Пам'ятки братських шкіл на Україні кінець XVI-початок XVII ст - Сухов А.Д., Шинкарук В.І., Нічик В.М.

Кирило Транквіліон-Ставровецький. Уривки з прозових та віршованих творів філософського змісту

Мелетій Смотрицький. Лямент на похорон Л. Карповича

Арістотелівські проблеми або питання про природу людини з додатком передмов весільних і похоронних обрядів, складених Каллістом Саковичем

Трактат про душу, написаний велебним отцем Касіяном Саковичем

Лабіринт, або заплутана дорога... написана Хомою Євлевичем

Author: Сухов А.Д. Шинкарук В.І. Нічик В.М.

Tags: українська література видавництво наукова думка пам'ятки філософської культури українського народу

Year: 1988

Similar

Українські письменники-полемiсти кінця XVI - початку XVII ст. в боротьбi проти Ватiкану i унiї

Ковальство на Україні (XI-початок XX ст.)

Описи Київського намісництва 70-80 XVII ст

Зібрання творів у двадцяти томах. Художні твори Т.1-11

Text

ПАМ’ЯТКИ
філософської культури
УКРАЇНСЬКОГО
НАРОДУ
РЕДКОЛЕГІЯ
В. І. ШИНКАРУК,
М. В. БРИК, А. Д. СУХОВ,
В. С. ГОРСЬКИЙ, М. М. ВЕРНИКОВ,
М. В. КАШУБА, І. В. ПАСЛАВСЬКИЙ,
В. І, КРЕКОТЕНЬ, І. П. ЧЕПІГА,
А. Т. ГОРДІЄНКО, В. М. НІЧИК
ψ
НАУКОВА ДУМКА

ПАМ'ЯТКИ
БРАТСЬКИХ
ШКІЛ
НА УКРАЇНІ
кі нець XVI -початок XVII ст.
ТЕКСТИ І ДОСЛІДЖЕННЯ
РЕДКОЛЕГІЯ
В. І. ШИНКАРУК,
В. М. НІЧИК, А. Д. СУХОВ
Ψ
КИЇВ 1988

ББК 87.3 (2Ук)
П 15
Підготовка до видання та коментарі В. М. Нічик, В. І. Крекотня,
В. В. Німчука, О. М. Дзюби, В. А. Передеріенка, О. І. Білодіда,
Я. М. Стратій, В. В. Яременка, Г. І. Павленка, В. А. Роменця,
І. І. Сварника, В. О. Шевчука, В. Й. Омельянчика.
«Памятники братских школ на У крайнє» являются первой книгой из
серни «Памятники философской культури украинского народа XIV—
XVIII вв.», которьіе будут изданьї в издательстве «Наукова думка».
В книге помещенн исторические документи братств, извлечения из тех учеб-
них пособий, которьіми пользовались в братских школах, оригинальние
и переводньїе сочинения деятелей братсїв, в том числе произведения Нова
Борецкого, Мелетия Смотрицкого, Фомьі Евлевича, Касьяна Саковича,
Кирилла Транквиллиона-Ставровецкого, в которих отражени развитие
философской мьісли украинского народа, гуманистические и реформацион-
ние идеи, связи с народно-освободительной борьбой против иноземного
гиета. Тексти памятников подготовленьї к печати историками философии
и литератури, а также язиковедами.
Для научних работников, преподавателей, студентов, всех, кто инте-
ресуется историей развития отечественной культури.
Затверджено до друку постановою вченої ради
Інституту філософії АН УРСР
Редакція філософської та правової літератури
Редактор В. Т. Береговий
0302010000-Б00
" М221<04)-88 КУ'1'26-88
ΙδΒΝ 5-12-000017-7 © Видавництво «Наукова думка», 1988

5
ПЕРЕДМОВА
На Україні і в Білорусії у XVI і XVII ст. виникають і набувають де¬
далі більшого суспільного, ідейного й культурного значення своєрідні ор¬
ганізації православного населення міст — братства. В той час як майже
всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шлях¬
тичів — католицизм чи протестантство, саме братства стали головними
осередками опору іноземним поневолювачам, захищаючи економічні,
ідеологічні та юридичні інтереси православних, їхню віру, мову, культу¬
ру — всі традиції духовного життя. Діяльність братств проходила під
гаслами боротьби за православну віру. Як відомо, в ті часи на поневоле¬
ній східній Слов’янщині ці гасла були Ідеологічною формою, в якій відоб¬
ражався не тільки релігійний, а й соціальний і політичний протест, анти¬
феодальний за своїм змістом. Те, що братства створювались в основному
нри церквах і монастирях, приймаючи відповідні назви, дало підставу дво¬
рянсько-буржуазним ученим XIX—XX ст. вважати їх організаціями цер¬
ковного чи, принаймні, національно-релігійного характеру. Подібні тлу¬
мачення цих об’єднань і досі продовжують з’являтися на сторінках су¬
часних зарубіжних видань. Насправді ж функції братств були наба¬
гато ширші.
За умов, коли державна влада належала королеві, магнатству і шлях¬
ті Речі Посполитої, а церковна — вищому католицькому духівництву та
уніатським владикам, братства прагнули вивільнити свої громади від цих
знерхників і набути відносної самостійності в справах самоуправління
та можливості контролювати й спрямовувати економічне, релігійне і куль¬
турне життя православного люду. Вони висилали своїх представників до
короля, на сейми та собори, відстоювали майнові, політичні та духовні
інтереси українців і білорусів, захищали їхнє право займатися ремеслом
і торгівлею, створювати свої суди, мати своє громадське майно, скарбни¬
ці. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі, обирали
за власним розсудом учителів, проповідників, священиків, опікувались
бідними й хворими. Всі питання життя братств розв’язувались на загаль¬
них зборах, а між зборами — виборними старшими братчиками.

6
Передмова
Отже, братства прагнули стати органами самоврядування в умовах
політичного й конфесіонального іноземного гноблення. Це були вельми
демократичні організації, до них входили насамперед ремісники, купці,
урядовці магістратів, міський простолюд, нижче і середнє православне
духівництво, а також патріотично настроєні православні шляхтичі. В брат¬
ствах — навколо їхніх шкіл і друкарень — гуртувалися представники
інтелігентних професій: учителі, вчені, письменники, митці. Вони форму¬
вали й розвивали ідеологію третього стану, який піднімався на боротьбу
проти феодального, національного і релігійного гноблення.
Існують різні погляди на сутність і походження братств. Російський
історик С. Соловйов бачив початки братств у давньоруських братчинах
XII—XIII ст. Однак між цими організаціями немає не лише прямого
спадкоємного зв’язку, а й функціонально вони різні — давньоруські брат-
чини не були організаціями народно-визвольного руху. С. Голубев, К. Хар-
лампович та деякі Інші вчені вважали, що братства розвинулись із права
колективного патронату парафій над тією чи іншою церквою. Ці дослід¬
ники перебільшували у визначенні суті і характеру діяльності братств
релігійний фактор. На тому, що братства за своєю генезою були лише ре¬
лігійно-церковними організаціями, наполягали І. Флеров та А. Панков.
На думку М. Кояловича, братства виросли із цехової організації реміс¬
ників XV—XVI ст., хоча відомо, що цехові братства, які існували і на За¬
ході Європи, і в містах України та Білорусії, об’єднували ремісників за
фахом, а також учнів і підмайстрів для боротьби проти майстрів і не мали
на меті боротися за національну й духовну свободу. М. Покровський вва¬
жав братства організаціями торгової буржуазії й міських ремісників,
створеними для боротьби з феодалами, однак він не враховував, що брат¬
ства об’єднували своїх членів не лише на основі місця в суспільнім роз¬
поділі ппаці, відношення до власності, а й відповідно до національної та
конфесійної приналежності. Нарешті, на початку XX ст. О. Єфименко ви¬
сунула концепцію, згідно з якою «материнською формою» братств було ро¬
дове братство. З нього вона виводила і родові союзи (задруги), і давньо¬
руські братчини, і німецькі гільдії, і військові об’єднання, в тому числі
запорізьке козацтво, і цехові братства. У цій концепції не враховані кон¬
кретні історичні умови, характер суспільно-економічних формацій, за
яких виникали і діяли ті чи інші об’єднання, зокрема братства.
Чимало слабких сторін у концепціях згаданих учених щодо похо*
дження й суті братств розкрив і проаналізував Є. Мединський. Він слуш¬
но наголосив на тому, що братства були не суто церковними, а суспільно-
громадськими організаціями українського й білоруського народів, утво¬
реними для боротьби проти полонізації й окатоличення, і що воии віді¬
грали важливу роль у підготовці возз’єднання‘.України й Білорусії з Ро¬
сією *. Проте Є. Мединський недостатньо показав зв’язок боротьби братств
за національну і релігійну свободу з їхньою соціальною сутністю. Крім
того, вій перебільшив вплив на генезу братств ідеології чеських табори¬

Передмова
7
тів, деякі громади яких після розгрому гуситського руху поселилися на
території Речі Посполитої. Ці вади було подолано в дослідженнях Я. Іса-
євича, котрий розкрив походження, суть, етапи розвитку братств як орга¬
нізацій, що породжені розвитком третього стану, як осередків боротьби
за права і свободи українського й білоруського народів, за збереження і
розвиток їхньої культури2.
На рубежі XVI—XVII ст. братський рух стає масовим, охоплюючи
не лише міста, а й села. Братства діяли у Львові, Городку, Острозі, Люб-
лині, Замості, Рогатині, Галичі, Шаргороді, Стрятині, Луцьку, Кам’ян-
ці-Подільському, Дубні, Ярославі, Немирові, Вінниці, Києві, а також у
Могильові, Мінську, Орші, Полоцьку, Слуцьку, Пінську, Вільно та в
інших містах. Більшість братств мали школи, книгозбірні, друкарні.
Братства України й Білорусії підтримували між собою якнайтісніші зв’яз¬
ки, обмінювалися виданнями, дидаскалами (вчителями) своїх шкіл, пропо¬
відниками і друкарями.
Найстаршим і найвпливовішим на Україні було львівське Успенське
братство, при якому 1586 р. було вже організовано школу. Статут школи
львівського братства («Порядок школьний») став зразком для всіх інших
братських шкіл. Як видно з цього статуту, у львівській братській школі
навчали читати, писати, рахувати, володіти грецькою й слов’янською мо¬
вами, а також початкам поетики, риторики, діалектики, астрономії («пас¬
халії і лунного теченія»), музики, здійснювали релігійно-етичне виховання
в православному дусі, використовуючи тексти Псалтиря, часословця, ка¬
техізису, четвероєвангелія. Філософія розгорнуто, як окремий предмет
у братських школах не викладалася, але учні знайомилися з нею при вив¬
ченні діалектики, що здебільшого викладалася за однойменним твором
Йоана Дамаскина, а також набували певної суми філософських знань під
час занять іншими дисциплінами. Нерідко після «Діалектики» Й. Да¬
маскина школярі знайомились із ученням про силогізм за «Логікою» Йо¬
ана Спангенберга. Обидва трактати були перекладені в гуртку Андрія
Курбського.
Істотне значення для діяльності братських шкіл мали не лише підруч¬
ники, укладені вчителями львівської школи, а й інші книжки, видані
львівською братською друкарнею, зокрема панегірична декламація «Прос-
фонима» (1591 р.), збірник педагогічних настанов «Іже ... Іоанна Злато-
устаго ... бесіда ізбранная о воспитанії чад» (1609 р.), у яких прославля¬
лося добре виховання, набуття мудрості, старанність у навчанні, повага
до шкільної науки. У львівській школі викладали або вчилися такі виз¬
начні діячі української культури, як Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило
Транквіліон-Ставровецький, Ісайя Копинський, Іван (Йов) Борецький,
Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр
Косов, Ісайя Трофимович-Козловський та інші.
Наступ католицизму, що значно посилився із середини другого деся¬
тиліття XVII ст., змусив православних ідеологів перемістити центр сво¬

8
Передмова
єї діяльності на схід, до Києва, під захист Війська Запорізького, яке на чо¬
лі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним записалося до Київсь¬
кого братства.
Братства внесли значний світський струмінь у духовну культуру Ук¬
раїни, сприяли «обмирщенню» богослужіння, завдали відчутного удару
монополії духівництва на заняття наукою та всіма іншими різновидами ін¬
телектуальної роботи. Вони прагнули вивільнитися з-під опіки церкви як
у справах віри, так і шкільництва та книготворення. Відомо, яку запеклу
боротьбу з братством вів львівський єпископ Гедеон Балабан, намагаючись
не допустити до порядкування духовними справами «шевців, чинбарів,
кожум’як».
Реформаційна спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяль¬
ності братств є однією із найяскравіших їхніх прикмет, особливо на почат¬
кових етапах братського руху. Вона складалась в атмосфері міських анти¬
феодальних заворушень, збройних виступій посполитих, селянсько-ко¬
зацьких війн.
Критику церкви та її ієрархії братчики провадили у трьох напрямах.
Вони критикували і католицьку, і православну церкву, виступали й про¬
ти ідеологів різних реформаційних течій — Лютера, Кельвіна, Цвінглі,
а також проти провідних діячів білорусько-українських соцініан, чи ан-
титринітаріїв. Однак боротьба проти останніх була не головною, навпаки,
критика протестантами церкви як феодальної інституції, як посередниці
між людьми і богом зближала братчиків із західноєвропейськими і віт¬
чизняними реформаторами. Більше того, в процесі критики й боротьби з
протестантизмом братчики нерідко сприймали його впливи, чимало запо¬
зичували з досвіду організації шкільної справи. Як щодо критики деяких
догматів, обрядовості, так і часом з тактичних міркувань православні
спілкувалися і об’єднувалися з протестантами для боротьби проти спіль¬
ного ворога.
Крім критики церкви в діяльності братств було чимало й інших рис,
які споріднювали їхніх ідеологів із реформаторами. Але риси ці не були
тільки виявами впливів усеєвропейських реформаційних настроїв, а роз¬
вивалися насамперед на грунті місцевого суспільного життя та його супе¬
речностей. Впливи лише стимулювали їхнє визрівання. Так, братчики з
демократичних позицій підходили до читання Біблії, вважаючи за мож¬
ливе й бажане ознайомлення з нею широких кіл своїх одновірців, а тому
перекладали й тлумачили біблійні тексти, використовували біблійні об¬
рази й поняття для критики тогочасної дійсності та окреслення утопічного
суспільного ідеалу. Здійснення цього ідеалу вони пов’язували з реаліза¬
цією принципів рівності, братерства, свободи, ідеалізуючи первісне хрис¬
тиянство, апологізуючи бідність і аскетизм. У людині вони підносили ду¬
ховне начало, з розвитком якого (через виховання і моральне вдоскона¬
лення) пов’язували досягнення щастя.
Захищаючи культурно-віросповідні традиції східних слов’ян від за¬

Передмова
9
зіхань католицизму, братчики на першому етапі своєї діяльності намага¬
лися зберегти притаманний східним слов’янам спосіб філософствування,
що грунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і виходив із розу¬
міння філософії як мудрості і життя в істині. Філософія при цьому ще не
виділялась в окрему галузь суспільної свідомості, а існувала сукупно з ін¬
шими формами духовної культури. Із світоглядних ідей найактивніше ос¬
мислювались історіософські та етичні. Логіка й натурфілософія тодішніх
мислителів цікавили менше.
Намагаючись зберегти й захистити власні традиції духовного життя,
братчики насторожено ставилися до спроб нав’язати їхнім співвітчиз¬
никам й одновірцям орієнтацію на західне «латинство». Це зумовлювало
їхню недовіру і підозру щодо західних наукових і культурних над¬
бань. Братські мислителі ще часто спирались на ідеї неоплатонізму та фі¬
лософські побудови східної патристики, особливо ареопагітики. Грунту¬
ючись на них, вони дискутували з ідеологами католицизму, які мали більш
розвинену й досконалу філософську зброю.
Із-під пера українських і білоруських книжників, близьких до братсь¬
кого руху й пройнятих реформаційними ідеями, вийшли «Алфавіт духовний»
]сайї Копинського, «Діоптра» Віталія з Дубна, «Вертоград душевний» Фіка-
ри, передмову до якого написав видатний братський діяч, ректор Віденської
братської школи Лонгин (Леонтій) Карпович, та чимало інших творів. Із
ними перегукуються думки, що їх розвивав Іван Вишенський — найви-
ДПТПІІПИЙ тогочасний публіцист і полеміст демократичного спрямування.
Особливо слід згадати підписаний криптонімом «Душевник», автор якого
заперечує ідою безсмертя людської душі, стверджує, що вона помирає
разом із тілом, тому марні молитви за померлих, церковні служби за них
та інші подібні обряди.
Братські ідеологи рухались від ідей реформаційних до ідей гуманіс¬
тичних, від орієнтації на грецькі взірці і критики «латинських зваб» до
бароккового синтезу східних узвичаєнь і західних новин, від неоплатоніз¬
му і патристики до природничо-наукових і логічних засад арістотелізму.
Це зумовлювалось посиленням тенденції до виділення наукових знань
із конфесіонального контексту, до розмежування філософії і теології.
В даних конкретних формах відбувались глибші зрушення в типі світогляду
і способі філософствування, здійснювався перехід до духовно-теоретич¬
ного способу освоєння світу, що відповідало потребам передбуржуазних
І ранньобуржуазних суспільних сил та їхній ідеології.
Серед творів, які репрезентують наростання ідей гуманізму в брат¬
ському русі, слід виділити анонімну «Пересторогу», «Зерцало богосло-
вії» і «Учительноє євангеліє» Кирила Транквіліона-Ставровецького, «Тре-
нос» Мелетія Смотрицького, «Лабіринт» Хоми Євлевича, «АрістотелІвсь-
кі проблеми, або Питання про природу людини» і «Трактат про душу»
К. Саковича.
Філософські ідеї в творах діячів братств були вплетені в широкий су¬

10
Передмова
спільно-політичний контекст, який відображав реальну народно-визвольну
боротьбу українців і білорусів. Критика унії, експансіоністських дій Ва¬
тікану, єзуїтів, польсько-шляхетських кіл щодо України й Білорусії в
творах братчиків поєднувалася з ідеями загальнослов’янської й, особливо,
східнослов’янської єдності. Критикуючи Петра Скаргу та інших адептів
польсько-католицької експансії, братчики використовували і твори про¬
гресивних польських мислителів — філософів, учених і письменників,
зокрема Я на Кохановського, Миколая Рея, Шимона Шимоновича, Мат¬
вія Стрийковського. Та найчастіше вони звертались до історії власної, дав¬
ньоруської культури, черпаючи в ній силу і наснагу для боротьби з воро¬
гом і використовуючи її як основу для поєднання східних і західних куль¬
турних традицій. Могутність і велич давньоруської держави надихала
на створення політичних ідеалів, у яких би могла відродитися єдність
східних слов’ян. У зв’язку з цим у їхніх творах зріла і набувала дедалі
конкретніших форм ідея возз’єднання України та Білорусії з Росією. Особ¬
ливо виразно це видно у творах Йова Борецького, ректора львівської, а
згодом київської братських шкіл, а від 1620 р. — київського православ¬
ного митрополита.
Це видання об’єднує найпоказовіші і водночас найменш доступні для
дослідників та ширшого загалу читачів (з огляду на раритетність їхніх
дотеперішніх публікацій) зразки української суспільної думки кінця
XVI—початку XVII ст., пов’язаної з братським рухом. Деякі з творів
публікуються тут уперше. Це й історичні документи, і публіцистичні, тео¬
логічно-філософські, філологічні та літературні тексти різних жанрів.
Писано їх староукраїнською, церковнослов’янською, латинською чи ста-
ропольською мовами. Староукраїнські та церковнослов’янські тексти по¬
даються в оригіналі з різним ступенем збереження первісного правопису
(залежно від характеру першоджерела) — в транслітерації засобами су¬
часної графіки; старопольські та латинські — в перекладі сучасною ук¬
раїнською мовою.
Слов’яноруські тексти транслітеровано сучасним українським шриф¬
том з додаванням літер и та б. Граматичний трактат «О осмихь частехь
слова» і «Логіку» Йоана Спангенберга транслітеровано з максимальним
збереженням правопису оригіналу (зберігаються літери 8, и, ΐ, А, І, ψ,
θ, ν, ω, титла, діакритичні знаки, надрядкові літери введено в рядок і взя¬
то в круглі дужки, надрядкові лігатури розчленовано і введено в рядок
також у круглих дужках), оскільки вони по-різному — згідно з артику¬
ляцією рідної мови — читались у Росії, на Україні і в Білорусії.
Староукраїнські тексти транслітеровано сучасним українським шриф¬
том. Щодо текстів оригіналів здійснено такі зміни: літера ω замінюється
літерою о; різновиди літери у (о#, Н), а також юс великий (а) передаються
літерою у\ замість літер НІ та А пишеться я; літера и замінюється літерою
и; щоб зберегти вказівку на проривну вимову звука г, усі староукраїн¬
ські графічні варіанти передачі цього звука позначаються буквосполучен-

Передмова
11
ням кг\ графеми ^ таф замінюються відповідно буквосполученням кс та
пс\ літера ν (іжиця) замінюється на и або в (напр.: Єгупет — Єгипет, βνα-
грій — ЄвагрШ)\ замість літери Θ пишеться ф або т (напр.: Оома — Фома,
Вомас — Томас); розрізняються два варіанти літери е: після букв, що поз¬
начають голосні звуки, й на початку слова пишеться є (крім слів іншомов¬
ного походження, що починаються з е — екземпляр, екзекуція), в усіх ін¬
ших випадках пишеться е\ літера £ передається буквою і; латинські т, п,
5, г у текстах передаються відповідними українськими літерами м,н, з; тит¬
ла і лігатури в старих текстах розкриваються без застережень; літера т>
наприкінці слів опускається; при поплутанні і ь в оригіналі при транс¬
літерації після м’яких приголосних пишеться б, т> лишається без уваги;
в разі відсутності ь після м’яких приголосних він ставиться в квадратних
дужках (болиіе-бол[ь]иіе); надрядкові літери вводяться в рядок також без
застережень, усі діакритичні (надрядкові) знаки, крім паєрків (заступни¬
ків *ь та б) та наголосів, не беруться до уваги; якщо паєрок стоїть після
м’якого приголосного, то замість нього ставиться м’який знак без зас¬
тережень (чест — честь), після твердих приголосних лишається без ува¬
ги; буквенні позначення цифр замінюються арабськими цифрами, числів¬
ники, виражені словами, зберігаються, якщо при цифрах є відмінкові за-
кінчення, вони пишуться через дефіс (ка-ому— 21-ому) \ частка ся піс¬
ля дієслова пишеться разом з ним, перед дієсловом — окремо; залишки
дієслова бути в минулому часі — колишні форми перфекта — після діє-
слоіза та при інших частинах мови пишуться через дефіс (впровадил-єсь,
а где би-м)\ велика літера та розділові знаки вживаються згідно з нор¬
мами сучасного українського правопису; для зручності читання тексти
розчленовано на абзаци відповідно до змісту. Усе введене в текст під час
його підготовки до друку береться в квадратні дужки (відновлені слова чи
частини слів, знак питання після незрозумілого чи нерозбірливо написа¬
ного слова, знак оклику після помилково написаних слів тощо).
Над підготовкою текстів до видання та їх коментуванням працював
колектив науковців різних фахів — мовознавці, історики, філософи, психо¬
логи, літературознавці. Це дало змогу комплексно підійти до вивчення
збережених писемних джерел кінця XVI — початку XVII ст., у яких філо¬
софські ідеї не завжди виділено з нефілософського контексту.
Передмову написали д-р філос. наук В. М. Нічик, канд-ти філол. наук
В. 1. Крекотень, /. П. Чепіга. Історичні документи братств підготував
до видання і написав до них примітки науковий співробітник І. І. Сварник,
Шкільні статути, «О воспитаніи чад», «,Діалектику» Йоана Дамаскина
та коментарі й примітки до них підготувала канд. істор. наук О. М. Дзюба.
У прочитанні рукопису «Діалектики» Йоана Дамаскина брав участь
канд. філол. наук В. А. Передріенко, а в написанні приміток до цього тво¬
ру — канд. філос. наук В. Й. Омельянчик. «Трактат про вісім частин мо¬
ви» та «Логіку» Йоана Спангенберга підготував і прокоментував д-р філол.
наук В. В, Німчук, у написанні приміток філософського змісту до цих па-

12
Передмова
м’яток брала участь В. М. Нічик. «Просфониму», «Лямент на похорон
Л. Карповича» Мелетія Смотрицького, «Протестацію» Йова Борецького,
«Лабіринти Хоми Євлевича підготував та прокоментував В. /. Крекотень,
який переклав дві останні пам*ятки із старопольської на сучасну українсь¬
ку мову. Текст «Душевника» та коментарі і примітки до нього підготу¬
вали В. М. Нічик, В. /. Крекотень, канд. філол. наук θ. β. Яременко,
канд. філос. наук Я. Λί. Стратій. Уривки з прозових та віршованих тво¬
рів Кирила Транквіліона-Ставровецького підготували І прокоментували
В. /. Крекотень та Г, /. Павленко. У написанні коментаря та приміток
філософського змісту до них брала участь Я- Λί. Стратій. Анонімний твір
«Похвала мудрості», а також твори К. Саковича «Арістотелівські пробле¬
ми, або Питання про природу людини», «Трактат про душу» переклала із
старопольської, підготувала до видання, написала коментарі й примітки
В. М. Нічик. У складанні приміток до цих творів брав участь канд. філос.
наук В. А. Роменець. Вірш на герб князів Чарторийських, яким відкри¬
вається «Трактат про душу», переклав із старопольської В. 0. Шевчук.
Анонімні «Промови» переклала з латинської мови, підготувала до видання
написала коментарі й примітки до них Я. Λί. Стратій, вона ж підготу¬
вала до видання і склала примітки до «Совітованія о благочестії». «Послання
до єпископів православної церкви» Марка Антонія Господневича (Де-Доміні-
са) підготували до видання, написали коментарі і примітки д-р філол.
наук 0. /. Білодід та В. А. ПередрІєнко. Пояснення імен та назв склали
В. /. Крекотень, В. М. Нічик, Я. Λί. Стратій.
1 Соловьев С. М. Братчиньї.— Русская беседа.— 1854. —№ 4; Голу-
бев С. Т. История Киевской духовной академии.— Киев, 1886.— С. 79—
83; Харлампович К. В. Западнорусские православньїе школьї XVI и нача¬
ла XVII века, отношение их к инославньїм, религиозное обучение в них
и заслуги их в деле защитьі православной верьі и церкви.— Казань, 1898;
Флеров И. О православних церковних братствах.— Спб., 1857.— С. 16;
Панков А. А. Братства. Очерк истории западнорусских православних
братств.— Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1900.— С. І—XIV. Кояло-
вич М. О. Чтения о церковних западнорусских братствах.— День.— 1882.
— МЬ 36—42; Покровский Μ. Н. Русская история с древнейших времен.—
М., 1924.— С. 154; Ефименко А. Е. Южная Русь.— Спб., 1905.— Т. 1.
— С. 200—309; Медьінский Е. Н. Братские школьї Украйни и Белорус-
сии в XVI—XVII вв. и их роль в воссоединении Украиньї с Россиєй.— М.,
1954.— С. 7—29.
а Ісаєвич Я- Д- Братства та їх роль в розвитку української культури
XVI—XVII ст.— Κ., 1966.

ІСТОРИЧНІ
ДОКУМЕНТИ
БРАТСТВ
ψ

Док. № 1
УСТАНОВЧА ГРАМОТА ЛЬВІВСЬКОГО ЄПИСКОПА
ТУЧАПСЬКОГО МАКАРІЯ
МИКОЛАЇВСЬКОМУ БРАТСТВУ У ЛЬВОВІ
1544 р., лютого 18, м. Львів
В имя отця и сина и святого духа, амин. Оьмірении Ма-
карии, єпископ митрополій Галицкои, владика Ильвовскии
и Камянця Подолскаго, явно чиним всім посполите нинішним
нашим листом, которим єст потреба, нинішним и на потом
будучим, иж, пришедши перед нас и пред наше право духов-
ное поп Стефан, святого великаго архієрея и чюдотворьца
Христова отца Николи, перед мурами стоячими міста Илвова,
а то єст с передмістя Краковского, из громадою парафій свя¬
того отца Николи и з инших парафій, об’являючи и просячи
нас, иж бихмо их на тото братство благословили. Ми, обачив-
ши их, иж тот отець Стефан, поп от святого отца Николи и
своими парафіяни и з иншими добрими людми слушнои а до-
броє річи жадают, которая єст напред господу богу ку чти и
хвалі мила и годна и его святим угодником, благословляєм
их столечности и з моци духовное нашеи. А тот отец Стефан
с парафіяни своими и ктоколвек православних хрестиян хочет
доброволне у тое братство вступити, а то мают так моцно
дрьжати, як в том листі єст виписано:
«Ми, мужеве с парафій святого отца Николи и з инших
парафій, тврьдо и моцне хочем дрьжати без припужіння, одно
своими добрими волями господу богу и пречистои его бого-
матери и святому чюдотворьцю Христову Николі ку чти и
хвалі, для своєго душевнаго спасенія и телеснаго здравия,
тим обичаєм братство духовне дрьжати у святого отца Нико¬
ли, где у том братстві маємся тим обичаєм справовати: хто
братство всхочет приняти, має дати укупу шест грошии, а
на далшіи часи маєт давати у дві неділи по пол гроша. А хто
би хотіл укупитися з иншого міста або и села, або с панов
шляхт укупившися на долшіи часи, маєт даваті оу рок шест
грошии у братскую скринку, а имя своє маєт написати оу брат-
скіи реистр и тиж отца своєго и матки свои и дітей своих имена
маєт уписати у братскии книги, с которих маєт бити упомина-
ние вічистоє, а з братских пінязии маєт упоминати передков
своих на кождии рок четири рази, а пятую служьбу за наше

Історичні документи братств
15
здорове и за отпущениє гріхов, и тиж чес справовати на бра-
тю; а хто би хотіл из гостем бити на той чти, маєт дати на ден
два гроші у братскую скриньку и тиж свічи справовати ку
хвалі бозкои у св. отца Николи. Если тиж по божію пере-
пущенію на кого упаде немоц, з братских пінязии маєм его
осмотровати и тиж на кого бог перепустит из братства час
сьмертнии, маєм его уся братя к гробу попроводити до кото-
рои-колве[к] церкве при місті кром инших сторон. А если би
котории брат не хотіл ку провоженію бити, на том вина цер¬
ковная фунт воску без отпусту. И тиж дозволяєм на кождии
рок установляти два брати старьших, которих братя на то
оберуть, а до них схужьку мати, на котории час обишлют;
а котории би брат не хотіль на обсилане бити, на том вина
церковная — законом карати и безмін воску г. И тиж если
би котории брат на брата мал якую заторьжьку а мал би ся
утікати до иншего уряду, а неожаловавшися браті, на том
вина пол камене воску 2 вини церковноє. И тиж котории брат
своим упором хотіл би из братства виступити, таковии маєт
бити каран церквою поти, поки ся зас наверьнет ку братству.»
Ино я, Макаріи, иепископ Галицкии, прозбі той призво¬
ляючи и за вдячне маючи, нашим сьмірениєм потверьжаєм
и благословляєм вічно и непорушно дрьжати, ку которуи річи
свідоцьству печат наша ест завішена. Дан в Лвові по літіхь
рожества Христова АФМД, месяца февраля ИІ ден, а при том
били о Христі почесний отци: намісник Захарія федоровскии,
Нестор пречисьскии, Антонии богоявленскии, Фома благо-
віщенскии, Григории вьскресенскии, крилошане илвовскиє,
и шляхетне врожонии панове: Олехно Замостьскии, Григо¬
рии Передмістьскии, Михайло Ячницскии, Семион Восло-
боцкии.
Гедион епископь власною рукою.
Док. № 2
УСТАНОВЧА ГРАМОТА ПЕРЕМИШЛЬСЬКОГО
ЄПИСКОПА РАДИЛОВСЬКОГО АНТОНІЯ
БРАТСТВУ ПРИ ЦЕРКВІ ТРІЙЦІ Вм. ВИШНІ
(СУДОВІЙ)
1563 р., серпня 18, м. Перемишль
В имя отца и сина и святаго духа, аминь. Станся ку вічнои
памяти, кому єсть потреба, и нинішним, и потомь будущим.
Ми, смирений Антоний Радиловский, єпископ богом спасає-

16
Історичні документи братств
мих градовь Премишля и Самьбора, з відомостію всего крилоса
и духовенства нашего столечнои церкве святого Йоана Кре-
стителя, яко єсть ліпо свято закону грьческого, наученно
богомь и положено святими апостоли и святими отци любовь
духовную и братскую иміти нам сполна, міщане и предміща-
не, кто ж будет хотіль, прислухаючи к храму церкве святия
и животворящіа и нерозділимия Троици до міста Вишні, хо-
тячиих присвоєнія и теплійшого моцне у вірі к милостивому
богу и пречистей єго матере и святия тройци, для душевного
избавленія и по сьмерти покоя и на памят вічную предкомь
и родителемь их, яко изволили доброю волею и умислом прав¬
дивим, пришли и жадали нас, абисмо им дали лист ку брать-
ству всімь посполите вишеписанимь и потомкомь их. Ино ми,
с благословеніємь божіимь, обачилши річь слушную и богу
подобную, сгадалшися, дозволили и дали сей лист под пе¬
чатей) столечности нашеи. И заповідаєм таковим, под казнію
душевною и клятвою божію и святих отець 318, иже в Никеи 8,
аби дрьжали единь с другимь братство сполок, а если би кто-
рии виступаль и не хотіль послушим бити, того отлученіємь
закону святого и клятвою карати и сьборнои ц[е]рковь, мають
бить карани винами нижеписаними. И сходитися уреченого
дне до брата старшого, цехмистера, кьторого сьбі виберуть,
послушнимь єго бити и в почтивости міти, як залежить стар¬
шому; а о што имь потреба к закону святому душевнои помочи,
такову пораду иміти, а непослушного и виступного межи
собою карати.
А се ми, міщани у Вишни закону грьческого, зболилися
єсмо вшитци вхсполок братство иміти. Кто хочеть пріяти
з доброи волі, прьвіе маєт дати 6 грош личби полскои, а прі-
емши братство, мают ся сходити у громаду в 4 неделі. А зи-
шедшися в братство, мают класти до скриньки по грошику,
а кторого застанеть знак братский, ціха, а не поидеть за ним,
як обишлють, на том вини грошик. А то братство для того
вчинено: на кого бог изволить преставитися от сего світа,
кто єго дрьжит, повинень за тіломь до гробу поити под виною
фунтом воску, єдно єсли би в небитности и причиною явною
под свідоцьством. Як ся зиидут до братьства, мает другь друга
в почтивости міти, не примовляти собі, в лаві сідячи. Хто би
ся тгнуль словом на кого непочтивимь, на того вини ціеір-
ковнии фунт воску без отпусту. Єсли будеть виступнимь,
маеть уступити за росказанемь братьскимь; а не схочет ли
виступити, много разь будут ему казати, толко вини дати гро-
шиковь. А єсли не уміеть справовати што єму потреба, маеть
просит братовь на пораду: повинни єму порадни бити правди¬

Історичні документи братств
17
ве, а вшедши с поради, маєть дяковати вшитким братомь.
А ктории би міль обмовляти братство и цехмистера, досвід-
чать на него в поли 1, в місті 2, на томь вини церковнои фунт
кадила без жадного отпусту. Як же будуть вибирати межи
собою старшого брата, цехмистера, на кого зволять, не маєт-
ся с того вимовляти под виною фунт кадила, едно єсли би
немощнимь биль и то слушне; єсли єго братя випустять, змо-
вившисе, то можеть бити волен с того. А скринька маєть бити
справне у цехмистра, а ключь по конедого брата рядомь дрь¬
жати.
Сіє писаніе написах вамь от заповідей святих апостол
и богоносних отець, изложивших чин ц[е]рковнии. Аще ли
сьхраните, блажени будете; аще ли преступите или в нераде-
ніе обернете, то и сами узрите и отвіть дасте пред богомь в
суднии день. Благодатію господа нашего Іисус Христа, ему
же єсть хвала с отцемь и синомь и святимь духомь, нині и
всегда, и в віки віковь, амінь.
Дата: в граді Ґіремишли, місяца августа 18 день, літа
божія по рожьдестві Христові 1563. А при томь били крило-
шане наши и священици премисціи: намісникь Василій, Ла¬
зар, Василій, еромонахь Феофань, Заленьскии, Негребецкии,
Ясманицкии, Юровскии; діакони: Йоан, Стефань, міщани и
много инших добрих людій и служебников наших шляхетних
и віри годних.
Док. № З
ПОСЛАННЯ ЛЬВІВСЬКОГО ЄПИСКОПА
БАЛАБАНА ГЕДЕОНА МІСЦЕВОМУ ДУХІВНИЦТВУ
ПРО ВІДЛУЧЕННЯ ВІД ЦЕРКВИ БРАТЧИКІВ
РОГАТИНЦІВ ЮРКА Й ІВАНА
ЗА ПОШИРЕННЯ ЄРЕТИЧНИХ НАУК
1586 р., травня 10 (квітня ЗО), м. Львів
Милостию божиею Гедеон, єпископ Галицкии, Львовскии
и Каменца Подолскаго, богомолцом нашим священиком всім
лвовским місцьким ознаимуєм, ижь котороє сомущение чинят
в людех Юрко и Йван сідляреве промежку стани духовними,
также и общими людми многии соблазни якимис новими нау¬
ками, за чим умножается межи невіжами ерес, также и васн
и небеспеченство здоровя на кровопролитне з великою кривдою
святого благочестия, также прав и привилиєв церковних и
наших власнихь епископских. Но ми, с повинности своєє па-

18
Історичні документи братств
стирскои, забігаючи тому злому, аби ся єрес промежку поспо¬
литих не умножила, к тому, аби васни, ненависти и кровопро¬
литне межи посполством не било, складаєм казнь церковную,
неблагословение на тии сідлярі, отлучаючи их от зашну
святого зо всімь домом и от всего благочестия з их весполок
ученики и подражателі и разорителми закону святого, и ви би
о том відали. Но вам приказуєм, абисте им закону жадного не
чинили и всему домови их з их подражателми и ученикй, и
жебисте то оповіли кожьдии парафіяном своим, жеби с ними
не обцовали жаден под клятвою святих отець. А єсли би кото¬
рии з них или з дому их, или подражател котории их упоромь
своим міль с церков вниити при литоргии албо при которои
церковнои справі, то вам приказуєм, абисте справ всіх занехали
и не справовали, би в пол литоргии било, при битности их са¬
мих или наслідников их до того часу, ажь с церкве виидет.
А то иначеи абисте учинити не сміли, под неблагословениєм
нашим пастирским, конечно. Писан при столечнои церкви
во Львові, месяца априля, тридцатого дня, року божого АФП5.
Док. № 4
ПОСЛАННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО
ПАТРІАРХА ІЄРЕМІІ ДО ПРАВОСЛАВНОГО
НАСЕЛЕННЯ ІЗ ЗАКЛИКОМ ДОПОМОГТИ
ЛЬВІВСЬКОМУ БРАТСТВУ В БУДІВНИЦТВІ
ЦЕРКВИ ТА ВИКУПІ ДРУКАРНІ
ІВАНА ФЕДОРОВА
1589 р., листопад 4
Іеремія, милостию божиєю архиепископ Константинополя,
Новаго Рима, и вселенскїи патрїарх.
Иже везде обрітаємии христиани, боголюбезнійшие єпи¬
скопи, преславний и наяснійшие князи, чесгьнии и велмож-
нии воєводи и благородний старости, богом почтении прото¬
попи и славетниє мещане, благоговінии священици и вси
иже господа христоименитии людиє, синове по духу возлюб-
лении нашего смирення, благодать буди вам всім и мир и ми-
лость от бога.
Пришли ко нам братство Успенїя пресвятия богородица,
гражане лвовскиє, иже иміют нужную потребу ново будоватгі
храм Успенїя пресвятия богородица, состарілий и разтлінь
суще прежде. Таже и штамбу от рук евреискии искупити,

Історичні документи братств
19
юже застави Феодор Москвитин б. Восприиміте их тихим ли¬
цем любезне и дадите им подобающую милостиню и вспоможе-
нїе, кождии по благому его изволенїю от своея маєтности,
от них же нам великодател и человеколюбец бог наш даро-
ва[в]. Да сїи от вашеи милостині и вспоможенїя возмогут храм
новозбудовати божїя матере Успенїя, таже и стамбу викупити
от жида. Ви же не точию блаженьство имате по господню гласу,
глаголющу: «Блажени милостиви, яко тии помиловани будут».
Но и мзду восприймете стократную от милостиваго бога нині
на сем світі и во будущем віці царства небеснаго сотворите,
убо якоже пишем, да божій благодать и неизреченная єго ми-
лость и молитва, и благословенїе нашего смиренїя да будет
со всіми вами, аминь.
Док. № 5
ПЕРЕЛІК КРИВД, ЗАВДАНИХ ЛЬВІВСЬКОМУ
БРАТСТВУ ЄПИСКОПОМ БАЛАБАНОМ
1590 р., між 14 травня і 12 червня
(14 травня — 2 червня) 6, м. Львів
Ми, братство церкви Успення діви Марії, львівські міща¬
ни, коли мали справу з велебним отцем Гедеоном Балабаном,
нашим львівським владикою, в ратуші перед усіма панами за
монастир святого Онуфрія, за братство, за школу й друкарню,
то з усім цим нас відіслали до приїзду й суду нашого патріарха
отця Ієремії. Ί там же в ратуші перед судом отець владика
погрожував нашому життю й здоров’ю, що ми відразу на
місці засвідчили з возним і шляхтою.
Потім ми всі, братство церкви Успення діви Марії, львів¬
ські міщани, позвали велебного отця Гедеона Балабана, на¬
шого львівського владику, до суду найсвятішого Ієремії, ар¬
хієпископа Константинополя, Нового Риму й загального пат¬
ріарха, коли він сам був у нашій землі, й перед його судом
ставши з позваним отцем владикою, судилися в Тернополі
й Подільському Кам’янці року 1589, місяця жовтня, дня 31
за старим календарем, а скінчився той суд* перед отцем патрі¬
архом листопада 14 дня за старим календарем. І виявився
отець владика в усьому винен перед нами й корився перед
отцем патріархом, обіцяючи в усьому дотримуватися з нами
вічного миру й спокійно виконувати всі декрети, видані нам
* У публікації два останні слова пропущено.

20
Історичні документи братств
отцем Ієремією, на знак чого отець владика добровільно під¬
писався своєю рукою на братських привілеях, тобто, ні в чому
не бути супротивним: ні братству, ні школі, друкарні й мо¬
настиреві нашому святого Онуфрія, який нам отець патріарх
присудив своїм декретом, аби в цьому згаданому монастиреві
в прономії * київського й галицького митрополита нинішній
владика і його наступники не мали жодної зверхності й бла¬
гословення й ні в чому не керували, дотримуючись даної
ними присяги ніколи й ні в чому не втручатися до прономії
свого отця митрополита, будучи надвірними владиками отця
митрополита.
А після цього всього, після закінчення процесу й декретів
про мир, наш львівський владика велебний Гедеон Балабан
послав своїх приятелів і підданих — пана Адама й пана Івана
Балабанів, рідних братів, і Васильківського, їхнього прияте¬
ля, з усіма їхніми слугами — на грунт до нашої братської
школи року нинішнього, 90 **, січня дня 1 за старим календа¬
рем. І всі вони, увійшовши до школи, лаяли, погрожуючи
й дорікаючи шкільним дидаскалам, а найбільше дидаскалові
Кирилу ***, який від братства по-грецьки промовляв до отця
патріарха на суді, коли судилися з отцем владикою, й хотіли
висмикати йому бороду, а іншим погрожували: «Всіх вас
будемо рубати».
Не змігши вчинити це в такому місті, Адам Балабан відразу
поскакав до Рогатина 7 зі слугами отця владики й там наки¬
нулися на старших братчиків братства, рогатинських міщан,
які підтримали наше братство на суді перед отцем патріархом.
Там, у Рогатині, зустрівши на вулиці Федора Грека, видерли
йому бороду, а вламавшися вночі в дім Сеня Кушніра, шукали
[його! по всіх кімнатах, висаджуючи двері, про що протесту¬
вали в галицькому гроді й розповідали у нашому братстві
тут, у Львові, що отець владика заборонив навіть усім попам
хрестити їхніх дітей, а попові Павлу [наказав] у їхній церкві
міській в Рогатині щонеділі лаяти й клясти всі постанови от¬
ця патріарха, а тих, хто отримав від нього братство, казав
виганяти з церкви й відлучити від усіх християнських церков¬
них обрядів; і розділив простих людей, давши їм якесь вига¬
дане ним братство всупереч встановленому отцем патріархом.
А потім ми відвідали отця владику, коли він приїхав до
Львова, у святому Юрі з чесним почастунком: хлібом, рибою
* Під зверхністю, юрисдикцією.
** У публікації дата пропущена.
*** У публікації пропущено наступний зворот до слова «коли».

Історичні документи братств
21
й мальвазією в суботній день, котрий почастунок ми вислали
зі свого братства з чесними людьми — Янієм і Мануелем гре¬
ком і Лукашем кравцем, нашими братами. І отець владика
прийняв той почастунок. Після того почасгунку наступного
дня, в неділю, послали ми своїх братів, пана Хому Бабича
й Івана Рогатинця, а з ними ще Янія й Мануеля греків з брат¬
ства нашого, просячи отця владику, аби нам благословив по¬
пів до нашої церкви, яких ми собі обрали згідно з порядком
і звичаями нашої грецької віри, то&го Ігнатія й Михайла.
А коли наші посланці прийшли до святого Юра недільного
ранку, була служба, і після служби вони пішли до покою от¬
ця владики року 1590, місяця січня, 18 дня за старим кален¬
дарем, то отець владика відразу став лаяти всі постанови
йогомості отця патріарха, кажучи: «Це диявольське братство,
диявол його вам поставив і затвердив, і від диявола його має¬
те». І посланих нами братів також ганебними словами обра¬
жав.
Присутній при цій сварці пан Адам Балабан, племінник
отця владики, повторював слова отця владики, схопився за
шаблю й ударив кулаком по голові Івана Рогатинця, який
мовчав і не відповідав на жодне їхнє слово. І так з лайкою,
без слушної відповіді, мусили йти від отця владики, не че¬
каючи чогось гіршого. І ця зневага несподівана спіткала нас
через встановлений братський порядок, наданий нам загаль¬
ним патріархом константинопольським.
Потім отець владика, не бажаючи благословити нашого
попа, якого ми собі в братстві згідно з порядком нашого права
обрали, наказав нашому попові, даючи йому благословення,
аби той відлучив від церковних обрядів тих людей, яких отець
владика ненавидить через братство, тобто, Юрка й Івана,
рідних братів Рогатинців і Івана Красовського, які, дізнав¬
шись про це, задля спокою два місяці не ходили до церкви,
і таким чином благословив отець владика нашого попа.
Однак після цього отець владика, вишукуючи собі при¬
чини, щоб шкодити братству, наказав попові нашої церкви
в дні пасхи господа Ісуса року 90, коли найбільші церковні
справи бувають, на шкоду нашому братству, прийти до себе
на гору, приготувавши для нього в’язницю за звинуваченням
людей, які разом з отцем владикою противляться нашому брат¬
ству, тобто, Івана Рудка й Івана Більдаги, Сенька Крамаря,
Хомки Кушніра. І панові Костянтину Корнякту, який з нами
братство тримає, й пані воєводині, господаревій волоській
ледве вдалося тоді вгамувати ці починання отця владики, і
він залишив у спокої нашого попа на великодні свята 8.

22
Історичні документи братств
Тоді на третій день після пасхи, напередодні святого Юра,
коли було найбільше людей з усіх сторін у святому Юрі на
горі, попа нашого невинного зганьбив і оголосив неблагосло-
вення, зводячи на нас злу славу перед народом, а коли натовп
людей розійшовся по домівках, знову дався вблагати і благо·
словив нашого попа.
Потім знову третьої неділі після великодня послав отець
владика за нашим попом Михайлом, і там само, в святому Юрі,
ті вищезгадані недруги нашого братства з-посеред наших мі¬
щан просили отця владику посадити нашого попа до в'язниці,
а їм самим благословити іншого. Там же казали на попа і на
все братство, мовляв, ми того попа вб'ємо і тих, хто братство
тримає, будемо вбивати. Цю відповідь отець владика відразу,
в ту ж неділю, прислав двома попами — благовіщенським Пав¬
лом і богоявленським Еліашем, давши на терміналі * таку
відповідь, і читали самі перед усім братством. А нашого попа
Михайла наказав посадити у важке ув'язнення, в яму, і з
тої ями слуги отця владики витягли його напівживим і відли¬
вали водою. В цю ж яму отець владика, посадивши Івана,
друкаревого сина, насмерть заморив9. В цій ямі сидячи, наш
піп був засвідчений возним і шляхтою (реляція возного). Ви¬
пустивши потім з ув'язнення того нашого попа Михайла, на¬
казав йому йти геть з церкви і з міста, як і перед тим повига·
няв з міста вченіших попів на шкоду нам і нашим душам.
Симеона, благовіщенського попа, прив’язавши до стовпа пе¬
ред святим Юром в присутності народу зібраного, осоромив
і з міста вигнав. Козьму, богоявленського попа, з церкви і з
міста вигнав. Побожного і вченого у святому письмі нашого
друкаря Мину, ченця нашого монастиря св. Онуфрія, що пе¬
ребуває під благословенням нашого київського й галицького
митрополита, слуги його, виволікши за шию, закували в пута,
вивезли до Галича і в ланцюгу в галицькому Крилосі два мі¬
сяці тримали в ув'язненні в путах і ланцюгах. Потім, випустив¬
ши того ченця, знову у Львові прив'язали двома ланцюгами
до свого воза, день і ніч тримаючи й наказавши йому говорити
погано про наше братство, а коли той не погодився на це,
його випустили й наказали йти геть з міста. І, прийшовши,
той убогий чернець жив у місті при нашій церкві. Отець вла¬
дика, зустрівши його в місті Львові серед ринку, наказав
чотирьом своїм слугам спіймати його й, шарпаючи, вести че¬
рез ринок. Міський уряд, побачивши це, захистив того ченця
* Тут—на завершення, остаточно (лат.).

/сторичні документи братств
23
від насильства, а спійманих на тому насильстві трьох слуг
отця владики посадили до в’язниці.
Так само отця Ігнатія, диякона й нашого проповідника,
отець владика, заманивши до себе до святого Юра лагідними
словами, тримав усю ніч, прив’язавши за йогу ланцюгом до
столу.
І не лише попів, а й простих учених людей отець владика
наказував своїм приятелям і слугам бити, тобто пана Івана
Рогатинця біля св. Юра панові Васькові Балабану, своєму
рідному братові. Також Іванка, юнака, котрий писав книги
святих отців Рогатинцям, слуги отця владики тримали, а той
же пан Васько ганебно бив у покоях отця владики. Той же
гіан Васько, зустрівши на вулиці Юрка Рогатинця, бив, а
слуги тримали, й забороняв читати книги, про що була про¬
тестація.
Івана Красовського в присутності антіохійського патріар¬
ха отця Йоакима отець владика особисто казав бити тому ж
панові Васькові. Боронячи Красовського, сам отець патріарх
дав йому триматися за свої шати й говорити правду, нічого
не боячись, згідно з християнським законом. Не стерпівши
цього, отець владика наказав своїм слугам, відірвавши від
іиит отця патріарха, випхати, б’ючи, геть з господи.
Потім також сам отець владика, зібравши великий натовп
чесних панів і шляхти немало, прийшов на ратушу, вимагаю¬
чи скарати на смерть того Івана Красовського за вигадане
насильство.
Також в Рогатині Федора Грека, старшого з братства,
казав через наше братство рогатинському урядові два місяці
карати жорстоким ув’язненням. Котрого Федора сам отець
патріарх, приїхавши в ці землі, казав листовно отцеві владиці
випустити з ув’язнення.
І теж в Голих Горах 10 сам отець владика, прибувши до
того ж братства для науки святого письма, казав своїм слугам
бити Васька Бабича, випхавши з господи.
І багато інших нестерпних кривд і шкоди, про що б багато
писати, й за все це ми позивали отця владику, й він відповідав
перед отцем патріархом, і виявився в усьому винним, і був
покараний, і корився в усьому перед отцем патріархом, всі
декрети про все було видано-на нашу користь, про що й отець
владика підписав з нами вічний мир. А після цього всього
отець владика протестував у гродських книгах, буцімто йому
ніхто ніколи не боронив монастиря святого Онуфрія, який ми
завжди перед ним боронили й отримали від отця патріарха
декрет на цей монастир на суді перед очима отця владики.

24
Історичні документи братств
А тепер, знову порушивши мир, у всьому нам шкодить,
в добрій славі нашій, і в шкільній науці, і в братських по¬
рядках, і в піднесенні віри, і в розмноженні письма, необхід¬
ному згідно порядку грецької віри для поліпшення спасіння
нашого християнського. Постійно нам шкодить, і простим
людям велика спокуса, бо порушив як декрети найсвятішого
отця Ієремії, загального патріарха, так і на докори велебного
отця Михайла, київського й галицького митрополита, зовсім
не дбає і писаннями його цілком легковажить.
Док. № 6
ПОСЛАННЯ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА
РОГОЗИ МИХАЙЛА З БЛАГОСЛОВЕННЯМ
УЧИТЕЛІВ ЛЬВІВСЬКОЇ БРАТСЬКОЇ ШКОЛИ
СТЕФАНА Й КИРИЛА НА ПРОПОВІДНИЦТВО
1591 р., лютого 3 (січня 24), м. Львів
Михаил, милостію божією архієпископ, митрополит Києв-
скій и Галицкій и всея Россіи.
Бившу нам во граді Лвові и вся на пользу и подкріпленіє
церкви божієй строящу, яже имать в себі благовістники и учи¬
теля, их же присно требуєт, яко и господь виді народ и мило-
сердова о нем, глаголище: «Жатва убо многа, ділатель же
мало», хотящу єму да мнози учители будут. И того ради мно-
гих и постави, пророк бо рече: «Такоглаголет господь: «В они
дни излію от духа моего на всяку плоть, и прорекут синове
ваша и дщеря ваша, ибо на раби моя и на рабиня излію от
духа моего» и прч. Семі послідующе и правилному утверженію,
Стефана и Кирила, дидаскали школи лвовской братской, и
иних спудеов, на се угожих, на проповіданіє и благовіствова-
ніє слова божієго именем божіим благословляєм и з моци
пастирства нашего росказуємо: во церкви братской Успенія
божія матере, во граді Лвові и инді по прилучаю сущим им,
в церкви от настоятеля благословеніє вземши, вольно да бу-
дет...* и тако послідующе святих апостол и богоносних святих
отец наших ученію, и всему святия кафолическія церкве на-
шеи преданію, разумно ученіє человіком изьясняюще да бу¬
дут, да вси вьзразуміют...* [учеініє божіє, и вси будут учими...*
бити, и получат жизнь вічную от присно получаклцего.
* Пропуски в публікації.

Історичні документи братств
25
Писан во Лвові, року от созданія міру 7098, а от вопло-
щенія господа нашего Іисуса Христа 1591, місяца генуаріа,
24 дня.
Михайло, митрополит Києвский і Галицкий, рукою влас-
ною.
Док. № 7
ПОСТАНОВА БЕРЕСТЕЙСЬКОГО СОБОРУ
ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРАВ І ПРИВІЛЕЇВ
ЛЬВІВСЬКОГО ТА ВІЛЕНСЬКОГО БРАТСТВ
Я ЗАТВЕРДЖЕННЯ ШКІЛ І ДРУКАРЕНЬ
ПРИ ЗГАДАНИХ БРАТСТВАХ
1591 р., листопада 6 (жовтня 27), м. Берестя
Михаил, милостїю божїю архїепископ, митрополит Киевь-
скїи и Галицкїи и всея Россїя.
Понеже благодатно божїю в святом дусі сьбравшимся нам
о имени господа нашего Ісуса Христа по чину духовнаго сьбору
нашего в богоспасаємии великій град Великій Берестїй в ук-
ріпленїє и утвержденїє віри и разсмотренїє чину великїя
божїя кафолицкїя, сиріч соборния и апостольскїя церк¬
ве восточния греческаго православїя, со боголюбезними єпи¬
скопи: Мелентіє Хребьтович, єпископ Володимерьскии и Бе-
рестиискии, ГІротофронїє, архімандрит києвскии манастира
ГІечерскаго, Кирил Терлецкии, єпископ Луцкїй и Острозкии
и ексарх митрополїи Києвскои, Леонтїє ГІолчицкии, єпископ
туровскии и ГІинскии, архимандрит Ліщинскии, Дїонисїє
Збируискии, єпископ Холмьскии и Белзьскии с честними ар-
химандрити и игумени, и протопопи, и благоговійними свя¬
щеники, станувши обличне на соборі нашом духовном берес-
тииском братство храма Успенїя пресвятия богородица, ме-
щане лвовскїє, от всего братства посланиє, а меновите, Йоан
Деомидович Красовскии и Юрїи Козмич Рогатинец скаржи¬
лися и показали нам, иж Гедеон Болобан, єпископ митропо¬
ліє нашеє галицкоє, лвовскии и Каменца ГІодольскаго, по суді
докончоном и по застановленом конечном покою листи своими
клятовними противними спротивился привилеом и декретом
святійшаго вселенскаго патріарха кир Ієремея и соборному
привилеиному прешлого року нашему постановленію, што ся
з доводов певних явне показало, обличне стоячи обойм сторо¬
нам пред нами. Протож ми, взираючи в привилея и на всі
декрета вселенскаго патріарха и нашего утверженїя, Гедеона
Ііолобана, єпископа Лвовьскаго, под декретом зоставуємо,

26
Історичні документи братств
братство же храма Успенїа пресвятая богородица неподвижно
в зуполнои моци в вся роди кромі всякого нарушенїя бити
зоставуємо. Также и манастирец их Ставропигїон святого
Онуфрія и право волноє и везді належачеє братству в всем
зоставуємо. Священиков же их братских Михайла и Игнатїя,
храма Успенїя пресвятая богородица и святих великих Трех
святителей, сих и по них будучих, под благословенїєм и зверх-
ностю нашею архїєпископьскою бити зоставуємо. Братьства
же Лвовьскаго чин по всіх єпископїях в епархїи нашеи Києвь-
скои и Галицкои єдинонравно в всіх містах при церквах бити
ухваляємо и благословляємо ведлуг декрету вселенского пат¬
ріарха єдиния святая божїя кафолицкїя, сиріч соборния и
апостолскїя церкве восточния греческаго православїя. И тоє
братство Лвовское храма Успенїа пресвятия богородица и
братство Виленскоє храма святая живоначалния Троица
сьборніишїи бити постановляєм под зверхностию и благосло¬
венїєм архїєпископїи нашеи Києвскои и Галицкои, и под
обороною всего сьбору нашего. Также и школу при тих же
братствах Лвовьском и Виленском соборнійшую грецкаго и
словенскаго язика постановляєм, и друкарню утвержаємо в
Лвові и в Вилни. Школки же иниє покутниє, кромі єдинои
сьборнои братскои школи при місті, к уничиженію соборнои
школі конечно міти забороняєм. Протож нині сьборне повелі¬
ваєм и утвержаєм вічне пребивати братству сему с всіми вол-
ностями порядков их братских ні в чом не нарушаючи, ведле
привилеов и всіх декретов вселенскаго патріарха кир Ієремея,
зверхьнійшаго пастира своєго. Также и нашего в року преш-
лом сьборнаго утверженія, якосми и битностю нашею во Лвові
на грунті будучи, судом нашим, о всем по ряду испитавши,
постановили и утвердили. Аще же кто вьсхощет порушити
сїя или завистїю всякою сьпротивитися, аще єпископ нинішній
и по нем будучїє или протопопа, или священик, да будут
от сана своєго чюжі и проклята, аще же от власти свіцкоя,
или мирстии посполитиє человіци яко враг Христовій церкви
и напастник, и ненавистник, и губител спасителному христїян-
скому всякому добру, и сіятель злу, и дїяволу друг, и враг
Христу, такових соборні проклинаємо, яко же прежде, тако
и нині, да будут отлучени от отца и сина, и святого духа, и
прокляти, и по смерти неразрішени. Сего ради о сем из’яв-
ленїє и утверженїє бист настоящеє соборноє писанїє нашего
смиренїя, и дасться братству храма Успенїя пресвятия бого¬
родица мещаном лвовьским. И бил при том его милост велмож-
нии пан Адам Патеи, кашталян берестїйскии. Бог же в сем
утверженїє да будет, и извістїє писанїя сего.

Історичні документи братств
27
Писан на соборі нашом духовном в великом граді Берестю,
місяца октоврїя двадцят седмаго, року ЗЧД-го, от воплощенїя
же господа нашего Ісуса Христа тисящнаго пятсотнаго девят-
десятого первого.
ПОЛЕМІЧНЕ ЗВЕРНЕННЯ КАТОЛИЦЬКОГО
ТЕОЛОГА ЖЕБРОВСЬКОГО ЩЕНСНОГО
ДО ЗИЗАНІЯ СТЕФАНА У ТВОРІ «КУКІЛЬ»
Дивуюся тобі, любий Зизанію, що ти, будучи тим, ким є,
зважуєшся на такі великі речі. З небом і з землею воюєш,
ані богу, ні людям не вибачаєш. Святих з неба виганяєш. Чор¬
тів до пекла не пускаєш. В Христа, творця нашого,
не віриш. Духа святого клянеш, не визнаючи, що він по¬
ходить від Отця і Сина. Не досить тобі того, що на зверх-
ників своїх так духовних, як і світських, з мовами поганими
виступаєш. Короля, володаря нашого, негарно на проповідях
своїх згадуєш. Митрополита лаєш. Латинників проклинаєш.
Русь до бунту й до незгоди під’юджуєш і, коротше кажучи,
виконуєш обов’язки диявола на землі. Що можуть посвідчити
ті, хто слуха твої проповіді. Не знаю, на що зважаєш і в що
так міцно віриш. І коли ті, котрим це належить відати, дові¬
даються про тебе, не знаю, як ти виправдаєшся перед ними.
Михайло, архиєпископ,
митрополит Києвскии
и Галицкии
Григории Іванович,
протоноториє соборьний,
рукою власною.
Док. № 8
1595 р., м. Вільно
До Зизанія
ДО ТОГО САМОГО
Чи ж ти, Зизанію, того не анав,
що господь бог про таке насіння сказав:
«Нехай кукіль під час жнив дощенту вирвуть
і на вічне спалення в снопах складуть».

28
Історичні документи братств
Док. № 9
ПОСЛАННЯ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА
РОГОЗИ МИХАЙЛА ВІЛЕНСЬКОМУ
ПРОПОВІДНИКОВІ ЗИЗАНІЮ СТЕФАНУ
ПРО ВІДЛУЧЕННЯ ОСТАННЬОГО ВІД ЦЕРКВИ
Я ЗАБОРОНУ ПРОПОВІДУВАТИ ЗА
НЕПОКІРНІСТЬ ДУХОВНІЙ ВЛАДІ
1595 р., жовтня 10 (вересня ЗО), м. Новогродок
Милостію божією Михаиль, архієпископ, митрополит Києв-
скій, Галицкій и всея Россіи. Смиреніє наше имущи власть
огь пресвятого и живоначалного параклита, рукоположеніємь
святійшого Єреміи, патриархи Царяграда, ижь ми подаль
престоль святительскій правити вь панстві наясніишого гос¬
подаря пана Жикгмонта третого, короля польского и великого
князя литовского, и всіми діистви церковнаго настоящого
чину, и благоліпія опасно дозирати и строити по тому, яко
изьначала вселеньская церковь правили содержить, и всихь
достоинихь и искуснихь правителеи церковнихь совершати,
и ставити, и благословити, и ихь трудь любити. Непокоривихь
же и жестокихь, и гнюснихь ділателеи винограда Христова
отсікати и извергати, яко непотребнихь и противящихся церк¬
ви и намь, зверхнему пастиру: о немь же и огь него всяко
благо и спасенно церкви и житію промишляти достоигь, а не
мирского причту людемь. Сіє жь само в тобі, Стефане, зово-
мии Зизаніє, иже огь нась до времени во благовістіє слова
правди избранний казнодія обрітаєтся, и тобі причтенна єсть
вина сицева: первоє, ижь єси по дійству церковному не до-
стоинь проповідати, понеже єси не херотонисань и рукополо-
женія вь благовістіє не маєшь; другоє, ижь надь канони и
чини церковниє, а не по первому преданію церкве, своимь
домисломь народь христоименний учишь; третєє, ижь єси
превознесся и противень живешь церкви, да реку, нась, па-
стировь своихь всихь, и противо имь неистовствуєшь, и ни во
что попраль єси повелініє наше, єже ти наказуємь творити
могуще, но ти противень єси и яко конь и мескь послушаніємь
не обуздань єси; четвертоє, не достоить ти никого судити и
обличати, яко простому, а не духовному, тимь ся бавишь
и присно, не престая, огь болшихь и нижшихь становь духов-
нихь, на амбвонь вшедши, безстидно лаєшь; пятоє, вь місті
виленскомь, столици господарскої и нашого пастирства, цер¬
кви возмущаєшь, народь раздвоиль єси, єдиному на другого

Історичні документи братств
29
свіріпітися и яритися, за чимь мирь божій покровень, а злоба
и лукавство твоимь нравомь и ученіємь процвіте зіло, вже
ти не достоить, ся взносишь. Сихь времень явніє возбісился
єси на церковь и на пастири, людь бунтуючи противно господу
богу; впродь оть него жь мир*ь гонити достоить, ти псуєшь;
противно наясніишому маєстату єго королевскои милости и
на вси єго зверхности, по семь и на нась оклеветая, презвите-
ровь по врядіхь принаглуя, протестации змишляєшь, вь кро¬
вопролитне людей ведешь, страшить кріпко на наше церков-
ноє правленіє, єже сему не бити митрополиту и єпископомь,
и прочимь всімь духовнимь чиномь и крилошаномь, но токмо
тобі церквами правити, и єже кого похощешь, сему священная
діиствовати. Наконець, прибіжища ищеши приняти оть лу-
кавихь и сирояднихь волковь иншого православія, а не своєго
си. И многа неисповідима зла почудиль єси сихь времень.
О што вьпочатку мене, митрополита, яко зверхнего пастиря
вашого, боліло и термініємь веліимь оть тебе біхь, нижли
вси єпископи, братья мои архимандрити, игумени и прочіи,
взявшися о тую кривду и на врадіхь короннихь оповідалися,
и маєстату єго королевскої милости донесли вьуши, писали
и прислали совсімь до нашої зверхности, аби єсмо вьчась,
забегаючи такому твоєму своволному взновенью, на шии свои
всідати тобі болить не допустили. А ижь не о своютолько до-
леглость пишемь, але ижь все духовенство жалосно обходить,
соборь на тебе и твоихь помочниковь по правиломь святимь
зложити вси одностайні межди собою згодилися єсмо. А ижь
на то безь позволенья єго королевскоі милости важитися не
годить, покуль тобі и пособникомь твоимь будеть листомь
универсалнимь донесено, тебе, яко негодного и противника
церкви божьи и нашого, до того собору не благословляємь
и оть проповіди отлучаємь. Да не дерзнеши ничого, єже до¬
стоить крилошаномь, правити и піти, и читати, и хто би тебе
слухаль, сему жь пріобіщникь да будеть. Дерзнешь ли инако
творити, горшоє тобі будеть, и відати будемо, што сь тимь
учинити, яко сь преступнимь єретикомь. А особливиє листи
наши и оть всіхь нась воскорі видани будуть, ажь ся церкви
божьи и всему священному духовенству, єпископомь и про¬
чимь соборні справить.
Писань вь Новогородку, сентебра тридцатого, року 95,
по старому.
Рукою власною. Григорій, протонотаріє
митрополій Києвскої.

зо
Історичні документи братств
Док. № 10
ІНВЕНТАРНИЙ ОПИС БІБЛІОТЕКИ
ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА
1601 р., м. Львів
1. Наперед Євангелиє напрестолноє тетр вь зеленом злато¬
главі.
2. Второє напрестолноє в оксамиті брунатном, оправлено
сріблом.
3. Третьє напрестолноє в оксамиті зеленом, оправлено
сріблом.
4. Три Библеи словенских, а єдна школная словенская.
5. Правила святих богоносньїх отец.
6. Правила другиє.
7. Библия ческая.
8. Євангелиє учительноє друкованоє.
9. Двоє Євангелии учителних писаних.
10. Два Феофилактов писаних, третій малий.
11. Євангелиє маленкоє тетровое єдно, второє с истолко-
ванієм.
12. Шест Апосголов друкованих.
13. Шест Апостолов писаних.
14. Василій Великій друкований.
15. Єден Маргарит друкований, второй Маргарит писании.
16. Максимь Грек.
17. Іоанна Лествича.
18. Никон паргаминовий.
19. Стихорат паргаминовий знаменаний.
20. Три минеи місяца септеврія.
21. Три * минеи октоврія місяца.
22. Єдна минея ноеврія місяца папіровая, вторая на пар-
гамині.
23. Минея декеврія місяца.
24. Вкупі два місяца, ануарій и февраль.
25. Вкупі два місяца, март и апріль.
26. Вкупі два місяца, май и юни, и зась паргаминовий
з юни.
27. Єдна минея и с юля.
28. Триоди постних две **, єдна друкованая, друга писа¬
ная, третая паргаминова.
* У Голубєва «єдна».
** Згадано фактично три.

Історичні документи братств
31
29. Триоди цвітних дві: одна друкованая, вторая писаная.
30. Книга, в ней же осм гласов на празники господній.
31. Псалтир толковая.
32. Псалтир, друкованая на десту заблудовскаго друку.
33. Псалтир волоского заводу, злотом переписованая *.
34. Псалтир невязаная толковая.
35. Псалтир на четверині и з иншими потребами.
36. Псалтира, писаная на полдесту.
37. Псалтир, друкованая на полдесту.
38. Октаихов два: одногласний и пятигласний.
39. И зась пятигласний.
40. И зась Богородичник на осм гласов.
41. Служебников два писаних.
42. Служебник третій, оправний срібром, теж писаний.
43. Устав оден на десту, други на полдесту, тиже в церкви.
44. Устав третій пергаминовий на полдесту.
45. Книга єдна: псалтир и часословец вкупі.
46. Апокалипсис толковий на полдесту.
47. Книга Єрван на десту.
48. Книга Соборник на паргамину, на десту.
49. И зась Соборник паргаминови на десту, на великій
пост.
50. Паргаминовая книга на полдесту, Апостоли на неділи
и на свята.
51. Соборников три на полдесту, писаниє на паперу.
52. Три Прологи на паргамине великіє.
53. Псалтир толковий невязаний.
54. Книга Четиа на полдесту, в которой ЗО слов и осм.
55. И зась книга Четиа и Соборник.
56. Книга на десту, зовемая Библия, доктором Франціш-
ком друкованая и.
57. Книга на полдесту, зовемая Катехизис, Францішкова
друку.
58. Книга о премудрости Соломона, Францішкова друку.
59. Соборник Іоанна Златоустаго.
60. Минуцие руские.
61. Року божія 1601 купили брацтво книгу Правила
св. отец за золотих дваицят.
62. Космография сербская великая.
63. Кроника о Грецком панстві, надана от Йвана Вишен-
ского, на полдести, скорописною писана.
* У Голубєва — «перетосованая».

32
Історичні документи братств
Книги грецкиє.
64. Два тестаменти грецкіє друкование.
65. Третій грецкій с латинским тестамент.
66. Пятдесятница грецкая друкованая.
67. Псалтир грецки друкований.
68. Книжка в политурі грецкая.
69. Книга грецкая, зовемая Лукіань.
70. Книга Аристотелес грецкая «Органон».
Книги латинскіє.
71. Книга Сабеликус о войні венецкой.
72. Книга Никифорос грецкая с латинским.
73. Книга Дикционар латинская.
74. Книга Плутарх латинская.
75. Книга Хронография.
76. Граматика Алварис *.
77. Овидіус.
78. Оффициум Цицеронис.
79. Валерій Максим.
80. Сентенціє Цицеронис.
81. Виргиліус.
82. Мануцій ** Фразес.
83. Кленарди Грамматика.
84. Гораціус.
85. Діалектика Мінан *** и Реторика.
86. Квестионес музика.
87. Псалтир латинская с полским.
88. Грамматика латинская, партес осм ****.
89. Тесгаментових реестров два *****.
90. Кроничка руская малая.
Книги лядскіє.
91. Живот п. Єзусов.
92. Кроники всего світа на шест віков.
93. Молитви полскіе.
94. Суммаріус 10 приказаній.
95. Чистец лядзкий ******.
96. Рай душний *******.
97. Молитви праве ******** христиан.
* У Голубєва «Олвара». ** У Голубєва — «Мануни».
*** У Зубрицького—«Мекане» [?]. **** В обох публікаціях
розбито на 2 пункти. ***** У Голубєва — «три». ****** У Го¬
лубєва— «людський». ******* у Голубєва — «духовний».
******** у Голубєва — «православних».

Історичні документи братств
33
98. Сем * псалмов покутних.
99. Веридар.
100. Оказаніе того, же Христос єсть посредником ведле
чловіченства.
101. Студница живота.
102. Катехизм полскій.
103. Постилла поленая.
104. Живот п. Єзусов.
105. Молитви полекія.
106. Старий закон.
107. Єзус син Сирахов.
108. Суммаріус десяторга приказанія божого.
109. Годинки панни Марій.
110. Аврелиуш.
111. Молитви набожние.
112. Катехизм для діти.
113. История о потопі.
114. О збуреню Ієрусалиму.
115. Диспутация Любелская.
Док. №11
ЗАПИС У КНИЗІ ПРОТОКОЛІВ ЗАСІДАНЬ
ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА ПРО ПРИЙНЯТТЯ
БОРЕЦЬКОГО ІВАНА РЕКТОРОМ,
А СИДОРОВИЧА ФЕДОРА
ВЧИТЕЛЕМ БРАТСЬКОЇ ШКОЛИ
1604 р.. м. Львів
Того ж часу 12
Принятии бил от всего братства до школи за ректора Іоан
Іюрецкии, которому братя подали в моц школу, такьже и по¬
рядки школниє. И поступили му на каждии квартал давати
по золіотьіх] полених 10. За що он, подяковавши братиям,
таковую контентацию завдячне принял и офіровалея дітей
кгрецкого и латинскаго язика учити.
Тим же теж обичаєм приняли братия Феодора Сидоровича
так до церковное праци, як теж до учення дітей язика словен-
скліо, за що му контентацию наменили на каждии квартал
по зол [отих] полеких 5. Такьже теж и тот от братии таковую
контентацию завдячне принял.
λ' Голубєва — «Осм».

34
Історичні документи братств
И то ся теж тиче о приимованю дітей до школи, теди без
волі братское, коториє сут на то обибрани, не мают их при-
имовати, такьже теж и квартали от дітей не мают вибирати
дидаскалове, толко тие ж братя, на що вшистко позволили.
Братия, коториє сини своє даючи до школи учити язика
кгрецкого и латинского, с хоти своеи поступуючи, каждии
с преможеня своєго оі' сина братству всему, с которих то
грошей братство маєт давати тую контентацию дидаскалом
вшігьпомененую *.
Док. № 12
ПРОЕКТ ПРОМОВИ ДО КОРОЛЯ («ЛЯМЕНТ»).
СКЛАДЕНОЇ ДЛЯ ПОСЛІВ
ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА НА СЕЙМ
1609 р., січня 12 (2), м. Львів
Лямент
албо Мова до кр[оля] его м[и]л[ости]
Наяснеишии милостивии кр[олю!]
Чтиреи народов в самом мурі міста Лвова сут фундовани,
коториє и тераз помешканя свои, так теж костели, церкви
и навет божниці свои жидове мают. То ест, напрод старожит-
нии натуралнии народ наш рускии маєт своє вівум **и церков
набоженства своєго во Лвові. Затим полскии, орменьскии
и жидовскии. Полскии народ веспол з руским єдного сут
права, и єдни онера носят, орменскии зас свои особнии и жи¬
дове потом свои особнии ряд и присуд мают. Утяжени єстесмо
ми, народ рускии, от народа полского ярмом над єгипьскую
неволю, же нас леч без меча, але гореи, ніж мечем с потомсгви
вигубляют, заборонивши нам пожитков и ремесл обходов
вшеляких, чим би толко чловек жив бити могл, того неволен
русин на прирожонои земли своеи рускои уживати в том то
руском Лвові.
Маємо екземпля, албо указ воиска в[а]ш[еи] кр[олевскои]
м[и]л[ости], досит огромног[о] и страшливого каждому околич¬
них панств неприятелеви, в котрих то воисках видимо, же
бивали и сут гетмани, ротмистрі, полковники, сотники, десят¬
ники ец ***, и о єден бок з народом полским сгановши, завше
* Далі йде список братчиків із зазначенням їхніх внесків
на школу.
** Житло (лат.).
*** І так далі (лат.).

Історичні документи братств
35
вірне и меньжне вшеляких неприятелев коронних и маєстату
в[а]ш[еи] кр[олевскои] м[и]л[ости] громят.
А заж панове цехмистрове и ремесници лвовские, шевці,
кравці, різники, поворозники, горчари, ец, ец, ец цос зацніи-
шого о собі над воиска в[а]ш[еи] кріолевскои] м[и]л[ости] бити
розуміют, же нас в цехах своих веспол з собою міти не хотят.
Видимо и щось болшого, то ест маєстат в. к. м. яко рай божии
розмаитих народов древи уквічении, межи котрими напрод
росскии достоиньства, місц сенаторских, воєводства, кашта-
ляне и иньших преложенвств на собі вірне носят, обок в. к. м.
атоли сут. А заж панове раици лвовские и цехове лвовские
цос болшого над то себе бити розуміют, же нас, народу руского
при боку своєм міти не хотят, але с потомстви нас вьігубляют.
Наяснеишии м[и]лостивии кр[олю]І
Бисми били и немотное бидло альбо овци якиє, предсяж
до в. к. м. волати бисми мусіли. Брон нас, пастиру добрии,
от тих, што нас фортельми с потомстви вигубляют. А дай нам
пашу якую, а бери з нас дани, то єст волну, молоко и нас
самих ку потребі ведле уподобаня своєго. Поневаж єстесми
н ми понеконд добро Речи Посполитое. Просим справедливости
святоє и ратунку, абисми до ровних волностеи з народом пол-
ским били припущени.
До их милостеи панов сенаторов и до панов послов земских
о помоч и о причини, аби суду на том сеймі ся дожебрати, а
за двором не нищати, пилно инстанциє чинити. А если би,
бронь боже, суду на сеймі бити не могло, то знову зас до дру¬
гого сейму лимітации жебрати.
Єсли би теж суду и декрету щасливого и по нас дался бог
дочекати, указала би того потреба грошей, тих би теж и на
лихву набити ста или двох [ста] золотих позваляем.
Єсли би прокуратор не хотіл албо омилял или ся надражал
п не ставал для того, иж ест паписта, то удатися до євангели-
цких прокураторов, и так для перестороги міти при папежнику
п евангелика.
Протестацию гарбарскую, што сажано з мандатом, потреба
пі завше на памяти и в руках про контроверьсии готовую міти.
Иньформация, котрая била межи клеросом лвовским а ме¬
жи Ісаиєю Балабаном о вибитя их от святого Юря и о поиманя
п.імістника, тую отискати в канцелярии ксяндза Щирбича
ІІІІЛІІО.
У ксендза Фірлея, референдара его кр. м. о певном а не-
оммлном часу приволаня ся справи тоєи нашеи до суду кр. до-
иіжжати, би теж му едно даровати, а другое обецати. А самим
і.'ікше пилновати.
н*

36
Історичні документи братств
Остаток лепшости вшелякои богу-вседержителю в руки
єго святне и пилности послом нашим полецаєм. Писіан] дня
В генвар, року АХФ.
Иоан Красовскии Аньдреи Білдагович
ПРИМІТКИ
Док. 1
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. І29 (Львівський ставропігійський інститут),
οπ. 1, спр. 10. Оригінал, пергамент. Опубл.: Мопишепіа сопігаіегпііаііз
51аигорі£іапае Ьеороііепзіз (МС5).— ЬеороІіз, 1895.—N 8.—Т. 1.—Р.
13—15.
1 Безмін — давня міра ваги, 3,2—3,6 кг.
2 Камінь — давня міра ваги, 10—11 кг.
Док. 2
Місцезнаходження документа невідоме. Опубл.: Архив Юго-Западной
Россіи, издаваемнй временною комиссіею для разбора древних актов.—
Киев, 1883.— Ч. 1.— Т. 6.— С. 50—52.
3 Йдеться про Нікейський собор 325 р. у справі аріанства та інших
єресей.
Док. З
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 76, арк. 1, 2. Два оригінали.
Подається за текстом арк. 1. Опубл.: МСЯ.— N 134.— Р. 136—137.
Док. 4
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 120, арк. 1. Оригінал грецькою
мовою. Арк. 2. Тогочасний укр. переклад. Подається за арк. 2. Опубл.:
Біріотаіа зіаіиіагіа а раіхІагсЬіз огіепІаІіЬиз Сопігаїегпііаіі зіаигорі^і-
апае Ьеоргііепзі а 1586—1592 сіаіа.— Ьеороіі, 1895.— Т. 2.— Р. 68—69.
4 Датується на підставі грецького тексту: «У місяці листопаді, індик-
та третього».
5 Штамба, стамба (італ.) — друкарня. Йдеться про друкарню Івана
Федорова.
Док. 5
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 1035, арк. 42—44. Чернетка
польською мовою. Опубл.: МСЗ — № 256.— Р. 415—420. Помилково да¬
тований 1592 р.
6 Датується на підставі внутрішнього аналізу.
7 Хронологічна неточність: згадані події відбулися у травні 1590 р.
8 Див. відповідь Г. Балабана молдавській воєводині Марії від 4 трав¬
ня 1590 р. (ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 166).
0 Йдеться про палітурника Івана Друкаревича, сина Івана Фе¬
дорова.
10 Нині с. Гологори Золочівського р-ну Львівської обл.

Примітки
37
Док. 6
Місцезнаходження документа невідоме. Опубл.: МСЗ— № 171.—
Р. 272.
Док. 7
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 188. Оригінал, пергамент.
Опубл.: МСЗ — № 207.— Р. 319—321.
Док. 8
ІеЬгстькі 5. Кдкої, кіогу гогзіема ЗіерЬапек 2ігапіа \ν сегк\уіасЬ гизкісЬ
\ν Шііпіе...— Шііпо, 1595. Опубл.: Пам’ятки полемічного письменства кін¬
ця XVI і початку XVII ст,— Львів, 1906.— Т. 1.— С. 29—30.
Док. 9
Опубл.: МСЗ — № 393.— Р. 403.
Док. 10
Місцезнаходження документа невідоме. Опубл.: ІиЬггускі ϋ. Нізіогусг-
пе Ьабапіа о бгикагпіасЬ гизкозіоміапзкісй \у Оаіісуі.— Ьшм, 1836.—
3. 63—68; Голубев С. Києвский метрополит Петр Могила и его сподвиж¬
ники.—Киев, 1883.—Т.1 — С. 167—171.
11 Йдеться про Скорину Георгія (Франциска) (бл. 1490 — бл. 1540) —
білоруського першодрукаря, громадського й культурного діяча.
Док. 11
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 1043, арк. 8 кв.— Я9. Ори¬
гінал. Опубл.: Актн Юго-Западной Руси (АЮЗР).—Ч. 1.— Т. 11.—
С. 68—69.
12 Попередні записи датовані 1604 р.
Док. 12
ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 129, οπ. 1, спр. 421, арк. З—4. Оригінал.
ШКІЛЬНІ СТАТУТИ
ПОРЯДОК ШКОЛЬНИЙ (1586 р.)
Благоволенієм бога отца и сопосггЬшенієм єдинородного
с ґ<> сина и дЬйством святаго духа, благословеніем же, сов&том
м повелішієм свягЬйшаго Йоакима \ патріархи Великоя Ан¬
тіохія 2, Киликія, Иверія, Сирія и всего востоку солнца,
сушу єму зд'Ь в градЬ Львові року 1586, м'Ьсяца генваря 1
дня, совершенієм же и утвержденієм вселенскаго патріархи
Ісреміп архієпископа Константинополя Новаго Риму и всего
Фрону великія церкве Коньстаньтинополскія, року 1588 соста-

38
Історичні документи братств
виша училище в градЬ Львові при храмЬ Успенія пречистая
божія матере греческаго и славенскаго писанія по чину свя¬
тих богоносних отець православія греческого великою пил-
ностью, стараням же и накладом всего братства львовского
храма Успенія пресвятия богородица и всего посполитого на-
рода Російського, даже и до убогих вдовиц, промишляючи
о всяком недостатку законной науки, нерадивих челов'Ьк
подвизаюше, противним ж уста загражающе, даби отсюду
злобь изм^нившейся, благих начало воспріяти и по всей бра-
тіи спасенію роспространитися: изм'Ьненіє бо злоби — начаток
єсть в спасеніє, близ б£ди спасеніе.
1. Дидаскал или учитель сея школи маєть бити благоче-
стив, разумен, смиреномудрий, кроток, воздержливий, не
піяница, не блудник, не лихоимець, не сребролюбець, не ГН'ЬВ-
лив, не завистник, не см'Ьхостроитель, не срамословець, не
чародЬй, не басносказатель, не пособитель ересем, но благо-
честію посггЬшитель, образ благих, в сем себе преставляющій
не в сицевих добродЬтелех, да будуть и ученици, яко учитель
их. Мають бити приставлени от братіи два человЬка искусниє
ради строєнія школного, да соглядають науки и дЬл дидаска-
лових благих и лукавих: еже бо сЬєть челов'Ьк, тоже и пожнеть.
И тим братіям маєть бити дан реєстр под печатью братскою,
в которий мають дидаскали вписовати дЬти, данниє до науки,
и ведлуг лЬт и науки дитинноє маєть бити и заплата им, то
єсть дидаскалом.
А кто би хотЬл взяти дЬти свои от науки, кгди прійде квар¬
тал, при тих же братіях отпуститися мають порядне, учинивши
дидаскалу за то досить ведлуг постановеня братского, як по
чому постановить на квартал дидаскалу давати от хлопца. Та-
ковому учителю кождий, приводячи сина и пріятеля и прочих
на науку, маєть взяти из собою сусЬда єдиного или двох, да
при устЬх двою или трієх станеть глаголь и чинити з дидаска¬
лом постановеня о науцЬ и о всем порядку и повинность єго
ведле реєстру сего, ниже писаного; и маєть єму на первЬй
той реєстр прочитатися, аби в'Ьдал, яковим способом будуть
сина єго учити и што за то повинен и якоби м'Ьл єму в том
порядку не перешкоджати, але помогати всяким способом
дЬтину ку науц'Ь и послушенству дидаскаловому приводячи,
як правдивий отець, хотячи погЬху по праци и накладь бла¬
гий плод видЬти, и маєть в реєстр по обичаю вписатися.
2. А дидаскал, взявши порученноє єму дЬтище, маєть єго
учити с промислом доброй науки, за непослушенство каоати
не тирански, но учителски, не више, но по сил'Ь, не роспустне,
но покойне и смирене, не толико мирски, но и више мирских,

Шкільні статути
39
аби тех не пилностю своєю, или заздростію, или лукавьством
не зостал винен ни за єдиного богу вседержителю и потом
родичом его и ему самому, кгди би человіка єму зволок, а єго
от иного забавил; писано бо єсть: злий, лукавий, лінивий рабе,
почто не отда сребро моє торжником, да пришед аз, взял бих
своє со лихвою? и паки: щадящий жезла, ненавидить сина;
и: аще без наказаній били бихом, убо прелюбодійчища бисте
били, а не синове.
3. Сідати мають кождий на місци своєм певном, назначо-
ном ведле науки: которий больше умієть, сидіти будеть више,
би и барзо нищ бил; которий меньш уміти будеть, на подлій-
шом місци сидіть маєть; речено бо: имящему везді дано
будеть.
4. Богатий над убогим в школі нічим вишшіи не мають
бити, толко самою наукою, плотію же равни вси; всі бо єсмо
о Христі братія, глави єдинои уди; ни един же уд, око руці
и рука нозі, рещи может: не требі ми єси.
5. Учити дидаскал и любити маєть діти вси заровно, як
синов богатих, так и сирот убогих и коториє ходять по ули-
цам, живности просячи, як которий ведле сили научитися мо-
жеть, только не пилній єдиного, ніжли другого учити; писано
бо: всякому просящему у тебе дай и хотящему у тебе взяти
не возбрани; хощу бо всім спастися и в розум истинний прійти.
6. Сходитися мають отрочища до школи на годину певную,
то єсть дня великого на девятую годину аби всі стали: также
тих и инших дней менших, як постановить дидаскал; и пущати
их по цауці до дому в певную годину. Писано бо: все да дій¬
ству єм в славу божію и в подобное время.
7. В кождий поранок маєть пилне смотрити дидаскал:
єсли которого би отрока не било, маєть по него послати зараз
її довідатися причини, для которой не пришол; єсли ся не
забавил инде играніем, или ся дома обманил, или над потребу
спал и за тим би не пришел, довідатися всего и привести єго
мають. Бо писано: иних страхом и нуждею спасай.
8. Рано ся зшедши вси на годину назначеную, не мають
початись учити, аж молитви и предсловіє обични проговорять.
Речено бо: в началі діла твоего бога поминай.
9. В школі мають бити діти разділени на троє: едни,
коториє ся будуть учити слов познавати и складати; другій,
когории ся будуть учити читати и на память многих ся рече¬
ній учити; третій ся будуть учити, читаючи викладати, роз-
і’ужати и розуміти. Рече бо Павел святий: егда біх младе-
нен, младенческая мудрьствововах и смишлях, егда ж до-
πΊΐΐΌΧ в муж совершен, млека не потребую.

40
Історичні документи братств
10. По рану первЬє по молитвах мають мовити кождий
вчорашную науку свою и писмо своє, што дома писал: виклад
науки своєє показовати маєть, и потом учитися мають дроблЬ,
Псалтири или грамматики з розвязованям єи и иним многим
потребним наукам, яко обачите на тот час ведлуг потреби.
11. По обЬдЬ хлопци мають сами писати на таблицах кож¬
дий свою науку, виданую им от дидаскала, кромЬ малих, кото-
рим сам повинен будеть дидаскал писати. А в школЬ научив¬
шись, от трудних слов их спитовати мають един другого, то єсть
диспутоватися. А до дому отходячи, стих потвердити, аби у
вечер, из школи пришедши додому, дЬти умЬли перед родичами
своими, или постороннии дЬти всякого стану, живучи В ГОСПО¬
ДЬ, перед господарем своим науку, што в школЬ учили, про¬
читати повинни з викладом, по обичаю науки школной; а што
учили того дне, мають у вечер дома написати и до школи
принести по рану, показати пред дидаскалом своим, даби
всякий плод науки познавался, всяко бо древо от плода по-
знавати подобаєть.
12. Повинен будеть дидаскал учити и на писмЬ им пода¬
вати от грамматики, реторики, діалектики, мусики и от прочих
внЬшних поетов, и от святого Євангелія, от книг апостолских.
Вся бо, єлика писана суть, к нашему наказанію писана
суть.
13. В суботу с поранку мають появляти всЬх речій, кото-
рих ся учили през тиждень, а по обЬдЬ их учити мають пас¬
халій и лунного теченія, и личби, и рахованя, или мусик,
церковного ггЬнія. Вся бо писанія богодухновенна и полезна
суть к наученію.
14. Повечерни в суботу маєть дидаскал з дЬтьми намовля¬
тися час не малий, больше ниж в дни иниє, учачи их страху
божію и обичаєм встидливим младенческим, яко мають бити
во церкви против богу, дома — протав родичов своих, и инде
иним цноту и встид заховивати: богу, мовлю, и єго святим —
честь и страх, родичови и дидаскалови — послушенство, по¬
сполите против всЬм — покору и уваженя, собь самому —
встид и цноту. И тие речи знову вливани в дЬтинку мають
бити, на што им и памятного маєть не боронити, по чаши
школьной. Писано бо єсть: любяй сина, прилежнЬє наказуєть,
а не любляй, щадить жезла; и паки: отрочатю безуміє на серд-
ци привязано, жезлом же изженети єє; новоє бо вино в мЬхи
новие вливають, и обоє соблюдется.
15. В недЬлю и в празники господскія со всЬми маєть ди¬
даскал, поки пойдуть до литургіи, розмовляти и их учити
о святЬ и празнику том, и учити их волЬ божой; а по обЬдЬ —

Шкільні статути
41
Євангелію и Апостолу празника того маєть всЬх научити.
Блажен бо, рече, поучайся закону господню день и нощь.
16. Двох или четирех хлопцов на кождий тиждень иншим
порядком мають на сохраненіє виставляти, з чого ся ни єдин
вимовляти не можеть, гди на нєго черга прійшла. ДЬло их
будеть: ран'Ьй до школи прійти, школу помести, в печи зато¬
пити и у дверій сидЬти, а котории виходять и входять—о
всЬх видати; а котории ся би не учили, пустовали или в церкви
неряднє стояли, или додому идучи, обичайнеби ся не захова¬
ли, написовати и оповідати их мають. Речено бо: блюдетесь,
како да опасно ходите, не яко не мудри, но яко премудри,
искупующе время, яко дни лукави суть.
17. Кгди би тиж хлопець в єдин день до школи ходил, а
другій занедбовал и так єдно час би собь тратил в речи при
школ'Ь, такого болше не пріймати. Бо и барвЬр, кгди би хорого
в єдин день лечил, а в другій занедбал, вм'Ьсто леченя в бол-
іную би хоробу его приправил. Рече бо: всякого брата, не по
чину ходяща, отрицайся.
18. Отцеве о дЬтех их, или господареве о порученних им
д'Ьтех сторонних мають бити упоминани от дидаскала и от
братіи строителей школних, аби дЬти в домах ведле порядку
науки школной справовалися, цвиченя и людскость повинную
часов своих показуючи всякого стану. А єсли бьі н'Ьшто
иауц'Ь спротивного в д'Ьтех ся натдовало, досвидчено маєть
бити. Єсли би дидаскал не пилностію якою ж, или родича
или господаря непорядком своим в иауц'Ь и обичаєх добрих
би прешкажали, маєть то бити повинному присужоно.
19. Кгди би тиж хто хотЬл от дидаскала сина своего на
потребу иную взяти, теди не безочне, а не през кого иного,
толко сам своєю особою и при том человЬку едином или двома,
мри которих его отдал на науку, взяти маєть, аби ся тим
уближенянедЬялоучнюиєму самому за не порядное поступо-
паня, так теж и дидаскалови, от которого би не отпов'Ьдне
учня взял. Гди ж тог порядок вси иниє ремесници мають: кгди
при людех и порядне не толко сина, але и слугу до ремесника
приказують, и потом, кгди ся чого научить, тим барз'Ьй зане-
хнти того не хотять, и многих зобравши родичов, статечность
п терпеливость его залецають; отколя и мистрови великая
ио'гЬха, гди видить учня не подл'Ьйшого. Што далеко болше
н школах и людех христіанских м'Ьти потреба. Писано бо:
ιιπικ, дЬлаяй злая, не приходить ко скЬту, творяй же истину,
гридеть к св'Ьту, да явяться дЬла его, яко о боз'Ь суть содЬянна.
20. Єсли би и сам учитель, или от ученик н'Ькто бил твор¬
цем речій тих, их же закон не повел'Ьваєт, но обаче и претить,

42
Історичні документи братств
сиреч: блудник, піяниця, тать, кощунник, не радив, сребро-
любець, клеветник, величавий; таковий не толико учителем,
но ниже жителем зді да не будеть. Да не соблазните, рече,
ни єдиного от малих сих, вірующих во имя моє. Поне сам
сопротивен сий заповідем господним, како иних уцілому-
дрити и на ползу наставити можеть? Сам бо господь рек:
не можете добрі глаголити, зли суще; и паки: всяку лозу,
не творящу плода добра, посікають и в огонь вметають.
Извістно відуще убо, яко вси имами предстати судій не
лицемірному Христу богу, иже имать воздати комуждо по
ділам єго: овім убо яко трудившимся в подаяніи сили слова,
овім же, яко землі блазі сімя пріємлющим и сторичний плод
паки инии приподающим; обоя ж піюще премудрости воду
живу от источника неисчерпанного и струя приснотекущаго,
от святого утішительнаго духа. Ту бо лучше єсть куповати,
паче сребра и злата и каменія многоціннаго; зане сею состои-
ться живот человіческій, и та єсть мати и корень, и основаніє
небеси и земли, морю и всім безднам, ею ж обладающу непо-
стижиму богу, творцу всяческих и откривающу, и дарующу
младенцем.
ПРАВ ШКОЛИ ГРЕКО-ЛАТИНО-СЛАВЕНСКОЙ
ЛУЦКОЙ АРТИКУЛИ (1624 Р.)
1. Кождий, што колвек до наших школ для науки при-
йдеть, оказавшися ректору, за позволенєм єго впрод три дни
наукам, порядкам, а нищии и вихованю присмотроватися
маеть, єще до жаднои школнои забави и прав не припущоний;
а то для того, же би сквапливе почавши, прудко не розкаявся
и пред ся взяття не покинул: гдиж не на чверть, а ни на рок,
але аж поки ся научить, кождий до школи приходити маеть
и з таким шлюбованєм прймован будеть.
2. Так присмотрившися, єсли не позволить, з благословен-
ством отидеть, а єсли на порядки и права позволить, старшому
повісти маеть, за которого розказанєм в реєстр школний ве¬
ликий, давши до школнои карбони грошей 4, от пенитархи
вписан и межи спудеє принят и поличон будеть.
3. Послушенство старшому и тому, кому старший поручить,
кождий досконалоє, а праве безсловесноє отдавати будеть по¬
винен, во всем єго радячися, слухаючи без жаднои неволи и
шемраня, поволними будучи, як того, которий все учтивоє и
пожиточноє радити и показовати будеть повинен; бо єсли в
наподлійших наветь ремеслах тая цнота — послушенство

Шкільні статути
43
місце и переднійшеє маєть, поготовю в науках визволених,
котории всі инии науки, куншта и ремесла неровно переви-
шають.
4. Иж розних діалектов в нашей школі учити будуть, и
години, которои чого ся учити мають, споряжони суть, теди
кождий спудей, пришедши для науки и не могучи и наук,
котории ся тут традують, и себе, до которои єсть способен,
рихло зрозуміти, маєть старшого над школами радитися,
за якую науку взятися маєть, и што єму, зрозумівши єго и
літа, и охоту, и способность, пораить, за тоє ся взяти повинен
будеть, винявши тих, котории люб от родичов, люб от по¬
винних умислне для якои певнои науки заледени будуть,
и тим єднак пожитечнійшє пресвадоватися маєть.
5. На годинах школних всі в школі, рано и по обіді,
притомни бити мають, в час приходити, з тихостю вшелякою,
без розмов и шептов, мигов и до себе прехажок, кождий при¬
сідаючи місцу своєму, што ся колвек от учителя читати, по¬
відати и диктовати будеть, слухати, поймивати и памятати
маєть, стараючися всіми силами, жеби все слишанноє подобне
учителю мог виразити.
6. Жаден жаднои речи, звлаща межи собою, так внутрь
школ, як и з надворя, ничого становити, гандліовати, купо-
вати, продавати без відомости учителя не маєть, за певне
то розуміючи, же кождая таковая справа и поступок крадЬ-
жем, а за тим и гріхом смертелним єсть.
7. Як ничего не чинити без ві домости учителя, так в шко¬
лі албо згола не бити, албо позно, то єсть по часі назначеном
прийти, албо пред часом отити — жаден важитися не маєть.
Але гди люб не битности, люб замешканя, люб отхоженя при¬
чина якая гвалтовная будеть, тую дидаскалу открити и от
нєго на потребу прощеніє взяти повинен. Бо кто ся опознить,
албо раз в школі не будеть, сродзе ся скараєть; кто два дни
неоповідне замешкаєть, до школи принят не буде.
8. В школі што ся колвек мовити албо діяти будеть, жаден
за порог школний виносити не маєть.
9. Иж наши учневе наук и цноти, а не чого иного учитися
мають, теди и того постерігаєм, же би тим двом речюм жаднои
в собі препони не міли, кгди ж дві забаві, собі перешко¬
джаючи, една другую частокрот виворочаєть. Не мають теди
жадних риштунков воєнних албо яких инакшого ремесла ин-
струментов, кром школних, міти, а ни книжок иновірских
и геретицких для набитя и захованя истотних цнот, котории
ся на правой вірі фундують, ховати. На то все протодидаскал
нилноє око міти будеть повинен.

44
Історичні документи братств
10. На жадниє бесіди неучтивии албо банкети жаден хо¬
дити из тими, коториє тих пилнують, жадного обцованя и то¬
вариства міти не маєть; гди ж человік, як з преподобним пре¬
подобний биваєть, з строптивим развращаєтся. И овшем, в уч-
тивости ся найдуючи и з учтивими товариство маючи, учти-
вость теж людем зацним, так духовного, яко и свіцкого стану,
в откриваню голови и отдаваню поклону виражати, также
місця, богу посвячонии, як то: монастирі, цвинтарі и школи,
над инии місца в пошанованю міти повинни; а тоє учинять,
гди на них ся знайдуючи, збитних поступок, спросних слов
и жартов не учтивих вистерігатися будуть.
11. Частю, же от бога все доброє маєть, частю же спудей
кождий межи науками визволеними того первій учитися маєть,
што єму єсть спасенно: прето постановляєм, же би кождои
недели и кождого дня святого, от церкви празноватися звик¬
лого, яко то господских, богородичних и апостольських и иних
в церкви на набоженствЬ, то єсть на вечерни, утрьни, літоргіи
божественнои и знову на вечерни, всі, жадного, жадною по¬
требою, кром хороби не виймуючи, притомни бивати и там,
як в небі стоячи, з боязню божею молитв и казаня во всякой
тихости слухать. Также в дни повшеднии виділениє особи,
на кого, ведлуг споряжоного реєстру, черга припадеть, до церк¬
ви таким же способом ходити мають.
12. Иж кто мудрости навикнути хочеть, треба єму гвалтов¬
не з мудростю предвічною, то єсть сином божиим, през при-
частиє частоє пречистих тайн тіла и кров єго, єдность и то¬
вариство міти; прето набожнійшим з наших учніов радим,
аби яко начастій, то єсть можна ли кождого господьского
празника и кождого поста сповід и причастиє отправовали,
а недбалшим и недолужнішим и всім посполу приказуєм,
жеби в кождий з четирех дорочних постов: в Великий, на
початку весни, в Петров, на початку літа, в Спасов, на початку
осени, и Филипов, на початку зими, кождий з наших спуде-
єв сповідь пред священником, которого старший укажеть,
поряднє отправивши, пречистих тайн участником зостал.
ПОРЯДОК ШКОЛЬНИЙ (1624 р.)
Волею божією вси купно братіа о Христі храма Воздви-
женіа честнаго и животворящего креста господня, гражданє
Луцкиє, желающе иміти строєніє изрядшоє в училищи сем,
в нем же учащим писанию словенску и руску, вдахом ко сем
от братия нашея мужа два ради всякаго бреженіа, и всяко

Коментар
45
не по указаненію строєнія сего безчинне исправляти творенми
же и глаголами, да достовірно будеть всякому, хотящу испит-
но видіти училища сего строєніє или отрока своєго ко науче-
нію отдати.
Волею божією, совітом и повеленієм святійшаго Кирила 5,
архиєпископа Константинограда, новаго Рима, и вселенского
патриархи, и благословенієм архиєпископа метрополита Ки-
євского, Галицкого и всея Россіи кир Йова Борецкого6, в
місте Луцку, при церкви Вьздвиженіа честнаго и животворя-
щаго креста господня, составися школа кгрецкая и руская,
ведле стародавних обичаєв и порядков святих отець закону
греческого, великим старанєм и накладом и пилностю мещан
луцких руского народу святого закону грецького и милости-
нями всіх православних християн яко стану духовного, также
особ княжецьких, панских, шляхецьких и всего посполитого
народу, да и до убогих вдовиц, промишляючи о всяком недо¬
статку законное науки нерадивих человек подвизающе, про¬
тивних же уста загражающе, даби отсюду злобі змінивше¬
ся, благих начало восприяти и по всей братии спасению распро-
странитися: «Изміненіє бо злоби напочаток єсть во спасеніє;
близ біди спасенне...»
Школи словенскоє наука починається: напервій научив¬
шися складов литер, потом граматики учать, при том же и
церковному чину учать, читаню, співаню. Так же учать на
кождий день, аби діти єдин другого питал по грецку, аби ему
отповідал по словенску, и тиж питаються по словенску, аби
им отповідано по простой мові. И тиж не мають з собою мо¬
вити простою мовою, єно словенскою и грецкою. А так нині
тому учатся, до болших приступаючи, к диалектице и рето-
рице, коториє науки по словенску переведенниє; руским язи¬
ком списано діалектику и реторику и иниє философскиє писма,
школі належачиє.
КОМЕНТАР
Статут Львівської братської школи «Порядок школьний»
(1586 р.) було опубліковано в «Актах, относящихся к истории
ІОжной и Западной России» (М., 1865.— Т. 2.— С. 181—184),
статути Луцької братської школи «Прав школи греко-латино-
славенской артикули» (1624 р.) і «Порядок школьний» — у
«І Іамятниках, изданньїх Киевской комиссией для разбора древ-
ішх актов». 2-е вид. (Киев, 1898.— Т. 1.— С. 44—48, 54), а
також у кн.: Медьінский Е. Я. Братские школьї Украиньї и

46
Історичні документи братств
Белоруссии в XVI—XVII вв. и их роль в воссоединении
Украиньт с Россией» (М., 1954.— С. 126—146).
Львівське братство, яке організаційно оформилось у 1585—
1586 рр., виступило організатором створення школи нового
типу — «єже нигді же в нас до нині обрітається», тобто школи,
яка грунтувалася б на власних культурних традиціях і вод¬
ночас творчо засвоювала досягнення польських і західноєв¬
ропейських шкіл. Львівська братська школа почала діяти
1586 р. Її програма, методика викладання і педагогічні за¬
сади записані в статуті «Порядок школьний». Судячи з нього,
Львівська братська школа була школою «семи вільних наук»,
куди входило викладання граматики церковнослов’янської,
грецької, а згодом і латинської мов, діалектики, риторики,
арифметики, геометрії, астрономії і музики.
Наприкінці XVI — початку XVII ст. братські школи діяли
в багатьох містах Галичини, на Волині. 1615 р. була заснова¬
на братська школа в Києві, близько 1619 р.— в Луцьку. Брат¬
ські школи України грунтувалися на демократичних засадах
загальнодоступності, в них дотримувався гуманістичний у
своїй основі принцип рівності всіх, незалежно від походження
і заможності, що, безперечно, підносило почуття людської
гідності. Ставлення вчителя до учня грунтувалося лише на
успіхах останнього. У вихованні і навчанні дітей, як це за¬
фіксовано в статуті, важливу роль відігравав учитель, який
повинен був відзначатися високими моральними якостями,
бути зразком у всьому.
Статут Львівської братської школи «Порядок школьний»
був прийнятий усіма братськими школами України. Луцька
братська школа мала ще окремий статут — «Прав школи
греко-латино-славенской артикули». Він визначав правила
поведінки учнів у школі й поза нею та ін. Разом з тим у ньому
відображено такі сторони діяльності школи, як попереднє оз¬
найомлення учнів з правилами, розпорядком і програмою,
обов’язок учителів визначити схильність учнів до вивчення
тих чи інших предметів, бо лише після цього учень міг роз¬
почати навчання. У даній публікації наведені лише різночи¬
тання львівського і луцького статутів «Порядку шкільного».
Братські школи України наприкінці XVI — початку
XVII ст. відіграли велику роль у поширенні освіти, знань.
Найбільші з них — Львівська, Київська та Луцька були се¬
редніми учбовими закладами. Вони багато зробили для орга¬
нізації ідейної відсічі католицькій експансії, поширення ос¬
віти, розвитку науки і культури та зміцнення зв’язків україн¬
ського народу з російським і білоруським.

Примітки
47
ПРИМІТКИ
1 Йоаким IV Доу — антиохійський патріарх (1582—1592). 1586 р. по
дорозі до Москви відвідав Львів, де підтвердив статут Львівського братства.
2 Велика Антіохія — місто в Малій Азії (сучасне м. Антак’я в Туреч¬
чині). У XVI ст. було центром антиохійського православного патріархату,
до якого входило населення Сходу — Килікії — області в південно-схід¬
ній частині Малої Азії, Іверії (старовинна назва Грузїї) та Сірії.
3 Ієремія II Транос — константинопольський патріарх. 1587—1588 рр.
відвідував Україну і Росію. 1587 р. підтвердив статут Львівського братст¬
ва. 1593 р. надав йому ставропігію — незалежність від місцевого єпископа
і безпосереднє підпорядкування константинопольському патріархові (див.
також відповідну прим, на с. 541).
4 Новий Рим — у християнській традиції так називався Константи¬
нополь.
ь Кирило Лукаріс (1572—1638) — константинопольський патріарх
1621—1638 рр. Наприкінці XVI ст. неодноразово відвідував Україну, пра¬
цював в Острозькій школі, брав участь у Брестському церковному соборі
1596 р. Підтримував тісні зв’язки з церковними і культурно-освітніми ко¬
лами України.
6 Борецький Йов (Іван) (р. н. невід.— 12. 03. 1631) — культурно-ос¬
вітній і церковний діяч, один з ідеологів визвольного руху на Україні,
ініціатор дипломатичних переговорів з Російською державою про возз’єд¬
нання України з Росією (див. відповідну прим, на с. 543).

О ВОСПИТАНІИ
ЧАД
(1609р.)
ψ

НА ЗЛАТОУСТОГО1
И ДО ЧИТЕЛНИКОВ
Нила 2, з брегов широко виливаючого
И весь Єгйпет гойне напаваючого,
Барзій жродла Златоустого розливають
И буйниє потоки с себе випущають,
Злотими струменьми весь ся улискуючи,
Оплавйтостю вод живйх обфитуючи,
Цйркель весь збору вірних вколо обливаєт,
И вся церков повшехняя ним намакаєт,
Вілкготность свою з наук оного беручй
И до змякченя сердца людзкіє ведучй
На взросненя древ, в дому божом плодовитих,
Златовйдне заквитнулих, всім знакомйтих,
Котрйє би злотий овоц с себе давали
И завше пожйтком церков обмишлевали.
При тих вдячне брмячих водах єи здобячи,
На позреньє ся слйчних древ гсіх приводячи
Котрую роскошною вйспою назвати,
Где звйкле святйє вічне опочивати,
З злотих ся вод святого охоложаючи,
Златовйдне и без скази проквитаючи.
С котрого золотйх ся квітув позщипало
И на пожйток ся вам, цним дітем, зобрало.
Оміліа з розних місць оного зложена
И на словенскоє справне переложена
О цнотлйвом вас в молодости вихованю,
И пйлном о діточках отцевьском стараню,
Якоби от бога не поднялй караня,
Давши синум зразу доброє вихованя.

О воспитаніи чад
51
О НАУЦІ
Звлаща над все тоє хотячй уважати,
Жеби вас зараз в науку запрововати,
С котрои як з жрбдла, все доброе походить,
И през ню человік человіком ся находить,
Котрую так наддер святиє поважають,
Же злотим уроженям єи називають.
Той то родзай нікгди нехай ся не зводить,
Але ся завше в народі людском находить.
О котруй цний народ русскій занедбаваєт
И за подлійшую реч собі покладаєт,
За чим в'ьсякій неряд и все злоє походить
И до погорженя цний той народ приходить,
Же^Для простотй много ся их уругають
И ненаукою очи замидлявають.
Прето тиж за барзо слушную ся нам [річ] здйло,
Аби ся о вас до отцув ваших подало,
Якоби преднійшим тим добрим не вьзгоржали
И впрод всего о науце ся вам старали.
Сконт им же самим от вас з ліпшим венц биваєт,
Же кождий сил. .з науки отца поважаєт.
До кіотрои ся ви тйлко [охоту], о діти, мійте
И що єст вам с пожйтком сами зрозумійте.
На Златоустого раді полігаючи
И єго злотим словом ціло уфаючи,
Же ведлуг котрйх з обох сторон учинйвши
И за повйнность ся свою дуже уймивши,
Потіхи с синув, отцеве, дочекаєте,
И онде маєстат божій оглядаєте,
С цнотлйве вихованими синами ставши
И талантом приробок на лічбі отдавши.
В радости панской оной абйсте зостали,
Зйчимо вам, и с святими опочивали.
О ЬОСПИТАНІИ ЧАД
[ІЗ ЙОАНА ЗЛАТОУСТОГО]
(С.78) Тім же подобаєт смотріти родителем, не да яко дітей
в сребрі и златі богатих сотворят, но даби в благо§ініи и лю-
бомудріи и стяжаніи добродітели всіх богатійши били Яко
да не многих требователи будут, яко да не о житейских и юно-
шеских буях, похотех будут ухаплени. И входи их и исходи

52
О воспитаніи чад
с опасенієм испитовати подобаєт. С пожитіа сьбираніа відуще,
яко сим не радимом ни єдино же прощеніє от бога иміти будут,
аще бо о иних промисла истязани будем вин. Кождо бо не
(с. 79) своєго да ищет, рече, но єже ближнего, кольми паче
о промислі дітей речено бисть. Тим же, яко да убо конь будет
добр им и дом світел, и село многия ціни вьсятвориши и много
веществуєши. А яко да душа добра и произволеніє благо-
честивноє ин єдино же имаши слово. Ибо стяжаніа убо аще
и многа били би и многоцінна могущему же сдобродітелію сїа
строити не сущу тщателну вся погибают и купно с ним ищєз-
нут. Аще же душа доблественна будет и філософска, аще и нич-
тоже внутр сьлежащеє будет, в сіх благаа вьзможет с властію
удрьжати. Но сицево нічто мнози от отцев о чадех страждут,
не хотяще сих бичем поражати, ниже глагольми запретити,
ниже оскорьбити сини своя безчинно живущаа и законопре-
ступно. Многажди видіх аз на зело студних ділех я тих бивших
и на судилище вьсхищенних и от мучителей в главу усіченних.
Єгда боти ненакажеши, єгда ти не уціломудриши с скверними
чловеки и растлінними себе смісив и сьобщивься лукавству
их под общими веден биваєт закони и мучим єсть всім зрящим
(с. 80) и при злоключеніи болшій студ биваєт прьстом пока-
зующим всім отца по кончині онаго и не проходно єму тво-
рящим трьжище.
(с. 85)... Да не убо прежде своих сини или народних коснемь-
ся вещей, дондеже аще душу свою неправим. Аще ви своих си-
нов накажите и они своих накажут, и паки онии своих научат
и тако даже до пришествіа Христова вещ происходящи бу¬
дет. Корень подающим всю цілу о сем принесе мзду. Аще бо
добрі вьспитаєши отроча, сице и он своєго сина и гьі паки си¬
на, и якоже пленица нікая и вьслідованіє гражаньства изряд-
наго вину тако и тю будет. От тебе пріємши начало
и корень и прилежаніа о от родех тебі приносящи плоди. От-
ци бо, иже о благочинній и ціломудріи дітей нерадяще, діто-
убийци суть и лютійши, нежели онии, єлико к души погибель
и смерть напряжестна єсть.,.
(с. 91)... Да слишите убо сіа отци. Яко аще утвержденіє
и основаніа, добрая вьспитаніа будуть иміти діти, то и ви ве-
лію пріймете мзду, яко же убо и нерадившемуку. Но наказуйте
чада ваша в наказаній и ученій господни с многим обращенієм.
Сверіпа вещ єсть юность, многих требуєщая настоятелей,
педагогов, вьслідователей, вьспитателей, любително бо по-
толицем прилежаніи удержаной бити єй. Якоже нікий конь
сверіпий, якоже нікий звір неукротимий, сицева єсть
юность.

Коментар
53
(с. 94)... О ослах и конех паче прилежим, нежели о си-
нох. Любо и мьску кто имать, то многоє попеченіє, даби из-
вощнка обрісти изрядна и ниже неразумна, ни татя, ни піа-
ницу, ни в художестві не искусна. Аще же души отрочате при¬
ставити подобаєт педагога, то прості и якоже прилучися при-
шедшаго избираєм. Аще и художества сего ність, ино болшеє,
что бо равно, єже (с. 95) устроити душу и назидати юнаго
мисль. Ибо вьсякаго живописца и образотворца, иже таковоє
иміющему художество, опаснійше прилежати подобаєт, но ми
ни єдино же о сем творим словом. Чесо ради, рци ми, не
подражаєте древних, найпаче ви, жени, чудних оніх жен
подражайте...
(с. 99) Ибо отроча, дондеже убо от педагога коєго води¬
мо єсть страшлива, аще и ціломудр будет, аще и с кротостію
живет чудесно ничтоже. Но педагогову страху ціломудріє
юнаго вміняют вси. Єгда же отлож яже отонюду принужде-
иіє, при тіх жде пребудет нравіх честних. Тогда и єже при
прьвім вьзрості ціломудріє єму всю вміняют. Сего ради учи-
телей паче отцев вьзисковати подаєт и любити. С ими бо єже
жити, оніми (с. 100) же єже добрі жити биваєт...
(с. 108). Да слишат зде діти, яко иже досаждаяй отцу.
Не к тому єсть син, но да не сіа будет. Єлма тіми ж де міра¬
ми по господьску гласу, в коєм ждо нами дійствуємих візмі-
рими бивающе. Да навикнем яко господей почитати родителей,
да и от своих почтени будем дітей и от господа поставленную
о сем богатую мзду вьспріймем. Тім же, якоже раб послужи
рождьшим тя. Что бо воздаси има, якова же она тебі в заєм
бо породити их не літь ти єсть (с. 109). Но тако да єсте чест-
ни от украшеніа нравов и ціломудріа, да и от человек и от бога
многую похвалу имате. Да навикнете чрево удержати, изобило
строшеніа отшаяватися, домостроителни, ніціи бити, отче-
любителни. Да навикнете под началом бити. Сице бо вьзможе-
те многую исходотаити м?ду родителем...
КОМЕНТАР
Збірник «О воспитаніи чад», виданий 1609 р. друкарнею
Львівського братства, відомий у двох примірниках, один збе¬
рігається у Львівському державному музеї українського ми¬
стецтва, другий — у Народній бібліотеці м. Софії (НРБ). Фо¬
токопію його опублікував Ф. І. Науменко (НауменкоФ. /.
Педагог-гуманіст і просвітитель І. М. Борецький.— Львів,
1963.— С. 73—116). Передмова «На Златоустого и до чител-

54
О воспитаніи чад
ников» і «О науці» публікувалися у кн.: «Українська поезія.
Кінець XVI — початок XVII ст.» (Κ., 1978.— С. 161—162). Са¬
ме за даним виданням друкуються віршована передмова і вірш
«О науці», а витяги з повчань Йоана Златоуста — за публі¬
кацією Ф. І. Науменка.
У цьому збірнику відображено культурно-просвітню про¬
граму Львівського братства, яка була типовою і для інших
братств України і Білорусії. Віршована передмова «На Зла-
тоустого и до чителников», вірш «О науці» написані невідомим
автором, але, без сумніву, людиною, яка брала безпосередню
участь в культурно-освітньому русі того часу, а повчання на
морально-етичні теми вибрані із творів Йоана Златоуста.
Автор віршів виклав гуманістичне розуміння передовими
суспільними колами України тих часів значення та ролі освіти
і виховання не лише для кожної людини зокрема, а й для
всього суспільства. Він стверджував, що завдяки «науці»,
тобто освіті і вихованню, формується особистість, громадя¬
нин з високими моральними якостями, якому не байдужі за¬
гальнонародні інтереси. Поширення освіти і знань автор по¬
дає як одну з передумов процвітання всього «народу руського»,
застерігаючи співвітчизників, що недостатня увага до шкіль¬
ної справи неминуче вестиме суспільство до занепаду, «до
погорженя». Його твердження випливали з практики діяль¬
ності братських шкіл, тих завдань, які на них покладалися —
протистояти полонізації і окатоличенню шляхом поширення
освіти, створення нових шкіл з розширеною програмою, які
не поступалися б своїм рівнем католицьким та протестант¬
ським школам, виховання молоді в дусі відданості власній
культурі, вірі, звичаям. При цьому важливе значення нада¬
валось збереженню давніх «греко-слов’янських» традицій. То¬
му упорядники збірника переклали й підібрали з творів Йоана
Златоуста — одного з популярних на східнослов’янських зем¬
лях отців церкви — повчання на теми виховання дітей. У цих
повчаннях містяться такі основні ідеї виховання дітей в хри¬
стиянському дусі, як прививання їм християнських доброчин-
ностей з раннього віку, відповідальності батьків за виховання
дітей, підбір наставників і педагогів, які відзначалися б ви¬
сокими моральними якостями та ін. Ці настанови певною мі¬
рою відображає і статут Львівської братської школи.
ПРИМІТКИ
1 Йоан Златоуст (близько 347—407) — один із отців церкви, оратор
і проповідник. Відіграв велику роль у розробці християнської етики і
соціально-політичних теорій християнства. Критикуючи богатство і роз¬

Примітки
55
кіш, намагався примирити два крайні полюси суспільства того часу — ба¬
гатство верхівки і бідність народних мас. Проповідував необхідність зми-
рення кожного зі своєю долею і становищем у суспільстві, підпорядкування
виховання дітей церкві. Твори Йоана Златоуста були дуже популярними на
Україні, використовувалися письменниками-полемістами, зокрема Іваном
Вишенським (див. також відповідну прим, на с. 749).
2 Один із поширених в українській віршованій літературі кінця XVI—
початку XVII ст. образ ріки, яка напуває землю, зрошує її і сприяє пло¬
доношенню.

* О ОСМИХЬ ЧАСТЕХЬ СЛОВА
По біоїжїю (образу создан(ь)ному ч[е]л[овЇ>]ку и
слова сано(м) почтенному. Сего частій, йми же состойт-
сд слова, не без ученид (оставити потреба. Аще бо и
кромЇ сйхь в(ь) д[у]ши состойтса слово, яко же уча(т)
богоноснїи ω[τ]цьі, но ко в(т>)тор0му рождению плоти,
еже устнами і глйсомь изьявлдему и прочими сего
«>ру(д)ми плоти, тогда и частей к(ь) составлению тре-
буеть. К(ь)ромЬ бо сйхь изьявйти / ω ни(х) же слово /
немощно. Суть же оубо слова частей сосмь / елика
гл[агол]емь и пйше(м). И внї> сйхь / ничто же єсть.
Суть же сил / йма / р-Ьчь / причастие / разлйчие / мвс-
тоймене / пре(д)л0гт> / нарвчие / союзь /. И сил (ОСМЬ
частей / нвкад ймуть и в себЇ раздЇленид. Яко же се.
2 Йма убо дЬлйтсд в(ь) троє, в(ь) му // жеско /в(ь)
жен(ь)ско / в(ь) средне. Йма же гліаголіетсд, яко
ймать по(д)лежащое существо о нем(т>) же єсть слово
і йма. Явлає(т) же сйце. Мужеское ймя. б[о]гь / о)[т]ець/
сіьіінь / д[у]хь с[вд]ть г[оспод]ь / аггель / .ч[е]л[о]-
вГьікь / Петрь / Павель /. во(з)духь / в£трь / м[£І-
с[д]ць / св%ть /. Й елика сймь подо(б)на. Жен(ь)ское же
се. Тр(о)[и]ца, с[вд](с)тад [І]/б[огоро](д)[и]ца. дГьІва.
д[у]ша. луна, землд. вода, и сймь подобнад. Среднее же
се. существб, єстєствб. ц[еса]р(с)тво. вл[а]д(ьі)ч[ес]тво
небо. ч[е]л[о]в['Ь]чество. и про(т)чад сицева. И нькад
сйхь и кромЬ указа разлйчид явї суть, и нЇкад же тре-
бують к(ь) явленню разлйчид. что же єсть ра(з)личие /
3 по малЬ укажемь. И кромЬ // убо разлйчид явлдемад
имена. (о(т)сюду познаваютсд. мужескому ймени / со-
вер(ь)шение ерь скон(ь)чеваеть. жέн(ь)сκοму же йзь.
сред(ь)нему же о(н).
И паки коеждо гімд делйтсд на паденїи пАть. йко же
суть сид. прАво родно. дйтелно виновно. звАтелно. И
сил оубо ω муже сйце гІлагоІлютсА. право / ч[е]л1оЬ

О ослих® частехь слова
57
віїікь. рбдно / ч[е]л[о]в[Ї]ка. дйтел(ь)но / ч[е]л[о]-
вї'ЬІку. винбвно І ч[е]л[о]в['Ь]ка. звателно / ϋ> чело-
в^че. ω ймєни же жен(ь)ско(м) сйце г[лаго]лютсд сид.
право / женй. рбдна / женина / винбвно і женоу. да-
телно женк звателно / ώ жено. Среднему же ймени
сйце посл'Ьдую(т) 11 по(д)пад(ь)н(а)д. право / естест- 4
вб. рбдно / естество 1//дателна, естеству. звателна, 5
ώ естество. суть же нЬкаа ймень, мндщаясд бьгги
му(ж)ска, приложену же к нймь различїю, явлдются
женьскад. не бо азомь сконьчеваютсд, но еремь, яко
же му(ж)ска.яже суть сїа, кровь, соль, трость, прьсть
и просто г[лаго]лема, мндтсд, му(ж)ска, с различіемь
же явлдютсд, женьска суть же и в среднемь ймени,
не скончевающесд бномь, но естем(ь). яко же с[о]лн-
це, оружїє копїє, тЬм же и сему потреба, кь явленїю,
различїа. суть же и в женьскомь ймени, яже не сконь-
чеваютсд, на азь, но, на й. яко м[а]ти, свекрьі, дщи.
да ова оубо ймень, с различїемь, ова же, // и крбмЇ, б
его явї суть, кьіа части бнвають. суть бо и в мужескомь
имени, яже не на ерь конець иму(т), но, най. яко же
ками, гвозди, чер(ь)ви, и таковад.
суть же во йменехь и другад, раздЬленїа, в мужьс-
ко(м) же купно, и женьскомь и среднем(ь). ова бо
ймень, явлдютсд, обща всему естеству. бва же собна,
комуж(д)о сьстйву, яко се. в мужескомь ймени естест¬
ву ►Р ббще* ЙМД ЄСТЬ, ч[є]л[о]в[ї]кЬ сьбное ** же
сьставомь, Петрь, Павель. вь женьскомь же, обще
всему естеству имд єсть жена, собьное же сьстйвомь,
Сарра, Анна. в(ь) сре(д)нем же ймени, адбщему естеству
єсть ймд. существо, собное же // сьставомь, н[е]бо, 7
древо, ЖЄЛЇ.ЗО
суть *** же во йменехь, и чйсла, едйно двоино, множ¬
но, и оубо едйно пред(ь)явйхомь ф двоино**** же
єсть се, права ч[е]л[овЇ]ка, ро(д)на, ч[е]л[овЇІку. ви-
новна, яко же и права, дателна, чїеІлІовЇІкома.
звательна, ώ ч[е]л[овЇ]ка. в(ь) женьском же ймени,
двбина сйце, права, женЬ. ро(д)на, женинЬ, дателна,
женама. винов(ь)на, яко же и права, звателна, ώ
женЇ. в(ь) сре(д)нем же ймени, двбина сйце суть, права,
естествЇ, родна. естеству, винбвна, йко же и права.
* На полі: Νοιτιεη сотипіз.
** На полі: Іпсііуійииш.
*** На полі: Митегі потіпит.
**** На полі: Митегі сіиаііа.

58
О осмихь частехь слова
дателна, естествома. звателна, ώ естестві ψ множна*
же сйце суть, права, ч[е]л[ові]цьі. ро(д)на, ч[є]л[овї]кь.
виновна, ч[е]л[ові]кьі. дателна, ч[е]л[ові]к<о(м). зва-
8 телна, // ω ч[е]л[ові]цьі. вь женьскомь же ймени,
множна сйце. права, женьї. ро(д)на, жень. виновна,
женьї. дателна, женамь. звателна, ώ жбньї. среднаго
же ймени, множна, сйце. права, естества. ро(д)на,
естествь. виновна, яко же и права, дательна, естествомь
звателна, ώ естества.
послідующа** же, гіменемь, су(т), пд(т). роди, ви¬
ди, начертанїа, числа, падежи. и оубо роди суть трїе.
мужескьі, женьскьі, сре(д)ни(и). вида (ж) ймень, ДІ ЛАТСА
В СЇА. вь пьрвобьітно, и діистьвно, и повЬстно, и
рододатно. и первобьітно єсть. се. всЖкь ч[е]л[ові]кь,
9 не бо ω(τ) иного прїАтсд + дЬистьвное *** же се,// яко
ω(τ) дійства, прозьіваетсА. яко се, ковачь, древоділд.
ω(τ) рода же, яко се, манїакь, шумд. ω(τ) повісти же
яко се, обішенїкь, обішеникь бо подйсть всему роду
обішенїа йма. начертанїа же, ина суть любомьіудрьст-
ва хитрости. и ина річето(ч)ства, другаа же писменнаа.
писменнаа (ж) зді явймь, яко послідующа частемь
слова. начертаниА (ж) суть, ова проста, ова сложна,
ова же пресложна ^ и оубо проста **** г[лаго]лдтсА,
яко едйнод части слова сьстоятсд, яко се, Петрь,
Павель, 0ома, Мило(ш) Драгошь ψ сложна***** же,
Доброславь, Радославь, Добромирь. всАко бо сих(ь)
10 со(т) двою частїи слова слогаются [11 йно // бо добро,
ино (ж), слава, и друго, рйдость йно же слава, и іно
[П] дрйго ^ ДРУго же2 Зми(р); сова бо ω(τ) сйхь суть
нарічїе. ова же йма мужеско, или женьско, или сре(д)-
нее. Что же єсть нарічїе, вь своемь чйну оукажетсд,
имена же пре(д)написашасд. пресложное єсть се, еже
ω(τ) трехь частїи слова слєжйтса [І], яко се. блїаіго-
вістникь, бл[а]гопроизволень, бідноа>(т)емлемь, зло*
прїатень, и елйка такова. суть же не точїю во йменехь,
в мужискомь и женьскомь, и средне(м). но и в річехь
послідьствующа, сложна, и пресложна и со(т) йх же
24 частїи(и) // слежутсд, явлаютса в разделенїи частїи.
* На полі: Νιιπιβηΐδ ріигаїіз.
** На полі: Νοηιίηί ассіНипІ ςιιίη^ε), ^епиз, зресіез,
Нбига, пишегиз еі сазиз.
*** На полі: Оегіиаііиа пошіпа.
**** На полі: Νοτηβη зігпріех.
***** На полі: Νοηιβη сошрозіЧит.

О осмихъ частехъ слова
59
и оубо р(Ьды, и виды, и начертаніи сказахомъ. числа же, едіно, двоино, множно ф паденіе * же, права, ро(д)на, дателна, виновна, звателна, и оубо со имени по силѣ со(т) части сказахомъ. ю(т) малых же сихъ, и прочад любооучёнымъ явѣ будуть, яже со имени.
О осмихъ частехъ слова, арк. 25.
Понеже пре(д)варше рѣхомъ, яко сосмь частій суть слова**, ймд же всихъ яко основаніе, прочад бо части оглаголаніа суть йменю. ф о ймени бо г[лаго]летсд, явлАюще стр[а](с)ть или дѣйство, его же есть йма, стражущаго, или дѣйствующаго, мнсЬжае же йныхъ рѣчь, сего ради И рѣчь прёже оуставихо(м) изьясніти. 25 рѣ(ч) же естъ часть слову, непадающи сказателна,
* На полі: Casus.
** На полі: De verbo narratio e(t) [?] explicatio.

60
О осмихъ частехъ слова
лицу, и времени, дѣйству же, и стр[а](с)ти и обѣма вкупѣ, со(т) коего лица дѣйству е(т)сд, или стражетъ, и в кое времд, и сего ради г[лаго]летсА рѣчь, яко ра(з)чїнАющи, лїца же и времена, дѣйство же, и страсть, и обоіо купно; и егда показуетъ коегождо
[26] лїца дѣйство, сйце г[лаго]лет(ъ) | рѣч(ъ)4 | 8Петръ оуча- ше *** Павелъ посылаше, МатѲеи бл[а]говѣствовааше, и се яви дѣйство мимоше(д)шаго времени ф егда же
О осмихъ частехъ слова, арк. 26.
г[лаго]летъ Петръ оучитъ, Паве(л) посылаетъ, Ма(т)- Ѳе(и) бл[а]говѣствуетъ, се яви дѣйство настоящаго времени **** ф егда же ли г[лаго]летъ, тїи вамъ судАтъ. яви дѣйство будущаго времени *****. се яви рѣчь дѣйство минувшаго, и настоящаго, и будущаго времени, на три бо дѣлится времд яви же и коего залога суть, сирѣчь дѣиственаго, дѣйство выше речен(ъ)-
*** На полі: Tempus. Preteritum.
**** На полі: Presens.
***** На полі: Futurum,

О осмихь частехь слова
61
над, а не сграсть, страдалнаго же залога суть сїа,
Х[ристо]с, распдтсд, с[о]лнце// померче. каменїе рас- п
падесА, Х[ристо]с, распинаетсд, с[о]лнце померцаеть,
каменїе распадаетсд, Х[ристо]с распнетсд, сіоілнце
померкнеть, каменїе распадаетсд. се яви рїчь мимо-
ше(д)шаго, и настоящаго и будущаго времени
стр[а](с)ть. и оубо залогь дійства и страдати сказахомь
всїхь вьіше рече(н)ннх(ь) обою жь купно сирїчь
дїиства, и стр[а](с)ти залогь, еже г[лаго]летсд посреди
дійства и страсти рїчь, по раздїленїи временнемь [!]
стр[а](с)темь скаже(м) тогда бо бл[а}гоявленіе будеть,
ньіні же послїд(ь)ствующа річи скаже(м), яже суть
се, изложенїа залози, видьі, начертанїа. чйсла, обра-
зьі, времена, и супружьства; изложенид (ж) // єсть се, 12
вола д[у]ша, износима гласо(м) рїчью явлдема. вола
же д[у]ша, в сих(ь) пати словь обдержитсд, в пове-
лїнномь, в(ь) м[о]л[и]твеном(ь), вь вопросно(м) вь
звателномь, в повїстномь, я (ж) изложенїа наричю(т)-
сд. єсть же и другое и(з)ложенїе, е(ж) зове(т)тсд [!]
необавно. не 60 може(т) и(з)явіти само о собь, лица
ли Бремене, ли залога, ни(ж) йно кое послЬдующи(х)
р-Ьчи, сего ради єсть име(н) не прїемле(т), и г[лаго]ле(т)-
са необа(в)но. егда имена нарїчю(т)сд, ті(м) же и ра(з)-
лічїе ймени прие(м)ле(т), егда (ж) ли имена не нари-
чю(т)сд тЬ(м) же и ра(з)лічїа, йко (ж) се еже чести
поле(з)но, еже їсти по(т)ре(б)но, еже игратї оуко(р)но.
кроме (ж) ра(з)лічїа г[лаго]лемое необа(в)но со иньши
(ж) частьми, слова сьставл^емо бьівае(т), йменю, или
рїчи, вещь // исполнающи сьвїть д[у]ша, яко се по- 13
веліваю ти бьіти, повеліваа річ(ь) єсть, ти, мїсто-
ймени, бнти, необавно, да оубо річь, и ймд, ли мїсто-
ймени требують необавно(г)[о] кь исполненїю сьвіта
д[у]ши , сего ради необавное вьчтесд сь изложеньми,
аще и о собі само кь изложенїю сйльї, не ймать.тім же
и наречесд неюбйвное. залогь же послїдующи(и) рїчи,
что єсть явихомь в послїдующе(и) рїчи. ви(д) же
мнώго(образнї г[лаго]летсд, в любомудрїи, и рїчи-
точьстві, и йменехь, что же єсть видь в рїчехь, явимь,
ви(д) г[лаго]летсд рїчи дїлймїи на двоє, вь прьвооб-
раз(ь)ное, и преводное. яко се п£рвоа>бразное хощу
прїиму, преводное же // вьсхощу вьспрїиму, ω(τ) 14
прїатїа бо вьспріятіе, и прбчад такова (и). подобно же
и начертанїа, многособразнї г[лаго]лютсА, что же
єсть начертанїе в рїчехь, скажемь, начертанїе єсть

62
О осмихь частехь слова
знаменїе, річи, проста ли ест(ь) ли сложна. проста
дамь, сложна воздам(ь), пресложна вьздамь ему.
числа же колика суть в именехь явйхомь. что же суть
в річехь скажемь, двиственьїд річи, числа соу(т)
сїа. творД, твориши, творить, творйва, творйта, тво-
рймо, творїте, твордть. страдалная же биясд [І], бїешсд,
бїетсд, бїевасд, биетасд, бїемсд, бїетесд, бїютсд. се и в
15 річехь явйхомь числа, число (ж) // г[ла]голетсд, яко
ω(τ) едйниць, множна считад. лица же в річехь суть
се, что єсть лице річи, яже кто г[лаго]леть о собі, ли
к нему же ω немь г[лаго]леть. или ω иномь не сущемь
ту. колико лиць; три, прьво, второ, и тре(т)е. яко
се г[лаго]лю азь, г[лаго]лешь ти, г[лаго]леть
(о(н)сїи, и се оубо явйхомь. суть же и двоина, и множ¬
на, яко же и во именехь пре(д)явихомь. времд же єсть
сьпротдзаемо, мьра сьставленїа, в нем же всако
МІрИТСА движенїе, ли ЗВЇЗДЬ, ли животь, ли что тако-
вьіхь, ю(т)сюду и дЬиства річи и стр[а](с)ти рЇчи,
и посре(д)нее дійства, и страсти рТ>чи. во временехь
16 бьіваемьід, Бремена г[лаго]лютсд. раздЬлд // ет(ь) же
са времд на троє, в(ь) пре(д)бьівшее, в настоящее, в(ь)
будущее. и паки ДЬЛИТСА пре(д)бьівшее вь четьіре,
вь протджное, в непредЬлное, в на(д)предЇлЬемое [!],
в пре(д)лежимое, настоДщее (ж) неділимо єсть, буду¬
щее же вь двоє ділите А. в(ь) по малі бьівающее, и в(ь)
будущее. г[лаго]лють же са Бремена діиствена сйце.
пре(д)бившее, протдженое. бїахь непреділное же бихь,
дві же прочїи, язьїку не прїатні, настоящаго же, бїа,
в по малі бьгоающаго бити хощу. будущаго же бйти
имамь. страдальнаго же залога Бремена, сйце г[лаго1-
лютса, преди бьівшее, протдженое, бїаху ΜΑ. непре-
17 ділное, бйху ма, // настоящее бьють мд. по малі бьі¬
вающее, бйти мд хотіть, будушее бйти ма ймуть,
поереді же страсти и дійства, сйце г[лаго]лютсд Бре¬
мена, пре(д)бьівшее, протдженое, бїахед, непреділное
бйхсд, настоящее бїаед, по малі бьівающее, битисд
хощу будущее бйтисд йма(м) супружества же річи
оконьчеваемьіми словьі. сь силами явлДема соу(т)
ДІЛАТ же СА ВЬ тринадесд(т) ω(τ) е(л)лин(ь) 1^.
Причастїе * же єсть г[лаго]ль, иміай нікад послід(ь)-
ствующа річи, и нікад послід(ь)ствующа именю,
єсть же причастїе се. пїшай, г[лаго]лай, бїай пйшущи,
* На полі: Рагіісіріит,

О осмихь частехь слова
63
г[лаго]лющи, бїющи еже пйшуще, еже гілагоілюще,
еже бїаще, сиа // оубо соуть залога, дьиственаго ω 18
трїехь родЬхь, страстнаго же залога суть сїа. пйше-
мьі(и) г[лаго]лемьш, биемьіи. пйшемад, г[лаго]лемад,
бїемаа пйшемо, г[лаго]лемо, бїемо. послЬдующа же
сему суть, мсмь. роди, в Їди начертанїа, числа, падежи,
залбзи, времена, и супружьства, сего ради и г[лаго]-
летсд, прічастїе, зане прїчаствуегь, и їменю, и р£чи,
сїа бо сьставлДють шно, сЬно бо, ничто же ω собь
своиствено ймать. йменю оубо причаствують роди,
и паденїа, что же єсть роди, вь йменехь рЇхомь что же
падбнїе, слмши. паденїе ест(ь) г[лаго]ль, знаменуд
рсодь, ли часть, ли стджанїе, ли данїе, ли вину тЬла //
срЇчь имена, да оубо часть, или стджанїе, назнаме- 19
нуеть, родна, г[лаго]лемь бо, глава, ли рука, ли нога,
Швлова єсть, и паки домь ли стрДжанїе, лиживотно,
Петрово єсть, глась бо г[лаго]лдй Павловь или Пет-
ро(в). паденїе родно єсть, дателно же єсть егда г[лаго]-
лемь, дад Петру хлЬбь, сїа оубо Петру дателна єсть,
виновна же єсть, егда г[лаго]лемь, яко ч[е]л[овЬ]ка
ради сниде б[о]гь на землю, сїе бо чЇеМовВІка винов¬
на єсть, разньствуеть же, паденїа именна, коеждо
другь кь другу и кь правои ихь, по конечномь пис-
мени, йстїньство, словуеть * же сд паденїе, ω (т) еже
падати падеть бо и рождаетсд [!]. ω(τ) права всДко
паденїе // и сихь ради оубо причаствуеть, прічастїе 20
йменю. рЬчи же причаствують залози времена, и
супружьства. что же суть сїа, сказахомь, во ймене(х).
еще, что єсть число, и начертанїе, и видь рекохомь вь
ймене(х) и в р-вчи, и се оубо єсть причастїе.
Разлйчье же єсть, часть едіна. осми частїи слова,
сказателно падежемь, само о соб'Ь. и егда г[лаго]лемь
йже разлйчїе, явйхомь праву, едйньству мужескаго
ймени, йко же се ч[е]л[овЬ]кь, конь, воль, и прочад,
му(ж)скаго ймени. егда же г[лаго]лемь, яже явй¬
хомь, вь едінїцахь женьскаго ймени, правое яко се,
слава, зе(м)лд жена, и прочад женьскаго ймени // егда 21
же ли г[лаго]лемь разлйчїе, еже явіхомь, вь едіницахь
средндго ймени, правое яко се, н[е]бо, чюв(ь)ство,
древо, и прочад среднихь ймень, падения же ймень
разлйчїа не по(т)ребують, вь словеньскомь язнцЬ,
ни же ймать пре(д)чинньіхь. подчин(ь)нмхь же ймать
* Потрібно: испіїньсіпвословуетг.

64
О осмихъ частехъ слова
двѣ, яже суть сїа. в мужескомъ ймени, его же, ему ж(ъ) и оубо его же, паденія естъ ро(д)наго, ему же, дателнаго. в женьском(ъ) же ймени подчинна яже суть три, еа ей, яже, и оубо еа, паденія естъ, ро(д)наго, ей, дателнаго, яже ві'но(в)наго. въ сре(д)нем же, еже и в мужескомъ, правыхъ же йменъ различія, со испыта-
22 н’іемъ. по(д)чинна суть, аще И и в(ъ) пре(д)чинна,
О осмихъ частехъ слова, арк. 27.
прїемлютсА. можны(х) * же йменъ мужескихъ различіе, яко и въ единомъ, правад иже ро(д)на их же дателна, йм же, яже, в женьскихъ йменехъ, мнЖжна права, еже родна, йх же дателна, им же, въ среднемъ же ймени, разлйчіе мн<Ьжно, право, яже, родно же и виновно, яко же и в мужескомъ и женьскомъ.и оубо разлйчіа, въ еллиньскомъ, языцѣ мнюга су(т), въ сло- веснемъ ** же мнбжае сихъ, их же рекохомъ, не
* Треба: множных.
** Потрібно: словеньскомъ.

Коментар
6)
вмЬщаютсА, дЬлат же са вь двоє, вь пре(д)чинна и
по(д)чинна. йбо пре(д)чинна того ради г[лаго]летсА.
яко предварАють чинь и слогь йменю. по(д)чинна же,
йко // послЬдующа,, симь и елйка предварйхомь, пре· 23
ведбхомь. по(д)чинна су(т) яко же предьрекохомь раз- [24]
лйчїе же сего ради нарйчетсА, яко разнь * | ствуд 7
лица йменомь. сирЬчь, мужескому, и женьскому, и
сре(д)нему, посл'Ьдующа же разлйчїа, суть сїа, ршди
вйди, числа же, что же суть сїа, явйхомьво йменехь.// 2в
Б[о]га бл[а]гаго бл[а]годатїю.
А за прозбою жителеи столицн великаго кнА(з)ства
Литбвьскаго града Вильни.
Сиа кграматнка словеньска язика, з газовилакїи
славного града Острога властное со(т)чизньі яснЬ
вельможного кніяіжати и п[а]на. пана Константина
Константиновича кн[я]жати на Острогу, пана на
ДубнЬ, воєвода кїевьскаго маршалька земли волннь-
ское и прочаА. З щодробливое его м[и]л[о](с)ти ласки
видана дла наоученьА и вьірозумЬньА б[о]ж[е](с)твен-
наго писа(н)А А за помочьюХ[ристо]вою на несмертную
славу нарбду дому его кн[я]жа(т)ско(и) м[и]л(о](с)ти
видрукована в мЬсте Виленьскомь.
В року нароженьА слова и б[о]га и сп[а]са нашего
І[су]с Хіристіа Ф афпз. м[Ь]с[я]ца октАврїа и дна,
на памАть пр[е]пІо](д)[о]бннА м[а]т[е]ре нашеА Пела-
гей. А ω(τ) сотворенїа свЬта Ф з ч е-го.
В друкарни дому
Мамоничовь // 27
КОМЕНТАР
Трактат «Про вісім частин мови» е найдавнішою суто гра¬
матичною працею у слов’янській лінгвістичній традиції.
У сербському списку XV ст. він має заголовок «Осьмь честии
слова, елико глаголемь и пишемь 8», у східнослов’янському
списку початку XVI ст.— «Книга стго Йвана Дамаскина фи-
лоооф(ь)скаа о осми(х) часте(х) слова, преведе же еа Ива(н)
презвитерь, ексархь болгарскій, о(т) елли(н)ска(г)[о] Азика
вь слове(н)скій» ®, у східнослов’янських списках XVI—
XVII ст.— «Стго Ісоанна Дамаскина о шсмихь частЬхь слова,
8 3-328

66
О осмихь частехь слова
елика пишемь и глемь» 10. Завдяки К. Калайдовичу 11 у віт¬
чизняній філології тривалий час повторювалося (часом ще й
нині) твердження про поширеність на Русі граматики Йоана
Дамаскина, перекладеної з грецької на старослов’янську
мову Йоаном, екзархом Болгарським (кінець IX — початок
X ст.)·
Проти такої версії виступили О. Горський та К. Невостру-
єв, які вказували, що серед відомих друкованих і рукописних
творів Й. Дамаскина граматики немає. На їхню думку, автор¬
ство грматичного трактату деякі переписувачі приписували
Й. Дамаскину у зв язку з тим, що дану статтю у збірниках
знаходили, звичайно, поруч із діалектикою цього добре відо¬
мого на Русі [візантійського письменника. О. Горський і
К. Невоструєв вважали, що й переклад граматичного трактату
несправедливо приписується Йоанові, екзархові Болгарсько¬
му, бо в мові граматики, її граматичних формах і словах не¬
має вказівок на добу екзарха. Крім того, на їхній погляд,
антропоніми, вжиті в трактаті для екземпліфікації (Милошь,
Драгошь та ін.), указують на походження твору не з Болгарії,
а із Сербії12. Міркування О Горського та К. Невоструєва
підтримав видатний славіст Г. В. Ягич, який гадав, що авто¬
ром перекладу вважався Йоан Екзарх через те, що в рукопис¬
них збірниках безпосередньо перед граматичною статею або
після неї вміщувалися твори, які справді належали болгар¬
ському письменникові чи йому приписувалися.
Г. В. Ягич зіставив дефініції досліджуваної пам’ятки з
матеріалами різних греко-візантійських джерел. Він виявив,
що слов’янський заголовок статті — дослівний переклад гре¬
цького «περί των οκτώ μβμών τοΰ λόγου». Під цим заголовком
відомі кілька візантійських лінгвістичних праць, серед них
одна XII ст. Слов’янський перекладач і складач граматичної
статті черпав матеріал із різних джерел. Паралелі до слов’ян¬
ського тексту вчений виявив у граматиці Діонісія Фракійця,
працях Псевдо-Феодосія, Георгія Хіровоска та ін. Різнодже-
рельність спричинила те, що в слов’янському трактаті про
деякі категорії йдеться двічі в різних місцях. «Стаття справляє
враження зведення зі схолій або коментарів, що походять
від різних авторів, із яких слов’янський перекладач зробив
досить невдалий витяг, дуже мало дбаючи при цьому про за¬
довільний порядок»,— зауважує Г. В. Ягич, який дійшов
висновку, що трактат складено в Сербії близько XIV ст. на
основі дуже пізніх грецьких зразків. Та вчений все ж визнає
у слов’янській пам’ятці проблиск і самостійної спостережли¬
вості 13.

Коментар
67
Болгарський філолог Е. Георгієв висунув гіпотезу, ніби
основою трактату є граматичний твір, у свій час перекладений
слов’янським першовчителем Кирилом (Костянтином) на гре¬
цьку мову з давньоєврейської14. Однак це припущення явно
невдале. Греко-візантійські джерела слов'янської пам’ятки,
виявлені Г. В. Ягичем, не викликають сумнівів. Абсолютно
безпідставна й спроба приписати переклад трактату про вісім
частин мови князеві А. М. Курбському 1δ.
Мова перекладу архаїчна, близька до старослов’янської
пізнього періоду. Більшість східнослов’янських списків XVI—
XVII ст. пам’ятки мають яскраві ознаки того, що вони кінець
кінцем пов’язані з середньобюлгарським списком тексту, про
що найпереконливіше свідчить а на місці А, точніше, дієслівна
флексія — а, -/а замість східнослов’янської -у(-ю) < -ж: тво-
рА — «творю», твориши і т. д., биясА «б'юся», бїєшсА та ін.
(с. 15 стародруку).
Беручи до уваги особливості мови тексту, вважаємо, що
слов’янський переклад-компліляція греко-візантійських гра¬
матичних трактатів здійснений десь на південнослов’янських
землях (імовірно, в Македонії) не раніше XI і не пізніше кін¬
ця XIV ст.
На початку трактату згадуються вісім частин «слова»,
тобто «мовлення»: имА, р’Ьчь (дієслово), причастїє, различїе
(артикль), мЬстоимене (займенник), предлогь, нарЬчїе, сою&ь,
проте описуються лише перші чотири — ім’я, дієслово, діє¬
прикметник і артикль. Майже всі списки XV—XVIII ст. сло¬
в’янського трактату містять один і той же текст із розглядом
цих чотирьох категорій слів. Недавно Л. П. Жуковська від¬
крила продовження (доповнення) його в збірнику початку
XV ст., яке має заголовок «А се сказание триемь частемь сло¬
ва, оставшимь ω(τ) осми частеи слова», де стисло розглянуто
займенник, прийменник, прислівник і сполучник 1в.
Заголовок трактату не містить назви мови, якої стосується
викладена в ньому граматична наука. Немає конкретних назв
мов і в граматиках грецьких та латинських середньовічних
авторів. У цьому яскраво виражається погляд на виділені
граматичні категорії як на закономірності, притаманні не
якійсь конкретній мові, а мові взагалі; граматичні категорії
пов’язувалися не стільки з мовною формою, скільки із змі¬
стом 17. Такий погляд поширювався ще від античних часів
(перші граматичні категорії виділили філософи). Він просте¬
жується більшою чи меншою мірою і в граматиках україн¬
ських учених XVI—XVII, хоч вони й зазначають, граматику
якої мови описали (дослідили). Особливо яскраво старовинний
8*

68
О осмихь частехь слова
погляд відбито в заголовку виданої у Львові 1591 р. книжки:
«Граматка доброглаголиваго еллино-словенскаго язнка. Со-
вершеннаго искусства осми частей слова». Це теоретична гра¬
матика грецької мови з словеноукраїнським перекладом. Для
авторів і перекладачів наявність грецького і паралельного
«словенського» тексту була достатньою підставою вважати
свою працю граматикою відразу двох мов — грецької й цер¬
ковнослов’янської. Крім того, вони підкреслюють, що в ній
викладається «досконале мистецтво про вісім частин мовлення
(речення)». Отже, у старовинному трактаті «О осмихь частехь
слова» викладається своєрідна абстрактна теорія граматики
із слов’янськими перекладами-ілюстраціями й оригінальними
прикладами. Оскільки грецька та слов’янська мовні структу¬
ри в кардинальних категоріях досить близькі, грецьке вчення
легко екземпліфікується слов’янськими лексемами й слово¬
формами.
Трактат «О осмихь частехь слова» — не просто переклад
грецьких творів чи компіляція, а одна з найперших спроб
пристосувати вчення давніх греків і візантійців до слов’¬
янського матеріалу, осмислити особливості слов’янської мор¬
фологічної системи, виробити відповідну лінгвістичну термі¬
нологію. Він підготував грунт для перших оригінальних
праць у східних слов’ян. Багато термінів Із цього трактату
засвоїли вітчизняні граматисти XVI — початку XVII ст. Де¬
які з термінів у незмінній або модифікованій формі зберігаю¬
ться і в сучасних термінологіях.
Трактат «О осмихь частехь слова» відіграв першорядну
роль не тільки в розвитку мовознавства східних слов’ян, а й
освіти. До XVI ст. він був єдиним шкільним посібником із
граматики. Із шістнадцяти списків пам’ятки п’ятнадцять —
східнослов’янського походження. Із слов’янським перекладом
трактату був знайомий видатний філолог XVI ст. Максим
Грек — візантієць, що тривалий час працював у Росії. Ури¬
вок із трактату «О осмихь частехь слова» — «Страда(л)на ж
суть тако...» надрукував Іван Федоров у львівському «Бук¬
варі» 1574 р. Трактат опубліковано 1586 р. у Вільні, очевид¬
но, під назвою «Кграматьїка словеньска язьїка», куди в дру¬
карню МамоничіїҐ (був доставлений із скарбниці князя
Κ. К. Острозького. Про це дізнаємося з післямови, де, між
іншим, сказано: ...«За прозбою жителеи столицьі великаго
кнд(з)ства Литовьскаго града Вильни. Сид кграматьїка сло¬
веньска язьїка, з газо9илакїи славнаго града Острога власт-
ное (о(т)чизнн яснЬвелможнаго... пана Константина Констан-
тиновича кн[я]жати на Острогу... З щодробливое его... ласки

Коментар
69
вндана дла наоученьд и вмрозумЇньд б[о]ж[е](с)твеннаго пи-
са(н)д...» (с. 27).
Як зазначалося, надрукований список праці про вісім ча¬
стин мови — східнослов’янської редакції. Характерною особ¬
ливістю першого, віденського видання пам’ятки є вміщені на
полях стародруку латинські еквіваленти слов’янських термі¬
нів, що свідчить про ознайомленість освічених людей України
й Білорусії з латинською граматичною теорією й терміноло¬
гією, про призначення книжки для шкіл, у яких вивчалась
також і латинська мова. У віденському виданні трактату чи
не вперше фіксується термін «кграматьїка» (буквосполукою
кг у XVI ст. на Україні й у Білорусії позначався проривний
приголосний г) — запозичений із латинської мови або моди¬
фікований під її впливом вживаний ще з давньоруської доби
грецького походження термін «граматикїя». Термін «кгра-
матика» (граматика) прищепився й функціонує в вітчизняній
філології.
Багато істориків вітчизняного мовознавства на основі наз¬
ви, зафіксованої в післямові стародруку, помилково твердять,
ніби 1586 р. у Вільні надруковано першу граматику «слове·
нороської» (церковнослов’янської) мови.
Приписування граматичного трактату Йоанові Дамаскину
в умовах панування релігійної ідеології відіграло позитивну
роль, адже граматична наука освячувалася одним из найбіль¬
ших давніх християнських авторитетів. Уривок із трактату
надруковано в передмові до видання «Граматики» М. Смотри-
цького 1648 р. в Москві і навіть у передньому слові до грама¬
тики церковнослов’янської мови, надрукованої 1773 р. у м. По-
чаєві. Отже, старожитний твір про вісім частин мови не втра¬
тив актуальності навіть у другій половині XVIII ст.18
У бібліографії кириличних стародруків відомі тільки три
примірники книжки, виданої 1586 р. у Вільні: один примір¬
ник належав соборові Йоана Хрестителя у Перемишлі19 (ни¬
нішнє його місцезнаходження нам невідоме), один зберіга¬
ється в Державній публічній бібліотеці їм. М. Є. Салти-
кова-Щедріна в Ленінграді (шифр ХУП.8.41)20, один — у
бібліотеці Центрального державного архіву давніх актів у
Москві.
Примірник ЦДАДА оправлений разом із «Діалектикою»,
перекладеною А. Курбським а1. Не встановлено, коли ці дві
публікації опинилися поруч: чи вони видані як один томик,
чи були опубліковані окремо й разом оправлені пізніше. Окіль-
ки відомі два друковані екземпляри граматичної розвідки
«О осмихь частехь слова» без «Діалектики», можна допустити,

70
Ο οсмихь частехь слова
що названі твори, імовірніше, надруковано окремими кни¬
жечками.
Із двох примірників, що зберігаються у нашій країні, пов¬
ніший екземпляр ЦДАДА у Москві. Його перевидаємо як
пам’ятку граматичної думки й старовинний шкільний підруч¬
ник цілком світського змісту. Раніше опубліковано три руко¬
писні тексти трактату: два списки видав Г. В. Ягич **, один —
Л. П. Жуковська **.
Стародрук 1586 р. перевидається вперше. Як зазначалося,
він неповний, бо початок книжечки не зберігся. У примірнику
ЦДАДА початок тексту дописано у XVII або на початку
XVIII ст. Його також публікуємо. Книжечка XVI ст. не має
нумерації сторінок (листків). У томику, де разом із граматич¬
ним трактатом вміщена стародрукована «Діалектика» в пере¬
кладі А. Курбського, наявна пізніша (очевидно, XIX ст.)
пагінація, яку зберігаємо в нашій публікації. Дописаний текст
займає стор. 1—5 томика ЦДАДА. Ще Г. В. Ягич помітив,
що в рукописному примірнику, з якого 1586 р. набрано текст,
були переплутані (очевидно, друкарями) сторінки, тому ви¬
йшла плутанина і в стародруці24. Видаючи дану пам’ятку, ми
поставили на місця його поплутані частини, зазначивши у
виносках, де вони були у стародруку. Оскільки при цьо¬
му порушилось сторінкування, то кінець перерваного тексту
позначено перпендикулярною рискою, а на полі в квадрат¬
них дужках вказана сторінка стародруку. У нашій публіка¬
ції майже повністю збережено пунктуацію й орфографію ста¬
родруку. Текст транслітеровано згідно з чинними «Правилами
видання пам’яток української мови» 25.
ПРИМІТКИ
і Тут закінчується дописаний у XVII—XVIII ст. текст замість за¬
губленого стародрукованого. Останнє слово написане помилково, а за ним
пропущено текст. Пор.: родна есте(с)шоео, виновна есте(с)тва (Ягич И.
В. Рассуждения южнославянскоб и русской старини о церковнославян-
ском язике // Исследования по русскому язику.— Спб., 1885—1895.—
Т. 1, разд. 3.—С. 336), але також: ро(д)на е(с)сгмо. вїновна е(с)ство (Жу·
ковская Л. П. Барсовский список грамматического сочинения «О восьми
часгях слова» // Східнослов’янські граматики XVI—XVII ст. / Матеріали
симпозіуму.—Κ., 1982.— С. 31).
* У стародруку після нього йде текст, що починається словами: Петрь
оучаше Павель посилаше (с. 60 нашого перевидання).
3 У стародруку перед цим міститься текст, який закінчується части¬
ною разнь — перерваного слова разньствул: ...сего ради наричетсА, яко
разнь (с. 65 вашого перевидання).
4 У стародруку після цього тексту йде текст, котрий почина¬
ється частиною -ствул перерваного слова разньствул: ству/ь лица
именьмь (с. 65 нашого перевидання).

Примітки
71
ь У стародруку перед цим міститься текст, що починається словами:
іно драго друго же... (с. 58 нашого перевидання).
0 У стародруку після цього йде текст, котрий починається словами:
ми(р) ова бо о(т) сихь суть нар'Ьчїє... (с. 58 нашого перевидання).
7 У стародруку перед частиною -ствук слова разньствш міститься
текст, який закінчується словами: ...сйце г[лаго]лет(ь) рЬчь (с. 60^ нашого
перевидання).
8 Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старини о цер-
ковнославянском язьіке П Исследования по русскому язику.— Спб., 1895.
-Т. 1.— С. 328.
9 Каладович К. Иоанн, зксарх Болгарский.— М., 1824, факсиміле № 14,
10 Ягич И. В. Цит. праця,— С. 335.
11 Калайдович К. Цит. праця,— С. 74—75.
12 Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Мос-
ковской синодальной библиотеки.— М., 1859.— Отд. 2, ч. 2— С. 311—133·
13 Ягич И. В. Цит. праця.—С. 327, 345—362.
14 Георгиев Е. Кирил и Мефодий, основоположниця на славенските
литератури.— София, 1956.— С. 74—75.
15 Мьщко И. 3. Острожский культур но-просветительний центр. 11 Фе-
доровские чтения.—1981.— М., 1985.— С. 62—63.
10 Жуковская Л. П. Барсовский список грамматического сочинения
«О восьми частях слова» 11 Східнослов’янські граматики XVI—XVII ст.—
Κ., 1982.—С. 39—42.
17 Амирова Т. А., Ольховников Б. А., Рождественский Ю. В. Очер·
ки по истории лингвистики.—М., 1975.—С. 120.
18 Детальнішій філологічний аналіз пам’ятки див.: НімчукВ. В. Мово¬
знавство на Україні в XIV—XVII ст.— Κ., 1985, с. 18—31.
19 Каратаев И. Описание славено-русских книг, напечатанних ки-
рилловскими буквами с 1491 по 1652 г,— Спб., 1883.— Т.І.— № 113.
20 Лукьяненко В. И. Каталог белорусских изданий кирилловского
шрифта Χνΐ-ΧνίΙΪ вв.—Вьіп. 1.—Л., 1973.
Зернова А. С. Типография Мамоничей в Вильне (XVII век) // Кни¬
га. Исследования и материальї. Сб. 1,— М., 1959.— С. 186.
22 Ягич И. В. Цит. праця.— С. 328—342.
23 Жуковская Л. П. Цит. праця.— С. 30—42.
24 Ягич И. В. Цит. праця.— С. 959—960.
26 Пещак Μ. М., Русанівський В, М. Правила видання пам’яток
української мови XIV—XVIII ст,— Κ., 1961.

ЙОАНА
ДАМАСКИНА
ДІАЛЕКТИКА,
або
ЛОГИКА
ψ

Насвятіишому и о бозе честному отцу Козмі, єпис-
210 зв. копу Маюнскому, Иоан смиренний — поздравлениє. //
Не не [!] безстрашне 1 убо ума и не совершенство
язика моєго відуще, обиновахся не без вини о оних
вещах, их же паче сили начинати и на неудобниє
дерзати, понеже яко ум свободний и храбрий раз-
смотряєтіь] уготованние боязнениє тім, яже на таковие
вещи дерзают. Аще убо Мойсій он, от бога дателіь]
закона, ото всякого зріния человіческаго отлучающеся,
и противноє житня оставляюще; и всякиє вещи осно-
ваниє, яковая єст[ь1 заглажающе уготовлениє, зрител-
ноє души очищающе, а оттуди ко видению божию
совершенство готово. Яко и нам слова божия мило¬
серднеє схожениє и еже и нам братскаго воплощения
в купі [неї горящей; и в сущем огню зріти удостоился,
возгоренна остротою пламени, и ко свойственной красоті
прелагающе. Ани согараше, ани угасаше, ани от свой-
ственнаго єстества онаго пременяюще, єже найпер-
віє существо и истинне више существенному существу
научил, сокровища домового достойностіь]2 мающе,
от бога заимствованну, не мотующим нарицал себе
самого и гугнива язика, аки би не могущу послужити
воли божиєй и сию ясне подати, и ходотаєм между
богом и человіки поставлен бити. Како аз, яже сквер¬
ною всякого греха, им же оскверен єсми, носяще всякое
лреизобилиє в самом собі помислов, мні шкодящих 3,
и ани виразуминия, ани ума очистивши, яко зерцало
<5ожиє в божиих4 вещех уготования дерзнул би-м.
Ани словества иміюще совершеннаго довліти позна-
нию 6, єже би божии вещи и не изглаголанниє поведал
всякаго разумнаго сотворения. И излишних исходя-

Йоана Дамаскина Діалектика
75
щих вещей собраниє: сиє убо помишляюще, обино·
вахся ко глаголанию, а бояхся повеления. Рєкох убо
воистинну, да не буду су[гу]бе * насмеян, сиреч в не-
искустве и безумию, обаче сиє претруднійше. Понеже
прощенно воистинну достоит бити невидения оклеве-
таниє *, аще би от презрения не исходило. А егда не
неискуства помишлениє познания неудобно и хулно,
и всякаго прощення недостойно и вящей. Да не, реку,
послідниє неискуства знаменне, но єже плод преслу-
шания смерть. А покорний и послушний Христов
наслідник, постановленний аж до конца и возвеличен,
привожден 7 биваєт, и явственную благодатГь] от бога
получаєт, и отверзающе уста, исполняется духом, по
плоти очищаєтся, а по уму просвещаєтся и приємлет
речениє во отверзение уст не пекущеся, // их же гла- 211
голет и орган в нем будет вещающего духа, вами в вас
святоє царство держащому, Христу работают. Прекла-
няюся ко повелению и отверзаю уста, уповающе,
иже вашими молитвами исполненний духом, да глаголю
вещи словесние не моєго ума полезниє, но плод духа,
сліпих просвещающаго, єликим би приємлющим пода-
вал. И сиє глаголюще, и первиє воистину от еллин-
ских мудрецов найліпшиє вещи предложу, ведяще,
[єлико] ** аще добраго, єлико с висоти от бога челові-
ком данно єсть. Понеже всяко даяние благо, и всякий
дар совершен с висоти єст[ь], сходяще ото отца світов.
И аще би что ко правде било отовні8 приложенно,
сатанинскаго блуда изообрітениє мрачноє и ума окаян-
наго вимишлениє ®, яко великий Григорей во святом
писании глаголет. Обичая пчел наслідующе, свойст-
венними истини совокуплю и ото врагов здравия умно·
жу полезниє. А отвергу вся, яже єсть не добраго, и
ложноє имиюще познаниє. Потом с тіми богомерские
слученниє єретическиє счепетания *** по чину положу,
иже би они, єдиначе ложниє познавающе, болшей прав¬
ди имли бисми. Потом блуда истребителницу и ложниє
отгоняющюю, аки в кимвалех златих от бога духно-
венних пророков и от бога научених рибарей и бого-
иосних пастирей и учителей речениєм прекраснійшим
и преукрашенною правдою по бозе и их любов витол-
кую, єю же похвала внутр сияюще биваєт з достойним
* Слово дописане над рядком іншим чорнилом,
** Далі в рядку закреслено напис.
*** У рукопису «сч...»

