ці¬

саря. Та й, мабуть, вистачало. А що їм лишалося?

Четверо австрійців. Це означає, що вони могли бути

словенцямичи словаками, угорцями, румунами, укра¬

їнцями, поляками. Дуже космополітичне місце. Вони

лежать із видом на долину Віслоки, на Дубовий

Верх і прикордонний перевал. Я запалюю їм лампад¬

ку і ставлю поруч із тією, що вже горить. Дерева

голі, але сяє сонце, і довкруги так пустельно й без¬

людно, ніби тут ніколи нічого не діялося. Все ле¬

жить у землі. Металеві ґудзики, застібки й кості.

Те саме на Длуґому. От тільки там вони лежать се¬

ред цілковитого пустиря. Ні деревця, ні кущика,

лампадку доводиться затуляти полами куртки, поки

вона достатньо не розгориться. Знов інфантерія і

фельд’єґері. Сорок п’ять цісарських підданців і

двісті сім росіян. Зате в Чарному їм затишніше. їх

поховали, а потім насадили дерев, і тепер тут спо¬

кійно й тіняво. Влітку тут панує напівсутінь. Буки

з’єднують угорі свої крони, і всередині утворюється

щось на зразок великого покою чи, може, навіть

каплиці або костела. А вони лежать собі всередині.

Двадцять сім австрійців і триста сімдесят двоє ро¬

сіян. З росіянами так само, як і з австрійцями. По¬

ловина з них - українці, поляки, киргизи, фіни і

ще багато хто, досить глянути на мапу. Тут майже

нема вітру, тож я без труднощів запалюю лампадку

і ставлю на кам’яну плиту з надписом німецькою.

Під нею лежать рештки тіл з половини Европи і

шматка Азії. Це дивне відчуття - уявляти собі, ска¬

жімо, Адріятику, пальми, кампанілу в Пірані, гу¬

цульські колиби в Чорногорі, фінську тундру, сте¬

пи, Запоріжжя, кримських татар, виноградники
266

Токаю, віденський декаданс, піски Азії, прешовську

сецесію, донських козаків, семигородську готику,

юрти, верблюдів і все інше, як воно лежить тут,

півметра під землею, тісно скупчене, перемішане,

як воно просякає вглиб, сполучається з піском, ка¬

мінням, глиною, з корінням дерев, які вже сімдесят

із гаком років живляться тілами естонців і хорватів

тут, на краю світу, куди ніхто не зазирає. Тож я

запалюю, стою й дивлюся, і правлю культ померлих,

адже важливі речі стаються тільки в минулому. Так

вже заведено в цих сторонах. Майбутнього нема

доти, доки воно не промине. Холодне сяйво лис¬

топада освітлює ліс, дорогу й луги, і все довкіл на¬

стільки яскраве й тверде, ніби залишиться таким на¬

завше. Вони прийшли сюди, аби померти далеко від

дому. П’ятсот, сімсот, тисяча кілометрів. Перегній

Европи. Позбавлені імен і віку. Цілковите єдинотіле

ніщо. Я люблю сюди приходити і ступати по них.

Відчуваю все це під ногами, всі ті підземні струмки,

що сочаться крізь ґрунт. Дощі вимивають з костей

мінерали і зносять у долини, в басейни річок і при¬

ток, і далі, аби врешті повернути туди, звідки їх

привезли, бо ж помирали вони невинні, то й не можуть

поневірятися, наче покутники. Врешті входять у свої

доми, годинники починають відмірювати хвилини,

нічого не змінилося. Час лише затамував подих,

і знову 1914 рік. Позаяк вони вже якось померли,

війни не буде, не буде розвитку подій, напнута

пружина історії проіржавіє й трісне. Такі-от речі я

уявляю собі в листопаді, коли проходжуюся півтора

метра над їхніми тілами. В моїй уяві постають місця,

звідки вони прибули, я певен, що в деяких я навіть

бував. Якесь замкнене коло утворюється, щось на

зразок церемонії. Декотрі, як оті на Бескидку, мо¬

жуть у зливу стікати відразу на іиший бік Карпат,

а далі Каменцем, Топлею, Латорицею, Ондавою до
267

Бодроґу, Бсдроґом у Тису і з Тиси в Дунай. Так

їм ближче ніж тим, кому доводиться Віслою й мо¬

рями. Бесквдек - це карпатський вододіл, і за доб¬

рої зливи води справедливо діляться порівну, сті¬

кають на північ і південь, забираючи їх із собою.

Сто шістдесят вісім австрійців і сто тридцять п’ять

росіян, сама піхота. Скільки часу доведеться пливти,

скажімо, доТисалека, якщо ти атом, дрібка кальцію

чи фосфору?
Я повернувся з військових кладовищ і розглядаю

старі угорські світлини, аби відчути щось на зразок

скорботи, що поєднала б мене з померлими. Не

знаю, чому, але угорська фотографія якнайкраще від¬

творює життя померлих. У 1919-му Рудольф Балоґ

зробив п’ять знімків. На них лише фрагмент муру,

шибениця й п’ять постатей. Четверо виконавців ви¬

року мають виґлянцувані черевики. Сонячне світ¬

ло дзеркалиться в них, як у люстерках. В’язень

дуже спокійний. На молодому обличчі не видно

ні розпачу, ні страху. Радше смуток і серйозність.

Рукави його мундира трохи задовгі. Шибеничний

стовп зроблений зі старої понищеної колоди. На ній

видно сліди теслярських зарубок. Вона скидається

на балку покрівлі, на шматок старого будинку. Те

все мусило тривати нестерпно довго, бо на першому

фото, де хлопець самотньо стоїть біля стовпа і чогось

на кшталт дерев’яних східців на три сходинки, у

кадрі видно тінь від фрагмента муру, а далі, де йому

вже надягають зашморг, усе залите сонцем. Втім, як

і раніше, постать хлопця не виказує жодних ознак

страху чи розпачу. Він зійшов на східці, але його

силует лишився незмінний: руки спокійно звисають

уздовж тулуба, голова ледь нахилена. Так буде до

самого кінця. Лише в мить, коли двоє жовнірів ви¬

хоплять йому з-під ніг шибеничну підніжку, права

рука скинеться вгору. Відтак тіло знов заспокоїться
268

і зраджуватиме задовгі рукави. Натомість виконавці

перебувають у безугавному русі. Ніби хочуть вирвати¬

ся з цього оточеного муром місця, втекти звідси у своїх

лискучих черевиках. Вони проходжають військовим

кроком, зупиняються, широко розставивши ноги,

їжачаться вусами і врешті опускають погляд, коли

вже по всьому. їхні тіні на голій витоптаній землі

довкола шибениці утворюють складний хаотичний

візерунок. У підписі до світлин нема точної дати й

місця. Лише «1919». У просвітку над муром видно

зелену галузку, тож усе діється десь між квітнем

і жовтнем, себто Угорська Республіка Рад, і Бела

Кун пише відозву «До Всіх!»: «...робітники більше

не хочуть стогнати в ярмі великих капіталістів і

поміщиків. Лише соціялізм і комунізм спроможні

врятувати країну від анархії». У квітні зі сходу

наступають румуни, а з півночі - чехи. Румуни бе¬

руть Сольнок, а потім змушені захопити Абонь, бо

іншої дороги на Будапешт нема. Молодший на два

роки незрячий скрипаль Кертеса мусить їх чути.

