І-  к.  В  А  С  Ю  Т  А
 СОЦІАЛЬНО-
 ЕКОНОМІЧНІ
 ВІДНОСИНИ
 НА  СЕЛІ
 ЗАХІДНОЇ
 УКРАЇНИ
 ДО
 ВОЗЗ’ЄДНАННЯ
 (1918—1939)
 ЛЬВІВ
 ВИДАВНИЦТВО  ПРИ  ЛЬВІВСЬКОМУ
ДЕРЖАВНОМУ  УНІВЕРСИТЕТІ
ВИДАВНИЧОГО  ОБ’ЄДНАННЯ  «ВИЩА  ШКОЛА»
1978

9(У)2(Заі  Уц
В20
 Социально-экономические  отношения  на  селе  Западной
Украины  до  воссоединения  (1918—1939)  В  а  с  ю  т  а  И.  К.
 Львов,  издательское  объединение  «Вища  школа»,  1978,
с.  192.  (На  украинском  языке).
 У  монографії  на  основі  великого  фактичного  та  архівно¬
го  матеріалу  висвітлюється  соціально-економічна  історія
західноукраїнського  села,  дається  розгорнута  картина
розвитку  аграрного  капіталізму  і  здійснення  буржуаз-
но-поміщицької  земельної  реформи  на  Західній  Україні,
грунтовно  розкривається  класове  розшарування  та  ста¬
новище  селянства.  Аргументовано  показані  соціальні
й  політичні  передумови  возз’єднання  Західної  України
з  Українською  Радянською  Соціалістичною  Республі¬
кою.
 Призначена  для  викладачів  вузів,  учителів,  студентів,
пропагандистів.
 Табл.  26.
 Рецензенти:
 докт.  іст.  наук  В.  В.  Грабовецький,
докт.  іст.  наук  Я.  П.  Кісь,
канд.  іст.  наук  П.  В.  Михайлина
 Редакція  суспільно-політичної  і  філологічної  літератури
 10604—21? 	1  77 	© 	Видавниче  об’єднання
 М225(04)—78 	61 	{~п 	«Вища  школа»,  1978

Вступ
 Велика  Жовтнева  соціалістична  революція  —  головна  подія
XX  ст.—  відкрила  нову  епоху  всесвітньої  історії  —  епоху  краху
капіталізму  і  революційного  переходу  людства  до  соціалізму
і  комунізму.  Вона  ознаменувала  історичний  поворот  у  долі  на¬
родів  нашої  країни  і  «дала  змогу  всім  пригнобленим  народам,
народам,  які  борються,  побачити  і  свою  грядущу  перемогу»  К
 Перемога  Великого  Жовтня  знаменувала  докорінний  перелом
в  історії  і  українського  народу,  який  разом  з  іншими  народами
на  чолі  з  російським  пролетаріатом  піднявся  на  штурм  буржу¬
азно-поміщицького  ладу.  Завдяки  перемозі  соціалістичної  рево¬
люції  український  народ  створив  суверенну  національну  дер¬
жаву  —  Українську  Радянську  Соціалістичну  Республіку
і  в  сім’ї  рівноправних  народів  Союзу  PCP,  у  спільній  боротьбі
їх  за  революційну  перебудову  суспільства  повною  мірою  роз¬
крив  свої  творчі  сили,  «здобув  і  здобуває  великі  перемоги  в  бу¬
дівництві  комунізму»  2.
 Відзначаючи  40-річчя  возз’єднання  Західної  України  в  єди¬
ній  Українській  Радянській  державі,  трудящі  республіки,  як
і  всієї  Країни  Рад,  правомірно  звертають  свій  погляд  до  історич¬
ного  минулого,  щоб  у  порівнянні  з  ним  зрозуміти  велич  здобуто¬
го  за  шістдесят  років  після  перемоги  Великого  Жовтня,  законо¬
давчо  закріпленого  в  новій  Конституції  СРСР,  і  перспектив,
накреслених  XXV  з’їздом  КПРС  на  майбутнє,  в  усій  повноті
побачити  переваги  радянського  соціалістичного  способу  життя.
«Під  зорею  Жовтня,—  підкреслив  В.  В.  Щербицький,—  україн¬
ський  народ  возз’єднав  усі  свої  споконвічні  землі  в  єдиній  соціа¬
лістичній  державі.  Це  був  глибокий,  революційний  поворот
у  долі  населення  західноукраїнських  земель,  поворот  від  соці¬
ального  і  національного  гноблення,  безправ’я  і  відсталості  до
свободи  і  всебічного  прогресу»  3.
 1 	Про  60-ту  річницю  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції.  По¬
станова  ЦК  КПРС  від  31  січня  1977  року.  К.,  Політвидав  України,  1977,  с.  4.
 2 	Матеріали  спільного  урочистого  засідання  ЦК  КП  України  і  Верховної
Ради  Української  PCP,  присвяченого  50-річчю  утворення  Союзу  Радянських
Соціалістичних  Республік.  К.,  Політвидав  України,  1972,  с.  17.
 3 	Щербицький  В.  В.  Під  ^раїюром  Жовтня  —  до  нових  звершень.
Доповідь  на  урочистому  засіданні  ЦК  Kdrni&pïiï  України  і  Верховної  Ради
Української  PCP,  присвяченому  60-рГччю  прбголбії^нйя  Радянської  влади  на
Україні.—  «Комуніст  України»,  1978,  №  1,  с.  19.
 З

Наукова  і  політична  актуальність  вивчення  аграрної  історії
Західної  України  посилюється  ще  й  тим,  що  українські  буржу¬
азно-націоналістичні  фальсифікатори  з  різних  так  званих  націо¬
нальних  організацій  на  Заході,  перекручуючи  історичну  істину,
і  зараз  не  перестають  поширювати  антинаукові  теорії  «єдиного
потоку»  в  розвитку  української  нації,  її  «безкласовості»  і  «без-
буржуазності».  Логічним  наслідком  такої  грубої  фальсифікації
історії  є  рішуче  заперечення  ними  класової  боротьби  україн¬
ського  селянства  в  досліджуваний  період,  глибоких  соціально-
економічних  і  політичних  передумов  для  соціалістичних  перетво¬
рень  в  економіці  і  культурі  цього  краю.
 Радянськими  істориками  зроблено  чимало  в  науковій  роз¬
робці  історії  західноукраїнських  земель  до  возз’єднання.  У  світ
вийшли  ряд  монографій  і  статей,  у  яких  висвітлюються  окремі
питання  досліджуваної  теми.  Так,  чимало  даних  про  соціально-
економічне  становище  західноукраїнського  селянства  міжвоєн¬
ного  періоду  наведено  у  працях  С.  І.  Аладкіна  «Аграрні  відно¬
сини  на  Західній  Україні  (1919—1939  pp.)».  Автореф.  канд.  дис.
(Львів,  1951);  А.  Г.  Бойка  «Становище  селян  Західної  України
в  панській  Польщі  (1919—1939  pp.)».  Автореф.  канд.  дис.
(Львів,  1951);  М.  К.  Ізасюти  «Нариси  історії  колгоспного  бу¬
дівництва  в  західних  областях  Української  PCP»  (К-,  1962);
В.  Ю.  Маланчука  «Торжество  ленінської  національної  політики»
(Львів,  1963);  Й.  Д.  Черниша  «Комуністична  партія  України  —
організатор  соціалістичних  перетворень  на  селі  в  західних  об¬
ластях  УРСР  (1939—1958  pp.)»  (Львів,  1963)  та  ін.  Окремі  пи¬
тання  аграрної  історії  краю  міжвоєнного  періоду  розглядаються
в  колективних  монографіях  «Історія  селянства  Української
PCP»,  т.  2  (К-,  1967)  і  «Торжество  історичної  справедливості»
(Львів,  1968).  Революційно-визвольній  боротьбі  селянства  Захід¬
ної  України  присвячена  монографія  автора  цієї  праці  «Селян¬
ський  рух  на  Західній  Україні  в  1919—1939  pp.»  (Львів,  1971).
 У  згаданих  дослідженнях  радянських  істориків  на  основі
аналізу  значного  фактичного  матеріалу  зроблено  чимало  вис¬
новків  та  узагальнень  з  ряду  питань,  однак  у  них  не  дано  повної
картини  розвитку  аграрного  капіталізму,  всебічно  не  розкриті
соціально-економічні  відносини  у  поміщицькому  господарстві,
шляхи  і  особливості  буржуазної  аграрної  еволюції,  розвиток
сільськогосподарської  кооперації,  масштаби  аграрного  пере¬
населення  та  форми  його  прояву  в  умовах  західноукраїнського
села,  ряд  аспектів  економічного  гніту  селянства  буржуазно-по¬
міщицькою  державою,  монополіями,  лихварями.  Потребують
глибшого  вивчення  за  різними  показниками  і  ступінь  та  особли¬
вості  класової  диференціації  селян.
 4

Певний  вклад  у  висвітлення  окремих  соціально-економічних
і  правових  питань  теми  внесли  й  праці  польських  аграрників-
марксистів.  Серед  них  слід  відзначити  монографію  Ч.  Мадай-
чика  «Буржуазно-поміщицька  аграрна  реформа  в  Польщі
(1918—1939)»  (Варшава,  1956),  присвячену  аналізу  земельної
реформи  в  Польщі,  проте  і  вона  не  розкриває  всіх  умов  та  особ¬
ливостей  буржуазного  реформування  аграрних  відносин  на  за¬
хідноукраїнських  землях.
 Зміни  землеволодіння  різних  груп  селян  міжвоєнної  Польщі
досліджуються  у  монографії  М.  Мєшчанковського  «Аграрна
структура  міжвоєнної  Польщі»  (Варшава,  1960).  Однак,  пере¬
більшивши  ступінь  розвитку  аграрного  капіталізму,  зокрема
в  південних  (галицьких)  воєводствах  Польщі,  вчений  залишив
поза  увагою  боротьбу  двох  шляхів  буржуазної  аграрної  еволю¬
ції  і  її  вплив  на  аграрну  структуру  селянських  господарств.
Групування  ж  господарств  лише  за  розміром  землеволодіння
(без  урахування  інших  показників)  не  дало  йому  змоги  всебічно
розкрити  соціально-економічну  еволюцію  села  у  20—30-х  роках.
 Висвітленню  правових  аспектів  історії  сільських  наймитів
присвячена  й  монографія  А.  Айненкеля  «Правове  становище  сіль¬
ськогосподарських  робітників  в  Польщі  (1918—1939)»  (Варша¬
ва,  1962).  У  повоєнні  роки  в  ПНР  вийшло  у  світ  чимало  інших
праць,  серед  них  дві  частини  четвертого  тому  «Історії  Польщі»,
котрі  якоюсь  мірою  проливають  світло  і  на  історію  західно¬
українського  села.
 Вивченням  економіки  буржуазно-поміщицької  Польщі  займа¬
лися  й  польські  буржуазні  історики  та  економісти,  у  працях
яких  міститься  значний  фактичний  матеріал  з  різних  аспектів
аграрної  історії  Західної  України.  Але  всім  їхнім  роботам  вла¬
стива  спільна  тенденція:  виправдати  колонізаторську  політику
польських  панівних  класів  на  західноукраїнських  землях  та  її
наслідки.  Антинаукова  методологія  досліджень  та  суб’єктивізм
авторів  позбавляли  можливості  проникнути  в  класову  суть  со¬
ціально-економічних  процесів  на  селі.
 У  буржуазній  історико-економічній  літературі  Польщі  відбу¬
валася  дискусія  про  переваги  різних  господарських  типів  у  сіль¬
ському  господарстві,  яка,  по  суті,  об’єктивно  відбивала  бороть¬
бу  навколо  шляхів  проведення  буржуазної  аграрної  реформи.
Пропоміщицькі  погляди  в  літературі  відстоювали  3.  Людкевич,
Т.  Бжеський,  В.  Станєвич  та  інші  вчені  й  публіцисти.  Обгрун¬
товуючи  економічну  необхідність  існування  великих  поміщи¬
цьких  маєтків  і  прусський  шлях  розвитку  аграрного  капіталізму,
вони  виступали  проти  земельної  реформи  і  допускали  тільки
добровільну  парцеляцію  частини  земель  поміщиків  для  інтенсифі¬
 5

кації  їхнього  господарства.  Навпаки,  польські  буржуазні  аграр¬
ники  (В.  Грабський,  Ф.  Буяк,  Л.  Бігеляйзен  та  ін.),  зважаючи  на
реальну  можливість  капіталістичної  еволюції  села  на  базі  селян¬
ського  господарства,  в  страху  перед  аграрною  революцією  висту¬
пали  поборниками  проведення  буржуазних  аграрних  реформ.
 Буржуазні  аграрники  Польщі,  силкуючись  спростувати  марк¬
систсько-ленінську  аграрну  теорію  і  практику  соціалістичних
перетворень  у  радянському  селі,  на  матеріалах  тогочасної  аграр¬
ної  історії  Польщі  і  Західної  України  прагнули  показати  еконо¬
мічні  переваги  дрібного  господарства  над  великим  і  таким  чи¬
ном  довести  правомірність  антинаукових  теорій  «стійкості»
дрібноселянського  господарства,  «нівелювання»  селянства  та  ін¬
ших  реакційних  вигадок.  Цим  «теоріям»,  зокрема,  присвячені
праці  В.  Стися  «Здрібнення  селянських  земель  в  колишньому
австрійському  заборі  1787—1931  pp.»  (Львів,  1934)  і  «Взаємо¬
залежність  розвитку  селянської  сім’ї  і  її  господарства»  (Вроц-
лав,  1959),  написані  з  позицій  мальтузіанства  на  основі  вибір¬
кових  статистичних  даних  20  сіл  Галичини.
 З  позицій  злісної  антирадянщини  розглядають  ці  питання
сучасні  американські  і  західноєвропейські  фальсифікатори  істо¬
рії  України  і  Польщі  В.  Аллен,  С.  Менінг,  Дж.  Армстронг,
Д.  Мортон,  Р.  Саллівант  та  ін.  Ці  апологети  капіталізму,  тен¬
денційно  ідеалізуючи  становище  Західної  України  під  окупацією
буржуазно-поміщицької  Польщі,  з  усіх  сил  намагаються  довести
безпідставність  боротьби  трудящих  цього  краю  за  возз’єднання
в  єдиній  Українській  Радянській  державі,  повторюють  фаль¬
шиву  вигадку  про  «незаконність»  Радянської  влади  в  західних
областях  Української  PCP.  З  огляду  літератури  видно,  що  у  на¬
уковій  розробці  історії  західноукраїнських  земель  є  ще  немало
слабо  вивчених  і  не  висвітлених  питань.  До  них  слід  віднести
і  соціально-економічну  історію  села  Західної  України  останнього
двадцятиліття  перед  возз’єднанням  її  з  Українською  PCP.
 Наше  дослідження  присвячене  цілому  комплексу  питань,
пов’язаних  із  розвитком  аграрного  капіталізму,  державної
аграрної  політики,  економічного  і  політичного  становища  селян¬
ства  Західної  України  на  першому  етапі  загальної  кризи  капі¬
талізму,  яка  значною  мірою  визначала  соціально-економічні  і  по¬
літичні  процеси  в  західноукраїнському  селі.  Автор  поставив  та¬
кож  перед  собою  завдання  дослідити  глибокі  економічні  основи
союзу  робітничого  класу  і  трудящого  селянства,  соціально-по¬
літичні  передумови  возз’єднання  Західної  України  з  Радянською
Україною  і  наступного  революційного  оновлення  цього  краю.
 Методологічною  основою  для  написання  монографії  послу¬
жили  твори  класиків  марксизму-ленінізму.  Зокрема,  застосу¬
 6

вання  праць  В.  І.  Леніна  про  аграрний  капіталізм  в  аналізі
соціально-економічних  процесів  у  західноукраїнському  селі  дало
змогу  визначити  глибину  та  особливості  розвитку  в  ньому  капі¬
талізму,  простежити  різні  аспекти  його  соціально-економічної
еволюції,  дослідити  класове  розшарування  селянства  і  визначити
передумови  двох  соціальних  воєн  на  селі.  «Одна  —  загальнона¬
родна  боротьба  за  свободу  (за  свободу  буржуазного  суспіль¬
ства),  за  демократію,  тобто  за  самодержавство  народу,  друга  —
класова  боротьба  пролетаріату  з  буржуазією  за  соціалістичну
побудову  суспільства»4.  Стосовно  західноукраїнського,  як
і  польського,  села,  перша  соціальна  війна  означала  загально¬
демократичну  боротьбу  селян  проти  напівфеодальних  поміщи¬
ків,  друга  —  класову  боротьбу  в  самому  селянстві,  тобто  бо¬
ротьбу  сільських  іпролетарів  і  напівпролетарів  у  союзі  з  міським
пролетаріатом  проти  куркульства  і  всієї  буржуазії.
 Для  вивчення  багатьох  питань  досліджуваної  теми  велике
значення  мають  рішення  Комінтерну,  ВКП(б),  КП(б)У  і  КПП,
а  також  матеріали  з’їздів  і  конференцій  КПЗУ,  періодичні  ви¬
дання  КПП  та  КПЗУ.
 Важливим  джерелом  для  дослідження  соціально-економіч¬
них  процесів  на  селі,  аграрної  політики  уряду  та  інших  питань
є  численні  статистичні  збірники,  що  видавалися  Головним  ста¬
тистичним  управлінням  Польщі.  Чимало  матеріалів  цих  видань
тенденційні  і  неточні,  а  тому  вимагають  критичного  аналізу
і  доповнення  іншими,  більш  вірогідними  даними.  Урядову  ста¬
тистику  значною  мірою  доповнюють  статистичні  відомості
публікацій  Пулавського  сільськогосподарського  інстититу,  Ін¬
ституту  економіки  східних  земель  Польщі,  Інституту  соціальної
економіки  та  ін.  Матеріали  усіх  цих  видань  не  позбавлені  тен¬
денційності  в  групуванні  статистичних  даних,  оскільки  за  їхніми
«середніми»  цифрами  часто  губляться  відмінності  між  різними
соціальними  верствами  села.
 При  дослідженні  аграрної  історії  широко  використані  неопуб-
ліковані  матеріали  різних  установ,  що  займалися  сільським  гос¬
подарством,  а  саме:  відділів  землеробства  і  аграрних  реформ
воєводських  управлінь,  Державного  сільськогосподарського
банку,  Господарського  товариства  Східної  Малопольщі,  воє¬
водських  і  повітових  арбітражів,  товариства  «Сільський  госпо¬
дар»,  Львівської  землеробської  палати  та  ін.,  документи  яких
зберігаються  у  фондах  державних  архівів  західних  областей
УРСР.  їхні  відомості  разом  із  опублікованими  даними  стати¬
стики  становлять  основну  джерельну  базу  монографії.
 4 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  11,  с.  267.
 7

Розділ  1
 ЗАГАЛЬНА
 ХАРАКТЕРИСТИКА
 РОЗВИТКУ
 КАПІТАЛІЗМУ
 В  СІЛЬСЬКОМУ
 ГОСПОДАРСТВІ.
 ПРОВЕДЕННЯ
 БУРЖУАЗНО-
 ПОМІЩИЦЬКОЇ
 АГРАРНОЇ
 РЕФОРМИ

Земельна  реформа  1919—1925  pp.
і  здійснення  її  на  Західній  Україні
 Сільське  господарство  Західної  України  після  скасування
панщини  ставало  дедалі  більше  торгово-підприємницьким,  капі¬
талістичним.  Проте  розвиток  капіталістичних  відносин  на  селі
гальмувався  колоніальним  становищем  і  загальним  низьким
рівнем  промислового  розвитку  краю,  а  також  значними  залиш¬
ками  феодалізму,  властивими  сільському  господарству  не  тіль¬
ки  Західної  України,  а  й  усієї  Польщі.
 В  основі  феодально-кріпосницьких  пережитків  було  поміщи¬
цьке  землеволодіння.  За  даними  загального  перепису  1921  p.,
у  Польщі  ЗО  тис.  поміщиків  належало  47,3%  всієї  землі,  тоді
як  2,1  млн.  господарств  сільської  бідноти  —  лише  14,8%  1.  Зо¬
середження  великих  масивів  землі  у  жменьки  поміщиків  і  зе¬
мельний  голод  трудящого  селянства  —  ось  що  зумовлювало
гостроту  аграрної  проблеми  післявоєнної  Польщі,  особливо  на
окупованих  нею  українських  та  білоруських  землях.
 У  селянському  землекористуванні  було  чимало  й  інших  за¬
лишків  феодалізму.  Особливо  дошкуляли  селянам  черезсмужжя
і  вузькосмужжя.  Від  попередньої  епохи  залишилися  дещо  моди¬
фіковані  розряди  землі:  кадастрова,  табулярна,  майоратська,
громадська,  обтяжена  чиншем  та  ін.  У  селі  центральної  Польщі,
Західної  Білорусії  і  Волині  помітну  роль  відігравали  сервітути,
поширеним  видом  яких  було  право  селян  за  певну  повинність
пасти  худобу  і  заготовляти  для  себе  паливо  у  лісах  поміщиків.
Залежно  від  місцевих  умов,  більшою  чи  меншою  мірою  в  різних
районах  практикувалися  різноманітні  форми  напівфеодальної
експлуатації,  що  грунтувалися  на  відробітках  і  кабалі.
 Виробничо-технічний  і  соціально-економічний  прогрес  країни
в  цілому  і  села  зокрема  вимагав  усунення  залишків  середньо¬
віччя,  у  першу  чергу  великих  напівфеодальних  латифундій,  та
переходу  до  товарно-капіталістичної  форми  землеробства.  В  умо¬
вах  Польщі  такий  перехід  міг  здійснюватися  шляхом  або  даль¬
шого  поступового  перетворення  напівфеодального  поміщицького
господарства  у  чисто  капіталістичне,  «юнкерське»,  або  револю¬
ційної  ліквідації  усіх  феодально-кріпосницьких  залишків  і  за¬
безпечення  умов  для  вільного  розвитку  дрібного  селянського
господарства  на  основі  товарного  виробництва.
 До  початку  досліджуваного  періоду  у  Польщі  буржуазна
аграрна  еволюція  не  завершилася  і  жоден  з  двох  типів  аграр¬
 1 	Rocznik  statystyki,  1925/26.  Warszawa,  1927,  s.  106.
 10

ного  капіталізму  не  переміг  остаточно.  Порівняно  з  усією  краї¬
ною  ступінь  розвитку  капіталізму  був  ще  нижчим  на  західно¬
українських  і  західнобілоруських  землях.  Тут  продовжували
існувати  підстави  для  загальнодемократичного  натиску  і  пово¬
роту,  за  висловом  В.  І.  Леніна,  від  прусського  до  американського
шляху,  і  цю  справу  вирішувала  відкрита  боротьба  класів.  Поль¬
щі  цілком  стосувались  слова  В.  І.  Леніна  про  Росію:  «У  нас
ще  йде  боротьба.  Ще  не  переміг  один  з  двох  аграрних  шляхів.
У  нас  при  всякій  кризі  нашої  епохи  (1905—1909—??  рр.),  ви¬
ступить,  обов’язково  виступить  «загально  демократичний»
рух  «мужичка»...»  2.
 Під  впливом  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції
у  1918—1919  рр.  в  польському  селі  широко  розгорнулися  дві
соціальних  війни:  перша  —  проти  феодально-кріпосницьких  пере¬
житків,  друга  —  непримиренна  боротьба  сільськогосподарського
пролетаріату  і  напівпролетаріату  проти  сільської  буржуазії3.
Але  на  тому  етапі  розвитку  головним  фронтом  класової  війни
на  селі  залишалася  загальнодемократична  боротьба  проти  по¬
міщиків,  хоч  звичайно,  різні  групи  селян  не  з  однаковою  актив¬
ністю  брали  участь  у  ній.
 Боротьба  між  селянами  і  поміщиками  за  своїм  змістом  була
боротьбою  за  перемогу  в  Польщі  аграрно-капіталістичної  ево¬
люції  відповідного  типу:  американського  (революційно-селян¬
ського)  або  прусського  (буржуазно-поміщицького).  Ці  два  мож¬
ливі  шляхи  розв’язання  аграрного  питання  зумовлювали  й  роз¬
робку  різних  тактичних  ліній  двох  основних  класових  таборів:
пролетарського  і  буржуазного.  Лінія  революційного  пролета¬
ріату  полягала  в  допомозі  селянству  радикально,  революційним
шляхом  покінчити  з  великим  поміщицьким  землеволодінням  та
іншими  пережитками  середньовіччя  і  здійснити  в  країні  глибокі
демократичні  перетворення,  необхідні  для  дальшої  боротьби
за  перемогу  соціалістичної  революції.  Буржуазія  ж,  зрозуміло,
підтримувала  буржуазно-поміщицьку  аграрну  еволюцію,  яка
забезпечувала  економічні  інтереси  родовитих  земельних  маг¬
натів  і  шляхти.
 Щоб  відвернути  селянські  маси  від  боротьби  за  експропріа¬
цію  поміщицького  землеволодіння,  буржуазія  маневрувала,  ро¬
била  спроби  заспокоїти  і  підкупити  селянство  обіцянками  пере¬
дати  йому  частину  поміщицької  землі  за  відповідну  винагороду,
таким*  чином  підтримуючи  поміщиків,  які  були  зацікавлені  у
 2 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  47,  с.  222.
 3 	Калениченко  П.  М.  Великий  Жовтень  і  революційний  рух  у  Поль¬
щі.  К-,  «Наукова  думка»,  1971.
 11

вигідному  збуті  частини  гірших  земель  і  забезпеченні  за  цей
рахунок  раціоналізації  свого  господарства.  Зв’язок  великого
землеволодіння  з  фінансовим  капіталом,  значні  капіталовкла¬
дення  банків  у  поміщицькому  господарстві,  агресивні  плани
буржуазії  і  поміщиків  щодо  Країни  Рад,  слабкість  впливу  бур¬
жуазії  на  селянські  маси  —  ось  та  основа,  на  якій  грунтувався
союз  поміщиків  і  капіталістів  Польщі.  Саме  тому  польські  прав¬
лячі  кола,  розуміючи  потребу  в  ліквідації  залишків  феодалізму,
які  гальмували  прогрес  країни,  зокрема  звужували  її  внутріш¬
ній  ринок,  хотіли,  щоб  при  цьому  не  понесло  втрат  велике
землеволодіння.  Це  вирішальним  чином  визначало  буржуазно-
поміщицький  характер  аграрних  реформ  і  відбивалося  на  бо¬
ротьбі  навколо  їх  проведення.
 Непослідовність  і  половинчастість  буржуазії  у  розв’язанні
наболілих  проблем  аграрного  питання  знайшли  відображення
і  в  програмах  буржуазних  та  дрібнобуржуазних  партій,  і  в  різ¬
них  варіантах  реформи  поземельних  відносин.  Так,  у  програмі
«національних  демократів»,  партії  польської  буржуазії,  допус¬
калась,  по  суті,  парцеляція  тільки  державних  земель.  Ця  пар¬
тія  взагалі  була  противником  будь-якого  примусового  викупу,
встановлення  вищої  норми  приватного  землеволодіння  та  дер¬
жавного  регулювання  цін  на  землю.  Земельна  реформа,  на  їхню
думку,  повинна  була  б  полягати  лише  у  проведенні  землевпо¬
рядкування  та  ліквідації  сервітутів.  Ендеки  і  пілсудчики  роз¬
раховували  ліквідувати  земельний  голод  польського  селянства
шляхом  осадницької  колонізації  західноукраїнських  і  західно-
білоруських  земель.
 Дещо  радикальніші  аграрні  програми  проголошували  праві
людовські  (селянські)  партії,  але  їхнє  буржуазне  керівництво
найбільше  лякалося  розв’язання  аграрного  питання  за  прикла¬
дом  Країни  Рад,  вороже  ставилося  до  націоналізації  землі  та
соціалістичних  перетворень  на  селі,  здійснюваних  після  Жовтне¬
вої  революції  в  Росії.  Так,  проведення  реформи  з  викупом  над¬
бавки  землі  у  поміщиків  домагалася  куркульська  партія  «П’яст»
на  чолі  з  В.  Вітосом.  Проти  революційного  відчуження  великого
землеволодіння  виступила  і  партія  «Визволене»,  яка  висунула
вимогу  примусової  конфіскації  поміщицьких  маєтків,  але  за
«справедливу  оплату»,  встановлену  сеймом.  Керівництво  «Ви¬
зволене»,  як  і  «П’ясту»,  виступало  за  збільшення  землеволодіння
багатого  селянства,  проти  безкоштовного  наділення  землею  ма¬
лоземельних  селян  та  наймитів.  Керівник  «Визволене»  С.  Тугутт,
зокрема,  писав:  «Сказати:  земля  для  безземельних  —  це  озна¬
чає  віддати  багатого  селянина  в  руки  духовенства  і  поміщиків,
це  означає  розпалити  не  тільки  громадянську  війну,  а  й  війну
 12

серед  народу»  4.  Саме  розгортання  другої  соціальної  війни  на
селі  й  боялися  керівники  правих  селянських  партій.
 За  межі  буржуазно-поміщицької  аграрної  еволюції  прак¬
тично  не  виходила  в  аграрному  питанні  й  Польська  соціалістич¬
на  партія  (ППС),  яка  переконувала  селян  чекати  ухвали  сейму
і  насильно  не  захоплювати  поміщицької  землі.
 За  повне  відчуження  усіх  поміщицьких  земель  без  викупу
виступили  лише  комуністичні  партії  Польщі,  Західної  України
і  Західної  Білорусії.  Щоправда,  Комуністична  робітнича  партія
Польщі  (КРПП)  на  початку  своєї  діяльності  не  враховувала
факту  незавершеності  аграрно-капіталістичної  еволюції  і,  пере¬
більшуючи  рівень  розвитку  капіталізму  в  сільському  господар¬
стві  Польщі,  недооцінювала  значення  загальнодемократичної
боротьби  селян  за  землю,  а  селянство  трактувала  як  однорідну
«реакційну»  масу.  Звідси  —  помилковий  лозунг  польських  ко¬
муністів  про  недопущення  розділу  поміщицьких  земель  і  не¬
гайне  перетворення  їх  у  велику  соціалістичну  власність.
 —  Під  тиском  селянської  боротьби,  що  розгорнулася  в  Польщі
під  безпосереднім  впливом  ідей  Великого  Жовтня,  уряд  Паде-
ревського  змушений  був  у  червні  1919  р.  внести  на  розгляд
сейму  проект  земельної  реформи.  Розмах  і  гострота  класової
боротьби  на  селі  в  той  час  були  настільки  великими,  що  навіть
поміщики  не  відважились  заперечувати  проти  аграрних  пере¬
творень,  зрозуміло,  з  найбільшою  для  себе  користю.  Вони  до¬
бивалися  встановлення  земельного  максимуму  не  нижчого  за
500—750  га  і  високого  викупу  за  відчужену  землю.  Проти  від¬
чуження  церковної  і  монастирської  землі  рішуче  виступило
духовенство.  Навколо  проекту  в  сеймі  точилась  боротьба  між
основними  політичними  угрупованнями.  І,  нарешті,  10  липня
 1919 	р.  голосами  лівих  партій  сейм  ухвалив  проект  «Основ  зе¬
мельної  реформи»,  запропонований  партією  «П’яст».
 Цей  правовий  акт  буржуазно-поміщицького  сейму  передба¬
чав  зміцнення  куркульства,  створення  в  Польщі  такого  аграр¬
ного  устрою,  який  би  спирався  «в  першу  чергу  на  сильні,  здо¬
рові  і  здатні  до  інтенсивного  виробництва  селянські  господар¬
ства,  що  грунтуються  на  приватній  власності  різного  типу
і  величини»5.
 Сеймова  ухвала  оберігала  також  інтереси  поміщиків.  Нею
передбачалося  щорічне  парцелювання  державою  200  тис.  га  зе¬
мель  державних,  військових  спекулянтів,  занедбаних  маєтків
 Б.  \Vrogowie  геїогту  гоїпе].  \Varszawa,  1920,  б.  14.
 5 	Jawoгski  XV.  ІМогта  гоїпа.  ТекБІ  ustaw  і  тогрогг^бгеп,  1.  3.  Krak6w,
1926,  б.  29.
 13

і  лише  в  останню  чергу  —  поміщицьких  господарств.  Для  помі¬
щиків  визначено  вищу  норму  землеволодіння  до  60  га  в  про¬
мислових  та  приміських  районах;  180  га  —  в  сільськогосподар¬
ських,  до  400  га  —  на  українських,  білоруських  землях  та  в
західних  воєводствах.  За  відчуження  земель  зверх  норми  вста¬
новлювався  високий  викуп,  від  якого  державою  звільнялися
лише  поміщицькі  господарства  промислово-підприємницького
типу.  Недоторканими  залишалися  маєтки  церкви  і  монастирів,
що  зосередили  у  своїх  руках  великі  земельні  площі.  Уряд  не
смів  і  не  хотів  посягати  на  економічну  основу  католицького  та
уніатського  духовенства.
 З  державного-парцеляційного  фонду  понад  20%  землі  (не¬
забаром  після  зміни  уряду  цю  норму  збільшено  до  40%)  при¬
значалося  на  створення  багатих  селянських  господарств.  Усі
інші  землі  з  цього  фонду  виділялися  для  наймитів  і  малоземель¬
них  селян.  Однак  право  придбання  землі  проголошувалося  фак¬
тично  для  обману  бідняків,  бо,  згідно  з  «Основами»,  власником
землі  могла  бути  тільки  особа,  спроможна  організувати  само¬
стійне  господарство.  Ним  практично  могли  скористатися  лише
«безземельні»  синки  сільських  багатіїв,  що  одержували  від
батьків  засоби  для  створення  самостійних  господарств.
 Якщо  куркулям  і  заможним  середнякам  реформа  відкривала
великі  можливості  для  зміцнення  своїх  господарств,  то  масі
сільської  бідноти,  що  терпіла  від  безземелля  і  малоземелля,
вона  фактично  не  приносила  жодних  полегшень.  Та  й  сама
постанова  сейму  від  10  липня  1919  р.  не  мала  сили  закону
і  навіть  не  була  опублікована  в  «•Щоденнику  законів».  Таким
чином,  вона  нікого  не  зобов’язувала  до  виконання.
 До  прийняття  в  1920  р.  закону  про  земельну  реформу  дер¬
жавна  парцеляція  проводилась  у  незначних  розмірах.  Досить
сказати,  що  в  фонд  держави  в  1919—1920  рр.  перейшло  всього
576,5  тис.  га  так  званих  безгосподарних  та  інших  земель6,
а  розпарцельовано  і  продано  дрібним  власникам  Польщі  тільки
50  тис.  га  7.
 Отже,  земельна  реформа,  основи  якої  сейм  затвердив,  щоб
запобігти  аграрну  революцію,  давала  лише  невиразні  обіцянки
ліквідувати  земельну  тісноту  трудящого  селянства.  Ними  па¬
нівні  класи  розраховували  посіяти  серед  селян  ілюзії  про  мож¬
ливість  розв’язання  аграрного  питання  «законним  шляхом»,
щоб  паралізувати  боротьбу  селянських  мас  у  союзі  з  пролета¬
ріатом  за  землю  і  повалення  влади  буржуазії  та  поміщиків.
 6 	«Коммунистический  Интернационал»,  1922,  №  23,  с.  6262—6263.
 7 	Reforma  rolna  w  Polsce.  Warszawa,  1929,  s.  49.
 14

«Але  кожна  буржуазна  реформа,—  відзначив  IV  конгрес  Комін¬
терну,—  натрапляє  на  перешкоди  в  самому  буржуазному  ладі:
землею  можна  наділити  тільки  за  відшкодування  і  тільки  тих,
хто  вже  має  засоби  виробництва  для  її  обробітку.  Чисто  проле¬
тарським  і  напівпролетарським  елементам  буржуазна  аграрна
реформа  нічого  дати  не  може»8.
 КРПП  викривала  буржуазно-поміщицький  характер  рефор¬
ми,  вказувала  на  необхідність  конфіскації  усієї  поміщицької
землі  і  шляхи  розв’язання  цього  завдання,  відзначаючи,  що  «для
проведення  справжньої  реформи,  яка  б  дала  користь  безземель¬
ним,  треба  уряд  змінити  і  замінити  уряд  панський  урядом  ро¬
бітничим»  9.  Але  люксембургіанські  помилки  КРПП  в  селян¬
ському  питанні  (недооцінка  селянства  як  союзника  пролетаріа¬
ту,  заперечення  необхідності  негайного  поділу  поміщицької  землі
між  селянами)  обмежували  її  вплив  на  селянські  маси.  Це
певною  мірою  зумовлювало  посилення  впливу  в  польському  селі
людовських  партій.  Останні  провели  через  сейм  постанову  про
земельну  реформу,  завдяки  якій  розмах  селянської  боротьби
тимчасово  зменшився.
 А  втім  поміщики  і  не  думали  здійснювати  реформу.  Лише
15  липня  1920  р.,  коли  Червона  Армія,  розгромивши  війська
Пілсудського  і  очистивши  від  білопольських  загарбників  радян¬
ську  землю,  наближалася  до  Варшави,  польський  сейм  поспі¬
хом  схвалив  запропонований  людовцями  новий  аграрний  за¬
кон—  виконавчі  правила  до  «Основ  земельної  реформи»  10  лип¬
ня  1919  р.
 Щоб  врятувати  антинародний  режим  від  загибелі,  правлячі
кола  Польщі  не  скупилися  на  соціальну  демагогію,  тому  закон
 1920 	р.  був  сформульований  радикальніше,  ніж  сеймова  ухвала
1919  р.  Він  передбачав  збільшення  кількості  землі,  що  підля¬
гала  відчуженню  і  призначалася  на  парцеляцію  та  осадництво,
викуп  за  половину  середньоринкової  ціни  поміщицької  і  цер¬
ковної  землі,  що  перевищувала  норму.
 Державний  парцеляційний  фонд  переходив  у  розпорядження
Головного  земельного  управління  —  спеціального  органу  для
реалізації  земельної  реформи.  З  1923  р.  загальне  керівництво
і  контроль  за  виконанням  реформи  були  передані  міністру
аграрних  реформ,  а  на  місцях  —  окружним  і  повітовим  земель¬
ним  управлінням  та  комісіям.  Через  ці  державні  органи  за¬
можна  верхівка  села  і  спекулянти  скуповували  землю  під  час
 8 	IV  Всемирный  конгресс  Коммунистического  Интернационала.  М.,  1923,
с.  406—407.
 9 	Komu  Sejm  daje  ziemi§?  Warszawa,  1919,  s.  13.
 15

парцеляції.  Відповідно  до  нового  закону,  заможні  селяни  могли
створювати  самостійні  господарства  до  15  га,  або  ж  докупову¬
вати  землю  з  таким  розрахунком,  щоб  розмір  їхніх  господарств
не  перевищував  23  га,  а  в  східних  і  західних  воєводствах  —
 45 	га.
 Видимість  радикальності  цього  закону  полягала  і  в  тому,
що  80%  запасу  землі  призначалося  для  наділення  безземельних
і  малоземельних  селян,  однак  перевага  при  цьому  надавалась
добровольцям  і  учасникам  збройної  боротьби  проти  Країни  Рад.
Цього  права  позбавлялися  і  учасники  революційного  руху,  які
в  законі  фігурували  як  такі,  що  «каралися  за  злочин  проти
польської  держави»  або  «самовільно  присвоювали  у  свою  влас¬
ність  чужу  (тобто  поміщицьку.—  /.  В.)  землю»10.  Закон  явно
був  спрямований  проти  революційних  елементів  біднішого  се¬
лянства,  які  позбавлялися  можливості  придбати  землю;  особам
же,  на  яких  поширювалося  це  право,  уряд  обіцяв  надати  довго¬
тривалий  кредит.
 У  законі  про  земельну  реформу  формально  були  зроблені
певні  поступки  на  користь  селянських  мас.  Коли  ж  безпосередня
загроза  класовому  пануванню  польської  буржуазії  і  поміщиків
минула,  уряд  швидко  «забув»  про  свої  обіцянки  примусового
відчуження  поміщицьких  земель  і  наділення  ними  селян.
 Протягом  1921  —1925  рр.  у  Польщі  було  розпарцельовано
всього  690  тис.  га  (5%  площі  великих  землевласників),  з  них
менше  третини  припадало  на  державну  парцеляцію,  що  охопи¬
ла  тільки  10%  площі  державних  маєтків11.  У  той  же  час  по¬
міщики  збули  з  великою  вигодою  472  тис.  га  гіршої  землі  шля¬
хом  приватної  парцеляції  12.  Принцип  примусового  відчуження
землі  не  застосовувався  навіть  до  тих  маєтків,  землі  яких  біль¬
шою  або  меншою  мірою  здавалися  в  оренду.
 Селяни,  за  винятком  жменьки  військових  осадників  на  За¬
хідній  Україні  та  Західній  Білорусії,  не  одержали  без  вина¬
городи  жодного  гектара  землі.  Становище  сільської  бідноти
настільки  погіршилося,  що  вона  стала  ще  наполегливіше  вима¬
гати  конфіскації  та  розподілу  поміщицьких  земель.  «Відібрати
у  поміщиків  землю!—ось  що  чути  на  всіх  селянських  вічах
і  зборах»,—  заявив  із  трибуни  сейму  19  лютого  1925  р.  депу¬
тат—  член  КПЗУ  А.  Пащук  13.  Особливо  посилилася  селянська
боротьба  за  землю  на  Західній  Україні  і  Західній  Білорусії,
 10 	Dziennik  Ustaw  Rzeczypospolitej  Polskiej,  t.  2.  Warszawa,  1920,  s.  1235.
 11 	Madajczyk  Cz.  Burzuazyjno-obszarnicza  reforma  rolna  w  Polsce,
(1918—1939),  Warszawa,  1956,  s.  218.
 12 	Reforma  rolna  w  Polsce,  s.  49.
 13 	Poslowie  rewolucyjni  w  sejmie  (lata  1920—1935).  Warszawa,  1961,  s.  96.
 16

де  земельна  реформа  і  пов’язане  з  нею  польське  осадництво
вкрай  загострили  аграрне  питання.
 Для  дальшого  розвитку  селянського  руху  першорядне  зна¬
чення  мало  подолання  КРПП  помилок  у  аграрній  політиці
і  прийняття  нею  на  II  з’їзді  в  1923  р.  ленінської  програми
з  аграрно-селянського  питання.  З’їзд  вказав,  що  мобілізація
селянських  мас  на  боротьбу  за  поміщицьку  землю  є  необхідною
умовою  зміцнення  робітничо-селянського  союзу,  залучення  тру¬
дящих  селян  до  революційної  боротьби.  Комуністи  закликали
до  боротьби  за  робітничо-селянський  уряд,  який  дасть  селянам
землю  без  викупу.  Ці  лозунги  КРПП  були  прийняті  Незалеж¬
ною  партією  селянства  (НПС)  і  Білоруською  селянсько-робіт¬
ничою  «Громадою»,  створеними  в  середині  20-х  років,  чиї  фрак¬
ції  разом  із  фракцією  КРПП  (до  останньої  входили  і  представ¬
ники  КПЗУ)  в  лютому  1925  р.  представили  на  розгляд  сейму
законопроект  про  негайне  відчуження  без  викупу  поміщицької
землі  і  безкоштовний  розподіл  її  між  селянами.  Проект  викли¬
кав  рішучий  опір  з  боку  депутатів  буржуазно-поміщицьких  пар¬
тій,  які  відхилили  його  від  обговорення.
 Побоюючись  революційного  вибуху  на  селі,  уряд  Грабського
запропонував  сейму  проект  нового  закону  про  обов’язковий
викуп  землі  у  деяких  категорій  приватних  землевласників  і  про¬
даж  її  селянам.  Боротьба  розгорнулася  головним  чином  навколо
питань  про  норми  приватного  землеволодіння  і  викуп  землі.
Проти  цього  проекту  виступили  поміщики.  Багате  селянство  на
чолі  з  партією  «П’яст»  вирішило  піти  на  компроміс  із  поміщи¬
ками.  Партія  «Визволєнє»  вимагала  зменшення  розмірів  викупу
і  встановлення  максимуму  землеволодіння  для  всіх  поміщиків
до  60  га.  НПС  відстоювала  відчуження  без  викупу  землі  у  при¬
ватних  маєтках  понад  180  га.  Однак,  висуваючи  на  словах  ці,
здавалось  би,  радикальні  вимоги,  соціал-угодовські  партії  на
ділі  не  хотіли  піднімати  маси  на  боротьбу  за  їх  здійснення.
 Відстоюючи  інтереси  широких  мас  селянства,  фракції  КРПП,
НПС  і  «Громади»  26  червня  1925  р.  повторно  внесли  у  сеймі
проект  нового  аграрного  закону,  який  передбачав  здійснення
негайного  відчуження  без  викупу  всіх  приватних  і  державних
землеволодінь  понад  ЗО  га  і  безкоштовного  розподілу  їх  серед
безземельних  і  малоземельних  селян  через  селянські  комітети,
обрані  селянами  і  сільськогосподарськими  робітниками  кожної
громади.  Законопроектом  планувалося  також  припинення  поль¬
ської  осадницької  колонізації  на  українських  та  білоруських
землях  и.  Здійснення  цих  демократичних  перетворень,  хоч  і  не
 14 	Робісшіє  rewolucyjni  V/  Беітіе,  Б.  131—132.
 2  1266-7
 17