76
Поана Дамаскина Діалектика
очищениєм и прекаждающаго помишления отвержения
от себе, освещенни сиянии. Реку убо, нічто моего,
яко рекох ничто же. А яже от свидітелствованних
учителей витолковани сутіь] воєдино собирающе по
силе моєй краткоглаголание сотвору, и во всем послу-
гующе вашему повелению. Новоздарователни мні
будите, зело молю, в бозе пречеснійшиє вашему пове¬
лению угаждающему и приємлюще послушаниє мо¬
литов воздаяниєм отдавайте.
211 зв. Аминіь]. //
О ИСТНОСТИ И СУЩЕСТВЕ И О САУЧАЮ+
ГЛАВА 1*
Всіх битств имя общеє єсть истотностіь] яже раз-
деляєтся на существо и на случай. Єсть убо существо
вещ ** сама в собі стояща, яже основаниє являєт
другим вещам случающимся, не желающе *** иние
вещи ко показанню, сиреч, само в собе истотност[ь],
а не во другом мающе показаниє. А случай убо єсть,
яже не может никогда же само в собі бити, но в другом
оказание имієтіь]. Существо аки би подлежащая, або
основаниє, або материя вещи, яко єст[ь] тіло. А случай
в существе познаваєтся, яко єсть румянство. Понеже
ність в румяности тіло, но в тіли румяностіь]. Єсть
убо тіло существо, а румяностіь] случай 10. Тако же
и душа и розумностіь], понеже ністіь] душа в разум-
ности, но розумностіь] в души. Того ради не глаго-
лется тіло румянства, но румянство тіла, а не душа
розумности, но розумностіь] души. Єсть убо душа су¬
щество, а разумность случай. Понеже єгда душу отий-
мет, або погубить, биваетьотятарозумностьи погубле¬
на. Ибо где не маєш души, а где будеть розумность?
А отнявши розумность, не до конца будет душа отята
от тіла, понеже случаєтся, иже душа биваєт и без
разумности. Бо аще кто неистов, обаче душу имієтіь]
в собі. Тако же и во всіх вещах, яже суть: которив
* Навпроти цього заголовка на полі «4».
** Слово дописане над рядком іншим чорнилом.
*** у рукопису «не жа...»
+ Тут і далі значком «+» позначені слова й вирази, які
тлумачаться у коментарі.

Йоана Дамаскина Діалектика
77
иміют[ь] тоє слово в собі бити, а не в другом, єсть су-
щество, а еже не может само собою стояти, но во дру¬
гом имієть явлениє, єсть случай.
О РОДЕ НАВИСОЧАЙШЕМ
И СОБІ РАЗАИЧНОМ, И О ОСОБІ
ПРЕОСОБНІЙШЕЙ И ПРЕМЕНЯЮЩИХСЯ++
ГЛАВА 2
Род трикратно подобаєтіь] разумети: первие, от
родителей, яко когда, яже нарожени суть во Израилю,
нарицаются израилтяне; вторим чином, ото отечества,
яко от Єрусалима єрусалимляне, от Єфиопии єфиопля-
не; по третему чину, род речен, еже ся ділить на особи,
о нем же у философіов] * єсть гаданиє 11, єго же сйце
толкуютіь]: род єсть, яко о многих различних во особе
оной, яже в ней биває проповедано. Особа двояка 12
єсть глаголема, понеже глаголють особу и образ,
яко особа столпа або кумира. И паки нарицаєтся осо¬
ба, иж яко биваєтіь] діланна под родом, рекше, иж
биваєт[ь] от роду разделяєма. А о той у философов
єсть гаданиє 13, яко убо о роде беседуще, о особе вос-
поменахом, глаголюще, род єсть, яже разделяєтся на
особи. И паки о особех беседующе, воспоменахом о
роде, глаголюще: особа єсть, на которую14 // род раз- 212.
деляєтся, яко гадающе о отці, по нужде и сина
воспоминаєм. Той убо єсть отец, єже имієть сина. А о
сине беседующе, по нужде и отца воспоминаєм, поне¬
же той єсть син, яже отца имієть. Тако же и зді неудоб-
ная вещ єсть бесідовати о роде без особи, або о особе
без роду, понеже род на особи разделяєтся. А єже не
имієть особ самих в собі разділних, ність род. А особи
с роду биваютіь] разделени, а яже не иміють рода,
ність " особи. И яко первий человік Адам, не иміюще
отца, не нарицаєтся сином, а нарица[є]тся отцем, по¬
неже иміл сини. Сиф єсть наречен сином, понеже иміл
отца Адама, от него же рожден єсть и отец наречен,
або прозван тім, яже от него родившасіь], або он ро*
дил сина. И Авел[ь] сином наречен, понеже міл отца.
А отцом єго не нарицаютіь], понеже не мел сина.
* Дописано над рядком іншим чорнилом.

78
Иоана Дамаскина Діалектика
Сице биваєтіь) в роде и во особе. Первий род, иж не
имієтіь] вишей рода, точию сам род єсть, а не особа
и нарицаєтся род превозходнійший. Єже толкующе,
сице глаголютіь]: превозходнійший род єсть, яже не
можетіь] бити особа, понеже не имієть вишши себе
рода. А от самого разделенни особи, аще би иміли под
собою иниє особи, ото оних разделенни. А особи сут[ь]
их, яже пред ними, сиреч в вишних, от них же разде-
ляются. А роди их, яже от них, сіреч нижайших, и
нарицаются пременяющиєся роди и особи пременяю-
щиєсіь]. А особи послідниє и конечниє, не мающе под
собою иних особ, не зовем 18 их роди, но точию особи,
понеже не иміютіь] под собою ни єдиних особ, от них
разделяємих, ани убо нарицаєтся род, но развиє иміл
би под собою особи. А сего ради глаголем особу, яже
не может[ь] бити род, преособнійшая особа, яко род,
яже не можетіь] бити особою, нарицаєтся нарожденій-
ший род17. Подобаєть убо вирозуміти, иж потреба
єсть, аби особи и имя роду их, и скончаниє+ приняли,
и род роду, сіреч више рожденнійший. Вкупе убо
особи не могутіь] прийняти скончения 18. Найпервие
убо вишей рожденійший род єсть существо. Разделяєтся
имя истности 19 и приємлется, а скончения не приєм-
лють, понеже истность20 сице толкукггь: истность
єсть вещ сама в собі стоящая и не потребующа другаго
ко уставленню, або истенно сама в собі бити можетіь],
а не во другом имієть явлениє. А существо убо єсть
вещ *, сама собою показующаяся и не потребующе
другаго ко уставленню. А случай вещ, яже сама в собі
бити не можеть, но во другом маєть своє стояниє: се
ани существо приємлеть всего исполнения истности //
212 зв. ани случай, но существо скончания часть и часть слу-
чая приємлеть, а особа убо и имянование и все испол-
нениє рода совершенну хотятіь] прияти. Сего ради
существо ність особа, понеже не имієть над собою рода,
но само первійшеє єсть и прерожденнійший 21 род.
И самоє существо разделяється в тіло и на безтелесную
вещ. Тіло убо и безтелесноей особи свойственниє в
собі стоящиє. Паки тіло разделяєтся в душевноє и в
бездушноє, паки тіло существа, особа род єсть душев-
наго и бездушнаго. Но и душевноє паки делится в
чувственноє и в безчувственноє. Чувственное убо звір,
* Слово дописане над рядком.

Йоана Дамаскина Діалектика
79
живот и чувство иміюще, а безчувственноє, яко при-
сада+, понеже не имієтіь] чувства. Одушевленним убо
нарицаєтся присад, яже маєтіь) растителную и умно-
жающую силу. Звір паки разделяєтся на разумное
и неразумное, разумное на сме[р]тноє и безсме[р]тноє.
Смертноє на человіка разумнаго и на безразумное:
на коня, на пса и на иниє особи, яже болшей не разде-
ляются на иниє особи, но точию на неразділниє, сиреч
на постави++. Понеже разделяєтся человік на Петра,
Павла и Иоана и на иних человіков, яже не суть особи.
Понеже особи, яко рекох, не приємлютіь] скончения
общаго, яко тіло не приємлеть скончения 22 безплотна-
го, а человік не приємлеть скончения конскаго. Петр
убо, Павел и Иоан єдино общеє приємлют[ь] скончениє
человіческоє. также и иниє человіци. Сего ради не
суть особи человіческиє, но неделимиє, сиреч постави.
Особа делимая заимствуєт[ь] тім, яже сутіь] под него
и имя и скончениє, а не тіло. Паки всякое разделениє
от рода на особи соділанно биваєть во дву або в трех
вещах, а рітко ко чотирем касаєтся. Неудобно убо
єсть разделити род на пят[ь] частей+++, яко предре-
чено, а человік на всі человіки розділен єсть, яже
сутЕь] бещисленаго числа. Того ради глаголють раз¬
делениє не добре нарицаюти, оноє яже би било от особи
на не разделениє, но на численне, откуди явственно
єсть. Понеже не суть Петр и Павел и Иоан особи, но
нераздільниє сиреч ипостаси 23. И человік ність род
Петров и других неразділности, но особа. Сего ради
особа преособнійшая єсть человік, понеже особа с
верхнего и особа с нижняго, такоже и кон[ь], и пес
и другиє, им подобниє, точию особи суть, а не роди,
того ради преособнійшие суть. Понеже во среді више
роднійшаго рода и преособнійших особ роди суть и
особи не изменяющиєся, зане особи с верхних, а роди //
нижних. А ті суть сами в собі стоящиє и єстественниє 213
различия и качества 24, яже наречени суть раздільниє
и уставниє, понеже разделяющиє с верхних, а поста-
новляющие нижних. Понеже тіло и безтелесноє раз-
лучаютіь] существо, собою стоящеє ' Тако же душев-
ное и бездушноє разлучають 25 тіло. Тако же чувст-
венноє и нечувственноє делять душевноє: ті убо устав¬
ляють звір 26 и присадноє Понеже приємлю существо
само в собі стоящеє душевноє, чувственноє, а творю
звиря. Зане звір єсть существо, душу иміюще и чувст*

80
йоана Дамаскина Діалектика
венноє, приємлю паки существо бездушное и чувства
не иміющиє и соділаю камень. Паки приємлю существо
душевноє не чувственное, а творю присаду. Паки ра-
зумноє и неразумноє, разделяют[ь[ звіря на смертноє
и на бесмертноє, разделют[ь] разумное. Приємлю убо
род звіря и разумноє и смертноє, а уставляю человіка,
понеже человік звір 27 разумний и смертний, А приєм¬
лю звіря и неразумнаго и смертнаго, а постановляю
коня, або пса и тім подобниє. Различия ті нарицаются
существенниє и єстественниє, понеже творятіь] отде-
ляти особу от другиє особи и єстество, и существо от
инаго єстества и существа.
СКАЗАНІЄ О ДРЕВЕ28,
ДРЕВО ПОРФИРИЯНОВО
НАРОЧАЧИТОЄ УПОДОБАЕНИЄ +
Порфирий философ бил от отечества Тира, от роду
благородних 2®, которий в Риме во время Аурилияна
кесаря преславний бил вкупе с Оригеном и Амелиєм,
учениками своими, Плотинуса философа слушал30.
Много єго діл от Сфида философа суть считаємих, в
них же между себе различних книг оставил, коториє
ради вини, что первоє фалил, то потом похулил. На-
сопротивнійший имени хрестиянскому враг бил: пят[ь]
на десять против нашего благочестия книг оставил,
ему же потом Мефодий, и Євсевий и Аполлинарий 31
в тридесяти книгах отвещали, их же нарицают[ь] обро-
нениє, або отвещаниє сопротивником віри. Речей Пор-
фирій багряния ради одежди, в ней же хождаше, яв-
ляюще великородиє своє, а первиє Малхусом 32 на-
213 зв. речен бил. //
Что єсть древо Порфирияново? Єсть истинноє бла¬
гочинне гласов проповіданих. А реченно сие древо
Порфирия наподобиє простаго древа. С чего исходить
древо [?] С кореня, со пня и от вітвей. Корень суть
нерозділности, пни особи и роди, вітви суть различия.
Существо
телесноє безтелесноє
Тіло
душевноє бездушное
Тіло душевноє
чувственное нечувственное

Йоана Дамаскина Діалектика
81
Животноє
разумное неразумное
Человік
Иоан Павел Петр. // 214
МНОГИХ ЛИ РАДИ ВЕЩЕЙ
Π0ΛΕ3Η0 ЄСТЬ ПОЗНАТИ
Проповідание трех ради вещей. Первиє, на сконче-
ние и разделениє, понеже сама особа кончится родом
и различиєм, яко человік єсть животноє разумное,
чувственноє, душевноє, телесное. Род точию разде¬
ляєтся по различиям на особи, яко звірей ових разум-
них, ових неразумних, от наук иная грамотика, иная
диалектика. По вторей, да будеть відомо, которий би
бил глас пространней познаваєм, сиреч коториє сло¬
веса мні обще кончатся, обще болшим, яко человік
єсть звір разумний 33. По третьєй, иж би било відано,
коториє би гласи били знаєми, сиреч коториє слова
иним в скончанию совокупленни могли би бити. По¬
неже гласи знаємиє точию бивають допущаєми во
скончанию. Ибо неудобная вещ єсть совокупити раз-
личниє особи, яко человіка и осла. Тако же и различ-
ниє розности, яко разумное и неразумное.
Гласи знаємиє с проповеданих суть+ неразділь-
ность: особа, род, различиє, свойство бо положив єдино
от тіх, подобаєть, абиє наслідувати других. Понеже
суть сйце знаєми и совокуплени; отделитися, ани двиг¬
нутися от себе не могуть, а того ради с них бивають
положення потребниє, а случай ничтоже иміють с ни¬
ми познания, понеже оказують 34 вещ на время при-
ходящую и чужду. А того ради случай о непотребном
подлежащем проповідуєть, яко Вирилиус++ єсть поета,
а Фаляриус+++ мучитель.
О НЕРАЗДІАНОСТИ
Глава З
Четире знамяния имієть неразділность, ибо нераз-
ділность реченна, иже не разделяєтся, ани разлучает-
ся, яко точка, або значок инні и єдино, яже и без

82
Йоана Дамаскина Діалектика
якості35 речення суть++++. И неудобно разделяюще,
нераздільноє нарицаєтся, яко адамант камень и тім
подобниє. Неразділность реченна и особа, которая
дале на иниє особи неразделяєтся, сіреч преособнійшая
особа, яко человік, конь и тім подобниє. Неразділ*
-214 зв. ность // убо в начале реченна єсть, яже разделяєтся,
но не пребиваєть по разлучению первая особа, яко
Петр разделяєтся на душу и на тіло, но ани по єдиной
душі человік 36 совершен єсть, або Петр совершенний,
ани тіло. О той неразділности єсть у философей гада-
ниє, иже знамянуєт поставу+. Существо же єсть
род вишей рожденійший, то ся делит на тіло и на те-
лесноє. Тіло на то, яже маєт[ь]37 душу и не маєть,
душевноє же на чувственноє и на не чувственноє, яко
губа и присада, або прищеп. А животноє на разумное
и на не разумное, разумноє же на смертноє и на без-
смертноє, смертноє на человіка, вола, пса и тім по-
добних. А человік на Петра, Павла и иних по челові-
честву, яже сутіь] неразділни ипостасми 38 и лици.
Тіло особа єсть существа и род душі. Душу иміющеє3*
вещ єсть особа тіла и род чувственно животний, чувст¬
венноє животноє особа душевному и род разумний.
Разумноє особа животноє и род смертний, смертний
особа разумнаго и рода человіческаго. Человік пре¬
особнійшая особа, понеже єсть смертная особа и особа
Петра и Павла, єже єст[ь] єстеством и образом и су-
ществом по святих отцех. Тоє среди вишей рожденій-
шаго рода, сиреч существа и преособнійших особ, рек-
ше человіка и вола, роди суть и особа не изменяющая-
ся. Ті убо речення суть существенниє и єстественние
различия и якости 40, разделяюще с верхних вещей,
а уставляюще нижних, и указателница преособнійших
особ, уставляюще оних и разделяюще єстество от єс-
тества. А єстество в преособнійшей особе биваєть
управляємо++.
О РАЗАИЧИЮ
ГЛАВА 4+++
Различиє трема чинми нарицаєтся: обще, свойствене
и зело свойствене, понеже неудоб[но] * єсть изобрести
дві ніякия нерозности по чину между себе. Иними
* Дописано над рядком іншим чорнилом.

йоана Дамаскина Діалектика
83
убо вещми єсть различна особа от особи и иними поста¬
вами от тое же особи, и от того же существа постави,
и от самоє собя иними поставами. Понеже различна
особа человеческая от конскиє особи по разумности и
по онаго неразумности, и нарицаєтся разумное и не-
разумное существенное различиє. Тако же и всіими же
єст[ь] различна особа от особи, // єстественная, и су- 215
щественная, и уставляющая, и благоліпниє красоти
разность, и качества нарицаются, юже философи на-
рицають зело свойственноє различиє. Яко которая
найпаче свойствена єсть и естество и истность вещи
толкуєт. Различствуєт человік от человіка, яко кон[ь]
от коня, або пес от пса, потому, иже той єсть долгий,
а той краткий, той старий, а ов юний; той един человік
разумний, а другий безумний. Ті всі случающиєся,
або окрестниє различия и качества нарицаются, поне¬
же от случающихся взяти суть.
О СЛУЧАЮ
ГЛАВА 5
Случай єсть сиє, яже биваеть и не биваєтіь] без
подлежащаго сокрушенія, к тому, яже ся случаєть,
тоє бити и не бити, понеже случаєтся человіку білу
бити и не бити, тако же и високаго и разумнаго и плос-
каго носа або ушей великих+. А той случай разделяет-
ся на двоє: на общеє различиє и на свойственную роз-
ност[ь]++. Зане обще неразділний случай непщуй 41
седить хто, а другий+++, понеже случаєтся востати се¬
лячому, а седити стоящому, и разлучити розность их,
и прияти вместо єдиноє другоє. Но и от самого себе
нарицаєтся, хто отлучити по разділному случаю. Зане
различен єсть от самого себе в седінию и в востанию,
и во юности, и в состарінию, и в недузе бити, и во здра-
вию, и в тіх подобних. А свойственноє различиє єсть
неразділний случай, разумій. Кто єсть плоскаго носа,
неудобно єсть отлучити от самого єго плоского носа,
и желтость и тім подобних. Потому же и неразділние
случай, неразділний от неразділнаго, сиреч постава
от постави различна, понеже таковиє не пременяются
сами в собі никако же и обращаются в скончениє.

84
Я очна Дамаскина Діалектика
Понеже случастся человіку бити ноздроватим, и не
бити. И аще не будет желтость 42 в человіце, не ума-
лится тім человік.
О СВОЙСТВЕННОМ++++
ГЛАВА 6
Свойственное четирми обикновенми нарицаєтся.
Первое, иже во єдиной истинни самой єсть особе, а не
во всякой, яко человіку бити землемерителем. Єдин
убо человік єсть размирителем, а не всякий человік
515 зв. єсть размерител. Второє, иж всякому ис тех //, а не
єдиному, яко двоєножний. Всякий убо єсть человік
двоєножен, а не єдин сам человік двоєножний, но и
голуби и тім подоб ниє. Третєє, иж всякому заисте
и єдиному, а не всегда. Яко сивети человіку, то убо
всякому и єдиному человіку належит, а не всегда, но
во старости. А по четвертому, иж биваєтіь] трема пер-
вими вещми согласующими, сиреч всякому и єдиному
и всегда иже и пременяєтся, яко смеятися человіку
и коню ржати и тім подобниє. Єдин убо человік маєтіь]
смеяниє и всякий человік, и всегда, аще не всегда
приємлеть єго. О том свойственном у философей єсть
гаданиє, єже описуще глаголми: свойство+ єст[ь] єже
всякой и єдиной особе и всегда належит, но обаче
другими тремя обикновеньими свойство разделяють:
ото орудия, яко широкий ноготь, міти человіку; от
діла, яко огн[ь] в желізе; от сили, яко глаголем во огню
бити разжеженую силу, преходящую иних телес теп¬
лоту. Нарицаєтся убо свойство припадающее43, або
приходящее.
О ПРОПОВЕДАНИЮ
ГЛАВА 7
Всегда вещ явленійшая, нежели подлежащее++.
Бо никогда ність темнійша, понеже єсть явнійша,
єгда соборниє от частних суть проповіданни+++, по¬
неже соборние суть вишниє, а частние нижайшиє.
И соборнійша паче всіх єсть истотность. Сего ради и о
всіх биваєть проповідана, понеже и существо истот-
ностю нарицаєтся, и случай истотностю нарицаєтся,

Йоана Дамаскина Діалектика
83
зане не можем общее 44 рещи. Истотность єст[ь] су-
щество, понеже не точию єсть существо, но и случай.
Также и роди проповідуются о особах, яко всі сооб-
щителнійши “, а особи не проповідуют о родех, поне¬
же особи суть частниє над роди. Проповідается убо
существо о животном 4®, а животноє о человіце, понеже
и животноє єсть существо, и человік животноє. И не
изменяєтся, понеже всякий єсть человік звір 47, а не
всякий звір єсть человік, ибо и кон[ь] и пес такоже
звіриє суть. И всякий звір 48 єсть существо, а не вся-
кое существо звір 49 єсть, понеже каменіь] и колода
существо єсть, яже не сутіьі животни. Тако же и особа
проповідается под собою мающе неразділних, сиреч
постави, яко соборнійшая. А неразділная убо, сиреч
постава, не проповедуєт // о особе, понеже частная 216
єсть паче особи постава. И Петр убо человік єсть, и
Павел человік. А не всякий человік Петр и Павел
єсть, понеже суть и другие постави под особою челові-
ческою. Но и различия проповедуются о особах, в
них же суть, и о неразділних их, понеже соборнійши
различия паче особ. Ибо разумнс є соборніши над особу
человеческую, понеже всякий человік разумний, а не
всякий человек разумний+. И ангел убо разумний,
но ність человік. В тіх проповеданиє соборнійшее
єсть над полежаниє, зане єст[ь] нікогда равно подле-
жание и проповеданиє, сиреч когда применяется++.
Проповедаются убо свойства о особах, их же свойствен-
ниє суть, но и особи проповідуются о их свойствен-
них. Всякий убо человік смішний єсть и всякий сміш¬
ний человік. И аще рекут[ь] обезяна смеятелна, не
смеєтся от серца, но точию знамяниєм, понеже єсть
наслідително 90 животноє. А того ради, яже родов о
особах проповідание, и яже различия о особах, и яже
особ о неразділних в болшее нарицаєтся, а еже свойст-
венних на равное. А ті еже на равние пременяюще и
возвращающе проповідания нарицаются.
О ЄДИНОГААСНОМ
И РАВНОМ ПРОПОВЕДАНИЮ
ГЛАВА 8
Єдиногласное проповеданиє єсть, егда и имя и
скончениє онаго имени приємлеть, яко звір пропові-
дует о человіку, а приємлеть человік и имя, и сконче-

86
Йоана Дамаскина Діалектика
ниє звіря. Звір єсть существо душевноє, чувственноє.
Но и человік сиє приємлеть скончение, понеже и че¬
ловік существо єсть душевноє и чувственноє. А равноє
проповеданиє єсть, когда имя приємлеть, а скончения
никако же, яко воображениє51 человіческоє имя убо
человіческоє приємлеть, а сконченія человіческого
не приємлеть. Понеже скончение человіческоє, звір 62
разумний, смертний, виразуміниє и учениє приємлю-
ще, а виображениє ани звір єсть, бо ність душевноє,
ани разумноє, ани виразуміния, ани учення приймующе.
Подобаєть. убо відати, єлици аще о котором пропові-
даются, яко о подлежащем, сиреч єдиногласне, и о
подлежащем єго будуть проповедати. Уподобления
ради звір, яко подлежащеє, проповідуєть о человеку,
216 зв. рекше єдиного гласу //, а человік о Петрі, понеже
подлежит человікови Петр. Проповедаєтся убо и о Петре
звір, понеже и Петр єсть животний. Подобаєть убо
виразумети, иж подлежащеє сугубо єсть реченно, ово
убо ко битству, а ово ко проповіданию. А ко битству,
яко бивает[ь] подложенно существо ко случаю, понеже
в нем суть случай, а без него не подлагаются. А что ко
проповіданию подлежащеє єсть частно, понеже под-
лагаєтся частноє соборному ко проповедению, бо собор-
ноє Б3 проповедаєтіь] о частном, яко животноє пропо-
ведаеть о человіку. Нарицаєтся убо соборноє о подло-
жению+, а частноє подложение++ ко проповеданию.
Нарицаєтся убо случай в подлежащем существе, а су¬
щество подлежащеє ко битству.
О ПРОПОВІДАНИЮ, ЯЖЕ В НЕМ
И ЧТО ЕСТЬ. И О ОНОМ, ЯЖЕ В НЕМ
И ЯКО[ВО]Є* ЧТО єсть,
ПРОПОВЕДАНІЄ+++
ГЛАВА 9
Иний чин єсть проповедания, яже в нем и что єст[ь]
и другий онаго, яже в нем и яково что єсть, и яже в
нем и єже что єсть. Єгда будем вопрошени, что єстіьі
человік, отвещаєм звір 54. А во оном убо яково что
єсть, єгда нас вопросять, яковий єсть звір, глаголеми 55
* Слово дописане над рядком іншим чорнилом.

йоана Дамаскина Діалектика
87
разумний, смертний. Того ради род и особа во оном,
и что єст[ь], проповедають. Различиє убо и существен-
ное и случайноє, сиреч, случай и свойство во оном,
єже яковоє что єсть проповедаєтся, понеже постава
ани что єсть показуєт, ани яковоє что єстіь], но кто
єсть. Єгда би билис — ми вопрошени, кто єсть сей,
отвещаєми Петр. Паки вопрошени, что єстіь] Петр,
глаголем человік. Паки вопрошени, яковий человік,
отвещаєм високий або низкий. Подобаєтіь] відати,
коториє єстеством различни суть, иниє и иниє нари¬
цаются, понеже глаголем, другоє єсть человік, а дру-
гое коніь], другий убо по естеству, єсть убо иная особа
человіча, иная конская. По числу убо различиє, сиреч
поставою, инакови и инакови нарицаются, понеже
глаголем иний єсть Петр, иний єсть Павел. А не мо¬
жем рещи, иж иное єсть Петр, иноє Павел, убо солгали
би, понеже по естеству єдино суть, а не суть чис¬
лом єдино. Подобаєтіь] убо познати, иже существо
иноє++++ нарицаєтся, такоже и существенниє разли-
чия, а случая иноє+++++, иж существенниє разли-
чия окрест особи, сиреч, окрест єсгества зрятся.
И том уставляють, а случая окрест неразділнаго
уставляюще, убо постави случай 67 суть. // Иноє убо 217
єсть человік, иноє коніь], другий и иний Петр, и дру¬
гий и иний Павел. Всякое убо различиє и существен-
ноє, и случайноє изменениє творить, понеже изменениє
знамянуєтіь] и иноє, и другоє+. И єстеством же что
знамянуєть и ипостасіь] того нікотораго, и то нікото-
роє. А всякое различиє яково єсть, подобаєть відати.
Толико бити различия, єлико вещ або истоти суть, ис-
тоти або существа суть, або случай, яко Петр и апостол.
О ИПОСТАСИ, АБО О ПОСТАВЕ,
И О ЗНАМЯНОВАНИЮ ИСТОТНОСТИ
И О ВЕЩИ ТОЙ,
ЯЖЕ НЕ МОЖЕТ[Ь] БИТИ НИКОГДА ЖЕ
ИСТОТНОСТБ++
ГЛАВА 10
Ииостаси имя дві вещи знамянуєт, понеже просте
реченна знамянуєт же просте существо, а сама по собі
постава неразділностіь] знамянуєтіь] и назнамянован-

88
Йоана Дамаскина Діалектика
ноє лице. А знамянованиє истотности дві вещи знамя-
нуетіь], ибо знамянуєтіь] просте истотност[ь]. По нему
же назнамянованно не токмо просте существо, но и
случай. Назнамянованиє истотности нарицаєм, и зна-
мянует[ь] и яже сама в собі ипостась 68, рекше нераз-
ділностіь]. А тая вещ, яже никогда же можетіь] бити
истотностю, сугубо нарицаєтся. Понеже глаголется
вещ, яже никогда же можеть бити истотностю, ни по
которому обичаю. А нарицаєтся тая вещ, яже не мо¬
жеть бити истотностю, случай, понеже случай не
имієть ни єдинаго свойственнаго показання, но в су¬
ществе подлежить.
О СУЩЕСТВЕ, О ЄСТЕСТВЕ+++,
О ОБРАЗЕ++++, О НЕРАЗДІАНОМ,
О ОСОБЕ+++++ И О ПОСТАВЕ
ГЛАВА 11
Нікоториє философи по проповеданному слову раз-
личиє поведали существа и єстества. Существо глаго-
люще, иж просто єстїь], єстество же существо, отлу-
ченно от различия существ и просте бити. И сице бити
мающе або разумно, або не разумно, або смертно, або
безсмертно, сиреч оноє, яко глаголем, непремінноє
на не прелаганное начало, и вину, и силу от сотвори-
217 зв. теля // вложенно єдиной кождой особе ко движению,
ангилом же ко виразумнению. И кроме словеснаго га¬
дання, подал общеє виразуминиє. А человіком ко ви-
разумению и разсуждению разума словесним глагола-
ниєм подал обще им, яже в серцу виразумениє иміють,
а неразумним животноє, и чувственное, и отдихающее
движениє. А присадам 69 родящую, и умножающую,
и плодящую силу, а камениям она, яже єсть, с согре-
вания, и с студени, и от міста на місто различноє пре-
метованиє, рекше, бездушное. Сие нарицали єстество,
рекше, преособнійшиє особи, яко ангела, человіка,
коня и прочих, яко соборнійшиє и преставающиє
постави, такоже и непрестанне являющих ®°. Тако же
и частное нарекли поставою. Єже убо соборно заклю-
чающе ипостасіь], нарекли єстество. Просте же явле-
ние прозвали существом, а светиє отци, оставивши

Йоана Дамаскина Діалектика
89
много спорливих, много глаголаниє ®\ обще во истинну
и о многих глаголаниях, сиреч преособнійшую особу,
существо, и єстество, и образ нарекли, яко ангела,
человіка, коня, пса и прочиє, понеже узія+, рекше
существо от ин++ сиреч бити нарицаєтся. И физис,
сиреч єстество, от пефикене+++ бити, убо и пефикене
то же єсть, но и образ, и особа тоє же знамянуеть
єстество. Частние прозвали нераздільность, и особу,
и поставу, яко Петра и Павла. Постава убо хощет
мети существо с случайми, по самой собі подлежати
и чувством, сиреч діло исполняти. Бити не может[ь],
аби дві постави не могли бити различни случаем
и числом. Подобаєть убо виразуміти, иж знамянующиє
свойства суть случай неразделяюще постави.
О РАЗДЕЛЕНИЮ
ГЛАВА 12
Разделениє єсть первоє вещи разсечение, яко звір м
разделяєтся на розумноє и на не разумное. Подразде-
лениє убо єдиниє части двоєго разсечения, разрізания
або разделения. Яко животного // разделения на ра- 218
зумное и на неразумное, єдину частіь], сирич разумное,
делим на смертноє и на безсмертноє. Над разделениє
убо єсть, егда по разделению вещи творю. Паки вто-
роє разделениє тоє же вещи, яко делится человік на
мужеск пол и женеск, се разделениє. И паки человік
разделяєтся на душу и тіло, и єст[ь] вишей разде¬
ления. Не всегда биваєть разделениє и више разделе¬
ниє. Но егда не всіх заключаются под первим разделе-
нием: в мужу и жені зрятся душа и тіло. Подобаєть
розсмотрети, иж сопротив разділно нарицаєтся дві
особи. То єдинаго роду разсечени, яко звір разде¬
ляєтся на разумное и на неразумное. Сего ради разум¬
ное и неразумное против разділноє нарицаєтся. Суть
убо разделения осм чинов. Ибо разделяєтся або род
на особи, яко звір ділится на разумное и безразумное,
або яко особа на неразділное, яко человік ділится на
Петра и Павла и на прочиє человіки, або все на части.
А того сугубо, яко равниє части на неравние. Равние
части тогда суть, когда части приємлють имя и скон-
чениє всего и между собе тоє же имя и единаково скон-
чение иміють, яко егда разделяем тіло на многие

90
Йоана Дамаскина Діалектика
телеса, єдина кождая часть тіла нарицаєтся тілом и
скончение тіла приємлеть. Неравниєже части сут[ь],
єгда части ани имяни, ани скончения пріємлють,
ани всего, ани вкупе. Яко когда разделяєм Сократеся
на главу и на руки, и на ноги, ани убо глава, ани
руки, ани ноги приємлют[ь] имя або скончаниє Сокра-
тово, ани вкупе, або равний глас на различние зна-
мянования. А сиє сугубо, або яко все, або яко часть.
Яко все во истинну, яко то глас ®8 пес. Глаголется убо
о земном псі, и о звіздном.и оморском, яже всі с них
нічто суть, а не часть звіря, а яко част[ь], єгда язика
имя нарицаєтся в посліднем інструменту ®4 приобутиєм
во что и о внутреном гортани, и о вкушению части
животних, яже части суть, а не все. Або существо на
случай, яко єгда глаголю с человеков ови суть біли,
а ови черни. Або случай на существа, яко єгда глаго¬
лю от білих ови убо душевниє, а ови бездушниє, або
случай на случай. Яко єгда глаголю с тіх студених
овиє сухи, а овиє мокри. Або от єдинаго и ко єдиному:
от єдинаго убо, яко ото врачевских вещей врачевская
218 зв. книга и врачевское // орудне. А ко єдиному, яко здра-
виє дающе, мучноє, здравая пища, понеже ко єдиному
зрять здравію. По тому же чину разделяєтся истота
на существо и на случай. Подобаєт!ь] виразумети, иже
ни во єдином чине разделению зриться, в разсечениях
єстество первоє и посліднеє ани вящей, ани мній, раз-
віє в тіх, яже от єдинаго и ко єдиному, понеже обре-
таєтся мучноє паче другаго мучнаго здравше и иние
врачевнійшиє книги паче других книг.
КОТОРИЄ БИ БИЛИ
ЄСТЕСТВОМ ПЕРВІЙШИЄ
ГЛАВА 13
По єстеству убо первійшеє єсть, иже биваєт[ь]
вносимо, а не вносится, иж помрачаєть, а не помра-
чаєтся. Яко звір ®5 по єстеству первійшеє єсть над
человіка, понеже отявши, а єгда не будетіь] животна-
го показання по нужде, ани человік будет[ь]. Понеже
животноє человік, а отнявши человіка, а не показав¬
ши, подобная вещ бити звір. Будетіь] убо кон[ь], пес
и тім подобниє, яже звіри суть. Паки отнявши челові¬
ка, воистинну звір вносится, понеже человек звір ®*

Йоана Дамаскина Діалектика
91
єсть. А звіря отнявши, не исте бива вношен человік,
но конь, або пес, або иноє что с такових. Звірие бо суть
и тиє, ани убо Петр єсть єстеством первий паче Павла,
ани разумное животноє над неразумноє животное.
Петра убо отнявши, а не показавши, будеть Павел.
А отнявши Павла, Петр вложен не биваеть, ани Петра
отнявши, бива вношен Павел. Ани Петр єсть вящей,
сиреч болшей, над Павла человік, або животноє,
ани Павел паче Петра.
О СКОНЬЧ ЕНИЮ+
ГЛАВА 14
Скончениє єсть вещ, яже вократце и вкупе вещ
єстества витолкуєть, яко человік єсть звір разумний,
смертний, виразумениє и искусность приємлюще. По¬
неже многиє сотворили о человіческом єстестве слове¬
са, но празни и не вкупочинниє вещи истотность зами-
кающе, сего ради скончения не суть. Суть убо и вку¬
починниє словеса, яко науки, краткость глаголания,
положениє землемірия, но не указують єстества вещи,
не суть скончения. Но и имя многократ указуєть єстест-
во подлежащей вещи. А всяко ність скончениє, //
понеже имя єдин глагол, а скончениє речениє єсть. 219
А глагол намній со дву словес биваеть сложен. А сего
ради скончениє хощеть с различних дву слов бити сло-
жено, и * вкратце собратися и показати естество скон-
ченниє вещи.
Биваєт[ь] убо поставленно скончениє с роду и
поставляющих розность, сиреч с существенних су-
ществ, яко в сконченію звіря, понеже звір єсть существо
душевноє и чувственноє. Се существо и род єсть. Ду-
шевное убо и чувственноє поставляющиє различия
суть. Бива убо взятой с материн 47 и от особи, яко стол-
пи або идоли с міди сотворений, лице человіческоє на
собі показующе. Понеже мідь материя єсть, а то лице
мужа особа єсть. И дву веще совокуплениє єсть —
материя роду, а особа различия. Приємлется ис подле-
жащего, и от скончения уподобления ради. Врачевское
искуство єсть в человеческих телесех управляющеє,
здравиє викончающеє. Се подлежащие суть врачевству
* Дописано іншим чорнилом,

92
Йоана Дамаскина Діалектика
человеческие телеса, а здравиє их конец. Описаниє
убо случающихся вещей бивает[ь] слагаємо, сиреч
свойственних и припадающихся βί. Уподобления ради
человік єст[ь] звір сміющейся, прямоходящей, широкие
нохти иміюще. Понеже ті всі вещи случающиєся, того
ради и описаниєм+ нарицаєтся, аки би осеняющей
и несущественно битство подлежащаго изявляюще, но
наслідующие. И описующе скончение смішан єсть с
вещей существенних и з случающих. Уподобления ради
человік єсть звір разумний, яже прямо ходить, имієть
нохти широки. Речено убо скончение або назнамянова-
ние++ от наречения границ89 замерених. Ибо яко
конец разделяєть свойственние єдинаго кождаго, сице
и скончение єдинаго кождаго єстества разделяет[ь]
от другаго єдинства. Доброта же скончения єсть, ани
преизлишствовати зело излишне, ани недостаточство-
вати во словесіх. Зло убо або недостатку скончения
єсть недостаточствовати и преизлишствовати, а совер-
шенное скончение єсть, оже пременяется 70. Понеже
хто недостаточниє маєть слова, пременяется, ани той,
219 зв. яже преизлишествуєть. Когда єгда зело // преизли-
шствуетіь) во словесех, недостаточствуєт в вещах.
А єгда недостаточствуєт во глаголанию, преизлишст-
вуєть в вещах. Уподобления ради совершенноє скон-
чениє человіческое звір разумний, смертний. Се пре-
меняєтся, понеже всякий звір разумний, смертний че¬
ловік єсть. И всякий человік звір разумний, смертний
єсть. Аще недостаточствуєт в одном глаголе, излишст-
вуеть в вещах, яко звір разумний. Се недостатечст-
вуєть во глаголе, понеже не исповедал смертнаго, а
преизлишествовал в вещах. Ибо не єдин человік звір
разумний, но и ангел и не пременяется 71. Аще убо
глаголю звір разумний, смертний, грамотице искус-
ний непременяєтся, ибо излишествовал во глаголанию,
сиреч грамотику уміюще. А недостаточствуєт в вещах,
понеже не всякого человіка викончивают, но точию
тіх, яже грамотику уміють. Понеже всякий звір ра¬
зумний, смертний, грамотику уміющий человік єсть.
А не всякий убо человік звір разумний, смертний,
грамотице искусний єсть, понеже не всякий человек
грамотик єсть.

йоана Дамаскина Діалектика
95
О ВЕЩАХ, РАВНОГЛАСНИХ
ГЛАВА 15
Равногласниє вещи суть, яже имя общее мают[ь],
а скончением або писанием различни суть. Уподобле-
ния ради то имя пес равногласно єсть, понеже ука-
зуєгь и земнаго и морскаго пса: иное земний, а иное
морский имієть скончениє 72, понеже различнаго есте¬
ства єсть. Описует убо равногласниє сіце равногласниє
суть. Их же имя точию обще, а по имяни чин различ¬
наго существа. Чин убо зді скончениє глаголеть и опи-
саниє, а по имяню рече, указующе другоє бити сконче¬
ниє, онаго же имени, по нему же бивають равногласни,
яко земний и морский пес, по имяню пса суть равно¬
гласни. И аще би хто хотіл скончениє земнаго пса
назнамяновати+ и морскаго, по нему же убо тако же
псом нарицаеть, єлико кождий с них иное скончениє
назнамянуєть земному, а морскому иное, понеже слу-
чаєтся оних вкупе и сообщати скончением паки и имя-
нем. Понеже звіри нарицаются оба и скончениє78
звірское приемлютіь], но не суть // по имени звіреному 220
равнаго гласа, но паче единогласни. В равногласних
у подобаєть три вещи раземотряти, аще би било равно¬
гласно, и о елицих знамянованиях+ наринало би ся,
и о яковом назнамянованию+ вопрошениє било би.
О ЄДИНОГААСНИХ
ГЛАВА 16
Єдинаго гласа убо суть, елици имянем, и скончением,
и описаниєм того ж имяни сообщаются. Яко звір ука-
зуєт и человіка, и коня, и по имяни тому, сіреч звіря,
єдинаго гласа суть. Єдин кождий убо с них и имя, и
скончения звіря приємлетіь]. Описуются убо єдино-
гласние, сйце єдинаго гласа вещи суть, их же имя
обще, и по имяни чин существа той же єсть.
О МНОГИХ ВЕЩАХ,
ЄДИНОЮ ВЕЩИЮ НАРЕЧЕННИХ
ГЛАВА 17
Многие вещи єдиним словом наречений суть, єлици
аще скончением общи суть, а имянем различни суть
от себе. Сиреч, егда тая же вещ многими имяни

94
Иоана Дамаскина Діалектика
нарицаєтся, яко меч, сабля, пуйнал++ и иниє таковиє
вещи, або оружиє ручноє, понеже всі ті имяна єдино
скончение приємлятґь], рекше желізо обоюду остро.
Описують убо вещи различниє єдиним имянем, сице
многие имяна [от] * єдиной вещи реченние.
О ДРУГИХ,
ЯЖЕ ЄДИНО ПОДЛЕЖАЩЕЄ
ИМІЮТ[Ь]-*++
ГЛАВА 18
Яже убо по обоих++++ различни або єдино подле¬
жащеє 74 иміють нарицаются +++++, другиє, яже
єдино подлежащеє иміютіь], яко возхожениє и ис-
хожениє, єдино подлежащеє иміют[ь], степени 75 або
возход. Або не мають єдинаго подлежащего, а нари¬
цаются другоє, яко существо и случай. Таковиє бо
и другоє имя иміют[ь] и другоє описаниє и не иміють
єдинаго подлежащаго. А с тіх убо обоих, єже тое
подлежащеє мають и других описаниє тоє, их же имя
и скончение иноє.
О ТІХ, ЯЖЕ ОТ САМОГО СКЛОНЕНИЯ
220 зв. СУТ [Ь] // РАЗЛИЧНИ, А ОТ ЄДИНАГО
ИМЕНИ СУТЬ НАРЕЧЕННИ+
ГЛАВА 19
Суть убо нікоторие посредства равних гласов и
сообщающеся, и различиєм, и имянем, и скончением,
яже реченни суть различия от склонения, а по имени
иміюще наречениє, яко от грамотики грамотик. Поне¬
же сообщаются имянем, а различствують по скоцчению
имяни, сіреч конечною сілабою7в, и паки скончением
сообщаются и различствуютіь]. Понеже грамотика убо
єст[ь] познание, а грамотик существо, в нем же по-
знание. А от имяни оного иміюще наречениє, єлици
аще от котораго ради различия, сіреч и склонением име¬
ни наречениє иміють. Подобаєтіь] убо познати, иж
грамотика и правда не по своєму имени имянуются,
* Дописано над рядком іншим чорнилом.

Поана Дамаскина Діалектик:
95
но грамотик и праведний, понеже грамотик от грамо¬
тний наречен єсть, а праведний от правди. Подобаєт[ь]
ведати, иже от своєго имяни имянование сиє замика-
ють++, от них же имянованни сут[ь], яко грамотик
грамотику, праведний правду. А яже от єдинаго ника-
ко же не замикаєть убо в собі врачевскоє орудне77
врачевства.
О ДЕСЯТИ ВИШЕ РОЖДЕННІШИХ
РОДОВ+++
ГЛАВА 20
Ті, яже нарицаются другиє, убо простей кромі обя-
тия ++++, яко существо, и случай и тім подобние, а
другиє сообятия, яко коніь] бежить, Сократел мудрост-
вуєт. Тіх убо, яже просте нарицаются и кроме обятия,
то исте существо знамянуєт[ь], яко человік, конь; же
много, яко два, три, двулакотниє, трилакотноє; то же
к нічему, яко отец, син; то же яковоє, яко бело, черно;
ово гді, яково церкви, на торжищу; ово когда, яко
літа прошлого, вчера, днесіь]; ово на месте положенно,
яко стояти, седіти; ово міти, яко облещися, обутися;
ово творити, яко жещи, сещи: ово страдати 78, яко
жжену бити и разсекану. Ті убо нарицаются кафегорие,
сіреч проповедание7®, глаголются або проповідають о
иних. Подобает познати, понеже єдино каждо єсть де¬
сяти вишей рожденійший род єсть. Тіх убо десяти
проповедающих и родов // нарожденійших80 єдино истин- 22ї
не существо ест[ь], а имя случай. Суть же ті существа:
существо, колико, до нічего, яковоє, гді, когда, на
місто положено бити, міти, творити, терпіти 81.
О ТІХ, ЯЖЕ СУТЬ ТОГО ЖЕ РОДУ,
И О ТІХ, ЯЖЕ ОТБЕЖЕ ОСОБИ СУТЬ,
И О ТІХ, ЯЖЕ ДРУГАГО РОДА,
И О ТІХ, ЯЖЕ ОСОБОЮ И ЧИСЛОМ
РАЗЛИЧНИ+
ГЛАВА. СКАЗ
Того же роду суть, єлици под тім же проповеданиєм.
бивають управляєми. А другаго рода суть, єлици
под другим и иним проповеданиєм суть, понеже ті

96
Иоана Дамаскина Діалектика
различнаго рода суть. А тоє же особи суть, єлици под
тою же особою управляются и сообщают по чину су¬
щества, яко Петр и Павел. А ті, яже особою суть раз¬
лични между себе, сиреч єлици по чину существа раз¬
лични суть, яко человік и кон[ь]. Ті убо, яже числом
различни сут[ь], єлици же обятиєм случай свойство
свойственне поставу отлученну иміют[ь]. И ониє, яже
по нему міли битство, сиреч не разділниє, яко Петр и
Павел, и єдин кождий человік. Воистинну, и яже суть
и нагороду различниє роди и розности суть, яко звіря
и искуства, понеже звір єсть существо, а искуство
качество 82. Звіря убо различия уставляюще убо ду-
шевное и чувственноє, а разделяюще разумноє и нера-
зумноє, парящеє, водноє и земное. А искуства устав-
ляющеє в душевних, разумних бити, ’єще к тому и
неудобне движуще а разделяющеє, яко грамотика,
философия. Котораго проповедания єсть род, того и
особа, и особи различия. А пременяющих и родов,
И особ не возбраняєт тіх же бити различия, аще би и
Це всі. А различиє зді глаголю, уставляюще ониє.
Подобает[ь] убо познати, иже девят[ь] проповеданий,
кроме существа, мают[ь] єдиная кождая. С них аще
и случай суть++, постановляющиє и разделяющие раз¬
личия. А єдина кождая с них вишей рожденнійший
221 ЗВ. род єсть и имієть и роди, и особи //+ отлученниє,
а овиє замикающие. Замикающиє++ єсть, єгда єдино
єсть, єже размеряется, яко єдино древо обретаєтся
двулакотноє, трилакотное, або каменіь], або другиє
того же рода. И єдино будуще размеряется, а того
ради нарицаєтся замикающеє. А отлучениє суть, яже
єдино от другаго отлученни суть, яко в десяти каме-
ниях, або в десяти пядех, понеже ті отлучени суть
єдино от другаго. Ті убо числити нарицаются, аще не
малости ради и великости міренни би били корцем,
або яковим сосудом таковим, яко жито або подобноє
тому, понеже знамянуют замикающие ті вещи, их же
частки ко яковому общему концу прилучаются. Єди¬
но убо будуще древо двулакотноє, сіреч два локтя
мающе, скончение єдиного локтя, а начало другаго
локтя єдино єсть, слученнии убо суть, або належащи
и соединенни. И не суть от совокупления разделенни,
а отлученни, их же частки ко ніякому общему назна-
ілянованию+++ не прилучаются, яко в десяти каме-
йях. Аще же би считал пят[ь] и пят[ь], не иміют[ь]

йоана Дамаскина Діалектика
97
общаго назнамянования, совокупляюще оних. Аще
же би дал нічто во среду пяти и пяти, будут[ь] єдино
на десят[ь], а не десять. Но и самоє имя указуєть
случающаго и отделяющаго. По отділним же убо
яковоє обращаєтся число и глаголаниє, а число гла-
голем зді сочтенноє. А сочтенноє воистинну отдільние
суть, яко показахом, но и глаголаниє отлученно єст[ь],
понеже глаголаниє считанноє словеси не имієть об¬
щаго назнамянования, совокупляюще частки тоє. Аще
убо имієть десят[ь] словес глагол и разделил би оние
на пят[ь] и на пят[ь], не иміють общаго назнамянова¬
ния, совокупляюще их. И аще би било что вложено
во среду, бивають єдино на десят[ь], а не десятіь].
Такоже и слово, сочтенно силябами 83, не имієть об¬
щаго знамянования, случающе силяб, яко Сократес
во среді со силяби и кра силяби ність общеє назнамя-
нованиє, совокупляюще их. А замикающеся якова
тіло, верх, черта, місто, время. Подобаєтіь] убо позна-
ти, иже точка без великости єсть, понеже не разме-
ряется, ани числится, зане не имієть ни єдинаго отстоя-
ния. А черта имієт[ь] єдино // отстояниє, понеже єстіь] 222
долгота без широти. Сия подзамкненієм ко великости
относится+, понеже єдина будуща мірится и частки
єя иміют[ь] обще назнамянованиє, случающе ониє++,
сіреч среднюю точку, явлениє, сіреч верх, рекше *,
край тіла отфанесте, сиреч изявити. А имієт[ь] двоє
отстояния, долготу, и широту, но и сия єдина будуща
считается 84. А частки єя иміютіь] общеє назнамянова¬
ниє, совокупляюще их среднюю линию 85. Подобаєтіь]
убо ведати, єже уставен и равен верх нарицаєтся до-
листий86, а неуставен и обявитий87 просте верх.
А тіло три имієть отстояния: долготу, широту, глу-
бину, сіреч дебелство. А єдино будуще размеряєтся,
а частки єя иміют[ь] общиє назнамянованиє, совокуп¬
ляюще их верх 88. Но и місто верх єсть аера 86, понеже
місто тоє верх, сиреч конец, обємлюще тебе аером и
яки верх подзамикающею великостю относится. Но
и время размеряєтся на прошлоє и на будущеє, и
иміють частки єго общиє назнамянования, случающе
нині их. А нині без великости єст[ь] три, убо суть без
великости: єдино, и точка, инні+++. Первие убо ті
седми нарицаются великиє: число, глаголаниє, время,
* Слово дописане над рядком Іншим чорнилом.
4 8—328

98
йоана Дамаскина Діалектика
місто, линія ®°, верх, тіло. А по случаю глаголем вели·
кое, и яже в них бивають созерцаєми: діло, движениє,
красота 91 и тім подобниє. В нем ли аще многаго время-
ни биваєтіь] діланиє и движениє, глаголем многоє
діланиє и многоє движениє, и аще вмале, мало. Тако
же аще в великом верху білость била би, глаголем
много біло, аще в малом мало. Вящиє 92 великости
то єсть назнамянованно++++, а сиє неназнамянован-
ноє+++++. Назиамянованно убо єсть, что можется
размерятися и числитися, а неназнамянованно, єже
излишним исхождениєм яким излишствуєть, превоз-
ходить всякую міру и всякоє число и нарицаєтся бє-
ликоє и многоє незамеренне, яко глаголем, многоє
милосердне божиє, великая тайна промисла 93 слова
божия. Подобаєть убо ведати иже Аристотеліь] мно¬
гоє и малоє, вящей и мній, малійшеє и болшеє, и су-
губоє, и половину, и тим подобниє под ті, коториє
до нічого 94 полагаєть++++++. Глаголем, убо мощи
тую же вещ по иному и иному разсмотрению под иноє
222 зв. проповеданиє // пременяющиєся и особи преособній-
шиє. Воистину убо єлици род єсть и различия раз-
деляющиє суть, понеже ті суть, яже разделяют роди
на особи. А гді особи суть, тамо и постановляющиє
различия суть, понеже ті суть, яже постановляют
особи. Єдино трикратно приємлется, або родом, яко
человік и коніь], єдино и то родом суть, понеже єсть
животноє 9б. Або особою, яко Сократеся глаголем и
Платона под єдиною особою замикающихся, под че-
ловіком, єдиною бити особою и тою же. Або числом,
яко Сократеса бити глаголем єдинаго по самом собі
от прочих человік отдалена.
О ВНІКОТОРОМ+
ГЛАВА 22
В нікотором єдино на десятий чинми нарицаєтся,
яко род в особі, або звір 99 в скончению человіческом,
яко особа в роде, яко человік в скончению звирином,
на місцю, яко єрей во церкви, во времяни, яко Ной
в потопе, в сосуде, яко вино в кратире 97, яко все в
частех, яко Сократеся во свойственних удесіх, во гла-
ве, в руках и в ногах. Тоє убо ність в нікотором, но

Йоана Дамаскина Діалектика
99
в нікоторих, яко част[ь] во всем, яко глава, и руки,
и ноги в Сократесе, яко особа в материн 98, яко особа
столпа в міди, яко во творителной вине, яко всі вещи
в бозе, яко в крайней вині, яко одр в покоє человіче-
ском, понеже покою ради человіческаго одр биваеть,
яко в подлежащем, яко білость в телісіх. Подобаєтіь]
відати, иже части всего нарицаются, а все части ни-
какоже, но всі частими.
О СУЩЕСТВЕ
ГЛАВА 23
Существо єсть вещ сама в собі стоющая, а не потре-
бующе другиє ко уставленню. И паки: существо єсть
всякое, єлико само собою показуєтся, ани в другом
имієть битиє, сиреч не для инаго єстіь], ані во другом
маєть показаниє, ани потребуєть инако ко уставленню,
но само в собі єсть, в нем же и случай имієть битство.
Понеже румяность тіла ради соділанна єсть, да укра-
шаєт єго, а не тіло румяности ради, понеже // румя- 223
ность в тіле биваєтіь], а не тіло в * румяности. Отнюду
же и румянство телесноє нарицаєтся, а не тіло ру-
мянства. Многократно убо отдаливши румянство и
пременивши, существо не изменяється, сиреч тіло, но
пребиваєт тоє. Нарицаєтся убо узия, рекше существо,
от ин сиреч битіь].
О ОБРАЗЕ
ГЛАВА 24
Образ єсть от существенньїх различей,99 аки би
виображающеє и лично существо, яже знамянується
иреособнійшую особу, уподобления ради. Существо
виображено и лично от тіла душевнаго и чувствен-
наго и творющеся 100 животноєш. И паки приємлюще
разумноє и смертноє, ділаєт[ь] человічю особу. Яже
преособнійшая особа образ нарицаєтся, а паки би
существо виображенно. А святеє отци в преособнійшей
особе устроняют существа, и єстества, и виображения
имя. И ті же глаголють существо, и єстество, и образ,
* Дописано над рядком іншим чорнилом.
4*

100
Йоана Дамаскина Діалектика
и преособнійшую особу подсущественную, або єдина-
го существа, або єдинаго єстества, або єдинаго обра¬
за ш, и омогидея+ нарицают[ь], яже под тою же пре-
особнійшею особою неразділни суть. Гефероузиа, си¬
реч другаго сушества, и геферофиєа, и геферогидеа,
и геферогенеа и гефероморфа++, преособнійшиє особи
глаголють. Понеже неудобно особу иной особе, або
естество иному естеству, або существо другому су-
ществу не бити гефероузион и геферофиєа, и геферо-
морфон. Подобаєт[ь] убо відати, иж неудобно єсть со
дву существ, сиреч со єстеств, єдино естество сложено
бити, понеже неудобно в том же вкупе сопротив раз-
ділних уставляющиє показати различия. А поставу
єдину сложенну с различньїх єстеств возможно бити,
яко человік от души сложен єсть и с тіла. Аще убо
нарицаєтся єдино естество человіческоє, но не єдинаго
єстества нарицаєтся человік, но кожний с них. Поне¬
же єдино естество человіческоє сложенно глаголется,
ибо под єдиною особою всі человіческиє викончевают-
223 зв. ся сложенниє // постави.' А єдинаго єстества каждий
особне человік не нарицаєтся, яко єдиная кождая
человіческая постава со дву єстеств уставляєтся, сі-
реч з души и тіла, и неслиянних тіх в самом в собі
сохраняєть, яко свидетелствуєть разделениє, яже
при смерті биваеть.
О ИПОСТАСИ, АБО О ПОСТАВЕ
ГЛАВА 25
Ипостаси имя дві вещи знамянуєт[ь]: нікогда
просте битство по тому назнамянованию, то же єсть
существо и поства. Откуди и нікоториє святне отци
глаголами єстества ипостасми 103, нікогда же оную,
яже по самой собі и свойственне стоюще и битство.
По нему же назнамяновано неразділноє показуєтся
числом различно, сіреч Петра, Павла, того нікотораго
коня. Подобаєтіь] убо виразуміти, иже ани существо
неотдільно подлежить само собою, ани различиє су-
щественноє, ани особа, ани случай, но самиє 104 поста¬
ви, сиреч нераздільниє. И в них и существа, и сущест¬
венниє различия, и особи, и случай зрятся. А простоє
убо существо во всіх ипостасях просте зрится: и в
бездушних, и в душевних, и в разумних, и в неразум-

Иоана Дамаскина Діалектика
101
них, в смертних, и в безсмертних. А существенниє
различия иние в бездушних и в душевних, иниє в
разумних, иниє в неразумних, иниє просте в смертних,
иниє в безсмертних. Иниє * и просте глаголити в єди-
ной кождой преособнійшей особе, ипостасех тиє же,
а случающе ониє вкупе чином существа, а отлучающе
их от тіх, яже от тоє же особи суть. Тако же и случай
в них, сіреч постави, зрятся, отлучающе єдиную кож-
дую ипостас[ь], яже от тоє же особи суть. Того ради
и нераздільноє первиє ипостасіь]105 получила имя, по¬
неже в самом существе ділом подлагаєтся приємлюще
случай.
О ЛИЦІ
ГЛАВА 26
Лице єсть, яже по свойственних ділех и свойствах
явственно и окрест назнамянованно от тіх, яже єди¬
наго єстества с ним показують нам виображениє. Упо-
доблення ради: Гаврил // со святою богородицею бе- 224
седующе, єдин ото ангелов будуще, един там бив
настоящ, глаголал, отлучен от ангелскаго лика, от
міста предстояния и глаголания+. И Павел на степе¬
нях ко народу проповедающе, єдин от человіков бив¬
ше свойствами и діли єго от прочих человіков отді-
лен++. Подобаєтіь] убо ведати, иж светиє отци ипо¬
стасіь] и нераздільность, и лице тоє же нарицали,
яже само по собі свойственне стояще с существа и слу-
чая состоится, а числом различствующе. И того ніко-
тораго указующе, яко Петра и Павла, и того нікотора-
го коня нарицаєтся убо постава, а иже стане,
сиреч подлежати 10в+++.
О ЗНАМЯНОВАНИЮ ИСТОТНОСТИ++++
ГЛАВА 27
Но и знамянованиє истотности нікогда просте бит-
ство знамянуєть, по нему же что назнамяновано, не
токмо просто существо знамянованиєм истотности гла-
голми, но и случаєм, єже первоє незнамянованиєм
* Слово дописане над рядком іншим чорнилом.

102
Яоана Дамаскина Діалектика
истотности+++++ єсть[ь], но ті, яже от других родов
случаются. Нікогда же и по самой собі поставе, сиреч
нераздільность, показуєтГь], єже первое назнамяно-
ваниє истоти, но постава и есгь, и нарицаєтся. Первое
убо назнамянованиє истотности єсть, єже сама особою
не подлагаєтся, но в поставах зрится, яко особа, сі-
реч єстество человіческоє, в свойсгвенной поставе не
зрится, но в Петре, и в Павле, и в прочих человіческих
поставах. Або что со другим различни будуще по су-
щесгву, во всем роде нікотораго слагаєтся и єдину
поставу соділоваєть сложенну, яко человік з души
и с тіла сложен. Ани убо душа єдина нарицаєтся поста¬
вою, ани тіло, но назнамянованиє истоти. А єже, убо
ото обоих совершаєтся постава обоих. Сего ради, иже
єдина душа безсловеснаго ани тіло єдино подлежати
может, но вкупе обоє. Понеже постава найпервиє,
яко по самой собі свойственне кріпце подлежаща, и
єст[ь], и нарицаєтся. Паки нарицаєтся назнамянованиє
истоти, от другиє постави приявши єстество и в нем
иміюще битство, откуди и тіло господнє не подлежаще
по самом собі. Ани ко знамянованию времяни не
ипостас[ь], но паче назнамянованиє и истотности єст[ь]
224 зв. во ипостаси //, убо слово божиєму подлежить, прияв¬
ши от него и тоє, иміло и имієть ипостась.
О ВЕЩИ ТОЙ, ЯЖЕ НИКОГДА ЖЕ
МОЖЕТЬ БИТИ ИСТОТНОСТБ+
ГЛАВА 28
Но и вещ, яже никогда же может[ь] бити истот-
ност[ь], сугубо нарицаєтся. Никогда же убо никако же,
что никогда же єсть, знамянуєтїь], сіреч, єже ність
битство. Нікогда же убо иже не в самом собі имієть
битиє, но во другом имієть битство, рекше случай.
О ЄСТЕСТВЕ++
ГЛАВА 29
Єстество єст[ь] начало єдинаго кождаго от истот¬
ности и движения и почивания уподобления ради.
Земля биваєтіь] движима плоду ради, почиваєт же
по оному пременению, єже с міста на місто. Недвизає-

йоана Дамаскина Діалектика
103
ма бивает[ь] с міста на місто, сиреч начало и вина,
и движениє, и опочиваниє єя, по нему же сотворенна
єсть сіце двизатися и почивати существенне, а не по
случаю. Подобаєть відати, иж начало еи, єже єдина¬
го всякаго движения и опочивання обичай 107 сотво-
рения всякого єсть. По нему же єдино всякоє от истот-
ностей бог соделал, єстество нарицаєтся, от такового
сотворено бити и в битство произвестися. Тоє убо
ничто же иноє єстіь], но развиє существо, понеже су-
щества таковую иміють силу, сиреч движениє и опо¬
чиваниє, а существо єсть вина движения, єя и опочи¬
вання. Нарицаєтся убо єстество от рожденнаго
бити+++.
О РАЗДЕЛЕНИЮ ИСТОТНОСТИ
И СУЩЕСТВА++++
ГЛАВА 30
Истотностьіь] разделяєтся на существо и на слу¬
чай, не яко род на особи, но яко равногласний, в нем
же глас, яже от єдинаго и ко єдиному. Сушество вишей
рожденнійший род єсть. Тоє разделяєтся на тіло и на
безтелесноє, телесноє на душевноє и на бездушное,
душевноє на чувственнаго звіря и на безчувственнаго,
губа 108 и присада, чувственное на разумноє и безра-
зумноє, разумноє // на смертноє и на безсмертноє, 225
смертноє на человіка, вола, пса и тім подобних, чело¬
вік на Петра, Павла и на прочих по части человік,
яже сут[ь] нероздільни и ипостаси, и лица. Тіло особа
сушества и род душевнаго, душевноє особа тіла и род
чувственний, чувственное особа душевнаго. Чувствен-
ний звір и род разума, разумноє особа животнаго и
род смертнаго, смертноє особа разумнаго и род чело¬
віка, человік преособнійшая особа єсть, понеже особа
єстіь] смертнаго и особа Петра и Павла, яже єсть
єстество, и образ, и существо по святих отцех. Тоє
посредство више рожденнійшаго рода, сіреч существа,
н преособнійших особ, сіреч человіка, вола, роди и
особи пременяющиєся. Ті убо нарицаются существен-
ииє и єстественниє различия и качества, разделяюще
вишних, а постановляюще нижніх, преукрашающе
преособнійших особ, уставляюще их и разделяюще
єстество от єстества. Чтоби убо било существо, и єстест-

104
йоана Дамаскина Діалектика
во, и образ, уже предроках, и что ипостасіь], и нераз-
ділноє, и лице, и назнамянованиє истотности, и кото-
роє различиє существа от случая+, яко в них иміюще
случай битьства. Речено уже и о разделению єго, и в
чем би различствовало существо от существенних раз-
ностей++, понеже ими существо преукрашенно тако-
вую особу совершаеть и таково биваєть. Речено убо,
что єстество, и образ, и что ипостас[ь], и лице, и не-
раздільноє. Поведахом, же и иних о сем мніния, и яко
святиє отци правди и истиннниє философиє ученици
и учители добре разделиша, дерзай убо нині свойст-
венниє+++ существа да исповіми. Свойство существа
не в * подлежащем бити, понеже оноє паче подлежить
случаю ко битству, а не оно в 109 другом имієт[ь] битст-
во++++. Тоє убо свойственно и существенним разли-
чиям 110 єсть+++++, яже в подлежащем. Ани настоя-
щеє спасаєт, ани не * будусчеє сокрушаєть, того
ради ани в скончению приємлемо биваєть случай ш, бо
во истинну єсть. А существенниє же различия не суть
случай и настоящие спасают[ь] и не * будущиє сокру-
шаютіь]. Сего ради в скончению приємлеми биваютіь].
225 зв. Свойственьне // +убо и єдиногласне проповідати, сіреч
заимсгвовати и имя, и скончениє и неиміти нічесо же
противнаго, понеже каменю, сиреч того каменя су·
ществу, ничесо же єсть противнаго и не приймовати
ани болше, ани мний. То убо и существенних разли-
чей 112 єсть свойство, понеже ність человік болше над
коня существом, або звір, ани конь болше над чело-
віка. И противних бити приємливи разделне, не ку
тому же, но по оному, яже в пременению самого себе,
яже само в собі пременениєм. А противних убо гла-
голю случаєв, иже сушественним, никако же. Разум-
ноє убо не приємлеть неразумнаго. А тіло согреваєть,
а премененноє изстиваєть ш. И душа нікогда приєм¬
леть доброти, а нікогда злость.
О СУЩЕСТВЕ++
ГЛАВА 31
Существо вишше рожденейший род єсть не мающе
над собою инаго рода. А человік, конь, вол, пес и тим
подобниє преособнійшиє особи суть, не мающе нижи
* Дописано над рядком іншим чорнилом.

йоана Дамаскина Діалектика
105
под собою другаго, что на что би разделялися, но
точию по части на неразделниє, єже ність разделениє,
но исчитаниє, а яже убо во среди вишше рожденійших
и преособнійших и роди, и особи суть премінни, яже
вишних суть особи, а нижних роди. Яко тіло особа
сушества и род душевнаго тіла, а душевноє тіло особа
простато тіла, а род звирин. Звір же особа душевнаго
тіла, а род разумнаго, разумное особа звіря, а род
человіка. А человік особа разумнаго будуща не на¬
рицаєтся род Петра и Павла и прочих, но паки особа.
Откуди и преособнійшая особа нарицаєтся, точию
познаниєм и 114 вишних, и нижних.
О ТІХ, ЯЖЕ СУТЬ ТОГО ЖЕ РОДУ,
И О ТІХ, ЯЖЕ СУТЬ ЄДИНИЄ ОСОБИ,
И О ТІХ, ЯЖЕ СУТ[Ь] ИНАГО РОДА,
И О ТІХ, ЯЖЕ СУТЬ ОСОБОЮ
И ЧИСЛОМ РАЗЛИЧНИ
ГЛАВА 32
Яже суть єдиниє особи, єлици аще под тим же про¬
поведаниєм управляются, яко єлици суть под сущест-
вом тако же и в иних девяти проповеданиях. Подобаєть
убо познати, иж десять суть всіх предикаменьтов 115,// 226
сиреч вишерожденейших родов, под них же вносится
всякий глас просто изреченно 11в. Суть убо ті существо,
яко камень. Много, яко два, три; к чему, яко отець,
син; яковоє, яко білоє, черноє; гді, яко в Тире, в Да¬
маску. Ті убо міста указоване єсть. Когда, яко вчера,
заутра, сиє время знаменуєть. Міти, яко одияниє
облещи; вместе положенном бити, яко седіти, стоя¬
ти; ділати, яко жещи, терпіти, яко бити жежену.
А инаго убо рода суть, яже под иним и во другом про-
поведанию суть. А того же рода, яко человік и кунь,
понеже суть обоє существо. А инаго рода, яко человік
и искуство. Человік убо под существом єсть, а искуство
под качеством117. А то єже особи суть омогидея, єлици
под тож же особою управляются и сообщаются чином
существа, яко Петр и Павел, понеже оба под єдиною
человіческою особою суть+, а особою разлічни. А єли¬
ци особою различни, рекше чином существа, яко че¬
ловік и конь. А святиє отци ті, яже суть того же рода,

106
Еоана Дамаскина Діалектика
и коториє от тоє же особи, тоє же нарецають, сиреч ті,
яже под тою же особою ипостаси; а слученьниє суть,
єгде два єстества во єдиной ипостаси соєдиняюгся,
єдину содержать поставу сложенную в єдино лице,
яко душа и тіло; а++ числом розни, єлици же обяти-
єм случай свойство свойственне ипостаси прознамену-
ють 1 , сиреч єлици случайми различни суть между
себе и разделени и по оних иміли битьство, яко нераз-
делниє, яко Петр и Павел, понеже другий єсть той,
а другий он.
О ВЕЛИКОЙ ВЕЛИКОСТИ+++
ГЛАВА 33
Великость єсть собор єдиних, понеже єдиность не
глаголють великость, но начало великости, ибо єди¬
ность со єдиностю случаюше бивають дві. Сего ради
неразделность єсть великость, но собор и совокуплениє
єдиности. Дві убо разделити на єдино и єдино раздель-
не тоє разделение єсть. Єдино убо и єдино сугубими
нарецати, то паче совокуплениє єсть. Подобаєть убо
відати, иж великость єсть сама міра и число, яже раз-
миряєть и числить, а як велика, єже числом и мірой
подлежить, рекше, преміренно и сочтенно. А великих
226 ЗВ. убо ті суть //+ отнести, яко число и міру изявляюще,
яже щроповедани суть под великоє бивають отношен-
ни, яко пребиваниє иміюще вкупе, и яко в купе ре¬
чення под они, яже ко нічему. Понеже великоє к ма¬
лому нарицаєтся великим, и сугубиє ко половине тако
же и прочиє. А тіло по нему же свойственно єсть под
существо относится, а по нему же размеронно под ве¬
ликоє. Вящей великому то убо великостіь], а сиє
множество. Великость убо размеряется, а множество
считаєтся, понеже послідуєть многоє великости, а ве¬
ликость множеству. Свойства же великости суть три,
яже нарицаются послідующиє. Первиє не иміти ничесо
же противнаго по собі. Тіло убо по самому себе ничто
же имієть противнаго. А почему убо єсть бело, имієть
нічто противнаго черно. Подобаєть убо ведати, иж
тому числу двоє ність противно другоє число. Аще же
будеть, многиє будуть. Всі убо и другиє числа против-
ни будуть, и обретется єстество неистинно, єдиному

Йоана Дамаскина Діалектика
107
многиє противниє, сопротиву устрояща, понеже не
прилучаєтся єдиному многиє противности бити. Вто¬
роє, не приймовати вящей и мній, понеже ани дві дла-
ни суть болше дву, нежели два человіка. А єже убо
не имієт[ь] противнаго, не приємлеть вящей, ани мній.
А третєє, иже о єдином и всяком великим нарицаєтся
равноє и неравноє, понеже линия линиє 119 равна єсть и
неравна.
О ТІХ, ЯЖЕ ДО НІЧЕГО++
ГЛАВА 34
О тіх, яже до нічего 12°, єлици ониє, яже сут[ь]
иних бити нарицаются, або єлико аще другеє ко дру¬
геє. А иних бити нарицаются, або єлико аще дру¬
геє ко другому. А иних бити нарицаєтся яко отец
синов, понеже отец нарицаєтся синов отец. А ко дру¬
гому, яко великоє к малому, и много к малому, понеже
не нарицаєтся малим многиє, но к малому. Подобаєть
убо ведати, иж когда нічто по самому собі разсмотряєт-
ся, ність нічто, а когда имієть обитаниє ко другому,
тогда нарицаєтся до нічого. Сиреч, чего ради // их же 227
бити, яже до нічегб, сия их єсть ипостас[ь]121 в том,
что єст[ь] ко другому, сиреч, в том, єже єсть міти пре-
биваниє ко другому. Вкупе убо єсть пребиваниє оноє,
яже до нічего творить. Оних же, яже до нічего, другиє
тім же имянем нарицаются, яко друг другу друг,
яко враг врагу враг. А другиє иним имянем, яко отец
сина отец, яко учитель ученика учитель. Паки оних,
яже до нічого иниє по преизобилию, яко болшеє малаго
єсть болше, а другеє по разсуждающим и разсужден-
ном, яко искуство искусная не искустность. Понеже
искуство відуще разсуждаєт[ь], рекше познаниє раз-
суждаєть познанноє. И чувство чувственоє чувство,
а положениє положення положениє+, а стояниє стою-
щеє стояниє, а отклонениє отклоненноє отклонениє и
тім подобниє. А иниє по силе и не по силе: по силе убо,
яко согревающиє и согріянноє, не по силе, яже по от-
нятию возможения, яко глаголем невозможность міти
видениє, видети незвіздато небо. А другиє по вине
и виновнаго, яко отец сину отец. Свойственноє же тіх,
яже до нічего, яко премінности вещи глаголати. Ибо
друг другу друг и учитель ученику учитель, а учи-

108
Поана Дамаскина Діалектика
тел[ь] учителеву ученик, а вкупе єстеством бити.
Вкупе убо єстеством бити, вносити єсть и вноситися,
и помрачати++ и помрачатися. Отец убо єгда будет[ь],
воистину и син будет[ь], а син єгда будетїь], будет[ь] и
отец. А єгда отца не будет[ь], ани син будетїь], которого
ж убо син будет[ь]. А єгда сина не будеть ани отец
будеть, понеже у кого сина ність, ність отец. Сего
ради биваєтіь] помра[ча]єм * син отцу, яко отец сину.
Помрачаєма биваєть не постава єго, но пребиваниє,
понеже пребиваєт[ь] человік, яже син бил, но не син
пребиваєт[ь], понеже не иміюще122 отца, како син
будетіь]. И аще убо нарицаєм сина єго, яже умре,
або123 несвойственне глаголем, не возлагающе, або яко
не погибшаго отца, и в небитиє не исчезнувшаго души
ради безсмертниє. Всяко подобаєт відати, иж єдино
кождоє проповеданиє више рожденійний род єсть, и
227 зв. имієть роди и особи пременяющиєс[ь], // и розделяю-
щих родов и уставляющих особ различиє, и преособ-
нійшиє особи и не раздільности. Ибо ани постанов-
ляющиє различия нарицаются существенниє, но точию
самого существа, ани не раздільности нарицаются
ипостаси, но существа самого. Подобаєть убо відати,
яко и самоє существо, яко род и пребиваниє иміюще
ко другому под тіми, яже до нічого относится. Ибо
род особ єсть род, и особи родов суть особи, и тіх,
яже до нічего суть. К тому ті, яже до нічего и ко пре-
менению наречени, або собою могущих, иміють пре*
биваниє, сіреч существ. Або собою не кріпких иміють,
содержающихся сиреч случаєв, и аще собою кріпких,
або єстественноє их пребиваниє єсть, яко отче и си¬
новнє, або неєстественноє. И аще убо ність єстествен-
но, або по притче, яко раб и господин, або яко ремес-
леная 124, яко ученик и учитель, або яко избранна,
яко друг и друг, супостат и супостат. Аще убо собою
не силних, або случающих в єстественних, яко сугу-
боє и половина. Подобаєть убо оних, яже до нічего 125
нарицаются, первиє под иноє проповеданиє отвести,
яко по самой собі созерцаєма, тогда, яко пребиваниє
иміюще ко другому, разсмотряти в проповеданию от-
ношения, понеже подобаєть первиє бити нічто без оби-
тания, и тогда разсмотряти в нем пребиваниє.
Дописано над рядком іншим чорнилом.

йоана Дамаскина Діалектика
109
О ЯКОВОМ И КАЧЕСТВЕ
ГЛАВА 35
Качество єст[ь] по нему же яковиє нарицаємися,
або, инако, качество єст[ь], по нему же наречениєм,
яже маютіь] часть оних, нарицаются. Понеже от ра-
зумности разумний нарицаєтся, яже маєт[ь] разум, а
теплий нарицаєтся, яже учасницствуєть теплоті. По-
добаєт[ь] убо відати, иж яковоє єст[ь] соборноє ка¬
чество, яковоє убо знаменуєт[ь] качество и чего учас-
ницствуєтіь] с ним. Сиреч теплота и теплоє, єже
имієть теплоту. Ибо якови сут[ь] и єже иміютіь] ка¬
чество. Мающе убо теплоту теплиє нарицаются, а теп-
лиє якови суть, а теплота качество. Нарицаєт[ь] же ся
частократ и оноє качество, яковоє тако же и в великой
великости. А качество убо иниє сут[ь] в душевних те-
лесіх, яко искуства, сили, недуги и здравия. // И на- 228
рицаются постави и разложения. А иниє в душевних
и в бездушних, яко теплота, студеность, образ, виобра-
жениє, сила и недуг 12в. С тіх убо нікоториє суть си-
лою+, а нікоториє ділом. И аще убо суть силою, тво-
рят[ь] силу и недуг. И аще же ділом, яко по глубо-
кости внидоша, яко теплота чрез вес[ь] огоніь] и бі-
лостіь] чрез все млеко и сніг. И творятіь] терпіниє 127
и терпящеє качество або сверху и творят[ь) образ и
виображениє. Суть убо качества особи четире: постава
и разложениє; сила и недуг; терпіниє и терпящеє;
качество, постава 128 и виображениє++. Различноє убо
постава от разложения, понеже постава неудобно єстіьі
преміньна и содержаща яко разумность, понеже не
вскоре пременяются, кто от разума и неразума. Такоже
и искуство, ибо хто добре искусен, неудобно премінноє
в нем познанкє. Постава єсть и кріпостіь] и воздержа-
ниє, тако же и правда. А розложения сут[ь], яже
удобне двизаются и вскоре пременяются, яко теплота,
студеность, недуг, здравиє и тім подобниє. Розкла-
даєтся убо по тому человік и вскоре пременяєтся от
теплоти в студенноє скончениє, и от недужнаго здра·
вий. Но и ті самиє разумі немощ и здравиє итім по¬
добниє, аще же суть пребивающиє и неудоб премінние
постави суть. Соборнійшеє убо єст[ь] разложениє, по¬
неже обоє разложения нарицаются. Ибо разкладаєтся
ніяко по них человік, но неудоб премінноє разложе¬
ниє постава нарицаєтся, а удоб премінноє разложе-

110
Поана Дамаскина Діалектика
ниє точию. Вторая убо качества особа сила и недуг 128,
яже не сут[ь] ділом, а иміют[ь] готовост[ь] и силу
естественную, або неготовост[ь], яко глаголем отрочя
силою воспевателно, аще би не иміло ділом воспева-
ния, но имієть готовостіь] ко искуству піния, а не-
разумное не приємлющеє мусикий 13°. Понеже ани ді¬
лом иміюще піния, ани возможно приняти оноє, но и
твердоє силу имієть, иж не скоро разделяєтся. Третяя
особа терпіниє и терпящеє качество, яко теплота,
білост[ь], студеност[ь], черность и тім подобниє. Тер-
пениє убо удобне отвержено єст[ь], яко разложениє,
яко когда хто або срама ради срамляєтся ш, або стра-
228 зв. ху ради бледнієтіь]. А терпящеє // качество не удоб
двизателно и не удоб премінно єстіь]. Терпящих убо
качеств нікоториє от терпіння не сотворений суть,
сиреч не отинуди, но по сушеству суть, яко во огню
теплота, а в меду сладость. Понеже ани во огню при-
ходящая теплота, ани в меди сладостіь], ани первиє
неистотности таковиє по следи прияли теплоту и сла¬
дость, но всяко то же терпениє творить по нашему
чувству. Огоніь] убо теплий будуще, согреваєтіь] нас,
и мед сладкий будуще сладостю обемлет чувство на¬
ше. А нікоториє от ніякого терпениє, сиреч обятиєм
сотворений суть и творять нікогда терпениє, сиреч
обятиєм сотворений суть и творять нікогда терпениє
по нашему чувству. Но не то терпіниє 182, ани то ка¬
чество, яже иміютіь] якови сутіь] румянства. Білоє
убо от ніякого терпения и обягия соділанно. А терпе¬
ниє творит[ь] окресть видіння ш, сиреч разсужде-
ния, и созерцания, и изяснения, но обаче не убеля-
єтіь] нас. Терпящеє же убо' качество не суще прихо-
дящеє, або во всем особе єсть, яко теплота во всем
огню, абонево всем, яко черность в муринех, понеже
не всі человіци черни. Ті убо не токмо в телесіх зрятся,
но и в душі. Четвертая особа качества виображениє
и лице. Виображениє в душевних и в бездушних на¬
рицаєтся, а образ в душевних точию. Аще же би на-
рицался в бездушних образ, або доброзрачноє, не
свойственне, но возлагающе нарицаєтся, понеже собор-
ноє убо виображениє. Ибо образ нарицаєтся виобра-
жениєм, бездушних же виображениє не нарицаєтся
образ. Простота 134 же и преклонениє, сиреч согбениє,
качества сут[ь]. Подобаєт[ь] відати, иж яковиє и яко
вящей нарицающе от качеств нареченни, яко от теп-

йоана Дамаскина Діалектика
111
лоти теплоє, а нікоториє и равнаго гласа, яко піниє
и искуство 135, и воспеваниє. Жена, яже имієтіь] му-
сикийское искуство, а нікоториє, аще и рітко, яже
сут[ь] от другаго рода, яко от доброти, приліжний ко
ученню, добротливий, убо приліжний ко науце нари¬
цаєтся. Подобаєт!ь] убо познати, иже терпениє єст[ь]
сугубо, або уже в терпящем глаголеться бити и отно-
шенно биваєть под качество. Яко єже білая одежда
нарицаєтся біла, або в настоящем терпіти, относится
под проповеданиє терпіти, яко єще не біло, но НІНІ
біло. Подобаєт!ь] убо ведати, иже не сутіь] качества
телеса, но в тіле. Аще би убо били телеса, существа
убо били би *. Но и всі случай // безплотни 133 сутіь] 229
и сами по собі не сущи, но в существе зрятея. Подо-
баєтіь] познати, иж существенниє качества под су¬
щество относятся, части убо єє, яко деляще оноє и в
скончение особ єє приняти. Под которим убо пропове-
даниєм все, под тоє же и части єє будуть относитися.
Понеже тяжкоє и лехкоє або в мяхких зрятея, яко в
обтяженних, и биваютіь] отношенни под яковоє, або
в существо, яко во елементех 137, сиреч в огні и землі,
и относятся под существо, яко существенниє разли¬
чия. Тако же и густоє и житкоє, або убо сущест-
венне во елементех и относятся под существо, або
к горе вознесений, яко во одеждах, относятся под
проповеданиє на місте бити положенноє, понеже по¬
ложення сут!ь]. Три убо свойства качества сут[ь],
сиреч наслідующеє. Первоє противность приймати:
теплоє убо сопротивно студеному, и білое черному.
Второє: болілеє и меншеє, понеже гді противностГь]
єсть, и болілеє и меньшеє обретаєтея. Болшеє єст[ь]
прибавлениє, а меншеє убавлениє. Прилучаєтся убо
рещи, тая особа паче тоє белійша, асия паче тоє вящей
и мній студенійша'я. Третєє послідующеє, яже зло
свойственно, якови равноє и неравноє 188. Подобаєтіь]
убо ведати, иж образ не имієть противности. Потреба
відати, иж не всі отятия прителниє нарицаютея, но
и отятия сут[ь] реченни утвержающиє, яко сліпота
и глухота. И сопротив не всякиє особи утвержающиє
глаголяютея, но и прителниє, яко воздержаниє особа
будуща неутвержающе, но прителне нареченна єст[ь],
а положениє убо утвержениє 139 нарицаєтся, яко доб-
* Дописано над рядком іншим чорнилом.

112
йоана Дамаскина Діалектика
рий єст[ь], не позволениє убо прителница, яко ність
добрий. Єгда убо глаголем беззаконний, непрителное
знамянуєт[ь] яко не. Аще убо глаголется то білоє,
равно єст[ь] сему білому, не почему якость 140 нари¬
цаєтся равна бити, но по нему же великость, и бити
верх той равний оному верху, яко в великости равноє
и неравноє зрится, не по чему великоє, но по нему же
учасницствуєть с качеством.
О ДІЛАНИЮ И ТЕРПІННЮ
ГЛАВА 36
Подобаєтіь] відати, иж діланиє и терпениє, сиреч
ділателная сила и терпящая, под качеством суть.
Аділати итерпіти исущество нікотороє єст[ь], такоже
ділающе або терпяще. Ділати убо єст[ь] в самом собі
[і]* міти винуділания, а терпіти в самом собі и во дру-
229 зв. гом [і]* міти вину єго, єже єст[ь] терпіти, яко // ділател
и діланноє, понеже ділател в самом собі имієтіь] вину
ділания, а ділателноє в діланию начало ділания, а в
самом собі готовость терпения. Ділателя убо зді ре-
месника глаголем, сиреч техтона+, а ділателноє ма¬
терню 141 подлежащую ремесленику древяную, сия
убо подлежить техтону. А єго, єже єст[ь] ділати, и
єго, єже єст[ь] терпіти, ті просте нарицаются творити,
яко в ділающих, сиреч орудиє древяноє и орудиє же-
лізноє и тім подобних. В них же и по опочиванню
творящаго пребиваєтіь], яже сотворенно єстГь], соору-
жител убо єгда почиваєтіь] от созидания, пребиваєть,
что єсть от него созданно 142, сиє убо нарицаєтся тво¬
рити. В них не пребиваєтіь], яже творимоє, єгда по¬
чисть ділающе, понеже єгда почиєтіьі свирилник, не
пребиваєть, но погибаєт писканиє. Сиє нарицаєтся
созерцати, яко звізди числити, землю мірити, вира-
зумевати и тім подобниє. Єще и разсмотряющиє 143
особи в бездушних, сиреч во огні, в камени, в древе
и тім подобних. Первиє убо сут[ь] в разумних, послід-
ниє же в бездушних и неразумних. [Игбоне почему
душевноє творить, по почему тіло прировнивающе 144
тілу, понеже два имієть свойства. Первое приняти
противностіь] ибо согреяти, єже противно єот[ь] єму
* Дописано іншим чорнилом.

йоана Дамаскина Діалектика
113
студеніти. Второє болшеє и малоє, понеже прилу-
чаєтся вящей согревати, а мній студеніти, такоже со-
гревати и студеніти. Во всіх убо проповеданиях видит-
ся 145 ділати и терпіти. В существе — же родити и бити
рожену, а в великом — числити и считани бити, а в
тіх, яже до нічего 146 — сугубу бити, а в качестве —
беліти и бити білу: на місте — бити — седіти и седенну
бити, в мінию — облещися и бити облочену, и во гді —
заключати и заключенну бити, а в когда — заключе¬
ним бити и заключати.
О ЛЕЖАННЮ И НА МІСТЕ БИТИ
ГЛАВА 37
На місте бити єсть, єже имієть положениє, єлико
аще ко другому, сиреч тіло лежаще, єлико ко тато¬
вому положенню, або ко отклонению, або ко седінию,
або к востанию. А особи єго, єже єсть на місте бити,
суть три: стояти, // седіти, отклонятися. Прямому 230
убо бити творит[ьІ стояти, но отчасти же лежати, а
отчасти стояти, творит[ь] седіти, воистинну лежати,
творить отклонятися. Не показуєть убо лежати, ани
лежащаго, ани міста, но само положениє лежащего
на місте. Або положення другиє по єстеству положени
сут[ь], яко стихий во свойственних містех, сіреч земля,
вода, воздух, огнь, а другиє по положенню и худо-
жеству 147, яко, столп, филяр 148 и тім подобниє. Єще
к тому єсть вишшеє разделениє, яже глаголють, иже
с от положеннях иниє твердюш, яко земля, иниє
двизателниє, яко телеса небесниє. Єще с положеннях
иниє силою положення суть, сиреч силою прейти, а
иниє ділом, яко где положення суть.
О ГДІ
ГЛАВА 38
Где місто знамянуєт[ь]. Вопрошении убо, где єсть
он, отвещаєм: в дому, во граде. Ті убо міста знамяну-
ють. Особа же проповедания, гді по различию міст:
с висоти на дол, [деісница, шуица, пред, назад.

114
йоана Дамаскина Діалектика
О КОГДА
ГЛАВА 39
Когда время указуєть. Вопрошении убо, когда сие
соділанно єсть, отвещаєм: літа прошлаго, пред тім
прошлаго. Єже время знамянують, а особ проповіда-
ния, когда толико их суть, єлико времени различия.
Три убо ті: настоящеє, прошлоє, будущеє.
О МІНИЮ
ГЛАВА 40
Міти єсть существо окрест 150 существа, указуєть
убо заключати, або заключену бити. И не бити яковиє
части вещи, а заключаютіь] убо риза+, зброя 151 и тім
подобниє, а замикают[ь] в собі, яко перстень и аще би
другоє таковоє малоє. Подобаєт[ь] убо и что заклю-
чаєтся существа бити, понеже аще существо били би
а то случай, яко искусний и искусность, не подміние
230 зв. относило бис[ь]. А различия, // его же єсть міти. би-
вают[ь] по различию истотности, або же душевноє
єсть, або недушевноє. А душевноє убо міти наринаєм,
яко отрочя, коня и тім подобниє, бездушноє, яко пер-
стенГь], сапог и тім подобниє. Нарицаєтся убо міниє
и другими многими знамянований равногласне, о них
же последи речем.
О СОПРОТИВНИХ+
ГЛАВА 41
Всякоє противноє або яко вещ сопротивляєтся,
або 182 яко речениє. И аще же яко речениє глаголаниєм
творить утвержениє и прениє++. Утвержениє єсть,
рещи, нічто во яковой вещи бити, яко добри єсть.
А прениє, рещи, нічто в нікотором не бити, яко ність
добрий. Наринало би ся убо обоє истинно изречениє ш.
И аще убо, яко вещи сопротивляются, яко ко премене-
нию нарицаются и творят[ь], яже до нічего 164, коториє
вводять и вкупе собирають и помрачаются+++. Або
не ко променению и не иміютГь] обитания и ті, або
прелагаютіь] вкупе, но обаче обоє по єстеству суть и

Поана Дамаскина Діалектика
115
творять противниє, яко теплота и студеност[ь]. Або
тоє убо прелагаєть на другоє, а другаго не прелагаєть,
а то убо их єсть по естеству. А овоє кроме єстества и
творятіь] по лишению и по подобию 15Б противноє, яко
видіниє и сліпота. Понеже подобиє єсть видениє, яко
от иміющаго, а лишениє, єже подобиє, сиреч видению
сліпота. А противних другиє суть без посредства, а
другиє посредниє. Без посредства суть, их же по нуж-
де другоє, сиреч єдино бити в подлежащих оних, або
тіх, о них же проповедуются, яко недуг и здравиє в
тіли животнаго подлежаще, и нужда убо в тіле немощ
бити або здравиє. Немощ нарицаєм всякое пременениє
єстества. А посредниє, их же не бити нужда других
подлежащему, або тіх, о них же проповедаются, яко
білоє, черноє. Противни бо суть, и не нужда єдинаго
бити с них в телеси. Понеже не нужда всякого тіла,
або білаго бити, або чернаго. Сут[ь] убо телеса смягли
або чермни, єдино по прилучаю от сопротивних скон-
ченне єстеством било би в ком, яко теплота во огню,
а студенность в снігу. Посред них иниє иміют[ь] имя-
на, яко посредство білого и чернаго нарицаєтся //
смяглий, а иних не маютіь] имян. Понеже посредство 231
праведнаго и неправеднаго не имієть имяни, но отпи-
раниєм обоєго посредство знамянуєтся, сиреч яко ани
праведний, ани презлий. Суть убо противних свойства
четире. Первоє, доброму по нужде злоє противно
єст[ь], а злому ж нікогда доброє, нікогда ж другоє
зло. Воздержанию убо противно єсть невоздержаниє,
а невоздержанию нікогд іє, а нікогда не-
возноситися по страданияхш. Невоздержаниє убо
лишениє єсть воздержания, а нечувство же изшествиє,
а противноє излишиє недостаточному. Второє свойство,
неудобно157 вкупе противниє нерозділних бити по
тому же, понеже не прилучаєтся вкупе Сократеса бити
здраваго и немощнаго, або по тому же уду тепліти и
студеніти. Третиє, противниє могутіь] бити в том же
подлежащем, або родом, або особою, або числом. Ро¬
дом убо, яко простом тіле білоє и черноє, а * во особе,
яко в тіле животном здравиє и недуг, а числом явст-
венно. То же убо тіло противних бити приємлюще при¬
лучаєтся по своєму свойственному пременению. Чет-
чувствиє. А нечувство
двизатися, ани
* Дописано іншим чорнилом.

116
Йоана Дамаскина Діалектика
вертое, противни суть або под тім же родом, яко білое
и черноє под румяностю, або под противними роди,
яко правда и неправда, под добрим и злим, яже про¬
тивни суть. Або самиє противниє роди суть, яко доброе
и злоє.
О ПОСТАВЕ И О ОТЯТИЮ+
ГЛАВА 42
Постава нарицаєтся устроєние постави и иміющаго,
яко зброй и збройних, сиреч облачающемуся и обле-
ченному, и повторе в ведений устроєния пребивающиє
сущиє, або естественниє, або животниє. Єстественниє,
яко теплота согріянних, а животниє, яко искуство.
По третему, яко єще не маєть, а имієть готовост[ь]
приняти, єже єст[ьІ первиє назнамянованно онаго,
єже сила. По четвертому, єстественноє качество, сіреч
єстественая постава, яко теплота огня и спящего зрак,
что єст[ь] по назнамянованию онаго, єже сила++.
Понеже можеть согоріти, а ділом не согоряєть, и пер-
воє назнамянованиє єго єже ділом. По пятому, яко
231 зв. совершенноє діло, яко видіниє, уже // видяще, и теп¬
лота уже согревающая. Отятиє постави отвержениє+.
Сопротивляєтся++ убо первому назнамянованию по¬
става, отятиє зброй, рекше облочения, а повторе отвер-
жениє вверених постав, єгда согреянноє студенієть.
Третиє, яко ани ціло рожденно иміти род, яко глаголем
міти готовост[ь] не могущеє 168 ко мусикиє ш, а фи-
говаго древа никако же. Понеже отято фиговоє древо,
иж родов древес180 не имієть готовости прияти мусики.
И яко род имієть готовост[ь], а нікоториє убо от особне
иміют[ь]. Понеже звір имієт[ь1 готовост[ь] ко видінню, а
крот особа єст[ь] истотности звіриниє, не имієт[ь) гото¬
вости видения. А по четвертому, отвержениє сили онаго,
яже по поставе. А по пятому, отвержениє суполнаго ді-
лания, яко предрекох оноє, яже по отятию и постави
сопротивляющих противностіь], сиреч сили або ді-
лающиє, або терпящиє. Ті убо биваютіь] знамяновани
тремя тими, яко рожденностіь] иміти, но ани сполна
имієтіь], но совершенне отятоє єст[ь], и когда нарож-
денно єсть міти и гді народженноє ест[ь] міти. Уподоб-
ления ради, каменя не глаголем бити сліпа, понеже не
рожен єсть поставу міти видіння. Ани ні роженнаго

Йоана Дамаскина Діалектика
117
пса нарицаєм сліпа, ани ні роженноє отрочя ядущеє,
понеже не рожонни суть по оному времяню иміти. Ани
ногу нарицаєм сліпу, понеже не рожен єсть звір в
нозі иміти поставу видіння. Внегда убо по тіх трех
роженно єст[ь] иміти, а не имієть, нарицаєтся отятиє.
О ПЕРВОМ И ПОСЛІДНЕМ
ГЛАВА 43
Первоє разделяєтся в четире знамянования. Най-
первїйшеє єсть над время 1в1 первоє. Реченно убо єст[ь]
найпервіє в душевних старійшеє, а в бездушних дав-
ноє 182 возлагающе, убо єдино вмісто другаго пола·
гаєтся. Повторе же єстеством первоє, что бива вно-
шенно, а не вносится. И помрачаєт, а не помрачаєтся,
яко звір первоє над человіка. А єгда звір не будет[ь]
показан, ани человік будет[ь]. Звір 183 убо человік,
а єгда человіка не покажет, будет[ь] звір, понеже
кон[ь] и пес звіриє суть. А человіка єгда покажет
обаче будеть звір, понеже звір человік. А звір єгда
покажется неисте человік, но негли кон[ь], пес и тім
подобниє, понеже ті звіриє суть. По третєє, єже по
чину, яко глаголем первиє алфавита, потом силяби ш,
потом річи 165. По четвертому, єже по сану глаголем
первиє єпископ, потом презвитер. А отвергають убо
ТОЙ ЧИН нікоториє, // понеже прилучаєтся первин, ΒΤΟ- 232
рий чин последний бити по сану. По пятому, яко гла¬
голем вину и виновноє, сиреч Сократес первим свойст-
венним образом. Он убо єсть виною свойственаго об¬
раза, и отец первий и болши над сина, понеже отец єсть
виною сина, ибо от отца син родиться. Сего ради и бла¬
женний Григорий+ по тому знамянованию принял,
иже от господа нашего во светом євангелию реченно
єсть: отец мой болі мене єст[ь]++. А друзии прила-
гают, єже по разуму иже первоє основаниє, нежели
мур 186. А сиє относится под четвертий чин, он яже
по сану. Понеже что виразуміниєм первоє, то вещию
последнеє. Єлико чинми первоє, толико же чинми и
посліднеє. А первоє и последнеє и болше, и менше не
суть равних гласов, но оних, яже сут[ь] от єдинаго.

118
Повна Дамаскина Діалектика
О ВКУПЕ
ГЛАВА 44
Вкупе убо нарицаются найпервиє, их же рожение
єст[ь] в том же времени, яко два ні коториє нароженни
суть во єдин час. Сей чин сопротивляєтся первому
чину, назнамянованих перваго. Второє знамянованиє
тіх, яже вкупе показуются, а не другое другаго вина»
або виновноє, яко сугубо єсть и половина, понеже
вкупе являются и помрачаются, вкупе и вносятся.
Сей убо чин сопротивляєтся второму, и пятому чину
перваго, во втором убо не вводятся, ани помрачаются
вкупе, а в пятом убо тоє бити виною, а оноє виновноє.
Третєє знамянованиє оних, яже вкупе против разділ-
ниє особи. А против разділниє особи нарицаются, яже
от того же разделения введени суть, яко разумноє и
неразумноє з животнаго. Сей убо чин сопротивляєтся
первому и второму, негли и другим трем.
О ДВИЖЕНИЮ
ГЛАВА 45
Движениє єсть и совершенност[ь] єго, что силою»
почему таково єст[ь]. Яко мідь силою єст[ь] столпа,
понеже можеть мідь приняти особу столпа, а совер-
шенство єст[ь] міди сила. Истотности столп разрешити
лияти, блистатися, яже сут[ь] движения. Во многих
убо проповеданиях зрится, что сила в так многих
и движениє разсмотряєтся, яко во многих не зрится,
что сила, ани движениє созерцаєтся. Зрится убо в су-
ществе, в великости, в качестве, во проповеданию,
гді. В существе убо рожениє и тліниє, в великости же
232 зв. умножениє и умалениє, а в качестве // пременениє.
А во гді убо окружноє, єже нарицаєтся окрестноє.
И в простости движениє, єже нарицаєтся во прямо-
сги 167 движениє. О них убо, яже во простости движе¬
ниє, розностей суть шесть: свише, з долу, вовнутр
вні, надесно, наліво. Сего ради с окружениєм седм
містних движений суть. Всякоє убо премінноє або по
самому собі пременяется, або по нікоторих тіх, яже
окрест єго. И аще убо пременяется по самом собі, тво¬
рить роженниє и тліниє. И аще по нікоторих с тіх,

йоана Дамаскина Діалектика
119
яже в нем, або по великости, и творить умножениє и
умаление, або по качестве, и творит[ь] пременениє.
И аще по тому, яже окрест єго, творит[ь] по місте
пременениє. Понеже місто ани то єст[ь] яже движется,
ани єст[ь] нічто от тіх, яже в нем, но двизаней наслі-
дуєть и около двизанию єсть. Различноє убо рожениє
єст[ь] и тлінне. Убо рожениє єстГь] от неистотности
бити поступлениє168. Что убо не било, первиє сиє
биваєт[ь]. А тліниє же єст[ь] от изменения, от истот-
ности и небитиє изменениє. А умножениє и умаление
такоже различни суть, ибо размножениє ко великому
движению, а умаление к малійшому. Во пременению
убо паки противниє терпіння теплота — студеност[ь],
І5ІЛОЄ — черноє. Сопротивляється убо рожению тліниє,
а умноженню умаление, а пременению сопротивно
єст[ь] почиваниє, а сопротивна теплоті студенност[ь],
а почиваниє пременению, егда приймет[ь] замерениє 1ββ,
єже согреваєть и приступить ко последней 170 теплоті
успокоится, понеже не может[ь] в теплоті даже про¬
стертися. Сйце и тому, яже по місту пременения. И
сопротивноє движениє сопротивляєтся, и почиваниє
сопротивни же, яко свише движениє, тому, яже з долу,
а почиваниє пременению. Аще би хто у крух земли
верч к горе не первиє на дол спадетіь], донде же якоє
успокоєниє било би. А небесному движению ність
противни движения. Видится убо пременениє наслідо-
вати иними движенми, понеже и что биваєтіь], и что
тлится, и что умножаєтся, и что умаляєтся, и что по
місту движется, во истинну пременяєтся. А в єстест-
венних движениях, аще би єсмо и обрели наслідукхцеє
пременениє иними движенми, обаче прилучаєтся пре-
менятися, а не двизатися. По иному движению, яко
в каменю: той убо согреваєть и охлажаєт[ь], ани умно¬
жаєтся, ани [у]* биваєтіь] и во прочих тако же. Сего
ради и аще послідуєт[ь] пременениє другими движен¬
ми, всяко прилучаєтся по самом собі разсмотряти, от-
куди изявлено єсть их различия. Движениє убо нари-
цает // Аристотел пременениє. В пятом убо слове 233
єстествений слух показуєть, ибо пременениє и тліниє
пременению суть, а движения не сут[ь]+, понеже дви¬
жениє во здравой вещи биваєть. А в пременению и по
місте пременениєм ріхом два сопротивления бити,
* Дописано іншим чорнилом.

120
Поана Дамаскина Діалектика
яко противноє движениє и почиваниє++. Подобаєт[ь]
убо ведати, иж не подобниє по другому и другому двоє
сопротивлениє єдиному бити. Почиванию убо яко
конец отятие, сопротивно первиє, яко согреянию хлад.
О МІНИЮ
ГЛАВА 46
Міниє осми чинми нарицаєтся, або постава убо и
разложениє, або другоє качество. Нарицаєм бо ся
міти искуство и'добростГь]. Або яко великоє, понеже
глаголем великостіь] трилакотно иміюще древо. Або
яко существо около существа, єже єст[ь] вишей рож-
денійший род. А тоє або всего тіла, яко риза, або около
нікоториє части, яко перстен[ь] на палцу, або яко
часть во всем, понеже глаголем иміти руку, або яко
в сосуде, яко глаголем вино иміти в корчазе, або яко
властіь], ибо наридаємся міти дом або землю. Нари¬
даємся убо и жену міти, и жена мужа. Видится убо
той чин отдален бити от міния, понеже применяєтся.
Зане ничто же вящей знамянуєт[ь] иміти мужу жена,
яко жені мужа: ани убо єдино другому гдиствуєт[ь],
но равне и неразділне місто иміють[ь]. И аще вла-
стил[ь] маєтіь] власт[ь] и власт[ь] властеля, и преме-
няєтся, но не яко муж жену, и жена мужа. Понеже
властеліь] собою господствующе и напреднійший
єсть власти: и того ради болше властеліь] мети нари¬
цаєтся, а властіь] иміти. Понеже явственно єст[ь],
иже міти равних гласов єсть. А нікоториє глаголють
так много различия єго, что єст[ь] міти, яко и єго,
что єст[ь] творити и онаго, єже єст[ь] терпіти: яко убо
творяще итерпяще, або душевниє суть або бездушниє,
сйце и зді або душевноє єстіь], єже имієть, и єже бива*
єт[ь] мінно, або бездушноє. Како убо розности родов,
ті же и различия били би. Но єстіь] глаголам, иж
мающе або около всего тіла єсть, або около части и
233 зв. паки або сиє обронениє єстіь], або украшениє. //

йоана Дамаскина Діалектика
121
О ВИПОВІДАНИЮ И УКРЕПЛЕНИЮ,
И О ПРІНИЮ+
ГЛАВА 47
Подобаєт[ь] відати, иж укреплениє и пріниє и ви-
поведаниє нарицаєтся. Укреплениє убо єсть, яже
знаменуєт[ь], что в ком єсть, сиреч, что биваєт[ь]
хто: яко Сократес мудрий єсть, Сократес ходить.
А прениє же, яже указуєт[ь), чего ність в ком, разумій,
что не єсть кто: яко он ність мудрий, он не ходить.
А по не всякому укреплению сопротивляєтся пріниє,
а всякому прінию укреплениє ш, укреплениє сопро-
тивно прінию, а пріниє противно укреплению, против
глаголанноє нарицаєтся. Подобаєтіь] убо єдину лож-
ную глаголати, и єдину праведну рещи.
ТОЛКОВАНИЄ НА ТЩИЦУ: КА ФЕГОРИА ++
Много ли єст[ь] особ сопротивляющихся. Четире
иниє умишлениє знамянования суть противниє, дру-
гие подпротивниє. Иниє сопротив глаголющиє, а дру¬
геє неприменяющиєся. Противниє суть дві соборні-
шиє, от них же єдина єсть укрепляющая, а другая
лживая, яко всі человіци суть смертни, ни єдин чело¬
вік єсть смертний. Ті нікогда же могутіь] вкупе бити
истинни, но обедве ложни в вещи 172 прилучающейся.
Подпротивниє суть дві частниє, єдина укрепляюша,
а другая пряща, яко нікоториє человіци угоджают[ь]
євангелию, нікоториє не угождаютіь] євангелию. Ті
в материн прилучающейся могут[ь] бити обедве истин¬
ни и никогда же вкупе ложни. Против глаголющиє
сут[ь], або соборнійшая укрепляющая и частна, або
нескончаємая, або єдинаго числа пряща: яко всякий
человік єст[ь] звір, всякий человік ність звір, Августин
єсть благочестивий, Августин ність благочестивий. Ті
остро между себе бран[ь] творят[ь], а не могут[ь] в
купе бити истинни, ани вкупе ложни. Не пременяю-
щиєся суть частни под собориійшими положений, яко
всякий человік єсть сміятелен, нікоторий человек
єсть сміятелен, ті никогда же между себе не суть раз-
лични. // 234
Кафегория знамянуєть оклеветаниє то пременили

122
Йоана Дамаскина Діалектика
на проповеданиє, яко оклеветующе нічто глаголетея
о другом, яко Верес єсть разбойник, а цесар єсть лас¬
кавий, Кателина єсть прелестник.
Всякий человік
єсть звір
протнвниє
Ни єдин человле
єсть звір
Нікоторий человік
єсть звір
противние
Нікоторий человік
ність звір
О НАЗНАМЯНОВАНИЮ,
О НЕПРЕБОРИМОЙ ВЕЩИ
И О СИЛОГИЗМАХ+
ГЛАВА 48
Подобаєтіь] ведати показаниє бити лоики 178 раз-
смотрения. Показаниє убо силогизм єстіь], а сило-
гизм слагається со дву праведних непреборимих, с
конклюзий174 убодобления ради: хотяще показати,
иж душа безсмертна єст[ь], глаголю, всякоє всегда
двизателноє безсмертно єсть. Сиє непреборимоє єсть.
Потом глаголю и второє непреборимоє: душа всегда
234 зв. двиз&телна єст[ь]. // Потом конклюзию 176: и сего ради
душа безсмертна єсть. А єдиноє кождоє непреборимоє
со знамянований слагаєтся, єдино кождоє слово не-
преборимаго 178 знамянованиє нарицаєтся, понеже зна-
мянованиє єст[ь], на нем же разрешаєтея непребори¬
моє. Уподобления ради: непреборимоє глаголетіь],
всякоє всегда движущеся безсмертно єстіь]. Всякоє
назнамянованиєм глаголетея, яко часть непребори-
маго и всегда движущеєся. Тако же назнамянованиє
нарицаєтся и безсмертноє тако же назнамянованиєм
глаголетея. Подобаєтіь] убо разуміти, иже вещей не¬
преборимих подобаєтіь] истинних бити и конклю¬
зий 177 наслідовати от непреборимих. И аще обретенна
била би єдина от непреборимих ложная, або замкне-
ние+, под 178 уловляющим свидетелством єсть, а не
силогизм++. Простий глас, имя, слово, словце, на-

Йоана Дамаскина Діалектика
123
знамянованиє. Ті пят[ь] по подлежащему ничто же
убо от вкупнаго 179 различни суть, но точию по преби-
ванию их єсть различия уподобления ради. Человік
яко просто убо назнамянованного нікоторого нари¬
цаєтся простий глас проповіданного, а яко подлежаще
нарицаєтся имя, яко чин удержевающе проповеданнаго
нарицаєтся слово, а яко часть утвержения або прения
нарицаєтся словце, а яко част[ь] непреборимаго и си-
логизми нарицаєтся назнамянованиє. Подобаєть ве-
дати, иже в предложению, сіреч во укреплению и
прінию, подлежащеє имя нарицаєтся, а проповедан-
ноє нарицаєтся слово. Уподобления ради: укреплениє
єсть человік ходить, человік подлежащеє єсть и на¬
рицаєтся имя, ходиі[ь] чин содержить проповеданнаго-
а нарицаєтся слово. Сократес добрий єсть: Сократес
єст[ь] подлежащеє, а нарицаєтся имя; добрий єст[ь]
чин содержит проповеданнаго, а нарицаєтся слово,
яко част[ь] твердящаго. И аще[у] * грамотиков имя
нарицаєтся добрий и просто коєму ш, аще єсть послі-
дуєт[ь] слово єсть. Подобаєтіь] відати, иж пят[ь] тіх,
ничто же єдино от другаго различни суть: виповіданиє,
предложениє, сумнителноє181 вопрошениє, приліж-
ность, замкнениє. Внегда убо просте // виповедано, иж 235
душа безсмертна єст[ь], виповеданиє182 нарицаєтся.
А єгда яко част[ь] силогизмов приємлетея, тогда пред¬
ложениє 183 єсть нарещи, иж душа безсмертна єст[ь].
А єгда хто принуждаєть ко предложению глаголяще:
откуди явствено єст[ь], яко душа безсмертна єстіь],
тогда таковоє прилежаниєм 184 нарицаєтся. А єгда паки
распространяєм в гаданиє, аще би душа безсмертна
била, нарицаєтся сумневателноє 186 вопрошениє. А єгда
с непреборимих собираєтся, або замикаєтея, нари¬
цаєтся конклюзия ш. Уподобления ради: душа всегда
двизателна єст[ь], всегда двизателноє безсмертно, с
непреборимих тіх конклюдуєтея 18?, а сего ради душа
безсмертна єст[ь], сиє єст[ь] замкнениє. Непреборимоє
ест [ь] глагол+, виповедающе188 нікотораго от ніко¬
торих, єже єсть пріниє, яко Сократес не смеєтся, або
нікотораго о нікотором, єже єст іеплениє, яко
разрешаєтея непреборимоє 189. Силогизм єсть глагол,
в нем же положивши нікоторих, сиреч виповеданих,
Сократес смієтся. Знамянованиє
на нем же
* Дописано іншим чорнилом.

124
йоана Дамаскина Діалектика
єдино по нужде от положенних, прибиваєтіь] положен-
них ради. Понеже непреборимих 180 ради прикладаю-
щих бивають конклюзия, не потребующе ото вні яко¬
вого другаго постановления. Проблема єсть созерца-
ниє грядуще во избираниє и во прибіжище, сіреч на
пріниє и в позволениє 191 ко познанию и созерцанию.
Пизмаєт++ вопрошениє отступующе, сіреч простран-
наго жалающе вопросу. Понеже различно єст[ь] вопро-
шенноє слово от пространаго питання. Ибо вопрошен-
ному пруткоє послідуєтГь] отвещаниє, рекше малими
словеси, а пространному разширенноє, або долгоє, и
многими словеси размовляющеє знамянованиє нари¬
цаєтся, яже по вопросу и отвіту. ПриліжностГь] +++
єст[ь], яже с предословия 192 искореняєт речениє. Анти-
парастазис 193++++, єже приємлеть глагол, аки истин-
ний, а показуєть, єже ничто же тщетно ко непребори-
мому. Лемнацион 194+++++ єсть, яже приято єсть,
яко исповеданоє ко приготовлению нікотораго. Єресь
єсть мніниє многих людей вкупе согласующих, а ко
другим не согласующе. Общеє познаниє єсть, яже предо
всіма явственна єстіь], яко иже єсть солнце. Положениє
235 зв. єсть чуждое мніниє нікоторих в мудрости відомих, //
сиреч странноє виразумениє, яко Парменид 195 в соглас
понеже єдину глагол истотност[ь], яко Єраклия І9в.
Понеже всі вещи движутся, обще єсть, что во многих
разсмотряєтся, або что во многих проповедаєтся. А об¬
ще убо четверократно нарицаєтся. А або иж в части
раздільно єсть, яко отчинная земля, або яко нероздільне
обикновениєм общим приємлется, а не вкупе, яко
єдин раб, або конь єдин, дву господей, нікогда того,
а нікогда же другаго повелениє исполняюще, або что
во приймованию усвоєнно єсіть], а в общем оставлено,
яко в позорищу місто197 або в бане. Або яко неразділне
во общеє и в тоє же виразуміниє предлагаєтся, яко
глас кликунов ш. По тому чину подобаєт[ь] прияти
в равногласних и во єдиногласних имя общеє. По
самому бо собі єсть что первиє и по существу єсть в
ком, а не по случаю, яко разумное человіку. Соборноє
єсть, єже многиє знамянуєть, яко человік животноє
существо. По случаю же єсть, что можеть бити в ком
и не бити, яко человіку боліти и здравим бити. Творити
нарицаєтся в ділающих ремеслех, в них ж пребиваєть,
что биваєть, яко в телестве и тім подобниє. Пребива-
єт[ь] убо по созданию місто 199 ділати нарицаєтся, в

йоана Дамаскина Діалектика
125
них же не пребиваєтіь] діло, сіреч апотолезма 200+,
яко в пискающем и во скачущем. А зріти нарицаєтся
виразумети, звізди считати и землю мірити и тім по-
добниє. Епиноиан 201++, сіреч виразумениє, строка
глагол сугубий назнамянуєтіь]. Зді же, аки би епен-
ноия 202+++ ніякая и епентимизис++++ єсть совер-
шенную вещи и неразділную, або явную разпростра-
няюще и изгявляюще [со] * зерцаниє и познаниє, яко
что чувством видится бити просте, со великим же тру¬
дом виразуміния многочинне и различиє изгявляти.
Уподоблення ради: человік простий 203 являющеся
виразуміниєм сугубий разумієтся, от души и тіла сло-
жен. Сиє убо умишленіє и воображениє ума биваєтЬ]
по обятию чувства и фантазий , а с истотности ни-
како же // истотности слагающе и мняще. А таковий 236
єсть цен[та]вров 205, и сиринов 206 и троєляфов 207 басни
смишлени, понеже всіх часть приємлюще, и от части
нічто складающе по многой силе и свободі, яже ника-
ко же во ипостаси и в существе зрятся. Во умі же и в
мислях, або в глаголаниях виобразил, потом и вещми
оскверняюще во идол обратил. Сиє убо нарицаєтся
чином виразуміния+. Соєдинениє биваєтіь] по раз-
личних чиніх, або по укруху++ биваеть, яко в различ-
них муках смішаних. Або по слиянию, яко в міди и
олові, або по звуку, яко в камениях и древесіх, або
по слиянию, яко в разтопляющих и рудах, в розстоп-
ляющих же, яко в воску, смолі и тим подобних. А по
смішанию и по умерению, яко в мокрих, в вині аще
прилучится и вода в вині и в меде. По случению соє¬
динениє биваєт[ь] вкупе части без отогнания окружен-
ноє в шествиє, яко в душі имієтся, и в тіле. Тоє соєди-
нение нікоторий и синкразин, сиреч смешаниє, або
умерениє, нарекли, або вкупе рожениє 208. А по ніко-
торому ніций от светих отец кразеос+++, сиреч сме-
шания, або умерениє. Имя во оном, иже по Христовей
тайне не приємлют[ь] по сложению або по соєдинению,
вси сиє убо єсть соєдинениє по ипостаси, або по сложе¬
нию. По ипостаси убо соєдинениє єсть от различньїх
єстеств будуща вещ. И паки по ипостаси соєдинениє
єсть, понеже со дву вещей, а по єдином лиці. И єще
по ипостаси соєдинениє єсть другой ипостаси предва-
ряюще естество, а кразис єсть телес близу положениє,
* Дописано іншим чорнилом.

126
Йоана Дамаскина Діалектика
а качества сопротив вшествиє. И паки кразис єсть
случениє телес смешающих або умеряющих вкупе их,
яже в них качества. Кразис' єсть существо существ,
вкупе изменяющихся, совокуплениє и тіх, яже окрест
оних качеств разрешениє. Єсть єдиность и єже ко
236 зв. близко положенню // уподобляєтся убо оной яже повь-
зуку. Паки єдиность нарицаєтся персонная 209, єгда
хто другаго приємлет(ь) лице на ся, за него же оних,
яже зань творить глаголания, и соєдинениє преби-
вающеє, яко друг ко другу. Несторий 210 же и иниє
мнил соєдинения по достоянию глаголю и по почести,
и по такости произволения, и по доброму уподоба¬
нню 211 и равногласию. Подобаєть убо виразуміти,
иже в том соєдинению, яже по ипостаси виразуміньниє
и соєдиняются со могущими ониє прияти, яко сокру-
шенни. И соєдиненниє пребиваютіь] неслияньни и не-
скорушеньни и не обще, яко достоить, понеже таковоє
убо єстество иміют[ь] виразуміньни.
ТОАКОВАНИЙ ФИАОСОФІИ СУТЬ 6
ГААВА 49
Философия єсть познаниє истотности, почему ис-
тотность суть сіреч єстесгва их. Философия єсть позна¬
ниє божественних и человеческих вещей. Философия
єссь размишлениє о смерти и избирающиє єстественниє.
Философия єстіь] уподоблениє богу, єлико возможно че-
ловіку, понеже уподобляємся по праведному и светому,
и доброму 212. Праведноє єсть равно отдающему, сиреч
ани праведно творити, ани праведно терпіти, ани приймо-
вати лице на суді, но воздавати кождому поділех єго.
А светоє, яже паче праведнаго, сиреч, добраго непра¬
ведно 213 претерпіти, и отпущати обиду творящим, и
вящей добре творити им. Философия єсть наука над
науками и искуство над искустви. Философия убо
єсть мати всякой науце, понеже єю всякоє учениє
изобретаєтся. Философия єсть любов мудрости, а ис-
тинная мудрост[ь] бог сий. Любов же ко богу самая
истинная єсть философия. А разделяєтся философия
237 на разсмотряющеє и ділающеє. Разсмотряющеє // на
теолоика , математика 215, на физеолоика 21®. Мате¬
матик во арифметице 217, в мусики 218, во геометрии21#,
во астрономии 22°. Аділающая на обичайноє, на геконо-

йоана Дамаскина Діалектика
127
микум 22\ на политикум 222. Зрительноє * разсмотряю-
щеє єсть виразумети и не телесниє, и не вещественниє,
сиреч первиє о бозе преднійшеє, бо єсть безтелесноє
и не вещественноє. Потом о ангелех, о дяволех и о
душах, яже и ониє єлико к тілу невещественниє
нарицаются. И аще ко первійшему невещественноє яко
єсть бог, вещественни били би, сиє убо єсть благослов-
ноє. А разсмотряющеє созерцаєть и єстество вещест-
венних, сіреч зверей и садов, и каменей и тім подобних,
єже єсть физеологиком 223 достоит. А разсматриваєть
среди тіх, яже нікогда убо вещи созерцаются, а ніког-
да же, кромі вещи 224. А по средия суть невеществен-
них и вещественних, єже єсть математиков, понеже
число невещественно єстіь] само по собі, а зрится и в
вещи, в жите, аще прилучится, або в вині, понеже гла¬
голем десят[ь] мір жита и десят[ь] відер вина. Тако же
и во прочих особах математиков. А ділающиє нрав 225
украшаєт и наказуєт, яко подобаєтіь] общевати. И аще
єдинаго человіка научаєть, нарицаєтся нравонаказа-
телноє. И аще дом вестіь], нарицаєтся домоустроител-
ноє, а аще цілий град, нарицаєтся гражанскоє.
+ Подобаєтіь] відати, иже четире сут[ь] краткости диа-
лектики, сиреч лоики 22в: раздільная, яже разделяєть
роди на особи посредством розностей; витолкующая 227,
яже от роду и розностей, ими же разделила раздільниє,
толкуєт подлежащиє; разрешающая, яже совокуплен-
ниє разрізиваєть на простейшиє, сиреч тіло на мокрот-
ности 228, мокротности на плоди, плоди на четире еле¬
менти 22в, елементи на вещ и на виображениє, укази-
вающая, яже посредством нікоторим указуєть непребо-
римоє 23°. Уподобления ради предлагаєтьми изявити,
иже душа безсмертна єсть. Беру нікоторой медиум231—
всегда двизательноє и укрепляю сице: душа всегда
двизателна єст[ь], а присно 232 движащеєся безсмертно
єсть, а сего ради душа безсмертна єсть. Подобаєтіь]
відати, // иж силогизми показующиє суть. А подоба- 237 зв.
єт[ь] виразумети, иж разрезающая трикратна єсть.
Єсть убо єстественная, яко яже предреченна єсть.
Єсть же разумноє разрізаниє, єгда непреборимий си-
логизм разделяєм на свойственний образец. Єсть и
математицка, єгда приємлем вопрошенноє, яко испо-
веданноє, и предвараєм нічто изявленаго, откуди прия-
* Слово дописане над рядком.

128
йоана Дамаскина Діалектика
то єст[ь] непреборимоє. Уподобления ради: аще би
било вопрошено, аще би безсмертна била душа, сиє
приємлю вопрошениє, яко исповіданноє, и глаголю,
иж безсмертна душа.
Сут[ь] воздания добрих и злих діл, и аще сут[ь]
воздаяния єст[ь] осужденноє и судящеє, аще убо
єст[ь] осужденноє и судящеє єсть провидец и смотре-
ниє 233+. Предварихом убо во смотрениє, яже предо
всіми явственно єсть, оттол уже по сложению глаголю,
иж єсть провидіниє 234 и судя суть воздаяния, понеже
сут[ь] воздаяния єсть осужденноє, аще убо єсть осуж¬
денноє, сего ради єсть безсмертна душа.
О ОНОМ СОЄДИНЕНИЮ,
ЯЖЕ ПО ИПОСТАСИ++
ГЛАВА 50
Подобаєть відати, иж соєдинениє по ипостаси єди-
ной ипостас[ь] соєдинених совершаєт сложенную.
Сохраняюще єстества сходящиєся в соєдинениє и
тіх различиє и их єстественниє свойства неслиянни и
непремінни в самой собі, а она к самой собі аниєдина-
го ипостаснаго имієт[ь] различия. Понеже тоє бива-
ют[ь] обоих схожения ко єдиности назнамянованного
различия, ими же обоє с тіх, яже того же роду, разде-
ляются, яко в души и в тіли, понеже єдина со обоих
совершаєтся, Петрови, аще ся прилучаєт.' або Павло-
ви, постава сложена. А сохраняєт в самой собі два
совершенниє єстества, и тую, яже души, и тую, яже
тіла, и тіх различиє несмішанно 23\ и ті свойства
неслиянно. Имієть убо самоє в собі обоє назнамянова¬
ниє свойств, и тій, яже души отделяюще оную от прот-
238 чих душ, и ті, яже тіла, отделяюще оное от других //
телес, душу же никаго же отделяюще от тіла, но соє-
диняюще и случающе. А вкупе с них сложенную єдину
ипостасІь] отделяюще от прочих того ж роду постав.
Єгда же убо єдинова єстества вкупе по ипостаси прия-
ли би соєдинениє, неразділне пребивают ко совер-
шенству. Аще же разлучаєтся душа от тіла при смер-
ти, но ипостасІь] обоих єдина и тая же єст[ь], понеже
постава єсть напреди битства єдинаго кождаго по са¬
мом собі виображениє. Пребиваєт[ь] убо тіло и душа,
єдино всегда начало своих свойственне иміюще и

Глоси
129
битства и ипостаси, аще ся и отлучают єдино от дру¬
гаго. Подобаєтіь] убо познати, иж естества соєдиняти
вкупе по ипостаси прилучаєтся, яко в человіце, И єс¬
тество приняти от ипостаси и в ней подлежати возмож-
ная вещ, яже обоє во Христе зрятся. Понеже в нем и
естества божественноє и человіческоє соєдинениє суть,
и в сущей слова божия ипостаси подлежит одушев-
ленная єго плот[ь] сиє иміл ипостасіь]. А со дву
єстеств єдино єстество сложенноє совершити, абосо дву
ипостасей єдину ипостас[ь] воистинну не удобно, иж
неудобно противниє сушественниє различия во єдином
єстестве вкупе бити, понеже тіх єсть діло различно
отстояти вкупе, в них же естества вкупе состоятся.
И паки неудобно єст[ь] єдинова само по собі существо
иноє начало ипостаси иміти. Понеже ипостасіь] само
по собі битство єсть. Подобаєтіь] убо ведати, иже во
светой троице ипостаси єст[ь] безначалний чин вічнаго
битства єдинаго кождаго. Подобаєтіь] убо ведати, иже
когда би било сложенно єстество, треба єдинаго время-
ни части бити и от других другоє совершати небрегу-
ще 23в, но превращающе и пременяюще их, от них же
сложенноє єст[ь], яко со четирех елементов 237, с со-
вершеньнаго тіла иноє от иних сотворенноє єстіь].
И ани огнь совершенний, и ани иноє иних єстіь] або
нарицаєтся, яко с коня и осла мска. Понеже ани кон[ь]
або осел єсть, або нарицаєтся, но от других другоє,
ани єлико аще от тіх, от них же сложенно єсть стрегу-
ще неслияннаго и непреміннаго. //
ГЛОСИ
полі: не твердост[ь].
« сан.
« тщетних.
« божественних.
« искуству.
« зазріниє.
« наслідник.
« от супротивних.
« смишлениє.
« припадок.
« спор.
« сугуба.
« спор.
« на ню же.
« не суть.
1 На
2
3
4
6
Θ
7
8
0
10
11
12
13
14
16
228 зв.
5 3-328

130
Йоана Дамаскина Діалектика
18 На полі: не глаголеим.
17 « вишей.
18 « витолкования.
19
ИСТОТНОСТИ.
80 « Сказ. Ин по елинский, а по латини енс, по чесний и по
лядский истност[ь], а по руский истотност[ь].
21 На полі: и вишши.
22 « витолкования.
23 « постави.
24 « якости.
25 « разделяют[ь].
28 « животноє.
87 « животний.
28 « [Ч]ти Барониуш [р]ек 13 рок [далі слово не читає¬
ться].
29 « славних.
30 « учился.
31 « Сказ. Аполинарий не єретиц, бо он последи бил по мно-
гих літех. А сей прежде блаженний и достохвалний премудрий учитель и
єпископ хрестиянский, яже во старости уже Иулия па преступника обли-
чил и насмиял не стидяс[ь] *, так прелютаго царя, огнем дишущаго на
хрестияни.
32 На полі: Сказ. Того сквернаго безвірника Малхуса зді имя вло-
жих не того ради, иже би достоен бил в той священной книзе бити, но дву
ради вин: 1) иж святиє не гнушалис[ь] от них учитися и исчерпати добриє
и єстествеиние первородниє доброти благоліпия; 2) иже тую так великую
и мудрую вещ написал Дамаскинский яко превозходний философ такоже
ко ученому и искусному Козмі відущей к від у щему во умі мающе прост-
ранне писаниєм же изложил вкратце. А аз сего ради древо сие вложил да
мало простраиніє будет[ь] и явственіше нам, не зело искусним и пристрас¬
те обятим.
33 На полі: животний.
34 « являють.
36 « качества.
38 « сиреч єсли би души в нем не било.
37 « або на душевноє и бездушное.
38
« поставами.
39 « душевноє.
40 « и качества.
41 « разумій.
42 « желница.
43 « случайное.
44 « соборне.
45 « соборнійши.
48 « о звірю.
47 « животноє.
48 « и всякоє животноє.
49
животи о.
80 « уподобително.
61 « образ або кумир,
82 « животноє.
83 « общее.
* У рукопису «не стидас[ь]».

Глоси
131
54 На полі: животноє.
55 « отвещаем.
66 « сиреч существу,
67 « припадки.
58 « постава.
69 « а древесем.
69 « указующих.
81 « щепетаниє.
82 « животноє.
83 « Сказ. Еквивокум нарицаєтся, что єдииом гласом речет·
ся, а много в собі замикаєт вещей.
84 На полі: орудие або орган.
85 « животноє.
88 « животноє.
87
от вещи.
88 « случающихся.
89 « преділов.
70 « с сконченним, а не совершенное, яже не пременшется.
71 На полі: Сказ. Сиреч ангел непременяєтся в звіря або в живот¬
ноє, ио человік душевний, розумний относится по д[у]шевиому и чувствеи-
ному к животному, понеже человік єст[ь] смертен, а ангел бесмертен. А се¬
го ради непременяєтся.
72 На полі: витолкованеє.
73 « и витолкование.
74 « по грецкий ефиронима.
75 « ліствицу.
« складом.
« не содержит убо в собі лікарский орган лікарства.
« терпіти.
79 « по латине предикамента.
89 « и вишей рожденійших.
« страдати.
78
77
79
81
82 « ЯКОСТЬ.
83 « склади.
84
85
« ЧИСЛИТСЯ.
« черту.
88 « окружний.
87 « доловатий.
88 « суперфицеє.
89 « воздух.
«
черта.
0І· « румянство.
92 « болшие.
93
94
96
98
« смотрения.
« яже ко относящему.
« звір.
« животноє.
97 « в чаши.
98 « в вещи.
99 « розностей.
100 « и бивающе.
101
103
104
звір,
обра;
ПОСТІ
« єдиниє.
|92 « образца.
« поставами.
5*

132
Йоана Дамаскина Діалектика
106 На полі
106
107
108
109
110
111
112
119
114
115
116
117
118
119
120
121
122
123
124
125
126
127
128
129
130
131
132
133
134
135
136
137
138
139
140
141
142
143
144
145
146 <(
147 «
148 «
149 «
150 «
151 «
162 «
153 «
154 «
166 «
156 «
157 «
158 «
собі имієт[ь] от
: постава, або состав,
подстояти,
чин.
губа и присада аще и не имієт[ь] чувства, обаче ростит.
рекше но само в собі.
розностям.
припадок.
розностей.
студенієть.
достояниєм.
проповеданий.
изглаголано.
якостю.
або зело снаменують.
черта черті.
относящиє сут[ь].
постава або состав,
не иміюще убо.
или.
художная.
относящее.
можность и немощ.
страданиє и страдатилиую якость.
образ.
можност[ь] и немощ.
піния.
рднтся.
страданиє.
.о видению або около видения.
прямост[ь] убо.
уміетность.
безтелесна.
в стихиях.
подобное и не подобиое.
укрепление.
качество.
вещ.
сотворенно.
и созерцающие.
уподоблающе.
зрится.
к относящему.
и ремеслу.
подпора яковие любо вещи.
кріпкий.
около.
панцир, або яковиє другиє.
или.
виповедание.
ко относящему.
и по поставе,
по терпениях.
невозможно.
сиреч отрочатко малоє, аще и не глаголет[ь], а всяко в
бога вложенную силу и готовост[ь] ко воспеванию и ко дру-

Г лоси
133
161
162
168
169
гим искуствам. Когдаж єгда возрастет або літ достигнеть, тогда можеть
аки уготованноє єстество написати, рекше научитися.
*69 На полі: Спеванию.
« (слово не читається).
« над час.
« древнєє.
163 « понеже животное.
184 « склад.
185 « гли [глаголи].
188 « град або стена каменная.
187 а во прямости.
« в существовлеиие.
» міру.
170 « к конечной.
171 « утвержениє.
172 « в материн.
173 « Сказ. Лоика нарицаєтся або беседованиє, або истинних
от ложних разсуждение.
174 На полі: из замкнення.
176 « замкнение.
178 « предложеннаго.
177 « и замкнення.
178 « Сказ. Паралогизм, а по латине капцио за аргументация
або коиклюзио фаллюс, або децегцио перфалсас опинионес, а по словен¬
ску под уловляющее свидителство.
170 На полі: єдин от другаго.
180 « ему же.
181 « проблема, вопрос в собі заключающе сумнителний.
182 « изявление.
183 « иепреборимое.
184 « усилствованием.
186 « проблема.
188 « замкнениє.
187
« замикается.
188 « изявляющей.
189 « препозиция або предложениє.
190 « предложенних.
191 « и в повиновенйе.
192 « проємия.
193 « Сказ. Фигура або образец Демостенов иміюще исповеда-
ниє ніякое совокупленно з болшим пріниєм.
194 На полі: Сказ. Принятое исповедание.
195 « Сказ. Парменид философ Ксенофонтов ученик и друг,
от которого имяни Платон бесіду я же о ідиях писал, Парменидом прозвал.
Тот мнил, все бити вічно и недвижимо, что би било истотност[ь] по истин-
ной вещи, ибо толико бити просто и не боящеся и не рожеино, а рожение
оних бити ложним мнінием видятся бити єгда ж ие сут[ь]. А чувства отлу-
чении ото истинни непщевал, понеже утвержал, аще что єст[ь] паче истот-
ности, сие не бити истотност[ь] ани истотиост[ь] не бити в вещах. А сице со¬
бі истотност[ь] в живущих составлял, а землю различнейшим аерам спаде-
нием сотворенну бити бядословил.
198 На полі: Сказ. Мудрец єдии, которнй всегда плакал, еликократ
изходил з дому.
197 На полі: площед.
198 « биричей.

134
Йоана Дамаскина Діалектика
199 На полі: Сказ. То, что соділаио.
200 « Сказ, Апотолезма, сіреч єлико аще иебо совокупления
звізд и от возріния общаго в нароженном часе всякого управлення сиє*
уподобляєт[ь] Дамаскин* бядословиє [зві)здочетноє к описанню або ко ска¬
занню, иже єст[ь] несуще и непотребно, яко рожениє под часами и жре-
бия, и урочища и щас[т]я и пророчества от звізди и тім подобни. Поиеже
сиє все умишление сатаиинскоє от волхвов изобретенно, а не от Сифа пра-
отца.
201 На полі: Сказ. Отходн або ликования святиє еллини нарицали
одоліния ради получения.
202 На полі: Сказ. Епенноия и епентемизис во среду слова вложение
литери або силяби, аби била числом силяб должашеє глаголаниє,
δο3 На полі: прямий.
204 « думи.
205 « Сказ. Люди, о них же поетове пишут, аки би наполи че¬
ловік бил, а напол кон[ь]. Подобно того ради, иж на конех битви первиє
началис.
206 На полі: Сказ. Див морских образом девица будуща по пояс, а
прочая риба. Поетове затевают три бити тщери Ахелиови, яже прекрасним
воспеваниєм человіков прелщают[ь], сіреч усипляют[ь] и потопляют[ь],
им же имяна били Парфенопе, Лігія и Леукозия.
207 На полі: Сказ. Звір єсть в Фазе реці плодящеся, браду козловую
мающе, а во прочим єленю подобен, откуди смішанно с еленя и козла.
208 На полі: Сказ. Понеже душа вкупе с тілом рождаєтся.
209
« личная.
210 « Сказ. Несторий бил син Хлоридов и Нелеи, яже юношєю
брался жива отца иміюще сопротив епеитом пелопониеским людем, яже по¬
том цилии нарецалис[ь]. И потом, єгда у Перитеуса на браку бил против
центауром, яже и Подалию одержати хотяще мужественне брался. Последи
на войне Троянской, егда уже стар бил, бо три віки человіческие жил, с
пятюдесят[ь] кораблей с иікоторими грецісими началники под Трою при-
плил в девеносте літех от рожения. А триста літ жил внегда здравим сові*
том греком зело помогал, понеже многие ради мудрости, яже долготи ра¬
ди віку в нем собрана била, таковим словеством цвел, иж от єго уст паче
меду слодчайше исходило речениє.
211 На полі: любови.
212 « и благому.
213 « не по ділом.
214 « Сказ. Теолоик искусний человік во писанню божествен-
ном.
215 На полі: Сказ. Математик, яже в четирех науках искусен.
218 » Сказ. Физеолоика о вещах єстественних от земли и моря
исходящих и от прочих стихий.
2*7 На полі: (слово не читається).
« воспевателницу.
« в землимірителницу.
218
219
220 « в звіздосчитанию.
221
222
« на домоустроителницу.
« иа гражанское устроєниє,
223 « Сказ. Физеолоиком, сиреч от стихий бивающих вещей
разсмотрителем.
224 На полі: Сказ. Сиреч, яко в воді, в воздусі и во огню,
225 « обичай.
* Дописано іншим чорнилом.

Коментар, примітки 135
220 На полі: словесници.
викончевающа.
на влаги.
стихий.
препозиция або предуложение.
посредство.
а всегда.
провидениє.
смотрение.
несмісно.
нестрегуще.
стихий.
227
«
228
«
220
«
230
231
«
232
«
233
«
234
«
235
236
237
«
КОМЕНТАР
«Діалектика» Йоана Дамаскина відома у скороченій та роз¬
ширеній редакціях. Остання відрізняється більш розгорнутим
тлумаченням питань про співвідношення роду, виду, видової
відмінності і т. п. в дусі «Вступу» Порфирія. Даний переклад
йде за скороченим варіантом, аналогічним виданню Якова
Фабра (РаЬгив ]асоЬи5. В(еаіі) Іоаппіз Оашазсепі огІНосіохае
Іісїеі ассигаїа ехріісаііо.— Вазіїеае, 1548).
Велика увага в «Діалектиці» Дамаскина (і це її характер¬
на особливість) приділяється аналізові понять «суть», «сут¬
ність», «субстанція», «індивід», «іпостась», «лице», «образ», «при¬
рода». Така «терміністична» орієнтація твору (лише у трьох
розділах із 50-ти тлумачаться питання про висловлювання,
судження, силлогізм) зумовлена його призначенням: він є
першою (філософською) частиною однієї з основних праць
Дамаскина «Джерело пізнання» (πηγή γνώσεως). Дві інші —
«Про єресі», «Про православну віру». Тому пильна увага до
згаданих понять є, очевидно, відлунням конфесійних супере¬
чок IV ст. про св. трійцю. Таким чином, за змістом «Діалек¬
тика» відповідає в цілому трактатам «Категорії» і частково
«Про витлумачення» арістотелівського «Органону» та «Вступу
до «Категорій» Порфирія.
Перші переклади «Діалектики» на слов’янську мову нале¬
жать до X ст. У XIVст. твір було перекладено на середньобол-
гарську мову (переклад, що приписувався Йоанові, екзархові
Болгарському) і разом з його перекладом третьої частини «Дже¬
рела» («Небеса») з’являється у «Великих Четьях-Минеях» мит¬
рополита Макарія (1552 р.)ш*. До середини XV ст. «Діалек¬
* Тут і далі римскими цифрами позначені посилання на літера¬
туру до даного коментаря.

136
Йоана Дамаскина Діалектика
тика» була найпоширенішим твором давньоруської філософ¬
ської літератури1.
Звіряючи грецькі і латинські версії з болгарським пере¬
кладом третього розділу «Джерела» і будучи невдоволеним
неповнотою і неясністю болгарського перекладу і незнаючи
давнього перекладу «Діалектики»111 А. Курбський самостійно
добирає відповідники до спеціальних термінів (переклад здійс¬
нювався з латинської мови)11.
У нашому коментарі, крім пояснення спеціальних термі¬
нів, ми відновлюємо неясні місця даного рукопису (відділ ру¬
кописів ЦНБ АН УРСР, шифр 157/34 С, кінець XVI — поча¬
ток XVII ст.), використовуючи критичне видання Мішеля
Лекена (Ьециіеп МісНаеІіз. Запсіі Іоаппіз Оатазсепі. Орега
ошпіа.— Рагізііз, 1712.— V. 1.) та переклад даного трактату
російською літературною мовою XIX ст. «Св. Иоанна Дама¬
скина «Диалектика» (М.< 1862). Текст «Вступу» Порфирія у пе¬
рекладі А. В. Кубицького додано до видання «Аристошель.
Категории». М., 1939.
Арк. 212. +Истотность (τό όν, епз) — суще; существо
(ή οΰσία, зиЬзІапІіа) — сутність; случай (ті συμβεβηκός,
ассібепз) — минущість, акциденція.
++περΙ γένους τοδ γενικωτάτου καί τοΒ είδικωτάτου και
τωϋ ΰπαλληλδν.— Про рід найзагальніший і вид найчастко-
віший і про рід і вид підпорядковані; особа (ті είδος,
зресіез) — вид; преособнійшее — останній вид у межах роду;
переменяющиеся (όπάλληλα, зиЬаіІегпі) — види, що є водно¬
час родами для підпорядкованих видів.
Арк. 212 зв. +Скончание (τό δρισμός, деііпШа) — визна¬
чення.
Арк. 213. +Присада — рослина; ++нерозділность (ті
άτομον, ішішсіиит) — індивид, постава (ή ΰπόστασις) — іпо¬
стась.
+++άδύνατον γάρ έστι διαρεθήναι γένος εις πέντε εί'δη καί
έπάνω — рід не може поділятися на п’ять і більше ви¬
дів. Оскільки для повного визначення речі необхідно і до¬
статньо задати п’ять визначальних ознак (предикабілій): рід,
вид, видова відмінність (істотні ознаки), власна ознака,
випадкова ознака (неістотні ознаки). Такий поділ йде за «Всту¬
пом» Порфирія. Арістотель виділяє чотири предикабілії: рід
(вид), визначення, власна ознака, випадкова ознака, де визна¬
чання — це рід (вид) разом із видовою відмінністю (Аристо-
тель. Полное собрание сочинений.— М., 1978.— Т. 2.—
С. 646).

Коментар, примітки
137
Арк. 213 зв. +Вставка А. Курбського про Порфирія і Древо
Порфирія, ймовірно, компіляція з «Лексикона Свіди» і«Три-
вія» Йоана Спангенберга11.
Арк. 214 зв. +Далі йде перелік предикабілій: індивідуаль¬
не, вид, рід, видова відмінність, власна ознака. Тут не назва*
на випадкова ознака (традиція розглядати шість предикабілій
(індивідуальне і предикабілії Порфирія йде від арабських
середньовічних логіків17). Підстави для цього немає, оскільки
власна ознака, на відміну від видоутворюючої, не є істотною.
■^Тобто Вергілій. +++Агригентський тиран, що уславився
неймовірною жорстокістю (VII ст. до н. е.). ++++У Й. Дама-
скина так: άποσα — без кількості.
Арк. 215. +3акінчення 3-го розд. Далі йде початок 30-го
розд. «Про поділ сутності» до «Природа устроиваєтся при част-
нейшем виде». ++Адже і найокреміший вид називають при¬
родою (ή φύσις). +++Пропущено перший абзац.
Арк. 215 зв. +Пропущено кінець першого абзацу. ++τό
Χωριστόν συμβεβηκός — відокремлювана випадкова ознака,
ті ιδίως διάφορον — власна ознака. +++Даний текст Й. Да-
маскина перекладається так: Відмінність,.що називається за¬
гальним, є відокремлюване випадкове (наприклад, хтось си¬
дить, а інший —> стоїть). ++++περΙ ίδιου — про властиве.
Арк. 216. +τό ίδιον, ргоргіиш. ++3авжди суб’єкт більш
широке поняття, ніж предикат. +++κατηγορούμενον, ргае-
(іісаіит — предикат або ή κατηγορία, ргаесіїсаііо — преди¬
кація.
Арк. 216 зв. +Треба: не кожний розумний — людина.
++Предикат, що дорівнює суб’єктові,— це той, який може
мінятися місцем із суб’єктом.
Арк. 217 +Повинно бути: проповіданиє; ++суб’єкт.
+++περΐ τ’ έν τώ τί έστι. περί τ’έν τφ δποιον τι έστι — вислов¬
лювання про суть і висловлювання про властивості. ++++
У Й. Дамаскина άλλο — інше. +++++άλλοΐον — іншої
якості.
Арк. 217 зв. +τό έτεροΐον—означає як інше, так і від¬
мінне за якістю. ++περί όποστάσεως καί ένυποστάτου καί ανυ¬
πόστατου — про іпостась, постасне (тобто те, що втілюється
в іпостасі) і безіпостасне. +++ή φόσις, паїига. ++++ή μορφή,
Іогша. +-НН-+Х0 πρόσωπον, регзопа.
Арк. 218. +ή ούσία — сутність. ++τό δν (?) — сутнє.
+++τό πεφυκέναι — народження, походження.

138
Яоана Дамаскина Діалектика
Арк. 219. +περί όρισμοΰ, (іе сіеїіпШопе, Наприкінці роз¬
ділу опущено три абзаци, у тому числі про розрізнення термі¬
нів δρισμός і δρος.
Арк. 219 зв. +όπογραφή. "^Очевидно, ототожнюються зна¬
чення термінів «скончение» (ορισμός) і «назнаменованиє»
(δρος). Й. Дамаскин вказує на різницю цих термінів: «Визна¬
чення» (δρισμός) відрізняється від «обмеження» (δρος) тому,
що одне — ширше, а інше — вужче. Адже слово обмеження
(δρος) вужче, ніж визначення (δρισμός), оскільки δρος озна¬
чає і обмеження землі й визначення, думку; так, коли гово¬
риться: їй визначено царем (ώρισεν ό βασιλεύς); так само пояс¬
нює те, на що розпадається речення, про це з божою допомо¬
гою ми довідаємося пізніше; нарешті, пояснює визначення.
А слово «визначення» (δρισμός) означає лише коротке вислов¬
лювання, що пояснює природу предмету».
Арк. 220. +άποδοδναι— визначити.
Арк. 220 зв. +σημαινόμενον, 5І£пШсаІит — визначальне.
Цей розділ є першим абзацом розділу Й. Дамаскина.
++Пуйнал — ніж. +++περί έτέρων καί έτερωνόμων — про
різні і різнойменні. ++++Тобто, і ім’ям, і визначенням.
+++++Пропущено «різнойменними» (έτερώνυμα).
Арк. 221. "'"Про пароніми. ++περιέΧω, сопііпео — місти¬
ти. +++Йдеться про десять категорій Арістотеля.
++++Охоплення (ή συμπλοκή).
Арк. 221 зв. +περί δμουενών καί όμοειδών έτερογενών τε
καί έτε ροειδων καί άρι&μφ διαφερόντων.
++Хоча є випадковими,— речення, що уточнює.
Арк. 222. +Починаючи з «отлучениє, а овие замикаю*
щиє...» до 223 арк. вставлений випадково аркуш із розд. 33
«Про кількість». ++τό συνέχον, сопііпишп — неперервне. +++Τό
δρος, Іегшіпиз — термін, обмеження.
Арк. 222 зв. +Йдеться про неперервну кількість. ++Про-
пущено початок нового речення: «Поверхнею є зовнішня ча¬
стина тіла, і тому називається έπκράνεια, оскільки вона
чітко виявляється». Отфанесте, тобто від слова «фанесте»
(το φαίνεσιίαι) — явище (феномен). +++Инні — нині.
++++ώρισμένον, Ппііит — конечне, αόριστον, іпїіпііит —
нескінченне. ++++++Тобго розглядати як відносні по¬
няття.
Арк. 223. +Περί τοδ έν τίνι — про «у чому».
Арк. 223 зв. +όμοείδεα — одного виду. ++έτεροούσιον —

Коментар, примітки
139
різної сутності, έτεροφύεα — різної природи, ετεροειδές —
різного виду, έτερογενές — різного роду, έτερόμορφον —
різної форми, різноманітні.
Арк. 224 зв. +Лук., І, 28. ++Діян., 21, 40. +++ύφεστά-
ναι. ++++περί ένυποστάτου. +++++έτεροοπόστατον — те, що
має існування в іншому.
Арк. 225. +περί άνυποστάτοο. "^У М. Лекена цей роз¬
діл вміщено між розд. 23—24. +++Τό πεφοκέναι — див.
прим, до арк. 218. ++++Διάιρεσις τής οΰσίας. Διάιρεσις.τοΰ
όντος. Два розділи об’єднані в один. На початку цього роз¬
ділу викладається «Древо Порфирія».
Арк. 225 зв.+Пропущено: «що сутність перевищує (κυριώ-
τερα) випадкове». ++Видова відмінність. +++Властива
ознака. ++++Адже сама не походить з іншого. +++++Τοΰτο
ίδιον καΐ той οόσιωδών διαφορών έστι — але ця ознака нале¬
жить і суттєвій відмінності. Наступний вираз, гадаємо, тре¬
ба розуміти так: «Адже залежність від суб’єкта не завжди
зберігається, коли є, і не завжди зруйновується, коли відсут¬
ня. Тому вона не вживається у визначенні, є завжди випад¬
ковою. Але істотні відмінності не випадкові (То γάρέν ύποκ-
ειμένω οΰτε παρόν σώξει οδτε άπόν φθείρει- 6ιό οΰδέ έν τώ
όρισμώ λαμβάνεται. σομβεβηκός γάρ πάντως έστίν. αί δε
οόσιώδεις διαφοραί οΰκ εΐσί σομβεβηκότα).
Αρκ. 226. +Тут вказуються інші властиві ознаки сутності.
++У М. Лекена цей розділ відсутній.
Арк. 226 зв. ^Пропущено: «різновидні ті, які розрізня¬
ються видом». ++Пропущено: «а різноіпостасні і». +++περΙ
ποσοΟ καί ποσότητος — про скільки і кількість.
Арк. 227. +Тут повинен бути текст, який подано на арк.
222—222 зв. ++περί τό πρός τι — про відношення, про те,
що у відношенні до чогось.
Арк. 227 зв. +Відчуття є відчуттям відчуваючого суб’єкта,
покладання — покладанням покладеного. ++Руйнувати.
Арк. 228 зв. +ή δόνααις — можливість. ++Отже, чотири
види якості: набуте (εξις) і розміщення (ή διά#εσις), можли¬
вість і неможливість, стан (τό πά#ος) і якість пасивна, фігура
і форма.
Арк. 280. +ό τέκτων — будівничий, майстер.
Арк. 280 зв. +Риза (ό Χιτών) — одяг.
Арк. 231. +περί άντικειμείνων — про протилежні.

140
Йоана Дамаскина Діалектика
"^Заперечення. +++Якщо ж вони протиставляються як
предмети, то називаються або такими, що належать до
взаємозворотних і протилежних (άντιστρέφοντα) і утворюють
відношення так, що взаємно одне одного продукують і зника¬
ють; або такими, що не належать і т. д.
Арк. 231 зв. +περί εξεως καί στερήσεως — Про володіння
і позбавленність. ++Пояснююче речення.
Арк. 232. + Позбавлення є заперечення володіння. "^Про¬
тиставляється.
Арк. 232зв. +Св. Григорій Назіанзин, гл. 4 «Про теологію».
++Йоан, 14, 29.
Арк. 233 зв. +Але Арістотель не називає зміну рухом,
адже в п’ятому трактаті «Фізики» довів, що початок і кінець
є в переміні, а не в русі. ++Адже якщо про переміну і зміну
місця сказали, що дві протилежності є: одна — протилежність
руху, друга — спокою.
Арк. 234. +Про висловлювання, ствердження і заперечен¬
ня. ++Вставка А. Курбського, яка є дослівним перекладом
з Й. Спангенберга11, де розглядається «логічний квадрат».
Арк. 234 зв. +Περί орои καί προτάσεως καί συλλογισμού —
про термін, судження І СИЛОГІЗМ.
Арк. 235. +То συμπέρασμα — висновок. "^Це є парало¬
гізм, а не силогізм, тобто хибне доведення.
Арк. 235 зв. +Це початок гл. ποικίλοι όροι — різні ви¬
значення. ++Очевидно, пюсма є (τό πύσμα — питання). Ви¬
питування (τό πύσμα) є запитування, що потребує широкої
відповіді. +++Пряме спростування судження. ++++Антипра-
стазис (άντιπαράστασις, «іериїзіо, протипокладання) — демон¬
страція того, що істинне судження суперника не зачіпає тези.
+++++Лемма.
Арк. 236. +Τό αποτέλεσμα — наслідок. ++ή έπίνοια,
ειιΜΠίδ сопзісіегаііо — винахід розуму. +++ή έπέννοια — до¬
даткове розміркування. ++++Міркування, експлікуюче ім-
пліцитний зміст поняття.
Арк. 236зв. +Пропущено два абзаци.++Укруха — непоря¬
док. +++Кразеос, кразис (ή κρδσις) — змішування, з’єднання.
Арк. 237 зв. +Подобаєт відати, иже четире...— початок
розділу «Про чотири методи діалектики».
Арк. 238. +ή πρόνοια — провидіння. ++У М. Лекена цей

Коментар, примітки
141
розділ іде після розділу 48. Розділи «Шість тлумачень фі¬
лософії» та «Про чотири методи діалектики» не входять у М.
Лекена до розширеної редакції.
ПРИМІТКИ
I Бедржицкий Л. К изучению Диалектики Иоанна Дамаскина 11 Рус-
ский филологический вестник.— 1915.— Т. 73.— №1.—С. 149.
II Гаврюшин Я. К. Научное наследие А. М. Курбского 11 Памятни¬
ки науки и техники.— М., 1986.— С. 210—237.
III Пейчев Б. Философский трактат в Сименовом сборнике 11 Киев,
1983.— С. 98.
ιν Попов А, ССтяжкин В. Н. Развитие логических идей от аи-
тичности до Нового времени,— М., 1975.— С. 118.

142
ТРАКТАТ ІЗ ЛОГІКИ
Й. СПАНГЕНБЕРГА
В ПЕРЕКЛАДІ А. М. КУРБСЬКОГО
(«ДІАЛЕКТИКА»)
О(Т) ДРУГЇЕ ДІАЛЕКТИКИ
ИОНА СПА(Н)ИНЬБЕР(Ь)ГЕРА*
ОСИЛОГИЗМЕ ВЬІТОЛКОВАНО
КТО БЬІ ВОПРОСИ(Л): что силогизмг
ТО(Л)КУЕТСА?
Есгь в не(м) же среда єсть единаго числа. Або єсть,
в нем же двЬма оутвержаеющими [!] зам(ь)кненїе тво-
римь. А бьіваеть часто на третьемь образ(ь)цЬ.
Яко много єсть силогизмов вьітолкованнхь?
Два: оутвержающїе и прАщїе.
Оутвержающїе суть:
То бежить.
А то єсть ч[е]л[овЬ]кь.
А сего ради ч[є]л[овї]кь бежи(т).
Петрь пгішеть.
А петрь єсть ч[е|л[овЬ]кь.
А сего ради ч[е]л[овЬ]кь пйшеть.
Прдщїе суть:
Платонь нЬсть осель.
А Платонь г[лаго]леть.
А сего ради еже гілагоілеть нЬсть осель.
О ЕН(Ь)ТИМЕМА(Х)2, А ПО ГРЕЦ(Ь)КУ
ЕНТИМИ(Н), А ПО СЛОВЕН(Ь)СКУ
0) РАЗУМЕ ОБЬЯТТЮ, АБО И30-
ОБРЕТЕНЇЮ И ПАКИ ПО ЛАТИНЕ
КОМЕН(Ь)ТОУМЬ, АБО
КОМЕН(Ь)ТАЦИСЬ, СЙРЕ(Ч)
ИЗООБРЕТЕНЇЄ. АБО ПО(Д)ПОРА ВЕЩИ
ЧТО ЕСТЬ ЕНТИМЕМА?
Есть охромленни силоги(з)м(ь) або єсть силогизмь
нецЬль[(и), в нем же не всЬмь // вь пре(д)положенномь
скоро бьіваеть полагаемо зам(ь)кн6нїе, яко:
* Виносну літеру можна читати і як тобто Спа(к)интзбер(ь)-
гера. У XVI ст. на Україні та Білорусії буквою к позначали і
проривний Г (б).

Трактат із логіки И. Спангенберга
143
ТРАКТАТ ІЗ ЛОГІКИ Й. СПАНГЕНБЕРГА, АРК. 1—6 зв.

144
Трактат із логіки Й. Спангенберга

Трактат із логіки И. Спангенберга
145

146
Трактат із логіки Й. Спангенберга

Трактат із логіки Й. Спангенберга
147

148
Трактат із логіки И. Спангенберга

Трактат із логіки И. Спангенберга
149

150
Трактат із логіки Й. Спангенберга

Трактат із логіки И. Спангенберга
151

152
Трактат із логіки Й. Спангенберга

Трактат із логіки И. Спангенберга
153

Трактат із логіки И. Спангенберга
154

Τρακτατ із логіки Я. Спангенберга
155
ВсАкое жьівотно бЬгаеть.
А сего ради вс-^кїи ч[е]л[овЬ]кь бЇгаеть.
Понеже бьіваеть ентимема оставивши пропозй-
цию 8 або большую, або малую:
Уподобленїе, гдЬ потребно есть бо(л)шее:
Кателина есть жалатель [!] междуоусобньїе брани.
А сего ради Кателину казнити подобаеть.
Ту бо(л)шее недоставаеть, сиречь:
Всдкаго ме(ж)дуоусобньіе брани жалателдП] казни¬
ти подобае(т).
Оуподоблбнїе, гді потребно малое:
Разбоиниковь подобаеть казнити.
А того ради Вереса * подобаеть погубити.
ЗдЬ малне недоставаеть, сире(ч):
ВЇре(с) есть злоде(и).
МНОГЇЕ ЛИ ОБРЕТАЮТСА КО ОБРАЗЦУ
СИЛОГИЗМА?
Два: образець 4 и чинь. Что есть образець?
Есть оуложенїе во средЬ 5 во дву проповЇданьїхь —
по виновному по(д)лежащему и проповЬданїю.
Много ли образ(ь)цовь силогизмовь?
Три: первьіи, вторьш, третій.
Что есть первьіи образь?
Есть в нем же среда по(д)лагаетсд в болшемь и
пропов^даеть в маломь пре(д)ложенїю, яко:
ВсАКІИ ЗВЇрЬ есть существо. // 1 зв.
А сего ради всдкїи ч[е]л[овь]кь есть зв-Ьрь. А сего
ради всйкїи ч[е]л[овТ>]кь есть существо.
Что есть вторьш образь?
Есть, в нем же среда проповЬдаетсд во обоихь про-
повЇданьїхь, яко:
Нї едйнь камень есть животное.
Всдкїи ч[є]л[овї]кь єсть животное.
А сего ради нї едйнь ч[е]л[овЬ]кь есть камень.
Что есть третій образь?
Есть в нем же среда по(д)лагаетсд во обоихь про*
повЇданьїхь, яко:
Всдкїи ч[е]л[овЬ]кь есть существо.
Всдкїи чЕєілЇовїІкь єсть животное.
А сего ради никоторьі(и) [!] звЇрь есть существо.
* Над цим словом у стародруку умовний знак, а на полі —
пояснення — Ска[з]. Вересь бм[л] разбоиникг прелютий в РнмЬ.

156
Τρακτατ ів логіки Й. Спангенберга
СО ЧИНЕХЬ6 силогизмовь
ЧТО ЕСТЬ чинь?
Есгь оустроенїе дву непреборимьіхь вь виновном(ь)
качестве и великости.
МНОЮ ЛИ ЕСТЬ чиновь?
Множество, понеже йнне собор нне суть, а другїе —
частньїе, другїе — оукреплдющїе, а иньїе — прдщїе 7.
Чинь соборний єсть, его же за[м]кненїе єсть собор-
ное, яко: Варвара 8.
А чннь частини єсть, его же за[м]кненїе єсть част-
2 ное, яко: Даріи. //
А чинь оукреплдющей єсть, его же замкненїе єсть
оукреплдющее, яко Варвара, Дарїи.
А чинь пр^щїи есгь, его же зам(ь)кненїе єсть прд-
щее, яко Целдренть й Ферио.
МНОЮ ЛИ єстг ЧИНОВЬ перваю ОБРАЗЦА?
Четьіре: Варвара, Целдрен(ь)ть, Дарїи, Фериб.
Ва(р) Вс^кіе б[о]ж[е](с)твенньіе вещи хвалити достоить.
ва Всдкіе оуставьі властей б[о]ж[е](с)твеннне вещи
суть.
ра А того ради всДкїе оустави хвалити достоинн.
\ Нихто же ω(τ) скверннхь внидеть во цес[а]р(с)тво
Ιίέ н[е]бе(с)НОЄ.
лд ВсЬ преблудодЬи суть скверни.
ре(н)т А его (!) * ради ни едйнь преблудодЬи внйдеть во
\ цес[а]р(с)тво н[е1б(е](с)ное.
Да Всакіи чинь б[о]ж[е](с)твенньіи подобаеть сохра-
НАТЬ.
рі Крещеніе єсть чинь б[о]жіи.
и А сего ради крещенїе подобаеть сохрандти.
\
фе Ні единь оученн(и) єсть сладострастень.
ри Григорій єсть оученьш.
о А сего ради Гр[и]горіи нЬсть властемь ** порабо-
\ щенньі(и).
* Треба сего.
** Потрібно сластемг.

Τρακτατ іа логіки Я. Спангенберга
157
МНОГО ЛИ ЕСТЬ ЧИНОВТу ВТОРАГО 0БРА(3)ЦА?
Четьіре: Цезаре, Каместресь, Фестино, Варако [!].
Ни едйнь хр[и](с)тїанинь власти сопротивлдетсд. Це
ВсЬ междуоусобньїе брани потщатели власть про* за
гнЬвають.
А сего ради нихто же ω(τ) сопротивньїкь єсть хри- ре
\
СТИЯНИНЬ // 2 ЗВ.
ВсЬ хр[и](с)тиянд похвалАють власть. Ка(м)
Ни единь мдтежникь похвалдеть власть. есь
А сегб ради никако же матежницьі суть хр[и](с)тіа- тре(с)
на. \
Ні единь ч[е1л[овЬ]кь живеть без(ь) грЬха. фе
Осель живеть без грЬха. сти
А сего ради осель нЬсть ч[е]л[овЬ]кь но
ВсЬ, яже суть ω(τ) б[о]га, слушають слова б[о]жїа. ва
ФарисЬи не слушають слова б[о]жїа. ро
А сего ради фарисЬи не суть ω(τ) б[о]га. Ко
Ч
МНОГО ЛИ ЕСТЬ чиновь третьяго образца?
Шесть: Дарап(ь)ти, Фелдптонь, Дизами(с), Дати¬
ви, Бокарьдо, Феризонь.
ВсЖкад гордость имЬеть окаянньїи конець. Да
Всдкад гордость оумножаетсд ω(τ) преизобйлньїхь
вещей.
А сего ради излишньїе имЬють бЬдньі(и) конець. РА(п) [І]
Ни едйна доброта оставлдти подобаєть. ти
\
Всдкад доброта труда оуготовлАетсд. фе
А сего ради нЬкоторьіхь * трудовь не подобаєть воз- лд(п)
брандтисд. то(н)
\
НЬкоторад брань єсть потребна. Ди(з)
Всдкад брань єсть скорбна. амі.
А сего ради нЬкоторьіе скорби достоить претерпЬти. ись
\
Всдкои власти подобаєть повиноватисд. Да
НЬкоторне власти неправедно повелЬвають. ти(з)
и
\
* Тут і далі нЬкоторьій має значення «жодний» (нікотрий),
тобто займенники з часткою нЬ — заперечні, а не неозначені (В.
Нім.).

158
Τρακτατ іа логіки Й. Спангенберга
З А сего ради о зльїхь віщахь повелівающимь //
подобаеть оугаждати.
Бо(к) 0(т)знванїе * ність вьзбранено хр[и](с)тїаномь.
арь Всакоє <о(т)зьіванїе есть сопирате(л)но на суді,
до А сего ради сопиратисд на суді ність возбраненно
\ хр[и](с)тїаномь.
Фе Ни едйньїе дрбвнїе оузаконенїа ω(τ) ц[еса]р(с)тва
ри(з) заглажаютсд.
онь Мнбгїе древнїе оузаконенид иміють нічто непра-
\ ведно.
А сего ради нікоторьіе прегрішенид не суть ω(τ)
ц!еса](с)ртва истребленнн.
О СО (Т)НОШЕНІЮ СИАОГИЗМОВЬ
ЧТО ЕСТЬ Сд(Т)НОСИТИ?
Есть силогизмь нецЬльш ко силогизму цілому
(й(т)нОСЙТСА.
КАКО БНВАЕТТз?
О(т)ношение бьівает(ь) овогда бо(л)шимь пре(д)ло-
женїем(ь), овогда мніишее премінивши. А нікогда
пременивши пре(д)ложениА, сирічь (о(т)ношенїе, бн-
ваеть сугубо. Або чрезь премененїе болшаго, або
малійшаго.
ЧТО ЕСТЬ Сд(Т)НОСИТИСЛ
ЧРЕЗЬ НЕОУДОБНиЕ ВЕЩИ?
Есть взати положенїе, сопроти(в)ное коньклюзїи,
со другою пре(д)реченною и вносити положенїе дру-
* Над цим словом у стародруку хрестик, а на полі надруко¬
вано пояснення: Ска(з). Что есть (л(т)зьіванїе? £)(т)знванїе
есть, егда хто судимі бьівает(ь) ω(τ) властелеи або ω(τ) яки(х)
ни буди суден, а внди(т) ли сА судімо (?) неправедно по цесарскн(м)
монакуноно(м) [тобто номокануномг — номоканономь.— В. Н.)
або закономь, свободно ему со(т)зватисА ω(τ) властелеи до
ц[еса]рА а ω(τ) ц[еса]рА до цесарА. Тако(ж) и вь д[у]ховнн(х)
правилех [!]: егда хто суди(м) ω(τ) еп[и](с)[ко]пов [!], а ви-
дитсА ему со тщетою, свобо(д)но <л(т)зватисА до архіеп[н]с-
[ко)па або до патріарха або до великого собору, яко пїсано в
житіи Зла(т)[о]устове: егда виде(л) су(д) неправеде(н), м(т)зьі-
ва(л)сА до веліко(г)[о] собору, иде(ж) бнвали вси четнри патрї-
архи и са(м) папа ри(м)скіи.