Вечорами вони відпочивають десь по селах і роз¬

кладають багаття просто неба. Очевидно, п’ють і

співають - розваги війська лишаються незмінні ві¬

ками. Вони сумні й галасливі. Два роки тому вони

йшли цими краями в угорських мундирах, щоб умер¬

ти в Оженній, тепер ідуть в румунських, аби тре¬

тього серпня взяти Будапешт. Принаймні оті із Се-

мигороду. Все скидається на завоювання власної

країни, тож вони тим більше п’ють і тим голосніше

співають - аби заглушити шум і хаос часів та власних

сердець. Адже непросто бути спершу угорським ру¬

муном, а потім румунським румуном і ненавидіти

те, за що ти кілька років раніше гинув. Так чи так,

скрипаль точно їх чує, його вухо несамохіть вбирає

й запам’ятовує мелодії, і хтозна, що почув Кертес

того недільного ранку під своїм вікном. Може, то
269

був якийсь карпатський мотив, може, дойна, румун¬

ський блюз неписьменних пастухів, а може, вербунк,

що його знають усі угорські рекрути, тож і той

повішеник мусив його знати.
Отакі приблизно думки навідують мене в часі

могилок. Снігу ще нема. На безлистих деревах вид¬

но покинуті пташині гнізда. Чорні асиметричні

клубки з прутиків. Світло просто безжальне. Тонкі

тіні речей нагадують скелети. День закінчується
о	четвертій пополудні. Сонце ховається за горою.

Решту шляху воно долає потай від людського ока.

Дивна річ: воно зникає у тій стороні, де я зазвичай

уявляю південь, Конечну і всі ті місцини ще далі, на

тому боці Карпат. Тут уже вечір, а там світ щойно

догоряє у золотаво-червоному сяйві. Попеліє Бар-

дейов, догоряють Спіш, Рудогор’є і Матра, і Велика

Угорська низовина, і містечко Мезекевешд, де є музей

сільськогосподарських машин, і де я двічі в житті

зупинявся - раз у пошуках банкомату і вдруге, аби

купити щось перекусити й попити. Точно були вино й

салямі, і ще щось, і того вечора я спав у Баконському

лісі, а наступного дня, вірніше, ночі, мене занесло

аж до Анкарана, я зупинився на кемпінгу на березі

Адріятики і далеко за північ мусив забивати кілки

у кам’янисту землю, нічого не виходило, тож я ліг

спати в обвислому наметі. А на ранок побачив, що

посеред високих сосен усі відпочивальники, що

приїхали сюди на довгі тижні, спорудили щось на

кшталт сільця. Великі багатомісні намети, причепи-

дачі, парасолі, парусинові альтани, кухні та їдальні

просто неба - все те нагадувало сільські садиби.

Декотрі були навіть оточені огородженнями з мотузок

чи поліетиленових стрічок. Пластик, ламінат, бляха,

ортальйон витворювали балаганні обійстя, хутірці,

задвір’я, бракувало хіба що худоби, якихось тим¬

часових вакаційних свиней, рекреаційних баранів і
270

кіз, корів на одне літо. Так, місто приїхало сюди,

щоб удавати село, щоб влаштувати собі психоаналіз

і повернутися в минуле. Курортна сухозлітка, золоті

сандалі, просторі шорти у пальми йпапужки, кумедні

окуляри, запахи кремів та олійок, засмаглі цицьки й

напівголі сідниці, усе складалося на дещо роздовбане

сільце - з отим кумівством, із загляданням одне од¬

ному до горщиків, із теревенями через паркан, із

тією вимушеною близькістю, в якій усе старанно по¬

ділене на своє й чуже. Бадмінтон, гра в м’яча, засма-

гання, намащування спин, ґриль, прогулянки, всі

зайняття, покликані убити час і нудьгу, насправді

нагадували селянські клопоти. Любляна й Марибор

відпочивали, відтворюючи життя предків у софт-

версії.
Надворі листопад, а я пригадую собі думки й

краєвиди півторарічної давнини. Описую минуле й

простір, бо нічого іншого нема. Вічні могилки. На¬

гробки фактів. Ми живемо довше ніж події. Це все,

що ми маємо. Звідти, з того кемпінґу, я поїхав до

Трієста, але це не так і важливо. Трієст лежить

уже деінде. Треба було тоді рушити на південний

схід. Через цілі Балкани, вздовж узбережжя, потім

через Цетінє й Подгоріцу до Албанії, в’їхати через

прикордонні села Гані й Готі, проминути Шкодер

і спинитися щойно в Мі лоті, адже я колись провів

там лише якусь годину і майже нічого не запам’ятав:

низькі споруди, натовп на дорозі, кінні візки, то

був, мабуть, базарний день, старі жінки в білих ша¬

роварах сиділи на лавках перед кам’яними буди¬

ночками, от, власне, і все. Ще тільки дворик перед

одноповерховим будинком, кілька столиків у тіні

дерев і витоптана земля, там можна було випити

ракі і кави, якоїсь хвилі увійшла повногруда трид¬

цятилітня жінка в яскраво-червоному костюмі, стяг¬

нута в талії широким чорним поясом, обвішана зо¬
271

лотою біжутерією, в хмарі густо-синього волосся, на

високих обцасах, в обтислих червоних штанах, із

лискучою торбинкою на плечі. Це було в Мілоті,

серед возів і жінок у білих шароварах, там, де по¬

чинається албанська Північ і де все ще живе ста-

росвіття, де «Не можна ввійти до чужого дому, не

гукнувши спершу з-за огорожі», але «Хліб, сіль і

серце, вогонь у печі і якась постеля знайдуться для

гостя о кожній порі дня і ночі». Жінка в червіні го¬

ворила до когось дуже голосно і жестикулювала. В

посірілому від спеки й пилюги завулку вона була схо¬

жа на пломінь, від якого все займеться і спопеліє, і

ніщо не буде таким, як колись.
А потім було село Рет-Баз, і в домі Джемаля

Цаконі я вперше в житті запивав ракі квасним

молоком. Ми сиділи босоніж за низьким столиком

і їли виноград. На стіні висів килимок із видом

Мекки. Жінки подавали начиння й верталися до

кухні, або ставали у дверях. Ми піднімали тости за

успіх, щастя й здоров’я. Джемаль гордо представив

нам свого сина. Хлопець був тендітний, худорлявий

і сором’язкий. Працював у Німеччині. Він побув з

мами недовго і вийшов. Джемаль та Ільєт згадували

старі часи, коли Ільєт учителював у цій місцині. Жив

у самотинному будинку біля кладовища й боявся

упирів. Я намагався уявити собі, як велося духам

у країні Енвера Годжі, котрий 29 квітня 1967 року

проголосив Албанію першою атеїстичною державою

світу. Це було майже так само дивовижно, як могила

Чаушеску, яку я роком пізніше бачив на цвинтарі

Ґенча в Бухаресті. Нагробок був заввишки трохи

більше ніж метр, і вивершувався білим хрестом. Там,

де уява природним чином розташовує голову Христа

в терновому вінку, видніла червона п’ятикутна зір¬

ка. З ошелешення я мусив закурити. Довкола був

парканець із залізних прутиків. Параноїчний швець
272

і після смерти був у полоні безумства. Хрест і ко-

муняцька зірка мали оберігати його на тому світі.

За життя його зжирав страх, от він і далі про¬

довжував тремтіти. Тому й опоряджено його на до¬

рогу і тим, і тим. Мовляв, якось прослизне. Зда¬

ється, він не був певен, хто роздає карти на тому,

іншому боці. Найімовірніше, гнив у цілості в тій

залізній загороді, гнив разом із душею. Були там

якісь залишки стеарину, якісь згарки свічок. Хтось

приходив сюди правити жалюгідний культ. Хтозна,

може, якісь таємні посланці англійської королеви?

Вона-бо возила його Лондоном у власній тачці і

переночувала у Бекінґемі. Але хто збагне людей

Заходу, їхні почуття? Так чи так, я гадав собі, що

це гарна кара - отак лежати на звичайному цвин¬

тарі, лише злегка присипаним, без жодного там

мармуру, яких два кілометри від Народного дому,

тієї піраміди, вибудуваної відповідно до шевських

смаків, габаритами двісті з гаком на двісті з гаком

біля фундамента. Щоб узагалі до цього підійти, на¬

віть найкоротшим шляхом, треба здолати чверть

кілометра випаленим вигоном без жодного дерева.

Тому я ані разу не підійшов і волів розглядати

здалеку. Замість того вирушив на його могилу, це

було цікавіше. Біля входу на цвинтар нас зупинив

охоронець. Був двометрового зросту, скидався на

засмаглого Рембо, весь у мілітарі, з десятками ки¬

шень, із рацією, і запитав, чи ми тут маємо когось

близького. Роланд відповів по-румунському, що так,

безумовно, сім’я й родина. Тобто все-таки боялись

і пильнували. Щоб він не випорпався якоїсь місячної

ночі, не перейшов на інший бік алейки і не викопав

Елену. Бо вони лежали окремо. На відстані якихось

двадцяти метрів. їй було набагато гірше. Лише мета¬

лева загородка і залізний хрест, поляпаний чорною

антикорозійною фарбою. Всередині гола суха земля.
273

Хтось туди щось повстромлював, щоб росло, але не

хотіло. Загалом кладовище було зелене, і лише в

них пустир. Вони наче виділяли якісь отрути, що

нищать коріння. Всюди щось росло - бур’яни, кущі,

папороть, молоді деревця, - а тут нічого. Була друга

половина серпня, а в них щось ледь вибивалось із

землі, як на початку квітня, якісь п’ять-шість не¬

щасних листочків, вони були наче непідвладні рит¬

мові вегетації, здавалося, ніби хтось побризкав тут

якимись гербіцидами, дефоліянтами, кислотою. Про¬

те я гадаю, що це вони випускали щось зі своїх тіл,

вони, безголосі, нерухомі й сліпі, намагалися поро¬

зумітися за допомогою розкладу, за допомогою сво¬

їх трупних соків. А потім я помітив, що над ним

є ще один нагробок. Він був із коричневого марму¬

ру й стояв спиною до того, з червоною зіркою. На¬

багато вищий, вивершений хрестом, із фаянсовою

цвинтарною фотографією, на якій швець фігурував

у костюмі, білій сорочці і при краватці. На цоколі

було виґравіювано: «Оіасгіша ре mormitul tau din

partea popu rlui roman», тобто приблизно: «Сльоза ру¬

мунського народу на твоїй могилі». Що тут додати?

Перед тим румунський народ бенкетував до упаду й

качався зі сміху. Так наче цього всього було замало,

там стояв ще один хрест. Такий самий, як у дружини.

Чорний і залізний. Хтось просто встромив його в

землю поруч із мармуром. Це вже нагадувало якусь

понуру пародію Голгофи. У кам’яному горщику, що

вдавав урну, стирчала суха стеблина. Фундамент

нагробка був закіптюжений, заляпаний жовтим стеа¬

рином, валялися випалені лампадки - смуток сухо¬

злітки й тандитна імітація вічного спочинку. Непо¬

далік на плиті білого кам’яного нагробка стояв чор¬

ний пес і дивився в наш бік. Здається, він теж пиль¬

нував, аби той не випорпався. Вже на виході до нас
274

підійшов охоронець і сказав: «Я й так знав, що ви

до нього».
Сьогодні знову проїжджали візники. Так само,

як і вчора, і позавчора. Монотонно, повільно, в імлі.

На білій дорозі лишається кінський гній. Сьогодні їх

лише двоє. Вони важкі, огрядні, їм добряче за сорок.

І двоє бурих коней. О пів на третю вони рушають

долиною вгору. О пів на четверту смеркає, і вони

вже вдома. Розпрягають тварин, заводять до стайні,

поять, годують. Чути, як прив’язь теленькає об бля¬

шане відро. Коні переступають із ноги на ногу, і

гупотить дощаний настил. У стайні темно й тепло.