спрямованих  на  ліквідацію  приватної  власності,  повинно  було
привести  до  ліквідації  класу  поміщиків  і  підвищення  життєвого
рівня  селянських  мас.
 Буржуазно-поміщицька  реакція  в  сеймі  рішуче  ополчилась
проти  цього  проекту  і  15  липня  відхилила  його.  Голосами  всіх
правих  та  соціал-угодовських  партій  20  серпня  1925  р.  сейм
ухвалив  новий  закон  про  парцеляцію  і  осадництво,  який  вступив
у  дію  з  28  грудня  того  ж  року.  Для  обману  трудящих  його  на¬
звали  законом  «Про  виконання  земельної  реформи».  Він  кон¬
кретизував  положення  двох  попередніх  законодавчих  актів  сейму
в  земельному  питанні  з  більшою  вигодою  для  поміщиків  і  за¬
можного  селянства.
 Земельна  реформа  виходила  з  економічної  необхідності  лом¬
ки  середньовічного  землеволодіння  і  «чистки  землі»  для  капіта¬
лістичного  розвитку  сільського  господарства.  Оскільки  цю
«чистку»  проводили  самі  поміщики  спільно  з  капіталістами  та
куркулями,  то  й  найбільші  вигоди  з  реформи,  зрозуміло,  мали
великі  землевласники.  За  законом  «Про  виконання  земельної
реформи»,  уряд  обіцяв  провести  обов’язковий  викуп  частини
приватновласницької  землі  вже  не  за  половину  її  середньорин-
кової  ціни,  а  по  ціні,  встановленій  спеціальними  державними
комісіями.  За  поміщиками  залишалась  попередня  вища  норма
землеволодіння  з  тією  лише  різницею,  що  у  східних  воєводствах
вона  зменшувалася  з  400  до  300  га  15.
 Земельні  відносини  католицької  та  уніатської  церкви  визна¬
чалися  конкордатом,  укладеним  18  лютого  1925  р.  між  Ватіка¬
ном  і  Польщею,  згідно  з  яким  польська  держава  гарантувала
церкві  різні  дотації,  остання  ж  погодилась  на  те,  щоб  частина
її  земель  (звичайно,  гірших)  була  парцельована  16.
 Саме  поняття  «обов’язкового  викупу»  правлячі  кола  ввели
у  текст  закону  у  зв’язку  з  передвиборною  агітацією  17  з  метою
створити  ілюзію,  нібито  буржуазно-поміщицька  держава  буде
проводити  конфіскацію  поміщицької  землі.  Насправді  ж  рефор¬
ма  повинна  була  здійснюватися  на  основі  добровільної  парце¬
ляції,  яка  хоч  формально  і  контролювалась  земельними  управ¬
ліннями,  фактично  ж  проводилась  здебільшого  самими  помі¬
щиками  по  спекулятивних  цінах,  особливо  в  районах  з  гострою
земельною  тіснотою.
 В  інтересах  поміщиків  новий  земельний  закон  включав  до
«обов’язкового  викупу»  і  наступного  продажу  дрібними  парце¬
лами,  по  суті,  лише  землі,  де  велося  нерентабельне  господар¬
 15 	Dziennik  Ustaw  Rzeczypospolitej  Polskiej,  1926,  №  1,  s.  3.
 16 	Jaworski  W.  Reforma  rolna,  t.  3,  s.  17.
 17 	Poslowie  rewolucyjni  w  sejmie,  s.  126.
 18

ство.  Водночас  від  обов’язкового  парцеляційного  обороту  ви¬
ключалися  лісові  масиви  і  землі  в  тих  господарствах  (незалеж¬
но  від  їхньої  площі),  що  мали  підприємства  по  промисловій
переробці  сировини,  вели  інтенсивне  виробництво,  спеціалізу¬
вались  на  садівництві,  насінництві  або  тваринництві.  З  метою
заохочення  капіталістичного  підприємництва  поміщикам  було
надане  право  збільшувати  своє  землеволодіння  для  культиву¬
вання  на  промислову  переробку  картоплі  —  до  350  га,  цукрових
буряків  —  до  700  га  18.  Це  свідчить  про  те,  що  реформа  повинна
була  створити  економічні  передумови  для  перетворення  напів¬
феодальних  поміщицьких  маєтків  у  капіталістичні  підприємства
юнкерського  типу.
 Під  час  підготовки  реформи  поміщики  потурбувалися  й  про
те,  щоб  забезпечити  свої  господарства  дешевою  робочою  силою.
Виходячи  з  цього,  в  законі  передбачалося,  що  при  придбанні
землі  перевага  віддавалась  тим  сільськогосподарським  робіт¬
никам,  які  раніше  на  ній  працювали  і  могли  купити  земельну
ділянку  до  2  га.  Цієї  землі,  зрозуміло,  не  вистачало  вчораш¬
ньому  наймитові  для  утримання  сім’ї,  і  він  був  змушений  йти
у  кабалу  до  того  ж  поміщика  чи  сільського  багатія.
 Забезпечуючи  умови  для  розвитку  капіталізму  в  поміщи¬
цькому  господарстві  прусським  шляхом,  земельна  реформа  од¬
ночасно  передбачала  й  задоволення  потреб  сільської  буржуазії.
Уряд  повинен  був  протягом  найближчих  десяти  років  щорічна
виділяти  для  здійснення  реформи  до  200  тис.  га  державних
і  приватновласницьких  земель,  з  яких  земельні  управління  на
місцях,  в  міру  потреби,  виділяли  площу  до  60  га,  а  в  Західній
Україні  —  до  75  га  для  створення  зразкових  господарств  фер¬
мерського  типу.  їхніми  власниками  ставали,  як  правило,  родичі
колишнього  посідача  маєтку,  його  орендатори  або  «професійно
освічені»  багаті  селяни.  За  рахунок  прирізок  площа  куркуль¬
ських  господарств  могла  збільшуватися  до  20  га,  а  в  східних
воєводствах  —  до  35  га.  Законом  передбачалося,  що  ці  госпо¬
дарства  повинні  бути  «життєздатними,  самостійними  і  здатними
до  прибуткового  виробництва»  19.  Польські  панівні  класи  нада¬
вали  особливого'значення  розширенню  і  зміцненню  прошарку
багатого  селянства  на  західноукраїнських  і  західнобілоруських
землях,  розраховуючи  цим  самим  ізолювати  населення  від  зро¬
стаючого  революційного  впливу  соціалістичних  перетворень
у  селі  Країни  Рад  на  трудяще  селянство  Польщі.
 Хоч  законодавством  про  земельну  реформу  і  передбачалась
обов’язкова  парцеляція  частини  поміщицьких  маєтків,  практично
 18 	Огіеппік  1^а\у  ИгесгурОБроШеі  РоЬкіеі,  1926,  №  1,  б.  3.
 19 	Там  же,  с.  12.
 2*
 19

проводилась  тільки  добровільна  парцеляція.  За  даними  Міністер¬
ства  сільського  господарства  і  аграрних  реформ  Польщі,  до
здійснення  земельної  реформи  на  Західній  Україні  в  маєтках,
що  мали  у  своєму  володінні  землі  більше  норми,  встановленої
законом,  налічувалось  2699,7  тис.  га  (у  Східній  Галичині
 1550,7 	тис.  і  на  Волині  1149  тис.  га).  Від  обов’язкової  парце¬
ляції  звільнялося  1523  тис.  га  найкращої  землі,  тобто  56,5%
площі  великих  землеволодінь,  головним  чином  лісових  масивів,
що  мали  промислову  цінність,  а  також  садів,  забудованих  та
інших  площ20.  До  кінця  1935  р.  на  Західній  Україні  було  роз-
парцельовано  624  тис.  га  землі,  з  яких  на  Східну  Галичину
припадало  315,6  тис.,  на  Волинь  —  308,4  тис.  га21,  що  стано¬
вило  лише  23%  загальної  площі  великих  володінь,  що  мали
землі  більше  норми.
 Здійсненню  земельної  реформи  повинен  був  сприяти  і  ство¬
рений  у  1919  р.  Державний  сільськогосподарський  банк,  через
який  ішли  кредити,  відпущені  державою  на  буржуазну  пере¬
будову  села.  Банк  також  мав  право  самостійно  закуповувати
приватні  маєтки  для  проведення  парцеляції,  однак  ця  сторона
його  діяльності  не  мала  суттєвого  значення,  оскільки  поміщики
вважали  вигіднішим  для  себе  парцелювати  землю  без  посеред¬
ництва  банку.
 Приватну  парцеляцію  на  Західній  Україні  проводили  самі
поміщики  або  парцеляційні  спілки  та  банки  під  наглядом  зе¬
мельних  управлінь.  У  Східній  Галичині  парцеляцією  і  продажем
землі  займалися  Поміщицький  кредитний  банк,  Аграрно-осад¬
ницьке  товариство,  Польське  бюро  парцеляційне,  парцеляційне
товариство  «Земля»,  Подільська  спілка  поміщиків,  парцеляційне
товариство  «Роля»,  Дисконтний  банк,  Поміщицький  банк  для
кресів,  товариство  «Польська  Глеба»,  осадницько-парцеляційна
спілка  «Парцеля»,  Народна  парцеляційна  спілка,  Бюро  обро¬
бітку  землі  та  ін.22
 Аналіз  даних  свідчить  про  те,  що  з  1919  по  1935  р.  у  Східній
Галичині  розпарцельовано  і  продано  землі  державою  —  835  га,
сільськогосподарським  банком  —  1046  га  і  приватними  особа¬
ми—  313  685  га  23.  Частка  держави  і  сільськосподарського  бан¬
ку  в  парцеляційному  обороті  становила  разом  менше  0,6%,
а  решту  землі  продали  шляхом  приватної  парцеляції  самі  влас¬
ники  маєтків  або  спекулянти.
 20 	Державний  архів  Івано-Франківської  області  (далі  —  ДАІФО),  ф.  2,
оп.  9,  спр.  863,  арк.  4.
 21 	Державний  архів  Львівської  області  (далі  —  ДАЛО),  ф.  1,  оп.  13,
спр.  859,  арк.  61.
 22 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  5,  арк.  1—4.
 23 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  1209,  арк.  9,  12,  16.
 20

За  ширмою  парцеляційних  товариств  відбувалася  шалена
спекуляція  землею.  У  спекулятивних  махінаціях  брали  участь
не  тільки  поміщики,  а  й  керівники  куркульських  партій,  депу¬
тати  сейму,  про  яких  у  народі  справедливо  говорили,  що  «аграр¬
на  реформа  —  це  фільварки  для  послів».  Так,  у  Ковельському
повіті  маєток  Ружин  площею  в  2  тис.  га  придбали  п’ять  депу¬
татів  з  «П’ясту»,  які  по  спекулятивній  ціні  розпарцелювали
його  між  польськими  селянами.  Лідер  цієї  партії  Вітос  купив
маєток  у  Тарновському  повіті  площею  в  392  га  орної  землі
і  лісу24;  родичі  Вітоса  за  безцінь  придбали  у  Тернопільському
воєводстві  840  га  землі,  яку  потім  продали  українським  селя¬
нам  по  300  дол.  за  морг25.
 Спекуляцією  та  хабарництвом  займалися  й  численні  чинов¬
ники  земельних  управлінь.  Про  це  депутати  сеймового  клубу
від  Польського  стронніцтва  людового  (ПСЛ)  у  запиті  до  міністра
аграрних  реформ  22  жовтня  1923  р.  писали:  «Документи,  що
свідчать  про  хабарництво  (у  Східній  Галичині.—  І.  В.),  за  рі¬
шенням  земельної  комісії  сейму  були  передані  ще  весною  цього
року  Головному  земельному  управлінню.  Але  й  понині  не  ви¬
вчено  цих  звинувачень...  хоч  час  від  часу  випливають  на  поверх¬
ню  все  нові  факти,  які  проливають  яскраве  світло  на  нездорові
відносини,  що  панують  і  далі  у  вищеназваному  управлінні»  26.
 Великий  земельний  голод  селянства  та  потурання  уряду
зловживанням  і  спекулятивним  махінаціям  при  парцеляції  ство¬
рили  для  поміщиків  і  парцеляційних  товариств  сприятливі  умо¬
ви  для  підвищення  цін  на  землю,  які  у  південних  воєводствах
зросли  з  26  дол.  за  гектар  в  1920  р.  до  350  дол.  у  1928  р.,
у  східних  —  відповідно:  з  17  до  140  дол.27  Якщо  порівняти  ціни
на  землю  1928  р.  і  1913  р.,  то  можна  побачити,  що  вони  тільки
в  західних  воєводствах  стали  нижчими,  а  в  центральних  і  пів¬
денних—  зросли  в  1,7  раза,  у  східних  —  майже  в  3  рази.  Най¬
більше  ціни  на  землю  підвищились  у  районах  з  гострим  аграр¬
ним  перенаселенням,  у  першу  чергу  в  галицьких  воєводствах.
 На  парцеляції  земель  наживалося  й  духовенство.  До  кінця
1936  р.  католицька  церква  розпарцелювала  і  продала  у  трьох
воєводствах  Східної  Галичини  5700  га  землі25.  Активну  участь
у  спекуляції  землею  брало  уніатське  духовенство,  яке  не  нехту¬
 24Madajczyk  Cz.  Burzuazyjno-obszarnicza  reforma  rolna  w  Polsce
(1918—1939),  s.  168.
 25 	Sejm  Ustawodawczy  R.P.  Sprawozdanie  stenograficzne  z  25.  II.  1937,
s.  36.
 26  ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  171,  on.  2,  спр.  3521,  арк.  7.
 27  ДАІФО,  ф.  43,  on.  1,  спр.  358,  арк.  2.
 28 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  869,  арк.  3—19,  22,  49.

вало  жодним  засобом,  щоб  збагатитися  на  нужді  трудящих
мас.  Ініціативу  в  цій  справі  подав  станіславський  єпископ  Хо-
мишин,  який  19  листопада  1928  р.  видав  розпорядження  під¬
владному  кліру  залишити  у  парафіях  31  га  землі,  а  решту  площі
продавати  тільки  за  долари  29.  У  документах  земельного  управ¬
ління  Станіславського  повіту  згадується,  що  найвищі  ціни  пар¬
цел  в  церковних  маєтках,  які  продавалися  з  аукціону,  а  покуп¬
цями  їхніми  були  прихожани,  котрі  «користуються  продажем
розкиданого...  церковного  нерухомого  майна  і  в  цьому  вбача¬
ють  єдину  можливість  для  збільшення  своїх  карликових  гос¬
подарств,  незважаючи  на  вартість  і  тип  землі,  як  і  розміщення
парцели»  30.
 Великі  землевласники  парцелювали  найгірші  землі,  щоб
одержати  кошти  для  налагодження  у  своїх  господарствах  при¬
буткового  виробництва.  Саме  в  1921  —1924  pp.,  коли  проводи¬
лася  відбудова  сільського  господарства,  поміщики  Східної  Га¬
личини  продали  дрібними  парцелами  найбільше  своїх  земель.
У  парцеляційний  оборот  наступних  років  надходило  все  менше
землі,  внаслідок  чого  ціни  на  неї  невпинно  зростали,  забезпе¬
чуючи  великі  прибутки  поміщикам.
 Буржуазно-поміщицький  уряд  не  тільки  не  вживав  жодних
заходів,  щоб  запобігти  зростанню  цін  на  землю,  а  й  сам  займав¬
ся  земельною  спекуляцією.  Хоч  у  законі  від  28  грудня  1925  р.
і  було  записано,  що  продажна  ціна  парцельованої  землі  «не
може  бути  спекулятивною»  і  не  повинна  перевищувати  продаж¬
ної  ціни  цілих  маєтків31,  проте  урядові  роз’яснення  позбав¬
ляли  це  положення  реального  змісту.  26  квітня  1928  р.  міні¬
стерство  аграрних  реформ  видало  спеціальну  інструкцію,  за
якою  ціна  парцельованої  державної  і  банківської  землі  повинна
була  дорівнювати  її  «справжній  вартості»,  що  визначалася  се¬
реднім  арифметичним  між  її  прибутковістю  і  ринковою  ціною.
Якщо  ж  не  вдавалося  встановити  чистого  доходу  з  наділу,  то
його  вартість,  згідно  з  інструкцією,  вираховувалася  в  розмірі
90%  ринкової  ціни,  а  на  Волинському  Поліссі  і  в  Західній
Білорусії  —  повною  ринковою  ціною  32.  Звідси  ясно,  як  чинов¬
ники  могли  визначити  фіктивну  прибутковість  наділу,  а  капі¬
талізація  його  з  5%  давала  не  меншу  суму,  ніж  ціна  землі  при
спекулятивній  приватній  парцеляції.
 Економічна  криза  супроводжувалася  значним  зниженням  цін
на  землю.  Наприклад,  у  Львівському  воєводстві  середня  ціна
 29 	ДАІФО,  ф.  43,  on.  1,  спр.  236,  арк.  4—5.
 30 	Там  же,  спр.  216,  арк.  32.
 31 	Jaworski  W.  Reforma  rolna,  t.  3,  s.  264—265.
 32 	ДАІФО,  ф.  43,  on.  1,  спр.  216,  арк.  4.
 22

одного  гектара,  за  нашими  підрахунками,  зменшилась  з  2815  зл.
у  1929  р.  до  1224  зл.  у  1933  р.33  Проте  земельна  спекуляція
у  місцевостях  з  найбільшим  селянським  малоземеллям  не  при¬
пинялася.  Так,  ціна  одного  гектара  землі  у  1932  р.  порівняно
з  1928  р.  з  певними  коливаннями  зросла  у  Надвірнянському
повіті  на  10%,  Стрийському  —  на  13,  Городенківському  —  на
14,  Калуському  —  на  26,  Жидачівському  —  на  27,  Тлумацько-
му  —  на  49,  Снятинському  —  на  70%  34.  Ціна  гектара  землі
у  північних  повітах  Волині  піднялась  з  930  зл.  у  1930  р.  до
1240  зл.  у  1932  р.35  і  стала  недоступною  для  її  малосильних
покупців.
 Фінансово-економічне  становище  трудящих  селян  погіршу¬
валося  ще  й  тим,  що  уряд  з  1928  р.  почав  обмежувати  видачу
банківських  позичок  і  увесь  державний  «фонд  допомоги»  і  «піль¬
говий  кредит»  перевів  у  розпорядження  «привілейованих  кате¬
горій  покупців  землі»  36,  до  яких  вгідносилась  заможна  верхівка
польських  колоністів  і  місцевих  багатіїв.
 Політику  зміцнення  саме  куркульських  господарств  послі¬
довно  проводив  у  своїй  діяльності  і  Державний  сільськогоспо¬
дарський  банк.  Тільки  з  1925  по  1931  р.  включно  він  видав
17  427  тис.  зл.  довгострокового  кредиту  на  купівлю  землі  на
Західній  Україні,  яким  скористались  5455  міцних  господарств,
що  купили  37  970  га  землі37,  або  пересічно  по  7  га  на  госпо¬
дарство.
 З  парцеляційного  обороту  в  1919—1935  рр.  у  Східній  Гали¬
чині  на  створення  самостійних  господарств  польських  колоністів
і  місцевих  селян  було  використано  108  244  га,  що  становило
34,3%  загальної  площі  розпарцельованої  землі.  На  ній  сфор¬
мовано  21  689  господарств,  кожне  з  яких  придбало  в  серед¬
ньому  по  5  га  38.  У  цей  період  середня  площа  одного  самостій¬
ного  господарства,  створеного  внаслідок  парцеляції  на  Волині,
була  у  два  рази  вища,  ніж  у  Східній  Галичині,  і  становила
9,8  га  на  двір  39.  Якщо  по  забезпеченості  землею  судити  про
економічну  силу  селян,  то  вже  з  цих  середніх  даних  можна
зробити  висновок,  що  серед  новоселів  у  Східній  Галичині  пере¬
важали  господарства  дрібних  селян  (здебільшого  польських
колоністів),  а  на  Волині  —  міцних  середняків.  У  числі  «само-
 33 	ДАІФО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  127,  арк.  1—2.
 34 	Там 	же, 	оп.  1,  спр. 	216, 	арк.  176—178.
 35 	Там 	же, 	арк.  185.
 36 	Там  же,  ф.  43,  оп.  1,  спр.  216,  арк.  15—16.
 37 	Там 	же, 	ф.  2,  оп.  9,  спр.  480, 	арк.  6.
 38 	Там 	же, 	спр.  1209, 	арк. 	9,  12, 	16,  26.
 39 	БІаІуБІука  гоїпісга,  1935,  сг^с  3,  б.  150.
 23

стінних  господарств»  виникло  і  багато  нових  куркульських
дворів.
 Процес  концентрації  парцельованих  земель  буржуазно-кур¬
кульськими  елементами  ще  повніше  відтворений  у  матеріалах
земельних  комісарів  окремих  повітів.  Так,  комісар  Львівського
повітового  земельного  управління  12  жовтня  1929  р.  доповідав
земельному  управлінню  округу,  що  «при  парцеляції  землю  ку¬
пують  переважно  заможні  селяни,  а  бідніші  ледве  наважуються
на  її  купівлю  і  часто  відмовляються  від  придбання  землі  через
її  високу  продажну  ціну»40.  На  території  Стрийського  повіту
до  1930  р.  було  розпарцельовано  1630  га  поміщицьких  і  цер¬
ковних  земель,  з  яких  819  га  перейшло  до  130  новостворених
«самостійних  здорових  господарств»,  що  були  «зразками  зем¬
леробської  культури  в  околиці».  Тоді  ж  у  Жидачівському  повіті
розпарцельовано  13  маєтків  площею  3106  га,  в  результаті  чого
створено  127  нових  «здорових  господарств»  польських  колоніс¬
тів  на  площі  806  га,  а  420  місцевих  заможних  селян  докупили
2300  га  землі.  У  Турківському  повіті  17  новостворених  багатих
господарств  придбали  в  середньому  по  14  га  землі41.
 У  результаті  парцеляції  великих  земельних  маєтків,  що  ви¬
рощували  технічні  культури  або  мали  підприємства  по  пере¬
робці  сільськогосподарської  сировини,  створювалися  зразкові
господарства  фермерського  типу.  В  1919—1935  рр.  у  Східній
Галичині  створено  459  таких  типових  капіталістичних  підпри¬
ємств  на  площі  13  568  га,  або  пересічно  по  ЗО  га  на  господар¬
ство  42.
 Одночасно  із  створенням  нових  самостійних  господарств  зе¬
мельна  реформа  передбачала  сусідську  парцеляцію  —  виділення
наділів  (прирізок)  для  збільшення  володіння  карликових  гос¬
подарств.  До  початку  1936  р.  у  Східній  Галичині  136  432  селян¬
ські  двори  придбали  180  136  га  прирізок43,  в  середньому  по
1,3  га  на  господарство.  Однак  фонд  прирізок  був  настільки
незначним,  що  про  забезпечення  землею  бідноти  не  могло  бути
й  мови.  Що  стосується  середньої  площі  прирізки,  то  вона  ще
не  відображає,  у  володіння  яких  соціальних  груп  перейшла
земля  з  фонду  сусідської  парцеляції.  У  цьому  плані  цікаво
проаналізувати  статистичні  дані  міністерства  сільського  госпо¬
дарства  і  аграрних  реформ  Польщі  про  категорії  селян,  що
придбали  прирізки  внаслідок  сусідської  парцеляції44.  Вони
 40 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  171,  оп.  1,  спр.  583,  арк.  19.
 41 	ДАІФО,  ф.  43,  оп.  1,  спр.  388,  арк.  З,  6,  13.
 42 	Там  же,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  1209,  арк.  9,  12,  16.
 43 	Там  же.
 44 	Там  же,  арк.  11,  12,  16.
 24

свідчать  про  те,  що  в  1919—1935  рр.  у  Східній  Галичині  доку¬
пили  землю  8726  багатоземельних  (куркульських)  дворів,  для
яких  вища  межа  землеволодіння  дорівнювала  20  га,  а  в  гір¬
ських  повітах  —  35  га.  Малоземельних  покупців  налічувалося
130  674  чол.,  але  й  серед  них  не  поодинокими  були  міцні  гос¬
подарства,  особливо  поблизу  міст  та  промислових  осередків,
заможність  яких  визначало  не  зернове  господарство,  а  город¬
ництво  чи  тваринництво.  І,  нарешті,  у  міністерському  звіті  окре¬
мо  виділена  категорія  21  009  безземельних  хліборобів,  здебіль¬
шого  батраків,  які  купили  землю  з  парцеляційного  обороту.
В  останню  категорію  входило  чимало  безземельних  торговців,
синків  заможних  селян  і  різних  чиновників,  які  мали  кошти
для  придбання  ділянок  по  високій  ціні.
 Земельна  реформа,  зміцнюючи  куркульський  прошарок,  пе¬
редбачала  наділення  землею  й  батраків.  Але  тільки  невелика
кількість  їх  змогла  придбати  парцели  до  2  га.  Не  маючи  буді¬
вель,  худоби  і  землеробських  знарядь,  учорашній  батрак  лише
прикріплювався  до  землі,  основні  ж  засоби  для  існування  здо¬
бував  від  роботи  по  найму  у  маєтку  того  ж  поміщика  чи
в  сільського  багатія.
 В  умовах  масового  хронічного  безробіття  не  тільки  сільсько¬
господарські,  а  й  промислові  робітники  та  розорені  ремісники
шукали  порятунку  від  голоду  у  купівлі  парцели.  В  1919—
1935  рр.  у  Східній  Галичині  землю  придбали  3965  чол.,  які  ра¬
ніше  не  займалися  землеробством.  їхні  наділи,  як  загальне
явище,  не  перевищували  1  га,  господарювання  ж  на  них  було
для  власників  додатковим,  а  нерідко  й  основним  джерелом
існування.
 У  той  час  як  селянська  буржуазія  і  заможні  середняки,
скориставшись  з  парцеляції,  економічно  зміцніли,  господарства
бідняків,  придбавши  дрібні  ділянки,  потрапляли  у  кабалу  до
банків,  лихварів  або  поміщиків.  Ще  до  економічної  кризи  біль¬
шість  пролетарських  і  напівпролетарських  господарств,  що  ку¬
пили  землю,  опинилася  на  грані  розорення.  Сеймова  фракція
«П’ясту»  у  своєму  запиті  в  сеймі  у  грудні  1928  р.  вказувала,
що  60%  селян,  які  придбали  землю,  вже  не  спроможні  випла¬
чувати  поточних  внесків  та  процентів,  а  40%  господарств  стоять
перед  загрозою  примусового  продажу  ділянок45.
 Руйнівна  економічна  криза  розорила  велику  кількість  обтя-
жених  боргами  дрібних  господарств,  які  часто  позбувалися
прирізок.  Львівська  землеробська  палата  у  звіті  за  1934/35  рр.
констатувала  «посилення  обороту  землею  серед  дрібних  селян,
 45 	„РіаБІ;“,  1928,  16  grudnia.
 25

що  переходить  до  рук  їхніх  кредиторів  або  заможних  госпо¬
дарств»46.  Тільки  в  1933—1934  pp.  89  117  селянських  госпо¬
дарств  Східної  Галичини  змушені  були  зректися  59  376  га
землі47.  Як  видно,  земельна  реформа  в  умовах  кризи  перетво¬
рилась  у  засіб  пограбування  куркульством  сільської  бідноти.
Це  явище  набрало  такого  розмаху,  що  санаційний  уряд  для
врятування  від  аукціону  новостворених  при  парцеляції  госпо¬
дарств  спеціальним  законом  у  1937  р.  позбавив  їх  права  прода¬
вати  і  здавати  в  оренду  придбану  землю.
 Внаслідок  кризи  зникла  гарячкова  погоня  за  землею,  харак¬
терна  для  20-х  років.  «Брак  готівки  у  селян  і  загальна  їх
заборгованість,—  відзначалося  у  вищезгаданому  звіті,—  зумов¬
люють  велику  пропозицію  землі,  яка  не  знаходить  покупців».
Ринкові  ціни  залишились  настільки  високими  на  землю  і  низь¬
кими  на  сільськогосподарські  продукти,  що  після  кризи  земля
стала  ще  менше  доступною  для  трудящих  селян.  У  1936—
1938  pp.,  наприклад,  у  Західній  Україні  було  розпарцельовано
тільки  64,6  тис.  га  48.
 Для  сільської  буржуазії  реформа  стала  основним  джерелом
забезпечення  її  землею.  Нею  скористалися  також  заможні  се¬
редняки,  частина  яких  перейшла  у  вищу  по  заможності  групу.
Бідняцьким  господарствам  хоч  і  вдалося  придбати  невеликі
ділянки,  але  самостійними  господарствами  вони,  як  правило,
не  ставали.  Бідняки  залізали  у  борги  і  відмовляли  собі  у  най-
необхіднішому,  навіть  у  хлібі,  проте  під  час  кризи  значна  ча¬
стина  їх  цілком  розорилась.  Це  можна  сказати  і  про  сільсько¬
господарських  робітників,  які  внаслідок  парцеляції  поміщицьких
маєтків  втратили  роботу.  Отже,  не  задовольнивши  багатьох
селян  і  батраків  землею,  реформа  значною  мірою  сприяла
збільшенню  прошарку  сільських  багатіїв  і  росту  армії  безро¬
бітних.
 Що  стосується  поміщиків,  то  земельна  реформа  забезпечила
їм  можливість  по  високих  цінах  продати  найгіршу  землю  і  та¬
ким  чином  поправити  свої  господарські  справи.  Маєтки,  що
продавались  повністю  (такі  випадки  були  поодинокі),  були  зде¬
більшого  відсталими  господарствами,  які  грунтувалися  на  від¬
робітковій  системі.  В  умовах  буржуазно-поміщицької  Польщі
часткова  парцеляція  не  тільки  не  підірвала  економічної  основи
поміщиків,  а  й  прискорила  капіталістичну  еволюцію  поміщи¬
цького  господарства  прусським  шляхом.
 46 	Sprawozdanie  z  dzialalnosci  Lwowskiej  Izby  Rolniczej.  Rok  budzetowy
1934/35.  Lwow,  1935,  s.  28.
 47 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  9,  спр.  1209,  арк.  28—29.
 48 	Maly  rocznik  statystyczny,  1938,  s.  65;  1939,  s.  70.
 26

Польська  осадницька  колонізація
 Під  ширмою  земельної  реформи  польські  панівні  класи  про¬
водили  планомірну  осадницьку  колонізацію  на  українських
і  білоруських  землях.  Власне  колонізаторський  характер  ре¬
форми  визначав  головну  особливість  її  здійснення  на  Західній
Україні.
 Правлячі  кола  Польщі  розраховували  створити  в  особі  осад¬
ників  зразкові  господарства  польських  куркулів,  які  повинні
були  стдти  соціальною  опорою  окупаційного  режиму  на  східних
і  південно-східних  окраїнах.  Вони  ставили  також  завдання  шля¬
хом  переселення  сюди  з  корінних  польських  земель  великої
кількості  польських  військових  осадників  і  цивільних  колоністів
лом’якшити  гостроту  аграрного  перенаселення  в  Польщі  і  пара¬
лізувати  розвиток  боротьби  польських  селян  за  землю.
 Осадницька  колонізація  була  важливою  складовою  части¬
ною  великодержавної  політики  польських  поміщиків  і  буржуа¬
зії  на  окупованих  ними  землях.  Насадження  осадництва  поль¬
ські  правлячі  кола  безпосередньо  пов’язували  з  їхніми  агресив¬
ними  планами  на  Сході.  Слід  підкреслити,  що  саме  під  час
радянсько-польської  війни  в  1920  р.  Пілсудський  виступив  із
пропозицією,  щоб  «земля  на  Сході  перейшла  у  власність  тих,
хто  зробив  її  польською»  49.
 17 	грудня  1920  р.  польський  сейм  прийняв  так  звані  кресові
закони,  зміст  яких  полягав  у  переході  в  державну  власність
землі  у  деяких  повітах  Польщі  і  наділенні  нею  солдатів  поль¬
ського  війська.  За  цими  законами,  власністю  держави  ставали
усі  колишні  державні  землеволодіння  царської  Росії,  землі  цар¬
ської  династії  і  Селянського  банку,  майоратські  маєтки  і  гро¬
мадські  фундації,  а  також  так  звані  безгосподарні  землі  при¬
ватних  власників,  в  тому  числі  селян,  котрі  під  час  першої
світової  і  громадянської  воєн  цілими  селами  і  волостями  в  ряді
повітів  змушені  були  залишити  свій  рідний  край50.  Біженці,
що  не  повернулись  до  квітня  1921  р.  на  місце  свого  попереднього
проживання,  позбавлялися  права  на  землю,  якою  вони  володіли
раніше  51.
 Всього  у  державну  власність  лише  на  Волині  перейшло
111  700  га52.  Ця  земля,  за  винятком  лісових  масивів  і  угідь,
виділених  для  громадського  користування,  призначалась  для
 49 	ДАЛО,  ф.  1,  on.  10,  спр.  1412,  арк.  24—25.
 50 	П  и  ч  е  т  а  В.  Исторические  судьбы  Западной  Украины  и  Западной
Белоруссии.  М.,  1939,  с.  36.
 51 	Dziennik  Ustaw  RP,  t.  1,  1921,  s.  38.
 52 	Statystyka  rolna.  Warszawa,  1924,  s.  13.
 27

військових  осадників  та  цивільних  колоністів  і  в  незначній  кіль¬
кості  йшла  на  сусідську  парцеляцію  для  забезпечення  землею
місцевого  селянства.
 «Кресовими  законами»  встановлювалось,  що  інваліди  і  сол¬
дати  польської  армії,  які  особливо  проявили  себе  у  війні  проти
Країни  Рад,  а  також  добровольці,  що  служили  у  фронтових
частинах,  могли  безкоштовно  одержати  з  вищевказаного  фонду
до  45  га  землі  на  Волині,  Віленщині  або  в  Західній  Білорусії.
Для  створення  міцних  господарств  осадникам  безкоштовно  на¬
давався  будівельний  матеріал,  живий  і  мертвий  інвентар.
 Усі  інші  учасники  війни  могли  купити  землю  з  того  ж  фонду
на  пільгових  умовах.  Розмір  плати  за  неї  визначався  вартістю
ЗО—100  кг  жита  за  1  га  в  рік  з  внесенням  її  протягом  ЗО  років,
починаючи  з  п’ятого  року  після  придбання  53.
 Привілеями  військових  осадників  користувалися  найнадій¬
ніші  з  точки  зору  польського  уряду  офіцери  та  унтер-офіцери
запасу  (переважно  вихідці  з  польської  шляхти  і  заможних  се¬
лян),  а  також  «особливо  заслужені»  польські  солдати,  російські
білоемігранти  і  петлюрівці.  З  100  тисяч  бажаючих  безкоштовна
одержати  земельні  ділянки  в  північно-східних  воєводствах  мі¬
ністерство  військових  справ  Польщі  до  початку  1923  р.  віді¬
брало  29  597  «заслужених»  офіцерів  і  солдат54.
 До  кінця  1922  р.  у  східних  воєводствах  було  виділено
111  835  га  земельної  площі  для  8732  військових  осадників55,
однак  на  постійне  проживання  прибуло  тільки  5557  сімей,  реш¬
та  ж  швидко  покинула  осади  або  передала  їх  орендарям.  На
залишених  польськими  осадниками  ділянках  поселялись  експро¬
прійовані  Великою  Жовтневою  соціалістичною  революцією  ро¬
сійські  поміщики-білоемігранти56  і  петлюрівські  «отамани»,
що  розміщалися  переважно  на  Волині.
 Польські  власті  виділяли  військовим  осадникам  ділянки
найкращої  землі,  здебільшого  по  20  га  на  двір.  Для  створення
осадницьких  господарств  уряд  відпускав  їхнім  власникам  великі
суми  державних  субсидій  і  дешевих  кредитів,  звільняючи  їх
одночасно  від  податків  та  поборів.  За  даними  центрального
союзу  військових  осадників,  до  початку  1923  р.  власники  ново-
створених  господарств  одержали  державну  допомогу  в  розмірі
2202  тис.  дол.57
 53 	Огіеппік  Шаш  ИР,  І  1,  1921,  б.  40—41.
 54 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  1412,  арк.  25.
 55 	БІаіуБІука  гоїпа.  'МагБгатуа,  1924,  в.  13.
 56МасІа-]'с2ук  Сг.  Виггиагу^о-оЬзгагпісга  геГогша  гоїпа  \у  Роібсє,
б.  174.
 57 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  1412,  арк.  25—26.
 28

Осадницька  колонізація  у  Волинському  та  інших  східних
воєводствах  активно  проводилась  у  перші  три  роки  після  при¬
йняття  закону  про  військове  осадництво,  однак  під  натиском
національно-визвольної  боротьби  українського  і  білоруського
селянства  панівні  класи  Польщі  змушені  були  спочатку  обме¬
жити,  а  незабаром  і  зовсім  відмовитися  від  насадження  госпо¬
дарств  військових  осадників.
 За  даними  міністерства  землеробства  і  аграрних  реформ
Польщі,  у  східних  воєводствах  у  1933  р.  налічувалося  7828  гос¬
подарств  військових  осадників,  з  них  3541  розміщувалося  на
родючих  землях  Волині58.  У  складі  військових  осадників  поль¬
ські  офіцери  та  унтер-офіцери  становили  59%,  російські  біло¬
емігранти  —  9,7%  59.
 Крім  військових  осадників,  господарства  яких  створювались
із  спеціального  земельного  фонду  у  східних  воєводствах,  про¬
тягом  всього  міжвоєнного  періоду  систематично  проводилося
поселення  цивільних  колоністів.  Вони  вербувались,  як  правило,
із  польських  селян  і  розміщалися  не  тільки  на  Волині,  Вілен-
щині  та  в  Західній  Білорусії,  а  й  на  землях  Східної  Галичини,
незважаючи  на  величезну  земельну  тісноту  в  західноукраїн¬
ському  селі.
 На  відміну  від  воєнних  осадників,  що  забезпечувалися  зем¬
лею,  інвентарем  і  житлом  за  рахунок  держави,  цивільні  коло¬
ністи  купували  земельні  ділянки  по  ринкових  цінах  під  час
парцеляції  відповідно  до  законів  про  здійснення  земельної  ре¬
форми.  Важливо  зазначити,  що  до  середини  20-х  років,  коли
ціни  на  землю  були  значно  нижчими,  ніж  у  наступні  роки,
польська  аграрна  колонізаторська  політика  на  західноукраїн¬
ських  землях  проводилась  найактивніше,  і  питома  вага  поль¬
ського  населення,  переважно  не  місцевого,  серед  покупців  землі
становила  75—80%.  Це  пояснюється,  за  свідченням  офіційного
документа,  патріотичною  позицією  «польського  поміщицтва,  яке
парцелювало  або  віддавало  в  парцеляцію  (акціонерним  това¬
риствам.—  І.  В.)  свої  маєтки  з  ригористичним  урахуванням
правила,  що  польська  земля  повинна  перейти  в  польські  ж
руки»  60.
 Після  прийняття  в  грудні  1925  р.  нового  закону  про  земельну
реформу  польський  уряд,  йдучи  на  поступки  українському
і  білоруському  куркульству,  збільшив  йому  можливість  купу¬
вати  землю  на  парцеляційному  ринку,  хоч  і  не  обмежив  поль¬
ського  цивільного  осадництва.  І  все  ж  кількість  переселенців-
 58 	ДАІФО,  ф.  43,  on.  1,  спр.  414,  арк.  151.
 59 	Sejm  Ustawodawczy  RP.  Sprawozdanie  stenograficzne  z  17.11.  1932,  s.  21.
 60 	ДАЛО,  ф.  1,  on.  13,  спр.  859,  арк.  37.
 29

колоністів  з  Польщі  в  Західну  Україну  і  Західну  Білорусію
почала  зменшуватись  внаслідок  зростання  цін  на  землю.  Ма¬
совий  приплив  польських  колоністів  на  західноукраїнські  землі
в  30-х  роках  гальмувався  гострою  аграрною  кризою  і  пов’яза¬
ною  з  нею  заборгованістю  селянських  господарств.
 До  кінця  1934  р.  у  трьох  воєводствах  Східної  Галичини  було
створено  756  осадницьких  поселень  з  14  807  господарствами,
у  власність  яких  перейшло  81936  га  землі,  в  середньому  на
господарство  по  5,5  га  придатної  площі61.
 Половина  польських  колоністів,  що  прибули  у  Східну  Гали¬
чину,  розмістилась  на  землях  Тернопільського  воєводства.  Най¬
більше  були  колонізовані  Бучацький,  Підгаєцький  і  Кремене¬
цький  повіти,  де  польське  населення  за  15  років  зросло  на
20%  62.  Численні  польські  колонії  виникли  також  у  Золочівсько-
му,  Зборівському,  Бережанському,  Тернопільському,  Збаразько¬
му,  Скалатському,  Бродівському  і  Перемишльському  повітах.
Центром  польської  колонізації  у  Львівському  воєводстві  став-
Львів,  звідки  в  західному  і  південно-західному  напрямках  тяг¬
нулося  декілька  смуг  польських  поселень63.  Великий  приріст
польського  населення  за  рахунок  аграрної  колонізації  спосте¬
рігався  в  околицях  Львова,  Перемишля,  Сокаля,  Радехова  та
інших  міст.
 Осадники  розміщувались  переважно  компактно  на  кращих:
землях  поблизу  міст,  залізниць,  а  також  на  кордоні  з  Радян¬
ським  Союзом,  де  штучно  створювався  так  званий  польський
етнічний  бар’єр.  Осадництво  повинно  було  стати  не  тільки  опо¬
рою  пансько-польської  окупації  на  Західній  Україні,  а  й  знач¬
ним  резервом  відданих  урядові  кадрів  у  здійсненні  його  агре¬
сивних  планів  щодо  Країни  Рад.
 Насадженню  польських  осадників  на  західноукраїнських
землях  була  підпорядкована  і  кредитна  діяльність  Державного
сільськогосподарського  банку  Польщі.  Тільки  з  оборотного  фон¬
ду  аграрної  реформи  21  241  осадників  усіх  чотирьох  воєводств.
Західної  України  до  початку  1935  р.  одержали  позик  на  с\\му
 46 	213  тис.  зл.64,  або  в  середньому  по  2176  зл.  на  господарство.
 Незважаючи  на  великі  затрати  державних  фінансових  засо¬
бів,  польська  колонізація  як  засіб  підвищення  землеробської
культури  не  дала  очікуваних  результатів.  Багато  незаможних
селян,  які  продали  свої  наділи  в  Польщі  і  поселилися  на  За¬
хідній  Україні  на  правах  колоністів,  потрапили  у  кабальні
 61 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  47.
 62 	ДАІФО,  ф.  415,  оп.  1,  спр.  З,  арк.  7.
 63 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  40,  43.
 64 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  654,  арк.  11.
 ЗО