Τρακτατ іа логіки Й. Спангенберга
159
гому пре(д)реченому, яко явно будегь во оуподобле-
нїю. //
Дай оуподобленїе чиновь втораго образца.
Ни єдино безсловесное разумно єсть.
Вс^кїи ч[е]л[овВ]кь есті разумньїи.
А сего ради ни едйнь ч[є]л[овї]кь єсть безслове-
сень?
0(т)носатса на Целдренть чрезь премененїе простеє
болшаго преложенид таковимь чиномь.
Ни едйно разумное єсть безсловесное.
ВсЖкїи ч[є]л[овї]кь єсть разумньїи.
А сего ради ни едйнь чГєіліов'Ьікь єсть безсловесний.
Всякій ч[е]л[овЬ]кь єсть животень.
Ни едйнь камень єсть животень.
А сего ради ни едшь камень єсть ч[є]л[овї]кь.
0(т)носатса на Целаренть чре(з) положенїе пропо-
вЬданньїхь, сирЇчь абн ω(τ) перваго пре(д)ложенид
вторад бьіла бьі, а ω(τ) вторьіе первад, потомь малЬи*
шад и замкненїе просто пременйло бьі са тЬмь чиномь:
Ни едйнь звЬрь єсть камень.
Всакїи ч[є]л[овї]кь бсть звЬрь.
А сего ради ни едйнь ч[є]л[овї]кь єсть камень.
Ни едйно разумное єсть без(ь)словесно.
Осель єсть без(ь)словесний.
А сего ради осель нЬсть разумнни.
СО(т)носатса на Фери<» по премененїю простому
болілого [!) пре(д)ложенїа сйцевимь чиномь.
Ни едйно безсловесно єсть разумно //
Осель єсть без(ь)словесень.
А сего ради осель нЬсть разумень.
Всдкїии [!] ч[є]л[овї]кь єсть животноє.
Камень нїсть животноє.
А сего ради камень нЬсть ч[е]л[овЬІкь.
О(т)носитсд ко Варваре чрезь неоудобное по сему
стиху.
Сохрандеть бо(л)шую, а премендеть во мнЬишую,
сирЬчь болшее пре(д)ложенїе пребнваеть, а мньишее
бнваеть конклюзид, и конклюзид бьіваеть мніишад.
Оуже пріими протйвогл[аго]лющїе конклюзїи, яже
єсть: Всакїи камень єсть ч[е]л[овЬ]кь, потомь вьзми
положенное, сопротйвьгл[агол]юще мнЇишему, яже
З зв.
Це
за
ре
\
Це
лД
ре(н)т(т>)
\
Ка(м)
есь
тре(с)
\
Це
лД
ре(н)тОь)
\
Фе
сти
но
4 Фе
ри
о
\
Ва(р)
о(к)
о
\

160 Трактат із логіки Я. Спангенберга
єсть: Всакїи камень єсть звЬрь и сотвори силогизмь
тВмь чиномь:
Ва(р) Всакїи ч[е]л[овЬ]кь есгь звЬрь.
ва Всакїи камень есгь ч[е]л[овЬ]кь.
ра А сего ради всДкїи камень єсть звЬрь.
\
О(т)ношенїе чрезь по неоудобному есгь вЬщь рйторь·
скаА, яже ω(τ) сопротивнаго (о(т)зьіваеть. Дай уопо-
добленїе чиновь г * фигурьі:
Да Всдкіи ч[е]л[овЬ]кь єсть существо.
ра(п) ВсДкїи ч[е]л[овЬ]кь єсть зв’Ьрь.
тн А сего ради нЬкоторьі(и) єсть звЬрь существо. //
4 зв. 0(т)носитсд ко Дарїи, премЬнивши мнЬишую чрезь
случай тЬмь чиномь:
Да Всакїи ч[е]л[овЬ]кь єсть существо.
рї НЬкоторьі(и) звЬрь єсть ч[е]л[овЬ]кь.
и А сего ради нЬкоторьі(и) звЬрь єсть существо.
Фе Ни едйньїе добротьі стрещисА.
лА(п) ВсДкад доброта оуготовлдетсА трудм.
то(н) А сего ради трудовь не хранитисА.
\
0(т)носатса до Ферио мнЬишую пременивши чрез(ь)
случай тЬмь чиномь:
Фе Ни едйньїе добротьі хранитисд.
ри Трудьі оуготовлЖютсА добротью.
о А сего ради трудовь -не хранитисд.
\
Дн(з) НЬкоторьі(и) ч[е]л[овЬ]кь єсть більш.
ам(ь) Всакїи ч[е]л[овЬ]кь єсть звЬрь.
нсь А сего ради нЬкоторьш єсть звЬрь більш.
\
03(т)носатса до Дарїи чре(з) премененїе пре(д)речен-
ньіх(ь) мнЬишею и зам(ь)кненїемь просте пременивши
тЬмь чиномь:
Да Всакїи ч[е]л[овЬ]кь єсть животноє.
рї НЬчто білого [І] єсть ч[е]л[овЬ]кь.
и А сего ради нЬчто білого [!] єсть животноє.
Да(т) Всакїи ч[е]л[овЬ]кь єсть см[е]ртень.
й(с) НЬкоторьі(и) ч[е]л[овЬ]кь єсть звЬрь.
и 5 А сего * нЬкоторьш звЬрь єсть сміеіртнни. //
* Цебто три.
* Після нього пропущено ради.

Трактат ів логіки Й. Спангенберга
161
О(т)Н0САТСА ко Дарїи мніишее пременивши прості
тімь чиномь:
Всакїи ч[е]л[0ВІ]кЬ єсть сміеіртньш. Да
Нікотории звірь єсть ч[е]л[ові]кь. ри
А сего ради нікотории * єсть смертньш. и
\
Нікотории ч[е]л[ові]кь кість неискусень. Бо(к)
Всакїи ч[е]л[ові]кь єсть звірь. арь
А сего ради Нікоторьіи ЗВІрЬ НІСТЬ неискусень. ДО
\
Всакїи звірь єсть неискусень. Вар(-ь)
Всакїи ч[е]л[ові]кь єсть звірь. ва
А сего ради всакїи ч[е]л[ові]кь неискусень. ра
Ни едйнь ч[е]л[ові]кь ЄСТЬ ВІЧНЬІИ. Фе
Ні котории ч[е]л[0Ві]кь ЄСТЬ звірь. ри(з)
А сего ради нікотории звірь ність вічньїи. 0(н)
0(т)носатса ω(τ) Фарио [1] мніишую пременивши ^
просто.
Ни едйнь ч[е]л[ові]кь ЄСТЬ ВІЧННИ. Фе
Нікоторое животиое єсть ч[е]л[ові]кь. ри
А сего ради нікотории звірь ність вічний. 0
Б[о1гь єсть б[о]гь ЖИВЬІХЬ.
Б[о1гь єсть б[о]гь Авраамовь.
А сего ради Авраамь живеть.
Всакїи о(л)тарь єсть вь ц[е!ркви б[о]жїи.
Вертепь скот(ь)скіи єсть ольтарь. // 5 зв<
А сего ради вертепь ** єсть скот(ь)скїи вь ц[е]ркви
б[о]жїи.
Елйк[о] *** аще что оукрашаеть нрави, оучитисА
тому потреба.
Чесньїе оученїа оукрашають нрави.
А сего ради чесннхь наоукь оучитисА потреба.
* Очевидно, пропущено слово звЬрь (звЬрг),
** Над цнм словом є умовна позначка, яка повторюється
на полі, вказуючи, що до нього відноситься пояснення: Ска[з].
Что за вертепь здЬ воспомннаеть? Вертепь оиь, в нем же ро-
дильсА Х[рнсто]с, вь которо(м) прежде скоти питаемьі бьіли
и сохранАеми, еже єсть образь ціе]ркви хр[н](с)тїанскїе, бо
и ω(τ) ц[е]рквн б[о]жїи не нзгонАютсА ч[е!л[ов-Ь]цьі скотол*Ьпно
живущеи, аще о гр'ЬсЬхь каятисА будуть оусердно.
*** У квадратних дужках подаються пошкоджені та не¬
виразні буквн стародруку.
0 8-328

162
Трактат іа логіки Й. Спангенберга
СКА(З) А(Н)ДРЬЛ
ЧЕГО РАДИ СШ НАПІСАНЬІ
ВсЬ л[и] тЬ силогйзмьі, сирЬчь слогии [!] правду
оброндю(т)? Не всЬ. Овьіе правду оброндють словесною
сйл[ою] и истиннЬ помагають, а овьіе сопротивь
пр[а]вдьі гл[агол]югь и йстинне сопротйвно оукрЬплД-
ю[т]ь, а нЬкоторьіе ω(τ) части сопротивлА[ю]тсА, [н]аи-
паче в гЬхь нЬгде нарочно * обрЬтаетісд гд]ь начи-
наетсА «>(т)ношенїе по неоудобному. Н[а чіто (ж) сіє
писаль еси? Мнбгихь ради винь. Пе[р]ваА, йже бьі есте
вбдали чинь и в^ру силогиз(ь)м[о]вь и яко в нихь
среду изообрЬсти и гдЬ полож[й]ти. ΒτόροΑ [!], иже
бьі есте знали и оуразумЬли разд'Ьлити правду с не¬
правдою и разсудити йстинньїе и ложньїе. ТретьА,
егда будуть правдм сопротивницьі ложннми тнми сло-
вн йстинну бурити, тогда бьісте оумЇли имь сопротив-
латиса и го(т)в,Ьщающе обронйти правду и оуста
и[м]ь ** заігріадити праве(д)ньіми оньши силогиз-
мами и [оуїказати имь, ижь невьзможнме и [ніеоудоб-
6 но *** // начинають и словесн[о]ю силою лукаво ****
Д’Ьиствуют(ь): вмїсто того якобьі обронили **** правду
и оутвер[ь]д[или] йстинну, а они, словесньїе сйльї на-
внкши, лукаво сопротивь правда дЬиствують.
И проч[и]хь ради таковьіхь сїе написалосд, понеже всЬ
еретйцн сопротивь праве(д)ньіхь догмать йстинньїе
вЬрьі **** сйце дЬиствовали, а с[вя]тне нашїе страньї
премудрьіе, навьікши той словесно(и) силЬ и познавши
и оуразоум'Ьвши всЬ τι, все оньїе ереси облїчїли и
п[о]срамили и довели, на оньїхь право гл[агол]ющи
силогизмами, йже оньїе еретйцн словесною сйлою лож-
но и неправедно дЬиствують. А гЬхь ради ... ньіхь[?]
винь тйковьіе и писашасА, яко едйнь премудрьі(и)
рече: Все потреба вЬдати, да не всему вЬрити, но точїю
б зв. правде и истинне. //
КОМЕНТАР
В історії українсько-російських культурних взаємин
XVI ст. помітне місце посідає постать російського політичного
діяча й письменника-публіциста князя Андрія Михайловича
* Пошкоджений текст. Можна читати й порочно.
** Можна відновлювати і як и[х]г
*** Слово читається погано.
·**· Кінцева літера невиразна.

Коментар
163
Курбського (1528—1583), який, побоючись опали Івана IV,
1564 р.утік на землі Великого князівства Литовського і одер¬
жав від польського короля Сігізмунда II (Жигмонта) маєток
на Волині. Мав досить тісні зв’язки з князем К. Острозьким.
Уже в зрілому віці на Волині А. Курбський вивчив латинську
мову ® й зробив низку перекладів з латинської 10 на церковно¬
слов’янську мову російської редакції (з використанням елемен¬
тів української мови).
Дослідники спадщини А. Курбського зазначають, що тек¬
сти його перекладів, крім «Нового Маргарита», ще ні разу не
видавалися 11. Але це не так, бо переклад-переробка одного
трактату з логіки («Діалектика»), здійснений А. Курбським,
побачив світ ще в XVI ст. під назвою «О(т) другїє діалек¬
тики Ио[ан]на Спа(н)иньбер(ь)гера со силогизме вьітолко-
вано».
Уперше названий стародрук виявив К. Харлампович у
збірнику Московської синодальної друкарської бібліотеки
під № 4217. Він писав, що в збірнику оправлено разом
й інші стародруки кінця XVI — початку XVII ст., серед яких
поруч із «Діалектикою» примірник «слов’янської граматики»,
виданої 1586 р. у Вільні в друкарні Мамоничів. Дослідник
зауважив, що тут є два примірники «Діалектики»: повний
із шести аркушів іп 8° і неповний — із чотирьох перших ар¬
кушиків, уміщених між п’ятим і шостим аркушами повного
примірника. Та обставина, що «Діалектика» оправлена разом
із граматичним трактатом про вісім частин мови (мовлення),
надрукованим 1586 р. у Вільні, дає ключ до визначення місця
й часу її публікації. Однакові формат і якість паперу обох
стародруків, тотожність шрифтів дає підставу думати, що
переклад А. Курбського виданий у тій же друкарні й того
самого року, що й згаданий трактат, і, ймовірно, у зв’язку
з ним. Далі К. Харлампович зазначив, що йому відомі 6 ману¬
скриптів — списків перекладної статті А. Курбського. Незва¬
жаючи на те, що в стародруку немає ні вихідного аркуша, ні
післямови, приналежність статті А. Курбському не підлягає
сумніву насамперед через доданий до неї «Сказ Андрія», бо
він так позначав своє авторство в інших випадках 12.
Першовідкривач і дослідник стародруку писав, що серед
праць А. Курбського є й «Діалектика» Йоана Дамаскина,
перекладена, за словами самого князя, з латинської мови.
Проте вчення про силогізми в Дамаскина викладене дуже
стисло. А. Курбський у своїх листах підкреслював, що про¬
тивники православ’я дуже часто користувалися силогізмами.
«Все це спонукало кн. Курбського доповнити переклад Дама-
6*

164
Трактат ів логіки Я. Спангенберга
скинової «Діалектики» статею «Оть другіе діалектики Йона
Спаниньбергера»,— писав К. Харлампович 18. Він з’ясував,
що оригіналом для перекладу була книга «Тгіуіі егоіешаіа.
Нос Є8І, Огашшаіісае, Оіаіесіісае, КНеІогісае ςϋεδϋοηβδ. Ех
с1осіі88Ітогит позігі весиїі уігогит ІіЬгіз, іп риегогит изит
согщезіае, рег Іоаппет 5рап§епЬег§», котра виходила 1544 та
1552 р. у Кракові, а 1560 р.— у Будишині. Вчення про сило¬
гізми у ній займає тільки десять сторінок (арк. 102—112).
Перекладач — А. Курбський — сам зробив деякі перестановки
в тексті та невеликі скорочення його. А. Курбському належать
і «Сказьі» — тлумачення на полях стародруку. «За винятком
зазначеного,— писав К. Харлампович,— все інше є букваль¬
ним і дуже близьким до оригіналу перекладом». К. Харлам¬
пович зіставив кілька уривків із книги Й. Спангенберга з пе¬
рекладом А. Курбського і навів переклади поодиноких латин¬
ських термінів, зокрема: шедіиш (середній термін) — среда,
ρτοροδΗϊο (засновок, посилка) — утверждающее (в одному
місці — пропозиція), сопсішіо (висновок) — замкненіе (але ча¬
стіше — конклюзія), зу11о§і5тиз єхрозіїогіиз — силогизмг ш-
толкованьїй, аШгтаііуиз — укрЬпляющій, пе§а1іуиз — пря-
щій, ехетріит — уподобленіе, іі§ига — образецг, тосіиз —
шкь, ргаейісаііо (присудок, рос.— сказуемое) — проповЬда-
ное, ипіуегзаііз (тосіиз) — соборний, геаисііо — отноиіеніе,
регіесіиз еі ітрегіесіив (зу11о§ізтиз) — цЬшй и нецЬтй, їі-
§ига КЬеІогісит — вещг риторгская13.
З висновками К. Харламповича не можна не погодитись.
Його думка про те, що переклад XVI ст. вчення про силогізми
належить кн. А. Курбському, стала загальноприйнятоюи.
Про належність перекладу «Діалектики» А. Курбському свід¬
чать і особливості його мови.
Дослідники мови А. Курбського зазначають, що більшість
його творів насичена полонізмами, латинізмами, грецизмами,
що характерне для письменників України й Білорусії XVI ст.,
а не Російської держави того часу. Помітний також україн¬
ський елемент у його мові, адже половину свого життя А. Курб¬
ський прожив на Волині в середовищі українців (та поляків),
сприйнявши їхню мову і культуру. Це позначилося на лексиці
творів А. Курбського, створених за межами Росії й призначе¬
них насамперед для українців, білорусів і поляків І6.
В «Исторіи о великомг князь Московскомь» є прямі вка¬
зівки на те, що А. Курбський адресує твір як українським та
білоруським, так і російським читачам: кілька разів автор
подає російські еквіваленти вжитих ним слів української пи¬
семно-літературної та церковнослов’янської мови — своєрідні

Коментар
165
глоси або просто вказівки на те, як називається по-російськи
певний об’єкт, напр.: «гордьіе паш, по ихь язьїку боярове» 1в,
«сь стремнинь вьісокихь мечуще ихь, а по ихь язьїку сь кри¬
лець або сь теремовь» (6), О великихь же пано&ь родЬхь, а
по ихь о боярскихг (134), «тогда обрель храмину... зело вьі-
соку, по ихь же обьїкновенному слову, наринають еі повалу-
іиа» (139), «едва живь отдань подь стражю Пашку нікоему,
по ихь истопнику или отдверникр (168).
У творах А. Курбського, розрахованих не тільки на росій¬
ських, а й українських та білоруських читачів, досить широко
представлена українська й білоруська літературно-книжна
лексика (як питома, так і запозичена з польської та латинської
мов), поодинокі фонетичні й граматичні форми. Наприклад,
у зазначеній «Исторіи...» фіксується: роду тяжать Смолен-
скихь, зацнии и богатьш; оть Перекопского, або оть Крьім-
ского царя (8), умислил билг собь сіє; обрізающе ажь до
живаго мяса (9), крови ... не жаловаль (10), И противь якихь
сопостатовь?; тамо градьі и лгЬста сооружалися (13), дЬла
(гармати.— В. Нім.) великіе стенобитньїе (14) и земли оть
изгоновь б ронити (15), лсЬсто великоє ... Муромь, еже лежит
... хь крайні хь Казанскимь предЬлом (17), хліба ... пози-
чающе..., бо нам его било не стало...; любимнхь трунковь сь
марципани, (18), мала не кождому (19), якь превитися (20),
гора зіло прикрая; полатьі... мурованние (21), царь сь валь-
ньімь гувомг, або со множеством воевь (23), близу мЬста шанци
ставити, гаковничшя и ручничшя; Но слухай приліжне
(24), на високую вежу; ударять ... зіло грозно и прутко, при-
спіша шляхта Муромского посЬту; они ажь до врать леЬскихг
сікоша (25), желізньїми кулями, изь града частьіе витечки
(вилазки.— В. Нім) иміли; и наглого, внезапнаго, пруткаго
ихь наізжанія; близу стінь мЬскихгь, прштнцовався (26),
по чину рицерскому... надь кождимг полкомь; мужа ... статеч¬
ного (27), приведоша живьіхь вязнеи (29), аки на две години
біющеся (ЗО), а такь бьіло танеи (31) (дешевше.— В. Нім);
даша о собЬ відати (37), просяще ... времени на розмову (40),
Поки, речи, а юрть стояше и мЬсто главное... поти...; И от-
даша намь царя ... со единьїмь корачомь, што наибольшимг
ихь (40), вь томь м'Ьсцу (41), аки шесть тьісещей, або мало
мнЬииіе (41), бо еще самому концу остатному; возмнить мя
хто безумна; памятаю то (42), [царь] рекль: «Ньіне ... обро-
ниліз мя Богь оть вась!» Аки бьі рекль: «Не возмогль есмя вась
мучити поки Казань стояла сама вг соб'в, бо ми естя потребни
бьіли...»; пробьіль зиму, ажь до весньї (45), Се сія первая дума
(гордість.— В. Нім) человікоугоднича; пустился на подводахь...

166
Трактат ів логіки И. Спангенберга
до главнаго мЬста своєго, Москви: бо уродился ему бшг тогда
синь; ПриВхавь же до Москви (46), оздравляти почалг; по
недузе... оумьіслиль Їхати ... оть Москви до єдиного монасти¬
ря ... Кирилова (47), мужеи по великои Руси постинажь єси
(58), возвратился ... до Москви; свели ...битву зг гетманомг
его ... ему же имя било Борись Морозовь (58), инудьі лукь
потянуть а инудьі стрелять (60), бо оть шляху бьіль ... вь стра-
нВ (61), И то во всВ украини написали; мало шкоди (62),
[оть татарь] убить единь зацнаго отца синь, а два шляхтича
изьшано живихь (63), Потомь еще трвала битва мала (ін.сп.—
мало) не две години; потомь, аки по године (64), да покинеть
лгЬсто Казанскіе и градь; зрада то била богатнхь и лВнивьіхь
мниховь и мирскихь; хтотружался (66), упросили били пре-
мирья на полроку (68), бо уже било и великихь ді\ат> сь Моск¬
ви припроважено; збиритися кь нимь (69), уже нине не потре-
бенг (70), И стояли єсмо подь ... мЬстомь и градомь две не-
дЬли, пришанцовався и заточа дела... броняще града и м'Ьс-
та... витечки творяще; тогда они начали роковати сь нами (74)
(вести переговори.— В. Нім.), и того ради кони собЬ всЬ по¬
губили; гетмановг своихь Йвана княжа Мстиславское и Пет¬
ра Шуискаго (76), цариць его и детеи побрали и со скарби цар-
скими (78), прешкаждающе намь (80), остроту оружія ... го-
товалг\ плясанїя ... и ... машкари (81),Заисте того ради (82),
вооружившися кь зброй (83), прутко гонящіи (84), столечнии...
градь (86), препроводясь тв ... месца, починути дали, аки го¬
дину єдину, конемь (88), воевахь ... тьіоюдень цВльїи (90),едва
колько ихь убеже зь битви; АлексВя Адашева пахоликь (92)
[«слуга»], заточя шанци (97), желн'Ьреи всЬхь випустити (98),
но и кухня истаини... оловяннми тщицами били крисги (ін.
сп.— крити) (99), аще братію и сродниковь не имано ани му¬
чено (116), Петрь Ховринь ... синь подскарбія (121), розиня
лютую пащеку (126), и, глаголють, колько днеи брань она
пребнвала; послал до нашего хороняки (127), начального ката
(129), за мало сіє себв важать (132), не токмо слугь его шля-
хетньась ... погубиль (135), [царьіначаль между иньїми вопро-
сн о семь питати его: «ГдЬ, рече, многи скорби [ін. сп.— скар¬
би] твои?..», вь ледгчаишую темницу (136), Хабаровь, роду
старожитного (137),'Ьзля палилг мВста и веси; якг подь того-
то храмину, тако и подь другіе (140), обронители крайню
христіянскихь (147), зацного землянина (147)), не поснлает
до патріарха (152), имВнія мають; вмВсто оньїя добрьія из-
бранння ради [ін. сп.— ради] (157), спанія ради и опильства
(174), и гдб єлико аще обрЬтено ихь. вездЬ имано и провожено
до мЬста главного Московского (175), отснлають ажг на Со-

Коментар
167
ловецкіи острові» (177), просяще благословенія о коронацію
(180), глупство видится имь (186), потерітЬли и смерти строгіе
подіяли (187) та багато ін.
У цьому списку немає жодного слова польського походжен¬
ня, яке не вживалося б у староукраїнській та старобілорусь-
кій мовах. Усі вони виступають у формах, давно адаптова¬
них, тому правомірно говорити не про полонізми, а про
українізми в творах А. Курбського. Перед нами факт взає¬
модії староросійської (словеноросійської) й староукраїн¬
ської літературно-писемних мов. Однак при цьому не можна
заперечувати впливу на російського письменника українського
живого розмовного оточення, хоч якихось яскравих, специ¬
фічних волинських діалектизмів у його творах дослідники не
виявили.
Українські лексичні елементи, поодинокі фонетичні й гра¬
матичні українські вкраплення в церковнослов'янській мові
російської редакції, якою здійснено переклад «Діалектики»,
з одного боку, свідчать про те, що переклад справді належить
А. Курбському, а з другого — вказують на те, що праця про
силогізми адресована учням братських шкіл XVI ст. Напр.:
Або єсть; Яко много есгь силогизмов?; ω разуме обьятію,
або изобретенію ... або подпора вещи (1), потребно єсть; ту...
недоставаеть (1 зв.), нихто (2 зв.),хто, свобо(д)но со(т)зватисА
до архієп(с)па або до патріарха ..., до велико(г)[о] собору
(З зв.), пременило бн са (4), конклюзиа бнвает мнЬишам}
мнЬ'миему (4 зв.), оучитисА тому потреба (6), правду об-
ронлю(т); ложньїми тнми словьі истинну буріти; [оу]казати
имь, ижь невьзможньїе ... начинаюгь (6—6 зв.) та ін.
У перекладі праці Яна (Йоана) Спангенберга засвідчується
характерне слово преблудодЬи — модифікована лексема пре-
любодЬи: ВсВ преблудодЬи суть скверни. А его(!) ради ни единь
преблудодЬи внидеть во цр(с)тво нб(с)ное (2 зв.)17, а в оригі¬
нальному творі А. Курбського фіксується змінений на цей же
лад інший дериват — преблудодЬянїе (зам. прелюбодЬяніе)·.
и видех ньіне сигклита, всем ведома, иже от преблудодеяния
рожден єсть 18. Де ще раз свідчить про те, що переклад «Діалек¬
тики» належить А. Курбському.
Звертаючись у післямові до читачів., А. Курбський пише,
що однією з причин, яка спонукала його перекласти твір
Й. Спангенберга, було бажання, щоб за допомогою правильно
побудованих силогізмів вони всі «єреси обличали» й доводили
єретикам, що ті, використовуючи силогізми, «лукаво сопро-
тивь правди дЬиствують» (6 зв.). Засоби формальної логіки
в своїй пропаганді й у полеміці з православними широко за¬

168
Трактат їв логіки Й. Спангенберга
стосовували діячі католицизму й реформації. І під єретиками,
які виступають «сопротивь праве(д)ньіхь догмать истинньїе
вЇрьі», тобто православ’я, треба розуміти саме їх. Це ще раз
вказує на те, що «Діалектика» була перекладена для по¬
треб освіти, насамперед, звичайно, шкільної. Переклад вийшов
у світ уже після смерті А. Курбського. Очевидно, до друкарні
Мамоничів у Вільні він, як і трактат про вісім частин мови,
потрапив із Острога на Волині. Недавно висунуто припущен¬
ня проте, що після смерті А. Курбського 1583 р. князь К. Ост¬
розький — виконавець заповіту й опікун вдови А. Курбсько¬
го — придбав для бібліотеки Острозької школи його багату
бібліотеку 1#.
Мабуть, у східнослов’янських школах «Діалектика» була
досить поширеною. Незважаючи на те, що від частого кори¬
стування підручники швидко зношуються, до нас дійшло 7
рукописних списків «Діалектики»; один із XVI ст., шість із
XVII ст. ео Із стародруків дійшли повний і неповний примір¬
ники «Діалектики», які містяться в збірці давніх друкованих
текстів. Тепер ця збірка зберігається у Центральному держав¬
ному архіві давніх актів у Москві. Саме з неї і перевидається
«Діалектика» в перекладі А. Курбського. В нашому переви¬
данні зберігаються всі особливості мови пам’ятки, але для
полегшення сприйняття її змісту текст розбито на абзаци,
розкрито титла, за сучасними правилами вжито знаки пунктуа¬
ції, написання разом й окремо, малу та велику літери. Оскіль¬
ки у нашому розпорядженні є повний примірник пам’ятки,
використовуємо умовну нумерацію її за аркушиками (лист¬
ками), а не пагінацію, зроблену олівцем у XIX ст., яка є ча¬
стиною сторінкування всього томика, в якому перед «Діалек¬
тикою» міститься стародрукований граматичний трактат (Віль¬
но, 1586 р.).
ПРИМІТКИ
1 Силогізм — умовивід, у якому з двох категоричних суджень, зв’я¬
заних середнім терміном, одержують трете судження, що називається ви¬
сновком, при цьому середній термін до нього не входить.
8 Ентимема — скорочений силогізм, у якому опущена одна з частин,
що мається на увазі.
8 Пропозиція — засновок силогізму.
4 Образ силогізму — форма силогізму, що визначається положенням
середнього терміна, який відображає різні об’єктивні з’вязки між пред¬
метами і явищами матеріального світу — між родом, видом, між видами,
між видом і окремим предметом. Відомі чотири фігури силогізму, з яких
частіше використовуються перші три.

Примітки
169
6 Среда — середній термін силогізму, тобто його термін, який е спіль¬
ним для обох засновків і опосередковує зв’язок між більшим і меншим тер¬
мінами.
β «Чини силогізму» — модуси або різновиди силогізму, відмінні один
від одного кількісними і якісними визначеннями тих суджень, що утворю¬
ють його засновки. Модуси силогізму прийнято записувати трьома вели¬
кими літерами залежно від визначенності засновників силогізму — за-
гальноствердних (А), загальнозаперечних (Е), частковоствердних (І),
частковозаперечних (О). Із 64 можливих поєднань суджень у силогізмі 19,
на думку середньовічних логіків,— правильні і утворюють модуси силогіз¬
му. В XIX ст. математична логіка визнала дійсними лише 15 модусів із 19.
7 «Соборниє, частниє, оукрепляющиє и прящие» — позначення суд¬
жень за їх кількістю і якістю. «Соборниє, частниє», тобто загальні і част¬
кові позначають кількість судження, а «оукрепляющиє и прящие» — тобто
ствердні і заперечні — їхню якість.
8 «Варвара», «Дарії» і т. д,— мається на увазі перше слово спеціаль¬
ного середньовічного мнемонічного латинського вірша, що містить симво¬
лічні позначення модусів простого категоричного силогізму. Голосні лі¬
тери в словах цього вірша є символічними позначками модусів силогіз-
ма, розподілених за фігурами. Назви модусів у вигляді мнемонічних сим¬
волічних позначень увів Петро Іспанський, згодом папа Йоан XXI (пом.
1277 р.).
9 Устрялов Я. Сказання князя Курбского.— Изд. 3-є.— Спб.,
1868,— С. 222.
10 Беляева Я. Я. Материалн к указателю переводннх трудов А. М.
Курбского 11 Древнерусская литература. Источниковедение / Сб. науч-
ннх трудов. Отв. ред. Д. С. Лихачев.— Л., 1984.— С. 115—136; Цехано-
вич А. А. К переводческой деятельности князя А. М. Курбского//Там
же.—С. 110—114.
11 Беляева Я. Я. Цит. праця.— С. 115.
12 Харлампович К. Новая библиографическая находка. Переводче-
ская статья кн. А. М. Курбского «С0(т) другїе дГалектики Наша Спа(н)и-
нібергера ω силогизме вьітолковано» // Киевская старина.— 1900, Т. 70.—
С. 211—213.
13 Харлампович К. Цит. праця.— С. 223—224.
14 Див., напр.: Кондаков Я. Я. Логический словарь.— Изд. 2-е, исп.,
доп.— М., 1975; Беляева Я. Я. Цит. праця.— С. 128.
15 Тамань В. Μ. К вопросу о польском влиянии на литературннй
язик Московской Руси 11 Начальний зтап формирования русского нацио-
нального язика,—Л., 1961.—С. 202—204; Ляпон М. В. Об отношении
язика Курбского к русской литературной норме XVI века 11 Исследование
по славянской филологии. Сб., посвященннй памяти акад. В. В. Виногра¬
дова.—М., 1974.—С. 227—233.
16 Курбский А. М. История о великом князе Московском (Извлече-
но из «Сочинений князя Курбского»).— Спб., 1913.— С. 5. Далі номер сто¬
рінки дається після цитати з цього видання.
17 Тут і далі цифра в дужках вказує на номер сторінки стародруку.
18 Хрестоматия по древней русской литературе/ Сост. Η. К. Гудзий.
- Изд. 8-ое.— М., 1973.- С. 287.
19 Беляева Я. Я. Цит. праця.— С. 128.
20 Мщко Я. 3. Острожскнй культурно-просветительннй центр //
Федоровские чтения, 1981 / Отв. ред. Е. Л. Немировский,— М., 1985.—

АНОНІМ
ΠΡΟΣΦΩΝ ΗΜΑ
приввт
ПРЕОСВЯЩЕННОМУ АРХІЕПИСКОПУ
КИР МИХАЙЛУ, МИТРОПОЛИТУ
КІЕВСКОМУ И ГАЛИЦКОМУ И ВСЕЯ РОССІИ
В БРАТСКОЙ ШКОЛВ ЛВОВЬСКОЙ
СЬСТАВЛЕНЬІЙ ЕГДА ЖЕ ВЬ ГРАДВ ЛВОВВ,
ПЕРВВЕ ПОСВЯЩЕННОМ РУКОПОЛОЖЕНІИ БВ,
ГЕНУ АРІЯ 17, РОКУ 1591
ТОГДА ТАКОВО ПРИГЛАШЕНІЕ, ВЬ ЦЕРКВИ
ПРЕД НАРОДОМ ОТ ДЬТЕЙ ПРІЕМ. ПЕРВОЕ.
ВОУТРІЕ ЖЕ ВЬ ШКОЛУ ЛЮБЕЗНО
ПОСЬЩАЮЩЕ ПРІЙДЕ, И ТАМО ОТ
НИЩЕБ'БДНЬІХ МОЛЕНІЕ К НЕМУ Б % ВТОРОЕ.
Герб тезоименитаго князя Лва град сей мает,
его же имя по всей Европіи россійскій род знает,
В митрополій Киево-Галицкой славно пребьівает
и митрополита своєго честно привЇчает.
Лев царствует безсловесним звЇрем в начало,
словесним же образом Христово царство нам ся
показало,
Мужайся, многоплеменний росьскій народе,
да Христос начало крЬпости в тебь буде.
ΠΡΟΛΟΓΟΣ ΤΩΝ ΜΙΚΡΩΝ
Ωσπερ γάρ τά νεόφυτα, ώ περιφανέστατα αρχιεπίσκοπε καί
πανιερώτατε κυρ ΜηΧαηλ. διά τήν αύτων μικρότιτα, τοΐσ βλέ-
πουσι με γάλην ήδονήν έμποιουσιν’, έξ έλπίδος μελλούσης πρόσ
αύτοΐς. ούτως και ήμεΐς έν#υμουμεν τά μικρότατα όντες παι¬
δάρια (και νϋν πρώτον άπάρΧάς ταίς διός κγραις μνημοσυναις
άποφέροντες) πάσι έβελπουσι περί ήμίν καλήν δόξαν έμβάλλειν.
άλλ’ άμυδροΐς ούσι άλλοις βροτοΐς. περί πάντων σε μόνον έΧο-
μεν τοιαύτον, ον μάλιστα πάντων περί ήμων έπιμέλλοντα νομί-
ζομεν. Διά γάρ τάσ (зіс) πολύ Οαυμασίας σου άρετάς, πάντες
σε ήλιον φαεινόν, τής εύρώπης άστρον, μοΰνον οφθαλμόν ρωσ-

ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
171
σίας πάντων έ#νων αί φωναί ήΧέουσι. αίς και ήμεΐς συνέΧειν
βούλομεν, αλλ’ ούδονάμενοι όντες τήν λύραν συναρμόξειν ανα-
ξιμορμίγξιν δμνοις. συ δέ τδυτο Χάρισαι, τάς γνωμας καλλίμαΧε
έν φρέσι σήσιν βάλλων’, άεί γάρ τοΐς μικροΐς μικρά δίδωσιν
ό #εός.
ПРЕДОСЛОВ ОТ ΜΑлих
Яко же новосажденння, о преподобне архиепископе и пре¬
освященний кир Михаиле, малостію их зрящим велію сласть
сьтваряют, надежда их ради хотящаа бити от них, тако- и ми
усердно желаем, мальїя суще дбтища (и ньінї первЇе изначала
Диевьіх отроковиц вьспоминанія предносяще) всЬм благона-
дежнмм о нас добру славу изрещи, но помраченьїм убо сущим
чєловїком, паче всЬх тя имамьі сицеваго, его же зїлнїє
всЬх о нас прилежаща мним. Многочюдньїх бо ради добродЬ-
телей, вси тя, солнце святлое, Европія звЬзду, єдино око
Россіи, всЬх язик гласи гласуют. Их же и ми сьдержати хо-
щем, но немощни суще лиру возяще царскія пЬсни сладігЬ
сьплЇтати. Ти же сіє благодарственно пріими, реченная доб-
ропобЇдниче вг помьіслн своя влагай, присно бо малим малая
дает бог.
Η αρΧη τοο προτοο Хороо
Ιδού δή άρΧιερατική παραγίνεται ψοΧή, Χαΐρε πόλις, προ-
■δΰμωσ τόν ποιμένα δεΧομένη, κοσμίτορα βουλής, εύγενεία μέν
σεμνόν, σοφόν δέ λόγοις Χαίρωμεν οΰν καί ήμεΐς άδελφοί, τόν
πατέρα ήμδν βλέποντες ’επισκεψόμενον ήμδς. ΣογΧαίρε δέ καί
σύ ίεραρΧαπάτερ, όρων τά σαυτοϋ τέκνα εύτάκτως προστρεΧον-
τά σοι.
НАЧАЛО ΠΕΡΒΑΓΟ ЛИКА
Се убо святителская прибьівает душа, радуйся, граде,
усердно пастиря пріемлющи, украсителя же совЬта, благоро-
діем убо честна, премудра же словеси. Радуимся убо и ми,
братіє, отца нашего зряще, посЬщающаго нас. Да возрадует
же ся душа твоя, о священноначалнЇйшій отче, зряй нас,
чада своя, благочинно к тебь притЬкающа.
Вторьій отрок
Εύγε πάτερ, ώσ άμπνέυσας έσαγείραοθυμόν,
καί ήλΦες έπ’ Ιργα ίμερόεντα σπουδής.
Благо, отче, слово бо изрекл еси єдино,
и скоро сьбрася мног народ мнслино,

172
ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
Яко не раскаяся ньінї у нас бьіти,
но, пришед, вся благочинні устроити.
Третій отрок
Ούκ αίεί σκότος ήερόεν, καί νύξ έρευ εννή
άλλα ποτ’ αδ λαμπροδ ήελίοιο φάος.
Не завжди биваєт тьма на воздусі мглистая,
ані трьваєт уставичне ноч чорнооблачная,
Але и солнечноє горячеє коло променьми блистаєт,
затим и самого ясносіяющаго світ биваєт.
Четвертий отрок
Ω έπίστατ’ αρετής όσσον πάρος ήν έμόν άλγος
Ιινεκα σοδ, τόσσον μοι νδν πάλι Χάρμα πάρεστι.
Ο наставниче добродітели и покори всякои,
яко-с[ь]ми перше заживали жалости великои,
Так нам нині, видячи тя, радость наставаєт,
всякого бо нелестнаго душа умил(ь)но вздихаєт.
Піатий отрок
Ω’ τί βλέπω, οΐον τόδε Οάυμ’ ώς ήδό θέαμα,
πάγκαλος πομπή, έμ’ΙΧει σέβας είσορόωτα.
И что ж нині вижу чюдо барзо дивноє,
виденіє же сладкоє и всім потішливоє.
Все красноє похваленіє мене сьдержить, видячи
доброчеснаго, почесть от всіх пріимуючи.
ЛИК ВТОРИВ
Прагнула тя душа наша, прагнули тя и кости мои,
як земля прагнет дожда в літній знои.
Ні єдин так покарм тілу не смакуєт,
як упріймая душа, видячи тя, роскушуєт.
Вторий отрок
Співати ми кажет серце святителеви моєму,
и язик сердцу послушний зуполному,
Отбираєт слова и новии стихи соділоваєт,
ледві так прудко писар пис[ьІмо виливаєт.
Третій отрок
Здрав буди, святителю, тебе я сладкими
не забуду нігди стишками моими.
И поки ми єдно в пам’яти родитіьіся мова,
чеснии будуть от мене завжди о тебі слова.

ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
173
Червертий отрок
Возлюбил еси, отче, справедливость святую,
маєш в ненависти безбожность проклятую.
Прото тебе бог твой значною пред иними
почтил повагою, ровесники твоими.
Піатий отрок
Припоясан по бедрі твоєм меч, богословієм кованний,
добрий воине, меч от всюду наостренний.
Славний и непорочний, с тим ся ти рушаєш сміле
и громиш ним богопротивних снадне и уміле.
Шестий отрок
Правда и чловєколюбіє твой воз справуєт,
а справедливость браздами шафуєт.
За их поводом, о истиннии пастиру,
простуєш нам гостинець ко небесному цару.
Седмий отрок
Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають,
о священная главо, котрий упадку церкви шукають.
Нехай ся вспачать их ради, нехай ся встидають явне,
котрий знищенінія наше ради видять марне.
Осмий отрок
Бодай за божію вьзгорду всі поганьбени били,
котории упадок хвалятіь], мовячи:
«Так-єс[ь]ми хотіли».
А цнотливии бодай дній добрих заживали
и истинну божію завжди сміле визнавали.
ТРЕТІЙ ЛИК
Принесіте почесть, священици,
пастиреви зверхнійшему,
принесіте покору и мирс[ь]кіи,
яко всіх начал[ь]нійшему
Сего єдинаго над єпископи и священики им’я визнавайте,
сему нині в дому божіим из нами ся покланяйте.
Вторий отрок
Соборе божій, умиленно співай своєму
Михайлу митрополиту, патріархом посвященному.

174
ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
Учиніте ему честь повинную зо всеи хоти,
нелицемірно всею душею,
єго святительс[ь]кой милости.
Третій отрок
Будемо тя пред всіми вел[ь]бити, истинний наш пастиру,
Не толіьїко на сем єдином місци, но и по всем миру.
Аби-сь нас в пригодах наших нині и всегда ратовал
и от противности людій зловірних церков заступал.
Ч етвертий отрок
Блажен убо, господине, .котрий людій упалих ратуєт,
бог тиж в єго потребі над ним ся злютуєт.
Бог єго вцілі заховаєт и здоров’я набавить,
и в панованІнЬо неотмінном з ласки своєи поставить.
Піатий [отрок]
Плещімо руками, радуючися всі згодливе,
всі співаймо, пастиря витаючи богобоязниве.
Тот всему духовенству вь всей Россіи росказуєт,
митрополією Кієвс[ь]кою и Галиц[ь]кою обладаєт.
МОЛИТВА
Бог всесил[ь]ний (чесний наш отче) бог правдивий,
Заступник наш певний потішливий.
Он в долегливостях нас ратує,
нехай же нам боязнь не панує.
Гучать світа сего моря попудливии,
біючи волнами в береги кривии.
Грозять упадком опоки,
вивисившися под темнии оболоки.
Місто, котроє бог милуєт
и прибитком своим именуєт,
Тому кгвалт и грозная зброя
не может нігди зопсовати покоя.
Бо там сам бог пребиваєт
и в потребах ратунок подаваєт.
Бог, котрий аггели владаєт,
завжди нас снадне обор[о]няєт.
Бог Авраамов с нами вездє,
и тот вальчити за нас буде.
Сюди, що живо, сюди бивайте,
и божій справи познавайте,

ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
175
Справи дивнии и неслихании,
перед тим в Россіи небивалии,
«Бистрость, — мовить бог,— гамуйте
а пил[ь]но ся присмотруйте,
Иж я бог, народ мя всякій
и світ визнаваєт, якь єст великій».
О боже, которий ні маєш ничого ровного собі,
прістойне отдаєт Сіон святий хвалу тобі,
Сіон, цвіт гор високих, веселіє світа всего.
Боки восточнии, двор царя великаго,
Місто Ієрусалим свідоцство дати може,
иж ти нам оборона певная, всесил[ь]ний боже,
Можнии богатиреве твоих сил дознали,
прожно ся на твой вірний люд збирали.
ОТ СТАРЬЙШИХ
Тако говієм, преосвященний архієпископе всеа Рбссіи,
яко превьішше еси ньінЬ нам радости всякои,
Аще и Авраам много радовася, пріеммй бога странствующа,
не мнЬе и мьі радуємся, зряще тя, нас посіщающа,
Таже и Лот вь СодомЬ, аггельї божія вь дом пріемшій,
Зіло веселяся, их ради от пагубьі избавлен бьівшій,
И тріе отроци, во огни суще, аггела егда узріша,
По истинні радостію и веселієм одьржими бьіша,
С ним же Навходоносора со всім его множеством
ДоблественнЬ побідиша божіим пособством,
И пастьіріе аггелов благовіствующих слншаша посланньїх,
Егда невір іа зима дьржаше архіереов во Іерусаліміх,
Христа, зимьі горкіа губителя, им благовіствовали,
Дабьі, вь Вифліем шедше, новорожденнаго царя соглядали,
Да радуємся и мн святителеви, пролітіе благовЬсгвующему,
Лютостіь] же зимьі сь тяжкими волки отгоняющему.
Сіє же от саміх вещей кождо нас подробну да познает,
Егда убо по студеной зимі тепла весна наставает,
Тогда и земля небідно зелену траву пущает,
И дуб подчесан головерхіа холмн укращает,
И вся зеленовласія древа в новьія ся різьі облачат,
Яко, ветхая отложивше, всякому поновитися значат.
И вітрьі тогда благопрохладни лучами просіаваеми,
И всяко птиче стадо под небесем поет сладкими пініами,
Нас наказующе правовірно и богоугодно співати,
И вясящееся богопротивленіе духа оттинати.
Тогда иже вь горах волуи пастуси, ис кущ излизающе,

176
ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
На широко пространньш поля вітром лица простужающе,
Птиц сладкогтЬсньїх глас сльїшавше, душа наслаждают,
Сами же многошумна тростіа стеблію противу отггЬвают,
Безсловесньїх овец в различіи трав наслаждающе чювства,
Агньца согромажающе тихими стопами, не кромі мужства.
Тогда и косор вь кущи наострьів оками во віноград течет,
Отребляюще дол[ь]няя и плод нетворящія нещадно сЬчет,
Тогда и морстіи пловци, небурно и тихо море видЬвше,
Древу И ВОДІ и вітру бнстрому душа своя вручивше,
По морским хребтом, страх отложивше, плавают,
И по нетлаченньїм стопам широкій понт прорізуют.
И что, боле не простирающе слово, просто рещи имам —
Всякому художеству пролітіе благопосгтЬшно єсть нам,
Небо, яко же се ннні тихая и небесная наста весна,
пастьір добрьій на благоділаніе движа от гріховнаго сна.
НьінЬ суд, милость и віра, вящшія суще, поновляйся,
стропотная бо исправляет, всяко колоно не срамляйся.
Радуйтеся небеса небес, купно и вся земля, сь нами,
радуйтеся, и аггели божій сь небесньїми силами.
Трех бо реченньїх ради, аггели кь чловеком ся посилают,
чловеци же, суда діля нелицемірна, бози бьівают.
Егда бо на земли бе(з)законіе от церкве судом отсічется,
тогда лучшему небо и аггели и бог сам сьвокупится.
Тобою убо вся сія, о правосуде, чаєм получити,
яко не даси церкви христоненависньїми3 попраній бьіти.
Но святьім подражающе истинньїй божій да будеши,
труда не отбігающе, да ся с ними вінца не лишиши.
Пособіем божія благодати и его укріпленіем,
иже єсть помощію благоділающим и заступленіем.
Ему же честь подобает, отцу и енну, сь святим духом,
яко же бі изначала, и ньіні и присно, и вь вікьі віком.
Аминь.
СЕ ЖЕ при ват АРХІЄПИСКОПУ в школи
Сладко сльїшаніе, о прекраснім рай поистинні,
а еже в нем пребьшати, отче, кол[ь] ми паче сладосні.
Радостно же убо вь темницах сущим посіщеніе,
радосніе же от самьія темница свобожденіе.
Но ність, яко же ньіні нам, о боголюбезниче,
твоє зде посіщеніе, пречесньїй наш странниче.
Странствуеши воистинну, тебе ради странствующа,
яко же тя зру вь пастьірьстві своем истинствующа.
Пріидіте же прочее, безгрішних дітей лици,
украсившеся страхом божіим суще послушници.

ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ
177
Радость достойную купно со мною сьдЬлайте,
и сь веселієм привЬтння пЬсни воспЬвайте.
Сего добрих явленная, всЬм исповЬдующе,
хотящая же по сем бьіти, прилежно вьзнскующе
Прійде бо сь смЬреніем, не да себе предьпочтет,
но вся наша смЬренномудрьнЬ на строй изведет.
СьтецЬм же ся, братіє, да цЬлуем святителя,
и со радостію вьскликнЬм, похваляюще учителя.
Радуйся, грядьш, красні нозЬ твои, святителю,
тоже рещи, всея Россіи изрядньїй строителю.
Священство пріял єси и жизнь, церковний источник,
жажденіем же ИСТИННЬІ Іліи єси подобник,
Иже от пресохшаго источника жажди устудитися,
нам же, едва мало дьшіущим, оживотворитися.
Оному убо подобаше сЬмя Ізраилеви оставити,
тебЬ же обидимаго от обидящаго избавити.
Воспоминаете ли ньінЬ, о дЬтстіи лици,
како неистови всегда наши суперниця?
Не скорбьте прочее ниже ужасни будьте,
но, весело ступающе, на вишняя восходЬте.
Се бо предсьдит Христов истинньїй дЬлатель,
судія же праведньш и беїзізаконію отмститель.
Люто бо тогда, отче, бь, люто воистинну,
сего ради тако мню, яко никто же воспомяну.
Еже тебЬ (многьім небьівшим) зде бьіти
и по нас праведним судом отмстити.
Но пройдохом яко же сквозЬ огнь и воду,
чающе тобою известися на свободу.
Или жезлом пастирства своего запрЬти,
или вся терпеливнЬ подьяти помози.
И всю жизнь нашу изведи на строеніе,
да тобою получим од бЬд спасеніе.
МОЛЕНІЄ ОТ НИЩИХ
Первнй отрок
Подойми, чесний отче, наші долегливости
а рач нам помогати зь о[т]цевс[ь]кои милости.
Просвіти нас, аби-сьмо от всіх познани били,
и вь нищеті учачися, от всіх ласку міли.
Нехай всі парафій услишать твою святиню,
и святую подають нам, просячим, милостн[ню].

178
ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ.
Нехай нам не боронять толчи вь [своя пороги],
алчуще, просити, п[оневаж єсьми убоги].
Нам бо мало єсли што з любве и подадуть,
сами же от бога великая за то воспріймуть.
Котрий и сам добровол[ь]не нас діля нищим бил,
и на пути утруждся, пити от жени просил.
Из дому убогого древоділі рачил ся народити,
всіх учачи, аби убогими не хотіли гордити.
И апостолов от убогих людій себі зобрал,
всім по нем идучим образ собою показал.
Вторьій отрок
Единаго тя, отче, от апостол че[с]тна избра бог,
святителя нищелюбезна, да, поднесеши их рог.
ТебЬ оставлен ест нищій, тебь и сирота,
о них старайся, они бо ти отворят небесний ворота.
И во полатьі пресвітлая и нетленьїя воведут,
идеже вси нищелюбівни сь ликн аггел будут.
Сія же сь любовію вьспріем блажений архієпископ,
ДоволнБ и премудрв отввща, с поученіем и благословеніем
отпусти народн.
Ко всім обще
Прійдіте здє, прійдіте, о христоименитии отроци,
Россійс[ь]каго народа братіа о Христі, нам ровенници,
Млека словеснаго ученіа младенчес[ь]ки возлюбите,
Христа бога младенца бившаго восхвалите,
Агнца Христа яко агньци незлобиве наслідуйте
И яко пастиря на місті злачні прі водах чуйте,
Князи и властители, слово божіє почтіте,
Младенцов незлобивих безбожне не губите,
Прійміте наказаніє со страхом, яко синове послушнии,
Да не ськрушитеся гнівом, яко сосуди скудел[ь]няи,
Священний, Захарію священика подражайте,
Воспитавшаго покаанію проповідніка поізінавайте,
Терпіте от руки господня церковний бич, богокорчемніци,
Да не посічет вас губител[ь]ний бич, о богопротивніци,
Прійдіте, злонравнии, прійдіте, законогонителі,
И научитеся от Павла вселенній бити учители,
И не браніте,— рече Христос,— пріходити дітєм не браніте,
но благочинно коснутися их ко мні пріводіте,
Дадіте синов царства небесного научити,
учителю, неиміющу где глави подклонити,

Коментар
179
О вселенс[ь]кая апостолсіьїкая святая церкви кафолици,
Правовірняи святих отець ученія наслідніци,
Антіхрістов пріход близ[ь]ко чуйте,
Противу вопросов отвіти готуйте.
КОМЕНТАР
Вперше надруковано у Львові, «в друкарни братс(ь)кой,
року 1591». Відомі два примірники цього друку: 1) Державна
бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна (Москва), № 58 (бракує арк.
5 і 8). Опис див.: Киселев Η. П. Греческая печать на Украине
в XVI в. Йван Федоров и его последователи II Книга.— М.,
1862.— Т. 7.— С. 185—186. 2) Центральна наукова бібліотека
АН УРСР (Київ), фонд Π. М. Попова, № 158 (немає арк. 4).
Опис див.: Попов П. Слов’янські інкунабули київських бібліо¬
тек.— Бібліологічні вісті.— 1924.— № 1—3.— С. 164. У Цент¬
ральній науковій бібліотеці АН УРСР зберігається список
твору (Петров (Лавра), № 82 (104), арк. 747—753), який за¬
повнює дефект московського примірника. Опис див.: Пет¬
ров Н. И. Описание рукописних собраний, находящихся в
городе Києве.— М., 1896.— Вип. 2.— С. 38.
Публікації: Голубев С. Панегирик, поднесенньїй в 1591 году
львовским братством митрополиту Михайлу Рогозе.— Киев-
ские епархиальньїе ведомости.— 1874.— № 5.— Отд. 2.—
С. 113—133; №6.— Отд. 2.— С. 145*—157; Памятники поле-
мической литературьів Западной Руси.— Спб., 1903.— Кн. 3.—
С. 61—75; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII
ст.—Κ., 1978.—С. 137—144, 377—378.
Подається за першодруком (у транслітерації), дефект за¬
повнено за рукописною копією Центральної наукової бібліо¬
теки АН УРСР, Петров (Лавра), № 82 (104). Грецькомовні
фрагменти рівнозначні відповідним фрагментам, надрукова¬
ним церковнослов’янською чи староукраїнською мовами. Твір
є анонімним панегіриком на честь київського митрополита
Михайла Рогози, який приїхав до Львова на початку 1591 р.
Складено його від імені учнів і вчителів («малих» і «старій-
ших») Львівської братської школи. М. С. Возняк висловив
припущення, що автором його «був, правдоподібно, вчитель
грецької мови братської школи Кирило Транквіліон-Ставро-
вецький» (Возняк М. Історія української літератури.— Львів,
1921.—Т. 2.—Ч. 1.—С. 77—78).

г. т.
ДУШЕВНИК
1 Як[о1 та душа жива умірає
А от плоти неразделима биває,
Испитаєт ю господь и ю подобає,
Враз та в гроб идет и в прах ся обращаєт х.
А кто знаємости не має и сего разума,
То ся ему видитіь], же то єст паче ума,
Жеби тиє души умірали,
Як Пис[ь]мо пише, а вь гробу пребивали,
Яко душа жива умірає
А от плоти неразделима биває,
О чом пророк Мойсей в Пис[ь]мі сказуе
2 И душевний єи покой [ознаймує]: //
«И пришло все ими ж обладальное
До корабля от всея плоти по двоє,
В нем же бисть дух животень —
Здаше чоловік и увесь звір скотень.
И все, что бисть на земли, то померло,
Кром самоос[ь]мого Ноя, все ся водою и землею
затерло».
Отож душі всі умірают[ь]
И в персть ся обращают[ь1,
О чом нас Пис[ь]ма оповєдають,
Же душею чоловіка живого називають 2.
Гді маєм з Пис[ь]м великиє доводи, //
3 Только хотій разуміти а прийти до згоди,
Же чоловік душею повелєнієм божиимся ставаєт,
А душа чоловіком в Пис[ь]мє прозвана биваєт.
Что ти здє ясне ся показало,
А певних доводов зо всея Вивлея 3 сьбралося
немало,
И «Душевником» єсіьімо прозвали,
Сю книгу на ясноти видали.

Г. Т. Душевних.
181
Тол[ь]ко, читателю любимий, не лай,
Єдно, з боязнию божею чтучи, досвітчай, //
И дознаєш сея вьистинну правди, 4
Читаючи святиє Пис[ь]ма, то єст Вивлею, завжди 4.
А аще Вивлеи не хоч пил[ь]но читати,
Но иних книг и в руки не велю брати,
Ни сего глаголемаго книги «Душевника»,
Даби єси з себе не учинил божия и церкві єго
провинника.
Бо ж яко той ся охлаждаєт,
Он же от источника живаго води не испиваєт,
Но толико наливаєт душу во- // дами смрадними 5
А гордить живими источники прохладними.
Прото молю, ти ся пил[ь]но читай
А от господа бога здрав бивай
И мні, недостойному, прошу, не почудуй,
Наложи єдно пил[ь]ности сам а скоштуй,
Як то єст сладка вещ в законі господні ся поучати
И душу, ю же имаєш от бога, в руці єго полицати,
Которую он єст моцен до рову одвести
И пакіи] тим же духом из рову извести. //
Чему вірим, же сам бог тим обладаєт, в
Душу подавши, сам єя уморяєт,
Бо як єст мощний оживити,
Тако кріпкий уморити *.
А кди єси жив, узнайся чоловіком бити,
Бога ся буй, як[о] моцен єст без часу заморити,
Як[о] мужіє, крови льстиви,
До половини літ своих не будутіь] живи.
Аз же, господи, уповахом на тя
И душу полагаєм за тя.
Ал[ь]бо сйце:
Ми же, господи, на тя уповаєм
А душу нашу в руци твои отдаваєм,
Ю ж[е] от тебе маєм
И паки ю тебі полагаєм.
* На берегах приписки:
Кто бога шукает,
Душа єго жива биваєт.
Кто согрешаєт,
То душа єго умирает.

182
Г. Т. Душевних
4 ПРЕДОСЛОВІЄ
СИХ КНИГ НА СЕЙ «ДУШЕВНИК»
ДО ВІРНАГО ЧИТАТЕЛЯ
Древнєго времени мнози подвизашася, читателю
вьзлюбленний, исписати о души, что єст душа. А на-
болей фило[соф]нейшіи святій, отці Василіє, Кириль
4 зв. и Іоанн Златоустець. // Єго ж писець книги, именем
«Палеи» 5 зовемия, ясне и доводне исписа физіи чело-
вічес[ь]ких членов — о мозгу, нраві и о души, что єст.
Тамо, читателю любимий, тебе отсилаю.
Леч Закон и пророци сь апостоли ясне виражають
неразделимєй бити душі от плоти. Як Іоан[н] Злато-
усти[й] глаголет. Плотіь] без душі, а душа без плоти
ничтож[е] сотворити не може в, но егда сь плотию жива
єст, тогда творит[ь] все — люб злоє, люб доброє. //
5 А иж Пис[ь]мо споминаєт исход душевний от плоти,
то не сйце разуміти маєш, даби иним єстеством и обра¬
зом от человіка усти з гортани исходила или як виш
образом, як ніціи мнят[ь], била; но исход душі челові-
чес[ь]кая зове Пис[ь]мо Святоє умрениєімІ [...] //
6 Ото видим з євангелисти Марка святого (Марк,
гл. 15, зач. 68), як глас люди з уст испущаютіь] —
ани знати єго, ани видати. Толико слишим глас че-
ловічес[ь]кий частю тихо, частію втай, заледво слухом
досязаєм; а частію, як глас громний, людиє з уст
испущают[ь], єго ж не знати, ани осязати. Тако душа,
егда изийде, то єст умре, то єя не видати, ани осязати,
ани с нею гадати. Без плоти не глаголет, ни видит[ь],
ни слишитіь], не ясть, ни пиєт, ничого не желаєт, ани
6 зв. о чом дбаєт, толико суєтою ся // ставаєт, о чом далей
глаголати било би то паче ума (Сірах, 3, ст. 21, 22).
Отож, душа, зь єдиноя части, єгда изийде, єст
ничтоже, же ни єдин человік о том не возможе відати,
но, з другоє части, єгда єст жива, сь плотию преби-
ваючи, у бога и у людей многоцінна и] неошацо-
ванна... //
7 Отож, маєм, же тако пророци, апостоли и прочии
люди святій пишут[ь] о душах, же душі сут[ь] люди
живии, и неотділіьіни сутІь] души от плоти.
О которих то душах и аз, читателю любимий, тебі
і г избрах доводи певниє а неомил[ь]ниє зо всея Вивлея
! в том «Душевнику», же душа жива умирає и, як огнь
і ^ у свєщнику, погасає 7 (Псалми 32, 55). і...]

Г. Т. Ддшевник
183
Душу може взяти и заховати и дати обрізати. Ви¬
вести и спасьти душу може. // Жити [душа може] 7 зв.
и от плоти сходити, вь темниці бити, ходити, ясти,
пити. Души нищіютіь], скорбь терпятіь] и муку. И світ
при них биваєт праведній и невол[ь]ній, мудрій в руци
божиєй. Душа приноситіь] дар, грєшит[ь], слишитіь]
и видит[ь], довідуєт[ь]ся и оповєдаєт.
Душа дотикається з невіденінія и нечиста єст, а
по том до[віду]єт[ь]ся. Душа присягаєт, зло и добро
творит[ьІ, маєт очи и руки, кривду творитіь] (Припис¬
ка на березі: «Люди жи[ви] то творять, не мертвій») //
и прочая діланія творить. Душа трудовата биваєт и 8
кровоплиненіє терпить, сітуєт, плаче, жертву творит[ь]
и искоренити ю велитіь], аще би яка кров или творила
скверну як[у]ю, (Приписка: «Душа нечиста»).
Зовет тіж Пис[ь]мо душею мужа, а мужа душею.
Что все за одно, як[ь] тако — тако сяко. (Приписка
на березі: «О чом Краинс[ь]ки[й], лист 107» [...] При¬
писка між рядками: «Душу украсти [моїжіна]).
Душу купчатіь], душу забивают[ь] и на смерть ви-
давают[ь1. [Душу] погубити мож[наї и охолодити и
пред богом изливати. Душа боліє, схне, пожадає, //
живе [...], прилипає до другаго и биває, як то глаго- 8 зв.
лют[ь], душа в душу, где любов и згода. Иищут[ь]єя
и мож[уть] ю взяти. Душа многоцінна и дорогая єст 8.
А предся не може єя пощадіти бога ради и правди
єго. Душу за душу убивати ПисІьІмо велит[ь] и порато-
вати и недоставити єя.
И приходить время, же дух устає и паки ся вертає
положити и утікати з душею може и жадати єй умрі-
ти//смертію, животом жити и безцінною бути [...] 9
Душі горко биваєт. [...] Которая утєкаєт з горлом
вь скорбєх, єгда на ню прійдет, изгинет и подаровати ю
мож[е] душею, то єст горлом или здровієм [...]
Пис[ь]мо пишет, же душа умірає, здихає [...]
Душу Пис[ь]мо зовет совістію, то єст сумненієм,
или мишлениєм, что все заодно. [...]//
Душа болит[ь] и в горкости єст у человіка, плаче, 9 зв.
бо приходит[ь] на ню отміна и терпеніє в мученію. ...
Приходить время, же снит[ь]ся душі [...]
Душі побитих вьзопіют[ь] ко богу, як глас кровє.
Авелеви в горкости душевней, єгда погибаєт [...]
[Душа] кричитіь], волаєт, єгда ю побивают[ь], а никто
не ратуєт, и бог єй не помогаєт, єгда згибаєт [...]. [Душа]

184
Г. Т. Душевний
слишит[ь], возопієг. [Душа] проклята ест и оправ-
10 // дана [...] А єсг, надхнен[н]є вседержителя, подающе
разум, оживляєт [...]
Душу пощадити може бог, да не прІйде вь злий
час [...]
Душа яст[ь], и до скази приходит[ь], и до смерти,
и до гробу входитГь], и впадаєт в руци врагов нечести-
вих, и оружиєм карана биваєт [...І а в руци песіи впа¬
даєт и вь благих ся водворяєт а от всякого зла божиим
повеленієм сьхраняєт[ь]ся, от мук кровних спасена
биваєт [...]
Душу Пис[ь]мо зовет оком. //
Ю зв. [Душу] утробою, кріпостію, косгію називаютіь].
І постом душу покривают[ь], внимают[ь] єй и от вра¬
гов избавляютіь].
Кто бога шукаєт, той душу оживляєт (Псалом 68).
А ищущий невинния душі, той ся посрамляєт (Псалом
той же сіє глаголет). И то[й], он же бога шукаєт, той
много на світі жив биваєт, як нань уповаєт.
Душа утішає и знемагає, скорбит[ь], брашна жадає
11 и дворов господних, радуєт[ь]ся // о бозі живом и нань
уповає. А бог ю сюхраняєт и увеселяє, кто к нему душу
подношає, и от ада ю преисподнєго спасає.
Душі кріпціи шцут[ь] єя. Душі зол наполняют[ь]ся.
И живот єя ко аду приближаєт[ь]ся, до аду вселят[ь]ся.
И от ада бог ю изводить. Желізо ю проходит[ь]. [Душа]
изнемагаєт, тща биваєт и ищезаєт (Псалом 106). [Душа]
алчьна [биваєт] и брашна гнушаєт; в злих таящеся.
(Псалом 106, ст. 5—6), смутит[ь]ся и коліблет, як//
11 зв. піяний, обращаєт[ь]ся в покои. [Душа] любитіь] вьжде-
літи судеб на всяко время.
Душа земли прилипаєт и от унинея вьздрімае
(Псалом 118, 145). Душа исчезає. [Душа] в руци бо-
жиєй пребиває. И звір ю поядає, а бог их до конця
не забиває.
Душа свиденій господних испитає и сьхраняє.
А такова душа жива долго биває и бога вьсхваляє и
суд[ь]ба божіа єй помагає и избавляет ю от устен не-
праведень и язьїка л[ь]стива. //
12 Душа пришельствуєт, а господь ю заховуєт, же
и води непостоян[н]и проходить, и не дасг[ь] в ловитву
зубом. И єст [душа], яко птенец[ь] — улітаєт, тер-
пит[ь] и уповаєт. А бог ю зо всего отнимаєт. О чом с·
всем пс[алом] 140 свідител[ь1сгвуєт.

Г. Т. Душевник
185
И с темниці [бог] ю изводить. Враг ю поганяєт,
[душа] безводна ся ставаєт и от печали изведена би-
ваєт (Псалом 141).
А господь бог всіх погубляєт, кто душам невинним
засгужаєт и зло // творить невинним людєм, или ра- 12 зв.
бом божіим [...] (Псалом 142).
А злий человік, то єст душа злая, єгда уміраєт,
то и упованіє єго погибаєт (Притча II, ст. 7). (Книга
притчей Соломоних, гл. II, ст. 7). [...]
Отож, душу трьвожат[ь], душу учят[ь], душа
блвить [?], душа часом ничтоже не маєт, працує. Ду¬
шу искупити можіна] ціною (Книга притчей Соломо¬
них, гл. 12)9. Душа роскошує и сита биває // и гор- із
косг[ь] міває, и недбаліьіцеве занедбаваютіь] ю (Книга
пророка Исаіи, гл. 55, ст. 2).
А кто душі блюде, той єя устереже.
Душа сладкости уживаєт и работает. А уста єя
на ню спусщают[ь]ся. (Книга притчей Соломоних,
гл. 15, с. 32 [?]).
Душу любят[ь]. Душа здрадлива биваєт. Лакнеть.
Блюдут[ь] єя. И грішат[ьІ на ню. (Книга притчей
Соломоних, гл. 20 [?])10. Душа нечестива жадаєт зла¬
то (їам же, гл. 21, ст. 10). Душа заблуждаєт (Там же,
ст. 16) и в соборі мертвих пребиваєт, скорби и утиски
терпит[ь] и ина мгого, а чюдна имена // в Пис[ь]мє із зв.
Святом маєт.
О чом, читателю, молю тя, в том «Душевнику»
пил[ь]но чти а на мя, грешнаго ся не прогніви, но бога
моли. А аще в чом заблудих, на пут[ь] наведи. (Приміт¬
ка на березі: «То все живим душам с[л]ужит[ь], а
мертвій ни о чом не знают[ь]»). Да просвєтит[ь] тя
господь бог єдиний духом своим святим ко познанію
самого себе и познанію волі єго и, в которой живи в
долгоденствію и в добром здравию на много літ. Да
сохранит[ь] господь душу твою от всякого зла на всяко
время и на // всяк час. Ко славє всехвал[ь]наго имени н
пречуднаго святаго дивнаго и не изглаголаннаго12
бога а дателя и держателя в руці своєй душі наші и
вся вещи горніи и нижній. Амин[ь]. (Книга премуд-
рости Соломони, гл. 14, ст. 13)13.
Писан на предградию Щебрес(ь)ком14. Місяца
маи[а] 6. По рожідествіІ Ісус Христові 1607. В державі
єго милости пана Замосц[ь]кого Томи, пана нашего

186
Г. Т. Душевних
дедичнаго, старости книшинс[ь]кого и прочиих дрьжав
и старейшинств.
Подданий богу и богомолец[ь] сь всім миром Хри-
14 зв, стова имени призи- // вающими от чиста сердца и не-
скверния душа, прилежно слези истощающе, даби
свободитіь] господь бог всі душі заблуждения от идо-
лс[ь]кіа лести и всякого зла.
Сь всіми боящимися бога и молящеся єму за єго
милост[ь] усьпшаго славния памяти пана канцлера,
гет[ь]мана пол[ь]с[ь]кого Іоанна Замос[ь]кого, он ж[е]
єст вь отпочиненію а в руци божиєй сь всіми правед¬
ними (2 книга Маккавейскія, гл. II, ст. 35).
15 А молящеіся] тіж за здравиє сина єго 11 а пана
нашего дідичнаго єго милости пана Томи и честне уч-
тивую господаріню єго родительку п[ані]ю матку Вар¬
вару, да сьхранит[ь] бог душу их в добром здравию на
много літ у чесгном а щасливом панован[н]ю ко слави
и размноженію церкві божиєй апосгол[ь]с[ь]коє от
востоку и западу. Сь всіми подданими щебрешани и
всіми православними хрисгіани.
Амин[ь]. Амин[ь].
Нанижнейшій недостойний раб и бога
молитель под. господу богу: Г. Т. Іі
ВТОРОЄ ДВОИСТРОЧИЄ
Читателю любимий,
Не буди нікако бядливий,
Мні, грєшному, не примовляй,
Но сь искусом досвєтчай.16
Аще ли єси неблагодарен сего привіта,
Покажу ти єще о душах з Нового Завіта,
Толико прилежно читай
А господа бога прохай.
Своєю рукою
желаю сьбі покою. // [...]
С ЧЕТВЕРТИХ КНИГ МОИСЕОВИХ
ДО ВОД О ДУШАХ, ЧТО ЄСТ ДУША
[...] Єгда душа омиит[ь]ся, то да исповістіь] грєх
свой и нагородитіь] оному, єму же сьгрєши. Аще ли
оного ніст[ь], єму же сьгрєшила, то оную шкоду вьзвра·
тити господеви. А тоє сьтворити пред єреом.
15 зв.
18

Г. Т. Душевний
187
[...] Душа може видана бити на смерть [...]
Душа топче потоки [...]
Душа в небезпечносте биваєт [...]
Душа божіа жалостива єст над людом [...]
Самсон жадал душі своєй умріти [...]
І...] Мож погубити душу человічу і охолодити [...]
IIЗ КНИГ ПЕРВИХ САМОЄЛЯ // 19
[...] Душа боліє и пожадає [...] 19 зв.
[...] Душа болитіь] и схнет [...]
[...] Душа живе [...] //
[...І Мож взяти душу, то єст горло. //[...] 20 ЗВ.
Отож, видиш, же душа єст человік живий и много- 22
цінний и безцінний 16 и не мож пощадити душі своєя
бога ради и правди єго. //
З ВТОРИХ КНИГ САМОЄЛОВИХ Ц 22 зв.
[...] Єст душа горка, то єст смутна [...] 26 зв.
0[пя]ть же маєм довод достойний, иж душі сутіь]
живіи люди, о чом и Василей Цесарейс[ь]кий разуміе
4, 20, гл. 137, лист 303 и вездє зове человіка жива
душею, //[...]
Отож, видиш, душу здравієм зове Пис[ь]мо, горлом, 27 зв.
главою, животом. Што все заєдно, як[ь] живот отбити,
здравіє отсадити, горло зарізати, главу сняти и про-
чіими вещьми человічес[ь]кую душу згубити, з світа
искоренити, не живити, до ада вложити и нивочто
обратити 17.
Той єст способ мови и всякого глаголу в Пис[ь]мі
Святом, як в простом а чилом [частом? чесном?1 глаго-
ланію єст в людей. Коли кого з світа забіютіь] невинне,
як того множество пригожаєт[ь] на сем світі, // тогда 28
людіє глаголют[ь]: «Невинная душечка згибла, або
пошла с того світа». // [...)
(Книга Есфір, 7, ст. 9) здравієм зовет горло [...] // 28 зв.
Отож ми показуємо и довод певний чиним зь 29
Писіьіма Святого, же душа єст человік живий 18, ко-
торий помираєт и, як цвіт, ув’ядаєт. Тую ж душу
Пис[ь]мо здравієм називаєт, которая, як пара, исче-
заєт. Такьж [Так ж[е]—?] зовет горло главою. Она ж
погибаєт ровно сь мглою. Зовет тіж животом, которій

188
Г. Т. Душевних
29 зв. єст прахом и димом. // И иними а розмаитими назвисіь]-
ки.
Нехай ж[е1 нам покажутіь] сій, что глаголют[ь] о
исходящих душах с тіла, чим сут[ь] и где пребивают[ь]
и что творят[ь] без плоти, что приходит[ь] на них?
Чи говорят[ь}, чи ядят[ь] и піют[ь]? Чи ходят[ь],
чили, як птица, літаютіь)? Чили радости уживаютїь]?
Чили у муках яких страждут[ь]? Чили видил кто с ни¬
ми и глаголал? Ніч сего. Вьистину, ими віру, сію вещ
разсуди разумно 19. //
30 А речеш: «Сйце в руци божей!» — и аз ти отвещаю:
«Так єст!» Но питаю тя: «Тни души, они ж в руци божей
сут[ь], чи без плоти, чили вькупі сь плотію?»
Не можеш сміле речи, жеби без плоти. Бо без плоти
о душах нигді никто не видал. А не пребивал. Кто
видіал] или слиіхал] аггела сь нею? «Но где,— рече,
— души правій в руци божій?» (Іоанн, гл. 12, ст.9).
Теди маєм разуміти люди правдівіи в руках божиих, У/
30 зв. як то виш показалося з сих свідоцств в листі 4, же не
тол[ь]ко люда в руци божей, но и душа звірячя и
кождои плоти человічес[ь]коє душа в руци божиєй.
Ото ж то глаголют[ь] о живих всіх святих, же их бог
хоронит[ь] от всякого зла и не прикасаєт[ь]ся их мука,
и о каменіь] не приткне ноги своєя {Псалом 90).
А єгда помрут[ь], то юж умершими сут[ь], спят[ь],
вь гробєх лежат[ь], в прах ся обращаютїь], ко нам,
31 живим, ся не во- // звращают[ь], но дня суднаго ожи-
дают[ь]. А єгда бог пришле час от гробов вьстанутіи],
тій души вкупе сь плот[т]ю очутят[ь]ся от гроба, на
глас сина божия оживут[ь]. А єсли ж би души без плоти
живи били, як ніціи мнят[ь], то а на што би міли ожи¬
вати, кди ж живи сут[ь]? Но умерлій оживут[ь] от
гроба. А живого вь [гробі] никого ніт. Присмотрися
єдно кождий сим чюдесєм господним, а не своєму мні-
нію. //
31 зв. Ми своєму мнінію сего себі не причитаєм 20, но на
слові божиєм сь святими пресгаєм, сь пророки и бо-
жіими угодники вірим богу и в бога, и в бозі живем,
рухаємся и движими єс[ь]ми, вь бозі уміраєм и в нем сь
святими оживаєм и пред ним станем отдати число віри,
егда прійдет судити злих и добрих и отдаст[ь] комуждо
по ділом єго. Єму ж буди слава, в[ь]віки без конца.
Аминь. Аминь. // [...]

Г. Т. Душевник 189
ДО ВОД С КНИГ ІОВОВИХ О ДУШАХ 32
ЧТО ЄСТ ДУША [...] //
Душа болит[ь] [...] //[...] 33
Душа засне. О древі єст єще надія, єгда є[го] подо- 33 зв.
тнут[ь], але о человіку, єгда заснет, юж не востанет [...]
Душа плаче [...]
Душу мучят[ь] [...] // [...] [Іов] душі приписует
горкост[ь], єгда на человіка прійдет сумненіє фрасов-
ливоє или якоє затрьвоженіє. [...] //
Душа кричи[ть] [...] 34 зв.
Душа слишит[ь] [...] //
Душа и здравіє — єдно то слово [...] Душа повол[ь]- 35
на не здра[ва єст], на которую приходятіь] страх и
прочая. // [...]
[...] Душу смутит[ь], кто кому кривду творит[ь] 36 ЗВ.
и поле берет и прочая злости // ему творит[ь]. 36
Отож, душа єст человік21. [...] //
Душа в гроб йде [...] // 36 зв.
А абіє и человік вь прах обращаєт[ь]ся. 37
Отож маєм довод з Іовових книг о души, же єст
человік душею, а человік вь прах обращаєт[ь]ся. А иж
человіку так ся дієт, то не питай болей, где душа по
смерти пребиваєт. Бо кров гробу нигдеже // жад- 37 зв.
ного житія не маєт, єдно вь гробі пребиває. А бог,
єгда повелитіь], и от гробу мертвих глас сина божия
тих душей вьскреситіь] [...].
ЗДІ С КНИГ ДАВИДОВИХ 37 зв.
ДОВОД ИСТИННИИ О ДУШАХ,
ЖЕ ДУША ЧЕЛОВІК, А ЧЕЛОВІК ДУШЕЮ ЄСТ,
В ПИС[Ь]МІ СВЯТОМ ЗОВЕМИИ [...]//
[Давид] душу зове животом и славою, которая в 38
вємлю обращаєт[ь]ся [...] // [Давид самого себе зовет 41 зв.
чилою [?] душею: «Пощадит[ь] нища и убога и душу
убогих спасет от лихви. И от неправди избавит[ь]
душу мою» (Псалом 74) 22. Сей псалом достоин пам’я-
ти. Тут присмотрися в том псалме. Кого здє Давид
зове душею? Напред зове // нищих и убогих. По том 42
рече: «и душу убогих спасет от лихви и от неправди
избавит[ь] душу их». Ну, молю ти ся! Кто ж ест ни-
іций? Чи не человік? Кто ж єст убогий? Чи ли не че¬
ловік? Видить ми ся, не смієш иначей речи, жеби то

190
Г. Т. Душевних
здє дух господень не о людєх в Пис[ь)мі своєм про·
повєдал. Кди ж вездє Пис[ь]мо нищими, блаженГн]-
ими, чистими, алчущими, жаждущими, изгнани-
ми, праведними (теди) люди зове. А богих от всякого
42 зв. зла блюде. // От лихви и от неправди избавляєг их.
Вшак то люди лихву берут[ь]. Люде зло и неправду
творятіь]. Присмотрися єдно пил[ь)но сему псалмові
[тобто, псалмові 71-му]. Сперву же о Соломоні гово-
рит[ь]: «Боже, суд твой даж цареві. И правду твою
сину цареву. Аби судили люд вь правді, и убогих а
нищих в суди. Аби мир гори пріали, а холми правду.
А судили нищим людсіьїким. А вибавляли синов убо-
43 гих. Смирили клеветника. Ну, а егда сйце // преложе-
ніи творити будутіь], то пребудутіь] сь солнцем и мі¬
сяцем, или луною». Як би так рек: «Аще сйце, вел[ь]мо-
жиє, заховаєтеся в такой боязни и справедливосте, то
поживете долго літ на земли, поколь солнца-місяця,
од роду и до роду буд[ете] щасливій, як дождевно руно,
или на траву, и як капля, каплюща на землю, буде
сіяти или квитнути за днєв єго [ваших?] правда. Аже
покол[ь] солнца и луни. То видиш, же то о Соломоні
43 зв. речено а // о вел[ь]можіи каждом.
А єсли же Соломон бил человік, то и всі души че-
ловіци суть — царіє, вельможне, князи и господнє.
Бо той же псалом рече: «Будет обладати от моря и до
моря, от рік до конец[ь] вселенная. Пред ними будутіь]
чолом бити ефипляне. А враги єго перьсть полижут[ь].
Царіє з Тарсиса и з островов дари єму принесутіь],
царіє аравитсти и Сави царя» (Псалом 71, ст. 8—10).
О чом Царс[ь]киє книги і Пералипомен свідител[ь]ст-
44 вуют[ь] (І Царств, 7)г$, // же ся єму кланяли всі
царіє земстии и вся язики поработали єму, то єст
служили єму. А он ратовал убогаго от сил[ь]наго.
И кождого, єму же не било помощника, пощаділ нища-
го и убогого. И душу убогих висвобожал от лихви и
от неправди избавлял душу их и. Иж било чесгно им’я
єго пред ними. И давали єму злато арабс[ь]коє, и мо¬
лилися зан[ь], и вес[ь] день бл[агосло]вили, жеби бил
утвержден на земли и превознесен над гори, и паче
44 зв. Ливана плод єго процвитал // от міста, як трава зем¬
ная, жеби било им’я єго славлено в[ь]віки, и поколіьі
солнца, пребивало им’я єго, и били благословени при
нем всі племена земстіи и всі народи блажили єго. [...]
Сей псалом о Соломоні виводитіь].

Г. Т. Душевник
191
Отож, зовет Давид люд душею. Что зрозумієм сь
иних пис[ь]мен псаломс[ь]ких пророцьких, которьіх
здесь не ма- // ло приводим, же душами Пис[ь]мо зове
люд, сини человічес[ь]кіа, здравієм, горлом, животом
и прочими имени 25.
І вь псалмі 73-м Давид молит[ь]ся, рекучи: «Не
предай же звірєм душа исповедающаяся тобі. А душь
убогих твоих не забути до конца». Ну, а бачиш, же
души бог звірем кара[єт], [яка?] богу ся не исповедує
и путєм єго не ходитіь]. От ясно маєш, же душа єст
человік. // [...1
Дух изнемагаєт, а душа ся утішаєт. «Як,— рече,—
помянух бога и вьзьвеселих ся вь скорби пренеможе
дух мой, то єст сердце моє» (Псалом 86) 26. Бо псалом
75-й глаголет: «Смутишася всі неразумьніи сердцем»,
то єст духом. «Сь сердцем моим глумяху», то єст роз-
мовляху, «и клецяше дух мой» (Псалом 76). То єст,
дух ^розбіраєт, // или розмишляєт, або учит[ь]ся.
Душа жадаєт дворов господи их сердцем и плотию и
радуєт[ь]ся о бозі живом (Псалом 33, ст. 3). Душа,
то єст человік. И в том псалмі, замикаючи, [Давид]
рече: «Блажен человік, иже уповаєт нан[ь]» (див. ст.
5—6). Отож, видиш, же здє глаголет: «Блажен чело¬
вік, иже уповаєт на господа», а инде рече: «Душа моя
уповаєт на господа». То заєдно.
Бог душу сьхраняєт и увеселяєт. Кто к нему душу
подношаєт. А он ю от ада избавляєт преисподнєго
{Псалом 85, ст. 13). [...] //
Душа алче и изнемагає [...] // Отож видиш: душа
алче и изнемагає, бог ю насищає, а она ся брашна
нгушає и погибає (Псалом 106, ст. 18) [...] //
От видиш, душа умірає. А умерши, бога не похва¬
ляє [...]
[...] Душею Давид себе [...] человіка зове. А челові-
ка суєтою. Теди человік суєті подобний. И дниє єго,
як сінь, преходят[ь] {Псалми 142, 38, 143). [...] Нако-
нец[ь], душу духом [зовет] {Псалми 38, 143). [...] Отож
маєм, як[ь] Пис[ь]мо зове душу духом. То єст кріпостю,
// силою божію, или муц[ц]ю.
А тая муц [ь] єст божія, «которою живем и движемся
м єс[ь]ми» (,Діянія, гл. 17, ст. 28). А єгда изийдет от че¬
ловіка той дух, тогди юж той человік не живе и недви-
жим єст, но увесь умре 27. [...]
45 зв.
46 зв.
48
і 48 зв.
49 зв.
51
51 зв.

192
Г. Т. Душевних.
Душа, то єст человік, духом божим живе (припис¬
ки: 1) «Василій. «О вниманію» — человіка душею зовет
(лист 105)»; 2) «Лист 105: «Ми ово єс[ь]ми душа и ум»).
Отож, человік, будучи живим, хотя сто літ и болей,
мусит[ь] умерети. Як видам, же всяк умирає, издихає,
внивоч то ся обращає, ест суєтою, цвітом, прахом, пеп-
лом [...] //
[ІЗ КНИГИ ПРИТЧ СОЛОМОНОВИХ]
52 «Сердце знає горькость души своєя» [гл. 14, ст. 10].
«Висвобождаєт душу свідителіь] правий» (гл. 14,
ст. 25).
[...] «А кто отмітуе цвиченіє, занедбаваєт душу
свою» (гл. 15, ст. 32).
«Устерег душі своєя, кто блюде пути своєго» (гл.
16, ст. 17).
«Плястр єст медвий повісти вдячниє и сладкиє душі
и здравіє костєм» (гл. 16, ст. 24).
52 зв. «Душа работящего ему работає, бо ся // спущають
нан[ь] уста єго» (гл. 16, ст. 26).
«Кто маєт розум, любитіь] душу свою и блюдет нау¬
ки, даби обріл благо» (гл. 19, ст. 8).
«Душа зрадлива лакнути будет» (гл. 19, ст. 15).
«Кто блюде приказан[н]я, блюдет душі своєя»
(гл. 19, ст. 16).
«Як[ь] рик младого л[ь]ва, тако страх царев. А кто
его подводитіь], грєшить надушу свою» (гл. 20, ст. 2)28.
«Душа незбожнаго жадаєт злаго» (гл. 21, ст. 10).
«Человік, которій заблудитіь] с пути права, в собо¬
рі мертвих жити буде» (гл. 21, ст. 16). //
53 «Кто блюде уст своих и язика своєго, блюдет от
утисков душу свою» (гл. 21, ст. 23).
«Терніє и сило [тобто, сіть, сільце] на пути злаго.
А кто блюде душі своєя, отдалит[ь]ся от них» (гл. 22,
ст. 5).
«Господ[ь] отда[сть] кривду, кто кривду творитіь]
душі» (гл. 22, ст. 23).
«Не учися злих путий у злих, да в сило не впадет
душа твоя» (гл. 22, ст. 25).
«Аще сядеши ясти сь преложеним, то пил[ь]но гля¬
ди, что пред тобою, и положи нож на гортаніь] твой,
аще єс[т] господином душі, то єст, не яж много,

Г. Т. Душевних
193
аще маєш Іясти?], не желай покорму єго, бо хліб єго
кламливий» (гл. 23, ст. 1—3).
«Не яди хліба сьчеловікомзлагоока. А не желай //
потрав єго. Бо, їж умислил на души своєй, тако сотво- 53 зв.
рит[ь]» (гл. 23, ст. 6—7).
Душа вь гроб идет.
«От младенця не гамуй Іріозги. Хотяй єго обієш,
не умрет, но от гроба душу єго отторгнеш» (гл. 23,
ст. 13—15).
«Як зимно сніжно [єст] в жнива, тако посол вір¬
ний посилаючим єго. Бо душу господина своєго
вьзвращаєт» (гл. 25, ст. 13).
«Як води хладни душі жаждущей, тако слух благ
землі далекой» (гл. 25, ст. 26) 29.
«Душа тлустая гордит[ь] медом, а голодной кождая
горкость єст сладостіь] єй» (гл. 27, ст. 7).
«Мужіє кровній не любятіь] статечного. Але сиріи
ищуть душі єго» (гл. 29, ст. 10). //
«Учи сина своєго а отпочинеш, и подаст[ь] потіху 54
душі твоєй» (гл. 29, ст. 17).
«Кто ся ділитіь] с крадежни[к]ом, ненавидитіь]
души своєя» (гл. 29, ст. 24).
С КНИГ СОЛОМОНІХ [ЕККЛЕ31АСТ]
Когелет 80 тамо чти, же все зав’язал вь єдин сьуз
а праздним зовет мудростіь] и глупостіь], працу и по-
рожнету [?1 {Книга Екклезіаста, гл. 2, ст. 12—14),
рекучи: «Нісгіьі лучшего челові[ку], єдно ясти и пити
а оказати душі своєй добрую працу свою. А то увидіх,
же то єст з руки божея» {Книга Екклезіаста, гл. 2,
ст. 24). А стих 10 всем сьуз. Иж єст конеціь] человіку
и скоту. Бо еднаго духа маютіь]. Як той умірає, тако
и сеє 81 {Книга Екклезіаста, гл. З, ст. 18—22).
Отож маєш. То не як[ь] // тамо, як вьпрос: «Кто 54 зв.
лучший в мирі?» И отвіщаєт отвітом: «Чи той, он же
живе, чи той, он же умирає?» И глаголет: «Жаден с
тих, ани той лучший, он же живе, ани той, он же
умер. Єдно той, которій єще не бил, которій не виділ
учинку злаго, єже би[сть] под солнцем» {Книга Ек¬
клезіаста, гл. 4, ст. 2—3).
Отож маєш загадку о душах, то єст о людєх, кто
єст лучшій — живий чили мертвий. [...] //
7 8—328

194
Г. Т. Душееник
55 «Муж, єму ж[е] дал бог богатество и маєтност[ь]
и славу, которого душі ни на чом не сходит[ь], чего
желаєт, але єму бог не дал моци ясти, або пожити того,
бо муж чужд поживе то» (Книга Ещлезіаспга, гл. 6,
ст. 2).
Посполито то биваєт, же скупого добро иний по-
живаєт.
«И то суєта» (Книга Еккмзіаста, гл. 6, ст. 2),—
глаголет сей поета.
Далей рече: «Вся праца человІчес[ь]кая єст для уст
єго, но душа єго не наполняєт[ь]ся» (Книга Екклезіас·
та, гл. 6, ст. 7).
Здє душею хутіь] зове, которая насититися не может
ничого. А неситой душі все єй мало. Аж коли ничого
не стало, тогда рече: «О било доситіь] всего». Безумен
55 зв. // тогда поживає, егда ничого немає. И милостиню би
давал, коли би что мал. А коли било, тогда скупости
уживал.
Отже маєш ненасит[н]ую а [и] скупую душу. И мо-
же[ш] загадку о ней написати. Сйце: Коли человік
достаток має? В той час, єгда ничтоже немає, або не
стає. Бо несит єст, як Танталіус] є [такі] или беге¬
мот: у вод стояще, напитися не мож[е]. Сйце мнимає,
же Єрдан своими усти испиває (Ездра, кн. 4, ст. 6)
І82...]//
56 Отож і Соломон душею человіка зове. А душа єст
человік. //
.. ОТ [КНИГ] ПРОРОКА ІСАИ ДОВОД,
56 зв. як Пр0р0цИ о ДУП1АХ РАЗУМІЛИ,
ИЖ ДУША ЄСТ ЧЕЛОВІК ЖИВОИ
57 зв. [...] Душа гладна биваєт. А непобожник ю тщитіь]
(гл. 32, ст. 6).
58 Зді святих доводов ясне маєш свідител[ь]ство про-
рочес[ь]коє, ж едуша не єст отділена иним образом от
плоти и не творит[ь] ничого без плоти, ни ясть, ии пиет,
ани прагнет, и не биваєт гладна, сну не має, не прагнет,
ни вьстаєт, ани ходитіь] 83. И жаден нищити єя не мо¬
же, ни бити, ани ухватити, ани замордовати без плоти.
А чему то? Понеже єст дух божій, им же живем и дви-
жимся и живи єс[ь]ми. А духа божея рукама плотесіь]-
кима об’яти не можеш, як гласу человіча не улапиш. //
58 зв. Але кди плот[ь] духом божиим єст оживлена иоздобена,
тогда человік єст зуполниїй] в души живой84. Оь

Г. Т. Душевник
195
ПЛОТИК) той ясть, пиєт, спитіь], уставши, видитіь],
прагнет, желає и творитіь] все, что воля єго. А умерши,
юж ничого не творитіь], но рихлей ко гробу с ним спе-
шатіь], земли отдаваютіь], сітующе по нем, перстію
покриваютіь]. Тамо все вь гробі пребуде: «Изгибнутіь]
а исчезнуть вся помишленінія єго» (Псалом 145, ст. 4).
Аж коли прійде єдиний судія бог, он же єст кріпок, //
ВЛОЖИВШН у гроб, И ОЖИВИТИ а ТИМ же духом оздобити, 59
и з гробу извести, спасти и погубити злих, як же єст
воля єго. [На березі нерозбірливе посилання].
Прото надобі вел[ь]ми блюсти сим учителем, они же
о живих душах не дбаютіь], словом господним их не
питаютіь], жеби людие зналися бити божиими душами,
послушніи воли єго вь всем, в животі єще живими бу-
дуще, а не по смерти за них видавати, поминати, от
мук висвобождати, в чом иж усопшим юж ничого не
помогутіь], // но омил[ь]ною надією их и упованієм 59 зв.
потешаютіь], пеклом страшаютіь], царство небесноє
замикають, а кому хотятіь] ... [дефект рукопису] ... се
отвірают[ь], св’язуютіь] и розв’язуютіь] мертвих, а з
живих луп[л]ят[ь], як хотятіь], указуютіь] им, яже
око не види и ухо не слише (Ісаяй, гл. 24, с. 3), преби-
вая не из ... [дефект рукопису] ... на господа бога, над
него же ні иннаго ... [дефект рукопису] ... // же души 60
божии пасутіь] пашею омил[ь]ною, дочасниє паст-
вис[ь]ка на них виудивши, сами ся пасутіь]. Роздвоили
человіка от душі. А душу [оти]муют[ь] [у] человіка.
А вилупивши... [дефект рукопису] ..., кажуть ... [де¬
фект рукопису] ... бити живою за пазухою у Авраама,
Ісаака [і Іакова?] 85 [...] //
«Всяка плотіь] трава єст, а милосердіє, як цвіт» 61 зв.
(гл. 40, ст. 6), Отож, душа, то єст люди, є трава и цвіт.
1...] //
Упадок Вавилону пророкує: «И души их в полон 62
пойдутіь]» (гл. 46, ст. 1—2). «Ото ся стали, як солома.
Огнь пожжет я, и не избавят душі своєя от руки
пламеня» (гл. 47, ст. 14). [...] // [...]
Отож, душу, то єсть человіка, нахиляютіь] а на 62 зв.
коніь] по ней всідаютіь] и по ней издятіь].
Душа работає [...] // [...] Человік трудитіь] душу 63
свою, то єст самого себе (гл. 58, ст. 5). И излити лакнув-
шему велитіь] душу (гл. 58, ст. 10), то єст упокори-
тис[ь]. А утрапленну потішити. А гладну наситити.
Нагую приодити. У смутку в’язня навєдити. // А пред 63 зв.
7*

Зі 8?
196
Г. Т, Душе вник
плотию твоєю не ськриєшисія], то єст пред убогим че-
ловіком, як[ь] єси сам плотен. [...І //
64 Конец[ь] з[р]и Ісаи о душах, они же сутіь] людне
живіи. А умершіи ни о чом не знаютіь], но вь ади
пребиваютіь]. //
З [КНИГИ] ЄРЕМЕИ-ПРОРОКА ДОВОД,
ЖЕ ДУШЕЮ ЗОВЕТ ЧЕЛОВІКА ЖИВА ВЬ ПЛОТИ,
УБОГИХ И НЕВИННИХ ЛЮДЕЙ »
На нивах твоих обрітаєтіьіся кров душ убогих и
невинних людей (гл. 19, ст. 4). [...] //
Душу забити мож[на] (гл. 40, ст. 14) [...] //
зв. Душа мліє (гл. 15, ст. 9) [...] //
зв. Бог душу має, которую плоти дає 37. И мстит[ь]ся
душа єго над народи (гл. 5, ст. 29—30). [...] //
68 Плаче душа (гл. 13, стр. 17). [...] //
69 Душу користію зове на всяком місті (гл. 45, ст. 5) [...]
Утікати з душею каже (гл. 51, ст. 6, 45). [...] //
70 Тут видиш, [же Єріемія в дусі святі не омилился,
же люду, заплененого Навходоносором, називаєт ду¬
шею, як в Числі єст написано и вь прочіих главах по¬
казано главами и стихами, же пророк душею человіка
зове, а душу человіком, на которого приходят[ь] всі
карни от бога за гріх и розниє скорби, что тиє души
зносили и [зіносити мусят[ь] до сконан[н]я за проступ-
леніе волі милого бога и за злбсти, что тиє души грє-
шат[ь]. Отож маєш з Єремєи довод, як[ь! душа єст
человік. [...] //
70 зв. СКИ[ГЛ]Ь ЄРЕМІЯ, ЄГО Ж 30ВУТ[Ь] ПЛАЧ
ДОВОД О ДУШАХ,
ЖЕ ЄСТ ДУШИ ЛЮДЕЙ] ЖИВИИ [...]//
71 зв. Зді душу животом зове. То єст чилого [?] а живого
человіка, от плоти нераздєлима.
72 ОТ ЄЗЕКІИЛЯ-ПР0Р0КА ДОВОД ЯСНИЙ,
ЯК[Ь] не єст разний от иних пророков,
О ДУШАХ, ОНИ ЖЕ СУТ[Ь] людщми живими,
А НЕ ИНИМ ОБРАЗОМ,
ЄДНО САМ ЖИВИЙ ЧЕЛОВІК [...] //
72 зв. Сйце речеши: «Тако глаголет Адонаи господь:
«Горе, они же сьшивают[ь] вьзглавіа на всякую гор- //
73 дость и устроєнія в руках, а каптури на главах всякого

Г. Т. Душе вник
197
стану, ловячи душу. Аще ли душі ловити будете людей
моих а душі свои оживляєте» (Книга пророка Іезекіїля,
гл. 13, ст. 18). Як би рече: горе тим, котории пиш-
нят[ь]ся и, иних одераючи, сами ся живятіь] и вельми
пишнят[ь]88. [...] //
[...] Душі [...] пророк людом зове (гл. 13, ст. 23). 73 зв.
«Ото всі души мои сут[ь], як душа отцева, тако 74
душа синова, мои сут[ь]. Душа, которая еьгрєшит[ь],
тая умре» (гл. 18, ст. 4). А далей мужем тую душу зове,
рекучи сице: «Муж, єгда будет праведен а творити буде
суд и правду» (гл. 18, ст. 5) «[...] [то жив буде, а] злий
умре» (гл. 18, ст. 20—27), то єст на горлі будет каран.
А добрий нехай живе а на души будет милован. Всю
главу сію чти. [...] // О чом Єзех[еи] [гл.1 16, ст. 42. 74 зв.
И вся гл[аву] сего Єзех[еи] чтий а разумей, як душа
господня злих душ, то єст людей, отступуєт, а благих
душ блюдет [...] //
Отож свідител[ь]ства певниє а непомиліьіниє про- 76
святого маєш, же душею человіка зове и люд
З ДАНІ ЕЛЯ-ПРО ΡΟΚΑ,
ИЖ ДУША ЦАРЯ ВАВИ ЛОН С(Ь)К АГО зв'
В РУЦИ БОЖИЄИ,
О ЧОМ ГЛ. 5, СТ. 23 [...]
З И03ІИ-ПР0Р0КА [...V/
ЮИЛЬ-ПРОРОК НЕ СПОМИНАЄТ.
А АВДЕЙ НЕ ДБАЄ. 77
АМОС ПРИВОДИТ[Ь] У ГЛАЩІ] 2,
СТИХ 14 —СТИХ 15, СТИХ 13:
«Ото притисну вас, як на містци вашем, як притис¬
каюсь] вуз, полний снопов». Кріпкий не змоцнит[ь]
сили своєя, и сил[ь]ний не визволит[ь] душі своєя.
Кто держит[ь] лук, не зостоит[ь]ся, // а легкий на ноги 77 зв.
свои не убежит[ь], и кто всідаєт на конГь], не визво-
лит[ь] душі своєа» (гл. 2, ст. 13—15).
То видиш, яко люд душею зове, гді мовитіь]: моцар
силіьіний и борзий не спасет[ь] душі своєя, єгда прій-
дет на Іюдею, землю Ієрусалимс[ь]кую, неприятел[ь]
разорити й пустошити ю. Тогди им ничто непоможет,
ни сила, ани мудрость, ни богатество, ани иния достат-
[...1 //

198
Г. Т. Душевнім
ки, в которих ся кохали, роскошовали 89 и идолослу-
женіе творили. За што им пророк проповедує, же вас
бог погубитіь], мусите дати душу на погибел[ь], то єст
78 горло, за злос- // ти ваши, которьіми єсте бога прогні¬
вали а волі и повеленія єго не наслідовали.
Толіьїко Амос приводитіь] свідител[ь]сгва на души,
такь же розуміючи, же душі суть людіє, а не иний яко¬
вий змисл людей, незнаючих мудрости ани сили бога
а дателя живота нашего. [...]
ЮНИ-ПРОРОКА ДОВОД О ДУШИ, ЧТО ЄСТ //
78 зв. [Іона-пророкі душею мужа зове и кровію невинного.
79 [...І Душу животом зове [...] // Зовет душами люд,
жони и діти. Что на то речеш? [...] //
”· ОТ ПРОРОКА МИХЕЯ, ЖЕ ДУША ГРЄШИТЬ,
И НЕ ХОЧЕТ БОГ ЖЕРТВИ
(ГЛ. 6, СТ. 6—8)
[...] Отже, видиш, же душа грєшитіь], от которои
бог жертви не пріємле. Аще творитіьі гріх, идоли
80 бога прогнівающе. //«Горе мні,— Михей рече, — стах
ся як збирок [?] овощния литоросли и як обирки вин-
ниє; ність грона на яденіє досталого овощу, єго ж[е]
желаєт душа моє» (Пророк Михей, гл. 7, ст. 1). «Погибе
милосердний от земля, и праведнаго на земли ністіь].
Всі на кров блюдуть. Кождий брата своєго ловит[ь]
сітію» (Пророк Михей, гл. 7, ст. 2). «Всі злостіь) рук
своих красят[ь]. Князь брати желаєт. А судия за
мздою судитіь]. А богаїч] глаголет нечестіє душі
своєи» (Пророк Михей, гл. 7, ст. 3). Измовляют[ь]ся
на убогаго. То єст богач, иж видит[ь[, же пана и су-
дию мздою латве пренаяти, безпечне нечестіь] тво¬
ритіь] 40. // [...]
,в ПРОРОК НАУМ ЗАМОЛЧАЛ
А АВВАКУМ СПОМИНАЄ [...]
[...] Ото Асур бил несит, як гроб, в нем же душі
81 истлівают(ь), то єст плоти // погибают(ь). Бо гроб не
может насититися людіьіми. Тол(ь)ко Аввакум о души
(гл. 2, ст. 4, 5, 10). [...]

Г. Т. Душевних
199
СОФОНІЯ НЕ СПОМИНАЄТ.
ПРОРОК АГГЕЙ НЕМНОГО О ДУШИ ГЛАГОЛЕТ [...]
[...] Аггей душею трупа зовет І...] // Аггей-пророк зі зв.
споминаєт, як сквернит(ь)ся той, котормй душі мертва-
го дотикаєт, тако и той, которьій рукотворен(н)ю покла¬
няєтеся (гл. 2, ст. 14)41.
Тол[ь]ко Аггей глаголет.
ПРОРОК ЗАХАРИЯ НЕМНОГО РЕЧЕ О ДУШИ
(ГЛ. 11. СТ. 8).
И [...] Тут пророк душею самого себе зове, потом
пастирей, они же пасьша стадо, люд ізраильсіьїкий.
А он не хотіл юж бити им пастиром, нечестія их ради,
извергл примир’є с ними, котороє міл с ними. И омерз-
ли єго душі, то єст єму самому (гл. 11, ст. 8). [...]
А МАЛАХИЯ НЕ ПОМИНАЄ НИЧТОЖЕ О ДУШИ. // 82
ОТ ТРОЙГА КНИГ ЄЗДРИ НІСТ[Ь],
ТОЛ[Ь\ЦО С ЧЕТВЕРТИХ КНИГ. [...]
Душа печалуєт[ь]ся и устає (гл. 5, ст. 14). // А [в]
ст. 21 тоє Єздра о собі мовит[ь]. Душу мислию и серд-
цем зове, на котормх вел[ь]ми бил засмутился (Третія
книга Єздри, гл. 5, ст. 21). А [ві ст. 22 [душу] словом 82 8в.
зове (Третія книга Єздри, гл. 5, ст. 22). А [в] ст. 33
умислом. (Третія книга Єздри, гл. 5, ст. 33). Такт» 83
ж[е] [в] ст. 34 внутрностію зове (Третія книга Єздри,
гл. 5, ст. 34). А глава б, ст. 36 умислом зафрасованим
зове (Третія книга Єздри, гл. 6, ст. 36—37). А стих
37 тоє ж мовит[ь]. (Третія книга Єздри, гл. 6, ст. 36—
37).
В той ж[е] гл[аві] 6 стіих] 49 сйце пише: «Оьтворил
єси дві душі». Єдну Бегемот. А вторую Левятан, или
Еродій. Ту зде видиш, не тол[ь]ко Пис[ь]мо человіка
душею зове, но и звіріа]42. А то учинил-єсь, каже, дві
души, то єст двох дивних // и великих звірєв. «И роз- 83 ЗВ.
лучил єси єдно от другого. Бо в седмой части, где
били води сьбрани, не могла их змістити на єдном місті.
И дал єси Бегемоту, которая третєго дня осушена єст,
аби жил в ней, где ю обточило тисяща гор. А Єродиєві
дал єси седмую часть мокроти. Которую то душу, или
звіра, сьтворил єси, даби пожирала, кого ти хощеши и

200
Г, Т. Душевних.
коли хощеш». (Третія книга Єздри, гл.6, ст. 49—52).
Отож, душею звір[ів] зове, не тол[ь]ко человіка.
84 С ТОВІИ И УЧИНКОВ ЄГО,
ЯК(Тз) ДУША ЄСТ ЧЕЛОВІК
Душу здоровієм зове . [...]//
84 зв. Отож, здравіє єст душа. А душа умірає [...]
Толоко з Товіи доводу о души, же єст человік
живий в здоров’ю, что в нем все помре (гл. 6, ст. 14;
гл. 14, ст. 12). //
85 з КНИГИ ЮД(И)Е « О ДУШИ, ЧТО ЄСТ
Душу здравієм зове (гл. 2, ст. 6; гл. 40, ст. 3;
гл. 12, ст. 4; гл. 13, ст. 25; гл. 13, ст. 29) 44 [...] //
85 зв. АПОКРИФ «. ОТ ПРЕМУДРОСТИ СОЛОМОНА
КОТОРИХ КНИГ НПТ] ПО-ЄВРЕИС(Ь)КУ,
ЄДНО ПО-ГРЕЧЕС(Ь)КУ [...] //
87 зв. Зді буди доволен, як мудрець пишет о душах, же
то били душі, люд ізраїльський, як сни их бог дивне
ся обходил. Что вся мудрость сих книг чюдне ВІ-
ститіь]. О чом чти да разумій.
З ІСУС[А\ СИРАХА КНИГ ДОВОД
О ДУШАХ [...] II
88 зв. О похвалє Іліи. Которій вьскресил мертваго от
89 смерти и душу єго словом // вишнєго снизі снизу
(гл. 48, ст. 4—5).
От видиш, же тоєи вдови сина душа єго била умер¬
ла, як здє мовит[ь], же от смерти душу єго словом
вишнєго оживил.
Что з дал[ь]ших слов єще можем довести того явне,
же душа кождая биваєт смерти поддана [...1 (Сірах,
гл. 48, ст. 8—9, 10—11, 12—13). [...1 //
90 зв. От маєш, любимче, як люд[и] святии о душах пи-
шут[ь]. Ничто иного не мудрствуют[ь]. Єдно душами
80вут[ь] люд и самих себе. Бо [Письмо Святе] речГе]:

Г. Т. Душееник
201
Душа ваша нехай «арност[ь1 проймет. Душі ваши
вел[ь]ми жадают[ь]. И души близ гробу биваютіь].
Души смерти поддани сут[ь]4в. Душі благи сут[ь].
Душу досвітчати велит[ь]. Душу вьскрешаютіь] сло¬
вом господним. И посвящати ю велит[ь]. А не смутити.
Ани ся ея стидити, но печало- // ватися о ея славу. 91
Не дати ея до зубов львових ани змиєвих. Душі, то
ест человікові, не велитіь] проклинати сатани, даби
не проклял самого себе. Душі не велитіь] своєя волі
допущати и уживати, но по воли божиєй жити, пове-
леніє єго творити 47. И все, что богу єст любо, сеє ду¬
шам, то єст человіком, людєм, велитіь] исполняти, аж
до скончанія душі, или живота, єго ж, господи боже,
наш сотворителю и всего дателю блага, дай нам в
ДЄн[ь] СУДНИЙ, ЄГДа будеш // СУДИТИ ЗЛИМ И ДобрИМ, 91 зв.
приобріти душу нашу СЛОВОМ твоим святим сь всіми
святими и избранними от віка угодшими неприкла-
няющими колін своих образом ани жадному идолу
(Варух, гл. 2, ст. 19, 18), но тобі самому, єдному гос¬
поду нашему, неба и землі сьтворителю и вся, яже в
них, исполняющему, и дателю, душ наших жиждите-
лю 48, над которого нісгь инаго бога, развє тебе, ани
будет. Да будет ти слава, честь и держава, // от нас и 92
от всего сьтворенія отдаванна в духу и истенні вь
віки безконечния. Аминіь]. [...]
З КНИГ МАХАБЕОРУМ«,
АЧ БИ-М ПРИВОДНА ДОВОД О ДУШАХ,
но тоє ж разумініє в них єст, а не иноє, же души суть
люди ізраїльс[ь]кия. Которі воєвали с погани многГи].
Коли бога не отступовали, тогди щастя мали. А єгда
сьгрєшили, тогда побити били [...] //
Тол[ь]ко з Махабеор доводу о душах побитих, за 93 зв.
которих по их животі творено жертвін[н]у славу, или
пам’ятіь], аби живіи души до идолов не обращалися,
но повеленія господня наслєдовали.
Конец[ь] Махавеом. //
З НОВОГО ЗАВІТ А 94
З Нового завіта свідител[ь]ство певноє и довод
истенний о души человічей, як євангелиста Матфей
святий, виписуючи о рождестві Христові, Ісуса, сина

202
Г. Т. Ддшевник
божия, его отрочатєм нарицаєт, и, на ином місци, душу
єго ищуще, помроша (Євангеліє від Матфея, гл. 2,
ст. 12). [...1
КОМЕНТАР
«Душевник» — це богословсько-етичний твір про душу,
написаний 1607 р. півуставом на 94 арк. у 8°. Книга зберіга¬
ється без палітурки, з корінцем, зробленим із шматка перга¬
менту. На внутрішнім боці пергаменту видно текст, який
дуже потемнів і висох. На форзаці зроблено запис XIX ст.
«5іаика о сіизгу ге зіапспуізка іео!о§ісгпе§о». Автором «Ду-
шевника» є якийсь міщанин щебреський, що був, ймовірно,
членом заснованого 1606 р. у Щебреському передмісті За-
мостя православного братства. Книга зберігається у відділі
рукописів Національної бібліотеки у Варшаві. Характерною
ознакою цього твору є те, що всі його основні положення
доводяться за допомогою посилань на книги Біблії. Дуже
важливими є висловлені в «Душевнику» думки про те, що ду¬
ша помирає разом з тілом, про непотрібність молитов до свя¬
тих, церковних обрядів та ін. Ці ідеї єднають автора «Душев¬
ника» з поглядами представників єресі «зжидовілих» і соці-
ніан, тобто свідчать про можливу його приналежність до
реформаційних віянь у розвитку вітчизняної духовної куль¬
тури того часу.
ПРИМІТКИ
1 Автор «Душевника» висловлює нетрадиційні і нетипові для свого ча¬
су ідеї єдності душі і тіла і смертності душі. Адже, хоча українські книж¬
ники XVI—XVII ст., а також тогочасні західноєвропейські мислителі так
само уявляли собі людину як єдність душі і тіла, проте майже всі вони ві¬
рили у безсмертя душі. Джерелом уявлень автора «Душевника» про смерт¬
ність людської душі могли бути вчення, поширювані єресю «зжидовілих»
та праці деяких діячів Реформації.
* Ототожнюючи душу зі смертною людиною, автор категорично від¬
хиляє властиве середньовічному світоглядові уявлення про її безсмертя.
3 Тобто Біблія.
4 Автор ставить над усе авторитет Біблії, що характерно для рефор¬
маційної ідеології, яка протиставляла авторитет Біблії авторитетові церкви.
6 «Палея Толкова» — давньоруська пам’ятка, відома у списках з
XIV ст. У цій пам’ятці викладено різноманітні дані про явища природи,
про тварин, про частини тіла і процеси, що відбуваються у людському тілі
(див. також відповідну прим, на с. 760).
* Автор «Душевника» визначає людину як єдність душі і тіла. При
цьому на відміну від середньовічних мислителів, які розуміли душу як
благо вищого порядку, а тіло як благо нижчого порядку, він стверджує
їх рівноправність.

Примітки
203
7 Підкреслюється ідея смертності людської душі.
8 Висловлювання автора про «многоцінність» душі мають яскраве гу¬
маністичне забарвлення, адже душа не мислиться ним окремо від тіла і,
отже, ототожнюється з людиною. А утвердження цінності людини було од¬
нією з ознак філософії Відродження.
9 У розд. XII книги притч Соломона немає цитованого у «Душевнику»
вислову. Взагалі Біблія часто цитується автором «Душевника» не¬
точно.
10 У розд. XX книги притч Соломона цитованого автором вислову
немає.
11 Питання самопізнання і пізнання божественної волі мали вели¬
чезне значення в реформаційній ідеології, оскільки, згідно з концепцією
реформаторів, божественне передвизначення волі передбачало безпосеред¬
нє, персональне відношення кожної людини до бога, особисту провину і
особисту відповідальність.
12 Автор висловлює властиве прихильникам апофатичної теології уяв¬
лення про бога як про безмежну, неосяжну і невимовну сутність, присутню
у світі завдяки своїй енергії.
13 У Біблії (кн. премудрості Соломона, XIV, 13) цитованого вислову
немає.
14 Щебреське передмістя — передмістя міста Замостя, відомого своєю
академією, організованою на зразок західноєвропейських університетів, та
православною братською школою.
15 Автор закликає читача до сумлінного читання своєї книги, метою
якого повинно бути глибоке проникнення у суть висловлених у ній ідей
і розмірковування над ними. Ці поради свідчать про високу оцінку мож¬
ливостей людського розуму.
16 Ототожнення душі з живою, «многоцінною» і «безцінною» людиною
є ознакою іншого, не загальноприйнятого тоді, а близького до філософії
Нового часу розуміння.
17 Твердження про те, що фізичне знищення людини означає і знищення
її душі, свідчить, що автор уявляв душу як якусь невіддільну від тіла,
існуючу лише в ньому, можливо, навіть матеріальну сутність.
18 Тут знову ототожнюється душа з живою, смертною людиною і тим
самим категорично заперечується притаманна середньовічному світогля¬
дові ідея безсмертя душі.
19 Автор висміює характерне для середньовіччя переконання в існу¬
ванні людських душ окремо від тіла і підкреслює неможливість доведення
цього засобами людського розуму, який, як видно з контексту, був для
нього головним критерієм істини. Останнє також є переконливим свідчен¬
ням його близькості до філософських ідей Нового часу.
20 Намагаючись уникнути звинувачення у відступі від загальноприй¬
нятих теологічних істин за своє раціоналістичне обгрунтування ідеї смерт¬
ності душі, автор «Душевника» запевняє читача у своїй вірі у бога і вір¬
ності букві св. письма.
21 Тут знову ототожнюється душа з людиною і, як наслідок цього,
заперечується безсмертя душі.
22 Насправді ж цитується 71 псалом.
23 У Біблії (І Царств, 7) цитованого вислову немає.
24 Поставивши знак рівності між звільненням душі від неправди і
звільненням від неї людини, автор тим самим ототожнює душу з людиною,
підкидаючи будь-яку можливість її позаматеріального існування. Останнє
було немислимим у межах церковно-теологічного світогляду.
26 Знову проводиться ідея невіддільності душі від людського тіла,
26 Цитується 76 псалом.

204
Г. Т. Ддшевник
27 Підкреслюється думка про невіддільність душі від тіла, про її смерть
разом з тілом.
28 У Біблії (кн. приказок Соломона, XX, 10) гнів, а не страх, царя
порівнюється з ревом молодого лева.
29 Насправді це вірш 25.
80 Когелет або книга Екклезіаста — одна з книг Біблії, що містить
слова Екклезіаста, сина Давида, єрусалимського царя, тобто Соломона,
що вважався, за біблійними переказами, великим мудрецем, учителем
народу. Відповідно до цього Соломону було дано єврейську назву Когелет
від кореня каЬаІ — збирати, скликати. Єврейське «когелет», як і грецьке
«екклезіаст» (εκκλησιαστής), означає: той, що скликає збори, говорить на
зборах, церковний оратор, проповідник.
31 Стверджується, що людська душа так само смертна, як і тваринна.
Це суперечить прийнятій середньовічною філософією думці, згідно з якою
людина, крім вегетативної та чуттєвої душі, наявної і у тварии, має безті¬
лесну, безсмертну розумну душу.
32 4 кн. Ездри наявна лише в католицькій Біблії, вона відповідає 3-ій
кн. Єздри у православній Біблії.
У цитованому місці автор висловлює ренесансно-гуманістичну за
своїм змістом ідею нерозривної єдності душі і тіла.
34 Автор переконаний, що людина оживлена божим духом і невідділь¬
ною від нього плоттю. У цій єдності душі і тіла виявляється прагнення
автора «Душевника» усунути характерний для середньовіччя дуалістичний
розрив меж земним і небесним, матеріальним та духовним.
36 Автор «Душевника» гостро критикує церкву за те, що вона замість
того, щоб наставляти людей на доброчесність у земному житті, втішає їх
даремними надіями на потойбічне життя, починає дбати про їхні душі після
смерті, що є, на думку автора, безглуздим заняттям. Ці ідеї зближують
його з єресю «зжидовілих» та деякими течіями Реформації.
36 Душа ототожнюється з живою людиною, передусім «убогою і невин-
ною». Відчуваються демократичні настрої автора твору, тенденція до за¬
хисту гідності простого народу.
37 Підкреслюючи, що бог душу дає плоті, автор тим самим стверджує
неможливість її існування поза тілом.
38 Відчувається демократична спрямованість твору, адже його автор
засуджує багату феодальну верхівку суспільства, що живе за рахунок екс¬
плуатації простого народу.
_ 39 Тут, імовірно, автор натякає на розкіш, користолюбство православ¬
ної і католицької феодальної верхівки, виражає незгоду з їх віро¬
вченням.
40 Автор засуджує вади тогочасного феодального суспільства, обурю¬
ється безправністю простого народу.
41 Цитоване місце Біблії знаходиться у книзі пророка Аггея — вірш ІЗ.
42 Підкреслюючи, що св. письмо душею називає не лише людину,
а й тварину, автор «Душевника» дає зрозуміти, що між цими душами не
бачить істотної відмінності.
43 Книга Юдифі — одна з книг Старого Заповіту, назва якої походить
від імені головної героїні оповідання — ізраїльтянки Юдифі, що врятувала
свою батьківщину від підісланого асирійським царем Навуходоиосором
для спустошення і підкорення Іудеї Олоферна.
44 У Біблії в кн. Юдифі розд. 13 немає віршів 25 і 29, як і розділу 40.
45 Апокрифи — неканонічні, заборонені церквою твори, які вона з
тих чи інших причин вилучила з ужитку. Апокрифи поділяються на старо··
і новозаповітні. До перших належать: три книги Маккавеїв, книга Юдифі,
книга Товіта, книга Ісуса Сіраха, книга Премудрості Соломона, книга

Примітки
205
Варуха, Послання Ієремії, так звана третя книга Єздри, деякі пізніші до¬
датки до книг Даниїла і Есфірі. Новозаповітні апокрифи складають низ¬
ку неканонічних Євангелій.
46 Стверджується немислима для середньовічного світогляду ідея смерт¬
ності душі.
47 Заклик жити згідно з божою волею, очевидно, індивідуально ос¬
мисленою і зрозумілою, а не з допомогою церкви, свідчить про наявність
реформаційних ідей у світогляді автора «Душевника».
48 Розуміння бога автором «Душевника» основується, очевидно, на
ідеях розробленої Псевдо-Діонісієм Ареопагітом апофатичної (негативної)
теології, згідно з якими бог, неосяжний за своєю сутністю, присутній у
світі завдяки своїй енергії, підтримує і регулює життя всього ним ство¬
реного.
49 Книги Махабеорум, тобто книги Макавейські — під цією назвою у
Біблії є три книги, що вважалися неканонічними. Ця назва походить від
одного з героїв біблійних оповідань Іуди Макавея, що героїчно і з успіхом
боровся з ворогами Іудеї.

КИРИЛО
ТРАНКВІЛІОН-
СТАВРОВЕЦЬКИЙ
Уривки з прозових
та віршованих творів
філософського
змісту
Ψ

ІЗ «ЗЕРЦАЛА БОГОСЛОВИ»
ДО ЧИТЕЛ [Ь] НИКА ПРЕДМОВА НАЛЕЖИТ[Ь]
Наймил[ь]шій и ласкавшій читателюї
Вь-первих, познай творца своєго, яко єст дивний и вели¬
кій, от дивного сьтворен[н]я єго. Невидимая бовім сила єго
и божество 1 от початку світа през створен[н]я познаваєт[ь]ся
(К римлянам, І, [20]). Прето умій єму за таковии добродійства
его, великій и невимовний, которих учинив для тебе, за то
подякован[н]я и низ[ь]кій поклон отдавати и достойную хвалу
усти твоими розмножати.
По-вторе, познай самого себе 2, яко єст-єс[ь] так дивноє
и розумноє створен[ня], кшталтом и образом божіим, світлостю
розумною и несмертельностю почтенний от бога и межи аггели
в товаристви посажоний.
По-третє, яко так великій и дивніи речи увес[ь] світ той
відомий з таковим достатком зготовал тебі на мешкан[н]я тиль-
ко для єдиного тіла видимого. А що ж помислиш и розумієш,
яковии добра непонятии, невидимии зготовал тебі пред зало-
жен[н]ям видимого мира, абовім оних роскошій и добр праг-
нут[ь] видіти аггелове, и вь видимом мирі поставив тя над
всіми царєм и влас[ти]телем?
Прето с пильностю стережи своєи слави и чести, аби-сь єи
не згубив за сладость малую гріха и абис-сь не отпав онои
отчизни небесного Сіона и не полічон бив межи обивателі тем¬
ного Вавилона 3, идеже діавол царствуєт.
Відай и то, ласкавий чительнику, для чого покладалосіь]
в той книзі простий язик и словенс[ь]кій 4, а не все по-просту.
Та причина єст: по-словенс[ь]ку ся клали слова богословцув
и доводи пис[ь]ма святого, а другоє, иж слова нікоторіи сло-
вент>с[ь]кого язику труднии на простий язик так, же нелацно
понятий, яко то «качество», або «якости» по-просту, и много
такових найдуєт[ь]ся. Леч простакови все криво, хотяй и на-
простійше, а мудрій и кривоє справити може.

Із «Зерцала богослови»
209
И о мні, многогрішном, в молитвах своих святих пам’ят-
ствуйіе, да и большеє сподобит[ь] бог діло изобразити и уві-
ренний талант усугубити, которого ради многіи біди и скорби
притерпіваю в роді моєм: завиденіє, оболганіє, неблагодарст-
во, и донині вьсує кривавии поти проливаю.
Велице бо діавол с помочниками своими вьоружився на
мя, хотячи світ правди божій вь т[ь]му ськрити и стрілу ядо-
витую, на него уготованную, отбити и вьспят[ь] вьзвратити.
Напрягоша лук, уготоваша стріли вь тайні, вь скритости
зрад своих, умислиша сьстріляти правое сердце и уязвити бо-
лізнію. Но стріли их обратитіь] господь вь сердца их, а мні,
многобідствуємому, помощи пошле кріпкую руку свою, и до
конца, уповаю, укріпит[ь] мя на діло доброє, и труди кь тру¬
дом моим приложу.
Аще ми господь поспішит[ь] большего духовного ськрови-
ща світ разума открити на пользу и утіху душам вашим, узрю,
аще з любовію и охотою сію малую труда моєго книгу при¬
ймете сь благодарством. Вім, яко мала здаєт[ь]ся вь очах люд-
с[ь]ких тая книжечка, але тилько прочитай ю з уважен[н]ям,
каждий снадне, обачиш великій гори вь ней премудрости
небеснои и дивний світ разума6. [...] [Дефект тексту] [...]
прочеє здравствуй о господи.
О ПРЕСУЩЕСТВЕННОМ СУЩЕСТВІ БОЖІЄМ
ЯКО ДОЛЖНИ-С[Ь\МИ ЗНАТИ БОГА
И В ЯКОВОМ МІСТІ ПОКАЗУЄТ[Ь]СЯ
ГЛАВА ПЕРВАЯ
Бога знати и видіти єго правдіве єсли кто хочет, напред
повинен єст показати пред богом чистоє сердце. Абовім та-
ковий тилько бога знаєт и видит[ь] єго (Матфей, 5, [8]). По¬
вторе, потреба єму, взираючи на лице божіє, устрашитися
слави єго и устидатися оного лица пресвітлого и упадати пред
ним на коліна, яко иногда учинив Ілія Фезвитянин в Хоривь-
с[ь]кой горі, и яко в горнем мирі и світі чинят[ь] херовими
і серафими (Ісаія, 6 [2—4]). По-третє, познавай, в яковом
місті бога узриш. Напервій пред лицем єго идет дух бурлцвий,
моцний, крушачи каменнии скали, потрясаючи и колібаючи
гори. Но не в таковом духу господь. По сем преходит[ь] огнь
страшливий. Но не в огни господь. По-третє, пред идет дух
тонкій, світлий, тихій. І ту господь в таковом духу сказался
пред Ілією (3 Царств, [19]).

210
Кирило Транквіліон-Ставровеуький
Подобаєт же відати и се, кто суть и которіи хотят[ь] ви-
діти бога в духу бурливом. Явно, яко гнівливим, сварливим,
превротнии діти єретичес[ь]кіи, которіи силуют[ь]ся зопсу-
вати и ськрушити віру каменную твердую и превратити гори
и холми, вспак обернути науку правдивую патріархов и про-
роков, апостолов и учителей вселент>с[ь]ких ®, которіи в пи-
с[ь]мі святом именуют[ь]ся горами (Псалом 86, [2]). И церков
Христова на тих горах святих основана єст. Але пружна та-
кових надія, не узрят[ь] таковии бога в духу бурливом, не
ту господь.
Другій сподівают[ь]ся в запальчивости огня видіти бога,
роспалени ревностю, а ревность их не по разуму. Сподівают[ь]-
ся у винеслой думі наук филозоф'ьсіьїких и погадьс[ь]ких,
мало світящихся, видіти бога7. Але и такових порожная
дума, абовім не в огни господь.
Леч третій, кт>торіи правдиве прагнутіь] видіти бога, оба-
чат[ь] єго в духу тонком, покорном, тихом, пресвітлим, то
єст в суптельном и тонком розумі умного зрініа, вь пресвіт-
лой и боговидной богословіи 8. В таковом тонком духу и разумі
правдиве узриш бога чистим сердцем, ибо ту господь пока-
зася Іліи.
Вопрос: Котьріи иміютіь] нечістоє сердце?
Отвігп: Заздросливии, горделивии, гнівливим, лакомци,
п’яниці, блюзнірци. Таковии бога видіти жадною мірою не
могутіь].
Вопрос: А чистии сердцем кто суть?
Отвіт: Смиренним, кроткии, зичливим всім всего доброго,
подвижници, трудолюбци, постници, втедержници, трезвіи,
чуйнии и пильнии в молитвах повседневних, которіи уставич-
не на богомисльности в небесних позоріх пасутіь] око своє
разумнои душі. Таковии всі з покорою и сь страхом взирают[ь]
на пресвітлоє лице бога своєго и ясно зрятіь] славу величест-
ва єго.
ЯКО ДОЛЖНИ СУТЬ ТНИ ОЧИСТИТИ СЕБЕ
ОТ ВСІХ МИСЛЕИ СВІЦ[Ь]КИХ И ОТ РАЗУМА ТЕЛЕСНОГОе,
КОТОРИИ ХОТЯТ[Ь] ПРАВДИВЕ ВИДІТИ БОГА
ГЛАВА 2
А прето и нам, в'ьзлюбленнии, потреба нині многаго мол-
чаніа и тайного вь умі безмолвія, абовім хощем реченієм и
слухом приступити кт> світу неприступного божества10 (/ Ти·
мофеюл 6, [20]). Хочем бовім внити в дивнии позори премир-

Із «Зерцала богослови»
21Т
них аггелов небесних сил, но и вишше сил ликостоаніє минути
и в самоє ськровище таинственнои богословіи внити и в нейг
ви діти силу пресущественного существа и світ непостижимий
трисіанного божества.
Єсли бовім люд жидовгсіьїкий, хотячи приступити кг горіг
огнем горящой, и кг мраку и бурі, и не просто приступити,
но издалече зріти сграшноє виденіє и ісхожденіє божіє на Си-
най-гору, тогда заповіл им Моисей от жен отлучитися и не
обдавати з ними и шати повелів змивати, и вь трепеті и страсі
великом тогда били всі люде, и сам Моисей з ними (2 Моисея,
19), то далеко больше над то нам потреба показовати щирую
цноту и побожность, хотячи слухати такових слув и бесіди,
або розмови о самом бозі. А для того нам пристоитіь] не жен
тилько отлучатися, но всего посполитованінія свіціьїкого и
прелести мира сего удалятися, не шати змивати водою скази-
тельною, но одежду души омивати слезами и ума очистити
от мислей нечистих и от тєлесного разумінія и. Абовім хочемо
приступити не до гори димящейся и ніже темность мгли ви-
діти, ані звук трубний слишати и глас громов. Тамо бо тєлес-
ником и идолопоклонником в таковом страшливом виденію
бог показовал славу величества своєго. Нам же, вірним своим,
в тихости тонкого и світовидного духа явися бог и незаборон-
но подастіь] видіти пресвітлоє лице своє і дивную славу май-
стату своєго. Ибо ми не гори мрачнои здалека стоати хочемо,
но в самоє небо увойти умним зр інієм и самого царя небесного
зріти, на престолі сідяща неизреченнои слави своєи, и агге¬
лов, многоочитих херувимов и шестокриліьіних серафимов,
предстоящих єму, и народов святих т[ь]ми тіьімами. В тако-
вии дивнии видоки хочем внити и не в тих границах стоати,
но и порядний хори оніх минути и кт> самому преділу непри¬
ступного світа приближитися и недоткненініого божества ре-
ченієм доткнутися, яко мощно смертному створенінію.
О нем же нам нині бесіда предлежит[ь] ужасная и страш¬
ная, и не нам єдиним сіа, но и онии аггелове, мнімам, же ся
ужасаютіьі, зряще кь світу божесіьїкому. Познаваєм бо сіа
от серафиме!ь]кого ликостоанія, яко сь боазню великою и по-
божностю предстоатіьі страшному царю и пред світом слави
єго покриваюгіьі лица своя и силу зрительную сміжают[ь],.
тилько ведле міри даннои им світлость зрят[ь]. Висота же бо-
жіа величества непостижима, и для того иокривают[ь] главу
и лица своя. Также и глубина божієго тайного презрен[н!я
и судове єго недозрими, сего ради нозі покривают[ь].
А єсли же онии чистій умове спрятуютіьі своє зрініє, да¬
леко больше ми гювинни єс[ь]ми сь страхом внімати и вірою

212
Кирило Транквіліон-Ставровецький
чистою постизати величество непостижимаго бога 12. Ибо аз,
бренная твар, земля и пепел, дерзаю прикоснутися умом
моим неприкосновенному божеству. Вім бо, яко твореціь] мой
умом непостижим и словом неизречен вні всіх умов. Сего ради
и аз зрініє разумного ока сміжаю. Трепещет бо ми вся внутр-
няа — превзийде бо преділи ума моего сіа бесіда.
Єсли бовім аггельс[ь]кій разум устаєт о бозі, над то наш.
А прето и я, смертний, не от моєи худости что внести могу,
но даром духа святого, ибо той сам світ сьвершенний пре¬
мудросте, проходяй и освічая вся уми разумнои твари, и в
того світі узрим світ пресущественнаго триипостасного бо¬
жества.
Но и сіа вам достоитіь] увідати, о христолюбци, яко все
лисаніє тєлесне бесідуєт к нам, яко до телесних, подлою мо¬
вою людс[ь]кою, и, яко заслоною ніякою, закриваєт чистий
и високій разум при бозі.18 Єсли бовім що мало виступимо
випине прироженного розума, тогда смисли наші не могутіь]
того поняти, ибо разум чистои богословіи вь умном зрініи
сьдержит[ь]ся. Богословіа же єст відомость и зрініє невиди¬
мих битностей, нематеріаліьіних речій и смислом нашим не
подлеглих и безплотних существ. Та бо сама єдина єст ськро-
вище світа и познаніе премудросте небеснои і источник ра-
зума. Ибо умний світ тилько многовидним чистим умом зритіь]-
ся и ума зрительную силу проникаєт, освічаєг и в тбм єдицом
сьдержит[ь]ся, єгда же иному лицу повідаєт[ь]ся, то заразом
заслона являєт[ь]ся, посреді разума и слуха, мова тєлесная,
яко глаголет писаніє сложноє и члонки при божестві неслож-
ном и безтєлесном.
ЯКО ВСЕ ПИСАНІЄ ТЄЛЕСНЕ О БОЗІ ГЛАГОЛЕТ
И УДИ ТЄЛЕСНИИ ЄМУ ПРИПИСУЄТ
ГЛАВА З
Яко пророк глаголет: «Господи, очи твои на землю при-
зирают[ь]», то маєт ли бог очи? И паки рек: «Руцв твои сотво-
риста мя». И маєт ли бог руці? Просто рещи, налагаєт богу
всі уди: плещі, рамена, нозі, уха, ноздрі; молодость, старосте,
преміну, п’янство, гнів, яросте и прочая. А єсли би кто от
простоти змишляв при существі пресущественном, несложном
божестві уди тєлеснии, тогда таковий бога в небитіє зводитіьі
и сам в простоті погибаєт. Бо єсли бог, бивши молод а по тим
стар, то преміна при бозі. А єсли преміна, єже бити и не бити,
то небитіє знаменуєт. И єже видимим бог являтіьіся от слож-
них удов, телесних и видимих — от рук и ног, от очій а єсли

Із «Зерцала богослови»
213
же видимий бог бил би, то дочасний будет. Яко апостол рек:
«Вся видимая временна, невидимая же в'Ьчна» (2 Корінфянам,
4, [18]).
Но ничто же от такових божество не имат члонков телес-
них, яко простоє несложноє безтєлесноє и безименноє І4. Но
познай, что очи, руці знаменуют[ь] при божестві. Очі знаме-
нуют[ь| відомость всіх речій створоних, видимих и невиди¬
мих, ибо все бог знаєт и видитіь], вся твар нага пред очима
его. Также и руці значат[ь] силу, справуючую и сьдержитель-
ную и властительную всіми. Нозі скородвижную силу указу-
ют[ь1 кь содітельству и к милости. Ноздрі — чуйность, уста —
родчую силу слова, рамена — кріпость, уха — слишаніє всіх,
вьпіющих к нему. Старость знаменуєт долготу віков и безчис-
ленноє множество часов и безначал[ь]ное. Молодость нескон-
чаємоє и вічноє время проиовідуєт. П’янство и сон долготер-
пеніє знаменуєт. Се же при бозі телеснии на нь реченіа. Бо-
гословія вся сіа отимаєт от бога и показуєт нам несложноє,
безтєлесноє, невидимоє, неизмінное, присносущноє божество
и существо пресущественноє без конца, и не токмо телесния
на нь реченія, но и умная отимуєт.
О ОТРЕЧЕНІЮ УМНИХ ИМЕН ПРИ БОЗІ
ГЛАВА 4
О сих именах преизящний богослов мовить Діонисіє Арео-
пагита в таинственном богословіи (Глава 5): «Что,— рече,—
глаголют ньции, безименное божество нарицают богом, сві¬
том, премудростю, живот, сила, существо, отчество, СЬІНОВСТВО,
дух, троица, єдиница, движеніє, стоаніє, правда, благость?
Аз же глаголю, яко ничто же от сих бог ест. Не бог св'Ьт, не
свЬт премудрость, не премудрость отчество; не отчество, НЬ
синовьство, Н'Ь дух, Н'Ь троица, н*Ь єдиница, н*Ь движеніє, Н'Ь
стоаніє и ни єдино же от сих бог ест, и н£ же тако ест. Но да
не речет кто, яко сим отреченіем извожу в небитіе бога, да не
будет се, но непостиженіем постизаю непостижимаого бога 16.
Ест бог св-Ьт, но не таковьій, о котором аггелове и чело-
В'Ьци знают, но св'Ьт ест паче всякого св'Ьта, видимого и неви¬
димого; и ест премудрость, но не таковая, о которой челов'Ьци
знают, но над всякую премудрость и разум — от того бо источ-
ник всякого разума и премудрости; єсть и движеніє, яко по-
движен кь милосердію и на отмщеиіе злочестивих,— и той
всЬх сьтворенньїх силу движет и паки упокоеніе и стоаніє
всЬх движимьіх и прем'Ьнньїх непрем'Ьнность; правда єсть віч¬
ная и доброт неизреченная, всякого зла непричаснаа».

214
Кирило Транкеіліон-Ставровецький
О ПРЕСУЩЕСТВЕННОМ СУЩЕСТВІБОЖЕСЩКОМ
ГЛАВА 5
Аще кто хощет истинною разуміти и право вірити в безна-
чальном и непостижимом божестві, вь-первих, сіє подобаєт
відати, яко все богодуховноє писаніє отчасти о бозі мовит[ь]
и частю ніякою малою створен[н]я єго разумное постизаєт и
мовою людсіьїкою о нем мовит[ь]ся, яко може лацно поняти
и зрозуміти человік (/ Корінфянам, 13, [1]). Бог же вишше
всякого разума и мови и самий ясний разум 1в. И відомость
правая о бозі в самом яснозрітельном умі богословьс[ь]ком
откривает[ь]ся. І тіх разум правдиве показуєт нам бога неви¬
димого и о нем відомость первую даєт.
Всякій же вірний, єсли хощет бога правдивого познати,
тако о нем розумій и віруй, яко бог єст существо пресущест-
венноє, альбо битность над всі битности, сама истотная бит-
ность, през ся стоащая, простая, несложная, без початку и без
конца, без ограничен[н]я. Величеством сбоим [бог] обьємлет
вся видимая и невидимая от сьтворенних битностій і самии
дев’ятери небеса умнои висоти, доми и преділи горних сил
небесних, дев’ятєх хорув и порядков аггельс[ь]ких и тих ра-
зуми превосходитіь].
Сама же оная истотная битность необ’ємлема и незмірима
и непостижима ні от єдинои твари разумнои. Та єдина властію
своєю всіми обладаєт и силою своєю вся сьдрьжит[ь] и скрозі
всіх преходит[ь] без заборони и за ся исходит[ь] без задрьжан-
[н]я и вні всіх умов вьдворяєт[ь]ся. Тоє существо божествен¬
неє не потребуєт инои яковои речи кь своєму битію от сьтворен¬
них, но само през ся сьврьшенно єст и вь истотной зуполности
своєй стоит[ь]. Не имієт в себі жадного случаю, альбо трафун-
ку и отміни, яко биваєт при твари.
А иж богословія нарекла бога существом пресуществен-
ним, оно бовім над всі битности видимии и невидимии прьвій-
ше єст и вишше всіх битностей и початком всіх битностей,
и творцу тіх истоти и ограниченініям и докончен[н]ям всіх
сьтворенних и битность вічная всіх разумних и сила живота
неразрушимаго. Тая битность бозьс[ь]кая непостижима єст
от всеи твари разумнои и безименна и вишше всякого наре¬
ченій и слова, часу и віков всіх предбудущих неміримих.

Із «Зерцала богослови»
215
О РАЗДІЛЕН[Н]Ю И НЕРАЗДІЛЬНОСТИ БОЖЕСТВА
ГЛАВА 6
Существо пресуіцественноє и божество непостижимоє трой-
ца єст и єдиница. Разділяєт же ся божество вь три ипостаси и
лица и свойства, в триименноє: вь отца и сина и святого ду¬
ха; нероздільно же битностю завше битною и истностю, ве-
личеством, владзою, царством, силою, волею, радою, мудрос-
тю, предвічностю и вічностю.
В том пресущественном существі бозс[ь]ком первою виною,
коренем и жрудлом божества [єст] отцевс[ь]кая персона. На
тим полігают[ь] всі святии учителі вселеньс[ь]кіи и теолокго-
ве, будучи от духа святого в разуміх просвіщеннии (Діонисій
ІАреопагіт], «О божестві»; Василій [Великий], «Против Євно-
мія», 3; Іоанн Дамаскин, 15[?]). И на том фу[н]даменті вся
богословіа зависла.
Та сама персона отцевьс[ь]кая през ся ні от кого ніким,
от той ж персони отчеи другій дві персоні взяли свою бит-
ность и єстество пред неміримими віки, без початку часового,
неизреченним и непостижимим способом, яко самоє тилько
божество відаєт свою битность, яко святий Василіє рек про-
тиву Євномія. О сей тайні бол[ь]ше не питай, ибо и самии аг-
гелове, херувими и серафими не повідятіь] тебі о ней, но тиль¬
ко простою вірою віруй вь триипостасноє божество и не ис-
питуй неиспитаного. Взял свою персону и истоту єстества син
през рожденіє, а дух святий през исхожденіє.
О РАВЕНСТВАХ ПЕРСОН БОЗТ>С[Ь]КИХ
А в тих персонах бозьс[ь]ких ведле присносущнаго битія
их німаш ні єдинои персони первійшеи и посліднеи, но всі
три равни, без початку н без конца, предвічни и вічни. А єсли
би кто простотою или от єретиков змишляв, яковой персоні
бозьс[ь]кой початок под часом и літи, таковий Арієвим не-
дугом 17 зловірія сліпотуєт.
О НЕСЛІЯНІЮ ПЕРСОН БОЗБСЩКИХ
И О СВОЙСТВАХ ИХ
ГЛАВА 7
Власности божественних ипостасий: отец[ь] — нерожде-
ніє, син — рожденіє, дух святий — исхожденіє. Того потреба
вірному, аби тих присвоитостій не мішав и не слияв двох пер¬
сон вь єдину, яко Савелій зловірний, то ест, жеби кто не чи¬

216
Кирило Транквіліон-Ставровецький
нив отца сином и рожденієм, ані сина отцем и нерожденієм,
духа святого жеби не чинив ані отцем, ані сином, рожденієм,
ані нерожденієм, но отеціь] у своєй присвоитости отчей єст
вічне в нерожен[н]ю, а син у своєй присвоитости вічне в рож*
ден[н]ю, такьже и дух святий у своєй присвоитости исхожде-
ніа єст вічне18.
Подобаєт же и се відати вірному, для чого слово божіє
отцевьс[ь]коє названо сином и рожденієм, а злианіє разума
божіа — духом и исхожденієм. Ото для того, аби власность
истности и битности показалася синовьс[ь]кои з отцем, а духа
святого аби ся теж различіє явило. Бо єсли би дух святий
такьже назван бил рожденієм, то би мнозі розуміли и вірили
бити двох синов божіих. Леч иноє назвис[ь]ко духу святому —
схожденіє, а иноє сину — рожденіє. И так розность межи
персонами найдується.
О СЬЄДИНЕНІИ ПЕРСОН БОЗВС[Ь]КИХ
ГЛАВА 8
О сьєдиненію своєм сь отцем сама вічная правда, син бо¬
жій рек: «Аз и отец єдино єсв'Ь: отец вь мн*Ь и аз вь отци»
(Іоанн, 17, [21]). Сіє сьєдиненіє істинное, но не елітне. Также
и дух святий присно бяше вь отци и сині, ниже начинаєм,
ниже престаєм, сьчинен и сьчислен отцу и сину.
О сем святий Григоріє Назіаньс[ь]кій рек вь слові на пень-
тикостію. Яко отец[ь] нікгди не бил без сина и духа святого,
такьже и дух святий нікгди не бил без отца и сина, а яко пер¬
соною истотною вь отци, так и вь сині истотною персоною зав¬
ше предвічне и вічне живет. И єст єдин дух отчь и синов и от
обоих нам равно даєт[ь]ся и посилает[ь]ся не рабс[ь]ки, но и
сам за волею отца и сина, яко цар и сьдітель исходитІь] кь
твари и до аггелов и даєт им просвіщеніє разума и неподвиж-
ное кь злому ([Іоанн] Дамаскин. (Богословіє], книга І, глава
9; Августин. О троице святой; Василій [Великий]. О вірі).
Такожде и кь патриархом и пророком и на апостоли изишол
дух святий, истотне, персональне и существенні, яко Григоріє
Назианьс[ь]кій рек в слові на п’ятьдесятницу, а, пришедши,
яко цар и сьдітель, кь твари, дари даровал и розділив, а сам
ся сущеетвом не розділив, дари подав, а сам даром не зостал
(/ Корінфяном, 12).
Вопросил би-м нікоторих от простих и горделивих в народі
моєм, що то за мудрованіе их, иж сміют[ь] мовити, же иний
ест дух святий параклит, а иний дух даров. Що ж то за два

Із «Зерцала. богослови»
217
духи розних? Но потреба відати, яко церков сіонсіьїкая, мат¬
ка наша, исповідуєт єдіного духа святого параклита, завше
пребивающаго вь отци и сині. А що дух святий даєт дари,
тии дари називают[ь]ся дари духа святого, поневаж их дух
святий даруєт яко дар синоположеніа на крещенію, дар пре¬
мудросте, дар пророчества, дар чудотвореніа і откровеніє тайн
небесних.
Таковии дари жадною мірою не могут[ь] ся звати духом
святим, поневаж талько дві річи на світі розних: бог и ство-
рен[н]я. А ту розность великая межи богом и сьтворен[н]ям и
два духи розних. Но о єдином духу пресвятом и животворя-
щем параклиту відаємо и вірімо, яко отчь и синовний єст,
и той єст сьвершенним богом. А о тим другом духу, що ся
именуєт дух даров, не знаємо, кьторій єст межи богом и ство¬
ренням, пол-бога и пол-створен[н]я.19
Таковаго хуленія и заблуженіа отнюд не пріймаєт церков
наша вьсточная, облюбеница Христова, чистая панна; и не
пріймаєт за синов такових хульников, и не знаєтіьіся до та-
кових зломудрьних человіков, и простоті их посміваєт[ь]ся,
и под нозі свои топчет таковоє мудрованіе их злоє, и отмітает
навіки.
О ДВОАКОЙ СПРАВІ ВТ> БОЖЕСТВІ
ГЛАВА 9
Тилько то знайдуємов писаніюбогодухновенном, яко двоа-
кая справа вь божестві єст внутрьняа и внішняа и двоакое
схожденіє духа святого: єдино персональноє, непостижимоє,
от гіервои вини и персони отцевс[ь]кои, а другоє дійствуємоє,
равно от всеи живоначальнои троици святая биваєт (Діонисій
[Ареопагіт]. О іменах, II).
А єже рекл-єм о двоякой справі вь божестві — першая
внутрьная нескончаємая, первой вині и персоні отцевсіьїкой
присвоита, сина родити и духа святого производити. И за ся
присвоита сину и духу святому с первой вини и персони от-
цевсіьїкои без часу и без початку єстество и персону брати.
А дух святий, от отца взявши своє єстество и персону, зараз
вь сині недароваиієм, но истотною битностю и персоною жи-
вет без початку и конца. И от него яко от отца даєт[ь]ся и по-
силаєг[ь]ся неслужебничею персоною, но бозьс[ь]кою, и сам
дух святий за позволен[н]ям отца и сина исходитіьі яко цар
и твореціь] кь твари, кь аггелом і патріархом, кь пророком,
апостолом и до нас, вірних своих, и дійствуєт сам вь твари
хотініє своє и отчеє и синовнє.

218
Кирило Транквіліон-Стабровецький
Вторая справа внішняа, под часом бившая, єже з небитіа
вь битіє вшелякоє створен[н]я видимоє — небо и землю, еле¬
мента, світила, вітри, море, бездни — привести словом сином
своим, и зась невидимоє — аггельс[ь]кіи хори, дев’ятерочи-
новнии и именнии престоли, херувими, серафими, господ-
ства, сили, власти, начала, архаггели, аггели и всякую світ-
лость разумного существа. И єже єдиной персоні от святия
троїци вьплотитися и на земли дійствовати спасеніє челові-
чее[ь]кому роду. 20
О ПРЕВІЧНОМ БИТІЮ СИНА БОЖІ А И ЄДИНОСУЩІИ
ЄГО СЬ ОТЦЕМ И ЯКО ТВОРЕЦ[Ь\ ЄСТ ВСІХ
ГЛАВА ДЕСЯТАЯ
Показуютіь] нам пророци и апостоли, яко син божій имієт
превічное битіє сь отцем и равноє в сьдітельстві и в началь¬
стві царства и сили вь обоих світлостєх, прежде сьздаиіа міра
вь разумних світлостях начальствоваша. Такоже и при тво-
ренію видимих равноначальство имієт сь отцем син и дух
святий. Яко пророк мовитіь] от лица отча кь сину: «С тобою
начальствовах вь день сильї твоеа вь світлостєх святьіх твоих»
(Псалом 109, [ЗІ).
Ту абовім єдину власть и царьство и начальство безначаль¬
неє и битіє предвічноє сь собою признаваєт отец[ь] сину: «С то¬
бою начальствовах в день сильї творительнои». Кгди отец[ь]
творив вшелякоє сьтворенінія видимоє — небо, землю, еле¬
мента и яже в них — и паки невидимую — світлость, естество
аггельсіьїкоє - з небитности в битность приводив, тогда и
син с ним сіє творяше. Син же именуєт[ь]ся и єст слово божіє
и премудрость. А прето син божій твореціь] єст всеи твари,
ибо словесєм господним небеса утвердишася и духом уст єго
вся сила их в день сили творительнои, аще же небеса, то и
земля и то, що в них — всякоє существо и род, и живот, и
стоаніє, и движеніє, расстааніє и сьвокупленіє (Псалом 32).
«Вся бо,— рече,— премудростію сьтворил єси, видимая и
невидимая, аггельскіи чини и хори. Вся тім биша, и без него
ничтоже бисть, еже бисть» (Псалом 103, [24]; Колоссаєм, І,
(16); Іоанн, І, [3]).
Ту заправди пророци затикаютіь] уста хульная аріаньс[ь]-
кая и понурцов, кьторіи отимуютіь] предвічность сину божієму
неотятую и превічного битіа єго сь отцем прят[ь]. И го усли-
шавши, нехай будут[ь] поган[ь]бени. А ти, господи, світодав-
че, просвіти их разуми, да познаютіь] тя, предвічного и завше
битного сь отцем сина и творца всіх.

Із «Зерцала богослови»
219
Потреба нам питати аріанов: Христос, син божій, єст ли
твореціь] неба и землі, или пак сам створен[н)я? А єсли ре-
кут[ь1, же не єст творец[ь], то задатутіь] лож пророком и
апостолом. И єсли они будутіь] лож, то не потребни к тому
суть, и аріяне не могут[ь] лжею правди своєй боронити. А єсли
же апостоли и пророци правда, то Аріеви ученици лож, и не
могутіь] лжею своєю правди божієй зат[ь]мити. Увесіь] світ
знаєт, же пророци и апостоли правди божеи суть учителі.
Тии о пресвітлости сина божієго яко єдиними усти свідитель-
ствуют и показують єго єдиносущнаго и завше битного сь от¬
цем. И он сам єст преждевічний и творец[ь] віков всіх и літ.
Яко апостол рек: «Им же и вьки сьтвори» {Євреєм, І, [2]). А яко-
же сам єст под віки и літи, может ли бити первійше сьтворен-
[н]я, аніж ли твореціь]? Явная то сліпота єретичесіьїкая и
хула на творца своєго.
Но по істинні син божій пред всіми віки и світлост[ь]ми
разумними и чувственними присносущіє своє сь отцем и пред-
вічноє битіє імієт и єст твореціь] всіх видимих и невидимих
на небеси и на земли и твореціь] єст всіх віков.
Вік же многоименен и раздієт[ь]ся вь три види. Первий —
предбудущій вік, неміримій, кьторого не мірило солнце и луна
бігом своим. Сей вік при богу безначальном, час долготи не-
змірнои, умом єдиним тилько почасти постизаєт[ь]ся. Сей вік
пред створенІн]ям неба и земли бил без початку, пресічен же
началом настоащого віка и конеціь] єму при створенінію неба
и землі. Тогда настоащій вік взял своє начало, также-и ко¬
неціь] будет иміти при дбваленінію и зопсован[н]ю видимого
світа сего. По кончині же сего віка наступитіь] вік третій,
будущій. Той початок свой маєт, конца же не будет іміти
нікгди.
Но всіх тих віков син божій, господь наш Іисус Христос,
твореціь] єст бозс!ь]кою персоною, такьже и дробних віков
всіх: тисяща літ, сто літ и вік живота чоловіка нарицаєт[ь]ся.
Но и ту нехай завстидают[ь]ся аріане и понурци, которій сина
божіа повідаютіь] бити не предьвічна. Єсли бовім син божій
віки сьтворив, а яко ж сам єст непредьвічний? Самі разсужай-
те зловіріє ваше.
О ПРИСНОСУЩІИ СИНОВНІ СЬ ОТЦЕМ
ГЛАВА 11
Дух святий провозвістив през уста дівьственного сьсуда
Іоанна євангелісти о синовнєм присносущіи сь отцем, внегда
рек: «Вначал'Ь 6% слово, и слово б*Ь у бога, и бог бЬ слово»

220
Кирило Транквіліон-Ставровецький
(Іоанн, І, [1]). Началом нарек божество, но не слову начало,
але твари, поневаж от него вся твар взяла свой початок през
творимую божію силу. А єсли тоє слово впочатку, то єст в
внутрьности божества, то єдина реч и битность з бозством и
завсігди з ним без отлучен[н]я пребиваєт своєю удільною пер¬
соною. А по тим рек: «и слово б*Ь у бога»,— то єст, же инде
нігде не міло бити, поневаж на той час не било жадного створен-
[и]я, тилько самоє божество безначальноє. А иж тоє слово
било у бозства, то значітіьі єго завше битноє и єдиносущіє
сь отцем и нероздільноє битіє в роздільной ипостаси. И тоє
слово отчеє, син єго, ведле мисленного рожденіа з внутрьного
бозства отча, єст само таковим же правдивим и сьврьшенним
богом, яко и отеціь]. И для того євангелиста рек: «и слово бог
б1з»,— досконалий, зупольний, равний отцу вь всем, кромі
свойства нерожденія, и твореціь] єст всіх видимих и невиди¬
мих, небесних и земних. Поневаж гіриложив рещи: «вся тьм
биша, и без него ничтоже бисть» (Колоссаем, І, [16]). Аще без-
численнии родове аггельс[ь]кіи и престоли, херовими, сера¬
фими, начала, власти, сили, господства, архаггели, аггели —
вся небесиия сили сином божіим суть сьтворени и из небитіа
вь битіє приведени.
«Вся гЬм бьіша и о нем сьдашася, невидимая и видимая»,—
небо и земля, елемента, світила, вітри, море, бездни, всякоє
существо и род, просто рещи — ввес[ь] видимий мір сей и вік
настоящій. Понеже и сіє приложив євангелист, рещи: «И мир
т'Ьм бцсть», альбо през него світ той видимий стался и єст сьтво-
рен, «и он его носит глаголом сили своеа» (Євреєм, І, [3]).
Всяческая, то єст всі річи небесний и земнии, видимии и
невидимии син божій носить моц[ц]у бозства своєго и сьдер-
жит[ь] кріпостію сили своєи божс[ь]кои и владієт всіми яко
цар и сьдітель. А по сих той же бог кріпкий правдивий на
земли явися и сь человіки поживе. И для того богословец[ь]
рек: «И слово плоть бьість» (Варух, 3, [38]).
ОБ ОЧЕЛОВІЧЕНІЮ СИНА БОЖІ А
И ЯКО ПЛОТЬ НА СЯ ПРІЄМ НЕ МЕЧТАНІЄМ
И О НЕПРЕЛОЖНОМ ЄГО ЄСТЕСТВІ
ГЛАВА 12
Описавши боговидеціь] предвічноє битіє сина божіа и ука¬
завши присносущіє єго и єдиносущіє сь отцем и силу равную
и сьдітельную вь твари, а по сем оповідаєт о вьплощеніи сина
божіа и о явленію єго вь мирі. И для того рек: «И слово плоть
бьість, и сіє слово бог истинний и творец всЬх». Плоть, або

Із «Зерцала богослови»
221
тіло нашего прирожен[н]я на себе взяло с пречистои діви Ма¬
рій през посельетво архаггелово и справою духа святого. Без
сімени слово тілом ся стало. И учинив мешкан[н]я себі бог
в прирожен[н]ю нашем. Єдиносущноє слово божіе, равноє от-
цу, зрак и персону служебничу приняло на ся и вь подобію
человічес[ь]ком жило, покривши світ свой божес[ь]кий нетер¬
пимий плотію, яко нікою заслоною (Филиппійцам, 2, [7]).
И тако смирівши своє велічество, бог пришед кь человіком
и с тіми поживе и ветхій деньми, яко младенеціь], дался на
руку дівичу (Ісаія, 9, [16]). И тако син божій вь двоаком при-
рожен[н]ю вь мирі сем оказался на збавен[н]я наше. Бог
явился вь плоти, показася аггелом, проповідан єст вь язицєх,
віровася вь мирі, вьзнесеся вь славі, идеже бил первіє (/ Ти-
мофею, 3, [16]). Той истинен[н]ий бог єст и живот вічний, и
світ вь т[ь]мі сущим, и вьскресеніє умершим.
И так син божій, слово отчеє, будучи зуполним и доскона¬
лим богом, стался досконалим человіком. Бог з истоти з бога
отца, человік з истоти дівици Марій, яже бі человіча приро-
жен[н]я. Ровний отцу ведле божества а менший ведле чело-
віченства. Ровний и человіки ведле человіченства а бол[ь]ший
над него для того, поневаж єст правдивим богом и творцу че¬
ловіка.
Но єсли и єст бог и человік, єднак же єдин Христос, син
божій, а не два, яко блюзнив злочестивий єретик Несторій 21,
повідав бити двох синов божіих: єдного предьвічного — слово
божіє, а другого подлітнєго, тремісячного — Христа-человіка,
роздираючи сьєдиненіє двох єстеств и єдину персону, сина
божіа, на дві розділяв. Леч церков, матка наша, потоптавши
под ноги оного спросного єретика и блюзнірцу, сама из синами
своими вірними исповідуєт сина божієго у двояком приро-
жен[н]ю а вь єдиной ипостаси и персоні. Яко и человік з двох
битностій розних, з душі и тіла, єдин имієт сьстав и єдино
лице, прето єдин человік, а не два, тако и Христос, син божій,
з двох розних битностей, з бозства и человічества, єдин сьстав
и єдино лице имієт и єдин єст син божій, человік досконалий
и бог правдивий.
И не преложив божества вь человічесгво и человічества
вь божество, и сьєдиненіє чудовноє вишше разума людс[ь]кого
без змішаній]я сталося и в цілости присвоитости заховани и
розность єстества в несмісном сьставі на віки пребиваєт. Того
нас пильно научаєт святая богословіа, и церков догматами сіє
исповіданіє утврьдила вь віки у вірних синах своих, показую¬
чи им Христа, єдинородного сина божіа, бога правдивого в со-
вершенном єстестві бозс[ь]ком и вь истоті своєго тождества

222
Кирило Транквіліон-Ставровецький
и существа. Также и Христа — сьвершенного человіка, у сво-
ем єстестві и существі по всему нам подобного, кромі гріха:
«Не сьтври бо сего, не обр'Ьтеся лесть вь устох его» (Ісаія,
53). А прето не мечтанієм, ані жадною фантазмою покрилося
?все зупол[ь]ноє божество, котороє вь Христі живет тєлесне,
але досконалим и правдивим человічеством одушевленним 22
ІКолоссаем, 2, [4—51).
А не так, яко злочестивий єретик Анолинарій 23 хулив
на богопріатную плоть. «Нащо,— мовитіь],— там потреба
било душі живущеи, идеже все божество живет, котороє жи-
вит[ь] и движет всі речи, яко ж би не живило тіла того, в ко-
тором жило правдиве и живило и подвижним чинило, кромі
душі, само било вмісто душі?» И доводит[ь] того Пис[ь]мом:
«Не сталося,— мовитіь] євангелиста,— слово душею, але пло-
тію». Заправди суптельная то єресь того єретика, але барзо
шкодливая, ибо за тим то походило, же би мусіло ся божество
трупом мертвим окрити и божество мусіло би само муку тер¬
піти на кресті, котороє єст безстрастно и нічто же от сих
не терпитіь]. Но и сего проклятого єретика церков, матка на¬
ша, под нозі свои потоптала и вічному проклятству отдала.
А нас, вірних синов своих, боговиднои богословіи світом про-
свіщаєт и вразумляєт благочестивно исповідати, яко богопріат-
ная плоть сина божіа одушевленна єст, и сьвершенний человік
Христос, син божій, и сьвершенний бог вь двоаком єстестви
аі хотеніи.
О ДВОЯКОМ ЄСТЕСТВІ И ДІЙСТВІЮ СИНА БОЖІА
ГЛАВА 13
Дійство божс[ь]кое и человічес[ь]кое вь чудотворенію си¬
на божіа, господа нашего Іисуса Христа познаваєт[ь]ся от
пелен єго.
Ибо человіченством вь яслєх лежит[ь] а властю бозьсіь]-
кою аггелов на хваленіє призвав и пастиров просвітив и уве-
селив явленієм аггельсіьїким (Лука, 2, [7—9]).
И зась крул[ь]ов перс[ь]ких звіздою на поклоненіє призвав,
царьс[ь]кій и бозьс[ь]кій от них поклон приєм. Человічень-
ством до Єгипта пред Иродом утікаєт, а бозьством аггели до
Єсифа посилаєт (Матфей, 2).
И пришедши вь Єгипет, самого Єгипьта вь познаніє бога
аїриводитіь], идолом поклоненіє скореняєт. Человіченьством
вь Ієрдани обнажен стоитіь], а божеством небеса отворяєт и
духа святого вь виденіи голубині показуєт и на небо вход вір-
цим своим даруєт. Человіченьством вь пустини глад претер-

Із «Зерцала богослови»
223
піваєт четиридесят[ь] дній и нощій, а божеством з малих п’яти
хлібов умножив и накормив п’ять тисящ народув, кромі жен
и дітій, и избитку окрухов дванадесят[ь] кошій наполнив.
Человіченьством сідитіь] у столу в Кана Галилейс[ь]кой, а
бозьством з води вино творит[ь] (Іоанна, 2, [І—II]).
Человіченьством спит[ь] в корабли, а божеством успокои-
ваєт море и вітри, а они росказанінію єго досить чинятіьі
(Матфей, 14, [24—32]).
Человіченьством ходит[ь] и странствуєт по містах и селах
жидовьс[ь]ких, а божеством чудовний річи творитіь]: прока-
женних очищаєт, мертвих вьскрешаєт, сліпорожденному очи
даруєт, сліпих просвіщаєт, німих язик розв’язуєт, глухих
слух отворяєт, ра[с]слабленних жили укріпляєт, й бісове пред
лицем єго утікают[ь].
Человіченьством на Фавору вьшед сь трема ученики, а
бозством призвав Моисея от преисподних и Илію от висоти
небеснои и владієт бозства силою, небесними и земними,
живими и мертвими (Матфей, 17, [1—5]).
Человіченьством при гробі Лазареві плачет, а бозством
четверодневного мертьца вьскрешаєт (Іоанна, 11, [35—44]).
Человіченством смерти боит[ь]ся, пойман, св’язан пред
Пилатом судим, а божеством вічную смерть убиваєт, ланьцухи
адьс[ь]кого в’язен[н]я крушитіь], в’язня первосьзданного с
потомством розв’язуєт и от т[ь]ми вь світ изводит[ь].
Человіченством на кресті висит[ь], а божеством солнце и луну
вь т[ь]му облачитіь] и землею трясет и каменнии гори кру-
щит[ь] (Лука, 23, [33—451).
Человіченством вь гробі полагаєт[ь]ся, а бозством гроби
многіи отворяєт и мертвих от віка вьскрешаєт и вь град свя¬
тий Єрусалим вьводит[ь] (Матфей, 27, [52—53, 59—60]).
Человіченством, яко правий человік умираєт, а бозьством
умершее тіло живо творитіь] и вьскрешаєт єго вь третій день
и в несмертельноє хвалебноє претворяєт (Матфей, 28).
Вьистинну Христос, син божій, вь двоаком прирожен[н]ю
а вь єдиной ипостаси и персоні и правдивий бог єст и человік
досконалий. И вім, яко посвідчаютіь] ми сего и пророци.
Ісаіа провідів сина божієго вь двоаком прирожен[н]ю и по-
знал, яко бил сьвершен[н]ий человік, и прето рек: «Уродился
нам яко маленькоє отроча и немощноє и дался нам пістовати
и видіти, а єсли би не бил правдивий бог, не приложив би
мовити назван будет Емманоил, єже с нами бог кріпкій и
отец[ь], або твореціь] будущаго віку» (Ісаія, 9, [6]).
И за ся иньїй пророк рек о бозстві Христові: Той, кьторій
зготовал небо и землю от дній вічних и сьтворив світлость,

224
Кирило Транквіліон-Ставровеуький
и звізди послушаютіь] єго, той бог по сем на земли явися.
А єсли би не бил человік, яко ж мог сь человіки пожити? По-
неваж и сіє рек и сь человіки поживе (Варух, 3, [38]).
Но и третій пророк о двояком єго естестві рек: «И ти Виф-
леєме, земле Иудова, нічим же єси меншая межи князи Иудо-
вими и с тебе бо изийдет вождів] Ізраилю» (Міхей, 5, [2І).
А єже рек «И с тебе» — человічество спомянув. А єсли би не
бил бог правдивий, не би рек. А приход єго спочатку дній
вічних довлієт на трьох свідках по словеси господню.
А прето зловірним аріаном и понурцом нехай будет вічная
сромота, ижони сина божієго в єдиной персоні тилько людс[ь]-
кой визнавают[ь], а бозьства єго прят[ь] и от єдинои битности
отцевс[ь]кои отділяют[ь]. Сами же зловірнии хульници у ство-
реном богу надію свою покладаютіь] яко идолопоклонници.
Но ти, Христе, сину божій, сьвершенний человіче и правдивий
боже, ведле истотного бозьства твоєго, вразуми их, да позна-
ют[ь] тя вь двояком прирожен[н]ю, єдинородного сина божіа,
несьтворенного бога, но творца всіх тварей.
О БЛАГОДІАН ІЮ СИНА БОЖІА,
ЄЖЕ НАМ СБД1ЛА ПРИШЕСТВИЄМ СВОИМ НА ЗЕМЛЮ
ГЛАВА 14
Вь первих, показа нам милость своєго богатого милосердіа,
понеже свободив нас от мучительства сатанина и от прелести
єго и вирвал нас с темнои власти єго и работи тяжкои грехов-
нои и привед нас вь світ свободного царства своєго (Колоссаем,
І, [12—13]). Средостініє гріха разорив, небо и землю вьєдино
сьвокупив и аггелов сь человіки злучив и долгими часи войну
трьваючую роспорошив и примирив нас богу, отцу своєму,
крьвію своєю и викупив нас от клятви законния ціною много-
цінною. Таже по сем дарова освященіє душам и тілом нашим
и дар синоположеніа, и наслідіє небес и царства єго, и сьеди-
ни нас самому себі и неизреченнии добра роду нашему, кото-
рих око не виділо и ухо не слишало, даровал.
Ибо, пришедши син божій кь врагом, вь т[ь]мі бившим,
и тіх просвітив и не почитав их злостій и оприняв их за други
себі и за братію. И что сего чуднійше будет и большеи милости,
яко себе самого видати на смерть? За неприятелей своих сіє
о нас учинив син божій, стался клятвою за нас, проклятих,
и смертю за смерть нашу (Колоссаєм, 3).
Пришествиєм сина божіа діавол посрамочен, бісове біга-
ют[ь], прелестная служба их погибе, идолопоклоненіє скоре-
ненно, клятва попрана, гріховное жало притупися (Іосія, 13,

Із «Зерцала богослови»
225
[14]). Ад, темница пекельная спорожнилася, в’язні вічнии
с темности вишли на свободу и світлость. Смерть смертю уби¬
та, бісове св’язани, власти темнии миродержца посрамлени.
Лже потемніваєт, правда божіа процвитает, рай отворен не¬
бесних роскошій и вьсход на висоту биваєт. На земли жи-
тельство аггельс[ь]коє насажденно бисть, часто аггелове на
землю исходят[ь] и человіци на небо вьсходят[ь]. И о будущих
син божій нам оповідів: вьскресеніє из мертвих, несказитель-
ность тіл и фалебность живота вічного. И сь аггели жити вь
единой любві и згоді при лици божієм, вь світі чудовном и вь
царстві небесном устроив и даровав нам.
о вознесеній господня на небеса
И О СІДАЛИЩИ ЄГО ДЕСНОМ. ЧТО ЗНАМЕНУЄТ
ГЛАВА 15
Исполнивши все отцевьс[ь]кое хотеніє и презрен[н]є и наше
справивши досконале збавен[н]я, звитяживши смерть и діавола
и гріха жало притупивши, вернувся з великою славою и зви-
тязством до преславного майстату кь благословенному богу,
отцу своєму. И тамо, пришедши сь богопріатною плотію, сіл
на правици отца своєго. «Превишше всякого начала и власти
и всякого имени именуемого не точію вь в*ЬцЬ сем, но и в бу-
дущем сЬдЬніе на правици бога». (Єфесеєм, І, [21]). Знаменуєт
неізреченную честь, славу и равное сь отцем и вічноє сьєди-
неніє з богом нашего прирожен[н]я и честію большею над аг¬
гели почтенно и світом божества просвіщенно и хвалою вічно
коруновано и от всіх аггелов божіих поклон и славу пріало
человіченство сина божієго.
А прето и ми нині повиннис[ь]ми таковим же поклоненієм
чтити бозьс[ь]ким, честю и славою купно и богопріатную
плоть сина божієго и за ровною чтити и хвалити купно з боз-
ством вь єдиной персоні сина божіа и вірою и любовію покла¬
нятися ему.
О глубина тайних и чудовних судов твоих, цару святих,
яко толикою честію и славою почтил єси єстество наше и поса-
дил єси єго вь славі превишше всіх хорув аггельс[ь]ких! О та-
кових неисповідимих даріх благодарим тя, благословенного
бога, вь триипостасном божестві славимого.
Оттолі повторе прийде на землю вь предивной славі вели-
чества своєго, вь т[ь]мах аггел[ь]с[ь]ких чинов з богопріатною
плотію син божій вьскресити всіх умерших и судом осудити
всіх нечестивих вь муку вічную, славою же небесною просла¬
вити всіх віровавших єму и вь добродітелех поживших и кь
ф 8—328

226
Кирило Транквіліон-Ставровецький
небесному наслідію и отчеству тіх вт>знесе на пресвітлих об-
лицєх вь царство своє небесное тамо царствовати вічне. Хва-
ляще тя купно сь отцем и духом святим твоим нині и завше
и на віки віком.
Аминь.
О СОТВОРЕН [Н] Ю НЕБА И ЗЕМАИ,
ВИДИМОГО СЕГО МИРА И ЄЖЕ В НЕМ
БЕСІДА ВТОРАЯ
О ВТОРОМ ВИ ДИМОМ МИРІ
ГЛАВА 5
По отпаденіи же сатани, умислив добротливий бог сотвори¬
ти иноє разумноє сьтворен[н]я, существо бесмертноє, подобноє
аггелу — человіка, второго поклонника и аггела в тілі, аби
засів оное місто, с которого випали злии аггелове, и аби бил
участником вічнои хвали єго.
И напервій приводитіь] бог з небитая вь битіє всю видимую
тварь, небо и землю. І так уготова єму первіе дом и меш-
кан[н]я, таже по сем царя вьводить вь готовоє жилище.24
И вь творенію сего видимого мира напервій закладаєт
Ібог] фудамента з чотирох елементов, альбо живулув, то єст
сьтворив напервій світлость огненную, воздух, воду и землю.
И по сих, от тих же четирох стихій, всі річи сьтворив [бог]
видимого сего світа, яко з подлежачеи и готовои матерій: от
світлости огненнои — солнце, луну, звізди, увесь світ види-
маго мира; от вьздуха — диханіє всім животним и одушевлен-
ним: звірєм и птицам, и человіку; от води — два роди одушев-
ленних: риби и птиця; от землі — звірове четвероногіє и дре-
ва плодовитиє, и сімена различнии.
Подобаєт же відати о елементах, яко не суть равни: єдини
бовім легкого и суптельного єства, яко огнь и воздух; другий
же тяжшего и грубшего, яко вода и земля.
Легкіє и суптельнии елемента на вишшем місті положив
премудрій будовца; грубшіи же и тяжчайшіи — на низшем:
землю и воду; земли посліднее місто даде; воді суптельній-
шой — над землею; вьздуху, яко тоншей стихіи, — над землею
и водою; огневи же, яко легчайшей стихіи,— над воздухом,
вишше всіх, даде місто.25
Дві же стихіи между собою враждують и валку ведуть —
вода и огнь. И для того их премудрий содітель розсадив на

О сотворенню неба и земли
227
рознии міста, далеко од себе: вода — низько, огнь — високо;
воздух же — посреді их, яко перегорода и миротворець.
А єсли кто рече, як валчить вода з огнем, так огнь воду
висушаєт, и паки вода огня силу погашаєт. Вторая вражда
биваєт, кгди ся тии противнии стихіи зийдуть вь єдино, огнь
ефирській з водою морьсіьїкою.
Абовім, вода морсіьїкая вьсходитіь] на висоту суптеліь]-
ними вапорами [випарами], воскурен[н]ям, альбо мглами и
преходить воздух. И дошедши до границь горячого міста ефирь-
с[ь]каго, воднистими облаки чинить противленіе и шум страш¬
ний. По подобію сего, кгди желізо, розпаленоє вь огни, вло-
жиш у воду, тогда чинить шум и врініє. Тако и на воздусі би¬
ваєт таковое противленіє и громот, глас грома и блисканія,
ибо ефирьс[ь]кий огнь от гуморов суптельних, або вьспаренія
земнаго и воднаго запаляеться и родить блисканінія.26
О сем мнози глаголють от тогосвітних филозофов и наші
богословци Василій Великій и Дамаскин святий.
И тии четири елемента єдин сь другім мірствуєт, и єдна
стихия другой преподаєт своєго квалітатес, ал[ь]бо качества.
Подает земля воді студени, и зася вода воздуху — мокроти,
воздух же огневи — порушення, огнь земли и вьздуху — теп¬
лоти.
О ОГНИ. ПЕРВОМ ЕЛЕМЕНТІ
ГЛАВА 6
Первого дня сьтвори [бог] світ. Яко єст писано: «Рече бог:
«Да будет свЬт» » (Битіє, І). И бисть світ видимаго огня, єс¬
тество легкоє, просвітительноє, горіносноє, скороходное,
сьгріательноє, сьжигательноє, скрозі вся видимая проходи-
тельноє. Которій своєю справою кь своєму прироженінію
всі речи матеріаліь]нии претворяєт и незакритою світлостю
сіяєт; и паки утаителен вь всіх существах, понеже премудрій
творець силу єго разділив и во вся ком существі и роді поло¬
жив: в солнци, и луні, и звіздах; в камени, и железі, вь древі,
и вь прочіих видєх.
Имієт же огнь угашеніє: не яко в небитіє сходить, но не¬
відомою силою вьсходить на висоту, кь своєму сродству и
місту первому, кь оному огневи, иже на вишшем місті положен
єст, єго же философи и богословци називают ефірьс[ь]коєно-
шеніє.
И напервій премудрій будовца бог світ полагаєт за пер вую
красоту видімаго міра сего або світа. Аще бо отимеш світ,
тогда вся діла вь тьмі будуть непознаваєма: сего ради вь-пер-
8*

228
Кирило Транквіліон-Ставровецький
вих світ сьтвори и нарече єго день, а т[ь]му нарече нощ, поне¬
же т[ь]ма єст не существо нікое, но случай, и лишеніє світа
показуєт т[ь]му {Битіє, І).
о кьздуси втором елементі
ГЛАВА 7
Другая стихия — воздух. Той єст суптельнійшій и легшій
од землі и води, прето на вишшем місті положен, всякое тіло
об’ємля; єстеством же тонок, прозрочист, скорое движеніє
имієт од міста на місто; круговидноє ношеніє, преходи творить,
горі и долу, наліво и право, внутр и зевнутр. Січет же єго и
разділяєт всякое тіло по своєму виду, яко птица, летячи, и
чоловік, идучи.
По иному же виду воздух служить трєм чувством нашим
тєлесним, або смислом, так звірєм, птицам, яко и чоловіку.
Воздухом отдихаєм, душником привлачим воздух, то єст
плюцами, яко мішками ковал[ь]ськими, и вь себе вбираєм,
и за ся випускаєм. През воздух видим, яко през тонкую и рід¬
кую матерію. През воздух слишим, той бо глас преносит[ь]
до слуху нашего.
Вітри же и вихроне — воздуха взрушенінія. Порушаєт
же ся воздух от четирох частей світа справою аггел[ь]с[ь]кою
и творить переднійших чотири вітри: од востока и запада, от
полуднє и полночи. Кождий же вітр имієт своих побочних
двох вітров, иних, менших, яко нікіи крила на помощ своєй
кріпости.
Воздух по существу своєму лиця не имієт, єстеством же
и случаєм світа и т[ь]ми пріятен єст. Світ от солнца и луни,
и от звізд пріймаєт. Не иноє що, но воздух т[ь]ма єст верху
бездни вначалі положена. Воздух по естеству тепл єст, про-
хлаждаєт же ся от землі и от води, и премінами солнца.
И паки разділяег[ь]ся воздух натроє: на мірноє, на студе-
ноє и горячеє. Солнце промені теплии о землю опираєт и збит-
неє зимно прогонить, и тако воздух от землі творить ні зимен
барзо и ні горяч, для снаднійшого помешкан[н]я звіров и чо¬
ловіка. Среднеє же місто єго студено єст, идеже змерзаються
снізи, гради, каменіє льодоватоє. Горнее же місто єго горячеє
барзо, огневидно, само по естеству безобразно; пріймуєт за-
пален[н]я світовидного от тонкои пари земнои и воднои и тво¬
рить блисканінія и громи.
Сій два елементи суптельни суть, тонкій тіла, очесєм на¬
шим невидими — огнь еферьс[ь]кій и воздух. И зася другій
два елемента грубшіи тіла и нам відомий — вода и земля.