Пахне гноєм і сіном. На іржавих гвіздках висить

упряж.
Кілька днів тому я був у Мезекевешді. Падав

дощ і відразу замерзав. Усе блищало, мов скло. Не¬

дільного ранку угорці займалися торгівлею у бре¬

зентових будках на площі. Прокрадалися по ожеледі

з торбами покупок. Сумні святкові декорації вкривав

лід. Банкомат був по вулиці короля Матіяша, того

з блідо-блакитної тисячофоринтівки. Я виїхав на

трасу. Три самотні авта скидалися в тому тумані й

колючій мжичці на автомобільних духів. Я їхав на

Мішкольц. Так, усе іскрилося. Безлисті тополі, жовта

трава, сині таблиці дороговказів. Боже, який це був

порожній і простий пейзаж. Сама лише рівнина й

подекуди, далеко на обрії, гребінці голих дерев. Мені

здавалося, від отого морозного полива дзвенить усе

повітря. Десь біля Емеда були роз’їзди на Дебречин і

Ньїредьгазу. Сірі лискучі смуги Мебіюса губилися в

ніщоті Великої низовини, і важко було повірити, що

там є всі ті міста, містечка й села зі своїми будинками,

димом із коминів, життям, усім решта. Здається, в

околицях Емеда на початку грудня мені вчергове

явилася нескінченність. Але тривало це лише мить,

бо я одразу пригадав Естергазі з його «Візниками».
275

«їдуть! їд}ть візники! їхні погуки розривають світ -

далекий, с.рий, протертий - тиша крихка й порожня

(...) Віжкл звільна гойдалися, крупинки льоду

подзвонювали під обручами коліс». Ах, я завше

хотів написати щось про «Візників» і лише шукав

нагоди. Двадцять п’ять сторінок тексту. Мокре,

невиразне повітря розступається, і вони скидаються

на прибульців зі сну, що його снить хтось сильніший

від нас, на посланців спокуси. Візників неможливо

відрізнити від їхніх важких тварин, вони розігріті й

сонні, від голови до п’ят зроблені з м’яса. «Обличчя

їхні широкі, майже всі з бородами, але не привітні,

аж ніяк! На задку воза чутно їхній сміх, короткий

і безгучний. Між ними існує порозуміння, я бачу.

Стегна в них потужні, штани, мабуть, тісні». Так, я

бачив їх десь під Емедом, на голій рівнині, недільного

ранку в грудні, за погоди, що просочувалася крізь

час. Світ був такий слизький, що навіть повітря не

могло до нього пристати. Вони проїжджали тут,

скажімо, сто літ тому, о тій самій порі року, коли

нарешті підмерзають болотняві ґрунтові дороги, і

закінчується осінь. Так триває віками. Приміром,

сіль з далеких сторін і вино з Еґера мандрують на

південь, на інший берег Тиси, може, до Темешвара,

і все наче в якомусь пригодницькому романі чи

фільмі, коли з-за плаского горизонту виринають

вози, далі наближення, стихає музика, і чутно лише

стукіт, бряжчання кованих обручів, скрипіння й

хропке дихання коней. Ті, що бурлакують по світі,

завше порушують його спокій і схиляють до злого -

вони збуджують страх, змішаний з тугою. Після них

ніщо вже не є таким, як раніше. Обрій тріскає раз

і назавжди, аби ніколи вже не загоїтися.
На щастя, автострада невдовзі закінчилася, на

дорозі стало тісно, і думки вивітрилися з голови.

Угорський вар’ят на під’їздах до Мішкольца обганяв
276

на «зафірі» по три авта заразом. Стало трохи теп¬

ліше. З дерев опадав лід. Вже на виїзді з міста я

бачив великі стада авт біля супермаркетів. їхні дахи

виглядали як спини холодних тварин на бетонних

пасовиськах. За Енчем знову стало порожньо. За

кордон ніхто не їхав. Я трохи поспішав, але, як

завжди, піддався спокусі й заїхав у Ґенц, зробивши

гак у кілька кілометрів. У цукерні ґаздував літній

чоловік. Жінка з малим хлопчиком взяла капучино

в пластикових скляночках. Вони перейшли на інший

бік вулиці Кошута, на автобусну зупинку. На них

чекав чоловік з невеликою сріблястою магнітолою

і двома туго набитими целофановими мішками.

Був невисокий на зріст, курив сиґарету, затуляючи

її долонею від великих платків мокрого снігу.

Куди вони їхали з тією самограйкою й дитиною?

З тими потертими мішками багаторазового вжитку?

Виглядали вбого й сумно. Маленька сім’я у мандрах

за два тижні до Різдва. Мати й син попивали мовчки,

невеликими, швидкими ковтками, наче хотіли встиг¬

нути на автобус, хоча його й близько не було. Ав¬

тобуса до Телькібаньї, Пальгаза, Шаторальяхелів,

на інший бік гір Земплен. Сніг дедалі густішав. Ті

й далі стояли мовчки. Скидалися на безробітних. Це

було записане на їхніх обличчях, у їхніх жестах, я

знав це з моїх країв. Час, головний його струмінь,

просто оминав їх. Вони були наче викинуті на берег,

полишені напризволяще, їхні долі ніби виторочилися

з плетива. Одного дня прокидаєшся, і той самий світ

стає цілком іншим, хоч і зовсім не змінився. Такі

думки мене навідували в Ґенці. Може, вони зовсім

не були безробітні, може, я вигадав це як привід -

аби не виїжджати ні з чим. Безробітні, як і візники,

надають сенсу поверненню у власні сторони.
Того разу я повертався з острова Крес, завдов¬

жки шістдесят вісім кілометрів, з трьома тисячами
277
18-7-35

мешканців. Це двадцять хвилин поромом з Бресто-

вої. Крім нас були ще тільки дві вантажівки і ста¬

рий «мерседес». Поки ми причалили у Порозіне,

водій «мерса» встиг вихилити у барі два бренді.

Крес із палуби був схожий на пустелю. Пором гур¬

котів і смердів солярою. Бармен, здається, теж був

підхмелений. П’ятнадцять рейсів протягом дня - то

вам не жарти. Небо в той день було дещо хмарне,

пейзаж наче обважнілий. Все було на своєму місці,

пасувало одне до одного. І цей ветхий пором, і бар¬

мен, і водій-п’яничка, і темні, виразні води затоки,

і порожнеча пристані, і низьке небо, і повільні, сонні

порухи матросів, і грудневе світло, і все інше. Все

просто жило власним життям. Далі від берегів

острів справді був пустельний. Шосе протинало йо¬

го наскрізь, наче хребет. Білі безлісся, карликові

зарості, вітер. Так це виглядало. Десь по дорозі я

побачив отару овець. Такі ж за барвою, як і каміння,

вони стояли настільки незрушно, що їх годі було

відрізнити від скель. Поруч не було нікого. На мапі

острів Крес нагадував стару понищену кістку. Зима

цілковито спустошує його, морські вітри задувають

у найменші шпарини. Так було в селі Любеніце, що

зависло над трьохсотметровим урвищем. Я ще не

бачив мізернішого людського оселища. Кільканадцять

будинків із сірого каменю, трохи фігових дерев без

жодного захистку. Вітер мав доступ з усіх боків,

звідусіль відкривався безмір повітря. Є місця, де не

полишає відчуття, що це кінець, що можливо лише

вертати назад, що дійсність сказала своє останнє

слово. Мені спало на гадку, що ці будинки такі сірі

саме через вітер, що вітер стирає зі стін барви, і ко¬

лір може вціліти лише десь в інтер’єрах. Якщо Крес

був островом, то Любеніце було ним подвійно, адже

від землі його відділяли і вода, й повітря. Відразу

за стіною спальні починається прірва. З вікна кухні
278

видно морських птахів, що ширяють на вітрах. Таке

було тут життя. На кладовищі половина небіжчиків

мала прізвище Мускардін. Цвинтар лежав на краю

прискалка. Смерть, певно, була для гробарів про¬

кляттям. Кожну могилу доводилося видовбувати.