борги,  а  тому  їхнє  господарське  становище  не  стало  кращим,
ніж  раніше,  а  продуктивність  господарств  була,  як  правило,
нижчою  порівняно  з  однотипними  групами  місцевого  селян¬
ства65.  За  результатами  анкетного  обстеження,  проведеного
у  1934  р.  воєводськими  земельними  управліннями,  вартість  зем¬
лі,  будівель,  живого  і  мертвого  інвентаря  одного  осадницького
господарства  Східної  Галичини  по  ринковій  ціні  пересічно  до¬
рівнювала  7328  зл.,  а  його  борги  становили  1830  зл.,  тобто  на
гектар  землі  колоністів  припадало  в  середньому  330,8  зл.  боргу66.
 Внаслідок  великої  заборгованості,  яка  значно  зросла  під  час.
кризи,  багато  колоністів,  незабезпечених  відповідним  чином  ро¬
бочою  і  продуктивною  худобою,  будівлями  та  реманентом,  не
могли  самостійно  вести  своє  господарство.  На  одне  осадницьке
господарство  у  Східній  Галичині  пересічно  припадало  5,5  га
землі,  один  кінь,  1,6  голови  великої  рогатої  худоби,  1,2  голови
свиней,  0,72  воза,  0,71  плуга  і  одна  борона67.  Хоч  за  цими
середніми  даними  і  приховувались  різні  соціально-економічні
групи  осадницьких  господарств,  все  ж  вони  свідчать,  що  госпо¬
дарське  становище  значної  частини  колоністів  було  незадо¬
вільним.
 Польська  аграрна  колонізація  на  Західній  Україні  не  тільки
посилила  політичне  розмежування  протилежних  соціальних  про¬
шарків  села,  а  й  прискорила  процес  класової  диференціації
корінного  сільського  населення  краю,  в  тому  числі  польського.
Проведені  нами  підрахунки  показують,  що  в  1931  р.  у  чотирьох:
воєводствах  Західної  України  налічувалося  342  735  польських
землеробських  господарств  розміром  до  50  га.  Це  дорівнювало
25%  загальної  кількості  господарств  краю.  31,4  тис.  госпо¬
дарств  корінного  польського  селянства  і  колоністів,  тобто  9,2%,
становили  куркульські  двори,  що  наймали  постійних  робітників
і  мали  землі,  як  правило,  понад  10  га.  Середняцьких  госпо¬
дарств,  що  володіли  площею  від  5  до  10  га,  було  51,6  тис.,  або
15%  від  загальної  кількості.  259,7  тис.  господарств,  тобто  75,8%„
представляли  селянську  бідноту68.  Питома  вага  трьох  основних
соціально-економічних  груп  серед  українського  селянства  Захід¬
ної  України  становила  відповідно  8,8;  17,6  і  73,6%.  Звідси  вид^
но  класову  неоднорідність  всього  західноукраїнського  селянства.
 65 	ДАІФО,  ф.  415,  on.  1,  спр.  З,  арк.  5.
 66 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  50.
 67 	Там  же,  арк.  48.
 68 	Обчислено  за  даними  таких  джерел:  ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  308>
арк.  7,  9,  46,  49;  ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  901,  арк.  44,  47;  Struktura  posia-
dania  mniejszej  wiasnosci  rolnej  na  Ziemiach  Wschodnich.  Zeszyt  8,  Wojewodz-
two  Lwowskie,  Warszawa  1938,  s.  1,  4;  Statystyka  Polski.  Séria  C,  zeszyt  70,
s.  73;  zeszyt  68,  s.  93;  zeszyt  65,  s.  67;  zeszyt  78,  s.  76.
 31

Разом  з  тим  ступінь  соціального  розшарування  польського  се¬
лянства  був  дещо  вищий,  ніж  українського,  що  стало,  безпереч¬
но,  результатом  польської  осадницької  колонізації.  Ці  дані  ви¬
кривають  фальшиву  версію  українських  буржуазних  націона¬
лістів  про  «безкласовість»  українського  селянства.
 Саме  осадництво  не  становило  єдиної  соціальної  верстви.
Навіть  Інститут  дослідження  національних  відносин  Польщі,
який  займався  вивченням  осадництва,  змушений  був  визнати,
що  «осадники  не  становлять  однорідного  матеріалу»69,  що  «хто
там  (на  заході)  господарював  на  землі,  той  і  тут  (у  Східній
Галичині.—  /.  В.)  цілком  добре  справляється,  а  хто  там...  воло¬
дів  1І2  або  1  моргом  *  землі,  той  і  тут  не  має  вигоди»  70.  Зрозу¬
міло,  що  буржуазно-куркульський  прошарок  серед  колоністів
був  значно  більший,  а  число  бідняків  —  менше,  ніж  серед  ко¬
рінного  українського  і  польського  селянства.
 Між  різними  соціально-економічними  групами  осадників  спо¬
стерігається  велика  різниця  у  заборгованості  їхніх  господарств.
Якщо  взяти  матеріали  того  ж  обстеження  1934  р.,  то  амплітуда
коливань  боргів  на  один  гектар  землі  у  різних  по  заможності
осадників  спостерігається  від  нуля  до  8114  злотих.  Поряд  із
малосильними  у  фінансово-економічному  відношенні  було  ба¬
гато  і  міцних  господарств  колоністів.  Зокрема,  у  Східній  Гали¬
чині  налічувалося  40%  осадників,  які  взагалі  не  мали  заборго¬
ваності  в  організованому  кредиті71.
 Користуючись  постійною  підтримкою  правлячих  кіл  Польщі,
всі  воєнні  осадники  і  заможні  цивільні  колоністи  були  спромож¬
ні  вести  господарство  капіталістичного  типу.  З  їх  числа  призна¬
чалися  солтиси,  війти  та  інші  представники  державної  влади
на  місцях.  Про  їхню  роль  Союз  осадників  3  липня  1924  р.  ін¬
формував  Львівське  окружне  земельне  управління:  «Осадники
виступають  на  чолі  суспільної  праці  майже  в  кожному  повіті,
а  після  усунення  господарських  недуг  стають  прикладом  зразко¬
вого...  господаря  на  селі»72.  Для  трудящих  Західної  України
осадники  були  символом  пансько-польської  влади,  що  жорстоко
гнобила  і  експлуатувала  їх.
 На  відміну  від  малосильних  колоністів,  обплутаних  боргами,
які  ледве  зводили  кінці  з  кінцями  на  невеликих  ділянках  землі,
буржуазно-куркульська  верхівка  осадників  мала  у  своєму  розпо¬
 * 	1  морг=0,56  га.
 69 	ДАІФО.  Відділ  науково-довідкової  літератури,  інвентарний  номер
Н/3628,  арк.  6.
 70 	Там  же.
 71 	ДАЛО,  ф.  35,  оп.  5,  спр.  149,  арк.  3.
 72 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  171,  оп.  2,  спр.  3590,  арк.  2.
 32

рядженні  достатньо  худоби,  удосконалених  сільськогосподар¬
ських  знарядь  і  використовувала  штучні  добрива73.  Багато
осадницьких  господарств  і  окремі  колонії  повністю  спеціалізу¬
валися  на  виробництві  технічних  культур.  Наприклад,  цукровий
завод  у  Ходорові  розпарцелював  224  га  орної  землі,  яку  при¬
дбали  колоністи  з  околиць  Ярослава  і  Пшеворська,  що  посели¬
лися  у  селі  Кремерівці  і  спеціалізувалися  виключно  на  вирощу¬
ванні  цукрових  буряків,  що  давало  їм  високі  прибутки.  Госпо¬
дарств  вони,  як  правило,  не  ділили,  а  своїм  дітям  забезпечували
одержання  середньої  й  вищої  освіти  74.
 Від  розміру  й  економічної  сили  господарств  колоністів  зале¬
жав  і  стан  їх  забудови.  Матеріали  їх  анкетного  обстеження,
проведеного  земельними  управліннями  в  1927  р.,  свідчать,  що,
наприклад,  в  околицях  Львова  була  велика  різниця  між  госпо¬
дарствами,  котрі  мали  землі  понад  8  га,  і  меншими:  «перші  по¬
сідали  комплектні  будівлі,  а  другі  мучилися  у  злиденних  бу¬
динках»  75.
 Малосильні  колоністи  та  їхні  сім’ї  перебували  у  не  меншій
нужді  та  злиднях,  ніж  місцева  біднота.  «Майже  в  кожному  по¬
селенні,—  відзначав  спеціаліст  з  Інституту  національних  справ
по  осадництву,—  зустрічаємо  і  таких  осадників,  господарства
яких  бажають  далеко  кращого...  Після  обмолоту  врожаю  вони
зразу  ж  вивозять  зерно  на  продаж  до  міста,  а  вже  після  різдва
в  їхніх  домах  відчувається  нестаток»76.  Це  були,  як  загальне
явище,  малоземельні  селяни,  які  в  розрахунку  на  державну  до¬
помогу  переселилися  з  Польщі  на  її  південно-східні  та  східні
окраїни,  шукаючи  тут  кращого  життя.  З  них  лише  поодинокі
поселенці  вибивалися  у  самостійні  господарі.  Щоб  вилізти  з  бор¬
гів  і  звести  кінці  з  кінцями,  багато  незаможних  колоністів
змушені  були  шукати  заробітку  поза  своїм  господарством  у  про¬
мисловості  або  займатися  домашніми  промислами  77.
 Аграрна  криза  прискорила  розорення  значної  частини  поль¬
ських  колоністів.  У  Станіславському  воєводстві,  наприклад,  про¬
тягом  1932—1936  рр.  продали  свої  господарства  124  осадники.
Вони  розорилися,  головним  чином,  внаслідок  великої  заборго¬
ваності78.  На  Тернопільщині  під  час  обстеження  в  1934  р.
 73  ДАІФО.  Відділ  науково-довідкової  літератури,  інвентарний  номер
Н/3628,  арк.  12.
 74 	Там  же,  арк.  13—14.
 • 	75  ДАІФО.  Відділ  науково-довідкової  літератури,  інвентарний  номер
Н/3628,  арк.  14.
 76 	Там  же,  арк.  14.
 77 	ДАІФО,  ф.  43,  оп.  1,  спр.  216,  арк.  32—33.
 78 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  58—59.
 З  1266-7
 33

у  восьми  повітах  виявлено  480  колоністів,  що  позбулися  своїх
господарств.  Вони  володіли  5182  гектарами  землі79.
 Отже,  для  багатьох  трудящих  селян  Польщі,  які  поселилися
на  Західній  Україні,  не  здійснилися  надії  на  поліпшення  свого
становища,  і  вони  все  частіше  змушені  були  продавати  свої  на¬
діли.  Нестача  житлових  і  господарських  будівель,  живого  і  мерт¬
вого  реманенту,  надзвичайно  велика  заборгованість  частини
осадників,  яким  «при  дальшому  веденні  господарства  загрожу¬
вало  розорення»,  загострення  національно-визвольної  боротьби
українського  трудящого  селянства,  яке,  за  визнанням  польських
властей,  «винятково  вороже  ставилось  і  ставиться  до  осадни¬
ків»  80,—  усе  це  спричинилося  до  збільшення  кількості  зворот¬
них  переселенців,  котрі  розореними  поверталися  на  батьківщи¬
ну.  Насамперед  зубожіли  ті  колоністи,  які  раніше  не  мали
засобів  виробництва  і,  влізаючи  у  борги,  придбали  наділ  на
західноукраїнських  землях.  Саме  вони  першими  залишали  ко¬
лонії  і  поверталися  до  рідного  краю,  або  шукали  заробітку
в  іншому  місці.
 Серед  колоністів  і  військових  осадників  було  немало  й  та¬
ких,  які  ніколи  не  займалися  землеробством  і  не  збирались
самостійно  господарювати.  Однак,  одержуючи  державну  допомо¬
гу,  вони  використовували  колонізацію  як  засіб  легкої  наживи
на  спекулятивних  земельних  операціях.  Наприклад,  у  колонії
Гаї  Бережанського  повіту  в  1924—1933  рр.  по  спекулятивних
цінах  продали  свою  землю  сім  осадників,  в  тому  числі  генерал,
майор,  інженер,  суддя,  два  промисловці  і  тільки  один  професій¬
ний  землероб  81.
 На  території  Самбірського  повіту  до  осені  1930  р.  головним
чином  через  спекуляцію  землею  повністю  зникли  не  тільки  окре¬
мі  господарства,  але  й  цілі  колонії,  зокрема  Поріччя,  Задвірне,
Дикий  Горб,  Баранчиці.  З  цього  приводу  земельний  комісар
повіту  повідомляв:  «При  заступництві  повітових  земельних
управлінь  осадники  купували  землю  по  відносно  низьких  цінах.
Українське  населення,  для  якого  осадники  не  були  вигідні,  здо¬
буваючи  позички  в  українських  установах,  спромоглося  вику¬
пити  ці  землі  по  цінах  вищих  за  ринкові82.
 Майже  чверть  господарств  польських  осадників  Східної  Га-
личини  в  1919—1934  рр.  була  скуплена  3372  українськими  се¬
лянами83,  у  власність  яких  перейшло  понад  18,5  тис.  га  землі.
 79 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  53.
 80 	Там  же,  арк. 	54—55.
 81 	Там  же,  арк. 	56.
 82 	ЦДІА  УРСР 	у  Львові, 	ф. 	171, 	оп. 	1, 	спр. 	583,  арк.  58.
 83 	ДАЛО,  ф.  1, 	оп.  13,  спр. 	859, 	арк. 	47—48.
 34

Зрозуміло,  що  земля  польських  колоністів  потрапляла  до  укра¬
їнської  сільської  буржуазії,  яка  мала  власні  кошти  і  для  якої
були  відкриті  кредити  в  банках  і  кооперативних  касах.
 Українські  заможні  селяни  прибрали  до  своїх  рук  і  більшу
частину  земельної  площі  під  час  сусідської  парцеляції,  що  при¬
значалася  для  укрупнення  господарств  корінного  сільського  на¬
селення.  З  315  566  га  землі,  розпарцельованої  1919—1934  рр.
у  Східній  Галичині,  до  польських  осадників  перейшло  26%  пло¬
щі,  до  польських  селян  з  корінного  населення  —  7,4%,  а  решту
площі  (66,6%)  скупили  переважно  українські  заможні  землеро¬
би84.  Серед  164  374  покупців  цієї  землі  були  88  561  українців,
72  889  поляків  і  2924  представників  інших  національностей85.
Отже,  в  результаті  земельної  реформи  земля  концентрувалася
переважно  в  руках  польських  осадників  і  українських  буржуаз¬
но-куркульських  елементів.
 В  умовах  гострої  аграрної  кризи  польський  уряд  піклувався
насамперед  про  фінансово-економічне  оздоровлення  осадницьких,
господарств.  Під  час  конверсії  боргів  по  довгострокових  і  ко¬
роткострокових  позиках  Державний  сільськогосподарський  банк
до  1936  р.  списав  з  осадників  половину  їх  заборгованості.
 З  середини  30-х  років  польський  уряд  цілком  припинив  пере¬
селенця  з  Польщі  бідних  селян  і,  намагаючись  зміцнити  осад-
ництво,  всіляко  заохочував  колонізацію  західноукраїнських'зе¬
мель  куркульськими  елементами.  Міністерство  землеробства
і  аграрних  реформ  розробило  спеціальну  інструкцію  про  осад-
ництво,  за  якою  дозволялося  польським  безземельним  селянам
переселятись  на  південно-східні  окраїни  тільки  у  виняткових
випадках,  зокрема  при  об’єднанні  дрібних  спадкових  госпо¬
дарств.  Від  кандидатів  в  осадники  вимагалась  «висока  мораль¬
на  і  господарська  кваліфікація»  і  наявність  відповідних  мате¬
ріальних  засобів.  Кожний  претендент  на  переселення  повинен
був  мати  не  менше  3  тис.  зл.  власнйх  грошей  для  купівлі  землі
і  забудовування  86.  І  все  ж,  незважаючи  на  великі  привілеї,  які
надавалися  осадникам,  бажаючих  переселитися  на  схід  виявля¬
лося  усе  менше.  З  1935  р.  і  до  середини  1938  р.  у  Східну  Гали¬
чину  переселилась  тільки  201  сім’я87.  Це  пояснюється  насампе¬
ред  посиленням  боротьби  трудового  селянства  як  за  конфіскацію
поміщицької  землі  без  викупу,  так  і  проти  польської  осад¬
ницької  колонізації.
 84 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  61—62.
 85  ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  1209,  арк.  11—12,  16.
 86  ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  1085,  арк.  53.
 87 	Там  же,  арк.  14.
 35

Реалізація  земельної  реформи  і  пов’язане  з  нею  проведення
осадницької  колонізації  на  західноукраїнських  землях  ще  біль¬
ше  загострювали  земельний  голод  місцевого  селянства,  погір¬
шували  становище  сільських  трудівників  і  разом  з  тим  поглиб¬
лювали  суперечності  між  куркульством  і  біднотою.  Колонізатор¬
ська  аграрна  політика  панівннх  класів  Польщі  на  Західній
Україні  найбільш  яскраво  виражала  посилення  національного
гноблення  українського  населення.
 Перебудова  селянського
 землекористування
 Складовою  частиною  аграрної  реформи  була  перебудова
селянського  землекористування,  тісно  пов’язана  з  польською
осадницькою  колонізацією.  Після  державного  перевороту  Піл-
судського,  здійсненого  12—14  травня  1926  р.,  фашистський  уряд,
не  припиняючи  парцеляції  й  колонізації,  основну  увагу  в  аграр¬
ній  політиці  зосереджує  на  упорядкуванні  селянського  земле¬
користування  з  метою  ліквідації  залишків  середньовіччя  у  зем¬
лекористуванні  і  забезпечення  дальшого  зростання  і  зміцнення
куркульства.  Цю  політику  міністр  аграрних  реформ  В.  Станєвич
характеризував  як  «демократизацію  аграрного  устрою»,  яка,  на
його  думку,  повинна  була  створити  умови  для  розвитку  грошо¬
вих  відносин  у  дрібних  господарствах  і  привести  «до  справж¬
нього  господарського  оздоровлення  Польщі»  88.
 У  перетвореннях  селянського  землекористування  важлива
роль  відводилась  ліквідації  черезсмужжя  і  вузькосмужжя,  що
залишилися  у  спадщину  від  середньовіччя  і  ще  більше  зросли
після  падіння  кріпосного  права  внаслідок  здрібнення  селянсько¬
го  землеволодіння.  За  переписом  1921  р.,  на  Західній  Україні
налічувалося  560  969  селянських  господарств  89  (51%  загальної
їх  кількості),  для  яких  характерне  було  черезсмужжя,  причому
земельні  ділянки  20%  дворів  були  розкидані  не  менше  як  у  п’я¬
ти  місцях.  У  Волинському  воєводстві  40%  селянських  госпо¬
дарств  мали  ділянки  землі  довжиною  понад  1  км,  а  шириною
до  2  м,  хоч  траплялися  й  такі  земельні  клаптики,  довжина  яких
перевищувала  2  км,  а  ширина  їх  дорівнювала  1  м  90.
 88  S  t  а  п  і  е  w  і  с  z  W.  О  program  agrarny  w  Polsce  і  jego  wykonanie
(1926—1928).  Mowy  і  przemowienia.  Warszawa,  1928,  s.  2.
 89 	Rocznik  statystyki,  1925,  s.  41.
 90 	T  u  r  o  w  s  k  і  G.  Warunki  і  drogi  rozwoju  gospodarczego  wsi  polskiej,
s.  30.
 36

У  селянських  господарствах,  розбитих  на  декілька  віддале¬
них  одна  від  другої  ділянок,  котрі  своєю  формою  нерідко  нага¬
дували  межі,  а  не  орні  поля,  не  могло  бути  й  мови  про  раціо¬
нальне  землеробство  з  використанням  сівозмін,  машин  і  добрив.
Черезсмужжя  і  вузькосмужжя  затримували  розвиток  продуктив¬
них  сил  у  сільському  господарстві  і  разом  з  тим  створювали
широку  базу  для  таких  залишків  середньовіччя  на  селі,  як  від-
робітки,  здольщина  та  ін.
 У  ліквідації  черезсмужжя  і  проведенні  землевпорядження
було  зацікавлене  насамперед  заможне  селянство.  Якщо  для  тру¬
дящих  селян,  які  задихалися  від  безземелля  та  малоземелля,
основним  питанням  було  забезпечення  їх  землею,  то  для  багатої
верхівки  села  першорядне  господарське  значення  мало  упоряд¬
кування  в  користуванні  землею.
 Зміцнюючи  позиції  селянської  буржуазії,  31  липня  1923  р.
уряд  Вітоса  провів  через  сейм  закон  про  упорядкування  селян¬
ського  землекористування,  за  яким  ліквідовувалося  черезсмуж¬
жя  і  створювалися  відрубні  господарства  і  хутори.  Цей  закон
був  поновлений  рішенням  сейму  від  18  грудня  1925  р.  і  розпо¬
рядженням  президента  від  3  вересня  1927  р.  з  метою  спрощення
і  прискорення  землевпорядження.
 Землевпорядженню  в  Польщі  підлягали  11,8  млн.  га  земель,
причому  більше  третини  їх  припадало  на  Західну  Україну,  з  них
3354  тис.  га  —  у  Східній  Галичині91  і  1495  тис.  га  —  у  Волин-
ськОхМу  воєводстві92.  Саме  у  східних  і  південно-східних  воєвод¬
ствах  Польщі  збереглося  найбільше  пережитків  середньовіччя
в  землекористуванні.
 У  перші  роки  після  прийняття  закону  про  землевпорядження
буржуазна  перебудова  селянського  землекористування  проходи¬
ла  досить  повільно.  До  1927  р.  в  Польщі  було  ліквідовано  че¬
резсмужжя  в  1500  селах,  в  тому  числі  в  55  селах  на  Волині
і  в  одному  селі  у  Східній  Галичині93.
 В  інтересах  куркульства  «санаційний»  уряд  прискорив  на¬
сильницьке  проведення  в  Західній  Україні  землевпорядження,
підпорядкувавши  йому  парцеляцію  частини  державних  і  помі¬
щицьких  земель.  Хоч  така  політика  демагогічно  декларувалась
як  забезпечення  землею  карликових  господарств,  однак  на  ділі
це  було  відкрите  пограбування  трудового  селянства  в  інтересах
польських  осадників  і  українського  куркульства.
 За  даними  міністерства  землеробства  Польщі,  на  західно¬
українських  землях  до  кінця  1936  р.  насильницьким  шляхом
 91 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  328,  арк.  4.
 92 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  446,  арк.  7.
 93 	Там  же,  оп.  9,  спр.  816,  арк.  17.
 37

було  здійснено  землевпорядження  у  648  селах  131  235'  госпо¬
дарств  (19,4%  від  загальної  кількості)  на  площі  717  803  га
(15,9%  від  загальної  земельної  площі94).
 Ліквідація  черезсмужжя  не  тільки  не  сприяла  піднесенню
творчих  сил  трудового  селянства,  а  й  підривала  його  господар¬
ство  внаслідок  зростання  заборгованості.  Борги  малосильних
селян  до  1930  р.  зросли  такою  мірою,  що  «перевищували  поло¬
вину  ціни  їх  землі»95.  їхня  заборгованість  зростала  також  вна¬
слідок  меліорації,  яка  здійснювалась  одночасно  з  землевпоря¬
дженням.  До  1936  р.  на  Західній  Україні  за  рахунок  селян  було
проведено  меліорацію  на  площі  91,7  тис.  га  96,  в  результаті  чого
борги  від  меліораційних  робіт  піднялися  «до  100%  ціни  їхніх
земель  і  навіть  перевищували  цю  цифру»  97.
 У  прямій  залежності  від  заборгованості  було  кредитування
забудови  хуторів  і  відрубів.  Сільськогосподарський  банк  відпу¬
скав  будівельні  кредити  лише  тим  господарствам,  іпотечна  за¬
боргованість  яких  не  перевищувала  половини  ціни  їх  земель98.
Звідси  ясно,  чому  під  час  ліквідації  черезсмужжя  одержувала
кращі  землі  і  поселялась  на  хуторах  здебільшого  заможна  вер¬
хівка  осадників  і  місцевих  куркулів.  Переважна  ж  більшість
селян  позбавлялась  господарської  самостійності  і  потрапляла
у  боргову  кабалу.
 Пограбування  трудящих  селян  поміщиками  й  куркулями,  по¬
стійні  зловживання  адміністрації  при  землевпорядженні,  непо¬
сильна  для  оплати  біднішими  селянами  вартість  землевпоряджу¬
вальних  і  меліораційних  робіт  —  усе  це  причини  того,  що  скрізь
на  Західній  Україні  буржуазна  перебудова  селянського  земле¬
користування  викликала  опір  трудящих  села,  загострювала  кла¬
сову  боротьбу  на  селі.  Навіть  міністр  аграрних  реформ  Польщі
В.  Станевич  змушений  був  визнати,  що  селянські  маси  інертно
ставляться  до  землевпорядження,  «однак  на  фоні  пасивної  маси
завжди  діють  дві  активні  сили,  які  ведуть  боротьбу  між  собою:
з  одного  боку,  заможні  і  культурні  селяни,  які  стоять  за  лікві¬
дацію  черезсмужжя,  і  з  другого  —  малоземельні  селяни,  що  є  її
заклятими  противниками»99.
 Іншим  способом  закабалення  й  пограбування  трудящого  се¬
лянства  під  час  перебудови  поземельних  відносин  була  ліквіда-
 94 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  825,  арк.  46.
 95 	Там 	же, 	ф. 	43,  оп. 	1, 	спр.  475, 	арк. 	201.
 96 	Там 	же, 	ф. 	2,  оп.  9,  спр.  825, 	арк.  46.
 97 	Там 	же, 	ф. 	43,  оп. 	1, 	спр.  475, 	арк. 	84.
 98 	Там 	же, 	арк.  85.
 99 	5  1апіе\уісг  Ш.  О  рп^гат  аегагпу  \\г  РоЬсе  і  іе^о  \vvkonanie
(1926—1928),  б.  33.
 38

дія  сервітутів  —  права  селян  користуватися  поміщицькйми  ліса¬
ми,  пасовищами  і  сіножатями.  Після  скасування  в  1848  р.
панщини  у  Галичині  поміщики  стали  позбавляти  селгїн  цього
права  і  перетворили  сервітутні  ліси  та  пасовища  у  власні.  Уже
до  1880  р.  сервітути  в  Галичині  були  майже  повністю  ліквідо¬
вані.  Як  відступне  за  них  селяни  одержали  200  тис.  га  землі  10°.
До  початку  20-х  років  XX  ст.  у  41  повіті  Львівського  окружного
земельного  управління  залишилося  лише  853  господарства,  що
мали  право  користуватися  сервітутними  угіддями  великих  Зем¬
левласників  101.
 На  Волині  ліквідація  сервітутів  затягнулась.  Знищення  цьо¬
го  залишку  середньовіччя,  що  гальмував  розвиток  продуктивних
сил  у  сільському  господарстві,  польські  правлячі  кола  прово¬
дили  разом  із  земельною  реформою.  10  січня  1922  р.  польський
уряд  поширив  на  Волинь  і  Західну  Білорусію  закон  від  7  трав¬
ня  1920  р.  про  ліквідацію  сервітутів  у  колишньому  Королівстві
Польському.  За  цим  законом  всі  сервітути  підлягали  ліквідації
або'  за  добровільною  угодою  обох  сторін,  або  шляхом  приму¬
су  102  на  вимогу  однієї  із  зацікавлених  сторін,  а  також  у  ході
комасації  і  парцеляції.  Для  забезпечення  польським  осадникам
сприятливих  умов  землекористування  уряд  Польщі  насильно
знищував  сервітутні  права  селян,  зокрема  в  тих  маєтках,  які,
за  «кресовами  законами»  1920  р.,  переходили  у  власність  дер¬
жави,  а  потім  парцелювались  між  осадниками.  Примусово  лік¬
відовувалися  і  всі  інші  сервітути,  якщо  протягом  10  років  з  дня
оголошення  закону  про  ліквідацію  сервітутів  вони  не  були  зни¬
щені  на  добровільній  основі  103.
 Зміцнюючи  індивідуальну  приватну  власність  на  землю,  «са¬
нація»  прискорила  насильне  знищення  сервітутів.  За  даними
міністерства  землеробства  Польщі,  до  початку  1937  р.  у  Волин¬
ському  воєводстві  сервітутних  прав  було  позбавлено  41  878  се¬
лянських  господарств  у  379  селах,  причому  4/б  з  них  —  шляхом
примусу  104.  Як  відступне,  селяни  Волині  одержали  77  178  га
землі,  тобто  в  середньому  по  1,8  га  на  господарство  105,  здебіль¬
шого  на  пісках  або  після  вирубки  лісу.  Найчастіше  ліквідація
сервітутних  прав  здійснювалася  без  будь-якого  відшкодування.
Та  й  закон  захищав  інтереси  великих  землевласників.  Так,  якщо
 100 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  171,  оп.  2,  спр.  3544,  арк.  82.
 101 	Там  же,  спр.  3674,  арк.  25—27.
 102 	Огіеппік  ІМа\у  ИР,  1922,  №  10,  б.  130.
 103 	Там  же,  1920,  №  42,  с.  686.
 104 	Масіаісгук  Сі.  Виггиагуїпо-оЬзгагпісга  геГогша  гоїпа  \у  Роібсє,
б.  377.
 105 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  825,  арк.  46.
 39

ліквідувався  пасовищний  сервітут  в  лісах,  то  селянам  виділя¬
лась  третина  площі  цього  сервітуту;  при  ліквідації  ж  пасовищ¬
ного  сервітуту  на  полях  і  лугах  селяни  одержували  ще  менше
відступне—  15%  його  площі  106.
 Великі  «чвари  між  селянами  і  маєтком»,  а  часто  й  «відкриті
заворушення»  селян  на  Волині  107  викликала  так  звана  толо¬
ка  —  взаємне  право  селян  випасати  худобу  на  поміщицьких
землях,  а  поміщика  —  на  селянських.  Насильна  ліквідація  цього
права,  що  проводилась  фактично  без  компенсації,  лише  поси¬
лювала  протиріччя  і  конфлікти  між  поміщиками  та  селянами.
 Ліквідація  сервітутів  на  Волині  і  в  Східній  Галичині  не  тіль¬
ки  не  зменшила  земельної  тісноти  трудового  селянства,  а  ще
більше  загострила  його  потребу  в  лісі  і  пасовищах.  За  користу¬
вання  ж  поміщицькими  угіддями  селяни  змушені  були  відроб¬
ляти  або  сплачувати  великі  суми  грошей.
 Феодальне  право  на  спільне  користування  деякими  земель¬
ними  угіддями  поміщиками  й  селянами  хоч  і  було  юридично
знищене  у  різний  час  в  Галичині  і  на  Волині,  проте  залежність
селян  від  великих  землевласників  продовжувала  існувати  всю¬
ди,  де  в  руках  поміщиків  знаходились  ліси,  пасовища  й  сіно¬
жаті,  які  були  перетворені  у  знаряддя  економічного  закабалення
трудящих  і  збереження  найогидніших  форм  відробіткової  сис¬
теми.
 Особливістю  ліквідації  сервітутних  прав  селян  у  Східній  Га-
личйні  було  те,  що  у  «винагороду»  за  сервітути  вони  одержали
землю  не  в  індивідуальне  користування,  а  у  власність  сільських
громад.  За  переписом  1921  р.,  в  Західній  Україні  налічувалось
506  тис.  га  громадських  земель,  головним  чином  пасовищ  і  лісів,
якими  володіли  758  тис.  господарств108,  або  78%  від  загальної
кількості.  Громадські  пасовища  і  ліси  становили  у  Тернопіль¬
ському  воєводстві  5,2%  площі  селянського  землекористування,
у  Волинському  —  5,4%,  у  Львівському  —  9%,  у  Станіславсько-
му  —  10,1%  109.
 Хоч  частка  громадських  земель  і  була  значною  у  селянсько¬
му  землеволодінні,  проте  вони  повсюди  були  занедбані  і  не  ві¬
дігравали  скільки-небудь  значної  ролі  в  господарському  житті
селянства.  З  метою  підвищення  економічного  значення  громад¬
ських  угідь,  здебільшого  непридатний  для  господарського  вико¬
ристання,  власті  проводили  поділ  їх  між  селянами.  Важливо
 106 	Dziennik  Ustaw 	RP,  №  10, 	s.  131.
 107 	J  a  w  о  r  s  k  і  W. 	Reforma  rolna,  t.  3,  s.  463.
 108 	Rocznik  statystyki,  1925/26, 	s.  132—133.
 109 	Sowinski  M. 	Rolnictwo 	wloscianskie 	w  zarysie  statystyczno-teryto-
 rialnym.  Warszawa,  1933,  s.  19.
 40

підкреслити,  що  і  ліквідація  сервітутів,  і  поділ  громадських
земель  між  селянами  давали  економічні  вигоди  переважно  за¬
можним  селянам.  Правовою  основою  поділу  громадських  угідь
були  «дарчі  акти»,  в  яких  визначалась  частка  кожного  госпо¬
дарства  в  користуванні  громадськими  землями.  Якщо  такі  акти
не  збереглися  або  в  них  не  були  визначені  пайки  кожного  дво¬
ру,  то  громадські  угіддя,  як  і  сервітути,  ділились  на  дві  части¬
ни.  Одна  половина  ділилась  на  рівні  частки  між  усіма  господар¬
ствами,  що  мали  право  користуватися  громадськими  угіддями,
а  з  другої  тим  же  господарствам  виділялись  ділянки  пропор-
ціонально  до  надільної  землі  ио.  Отже,  при  ліквідації  громад¬
ських  земель,  як  і  сервітутів,  кожний  сільський  господар  одер¬
жував  диференційовану  долю  з  громадських  угідь,  причому,  чим
більшою  була  його  площа  надільної  землі,  тим  більше  користі
мав  він  і  від  поділу  громадських  угідь.  Це  свідчить  про  те,  що
насильна  ломка  громадського  землекористування  і  заміна  його
подвірним  і  хутірським  проводилась  в  інтересах  заможної  вер¬
хівки  села  передусім  за  рахунок  бідноти,  що  повсюди  викликало
невдоволення  і  опір  трудящих  селян  проти  поділу  громадських
угідь.
 Трудящі  селяни  активно  виступали  і  проти  спроб  уряду  екс¬
пропріювати  в  них  непридатні  для  господарського  вжитку  землі
для  насадження  лісу.  З  цього  приводу  земельний  інспектор  воє¬
водського  управління  2  червня  1931  р.  доповідав  земельній  ко¬
місії  Станіславського  воєводства,  що  освоєння  громадських  пу¬
стирів  на  Прикарпатті  «йде  досить  повільно,  головним  чином
через  опір  селян,  які  бояться,  що  насаджені  лісом  пустирі  пе¬
рейдуть  у  власність  держави»  1П.
 Придушуючи  опір  трудящих,  правлячі  кола  інтенсивно  про¬
водили  поділ  громадських  угідь  у  центральних  і  східних  воєвод¬
ствах  Польщі,  в  тому  числі  на  Волині,  де  «велика  їх  [угідь]
кількість  була  ліквідована»  112  ще  під  час  столипінського  земле-
упорядження.  Заміна  громадського  землеволодіння  подвірним
і  хутірським  і  в  Східній  Галичині,  і  на  Волині  насильно  прово¬
дилась  одночасно  з  ліквідацією  черезсмужжя.
 Зміцнення  землі  в  особисту  власність  проводилось  і  шляхом
урегулювання  орендних  відносин.  20  червня  1924  р.  польський
сейм  прийняв  закон  про  викуп  орендованої  землі  колишніми
«вічними  чиншовиками»  *  та  довголітніми  орендарями  у  Волин¬
 110 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  328,  арк.  ЗО.
 111 	Там  же,  ф.  112  с/429,  оп.  2,  спр.  2,  арк.  16.
 112 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  23,  арк.  12.
 * 	«Вічними  чиншовиками»  вважалися  ті  селяни,  які  володіли  землею  до
1886  р.  за  правом  так  званої  вічної  оренди.
 41

ському  воєводстві  і  в  Західній  Білорусії.  Таке  ж  право  надава¬
лося  і  довголітнім  орендарям,  які  могли  придбати  у  приватну
власність  орендовану  землю;  якщо  вона  разом  із  площею  влас^
ної  землі  не  перевищувала  на  Волині  27,3  га  на  господарство.
Продажну  ціну  орендованої  землі  становила  восьмикратна  сума
річного  чиншу  або  річної  орендної  плати,  сплачуваних  земле¬
власнику  у  1913  р.113  Зрозуміло,  що  гроші  для  виплати  такої
ціни  мали  тільки  заможні  селяни.
 На  підставі  цього  закону  великі  землевласники  Волинського
воєводства  в  1925—1936  рр.  продали  3723  орендарям  25  478  га
землі  114,  в  середньому  7  га  на  господарство.  Серед  тих,  хто  при¬
дбав  землю  в  особисту  власність,  були  здебільшого  багаті  селяни.
Бідняки,  що  не  мали  можливості  виплачувати  орендну  плату,
були  позбавлені  права  викупу  орендованої  землі.  Це  право  не
стосувалось  «дезертирів  польської  армії»,  учасників  революцій¬
ного  руху  і  всіх  противників  польського  окупаційного  режиму.
Отже,  закон  від  20  червня  1924  р.  не  тільки  не  приніс  жодного
полегшення  українським  і  білоруським  біднякам,  що  користува¬
лися  клаптиками  орендованої  землі,  а  й  буквально  був  спрямо¬
ваний  проти  них.
 18 	березня  1932  р.  польський  сейм  прийняв  другий  закон  про
викуп  земель  дрібними  орендарями,  згідно  з  яким  орендовану
землю  могли  викупити  лише  ті  селяни,  які  за  добровільною
угодою  із  землевласниками  до  прийняття  28  серпня  1924  р.  за¬
кону  «Про  захист  дрібних  орендарів»  взяли  в  оренду  ділянки
площею  до  5  га  на  поміщицьких  пустирях115.  Селяни,  які  під
час  війни  або  після  неї  самовільно  зайняли  панські  землі,  що
лежали  перелогом,  а  також  дрібні  орендарі,  що  «карались  за
злочин  проти  Польської  держави»  И6,  тобто  активні  учас¬
ники  селянського  руху,  не  мали  права  на  викуп  «голодної»
оренди.
 Про  справжню  суть  цього  закону  свідчить  ряд  даних,  На¬
приклад,  у  Львівському  воєводстві  налічувалося  9,5  тис.  земле¬
робів,  які  орендували  у  215  поміщицьких  маєтках  8  тис.  га  зем¬
лі  117.  Право  ж  на  викуп  цієї  злиденної  оренди  доіпочатку  1937  р.
одержали  тільки  224  орендарі  на  площі  145  га.  Всього  на  цей
час  у  Західній  Україні  визнано  право  викупу  тільки  640,5  га
землі,  орендованої  583  селянами118.  Викуп  орендованих  земель
 113 	Огіеппік  ІМачу  ИР,  1924,  №  63,  б.  917—919.
 114 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  825,  арк.  17.
 115 	Там  же,  арк.  4.
 116 	Огіеппік  ІМа\у  ИР,  1936,  №  1,  б.  4.
 117 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  25,  арк.  36.
 118 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  825,  арк.  16.
 42

не  тільки  не  поліпшував  економічного  становища  малоземельних
селян,  а  й  накидав  на  них  ярмо  нових  боргів.
 Урегулювання  орендних  відносин,  ліквідація  черезсмужжя,
сервітутів  і  громадського  землеволодіння  селян  сприяли  зміц¬
ненню  куркульських  господарств,  з  одного  боку,  розоренню  і  зу¬
божінню  широких  мас  трудящого  селянства  —  з  другого.
 Здійснення  аграрних  реформ  означало  буржуазну  перебудову
західноукраїнського  села,  при  якій,  однак,  основою  великого
капіталістичного  господарства  залишилися  поміщицькі  маєтки.
Протягом  міжвоєнного  періоду  поміщицьке  землеволодіння  на
Західній  Україні  хоч  і  скоротилось  на  одну  чверть,  проте  еконо¬
мічна  сила  поміщиків  не  тільки  не  зменшилась,  а  й  зросла  від
спекулятивної  парцеляції  частини  гірших  земель.
 Якщо  земельна  реформа  1919—1925  рр.  в  Польщі  була  помі¬
щицькою  «чисткою  земель»  для  розвитку  аграрного  капіталізму
юнкерського  типу,  то  реформування  селянських  поземельних
відносин  в  інтересах  куркульства  сприяло  посиленню  у  селян¬
стві  елементів  фермерства.
 Важливим  результатом  реформи  було  також  проникнення
у  сільське  господарство  фінансового  капіталу,  який  обплутав  се¬
лянство  тенетами  економічної  залежності.  У  боргову  кабалу  до
банків  і  лихварів  потрапили  у  першу  чергу  дрібні  землероби,
які  не  мали  власних  засобів,  щоб  купити  по  високій  ціні  парце¬
ли  і  розплатитися  за  землевпорядження.  У  зв’язку  з  цим  аграр¬
на  реформа  не  тільки  не  забезпечила  більшості  селян  умов  для
самостійного  господарювання,  а  й  призвела  їх  до  розорення  під
час  загострення  аграрної  кризи.
 Зростання  торгового  землеробства
і  тваринництва
 У  досліджуваний  період  землеробство  і  тваринництво  на  За¬
хідній  Україні  стали  більше  відповідати  товарному  характеру
виробництва.  У  результаті  реформи  посилився  розвиток  торго¬
вих  галузей  сільського  господарства,  що  простежується  на  осно¬
ві  даних  статистики  та  інших  джерел  залежно  від  змін  ринкової
кон’юнктури  міжвоєнного  періоду.
 Перша  світова  війна  викликала  розруху  в  краї.  У  1919  р.
близько  50%  орних  земель  Західної  України  і  Західної  Білорусії
лежали  облогом119;  у  1921  р.  поголів’я  свиней  у  Східній  Гали¬
 119 	\Veinfeld  Л.  Иосгпік  РоЬкі.  ТаЬІісе  БІаІузіусгпе. 	2-^іе. 	\Var-
 зга\\'а,  1922,  б.  107.
 43

чині  становило  тільки  47,8%  рівня  1910  р.,  овець  —  68,  великої
рогатої  худоби  —  89,7,  коней  —  92,7  %120.
 В  особливо  тяжкому  становищі  опинилося  трудове  селянство,
у  якого  ще  більше  зросла  нестача  робочої  худоби,  сільськогос¬
подарського  реманенту  і  посівних  матеріалів.  Селяни  вимушені
були  відмовляти  собі  навіть  у  найнеобхіднішому,  щоб  піднести
з  розрухи  своє  господарство.
 В  умовах  інфляції,  що  тривала  до  1924  р.,  і  наступної  стабі¬
лізації  валюти  сільське  господарство  відбудовувалося  поволі.
Так,  у  Східній  Галичині  посіви  пшениці,  жита,  ячменю  і  вівса
в  1928  р.  становили  93%  довоєнного  рівня,  а  валовий  збір  уро¬
жаю  цих  основних  зернових  культур  —  82,1%121.  Ще  повільніше
зростали  посівні  площі  у  Волинському  воєводстві,  господарство
якого  найбільше  потерпіло  в  роки  війни.
 Однак  порівняльний  аналіз  різних  категорій  господарств
свідчить  про  те,  що  значно  швидшими  темпами  збільшувалися
посіви  у  поміщицьких  і  куркульських  господарствах  під  куль¬
турами,  що  мали  промислове  значення.  Посіви  кукурудзи  у  Схід¬
ній  Галичині  зросли  в  1921/22—1928  рр.  на  16,1  тис.  га  (22%),
що  зумовлювалося  розвитком  продуктивного  тваринництва  у  ве¬
ликих  господарствах  і  потребами  спирто-горілчаних  заводів.
Площа  під  картоплею  тут  збільшилася  відповідно  з  375,7  до
 391,7 	тис.  га.  Але  якщо  для  абсолютної  більшості  селян  кар¬
топля  була  основним  продуктом  харчування,  то  поміщики  са¬
дили  її  здебільшого  для  переробки  на  спирт.
 ,  На  розвитку  товарного  землеробства  позначалося  розширен¬
ня  посівів  і  таких  технічних  культур,  як  льон,  коноплі,  цукрові
буряки  та  ін.  Якщо  валовий  збір  продовольчих  і  технічних  куль¬
тур  збільшився  на  Волині  в  1928  р.  проти  1921/22  р.  на  40,6%,
то  збір  пшениці  за  цей  час  тут  зріс  на  65,2,  льону-волокна  —
на  76,6,  конопель-волокна  —  на  149,  цукрових  буряків  —  на
761%  122.  Зростали  також  врожаї  хмелю  та  тютюну.
 Нерівномірно  відроджувалися  і  різні  галузі  тваринництва.
Так,  поголів’я  великої*  рогатої  худоби  в  1929  р.  на  Західній
Україні  досягнуло  рівня  1910  р.,  а  коней  —  перевищило  його
на  18%123.  Це  пояснюється  не  тим,  що  малоземельний  селянин
мав  «амбіцію»  тримати  коня  і  корову,  як  стверджували  бур¬
жуазні  аграрники,  а  тим,  що  ця  худоба  була  для  нього  тягло¬
вою  силою,  давала  молоко,  м’ясо.  Хоч  утримування  коня  часто
 120 	гоіпа.  Шабаша,  1924,  в.  17.
 121 	БіаіуБІука  гоіпа,  1924,  б.  14—16;  Иосгпік  БІаіуБІукі  ЯР,  1929,  5.  40—41.
 122 	Там  же.
 123 	Ш  е  і  п  !  е  1  сі  Л.  Иосгпік  РоІБкі.  ТаЬІісе  БІаІузІусгіге.  Шусі.  2^іе.  б.  87.
Иосгпік  БІаІуБІукі,  1930,  б.  50.