О сотворенню неба и земли
229
О ВОДІ, ТРЕТЄМ ЕЛЕМЕНТІ
ГЛАВА 8
Третяя стихия — вода; єстеством мокра, тяжка, лацно
порушима и горі вьзносима, прозрачна, по случаю студена
и тепла, огневи противна.
Розділив же премудрій сьдітель води надвоє: єдини подніс
вгору и огустив и на тверди на висоті положив. Сьтворив же'
бог ніяковуюсь твердость посреді воднои стихіи и назвав ю
небом. Яко єст писано: «Рече бог: «Да будет твердость посреді
води». І сталося так. Розділив бог води надвоє и єдину часть
на висоті положив, на верху твердості, а другую часть вод
зоставил вь низ[ь]кости под твердію.
О той твердости многіи философи и теологове дишкурують
и повідають бити ю п’ятоє тіло, тонкоє и легчайшеє, лежачеє
вишше четирєх елементов. И заправди тіло єго, о которое опи-
раєт[ь]ся зрак наш, то єст о висоту неба видимаго, котьроє
видінієїм] блакитно27.
А кгди розділив бог води и положив на тверди, або наверху
видимаго неба, а другая часть вод зостала под небом, тогда
оказалася т[ь]ма, воздух мрачний над пропастями и глубо-
костю водною. А то для того, поневаж води, лежачій на твер¬
дости, заслонили били оную світлость первосьтворенного
світа.
А по тим взял бог з оного світа прьвобитного седмую часть
світлосте и вложив вь солнце и луну, и на дробнии части роз¬
ділив вь звізди; и не в сих тол[ь]ко, но и в низькосте поло¬
жив в различних родіх и существах; и тогда просвітив все
видимое сьтвореніє под небом, и битіє мира сего украсив
світа положениєм.
Потреба же відати и сия, для чого бог положив води на
врьху тверди. А то для таковои потреби, иж битность матеріаль¬
ного неба, або твердость, єст сухотна, легка, рідкая и прони-
кател[ь]ная матерія. А солнце зася и звізди огнистая реч єст.
Тогда би світлость их и теплота, яко з прирожен[н]я горінос-
ная, вся би ся обернула вгору и на висоту проходила скрозі
оную рідкую и тонкую матерію и твердость небесную. Леч
бог для того положив води наверху неба, аби не згоріла твер¬
дость небесная от огня ефирс[ь]кого и от солнца и звізднаго
множества, а к тому, жеби солнце свои світлосте, промені и
теплоту не взгору, але на подол земний обратило и освітило
всю видимую тварь, а теплотою висушило мокроту земную.
Абовім тогди земля била посреді вод невідома, яко желток
впосродку яйця. Но повеленієм божіим збіглися води в низи¬

230
Кирило Транквіліон-Ставровецький
ни на єдино місто. Тогда земля явилася яко сухая реч, черна,
шпетна, яко ніякоє багнис[ь]ко, мокротна, нага и неукрашен-
на, аж ю солнце променями всего світа освітило, осушило и
загріло; и тогда повеленієм божіим прияла силу ражителіь]-
ную и растител[ь]ную и прорасла травами, и розличнии цвіти
от єстества своєго произвела, и сімена плодоносний, и древа.
И тако бог украсив наготу єя.
А води зася тии, которіи зостали под твердію, в низіь]-
кости, сьбралися вь сонми вь єдино місто земноє и сталися
морем великим окиянс[ь]ким. Яко єст писано: «И нарече бог
зобран[н!є вод морем».
Окружають же води моря окияньс[ь]кого всю землю от
востока и запада, от полуднє и полночи. Се учинив премудрий
содітель для поратованінія землі, абовім и тая би згоріла от
горячости солнєчнои, кгди би не міла товариства и злучен[н]я
з водою.
Разділяють же ся води моря окіяньс[ь]кого на одноги и
єзера и на малии моря, на ріки и на жрудла, которіи от ка-
мени и от землі исходять.
А иж вода морс[ь]кая слана єст и горка, повідаютіь] ніко-
торіи философи, для того єст такова, поневаж много стоить
на єдном місті непоступна и недвижима. А до того солнце,
уставичне ходячи над морем окиянс[ь]ким, витягаєт променьми
своими, парею суптел[ь]ною, або мглами сладость водную.
Также и дуга часто берет суптел[ь]нійшую воду з моря и вьзно-
сить на висоту и учиняєт облаци дождевии. Друзїи же фізе-
лоиці повідають, яко по єстеству слана вода морсіьїкая, або¬
вім єсли би била не слана, и так долго стоячи без нарушен-
[нія на єдином містє от сотворенінія світа,тогда би ся загнила
и засмерділа, смрадом своим заразила би увесь воздух и живот
людсіьїкій згубила. А с той причини мні ся мнить, иж с при-
рожен[н]я слана єст водная стихія. Но єсли так єст, или инако,
вся творит[ь] чюдний сьдітел[ь] премудростію своєю.
А для того, аби воздуха не заражала вода морсіьїкая, маєт
своє троякоє порушенінія. Єдно, по єстеству, же води окиян-
с[ь]кого моря йдуть прудко от востока кь западу и зася от
запада текуть на польноч, а от польночного моря знову біжать
на восток, вьколо обходяще землю, яко и солнце небо. Другоє
порушенінія мають води морс[ь]кіи: місяць, идучи през гори¬
зонт, променями своими тягнет води за собою и нічто подно-
сить на висоту и зась опущаєт. Тоє порушенінія часто вида¬
ють тии, що над морем живуть. Третєє порушенінія з вітров,
иж уставичне переворочають єго [її] валами и на сію страну
и на оную. И так не допускаєт бог добротливий загнитися и

О сотворенню неба и веліли
231
засмердіти воді морс[ь]кой. Для живота твоєго, суєтний чоло¬
віче, бог дивне промислив.
Но и се відати подобаєт, откуду сладкая вода течет, поне-
важ вся стихія слана єст с прирожен[н]я. Напрод то уважити
потреба, иж вся земля діри вь собі имієт, яко ніякій жили.
В мори зась суть таковии міста евріпини (вирове), ал[ь]бо
пупи и пропасти, которими вода впадаєт внутр землі и расхо-
диться по жилах и дірах оних. И так, идучи скрозі землю,
грубост[ь] горкости и солоность вь земли оставуєт. Тіліьїко
тонкая и сладкая вода исходить жрудлами. Паки же от источ-
ников сьставляют[ь]ся ріки и озера. И тако посреді гор
проходять води и зась вь море обращаються (Екклезі-
аст, ЗО).
А иж на горах бивають жрудла и источники воднии, та
причина єст, понеже земля вся округла єст, як яблоко. На ко-
торой води лежат[ь] зо всих сторон, и здолу, и зверху, и
з боков. Й так води, которій йдуть з долішнеи страни, к нам,
то вьсходять на високіє міста и гори, где им бог повелить.
А тии зась води, що од нашеи страни, йдуть на дол, под землю,
и там также виникають би тиж на найвищом місті и горах.
И так през всю землю напротив себе йдуть и минають ся, яко
им проходи учинив мудрій творець.
И проходячи води землю, трафляють на міста скалистіи,
тіснии. И там вода, тиснучися кгвалтом, загрівається и сходить
горячая и прирожении теплиці творить. Альбо тиж, яко ні-
которіи філозофи мовять, иж суть вь посредку землі міста
огнистии, речении вулкани, поневаж огнь разділен на всі
стихии. И єсли трафить воді проход близ[ь]ко вулкана и ка-
менія розпаленого, тогда загріваєт[ь)ся вода и з горячестю
виходить.
Но и то справила недармо премудрость божія, єсли би не
на потребу чоловіку, тогда для хвали свои,.абись ти, чолові¬
че, задивовал дивной премудрости божєй и доброти єго, яко
тако дивнии речи и великии для тебе створив.
И тако стихіа водная добра єст и потребна чоловіку, того
омиваєт, прохлаждаєт, напавает и прагнен[н]я упокоєваєт,
и животу тлінному силу даєт.
И напервій повелі бог воді, да изведе душу живу: риби,
китов великих, и балень множество, и гад всякій вь водах, и
птиці по воздуху літающіи — вся сіа от води сьтворени суть
повеленієм божіим.
И тою ж водою хотяй бог обновити застарілоє гріхами при-
роженінія наше и омити през крещеніє скверну гріховную.
И для того на початку духа святого ношенієм освятив води,

232
Кирило Транквіліон-Ставровецький
яко рек святий Василіє. Вода бовім єст чисгительна всякой
скверни, єсли приймет дар святого духа, яко в тайні крещенія
и второго нашего духовнаго рожденіа во живот вічний.
О ЗЕМЛИ, ЧЕТВЕРГОМ ЕЛЕМЕНТІ
ГЛАВА 9
Четвертая стихия — земля. Та ест тяжка, студена, т[ь]ми
и черности густои по єстеству сполнена и непорушима от міста
своєго. И тая з небитія вь битіє вь первий день богом приве-
денна, яко єст писано: «Вначалі сьтвори бог небо і землю і
укріпив ю на твердости єя».
О поставлен[н]ю єи и о утвержен[н]ю трудно кто может
виповісти. Пророци єдни повідають утврьдитись земли на во¬
дах, яко Давид рек. Се показуєт, яко отвсюди обьдержать ю
води. Другій же пророци глаголют, яко [бог] повісивий землю
ниначем же повеленієм своим и основав ю на тверді єа (Іов,
26). Но или на водах, или на воздусі утверждена, дадім славу
премудрому и хитрому творцу ЄЯ.
Мнози абовім филозофи світа сего и премудрійшіи богослов¬
ци наші повідають бити округлу землю, яко яблоко. И не сію
только, но и небо и увесь світ округлий ест. Яко святий Васи¬
ліє описуєт в «Екзамероні», або «Шестодневніку», иж земля
з горами и з водами повішена ні на чем же, на воздусі, посреді
неба, яко тичка, но утврьжена невідомою силою божією.
А отвсюду окриваєт ю и обдержить небо равним отстоянієм,
такь високо от землі и под землею, яко и над землею. И збоку
в землі єднаково небо високостю и далекостю от землі отсто-
ить 28.
Вначалі земля покрита била водами. А кгди ся води пове¬
ленієм божим зобрали вь єдино місто, тогда, уступуючи от
землі, починили Доли и гори по всей земли.
Вся же сіа сьтворив премудрий бог на потребу чоловіку:
гори, аби з них чоловік осмотрівал широту земли и простран-
ноє мешканінія своє; доли же для проходу рік и источников
водних; поля же равнии на сіатву и жатву, на діло чоловіче-
ськоє.
По сем же бог [засадив] землю различними цвіти, покрив
наготу єя и обогатив сіменами и плоди многими, сладкими и
горкими. И древа насади на ней различнии, плодоносний, и
велими гаями и високими горами, и каменієм многоцінним,
и крушцами златими и срібрними украсив падвимент в дому
чоловіка.

О сотворенню неба и земли
233
Изведе земля всякій роди одушевленнии и бездушний: і зві-
[>и четвероногіи, и гади пресмикающіися по земли. И даде
бог] на ней місто жити звірєм диким и кротким, чистим и не¬
чистим, и птицам от землі питатися, понеже вь земное естество
вложив бог силу растительную и питательную и сімен плодо¬
витих, и от сих кормитися повелів всім живущим на земли:
чоловіку, птицам и звірем.
И вся сіа на потребу чоловіку сьтворив [бог]. И от тих
звіров єдини на покарм, яко єлені, сарни, лосі, зубреве, овца
и прочая; других же на работу, яко волове, вельблюди, осли,
коні, слоні; третій же на одежду, яко рисі, соболі, куни, лиси;
инии же на другую потребу. Такьже и птиці: єдини на покарм,
яко журав[л]і, курупатви, пардви и прочая; инии же на утіху,
яко соколи, ястреби; иния же птица сладкопіснивия на весе¬
ліє слуху, яко славіи, ластовици, коси. Но и вь деревах и в
садіх сіа найдеш: єдини для поживен[н]я сладкій плод при¬
носять; другій же на сьгрініє и будуван[н]я. И на земли та-
кожде цвітове различнои красоти и доброти вонности: єдини
на утіху ноздрям и всему тілу, яко рожа, майран, шпиканар-
дум и прочая; а другій на лікарство створення суть. Всякоє
убо твореніє на потребу чоловіку сьтворив бог на земли и вь
мори, и на воздусі, и на висоті небесной.
О ВЕЛИЧ ЕСТ ВІ НЕБЕСИ И О КРАСОТІ ЄГО
ГЛАВА 10
А небо, яковои красоти, широкости и висоти [бог] над
землею простер, яко шату посполитую всему сьтворен[н]ю
видимому. Котороє окривает отвсюду землю и води, и возду-
ха, и битность огня ефирьс[ь]каго. И украсив [бог] єго виді-
ніє различним світом; горолетним, світоносним, скороходним
солнцем; премінною луною; различними незліченними світ¬
лими звіздами в дому чоловіка горний покров угафовал; и
тако украсив всякою красотою.
И напервій зготовав [бог] палац чудний, престронний зь
вшеляким богатством и достатком и роскошами на мешкан[н]я
всегосвітнего царя и властителя всіх вь мирі, чоловіка, гла-
голю.
И тако до готового мешкан[н]я приводить єго [бог] з неби-
тіа вь битіє; и, приведши в дом віка сего, повеліваєт всякому
сотворен[н]ю, аби служило и покарялося чоловіку, яко царю.
И тако сталося повелениєм божіим, вся тварь на потребу
и службу [єму] сьтворена єст. Солнце и луна — світильни-
ци в дому єго, вітри — прохлажденіє, земля и море — даннИ'

234
Кирило Транквіліон-Ставровеиький
к[и] єго, ова от надра своєго приносить сімена различнои
сладости, море зася от глубини свои риби безчисленного роду.
Луна сь планітами показует времена и літа. И солнце преходи
своими творить преміненіє студени и теплоти и показует пре-
ходом всі чотири части всего року: зиму, весну, літо, єсінь.
А небо своим порушенініям и обротом преносить солнце сь
звіздами от востока на запад и день творить верху землі, а
нощ под землею; и паки от запада кь востоку періеіносить
под землею, и там день творить, а наверху землі нощ на покой
чоловіку.
Прочеє же ум мой недоумівает, и око зрител[ь]ноє вижда
сміжает. Кто бовім виповісти может по достатку силу справ
премудраго зиждителя бога? Чудна бо діла его и велики и не-
исказанни, и вишше разума всякого.
Подобает же и сіа відати тебі, о чоловіче, для чого не
можеш досконале постигнути сьтворенних діл божіих. Ото
для того, аби ся не показало ровноє познаніе твоє з богом.
Абовім, єсли би-сь відал такь, яко відает о сотворенінію своєм
сам бог, ти би-сь бил у відомости равной богу, творцу всіх
речий. Но яко бог неизречен и непостижим, так и діла єго.
Ні єдино бовім слово довол[ь]но ест кь похваленію чудес
єго. Отчасти бовім, бога познаваєм, так и одчасти нікои
малои и діла єго постизаєм разумом нашим, яко весь ви¬
димий мир и красота его и сладость чоловіка діля сотво-
ренна єст.
А прето мир сей відомий, ал[ь]бо світ, в нем же ми, чоло-
віці, ражаємся, живем и умираєм, ведле битности своєи и
положен[н]я, добр ест, поневаж сьтворив єго добротливий
бог.
А єсли світ сей видомий, так невимовнои красоти, з вели¬
кими сладкими роскошами и достатками зготован и сьтворен
богом для єдиного відимого, дочасного и смертного тіла, а
що ж помислиш, о чоловіче, о души твоєй, невідомой, разум-
ной и безсмертной? 29 Яковии для неи добра и дари невідимии
бог зготовал пред заложен[н]ям видимого сего світа? Абовім
оного міста прекрасного и добр прагнет видіти око ангельсіь]-
коє, єже уготова бог любящим єго (/ Петра, 1).
Над всіми же сими добрами відимими и невідимими вь
обоих віцех постави бог чоловіка царем и властителем. Тил[ь]-
ко буди, чоловіче суєтний, вдячен таковои ласки и даров так
великих божіих, яко найнизшій поклон покорною душею от-
давай єму и безпрестанно хвали доброго давцу, бога своєго.
И не погорди дарами єго, и не згуби их для малои сладости
гріха 30. И аще сія створиш, тогда получиш оное блаженноє

О сотворенню чоловіка
235
місто вь царствіи небесном благодатію господа нашего Ісус
Христа, ему же слава, честь и держава купно сь отцем и духом
єго святим нині и всегда и во віки віком.
Аминь.
О СОТВОРЕНІЙ]Ю ЧОЛОВІКА,
КОТОРІИ МАЛИМ МИРОМ НАРИЦАЄТЬСЯ
БЕСІДА ТРЕТЯЯ
О СОСТАВІ ЧОЛОВІКА, ЯКО ОТ ДВОХ БИТНОСТЕЯ
СЬСТАВЛЕН. И О НЕРАВНИХ ЧУВСТВАХ ЄГО
Третій мир ест чоловік 81, так названий от філозофов и
богословцов. Леч и в том узриш дивную премудрость божію,
о чоловіче, тиліьїко познай самого себе, яко ест-єсь дивним
створенініям божіим и скарбницею премудросте его неизре-
ченнои, которая в тебі закрита и положена ест.
Абовім, єст-есь сотворенініий зе двох битностей розних 82.
Тіло видимоє с чотирох елементов сьставлено: плоть от землі,
крьв от води, диханіе от воздуха, теплота от огня. Душа же,
невидимая, разумная и несмертел[ь]ная, дуновенієм божіим
в тіло вложена, яко єст писано: «И дуну бог в лице Адаму,
и бисть Адам вь душу живу» (/ Мойсея, 2). Єдина же сила той
душі живои растворенініа єст к тілу.88 Которая оживляєт и
движет все тіло и чувствами п’ятьма, ал[ь]бо змислами при-
ємлет вся відимая и невідимая, сладости и красоти видимаго
світа сего.
Имієт же в тілі своєм чувства рознии и неровнии, яко и
стихни в мирі,— єдни тонки, а другий груби ,84
Вкус, яко земля,— грубшій: не почуєт, аж ся чого доткнет
сладкого или горкаго.
Обоняніє, яко вода,— тоншеє мало, понеже дальше зася-
гаєт и почуваєт вонность или смрад.
Слишаніе же — єще тоншеє и суптельнійшее, яко воздух,
ибо даліьіше простираєт свою силу и приймаєт гласи здалека
и рассужаєт их.
Зреніє же, яко огнь,— паче иних тончайшеє, ибо око зда¬
лека видінієм об’ємлет всякоє тіло и осязаєт єго. Аще вьзи-
йдеш на гору високую, то оттолі многую широту земную и
висоту небесную узриш.
Доткненінія же всего тіла имат почувател[ь]ную свою особ-
ную ніякуюсь силу от живои душі, понеже чуєт всякій буль
и тяготу тяжкого и легкого, студеного и горячего.

236
Кирило Транквіліон-Ставровецький
И тими п’ят[ь]ма чувствами [людина] приємлет видимии
и невидимии существа: двома чювстви — видимоє: зріниєм
ока и доткненініям; трома же — невидимое: вкусом невиди¬
мую сладость и горесть, ноздрами обоневаєт невидимую вон-
ность, слухом приймает невидимии гласи.
Но [єст] и невидимии битности, леч тілом суть от філозо-
фов и богословіи названи, понеже тілу подпадають; а єже
тілу не подпадають невидимии битности, яко душа, аггел,
премудрость и прочая, то суть умнии существа, которих тіль¬
ко самий ум поймуєт и назирает разумною и зрительною своєю
силою. И то називает филозофия и богословия метафизеон 36.
Иміет же чоловік услажденіє двоякое.
Або смак єдин душевний невидимий, тил[ь]ко самой души
прізвоитий. Той биваєт або з науки, єже улюбити и засмако-
вати себі премудрость; або з видініа умнаго, [єже] засмакова-
ти красоту небесную и відініе многих тайн божих. И то єст
правдивий смак, души покарм.
Повторе єст смак тєлесний. Той з відомих речій того світа
чувствами пріймається: вкусом [наслаждаеться] сладость по-
кармув, сладких и горких, также и напитку; виденієм же на¬
слаждаеться красоти женьс[ь]кои и оздоби шат світлих; и от
каменій многоцінних, діаментов и начин[н]я златого и сребр-
ного зрок напасе и засмакует красоту тіх; и слухом пріймает
смак зь гласов радостотворних, од пісней и музиков; и нозд¬
рами засмакуєт вонность сладкую различних зелій. И сміху
сладость биваєт.
А вь тих сладостєх едини суть правдивии, а другій лож-
ние. Которій тилько самою мислію вь мечтанію смакует яко¬
вую реч, и сим тилько начеше мисль, хотяй того скутком не
докаже, то ложний смак, а що чувствами, то правдивий єст.
О РАЗДІЛЕНІЮ СОСТАВА Ч ЕЛО ВІЧ ЕС[Ь] КОГО,
ЯКО ЄСТ ГОРНЯЯ ЧАСТЬ НЕБОМ,
А ДОЛ[Ь]НАЯ ЗЕМЛЕЮ36
ГЛАВА 12
Но и се подобаєг відати, яко чоловік составом своим имієт
причастіє або учасництво и сполкован[н]я до вшелякого ство-
рен[н]я: земли — плотію, воді — кровію, диханієм — воз-
духу, теплотою — огневи, древу — растител[ь]ною силою, без¬
словесним — яростю и похотінієм, бездушним — ногти, власи
(сих, хотя й ріжуть, не чують болю); причаствуєтже и словес¬
ним, яко аггелом — разумом і самовластиєм, и разсужденієм
творити злоє, или не творити. Суть же и інии сили вь души,

О сотворенню чоловіка
237
котьріи разумноє діаніє творять, повинующеся умному хо-
тінію.
И сих діля чоловік назван єст малим світом.
Но єсли составом мал, леч дивную премудрость божію в
себі иміет, и правдиве єст чоловік небом и землею: от пупа
горняа часть єст небом, дол[ь]няя же — землею.
Абовім, яко в небеси, в світі неприступном, живет бог,
невидимий, самовластний, бе[з]смертний, всевідущій, и близь
єго сили разумнии, аггелове, предстоять, такь и в горней
части чоловіка, вь главі, в білом и безкровном мозку, ум не¬
видимий, самовластний, бе[з]смертний, вічний, многозритель-
ний, самая преднійшая сила души, которій єст кшталтом и
образом невідомого бога, и при нем инии сили разумнои душі:
воля, пам’ять, доброть, мисль, разум, хитрость, мечтаніе,
разсужденіє, радость, любов. Се назацнійшіи сили разумнои
душі. Сій при умі стоять, яко слуги при цари. А к тому
слух, зрініє, обоняніє, вкус. І яко в тілі очи, всю красоту мира
сего зрятіь], тако и в души ум — многозрительноє око.37 Той
зрить видимая и невидимая, небесних и земних многую кра¬
соту, и тіх доброти наслаждаєт[ь]ся и во світі небесном пасе
своє зрініє невозбранно по хотінію своєму и благодатию твор-
ца его.
А єсли речеш, ци єдино то ум и разум? Потреба відати,
яко не єдино. Иная сила ум, саморасльная души, то єст источ-
ник всякого разума чоловічеського. Разум же отвні вь душу
приходить. Єсли чого от кого иного научишся и уразумієш,
то разум. А ум вь души сам през ся разумен. Той всякій разу-
ми в мирі родить и украшаєт. В том умі образ божій и подо-
біє слави єго и несмертел[ь]ность зависла. А єсли ся ум той,
живучи в тілі смертном, соєдинить преизволеніем своим зь
богом и аггели єго, тогда вічне зь богом зостанет и по разлу-
чен[н]ю тіла. Такьже, єсли ся одлучить от бога и от доброти
єго и уклонит[ь]ся своим преизволеніем кь злому, яко аггел
отпадшій, тогда сь дімони у вічной темности зостане, и по
смерти, разлучившися от тіла, яко сліпець, в неволи сил бі-
совьсГьіких. И юже к тому ні єдиного участіа зь богом не
будет иміти. Ність бо т[ь]мі части сь світом и злому з добрим.
И зася вь главі єст слово и глас, иже єст світ ума, откри-
вая того хотініа и премудрость, и ради, и сокровенное движе-
ніе душі, вь явленіе світу полагает.
Повторе на небеси суть світила, солнце, луна, гром, блис-
канінія, вітри. Тако и в главі — очи, яко світила; глас, яко
гром, мгновеніе ока, яко блискавиця, диханіє з ноздрей исхо-
дить, яко вітр духа бурнаго.

238
Кирило Т ранквіліон-С тав рове цький
А єже ми рещи о нижней части чоловіка, та єст, яко земля,
по своєму виду темна, мокротна, плодотворна, растител[ь]на,
и води скрозі ню проходять. И яко земля многии тіла растлі-
ваєт, тако и сія нижняа часть — чоловіка покарми. И яко
звірове, в ней прочни сили и дійства различнии: яростное,
похотівател[ь]ноє и растительноє; посполитоє преизволеніе ду¬
ши и плоти, доброе и злоє, смерть и безсмертіє.
И тако сьтвори бог чоловіка з двоякои битности — небес¬
на и земна. Тіло видимоє — от землі, душа же невидимая —
от небеси. И прето чоловік ест світ и т[ь]ма, небо и земля, аг-
гел и звір. И постави єго [бог] вь границах смерти и живота,
посреді величества и смиренія. Чудное злученінія — дух и
плоть, смерть и живот.38
Взглядом прирожен[н]я разумнои душі, світ єст и аггел
[и] живот и небо, образ божій и подобіе слави єго. А ведле
тіла — т[ь]ма, смерть, земля, звір. И тако бе[з]смертіє и тлі-
ніе вь едином составі пелкгримуєт през битіє видимого мира.
Дух — для хвали вічного бога, тіло же — смиреніа діля,
аби ся душа к тому вь пиху не подносила и зь світовиднои
битности своеи и високого уроженінія. Абовім, кгди душею
виносимся и величаєм, яко частію божією, тогда, позрівше
кь тілу, разумієм ся бити од калу и праху. И тако душа
своє високое мніман[н]я смиряет и покаряєт[ь]ся пред богом.
Тіло же да пребиваєт под властію душі разумнои и да
научаєт[ь]ся и познаваєт, яко прах єст и ісказительности на-
чин[н]я. А прето нехай ся не подносить вь пиху, яко аггел
отпадшій, чуж зостав ласки божей, світа и живота и навіки
згубил таковии дари.
Тім же достоить ми рещи слово премудрого Григорія о
спряженіє и разлученіе. Враг милостив, и друг навітник,
товариш єст души тіло по злучен[н]ю, але шкодливий, поне-
важ воюет на ню с похотьми гріха и налогами своими, и для
того непріатель називаєт[ь]ся.
З инои же сторони, и тіло єст милостивий приятель, по-
неваж боронить душу од пихи и справует кь доброму. Або¬
вім, тілом могу постити, молитися, плакати за гріхи, милости¬
ню подавати, коліна покланяти пред майстатом божіим. Чого
нагая душа, кромі тіла, справити не может.39
Але не вім, яко би-м мог убічи воєван[н]я. Повстаєт бо
душа на тіло, и тіло воюет на душу. Ибо для тіла нижнюю
страну люблю, идеже гріх царствует, душею же вишнєго оте-
чества прагну. И єгда возру кь богу, тогда велик ест-єм и бе[з]-
смертен, небесен и світу наслідник, а єсли тіло преважить
мя кь дол[ь]нему миру и поставить мя близь царства сатанина,

О злосливом мире
239
вь границах смерти, уви мні, тогда буду смертей, т[ь]мі и ог~
неви наслідник.
Граница бовім, смерти — тіло гріховноє. Преділи же жи¬
воту вічному — желаніє кь богу душі безгрішнои. Посреді
жеобоих сих — ум, яко цар и властител[ь]ний судіа и страж
живота вічного. Той рассуждает помисли от самои душі и от-
вні приходимиа от искусителя.
А єсли же душа пасет[ь]ся вь границах смертельних, то
єст тілу угодное творить во похотіх єго, тогда отлученна би¬
ваєт от небеси и світа божеськаго лишенна. Сама же вь темном
и злосливом мирі блудить, яко сліпець, итуляєт[ь]ся под но¬
гами сил противних и властій темних.
О ЗЛОСЛИВОМ МИРЄ
И КТО ЄГО ТВОРЕЦ [Ь] И ДЕРЖАВЦА ЄСТ
БЕСІДА 4
О БРАНИ, ЙКО ДОЛЖНИ ЄС[Ь]МО ВОЄВАТИ
И ОПОЛЧАТИСЯ ПРОТИВУ ВРАГ своих
ГЛАВА 14
В пис[ь]мі святом найдуеться и четвертий мир40, леч зло-
сливий.Яко єст писанно: «Не любите мира, и н'Ьяже вь мирЬ,
яко вес[ь] мир вь злї лежит. Аще кто мир сей любит, враг
богу таковий биваєт и нїсть любви отчеи в нем» (/ Іоанн,
2, [15]).
Заправди мир той нічого иного не может ся розуміти, тиліь]-
ко живот злих свовол[ь]них людий, котории не ходят[ь] в
росказан[н]ю божіем, а ні творятіь] волі єго, но тил[ь]ко по
воли сердца своєго без боязни божієй пасут[ь]ся по розмаитих
паствис[ь]ках гріха. Кьтори, погордівши ласкою божією и
так великими дарами єго, легце важачи собі росказанінія
божиє и науку збавенную, отлучилися от бога доброго, от
пресвітлих аггелов єго грехами своими. Яко пророк рек: «Гре-
си вашЬ разлучают вас между богом» (Ісаії, 59, [2]). А отлучив-
шіся, взяли згоду и сьединеніє гріхом сь дімони и с тіми мирь-
ствуют[ь] и вь едином полку з бісами противят[ь]ся богу и не
покаряютіьіся воли єго. Таковии человіци всі названи суть
миром злосливим.
Поневаж и той зложоний єст, яко з чтирох елементов,
с переднійших четирох злостій: з зазрости, с пихи, з лаком-
ства, з убійстази41 А діавол єст того мира творцу и державну,
ибо той лукавий дух в началі своєго битія позазрів славі

240
Кирило Транквіліон-Ставровецький
своєго творца и вьсхотів бити равен вишнєму. Смотрячи сам
на ся и на світлость прирожен[н]я своєго, которого мів з дару
божієго, в пиху ся подніс. И за то випал з небесного меш-
кан[н]я и зьврьжен з високои світлости до глубокои тем-
ности. И по зверьжен[н]ю своєм той же лукавий дух позазрів
новосьзданному человіку и чести єго и райсіьїкому житію
Адамову, и тогда винайшол лакомство и тим прел[ь]стив
Євву и Адама. И не до сего ста, но и четвертую злость вими¬
слив, юж грубшую видимую — убійство, абовім он научив
Каина, аби убив брата своєго.
И тии злости барзо суть подобни елементом. Яко огнь и
воздух суть тонкій тіла, якоби невідомий, так и тии дві злости
суть тонки, неудоб видими: зазрость и пиха криют[ь]ся не¬
відомо при души невидимой. Суть же два елемента грубших,
єдин над другого тяжшій, яко земля над воду, ито суть види-
мии. Тако и злости сатанини дві грубших: лакомство, як вода,
убійство, як земля,
А яко з елементов всі инии річи сьтворони суть, так и с
тих четирох злостій инии суть створени діаволом и тіми на-
чальствуєт вь мирі своєм: зазростю в незичливих, пихою в
богатих, лакомством в сребролюбцех, убійством в гнівливих
и втирачах світа того. И тими злостьми царствуєт вь челові-
цєх зловірних.
И яко світ сей видомий, от бога сьтвороний, имат растоаніє
небо високостю от землі, тако и мир сатанин разстоитіь] о[т]
мира божія, яко т[ь]ма ог солнца. Вь мирі видомом земля,
місто звіром и человіком, тако и в злосливом мирі тіло, яко
земля, місто єст всякои злости. Превротность непостоанного
ума, яко вода. Легкомисльность безумія и движеніа кь злости
суть, яко вьздух. Также и роспален[н]я пожадливостей блуд¬
них, яко огнь. То суть, яко елемента злосливого мира и яко
гори каменнии — високоуміє и закаменілоє сердце; сладкость
гріховная, яко цвітове; вьісокое разумініє о себі, яко висота
древес; бистрота и поспіх до гріха, яко солнце; уставичная
преміна от доброго кь злому, яко луна; дердце, з которого ся
родят[ь] злии мисли и блюзнірства, яко море.
В таковом мирі вси грішници живутіь] и погани махомето-
ви ереси и иншйи єретици и противници церкви Христови.
И діавол над ними царствуєт, и бісове властителі суть и при-
водци к злому.
А так ми, вірнии, противу того мира злобного воєвати по-
винни-сьми всігди, яко єст писанно: «Не єст наше воєван[н]я
противу и крови и тіла, но противу начальством и властєм
темним кь миродержителєм и справцум т[ь]ми віка сего, про-

О зло слив ом мире
241
тив духов злосливих, кьторіи под небом, яко вигнанци тулаю-
тіьіся. А прето на такових непріателей ваших прійміте все
оружіє божіе» (Ефесеем, 6, [12—13]). Рек блажен[н]ий Павел:
«Аби-сте ся ме[н]жне заставили в день битви противу вшеля-
ким злостєм шатаньс[ь]ким, станьте припоясани по бедрах
ваших правдою» (Ефесеєм, 6, [14]). Тою противу лжі воюйте,
ставте полки вашеи побожности: противку зазрости зичли-
вость, против пихи смиреніє, противу лакомства вьздержаніє,
противу убійства братолюбіе, противу блуда чистоту, противу
обжирства пост, противу вражди покуй.
Нехай ноги ваші будутіь] готови на проповідь Євангелій,
посилайте світлость вь т[ь]мі сущим. Аще кто обратит[ь] гріш¬
ника от пути зблужденіа его, таковий покриєт множество грі-
хов своих (З Моисея, 19; Іаков, 5, [20]). Вьсприйміте віру,
яко тарчу, за которою вьзможете вся стріли сатанини распа-
лениє погасити, и терпеніє вашего спасеніа, яко зброю и меч
духовний, єже єст слово божіе, наука збавенная. И любов кь
богу имійте, яко огнь, и тою спаліте всякое утверженіє сата-
ниньс[ь]коє. И кгди таковое оружіє и брунь узрят[ь] у вас
дімони, тогда убоят[ь]ся и полки свои обратят[ь] вь
бігство.
В таковой битві театрум, або відок, єст місто растоаніа
межи справедливими людьми и грішними. В той битві конь
єст тіло, а душа єздец[ь] и воєвник, назиратели звітязства
твоєго, человіче, — бог и аггел єго. Такоже и своих ему —
діавол и дімони єго.
И єсли тя преможе князь темности зе злостями своими и
звітязтво над тобою од[е]рьжит[ь], о человіче бідний, тогда
звяжет тя гріхом, яко ланцухом, и заведет тя в неволю вічную,
вь страну темного Вавилона. Тамо діавол предастіь] смерти
и мукам вічним, и ти, нещасливий человіче, паденієм твоим
засмутиш аггелов божіих, и бог лице своє от тебе отвратитіь].
Тилько діавол и аггели его вьзрадуют[ь]ся с полову твоєго
и с проигранои битви. Паденіе же твоє преизволеніем самовла-
стіа твоєго биваєт.
Леч кгди за ся душа и звитяжит[ь] полки сатанини злости
и преодоліет миродержцу и посмієт[ь]ся прелести злобнаго
мира 43, тогда станет[ь]ся великоє задивован[н]я и радость
невимовная на небеси аггелом божіим и святим єго патріархом
и пророком, апостолом и мучеником з вигранои битви и звитяз-
тва твоєго (Лука, 20). И сам цар небесний увеселит[ь]ся и зи-
йде на спогкан[н]я твоє и дари богатии подаст[ь] звітязци
своєму и доброму воєвнику — шату білую несмертельности
и віиец[ь] неувядаємий корунаціи в царстві своєм небесном.

242
Кирило Транквіліон-Ставровецький
Єго же буди всім нам получити благодатію господа нашего
Іисуса Христа. Єму же слава купно сь отцем и духом єго свя¬
тим нині и присно и вь віки віком.
Аминь.
О ЗЛОСТИ МИРА СЕГО
И ЯКО ГРІСИ ЄГО У МНОЖИША СЯ ПАЧЕ СОДОМИ
ГЛАВА 14
Уви мні, от жалю не знаю, кому той злосливий мир упо-
добити маю. Подобен єст морю бурливому, всегда в нем страх
и преміна. От глубини єго смоци и китове на пожреніе душі
готови, еретици з боку в, разбойници, дімони, засіли пути
правошественнии, до живота вічного не допущають. В том
моря жеглованінія безвістноє, час смертний вьглубину адову:
корабль — состарілий гріх, стирник — дімон, зверху мрак —
невідомость бога, мольнія убивател[ь]ная и гром —вирок и
декрет он страшливий правосуднаго бога.
И поистинні мир сей злосливий подобен морю, ибо от ла-
комства гоміти скидаєт, біситься и пінит[ь]ся нечистотами,
от убійства играєг кривавими вльнами. У ви мні, хотяй би
нині всі пророци з гробов повстали, нікгди би злостий твоих
по достатку не описали! Ти увесь вь злі лежиш и злост[ь]ми,
яко жрудлом, опливаєш. В тебі нечистота обходитіь] море и
гради, нею бісове заживаютіь] хитрои зради. Душу и тіло
от бога отлучаютіь] и світовидноє око ума т[ь]мою гріха помра-
чают[ь]. В тебі татьба и разбой, смок скритий, а убійство,
яко лев неситий. Посула на судєх первоє місто засідает и прав¬
ду убогих ізьидаєт. Гріх широко царствует, лож ся в народі
криєт, а хищеніє, яко звір, з лову жиєт. В тебі жрудла и ріки
слезнии не висихаютіь], ти гріхолюбцем сладостю, роскошни-
ком радостю, ти мудрим горкостю, богобоязливим жалостю,
убогим тоскливостю. Ти служебником и любителюм своим
обецуєш много, а до геєни посилаєш убого, идеже ність ні
•единои краплі води.
Сего ради не любіте мира сего злосливого и ніяже в нем.
Но скоро біжите от прелести єго, яко Лот от запален[н]я Со¬
доми в гору Сигор, к добродітельному житію в мирноє и пре-
світлоє царство Христово. Єму же слава купно сь отцем и
духом святим єго, нині и всегда и вь віки віком.
Аминь.

Передмова до кн. «Перло многоцінноє»
243
ПРЕДМОВА ДО ЧИТЕЛ [Ь] НИКА
О ТОЙ ПРЕЗАЦНОИ КНИЗІ.
КОТОРАЯ ТО КНИГА НАЗВАНАЯ
«ПЕРЛО МНОГОЦІННОЄ»
ДЛЯ ДВОХ ПОВАЖНИХ ПРИЧИН
ПЕРВОЄ. ДЛЯ ВИСОКОГО БОГОСЛОВС[Ь]КОГО РАЗУМА
ПОВТОРЕ, ДЛЯ СЛАДКОГЛАГОЛИВОГО РИТОРС[Ь\КОГО
ЯЗИКА И ПОЕТИПЩКОГО ХУДОЖЕСТВА
РАЗУМ В ТОЙ КНИЗЄ ФИЛІОЗ[ОФСЬКИИ]
Б03[Ь]К [ИИ]
Ласкавий чител[ь]нику! Подобаєг вам напруд то відати,
для чого автор важил ся подиймовати так великую и тяжкую
працу около той презацнои книги, реченои «Перло многоцін-
ноє». Абовім правдиве годна такового титулу славного, кгди ж
перла родяться в глубині морс[ь]кой от блискавици и с труд-
ностю на світ виносятіьіся. Так и в той книзє слова на честь,
и славу, и хвалу имени боз[ь]кому суть, яко перла много-
цін[н]ии, рожден[н]ии от молнии небеснои, от світлосте духа
святого, в глубині небеснои премудросте, а винесени нині в
мір сей дол[ь]ний видимий високопарним и многозрител[ь]-
ним умом моим, на вічную радость и ненаситимую сладость
душам христолюбивим. Христос ест истенное веселіє любящим
єго. Прето таковую працу мою трудную з любовію прійми.
Правдиве многими трудами тая книга святая взяла своє
сьвершенство, а звлаща в поетиціьїком художестві. Богослов·
с[ь]кая реч и правда латвійша просто писатіь), але под метрами
боз[ь]кіи речи трудно, и барзо трудно. Тил[ь]ко той тоє знаєт,
кто того ремесла заживает. То мя до той труднои праци по¬
будило в старости літ моих, аби чловік охотнійшій бил до
читанінія речій боз[ь]ких и таємниць збавенініих, котории
суть почасти описани сладкою мовою под метри, а звлаща
для молодих, жеби ся заправляли горячею любовію до хвали
божеи и розрадованою душею завше хвалили, благословили,
благодарили, вьспівали, величали бога, творца своєго.
А таковоє набоженство отправуєт христолюбивая душа
двіма способами. Первоє, с умиленієм слез горячих, о невин-
иой смерте сина божія. Єсли схочеш слезами твоими омити
пречистии нозі и невиннии рани господа и жениха душі твои,
яко начастій розмишляй набожне невинную смерть господа
нашего Іисус Христа, сина божія, и страданіа єго, рани и бо-
лезни, и пролитітіє крови его пресвятои за гріхи твои. Співай

244
Кирило Транквіліон-Ставровецький
же жалосно о смерти сина божія на кождий п’яток. Слези
виводить от закаменілого сердца пам’ять смерти Христовои,
которая описана под метри. Также співай собі жалосно о по-
каянію грішних, и там истяжеш умиленіе слез на омит[т]я
гріхов твоих. Повторе, хвали бога твоего розрадованною ду¬
шею. Розмишляй дари его дивнии и добродійства многіи и не-
изречен[н]ии, видимии и невидимии. Прето, єсли схочеш ра-
дости боз[ь]кои доступити и нею наполнити душу свою и сердце,
співай же собі весело в радости, о трох персонах боз[ь]ких,
о персоні отцевс[ь]кой преславной, и синовс[ь]кой, и духа
святого. Бог бо ест вічная радость души нашои. И пам’ять
его святая славная. Кто єи обносить у души своей, от таковои
душі далеко стоить хитрость діаволя и печаль, тиліьїко радость
вічная сьдержить таковую душу. Двоякій то дар божій биваєт
при души справедливой: умиленіе слез и радость боз[ь]кая,
же ся о бозі радовати. Яко пророк рече: «Радуйтеся богу,
помощникови нашему. Вьскликніте гласом радости, вси язи-
ци, вьсплещайте руками, радуйтеся, праведний о господі, и
веселітеся». І пречистая матер божіа рекла: «Возрадовася дух
мой о бозі, спасі моєм». Тоє ж и Павел святий апостол глаго-
лет: «Радуйтеся о господі, и паки реку, радуйтеся. Радость
ваша исполнена нехай будет. Наполняйтеся духом радости,
глаголющи в псалмєх и піснех духовних, вьспівающи и пою-
щи в сердцах ваших господеви». Прето ліпше ест співати ду¬
ховний пісни, аніжли свіцїьїкіи сромотнии бісовс[ь]кіи.
А при том и то погребно відати тебі, ласкавий чител[ь]ни-
ку, иж тая книга презацная, хотяй ся видить мала в очах люд-
с[ь]ких, але великій сьдержить в собі тайни, збавен[н]ю твоєму
служачи. Так суть високого разума богословсіьїкого, же из
єдиного віршика двох або трох слов може добрий казнодія
казан[н]я повісти, и кротко зв’язную реч роспространити,
и душі людс[ь]кіи утішити словом божіим. Также в школах
будучій студенти могуть собі с той книги святои вибирати
вірши на свою потребу и творити з них ораціи розмаитіи часу
потреби свои, хоч и на комедіях духовних.44 А єсли би теж
хто схотіл міти собі за патронку матер божію, пречистую діву
Марію, нехай же похвалу єи читаєт и співает на кождую су¬
боту, прудко таковий почуєт поправу живота своєго и по-
встанінія з гріхов своих. Также и до аггелов божіих святих
и добрих, хто обере собі за патрона Михайла архаггела.
Читай аггелом в понеділок, апостолом в четверіток], муче¬
ником святим в среду, о страстех господних в п’яток, о по-
каянію [вь] второк, а о трох персонах боз[ь]ких в неділю.
А в том наболи читай, що собі подобаєт и зезволить співати,

Передмова до кн. «Перло многоиінноє»
245
читати, хвалити бога твоєго и благодариїти] а святих угод-
ников божіих. Честь почитай, величай, славу их проповідай,
да ж з ними и ти прославитися. А при том читай о премудрости
боз[ь]кой и людс[ь]кой, и душу твою утішай, а до неи ся поспі¬
шай, хочеш ли и ти бити мудрим. Также о четирєх вратєх
часто розмишляй, перед очи свои став тии врата —визволять
тя от гріхов смертел[ь]них, от лакоміства] и нечистіости], от
гордости и прочііих] злосітей], а в добродійства] заправіять]
вірного чловіка, и так щасліиво] дойдеіш] четвертих] врат
царства небесного. Єго ж всіх нас сподоби, Христе, боже наш,
получитіи], там тебе хвалитіи], купно отца, и сина, и духа
святого, нині и прісно и вь вікіи] вікіов].
Аминь.

ЕПІГРАМА
Єсли ту що нестройного поета мудрий обачить,
Проше, нехай ми пребачить.
Кгди ж теоліокгія святая в колі філіозофс[ь]ком вакує,
А поетами и виборними бракує,
Сама живе у славі світородной,
Тил[ь]ко ся часом показує души годной
З дару боз[ь]кого знамените,
Мудростю своєю не закрите,
У світлосте свои слави,
Без поетиціьїкои забави.
А то она у моци маєт,
Же байки поганс[ь]кіє розбивает
И навіки до них ся не знаєт,
А сама в правді паче солнца сіяєт.
Прето поета, би и намудрійшій,
И філіозоф, розумом острійшій,
Мусить гордои думи роги схилити
А небесной царини сам низіьїко ся поклонити.46
А що оглядали разумнии очи наші,
Тогда тоє хотіли слуги ваші,
Ямбікус, трохеус, спондеус,
провадити межи поганс[ь]кіи боги,
Але прудко поломали свои ноги,
Пред світлостю богословіи утікаючи
И жадного до ней приступу не маючи.
Прето, що ся кому бачить,
Вол[ь]но, яко собі рачить.
Убі дивинум ильлюмінаціо,
Ибі тацет поетарум шконддаціо.*
* иЬі (ІІУіпит іііишіпаїіо,
ІЬі іасеї роеіагит ксопгіаііо (лат) —
Де боже сяйво, там змовкає поезія (перекл. В. /(.).

ПОХВАЛА
О ПРЕМУДРОСТИ ТРОЯКОЙ,
В ВІЦІ СЕМ ЯВЛЕННОИ
Ласкавий чител[ь]нику, здало ми ся за реч слушную поло¬
жити похвалу о премудрости, бившой при душах людс[ь]ких
и разумі их. А то покладаю взглядом младенцов, жеби охот-
ними били до науки боз[ь]кои и людс[ь]кои.4в И любителіь]-
ми премудрости. Але то потреба відати напрод кожному чело-
вікови, яко троякая премудрость купоименная, то ест под
єдним именем. Первая найпреднійшая премудрость — в персо¬
ні сина божія. Вторая премудрость —дари духа святого, в
душах пророц[ь]ких и апостол[ь]с[ь]ких и богословс[ь]ких,
и в прочих святих, угодницєх боз[ь]ких. Третя мудрость —
прирожоная в кождой души, годной и не годной. А тая муд¬
рость, прирожоная, от бога єст дана, в началі битія человіче-
сіьїкаго, заровно из самовластієм, так аггелом, яко и челові¬
ком. А таковая мудрость —во праведних и во грішницєх,
и в аггелах добрих и в злих дімонах, а яко самовластіє, так
и мудрость, прирожоная, при натурі зостаєт вічне, неизмін-
не. Таковую мудрость прирожоную аггелове добрій мають в
небі и праведници на земли. Тии, добрій, обращають ю на доб-
роє. Так и дімонони, и грішници свою мудрость и самовластіє
обращають на злое. Таковии вічное затраченінія души своей
готують. Подобаєт же и различіє имен предмудрости знати,
що наридається «мудрость», то прирожоную мудрость значить.
А що приложоно «премудрость» — тогда той предлог значить
над то зацнійшую премудрость, з дару боз[ь]кого, даную про¬
роком, и апостолом, и теоліокгом правовірним.47 Прето я на¬
прод покладаю похвалу о мудрости прирожоной, то єст о фи-
лозофіи, которою царіе царствують и сил[ь]нии правду пишуть
и закон политиц[ь]кій полагають, а мучителі землю держать.48
(В Притчах. Глава 8. Розділ 1).
О мудрости преславная,
От віков вь человіцєх давнаяі

248
Кирило Транквіліон-Ставровецький
Любителі твой тобою прославлення
И на високих достоинствах поставлений.
Тобою царіе царствують
И силіьінии народами справують,
Землею и странами владіють.
О мудрости, все то тобою діють!
Любителі твой, о славная мудрости,
Вишли з безумі я темности.
Тии пишуть права статути,
а в них правду сьвершенную,
Всему світу нині явленную.
Тобою ся вельможі величають.
И пловци морс[ь]кіи душа своя вручають
Силі твоєй сміле й невонпливе,
И преходять морс[ь]кую глубину нестрашливе
Своим плаванієм
И мудрости свои упованієм
О мудрости преславнійшая,
Над злато и каменіє драгоє честнійшая!
Тобою мучителі народом росказують,
И немощнии силіьіних без труда св’язують.
Ти царем держава,
И худородних вічная слава.
У тебе долгота дній и богатество у правици,
А слава, честь и держава у твоєй лівици.
Ти заблуждшим исправленіє,
Ти старцем укріпленіє,
Ти бодрость лінивим,
Ти мужество боязливим,
Ти младенцєм возраст и красота,
Ти панієнства ськровшце и висота,
Ти нищих ськровшце и богатество веліє,
Ти смутних и плачливих вічноє веселіє,
Ти сущим вь т[ь]мі безумія просвіщеніе,
Ти прагнучих слави скороє насшценіє.
Ти хитріи ремесла показуєш світу
и по твоєму сьвіту винайдуєш,
Ти з неподобного подобное твориш
през альхімістов, новоє діло удивителіьіное
И за чуд світу и человіком явителіьіноє.
А тим многих удивляєш, утішаєш,
Понеже тоє чудотвореніє у своєй моці маєш.
Прето ним многих народов удивляєш.

Похвала о премудрости
249
О НЕБЕСНОЙ ПРЕМУДРОСТИ ПОХВАЛА,
ТО ЄСТ О НАУЦІ СИНА БОЖЕГО
И О ДАРЄХ ДУХА ЄГО СВЯТОГО
РОЗДІЛ 2
О премудрости світлійшая,
Пресвятійшая и паче солнца пречестнійшая!
Премудрости небесная непостижимая,
Всему міру вь силі своєй невомістимая,
Світлости вь т[ь]мі сушим неугасимаяі
Ти світом правди паче солнца сіяєш
И разуми темнии наші просвіщаєш,
Ти алчущих правди доволіьіно насищаєш,
Ти на позорі міра сего дом слави свои создала
И трапезу свою сладости всім у готова ла.
Ти рабов своих, апостолов, послала
Вь всі страни и многих народов сьбрала
В дом церкви твои,
С презіл[ь]нои любві свои,
Аби били світом правди твои просвішени
И хлібом небесним от твои трапези насищени,
И от чаші твои вічним веселієм упоєни.
О небесная премудрости,
Неизреченная благости!
На тоє-сь твою трапезу уготовала,
Аби-сь нам през ню живот вічний даровала,
А в тим дивную-сь свою доброть показала.
Ти вь т[ь]мі блудящим світ євангелія послала,
Аби твои любителі в нем всігди ходили
А вь т[ь]мі гріхов болей нині не блудили.
О премудрости небесная, дивний світе,
Души моєй благовонний неувядаємий цвітеї
Ти сладчайшая паче всякой сладости,
Ти моя прелюбезнійшая радости,
Ти паче всякого світа світлійша
И над все честноє віка сего честнійша.
О премудрости, предобрійшіи твои дійства неизреченни,
Ані разуми аггел[ь]с[ь]кими полічени.
Любителі твои славою небесною облеченни
И тобою тайн боз[ь]ких нині наученни.
Ти всего міра сего истенноє строєніє,
Ти сьзданія божія извістноє ра[с]смотреніє,
Ти времена и літа по лічбі знаєш,
Ти всім имена власний нарицаєш.

250
Кирило Транквіліон-Ставровеиький
Ти разуми наші світом бозіьіким просвіщаєш
И пред бу[ду]щая и грядущая вьзвіщаеш,
И вь настоящом раісісмотреніе даруєш,
И, яко мати, любовію нас наказуєш,
Діти свои, аби-с[ь1мо в заповідєх божіих ходили
І вьлю єго святую любезно творили.
Ти бовім душу нашу вь боязнь божію заправуєш
И на мешканіє духу святому готуєш.
Ти сердца наші кристаловиднии показуєш.
Ти нам небесний тайни об’являєш
И любви божей вь душах наших огнь роспаляеш.
Ти нам дари боз[ь]кіи даруєш знамените
И добродійства єго непребраніи обфите.
Ти душам нашим бодрость даруєш,
Ти лінивих до молитви пилІьінои заправуєш.
Ти учиш от гріха прудко утікати
И през покаяніе живота вічного искати.
Ти мя от прелести міра сего отлучила
И вь будущом віці искати сладости научила,
Идеже мні вічноє от[е]чество зготовано
И през тебе тамо мене нині позвано,
До вічнои радости
И ненаситимои сладости.
О премудросте небесная непостижимаяі
Ти всему міру нині невьмістимая.
Непостижимий світе и неизреченний,
З дару твоего боз[ь]кого міру явленний.
Сего ради недоумію,
Паче же не смію,
Откуду тя начну достойно хвалити
И предобрійшіи дійства твои явити.
Ти преходиш всіх разуми,
Тебе не постигнуть високій уми
Аггел[ь]с[ь]кіи и земних человіков,
Ти свой світ явила прежде віков.49
З невидимого бога неизреченно рожденна
И вь віцєх разумному створен[н]ю явленна
И вь святих любителєх твоих вькорененна.
Ти вь первозданном світ свой явила,
Ти вь патріярсєх и пророцєх вітви роспустила,
Ти вь апостоліх сладкій плод показала
И през них вь многих народіх зостала.
Ти вь яснозрителіьіном разума богословс[ь]ком
столицу свою засадила

Похвала о премудрости
251
И в душах их плод свои нині усладила
И разуми тіх боговидінієм просвітила.
Ти вь мученицєх огнь любви Христовои распалила.
Ти вь пустинях бьівших богомисльности научила
И душу их любовію кь богу роспалила.
О премудрости святая и предобрійшаяі
Ти над все віка сего честноє пречестнійшая
И паче всякои красоти прекраснійшая.
Звитязци міра и прелести его
сь пресладкои чаші твои
Упоили до ситости душі свои.
Тии світлость твою вьзлюбили
И міродержцю колін своих не поклонили.
Ти мучеников святих мужеством обдарила
И през тих діявола сь тирани побідила,
И през них власти темния посрамила,
И их вічною славою прославила
И сладостю любви свои довол[ь]но упоила,
А світом своим разуми их просвітила
Вь познаніє волі божеи и тайн збавенних,
През тіх разуми міру явленних.
Прето и я славу твою проповідаю,
А от радости сердцем и душею моєю играю
И, яко орел буйний, по висоті літаю
Світа твоего и тім разума моєго просвіщаю
И вь глубину боз[ь]ких таємниць твоих вьмітаю
Зрініє моє,
Да же ясно узру пресвітлоє лице твоє.
О мати святих, подай сесца устом моим,
Насити гладную душу мою сладким млеком твоим,
Просвіти зіници душі мои
Світом вічнои світлости твои,
Обогати убогую душу мою,
О[т]творивши скарбницу свою,
Худородного, нині прослави мя
И сь любительми твоими причти мя,
Даруй ми славу грядущого віка
Пред позором аггелом и земного человіка.
О Христе, боже мой, предвічная премудрости,
Непостижимая аггелом світлости,
Жрудло доброти боз[ь]кои непребранное,
Вь дарєх твоих и заслугами нашими незровнанное,
Нині и по .всі віки
Напавающе вічною сладостію человіки,

252
Кирило Транквіліон-Ставровеиький
Вірних любителей ТВОИХ,
Молю тя, цару и боже мой, не презри слез моих
И грішнои души мой
А вічнои невол[ь]ници твои.
Спомни на віру и труди мой.
Єгда прійдеш вь славі царства твоєго,
Тогда пом’яни мя, грішного раба своєго,
Кирилія смиренного,
За кров святую твою купленного.
Твоим человіколюбієм и щедротами
Сьтвори и яви боз[ь]кую милость свою с нами.
Отпусти ми вся сіа, що-м тебі винен т[ь]мами.
Услиши скоро милости просящого
И прослави в царстві твоєм нині тебе славящого.
Сподоби одесную тебе стати
И дай ми милостивую правицу свою привитати
И святий твой радосній глас услишати.
Даруй то души моєй плачливой, отри слези мой вічне,
Аби-м світлим оком уставічне
Виділ пресвітлоє лице твоє,
Цару и боже мой,
А то веселіє моє вічноє.
О то плачливе просить раб твой.
Сподоби сладкій глас твой слишати
А ним вічне душу мою утішати.
Воньми глас молитви мой
З боз[ь]кои ласки твои,
Не опусти мя,
Але вь товариство святих твоих призови мя,
И до пресвітлих аггелов твоих причти мя,
И вь царстві твоєм царствовати сподоби мя,
И тамо тебе всегда хвалити,
Благодарити,
Воспівати,
Величати
И сь страхом упадати,
З найнижшим моим поклоном,
Пред таоим бозіьїким пресвітлим троном.
Славу, честь и на всіх державу навіки признавати,
Прославляти
Радостію отца, и сина, и духа святого,
Вь троици бога єдиного,

Похвала о премудрости
253
Нині и всегда и вь всіх віцєх нескончоних,
На обі страні без конца завішоних.
Аминь.
ЯКО НІКТО ТАКЬ НЕ ЄСТ ЛЮБИМ БОГУ,
ЯКО СЕЙ. КОТОРИИ ЛЮБИТЬ
ПРЕМУДРОСТЬ НЕБЕСНУЮ
О премудрости пресвятая,
Славою вічною превзятаяі
Ти у славі своей глубина недозримая,
Ти присносущная світлость неугасимая,
Ти вь мирі доброть свою гойне виливаєш
И любящих тя по числу знаєш
И кь світу твоєму ис т[ь]ми призиваєш.
Тобою любители твой славними зостали
И пред лицем божіим у світлости стали.
Ти их двоякими дарами обогатила
И вічним веселієм гойне упоила.
Ти всю волю любви свои на них скончала
И любителей своих славою вічною вінчала.
О премудрости святая и преславная,
Ти над всі віки давная,
Із бога рожденная
И миру тім явленная.
Ти любителей своих ис т[ь]ми гріха виводиш
И, яко мати, праведних на живот вічний родиш
И с тими, яко чадолюбивая мати, играєш
И яснозрител[ь]ного ума их світом одіваєш.
И даєш єму на вьісоту умного неба летіти
И невозбранно тріперсоналіьінргр бозства зріти.
Ти с праведними з начала міру ходиш,
Ти их розуми к світу непристуному приводиш.
О премудрости благословенная,
Нам от бога нині ти явленная.
Ти на позорі міра сего стала
И трапезу свою богатую уготовала.
А чаша твоя сладкого вина наполненініа,
И любов твоя до народов земних склоненна.
Сего ради сладкій глас свой подносиш
И всіх земнородних до неи любезно просиш,
Аби ся от стран безуміє сьбрали
И вь світі дому твоєго нині стали
И дари твой небесний дармо брали.

254
Кирило Транквіліон-Ставроеецький
Трудолюбци сладостію твоєю посилени
І вь трудіх праведних зостали неутомлени.
О премудрости святая велехвал[ь]ная
И вь любви твоєй огнепал[ь]ная!
Дівственниці сладостю твоєю упоєни
И любовію твоєю неситою роспалени.
Тии тяготу и вар дневній терпеливно носять
И чистоє око душі своєй кь світу твоєму подносять.
За то они славою вічною коруновани
И до царства небесного на покой вічний позвани.
О премудрости святая,
воистинну по душах праведних ходиш,
Но и грішников нині от т[ь]ми на світ изводиш,
Даруй нині и мні, Христе, боже мой,
світ премудрости твои ясно оглядати
И вь чину праведних твоих стати.
Сей єст любим богу, іже сь премудросгію єго
любезно пребиваєт.
Той всіди вь дарєх боз[ь]ких гойне опливаєт.
Ти от віка ськровеннии тайни откриваєш
И любителей своих світом разуми их покриваєш.
Ти любящаго тя в любов божію приводиш
И при боку єго вічним стражем ходиш.
Ти любителя своєго за вічний дар
богу душелюбному обручаєш
И душу єго вь десницу бозіьїкую вручаєш
И главу любителя своєго вінчаєш
Коруною царства небесного вічного
И веселія без уприкрен[н]я уставічного
Тамо насищаєш
И світом просвіщаєш.
О любителі премудрости небеснои,
силу єи нині познайте
И любов огнепал[ь]ную до ней майте.
Ибо премудрость таковий дар вь собі маєт,
Яко любителей своих близ[ь]ко бога поставляєт.
Патріярси и пророци и апостолове
сь премудростю всігди пребивали,
Прето в любви божей навіки зостали.
Апостолове, премудрій ловци
И яснозрител[ь]ніи богословци
Сь премудростю любовію сьвокуплени
И за то богом небесним вьзлюблени
И славою вічною нині прославлени

Коментар
255
А в чину многоочитих херовімов поставлени.
И нині всякий, той,
хто небесную премудрость возлюбить,
Таковий заразом т[ь]му смерти вічнои згубить,
И бог єго паче всіх любовію вічною вьзлюбить
И славою вічною прославить знамените
Пред позором аггелом святих своих незакрите.
Зде, любителі премудрості, єго познайте,
Вірою любов божію и премудрость єго достизайте,60
Да же вьвіки з нею царствуєте вь радости,
Наслаждающися небеснои вічнои сладости.
Даруй то нам, Христе, боже наш, вьскорі получити,
А под крилома ласки твои боз[ь]кои навіки почити,
Славящи тя тамо, купно отца, и сина, и духа святого,
Вь троици святой бога єдиного,
нині и всегда и вьвіки віком.
Аминь.
КОМЕНТАР
Кирило Транквіліон-Ставровецький (помер 1646 р.) — один
із найбільш визначних і талановитих українських книжників
кінця XVI — початку XVII ст. Він був викладачем у Львів¬
ській братській школі, займався проповідницькою діяльністю.
Із 1626 р. внаслідок конфлікту з деякими вищими православ¬
ними ієрархами перейшов в унію і став архимандритом у чер¬
нігівському Єлецькому монастирі. Йому належать такі відомі
твори, як «Зерцало богословії», «Євангеліє учительноє» і «Пер¬
ло многоцінноє».
У розвитку тогочасної духовної культури України Транк-
віліон представляв напрямок, характерною особливістю якого
був відхід від притаманного тоді українським мислителям
різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості.
Відштовхуючись передусім від вітчизняної культурної спад¬
щини, а також переосмислюючи в її контексті деякі здобутки
західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях для
формування ренесансно-гуманістичних ідей на Україні. До
розроблюваних ним ідей ренесансного гуманізму можна від¬
нести ідею самопізнання, усвідомлення важливості людяно¬
сті, людської гідності і морального оновлення; необхідності
активної діяльності передусім на благо свого народу; високу
оцінку своєї праці як наслідок уявлення про сенс життя як
здійснення людиною свого земного призначення, а не тільки

256
Кирило Транквіліон-Ставровецький
служіння богові; сам факт виявлення інтересу до пояснення
природи, хоча останню він розглядав скоріше як корисний
засіб умоглядного проникнення у божественну сутність (біль¬
шість тогочасних українських книжників проблемами приро¬
ди взагалі не займалась), і, нарешті близьке до неоплатонізму
Відродження розуміння бога як невимовного безмежного не¬
осяжного буття, що проймає видимий світ і забезпечує його
життєдіяльність.
Уривки із книги Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зер-
цало богословії» подаються за виданням: Кирило Транквіліон-
Ставровецький. Зерцало богословії.— Почаїв, 1618.— Арк. 9—
24. «Передмова до чител[ь]ника о той презацной книзі, которая
то книга названная «Перло многоцінноє» для двох поважних
причин. Первоє, для високого богословсіьїкого разума. Повто-
рое, для сладкоглаголивого риторс[ь]кого язика і поетиціьїкого
художества. Разум в той книзє філіозіофський] боз[ь]к[ий]» по¬
дається за виданням: «Перло многоцЬнноє...» — Чернігів, 1646.
Примірник Львівської наукової бібліотеки АН УРСР, Ст. II
2556, арк. 1—2 зв. (ненумеровані). Див. також публікацію у кн.:
Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упо¬
рядники В. П. Колосова, В. І. Крекотень.— Κ., 1978.—
С. 233. «Похвала о премудрості троякой, в віці сем явленной»
подається за виданням: «Сіа книга названная Перло много-
цЬнноє. Оьставленна трудолюбієм през Киріла Транкв'Ьліона
и проповідника слова божія, архімадрита черніговского мо¬
настиря Єлецкого. Сь всею, єже о Христі братіє...» Чернігів,
1646. Примірник ЦНБ АН УРСР, філія № 1, Д. X 6/545,
арк. 76 зв.— 106 (ненумерований). Див. також публікацію
у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.—
С. 289—295.
ПРИМІТКИ
1 На думку К. Транквіліона-Ставровецького, бог — безособова сила,
яку можна виявити шляхом пізнання створеного світу. Джерелом такого
розуміння бога були поширені ще за Київської Русі ідеї розробленої Псевдо-
Діонісіем Ареопагітом апофатичної теології та інші вчення східної патри¬
стики, а також пізніші уявлення ісіхастів, згідно з якими неосяжний за
своєю сутністю бог виявляє себе завдяки своїй енергії, діяльності, що про¬
никає світ і не дає йому розкластися на протилежні елементи. Водночас
на його розумінні бога позначилися притаманні західноєвропейському Від¬
родженню і переосмислені ним ідеї натуралістичного пантеїзму. Свої
міркування К- Транквіліон-Ставровецький підсилює, як було прийнято
в тогочасній українській літературі, посиланнями на канонічні тексти
св. письма.

Примітки
257
2 Вираз «пізнай самого себе», як відомо, був написаний над входом до
храму Аполлона в Дельфах. В історії античної філософії Сократ вперше
звернув увагу на суто людські проблеми і насамперед на проблему самопіз¬
нання. Важливого значення ця проблема набула за середньовіччя, оскіль¬
ки ідея індивідуального порятунку за допомогою віри, визначення глибини
і щирості останньої передбачали самозаглиблення і самоаналіз. Звертан¬
ня до внутрішнього світу людини е характерною ознакою також ренесанс¬
ного індивідуалізму.
На необхідності самопізнання наполягає І К· Транквіліон-Став-
ровецький. На його думку, основним у процесі самопізнання є пізнання
людиною своєї духовної сутності, усвідомлення важливості людяності,
людської гідності і морального оновлення людини як необхідної передумо¬
ви її релігійного оновлення, активної діяльності, спрямованої на обстою¬
вання інтересів своєї батьківщини, її культурних та релігійних тра¬
дицій.
Дальшого розвитку в історії філософської думки на Україні вчення
про самопізнання набуло у творчості Г. С. Сквороди, який пов’язав само¬
пізнання із «сродною» суспільно корисною працею.
3 Учення К. Транквіліона-Ставровецького про світ викладене у його,
творі «Зерцало богословії» і ділиться на чотири розділи: 1) про перший,
невидимий світ, тобто про ангелів і демонів; 2) про другий, видимий світ,
тобто про природу; 3) про третій, малий світ — людину; 4) про четвертий,
«злосливий» світ, що є «згодою злосливих людей и грішників з дияволом
і його демонами». У даному разі автор застерігає читача, щоб не відпав від
вітчизни небесного Сіону (у вченні «про пресвітлий Сіон, місце прекрас¬
не, небесний Єрусалим» Транквіліон викладає свій суспільний ідеал) і
не потрапив у «темний Вавілон», під яким він розуміє світ соціально¬
го зла.
4 Використання Транквіліоном поряд із старослов’янською так званої
«простої мови», тобто тієї, якою користувався в повсякденному житті ук¬
раїнський народ, свідчило про риси реформаційної ідеології у його світ¬
огляді.
6 Висока оцінка К- Транквіліоном-Ставровецьким своєї праці є наслід¬
ком властивого йому ренесансно-гуманістичного уявлення про сенс люд¬
ського життя. Останній він вбачав, як зазначалося, не лише у служінні
богу, а й у здійсненні людиною свого земного призначення, в активній діяль¬
ності, в тому числі художньо-творчій, де могла виявитись мудрість людини,
її знання, доблесть, благородство, талант, тобто те, що могло природне в
людині піднести до рівня божественного і задовольнити її прагнення до
земної слави, до безсмертя її імені.
6 К· Транквіліон-Ставровецький має на увазі католиків, уніатів та
протестантів.
7 Натяк на представників західноєвропейської схоластичної філософії.
8 Мається на увазі притаманний для православ’я спосіб осягнення
бога шляхом містичного переживання його через мовчазне «розумне бачен¬
ня» і «умне діланіє». Цей спосіб передбачає самозосередження, індиві¬
дуальне проникнення в таємниці божественної сутності, що вело до рефор¬
маційної ідеї усунення церкви як посередника між богом і людиною.
9 «Тілесний розум» — людський розум, тобто розум, яким оперують
світські науки, непридатний, з точки зору православних книжників кінця
XVI — початку XVII ст. і реформаторів, в тому числі К. Транквіліона-
Ставровецького, для осягнення боголовських істин.
*° Тут автор в дусі православної традиції підкреслює значення мов¬
чазності та містичної зосередженості на ідеї бога для наближення до
нього.
0 8—328

258
Кирило Транквіліон-Став ровецький
11 Знову ж таки підкреслюється значення самозосередження як необ¬
хідної умови пізнання бога.
12 Як зазначалося, К* Транквіліон-Ставровецький був переконаний,
що істинного розуміння божественної сутності можна досягти шляхом її
індивідуального сприймання за допомогою «умного діланія».
13 Натяк на схоластичну філософію і теологію.
14 Спираючись на апофатичну (негативну) теологію «Ареопагітик», в
основу якої було покладено неоплатонівську концепцію єдиного як поза-
природної всемогутньої сутності, Транквіліон підкреслює простоту, безті¬
лесність та безіменність божества. Ідеї апофатичної теології були поширені
також в епоху Відродження (зокрема, в ученні Миколи Кузанського,
Майстера Еккарта та ін.).
16 Посилаючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, К* Транквіліон-Став¬
ровецький підводить читача до думки, що найбільш адекватним способом
осмислення божественної сутності є послідовне заперечення щодо неї будь-
яких властивостей, атрибутів, які спостерігаються і передбачаються в ре¬
чах навколишнього світу. Він підкреслює непізнаваність бога, його недо¬
ступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невимовність,
безмежність, вічність.
16 Знову ж таки в дусі апофатичної теології Транквіліон підкреслює,
що бог, оскільки він — найясніший розум, є вищим від будь-якого розуму
й мови, тобто неосяжний і невимовний.
17 К- Транквіліон-Ставровецький має на увазі вчення Арія (див. прим.
№ 19 на с. 442).
18 У цьому місці К- Транквіліон-Ставровецький виступає проти кон¬
цепції відомого мислителя і тонкого діалектика школи патрипасіанських·
антитринітаріїв Савелія (III ст.), згідно з якою бог, перебуваючи в самому
собі у стані спокою і мовчання, є чистою монадою, позбавленою будь-яких
відмінностей. Однак, виходячи зі свого мовчання з метою творення і про-
мислення про світ и стаючи словом, що говорить, він являє себе у трьох
різних формах — отця, сина і духа. Останні є особами не в розумінні дійс¬
них самостійних осіб, а лише в значенні зовнішніх тимчасових форм вияв¬
лення у світі, за допомогою яких поступово виявляє себе у світі божествен¬
на монада.
18 К. Транквіліон-Ставровецький спростовує положення католицького
віровчення, згідно з яким існує не лише святий дух паракліт, що походить
від отця, а й святий дух дарів — благодать, ~що похбдйть від сина. Це по¬
ложення випливало з католицького догмату Ііііочие (вчення про те, що
святий дух походить і від сина), за допомогою якого Ватікан обгрунтовував
владу папи.
20 Йдеться, очевидно, про загальноприйняте у східнохристиянській
теології положення, згідно з яким неосяжний бог внутрішньо, невидимо
реалізує свою сутність у межах християнської трійці, а зовнішньо виявляв
себе завдяки своїй енергії, діяльності, творить видимий світ і людину,
проникаючи його, зберігає.
21 Згадується вчення відомого ересіарха V ст. Несторія, згідно з яким,
дівою Марією було народжено не бога, а лише людину, з якою безвідносно
до неї з’єдналося слово боже, передвічно народжене від отця, тобто слово
боже перебувало з цією людиною в особливому моральному або відносному
поєднанні (див. також відповідну прим, на с. 547).
22 Християнське вчення про втілення бога в людину мало в ранньо¬
християнську добу величезне загальнокультурне і філософське значення.
На відміну від римського суспільства, яке не бачило в людині нічого свя¬
того, бо обов’язок, честь і слава оцінювалися значно вище будь-якого люд¬
ського життя, християнство актом втілення бога в людину відкрило їй

Примітки
259
можливість також стати богом, зробило людину найвищою цінністю у світі,
а людяність — невід’ємною властивістю людини і людської культури,
23 Аполінарій—єретик, див. прим. 21.
24 К. Транквіліон-Ставровецький дотримується антропологічного по¬
гляду на природу, згідно з яким світ був створений для людини з метою
прославлення нею свого творця. Хоча антропоцентризм Транквіліона ще
підпорядкований принципові теоцентризму, в його уявленнях про людину
вже є елементи її ренесансно-гуманістичного осмислення, що виявлялися,
зокрема, в переконанні у великих творчих можливостях людини, в не¬
обхідності її активної творчої діяльності з метою виявлення її знань, доб¬
лесті, благородства, таланту тощо.
25 К· Транквіліон-Ставровецький викладає вчення про чотири елементи
або стихії, з яких, на його думку, був створений універсум. Концепція
чотирьох елементів була поширеною за античності (найбільш грунтовно
розроблена Арістотелем), у середні віки, а також в епоху Відродження.
Стверджуючи, що елементи неоднакові за своїми якостями — одні тяжчі
і грубші, а інші — легші і тонші і говорячи про їхнє різне розташування
у просторі, Транквіліон тим самим відтворює арістотелівську концепцію
неоднорідного простору, де кожне тіло прагне і займає відповідне йому
природне місце, яке може бути далі або ближче від Землі як нерухомого
центру світу.
26 Це спроба Транквіліона пояснити природними причинами морську
бурю, грім та блискавку, спираючись на східнопатристичну літературу,
зокрема на твори Василія Великого та Йоана Дамаскина.
27 К. Транквіліон-Ставровецький, не згадуючи Арістотеля, схиляється
до його думки, згідно з якою небо є п’ятою субстанцією, що відрізняється
за своєю природою від чотирьох основних елементів.
28 Спираючись на твори Василія Великого, К. Транквіліон-Ставрове¬
цький викладає геоцентричну точку зору на будову Всесвіту.
29 Транквіліон висловлює загальноприйняту у середньовічній і рене¬
сансній філософській думці точку зору на людину як на єдність смертного
тіла і безсмертної розумної душі.
80 Закликаючи свого читача до безгрішного життя, К- Транквіліон-
Ставровецький розуміє останнє не лише як покірливість і дотримування
усіх божих заповідей, а і як активну діяльність, як боротьбу з польсько-
католицькою експансією за національне, соціально-політичне, релігійне та
культурне самоутвердження свого народу. Своєю творчістю Транквіліон
зробив значний внесок у формування ідеології визвольного руху, що була
своєрідною формою реформаційної ідеології на Україні.
81 Поділяючи весь створений світ на чотири світи, К. Транквіліон-
Ставровецький вважає людину третім світом або мікрокосмосом. Уявлення
про людину як про мікрокосмос було властиве філософській думці антич¬
ності, среденьовіччя і Відродження.
82 У дусі філософських традицій середньовіччя, передусім східної
патристики і Київської Русі, К. Транквіліон-Ставровецький уявляє собі
людину як єдність двох протилежних сутностей — тіла, що, як і макро-
космос — природа, складається з чотирьох елементів, і невидимої, розумної
і безсмертної душі.
88 Душу К. Транквіліон-Ставровецький вважає, як і більшість мисли¬
телів його часу, розлитою по всьому тілу.
84 Ототожнення К* Транквіліоном-Ставровецьким почуттів у людсько¬
му тілі зі стихіями у світі свідчить про послідовне проведення ним ідеї
єдності макро- і мікрокосмосу.
35 Метафізіон, тобто метафізика, предметом якої у середньовічній фі¬
лософії вважали так звані невидимі сутності: душу, ангелів, бога тощо.
9*

260
Кирило Транквіліон-Ставровецький
86 Поділ К- Транквіліоном-Ставровецьким людського тіла на верхню
частину — небо і нижню — землю, е ознакою його переконаності у єдності
мікро- і макрокосмосу, його намагання наблизити людину до природи,
що наближає його до філософських ідей Відродження.
37 Ототожнення К- Транквіліоном-Ставровецьким розуму в душі з
очима в тілі свідчить про його намагання максимально зблизити духовну
і тілесну природи, в чому також простежуються певні підходи до ренесанс¬
ної інтерпретації проблеми людини.
88 К. Транквіліон-Ставровецький підкреслює складність, суперечли¬
вість людської природи, діалектичне поєднання у ній двох протилежних
начал.
38 Викликає інтерес намагання К. Транквіліона-Ставровецького під¬
креслити необхідність, корисність тілесної природи людини, її позитивний
вплив на духовну природу, реабілітувати її, що можна розцінювати як по¬
яву елементів ренесансного світовідчування в його концепції людини.
40 В одному з розділів «Зерцала богословії» К- Транквіліон-Ставрове¬
цький описує четвертий і останній із світів, на які він поділяє всесвіт, так
званий «злосливий» світ. Цей світ автор уявляє собі як сукупність носіїв
соціального зла.
41 За аналогією до макрокосмосу-природи К. Транквіліон-Ставрове¬
цький вважає і «злосливий» світ складеним із чотирьох елементів: заздрості,
пихи, ласунства і вбивства.
42 «Злосливий» світ К. Транквіліон-Ставровецький називає також краї¬
ною темного Вавілону.
43 Перемога людської душі над полками сатанинської злості і подолан¬
ня миродержця мислиться К- Транквіліоном-Ставровецьким також і як
вірність інтересам свого народу в умовах польсько-католицької експансії,
як обстоювання вітчизняних релігійних та культурних традицій.
44 Висока оцінка К· Транквіліоном-Ставровецьким своєї праці, усві¬
домлення її практичного значення свідчать про елементи ренесансного гу¬
манізму у його світогляді.
46 Визнаючи велику роль поезії і філософії в духовному розвитку
людини, Т^анквіліон ще в дусі середньовічних уявлень на перше місце
ставить теологію.
46 Закликаючи читача до вивчення як богословських, так і світських
наук, К- Транквіліон-Ставровецький тим самим підкреслює необхідність
знань останніх, що усвідомлювалось далеко не всіма його сучасниками.
47 За Транквіліоном, людині властива вроджена мудрість, тобто вро¬
джені здібності, за допомогою яких вона може робити добро або зло. Інша
мудрість, яку він називає премудрістю, є, на його думку, божим даром і
властива вона, як правило, пророкам або апостолам. Останню він, віддаючи
належне давньоруським традиціям, ставить вище вродженої мудрості.
48 К. Транквіліон-Ставровецький високо оцінює вроджену мудрість
людини. За допомогою цієї мудрості люди пізнають і розвивають світські
науки, створюють закони, здобувають честь, славу, керують державами.
Така оцінка світської мудрості свідчить про певне наближення Транкві-
ліона до ренесансного гуманізму.
40 Прославляючи неосяжність і велич небесної премудрості і ставлячи
її вище світської, Транквіліон підкреслює її недоступність для людського
розуму, вважаючи її, очевидно, предметом віри. Так гадали й інші україн¬
ські книжники XVI—XVII ст. Предметом віри вважали богословські іс¬
тини і реформатори.
60 Підкреслюється значення особистої віри, а не церкви, як посеред¬
ника між богом і людиною у пізнанні божественної премудрості, що пояс¬
нюється впливом реформаційної ідеології на світогляд Транквіліона.

АНОНІМ
ПОХВАЛА МУДРОСТІ, В ЯКІЙ СИН,
ВІДДАВШИ ЇЙ НАЛЕЖНЕ, ПРОСИТЬ 217
МАТІР, АБИ ВОНА ЗАВЖДИ БУЛА ЙОМУ
ДО ЧЕСНИХ НАУК НАТХНЕННИЦЕЮ
Й ПОМІЧНИЦЕЮ
Моя люба паніматкої Яка велика до наук і муд¬
рості повага, який значний від них пожиток, яка,
нарешті, безмірна їх цінність і багатство, що ніколи
не гине, то розум не моєї голови, про це вже достатньо
говорено. Починаючи з давніх часів про них можна
було почути від людей, що були увінчані всемогутнім
господом богом мов би неоціненною й далеко сяючою
короною, мудрістю, кажу, і наукою. Я ж оповім про
них на основі вкушання їх солодкого покорму, тобто
читання розмаїтих книг мудрих людей, з яких я зро¬
зумів солодкість і смак мудрості, а також дещо й про
її як душевну, так і тілесну користь, яку вона нам
приносить. А оскільки я відчуваю себе людиною, обда¬
рованою господом богом розумом, яким людина лише
й відрізняється від інших безсловесних тварин, то
маю потребу знати, як розпоряджатись тим розумом,
щоб не збочити з правильного шляху. Цей розум лю¬
дина взяла у господа бога ні для чого іншого, а для
того, щоб пана і добродія свого знати, а знаючи, чинити
його святу волю і, чинячи, успадкувати ті вічні духов¬
ні блага, які їй уготовані і які є власним, останнім і
найвищим людським щастям. Задля цієї власної, а не
іншої причини людина й народжується на світ. І всього
цього людина не може досягти жодним іншим способом,
хіба що через науку і мудрість.
До цієї мудрості закликає мене і єврейський цар
Соломон, заздалегідь даючи її приклад. Бо коли всту¬
пав на царство, як про це читаємо в Третій книзі
царів, нічого не отримав. Згодом про це прикликання
мудрості він писав у своєму творі, як про це читаємо
в другому розділі його притч: сину мій, каже він, якщо

262
Анонім
будеш прикликати мудрість і схилиш до неї своє серце,
якщо викохаєш її і будеш шукати як гроші і як незлі¬
ченні скарби, то в той час пізнаєш страх божий і до-
217 зв, сягнеш пізнання бога. І слушно, бо через що // дові¬
дались ми про бога в трійці єдиного, як не через муд¬
рість і науку, чим зміцнені в святій кафоличній вірі,
як не через неї? І взагалі кажучи, всі свої справи й
свою всемогутність бог через неї проголошує світові,
як про те пише Екклезіаст, тобто проповідник, мовля¬
чи у розділі першому: всіляка мудрість від господа
і з ним була завжди і пребуде вічно. Він закликає
мене любити її, коли в розділі шостому говорить: якщо
знайдеш розумну людину, вставай і йди до неї рано і
поріг дому її хай витирає нога твоя. І Соломон у своїх
притчах покладає її вище за всі багатства, коли гово¬
рить у розділі третьому так: благословенною є та
людина, яка знайшла мудрого і сама багата на розум,
бо його набуття краще за торгівлю золотом і сріблом.
Його перші й найчистіші пожитки є дорожчими за всі
багатства, і всілякі речі, які б людина могла побажати,
ніколи з ним зрівнятися не зможуть. Так само гово¬
рить і в розділі сьомому, коли мудрість називає своєю
сестрою, а розсудливість — приятелькою. І в шостому
ж розділі, коли мовить: кращою є мудрість, ніж сила,
і муж розумний, ніж мужній.
Проте не лише св. письмо, а й погани закликають
мене до неї. Ціцерон написав так: «Вони, говорить про
науки, молодих виховують, старих людей звеселяють,
у щасливі часи бувають оздобою, а в нещасливі — роз¬
радою, втечею; приносять втіху, дають насолоду, не
чинять жодної перешкоди в дорозі, в мандрівці завжди
ночують і мешкають з нами».
Для того, щоб відрекомендувати мудрість, я міг би
навести ще більше свідчень з писань як священних,
так і поганських. Але не хочу вам набридати поши¬
ренням своєї промови, бо мені здається, що сказано
вже достатньо, адже кожний і в наш час може побачи¬
ти, яку користь і душевну і тілесну звичайно прино¬
сить мудрість.
І все ж закінчуючи похвалу мудрості, звернуся до
218 слів вже згаданого красномовця Ціцерона, які // е
такими. О, мудросте, людського життя керівнице, о
мудросте, цнотливих наставнице, о мудросте, від без¬
честя рятівнице, без якої не лише ми, а й взагалі

Похвала мудрості
263
людське життя виникнути б не могло. Ти побудувала
міста, ти закликала розрізнених людей до спільного
життя, ти об’єднала їх спочатку житлом, потім шлю¬
бом і, нарешті, писемністю і мовою; ти ж стала вина¬
хідницею права, наставницею звичаїв і господинею
наук, до тебе звертаємося, від тебе допомоги жадаємо,
тобі, нарешті, всі віддаємо шану.
І якщо та людина, поганин, що не мав жодного
уявлення про істинного бога, проте вбачаючи неоці¬
ниму користь від мудрості, так дуже її хвалить і весь
їй віддається, то наскільки ми, християни, мусимо зна¬
ти, які пожитки, не минущі, а вічні, звичайно прино¬
сить мудрість. І як же не маємо її любити і не тільки
говорити, що любимо, але затрачати на її набуття всі
наші маєтності та, врешті, й увесь короткий перебіг
нашого життя. Це засвідчує мені св. Григорій Назіан-
зин, коли говорить у слові «Останній час старості моєї».
Тому і я, бажаючи собі добра, прошу тебе, моя най¬
дорожча паніматко, бути мені до тих чесних наук натх¬
ненницею і в них помічницею, щоб я міг гідно і чесно
порядкувати своїм життям на цьому світі відповідно
до волі божої і безсмертної слави і стати втіхою для
своїх любих батьків і рідних. І дай, господи боже, щоб
ти насамперед у доброму здоров’ї, а також і в щасті
прот ягом довгих років могла те бачити і дякувати бо¬
гові за його святі доброчинства, а потім і в судний
день за цнотливе і в чесних науках дане мені вихо¬
вання могла з великою втіхою вимовити слова св. Пав¬
ла до бога: оце я, господи, і ті діти, що ти мені дав зі
своєї ласки! А далі, щоб ти стала гідною почути від
свого творця слова, солодші за мед: добра служнице
і вірна, // в малому була ти вірною, над великим тебе 218 зв.
поставлю, увійди на весілля господа твого. І заслужи¬
ти це від господа бога я Вам віддано і широ зичу
як син і найпокірніший слуга.
КОМЕНТАР
Твір РосЬ\^аіа тдйгозсі («Похвала мудрості») зберігається
у Львівській державній бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР
у рукописній книзі під назвою «Кігуїу 51ашгошескіе£о \уу-
різу, то\уу, Іізіу, іір.» (ІІІифр. Оссол. № 827 І). Книга датується
початком XVII ст., має 318 стор. «Похвала мудрості» вміщена

264
Анонім
на стор. 217—218 зв. конволюту, має всього 4 стор., які збе¬
реглись повністю.
«Похвала мудрості», вміщена в збірнику № 827, дуже бли¬
зька до тієї похвали, яка дається в «Перлі многоцінному»
Кирила Транквіліона-Ставровецького. Вона має чимало ре¬
несансних ідей і підходів. Автор звеличує людину, обдаровану
розумом, прославляє мудрість і науки, говорить про їхню
користь. Так само, як і письменники доби Відродження, він
вважає, що набуття знань корисне як для душі, так і для тіла,
і використовує однаковою мірою твори християнських і «по¬
ганських» авторів. Розуміння мудрості, філософії в «Похвалі»,
хоча ще тяжіє до його давньоруського значення, але вже ви¬
ходить за його межі.
У «Похвалі» сенс поняття мудрості вже не базується ли¬
ше на духовно-практичному способі осягнення світу, не
відображає переважно «життя в істині». Як видно з тексту,
юнак прагне до осягнення «чесних наук», тобто певної сис¬
теми теоретичних знань.
Мудрість, світські науки, людський розум і віра, відпо¬
відно до ренесансних тенденцій автора, перебувають у пов¬
ній гармонії. В цьому він розходиться з реформаторами,
особливо з їхніми радикальними напрямами, що основний
наголос робили на вірі, на Біблії як її єдиному джерелі і
негативно ставились до «людських вимислів» і світських
наук. Автор, навпаки, віддає перевагу саме мудрості, люд¬
ському розуму, яким, на його думку, людина лише й від¬
різняється від безсловесних тварин. Але апофеоз мудрості
й наук в той час ще вимагав релігійного освячення і при¬
криття. Тому автор і говорить, що розум — це божий дар
і для його прославляння звертається до відповідних цитат
із Біблії і святих отців. Але набагато переконливіше зву¬
чать його посилання на язичника Ціцерона, всяких йдеться
про значення наук для розвитку суспільства, морального
вдосконалення, духовного і тілесного блага кожної люд¬
ської особистості.

АНОНІМ
ПРОМОВИ
ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО,
СКЛАДЕНЕ ШЛЯХЕТНОМУ ПАНОВІ
ТОМАШУ ЗАМОЙСЬКОМУ, КОЛИ ВІН
НА ДРУГУ БИТВУ ВІДХОДИВ ІЗ ШАРГОРОДУ
Славний і благородний володарю, найласкавіший 188
покровителю! Нехай щасливо і з великим успіхом за¬
вершиться для тебе і твоїх супутників цей, нині роз¬
початий тобою похід! Адже, не тільки я, найменший
і найпокірливіший підданий твоєї ясновельможності,
але й, мабуть, усе населення твого славного краю, а
відтак усі мешканці королівства Польського, люди всіх
станів зичать тобі перемоги, вітають тебе, підносять
за тебе молитви тричі найкращому, найвеличнішому
богові. І хоча цей день, у який ти, найславніший ге¬
рою, найласкавіший наш пане, зникаєш з очей вірних
своїх підданих, сповнений для нас гіркоти і суму,
однак ми свідомі того, що не слід затримувати тебе на
початку шляху доблесті і слави. Навпаки, знаючи
твої виняткові душевні якості і героїчні вчинки, ми
повинні радіти. Адже здійснювані тобою подвиги здо¬
бувають для тебе безсмертя і вічну славу, водночас
звеличуючи і примножуючи славу батьківську, яка
живе і ще довго житиме у серцях співвітчизників.
Але, мимоволі розстаючись з тобою, нам залишається
лише одне: уподібнившись до чаклунів, ревно вимо¬
лювати для тебе у найвищого небесного божества долю,
вдале завершення ратних справ і непошкоджене здо¬
ров’я. Дійсно, що ж приємнішого і бажанішого хоті¬
ли б ми отримати в дар від божої волі, ніж повсяк¬
часну можливість бачити твоє найясніше обличчя,
відчувати твою необхідну для нас і жадану присут¬
ність, наш ясновельможний і увінчаний славою по¬
велителю.
Численні приклади переконливо свідчать про те,
яким великим благом обертається співвітчизникам

266
Промови
твоє короткочасне перебування на батьківщині. Ти у
найтяжчий для республіки час, коли у цій величезній
державі був омитий сльозами кожний найвіддаленіший
куточок, ти, кажу я, приніс цьому місту незнаний ним
досі мир і спокій, ти захистив його від нечестивого
воїна, ти відвів хижацькі руки від наших полів, ти //
188 зв. оберіг нас від зловживань і сваволі жорстоких і без¬
чесних людей. Ти зробив те, чого ніде не зробив ніхто
інший. І навряд чи є у цьому славнозвісному краї
такий бідака, якому нічого було б втрачати і який був
би здатен при цьому з гордощів приховувати свою бід¬
ність, не жалів би себе і не нарікав би на нестерпну
несправедливість близьких, щоб, дивлячись на нього,
можна було б сказати словами ліричного поета: «Не
страшні жебракові розбійники в темному лісі» *. Щиро
кажучи, щасливі лише ми, жителі твого Замостя. Ад¬
же, перебуваючи під охороною твоєї хороброї руки,
мудрих рішень, героїчного благородства, королівської
щедрості, ми не тільки не зазнали жодних великих
втрат, а й не відчули найменших утисків **, ми мали
можливість насолоджуватися повним миром у час,
коли всюди люди усіх станів скаржились, плакали і
добивалися правди. І якби, найславніший герою, ти
зробив лише цю одну добру справу, то і її було б,
мабуть, досить для того, щоб нас засмутив нинішній
твій відхід. Але все, що ти зробив для нас, набагато
перевищує щойно мною перелічене. Так невже в тебе
може виникнути сумнів у щирості нашого смутку,
викликаного твоїм відходом на війну з ворогом?
Серед багатьох добрих справ, здійснених тобою,
я вибрав і розповів би ще про одну, що має, як на мою
думку, неабияке значення. Завдяки твоїй винятковій
розсудливості і батьківській доброті наш край, позбув¬
шись непосильного тягару і муки напруження та не¬
згод, радіє і насолоджується миром. Бо що тільки не
діялося тут під час твоєї відсутності і тієї війни, у
якій ти, вперше взявши участь, потрапив у полон!
Які напади, які потоки незгод, проклять, принижень
і ганьби не хлинули на країну, які лише кривди не
чинилися тут? Якого зухвальства не було свідком це
місце, якого злочину, якого безчестя? Повернувшись,
• Поетичний рядок переклав В. Д. Литвинов.
** На полі: Згадки про конфедерацію 1.

Промови
267
ти покінчив з усім цим злом, придушив заколоти, вга¬
мував чвари, приборкав сваволю, утихомирив зух¬
вальство, заспокоїв місто, зміцнив мир. І нічого немає
тепер спокійнішого від нашого, колись такого бунтів¬
ливого і тривожного краю.
Про що замислюєшся ти, найласкавіший володарю,
коли звертаєш погляд очей своїх на тих, яким повер¬
нув добробут, майно, волю, життя, добре ім’я і честь?
Про що, питаю я, думаєш? Може, про те, з яким внут¬
рішнім протестом сприймають вони твій нинішній
відхід, як // хотіли б чим довше затримати тебе, пиль- 189
но вдивляючись у твою, таку привабливу для них,
постать — що інше займає їх мовчазні думи? Якби,
найславніший герою, очам твоїм властива була така
гострота, щоб міг ти проникнути в потаємні рухи душ,
у їхні серця, то виявив би такі накреслені там слова:
«Зараз *, найласкавіший володарю Замостя, ти ідеш
від нас, далеко від дому, в піднесеному настрої виру¬
шаєш у похід на ворога з величним задумом, з метою
послужити своєю доблестю і силою батьківщині, що
виплекала тебе, і суспільному благу, яке ти вважаєш
своєю найважливішою турботою. Нас же засмуче¬
них ти покидаєш. На що ж нам залишається сподіва¬
тися? Після твого підвищення ми зрозуміли, яке
відчуття бадьорості і щастя, впевненості у захисті і
підтримці з боку найчесніших і безстрашніших воїнів
дала нам твоя прихильність. Не можна нам затриму¬
вати тебе, щоб не склалося враження, ніби не бажаємо
ми тобі скористатися з щасливого випадку, що, здаєть¬
ся, обіцяє тобі незвичайну честь і славу.
Отже, вирушай при щасливому знаменні, нехай
найвищі боги сприяють твоїм починанням, а ми, за¬
лишившись тут тілом, духом послідуємо за тобою,
творячи молитви, підносячи благання до безсмертного
бога. Ми попросимо його, щоб зберіг він тобі життя,
непереможну силу тіла, незламану жодними страждан¬
нями душу і дарував щасливу долю, завжди покірну
твоїм задумам, щоб сприяв усім твоїм благородним по¬
чинанням, щоб благословив те, що гідно всілякого бла¬
гословення. Адже від твоїх успіхів залежить і наша
спільна доля. Ми попросимо, нарешті, щоб ти, здійс-
* Нечітко видно у рукописі, ймовірно «пипо — тепер,
зараз.

268
Промови
нивши преславні подвиги, під тягарем перемог, живий
і у доброму здоров’ї повернувся до нас і рідного дому».
Я певен, що саме ці, накреслені у серці кожного з нас
побажання, побачив би ти, якби зміг проникнути у
потаємний світ думок своїх підданих. Мені ж убогому,
зворушеному нині численними ознаками твоєї милості,
які знайти слова, щоб перед дорогою сказати тобі
останнє «прощавай». І хоча будь-яка послуга, що випа¬
дає мені зробити її для тебе, занадто мала для твоєї
високості, я благаю, прийми ласкаво від мене це поба¬
жання: Іди, Томаше Замойський, щасливо, рішуче
знищуй підступного ворога! Нехай боїться татарин
успадкованої тобою від батька доблесті, нехай оживе
в тобі твій батько Замойський, завойовник татарів,
189 зв. турок, московитів // і молдаван 2. Нехай відродиться
в тобі найясновельможніший замойський володар,
увінчаний славою переможець. Нехай відродиться в
тобі громадянин Замостя, перший із усіх і у тозі, і в
сагумі 3. Нехай найвищий бог дарує тобі щасливу
батьківську долю і доблесть, що допоможуть тобі
здобути честь і славу, непідвладну всезруйновуючому
несправедливому часові і невмирущу від жодної ста¬
рості. Вирушаючи в дорогу, прийми від мене, благаю,
ласкаво це побажання на знак того, що ти береш мене
під свій захист і більше не віддаляєш.
ВІТАЛЬНА ПРОМОВА, СКЛАДЕНА МНОЮ
БЛАГОРОДНОМУ ПАНОВІ ТОМАШУ ЗАМОПСЬКОМУ,
КОЛИ ВІН, ЗАВЕРШИВШИ ВІЙНУ ПРОТИ ТАТАРІВ.
178 ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ БИТВИ
ЗА СВІЙ маєток шаргород
Яке велике щастя і яка безмежна радість охопила
178 зв. всіх жителів 11 твого краю, славний і благородний во-
лодаре, коли вони побачили, що ти живий і здоровий,
після героїчних ратних подвигів повертаєшся з дале¬
ких кордонів Поділля! Яскраве підтвердження цьо¬
го — величезна юрба людей, що вийшли тобі назустріч.
Сумні і зажурені, вони, побачивши тебе, змогли не
відразу змінити суворий вираз обличчя, яке поволі,
по мірі усвідомлення щасливої події, освітлювалося
радістю. Яке море людей побачив ти, вступаючи у місто?
Куди б не спрямував ти погляд, куди б не ставав но¬
гою, ніде не було такого місця, де перед тобою не поста¬

Промови
269
вали б маси тріумфуючих і вітаючих тебе людей.
0 диво! Жителі нашого міста, люди різного віку, не
в стані стримувати у душах викликану твоїм щасли¬
вим поверненням радість, залишивши домівки, ринули
тобі назустріч. Якими добрими побажаннями супро¬
воджували вони тебе! Якими тріумфуючими вигуками
вітали вони переможця! Здавалося, саме місто, віді¬
рвавшись від своєї основи і поспішаючи до тебе з приві¬
таннями, звертається до тебе, вступаючого на рідну зем¬
лю, з такими словами: «О славетний нащадку великого
Замойського! Які тяжкі турботи гнітили мене у час
твоєї відсутності! Які хвилювання непокоїли досі мене
нещасного, позбавленого тебе, свого захисника, та ні,
не захисника, а батька. Скільки тяжких зітхань вирва¬
лося з моїх грудей і якими тільки благаннями я по¬
всякчас не набридав вічній волі безсмертного бога,
вимолюючи, щоб здоровий і увінчаний славою перемо¬
жець скоріше повернувся до батьківських ларів! Нині
моє бажання здійснилося. Невимовна радість напов¬
нює моє серце, незвичайний тріумф і безмежне щастя
охоплює мене, коли вдивляюся у твоє сповнене величі
обличчя переможця, дивуюсь твоєму видатному та¬
лантові, пригадую твої перші кроки у військовій
справі, що вже тоді можна було зрівнювати з найви¬
щими у ній досягненнями. Тепер, тепер можна святку¬
вати! Ти повернувся переможцем. Ти не лише відігнав
1 приборкав жорстоких татарів, що, знищуючи все
вогнем і мечем, плюндрують землі нашої Батьківщини.
Ти примусив їх назавжди відмовитися від надії коли-
небудь у майбутньому спустошувати Поділля. Що тут
казати? Нині, вперше покликаний Марсом, ти, ри¬
нувши на поле битви, здійснюєш подвиги, на які не
часто були спроможні навіть уславлені, досвідчені у
веденні численних тривалих війн ПОЛКОВОДЦІ. Яким
же // великим володарем станеш ти, досягши більш 179
зрілого віку! Отже, я низько схиляюсь перед твоєю
надзвичайною доблестю, щиросердечно благословляю¬
чи її ревними молитвами. Нехай дарують тобі боги
славно прожити довгі роки! Щоб ти, як то кажуть,
рахував тисячами не ворогів, а вбитих! Щоб ти виявив
усі закладені в тобі блискучі здібності!
А я? З якою ж я звернусь до тебе промовою? Якби
я був обдарований такою плідністю розуму і багатст¬
вом красномовства, яких я нині побажав би собі, щоб

270
Промови
з їх допомогою гідно висловити викликаний твоїм
поверненням тріумф моєї душі, то напружив би всі
сили розуму і використав би всі можливості риторич¬
ного мистецтва, щоб описати своє щастя. Однак жод¬
на промова не в стані його до кінця відтворити.
І як щиро радію я з приводу твого повернення, так
само гірко шкодую, що брак ораторського таланту за¬
важає мені гідним стилем висловити тобі свої справжні
сердечні почуття. Але оскільки вік і засвоєні мною
з молодих років шкільні правила не давали змоги
оволодіти найвищим мистецтвом, я скористаюсь прості¬
шими настановами, почерпнутими у Феба, що навчив
мене складати слова згідно з їх значенням 4. То нехай
же вони допоможуть створити урочисту повість твоїх
подвигів! Я ж обділений даром цього високого мис¬
тецтва з волі найвищого і незмінного бога, усвідом¬
люючи перевагу над собою відомих ораторів, підно¬
ситиму покірні прохання і молитви безсмертному бо¬
гові. Нехай він збереже тобі здоров’я на благо Бать¬
ківщині й усім чесним людям. Нехай за численні тріум¬
фи, перемоги і трофеї, набуті завдяки справді батьків¬
ській доблесті, дарує тобі безсмертя 6. //
223 ВІТАЛЬНА ПРОМОВА НАИЯСНІШОМУ
І ВЕЛЬМОЖНОМУ ПАНОВІ ТОМАШУ ЗАМОИСЬКОМУ
З НАГОДИ ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ З ЧУЖИХ КРАЇВ
У цьому закордонному поході він був
З роки і 11 тижнів, бо вирушив до
італійських країв 1614 р. 22 вересня
(число нечітко видно у рукописі.—
/7. С.), а повернувся 1617 року 11
(нечітко у рукописі.— Я. С.) грудня.
Ти повернувся, дорогий герою, увінчаний славою
найласкавіший наш повелителю! Ти повернувся, пов¬
торюю я, наш любий герою! Вгамовуючи пекучий біль
і тяжкі зітхання своїх найвірніших підданих, ти вті¬
шаєш усіх найдорожчим для них виглядом свого най-
яснішого обличчя. То ж дозволь мені з нагоди твого
щасливого повернення звернутися до тебе з такими
словами: Воістину не можна стримати приховану в
серцях людей безмежну радість. Адже і вогонь, довго
стримуваний якоюсь надзвичайною силою, усуваючи,
223 зв, зрештою, перешкоди, виривається назовні. // Пря¬

Промови
271
муючи до найвищих прошарків повітря, поширюється
там, утверджуючи своє панування і владу. Так і наша
радість, вирвавшись ніби з в'язниці і відпустивши
віжки, прагне до більш вільних форм виявлення.
Ти повернувся, жаданий герою, увінчаний славою
всемилостивіший володаре! Виблаганий найревнішими
молитвами, очікуваний усіма підданими, що живуть
на землях твоїх володінь, твій прихід подібний до
оновлюючої сили життєдайного дощу, що падає на спо¬
пелілу, змучену безперервними виснажливими посу-
хами землю. Твоя поява підбадьорює нас, знесилених
довгим чеканням, поновлює наші сили, поступово по¬
вертає до життя і воскресає.
Ти повернувся, любий герою, увінчаний славою,
найласкавіший наш пане! Твій прихід для нас — як
світлосяйне сонце після похмурої погоди, як бажаний
спокій і приємна безтурботність після потрясінь і на¬
падів бурі. Як часто густе скупчення хмар, огорнувши,
ніби укривалом, затьмарювало цей чудовий, радісний
для ока вигляд неба. То ж хіба дивно, що у пригніче¬
ного, звиклого уникати Грацій не з’являється веселий
настрій? Втративши смак до всього приємного, він ще
довго не зможе сприймати красу у будь-яких її виявах.
Адже за весь час твоєї відсутності серед нас, ясновель¬
можний і шляхетний пане, ми не в стані були знайти
для себе якоїсь відповідної розваги. Єдине, що зали¬
шалося нам — віддавати належну шану, тішитися тим,
що найголовніше і найважливіше для нас,— твоєю
найдорожчою нам славою.
Ти прийшов, увінчаний славою, найбільший з на¬
роджених героїв, гідний паросток батька, єдина надія
і опора Батьківщини І Всі наші благання, з якими ми
зверталися до бога у час твоєї відсутності, можна по¬
рівняти лише з муками і благаннями, що звичайно
зриваються з уст тих, що терплять корабельну аварію.
Опинившись посеред моря, коли ворожі вітри, схви¬
лювавши з усіх сторін і зірвавши з місця води, то різко
підносять потопаючий корабель аж до найвищої сфе¬
ри повітря, то, ніби знущаючись, потопивши і кинув¬
ши вниз, покривають водою, занурюють і, притискаю¬
чи його у стрімкому падінні своєю вагою, опускають
на дно, вони бачать, що безсилі перед небезпекою, що
добратися до гавані, доплисти до берега живими можна
лише сподіваючись на милість Нептуна. Так і ми, в

272
Промови
224 часи суспільних потрясінь // і численних зіткнень різ¬
них політичних течій, що майже нікого тоді не зали¬
шали у спокої, осторонь від гноблення і страждань *,
усі надії покладали лише на твою незрівнянну особис¬
ту мудрість, у ній сподівалися знайти притулок. Не
зникала надія, що ти звільниш нас від боротьби цих
течій, заспокоїш зірвані зі своїх місць буремні морські
води, вгамуєш все і втихомириш. А нас, приголомше¬
них цими подіями, візьмеш під свій захист, милостиво
дозволиш прийти до себе і поповнити сили.
Ти повертаєшся, увінчаний славою герою, ти по¬
вертаєшся, наша любове! І як землероб, дбаючи про
родючість поля, після збору врожаю обробляє його
і заготовляє насіння, з нетерпінням чекаючи плодів
з передбаченого запасу, єдину надію своїх зусиль, так
і ми, мешканці твоїх володінь, насолоджуємося ряс¬
ними плодами своїх благань, коли бачимо тебе живого
і здорового, переможно крокуючого по землі свого рід¬
ного краю. Адже твоє благо — запорука нашого щастя.
То чому ж би нам не радіти і тішитися з такої нагоди?
Чому б нам не виявити безмежну вдячність всемилости-
вішому великому богові, під захистом вищої волі якого
ти щасливо і в доброму здоров’ї завершив цей] дов¬
гий шлях? Чому б нам не почувати обов’язку вдячності
перед тими небожителями, які мало не на своїх крилах
переносили тебе крізь усі небезпеки і завжди були го¬
тові прийти тобі на допомогу? Чому б нам сердечно
не привітати себе самих із здійсненням своїх найпал-
кіших мрій і прагнень — з отриманою можливістю
насолоджуватися твоїм таким приємним для нас това¬
риством? Підносячи найглибші подяки всемилостиві-
шому великому богові та усій небесній курії 6 за твоє
щасливе повернення додому, ми щиро радіємо. Адже
осипаний незрівнянними почестями, блискучий пере¬
можець, ти як ніхто інший потрібен Батьківщині,
охопленому неспокоєм рідному краєві.
КОМЕНТАР
Три анонімні промови на латинській мові на честь великого
коронного канцлера, сина гетьмана Яна Замойського Томаша
• На полі: Тут те саме сказано, оскільки (неможливо про¬
читати рукопис.— Я· С.) у той час жителям чинилися кривди
з боку старост.

Коментар
273
Замойського (1594—1638), що був на час їх написання По¬
дільським воєводою, знаходяться у збірнику бібліотеки Ос-
солінських (№ 827). Цей збірник є рукописом, писаним на
папері, на 315 листах в 4° однією рукою латинською, грець¬
кою, староукраїнською і польською мовами у першій половині
XVII ст. Відомий український учений С. І. Маслов припускає
можливість приналежності поміщених у цей збірник промов
на честь Т. Замойського перу Кирила Транквіліона-Ставро-
вецького.
Для сучасного читача і дослідника промови становлять
значний інтерес, оскільки створений у них образ державного
діяча, що бачив сенс свого життя у благородних героїчних
подвигах, в удосконалюванні в доблесті і знаннях, у прагнен¬
ні до слави, в служінні суспільному добру як вищій цілі,
відповідав ідеалові ренесансно-гуманістичного розуміння лю¬
дини. Автор промов висловлює ренесансно-гуманістичний по¬
гляд на сенс життя, який, на його думку, полягає в активній
діяльності — художньо-творчій, державній, військовій, де
змогла б виявитися мудрість людини, її знання, доблесть,
благородство, талант. У зв’язку з новим розумінням сенсу
життя підвищується значення ініціативності, індивідуальних
здібностей, формується новий тип особистості, що починає
усвідомлювати свою самоцінність та унікальність. Всупереч
середньовічним уявленням про людину як про слабку, гріш¬
ну, підвладну волі бога істоту, в промовах утверджується
ренесансно-гуманістичний ідеал людини як наділеної непере¬
можною силою тіла і духу, спроможної навіть долю підкорити
своїм задумам. Зміст цих промов свідчить, що їх автор нале¬
жав до представників другого, значно відмінного від рефор¬
маційного * і співіснуючого з ним напрямку розвитку того¬
часної духовної культури України, великою заслугою якого
було її збагачення переосмисленими ідеями західноєвропей¬
ського Відродження.
* Говорячи про реформаційний напрямок у розвитку ду¬
ховної культури України, про виникнення на Україні ідеології
Реформації у другій половині XVI — першій половині XVII ст.,
ми розуміємо Реформацію у широкому значенні цього слова,
як історичний феномен, що виражав революційне народження
буржуазного суспільства і початок Ідеологічної боротьби з
феодалізмом. Ідеологія Реформації в контексті духовної культури
України набула власних, відмінних від західноєвропейської
культури рис.

274
Примітки
ПРИМІТКИ
1 Конфедерація — тимчасовий політичний союз (або союзи) озброєної
шляхти або її частини у Речі Посполитій у XVI—XVIII ст. для захисту
її станових інтересів.
2 Відгомін феодальних та міжусобних воєн.
8 Тога — верхній одяг римських громадян, символ суспільно-політич¬
ної діяльності; сагум — короткий військовий абодорожний плащ, у даному
разі — символ військової кар’єри.
4 Ознакою ренесансно-гуманістичного світогляду автора промов є його
орієнтація на античну культурну спадщину, зокрема на поетичне мистецтво
античності.
5 Наділяючи Томаша Замойського безсмертям, автор промов, як
і більшість гуманістів Відродження, ототожнює людину з богом.
6 Курія — у середні віки — суд або рада при сеньйорі, що складалася
з його васалів; сукупність центральних установ папської влади.

МАРК АНТОНІЯ ГОСПОДНЕВИЧ
(ДЕ-ДОМІНІС)
ПОСЛАННЯ ДО ЄПИСКОПІВ
ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
...В писмі святом положил и узаконил. И к[от]о-
[ри]х поводом православние святне отци, в церкви
святой кафтолической знаменитие и которих она велце
важила, вірних Христови научили и управили. Кото-
рие наостаток саіміи, святии отци, над внутренное
духа святого порушенье, тоее ради моее достатечними
били авторами, албо приводцами. З яких прето мір
злого духа справою розумій бити маю.
Надто и то мене от того подойзренья визволяєть,
иж я пред богом, которий [се]р[д]ца и внутрносги виба-
диваеть, певне відаю, же, мниімаю], в том моем предсе
взятом уважанью мисли моеи [віодлуг люцких и до¬
часних рад не простовал, ани на достоенства церковниє,
коториє би ся моєму станови пристойними бить
виділи. Юж бовім билем єпископом, и не послідній-
шим, але в ойчистой провинціи найвишшим, спала-
тенским звлаща, то єсть салонитанским архієписко¬
пом, двох кролевств, словянскои землі и харвацкои //
першим, таковои в наших провинціах и церквях по- 1
важности *, яковои (аби-м се не встидал правди ви¬
знать) хто ж кольвек иншій. Єсли би мене тежи рим-
скіє достоенства повабяли, и до тих приступ досить
снадний и широкій завше мілем. Обичає вшакже рим-
ского двору мні намній не уподобаниє справили, аби-м
ся им уставичне бридил. И не мній римская столица
моєи праци в речах поважнійших, и теж публичних
справах, уживала у цесара и арцикн[я]жат. Писма
папіжзкіе и листи цесарскіе и аїрциікняжатскіе, ко¬
ториє при собі ховаю, реч саміу] [доісить висвідчають.
Не меншіе теж мои у наяснійшоІи] речи посполитои
Венецкои 2 прислуги оноє мні, котораа прирожоним

276
Марк Антоній Господневич
моим княжатем єсть, ласку готовую виставляли.
Откуль ся мні ліпшои фортуни добродійства споді-
вать и очекивать годило, єсли би мене больших бо-
1 зв. гатств хтивость опановала? Ани пожитки // дочасние,
которих згола так много, иле уміркованому моєму
умислови, которого-м з ласки божои міл, завше и наз-
бит доставало. В той засе моей містца одміні и досто-
єнства и маетностей утрату пріймую завдячне, поне¬
важ, яко-м рек, не своєго чого, але Іисус Христового
шукаю. Не людскіе прето яковиє ради альбо намови,
не роспустная якая пожадливость, не потреба дочас¬
ная, не трафунок, не припадок якій срокгій, которий
людей опачними звикл чинити, до того одиханья моего
мене приму сил. Але што то такового било, без здради
и ошуканья повім щире.
Я вправді з детинства в писмі святом, водлуг науки
посполитоє школноє и водлуг уподобання римскои
столици, межи товариством Іисусовим 3 по большой
части вицвичоний естем. Для которих то римских
власних уподобаней, поважностью рачей, нижли слуш-
ностью, з правим розуму опанованьєм, мні втиснених
2 и згола в умисл // ущеплених, и умерети билем давно
готовим. За гріх бовім то бить смертелний о тих упо¬
добаннях, не жеби словами их обявить, але би намен-
шую о них до умислу и помишленья своєго припустити
вонтпливость, бить розумілем. И набоженством поспо¬
литим будучи обовязаний, єсли би коли або помиш-
ленье против тому припало, або в читанню писма свя¬
того якая вонтпливость уродилася, кгвалт собі самому
(яко в догматах віри биваеть) завше учинить волілем.
И индей умисл и помишленья одворочалем, аби-м
против догмат віри, коториє-м за правдивиє бити мни-
мал (за такіе бовім нам, дітем, продаються), наймен-
шей вонтпливости до себе не припустил. Признаваю,
же-м установичное роспаленье внутреннего моего духа
чул, которому еднак ся спротивлялем, успокоится
вшакже николи досконале не моглем.
Ани од великого подойзренья, которое мя уставич-
2 зв. не, скоро-м ся // в богословских писма святого науках
вицвичил, фрасунливим и смутним чинило, себе згола
уволнити моглем. Котороє подойзренье во мні мно¬
жила так усиловная и так срокгая и домовая, и римс-
кая пилность, которою, яко-м виділ, вельце постерега-
но, аби книги, римской науці противние, од жадного

Послання до єпископів
277
з наших ани держани, ани читани не били 4. Посполст-
ву бовім читанья оних не допущать за реч слушную
розумілем, аби ся люде простие, розсудку и уваженья
не маючіє, фальшивою наукою не заражали. А иж
учнем, и добре віре кафолицкой зичливим, и здоровую
науку маючим, згола ся тие книги заказують и оди-
мують, реч подойзраную, яко сам розум показуєть,
завжди бить розумілем, звлаща кгди и по одправенью
богословских наук, по доступенью стопня докторского
в богословіи, по впроваженью на єпископство достатку
нам такових книг всяким способом римскаа столица
заборонила б. Росло подойзренье, иж майстрове // сами з
и професорове, учачи публичне люб словне, люб на
писме контроверсій, албо споров, в писме собе против¬
них, конечне хочуть, аби им толко самим вера дана
била, же противних слова и наука тая єсть власная,
которую они указують слухачом зась всяким способом,
под страхом виклятья, аби не читали, самих противних
писм заказують, о которих утаєнье, затлуменьє и за-
траченье наддер ся великоє старанье чинить. А тим са¬
мим штось скритого в них каждий домишлятися мо-
жеть, што єсли би ся обявить міло, наука наша недос-
таточною би ся оказать мусіла.
Урощалем од перших клиритства моего літ в собі
природное пожаданье видіти єдность всіх церквей
Христових, розлученья ся западу од востока в догма-
тех віри в, полудних сторон од полночних спокойним
умислом николи зносити не моглем. Прагнулем так
многих и так великих одщепенств причину познати и
обачити, єсли би се могла вимислити дорога, вси церк¬
ви Христови // до правдивои стародавнои єдности злу- з зв.
чити, и [в] том видіть вельми прагнул. Жалостью серд-
ца моего для так многих незгод и ростирков межи хри-
стіанского набожества учительми, для ненавистей
барзо прикрих, межи назнаменитшими церквями срод-
зе палаючих, для ризи, албо шати, Христовой, спросне
розодраной и пошарпаной, билем траплений, которая
мя жалость и тяжкій фрасунок дивне трапил и штодень
больш трапить.
До справованья затим церковного юж пред двад-
цатма літ впроважоний билем и єпископом секгненским
постановлений, што мои отцеве езуити досить тяжко
зносили. Которого вправді не порожнуючим и това¬
риству их не непожиточним и дознавали и спробовали

278
Марк Антоній Господневич
(што я собі не за велико маю: людцкоебовім все мни-
манье, яко ж и маєть бити, у мене єсть взгоржено,
хиба би до хвали божой што кольвек належало). Ще
4 не мовлю, // пожитечного дознавали: в пол, абовім
самого пробацій моєй часу мене, млоденцем еще, до
учтивих наук в публичних кгимназіях 7 в Верроне по¬
давання установили, нимем стал презвитером. В ка-
тедре публичной математицких наук мене в Падве,
не без великого слухачов згромаженья, поставили.
В Бриксіей мене вперод реторики, потом лоики и фи-
лософіи в публичних школах учителем постановили.
В костелах засе в дни святне аби-м казанья мівал, час-
токроть хотіли. Приватниє теж справи, и нелегкіє
до справованья, частокроть на мене вкладали. И в
инших езуицких услугах мене нелінивим товаришом
завше міли. Яко ж моего на стопень єпископскій под-
вишшенья тяжко зносить не міли.
Которое то подвишшенье моє першею оказиєю мні
било з суптелних и, як маю мовити, звітренних школ¬
них диспутацій 8 на землю зступить и науки самие
4 8в. до скутку старанья // духовного о душах и церквях
привести. А поневаж вже власний мой уряд єпископ¬
скій казнодійство слова божого бить бачилем, слов
зобраних и четверодесятичних книги до прочитання,
вощуг звичаю, до рук взялем. Але ми тие книги брид-
кость вкоротці и уприкренье принесли. Обачилем бо-
вім и лацно шкарадное писма уживаньє, кгди до ро¬
зуміння розного непожиточного, и неналежного, и
овшем душегубного натягано биваеть. Бачилем прик¬
лади або фальшивиє и змишление, албо рачей подме-
товиє и сміху годние, в писмі положониє. Бачилем
нелитостивоє люду ошуканье, и виналізки лакомства,
и хтивость прожнои хвали, вмісто святих догмат ві¬
ри — не без фалшивои забобонов побожности уда-
ванье и уплітаньє, и улякнулемся 9. И оттуль, опустив¬
ши мутние поточки, до святих отцов жродел удатися
овшеки предсе взялем, которих читаньєм для пропові-
Б ди слова божого а святих канонов // розмишляньєм
для управованья церковного любовне бавитися поча-
лем. Оттуль мні новие ніякое світлости промени, одни
по других, не хотячому еще и спротивляючомуся,
розсвітилися. Постереглем од того часу в богословіи
науку, поданую од святих отцов, вельми посполитой
науці, которою-м бил в школах напоєний, в многих

Послання до єпископів
279
речах противную, а тую албо опущоную од моих учи-
телей, альбо нещире привожоную, албо недостатечне,
албо фалшиве викладаную вибачивалем, и с тих мір
церковнои науки и цвиченья духовного за наших ча-
сов на способ и уживанье, барзо много од давнего роз-
нячееся, не без подивенья поглядалем. Одкуль мои
юж вонтпливости и подойзренья нелегкими и немалими
суть урощени, же-хмо ми недосить науку и справи
Христови и церкви его святои добрим сумненьєм за-
ховивали, якоби здалека вибачивалем, котории в
справах рачей чловіческого мудрованья и философ-
ских спорах 10, нижли писма святого, пилней ростра-
сеного и виложоного // наукою (которои барзо великая б в».
у нас невідомость), нашу богословію споражаємо.
З єпископства на архиепископство естем подвишо-
ний. Тая мні новая и примушаючая оказіа ся уродила
науки мои одновити и в них горачей и стислей працо-
вати. Кгди бовім споряжоних в моєй провинціи єпис-
копов противности, але далеко больш римскои столици
збитная владза права мои метрополитанскіе нарушати
и мене долігати почали, всіх церковних стопней владзи,
повинностей, урядов, годностей, а звлаща папізства
фундаменту, албо кореня, пилно шукати и досконале
вирозуміти належало. Потом врихле припало панов
венецких заповіданье о римской книжце, же нас по
всем панстві Венецком, єпископов, вмісто бидла, як
глупих, нерозумних и злого сумненья людей, утиска¬
ти, преслідовати и потварами шарпати не перестали.
Откуль к успособленью ся до наших оборон и правди
в самой речи Венецкой // виразуменью новой и го- б
ра[чш]ой науки новие суть мні дани оказіи. Святиє
стародавние канони, собори православние, святих
отцов науки, церковние давние звичаи пилне перегле-
діти и повторе и потрете перевартовати пред себе взя-
лем. Што ж болейі Нашолем праве достатнє в тих са¬
мих, чого-м кольвек шукал, и далеко больш, нижли-м
потребовал.
Вже теди отвористшими очима снадно било посте-
речи, же тих церквей наука, которих многіх Рим собе
взбужаеть протівних, и ми их сурове штрофуємо, и
наши теолокгове на ніх штурмують, од правдивой
першой церкви 11 непорочной науки альбо ничого 12,
албо 13 барзо мало уступуєть и од неи, нежели гере-
зіею, альбо фалшівою наукою, заражена бить мела.

280
Марк Антоній Господневич
Але же се зданью и зепсованим двору римского оби-
чаем и его людским радам и виналязком, зупелне до¬
часним учиненого, протівною ся ставіть 14, в Риме и у
нас страхатися рачей и утекати, анижли пристойне
6 зв. противно єи вальчити. Виділем юж // якон[а]ясній
и праве до конца вибачилем, же в Римі 16 без жадного
слушного фундаменту и овшем през найболшій кгвалт
без личби артикулов віри нових, штодень накованих и
нам накинених, в тих речах, коториє не только до віри
намній не належать, але теж и явний в собі фальш
замикають, найдуєтся 16. Которих она ани жадному
под розсудок, ани повинному церковному сполному
совіту повірити жадною мірою не допущаєть, але на
смерть тих преслідуєть, коториє би хотя што шеп¬
нути противно их сміли. Собори святие юж давно она
затлумила, а тим самим святой церкви Христовой очи
вилупила, жеби, на кшталт Самсона, сліпою ставишся
и сил власних позбивши, звитяжоною и нендзною зо¬
ставиш, нещасная стогнала.
Бил нікгди артикул віри соборную церков, по всем
світи розширеную, бити церков оную Христову кафто-
лическую, которой Христос сам до скончаніа віка
7 притомность свою // обецати рачил, которую Па[ве]л
святий филяром називаеть и твердостю правди, тепер
артикул тот віри наши римяне стиснули, албо скор¬
чили, аби вже кафолицкою церковютолко сама римская
столица розуміна била, и теж в ней самой, далеко
болш в самом папіжу, всего духа Христового мешкаю¬
чого моцно вірити научано. И што колвек ку славі
соборной, або повшехной, церкви Христовой пред тим
мовлено било, то все до самои римскои столици през
найболшій кгвалт и кривду церковную, натягають.
И до артикулов віри в Римі многіе речи тосують, о
чом жадного от Христа узаконення и науки нікгди-смо
не міли, и тим болш души вірних нелитостиве ошукова-
ни бивають. А наконец, сліпне посполу з своими слі¬
пими вожами до пропасти згиненья валятся и впади-
вають. А так, межи иншими речами, тие мя найбарзій
юж давно фрасують и жалость в сердцу моем невимов¬
ную взбужають.
7 зв. Незличоние теди тие римскои // столици новие од-
міни и заразливиє блуди, которими и упадок душевний
ся готуеть, и науки церковной моц ся ламлеть, и віри
розширеньє и оцищеніе загамовуется, и погоршеніа

Послання до єпископів
281
незличоние в церков впроважаются, и покой покой [!]
посполитий христіанскій турбуєтся 17, и войни межи
ними повставають, и кролевства ся з кгрунту виворо-
чають, и одщепенства спросниє церковние бивають, и
злости барзо тяжкіе повставають. Што все юж барзо
добре постереглем: тепер подробну виличати занехи-
ваю, поневаж вси тиє речи в книгах моих о речи пос-
политой церковной 18 достаточне описую, коториє юж
давно зготованиє маю и заразом их до друку дам.
И друкарови, которий ми ся в той дорозі першій в нім-
цех способний трафить, витиснути назначу. Десетьма
книгами все тоє моє о речи посполитой церковной діло
замикаю.
1 19. З которих в першой кшталт, албо способ, речи
посполитой винайдую и становлю церков под Хрис-
том, // до найсконалшои монархій належа[чо]и. На 8
земли вшакже Христових слуг од самовладства зем¬
ного бить барзо оддалених, самим Христовим вироком,
розуміючи, арисстократице [!] (то єсть где найліпшіе
в цнотах справують), не без ніякого демокрацій при-
мішанья (то єсть где всі посполите до становенья ряду
належать), самую церков у правуючих, и затим Петрово
первенство, албо папізство, евангелской науці и за-
повідем Христовим велце противное бить указую 20.
2. В другой книзі церковной речи посполитой пра-
вителей и слуг уважаю: коториє то суть, и яким спо¬
собом святим апостолом даєтся сукцесия, и которое то
єсть єпископов становенье, и чим суть од презвитеров
розними, и коториє суть слуги низшого стану, и што
тот святий чин в той речи посполитой справуеть 21.
3. В третей обясняю священноначалство церковное,
которое межи єпископами и тої речи посполитой пра-
вителми найдуєтся, и указую правом божіим межи
єпископами // не бити жад[но]го преложенства, жад- 8 зв.
ного подданства, але самим правом церковним містца,
стопни межи єпископами бити розние. А затим правлю
о обиранню єпископов, потверженью и посвяченню,
албо постановленью, о митрополитанских, и первона-
чалних, и патріарших правах.
4. В четвертой римскои церкви рострясаю привилья
и указую, же она ани в собі, ани в своєм єпископі,
ани в своєм причті жаднои од Христа над иншими ви-
неслости не міла, але єсли якую міла албо маєть, з
люцкой помочи брала22.

282
Марк Антоній Господневич
5. В пятой власную церковную владзу винайдую и
пробую оную бить власне духовною, а вшелякіи юрис¬
дикцій од церкви далеко одкидаю. А затим о моци
таємниц панских и о справованью, ровне и о владзи,
поступками, албо обичайми, справуючой, розбираю.
6. В шостой посполитих свіцких людей владзу,
з церковною ровную 23, аби била явна межи церковною
а дочасною речью посполитою розность, и княжата
9 дочасние // христіанскіє, же много в церкви мог[у]ть,
научаю 24. Церков засе набарзій против кролев, в ре¬
чах дочасних же ничого не можеть, указую. Мовлю
прето о Христовом кролевстві дочасном, о владзи люду
посполитого, одкуль єсть и як ся широко указуєть,
о свободах церквей и церковников, о приоблеченью,
о монархій Сицилійской и подобних єй.
7. В семой внутрноє церковнои речи посполитои
през віру управленье усмотрую и устав правдивий
віри винайдую, и так диспутую о слові божом, о цер-
ковной и папізкой в нем поважности, о соборах, о єре-
сех, о одщепенствах и подобних тим.
8. В осмой позверховноє церкви справованье през
права, канони и суди уважаю, росправую теди о обо-
вязках канонов, о роспоряженью, о приказанью постов
и молитв и подобних тим.
9. В девятой до дочасних добр церковних приступую
и широце обясняю, як скромное бити маєть слуг цер-
9 зв. ковних виживенье, откуль оноє взято бити маєть // и
яким способом [до]бра церковний мають бити справо-
вани. Розмовляю теди о десятинах, о добродійствах
наданих, о панованью в добрах церковних, о злим и
добрим уживанню приходов церковних, о циншах, аль-
бо заплатах, и клерицких тестаментах 25.
10. В десятой, а остатней, свободу, албо волность,
церковную виложити хочу, аби-сьми виділи, яким
способом тая реч посполитаа вольна и свободна єсть 26.
А затим поступуючи уважаю о привильях и упривилье-
ваних, о злим уживанню привильєв, о винятьях и о
винятих, о подданью ся мнишеском и о подобних тим
речам.
Тот наук моих бил овоц. Кгди абовім, за оказіами,
юж спомненими, писмо святое библейное, отцов право¬
славних святійшіе канони, соборовие справи 27 хут-
ливе читалем оттвороними юж очима, ревностью прав¬
ди, и мні самому, и иншим до відомости потребнои,

Послання до єпископів
283
будучи роспалений, не моглем не писати тих речей, ко-
ториє постереглем. // А так тие мои розниє писма, іо
тотпрац[и] моєи скуток уродили, котории виличаю.
Виділем теди и зупелне вибачил, иж ми в наших
церквях, любо то в науку, любо в цвиченьє вглянеш,
од правой дороги далеко зблудили. Што ж мілем да-
лей межи народом лукавим и превротним чинити?
Єсли же-м міл своєю церковю, як би ся водлуг давной
кафолической церкви науки годило, радити, єсли науку
правдивую кафолическую и проповідати, и виконивати
хотіл би-м, барзо би-м тяжкіє на голову мою римскіе
штурми и шкарадние навалности прудко впровадил.
Против которого, юж од часу немалого зачатаа, нена¬
висть в Римі розжаралася, которая мои противко собі
в писанью зданья и працу юж била знюхала. Абовім
и през посла апостолского, в Венеции бавячогося, не
раз о той речи упомнений и штрофований билем.
Лепій прето било крила голубиние взяти и одлетіти,
удалитися и утікати во пустиню, где би-м мог очеки-
вати спасающаго мя от // малодушіа и буря 28, ани- іо зв*
жели доброволне, сліпим ставшися, з сліпими до про¬
пасти сліпих провадити.
Што тепер суть епископове, под римскою владзою
будучіе? В дочасних речах вправді, где найситшіє
суть капланства и достоєнстви вивишоние, свіцкими,
вельможними суть, знаменитими суть, княжатами
суть, але єпископами (хиба толко назвиском) жадною
мірою не суть. Инших засе єпископов справа епископ-
ская вся згинула, справованье абовім всіх церквей
все цалком до Риму запужоно. Сами бовім епископове
суть пана папи ледво викаріами и послугачами подли-
ми, взгаржоними, утисненими, подоптаними и нелитос-
тиве не толко папі самому, але кардиналом, и так
много з’їздом в Римі на них постановленим, подби-
тими, легкатом збоку, послом апостолским, инквизи-
тором, вишпирачом, частим наглядачом, а наконец,
и законничим незличоним рекгулам и их братіам 2Θ, //
которие юж своими апостолскими привиїлеіями не її
только єпископом ровнаются, але теж их превишають
и перешкожають в правованью и их владзу висмокти-
вають. Церков под римским папежом не єсть, далей,
церковю, але речью посполитою якоюсь людскою 30,
под папіжовою монархією овшеки дочасною, винницею
єсть только на упоєніє Ноя, стадом єсть, которого

284
Марк Антоній Господневич
пастух юж до крові видоиваєть, стрижеть и овшем скоб¬
лить, овшем злуплюваеть и забиваеть 31.
Для чого ж тогди утікати не маю? Аби-м на тие
злости далей не гляділ, ани теж оних бил сполробот-
ником? Псом мене Христос в своєм стаді поставил.
Німим бить далей не єстем повинен, яко німими суть
вси єпископове под римским 32, которіє, отсюль на¬
дією поваблени, а оттуль страхом преражени, молчать,
и рачей похлібуючи, сполне з своим вожем до пропасти
спішаются. А поневаж поволность пріателей, а правда
П зв. ненависть родити звикла, кгди ж правди 33 // отступи-
ти ани [м]огу, ани повинен єстем, ненависти, збли-
жаючойся на мене, овшеки ухилити ми ся належало, а
ненависти скутков, юж звичайних трутизн ядовитих
и пуйналов, утікать мні пристояло. До того бовім
за наших часов реч єсть загнана, аби церковниє спори
и незгоди не теолокгом уже, не соборам, але катом, му¬
чителем, мордерцом, кровопійцом и отцеубійцом ку обо¬
роні в Римі албо з Риму злецани и повірани бивали м.
То мні, хотя ж утіканье завше яконайболей радило,
не мній, єднак, и служебница 36 Агар, з своим Измай-
лом, докучную и тяжкою собі през час долгій дознава-
лем, признаваю. Тіло, мовлю, против духа часто сли-
шалем тими голосами повстаючое: «Где наостаток ся
пустиш? Достоинства под римским папіжом досить
широкого и пожитков неподлих, з надією, если єще
болш инших хочеш, доступилесь. Тие юж в руках
маєш, тие юж певними суть, а што тебе где индей под-
12 каеть, не відаєш. А также 36 // и отчизну, и кревних, и
повинних прі[ат]елей опущаеш, николи до них вер¬
нутися воли не маючи. Для чого над незличоних ин¬
ших епископов себе мудрійшим чиниш? Они вси все
носять и всему обороною суть. Чему теж ти не несеш,
не зносиш и обороною не єстесь? Аза ж ти сам з незли¬
чоних розумнійшій, а иншіе вси глупими? Аза не відаєш,
жетя заразом, не без великого злореченства и шидерст-
ва, наперод в Римі, а потом везді за спросного геретика
ославять и осудять?» Тие и тим подобниє мні моя Агар
под тот час в уши шептала, не без внутрнои тяжкои
межи нею и моим внутренним духом и звитяжоним вже
сумненьем валки.
Але божественний дух потужнійшим поводом на¬
остаток мні далей бавитися не допустил и, яко Авра-
ама, голосом оним дійсгвенним до себе возвал, мовя-

Послання до єпископів
285
чи: «Изийди от земли твоєи, и от роду твоєго, и от дому
отца твоєго и иди в землю, которую покажу тебі».
И учинил, // жеби ся назнаміеніитшая оная мудрих
сентенціа: «Наслідуй бога» самою речью виконала,
яко тоє самоє, водлуг святого Амвросіа, в книгах пер¬
ших о Авраамі, в главі второй, уважання, добротливий
Авраам самим учинком упередил. Которий єго учинок
мні дивним ніяким способом умислу и помочи додал,
и кгди бачу, же бог за охотное Авраамово послушенст¬
во тую наперод нагороду учинил, же од него ганьбу,
албо обельженье, далеко оддалил, Сарри абовім, жони
прекраснои, малженскую чистость, в небеспеченстві од
рук тиранских будучую, од зелживого насмівиска
заховал. Але и Амбросій святий мене с тих мір велце
потішаеть, мовячи: «А так, поневаж для бога Авраам
погордил всіми речами, одержал од бога всего далеко
болей, але першую бог чистоти малженскои даєть на¬
городу, которую вдячною малжонкови бить відал».
И то теж знамените придаеть тот же Амбросій, иж єсли
хто // богу послідуєть,. безпечним завше єсть. [И с]
тих мір бога, мовить, над все прекладати повинни
єстесьмо, ани пильним отчизні ани родичом пригля-
дованьєм ся, ани о жені и о дітях розмишляньєм од-
ведени бити маєм од виполненья заповідей божих,
поневаж бог нам всіх тих речей уділяєть и можний
все тоє заховати, што даруєть. То ми теж великую на¬
дію чинить, иж за першую моего, хотя ж припознійшо-
го, послідованья бог нагороду славі и доброму розу-
менью о мні первій всего помочником и оборонцею бу¬
деть, аби она, якого ж колвек кшталту исличности
єсть, в руках теж грубіанских будучи, зелживости
жаднои не однесла, але ненарушона и не сплюгавлена,
ку инших звлаща збудованью и погоршенья ся ухи¬
ленню, захована бисгь могла. Которую я уфностью
умоцнений будучи, и везваньем порушоний, и небез-
печенством упомнений, одїханье тоє яко наспішній
пред себе // взялем.
Л[ю]бов вшакже Христова над все иншоє мене при-
мушаєть. Подлим и взгаржоного умислу бил би-м,
єсли би-м до покою самого утікал, аби-м, опустивши
войну, слушне и порадне ухваленую, порожневаньєм
где колвек гнюсніти и гнити міл. О Христову справу,
идеть, она мене до себе взиваеть. Спишу голос оний,
в ушах моих уставичне брмячій: «Волай!» иупоминаю-
12 зв.
13
13 зв.

266
Марк Антоній Господневич
чій, чим би воланье моє, з оних воланьєм злучоное,
которіє не преклонили колін своим 87 Ваалови, лепій
вислухано било, аби-м на гору високую взишол бла¬
говістити Сіону. За тим голосом йду, на безпечное
ніякое містце всхупую, где сама правда кафолицкая
вольную поднесла голову. Одкуль з повинности, ура-
дови моєму належачой, тую ж правду, иле з мене бить
можеть, розгнічати и обясняти буду и до згашенья од-
щепенств и направи исцілеванья соединеніа церковно-
14 го дорогу оттворити // и ясне показати не занехаю.
Воланья мой в короткім часі церков учуеть. Буду
мовити до сердца Ієрусалиму и призову єго. Ани по¬
винности бовім ураду моего опустити могу: єпископом
єстем в церкви Христовой, а єпископови каждому так
єсть вручона своя церков приватная. Вшакже аби
знал церков теж соборную, где би того потреба била,
собі бить од Христа порученую. До нас всіх, єпископов,
од Павла святого речено: «Внимайте собі и Есему стаду,
в котором вас дух святий поставил єпископами, радити
церков божію, которуюнабил своєю кровію». Старовіч-
ного папіжа римского, именем Єлеуферія, до єпис¬
копов ониє слова обносятся: «Для того соборнаа вам
од Христа Ісуса церков єсть поручона, аби-сте за всіх
працовали и кождой зособна помочи додавати не за-
недбавали». И Кипріан в листі 13 книг 3 себе ровне
з Стефаном, єпископом римским, в справованью церкви
14 зв. вагу, албо // дит, и обігіаіеть, и всіми своими и княжат,
при нем уставичне будучих, силами забороняєть и не
допущаєть. И маєть на такових, коториє на исправле-
ніє настоять, живота и смерти владзу и жадного живим
бити не терпить. И с тих мір мусілем свою церков
згола опустити, аби-м сам, росторгавши теж тиє звяз-
ки, юж до конца волним ставишся, способиійшим бил
до обволанья и виславленья правди и безпечній аби-м
мог упадку церкви святой, которого од римского
палацу терпить, оплакивати.
Страшливая вправді, пред которую ся вздригать
мусить, єсть кроля земного вельможность, которий,
яко Тертуліан мовить, по богу єсть вторим и од самого
бога меншій и над которого, як мовить Оптатус Миле-
витанскій, не єсть толко сам бог, для того, кгди нікгди
король Давид о чужоложство и мужебойство міл
15 штрофований, не папіж, не иний // албо священник,
албо леввита, не [хт]о ж колвек або пріятель, албо

Послання до єпископів
287
товариш тот уряд сміл на себе взяти, але бог сам на
то особливих и своих власних послов назначаєгь и
Нафана пророка на згроменьє кроля вислал. Але па-
піжом римским, которий всю церков тепер найболей
турбуєть, погоржаєть, одираєть, утискаєть, чинити не
єсть реч пророцкая. Не маєм очекивать, жеби на то бог
особних пророков побужал альбо власних послов назна-
чал. Не єсть нашого римского папіжа, не єсть так вели¬
кая велможность, аби устрашити міла. Змишленая,
єсть она дочасная, надутая вельможность, з уживання
привлащенаа єсть, жадная не єсть. Брат наш он єсть,
колекга єсть и сполєпископом з нами, а в справі и в
праци сполслужитель. Брат засе, которий ся од брата
вспомагаєть, яко ся в приповістях Соломонових най-
дуєть, якоби місто моцноє.
Чому храплемо, чому спимо? Брат погибаєть и з
собою // церкви до згуби тягнеть, а ми, єго братьєю 15 зв.
будучи, о то не дбаєм, ани забігаєм. Нехай вси молчать,
нехай вси опочивають и погоржають вси І Я, брехунець
заисте всіх меншій, яким же кольвек щеканьєм снать,
подобно, взбужу только строкгіх псов спячих, од па-
пізтва дивними хитростьми усплених, аби волка одга-
няли и овчарню Христову, як потреба, с повинности
уряду своєго боронили. Не моих слов в розбужанью
псов добрих заживати буду. Заживу слов божіих,
воланья святих отцов, и соборов, и святои соборнои
церкви повтору. Десятьма о речи посполитой церков-
ной, яко-м юж вспомнил, книгами, которих заразом
видам, то набарзій усилую, аби римскіє блуди откри-
лися, правда и здоровость кафолическои науки и цви-
ченья отворялися, многіє церкви, од нашои римскои
одкинениє и розлучониє, в кафолическом єдиномисль-
ном розумінню били задержани, // єдности всіх церквей 16
дорога, с кивненьєм голови и палцом, єсли ся не пока-
жеть, принамній ся ознаймить, єсли би яким способом
бить могло, аби-сьмо вси одно мовили, одно розуміли
и одщепенства стиснени били, и княжатам христіян-
ским оказіа оддалена била мишленья о себе самих
утисканню и, под отриманьєм набоженства и віри, пос¬
политого люду христіанского покою и войнами невчас¬
ними, а праве незбожними взрушанья, але рачей на
то сили свои оборочали, аби церкви Христови, под
ярмом тиранов праве невірних стогнучіє, до першои
волности привернени били.

288
Марк Антоній Господневич
Одїханьє тоє моє, албо теж з Бабилону одейстьє,
албо утіканьє, аби жадного подойзренья одщепенства
не міло, хочу. Утікаю бовім од блудов, утікаю од злого
уживання, утікаю, аби-м участником не бил єго виступ -
ков и каранья з нимнеоднес.Одлюбви вшакже, кото-
рою-м повиненен церкви святой кафолической и каждо-
16 зв. музособна єї участникови,//себеникгди [ніеотлучаю,
але, иле з мене бить можеть, зо всіми, покуль ся в
истотних нашеи віри артикулах и зложеньях старо-
давнои церкви Христовои згажаєм, вікуисте бить в
сполечности єстем готовий. Єсли вшакже нових арти-
кулов, албо писму святому явне противних, альбо од
постановеній помінених оддалених и оним спротивляю-
чихся, сполне вси вирікатися и ними ся бридити будем,
инших засе, межи собою нерозділне розних, в церкви
николи достаточне не розбираних, за артикули віри не
становлених и не ограничоних, єсли вперед зуполне
не ограничони будуть, албо юж досконале ограничо-
ними бити не покажутся, жадною мірою не припустим,
але ани их за еретицких, єсли вперод од церкви доско¬
нале потлумленими нам ся не окажуть, албо потлум-
лени бити мають, потлумляти не маєм. Нехай прето
17 зоставлена будеть, в нерозділне розних речах, // вол-
ная каждой церкви моць роізіумінья и справованья,
и каждая нехай обфитуеть в розумінню своєм, докуль
сама церков, духом Христовим научона, исправлена,
спором конець учинить и правдивие плеви розділить
од правдивих зернят.
А затим знаменитую знаменитого Кипріяна науку
держимо, которои на соборі Картагенском 88 зажил.
Никого, мовить, не судячи, албо од права сполечности
кого, єсли би што розного розуміл, оддаляючи, ани
бовім жаден з нас єпископом себе бити иних епископов
установил албо тиранскою грозою до мусу послушенст¬
ва колекгов своих притискал. Коли міти будеть каж-
дий єпископ, вмісто позволенья волности и владзи
своє, розуміньє своє власноє, якоби од иного сужоний
не мог бити, кгди ж и сам не мог би иншого судити, але
очекивайми вси суду господа нашего Іисус Христа,
17 зв. которий один и сам маєть владзу и прекладати // нас
в церкви своєй справцами, и з справ наших нас судити.
Од римскои прето, и овшем од всеє немаль церкви, о
крещеніи єретиков того часу Кипріян бил розуміння
розного, и власною змоцнений опинією, Стефана, рим-

Послання до єпископів
289
ского, собі остро в том спротивляючогося, и инших,
немаль всіх, в явном блуді трваючих, бить розуміл,
не мній, еднак, звязок межи ними едности и любви
церковнои розриватися никгди не допустил, аби од-
щепенство, котороє єсть заразливим повітрієм церк-
вей, межи ними не повстало. И так в том, з многою
своєю славою, Стефанову не барзо розсудную ревность
Кипріян перевитяжил. Покуль бовім Стефан своим
одлучанієм до злости одщепенства впадал, Кипріян
своєю терпливостью, и любовію, и виборною мудросгію
одлученья ся устерог.
И в том Кипріяна часто святий Авгуштин велце
похвалил. И поступки, албо справи, // Кипріянови, 18
якоби кшталт, [піравило и визерунок, всей церкви ку
наслідованью виставил. И межи иншими речами, кгди
поступок Кипріянов и спор з Стефаном Августин ува-
жаєть, в пятих своих о крещеніи против донатистов 39
книгах, главі 25, мовить: «Звитяжил, наконець, покой
Христов в сердцах их, же в так великом розрозненью
их жадноє межи ними злое одщепенства не уродило¬
ся». То теди Кипріян якоби за певную реч міл, иж
Стефан вельми грішить, поки єретиков, до церкви
католицкоє ворочаючихся, без нового крещеніа прій-
муєть, и не мній воліл не только з самим Стефаном,
далеко розній од него розуміючого и чинячого, але
теж с тими, которих нечистими овшеки бить розуміл,
в сполечности бити, с тих мір только, же они до при-
чащеніа од Стефана били пріймовани, нижли одще-
ненством церков роздирати. И тот приклад святий Ав¬
густин // дона[т]истом до наслідованья прекладаєть, 18 зв.
прекладаєть и нам.
Наслідуймо теди, отче нащаслившій, и ви, отцове,
и братія, и колекгове святійшіє, Кипріяна и Августи-
ну послушнии будьмо, аби наперед всего одщепенства
ся знеслиі Кипріян бовім, яко Августин постерегаєть,
святими любви внутрностями гойне обдароний, аби
тиє, коториє розного суть розумінья, в едности зоста-
вали, розуміл. Розуміймо и ми межи собою розне, аж
поки зуполне ся ограничать, коториє зупелне не суть
єще ограничони, але в том часі єднак в едности преби-
ваймо. Абовім хотя што колвек иначей розумієте, яко
апостол упоминаєть, и то вам бог одкриєть. Не хотіте
больш, нижли вже суть, одщепенств чинити. Стере¬
жітеся и ви, аби-сте з Стефаном екскомуникаціами
Ю 8—328

290
Марк Антоній Господневич
невчасними любви розривать не важилися, аби тако-
19 вими ростирками жадная межи // нами, чого святий
Августин перестерегаєть, злость одщепенсгва не повста¬
ла. Покой и милость всім Христовим церквям, през
истотниє віри артикули, албо устави, Христа визна-
ваючим, приверните.
Далеко тяжшим, злим в церкви бить одщепенство,
нижли герезию, запевне мійте. Сполучносте вашу вцалі
опиніи, албо мниманья, заховавши, фалшивости вшак-
же викинувши, без омешканья охотную всим оказуйте
правди пилного баданья, слушними и звичайними
церкви святои способами волне чинити допущайте. Так
бовім благодате Христовой вспомагаючой, которий
себе всим щире шукаючим не звикл боронити, в корот-
ком часі сподіваюся, же зуполний покой, и згода,
и велце потребная церквей святих єдность наступить,
аби-сми то ж розуміли и в том же узаконеній пребива-
ли. Запалимо межи собою походні не ненависти, ани
19 зв. таємних непріязней, але побожного // ...
КОМЕНТАР
МАРК АНТОНІЙ ГОСПОДНЕВИЧ (ДЕ-ДОМІНІС)
ТА СТАРОУКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД. ЙОГО
«ПОСЛАННЯ ДО ЄПИСКОПІВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ»
Наприкінці XVI та на початку XVII ст. викладачі брат¬
ських шкіл на Україні написали значну кількість полемічних,
публіцистичних творів, що ідеологічно обгрунтовували на¬
родно-визвольну боротьбу українського народу проти соціаль¬
ного, національного, духовного гноблення. Оскільки ця бо¬
ротьба велася під гаслом захисту віри, то значне місце в діяль¬
ності братчиків відводилося перекладам з латинської та гре¬
цької мов творів, які постачали аргументи для критики теоло¬
гічних підвалин католицизму, експансіоністської політики Ва¬
тікану та єзуїтів. Одним з таких творів було «Послання до
єпископів християнської церкви» Марка Антонія де-Домініса,
в якому гостро критикувалися в дусі протестантизму полі¬
тичні засади Ватікану. Ідеї автора «Послання...» не могли
не імпонувати братчикам, у середовищі яких наростали ре¬
формаційні настрої.
Староукраїнський переклад твору Марка Антонія де-До-
мініса міститься в рукописі І половини XVII ст., що зберігає¬

Коментар
291
ться у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (шифр ДА/п112).
Ця пам’ятка потрапила сюди з Церковно-археологічного му¬
зею при Київській духовній академії, куди її свого часу пере¬
дав член цього музею Я· Андрієвський.
На 19 арк. невеликого розміру, що трохи перевищують
розмір звичайного учнівського зошита, без початку та кінця,
автор розповідає староукраїнською літературною мовою про
свою сумну долю. Уродженець Венеціанської республіки, він
виховувався в єзуїтів, а здобувши освіту, одержав ступінь
доктора богослов’я. Потім, у сані пресвітера, викладав мате¬
матику в Падуї і Римі, риторику, логіку і філософію в Брек-
сії, виконував доручення єзуїтів, папського двору, Венеціан¬
ської республіки. Мабуть, за якісь особливі заслуги він був
призначений сплітським архієпископом, коли Венеція непо¬
дільно панувала на Адріатиці. Та на цій посаді щойнопри-
значений архієпископ почав дедалі більше переконуватися в
тому, що папський Рим далеко відійшов від чистоти християн¬
ського вчення і використовує останнє для досягнення своїх
політичних та експансіоністських цілей. Це переконання
значно зміцніло, коли автор звернувся до вчення фундаторів
християнської церкви. До того ж, він не раз наражався на
утиски та всілякі переслідування з боку папського трону, що
постійно порушував його архієпископські права.
Автор признається, що на захист самого себе і своїх колег
він написав твір «О речи посполитой церковной» у десяти
книгах, які мав намір надрукувати. Але Рим через свою аген¬
туру дізнався про його писання. Через апостольського посла
в Венеції автора суворо попередили і наклали штраф. Над
ним нависла зловісна тінь інквізиції. За цих обставин йому
довелося покинути Венеціанську республіку і шукати при¬
тулку в інших землях. Уже звідти він звернувся до своїх ко-
лег-єпископів із посланням, яке ми вміщуємо, закликаючи
їх стояти на сторожі чистоти віри, виступати проти експансіо¬
ністської політики Риму і берегти єдність церков.
Зазначимо, що вперше звернув увагу на цей рукопис про¬
фесор Київського університету Μ. І. Петров 1875 р., уважно
його прочитав, а вже через рік установив його автора. Отже,
перед нами «Послання до єпископів християнської церкви»
видатного хорватського вченого і громадського діяча остан¬
ньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. Марка Антонія
де-Домініса.
Марк Антоній де-Домініс, або Маркантун Господневич, на¬
родився 1560 р. на далматинському острові Раб у старовинній
аристократичній родині. Закінчив єзуїтську Іллірійську ко¬
10*

292
М арк Антоній Господнєвич
легію Лорето, а згодом Падуанський університет. До цього
додамо, що, рятуючись від інквізиції, він під чужим ім’ям
наприкінці грудня 1616 р. через Гаагу дістався до Лондона.
Протестантська Англія стала фактично його останнім притул¬
ком, де він протягом шести років займав посаду настоятеля
Віндзорського собору. Проте і звідси, сповнений сумнівів і пе¬
реслідуваний ворогами, де-Домініс був висланий і наприкінці
жовтня 1622 р. повернувся до Риму, відбувши по дорозі, в
Брюсселі, принизливу церемонію очищення і повернення в
лоно католицької церкви.
17 квітня 1624 р. де-Домініс був заарештований і кинутий
у Замок святого ангела, де через чотири місяці помер, мож¬
ливо, отруєний. Його твори були інспектовані інквізицією,
визнані єретичними і спалені разом з тлінними останками свого
автора на тому самому місці, де був спалений Джордано Бруно.
Хто був автором українського перекладу «Послання», який,
за визнанням академіка Австрійської і Югославської академій
Йозефа Гамма, є першим і чи не єдиним випадком перекладу
творів видатного слов’янського просвітителя з латини на на¬
ціональну мову,— поки що не відомо. Це справа дальших
пошуків. Але вже зараз можна упевнено твердити, що пере¬
клад було зроблено в І половині XVII ст. в Києві, що стояв
на вістрі ідеологічної боротьби українського народу за своє
соціальне і національне визволення.
Переклад виконано староукраїнською літературною мовою,
максимально зближеною з живою народною, звичайна річ,
наскільки це можливо в науково-богословському творі. Ви¬
сокий професійний рівень перекладу, багатство і різноманіт¬
ність мовних засобів, особливо лексичних, свідчать про те,
що перекладач був людиною високої освіти, добрим знавцем
латинської і староукраїнської літературних мов. Без сумніву,
знаючи звичайну в релігійно-богословській сфері слов’янору-
ську літературно-писемну мову, він, проте, зупинив свій ви¬
бір на староукраїнській літературній мові, оскільки орієнту¬
вався на широкого читача, був людиною демократичних по¬
глядів. Відбиття деяких живомовних східноукраїнських рис,
особливо в фонетиці й словозміні, палеографічні особливості
пам’ятки підтверджують, що вона є типовою для київської
традиції першої половини XVII ст.
Переклад твору Марка Антонія де-Домініса друкується
вперше.

Примітки
293
ПРИМІТКИ
1 Частина речення «Юж ... поважносте» в рукопису підкреслена синім
олівцем.
2 Тобто Венеціанської республіки.
3 На полі з правого боку зазначено «єзуитск[ом]».
4 Частина речення «постерегано ... не били» в рукопису підкреслена
синім олівцем.
6 Йдеться про середньовічну монополію духівництва, особливо вищого,
на знання св. письма і загалом на інтелектуальну працю. В практиці ка¬
толицизму читання Біблії та інших теологічних творів поспільству заборо¬
нялось. Уперше Біблія стала здобутком широкого демократичного загалу
після перекладу її німецькою мовою Мартином Лютером, який застосував
до її тлумачення розум і здоровий глузд. Критика Марком Антонієм де-До-
мінісом згаданої практики Ватікану імпонувала братчикам, які, подібно
до західноєвропейських реформаторів, перекладали і інтерпретували
св. письмо в демократичному дусі.
6 На полі з лівого боку зазначено «запад от востока одлучился».
7 На полі з лівого боку зазначено «[о ш]колах».
8 На полі з лівого боку зазначено «повітру подобних».
8 Аналогічну критику єзуїтів знаходимо в творах Івана Вишенського,
«Пересторозі», «Треносі» Мелетія Смотрицького та інших полемічних пам’ят¬
ках того часу.
■ }0,.Як і.Марк Антоній де-Домініс, українські полемісти, зокрема Кли-
рик СуІ>а&кий, Захарія Копистенський та інші, закидали католикам' те,
іцо вони підмінюють божественну мудрість людським мудруванням (філо¬
софією). Згодом це роздвоєння починає усуватись, і за мудрістю закріплює¬
ться значення філософії як світської науки.
11 Частина слова «церк» перероблена з іншого напису, нечітка.
12 Слово дописане над рядком і на полі з правого боку.
13 Слово дописане на полі з лівого боку.
14 Це і два попередні слова підкреслені іншим чорнилом, на полі з
лівого боку зазначено «Ν3».
1Ь На полі з правого боку зазначено «Ν3».
16 Відхід від положень первісного християнства, творення нових, не-
істинних, догматів закидається ідеологам католицизму й православними
полемістами кінця XVI — початку XVII ст.
17 На полі з правого боку зазначено «взрушаєть».
18 Частина речення «о речи ... церковной» в рукопису підкреслена си¬
нім олівцем.
19 У рукопису літерні цифри тут і далі (від 1 до 10) написані на бічних
полях червоним чорнилом.
20 Українські полемісти так само стверджували, що Главою церкви є
лише Христос; цим вони заперечували теократичні зазіхання Ватікану.
21 На полі зліва зазначено «порядок, порядок».
22 На полі справа незрозумілий напис, можливо проба пера.
23 На полі справа зазначено «тосую, тосу[ю]».
24 Марк Антоній де-Домініс виступає проти католицького вчення про
зверхність церковної влади над світською, проголошує їх рівність. Останнє
співзвучне ідеям Реформації.
25 Критика фінансової могутності католицької церкви має першорядне
значення в ідеології Реформації; вона імпонувала і братчикам.
26 Тут і далі автор відстоює ідею релігійної толерантності, яку прого¬
лошували й братчики.