Все це нагадувало чистилище. Аби дійти сюди, по¬

трібна якась дуже вагома причина. Може, то було

прокляття, може, страх. Так чи так, коли вже було

по всьому, вони, очевидно, просто не мали снаги по¬

вернутися.
Аби дістатися сюди, я серед чистого поля з’їхав з

асфальту. Дорога значилася на мапі, але насправді

нагадувала висохле русло або понищені нескінченні

сходи. Кільканадцять кілометрів на першій передачі.

Довкола були самі лише білі румовища. Вони гро¬

мадилися до неба, переламувалися й збігали вниз

десь з іншого боку. Над головою кружляли великі

птахи, вишукуючи якусь поживу. Проте для нас,

людей, все довкіл було мертве, холодне й чисто

виметене вітром. Хтось порозділяв усе те пустище

кам’яними муриками. Вони тяглися до самого об¬

рію, розтинаючи краєвид на прямокутні клаптики.

Я гадав, що йдеться про якийсь параноїчно старанний

поділ власности, аж поки хтось не сказав мені,

що той лабіринт кам’яних огорож має затримувати

ґрунт, аби його не змивали дощі. Подекуди було так

вузько, що я мусив складати дзеркальця. На тих

дбайливо огороджених парцелях лежало саме лише

каміння. Ніякої землі. З-поміж брил виростало якесь

паліччя. Я минув будинок з проваленим дахом, потім

ще один, такий самий знищений, а далі знов стало

безлюдно. Мені уявлялися літо, розпечена білість,

ящірки, що гріються на камінні. Доки сягало око, не

було нічого, що могло б дати хоч якийсь затінок. А

згодом серед скель виринуло Любеніце. Сюди можна

було дістатися вузьким асфальтованим путівцем з
279
18“

іншого боку, від моря, із селища Валюн, але це було

надто просто і не давало уявлення про справжнє

обличчя острова Крес, про його пустельне осереддя,

над яким кружляють птахи у пошуках поживи.
Іноді я уявляю собі мапу, що складається з

місць, куди я хотів би повернутися. Ця мапа цілком

несерйозна. На ній, власне, нічого нема: мокрий сніг

у Ґенці, Зборов зі зруйнованим костелом, Караорман

зі своїми пустельними пісками й іржавими машинами,

що мали добувати золото з дунайських вод, спека в

Еринді, Біла Списка і продуктова крамниця, що тоне

в присмерку, світанок і сморід котячої сечі в Пірані,

вечоровий Рашинар, просочений ароматом фабрики

пряників, кабанці неподалік Ораді, свині біля Мате-

шальки, Делятин зі своєю залізничною станцією в

ранішній сутені, Дульомбка, Розпуття і Яблонна-

Ляцька, Гуші й Соколув, а тепер ще й Любеніце.

Я заплющую очі й проектую дороги, залізничні колії,

відстані й краєвиди посеред пустищ, поміж однією

дочасністю й іншою, і намагаюсь укласти якусь гео¬

графію, котра підняла б усе це на своїй пласкій спині

й зробила хоч трошки тривкішим, хоч трошки без¬

смертним.
Кілька днів тому я їхав зі Стружа до Кракова

швидким кощицьким о 10:11. На полях лежали за¬

лишки снігу. З-під усього вибивалося ніщо, просту¬

пала чорнота. Боже мій, смуток приколійних скла-

довищ, сітчані огорожі, забуті святкові гірлянди, що

горіли в синьому світлі січня, голі дерева в садках,

купи мотлоху, відпрацьований метал, понищене де¬

рево, потріскана цегла, все затиснуте в рамки кутас¬

тої геометрії, якоїсь надприродної прецизії, що зне¬

нацька оголила скелет світу. Бобова, Цєнжковіце,

Тухув, Плесьна - язик морозу наче вилизав до са¬

мих кісток людський пейзаж, залишивши тільки най¬

важливіше, те, що неможливо усунути, бо інакше
280

прийде ніщо. Вже було близько полудня, але в деяких

вікнах біля колії я бачив жовтавий посвіт жарівок.

Подвір’я здавалися хворобливо охайними. Все по-

складане, опоряджене й прибране, наче на якийсь

парад мертвоти. Це через той сніг, через його тонкий

шар, що креслив гострі контури довкола речей,

майже ідеальних форм набувала вся та злиденність

буття, увесь той героїзм нащоденности. Наближався

полудень, але надворі не було видно живої душі.

Пейзаж прямував у бік абстракції, тож вони воліли

залишатися вдома. Я відчиняв вікно, аби відчути,

як повітря пахне вугільним димом, і уявляв собі ро¬

зігріті плити печей, брязкання конфорок, вправні

рухи кочерги, ті миті, коли пломінь вихоплюється

з-під чавунних околів, коли чорний чад шириться в

повітрі, а кухню виповнює червоний блиск. Скільки

тих будинків було по дорозі? Сотні, тисячі, і всюди

одне й те ж, та сама сіра виразність, той самий сумний

лад, виставлений на герць із хаосом світу.
Вагон був словацький, з червоними дерматиновими

сидженнями. Перш ніж я в нього сів, він проїхав

Прешов, Сабінов і Ліпани. Там було так само. Бу¬

динки стояли трохи тісніше й були однотипніші, а

все інше нічим не різнилося - та сама принишкла

тимчасовість, та непевність долі, те життя як імпро¬

візація. Що ж там було, у тому Сабінові, три роки

тому ранньою весною? Чотиригранний готичний

шпиль на вежі костела, годинник, поруч - жовтий

будинок у ренесансному дусі із закіптюженим фа¬

садом та ґратами на вікнах, далі - залишки оборон¬

них мурів, калюжі, в яких дзеркалилося сіре небо,

кілька курей, що шукали сухої місцини, аби погре¬

бтися. Сабінов. Мабуть, я випадково туди потрапив.