не  відповідало  економічним  потребам  і  можливостям  господар¬
ства,  але  іншого  виходу  не  було,  бо  безкінному  бідняку  не  було
до  чого  прикласти  руки.  Щодо  свиней,  то  їх  поголів’я  у  1929  р.
досягло  65,3%,  а  овець  і  кіз  —  тільки  59%  довоєнного  рівня.
 У  заможних  господарствах  тваринництво  розвивалося  як  тор¬
гове.  Це  стосується  передусім  свинарства.  Відгодівлею  свиней
на  ринок  займалися  не  тільки  великі  господарства,  а  й  частина
дрібних.  Овець  розводили  також  здебільшого  селянські  госпо¬
дарства  і  тільки  незначною  мірою  —  поміщики.  Відсутність  у  се¬
лян  власних  і  занедбаність  громадських  пасовищ  негативно
впливали  на  стан  вівчарства.
 Таблиця  і
 Розподіл  угідь  у  поміщицьких  і  селянських  господарствах
Західної  України  в  1931  р.*
 Угіддя
 Поміщики
 Селяни
 тис.  га
 %
 тис.  га
 %
 Рілля
 583,3
 24,2
 3844,2
 71,5
 Сади  і  городи
 16,1
 0,7
 176,2
 3,3
 Луки
 183,2
 7,6
 739,5
 13,8
 Пасовища
 133,4
 5,5
 217,0
 4,0
 Разом
 916,0
 38,0
 4976,9
 92,6
 Ліси
 1350,1
 56,0
 201,8
 3,8
 Інші  землі
 145,8
 6,0
 193,3
 3,6
 Уся  площа
 2411,9
 100,0
 5372,0
 100,0
 *  Біаїузіука  гоїпісга,  1935,  сг^с  І—II.  \Varszawa,  1936,  з.  13.
 Основою  сільськогосподарського  виробництва  була  земля
(див.  табл.  1).  Майже  три  чверті  селянських  угідь  становила
рілля.  Доля  садів,  городів,  луків  і  пасовищ  у  землеволодінні
селян  дорівнювала  21,1%,  а  лісів  —  тільки  3,8%.  Навпаки  ж,
питома  вага  лісу  у  поміщицьких  маєтках  становила  56%  їх  за¬
гальної  площі,  а  в  держави,  церкви  і  акціонерних  товариств  —
44,6%.  Це  пояснюється  тим,  що  у  великих  землевласників  вело¬
ся  переважно  багатогалузеве  товарне  виробництво,  а  в  багатьох
поміщицьких  маєтках  провідне  місце  займало  лісове  господар¬
ство.  У  той  же  час  маса  дрібних  селян  зовсім  не  володіла  лісом,
луками  та  пасовищами,  а  тому  не  могла  позбутися  залежності
від  поміщиків.
 45

Розподілом  землі  за  угіддями  визначалася  і  порайонна  спе¬
ціалізація  товарного  землеробства  і  тваринництва.  Земельні  ма¬
сиви  гірських  повітів  (Косова,  Долини,  Надвірної,  Сколе)  лежа¬
ли  переважно  під  лісом  та  пасовищами,  а  ріллі  було  всього
7—18,5%,.тому  вони  спеціалізувались  на  лісовому  господарстві
та  тваринництві.  У  Східній  Галичині  налічувалося  120  тис.  га
полонин  124,  що  служили-  кормовою  базою  для  екстенсивного
тваринництва.  У  підгірських  повітах,  де  орні  землі  становили
від  74  до  1І2  усієї  площі,  поряд  із  тваринництвом  важливу  роль
відігравало  рослинництво.  Процент  ріллі  на  Поділлі  коливався,
від  75  до  84.  Спеціалізація  виробництва  тут  відбувалась  за  ра¬
хунок  зернового  господарства.  Одним  із  основних  хлібних  ра¬
йонів  був  також  південь  Волині.  У  поліських  повітах  Волин¬
ського  воєводства  луки,  пасовища  і  ліси  займали  площу  від
41  до  60%,  тому  тут  розвивалося  в  основному  м’ясне  тварин¬
ництво  125.
 Розвиток  товарного  землеробства  характеризується  н  іншими
даними.  Зокрема,  у  20-ті  роки  швидко  розширювалася  площа
посіву  цукрових  буряків,  чому  сприяла  побудова  двох  нових
цукрових  заводів  у  Городенці  і  Борщеві.  У  1926  р.  на  Західній
Україні  діяли  сім  цукрових  заводів.  Якщо  перед  першою  світо¬
вою  війною  цукрові  буряки  вирощували  тільки  на  Львівщині
і  Волині,  то  з  середини  20-х  років  культивування  їх  розпочалося
і  в  Станіславському  та  Тернопільському  воєводствах.  Площа
під  посівами  цукрових  буряків  на  Західній  Україні  у  1921/22—
 1928 	рр.  зросла  з  5,1  тис.  до  37,3  тис.  га,  а  врожайність  їх  збіль¬
шилась  з  151  до  191  ц/га  126.  Вирощуванням  цієї  торгової  куль¬
тури  займалися  переважно  поміщики.  У  1928  р.  частка  помі¬
щицьких  господарств  становила  61,9%  крайового  ареалу  під
цукровими  буряками,  селянських  —  33%,  заводських  планта¬
цій—  5,1%.  При  цьому  врожаї  цукрових  буряків  у  селянських
господарствах  Станіславського  воєводства  були  на  25%,  а  Тер¬
нопільського—  на  ЗО—35%  нижчими,  ніж  у  поміщицьких  гос¬
подарствах  127.
 Промислового  значення  набуло  тютюнництво,  що  розвивало¬
ся  на  Поділлі,  Покутті  та  на  Південній  Волині.  Посівна  площа
під  тютюном  у  Західній  Україні  зросла  з  2320  га  в  1909—
1913  рр.  до  3428  га  в  1928  р.,  а  збір  тютюну  збільшився  з  31  781
до  60  285  ц.  У  1928  р.  цю  технічну  культуру  вирощували  45  372
 124 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  2220,  арк.  17.
 125 	Statystyka  гоїпісга,  1930/31,  б.  20—23;  Огшіскі  XV.  2усіе  gospo-
сіагсге  кгеБош  \vschodnich  ИР,  б.  118—119.
 126 	БІаіуБІука  гоїпа,  1924,  б.  15—16;  Иосгпік  БІаІуБІукі,  1929,  б.  40—41,
 127 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  72,  арк.  42.
 46

господарства,  що  порівняно  з  1924  р.  майже  в  2  рази  переви¬
щувало  кількість  її  виробників  128.  Культивуванням  тютюну  за¬
ймалися  здебільшого  селяни,  а  його  переробку  і  збут  монополі¬
зувала  держава.
 У  зв’язку  із  розвитком  пивоваріння  і  ростом  вивозу  хмелю
за  кордон  збільшувалася  і  кількість  його  продуцентів.  У  1928  р.
на  Західній  Україні  хміль  вирощували  4824  господарства,  в  то¬
му  числі—  117  поміщицьких  і  4707  селянських.  Площа  під  посі¬
вами  хмелю  у  поміщицьких  господарствах  становила  572  га,
у  селянських—  1795  га,  а  загальний  валовий  збір  його  дорів¬
нював  10  984  ц.  Здебільшого  на  ринок  вирощувалися  коноплі
і  льон,  під  якими  на  Західній  Україні  було  засіяно  у  1928  р.
 36,7 	тис.  га  площі  129.
 У  багатьох  повітах  краю,  особлизо  поблизу  міст,  значного
розвитку  набуло  промислове  садівництво,  яким  займалися  пере¬
важно  куркулі  та  поміщики.  На  Волині  понад  30%  садів  зосе¬
реджувалися  у  господарствах  площею  понад  3  га  саду  кожне  13°.
Зрозуміло,  що  ці  сади  мали  виключно  торгове  значення  і  прино¬
сили  значні  прибутки.  Одним  із  центрів  садівництва  стало  По¬
куття.  При  вирішальній  перевазі  дрібноселянських  садів  тут
появилась  нечисленна  група  великих  садовласників.  Щодо  дріб¬
них  селян,  то  вони,  як  правило,  здавали  свої  сади  в  оренду  тор¬
говцям,  які  часто  на  кілька  років  вперед  за  безцінь  закуповували
увесь  урожай  фруктів  ш.  Біля  міст  та  промислових  осередків
розвивалося  торгове  городництво.  Під  садами  та  городами  у  краї
було  зайнято  в  1931  р.  близько  3,3%  площі  сільськогосподар¬
ських  угідь.
 Розвиток  торгового  землеробства  грунтувався  на  використан¬
ні  удосконаленої  техніки,  добрив,  сортового  насіння  та  інших
агротехнічних  заходів.  Цієї  тенденції  торгового  капіталістично¬
го  господарства  в  середині  і  другій  половині  20-х  років  не  мож¬
на  не  дооцінювати.
 Як  свідчать  дані  таблиці  4  (див.  с.  83),  вже  на  початку
досліджуваного  періоду  великі  господарства  мали  у  своєму  роз¬
порядженні  парові  плуги,  сівалки,  жатки,  молотарки  та  інші
знаряддя  механічного  обробітку  землі.  Після  грошової  реформи
у  маєтках  зросло  впровадження  нової  техніки  132.
 Що  стосується  господарств  трудящих  селян,  то  вживання
надто  дорогих  машин  на  їхніх  клаптиках  землі  не  було  раціо*
 128 	Иосгпік  БІаІуБІукі,  1929,  б.  43.
 129 	Там  же,  с.  41,  44.
 130 	Огтіскі  XV.  2усіе  gospodaгcze  кгеБо\у  \vschodnich  ИР,  б.  106.
 131 	ДАІФО,  ф.  58,  оп.  1,  спр.  96,  арк.  53—54.
 132 	Там  же,  ф.  415,  оп.  1,  спр.  4,  арк.  2.
 47

нальним  й  доступним.  Заможні  ж  селяни  порівняно  швидко
почали  використовувати  для  обробітку  своєї  землі  доступну  для
них  техніку  (залізні  борони,  культиватори,  валки,  парові  моло¬
тарки).
 Поміщики  та  куркулі  розширювали  посіви  трав  і  кормових
культур,  які  служили  і  кормом  для  відгодівлі  худоби,  і  зеленим
угноєнням.  Тільки  'площа  під  посівами  люпину,  конюшини  і  се¬
радели  на  Волині  у  1927  р.  зросла  проти  1921  —1922  рр.  на
37,6%  і  становила  2,1%  оброблюваної  площі  воєводства133.  Під
кормовими  культурами  і  травами  у  Станіславському  воєводстві
засіяно  в  1924—1925  рр.  9,2%  площі  орних  земель  134.  Зумовлене
зростанням  торгового  тваринництва  і  необхідністю  угноєння  по¬
лів  сіяння  трав  та  кормових  культур  сприяло  переходові  від
рутинного  трипілля  до  багатопільних  сівозмін.
 Штучні  добрива  використовувалися,  як  правило,  лише  у  помі¬
щицьких  господарствах,  але  попит  на  них  зростав  і  серед  аграр¬
ної  буржуазії.  Це  стосується  насамперед  осадників,  яким  уряд
надавав  вигідні  кредити  для  інтенсифікації  господарства.  Ма¬
са  ж  дрібних  хліборобів  на  своїх  клаптиках  землі  зовсім  не
вживала  добрив.  Саме  тому  Західна  Україна  значно  відставала
від  Польщі  і  особливо  від  її  західних  воєводств,  на  долю  яких
у  1926  р.  припадало  70%  споживання  штучних  добрив135.
У  1929  р.  на  гектар  сільськогосподарських  угідь  на  Західній
Україні  було  використано  17,7  кг  мінеральних  добрив,  а  в  усій
Польщі  —  44,9  кг  136.  За  споживанням  добрив  на  гектар  угідь
Польща  стояла  тоді  на  10  місці  в  Європі.
 Оскільки  використання  машин  та  мінеральних  добрив  у  зем¬
леробстві  вимагало  значного  капіталу  і  окуплялося  лише  при
наявності  великої  кількості  вироблюваного  продукту,  тому  до¬
ступним  воно  було  для  господарств  поміщиків  і  буржуазних
елементів,  які  й  поліпшували  культуру  землеробства  і  розвивали
його  торгові  галузі.  Це  можна  прослідкувати  на  прикладі  окре¬
мих  господарств,  зокрема  Комарненському  маєтку  Лянцкорон-
ських  у  Рудківському  повіті  на  Львівщині.  У  1929  р.  в  цьому
господарстві  налічувалося  7387  га  землі,  в  тому  числі  1321  га
ріллі,  893  га  луків,  322  га  пасовищ,  3382  га  лісу  137.  У  семи  філь¬
варках  маєтку  поряд  із  лісовим  господарством  розвивалося  ін¬
тенсивне  землеробство  і  тваринництво.
 133 	Огтіскі  XV.  2усіе  gospodaгcze  кгеБо\у 	\vschodnich 	ИР, 	б. 	95.
 134 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  230,  арк.  4—6.
 135 	Там  же,  спр.  55,  арк.  76.
 136 	Б  о  ш  і  гї  б  к  і  М.  Иоіпісі^’о  \vloscianskie 	\у 	гагуБІе 	БІаІуБІусгпо-іегуіо-
 гіаіпут,  б.  39.
 137 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  623,  арк.  2.
 48

На  власній  сировині  тут  працювали,  розширюючи  виробни¬
цтво,  лісопильний  і  цегельний  заводи,  олійниця  і  гуральня.
Значна  увага  приділялась  і  вирощуванню  цукрових  буряків,  по¬
сіви  яких  у  1923—1929  pp.  зросли  з  95  до  105  га,  а  врожайність
збільшилася  відповідно  з  138  до  170  ц/га.  Активно  використо¬
вувались  у  маєтку  мінеральні  добрива,  кількість  яких  у  1923  р.
на  1  га  посіву  під  цукровими  буряками  становила  8  ц,  а  у
 1929 	р.—  уже  15  ц.
 Маєток  Лянцкоронських  спеціалізувався  також  на  вирощу¬
ванні  сортового  насіння.  Для  продажу  його  на  ринку  щороку
засівалося  в  середньому  160  га  зернових  культур  і  40  га  кар¬
топлі.  Хоч  загальна  площа  під  посівами  жита,  .пшениці,  ячменю
і  вівса  скоротилася  з  676  га  у  1926/27  р.  до  567  га  у  1928/29  p.,
проте  врожайність  їх  збільшилася  з  15,4  до  20,6  ц/га.
 Зростання  продуктивності  рільництва  в  маєтку  забезпечува¬
лося  систематичним  використанням  мінеральних  добрив  —  3,5  ц
на  гектар  ріллі.  У  1920—1928  pp.  меліорація  450  га  орних  зе¬
мель  сприяла  збільшенню  врожаю  на  20—40%.  Водночас  влас¬
ники  інтенсивно  запроваджували  і  нову  техніку  землеробства.
В  усіх  фільварках  працювало  понад  350  комплектів  удоскона¬
лених  знарядь  та  машин,  які  застосовувалися  на  різних  сіль¬
ськогосподарських  роботах.  Увесь  обробіток  землі  відбувався
механічним  способом,  ручна  праця  використовувалася  лише  на
прополці  культур  ш.
 Раціоналізація  виробництва  спостерігалася  і  в  багатьох  ін¬
ших  поміщицьких  маєтках,  які  за  своєю  продуктивністю,  як  пра¬
вило,  стояли  значно  вище  селянських  господарств.  Наприклад,
у  восьми  фільварках  Чарторийського  на  Львівщині  урожайність
пшениці,  жита,  ячменю  і  вівса  збільшилася  з  17,5  ц/га  в  1926  р.
до  19,5  ц/га  в  1928  p.,  а  картоплі  —  відповідно  з  162  до  243  ц/га.
У  той  же  час  середній  збір  урожаю  зернових  хлібів  в  цьому  ж
повіті  дорівнював  тільки  8,2  ц/га,  а  картоплі—  127  ц/га139.
 Якщо  зважити  на  те,  що  'Продуктивність  полів  і  в  поміщиків,
і  в  селян  у  перші  повоєнні  роки  залишалась  загалом  низькою,
причому  середня  врожайність  чотирьох  основних  зернових  куль¬
тур  у  селянських  господарствах  Західної  України  була  тільки
на  9%,  а  картоплі  —  на  10%140  нижчою,  ніж  у  поміщиків,  то
стане  очевидним,  що  на  кінець  20-х  років  поміщицькі  господар¬
ства  зробили  серйозний  крок  по  шляху  раціоналізації  вироб¬
ництва  і  піднесення  землеробської  культури.
 138 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  623,  арк.  4—5.
 139 	Там  же,  арк.  196.
 140 	Karczewski  L.  Plony  roslin  uprawnych  w  Polsce  і  srodki  ich  pod-
niesienia.  —  Zbior  prac  ekonomiczno-rolniczych.  Warszawa,  1930,  s.  310—311.
 4  1266-7
 49

Хоч  за  прибутковістю  господарства  заможних  селян  й  осад¬
ників  значно  відставали-від  фільварків,  проте  порівняно  з  біль¬
шістю  дрібних  хліборобів  продуктивність  їхнього  рільництва
і  тваринництва  була  вищою.  Особливо  контрастно  ця  різниця
виступала  в  районах  відносно  розвинутого  торгового  землероб¬
ства.  На  Поділлі,  наприклад,  у  1927  р.  різниця  у  зборі  зернових
культур  з  гектара  в  господарствах  заможних  осадників  і  трудя¬
щих  селян  доходила  до  50%  на  користь  осадників.  У  підльвів-
ських  повітах  урожайність  хлібів  в  осадників  порівняно  з  гос¬
подарствами  трудящих  була  вищою  на  ЗО—50%,  а  просапних
культур  —  на  20—40%141.  Подібна  картина  спостерігається  і  в
торговому  тваринництві.
 На  кінець  20-х  років  продуктивність  землеробства  значно
зросла  у  всіх  куркульських  господарствах,  внаслідок  чого  збіль¬
шилась  різниця  в  урожайності  господарств  різних  груп  селян¬
ства.  У  1928/29  р.  збір  урожаю  пшениці,  жита,  ячменю  і  вівса
в  селянському  господарстві  Західної  України  пересічно  дорів¬
нював  10,15  ц/га,  а  в  куркулів  і  тих  нечисленних  землеробів,
що  раціонально  господарювали  на  невеликих  ділянках  землі,
вони  були  більшими  на  23,7%.  Урожайність  картоплі  в  куркуль¬
ських  господарствах  становила  136,2  ц/га,  що  на  28,2%  переви¬
щувала  середній  збір  урожаїв  цієї  культури  у  дрібноселянських
господарствах  142.
 Трудящі  селяни  не  могли  раціонально  вести  господарство  не
тільки  через  нестачу  землі,  а  й  унаслідок  великого  черезсмуж¬
жя  та  вузькосмужжя,  що  перешкоджало  їм  застосовувати  ^пере¬
дову  агротехніку.
 Продуктивність  землеробства  значною  мірою  залежала  від
меліорації  грунтів.  На  західноукраїнських  землях,  за  підрахун¬
ками  спеціалістів,  було  1529  тис.  га  земельних  угідь,  тобто
11,5%  усієї  площі,  що  вимагали  відводнення  і  дренажу143.  Од¬
нак  правлячі  кола  Польщі  вкрай  обмежено  кредитували  меліо¬
ративні  роботи.  До  1  жовтня  1929  р.  Державний  сільськогоспо¬
дарський  банк  видав  всього  816,5  тис.  зл.  довгострокових
кредитів  з  7%  річних  для  меліорації  5986  га  у  чотирьох  воєвод¬
ствах  Західної  України  144.  Це  становило  тільки  1,2%  довгостро¬
кових  меліораційних  кредитів,  відпущених  банком  для  всієї
країни.
 141 	ДАІФО,  ф.  415,  оп.  1,  спр.  З,  арк.  2—3.
 142 	Бс^іПБкі  М.  Ноіпігішо  шІОБСІаГЇБкіе  \у  гагуБІе  БІаІуБІусгпо-Іегуіо-
гіаіпуш,  б.  31—32.
 143 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  52,  арк.  9.
 144 	ДАІФА,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  243,  арк.  114.
 50

На  підвищення  культури  землеробства  основної  маси  селян
не  вплинула  і  земельна  реформа.  Зміцнивши  економічну  силу
куркулів,  вона  не  змінила  екстенсивного  характеру  виробництва
малоземельних  господарств.  «Власник  такого  господарства,—
відзначалося  у  звіті  Сільськогосподарського  товариства  Східної
Малопольщі  за  перший  квартал  1928  р.,—  докупляв  переважно
ще  одну  дрібну  парцелу  площею  найчастіше  до  1  га...  у  біль¬
шості  випадків  досить  віддалену,  а  тому  придбання  її  не  тільки
не  впливало  позитивно  на  інтенсифікацію  господарства,  а  й,
навпаки,  на  цій  землі  він  вів  екстенсивне  господарство,  в  чому
легко  переконатися  на  місці»  145.
 У  1929  р.  почалась  найбільш  руйнівна  в  історії  капіталізму
криза  перевиробництва,  причому  криза  в  промисловості  перепле¬
лася  з  аграрною  і  охопила  всі  галузі  виробництва.  Криза  у  сіль¬
ському  господарстві  характеризувалася  глибоким  спадом  цін  на
його  продукцію,  відносним  ростом  цін  на  товари  сільськогоспо¬
дарського  споживання,  збільшенням  податків,  орендної  плати,
ціни  кредиту,  безробіття,  зменшенням  рентабельності,  величез¬
ною  заборгованістю  сільського  господарства  та  ін.
 Аграрна  криза  в  Польщі  поглиблювалася  пережитками  фео¬
дального  ладу,  що  обмежували  внутрішній  ринок,  потворним
розвитком  мілітаризму,  який  обтяжував  народне  господарства
непродуктивними  витратами,  хазяйнуванням  капіталістичних
монополій  і  протекціонізмом  уряду  щодо  їхньої  діяльності
в  сільському  господарстві.
 Сільськогосподарська  криза  в  Польщі  збіглася  з  світовою
аграрною  кризою,  що  значно  зменшило  можливість  маневруван¬
ня  на  зовнішніх  ринках.  Зокрема,  на  стані  сільського  господар¬
ства  країни  помітно  відбилася  тривала  митна  війна  Німеччини
з  Польщею.  Якщо  у  1925  р.  питома  вага  вивозу  продуктів  сіль¬
ського  господарства  з  Польщі  до  Німеччини  становила  80%,  то
в  1934  р.—  менше  60%146.  Під  впливом  кризи  імпорт  з  Польщі
обмежили  й  інші  капіталістичні  країни,  внаслідок  чого  загальна
вартість  експорту  продуктів  сільського  і  лісового  господарства
з  Польщі  зменшилась  в  1928/29—1932/33  рр.  на  68%,  зокрема
масла  до  6  проти  1929/30  р.,  великої  рогатої  худоби  —  до  7,  ко¬
ней  —  до  28,  яєць  —  до  48%147.
 Переплетення  аграрної  кризи  з  промисловою  спричинило  гли¬
бокий  занепад  обох  галузей.  У  результаті  різкого  скорочення
попиту  на  знаряддя  й  машини  повністю  загальмувався  розвиток
 145 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  72,  арк.  40—41.
 146 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  112  с/429,  оп.  2,  спр.  5,  арк.  5.
 147 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  610,  арк.  105.
 4*
 51

сільськогосподарського  машинобудування.  Криза  проявилася  та¬
кож  і  у  великому  скороченні  застосування  штучних  добрив.
У  Станіславському  воєводстві,  наприклад,  загальне  споживання
мінеральних  добрив  досягнуло  найвищого  рівня—  12  595  т  —
у  1928  р.,  а  вже  в  1929  р.  воно  зменшилося  до  11  718,  в  1930  р.—
4182,  їв  1931  р.—  2000,  в  1932  р.—  2136,  в  1933  р.—  2091,  в
1934  р.—  2627  тонн148.  Збільшення  закупок  мінеральних  добрив
і  сільськогосподарських  машин,  що  почалось  із  середини  30-х  ро¬
ків,  було  пов’язане  зі  зростанням  використання  їх  поміщицьки¬
ми  і  куркульськими  господарствами.
 Криза  підірвала  продуктивні  сили  в  сільському  господарстві
і  привела  до  спаду  не  тільки  його  рентабельності,  а  й  фізичного
обсягу  виробництва.  Внаслідок  кризи  скоротилися  насамперед
посіви  технічних  культур.  Так,  площа  під  цукровими  буряками
на  західноукраїнських  землях  зменшилась  з  39  665  га  в  1929  р.
до  11  854  га  в  1933  р.149,  що  значною  мірою  зумовлювалося  полі¬
тикою  міжнародного  монополістичного  союзу  цукрозаводчиків.
Так,  Брюссельська  угода,  укладена  9  травня  1931  р.  монополі¬
стами  восьми  країн,  визначала  для  Польщі  контингент  річного
виробництва  цукру  тільки  308  812  т,  а  всі  його  запаси  зверх
вказаної  норми  протягом  п’яти  років  підлягали  ліквідації.  У  ре¬
зультаті  виробництво  цукру  в  Польщі  у  1934  р.  проти  1930  р.
зменшилось  на  62,4%,  а  експорт  його  скоротився  на  74,4%150.
 Однак  спад  виробництва  цукру  і  зменшення  посівних  площ
лід  цукровими  буряками  проявлялися  не  однаковою  мірою  у  різ¬
них  групах  господарств.  Завдяки  державній  допомозі  питома
вага  бурякосіяння  у  господарствах  поміщиків  у  1929—1933  рр.
не  тільки  не  зменшилась,  а  й  зросла,  зокрема  у  Станіславсько¬
му  воєводстві  на  9,8%,  у  Тернопільському  —  на  15,4,  у  Львів¬
ському—  на  16,7%.  Водночас  частка  селянських  господарств
зменшилась  відповідно  на  9,8,  11,2,  18,1  %151.
 Лише  у  Волинському  воєводстві  спостерігаємо  зворотне  яви¬
ще:  частка  селянського  господарства  в  загальній  посівній  площі
під  цукровими  буряками  зросла  на  4,7%,  а  поміщицького  —
зменшилась  на  6,6%.  Це  пояснюється,  очевидно,  тільки  протек¬
ціонізмом  уряду  над  численними  господарствами  польських
осадників  та  куркулів,  які  на  Волині  активно  займалися  буря¬
косіянням.
 Зменшилися  посівні  площі  й  інших  технічних  культур.  Зокре¬
ма,  площа  під  хмелем  на  Західній  Україні  в  1932  р.  скоротилася
 148 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  2104,  арк.  53.
 149 	БІаіуБІука  гоїпісга,  1935,  сг^с  3,  в.  131  —133.
 150 	Там  же,  с.  131.
 151 	Там  же.
 52

проти  1928  р.  на  50%  152;  посіви  тютюну  на  Станіславщині  в
1934  р.  проти  1929  р.—  на  70%  153.  Це  тим  суттєвіше,  що  на  За¬
хідну  Україну  припадало  більше  половини  площі  під  посівами
цих  культур  у  Польщі.
 У  результаті  погіршення  обробітку  землі  врожайність  хлібів
спала  не  тільки  нижче  рівня  20-х  років,  а  й  довоєнного.  Так,
середньорічний  збір  з  гектара  жита  і  картоплі  в  1930—1934  pp.
у  Галичині  зменшився  проти  1903—1913  pp.  відповідно  на  15
і  14%,  а  в  центральних  воєводствах  Польщі,  навпаки,  збільшив¬
ся  на  13  і  30%.  Якщо  в  Галичині  валовий  збір  пшениці  і  жита
в  1930—1934  pp.  був  нижчим  за  довоєнний  рівень  на  123  489  т,
то  в  центральних  воєводствах  він  перевищив  довоєнний  рівень
на  207  839  т  154.  Така  значна  різниця  в  обсязі  виробництва  пояс¬
нюється  не  тільки  економічною  кризою,  а  й  колоніальним  ста¬
новищем  Західної  України.
 Важливо  підкреслити,  що  скорочення  врожайності  продо¬
вольчих  культур  відбувалося  головним  чином  у  дрібноселян¬
ському  секторі.  Так,  збір  хлібних  культур  (пшениці,  жита,
ячменю  і  вівса)  у  селянському  господарстві  зменшився  на  захід¬
ноукраїнських  землях  з  10,15  ц/га  у  1928/29  р.155  до  9,41  ц/га
у  1934  р.156;  картоплі  —  відповідно  з  106,25  до  101,0  ц/га.  Зро¬
зуміло,  що  за  цими  середніми  даними  приховувався  ще  більший
спад  у  господарствах  бідняків  і  середняків.  Що  ж  стосується
куркулів  і  тих  дрібних  селян,  що  продовжували  раціонально
вести  своє  господарство,  збір  зернових  у  них  не  тільки  не  змен¬
шився,  а  й  зріс  з  12,6  у  1928/29  р.  до  13,93  ц/га  у  1934  p.,  кар¬
топлі  —  з  138,75  до  149,45  ц/га.  У  світлі  цих  цифр  не  може  бути
сумніву  в  тому,  що  деградація  сільського  господарства  в  період
кризи  була  пов’язана  в  першу  чергу  із  занепадом  та  розоренням
дрібноселянських  господарств.
 Ці  явища  відбуваються  і  в  зміні  кількості  поголів’я  худоби,
скорочення  якого  розпочалося  з  1930  р.  і  найбільших  розмірів
досягло  саме  у  Східній  Галичині.  Якщо  в  центральних  воєвод¬
ствах  Польщі  кількість  великої  рогатої  худоби  у  1930—1934  pp.
збільшилась  на  17  тис.  голів,  а  свиней  —  на  714  тис.  голів157,
то  в  трьох  південно-східних  воєводствах  поголів’я  великої  рогатої
 152 	Rocznik  statystyki,  1929,  s.  41—43;  Statystyka  rolnicza,  1931/32,  s.  42.
 153 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  2,  cnp.  2104,  арк.  57.
 154 	„Rolnik“.  Tygodnik.  Organ  urz§dowy  Malopolskiego  Towarzystwa  Rol-
niczego,  1937,  14  marca,  №  11.
 155 	S  o  w  і  n  s  k  і  M.  Rolnictwo  wloscianskie  w  zarysie  statystyczno-teryto-
rialnym,  s.  31.
 156 	Badania  nad  oplacalnosci^  gospodarstw  wloscianskich  w  ■  roku  gospo-
darczym  1934/35.  Warszawa,  1936,  s.  13.
 „Rolnik“,  1937,  14  marca,  №  11.
 53

худоби  у  1934  р.  зменшилось  порівняно  з  1929  р.  на  8,7  тис.,
коней  —  на  84,4  тис.,  свиней  —  на  272,8  тис.158  Якщо  при  цьому
урахувати,  що  поміщицьким  господарствам  Східної  Галичини
в  1932  р.  належало  тільки  46,6  тис.  коней  (5,9%  всього  кінського
поголів’я),  87,8  тис.  голів  великої  рогатої  худоби  (4,6%),
 24,8 	тис.  свиней  (3,1%)  і  22,5  тис.  овець  (8,4  %)159,  то  вказане
вище  скорочення  кількості  і  худоби  відбулось,  зрозуміло,  за  ра¬
хунок  основної  маси  селянства.
 Бідніші  селяни,  не  маючи  змоги  утримувати  корови,  все  біль¬
ше  переходили  до  розведення  кіз.  У  1931—1932  рр.  у  Східній
Галичині  налічувалося  29  тис.  кіз,  а  в  1935—1936  р.  поголів’я
їх  збільшилось  до  57,5  тис.160  Зменшення  кількості  коней,  вели¬
кої  рогатої  худоби  і  свиней,  з  одного  боку,  і  зростання  поголів’я
кіз,  з  другого,  є  свідченням  того,  що  кількість  дрібних  госпо¬
дарств,  які  не  могли  прокормити  одного  коня  або  корови  і  ви¬
мушені  були  тримати  козу,  під  впливом  кризи  постійно  зростала.
Процес  зубожіння  і  пауперизації  трудящих,  за  свідченням
Львівської  землеробської  палати,  проходив  у  східногалицькому
селі  значно  швидше,  ніж  у  центральній  Польщі161.
 Одночасно  зростала  тенденція  до  концентрації  худоби  у  гос¬
подарствах  заможної  верхівки.  Це  особливо  помітно  на  Волині,
де  відзначено  спад  тільки  кінського  поголів’я,  яке  у  1935  р.
проти  1930  р.  зменшилось  на  11,6%-  Навпаки,  кількість  великої
рогатої  худоби  тут  зросла  за  цей  час  на  3,7%,  свиней  —  на  30,4,
овець  —  на  9,1,  кіз  —  на  64%  162.  Територіальна  відмінність  у  ди¬
наміці  поголів’я  скоту  зумовлювалася,  головним  чином,  тим,  що
у  Волинському  воєводстві  порівняно  меншим,  ніж  у  Східній
Галичині,  було  здрібнення  селянського  господарства  і  сильні¬
шим  заможний  прошарок,  що  концентрував  у  своїх  руках  про¬
дуктивну  і  робочу  худобу.
 Тягар  кризи,  що  глибоко  відбилася  на  всьому  соціально-
економічному  розвитку  країни,  монополії  намагалися  перекласти
на  плечі  трудового  народу  і,  в  першу  чергу,  багатомільйонних
мас  селянства.  Щоб  зберегти  прибутки,  монополісти  утриму¬
вали  на  високому  рівні  ціни  промислових  товарів,  в  той  час  як
ціни  на  сільськогосподарські  продукти  швидко  падали.  Так,  ін¬
декс  картельних  цін  на  промислові  напівфабрикати  та  сировину
у  Польщі  в  1929  р.  становив  107,7  проти  рівня  1928  р.,  в  1930  р.—
 158 	Иск^пік  БІаІуБІукі,  1930,  в.  50;  Бргалуогсіапіе  г  (ШаІаІпоБСІ  Ь\У0\УБкіеі
ігЬу  гоїпісгеі,  1937/38,  б.  12.
 159 	БІаІуБІука  го1піс2а,  1931/32,  б.  100—101.
 160 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  629,  арк.  130.
 161 	5рга\У02(Іапіе  г  (кіаІаІпоБСІ  І^спуБкіеі  ігЬу  тоїпісіе],  1935/36,  б.  11,13.
 162 	БІаІуБІука  гоїпісга,  1935,  ст^бс  і—II,  б.  59.
 54

108,.9,  в  1931  p.—  107,8  і  тільки  в  1933  р.  він  впав  до  93,0,
а  в  1934  р.—  до  88,7.  У  той  же  час  ринкові  ціни  на  продукти,
що  продавалися  землеробами,  дорівнювали  відповідно  89,5,  67,6,
59,5,  42,6  і  37,0  163.  Різке  зниження  цін  на  сільськогосподарські
продукти  і  велике  розходження  їх  з  цінами  на  промислові
товари  затримували  збут  товарних  запасів  і  затягали  кризу.
 Спричинене  кризою  звуження  внутрішнього  ринку,  «ножиці
цін»,  непосильні  для  трудящих  податки  і  велика  заборгованість
землеробів  —  усе  це  зменшувало  рентабельність  сільського  гос¬
подарства  і  позбавляло  доходів  передусім  дрібних  і  найдрібш-
ших  виробників.  Досить  сказати,  що,  за  даними  офіційної  ста¬
тистики,  загальні  прибутки  землеробів  з  гектара  площі  посівів
пшениці,  жита,  ячменю,  вівса  і  картоплі  на  західноукраїнських
землях  1928—1934  pp.  зменшилися  в  грошовому  вираженні  біль¬
ше,  ніж  наполовину  164.
 Спад  прибутковості  і  рентабельності  дрібного  селянського
господарства  почався  після  перелому  в  розвитку  сільського  гос¬
подарства,  що  наступив  у  1928/29  р.  За  даними  Пулавського
сільськогосподарського  інституту,  внаслідок  погіршення  земле¬
робської  культури  кошти  виробництва,  що  припадали  на  1  га
землі  в  селянському  господарстві  країни,  у  1933/34  р.  зменши¬
лися  проти  1928/29  р.  на  51,8%,  валовий  доход  скоротився  від¬
повідно  з  585  до  235  зл.,  або  на  59,9%,  чистий  доход  —  з  149
до  36  зл.,  або  на  75,8%  165.  Те,  що  чистий  доход,  за  цими  дани¬
ми,  не  впав  до  негативної  величини,  пояснюється,  очевидно,
тільки  тим,  що  його  зуміли  зберегти  заможніші  господарства.
Господарства  бідноти  і  основної  маси  середняків  під  час  кризи
стали  дефіцитними.  Прямим  наслідком  цього  було  збільшення
заборгованості  селянства  і  розорення  дрібних  господарств.
 При  нестачі  капіталів  та  кредитів,  великій  заборгованості
сільського  господарства  і  надзвичайно  несприятливих  для  нього
«ножицях  цін»  в  умовах  колоніального  гноблення  аграрна  криза
на  Західній  Україні  була  особливо  глибокою  і  тривала  до  1935  р.
Перехід  від  кризи  до  депресії  і  наступного  деякого  збільшення
фізичного  обсягу  сільськогосподарського  виробництва  у  другій
половині  30-х  років  відбувався  нерівномірно  як  в  окремих  галу¬
зях,  так  і  в  основних  виробничих  районах  краю.  Про  динаміку
посівів,  валових  зборів  та  урожайності  основних  культур  у  Схід¬
ній  Галичині  в  1929—1938  pp.  свідчать  такі  дані  *:
 163 	Statystyka  rolnicza,  1935,  cz§sc  3,  s.  101.
 164 	Там  же,  с.  103,  106.
 165 	Curzytek  Jan.  Polozenie  gospodarstw  wloscianskich  w  1933/34  r.
Warszawa,  1935,  s.  17,  19.
 * 	Sprawozdanie  z  dzialalnosci  Lwowskiej  izby  rolniczej,  1934/35,  s.  23;
Maly  rocznik  statystyczny,  1938,  s.  79—80.
 55

до  1929-1933  рр.
 2023,0
 1967,8
 97,3
 442,0
 492,0
 111,3
 14,0
 12,0
 85,7
 3,5
 2,4
 68,6
 19352,0
 20712,9
 107,0
 43981,0
 56870,0
 129,3
 2620,0
 2169,0
 82,8
 47,6
 37,8
 79,4
 9,5
 10,5
 110,5
 99,5
 115,6
 116,2
 187,1
 180,7
 96,6
 13,6
 15,7
 115,4
 1929—1933  рр.  1934—1938  рр.
 Площа  під  культурами,  тис.  га
зерновими
картоплею
 цукровими  буряками
тютюном
Валові  збори,  тис.  ц
зернових
картоплі
 цукрових  буряків
тютюну
Урожайність  з  1  га,  ц
зернових
картоплі
 цукрових  буряків
тютюну
 Як  видно  з  наведених  даних,  середньорічна  площа  у  1934—
1938  рр.  зросла  тільки  під  картоплею,  котра  в  селянських  гос¬
подарствах  була  основною  продовольчою  культурою,  а  посіви
зернових,  цукрових  буряків,  тютюну  не  досягли  й  докризового
рівня.  Проте  внаслідок  деякого  поліпшення  обробітку  землі
у  господарствах  великих  землевласників  урожайність  зернових
з  гектара  зросла  на  10,5%,  картоплі  —  на  16,2%,  а  валові  збори
цих  основних  сільськогосподарських  культур  збільшилися  від¬
повідно  на  7  і  29,3%.  Обмежений  попит  на  цукрові  буряки  і  тю¬
тюн  не  стимулював  росту  продукції  цих  культур.
 Значно  більшими  і  порівняно  сталими  були  темпи  росту  ви¬
робництва  зерна  і  технічних  культур  на  Волині.  Тут  сільське
господарство  характеризувалось  в  цілому  більшою  екстенсив¬
ністю,  ніж  у  Галичині,  а  тому  швидше  подолало  кризовий  спад
площі  посівів  і  збору  врожаїв.  Динаміка  посівів,  валових  зборів
та  урожайності  основних  культур  на  Волині  в  1932—1937  рр.
характеризується  такими  даними  *:
 ..до  1932  р.
 Площа  під  культурами,  тис.  га
зерновими
картоплею
 цукровими  буряками
коноплями  (волокном)
хмелем
Валова  продукція,  тис.  ц
зернових
картоплі
 цукрових  буряків
конопель  (волокна)
хмелю
 1932  р.
 1937  р.
 1937  р.  в  %  ДО
 1031,6
 1071,0
 103,8
 157,2
 182,0
 115,9
 4,4
 9,0
 204,5
 7,5
 8,6
 114,6
 0,8
 2,1
 262,5
 9215,4
 13470,7
 146,2
 14463,9
 22314,0
 154,3
 738,0
 1626,0
 220,3
 26,1
 31,5
 120,7
 8,7
 6,2
 71,3
 * 	БіаіуБІука  гоїпісга,  1931/32,  б.  41—42;  Маїу  госгпік  ^аІуБІуСгпу.  1938,
Б.  74—76.
 56

1932  р. 	1937 	р. 	1937 	р. 	в 	% 	до 	1932 	р.
 Урожайність  з  1  га,  ц
 зернових 	8,9 	12,5 	140,4
 картоплі 	92,0 	122,6 	133,3
 цукрових 	буряків 	168,0 	180,7 	107,5
 конопель 	(волокна) 	3,3 	3,7 	112,1
 хмелю 	10,8 	2,9 	26,9
 За  вказаний  період  посіви  зернових  на  Волині  розширилися
на  3,8%,  картоплі  —  на  15,9,  конопель  —  на  14,6,  цукрових  бу¬
ряків—  на  104,5,  хмелю  —  на  162,5%.  Завдяки  цьому  тут  зріс
і  валовий  збір  зерна  та  технічних  культур,  за  винятком  хмелю,
якого  в  1937  р.  через  несприятливі  кліматичні  умови  було  зіб¬
рано  менше.  Значне  збільшення  врожаїв  сільськогосподарських
культур  пояснюється  не  тільки  розширенням  їхньої  площі,  а  й
ростом  продуктивності  рільництва  та  поглибленням  його  спеціа¬
лізації.
 Спеціалізація  землеробства  супроводжувалася  помітною  тен¬
денцією  до  інтенсифікації  виробництва  у  господарствах  помі¬
щиків  та  куркулів.  Якщо  їхні  маєтки  спеціалізувалися  на  товар¬
ному  землеробстві,  то  маса  дрібних  і  найдрібніших  землевлас¬
ників  —  переважно  на  вирощуванні  зернових  культур  для  влас¬
ного  споживання.  Коли  в  1937  р.  у  поміщиків  Західної  України
під  зерновими  культурами  було  зайнято  лише  36,6%  орних  зе¬
мель,  а  решта  їхньої  площі  засівалась  технічними  та  кормовими
культурами,  то  в  селянському  господарстві  72,2%  орних  земель
припадало  саме  на  зернові  166.
 Культура  землеробства  дрібних  господарств  і  надалі  була
низькою.  У  Долинському  повіті,  наприклад,  за  свідченням  його
старости,  селянські  господарства  зовсім  не  дотримувалися  пра¬
вильних  сівозмін,  протягом  кількох  років  підряд  засівали  одне
і  те  ж  поле  зерновими  або  конюшиною,  часто  виділяли  облоги
під  пасовища,  що  швидко  вапнувалися  і  псували  структуру  грун¬
ту.  Механічний  обробіток  землі  залишався  для  дрібних  селян
майже  недоступним.  Крім  примітивного  селянського  плуга  і  бо¬
рони,  інші  землеробські  знаряддя  тут  використовувалися  рід¬
ко  167.
 Низька  агротехнічна  культура  дрібноселянського  землероб¬
ства  обумовлювала  його  екстенсивний  характер  і  невисоку  вро¬
жайність  культур,  яка  у  1928—1937  рр.  на  західноукраїнських
землях  становила:  пшениці—  10,4  ц/га,  а  в  усій  Польщі—  11,8,
жита  —  відповідно  10,3  і  11,2,  ячменю—  10,9  і  12,1,  вівса—  10,2
 166 	БІаІуБІука  го1піс2а,  1935,  с㧧с  1—2,  б.  13.  Маїу  госгпік  БЇаІуБІусгпу,
1938,  б.  74—76.
 167 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  57,  арк.  6.
 57