294
Марк Антоній Господнєвич
27 На полі справа зазначено: «учителей вселенских, учителіей] вселен-
ск[их]».
28 Так у рукопису.
29 Аркуш обведений червоним олівцем на полі з правого боку.
80 Про те, що влада римського папи є не стільки церковною, скільки
узурпованою владою світської держави з її апаратом примусу й експлуа¬
тації, писали також українські полемісти.
81 У рукопису речення підкреслене синім олівцем.
82 Мабуть, пропущено «папежом».
88 Аркуш обведений червоним олівцем на полях з лівого боку і внизу.
84 Речення обведене синім олівцем на полі з правого боку.
86 Мабуть, помилково замість «служебницу».
86 Аркуш обведений червоним олівцем на полі з лівого боку і внизу.
87 Мабуть, помилково замість «своих».
88 Йдеться про один із соборів у м. Карфагені, які відбулися 253, 255
І 257 рр. під головуванням єпископа Кипріана.
89 їадеться про прихильників єретичної течії донатистів у ранньому
християнстві.

МЕЛЕТІЙ
СМОТРИЦЬКИЙ
Аямент у світа убогих
на жалосноє преставленіє
святобливого а в обої
добродітелі багатого мужа
в бозі велебного господи на
отця
ЛЕОНТІЯ
КАРПОВИЧА,
архімандрита общіа обителі
при церкві Сошествія
святого духа
братства церковного
Віленського
православного гречеського
Ψ

Святий Є ронім на Екклезіаста:
«Приятелем живота нЬт примЬря»
Жалосний трен, смутний ритм, нагробок плачливий
В тяжкий свой день, в день жалю, в день свой
фрасовливий
Собор церкві послушних, кгмін світа убогий
Пишет, кладет то, себе, змерлого[.-.] *
З которого поводу по бозі живеннє
Вчасноє мів по тілі, на душі збавеннє
Подиктуєт і просить на пам’яті міти
Церков, стадо, братію, духовнії діти.
АЯМЕНТ
Повідають, же радость в слід за смутком ходить,
А з утіхи, з весел ля фрасунок ся родить.
Ведлуг слова псалмисти: «З вечора плач будет,
Рано радость настанет, світ смутку забудет».
На том умисл, мисль моя з довціпом устаєт,
Згола ли то всім, во всіх і завжди биваєт.
Таковії абовім подчас на чловіка
Жалі, смутки бивають, же їх і довіка
Ледве может забити, альбо і ніколи,
Кгди му щодня новії в серцю родять болі.
Речій альбо персони, в которих коханне
Своє мівав по бозі, любое уфаннє,
Кгвалтовная, наглая, по мусу утрата,
Отця, матки, синачка єдиного, брата.
Там, где мило, всіх очі, где болячо, руки,
Хто вимовить, якії терп[л]ять матки муки,
Кгди ся з плодом в утробах недозрілим коять,
Хотячи їх вивести в живот, живот ронять.
Больший нам жаль, строжший боль, тяжейшая мука,
В одной отця особі зо всіми розлука.
З отцем стада, з маткою сирот, вдов упалих,
З сином церкви, з сповбратом великих і малих.
Оби нам бог дав очі, где отець наш, міти,
Били би-хмо з щасливих щасливії діти
Невимовний фрасунок в душі, в серцю маєм,
Много мислій, як почать плакати, не знаєм.
Чи ли як би перестать, бо вже плачем много,
І над міру, не в міру, а єднак нічого
Плач наш, плач всіх, плач церкви, плач сирот, вдов болю
Не уймують, і овшем зо всіх речей молю
До внутрності, до душі громадами сип лет,
Ах, стогнаннє тяжкоє аж за серце щиплет.
* Дефект першодруку.— Ред,

Лямент
297
Первей води сльозами тварі умиваєм,
Первей хліба вздиханнем душу посиляєм.
По молитві «Отче наш» отця, діти, плачте,
Учителя, учневе, сльозами урачте,
Сповідника — грішнії, побожнії — раду,
Ялмужника — нищії, ах, пастиря стаду
Мнишеського з прикладу побожності, цноти,
З праці, чуття, молитви, день і ноч роботи.
Але, ох нам, що живо і хто одно богу
Вірить, вийми, просим всі, з душі, з серця трвогу.
Для початку ляменту, принамній для трену
Мужа святобливого. Світ ли взяв одмену,
Же ся з блуду помислов, як з пущі густої,
Виблукати не можем, чи ль жаль броїть тоє?
Що в том же в нас і неба, елемента, тварі,
Без літості, боль мовить, зготували мари
Так зацному, чудному, святому чловіку,
Утявши му пред часом без часу нить віку.
Повіжте нам, небеса, чи он вас злим словом,
Помишленнєм образив в розмислі здоровом.
Чи не так вам звикл мовить: «Неба небес пана
Пойте в хвалі, вам сличность од нього єст дана»?
Чи на тебе не годне, сонце, глядів, справу
Дай нам: умів он богу з тебе міти славу?
Повітрея, чи вас зле уживав, скажіте,
Елемента, справтеся, мовте, не мовчіте!
Земле, повіж, чи тебе он доптав негодне
З молодих літ доселе, скажи нам сьогоднє.
Хто ж, хто знает до нього? Жаден з вас не скажет.
А чому ж так од всіх вас опущеннє стражет?
Так ли йому всі вдячность за його послуги
Оддаєте, будучи повинні, як други,
Задержати силами своїми здоров’є:
З друга ворог, з брата вовк,— староє послов’е.
Чи вас, парки, (єсли-сте у бога такими,
В живот і смерть можними з силами своїми),
Образив чим? Над міру пиття і їдення?
Торував он зі всіх вас дорогу збавення.
Клото, в перших срокгая, чому ж ся схилила,
Двигаючи дух його, чому-сь упустила?
Безбожная Лахеси, а ти-сь його ниті
Не хотіла до конця стетечне довити?
Тиранськая Атропо, чому-сь перервала
Клубок віку живота, якоби-сь не знала,

298
Мелетій Смотрицький
Же нам много на його житлі залежало?
Що вам його од смерті боронить пристало,
То-сте його видали, одвсюль опустили
І нам, есте, сестрички, в том не подружили.
Чи що годного тебе, о сліпая смерте,
Рек, учинив? Могла би-сь вжди очі продерти.
Іж тот тебе ніколи не боявся, бачив,
Правда, але так сам бог зезволити рачив,
Прейзрівши то од віку, нім ся в світ облуди
Дочасної, марної достав на всі труди.
«Кресу назначоного, терміну, години
Минуть трудно, престаньте лямент той дитинний!»
Не престанем і єще з жалем речем, пане,
(Дуфаєм, же з того гріха не достанем).
Жродло, ріко доброти, недошлая бездно,
Доброє-сь все, як добрий, створив неіслєдно,
Напочатку нічого не дав-есь нам злого,
Добрим зразу невинним чловіка самого
Учинив-єсь, хотів-єсь, же бить в добром добрий
Раю, світі жив, в доброть завжди бив-єсь щодрий.
В злості скупим, нищачи злії речі злого
Чоловіка, доброго для себе самого
Ховаючи, для добрих, як за віков старих,
Злії прудко гинули, добрії літ трвалих
Дознавали тисячами, міли за караннє
В поввіку смерть, з душею, з сим світом розстаннє.
О що тя твой коханий пророк і кроль, боже,
Просив колись, сльозами покропивши ложе:
«Хотяй біди (мовячи) щоденнії муки
Терплю, предся в поввіку боюся розлуки,
Не бери мя пред часом». Тот без часу сходить,
Котрий, сам сходячи, другого не родить.
В раннем віку заправди і наш отец милий
Зшов, хотячи видати з душевної сили
Церкві божой потомство духовное, з роду
Умер, недозрілого, недошлого плоду.
Добрим нам бил. Доброго чому, добрий боже,
Взяв-єсь од нас без часу? Хто оплакать може?
Потребним бив. Чому ж в той нас, бідних, потребі
Не погадаєш, знаючи, же о земном хлЬбі
Живі бити не можем, присмаков потреба,
Наук твоїх духовних, небесного хлЬба.
На пожиток світа світ, все а все створеннє
Дав-єсь, пожиточного на наше збавеннє.

Лямент
299
Чому-сь одняв? А звлаща, іж таких о мале,
Котрії б так чесно, так побожне, стале
Жили, люд твой учили. О всесильний боже,
Судьби твоїх таємниць хто поняти може?
Отца, матку наболєй розказав-єсь чтити
Хотячому на землі довголітнє жити.
Чи наш отець родичов обоїх, по тілє
І по духу, не умів шанувати? Сміле
Мовим, же бив послушним, як Ісак Авраму,
Уставичне готов бив би вь огонь і яму
На киненнє родичов, которих учтиве
Сам погребти, жив по них чисто, святобливе.
То тілесних. Духовних як цаловав сліди,
Неситим бив їх наук, їх цнот, їх бесіди,
Слова, шкрипта, образи, живот їх пред очі,
В мислі, в душу і серце клав во дні і в ночі.
Ова згола зовсім бив добрим нам всім, світу,
А то ли юж доброго межи нами ніту.
Снать для злостій, для гріхов, за негодность нашу
Тот церковний учитель перед часом чашу
Смертную п’єт, без часу і в силах устаєт,
Домових всіх, подручних і нас напаваєт
Горкопам’ятливого пелинного плачу,
Оле плачу, ми плачем, а в плачу не бачу,
Доступим ли утіхи. Хто подставить міхи
Под зрениці крвавії? Не маш нам утіхи!
Повні доми, улиці болю, ох, стогнання,
Повні кути жалості, повні нарікання.
«Ах! Ах!» всюди по стежках. Церковнії стіни,
Би мовити уміли, плакали б одміни
Вдячно милих голосов, труби золотої,
Побожного прикладу з науки святої,
Чого учив. Заїсте сам чинив пред всіми,
Без зависті, без гніву з обчими, з своїми
Жив на світі за світом, научив постити,
Дні святії, празники, чесно обходити,
На всеночних молитвах трвати нетескливе,
Хутне ходить до церкви, жити святобливе,
Гріхов сповідатися, таємниць Христових
Заживати начастєй справив бив готових,
Що у наших пред літи било неподобно,
На то душу і серце оддав всіх способно,

300
Мелетій Смотрицький
До того нас, як добрий, добре бив заправив.
Добрий боже, все сь то сам в нім, през нього,
справив.
А того ж, так доброго, од нас одиймуєш,
Добрий боже, чому нас над міру фрасуєш?
Для трьох причин пред часом добрий з світа сходить,—
Мовить мудрець,— зостальцєм горкій смуток
родить:
През негодность невдячних. І ми признаваєм,
Же-сьмо його не били годними. Питаєм:
А могла ж бить одміна в нім? Тому не віру.
Гоненіе ль тяжкоє на правдивих віру 1
Повстать міло, а йому-сь того оглядати
Не хотів дать? Умів он при вірі стояти,
Других утверджаючи, готов бив на рани,
Будучи раз о неї в’язеннєм скараний.
Єму-сь, боже предобрий, по його желанню
Дати рачив, нас єси зоставив вь вздиханню,
Його-сь душу од смерті вічної ізбавив,
Нас єсь повседневної всіх смерті набавив!
Очі його з сльоз плачу визволив-єсь, кролю,
Нам початок до плачу, початок до болю
Учинив-єсь. А ноги його з послизнення
Увольнив-єсь. Певен єст свойого збавення
Пред тобою, пред твоїм маєстатом в небі.
Будь милостив, боже наш, і нашой потребі
З його молитв. Леч, боже, хто может поняти
Судьби твої? Мисль наша мусить в них устати.
Його душа, як пташок, од тенет таємних
Ловцов ушла, порвала сіті засад земних,
На[й]шла собі мешканне, голубиця тиха,
Гніздо в небі. Леч наша, ах, терпіла лиха,
Од дня, часу розстання душі його з тіла,
Так єст смутна, жеби з ним умереть воліла,
По утраті вдячного його сполковання
Не устаєт в жалоснім ляменті гукання
На дереві зелених утіх не сядаєт,
Водою ся мутною жалю напаваєт,
На остаток іщучи конець плачу дати,
Прагнет вічне при тобі в опоці зостати.
Леч, о боже милості, боже злітовання,
З жалосного не рач ся ображать стогнання.
Не можем ся утулить, не можем забити
Його, тебе зо всіх справ годні похвалити.

Лямєнт
301
Тяжкий в том боль, трудная до згоення рана,
Таємниця розумом людським не подана,
Що-сь то у нас под сесь час на вічний жаль справив?
Же-сь нас, сирот убогих, в хліб слова зоставив?
Як їх много на світі, що смерті жадають,
А вжди її в старості згрибілой не мають,
Не суть тобі, ні собі, ні людєм, ні світу
Потребними, згожими, єднак смерті ніту,
Сто літ і больш в сліпоті, в глухоті другії,
В ослабенню сил члонков тягнуть літа злії.
Се-сь чтирдєсту од роду не доШшов зуповна».
«Оле, смерте срокгая, то же-сь неумовна,
Неумовна і сліпа. Чому-сь на нас радній,
Люб одного, люб кольку, не зострила снадній
Коси свої, з’ядлая, на жони, на діти,
Которим смерть за живот, некгде ся подіти,
Тяжар землі незгожий, хліби дармо псуєм,
О жалості, о болю, тепер тебе чуєм».
Тепер знаєм, як била солодка і смачна
Манна його науки, ах, душе невдячна,
По утраті доброго доброть познаваєш,
Рада би-сь му тепере, прожно ся змагаєш.
По забиттю баранка вонтроби ядали,
Живого ся жидове пальцем дотикали.
Так по смерті пророков їх письма науки
Вспоминати почали, читать брати в руки!
Вспомнім і ми, леч не в час, його напомнення,
Поднебенню нашому горкії збридзення,
Апетиту клямного, з сумніння зарази,
Іж нас громив, одтинав душевнії скази:
Намєтності, налоги, духовнії трвоги,
Тлумив, губив прилоги, просто до дороги
Збавенної провадив. «Боже, що-сь ударив,
Же-сь нас з мисльми нашими так сродзє повадив,
Же ся згола одняти їх ні утулити
В жалю своїм не можем? Що ж далей чинити?
Плакать смутне, а в плачу знову к тобі слово?
Рекл-есь бовім просити з вірою: «Готово
Все у мене найдете». Біда ж нам! чи мало
Плачу, прозьби, сльоз, лкання од церкви бивало
За живота хорого по Давидську праві?
Судьби твої, боже наш, дивні і в той справі.
Аврааму для п’яти перед літи, пане, *
Хотів-есь дать в Содомі своє змилуванне.

302
Мелетій Смотрицький
Чи не било при нашой церкві п’яти, боже,
Справедливих, з которих одні своє ложе
Струменем сльоз гарячих вночі омивали,
Другії сна в тескниці очом не давали,
А вжди-сь то все як творець предивний пребачив,
В прозьбах наших подобно-сь зесволить не рачив.
Ісусові Навіну, на битві з чужими
будучому, под вечор з променьми своїми
Сонцю над біг врожоний розказав-єсь стати,
П’ятнадцять літ кролеві рачив-єсь придати
До живота, для пандтва і для поліпшення.
Промисльнику добр наших, людського збавення,
Владцьо смерті, живота! Слушне б і Леону
Под час войни противних схизми Гедеону 2
На схилку літ і світа єще посвітити
Должей троха, поки би мог викоренити
Злості з серця озяблих, поки би направив
Житло наше, до віри кгрунтовне заправив,
Ови єще хоть п’ять літ досить би-хмо міли,
Далей би-хмо о твою ласку просить сміли.
Не постав нам, боже наш, за гріх нарікання
(Жаль наш мовить), не кар нас з такого бадання:
Боячимся синовсько тебе, творця-бога,
В довгий живот певная бивала дорога.
Хто над нього пристойній, приліжній і милій
Тебе любив, дивився твоїй чудной силі?
Ти сам серця скритості чловічії знаєш,
Члени, мозги, внутрності, кості проникаєш! 3
Відать рачиш о його подвигах, о потах
В ночнодневном стоянню, о працях, роботах,
Як в винниці церковной, з пастви повірення,
Всіх нас, своїх, свойого впрод шукав збавення.
Якоє он о нищих, убогих старанне
Мів, о вдовах, маючи і сам вихованнє
З жебранини нендзної. Гроша не брав в руки,
О ялмужну при дверєх не терпів докуки,
Хто попросив, казав дать остатнюю шату,
Копу разом і що мів упалому брату,
Мів в реєстрі в пам’яті ^сіх бідних, зболілих,
Слав, навіжав що тидень вдов, осиротілих,
Кгди рек шафар: «Не маш що!» — дивився невірі,
.Ялмужнику подобне Іоанну в той мірі
Так бив щодрим. А вед же голоду ніколи
Не узнали, братія, з так доброї волії

Лямент
303
А того так доброго, боже вічний, хвальцю,
Огороду свойого і добр твоїх справцю,
Взяв-єсь од нас. Єсли же для лічби чинення?
Вилічався он щодня з свойого сумнення.
І нас к тому провадив, аби-хмо впрод спання
З помислов, з слов, з учинков чинили бадання.
Єсли будеш рахунок з нього за нас брати,
Для його цнот, молимся, не рач нас карати,
Бо бив добрим шафаром, урядником вірним,
В дарах твоїх бив гойним, в строфанню мірним,
Знав час, міру, особу, кому коли хлЬба,
Кому м’яких потравок легких било треба.
А чому так мудрому строїтелю, боже,
Перед часом смертельноє дав-єсь услать ложе
Елементом, живелом, попрядухом ниток
Сил душевних, тілесних? А що ж за пожиток
З умерлого, боже наш? Зали может хвалу
Давать тобі? — «Живим єст, видить мою славу
І молиться за вами. Бо пред ним, уснулим,
Святим моїм за родом, о собі нечулим,
Сприкрилося просити. Нового причинці
Потребують давнії до мене безчинці.
Не тискуйте, абовім он ваші потреби
Одправуєт, готуєт на ваш голод хлЇбьі
В землі живьіх обфітой, а для наповнення
Лічби з віков презраних подняв смерть уснення».—
«О єсли так, боже наш, мній плакати будем,
Його, себе в молитвах нікгди не забудем».
«Отче, отче, потщися (поневаж єсь в славі
Святих божих) міть печу о нас. О забаві
Сьогосвітній відаєш клопоти, фрасунки,
Знаєш біди, утиски, припадки, трефунки,
Бив-єсь з нами, над нами старейшинство в духу
Духовних справ маючи. Добрую отуху
При надії маємо, же нам больш поможеш
Молитвами своїми, в бідах нас вспоможеш.
Причиняйся, молися, молимся о стаді
Своїм, чині церковном, о домовом раді
І о нашом пристрастном дочасном мешканню,
О збавенні, аби-хмо по рихлом везванню
Били годні містечка, хотяй под стопою
Ноги твоєї, в небі бить навік з тобою».
Амінь, аміньї «Рач то дать, боже милосердний,
Просить тебе кгмін нищий, люд у світа бЇдний,

304
Мелетій Смотрицький
Тот нагробок кладучи пастиреві стада».
Умер отець, опекун, убогих одрада,
Живет з богом, живет бог, вишній оборонця,
Тот нам не дасть в том жалю гинути до конця,
Дасть і слову інструмент, оному подобний,
Міймо віру божую, пан на все способний,
Не дасть вірним над силу покуси терпіти,
Не дасть, вірте, духовним голодом нам тліти,
Видасть з скрині небесних таємниць, з спіжарні
Духовної, пастиря стаду до овчарні,
Випустить нам фенікса з арки свої певне,
Дасть лебедя. Час престать нарікати ревне,
Час заволать: «З вечора напав на нас смуток,
Зрана радость настанет». Тот одміни скуток
Будет з бога, з правиці найвищої сили.
Якось хотів, так стало, о пане наш милий,
Ім’я твоє святоє нехай ся в нас славить
А що тобі, нам любо, за дній наших справить.
ГОЛОС ОТЦЯ 40 СИНОВ
Що то за плач, братія, наймильшая в бозі?
Що за лямент? Що за гук? Дивно мі той трвозі.
«Уви, уви!» По ком то? По ком тоє горе
З уст жалосних? По ком сльоз обфітоє море?
Зали по мні? Не слушне, російський народе,
Нарікаєш, стискуєш о моїм одході!
Я-м ся смертю на живот не ровно дорожчий
Над світ хутнє одмінив, хотяй не до[й]шовши
Літ зуповних. Добре так. Смерть тая пожрала
Живот марний, мні вічний путь уторувала
Конець сього бідного, утішного вступом,
Що світ маєт, міть может, єсть робацтву лупом.
Щасливий, хто пред смертю смерті дознаваєт,
Бовім смерті для смерті в смерті не міваєт.
Не довго-м жив, мовите? Пробог, досить много
На сесь побит дочасний і того лихого.
Аби теж хто жив сто літ, один день жив певне,
Не тот живет, хто живет на світі мізерне,
Леч хто свято, побожне живот свой провадить,
Тому нікгди смерть, як сон помірний, не вадить.
Житло наше на землі ровно комедії,
Альбо речей жалосной світа тракгедії.
За одняттєм личини, що бив крольом, паном,
По-старому ковалем, шевцем, цімерманом.

Лямент
305
Вийдет дух наш, али ж ти — труп земний, труп гнойний,
Гнюсу, робацтва, мерзячки і бридкості повний.
Мало вчасне погодне на морю пливаєт
Которого штурм носить, фаля заливаєт,
Кресу заміроного порту не доходить,
Часом, одколь одступив, в том же місцю бродить.
Хто довго жив, а зле жив, доброго нічого
Не учинив — мало жив, а бив барзо много.
Перестаньте тих плачов, туги занехайте,
Душі моїй для своєї любий покой дайте.
Довго жити за муку справедливий маєт.
Хто ж з розумних, побожних смерті не жадаєт?
Хто в огнилом похилом дому жить зезволить?
Хто ся сміле до нього на мешканне склонить?
Кгди обачить, а оно стіни уступують,
Дах сиплеться, фундамент, філяри фалюють,
Балки трещать, а весь дом зовсім упадаєт —
Хто з розумних в такових руїнах зостаєт?
А не рачей біжить вон, забивши і хлйба?
Весь світ, земля хвіється, вонтпить непотреба,
Же упадет невдовзі, а його руїни
Конець віку єст знаком, не волос сідини,
Знаком валки внутрнії, постронних погрозки,
Знаком полон, в’язення, кайдани, поврозки,
Которими не только християн погане,
Леч, що тяжче, свої своїх, християн христяне
В’яжуть, в’язять, кров точать. Пойзри на сусіди,
Що ся дієт, якії зо всіх сторон біди 4.
Плачет наша братія, доставшися в руки
Врага креста Христова, і то не без муки.
Домовії неснаски, ненависть терпіти
Од свойого своєму — близький конець, діти!
Розкош, збитки, лакомство, сваволя, неміра —
Всіми тими остриться смертная секира 6.
Ти сам, боже всесильний, рач забічи злому,
Не дай дознать напасті з християн нікому,
Розкажи пса дикого ув’язать при гробі
Своїм, врага кождого, в мамлюцькой особі.
Яко би все християнство, яким-кольвек складом
Порознення в визнанню, ставши твоїм стадом,
Било вольно од страху, од слуху, од трвоги,
Огня, меча, нещастя! поламли злих роги!
Уйми гнів свой правдивий, гнів срокгий, гнів панський,
Рач вивищить в том панстві народ християнський.

306
Мелетій Смотрицький
Єсли хто з них, як чловік, заслужив на рани,
Руки твої розчкою нєх будет скараний,
По-отцовську, в милості, а не в розгніванню,
Под час світа руїни і вже при сконанню.
Але мі час до дітей, до братії знову
З напомненнем, з прозьбою обернути мову,
Жеби старость, сивизну облудного мира
Вислідивши, дознали, же вже і секира
З давніх часов остриться, ест в корень утята
(Неплодному дереву в огні мук заплата),
І жеби в нім юж далій жити не хотіли,
До отчизни з вигнання охотнє ся міли.
До отчизни, дітоньки, квапиться потреба,
Не хочете ль для землі утратити неба?
Я-м рад, же-м ся повторе вирвав з біди, мовлю,
З нендзи світа, в которой повно страха, молю,
Повно біди, которим на том стопню стану,
За всіх винен будучи лічбу здавать пану.
По ввесь тот час на столку ног подпилованих
Сидів-ем, ах, на дощках помосту зламаних:
Подо мною дол, в нім стос дров смоложаристий,
Над шиєю на ниті меч висів сталистий,
З обу боков з страшними влочнями рицері,—
Хто ж би мене щасливим намінив в той мЇрі,
Би і їсть, пить, розкоші заживать казано,
Музикою труб, бубнов хуті додавано,
А на том би сходило, же ся рушить згола
Страшно било, достаться на смертнії кола?
Стольком живот кождого, в елементах рабих,
Слизький біг, ход, поступок, в павиментах слабих
Скоро кого опустять — страх ями, страх муки
Огня, з боку рицеров, в тиранськії руки
Тіла, світа, дьявола, а меч божий з неба.
О злий живот на ниті! Помислить би треба,
Хто ся з живих на землі фундувати смієт,
Розкошувать, подносить брви, що світ умієт.
Би наГйІбарзій утіхи світнії на сміхи
Подбияли бубенка, ніт на нім утіхи,
Ніт одради, боязні повно, бід, стогнання,
На кождоденний потоп, на смерть ожидання,
Як в окруті, срокгими валами розбитом,
Од шифара без стиру, без жакглю забитом.
А хто ж, пробог, зволить в том кораблю плити?
Хіба однюдь которий не захочет жити,

Лямент
307
Сидіть в небі, на стольці кролевськом, безпечне,
Без боязні одміни, на вік віком вїчнє.
Дайте ж покой, прошу вас, больш мя не турбуйте,
Собі очю, голови, умислу не псуйте.
О умерлих не тужить письмо научило,
Азажте мя згубили, же вам плакать мило
Без престанку? Прошу вас, браття, перестаньте
Мене плакать, рачей ся до бога удайте
На молитви о собі, бисьте біг короткий
Тут пелькгримства свойого збавенними сродки,
Як до селе і чулій, при обоєй славі,
І небесной і земной, могли кончить, в справі
Житла святобливого, жеби вам сам з неба
Дав такого пастира, якого потреба
Церкві його, през його зобраному стаду
(До того теж і я вам даю тую раду,
Жеби-сьте ся на його презреннє спустили,
А кого он укажет, щире улюбили,
Опустивши старії звичаї, налоги,
Которії зтручають з збавення дороги).
А на жниво зо всіх мір, зо всіх сторон стале
Дозрілої пшениці для зебрання в цале
Роботника чулого зеслать рачив скоро,
При котором би всім вам во всім пошло споро
З серпом наук правдивих ®, не з везглов’єм слова
Под локті душ. Ку тому (з прозьбою к вам мова)
Пам’ятайте мой побит, мой одход за вдячне
Приймовати од бога, самі жити бачне.
Над все теди впрод очом, фортці злих згинення,
Волі, устом, язику смілого мовення
Не давайте, а уші тернем од слов прожних
Затамуйте, всі смисли страхом казній грозних,
Узбройтеся вірою, данною од віка
Вам од бога, од церкви, а всього чловіка
Внутрнього і зверхнього духом одновляйте,
Цілком себе на службу богу оддавайте,
Руки в діла добрії уготовте, ноги
На проповідь до віри, на довгость дороги
По одейстю на он світ, на терпливость злого
В гоненії для церкви, для Христа самого,
Будьте духом, умислом і тілом здорові7,
Зовсім на смерть по нендзі дочасной готові.
Багатії, багатством купуйте збавенне.
Убогії, з убозства мійте поліпшенне.

308
Мелетій Смотрииький
Ов шафаром од бога, сесь тому дорога
През опатрность до неба, а обої з бога.
Недостатній, так мнимай, же тя тим скарано
За негодность, на пробу, багатства не дано,
Видячи злость, неправду в серці твоїм тайне,
Що би-сь певне в могутстві мог виповнить явне.
Душі твоїй Христос-бог в том забічи рачив,
Жеби-сь його для земних богатств не пребачив.
Не стискуй же, не тужи, зноси крест свой скромне,
Пошемреш ли на бога, на щасте упорне,
І тут в нендзі зостанеш, і там небо стратиш,
Знесши скромне, убозством пришлий світ заплатиш.
Можний, в копу так держи, же ть бог дав убогих
На поправу, на окуп злостій твоїх многих,
Не ти для убогого, для тебе убогий
Посажон єст од бога пред дом твой, пред ноги,
Жеби-сь свої виступки щодробливим датком
Змазав, гріхи окупив ялмужни достатком.
Всім то мовлю, заровно слузі, як і пану,
Обоєй плті кондицій вшелякого стану,
Аби-сьте ся зо всіх сил о чистость сумнення,
Душі, тіла старали, зичачи збавення
Своїм обчим, щасливих радою вспирали,
Жеби з гори багатства тяжко не упали,
Вспомогали убогих помоччю рятунку,
Жеби в розпач не впали з нендзи од фрасунку.
А найпервій, млоденці, до вас моя мова,
Пам ятайте на мої зичливії слова,
Яко-м я в вас кохав, яко-м вас до цноти
Заправовав, додавав в побожность охоти,
Яко-м громив розпусность, п’янство, злость, сваволю,
Ви-сьте тому дикому коникові в полю
Широко престронного омильного світа
Не давали вергати, а на свої літа
Молодії, на силу, на розум, здоров’є
Не уфали, помнєчи на оно послов’є:
«Смерть у зуби не глєдить». Больш скурок телячих
Перероб[л)ять кгарбарі, ніж волобидлячих.
За сонцем тінь, за кождим смерть дибком чугаєт,
А з нас на нас оселки до коси шукаєт.
Непевний день, певна смерть, а іж о годині
Не відаєм, так живіть, як умереть нині.
Готовності молитва в трезвості а в вірі
Кождого з вас научить, кгди ся в слушной мірі,

Лямент
309
П’яддю стану свойого мірячи побожне,
В поволанню жить, служить будете острожне,
Давши богу божое, зверхності повольность,
Родичом честь, зичливость пану, правду,
скромность
В шатах, в питтю, в їденню, боячисе бога
І тих дверей, где низько през порог дорога.
Больш для слави доброї, ніж з мусу, з боязні,
Добрий з цноти не грішить, злий з постраху казні.
Того всього аби вас Христос-бог ізбавив,
В душах ваших побожность, святобливость справив,
Жеби-сьте ся, яком рек, на світ не садили,
Собі, пану, богу впрод в простоті служили,
Од голуба щирості, од овці покори
Позичали, мудрості од ужа, не скори.
Що все снадне, з помощю всесильного, справить,
Хто в сей марной облуді не будет ся бавить,
А тим світом, як конем, на день узичоним,
Робить будет, як Нілом, гадом загущоним,
Омерзиться, утечет, ледве концем пальця
І язика ткнувшися, потопчет зухвальця,
Як лихваря спросного, которий звик брати
Одним око, слух, руку, ногу усушати,
Другим цілком забирать живот і здоров’є.
О, бідажку, так нам з ним товаришство злоєї
Головним ест, окрутник, противником нашим,
Товаришом невірним, хотячи бить старшим
Над душею нашою, трапить нас уставне
Роботою, покою противиться явне,
З добр, з добитков, з праць наших кгвалтом
обираєт,
А сам нікгди нічого доброго не маєт,
Добрим страшон, злосливим ласкаве ся ставить,
Назбить щодрим в чужих, сам ляда чим ся давить,
Автор злості, сваволі, тираном на цноти,
Своїм в клямстві похлібством додает охоти,
Обчих к собі чачкою штучне забав{л]яєт,
Всіх вшеляко зводити ие переставаєт,
Славу змерлих скрадаєт, живих з неї лупить,
Дармо берет, ціною нічого не купить,
Зо всіх лічбу збираєт, а сам ся нікому
Не справуєт, як Баро. Біда тому дому,
Той господі в проїзді, где господар клямця,
Злодій, збойця, вшетечник і явний потварця,

310
Мелетій Смотрицький
Біда і тим, хто би з ним хотів накладати,
Відаючи то о нем, на ночлєг в’їзджати.
А хто ж, прошу, з вас того до світа не знаєт,
Іж он завжди Весь, зовсім марностью воняет,
Марность, прожность под небом все, що око видить,—
Мудрець мовить,— хто ж ся ним з християн
не збридить?
Зезволеннєм, умислом з нього уступуєт,
Хто в нім живет по тілі, духом не сполькуєт,
Компанії з ним складу не міваєт справи,
Такий в небі вічної доступуєт слави.
Которая аби вас, російський народе,
Всіх поткала, бог дай так по моїм одходє.
Віра, правда, побожность, святобливость ...
Як од віков, за мене, межи вас....
Жеби з душі вашої озяблость, недбальство
Од тіла гріх, хороба, од бруха обжирство
Уступило, од домов вашого мешкання
Незгода, свар, немилость, з границь панування
Кроля-пана наїзди неприятель, здрада,
З міста фальш, неправда, вшелякая вада,
Во всіх справах немірность, непостереженнє
Побожності, пожитку, честі зневаженнє.
Все то згола огулом нехай проч уступить
З душі, з тіла, з сел, з домов, нехай вас
заступить
Ангел, певний проводник, чулий сторож в богу,
Укажет вам простую до неба дорогу,
Зратуєт вас од риби, з пащек біса-світа,
Уяснить вам взрок внутрній, а пан в ваші літа
Дасть свой покой, дасть згоду, преложоним в раде
Чулость, печу пастиром о розумном стадє.
В послушенстві зе всходу, где початок вЇри
В Христа-бога, збавенню одтвороно двері,
Одкуль звізда трьом віщком Христа означаєт,
Одкуль сонце біг звиклий зрана зачинаєт,
Одкуль Христа повторе прийти ожидаєм,
Хвалить бога, же одтуль духовенство маєм.
Того ся всі держіте, не вступуйте кроку
До остатнього тху духа, очей ваших змроку;
При том стале стоячи, до згоди з другими
Так ся мійте, як усти апостол своїми
[І Христос-бог наїучив, шукайте покою.
[...] можна зо всіми, больш єднак з собою.

Лямент
311
[...] і вірноє подданство чиніте,
Преложоних прикладов добрих ся учіте,
Самі себе во всім всі зо всім в дозор богу
Оддавайте, шествуйте тісную дорогу,
Ведучую до царства небесного миле,
Где самого всіх творця і ангелов в силі
Обачнте. Тому вас і я полецаю,
А тим мой день остатній, мову замикаю.
ΕΠΙΤΑΦΙΟΝ
Тута зложив кость в тілі
Муж праведний, ач смілі,
Смерте, береш, що ть дано,
Не озьмеш больш, заслано
Пред тобою до неба,
Где жив, там бив, так треба.
З землі мертвих, з вигнання,
По пелкгримстві, з мешкання
Мізерного, в палаци
Небеснії, по праці,
На розкоші одходить,
В землю живих заводить
Мислі наші. Рукою
Держить квіток, другою
Книгу, там же кадило,
«Так умереть мні мило»...—
Мовить до нас. Як к богу
Жертва святих дорогу
Берет. Живот нетрвалий
Значить тот квіт опалий,
Книга чистость сумнення
Кажет міти, збавення
В добрих ділєх чекати,
За ним в небо ступати.
Тіло його дол земний
Покриваєт, незмінний
Квіток душі у бога.
І нам там же дорога
З його молитв готова
Єст запевне, дость слова.

312
Мелетій Смотрииький. Лямент. Коментар. Примітки.
КОМЕНТАР
«Лямент» було видано окремою книжечкою у друкарні
Вілянського братства 1620 р. Єдиний примірник зберігаєть¬
ся в Одеській науковій бібліотеці ім. М. Горького (шифр
І 7887). Подається у транскрипції. Публікацію оригіналу
див. у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок
XVII ст. Κ., «Наукова думка», 1978, с. 166—179. Поему на¬
писано з приводу смерті Леонтія (Логвина) Карповича, ак¬
тивного діяча білоруського та українського братського ру¬
ху на початку XVII ст., засновника й першого архімандрита
віленського братського монастиря Сходження Святого Ду¬
ха, вол оди мирського й брестського православного єпископа.
Леонтій був сподвижником і духовним наставником Меле-
тія Смотрицького, 1610 р. видав його «Тринос», за що відбув
ув’язнення; 1617 р. він прийняв постриг Мелетія в ченці.
1620 р. Мелетій виголосив проповідь «на погреб» Леонтія
і став його наступником на святодухівській архімандрії.
Тісні зв’язки між Леонтієм і Мелетієм, високий рівень літе¬
ратурного хисту останнього, відповідний поетичному рівню
«Ляменту», дають підставу гадати, що саме Мелетій є авто¬
ром цього твору.
ПРИМІТКИ
Перед «Ляментом» були епіграфи, які подаємо в перекладі:
Менандр Стобей: «До кого боги прихильні, той помирає молодим».
Плавт: «До кого боги прихильні, той помирає молодим, а поки здо¬
ровий — відчуває, мислить».
’ 1 Мається на увазі гоніння з боку польсько-католицьких загарбників
та зрадників-уніатів.
4 Гедеон — очевидно, єпископ Львівський.
8 Автор висловлює властиве більшості українських книжників кінця
XVI — початку XVIII ст. розуміння бога як безособової сили, що прони¬
кає світ і все, що в ньому існує, не даючи йому розкластися на протилежні
елементи.
4 Оспівуючи в панегіричному стилі чесноти, побожну жертовність та
відданість своєму народові померлого Леонтія Карповича, автор з внутріш¬
нім болем в алегоричній формі говорить про тяжкі соціально-економічні
і духовно-культурні умови життя «руських народів» в умовах польсько-
католицької експансії.
6 Автор засуджує розкіш, неситість, сваволю по-зрадницькому наст¬
роєних представників панівних верств на Україні і в Білорусії.
8 Під «науками правдивими» автор розуміє в даному разі науки, що
не суперечать православному віровченню.
4 Автор закликає співвітчизників до відданості своїй вірі, що в ті
часи означало і відданість інтересам свого народу.

ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ
ТА ІНШІ
ПРОТЕСТАЦІЯ
З милосердя божого ми, покірний Йов Борецький, архієпи¬
скоп та митрополит Київський, і смиренний Єзекиїль Кур-
цевич, єпископ Володимирський, і смиренний Ісайя (Копин-
ський], єпископ, і всі духовного та світського, шляхетського
й міського станів народу руського віросповідання церкви
східної й громади чотирьох патріархів східних правовірних
Христової *... благословіння божого та здоров’я доброго й
успіхів щасливих у мирі святому од господа бога зичимо всім
читачам і слухачам сеї протестації та побожної юстифікації,
їх віншуючи.
Впродовж останніх двадцяти п’яти літ нам не вдається
досягти справедливості святої й забезпечити мир релігії нашій
у тих великих насильствах, утисках, прелюдиціях (наперед
винесених присудах) і ексорбітанціях (правопорушеннях), які
над нами чиняться. Що далі, то гірші й тяжчі переслідування,
зловмисні обвинувачення та обмови доводиться нам зносити
від противників наших. А особливо зараз од згаряче ведених
судів, котрі без жодних правом обумовлених бенефіцій (полек-
шень) на наглі й тяжкі ув’язнення братів наших прирікають... *
Громадські ж уряди, в які ми про невинність нашу часто
по різних містах докази вносимо, їх не приймають, хоч ми
возними засвідчуємо. З огляду на се все, прав наших застері¬
гаючи і невинність свою прагнучи світові показати, а також
опінію (ославлення) зле зносячи, тією універсальною на письмі
протестацією, спершу перед господом богом, а потім перед
вашими милостями нашими милостивими панами протестуємо,
оповідаємо і свідчимо жалобливе проти ксьондза Йосифа Рут-
ського, Ілії Мороховського, Афанасія Шишки, Афанасія
* Тут у рукопису слова вицвіли.

314
йов Борецький та інші
(Крупецького або Пакоста) і Паїсія (Сахновського)... *, Левка
Криуші (Льва Кревзи) та інших, до них подібних пересліду¬
вачів релігії нашої, котрі називають себе уніатами, що вони,
нехтуючи страхом божим, канонами соборними, правами, ста¬
тутами, привілеями, конституціями, свободою й безпекою ре¬
лігії й церкви і миром святим і створивши самі з себе подобу
владик та духовних наших, народ наш руський переслідують,
прикрять, мордують, церквам нашим насильства чинять і мир
святий збурюють, старожитну любов і згоду між поляками
й руссю розривають”' А не вдовольняючись тим і не маючи
змоги проти правди святої, котра при нас, стати, ані письмом
святим і доказами пристойними нас ковцінкувати (перекона¬
ти), тільки потенцією і владою, релігії й нам неналежними,
суспільності... * з тим умислом і серцем нас і міщан вілен-
ських братства Святого Духа обмовно й фальшиво оскаржу¬
ють і оскаржили перед найяснішим королем його милістю
паном, паном нашим милостивим.,На підставі того оскаржен¬
ня і універсали всупереч права й вольиостей розіслано, аби
нас ловлено і до в’язниці саджено і мордовано, як уже у Віль¬
ні, правом не подолавши, отців і братію нашу схоплено і до
ратуш смердючих замкнено, про що, як і про інші насильства,
збитки та кривди часу свого зеогзіш (окремо) ширше неодмінно
будемо протестувати.
А за того найяснішого короля його милості пана, пана на¬
шого милостивого і всієї Речі Посполитої, щире, вірне і прав¬
диве, по суті речі, юстифікуємо (виправдовуємось), очищає¬
мось, подаючи про себе такі свідчення.
Спершу щодо святого вітця Теофана, патріарха Єрусалим¬
ського і всієї Палестини. Той, як уродженням в пресвітлій
фамілії, так і життям ангельським святобливим, справді є
мужем апостольським і правдивим патріархом Єрусалим¬
ським, сторожем гробу божого. Перегренація (подорож) його
у всьому побожна, ясна й одверта, ні в чому не підозріла.
Завітавши до Києва, він одразу дав про превелебність свою
листами знати, спершу славної пам’яті його милості пану Ста¬
ніславові Жолкєвському, канцлерові й гетьманові коронному,
одразу ж при тім ясновельможному його милості пану Тома-
шеві Замойському, воєводі київському, просячи про вільний
і безпечний проїзд через володіння його королівської милості.
На ті листи пан гетьман з відома і за згодою його королівської
милості через пана Щасного Почановського листом своїм від¬
критим паспорт послав, наказуючи всіх станів і кондицій лю¬
* Тут у рукописі пропущено одне чи два слова.

Протестація
315
дям учтивість виявляти святому вітцеві і аби вільно скрізь
його пропускали, про нього дбали і його супроводжували аж
до волоського кордону.
В тому ж дусі і другий до поважаних шановних війта,
бурмистра і радців київських було принесено лист. Ое сіаіа.
В обох тих листах вони його патріархом Єрусалимським
іменують і визнають. А з огляду на загрозу небезпек воєнних
у час, коли превелебність його в Києві мав пробувати, аби
суспіції (підозри) якої не виникло, він двох ченців своїх до
його королівської милості послав, просячи милосердної ласки
і вільного проїзду. А його королівська милість з особливої
ласки своєї листом своїм зволив наділити превелебність його,
вільний проїзд через володіння свої дозволяючи, і в тому листі
з повагою превелебність його було вшановано, титул патріар¬
ха при імені його, як належить, було вказано. Ое <іаіа.
При тому ж листі од його королівської милості лист від¬
критий, або універсал на вільний і безпечний проїзд було
прислано, в якому його також патріархом іменовано.
З тієї ж оказії писав превелебність його до преосвящен¬
ного і превелебного його милості ксьондза (Андрія) Липського,
єпископа Луцького, на той час підканцлера коронного. А вод¬
ночас і до славної пам’яті князя Острозького, каштеляна Кра¬
ківського, і також до найяснішого князя його милості пана
Криштофа Збаразького, конюшого коронного, просячи їхні
милості про клопотання перед його королівською милістю
про вільний його проїзд. І їхні милості ласкаво й прихильно
одписати зволили, засвідчуючи клопотання свої щодо пожада¬
ної справи, при чому превелебність його належно було уша¬
новано як патріарха Єрусалимського, а самого святого вітця
до Терехтимирівського монастиря одпроваджено.
Із тими листами рушив було святий отець у дорогу. Але
в Білій Церкві, прочувши нещасливий поворот війни у Во¬
лощині, коморний його королівської милості пан Почановсь-
ський, мов із обіймів королівських, із рук своїх святого пат¬
ріарха до рук полковника Війська Запорізького його милості
пана Богдана Кизима оддавши, від’їхав до його королівської
милості.
Виявив до нього також особливу зичливість і преосвящен¬
ний та превелебний його милість ксьондз єпископ Київський,
котрий одному із значних своїх представників превелебність
його в Києві одвідати і до Білої Церкви в дорогу належними
напутніми побажаннями благословити зволив.
По тому, перед різдвом, його милість пан Варфоломей
Обалковський, коморник його королівської милості, до Терех-

316
Шов Борецький та інші
темирова приїхав і лист од короля його милості святому вітцю
оддав, у якому той, велику свою ласку освідчуючи, жадання
свої висловлювати зволив, а інші усно переказував. І преве¬
лебний отець охоче чинив усе те, що вимагалось од нього ім’ям
його королівської милості. У тому листі поштиво й прихильно
було його трактовано і патріархом Єрусалимським назива¬
но; до того ж і дар у кілька сот червоних од його королівської
милості йому креденсувався (надавався). Ое сіаіа.
При тому ж листі його королівської милості преосвящен¬
ний і превелебний його милість ксьондз Мартин ШиШКОВСЬт
кий, єпископ Краківський, до святого вітця патріарха пи¬
сати зволив вельми прихильно й поштиво, патріархом теж
його, як належить, називаючи і того ж жадаючи, що й його
королівська милість.
Усі ті згадані листи маємо у себе зоставлені.
Коли ж на той час так багато разів як од його королівської
милості, так і од таких великих їхніх милостей панів сенато¬
рів, превелебний отець Теофан визнавався за патріарха і
належно пошановувався, то певне і нині слушно так превелеб¬
ність його згадувати й називати. А що правдивим патріархом
він є, те, по-перше, давав той ясно кожному знати як одповід-
ним поводженням своїм при звершенні церемоній і у відправі
святої літургії, так і в інших усім відомих чинах; по-друге,
про те ж живі й листовні підтвердження з Єрусалиму і з Кон¬
стантинополя чули ми і бачили; по-третє, константинополь¬
ський, александрійський і антіохійський святі патріархи ли¬
стами посвідчують, що є він патріархом і що по ялмужну
(милостиню) святу в перегринацію (подорож) цю вирушив;
по-четверте, що нам митрополита й єпископів посвятив, чим
іп зшпта (врешті, остаточно) свою патріархію довів.
У той час славний і значний лицарський муж пан Петро
Конашевич Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час пол¬
ковник, котрому, як і іншим полковникам, од гетьмана слав¬
ного пана £кова Нородича Бородавки і од всього Війська
Запорізького (ту справу) було доручено, вибравши час без¬
печний од татар і од розбійників, Із Терехтемирова святого
вітця патріарха і братію його взявши, одпровадив до Сороки;
А те він учинив, із ласки божої, силою тих двох листів універ¬
сальних, гетьманського І його королівської милості, а також
відаючи про згадані ласкаві листи королівські і сенаторські.
Якщо [отець Теофан був би] шпигуном турецьким або
якимсь авантюрником і облудником, то чому дозволявся йому
вільний виїзд, чому не було його затримано, чому його випу¬
скали з міст і містечок?

Протестація
317
У Царстві Московському, в місті Тулі, він жив більше
року, під час війни, аж до укладення перемир’я, коли зруч¬
ніше було діяти на користь цісаря турецького проти Польщі
або Москву під його зверхність приводити. Отож, коли у Во¬
лощині тепер війна точилася, ніщо не показалося, ніщо не об’¬
явилося, навпаки, за свідка бога прикликаємо, котрий таєм¬
ниці серця знає, що коли він почув про поразку війська хри¬
стиянського у Волощині, то ледве живий зостався, постійно
сердечно засмучений будучи, І з великим острахом виїхав,
побоюючись того ж од турків, чого ми тепер зазнаємо, тобто
обмови — аби не було його оскаржено, що він християн на
війну проти турка єднав і підбурював. Хан татарський, у
котрого рік цілий у Бахчисараї було його затримано, і котрий
не раніше превелебність його випустив до Москви, аж поки
певного запевнення не вчинив, що з поляками до перемир’я
не приводитиме, а буде перешкодою до перемир’я: не навпаки
до згоди вів. Природніше було і патріархові, і нам, і козакам
діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба божа,
один рід, одна мова і спільні звичаї.
В один час і в один рік у Москві і патріарх і козаки були,
так само і в Києві і в Терехтемирові рік він без кількох тиж¬
нів прожив, а ніяких авантюр і шпигувань не сталося, а по¬
готів про спілкування і зносини з Веііаіеш Тигсгупеш і про
змови із ним жодних фактів не маємо. Спитайте коморника
його королівської милості пана Почановського, котрий більше
як півроку з превелебністю його мешкав, і інших значних
людей, котрі його навідували. Певні ми, що по совісті їхні
милості нічого злого ані підозрілого не скажуть про ту бла¬
гословенну і невинну душу. Та й се не менш Істотно: коли б
був шпигуном і авантюрником у турка, то хіба б мав братство
віленське під руку турецьку підбивати? І що з того за поміч
би їм була? А чи не козаків би радше на те підбивав? Але ж
бо ті за наказом королівським на війну із турком ідуть, випро¬
ваджені із Запоріжжя його милістю паном секретарем Обал-
ковським. То як же братство віленське і ми турецькими під¬
ручними і шпигунами можемо бути?
Нехай бог бачить невинність нашу, а несправедливість
нехай караєі А що нині нам і мешканцям віленським зраду
й авантуру з турком за посередництвом патріарха закидають,
то воістину те не так нам, як більше вірному Війську Запорі¬
зькому, ні в чому неповинному, закидають. Бо козаки з гаря¬
чої віри і з побожності своєї святому патріархові добродійства
великі виявляли і побожно за одпущення гріхів робили по¬
слуги і на пожадане місце одпровадили. Нарешті, жодні ли¬

318
#08 Борецький та інші
сти, жодні угоди ту обмову не підтверджують. А щиро ска¬
зати, ніякої претензії до нього бути не може, крім нехоті
за те, що посвятив єпископів та що унію зганив, і досади
на те, що здоровий і цілий од’їхав. А се його шпигуном та ім-
постором (облудником) не чинить, бо ж то його обов’язок —
оцінювати і святити.
А що сам святий патріарх од шпигунства і од авантури і
од зради чистий, то певне і козаки, а поготів ми, духовні, як
і мешканці віденські, вільні й чисті. Богом самим чистоту
сумління нашого засвідчуємо. О який же то великий гріх,
яка велика образа самого бога, сміти оскарджувати такого
святого патріарха, сторожа гробу божого, а при тому і на
нас звалювати те, чого ніколи не було і немає! Нехай їм го¬
сподь бог за ту правду віддячить! Воліють радше проти русі,
котра на карках своїх татарів і турків носить, мечі свої обер¬
нути, аніж проти ворога християнського імені.
Що ж до посвячення митрополита й єпископів, то скажемо,
що се є дія духа святого і справа, незалежно від сподівань
людських невимовним судом божим чудесно уряджена. Бо
як святого патріарха Єрусалимського ніколи небувале до
Києва завітання з волі божої мало статися, так і збудження
та прояснення сердець і домагання гарячі людей, а особливо
тих, на котрих світ найменшу покладав надію, мали ми вва¬
жати за натхненні духом святим. То хто ж би тій святій про¬
тивився справі та погано про неї смів мовити або її бурив
і псував? Було б то пневматомахією, тобто духоборством,
і гріх той не було б одпущено без великої покути. Отож, до
тих людських почуттів та побожних заходів спонукали нас
такі причини й обставини: вже двадцять п’ять літ просимо й
жебраємо ми на сеймиках і на сеймах, аби нам свободи і воль-
ності релігії й церкви нашої, а також престоли і зверхності
духовні повернуто було. А відаючи, що права і вольності
наші поламано й зневажено і що нас дедалі більше утискують,
мусили ми, раді чи не раді будучи, на те зважитись, більше
на суворі божі мандати поглядаючи та про спасіння душ над
усе дбаючи. І те не є злочином. Не є гріхом, не є зневаженням
прав, не є образою святого королівського маєстату, не є ані
заколотом, ані ребелією, не є бунтом, не є зневаженням зверх¬
ності, не є криміналом, не є шпигунством, ані зрадою, ані
змовою з ворогами коронними, що ми, за поміччю духа святого,
маємо посвячених митрополита й єпископів таких, яких фун¬
дації, права, привілеї і вольності наші, а отже і свята старо¬
житність наша, і сам впродовж шестисот двадцяти сііга νεί
иііга літ (бо тільки од того часу, як нас соборно од константи¬

Протестація
319
нопольського святого апостольського престолу було охрещено,
вік свій рахуємо) порядок і звичай допускають і дозволяють,
і яких нам святої пам’яті монархи та князі руські й литовські,
а по них найясніші королі польські, отже і нинішній ко¬
роль його милість впродовж літ десяти і понад те за щасли¬
вого панування воліли допускати, подавати і терпіти. Є се
сповненням обов’язку перед богом і заради спасіння нашого.
Є се застосуванням права божого і канонів соборних, вселен¬
ських, також прав, нам наданих і присягами королівськими
стверджених, а до того ще і традицій наших. Не завинили
ми тим ані перед богом, ані перед маєстатом його королівської
милості, ані перед Річчю Посполитою.
А вчинили ми се згідно з правом канонічним та постановами
соборів помісних і вселенських. Учинили ми се згідно прав,
привілеїв і звичаїв наших, апробованих сеймовими ухвалами
і присягами королів їхніх милостей. Особливо ж згідно при¬
вілеїв святої пам’яті королем Зигмунтом і королем його ми¬
лістю, котрий нині над нами щасливо панує, на сеймі в роках
1607-му та 1609-му наданих. А також згідно конституції про
заспокоєння нас року 1618-го, та й прав, що цього, 1620-го
року, були проголошені. Нарешті і згідно обітниць публіч¬
них на сеймах як його королівської милості самого, так і світ¬
лого сенату та послів земських, нам учинених, до того ж
і згідно прав, опертих на приклади з історії, які показують,
як поводили себе перші християни, предки наші, під час пе¬
реслідувань.
То ж умислами добрими і побожними побуджені єсьмо до
того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-дру¬
ге, жалем великим, що народ наш терпить лихі напасті од
переслідувачів-уніатів, і що без пастирів, без хрещення і без
посвячення багато люду нашого гинуло та непорядно жило.
По-третє, спонукала і спонукає нас любов до господа Христа
і правовірної його науки. А до того ж боялись ми заслужити
пекельної кари, не скориставшись із тієї оказії, що її бог
зволив нам надати і того святого діла на себе не взявши. Лю¬
бов до милостивого бога і страх перед ним, а також побожне
сумління наше змусили нас до того святого діла ргесесіепіе
§гаііа сііуіпа еі соорегапіе Лези СЬгізІо.
Щоправда, були й такі, що святого патріарха одраджу-
вали, передбачаючи ті небезпеки, які нині нам загрожують.
Але люди лицарські та гарячі духом святобливим превелеб¬
ності його сказали:
— Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим,
не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби

320
#ов Борецький та інші
превелебність твоя народові руському митрополита й єписко¬
пів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних
і без пастирів. І гляди,— мовили,— аби тебе часом звір який
лютий на дорозі в тій мандрівці, в яку ти Христа ради ру¬
шаєш, не забив, як того чоловіка божого, котрий був до царя
Єроваама посланий.
Та якби ми таким великим даром од такого великого пас¬
тиря погорджували або дочасної небезпеки боялися, то не
уникли б ми кари божої і взагалі б не були ми гідні ймення
християнського, не були б ми гідні на світло небесне диви¬
тися. Нарешті, невірні жиди та єретики насміхалися б із нас
і не мали б нас за людей, які пізнали бога і про віру свою
дбають. Адже й баби ті єгипетські (котрі, не боячись мандатів
царя Фараона, чоловічу стать живою зберігали) повставали б
із своїх могил і прийшли б карати і картати полохливість
сердець наших, ба, і в судний день нас би оскаржували. Не
дай же того, боже, аби із-за дочасних погроз, вироків і ман¬
датів одрікатися віри і про спасіння душ не дбати. Страшніші
спокуси і небезпеки од турка терплять греки, а проте віри
своєї не цураються, пастирів і порядки свої церковні мають.
То що ж нам ще робити було, бачучи права, вольності
і свободи наші потоптані, а сумління, церкви і служби божі
насильству піддані, як не до святої апостольської і мучени¬
цької переваги вдатися?
Якщо апостолів, котрі без консенсу (згоди) зверхників
єрусалимських на місце Іудине в Єрусалим обрали і настано¬
вили Матвія апостолом, як гідних кари судити хотять, то
[нехай] і нас [судять].
Якщо Петра і Павла, котрі, з Єрусалиму прийшовши до
Риму, Христа проповідували і єпископів висвячували, рим¬
ляни судити і карати були годні, то [нехай судять і карають]
і нас.
Але якщо тих непобожно було за те винуватити, то пого¬
тів і нас, котрі на те лиш важили, у що до того вірили, що
мали й заживали як за монархів і князів руських та литов¬
ських, так і за королів польських, од того часу, коли ті над
нами почали панувати.
Якщо королі польські — Казимір Великий, Людвік,
Владислав, Ягелло, Владислав, Казимір, Ян Ольбріхт, Олек¬
сандр, Зигмунт Перший, Зигмунт Август, Генріх, Стефан
і нинішній король його милість, наставши на панство, судили
і карали русь за те, що мали вони митрополитів, посвячених
од патріархів; якщо судили і карали якого русина за те, що
він папу римського за найвищого пастиря не визнавав і^що

Протестація
321
з костьолом римським унії не тримав, то нехай І нині важать¬
ся так чинити з нами.
Але не тільки, аби карати кого мали, навпаки — охоче
і ласкаво дозволяли й допускали патріархам юрисдикцію на
РусГ одправляти, на доказ чого світу одну тільки нагадуємо
справу святого вітця Єремії, патріарха константинополь¬
ського, котрому, коли той тут, на Русі, був, тодішній король
його милість у володіннях своїх всіляку духовну юрисдикцію
відправляти дозволив, ні в чому ЇЇ не обмежуючи, а навпаки,
наказуючи, аби народ наш всіляко превелебності його побож¬
но, покірно і звикло послух оддавав. Та й до того святої пам’яті
королі їхні милості польські і духовенству і князям руським
до Константинополя дозволяли посилати на посвячення мит¬
рополита київського, про що письма й листи автентичні маємо
і зберігаємо.
О боже милосердний і справедливий, зглянься на наші
клопоти й утискиї Що ж бо то є, що нас мають за безбожні-
ших і гірших од жидів-караїмів, од аріан, лютеран, єванге-
ликів і вірмен, котрі в королівстві польськім і в князівствах
руських та литовських пробувають; ті мечетей, ті божниць
і шкіл, а ті зібрань і церков своїх порядки й служби божі
одправляють; старші їхні — ксьондзи, судді й єпископи —
з Німеччини і з Царства Турецького приїздять, уряди та суди
одправують, міністрів, докторів, рабинів та казнодіїв наста-
новлюють і висвячують. Секти отсі у Польщі і на Русі й у
Литві зайшлі, ми ж — спадкоємці і громадяни, і королі свя¬
тої пам’яті померлі, і нинішній король його милість, тут нас
застали, і щодо релігії нашої заприсяглись жодної (жодного)
нам у ній опресії (утиску)-і віоленції (насильства) не чинити.
То чи ж побожно, то чи ж справедливо нас, спадкоємців і си¬
нів правовірних християн, утискувати і такими обмовами та
чорними фарбами бруднити?
Оттаким то добром нам оддають за те, що в монархії на¬
шій, успадковуючи працю рук наших, пожинають і з того
веселяться! Принаймні пам ятали б про те: «Νοη аЬотіпаЬез
Митеит циіа їгаіег 1ии$ е$і, пес е§урііит ςϋίβ асЬгепа їиізіі
іп іегга еіи$».
Зважте, чи не ласкавіше з греками турки обходяться?
Хоч їх мечем узяли, а релігію їхню не переслідують. А ми
угодою і присягою до Корони прилучившись, терпимо наруги,
насильства і утиски у вірі, винуватять нас у заколотах і зло¬
чинах, яких ми не чинили.
А щодо консенсу (згоди), то ось що повідаємо: безпечно
сказати можемо, що і на консенс його королівської милості
11 8-328

322
Йоа Борецький та інші
ми зважали. Бо хіба ж не є консенсом його королівської ми¬
лості присяга, котру він під час коронації на ствердження
прав, вольності і звичаїв наших, а також для збереження
миру в справах релігії зволив учинити? Воістину будь-який
консенс переважує та присяга, бо є вона головним законом
і консенсом, якому партикулярний (частковий), що про нього
нині мова, касувати не може. А крім того ще й обітниця коро¬
ля його милості та сенату, а також і послів земських, як і на¬
ші інстанції, відстоюють нас од того партикулярного кон-
сенсу. А по-над все те воля божа, мандат Христів та консенс
духа святого ствердили, аби ми конечно мали правовірних
митрополита й єпископів. Так і за днів переслідування бува¬
ло, так і тепер бути має. Отож ми престолів матеріальних
і маєтностей духовних, які нам власне належать, котрі є в
подаванню його королівської милості, не займаємо без того,
щоб попередньо випросити згоду на те у його королівської
милості маєстату.
А щодо превелебного вітця Мелетія Смотрицького, архі¬
єпископа полоцького, то про те запевне знати треба, що він
не з якимись лихими замислами чи авантюрами мав їздити до
святого вітця патріарха, не заради єпископського сану, а
тільки задля одвідин та оддання побожного поклону його
святобливості. Коли ж бог зволив ласку духа сіятого на
нього зіслати, чудом попри будь-яке його сподівання сталося
те, не інакше, тільки так, як було Саул, шукаючи ослів, або ж
Давид, од овець прийшовши, пророком Самуїлом були пома¬
зані на царство ізраїльське, без будь-якого сумніву зогіе <Іі-
уіпа те на нього впало, так, як на Матфея, котрого апостоли
на місце,С'з якого зрадник апостол Іуда упав, настановили
з волі духа святого апостолом. Якщо за те Матфея шпигуном
і зрадником міста Єрусалиму визнати, якщо його як гідного
кари осудити сміють, то тоді хай і й згаданого Мелетія судять
і карають, котрий праведний і чистий є од будь-яких лихих
замислів, шпигунств, факцій (змов), бунтів чи заколотів.
При тому як про духовних, так і про світських братчиків,
так і про міщан віленських свідчимо, що ані в Києві їх тоді
не було, ані листів жодних од себе вони не слали, іменем їхнім
жодних лихих замислів, авантюр і зрад трактовано не було,
в чому їх зловмисне, несправедливо і потварно звинувачують,
Бог-серцевідець бачить, що неслушно і несправедливо вони
тяжке й суворе ув’язнення та мордування терплять, не будучи
ні в чому варті підозри ані правом забруднені ані проти права
винні. Нехай же найсправедливіший суддя Христос заплатить
тим, котрі невинні душі братії нашої на ті страждання при-

Протестація
323
рікаютьі Віримо, що віддячить він за кривду своїх вибранців,
котрі волають до нього і вдень і вночі.
Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо,
що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні.
Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знані^
і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж
бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтує¬
мо, та й розуму в ділах і чинах їх не учимо. Самі вони природ¬
ний розум і од бога даровану кмітливість мають. То ж і рев¬
ність та любов до віри, побожності та церкви з давніх давен
між ними живуть і проквітають. До того ж бо те плем’я чес¬
ного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним
морем і по-суху Грецьке Царство воювало. З того бо те вій¬
сько покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх
моноксілах (човнах) по морю і по землі (приправивши колеса
до човнів) плавало (та пересувалося] і Константинополь штур¬
мувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монар¬
ха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали. Се ж
їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християн¬
ську од Церкви Константинопольської приймали, і по день
нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть.
І живуть не як погани, а як християни, пресвітерів маючи,
письма навчаючись, бога і закон свій знаючи. То як же вони,
з ласки божої, самі по собі про віру і про спасення своє не
мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пу¬
скаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру
християнську ідуть із невірними воювати. А до того ж мають
на меті невільників визволяти. При тому побожно зобов’язую¬
ться здобиччю своєю церкви, монастирі, шпиталі й духівни¬
цтво наділяти. Задля спасення свого невольників викупають;
церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують.
І якщо в місцях пустельних про віру й побожність пам’ять
спою засвідчують, то тим більше про них на волості, до домів
сноїх вернувшись, дбають і їх постерігають, вітців, братів
і родичів своїх між духівництвом маючи. І воістину християн¬
ству поневоленому на всьому світі ніхто після бога добродій¬
ства такого великого не виказує, як греки надійністю своїх
«жупів, король іспанський потужністю свого флоту і Військо
Запорозьке своєю мужністю і своїми перемогами., Що інші
народи словом і дискурсами (бесідами) виборюють, те козаки
ділом самим доводять. Хіба ж духовні тому їх учать? Хто
їх учить того розуму —на землі воювати, чи на морі, де вони
гарцюють у своїх моноксілах, котрі супроти кораблів і ка¬
торг — не більше, як ночви? Хто їх бунтує, коли в справах
II*

324
Лов Борецький та інші
своїх, ставши табором збройним, по кілька місяців переговори
проводять із хитромудрими дипломатами? Ще до того, як ми
владиками стали і до Києва та на Україну завітали, до того,
як превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував
у Києві, вони вже за права віри своєї на прю ставали, скарги
писали, посольства посилали і присяги складали. Знане те
і звісне широко. І до всього сього не те що мало б духівни¬
цтво спонукувати, але самі вони духовних спонукують, як
і міщан, перестерігають їх, ба й погрожують їм, аби'у вірі
жодної не було одміни і аби з апостатами уніатами не спілку¬
ватись. Досить пригадати недавнє — спитати, що було і що
мало не сталося в монастирі Печерськім із того тільки, що
превелебний його милість ксьондз біскуп київський у вівтар
увійшов — довідатися, яке нарікання знялось, яке роз’ятрен¬
ня! Ледве що вляглося. І все ж таки внесено було на Запо¬
рожжі, в генеральній раді, скаргу на ченців монастиря Пе-
черського. Відомі й інші вияви їхньої сміливості та наваль¬
ності, до котрих духівництво аж ніяк їх не закликало. Хіба
духовні їх до того схиляють, щоб вони на море ходили? І не¬
має нічого дивного в тому, що знають вони про переслідуван¬
ня православних уніатами: з різних повітів, із міст і сіл у ко¬
зацтво приходять до них люди, одні з власної охоти, інші
кривдами та здирствами примушені, як духовні, так і світські,
і ніщо інше так Річ Посполиту й Україну не збурює, як унія
та спричинені нею переслідування русі, як .несправедливості
й утиски убогого люду. Воістину самі уніати козаків гнівлять,
коли до них братію нашу покривджену гонять і Україну нею
наповнюють. Отож неслушно й безпідставно звинувачувати
й обмовляти нас у бунтуванні козаків. Ми серцями й замисла¬
ми козацькими не керуємо, господь бог керує ними, котрий
сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю
їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко про¬
стирає. Бог їх держить і ними рядить. Той — хтось писав —
татар на землі, як блискавки й громи, поклав та християн
ними разить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та
донських, поклав господь, як другі блискавки і громи живі
на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних стра¬
шити й громити.
Не шпигуни ми і не переховуємо шпигунів. Ми громадяни
сеї землі, добре і чесно в домах шляхетських уроджені, в ній
осідок й оселі свої маємо, тут живемо явно, духовні і владики,
добре відомі людям усякого стану. Всі знають, що ми при
денному світлі ходимо і в церквах бога хвалимо. А шпигуни
ховаються, живуть і спілкуються скритно й потемки.

Протестація
325
Не бунтівники ми і не заколотники. Взяли ми лиш те, що
перед тим мали, що нам предки наші зоставили й заповіли,,
що перед тим заживали і що нам права божі та людські закони
й звичаї, а також понад шестисотлітнє вживання дозволяють.
Сповідуємо ту віру, котру і перед тим сповідували. Про спа¬
сіння і про царство небесне навчаємо. Ні на чиє здоров’я,
ні на чию маєтність не зазіхаємо, волостей, міст і замків не
облягаємо. Збитків, злочинів і насильств не чинимо. Воювати
з християнами і вбивати їх не закликаємо. Навпаки, навчаємо
дати себе забити і маєтність свою пограбувати та про неї не
жалкувати, відаючи про ліпшу і віковічну на небесах. А що
таке бунти й заколоти, права Юстиніанове й наше коронне
та литовське дають знати, про що юристам іп зио Іого еі Іег-
шіпо зоставляємо диспутувати.
А тут би придивитися й зважити, що за докази і які...*
... і зресіез шпигунств, зрад, авантюр, бунтів і заколотів
в універсалі покладають:
1. Зустріч і проводи архієпископа Мелетія. Якщо ті рим¬
ляни, котрі зустрічали Павла апостола під Римом біля трьох
корчм і проводили його, винні в таких ексцесах, то винні і
вільняни.
2. Вияви людяності. Якщо вітця Публієвого, котрий Пав¬
ла почтив і прийняв у домі своєму, або і того ж в Іоппії Си-
мона, котрий Петра в домі своєму переховував та пригощав,
а також і всіх інших, котрі під час переслідувань перехову¬
вали єпископів і визнанців християнства, за винних уважа¬
ють у таких ексцесах, то хай і нас.
3. Титул архієпископський і єпископський, у церквах
службу божу, церемонії і облачення святе. Того всього той
святий стан потребує, і вживання всього того релігія наша
здавна дотримується, як у титулах, так і в апаратах. Ніхто
нам того не ганив, окрім тих сект, котрі на зборах своїх у світ¬
ському одязі виставляють преділаторів (проповідників).
4. Влада і послух, відповідальність і послідовність. То
наш обов’язок — єпископів і пресвітерів, котрим влада над
нами належить, слухатись та суду й справуванню їхньому
підлягати.
Усе те не шпигунства, не зради, не бунти і не заколоти,
а в побожних речах побожні дії та милосердні вчинки і святі
послух та покора.
Але...* якщо і згадані тут уніати в тих злочинах і пору¬
шеннях винні, то й до них стосуються ті універсали, і вони
* Пропуск у рукописі.

326
Йов Борецький та інші
такій самій карі підлягають. Вони бо є властивими бунтів¬
никами, заколотниками і гвалтівниками нашої церкви і її
відправ, престолів та маєтностей, по-над шестисотлітньої по-
сесії і старожитності нашої.
Не бунтівники ми і не заколотники, а люди, на мучени¬
цтво призначені. Нехай про церкву латино-римську і про
уніатів іде по всьому світу неслава, що вони народ руський
переслідують і мучать! А нашого мучеництва похвали гідна
слава хай усі сторони світу обходить і скрізь лунає! Хай
кождий про нас знає, що перш як узяти на себе сю святу служ¬
бу, наклали ми на себе вінець мученицький, виразку і нужду
Іова справедливого, пилку Ісайї, смердючу яму Ієремії, тор¬
тури Павла і Сили, каміння Стефана, хрест Петра й Андрія,
меч Іакова і Павла, мучеництво Георгія, Феодора і Димитрія
та інших мучеників. Не на панування і не на розкоші пішли
ми, і ніякі погрози, за поміччю божою, ніякі кари і ніякі
муки не одвернуть нас од правої віри і од служби божої.
У тому святому ділі гетьманом нашим є бог, у трійці єди¬
ний. Військом нашим, із ласки божої, є ангели і мученики
святі, озброєні молитвами своїми. Силу дають нам Євангелія,
Діяння і Послання апостольські, творіння докторів святих
і постанови соборів вселенських. Із них черпаємо ми твер¬
дість у вірі, довговічну, стійку й непорушну, в обрядах таїнств
і служби божої. Остаточна мета наша — царство небесне
і життя з господом богом. А користь, набуток і нагорода на¬
ша — вінець небесний. Інші мають вітчизну нашу, а ми —
горні міста, інші мають нашу столицю, а ми — Христа.. А хто
наші нужденні й стражденні тіла — дім божий, житло духа
святого — розвалить і розруйнує, пустку і мізерну здобич
захопить, хіба що волосяниці та витерті й драні сіряки. Та
ще патириці пастирські фінікові з Єрусалиму. А віра наша,
за яку вмираємо і на муки радо йдемо, є вірою символів Ні-
кейського й Константинопольського соборів, заснованою на
непорушному дотриманні догматів та ухвал помісних і вселен¬
ських соборів, вірою в ті таїнства і святині, що їх досі чо¬
тири патріархи визнають. Отеє і ми визнаємо разом із ними.
Такий титул і напис судді, котрі нас карати будуть смертю,
нехай напишуть, просимо! І правовірні наші на могилах на¬
ших нехай напишуть, що кождий із нас за таку віру потерпів
і муки прийняв.
Не тяжка для нас святого мучеництва смерть, та серця
наші дуже болять од того, що під претекстом вигаданих зло¬
чинів і ексцесів нас за віру винуватять і гонять. Бо і против¬
ники і ті, котрі проти нас інстигують (нас підозрюють) і об¬

Протестація
327
мовляють, менший гріх мали б, якби, не минаючи злочинів,
ясно проти нас інстигували (нас звинувачували) за те, що їм
болить і їх ображає. Се ж бо ні що інше, як тільки те, що
віри нашої і вірності патріархові константинопольському
одступити і до західної римської церкви прилучитися не хо,-
чемо; та ще те, що папу за найвищого не визнаємо. А коли б
на ті дві речі (чого ніколи, за поміччю божою, не буде) ми
призволили, то одразу б легко і швидко од звинувачень у таких
вигаданих злочинах нас було б увільнено.
І все ж тішмося! Аби тільки Христос-господь звеличений
був у тілі нашім — хоч життям, хоч смертю. Над Христа,
над апостолів і над мучеників, котрі смерть прийняли, ліп¬
шими і значнішими бути ми не маємо. За ту правду і невин¬
ність нашу нехай господь бог нам помагає і пречиста богоро-
диця про нас молиться!
А вам, отці і браття наші у Христі-господі наймиліші,
друга од нас потіхи протестація така: Стійте твердо, не хи¬
таючись, ані тривожачись! Радо веселими спішіть ногами до
святого мученичества! Літа і дні ті до нас вертаються, котрі
були од часів апостольських аж до великого Константина.
Ті святі вертаються дні, коли з темниць і правежів та з-під
меча громадами йшло безліч душ на лоно Авраамове, у веселі
й милі пристановища, уготовані для святих. Світ сей кінчаєть¬
ся. Судний день наближається Суддя найсправедливіший —
Христос, бог паш — прагне кожному мученикові, як Стефа-
нові, небо відкрити і царство небесне дарувати А тим часом
тіштеся переслідуванням, муками і смертю братії нашої, бо
велику заплату нам за се уготовано на небесах. І постійно
пам’ятайте апостольські слова: «...I не бійтесь ні в чому своїх
противників; се їм віщування погибелі, вам же — порятунку.
Λ се од бога! Бо даровано вам заради Христа не тільки віру¬
вати в нього, а й страждати за нього...» (Послання апостола
Павла до филип’ян, гл. 1, ст. 28—29).
Отож, таку нашу універсальну протестацію й юстифікацію
(оправдовування) пишемо і розсилаємо, аби нас, як німе бид¬
ло, не різано, а щоб і свої, і народи землі відали, які люди
і пащо та яким претекстом і способом за віру нас пересліду¬
ють, в’язнять і мучать.
Писано місяця квітня 28-го, року 1621-го.

АНОНІМ
СОВІТОВАНІЄ О БЛАГОЧЕСТІИ
Рада и способ, яко в народе Російс[ь]ком 1 віру й догмата
церкве всходнеи заховати й ростити й аби митрополитове
й єпископове не уставали.
Напрод, взглядом духовного розсудку и поступку, тая єст
рада. Церков наша помнажатися й рости будет, і митрополи¬
тове і єпископове не устанут, єсли святителі яко голови бога
і чоловіков ко себі привлекут достойна пред богом і человіки
ходячи по Апостолу промишляюще добрая, не токмо пред
богом, но и пред человіки. А певне привлекут, кгди от гріхов
очищатися і ониє окореняти, а добриє діла насажати будут,
заповеди божій соблюдаючи, і так бог в них, а они в бозі пре-
бивати будут яко Хрисгос рекл: иміяй заповеди моя, і соблю-
даяй я, той єст любяй мя й отець мой возлюбит єго, и к нему
прийдеві, і обителіь] в него сотвориві.
Аже би не прийти на містце єдино и апостатов уважити ко
пересторозі, а не ко наследованю, през што онии волки, а не
пастирі, мовлю, мнимании онии владики: Михаил Рогоза, Ки-
рилло Терлецкий, Ипатій Потій, котории злая глава и поги¬
бель, отпали, и презшто унія рачей незгода й турбация сталася.
1. През глупство их. 2. Тайни віри и благочестія не знали.
3. Непобожне и гріхопадне жили. 4. Не канонне святили,
скверному прибитку радуючися. 5. Не по канонах и не по чину
подобающему церков стратили. 6. Чести, власти и йміний
прагнули, потим пришло до того, же от власного пастира пат¬
ріархи вселенского а архієпископа Константинопольського мі-
ли били суд и караньє приняти, чого ся обавляючи удалися
до бискупов латинских, от которих лестною зведени обетни-
цею о подвишшеню оних в почести на столки сенаторскіє 2.
А наши зас светителі против тому ити и поступовати мают,
и в том греком и сербом некгди полицали-смо стеречися пилно
аби-смо ся в том сами не находили: але в боязни и трепеті Бо-

Совітованіє о блаючестіи
329
жом правдою и истинною и способами побожними, през кото-
рии бога и люд ко себі потягнут і повабят, а тиє способи и
сродки суть тиє:
1. Найпервей от самих голов все доброє початись маєт;
то єст, митрополит, и єпископове, и архимандритове, игуме-
нове з іноки, и протопопове, свещенници и ієродіакони, аби
з себе самих првіє всяку злобу и гріх вивергли і очистилися
ведлуг апостола; изміте злаго от вас саміх. И аби оно било:
вьі есте чистій, а то они: но не вси.
2. Жити светобливе, чистотне, непорочно а справедливе а
притом и канонне рядити себе самих и церковю и монастирі.
Канони святих отець пилно читати і розсужати ведлуг канонов
1,2 собору самого.
3. В молитвах, в постіх и трезвости, также в читаню книг
церкве своєє уставичне пребивати, аби през оних бог бил
ублаганим. А реч певная, иж для архієрейскоє побожности
людови посполитому всі неправости будут отпущени. Великий
гнів божий розжараєтся в духовних и свіцких: потреба ар-
хієреом воскорі благати бога яко некгди з росказаня Мойсеова
Аарон з кадилницею впосред люду скочивши умолил бога.
4. Віру церкви всходноє и патріархов з цілого и щирого
сердца и душі любити, в той толко, а не в иной самих собі и
всім збавеньє обецуючи, охотними хотіти умерети, відаю¬
чи, же продкове наши христіянс[ь]кое віри кровію набивали.
5. Обрал Христос апостолов и посилал их и дух святий
зийшол на ні, и не прожновали, але шли и проповедали и
свой уряд отправовали. Подобне и єпископове наши пропове-
дати мают правую віру, и покаяніє, и побожниє учинки, пре-
ходячи доми и міста благородних навежаючи. Венц и учеников
своих могучих в церквах учити посилати подобних архідия¬
кону Стефанови првомученикови и Варнаві 3; а не того споді¬
ватися, аби до них прихожено й кланянося и што приношено;
але добиватися землі обіцаной, яко Мойсей и Ізраиль, мовлю,
подвигами духовними доставати престола; яко апостоли об¬
тікати городи яковими ся обирали, а не в суєті и праздности
дни свой провадити. Працуючим бог поможет, яко Златоустий
па Єфес, беседе: печалующим и труждающимся и бдящим,
а не спящим нам подаєт помощник бог. Часто собі оно апо-
столскоє розмишляючи: горе мні, аще не благовествую, ува¬
жати и Хризостомови слова на посланіє ко Титу глави првоє.
А в той проповіди так сами єпископове, яко и от них постав¬
леній и посиланій во всіх церквах и на кождих местцах явне
и виразне аби научали, иж віра церкве всходнее, которую ми
нині визнаваємо, єст правдивая и збавенє в ней певноє. Аже

330
Соаітованіє о благочестіи
в костелі латиноримском и в иних зборах, коториє з него
пошли як правдивои віри німаш, так ани збавеня не можно
доступити. Але во всем віру догмата и церемоній церкве всход-
неи хвалити и залецати, а иніи всі ганити, облипати. Духовне
єднак и розсудне, не злоречачи, але писмом и важними при¬
кладами и указами доносити, тоє ж так и писмом освідчити,
и так тим способом сердца и мисли правовірних утвержатися 4,
и при нас сердечне оповедатися, а заблуженици навертатися
до церкве нашее будут.
6. Єпископове пилно а розсужаючи повинни читати канони
светих отець ведлуг канону собору семого.
7. Гріх, несправедливость и всякую нечистоту, фаліьіш,
злости и нещирост так з духовних, яко из свіцких викореняти,
бо поки в нас гріхи, поти не можна нам повстати. Манасія в
покаяніи поднесений и свобожений на царстві своєм сіл.
8. Терпеливе и покорне всі урази так от своих яко и от
свіцких зносити, а не отмщеватися, ани слови ани клятвами,
ани иними поступками през якне ж 4 колвек органа.
9. Достойних и разумних и во благочестіи знаменитих
ревнителей на ієрейство дармо, а не на мзді посвещати, ани
през себе самих, ани през поставленики свои яким колвек по¬
кривалом и указиванієм потреб и недостатков не витягаючи.
А єсли би кто що дал, би динар, вдячне приняти. А єднак не
для того посветити, к тому не діти, але літа маючих, ведлуг
канону Новокессаріи, канон, 11е. И шестого вселенского
собору канон 14, и 15. Певная ест реч поки ся олтар Христов
не очистит от нечестія и єресей и от симоніи и нечистоти и от
глупства, поти благодати духа пресвятаго не плодоносити
в нас, и голові нашей не поднестися, и врагом видимим и не¬
видимим не одоліти.
10. Молитви и пост нарочито так єпископове яко и повсюду
Христіяне єдиного дня постановити и отправляти аби преслі-
дованє устало, а благочестіє квитнуло.
11. До светого мученичества так себе сами, поминаучи собі
Христова слова: Добрий пастир душу свою полагаєт за овца
своя яко и сердца людскіє загрівати и заправляти. И аби ра-
достно своих добр шарпанину и видерства носили, и винами
през уряди ті меженя теж и вязеня терпіли. Наконец и смерти
всякій, яко мученици, охотне подиймати прикладом господа
нашего Іісуса Христа и мучеников святих, ведаючи, же віра
наша кровю єст фундована, и кровю против всім єресем застав¬
лялися, иже тии артикули віри и догмата, которих постере-
гаючи з костелом Римским єдночитися не хочемо, суть кровю
обляни. Тоє у себе нехай народ роский уважаєт, иж року ни-

Совітованіе о благочестіи
331
иешнего 1621 не уніятами ани их благословенієм, але кровю
и головами правовірних россов, мовлю, преславутого Запо-
розского Войска 7, за помочу божиєю и за благословенієм и
молитвами наших єпископов и всею духовенства Кролевства
Пол[ь]ского от татаров и от турков оборонили. И заж нам не
охотній пристоит для царства небеснаго и живота вічнаго кров
дати точити и мучениками ся ставати8.
12. Книги на оборону благочестия писати и през типогра-
фію видавати. Стогнал Василий Велкий, же не писали и не
обличали єресей и блюзнірства єретицких еі пето езі ςιιϊ
сопіга сіісаі9. А на противних отписовати, а особливе тераз
на Мороховского и на совіту. Вину бовім у наших рознии
опініи, а противнии увіряются, и сердце на нас злоє берут.
И которий книгу якую напишет, теди аби ани в друк не по-
давал, ани у себе не держал, але аби богодуховенним мужом
дал оную презріти и за зданієм оних, аби на світ пустил. З апо-
статами уніятами не обцовати, а на споведи люд о тоє ж упо-
минати, а навертаючихся на степен тилко покаянія приймо-
вати.
13. Аби синоди свои подлуг канонов чинили, где напрод
аби себе сами епископове справляли, аби ничого в них блаз-
иеного не находилося. Потом, што до клиру духовного и по¬
сполитого люду належит, направляли.
14. Проповедь в церквах аби каждои неділі и празников
била.
15. Школи фундовати по местах.
16. Братства фундовати 10.
17. Одежди и строю и поїзду як духовним пристоит зажи¬
вати ведлуг канону, 16, семого собору.
18. Єпископа во Черкасіх фундовати.
19. Завчасу о достойних и премудрих наступцов старати¬
ся, иміти их готових, яко за живота Ааронового Єлеазар,
за Мойсея Ісус Наввин, за Саула Давид, за того Соломон.
Бог през Ілію Пророка Іуяє на царство Ізраилскоє вмісто
Ахава помазал и вмісто себе Єлисея милотем на пророцство
хиротонисовал, поставленій людови божему обвіщени били.
(Вонимай) Бог сам обвіщал наступцов чинити и добре ся з на¬
родом діяло, а кому не обвістил и котрий того за живота не
чинили, зле ся поводило, яко о том Библія свідчит. А канон
Антиох. 23п розумій, аби з привати албо сородника своєго
которий єпископ за живота не учинил. Бо и клирикове за
еіюими приватами идучи лацно зезволяли би владичоє волі.
Але нинешних часов подчас гоненія за згодою всіх беспечне
может обрати и посветити єпископа. А неуков иПисма светого

332
Совітованіє о благочестіи
не знаючих и вонтпливих в вірі не ставити, але книжних и
духовноє мудрости исплнених, и житиє свідителствованоє
стяжавших на архієрейство возводити подлуг апостола Пав¬
ла 1, Тимоф. З, и Тит. 1, и ведлуг канонов Лаодикійського 12
12 (семого вселенского 13 2), Юстиніян. Новвелля 117м; Ар-
менопул в книзі Леона и Константина лист 107,93; Хрисостом
на Єфес. З, Нравоученіє шестоє; и на Тита 1, бесіда 2, и на
Тимофея, бесіда 10, и книга о свещенстві. Карімся владиками
нікоторими и Жидичинс[ь]ким архимандритом, котории же
без наречених наступцов своих зошли, светии місца в унію
мусіли отпасти, з великою шкодою и уймою церкве божеє,
а з нашим незмірним сердечним болем. Отож, от нині, би
стріли, мечі, огнь и води окруцінства виливано, теди єписко¬
пове єдни по других аби наступали, и чинове церковний не
уставали. Иначей нільзя под стратою збавеня так ити.
20. Не гніватися на молодших и низших степенем, кгди
би в чом архієреов и иних предстателей вопоминали и пере-
стерегали, и овшем допуститися упоминати, помятаючи на
оно, же и царов и патріархов перестерегано и обличано. А у
патріархов особливий урядник на то єст отділений и єст у ка¬
талогу патріарших урядников положений, а називається по-
грецку οηπομιμνησκανα, по-словенску, наказуяй, воеже на¬
казова™ святителя тайно. Василий Великий в рекгулах іно-
ческих кажет воспоминати престателя, Іафор, тесть Мойсея,
тестя 15 наставлял, Соломон, хот премудрий, заживал поради
за Хирама в будованю церкве 1в.
Мария Єгиптянка през Зосиму ігумена Іоана воспоменула
и остерегла. Преподобний Іоанникий Патріарху Мефодія упо-
минал, мовечи, аби ся єретиками бридили, а сами з собою
в згоді и в любви жили.
Нехай не будет встиду менших слухати и от них научатися,
але покоритися апостолови мовячому: аще ли иному откриєт-
ся сідящу, првий да молчит.
Пресвитера светаго обаче во богословіи не искусна діякон
имий відініє божественних словес остерегл, исправил в литур-
гії, которому то пресвитеру рекли аггели: Бог токмо устроил
єст чоловіком чоловіки исправляти. Аггели же не обличают,
ни научают никоєго же. Потреба и то нам уважати, иж не
малий головні били Потій Іпатій и Рогоза и инии их єдино-
мисленнии, а предця продкове наши, и многии от них препро-
стии дерзали обличати их, не обавлялися. Тож и всім право¬
вірним подобаєт творити.
Не наследовати оного безбожного папежского канону, от
которои всеблаженнійший патріарх Александрийский Меле-

Совітованіе о благочестіи
333
тий папежа и єго слуг строфуєт. Иж дворь Римский сміл та¬
кий канон утворити, же хотя ж би тмою за собою папеж до
пекла тягнул людей, жаден не маєт оному речи: стой, што
чиниш? Але архієреєве и инии предстателіи, кгди любовне
допустят себі, воспоминати и творити будут все преднаписан-
ное, то отцеве в синех, а синове в отцех пребивати будут, и
так согласіє и привлеченіє люду к себі станется 17.
21. Поневаж светий Андрей апостол перший архієпископ
Константинопол[ь]с[ь]кий патріарха вселенс[ь]кий и Роскій
апостол и на Києвских горах ноги єго стал і Росію очи єго
виділи и уста благословили и сімена віри у нас посіял, слуш¬
ная и побожная реч празник оного хвалебно и нарочито од-
новити. Воистинну Россія ничим не єст от иних народов всход-
них меншая, міла бовім и оная апостола в себі проповедника18.
22. Послати до патріархи Константинополского по благо-
словеніє, помоч и раду, и на светую Афоискую гору послати,
визвати и припровадити преподобних мужей россов, межи
иними блаженних Кипріяна и Іоана пореклом Вишенского
и прочіих тамо обрітающихся в житіи и богословіи цвитущих.
Потреба єст духовная, аби и россов, маючихся истинно ко
житію добродітелному, посилати на Афон, яко в школу ду¬
ховную.
23. Єсли не самих папіжников или дружину, или исщадіє
их, сиріч ариянов 19, євангеликов 20 и лютеранов 21 навертати,
принамній всіми силами старатися одисковати тих всіх рос¬
сов, котории церкве всходнои и нас отступили: повинни то
архієреове под збавенієм душевним, бо отступники шляхта
барзо нам шкодят и блазнят невинних 22.
24. Всею душею во смиреномудріи на светих отцов восточ-
них догматах и писмах, и як донині патріархове 4 визнавают
полігати; а не на латинских силіогисмах, ани на викрутне
през ні перевернених писмах вішатися, а не обучатися им 23.
А к всему тому преднаписанному и в прочая сам господь
бог помощію, а дух пресветий радою; а побудкою и прикладом
и взором Апостол Павел и светий Афанасий, и светий Іоан
Златоустий и прочіи; а статут євангелия светии; а практика
и практикове діянія апостолская 24, конституцій — всіх со-
боров канони. Таковими поступками и фікглі, котории на
паши виправуют, и тираннія, и уніяти устати мусят: єно ж
то не слови обносити, але ділом вправді и щире виконивати.
Аминь.
И певна иста, же ми тими поступками и способами посту-
пуючи и живучи народ так місцкий и сельский яко и шля-
хетский ко себі потягнемо и увіримо, теди уніятове видячи,

334
Совітованіе о благочестіи
же сами зостали, отбігнут уній и ищезнут, яко не бити им.
О Господи, помози нам! Пресветая Богородице, покрий и за¬
ступи нас! Светии мученици, преподобний, моліте Бога за нас,
да паки воздвигнет благочестіе вороді нашем російском! Аминь,
аминь, аминь!
КОМЕНТАР
«Совітованіе о благочестіи» (благочестя у даному разі слід
розуміти як православ’я) —твір, записаний до Луцького збір¬
ника біля 1624 р. Він становить значний інтерес, бо належить
до пам’яток, на основі яких можна проникнути у сутність,
розкрити глибинний зміст і внутрішню логіку розвитку ідео¬
логії визвольного руху. Остання є одним із варіантів рефор¬
маційної ідеології, покликаної до життя соціально-економіч¬
ними І політичними умовами розвитку суспільства в другій
половині XVI — першій половині XVII ст., своєрідно пере¬
осмисленої в контексті духовної культури тогочасної України,
а тому і значно відмінної від аналогічних західноєвропейських
ідейних рухів.
У творі міститься критика католицької, уніатської церков,
проводиться чітке протиставлення себе і своїх цілей їх вчен¬
ням, традиціям та соціальній практиці, висловлюються ідеї
рівності людей перед богом, утверджується цінність розуму
звичайної людини, важливість її соціальної активності, під¬
креслюється велике значення освіти, висуваються принципи
виборності духівництва общинами, підпорядкованості духов¬
них осіб цим общинам, проводиться думка про необхідність
єдності, згуртованості всього народу в умовах жорстокої бо¬
ротьби з польсько-католицькими загарбниками за звільнення,
за оновлення і розвиток власної духовної культури, осно¬
ваної на ідеалах східнослов’янської спільності.
Цей твір подається за виданням: «Памятники, изданньїе
временною комиссией для разбора древних актов.— Т. 1».
Зберігається у бібліотеці Інституту історії АН УРСР.
ПРИМІТКИ
1 Мається на увазі руський народ (від Русь); у той час українці на¬
зивали себе руським народом.
2 Тут автором з позицій реформаційної ідеології проводиться критика
по-зрадницькому настроєної щодо свого народу православної феодальної
верхівки, викривається користолюбство, неробство і аморальне життя ду¬
ховних пастирів.

Примітки
335
* У цьому місці наявний характерний для реформаційної ідеології
заклик захищати кров’ю свою віру, повернутися до ідеалів своїх предків,
а також поновити віросповідну чистоту давнього «євангельського» християн¬
ства, істинного джерела віри.
4 Автором в дусі реформаційної ідеології підкреслюється значення
освіти, необхідність навиків переконливої аргументації, активної діяль¬
ності для пропаганди своїх ідей.
6 У тексті помилка. Потрібно, щоб було і през якиє ж.
6 Новокесарійський собор відбувся 315 р.; вироблені на ньому правила
увійшли до складу загальноцерковного законодавства.
7 Йдеться про перемогу під Хотином, яка була здобута переважно
” Кона-
«/ дапіітпу а о і иу>а ии ίυ оїд^іиіиойїл ίουιυ , а иітс і псЗЗЛЄЖ·
ність свого народу від польсько-католицьких загарбників також прогля¬
даються риси реформаційної ідеології та глибокий патріотизм.
9 Тут пропагується поширення своїх ідей серед народу шляхом ви¬
користання книгодрукування, що було властиво і реформаторам.
10 У дусі реформаційних Ідей підкреслюється значення заснування
шкіл з метою поширення освіти і культури та створення братств.
11 Антіохійськнй собор відбувся 341 р., встановлені на ньому правила,
що виразили загальноцерковну правосвідомість, були зараховані до за¬
гальноцерковного законодавства і визнавалися джерелом права.
12 Лаодикійський собор відбувся 364 р., вироблені на ньому правила
увійшли до загальноцерковного законодавства.
13 Вселенський собор —надзвичайні збори церковних ієрархів із усього
християнського світу або ієрархічне представництво усіх помісних само¬
стійних (автокефальних) церков (див. відповідну прим, на с. 740).
14 Юстиніанові новели — збірник постанов (154 постанови) Юстиніана
Великого, знаменитого імператора східної Римської (Візантійської) ім¬
перії (правив з 527 до 565 р.) з різних питань громадянського, церковного
і адміністративного права, написаних переважно грецькою мовлю. Одна
з чотирьох частин законодавчої праці Юстиніана «Согриз іигіз сіуіііз». Інші
три частини мають назви «Оігести» або «Пан декти», «Інституції» ί «Кодекс».
16 У тексті помилка. Очевидно, потрібно зятя.
16 Як і реформатори, діячі братств, до яких, очевидно, належав і автор
даного твору, закликають до контролю з боку народу над духовними ієрар¬
хами.
17 Автор засуджує традиції католицької церкви, необмежену владу
иапн, а також відсутність контролю над кліром з боку мирян.
18 У цьому місці автор за допомогою теології утверджує гідність і рів¬
ноправність українського народу серед інших народів світу. Такий патріо¬
тизм свідчив про зростання національної самосвідомості у суспільстві в
епоху передбуржуазного розвитку.
*9 Аріанн — послідовники Арія, що вчив про нерівність сина божого
з богом-отцем всупереч встановленому на Нікейському (325 р.) і Констан¬
тинопольському (381 р.) вселенських соборах догматові про єдиносутність
бога-отця і енна. 318 р. після собору в Александрії Арій був позбавлений
саму і відлучений від церкви. У XVI ст. учення Арія, переосмислене в дусі
реформаційної ідеології Фаустом Соціном, було поширене у Польщі, Литві,
Білорусії та почасти на Україні.
20 Євангеліки — послідовники вчення Цвінглі і Кальвіна, що утворили
у XVI ст. євангелістську або кальвіністську, чи реформатську церкву.
Ііідрізнялись від лютеран більш суворим і послідовним проведенням прин¬
ципів Реформації.

336
Примітки
21 Лютерани — див. відповідну прим, на с. 755.
22 Виступаючи проти католиків і протестантів, автор обстоює істин¬
ність православного віровчення, що в соціально-політичних умовах кінця
XVI — початку XVII ст. було тотожним обстоюванню і захисту інтересів
Батьківщини.
23 Автор не сприймає західноєвропейську вченість у вигляді схо¬
ластики, адже з її використанням пов’язувалась загроза проникнення
у свідомість людей католицького віровчення. Значення схоластики для
дальшого розвитку української духовної культури буде належно оцінене
лише після заснування Києво-Могилянської академії.
24 «Діяння апостолів» — виклад християнських переказів про діяль¬
ність дванадцяти апостолів,

АРІСТОТЕЛЕВСЬКІ
ПРОБЛЕМИ
або Питання
про природу людини
з додатком передмов
до весільних і похоронних
обрядів, складених
КАЛАІСТОМ
САКОВИЧЕМ
Ψ
Краків, 1620

ПЕРЕДМОВА
ЛАСКАВОМУ ПАНОВІ І ДОБРОДІЮ
ЛАВРЕНТІЮ ДРЕВИНСЬКОМУ,
ВОЛИНСЬКОМУ ЧАШНИКОВІ
Ласкавий пане чашнику! В природі людини, як
стверджує князь філософів — Арістотель, закладено
прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості
лише тоді, коли речі пізнаються за своїми власними
причинами, та й один поет називає щасливим того, хто
може пізнати причини речей — Реііх ςιιί роїиіі гетит
со£по5Сеге саизаз 1. Прагнучи здобути собі таке щастя,
Александр Великий, цар Македонський, не шкодував
значних коштів, докладав чимало зусиль і відваги для
пізнання природи різних тварин, дерев, трав. І якщо
2 не знаходив їх у своїй державі, // намагався роздобути
в інших країнах світу, щоб віддати славному філосо¬
фові Арістотелю, своєму наставникові, який проводив
з ними експерименти 2 і пізнавав їхню природу згідно
зі своєю наукою. І коли цей цар робив це для пізнання
зовнішньої природи, то наскільки більше належить
людині працювати для пізнання самої себе, для того,
щоб, вивчивши законні властивості своєї природи,
жити на світі згідно з ними й ретельно уникати того,
що порушує її природу І ШКОДИТЬ їй.
На мою думку, найбільша мудрість, найвища фі¬
лософія і найпотрібніша теологія є пізнання самого
себе. Всі, хто хотів догодити богові, проводили своє
життя, вивчаючи цю сентенцію і роздумуючи над
3 нею. // Навіть стародавні язичники, які жили на світі
лише за законами природи, настільки шанували і ви¬
хваляли цю цінну сентенцію, що, намалювавши зо¬
лотими літерами γνωτή σέ αΰτον (пізнай самого себе),
повісили її як проречення оракула на храмі Аполона
в Дельфах, щоб, споглядаючи її, приходити до пізнан¬
ня самих себе.

Арістотелевські проблеми
339
І хоча ця сентенція складається лише з трьох слів,
вона навчає людину пізнанню трьох великих речей:
минулого, сучасного і майбутнього. Роздумуючи над
нею, людина пізнає, чим вона була до того, як наро¬
дилась, чим є, живучи на цьому світі, чим буде потім.
А хіба це мала наука чи незначна практика?
У праві було колись написано: непристойно грома¬
дянину не знати законів своєї вітчизни. А я можу //
сказати: ще непристойніше людині не знати законів 4
своєї природи, не знати властивостей і обов’язків
членів, з яких складається її тіло, не відати того, що
зберігає її природу в цілості і що веде до її руйнування.
Гідний всілякої неповаги той господар, який, добре
керуючи своїм домом, належним чином порядкуючи
челяддю, не вміє, однак, заздалегідь попередити небез¬
пеку, що йому загрожує. І таким є кожний, хто не
вміє управляти домом свого тіла, почуттями, розумом,
пам’яттю та іншими членами; він і себе і їх швидко
приведе до загибелі.
Як челядь у домі, так і члени в тілі пошкоджуються
і гинуть у два способи: через надмірність і через не¬
достатність. Коли надмірно їдять і п’ють — то із-за
надмірності, а коли недосипають і недоїдають,— через
недостатність, але обидва приводять природу до заги- // б
белі. Щоб люди уникали подібних надмірностей і не¬
достатків, я й прагнув видати цю книжку, в якій ви¬
кладена наука про збереження природи, переклавши
її з латинської мови на польську. Вона вийшла в світ
під шляхетним титулом і стародавнім гербом в. п.
(вельможного пана.— В. Н.), бо саме Ви, ласкавий
пане чашнику, спонукували мене до роботи над кни¬
гою і дали певну обіцянку про надання коштів для
друкування. Про те, що в. п. є людиною видатною,
досвідченою у справах і при тому великим покровите¬
лем людей, що займаються наукою, свідчать ті ти¬
сячі [злотих), які в. п. даєте для фундації шкіл для
нашого народу. Бо в. п., мій ласкавий добродію, ба¬
чите, як необхідні і корисні школи і наука й для оздо¬
би церкви і примноження божої хвали. // І я можу б
сказати, що в наш час у деяких місцях більш потрібні
школи, ніж численні церкви без жодної школи. Адже
буває, що в одному місці є десять чи п’ятнадцять цер¬
ков, а школи немає жодної3. Звідки ж будуть виходити
добрі читачі, письменники, співаки, а потім і пресвіте-

340
Касіян Сакович
ри, якщо не буде шкіл? І хоча про це говорилось в ін¬
шому місці (у «Вимозі» польській)4, тут ми хочемо
сказане раніше нами підтримати, про що ми з тобою
і усно неодноразово говорили. І, дай боже, щоб ці
розмови привели до бажаного наслідку. Тут же я лише
нагадав про дари в. п., офіровані на фундацію шкіл,
які е громадянським дарунком. Принагідно згадаю
7 й про інші пожертви окремим людям, які // в. п. дає
поп рег іегііаз регзопаз (не через третю особу), а сам,
із своїх рук, схиляючись до бідного й убогого і майже
принижуючись, наслідуючи в цьому святого патріарха
Авраама, який, хоча і мав багато слуг, проте сам при¬
слуговував гостям та подорожнім і ноги їм мив. Про
цю його послугу пише св. Хризостом. Ми ж згадали
про це для того, щоб шляхетні Ваші нащадки та інші
вельможні пани за прикладом в. п. не соромились
■схилятись до убогих і пригноблених членів Христової
братії й належно опікувались їхніми потребами \ при¬
слуговуючи таким чином господу богу. Але все, що
я повинен перерахувати зі§і11аііт (окремо), краще ска¬
зати одним словом. Все, що належить асі Ьопит сіует,
Ьопит уігит, Ьопит раїгет їатіїіаз (доброму грома-
« дянинові, лицареві, батькові родини), // в одному в. п.
зібрані: як то — мудрість, завбачливість, знання справ
та інші доблесті, Ьопо ст сотреіепіез (належні доброму
громадянинові). Вбачаючи їх у в. п., пани волинські
мешканці часто й одностайно обирали в. п. послом на
сеймиках, а його величність король, помітивши гід¬
ність і висоту розуму в. п., неодноразово залучав в. п.
разом з іншими до великих справ. Виконуючи їх, в. п.
не порушив і обов’язку Ьопі раігіз їатіїіаз (гідного
батька родини), зокрема у забезпеченні доброго вихо¬
вання своєму шляхетному потомству, яке як тут, на
батьківському порозі, так і в чужих землях: в прослав¬
лених колегіях і знаменитих академіях, хоч і з велики¬
ми витратами, але і й із значним успіхом проводило
9 свій час, а повернувшись звідти *, // ...
...РОЗДІЛ ДРУГИЙ
...ходячи висихають. Ймовірно звідси можна поба¬
чити, що в людини немає нічого сухішого, ніж волос¬
ся, а у птаха,— ніж пера, які, за словами Альберта
* Див. «Додаток,,,» наприкінці книги.

Арістотелевські проблеми
341
Великого, ще сухіші, ніж кістки. Адже відомо, що
деякі тварини, як, наприклад, собака, живляться
кістками, а волосся і пера жодна тварина не їсть, бо
не може їх жодним способом перетравити. Тому під
час їжі і пиття доцільно оберігатись волосся не лише
людям, а й тваринам. Так коням не можна давати з
сіном пір’я і волосся, як вчать добрі господарі та фо¬
рейтори ®.
Питання: Чому люди мають на голові довше во¬
лосся, ніж інші тварини?
Відповідь: Насамперед тому, що людина серед усіх
тварин має найвологіший мозок, // внаслідок цього в
неї через волосся виходить більше матерії. По-друге,
тому що вологість в людини жирна, повільно висихає,
а це приводить до видовження волосся. В інших тва¬
рин вологість сухіша, тому й видовження волосся у
них припиняється.
Питання: Чому в інших тварин волоски лише
виступають поверх шкіри, а у людини глибоко укорі¬
нені?
Відповідь: Передусім тому, що в людини вони мають
більше матерії, з якої народжуються і за допомогою
якої укорінюються. З цієї ж причини волосся в інших
тварин відрізняється при відмінностях шкіри, а у
людей принаймні волосся на рубці або на рані буває
іншим. // ...
...від надмірності цієї вологи волосся з’являється
на світ більш твердим. І де шкіра щільніша, там мен¬
ше через неї виходить вологи і волосся народжується
більш м’яким і тонким. Це підтверджує те, про що го¬
ворив Арістотель, а саме, що у жінок більш м’яке і
пухнасте волосся, ніж у чоловіків. Тому через холод¬
ність, яку [вони] мають від природи, й шкіра у них
є замкнутою і стислою.
Відповідь II. Те, що холерики 7 мають більш цупке
і грубе волосся, ніж люди з іншою будовою тіла, є
наслідком їх гарячності, через яку шкіра в них дуже
пориста і швидко зростається. Про це свідчить Арісто¬
тель, кажучи, що тварини, які мають грубу шерсть,
відзначаються більшою сміливістю, оскільки така
шерсть залежить від холери, котра робить їх також
сміливішими // і задерикуватими. Як приклад таких
тварин Арістотель називає ведмедя і дикого кабана.
Навпаки тварини, що мають більш м’яку шерсть,

342
Касіян Сакович
боязкі і холодніші, якими є зайці й олені. У жарких
країнах, говорить Арістотель, волосся росте грубі¬
шим, як от у негрів, ніж у мешканців холодних пів¬
нічних країн.
Питання: Чому деякі люди мають кучеряве во¬
лосся, а деякі — пряме?
Відповідь: Причина кучерявості — надмірність теп¬
ла і, коли його багато в людині, то в неї росте куче¬
ряве волосся, бо тепло підіймається догори. Про це
свідчить те, що людина, яка пішла до гарячої лазні
з прямим волоссям, повертається з кучерявим: таким
воно стає від тепла, як бачимо, у лазників і негрів // ...
І/ ... собі зрадить, підозрюючи його (маючи його на
ςιιβεδίίΒε — питанні) в заподіянні смерті. Але побачив¬
ши його завтра посивілим, розлучений цим дивом, про¬
стив його провину і дарував життя.
Питання: Чому жовте (біляве) волосся сивіє рані¬
ше, ніж інше?
Відповідь: Тому що білявість народжується з мате¬
рії, яка втрачає сили і слабне. Внаслідок цього біляве
волосся не може чинити опір посивінню і побілінню
і швидше їх приймає.
Питання: Чому люди лисіють?
Відповідь: За Арістотелем, люди лисіють по тій же
причині, за якою листя опадає з дерев: вологість є
причиною обох (погано читається права сторона 4 ряд¬
ків.— В. Н.). Це показує природа в тих, що надмірно
заживають певних благ, вони швидко лисіють. Як //
сказав Гіппократ: «Апіе изиш Уепегіз пешо сауезсіЬ
(«До спілкування з Венерою ніхто не лисіє»).— «До
спізнання з Венерою жоден не лисіє». Причиною цього
є надмір подібних справ, що призводять до втрати при¬
родного тепла і вологи, за якою йде облисіння. І це
бачимо на жінках та євнухах або скопцях, які лисіють,
в них така вологість не виділяється. Тому жінки і
скопці — вологі і холодні. І ті й інші зберігають во¬
лосся, бо вологість дає їм повноту, а холод зтягує
шкіру.
Питання: Чи є лисі брехливими згідно з латин¬
ським виразом: ... η νίδ іаііі, їіщіаз сотеп... і іа
саіиі? ... //

Лрістотелевські проблеми
343
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ПРО ГОЛОВУ
...Відповідь: Щоб краще розподілити три здатності
розумної душі, які є в голові, то знай, що фантазія —
спереді, на лобі, (іізсигз — або розуміння 8 всередині,
пам’ять — на потилиці 9. Але про ці три сили: про
загальне відчуття, про міміку, про фантазію, про па¬
м’ять ех ргоїеззо (за обов’язком) будемо говорити в
трьох книгах трактата про розумну душу, що є другою
частиною нашого викладу 10. Зараз же перейдемо до
інших питань.
Питання: Чому голова з усіх боків захищається
кістками?
Відповідь: Раніше ми вже сказали, що голова —
найважливіша частина тіла, в якій є мозок та інші
органи. Тому належало природі забезпечити цю най¬
першу частину доброю амуніцією, щоб її ніщо не мог¬
ло // пошкодити. Для цього вона з усіх боків захисти¬
ла її як шоломом міцними кістками. Оберігаючи го¬
лову, людина готова інший член при її захисті піддати
небезпеці.
Питання: Чому голова не має на собі так багато
тіла, як інші органи?
Відповідь: Бо була б дуже важкою і звішувалася б
на шию. Тому взагалі у кого велика і м’ясиста голова,
той буває лінивим і тупим.
Питання: Чому голова часто болить?
Відповідь: Тому що вона підноситься прямо
над шлунком як комин в будинку. А від шлунку
надходять різні гази і нестравності, які, спря¬
мовуючись до голови, викликають головний
біль. // ...11
І/ ... Питання: Чому мозок вологий? 23
Відповідь: Щоб приймати у себе всі зображення,
які, як бачимо, волога приймає. Так, із воску можна
виліпити все, що захочеш, і все, що захочеш, можна
па ньому намалювати.
Питання: Чому мозок холодний?
Відповідь: 3 двох причин. По-перше, тому, щоб
своїм холодом він міг освітлювати і витончувати люд¬
ський розум. З цієї ж причини в академіях і філо¬
софських лекторіях взимку не топлять, щоб студенти
не дрімали від тепла, але, спонукувані холодом, уваж-

344
Касіян Сакович
ніше б слухали лекції. Друга причина: мозок холодний
24 для того, щоб своєю холодністю пом’якшувати // або
зменшувати серцеву гарячність.
РОЗДІЛ IV
ПРО ОЧІ
ЩО Є ОКО?
Відповідь: Око є інструмент або знаряддя сили ба¬
чення, яке складається з різних гуморів 12.
Питання: Чому ми маємо два ока й один ніс?
Відповідь: Зір потрібніший людині, ніж нюх, тому
природа дала їй два ока, щоб при пошкодженні одного
могла бачити другим. І якщо це так, то коли примру¬
жують одне око, дух цього примруженого ока біжить
25 до другого ока. Знак цього відомий: // коли примру¬
жиш одне око, зіниця другого відразу стає більшою,
тому що всі сили бачення зосереджуються в одному
оці.
Питання: Чому чорні очі краще бачать вдень,
ніж вночі?
Відповідь: Відбувається це через сприйняття світ¬
ла, яке освітлює око. Вночі в очах вовків, а також
котів збирається значна кількість вологи, тому вони
добре бачать і вночі. Зникнення денного світла для
них невелика перешкода, бо їхні очі природа зресіаіііег
(особливим чином) забезпечила ясними від природи
рідинами: адже коли б вовк вночі не бачив, то вдень
він, неборак, не наситився б через крик пастухів і
гавкання собак. II
26 Необхідно знати, що в оці є чотирияка оболонка.
Перша називається захисною із-за її міцності і товщи¬
ни. Друга називається роговою, бо вона ясна і про¬
зора, подібно до витягнутого рогу. Третя — ягідна,
вона нагадує велику ягоду. Четверта — павутинчаста,
називається так із-за своєї тендітності.
У кожному оці є трояка рідина. Перша схожа на
яєчний білок, друга прозора як лід, третя ясна як
скло. Ця трояка рідина створює відмінність людських
очей. Якої рідини більше в оці, подібність її воно й
виражає. Це стосується й відмінності волосся, боте,
що в одних волосся чорне, у других русяве, у інших

Арістотелевські проблеми
345
жовте або біляве також залежить від відмінності наяв-
ної в них рідини. //
Питання: Чому білясті очі краще бачать вдень, 27
ніж ВНОЧІ?
Відповідь: Тому що білястість сама по собі є світ¬
лість, і духи, що належать до зору, в таких очах вдень
втомлюються від роботи, а вночі зміцнюються.
Питання: Чому стрільці, коли ціляться, примру¬
жують одне око?
Відповідь: Оскільки промені від обох очей ідуть
різно 13, то вони повинні користуватися лише одним
оком, щоб поєднати розірвані промені і спрямувати їх
до обраної цілі. По-друге, щоб сила зору обох очей,
поєднавшись в одному, була більшою.
Питання: Чому, коли до чогось здалеку уважно
приглядаємось, то не розширюємо очі, II а ще більше 28
сплющуємо й примружуємо?
Відповідь: Тому що промені, що виходять із відкри¬
того ока, розходяться, а зі сплющеного — з’єднують¬
ся. З цієї ж причини люди, що мають вузькі і глибоко
посаджені очі, бачать далі, ніж ті, у яких очі випуклі,
оскільки у них зорова сила не розсіюється, а у тих,
що випуклі — розсіюється.
Питання: Чому у тих, що жадібно п’ють або смі¬
ються, заливаючись, сльозяться очі?
Відповідь: Аег — повітря або вітер є одним з еле¬
ментів 14, за допомогою якого людина живе, вбирає
його в себе і, видихаючи, з себе випускає. Коли цей
аег перекритий довгим // рядом ковтків, хоче підня- 29
тись до свого сепігит (центру), він поривається
до горлової трубки, але, знайшовши її заповненою
трунком, шукає іншого виходу. І тоді він спрямовуєть¬
ся до пор або дірочок, через які виходить піт, а також
з великими зусиллями доходить до очей, витискує
з них своїм напором вологу і спричиняє сльози. Така
ргаере<Шіа (скованність) і надмірний сміх викликають
затримку цього духу в грудях. І перше і друге шкід¬
ливі й небезпечні для здоров’я, бо люди помирають,
заходячись від надмірного сміху, а не тільки від го¬
рілки.
Питання. Чому у тих, хто багато плаче, мало ви¬
діляється сечі?
Відповідь: Тому що сеча і сльози одного роду і це
відомо звідти, що обидва солоні. // Тому коли одне зо

346
Касіян Сакович
прибуває, друге мусить убути, бо так само відбуваєть¬
ся і в протилежному випадку: коли урина прибуває,
тоді сліз стає менше 15.
Питання: Чому деякі, що мають вузькі очі, нічого,
однак, не бачать?
Відповідь: Тому що дороги або стежечки, через які
духи з мозку йдуть до ока, закриті флегмою.
Питання: Чому чисте око подібне до відполірова¬
ного дзеркала?
Відповідь: Тому що на чистій і відполірованій речі
все краще відображається, як це можеш побачити на
склі і полірованому залізі. Тому й око, будучи чистим,
також постать і зображення кожної речі в себе швидко
приймає 1в.
...він через зорові промені може випускати з себе
отруту. Ця отрута, спрямовуючись до людини через
повітряне середовище аега її заражає, бо людина, що
має більш м’яке і рідке тіло, цю отруту легко приймає.
Коли ж василиск 17 подивиться на дзеркало або іншу
тверду і гладеньку річ своїм липким поглядом, на¬
приклад на щит, то вона із-за своєї твердості і глад¬
кості не лише не приймає цих променів, а й відбиває
їх, а відбиті від твердої й гладенької речі, вони знову
повертаються до василиска, вбиваючи його самого,
як, кажуть зробив з василиском Александр Вели¬
кий.
34 Питання: Чому очі котів і вовків краще // бачать
вночі, ніж вдень?
Відповідь: Для цього підставою є те, що велике
дзеркало завжди потьмарює менше.. Наприклад, якщо
хтось внесе до хати запалений факел, то світло малої
свічки немов би зникає, бо її світло потьмарюється
більшим. Так і зірки світять лише вночі, коли немає
сонця, а вдень, хоча й перебувають на небі, не світять,
тому що сонце потьмарює їх своєю світлістю. Подібно
до цього й іскристі очі в котів мало бачать вдень через
денне світло. Вночі ж вони бачать краще, бо денне світ¬
ло їм не перешкоджає. І навпаки, чим темніша ніч,
тим краще ці тварини бачать. Помічено також, що
дуже темної ночі з очей таких тварин виникають немов
би свічки, які освітлюють своїми променями аег (по¬
вітря).
35 Питан-ІІня: чому зір понад усе радіє зеленому ко¬
льорові, при якому він відпочиває і зміцнюється?

Арістотелевські проблеми
347
Відповідь: тому що зелений колір перебуває мов би
посередині між вісьма кольорами і тим приємніший
природі, що не відходить від середини ні на той, ні на
інший бік, які псують зір. Бо й дуже світлий або бі¬
лий колір сліпить людину, що буває, коли людина
довго дивиться на сніг, або необережно позирає на
сонце, то тоді вона стає мов би сліпою. Це спричиняє
й дуже чорний та темний колір, адже коли хто довго
сидів у закритому приміщенні, то, вийшовши з нього,
він, як відомо, наче осліплюється блиском світла.
Тому зелений колір, який ні тим, ні другим способом
не псує зір, є любим і приємним для очей. Те ж саме,
відповідно до одного вірша, спричиняє і поточна вода,
дзеркало і зелена трава: //
2\уіегсіас11о, Іга\уа у \νοάγ сіемепіе 36
2\уук}о сгупіб етістч'еки осЬіосІгепіе
Дзеркало, трава і плин води
Звичайно дають людині прохолоду.
ПРО БАЧЕННЯ
Питання: (Зиой езі оЬіесіига уізиз — що є об’єк¬
том бачення, тобто якою є річ, на якій затримується
відчуття зору 18 і як це відчуття сприймає речі?
Відповідь: ОЬіесІиш (об’єкт) або матерія цього від¬
чуття є колір, котрий воно сприймає не матеріальним
і природним чином, а якимсь духовним, тобто не сам ко¬
лір, яким він є сам по собі, але його подібність 1#.
Так коли я бачу в дзеркалі якусь річ або особу, то
бачу її не матеріальним, а духовним способом, бо та
річ, що її видно в дзеркалі, не має жодної матерії,
а лише подібність, // яка відображає речі. Ці речі 37
мають матерію, і без неї видима в дзеркалі подібність
не могла б бути сприйнятою. Але про це [належить го¬
ворити] філософам.
Питання: Це тесііо уізиз — яке середовище має
бачення? 20
Відповідь: Середовищем бачення є будь-яке прозоре
тіло, як повітря, вода, кристал, скло, лід тощо. Ці
тіла по-грецьки називаються δΐαφανα (прозорі). І щоб
ми правильно пізнали тіла, то скажемо, що вони бу¬
вають троякі: одні такі, що світяться, другі — про¬
зорі, треті—темні. Тіло, яке світиться, є Сонце,
що світиться за своєю природою й іншим приділяє

348
Касіян Сакович
світло. Прозорим тілом є те, яке саме собою не сві-
38 титься, але здатне до прийняття // світла, якими є
кристал, скло, лід, порожнистий ріг. Незважаючи на
те, що одні а них дебелі й тверді, а інші м’які, як по¬
вітря, вода,— всі вони можуть бути середовищем ба¬
чення. Чорними називаються непрозорі тіла, якими є
камені, дерева, залізо, що можуть вбирати світло,
але тільки поверхнею — поп репеігаііуе — тобто
світло не може проходити крізь такі тіла. Навіть Мі¬
сяць як тіло — непрозорий, бо коли б був прозорим,
то ніколи б не було затемнення Сонця, яке трапляється
тоді, коли Місяць стоїть між Землею і Сонцем 21.
Питання: Що потрібно для належного бачення ре¬
чей?
Відповідь: Треба зберігати іпіегуаііит (інтервал),
39 або певне відда-//лення від ока місця, в якому перебуває
річ, що розглядається. Адже ти не можеш побачити
ні занадто далекої, ні дуже близької від ока речі.
Наприклад, не можна прочитати листа, піднесеного
до самих очей, бо усувається належне середовище ба¬
чення, тобто освітлене повітря 5єп8іЬі1є епіт зирга
зепзогит розіїит поп саизаі зепзаііопеш (адже чуттє¬
во сприймане не викликає відчуття без певного сприй¬
мання, як говорить Філософ в ІіЬ. зесишіо «ϋε апіта» —
у другій книзі «Про душу»)22.
Питання: Як відбувається бачення — чи через
випускання променів з ока чи через сприйняття речей
очами?
Відповідь: Про це існують різні думки філософів і
медиків. Одні з них твердять, що бачення відбувається
через випускання променів від ока до речей. Цієї
40 думки дотримувався Платон та всі його послідовники, //
що жили до Арістотеля. Проте Арістотель і пеоіегісі
(сучасні) говорять, що бачення відбувається через
сприйняття речі оком, а не через випускання якихось
променів з ока.
Платон та його послідовники виходять з таких
підстав:
1. Коли б бачення відбувалося не через випускання
променів з ока до речі, що розглядається, то Василиск
своїм поглядом не вбивав би людей і жінки, що страж¬
дають від місячних виділень, не псували б своїм погля¬
дом дзеркал та інших речей. Але очевидно, що Васи¬
лиск своїм поглядом вбиває людей, як свідчить Рііпіиз,

Арістотелевські проблеми
349
ІіЬ. 1, сар. 2 (Пліній, кн. 1, розд. 2), а жінки через
місячні виділення бруднять дзеркала та інші речі.
Недарма індійський король послав Александру Велико¬
му в дарунок .дівчину з молодих років виховану на
трутизнах, щоб вона вбила його своїм поглядом. Звід¬
си знаємо, що бачення відбувається через випускання
променів з ока. //
2. Коли ми розглядаємо речі, що розташовані да- 41
леко, то не для чого іншого примружуємо очі, а лише
для того, щоб промені, які виходять від ока, прямо
йшли до цих речей. Ми цього не робили б, коли б ба¬
чення відбувалось через сприйняття речі оком; навпа¬
ки, в цьому разі як можна більше розкривали б і роз¬
плющували б очі, щоб вона як можна краще ввійшла б
до ока.
3. Коли б бачення здійснювалось через сприйняття
речі оком, то як би могла поміститися в такій малень¬
кій зіниці така множина речей: вежі, замки, гори?
Тому воно буває не через приймання, а через випус¬
кання променів.
4. Коли б бачення здійснювалось через сприйман¬
ня речей, // то як одна й та сама річ могла бути побаче- 42
на багатьма? Адже коли б хтось один цю річ охоплю¬
вав своїм оком, то іншому дивитися на неї не давав би.
Але ми бачимо одні й ті ж речі одночасно, тому бачимо
їх через випускання з ока променів, а не через сприй¬
няття речей.
5. Коли б бачення не відбувалось через випускання
променів з очей, то жодні тварини вночі б не бачили.
Але деякі тварини, як коти, вовки, сови та інші ба¬
чать вночі. Светоній навіть про Тіберія-цезаря гово¬
рив, що він бачив уночі. Та й Кардано 23 про себе
те саме пише. Тому, коли якась тварина бачить уночі,
то бачить через випромінювання з очей променів, яки¬
ми вона освітлює середовище бачення.
6. Коли очі уважно дивляться на якусь річ, //
вони часто напружуються і втомлюються. Отже, ви- 43
пускають щось із себе.
7. Піднесена до зіниці ока річ не може бути поба¬
чена, бо перешкоджає промінням ока, не дає їм мож¬
ливості поширюватись і виходити з ока в середовище,
тобто у повітря, через яке вони сприймають речі.
Звідси видно, що зір здійснюється через випускання
променів.

350
Касіян Сакович
8. Сам Арістотель в «Меіеог.», сар. З, 4 еіс; еі іп
«РгоЬІетаііЬиз», зесііопе 31, ргоЬІеш І6 (Метеорологія,
розд. З, 4 та б та в «Проблемах», розд. 31, проблема
16) вчить, що бачення здійснюється через випускання
променів з ока, і коли б в інших книгах писав інакше,
то суперечив би сам собі і свою теорію зробив би сум¬
нівною. Є й інші підстави, за допомогою яких названі
філософи підтримують свою думку, але я їх обминаю.
44 Арістотель же зі своєю перипатетичною // школою 24
дотримується протилежного погляду, стверджуючи,
що бачення відбувається не через випускання проме¬
нів з ока, а швидше через сприйняття подібностей, що
йдуть від речей до ока (Агі$ІоІеІе$. ЬіЬ. 2, «Ое апіта»,
сар. 7, (ехі 67 еІ 74, еісар. 12, іехі 121, еі ІіЬ. З, сар. 12
еі 3; іп ІіЬго «Бе зепзи еі зепзіЬ.», сар. 2.— Арісто¬
тель. Про душу, кн. 2, розд. 7, абз. 67 та 74 і розд. 12
та 3, і в книзі «Про чуття і відчування», розд. 2).
1. Перший аргумент Арістотеля та його послідов¬
ників такий. Якби бачення здійснювалося б через
випускання променів із ока, то ці промені повинні бу¬
ли бути такої сили і міцності, щоб торкатись найвід-
даленіших і найвищих речей, наприклад, самого неба,
зірок, сонця, тощо. Але неможливо, щоб промінь ока
сягав так далеко й високо, крім того, він розвіювався б
і розсіювався б вітрами, вихорами і тоді він сам II,
45 чим далі і вище підіймався б, тим більше слабнув,
зменшувався, припинявся і, нарешті, зникав. Тому
бачення відбувається не через випускання очима про¬
менів, а швидше через сприйняття подібностей —
зресіез (образів).
2. Коли дивимось у дзеркало, то бачимо не лише
самих себе, а й інших людей та предмети позаду нас,
які жодних променів з себе до дзеркала не випускають.
Тому коли б зір здійснювався через випускання про¬
менів з ока, я б не міг бачити крім себе нічого іншого,
ні людини, ні предмета, які не випускають із себе до
дзеркала променів. Але оскільки бачу, то звідси випли¬
ває, що зір здійснюється не через випускання проме¬
нів, а через сприйняття подібностей.
3. Промені, що виходять з ока, повинні були б
46 розсіюваться аегет, тобто повітрям. // Причиною цього
є те, що промінь, так само, як і аег,— тілесний 26,
а два тіла, за Філософом, не можуть зішиї еі зетеї
(одночасно й відразу) займати одне й те саме місце2®.

Арістотелееські проблеми
351
Крім того, ці промені розвіював би вітер і все звелося б
до того, що ніколи або мало коли можна було б
бачити, тому і т. д.
4. Дивлячись крізь скляну оболонку або рег ІиЬаш
оріісат, (через оптичну трубу), цей математичний
іпзігитепі27 як через якусь трубку, в середину якої
буде вставлено кристал, побачимо через ці оболонки
і кристал різні речі; звідси знаємо, що бачення здійс¬
нюється іншим способом, а не через випускання про¬
менів.
5. Коли б у наших очах були якісь промені, то
вони б колись відкривались і, якщо не вдень, коли
сильно світить сонце, то, принаймні, // ВНОЧІ, КОЛИ 47
місяць і зірки з’являються із своїми променями. А ОС¬
КІЛЬКИ цього не бачимо, тому немає і променів у
оці.
6. Коли якусь річ псуєм, псуєм її своїм дотикан¬
ням. Але ехсеііепз зепзіЬііе соггишрії зепзит (надмір¬
но сприйняте псує орган чуття). Наприклад, надмірна
яскравість Сонця псує око і зір, сильний грім — слух,
дуже гаряча їжа — смак і т. д.28 Тому швидше сонячні
промені повинні торкатися ока, а не око сонячних
променів.
7. Де перебуває орган зору, там перебуває і сам
зір. Риіа зепзиз поп зіі ехіга ог^апиш — відчуття не
буває поза органом 23, але зрігіЇиз оріісиз (дух бачен¬
ня) або рідина кришталика 30, яка є органом бачення,
розташована всередині ока, тому там само є і бачення.
8. Усі // відчуття повинні мати одну й ту саму гаііо 48
(основу), один і той же спосіб, але інші відчуття ося¬
гають речі їх сприйняттям, як слух сприймає голос,
шум; нюх — запах, вкушання — смак, які всі до них
аЬ ехіга (із зовні) надходять. Тому ех οοηδβςιιεηϋ (з
цього випливає) 31, що й відчуття бачення повинно
сприймати речі.
Ці й подібні доведення належать Арістотелеві та
його послідовникам. Й хоча й Платонові аргументи
вдаються сильними, однак арістотелівські — істин¬
нішими. На них і пеоіегісі (сучасні) грунтуються. Щодо
пайсильніших аргументів Платона про місячні виді¬
лення у жінок і Василиска вони кажуть так. Василиск
не зором, а якимись їдкими випаруваннями, що вихо¬
дить із рота, отруює повітря, а через нього — людей
та інші 1.1 живі істоти. В цьому можна переконатися, 49

352
Касіян Сакович
спостерігаючи селянина. Пообідавши часником і редь¬
кою, він, коли ригне на іншу людину, опоганить її
цим непристойним запахом.
РОЗДІЛ V
ПРО НІС
Питання: Що е ніс?
Відповідь: Ніс є органічна частина, яка розташо¬
вана посередині обличчя і є інструментом дихання
й нюху.
Питання: Чому виступає вверх, вище інших час¬
тин обличчя?
Відповідь: Тому що ніс є мов би відхожим місцем
або ринштоком мозку, через які він очищається від
флегми і нечисті. Через це він і мусить бути відлег-
50 лим, щоб цими нечистотами // не забруднились інші
члени.
Відповідь II: Оскільки ніс даний для нюху, то він
підноситься для того, щоб через свої отвори більше
вбирати повітря, що пахне. Можна тут додати й те,
що у людини ніс підноситься для прикраси, бо бачимо,
що ті, у кого ніс запалий або широко посаджений чи ті,
котрі його через якийсь випадок не мають, здаються
дуже потворними. А про тих, у кого ніс підноситься і
не малий, жінки мають якийсь особливий прогності-
кон (передбачення). Як пише Плутарх, стародавні
люди по носі багато про що судили. У персів обвислий
і закруглений до низу як у орла ніс вважався значною
вадою, тому вони завжди обирали собі царя, що мав
великого носа. По носі можеш також дізнатися про
51 збереження чи порушення незайманності. // Бо в кож¬
ної людини на кінчику носа є гострий шпичастий хрящ,
коли він роздвоюється так, що цей розділ може бути
намацаний пальцем, то це знак того, дівчина сметанку
злизала, а хлопець сало з’їв.
Питання: Чому людина має слабший нюх порівня¬
но з іншими тваринами?
Відповідь: Тому що має дуже вологий мозок, а інші
тварини мають тим сильніший нюх, чим сухіший у них
мозок. І є то знаком поганої комплекції 32 в людині,
коли немає нюху, бо та людина має занадто холодний
мозок.

Арістотелевські проблеми
353
Собаки і яструби, що мають сухий мозок, відзна¬
чаються добрим нюхом і здалека відчувають падаль.
Стервятники ж мають настільки сильний нюх, // що 52
дізнаються про падаль за декілька десятків миль.
Питання: Чому люди чхають?
Відповідь: Це відбувається внаслідок попадання
у мозок гарячих і їдких випарувань. Природа, напру¬
жуючись для видалення, намагається їх вигнати звід¬
ти, і тому людина чхає. І як легені очищаються від
слизу кашлянням, так і мозок очищається від цього
самого слизу чханням. Коли людина чхає, то це є
ознакою здоров’я, сили і міцності мозку, бо ті, що
наближуються до смерті, вже не чхають, хіба що,
ковтаючи, 5Іп§иКапі (хриплять). Коли хворий чхає,
звичайно кажуть, що це до здоров’я. 56
Питання: Звідки походить звичай бажати доброго [53]
здоров’я?
Відповідь: // звідти, як пише Бароній, що колись у
Римі була поширена дуже страшна морова пошесть,
і якщо хтось з людей чхав, то тут же й помирав. Тому
в той час для припинення цієї пошесті вигадали таке
вітання, після якого людина, що чхає, залишалась здо-
ровою. Разом із звичаєм воно дійшло й до нашого ча¬
су 33.
Питання: Чому коли хтось стоїть на теплому со¬
нячному місці, то чхає, а якщо на місці, теплому від
вогню, то не чхає і не кашляє?
Відповідь: Оскільки сонячне тепло лише виводить
гарячі випари, але їх не перетравлює, то ці випари,
що перебувають у мозкові, викликають чихання або
порскання. Тепло ж від вогню одночасно і витягує
ці випарування і їх перетравлює, після чого // мозок, 54
якщо не має в собі таких гарячих випарювань, звіль¬
нюється від чихання.
Питання: Де нюх має своє місце або сидіння? 34
Відповідь: Місцем і сидінням нюху є одна жилка
під ніздрями, яка підходить близько до мозку. Ця жил¬
ка не має в собі жодного запаху, але схильна до прий¬
няття всіх запахів.
Питання: Як відбувається нюхання?
Відповідь: рег еуарогаїіопет (через випарювання),
тобто від нагрітої пахучої речі виходять якісь тонкі
випарювання, які відповідно до своєї міри і сили над¬
ходять до органа чи місця сидіння нюхальної здат-
12 8-328

354
Касіян Сакович
55 ності. Звідси можемо знати, // що літом через спеку
і тепло речі, що пахнуть, більше пахнуть, а ті, що
смердять, більше смердять, ніж взимку, але це я зали¬
шаю фізикам 35.
Питання: Яким є середовище нюху?
Відповідь: аег (повітря) і вода, але не самі по собі,
якими вони є за своєю елементарною сутністю, а тільки
в поєднанні з пахучою річчю стають середовищем ню¬
хання. Тому як птахи в повітрі, так і люди, що живуть
на землі, оновлюються й омолоджуються здоровим,
чистим і запашним аегеш (позітрям^/ббираючи його
в себе, дихають, і чим буде той аег духм’янішим, тим
кориснішим. І навпаки, це ж повітря, запорошене й
зіпсоване в нечистих і сморідних місцях, завдає ве-
56 ликої шкоди здоров’ю. // Звідси запасливі люди, що
мають достаток, під час морових пошестей, не лише
носять пахучі речі при собі, а й вживають їх. Бідніші
для уникнення зараження найчастіше вживають пе¬
регнане вино. Те ж розумій і про воду, яка при по¬
єднанні з якою-небудь пахучою річчю виділяє такий
само запах, бо сама по собі ηεςιιε осіогеш πες, іаеіогет
ЬаЬеі: (не має ні приємного запаху, ні смороду), але
поєднана з медом, пахне медом, який приваблює до
себе не лише мух, а й людей 38.
Питання: Які тіла пахнуть?
Відповідь: Согрога шіхіга, поп зітріісіа (змішані,
а не прості тіла)37, тобто тіла, утворені внаслідок
57 поєднання різних рідин і якостей. Елементи // ж не
пахнуть, бо будучи зітріісіа (простими), не скла¬
даються ні з чого, крім першої матерії38. Навіть
тіхіга согрога (змішані тіла) не вбі пахнуть, як золо¬
то, срібло, перли, дорогоцінні й прості камені. Скло,
залізо й інші метали не мають жодного запаху через
свою велику сухість, бо пахучість іп Нишійо еі зіссо
сопзізШ (складається з вологого й сухого), залежить
від вологості й сухості речі. І хто належно пригля¬
неться до природи, розкриє істинні й достатні причи¬
ни 39, через які вона не дала деяким речам запаху й
смаку. Адже коли б вони, крім своєї пишноти, мали ще
запах і смак, то люди ще з більшою жадібністю прагну¬
ли б їх придбати. Тоді б замість шафран а люди при¬
правляли собі їжу золотом, від чого настала ще. б
58 більша дорожнеча. До того ж великі труднощі // бу¬
ли б при перевезенні золота і срібла з місця на місце.

А рістотелевські проблеми
355
Бо коли нічні злодії часто добираються до панських
шкатул, що не видають жодних запахів, то якби золото
ще й пахло, грабіжники ще швидше знаходили б його.
РОЗДІЛ VI
ПРО ВУХА / СЛУХ
Питання: Що є вухо?
Відповідь: Вухо є зовнішня округла частина органа
слуху, що має в собі різні викривлення і заломи; воно
називається апГгасІиз (вигином) і служить для того,
щоб сильний гуркіт і дзвякання, що приходять до ву¬
ха, спочатку в цих вигинах і закутках затримувались,
а потім полегенько підходили до самого // місця слу- 59
ху, не завдаючи органові слуху своїм швидким і на¬
сильним входом якоїсь шкоди.
Питання: Яке місце є місцем слуху?
Відповідь: Є певна перетинка у вусі, яку латиняни
називають тегіп§а або інші зугіп^а. Вона, як кажуть
філософи, містить у собі непорушне природне повіт¬
ря — аегет ітшоЬііеш. Ця перетинка не видає жод¬
них звуків і шумів, проте схильна до сприйняття будь-
якого дзенькання і звучання. Коли якесь гуркотіння
доноситься до цієї перетинки, цей орган негайно змі¬
нюється і чує, що відбувається ех соїііяіопе сіиогиш
согрогит (із зіткнення двох тіл) і тоді ця перетинка
рухається і бринить.
Питання: Яким є середовище цього відчуття?
Відповідь: II його середовищем, як і інших відчут- 60
тіе, є повітря і вода, але лише своїм способом. Чим
чистіше і нерухоміше повітря, тим краще й голосніше
чути, як це буває вночі за доброї погоди. Вода є середо¬
вищем слуху для риб, тому що вони у воді добре чують
шум і звук. Чим чистішою і прозорішою є вода, тим
сильніше вночі чутно в ній звук.
Питання: Звідки походить гуркіт?
Відповідь: Із взаємного ударяння двох твердий тіл,
бо м’які речі не можуть створювати гуркоту. Але ти
скажеш: немає тіла більш м’якого, ніж повітря, але
коли в нього ударяти іншим твердим тілом, воно по¬
роджує сильний гуркіт або звук. Наприклад, якщо //
хтось вистрелить у повітря з мушкета чи гармати, який 61
буває гуркіт, або при швидкому випусканні стріли з
лука, який стук створює тетива своїм ударянням об
12*

356
Касіян Сакович
повітря, або скажу ще ясніше, коли машталір б’є
батогом по повітрю, як він голосно стукає і який ве¬
ликий гуркіт від цього удару чуємої Отже, гуркіт
спричиняється не лише із взаємного ударяння двох
твердих тіл, але, як ти чув, із співударяння твердого
і м’якого 40.
Відповідаю: потрібно знати, що хоча аег є один за
числом і одне тіло, проте з різних точок зору уявляєть¬
ся різним і утворює різні наслідки. Як ти вже чув,
аег — середовище бачення, нюху, а також і слуху,
62 але в різний спосіб, оскільки, // з однієї точки зору,
він є частиною середовища, а з другої — частиною
тіла, що його ударяють. І коли створює з себе такий
тряскіт і гуркіт при стрілянні з рушниці, при спус¬
канні тятиви на луці, при ударянні машталіром ба¬
тогом — то все це є наслідком раптового і сильного
удару по повітрю. І хоч повітря за своєю природою
витончене і м’яке, при такому швидкому і сильному
ударі воно над свою природу зганяється в одну купу,
згущується і стає всупереч своїй м’якості й тонкості
настільки твердим тілом, що під час несподіваного
пострілу розриває перетинки, а іноді і печі обвалює.
Коли об цей аег несподівано скупчений, але не затвер-
63 ділий, ударяється інша річ, // то виникає ляскіт і
гуркіт. Ті ж речі, які будуть торкатися аега легенько,
зовсім не спричинять гуркоту і ляскоту, як, наприк¬
лад, плавно спущена тятива, легкий і повільний удар
батогом, слабо набитий мушкет — створюють легкий
і слабий тріск.
Питання: Що таке луна і звідки вона походить?
Відповідь: Луна є відзвуком, що відбивається від
якогось твердого тіла і повертається знову туди, звід¬
ки вийшов, так само, як і м’яч, кинутий на стінку, яка
не дає йому йти далі, повертається назад тоіи геНехо
(зворотним рухом). Така подібність називається лу¬
ною. З цієї подібності ми можемо легко зрозуміти, що
46 коли аег, дуже ударений сильним звуком або якимось
[64] тілом, стрімко рухається // до свого сепігиш (центру)
шукаючи виходу, на шляху до якого йому трапляються
перешкоди: стіни чи гори, скелі, вулиці чи дерева в
лісі, бо луна, звичайно, буває в таких місцях; тоді,
вдаряючись об стіни, скелі, гори, що там є, і т. п.,
видає з себе такий відзвук, який ми називаємо луною.
Вона буває й тоді, коли хтось рубає дрова або голосно

Арістотелевські проблеми
357
говорить біля дзвонів, лютень, цитр тощо. В цей час
дзвони і лютні видають тихий відзвук, тому що їх
торкнувся своїм рухом сильно ударений аег.
Питання: Для чого природа дала тваринам вуха?
Відповідь: Передусім для того, щоб вони були ор¬
ганами слуху. По-друге, для того, щоб мозок через
вуха міг очищуватися від холери, як через ніздрі від
флегми. А те, що // холера виходить з людини через 63
вуха, легко можна зрозуміти, спостерігаючи нечисто- [65]
ти і гній, що виходять з вуха, які е жовтими й гірким,
а це є властивості холери.
Питання: Чому людина на відміну від інших тва¬
рин має округлі вуха?
Відповідь: Тому що будь-яка ціла річ і її частини
повинні бути подібні між собою. І оскільки голова у
людини кругла, остільки й частина, тобто вухо, упо¬
дібнюючись їй, округле. Подібно цьому округлі водяні
або дощові краплі, тому що вода як елемент округла.
Інші тварини мають видовжену голову, тому й вуха у
них довгасті.
Питання: Чому тварини перед непогодою підій¬
мають вуха?
Відповідь: // У той час повітря буває вологим і во- 66
ни підіймають вуха, розширюючи їх, щоб від цього
аеру зволожився мозок. За доброї погоди вони опус¬
кають вуха, щоб цим же аером він не сушився 41.
Питання: Чому птахи не мають вух?
Відповідь: Природа жодному створінню не дає ні¬
чого такого, щоб перешкоджало його справам 42. Тому
вона не дала вух птахам і рибам, щоб не було перешко¬
ди: першим — для літання, другим — для плавання.
Проте і птахи і риби мають якісь дірочки, якими вони
чують звук і шум.
Питання: Чому нетопирі мають вуха, хоча й зали¬
шаються птахами?
Відповідь: II Хоча нетопирі мають крила й літають, 67
вони не є справжніми птахами, але почасти є мишами
і тому природа дала їм вуха як мишам.
Питання: Чому інші тварини рухають і хитають
вухами, а людина — ні?
Відповідь: Передусім тому, щоб людина могла спо¬
кійніше слухати, адже їй належить більше слухати,
ніж говорити. По-друге, тому, що у людини є тіло,
яке наростає в кінці вуха, в ньому розташовуються

358
Касіян Сакович
жилки, що йдуть від щелепи, вони стягують вуха і не
дають їм рухатися. їх немає в інших тварин. Але коли б
ці жилки в людини розтяглись, то вона ворушила б
54 вухами, це іноді трапляється, і тоді деякі ними вору-
[68] шать. //
РОЗДІЛ VII
ПРО РОТ
Питання: Для чого природа дала рот?
Відповідь: Для багатьох вигід. Насамперед для
того, щоб він був воротами для шлунку. По-друге,
щоб був органом мови. По-третє, щоб аег, який ми вби¬
раємо, спочатку нагрівався й не таким сирим йшов
до серця.
Питання: Для чого перед ротом маємо губи?
Відповідь: По-перше, щоб вони були мов би ворота¬
ми до стриманості язика, і язик би не поривався гово¬
рити раніше, ніж губи порадять. По-друге, для того,
щоб зуби не псувались від холоду, природа їх сховала
за губами. По-третє, для того, щоб зуби, приховуючись
за губами, не завжди блищали, бо було б негарно //
69 та й небезпечно ходити із зубами, що видніються, бо у
відкритий рот можуть залетіти мухи або ще що-небудь.
Питання: Чому рот рухається в різні сторони?
Відповідь: Для вимовляння різних звуків. Адже
видно й оком, що людина, і коли говорить і вимовляє
різні літери, мусить надавати ротові різні форми. На¬
приклад, коли хоче сказати «А», то мусить відкрити
рот, а коли хоче вимовити «В», то повинна спочатку
з’єднати, а потім розвести обидві губи. Коли говорять
«Д», то кінчик язика вкладають між зубами. Так само
буває й з «Р», «К», «Ь», «5», «X», «Ζ» і т. д., бажаючи
вимовити різні літери, ми повинні повертати язик в
роті. Вимовляючи руські букви, ти також можеш пе¬
реконатися, що потрібно надавати ротові різну форму,
70 якщо хочеш // сказати «аз», «буки», «веди» і т. п. При
цьому ти як розтулюєш губи, так і з’єднуєш їх. Так,
коли говориш «веді», то верхня губа округляється, а
нижня звичайно торкається верхніх зубів.
Питання: Чому ми маємо два ока, два вуха, а один
рот?
Відповідь: Щоб людина більше слухала, ніж гово¬
рила, більше вбирала ті знання, які може одержати

Арістотслевські проблеми
359
через вуха, ніж навчала, що вона робить через рот.
І все це ти знайдеш у мудрих, а в дурних — навпаки.
До цього можна додати й те, що швидше один рот мож¬
на нагодувати, ніж два чи три.
Питання: Чому людина позіхає і як це відбу¬
вається?
Відповідь: Позіхання походить від грубих // ви- 71
парувань, що наповнюють щелепи. Щоб їх вигнати,
природа змушує людину відкривати рот. І це звичайно
буває, коли хтось не виспався, бо в цей час утворюється
найбільше грубих випарувань від нетравлення шлун¬
ка, бо ж хто погано спить, той погано перетравлює,
а хто добре спить, добре й перетравлює.
Питання: Чому людина позіхає, коли бачить іншу,
позіхаючу?
Відповідь: Це відбувається від імагінації (уявлен¬
ня), мов би од пригадування, яке нападає на людину,
коли вона бачить іншу, що позіхає 43. І вона б н^ позі¬
хала, як би та не нагадала про позіхання. Так само
приходить і бажання поїсти, коли бачим когось, хто
жує і так же й осел випускає сечу, коли бачить другого
осла, що робить це саме. //
РОЗДІЛ VIII 72
ПРО ЗУБИ
Питання: Для чого природа дала тваринам зуби?
Відповідь: Для різних потреб, як, наприклад, ку¬
сання, жування, перетирання їжі. Людині — ще й
для мови, а деяким тваринам природа дала зуби не
тільки для кусання корму, а й для захисту. До таких
тварин належать собаки, вовки, вепри.
Питання: Чому рогаті тварини на верхній щелепі
не мають зубів?
Відповідь: Матерія зубів і матерія рогів одна й та
сама, тому у цих тварин немає на верхній щелепі зубів,
оскільки їх матерія перетворилася на роги. Такі ро¬
гаті тварини не можуть добре пережовувати їжу, через
це природа дала їм більшу кількість шлунків. Віл,
наприклад, має чотири шлунки, це добре видно, коли
ми розглядаємо нутрощі і переконуємося, що шлунок
ділиться на чотири частини. Першу називаємо книги,
друга є як сітка, третя — як шкіра лося, четверта —
слиз. Це і є її чотири шлунки, які розділені і мають

360
Касіян Сакович
окремі закриття. Погано пережований корм переходить
від одного з них до другого для кращого перетравлю*
вання.
Питання: Чому передні зуби з’являються раніше,
ніж корінні?
Відповідь: Тому що обов’язок передніх зубів, які
є більш гострими, полягає у відкусуванні і мов би
перерізанні їжі. Корінні або задні зуби, більш широкі
й тупі, мають інший обов’язок — жувати, тобто подріб¬
нювати, розтовкувати і розкришувати ту ж їжу. //
72 А оскільки спочатку треба відкусити, а потім — жува¬
ти, природа й дає раніше передні зуби, а потім
задні.
Питання: Чому деякі тварини відразу народжую¬
ться із зубами як ягнята, козенята, а деякі без зубів,
як людина?
Відповідь: Тому що природа не дає нічого зайвого
й не відбирає необхідне, але дає лише те і тоді, що
кому і коли до життя належить. Оскільки народжена
людина харчується материнським молоком, їй не пот¬
рібні зуби, тому природа їх і не дає до тих пір, поки
вона не робиться здатною вживати більш густу і твер¬
ду їжу, ніж молоко. Інша справа — тварини, що жи¬
вуть іншим способом **: народившись, вони відразу
73 самі 11 шукають собі поживу, скубають трави і зілля.
Тому природа дає їм зуби зразу ж, як тільки вони
народжуються.
Питання: Чому птахи не мають зубів?
Відповідь: Тому що замість них вони мають носи
або дзьоби, які походять з тієї ж матерії, що й зуби,
і виконують ті самі обов’язки.
Питання: Чому інші відрубані або зіпсовані кіст¬
ки не відновлюються, а зуби в міру їх випадання знову
виростають на тому ж місці?
Відповідь: Тому що всі інші кістки народжуються,
як кажуть латиняни, ех Ьитісіо гасіісаіі (із зародкової
вологи), тобто разом з початком життя з основної воло¬
ги і тому утворюються ще в материнському животі.
74 Зуби ж виникають ех Нитісіо пиіхітепіаіі, // тобто з
поживної вологи, яка щодня поновлюється і прибуває
з їжі. Тому й зуби, що походять з неї, повинні понов¬
люватися і рости. До цього варто додати й те, що коли б
вони не поновлювались, то так би затуплювалися і
з’їдалися від твердої їжі, що їх зовсім не стало б.

Арістотелевські проблеми
361
Питання: Чому у людини зуби починають випадати
коло семи років?
Відповідь: Тому що приблизно в цей час починає
змінюватись природа людини 46, вона зміцнюється в
силі, готуючись до прийняття більш грубих рідин,
кількість яких збільшується разом з твердою їжею.
Тому поки людина вживає м’яку їжу, вона задоволь¬
няється більш м’якими і слабими зубами. Але коли
приступає до вживання більш твердої їжі, тоді їй по¬
трібні й більш міцні й тверді // зуби. Отже, при ВЖИ- 75
ванні грубої й твердої їжі слабі й тонкі зуби повинні
змінитись твердішими. І все це здійснює провидіння
природи 4в.
Питання: Чому у людей і тварин зуби на старості
чорніють?
Відповідь: Відбувається це внаслідок псування і
загнивання як їжі, так і флегми. Де загнивання від¬
бувається через слабість природного тепла у старих
людей і безсловесних тварин. Але це загнивання, не
очікуючи старості, ти можеш побачити і в молодих
людей, знаком його є поганий запах із рота.
. Питання: Чому зуби швидше відчувають біль //
від холодного, ніж від гарячого, від якого вони й зов- 76
сім можуть не страждати, бо, як кажуть деякі, що хоч
би їм і розжарене залізо на зуби покласти, вони нічого
не відчувають, але якщо візьмуть до рота холодне
питво, воду чи сніг, то відразу ж відчувають біль в
зубах, так само, як і від вітру?
Відповідь: Оскільки кістки за природою холодні й
сухі, вони утримуються від тепла своїм холодом. Ко¬
ли ж вони виходять за міру 47 властивого їм холоду,
притаманного даному темпераментові48; стану, то по¬
чинають боліти. Однак класти розжарене залізо на
зуби, я й сам не пробував і іншим не раджу проводити
цей експеримент 4#.
Питання: Скільки у людини зубів?
Відповідь: Тридцять два. На верхній щелепі шіст¬
надцять і на нижній // шістнадцять. Деякі кажуть, п
що у жінок зубів менше, зеН ςυίδςιιε, питегеі арий зиат
ихогеш (але кожний може порахувати у своєї жінки).
Однак у жінок зуби дрібніші і щільніші.

362
Касіян Сакович
РОЗДІЛ IX
ПРО ЯЗИК І ВІДЧУТТЯ СМАКУ
Питання; Що таке язик?
Відповідь; Язик є частина тіла, нещільна, слизька,
рухлива, подібна губці, розташована посередині рота,
е органом пізнання різних смаків в їжі та напоях, що
попадають до рота. Він же підштовхує до зубів їжу
для того, щоб вони її пережовували і подрібнювали на
маленькі шматочки. Язик також дуже потрібний люди¬
ні для формування мови. //
78 Питання: Чому язик м’який і Повний дірочок?
Відповідь: Оскільки язик є органом смаку, то для
того, щоб до нього легше проникав смак їжі, він пови¬
нен бути м’яким, нещільним і мати багато дірочок.
Відповідь II: Щоб приймати в себе флегму із шлун¬
ка й голови, яку він вживає для розжовування і роз¬
мочування їжі, а також для її ковтання. Ми бачимо,
що ті, у кого пересохло в горлі, не можуть проковтну¬
ти їжу. Непотрібна флегма тим же язиком з рота ви¬
штовхується.
Питання: Чому язик при лихоманці будь-яку їжу
відчуває як гірку?
Відповідь: Згідно з думками вчених, пропонується
така відповідь: у той час шлунок повний холери, тобто
79 жовчі, // яка, будучи сама гіркою, через випари, що з
нього виходять, попадає на язик і робить гіркими всі
інші речі.
Питання: Чому одні мають добру вимову, а ін¬
ші — погану, одні заїкаються, інші не можуть вимови¬
ти латинське «ер» і руське «йорієр»?
Відповідь: Це відбувається через поганий стан язи¬
ка, коли жилки для флегми, якими рухається язик,
розм’ягчуються і послаблюються. Звичайно це буває
з дітьми, що мають дуже вологий мозок. Тому й жилки,
на яких повертається язик і які всі йдуть від мозку як
від джерела, також повинні бути вологими й ослабле-
80 НИМИ. //
Питання: Чому язик змії, який ми називаємо жа¬
лом, має в собі отруту, так само як і язик скаженої
собаки, у якої навіть піна, що утворюється на язиці,
отруйна?
Відповідь: У змій і ящірок отрута наявна від при¬
роди, але коли вони зляться, то вона по певних жил-

Арістотелевські проблеми
363
ках підходить до язика. Тому коли ці жилки у змії
перерізати і випустити з них отруту, яка є у неї в го¬
лові мов би в якихось мішечках, тоді можна брати змію
руками і носити її за пазухою, як це звичайно роблять
німці, фокусники і шарлатани, які з аптечними лі¬
ками їздять по ярмарках. Адже вони звикли торкатися
змій пальцями, вішати собі на шию, прикладати до
грудей, говорячи простакам для того, щоб збути їм
свої ліки, // що це їм не шкодить через ТІ ЛІКИ, ЯКІ ВОНИ 81
продають. А в цей час отрути у змії й про око немає.
Дай одному з них іншу змію, свіжу, відразу ж поба¬
чиш, чи посміє він її повісити на шию, хіба що якимсь
закляттям зв’яже, а не своїми ліками 60.
Собаки ж, хоча від народження свого отрути в собі
не мають, але коли робляться скаженими, то причиною
цього є загнивання, псування і запалення крові. І це
загнивання настільки велике, що призводить до
отруєння. І як не дивно, але людина такою отрутою,
що утворилася в ній, іноді заражає іншу людину наче
моровою пошестю, французьким гостем або постільною
хворобою.
Питання: І/ Чому собака гоїть рани, зализуючи їх 82
язиком?
Відповідь: Тому що всі рани лікуються природним
теплом, бо в неживому, в якому немає тепла, жодну
рану вже, певно, не вилікуєш. Облизуючи рани, со¬
бака, що має теплий язик, тим самим їх лікує. По-дру¬
ге, при лікуванні ран потрібно вимочувати і сушити ту
рідину, яка буває в рані від наривання. Слина, особли¬
во натще, має лікувальну силу. Тому нею змазують
і лишаї. І якщо хтось іноді не має мила, то вмиваю¬
чись, може вжити її замість мила.
Питання: Чому язик іноді втрачає здатність гово¬
рити?
Відповідь: Це буває передусім тоді, коли духи, що
йдуть від мозку 61, і рухають II тіло, не пропускаються 83
до язика. Трапляється це з тими, які вражені пошестю
або паралічем, і тоді в них відбирає разом руки, ноги,
мову. Друга причина буває від великого ослаблення
язика через надмірну вологість. Це й на око часто
можна побачити у п’яних людей, коли хтось з них
хоче щось сказати і не може, так що навіть «дай, боже,
здоров’я» не вимовить, а коли й вимовить, то ледве йо¬
го зрозумієш. Для таких може бути придатним псалом

364
Касіян Сакович
Давидовий 113 (13), де йдеться про поганських богів:
«Вони мають уста — й неговорять, очі мають вони і
не бачать». Бо саме так іноді той' чи інший п’яниця
шукає, мацаючи, кухля, що стоїть біля нього, і дійсно:
«мають вуха — й не чують», «мають ноги й не ходять»
(113, 14—15). В тому тільки цей псалом не є слушним,
84 що там про ті ідоли сказано: // «Своїм горлом вони не
говорять» (113, 15) і не чутно від них ні звуку, а
п’яниці так сильно кричать, що справді дають про себе
чути всьому місту, як вони волають і крешуть по бру¬
ківці. Для таких варто б встановити турецькі закони,
бо коли у турків хто вп’ється, то отримує 80 ударів
канчуком.
Питання: Чому деякі люди плюють багато, а ін¬
ші — мало?
Відповідь: Ті, які багато плюють, маючи у собі силу
флегми і коли б не плювали, постійно б страждали б
від лихоманки, яка б починалась від такого надлишку
флегми. А ті, що мало плюють, мають менше флегми.
Надмір породжується нестравленням, нестравлення
походить від охолодження шлунка і всього тіла.
85 Питання: // Чому слина біла?
Відпоівідь]: Тому шо вона подібна до піни, завжди
білої від постійного руху.
Питання: Чому натще слина тонша, ніж після їжі?
Відповідь: Тому що зранку вона є справжньою,
такою як вона є сама по собі, а після їжі до неї домі¬
шується певна частина їжі, тому вона стає грубішою
і менш білою.
Питання: Що таке відчуття смаку — зепзиз §из-
іиз?
Відповідь: Де зовнішнє чуття, яке сприймає речі,
що мають смак.
Питання: Яким є орган смаку?
86 Відпоівідь]: Органом смаку є язик, що має // в собі
певну жилку, на кшталт сітки, яка розходиться по
всьому тілі. Ця жилка, що міститься в язиці, і є орга¬
ном смаку. Звідки походить, що коли якісь тварини не
мають язика, або мають замість нього щось інше (як
деякі пишуть про чорногуза), то такі тварини не мають
відчуття смаку.
Питання: Яким є середовище смаку?
Відповідь: Це відчуття, на відміну від інших зов¬
нішніх відчуттів, має не зовнішнє, а внутрішнє середо-

А рі ст от с ле в ські проблеми
365
вище і ним в язик. Воно безпосередньо (іттесііаіе)
сприймає смак і цим внутрішнім середовищем відріз¬
няється від інших відчуттів.
Питання: Яким є оЬіесіиш (об’єкт), матерія62
смаку?
Відповідь: Матерією смаку називаються // взагалі 87
всі речі, що мають смак і вживаються нами або як їжа,
або як питво. Для народження смаку поєднуються три
речі: сухість землі, вологість води й тепло. При цьому
де сухість і вологість наявні як матерія, тепло поєднує
цю сухість землі і вологість води як діюча причина —
саиза еШсасііаііз, зважуючи і залишаючи їх у певній
мірі ю. Візьми також тут до уваги, що чуття смаку
почасти залежить від речей, які входять до рота і
мають смак, а почасти від язика, що їх сприймає.
Бо як би не були смачні речі самі по собі, але без
здатного до сприйняття їх смаку язика ніяко-//го від- 88
чуття смаку не буде и, як це буває, наприклад, коли
язик сухий і не має достатньо вологи і слини. Так само
розумій і про речі, коли вони зіпсуються.
Питання: Скільки є родів смаку?
Відповідь: Арістотель нараховує їх вісім: сіиісет,
атагит, ріп§иет, заїзиш, асгет, асегЬиш, асиїит,
асебит (солодке, гірке, жирне, солоне, гостре, терпке,
їдке, кисле). Солодкий смак мають мед, інжир, цукор,
спілі ягоди; гіркий — жовч, полинь і т. д.; жирний —
масло, олія; солоний — сіль і морська вода. Гіркогост-
рими на смак є перець, часник; терпко-кислими — не¬
дозрілі яблука та інші фрукти. Асібиз іп оіеіз, асиіиз
іп асеїо еі гарЬапо (кисле — в рослинному маслі, їд¬
ке — в оцті і редьці).
РОЗДІЛ X
ПРО ВІДЧУТТЯ ДОТИКУ
Питання: Що таке відчуття дотику?
Відповідь: II Це зовнішнє відчуття, що сприймає 89
речі, яких можемо доторкнутися — регсіріепз іасііііа.
Питання: Яким є оЬіесіиш (об’єкт) або матерія
цього відчуття?
Відповідь: Іп §епего (в роді) будь-яке тіло, якого
можемо доторкнутися. Власне оЬіесіиш (об’єктом) є
яиаіііаіез (якості) як перші, так і другі55.

366
Касіян Сакович
Питання: Що ми називаємо ςιιβΠΙβίβδ ргішаз еі
5есигкіа$ (першими і другими якостями)?
Відповідь: (ЗиаШаіез або якості є латиною інші-
диш, зіссит, саіісіит, їгі§і<іит (вологе, сухе, тепле,
холодне), польською ж мовою ςιιβΙΗβδ або якість —
вологе, сухе, тепле, холодне. Без цих чотирьох якос-
90 тей жодна тварина жити не може. // Другі ж якості
називаються зесигкіагіае — вторинними, які є важ¬
кість, легкість, м’якість, твердість, гострість, шорст¬
кість.
Питання: Який є інструмент або орган цього від¬
чуття?
Відповідь: Про це існують різні думки різних фі¬
лософів. Одні говорять, що цим органом є шкіра, дру¬
гі, що — тіло, під шкірою, треті, що — жили, які роз¬
ходяться по всьому тілі 58. А ще деякі твердять, що
органом цього відчуття є одна жилка, яка охоплює
все тіло на кшталт сітки, так що в тілі немає жодної
частини або члена, де б ця жилка не проходила. Вона
справді пов’язує всі частини тіла і ними керує. З цього
зв’язку випливає, що коли якась ςιιβΠίβδ — якість до-
91 торкнеться // до якоїсь частини, то вона негайно відчу¬
вається цією частиною, а від неї це відчуття розхо¬
диться по всьому тілі 87. Наприклад, коли когось
поб’ють, то біль від того місця, по якому били, роз¬
ходиться по всьому тілі і йде аж до серця. Ця думка
здається нам найбільш слушною.
Питання: Яким є середовище дотику?
Відповідь: Це відчуття не має ніякого властивого
йому середовища, крім самого тіла, дотик до якого
опосередковує. Дійсно, відчуття дотику здійснюється
тоді, коли річ торкається речі ішшебіаіе (безпосе¬
редньо) як перо, що пише, паперу і т. д. Відчуття до¬
тику відрізняється від інших відчуттів (зору, слуху,
нюху) тим, що ті сприймають свій оЬіесіиш (об’єкт)
через зовнішнє середовище, тобто через аег (повітря),
92 воду, // а це — без будь-якого середовища. І хоча деякі
вважають середовищем цього відчуття аег (повітря)
і воду, це треба розуміти не рег зе (у власному зна¬
ченні), а рег ассісіепз (акцидентально)68. Адже твер¬
дість каміння ми не можемо пізнати через повітряне
середовище, не доторкнувшись до нього рукою. Так
само якби хтось не бив і не рубав тінь людини, він
завдяки цьому не торкається тіла людини, хоча там і

Арістотелевські проблеми
367
є середовище аег (повітря). Відчуття дотику виникає
у нього лише тоді, коли він торкається самого тіла.
І для того зоїиііз (невгамовних), з метою покарання в
школах іноді б’ємо, щоб більше відчуття спонукало
до більшої уваги і старанності в науках і доброчеснос¬
ті 59. Зір, слух, нюх здалека осягають колір, звуки,
запахи. І хоча відчуття дотику ми розглядаємо після
них немов би більш низьке, ніж останні, однак, потре¬
ба в ньому настільки велика, // не тільки асі *... $е<і 93
асі зішріісііег еззе (для... але просто для буття), бо ж
одна тварина без цього відчуття жити не може, а без
інших — може. Так, людина може жити, коли вона не
бачить, не чує, не відчуває запаху, але не живе без
вкладення харчу до рота, що здійснк.єгься через до¬
тикання, і без їжі, яка здійснюється через кусання.
Справді, інші відчуття відрізняються від цього відчут¬
тя достоїнством і перевагою, які через нього не набу-
ваються, але асі зішріісііег уіусгє (просто для життя)
це відчуття перевершує всі інші самою належністю
до життя. Відчуття дотику є мов би фундаментом усіх
відчуттів, на якому вони, кожне по-своєму, фун-
дуються. Особливо ж близько і потрібно воно відчуттю
смаку, оскільки річ, що має смакові властивості, по¬
винна спочатку торкнутися язика, // щоб язик міг 94
збагнути ЇЇ смак. Спостерігаючи таку тісну взаємодію
цих відчуттів, так що одне без другого не буває, деякі
філософи вважають їх за одне відчуття. Проте між
ними є й значна різниця, прощо достатньо говориться
у фізиці. Інші речі, що належать до відчуттів, будуть
уточнюватися при розгляді інших членів, як, наприк¬
лад, у наступному розділі буде згадано дещо про смак
і різні звуки, що походять з горла.
РОЗДІЛ XI
ПРО ПІДНЕБІННЯ ТА ГОРЛО
Питання: Що є раіаіиш — піднебіння?
Відповідь: Піднебіння є верхньою частиною рота,
трохи подовбаною оЬІиза (тупими) доріжками, через
які волога з мозку проходить до // рота. 95
Питання: Чому людям звичайно більш смачними
здаються солодкі речі, ніж гіркі або ті, що мають
якийсь інший смак?
* Слово не читається.