Мабуть, шукав нових доріг на пограниччі Спіша й

Шариша. Можливо, їхав короткими шляхами від

шосе номер 18зі старою думкою, що якогось разу таки
281

вдасться дістатися на інший бік пейзажу і що, див¬

лячись уважно, я таки побачу щось набагато більше,

якийсь надпейзаж, котрий дивним чином поєднає всі

окрушини й клаптики, всі Ліпани й Сабінови, а ті

раз і назавше віднайдуть у ньому своє місце разом

зі своїми курми, болотом, вугільними кухнями, ди¬

мом, охайним розпачем подвір’їв, чеканням, і ста¬

нуть у двадцять, у тисячу разів більшими, і вже ні-

коли-ніколи не гадатимуть над своїм випадковим,

тимчасовим існуванням. Із цією старою думкою я

їздитиму до своєї сраної смерти. Принаймні на це

скидається.
В Пйотркові вздовж траси на Кєльце й Радом

біжать рейки вузькоколійки. Ними давно вже ні¬

чого не їздить. Дві руді нитки подекуди пірнають

у піщаний ґрунт, а потім виринають з іншого боку

шосе. Мій «Національний атлас Польщі» твердить,

що колія збудована в 1904 році, і 1971-го вона ще

функціювала. Був лютий, субота, сяяло сонце, а я не

міг одірвати погляду від тих карликових залізничних

решток. В Ущині збереглася навіть станційка. Чер¬

вона цегляна споруда мала б нагадувати ґотику, але

скидалася радше на будиночок зі старих дитячих

кубиків. Його наївна декоративність мала в собі

щось від комікса чи лялькового мультфільму. Зреш¬

тою, вся місцевість довкіл видавалася наче по-ди¬

тячому поменшеною. Будинки по обидва боки шосе

складалися головно з фасадів. Саме в Ущині, Пши-

ґлові й у передмістях Сулейова. І на цих позбавлених

віку й стилю фасадах подекуди були якийсь карниз,

якесь кругле віконце, якийсь пілястр, дещо більше

ніж звичайна функціональність - щось, що було

не так, як завжди, було краще ніж на щодень. Зда¬

валося, ніби за тими фасадами нічого нема, все закін¬

чується, гуляє вітер, самі лише курники й собачі буди,

позаяк усі зусилля пішли на злиденні фронтони, на

той останній захисток перед світом, на форми, які
282

ледь вирізняються з аморфної матерії. І замість ог¬

лянути цистерціянське абатство з дванадцятого сто¬

ліття, я занурився в сулейовські задвірки, повні бла¬

китних калюж, у якісь напівмертві майданчики й

подвір’я, між балкони, де шарами наростали старі

меблі, поточені негодою креденси та всі інші ми¬

нущі рештки людського часу. На тонкій колоні, мов

Симеон Стовпник, сидів місцевий ангел. Він нага¬

дував будинки, над якими чував. Був зроблений з

того, що й вони, і мав залишатися з ними до кінця.

Божа Матір біля костелу на пагорбі принаймні мала

дашок із кутника й оргскла. Ангел не мав нічого,

саме лише голе небо. Трохи далі стояв сміттєвий кон¬

тейнер. У тридцяти кілометрах прямо на південь ле¬

жало село Виґвіздув. Я мушу поїхати туди й зали¬

шитись. Того дня небо над рівниною було холодне та

ясне. Дорогою я перестрів би три-чотири нужденні

авта.
Отже, я повинен поїхати до Виґвіздова й лишитися

там. Така місцина одна в цілій Польщі, але я мусив

рушати далі, аби до смеркання дістатися Сольця.

Такий я уклав собі план. Я ніколи там не був. Колись

бачив одне фото. На світлині - кінотеатр. Зарослий

травою вхід. На вітринці були якісь залишки афіш.

Небо хмарне. В глибині стояла дерев’яна сільська

хата. Кінотеатр називався просто «Кіно». Так було

написано на фронтоні. Поруч росла верба. Тут вже

давно нічого не показували, давно ніхто не при¬

ходив. Усередині, в темряві, трухлявіли крісла. Я на¬

магався уявити собі те, що лишилося за кадром. Є

такі фотографії й такі місця, які не дають спокою.

Той кінотеатр на світлині був наче спогад про часи,

коли речам досить було найпростіших назв. Фронтон

здіймався м’якою дугою, якраз аби вистачило місця

простим літерам. Самота й покинутість гуляли в

кадрі, наче холодний вітер. Саме тому я й їхав туди

в середині лютого, їхав тими полями з латками снігу,
283

пронизуваний відчуттям, що десь між Сулейовом,

Виґвіздовом і Сольцем час завмер чи просто роз¬

віявся, наче повітря чи сон, і перестав відділяти нас

від найранішого дитинства. Може, навіть од того, що

було перед ним. Тому я й їхав туди, в ту минущість

матерії, в ту дочасність речей. З дороги №777 я звер¬

нув праворуч, і почався порожній простір, земля по¬

чала звільна підійматися, така наче рівнина, а їдеш

угору, щораз ближче до неба - ніби в тяжкому сні,

коли не можеш ані дістатися мети, ані втекти. Такою

була дорога до того Сольця - серед пейзажу, який

хоче зробити з тебе дурня, серед чогось на кшталт

чорно-білої фотографії.
Солець був наче Соколув Підляський тридцять

років тому чи як вісім місяців тому Гуші. Солець

був як черговий кандидат на столицю моєї частини

континенту. Я не хотів зупинятись, не хотів виходити

з авта, я боявся, що все довкола зникне - настільки

воно було крихке, тимчасове, зрештою, примарне.

За костелом на пагорбі все раптово закінчувалося,

тож я завернув. Коні ходили самопасом посеред

цього ґмінного села. Вони мали довгу скуйовджену

зимову шерсть. Я подумав собі, що приїду сюди

перед смертю, приїду, коли мені вже не захочеться

жити. Тут ніхто не помітить, що мене полишили

сили.
Ночі я пересиджуватиму в кінотеатрі й дивитимуся

привиди фільмів з усіх промину лих літ. Порядна

смерть мусить хоч трохи нагадувати життя. Мусить

бути як сон чи фільм. Тут, у цій частині континенту,

дійсність часами виглядає як потойбіччя. Мабуть,

щоб люди менше боялися смерти і помирали з мен¬

шим жалем.
Я зупинився щойно біля кінотеатру. Він виглядав

точнісінько так, як на фото. Існував і не існував

заразом. Не зовсім мертвий і не надто живий. Ма¬

терія неначе імітувала світ духів. Можливо, він
284

був навіть мертвіший ніж на світлині. Вечоріло, в

повітрі повіяло морозцем. Я міг уявити, як усере¬

дині мороз сковує прозорі образи старих фільмів.