і  11,5,  картоплі—105,8  і  117,0,  цукрових  буряків—185,2
і  213,0  ц/га  168.  Ця  різниця  була  б  ще  більшою  і  не  на  користь
західноукраїнських  земель,  якщо  б  порівняння  провести  тільки
з  корінними  польськими  землями.
 Нерівномірно  розвивалися  і  різні  галузі  тваринництва
(табл.  2).
 Таблиця  2
 Поголів’я  худоби  у  1929—1938  рр.,  тис.  голів
 -Види  худоби
 Територія
 1929  *
 1935  **
 1938  ***
 1938  р.
в  %  ДО
1929  р.
 Коні
 Східна  Галичина
 828
 725
 747
 90,2
 Волинь
 412
 385
 416
 101,0
 Велика  рогата
 Східна  Галичина
 1808
 1840
 2069
 114,4
 худоба
 Волинь
 613
 734
 915
 149,3
 Свині
 Східна  Галичина
 759
 682
 879
 115,8
 Волинь
 372
 609
 709
 190,6
 Вівці  і  кози
 Східна  Галичина
 286
 386
 459
 160,5
 Волинь
 150
 194
 282
 188,0
 •  *  Rocznik  statystyki,  1930,  s.  50.
 **  Statystyka  rolnicza,  1935,  cz§sc  I—II,  s.  62—65.
***  Maly  rocznik  statystyczny,  1939,  s.  91.
 Зменшення  кількості  коней,  великої  рогатої  худоби  і  свиней
у  Східній  Галичині  і  коней  на  Волині,  що  відбулося  внаслідок
кризи,  в  другій  половині  30-х  років  змінилося  певним  піднесен¬
ням  продуктивного  тваринництва.  Під  впливом,  головним  чином,
збільшення  експорту  продуктів  тваринництва  до  Німеччини
(частка  вивозу  сільськогосподарської  продукції  після  1935  р.
досягла  85%  всього  експорту  Польщі  169)  поголів’я  великої  ро¬
гатої  худоби  та  свиней  у  1938  р.  збільшилось  проти  1929  р.  на
15%  У  Східній  Галичині  і  на  49—90%  у  Волинському  воєвод¬
стві.  Про  піднесення  продуктивного  тваринництва  в  цей  час
свідчить  і  зріст  кількості  худоби  на  одиницю  площі  сільськогос¬
подарських  угідь.  У  Східній  Галичині  поголів’я  великої  рогатої
худоби,  що  припадало  на  100  га  угідь,  збільшилось  з  42,8  голови
у  1932  р.170  до  47,4  —у  1938  р.171,  свиней  —  відповідно  з  19,1
 168 	Maty  rocznik  statystyczny,  1938,  s.  73.
 169 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  112  с/429,  оп.  2,  спр.  5,  арк.  6.
 170 	Statystyka  rolnicza,  1931/32,  s.  91.
 171 	Maly  rocznik  statystyczny,  1939,  s.  91.
 58

до  21.  Ще  швидшими  темпами  зростала  кількість  продуктивної
худоби  на  100  га  угідь  у  Волинському  воєводстві:  великої  рогатої
худоби  —  з  32,8  до  41,5,  свиней  —  відповідно  з  21,1  до  32,1  голо¬
ви.  З  пожвавленням  розвитку  товарних  галузей  тваринництва
зміцнювались  і  економічні  позиції  заможних  прошарків  села,
зростала  концентрація  худоби  в  куркульських  господарствах.
 Якість  худоби  в  основної  маси  селян  була  низькою.  У  1937—
1938  рр.  надій  молока  на  одну  корову  в  усій  Польщі  в  серед¬
ньому  становив  3166  л,  а  в  Східній  Галичині  —  ЗОЮ  л,  в  тому
числі  —  у  селянських  господарствах  2590  л,  а  в  поміщицьких  —
3187  л  172.  Отже,  через  нестачу  кормів  і  примітивне  утримування
удійність  корів  у  господарствах  бідніших  селян  була  значно
нижча,  ніж  у  великих  землевласників.
 Відносно  найбільшого  розвитку  на  Західній  Україні  набуло
вівчарство  і  козівництво.  Вирощування  овець  і  кіз,  невибагливих
до  корму,  не  вимагало  розширення  кормової  бази.  їх  розве¬
дення,  як  свідчать  документи,  зумовлювалось  і  прагненням  дріб¬
них  селян  до  самозабезпечення  одягом  домашнього  виробни¬
цтва  173.  Це  —  типове  явище  натурального  господарства  бідні¬
шого  селянства  у  несприятливих  для  нього  економічних  умовах.
 Аналіз  господарської  діяльності  різних  соціальних  груп  села
показує,  що  тваринництво  у  поміщицьких  і  куркульських  гос¬
подарствах  мало  підприємницький,  товарний  характер,  а  в  основ¬
ної  маси  селян  —  споживчий.  Разом  з  тим  слід  відзначити,  що
господарствам  більшості  селян  краю  теж  була  властива  товар¬
ність,  але  штучна,  викликана  великою  заборгованістю  і  важким
пресом  податків  та  різних  поборів,  а  не  виробничими  потребами.
 Дрібний  хлібороб  докладав  неймовірних  зусиль,  щоб  забез¬
печити  сім’ю  хлібом,  сплатити  борги  і  утриматися  номінальним
власником  свого  господарства.  Незрівняно  гірше  забезпечений
інвентарем,  бідняк  на  2—5  га  землі  витрачав  ручної  праці  на
одиницю  площі  у  три  рази  більше,  ніж  куркуль,  що  мав  від  10
до  50  га  землі174.
 На  відміну  від  дрібних  господарств,  які  в  умовах  деякого
росту  сільськогосподарського  виробництва  не  завжди  мали  тру¬
довий  доход,  у  поміщицьких  і  куркульських  господарствах  прибу¬
ток  з  капіталу  зростав.  Незважаючи  на  те,  що  на  Тернопільщині,
наприклад,  на  одиницю  площі  у  підприємницьких  господарствах
селян  припадало  діючого  капіталу  на  47%  менше,  ніж  у  Поз¬
нанському  воєводстві175,  їхня  прибутковість  була  не  менша.  Так,
 172 	Там  же,  с.  93.
 173 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  57,  арк.  8.
 174 	„Иоіпік“,  1937,  3  Біусгпіа.
 175 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  97,  арк.  164.
 59

у  1935/36  р.  валовий  доход  з  гектара  угідь  тих  селян,  що  вели
бухгалтерський  облік  і  обстежувалися  Пулавським  інститутом,
у  Познанському  воєводстві  дорівнював  218,12  зл.,  а  в  Станіслав-
ському  —  264,52  зл.,  у  Львівському  —  265,62  зл.,  у  Тернопіль¬
ському—  278,69  зл.176.  Це,  здавалось  би,  парадоксальне  явище
пояснюється,  головним  чином,  вищим  ступенем  експлуатації
наймитів  і  обплутаних  сіттю  кабали  трудящих  селян  буржуазно-
куркульськими  елементами  села.  Адже  вартість  робочої  сили
у  східногалицькому  селі  була  більш  як  на  третину  дешевша,
ніж  на  Познанщині  177.
 Прибутковість  поміщицького  і  куркульського  господарства,
що  почала  значно  зростати  з  середини  30-х  років,  внаслідок
вищої  прибутковості  і  нижчих  виробничих  витрат  на  гектар
землі,  була  значно  більшою,  ніж  у  дрібноселянському  господар¬
стві.  Поряд  із  іншими  факторами  це  була  одна  з  найважливі¬
ших  переваг  великого  капіталістичного  господарства  у  конку¬
рентній  боротьбі  з  дрібним  селянським  господарством.  Порівняно
з  дрібноселянськими,  господарства  поміщиків,  великих  оренда¬
рів,  куркулів  швидко  пристосовувались  до  кон’юнктурних  коли¬
вань  капіталістичного  ринку.
 Розвиток  капіталістичної
сільськогосподарської  кооперації
 В  аграрно-капіталістичній  еволюції,  у  зміцненні  сільської
буржуазії  на  Західній  Україні  неабияку  роль  відіграли  сільсько¬
господарські  кооперативні  товариства.  Виникнення  їх  нерозрив¬
но  пов’язане  зі  становищем,  що  склалося  в  сільському  госпо¬
дарстві  краю  після  переходу  його  на  капіталістичний  шлях  роз¬
витку.  Великі  залишки  докапіталістичних  виробничих  відносин
в  сільському  господарстві,  гостре  аграрне  перенаселення  і  зе¬
мельна  тіснота,  погана  оснащеність  селянських  господарств  тех¬
нікою  і  низька  продуктивність  їхньої  праці,  велика  заборгова¬
ність  селян  лихварям  і  банкам,  непосильні  податки  —  усе  це
спричиняло  повільні  темпи  сільськогосподарського  прогресу  і  по¬
гіршення  і  без  того  тяжкого  становища  безпосереднього  ви¬
робника.
 Питання,  як  вивести  сільське  господарство  з  такого  стану,
цікавило  не  тільки  представників  революційного  табору,  а  й  дія¬
чів  буржуазних  і  дрібнобуржуазних  партій.  Зокрема,  українські
 176 	Там  же.
 177 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  166,  арк.  7.
 60

буржуазні  націоналісти,  виражаючи  інтереси  зростаючої  сіль¬
ської  заможної  верхівки,  великі  надії  покладали  на  сільсько¬
господарські  кооперативи,  які  створювалися  за  національною
ознакою.
 Викликаний  потребами  капіталізації  селянського  господар¬
ства,  здешевлення  кредиту  і  організації  товарообміну  без  доро¬
гих  посередників,  розвиток  кооперації  прискорювався  і  праг¬
ненням  трудящих  селян  знайти  захист  в  ній  від  експлуатації,
злиднів  та  розорення.  Проте  сільськогосподарська  кооперація
була  підпорядкована  у  першу  чергу  інтересам  заможних  верств
села.  За  характером  своєї  діяльності  та  соціальною  природою
вона  була  і  не  могла  бути  нічим  іншим  як  колективним  капіта¬
лістичним  підприємством.
 Характеризуючи  капіталістичну  сільськогосподарську  коопе¬
рацію,  В.  І.  Ленін  писав,  що  «товариства  дрібних  сільських
господарів  являють  собою,  звичайно,  ланку  економічного  про¬
гресу,  але  виражають  вони  перехід  до  капіталізму...  а  зовсім
не  до  колективізму...  Товариства  не  ослаблюють,  а  посилюють
леревагу  (Уогзргиг^)  великого  виробництва  в  сільському  гос¬
подарстві  над  дрібним,  бо  великі  господарі  мають  більше  мож¬
ливості  влаштовувати  товариства  і  більше  користуються  цією
можливістю»  178.  Ця  оцінка  розкриває  соціально-економічну  при¬
роду  сільськогосподарських  кооперативних  товариств  при  капі¬
талізмі.  Вона  повністю  стосується  і  західноукраїнської  коопе¬
рації.
 Під  «колективізмом»  і  «добровільністю»  капіталістичної
сільськогосподарської  кооперації  її  націоналістичні  ідеологи  та
організатори  на  Західній  Україні  вперто  не  хотіли  бачити  кла¬
сової  природи  кооперації,  експлуатації  в  ній  бідніших  верств
селянства  багатими  членами,  які  з  допомогою  кооперації  нама¬
галися  перетворити  класову  боротьбу  на  селі  у  «класове  спів¬
робітництво»  і  тим  самим  забезпечити  собі  «керівництво  на¬
цією».  Зрозуміло,  справжні  цілі  кооперативного  руху,  що  почався
ще  наприкінці  XIX  ст.,  українська  буржуазія  та  уніатські  попи
намагалися  замаскувати  демагогічними  лозунгами  «коопера¬
тивного  соціалізму»,  «загального  добра  понад  особисті  інтере¬
си»,  «незалежності  руху  від  політичних  партій»  і  т.  д.
 Щоправда,  розруха  та  інфляція  перших  післявоєнних  років
обмежували  можливості  створення  кооперативів.  Але  в  міру
відродження  господарства  і  стабілізації  валюти  зростало  і  об’єд¬
нання  селян,  у  першу  чергу  заможних,  у  різних  капіталістичних
кооперативах  нижчих  форм;  відбувалась  консолідація  ревізій¬
 178 	Л  е  н  і  н  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  4,  с.  105—106.
 61

них  і  фінансово-торговельних  центрів  кооперації.  Значну  роль
у  цьому  відіграла  політика  уряду  Польщі,  який  на  західно¬
українських  землях  перш  за  все  забезпечував  розвиток  поль¬
ської  кооперативної  організації,  де  поряд  з  осадниками  і  бур¬
жуазними  елементами  села  нерідко  об’єднувалися  і  поміщики.
 Розвиток  кооперації  супроводжувався  підпорядкуванням  її
через  фінансово-торговельні  центри  монополіям.  Наприклад,
Малопольський  молочний  союз,  що  виконував  роль  торговель¬
ного  центру  польських  молочних  кооперативів  Галичини  і  шести
повітів  Келєцького  воєводства,  фінансувався  Державним  сіль¬
ськогосподарським  банком,  Центральною  касою  землеробських
спілок  Польщі,  а  також  банківською  групою  Спонгольца,  Еге-
стедта  і  Шредера  в  Берліні  179.
 З  кожним  роком  розширювалась  діяльність  молочної  коопе¬
рації,  якій  належало  провідне  місце  у  переробці  молока.  Так,
у  1927/28  р.  на  долю  молочних  кооперативів  Західної  України
припадало  73,9%  загальної  переробки  молока,  акціонерних  спі¬
лок—  12,4%,  приватних  молочарень  селян—10,4%  і  поміщи¬
цьких—  3,3%  180.
 Хоч  діяльність  молочних  кооперативів  і  охоплювала  порів¬
няно  незначну  кількість  населення,  все  ж  вона  сприяла  зростан¬
ню  товарного  тваринництва  у  селянському  господарстві.
 Посередництво  кооперації  в  торгівлі  яйцями  стимулювало
і  розвиток  товарного  птахівництва.  Створений  1922  р.  Коопера¬
тивний  яєчний  союз  у  Львові  експортував  із  Східної  Галичини
в  1923  р.  39  вагонів  яєць,  в  1924  р.—  14,  в  1925  р.  —  34,
в  1926  р.  —  66  і  до  кінця  жовтня  1927  р.  —  55  вагонів181.  За¬
вдяки  розширенню  експорту  яєць,  який  проводили  не  тільки
кооперативні  товариства,  а  й  некооперативні  скупшики,  заку¬
почні  ціни  на  яйця  зростали.
 Значну  роль  у  розвитку  капіталістичних  відносин  на  селі
відіграла  іузедитна  кооперація  (ощаднопозичкові  каси  та  коопе¬
ративні  банки),  основний  капітал  яких  складався  з  паїв  їхніх
членів  та  з  ощадних  вкладів  населення.  Вкладчиками  цих  уста¬
нов  були  як  трудящі  селяни,  які  за  рахунок  свого  напівголод¬
ного  існування  прагнули  заощадити  кошти  на  купівлю  клаптика
землі  та  інші  потреби,  так  і  представники  буржуазії  та  інтелі¬
генції.  Наприклад,  у  1927  р.  з  106  445  пайовиків,  котрі  об’єдну¬
валися  в  652  польських  ощаднопозичкових  касах  Західної  Укра¬
їни,  на  долю  господарств  з  площею  землі  до  2  га  припадало
 179 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  241,  арк.  143.
 180 	РггешуБІ  і  Ііапсіеі.  ШагБгаша,  1929,  геьгуі  14,-8.  593.
 181 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  72,  арк.  26—27.
 62

40,3%  паїв,  2—5  га  —  27%,  5—20  га  —  20,9%,  понад  20  га  —
1,3%,  сільськогосподарських  та  промислових  робітників  і  реміс¬
ників—  2%,  власників  виробничих  і  торговельних  підприємств—
2%,  службовців  —  3%,  інших  категорій  —  3,5%  паїв182.  З  цих
даних  видно,  що  майже  чверть  усіх  пайовиків  становили  багаті
селяни  та  інші  буржуазні  елементи,  які  й  були  найбільше  за¬
цікавлені  в  мобілізації  фінансових  засобів  трудового  селянства
для  свого  збагачення.  Проте  заборгованість  переважної  біль¬
шості  селян  у  лихварів  сильно  обмежувала  можливості  кон¬
центрації  їхніх  засобів.
 В  умовах  великого  поширення  лихварства  і  обмеженості  бан¬
ківського  кредиту  для  селян  діяльність  кредитної  кооперації
мала  позитивне  значення.  Хоч  позики  ощаднопозичкових  кас,
що  видавались  із  власних  фондів  або  за  рахунок  банківських
кредитів,  і  мали  порівняно  з  банками  вищі  процентні  ставки,
однак  вони  були  нижчими  за  лихварські.  У  1927  р.  процентна
норма  по  грошовому  кредиту  в  лихварів  сягала  від  48  до  84%
річних  у  Галичині  і  від  60  до  120%  у  Волині  і  Західній  Біло¬
русії  183,  а  по  позиках  ощаднопозичкових  кас  на  Західній  Укра¬
їні—  від  12  до  24%  184.  Користувались  кооперативним  кредитом
здебільшого  заможні  селяни.  У  Волинському  воєводстві,  напри¬
клад,  із  17  752  селянських  господарств,  що  одержали  в  1929  р.
кредити  в  59  ощаднопозичкових  касах,  селяни  з  володінням
понад  5  га  становили  46%  185.
 Що  стосується  верхівки  кредитної  кооперації,  то  вона  одер¬
жувала  прибутки  за  рахунок  різниці  у  процентах,  сплачуваних
ощаднопозичковими  касами  по  вкладах  і  одержуваних  по  пози¬
ках.  Ця  різниця  була  досить  значною,  тому  що  кредитні  коопе¬
ративи  сплачували  по  ощадних  вкладах  нижчі  процентні  ставки,,
ніж  одержували  від  своїх  кредиторів.  Проценти  по  ощадних
вкладах  у  касах  Східної  Галичини  коливалися  від  8  до  19,  а  на
Волині  —  від  4  до  12  річних.  Звідси  очевидно,  що  діяльність
кредитної  кооперації  зміцнювала  економічну  силу  підприємни¬
цьких  елементів  села.
 Ще  більшим  засилля  аграрного  і  торгового  капіталу  було,
у  торговельно-землеробських  кооперативах.  Наприклад,  напри¬
кінці  20-х  років  на  Волині  в  кооперативах  цього  типу  налічу¬
валося  тільки  6%  селян  з  площею  до  2  га  і  17,9%  —з  площею
 182 	Rocznik  statystyczny  spôldzielni  rolniczych  za  1927  rok.  Lwôw,  1928,.
tablica  A.
 183 	Piçc  lat  na  froncie  gospodarczym  (1926—1931),  t.  1.  Warszawa,  1931,
s.  711.
 184 	Rocznik  statystyczny  spôldzielni  rolniczych  za  1927  rok,  s.  17—40,72—74.
 185 	Piçc  lat  na  froncie  gospodarczym  (1926—1931),  t.  1,  s.  690.
 63,

від  2  до  5  га,  тоді  як  домохазяїни  з  володінням  5—20  га  землі
становили  50%,  20—50  га  —  22,4%,  понад  50  га  —  3,7%  186.
 Польські  торговельно-землеробські  кооперативи  Західної
України  об’єднувались  у  Краківському  землеробському  синди¬
каті,  в  Головному  управлінні  кооперативних  торговельно-земле¬
робських  товариств,  Союзі  сільськогосподарських  синдикатів
«Сільськогосподарська  кооперація»  у  Варшаві  та  в  Кооперації
по  збуту  худоби  і  м’ясних  продуктів  у  Львові  187.  їхня  діяльність
по  закупці  і  збуту  товарної  частини  виробництва  селян  була
тісно  пов’язана  з  поміщицькими  торгово-аграрними  монополія¬
ми,  які  завдяки  підтримці  «санаційного»  уряду  швидко  зростали
в  умовах  аграрної  кризи.  Разом  з  тим  низові  кооперативні  то¬
вариства  цього  типу  служили  допоміжним  апаратом  для  реалі¬
зації  промислової  продукції  на  селі  монополістичними  компа¬
ніями  хімічної  та  машинобудівної  промисловості.  Так,  у  1927  р.
загальний  оборот  торговельно-землеробських  кооперативів  Схід¬
ної  Галичини  дорівнював  11  879  тис.  зл.,  з  чого  на  оборот  від
продажу  штучних  добрив  припадало  36,8%  і  сільськогосподар¬
ських  машин  та  знарядь  —  6,2%  188.  Ця  кооперація  постачала  мі¬
неральні  добрива  і  сільськогосподарські  машини  господарствам
не  тільки  заможної  селянської  верхівки,  а  й  поміщиків.
 Аналогічні  явища  спостерігаються  в  діяльності  не  лише  поль¬
ської,  а  й  української  кооперації  різних  типів,  темпи  розвитку
якої  значно  зросли  після  приходу  до  влади  уряду  Пілсудського,
який  відкрив  українській  кооперації  доступ  до  державних  кре¬
дитів  і  забезпечив  їй  ширші  можливості  експортування  сільсько¬
господарських  продуктів.  За  даними  Міністерства  внутрішніх
справ  Польщі,  Ревізійний  союз  українських  кооперативів
у  1921  р.  об’єднував  579  кооперативних  товариств  різних  типів,
у  1925  р.  —  1028,  а  в  1929  р.  —  уже  2764  189.
 З  загостренням  аграрної  кризи  правлячі  кола,  захищаючи
інтереси  польської  буржуазії  та  поміщиків  на  окупованих  зем¬
лях  і  прагнучи  обмежити  українську  кооперацію  у  сфері  креди¬
тування  та  експортних  пільг,  вдавалися  навіть  до  відкритих
адміністративних  заходів  проти  тих  кооперативів,  які  потрап¬
ляли  під  політичний  вплив  комуністів.  Так,  у  1934  р.  було  забо¬
ронено  діяльність  окремих  українських  кооперативів  на  Воли¬
ні  190,  де  вони  фактично  почали  розвиватись  тільки  після  війни.
 і»6  Иосгпік  гі'есіпосгепіа 	врбісігіеіщ 	гоІпісгусЬ 	га 	1929 	гок.
 1930,  в.  46.
 187 	Там  же,  с.  10.
 188 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  112,  арк.  21—24.
 івв  Там  же,  оп.  1,  спр.  724,  арк.  85.
 190 	Там  же,  ф.  58,  оп.  1,  спр.  619,  арк.  7—8.
 64

Цим  уряд  розраховував  зробити  буржуазно-націоналістичне
керівництво  української  кооперації  більш  слухняним  і  паралі¬
зувати  поширення  впливу  КПЗУ  на  трудові  маси  селянства
через  сільські  кооперативи.
 У  30-ті  роки  кооперативний  рух,  незважаючи  на  пересліду¬
вання  властями  багатьох  українських  кооперативів,  в  цілому
продовжував  зростати  (табл.  3).
 Таблиця  З
 Сільськогосподарська  кооперативна  організація
на  Західній  Україні  за  даними  1936  р.*
 Кооперативи
 Типи  кооперативів
 Об’єднані  в  конт¬
рольні  союзи
 Не  об’єднані  в  конт¬
рольні  союзи
 Всього  ко¬
оперативів
 КІЛЬКІСТЬ
 членів
 Всього  ко¬
оперативів
 КІЛЬКІСТЬ
 членів
 Землеробсько-спо¬
 живчі
 2547
 301808
 218
 12984
 Торговельно-зем¬
 леробські
 37
 3598
 Молочні
 419
 264424
 18
 2563
 Кредитні
 1459
 318246
 57
 3579
 Інші
 45
 8721
 6
 258
 Всього
 4507
 896797
 299
 19384
 *  Statystyka  spoldzielni,  1936.
43—44.
 Warszawa,
 1938,  s.  26,
 31—33,  41,
 Крім  того,  певна  кількість  селянських  господарств  групува¬
лась  у  загальній  кредитній  житлово-будівельній  кооперації,
у  товариствах  споживачів,  взаємної  допомоги  та  ін.  Всього  на
кінець  1936  р.  контрольні  союзи  на  Західній  Україні  об’єднували
5366  різних  кооперативів  з  1  196  334  членами.  На  долю  Західної
України  припадало  44,5%  членів  сільськогосподарської  коопе¬
рації  Польщі.  Це  явище  пояснюється,  крім  названих  вище  при¬
чин,  також  значно  більшим  розповсюдженням  у  західноукраїн¬
ському  селі  кабали  лихварів  та  торгових  посередників  і  праг¬
ненням  селян  у  зв’язку  з  цим  здешевити  кредит  і  посередництво
в  товарообміні.  Саме  тому  найбільшого  розвитку  одержали  тут
такі  типи  сільськогосподарської  кооперації,  як  кредитна  і  зем¬
леробсько-споживча  (див.  табл.  3).
 5  1266-7
 65

Розвиток  кооперації  на  Західній  Україні  прискорювався  та¬
кож  прагненням  українського  аграрного  капіталу  до  монополь¬
ного  панування  на  місцевому  ринку.  В  конкурентній  боротьбі
з  сильнішими  в  економічному  відношенні  польськими  поміщи¬
ками  і  капіталістами  українська  буржуазія  створювала  різні
кооперативні  товариства,  за  допомогою  яких  посилювала  свою
конкурентну  спроможність  на  ринку.  При  цьому  буржуазно-кур¬
кульські  елементи  спекулювали  на  ілюзіях  селян,  нібито  коопе¬
рація  в  умовах  капіталізму  може  позбавити  дрібного  виробника
від  сваволі  крупного  капіталу  і  лихварів.
 Українська  кооперативна  організація,  як  відомо,  діяла  окре¬
мо  від  польської  і  єврейської  кооперації  та  її  центрів.  На  За¬
хідній  Україні  функціонували  3272  українські  кооперативні
товариства,  що  налічували  597  628  членів,  об’єднувались  у  Реві¬
зійному  союзі  українських  кооперативів  та  Ревізійному  союзі
руських  кооператорів.  Польські  ревізійні  союзи  контролювали
на  Західній  Україні  1934  товариства,  в  яких  налічувалось
561  766  членів.  Що  стосується  єврейської  кооперації,  то  вона
не  набула  великого  розвитку.  її  представляли  лише  160  това¬
риств  (у  тому  числі  150  кооперативних  банків  і  кас,  в  яких
об’єднувалось  всього  36  940  членів  191.
 Серед  різних  типів  кооперативів  найбільш  поширеною  на
Західній  Україні  була  споживча  кооперація.  Доля  українських
кооперативних  товариств  цього  типу  становила  85%  від  за¬
гальної  кількості  в  Польщі,  кредитних—14%,  молочних  —
11%,  інших—16%  192.  Через  кооперацію  українська  селянська
буржуазія  налагодила  збут  продукції  своїх  господарств  і  по¬
стачання  їх  промисловими  товарами,  минаючи  посеред¬
ників.
 Про  роль  кооперації  в  капіталістичному  розвитку  села  мож¬
на  судити  по  діяльності  кооперативних  товариств  Ревізійного
союзу  українських  кооператорів  (РСУК).  Кількість  товариств
цього  союзу  у  міжвоєнний  період  зросла  у  6  разів  і  в  1938  р.
становила  3455  одиниць  193.  Кількість  членів  кооперації  РСУК
збільшилась  з  523,7  тис.  у  1935  р.  до  642,7  тис.  у  1937  р.,  тор¬
говельні  обороти  —  відповідно  з  88  до  159  млн.  зл.  і  досягли
докризового  рівня.  Ще  більше  зросли  прибутки  цієї  кооперації.
Досить  сказати,  що  її  річні  чисті  балансові  надбавки  в  1935—
1937  рр.  дорівнювали  270  760,  1  001  861  і  1  246  038  зл.194.
 191 	Statystyka  spoldzielni,  1936,  s.  26,  31—33.
 192 	Polska  gospodarcza.  Tygodnik.  Warszawa,  1939,  z.  1,  s.  25.
 193 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  on.  1,  спр.  384,  арк.  1.
 194 	«Сьогочасне  й  минуле».  Львів,  1939,  №  1,  с.  64—67.
 66

Найчисленнішу  групу  становили  закупочно-збутові  коопера¬
тиви.  Наприкінці  1938  р.  РСУК  контролював  2360  первинних
кооперативних  товариств  цього  типу,  котрі  об’єднували  понад
275  тис.  землеробів  195.
 Структура  закупочно-збутової  кооперації  була  триступене¬
вою.  Сільські  кооперативи  одного  господарського  округу  входи¬
ли  до  окружних  торговельних  центрів  —  Окружних  союзів  коо¬
перативів,  котрі  в  свою  чергу  об’єднувалися  в  Центросоюзі  —
крайовому  закупочно-збутовому  центрі,  який  знаходився  у
Львові.
 Сільські  споживчі  кооперативи  скуповували  по  цінах,  ниж¬
чих  за  ринкові,  продукти  у  сільської  бідноти,  відпускали  у  кре¬
дит  під  високі  проценти  сільськогосподарські  знаряддя  та  ма¬
шини,  продавали  селянам  по  спекулятивних  цінах  серпи,  коси
і  т.  д.  Споживча  кооперація  на  селі  відкривала  широке  поле
для  підприємництва  багатих  селян  і  спекулянтів.  Що  стосу¬
ється  Центросоюзу,  то  він  за  характером  своєї  діяльності  по  суті
перетворився  в  монополістичне  об’єднання  української  аграрної
буржуазії.  Для  закупівлі  та  збуту  землеробської  і  тваринни¬
цької  продукції  Центросоюз  мав  55  зернових  магазинів  і  дев’ять
магазинів  для  експорту  яєць  196.  У  1938  р.  тільки  до  Німеччини
цим  центром  було  вивезено  свиней  на  загальну  суму
 4675,8 	тис.  зл.197  і  майже  109  тис.  кг  яєць  198.  Українські  коопе¬
ративні  організації  експортували  також  масло,  сири,  зерно,
худобу,  птахів,  прядиво,  садовину  і  гриби  до  Англії,  Чехосло-
ваччини,  Швейцарії  та  Італії.  Водночас  сільські  споживчі  това¬
риства  Центросоюзу  і  міські  споживчі  кооперативи  «Народної
торгівлі»  служили  допоміжним  апаратом  для  реалізації  продук¬
ції  промислових  монополій  на  селі.
 Українська  кооперація  все  більше  уваги  приділяла  промис¬
ловій  переробці  сировини  на  місці.  При  сільських  споживчих
кооперативах  Центросоюзу  в  1938  р.  діяло  27  олійниць,  17  чере¬
пичних  і  26  цегельних  заводів,  чотири  каменоломні,  дві  крупо¬
дерні,  млин,  щіткарня  199.  Можливість  створення  промислових
підприємств,  як  і  збуту  товарної  продукції  через  кооперацію,
більше  використовували  заможні  верстви  села,  ніж  дрібні  зем¬
лероби.
 Хазяйнування  куркулів  та  спекулянтів  яскраво  виступало
в  молочній  кооперації,  очолюваній  Маслосоюзом.  З  1926  по
 195 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  384,  арк.  7.
 196 	Там  же.
 197 	ДАІФО,  ф.  58,  оп.  1,  спр.  619,  арк.  19.
 198 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  331,  арк.  17.
 199 	Там  же,  спр.  384,  арк.  2.
 5*
 67

1936  р.  кількість  українських  молочних  кооперативів  у  Східній
Галичині  збільшилась  з  90  до  135,  а  їхній  торговий  оборот  зріс
з  10,5  до  15,2  млн.  зл.  Поставка  молока  кооперації  відповідно
збільшилась  з  10,9  до  82  млн.  л.  У  наступні  роки  до  україн¬
ських  кооперативних  молочарень  поставляли  молоко  210  тис.
господарств,  яким  кооперація  сплачувала  в  рік  7  млн.  зл.200,
або  33  зл.  в  середньому  на  господарство,  здебільшого,  звичай¬
но,  бідняків.
 На  кінець  30-х  років  Маслосоюз  об’єднував  понад  140  район¬
них  молочарень,  які  переробляли  молоко  і  виробляли  масло  та
інші  молочні  продукти.  Але  в  міру  удосконалення  кооператив¬
ного  виробництва  переробка  молока  зосереджувалась  на  краще
оснащених  підприємствах.  До  1939  р.  Маслосоюз  мав  високо¬
продуктивний  сирзавод  у  Стрию,  чотири  механізовані  масло¬
заводи  і  12  напівмеханізованих  молочарень  по  переробці  моло¬
ка  201.  З  1924  р.  фахівців  для  молочарства  готувала  спеціальна
школа  Маслосоюзу  в  Стрию.
 Успішно  конкуруючи  з  польською  молочною  кооперацією,
Маслосоюзу  вдалося  завоювати  монопольне  становище  на  за¬
хідноукраїнському  ринку.  Для  збуту  молочної  продукції,  меду,
яєць  та  інших  товарів  Маслосоюз  мав  52  магазини  для  роз¬
дрібного  продажу  (24  з  них  знаходились  у  Львові)  і  18  по¬
стійних  оптових  пунктів  202.  Значна  частина  продукції  його  під¬
приємств  ішла  на  експорт.  Маслосоюз  збував  машини  та
молочні  прибори,  які  постачались  йому  компаніями  машино¬
будівної  промисловості,  а  також  власним  механічним  підпри¬
ємством,  що  виробляло  менш  складні  пристрої,  необхідні  у  мо¬
лочарстві.
 Діяльність  молочних  кооперативів  перебувала  під  повним
контролем  сільських  багатіїв,  які  й  вирішували  питання  про
прибутки  і  витрати  кооперації,  про  рівень  дивідентів  та  інші
справи.  Вони  наживалися  в  першу  чергу  на  тому,  що  коопера¬
ція  скуповувала  продукти  у  селян  по  цінах,  нижчих  за  ринкові,
а  збувала  їх  споживачам  по  підвищених  цінах.  Ця  різниця  в  ці¬
нах  і  забезпечувала  кооперативним  підприємцям  одержання
прибутків.
 Мобілізації  коштів  для  сільської  буржуазії  служила  також
українська  кредитна  кооперація.  Кооперативи  цього  типу  у  Схід¬
ній  Галичині  очолював  Центральний  кооперативний  банк,  за¬
снований  в  1898  р.  у  Львові.  Він  був  одночасно  і  фінансово-
 200 	«Сьогочасне  й  минуле»,  1939,  №  2,  с.  55.
 201 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  384,  арк.  3.
 202 	«Сьогочасне  й  минуле»,  1939,  №  2,  с.  57.
 68

контрольним  органом,  і  інститутом  для  мобілізації  вільних  капі¬
талів  усієї  кооперативної  мережі  місцевих  кредитних  това¬
риств—  районних  та  сільських  ощадно-позичкових  кас  (так
званих  райфайзенок)  і  повітових  банків  (українбанків).  Під
контролем  РСУК  у  1938  р.  знаходилось  113  українбанків  і  543
ощадно-позичкові  каси  203.  Якщо  каси  приймали  вклади  від  на¬
селення  ряду  сіл  певного  району,  то  українські  банки  діяли,  як
правило,  на  території  цілого  повіту  і  за  характером  своєї  діяль¬
ності  наближалися  до  звичайних  акціонерних  банків.
 Характерно,  що  кількісний  ріст  українських  кооперативних
товариств  супроводжувався  і  розширенням  їхньої  фінансової
основи.  Після  грошової  реформи  в  Польщі  паї  і  резервні  фонди
кредитної  кооперації,  які  контролював  РСУК,  у  1925  р.  стано¬
вили  700  тис.  зл.,  ощадні  вклади—  1,5  млн.  зл.  У  1937  р.  власні
фонди  її  зросли  до  6300  тис.  зл.,  а  вклади  —  до  10,5  млн.  зл.204
Якщо  в  1937  р.  Центробанк  видав  кредитів  на  суму  15  млн.  зл.,
то  вже  в  1938  р.—  28  млн.  зл.205  Левову  долю  кооперативних
кредитів  одержали  куркулі  та  різного  роду  підприємці,  яким
позички  відпускались  під  забезпечення  майна.  Переважна  біль¬
шість  селян  позбавлялась  можливості  користуватися  коопера¬
тивними  кредитами  через  відсутність  гарантійного  заставу  і  вна¬
слідок  засилля  в  кооперації  сільських  багатіїв.  Через  те  бідняки
були  змушені  звертатись  за  дорогим  кредитом  до  лихварів.
Причина  цього  пояснюється  й  тим,  що  кооперація  видавала
кредити  здебільшого  на  виробничі  цілі,  а  трудящим  кредит
потрібний  був  насамперед  для  погашення  боргів  та  на  інші
невиробничі  потреби.
 процесі  буржуазного  перетворення  землеробства  не  остан¬
нє  місце  займала  діяльність  крайового  господарського  това¬
риства  «Сільський  господар»,  створеного  представниками  укра¬
їнського  аграрного  капіталу  в  1898  р.  в  м.  Олесько  Бродівського
повіту  на  Львівщині.  Згодом  діяльність  товариства  швидко
розповсюдилась  на  всю  Східну  Галичину,  і  його  центр  було
перенесено  до  Львова.
 У  перші  роки  після  війни  урядові  кола  Польщі  не  субсиду¬
вали  «Сільського  господаря»  і  його  діяльність  фактично  припи¬
нилась.  І  тільки  в  1924  р.  за  активною  допомогою  українських
буржуазно-націоналістичних  організацій  робота  товариства  була
відновлена.  В  1929  р.  в  дію  вступив  новий  статут  «Сільського
господаря»,  за  яким  значно  розширювалась  сфера  господарської
 203 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  384,  арк.  4.
 264  Там
 205 	ДАІФО,  ф.  58,  оп.  1,  спр.  619,  арк.  22.
 69

діяльності  товариства.  Його  членами  могли  бути  не  тільки  окре¬
мі  хлібороби,  а  й  українські  кооперативи.
 Спираючись  на  фінансову  допомогу  української  кооперації,
власні  засоби  і  деякі  урядові  субвенції,  товариство  «Сільського
господаря»  стало  швидко  розвиватися.  Якщо  в  1927  р.  воно  мало
52  відділення  і  112  сільських  гуртків  206,  то  в  1938  р.—  60  відді¬
лень  і  2008  гуртків,  які  охоплювали  53,8%  громад  Східної  Га¬
личини.  В  1938  р.  у  складі  «Сільського  господаря»  налічувалось
155  655  індивідуальних  членів,  що  представляли  17,6%  госпо¬
дарств  краю,  і  2254  кооперативи  207.
 За  складом  і  характером  своєї  діяльності  це  товариство  було
буржуазно-куркульським,  а  керівництво  ним,  як  і  всією  україн¬
ською  кооперативною  організацією,  здійснювали  буржуазні  на¬
ціоналісти  та  уніати.  Головою  товариства  був  помічник  уніат¬
ського  митрополита  Т.  Войнаровський,  який  раніше  керував
іпотечним  банком  у  Львові,  його  заступниками  —  лідери  УНДО
Ю.  Павликівський  і  О.  Луцький.  Перший  одночасно  був  голо¬
вою  Маслосоюзу,  а  другий  —  Центросоюзу  та  директором  РСУК
і  Центробанку.  Більшість  членів  ради  «Сільського  господаря»
були  і  депутатами  сейму,  і  радниками  Львівської  землеробської
палати,  де  тісно  співробітничали  з  польською  буржуазією  і  по¬
міщиками.
 Діяльність  «Сільського  господаря»  спиралася  також  на  фі¬
нансування  української  кооперації.  Маслосоюз  і  Центросоюз
відпускали  значні  кошти  на  утримання  центрального  апарату
товариства.  Кооперація  фінансувала  роботу  агрономів  та  вете¬
ринарних  лікарів,  число  яких  у  повітах  на  кінець  досліджува¬
ного  періоду  досягло  майже  100  208.
 В  інтересах  багатих  селян  «Сільський  господар»  домігся  від
польського  уряду  права  на  участь  у  здійсненні  аграрної  рефор¬
ми.  Тільки  в  1938  р.  товариство  провело  землевпорядкування
селянських  господарств  у  дев’яти  селах  чотирьох  повітів  209.
У  проведенні  парцеляції  землі  «Сільський  господар»  співпрацю¬
вав  із  Земельним  іпотечним  банком,  основний  капітал  якого
в  1936  р.  дорівнював  5  млн.  зл.,  а  50%  акцій  належало  митро¬
политу  А.  Шептицькому  210.
 У  30-х  роках  економічна  сила  «Сільського  господаря»  на¬
стільки  зросла,  що  з  товариства  агротехнічної  пропаганди  він
перетворився  в  одне  з  найбільших  українських  капіталістичних
 206 	ЦДІА  УРСР  у 	Львові,  ф. 	302, 	оп. 	1,  спр.  51, 	арк. 	2.
 207 	Там  же,  спр.  331,  арк.  6.
 208 	ДАІФО,  ф.  58, 	оп.  1,  спр. 	619, 	арк. 	7.
 209 	ЦДІА  УРСР  у 	Львові,’ф. 	302, 	оп. 	1,  спр.  331, 	арк. 	12.
 210 	ДАІФО,  ф.  6,  оп.  2,  спр.  866;  арк.  381.
 70

підприємств,  став  учасником  ряду  монополістичних  об’єднань
і  акціонерних  компаній.
 Разом  з  іншими  землеробськими  організаціями  «Сільський
господар»  заснував  у  1935  р.  акціонерну  компанію  цукрового
заводу  «Поділля»,  побудованого  в  1938  р.  в  селі  Березовиця  Ве¬
лика  на  Тернопільщині.  Доля  «Сільського  господаря»  в  акціо¬
нерному  капіталі  компанії  «Поділля»  дорівнювала  близько
1  млн.  зл.,  що  становило  23%  її  акцій.  Держателями  акцій  цієї
компанії  були  також  Малопольське  землеробське  товариство,
Союз  землевласників  і  Львівська  землеробська  палата211.
 Йдучи  на  поступки  українському  куркульству,  польський
уряд  у  довоєнні  роки  збільшив  квоти  поставок  членам  «Сіль¬
ського  господаря»  цукрових  буряків  і  тютюну.  В  1936  р.  площа
селянських  господарств  під  цукровими  буряками  у  Східній  Га¬
личині  була  розширена  на  5%  за  рахунок  скорочення  цукрових
плантацій  поміщицьких  господарств.  23%  буряків  для  заводу
«Поділля»  вирощували  члени  «Сільського  господаря»  на  Терно¬
пільщині.
 Всього  налічувалося  2200  господарств  —  членів  «Сільського
господаря»,—  які  культивували  цукровий  буряк  для  переробки
на  чотирьох  заводах  Галичини212.
 Значно  зросла  роль  «Сільського  господаря»  і  в  експорті
продуктів  сільського  господарства.  За  його  участю  в  1935  р.  був
створений  у  Львові  новий  торговельний  синдикат  —  «Союз  про¬
дуцентів  для  збуту  худоби»,  який  займався  експортом  худоби
і  продажем  її  на  місцевому  ринку.  На  долю  «Сільського  госпо¬
даря»  в  цьому  союзі  припадав  один  пай,  Центросоюзу  —  два.
Разом  з  українською  кооперацією  «Сільський  господар»  був
членом  загальнопольських  союзів  по  експорту  беконів,  свиней,
птиці,  яєць,  продуктів  землеробства213.  Ділки  з  «Сільського
господаря»  і  кооперативних  центрів,  будучи  контрагентами  різ¬
них  монополістичних  об’єднань,  наживалися  як  на  державних
експортних  субвенціях,  так  і  на  закупках  продуктів  по  низьких
цінах  у  селян.
 Аналіз  діяльності  сільськогосподарської  кооперації  показує
всезростаючий  зв’язок  аграрної  буржуазії  з  фінансовим  капі¬
талом,  для  якого  кооперація  служила  одним  із  каналів  проник¬
нення  у  сільське  господарство  і  експлуатації  селян  монопо¬
лістами.
 211 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  302,  оп.  1,  спр.  231,  арк.  20—21.
 212 	Там  же,  арк.  20;  спр.  331,  арк.  13.
 213 	Там  же,  арк.  25;  спр.  331,  арк.  17;  ЛОДА,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  1624,
арк.  11.
 71

В  умовах  Західної  України,  де  велику  питому  вагу  становило
поміщицьке  землеволодіння,  ріст  різних  типів  сільськогосподар¬
ської  кооперації  значною  мірою  сприяв  розвитку  підприємни¬
цтва  на  селі,  посиленню  елементів  фермерства  у  селянстві.
Використовуючи  своє  панівне  становище  в  кооперативах,
сільська  буржуазія  нещадно  визискувала  трудящих  членів  коо¬
перації.  Це  спростовує  облудні  вигадки  українських  буржуазних
націоналістів  про  «класову  єдність»  і  «класове  співробітництво»
в  кооперативних  товариствах,  про  «єдиний  потік»  українського
села  в  епоху  капіталізму.