368
Касіян Сакович
Відповідь: Потрібно знати про природу взагалі,
що вона кохається лише в тих речах, які перебувають
у певній мірі (є поміркованими), з нею, тобто мають
співмірність з природою. Тому людська природа за¬
думувалась іп саіісіо іппаіо еІ Ьитісіо гасіісаіі — тобто
на вродженому теплі і вкоріненій вологості. Солодкий
смак, як вчить фізика, є в тих речах, що мають у собі
помірковану вологість і тепло. Тому ж природа лю¬
бить в смаку пропорційне і собі подібне. А гіркий смак,
що є гострим і сухим, є різким і неприємним і тому //
96 супротивним природі. Кислий — є холодним і таким,
що щіпає, тому природа його також не любить. Те ж
саме розумій і про інші смаки.
Питання: Чому кисле пробуджує апетит?
Відповідь: Весь апетит в шлунку полягає в тому, що
після того, як відбудеться стиснення його верху й от¬
вору, через котрий входить їжа, настає якесь всмокту¬
вання, яке ми звичайно й називаємо апетитом. Отже,
оскільки кисле завжди стягує і скорочує тіло і шлунок,
воно викликає апетит. Тому буває також, що п’яниці,
налившись по саме горло, розмочивши і розпустивши
подібно тельбухам свій шлунок, на ранок не мають
апетиту і хочуть тільки кислого. Це відбувається через
97 те, що кисле // стягує їх розширений шлунок. Але,
на мою думку, можуть п’яниці до цих кислих речей
не дуже пориватись, бо достатньо кисло буде їм у
пеклі.
Питання: Чому не бачимо того повітря, яке ми
в себе вдихаємо, але бачимо те, що видихаємо і випус¬
каємо назад, особливо взимку, при цьому не лише в
людини, а й у домашніх тварин?
Відповідь: Тому що повітря, яке виходить з нас,
уже не є справжнім повітрям, до нього домішуються
внутрішні випарювання і мов би спрага, що походить
від сердечного тепла. Внаслідок цього воно стає густі¬
шим і видимим, особливо взимку, тому що від холоду
воно також швидше густішає і ущільнюється. В цьому
воно подібне воді, яка літом прозора, рідка і м’яка,
98 а зимою, // коли замерзне, стає набагато щільнішою,
густішою і твердішою, тобто, як ти розумієш, льодом.
Питання: Чому у деяких людей погано пахне з
рота?
Відповідь: 3 тієї причини, що у них або пошкоджені
легені, або погано перетравлюється їжа в шлунку,

Арістотелевські проблеми
369
або ж тому, що в них на зубах і деснах утворюється за¬
гнивання від їжі і від рідини, особливо від пиятики.
Питання: Чому люди хриплять?
Відповідь: Це відбувається тоді, коли якась рідина
або рима, вийшовши з мозку, попадає в те місце горла,
де формується голос. Охриплість часто виникає також
через гнійники і виразки, що утворюються в горлі
з флегми. Рідина, яка виділяється з них, розм’якшує
і розтягує частини горла, призначені для голосу. Те,
що може бути певною ознакою // охрипання, найчасті- 99
ше спостерігаємо в п’яниць, бо вони часто змочують
горло.
Питання: Чому в усіх тварин самиці мають більш
витончений і гарний голос, так само як і жінка порів¬
няно з чоловіком?
Відповідь: Підставою відповіді на це питання хай
буде те, що звук виникає тоді, коли повітря прохо¬
дить через якесь вузьке місце. Ми можемо це побачити
на трубах і дудках, чим ширше чи вужче те місце,
через яке проходить подув повітря, тим грубішими
або тоншими будуть звуки, що видаються. Це й на око
видно на органі, більші трубки якого видають більш
низький звук, середні — середній, а тонкі — тонкий.
Виходячи з цієї підстави, відповімо так: органи чоло¬
віка більш грубі, // а жінки — більш тонкі, чоловіки 100
мають більш просторе горло й широку трубку, тому й
голос у них грубіший. ЖІНКИ, які мають більш тонкі
трубки, мають і більш тонкий голос. Ця співрозмір-
ність підтверджується двома прикладами. Перший:
у молодих людей, що мають тонкий голос і співають
дискантом, коли приходять в літа, змінюється голос і з
кожним роком він стає грубішим і чим далі, тим гру¬
бішими стають голосові органи. Другий: ті, які добре
п’ють, добре й співають, бо тим п’янством так розши¬
рюють собі горло, що коли раніше пищали дискантом,
то тепер ревуть басом.
Питання: Чому стають сиплими ті, які побачили
вовка?
Відповідь: Різними про це є // дискурси філософів. 10і
Деякі з них говорять, ніби вовк отруює людину по¬
дібно Василіску, бо, будучи ненажерливим звіром,
він випускає через повітря заразні випари, що похо¬
дять від нестравності їжі. Але, залишивши їм їхню
віру, наведемо більш властиву причину в#, за якою

370
Касіян Сакович
людина, побачивши вовка, лякається і від переляку
тепло завжди спрямовується до серця і залишає інші
члени. Тоді вони мерзнуть і слабшають. Треба розу¬
міти в той час і щодо горла, яке також, слабіючи, стає
хриплим.
Питання: Чому малі пташки голосніше і довше
співають, ніж великі?
Відповідь: Голосніше тому, що тонкий голос завж¬
ди, коли він наляканий, краще чутний, ніж грубий;
102 а більше тому, що // духи не розбігаються в них по
великому тілу, поєднані, вони викликають у них
більше бажання, а потім і триваліший спів.
Питання: Чому риби не мають голосу?
Відповідь: Тому що риби не мають таких легенів,
як інші тварини, легені яких подібні міхам, що вби¬
рають повітря і знову випускають, а голос без повітря
бути не може, а отже, і без легенів.
Питання: Чому коли до вбитого приводять того,
хто його вбив, у вбитого починає кров текти з ран?
Відповідь: Філософи наводять таку природну при¬
чину цього: вони говорять, що в цей час у винуватця
злочину, який боїться заподіяного вчинку, тепло пря¬
мує до серця, яке стає гарячим і ця гарячість через
103 повітряне середовище // підходить до ран (вбитого) і їх
нагріває. Після цього нагрівання рани починають
кровоточити. Цей дискурс філософів здається розумним
доказом. Однак краще сказати, що це божа, а не при¬
родна справа, бо кров вбитого волає до господа бога
про помсту виноватцю вбивства в1.
РОЗДІЛ XII
ПРО ШИЮ
Питання: Для чого тварини мають шию?
Відповідь: Передусім· для форми всього тіла, бо
було б негарно, коли б голова йшла прямо з тулуба.
Тоді за своєю формою людина мало відрізнялася б
від риби. І дійсно бачимо, що ті, які мають коротку
шию, є дуже безформними. По-друге, шия дана для
104 опори голови і більш швидких // і легких її поворотів
в усі боки. Бо інакше людина, коли б захотіла щось
побачити, мусіла б уся повертатися. По-третє, щоб
серце, завжди тепле, було далі від мозку, бо мозок,

А рістотелевські проблеми
371
будучи холодним, завжди є протилежним серцю і не
може разом з ним або близько від нього міститися.
Питання: Чому деякі тварини, як журавлі й бо-
цюни, мають довгу шию?
Відповідь: Для того, щоб вони могли легше знахо¬
дити поживу. Адже птахи, що мають такі довгі шиї,
живуть біля води й шукають для їжі змій, жаб, які
знаходяться глибоко в норах.
Питання: Чому шия має у собі уасииш — тобто
порожнє місце, що знаходиться в горлі напочатку від
язика?
Відповідь: II Потрібним це зробила природа з двох 105
причин. По-перше, щоб страва мала прохід до своєї
горлової жили, яка називається грецькою мовою
ήσοφανως, що мов би ковтає їжу. Друга,— щоб по¬
вітря, якевдихається і знову видихається, мало прохід
до своєї жили і, доходячи через цю жилу до легенів і
серця, їх охолоджувало. Через цю жилу видаються
звуки. Це видно з того, що коли хтось, споживаючи
їжу, говорить, то йому в голосову жилу попадають
крихти хліба або краплі води і тоді людина чхає.
Звідси відомо, що є одне горло, яким їмо і п’ємо, й
інше, яким говоримо й співаємо. //
Питання: Для чого в шиї є кістки? іо&
Відповідь: По-перше, для кращого і міцнішого
підпертя голови, бо коли б у шиї не було кісток, голо¬
ва б просто не могла триматися і схилялась би то на
один, то на другий бік. По-друге, тому що через них
головний мозок входить прямо в позвонок.
Питання: Чому коли курці відрізаємо голову, вона
ще довго рухається, а коли перерізаємо шию чолові¬
кові, то зовсім не рухається?
Відповідь: Тому що кури та подібні їм тварини
мають сухі і стислі пєгуоз (нерви) або жили ®2, в яких
затримуються рушійні духи й після втинання шиї.
Ллє у людини ці жили просторіші, через них після
перерізання шиї ці духи виходять і залишають тіло.
РОЗДІЛ XIII
ПРО ПЛЕЧІ, СПИНУ І РУКИ І/
Питання: Для чого природа дала плечі? Ю7
Відповідь: Для виконання роботи і носіння тягарів.
З цієї причини вони широкі й костисті, щоб носити

372
Касіян Сакович
важкі речі, а також і округлі, щоб на кожний бік мог¬
ли легше повертатись.
Питання: Чому природа дала плечі лише людині,
а іншим тваринам з них зробила передні ноги?
Відповідь: Природа схилила тварин до землі, щоб
вони шукали собі їжу. Для цього ж дала їм й таку
постать та чотири ноги, щоб вони вірніше знаходили
собі поживу і втікали від ворогів. Людині ж, народже¬
ній для різної праці та ремесел вз, природа дала такі
108 плечі й руки //, щоб вона ними і працювала і борони¬
лась від ворогів.
Питання: Чому у деяких людей обидві руки бу¬
вають однакової сили і вони однаково володіють як
правою, так і лівою рукою?
Відповідь: Тому що ці люди мають гаряче серце,
що дає достатньо тепла лівій стороні, за яким і сила
йде і непохибно такі люди мають добру комплекцію.
Питання: Чому серед жінок не знайдеш такої, що
однаково б добре володіла обома руками?
Відповідь: Тому що всі жінки від природи холодні
і, коли б, як говорив Гален, знайти найгарячішу від
природи жінку і найхолоднішого від природи чолові-
109 ка, як кажуть латиняни іп ІаШисііпе запНаііз 1е$-//ііз
(в межах повноти чоловічої сили), то все ж чоловік
буде гарячішим за жінку. І тому що жінки є такої
холодної комплекції, вони не можуть мати такої сили,
як чоловіки.
Питання: Чому пальці мають так багато членів?
Відповідь: Для того, щоб можна було краще і міц¬
ніше взяти кожну річ.
Питання: Чому всі пальці мають по три члени,
а великий лише два і, незважаючи на це, є довшим,
ніж решта?
Відповідь: Якщо придивитись до великого пальця,
то можна побачити, що він також має три члени, але
третій сидить глибоко в тілі, приріс до руки і тому є
міцнішим. До того ж він більший і мускулистіший,
а від цього і більша в ньому сила.
і ю Питання: Чому права рука звичайно // є грубішою,
а пальці її мускулистішими, ніж на лівій, тоншій і
гладкій?
Відповідь: Тому що правою рукою частіше ко¬
ристуємось, частіше виставляємо її на вітер і сонце,
звідси вона й грубіша. Ліва, що є менш роботящою,

Арістотелевські проблеми
373
частіше — в одних ніжиться у рукавичках, у дру¬
гих — в кишенях, а ще в інших — за пазухою.
Питання: Чому деякі люди краще працюють лівою,
ніж правою рукою?
Відповідь: Тому що в таких людей серце більше на¬
діляє своїм теплом ліву сторону, ніж праву, а внаслі¬
док цього тепла більша сила буває в лівій руці.
Питання: Чому дуже хворі відкривають руки І
плечі?
Відповідь: Відбувається це через велику тугу хво¬
рого, який вже знаходячись біля кінця, відкриває //
й викладає руки. Така туга є ознакою близької смерті, ш
Питання: Кому на якому пальці належить носити
перстень?
Відповідь: На великому — вельможним панам, геть¬
манам, князям, королям, на другому за рахунком —
купцям і ремісникам, на середньому — простим му¬
жикам і селянам, на четвертому — вченим людям, ду¬
хівництву і докторам, на п’ятому — паннам і моло¬
дим хлопцям.
РОЗДІЛ XIV
ПРО НІГТІ
Питання: Звідки походять нігті?
Відповідь: Вони так само, як і волосся, походять
від надмірної вологи і випарувань. Ці випарування 112
розходяться // по органах людини, деякі з них дося¬
гають кінців пальців і там від холоду повітря нав¬
коло них осаджуються, затвердівають, перетворю¬
ються мов би на рогову матерію і стають нігтями.
І в тому, що матерія нігтів і волосся одна й та ж, мо¬
жемо переконатися, бо в людей тонких, що мають
загострені форми, волосся й нігті виростають покруче¬
ними.
Питання: Для чого природа дала нігті?
Відповідь: Тваринам дала передусім для захисту
від інших тварин, а деяким ще й для одержання їжі,
як, наприклад, яструбам, балобанам, кобцям, соко¬
лам та іншим хижакам. Скоту для швидкого й трива¬
лішого бігу. А людям на пальцях рук — для кращого
і сильнішого схоплювання, на ногах // для кращого і ІЗ
ступання. Що це дійсно так, переконуємося, коли на

374
Касіян Сакович
пальці руки позбудешся нігтя, бо не зможеш так міцно,
як бувало раніше, схопити будь-яку річ, а коли на
нозі втратиш ніготь, не зможеш на тому пальці твердо
стояти. Людина може також іноді вживати нігті за¬
мість гребінця і щітки для розчісування волосся і
для очищення тіла від нечистот і бруду. І зовсім не
знайдеш в людському тілі найменшої частини, яка
була даремно дана природою®4. Тому й пише Коханов-
ський:
\Уо1 го£аті изЬгоіопу,
Κοή τν коруна ораЇггопу,
2ацс піеіепі^у τν по£і,
Ι,βτν £гогпу τν разсгек§ зго£і,
КиЬу зкггеїаті,
Ріасу зіек^ тсіаії зкггу^іаті.
Віл озброєний рогами,
Кінь захищений копитами,
Заєць неледачий на ноги,
Лев має страшну пащу,
Рибн мають зябра,
Птахи січуть повітря крилами.
Питання: Чому у старих і хворих людей чорніють
нігті?
П4 Відповідь: Бо нігті свідчать // про внутрішній стан
тіла. Якщо вони червонуваті, то людина — загщиі-
пепз — повнокровна, якщо жовтуваті — то холерик,
якщо бліді — то флегматик, а якщо чорні, то меланхо-
лик 65, якими є всі старі. Тут треба пояснити, що кож¬
на з чотирьох рідин, що управляють людиною, має
свій колір: якщо це кров, то вона червона, холера —
жовта, флегма — бліда, меланхолія — чорна.
Питання: Чому на нігтях іноді бувають білі крап¬
ки?
Відповідь: Тому що в цей час матерія нігтів є неод¬
норідною, різною. Коли небагато флегми, яка має
білуватий колір, домішується до якоїсь іншої рідини,
тоді та білизна, подекуди поєднуючись у кучки, утво¬
рює на нігтях білі вкраплення.
РОЗДІЛ XV
ПРО ГРУДИН
1 іб Питання: Чому груди такі кістляві й міцні?
Відповідь: Тому що серце, від якого залежить жит¬
тя, міститься в грудях. Для того, щоб до нього

А рістотелевські проблеми
375
іцо-небудь не наблизилось і не пошкодило, природа укрі¬
пила його як якоюсь зброєю міцними стінами з кісток.
Питання: Чому у людини груди більш виступають
наперед, ніж у інших тварин?
Відповідь: Тому що духи в людини тоньші, вони
вимагають більшого місця для їх розміщення і це місце
розташоване біля серця й легенів ββ.
Питання: Чому у птахів груди звужені і мов би
загострені?
Відповідь: Провидіння природи все робить так,
щоб кожне створіння// мало такий зовнішній вигляд пб
і будову тіла, які йому належить мати *®. Тому й пта¬
хам, що постійно літають, воно дало загострені і ку¬
тасті груди, щоб вони краще розтинали вітер і повітря.
Адже човни і кораблі, щоб краще розтинати воду,
також мають загострені носи. І коли ти, пливучи на
човні, плиском опустиш весло у воду, то ним буде
важко рухати, а коли опустиш плоским кінцем і боком,
то легше.
Питання: Чому ми тулимо до грудей те, що лю¬
бимо?
Відповідь: Тому що в грудях розташоване серце,
а любов і прихильність походить від серця. І оскільки
те, що люблять і до чого прихильні, завжди поєд¬
нують з тим, хто любить і відчуває прихильність, ми
підносимо цю річ до грудей. Звідси й говорять *... //
РОЗЛІЛ XVI 123
ПРО ПЕРСА (ЖІНОЧІ ГРУДИ)
Питання: Чому молоко багатьом людям шкодить?
Відповідь: Тому що в слабому шлунку воно звичай¬
но псується: або запікається від жару і згурджується
або закисає від холоду. І тоді з нього утворюється
рідина, яка шкодить здоров’ю.
Питання: Чому молоко шкодить тим, у кого бо¬
лить голова?
Відповідь: Тому що молоко швидко перетворюється
в дим і випарування, які піднявшись до голови, її
швидко отруюють.
Питання: Чому дітям молоко не шкодить і є для
них поживним?
* Бракує шести сторінок тексту.

376
Касіян Сакович
Відповідь: Бо воно е їх природною їжею, до якої
вони звикли, оскільки харчуються ним ще в животі.
Тому воно їм і не шкодить. II
124 Питання: Чому у тих жінок, які, годуючи грудьми
дитину, живуть з чоловіками, псується молоко і чому
це молоко шкодить здоров’ю їхніх дітей?
Відповідь: Тому що в цей час найкраща і найтонша
частина крові, з якої повинно було утворитися молоко,
перетворюється в сім’я і від грудей іде до породжую¬
чого лона. В грудях же залишається більш груба і
густа частина, яка завдає шкоди немовляті.
Питання: Чому більш темне молоко краще, ніж
занадто біле?
Відповідь: Тому що й самі чорняві жінки, в яких
таке молоко буває, є більш гарячими і завдяки цьому
теплу у них виділяється краще молоко.
Питання: Чому лікарі забороняють одночасно їсти
молоко і рибу?
Відповідь: Тому що і те і друге в шлунку швидко
псується і набагато швидше, коли їх поєднати. До
125 того ж обидві ці потрави // є флегматичні, тобто холод¬
ні й вологі.
Питання: Чому птахи не мають молока?
Відповідь: Бо природа б дала їм його без потреби.
Пташенята мають інший спосіб вигодовування: спо¬
чатку пташеня зав’язується із жовтка і харчується
білком, а після виходу з яйця одних годують матері,
а інші — зразу самі собі шукають їжу.
РОЗДІЛ XVII
ПРО ХРЕБЕТ
Питання: Чому тварини мають хребет?
Відповідь: Тому що хребет — це мов би фунда¬
мент усіх кісток. За своїм виглядом і будовою він на¬
гадує балку, розміщену посеред барки, на якій кріп-
126 ляться // вигнуті поперечні дошки як ребра на хребті.
Питання: Чому людина має ширший хребет, ніж
інші тварини, і може на ньому лежати, чого інші тва¬
рини не роблять?
Відповідь: Тому що хребет мусить відповідати ши¬
рині грудей і бути їм пропорційним. І, звичайно, по¬
творною була б будова людського тіла, коли б у лю-

Арістотелевські проблеми
377
дини при широких грудях був гострий хребет, що ми
бачимо у горбатих, яких стрункими ніхто не назве.
Питання: Чому люди, що лежать навзнак, звичай¬
но бачать страшні сни?
Відповідь: Насамперед тому, що при такому поло¬
женні тіла в голові відчиняється комірка фантазії,
тобто зображення постаті кожної речі. Після того, як
вона відчиниться, // через неї входять випари різних 127
рідин, що підіймаються від тіла. Збуджена ними фан¬
тазія породжує тривожні сни. По-друге, тому що при
такому положенні тіла рідини, що містяться у голові,
зосереджуються в потилиці й обтяжують пєгуоз або
сухі жили, які все в тілі рухають. Це обтяжування веде
до того, що духи, які рухають тіло (а вони перебувають
у цих жилах), не можуть вільно проходити і шкодять
тілу. Сприймаючи це, фантазія уявляє страшні речі, і
тому трапляється, що одному сниться, начебто він
тоне, другому — що його душать, третьому — що до
нього хтось чіпляється, а ще іншому — що від ко¬
гось втікає, і всім здається, що вони повинні самі
собі дати раду, а інших для рятунку покликати не
можуть 68.
Питання: Чому хребетний стовп складається з
такої великої кількості хребців?
Відповідь: II Тому що без них людина повинна бу- 128
ла б завжди ходити прямо, не згинаючись, і була б
до жодної справи нездатною, а стояла б завжди витяг¬
нута, як якийсь стовбур.
Питання: Скільки у людини ребер?
Відповідь: 24, на кожному боці по 12, а деякі, як
кажуть, мають і по 13 внаслідок надлишку матерії.
Дехто стверджує, що у чоловіка одного ребра бракує
через те, що в Адама його витягнено збоку для ство¬
рення Єви, але так твердити, гідно сміху ®9.
Питання: Чому, коли пошкоджений кістковий мо¬
зок в хребті, людина швидко помирає?
Відповідь: Тому що кістковий мозок походить з го¬
ловного мозку, який його з себе породжує, щоб через
нього дати свою силу іншим членам. І наскільки в тілі
// людини і тварини мозок є найперша і найвища части- 129
на, без якої тіло не може жити 7", то це ж саме треба
розуміти і про кістковий мозок в хребті.

378
Касіян Сакович
РОЗДІЛ XVIII
ПРО ЛЕГЕНІ
Питання: Що таке легені?
Відповідь: Легені розміщені в середині людини і
подібні до ковальських міхів, які, розширяючись і
надуваючись, втягують повітря і випускають на серце,
щоб його охолодити. Але потім це повітря, зігріте
серцем, стискається і викидається геть. Входить же
воно до серця або через рот або більше й частіше через
ніздрі. Ми вдихаємо його через ніздрі не тільки коли
не спимо, а й під час сну, коли губи стиснуті. Тут
130 можемо бачити, І і що в людському тілі є троякий дух:
один є дух життя, який дає поживу для тіла, його
початок у печінці. Другий — дух розумності, місце
якого — в мозку 71. Третій дух — дух чуйності — його
початок і місце в серці 72. Відповідно до цього діють
і керують два інші, тобто роіепііа еі ішроіепііа —
сила і неміч.
Питання: Чому легені подібно до губки пухкі,
м’які, пористі?
Відповідь: Як говорилось раніше, легені дані для
охолоджування серця, розміщеного посередині між
ними. Серце, як джерело й криниця природного тепла,
є дуже гарячим. Воно заглушувалось би своїм теплом,
якби постійно не провітрювалось свіжим повітрям.
131 Для цього природа // й дала йому легені як ковальські
міхи для його охолодження, і тому вони повинні бути
пухкими, м’якими, пористими, щоб, розтягуючись,
їм було зручніше вбирати в себе повітря.
Питання: Для чого ще корисні легені?
Відповідь: Крім всього іншого, потрібні для фор¬
мування голосу, це доводиться тим, що у риб немає
голосу, бо немає й легенів. А голос формується в гор¬
ловій жилі від вже нагрітого повітря, яке йде від сер¬
ця. В той час як ми вдихаємо повітря, говорити не мо¬
жемо, і тільки видихнувши, видаємо звук. Легені мають
конфігурацію, подібну до роздвоєного копита у вола.
РОЗДІЛ XIX
ПРО СЕРЦЕ II
132 Питання: Що таке серце?
Відповідь: Серце — це частина тіла, що має першо¬
рядне значення для життя 73. Воно розміщене посере-

Л рістотелевські проблеми
379
дині живота і має тверде, щільне і сильне тіло, дов¬
гастої форми, подібно до соснової шишки. Арістотель
називає серце ргітиш уіуєпз, иШтит тогіепз —
таким, що першим починає жити, останнім поми¬
рає.
Питання: Чому серце розміщується посередині в
кожній тварині?
Відповідь: Серце дає тепло всьому тілу, тому при¬
рода розмістила його посередині, щоб воно краще
забезпечувало всі члени. Серце розміщене між орга¬
нами, подібно до Сонця між планетами і зірками, яке
розташоване посередині між ними 74, щоб краще на¬
діляти світлом кожну з них, оскільки лише воно само
світить власним світлом, а останні // планети і зірки ізз
беруть свою СВІТЛІСТЬ від Сонця. І тому філософи —
піфагорейці75 називали небо твариною, а Сонце —
його серцем.
Питання: Чому серце з лівого боку?
В0повідь: Тому що на правому лежить печінка,
яка має достатньо тепла, а з лівого боку розміщена
селезінка, що є дуже холодною і тому для її зігрівання
й поміркованності природа розмістила там гаряче
серце.
Питання: Чому серце постійно рухається і мов би
метається, інколи дуже швидко, а іноді слабо, що ми
можемо побачити по пульсу?
Відповідь: Тому що серце, будучи дуже гарячим і,
як ми вже сказали, таким, що вимагає поміркований
свого тепла,відчуває потребу у свіжому повітрі, сприй¬
маючи й випускаючи яке, // воно повинно розширюва- 134
тись і стискатись. Тому серце й перебуває в постійно¬
му русі. В цьому можна переконатися по пульсу, який,
як і серце, б’ється раз по раз; раз підноситься, коли
серце відкривається, і раз спадає, коли серце зжи-
мається. Це піднесення пульсу і відкриття серця греки
називають διαςτόλη, а замикання і зжимаиня —
σύςτολη. А те, що воно іноді стукає швидко, а інколи
слабо, зумовлюється його різним станом в різний час.
Воно б’ється слабко, коли на нього находить слабість
або млість, швидко ж б’ється тоді, коли буває дуже га¬
рячим І кров біля нього вирує. Це буває в час лихо¬
манки, страху, гніву.
Питання: Чому тварини, що мають велике серце,
худі?

380
Касіян Сакович
135 Відповідь: // Тому що серцевий жар висушує во¬
логість і водяність, з яких народжується товщина.
Питання: Звідки походить серцевий щем, туга,
задуха?
Відповідь: Іноді це буває від зараження членів,
близьких до серця; коли, наприклад, із шлунка чи
кишки, на якій тримається шлунок, надходять їдкі
випарування, то вони отруюють ці члени. Серце, яке
не хоче терпіти жодного тягару, докладає значних зу¬
силь, щоб віддалити цю отруту. А коли не може, тоді
наступає ядуха. Звичайно це трапляється з полохли¬
вими, а також з любителями і любительками випити,
у яких від надміру жаги і запалення висихає вся во-
136 лога // в кістках. Через цю ваду такі люди, як правило,
бувають блідими. Тому серце, коли висихає, страждає
від згаданої недуги. Проте за ліки проти цих серцевих
недуг, особливо, коли вони походять від пиятики, для
чоловіків (хай буде) добрий кий, а для жінок — тверда
мотузка.
Питання: Чому тіло серця є твердим і м’язистим?
Відповідь: Для збереження природного тепла, яке
в ньому знаходиться, щоб воно занадто швидко з нього
не виходило, а це траплялось би, коли б його тіло було
пухким і м’яким. І тому цей же орган в тілі людини
є найгарячішим. Недарма Філософ назвав його почат¬
ком і кінцем життя.
Питання: Чому деякі тварини не мають серця? //
137 Відповідь: Хоча вони не мають досконалого серця,
проте у них є якийсь орган, шо виконує обов’язки
серця. Так, у риб нижче голови вирізаємо м’ясо на
кшталт серця 7е, яке рухається так само, як і серце,
незважаючи на те, що справжніх легенів риби не
мають. Але у них є зябра, якими вони користуються
як легенями, отримують через них повітря і ним ди¬
хають. Дехто ж говорить, що замість серця риби і змії
мають хребет. Коли його зламати, вони не зможуть
далі рухатись.
Питання: Чому деякі тварини, що не мають серця,
не мають також і крові, як мухи й інші комахи?
Відповідь: Бо кров народжується з тепла. Тому ті,
138 хто не має серця, не мають також і тіла, яке//могло б
утворювати кров, а отже, і справжньої крові.

А рістотелевські проблеми
381
РОЗДІЛ XX
ПРО ШЛУНОК
Питання: Чому шлунок округлий і місткий?
Відповідь: Він є округлим для того, щоб у ньому
нічого не залишалось. Адже коли б шлунок мав якісь
кути, то в них би затримувалась їжа, яка зіпсувавшись,
спричиняла б у тілі гарячку та інші захворювання. Міст¬
ким же він є для того, щоб приймати багато їжі і пит¬
ва, які він подрібнює і, подібно до казана, переварює.
Найкориснішу для крові частину шлунок відсилає
до печінки, а некорисну — викидає геть вниз, іт. д.
Питання: Чому шлунок має оболонку і є жилавим
і твердим?
Відповідь *: ... //
... за яким Аигога шизіз ашіса — ранкова зірка, при- ні
ятелька наук.
Питання: Яку їжу шлунок краще перетравлює:
жирну чи пісну?
Відповідь: Дуже жирні страви погано перетрав-
ляються, тому ми повинні оберігатися застосовувати їх
в харчуванні через такі дві причини. По-перше, тому
що найкраще їжа перетравлюється в середині шлунка,
а ніякий жир не може знаходитися посередині, а завж¬
ди спливає наверх. Так, на стравах видно, що жир
завжди зверху. По-друге, травлення буває найкращим
тоді, коли шлунок стискається, а жирні речовини його
розм’якшують і розширюють. Це можна побачити на
будь-якій шкірі, коли її змажеш жиром, вона стає
м’якою і легко тягнеться. Однак хай подібний порад¬
ник зі своєю радою залишається з худими, // я ж від- 142
даю перевагу повним, бо вони приємніші ”.
Питання: Чому коли у нас хворий шлунок, слаб¬
нуть й інші органи?
Відповідь: Тому що шлунок є мов би господарем у
нашому тілі, який годує всі члени. Отож, коли госпо¬
дар слабує, то й всі інші змушені нездужати. Не отри¬
муючи ні звідки поживи, вони повинні слабнути і за¬
непадати. Про це є повість у Лівія про Корнелія Аг-
ріппу, в якій показано, як був приведений до послуху
простолюд, що перестав коритися владі. Мені здається,
іцо її, без вагань, варто тут викласти. Трапилось, що
* Бракує двох сторінок тексту.

382
Касіян Сакович
одного разу у Римі збунтувалося поспільство і відмо¬
вилось коритися панам радникам, кажучи, що вони
нічого не роблять, а тільки, тягнучи з нас побори й
143 податки, // свавільно нами управляють і, ледарюючи,
самі насолоджуються делікатесами і розкошами. Збун¬
тувавшись, вся чернь вийшла з Риму і розмістилась
на горі, названій Ауєпііп (Авентін). І тоді-то муд¬
рий і красномовний чоловік, на ймення Корнелій Аг-
ріппа підійшов до цієї черні і звернувся до неї з такою
промовою. Одного разу, говорить, ласкаві пани-
браття, всі члени розсердились на шлунок, що він
нічого не робить, а лише користується готовим. Голова
сказала: я думаю, щоб всім нам було добре і щоб всі
ми зберігались цілими. Очі сказали, ми все бачимо і
освітлюємо і мов би наказуємо іншим відчуттям, спря¬
мовуєм їх туди, де виникає потреба. Вуха також ска-
144 зали: // ми слухаємо, що хто говорить і через нас
розум одержує науку. І зуби теж не знехтували своєї
роботи, говорячи: ми їжу пережовуємо і пом’якшуємо
й готове посилаємо у шлунок. Язик також сказав, що
і для мови і відчуття смаку корисний. Руки ж сказали,
що ми корисні багатьма справами, бо ми не лише їжу
готуємо, але й до рота її підносимо. Ноги сказали:
ми вас всіх на собі тримаємо і куди потрібно несемо.
Один тільки шлунок нічого не робить, нашою працею
живе, завдяки нам є добрим, а не сам по собі.
І гуртом вони вирішили зробити так: їжі йому не
давати, а до тієї розкоші, яку від них має, недопускати
і таким чином його покарати і помститися за ту крив-
145 ду, що він учинив. Й перестали // вони давати поживу
шлункові. А він, неборака, здивувався і почав стиску¬
ватися від її нестачі. Але через деякий час й інші чле¬
ни, до яких вже перестало надходити харчування, по¬
чали хиріти і слабшати. Вже й голова мислити не могла
і очі заслав туман, так що й бачити вони перестали,
й вуха почали глухнути. Ноги не могли ходити і решта
членів ослабла.
А вуста, бачачи що відбувається, почали до них
говорити: що чините, необачні члени, хіба ви не знаєте,
що всю силу і міць від шлунка берете? Й для чого себе
і його вбиваєте? Вибачтесь і нагодуйте шлунок і тоді
повернеться до вас колишня сила й будете здоровими.
Бо хоча й здається, що шлунок лежить серед нас як по¬
рожній ворок, проте він для нас щось чинить і робить

А рістотелевські проблеми
383
справу, якої ми побачити не // можемо. Пристали тоді 146
всі члени до тієї ради, нагодували шлунок і, одержав¬
ши від нього підкріплення, самі стали здоровими й
міцними. Цією повістю привів той Агріппа поспільст¬
во до покірності урядові. Я ж виклав її вам принагід¬
но, в зв’язку з розмовою про шлунок 78.
Питання: Чому молоді люди частіше хочуть їсти
і більше їдять, ніж старі?
Відповідь: По-перше, тому що молоді порівняно із
старими більш гарячі і краще перетравлюють їжу. По-
друге, тому що молоді ще ростуть і дебелішають,
внаслідок того, що їжа перетворюється в їхнє тіло 79.
Тому вони відчувають більшу в ній потребу, ніж старі,
яким її надмір не лише не сприяє, а й шкодить. //
Питання: Чому шкідливо їсти більше, ніж треба? 147
Відповідь: Коли на вогонь покладеш забагато дров,
то цим його не тільки не збільшиш, а швидше заглу¬
шиш і загасиш. Так і надмірна їжа, що потрапляє
до шлунку, глушить і знищує його природне тепло,
їжа внаслідок цього не перетравлюється і залишається
сирою, від чого спричиняються хвороба, а потім і смерть.
Про це говориться у латинських віршиках аеіаз ропе
£и1ае шеіаз, иі зіі; ІіЬі 1оп§іог — не будеш переїдати,
довго проживеш. Еззе сиріз запиз зіі ІіЬі рагса шапиз
(якщо хочеш бути здоровим, то хай будуть в тебе бе¬
режливі руки — хочеш мати здоровий шлунок, не кла¬
ди до нього нічого надміру).
Питання: Чому влітку кориснішими для здоров’я
є страви делікатніші, як то: телятина, ягнятина та ін.,
а взимку допустимі й яловичина, солонина, а курятина
повсякчас? //
Відповідь: Взимку шлунок краще перетравлює 148
їжу, ніж літом, внаслідок того, що тепло зосереджуєть¬
ся в нутрощах і посилюється, поєднавшись із внутріш¬
нім теплом. Це дає можливість шлунку досить добре
перетравлювати грубу їжу. Влітку ж через зовнішню
спеку внутрішнє тепло розсіюється назовні. Тіло від
цього робиться млявим, хиріє і не так добре перетрав¬
лює.
Питання: Чому шкідливо їсти занадто гарячу,
холодну, кислу або солодку їжу?
Відповідь: Спільною підставою цього можна назва¬
ти те, що будь-яка надмірність шкідлива. Занадто
гаряча їжа шкідлива тому, що вона обпалює нутрощі

384
Касіян Сакович
й печінку і від цього вони дуже страждають. Але це
стосується й тих, які багато п’ють горілки, напою не¬
абиякого, про котрий шляхтичі говорять, що нею за
149 три // гроші приятеля пригостиш, а за десять — умо¬
риш. Холодна їжа шкідлива тому, що загашає і при¬
тьмарює природне тепло, а кисла через те, що вона
стягує жили і псує шлунок. Шкідлива також і занадто
солодка їжа, бо її, хоч вона й не перетравлюється, дуже
любить печінка і до неї тягнеться, а потім через це
страждає від закупорювання шлунку, отож, взагалі
уігіиз іп тесііо сопзізШ (цнота полягає в поміркован-
ності).
Питання: Чому за загальним схваленням по обіді
корисно їсти сир?
Відповідь: Будучи за своєю природою важким і
густим, сир, проштовхуючи їжу в шлункові, не до¬
пускає випарювань до голови. І той сир є неначе пе¬
чатка для шлунка, бо всі страви замикає. Але ти му¬
сиш про сир і те знати, що хоча він допомагає шлун¬
кові перетравлювати всю їжу, сам є нелегкотравним,
про що говориться в цьому віршику: //
150 Сазеиз езі педиаш,
пат с1і£егіі оіппїа зе ςιιβπι,
тобто сир перетравлює всі страви, лише сам із собою
несправляється. Про сир відай, що молодий сир ко¬
рисніший для здоров’я, ніж старий, бо той важче пе-
ретравляється через те, що він засихає. Чим старіший
сир, тим він гірший. Сир, що загнив, помножає гнилу
кров і тому вимагає, щоб його запивали вином. Але
гірше всього — це дуже солоний сир, бо він закупо¬
рює печінку, викликає кашель і біль у голові.
Питання: Чому після риби радять їсти горіхи,
відповідно до цього віршика:
Розі різсез пих зіі,
Розі сагпез сазеиз айіі —
Корисно їсти горіхи по щуці,
Сир же добрий після шматка м’яса.
Відповідь: Тому що риба в шлунку швидко псуєть¬
ся, а горіхи, що зберігають помірковане, природне
151 тепло, // зберігають її від псування і сприяють кращо¬
му травленню. Тут же завчи про рибу 80, що вона щодо

А рістотелевські проблеми
385
легкотравності не може порівнятись із м’ясом, бо
водяниста, відповідно до турецької приказки: риба —
вода, хліб — трава, м’ясо — всьому голова. Однак
риба, що живе в чистій прозорій воді, яка тече по ка¬
м’янистому і піщаному дну, корисніша для здоров’я
і не так швидко псується. Про це й вірш:
ζ)υί рег аяиаш сиггипі шипсіаш
сіагеш βίςιιε рсігозат.
Риба з прозорої води —
Пружніша і корисніша.
Питання: Чому багато нових страв шкідливі шлун¬
ку, як на великдень, коли після довгого поста і голо-
дання, деякі, дірвавшись до м’яса й калачів, дуже
обтяжують шлунок і хворіють? //
Відповідь: Дійсно, будь-яка нова річ, або та, що 152
ми від неї відвикли, призводить до зміни здоров’я.
Але більше всього до цього веде надмірне вживання
нових страв. Так, чимало людей хворіють літом, коли
починають їсти багато фруктів. Вони так швидко за¬
хворюють від цього, як шкапи на хворобу копит.
Трапляється це і на великдень, коли якийсь зголодні¬
лий селянин, діждавшись після довгого посту м’яса
і думаючи, що йому відкрився рай, переїдає, а потім
будучи не в змозі перетравити з’їдене, обтяжує при¬
роду й тоді настає хвороба. А оскільки в цьому прикла¬
ді зміна здоров’я відбувається від вживання нових
страв на великдень, то для читача грецької релігії з
метою застереження його у подібних випадках при
освяченні калачів коротко дещо нагадаю.
Звичай цей є давнім у всіх правовірних // християн, 153
які в час цього чудового й веселого свята пасхи звикли
приносити до церков і костелів для освячення хліб,
калачі, м’ясо, масло, сир і т. д. Зберігши цей похваль¬
ний звичай від наших предків, ми, крім того, ще й
утримуємося і відвикаємо від м’ясних і жирних страв
під час сорокаденного поста, встановленого за велін¬
ням церкви і апостолів. Тому повертаючись під час
славного свята пасхи до споживання м’ясних і жирних
страв, від яких ми відвикли, і бажаючи почати це спо¬
живання в доброму здоров’ї і з божим благословенням,
одержаним через каплана, а по-нашому через свяще¬
ника 86, ми несемо той хліб, м’ясо до // дому божого 154
13 5-323

386
Касіян Сакович
для освячення і благословення. Для того, щоб ми по¬
чали їх їсти з божим благословенням, при цій освяті
наділяємо за християнським звичаєм убогих і духовних
милостинею. І так ми всі зі страхом божим і радістю
в ті святі дні починаємо споживати ту освячену
їжу.
Цей похвальний звичай був настільки сильно по¬
рушений двома рогатинськими сідлярами, належними
до нової секти ΑυΜιοΓότνίάςυε Ьеороіі — (і це було у
Львові87), що його зовсім хотіли викорінити в божій
церкві. І в багатьох місцях через своїх послідовників
вони подібне доводили і ще інде доводять, а саме, що
це непотрібні людські вимисли, бо господь бог уже раз
все осв.ятив і благословив. До того ж, мовляв, я й сам,
155 будучи сідля-//рем чи шевцем, сказавши: «Отче наш»,
можу й сам собі хліб освятити й благословити. Більше
того, говорять, що багато простих людей цей хліб
як таїнство розуміють. Врешті, мовлять вони, все це
попи для свого прибутку вигадали і молитви для цього
склали 88.
Але це мова дурних і божевільних людей, які праг¬
нуть знищити й розтоптати прийняте в божій церкві
і зокрема тут, у нашій вітчизні предками нашими пра¬
вославними збережене. Бо якщо хто з простолюду
думає про той освячений хліб як про таїнство, то його
думку намагаються вказівками й повчаннями спросту¬
вати і від такого розуміння простака відвести і не через
те, що деякі так думають, а щоб не викорінити сам по¬
хвальний церковний звичай. //
156 У таїнстві євхаристії наявна Інша матерія, бо там
є лише сам справжній і у власному розумінні хліб (без
олії, сиру, яєць, цукру, шафрану, родзинок), а також
справжнє і у власному розумінні вино, а в калачах
знаходиться вже змінена домішками матерія, непри¬
датна для таїнства євхаристії. І коли каплан освячує
й благословляє калачі, то хіба він вживає форму, що
застосовується при здійсненні таїнства євхаристії84,
говорячи: «Беріте і їжте, це є тіло моє» або «Беріте
і пийте, це — кров моя»? І хіба в чаші й на олтарі
освячує він ці калачі? Як же можна, божевільні люди,
вважати хліб, освячуваний на Великдень за загально¬
прийнятим звичаєм, за хліб, що вживається в таїнстві
євхаристії, адже, як ви чуєте, в ньому є інші матерія,
157 форма і навіть // місце, а також і начиння таїнства?

А рістотелевські проблеми
387
І вживаючи освячений хліб зі страхом божим і
пристойним вшануванням, чинимо добре і по-християн-
ськи, бо на цій освяченій їжі через благословення свя¬
щеника і кроплення святою водою перебуває слово
боже. А тому і щоденний наш хліб повинні ми споживати
із страхом божим і належною повагою, особливо через
названі тут причини. Не давайте ж, правовірні, ошу¬
кувати себе тим новим сектантам рогатинської секти 85,
яка при першому своєму повстанні і заколоті проти
свого львівського єпископа дала привід до великого
сум’яття в божій церкві і, бог знає, коли воно втихо¬
мириться. За це вже й тут, на землі вони, ргіті іиг-
Ьаіогез (перші підбурювачі) зазнали божої помсти і
(ргоіез) (послідовники) їх були піддані Іисіеге (ос¬
міюванню). // Про це краще знають ті, які поруч з 158
ними жили й живуть. Закінчуючи розмову про це
і грунтуючись на похвальному звичаї божої церкви
і своїх предків, скажу: носіть на Великдень хліб
для посвячення в церкву, давайте його як милос¬
тиню бідним і духівництву, їжте його зі страхом бо¬
жим і шаною, але не як таїнство.
Питання: Чому шкідливо їсти різні страви разом
і довго?
Відповідь: Тому що різні страви мають різну при¬
роду, одні перетравлюються раніше, другі пізніше, до
того ж одні швидше від інших псуються. Знай, проте,
про різні страви таке: коли в тебе на столі буде декіль¬
ка різних страв, то запам’ятай, що спочатку треба
їсти м’які // і легкотравні, потім твердіші і важче 159
перетравлювані.
Питання: Чому між їжею треба пити?
Відповідь: Передусім тому, що для смаження їжі
потрібно додавати рідину. Адже коли ми щось варимо
у горщику, то все згорить, якщо не налити туди води.
Те ж саме треба сказати і про їжу в шлунку, яку ми
вкладаємо в нього як в горнятко чи казан. Суха їжа
була б просто спалена або був би спалений сам шлу¬
нок. Наприклад, кожний, хто захоче спробувати
з’їсти жменю перцю або потовченого імбиру, сам зможе
переконатися, який наслідок він одержить від такої
сухої й гарячої їжі. По-друге, якщо не розріджувати
їжу питвом, в жили жодна міра Ті // через грубість 160
не попаде. Цієї науки про пиття за столом ти повинен
ретельно дотримуватися, відразу багато не лити в
і:г

388
Касіян Сакович
шлунок і не робити в ньому потопу, а пити потроху
й часто, і так їжу разом з питвом взаємно перемішува¬
ти. Про це говориться в латинському віршику:
Іпіег ргапсіеікіит
рагит, зесі ааере ЬіЬепсіит-
Коли обідаєш, запам’ятай собі, що в цей час треба пити
трохи і часто.
Питання: Чому шкідливо їсти багато на вечерю?
Відповідь: Тому що потрави, з’їдені в обід, ще не
до кінця переварились; внаслідок цього шлунок не
може достатньо переробити нові вечірні страви. По-
друге, тому що тіло на вечір вже заспокоюється і че¬
рез це їжа не розходиться по ньому, а лежить у шлунку
161 як камінь. Про це добре сказано: // Ех ша§па соепа
зіошасНо зіі шахіша раепа.
За надмірну вечерю
Жоден не уникне покарання.
І другий: иі зіі посіє ієуіз, зіі ііЬі соепа Ьгєуіз —
Хто хоче, щоб йому було легко вночі,
Хай не порушує міри в їжі.
Питання: Чому погано пити натще?
Відповідь: Передусім тому, що питво спочатку зво¬
ложує шлунок, а потім його розм’якшує і розслаблює.
По-друге, тому, що коли випите питво застане в шлун¬
ку погані рідини, то розрідить їх і виштовхне в жили.
Особливо погано пити натще холодну воду, бо крім
згаданої шкоди, вона ще й гасить природне тепло.
Питання: Чому вранці і перед обідом корисно
прогулятись?
162 Відповідь: // Передусім тому, що рух збуджує, за¬
палює і посилює природне тепло. По-друге, тому що
тіло нагрівається від роботи і шкіра від цього відкри¬
вається. А завдяки її відкриванню з тіла виходить ба¬
гато вологи, подібно тому поту, що виникає при робо¬
ті. Навіть і добрий апетит виникає від такої прогулян¬
ки. Тому й селянин, що походив за плугом, їсть із
задоволенням 8®.
Питання: Коли блювання зі шлунка корисне, а
коли шкідливе?
Відповідь: Корисне тоді, коли шлунок переповне¬
ний з’їденою їжею, або випитими напоями чи якоюсь

Арістотелевські проблеми
389
іншою рідиною. Тому коли ці надмірні речі видалити,
природа відчуває полегкість. І як говорить Ауісепа
(Авіценна), блювання прочищає мозок і очі. Шкідливе
воно // тоді, коли природа з якоїсь іншої причини СИ- 163
литься й надривається, щоб вивергнути їжу. Шлунок
при цьому так ослаблюється й порушується, що й
кров’ю іноді блює.
Питання: Чому сон зміцнює шлунок і сприяє доб¬
рому травленню?
Відповідь: Тому що під час сну все тепло зходиться
в середину і внаслідок цього посилюється і краще
перетравлює їжу в шлунку. Частина ж тепла зали¬
шається при відчуттях і розходиться по всьому тілі.
Питання: Яке м’ясо корисніше для здоров’я —
відварене, смажене чи тушковане?
Відповідь: Смажене м’ясо дуже шкідливе для здо¬
ров’я, бо воно висмажується так, що в ньому не за¬
лишається ніякої вологи, ні власної, ні з нутрощів,
а лише сухий харч, // неприємний природі, яка потре- 164
бує вологого тепла. Відварене м’ясо не так шкідливе,
бо коли з нього виходить його власна волога, чужа,
тобто води, все ж залишається. Лише тушковане м’ясо
найкорисніше для здоров’я, особливо коли воно не
пересушене. Тоді з нього більше йде на користь тілу,
а його сок весь перетворюється, і при цьому швидко,
в кров, також і через це воно дуже корисне для здо¬
ров’я. Знаючи це, жоден мудрий кухар не наштрикує
печені ножем, щоб з неї не вийшов сік.
Питання: Чому м’ясо більше насичує людину,
ніж овочі?
Відповідь: Тому, що дві речі одного й того ж роду
краще узгоджуються між собою. І оскільки вони мало
між собою різняться, то легко й швидко пристосову¬
ються одне до одного. М’ясо швидше перетворюється
в кров, ніж овочі //чи інші потрави. Адже те м’ясо, 165
оскільки є тілом, насиченим кров’ю, не мусить прохо¬
дити багато ступенів до перетворення в людське тіло.
А овочі — капуста, ріпа та інші, що походять із землі,
мають природу землі і повинні мати більше альтера¬
цій 87 та ступенів перетворення в тіло, ніж м’ясо. Те ж
саме варто знати і про рибу та інших водяних тварин.

390
Касіян Сакович
ПРО ЯЙЦЯ
Питання: Що являються собою яйця як їжа?
Відповідь: М’які (некруті) яйця дуже корисні для
здоров’я людини, особливо для тендітної плоті. І на¬
скільки великим є в них жовток, настільки вони при¬
множують кров. А коли яйця свіжі, тоді й більша
частина білка перетворюється на кров. І це треба розу¬
міти передусім про ніжну природу, бо люди більш
166 грубої // природи мають і більш гарячий шлунок,
у них яйця перегоряють раніше, ніж попадають в кров.
Отже, яйця є доброю їжею для витончених. З цього
приводу є давня приказка: жаль мужику свіжого яйця,
бо йому корисніше круте 88. Звідси зрозуміло, чому
після кровопускання їдять м’які яйця, а з них най¬
кращими й найкориснішими для здоров’я є яйця ку¬
рячі і куріпчині.
Питання: Який жир найгірший для харчування?
Відповідь: Риб’ячий. Він найніжніший і тому не
легко перетравлюється, погано й повільно проходить
у шлунок, а потрапивши туди, через свою тонкість
плаває на поверхні. Тому лікарі й забороняють їсти
хворим рибу, особливо велику і ту, що не має луски,
тому що вона звичайно буває жирною.
167 Питання: // Що найпотрібніше людині для збере¬
ження її життя?
Відповідь: Хоча людині для життя потрібні всі еле¬
менти, однак найбільше аег (повітря) і їжа. Але коли
запитати далі, а з цих двох, що необхідніше: їжа чи
повітря, то відповідь на це питання не кожний може
легко зрозуміти. Навіть розуму здається, що харчу¬
вання потрібніше, бо з нього, а не з повітря, множить¬
ся тіло, ростуть члени, прибуває кров. Проте все ж,
якщо хочемо знати істину, ми повинні зрозуміти, що
повітря потрібніше для людського життя.
Це можна підтвердити експериментами і доведен¬
нями 89. Перше свідчення і аргумент на користь цього
є дуже важливим і полягає в тому, що, як вчать ме-
168 дики, // людина може жити без їжі і харчування до
дев’яти днів, особливо хворі, а без дихання повітрям,
яке людина вдихає в себе і знову видихає, не проживе
і однієї години, за винятком однієї хвороби, яка чи¬
нить захват ехїазіш (екстаз). Однак і при цій хворобі,
коли вражений нею не прийде до тями за двадцять

А рістотелевські проблеми
391
чотири години, то надії на його життя вже немає.
Тому потрібно дотримуватись особливих засторог в тих
місцях, де хоронять померлих. І якщо там хто поми¬
рає вранці, а до обіду або відразу після обіду, його
вже ховають, то не жартуй тим померти. Можна до¬
дати і те, що в’язні, які перебували у довгому і темно¬
му ув’язненні, випущені з нього, передусім радіють
свіжому повітрю і, тільки надихавшись ним, // бе- 169
руться до їжі. Отже, певною є та річ, що повітря є най¬
першою причиною життя, а після нього їжа як поміч¬
ниця життя.
Питання: Що більше потрібно людині для жит¬
тя — пити чи їсти?
Відповідь: Для харчування потрібнішим є те, з
чого росте тіло, множиться кров, ніж те, що лише до¬
помагає з’їденому пройти в них або надає деяку допо¬
могу при травленні. Але їжа дається для того, щоб тіло
з неї росло, сила збільшувалася. Питво ж потрібне
для того, щоб пом’ягчувати їжу, яка спускається в
шлунок.
Питання: Чому голодній людині більше хочеться
пити, ніж їсти?
Відповідь: Тому що питво більше, ніж їжа, // по- 170
мірковує і гасить загоряння природного тепла, яке
панує у шлункові, коли там немає будь-якої зовніш¬
ньої рідини. Отже, згідно з цією думкою, питво більш
потрібне, ніж їжа, бо без неї людина може більше ви¬
тримати, чим без питва.
Питання: Чи може з їжі утворюватися добра кров?
Відповідь: Може, коли вона добре перетравлена.
Але коли їжа буде й найкращою, але погано перетрав¬
леною, тоді з неї утворюється погана кров. А це за¬
лежить від слабості чи сили природи людини. Тому
одна й та сама їжа може бути одному корисною, а
другому шкідливою #0.
ПРО ПОСТУВАННЯ
Питання: У який час піст важче переноситься:
влітку чи взимку?
Відповідь: И Важче влітку, ніж взимку. В літній 171
час відкриваються всі пори, через які виходить багато
матерії, перетравлюваної природою і це розтоплює
і розпускає внутрішнє тепло в тілі. Взимку ж раз

392
Касіян Сакович
прийнята їжа замикається в середині так, що з нього
зовсім нічого не виходить на поверхню, внаслідок
цього голод і спрага відчуваються не так сильно.
Питання: Якій природі більш шкідливий піст —
флегматику чи холерику?
Відповідь: Флегма має таку природу, що вона може
перетворюватися у кров, якщо коло неї затримується
тепло. Особливо це стосується солодкої флегми, адже
жили швидше втягують в себе всяку солодкість. Тому
флегматику піст не так шкідливий, оскільки флегма
172 може значно зменшувати спрагу шлунка. Але // холера
жодним чином не може перетворитися в кров, вона є
гіркою матерією, що має теплу і суху природу, а кров
утворюється з теплого і рідкого. Тому холерику піст
більш шкідливий, ніж флегматику #1. Тут можна на¬
гадати й те, що люди, які живуть у холодних країнах,
більше їдять, ніж ті, що живуть в теплих краях. Так
татари, московити, литовці, поляки їдять багато, тому
що живуть у холодних країнах. Італійці ж, французи
та інші народи, що живуть у теплих краях, їдять
небагато. Але приїхавши до Польщі, вони починають
їсти стільки ж, скільки й поляки ®2.
Питання: Чому ті, що постять, більше хочуть пи¬
ти, ніж їсти?
Відповідь: Тому що природний вогонь, постійно
173 перебуваючи коло їжі, її висушує і витягує // з неї
всяку вологу, яка завдяки діяльності серця розси¬
лається по всім членам для задоволення їх нужд і
потреб. І коли цей вогонь не має навколо чого перебу¬
вати, то він накидається на основну природну рідину
людини, яка є в кістках і крові.Тому тим, хто постить,
більше хочеться пити, ніж їсти. Звідси можемо пізнати
також причину, чому ті, які довго постять, висихають,
бувають блідими, а деякі й помирають від голоду, бо
природний вогонь поглинув у них основну рідину,
від якої залежить життя.
Питання: Чому питво вгамовує голод, а їжа не
вгамовує спрагу?
Відповідь: Тому що будь-яка рідина швидше роз¬
ходиться по членах, ніж суха їжа. До речі, через питво
174 людина // внаслідок цього швидше заражається, одур¬
манюється й отруюється, ніж через їжу. Харч же вхо¬
дить в людину не зразу, а тільки після довгого пере¬
травлювання. Тому їжа не вгамовує спрагу, навпаки,

А рістотєлевські проблеми
393
той, хто їсть, ще більше хоче пити, оскільки страва
втягує в себе внутрішню рідину і потребує розм’яг-
чення для того, щоб вона легше могла пройти вниз і
там перетравитися.
Питання: Чому більшу насолоду одержує голод¬
ний від пиття, ніж спраглий від їжі?
Відповідь: Тому що коли питво наповнює шлунок,
то смак цієї рідини проходить в середину і поширюєть¬
ся по голодному тілі, так що в кожному члені ви¬
никає якесь відчуття і якесь любування. їжа ж, як
уже говорилось, // входить у члени повільно і дуже ПО- 175
ступово, тому й не спричиняє такого швидкого задово¬
лення.
Питання: Що таке спрага?
Відповідь: Є бажанням холодної рідини або вологого
тепла. Ми бажаємо теплої рідини для посилення тепла
тому, що життя наше залежить від тепла і вологи і
таку теплу рідину ми отримуємо через харчування.
В холодній рідині ми відчуваємо потребу тоді, коли
дуже посилюється внутрішній жар і виникає потреба
його погальмувати. Це посилення гаситься питвом,
до якого відчуваємо потяг і воно є добрими ліками.
Однак надмірне пиття мало що допомагає, а, навпаки,
шкодить. Тому стародавні філософи пили вино тільки
підчас їжі і ніколи більше й так говорили про пиття:
перший келих для // потреби, другий — ДЛЯ ЛІКІВ, 176
третій — для насолоди, четвертий — для веселощів,
п’ятий — для п’янства, шостий — для блазнювання,
сьомий — для шалу. Такої міри дотримувалися ті фі¬
лософи в споживанні вина.
Питання: Чому коли людина розіп’ється, то її
шлунок вміщує більше випитого, ніж раніше?
Відповідь: Подібно до того, як мокра шкіра сильні¬
ше розтягується ніж суха і більше в себе вбирає во¬
логи, так і шлунок, розмокнувши від питва, може його
більше прийняти і вмістити. Однак те питво не йде
йому на користь, а, навпаки, шкодить природі, бо в
охолоджуваному пиятикою шлункові погано перетрав¬
люється їжа. Вона, лежачи там, лише мокне та гниє
і з неї витворюються погані рідини. В цьому й полягає
причина того, що п’яниці мало їдять. //
Питання: Звідки виникає апетит до їжі і пиття? 177
Відповідь: Від двох причин. По-перше, від стиску¬
вання шлунку, коли він порожній і природний вогонь

394
Касіян Сакович
не має для себе заняття. По-друге, від бачення іншого,
який їсть. Бо у того, хто дивиться, швидко з'являється
апетит до їжі і не тільки до їжі, але й до чогось іншого.
Цілком ясно, що це відбувається від бачення. Муд¬
рому — досить.
Питання: Яка риба найкраща для їжі?
Відповідь: Та, на якій луска така груба і тверда,
що її важко чистити. Та ж, на якій луска м’яка,—
гірша, а та, на якій луски немає, зовсім по¬
гана.
Питання: Чи жують риби їжу?
178 Відповідь: Не жують, а просто ковтають, // бо коли б
вони її жували, в них би входило багато води, яка б
їх переповнювала і зверху перевертала навзнаки, як
це ми бачимо на око на дохлій рибі. Переповнена во¬
дою, вона плаває звичайно в перевернутому вигляді.
Риба має зуби, але не для пережовування, а для затри¬
мання їжі.
Питання: Чому дощова вода корисніша для риб,
ніж будь-яка інша і чому вони пливуть проти дощової
води?
Відповідь: Риби найчастіше живляться болотною
водою або водою, змішаною з глиною, яка їм підсоло¬
джує корм і мов би прикрашує його. Дощова вода
для них смачніша за іншу, тому що вона грубіша
через змішання з землею. Через це змішання вона бу¬
ває рудуватою і для риб дуже приємною. Тому вони
й пливуть проти неї, шукаючи джерело, звідки вона
179 виходить. Птахів же ця вода охолоджує і робить // не
здатними до літання.
Питання: Що ламає шкаралупу, коли пташеня
повинно вийти з яйця?
Відповідь: Це відбувається двояким способом: по-
перше, шкаралупа стає все тоншою і ніжнішою через
постійне висиджування птахом. Шкаралупа яйця ви¬
тончується також, коли лежить в оцті не менше дев’яти
днів. По-друге, коли пташеня дозріє в яйці, тоді шу¬
каючи корму, воно дзьобає шкаралупу, розбиває її
і з неї виходить.
Питання: Чому одні яйця лускаються на вогні,
а інші — ні?
Відповідь: Яйця, в яких більше закрито повітря,
лускаються тоді, коли повітря, розширюючись від
вогню, стає більш рідким, й не маючи місця, куди

А рістотелевські проблеми
395
вийти гвалтовно розриває // шкаралупу і виривається 180
на волю. Це свідчить про те, що у випуклому яйці
було порожнє місце, яке наповнилось повітрям, його
вихід з яйця відбудеться швидше, якщо покласти його
на сильний вогонь. А коли вогонь слабий, то повітря
виходить з нього тихо й перетворюється у водяні
краплі, які видні на шкаралупі яйця, що печеться.
З цієї ж причини тріщать і рибні ікринки, коли їх
висипати на вогонь, оскільки в них також є закрите
повітря, яке нагріте вогнем, розширюється і насильно
виштовхується. І тут хтось може спитати: як все ж
гаки повітря потрапляє в яйце, коли там не видно жод¬
ної дірочки. На це філософи відповідають при розгляді
питання сіє уасио (про порожнє) коли питають: чи іс¬
нує настільки порожнє місце, в якому немає жодного
тіла. Відповідаю, // що — ні, бо у висохлому яйці 181
немає порожнини, але є повітря, яке війшло в яйце
через пори, дуже тоненькі дірочки вз. Адже шкаралупа
яйця є согриз рогозиш — пористе тіло, хоча ми тих
дірочок через їх тонкість й не бачимо, як на своєму
тілі не бачимо пор, через які виходить піт. Хто вміє,
може й наочно переконатися, що на дні чарки є повіт¬
ря, а на ньому знаходиться налита вода, яка не дохо¬
дить до дна чарки, як це нам демонстрував у Замой-
ській академії 04 шановний доктор СНгізіорЬогиз 5а-
раїіиз (Христофор Сапаліус), пояснюючи РНізісаш іп
Ігасіаіи <іе уасио (фізику в трактаті про порожнечу).
І що дивно, що можна, якщо хто вміє, в одному ста¬
кані, завдяки повітрю, розмістити, не змішуючи три
чи чотири різних напої. //
Питання: Чому крупи свіжого помолу, особливо 182
житні, не корисні для здоров’я?
Відповідь: Тому що в цьому зерні, а також в про¬
дуктах, приготованих з нього при випіканні і підсма¬
жуванні, є груба земляниста вологість, що нецілкови¬
то випарилася під дією сонячного тепла. Вона липка
і не може добре розварюватися, тому ці крупи не пе¬
ретравлюються в шлунку, а виходять цілими, так
само як і пшоно, гриби, особливо пластинчасті. Все це
через велику вологість трудностравне і вимагає доб¬
рого мужицького шлунку, здатного до перетравлюван¬
ня твердої їжі.
Питання: Чому капуста, особливо квашена, протве-
резує п’яну людину?

396
Касіян Сакович
Відповідь: Будучи холодною і містячись у верхній
183 частині шлунку, // вона охолоджує всі члени і жене
тепло до шлунка, закриває його там своєю кислотою
і не допускає випарування, які звичайно отруюють
мозок, вийти із шлунка до голови. До того ж капуста
має проносну силу, за допомогою якої шлунок розчи¬
няє їжу і відбирає з неї вологість, внаслідок цього
людина (коли з шлунка не йдуть до голови ніякі отру¬
ти) швидше витверезвлюється. Квашена капуста ви¬
кликає такий пронос особливо в шлунку простих людей,
які не звикли до аптечних ліків і їх не вживають. Не
мало є й таких людей, яких проносить не лише від си¬
рої квашеної капусти, але й від солоних огірків, не
гірше, ніж від найкращих пілюль.
Питання: Чому ворони не годують своїх дітей до
дев’яти днів?//
184 Відповідь: Тому що їхні пташенята народжуються
білими і ворони вважають їх не своїми дітьми, а пта¬
шенятами якоїсь іншої породи. Вони їх залишають
і відлітають. Проте господь бог 8Б їх не залишає, го¬
дує, заганяючи вітром мухи в їхні дзьоби і напоює
небесною росою. Про це співає псалміст (146,9): «Ху¬
добі дає ЇЇ корм, воронятам — чого вони кличутьі»
Питання: Чому птахи не мочаться, хоча і п’ють?
Відповідь: Тому що птахи перебувають в постійно¬
му русі і польоті, під час яких висихає багато рідини.
До того ж вони завжди виділяють водянисті ехсгешеп-
Іа (екскременти). Нарешті, значна частина цієї рідини
перетворюється в їх пера. //
185 Питання: Чому їсти цибулю, часник, порей дуже
шкідливо?
Відповідь: Тому що від них йдуть дуже гострі ви¬
пари до мозку, які його отруюють і сильно пошко¬
джують. Від надмірного вживання цих рослин вини¬
кають такі хвороби мозку, як ароріехіа, еріїерзіа
(апоплексія, епілепсія), запаморочення голови, втрата
свідомості і т. п. Найчастіше це трапляється, коли їх
їдять на ніч і згадані випарування не затрачуються ні
на яку роботу, а вільно і прямо йдуть до голови спля¬
чої людини.
Питання: Чому всі плоди, коли їх їдять надміру,
шкідливі?
Відповідь: Тому що в усіх плодах є водяниста рі¬
дина, яка будучи солоною, дуже швидко втягується

А рістотелевські проблеми
397
жилами, раніше, ніж природний вогонь встигне її пере¬
травити і перетворити // на кров. Із цієї рідини утво- 186
рюється зіпсована кров, од чого потім трапляються
лихоманки та інші хвороби й недуги, і внутрішні, і під¬
шкірні. Звідси бачимо, що будь-який плід чим холод¬
ніший, тим шкідливіший, як огірки, малина,дині тощо.
Питання: Чому солодкими фруктами швидше на¬
їдаємось, ніж кислими?
Відповідь: Тому що солодке швидше входить в жи¬
ли і має більшу поживну силу, що насичує людину.
Кисле має багато надмірного і мало поживного, тому
його багато вкладають у шлунок. І чим хто більше
їсть кислого, тим більше хоче їсти, а солодке відбиває
охоту до дальшого наповнення шлунка.
Питання: Чому з’їдені натще груші та інші //
фрукти шкідливі для здоров’я? 187
Відповідь: Тому що груші утворюють в людині
рідину, що називається холерою. Якщо від цієї холери
трапляється нездужання, то воно є дуже шкідливим
і важко піддається лікуванню. І ця хвороба частіше
буває від великих і твердих груш, особливо коли їдять
їх з великим апетитом. Однак, коли груші та інші
фрукти з’їдають після інших страв, тоді вони нешкід¬
ливі і допомагають проштовхуванню рештки з’їденої
їжі в шлунок і з шлунку.
Питання: Чому після груш корисно їсти і пити,
а після яблук — шкідливо?
Відповідь: Тому що груша сама по собі має грубу
і важку природу, через яку вона не плаває на воді
і не так швидко розм’ягчується як яблуко. Для її
перетравлювання потрібне надходження // рідини із 188
зовні, особливо такої, що гріє, якою є вино. Тому воно
корисне після груш. Яблуко ж має в собі достатньо
вологи і тому мало потребує іншої, лише певного нагрі¬
вання через природну холодність. Є одні віршики про
пиття після яблук, але я їх оминаю.
Питання: Які фрукти найкорисливіші для здо¬
ров’я?
Відповідь: Всі фрукти, будучи холодними й вологи¬
ми, не корисні для здоров’я, проте ті, що ближчі до
крові, не так шкідливі, як вишні, черешні, суниці
і всі червоні ягоди, особливо дозрілі, бо вони дуже
швидко перетворюються в кров і найкраще коли піс¬
ля // них п’ють вино або мальвазію 9в. 189

398
Касіян Сакович
Питання: Чому коли їдять багато інжиру, розво¬
дяться воші?
Відповідь: Тому що плоди інжиру швидко загни-
ваються, з них виходять назовні зіпсована волога і
попадає під шкіру, на якій закладаються воші97.
ПРО СІЛЬ
Питання: Чому одні люблять їсти солоне, а дру¬
гі — ні?
Відповідь: Це відбувається внаслідок відмінності
їх природи 10Б. Сухі люди, якими є холерики, не люб¬
лять їсти солоне, що за своєю природою є сухим, бо
достатньо мають своєї сухості. А флегматики люблять
їсти солоне, тому що їхня волога природа прагне всмок¬
тувати вологу, яка висушується сіллю. Звідси знаємо,
що у тих людей, які їдять вчасно солоне, переважає //
190 кров’яна рідина, яка залягає в нутрощах і забезпечує
міру сухості й вологості. Тому вони мають добру при¬
роду. Але ті, які люблять їсти дуже солоне, звичайно
бувають меланхоліками, дебелої тілобудови і сухої
природи.
Питання: До яких наслідків приводить наявність
солі в речах?
Відповідь: Сіль передусім зберігає від загнивання
і смороду та своєю сухістю висушує будь-яку вологу,
що є причиною гниття, коли до неї є вільний доступ
тепла. По-друге, своєю гіркотою знищує черв’яків у
тілі. По-третє, веде до безплідності, тобто не допускає
ніякого росту ні на землі, там, де розсипана сіль, ні в
191 тілі. До того ж надає гострого смаку їжі, // яка сама
по собі є прісною. Будучи сама по собі гострою через
наявне в ній тепло, вчасно додана сіль, надає кращого
смаку будь-якій їжі. Більше того, вона породжує
спрагу через свою сухість, що поглинає вологість.
Однак насипана на холодне, вона витягує з нього внут¬
рішню вологу, як це бачимо на посоленій редьці, ци¬
булі і т. п. Крім того її природа є вельми дивною і
таємничою. Сама дуже солона, вона у других солоних
речей відбирає солоність. Наприклад, якщо хтось
хоче швидко вимочити солоиу рибу, оселедця, солоне
м’ясо, то потрібно підсолити ту воду, в якій будеш
вимочувати, і побачиш, що вимокне на багато швидше,
192 ніж в одній воді. Попробуй це // зробити сам ", якщо

Лрістотслсвські проблеми
399
не віриш. Тому-то й бачимо, що деякі селяни уминають
оселедця, не вимочуючи, а ще й присолюючи. Вони
лише сполоскують його теплою водою і оселедець стає
менш солоним.
ПРО МАСЛО (ОЬЕіи)
Питання: Що називається маслом і скільки є
його родів?
Відповідь: Масло — це будь-який жир, що походить
із дерева, насіння, риби, тварин, бо італійці і (вершко¬
ве) масло називають оіеиш (іе уасса, тобто маслом з
корови або коров’ячим маслом. Однак оскільки це
масло походить з молока, а молоко — з м’яса, то воно
дуже тучить тіло й дає більше сили, ніж інші масла.
Тому церква забороняє його їсти під час посту.
Питання: Що робить масло в їжі?
Відповідь: Своєю липкістю масло ро-//бить їжу 193
липкішою і допомагає їй спускатися в шлунок. Будучи
теплим, воно сприяє нагріванню шлунка, а тому й
перетравлюванню їжі. Через свою легкість масло пла¬
ває зверху, а деяка його частина потрапляє до леге¬
нів і викликає задуху. Тому надмірне вживання масла
шкодить здоров’ю, особливо тим людям, які не зай¬
маються важкою ручною працею. У цих людей та лип¬
ка рідина довше не перетравлюється, бо прилипає
до нутрощів.
Питання: Чи корисно присмачувати їжу пряно¬
щами?
Відповідь: Коли б природа людини була сама собою
такою міцною як у стародавніх 10°, тоді б не треба
було б вживати прянощі й будь-які ліки. З Письма
добре // знаємо, що стародавні люди довше жили, хоча 194
не їли не лише прянощів, а й м’яса, як це було до по¬
топу, а харчувались лише тим, що родить земля. Але
в наш час природа людини дуже зіпсована, зіпсований
плід зачинається від вже отруєних батьків, особливо
від матерів, які виношуючи дітей, не дотримуються
міри ні в їжі, ні в питві, вживають пряну або холодну
їжу, наприклад, сирі фрукти, вина та інші напої, що
збуджують спрагу, а в давні часи жінки цього не ро¬
били. Тому й плід, народжений від таких матерів,
є вже отруєним. Не згадую тут подружніх надмір¬
ностей і тому подібного. Зіпсована природа змушує

400
Касіян Сакович
195 людей вживати // прянощі, які збуджують і дають
особливу насолоду, щоб за їх допомогою зігріти захо-
лолу й хирляву природу та краще перетравлювати
їжу.
Питання: Що під час обіду треба раніше пити:
пиво чи вино?
Відповідь: Вино є річ делікатна, в печінці вона
швидко перетворюється в кров. Тому коли хтось його
п’є під час їжі, то воно, перетравлюючись раніше за
все, наповнює жили, а інші страви залишаються не¬
потрібними. А пиво, оскільки воно грубіше і важке,
зтягує з’їдену їжу вниз і разом з нею перетравлюється.
Тому краще випити спочатку один або два кухлі пива,
а потім вже прикластися до вина і посадити пана на
пахолка.
Питання: Кому вино корисніше: молодим чи ста¬
рим?
Відповідь: Вино за своєю природою є гарячим і
196 запаляє того, хто п’є, // тому молодим людям, які й
без нього запальні, споживання вина не тільки не ко¬
рисно, але навіть шкідливо, бо гарячність, поєднана з
гарячністю, сильніше палить. Старим же, у яких при¬
родне тепло зменшується, не шкідливо зігріватись ста¬
рим добрим винцем. Подякуйте мені панове-старики
за порадуі
Питання: Чи корисно для здоров’я пити мед?
Відповідь: Може бути корисно й не корисно, за¬
лежно від різної природи ш. Коли мед буває теплим
і сухим, він зігріває й сушить людину, тому тим лю¬
дям, що кашляють, пити мед корисно, особливо світ¬
лий. Цей мед висушує в нутрощах і легенях флегму,
яка, будучи вологою і холодною, викликає кашель.
197 Проте молодим людям мед не корисний //, бо вони
мають достатньо природного тепла, а рідина їм потріб¬
на для зростання. Старим людям він не так шкідливий.
Мед більш корисний жінкам через їх холодність, ніж
юнакам. Але найкорисніший тим, хто до нього звик
змалку і смокче його як материнські груди, подібно
українцям і запоріжцям. Тому філософ Анахарсіс,
коли його запитали, чому він так довго живе на світі,
відповів: завжди зберігав тепло, сирого ніколи не їв,
а солодке питво завжди пив.
Питання: Чому від пшеничного хліба більше пов¬
нішають, ніж від ячмінного?

А рістотелевські проблеми
401
Відповідь: Тому що пшеничний хліб має в собі
певну клейкість, яка швидко перетворюється на тіло,
а потім і на жир. Ячмінний же терпкий, тому більше
сушить, // ніж тучить, і внаслідок цього він некорис- 198
ний для здоров’я, особливо для ніжної плоті.
Питання: Чому деякі хворі люди одужують, поїв¬
ши того, чого їм захочеться при їх недузі, хоча
воно некорисне для здоров’я і вони до нього не
звикли, як, наприклад, в’юни, солонина, квашена
капуста?
Відповідь: Якщо той чи інший хворий звик до спо¬
живання цієї їжі в здоровому стані, то вона деколи
допомагає й при недузі, посилюючи природу, що зне¬
магає, звичною стравою і сприяючи її опору 102 хво¬
робі. Але коли ці страви не були для нього звичними,
то їх вживання приведе або до швидкого погіршання
або до раптового покращання. Бо натура, коли відчує
в середині протилежні речі, то бажаючи їх перебороти,
приходить // в сильний рух і ця сила іноді й хворобу 199
долає. Але коли природа в цьому насильницькому
русі втомиться, не досягне того, до чого вона прагну¬
ла, тоді вже остаточно занепадає і гине. Тому, коли
хтось під час хвороби відважиться з’їсти їжу, якої
йому заманулось, то він дуже ризикує, бо на нього
чекає або негайне покращання або втрата всього.
Питання: Чому будь-яке тісто не корисне для здо¬
ров’я?
Відповідь: Тому що через свою клейкість надмірно
втягується в жили, його збиток перекриває доступ до
них життєвих духів 108, і ще приводить до багатьох
хвороб. Через це будь-яке тісто, особливо недопечене,
шкідливе для здоров’я. Звичайно кажуть: отруївся //
недопеченим хлібом. Це не жарт, а істинна правда, 200
бо швидше заподіє шкоду недопечений хліб, ніж м’ясо,
особливо тому, хто кволої природи. Адже недопечений
хліб важкий і лежить у шлунку як камінь, внаслідок
своєї надмірної липкості він більше запікається при¬
родним теплом, ніж перетравлюється. Те саме треба
розуміти і про випечених на черені перепічках, які
кладуть біля вугілля і полум’я і тому вони печуться
лише зверху, а в середині у них залишається волога.
Тісто в них пріле і дуже шкідливе для здоров’я. Таку ж
дію спричиняє хліб без дріжджів, особливо недопече¬
ний, бо повільно перетравлюється у шлунку й не швид-

402
Касіян Сакович
ко з нього виходить, призводячи до болів у животі та
печінці та завдаючи шкоди ниркам.
Питання: Який хліб корисний?
201 Відповідь:// Для швидкого травлення, одержання
тонкої крові й м’якого тіла найкращим є пшеничний.
Для набуття сили і міцної природи, особливо для праці
й роботи, кращим є той житняк або житній хліб, яким
харчуються всі робочі люди ш. Отже корисніший для
здоров’я хліб м’який, ніж твердий. І, звичайно, лікарі
радять людям, особливо хворим, їсти хліб свіжий або ж
випечений в той же день.
Питання: Чому хліб їдять з якоюсь іншою стра¬
вою?
Відповідь: Тому що хліб має холодну й одночасно
суху природу; тому коли їдять один хліб, то це шкід¬
ливо для здоров’я, особливо, якщо хтось його переїдає.
Але з’їдений разом з іншою їжею, придавлює її своєю
важкістю в шлунку і цим сприяє травленню. //
202 РОЗДІЛ XXI
ПРО КРОВ, СЕЧУ І ЖОВЧ
Питання: Чому тварини, що мають кров, повинні
мати й печінку?
Відповідь: Тому що печінка є мов би майстерня,
в якій виготовляється кров. Як навчають медики,
перше перетравлювання здійснюється в шлунку, в
якому прожована й роздрібнена їжа лише грубо пе¬
ретравлюється, а потім, прийшовши в печінку, пере¬
творюється в кров. Кров тому й червона, що червона
сама печінка, яка її виробляє.
Питання: Чому жінки мають густішу кров, ніж
чоловіки?
Відповідь: Внаслідок більш холодної комплекції
жінок, бо властивістю холодності є стискання, загу¬
сання й перетворення в твердіший стан як про це вже
говорилось. //
203 Питання: У який спосіб кров розходиться від пе¬
чінки по всьому тілі?
Відповідь: По жилах, що йдуть від печінки і є мов
би каналами або трубками, створеними природою
для того, щоб вони забезпечували все тіло кров’ю й
харчуванням. Таким чином, од печінки йдуть перед¬
усім дві великі жили, які латиняни називають чепа

А рістотелевські проблеми
403
рогіа (ворітна вена) та уепа саОа (порожниста вена).
Вони діляться на менші жили, а ті на ще дрібніші і
найдрібніші. Ці жили розходяться по всьому тілу, роз-
галуджуючись так само як кущ, що від кореня ділить¬
ся на товсті гілки, а потім на все більш і більш
дрібні.
Питання: Чому у деяких людей буває погана кров
і замість крові — вода, як, наприклад, утих, що мають
набряк?
Відповідь: Це відбувається через різний стан // пе- 204
чінки. Коли печінка переохолоджена, то вона в той
самий час не може виділяти добру кров" і виробляє
замість неї воду, яку розсилає по всьому тілу і робить
його потворним, блідим, розпухлим, налитим. Навпа¬
ки, якщо вона є занадто гарячою, то в цей час кров
пересмажує й перепалює, її більша частина перетво¬
рюється в жовч, яка розходиться по тілу і робить
шкіру людини жовтою і смаглявою, мов би пофарбова¬
ною аурипігментом 106. І тут ти повинен завчити одну
річ, дуже важливу для пізнання твоєї природи та утіш¬
ну для її розуміння: а саме, що вироблення води і жов¬
чі необхідне і у самому здоровому тілі. Якщо тіло в доб¬
рому стані, вода потрібна, щоб кров не загусала, а
цією водою розчинялась, розрухувалась і легше вхо¬
дила в тонші // жили, забезпечуючи все тіло. Це ти 205
можеш побачити і на око 100 в той час, коли пустиш
кров і вона відстоїться, зразу з’явиться вода, відді¬
лившись від крові, вона знаходиться зверху. І з цієї ж
води утворюється урина або сеча. Бо, як ми вже ска¬
зали, ця вода, розріджуючи собою кров, вводить її в
жили і, коли там немає в ній потреби, то вона прямує
або до шкіри — звідси людина потіє або цими ж жи¬
лами через нирки потрапляє до сечового міхура, а
з нього виливається як урина. І тому-то мудрі і вчені
лікарі мають звичай пізнавати стан здоров’я тіла по
сечі, яка, виходячи через жили з усього тіла, є вірним
знаком здоров’я або хвороби.
Про жовч ти повинен знати, що вона, будучи гаря¬
чою, зігріває члени // і тіло. Входячи в кишки, жовч 206
збуджує їх своєю гостротою і сприяє виділенню не¬
чистот. Вона має свій міхур біля печінки, в якому
збирається. Якщо цей міхур іноді закривається, так
що жовч не може до нього пройти, то вона, звичайно,
розходиться з кров’ю по всьому тілі і тому тіло стає

404
Касіян Сакович
мов би шафрановим і наступає хвороба, яка нази¬
вається жовтою неміччю.
Питання: Чому кінь, мул, осел, ворон не мають
жовчі?
Відповідь: У них дійсно не можна знайти жовчі,
зібрану в одному міхурчику й таку, що знаходиться
в одному місці, як у інших тварин, бо вона розли¬
вається по всьому тілу і панує над ним. Тому їх м’ясо
є гірким і непридатним до їжі, та й потом тхне, який
207 є знаком жовчі, коли // вона через піт проноситься.
Голуби, ластівки й інші подібні тварини чим меньше
мають жовчі, тим є простішими і нешкідливішими.
Тому голуби й такі як вони не лише нікому не шкодять,
а через свою простоту й себе захистити не вміють.
Питання: 3 якої причини ті, що відчувають страх,
трусяться й під колінами у них дрижить?
Відповідь: Тому що від сильного страху природний
дух залишає жили та інші члени, в яких живе і спря¬
мовується до серця. Залишені члени, не маючи над со¬
бою влади, тремтять. Тремтять же вони від великого
страху, оскільки не відчувають себе, і біжить з них
сеча і виділяються більш грубі ехсгетепіа (екскре¬
менти), оскільки їх жили не мають сили утримання.
208 Питання: Про який стан тіла свідчить те, // що
[28] кров при кровопусканні буває чорною, жовтою або
бурою?
Відповідь: Коли при кровопусканні зверху буде
багато піни або води, то це означає, що в тілі людини
є надлишок фрегми, а якщо видно якусь сірість або
чорноту, то в ньому панує меланхолія. Якщо кров
буде занадто червоною і мов би жовтуватою, то там
переважає холера. Проте бура кров не є поганою. Тут
не завадить нагадати дещо й про жили. Потрібно зна¬
ти, що є чотири найголовніші жили, що йдуть від
серця, з яких виростають і розходяться по всьому тілу
всі інші, подібно гілкам дерева. Перша жила саерЬа-
Ііса, тобто головна, друга Ьераііса, тобто печінкова,
третя — риішаїіса, тобто легенева, четверта гарЬепа
209 або тегііапа, тобто // середня жила, вона є мов би мати
всіх останніх, бо до неї сходяться деякі жили від
названих чотирьох. Тому коли хтось з медиків пускає
кров, то або допомагає, якщо робить це вчасно і при
потребі, або шкодить всьому тілу, коли пускає невчас¬
но і без потреби.

А рістотелевські проблеми
405
РОЗДІЛ XXII
ПРО СЕЛЕЗІНКУ
Питання: Для чого природа дала селезінку?
Відповідь: Як вже говорилось, для очищення крові
від жовчі біля печінки існує міхур. Так само для ме¬
ланхолії дана селезінка, щоб вона, відділившись від
крові, мала до селезінки свій сток.
Питання: Чому селезінка є чорною?
Відповідь: Тому що й меланхолія є чорною. Подібно
тому як жовч робить кожну річ жовтою, // так і ме- 210
ланхолія — чорною. Це стосується і селезінки, в якій
вона знаходиться.
Питання: Чому люди, що мають велику селезін¬
ку — худі, а малу — товсті?
Відповідь: Тому що велика селезінка притягає до
себе багато матерії. Позбавляючись її, тіло змушене
худіти. Мала ж — притягає менше, внаслідок чого
тіло повнішає і гладшає.
Питання: Чому, як кажуть філософи, жовч сприяє
гніву, а селезінка сміху?
Відповідь: Жовч, будучи вогняною і гарячою, запа¬
лює людину І спонукає її до гніву. Селезінка ж, при¬
тягуючи до себе меланхолію, яка є причиною смутку,
скорботи і страху, закриває її і цим сприяє весело¬
щам і сміху. //
РОЗДІЛ XXIII 211
ПРО БЕЗПЛІДНІСТЬ І ЗАЧАТТЯ
Питання: Чому деякі жінки бувають безплідними?
Відповідь: Я гадаю, що з цього приводу необхідно
дещо написати тому, що про це часто запитують і не¬
мало людей прагне дізнатися про причину цього явища
з великим для себе жалем. Ти повинен знати, що для
зачаття доброго плоду, відповідно до природи, потріб¬
не правильне поєднання чоловіка і жінки, бо причина
безплідності залежить або від чоловіка, або від жінки,
або від обох разом. Чоловік є причиною безплідності
тоді, коли продукує погане сім’я, нездатне до наро¬
дження. Це буває у тих, які мають поганий стан тіла //
внаслідок надміру гарячності або холодності. Трап- 212
ляється це й тоді, коли члени, призначені для вироб¬
ництва сім’я, з якоїсь причини не можуть належно ви-

406
Касіян Сакович
конувати свій обов’язок. Найчастіше це настає внас¬
лідок природної або випадкової неповноцінності, як
у євнухів чи у тих, у яких ці дітородні органи враже¬
ні французькою хворобою настільки, що вони не здатні
належно виконати свої обов’язки. Не бажаючи про це
говорити ширше, кажу лише те, що тупою сокирою не
стільки нарубаєш, як втомишся. Не меншою причиною
буває також погане і непомірковане життя, з надмір¬
ним вживанням їжі і напоїв. Адже від переїдання і
п’янства псується не лише їжа в тілі, але й сім’я, що
213 утворюється з їжі. Немало // шкодить народженню й те,
що деякі бувають непоміркованими й частими у цій
справі. Бо після частого вивергнення сімені на те міс¬
це завжди збирається нова і свіжа матерія, але оскіль-
ми вона також вивергається, недовго перебуваючи в
належному їй місці, то не може добре переваритися
природним теплом і, таким чином, стає нездатною до
зачаття.
РОЗДІЛ XXIV
ПРО НАРОДЖЕННЯ В БАТЬКА
ЧИ В КОГОСЬ ІНШОГО т
Питання: Чому діти народжуються іноді схожими
на батька, іноді на матір, а іноді й на когось іншого,
більш далекого?
Відповідь: Це відбувається з різних причин, іноді
через переважання батьківського чи материнського
214 сімені, // а іноді через сильне залюбування жінки чо¬
ловіком під час поєднання з ним або ж внаслідок при¬
гадування якоїсь іншої особи. Часом це відбувається
відповідно до руху і обертання небес 108. Так коли
людина народжується в час, придатний для народжен¬
ня бессловесних тварин, то іноді буває на них схо¬
жою. Про це згадує Войцех Великий. Був, каже, час
добрий і сприятливий для народження свині, і коли в той
час народжувалась людина, то мала обличчя довгасте,
на кшталт свинячого. Але найбільшою причиною того,
що плід народжується схожим на того чи іншого, є їог-
ііз іта£іпаііо тиііегіз іетрогесоііизсит таге (сильне
уявлення жінки під час поєднання з чоловіком), як це
трапилося з однією королевою, про що пише Альберт
215 Магнус (Великий), // яка ЬаЬепз ге сит таге (маючи
зносини з чоловіком), дуже сильно задивилась на зоб-

А рістотелевські проблеми
407
раження негра, намальованого на картині, що висіла не¬
подалік від ложа і була добре видною, бо їогіе Ьос іпіег
(Ни ІиИ (сталось це якось вдень). Внаслідок вона наро¬
дила дуже чорного сина. Подібне трапилось і з іншою
королевою — негритянкою, яка в час такої ж справи
залюбовалась зображенням білого і народила занадто
білого сина. Внаслідок цього обидві королеви були
запідозрені своїми чоловіками — королями, і, коли б
цим королям не було б сказано й доведено, що це тра¬
пилося через сильне задивляння під час зачаття, а не
з якої іншої причини, то королеви могли б бути пока¬
рані. Що уява звикла робити такі речі, можна пояс¬
нити й прикладом із св. письма ш. Так, патріарх Яків
після тривалого перебування у свого тестя Лабана й
не одержавши від нього у винагороду достатньої кіль¬
кості овець, // хотів відійти геть, але Лабан, прагнучи 216
його затримати в себе, запропонував таке рішення, що
з ягнят, які народяться, рябі будуть віддані Якову,
а білі — Лабану. Тоді Яків для того, щоб народжува¬
лись рябі вівці, став впливати на їх уяву. Він облупив
патики і різки, і коли напував овець, клав їх у воду.
Вівці, що пили, пильно придивлялись до води і бачили
їх там, наче намальованих, й потім народжували рябих
ягнят. З усього цього випливає, що жінкам під час
зачаття і вагітності треба і тепер дивитися на речі
гарні, наполегливо про них думати, вимовляти добрі
слова, просячи господа бога, щоб зачатий плід доно¬
сити, а доносивши, благополучно родити, потім і
виховати на хвалу господу богу і собі на втіху. Коли ж
будуть про злі речі думати //, непристойні слова гово- 217
рити, розкидатись здоров’ям, такі, певно, виродків
і потвор народять, бо від поганого дерева і плід, зви¬
чайно, поганий буває.
Питання: Чому дитина плаче, народжуючись на
світ?
Відповідь: Це відбувається внаслідок швидкого ви¬
ходу з тепла на холод, який шкодить молодим членам.
Але можна назвати й іншу причину: молоді й м’які
члени, виходячи через тісне материнське лоно, стис¬
каються. Особливо це стосується вологого за своєю
природою мозку, який, будучи стиснутим, виділяє з
себе певну рідину, яка, прагнучи вийти через очі,
викликає сльози і плач. Але теологи наводять іншу:
цей плач відбувається через злочин наших предків і

408
Касіян Сакович
218 першородного гріха, тому // людина, народжуючись,
плаче, бо знає, що з’являється у світи для горя й не-
статків. Коли ж вона плаче, будучи ще в животі, то це
особливо поганий знак, а саме що живим не вийде.
Як кажуть теологи, дитина плаче в животі, знаючи про
неприняття нею святого хрещення, а тому і про те,
що не побачить божого лику.
Питання: Через які причини плід не завжди бу¬
ває доношеним і чому трапляються викидні?
Відповідь: Через багато причин. Іноді через погане
і непідходяще харчування, їжу і питво, наприклад,
коли жінка їсть і п’є несвіжі, з поганим запахом страви
і напої, з яких утворюється погана кров, що отруює
плід. Гребуючи ним, природа викидає його з оброблю-
219 ваної нею ниви, тобто з народжуючого живота // як
нездатного до набуття найдовершенішої форми — фор¬
ми людини по. Іноді ж викидні бувають від того, що
жінки себе не бережуть, піднімають щось важке, за¬
надто бігають, стрибають, танцюють, падають. Ці при¬
чини призводять до передчасного вивергнення плоду,
бо вони ведуть до розриву його зв’язків з материнським
лоном. Найчастіше це трапляється на першому, тре¬
тьому й четвертому місяці вагітності, коли ці зв’язки
ще м’які. Для молодших жінок викидні не так шко¬
дять, як старшим. У молодих грім і блискавка, стрі¬
ляння з гармат швидше буває причиною викидня, ніж
у старих, оскільки у тих тіло є щільним і не дає ввійти
в себе таким гуморам. А у молодих жінок тіло м’якше
220 і тому легше вбирає в себе ці гумори й погані // випа¬
рювання. Інші причини викиднів краще відомі: роз¬
пусні й безбожні жінки, завагітнівши, витруюють за¬
чатий в животі плід різними травами й напоями через
світський і тимчасовий сором, але за це не уникнуть
вічних мук.
РОЗДІЛ XXV
ПРО ВИРОДКІВ І ГЕРМАФРОДИТІВ
Питання: Чому народжуються виродки?
Відповідь: Виродки народжуються тоді, коли при¬
рода через якусь внутрішню або зовнішню перешкоду,
будучи не в змозі витворити те, що хоче, породжує
те, що може. Цих внутрішніх і зовнішніх причин є
багато, з них я погадаю лише три. Перша причина,

Арістотелевські проблеми
409
коли народжується щось недолуге і потворне// 8 ВОЛІ 221
і благословення божого, як це видно на тому сліпому
від народження у св. Іоана, який з’явився на світ
незрячим не через свої чи своїх батьків гріхи, а для
того, щоб на ньому виявилось боже благовоління.
Другою причиною народження виродків буває те, що
подружжя не дотримується святих днів і часу, вста¬
новленого церквою для дотримання чистоти. Порушую¬
чи її настанови, вони поєднуються і в цей час, і такі
напевно народжують виродків. Читаємо у пророка
Ездри, що жінки, які мали зносини під час місячних
з чоловіками, народжували потвор. Третя причина
полягає в тому, що такі виродки бувають вказівкою
на наближення божого гніву, тобто, що бог хоче пока¬
рати якесь королівство чи провінцію. Так Лиііиз зе-
сигкіиз Ропіίίех (папа Юлій другий) підбурив проти
Людовика дванадцятого, французького короля всю //
італійську землю й більшу частину християн. І ось 222
у Равенні 1512 р., у день пасхи почалась дуже крово¬
пролитна війна, в якій папське військо зазнало по¬
разки, як про це пише Діоскорід. А як раз перед
цим у Равенні народився виродок, подібний людині.
На голові в нього був ріг, прикрашений двома крила¬
ми, Ґмав він одну ногу, як у хижих птахів, зір у ко¬
ліні І двоякі соромітні органи — чоловічі і жіночі,
а в інших членах був як людина. Трапилось також,
що 1475 р. у Вероні, на італійській землі народилися
дві дівчинки, які зрослись між собою, починаючи від
плечей і до низу спинами. Бідні батьки ходили з цим
незвичайним виродком по всіх // італійських містах, 223
показуючи його людям і за його огляд їм звідусіль
давали й несли великі гроші.
Про подібного виродка згадує й АІЬегІиз Ма^пиз
(Альберт Великий), він також бачив два тіла, які
зрослись у хребті і мали дві голови, чотири ноги, чо¬
тири руки. Вони ходили, куди хотіли. Були вони різ¬
ної комплекції, один буйний, а другий — тихий. Жили
брати два роки, при цьому один помер раніше, а дру¬
гий жив довше, поки не загинув, отруєний смородом
померлого. В часи вже згаданого Войцеха Великого
трапилося, що в якомусь селі корова народила теля,
яке було наполовину людиною. Тоді селяни, гадаючи,
що причиною цього виродка був пастух, хотіли його
спалити разом із коровою. Але Войцех Великий, що

410
Касіян Сакович
був обізнаний з астрологією і рухом небесних тіл //
224 знайшов власну причину й показав, що це відбулося
в результаті дії сил планет і обертання неба, а не внас¬
лідок дій пастуха. Вказавши селянам на ці причини,
він врятував пастуха від смерті.
Питання: Що таке гермафродит?
Відповідь: Це людина, що має соромітні органи
обох статей, а звідки він походить, то про це довго до¬
велось би писати. Матерія ця ех ргоіеззо (за фахом)
стосується до фізиків і лікарів, а в деяких пунктах —
юристів і теологів, як, наприклад, чи повинен він
вважатися чоловіком чи жінкою, як його хрестити
при хрещенні і в якій особі він повинен виступати на
суді. На ці питання відповідають, що в якому з діто¬
родних органів він буде сильнішим, таким і повинен
225 вважатися. // Інші питання про цю матерію не розгля¬
даємо, а також через грунтовні причини оминаємо
опис соромітних органів, крижів, ніг, колін і т. п.
РОЗДІЛ XXVI
ПРО СОН І СНОВИДІННЯ
ОПИС СНУ
Сон є заспокоєнням всіх зовнішніх відчуттів, нада¬
ним тваринам для відпочинку і здоров’я. Говоримо,
що сон — заспокоєння всіх чуттів, бо коли б хоч одне
чуття продовжувало б сприймати, то сну не було б.
Сказано — заспокоєння зовнішніх чуттів, бо внутріш¬
ні чуття можуть відчувати, так фантазія багато чого
робить під час сну. Сон даний тваринам для здоров’я.
Чуття і члени, втомлені денною працею, завдяки від-
226 починку // відновлюють свої сили. По-друге, сон да¬
ний для кращого перетравлювання їжі, бо ві сні тепло
сходиться до середини і краще травить їжу. Звідси
бачимо, що ті, які постійно сидять над книгами і зай¬
маються науками без своєчасного відпочинку, марні¬
ють і бліднуть і часто зазнають важких хвороб, і це
тому, що мають погане травлення. Нарешті, сон даний
для заспокоєння серця, яке у сні не так збуджує афек-
ти, та й сили, ослаблені денними турботами, за допо¬
могою сну знову відновлюються.
Питання: Що сприяє сну?
Відповідь: Багато що: п’янство, тепло, холод, легке
227 ськання в голові, шум води, темнота, // тиша; одним

Арістотелевські проблеми
411
сон приносить смуток, другим — його позбавлення,
глибокі думки, а також макове молоко, часник, оріиш,
шапсігадога (опій, мандрагора) та інші речі, про які
лікарі краще знають, приносять сон. Після праці
люди також добре сплять. Є й деякі хвороби, що ви¬
кликають сон. Якось один лікар, що не міг пробудити
пацієнта відсна, наказав перед ним на столі розсипати
гроші, відчинити двері, всім вийти з кімнати, а йому,
щоб розбудити в такий спосіб від сна, велів ці гроші
стерегти.
Одні потребують тривалого сну, інші ж відчувають
у ньому меншу потребу ш, бо всі люди мають не одна¬
кову комплекцію. Тривалішого сну потребують флег¬
матики й малі діти, яким сон дуже допомагає рости,
// і в час сну їм потрібне заколихування. П’яниці й 228
ненажери також потребують тривалого сну, бо їм не¬
легко перетравлювати свої трунки і їжу. Тривалий та
непоміркований сон завдає велику шкоду здоров’ю,
як нагадує Гіппократ, 2 АрЬогіз 3. (Афоризми); він
псує природне тепло, обтяжує голову, робить ледачими
і нездатними, притуплює пам’ять до наук. Зайвого
сну особливо повинні застерігатись шанувальники
чесних наук пани-студенти, пам’ятаючи, що поп іасеї
іп шоИі уепегапсіа зсіепііа Іесіо (не лежить на м’яко¬
му той, хто поважні науки вивчає). Та й не належить
шляхетному розуму більше втрачати часу на сон, ніж
на свідоме життя, бо ж сон є якоюсь подобою смерті.
Панове студенти хай добре запам’ятають і цей вір¬
шик 112: //
Νοχ еі атог, νϊηιιπιςιιβ пШії тсніегаЬіІе аиайепі 229
Ніч, любов і вино не пропонують нічого поміркованого.
Чудовий приклад для всіх шанувальників мудрості
дає сам на собі князь всіх філософів Арістотель, який,
як згадує Лаерцій в його життєписі, коли хотів спати,
брав до рук залізну кульку і тримав її над (мідним)
тазом, щоб, падаючи при засипанні, його будила.
Але що дивного в тому, що це робив філософ, коли
щось дуже подібне звикли робити й журавлі. Той з
них, що перебуває на варті, стоячи на одній нозі,
в другій тримає камінь: коли він задрімає, камінь па¬
дає і його негайно розбуджує.
Питання: II Чому зайці сплять з відкритими 230
очима?

412
Касіян Сакович
Відповідь: Або тому що мають випуклі очі й короткі
повіки, які важко зімкнути, або тому, що ці тварини
боязливі. Й для того, щоб уникнути небезпеки, вони
сплять з відкритими очима, однак, під час сну, коли
насправді заснуть, нічого не бачать.
Тут варто з’ясувати й те, який сон є кращим: вдень
чи вночі. Кращий — нічний, бо час його по-справж¬
ньому є природним, відповідно до псалма 103 (23):
«Людина виходить на працю свою й на роботу свою
аж до вечора». Звірі ж, які вдень відпочивають, вночі
виходять на лови. Тому коли хтось перетворює день на
ніч, а ніч на день (як це роблять іноді п’яниці, які е
не люди, а швидше тварини), то він чинить всупереч
231 людській природі. До того ж нічний сон // сприяє
кращому травленню, ніж денний. Це зумовлюється
тим, що аег (повітря) вночі охоплює своєю холодністю
зовнішні члени й спрямовує тепло до шлунка, а від
цього покращується травлення.
Питання: Чому півні в певний час прокидаються
вночі і співають?
Відповідь: Про це існують різні думки. Описавши
їх, Скалігер відхилив більшість з них, а обрав таку.
Кожний рід тварин, говорить він, має якусь свою особ¬
ливу природну властивість. Півні або когути в силу
свого природного темперамента, більш гарячого, ніж
в інших тварин, швидше перетравлюють їжу. І коли
їжа перетравлена, чуття його перестають бути зв’я¬
заними, тому прокинувшись, він співає, що звичайно
трапляється в середині ночі. З цієї ж причини людина
232 // прокидається сама, без того, щоб її хтось будив,
коли їжа в ній перетравиться і тепло повертається до
зовнішніх органів, які внаслідок цього збуджуються
й спонукаються до виконання своїх обов’язків. Інші ж
так міцно сплять, що навіть після сильного торсання
й прочуханів ледве можуть прокинутись. Це відбу¬
вається тому, що духи в їх органах чуття є меншими й
тупішими і до того ж вони чимось пригнічені, напри¬
клад п’янством. Адже у п’яних, шлунок яких перепов¬
нений рідиною, все тепло для Ті перетравлювання зо¬
середжується в нутрощах — залишає органи чуття.
Тому п’яні лежать як мертві й сон у них міцніший,
ніж у тверезих.
Тут також можна спитати, чи був сон у раю? Деякі,
як пише про них св. Фома, цього не допускають. Вони

Арістотелевські проблеми
413
говорять, що сон // даний для відпочинку, ДЛЯ ВІД- 233
новлення сил, ослаблених працею. Але люди в тому
стані не мали жодної праці і жодних турбот, а тому
й не потребували сну. Твердячи так, вони не заду¬
муються над тим, що в Письмі сказано: наслав господь
бог на Адама сон, коли повинен був вийняти ребро
з його боку, щоб зробити з нього йому жінку. Бл. Ав-
густин у 5, «Е)е §епез», сар. 15 («.Про буття», кн. 5,
розд. 15) говорить, що це був не сон, а ехіазіз роїіиз
(швидше, екстаз), захват. Звідси явно має бути, що в
той час Адам з божого натхнення пізнав святе таїнство
втілення, яке виразив у таких словах: «Це нині кістка
від кісток моїх», бо так викладає це св. Павло: ЕрЬез.,
5: Засгатепіиш Ьос тадпит (До Ефесян, 5, [32] це
таємниця велика...). Але св. Фома більш переконливо
говорить і доводить, що сон повинен був бути у людей
завжди, навіть у тому разі, коли б Адам не согрішив //
і коли б у раю не було ніякої роботи. Бо те, що при- 234
таманне людині за природою, повинне в ній бути завж¬
ди, і людині належало і в раю їсти і пити, а щоб пе¬
ретравлювалося спожите,— і спати. Однак сон там
мусив бути благодатнішим і приємнішим, бо він ніколи
не призводив до відчуття важкої голови й зацепініння
інших членів. І той сон Адама, на спільну думку свя¬
тих отців та інших авторитетів, був справжнім сном.
Він був міцним і, як знаємо з (текстів Біблії) єврей¬
ською і грецькою мовами113, подібним до позбуття вся¬
кої чутливості. Цей сон був даний богом Адаму, в яко¬
му одночасно йому було провіщено і таїнство втілення.
Зверни пильну увагу й на те, що людям голодним
і тим, які постять, тривалий сон шкідливий, бо в них
тепло, не маючи // що перетравлювати, починає пе- 235
ретравлювати свою природну рідину. Заразом запам’я¬
тай, що під час сну потрібно лежати на правому боці,
щоб, лежачи на лівому боці, не здавлювати серце. За¬
стерігайся лежати на лівому боці й у час приймання
проносних ліків.
ПРО СНОВИДІННЯ
Питання: Що є сон або сновидіння?
Відповідь: Сон є бачення різних речей, які з’яв¬
ляються у сні, що відбувається внаслідок збудження
иідчуттів об’єктами, які бачили або чули в притомному

414
Касіян Сакович
стані. Сни виникають в мозку тварин, ідо сплять.
Сновидіння з’являються під час сну, тому, що вночі
думка звільняється від усіх денних турбот, пов’яза¬
них із зовнішніми чуттями, й може вільніше розгляда-
236 ти ті речі, які вона в день // мислила розібрати, але
через розмаїті перешкоди в той час, коли їх сприйма¬
ла, не могла це зробити. Сновидіння з’являються не
лише людині, а й тваринам. Бачимо це на собаках,
які у сні гавкають, на конях, які іржуть, валяються
й виявляють свої інші тваринні властивості.
Питання: На скільки родів діляться сновидіння?
Відповідь: Існують різні поділи сновидінь. Я поді¬
ляю їх лише на чотири роди. Перші є божественними,
другі — диявольськими, треті — природними, четвер¬
ті— тваринні. Божественні сни навіюються богом
або безпосередньо або опосередковано. Прикладів по¬
дібних снів є багато в св. письмі Старого і Нового За¬
повітів. Оеп. 2. (Буття, 2 [20]). Так, цареві Авімелеху
237 було сказано у сні, щоб не торкався Авраамової жінки,
яку Авраам із-за страху назвав своєю сестрою. Цей
сон, ясно, був від бога, бо відвів царя від гріха.
Також Оеп. 28, 37, 41 (Буття, 28, 37, 41) говорить¬
ся, які сни бачив Іосиф про поклоніння йому зірок, мі¬
сяця і сонця. Бачив сни й фараон 114 про врожайні 1
неврожайні роки. З’являлись сни також Даниїлу, як
той, який він викладав Навуходоносору, забутий ца¬
рем через страх. В Новому Заповіті говориться, що
ангел багаторазово показувався Іосифові і спас не¬
мовля — Христа від небезпеки.
Диявольські ж сни бувають тоді, коли людині
сниться щось таке, пізнання чого йде не на духовну
користь, а служить для даремного похваляння, для //
238 забобонного жаху, марновірства й душевної погибелі.
Адже чорт різними засобами намагається відвести лю¬
дину від бога й приводить її до того, що вона починає
вірити чародійкам, гадалкам, закляттям, зустрічам,
сновидінням. Він намагається явити людині наслідки
цих марновірств і цим ще більше зміцнити його віру
в них і відлучити від бога. Такі сильці ставляться
не лише на простих, але й на вчених, на ченців й по¬
божних людей. І якщо не може їх зловити в ці сильці,
то намагається хоча б у сні їх тіло осквернити. Так,
якщо людина прихиляється до чогось своєю думкою,
й ним і у сні через випускання сімені насолоджується,

А рістотелевські проблеми
415
то чинить гріх, в якому треба сповідатися, щоб не
прикладав свою думку до цього і в ньому не розкошу¬
вав. // Тоді нічого твоєї совісті не осквернить і зможеш 239
в той день безпечно чинити відправу духовної літур¬
гії, не надаючи дияволу задоволення, що він їй таким
чином перешкодив. В цьому наші попи та деякі ченці
дуже скрупульозні, не відаючи чортових штук і не
шукаючи проти них ліків, через сновидіння вони іноді
припиняють відправу божої служби.
Природні сни бувають у тварин, натура яких, що
знаходиться в доброму чи поганому стані, витворює їх
з себе. Ці сни залежать від денних думок і стану тіла,
багатого розмаїтими якостями й рідинами. У тих,
кому сняться сумні сни — похорони, // хмари,— пере- 240
важає меланхолія, у тих, яким сняться звади, бійки,
чвари, неприязнь—панує холера, у тих, котрим
сниться світле, полум’яне, веселе — кров, а ті, хто
бачить у сні — воду, плавання, дощ, сніг, лазню —
багаті на флегму.
Про такі сни не зайве сказати докторам і лікарям,
бо з них вони можуть одержати відомості про стан
тіла і про лікування хвороби. Про це є багато прикла¬
дів у Галена, Гіпократа, Валерія Максима й Ціцерона.
Так, Гален пише про одну людину, якій снилося, що
у неї одна нога закам’яніла. Невдовзі після того та
нога була паралізована і стала як камінь. Але те,
що пише Валерій Максим, а також Ціцерон в перших
двох книгах «Ое сітпаііопе («Про віщування»), є ще
більш дивовижним. Зокрема в цьому творі Ціцерона
розповідається про двох товаришів-аркадців ш, // які, 241
разом мандруючи, прийшли вночі в італійське місто —
Мегари. Один з них зупинився на ночівлю в корчмі,
а другий — в будинку іншого господаря. Після вечері,
коли обидва вклалися спати, тому з них, який спав у
господаря, почав снитися сон, начебто його товариш,
що ночував у корчмаря, просить його порятувати, бо
корчмар хоче його вбити.
Спочатку, злякавшись цього сну, він схопився, але,
прийшовши до тями, прийняв цей сон за ніщо і знову
ліг спати. І тут у сні йому знову з’являється його то¬
вариш, що звертається до нього з проханням. Так,
оскільки за життя ти не захотів мене врятувати, гово¬
рить він, то прошу тебе, хоча б моєї смерті не залишай
без помсти. Бо знай, що я вбитий корчмарем і покладе-

416
Касіян Сакович
242 ний на віз з гноєм, // яким він накаже завтра вранці
вивезти мене з міста. Тому йди рано до міської брами
і знайдеш мене на возі з гноєм. Прокинувшись, той то¬
вариш не зневажив цим сном, пішов ранком до міських
воріт, і стоячи, вдивлявся в тих, хто буде вивозити гній
з міста. І ось побачив чоловіка, що віз гній, тоді він
підбіг до цього возу і почав розгрібати гній та диви¬
тись, чи немає там його товариша, і знайшов його в
гної забитого. Почавши кричати, він зловив корчма¬
ря, який зізнався в цьому явному вчинку, і був ска¬
раний на горло.
Той же Діцерон у другій книзі «ϋβ діуіпаїіопе»
(«Про віщування») пише про сон Александра Великого
таке. Коли, говорить, Птоломей, товариш із війська
Александрового, був поранений у бою отруєною
243 зброєю // і від цієї рани вже майже помирав, Алек-
сандру Великому, який в цей час сидячи заснув, при¬
снився сон. Він побачив у сні того дракона, якого хо¬
вала його мати Олімпіада ш. Цей дракон тримав у
роті якесь зілля, сила якого, як сказав він Александру,
є такою, що воно може вилікувати Птоломея. А непо¬
далік від того місця те зілля росло. Пробудившись,
Александр Великий розповів друзям про свій сон, було
послано на те місце і таке зілля знайдено. Птоломей
та багато інших воїнів, поранених такою ж зброєю,
були вилікувані.
Для прикладу наведу ще один випадок з того ж
Ціцерона, про який в тій же книзі говориться такими
словами. Якийсь Симонід поховав одного померлого
244 чоловіка, кинутого непохованим, // а потім, коли на
ранок хотів вийти в море, то померлий, похований
ним, з’явився йому у сні і домагався від нього,
щоб він від цієї поїздки відмовився, бо напевно,
говорить, потонеш. Послухавши його, Симонід від¬
мовився від гаданого плавання, а інші, що попливли
в цей час, всі втопилися. Можна було б навести
багато нових і свіжих прикладів, але я через брак
часу їх оминаю.
Тваринними називаються ті сни, які репрезентують
речі, про які ми думали і на яких зупиняли увагу
вдень. Сюди належать й особи, яких ми любимо, не¬
навидимо або боїмося. Наприклад, скупому часто
сняться гроші, купцю — товари, рибалці—ставки,
245 неводи, риба. // Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти,

А рістотелевські проблеми
417
зайці. Солдату — труби, війни, залицяльнику — ко¬
ханки, студенту — лекції, диспутації.
Є також багато марних снів, про які говориться в
Писанні Ессі. 34. {Екклезіаст, 34). Через ці примарні
сни чимало людей зазнало кпин. Віруючі в такі сни
подібні до того, хто ловить тінь або доганяє вітер.
Тому треба покладатися не на сни, а на самого господа
бога, який має владу над усіма речами і дає людині
різні застереження або через внутрішнє натхнення, або
через друга, або через проповідників та сповідників,
а іноді через дітей і домочадців.
Питання: Чи можна померти від сильного страху,
// гніву або надмірної радості? 246
Відповідь. Можна. Від великого страху і смутку
все тепло збігається до серця, залишивши інші члени.
Воно стискує й заглушає серце, від чого людина по¬
мирає.
Від надмірної радості серце розширяється, внаслі¬
док цього тепло розходиться по всім членам, залишив¬
ши серце. Покинуте серце припиняє виконувати свої
обов’язки і людина помирає. З цієї ж причини наступає
смерть і від надмірного гніву. Це можна підтвердити
прикладами, бо відомо багато випадків, коли люди
вмирали від надмірної радості або печалі. Пише РИ-
піиз, НЬ. 7, №Іига1із Нізїогіае, сар. 53 (Пліній. На¬
туральна історія, кн. 7, розд. 53) про одного вченого,
професора діалектики, який не зміг відповісти на одне
питання про ігри II, задане Стилбоном, й від великого 247
горя й сорому втратив життя. Подібне пишуть Плу-
тарх, Геродот, Валерій Максім, ІіЬ. 9, сар. 12 (кн. 9,
розд. 12) і про смерть Гомера. Коли він сидів на березі
одного острова, названого десятим, питаючи (рибалок)і
чи маєте щось? На що йому вони аепі§шаіісе (загадко¬
во) відповіли: яиаесигщие серітиз ге^иітиз, ςυβ ηοη
серітиз ЬаЬетиз (що зловили залишили, а що не зло¬
вили, маємо). Тоді цей муж, великого розуму, будучи
не в змозі витлумачити кілька неясних плутаних слів,
через сором в той же день покінчив життя.
Подібне пише про Арістотеля Юстин — мученик іп
зиа «Рагаепезі» еі Сге§огіиз Иагіапгепиз іп «Огаііопе»
1 сопіга Лиііапит (в своєму «Напученні» і Григорій
Назіанзен у «Промові» І проти Юліана). Будучи не
в змозі збагнути істинну причину, // через яку Еигіриз 248
(Евріп) сім раз вдень і вночі гесіргосаі (повертав) свої
14 8—328

418
Касіян Сакович
води, він помер від великого смутку і печалі. А про те,
що деяким траплялося померти від великої радості
читай в Александра ІіЬ. 1 «РгоЬІешаіи», ς. 19 («Пробле¬
ми», кн. 1, питання 19), у якого є багато подібних при¬
кладів. Я наведу лише три. Коли стало відомо про
поразку римлян, розбитих коло Трасіменського озера,
одна мати, зустрівши біля воріт свого сина живим і
здоровим, померла від великої радості. Друга мати,
коли їй принесли хибну звістку про те, що її сина
вбито, почала оплакувати його смерть з великою скру¬
хою. Але як тільки побачила його здорового, вмерла
при зустрічі від великої радості. Отже, кого смуток
не вбив, радість доконала. Ціа^огаз КЬосііиз (Діагор
249 Родій) мав трьох синів-юнаків: // ипиш ри§і1еш, аІ-
іегит — рапсгаііазіет, Іегііит Іисіаіогет (один —
кулачний боєць, другий — універсальний борець, тре¬
тій — атлет), які в один день були увінчані як пере¬
можці на олімпійських іграх. Ці три сини-юнаки,
обіймаючи його і цілуючи, поклали йому на голову
свої вінки, а посполитий люд, присутній на іграх,
вітаючи його з такою втіхою, якої він діждався від ді¬
тей, обсипав його звідусіль квітами. Тоді від безмірної
радості він на тому ж місці віддав душу. Так пише
Оеіііиз 3, №>сі. АШс. ІіЬ. З, сар. 15 (Гелій у книзі
З «Аттичних ночей», розд. 15).
Р] ПРОМОВИ ПРИ ОДРУЖЕННІ 47
СЛОВО НАРЕЧЕНОГО ПРО ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ
Ласкаві пановеї Люди звикли зичити собі багатьох
розмаїтих речей: одні прагнуть набути великих маєт-
ностей, другі — досягти високої влади, треті — від¬
дають все своє життя на здобуття слави або через науки
або через лицарську хоробрість. Але серед них най¬
більше досягають мети і великого успіху ті, що на¬
магаються знайти вірного й доброго друга, без якого
ні найбільші маєтності, ні найвищі посади, ні найдо-
тепніший і вишуканий розум не приносять людині
жодної радості. Бо хто, дозвольте запитати, всім цим
був щедріше обдарований, ніж створений богом Адам,
перший батько всіх людей. Він і всілякими мистецтва-
[2] ми і вміннями був невимовно прикрашений // і неска¬
занними дарами від бога був вшанований і в розкіш-

Арістотелеаські проблеми
419
ному раю володарем всього створеного був проголоше¬
ний. Але все ж і на такому високому становищі і в та¬
кому чудовому місці, як розсудив бог, йому недобре
бути одному. Чому? Та тому, що він не мав друга й
товариша, з яким би міг ділити ці радощі і втіхи. Через
це, вийнявши з його боку кістку, бог створив з неї
Адаму жінку і промовив: будьте двоє в єдиному тілі,
мов би бажаючи цим сказати, що в подружжя повинна
бути одна думка, злагоджена воля, спільна радість,
однакова печаль, спільна втрата і прибуток. Хто всту¬
пає в святий подружній стан, той виконує божі наста¬
нови, виправдовує себе перед природою, віддаючи їй
те, що з неї взяв, і лише тоді стає досконалою людиною,
коли бере за себе ту // кістку, яка у нього була вийня- [З]
та з боку. Він відтинає цим священим зв’язком всі при¬
води, що ведуть до розпусного й бешкетливого життя.
Ця діяльність є справжнім фундаментом дружби, дже¬
релом палкої любові і споріднення. Через таке збли¬
ження роду з родом, дому з домом іноді й ті, що пере¬
бувають у незлагоді, приходять до дружби. Це зв’язок
є таким дивовижним, що він поєднує раніше далеких
і незнайомих і, якщо сказати одним словом, то тільки
завдяки йому можемо залишити глибоку пам’ять на¬
щадкам про те, що ми колись жили на світі. Хто живе
в такому благословенному подружжі, той живе роз¬
важливо. Саме в такому поважному стані хоче жити й
пан Ν, який провів перші роки свого життя у вивченні
високих наук, а потім у вельми похвальних і тривалих
послугах державі118. // Нині ж, досягши мужніх літ і [4]
побачивши, знати, не без божої волі, в славному домі
вельможного пана панну Ν, він хоче бути їй вірним
другом, а ласкавому пану — найнижчим слугою.
Написав колись Філософ, що зігпііе арреШ зіЬі
зітіїе — подібне прагне подібного, а також хтось
(сказав): зігаіііз зішіїі §иасіеІ подібне тішиться подіб¬
ним. Побачивши в панні N друга, подібного до себе
за гідністю, за народженням, за покликом серця, пан
N хоче, щоб вона була для нього довічним супутником
і його другим яш. Адже найкращий той шлюб,
в якому рівний поєднується з рівною, незважаючи
на те, що декотрі кажуть, що не треба брати за
дружину нікого, крім тієї, яка має ці три прикмети,
тобто, багату, гарну, цнотливу, так само як із другої
сторони — чоловіка молодого, багатого, пригожого II.
14*

420
Касіян Сакович
[5] Проте все разом це рідко трапляється. Тому краще
взяти жінку хоча й бідну, але цнотливу. Бо цнотлива
і багата й гарна. Або коли бере багату бідніший, тоді
бере господиню, а не жінку, і буде вона йому не по¬
служливим другом, а панею. З гарною ж так багато
труднощів і клопоту, що життя з нею подібне постій¬
ному й важкому стоянню на варті. ОіїГїсіїе епіш сизіо-
сіііиг, ςιιοά а ріигіЬиз арреШиг (адже важко встерегти
те, чого багато хто бажає). Зваживши всі труднощі
її вберегти, подумай, для чого тобі так багато? Міркую¬
чи про цю матерію, хтось сказав, що волів би ворок
бліх, розпустивши, на лузі пасти й щовечора їх назад
до ворка заганять, ніж стояти та такій варті. І це
треба розуміти як про гарну, так і про гарного. Але я
витлумачив це з таким запалом, не тому що щось по¬
дібне торкається шановних осіб, які вступають до
[6] шлюбу. З божої ласки // вони прикрашені й достатком
і вродою, в якій господь бог хотів їх бачити, а надто
оздоблені перевагою цноти. Мої слова стосуються пе¬
редусім тих присутніх на цьому прилюдному обряді,
які ще не пов’язані подружніми обов’язками, для того,
щоб вони знали, яких жінок молоді люди і яких чолові¬
ків дівчата повинні собі обирати. Цей вибір здій¬
снюється за божою волею і в залежності від наших за¬
слуг; якої хто гідний і якого яка гідна, таких і буде
мати. Не продовжуючи далі свою мову, передаю про¬
хання до ласкавого панства, пана N і пані дружини
ласкавого пана, щоб Ви, разом із батьківським бла¬
гословенням зволили дати дозвіл відпровадити цю пару
до церкви, де священик, божий слуга, ствердить //
[7] цей святий обряд і де вони обидва дадуть один одному
довічну обітницю, скріплену божим благословенням,
а після цього повернуться в дім ласкавого пана.
ДЯКУВАННЯ ПО ШЛЮБІ
З того, що цей святий обряд шлюбу здійснюється
прилюдно, ясного дня, на святому місці і в присутності
такої великої кількості людей, ми можемо пізнати, що
він є, за св. Павлом ЕрЬез., 5 {До ефесян, 5) великий
сакрамент, велике таїнство. Воно породжується й вко¬
рінюється з такої любові і дружби між подружжям,
яка перевершує всіляку іншу любов і дружбу, крім
любові до бога. Цій подружній любові поступається

А рістотелевські проблеми
421
любов до батька, матері, дітей, братів і сестер, II,
вона підноситься над благами природи і фортуни ш. [8]
Бо залишивши все це, чоловік поєднується із своєю
жінкою і присягається відповідними обітницями збе¬
рігати їй вірність і цноту до кінця свого життя, щоб
постійно і нероздільно проводячи з нею веселі й сумні
дні, породити потомство для божої хвали, служби
вітчизні й друзям і власної втіхи. То ж не дивуйтесь,
що цей святий обряд відправляється з такою великою
і пишною церемонією, бо, як вже чули з першої перед¬
мови., він заснований для високої мети у чудовому
місці — раю великим автором, самим господом богом
і підтверджений у Канні галілейській. Внаслідок цього
шлюб вимагає високого і досконалого життя. Його оби¬
рають ті, хто хоче в цьому стані угодити господові //,
щоб за божественною настановою двоє були в ньому [9]
як одне тіло і щоб між ними не було жодного роз’єд¬
нання, нічого власного, нічого прихованого, а все
як у досконалих ченців — спільне, до такої любові
та згоди бог благословив подружжя. Про цю непо¬
рушну любов свідчить старопольська мова, якою ве¬
сілля, коли вкладається подружній союз, прийнято
називати з\уа, <і\уа, тобто єдністю і злученням двох,
котрі внаслідок цього стають §\У0Іс1\уа. І у ноєвому ков¬
чезі за божим повелінням було збережено стільки чо¬
ловіків, скільки й жінок. І як в одному тілі не може
бути ніякого роз’єднання, так його не може бути й
між подружжям, що зв’язане нерозривними узами
спільного життя. // Ці подружжя любов і вірність не [10]
розриваються ні далекою відстанню, ні довгою розлу¬
кою, ні зміною фортуни, ні жодними пригодами, не
зникають і в глибокій старості, а тривають до кінця
днів. Навіть після смерті одного з подружжя, закар¬
бовані в серці другого, вони живуть і щемлять. Тому
той, хто не має дружини (особливо, коли йому нале¬
жить її мати), мов би й не жив на світі, він не може за¬
лишити про себе пам’ять, оскільки не має власних
синів і нащадків. Дім, герби, рід такого повинні зник¬
нути, перетворитись на ніщо. Хто не має дружини,
навіть коли він найбагатший, не має нічого свого,
оскільки не має нікого, вільного від неприязні. Він
не має кому звіритися, кому по смерті залишити те,
що було зібрано працею, і все його добро піде // в чужі [іі]
доми, а він залишиться всіми покинутий і осиротілий.

422
Касіян Сакович
Челядь все краде, друзі ошукують, рідні й свояки
приязливі не до кінця, та й ті, коли і є які, то чигають
на спадщину мов стерв’ятники. Уважно слухаючи про
це, мимо волі застогнеш і радий будеш сказати: боже,
змилосердься над чоловіком, усе майно якого, ледве
він встиг померти, розібрали чужі люди як речі, за¬
лишені напам’ять. Всього цього може уникнути той,
хто живе в подружжі, завдяки народженим на світ
і добре вихованим нащадкам. Бо нащадки будуть зга¬
дувати працю свого доброго батька, давати за нього
милостиню й прославлятимуть його ім’я з роду в рід
через народження потомства. і
З цією метою Лікург встановив закон, за яким ка¬
рали тих, які не хотіли одружуватись. Тоді в літній
[12] час жодних бесід, // гулянок, розваг для простолюду
не влаштовували, оскільки не хотіли з божої ласки
множити нероб серед поспільства. Тому такий чоловік
змушений був взимку ходити голим навколо ринку та
по інших людних місцях і над ним усі насміхались і
збиткувались. І у нас до цього часу й не без причини
існує подібний звичай. Згідно з ним щорічно дівчата,
ще не вийшли заміж, солому волочать, а юнаки, що
не оженились, коробку з дріжжами носять по ринку та
від дому до дому, мов би засвідчуючи цим своє не¬
дбальство. Платон запропонував закон, щоб жодного
з неодружених не обирати на урядові посади. Навпаки,
якщо такі знайдуться, говорив він, їх треба без по¬
блажки й, незаважаючи ні на що, карати. Звідси по¬
дібно чинять і у нас в деяких порядних містах, коли
таких целібатів, що мешкають лише з кухарями, //
[13] не лише не обирають на урядові посади, а й за цю
провину, що зоветься биковою, щорічно карають і
слушно роблять. Ці закони ствердив ще Цезар Август
та інші монархи. Молодим першого року шлюбу вони
дарували звільнення від військової служби і виплати
податків і навіть допомагали їм із державної скарбни¬
ці, але про це — поки досить.
Пан Ν, бажаючи слідувати божественному природ¬
ному праву ш, доклав чимало зусиль, аби провести
відведене йому життя в союзі з любим, призначеним
йому богом другом, якого він знайшов у домі ласкаво¬
го пана. Отримавши свого друга з божої волі і ласки
та благословення священика, пан Ν, вдячний за це
щастя, висловлює свою щиру й уклінну подяку //

Арістотелевські проблеми
423
своїм добродіям. Заприсягаючись у вірності й любові [14]
своєму любому другові, він обіцяє ставитися до неї
як до власного тіла, шанобливо і порядно, а до всіх
приятелів ласкавого пана з повагою і лагідністю. Со¬
бі ж він бажає жити в цьому подружжі довгі роки,
хвалючи бога і потішаючи ласкавого пана народжен¬
ням подібних до себе нащадків.
ВВЕДЕННЯ НАРЕЧЕНОЇ ДО СПОЧИВАЛЬНІ
Не знаю, чи є у світі більш давній закон, ніж той,
який творець природи зволив дати спочатку в раю,
а потім і після потопа про розмноження і наповнення //
землі — сгезсйе еі тиШрІісатіпі еіс. (плодіться і [15]
розмножуйтесь і т. д.). І коли він повелів ростіть,
праведні, й множтеся, наповнюючи землю, то мов би
хотів цим сказати: поверни чоловіче, природі те, що
ти взяв або позичив у неї. А найвластивіше природі
через кохання, тих, що люблять один одного, мати по¬
дібних і породжувати з себе подібне собі. Як говорить
Арістотель, 2. «6е апіта»: Маїигаіізвітит орегит іп
уіуєпііЬцз §епегаге зіЬі зітіїе («Про душу», 2: чинити
найприродніше — це в живих істотах породжувати
собі подібних»), й в іншому місці,— паїигаїе езі ар-
реіеге іаіе еі геї^иеге рові ве ςιοίε ірзит езі (при¬
родним є те, що прагне до такої ж речі, як саме є, й за¬
лишати по собі таку ж ш). Але цього жодним чином
не можна досягнути, не перебуваючи в шлюбі, і коли б
його хто став забороняти, то мусів би бути або святим
або нелюдком. Язичницькі народи не лише не допус¬
кали // неодружених до набуття будь-якої посади, але [16]
й не давали їм поруч із собою місця на молитві. В Ста¬
рому Заповіті ті, хто жили у подружжі й не мали ді¬
тей, вважалися проклятими й нещасливими, їм не доз¬
волялося відвідувати збори, їх проганяли з суспільст¬
ва, як розповідає церковна історія про св. Йоахима
та Анну. Й на другому місці письмо про це мовить:
проклята неплідна, та, що не приносить плода в Із¬
раїлі, благословений є той, плід якого є в Сіоні. Тому
завдяки своїй щирій вірі і своїм заслугам святий
патріарх Авраам, хоча й не швидко, але все ж діждав¬
ся цього благословення й утіхи, його жінка Сарра,
вже будучи старою і нездатною до народження, зняла
з себе й з чоловіка прокляття безплідності, народивши

424
Касіян Сакович
[17] сина Ісаака. І тут хай ніхто // не хвалиться ні моло¬
дістю, ні чоловічою силою, а самою лише божою лас¬
кою, від якої, звичайно, залежить народження потом-
ства. В цьому можемо переконатися через випадок із
святим патріархом Яковом, який відчував у собі над¬
мір природньої мужності й сили, коли цілу ніч боровся
з богом. І тоді ж господь бог через його силу обрав
його мов би шляхтичем 123 й перейменував, говорячи:
хай твоє ім’я буде не Яків, а Ізраїль, тому що коли ти
був таким мужнім проти бога, то ще більш мужнім
будеш проти людей. І тому, коли його жінка Рахіль,
вважаючи, що зачаття буває лише від бажання і сили
чоловіка, наполегливо просила його: дай мені синів,
а коли ж ні, я помру, то він її вилаяв і майже зобу-
[18] ренням відіслав, // говорячи: Оеп. {Буття, ЗО) хіба
я бог, який закрив лоно твоє і затримав плід твоєї
утроби? Отже, ми повинні просити в господа бога
дітей з вірою й надією, як Ісаак просив за свою жін¬
ку — Ревекку, Оеп. {Буття, 25). І вислухав його гос¬
подь бог і втішив потомством. Такої втіхи діждався
й ласкавий пан Ν, наш сусіда, який виховуючи своє
любе дитя, прищепив їй страх божий, покору християн¬
ському обов’язку, звичаї дівочі, турботу про гос¬
подарство. Скоряючись волі божій на цей святий шлюб,
скріплений в церкві, пан N приєднує до божого і своє
благословення своїй дорогій і любій дочці. І віддаючи
в руки ласкавого пана цю дорогоцінну перлину, своє //
[19] кохане дитя, свою власну кров, свою любу втіху, пан
N віддає разом з нею і те право та владу, які він мав
над своєю любою дитиною, а мати віддає її, всякими цно-
тами прикрашену, мов би половину своєї душі. Вона
буде знати, як шанувати й поважати, любити й корити¬
ся Вам, ласкавий пане, своєму другові, бо з молодих
літ була цьому навчена. Тепер же й батько і мати
покладають свої руки на Вас обох як на власних ді¬
тей, бажаючи вам божої ласки, його святої прихиль¬
ності, щоб живучи разом довгі роки при доброму здо¬
ров’ї і щасті, Ви зазнали на собі божого благословення
і побачили синів своїх синів. Хай благословить Вас
[20] господь бог із Сіону. Амінь. //

А рістотелевські проблеми
425
ПОДЯКА ВІД НАРЕЧЕНОГО
ПЕРЕД ВВЕДЕННЯМ ДО СПОЧИВАЛЬНІ
Чим більшою є доброчинність, чим дорогоцінніший
одержаний дар, тим більша вдячність, тим сильніше
бажання до послуги другові. Але жодна річ під сон¬
цем не може бути порівняна і зіставлена з дарунком
того, хто залишає мов би свою природу, своїх батьків,
які його народили й виховали і поєднується з кимсь
ще невідомим, малознайомим, обіцяючи йому довічну
незмінну любов і вірність, більше того, присягаючись,
зобов’язується зберігати цю вірність і любов у щасті
й нещасті. З таким другом ніщо не може зрівнятись,
він дорогше від золота, перлів, дорогоцінних каменів. // [21]
Саме такого друга придбав пан Ν. з крові ласкавого
пана, чекаючи від нього втіхи, оздоби, допомоги, вір¬
ності. Бо для того господь бог і дає жінку чоловікові,
щоб вона була співучасницею радості й печалі. Тому
коли трапиться в йьому подружньому ярмі якась пе¬
чаль, жінка повинна вміти втішити чоловіка, подати
добру надію, сподівання кращої долі, обіцяти й за¬
кликати бажане щастя. Жінка — господарка в домі,
вона не нероба, а постійно перебуває коло дітей, коло
челяді. Цнотлива жінка не балаклива, не ходить сіючи
вісті і новини від дому до дому. Побожна жінка шанує
чоловіка і називає його як Сарра Авраама — паном.
1 слушно, бо чоловік голова для своєї жінки, його //
створено раніше жінки і не він для неї, а вона для [22]
нього. Тому Писання говорить про жінку Оеп. З еі
Согіп. 11 {Буття, 3 та До Коринтян, 11): будеш під
владою чоловіка, а він — буде твоїм паном. Це видно
і з самого її створення, бо створена не з голови і не
з ноги, а з середини тіла і тому повинна бути ні паном,
ні слугою, а любимим другом і супутником. Чоловік
же повинен любити жінку як своє власне тіло. Пан N
обіцяє своєму любому другові, дочці ласкавого пана,
не ухилятись від виконання цього обов’язку, але ста¬
витися до неї з всілякою повагою, з належною вдяч¬
ністю, гідною дружбою і любов’ю до останньої миті
свого життя, відповідно до даної їй обіцянки, викону¬
вати яку він заприсягається. За свого друга і супутни¬
ка мій ласкавий пан N складає дяку спочатку // гос- [23]
поду богу, а потім і Вам, ласкавий пане, але вже не
як своїм друзям, а як батькам по своєму любому дру-

426
Касіян Сакович
гові. Самого ж себе він з усією покірністю і синів¬
ською слухняністю приносить і віддає для послуг Вам,
ласкаве панство, і бажає разом з Вами одержати втіху
від свого довічного друга. Дай боже, цій парі, щоб
вони прожили довгі й щасливі роки з твоїм благосло¬
венням і стали батьками своїх дітей.
СЛОВО НА ПОХОРОНІ
Чи є на світі така людина, яка живучи на світі,
не звідала б смерті? Після гріхопадіння першої лю¬
дини, яка несла в собі природу всіх людей, за вічним //
[24] й невідмінним законом смерті був підданий весь люд¬
ський рід. Кожний, хто народжується, мусить вмерти,
а потім стати перед судом, НеЬг. (До євреїв, 9). І жодні
апеляції не можуть спасти від смерті, але відразу, як
хто приготувався, так і мусить виїзджати в цю далеку
дорогу.
Якось Александр Великий сказав одному філософу,
що він може попросити в нього все, чого забажає.
Дуже добре, каже, Ваша царська величність, прошу
тебе дати мені охоронну грамоту від смерті, щоб я
нею від цієї смерті міг захиститися. І відповів цар:
не можу дати тобі такої охоронної грамоти від смерті,
сам би за неї радий був дорого заплатити. І як сказав
поет: сопіга уіш шогііз поп езі шебісашеп іп Ьогііз
(проти сили смерті немає ліків у садах). Багато хто —
Гіпократ, Гален, Діоскорід писали про ліки від різ-
[25] них хвороб, але від смерті // не змогли знайти жодних
ліків. Іще, що більш за все дивно, страшно, сумно,
що немає нічого певнішого смерті і нічого менш пев¬
ного, ніж година смерті. Немає жодної страшнішої із
всіх страшних речей, ніж смерть, а між тим люди її
або зовсім не бояться, або бояться дуже мало. Немає
нічого жаліснішого за те, що багатьох молодих, бага¬
тих, вчених мало не щодня ховають. А ми, топчучи
їх могили, самі, однак, живем, не пам’ятаючи про
смерть. О, смутку невтішний! О глупото, що власну
глупоту перевершує!
Усвідомлюючи короткість людського життя, мудрі
люди вважають, що воно подібне булькам на воді, які
швидко з’являються і швидко зникають. Псалміст,
павутину тисячі років цього життя, називає образом
[26] вічності. Й коли б // ми захотіли виміряти короткість

Арістотелевські проблеми
427
нашого життя, не знаю, чи нарахували хоча б десяту
частину, проведену на божій службі, затрачену на
заробок нашого спасіння. Половину людського життя
забирає сон і щоденний відпочинок, не мала частина
дитячого й молодого віку відходить даремно, а зали¬
шок наших років пропадає в клопотах, земних турбо¬
тах і марних надіях. І взагалі крапка і термін нашого
життя настільки малі, що воно може бути порівняне
хіба що з ночівлею на якомусь неспокійному заїжджо¬
му дворі, з якого бідна людина рада б швидше вибра¬
тись. І оскільки наше життя таке коротке, а коли на¬
ступить його кінець невідомо, то те, чого не можна
уникнути, треба, коли воно прийде, зносити терпеливо
// і скромно. Ще не народився ніхто, кого б, як уже І27]
говорилося, оминула смерть; від цього закону нікого
не звільнено, навіть сам наш спаситель, будучи люди¬
ною ш, мусив вмерти.
Виплачуючи цей борг, славної пам’яті наш сусіда,
пан N раніше нас відійшов туди, куди й ми всі підемо.
А оскільки людське серце не з діаманту, який ніщо не
зворушує, а з тієї ж крові і того ж тіла, що й інші чле¬
ни, воно не може не боліти від розлуки з щирим дру¬
гом і добрим сусідою, не щеміти від туги і смутку.
І цей біль не може погамуватись без того, щоб людина
при цьому жалібному обряді не зронила сльозу, шко¬
дуючи про втрату друга, про короткість днів його пе¬
ребування на світі, про сирітство залишених дітей //
і дружини. Але поплакавши, в цю ж дорогу кожний І281
з нас мусить готовиться. І хоча жалкуємо за старим
другом, знаємо, що не може бути інакше, і потішаємось
тим, що він жив у святому християнському благочесті
і так само по-християнськи, принявши святі таїнства,
завершив свій земний шлях. Наш друг жив і скінчив
своє життя з волі божої не в час напасті і гніву божого,
якому ми підлягаємо, або морової пошесті чи жаху,
спричиненого нашестям поганських орд та інших бо¬
жих кар, що викликають у нас великий страх. Щасли¬
вий, отже, є померлий, що не звідав всього цього!
Закінчуючи своє слово з приводу нашої втрати,
скажу, що нас, друзів покійного, втішає господь бог
свідоцтвом своєї ласки вже в тому, що при відданні
останньої послуги нашому добродію, бачимо таке ве¬
лике // гроно його шанувальників. Цим дається взна- [29]
ки, що разом з ним не вмерла Ваша дружба і повага,

428
Касіян Сакович
ласкаві панове, бо й після його смерті вони живуть,
закарбовані у Вашій пам’яті й серцях. Бо коли б Ви
приносили їх живому, тоді б можна було подумати,
що робите це, очікуючи винагород і благодіянь, але
коли віддаєте їх покійному, то ясно, що робите це зі
щирої доброти і шанобливої приязні. За цю чуйність
пані N разом зі своїми дітками і нами, друзями, вельми
і низько дякує Вам, ласкаві панове, благаючи госпо¬
да, щоб він дав змогу відслужити Вам при більш втіш¬
ній нагоді.
СЛОВО НА ПОХОРОНІ
ВІД ГОСТЕЙ ДО НАЩАДКІВ
[30] Коли людина народжується на світ, // їй можна
приписувати всі епітети: влади, гідності, наук і ре¬
месел, тобто можемо про неї говорити, хоча б іп гегпоіа
роіепііа (у віддаленій можливості), що буде вченим,
учителем, священиком, єпископом і навіть самим па¬
пою. Так само й про людину у світському стані можемо
говорити, що буде радником, бургомістром, солдатом,
ротмістром, гетьманом й самим королем, але до всіх
тут названих суб’єктів заШт ргоЬаЬіІііег (принайм¬
ні, з великою вірогідністю) можна приєднувати ці
ргаегіісаіїш (предикати). До самої лише смерті цей
ргаесіісаіит (предикат) і ці терміни не застосовні.
Бо всі б вважали за не сповна розуму того, хто задав
би таке питання — чи може людина, що народилась,
померти або чи смертна вона? Не може бути, але влас-
[31] не є смертною. // Все раніше назване: влада, гідності —
можуть минутися, але смерть не мине. Чудово про це
сказав один чоловік, поганин Сенека: іп іапіа ίηςιιΐΐ
гегиш Ьишапагиш уоІиЬіІііаІе піНії ααίς, сегіиш пізі
тогз — «серед таких численних змін і перетворень
цього світу ні для кого немає нічого більш певного,
ніж смерть», яка перетворює глину нашого тіла в по¬
рох, попіл і можна сказати в ніщо, й не робить винятку
ні для пана, ні для холопа, ні для багатого, ні для вбо¬
гого, ні для вченого, ні для простака. Вона не ля¬
кається вишукуваного до бою війська, не соромиться
єпіскопської митри, не рахується з найсильнішими й
могутнішими королями й монархами, не має співчуття
ні до божих слуг, ні до благочестивих ченців, ні навіть

А рістотелевські проблеми
429
до маленьких дітей, але всіх стинає своєю гострою
швидкольотною косою // й підкоряє своїй владі. Від [32]
неї не спасла ні мужність Соломона, ні багатство Кре¬
за, ні мужність і сила Самсона, ні краса Авесалома
(що мав золоте волосся), ні, нарешті, побожність Єр-
мітів 125, бо жодна міра сили не може їй опиратися, всіх
вона звалила і покрила землею. Лише одна душа цьому
закону смертності не підвладна, бо обернувши тіло
в прах, смерть залишає безсмертя душі або в радості
або у вічній печалі. І тому хто собі який віз, живучи
на цьому світі, приготував, на такому й буде завезений
туди, куди його спрямує вирок божий.
Цей жорстокий присуд немилосердна смерть вико¬
нала й над світлої пам’яті паном Ν, нашим дорогим
другом (або сусідом), роз’єднавши // його душу з ті- [33]
лом, а за одно розлучивши його з дружиною і дітками,
з рідними, з нажитим майном і боржниками. О, справді
дивна й сумна доля бути відразу від всіх віддаленим
і відлученим і відійти в такі країни, з яких ще ніхто
ніколи не повернувся, де інша земля, інші закони,
інші мешканці І Щасливі і тричі щасливі ті, кого він
знайде на тій землі, що живуть серед божих друзів.
Цієї честі бути між божими обранцями, удостой, гос¬
поди, й нині померлого, бо немає сумніву, що він може
бути між ними, оскільки залишив по собі справи,
гідні доброго християнина. Не виходили з його дому
жебраки з порожніми руками, не ошукувався жодний
змучений чоловік в його добрій пораді, не // скаржи- [34]
лися слуги на затримку платні, не випереджував його
ніхто на шляху до божої служби, не відводив він очі
й від убогого жачка 128 волаючого раирегіЬиз (зглянь¬
теся на бідних). Не згадую вже про те, як часто саджав
за свої столи священиків та божих слуг. Промовчую
й про його відвідини шпиталів, офіри на оздобу бо¬
жих храмів та заснування шкіл. Але навіщо в Афінах
вихваляти афінянина, хай те буде відомим лише богу,
для слави якого він все чинив.
Ми ж віддамо цю останню належну шану тілу на¬
шого шляхетного сусіда й допоможемо оплакати лас¬
кавій пані нашу спільну втрату: друзям — друга,
дітям — батька і доброчинця, а нам — милого сусіду. // [35]
Проте, висловивши жалобу з приводу смерті покій¬
ного і витерши сльози з очей, мусимо й ми ладнатися
в ту саму дорогу. Бо в цьому минущого нашого життя

430
Касіян Сакович
бою смерть вже виставила нам свою найпевнішу ціль
і про неї ми повинні думати, її щоденно чекати й вигля¬
дати. Тим часом господь втішить ласкаву пані N разом
з осиротілими дітьми, бо він є опікуном вдів і сиріт.
А Ви, ласкаві панове — шляхетні нащадки, йдучи
уторованою батьком дорогою, піклуйтеся про набуття
божої ласки і людської приязні. Нас же завжди знай¬
дете готовими до надання Вам допомоги та прихиль-
[36] ними до Ваших прохань. //
ПРОМОВА НА ПОХОРОНІ ВОЇНА
(А МОЖЕ БУТИ І ДО КОЖНОГО ПРИДАТНА)
Я не знаю, ласкаві панове, чи є на цьому непостій¬
ному світі хоч щось, з чим можна було б порівнять на¬
ше життя. Чи то з комедією, яка виставляє в театрі
зображення дійсних і вигаданих речей та історій.
Чи то з кораблем, що бореться з бурунами й хвилями
на бурхливому морі. Чи то з темною хмарою, що за¬
криває нам ясний світ і приносить невчасні дощі,
сніг, грім і блискавку. Чи, нарешті, порівняти його з
кривавим ігриськом Марса, на якому воїн раз свого
ворога перемагає, а на другий сам зазнає поразки. //
[37] Не буде недоречним, коли, залишивши інші порівнян¬
ня, скажу, що людське життя подібне життю лицаря,
яке той лицар обрав. І це не лише моя особиста думка,
але й мужа, відомого своїми достоїнствами й терпін¬
ням — святого Йова; ІоЬ (Йов, 7), який не посоромив¬
ся назвати людське життя — воїнським, говорячи:
Міііііа езі уііа Ьошіпіз зирег іеггаш — війною є, справ¬
ді, життя людини на землі — й не без причини. Бо коли
хтось захоче уважніше приглянутись до нашого життя
на землі і до стану солдатського на війні, той легко
побачить, що ми, власне, на такому шанці поставлені,
на якому стоять і воїни в своєму строю. І як воїн за
свої криваві заслуги бере смертний гріш, так і люди,
[38] що народились //на цей мізерний світ, одержують
за всі свої труди та клопоти у винагороду — невбла¬
ганну смерть. Воїнський хліб, а це не таємниця для
тих, хто його їв, має у собі і солодкий і гіркий смак,
він і тучить і сушить, і живить і отруює, корлсть' і
страта, голод і достаток в різний час по-різному його
тішить. Те ж саме має в собі і людське життя, бо хто ж
не зазнав його раптових змін? Сьогодні людина ку-

А рістотелевські проблеми
431
пається в щасті, а завтра потопає у тяжкій недузі,
вчора сиділа в позолоченому палаці, а сьогодні лежить
у багні, а завтра Ті винесуть. Над воїном шигає постій¬
ний страх і в такій же тривозі перебуває кожний, хто
живе. Тремтять у чистому полі лицарські намети, трем¬
тять і в замку мармурові палаци, тремтять і побудова¬
ні у великих маєтках двори, тремтять і халупи //, зліп- [39]
лені з глини. І як пан, так і селянин, як король, так
і підданий в тій вітчизні підлягають одному закону:
світ, сатана, тіло — ведуть з нами війну, а численні
недруги спокушають своїми звабами. Воїн і до потреби
із зброєю сідає, а людина, .одягнена в глиняні лати,
рухає цей тягар у своєму бою. Лицар має гостру зброю
для битви, а людина — тупий розум для відсічі своїм
недругам. Смерть літає у воїна на бойовиську перед
очима і за людиною так само ходить. Награбувавши
трофеїв, падає жадібний воїн, людина жвязне в мер¬
зотній чортовій блювоті. Обидва змушені відбувати
своє набридливе чатування, обидва—на сторожі,
обидва — на пильнуванні. Лікує рани бувалий воїн,
людина рахує стусани і пошкодження, повні важких
ураз, завданих мінливою долею. І як // той мужньо [40]
і відважно добивається почесної слави, так і людина
не повинна зважати на своє тимчасове здоров’я для
досягнення вічної віддяки. Живе й після смерті ли¬
царська слава. Має й людська доброчесність безсмерт¬
ну нагороду. І як воїн отримує певне грошове забез¬
печення, так і людина за свою працю бере певну плат¬
ню, коли досягне певної межі. Добре сказано, що лю¬
дина — справжній лицар, бо у всьому ігриська цього
світу дуже схожі на лицарські справи. І в наш час,
коли ми тут живі, якщо військової служби й не від¬
буваємо, все ж наше життя дуже до неї схоже. Добрі
обидва, обидва в єдиній відхлані, обидва в клопотах,
обидва в забавах, обидва в страсі, обидва сподіваються.
Смерть — кінець битви, їй всі скоряються і ті, що за¬
биті, //1 ті, що воюють. Вона панує над усім у світі і [41]
для неї нічого не варта шляхетність дому, вона не бере
жодного викупу за звільнення із своєї в’язниці, не
дивиться на вік, не рахує цнот, не зважає на особи,
ніким не гребує, але однаково стинає всіх своєю гост¬
рою косою. І хто їй трапиться в недобрий час, готовий
він чи неготовий, а як його застане, так і сідай, і від¬
везе тебе в те місце, яке за життя приготовив. І тому

432
Касіян Сакович
на цьому минущого життя бойовиську смерть є най-
певнішою, а далі, що буде після смерті, не питай.
Придивившись до цього воїнського життя, яке кожний
з нас на цьому світі провадить, і прийнявши до уваги,
що воно сповнено втрат і небезпек, зрозуміємо, що нам
не залишається нічого іншого, крім постійного чату-
[42] вання і пильного очікування нападу// неприятеля,
щоб дати йому належну відсіч. І хоча ми повинні
бути готові до опору, однак, власними силами не мо¬
жемо здолати ворога, бо слаба наша оборона, мури
або радше мазанки, в яких душа мешкає, з глини,
сили наші малі й слабі. Тому належить нам, за пора¬
дою царственного пророка, волати про допомогу до
того, який спрямовує наші руки на війну, а в груди
вселяє обурення ворогом. Його захист і оборону зазнав
на собі цей померлий воїн, який мужньо боровся з
ворогами нашої вітчизни за свободу любимої батьків¬
щини, за святу віру всього народу, за честь короля,
нашого володаря, й для збереження християнської
крові не жалів проливати свою. Це засвідчують його
рани і рубці, підтверджує й шляхетне товариство, з
[43] яким він знаходився на цьому кривавому // ігриську.
Немає сумніву, що за свій кривавий піт і заслуги, які
він виявляв із любові до вітчизни і божої церкви,
його винагородить найвищий гетьман і наш суддя —
бог, не конем, не шатами, не дорогими клейнотами,
як це звичайно робить гетьман, але вічним містом з
дорогоцінних каменів, приготованим в небесному Єру¬
салимі. Побажаємо ж йому, панове-громадяни, досягти
цього міста, до якого і ми всі прагнемо.
ПРОМОВА МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА
НА ПОХОРОНІ ШЛЯХТИЧА
Милостиві панове і браття! Обмеженість мого ро¬
зуму не дозволяє мені належно висловитись рго еа
сН§пііаіе иі раг езі (щодо достоїнств [померлого!, а
також) заважає справитися з промовою, присвяченою
цьому скорботному акту й проголошуваною,’на такому
печальному місці. І ще я дуже боюся, щоб'замість //
[44] бажаної розради не викликати у Вас, моїх ласкавих
панів, якогось іаесііипі (відчуття досади). Однак з
обов’язку, який я відчуваю до цього шляхетного тіла
й до Вас, мої ласкаві панове і браття, я постараюсь

А рістотелевські проблеми
433
висловити нашу спільну скорботу швидше серцем,
зизрігііз (зітханнями), ніж зайвою балаканиною. Ніхто
з нас не в змозі коротко і ясно сказати, якого батька
діти, а ми якого великого друга втратили! Його життя
завжди було прикрашене різними доброчесностями.
І кожний, хто захотів би перерахувати або згадати всі
його благородні вчинки, зміг би побачити, що їх біль¬
ше, ніж ті сім тетогаЬіІіа (достопам’ятних), які
Магсиз Аигеїіиз ітрегаіог іп уііа Вгихіїіі рЬіІозорЬі
геїегі (перераховує імператор Марк Аврелій у жит¬
тєписі філософа // Бруксілія). Знайшов би він тут по- [45)
божність, що була джерелом всіх його доброчесностей,
знайшов би освіченість, щедрість, мужність. А надто
збереження вірності істинній кафоличній вірі еі ςιιοά
(гедиепііиз сиш сіііз, яиаш сиш ЬошіпіЬиз ІодиеЬаіиг
(і те, що він частіше говорив з богами, ніж з людьми).
Трудно знайти зібраними разом так багато доброчес¬
ностей, які б засяяли в якійсь одній особі. Але немає
потреби ні додавати світлості сонцю, ні представляти
присутнім таку шляхетну і вельми заслужену людину.
Відома майже всім як старожитність, так і благородст¬
во дому ласкавих панів, так і бездоганне і достохваль-
не життя світлої пам’яті пана Ν. Не згадую тут через
брак часу, яким мужнім // і доблесним він був у ли- [461
царських справах і як ширилася його слава істинно
посвяченого лицаря. Слушно оплакувати смерть по¬
дібних людей, а швидше нас самих, які їх, таких ве¬
ликих, втратили. Проте я затримав Вас, ласкаві па¬
нове, тут, на цій площі, не з тим наміром, щоб і далі
поширювати свою промову або посилювати Вашу скор¬
боту, хоча й промовчати було б невірно і тому згідно
з мудрими осиїоз ІиепЇіз ехзіссаге іп зиттат (очі
того, хто плаче, треба висушити до кінця). І все ж я
звертаюсь з промовою до Вас, шановні панове, знаючи
що ласкава пані та її шляхетні потомки втішаються
в цій печалі господом богом і передусім тим свідоцтвом
його священної прихильності, яка виявляється в тому,
що вони бачать так багато шляхетних осіб при відданні
останньої шани // їх добродію. Звідси пізнається й [47|
справжня християнська людяність й велика Ваша,
ласкаві панове, прихильність до неї та померлого,
Вашого спільного доброчинця. Ласкава пані разом із
шляхетними потомками уклінно дякує Вам за чуйність,
виявлену до покійного й бажає, щоб господь бог зво-

434
Касіян Сакович
лив гідно винагородити Вас за це християнське спів¬
чуття, а ми щоб могли його відслужити в більш утіш¬
них справах.
КОМЕНТАР
Твір «Агізіоіеіез ргоЬІешаІа, аІЬо Руїапіа о рггугосігепіи
сгіо^іесгут» (Кгакото, 1620), на титулі якого стоїть ім’я Ка-
сіяна (Каліста) Саковича (бл. 1579—1647), дидаскала і рек¬
тора Київської братської школи, був, ймовірно, першим
підручником філософії, створеним східнослов’янським автором.
Нині цей твір в єдиному, відомому науці примірни¬
кові, зберігається в бібліотеці ім. Оссолінських у Вроцлаві
(ПНР). Екземпляр книги є дефектним. Від 1 до 22 стор. основ¬
ного тексту бракує 12 стор., далі відсутні стор. 31—32, 117—
122, 139—140. Від присвяти-передмови збереглося лише
8 стор.; з урахуванням цих 8 стор., 225 стор. основного тексту
і 47 стор. зразків промов на весільних і похоронних обря¬
дах книга має 280 стор. Нумерація багатьох сторінок є не¬
правильною.
Присвята-передмова, а також додані до книги зразки про¬
мов, що виконували функцію посібника з риторики, є влас¬
ним, оригінальним твором Касіяна Саковича. Текст, що йде
після передмови, є наслідком перекладу і переробки псевдо-
арістотелівського апокрифічного твору. До цього тексту вклю¬
чено багато сторінок, на яких йдеться про ідейно-філософську
і релігійно-полемічну боротьбу на Україні наприкінці XVI —
на початку XVII ст. Авторство цих сторінок також належить
К. Саковичу.
Аналогічну переробку цього псевдо-арістотелівського апо¬
крифу у XVI ст. здійснив відомий польський гуманіст, про¬
фесор Ягеллонського (Краківського) університету Анджей
Глабер з Кобилина (1535). У другій половині XVII ст. твір
Анджея Глабера було перекладено на слов’яно-руську мову
і видруковано. Твори типу «Арістотелівські проблеми» кори¬
стувались великою популярністю у східних слов’ян у XVI—
XVII ст., особливо в Росії, де вони поширювались у числен¬
них списках. Тексти Анджея Глабера і Касіяна Саковича є
різними і не збігаються.
Твір К. Саковича «Арістотелівські проблеми, або Питання
про природу людини» звернений до земного життя людини
як природного єства. Усі відправлення, які відбуваються в
організмі людини, функціонування і будову її органів автор
пояснює без звернення до потойбічних, трансцендентних сил,

Коментар, примітки
435
на основі природних закономірностей. В цьому книга тяжіє
до гуманізму. Написана вона в руслі переакцентування уваги
від богопізнання до пізнання природи і людини, що було
властиво для доби Відродження.
Спонуканий пошуками природничо-наукового витлумачен¬
ня людського єства, автор першим, після тривалого пануван¬
ня у східних слов’ян неоплатонізму, звертається до арістоте-
лізму. Його приваблює передусім логічне, натурфілософське
і, особливо, психологічне вчення Стагірита. І якщо при ви¬
вченні людського тіла, вегетативної і чуттєвої душі опора на
твори Арістотеля переважає, то при аналізі розумної душі,
яку автор ще не може пояснити на основі природознавства,
він знову повертається до неоплатонізму, містики і релігії.
Твір К. Саковича рясніє іменами античних філософів, пись¬
менників, учених. Тут ми подибуємо посилання не лише
на твори Арістотеля та Платона, Гомера і Геродота, а й піфа-
горейців, стоїків, Плінія, Светонія, Вергілія, Плутарха, Діо-
гена Лаерція, Тіта Лівія, Гіппократа, Галена. Автор посила¬
ється як на однакові авторитети на твори античних учених-язич-
ників, так і християнських письменників, що було властиво
Відродженню. Звертається він і до середньовічних авторів,
зокрема до творів Авіценни, Альберта Великого і новіших
учених, мислителів і письменників, зокрема до творів Джіро-
ламо Кардано, Цезаря Баронія, Джуліо Скалігеро.
Якщо перші ідеологи братського руху, борючись проти
католицизму, негативно ставились і до всієї західноєвропей¬
ської філософії і науки, вбачаючи в них його обгрунтування,
то К. Сакович вже розуміє необхідність опори філософської
думки східних слов’ян на всі досягнення тогочасної духовної
культури. Він продовжує синтез культурно-філософських на¬
дбань Заходу і Сходу Європи, надаючи цьому процесові неба¬
ченого раніше на Україні розмаху і прискорення. Особлива
яскраво це позначилось на використанні К. Саковичем і вве¬
дені ним у навчальний процес латинської філософської термі¬
нології, категоріально-понятійного апарату, зокрема таких
категорій, як матерія і форма, субстанція й акциденція, есен¬
ція і екзистенція та ін.
ПРИМІТКИ
1 Реііх ςιιί роііиі гегиш сорпозсеге саизаз (щасливий, хто може пізнати
причини речей) — К· Сакович цитує Вергілієві «Георгіки» (11, с 490—492).
2 К- Сакович неодноразово звертається до спостережень і експеримен¬
тів як основи набуття знань, виходячи цим самим за межі авторитарного
способу мислення, властивого середньовіччю.

436
Касіян Сакович, А рістотелевські проблеми
3 Це показує, що К· Сакович добре розумів необхідність розвитку
освіти, а також те, що освіченість він ставив вище побожності. В цьому
відношенні К. Сакович близький до автора «Перестороги» та інших прогре¬
сивних діячів України й Білорусії.
4 «Вимога польська» — невідомий нині твір.
8 Це свідчить не лише про демократичне тлумачення К. Саковичем Біб¬
лії, а й про використання цих тлумачень для розуміння сучасних йому со¬
ціальних відносин. Симпатії його нерідко тяжіють до гноблених, хоч
сам він виражав здебільшого інтереси середньої шляхти.
6 Тут видно прагнення К· Саковича грунтувати науку на практиці,
спостереженні, здоровому глузді.
7 Холерики — представники виду темпераменту, в яких, згідно серед¬
ньовічних поглядів, переважає холера, тобто жовч.
8 Дискурс або розуміння (лат. аізсигзиз) — міркування, довід шляхом
наведення аргументів та здійснення висновків.
9 Йдеться про старовинну локалізацію психічних здібностей людини.
10 Мається на увазі «Трактат про душу», що друкується в даному ви¬
данні.
11 Тут текст уривається і починається далі з 23 стор. з новою нумера¬
цією розділів. У нашій публікації уривки фраз, які важко зрозуміти, опу¬
щені.
12 При поясненні життєвих явищ, механізмів їх регулярії, консти¬
туції й темпераментів К. Сакович надає великого значення рідинам (гумо¬
рам) та їхнім різним співвідношенням. Цими рідинами вважалися кров,
жовч, меланхолія і вода або лімфа.
13 Тут К· Сакович виходить із платонівської теорії зору.
14 Елементи — термін античної філософії для позначення найпрості¬
ших начал: в Емпедокла — це земля, вода, повітря, вогонь. У східних
слов’ян відповідником є «стихії».
18 Тут К. Сакович ілюструє своє розуміння ідеї збереження певної
кількості, в даному випадку рідини, в тілі.
10 Тут автор послуговується вже арістотелівською теорією зору.
17 Василиск — казкова тварина у вигляді змія, наділена здатністю
своїм поглядом вбивати живі істоти.
18 Отже, за К. Саковичем, об’єктом є не будь-яка річ, а лише та, яка
включається до суб’єктно-об’єктного відношення. Активність при цьому
приписується суб’єктові, об’єктом є те, на що спрямовує активність суб -
скт, подібно до того, як побаченим може бути лише те, що освітлюється
променем, який іде від ока.
19 Йдеться про погляд на діяльність органів чуття, які здатні вказу¬
вати людині на об’єктивні, або «первинні» якості предметного світу, і суб’·
юктивні, «вторинні». Колір, зокрема, належить до вторинних якостей.
20 Середовище бачення, згідно з уявленнями К- Саковича, відчуття
має три компоненти: суб’єкт, з його органами відчуття, який відчуває,
об’єкт, який відчувається, і середовище, через яке відчуття сприйма¬
ються.
21 К. Сакович пояснює затемнення Сонця на рівні тогочасної науки,
підкидаючи його тлумачення як божественного або чудесного явища.
22 Трактат Арістотеля «Про душу», що складається з трьох книг, впро¬
довж століть був основним матеріалом і джерелом для вивчення психічних
явищ. Виклад у цьому творі ведеться з урахуванням тісного зв’язку пси¬
хології з природознавством і містить чимало матеріалістичних думок. Хоча
трактат «Про душу» був відомий східним слов’янам і раніше, К· Сакович
вперше на Україні широко коментує його і використовує як основу для
дальших теоретичних побудов·

Коментар, примітки
437
23 Ймовірно, що поряд з природознавчими творами Кардано Саковичу
була відома його книга «Про моє життя», де йдеться про бачення в темряві,
яке було властиве батькові вченого і йому самому (Гутер Р. С., Полу-
нов Ю. А, Джироламо Кардано.—■ М., 1980.— С. 5).
24 Перипатетична школа — школа послідовників філософії Арістотеля,
заснована 335 р. до н. е. в Афінах. Назва її пов’язана, очевидно, із звичкою
Арістотеля викладати філософію своїм учням під час прогулянок в саду Лі·
кея (періпатетикос — гр.— любитель прогулянок). Провідними діячами
школи були: Теофраст Ефеський, Стратои Лампсакський, Лікои Троад-
ський, Арістон Кеоський, Андронік Родоський, Александр Афродізійський
та ін.
26 Це свідчить, що К. Сакович розумів світло як матеріальне явище.
28 Це твердження важливе для формування тогочасних матеріалістич¬
них уявлень про простір як протяжність тіл.
27 Математичний інструмент (оптична труба) — згадка К. Саковичем
математичних приладів йде в руслі переорієнтації філософії від богопізнан-
ня до пізнання природи, яке потребує для проведення дослідів і спостере¬
жень певних інструментів і приладів. ^ '
28 Органи чуття, маючи здатність до адаптації (пристосування до по¬
дразнень), втрачають її при надмірній силі подразників.
29 Це свідчить про певні матеріалістичні тенденції в творі К· Саковича.
30 Це ще раз стверджує, що життєві духи розумілися як матеріальні
утворення, що мали й певні ідеальні властивості.
^ Коисеквент (лат. οοηδβςιιβηβ — наслідок, головний член імплікації,
що вводиться до висловлювання за допомогою слова «то». У К. Саковича
вживається у значенні висновку, а сопзедиепііа — у значенні випливання,
виведення.
92 Комплекцію К- Сакович розглядав переважно як будову тіла.
33 При написанні книги К. Сакович звертався до історії звичаїв різ¬
них народів, зокрема й українського. Внаслідок цього у читача складаєть¬
ся враження, що мораль — це щось історично набуле, а не лише божествен¬
ні настанови.
34 Йдеться про локалізацію психічних функцій.
35 Це також підтверджує думку, що твір К. Саковича є навчальним
посібником до курсу, що складався з різних частин.
38 К. Сакович звертає увагу на значення природних умов, екологіч¬
ного середовища для здоров’я людини.
87 Змішаними тілами називались ті, які складались із декількох елемен¬
тів — води, землі тощо.
38 Перша матерія ·— термін філософії Арістотеля, що позначає мате¬
ріальний субстрат сущого без його дальших якісних визначень.
39 Це твердження К. Саковича свідчило про його підходи до розуміння
природи як достатньої причини її явищ, тобто як самопричини.
40 К. Сакович дає матеріалістичне пояснення звука, яке стверджува¬
лось у тогочасній науці.
41 Дане місце свідчить, що автор для написання твору використав
численні спостереження в галузі живої і неживої природи, які він намагався
пояснити иа основі самої природи, а також знань, що були в розпоря¬
дженні тогочасної науки. Ті ж явища, що залишалися незрозумілими, по¬
яснювались за допомогою різних вигадок і домислів.
42 Тут мається на увазі ідея про визначення будови тіла тварин при¬
родою, а не створення їх богом, а також про її узгодження з виконуваною
функцією на основі природної доцільності.
43 Сакович пов’язує вплив позіхаючої людини на іншу через діяльність
уяви, яка сприяє виконанню наслідувальної дії (заразливість позіхання)

438
Касіян Сакович. А рістотелевські проблеми
мимовільним чином в акті пригадування власного позіхання та наступного
його відтворення (мало усвідомлюваний ідеомоторний акт).
44 Звернення до поняття «спосіб життя», яким Сакович значно поясню¬
вав функціонування і будову живих істот, сприяло ствердженню матеріа¬
лістичного напряму в тогочасній науці. Розгляд відправлень і тілобудови
тварин і людини не як сталих, а як змінних і залежних від способу і умов
життя, вів до підриву віри у біблійну легенду про створення всього богом
та його незмінність.
45 Визнання цього факту заперечувало уявлення про сталість, незмін¬
ність, позаісторичність природи людини.
48 К- Сакович вживає термін не божественне, а природне провидіння,
намагаючись пояснити природу з неї самої. Цей термін вживали й західно¬
європейські гуманісти.
47 К· Сакович звертався до поняття «міра», щоб з’ясувати кількісний
інтервал, у межах якого зберігається певна якість, здорове, нормальне
функціонування людського тіла. Хоча «міра» виступає у нього як певне
співвідношення кількості і якості, на перший план висувається кількість.
Темперамент — властива людині (також вищим тваринам) своєрід¬
ність реакцій, що виражається в силі нервових процесів, їхній урівнова¬
женості та рухливості (з лат. Іетрегатепішті — співмірність, належне
співвідношення частин, правильна суміш). Відносність проявів темпера¬
менту залежить від ситуативної установки до дії.
49 Експеримент — неодноразове звернення К. Саковича до спостере¬
жень, експерименту свідчить про певний його відхід від середньовічних
традицій і зближення з досвідним природознавством.
60 У даному місці К. Сакович критикує шарлатанство й марновірство,
виходячи із спостережень і здорового глузду.
51 Маються на увазі анімальні або життєві духи, які, відповідно до
тогочасних уявлень, керують життєвими відправленнями організму.
82 Загалом об’єктивне і матеріальне у К· Саковича не тотожні. Об’єк¬
тивним є лише таке матеріальне, на яке спрямована пізнавальна активність
суб’єкта.
59 Тобто у певній кількості.
64 К· Сакович підкреслює, що відчуття (в даному разі — смаку) ви¬
никає лише у взаємодії суб’єкта і об’єкта.
59 Учення про первинні і вторинні якості К. Сакович викладає за
Арістотелем. Хоча самі ці терміни є й у середньовічній схоластиці (зокрема
у Альберта Великого), вони набули більшого значення у зв’язку з розвит¬
ком механістичного матеріалізму, особливо стали відомими після «Досліду
про людський розум» Д. Локка.
68 Маються на увазі нерви.
67 Йдеться про взаємозв’язок в організмі за допомогою нервів.
68 Акцидентально (лат. ассійепііа — випадок, випадковість) — філо¬
софський термін для позначення випадкового, неістотного, протилежного
субстанціональному.
69 Подібні приклади з шкільного життя свідчать про те, що даний
твір К- Саковича, ймовірно, був учбовим посібником.
60 Тут, як в і багатьох інших місцях, К. Сакович віддає перевагу знан¬
ню, особливо причинному, перед вірою і побожністю.
81 У цьому творі К. Сакович звертається до трансцендентних причин
(бога) досить рідко, переважно у тих випадках, коли, виходячи з рівня
тогочасної науки, не може дати пояснення на основі самої природи. Тут
саме такий випадок.
82 Жилами К- Сакович називає будь-які порожнисті трубки в тілі:
нерви, кровоносні судини, дихальне горло, стравохід тощо.