Так, є такі місця, де нас охоплює певність, що поза

ними ховається ще щось, потайне, невидне, але ми

безпорадні, надто дурні, боягузливі, може, недо¬

статньо старі, аби знати способи перейти на той

бік. Я стояв там, як придурок, мерзнув і уявляв,

як відчиняються перекошені двостулкові двері, за

ними - та лазівка, якої завше і всі шукають, а далі -

просто Солець, Сулеюв, Гуші, Любеніце, і біжить

колія зі Стружа до Тарнова, і їдуть червоні вагони з

Кошиць, і є там усе, що було - незнищенне, тривке,

безконечне, і є навіть ота недавня субота, коли ми

їхали долиною Горнаду, біля підніжжя того-таки

летючого циганського села, проте цього разу дива

діялися внизу, на пласкому вигоні, межи трасою, що

проходила високо вгорі, та річкою. Стояла відлига,

і здавалося, вся дітлашня з поселища висипала на

той зарінок. Велика снігова фортеця падала під без¬

жальними атаками звойовників. Повалені башти,

поруйновані мури, оборонці не мали вже де ховатися.

Але, крім цієї баталії, що добігала свого фіналу, було

ще щось. На тому лузі площею в кілька футбольних

полів лежали велетенські снігові кулі. Дітлахи кату-

ляли їх, доки було снаги, а потім полишали, аби ро¬

бити нові. Декотрі сягали метра в діяметрі. їх там ле¬

жало з кільканадцятеро. Здавалося, вони попадали

з неба. Було в тім щось красиве й нереальне. Поміж

кулями перекочувалися барвисті дитячі фіґурки в

кружному безугавному русі. Не було нічого живі¬

шого за них у тій околиці, затіненій величезною ста-

леливарнею. Я поїхав туди. З брами якраз виходило

кільканадцятеро чоловіків. Вони ступали тяжким

змученим кроком, сірі, як дим, сумні, як цілі Кром-

пахи, трагічні, як занепад пролетаріяту. Тим часом

циганські діти перетворювали енергію на снігові кулі,
285

що їх за день-два розтопить сонце, обернувши на

воду, далі - на річку Горнад, а та, долаючи складне

мереживо приток і рукавів, увіллє їх у Чорне море,

до котрого Словаччина, власне, не має виходу.
А потім, десь далі, поблизу Сабінова, на одному

сільському обійсті різали свиней. На чорній сітчаній

огорожі висіли кусні м’яса. Серед цієї сіро-білої

відлиги м’ясо палало, наче вогонь. І будинок, і до¬

рога, і небо, і заклопотані люди, і решта села, і со¬

баки, що надбігали насторожено й підтюпцем, усе,

доки сягнути оком, потопало в бурій млі, було по¬

збавлене барв, і лише ті клапті м’яса променилися

сяйвом жорстокости. Крізь шибку авта я відчував

тепло червоних клаптів. У тій словацькій оснулості,

в тій нерухомості, в тому спокійному смутку моїх

сторін відбувався забій. Ніхто не приховував со-

роміття смерти. Пси й дітлахи дивилися на швидкі

зрухи ножа, на тельбухи в мисках і відрах, на кров.

Усе відбувалося, як і тисячу років тому. Нічого не

змінилося. Западала сутінь.
На переході в Конечній горіло червоне світло.

Я чекав кілька хвилин. Десь у напівмороці хтось

ворухнувся, підійшов до конторки, де ставлять штам¬

пи, щось натиснув, світло змінилося на зелене, і шлаґ-

бавм піднявся. Всередині сидів лише наш. Слова¬

кам було байдуже, хто виїжджає з їхньої країни.

«Звідки?». «Колив’їжджали?». «Яким переходом?».

Я дивився, як паспорт пересувається у шпарині зчи¬

тувального пристрою. «Цим, сьогодні», - відповів я.

У митників прочинилося віконечко. «Якийсь товар?».

«Все в нормі». Я не роздивився обличчя, лише жест -

рушай. У мене не було відчуття, що я звідкілясь по¬

вертаюсь. Відразу за поворотом, у селі, починалась

імла.

Юрій Андрухович

Анголи і демони периферії
Я чекав на цю книжку декілька останніх років -

цілих три або й чотири. Відтоді, як ми з її автором

почали мандрувати разом. Автора звати Анджей Ста-

сюк, а книжку, що на неї я стільки чекав - «Дорогою

на Бабадаґ» (польською - «Jad^c do Babadag»).

Назва відлунює чимось угорським, хоч насправді

Бабадаґ - це містечко на півдні Руминії і в його

імені спочила Османська імперія разом із турецьким

ігом. Кажуть, ніби у книгарнях Польщі про цю книж¬

ку часто запитують як про «Дорогою на Багдад»,

помилково вважаючи, ніби Анджей Стасюк написав

про війну в Іраку. Проте помилка жодним чином не

причетна до того факту, що ця річ у твердій оранже¬

вій палітурці вже стала бестселером року.
Анджей Стасюк - мій улюблений польський пись¬

менник. Після того як ми з ним написали і віддали

«Мою Європу», він усе одно продовжував її писати,

тобто продовжував вести свою в ній частину, свій

«корабельний щоденник». Іншими словами, він про¬

довжував її жити. І це життя стало «Бабадаґом».
Живе він у такій спосіб, що влітку переважно

подорожує, а пише здебільшого взимку коли сніги

білою непролазністю замітають його дім у горах

Малого Безкиду і можна тижнями не відходити від

письмового столу, плутаючи швидкоплинні напів-

тьмяні дні з довжелезними кромішними ночами -
287

співвідношення десь так вісімдесят до двадцяти на

користь ночей.
Отоді він і переглядає свою центральну-східну

колекцію: призбирані за літо монети й банкноти у

вигляді румунських лей, хорватських кун, угорських

форентів чи албанських леків, усі ці національно ва¬

гомі імена й обличчя на аверсах. Або скажемо, нав¬

мання тягнеться рукою до пластмасової коробки з

тисячею фотознімків. Або просто гортає власний пас¬

порт, число прикордонних штемпелів у якому сягну¬

ло 167.
Це поезія знаків приреченого на зникнення світу.
І	банкноти, і штемпелі - це поезія. Стасюк пише пе¬

реважно вночі, коли «все віддаляється, пропадає, при¬

крите чорним небом», коли залишаєшся сам. Писання

вночі є екзерсисом вельми оманливим, ніч ілюзійно

наближає до космосу, спонукає до підозрілих розмов

про вічне. Все написане вночі здається геніальним -

аж поки його не перечитаєш удень. І тільки Стасюк

може собі дозволити ці нічні сеанси. Мабуть, через

те, що здатен не відокремлювати вічне від минущого,

тим більше не протиставляти їх.
Польський медіа характеризують «Бабадаґ» як

«літературу факту». Що це таке людською мовою -

подорожні нотатки, нариси, репортажи, шкіци, есеї?