Розділ  2
 ЕВОЛЮЦІЯ
 СОЦІАЛЬНО-
 ЕКОНОМІЧНОЇ
 СТРУКТУРИ
 ЗАХІДНО¬
 УКРАЇНСЬКОГО
 СЕЛА

Соціально-економічна  характеристика
поміщицького  господарства
 Аграрно-капіталістична  еволюція  на  Західній  Україні  су¬
проводжувалась  певними  змінами  у  соціально-економічній
структурі  села.  Щоправда,  дослідження  цих  змін  значною  мі¬
рою  ускладнюється  відсутністю  статистичних  даних  про  дина¬
міку  землеволодіння  різних  груп  господарств,  оскільки  у  Поль¬
щі,  по  суті,  відбувся  тільки  один  загальний  сільськогосподар¬
ський  перепис  1921  р.  При  зведенні  одержаних  відомостей
упорядники  провели  докладне  групування  усіх  землеробів  за
розміром  загальної  площі.  Хоч  опрацьовані  таким  чином  ста¬
тистичні  матеріали  і  не  дають  точної  й  вичерпної  соціально-
економічної  характеристики  різних  типів  господарств,  все  ж
без  них  не  можна  обійтися  при  вивченні  соціально-економічної
структури  західноукраїнського  села.  «Земля,  —  вказував
В.  І.  Ленін,—  є,  безперечно,  головний  засіб  виробництва  в  сіль¬
ському  господарстві;  тому  з  кількості  землі  найправильніше
можна  судити  про  розміри  господарства,  а  значить,  і  про  тип
його,  тобто,  наприклад,  про  те,  чи  йде  мова  про  господарство
дрібне,  середнє,  велике,  капіталістичне  чи  про  таке,  що  не  за¬
стосовує  найманої  праці»  К
 За  офіційною  статистикою,  у  1921  р.  на  Західній  Україні
налічувалося  6917,9  тис.  га  земельних  угідь,  з  яких  2340,5  тис.  га
(33,8%  усієї  площі)  належало  2816  поміщикам.  Великим  зем¬
левласником  була  й  держава,  яка  тримала  у  своїх  руках
557,2  тис.  га  землі,  головним  чином  лісових  масивів,  що  ста¬
новили  8%  площі  угідь.  Великі  маєтки  мали  церкви  та  мона¬
стирі—147,1  тис.  га,  або  2,1%  усієї  площі2.  Решта  угідь  від¬
несена  статистикою  до  дрібної  власності,  яка  належала  1  104  711
селянським  господарствам  та  іншим  дрібним  землевласникам.
Землекористування  тут  не  перевищувало  50  га  на  одне  госпо¬
дарство.  Таким  чином,  майже  половиною  земельних  угідь  краю
володіли  поміщики,  буржуазно-поміщицька  держава,  церкви
і  монастирі.
 Велике  землеволодіння  як  найважливіша  економічна  основа
класового  і  національного  гніту  на  Західній  Україні  наклало
відбиток  на  аграрну  структуру  та  соціальні  відносини  західно¬
українського  села.
 1  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  19,  с.  312—313.
 2  Statystyka  Polski.  Wielka  wlasnosc  rolna,  t.  5.  Warszawa,  1925,  s.  8.

Серед  великих  землевласників  необхідно  насамперед  виді¬
лити  клас  поміщиків,  зв’язаних  здебільшого  з  кріпосницьким
землеволодінням  не  тільки  історично,  а  й  характером  госпо¬
дарства.  Більшість  поміщиків,  особливо  на  початку  досліджу¬
ваного  періоду,  широко  використовували  докапіталістичні  фор¬
ми  експлуатації  робочої  сили.  Це  стосується  насамперед  помі¬
щицьких  латифундій,  кожна  з  яких  мала  понад  тисячу  гектарів
землі.
 Велика  питома  вага  латифундіального  землеволодіння  —
характерна  риса  аграрних  відносин  на  Західній  Україні.
530  власникам  латифундій  належало  1551,3  тис.  га  3,  або  66,3%
усієї  площі.  Це  майже  дорівнювало  площі  всіх  900  тис.  мало¬
земельних  селянських  господарств  розміром  до  5  га  кожне.
Якщо  на  одну  латифундію  припадало  в  середньому  2927  га,  то
на  одне  малоземельне  господарство  —  тільки  1,9  га.
 Група  аграріїв,  кожному  з  яких  належало  понад  тисячу
гектарів  землі,  становила  певний  соціально-економічний  тип,
який  відрізнявся  від  середніх  і  дрібних  поміщиків  рядом  особ¬
ливостей  в  землеволодінні,  землекористуванні  та  системі  гос¬
подарювання.  За  своїм  походженням  ця  група  була  монополь¬
но-шляхетською:  вона  здебільшого  складалася  з  колишніх  ро¬
довитих  магнатів  і  титулованої  шляхти.
 Основою  економічної  могутності  цієї  верхівки  поміщицького
класу  була  земля,  станове  володіння  якою  сягало  ще  в  фео¬
дальну  епоху.  Однією  з  причин  того,  що  великі  маєтки  були
головними  носіями  кріпосництва,  була  становість  їхнього  зем¬
леволодіння.  До  початку  20-х  років  вища  титулована  шляхта
значною  мірою  перетворилась  у  промислову  буржуазію,  яка
володіла  підприємствами  однієї  або  кількох  галузей  промис¬
ловості,  що  працювали  здебільшого  на  власній  сировині.  За  да¬
ними  перепису  1921  р.,  у  поміщицьких  господарствах  Західної
України  було  1587  промислових  підприємств,  з  яких  803,  або
50,6%  загальної  кількості,  належали  латифундистам.  Найбіль¬
ші  землевласники  мали  один  цукровий  завод  на  Волині,  242
гуральні,  26  пивоварень,  304  млини,  86  цегельних  заводів,
40  підприємств  по  переробці  молока  4.
 Цікаві  відомості  про  промислове  підприємство  великих  по¬
міщиків  дають  матеріали  архіву  Потоцьких,  опубліковані  у  «На¬
уково-інформаційному  бюлетені  архівного  управління  УРСР»  5,
які  свідчать  про  те,  що  окремі  виробництва  аграріїв  були  добре
 3 	Statystyka  Polski.  Wielka  wlasnosc  rolna,  t.  5,  s.  1—2.
 4 	Там  же,  s.  15.
 5 	«Науково-інформаційний  бюлетень  архівного  управління  УРСР»,  1963,
№  4,  с.  58—60.
 75

устаткованими,  високорентабельними.  Так,  А.  Потоцький  воло¬
дів  фабрикою  лікерів,  що  переробляла  близько  250  тис.  л  спир¬
ту  в  рік,  промисловою  гуральнею  з  річною  продукцією  2500  тис.  л
спирту-сирцю,  перегінним  заводом  з  річною  пропускною  потуж¬
ністю  3600  тис.  л  спирту,  фабрикою  есенцій  та  парфюмерних
виробів  і  фабрикою  наркозного  ефіру.  Ці  підприємства,  що
переробляли  сировину  поміщицького  маєтку,  у  1927/28  р.  дали
понад  370  тис.  зл.  чистого  доходу.  Сім’ї  Потоцьких  належав
і  керамічний  завод,  на  якому  в  окремі  роки  було  зайнято  близь¬
ко  170  робітників  і  вироблялось  понад  5  млн.  штук  керамічних
виробів  —  цегли,  черепиці,  дренажних  труб  тощо;  а  також  тар¬
таки,  кар’єри,  млини  та  інші  дрібні  підприємства,,  які  переважно
здавалися  в  оренду.  Великі  ж  підприємства,  що  забезпечували
високу  норму  прибутку,  велися  власним  коштом  поміщика.
 Важливе  місце  в  економіці  верхівки  поміщиків  не  випад¬
ково  належало  лісовому  господарству.  Якщо  у  дрібних  і  серед¬
ніх  поміщиків  під  лісом  знаходилося  лише  29,6%  земельної
площі,  то  лісні  масиви  латифундій  становили  58,4%  площі.  От¬
же,  представники  вищої  групи  поміщиків  були  найбагатшими
лісовласниками  і  почасти  лісопромисловцями:  їм  належало
у  1921  р.  85  лісопильних  заводів  із  139  поміщицьких  тартаків,
охоплених  загальним  переписом.  Експлуатація  лісу  була  у  ве¬
ликих  землевласників  одним  з  основних  джерел  прибутку,  зна¬
чення  якого  неухильно  зростало.  Якщо,  наприклад,  у  Потоцьких
у  1872  р.  прибуток  від  лісу  дорівнював  45%  усього  прибутку
їх  маєтків,  то  у  1904  р.—  уже  53%,  а  в  1937  р.—  майже  80%.
 Латифундії  здебільшого  складались  з  кількох  господарських
одиниць,  часто  розкиданих  у  різних  повітах  краю.  Так,  маєтки
 А. 	Потоцького,  розташовані  на  території  Бібрського,  Львівсько¬
го,  Ланцутського  і  Жешувського  повітів  Львівського  воєводства
та  Перемишлянського  повіту  Тернопільського  воєводства,
у  1939  р.  мали  27  200  га  землі,  в  тому  числі  21  800  га  лісу6.
В  господарському  відношенні  усі  ці  магнатські  володіння  скла¬
дались  з  34  фільварків  і  лісових  господарств.
 Управління  таким  великим  багатогалузевим  господарством
вимагало,  зрозуміло,  погодженості  дій  адміністрації  окремих
господарських  об’єктів,  уніфікації  діловодства,  контролю  тощо.
Структура  управління,  хоч  і  зазнавала  неодноразових  змін,
все  ж  відповідала  загалом  схемі,  типовій  для  великоземельного
маєтку  Галичини:  головна  канцелярія  —  адміністрація  ключа  —
адміністрація  фільварку.  Всі  значні  промислові  підприємства
входили  до  майорату  Потоцьких  і  підпорядковувались  безпосе¬
 6 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  1304,  арк.  4.
 76

редньо  канцелярії  в  Ланцуті.  Млини,  гуральні  та  інші  дрібні
підприємства  належали  до  окремих  фільварків  і  управлялись
їхньою  адміністрацією.  Лісове  господарство  керувалось  окремою
адміністрацією,  підпорядкованою  центральній  канцелярії.  Поза
адміністрацією  ключів  і  фільварків  існував  штат  підзвітних
центральній  канцелярії  інспекторів  і  контролерів,  наділених
господарськими  та  адміністративними  повноваженнями.
 Цікаво  простежити  і  систему  організації  господарства  у  ве¬
ликому  маєтку.  Після  скасування  панщини  великі  землевлас¬
ники  часто  вдавались  до  здавання  в  оренду  частини  своїх  філь¬
варків.  Хоч  це  і  не  стало  основною  формою  господарювання
магнатів,  але  практикувалось  досить  широко  в  окремих  галузях
великоземельного  маєтку.  Так,  у  1880—1890-х  рр.  Потоцькі  зда¬
вали  в  оренду  близько  третини  своїх  фільварків  та  дрібних
промислових  підприємств.  Правда,  у  наступні  десятиріччя  вна¬
слідок  низької  прибутковості  цих  підприємств  їхня  кількість
зменшилася,  а  більш  рентабельні  з  них,  наприклад,  гуральні,
перейшли  у  підпорядкування  головної  канцелярії.  Фільварки,
як  правило,  здавались  у  довгострокову  оренду  за  грошовий
чинш,  і  тільки  в  20-х  роках,  під  час  грошової  інфляції,  в  Польщі
було  кілька  випадків  виплати  чиншу  натурою.  В  20—30-ті  роки
частина  земельних  угідь  у  маєтку  була  розпарцельована,  а  тому
здача  фільварків  в  оренду  скоротилась.  Однак  загальний  стан
фільваркового  господарства  Потоцьких  поліпшився  не  набагато,
оскільки  власники  майорату  не  проявляли  господарської  іні¬
ціативи,  а  якщо  й  цікавились  господарськими  справами,  то  лише
тоді,  коли  прибутки  не  задовольняли  потреб  «широкої  магнат¬
ської  натури»7.  Внаслідок  безгосподарності  і  марнотратства
заборгованість  маєтку  А.  Потоцького  в  1928  р.  становила
990  тис.  дол.,  а  в  1931  р.—  1235  тис.  доларів  (9927  тис.  поль¬
ських  злотих).  Самі  тільки  проценти  з  цього  боргу  щороку
становили  1  млн.  зл.8
 На  прикладі  магнатського  господарства  Потоцьких  видно,
що  великі  маєтки  в  Західній  Україні  —  це  в  основному  складні
господарські  комплекси,  які  були  одночасно  і  головними  носія¬
ми  напівкріпосницьких  відносин,  і  осередками  найбільшої  кон¬
центрації  капіталу  в  землеробстві.  Власники  таких  маєтків  —
великі  аграрії  —  поєднували  у  собі  і  великого  землевласника,
і  промисловця,  тісно  пов’язаного  з  монополістичним  капіталом.
Цей  економічний  тип  формувався  в  умовах  політичного  пану¬
 7 	«Науково-інформаційний  бюлетень  архівного  управління  УРСР»,  1963,
№  4,  с.  60.
 8 	Там  же.
 77

вання  поміщиків  і  розширення  сфери  впливу  на  сільське  гос¬
подарство  фінансового  капіталу.
 Найчисленнішу  групу  —  69,1%  загальної  кількості  великих
землевласників  —  становили  середні  поміщики  з  маєтками  роз¬
міром  від  100  до  1000  га.  У  цій  групі  налічувалося  1945  помі¬
щиків,  які  володіли  764,6  тис.  га  землі9.  Це,  як  правило,  великі
господарства  з  капіталістичними  методами  господарювання,
які  характеризувались  не  тільки  спільними  для  всього  класу
поміщиків  рисами,  а  й  специфічними  особливостями.  Одна
з  істотних  рис  саме  середньої  групи  поміщиків  полягає  в  тому,
що  тут  перехід  від  становості  землеволодіння  до  його  безста-
новості  набрав  значних  розмірів,  особливо  у  зв’язку  з  здійс¬
ненням  аграрної  реформи.  Навпаки,  процес  капіталізації  зем¬
леволодіння  меншою  мірою  торкнувся  верхівки  поміщиків.
 Значна  різниця  між  латифундіями  і  рештою  поміщицько-ка¬
піталістичних  маєтків  була  і  в  системі  їх  господарювання,  і  в
організації  управління.
 На  відміну  від  великих  аграріїв,  які  ведення  свого  господар¬
ства  часто  передавали  управителям  та  іншим  чиновникам,  се-
редньоземельні  і  малоземельні  поміщики  вели  своє  господар¬
ство  самі.  Пристосовуючись  до  умов  ринку,  вони  швидше  і  з
більшою  вигодою  для  себе  переходили  від  експлуатації  закаба-
лених  селян  до  вживання  праці  вільних  наймитів  і  поденників.
Саме  тому  до  світової  економічної  кризи  найвищі  прибутки
одержували  ті  поміщицькі  господарства,  які  володіли  площею
до  250  га.  Загальний  прибуток  їх  з  гектара  угідь  становив  у  се¬
редньому  805  зл.,  а  у  більш  крупних  господарствах  він  зменшу¬
вався  зі  збільшенням  площі  маєтку  10.
 З  метою  раціоналізації  землеробства  і  підвищення  його  при¬
бутковості  поміщики  середньої  групи  велику  увагу  приділяли
промисловій  переробці  сировини  власного  господарства.  За  да¬
ними  перепису  1921  р.,  вони  мали  48,1%  промислових  підпри¬
ємств  усіх  великих  землевласників.  У  їхньому  володінні  знахо¬
дились  263  гуральні  і  пивоварні,  330  млинів,  63  цегельні,  54  тар¬
таки,  52  підприємства  по  переробці  молока  та  інші  промислові
заклади  п,  що  працювали  в  основному  на  власній  сировині.
 Як  окрему  категорію  капіталістичних  підприємств  у  земле¬
робстві  слід  виділити  господарства  площею  від  50  до  100  га.
У  цій  групі  налічувався  341  землевласник.  їм  належало
 9 	Statystyka  Polski.  Wielka  wlasnosc  rolna,  t.  5,  s.  1—2.
 10 	Grab  ski  Wl.  Wies  і  folwark.—  „Zbior  prac  ekonomiczno-rolniczych“.
Warszawa,  1930,  s.  50.
 11 	Statystyka  Polski.  Wielka  wlasnosc  rolna,  t.  5,  s.  15.
 78

24,6  тис.  га  землі12,  або  1,1%  всього  великого  землеволодіння.
Тут  становість  уже,  по  суті,  не  відігравала  жодної  ролі.  Хоч
офіційна  статистика  і  не  давала  відомостей  про  землеволодіння
поміщиків,  колишніх  кріпосників,  проте  немає  сумніву  в  тому,
що  дрібноземельними  маєтками  володіли  здебільшого  збіднілі
поміщики  і  почасти  великі  сільські  підприємці.  їм  належало  та¬
кож  1,3%  промислових  підприємств,  що  були  у  володінні  вели¬
ких  землевласників.
 Системою  ведення  свого  господарства  дрібноземельні  маєтки
фактично  не  відрізнялися  від  великих  господарств  селянської
буржуазії  площею  від  20  до  50  га.  Загалом  кількість  госпо¬
дарств  розміром  в  20—100  га  на  Західній  Україні  була  незначна
і  становила  тільки  0,76%  усіх  господарств  краю.  Це  одна  з  ха¬
рактерних  особливостей  аграрного  устрою  Західної  України,
яка  насамперед  пояснюється  великим  гнітом  напівкріпосницько¬
го  землеволодіння,  що  гальмувало  виділення  із  господарств  за¬
можного  селянства  типових  капіталістичних  підприємств.  Над¬
звичайно  високі  ціни  на  землю,  обмеженість  і  дорожнеча  кре¬
дитів,  відсутність  сприятливих  умов  для  маси  селян  розвивати
прибуткові  галузі  торгового  землеробства  —  все  це  гальмувало
процес  мобілізації  землі  сільською  буржуазією.  Нечисленність
господарств  розміром  від  20  до  100  га  була  також  наслідком
загальної  економічної  відсталості  краю  і  тих  умов,  які  гальму¬
вали  його  аграрно-капіталістичну  еволюцію.
 Дієвим  засобом  мобілізації  землі  куркульством  могла  б  ста¬
ти  оренда,  однак  у  Західній  Україні  не  тільки  дрібна  і  середня,
а  й  велика  підприємницька  оренда  землі  була  розповсюджена
відносно  слабо.  Так,  під  час  перепису  1921  р.  серед  14  097  ура¬
хованих  статистами  фільварків  і  куркульських  дворів  з  площею
понад  20  га  виявилось  тільки  1729  господарств,  які  орендували
8%  земельної  площі  великоселянських  і  поміщицьких  госпо¬
дарств  13.
 На  Західній  Україні  організацією  капіталістичного  земле¬
робства  займався  здебільшого  не  орендар,  а  сам  землевласник.
Це  зумовлювалося  тим,  що  тут  не  відбулася  радикальна  ломка
тієї  структури  землеволодіння  і  землекористування,  яка  скла¬
лась  в  період  розкладу  феодалізму  і  скасування  кріпосного  пра¬
ва.  Поміщик-феодал  поступово  перетворювався  в  поміщика-ка-
піталіста,  в  особі  якого  поєднувались,  як  загальне  явище,
і  «одержувач  ренти,  і  одержувач  підприємницького  прибутку»  14.
 12 	БїаІуБІука  РоІБкі.  \Vielka  \vlasnosc  гоіпа,  1.  5,  б.  15.
 13 	Иосгпік  БІаІуБІукі,  1925/26,  б.  123—124.
 14 	Гольдштейн  И.  Аграрные  отношения  в  бывшей  Польше,  с.  77.
 79

Розвиток  капіталізму  в  сільському  господарстві  Західної
України  проходив  швидше  на  основі  середнього  і  дрібного  помі¬
щицького  землеволодіння,  ніж  великого.  На  жаль,  буржуазна
статистика  Польщі  не  містить  відомостей  про  те,  які  зміни  від¬
булися  у  1919—1939  рр.  в  землеволодінні  і  землекористуванні
різних  груп  поміщиків.  Опубліковані  в  ній  сумарні  дані  про  реа¬
лізацію  реформи  свідчать  про  те,  що  в  1919—1939  рр.  у  чоти¬
рьох  воєводствах  Західної  України  розпарцельовано  746  тис.  га
земельної  площі  великих  землевласників.  Левова  частка  цієї
землі,  як  ми  бачили  вище,  потрапила  до  рук  сільських  багатіїв,
спекулянтів  і  чиновників.  Селяни  Волинського  воєводства  в  по¬
рядку  компенсації  за  ліквідацію  сервітутів  одержали  лише
 77,8 	тис.  га  земельних  угідь  15.  Отже,  внаслідок  здійснення  зе¬
мельної  реформи  і  буржуазного  землевпорядження  велике  по¬
міщицьке  землеволодіння  на  Західній  Україні  зменшилось  на
24%  його  загальної  площі.
 Парцеляція  по  завищених  цінах  гірших  земель  не  тільки  не
підірвала,  а  й  зміцнила  економічну  силу  поміщиків,  оскільки
у  їхніх  руках  залишались  величезні  лісові  масиви  і  найкращі
сільськогосподарські  угіддя.  Що  стосується  латифундіального
землеволодіння,  генетично  зв’язаного  з  феодалізмом,  то  по¬
ділу  підлягала  лише  мінімальна  його  частка.  У  1939  р.  приватні
латифундії,  кожна  з  яких  мала  понад  3  тис.  га,  у  Станіслав-
ському  воєводстві  становили  49,1%  площі  поміщицького  земле¬
володіння,  у  Волинському  —  41%,  у  Львівському  —  32  %16.  Воє¬
водськими  управліннями  1936  р.  зафіксовано  у  Польщі  56  ма¬
йоратів  нащадків  старовинної  феодальної  знаті,  що  мали
551,7  тис.  га  землі.  Найбільші  з  них  були  у  південно-східних
і  східних  воєводствах.  Так,  Олицький  майорат  Радзивілів  на  Во¬
лині  налічував  32  573  га,  Ланцутський  майорат  Потоцьких  на
Львівщині  —  8  362  га,  Потужицький  майоратний  маєток  Дзєду-
шицьких  у  Львівському  воєводстві—  10  263  га,  Пшеворський
майорат  Любомирських  —  4  798  га,  майоратний  маєток  Голухов-
ських  у  Сколі  над  Збручем  —  5  137,  Левицьких  у  Хоросткові  —
3090  га  та  ін.17  Лише  у  Станіславському  воєводстві  володіння
Боваровського  дорівнювали  6  971  га,  Чарторийської  —  4  496  га.18
 На  Західній  Україні,  як  і  в  Польщі,  проходило  дальше  зміц¬
нення  зв’язків  поміщицької  верхівки  з  акціонерним  капіталом,
з  капіталом  банків  і  т.  д.  Капітал  великих  землевласників  віді¬
 15 	Маїу  госгпік  віаіузіусгпу,  1938,  в.  65.
 16 	Масіаісгук  Сг.  Виггиагуіпо-оЬзгагпісга  геіогша  гоїпа  ш  Роібсє,
б.  365.
 17 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  76,  арк.  32—33.
 18 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  14,  спр.  76,  арк.  20,  26—28,  30.
 80

грав  чималу  роль  у  розвитку  промисловості  Галичини  уже
в  кінці  XIX  —  на  початку  XX  ст.  Поряд  з  винокурною,  борошно¬
мельною,  цукровою  та  іншими  галузями,  пов’язаними  з  промис¬
ловою  переробкою  сільськогосподарської  сировини,  аграрії
вкладали  свої  капітали  і  в  деревообробну  та  нафтову  промис¬
ловість.  Ще  перед  першою  світовою  війною  розпочалось  проник¬
нення  великого  аграрного  капіталу  у  банківську  справу.
 У  повоєнні  роки  частка  капіталів  земельної  аристократії
у  промислових  акціонерних  товариствах  і  банках  значно  зросла.
Наглядові  ради  багатьох  акціонерних  компаній  рябіли  іменами
таких  магнатів,  як  Радзівіли,  Потоцькі,  Любомирські  та  ін.  При
участі  поміщицьких  капіталів  виникли:  Банк  цукрової  промис¬
ловості,  Банк  Квілецького  —  Потоцького,  Волинський  хмеляр¬
ський  банк  та  ін.  У  багатьох  аграрно-торговельних  синдикатах
і  компаніях  гегемонія  належала  також  великим  землевласникам.
 В  економічному  житті  поміщиків  помітну  роль  відігравали
централізовані  сільськогосподарські  товариства,  зокрема  Союз
поміщиків  і  Землеробське  товариство  Східної  Малопольщі,  які
булч  не  стільки  товариствами  агротехнічної  пропаганди,  скільки
організаціями,  через  які  поміщики  одержували  субвенції  та  кре¬
дити  від  держави.  Засновником  і  тривалим  керівником  обох
цих  товариств  став  родовитий  магнат  Вітольд  Чарторийський,
який  на  Львівщині  мав  латифундію  в  10,5  тис.  га  19.  Одночасно
він  був  і  засновником  акціонерної  компанії  цукрового  заводу
в  Пшеворську,  власником  двох  деревообробних  заводів,  фабри¬
ки  брикетів  і  керамічних  підприємств,  членом  наглядової  ради
сільськогосподарського  банку  в  Ярославі,  керівником  меліора¬
ційного  товариства  тощо  20.
 У  1934  р.  були  створені  землеробські  палати  у  Львові  й  Лу¬
цьку,  що  стали  дорадчими  органами  поміщиків  і  сільської  бур¬
жуазії  на  західноукраїнських  землях.  Через  них  великі  земле¬
власники  значною  мірою  добивалися  від  уряду  проведення
в  їхніх  інтересах  фінансово-економічної  політики.
 Отже,  під  впливом  капіталістичного  ринку  поміщики  втяг¬
нулися  в  систему  товарно-капіталістичних  відносин.  Поєднання
торгового  землеробства  з  промисловістю  по  переробці  сільсько¬
господарської  сировини,  участь  поміщиків  у  торгово-промисло¬
вих,  банківських  та  інших  підприємствах  —  усе  це  свідчило  про
дальший  розвиток  капіталізму  в  поміщицькому  господарстві
і  про  посилення  його  зв’язку  з  монополістичним  капіталом.  Не¬
зважаючи  на  певне  скорочення  і  зменшення  питомої  ваги  помі¬
 19 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  623,  арк.  188.
 20 	Там  же,  арк.  198,  214.
 0  1266-7
 8)

щицького  землеволодіння  внаслідок  реалізації  реформи,  помі¬
щицькі  маєтки  не  перестали  бути  основою  великого  капіталі¬
стичного  господарства.
 Водночас  проходило  активне  проникнення  банківського  капі¬
талу  в  поміщицьке  господарство  через  іпотеку,  тобто  заставу
поміщицької  землі  у  банках.  Представники  фінансового  капіта¬
лу,  зацікавлені  у  збереженні  своїх  прибутків  із  заставлених
у  банках  земель,  самі  ставали  захисниками  напівкріпосницького
землеволодіння.  Збереження  останнього  спричиняло  гостре  се¬
лянське  малоземелля,  приречувало  селян  на  економічну  залеж¬
ність  від  поміщиків,  створювало  основу  для  напівфеодального
гніту  й  кабали  на  селі.
 Використання  машин  та  найманої  праці
і  витіснення  відробітків  капіталізмом
у  поміщицькому  господарстві
 Аграрно-капіталістичну  еволюцію,  котра  на  Західній  Украї¬
ні,  як  і  в  дореволюційній  Росії,  відбувалася  шляхом  створення
підприємницького  господарства  на  власній  землі  поміщика,  зі
своїм  інвентарем  і  найманою  робочою  силою,  не  можна  зрозу¬
міти  без  докладного  вивчення  даних  про  використання  сільсько¬
господарських  машин.  Досліджуючи  економіку  Росії  у  порефор-
мений  період,  В.  І.  Ленін  указував,  що  «застосування  машин
у  землеробстві  має  капіталістичний  характер,  тобто  веде  до
утворення  капіталістичних  відносин  і  до  дальшого  розвитку
їх»  21.  Саме  цю  закономірність  недооцінювали,  а  частіше  й  зов¬
сім  ігнорували,  буржуазні  економісти  та  історики.
 Достатньо  повні  відомості  про  використання  у  поміщицьких
маєтках  Західної  України  поліпшених  знарядь  і  машин  дає  пе¬
репис  1921  р.  За  його  даними,  лише  порівняно  невелика  частина
маєтків  не  володіла  сільськогосподарськими  машинами.  Це  бу¬
ли,  головним  чином,  зруйновані  під  час  війни  господарства,  зем¬
лі  яких  лежали  облогом  або  знаходились  у  користуванні  навко¬
лишніх  селян  здебільшого  на  праві  дрібної  оренди.  Таким
ма.єткам  у  Волинському  воєводстві,  що  найбільше  потерпіло  від
воєнних  дій,  належало  34,8%  орних  земель,  у  Тернопільсько¬
му—  7,8%,  У  Станіславському  —  4,8%,  у  Львівському  —  2,5%,
а  в  усій  Польщі  —  7,1  %22.  Немає  сумніву  в  тому,  що  безмашин-
 21 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  З,  с.  213.
 22 	БїаїуБЇука  РоІБкі.  АУіеІка  \у1а8позс  гоїпа,  і.  5,  б.  17.
 82

не  господарство  поміщиків  велось  відробітковою  системою,  на
оснойі  використання  в  ньому  реманенту  селян.
 В  усіх  інших  господарствах  великих  землевласників  Західної
України  сільськогосподарські  знаряддя  й  машини  розподіляли¬
ся  неоднаково  у  різних  за  величиною  групах  маєтків  (табл.  4).
 Таблиця  4
 Машини  і  знаряддя  у  поміщицьких  маєтках  Західної  України
у  1921  р*
 Група  маеткІБ
 КІЛЬКІСТЬ
 Кількість  у  них
 На  один  маєток
припадало
 маєтків
 машин
і  знарядь
 плугів
 звичайних
 машин
і  знарядь
 плугів
 звичайних
 50—100  га
 261
 998
 719
 3,8
 2,7
 100—500  „
 1129
 7002
 6667
 6,2
 5,9
 500—1000  „
1000  і  більше
 469
 4713
 4541
 10,0
 9,7
 га
 432
 7529
 7750
 17,4
 17,9
 Всього
 2291
 20242
 19677
 8,8
 8,6
 *  БІаІуБІука  РоІБкі.  Шіеіка  \vlasnosc  гоіпа,  1.  5,  б.  10—11.
 З  таблиці  видно  загалом  правильне  підвищення  кількості  не
тільки  звичайних  плугів,  а  й  удосконалених  знарядь  та  машин
у  міру  збільшення  розміру  маєтків.  Така  ж  тенденція  спосте¬
рігається  і  в  розподілі  знарядь  і  машин,  що  припадали  в  серед¬
ньому  на  одно  господарство  кожної  з  груп.
 Точнішу  картину  використання  сільськогосподарської  техніки
у  поміщицьких  господарствах  дає  табл.  5,  складена  за  даними
того  ж  перепису.
 Таблиця  5
 Забезпечення  сільськогосподарською  технікою
різних  груп  поміщицьких  господарств  краю*
 Групи  маєтків
 Припадало  гектарів  орної  землі
 на  один
плуг
звичай¬
ний
 на  один
плуг
паровий
 па  одну
моло¬
тарку
кінну
 на  одну
моло¬
тарку
парову
 на  одну
жатку
і  косар¬
ку
 на  одну
віялку
і  трієр
 на  одну
сівалку
 50—100  га
 '  16,6

 81,1
 1703,6
 77,4
 43,7
 104,6
 100—500  „
 25,8
 2870,0
 319,0
 805,0
 130,0
 98,5
 167,0
 500—1000,,
 35,1
 1412,0
 728,5
 785,9
 162,3
 153,2
 206,1
 1000  і  більше
 45,1
 1813,0
 1002,7
 1136,1
 208,1
 207,4
 288,2
 Всього
 35,2
 1895,0
 552,7
 947,5
 167,4
 146,0
 221,5
 *  БІаіуБЇука  РоІБкі.  \Vielka  дуІаБпОБс  гоіпа,  5,
 Б.  10—11.
 6*
 83

Як  бачимо,  на  одиницю  орної  землі  припадало  машин  і  удо¬
сконалених  землеробських  знарядь  набагато  більше  у  нижчих
групах  поміщицьких  господарств,  ніж  у  латифундіях  площею
понад  1000  га.  Виняток  із  цього  загального  правила  становили
тільки  парові  плуги  і  молотарки,  ціна  на  які  була  вищою,  ніж
на  інші  види  машин,  а  тому  окуплялися  вони  у  більших  госпо¬
дарствах.  Звідси  ясно,  що  продуктивність  праці  і  раціональність
господарства  у  середніх  і  дрібних  поміщицьких  маєтках  були
вищими,  ніж  у  латифундіях.
 Поза  сумнівом  з  наведених  даних  випливає  й  другий  висно¬
вок,  а  саме:  різні  форми  відробіткової  системи  більше  застосову¬
валися  в  латифундіях,  ніж  у  господарствах  середньо-  і  дрібно-
земельних  поміщиків,  які  швидше  відмовлялися  від  відробітків
кабального  селянина  і  переходили  до  використання  найманого
робітника  і  нової  техніки.  «Коли  поміщик  запроваджує  машину
або  поліпшене  знаряддя,—  вказував  В.  І.  Ленін,—  він  замінює
реманент  селянина  (що  працював  на  нього)  своїм  реманентом;
отже,  він  переходить  од  відробіткової  системи  господарства  до
капіталістичної.  Поширення  сільськогосподарських  машин  озна¬
чає  витіснення  відробітків  капіталізмом»  23.
 Ці  процеси  у  землеробстві  західноукраїнського  села  прохо¬
дили  протягом  усього  періоду  після  скасування  кріпосного  пра¬
ва  і  помітно  посилились  у  кінці  XIX  —  на  початку  XX  ст.  На¬
скільки  відробіткова  система  була  витіснена  у  поміщицьких
маєтках,  свідчать  дані  перепису  1921  р.24.  Проведені  на  їхній
основі  підрахунки  показують,  що  в  Західній  Україні  залишилося
всього  413  маєтків,  тобто  14,6%  загальної  кількості,  які  зовсім
не  використовували  вільнонайманої  праці.  їм  належало
213  тис.  га  землі  (9,1%  загальної  площі  поміщицького  землево¬
лодіння).  Ця  земля  оброблялася,  безперечно,  шляхом  відробіт¬
ків.  Залишки  відробіткової  системи  найбільш  збереглися  на  Во¬
лині,  де  54%  поміщиків,  що  володіли  24,4%  земельної  площі,
обходилися  без  наймання  батраків  або  поденників.
 Немає  можливості  встановити  співвідношення  відробіткової
і  капіталістичної  систем  в  усіх  інших  маєтках,  однак  поза  сум¬
нівом  є  те,  що  вони  неодмінно  поєднувалися  в  поміщицьких
господарствах,  причому  із  збільшенням  розміру  маєтку  підви¬
щувалась  у  ньому  і  роль  відробітків.  Так,  за  відомостями  того  ж
перепису  спостерігається  така  динаміка  земельної  площі,  що
припадала  в  середньому  на  одного  землеробського  робітника
(постійного  і  строкового)  в  тих  маєтках  Західної  України,  які
 23 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  З,  с.  214.
 24 	БІаІуБІука  РоІБкі.  \Vielka  \vlasnosc  гоїпа,  і.  5,  б.  1—2,  14.
 84

використовували  найману  робочу  силу:  в  групі  господарств  від
50  до  100  га  —  6,9  га;  100—500  га—11,5  га;  500—1000  га  —
 22,8 	га;  100  га  і  більше  —  50,9  га  25.  Порівняно  з  найнижчою
групою,  на  одного  найманого  робітника  в  групі  господарств  від
500  до  1000  га  припадало  землі  у  3  рази  більше,  а  в  латифун¬
діях—  понад  7  разів.  Звідси  ясно,  що  великі  поміщицькі  госпо¬
дарства,  насамперед  латифундії,  у  перші  повоєнні  роки  не  обхо¬
дилися  без  обробітку  частини  землі  селянським  реманентом,  без
застосування  відробіткової  системи  праці  хоча  б  на  деяких  гос¬
подарських  операціях.  У  цілому  ж  відробітки  у  веденні  помі¬
щицьких  господарств  внаслідок,  головним  чином,  воєнної  роз¬
рухи  на  початку  20-х  років  явно  переважали  над  використанням
праці  найманих  робітників.
 В.  І.  Ленін  характеризував  відробіткову  систему  як  прямий
і  безпосередній  пережиток  панщини.  «Відробітки,—  писав  він,—
це  —  перехід  від  панщини  до  капіталізму.  Суть  відробітків  у  то¬
му,  що  поміщицькі  землі  обробляють  селяни  своїм  реманентом
за  плату  почасти  грошову,  почасти  натурою  (за  землю,  за  від¬
різки,  за  випас,  за  зимову  позику  і  т.  др.)»  26.
 Гостра  потреба  селян  у  землі  була  тією  основою,  на  якій  три¬
малися  відробітки  й  різноманітні  форми  кабали  в  західноукра¬
їнському  селі.
 Напівкріпосницькими  (кабальним#.)  рисами  характеризува¬
лась  і  оренда  трудящими  селянами  дрібних  парцел  орних  зе¬
мель,  пасовищ  і  сіножатей  у  поміщиків.  Парцельна  оренда
мала  відносно  більше  розповсюдження  на  Волині,  де  поміщики,
за  даними  перепису  1921  р.27,  здавали  18,5%  сільськогосподар¬
ських  угідь  в  оренду  дрібними  ділянками.  В  Галичині  фільвар¬
кове  господарство  не  так  сильно,  як  на  Волині,  потерпіло  вна¬
слідок  війни,  і  навіть  у  районах  з  меншим  ступенем  розвитку
капіталізму  в  землеробстві  цей  вид  оренди  відігравав  дещо
меншу  роль.  У  Тернопільському  воєводстві,  наприклад,  парцель¬
на  оренда  становила  7,3%  сільськогосподарської  площі  помі¬
щиків,  у  Львівському  —  6,6%,  в  Станіславському  —  4,4%.
 Орендарями  дрібних  ділянок  були  переважно  безземельні
і  малоземельні  селяни.  На  Західній  Україні  налічувалося
10  534  господарств  з  площею  до  5  га  кожне,  які  обробляли  тіль¬
ки  орендовану  землю,  і  74  498  дворів  —  орендовану  і  власну  28.
Ці  селяни  (разом  вони  становили  близько  8%  загальної  кіль¬
кості)  орендували  землю,  як  правило,  з  нужди.  Серед  24  955
 25 	БіаІуБІука  РоІБкі.  \Vielka  \vlasnosc  гоїпа,  і.  5,  в.  1—2.
 26 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  17,  с.  68.
 27 	БІаІуБІука  РоІБкі.  \Vielka  \vlasnosc  гоїпа,  І.  5,  б.  15.
 28 	Яосгпік  БІаІуБІукі,  1925/26,  б.  123—124.
 85

господарств  орендарів  з  площею  від  5  до  20  га  було  чимало
таких,  які  орендували  землю  на  кабально-кріпосницьких  умо¬
вах,  хоч  для  більшості  з  них  оренда  була  зв’язана  з  капіталі¬
стичним  підприємництвом.
 На  відміну  від  грошової  капіталістичної  орецди,  про  яку
частково  йшлося  раніше,  у  заможніших  господарствах  селян¬
ська  біднота  орендувала  землю,  звичайно,  не  за  гроші,  як  ба¬
гаті  селяни,  а  за  частину  врожаю  або  за  відробітки.  Така  орен¬
да  мала  кабально-кріпосницький  характер.
 Зрозуміло,  що  поширення  оренди  ще  не  свідчить  про  рівень
розвитку  капіталізму  і  збереження  пережитків  кріпосництва.
Вся  справа  в  тому,  який  вид  оренди  переважав  і  розвивався.
Характерними  щодо  цього  є  дані  перепису  1921  р.,  зведені
в  табл,  6.
 Таблиця  6
 Форми  орендної  плати,  %  *
 Воєводства
 Грошова
 плата
 Натуральна  плата
 Змішана  (грошова
і  натуральна)
 відро¬
 бітки
 частина
 врожаю
 інша
 плата
 відро¬
 бітки
 частина
 врожаю
 інша
 плата
 Волинське'
 46,4
 0,8
 39,5
 0,9
 0,3
 12,1
 —
 Львівське
 57,6
 10,2
 10,3
 2,8
 9,3
 9,4
 0,4
 Станіславське
 40,4
 14,4
 34,3
 —
 4,7
 6,2
 —  •
 Тернопільське
 13,2
 4,4
 59,5
 3,1
 2,2
 16,2
 1,4
 Всього  у  Польщі
 50,8
 4,5
 30,0
 0,9
 4,5
 8,4
 0,9
 *  Statystyka  РоІБкі.  'Меіка  wlasnosc  гоїпа,  і.  5,  э.  15.
 Якщо  для  Польщі  в  цілому  характерне  приблизно  однакове
співвідношення  грошової  і  натуральної  форм  орендної  плати,
то  на  Західній  Україні  спостерігалась  очевидна  перевага  нату¬
ральної,  кабально-кріпосницької  оренди  над  капіталістичною.
На  початку  20-х  років  орендна  плата  тут  була  скоріше  перетво¬
реною  феодальною,  ніж  капіталістичною  рентою.
 Разом  з  тим  розвиток  капіталізму  в  сільському  господарстві
супроводжувався  збільшенням  розмірів  підприємницької,  капі¬
талістичної  оренди,  особливо  з  боку  селянської  буржуазії.  Так,
на  Львівщині,  де  торгове  землеробство  було  більш  розвинутим,
бачимо  значну  перевагу  оренд  чисто'грошових  над  натуральни¬
ми.  Навпаки,  у  Станіславському  і  Волинському  воєводствах,  де
 86

землеробство  характеризувалось  більшою  екстенсивністю,  пере¬
важали  відробітки,  здольщина  та  інші  натуральні  й  змішані
форми,  а  в  Тернопільському  воєводстві  вони  становили  майже
87%.  При  цьому  оренди  натуральні  нерідко  перепліталися  із
грошовими.
 Серед  докапіталістичних  (кабально-кріпосницьких)  форм
оренди  в  Західній  Україні,  особливо  в  Тернопільському  воєвод¬
стві,  найбільше  розповсюдження  мала  здольщина,  яка  була  різ¬
новидом  відробітків.  На  Поділлі  на  початку  20-х  років  майже
увесь  хліб  у  маєтках  збирали  селяни  за  невелику  долю  врожаю.
Наприклад,  власник  600  га  землі  у  селі  Уніж  Городенківського
повіту  в  перші  роки  після  війни  віддавав  під  відробітки  всю
оброблювану  землю.  Як  плату  за  орендовану  землю  і  посів¬
ний  матеріал,  поміщик  брав  дві  третини  валового  збору  вро¬
жаю  29.
 Що  стосується  чистих  відробітків,  при  яких  платою  за  кори¬
стування  ділянкою  землі  служила  не  частина  врожаю,  а  праця
на  землевласника,  то  вони  були  поширені  на  Західній  Украї¬
ні  значно  меншою  мірою,  ніж  здольщина.  Однак  ступінь  екс¬
плуатації  орендаторів  власниками  землі  при  відробітках  був  не
меншим.  У  тому  ж  маєтку  в  селі  Уніж,  наприклад,  за  оренду
пасовища  для  однієї  штуки  худоби  селяни  відробляли  поміщику
35  робочих  днів  на  рік.  Своєю  працею  платили  вони  і  за  дерево
для  опалення,  вирубане  у  поміщицькому  лісі,  і  за  зерно,  взяте
у  борг  у  поміщика  тощо  30.
 За  даними  радянського  економіста  І.  Гольдштейна  31,  в  ряді
повітів  Західної  України  трудящі  селяни  відробляли  поміщикам
в  середньому  по  15—20  днів  у  найгарячішу  пору  року.  Нерідко
зустрічались  такі  селянські  сім’ї,  які  відробляли  на  рік  по
50—60  днів.
 Відробітки  за  ділянки  орендованої  землі,  за  пасовища  і  сіно¬
коси,  за  ліс  і  різного  роду  позики  забезпечували  великим  зем¬
левласникам  дешеву  робочу  силу.  «Кабала  замість  вільного
наймання,—  вказував  В.  І.  Ленін,—  є  неодмінним  супутником
відробітків.  Поміщик  виступає  тут  не  як  підприємець-капіта-
ліст,  що  володіє  грішми  і  всією  сукупністю  знарядь  праці.  По¬
міщик  виступає  при  відробітках  як  лихвар,  який  користується
нуждою  сусіднього  селянина  і  купує  його  працю  втридешева»32.
 29Przybyslawski  W.  Uniz  —  wies  powiatu  Horodenskiego.  Warsza¬
wa,  1933,  s.  57.
 30 	Там  же,  s.  67.
 31 	Гольдштейн  І.  Як  польські  пани  гнобили  селян.  К-,  Держполітви-
дав  УРСР,  1939,  с.  19.
 32 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  17,  с.  68—69.
 87