Коментарі примітки
439
63 Працю і ремесла К. Сакович включав у сутнісне визначення люди¬
ни, хоча, звичайно, ще не розумів їх дійсної ролі у становленні й розвитку
людства.
64 Підкреслюється природне, а не божественне походження доцільності.
65 Тут поділ на темпераменти здійснюється на основі гуморальної теорії.
66 Автор намагається знайти відмінність у матеріальному субстраті
психіки людини і тварин, щоб пояснити відмінності у її функціонуванні.
67 Тут К. Сакович намагався пояснити доцільність у живій природі,
за якою приховується тривале пристосування до умов життя, без звернення
до потойбічних сил.
68 Йдеться про жахливі сии.
69 Показово, що К· Сакович висміює біблійну легенду про створення
Єви з ребра Адама, коли йдеться про природні речі. Однак у його творах
є випадки, коли він говорить про це як про безсумнівний факт. Це свідчить,
іцо старий авторитарний спосіб мислення, хоча й почав розхитуватись,
був ще міцним, навіть у свідомості одного й того ж мислення.
70 Хоча та частина твору, де К. Сакович говорить про структуру мозку,
його діяльність та значення для життєдіяльності організму, не збереглась,
це висловлювання дещо її компенсує.
71 Оскільки розумна душа, за арістотелівською традицією, ие має мате¬
ріального субстрату, вона мислиться як така, що тільки співіснує з моз¬
ком і принципово від нього незалежна.
72 Під впливом арістотелівської традиції К. Сакович гадає, що «дух
чуйності» перебуває у серці як тілесному субстраті вищих психічних функ¬
цій, особливо, моральних.
73 Це твердження відіграє важливу роль у розумінні К. Саковичем фі¬
зіології людини. Однак значення серця в кровообігу, як і праць Везалія,
він, очевидно, ще не знав.
74 Ці погляди суперечили ортодоксальним церковним поглядам на
Землю як на центр світу. Ймовірно, К. Саковичу було відоме геліоцент¬
ричне вчення Коперніка, античних попередників якого він називає.
75 Філософи-піфагорійці — послідовники давньогрецького філософа
ідеаліста Піфагора (2 пол. VI ст.— поч. V ст. до н. е), який був одночасно
засновником релігійно-філософського братства зі спільністю майна. Піфа-
гор учив про безсмертя душі, метемпсихоз, спорідненість усього живого,
необхідність очищення (катарсиса), що досягається для тіла через вегета¬
ріанство, а для душі — через пізнання музично-числової структури кос¬
мосу.
76 Отже, К- Сакович вважав, що не всі тварини мають серце. Вони
відрізняються складністю своєї будови і відправлень і складають в цьому
відношенні певиу градацію.
77 У цьому місці, як і в багатьох інших, яскраво проступає особисте
начало, смаки і уподобання автора, що властиво для епохи гуманізму,
яка покінчила із середньовічною авторською анонімністю.
78 Дане місце важливе для визначення соціальної орієнтації К* Сако-
вича, який, хоча й співчутливо ставився до бідних, вважав тодішній су¬
спільний поділ вічним і незмінним.
70 У тогочасній науці вже були певні уявлення про асиміляцію й ди¬
симіляцію.
80 К. Сакович дуже часто звертається до читачів як до студентської
аудиторії, як до учнів.
81 У творі виразна поляризація на «наших», тобто східних, православ¬
них слов’ян, і чужих, тобто латинників, західних, католиків.
82 Свідчення того, що на Україні були поширені реформаційні угру-
пування.

440
Касіян Сакович. А рістотелевські проблеми
83 Тут К. Сакович критикує одне з основних тверджень реформаторів,
спрямованих як проти католицької, так і православної церкви, а саме
про загальне священство, тобто про те, що і «мирянин» може здійснювати
пастирські функції. Звідси випливає непотрібність церкви як опосередко¬
вуючої ланки між віруючими і богом.
84 Таїнство євхаристії — одне з семи таїнств у католицькій і право¬
славній церквах, за яким віруючим дають хліб і вино, що в них начебто
втілені «тіло і кров» Христа. Вкушаючи їх, вони робляться «учасниками
божого єства». До 60-х рр. XX ст. в православній церкві мирян причащали
хлібом і вином, а в католицькій — лише хлібом. У зв’язку з інтерпрета¬
цією євхаристії в XVII ст. у східних слов’ян виникли різні ухили рефор¬
маційного спрямування, зокрема «хлібопоклонна» єресь у Росії.
86 Твір К- Саковича є важливим історичним свідченням поширення
реформаційних ідей на Україні, зокрема в м. Рогатині.
88 Протягом твору Сакович неодноразово зображує людей третього
стану, навіть найбідніших. Введення в літературу представників просто¬
люду — риса, властива для гуманістів — наявна і в Саковича.
87 Альтерація — якісна зміна.
88 К. Сакович звертає увагу й на те, що люди різних суспільних верств
харчуються неоднаковою їжею. Селяни та інші трудівники їдять просту,
грубу й дешеву їжу. Соціальна стратифікація цілком усвідомлюється ав¬
тором, для її характеристики вживаються найрізноманітніші ознаки.
89 К. Сакович знову звертається до експерименту як основи пізнання
і критерію його істинності, бо авторитарне знання, лише Біблія, його
вже не задовольняє.
90 Тут К- Сакович показує, що будь-який зовнішній вплив сприймає¬
ться залежно від внутрішньої основи — особливостей організму.
91 Флегматик—сильний тип темпераменту, що визначається зрівно-
важенністю реакцій, малою рухомістю, стриманістю в переході від одного
виду діяльності до іншого, постійністю настрою. В старовинних класифі¬
каціях темпераментів флегматичний тип пов^язується з переважанням слизу
у суміші рідин, що перебувають в людському організмі (кров, жовч, чорна
жовч).
92 Тут Сакович звертає увагу на значення кліматичних умов для харчу¬
вання.
93 К. Сакович, йдучи за Арістотелем, не визнавав існування вакууму.
Порожнини в тілах, на його думку, заповнені повітрям, яке, залежно від
температури, може бути рідшим або щільнішим.
94 Замойська академія заснована 1595 р. у м. Замості Яиом Замойським.
Серед викладачів академії були такі видатні вчеиі-гуманісти, як Шимон
Шимонович, Адам Бурський та ін. У ній навчалася не лише польська, а й
українська молодь, в тому числі більшість перших професорів Києво-Мо-
гилянської академії.
96 Тут К- Сакович знову звертається до надприродних сил для пояс¬
нення незрозумілого йому природного явища.
98 Мальвазія — вино, лікер, що вироблявся на острові Мадей, в Іта¬
лії біля Палермо, у Франції біля Рокверу, в Греції в Ноплі.
97 Відповідно до уявлень свого часу К- Сакович вважав, що воші, бло¬
щиці, навіть миші утворюються через самозараження.
98 К- Сакович визнає неоднаковість природи людини, а, отже, і її змін¬
ність у певних межах. Це суперечило біблійній легенді про людину.
99 К. Сакович пропонує своїм читачам і слухачам особисто зробити
експеримент, до якого він звертається в даному випадку як до критерію
істинності.
і°о ТуТ важливим є визнання К- Саковнчем змінності природи людини.

Коментар, примітки
441
101 Врахування відносності, релятивності при досліджуванні явищ
сприяло кращому вивченню природи.
102 Це місце свідчить, що і в часи К. Саковича роздумували над проб¬
лемою опірності організму.
103 У середні віки вважалось, що це особливо тонкі рідини, які рухаю¬
ться по порожніх трубках-нервах між мозком і виконавчими органами й
скеровують їхню діяльність. Сутність життєвих духів е щось середнє між
матеріальним і ідеальним.
і°4 туТ ^ Сакович, можливо, перший серед українських мислителів
вводить термін «робочі люди», яких ідеологи експлуататорської феодальної
верхівки вважали не гідними уваги.
105 Аурипігмент (лат. аигит — золото, рі^шепіиш — фарба) — міне¬
рал, сульфід миш’яку, цитринножовтого кольору, використовується як ру¬
да і фарба.
108 Звернення до повсякденного досвіду, спостережень, припущення
особистої перевірки тверджень підривало авторитарний спосіб мислення.
107 У цьому розділі викладаються тогочасні уявлення про генетику,
поширені в народній культурі.
198 Це свідчення впливу иа К. Саковича астрології, яка набула знач¬
ного поширення в добу Відродження.
109 К- Сакович має на увазі книги Буття, ЗО, 33—42.
110 Це твердження має виразний гуманістичний характер, воно спря¬
мовувалося на зняття відчуження сутнісних сил людини і повернення їх
на землю. Середньовічні вчення найдовершенішою формою визнавали
бога.
111 Тут К- Сакович підкреслює відносність, релятивність фізіологічних
потреб людини.
112 Це місце є також одним з аргументів на користь того, що даний
твір був, можливо, учбовим посібником.
113 Протягом всього твору К. Сакович користується всіма приводами,
щоб читач відчув його філологічну ерудицію, якою, звичайно, пишалися
гуманісти.
114 Тут йдеться про фараона (бібл.), що бачив у сні сім вгодованих ко¬
рів, яких з’їли сім худих корів, а також сім повних колосків, що були
з’їдені сімома висохлими колосками. Цей сон витлумачив фараонові Йосиф,
провістивши, що на зміну семи врожайним рокам прийдуть сім років засухи
і недороду.
115 Розповідь про двох товаришів-аркадців (Цицерон. Философские
трактатьі) Под ред. Г. Г. Майорова.—М., 1985.— С. 213).
116 Про те, що Олімпіада, мати Александра Македонського, вигодувала
змія, тобто дракона, пишуть Плутарх, Павсаній та ін., твори яких були
відомі К· Саковичу.
117 «Промови при одруженні» — якщо попередній текст був переробкою
К- Саковичем псевдо-арістотелівського апокрифічного твору, то далі йде
його власний твір, який давав учням братських шкіл зразки або приклади
ораторського мистецтва і був, власне, посібником з риторики.
ιί8 Провів перші роки свого життя у вивченні високих наук, а потім
у вельми похвальних і тривалих послугах державі.— Тут К- Сакович зма¬
льовує інший, відмінний від середньовічного ідеал людини. Освіченість,
активна громадська діяльність, а не побожність і келійна замкненість,
є, на його думку, її найвищими достоїнствами.
119 Довічним супутником і його другим я — це та інші місця свідчать,
як високо шанував К Сакович жінку і яке значне місце відводив їй у по¬
дружньому союзі. Ставлення його до жінки грунтується на гуманістичних
засадах.

442
Касіян Сакович. А рістотелевські проблеми
120 Звеличуючи подружню любов, К. Сакович розвінчує аскетичні
ідеали, вважає їх протиприродними.
121 К. Сакович відповідно з традицією поділяв право на божественне,
природне і громадянське, причому два останніх виводив з першого. Для
того, щоб надати природному праву більшого значення, він намагався ото¬
чити його божественним ореолом і санкціями.
122 Сакович подає тут і польський переклад цієї латинської фрази.
123 У сучасній К. Саковичу літературі (як вітчизняній, так і зарубіж¬
ній) терміни і поняття, вироблені для зображення суспільного життя, зок¬
рема феодальної ієрархії, вживалися для пояснення трансцендентного сві¬
ту, зокрема, бог називався небесним гетьманом і т. п. Це свідчило, що уяв¬
лення про небесне царство було лише відчуженням земного в умовах анта¬
гоністичного суспільства.
124 Це твердження К. Саковича не відповідає ортодоксальним християн¬
ським уявленням про Христа, який вважався боголюдиною. Воно близьке
до тих реформаційних учень, що розглядали його як людину.
126 Ерміти — послідовники Ермія, християнського апологета, який
вельми негативно ставився до античних філософів, що знайшло відображен¬
ня в його творі «Осміювання поганських філософів» (200 р. н. е.); він учив,
що філософія не дає істинного знання.
126 Так у середньовіччі називали студентів.

ТРАКТАТ ПРО ДУШУ, НАПИСАНИЙ ВЕЛЕБНИМ ОТЦЕМ
КАСІЯНОМ САКОВИЧЕМ, ЧЕНЦЕМ ГРЕЦЬКОЇ РЕЛІГІЇ
Чи ж не більша від тіла душа, а тіло—одягу?
Мате., 6.
НА ПРЕСВІТЛИЙ КЛЕЙНОТ ЇХНІХ МИЛОСТЕЙ КНЯЗІВ ЧАРТОРИЙСЬКИХ
Збройний рицарю, скоком кого сміло гониш?
Чи сердечно мечем ти кого борониш?
Тут нікого не з чола й на всі боки,
Ззаду поле порожнє, до чого ж ті скоки?
Того рицар не чує, коня прямо гонить,
Хоч на герць проти нього ніхто не виходить.
Певне не проти тіні мечем заміряє,
Недаремно цей завід всяк починає:
Меч, і кінь, і кіраси — це мужності знаки,
А готовність воєнна в ціні не будь-якій!
І не дивно, бо рицар пильнує князів тих — Чорторийських — а знаки міг їхні ужити.
Титул першодруку твору К. Саковича «Трактат про душу».

444
Касіян Сакович
Зворот титулу твору К. Саковича «Трактат про душу» з віршем на герб Чарторийських та ілюстрацією до цього вірша.
/. його ВИСОКОСТІ
ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПАНОВІ ІЄРЕМІЇ З Ч АРТ ОРИИСЬКА,
КНЯЗЮ ЧАРТОРИИСЬКОМУ І Т. Д.
1 МОЄМУ ЛАСКАВОМУ ПАНОВІ І ДОБРОДІЮ
Ваша високість, шановний князю! З натури те походить, що люди хочуть все знати. Це підтверджує й глава всіх філософів Арістотель, коли говорить в своїй найвищій філософії — «Метафізиці» «Omnes homines natura scire desiderant» («всі люди за своею природою прагнуть до знань»). І відбувається це не в наслідок якоїсь іншої причини, а лише тієї, що знання (мистецтво, вмілість.— В. Н.), є людською досконалістю 2. Знання ж стає істинним тоді, коли пізнані власні й найближчі причини речей. Бажаючи набути
2 такого Н знання, Александр Великий, цар Македонський затрачав великі кошти й не малу відвагу для

Τρακτατ про душу
445
того, щоб здобути у найвіддаленіших куточках світу
різних тварин, дерева, трави, які він віддавав своєму
наставникові Арістотелю. Проводячи з ними експери¬
менти й анатомію 3, той розкривав цареві їхню приро¬
ду. Відомі й такі філософи, що все своє життя витрача¬
ли на пізнання природи якоїсь бідної бджілки, однак,
не досягши його достатньою мірою, з смутком і жалем
сходили в підземний світ. Але сіа ίο (дано), щоб людина
мала знання про всі речі, відала про силу магніту,
який тягне до себе залізо, знала причини, чому діа¬
мант пом’ягшується лише кров’ю цапа, а не чимось
іншим. Однак, що ж потім, для чого все це потрібно
людині, якщо вона не пізнає себе саму, не відає, з чого,
ким // І для чого створена? З
На мою думку, найбільша мудрість, найвища фі¬
лософія, найпотрібніша теологія полягає в тому, щоб
пізнати самого себе. Стародавні люди, що жили на
світі лише відповідно до закономірності природи, не
обирали собі жодної іншої науки, крім тієї, щоб пізна¬
ти самих себе. Тому написавши золотими літерами
сентенцію γνωτή σέ αΰτον, позсе 1е ірзиш (пізнай
самого себе), провіщену начебто огасиїиш (оракулом),
вони повісили її на храмі Аполона в Дельфах, щоб
дивитись на неї при відправах і приходити до пізнання
самих себе. Хоча ця сентенція складається лише із
трьох слів, вона може навчити нас трьом великим ре¬
чам. При уважному її розгляді людина може дізнати¬
ся, чим вона була до народження, чим стала, народив¬
шись, і чим буде потім. А хіба // мала наука чи не варті 4
уваги відомості — пізнання минулих, сучасних і май¬
бутніх речей? Всі, хто хотів і хоче подобатись богові,
жили і живуть, прислухаючись до цієї сентенції.
Вона напучує благочестивих людей: коротаючи не
лише роки, місяці, тижні, а й дні та години свого віку,
завжди турбуватися про те, чи не припустилися вони
якоїсь провини, щоб негайно виправитись перед гос¬
подом богом. Цій матерії великою мірою допоможе
і запропонована книжка, яку я нині заново написав
польською мовою 4. У ній йдеться про душу і тіло, най¬
важливіші частини людини, з яких вона складається.
З цієї книжки людина дізнається про свої обов’язки
щодо тіла і душі, ця книжка дасть їй інформацію, що
означає жити відповідно до природи, якої міри треба
дотримуватись 11 в їжі, питві, чуттях, сні. І ще більше, 5

446
Касіян Сакович
ця книга засвідчить шляхетність душі, покаже її ста¬
ни, коли вона перебуває в тілі і після відокремлення
від нього, допоможе зрозуміти, де і в яких місцях
перебуває душа, чи здатна вона без тіла втішатися не¬
бесним блаженством або терпіти вічну муку і відчу¬
вати біль, про що між нашою милою братією є великі
суперечки ®.
Присвячуючи цю книгу в. к. в. (вашій князівській
високості.— В. Н), моєму ласкавому панові і добро¬
дію усіх ченців, видаю її на світ під шляхетним титу¬
лом в. к. в., щоб висловити вдячність за благодіяння,
вже виявлені до мене в. к. в. і вторувати собі дорогу
до майбутніх. І якщо у присвяті нічого не згадано про
старожитність дому і благородство в. к. в., то це тому,
6 що не треба, як я гадаю, додавати сонцю // — світ¬
лості, цукрові — солодкості, снігові — білості, троян¬
ді — рум’яності, аби замість прославлення і оздоби,
не нанести на вельмишановний дім в. к. в. якусь тінь
і недоречність, подібно тому, хто хотів прикрасити
чудову картину, намальовану Апеллесом. Хто ж не
знає, що дім їх кн. вис. Чарторийських більш за інші
процвітає і відомий не лише старожитністю, а й сла¬
вою, мужністю, шляхетністю, щедрістю? Хто не бачив
або не чув, які лицарі чи полководці виходять з цього
дому? В якому домі можна знайти більш певного рго-
шоіогез (поширювача) хвали божої або хто не звідав
щедрості цього дому? Про кого і коли можна було на¬
писати, що він виявляє більш дружньо прихильність
7 // до духовного і лицарського люду, ніж наш Ієремія,
князь Чарторийський, у якому одному є і сопзіїіит,
іогШисіо, ІіЬегаІііаз (мудрість, хоробрість, вільно¬
любство) та інші Ьегоісае (героїчні) доброчесності,
якими він відомий і в далеких краях і бодай, щоб ще
довгі щасливі роки був відомий.
Даруючи в. к. в. мою книжечку, віддаю і самого се¬
бе з найширшими послугами і нехитрими молитвами
й покірно прошу, щоб моя книжечка, не бачена в поль¬
ських шатах, разом з її автором була ласкаво прий¬
нята в. к. в.
Краків, 16 серпня 1625 р. в. к. в. і мого лас¬
кавого пана і добродія найщиріший слуга і
постійний богомолець Касіян Сакович, чер¬
нець грецької релігії. //

Τρακτατ про душу
447
ΠΕΡΙΨΓΧΗΝ 1
ТРАКТАТ ПРО ДУШУ ВЗАГАЛІ,
НАПИСАНИЙ велебним отцем
КАСІЯНОМ САКОВИЧЕМ,
ЧЕНЦЕМ ГРЕЦЬКОЇ РЕЛІГІЇ
ПЕРЕДМОВА
Наука і розмова про душу — найблагородніше тво¬
ріння, не лише прекрасні і високі, а й дуже потрібні
для нашого знання і спасіння. Через незнання природи
душі, її властивостей і здатностей між людьми пошири¬
лось багато хибних думок. Одні, вважаючи, що люд¬
ська душа і душа тварини мають спільний і тотожній
початок і кінець, самі по-суті перетворюються на не¬
розумних тварин. // Другі ж, приписуючи людській 2
душі ангельські властивості, хотіли б бути ангелами.
Нарешті, ще деякі, привласнюючи їй те, що належить
одному богові, хочуть стати богами. Тому, щоб запро¬
понувати про це благородне творіння пристойне і згід¬
не з божою церквою 6 вчення, задумав я викласти цей
трактатик так. Спочатку описати душу взагалі, тобто
іп депеге апіташ уедеіаііуат, зепзіііуат еі гаїіопаіеш
(душу за її родами: вегетативну, чуттєву і раціональ¬
ну); із родів душі передусім душу, що рухає, живить і
ростить, бо всі ці назви може мати душа, потім чуттєву
і, нарешті, розумну. А після цього вчинимо поділ
цих душ для того, щоб ми не розуміли однаково душу,
що рухає, чуттєву душу і розумну душу людини. Тут
же скажемо про сили // і здатності, які має душа, з
Виклавши це, перейдемо до опису власне людської
душі, де дамо відповідь на питання про те, що є люд¬
ська душа, звідки походить: чи то створюється богом
і вливається в людське тіло, чи то від ангелів, чи то,
як думають деякі, виникає з сім’я батьків 7 І якщо
людські душі були створені разом з ангелами раніше
тіл, то чим відрізняється людська душа від ангела?
Де розміщується в тілі людини? Коли душа заража¬
ється першородним гріхом і що таке першородний
гріх? Чому всі, хто народжується, крім божої матері,
підлягають цьому гріху? Чому, незважаючи на те, що
Христос своєю смертю знищив усі гріхи, а в батьків
наших він відмінений хрещенням, все ж ми, наро-

448
Касіян Сакович
4 джені ними нащадки, // заражаємося цим гріхом?
Після цього викладено такі питання: чи народжувало¬
ся б потомство в першородному гріху, коли б Адам не
прогрішив, а тільки Єва, і чи народжувались люди в
раю через тілесне поєднання чи іншим способом? На¬
решті, згадаємо про стан душі після відокремлення від
тіла, чи є вона безсмертною, чи може знати, що відбу¬
вається тут, на землі, чи може душа з’являтися після
смерті, де і в якому місці перебуває, чи може без тіла
брати участь у радості й печалі?
ОПИС ДУШІ ВЗАГАЛІ
ЩО ТАКЕ ДУША ВЗАГАЛІ?
Апіта езі асіиз согрогіз рЬузісі роіепііат уііат
ЬаЬепііз (душа є актуальним станом органічного фізич¬
ного тіла, що має здатність до життя). Душа дійсно є
5 форма, яка дає буття природному тілу, // яке має різні
частини і здатності до життя. Аби краще зрозуміти
сенс цієї дефініції в кількох коротких словах, пе¬
редамо її більш розгорнуто. Передусім душа назива¬
ється формою тому, що буття і назва кожної речі да¬
ються формою. І ця форма повинна бути формою при¬
родного тіла — согрогіз рЬузісі, що підлягає змінам
і може мати різні якості: як кажуть філософи, воно є
зиЬіесІит тиІаііопіЬиз еі аІІегаІіопіЬиз (суб’єкт змін
і якісних перетворень). До того ж ця форма є формою
согрогіз рНузісі ог^апісі (природного органічного тіла).
Тобто тіло, якому душа повинна надавати існування
чи буття, повинно мати частини і різні члени. Подібно
до того, як органи, що складаються, знаємо, із різних
труб і пищалів, видають різноманітні звуки, так і тіло
6 людини // складається із різних частин і членів, при¬
значених для виконання різних дій і трудових опера¬
цій. Іншою бо є діяльність голови, іншою — руки,
іншою — ноги, іншою — ока і т. д. Так само і дерево,
котре, як побачимо далі, оживляється душею, що його
рухає і вирощує, має різні частини і властивості, бо
різними є діяльність кореня, гілок, стовбура. Те ж
саме треба сказати й про тіло тварин.
Врешті, ця форма притаманна будь-якому тілу,
здатному до життя (роіепііаш уііаш ЬаЬепііз). І це
тому, що тіла, які не мають здатностей до відправи
будь-яких дій чи то в асіи (в дійсності), чи в роіепііа

Τρακτατ про душу
449
(в можливості), не живуть, якими е каміння, зрубані
дерева, трупи, поганські ідоли, що, хоча і мають в
своїх кам’яних чи срібних тілах руки, ноги, уста, очі,// 7
вуха і т. п., проте нічого не бачать і не чують.
Чому? — Тому що тіла цих бовванів не природні, а
штучні, створені рукою ремісника і не мають жодної
здатності жити живим життям. Людина ж та інші тва¬
рини, хоч і не завжди досягають акту, тобто результа¬
ту, самим звершенням дії, як уві сні, але завжди збе¬
рігають можливість (роїепііа) до їх звернення.
Ти можеш зауважити, що і ангел за своєю суттю —
жива форма. Проте він не може надати існування тілу
дійсно і зиЬзіапііаШег (субстанційно), тобто істотно
з ним поєднатися. Тому він і не може бути формою тіла
ні людини, ні будь-кого іншого. І хоча ангели з’явля¬
лись в людських тілах, про що є численні твори, але
це поєднання ангелів з тілом було не зиЬзіапііаШег
(субстанційно), як нашої душі, а лише зовнішньо. //
Вони з’являлись або в людських тілах, або у [тілах], 8
взятих з повітря, не надаючи цим тілам існування і
буття й не оживляючи їх, а рухаючи їх та показуючи
деякі дії, властиві живим тілам 8. Тому ангел не може
набути форми людського тіла. Подавши такий корот¬
кий опис душі взагалі, приступаю до її поділу.
ПОДІЛ ДУШІ
На думку не лише філософів, а й теологів душа е
троякою: рушійною, чуттєвою і розумною
ОПИС ДУШІ, ЩО РУХАЄ
Душа, яка рухає або живить і зрошує, латиною —
уе§еіа(іуа (рослинна), є ні що інше, як форма природ¬
ного тіла, складеного із різних частин і членів, //
що має здатність жити рослинним життям. Завдяки цій 9
душі живляться і ростуть дерева, трави, насіння тощо;
її не мають камені, плакуни, золото, срібло, зрубані
дерева, всі елементи та небо із своїми планетами.
ПРО СИЛИ ЦІЄЇ ДУШІ
Сили або здатності рушійної душі троякі: пиігіііуа
(живильна), аибтепіаііуа (зрощуюча), §епега1іуа (по¬
роджуюча).
15 8-328

450
Касіян Сакович
ЯКІ ВЛАСТИВОСТІ ЦИХ ТРЬОХ СИЛ?
Властивість і обов’язок живильної сили полягає в
тому, що вона дає тілу поживне природне тепло і по¬
мірковану вологість, яка, насичуючи тіло, його тучить
і надає прагнення до другої сили, що його зрощує.
Властивість зрошувальної і збільшувальної сили є
приведення тіла до пристойного і належного росту.
Ю Живильна сила постійно // потрібна і дереву, і тварині,
і людині, бо жодна жива істота не може обійтися без
харчування. Звідси погана ознака для життя, якщо
хтось не має апетиту до їжі. Збільшувальна сила або
здатність діють не протягом всього життя, а мають свої
відміряні межі, період росту, бо аііаз (інакше) будь-яке
живе тіло повинне було б арреіеге (прагнути) рости іп
іпГіпіІит (до безконечності) й невйзначенності, аж до
неба. А на думку філософів, зростання людини продов¬
жується до ЗО років, інші живі істоти також мають пев¬
ну міру. Звідси випливає, що живильна сила є не тіль¬
ки необхідною і важливою, а й перевершує в цьому, як
можна легко побачити, зрошувальну силу.
Властивістю породжуючої сили є створення через
народження подібних до себе родів (латиною ейеге
зішіІеш зіЬі зресіеш — витворення подібного собі
виду), щоб у природних речах ніколи не припинялося
11 відтворення. // Ця здатність дуже потрібна і коли б її
не було, давно б припинилось народження всіх речей
у світі.
ОПИС ЧУТТЄВОЇ АБО ВІДЧУВАЮЧОЇ ДУШІ
Душа тваринна або відчуваюча є формою природ¬
ного тіла, що складається з різних частин і членів і
має здатність жити чуттєвим життям. Ця душа є доско¬
налішою і шляхетнішою, ніж душа, яка рухає — апіта
уе£еіаііуа (рослинна душа), бо крім згаданих трьох сил,
притаманних душі, що рухає, якими чуттєва душа воло¬
діє більш досконалим способом, вона має й інші сили—
зовнішні і внутрішні чуття, яких не має перша. І ця
тваринна або чуттєва душа не створюється богом, як
думають деякі, а виникає, як й інші матеріальні фор-
12 ми, аЬ ацепіе согрогео, тобто від тілесного // чинника.
А тілесний чинник є двояким,: один здійснює свої від¬
прави ргіпсіраіііег (первісно), тобто він передує у всій

Τρακτατ про душу
451
справі і йому приписується відправлення дій як голов¬
ній причині. Другий чинник інструментальний, він —
знаряддя, що використовується первісним чинником
в здійсненні його дій. Наприклад, стільці, кафедри,
столи — щодо них столяр є первісним чинником або
а§епз ргіпсіраіііег; пилка ж і сокира, долото є а§епз
іпзігитепіаіе (інструментальним чинником), які ви¬
користовуються ремісником для здійснення задума¬
ного, досягнення гаданого наслідку.
З цієї подібності потрібно зрозуміти, що чинником
душі тварини ргіпсіраіііег (первісно) є душа тварини
породжуючої, а інструментальним — сім’я. Первісний
чинник // використовує матерію через сім’я і, викорис- із
товуючи, отримує бажаний наслідок. Бо, як учить
Філософ («Бе бепег. апішаї», ІіЬ. 1, сар. 2): «Уігіиз
асііуа езі іп зешіпе шагіз, таїегіа аиіет їаеіиз езі
іііиі яиоі тіпізігаіиг а іаетіпа». («Про походження
тварин», кн. 1, розд. 2): «діяльна сила знаходиться
в сім’ї чоловіка, а матерією плода є те, що дається
жінкою». Простіше — чоловік має її як форму, а жін¬
ка — як матерію, котрою тварина, що породжує, ке¬
рує через сім’я як певним знаряддям, в якому є сила
і здатність до управління. Вони виливаються з душі
народжуючої тварини і є мов би якесь зрушення і про¬
будження народжуваного. Філософи називають його
шоііо ірзіиз апішае §епегап!Із (рухом самої душі, що ви¬
никає) . Цей рух не є душею або частиною душі тварини,
яка народжується, а лише певного здібністю //, що по- и
ходить аЬ апіша бепегапііз (з породжуючої душі), по¬
дібно до того, як в пилці чи сокирі немає форми стола,
а тільки в тої ίο (русі) сокири, яка може допомогти
дереву набути форми стола. І тому немає потреби,
щоб готовий результат уже був вміщений у цій здатнос¬
ті або силі, він утворюється якимсь наявним в сім’ї
зришозиш — пінявим духом. Цей дух є гарячим і на¬
лежить до небесних сил, які допомагають дольним
тілам здійснювати свої рухи і справи. В цьому дусі
сходяться здатності і сила тварини, що породжує, з
небесними здатностями, тому філософи й говорять:
циосі Ношо £епега! Ьотіпет еі зої (людину породжує і
людина і сонце). Але про це ех ргоГеззо (за фахом) на- [
лежить говорити фізикам, я ж нагадав тут дещо лише
принагідно.
15*

452
Касіян Сакович
ПРО ЧУТТЯ АБО ВНУТРІШНІ ЗДАТНОСТІ
ЧУТТЄВОЇ ДУШІ п
15 Відчуття цієї душі двоякі: зовнішні і внутрішні.
Зовнішніх налічується п’ять: зір, слух, нюх, смак,
дотик. Про них я вже говорив у «РгоЬІетаіасН» тому
тут, минаючи їх пояснення, приступимо до з’ясування
внутрішніх відчуттів, яких одні нараховують п’ять,
другі — чотири, треті —три. Я хочу обмежитися
трьома, зарахувавши до них загальне чуття, фантазію
і пам’ять. Ці чуття називаються внутрішніми тому, що
знаходяться в середині голови, а перші п’ять відчуттів
називаються зовнішніми, бо їхні органи знаходяться
на поверхні тіла.
Внутрішні чуття необхідні кожній тварині для на·
лежного виконання своїх обов’язків і збереження своєї
цілості, адже на основі одного відчуття вона не може//
16 виконувати всі дії. Тому природа, яка поп (іеіісіі іп
песеззагуз, πες; аЬипбаі іп зирегіїиіз, ςιιίβ піЬіІ оііозе
а^іі (достатня в необхідних і не збиткує в зайвих, бо
вона нічого не робить даремно), дала ці чуття доскона¬
лішим тваринам, з них першим є загальне чуття.
ОПИС ЗАГАЛЬНОГО ЧУТТЯ
Загальне чуття є внутрішньою силою, що сприй¬
має зображення подібностей 9, які надходять від зов¬
нішніх відчуттів. Про ці подібності внутрішнє чуття
неначе суддя чинить розсуд і дізнається, чим одна річ
відрізняється від іншої. Воно називається загальним
тому, що сприймає дії і об’єкт від усіх окремих відчут¬
тів: адже око бачило, вухо чуло, ніздрі нюхали, язик
смакував, руки торкались,— і все це певними жилка-
17 ми, мов би канальцями // чи якимись трубками, що
йдуть від голови, надсилається до загального чуття.
Беручи це до уваги, Авіценна дуже гарно сказав, що
окремі зовнішні відчуття слугують загальному чуттю
подібно слугам або як комірники 10 королеві, до якого
ввертаються з вістями і листами.
Це чуття розміщується в першій порожнині голо¬
ви, в мозку 11. До цієї порожнини, що знаходиться над
лобом, як вже згадувалось, тягнуться всі жилки від
зовнішніх відчуттів, подібно до того, як лінії від кола,
накресленого циркулем, сходяться в точці, що знахо-

Τρακτατ про душу
453
диться в його середині. Це чуття необхідне тваринам
для двох потреб. По-перше, для пізнання властивостей
сприйманих подібностей і відмінностей між ними. На¬
приклад, передані різні подібності від зовнішніх від¬
чуттів до загального чуття: // білість, чорнота, зеле- їв
ність — від ока; звук, гуркотіння, дзенькання—від
вуха; запах і смак — від носа і язика; тяжкість, лег¬
кість, теплота, гарячість — від дотику. Тоді загальне
чуття міркує про ці речі, що білість і чорнота не є со¬
лодкістю і гіркотою, гуркотіння і звук не є запахом,
тяжкість і легкість не є смаком. Тобто, біла чи чорна
річ, хоча й може мати в собі солодкість і гіркоту, за¬
пах і смак, однак зір сприймає не їх, а лише одну
якість, саме ту, з боку якої річ є біла або чорна 12.
Так само і при куштуванні сприймається не білість,
а смакові якості і відчуття нюху не сприймає ні гурко¬
тіння, ні дзенькання, як і вухо не сприймає запаху, а
нюх — звуку. Але будь-яке зовнішнє відчуття //
сприймає тільки свої власні об’єкти. Загальне ж чуття 19
сприймає всі дані зовнішніх відчуттів та розмірковує
і говорить, що не тому солодкість належить до бачен¬
ня, що є білою, а лише через саму білість, через солод¬
кість же належить до смаку. Так само слід міркувати
й про інші. Друга потреба загального чуття полягає в
тому, щоб надавати міць і силу загальним чуттям через
сприйняття зовнішніх духів зрігіїит апітаііиш (ду¬
хом тварин) для розуміння своїх витворів, які він із
себе як з джерела, першого інструменту зепііепсіі
(відчування), знаряддя чуттів продукує. І це відомо
звідтіля, що кожного разу, коли загальне чуття слаб¬
не і перебуває в поганому стані, й зовнішні відчуття
мов би завмирають і слабнуть у виконанні своїх обо¬
в’язків, як повідомляють ті, // що наближаються до 20
смерті.
ОПИС ФАНТАЗІЇ
Фантазія є внутрішнє чуття, яке сприймає уявлен¬
ня або подібності, що надходять від загального чуття,
їх затримує і розбирає. Називається фантазією від
грецького φαντασία (фантазія), мов би від об’яви, що
вона численні речі оголошує навіть у сні. Але запи¬
таєш, чому загальне чуття, сприйнявши подібності від
зовнішніх відчуттів, само їх не затримує і не зберігає,

454
Касіян Сакович
не відсилаючи їх до фантазії? Тому що загальне чуття
не може довго затримувати ці сприйняті подібності че¬
рез свою м’якість і вологість, як це властиво м’яким
речам, що швидко сприймають і швидко втрачають
21 сприйняте. Так, // віск швидко сприймає печатку, але
не може довго втримати її зображення, бо як тільки
його піднести до вогню — воно розтоплюється і вона
як ішргеззіа зі§і11і (відбитки печатки) в ньому
зникає. Подібно до цього і загальне чуття швидко
сприймає зресіез 5епзаіаз (чуттєві образи), але через
своє вологе місце не може його довго втримати і тому
відсилає його до іншої, твердішої душевної сили, до
фантазії, яка розташована.на більш сухому місці, мов
би на півголови позаду загального чуття.
Сприйняті фантазією подібності, послані загальним
чуттям, в ній міцніше затримуються і уважніше випро¬
бовуються. Не лише вдень, а й вночі, ві сні вона роз¬
бирає ці подібності і витворює багато нових речей,
особливо, коли подібності приходять до неї відчуттів,
22 афектованих надмірними або лю-//бов’ю або страхом.
Тоді від сильної імпресії у відчуттях народжується та¬
кож сильна імпресія в фантазії. Вона дає людині приєм¬
ні або страшні речі і у сні, тому трапляється, що де¬
котрі у сні кричать, тікають і . п. До того ж фантазія
не лише затримує подібності, а й сама з цих подіб¬
ностей формує і вимишляє нові речі18. Наприклад,
приходить у фантазію подібність золота і гори, однак
вона не лише сприймає це золото і гору, а й, діючи
своїм дискурсом м, може з цих двох речей вимислити
золоту гору. Звідси поети, створюючи фантазії, пона¬
вигадували численних нечуваних й небувалих химер,
ахеронтів, церберів і т. π. І нині є чимало таких фан-
23 тазерів, які вимислене з правди речі // перекручують
еі е сопіга (і навпаки).
Подібні дії відбуваються і у фантазії, коли в ній
утворюється сильне і ясне уявлення. Тоді відсутня в
ній річ повстає у вигадці як наявна. Так, хоча людина
і не бачить коня, вола, собаку, курку, проте всі ці
речі, вкорінившись у її фантазії, відразу виникають
в голові і являють голоси цих тварин. Так само добре
утримується вовчий голос у фантазії овець, а твердість
палки — у фантазії собаки.

Τρακτατ про душу
455
ОПИС ЧУТТЯ, ЩО ЧИНИТЬ РОЗСУД
Це чуття, як говорив Авіценна в кн. «Це зепзи еі
зепзаііо» («Про чуття і відчування» и), перебуває по¬
серед голови. Воно приймає подібності І, що походять]
не від зовнішніх відчуттів, а формуються самими чут¬
тями. І яким би способом це не відбувалось, ми повинні
знати, що сила,- яка мислить, // слідує за діями фанта- 24
зії, враховує подібності, сприйняті відчуттями і затри¬
мані фантазією. Наприклад, коли хтось бачить іншу
людину, яка скоса на нього дивиться і погрожує, то
образ такої людини приходить разом з подібністю від
зовнішніх відчуттів до загального чуття, потім до фан¬
тазії; і коли він уже втриманий, негайно виступає
розмірковуючи сила і, розглядаючи, звертає увагу на
вигляд цієї розгніваної людини, на всі її жести, мову.
Міркуючи, вона вибирає неприязнь із вигляду і по¬
дібності жестів, мов би стверджуючи, що ця людина,
яка на мене косо дивилася і гнівно мені відповідала,
є моїм недругом. І навпаки, з приємного виразу і ла¬
гідних відповідей домислює // і обирає дружелюбність. 25
За допомогою цього чуття тварина пізнає, що для неї
корисне і що шкідливе. Називається це чуття у безсло¬
весних νΐδ аезіішаііуа (оцінюючою силою), а у люди¬
ни— уіз со§ііаііуа (мислительною силою), яка у тва¬
рин спричиняє ті ж дії, що і в людини, тільки без
дискурсу і здійснюється лише за допомогою природної
схильності, влитої в них богом. Людина ж, яка володіє
дискурсом, здійснює це через рег зуііобізшиш ехрозііо-
гіит (пояснювальний силогізм), розмірковуючи так:
це —мій неприятель і цей є Петро, отже, Петро — мій
неприятель.
До внутрішніх чуттів належить і пам’ять, що зна¬
ходиться в голові живих істот. Ніби у якійсь скарб¬
ниці вона зберігає подібності, одержані від усіх від¬
чуттів, що вже пройшла через розсуд, аби // уявити 26
їх, коли на це. вкаже потреба. Звідси, можливо, похо¬
дить і те, що коди деякі хотять щось пригадати, вони
чухають потилицю. Чуття пам’яті властиве не лише
людині, а й безсловесним тваринам. Завдяки її силі
вони знаходять свої гнізда і нірки. Численні приклади
з історії підтверджують, що собаки, леви та інші тва¬
рини не забувають добра і зла. Пам’ятаючи про добрі
вчинки свого добродія, вони до нього ластяться, коли

456
Касіян Сакович
побачать або пізнають по голосу, а до того, хто вдарив
їх палкою, вони підскакують, вишкірившись і клацаю¬
чи зубами. Сказаним про ці дві душі (вегетативну і чут¬
тєву.— В. Н.) ми поки що й обмежимось.
ОПИС РОЗУМНОЇ ДУШІ
ЩО Є РОЗУМНА ДУША?
27 Філософи // описують розумну душу так. ДІЙСНО’
розумна душа є форма природного тіла, що складаєть¬
ся з різних частин і членів і має силу жити розумним
життям.
Інші, (і подекуди ліпше) описуються її так: розумна
душа є не тілесне, а духовне буття, яке хоча і поєднане
з людським тілом, однак розуміє і без тілесних членів.
Теологи ж говорять про розумну душу отак: Оіопу-
8іи5 5. «ϋβ сітпіз потіпіІшз», сар. 4 (Св. Діонисій
ІАреопагіт]. «Про божественні імена», розд. 4) описує
її таким чином: розумна душа є духовне буття, що живе
неперервним життям. Бл. Августин у написаних ним
книгах «Ое зрігііи еі апіша», сар. 8 (Продух і душу,
28 розд. 8) пише про неї: // «Апіта, ίηςυϋ,εβί зиЬзІапііа
гаїіопаїіз еі ішеїіесіиаііз, а <Іео Іасіа зрігіїиаііз поп
ех сіеі паіига зесі роїіиз сгеаіига Гасіа ех піЬііо іп Ьопиш
шаіишуе сопуєгііЬіііз». («Душа,— говорить,— є ра¬
ціональною й інтелектуальною субстанцією, що ство¬
рена богом як духовна, але не з божественної природи,
а скоріше повинна була бути створеною з нічого, схиль¬
ною до доброго і злого»)1β. І ця дефініція, краща за
всі інші, може розбити протилежні думки різних
авторів про душу людини.
Бо деякі філософи говорили, що душа з вогню,
другі — з води, треті — з повітря, інші — з крові,
ще інші — з п’ятої субстанції» ”, деякі — ех аіошіз
(з атомів), із пилинок, які показуються в проміннях
сонця 18. Були й такі, хто стверджували, що душа по-
29 ходить з подувів вітру, а деякі вбачали її буття // в гар¬
монійних і впорядкованих числах19. Однак усі вони
помилялись. Хоч названі речі певного мірою і належать
до тих, що зберігають людське життя, бо без них люди¬
на не може жити, проте всі ці речі є матеріальними,
підлягають змінам і поєднані з іншими речами. Тому
вони й не можуть бути формою чи душею людського

Τρακτατ про дуиіу
457
тіла, бо людська душа не зіпсована і жодним змінам за
своєю природою не підлягає.
І хоча в дефініції Блаженного Августина досить
ясно показано, що душа створена самим богом з нічо¬
го і не має божественної природи, однак траплялись
і такі, що цього не визнавали і виводили її з різних зо
початків. Одні говорили, що душа разом з тілом //
походить із сім’я батьків. Другі стверджували, що — з
божого єства. Інші — що створюється ангелами, а ще
інші — що душі створені разом з ангелами перед ство¬
ренням людських тіл. Щоб усе це легше зрозуміти,
я замислив викласти доведення обох сторін20, адже й ті,
хто дотримується протилежних поглядів, мають свої
підстави й аргументи 21, грунтуючись на яких і не ба¬
чачи більш доказових, вони залишаються при своїй
думці.
Доведення тих, хто твердить, ніби душа походить із
сімені людини.
1. Божественне Писання (Буття, 46) говорить,
що душ, які вийшли сіє Іешоге зі стегна (з коліна.—
В. Н.) Якова, було 66. Але нічого не виходить із люд¬
ських стегон, крім того, що народжується із сімені.
Тому й душа, яка походить з стегна, народжується із зі
сімені22.
2. Людина народжує подібну // собі людину за за¬
коном людського роду. Але людський рід постає за
допомогою розумної душі. Тому у людини мусить бути
розумна душа.
3. Якщо інші тварини народжують подібне собі по-
томство, даючи йому таїегіаш еі іоггпаш (матерію і
форму), тобто тіло і душу, як лев — левові, кінь — ко¬
неві, то чому людина, будучи більш досконалою, при
народженні собі подібних не могла б давати їм душу
і тіло, оскільки ті обидві має сама.
4. Коли б бог, створивши душі, вливав їх в тіла,
то він вливав би їх і в такі тіла, які народжуються з
нечистого і розпусного поєднання. Але даючи душу ті¬
лу, народженому в розпусті, господь бог став би сприя- 32
ти цій розпусті. Думати ж про господа бога, що він
схвалює гріх або його // дозволяє, є блюзнірством. Тому
не слід про нього думати й те, що він вливає душі, в
такі, а не в інші тіла.

458
Касіян Сакович
ВІДПОВІДІ НА ЦІ ДОВЕДЕННЯ
1. Там це місце (Буття, 46) викладено іі§игаіе,
рег зупесйосЬеп, рагз рго Ιοίο (образно, через синек¬
доху 23, частина береться замість цілого), тобто най¬
головніша частина людини береться замість усієї
людини. І таких місць, де замість усієї людини бе¬
реться тільки одна душа, досить багато. Наприклад,
говориться: вбив багато душ, погубив численні душі,
хоча душа не може бути вбитою і не може також
померти від голоду.
2. Визнаю, що людина народжує подібну собі лю¬
дину, оскільки упорядковує матерію до прийняття
людської форми, а не тому, що сама є причиною люд¬
ської душі.
3. Погоджуюсь, що деякі тварини дають своїм на-
33 щадкам і тіло і душу, // бо їх душа гине разом з тілом.
Але людська душа не створюється силою тілесної ма¬
терії і це відбувається не через недосконалість матерії,
а внаслідок зверхності розумної душі, яка, маючи
вищі достоїнства, ніж інші форми, вимагає також ви¬
няткового способу для свого гідного начала.
4. З того, що господь бог дає душу зачатому в роз¬
пусті тілу, не випливає, що він повинен бути співучас¬
ником гріха розпусти або заохочувати до нього. Тіло,
що народжується з такого поєднання, а не від закон¬
ного зачаття, не має жодної вини. Тому таких діток
хрестять і бог дає їм душі не тому, що зачаті в розпус¬
ті, яка вельми бридка богові, а тому, що зачаті від¬
повідно до природного закону 24. Бог вливає в них
34 душу, // а за гріх карає розпусників.
НА ЦІ ПИТАННЯ ЗНАЙДЕШ ВІДПОВІДЬ
В «Огіе)іасЬ КосгпусЬ» під роком 414 та 415, або ж
коли спитав про це Крозіус Бл. Августина: як люд¬
ська душа попадає в тіло, чи передається від людини
до людини, починаючи від Адама, чи створюється
господом богом? Аидизі. Ерізі., 102 ай Еуойіит;
іЬійет Ерізі., 28,29. «ЕеігасЬ.; еіс. Ніегопутиз Ерізі.
92 арий Аи§изІіп (Августин. Лист 102 до Еводія;
там же, лист 28, 29, «Перегляди»; Ієронім, лист
92 в Августина). Не бажаючи завершити розв’язання
цього важкого питання, Бл. Августин відіслав з
ним Крозіуса у святу землю до Бл. Ієроніма.

Трактаг про душу
459
Маючи слушні причини, Бл. Ієронім в той час не
відповів Крозіусу на поставлене питання. Він вважав
за краще змовчати, довідавшись про протилежні по¬
гляди Бл. Августина, // ніж дати їм хибне тлумачення. 35
Так, звичайно, роблять усі обережні. Проте пізніше
Бл. Ієронім у своїх творах висловив про це вчення таку
думку: коли господь бог вливає кожну створену душу
в нове тіло, вона вже не походить родом від Адама.
До цієї думки пристала і вся божа церква, її знав і
Бл. Августин —у кн.: «Бе Огі§. апітае»: «(^иосі апіша
сгеапсіо типсіііиг, еі іпіипсіепсіо сгеаіиг» («Про по¬
ходження душі»: «Душа в час творення вливається і,
вливаючись, створюється»).
Це ж питання достатньо пояснив і Б. Лоап (св.
Йоан). Касіяну в Вечері 8, розд. 22. Говорив там [св.
Йоан]: «Касіяне, так само, як душа душу створити, так
і дух духа родити не може, хоч немає сумнівів, що наше
тіло народжується і стає тілом завдяки силі людського
сімені». Про цих двох, // тобто про єдність душі і тіла, 30
ясно сказав св. апостол, переконливо показуючи, хто
якої частини є початком або, так би мовити, справцею.
НеЬг., 12,9 (До євреїв, 12,9): «А до того, ми мали бать¬
ків, що карали наше тіло,— і боялись їх, то чи не да¬
леко більше повинні коритися ми отцеві духів, щоб
жити?» Він не міг ясніше показати різницю між цими
двома частинами людини, коли чітко сказав, що бать¬
ки нашого тіла — люди, а батько душі — господь бог.
Й Екклезіаст (12, 7)25, визнаючи різну природу буття
обох, їх початку і кінця, говорить про те, звідки яка
з них походить і де перебуває після розлучення душі
і тіла, що відбулося. І як прах першого повертається
у землю, з якої походить, так і дух повертається до
бога, який його дав.
Чи ж можна // сказати ясніше, ніж він сказав? 37
Адже матерія тіла, яку він назвав прахом, оскільки
бере початок від людського сім’я і людиною засіваєть¬
ся, як взята з землі, в землю повертається. Дух же,
який не народжується із змішування або поєднання
обох статей, а створюється самим господом богом, по¬
вертається до свого творця і т. д. Це нам ясно показав
і сам господь бог через те вдихання (Буття, 2), яким
дав Адамові живу душу. Наведеними свідченнями ясно
доводимо те, що вітцем усіх духів не можна назвати
нікого іншого, крім самого господа бога, який, коли

460
Касіян Сакович
хоче, створює їх з нічого “. Людей же можемо звати
не більше, ніж батьками наших тіл. І св. Йоан Хризост-
ом іп ргіта Ерізі. ай Согуп., с. 4., Нот. З у тлума¬
ченні на Перше послання до коринтян, розд. 4, го-
мілія 3, говорить: апіта ориз йеі, поп Ьотіпит (ду-
38 ша є творіння боже, а не людське). //
СВІДОЦТВА СВ. ОТЦІВ,
ЯКІ ТВЕРДЯТЬ, ЩО ДУША СТВОРЮЄТЬСЯ БОГОМ,
А НЕ ПОХОДИТЬ ВІД БАТЬКІВ
Св. Хризостом Ношіїіа 23, іп уагіа Іоса МаіІН.
(гомілія 23, у різних місцях на Матвія): говорить:
«Істинна душа не породжує і не народжується і не знає
іншого отця, крім того, волею якого створена». Св.
Іларіон у кн. 10 «Це ігіпііаіе» (Про трійцю): «Душа
людська є боже створення, тіло ж завжди народжуєть¬
ся». Св. Амвросій у кн.: «Ое Νοβ еі агса», сар. 4 («Про
Ноя і ковчег», розд. 4;) і він же у кн. «Про рай»
(розд. 11), вважає, що бог [, створюючи Єву,] взяв
ребро з тіла, а не частку з душі, тобто не душу з душі.
Бл. Ієронім у тлумаченні останнього розділу Екклезіа¬
ста: «Цілком гідні глуму ті,— говорить,— які вважа-
.39 ють,— що//душі не від бога, а від тіл розсіюються і
походять з тіл батьків».
Бл. Теодорет у кн.: «Ай Огаесоз», НЬ. 5 (До греків,
кн. 5), присвяченій людській природі, майже в ЇЇ се¬
редині говорить: «Спочатку в лоні матері формується
дитина, а потім, коли тіло стає досконалим, воно
одушевляється, тобто наділяється душею, але не так,
що раніше вже наявна ргаеехізіепз (передіснуюча)
душа звідкись всіюється в тіло або ж народжується із
сімені, а за божою постановою, бо від початку був всія¬
ний закон в природу, шоб творіння були придатні
на тому ж місці, де вони створені». Так говорить Бл.
Теодорет у вченні, в якому зібрані послання всіх апо-
40 столів і пророків // 5. Оге£огіиз Куззепиз еі з. Аіщиз-
ііпиз еі поппиііі аііі Нас іп ге йиЬіі Іиеге. ΡιΐΗπςυβπι
Оге^огіиз Иуззепиз іп ІІЬ.: «Це апіта», сар. 6, геІеИіі ех
ргорозііо зепіепііат, йе ргора§аііопе апітагит ех ра-
гепііЬиз, іапяиат ехріогаіит еггогет (Св. Григорій
Нісський, бл. Августин та деякі інші мали щодо цього
сумнів, хоча Григорій Нісський у кн. «Про душу»
(розд. 6) взагалі заперечує положення про передачу
душ від батьків дітям як очевидну помилку).

Τρακτατ про душу
461
АВЗиЮА (НІСЕНІТНИЦІ), ЩО ВИПЛИВАЮТЬ
З ТВЕРДЖЕННЯ
ПРО ПОХОДЖЕННЯ ДУШІ З ТІЛА
1. Найпевнішим фундаментом нашої релігії є віра
в безсмерття душі. А коли б душа походила від батьків,
то була б смертною, як і в інших тварин, у яких душа,
що походить з тіла, припиняє своє існування разом з
тілом і гине, ςιιίβ ηοη зипі рег зе зиЬзізІепіез (оскільки
вони не існують самі по собі субзістентно 27), бо не
самі по собі сутні як людська душа. Але душа люди¬
ни // не гине разом з тілом, а існує й після смерті, тому 41
народжується не від тіла, а походить від чогось іншого.
2. Якщо душа походить від батьків, то або від тіла,
або від їх душі, якщо від тіла, то буде тілесною і смерт¬
ною, як і все, що походить із сімені, а якщо з душі,
то або зі всієї, або з її частини. Якщо зі всієї душі,
тоді батько не буде мати душі, бо всю віддав синові.
А якщо з половини душі, тоді душа мусить піддаватись
поділові, щоб половина її була в батькові і половина —
в синові. Але все сказане аЬзиггіиш, недоречність, бо
душа походить не від батьків, а від бога, хоча і не має
божественної природи, яка, маючи безконечне буття,
проте може існувати і в багатьох персонах. Не дивуй¬
ся, що я мушу говорити про ці речі, бо хочу показати,
що душа походить не від сімені батьків, //а створюєть- 42
ся богом і вливається в тіло дитини. Адже деякі з на¬
ших вважають це єрессю, зокрема у Києві, коли отець
Кирило Ставровецький у своїй проповіді стверджував,
що душа дається богом, то це визнали за єресь. Зі мною
вони також вели велику суперечку, особливо велебний
Протосингелович, віруючи в те, що як собача душа
походить від собаки, так людська — від людини 28.
ТІ. ХТО ТВЕРДИТЬ,
ЩО ДУША ПОХОДИТЬ З БОЖОГО ЄСТВА,
наводять посилання на св. письмо {Буття, 2), за яким
господь бог, створивши людину із землі, вдихнув в її
уста дух життя, і стала людина живою душею. Але
той, хто вдихає, віддає щось із себе. Тому й бог разом
зі своїм подихом дав щось від свого єства людині //
і ні що інше, а душу, за якою людина подібна до бога. 43

462
Каеіян Сакович
Друге. Відомо із св. письма, що людина створена
за образом і подобою бога. Але людина не може бути
подібною до бога тілом, бо бог не має тіла, зате вона
може бути подібною душею і як бог — безконечний,
вічний, безсмертний, всесвіт наповнюючий, так і люд¬
ська душа вічна, безсмертна, безцінна, вся у всьому
тілі і у кожному члені — вся 2в. В тому лише різниця,
що вона має початок, а бог початку не має. Тому із-за
такої подібності є сенс визнати, що душа походить з
божественної сутності.
ВІДПОВІДЬ НА ЦІ ДОВЕДЕННЯ
44 На // перше: це вдихання слід брати і розуміти не
тілесно — а духовно, так само, як і формування люди¬
ни із землі. Інакше господь мусів би мати руки, якими
формував би людину, вуста і гортань, за допомогою
яких він дихав на людину, але так думати про бога
непристойно 80. Це будемо розуміти за св. Златоустом,
згідно слову «Бо насадив бог рай» у книзі, названій
«Маргарит»81, за яким під формуванням людини і вди¬
ханням в неї духа потрібно розуміти боже веління.
Св. Й. Дамаскин (кн. 2, розд. 12) під вдиханням душі
в людину, говорить, треба розуміти створення її з ні¬
чого. До того ж і людина, яка дихає на іншу людину,
нічого не передає їй із своєї сутності, а тільки це ди¬
хання або легкий подув.
46 На дру-//ге: з того, що людина створена за образом
божим, не випливає, що вона повинна бути з божого
єства, оскільки ту подібність, якою наша душа уподіб¬
нюється богові, вона має як божу благодать і дар бо¬
жий, а не тому що вона створена з його єства. Адже
коли б вона походила з божого єства, то була б богом
і не зазнавала б жодних випадкових змін, ніколи нічого
не забувала б, все могла б досягти без зусиль, не на¬
ражалася б на жодні хвороби і печалі. Що це не так,
видно із самої речі (душі.— В. Н,), тому вона не ство¬
рена з божої істоти.
РАЦІЇ ТИХ, ЯКІ ТВЕРДЯТЬ,
ЩО ДУШІ СТВОРЕНІ АНГЕЛАМИ
Духовним і істинно божественним речам притаман¬
ний більший порядок, ніж тілесним, земним 82. Згідно
зі свідченням святого Діонісія «Про божественні іме-

Τρακτατ про душу
463
на» (розд. 4), у тілесних речах нижче тіло // виникає 46
і народжується силою вищих тіл, як, наприклад, небо
та його планети створюють із землі розмаїті роди жи¬
вих тіл, керують ними і мають над ними владу. Тому
подібним чином все мусить відбуватись і в духовному
бутті: нижчі духи, тобто людські душі, повинні ство¬
рюватися вищими духами — ангелами.
Друга — Агізіоіеїев, ІіЬ. 2, «Ое апіта», сар. 4,
і ех. 34 (Арістотель. «Про душу», кн. 2, розд. 4,
§ 34) говорить, що більш досконалою є та річ, яка може
створити іншу, подібну до себе, як, скажімо, живі
матеріальні істоти можуть і дійсно породжують із себе
подібне до них потомство. Але нематеріальні, духовні
істоти, якими є ангели, набагато досконаліші від ті¬
лесних. Тому ангели // можуть властивим їм чином утво- 47
рювати не належні до тілесної матерії людські душі,
що є почасти більш низькі, ніж їхня власна природа.
ВІДПОВІДІ НА ЦІ РАЦІЇ
На першу. Ангели не можуть бути творцями жодної
речі, оскільки творення є виведення з нічого, тобто
без будь-якої попередньої матерії, потрібної для всіх
зесшісіае саизае (вторинних причин), щоб вони могли
з неї щось учинити. Але наші душі створені з нічого,
отже, самим господом богом. На докази, взяті з творів
св. Діонисія [Ареопагіта], відповідаю, що тут цей
учитель говорить про управління, а не про створен¬
ня нижчих речей вищими.
На другу. Творець природи надав такого порядку
тілесним речам, за яким вони можуть породжувати
подібні собі роди. Тому вони їх і породжують. Але
оскільки Архітектон 33 природи // не дозволив ЦЬОГО 48
ангелам, вони нічого й не породжують. До того ж
ргосіисііо — або народження речі на світ може бути
тільки наслідком зміни тієї матерії, з якої народжуєть¬
ся нова річ, що буває, коли зерно перетворюється в
борошно, борошно — в тісто, тісто — в хліб. Тому і
душа, коли б не була створена з нічого богом, а кимось
іншим, повинна б була мати якусь матерію, що зазнає
дуже багато змін і альтерацій 34, але так думати про
душу непристойно.

464
Касіян Сакович
[АРГУМЕНТИ] СТВЕРДЖУЮЧИХ,
ЩО ДУША СТВОРЕНА НА ПОЧАТКУ СВІТУ
РАЗОМ З АНГЕЛАМИ РАНІШЕ ТІЛ
Св. письмо говорить, що на сьомий день творення
господь бог відпочив від усієї праці, але це не могло
49 бути сказане, коли б він ще й тепер тво-//рив душі.
Другий. Асі регїесііопет ипіуегзі (від досконалості
універсума). Духовні істоти належать до найви¬
щої досконалості. Але коли б душі не були створені
перед цим, тоді б не було відразу найвищої доскона¬
лості речей. А св. письмо говорить {Буття, 1), що гос¬
подь бог усе закінчив, а тому до того часу створив і
душі.
Третій. Людські душі подібні ангелам. Але ангели
створені раніше людських душ, тому людські душі їм
подібні.
Четвертий. Кінець має бути пропорційним початко¬
ві. Але людська душа продовжує існувати й після
кінця, тобто після смерті людини. Тому мала початок
до свого поєднання з тілом.
ВІДПОВІДІ НА ЦІ АРГУМЕНТИ
На перший. Це місце — відпочив господь бог на
сьомий день після всіх своїх трудів — не треба розу-
50 міти так буквально, начебто зараз // він вже не має"
своїх божественних справ і опіки над своїм творінням.
Бо це б суперечило вченню сина божого, який говорить
(у Йоана Євангеліста), що отець мій і до цього часу
орегаіиг — діє. Але це «відпочив господь бог від справ
своїх» потрібно розуміти так, що він не творить нових
речей іп зресіе (за видом), бо те, яке здається нам нині
новим, вже було або самим наслідком Іп зресіе (за ви¬
дом), або (створено) потенцією в причині. Наприклад,
блощиці, мухи, комарі, миші, щурі та їм подібні були
спочатку іп зиа зресіе (за своїм видом) створені богом
як наслідок з матерії, впорядкованій для їх народжен¬
ня. Трудиться і працює і зараз господь бог стільки,
скільки йому як богу належить трудитися для збере¬
ження свого творіння 35.
51 На другий також коротко відпо-//вім, що господь
бог, створюючи душі і вливаючи їх іп іпсітсіиа (в окре¬
мі й одиничні особи), тобто в Петра, Павла, Анну,

Тρακτατ про душу
465
Марію, не створює нову річ, оскільки вона вже була
іп зресіе Ьогиш іпсііуігіиогит (у виді цих індивідуумів),
тобто в людині, яка є зресіез зресіаііззіша (єдиним у
своєму роді видом). А те, що окремі речі можуть під¬
лягати численню (існувати в множині) і приєднуватися
до спільності, то це цьому не суперечить.
На третій. Не мовиться про те, що із-за деякої по¬
дібності душі з ангелами, вони повинні бути створени¬
ми разом. Адже ангели, існуючи в своїй істинній при¬
роді, чинять свої справи. А душа сама по собі своїх
відправлень не може виконати, не поєднавшись з ті¬
лом. Також і тому вона не була створена раніше тіла.
На четвертий. Душа і після смерті або після від¬
окремлення від тіла // існує, а тіло помирає. Відбу- 52
вається це з тілом через гріхи, а також і тому, що воно
складається з різних елементів, які зазнають руйну¬
вання, і внаслідок цього повинно вмерти 8“. Душа ж не
складається ні з якої матерії і тому не вмирає.
Однак, оскільки вона давала дозвіл на добрі й злі
вчинки, душа отримує у винагороду добро або зло.
Це можна було б підтвердити й тим аргументом, що
створення душі раніше тіла було б даремним. Він га-
Ііо (має сенс), бо душа, як раніше згадувалось, пере¬
буваючи на цьому світі, сама не може здійснювати
жодного вчинку. Тому, коли б душі були створені ра¬
ніше тіл, то це було б даремним. Але йеиз аиіет еі
паіига піЬіі Ігизіга їасіипі (бог і природа нічого не
роблять даремно). Тому душі не були створені (раніше
тіл). Форми не може бути без матерії, а душа є формою
людсь-//кого тіла, отже, без нього не може бути. 53
І коли ми хочемо знати, хто був першим автором сен¬
тенції, згідно з якою душі були створені раніше тіл,
то передусім знайдемо її у Платона, який учив і писав
про це в «Тімеї» 37., про що згадує й Огі^епез, ІіЬ. 1.,
«Ье Ргіпсірііз» (Оріген. «Про начала», кн. 1). Разом
з Платоном він стверджував, що душа не лише першої
людини, але й всі наші душі були створені разом з ан¬
гелами, оскільки природа людської душі, говорив він,
перебуває з ангелами. Відрізняються вони лише за¬
слугами і тим, що одні душі поєднані з тілами, а інші
залишились на небі. Платон же стверджував, що душі
були створені раніше тіл і розміщені між зірками,
але потім вони затужили в цьому небесному мешканні
і забажали земних // речей. Тому, говорить, розгніва- 54

466
Касіян Сакович
ний бог замість покарання за цей вчинок помістив їх
у людські тіла. Це ж стверджують і деякі єврейські
рабини 38, говорячи, що господь бог створив спочатку
йсі людські душі, однак не дозволяв, щоб душі согрі¬
шили раніше, ніж тіла.
ІДОВЕДЕННЯ] ТИХ, ЯКІ НАВЧАЮТЬ, ЩО АНГЕЛИ
І ДУШІ НАЛЕЖАТЬ ДО ЄДИНОГО ЕСТВА,
зЕи ЕіизоЕМ зресіеі зиит
(Є ОДНОГО Я ТОГО Ж ВИДУ)
1. Що створено для одного й того ж кінця, те є
одним і тим же єством. Але ангели і душа створені для
одного й того ж кінця, тобто для вкушання вічного бла¬
женства, тому ті і другі належать до одного й того ж
роду і мають одне й те саме єство.
2. Що погоджується іп сііііегепііа зресіііса (у ви-
55 довій відмінності), те є єдиним. Але ангели з ду-//шею
погоджуються іп сііііегепііа іпіе11і§іЬі1і (в інтеллігі-
бельній відмінності). Тому душа і ангел — єдині.
3. Ангел і душа не збігаються, маючи відміну в то¬
му, що душа поєднана з тілом, а ангел — живе без
тіла. Але тіло не належить до сутності душі, тому
{ангел і душа] можуть бути одним і тим же.
ВІДПОВІДАЮ
На перше. З того, що ангел і людська душа створені:
для одного кінця, не випливає, що вони мусять бути
еіизсіет зресіеі (того самого виду), того ж роду і єства.
І це зумовлюється тим, що вони неоднаково досягають
цього кінця. Душа заслуговує його, будучи пов’яза¬
ною з тілом, а ангели — без тіла. Ό. Оіопівіиз. Ое сіі-
уіпіз потіпіЬиз, сар. 7 (Се. Діонісій [Ареопагіт]. Про
божественні імена, розд. 7).
На друге. Хоча ангел і душа погоджуються, узго¬
джуючись іп сііііегепііа іпіе11і§іЬі1і (в інтелігібельній
відмінності), проте не тому вони є одного й того самого
56 єства, бо інакше сприймає речі ан-//гел і інакше душа.
Ангел сприймає без будь-якого дискурса, душа ж —
$а допомогою дискурса, через фантазію, розум і т. д.
До того ж, хоча лев, кінь, пес не узгоджуються іп сііі¬
іегепііа зресіііса іп іггаііопаїі (у видовій відмінності

Τρακτατ про душу
467
в іраціональному), проте здійснюють дії самі по собі,
власною постаттю.
На третє. Правда, що тіло не належить до сутності
душі, але, не поєднавшись з ним, душа не може являти
жодних дій. А якщо не може, то і сутність відокремле¬
ної від тіла душі не може бути досконалою, окрім
тих випадків, коли вона стає безсмертною після відок¬
ремлення від тіла.
У ЯКИЙ ЧАС ДУША
НАДАЄТЬСЯ ЛЮДСЬКОМУ ТІЛУ?
Душа дається богом людському тілу тоді, коли воно
сформується і стане здатним до // прийняття цієї най- 57
благороднішої форми. Однак не всі дотримуються од¬
нієї й тієї ж думки про те, наскільки швидко тіло
формується в материнському лоні. Деякі говорять,
що тіло дівчинки формується не так швидко, як тіло
хлопчика. І це відбувається через холодність в дівчин¬
ці і гарячність в хлопчикові. Проте спільна думка
така, що чоловік формується в материнському животі
за 40 днів, а біла стать — за 80. І тому знайдеш у Ста¬
рому Заповіті, що тим, які народили хлопчиків, вхід
до церкви заборонений до 40 днів, а тим, які дівча¬
ток,— до 80. Дивно, що природа якимсь чином у всьому
обділила жінок, навіть не дала їм такого довгого жит¬
тя, як чоловікам, адже рідко знайдеш жінку, що до¬
жила б до вісімдесяти чи дев’яноста // років, в той час 58
як трапляються чоловіки, що живуть до ста років,
а іноді, хоч і рідко, досягають і більшого довголіття ®*.
Однак є й винятки із цього загального закону форму¬
вання тіл. Тіло нашого спасителя Ісуса Христа було
сформоване і наділене душею відразу після того, як
пресвята діва промовила такі смиренні слова: «Ось я,
раба божа, хай буде мені за словом твоїм». Про це
вчать учителі церкви еі ТЬео1о§і ЗсНоІазіісі: ЗорНгопіиз
РаігіагсЬа іп Сопсіїіо 5упопепзі, асіо 11; Вагіїіиз
Ма§., Нот. 25 «Бе Ьитапа СЬгізіі іпсагпаііопе»;
ϋ. Оатазсепиз, ІіЬ. З, сар. 2; Еиііпіиз: «Іп МаШі.»,
сар. 3; Ри1§о, ІіЬ «Бе іпсагпаііопе», сар. 3; Ьео іп ер-
ізі.//II асииііит; О. ТотазЗр. ς. ЗО, агі. 1; Апзеї 3 5»
раг ςιιββδί. 8 (теологи-схоластики: патріарх Софроній
на 11 засіданні Синоненського собору; Василій Вели¬
кий, гомілія 25 «Про людське втілення Христа»; св. Да-

468
Касіян Сакович
маскин, кн. З, розд. 2; Евтиній, «На Матвея», розд. 3;
Фульгенцій, кн. «Про втілення», розд. 3; Лев у листі
11 до Юлія; св. Фома, частина 3, питання ЗО, стаття 1;
Ансельм, частина 3, питання 8).
У якому місці людського тіла перебуває розумна
душа: в голові, серці чи вся в усьому тілі і вся в кож¬
ній частині?
Існують різні думки як про те, ким і коли створена
душа, так і про місце, в якому вона має свою резиден¬
цію й оселю. Однак, на загальну думку св. учителів,
душа вся є у всьому тілі і вся і кожній частині. Дру¬
гі ж, що не визнають цієї думки, побивають її таки¬
ми доказами.
Платон зі своїми афектами мовить так: душі як
60 владарці й королеві належить // мати своє помешкання
в найважливішій і найблагороднішій частині тіла. Але
в людському тілі найважливішою і найблагороднішою
частиною є голова і мозок. Тому її належить жити
в голові як у замку. До того ж королеві належить жити
там, де мешкають її шляхетичі, слуги і коморники.
Але ж як чуття (і зовнішні і внутрішні), так і здатності
душі містяться в голові, і ці чуття перебувають в ста¬
новищі слуг і шляхтичів. Тому там належить бути
й королеві. Більше того, ми можемо знати, що душа
живе і розміщується в мозку і на тій підставі, що коли
мозок порушений або пошкоджений, тоді й душа не
може відправляти своїх дій. І якщо дуже сильно ушко¬
джується, тоді й душа припиняє своє існування в лю¬
дині, цього не буває при пошкодженні інших чле¬
нів. //
61 Другі стверджували, що душа має своє помешкання
не в мозку, а в іншому місці, саме в серці. Так учив
Арістотель та ще деякі. Доводили вони це такими аргу¬
ментами. Із серцем пов'язаний початок життя і його
кінець — смерть, воно першим, кажуть, починає жити
і останнім помирає. Від серця по всіх членах розхо¬
диться тепло, а тепло є матір’ю життя: в серці перебу¬
ває любов, запальність, пожадливість та інші афекти.
Тому буває іноді, що коли надмірні афекти оволоді¬
вають серцем, як, наприклад, дуже сильний гнів,
страх, боязнь, невгамовна веселість, то вони прино¬
сять людині смерть. Тому людське серце є власного
оселею, келією, в якій живе бог, що читає і вивідує
його думки — зсгиіапз согсіа еі гепез (іеиз (господь,

Τρακτατ про душу
469
який звідує серце і нирки (внутрішній світ, нутро,
ПОМИСЛИ людини.— В. Н.).
Це можуть ствердити і слова нашого спасителя //
в Євангелії про те, що з серця виходять злі подуми. 62
Зупиняючись на даному місці, Бл. Ієронім написав до
цього ж розділу «Соттепіагіогит іп МаііНеит», ІіЬ.2
(«Коментарі на Матвія·», кн. 2).
Звідси можна було б зробити висновок, що душа
має свою оселю не в мозку, як говорив Платон, а, за
словами Христа, в серці, тому не є вся в усьому тілі.
Цей висновок можна було б підтвердити і схожістю,
що тут більше личить, з якої випливає, що душа не вся
в усьому тілі, а швидше керує всім тілом, маючи ре¬
зиденцію в якомусь одному місці. Згадана схожість
така: як іпіе11І£епІіа шоігіх, тобто розумна рушійна
сила, що обертає небесний круг40, відноситься до
своєї сфери, так і розумна душа щодо своєї сфери, тобто
до людського тіла, яким вона керує. Рушійна сила не
знаходиться у всій сфері, але, як учить // АгівШеїев. 63
РЬуз., НЬ. 8, сар. 10, Іехіи 84 (Арістотель. Фізика,
кн. 8, розд. 10, § 84), в одному певному місці. Тому
й душа, що володіє всім тілом, не перебуває в усьому
тілі. До того ж, коли б уся душа була в усіх членах,
то з цього випливало б, що вона зі шиї еі зетеї (одно¬
часно й відразу) мусіла б бути іп шоіи є! ςιΰβΐθ (в русі
і спокої), бо якщо б одна рука рухалась, а друга —
ні, тоді в душі одночасно були б рух і спокій.
Иет (також) ще менше можна погодитися з тим,
щоб душа була в голові або в серці або вся в усьому
тілі і в кожному члені зокрема. Адже коли десь щось
є все, тоді в іншому місці від нього нічого не може
бути.
Ііет (також) коли б душа вся була в кожній части¬
ні, то її здатності // такі, як дискурс, фантазія, па- 64
м’ять, повинні були б бути там само, але ці здатності
є лише в голові, тому і душа повинна бути там само.
Иет (також) коли б вся душа була в кожному члені
людського тіла, то кожний член людського тіла міг би
називатися людиною, бо складався б з матерії і форми,
мав би душу й тіло. Але жоден член, взятий сам по собі,
не є людиною, тому в будь-якому з них не може бути
вся душа.
Нарешті, з усього цього можна побачити, що не в
кожному члені знаходиться вся душа і не однакова

470
Касіян Сакович
шкода буває від втрати різних членів. Адже якщо в
когось відтятий палець руки або ноги, то жити він
все ж може, а якщо відрубана голова, то не живе і всі
65 члени вмирають. Можна сказати і те, що коли // б вся
душа була в кожному члені, тоді однаково треба було
карати і того, хто комусь відріже палець, і того, хто
переріже горло, оскільки і той і другий убив всю душу.
Але це абсурдно, ег§о еі Шиб, ех ςυο зе§иііиг (а також
і те, що з нього внплива).
ВИСНОВОК ПРО ТЕ, ЯКИМ ЧИНОМ
ДУША ВСЯ Є В УСЬОМУ ТІЛ
І ВСЯ У кожній частині
Для того, щоб ми могли правильно зрозуміти це
питання, нам передусім необхідно поділити термін
Іоіиш — ціле. Це ціле є трояким: 1) іоіиш ςυβηίϋβίΐ-
уит, 2) іоіиш еззепііаіе, 3) іоіит роіезіаіе зеи уігіиіе
(1). Ціле кількісне, 2) ціле сутнісне, 3) ціле потенціаль¬
не або можливе. Перше це ціле певної довжини, широ¬
ти, висоти, яке притаманне всім матеріальним речам.
Друге ціле, що дає сутність речі, якою є цілісність ма-
66 терії // І форми, §ЄҐШ5 еі (іШегепііа (рід і відмінність).
Третє ціле називається відповідно до влади і могут¬
ності.
Так поділивши термін ціле, стверджую, що душа
не належить до першого виду цілого — іоіиш ςυβηΙϋΗ-
ііуиш (цілого кількісного), що поєднує довжину,
ширину, висоту, оскільки вона не є матеріальною і не
може займати жодного місця, подібно до інших тіл. Дру¬
ге ж і третє ціле можуть бути приписані душі, бо душа є
форма зресіеі Ьитапае (виду людини), людської сутності,
яка дає їй буття, тобто формою всієї сутності і тому на¬
зивається іоіиш еззепііаіе, що дає сутність і буття
всьому тілу, не минаючи жодної його частини. Душа
називається цілим через її здатності володіти і керу-
67 вати всім тілом. Проте однією є її // здатність у голові,
іншою в серці, ще іншою у менш важливих членах.
Вона має різні імена і назви, здійснює різні операції
в різних частинах тіла і тому, що оживляє тіло, нази¬
вається життям. Коли ж роздумує про речі, нази¬
вається розумом, коли пригадує їх — пам’яттю, коли
відчуває — чуттєвістю, коли дихає — духом і т. д.

Τρακτατ про душу
471
Вона має так багато титулів тому, що будучи неви¬
димою, не може інакше виразити свою природу, ніж
через дії і наслідки, які спричиняє. Адже і господь бог
за своєю сутністю, такий як він є, не може бути пізна¬
ним 41, хіба що а розіегіогі (з наступного), тобто через
свої діяння і творіння. І тому ми надаємо богові //
стільки імен і назв, скільки бачимо його діянь. Нази- 68
ваємо його всемогутнім, творцем, бесконечним, незбаг¬
ненним, вічним життям, надією, дорогою, допомогою,
нашим визволителем і спасителем, визнаємо, хоч і в
різний спосіб, його буття на небі, на землі, під землею,
в таїнстві, в серцях вірних і в кожному місці, а також
у пеклі для здійснення його справедливості до гріш¬
ників.
І як серед усіх цих імен найбільш властивим є ім’я
буття (воно ясне із відповіді самого бога, в якої видно,
що він називає себе цим, а не іншим іменем, бо коли
власне для цього посланий до Єгипту Мойсей його питав:
«Господи, коли мене запитають, хто тебе послав, що
мушу я відповісти?» — «Скажи, що послав тебе той,
який // є, я є той, хто є»), так і найвластивіша оселя 69
бога є на небі. Це відображаємо і в молитві, коли го¬
воримо: «Отче наш, який є на небесах», хоча він є і на
землі, і скрізь, і все наповнює 42. Однак як найдоскона¬
лішому буттю 43 ми відводимо йому рег ехсеїіепііаш
(за перевагою) оселю в небі. Так само і людська душа,
хоча її власне ім’я — «душа розумна», а помешкання —
у всьому тілі, однак іншим способом вона живе в моз¬
ку, іншим — у серці, іншим — урешті членів, що вияв¬
ляється в різних діях і наслідках; адже око не чує,
вухо — не бачить, нога — не розуміє і т. д. Тому душа
знаходиться в оці — через бачення, у вусі — через
слух, у мозку — через мислення, в усьому тілі — через
життя і відчування. // Але коли внаслідок порушення, 70
небезпечного ушкодження серця і мозку душа припи¬
няє виконання своїх обов’язків, то при порушенні або
пораненні інших членів цього не буває. Відбувається
це тому, що згадані частини в людському тілі найваж¬
ливіші, їх пошкодження відразу викликає розлад усіх
душевних сил, без яких душа, перебуваючи в такому
стані, не може ні розуміти, ні діяти.
Однак звідси не випливає, що душа не повинна бути
в усьому тілі, оскільки душа 4юрмує, оживляє і при¬
водить до чуття все тіло, як, наприклад, коли

472
Касіян Сакович
хто-небудь наступить на палець, то відразу починається
біль, крик, рух усіх членів. Чому? Тому що біль в
71 найменшому члені обходить усе тіло, // пошкодження
його порушує всі члени 44. Тому й говорять, що вся
душа є в усіх частинах людського тіла як іпіогтаііуе,
(іеГіпіїіуе еІ орегаііуе (формуюча, визначаюча і діюча),
проте більш діяльна вона в мозку і в серці, ніж в ін¬
ших членах, бо вони є першорядними частинами тіла.
В усіх інших членах душа так само є іпіогтаііуе еі
сієПпШує (формуюча і визначаюча).
На аргумент про рух душі в одній руці і в другій
відповідаю, що немає в тому ніякого аЬзигбит (без¬
глуздя), бо душа може бути одночасно в усіх своїх чле¬
нах відповідно до своїх різних операцій і не бути сіє*
ііпіііує іп ипа рагіе (визначальною в одній частині),
бо одна рука, яка щось робить і пише, може рухатися,
72 а інша — перебувати в спокої. // А коли говорять, що
при відтинанні пальця (руки чи ноги) відтинається
й душа, то пе£о οοηβεςιιεηίίβιη (заперечую висновок),
оскільки в ньому душа розуміється тілесно. Душа ж,
за вченням спасителя, смерті не підлягає. «Не бійтеся
тих,— говорить,— які вбивають тіло, бо душі не мо¬
жуть нічого заподіяти». Але у відтятому пальці душа
перестає бути іпіогтаііуе, сіеііпіііуе еі орегаііуе (фор¬
муючою, визначаючою і діючою), як зазначалося вище.
Щодо подібності сили, що обертає небесний круг,
і душі стверджую, що тут різний спосіб, бізраг гаііо.
Адже душа оживляє все тіло, а міць чи сила, що обер¬
тає небесний круг, не оживляє небо, отже, не є подіб¬
ною. Про докази тих, які твердять, що із-за перебуван-
74* ня всієї душі в кожній частині тіла // може кожна час¬
тина називатися людиною, скажу таке. Не погоджуюсь
з консеквенцією 45, оскільки частини тіла не є все тіло,
а душа є формою всього тіла ргіпсіраШег (первісно),
а не однієї якоїсь частини. Тому частина тіла, на¬
приклад, рука, не може називатись людиною. Інші ар¬
гументи зможеш легко спростувати, якщо візьмеш до
уваги, яким цілим душа є в усіх членах і яка Ті здат¬
ність у найважливіших членах, а головне, коли будеш
вважати, що це ціле потрібно розуміти не як матеріаль¬
не, а як духовне, не забуваючи, зрештою, при цьому
згаданих трьох термінів, а також те, що душа в тілі є
* 73 відсутня без порушення логічного зв’язку.

Τρακτατ про душу
473
<ієїіпШує, іпіогтаііуееіорегаііуе (визначальною, фор¬
муючою і діючою). Але іноді тими трьома способами
душа може не бути в якомусь відчутті або органі; як і
в оці, коли // воно не бачить, у вусі — коли не чує, 75
душа [не діяльна]. Про це скажемо іншим разом, при¬
нагідно.
Зараз же, роблячи висновок, стверджую разом із
святим отцем Григорієм Нісським («Про створення лю¬
дини», розд. 12), і святим Фомою (Книга 2 «Проти
язичників», розд. 72 та 1 частина, питання 76, §8)й з
іншими, що душа є вся у всьому тілі і в кожній частині
тіла вся.
ПРО ЗДАТНОСТІ РОЗУМНОЇ ДУШІ
ПРО РОЗУМ І СВОБОДУ ВОЛІ
ЩО Є РОЗУМ?
Розум є здатність розумної душі, що пізнає речі,
які підлягають розумінню. Його оЬіесіиш (об’єктом)
або матерією є речі загальні, тому що він осягає речі //
в ї; загальності. Бо, як говорить Арістотель, зепзиз 76
езі 5іп§и1агіит, іпіеііесіиз ипіуегзаііиш (відчуття сто¬
сується одиничних, інтелект — універсальних). Чут¬
тя пізнають через особливе, а розум — через загальне.
Поділяється розум на іпіеііесіит а§епІет, раііепіет,
зресиїаііуит, ргасіісит, раззіЬіІет еіс. (інтелект ак¬
тивний, пасивний,спекулятивний, практичний, терп¬
лячий). Діючий розум називається активним тому, що
він витворює і чинить розумні подібності. Він же на¬
зивається пасивним (таким, що зазнає дію.— В. Н.),
тому що сприймає ці зображені подібності і ні в чому
Іншому, а в собі. Звідси не можна відокремити іпіеі-
ІесЇиз а§епз аЬ іпіеііесіи раііепіе, геаіііег еі еззепііаіі-
Іег, зесі зоїит гаііопе (активний інтелект від інтелекту
пасивного, реально й по сутності, а лиш у мисленні).
Іноді ця душевна здатність приймається за саму душу.
Уважний дослідник знайде безліч подібних прикладів
у творах філософів і святих, однак у власному значенні
розум не може бути душею; розуміти і бути є одне і те
саме лише в // самому господі бозі. 77
Я б міг поставити тут запитання: чи можуть люди
все пізнати і розуміти, оскільки ми говоримо, звичай¬
но, що одна людина не може всього знати, тільки всі

474
Касіян Сакович
можуть знати все 4в. Відповідаючи коротко, скажу,
що не лише всі люди —всього, але іноді й одного не мо¬
жуть знати. Поясню це кількома прикладами.
1. До цього часу всі люди не знають, за допомогою
якої сили магніт притягує залізо.
2. Усі не знають причини, чому цапиною кров’ю
розм’ягчується діамант або чому він, покладений між
магнітом і залізом, не дає залізові притягатися до
магніту. Так само в травах, в ріках є багато прихова-
78 них сил, // причини яких ми досі не пізнали, як і сут¬
ності душі. Є багато й інших речей, яких люди не
знають і не можуть знати.
Разом з тим, що є найвідомішим за те, що не тільки
всі, а й кожний може пізнати, тобто за те, що сто¬
сується його спасіння, а не аб сигіозііаіеш (до курйо¬
зу), не до цікавості, про які потрібно менше турбува¬
тися.
ЩО Є ВОЛЯ І САМОВЛАДДЯ?
Воля є сила душі, яка приймає або не приймає речі,
пізнані розумом. Об’єктом або матерією волі є Ьопит
іп §епеге (добро взагалі). Добро взагалі буває зіує Ьо¬
пит уегит, зіує аррагепз (добром істинним або добром
позірним), коли, скажімо, людина прагне танцювати,
красти, бити, вбивати, приймаючи зло за добро. //
79 Якщо хтось про це захоче дізнатися докладніше, хай
прочитає в «Етиці» Петра Петриція-медика, виданій
польською мовою у Кракові. Це я кажу для тих, хто
не розуміє латинської мови, бо латинники досить мають
такої матерії, зокрема у Белларміна.
Тут можна було б запитати: чи має людина свободу
волі щодо вибору творити добро або зло? Ця свободна
воля називається по-латині ІіЬегит агЬйгіит (вільним'
волевиявленням), а по-слов’янськи — самовладдям.
Про цю матерію й досі йде суперечка між істинними·
християнами і зловредними єретиками 47. Не визнаючи
вільної волі людини, єретики виходять із таких дове¬
день.
1. Якщо хтось має вільну волю, він чинить як хоче.
80 Але людина не може чинити як хоче. // Св. Павло,
Кот., 7 (До римлян, 7), говорить, що не той творить
добре, хто його хоче, але той, хто ненавидить зле.
Тому людина не має вільної волі і т. д.,

Τρακτατ про душу
475
2. Не може бути вільним той, хто не володіє сам
собою і не керує, але скеровується кимось іншим. Але
бог керує людиною і володіє його волею: «Серце ца¬
ря,— говорить св. письмо Ргоуєг. 21 {Книгаприказок
Соломонових, 21) в руці божій, куди захоче, поверне
його». Також і св. Павло, РНії., 2 (До филип'ян, 2):
«Бог чинить у вас і хотіння і дію за своїм благоволін¬
ням». Тому немає в людини свободи волі.
3. Хто має вільну волю, у волі того є щось хотіти,
чинити або не чинити. Але людина цього не має, бо,
як говорить св. Павло, Кош., 9 (До римлян, 9), поми¬
лування — не залежить «ні від того, хто хоче, ні від
Того, хто біжить //, але від бога, що милує». 81
4. Хто не може бути володарем своїх вчинків, той
не має вільної волі. Але людина — не володар своїх
вчинків, бо, говорить Ніегеш., 10 (Єремія, 10): «Не
в волі людини дороги її, не в силі людини, коли вона
ходить, кермувати своїм кроком». Ег§о еі (отже, й).
Є й інші підстави, на які спирається протилежна
сторона, але я, обмежений коротким часом, їх обми¬
наю. А хто захоче, може прочитати їх у Белларміна,
який досить докладно і переконливо написав про це
у своїх книгах 48.
ΡΕ3Ρ0Ν8 (ВІДПОВІДЬ)
НА ДОВЕДЕННЯ ПРОТИ СВОБОДИ ВОЛІ
Лютеранам і кальвіністам 49 на їх аргументи може¬
мо коротко відповісти слушними раціями і доказами //
із св. письма. Воно ще за першою людиною Адамом в 82
раю визнавало НЬегит агЬіігіит (вільне волевияв¬
лення), оскільки він мав свободу волі слухати чи не
слухати Єву, їсти чи не їсти заборонений плід. Все це
дав йому господь бог на його волю, як зауважує Ессіез.,
15 (Екклезіаст, 15): «Оеиз аЬ іпіііо сопзіііиіі Ношіпеш
еі τεΐίςιπί еиш іп шапи сопзіїіі зиі («Бог спочатку сфор¬
мував людину і віддав рішення на власний розсуд
її»50. Й у Св. письмі Нового Заповіту про це ба¬
гато сказано господом: якщо хто хоче, хай йде за мною,
говорить він, паралітикові, котрий хоче бути здоровим.
[Докази єретиків] можна спростувати єдиною від¬
повіддю, що людина, хоч і має свободу волі схилятися
до того, що вона хоче, однак не так'// абсолютно, щоб 83
могла досягти бажаного без божої допомоги й ласки,

476
Касіян Сакович
як думали декотрі ще в часи св. Павла, проти яких він
писав. Інші вчителі, пояснивши ці місця із св. Павла,
достатньо відповіли єретикам. Св. Йоан Євангеліст го¬
ворить, що [Христос] тим, які йому повірили, дав силу
бути божими синами. Не говорить: зробив їх божими
синами, а дав їм силу, тобто зробив їх здатними, якщо
захочуть, бути божими синами. Бл. Августин говорить
від божої особи: «чоловіче, створив тебе без тебе, але
не можу порятувати тебе без тебе». Велика є воістину
свобода людини, якщо й бог не може дати порятунку
людині, коли людина не хоче рятуватися 51.
Коли б ми не визнавали за людиною свободи волі,
84 то з цього випливали б три непристойні // речі або три
абсурди. Перший: це було б рівносильно тому, що ми
перетворили б людину не лише в нерозумну тварину, а
на камінь, бо камінь за своєю природою, завжди спря¬
мовуючись до низу, не має жодної свободи, щоб не пада¬
ти. Тому й людина, коли б не мала свободи волі, ви¬
бору того чи іншого, вибору йти кудись чи не йти
і т. д., була б каменем. Не потрібний їй був би її розум,
пам’ять, воля.
Другий абсурд, великий і блюзнірський: коли б ми
зробили господа бога автором зла і всіх гріхів, в які
впадає людина. Це омана, бо повинен був би господь
бог собі суперечити: він, який заборонив красти,
перелюбствувати, вбивати, пиячити, займатися здирст-
86 вом, // потім сам до цього мусів стати приводом. І це з
необхідністю випливало б, коли ми б не визнавали сво¬
боди волі людини.
Третій абсурд цих же єретиків. Даремні були б
казання й повчання пастирів, що відводять від зла і
приводять до добра, обіцянки небесного блаженства і
залякування пекельними муками, коли б вівці не мали
свободу волі, щоб їх слухати чи не слухати. Бо те слу¬
хаючи, обираємо собі за краще тверезе життя, ніж пия¬
тику, вважаємо, що ліпше образу вибачити, ніж за неї
мститися, краще давати милостиню, ніж брати. Я б
визнав за ними ці цноти, коли б до них ще були додані
істинна віра в бога, єдиного в трійці, а також коли б
вони визнавали пости, встановлені церквою, закликали
86 на допомогу // святих, молилися б за померлих.

Τρακτατ про душу
477
ПРО ПЕРШОРОДНИП ГРІХ
ЩО Є ПЕРШОРОДНИЙ ГРІХ?
Є втратою первісної благодаті в нашому батькові
Адамові, через який усунуто підпорядкування людсь¬
кої думки богові.
Для того, щоб краще зрозуміти природу першород-
ного гріха, потрібно знати, що він не належить до ін¬
ших гріхів, які ми довільно здійснюємо або за намовою
чортів, або за порадою злої людини, або внаслідок
безтурботності щодо різних випадків і причин. Цей
гріх є гріхом усього людського роду, а не однієї якоїсь
особи. Маючи початок в нашому праотці Адамові, //
він поширився на всіх нас. І як первинна благодать 87
була дана першій людині, а від неї, коли б вона її збе¬
регла, поширилась би на всіх, що від неї походять, так,
подібним чином, і втрата нею цієї благодаті торкнулась
усіх нас. Втрата первісної благодаті однією людиною
є причиною того, що у світ прийшов гріх, а за гріхом
смерть, як говорить св. Павло, Кот., 5 (До римлян, 5).
І оскільки всі ми були в Адамі як у початку роду 52,
остільки, говорить св. Павло, Нот., 5(Доримлян, 5),
усі в ньому прогрішили. МоГ8 іп отпез регігапзіі іп
ςιιο отпез рессауегипі (смерть перейшла на всіх, тому
що всі прогрішили). Беручи це до уваги, запам’ятай,
що ми несемо на собі лише один гріх нашого пращура //
Адама, який є гріхом роду, а не іншими гріхами, які 88
є гріхами особи.
Ти б міг запитати, чи один є першородний гріх,
чи їх декілька. Трапляються такі, які говорять, що не
один, а багато, посилаючись при цьому на письмо,
псалом 50 (кн. 1), де божий пророк говорить: «Ось
я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати
моя». І оскільки псалмоспівець говорить тут про вели¬
ку кількість гріхів, в яких ми зачаті й народжені, то
звідси знаємо, що першородних гріхів є багато, а не
один.
На це коротко відповідаю, що в тому місці пророк
говорить у множині за звичаєм мовлення св. письма,
в якому часто велике число береться замість малого.
Наприклад, МаШі., 2 (Матвія, 2): «умерли ті, хто шу¬
кав душу дитини», хоча шукав один Ірод. //
Але може бути й інше тлумачення, що уігІиаШег 89
(можливо) в першородному грісі якоюсь ргаеехізіипі

478
Касіян Сакович
(передіснуючою) силою утримуються всі вчинені гріхи.
Або ж у цьому грісі є багато мерзотності, що поганить
всі душі, подібно до лихоманки, яка хоча і одна хво·
роба, але заражає і оскверняє все тіло. Роблячи висно¬
вок, скажу, що є лише один першородний гріх, для
усунення якого Христос народився і на хресті помер,
прощо говорить св. Йоан, сар. 1 (розд. 1): «Оцеагнець
божий, що на себе гріх світу бере», де в однині гово¬
риться: «гріх світу», а не у множині — «гріхи». І хоча
він бере на себе всі гріхи, цей гріх — особливо.
Тут може хтось і небезпідставно поставити таке
91* питання. // Адам не прогрішив, а тільки Єва, то чи
поширився першородний гріх за ЇЇ вчинок на всіх
нащадків чи ні? Є такі, що стверджують, що коли б Єва
(а вона була людиною і нашою спільною матір’ю)
першою не згрішила і не ввела у гріх Адама, то ми
цілком певно не підлягали б цьому гріху. Але оскільки
вона прогрішила і ввела у гріх Адама, то радше їй,
а не Адамові варто було б приписати нанесення на нас
гріха.
Однак учені на це дають негативні відповіді.
Адже чоловік є главою у відношенні до жінки. Тому,
якщо б вона як більш слаба плоть в чомусь оступилась,
то належало чоловікові як главі врятувати її в па-
90 дінні і вказати їй на помилку. До того ж // іп §епе-
гаііопе раіег езі асіічит ргіпсіріит. Решіпа чего
раззічит (в роді при народженні батько є діючим
началом, а мати таким, що сприймає дію). Тобто бать¬
ком стають через спосіб форми, матір’ю — через спосіб
матерії. Але форма є досконалішою за матерію, бо
іогта (іаі еззе геі. О. ТЬот: «Бе ипііаіе рессаіі»
іаіііег сопсіисііі. Езі, ίηςιιίΐ, ипиш рессаіит огі§іпа1е
зесипсіит зресіепі еі ргорогііопет іп отпіЬиз Ьотіпі-
Ьиз, сііуегзит аиіет питего іп сііуегзіз ЬотіпіЬиз, іп
ипо аиіет Ьотіпе, поп -езі пізі ипит питего (форма
дає буття речі. Св. Фома Ів творі] «Про єдність гріха»
приходить до такого висновку: існує, говорить він,
єдиний за своїм видом і розмірністю першородний
гріх у всіх людях, різний за кількістю в окремих
людях, а в одній людині є лише один).
* Пагінація поплутана.

Τρακτατ про душу
479
ЧИ Є ПЕРШОРОДНИЙ ГРІХ ПОЖАДЛИВІСТЮ?
1. Не треба твердити, що пожадливість, похоть
мусить бути першородним гріхом, тому що будь-який
гріх є протиприродним. Так говорить св. Дамаскин,
ІіЬг., 2 (кн. 2). // Але пожадливість не є протиприрод- 91
ною, а природною, вона є асіиз або реалізація сили
похоті, що є природною роіепііа (можливістю).
Тому пожадливість не може бути першородним
гріхом.
2. Крім похоті, у нас є й інші гріховні схильності
і пристрасті, що ясно із учення св. Павла, Кош., 7.,
(До римлян, 7). Тому не сама лише пожадливість.
3. Через першородний гріх пошкоджуються всі
частини душі. Але розум є найпершою частиною душі,
як говорить Філософ у десятій кн. «Етики». Тому пер¬
шородний гріх швидше буде і§погапііа (невідання), що
заражає розум, ніж похоть.
50ШТІАЕ (ПОЯСНЕННЯ) ЦИХ ДОВЕДЕНЬ//
92
Аидизііпиз $. «геігасіаііопит», ІіЬ. 1, сар. 15
(Бл. Августин, «Перегляди», кн. 1, розд. 15) гово¬
рить, що причиною першородного гріха е похоть.
І тому, як вже було сказано, що першородний гріх
один, він є мов би іогшаїііег (формально) причиною ін¬
ших гріхів, а також причиною належно не можна на¬
звати жодний гріх, крім пожадливості, яка приводить
у рух людське тілої очі, вуха, серце, щоб вони зажада¬
ли речей, суперечних божій волі. Тому жоден гріх так
довго не панує над людиною, як пожадливість, що
проникла в тілесність, від якої, говорить св. Павло, І,
А(і СогіпіЬ., [6; 18] (І, До коринтян, [б, 18], треба
втікати, а не оберігатись, як від інших гріхів.
Першородним гріхом можна назвати також всякий
опір божій волі у будь-якому гріху, бо не всяка людина
має схильність // до кожного гріха. Запсіиз ТНотаз 93.
ргіша, $есип<іае, ςϋββδί 82, агі. 3: «Сит огі£іпа1е ресса-
іит іизШіае огі^іпаН орропаіиг, піЬіІ аііисі іогтаїі-
іег езі, диат іизШіп огі£іпа1і5, рег циат сіео уоіип-
Іаз зиЬаеЬаіиг ргіуаііо: таІегіаШег уєго аііагит
апітае уігіит ай Ьопит соттиіаЬіІе іп ог<Нпаіа соп-
уегзіо, ςϋββ соттипі потіпесопсирізсепііа <іісі роіезі»
(Святий Фома в першій книзі другого розділу пи-

480
Касіян Сакович
тання, 82, §3 (говорить], «оскільки першородний гріх
протиставляється первісній благодаті, формально він е
нічим іншим, як відсутністю першородної справедли¬
вості, через яку воля підпорядковується богові. А мате¬
ріально він є неупорядкованим поверненням інших сил
душі до мінливого добра, який може бути названим за¬
гальною назвою — пожадливість»). Це для латинян.
Відповідаю на перший аргумент. Пожадливість
у людині потрібно розглядати двояко. Вона не є грі¬
хом, коли діє відповідно до розуму, зберігаючи сам
порядок природи. Коли ж вона виходить за межі ро¬
зуму, тоді перевершує природу людини і є першород-
ним гріхом.
На другий аргумент. Хоча людина має й інші //
94 потяги та пристрасті, всі вони зосереджуються довкола
цієї як принципової, що їх зрушує.
На третій аргумент. Як у добрих розум першенст¬
вує, так у злих — обмежується, і тут велика річ посту¬
пається малій, тобто розумне вміння мусить поступи¬
тися глупому невмінню, що іноді буває через першо¬
родний гріх, який більше залежить від пожадливості,
ніж від невміння.
ДЕ БІЛЬШЕ ПЕРШОРОДНОГО ГРІХА —
В ТІЛІ ЧИ В ДУШІ?
Хоча душа є власним місцем як чеснот, так і гріхів,
однак можливі певні аргументи, які можуть показати,
що першородний гріх швидше буває в тілі, ніж у душі,
95 бо ж душа // створюється і вливається господом богом
у тіло чистою. Тому в тілі набуває першородного гріха.
Перший аргумент. Св. Павло, Нош., 7 (До римлян,
7, 23): «Бачу інший закон у членах своїх, що воює
проти закону мого розуму». І це протиборство тіла
душі походить від першородного гріха. Тому першо¬
родний гріх найпершим способом є в тілі і т. д.
2. Кожна річ більше міститься в причині, ніж у
наслідку, що виникає з цієї причини, як тепло більше
міститься у вогні, що гріє воду, ніж у нагрітій вогнем
воді. Але душа заражається першородним гріхом через
тілесне сім’я. Тому першородний гріх більше міститься
в тілі, ніж у душі.
96 3. Першородний гріх // переходить до нас від на¬
шого пращура, оскільки ми були в ньому в сім’ї83. Але

Τρακτατ про душу
481
там не було душі, а лише тіло. Тому иершородний гріх
є не в душі, а в тілі.
4. Створена богом розумна душа вливається в тіло.
Коли б вона осквернялась першородним гріхом, то з
цього випливало б, що поганилась, починаючи від
свого створення і вливання. Тому бог був би автором
гріха, оскільки він є справцею її творення і вливання.
Але аЬзигсіищ (безглуздо) робити бога автором гріха.
5. Жодна мудра людина не вливає дорогої олії і
коштовних напоїв у начиння, зроблені поспіхом і
будь-як. А розумна душа є значнішою за всі олійки
і напої. Тому коли б душа набувала першородного грі¬
ха внаслідок поєднання з тілом, // то бог, який є сама 97
мудрість, ніколи не влив би її в таке тіло. Оскільки
він все ж її вливає, вона не псується від тіла м. Отже,
першородний гріх не в душі, а в тілі. Сопсіизіо (висно¬
вок) св. Фоми такий, ргіша, зесипсіае, яиезі. 83, агі. З
(перша кн., розд. другий, питання 83, § 3): оскільки пер¬
шородний гріх не є якоюсь провиною, він не може бути
лише в душі, яка є місцем цноти і гріха. Він перебував
в Адамі як в початковій причині в сімені, тобто в тілі
як в інструментальній причині.
СВ. ФОМА ВІДПОВІДАЄ НА ДОКАЗИ
На перший. Видно із Бл. Августина, ІіЬ. 1 «Ке-
ІгасЬ., сар. 26 («Перегляди», кн. І, розд. 26). Там,
мовить апостол, про вже відкуплену й звільнену від
провини людину, яка, однак, підлягає покаранню,
поскількц на ній ще висить гріх, що живе в тілі. Отже,
йдеться не про те, // аби тіло мало підлягати провині, 98
а лише про покарання.
На другий. Оскільки першородний гріх має при¬
чину в сімені як в інструментальній причині, немає
потреби, щоб щось було раніше в інструментальній
причині, ніж в наслідку, але тільки в передуючій
причині. І саме так першородний гріх і був швидше в
Адамі, в якого він увійшов внаслідок грішного вчинку.
На третій. Душа тієї людини, тобто Петра, Павла
іп<Нуі(1ш (неподільних) не була через спосіб сімені
в Адамі, що ечинив гріх, як у началі, що чинить, а як
у началі, що впорядковує. Бо сім’я, яке походить з
Адама, своєю силою не створює розумної душі, а впо¬
рядковує матерію для її прийняття. //
16 8-328

482
Касіян Сакович
99 На четвертий. Скверна першородного гріха жодною
мірою не може мати причину в бозі, а в самому грісі
прабатьків і передається через тілесне народження.
І тому, коли створіння підносить погляд душі до са¬
мого бога, воно не може сказати, що душа оскверни¬
лась гріхом від його створення. Але влите підносить
погляд і до вливаючого бога і до тіла, в яке вливається
душа, і тому, споглядаючи бога, що вливає, не може
сказати, що душа оскверниться через вливання, а
лише через тіло, в яке вливається.
На п яте. Спільному добру треба віддавати перевагу
перед добром приватним.Тому господь бог через свою
мудрість не порушує загального порядку, що існує
в речах 6*,за яким такому-то тілу дається така-то душа,
100 щоб вона увірувала //. Особливе ж осквернення душі
зумовлене тим, що зокрема вона за своєю природою
має те, що не починає свого буття, поки не попаде в
тіло, як раніше вже говорилось. Краще тоді бути так,
як це відповідає природі, ніж жодним способом не
бути, зокрема, коли через благодать можемо уникнути
вічної муки.
Додамо тоді й те, що душа іп еосіеш іпзіапіі (в ту ж
мить), в той самий час заражається першородним грі¬
хом, як поєднується з тілом. Цьому першородному грі¬
ху підлягають всі і всі народжуючі, крім пречистої
діви, родительки господа бога. Вона з деякими Ті слу¬
гами позбавлена цього гріха, хоча, будучи дочкою
Адама, могла цьому гріхові підлягати і потребувала
його спокутування своїм сином і нашим богом. Однак
101 за особливою божою ласкою і, зокрема // за лише їй
на те даним привілеєм вона була звільнена як від
зачаття в першородному гріху, так і від приреченності
її тіла на тління в землі.
Це було необхідним тому, що перша людина Адам
не народився з подружнього поєднання, а був створе¬
ний із чистої і ще не проклятої землі. Так і другий
Адам — Христос також народився не з подружнього
єднання, а дією святого духа благоволив народитися
від непроклятої, а благословенної і позбавленої будь-
якого гріха землі — пречистої діви Марії. І слушно,
бо якщо її син, а наш бог повелів усім синам, щоб вони
рятували й шанували своїх матерів, то наскільки біль¬
ше належало йому і було пристойним поважати і ря¬
тувати свою пречисту матір. Він не міг дати їй всього,

Τρακτατ про дцшц
483
більшого порятунку, // ніж вивільнення від першород- 102
ного гріха, щоб вражий дух не мав на неї жодного
посягання і влади над нею, які він звик мати над
всіма народженими у першородному гріху. Належало
також не тільки душу, а й тіло її вшановувати, поважа¬
ти й зберігати від засудження, бо було б негідно, щоб
перетворилось у прах і стало поживою для хробаків
те тіло, яке носило нашого спасителя, і груди, які
його годували. Тому її син, а наш бог вшанував свою
матір тим, що, не чекаючи загального для всіх воскре¬
сіння, взяв у день її успіння на небо з душею і тілом,
як співає божа церква. Ангели, бачачи успіння пре¬
чистої, дивувалися, як діва вступає із землі на небо.
Нале-//жить, щоб так вшановували і любили те ро- 103
зумне створіння, яке без гріха зачало, без гріха на¬
родило, без гріха жило і без гріха покинуло цей світ.
Потрібно було, щоб найсвятіша панна не лише переви¬
щувала Ієремію, Йоана Хрестителя, які були посвя¬
чені, а й перевершувала їх тим, що зачала без гріха,
аііаз (адже інакше) нічого б вищого за них не мала.
І вона виявилась не лише більше славимою, ніж Ієре-
мія, а й більше хвалимою, ніж серафими. Про неї св.
Дамаскин говорить: божа ласка випередила природу,
тобто першородний гріх попередився благодаттю. Це
стверджує і Герман, патріарх Константинопольський //
та інші. Не заперечує жоден собор, жоден учений, щоб 104
ми розуміли її без первородного гріха. Навпаки, нині
прийнята постанова, що треба говорити «зачала без
гріха», а протилежне твердити не велено, тому що ні¬
чого не можна відняти від належної богу власності, яка
безгрішна за своєю природою, а вона — за благодаттю.
Не називаємо її творителькою, всесильною, передвіч¬
ною і т. п., бо те належить самому господові богу, не
віддаємо їй сиНит Іаігіае (вшанування поклонінням)
як належить богу, але сиііит Ьурегсіиііае (вшанування
догідливістю) і як найнижчі слуги віддаємо їй честь
більшу, ніж усім святим. Але доказовіше про це хай
скаже хтось інший.
Але ти можеш запитати, чому першородний гріх
й досі продовжується в людському роді, хоча Христос
своєю смертю // покрив усі гріхи. Відповідаю коротко, 105
що зиШсіепз (достатньою) була мука і смерть Христа
для покриття усіх гріхів, навіть більших, ніж перво-
родний, тобто тих, які є гріхами вчинків; цей же —
16*

484
Касіян Сакович
гріх роду, а не особи. Тому те, що належить роду як
універсальній речі, в роді й залишено.
І це для того, щоб ми не покладали надій на отри¬
мання благодаті без застосування наших сил и. Інакше
нікому не треба було ні хреститися, ні творити добро,
оскільки Христос нас уже визволив. Але це розуміється
сопсіШопаШег (умовно), що Ісус раззиз езі рго поЬіз
зиШсіепіег, зесі поп еШсасііег (постраждав за нас
достатньо, але не дійово). Потерпів він за нас і викупив
106 нас достатньо і скільки належало, // але не дійово,
діяльність залишив нам, щоб ми до його мук додавали
належні дії, заповідані нам у святих тайнах. Тому
батьки з малими дітками поспішають до святого хреста,
щоб до Христової достатності приєднати свою діє¬
вість.
Але ти можеш запитати, чому діти, що народилися
від хрещених батьків, заражаються першородним грі¬
хом, незважаючи на те, що з їх батьків цей гріх знятий
внаслідок хрещення. Відповідаю, що хоча батьки і
хрещені, однак вони передають дітям приречену, під¬
лягаючу суду і зіпсовану гріхом природу, незважаючи
на те, що причиною цієї осуджуванності є не вони, а
наш перший батько. //
107 ПРО ДУШУ ВЗАГАЛІ
Чи народжувалися люди в раю і чи таким способом,
як нині?
Як і інші питання, це не всі розуміли однаково.
Одні, беручи до уваги спосіб і мету, для якої здійсню¬
валось народження, не визнавали народження в раю
зттаких міркувань.
1. Народження, як говорять філософи, відбуваєть¬
ся через руйнування однієї речі для виникнення дру¬
гої В7. Але непристойно визнавати, що в раю є такі
руйнування і зміни. Тому не повинно бути в раю і на¬
родження.
2. Народження здійснюється для збереження
зресіеі Ьитапае (людського виду). Але там людський
вид не повинен був припинятися. Тому не потрібно
було і народження.
108 3. Коли б у раю народжувались люди, // то їх знач¬
не розмноження привело б до того, що вони б стали
ділити майно, а потім між ними почалися б суперечки

Τρακτατ про душу
485
і незгоди, як це бачимо тут, на землі, коли навіть рідні
брати часто сперечаються про власність. Тому для
того, щоб цього не було в раю, там люди не наро¬
джуються.
4. Коли б люди народжувалися в раю, то наро¬
дження повинно було б бути наслідком такого ж тілес¬
ного поєднання, як і тепер. Але деякі з учителів, як
св. Дамаскин, ІіЬ. зесипбо «ОгІЬосіохае Паеі», сар. 11
еі ІіЬ. 4, сар. 25; СНгугозі. «Ношіїіа 18 іп Оеп.»; Еиіі-
тіи5. «Іп Рзаі. 50» (книга друга «Православної віри»,
розд. 11 та кн. 4, розд. 25; Хризостом. «Гомілія
18 та «Буття»; ЕвтимІй94 «На Псалом, 50») не при¬
пускають думки, що народження відбулось через
тілесне поєднання; в раю, говорять вони, в якому лю¬
дина жила як ангел, народження відбувалося в інший
спосіб // а в такому поєднанні для отримання більшої 109
насолоди людина стає подібною до тварини.
5. Пращури були створені в зрілому віці, в якому
могли народжувати. Але не народжували аж до гріха
і вигнання з раю. Ег§о еіс (отже, і т. д.).
ВІДПОВІДЬ НА ЦІ ДОКАЗИ
Вважаючи, що у сучасному стані людини подібне
тілесне поєднання є нечистим, деякі із старих учителів
твердили, що не повинно бути народження через таке
поєднання у стані невинності. Залишивши цих учите¬
лів при їх побожності, не погодимося з ними в тому,
що в раю не було народження, що відбувалося таким
способом. І тут, ласкавий читачу, візьми до уваги,
що одне бути святим, а інше — мудрим68. Наприк¬
лад, // у Скитському 69 чи Межигірському монастирі по
може бути ченець побожного життя, але мало вчений.
Може бути там й інший ченець, меншої побожності, а
більшої науки. Запитаємо у них про нашу справу. Від¬
повідь дадуть обидва, той, побожний, відповідно до своєї
думки, а цей, менш побожний і, мабуть, молодший, від¬
повідно до більш досконалої науки. Запитані дадуть
різні відповіді про одну й ту саму справу, хоча б і про
нашу. Тоді тому, побожному, можемо сказати, що при¬
пускаємо твою думку як думку благочестивої людини,
але більше погоджуємося з думкою другого, вченого в0.
Бо ми повинні знати, що іноді й у одного [ й того
самого] автора можна знайти твердження, які супе¬
речать його власним. І коли другий, третій і т. д. про

486
Касіян Сакович
111 те // написав інакше, це не перешкоджає їх благочести-
вості, особливо, коли вони погоджуються ІП Є58ЄПНа-
1іЬи8 Гісіеі (в істотних [положеннях] віри), а інших
їхніх тверджень і неапробованих і несхвалених со¬
борами можеш дотримуватись і не дотримуватись. Од¬
нак, беручи до уваги більшу доказовість і істиність,
на яких та чи інша сторона грунтує свої твердження,
до неї ми й повинні приєднатися ". Так, зачаття пре¬
чистою дівою, богородицею, без першородного гріха,
не є у нас догматом віри, що вимагає вірити так, а не
інакше, проте, беручи до уваги звичай і пристойність,
більше схиляємося до тієї сентенції, що пречиста діва
зачала без первородного гріха. Проте не звинувачує¬
мо у єресі й сторону, яка так не твердить. Тому і в
цьому питанні я визнаю за святим Златоустом та
112 св. Дама-//скиним й іншими їх благочестивість і вче¬
ність, але, розглядаючи більш сильні й істинні дове¬
дення інших, хоча і менш значних, найостанніших,
приймаю їх і тверджу, що повинні були люди народжу¬
ватися в раю і притому через таке ж тілесне поєднання,
як і зараз, й таких само причин.
1. Ще до гріха, створивши пару людей, господь
сказав їм: ростіть, множтеся, наповнюйте землю. Ое-
ПЄ8І8 (Буття, [1, 28]). Але божі слова, звернені до лю¬
дей у раю, не повинні були бути даремними. Тому по¬
винні вони були рости і розмножуватись в раю. І це
народження і розмноження не могло відбуватись інак¬
ше, як внаслідок поєднання Адама і Єви, однак без
тваринної пожадливостів2.
113 2. Те, що бог // і природа не роблять нічого дарем¬
но, є аксіомою, яку визнають не лише філософи, а й
теологи. І якщо ще до гріха господь бог створив чоло¬
віка й жінку досконало, з усіма членами, необхідних
для виконання розмаїтих відправлень, то і дітородні
члени створив для відправування їх обов’язків, а поп
Іапіит ргоріег еГГипсіепсІат игіпат (не лише для сечо¬
виділення).
3. Жінка дана чоловікові для допомоги. Але цю
допомогу не можна розуміти інакше, як те, що вона
дана для народження діток, які з’являються в такий
спосіб. Адже, коли б вона була дана не для народжен¬
ня, а для іншої допомоги, тоді краще було б дати чо¬
ловікові чоловіка як більше до всього здатного, ніж
жінку, що має тендітну природу.

Τρακτατ про душу
487
5Ш770 (ВИСНОВКИ)
ПРО ДОВЕДЕННЯ ПРОТИВНИКІВ
На перше. Оскільки людське тіло в стані невин¬
ності, // складене з протилежних речей, підлягало осу- 114
дженню, але могло його уникнути завдяки душі, воно
не перешкоджало людському народженню.
На друге. Хоча народження в стані невинності не
служило для збереження зресіеі Ьишапае (людського
виду), людського буття, або людського роду, проте,
могло існувати для розмноження іпсііуісіиогит (інди-
відумів), окремих осіб.
На третє. За розмноженням людей не слідував би
поділ майна або виникнення якихось безпорядків, бо
там душа — з тілом, воля — а розумом жили у великій
симфонії і згоді. Перебуваючи у спокої, любові і зго¬
ді, вони, звичайно, користувалися спільним добром і
хвалили бога, як і тепер роблять благочестиві ченці в
монастирях та оселях. //
На четверте. Людина в раю була за своєю душею 115
як ангел, але оскільки тіло мала душевне, а не духов¬
не, як буде після (страшного) суду, то народжувалась,
відповідно, тілесним способом. Проте здійснювала цю
дію не з такою, як тепер, негідною і гарячою пожад¬
ливістю, а відповідно до розумної поміркованності і
потреби народження, подібно до того, як рука, око,
вухо, відправлять свої обов’язки без будь-якого упе¬
редження.
На п’яте. Народжували б, коли б перебували в тій
невинності і в такому народженні не було б ніякої
скверни. Наприклад, маленькі невинні діти, бігаючи
голими, не відчувають сорому. Чому? Тому що не
знають, що таке гріх. Лише пізніше, коли дізнаються,
що таке гріх, // соромляться і прикриваються, як і 116
Адам з Євою після гріха ховалися і члени свої закри¬
вали зіллям.
ВИСНОВОК СВ. ФОМИ З АКВІНУ
Природні члени, призначені для народження, дос¬
татньо свідчать про те, що і в стані невинності мусило
бути народження і не через саму божу силу, а й через
поєднання чоловіка і жінки, однак без якої б там не
було мерзенної пожадливості.

488
Касіян Сакович
Несправедливо тоді деякі з київських ченців вва¬
жають за єресь у отця Кирила Ставр овець кого, що він
написав у своєму руському тлумаченні Євангелія вз,
в проповіді на шлюбі, що в раю повинно бути наро¬
дження через поєднання чоловіка і жінки. Дійсно,
багато з наших простаків визнають наявність здорово-
117 го глузду і мудрості в тих, хто має велику боро-//ду
і довге, як у шкапи, волосся на голові. Але, говорячи
взагалі, де довге волосся, там небагато розуму. Те во¬
лосся, особливо непідстрижене на бороді і вусах,
часто призводять до неповаги до святих тайн. Однако
у деяких губи заростають як лісом, так що пресвітер
не може, не намочивши спочатку вусів, вкласти йому
в губи тайну, як я це бачив минулого року в Любли-
нів4, коли отець Петро причащав одного кушніра, та
його губи настільки заросли, що хоча той кушнір ба¬
гато раз підгортав свої вуса, все ж на них залишилась
кров нашого спасителя, яка потім упала на воздух,
який я тримав разом з іншими клирошанами. Що ж
дивного, коли це трапляється не лише серед простих
118 людей, а іноді // й серед попів, а підстригання вусів
над губою, необхідне для причащання св. тайни, неро¬
зумні називають папежською єрессю65. Νοη сіісо,
φΐοά гаго аиі пипяиаш сопГіїеапіиг, іапяиаш ехрегіеа
ошпіит рессаіогиш еззепі (не кажу, що рідко або ніколи
вони не сповідаються, як ніби були не причетними до всіх
гріхів). Скажу тобі, що за цю мою згадку, про яку, дай
бог, не дожити писати, я зароблю собі у них на якусь
прощу. Але що робити, коли правду перш за все треба
говорити, як кажуть, батькові й матері. Може, знай¬
деться і серед них якийсь, хоч десятий, який це з
вдячністю прийме.
ПРО СТАН ДУШІ ПІСЛЯ ВІДОКРЕМЛЕННЯ II
ВІД ТІЛА ТА ЧИ ВМИРАЄ ДУША
РАЗОМ З ТІЛОМ
Були й такі, які стверджували, що душа людини,
119 як і душа тварин, приречена // на смерть і гине 68.
Цю помилку вони підтримували такими аргументами.
1. Речі, що мають однаковий початок, один і той са¬
мий спосіб збереження життя, мають однаковий кі¬
нець. Але людина має однаковий і подібний з іншими
тваринами початок свого народження, бо, як і інші

Τρακτατ про душу
489
тварини, створена з землі і живе завдяки такому ж
харчуванню, питтю, відчуванню, відпочинку. Тому, за
Ессі., З (Екклезіаст, 3), вона має однаковий і такий са¬
мий кінець, як і тварини. Але у тварин душа гине ра¬
зом з тілом. Отже, і в людини.
2. Все, що виникає з нічого, в ніщо і перетворюєть¬
ся, бо кінець повинен бути пов’язаним з початком.
Але, як говорить Заріепііае, 2 (Приказок Соломоно¬
вих, 2). «З нічого ми народилися», що істинно віднос¬
но душі,— «потім будемо, // — робить висновок та- 120
кож,— наче і не були».
3. Коли б душа не була смертною, то вона щось
би робила і після відокремлення від тіла. Але жодної
дії її тоді ми не бачимо. Тому її немає.
4. Душа не може нічого розуміти без фантазії, як
без засобу. Але фантазія не існує після смерті (тіла).
Так само й душа.
ВІДПОВІДІ
На перший. Соломон наводить такі рації проти ду¬
мок дурних людей, бо сам він думав про душу інакше,
Ессіез., 12 (Екклезіаст, 12). Хай, говорить, прах по¬
вернеться в землю, з якої був узятий, а дух — до бога,
що його дав в7. Щождо схожого початку народження
людини і тварин, то відносно тіла погоджуємося, але
не щодо душі, бо людська душа — від бога, а твари¬
ни — похо-//дить із сімені. Тому бог наказав землі 121
породжувати душі тварин — ргойисаі іегга апішаш
уіуєпІєш (хай породжує земля живу душу), а в людину
він сам вдихнув душу. Тому і вчинки людини не од¬
накові з вчинками тварин, бо людина орудує речами
на основі розуму і спостереження, а тварина —без
них ®8.
На другий. Душа, звичайно, тому безсмертна, що
вона не складається ні з матерії, ні з форми, а створена
богом з нічого. За св. Діонісієм [Ареопагітом], сар. 4
«ϋβ άίνίηϊδ пошіпіЬиз» («Про божественні імена»,
розд. 4), вона через безсмертя отримує від бога як ство¬
рення, так і збереження.
На третій. З того, що нам невідомі справи і дії
душі, відділеної від тіла, які вона здійснює при вихва·;
ленні нами господа бога в молитвах уєі а сопіга ( або

490
Касіян Сакович
122 навпаки), перебуваючи в муках, 11 не випливає, що
вона смертна.
На четвертий. Погоджуємося, що поки душа пе¬
ребуває в тілі, вона не може розуміти без фантазії,
але після відокремлення — може, оскільки є форма
зиЬзізіепз (субзистенції), яка має інший спосіб розу¬
міння, подібний до інших істот, що не мають тіл.
ПРО БЕЗСМЕРТЯ ДУШІ (З ФІЛОСОФІВ)
Для того, щоб ми були краще інформовані про цю
матерію, наведемо різні думки розмаїтих філософів
про безсмертність і смертність душі, оскільки не всі
однаково розуміли душу. Одні вважали душу без¬
смертною, інші — смертною в9.
Стоїки 70 твердили, що душі вмирають, однак не
одночасно: менш вчених людей — помирають раніше,
123 а мудрих, // говорили, аж перед самим спаленням
світу.
Епікурейці71 визнавали цілковиту смертність ду¬
ші, тому, як правило, проводили свої дні в насолодах
і надмірностях, кажучи: їж, пий, веселися, після смер¬
ті немає ніякого блаженства. Правду говорили і,
знати, були добрими діалектиками 72, бо ех апіееесіепіе
(із антецедента 73) виводили добрий сопзеяиепз (кон-
секвент 74) Якщо хтось тут, на землі, говорили вони,
проводить свої дні серед насолод і делікатесів, то той
після смерті не може сподіватися ні на яке блаженство.
І таких епікурейців немало й серед християн.
Піфагорійці76 хоча і вважали душу безсмертною,
але, не розуміючи, як вона може жити без тіла, вирі¬
шили, що душа переходить із одного тіла в друге, або
124 в тіло людини, // або в тіло тварини 7в. Вони твердили,
що душа злої людини переходить в тіло злої і лютої
тварини.
Ауєгоєз (Аверроес) визнавав, з одного боку, без¬
смертя душі, а з другого, розуміючи аЬзигбит (без¬
глуздя) думки про те, що душа померлої людини пере¬
ходить в інше тіло, припустився іншої, ще тяжчої
помилки. Він твердив, що є лише одна розумна душа,
яка у всіх на світі людей аззізіаі (наявна), подібно
до того, як є одна розумна сила, що обертає небесний
круг і ним керує, так і весь людський рід управляється
однією розумною душею. Ця помилка була засуджена

Τρακτατ про дцшд
491
на Латеранському соборі ”, зиЬ Ьеопе, 10 (під керів¬
ництвом Лева X, на 8-му засіданні).
Великою хибою було твердження інших, що цей
світ вічний // не має ні початку, .ні кінця. Але ці фі- 128
лософи вчинили б набагато краще, коли б мовили:
знаємо напевно, що душа безсмертна, але світлом при¬
родного розуму 78 не можемо осягнути того, що з нею
повинно відбуватися після відокремлення від тіла.
Адже філософія знає, що про стан душі можна говори¬
ти лише тоді, коли вона поєднана з тілом. А те, що світ
має свій початок і кінець, легко довести. Про початок
світу пише Мойсей, а про якийсь інший, найперший,
тобто раніше існуючий світ ніхто до Мойсея не писав.
[А коли б він існував], то було б про те написано і що
на тім світі діялось. Так само і те легко довести, що
світ мусить мати свій кінець. Бо це видно не лише із
св. письма, а й із самого досвіду 78 можемо показати,
що кожного разу, коли щось старіє, // воно все більше ігв
дряхліє і слабне. Це видно й на людях, які раніше дов¬
го жили, були великими і сильними, не такими, як
зараз здрібнілими (мов би хлопчаками), тоді й земля
краще родила і дерева давали більші плоди.
Ріаіо, ТЬаІез Мііезіиз, Апаха^огаз, РогрЬігіиз,
ТНеорНгазіиз, Сісего (Платон,-ФелесМілетський, Анак-
сагор, Порфирій, Теофраст, Ціцерон) та інші, про яких
згадує Иісоїаиз РаЬепііпиз, ІіЬ. 1, «Це іттогіаіііаіе
апітае» (Микола Фабентін. «Про безсмертя душі»,
кн. 1) визнавали безсмертя душі. Арістотель же в цьо¬
му сумнівався, як видно із свідчень Юсти на-філософа
і мученика, ТЬеосІогеіиз, ІіЬ. «Ве паіиг. Нош.», Б. Оге-
§огіиз Муззепиз, ІіЬ. «Ве апіша», В. Оге£огіиз Νβζίβη-
гелиз іп «Візриіаііопе сопіга Еипошіиш», РІиіагсНиз,
«Бе ріасіїіз рЬіІозорЬогиш» (Теодорета кн. «Про при¬
роду людини», св. Григорія Нісського кн. «Про душу»,
св. Григорія Назіанзена в «Диспуті проти Євномія»,
Плутарха «Про погляди філософів». Всі вони твер¬
дять, // що Арістотель визнавав смертність душі. 127
В діалозі про безсмертя душі Платон майже по-
християнськи написав такі слова: їизіит езі зсеїезіоз
Ьошіпез розі оЬііиш зиогиш сгішіпиш раепаз сіаге
рлзіоз ргаешіа гесіреге (справедливо, що люди після
смерті зазнають за свої гріхи небесної кари, за добро ж
винагороджуються). Справедливо, мовить, що грішні
люди після відходу з цього світу приймали покарання

492
Касіян Сакович
за своє зло, а праведні — нагороду. Як зауважує
Бл. Августин, ІіЬ. 1, «Ье сіуіі. сіеі», сар. 22 «Про божу
державу»80, кн. 1, розд. 22) і засвідчує Ціцерон
«Тизкиї. ςιιβθδί». («Тускуланські бесіди» 81), якийсь
Теомброзій, прочитавши діалог Платона під назвою
«РНаейоп» («Федон»)82, у котрому містився платонівсь-
кий диспут про безсмертя душі, захотів перевірити її
несмертельність і для цього вирішив кинутися вниз
головою з високого місця й кинувся. //
128 І природні докази могли б нас переконати у тому,
що душа безсмертна, оскільки розумна душа є само-
сутнє, духовне буття, не складене з жодних речей, які
підлягають смертності88. Вона є настільки вищою
формою, що нею не може управляти жодна висока ма¬
терія. Однак нам, християнам, слід більше спиратися
на віру і св. письмо, ніж на природні доведення 84.
Тому, залишивши гаііо (аргументи) від природи філо¬
софам, ми повинні доводити це св. письмом і даними
церквою свідоцтвами святих отців.
ДОКАЗИ НЕСМЕРТЕЛЬНОСТІ ДУШІ,
ВЗЯТІ З СВ. ПИСЬМА, ЗІ СВЯТИХ ОТЦІВ,
ІЗ СОБОРІВ, ІЗ ПОБОЖНОГО І СУВОРОГО ЖИТТЯ
ПУСТЕЛЬНИКІВ, ЧЕНЦІВ ТА СМЕРТІ МУЧЕНИКІВ И
129 Аби вірніше зрозуміти термін «несмертельність»,
потрібно знати, що як про вічність звичайно говорять
у двоякий спосіб, так само і про безсмертя.
Відповідно до першого з них, вічність і безсмертя є
такими, що й божою силою не можуть бути перетворе¬
ні в невічність і смертність. Подібні вічність і безсмер¬
тя властиві самому богові. Відповідно до другого спо¬
собу, вічність і безсмертність розглядаються як такі,
що не можуть загинути за своєю природою, проте
можуть припинитися і загинути внаслідок дії всемо¬
гутньої божої сили. Такими вони є в ангелах, в наших
душах і т. п.
А для того, щоб ви ще краще могли зрозуміти, які
речі можуть мати кінець, а які не можуть, які смертні,
які безсмертні, потрібно знати, що на світі існують
130 троякі речі. Одні, які мають початок і кінець, // якими
є каміння, дерева, золото, срібло, міста, замки, косте-

Коментар, примітки
493
ли, церкви, збудовані і прикрашені великим коштом,
а також безсловесні тварини. Всі вони мають свій
початок і кінець, всі підлягають смерті. Другі речі
мають початок, але не мають кінця, якими е ангели,
наша душа і злі духи. Третя річ, яка не має ні початку,
ні кінця, є сам господь бог, єдиний у троїці. Наша душа
від початку належить до тих речей, які не мають кінця
і не можуть померти.
Нам потрібно всілякими способами довести, що
душа не помирає разом із тілом, а живе й після відо¬
кремлення від тіла. Звернемося до доказів із Старого
Заповіту, в якому про це знайдеш в багатьох місцях:
Оеп., 7; ЛоЬ., 21; Ессі., 12; Заріепііа, 2, сар.//изяие ізі
5) (Буття, 7; Йова, 21, Екклезіаста, 12; Приказок
Соломонових, розд. 2 аж до 5). Там достатньо ска¬
зано, що душі праведних і неправедних смерті не під¬
лягають, МасЬ., 2, сар. 12 еі 6, 7. (Маккавеїв, 2, розд. 1
і розд. 6, 7). Душа Самуїла не з’явилася б після його
смерті Саулу, коли б померла. В Новому Заповіті,
МаііН., 10 (Матвія, 10), сам спаситель говорить: «Не
лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може».
Так само і МаііН., 22, де господь, висуваючи аргументи
проти садукеїв, говорить: «Я бог Авраамів, і бог Іса-
ків і Яковів, бог не є богом мертвих, а живих»,
даючи знати, що в той час жили душі божих патріар¬
хів. Це розуміли св. Хризостом, Нот. 71 іп МаііН. еі,
ТНеорНіїасіиз (гомілія 71 на Матвія та Теофілакт).
Говорить господь, розіп’ятий на Хресті, розбійникові:
«Сьогодні будеш зі мною в раю», що розумій як сказа- 132
не не про тіло, // яке там на хресті померло після при¬
бивання гомілок, а про душу.
Те ж саме стверджує й Сопсіїіиш Ьаіегапепзе, зез-
зіопе 8 (Латеранський собор, засідання 8-е) про цей
спосіб. Засуджуємо за апробацією св. собору всіх, хто
твердить, що розумна душа смертна.
Нарешті, важливим свідченням можуть бути жорс¬
токі страти божих мучеників, які віддавали свої тіла
на різноманітні муки і смерть не з якою іншою метою,
а тільки щоб жити і після смерті. Бо для чого б пус¬
тельники і ченці йшли на такі тілесні злигодні (пости,
неспання, зречення великих статків), коли б не спо-
валися на краще життя після цього життя. Або для
чого б ми, ченці, відправляли по вмерлому літургію,
коли б не вірили, що їх душі живуть після смерті?

494
Касіян Сакович
134* Тому той, // хто приписує душі смертність, заслуговує
не лише різкого засудження, а й суворого пока¬
рання.
СКІЛЬКИ Є МІСЦЬ, НА ЯКІ ДУШІ ВІДХОДЯТЬ
ПІСЛЯ СМЕРТІ?
Небезпідставно св. Йов сар. 7 (розд. 7) назвав це
життя борінням, кажучи: тіІШа езі уііа Нотіпіз зирег
іеггат (війною є життя людини на землі). Людське
життя на землі — це боротьба, бо як воїн повинен бути
чулим і завжди готовим до зустрічі з ворогом, так і
людина християнська, живучи на ратищі цього життя,
мусить бути уважною і готовою до відсічі своїм не-
приятелям, що постійно на неї повстають і намагаються
її знищити, подібно до того, як був замордований воро¬
гами Ісбожета, син Саула, що безтурботно спав на
135 ложі. // Тому св. Павло, що бачив для нас таку небез¬
печність від цих противників, ЕрН., 6. (До ефесян, 6),
наказує нам добре проти них озброюватися. Знайте,
каже він, що «ми не ведемо боротьби проти самих крові
і плоті, а з володарями і князями темряви», яким ми
повинні мужньо протидіяти. І на світській війні одні
стають мужніми і щасливими звитяжцями, не зазнавши
жодних втрат від своїх ворогів, цілі й здорові поверта¬
ються до свого гетьманства 85 після поразки противни¬
ка, отримують нагороди і вінки. Другі ж, також бу¬
дучи переможцями, але тяжко пораненими, хоч і від¬
чувають радість від одержаних звитяжств, із-за цих
ран досі не можуть з іншими повернутися на батьків-
136 щину // і разом з ними тріумфувати, поки не вилікують
своїх ран. Треті на цій війні зазнають смертельних ран
від переможеного противника, з великими болем і
ганьбою зв’язані своїми, бувають віддані до вічного
ув’язнення або замучені нестерпними роботами. Там
вони вічно оплакують своє недбальство та мерзенність
і нарікають на себе, що й вони могли б бути перемож¬
цями, якщо не без ран, як перші, то принаймні, хоча
і ранені, але несмертельно, могли б повернутися
додому.
Так і на духовній війні одні так щасливо і мужньо
зустрічаються із своїми супротивниками, що, завдавши
* Порушення пагінації.

Τρακτατ про душу
495
поразки головним із них — тілу, світу, чорту, від¬
ходять переможцями до свого небесного // гетьмана і в 137
нього одного одержують нагороди за свої перемоги.
Такими є справжні святі мученики, послідовники
[Христа], пустельники, ченці і дітки, що вмерли зразу
після хрещення. І це є перше місце святих божих душ
після смерті.
Другі, що також були на цій духовній війні і боро¬
лись із своїм ворогом, все ж не виявили стільки муж¬
ності й обережності, як перші. Бо часом вони перема¬
гали ворога і його втоптували в багно, часом ворог —
їх, але смертельних ран уникнули і, звичайно, свої
рани намагались вигоїти. І хоча вони якимись гріхами
й ображали господа бога, проте про них жалкували і
розкаювались і у спокуті залишали цей світ. Тому во¬
ни, якщо чогось не виплатили, // то після смерті, пе- 138
ребуваючи на митарствах, виплачують там.
Треті ж воїни в цій духовній війні, настільки заспа¬
ні і безтурботні, що, живучи серед делікатесів і насо¬
лод, пиятики і мерзоти, стають легко досяжними для
ворога і попадають до нього у вічне рабство. І такими
е неправедні християни, які проводять свої дні в роз¬
кошах і злобі, й залишають цей світ без сповіді і по¬
каяння. Таким дійсно дістаються вічне ув’язнення і
диявольські муки. А щоб це грунтовніше показати,
скажемо, що подібно до того, як є три стани людей, що
живуть на землі, так є три місця, що по смерті прий¬
мають їхні душі. Де видно зі св. письма і свідчень свя¬
тих отців. //
НЕБО Є ПЕРШИМ МІСЦЕМ СВЯТИХ ДУШ, 139
В ЯКОМУ ВОНИ ВЖЕ ПЕРЕБУВАЮТЬ,
ЩО ДЕЯКІ НЕРОЗУМНІ НЕ ВИЗНАЮТЬ
Віра в те, що Христос, наш спаситель, для того
зійшов з неба, втілився через пречисту діву в людське
тіло і в ньому за нас страждав, похер, похований,
зійшов у пекло, з мертвих воскрес, щоб святих отців,
які перебували в пекельнім відхлані, звідти визво¬
лити і своєю смертю відкрити нам дорогу до неба, за¬
криту через злочин Адама,— є догмат нашої християн¬
ської релігії. Це все Христос виконав. За свого пре¬
славного воскресіння він звільнив із пекельної безодні
душі святих пророків та патріархів, що полишили цей

496
Касіян Сакович
140 світ, та // інших благочестивих, що вірували в пришестя
месії. Подібно переможцеві, що приніс здобич, він
під час свого вознесіння на небо подарував ті душі
богові вітцю. І те, що возносячись, Христос ступив на
небеса не один, а з душами святих отців, підтверджу¬
ють чотири свідки: Давид, пророк божий і цар, РзаІ. 68
(Псалом 68), св. Павло, ЕрЬез., 4, АшЬгозіиз 8., Сігуї-
Іиз топасЬиз (До ефесян, 4, св. Амвросій, чернець
Кирило). Пророк Давид і св. Павло мовлять: «СЬгізІиз
азсепіепз іп аііит сіихіі сарііуаш сарііуіїаіет» (Зно¬
сячись догори, Христос привів захоплених полонених).
Коли ми говоримо, вступаючи на висоту, Христос привів
взятих бранців або невільників, то під словом «висота»
не можна розуміти що інше, як небо, а під полонени-
141 ми — не когось іншого, а лише // душі святих отців,
звільнених із пекельної безодні. Так пояснює св. Амв¬
росій, а з ним і Кирило-чернець у слові «На знесення
господнє», а по нашому «На вознесение господнє».
І це слово є у всіх Соборниках і в старих друкованих
слов’янських тлумачних Євангеліях: в Московських,
Заблудовських, Стрятинських 8в. Тільки не знаю, чому
не помістили це слово віленські ченці св. Духа 87 в
своє Учительне євангеліє, видане простою мовою,
по-руськи, а вставили щось інше на те місце. Мож¬
ливо тому, що вони не вірять у перебування душ свя¬
тих на небі. Це видно й з інших, виданих у їхній дру¬
карні книжок. Віруючи таким чином, вони й інших
цими книгами заразили. Такою є й книга Зизанія
142 Куколя, яка повбивала душі//у багатьох, бо начине¬
на, як ковбаса, нечистими єретичними блюзнірствами.
До цієї книжки добре пасує відомий давній віршик,
що
Сопуепііипі геЬиз. потіпа заере зиіз
(Назви відповідають своїм речам)
ОДсоІ тіегігу рзгепіс^ пазіаі Іцкоіи,
гоЬЦсу βο піе уугіа, \\’іес2пе£о Ьоіи.
(Кукіль між пшеницею насіяв куколю,
Ті, хто вириває його, не зазнають вічних мук).
Наші бідолахи позаражалися і майже потруїлися
подібними книжками настільки сильно, що цей кукіль
з великими труднощами доводиться виполювати серед
пшениці. Є в них багато наклепів на нашу матір-церк-
ву 88, начебто вона вірить так, як вони написали. Бо

Τρακτατ про душу
497
хіба то не явне шаленство: закликати на допомогу свя¬
тих, молитися їм, присвячувати їм побудовані церкви,
// ходити для спокутування гріхів до святих МІСЦЬ — 143
і не визнавати того, що вони перебувають на небі?
Чи не є засліпленням читати те і співати церковні
гімни, присвячені святим отцям, в яких визнається їх
буття на небі, як коли говорять по-слов’янськи: «пе-
рехвальнії мученіци, вас ні земля потаїла, но небо
прііяло» і т. д. і далі там: в «середині будучи дерева
життя, насолоджуйтесь», тобто, преславнії достойні
мученики, вас і земля не затаїла, але небо прийняло,
і перебуваючи там, насичуєтесь від дерева життя. Що ж
це за дерево життя, чи якесь матеріальне і тілесне,
подібне до тих, що були в раю? Дерево життя — ще
наш спаситель Ісус, якого хто прикликає, не помре,
як співаємо в «Блажен наш» і т. п., а також ті, які //
постраждали за Христа і терпіли до смерті. їхні душі 144
перебувають на небесах, в руках божих, а в нашому
світі вшановуються їх мощі, тобто реліквії.
Або що скажемо на те, про що читаємо в кінці шос¬
того гласа: «Страдавше тебе ради, Христе, многііа
мукі претерпіша и совершенниа винца прііасу на не-
бесех» і т. д. Ті, говориться, які для тебе, Христе, тер¬
піли і так багато вистраждали, прийняли вінець доско¬
налий на небесах. Але, питаю, що значить вінець, як
не коронація душі, то ж краще тому зі мною вірити,
що і в церкві читаєш і співаєш, ніж вигадкам Зизанія
або ще когось іншого. Але звернемося ще до св. письма.
У Луки (23) говорить господь розбійникові, коли той
його просив, щоб він згадав його у своєму царстві:
«Поправді кажу тобі, ти будеш зо мною сьогодні в
раю!» // В цьому місці рай не можна розуміти як ті- 145
лесний, у якому був Адам, бо той земний рай був при¬
готований не для душі. Рай у цьому місці треба розу¬
міти як насолоду, отриману від бачення бога, яку по¬
винен був мати цей розбійник в той же день, коли
Христос обоженою душею спуститься до безодні, де
перебували святі отці. Тому, говорить Златоуст у кн.
«Маргарит», син божий обіцяв розбійникові, який
просив царства небесного, дати рай, а не царство не¬
бесне, щоб здивувати нашого ворога диявола великим
божим милосердям: за одне благочестиве слівце і спо¬
відь страшенного розбійника обіцяє привести його в
рай, з якого за один злочин вигнав людину.

498
Касіян Сакович
Ііеш (так само) і св. Павло, 2, СогіпіЬ. 12 (До ко·
146 ринтян, 12, [2, 4]) // це піднесення до третього неба
називає раєм. І хоча погодимся, ідо душа цього розбій¬
ника була в раю з душами святих отців протягом 40
днів після воскресіння господа до його вступу на не¬
беса, все ж поки наш спаситель відповідно до свого
улюбленого тіла не вступив на небеса, ці душі могли
перебувати з Христом і в іншому місці, яке, де б воно
не розташоване, було для них раєм.
Душа, будучи нетілесною, не має довжини, ширини,
висоти, місця, однак звідси не випливає, що душі не
повинні перебувати на небі, в якому і є їхнє власне
місцеперебування. За Екклезіастом, 12, повертається
дух до того, хто його дав. І ті місця із св. письма, які
147 наводять противники божої істини як // ех Арос. 6
(з Апокаліпсиса, б (10), де душі просять про суд і
помсту над тими, хто живе на землі; так само і св. Пав¬
ло, НегЬ. 11 (До євреїв, 11 [401); «Νβ зіпе поЬіз сопзиша-
гепіиг» («Хай не без нас досконалість приймуть»).
І на другому: «Збережений для мене вінець справед¬
ливості, яким обдарував мене справедливий суддя у
той день» і т. д.) та інші подібно розуміють досконале
винагородження, яке отримає душа з тілом після
воскресіння, а не те винагороджування і увінчування,
які тепер має сама душа перед судним днем. Бо коли
добре розмислиш над наведеними місцями, то знайдеш
там той смисл, що святі мають винагороду по душі.
Адже і далі іп Агос. (в Апокаліпсисі) в тому самому
розділі св. Йоан говорить, що дано їм по одній білій
шаті, тобто нагороду по душі. А другої шати, гово-
148 рить // треба чекати, аж поки не помруть їхні товариші
і т. д. Тому що значить вівтар, під яким св. Йоан бачив
душі убитих святих? Чому бачив їх не на вівтарі?
Очевидно, тому що ці речі не треба розуміти матеріаль¬
но й тілесно. Вівтар — це Христос, під опікою якого
божі обранці знаходять заспокоєння як курчата під
крилами своєї матері. І цей вівтар розташований на
небі, отже, і святі в небі не над, а під вівтарем, на
нижчому, ніж Христос, небі. Тому св. Павло не каже,
що без нас не врятуються, а говорить — не будуть
досконалі, тобто без нас не одержать досконалої на¬
городи.
Коли говорять про це, часто роблять такий закид:
душа разом з тілом і грішила і чинила добро, тому на-

Τρακτατ про душу
499
лежить їй разом з тілом отримати або вінець, // або 149
покарання. Відповідаю, це мало б рацію, коли б душа
не могла жити без тіла. Але душа живе й після смерті
(тіла) і має своє буття з усіма своїми властивостями:
чує, бачить, розуміє, може бути веселою і смутною,
стражденною, тобто має ті ^иа1і1:аίе$ (якості) душі,
відповідно до яких вона може бути учасницею як ве¬
селощів і радощі, так і смутку і страждання. Тому не
меншою є і та гаїіо (рація), яку вгадує св. Хризостом
зирег МаШі., сар. 8, Ьошії. 21 (за Матвієм, розд. 8,
гомілія 21), що в усякому грісі грішить спочатку ду¬
ша, а потім тіло, або, коли б душа не була переможе¬
ною першою, тіло ніколи б не могло прогрішити. Тіло,
дійсно, першим може побажати чогось злого; проте не
може прогрішити, хіба що душа йому дозволить, бо
тіло підвладне душі, а не душа —тілові. Тому // не 150
дивуйся, що душа, яка першою за своїм болінням до
доброго або схиляється, або не схиляється, першою
отримує й добру чи погану винагороду.
Учителі східної церкви стверджують те саме. Так,
Афанасій у життєписі св. Антонія, говорить, що св. Ан-
тоній бачив душу св. Аммона, яка була оточена анге¬
лами і підносилася на небо.
Вавіїіив Ма§. «Ιη ςωάΓββϊηίβ Магіугиш» (Василій
Великий. «На сорок мучеників»): «Вас, гідні хвали му¬
ченики, земля не затаїла, а небо прийняло» і т. д.
Огедогіив Иагіатепив. «Огаііопе іп Вазіїіит» (Григо¬
рій Назіанзин. «Слово до Василія»). Цей учитель про¬
сить св. Василія, щоб він дивився на нього з неба і
подавав йому допомогу, там же, роблячи висновок, ба¬
жає собі, щоб після того, як він залишить цей світ,
бути прийнятим до вічного храму, аби, говорить, //
разом з тобою хвалити святу трійцю. Оге§огіи$ Муззе- 151
пив. «Огаііопе асі ЕрНгешиш» (Григорій Ніський,
«Слово до Єфрема») визнавав, що св. Єфрем перебуває
серед почту ангелів, патріархів, пророків, апостолів,
мучеників, які сидять біля небесного вівтаря. Він
просить його згадати про нас.
СЬгугозІ., Нот. 10 (Хризостом, гомілія 10) на дру¬
гій сторінці, коли говорить коринтянам про благосло¬
вення: якщо, каже, думка про небесні блага, хоча й
зачинені для нас, дає таку велику насолоду, то поду¬
майте, наскільки більшу радість принесе нам їх дійсне
отримання. Благословенні і тричі благословенні ті, що

500
Касіян Сакович
заживають цих благ — злидарі й убогі, які терпіли
жорстокі муки. Він же, Нош. 4, іп ерізі а(І РЬіІірреп·
зез (гомілія 4, в посланні до пилип’ян) розтлумачує
152 такі слова://«не знаю, що мушу вибрати: чи жити...»
Що скажеш, Павле, говорить він, коли, відходячи
звідси, повинен піднестися на небо, щоб бути з Хрис-
том, і все ж сумніваєшся, що мусиш вибрати. І далі,
«ςιιί5 аіЬіеІа сиріеі ашрііиз сегіаге, сиш іаш Іісеаі
согопагі?» («який атлет продовжуватиме змагання, як¬
що він уже отримав нагороду?»).
Той самий Златоуст, Нош. 32, «Іп ерізі асі Кош.»
(гомілія 32, «На послання до римлян») говорить: зараз
душа Павла перебуває на найвищому небі, біля самого
царського трону, де літають херувими і серафими 88.
Той самий, кн. б «Про священство» 80 говорить, що
удостоєні вкушання господнього тіла в свій останній
час прямують прямо до неба, оточені ангелами.
А що говориться в Нош. 39 (гомілії 39) св. Хризо-
стома на перше послання до коринтян? Хоча б душа,
каже він, і шістсот раз була безсмертною, однак без
153 тіла // вона не буде ні вкушати цих дивних благ, ні
зазнавати болісних покарань. Бо, за словами св. Пав¬
ла, все мусить стати перед Христовим судом, щоб кож¬
ний разом із своїм тілом отримав відповідне своїм доб¬
рим чи злим учинкам. І якщо тіло не во:кресає, наша
душа не отримує винагороди, і т. д.
Відповідаю. Це місце із [учення] св. Хризостома
треба розуміти так. Він говорить, що коли б тіло не
воскресало, то душа не могла'б не лише жадати небес¬
них розкошів до воскресіння, а й взагалі бути в небі,
бо на ті небесні розкоші або муки заробила собі в тілі.
Лише тоді, коли тіло у свій час воскресне і отримає
віддяку, душа може бути і зараз нагороджена. Поди¬
вись у Теофілакта, який, написавши тлумачення на
154 це місце // [у творах] св. Павла, висловив його сенс
ясніше, ніж св. Хризостом. Отже, є святі на небі, що
вкутають небесні блага і моляться за нас.
ПРО МИТАРСТВО,
ДРУГЕ МІСЦЕ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Коли б ми не мали жодного твору, жодного дове¬
дення про існування третього місця між небом і пек¬
лом, яке латиняни називають риг^аіогіиш, поляки

Τρακτατ про душу
501
сгузісеш, а ми, слов’яни — митарствами 81 (відповід¬
но до різних мов ця річ має різні назви), то ми вже
тому повинні були б визнати це третє місце, що ми
молимося за померлих, приносимо за них офіри, від¬
правляємо літургії і навіть маємо для цієї мети дві
суботи щорічно — перед святками і перед // м’ясо- 155
пустною неділею. І оскільки ми чинимо за померлих
молитви, літургії й обідні, особливо восени, то я питаю,
за яких? Не за тих, які на небесах, бо за них вже не
треба молитися, а, навпаки, ми їх повинні закликати
на допомогу, їм молитися, як говоримо «святі апостоли
Петре і Павле, моліться за нас». Не молимось також
за приречених на вічні муки, оскільки їм вже нічого
не допоможе, адже ех іпіегпо епіт пиііа гесіешрііо
(з того світу не повертаються), і хто ж молиться за
Іуду або Каїна, Ірода, Нерона, Діоклетіана, або за
тих, хто сам собі смерті бажає або за того, хто, живучи
у великих гріхах, сходить із цього світу без сповіді
і покути. За таких канони святих отців забороняють
молитися. Якщо хтось за життя був ворогом божим,
то йому вже нічого не допоможе, хоча б // за його душу 156
роздати вбогим багатства всього світу. Тому прирече¬
ним на вічні муки вже нічим не допоможемо нашими
молитвами, а ті, які в небі, наших молитв не потре¬
бують, навпаки, як я вже сказав, вони за нас моляться.
Отже, мусить бути третє місце, в якому душі затри¬
муються тимчасово і після наших молитв і пожертву¬
вань тут, на землі, з нього виходять 92. Назви це місце
як хочеш, «бе» чи «ме», але передусім визнай, що воно
є. Адже єретики не моляться за померлих тому, що не
визнають третього місця. Вони не закликають також
на допомогу святих, бо не вірять, що ті перебувають
на небесах. Але оскільки ти робиш і те і друге: і мо¬
лишся за померлих і закликаєш на допомогу святих, //
то мусиш визнати обидва ці місця. Щодо того, чи є в 157
чистці, де перебувають на митарстві душі, муки і тер¬
зання душ, одні сумніваються, а другі кажуть, що є.
А що там дійсно є муки, які перевершують усі муки
цього світу, видно з нашої щоденної опівнічної молитви
за померлих, у якій просимо господа, щоб він пересе¬
лив, тобто переніс душі «в міста світла, прохладна,
покойна, отнюд уже одбіже всяка печаль, болезнь й
воздиханіє, идеже присисчаєт світ ліца твоєго, госпо¬
ди» і т. д., тобто просимо господа бога, аби він переніс

502
Касіян Сакович
їх на місця світлі, звідки знаємо, що перебувають у
місцях темних. На місця прохолодні, отже, з якогось
гарячого місця. Просимо його, щоб помістив їх на
158 місцях спокійних, // отже, знаємо, що перебувають
у великому хвилюванні. Просимо, аби переселив чи
переніс їх у такі місця, з яких геть втікають усіляка
турбота, хвороба, туга. Звідси видно, що перебувають
у великому смутку, хворобах, нудьзі.
Але ти запитаєш, чи довго затримуються душі в
цьому митарському місці. Відповідаю. Деякі вважа¬
ють, що вони повинні бути в цьому місці аж до судного
дня. Інші думають краще, що душі, не чекаючи страш¬
ного суду, виходять з митарств завдяки нашим молит¬
вам й офірам. Адже, коли б душі повинні були зали¬
шатися на цьому третьому місці аж до судного дня,
то наші молитви і пожертвування за них були б да¬
ремними. Але бог, будучи справедливим, не карав би
159 вічними муками тих, хто на них не заслуговує. // Тому
коли б душі повинні були затримуватись на цьому
третьому місці до судного дня і жодним чином до того
часу не могли б з нього звільнитись, то даремні б були
наші молитви. Як, наприклад, когось засуджено на
цілий рік до ув’язнення у вежі і сказано, що він не
вийде з цієї вежі, які б застави й прохання за нього
не вносилися, але звільниться по закінченні року,
хоч би цьому ніхто й не сприяв. Так само й тим душам.
Але ми молимося за ці душі, віруючи, що зможемо
звільнити від цього ув’язнення ще до страшного суду.
Про це є багато прикладів у Григорія Діалога 88 ІіЬ. 4,
«Е)іаІ0£0гит» («Діалоги», кн. 4), які підтверджують,
що за молитви і пожертвування душі звільняються
з цього третього місця, подібно до того як була звільне-
160 на, // завдяки відправленню літургії, душа ченця, який,
живучи в спільному монастирі, приховав три золотих.
Читай про це в житіях наших слов’янських святих,
в «Пролозі» 84 за січень і лютий місяці.
Чи можуть душі з’являтися після смерті? Господь
бог не допускає цього, хіба що при великій необхід¬
ності та й то рідко 8б. Як, наприклад, з’явився Мойсей
на горі Табор, а також дочка св. Спиридона з’явилась
після смерті батька й показала йому місце, де сховала
чужу річ, дану їй для збереження. Про це докладніше
знайдеш у «Пролозі» на грудень десятого дня. З’яв¬
лявся також і Петровин, що його воскресив св. Станіс-

Τρακτατ про душу
503
лав, про що свідчать у своїх творах не лише католики,
а і єретики. Читаємо й у св. письмі, І, Ке£., 25 (І,
Царів, 25), І, Самуїла, 28м, що // душа Самуїла з’яв- ібі
лялась після смерті Саулу й повідомила йому, що з
ним відбудеться.
Але деякі не визнають, що це був справжній Са-
муїл, а швидше диявол у його подобі, і це із-за таких
причин. 1. Неможливо повірити, щоб Самуїл міг
воскреснути за наказом чарівниці-піфії, бо цим би
він підтверджував істинність диявольської науки —
чарівництва. 2. Не дозволив би вшановувати себе та¬
кою почестю, яку йому надавали, бо вона належить
одному богові. 3. Самуїл не говорив би Саулу: завтра
ти і твої сини будете зі мною, бо саулова душа поп
асі ІітЬит раїгит — не на місце отців, тобто не в
лоно Авраамова, а в геєну повинна була відійти. 4. Як
видно з цього самого розділу, господь бог не давав Сау¬
лу ВІДПОВІДІ // ні через пророків, ні через провидіння, 162
ні через сни. Але не грунтуючись на цих доведеннях,
стверджую: душа, що з’явилась, дійсно була Самуїло-
ва, бо так свідчать ^08еρΗиз, ІіЬ. 6. «Апі^иііаіит»),
сар. 15; ^и8ііη іп (Ііа1о£о сит ТгірЬ.; Вазії., Ерізі. 80
асі ЕизіасН.-тесіісит; АтЬг. іп сар. 1, Ьиссае; Ніегоп.
іп сар. 7, Ізаіае; еі Аи§. ІіЬ. «Ое сига рго тогіиіз»,
сар. 15; еі аііі (Йосиф \Флавій\. «Юдейські старожит¬
ності», кн. 6, розд. 15; Юстин у діалозі з Трифоном;
Василій, послання 80 до Євстахія-медика; Амвросій
у розд. 1 на Луку; Ієронім у розд. 7 на Ісайю; Авгус-
тин, кн. «про піклування про тих, що вмирають», розд.
15; та ін.). До того ж писання напевно твердить, що
з’явився Самуїл, якого побачила жінка. І Саул, гово¬
рить, зрозумів, що то був Самуїл, більше того, Ессі.,
46 (Екклезіаст, 46) ”, вихваляючи Самуїла, твердить,
що померлий пророкував і повідомив цареві про прий¬
дешнє. А диявол не може знати і повідомляти про
майбутні речі, хіба що про сумнівні.
Спростування перших доведень. На перше. // Са- 163
муїл з’явився не внаслідок ворожіння піфії, але за
божим велінням. І видно це з того, що Самуїл з’явився
раніше, ніж ворожка закінчила своє чарівництво, і
цим не лише не підтвердив, а й засудив науку чарів¬
ництва, А та ворожка, побачивши, що відбувається
щоб надзвичайне, занепокоїлась. Як твердять рабини,
якщо це вірно, примари, коли викликаються силою

504
Касіян Сакович
чарівництва, то постають догори ногами, а вниз голо¬
вою. А Самуїл з’явився із землі прямо: спочатку голо¬
ва, а потім груди і ноги.
На друге. Таке айогаїіа (вшанування) або честь не
були Іаігіае (поклонінням), належним одному богу,
а честю, що виявлялася гідній людині.
На третє. «Взавтра ти та сини твої будете разом зо
164 мною» — не значить, // що Саул опиниться на Авраамо-
вім лоні, але зі мною, мовить, будеш під землею, тобто
помреш. І оскільки Йонатан, син Саула, був праведним
і не повинен був попасти в одне місце з батьком, пророк
говорить іп §епеге (в роді): «Ти і твої сини будете зі
мною».
На четверте. З’явленням Самуїла господь бог хотів
виразити свій гнів Саулу і тому не відповідав йому ні
тоді, коли той його питав, ні тоді, коли не питав,
в обох випадках це було знаком божого гніву. Бо коли б
Саул питав господа бога раніше і бог йому відповів
би, він міг відкласти війну. Але тоді, коли він спитав
піфію, військо вже було вишикуване, готове до бою і
165 жодним способом не могло бути стримане від війни. //
Тому, щоб покарати його ще більше, господь бог про¬
рік йому загибель його самого, синів і війська. Про цю
матерію можна сказати і більше, підтверджуючи ар¬
гументом із св. письма, але я утримаюсь, бо про неї
вже писали інші ех ргоїеззо (за обов’язком)9®. Роблю
висновок: є третє місце між небом і пеклом, яке буде
існувати аж до судного дня.
Третє місце засуджених на вічні муки — пекло.
Це місце було приготовлене лише для самих дияво¬
лів, але оскільки злі люди здійснюють диявольські
вчинки, вони також туди потрапляють. Не питаю,
як давно створене пекло, в якому місці розташоване
і які в ньому муки, дай, боже, їх нікому не звідати.
Скажу тут лиш ось про що: деякі звикли думати, //
166 що душа без тіла не може терпіти жодних мук, бо, ка¬
жуть вони, як матеріальний вогонь може палити нема¬
теріальну душу, коли це річ протилежна? Але я тебе
запитаю, як з твоїм матеріальним тілом поєднана твоя
нематеріальна душа, з ним живе, веселиться і сумує?
Або як матеріальна річ — вода — проникає при хре¬
щенні в нематеріальну річ — душу і нематеріальну
річ — першородний гріх — з неї вимиває. Скажеш, те
здійснюється через дію божої сили і ласки, неви-

Коментар, примітки
505
дима божественна ласка через видимий знак еле¬
ментарної води торкається душі й очищує її від гріха.
І якщо це може бути там, то чому ж не може бути й
тут, тобто чому вогонь як засіб божественної справед¬
ливості не може цією ж божою силою мучити душу,
як він мучить безтілесних дияволів? Не // розважаю- 167
чись далі описом цього страшного не лише для людей,
а й чортів місця скажу, що хоча в ньому і знаходяться
невимовні муки, хвороби, слізні плачі, але страшніше
всього — вічність. Вона є мов би печаткою, що закри¬
ває будь-яку надію на вихід звідти приреченим на
вічні муки.
Тому, ласкавий читачу, прийми цю маленьку кни¬
жечку як Лазаря, посланного до тебе від Авраама для
перестороги, щоб ти не потрапив до тих місць. Кайся,
поки ще є час, і не питай, куди чия душа втрапила,
а думай, куди твоя потрапить.
КОМЕНТАР
Твір К· Саковича «Тгакіаі о сіизгу» («Трактат про душу»)
1625 р. виданий у Кракові. Він є продовженням його твору
«Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини»
і, ймовірно, становить, другу частину лекційного курсу, про¬
читаного К- Саковичем студентам Київської братської школи.
Якщо у першій частині при розгляді людини і співвідношення
її тіла і душі йшлося переважно про тіло і природні законо¬
мірності його діяльності, то у другій спеціально розгляда¬
ється душа та матеріальний субстрат психічних явищ. У центрі
обох творів — людина, проблеми її самопізнання, щоб, ви¬
вчивши себе, людина змогла краще керувати «домом свого
тіла»: відчуттями, розумом, волею, вчинками.
Видання складається з 1 стор. вірша на герб Ієремії Чар-
торийського, 7 стор. передмови-присвяти цьому ж меце¬
натові й 167 стор. основного тексту, всього 175 стор. Твір
зберігся повністю, однак інколи нумерація сторінок поруше¬
на. «Трактат про душу», як і «Арістотелевські проблеми...»
зберігається в бібліотеці ім. Оссолінських у Вроцлаві (ПНР)
в єдиному нині відомому примірникові.
Ще більше, ніж «Арістотелівські проблеми...», цей твір
свідчить про відхід ідеологів братських шкіл від давньору¬
ського розуміння філософії як мудрості і життя в істині, що
грунтувалося на духовно-практичному способі освоєння

506
Касіян Сакович. Тρακτατ про душу
світу і зародження у їхнім колі теоретичного способу вивчен¬
ня явищ дійсності, в тому числі й людини та її діяльності.
Автор твору при розгляді душі намагається керуватися
природничо-науковими даними. Більший успіх йому випадає
при викладі проблем, пов’язаних з відчуттями: тут він часто
підходить до матеріалістичного сенсуалізму. При розгляді
проблем розумної душі, де тогочасна наука була ще безсилою,
автор часто змушений опиратися на теологію, хоч і в цих
випадках він проголошує пріоритет науки і освіченості перед
побожністю.
У «Трактаті про душу» висвітлюються проблеми, які були
в центрі тогочасної науки: про сутність душі, її роди, здат¬
ності, локалізацію, місцеперебування після смерті тіла. При
визначенні сутності душі автор намагається спертися на при¬
родознавство й арістотелізм. Але, говорячи про розумну ду¬
шу, він відходить від її розуміння як форми органічного тіла
і схиляється до платонівського визначення душі як самосут-
ної сутності, що є безсмертною і може існувати без тіла.
Йдучи за Арістотелем, К. Сакович розрізняє три роди ду¬
ші — вегетативну, чуттєву і розумну. Проте на відміну від
Стагірита він вважає, що людина має не три, а одну душу,
в якій те, що у Арістотеля називається родами душі, висту¬
пає як її здатності.
Основною у «Трактаті про душу» є категорія вчинку. Всі
інші категорії: відчуття, пам’яті, фантазії, уявлення, розуму,
волі, мотивації, вибору фіксують підготовчі щаблі до здійс¬
нення вчинку. Останній етично забарвлений: від того, добрі
чи погані вчинки здійснювала людина протягом життя, зале¬
жить майбутнє-її душі — вічне блаженство чи вічні муки.
Автор «Трактату про душу» ще не пориває з християнством,
але поєднує свідчення християнських письменників з думками
античних філософів, широко звертається до іноконфесійних
учених, високо цінить людський розум і освіченість, ставить
на перше місце земне життя особистості — все це зближує
його з представниками гуманістичної думки доби Відродження.
ПРИМІТКИ
1 Назва твору Арістотеля (букв, «те, що йде після фізики»), у якому
викладаються різні лекції і замітки вченого, що торкається «першої філо¬
софії», позачуттєвих принципів і начал буття, об’єднані в І ст. до н. е.
Андроніком Родоським в один твір.
2 Це твердження суперечить середньовічним уявленням, які взагалі
заперечували людську досконалість і вважали, що вона належить лише
богові. Крім того, першорядне значення надавалось у той час не знанню,
а набожності.