Гадаю, все разом і водночас щось, набагато універ¬

сальніше, новий Стасюків жанр. Бо насправді це не

література, а манія.
Стасюка тягне на схід і трохи на південь. Його при¬

ваблюють країни за Конечною. Конечна - це поль¬

сько-словацький прикордонний переїзд лише за кіль¬

ка кілометрів від його дому в Малому Безкиді. З

неї все починається і нею все закінчується. Його ви¬

бір - це країни за перевалами, але всі польські пе¬

ревали розташовані на півдні. Тому його вибір - це

Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова,
288

запустіння, солодкавість серпня, бруд, лінощі, напів¬

сон. Усе, що розсипається на очах, так нічим і не

ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!) —

«стриманий розгардіяж, сонний балаган, сліди розпо¬

чатих будов і спогади про незавершені склади, що

дедалі більше нагадують смітники, церата, компост,

опалі яблука, загороди для курей, бур’яни, витоптані

стежки, якесь вічне теперішнє, що чаїться в затінку

горіхів і черешень». І незмінні чоловіки, що серед

білого дня просто стоять на вулицях нічого не роб¬

лячи, просто стоять в очікуванні не знати чого.
Його не надто цікавлять реальні політичні поді¬

ли - те, що одні з цих країн уже начебто всередині,

тобто врятовані, а інші вже начебто поза, тобто про¬

пащі. Його власний поділ географічно-ліричний, він

проходить 17 градусом східної довготи: «цей світ пра¬

воруч 17 градусу все ще незавершений і через те від

нього важко відвести погляд». Але з поглядом, мож¬

ливо, все як раз навпаки - як із Ніцшевою прірвою.
Можливо, цей простір об’єднаний цитатами. Мож¬

ливо, циганами. Саме вони у своїх снах першими по¬

бачили «Европу без кордонів». Можливо, він об’єд¬

наний аутсайдерством, відстороненістю від Великого

Світу або його, цього Великого Світу, невдалим мав-

пуванням, наче в Молдавській столиці з її «роман¬

сько-слов’янською сумішшю краси, зіпсованої бор-

дельним макіяжем», де «всі щось удають, наслідуючи

власні уявлення про світ, котрий насправді цілком

деінде».
Ця книжка монотонна, як монотонні ландшафти

його, Стасюкової, частини світу - навіть якщо вони

гористі, то це особлива монотонність гір, а що вже

там казати про рівнини! Ця книжка побудована лише

на повторах видінь і прозрінь, ЇЇ видіння римуються,

а прозріння потрапляє у такт із трансильванською

музикою.
289

На відміну від звичайних мандрівників, він шу¬

кає не відмінностей, а подібностей. Це така надчут¬

лива увічливість подорожнього спостережника - ра¬

діти однаковості. Він сам ставить цьому діагноз -

«схильність до переферії, потяг до провінції, пер-

версійна любов до всього, що зникає, пропадає і

руйнується». Наприклад, до острівних пристаней у

дельті Дунаю, куди не частіше ніж двічі на тиждень

прибуває пором, до порослих травою готелів з назвою

«Европоліс», до сіро-жовтих пейзажів з бетонними

рештками бункерів.
Так, усе це зникає і зникне, споловіє й витреться,

наче молдавські грошові знаки. Протистояти цьому

неможливо, але цілком можливо з цим принаймні

жити. Подібно до двох невідомих гравців у карти,

що десь посередині цих периферій світу, напевно,

й донині сидять під горіхом серед широкого поля:

«були сірі й вим’яті, як більшість чоловіків у тих

краях, однак героїчно давали собі раду з напором про¬

стору і безміром часу. Крихка абстракція гри захи¬

щала їх від небуття. Дітько знає, може зі смеком

нони засвічували якийсь огарок або їхні карти були

знаковані таким чином, що навіть у темряві вони від¬

чували пальцями дзвінки, вина і жири».
Але поки темрява не настала, запам’ятаємо їх таки¬

ми , як вони є. Вони грають у карти, заповнюючи життя

очікуванням смерті та безконечною монотонністю

підкидного на двох - посеред спекотної куряви літа,

на висохлій траві, під горіхом, де-небудь в околи¬

цях Бабадагу, Орхеїв, Бая-Маре, Матезалки чи Ко¬

ломиї.
2004

Літературне видання
Анджей Стасюк
Дорогою на Бабадаґ
Науково-допоміжна робота

Технічний редактор

Художнє оформлення

Коректор

Комп’ютерна верстка

Відповідальний за випуск
Наталя Лааф

Майя Притикіна

Влодко Кауфман

Ірина Ґонсалєс

Ірина Прокопенко

Микола Климчук
Підписано до друку 27.12.2006. Формат 84х108/зг

Гарнітура «Петербург». Папір офсетний. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 15,33. Умовн. фарбовідб. 15,75.

Обл.-вид. арк. 11,75. Зам N? 7-35.
Видавець: СП «Часопис “Критика”»
ДК№ 2189 від 18.05.2005

Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.1997

01001, Київ-1, а/с 255

www. krytyka. kiev. ua krytyka@krytyka.kiev.ua

Дистрибуція: тел. + 38044 27885 41;

тел./факс + 38044 270 54 00; office@krytyka.kiev.ua

Представництво у Львові:

тел. + 380322 67 36 96; natalyasereda@ukr.net
Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ».
03151, Київ-151, вул. Волинська, 60.

Стасюка тягне на схід і трохи на південь.
Його приваблюють країни за Конечною.
Конечна — це польсько-словацький прикордонний переїзд

лише за кілька кілометрів від його дому в Малому Безкиді.
З неї все починається і нею все закінчується.
Його вибір — це країни за перевалами,

а всі польські перевали розташовані на півдні. Тому його вибір —

це Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння,

солодкавість серпня, бруд, лінощі, напівсон. Усе, що розсипається на очах,

так нічим і не ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!)
«стриманий розгардіяш, сонний балаган, сліди розпочатих будов

і спогади про незавершені, склади, що дедалі більше нагадують смітники,

церата, компост, опалі яблука, загороди для курей, бур’яни, витоптані стежки

якесь вічне теперішнє, що чаїться в затінку горіхів і черешень».
І незмінні чоловіки, що серед білого дня просто стоять на вулицях

нічого не роблячи, просто стоять

в очікуванні не знати чого.
Юрій Андрухович

Ангели і демони периферії