Характерно,  що  слідів  кабали  в  парцелярній  оренді  землі  на
Західній  Україні  було  незрівнянно  більше,  ніж  у  корінній  Поль¬
щі.  Якщо  в  Польщі  за  оренду  поміщицької  землі  селяни  випла¬
чували  половину  врожаю,  то  на  західноукраїнських  землях  —  не
менше  двох  його  третин33.  Тут  поміщики  частіше  використову¬
вали  систему  видачі  зимою  позик  і  завдатків  зерном,  кормами
і  т.  д.  із  зобов’язанням  селян  відробити  навесні  і  влітку,  що  ро¬
било  умови  оренди  особливо  тяжкими.
 Зростаюче  вживання  машин  і  удосконалених  землеробських
знарядь,  інтенсифікація  господарства  поміщиків,  що  здійснюва¬
лись  у  20-х  і  другій  половині  30-х  років,  викликали  заміну  від-
робітків  працею  найманих  робітників.  Наприклад,  у  тому  ж
маєтку  в  селі  Уніж  з  кожним  роком  зростав  обробіток  землі
власним  інвентарем  і  до  початку  економічної  кризи  здольщина
тут  використовувалась  тільки  при  вирощуванні  кукурудзи,  яке
вимагає  великої  кількості  робочих  рук.  Селяни  обробляли  по¬
міщицьке  поле  під  кукурудзою  за  третину  врожаю  34.
 Витісненню  відробіткової  системи  та  розвитку  капіталістич¬
них  виробничих  відносин  на  селі  сприяла  і  аграрна  реформа.
Продаж  по  високих  цінах  гіршої  землі  забезпечував  поміщикам
можливість  створення  прибуткових  галузей  торгового  землероб¬
ства,  які  грунтувались  на  найманій  праці  сільськогосподарських
робітників.  Цю  тенденцію  добре  видно,  зокрема,  на  прикладі
фільварку  поміщика  Журковського  в  селі  Лєшкові  Сокальсько-
го  повіту  на  Львівщині.  У  1921  —1928  рр.  власник  розпарцелю-
вав  близько  168  га,  залишивши  у  своєму  володінні  понад  280  га
придатної  землі.  За  одержані  від  продажу  ділянок  гроші  він
«запровадив  інтенсивне  і  раціональне  землеробсько-тваринни¬
цьке  господарство»,  побудував  з  урахуванням  найновіших  досяг¬
нень  науки  ферми  для  худоби  і  птиці,  паровий  млин  і  суконну
фабрику.  Капіталістичне  підприємство  цього  поміщика  базува¬
лось  на  експлуатації  300  наймитів  і  поденників35.  Цей  маєток
виражає  основні  тенденції  капіталістичного  розвитку  середнього
поміщицького  господарства.
 Великі  зрушення  у  витісненні  відробіткової  системи  капіта¬
лістичною  у  20-ті  роки  відбулись  і  у  великих  приватновласни¬
цьких  латифундіях.  Для  прикладу  можна  взяти  Камарненський
маєток  Лянцкоронських  у  Рудківському  повіті  Львівського  воє¬
водства  36.  У  семи  фільварках  нараховувалося  7,4  тис.  га  зе¬
мельної  площі.  Під  час  першої  світової  війни  він  був  зруйнова¬
 33 	Гольдштейн  І.  Як  польські  пани  гнобили  селян,  с.  19.
 34Przybyslawski  W.  Uniz  —  wies  powiatu  Horodenskiego,  s.  57.
 35 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  1148,  арк.  65.
 36 	Там  же,  оп.  13,  спр.  623,  арк.  1—6.
 88

ний,  половина  його  будівель  спалена,  а  інвентар  знищений.
У  20-х  роках  власники  розпарцелювали  1478  га  сільськогоспо¬
дарських  угідь  і  перетворили  маєток  у  високопродуктивне  багато¬
галузеве  господарство.  У  різний  час  були  побудовані  гуральня
(продукція  її  в  1927/28  р.  зросла  порівняно  з  1923/24  р.  на
25%),  лісопильний,  цегельний  і  черепичний  заводи,  для  потреб
господарства  добувався  торф.  Комісія  Львівського  окружного
земельного  управління,  обстеживши  у  травні  1929  р.  цей  маєток,
дійшла  висновку,  що  він  «піднятий  до  високого  рівня  культури
 і 	прибутковості».  Чистий  прибуток  з  гектара  сільськогосподар¬
ських  угідь  у  цьому  господарстві  перевищував  вартість  200  кг
пшениці37.
 На  основі  раціоналізації  виробництва  (у  маєтку  весь  обро¬
біток  землі  був  механізований)  відробіткова  система  поступи¬
лася  місцем  капіталістичному  веденню  господарства.  Маєток
обслуговували  170  сімей  постійних  робітників;  у  середньому  на
одну  з  них  припадало  8  га  орної  землі.  На  сезонних  роботах
у  господарстві  використовувались  і  строкові  робітники.  За  під¬
рахунками  згаданої  комісії,  на  гектар  угідь  у  маєтку  витрача¬
лось  54  людино-дні,  з  яких  на  долю  поденників  і  сезонників
припадало  22  людино-дні.  Перевага  праці  робітників  постійних
над  тимчасовими  тут  очевидна.  Ця  тенденція  простежується  і  в
інших  маєтках.
 Загальну  картину  співвідношення  праці  постійних  і  сезонних
робітників  у  поміщицьких  маєтках  Західної  України  показують
дані  перепису  1921  р.  (табл.  7).
 Таблиця  У
 Постійні  і  сезонні  робітники  у  маєтках  в  1921  р.*
 Групи  маєтків
 КІЛЬКІСТЬ
 маєтків,
що  вико¬
 Зайнято  найманих  робітників
 %  сезон¬
них  робіт¬
ників  по
 ристову¬
вали  най¬
маних  ро¬
бітників
 всіх
 постійних
 сезонних
 відношен¬
ню  до
постійних
 50—100  га
 232
 2447
 1089
 1358
 123,7
 100—500  „
 1165
 26931
 10922
 16009
 146,8
 500—1000  „
 521
 15911
 8070
 7841
 96,3
 1000  і  більше  „
 485
 28247
 14753
 13494
 91,2
 Всього
 2403
 73536
 34834
 38702
 111,2
 *  БІаІуБІука  РоІБкі.  ^/іеіка  '\vlasnosc  гоїпа,  І.  5,  б.  14.
 37  ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  623,  арк.  6.
 89

Звідси  видно,  що  у  вищих  за  розміром  землеволодіння  маєт¬
ках  зайнятість  тимчасових  робітників  була  меншою,  ніж  постій¬
них.  Навпаки,  для  двох  нижчих  груп  характерне  протилежне
явище.  В  цілому  ж  наймання  робітників  строкових  і  поденних
у  поміщицькому  господарстві  домінувало  над  постійними.  Ця
особливість  землеробського  капіталізму  в  Західній  Україні  зу¬
мовлювалась  великими  залишками  напівкріпосницьких  відно¬
син,  аграрним  перенаселенням  і  в  цілому  низьким  рівнем  сіль¬
ськогосподарської  техніки.  Використовуючи  нужду  трудящого
селянства,  поміщики  з  великою  вигодою  для  себе  наймали  тим¬
часових  робітників,  причому,  як  правило,  за  частину  врожаю
або  за  іншу  натуральну  оплату.
 Якщо  порівняти  питому  вагу  праці  сезонників  у  господар¬
ствах  великих  землевласників  Західної  України  та  більш  роз¬
винених  у  капіталістичному  відношенні  воєводствах  Польщі,  то
різниця  виявиться  досить  великою.  Порівняно  з  постійними  ро¬
бітниками  сезонники  у  маєтках  усієї  Польщі  становили  46,3%,
в  тому  числі  в  Познанському  воєводстві  —  20,4,  Поморсько¬
му—  25,1,  Люблінському  —  32,5,  Лодзінському  —  37,9,  К^елець-
кому  —  38,6,  а  в  Тернопільському  —  91,9,  Львівському  —  95,1,
Волинському—  155,5,  Станіславському—  159,5,  Поліському  —
254,0%,  Новогрудському  —  263,3  %38.  Отже,  при  переході  від  за¬
хідних  до  південно-східних  воєводств,  від  районів  з  вищим
рівнем  інтенсивності  поміщицького  господарства  і  розвитку  зем¬
леробського  капіталізму  взагалі  до  земель  з  нижчою  сільсько¬
господарською  культурою  і  більшими  пережитками  кріпосни¬
цтва  бачимо  картину  далеко  більшого,  порівняно  не  тільки  із
західними,  а  й  центральними  воєводствами  Польщі,  використан¬
ня  сезонної  праці  селян  у  поміщицьких  маєтках.  Це  свідчить
про  те,  що  на  початку  досліджуваного  періоду  наймана  праця
у  поміщицькому  господарстві  Західної  України,  особливо  у  Ста¬
ніславському  та  Волинському  воєводствах,  була  працею  не
стільки  вільних  землеробських  робітників,  скільки  закабалених
селян,  які  здебільшого  працювали  в  маєтках  як  сезонники.  Ка¬
піталістична  система  ведення  господарства  у  чистому  вигляді
виступала  як  виняток,  як  правило  ж  вона  перепліталася  тут
з  відробітками.
 1 	все  ж  у  20-ті  роки  поміщицьке  господарство  зробило  значні
кроки  по  шляху  перетворення  в  капіталістичне.  Повністю  або
частково  були  розпарцельовані  і  продані  так  звані  безгосподар¬
ні  маєтки,  що  раніше  грунтувались  виключно  на  відробітках;
у  переважній  більшості  поміщики  хоч  і  не  перейшли  до  чисто
 38  БІаІуБІука  РоІБкі.  'Меіка  \vlasnosc  гоїпа,  і.  5,  5.  18.
 90

капіталістичної  експлуатації  сільськогосподарських  робітників,
але  й  відробіткова  система  у  їхніх  господарствах  витіснялась
дедалі  більше.  Цей  процес  значною  мірою  прискорювався  не
тільки  буржуазною  аграрною  реформою,  а  й  відносно  сприятли¬
вою  господарською  кон’юнктурою.  Навпаки,  різке  погіршення
кон’юнктурних  умов  у  зв’язку  з  аграрною  кризою  першої  поло¬
вини  30-х  років  і  зростанням  заборгованості  поміщиків  в  цей
період  тимчасово  загальмувало  процес  заміни  відробіткової
системи  капіталістичною.
 Внаслідок  кризи  маса  наймитів  була  позбавлена  роботи.
Постійно  зайнята  робоча  сила  у  фільварках  всієї  Польщі  в
1931  р.  зменшилась  порівняно  з  1921  р.  на  17%,  а  в  південно-
східних  воєводствах  —  на  47%39.  Це  явище  можна  пояснити
деградацією  сільського  господарства  і  тимчасовим  ростом  на¬
півкріпосницьких  форм  експлуатації  селянства,  викликаних  гли¬
бокою  аграрною  кризою  і  своєрідною  «раціоналізацією»  помі¬
щиками  свого  господарства.  Поміщицькі  маєтки  в  Галичині,  ви¬
користовуючи  велику  резервну  армію  праці  на  селі,  більше,  ніж
в  інших  районах  Польщі,  під  впливом  кризи  почали  переходити
до  експлуатації  дешевої  праці  закабалених  селян.
 У  нашому  розпорядженні,  на  жаль,  немає  узагальнених  ста¬
тистичних  даних  для  всебічного  дослідження  впливу  економічної
кризи  на  використання  робочої  сили  у  маєтках.  Однак  безпе¬
речно,  що  криза  тільки  тимчасово  підняла  значення  праці  се¬
зонників  і  поденників  у  поміщицькому  господарстві  і  дала  по¬
штовх  до  подальшої  його  еволюції  прусським  шляхом.
 Для  дослідження  устрою  поміщицького  господарства  і  сту¬
пеня  його  капіталістичного  розвитку  першорядне  значення  має
визначення  співвідношення  в  ньому  двох  видів  відробітків:  один
із  них  міг  виконати  тільки  селянин-господар,  що  мав  робочу
худобу  й  реманент,  а  інший  —  навіть  сільський  пролетар,  що  не
мав  жодного  реманенту.  Відробіток  другого  виду,  вказував
 В. 	І.  Ленін,  «є  прямим  переходом  до  капіталізму,  зливаючись
з  ним  рядом  зовсім  непомітних  переходів»  40.  Власне  велика  пе¬
ревага  відробітків  другого  виду,  економічно  вигідних  для  помі¬
щиків,  що  мали  менш  механізоване  господарство,  і  виконуваних
селянами-сезонниками  та  строковими  робітниками,—  типове  яви¬
ще  у  помдщицькому  господарстві  Західної  України.
 Детальний  аналіз  різних  систем  господарства,  їхнього  спів¬
відношення  та  еволюції  дає  підставу  вважати,  що  внутрішній
лад  поміщицького  господарства  Західної  України  на  кінець
 39Jablonowski  R.  Wiejska  ludnosc  bezrolna.  Warszawa,  1938,  s.  26.
 40  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  З,  с.  191.
 91

досліджуваного  періоду  поєднував  у  собі  капіталістичну  і  відро¬
біткову  системи,  які  використовувались  на  різних  господарських
роботах,  з  очевидною  перевагою  першої.  За  своєю  економічною
організацією  тогочасний  лад  господарства  поміщицького  класу
в  цілому  був  капіталістичним  із  значною  питомою  вагою  в  ньо¬
му  залишків  кріпосництва.
 Зміни  у  землеволодінні  селян.
 Розшарування  селян  за  землеволодінням
 При  всіх  перешкодах  для  розвитку  аграрного  капіталізму  на
західноукраїнських  землях  буржуазна  аграрна  еволюція  прохо¬
дила  одночасно  і  в  селянському  господарстві.  Залежні  від  ринку
селяни  дедалі  глибше  розшаровувались  на  дві  протилежні  со¬
ціальні  групи  капіталістичного  суспільства  —  сільську  буржуа¬
зію  і  сільську  бідноту,  яка  поєднувала  в  собі  пролетаріат  і  на-
півпролетаріат.  Цей  довготривалий  об’єктивний  процес  на  селі
прискорювала  аграрна  політика  уряду.
 Про  відповідні  соціальні  зрушення  серед  селянства  в  дослід¬
жуваний  період  певною  мірою  можна  судити  на  основі  зістав¬
лення  відомостей  перепису  1921  р.41  і  неопублікованих  матеріалів
Інституту  економіки  східних  земель  Польщі  за  1931  р.  про  се¬
лянське  землеволодіння  42  (табл.  8).
 Таблиця  8
 Групування  селянських  господарств  Західної  України
	 	за  площею  землеволодіння  у  1921  —  1931  рр.
 1921  рік
 1931  рік
 Групи
 господарств
 кількість
 господарств
 В  %
 'кількість
 господарств
 В  %
 До  2  га
 538245
 48,7
 511351
 37,3
 2—5  га
 362062
 32,8
 542684
 39,5
 5-Ю  „
 154204
 14,0
 249372
 18,2
 10—20  „
 42054
 3,8
 60420
 4,4
 20—50  „
 8146
 0,7
 8783
 0,6
 Всього
 1104711
 100,0
 1372610
 100,0
 41 	Rocznik  statystyki,  1927,  s.  109—111.
 42 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  901,  арк.  44;  спр.  1161,  арк.  22;  ДАІФО,
ф.  2,  оп.  9,  спр.  308,  арк  1;  7;  Struktura  posiadania  mniejszej  wlasnosci  rolnej
na  Ziemiach  Wschodnich.  Wojewodztwo  Lwowskie.  Zeszyt  8.  Warszawa,  1938,  s.  1.
 92

За  десятиріччя  кількість  селянських  господарств  Західної
України  зросла  на  267  899,  зокрема  на  Волині  вона  майже  по¬
двоїлась,  збільшившись  з  226  016  до  411  886  господарств43.  Від¬
разу  після  перепису  1921  р.  на  Волинь  та  в  Східну  Галичину
повернулись  численні  маси  репатріантів,  господарства  яких  вза¬
галі  або  не  були  переписані,  або  ж  враховані  недостатньою  мі¬
рою  44.  Збільшення  кількості  селянських  господарств  відбувало¬
ся  також  в  результаті  дальшого  роздрібнення  селянського
землеволодіння  і  реалізації  земельної  реформи.  Останній  чин¬
ник  мав  особливий  вплив  на  зміцнення  сільської  буржуазії.
 І  тільки  питома  вага  карликових  господарств  з  площею  до
 2 	га  зменшилась  на  11,4%,  що  пояснюється  не  тільки  недоско¬
налістю  перепису  1921  р.,  а  й  почасти  тим,  що  поодинокі  сіль¬
ські  пролетарі  або  в  борг  придбали  клаптики  землі  і  піднялись
у  групу  дрібних  землеробів-бідняків,  або,  втративши  землю,
перетворились  у  «робітників  без  наділу»,  або  емігрували  за
кордон.
 В  інших  групах  спостерігалось  і  абсолютне,  і  відносне  зро¬
стання  землі  у  селян-власників.  При  цьому  кількість  госпо¬
дарств  у  групі  2—5  га  збільшилось  на  49,9%,  а  в  групі  5—
10  га  —  на  61,8%).  Важливо  зазначити,  що  в  західноукраїнсько¬
му  селі  створився  відносно  великий  прошарок  заможних  серед¬
няків  з  площею  від  7  до  10  га.  Питома  вага  їхніх  господарств,
а  серед  них  було  чимало  дворів,  що  переростали  в  куркульські
господарства,  в  1931  р.  дорівнювала  6,8%  усіх  селянських  гос¬
подарств  краю.  Група  великих  селянських  дворів  з  площею  від
10  до  50  га  за  десятиріччя  збільшилася  відносно  на  0,6%,  а  аб¬
солютно—  на  38%.
 При  порівнянні  аграрної  структури  краю  з  більше  розвине¬
ними  воєводствами  Польщі  на  Західній  Україні  виявляється
значно  менше  багатоземельних  і  середньоземельних  господарств
селян.  1921  р.  тут  було  на  62%  менше  господарств  розміром
5—10  га  і  майже  у  3  рази  менший  процент  господарств  площею
10—50  га,  ніж  у  середньому  по  країні.  І,  навпаки,  на  західно¬
українських  землях  виділилась  досить  численна  група  дрібних
селян  з  2—5  га  землі.  Разом  із  карликовими  господарствами  до
 2 	га  вона  становила  три  чверті  господарств  краю.
 Така  особливість  аграрного  ладу,  з  абсолютною  перевагою
в  ньому  дрібних  і  найдрібніших  селян,  була  результатом  про-
мислово-економічної  відсталості  краю,  великої  земельної  тісноти
і  живучості  напівфеодальних  пережитків,  у  першу  чергу,  вели¬
 43 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  308,  арк.  1.
 44 	Там  же,  арк.  2.
 93

кого  поміщицького  землеволодіння,  роль  якого  в  аграрній  ево¬
люції  вкрай  суперечлива.  З  одного  боку,  поміщицьке  господар¬
ство,  маючи  виробничо-технічну  і  економічну  перевагу  над
селянським,  стояло  на  чолі  аграрного  розвитку,  а  з  другого  —
було  основним  носієм  залишків  середньовіччя,  які  сковували
виробничо-технічний  і  соціально-економічний  прогрес  у  селян¬
ському  господарстві.  Це  позначилося  і  на  основних  тенденціях
у  зміні  землеволодіння  різних  груп  селянських  господарств
(табл.  9).
 Таблиця  9
 Розподіл  землі  між  групами  селянських  господарств
Західної  України  у  1921  —  1931  рр.
 Групи
 господарств
 1921  рік
 1931  рік
 площа,  га
 В  %
 •площа,  га
 в  %
 До  2  га
 555402
 15,4
 524244
 10,5
 2—5  га
 1184082
 32,9
 1742170
 35,1
 5—10  „
 1073018
 29,8
 1683785
 33,9
 10—20  „
 554559
 15,4
 774807
 15,6
 20—50  „
 232111
 6,5
 240831
 4,9
 Всього
 3599172
 100,0
 4965837
 100,0
 З  таблиці  видно,  що  частка  землі  «господарств»  з  парцелою
до  2  га  не  тільки  не  зросла,  а  зменшилась  на  31  158  га,  голов¬
ним  чином,  внаслідок  збільшення  кількості  господарств  беззе¬
мельних  бідняків.  Господарства  сільських  пролетарів  з  мізерним
наділом  і  без  нього  були  джерелом  найманої  робочої  сили,
а  господарювання  на  невеликих  клаптиках  землі  було  для  їхніх
власників  тільки  допоміжним  заняттям.  У  1921  р.  12%  селян¬
ських  дворів  краю  мали  землі  до  0,5  га,  причому  чверть  її  ви¬
користовувалась  під  дрібними  городами45,  продукції  яких,  як
правило,  не  вистачало  і  для  власного  споживання  сім’ї  бід¬
няка.
 На  558  тис.  га  збільшилась  земельна  площа  господарств
у  групі  2—5  га,  серед  яких,  як  побачимо  далі,  чверть  дворів
становили  напівпролетарі,  що  займались  своїм  господарством
тільки  тимчасово,  а  основним  джерелом  їхнього  існування  була
робота  по  найму  у  поміщиків  і  куркулів.
 45 	Rocznik  statystyki,  1927,  s.  109—111.
 94

Категорію  «робітників  з  наділом»,  зв’язаних,  з  одного  боку,
продажем  своєї  робочої  сили  з  капіталістичним  господарством,
а  з  іншого  —  зі  своїм  карликовим  господарством,  поповнювали
розорені  селяни  і  наймані  сільськогосподарські  робітники,  що
придбали  дрібні  земельні  ділянки  під  час  реформи.  «Наділення
сільського  робітника  землею,—  вказував  В.  І.  Ленін,—  робиться
дуже  часто  в  інтересах  самих  сільських  хазяїнів,  і  тому  тип
сільського  робітника  з  наділом  властивий  усім  капіталістичним
країнам.  У  різних  державах  він  набирає  різних  форм:  англій¬
ський  коттер  (cottager)  не  те,  що  парцельний  селянин  Франції
або  Рейнських  провінцій,  а  цей  останній  знов-таки  не  те,  що
бобиль  або  кнехт  у  Пруссії.  Кожен  з  них  має  на  собі  сліди
особливих  аграрних  порядків,  особливої  історії  аграрних  відно¬
син,—  але  це  не  заважає,  однак,  економістові  узагальнювати  їх
під  один  тип  сільськогосподарського  пролетаря.  Юридична  під¬
става  його  права  на  клаптик  землі  не  має  ніякого  значення  для
такої  кваліфікації»  46.
 В  умовах  гострого  аграрного  перенаселення  на  Західній
Україні  формування  «робітників  з  наділом»  відбувалося  зде¬
більшого  в  результаті  розорення  і  пауперизації  дрібного  селян¬
ства.  Земельна  реформа  лише  тимчасово  стримала  цей  процес
у  Східній  Галичині  і,  навпаки,  прискорила  його  на  Волині.
 Площа  селянського  землеволодіння  за  десятиріччя  збільши¬
лась  на  1366,6  тис.  га  почасти  за  рахунок  парцеляції  поміщи¬
цьких  земель.  Крім  того,  під  час  перепису  1921  р.  понад
600  тис.  га  селянських  земель  не  було  враховано  переписувача¬
ми,  що  певною  мірою  затруднює  аналіз  процесів  у  селянському
землеволодінні.
 Внаслідок  неповного  охоплення  селянських  господарств  пе¬
реписом  1921  р.  порівняння  його  даних  з  1931  р.  неточно  відби¬
ває  зміни  в  землеволодінні  окремих  .  груп  селян.  Польський
учений  М.  Мєшчанковський,  відкоректувавши  математичним  ме¬
тодом  статистичні  дані,  підрахував,  що  у  Східній  Галичині  про¬
тягом  1902—1931  pp.  питома  вага  малоземельних  господарств
(2—5  га)  збільшилась  на  1,6%,  середньоземельних  (5—10  га)  —
на  0,3%,  пролетарських  (до  2  га)  —абсолютно  на  32,5%,  але
частка  їх  зменшилася  на  1,2%.  За  цей  період  кількість  кур¬
кульських  господарств  (10—50  га)  зросла  на  22,6%  47.  Отже,
при  очевидному  збільшенні  пауперизованого  біднішого  селян¬
ства  проходило  і  абсолютне  збільшення  чисельності  багатого
 46 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  З,  с.  164.
 47Mieszczanko\vski  М.  Struktura  agrarna  Polski  mi§dzy\vojennej.
Warszawa,  1960,  s.  145—146.
 95

селянства,  зв’язаного  з  товарно-капіталістичним  виробництвом
і  здійсненням  лихварських  операцій.
 Аналізуючи  розшарування  селянства  за  землеволодінням,
слід  пам’ятати,  що  дані  про  величину  господарств  за  земельною
площею  є  «непрямі,  бо  розмір  площі  далеко  не  завжди  і  далеко
не  безпосередньо  вказує  на  справді  великий  розмір  господар¬
ства  і  на  його  капіталістичний  характер»  48.  У  західноукраїн¬
ському  селі,  крім  того,  справжня  величина  капіталістичного
селянського  господарства  часто  приховувалася  за  сімейною  коо¬
перацією,  досить  розповсюдженою,  вивчення  якої  досі  залиша¬
лося  осторонь  уваги  дослідників  аграрної  історії  краю.
 У  процесі  дальшого  розвитку  капіталізму  в  сільському  гос¬
подарстві  зменшувалася  різниця  в  аграрній  структурі  селянства
Східної  Галичини  і  Волині,  спричинена  різними  умовами  їхнього
попереднього  соціально-економічного  розвитку.  У  20—30-ті  роки
відбувалося  поступове  вирівнювання  питомої  ваги  однотипних
груп  селянства  цих  двох  основних  районів  Західної  України,
причому  ступінь  диференціації  волинського  селянства  набли¬
жався  до  рівня  Східної  Галичини.
 Поряд  із  виникненням  нових  господарств  підприємницького
типу,  які  не  завжди  мали  великі  земельні  наділи,  проходило
здрібнення  маси  селянських  господарств,  пауперизація  біднішо¬
го  селянства.  При  цьому  «прикріплення»  сільських  пролетарів
до  наділів  не  тільки  не  поліпшувало  їхнього  становища,  а  й  по¬
силювало  залежність  від  поміщиків  і  куркулів.
 Процес  здрібнення  селянських  господарств  лише  частково
гальмувався  аграрною  реформою.  При  збереженні  великого  по¬
міщицького  землеволодіння  і  зростанні  аграрного  перенаселення
він  неминуче  супроводжувався  розпорошенням  дрібноселянсько¬
го  землеволодіння  (табл.  10).
 За  винятком  господарств  площею  до  гектара  на  Волині,  спо¬
стерігається  відносно  рівномірне  зменшення  середнього  розміру
землі  на  господарство  у  кожній  із  однотипних  груп  обох  райо¬
нів.  Здрібнення  землеволодіння  селян  за  соціально-економічним
характером  у  різних  групах  не  рівнозначне.  Зменшення  розміру
земельної  власності  у  мізерних  за  площею  господарствах
означало  зубожіння  й  пролетаризацію  малосильних  селян.  Нав¬
паки,  у  вищих  по  заможності  групах  воно,  за  загальним  прави¬
лом,  було  своєрідною  раціоналізацією  господарств  в  економіч¬
них  умовах  Західної  України.  Однією  з  причин  здрібнення  зем¬
леволодіння  у  куркулів  і  частково  у  середняків  стало,  зокрема,
їхнє  намагання  послабити  тягар  прогресивного  поземельного
 48 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  27,  с.  141.
 96

Таблиця  10
Здрібнення  селянського  землеволодіння
 Припадало  землі  пересічно  на  одне
господарство,  га
 Групи
 господарств
 в  Східній  Галичині
 на  Волині
 1921  р.
 1931  р.
 у  %  до
1921  р.
 1921  р.
 1931  р.
 у  %  до
1921  р.
 До  1  га
 0,56
 0,55
 98
 0,4
 0,5
 125
 1—2  га
 1,5
 1,4
 93
 1,5
 1,4
 93
 2-3  „
 2,5
 2,4
 96
 2,5
 2,4
 96
 3—5  „
 3,9
 3,8
 97
 4,0
 3,9
 97
 5—10  „
 6,8
 6,6
 97
 7,0
 6,9
 99
 10—20  „
 12,9
 12,7
 98
 13,3
 12,2
 92
 20—50
 30,0
 27,7
 92
 27,4
 27,0
 99
 податку  та  інших  поборів,  що  обчислювались  на  основі  ставок
поземельного  податку.  Шляхом  поділу  земельного  володіння  на
окремі  частини  і  переписання  їх  на  членів  сім’ї  (це  стало  за¬
гальним  явищем)  заможні  селяни  добилися  зниження  суми  по*
земельного  податку  наполовину  49.  Внаслідок  такого  родинного
розділу  в  куркульських  господарствах  створювалась  лише  ви¬
димість  зменшення  землеволодіння,  фактично  ж  вони  становили,
як  правило,  сімейну  кооперацію,  яка  в  офіційній  польській  ста¬
тистиці  називалась  «землеробським  об’єднанням».  Якщо  порів¬
няти  дані  перепису  1931  р.  про  «землеробські  об’єднання»50
 з 	відомостями  Інституту  східних  земель  про  кількість  землероб¬
ських  господарств  у  тому  ж  році,  то  виявляється,  що  на  Захід¬
ній  Україні  «землеробських  об’єднань»  в  групі  5—10  га  було
на  98  394  одиниці,  або  на  39,4%  менше,  ніж  землеробських  гос¬
подарств,  а  в  групі  від  10  до  50  га  —  на  35  046  одиниць,  або  на
50,7%  менше.  Питома  вага  великоземельних  і  середньоземель-
них  селян  у  1931  р.  порівняно  з  1921  р.  не  тільки  не  зменшилась,
а  й  зросла  на  4,7%,  особливо  ж  збільшилась  кількість  замож¬
них  господарств  з  площею  7—10  га.
 У  процесі  здрібнення  селянського  землеволодіння,  насампе¬
ред  незаможних  господарств,  певну  роль  відіграли  місцеві  тра¬
 49 	Michalowski  J.  Wies  nie  та  ргасу.  Warszawa,  1935,  s.  35.
 50 	Maly  rocznik  statystyczny,  1939,  s.  68.
 7  1266-7
 97

диції  спадкоємства,  звичаєве  право  одержання  у  спадщину
майна  від  батьків.  Так,  на  Волині  діяло  звичаєве  право  необме¬
женого  поділу  землі  в  рівних  долях  між  синами.  За  розсудом
батьків  або  братів,  дочкам,  що  виходили  заміж,  давалось  при¬
дане,  причому  переважно  худобою.  Польський  уряд  поширив  на
Волинь  і  Західну  Білорусію  чинність  кодексу  Наполеона,  який
діяв  на  території  колишнього  Королівства  Польського,  і  згідно
 з 	яким  зрівнювалися  права  спадкоємців  по  чоловічій  і  жіночій
лініях51.  Новий  порядок  спадкоємства  негативно  вплинув  на
відносини  у  селі,  оскільки  участь  дочок  в  поділі  землі  зросла
і  тягнула  за  собою  збільшення  судових  позовів  і  посилене  роз¬
дрібнення  землі52.  Щодо  Галичини,  то  тут  здрібнення  селянсько¬
го  землеволодіння  у  зв’язку  з  сімейними  розділами  проходило
і  раніше  без  будь-якого  обмеження.
 І  все  ж  на  здрібнення  незаможних  господарств  вплинули  не
стільки  традиції  звичаєвого  права  на  Західній  Україні,  скільки
гострий  земельний  голод  і  аграрне  перенаселення,  крайня  обме¬
женість  можливостей  знайти  постійну  роботу  в  місті  чи  на  селі
поза  власним  господарством.  Ці  причини  відзначались  і  багать¬
ма  буржуазними  істориками-економістами.  Ось  що  писав,  на¬
приклад,  В.  Станєвич:  «...Ріст  населення  і  злидні  викликають
поділ  господарств  і  роздріблення  землі,  а  певний  добробут,
одруження  (прийми)  і  еміграція,  навпаки,  гальмують  здрібнен¬
ня  селянської  власності»  53.  У  той  час,  як  незаможні  господар¬
ства  безперешкодно  дробились  і  розпорошувались,  а  їхні  влас¬
ники  поповнювали  групу  сільських  «пролетарів  з  наділом»,
куркульство,  підкреслював  дослідник  Й.  Міхаловський,  «нечис¬
ленне  з  огляду  на  пануюче  в  Малопольщі  роздріблення  земель,
зберігається  через  шлюбні  союзи  всередині  групи  і  обмеження
кількості  потомків,  докупляючи  землю  завдяки  рентабельності
виробництва»  54.
 Польські  і  українські  буржуазні  історики-аграрники  здріб¬
ненням  селянської  власності  на  Західній  Україні  намагалися
обгрунтувати  «теорії»  реакційних  ідеологів  про  «стійкість  дріб¬
но-селянського  господарства»,  «єдиний  потік»,  «демократизацію»
селянського  землеволодіння  і  т.  д.  Ці  концепції  переслідували
одну  мету:  показати  «життєвість»  капіталістичного  аграрного
ладу  і  довести,  що  на  відміну  від  Радянського  Союзу,  де  пере¬
міг  колгоспний  лад,  у  Польщі  і  Західній  Україні  нібито  не  було
 51 	Польская  деревня  во  время  кризиса.  М.,  1935,  с.  10.
 52 	Там  же.
 53 	Staniewicz  W.  Matujzy-Bolondiszki,  wies  powiatu  Lidzkiego.  Wilno,
1924,  s.  31.
 54 	Michalowski  J.  Wies  nie  ma  pracy,  s.  64.
 98

грунту  для  соціалістичних  перетворень  у  сільському  господар¬
стві.  Один  із  провідних  буржуазних  істориків-економістів  Поль¬
щі  В.  Грабський  доводив,  що  дрібні  і  найдрібніші  господарства,
мовляв,  «мають  у  Польщі  господарську  життєвість  незрівнянно
більшу  не  тільки  за  такі  ж  господарства  у  Радянській  Росії,
а  й  у  Швейцарії»  55,  що  тип  дрібного  господарства  у  Польщі
стоїть  близько  до  капіталістичного  Заходу  і  докорінно  відріз¬
няється  від  Сходу  56.
 Слідом  за  Грабським  польський  економіст  В.  Стись  видав
спеціальну  працю  про  роздрібнення  селянських  земель  Східної
Галичини,  в  якій  на  підставі  даних  з  20  сіл  тенденційно  показав
аграрну  еволюцію  селянства  з  1787  по  1931  р.  Стись,  по  суті,
повторював  поширювані  в  буржуазній  історико-економічній  лі¬
тературі  вигадки  про  витіснення  великого  землеробства  «трудо¬
вим»,  про  «нівелювання»  селянства.  Як  і  інші  захисники  теорії
«стійкості  дрібноселянського  господарства»,  він  у  своїх  побудо¬
вах  враховував  тільки  зміни  в  землеволодінні  селян  краю  про¬
тягом  п’ятидесяти  років  57  і  цілком  не  брав  до  уваги  економіч¬
них  спроможностей  різних  груп  господарств,  тенденції  до  інтен¬
сифікації  господарств  дрібних  сільських  підприємців  та  інших
факторів,  які'  визначають  соціально-економічну  природу  госпо¬
дарства  при  капіталізмі.
 Викриваючи  помилки  буржуазних  апологетів  дрібного  земле¬
робства,  В.  І.  Ленін  підкреслював,  що  «в  живій  дійсності  бу¬
вають  випадки,  коли  величезне  зменшення  кількості  землі  під
фермою  зв’язане  з  величезним  збільшенням  видатків  на  штучні
добрива,  так  що  «дрібне»  виробництво  —  коли  й  далі,  за  рути¬
ною,  вважати  його  дрібним  щодо  розміру  земельної  площі  —
виявляється  «великим»  щодо  кількості  капіталу,  вкладуваного
в  землю»  58.  Саме  цю  рису  капіталістичного  землеробства  й  ігно¬
рували  захисники  буржуазних  концепцій  «єдиного  потоку»,
«стійкості  дрібного  господарства»  та  ін.
 Цікаві  спостереження  в  цьому  плані  зробив  Й.  Міхалов-
ський,  автор  праці  про  безробіття  в  галицькому  селі.  Хоч  бур¬
жуазні  передсуди  не  дали  йому  змоги  послідовно  визнати  кла¬
сову  диференціацію  селянства  Галичини,  все  ж  заслуговує  уваги
висновок  дослідника  про  те,  що  водорозділ  між  сільською  бур¬
жуазією  і  біднотою  визначали  «два  методи  господарства:  капі¬
талістичний  і  натуральний»  Ь9.  У  той  час,  як  клас  багатих  селян
 55 	G  г  a  b  s  k  і  Wl.  Wies  і  folwark,  s.  39.
 56 	Там  же,  с.  90.
 57 	S  t  у  s  W.  Rozdrabnianie  gruntow  chlopskich  w  bylym  zaborze  austriackim
od  roku  1787  do  1931.  Lwow,  1934.
 58 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  27,  с.  152.
 59 	MichalowskiJ.  Wies  nie  та  ргасу,  s.  64.
 7*
 99

(кметів),  «збільшуючи  затрати  капіталу  і  праці,  прагнув  за  вся¬
ку  ціну  до  максимальної  експлуатації  своєї  землі,  до  збільшен¬
ня  площі,  інтенсифікації  і  переходив  до  виробництва  найрента-
бельніших  продуктів,  другий  клас,  намагаючись  задовольнити
максимум  своїх  найпримітивніших  потреб  у  власному  господар¬
стві,  всі  зусилля  і  експансію  спрямовував  на  одержання  праці
поза  ним...  Процес  пролетаризації  більшості  сільського  населен¬
ня  поглиблював  суспільну  різницю  між  цими  групами,  підготов-
люючи,  крім  того,  грунт  для  радикалізації  селянства»  60.
 Однак  вплив  економічної  кризи,  яка  посилила  диференціацію
селянства,  Міхаловський  явно  спотворював.  Як  і#  інші  вчені-
аграрники  і  теоретики  з  табору  правих  соціал-демократів,  він
стверджував,  нібито  криза  нівелювала  класові  відносини  на  се¬
лі,  «стираючи  різницю  між  «куркулем»  і  його  вчорашнім  найми¬
том»  61.  Якщо  ж  звернутися  до  джерел,  то  вони  спростовують
цю  фальсифікацію  аграрної  історії  і  показують,  що  криза  розо¬
рила,  як  правило,  дрібних  землеробів.  За  даними  Пулавського
сільськогосподарського  інституту,  який  досліджував  економіку
селянських  господарств,  що  вели  бухгалтерський  облік  і  за  умо¬
вами  господарювання  загалом  стояли  вище  за  пересічне  госпо¬
дарство  кожної  з  груп,  виявляється,  що  під  час  кризи  тільки
дрібні  селянські  двори  розміром  від  2  до  3  га  були  збитковими,
усі  ж  інші  залишалися  прибутковими.  На  гектар  земельної  пло¬
щі  чистий  середньорічний  прибуток  у  1931  —1935  pp.  дорівнював
у  групі  3—5  га—18,5  зл.;  у  групі  5—10  га  —  26,25;  у  групі
10—15  га  —  28,83;  у  групі  15—ЗО  га  —  22,13  зл.62  З  цих  даних
можна  зробити  висновок,  що  не  тільки  серед  багатоземельних
селян,  а  й  у  масі  дрібних  за  землеволодінням  господарств  були
товаровиробники,  які  прибутково  вели  своє  господарство  і  в
умовах  економічної  кризи.  Скорочуючи  витрати  виробництва
і  посилюючи  експлуатацію  найманої  праці,  зуміли  зберегти
значну  частину  своїх  прибутків  куркульські  господарства.  Ще
більше  зросли  їхні  невиробничі  доходи  з  лихварських  опе¬
рацій.
 Аграрна  криза  прискорила  ті  зміни  у  землеволодінні  селян,
які  відбувалися  й  раніше.  Значний  інтерес  для  дослідження
еволюції  селянського  землеволодіння  мають  матеріали  Інститу¬
ту  суспільного  господарства  Польщі,  який  через  вибіркове  ан¬
кетне  опитування  встановив,  що  протягом  1920—1934  pp.  тільки
42,8%  господарств  Галичини  і  34,4%  господарств  Волині,  За¬
 60 	М  і  с  h  а  1  о  w  s  k  і  J.  Wies  nie  та  ргасу,  s.  65.
 61 	Там  же,  с.  64—65.
 62 	Badania  nad  oplacalnosci^  gospodarstw  wloscianskich  w  roku  gospodar-
czym  1934/35.  Warszawa,  1936,  s.  109.
 100

хідної  Білорусії  і  Віленщини  не  зазнали  змін63.  Землеволодін¬
ня  ж  інших  господарств,  крім  новостворених,  змінювалося  зде¬
більшого  в  напрямі  зменшення.  Що  стосується  тих  господарств,
земельна  площа  яких  протягом  п’ятнадцятиріччя  зросла,  то
відомості  того  ж  інституту  свідчать  про  те,  що  джерелами  збіль¬
шення  їхнього  землеволодіння  у  південних  воєводствах  були
сімейні  розділи  —  11,9%,  парцеляція  поміщицької  землі  —
25,8%,  купівля  землі  на  вільному  ринку  —  61,6%,  ліквідація
сервітутів  —  0,7%.  Частка  приросту  землеволодіння  обстежених
господарств  у  східних  воєводствах  у  1920—1934  рр.  відповідно
дорівнювала  6,5%;  75,1%,  14,6%,  3,8%64.  Ці  цифри  показують,
що  концентрація  землі  у  великих  господарствах  відбувалася
головним  чином  за  рахунок  аграрної  реформи  і  купівлі  землі
у  розорених  селян  на  так  званому  вільному  ринку;  сімейні  роз¬
діли  відігравали  меншу  роль  у  цьому  процесі.  Однак  приріст
землеволодіння  в  обстежених  господарствах,  як  і  в  усіх  інших,
був  значно  меншим  за  ту  площу,  що  роздробилась  між  селяна¬
ми  в  результаті  сімейних  розділів  та  інших  причин,  пов’язаних
із  посиленням  процесу  пролетаризації  і  зубожіння  бідноти.
І  все  ж  концентрація  землі  у  господарствах  селянської  буржуа¬
зії,  що  відбувалась  на  основі  реформи,  орендування  землі  і  екс¬
пропріації  її  у  дрібних  власників,  хоч  і  була  менша  за  здріб¬
нення  землі  у  трудящих  за  абсолютними  розмірами  землеволо¬
діння,  проте  її  соціально-економічні  наслідки  виходять  за  межі
видимого  в  процесі  буржуазно-селянської  аграрної  еволюції.
 Досліджуючи  зміни  у  структурі  селянського  землеволодіння
в  1920—1934  рр.,  Інститут  суспільного  господарства  виділив  як
окрему  категорію  новостворені  господарства  (табл.  11).
 Таблиця  11
 Джерела  виникнення  нових  господарств
у  процентному  їх  зіставленні  *
 о  X
 О  со
X  е*  И
£  ^
 Групи
 воєводств
 '5  я
 СЗ
 X
 «  S
 к  о
п  д
«  а'
 є?  Я
 к
 X
 X
 СО
 ж
 <и
 а
 О)
 *
 «.5
 ІЗ
 о  §.
 Купівл
 вільно
 ринку
 .  Парце,
ПОМІЩ]
землі
 0Q
 >*
 CU
 я
 п
 Оренд;
 а
 X
 Разом
 0Q  ®  et
2  W  Ч
*  Си  U
 S'  <  о
 Південні  85,8 	7,0 	4,6 	— 	1,3 	1,3 	100,0 	18,7
 Східні 	87,0 	2,0 	3,9 	5,8 	1,3 	— 	100,0 	17,8
 *  Struktura  spoleczna  wsi  polskiej,  s.  125.
 вз  Struktura  spoleczna  wsi  polskiej.  Warszawa,  1937,  s.  123.
 64 	Там  же,  c.  133.
 101

Абсолютна  більшість  нових  господарств,  як  видно,  виникла
шляхом  сімейних  розділів.  На  відміну  від  західних  воєводств
Польщі,  де  80%  нових  господарств  появилося  внаслідок  аграр¬
ної  реформи,  купівлі  землі  на  вільному  ринку  та  оренди,  на  За¬
хідній  Україні  визначальними  в  цьому  були  сімейні  поділи,  що
стали  особливо  частими  під  впливом  кризи  і  виражали  процес
обезземелення  трудящих  селян.  Структура  новостворених  госпо¬
дарств  за  розмірами  землеволодіння  характеризується  такими
даними  (табл.  12).
 Таблиця  12
 Групування  новостворених  господарств  з  площею  землі*
 Нові  господарства,  %
 Групи
 воєводств
 до  0,5  га
 0,5—2  га
 2—5  га
 5—10  га
 10—20  га
 20-50  га
 Разом
 Південні
 6,3
 47,9
 35,8
 7,9
 1,7
 0,4
 100,0
 Східні
 1,9
 22,1
 43,5
 24,7
 6,5
 1,3
 100,0
 *  БІгіїкШга  Броіесгпа  \v-si  роївкіеі,  б.  127.
 З  цієї  таблиці  видно,  що  більшість  нових  селянських  госпо¬
дарств  володіла  на  праві  приватної  власності  або  оренди  таки¬
ми  клаптиками  землі,  які  не  давали  змоги  їхнім  власникам  са¬
мостійно  господарювати.  Разом  з  тим  появилось  чимало  нових
дворів  багатих  селян,  які  в  південних  воєводствах  становили  не
менше  2,1%,  а  в  східних  —7,8%  загальної  кількості  новоство¬
рених  господарств.
 Характер  виникнення  нового  господарства  вирішальною  мі¬
рою  визначав  і  його  земельну  площу.  Так,  найбільший  розмір
землеволодіння  мали  господарства,  створені  внаслідок  реаліза¬
ції  реформи:  середня  площа  господарства,  що  виникло  на  основі
парцеляції  поміщицької  землі,  у  південних  воєводствах  стано¬
вила  8,5  га,  у  східних  —  5  га.  Навпаки,  найменша  площа  землі
була  в  тих  господарствах,  які  появилися  в  результаті  сімейних
розділів,  зокрема  у  південних  воєводствах  дорівнювала  1,9  га,
у  східних  —  3,1  га  65.
 Коливання  розмірів  земельного  володіння  господарств,  що
виникли  із  зазначених  вище  основних  джерел,  виражали  дві
тенденції  в  еволюції  селянського  землеволодіння:  концентрацію
землі  у  куркульських  господарствах  та  інтенсивний  процес  за¬
непаду  і  обезземелення  господарств  дрібних  селян.
 65 	Бігикіига  Броіесгпа  шбі  роІБкіеі,  б.  126.
 102