Коментар, примітки
507
8 Про це ж говорить К- Сакович і в передмові до «Арістотелівських
проблем...»; ймовірно, експерименти як основа пізнання і критерій Істин¬
ності приковували увагу автора твору досить значно.
4 Очевидно, первісний варіант був написаний К- Саковичем латиною,
або слов'яно-руською чи книжною українською мовою. Останнє — віро¬
гідніше; в такому разі цей первісний варіант міг бути навчальним посібни¬
ком у братській школі.
8 Книга К. Саковича є історичним свідченням про протиборство світ¬
оглядних, філософських угрупувань у вітчизняній духовній культурі і тих
конкретних проблем, яких воно торкалось.
8 Хоча у творах К. Саковича яскраво видно переорієнтацію пізнання
від бога на людину, природу, суспільні справи, що, зрештою, вело до
підриву середньовічного світогляду, він, на відміну від реформаторів, не
виступав проти церкви, а висловлював, подібно до гуманістів, до неї певну
лояльність.
7 Звідки походить людська душа? — постановка цього питання свід¬
чить, що проникливий людський розум людини, яка вийшла з середньовіч¬
чя, вже не задовольнявся тлумаченням душі, даним у Біблії, творах отців
церкви, церковних переказах і допускав декілька варіантів його розв’язання.
8 Заперечуючи можливість поєднання аигелів з людською душею в її
бутті, К. Сакович звужує сферу надприродного в її поясненні.
0 Подібності — образи, що плинуть від зовнішніх речей, яких вони
є подобою, до органів чуття людини.
10 Комірники (польське котогпік) — звання придворного, що відав
королівськими палатами.
11 Це традиційне для середніх віків та Відродження вчення про лока¬
лізацію психічних функцій.
12 Йдеться про спеціалізацію органів чуття на сприйманні певних ро¬
дів подразників.
13 Наголошується на тому, що з відомих компонентів людського досвіду
в фантазії утворюються нові образи.
14 Дискурс (лат. сіізсигзиз — міркування) — доведення шляхом послі¬
довного наведення аргументів та здійснення висновків.
15 Авіценна був автором багатьох психологічних творів, зокрема «Кни¬
ги про душу», що становить частину твору «Книги зцілення». Вона майже
повністю перекладена російською мовою (Ибн-Сина. Избранньїе философ-
ские произведения.— М., 1980.— С. 383—522). У названому творі думки,
що аналізуються К- Саковичем, викладені в міркуванні другому, третьому
і четвертому.
16 Тут викладаються традиційні середньовічні релігійні погляди, за
якими душа людини створена богом, є безсмертною і залежно від того,
що вона обирала протягом тимчасового, земного життя — добро чи зло,
дістане після страшного суду вічне блаженство або вічні муки.
17 П’ята субстанція — за вченням Арістотеля, це ефір. Йоан, екзарх
Болгарський у своєму «Шестидневі» піддав учення Арістотеля критиці,
яка ввійшла в подальшу традицію східних і південних слов’ян.
18 3 цього видно, що К· Сакович був знайомий з атомізмом і визнавав
реальність існування атомів.
19 Мається на увазі вчення піфагорейців.
20 Це особливо важливо тому, що робота К- Саковича в такий спосіб
показує тогочасні погляди, їхнє протиборство, аргументацію обох сторін
у всій історичній конкретності і, отже, є важливим джерелом для вивчення
вітчизняної філософської думки початку XVII ст.
21 К. Сакович показує аргументи не лише ортодоксального напрямку,
а й неортодоксального, нерідко тяжіючого до вільнодумства і матеріалізму.

508
Касіян Сакович. Трактат про душу
22 Викладається матеріалістичне за своєю суттю вчення про походжен¬
ня душі, яке протиставляється поглядам на її творення богом з нічого,
23 Вид метонімії, стилістичний зворот, ідо полягає у вживанні більшого
замість меншого, цілого — замість частини, загального — замість окремого
або навпаки.
24 У К- Саковича природний закон виступає як закономірність приро¬
ди, зумовленість руху речей їх власними причинами, однак він гадає, що
такий закон надається речам богом при їх створенні. Це поняття відобра¬
жає наявність у автора певних деїстичних тенденцій.
25 Екклезіаст, 12,7: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеть¬
ся знову до бога, ідо дав був йогої»
26 Тут особливо наочно виявляються вихідні ідеалістичні положення
К. Саковича в ученні про душу, яка, на його думку, щоразу, для кожної
людини створюється богом.
27 Субзістенція — категорія середньовічної філософії, що позначала
існування речі самої по собі, а не через щось інакше, і була дуже близькою
до категорії субстанції. Але за тогочасними уявленнями, що враховували
розрізнення субстанцій на первинні — одиничні і вторинні—загальні,
вважалось, що субзістенція так відноситься до субстанції як сутність, внут¬
рішній зміст, вторинні субстанції відносяться до первинних одиничних
субстанцій і окремих акциденцій або як людина до Павла.
28 Це свідчить, що на Україні, зокрема в Києві були вчені люди, які
вважали, що людська душа не створюється богом, а передається від люди¬
ни до людини при народженні. Це були спроби пояснити природу на основі
її власних закономірностей.
29 Цим підкреслюється своєрідна діалектика в ідеї тілесної локаліза¬
ції душі з наголосом на тому, що окремі тілесні функції в межах цілісної
діяльності організму мають відносну автономність.
30 Тут К. Сакович відхиляє антропоморфні уявлення про бога. Разом
з тим він виводить міркування про нього із сфери дії логічної істинності
і переводить у сферу моралі, підпорядковуючи етикетові.
31 «Маргарит» — назва збірки творів Йоана Златоуста. Ймовірно, має¬
ться на увазі книга, видана в Острозі 1595 р.
32 Тут викладається неоплатоністичне вчення про ієрархію буття, на
чолі якої стоїть єдине, що осягається лише у надрозумному екстазі і ви¬
ражається засобами апофатичної теології, далі йде буття — розум (нус),
душа (псюхе), потім чуттєвий космос, вічний у своєму тимчасовому бутті.
Ця ієрархія становила спадаючу градацію досконалості.
33 Архітектон — термін для позначення бога-творця, що, подібно до
будівничого, збудував світ; походить із давньогрецької філософії.
34 Альтерація — термін, вживаний у середньовічній латиномовній фі¬
лософії для позначення якісних змін.
36 Тут бог виступає вже не стільки як творець, а як діяльний гарант
збереження створеного.
36 За середньовіччя вважалося, що безсмертна душа, як і бог, є про¬
стою, нескладеною, однорідною, незмінною, а смертне тіло — складеним
із різних елементів і стихій, змінним.
37 У цьому діалозі показане створення розумом-деміургом індивідуаль¬
них душ до тіла, а також душі космосу, що зображується як досконала жива
істота.
38 Рабин — давньоєвр. равві букв.— наставник мій — служитель
культу (священик) в єврейській релігійній общині.
39 ТуТ наведені факти про верхні межі тривалості життя людини у
ХУІ-ХУІІ ст.
40 Згідно із середньовічною картиною світу, небесні сфери обертаються

Коментар, примітки
509
спеціальними духами — інтеллігенціями, настановленими богом. Цей по¬
гляд став долатися у вітчизняній науці уже в середині XVII ст., як це
видно з курсів натурфілософії професорів Києво-Могилянської академії.
41 У сучасних К. Саковичу творах були досить поширеними тверджен¬
ня апофатичної теології, особливо після появи у східних слов’ян ареопа-
гітик.
42 Тут автор підходить до ідеї ототожнення бога з природою, розгля¬
дає його як присутнього в кожній речі, як її невидиму сутність.
43 Див. примітку № 32.
44 Це виклад тогочасних уявлень про взаємозв’язок усіх органів тіла,
його цілісність, а також механізми цієї цілісності.
46 Консеквенція — тут умовисновок, виведення.
46 Це своєрідне тлумачення К. Саковичем проблеми співвідношення
абсолютної і відносної істини.
47 К. Сакович відповідно до традицій свого часу негативно ставився
до єретиків, але, намагаючись дати передусім природничонаукове пояснен¬
ня явищ, нерідко сам виступав з позицій науки, розуму, вільнодум¬
ства.
48 К. Сакович говорить про Белларміна як про автора, що обгрунту¬
вав підстави, на які спирається «протилежна сторона». Пізніше негативне
ставлення до Белларміна, зокрема в лекційних курсах професорів Києво-
Могилянської академії, виявилось більш чітко.
49 Лютерани і кальвіністи — представники основних напрямів захід¬
ноєвропейської Реформації, послідовники Мартина Лютера (1483—1546)
і Жана Кальвіна (1509—1564).
50 Неправильне посилання. На вказаному місці Біблії цього тексту
немає, у книзі Екклезіаста лише 12 розділів.
61 К. Сакович заперечує абсолютне напередвизначення долі людини
богом, яке визнавали лютерани, і вважає людину відповідальною за своє
майбутнє через здійснені нею вчинки. У зв’язку з цим воля — вибір — вчи¬
нок як складові вчення про самовладдя душі приводять К. Саковича до
висновку, що майбутнє визначається людиною, а не богом.
62 Тут викладаються своєрідні преформістські погляди на те, що все
наступне людство вже містилося потенціально в сімені Адама, було начебто
вкладеним у нього.
63 Див. примітку № 52.
64 У цьому визнанні вже є певний відхід від традиційного середньовіч¬
ного погляду на співвідношення душі і тіла.
§б Ідея збереження природних речей, матерії як їх субстрату досить
часто постає у творах К. Саковича. Гарантом збереження, на його думку,
є божественна мудрість, завдяки якій загальний порядок (закон) природи
був встановлений і продовжує зберігатися.
68 Це свідчить про орієнтацію К. Саковича на діяльну, активну люди¬
ну. Він заперечує, як зазначалося, вчення про абсолютне передвизначення
(досягнення порятунку лише через ласку), що розвивалось реформа¬
торами, і ставить отримання ласки залежно від вчинків людини.
Категорія вчинку з однією з центральних у його філософських і психологіч¬
них поглядах.
67 Тут викладається одна з провідних ідей античної діалектики, що
послужила підгрунтям розвитку діалектики в добу Відродження і Ново¬
го часу.
Б8 К. Сакович уже дещо розмежовує сфери компетенції теології й фі¬
лософії, що фіксується, зокрема, теорією подвійної істини.
39 Скит— келії при великих монастирях на віддаленні від них для оди¬
ноких пустельників. Мав менше ченців, ніж у монастирі.

510
Касіян Сакович, Трактат про душу
60 Тут К. Сакович прямо заявляє, ідо він віддає перевагу вченості пе¬
ред побожністю.
61 Маючи перед собою два погляди, один з яких грунтується на побож¬
ності, а другий — на науці, К. Сакович бере до уваги той із иих, який
здатний дати раціональне доведення й сперті на них істинні висновки,
62 К. Сакович часом намагається пояснити і події, описані в Біблії,
на основі природничо-наукової закономірності, звужуючи сферу сак¬
рального.
63 «Руське тлумачення Євангелія Кирила Ставровецького» — мається
на увазі твір Ставровецького «Євангеліє учительноє» (1619 р.).
64 Свідчення того, що К. Сакович 1624 р. дійсно жив у Люблині, де був
проповідником у братстві.
65 Це вказує, що К. Сакович, не приймаючи реформаційних ідей і тя¬
жіючи до гуманізму, почав дещо відходити від православ’я до католи¬
цизму.
68 Це говорить про наявність у тогочасній вітчизняній філософській
думці вчень про смертність душі людини, які суперечили християнству Й
ідеалізму взагалі і тяжіли до матеріалізму. На це вказує і вміщений у да¬
ному виданні текст «Душевника».
87 В Екклез., 12, (7) так: «І повернеться порох у землю, як був, а дух
вернеться знову до бога, що дав був його!»
88 Виходячи з Арістотелевої ідеї про рослинну, тваринну і людську
душу, Сакович протиставляє останню двом нижчим як таку, що має розум
і спостереження та не пов’язану з тілесним субстратом. Категоричність
такого протиставлення несумісна з даними тодішньої науки.
89 Це є важливим свідченням про наявність у вітчизняній духовній
культурі початку XVII ст. певних матеріалістичних і атеїстичних по¬
глядів.
70 Стоїки — школа давньогрецької філософії, заснована бл. 300 р,
до н. е. Зеноном з Кітиону. Стоїки вчили, що світ є розумною істотою, сфе¬
ричним тілом. У світі є два начала: безякісна речовина, субстанція і все-
проникаючий логос або бог. Саморозвиток світу здійснюється циклічно,
кожний цикл закінчується перетворенням усього на вогонь, який далі по¬
роджує з себе чотири першооснови — вогонь, воду, повітря і землю. Душа
людини — частина світової (розумної) душі, вона тілесна і оповила все
тіло, а після смерті відділяється від нього, перестаючи бути носієм власти¬
востей особистості. Провідна частина душі міститься в серці.
71 Епікурейці — представники матеріалістичної філософської школи
у Стародавній Греції і Римі, що діяла з кінця 4 ст. до н. е. Школа продов¬
жувала і розвивала атомістичне вчення Левкіппа — Демокріта.
72 Тут, згідно з середньовічною традицією, під діалектикою розумієть¬
ся мистецтво ведення диспуту, ширше — логіка, оскільки діалектика або
«мала логіка» викладалася як перша частина курсу логіки у школах.
73 Антецедент — попередник, перший член імплікації, якому пере¬
дує слово «якщо». В 17 ст. вживався для позначення засновників силогізму
або інших умовиводів.
74 Консеквент — наступник, головний член імплікації, що вводиться
у висловлювання за допомогою слова «то». В 17 ст. вживався у розумінні
висновку.
78 Піфагорійці — див. примітку № 75 до «Арістотелівських проблем...»
78 Викладається вчення про метемпсихоз або переселення душ (пере-
одушевлення), яке було пов’язане з орфічною й піфагорійською традицією,
що знайшла дальший розвиток у Платона і неоплатонізмі в напрямку фор¬
мування ідеї воздаяння. Учення про метемпсихоз відображене у Діодора
Сіцілійського, Галена, Олександра Афродізійського.

Коментарі примітки
511
77 І Латеранський собор відбувся 1123, II — 1139, III — 1179, IV —
1215, V — 1512 р. На цих соборах розглядалися внутрішньоцерковні пи¬
тання, відносини церкви і світської держави, велась боротьба з єресями.
78 Поняття «світло природного розуму», як і «природний закон», має
важливе значення для визначення орієнтації філософських поглядів К. Са¬
ковича в бік гуманізму.
79 Тут видно, як християнські догми ще не дають авторові послідовно
спиратися на розум і природні докази, на шлях визнання першорядного
значення яких в науці він уже став.
80 «Про божу державу» — твір Августина, в якому містично осмисле¬
на проблема діалектики історії. Августин визнавав два протилежні види
людської спільності: «град земний», тобто світська державність, заснована
на любові до себе, доведеній до презирства до бога, і «град божий» — ду¬
ховна спільність, заснована на любові до бога, доведеній до презирства
до себе. Твір «Про божу державу» був обгрунтованням учення про суспіль¬
не значення церкви в добу феодалізму.
81 «Тускуланські бесіди», як і «Про державу», «Про природу богів»,—
належать до найголовніших філософських творів Ціцерона, в яких викла¬
даються його погляди на сутність, мету і призначення філософії як науки
про лікування душ, що дає настанови людям для осягнення повного щастя.
Твір позначений впливом платонізму, містить нападки на епікуреїзм.
82 У цьому діалозі Платона під назвою «Федон» обгрунтовується ідея
про безсмертя душі (Платон. Сочинения,—М., 1970.—С. 11—95).
88 Тут К. Сакович всупереч арістотелізмові робить більший акцент
на платонівському, сприйнятому християнством розумінні душі як само-
сутньої, незалежної від матерії сутності. Бажаючи й це розуміння оперти
на прирогні, раціональні докази, він бачить хисткість подібних позицій
і змушений вдаватися до віри і Біблії.
84 Це твердження у Саковича, який широко використовував античну
спадщину, неодноразово звертався до спостережень, експериментів, раціо¬
нальних доказів, є швидше етикетною формулою, яка засвідчує наявність
в його світогляді і старого — середньовічного і нового — гуманістичного.
86 Гетьманство як державний устрій України здавалось К. Саковичу
(звичайно, не тільки йому) настільки природним, що він називає цим по¬
няттям державу взагалі, модернізуючи відповідно мову Біблії.
88 Отже, на Україні були добре відомі як українські, так і російські
першодруки.
87 Віденські ченці св. Духа — після того, як 1605 р. віденське брат¬
ство вимушено залишило Троїцький монастир, захоплений уніатами, воно
заснувало у Вільно монастир св. Духа, з яким була пов’язана діяльність
його школи, друкарні, проповідників, ученого гуртка. 1597 р. братство
видало «Апокрисис», а 1610 р.— «Тренос». У цьому ж році Сігізмунд III
під загрозою штрафу 5000 червоних золотих заборонив продавати й купу¬
вати руські видання Свято-Духівського братства. Активними діячами
цього братства були Леонтій Карпович, Стефан Зизаній, Мелетій Смотри-
цький та інші.
88 Це твердження К. Саковича свідчить про те, наскільки сильними
і значними були реформаційні ідеї на Україні, що не лише зовнішніми, а
й внутрішніми причинами суспільного життя породжувалися і спрямову¬
валися передусім проти верхівки православної церкви.
89 Херувими і серафими — в іудаїзмі і християнстві — крилаті над¬
природні істоти, пов’язані зі стихіями вогню і повітря, особливо набли¬
жені до божого трону. Постійно прославляють бога і виконують охоронні
функції, зокрема стережуть дерево життя. Перебувають на шостому небі
під началом архангела Гавриїла.

512
Касіян Сакович. Трактат про душу
90 Ймовірно, К. Сакович має на увазі «Книгу о свяіденстві» Йоана
Златоуста, видану у Львові 1614 р. у братській друкарні.
81 Чистець (лат.— риг^аіогішп) — у католицьких уявленнях місце, де
душі померлих очищаються від гріхів перед вступом до раю. Православна
традиція також визнає проміжне місце між раєм і пеклом — митарства,
де душі померлих проходять випробування до остаточного вирішення їхньої
долі на страшному суді.
92 Тут К. Сакович зближує католицьке вчення про чистець і право¬
славне про митарства, схиляючись більше до першого.
83 Григорій Великий (або Діалог) — римський папа 590—604 рр., ві¬
домий і як письменник.
94 «Пролог» — назва збірника агіографічного жанру, що вміщував ко¬
роткі формуляри житій святих. «Прологи» існували на Русі з XII ст., вони
виникли,внаслідок співробітництва південнослов’янських і руських церков¬
них діячів. Вже в перших їх редакціях є пам’ятки про руських святих
Бориса і Гліба, Ольгу, Мстислава, Феодосія Печерського, згодом вони
доповнились широким матеріалом і стали популярними серед релігійних
читачів.
96 Бог у К. Саковича виступає як гарант законів, наданих ним природі.
Таке розуміння бога, хоча й не заперечує цілком, але обмежує чудеса.
99 Тут невірне посилання, насправді це місце є в І кн. Самуїла, 28.
В грецькому тексті Біблії ця книга називається: «Перша книга царів».
Звідси видно (/ Кед., 25), що Сакович мав під рукою грецький текст Біб¬
лії, або її латинський переклад з грецької, але не канонічний латинський
текст.
97 Невірне посилання. Події, про які йдеться, насправді описані в
І кн. Самуїла (Перша книга царів, 28).
98 Тут К. Сакович, зробивши чималий екскурс у теологію і зауваживши,
що про це вже писали інші ех ргоіеззо, тобто за обов’язком теолога, утри¬
мується від дальших розмов про це, розмежовуючи сфери теології і філо¬
софії.

ЛАБІРИНТ, АБО ЗАПЛУТАНА ДОРОГА,
ДЕ КРАСНА МУДРІСТЬ З ПОВИННОСТІ
СВОЄЇ ПАНАМ МОГИЛЯНАМ1 І ЩЕ
ДЕКОМУ, В ЗАХОДАХ СВОЇХ
ПОДІБНОМУ, КОРОТШУ І ДАЛЕКО
КРАЩУ ДОРОГУ ПОКАЗУЄ
НАПИСАНО ХОМОЮ ЄВЛЕВИЧЕМ2,
СТУДЕНТОМ ВІЛЬНИХ НАУК
ДО МОЛОДШОГО могильовського
БРАТСТВА3 НОВОЗАСНОВАНОГО.
ДО СЕБЕ ЗАГАЛОМ ПРИХИЛЬНОГО,
І ТАК ДАЛІ, І ТАК ДАЛІ
У КРАКОВІ, В ДРУКАРНІ ФРАНЦІШКА ЦЕЗАРІЯ4
РОКУ БОЖОГО 1625
МОЛОДШОМУ МОГИЛЬОВСЬКОМУ Н0В03АСН0ВАН0МУ
БРАТСТВУ ХОМА ЄВЛЕВИЧ УКЛІННО ПОСЛУГИ
ПРОПОНУЮЧИ І т. д.
Мудрість ь, як пані, вміє все казати,
Запросто може хвалити й картати,
А я, убогий, утлим пером мажусь,
Як мені каже, писати не важусь.
Бо не до краю пань доречно слухать,
Щоб не прийшлося потім чуба чухать:
Пані стане збоку, слуга ж за новину
Під кий підставляє власну свою спину.
Щоб і сей скриптик не зазнав обмови —
Різні бувають в різних умах мови:
Бороду старші можуть обірвати,
Можуть духовні строго покарати.
Для вас од серця се кладу писання,
Від молодого молодим послання.
Як ваші справи йтимуть далі гарно,
То буду знати, що писав не марно.
А як кому що буде не до смаку,
Не я в тім винен, недогоду всяку
Слід красній пані Мудрості складати,
Як та казала, так я мав писати.
17 8—328

514
Хома Євлееич
МУДРІСТЬ
Я — Мудрість, на руках я світ своїх пістую,
Його я ширю, множу, багачу, рятую.
Я правлю за твердиню краям і поспільствам,
За поруку славетним усім добродійствам.
Із голови моєї, наче з океану,
Черпають люди. Стане і слузі і пану.
Бо я земному кругу широтою рівна,
А в очах моїх ся,є світлість небес дивна.
Невиданою річчю або й дивом буде,
Що твердіш діаманта міцні мої груди.
У ногах, наче місяць, не знаю я впину,
Перестрибую змаху землі половину.
Противникам од мене не втекти нікуди
Час плинути допоки й світ стояти буде.
І мури, і гір пасма можу я проходить,
А тільки десь присянду, як ум думку родить.
А як схоплю голий меч, чи розуму стріли,
Влучу, тільки прицілюсь, і найвищі цілі.
Найукритішу тайну врешті допильную,
У куті найглибшім її доміркую.
На фальш найхитрішу і найпідлішу зраду
Зараз винайду і дам розумну пораду.
Отож, не сумнівайтесь, що світ одурілий
Давно б вже запався без моєї сили,
Бо його укоханці, хробака сумління
Вином міцним заливши, дурять провидіння
Облудною любов’ю, і усе б зробили,
Аби мудріші підлість їхню не розкрили.
Оскільки ж моя справа — блуди підмічати
І з напастей усяких держави спасати,
То, між іншими, зацний, слов’янський народе ®,
Відверну я нещастя і в твоїй негоді,
Котра тебе проймає до самої кості,
Хоч колись ти у царській пишавсь високості.
Хочеш кинути оком на честь знамениту,
Котру пращури наші приймали од світу?
І на море замерзле і берег Ядранський
Обпирався державно народ цний слов’янський.
То ж і давня Росія, йдучи за дідами,
Прославлялась у світі зацними ділами,
Серцем хоробра, віру плекаючи щиру,
Завжди доріг шукала до дружби і миру.

Лабіринт
515
Вовк залізний ярився на її клейноді,
Ще й тепер про те казку складають в народі.
Коли Київське місто сім миль вокіл мало
І коли в собі п’ятсот церков замикало,
Та й не лиш всередині сріблом-злотом повні
Були храми ті славні, а сяли і зовні.
Монастирів понад сто розбіглося містом,
Його здоблячи дивно коштовним намистом.
Встаючи, як те сонце, з-за гори по ночі,
Враз до кола ясного вабить наші очі
Так і Київ зусюди вабив люд до себе,
Радив кожен у ньому по своїй потребі.
Також Галич днів наших не той, що давніше,
Бо тінь сама зосталась краси його лише.
І міста, усі інші, що звелись на Русі.
Ви, нащадки погані, віддали розрусі.
Що декому уже я відродила душу,
То і вас, могилянців, напутити мушу.
Міщани ви, щоправда, богові угодні,
В дарах йому щедрі і вчора й сьогодні,
І від його любові звикли користь мати,
А серед інших в справах успіх здобувати \
Радо усе на лоно пада вам і плине:
Добра які завгодно е в щедрій країні.
Навіть сонце, повірте, при ваших воротах
Зупинитися може в своїх оборотах.
Лиш одна річ на світі із рук вислизає,
Се фортуна мінлива — там і сям літає,
Хоч твар має привітну, та в біду охоче
Повертає невчених. Так, як день при ночі,
Так, як промінь згасає при злих непогодах,
Так, як риба конає у незвичних водах,
Так і речі, всім втішні і для всіх приємні,
Одміняються раптом і стають даремні.
І як хто покладеться на сумирну воду,
На безвітряну днину, на тиху погоду,
Може легко попасти у скруту велику,
Бо самих бережених бог бере в опіку.
Не мудро теж до часу злу раду давати
І надію непевну по шкоді плекати.
А хто на обережність здобудеться пильну,
Той завжди справу веде непомильну,
Бо власним глуздом спершу все розмірить,
Щастя своє на ближніх досвіді звірить.
17*

516
Хома Євлевич
І ви, милі міщани, не надто пишайтесь,
На легкості облудні в справах не здавайтесь.
Навіть якби щаслива трапилась потіха
І вам на думку спало щось хитре до лиха,
Не заводьтесь тим блиском, привил то зрадливий,
Тінь примар, гра уяви, а чи сон фальшивий —
Те, що сміхи вдень строїть, і найбільші брили
Злота, котре б ви вночі полічили.
Маю визнати правду: врем’я се мізерне —
Світ химерний все, що є, навиворіт верне8.
Так, неначе бездонну діжку наливати:
Лий — не лий, а з роботи користі не мати.
Проминуло літ сорок уже без просвітку,
Як, їздячи по сеймах і взимку і влітку,
Ви біднякам калитку до дна спорожнили,
Правої, однак, правди не оборонили.
Ви даруєте щедро коштовні прикраси,
Щиросрібне начиння, єдвабні атласи,
Скрині талярів битих, цяцьковану зброю,
Та усе те спливає, немов за водою.
«Дай» та «дай» тільки рика паща ота ласа
А вам буде щороку убувати м’яса.
І не диво: хто тільки не догляне оком,
Той приплатить, як кажуть, вже власним оброком*.
А як же щось побачить ваше кволе око
У тій речі, що, як море, буває глибока? 10
Є моїм теє ділом міру встановляти
Земним речам, небесні теж обміркувати
Красоти: як іде світ з початку самого,
Як не було раніше взагалі нічого,
Як земля умістилась у власних границях,
Як живе щось у всьому, ще й різне, таїться.
Чому міниться місяць, чом сонце тьмяніє,
Чом зір в небі нічному без ліку зоріє,
Звідки люди і звірі, вогні звідки і роси,
І Арктур і колеса, черв’яки і коси.11
Та облишмо те, що вам зрозуміти трудної
Чом гроно виноградне визріває буйно?
Чом знає орач пору ріллю управляти,
Хліб сіяти чи сад новий справувати?
Та й моряк не боїться бурхливого моря,
Де не знать середини, ані лукомор’я.
Хоч погоду, хоч вітер, хоч дощ оком бачиш,
Сподівайсь через Мудрість на Бога, морячеі

Лабіринт
517
Отож, понад все — Мудрість! Що цінніш надбаєш?
Приятеля за мене кращого не маєш.
Хто з людей таким скарбом себе запоможе,
Поки буде світ світом, зубожіть не може.12
Та, мислити почавши з сотворення світа,
Історію читайте по останні літа.
Там не одне знайдете дивне повідання
Про од людей велике мене шанування.
Майте собі за приклад (раді ж бо читати,
А як об тім річ зайде, то й порозмовляти)
Македонського мужа, що звався Великим
Олександром, боями уславивсь навіки.
Як мав на світ родитись, серце в батька грало,
У Філіпа, ще більшу радість призначало.
Бо тоді, коли хлопчик мав на світ приходить,
Арістотель у науках брався верховодить —
Міг той хлопця навчити усьому щасливо,
Щоб усім навіки було з того диво.13
Відав мудрий король той моїх рук потугу,
Знав — в кулаці тримаю світову округу,
Бо йому не раз я теж думку підкидала
1 порадою всюди в пригоді ставала,
У боях, у походах, в найскрутнішім горі,
Ворогів поражала на землі і в морі,
Вояків шикувала і вела на діло,
Пробивала когорти противників сміло,
І до потреб гострила ротмістровські смисли,
Додавала їм сприту і гнівила мислі.
З ним доводилось трупом поля засівати,
Гнати полон великий, луп багатий брати.
Послів я виправляла у найкращу пору,
Щоб підносилась слава його тільки вгору,
Наш похід не спиняли ні мури високі,
Ні мости геть розбиті, ні ріки глибокі.
А бувало фортеці і задарма брали,
Навіть стрільб і таранів у хід не пускали,
Мудрою головою одчиняли брами,
Не ляментом і криком, не кров’ю й сльозами.
Той день у храмах всюди радісно святили,
Як по боях додому наші ішли сили.
Посполита Річ завжди прагла супокою,
Раз у раз домагалась поради зо мною.
Бралась лагодити я найскладнішу справу,
Здобувала монархам скіпетр і державу.

518
Хома Євлевич
Мені честь воздавали воєводи й народи,
По заслузі з них брала гойні нагороди.
Нога моя де тільки ставала щасливо,
Скрізь за мене молились охоче й зичливо,
Аби жила із ними в палатах коштовних,
Аби в руці їх мала, до всього готових.14
А ви, милі міщани, не те, що тримати
В добробуті і ласці, з міста вигризати
Раді всіх, мною славних. І діток маленьких
Труять, пестячи, їхні рідні тоді неньки,
Ви ж їх зразу, щоб хліба не їли задарма,
Упрягати беретесь у затяжкі ярма.
А шкода, ум кульгавий вами порядкує,
Око квасу вам ставлю, як те мовлю всує.
Для вас мудрий, надбав хто шелягів торбину
І стежку зна на села у лиху годину.
Як Псалтиря по школі син чита, той й годі,
Бо завдасть більша мудрість тільки самі шкоди.
Хіба ж то таємниця, що мокнуть чуприни
Не раз тим, загляда хто в науки глибини?
Краще думай, мій сину, що час ожениться,
Вправніш обертай лікоть. Науки — дурниця.
Час мою тобі, мабуть, передати владу,
Сам собі в кожнім ділі даватимеш раду.
Гляди, отче, дав скоро справувати сину,
Щоб не встряв ненароком у яку причину.
Бо поки син навчиться гендлювати вдало,
Зваж, що йому спочатку твоїх праць замало.
Мало в доломан здасться класти по сто злотих,
Мало буде й на шапку, зненавитить простих.
Як уздрить, що на кому, хоч суконне польське,
То вже на ногах в нього побачиш ти влоське.
Як з достатку є в кого чорно-бурі шкурки,
Будуть йому ввижатись химерні прешпурки.
В соболинім хтось хутрі, шапку має в злоті,
Він золотить бачмаги, бродить по болоті.
Зачастили враз гості до вашого дому,
Поступитись юнь буйна не схоче нікому.
Хтось дасть безліч страв різних, дасть він втричі стільки,
Хоч би заніс до жида всі твої тарілки.15
А не маєте між тим й бідного писаки,
Щоб вітчизні міг щиро висловить подяки.
Бо чужаки письменні, як птахи у місті,
Що над домом лиш в’ються, поки хочуть їсти,

Лабіринт
519
А наївшись, летять враз по своїм криївкам.
І у вас ті на службі, в кого в торбі дірка.
А ви ж хочете, щоб був чоловік той бідний
І не простак в науках, і довіри гідний,
Міг би діточок вчити легковажних в школі,
Що його кляли б, як стій, і благали б долі,
Аби з їхніх очей геть утік якнайшвидше,
А прийшло щоб на зміну яке ганчірище,
Котре б кожну хіть їхню з мигів розуміло
І покірно їм завжди в усьому годило.
А до того ж кого хто може наламати,
Аби під їхні співи взявся танцювати?
Бо мудрі люди знають, в чому смак правдивий.
Те здалеку обходять, що криє гак зрадливий.
Та ба, і тим людей тих годі поєднати,
Що синів до школи не любите слати.
Чи ж не любите тільки? Сумніву немає,
Що й хліба шмат ніхто з вас щедро не відкрає
Для тих, що без учення їм прожити годі,
Бо неуками бути не по їх природі,
Ще й слухати погану звикли лайку вашу,
Якою плюєте ви їм щодня у кашу,
До волоцюг нікчемних звикши їх рівняти,
За дармоїдів хтивих чомусь їх вважати.
Не дасте без примовок плащика із себе,
Щоб укривать невинним спину при потребі.
Та не дуріть себе ви: труду того шкода —
Там бачите лиш тріску, де лежить колода.
О, коли б ви шлях певний перед себе мали
Й свої руки до справ тих завжди прикладали!
А то під той час поміч їм не в смак буває,
Ледь інший з них ногами вже переступає.
Розриваючись, не зна, на яку ставати.
Чи до наук хапатись? Чи край рятувати?
Чи про харч дбать для себе? Чи дух підпирати?
Чи добувать одежу тіло прикривати?
Чи шукать собі притулок, щоб було де жити
І день і ніч спокійно з Музами ділити?
То ж нема що на очі дарма нарікати,
Що в своїй вітчизні їх довго не видати.
Бува, знаєте сами, з ярмарку до двору
Коні ваші не вернуть у належну пору.
Виглядаючи на шлях, брови з серця хмуриш
І візника штурхаєш, що не змазав хури.

520
Хома Єелевич
А наука, як той віз, без дьогтю не в’їде.
Хто ж учителем до вас бідувати піде?
Пан візника повинен в біді рятувати,
То й візник тоді буде вірно слугувати.
Ото ж милі міщани, не маєте права,
Щоб напотім з них для вас була яка справа.
Бо як в нужді для себе щось з наук надбають,
їхнє щастя, самі хай його й заживають.
А як когось врятує хтось тепер у скруті,
Мусить колись йому той за слугу побути.1®
Нас вчить сама натура17 пам’ятать місця ті,
Де добро нам чинили щедрі меценати 18,
їм складати подяку цнотою своєю,
їх шанувать всіляко щирою душею.
Що валить, вчасно вчіться, і на кого треба,
Якщо хочете, щоб вас бог пустив до неба.
Прихопіть із собою слуг своїх убогих,
Не жалуйте, вам раджу, на те допомоги.
Бо інакше біди ждіть, вашої небоги,
Посполитої Речі, підломляться ноги.
Отак орачі часом на горах високих
Тнуть сокирами модрині старі її боки.
А вона скрипить сумно, струшуючи лише
Всохле гілля, під небом кроною колише,
Та нараз, як врубають стовбур їй до краю,
Валиться вона з громом, йде луна по гаю,
Падаючи, все трощить, тягне за собою,
Аж здригаються гори під її вагою.
А ворогів же у вас, як волосу в чубі!
То ж вважайте, щоб не буть великій рахубі.
Знаю, що вони на вас пильне око мають,
Що не рік, то все ближче до вас підсідають.
Я добра вам бажаю й гарної погоди,
Та глядіть, бо і рештки відберуть свободи 19.
Так, як лев, коли голод його тисне лютий,
Із вівчарні овечок прагнучи добути,
Гарчить, дере кігтями, зубами скрегоче.
Змліле бидло від страху ані забелькоче.
Такі овочі синам ви, батьки, зібрали,
Бо радніш їх при куплі, ніж у школах мали.
Правду мовлю я, чи ні? Вирішуйте сами.
Та, дивлюся, з вас дехто хита головйми,
І бурчить: уже не раз чули ті казання
для поганів; та жити можна й без навчання.

Лабіринт
521
Проте правда тут проста, милії міщани,
Дуже схоже, що гірші єсьмо, ніж погани.
Бо й Соломон великий на законі знався
І з державними ділами уміло справлявся,
Хоч гомонять нерідко якісь недоріки,
Буцім мудрість ту лили в нього божі ріки.
А раз так, то всім можна свої ручки скласти,
Не мислити про добре, ні шити, ні прясти,
Підставлять губу тільки і сидіть до скону,
Чекаючи із неба печену ворону.
Та тому ждать вечері до страшного суду,
Хто, як добре вчать люди, не прикладе труду.
Розказать було б можна до того й приміри,
Тільки не поймуть, мабуть, моїм словам віри,
Аж допіру, як біди тріпнуть недотепу,
їх берегтись навчиться, неначе птах лепу.
Бо закон з благодаттю на шалі розклавши,
Побачите, що із них переважить завше.
Закон до віків ближче золотих мав бути.
Отож міг прожить легше без прав і статутів.
А ви прийшли до років залізних і темних,
Які мають повну мірку крутійств нікчеменних,
Мірку зрад і обманів, отруєнь, грабунків,
Фальшивих тестаментів, нещирих цілунків,
Дурисвітства, крадіжок, драпіжного здирства,
Хитрого лиходійства, зрадливого вбивства.
Не біжить по природі тут ніхто нікуди,
Вже давно щиру цноту розгубили люди,
Справедливості марно шукать в цілім світі,
Від добра тільки тіні можна тут зажити.
Чи ж не краще в часи ті, мізерні і дикі,
Вам тікати до мене і питати ліки
На всі лиха бід ваших: адже від зачину
Рятувала я ними не одну країну.
І найгірші нещастя мене не скорили,
Мені заздрісне літо не вменшує сили,
Мене людська мінливість змінити не в змозі,
Ані Марса воєнні стривожить погрози.20
Богатир той правдивий, в кого я на службі,
Зло з добром в такому не заводять дружби.
Чого грішми довести — марне сподівання,
Хоч би як вам йшло добре господарювання.
Бо ж сьогодні скрізь хтивість, хоч кричи з розпуки,
І малим і великим мозки псує й руки.

522
Хома Євлевич
Давно з доріг ви збились, втоптаних дідами,
Стали вже до вітчизни мало не задами.
Хоч іде все за часом, хочу нагадати,
Мало хто на Мамону був раніш багатий.
І скажу вам відверто, за неї й не дбали,
А однак усі про них в цілім світі знали.
Бо лакомства народ той не знавав наш давній,
Не знавав і викрутасів, бувши в правах славний,
Не статут, цноту тільки, за ціль собі мавши,
І до неї при контрактах й умовах змірявши,
Дбав про згоду, щоб завжди в поспільстві тривала,
Щоб в єдності божа хвала при ній стала.
А тепер, як блиск злота очі людські звабив,
Розбив правду і цноту відступить заставив,
Продзвонив коли б дзвоник сповняти присягу,
То хіба б за літ кілька хтось один відвагу
Мав на теє; всі б за нього люди дивували
І обману в тім ділі, певно б, що шукали.
Та що про те казати! На торгу, хто хоче,
Може слухать пісень тих од ранку до ночі.
Як візьметесь добути предків славу знову,
І мене не забудьте позвать на розмову,
Проймусь жалем, своїми поділюсь думками,
З чого місто розквітне, поміркую з вами.
І як в слуханні ради будете м’якими,
То виведу вас з лиха шляхами легкими,
Мов Тезея, що нитку в руці мав розвиту,
З лабіринтових ходів зрадливого скриту.
Але наперед знайте, не йму я тим віри,
Котрі люблять вихиляти по повній без міри.
Була б мудрості красній трудною там влада,
Де клубочаться вкупі спір, свара і звада.
Добру зрости тим трудно, де щодня з весілля
Голова гуде, як дзвін, на гірке похмілля.
Впядувати тим ніхто по волі не буде,
Бо скрізь, куди не глянеш, самі лиш облуди.
Вчинки, що святих здавна святими робили,
Вийшли, парою наче, з духовних, всі сили
На розкоші й балачки переводять марні,
Прості люди з них мають приклади негарні.21
А щоб милі їм учти частіше вчиняти,
Палі хитрістю стали вони підбивати.
Ця отруєна зброя душі заразила
Простим людям, слабини їхні спокусила,

Лабіринт
523
Блуд ховать їх навчила за Палладій святий,
Котрий не в святих ними отців був узятий,
Щоб (кажу) у дім кожний всяк парафіянин
Впускав їхні молйтви, хоч по вуха п’яні,
В рік разів по п’ятдесят, не лиш за живого,
То б не диво, але теж і за неживого,
В перший день, як погребли, справляють першини,
А на третій, як посплять, ідуть на третини,
Зараз по них четвертини, а там дев’ятини,
А там ідуть з новим пивом напівсорочини,
Ще бучніші мають бути повні сорочини,
А за ними піврочини, а там і рочини,
Вже там певно, як годиться, подадуть медини,
Хоч би мав господар збутись всієї дідини,
Та повинен віл бути з рогами пропитий,
А то корців старих п’ять добірного жита,
Поки мертв’яка стануть виносити з хати,
А то ще, боронь боже, схочуть провожати.
А коли їм від померлих припадають спадки,
То марнують увесь час на звади і сварки.
І живий грунт не зможе з домом спорядити,
Як калиту не схоче добре спорожнити.
Освятить нову хату, дитя охрестити,
Щоб перед тим при пиві добре попотіти.
І малий, і великий пухне з перепою,
Ні живим, ні умерлим немає спокою.
Я, коли б, всіх в гурт збивши, про те запитала,
Певне, у одвіт правди не багато б мала,
Звідки їм ростуть в лобі витівки ті спросні,
Що ведуть люд убогий у злидні незносні.
Раді ви, щоб геть віявсь перекотиполем,
Хто старим вам шпаргаллям п’яні очі коле;
А дайте, що синові од вітця дісталось,
Що у сина спліснявіле в пилюці звалялось.
Не мала б тому віри, бо письмо погане,
Хай заходить у глухий кут ним заповідане.
А що, коли б спом’янула канони медові?
Певне мене б оспівали не в одному слові.
Бо ж на пасіці всі ви пасти звикли очі,
Щоб цідити сить з меду щодня і щоночі.
І тоді вам під ноги стеляться щохвилі
Хоч по дві шляхів добрих, а хоч по три милі.
А в церкву, хоч за рогом, та дорога довга,
Без зусиль і за тиждень ніхто не дочовга,

524
Хома Євлевич
Щоб на хвалу богові годинку віддати,
А медові дарують і будні і свята.
Лиш годинку бере бог. А ви, позбігавшись
Не на дзвін до відправи, докупи зібравшись,
Винудите до смерку панотця служити,
Не годину, а півдня господа трудити.
А який то й ждать стане, буде зволікати,
Більше аби у церкві прихожан зібрати.
Запевняєте діток, котрі вели дружбу
Із науками в школі, щоб послужить службу
Церкві рідній, аби дуже мізки не ламали,
Бо вже батьки з дідами загодя подбали,
Щоб їм тільки свій гаразд працями троїти,
А у церкві довіку лиш поклони бити.
Інші ум в господарстві цілий змарнували,
Щастя своє на золоті певно втрамбували,
А літописи давні вічно лежать долі,
І в требниках віддавна заводяться молі.
А як мають учити, нетямлячи сами?
Тож навмання сплітають науку з байками.
Та як сіль землі можна гниллю обзивати,
Чи темну тінь на світло підло насувати?
В тім помножився надмір, котрий, наче море,
Все пожре, хоч би мало ікатися споре.
Дай та дай без упину на церкви рятунок,
Вихлюпавсь увесь хоч би цілонічний трунок,
А інший мав би дати і келихи сповна,
Глядь, із датків тих щедрих церква стала б повна.
Тож ви собі завважте, що дехто тверезість
Завжди берегти прагне і у вірі твердість,
Хоч вибився у люди і грішми багатий,
А все ж дає охоче церкву прикрашати.
Так, наче п’яниця в домі порядкує,
Бо розгардіяш скрізь з пусткою панує.
Треба вам неодмінно вчитись наглядати
Оком пильним, щоб був лад завжди в вашій хаті.
А то батьки ту штуку тільки, бачу, знають,
Що донечок своїх здоблять і випосаджають.
Та ще і те одміні дуже вашій шкодить,
Що з людей посполитих толку не виходить,
Бо діло справ церковних вони запустили,
На господарстві власнім себе вкорінили.
Ті одні, що придатні на духовні справи,
До сивого волосся мають у неславі

Лабіринт
525
Про школи турботи — так ледаря слуги
Христу випоминали незначність послуги.
Інші, мавши дар божий, тікають на пущу,
Де людей не буває, чи ходять на прощу,
Не хочуть підставляти божій хвалі плечі
У годину нестатків, що було б доречі.
А ще інші під час жнив беруться орати,
Не зважають, що вже їм долі не догнати.
Ті, що в старості юних наук доганяють,
І собі, і всім ближнім облуду вчиняють,
Плодять єресі тільки, а потім роздори
В церкві божій заходять з діл їхніх неспорих.
І не знаю, чи знайдуть собі виправдання
Ті, що, взявши таланти, не дають приробляння.
Бо ж отара овеча, заблукана в хащі,
Не спасеться, хоч дужа, од вовчої пащі,
Що ярйться на душі й скрині їхні повні,
Підступом бере добра й волості церковні.
Бог проте справедливий, дасть кару за зради,
Сплута їхні підступні і облудні ради,
Не пробачить окрутних, прирече на муки,
Геть відштовхне од себе скривавлені руки.
І святі од недбальців відвернули лиця,
І до іншого діла, хто за що, взялися.
Що маєте у вірі, те й у всьому краї —
Всяк по-своєму поре, про своє всяк дбає.12
А добро посполите при сталій незгоді
Гине в горі тяжкому і окрутній шкоді.
Що богові до того, смієте питати,
Як вас так багато, а ряду не знати?
Гляньте лйшень — наука в убожестві гине,
Разом з нею і край ваш тане, як крижина,
І не буде вам змоги не датись упадку
Поки ви поміж себе не візьмете в гадку,
З чого бідності шпарки, що несталить міру.21*
Як хочете послухать, мовлю правду щиру.
Хай місто лежить у скелях, хай у війнах вправні
Будуть його міщани і багатством славні,
Коли вступить незгода, в землю підуть скелі,
І увірветься ворог у його оселі.24
Безліч уже на світі так земель упало —
І паперу не стане, і слів буде мало.
Краще прикладом буде одним показати:
Грецію ви, колись славну, маєте згадати,

526
Хома Євлевич
Турок де знаменито незгідних княжаток
Поодинці полапав, наче гороб’яток.
Згоді коли б посісти стіл царський на світі,
Мали б жадані літа, мабуть, наступити.
Землі, змучені здавна безупинним боєм,
Втішились би нарешті забутим спокоєм.
На лемеші гранати всі б перекували,
Шаблі криві на коси перемайстрували,
Рік і морів дороги стали б враз безпечні,
З руїн міста б устали, красиві й статечні.
Тож, шляхетні слов’яни (як до вас я, може,
Знов вернуся) волайте: «Боже ти наш, боже!»
Майте ще надію на господню ласку,
Що бог на оці має і найменшу пташку.
За те, щоправда, часом треба приплатити,
Щоб божої спіжарні віко відхилити.
Що бог вам зволить дати, з вдячністю приймайте,
Щастя там, чи нещастя, за все дяку дайте.
В світі ідуть по колу шкоди і вигоди,
Після бурі чекайте гарної погоди.
Море, знявшись валами, бовта твань і воду
І кораблі ковтає в люту непогоду.
В мірі своїй година різно коверзує:
В пана жебрак попросить — аж пан і жебрує.
А як хто посковзнеться, то вже по арапі *,
Злий, у біду попавши, вподібниться шкапі.
Раптом дощем і градом виб’є стигле жито,
І за плугами поле все граками вкрито.
А господь не скупиться у своїх витратах,
Як пан, так всіх наділить у щедрих заплатах,
Що голодний рік і труд в безвість підуть хутко,
Забудуться з новим щастям і новим прибутком.
То не диво: доми де геть старі згорали,
Господарі собі там ліпші будували.
Часом бог людей учить: чи то в покарання,
Чи прагнучи натхнути на більше старання.
Та вирівнює господь і найбільші лиха,
Як дерево з корінням, ще вродять горіхи.
Тож рук не опускайте, шляхетні слов’яни,
Треба дбати про себе, поки сили стане.
Ще на вас, мої милі, я надію маю,
Ліпшу долю виглядаю для вашого краю.26
* Йдеться про арабського коня.

Лабіринт
527
А як бачу, що гніву могутніших сила
В їхніх мислях постала і їх упоїла,
Потім вас розстріляла, добра розгромила,
Усі ваші окраси дощенту побила,
А всі ваші магнати з ними дружбу водять
І, немов батькам рідним, їм у всьому годять,
Так і мужі шляхетніг®; в кожній же країні
Скрізь поміж людські вуха гучна слава лине
Про Військо Запорізьке, до воєн придатне,
На землі і на морі у Марса удатне,
Що від нього турські баші і татарські мурзи
Часто-густо в лобах мають здоровенні гудзи,
Бо як у вражі груди меч гострий вганяє,
Із чималим зусиллям з рани вириває,
Як горять міста й села, козак валить мури,
Турчин навіть в твердині од страху похмурий.
А коли трублять в труби і в бубуни вдаряють,
Та ще і стрілянину велику здіймають,
Крізь куряву не видно неба з усіх боків,
Наче буря виє у імлі глибокій,
Мов перун тріска в хмарах в часи грозовії,
Наче небо гогоче, дуби віковії
Мов виверта з корінням в лісах ураганом,
Наче шторм здійма море велетенським валом,
Мов блискавки з хмар чорних блискають вогненні,
Люди смертні од грому стають оглашенні.
Такий гамір під той час. З того проквітає
їхня слава у світі, що небес сягає.
Ті ніколи не виходять із вдячної гадки
Ними визволенних бранців, а тамтих нащадки
Вічно будуть їм вдячні, поки ріки в море
Будуть текти, і сонце ховатимуть гори.
Поки буде день ніччю змінятись, і поки
Жити буде рід людський на землі, й високий
Неба верх буде зорі на собі носити,
Доти коло молодецьке будуть всі хвалити 27.
Ще скажу: вже народ той береться до згоди,
Церкві вашій зомлілій шука охолоди,
А також до братерства у дружній громаді
(Щоб усяк християнин був завжди в пораді).
Того уже доходять панове львів’яни,
Тим давно вже гордяться панове вільняни.
Чи ж вам про те казати, дорогі міщани?
Сподіваюсь, що всюди те старання стане.

528
Хома Євлевин
Бачу бо і у вашім славнім Могильові
До тих заздрощі зріють гарні і здорові.
Нарешті вже і братство молодше з’явилось,
Веселе в нім буяння нараз обновилось 28.
Отак, мов небо пишно світанком зоріє
І по квітах росою перли крапель сіє.
Первоцвіт як весною, під осінь вербена,
Серед літа троянда чи рута зелена,
Як смерка на горах, чи явір у лісі,
Як сосна між садами, чи липа при стрісі,
Як в густім парку знеслий кипарис величавий,
Так на радість вам будуть і молоді справи.
Вона в школах новітніх покаже роботу,
Підупаду пробудить у старших охоту.
Того щастя зазнає кожнісінький татко,
Мов орел, котрий бачить, що літа орлятко,
Піднесе його вгору, під сонця проміння,
І глядить, на що здатне його покоління.
А як божої служби година настане,
Хай супроти не знаю хто ворогом стане,
У той час знікчемніє стріла, пущена з луку,
Ніщо льоту не спинить, коли об науку
Слава божа загострить свій біг в юнім серці,
І відступить завзятих запальчивість в герці.
Вдатних таких звитяжців і я виглядала,
Слава од вас божа того здавна жадала.
І струни голосніший дзенькіт дати мають,
Якщо по них доладно і разом вдаряють,
І ріки плин водний неодмінно скорять,
Як докупи зіллються при березі моря.
Чи ж успіхів не знати в мудрості і вірі,
З’єднавши правовірних дум зусилля щирі?
Сам бог в тім розкошує, те благословляє,
Поміж тих він справує, з тими пробуває,
Бо людей таких любить, сприяє їм в ділі,
Завжди замисли їхні доводить до цілі.
А розкольникам гнівно поміж очі хльоста.
Чула, правда, що й між вас завелась короста,
Що Спасителю вірні роз’їда громадки,
На нові навертає незнані порядки,
Що до того беруться (дива невимовнії)
Ті, хто мав би вести вас — найстарші духовні22.
Та б’є бич божий грізно, знать мають і тії,
Що цьвьохка він сліпо і по святій шиї.

Лабіринт
529
Ваші батьки те знають, бо за довгі літа
Ним не раз спина їхня добре була бита.
Збурює мир і спокій невмолима пиха,
І на землі, і в небі терплять за те лиха.
Допіру ж і духовних пасуть божі очі,
Бачать кожного добре, хто випхатись хоче,
Поміж інших пробившись плечем нетерпляче.
Не мине того кара, і такий поплаче.
Та молодих збивають ці хитрі лукавці
Із тих стежок, що їх бог показує пальцем.
Хай вам зовсім незнаним буде смак гіркої
Зради, і не розслабить вас зваби смачної
Облудлива солодкість, щоб не задкували
Крок за кроком од того, що уже надбали,
Щоб з ляку не вертали на давні смітини,
На (як Письмо мовить) власні блювотини.
Закладаюсь, такого не станеться з вами,
Бо веде вас природа вузькими стежками,
Ними вийдете певно швидше до братерства,
Цноти маючи всякі і благословенства,
І, зі сну пробудившись, дасте ближнім силу,
І не клюнете самі на наживку премилу.
Тільки про те уклінно я вас усіх прошу,
Хоч декого від жалю ледве вже і зношу,
Щоб про мене; про Мудрість красну, завжди дбали
І зо мною побожність в згоді пильнували.
Тоді буде надія, що вам усміхнеться
Стародавня свобода і слід проореться
Вернути країну на биті дороги
І все, що ниць впало, підняти на ноги.
Бо ви більше охочі деінде блукати,
Не там, де мудрі люди вміють мандрувати.
Та всьому, що в безладді, вертаю я міру,
Аби лиш і вашмосці старались про віру,
Бо про молодь не дбавши, її підточили,
Отож молодь, аби ви в науці щепили,
Щоб в садах чужинецьких вона підхарчившись,
Не конала б, смертельно отрути об’ївшись.
А коли б яка й вийшла (з садів тих) каліка,
Щоб ціна їй і почесть була невелика,
Бо нерідко між вами славу той здобуває,
Хто невигойним струпом усіх заражає.
От тому-то між вами повно хромоногих
І сліпих самопасом блудить без дороги.

530
Хома Євлевич. Лабіринт
Ви ж, шляхетні слов’яни, розплющуйте очі,
До опіки науці ставайте охочі,
Між своїми премудрих для себе шукайте
І з подякою раду мою пам’ятайте.
А тепер вам в молитвах уклякнути треба
І з надією очі піднести до неба,
Щоб зітхання і плачі, жалі і печалі
Божу милість нарешті для вас ублагали.
За надію й терплячість господь милість являє,
Тож по темряві ночі ясність сонця засяє.
КОМЕНТАР
«Лабіринт...» було надруковано польською мовою як окре¬
му книжечку 1625 р. у краківській друкарні Франциска Це-
зарія. Примірник цієї книжечки зберігається у Центральному
державному архіві давніх актів СРСР у Москві, оп. № 404
(б-ка, сейф, рос.), од. зб. № 21, конволют стародрукованих
брошур колишньої Московської друкарської бібліотеки
№ 4217. Публікація (в польському оригіналі й українському
віршованому перекладі): Крекотень В. І. З історії українсько-
білоруського літературного співробітництва в першій поло¬
вині XVII ст. (Поема Хоми Євлевича «Лабіринт») // Україн¬
ська література XVI—XVIII ст. та інші слов’янські літера¬
тури.—Κ., 1984.—С. 253—285.
Подається у віршованому перекладі В. І. Крекотня за
цією публікацією.
ПРИМІТКИ
1 Найраніші згадки про Могильовське братство сягають 1568—1589 рр.
Тоді через Оршу проїжджав по дорозі до Москви і з Москви константино¬
польський патріарх Єремія. Могилівці попросили у нього благословіння
своєму братству і одержали його (Жудро Ф. История Могилевского Бого-
явленского братства.— Могилев н/ Д., 1890.— С. 17—18). Могильовське
братство приєднується до союзу провідних православних братств, який
очолювали братства Львівське і Віденське. Могильовське братство, то
підносячись, то занепадаючи, проіснувало до початку XIX ст. Протягом
1588—1633 рр. членами його були переважно міщани, воно не мало пов¬
ного юридичного забезпечення і зазнавало, особливо в 20-х роках, дошкуль¬
них утисків од уніатів. Із 1633 р. Могильовське братство зміцнюється.
До нього вступає чимало шляхтичів, воно забезпечується привілеями, стає
ставропігійним, замість захопленого уніатами Спаського монастиря засно¬
вує як свій осередок новий Богоявленський монастир і починає іменува¬
тися Богоявленським (Жудро Ф. Цит. праця.— С. 17—18). Напрошується
аналогія з київським Богоявленським братством, із яким Могильовське
братство активно співдіяло.

Коментар, примітки
531
2 Хома Євлевич походив із Могильова на Дніпрі. Роки його народжен¬
ня і смерті невідомі. 1625 р. він закінчив навчання в Краківській академії
і шукав собі пристановища та роботи, пропонуючи свої послуги Могильов¬
ському братству. Свідченням цього є його поема. Чи відгукнулося Моги¬
льовське братство на цю пропозицію і чи вчителював Євлевич у Могильові
між 1625 і 1628 рр.— невідомо. З 1628 до 1632 р. Хома Євлевич займає
посаду ректора в Київській братській школі (Голубеє С. Т. Материалн для
истории западнорусской церкви.— Чтения в Историческом обществе Не-
стора летописца.— 1891.— Кн. 5.— Отд. 3. С. 226—227; Голубеє С. 7. Ис-
тория Киевской духовной академии. Вьіп. 1. Период домогилянский.—
Κ., 1886.— С. 218—219). Про ректорство Хоми Євлевича в Київській брат¬
ській школі вперше згадує М. О. Максимович, посилаючись на Межигір-
ські акти 1631 р. (Максимоеич М, А. Собрание сочинений.— К. 1877.—
Т. 2.—С. 180). 1632 р. відбулося об’єднання Київської братської школи
і Києво-Печерської лаврської школи, в наслідок чого утворилася Києво-
Могилянська колегія. Очевидно, це призвело до звільнення Хоми Євле¬
вича з посади ректора. Десь у половині лютого 1632 р. він переїжджає до
Могильова. Так свідчить його небіж Гнат Євлевич (Голубеє С. Т. История
Кневской духовной академии.— Вьш. 1. — С. 75, 76; Харлампоєич К. В.
Западнорусские православньїе школьї XVI и начала XVII века, отношение
их к инославньїм, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защитьі
православной верьі и церкви.—Казань, 1898.—С. 362). Про дальшу
його долю відомостей не маємо.
8 При багатьох українських і білоруських братствах існували «мла-
денчеські», або «молодші» братства, в яких об’єднувалася православна
молодь. «Старші» братства давали «молодшим» статути і керівників. Перше
таке братство — замойське — згадується 1606 р. (Харлампоєич К. В. За¬
паднорусские православньїе школьї... С. 472). 1620 р. єрусалимський патрі¬
арх Феофан, даючи грамоту київським братствам — старшому й молодшому,
каже про останнє, що воно благословляється «по образу православних бла¬
гочестивих братств вь мноз^х градових» (Голубеє С. 7. История Киевской
духовной академии.— Вьіп. 1. — С, 11). Характер молодших братств окрес¬
лює послання митрополита Ісаї Копинського, датоване 1632 роком, до лу¬
цького молодшого братства. Митрополит хвалить його членів за те, що во¬
ни, будучи «отроками», за віком, «мужеская мудрствовати] предначинают,
еже вь благочиніи ц*Ьломудрено церковному возсл'Ьдовати наказанію», і
підтримує їх у прагненні до морального вдосконалення. Митрополит ве¬
лить, щоб зібрання молодших братчиків не проходили без напучень і на¬
станов книжних, які мають уберігати їх од сміху і пустослів’я; він зобов’я¬
зує своїх адресатів дбати про школу і про справи милосердя.
Хоча у жодному документі не говориться, що ці братства утворюва¬
лись усередині шкіл і складалися із вихованців останніх,— вік їхніх членів
дає підставу думати, що й учні входили до їхнього складу (щось подібне
до цього було в єзуїтських колегіях). Старші братства і керівники шкіл
могли допустити це, оскільки участь у них учнів повинна була дуже сприя¬
ти їхнім моральним успіхам. А у віленській школі ми бачимо щось на зра¬
зок справжнього студентського братства. Це — «студентська конгрегація
святих Костянтина й Олени», що про неї згадується в «ЕсЬо гаїи» (1635)
(Харлампоєич К· В. Западнорусские православньїе школьї...— С. 472). Тут
ідеться про польськомовну поему «Есііо гаїи па £Іоз Іашепіиі^се^о. Ро
піеоріакапеі зтіегсі раігопа з\ує£о ν Восіге ргге\уіе1еЬпе£о оіса іе£о тіїозсі
оіса ЛогерЬа ВоЬгукомсга, ерізкора М§сІ5Іа\узкіе£о, агсЬітапсІгіїу ЧУі-
Іепзкіе^о, осігу^аі^се зі§ ν коп£ге£аНеі зіисіепізкіеі з\уі§іусЬ Копзіапіупа
і Неіепу рггу сегк\уіе δ\νί§ίβ£θ бисЬа \ν >Уі1піе. Огико\уапо ν \Уіе^іи гоки
1635». Вказує К. В. Харлампович і на могильовське молодше братство, ут¬

532
Хома Євлевич. Лабіринт
ворене перед 1625 р., посилаючись на посвяту йому «Лабіринту» Хоми Єв-
левича, про яку він знає із примітки С. Т. Ґолубєва у його «Материалах
для истории западнорусской церкви» (с. 226—227).
4 Франциск Цезарій старший (1583—1651) — краківський друкар і
книгар. Перед тим, як розпочати книговидавничу і книготорговельну діяль¬
ність, він тричі подорожував по Італії й Німеччині. Підприємство своє Це¬
зарій започаткував у 1616—1617 рр. У 20—30-х роках він лавірував між
Краківською академією і орденом єзуїтів, друкуючи і праці академії, і пи¬
сання членів «товариства Ісуса». Фірма Цезарія видавала також античних
класиків (Ціцерона, Горація), книжки з права, історії й красного письмен¬
ства та популярні календарі. Серед творів, надрукованих Цезарієм, слід
відзначити книжки, які мають відношення і до східнослов’янських літе¬
ратур: «Селянки» Шимона Шимоновича (1629, 1640, 1650), «Готфред, або
Визволений Єрусалим» Торкватта Тасса (1618, 1651), твори Самійла Твар-
довського та ін. (51о\Упік ргасо\Упіко\у кзі^кі роїзкіе.і.— АУагзга^а; ί-οάζ,
1972.— 5. 108—109). Факт друкування Цезарієм творів викладачів та сту¬
дентів Краківської академії опосередковано підтверджує очевидність пере¬
бування у ній близько 1625 р. автора «Лабіринту».
5 Мудрість у «Лабіринті» є персоніфікацією філософії, наук і мистецтв.
На відміну від давньоруської традиції, у якій мудрість ототожнювалася
переважно з божественною мудрістю, тут по-ренесансному наголошується
на її зв’язку з наукою і освітою. Сенс поеми — у розкритті значення науки
й освіти в суспільному житті. Автор закликає людей третього стану і на¬
самперед молодь плекати освіту, оволодівати світськими науками, усвідо¬
мити їхню корисність, не протиставляти їм прагматизм повсякденності.
Це—прикмета визрівання ранньобуржуазної свідомості.
6 Возвеличення «слов’янського народу», «давньої Росії», тобто Київ¬
ської Русі, і Києва, як символу її колишньої могутності є свідченням роз¬
витку в тодішньому українському і білоруському середовищі національ¬
ної самосвідомості.
I Ранньобуржуазний меркантилізм автор поширює навіть на стосунки
між людьми і богом, який може забезпечити людям «користь» і «успіх» у
справах.
8 Усе переходить у свою протилежність — усвідомлюється діалектич¬
на суперечливість усього сущого.
* У цих рядках відображено боротьбу братств за соціальні та майнові
права українського й білоруського міщанства.
10 Натяк на невичерпну багатоманітність кожної речі.
II У цнх рядках узагальнюється причинна зумовленість усіх речей
і явищ навколишнього світу.
12 Мудрість — посередник між людьми і богом. Прокламується її цін¬
ність для повсякденного життя, практичної діяльності.
13 Тут відчутне ставлення автора до античної спадщини і, зокрема,
до творів Арістотеля, істотно відмінне від позиції у цьому питанні біль¬
шості українських і білоруських православних книжників (зокрема
письменників-полемістів) кінця XVI — початку XVII ст.
14 У цих рядках наголошується на практичній корисності мудрості
у військовій справі та державній політиці.
16 Критикується буржуазний прагматизм і нехтування наукою та
освітою у міщанському середовищі, викривається обмеженість психології
міщан-доробкевичів.
18 Тут стверджується потреба плекання власної інтелігенції.
17 У поемі неодноразово трапляються посилання на «натуру», яка часом
заступає бога.
18 Меценацтво набуває особливого поширення саме в добу Відродження,

Коментар, примітки
533
19 Отже, мудрість, наука, освіта необхідні для боротьби за права
і вольності.
20 Мудрість, згідно з метафізичністю тогочасного мислення, тлумачиться
як щось незмінне, непідвладне «людській мінливості» і «воєнним погрозам».
21 Автор критикує духівництво, виявляючи погляди, характерні для
реформаційних тенденцій ідеології українських і білоруських братств.
52 Критикуються індивідуалістичні, антигромадські настрої у тогочас¬
ному міщанському середовищі.
23 Повага до науки — запорука процвітання країни.
24 Заклик до єдності. Осудження «незгод», які сприяють ворожій екс¬
пансії.
26 У цих рядках відбито ідею циклічності суспільного розвитку, неста¬
лості й мінливості світу, взаємозмінності «доброго» і «лихого». Це тлума¬
читься автором як підстава для історичного оптимізму і спонука до соці¬
альної активності.
26 Осуджується зрадливість магнатів і «шляхетних мужів».
27 Тут виявляється надія на запорізьке козацтво.
28 Апологія братського руху, діяльності львівського і віленського
братств, які мають бути прикладом для братств інших міст, в тому числі
для могильовського братства.
29 У цих рядках осуджується українсько-білоруська церковна ієрар¬
хія, яка сприйняла унію*

ПОЯСНЕННЯ ІМЕН ТА НАЗВ
Аарон — біблійний персонаж, старший брат Мойсея, давньоєврей¬
ський патріарх, першосвяіденик, сподвижник Мойсея під час виходу ізра¬
їльтян з Єгипту, помер на 123 році життя, не дійшовши до «землі обітова-
ної»; сан першосвященнка Мойсей передав його синові Єлеазару.
Аввакум — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
з книг Старого Заповіту.
Августин Аврелій Блажений (354—430) — християнський теолог.
У його творах вчення християнської церкви, що вже стала захисницею ін¬
тересів панівних класів, було теоретично обгрунтоване. Це обгрунтування
до появи творів Фоми Аквінського користувалось безсумнівним авторите¬
том. У період Реформації інтерес до вчення Августина знову загострився.
Августин розвивав ідеї неоплатонізму, виходячи не з об’єкту, а з суб’єкту,
із самодостовірності людського мислення; буття бога в його вченні виво¬
диться із самосвідомості. Вченню Августина властивий психологізм; особ¬
ливу увагу він звертав на динамізм людської особистості й загальнолюд¬
ської історії.
Авдій — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Авель — біблійний персонаж, другий син Адама і Єви, вбитий своїм
старшим братом Каїном. Християни вважають Авеля одним із перших
мучеників.
Аеентин — один із семи горбів, на яких стояв давній Рим. Із 5 ст.
до н. е., коли землі на Авентині було розподілено між плебеями, він
став центром плебейського руху.
Аверроес, латинізоване Ібн Рушд (1126—1198) — арабський філософ,
представник східного арістотелізму. Більшість його творів коментує Арі·
стотеля. Через це Аверроеса в часи Середньовіччя прозивали Коментато¬
ром. Він обстоював права розуму, заперечував безсмертя індивідуальної
людської душі.
Авессалом — біблійний персонаж, третій син царя Давида, славився
красою і розкішним волоссям, відзначався честолюбством. Авессалом ви¬
ступив проти батька, оволодів Єрусалимом, але зазнав поразки. Зачепив¬
шись кучерями за гілля дуба, він повис між небом і землею. Йов за нака¬
зом Давида, убив Авессалома. Дізнавшись про смерть сина, Давид гірко
заплакав. Ще за життя Авессалом поставив собі пам’ятник.
Авімемх — спільна назва філістимських царів (аналогічна до єгипет¬
ської назви «фараон», чи римської — «цезар»; у Біблії вживається і як влас¬
не ім’я (напр., у епізодах зіткнень із Авімелехом Авраама та Ісаака—
Буття, гл. 20).

Пояснення імен та назв
535
Авіценна, Ібн Сина (980—1037) — учений, філософ, лікар, представ¬
ник східного арістотелізму. Касіянові Саковичу, мабуть, були відомі його
твори — і не лише «Книга про душу», а й «Канон лікарської науки».
Авраам — біблійний персонаж, одинадцятий патріарх після потопу,
відзначався силою віри і праведністю — наважився принести в жертву
богові власного сина Ісаака; родоначальник євреїв (через сина Ісаака) та
ізмаїльтян, тобто арабів (через сина Ізмаїла). Християни нащадком Ав-
раама вважають Ісуса Христа і тому, за апостолом Павлом, всі ті, що ві¬
рять у Христа, є «синами Авраама».
Авраамова жінка — йдеться про Сарру, яка, згідно з біблійною опо¬
віддю, відзначалася красою, була довгий час безплідною — сина Ісаака
народила у дев’яносторічному віці.
Аврелій (214—274) — римський імператор. За його правління Римська
імперія розширила свої кордони. Аврелій воював проти готів і ван¬
далів.
Агар — біблійний персонаж, єгиптянка, рабиня Сарри — наложниця
Авраама, якому народила сина Ізмаїла, котрий став родоначальником із¬
маїльтян, тобто арабів.
Аггей — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Адам — біблійний персонаж; перша людина, створена богом за образом
і подобою своїм із земного пороху.
Адонай («господь мій») — одне із позначень бога в іудаїзмі; з часів
еллінізму застосовується як заміна (при читанні вголос) «невимовного»
імені бога «Ягве».
Амксандр — мабуть, Амксандр Афродізійський (2—3 ст.), давньогре¬
цький філософ, що очолював перипатетичну школу в Афінах і був одним із
найвимогливіших коментаторів Арістотеля. Поряд із коментарями на твори
Арістотеля до нашого часу збереглися деякі його власні, так звані малі,
твори, зокрема «Про душу», «Про долю», «Апорії і рішення», «Моральні
проблеми».
Амксандр Македонський, Великий (356—323 до н. е.) — син македон¬
ського царя Філіппа II, відомий завойовник, засновник Македонської ім¬
перії.
Альберт Великий, Альберт фон Больштедт — німецький теолог, фі¬
лософ і природознавець XIII ст. Вчився у Падуї, викладав у Парижі,
Кельні та інших містах. Завдяки йому в європейську середньовічну філо¬
софію ввійшли всі праці Арістотеля, які він виклав і прокоментував з по¬
зицій християнської теології. Узагальнюючи всю сукупність природничо-на¬
укових знань, наявних у творах Арістотеля, Альберт Великий поєднував
їх з неоплатонівським вченням про світло й арабською астрологією.
Амвросій (330—397) — один із отців християнської церкви, єпископ
міланський з 374 р., противник аріанства, автор теологічних трактатів
і церковних піснеспівів.
Амос — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Анаксагор а Клазомен (бл. 500—428 до н. е.) — давньогрецький
філософ, погляди якого сформувалися під впливом мілетської школи і вчен¬
ня про буття Парменіда. За космогонічною гіпотезою Анаксагора, непоруш¬
на і безформна первісна суміш, що містила в собі чуттєво несприймане
насіння всіх речей, у якийсь момент часу і в якомусь місці прийшла в рух
під впливом зовнішнього щодо неї чинника — нуса (розуму).
Анахарсіс (VI ст. до н. е.) — за Геродотом, скіфський мудрець, котрий
подорожував по багатьох країнах, зокрема по Греції, жив у Афінах і корис¬
тувався великою повагою.

536
Пояснення імен та назв
Аммон, Аммун (IV ст.) — єгипетський чернець. Біля Александрії
зібрав навколо себе багато учнів-анахоретів. Помер після 22-річного под¬
вижництва в пустині. Збереглось приписуване йому повчання.
Андрій — у християнській традиції один із дванадцяти апостолів.
За переказами (апокрифічні «Діяння Андрія») проповідував серед балкан-
ських і причорноморських народів, зокрема, серед скіфів. Провістив ви¬
никнення Києва. Локалізація проповідування Андрія була використана
церковною верхівкою Константинополя як аргумент своєї першості в хри¬
стиянській церкві.
Ансельм Кентерберійський (1033—1109) — християнський теолог,
представник схоластики, розумів віру як основу раціонального знання.
Розвинув так зване онтологічне доведення буття бога. В полеміці про уні¬
версал ії стояв на позиціях реалізму.
Антоній Радиловський (? — 1585) — український церковний діяч, пе¬
ремишльський і самбірський єпископ у 1549—1581 рр.
Антоній Фівський (? — бл. 356) — засновник чернецтва поблизу Ірак-
лії у Верхньому Єгипті. Для благочестивого життя усамітнився в пустині.
Терзаючись видіннями, боровся з власною плоттю. Історія його спокус
стала сюжетом багатьох літературних та мистецьких творів.
Апелес (2 пол. IV ст. до н. е.) — давньогрецький художник, приятель
Александра Македонського.
Аполлон — у грецькій міфології син Зевса і Лето, брат Артеміди. Йому
приписувались як руйнівні, так і доброчинні функції. Вважався богом-
віщуном, котрий навчає людей мудрості, мистецтву та дарує творче натх¬
нення.
Аполінарій (1 пол. IV ст.) — лаодикійський єпископ (Сірія), борець
проти аріанства, інтерпретатор античної літератури. У своєму вченні про
особу Христа виходив з того, що Христос як людина мав лише дві частини
людської сутності — тіло і душу, а духом був божественний логос. Церква
оголосила це вчення єрессю. Погляди Аполінарія використовували про¬
тестанти, заперечуючи догмат трійці. Аполінарій розвінчував антихри-
стиянську політику римського імператора Юліана Флавія Клавдія (331—
363), прозваного відступником.
Арктур — зірка у сузір’ї Волопаса.
Аріани — течія в протестантизмі (див. прим. № 19 на с. 442).
Арій (? — 336) — див. прим. № 19 на с. 442.
Арістотель (384—322 до н. е.) — давньогрецький філософ і вчений
енциклопедист; хитався між матеріалізмом й ідеалізмом. Хоча його вчення
було відоме у східних слов’ян ще з часів Київської Русі, аж до XVII ст.
популярнішим був неоплатонізм, синтезований з християнством. Звернен¬
ня до арістотелізму пов’язане з посиленням раціоналістичних тенденцій
і природознавчого емпіризму. Касіян Сакович був одним із перших «брат¬
ських» мислителів, які звернулися до вчення Арістотеля, спонукувані
переорієнтацією тогочасної філософської думки на Україні від богопізнан-
ня на пізнання природи й людини.
Арменопул, Константан Гарменопул (XIV ст.) — візантійський юрист,
верховний суддя у Фессалоніках, автор «Шестикнижжя», тобто «Підручної
книги законів», укладеної перед 1345 р. Цей звід мав на меті доповнити
«Прохірон» імператорів Василія, Константина і Лева.
Асур, Асурбаніпал, Сарданапал — за переказами, останній і найвидат-
ніший ассірійський цар, якого ототожнювали з історичним Ассурбаніпалом
(панував між 669 і 626 рр. до н. е.); уособлення розпусного, свавільного
тирана. »·· ч
Атласи — шовкові тканини з блискучою лицьовою.поверхнею, заве¬
зені на землі Речі Посполитої з Персії.

Пояснення імен та назв
537
Афанасій Великий (бл. 295—373) — александрійський єпископ, один
із отців християнської церкви, автор численних релігійно-догматичних
творів; боровся за автономію церковної організації від влади візантійських
імператорів; сприяв засудженню Арія на Нікейському соборі 325 р.
Афанасій Пакоста — холмський єпископ.
Афанасій ΖΖ/ииші-Крупецький — перемишльський уніатський єпископ
на початку XVII ст.; «уславився» тим, що насаджував унію за допомогою
гайдуків, розбивання церков та позивання православних до трибуналів.
Афон, Свята гора — гористий півострів на півдні Македонії, що ви¬
дається в Егейське море; на ньому виникло багато православних монасти¬
рів, що склали своєрідну, чернечу «республіку». Вважається одним із най¬
більш святих місць православної церкви.
Ахав — біблійний персонаж, ізраїльський цар; його горда і владо¬
любна жінка, фінікіянка Ієзавель прагнула утвердити культ Ваала —
семітського божества плодючості, вод і війни — та Астарти — фінікійської
богині плодючості, материнства і кохання. При дворі запанували жерці
Ваала. Пророк Ілля виступив на захист заплюндрованих святинь і чинив
чудеса, які мали привести до тями нечестивого царя, погрожуючи країні
голодом. Та Ахав не розкаявся. Почалася боротьба між царем і пророком,
у якій переміг Ілля, привівши Ахава до смирення.
Ахеронт — у грецькій міфології річка в Аїді, царстві мертвих, через
яку Харон перевозить душі.
Балабан Гедеон — див. Гедеон Балабан.
Бароній Цезар (1538—1607) — бібліотекар Ватікану, історик, автор
багатотомної історії католицької церкви та інших історичних праць. У творі
«Аннали проповідей про Христа» намагався обгрунтувати претензії папства
на гегемонію в християнстві. У творі «Слово про походження русинів та
їхній чудотворний перехід в іншу віру» тенденційно описав походження
східних слов’ян і виникнення унії.
Бачмаги — черевики, пошиті на турецький кшталт, модні в Речі По¬
сполитій за часів Зигмунта III.
Бегемот — біблійний образ (Книга Іова, гл. 40, ст. 10—19; Третя
книга Ездри, гл. 6, ст. 51) — міфічний звір, уособлення величі і могут¬
ності.
Беллармін Роберт (1542—1642) — єзуїт, активний полеміст, борець
проти єресей, противник Г. Галілея.
Біблія, святе письмо — книги Старого й Нового Заповітів, що їх
християни визнають за натхненні богом.
Бородавка Яків (? — 1621) — гетьман запорізького козацтва, обраний
1619 р. 1621 р. очолював козацьке військо у битві під Хотином. Був ски¬
нутий з гетьманства старшиною. Після нього гетьманом обрали Петра Ко-
нашевича-Сагайдачного.
Бриксія — місто на північному сході Італії, в меЖах Венеціанської
республіки, відоме навчальними закладами.
Ваал, Баал — давнє семітське божество, володар землі, дощу і грози,
покровитель міст і життя.
Вавілон — місто в Месопотамії, над Євфратом, столиця Вавілонії, одне
із найбільших і найкрасивіших міст стародавнього світу. В часи Середньо¬
віччя Вавілон був символом зла, сваволі та розпусти і протиставлявся Єру¬
салимові. Протестантські та православні полемісти називали папський
Рим «вавілонською розпусницею».
Валерій Максим (І ст. н. е.) — римський письменник, автор твору «До¬
стопам’ятні справи і слова».
Валтасар — біблійний новозаповітний персонаж; один із трьох схід¬
них царів (магів, князів-жерців), яких зоря привела до Віфліему привітати
18 ®“"328

538
Пояснення імен та назв
новонародженого Ісуса Христа; подарував немовляті мірру, що мало ві¬
щувати йому мученицьку смерть.
Варвара Замойська — жінка Я на і мати Томаша Замойських.
Варнава — біблійний новозаповітний персонаж, «муж апостольський»;
один з перших левітів, які прийняли християнство; походив із Кріту,
де й проповідував; іудеї побили його камінням.
Варух — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Василій Великий (бл. 330—-379) — єпископ Кесарії Каппадокійської
(Мала Азія), отець церкви, один із найвидатніших представників патристи¬
ки; зазнав впливу неоплатонізму, однак, загалом апелював до загально¬
доступних елементів античної культури, боровся з аріанством, насаджу¬
вав аскетизм, підтримував чернецтво; автор «Шестиднева», в якому виклав
основи християнської космології.
Венера — у римській міфології богиня ^охання.
Венецька Річ Посполита, тобто Венеціанська республіка — державне
утворення, що існувало протягом IX—XIX ст.
Вергілій (70—19 до н. е.) — римський поет, автор збірки «Буколіки»
і поеми «Енеїда». Його твори були популярні на Україні з XVI ст.
Верона — місто на півночі Італії.
Веррес Гай Корнелій — намісник Сіцілії у 73—71 рр. до н. е. Його
зловживання викрив Ціцерон у промовах «Проти Верреса».
Вииіенський Іван — див. Йоан Вишенський.
Вільно — місто, вперше згадується 1323 р. у листах Великого князя
литовського Гедиміна; в XIV—ΧνΙ ст.— столиця Великого князівства Ли¬
товського; в ньому жило чимало білорусів; один із найвизначніших центрів
православного братського руху на східнослов’янських землях Речі Поспо¬
литої.
Вірмени — послідовники вірмено-григоріанського віровчення; здобули
автокефалію від візантійської церкви в 506 р. Це віровчення є різновидом
монофізитства: обстоює одноприродність — тільки божественність — Ісуса
Христа. Чимало вірмен у XVI і XVII ст. жило на українських землях,
головним чином в Галичині, на Поділлі та Волині.
Володимир Великий, Володимир (Василій) Святослазович (? — 1015) —
Великий князь київський, за якого було завершено об’єднання всіх східно¬
слов’янських земель у складі Київської Русі і в 988—989 рр. запроваджено
християнство; церква оголосила Володимира «святим» і «рівноапостоль¬
ним».
Вселенські собори — зібрання вищого духівництва християнської церк¬
ви з усього світу, на яких обговорювали й ухвалювали догмати віри і пра¬
вила поведінки вірних; ухвали вселенських соборів обов’язкові для всіх
християн. Православна церква визнає сім вселенських соборів; І — 325 р.
у Нікеї; II — 381 р. у Константинополі; III — 431 р. в Ефесі; IV — 451 р*
у Халцедоні; V — 553 р. у Константинополі; VI — 680—691 рр. у Кон¬
стантинополі; VII — 783—787 рр. у Нікеї.
Второзаконня — п’ята книга біблійного П’ятикнижжя, яка переказує
і коментує давньоєврейські заповіді і закони.
Галич — давньоруське місто, в 1140—1241 рр. столиця Галицького
і Галицько-Волинського князівства; занепав і втратив значення після
того, як 1241 р. його зруйнували монголо-татари.
Гедеон Балабан (1530—1607) — львівський православний єпископу
1565—1607 рр. Боровся проти експансії католицизму й запровадження
унії. Підтримував львівське братство, але намагався підпорядкувати його
своїй владі.
Гален Клаедій (бл. 131— бл. 200) — римський лікар і природознавець,

Пояснення імен та назв
539
теоретик медицини. У філософії — ідеаліст-скептик, поєднував вчення
Платона, стоїків і Арістотеля.
Геллій Авл (II ст.) — римський письменник, автор твору «Аттичні ночі»,
в якому викладено відомості про античних філософів, учених і письмен¬
ників.
Генріх Валуа (1551—1589) — син французького короля Генріха II, був
обраний польським королем у 1573 р., але, прибувши до Польщі 1574 р.,
через кілька місяців утік до Франції, де успадкував трон по смерті свого
брата Карла IX.
Герман — константинопольський патріарх в 715—722 рр.; на VII
вселенському соборі його було визнано за святого (788 р.). Перший за¬
хисник іконопочитання.
Геродот (бл. 484 — бл. 425 до н. е.) — давньогрецький історик —
автор «Історії греко-перських війн», в яких поряд із історичними відо¬
мостями викладаються дані про господарське життя, культуру і побут різ¬
них народів.
Гіппократ (бл. 460—377 рр. до н. е.) — давньогрецький лікар.
Гомер (VIII—VII ст. до н. е.) — давньогрецький поет, автор поем «Іліа-
да» та «Одісея».
Грації — в римській міфології три богині краси: Аглая, Єфрозина і
Талія; дочки Юпітера і Євріноми, супутниці Венери.
Григорій Великий, Двоеслов, Бесідник (бл. 540—604) — християнський
теолог; в 590 р. став римським папою; заснував півчу школу і запровадив
у церковну практику наспів, який одержав назву григоріанського.
Григорій Назіанський, Назіанзин, Богослов (бл. 330— бл. 390) — ві¬
зантійський теолог і ритор, один з отців церкви, був константинопольським
патріархом, боровся з аріанством.
Григорій Нісський (331—400) — єпископ каппадокійського міста Ніси,
отець церкви; у філософських поглядах тяжів до неоплатонізму.
Давид — напівлегендарний іудейський цар і поет, життя якого відно¬
сять на 1055—1015 рр. до н. е.; йому приписується авторство псалмів, що
складають біблійну старозаповітну книгу Псалтир. Біблійні перекази зо¬
бражують Давида сміливцем, що переміг гіганта Голіафа, джурою, а зго¬
дом зятем царя Саула, батьком царя Соломона (І Книга Царств, гл. 16,
III Книга Царств, гл. 2, II; І Парал., гл. 10—29). У християнській тради¬
ції Давид— благочестивий псалмоспівець.
Дамаск — місто в Сірії; з кінця IV до середини VII ст. перебувало
під владою Візантії, один із центрів східного (православного) християнства.
Даниїл — біблійний пророк. Йому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Діоклетіан (бл. 243—313) — римський імператор, син вільновідпущен-
ника з Далмації. За його правління римська держава стала необмеженою
монархією; з метою її зміцнення було проведено ряд реформ — адміністра¬
тивну (поділ імперії на 12 областей), військову (поділ армії на прикордонне
і мобільне військо) та ін.
Діонісій Ареопагіт (1 ст.) — згідно з «Діяннями апостолів» (гл. 17,
ст. 34) під впливом проповіді ап. Павла Діонісій, член афінського ареопагу,
прийняв християнство і став першим афінським єпископом. Його було
замучено язичниками. Протягом тривалого часу Діонісію приписувався
теологічний трактат, відомий під назвою «Ареопагітики», що насправді ви¬
ник у другій половині V ст. Істотний вплив на його автора справив пізній
неоплатонізм, особливо твори Прокла. Цей трактат став видатним явищем
європейської середньовічної філософії, користувався популярністю в часи
Відродження, Реформації, Барокко та Просвітництва (XIV—XVIII ст.),
зокрема на Україні.
18*

540
Пояснення імен та назв
Діоскорид (І ст.) — грецький лікар, знавець лікувальних трав.
Древинський Лаврентій (кінець XVI — початок XVII ст.) — волин¬
ський чашник, учасник брестського православного собору 1596 р., член
Луцького, Львівського і Люблінського братств, депутат від православного
шляхетства до короля, посол на сейми.
Евріп — протока між материковою Грецією і островом Евбаєю.
Екклезіаст, Когелет — біблійна старозаповітна книга, авторство якої
приписується цареві Соломону; укладена бл. III ст. до н. е. У ній відчу¬
вається вплив грецької філософії. Книга має форму внутрішнього моно¬
логу володаря, викриває фальшиву доброту і удаване співчуття до гноб¬
лених, виявляє скепсис щодо теорії «того світу» і небесного суду, стверджує
смертність усіх живих істот і піддає сумніву віру в потойбічне царство
боже.
Есфір — давньоєврейська героїня; дівчина, яку перський цар Асфер
(Агасфер) узяв собі за жінку; ризикуючи власним життям, вона врятувала
своїх співвітчизників од винищення. Цю історію описано в біблійній старо-
заповітній книзі Есфір.
Євсевій (IV ст.) — константинопольський патріарх, вихователь рим¬
ського імператора Юліана, учасник Нікейського собору 325 р., на якому
захищав Арія та його вчення.
Євтимій Великий (376—477) — християнський аскет, який навернув
до правовір’я багатьох єретиків — несторіан, євтихіан, манихеїв. Його
подвиги оспівано у християнській гімнографії.
Євтихій — 1) основоположник єресі евтихіян, який вважав, що боже¬
ственне поглинуло в Ісусі Христі все людське і плоть його була ілюзорною;
ця єресь була осуджена на Константинопольському соборі (448 р.); 2)
(512 — ?) — константинопольський патріарх, противник антіохійського
богословія і єресі аффартодокетів.
Єздра (середина V ст. до н. е.) — автор Першої книги Єздри, що на¬
лежить до канонічних книг Старого Заповіту. Йому приписуються також
апокрифічні книги Старого Заповіту — Параліпоменон і Неємії. Висту¬
паючи проти безчестя, що вкорінилося в Єрусалимі, Єздра кодифікував за¬
кони Мойсея, викладені в П’ятикнижжі.
Єлеазар — біблійний старозаповітний персонаж, син іудейського пер-
шосвященика Аарона і спадкоємець його сану.
Єлеуфарій — римський папа в 174—180 рр., грек за походженням.
Єлисій — біблійний старозаповітний персонаж; за переказами (III і
IV Книги Царств) — пророк, учень Іллі. Життя його відносять на 850—
800 рр. до н. е.
Єрусалим — місто в Палестині, столиця давньої ізраїльсько-іудейської
держави; вважається священим у християн, іудеїв і мусульман.
Єфіпляни, єфіопляни — за біблійними переказами, племена, які жили
в пустелі на засадах самоуправління, не підкоряючись жодним володарям.
Єфрем — представник патристики IV ст.; у своїх творах виявив обіз-
знаність з елінською міфологією і філософією, а також із тогочасним при¬
родознавством; вважав знання вищим од багатства. В його творах і пропо¬
відях чимало світських елементів.
Щебровський Щенсни (? — 1613) — польський теолог-полеміст, астро¬
лог і педагог, вихованець єзуїтів; полемізував із Яном Лятосом, Стефаном
Зизанієм.
Жолкевський Станіслав (бл. 1547—1620) — польський державний і вій¬
ськовий діяч, письменник, історик ренесансного спрямування; великий
коронний гетьман і великий коронний канцлер з 1618 р.; прихильник ре¬
лігійної толеранції; опікун Петра Могили.
Замойська академія—школа, заснована 1595 р. Яном Замойським у

Пояснення імен та назв
541
Замості; відзначалася високим рівнем навчання, проіснувала до 1784 р,
V ній здобуло освіту чимало українських діячів.
Замойський Томат (1594—-1638) — великий коронний канцлер Речі
Посполитої, син Яна Замойського.
Замойський #н (1542—1605) — великий коронний канцлер Речі По¬
сполитої з 1578 р., великий коронний гетьман з 1581 р.; вождь середньої
шляхти; сприяв посаді на польський трон Стефана Баторія; став його по¬
літичним радником; дбав про зміцнення королівської влади. По смерті Сте¬
фана Баторія підтримував Сігізмунда III Вазу, боровся проти прогабсбур-
зьких тенденцій у його політиці; утвердив зверхництво Речі Посполитої
над Молдавією і Волощиною, боровся із шведами за Інфляндію; протектор
гуманізму.
Замостя — місто на Люблінщині; ренесансна фортеця, закладена
1580 р. Яном Замойським; розбудувалося в 20—30 рр. XVII ст., столиця
маєтностей роду Замойських; торговий і культурний центр.
Захарія — біблійний новозаповітний персонаж; священик єрусалим¬
ського храму, батько Йоана Хрестителя (Предтечі).
Збаразький Крииїтоф — конюший коронний.
Зосима — християнський святий, життя якого традиція відносить де
VI ст. Як розповідає легенда, він# зустрів Марію Єгипетську, котра довгі
роки в Йорданській пустелі спокутувала своє грішне життя; прикривши
її голизну власною одежою, Зосима вислухав Маріїну сповідь і став свід¬
ком її чудес; через два роки він знайшов Марію мертвою і поховав її з до¬
помогою лева, що вийшов з пустелі.
Іаков, Ізраїль — біблійний старозаповітний персонаж, син патріарха
Ісаака і Ревеки, онук патріарха Авраама; родоначальник «дванадцяти
колін» давніх євреїв.
Іезекіїль — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
із книг Старого Заповіту.
Іеремія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Іеремія Транос (? — 1595) — константинопольський патріарх (див.
прим, на с. 47); перебуваючи у Львові, підтримав львівських братчи¬
ків у їхньому зіткненні із львівським православним єпископом Гедео-
ном Балабаном; гостюючи на Україні, Іеремія змістив київського мит¬
рополита Онисифора Дівочку і затвердив на' митрополичій кафедрі
Михайла Рогозу.
Іеремія, князь Чарторийський — представник магнатського роду Чар·
торийських, відомого з XV ст.
Ієронім (бл. 340—420) — теолог і перекладач Біблії з грецької на
латинську мову; походив із Стрідона в Далмації, філософсько-риторичну
освіту здобув у Римі.
Ізмаїл — біблійний старозаповітний персонаж; син Авраама (див. за¬
мітку про Агар на с. 535).
Ізраїль — за Біблією (Книга Буття, гл. 32, ст. 28), ім’я, надане
богом патріархові Іакову і передане останнім своїм нащадкам; ним почали
називатися всі «дванадцять колін Ізраїлевих», а згодом і давньоєврейське
царство.
Іїуй — біблійний старозаповітний персонаж, ізраїльський цар, наста¬
новлений пророком Іллею замість Ахава за божим повелінням.
Іларіон (288—372) — християнський святий, аскет і засновник мс>
настирів; народився біля Гази, вчився в Александрії, перебував в оточенні
Антонія Великого.
Ілля — біблійний пророк; борець проти поганства, яке за часів царя
Ахава почало ширитися між євреями.

542
Пояснення імен та назв
Іллірик, Іллірія — історична область у південно-західній частині Бал-
канського півострова.
Іоаким — антіохійський патріарх; приїхав на Русь 1586 р.; перебу¬
ваючи у Львові, підтвердив новий статус Львівського братства та ідею за¬
снування при братстві школи, спорудження будинків для шпиталю та
друкарні, а також кам'яної церкви.
Іоаникій Великий, преподобний Віфінський (752—846) — зфистиян-
ський святий, був іконоборцем, потім покаявся і пішов у пустиню. Грецький
текст його житія вміщено у «Патрології» Міня (т. 116). У слов'янській Мі-
неї наводиться житіє Іоаникія, запозичене з Метафраста.
Іозія, Осія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
з книг Старого Заповіту.
Іоїль — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг
Старого Заповіту.
Іпатій Потій (1541—1613) — українсько-білоруський церковно-полі¬
тичний діяч, письменник і проповідник, із 1593 р.— володимирський пра¬
вославний єпископ, один із ініціаторів й організаторів Брестської церков¬
ної унії 1596 р., із 1600 р.— уніатський митрополит, автор полемічних тво¬
рів, спрямованих проти православних і протестантів.
Ірод І Великий (бл. 73—4 до н. е.) — іудейський цар із 40 р. до н. е.;
прийшов до влади з допомогою римського війська. У Новому Заповіті йому
приписується винищення немовлят з метою позбутися щойно народженого
месії — Ісуса Христа.
Ісаак — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський патріарх,
син Авраама; батько хотів принести його в жертву богові на знак безумов¬
ного підкорення господній волі, але ангел врятував Ісаака од смерті. Хри¬
стиянські теологи вбачають у жертвоприношенні Авраамом Ісаака про¬
образ жертвоприношення богом-вітцем бога-сина.
Ісайя — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з
книг Старого Заповіту.
Ісбожет, Ііи-Боїиет — біблійний старозаповітний персонаж; син Сау-
ла, ворог Давида; прибічники останнього вбили його уві сні. Оскільки
це сталося всупереч волі Давида, убивць — Рахава і Баана — було чет¬
вертовано.
Ісус Навін — біблійний персонаж, помічник і наступник Мойсея; очо¬
лив завоювання Ханаана для ізраїльських племен; герой старозаповітної
Книги Ісуса Навіна, йому ж приписується й авторство цієї книги.
Ісус Сірах, син Сірахів — за біблійною традицією, укладач збірки
повчальних афоризмів про поведінку людини в різних життєвих ситуаці¬
ях — старозаповітної «Книги Премудрості Ісуса, сина Сірахового».
Ісайя Коптський (? — 1640) — український церковний діяч, право¬
славний єпископ у Перемишлі, Смоленську, Чернігові, з 1631 р,— київ¬
ський митрополит; один із організаторів Київської братської школи;
активний борець проти католицької експансії та унії.
Іуда — біблійний новозаповітний персонаж, один із дванадцяти апо¬
столів — учнів Ісуса Христа, що за тридцять срібників зрадив учителя.
Образ Іуди став уособленням зрадництва.
Іудея — край на півдні Палестини.
Іустин — християнський теолог і філософ, отець церкви; родом із
Самарії; жив у Римі, де бл. 165 р. був замучений; автор грекомовного твору
«Апологія християнства», присвяченого імператорові Антонію Пію.
Йоан (Іван) Вишенський (бл. 1550—після 1620) — відомий україн¬
ський письменник-полеміст; чернець, жив тривалий час на Афоиі; підтри¬
мував тісні зв'язки з українськими братствами.
Йоан Дамаскин (? — бл. 754) — візантійський теолог і поет, родом із

Пояснення імен та назв
543
Дамаску, обстоював перевагу церковної влади над світською, автор твору
«Джерело знання», відомого на Русі вже в X—XII ст.; намагався обгрун¬
тувати православ’я за допомогою філософії, зокрема логіки Арістотеля.
Йоан Богослов — за християнськими переказами, найулюбленіший
учень Ісуса Христа, апостол, автор одного із чотирьох канонічних Єван¬
гелій і Апокаліпсису.
Йоан Златоуст (бл. 347—407) — візантійський християнський пись¬
менник (див. прим. № 1 на с. 54), гострий критик тогочасного візантій¬
ського суспільства; з 398 р.— константинопольський патріарх; помер на
засланні.
Иоан Хреститель, Предтеча — біблійний новозаповітний персонаж,
провістив прихід месії — Ісуса Христа, закликав народ до покаяння і мо¬
рального очищення, охрестив Ісуса та його послідовників у Йордані;
страчений за наказом правителя Галілеї Ірода Антипи.
Йоан Хризостом — див. Йоан Златоуст.
Йоахим та Анна — біблійні новозаповітні персонажі, батьки Марії-
богородиці.
Йов — біблійний персонаж, герой старозаповітної Книги Йова.
Йов (Іван) Борецький (? — 1631) — український церковно-політичний
і освітній діяч; освіту здобув за кордоном, був учителем і ректором Львів¬
ської братської школи. З 1610 р.— священик у Києві, де заснував пара¬
фіяльну школу. 1615 р. за його участю було відкрито Київську братську
школу, в якій він став ректором. З 1620 р. і до смерті — митрополит пра¬
вославної церкви на українських і білоруських землях. Боровся проти
католицизму й унії. Змагався за поширення освіти. Написав і переклав
ряд творів церковного, полемічного і педагогічного змісту; за гіпотезою
М. С. Возняка — можливий автор «Перестороги», одного з найвидатніших
творів української полемічної літератури.
Йонатан, син Саула — біблійний старозаповітний персонаж, герой
битви з філістимлянами; врятував Давида, коли Саул хотів його вбити;
загинув разом із батьком-га братами на горі Гілбоа від філістимлян.
Иона — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
з книг Старого Заповіту.
Йордан — річка в Палестині.
Йофор — біблійний старозаповітний персонаж, медіамський жрець,
син Авраама, тесть Мойсея.
Йосиф Кирилович — ієромонах Києво-Печерської лаври, автор перед¬
мови до Псалтиря, виданого в Києві 1624 р.
Йосиф Прекрасний — біблійний персонаж, син Іакова й Рахілі; через
своїх синів Єфрема і Манасію праотець двох колін Ізраїлевих; сновидець
і тлумач снів.
Йосиф Іудей, Флавій (бл. 37 — ?) — давньоєврейський історіограф, ав¬
тор творів «Іудейська війна», «Іудейські старожитності», «Проти Апіона»
та ін.
• Йосиф Веніамін (Велямін) Рутський (1574—1634) — київський уніат¬
ський митрополит 1613—1634 рр.; письменник-полеміст.
Казимир III Великий — польський король 1333—1370 рр.—із дина¬
стії П’ястів; 1349 р. захопив Галицьку землю і розпочав загарбання Во¬
лині й Поділля.
Казимір IV Ягелончик (1427—1492) — Великий князь литовський з
1440 р. і польський король з 1447 р.; поширив шляхетські права і воль¬
ності на українських і білоруських феодалів.
Каїн — біблійний старозаповітний персонаж, син Адама і Єви; убив
свого брата Авеля.
Кана— місто в Галілеї, неподалік Капернаума.

544
Пояснення імен та назе
Караїми — іудаїстська секта, послідовники якої заперечують автори¬
тет рабінів у визнанні моральних та догматичних істин і тлумаченні закону
Мойсея. Деякими рисами свого віровчення вони близькі до протестантів,
зокрема кальвіністів. Караїми скептично ставляться до релігійних звичаїв
і традицій, спираючись на буквальне тлумачення Біблії. Чимало караїмів
у XVI—XVII ст. жило на Волині.
Кардано Джіроламо (1501—1576) — італійський математик, філософ
і лікар; його натурфілософське вчення близьке до ідей Миколи Кузанського,
одного із найвидатніших мислителів доби Відродження.
Картаген, Карфаген — давнє місто-держава в північній Африці, зго¬
дом римська провінція.
Катіліна Луцій Сергій (бл. 108—62 до н. е.) — римський аристократ,
який 63 р. до н. е. намагався здійснити державний переворот, та Ціцерон
вчасно довідався про це і розкрив його змову у промовах «Проти Катіліни».
Загинув у битві проти консульської армії.
Казима (Казим) Богдан (? — 1638) — козацький сотник, ватажок
повстанського загону під час повстання Павлюка 1637 р., полковник Вій¬
ська Запорізького.
Кипріан (? — 258) — карфагенський єпископ, теолог, закликав хрис¬
тиян до стійкості в часи гонінь за імператора Дакія, полемізував із відступ¬
никами і єретиками, обстоював єдність церкви.
Кипріан (? — 1406) — київський митрополит, за походженням болга¬
рин. Керуючи православним духівництвом то в Росії, то на Україні і в Бі¬
лорусії, прагнув зберегти єдність православної церкви, боровся проти
зловживань єпископів, брав активну участь у виправленні церковних книг.
Кирило — мабуть, ідеться про Кирила Єрусалимського (315—386),
християнського письменника, єрусалимського єпископа.
Кирило Александрійський (бл. 376—444) — александрійський архі¬
єпископ і патріарх, автор трактатів і послань догматичного та полемічного
змісту.
Кирило (Костянтин) (827—869) — християнський першовчитель слов’¬
ян, родом із Солуні; проводив місіонерську діяльність у Моравії й Панно-
нії; створив слов’янську абетку, переклав грецькі церковні книги слов’ян¬
ською мовою; був обізнаний в античній літературі, риториці, математиці,
астрономії, музиці; навчав філософії; за ним закріпилося прізвисько
«Філософ».
Кирило Терлецький (? — 1607) — український і білоруський церков¬
ний діяч; з 1572 р.— єпископ пінський і турівський, з 1585 — луцький і
острозький; один із ініціаторів Брестської церковної унії 1596 р.
Кирило Транквіліон-Ставровецький (? — 1646) — один із провідних
діячів братського руху на Україні, автор «Зерцала богословії» (1618),
«Євангелія учительного» (1619), «Перла многоцінного» (1646). 1626 р.
перейшов в унію; однодумець Касіяна Саковича, котрий захищав Кирила
від звинувачень у єретизмі.
Козьма Маюмський, Єрусалимський — візантійський поет; можливо
брат Йоана Дамаскина; бл. 743 р. став єпископом Майуми в Фінікії.
Коморний, коморчий — селянин, який не має власного наділу землі
і забудування, живучи при інших селянах.
Копинський Ісайя — див. Ісайя Коптський.
Кохановський Ян (1530—1584) — польський поет-гуманіст, твори якого
мали помітний вплив на розвиток гуманістичних ідей на Україні.
Красовський Іван Демидович (? — ?) —львівський крамар, один із
засновників і керівників Львівського братства.
Крез — цар Лідії (Мала Азія), відзначався багатством; його царюван¬
ня відносять на 560—546 рр. до н, е.

Пояснення імен та назв
545
Крозіус — невідома особа.
Ксенофонт (бл. 430 — бл. 355 до н. е.) — давньогрецький історик і
воєначальник, учень Сократа; головні твори: «Похід Юра» («Анабазис»),
«Грецька історія», «Кіропедія», «Спогади про Сократа», «Апологія Сократа»,
«Бенкет».
Лаерцій, Діоген Лаертський з Кілікії (II ст. н. е.) — грецький пись¬
менник, автор «Збірника життєписів і вчень філософів», який впродовж
багатьох віків був популярним джерелом відомостей про античну філо¬
софію.
Лазар — біблійний новозаповітний персонаж, брат Марії і Марфи,
які гостинно приймали Христа; Ісус Христос воскресив Лазаря на четвер¬
тий день після його смерті.
Лари — у римській міфології духи-охоронці домашнього вогнища; пе*
реносно — домашнє вогнище, дім.
Лев І Великий — римський папа в 440—461 рр.
Лев X — римський папа в 1513—1521 рр.
Лев Кревза., Криуша Ржевуський (? — 1639) — білоруський церковний
діяч, архімандрит у Вільно, з 1625 р. смоленський уніатський архієпископ,
автор полемічного польськомовного твору «Оборона унії» (Вільно, 1617).
Левятан, Левіафан — «великий кит», біблійний образ: небесний дра¬
кон, котрий спричинює затемнення Сонця і Місяця; в давньоєврейських
і європейських середньовічних віруваннях — демонічне чудисько.
Липський Андрій (1572—1631) — з 1617 р.— луцький католицький єпи¬
скоп, з 1618—1620 рр.— великий коронний канцлер, з 1622 р.— куяв-
ський, згодом краківський єпископ; організатор шкільництва, письменник.
Ліван — гірська країна на азіатському узбережжі Середземного
моря; славився кедровими лісами, які давали матеріал для спорудження
кораблів.
Лівій Тіт (59 р. до н. е.— 17 р. н. е.)-«— римський історик, автор
«Римської історії від заснування міста».
Лікург (IX ст. до н. е.) — легендарний законодавець Спарти (Давня
Греція), якому приписують найдавніші закони, що визначали державний
устрій, право землеволодіння, військову організацію, систему виховання
молоді тощо.
Лот — біблійний старозаповітний персонаж, племінник Авраама; бог
пощадив його при зруйнуванні грішного міста Содома. Жінка Лотова
порушила заборону дивитись на палаюче місто і перетворилася на соля¬
ний стовп. Дочки Лотові, прагнучи продовжити рід, сп’янили Лота і зачали
від нього синів — Моава і Аммона — родоначальників племен моавитян
і аммонитян.
Людовик XII (1462—1515) — французький король з династії Валуа.
Майже весь час свого правління провів у походах на Італію, намагаючись
заволодіти Міланом, Неаполем та іншими італійськими територіями; воював
із Максиміліаном І — імператором Священої римської імперії, Іспанією,
Венецією.
Лютерани — послідовники лютеранства, протестантського віровчення,
яке виникло в першій половині XVI ст. в Німеччині на основі реформацій¬
них ідей Мартина Лютера (1483—1546). Лютер висунув принцип «виправ¬
дання вірою», згідно з яким «спасіння» досягається не за посредництвом
церкви, не «добрими ділами», а тільки особистою вірою. Лютерани реалізу¬
ють вимогу «дешевої церкви», гранично спростивши обрядність. Вони вва¬
жають, що людська природа зіпсована першородним гріхом, а тому люди
здатні тільки н.а зло і цілком залежні від божого милосердя.
Макарій Тучапський (? — 1549) — львівський православний єпископ
1540—1549 рр.

546
Пояснення імен та назв
Малахія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
із книг Старого Заповіту.
Мамона — у давніх семітів бог багатства; переносно: саме багатство,
земні блага.
Мамоничі Кузьма і Лука (? — ?) — брати, які разом із Петром Мсти-
славцем у середині 1570-х рр. заснували у Вільно друкарню. їхня видав¬
нича діяльність сприяла боротьбі проти єзуїтсько-католицької експансії.
МанасІя — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський цар з
697 р. до н. е., відзначався жорстокістю, переслідував пророків і служи¬
телів Єгови, підтримував ідолопоклонство. При ньому було замучено про¬
рока Ісайю. Потрапивши у полон до ассірійського царя Есаргаддона, Ма¬
насІя покаявся і після повернення на трон намагався спокутувати свої
гріхи (II Параліпоменон, гл. 33, ст. 1—20; IV Книга Царств, гл. 21,
ст. 1—18).
Марія Єгипетська — персонаж християнської агіографії; за перека¬
зами, жила в VI ст. (див. прим, про св. Зосиму на с. 745). Оповіді про неї
набули популярності у фольклорі, мистецтві й літературі.
Марко — за християнськими переказами, учень ап. Петра, автор одного
із чотирьох канонічних євангелій, яке оформилося не раніше середини II ст.
Марс — у римській міфології бог війни, військового «мистецтва».
Матфей — за християнськими переказами, один із апостолів; йому
приписується авторство першого канонічного євангелія; до того, як став
апостолом, був збирачем податей біля Генісаретського озера, що вважалося
найпринизливішим для іудея суспільним становищем.
Махабеорум (Маккавеїв) книги — неканонічні книги Старого Заповіту,
виникнення яких датується II і І ст. до н. е.; назва походить від імені
давньоєврейської родини, члени якої очолювали в 60-х рр. II ст. до н. е.
повстання проти Селевкідів; у цих книгах розповідається про повстання
та зв'язані з ним події.
Мегари — давньогрецьке місто на північному сході Корінфського
перешийку.
Межигірський Спасо-П реображенський монастир — один із найдавні¬
ших східнослов'янських монастирів, заснований 988 р. поблизу Києва.
У XVI—XVII ст. був тісно пов’язаний із Запорізькою Січчю. Його ченці
були священиками на Січі, козаки відписували йому своє майно, старі
запорожці нерідко доживали в ньому віку. В І половині XVII ст. Межи¬
гірський монастир був одним із центрів боротьби проти унії.
Мелетій Александрійський, Мелетій ҐІігас (бл. 1535—1601) — алек-
саидрійський патріарх з 1590 р., активний борець проти католицизму і унії
між східною і західною християнськими церквами. Вчився у Венеції і Па-
дуї, де пройнявся ренесансними настроями. Активно втручався у справи
православної церкви і братського руху на українських і білоруських
землях.
Мефодій (? — 312) — християнський теолог, один із отців церкви,
автор послань, спрямованих проти єресей.
Мефодій (? — ?) — константинопольський патріарх у 842—846 рр.,
родом із Сіцілії. 811 р. патріарх Никифор посилав його до римського папи
Пасхалія І. Згодом його звинуватили у зраді і за наказом імператора Ми-
хаїла Недорікуватого ув'язнили. Зведений на патріарший трон імператри¬
цею Феодорою, Мефодій з метою припинення іконоборських суперечок,
скликав 842 р. собор у Константинополі, на якому було поновлено іконопо-
читаиня.
Михайло Рогоза (Рогоза) (? — 1599) — київський митрополит, один
із ініціаторів Брестської церковної унії 1596 р. (див. також прим, про
Ієремію Траноса на с. 541).

Пояснення імен та назв
547
Міхей — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Мойсей — біблійний старозаповітний персонаж, пророк бога Ягве
і засновник його релігії. За переказами, бог допоміг Мойсею вивести євреїв
із Єгипту, з рабства у фараона, в Ханаан і дав йому на горі Сінай скри¬
жалі з десяттю заповідями. Мойсей став законодавцем стародавніх євреїв.
Йому приписується авторство п’яти книг Біблії, так званого П’ятикнижжя.
Мороховський Іван — львівський міщанин; підтримував львівського
православного єпископа Гедеона Балабана в його боротьбі з діячами Львів¬
ського братства.
Мороховський Ілля (? — 1631) — спершу королівський секретар, зго¬
дом володимирський уніатський єпископ, письменник-полеміст і поет, зок¬
рема автор польськомовного трактату «Паригорія» (Вільно, 1612), спрямо¬
ваного проти «Треносу» Мелетія Смотрицького.
Иавуходоносор II (604—562 до н. е.) — вавілонський цар, жорстокий
гнобитель, провадив загарбницькі війни; приєднав до Вавілонії Сірію, Фі¬
нікію, Палестину; 586 р. його війська пограбували й зруйнували Єру¬
салим.
Наум — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із
книг Старого Заповіту.
Нафан — біблійний старозаповітний персонаж; пророк, сучасник Да¬
вида і Соломона (II Книга Царств, гл. 12; III Книга Царств, гл. І).
Нептун — у давньоримській міфології бог морів.
Нерон Клавдій Цезар (37—68) — римський імператор, відзначався жор¬
стокістю, переслідував християн, захоплювався театральними видовищами
і брав у них участь; вихованець Сенеки.
Нестор — персонаж давньогрецької міфології, цар острова Пілоса,
учасник Троянської війни; відзначався мудрістю, хоробрістю і довголіттям.
Нестарій (? — бл. 450) — антіохійський священик, 428—431 рр.—
константинопольський патріарх, основоположник несторіанства — течії в
християнстві, яка визнавала Ісуса Христа людиною (див. прим. № 21 иа
с. 258). Несторіанство було осуджене як єресь на Ефеському соборі 431 р.
Ной — біблійний старозаповітний персонаж, праведник, врятований
богом від всесвітнього потопу; після потопу через своїх синів Сіма, Хама
та Яфета став продовжувачем людського роду.
Обалковський Варфоломей — комор ник короля.
Олег (? — 912) — давньоруський князь із варягів-норманів, був пра¬
вителем у Новгороді при малолітньому Ігорі; близько 882 рр., вбивши Ас-
кольда і Діра, заволодів Києвом; воював із древлянами й уличами, боровся
проти хозарів, ходив походом на Візантію і примусив греків укласти ви¬
гідний для Русі договір.
Оптатус Мілевітанський (315—386) — єпископ міста Мілета в Нумі-
дії, автор полемічного трактату, спрямованого проти єресі донатистів.
Оріген (бл. 185—253) — християнський теолог-філософ, представник
ранньої патристики, Його філософія — стоїчно забарвлений платонізм,
який він узгоджує з Біблією за допомогою вчення про три смисли — тілес¬
ний (буквальний), душевний (моральний) і духовний (філософсько-містич¬
ний). Творення богом світу Оріген розглядав як акт, що триває вічно.
Він вірив, що врешті наступить повне «спасіння», просвітлення і поєднан¬
ня з богом усіх душ і духів.
Острог — місто на Волині, вперше згадується в Іпатіївському літописі
під 1100 р., у XV— початку XVII ст.— власність князів Острозьких.
У цей час Острог стає одним Із науково-освітніх та ідеологічних центрів
і відіграє визначну роль в боротьбі з окатоличенням і полонізацією україн¬
ського народу·

548
Пояснення імен та назв
Острозький Костянтин-Василь Костянтинович (1526—1608) — волин¬
ський князь, київський воєвода, багатий і впливовий магнат, один із про¬
відних діячів православного табору в боротьбі проти католицької агресії та
унії. Вороже ставився до антифеодального руху, брав активну участь у
придушенні повстань під проводом К. Косинського і С. Наливайка. Водно¬
час для зміцнення свого політичного становища шукав підтримки в демо¬
кратичних колах. З його ініціатив і при його підтримці в Острозі сформу¬
вався гурток православних учених, було засновано школи й дру¬
карні.
Острозький Януш Костянтинович (1554—1620) — син Костянтина-Ва¬
силя Острозького, волинський воєвода, останній представник роду князів
Острозьких.
Павло — в християнській традиції «апостол поган»; не знав Ісуса
Христа в час його земного життя і не належав до дванадцяти апостолів,
але завдяки місіонерсько-богословським здібностям був визнаний за «пер¬
шопрестольного апостола» і «учителя всесвіту». Спершу був запеклим го¬
нителем християн, але згодом прийняв хрещення і почав проповідувати
християнство. За переказами, його стратили з наказу римського імператора
Нерона бл. 65 р.
Падва, Падуя — місто на північному сході Італії, в межах Венеціан¬
ської республіки, відоме навчальними закладами.
Паїсій Сахновський — єпископ пінський.
Палея — пам’ятка легендарно-апокрифічної літератури, виникла
IX ст. у Візантії; викладає біблійні сюжети Старого Заповіту; на Русь про¬
никла через південних слов’ян і користувалася тут популярністю до
XVII ст. Розрізняють Палею Історичну — переклад візантійського оригі¬
налу, який містить скорочений виклад старозаповітної історії до царюван¬
ня Давида, доповнений легендарно-апокрифічними оповіданнями, і Палею
Тлумачну (Толкову), яка виникла на східнослов’янському грунті в XII ст.
і має полемічне спрямування проти іудаїзму та магометанства (див. також
прим, на с. 249).
Палладій, палладіум — святиня, що поширює на кого-небудь своє по-
кровительство чи заступництво. Слово походить від назви статуї давньо¬
грецької богині Паллади-Афіни, яка, за переказом, упала з неба в Трою
і стала оплотом цього міста, аж поки Одіссей не викрав її.
Паракліт, параклет — утішитель, помічник; назва святого духа, яка
зустрічається в Євангелії від Йоана.
Парменід (бл. 540 — бл. 470 до н. е.) — давньогрецький філософ із
Елеї (Південна Італія), засновник елейської школи філософів (елеатів);
його вчення містить елементи наївного матеріалізму й раціоналізму та за¬
родки метафізики як антидіалектики.
Патріархи східні — патріархи східної (православної) церкви — кон¬
стантинопольський, антіохійський, єрусалимський і александрійський.
Пенати — в римській міфології боги-покровителі сім’ї та домашнього
вогнища; переносно: рідний дім, домашнє вогнище.
Пентикостія, пентикостарій — грецька назва п’ятидесятниці, цер¬
ковної служби, яка правиться від великодня до неділі всіх святих; так
називається також богослужбова книга Тріодь Цвітна, яка містить молитво-
слів’я на цей відрізок часу.
Петриці Себастіан з Пільвна (1554—1626) — лікар і філософ; 1613—
1617 рр.— професор медицини в Краківській академії; видатний представ¬
ник ренесансного арістотелізму в Польщі, видавець і коментатор творів
Арістотеля; один із творців польської філософської термінології; займався,
головним чином, етикою, обстоював поміркований раціоналізм і емпіризм;
був схильний до політичних реформ з міщанських позицій.

Пояснення імен та назв
549
Петро — один із дванадцяти апостолів; за євангельською легендою,
Симон, згодом названий Петром (гоецьк. «камінь»), і його брат Андрій
перші стали учнями Ісуса Христа. Католицька церква проголосила Петра
першим єпископом римських християн.
Петровин — персонаж житія св. Станіслава.
Платон Афінський (427—347 до н. е.) — давньогрецький філософ-ідеа-
ліст. Неоплатонізм через представників східної патристики набув поши¬
рення на Україні і був тут популярний до XVII ст. Касіян Сакович поєд¬
нує арістотелізм і платонізм, віддаючи перевагу першому.
И ліній Старший Гай Секунд (23—79) — римський учений, письмен¬
ник, державний і військовий діяч. У 37-томному творі «Природнича історія»,
своєрідній енциклопедії, подає відомості з космографії, астрономії, фізики,
географії, антропології, зоології, ботаніки, мінералогії тощо.
Плотін (бл. 205—270) — давньогрецький філософ-ідеаліст, основопо¬
ложник філософської течії неоплатонізму, яка грунтувалася на вченні
про триєдину сутність іпостасей «єдиного», «розуму» і «душі»; важливого
значення надавав вченню про категорії. Його філософія, як і неоплатонізм
загалом, вплинули на розвиток християнської філософії.
Плутарх (бл. 45—127) — грецький письменник і філософ-мораліст,
належав до Платонівської академії, полемізував із стоїчним натураліз¬
мом і пантеїзмом. Плутарх є автором «Паралельних життєписів», у яких
історична розповідь про видатних греків і римлян підпорядковується мо¬
ральній проблематиці. В основі його етики лежать засади освіти й людино¬
любства, ворожість до аскетизму. Ідеї Плутарха широко використовувались
у філософії Нового часу.
Порфирій (бл. 232 — бл. 304) — давньогрецький філософ, неоплатонік,
проповідував учення Плотіна про три божественні іпостасі; автор полеміч¬
них творів, спрямованих проти християнства; інтерпретатор логіки Арі¬
стотеля, творів Платона; уклав так зване «древо Порфирія» — ілюстрацію
співвідношень між поняттями роду і виду.
Посполита Річ, Річ Посполита — державне утворення взагалі; рес¬
публіка; польсько-литовсько-руське королівство.
Премудрість Соломона — див. Екклезіаст.
Пророки біблійні старозаповітні — інтерпретатори давньоєврейської
історії, які намагалися своїми повчаннями утримувати народ в побожності
й правопорядку; кожного з них бог нібито уповноважив до виявлення своєї
волі. Великі пророки: Ісайя, Ієремія, Езекіїль, Даниїл. Малі пророки:
Осія, Іоїль, Амос, Авдій, Йона, Міхей, Наум, Аввакум, Софонія, Аггей,
Захарія, Малахія. їм приписується авторство відповідних книг Старого
Заповіту.
Протосингелович — Лукаш Беринда, син Памви Беринди, оскільки
останній був удостоєний звання протосингела.
П'ятидесятниця—християнське свято трійці, яке відзначається на
п'ятдесятий день після великодня.
П'ятикнижжя — перші п’ять книг Старого Заповіту — Буття, Вихід,
Левіт, Числа, Второзаконня — авторство яких приписується Мойсею.
Рахіль — біблійний старозаповітний персонаж, дочка Лавана Арамея-
нина, сестра Лії, жінка Іакова; одна із чотирьох праматерів (Єва, Сарра,
Рахіль, Лія) стародавніх євреїв.
Ревекка — біблійний старозаповітний персонаж, жінка Ісаака, мати
близнят Іакова й Ісаава.
Равенна ~ місто в північній Італії, на узбережжі Адріатичного моря;
в часи раннього Середньовіччя — визначний центр християнської куль¬
тури.

550
Пояснення імен та назв
Рогатинець Іван Кузьмич (? — ?) — український громадський, полі¬
тичний діяч, один із засновників Львівського братства та його старшина
в 1588, 1590, 1596—1597 рр.; брат Юрія Рогатинця.
Рогатинець Юрій (Георгій) Кузьмич (? — бл. 1608) — український
громадсько-політичний діяч, один із засновників та керівників Львівського
братства, учасник Брестського православного собору 1596 р.; за гіпотезою
І. Франка — можливий автор «Перестороги», видатного твору української
полемічної літератури.
Сагайдачний, Конаиіевич-Сагайдачний Петро (? — 1622) — гетьман ре¬
єстрового козацтва, вихованець Острозької школи; очолював успішні ко¬
зацькі походи проти турків і татар, зокрема в 1607, 1608, 1614, 1615,
1616 рр.; у Хотинській війні очолив козацьке військо (після скинення з
гетьманства Якова Бородавки). Провадив компромісну політику щодо
уряду Речі Посполитої; брав участь у московському поході 1618 р. У 1620 р.
пропонував російському цареві прийняти козаків на службу. Сприяв від¬
новленню у 1620 р. православної ієрархії на Україні і в Білорусії.
Дбав про розвиток української культури. Вступив із усім Військом
Запорізьким до Київського братства. Заповів своє майно Київському
і Львівському братствам. Помер від рани, яку дістав у битві під
Хотином.
Сова — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський цар, онук
Хуша, син Раами; його плем’я жило поблизу Персидської затоки.
Салоніки — місто в Греції, порт на Егейському морі.
Самоель, Самуїл — біблійний пророк. Йому приписується авторство
кількох старозаповітних книг (Книги Самуїла, Книги Руф, Першої і Другої
Книги Царств).
Самсон — біблійний старозаповітний персонаж, герой, наділений над¬
природною силою, джерелом якої було його волосся. Філістимлянка Даліла,
ставши коханкою Самсона, остригла його сонного і, позбавивши цим сили,
віддала на поталу своїм одноплемінцям.
Сапаліус Христофор — професор філософії в Краківській академії
на початку XVII ст.
Сарра — біблійний старозаповітний персонаж, жінка Авраама, мати
Ісаака, родоначальника євреїв.
Саул — біблійний старозаповітний персонаж, перший ізраїльсько-
іудейський цар (II ст. до н. е.). Був поставлений на царство з божої волі;
згодом бог відступився од нього; військо Саула було розбите філістимля¬
нами, а він сам зі своїми трьома синами загинув.
Светоній Транквілл Гай (бл. 70—160) — римський історик; з його
творів до нашого часу дійшли «Життєписи дванадцяти цезарів» (від Юлія
Цезаря до Домініціана).
Свіда, Суда — візантійський етимологічний і тлумачний словник ен¬
циклопедичного характеру, який .продовжує традиції античності; виник
бл. X ст. Особа укладача невідома. Що означає слово «Свіда», неясно.
З часів Відродження вважали, що «Свіда» — ім’я автора, але в XX ст.
цю думку піддано сумніву.
Секгнет — мабуть, Сегед, місто на півдні Угорщини.
Сенека Луцій Анней (бл. 5 ст. до н. е.— 65) — римський поет, філософ-
стоїк, автор трагедій і філософських трактатів.
Серафими — ангельський чин, найвищий в небесній ієрархії.
Сила — біблійний новозаповітній персонаж, один із сімдесяти апосто¬
лів; разом із апостолом Павлом поширював християнство; за переказами,
був сгіископом в Коринфі, де й помер.
Симонід Кеоський (559—460 до н. е.) — давньогрецький поет-лірик.
Федр присвятив йому байку «Про Симоніда». Про його сни писав Ціцерон

Пояснення імен та назв
551
(Цицерон. Философские трактати.— М., 1985,—С. 213, 292), Валерій
Максим та ін.
Сігізмунд І Старий (1467—1548) — король польський і великий князь
литовський з 1506 р.
Сігізмунд II Август (1520—1572) — польський король, формально з 1529,
а фактично з 1548 р., великий киязь литовський з 1529 р.; син Сігіз-
мунда Старого і Бони; намагався дотримуватися віросповідної толеранції
і не допускати релігійних зіткнень; протегував мистецтву і науці, про¬
довжуючи культурну політику своїх батьків.
Сігізмунд III Ваза (1566—1632) — король Речі Посполитої в часи
Петра Конашевича-Сагайдачного — з 1587 р., Швеції, — з 1592—1598 рр.;
син шведського короля Яна III і польської королеви Катерини Ягеллонки;
зміцнював королівську владу і впроваджував абсолютизм за іспанським
зразком; спілкувався з папством і Габсбургами; змагаючись за шведський
трон, втягнув Річ Посполиту у тривалі війни зі Швецією (1563—1621); втру¬
чання в російські справи призвело до воєн з Росією (1592—1667); підтримка
Габсбургів викликала війну з Туреччиною; оточував себе єзуїтами, за його
правління розвинулася контрреформація, було проголошено Брестську
унію; боровся зі шляхетською опозицією; переніс столицю із Кракова до
Варшави; був знавцем і протектором мистецтва, особливо музики; як ме¬
ценат відіграв помітну роль у розвитку мистецтва раннього барокко.
Сінай-гора — пагорб в Єрусалимі, на якому первісно розвивалося це
місто; за Біблією — місце, на якому відбулося спілкування Мойсея
з богом.
Сіон — пагорб у Єрусалимі; за Біблією, місцезнаходження резиденції
царя Давида; переносно: «дім бога Ягве», «царство боже на землі і на небі»;
за біблійною традицією, Сіоном іменується царство боже як на землі, так
і на небі, і, відповідно, християнська церква.
Сіф — біблійний персонаж, один із синів Адама і Єви.
Сіцилійська монархія — державне утворення, що охоплювало острів
Сіцілію і південну Італію, існувало протягом XVI—XIX ст.
Скалігср Джуліо Чезаре (1484—1558) — французький філолог і філо¬
соф доби Відродження; автор першої наукової латинської граматики, теоре¬
тик поезії, зокрема драматичної; коментатор творів Арістотеля, Теодорета,
Гіппократа.
Скіпетр — жезл, що символізує державну владу, одна з регалій мо¬
нарха.
Слов*янія — Словенія.
Сократ (бл. 470—399 до н. е.) — давньогрецький філософ, основопо¬
ложник діалектики як уміння ставити питання й знаходити на них відповіді
в ході розмови чи диспуту; його вчення лягло в.основу формальної логіки.
Соломон — ізраїльський цар (993—953 до н. е.), син Давида; зміцнив
свою державу; побудував розкішний храм Єгові в Єрусалимі; уславився
мудрістю; йому приписується авторство кількох старозаповітних книг
Біблії, зокрема Пісні Пісень, Книга Премудрості, Притч та ін.; у талму¬
дичній літературі із Соломоном пов’язана безліч легенд, сюжети яких
перейшли до арабів, а від них у середньовічну Європу.
Сорока — місто Сороки в Молдавії.
Сафонія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї
з книг Старого Заповіту.
Софроній (? — бл. 644) — єрусалимський патріарх, теолог, противник
монофізитства, автор численних творів релігійно-догматичного змісту, зок¬
рема Соборного послання VI вселенського собору, яке містить вчення про
трійцю, про втілення бога-слова і доводить єдність іпостасей (всупереч Не-
сторію) і двоїстість єства (всупереч Євтихію).

552
Пояснення імен та назв
Спалато — італійська назва міста Спліта на хорватському узбережжі
Адріатичного моря.
Спангенберг Йоан (XVI ст.) — західноєвропейський учений, автор
книги «Питання трівіуму, тобто питання граматики, діалектики і риторики,
вибрані Йоаном Спангенбергом із книг найученіших мужів нашого часу
для навчання молоді», яка неодноразово видавалася в Польщі, зокрема
1544—1552 рр. у Кракові. Вибрані місця з неї були використані для
створення трактату про силогізм, який мав доповнювати «Діалектику»
Йоана Дамаскина, де вчення про силогізм викладено занадто коротко.
Спиридон (? — 348) — християнський святий, народився на Кіпрі; за
благочестиве життя був обраний тріміфунтським єпископом; мощі його
було перенесено в Константинопіль, потім у Сербію і на острів Корфу,
де їх бачив Василь Григорович-Барський.
Станіслав (1030—1079) — польський святий, народився у Галичині,
навчався в Гнезно і Парижі, став краківським єпископом; був убитий з
наказу короля Болеслава Хороброго за те, що відлучив його від церкви;
вважається покровителем Польщі.
Старий Заповіт — частина Біблії; книги його складалися між XII
і II ст. до н. е. давньоєврейською та арамейською, а частково грецькою
(доби еллінізму) мовами.
Стефан — біблійний новозаповітний персонаж, архідиякон, першому-
ченик; його страта спричинилася до переходу у християнство Савла, який
став апостолом Павлом. Історію його життя викладено в Діяннях апостолів
(гл. б і 16). Вибраний в число перших семи дияконів церкви, він як осві¬
чений еллініст, сміливо й переконливо проповідував Євангеліє та пере¬
можно вів диспути про віру. Фанатики звинуватили Стефана в богохуль¬
стві і за допомогою фальшивих свідків домоглись його засудження на
смерть. Стефан вперше ясно сформулював ідею вселенського християнства,
яку згодом проповідував апостол Павло, котрий юнаком був серед свідків
Стефаиової страти.
Стефан — римський папа 253—257 рр.
Стефан Баторій (1533—1586) — польський король з 1576 р. відносно
толерантний щодо православ’я.
Стефан Зизаній, Кукіль (бл. 1570 — бл. 1610) — український письмен¬
ник полеміст і проповідник, брат Лаврентія Зизанія. Родом із Галичини.
Був проповідником Львівського і Віленського братств, учителем Віден¬
ської братської школи. Автор «Катехизису», «Казання святого Кирила
патріарха єрусалимського о антихристі». Проти його творів виступали не
лише католицькі, а й православні теологи.
Стилбон — згадується у Плінія (Натур, іст., кн. 7, р. 53).
Табор, Фавор — гора в*Галілеї, на схід від Назарету; місце чуда Пре¬
ображення Ісуса Христа: за євангельською легендою, під час молитви
на цій горі лице Христа просвітліло, одяг став білим, а з хмари пролунав
голос божий: «Сей є син мій возлюблений; його слухайте!» (Лука» гл. 9,
ст. 35).
Тантал — персонаж давньогрецької міфології, син Зевса, лідійський
цар, батько Ніоби; багатій, котрий вихвалявся своїм багатством, боги по¬
карали його за це вічною мукою голоду й спраги: він мав стояти у воді,
занурений по шию, а найспокусливіші овочі звішувалися із гілля над
його головою; коли він нахилявся напитися, рівень води спадав, а коли
сягав по овочі, гілки підіймалися вгору.
Тезей — персонаж давньогрецької міфології, афінський герой і цар;
один із його подвигів полягав у тому, що він зумів зорієнтуватися в лабі¬
ринті чудовиська Мінотавра, розмотуючи клубок ниток, що його дала йому
дочка Мінотавра Аріадна.

Пояснення імен та назв
553
Теодорет, Феодорет (бл. 393 — бл. 465 н. е.) — єпископ міста Кіррос
у Сіпії, християнський письменник, автор догматичних, апологетичних
і екзегетичних творів, «Історії церкви», «Історії ченців» та ін.
Теофан, патріарх єрусалимський і всієї Палестини.
Теофілакт (XI—XII ст.) — болгарський архієпископ. Його епістоляр¬
на спадщина — багате історичне джерело. Головний твір — «Коментар на
Євангеліє», популярний серед українських полемістів XVI—XVII ст.
Теофраст, Феофраст (бл. 370 — бл. 288 до н. е.) — давньогрецький
філософ, найвидатніший представник перипатетичної школи, друг, співро¬
бітник і послідовник Арістотеля, по смерті останнього — схоларх Лікея.
Частину творів Теофраста втрачено. В логіці він прокладав шлях стоїцизму,
в фізиці відходив од телеологізму в бік детермінізму, в етиці висував на
перший план поняття природи; його концепція релігії (благочестя) є вер¬
шиною античної гуманності, вона заперечувала криваві жертвоприношення
і виходила з визнання спорідненості всього живого.
Тертуліан Квінт Септимій Флорес (бл. 160 — після 220) — християн¬
ський письменник, автор творів з теології, філософії, етики, права.
Тір — місто в Лівані, сучасний Сур.
Товіт — ім’я батька і сина, героїв біблійної старозаповітної Книги
Товіта (поч. II ст. до н. е.). Це казкова повість про те, як архангел Рафаїл
з божої волі рятує від злигоднів родину Товітів. Дія відбувається у VIII ст.
до н. е.
Тразіменське озеро — озеро в східній Етрурії (нині — Лаго ді Перу-
джа).— Біля нього Ганнібал у 217 р. до н. е. дюзбив військо Гая Фламіиія
Непота, римського полководця в часи другої Пунічної війни. Ці події опи¬
сано Тітом Лівієм, Луцієм Целієм Антипатром та іншими; їх згадує Ціцерон
у книзі «Про природу богів», яка, мабуть, була безпосереднім джерелом
Касі я на Саковича.
Требник — православна богослужбова книга, яка містить молитви, що
стосуються треб (священих дій, котрі чинить священослужитель на прохан¬
ня вірних) і викладає порядок їх чинення.
Унія — об’єднання православної і католицької християнських церков
на умовах визнання православною церквою зверхності римського папи
при збереженні своїх обрядів і богослужіння. Укладались; 1) Ліонська
унія (ухвалена 1274 р. на 2-му Ліонському соборі, але не прийнята у Ві¬
зантії та осуджена Константинопольським собором 1285 р.); 2) Флорентій¬
ська унія (ухвалена 1439 р. на Флорентійському соборі, але не прийнята
у Візантії і на Русі та осуджена на Єрусалимському соборі 1443 р.); 3) Брест¬
ська унія 1596 р., нав’язана українцям і білорусам Ватіканом та урядом
Речі Посполитої (офіційно скасована 1946 р.).
Фабентін Микола — невідома особа.
Фалес, Талес (бл. 625 — бл. 547 до н. е.) — давньогрецький філософ-
матеріаліст, один із семи мудреців, основоположник античної і пізнішої
європейської філософії. Твори його не збереглися. За переказами, началом
всього вважав воду. До гномів (висловлювань), йому приписуваних, нале¬
жить формула-заклик: «Пізнай самого себе».
Феб — епітет Аполона, давньогрецького бога сонця, покровителя ми¬
стецтв.
Фома, Фома Аквінський (1225—1274) — святий, середньовічний хри¬
стиянський теолог і філософ-схоласт; відійшов од платонівського напрям¬
ку, який панував до нього у європейській філософії, і в основу своєї докт¬
рини поклав християнізоване вчення Арістотеля. На твори Фоми Аквін-
ського посилається Касіян Сакович, переважно тоді, коли Аквінат ближче
підходить до природничого витлумачення явищ, ніж його попередники.
Фортуна — у римській міфології богиня щасливої долі, талану.

554
Пояснення імен та назв
Фульгенцій Фабій Планціад Клавдій Гордіан (468—533) — християн¬
ський письменник, родом із Африки, чернець і єпископ в Тунісі; автор трак¬
татів історіографічного та теологічного змісту; цікавився тлумаченням
міфології; проповідував проти аріанства.
Херовими, херувими — ангельський чин, другий, після серафимів
у небесній ієрархії.
Химера — в грецькій міфології чудовисько, породжене Єхидною і Ті-
фоном, яке спустошувало країну; мало три голови — лев’ячу, козячу
і зміїну. Химеру вбив Беллерофонт, піднявшись у повітря на крилатому
коні Пегасі.
Хірам — біблійний старозаповітний персонаж, тірський цар, сучасник
Давида і Соломона; сприяв Соломонові у спорудженні храму, постачаючи
йому будівельний матеріал, робітників і золото.
Хоривська гора, гора Хорив— інша назва гори Сі най.
Цезар Август (63 до н. е.— 14 н. е.) — римський імператор, родич
Гая Юлія Цезаря; до 44 р. носив ім’я Гая Октавія, з 44 — Гая Юлія Цезаря
Октавіана, з 27, ставши імператором,— Цезаря Августа.
Цербер — за давньогрецькою міфологією, триголовий пес, охоронець
входу до підземного царства мертвих.
Ціцерон Марк Тулій (106—43 до н. е.) — римський політичний діяч,
оратор і письменник, автор філософських та риторичних трактатів, промов,
листів; виразник ідей стоїцизму.
Чарторийський Іеремія — польський магнат, представник князівського
роду литовського походження, відомого з XV ст.
Числа — четверта книга біблійного П’ятикнижжя, яка описує блукан¬
ня євреїв у пустелі, коментуючи їх правовими приписами.
ІЇІева — біблійний старозаповітний персонаж, син Іоктана, онук Евера,
родоначальник племені савеїв, яке жило на півдні Аравії.
Шииіковський Мартин — ксьондз, потім краківський єпископ, 1617 р.
видав індекс заборонених книг.
Шебреське предграддя — поселення перед Шебреською брамою дав¬
нього Замостя.
Юдиф — головний персонаж біблійної старозаповітної книги Юдиф,
яка розповідає про подвиг єврейки Юдифи: вона проникла до табору ассі-
рійців, що облягли євреїв, і відтяла голову їхньому вождю Олоферну, чим
викликала панічний жах в ассірійському таборі.
Юліан, Флавій Клавдій Юліан — римський імператор 361—363 рр.;
намагався відродити «поганство», за що був прозваний Відступником.
Юлій II, Джуліано делла Ровере (1443—1513) — римський папа, ак¬
тивізував діяльність інквізиції, підтримував «відьомські процеси», прова¬
див політику, спрямовану на зміцнення і розширення папської держави,
втручався в італійські війни 1494—1559 рр.
Юстиніанове право—норми римського права, кодифіковані за імпера¬
тора Юстиніана у Візантії 529—534 рр. з метою закріплення необмеженості
імператорської влади і зміцнення рабовласництва (див. прим. № 14 на
с. 441).
Ягелло, ЯгайАО (бл. 1348—1434) — Великий князь литовський в 1377—
1392 рр. і король Речі Посполитої з 1386 р. під іменем Владислава II; родо¬
начальник династії Ягеллонів.
Яфет — біблійний старозаповітний персонаж, один ів синів Моя;
його нащадками, за Біблією, є європейські народи, в тому числі слов’яни.

ДОДАТОК ДО ТВОРУ К. САКОВИЧА
«АРІСТОТЕЛЕВСЬКІ ПРОБЛЕМИ
АБО ПИТАННЯ ПРО ПРИРОДУ ЛЮДИНИ»
Твори ректора Київської братської школи К. Саковича «Арісто¬
телевські проблеми або питання про природу людини» та «Трактат про ду¬
шу» були знайдені автором цих рядків 1977 р. у бібліотеці ім. Оссолінських
(ПНР, Вроцлав). Оскільки у виявленому примірникові першої з названих
праць бракувало багатьох сторінок, в тому числі титульної, ми звернулись
до наших польських колег — доктора філософських наук, професора Лєха
Шуцького та доктора філологічних наук, професора Ришарда Лужного,
з проханням допомогти в пошуках неушкодженого примірника книги. На
жаль, їхні зусилля не дали позитивних наслідків: у Національній бібліо*
теці у Варшаві, яка має зведений каталог стародруків усіх бібліотек кра¬
їни, знайдений примірник значився як єдиний. Його назва була написана
від руки на першій сторінці, що правила водночас за обкладинку.
Та ось у серпні 1987 р. під час короткочасного службового відрядження,
до Польщі в тій же бібліотеці ім. Оссолінських нам пощастило випадково
виявити ще один примірник першої з названих праць К. Саковича. В цей
час книга «Пам’ятки братських шкіл на Україні», у якій вміщувався наш
переклад цієї праці, вже була передана до друку у видавництво АН УРСР
«Наукова думка». У перекладача праці К. Саковича не залишилось іншого
виходу, як дати відсутні сторінки у першому примірнику твору К. Сако¬
вича додатком. Хоч це і створює певні незручності для читача, але він вже
зможе ознайомитись із повним текстом праці К. Саковича. Цим ми великою
мірою завдячуємо директорові бібліотеки ім. Оссолінських професору, до¬
ктору Янушу Альбіну, який сприяв оперативній передачі нам фотокопій
потрібних матеріалів. Висловлюємо йому щиру й глибоку вдячність.
Ознайомлення із другим примірником згаданої праці К. Саковича ви¬
явило, що насправді, як це видно з першої сторінки друкованого тексту
другого примірника, твір називається «Проблемата або Польські питання
про природу людини». Це означає, як і сам Сакович дає зрозуміти у перед¬
мові, що спочатку твір був написаний іншою мовою, можливо, латиною,
книжною українською тощо і лише згодом перекладений на польську.

556
Додаток
Якщо порівняти підпис Касіяна Саковича під присвятою до цього
твору з присвятою до «Трактату про душу» (1625 р.), де він себе вже нази¬
ває ченцем грецької релігії, то це свідчить, що 1620 р. він був ще світською
ЛЮДИНОЮ.
Дуже цікавим є кінець присвяти, відсутній у першому примірникові.
Тут перераховуються поруч з Лаврентіем Древинським, волинським чаш¬
ником, відомим захисником православної вірн і культури українського
народу, чимало інших українських шляхетних родів, яким автор хотів
присвятити свою книгу. Очевидно, це були однодумці Л. Древинського,
хоч окремі представники даних родів на той час перейшли до кальвінізму
або католицизму. На особливу згадку заслуговує рід Загоровськнх. Відо¬
мий заповіт Василя Загоровського, який, опинившись 1576 р. у татарському
полоні, дав настанови щодо виховання й освіти своїх синів. Вдова Василя
Маруша Збаразька-Загоровська ревно боролася проти унії, зокрема з Іпа-
тіем Потієм, Андрій Загоровський чинив опір наступові католицизму, а
Ієроним Загоровський, відданий в науку до єзуїтів, написав твір «Мопііа
ргіуаіа Зосіеіаііз Уези» (Приватна пересторога Товариства Ісуса), що
вперше був надрукований 1614 р. Цей, один із найвидатніших антиєзуїт-
ських памфлетів був перекладений мало не на всі європейські мови і ви¬
давався десятки разів Ч Він набув такого широкого розголосу, що його
не міг не знати К. Сакович.
Щодо дальшого тексту» то знайдені сторінки другого примірника під¬
тверджують думку, що провідним рушієм усіх відправлень людини, її дій
і вчинків К. Сакович вважає природу. Людина постає перед читачем як
складна система, всі органи і функції якої підпорядковані певній природ¬
ній мірі і гармонії, пов’язані численними зв’язками і взаємодіями, пору¬
шення яких спричиняє хворобу і смерть. Звичайно, всі ці відправлення
і зв’язки зображаються за допомогою понять і уявлень, які сучасна наука
вже давно спростувала як неправильні чи примітивні. Однак вони станов¬
лять безперечний інтерес для історії науки, не лише філософії, а й біоло¬
гії та медицини ще й тим, що засвідчують наявність у творах вітчизняного
автора ідей, близьких до тих, які висловлювали гуманісти Відродження
на Заході Європи.
В. Ніник
КІНЕЦЬ ПЕРЕДМОВИ, БЕЗ ПАГІНАЦІЇ
{9] ...одні пішли служити Речі Посполитій і взяли
на себе обов’язки ротмістрів. Інші проводять свій
час при сенаторських і гетьманських дворах, набу¬
вають потрібної для шляхтича політичної досвіченості
1 ТагЬіг Ніегопіш 7аЬого\у$кі і іе§о Мопііа ргіуаіа //
ТагЬіг Υ, Агіапіе і каіоіісу.— \Уаг5га\уа, 1971.— 5. 172—202.

Додаток
557
і сподіваються, що з божою поміччю через вправи,
послуги, просування по службі для них будуть відкри¬
ті ворота почестей. Але вже підсумовуючи мою мову
і повертаючись до взятої на себе обіцянки, присвячую,
офірую і віддаю Вам, вельможний пане, людину,
складену з тіла та душі і вміщену в цю малу книжку,
а разом з Вами й іншим ласкавим панам, волинським
мешканцям: ясновельможним панам князям Четвер-
тинським, князям Пузинам, князям Воронецьким,
вельможним панам Гуле-//вичам, панам Поті ям, панам [іо]
Загоровським та всім Вашим друзям і сусідам, з якими
будь для мене милостивим паном і добродієм. На твою
доброзичливу прихильність з найнижчими послугами
щиросердно віддаюсь, у Кракові, року 1620.
Вашої вельможності, мого ласкавого
добродія найнижчий слуга Калікст
Сакович.//
ПРОБЛЕМАТА, і
АБО ПОЛЬСЬКІ ПИТАННЯ
ПРО ПРИРОДУ ЛЮДИНИ
РОЗДІЛ І
ПРО ЛЮДСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ
Пишання: Чому всі тварини мають обличчя, схиле¬
не до землі і лише людина піднесена обличчям до неба?
Відповідь І: Бо так сподобалося богові. Однак, хоч
ця відповідь правдива, проте недосконала, бо так легко
можна було б відповісти на всі питання. //
Відповідь II: Тому що кожний ремісник, звичайно, 2
перший свій виріб робить найгірше, а потім другий і
третій уже краще і досконаліше. Так і господь бог
створив перших тварин низькими і похиленими, а
коли створював людину, то вже зробив її досконалішою
і з піднятим обличчям. Та ця відповідь нічого не варта,
бо позбавляє бога доброти і досконалості, а він завжди
має силу зробити речі цілком досконалі.
Відповідь III. Оскільки між усіма іншими тварина¬
ми лише одна людина призначена до царства небесного,
то через це має і постать, піднесену до неба, щоб, нех¬
туючи земними речами, думати про небесні. //

558
Додаток
3 Відповідь IV: Оскільки людина подібна ангелам і
за образом божим створена, то до ангелів і бога має
бути оберненою.
Відповідь V: Оскільки людина є μικροκόσμος (мік-
крокосмом), малим світом, який має спільність з усіма
створеними на світі речами: так, у бутті вона має
спільність з камінням, у житті — з елементами, у від¬
чутті — з тваринами, в розумі — з ангелами і цим
розумом перевершує всіх тварин, то слушно, що, бу¬
дучи їхнім паном, має звернене до неба обличчя.
Відповідь VI: Кожна річ повинна мати таку постать,
яка цій речі потрібна: так, небо через те, що обертаєть¬
ся по колу, є круглим, вогонь же піднімається прямо
4 вгору і йому // властива пірамідальна фігура. Тому
й людина, що має тільки дві ноги, на котрих ходить,
іншою бути не могла, лише випростаною.
РОЗДІЛ II
ПРО ВОЛОССЯ
Питання: Чому всі тварини мають на голові волос¬
ся і звідки воно походить?
Відповідь: Волосся є оздобою голови і мозку. Бо
бачимо, що ті, у яких голова наче коліно — дуже
негарні. До того ж голова, коли б не носила на собі
цього прикриття, мусіла б немало терпіти від соняч¬
ного жару. А народжується волосся з грубих випару¬
вань, що виходять через шкіру з головної рідини...
7 Питання: Чому жінки мають довше волосся, ніж
чоловіки?
Відповідь І: Вони мають тому довге волосся, що у
них короткий розум, як то говориться в народному
прислів’ї. Але це жарт і грубість. Природна ж і власна
причина полягає в тому, що жінки мають більш хо¬
лодне і вологе тіло, ніж чоловіки. А оскільки волосся
народжується з вологи, то для цього жінки мають у
собі більше вологої матерії і повинні мати довше во¬
лосся. В цьому легко можемо пересвідчитись. Коли у
жінок затримується плин місячних, вологість мозку
в той час збільшується і волосся прибуває. Оскільки
затримується та вологість в середині і особливо
а таігісе (материнській утробі), то йде з низу до го¬
лови.

Додаток
559
Звідти говорить А1-//Ьегіиз Ма§гш5 (Альберт Вели- 8
кий), що коли б волосся жінки, що терпить від місячних,
закопати в гній, то з нього б народився вуж, або отруй¬
на змія.
Відповідь II. Оскільки жінки не мають вусів і бо¬
роди, то та матерія, з якої б вони мали утворитись
перетворюється на волосся голови.
Питання: Чому одні люди мають волосся м’яке,
а інші жорстке?
Відповідь: Бо шкіра в одних товща і м’якша, а в
інших—твердіша, в одних ніжна, в інших груба,
тому й волосся, що проходить через грубішу шкіру,
стає твердішим, а те, що через ніжнішу,— тоншим.
Надто, коли шкіра відкрита, то в той час через неї вихо¬
дить багато вологи і // волосся від надміру вологи ро- 9
диться твердим. А де шкіра щільніша, там через неї
виходить менше вологи, і тому народжується більш
м’яке і ніжне волосся. І це свідчить, як сказав ще
Арістотель, що жінки мають м’якіше і хвилястіше во¬
лосся, ніж чоловіки, через холодність, що їм властива
від природи і перебуває в них замкненою і стислою.
Відповідь II: Тому, що холеричні люди мають гру¬
біше і твердіше волосся, ніж люди іншої тілобудови.
Це є наслідком їх гарячості, через яку їхня шкіра
дуже пориста і тому швидко заростає, що засвідчує
й Арістотель, мовлячи: тварини, які мають грубішу
шерсть, є сміливішими, бо волосся таке від холери, а
холера чинить сміливими і схильними до сварок. // Нег- 11
ри і холерики найчастіше мають кучеряве волосся. При¬
чиною ж прямого волосся є велика вологість, яка тягне
його прямо до низу. Про це свідчить те, що жінки рідко
мають кучеряве волосся, бо в них панує надмірна во¬
логість і мале тепло.
Питання: Чому жінки не мають бороди?
Відповідь: Тому що вони мають мало тепла, як і
деякі чоловіки, що схожі на жінок. Ці чоловіки з
тієї ж причини, тобто через прохолодність комплекції,
бувають без бороди і вусів.
Питання: Чому у повішених і померлих у гробі ро¬
сте волосся?
Відповідь: Тому що мозкова вологість, яка й після
смерті довго зберігається, обертається у випарування
і клуби диму, з яких потім // народжується во- 12
лосся.

560
Додаток
Питання: Чому на підборідді волосся цупкіше і
чим більше хто його голить, тим воно робиться все
грубілим?
Відповідь: Тому, що чим більше з якого місця во¬
лосся забереш, тим швидше воно туди надходить.
Внаслідок цього, коли частіше голиш волосся, то туди'
тим більше збирається вологи, яка продукує цупке
волосся.
Питання: Чому жінки мають більш ніжне і красиве
тіло, ніж чоловіки?
Відповідь: Бо у жінок усі грубі й надмірні вологи
виходять через місячні виділення, а у чоловіків —
залишаються. Про це свідчить і те, що у жінок рідко
йде кров з носа і нечасто у них бувають нариви чи
13 короста, // бо та матерія виходить через соромітні
органи. І навпаки, можна побачити, що у деяких жі¬
нок похилого віку, біля 50 років, з’являється борода,
бо в них ці виділення припиняються.
Питання: Чому серед усіх тварин лише людина
сивіє, а іноді й передчасно?
Відповідь: Тому, що сивина походить із флегми,
яка, будучи білою, робить білим і волосся. А через
те, що у людини мізок є найвологішим і найфлегма-
тичнішим, як про це вже говорилось, то вона лише одна
із усіх тварин сивіє, а особливо природним способом
у старості. Тоді зменшується природне тепло і у лю¬
дини з флегми більше народжується сивини, ніж у
попередні роки, коли вона була молодшою і гарячі-
14 шою. // Але коли людина сивіє не в похилому, а в мо¬
лодому віці, то природа сама надмір флегми з середини
припроваджує до шкіри. Може сивіти людина й через
п’янство або через турботи й клопоти в неї збільшуєть¬
ся сивого волосся; звідки й цей латинський вірш:
Сига іасії сапоз, яиа тиіз Ьо-
то поп ЬаЬеі аппоз
Турботи псують волосся сивиною,
Коли літ людина ще не відчуває
Згадує Зсаіідег. Ехегсіїаі [іопіз], 312 (Скалігер.
Збірник вправ, 312) про одного в’язня, який через
страх смерті настільки був опечалений, що, проси¬
дівши в тюрмі лише одну ніч, від жаху тієї ж ночі
посивів. Коли про це повідомили князя Мантуанського
Франциска Гонзагу, який кинув його до в’язниці,
підозрюючи у заговорі проти //

Додаток
561
РОЗДІЛ III 18
ПРО ГОЛОВУ
Питання: Що собою є голова?
Відповідь: Голова — найважливіша і найвища час¬
тина тіла, кругла, знаходиться над шиєю, є місцем
або житлом обох чуттів.
Питання: Чому людина має круглу голову?
Відповідь: Тому що така кругла фігура може най¬
більше в собі вмістити, подібно до того, як і світ є
круглястим і все в собі вміщує. А оскільки голова має
в собі великий мозок і всі чуття, то також мусить бути
округлою, щоб усе те в собі вміщувати.
Питання: Чому голова є не точно круглою, а трохи
видовженою?
Відповідь: Щоб три здібності душі, які перебувають 19
у голові, були краще розділені, скажемо, що фантазія
спереду, на чолі, йізсигзизабо розумування—в сере¬
дині, пам’ять — на потилиці. Але про ті три сили:
загальне чуття, обличчя, фантазію, пам’ять будемо
говорити у трьох книжках другої частини, у «Трак¬
таті про душу», а зараз, не марнуючи часу, перей¬
демо до інших питань.
Питання: Чому голова з усіх боків зміцнена кіст¬
ками?
Відповідь: Уже раніше ми сказали, що голова є най¬
важливішою частиною тіла, в якій міститься мозок
та інше, тому належало натурі, щоб цю найголовнішу
частину забезпечити доброю амуніцією, аби її будь-що
пош-// кодити... 21
приносять їй хвороби. А ті хвороби бувають або від
надмірного п’янства, або від нестравлення якоїсь
грубої їжі, або й від затриманої флегми у шлунку,
що часто спричиняє головний біль.
Питання: Чому жінки частіше страждають від го¬
ловного болю?
Відповідь: Бо вони терплять від місячних виділень,
із яких виникають нечисті і заразні випарування або
дими. Силуючись піднятися вгору, вони вражають
голову болем.
Питання: Чому мозок є білим?
Відповідь: По-перше, тому, що є холодним, а хо¬
лод — мати білизни, в чому можна переконатись на
снігу і льоді, а матір’ю гарячності є чорнота і обго-

562
Додаток
22 рання. // По-друге, він є білим для того, аби відбивати
у собі подібності всіх фарб. А білизна до цього най¬
більше здатна, до неї кожна інша фарба може без
зусилля пристати, так само, як і біла вовна раніше і
легше фарбується, ніж чорна.
Питання: Чому всі [органи] чуття є вологими?
Відповідь: Бо там є мозок, що є троном усіх чуттів,
від якого всі чуття народжуються. І для того, щоб
ретельніше відправлятись, вони розташовані поблизу
нього.
Питання: Чому при пошкодженні серця або мозку
людина не може жити?
Відповідь: Бо серце і мозок є два органи, найголов¬
ніші для збереження життя. І коли одне з них буде
81 пошкоджене //...
[Дру]га, що око є вологішим і водянистішим за
природою. І як вода є прозорою, так і око.
Питання: Чому деякі звірі народжуються сліпими
як цуценята, левенята, кошенята?
Відповідь: Бо такі звірі ще не цілком дозріли і в
них не відбувається повного наслідку, до якого веде
споживання їжі. Протилежне спостерігаємо на ластів¬
ках: коли б їх хтось у гнізді позбавив очей, то в них би
виросли інші, через те що від природи вони народ¬
жуються досконалішими і довершенішими.
Питання: Чому жінки, що терплять від плину
місячних, коли дивляться на дзеркала, то псують їх
і забруднюють?
Нет (Те саме). Друге [питання] подібне до першого.
Чому Василіск поглядом вбиває людей? //
32 Відповідь на І питання: Ті жіночі виділення є за¬
разливими за своєю природою, бо.й чоловік від такої
жінки заражається, і плід, зачатий у той час, буває
нездоровим. І такі речі, шаесЬіз а їешіпіз роггесіае
іп запіега іасіипі (уражені жіночими виділеннями,
стають нездоровими). Навіть і дерева, тим покроплені,
стають безплідними, а трава — висихає. В той час та¬
ким жінкам і до віна йти не годиться. І та ж причина
зумовлює й те, що цими нечистотами заражені духи і
тих жінок й очі їх наповнюються вологою, а часом і
кров’ю. Тому й проміння, що виходить з їхніх очей,
буде нечистим і шкідливим, бо річ чисту й поліровану
нечистотою оскверняють, дзеркала бруднять, а залі¬
зо — псують іржею.

Додаток
563
Відповідь на II питання: Василіск, будучи отруй¬
ним, рів-//но... 117
...говорим, від серця в ньому кохається.
РОЗДІЛ XVI
ПРО ПЕРСА
Питання: Чому перса ростуть на грудях?
Відповідь: Щоб поблизу від серцевого тепла пере¬
травлювалась і дозрівала та груба кров, із якої ви¬
робляється молоко для годування дітей. Коли б вона
не була перетравленою, то приносила б смерть діткам,
що ЇЇ споживають, бо та рідина, з якої походить моло¬
ко, є дуже отруйною.
Питання: Чому у жінок перса ростуть поблизу
грудей, а в інших тварин низько?
Відповідь: Для набуття від грудей більшого тепла,
потрібно було розмістити перса від них якнайближче,
щоб за допомогою цього тепла з крові місячних могло
вироблятися молоко // А оскільки в четвероногих тва- 118
рин відділено молочні залози від грудей, то зроблено
це ради передніх ніг, якими б тварина не могла ходити
через їх заваду. Однак для жінки, яка є прямоходя-
чою, вони, перебуваючи на грудях, не чинять жодної
перешкоди.
Питання: Чому жінки мають більші перса, ніж
чоловіки?
Відповідь: Бо до більшої справи потрібне більше
начинання, а оскільки справою жінок є годувати і ви¬
ховувати дітей, чого чоловіки не роблять, то вони по¬
винні мати й більші перса.
Питання: Які перса дають кращу їжу, великі чи
малі?
Відповідь: Ліпшими є малі, бо в малих більше зо¬
середжено тепла, вони є міцнішими і дають більший
наслідок, однак//ще кращий—середні, бо кожна П9
поміркована річ є кращою за природою.
Питання: Чому біля тринадцяти або чотирнадцяти
років у дівчаток починають набухати перса?
Відповідь: Бо в тому віці у них починаються мі¬
сячні виділення, і їхні перса, що з породжуючим
лоном мають велике сопзепзиз (узгодження), певну час¬
тину тих місячних виділень, з котрих природа, як з

564
Додаток
якоїсь матерії, звикла робити молоко, посилає до пер¬
сів і тому вони збільшуються.
Питання: Чому у тих жінок, що викинули плід,
перса м’якшають?
Відповідь: Бо на той час природа, вже не маючи
потреби вирощування плоду, не посилає до них крові
для виробництва молока. //
120 Питання: Чому вагітна жінка, коли має більшу
і твердішу праву грудь, народжує сина, а коли ліву —
дівчинку?
Відповідь: Тому що чоловік (як з цим погоджуються
всі медики) зачинається в правому боці живота, а
жінка — в лівому. Отже туди і їжа йде, де зачинається
дитя, і робить більшою грудь.
Питання: Що потрібно знати про молоко вагітної
жінки, що з’являється перед пологами?
Відповідь: Воно свідчить про слабість плоду в жи¬
воті, бо є знаком того, що плід не добре харчується і
не притягує до себе належної поживи. Через це при¬
рода й видаляє її геть. І навпаки, коли груди вагітної
121 жінки є тверді, // то це означає, що плід перебуває
в доброму стані.
Питання: Чому жінка має лише дві груді, а інші
тварини — вісім і десять, як свиня чи собака?
Відповідь: Бо жінка звичайно має лише одне дитя,
для якого достатньо молока в обох грудях, а часом
і в одній вистачає, а названі звірі за один раз мають
по кілька виплодів, тому й для годування їх природа
дала більше грудей.
Питання: Чому під час вагітності жінки мають
тверді перса, а в інший час — м’які?
Відповідь: Бо в той час у них припиняються місячні
виділення і чимала частина тієї затриманої вологи
122 йде до персів і їх наповнює. // Де і спричиняє їхню
твердість.
Питання: Чому коли молоко вагітної жінки водя¬
нистіше, вона народить дочку, а коли густіше —
сина?
Відповідь: Бо жінки, які народжують дочок, мають
менше тепла і не можуть так добре приготувати моло¬
ко, а ті, що народжують синів, є гарячішими і через
те тепле молоко густішає. Адже бачимо, що кожна річ,
чим більше перебуває біля вогню, тим більше робиться
густою.

Додаток
565
Питання: Чому молоко є білим, хоча походить з
червоної крові?
Відповідь: Це спричиняється виварюючим теплом.
Адже і м’ясо в горщику і печеня на рожні, коли їх
приставляють до вогню, червоні, а коли звариться й
спечеться, то будуть білими. II...
Відповідь: Бо шлунок розтягується від вкладених 139
у нього потрав і, навпаки, звужується, коли є голод¬
ним. До звужування і розтягування найбільш здатні
оболончасті і жилуваті тіла, як це бачимо на міхурах.
Бо коли його надути, то він витягується, а коли ви¬
пустити дух, то звужується.
Питання: Як шлунок перетравлює?
Відповідь: Почасти своїм природним теплом пере¬
травлює, почасти через прилеглість до інших теплих
органів, які зігрівають його не інакше, як обкладений
вугіллям казан. Таким органом особливо є печінка,
яка лежить над ним і щедро позичає йому своє тепло.
Питання: Що треба думати про тих, хто по обіді
мерзне в руки і ноги?
Відповідь: II То є доброю ознакою сильного трав- 140
лення, бо все тепло збігається в середину, до шлунка
і тому зовнішні органи, мерзнуть від зменшення тепла.
Через це погано зразу ж по обіді думати про щось
важке, працювати, вчитись, бо тепло, подавшись за
думками до голови або до працюючих органів, залишає
шлунок й спричиняє в ньому нестравність. Внаслідок
цього голова наповнюється випаруванням й обтя¬
жується. Тут панове студенти хай так прямо не розу¬
міють, що їм по обіді шкідливо було б учитись. Тут
мовиться ішшейіаіе (безпосередньо). Після обіду, ні
трохи не відпочивши, погано відразу ж учитись і пра¬
цювати. Але маємо вернутись до поміркованої перерви
і відпочинку, а потім і до наук приступити. Однак
найкращий час для наук зранку за И...

566
ЗМІСТ
Передмова 5
Історичні документи братств 13
Шкільні статути 37
О воспитаніи чад (1609 р.) 49
О осмихь частехі слова 56
Йоана Дамаскина діалектика, або Логіка 73
Трактат із логіки Й. Спангенберга в перекладі А. М. Курбського
(«Діалектика») 142
Анонім. ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ 170
Г. Т. Душевник 180
Кирило Транквіліон-Ставровецький. Уривки з прозових та віршованих
творів філософського змісту 207
Анонім. Похвала мудрості 261
Анонім. Промови 265
Марк Антоній Господневич (Де-Домініс). Послання до єпископів
християнської церкви 275
Мелетій Смотрицький. Лямент на похорон Л. Карповича .... 295
Йов Борецький та інші. Протестація 313
Анонім. Совітованіє о благочестіи 328
Арістотелівські проблеми або питання про природу людини з додат¬
ком передмов весільних і похоронних обрядів, складених Каллі-
стом Саковичем 337
Трактат про душу, написаний велебним отцем Касіяном Саковичем 443
Лабіринт, або заплутана дорога... написана Хомою Євлевичем . . . 513
Пояснення імен та назв 534
Додаток 555

Научное издание
Академия наук Украинской ССР
Институт философии,
Институт общественнмх наук
Памятники
философской культури
украинского народа
ПАМЯТНИКИ
БРАТСКИХ
ШКОД
НА УКРАИНЕ
(конец XVI — начало XVII ст.)
Текстьі и исследования
Подготовка к изданию и комментарии
НИЧИК БАЛЕРИН МИХАЙЛОВНЬІ,
КРЕКОТНЯ ВЛАДИМИРА ИВАНОВИЧА,
НИМЧУКА ВАСИЛИЯ ВАСИЛЬЕВИЧА и др.
На украинском язнке
Киев, издательство «Наукова думка»
Оформлення художника А. В. Косяка
Художній редактор Р. /. Калиш
Технічний редактор /. Λί. Лукашенко
Коректори В. Λί. Божок, 0. С. Улезко
ІВ 9003
Здано до набору 02.03.88. Підп. до друку. 06.10.88.
Формат 84X108/32. Папір друк. № 1. Гарн. літ. Вис. друк.
Ум. друк. арк. 29,82. Ум. фарбо*відб. 29,82. Обл.-вид. арк, 31,27
Тираж 1260 прим. Зам, 8—328. Шиа 6 крб. 60 коп.
Видавництво «Наукова думка».
262601 Київ 4, вул. Рєпіна, 3.
Віддруковано з матриць Головного підприємства республіканського виробничого
об'єднання «Поліграфкнига». 252057 Київ-57, вул. Довженка/ 3 на Київській книжко·
вій фабриці «Жовтень». Київ, вул. Артема, 25.

ПІ5 Пам’ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI —
початок XVIII ст.): Тексти і дослідження / АН УРСР.
Ін-т філософії, Ін-т сусп. наук; редкол.: В. І. Шинкарук
та ін.— Κ.: Наук, думка, 1988.— 568 с.: іл.—(Пам’ятки
філос. думки укр. народу).
Ι5ΒΝ 5—12—000017—7 (в опр.): 6 крб. 60 к. 1260 прим.
«Пам’ятки братських шкіл на Україні» є першою із книг серії
«Пам’ятки філософської культури українського народу», що вий¬
дуть друком у видавництві «Наукова думка». До книги вміщено
деякі Історичні документи братств, витяги з тих навчальних посіб¬
ників, які використовувалися у братських школах, оригінальні та
перекладні твори діячів братств.
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться
історією вітчизняної культури.
П 0м1!(У.8800 КУ-1-25-88 ББК 87·3 <2Ук>