Зрозуміло,  що  рівень  соціального  розшарування  селянських
господарств  за  розмірами  землеволодіння  був  не  однаковим
у  різних  землеробсько-економічних  районах  Західної  України
і  залежав  насамперед  від  раціоналізації  землеробства,  місцевих
природно-географічних  і  агрокультурних  умов.  Якщо  судити  про
аграрну  еволюцію  за  даними  обстежених  селянських  госпо¬
дарств,  то  вони  дають  таку  картину  розшарування  села  в  основ¬
них  районах.  На  Волинському  Поліссі  з  його  екстенсивним  зем¬
леробством  і  порівняно  менш  гострим  аграрним  перенаселенням
було  найменше  малоземельних  і  найбільше  багатоземельних
господарств.  Тут  малоземельні  господарства  до  5  га  становили
37%,  середньоземельні  (5—10  га)—34,7%,  багатоземельні
(10—50  га)—28,3%.  Найвищий  процент  малоземельних  селян
(80,7%)  і  середній  —  багатоземельних  (5,4%)  припадає  на  гір¬
ські  повіти,  де  особливо  гостро  виступало  аграрне  перенаселен¬
ня.  Сильно  здрібнивши  земельну  власність  селян,  капіталізм
у  гірських  повітах  особливо  зменшив  групу  середньоземельних
господарств,  питома  вага  яких  тут  дорівнювала  13,9%.  В  інших
повітах  Східної  Галичини  та  Волині  група  багатоземельних  се¬
лян  становила  2,5%,  середньоземельних  —  26,0%,  малоземель¬
них—  71,5  %66.  Ці  дані  свідчать,  що  розвиток  капіталістичних
відносин  у  західноукраїнському  селі  створив  велику  верству
лролетаризованого  і  біднішого  селянства  з  одночасним  виділен¬
ням  менш  численної  експлуататорської  верхівки  буржуазно-кур¬
кульських  елементів,  зміцненню  яких  значною  мірою  сприяли
фінансово-економічна  допомога  держави  та  розвиток  сільсько¬
господарської  кооперації.
 Якщо  куркульські  господарства  організовували  високопри¬
буткове  виробництво,  то  бідняки  були  позбавлені  можливості
раціонально  господарювати  на  своїх  клаптиках  землі.  «Дрібна
земельна  власність,—  вказував  К.  Маркс,—  по  самій  своїй  при¬
роді,  виключає  розвиток  суспільних  продуктивних  сил  праці,
суспільні  форми  праці,  суспільну  концентрацію  капіталів,  ско¬
тарство  у  великих  розмірах,  прогресивне  застосування  науки»  67.
Дрібне  землеволодіння  неминуче  вело  до  роздріблення  засобів
виробництва,  безмірного  марнування  людської  праці,  погіршен¬
ня  умов  виробництва  і  життя  трудящих  селян.
 Здрібнення  селянської  земельної  власності  з  усіма  супровід¬
ними  негативними  явищами  було  невід’ємним  супутником  аграр¬
ної  еволюції  прусського  типу  в  соціально-економічних  і  демо¬
графічних  умовах  Західної  України.  Посилювалось  воно  не
 66 	БІгиМига  Броіесгпа  \\гбі  роЬкіеі,  б.  77.
 67 	Маркс  К.  Капітал,  т.  3.  К-,  Держполітвидав  УРСР,  1952,  с.  813.
 103

тільки  кризою  аграрних  відносин  і  великою  земельною  тіснотою
в  краї,  а  й  колонізаторською  аграрною  політикою  правлячих
кіл  Польщі  на  західноукраїнських  землях.
 Існування  поміщицького  фільварку  і  великої  кількості  дріб¬
них  та  найдрібніших  селянських  господарств  у  більшості  сіл
краю  —  типова  риса  аграрних  відносин  Західної  України  до
возз’єднання  її  з  Українською  PCP,  основа,  на  якій  розвивалось
головне  протиріччя  у  західноукраїнському  селі.  Внаслідок  роз¬
витку  куркульсько-буржуазного  прошарку  загострювались  і  су¬
перечності  між  сільською  буржуазією  та  пролетаризованим
і  біднішим  селянством.  При  цьому  соціальні  й  національні  про¬
тиріччя  перепліталися  між  собою.
 Групування  сільських  господарств
 за  робочою  та  продуктивною  худобою
 Групування  землеробських  господарств  за  розміром  земель¬
ної  площі  є  важливим  показником  визначення  соціально-еконо¬
мічних  типів  господарств,  «але  воно  явно  недостатнє,  бо  не  вра¬
ховує  зовсім  процесу  інтенсифікації  землеробства,  зростання
затрат  капіталу  на  одиницю  земельної  площі  у  вигляді  худоби,
машин,  поліпшеного  насіння,  поліпшених  прийомів  культури
і  т.  д.»  68.  Значною  мірою  характеристику  соціальних  груп  на  селі
доповнює  розподіл  робочої  та  продуктивної  худоби  по  різних
категоріях  господарств  з  одночасним  розкриттям  умов  їхнього
господарювання.
 На  жаль,  ми  позбавлені  відомостей  про  забезпеченість  ху¬
добою  різних  груп  землеробських  господарств.  Під  час  загаль¬
ного  перепису  1921  р.  переписувачі  зібрали  повні  дані  лише  про
поміщицькі  господарства.  Що  стосується  селян,  то  вони  неохоче
повідомляли  переписувачам  дані  про  кількість  у  їхніх  господар¬
ствах  коней,  рогатої  худоби,  свиней  і  т.  д.  Причину  цього  роз¬
крив  упорядник  матеріалів  перепису:  «В  пам’яті  сільського  лю¬
ду  зберігалися  реквізиції  коней  і  худоби,  які  так  надокучили
землеробам  у  воєнний  період.  Тому  селянин,  повідомлений  про
хід  перепису  в  найближчій  околиці,  робив  усе,  щоб  щось  при¬
ховати»  69.  Селянство  Західної  України  вважало  цей  перепис
незаконною  дією  польських  окупаційних  властей  і  чинило  опір
його  проведенню.
 68 	Л  е  н  і  н  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  27,  с.  168.
 69 	Miesiçcznik  statystyczny,  t.  5,  zeszyt  6.  Warszawa,  1922,  s.  85.
 104

Найповніші  відомості  про  розподіл  коней  і  корів  між  різни¬
ми  групами  господарств  дає  перепис  1927  р.  Незважаючи  на  те,
що  статистики  згрупували  його  дані  без  урахування  інших  по¬
казників,  які  характеризують  тип  господарства,  вони  все  ж  не
позбавлені  наукової  цінності  та  свідчать,  що  розподіл  худоби
між  окремими  групами  господарств  був  далеко  не  рівномірний.
В  цьому  відображалося  глибоке  класове  розшарування  селян
(табл.  13).
 Таблиця  13
Розподіл  коней  між  групами
господарств  Західної  України
у  1927  р.*
 Таблиця  14
Кількість  робочих  коней
у  господарствах
у  1926/27*—1934  рр.**
 Групи
 господарств
 Господарства
 Групи  гос¬
подарств
 1926/27  р.
 1934  р.
 усього  |  %
 1934  р.
у  %  до
I92Ö/27  р.
 Безкінні
 516225
 45,0
 3  1  конем
 315171
 27,4
 3  2  кіньми
 294723
 25,6
 3  3  кіньми
 14052
 1,2
 3  4  кіньми
 5711
 0,5
 3  5  і  більше
 3760
 0,3
 Усього
 1149642
 100,0
 •Szturm  de  Sztrem  E.  Inwen-
tarz  zywy  w  Polsce.  Warszawa,  1928,
s.  78-79.
 2—3  га
 1,4
 0,3
 21,4
 3—5  „
 1,2
 0,7
 58,3
 5—10  „
 1,6
 1,2
 75,0
 10—15  „
 1,9
 1,8
 94,7
 15—30  „
 2,5
 2,3
 92,0
 30—50  „
 3,9
 3,3
 84,6
 *  Badania  nad  rentownoscig.  gospo-
darstw  wloscianskich  w  roku  gospodarczym
1926/27.  Warszawa,  1928,  s.  41.
 **  Badania  nad  oplacalnoscig.  gospo*
darstw  wloscianskich  w  roku  gospodarczym
1934/35.  Warszawa,  1936,  s.  54.
 У  забезпеченості  господарств  робочими  кіньми  були  істотні
відмінності  між  Волинню  та  Східною  Галичиною,  зумовлені  ти¬
ми  ж  причинами,  що  й  відмінності  в  поземельних  відносинах  цих
двох  основних  районів  краю.  На  Волині  ступінь  «розселянюван-
ня»  хоч  поступово  й  наближався  до  ступеня  «розселянювання»
у  східногалицькому  селі,  проте  тут  налічувалося  42,9%  дворів
з  двома  робочими  кіньми,  а  в  Східній  Галичині  —  тільки  20,2%.
Це  були  переважно  середняцькі  господарства  та  частково  двори
куркулів.  Навпаки,  на  Східну  Галичину,  де  порівняно  з  іншими
районами  Польщі  спостерігався  найбільший  розклад  середньої
групи  селян  і  найбільше  роздрібнення  селянського  землероб¬
ства,  припадає  найвищий  процент  безкінних  дворів,  що  за  со¬
ціальним  характером  належали  здебільшого  до  сільських  про¬
летарів.  Таких  господарств,  що  не  мали  у  своїх  дворах  робочих
 105

коней,  нараховувалося  у  Станіславському  воєводстві  57,5%  за¬
гальної  кількості,  у  Тернопільському  —  46,5,  у  Львівському  —
45,3,  у  Волинському  —  32,3%70.
 У  Східній  Галичині  та  на  Волині  було  27,4%  дворів,  що  ма¬
ли  по  одному  коню.  Безкінних  і  однокінних  бідняків  загалом
налічувалось  на  Західній  Україні  72,4%  загальної  кількості
господарств.  На  одне  бідняцьке  господарство  в  середньому  при¬
падало  по  0,4  коня.  Куркулі  ж  мали  у  своїх  дворах  не  менше
двох-трьох  голів  робочої  худоби.
 По  забезпеченості  селянських  господарств  робочою  худобою
Західна  Україна  та  Польща  набагато  відставали  навіть  від  до¬
революційної  Росії.  За  даними  військовокінського  перепису
1896—1900  рр.,  в  Росії  нараховувалось  59,5%  безкінних  і  одно¬
кінних  господарств71.  Хазяїнів  безкінних  і  таких,  що  мали  од¬
ного  коня  на  господарстві,  на  Західній  Україні  було  на  12,9%
більше,  ніж  у  царській  Росії  кінця  XIX  ст.
 Важливо  зазначити,  що  зростаючий  процес  розкладу  та  кла¬
сової  диференціації  селянства  вносив  суттєві  зміни  в  забезпе¬
чення  робочою  худобою  господарств  різного  типу  як  Західної
України,  так  і  всієї  Польщі.  Про  це  яскраво  свідчать  дані  Пу-
лавського  сільськогосподарського  інституту,  який  обстежував
господарства,  де  вівся  бухгалтерський  облік  (табл.  14).
 Ці  дані  свідчать  про  те,  що  в  усіх  групах  господарств  змен¬
шилась  кількість  робочої  худоби,  причому  найбільше  скороти¬
лось  використання  коней  у  двох  найменших  за  площею  землі
групах  господарств.  Очевидно,  під  впливом  кризи  різке  знижен¬
ня  робочої  худоби  тут  відбулося  внаслідок  розорення  та  паупе¬
ризації  малосильних  господарств.  Певне  зменшення  коней  у  гос¬
подарствах  заможних  селян  було  викликане  не  стільки  застосу¬
ванням  машин  і  поліпшених  землеробських  знарядь,  скільки
раціональнішим  використанням  робочої  сили  коней  на  культур¬
ній  площі.
 Якщо  порівняти  умови  використання  робочої  худоби  у  вели¬
ких  і  дрібних  селянських  господарствах,  то  висновки  стануть
ще  переконливішими.  Так,  за  даними  того  ж  інституту,  на  одно¬
го  коня  у  1926/27  р.  в  середньому  припадало  сільськогосподар¬
ських  угідь  в  групі  бідняцьких  малоземельних  господарств
(2—5  га)  2,9  га,  тоді  як  у  групі  куркульських  господарств  (10—
50  га)—8,1  га72.  Отже,  дрібноселянські  господарства  несли
майже  втроє  більший  видаток  на  утримання  робочого  коня,  ніж
 70 	Бгіигт  сіє  Б  гїт  ет  Е.  Ігшегйагг 	Роібсє, 	б. 	90—91.
 71 	Див.:  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  3,  с.  133.
 72 	Васіапій  пасі  гєпіоч^побсЦ  дозросіагзі'иг  ч^ІОБСІапзкісІї  гоки  доБросІаг-
сгут  1926/27,  б.  41.
 106

куркульські,  що  означає  марнування  праці  трудящого  селянина
внаслідок  роздріблення  засобів  виробництва  у  незаможних  гос¬
подарствах.
 Ще  більшою  була  різниця  в  умовах  господарювання  селян,
особливо  бідняків,  та  поміщиків.  У  поміщицьких  маєтках,  на¬
приклад,  за  даними  перепису  1921  р.,  на  100  га  придатних  зе¬
мель  у  Волинському  воєводстві  припадало  два  робочих  коня,
у  Тернопільському  —  2,7,  у  Станіславському  —  3,6,  у  Львівсько¬
му—  5,8  73.  При  цьому  зменшення  кількості  робочої  худоби  на
100  га  поміщицьких  угідь  відбувалося  в  міру  росту  величини
маєтку,  що  пояснювалося  не  тільки  поширенням  у  них  відробіт-
ків,  а  Й  раціональним  використанням  робочого  інвентаря,  вжи¬
ванням  у  них  сільськогосподарських  машин.
 Загальну  картину  забезпеченості  робочою  худобою  селян¬
ських  господарств  доповнюють  відомості  анкетного  обстеження,
проведеного  в  1935  р.  Інститутом  суспільного  господарства
Польщі  (табл.  15).
 Таблиця  15
Частка  господарств,  що  мали  коней,  %*
 Площа  господарств,  га
 Групи
 воєводств
 до  0,5
 0,5-2
 2-5
 5—10
 10-20
 20-  50
 Східні
 —
 25,5
 56,7
 88,7
 91,1
 85,4
 Південні
 1,7
 12,0
 48,9
 82,2
 97,2
 100,0
 *С2Єгпіе>У5кі  К.  Маэгупу  і  паггєсігіа  гоїпісге  \\г
gospodarstwach  шпіеізгеі  луІаБПОБСІ.  Шагэгахуа,  1938,  б.  13.
 З  цих  даних  видно  значну  строкатість  і  нерівномірність  ви¬
користання  коней  у  господарствах  різного  типу.  Якщо  у  біль¬
ших  за  розміром  земельної  площі  групах  відсутність  коня  у  гос¬
подарстві  була  винятком,  зумовленим  характером  угідь,  вико¬
ристанням  землеробських  машин  та  іншими  причинами,  то
у  нижчих  групах,  в  першу  чергу  в  пролетарських  і  напівпроле-
тарських  господарствах,—  загальним  правилом.
 Половина  дрібних  землеробів  у  групі  від  2  до  5  га  не  мала
у  своїх  дворах  коня.  А  господарства  пролетарів  і  напівпроле-
тарів  в  абсолютній  більшості  були  цілком  позбавлені  робочої
худоби.  Такі  господарства,—  вказував  В.  І.  Ленін,—  «не  можна
і  вважати  за  землеробські  господарства  в  справжньому  зна¬
 73 	Біаіузіука  РоЬкі.  \Vielka  \vlasnosc  гоіпа,  1.  5,  б.  XVI.
 107

ченні  слова»  74.  Зрозуміло,  що  за  умовами  використання  робочої
худоби  їх  не  можна  порівнювати  із  багатими  селянами,  тим
більше,  що  75%  господарств  до  2  га  у  східних  воєводствах
і  88—98%  —в  південних  зовсім  не  мали  коней.
 Злидні  та  кабала  ніколи  не  покидали  безкінних  бідняків.
Одні  з  них  здавали  землю  куркулям,  інші  змушені  були  найма¬
ти  робочий  інвентар  і  потрапляли  в  кабальну  залежність  від
заможних  селян,  що  вкрай  розорювало  селян.  Так,  у  1928—
1929  р.  в  ряді  сіл  південних  воєводств  власники  карликових
господарств  за  205  днів  користування  кіньми  заплатили  не  тіль¬
ки  грішми,  а  й  323  днями  відробітку,  а  господарства  з  площею
від  2  до  5  га  за  1545  днів  користування  кіньми,  крім  грошей,
відробили  ще  1424  людино-дні75.
 Бідняцьке  господарство  терпіло  нужду  і  тоді,  коли  воно  не
мало  робочої  худоби,  і  навіть  тоді,  коли  в  його  дворі  був  один
кінь.  Адже  утримування  цього  коня  було  економічно  невигідним,
бо  він  не  мав  достатнього  навантаження  та  «проїдав»  господар¬
ство  бідняка.
 Якість  робочої  худоби  бідняків  була  набагато  гіршою,  ніж
у  заможних  селян,  особливо  у  поміщиків.  Через  брак  корму
однокінні  господарства  здебільшого  тримали  напівголодного
коня,  від  якого  користь  була  дуже  невелика.
 Такі  «хазяїни»  з  одним  конем,  зрозуміло,  не  могли  самостій¬
но  господарювати  на  ділянках  землі  до  5  га.  Як  і  безкінні,  вони
неминуче  змушені  були  шукати  роботи  по  найму  поза  своїм
господарством  —  у  поміщика,  куркуля,  на  лісових  розробках  або
вивозці  лісу.  Слід  зазначити,  що  візникуванням  займалися  не
тільки  бідняки  з  одним  конем,  що  терпіли  нужду  внаслідок
малоземелля  і  нестачі  засобів  для  існування,  а  й  заможні  селя¬
ни.  За  свідченням  міністра  аграрних  реформ  і  землеробства,
господар,  що  мав  5  га  добротної  землі  й  тримав  пару  коней,
також  «знаходив  добре  оплачувані  заробітки  на  вивозці
лісу»  76.
 І  серед  дрібних  траплялися  великі  тваринницькі  господар¬
ства  підприємницького  характеру.  Класове  розшарування  селян
за  наявністю  у  них  худоби  було  значно  глибшим,  ніж 	його
 можна  уявити  за  даними  офіційної  статистики.
 Соціальну  диференціацію  села  та  майновий  стан  окремих
груп  селян  яскраво  характеризують  і  дані  про  забезпечення  їх
великою  рогатою  худобою  (табл.  16).
 74 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  5,  с.  230.
 75 	Гольдштейн  І.  Як  польські  пани  гнобили  селян,  с.  8.
 76 	Ludkiewicz  Z.  Ustroj  rolny  Polski  і  jego  niedomaganie.  Warszawa,
1935,  s.  78.
 108

Таблиця  16
 Розподіл  корів  між  різними  групами
господарств  Західної  України
в  1927  р.*
 Групи
 господарств
 Безкорівні
З  1  коровою
 2 	коровами
 3 	коровами
 4 	коровами
 5 	і  більше
Всього
 Господарства
 усього
 174779
 614170
 281794
 57168
 13790
 7941
 1149642
 15,2
 53.4
 24.5
5,0
1,2
0,7
 100,0
 Таблиця  17
 Кількість  корів
у  господарствах
у  1926/27*—1934  рр.**
 Групи  гос¬
подарств
 Л  926/27  р.
 1934  р.
 1934  р.
У  %  ДО
1926/27  р.
 2—3  га
 1,7
 1,3
 76,5
 3—5  „
 2,3
 1,8
 78,2
 5—10  „
 2,4
 2,3
 95,8
 10—15  „
 3,4
 3,3
 97,0
 15-30  „
 4,5
 4,7
 104,4
 30—50  „
 6,5
 7,1
 109,2
 *  вгіигпі  <іе  Бгігет  Е.  Іп\^еггіагг
іумуу  Роібсє,  б.  78—79.
 *  Васіапіа  пасі  гегиои'позсі^  £0Бр0-
<іагБІ\у  \vloscianskich  гоки  gospodarczym
1926/27,  б.  41.
 **  Васіапіа  пасі  орІасаІпоБсіз.  довро-
darstw  wloscianskich  w  гоки  gospodarczym
1934^35,  б.  54.
 З  наведених  даних  видно,  що  у  забезпеченості  великою  рога¬
тою  худобою  різнотипних  господарств  була  досить  велика  різ¬
ниця,  яка  виражала  соціальну  неоднорідність  села.  Що  ж  сто¬
сується  територіальних  відмінностей  розподілу  корів,  то  різниця
у  співвідношенні  їх  в  однотипних  групах  господарств  у  Східній
Галичині  і  на  Волині  була  незначною  і  в  цілому  наближалась
майже  в  усіх  групах  до  середнього  рівня  по  всій  Польщі.
 Однак  групування  господарств  лише  за  наявністю  в  них  ко¬
рів  також  недостатнє  для  визначення  класового  складу  села.
Правильнішу,  хоч  і  не  цілком  точну  відповідь  в  цьому  плані,
дає  комбінування  матеріалів  перепису  1927  р.  про  розподіл  гос¬
подарств  за  кількістю  коней  і  корів.  Виявляється,  що  на  Захід¬
ній  Україні  налічувалося  295  429  господарств77,  або  25,8%  за¬
гальної  кількості,  що  тримали  у  своїх  дворах  по  одній  корові
 і 	не  мали  коней.  Керівник  Головного  статистичного  управління
Польщі  Штурм  де  Штрем  характеризував  ці  господарства  як
«цілком  дрібні,  в  яких  ні  зернове  господарство,  ні  тваринницьке
виробництво  не  мають  значення,  зберігаючи  все  ж  певний  ха¬
рактер  сільського  господарства»  78.
 77 	Бгіитт  сіє  Бгігет  Е.  Іішепіагг  іучгу  Роібсє,  б.  78—79.
 78 	Там  же,  с.  26.
 109

До  категорії  сільських  пролетарів  відносяться  і  174  779  без¬
кінних  та  безкорівних  «господарів»,  які  разом  із  дворами,  що
мали  тільки  по  одній  корові,  дорівнювали  майже  41%  усіх  гос¬
подарств.
 Частка  господарств  безхудібних  або  тільки  з  коровою  майже
збігається  з  часткою  карликових  господарств  площею  землі  до
 2 	га  в  1931  р.  І  це  не  випадковий  збіг,  а  закономірне  явище,
яке  пояснюється  тим,  що  господарства  площею  менше  2  га  на¬
лежали  загалом  до  безкінних  і  безкорівних  або  тільки  з  однією
коровою.
 У  групі  дрібноселянських  господарств  було  46  017  безкінних
дворів,  які  мали  по  дві  корови.  Безвихідне  становище  приму¬
шувало  цих  селян  інколи  вдаватися  до  використання  корів  на
польових  роботах.  У  результаті  погіршувались  як  якість  худоби,
так  і  обробіток  землі,  бо  запряжка  корів  не  забезпечувала  гли¬
бокої  оранки.  Використання  корів  як  робочої  худоби,—  вказував
В.  І.  Ленін,—  «означає  погіршення  умов  с.-г.  виробництва,  озна¬
чає  збільшення  нужди  селянства»  79.
 Тяжким  було  становище  і  315  171  дрібного  землероба,  які
мали  в  господарстві  по  одному  коню  та  корові.  Разом  із  без¬
кінними  дворами,  що  мали  по  дві  корови,  вони  становили  31,5%
загальної  кількості  селянських  господарств.  Про  одержання:
значних  прибутків  із  продуктивного  тваринництва  у  цих  госпо¬
дарствах  не  могло  бути  й  мови.
 Навпаки,  господарства  середніх  селян  давали  для  збуту  пев¬
ну  кількість  тваринницьких  продуктів,  хоч  нерідко  за  рахунок
скорочення  їх  споживання  у  власній  сім’ї.  До  цієї  групи  нале¬
жали  3570  господарств  з  двома  кіньми  та  однією  коровою
і  235  777  хазяїнів  з  двома  кіньми  та  двома  коровами,  що  разом
становили  20,9%  усіх  селянських  дворів.  Серед  дворів,  що  мали
по  парі  робочих  коней  і  корів,  був  певний  процент  заможних
селян,  які  не  обходилися  без  постійного  наймання  робочої  сили
та  вели  господарство  торгово-капіталістичного  типу.
 Щодо  господарств  з  Двома  кіньми  та  трьома  коровами  (їх
налічувалося  9359  одиниць),  то  всі  вони  без  винятку  були  кур¬
кульськими.  «Здається,  поза  сумнівом,—  писав  польський  еко¬
номіст  В.  Орміцький,—  що  цей  тип  господарств  (з  трьома  коро¬
вами.—  /.  В.),  так  важливих  як  продуценти  молока,  слід  пов’я¬
зати  з  середньою  селянською  власністю  (російський  куркуль,,
поморський  гросбауер)»  80.  До  цього  ж  типу,  безперечно,  нале¬
 79 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  5,  с.  232.
 80 	Zycie  gospodarcze  kresow  wschodnich  Rzeczypospolitej  Polskiej.  Krakow,
1929,  s.  127.
 110

жали  і  66  734  куркульських  господарства,  що  мали  у  своїх  дво¬
рах  по  троє  і  більше  коней  та  корів81.
 Отже,  частка  господарств  селянської  буржуазії,  якщо  сту¬
пінь  класової  диференціації  селян  визначати  тільки  за  кількістю
робочої  та  продуктивної  худоби,  становила  не  менше  6,6%,
тобто  була  більшою,  ніж  питома  вага  господарств  площею  від
10  до  50  га.
 Капіталістичні  господарства  куркулів  і  поміщиків  на  Захід¬
ній  Україні  зосереджували  чверть  поголів’я  великої  рогатої
худоби.  Одержуючи  великий  надлишок  молочних  і  м’ясних  про¬
дуктів,  вони,  зрозуміло,  здобували  левову  пайку  вигід  у  тор¬
говельного  скотарства.  А  тим  часом  маса  дрібноселянських
господарств,  маючи  у  своєму  володінні  недостатню  кількість
худоби  та  інших  засобів  виробництва,  змушена  була  шукати
«побічних  заробітків»,  тобто  так  чи  інакше  продавати  свою  ро¬
бочу  силу.
 Капіталізм  все  більше  концентрував  торговельне  тваринни¬
цтво  та  приводив  до  розорення  дрібних  господарів.  Щоб  наочно
уявити  цей  процес  на  Західній  Україні  та  Польщі,  наводимо
дані  Пулавського  сільськогосподарського  інституту  про  зміни
кількості  корів  у  господарствах  з  різною  земельною  площею
(табл.  17).
 Хоч  ці  дані  й  не  зовсім  точно  відображають  забезпеченість
коровами  різних  груп  селян  Західної  України  (переписувачами
враховувались  лише  краще  організовані  господарства  відповід¬
них  груп  усієї  Польщі),  проте  вони  правильно  визначають  за¬
гальні  тенденції  в  селянському  тваринництві.  З  них  видно,  що
водночас  з  концентрацією  продуктивної  великої  рогатої  худоби
у  вищих  групах  проходило  зменшення  кількості  корів  у  дворах
середніх  і  дрібних  селян-власників.  Це  можна  простежити  за  ти¬
ми  ж  даними  і  в  зміні  поголів’я  великої  рогатої  худоби  на  оди¬
ницю  площі  у  різних  групах  селянських  господарств  (табл.  18).
 В  перших  двох  групах  (переважно  дрібні  господарства)
бачимо  збільшення  площі  угідь  на  одну  корову,  зумовлене  ско¬
роченням  поголів’я  худоби  у  бідноти  внаслідок  економічної  кри¬
зи.  Цілком  протилежне  явище  спостерігалося  у  вищих  групах,
де  протягом  семиріччя  поголів’я  великої  рогатої  худоби  на  оди¬
ницю  площі  в  середньому  збільшилося  на  чверть.  Звідси  видно,
що  криза  не  тільки  не  привела  до  «нівелювання»  різних  груп
селянства,  а  й  посилила  процес  концентрації  капіталістичного
тваринництва  та  витіснення  великим  виробництвом  дрібних  гос¬
подарств.  Якраз  цей  основний  висновок  і  випускали  з  уваги,
 81 	Бгіитт  сіє  Згігет  Е.  Іішегйагг  іуюу  'иг  Роібсє,  б.  78—79.
 111

Таблиця  18
На  одну  корову  припадало
сільськогосподарських  угідь,  га
(1926/27—1934  рр.)
 Групи
 господарств
 1926/27  р.
 1934  р.
 1934  р.
У  %  до
1926/27  р.
 2—3  га
 1,75
 1,84
 105,0
 3—5  „
 2,08
 2,25
 108,0
 5—10  „
 3,40
 3,06
 90,0
 10—15  „
 3,86
 3,57
 92,5
 15—30  „
 5,86
 4,16
 71,0
 30—50  „
 6,26
 4,78
 76,0
 а  частіше  —  цілком  спотворювали  буржуазні  та  дрібнобуржуаз¬
ні  дослідники  аграрної  історії.
 Якщо  йдеться  про  розподіл  інших  видів  худоби  між  різними
групами  господарств,  то  у  зв’язку  з  цим  слід  приділити  увагу
свинарству  як  одній  із  порівняно  вигідних  і  найбільш  пошире¬
них  галузей  м’ясного  тваринництва.  В  польській  і  українській
буржуазній  історико-економічній  літературі  поширювалося  твер¬
дження,  нібито  свинарство  при  капіталізмі  доступне  навіть  дріб¬
ним  і  найдрібнішим  господарствам  і  що  в  цій  галузі  вони  мають
«безумовну  і  безсумнівну»  перевагу  над  великими  господар¬
ствами  82.  Однак  дослідження  матеріалів  офіційної  статистики
спростовує  цю  вигадку  буржуазних  апологетів.  Так,  дані  пере¬
пису  1927  р.  свідчать,  що  у  воєводствах  з  великою  роздрібле-
ністю  селянської  власності  процент  господарств,  котрі  вигодову¬
вали  свиней,  був  найнижчим  у  Польщі.  Так,  у  Станіславському
воєводстві  39,5%  господарств  зовсім  не  тримали  свиней,  у  Львів¬
ському  —  33,  у  Волинському  —  28,  у  Тернопільському  —  19,6%83.
Не  сільські  пролетарі  і  напівпролетарі  отримували  прибутки
від  розведення  свиней,  а  багаті  та,  меншою  мірою,  середні  гос¬
подарства  селян,  які  займалися  цією  галуззю  набагато  більше,
ніж  навіть  поміщицькі  господарства  84.
 Це  ж  можна  сказати  і  про  вівчарство.  На  Західній  Україні
налічувалося  8,5%  господарств85,  що  вирощували  овець.  Коли
 82 	О  г  а  Ь  б  к  і  XV  1.  'Мєб  і  їо^агк,  б.  55.
 83 	Згіигт  сіє  Бгігет  Е.  Іішеїгіагг  гу\уу  Роібсє,  б.  90—91.
 84 	Ьисікіе'имсг  2.  ІМгоі  гоїпу  РоЬкі  і  піесіотадапіе,  б.  75.
 85 	Бгіитт  сіє  Бгігет  Е.  Іішепіатг  іу-^у  'иг  Роібсє,  б.  78—79.
 112

взяти  до  уваги,  що  пасовищами  та  полонинами  володіли  в  основ¬
ному  великі  землевласники,  то  стане  зрозумілим,  що  й  тут  пере¬
вагу  мала  аграрна  буржуазія  та  поміщики.  Варто  при  цьому
зазначити,  що  овець  здебільшого  розводили  у  великих  поміщи¬
цьких  маєтках,  ніж  у  менших  за  площею  господарствах86.
 На  райони  найбільшого  здрібнення  селянського  землеволо¬
діння  припадає  найвищий  процент  безхудобних  господарств.
Незаможних  господарів,  які  у  своїх  дворах  не  мали  не  тільки
великої,  а  й  дрібної  худоби,  на  Західній  Україні  було  5,2%
загальної  кількості,  зокрема  в  Станіславському  воєводстві  —
7%  87.  Це  в  той  час,  як  майже  стільки  ж  великих  скотовласників
мало  величезну  кількість^)ізної  худоби,  користуючись  усіма  ви¬
годами  торговельного  тваринництва.
 Різниця  між  господарствами  капіталістичними  та  дрібносе¬
лянськими  була  значною  як  щодо  кількості  худоби,  так  і  щодо
її  якості.  Архівні  матеріали  з  документальною  точністю  під¬
тверджують,  що  дрібні  господарства  мали  худобу  значно  гіршої
якості,  ніж  великі.  Ось,  наприклад,  що  повідомляв  земельний
комісар  про  стан  худоби  незаможних  селян  у  Сколівському  по¬
віті:  «Живого  інвентаря  в  селянських  господарствах  достатньо,
але  худоба  нерасова;  коней  надмір,  але  погано  відгодовані;
вівчарство,  що  в  гірській  околиці  повинно  б  бути  насамперед
розвиненим,  стоїть  і  кількісно,  і  якісно  на  дуже  низькому  рівні;
вирощування  свиней  також  дуже  слабке»88.  Такі  ж  відомості
маємо  про  Стрийський,  Турчанський,  Долинський  та  інші  гірські
повіти89,  де  тваринництво  становило  основну  галузь  виробництва.
 Низькою  була  у  дрібних  господарствах  і  молочність  корів.
Середньорічний  надій  молока  на  одну  корову  в  Галичині  дорів¬
нював  1433  кг90,  а  в  бідняцьких  господарствах  був  значно  ниж¬
чим,  тоді  як  середня  продуктивність  молочної  корови  заможних
селян,  за  даними  Львівської  землеробської  палати,  1934  р.  ста¬
новила  2973  кг  при  3,57%  жирності.  Ще  значнішою  була  різниця
у  продуктивності  молочної  худоби  дрібноселянських  і  поміщи¬
цьких  господарств.  За  підрахунками  тієї  ж  палати,  одна  корова
з  поміщицьких  ферм  у  середньому  дала  в  1934  р.  3218  кг  молока
жирністю  3,49%  91.  Отже,  і  в  цьому  відношенні  велике  вироб¬
ництво  було  поставлене  краще,  ніж  дрібне,  причому  якість  мо¬
лочної  худоби  тим  вища,  чим  більші  розміри  господарства.
 86 	Біаіузіука  РоЬкі.  Шіеіка  ^мІазпоБС  гоіпа,  1.  5,  б.  XVI.
 87 	Б  г  1  и  г  т  (іе 	Е. 	Іішегйагг 	гушу 	\у 	Роібсє, 	б. 	78—79.
 88 	ДАІФО,  ф.  43,  оп.  1,  спр.  388,  арк.  8.
 89 	Там  же,  арк.  2,  13.
 90  Там  же,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  97,  арк.  164.
 91  Там  же,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  750,  арк.  12.
 8  1266-7
 113

Наведені  дані  свідчать  про  те,  що  умови  утримування  худо¬
би  в  дрібному  господарстві  були  значно  гіршими,  ніж  у  вели¬
кому.  Це  ще  раз  підтверджує  слова  В.  І.  Леніна  про  те,  що
«капіталізм  засуджує  дрібного  селянина  на  вічне  поневіряння,
на  даремне  марнування  праці,—  бо  найпильніший  догляд  за  ху¬
добою  при  недостачі  засобів,  при  недостачі  корму,  при  поганій
якості  худоби,  при  поганому  приміщенні  і  т.  ін.  рівнозначний
даремному  марнуванню  праці»  92.
 Аналіз  даних  про  розподіл  худоби  на  Західній  Україні  не¬
заперечно  підтверджує  соціальну  неоднорідність  селянства,  по¬
силення  великих  тваринників  і  витіснення  дрібних,  що  призво¬
дило  до  зростання  кількості  безхудібних  господарств.
 Використання  машин  та  удосконалених
сільськогосподарських  знарядь
і  найманої  робочої  сили
в  селянському  господарстві
 Великі  контрасти  у  західноукраїнському  селі  спостерігалися
також  у  застосуванні  землеробських  знарядь  і  машин.  З  одного
боку,  розвиток  капіталізму  в  сільському  господарстві  супрово¬
джувався  концентрацією  сільськогосподарської  техніки  у  гос¬
подарствах  поміщиків  і  куркулів,  з  другого  —  відсутністю  цієї
техніки  у  дрібних  і  найдрібніших  землеробів,  які  змушені  були
користуватися  примітивними  знаряддями.
 З  цього  приводу  львівський  тижневик  «Иоіпік»  у  1923  р.  пи¬
сав:  «За  оснащенням  сільськогосподарськими  машинами  наші
господарства  виглядають  дуже  різноманітно.  Серед  них  є  такі,
в  котрих  не  бракує  найновітніших  машин,  і  вони  <під  жодним
оглядом  не  уступають  зразковим  німецьким  господарствам.  Але
поруч  із  ними  є  й  такі,  вигляд  яких  переносить  нас  в  ті  часи...
коли  примітивний  плуг  чи  соха  були  єдиним  сільськогосподар¬
ським  знаряддям»  93.
 Аналогічну  характеристику  землеробських  знарядь  трудящого
селянства  дає  і  відділ  землеробства  Станіславського  воєвод¬
ського  управління,  у  звіті  якого  за  1927  р.  відзначалося:  «В  се¬
лянських  господарствах  застосовуються  тільки  такі  найпримі-
тивніші  знаряддя,  як  плуг  з  дерев’яними  гряділем  і  теліжкою,
дерев’яні  борони.  Сівалок  не  видно  і  в  багатих  селян,  і  навіть
підгортальник  для  картоплі  зустрічається  рідко.  Обмолот  зерна
 92 	Л  е  н  і  н  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  5,  с.  228.
 93 	„Иоїшк“,  1923,  11  Іігіедо.
 114

в  селян  ведеться  ціпами,  а  очистка  —  ситами  і  за  допомогою
вітру»  94.
 Тоді  як  незаможні  селяни  використовували  у  своїх  госпо¬
дарствах  примітивні  знаряддя,  поміщики  й  куркулі  в  післявоєн¬
не  десятиріччя  доклали  чимало  зусиль,  щоб  налагодити  раціо¬
нальне  господарство  та  підвищити  техніку  землеробства.  І  все  ж
внаслідок  кризи  попит  на  сільськогосподарські  машини  та  зна¬
ряддя  різко  зменшився,  і  тільки  з  1935  р.  капіталовкладення
підприємців  у  розвиток  техніки  землеробства  поволі  зростали.
Дані  Інституту  дослідження  господарських  кон’юнктур  і  цін
у  Польщі  наочно  підтверджують  ці  спостереження.  Якщо  індекс
інвестицій  на  сільськогосподарські  машини  в  1928  р.  прийняти
за  100,  то  в  1929  р.  він  дорівнював  уже  76,2,  у  1930  р.—  43,9Г
у  1931  р.—  21,8,  у  1932  р.—  8,8,  у  1933  р.—  10,3,  у  1934  р.—  11,4,
у  1935  р.—  15,0,  у  1936  р.—  20,6,  у  1937  р.—  31,2  95.
 Під  впливом  сільськогосподарської  кризи  до  мінімальних
розмірів  скоротилося  як  внутрішнє  виробництво,  так  і  імпорт
технічних  засобів  для  сільського  господарства.  Ввіз  сільсько¬
господарських  машин  і  знарядь  з-за  кордону  до  Польщі  змен¬
шився  з  135  тис.  ц  у  1928  р.  до  5  тис.  ц  у  1932  р.,  а  потім  зріс
до  21  тис.  ц  в  1937  р.96  Якщо  порівняти  дві  останні  цифри  з  об¬
сягом  продукції  вітчизняного  сільськогосподарського  машино¬
будування  до  кризи,  то  лише  підприємства  Західної  України
випускали  її  набагато  більше.  Ще  в  1929  р.  11  заводів  Західної
України  виробили  29  тис.  ц  машин  і  знарядь  для  обробітку
землі  та  переробки  сіна  й  соломи97.
 Запровадження  машин  та  удосконалення  прийомів  культури
у  сільському  господарстві  вимагало  значних  капіталів,  а  тому
було  доступним  лише  великим  господарям.  Значний  вклад  у  при.
скорення  цього  процесу  зробив  Державний  сільськогосподар¬
ський  банк,  який  одночасно  з  фінансуванням  заходів  аграрної
реформи  відпускав  великі  кредити  на  раціоналізацію  господар¬
ства  та  підвищення  техніки  землеробства  селянської  буржуазії
і  поміщиків,  а  також  на  сплату  їхніх  боргів  у  період  кризи.
З  1925  р.  по  1932  р.  він  видав  під  іпотеку  на  сільськогосподар¬
ські  інвестиції  та  погашення  обтяжливих  боргів  у  чотирьох  воє¬
водствах  Західної  України  довгостроковий  кредит  на  суму
16  969  тис.  зл.  (табл.  19).
 94 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  69,  арк. 	4.
 95Czeгniewski  К.  МаБгупу 	і 	пагг^сігіа 	гоїпісге 	\у 	£Озрос1аг5І^тасЬ
 тпіеізгеі  ^мІазпоБСІ,  б.  65.
 96 	Там  же,  с.  77.
 97 	ДАЛО,  ф.  1'  оп.  18,  спр.  1124, 	арк. 	8, 	24; 	спр. 	1126, 	арк. 	13; 	спр. 	1128,
 арк.  5,  9;  спр.  1129,  арк.  1,  15.
 8*
 115

Таблиця  19
 Розподіл  довгострокового  кредиту
сільськогосподарського  банку  між  різними  групами
господарств  Західної  України  в  1925—1931  рр.*
 Групи
 КІЛЬКІСТЬ
 Сума
 Припадало  кредиту
пересічно,  зл.
 господарств
 позичок
 кредиту,
тис.  зл.
 на  1  га
 на  госпо¬
дарство
 До  5  га
 822
 2108
 743
 2564
 5—20  га
 1449
 8302
 568
 5722
 20—50  „
 183
 3066
 544
 16754
 50—100,,
 49
 1659
 294
 33857
 100—200  „
 ЗО
 1621
 381
 54033
 Більше  200  га
 4
 213
 197
 53250
 Усього
 2537
 16969
 498
 6688
 *  ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  480,  арк.  6.
 З  цих  даних  видно,  що  розмір  кредиту  на  гектар  площі
знижувався  в  міру  збільшення  величини  господарства.  Звідси
цілком  очевидний  висновок:  кредитна  політика  банку  була  спря¬
мована  на  те,  щоб  зміцнити  селянську  буржуазію  та  поміщиків.
Саме  польські  осадники  та  місцеві  куркулі,  які  володіли  до
50  га  землею,  одержали  левову  пайку  довгострокового  кредиту
на  піднесення  культури  землеробства,  купівлю  живого  та  мерт¬
вого  реманенту,  машин,  штучних  добрив  і  сплату  боргів.  Крім
того,  львівський  і  луцький  відділи  сільськогосподарського  банку
до  кінця  1934  р.  відпустили  на  сільськогосподарські  інвестиції
в  Західній  Україні  41  321  тис.  зл.  короткострокового  та  середньо-
строкового  кредиту  98.  Ці  гроші  через  кооперативи,  спілки,  акціо¬
нерні  банки  та  каси  потрапили  здебільшого  куркулям,  які
значну  їх  частину  відпустили  на  придбання  сільськогосподар¬
ських  машин  і  знарядь.
 Селянській  буржуазії  надавалися  й  інші  переваги  для  при¬
дбання  дорогих  землеробських  знарядь  і  машин.  Наприклад,
міністерство  сільського  господарства  і  аграрних  реформ  в  30-ті
роки  необмежено  видавало  4-процентний  кредит  для  придбання
 98 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  654,  арк.  7.
 116

рядкових  сівалок,  відпускна  ціна  на  які  була  знижена  при  ку¬
півлі  у  кредит  на  29%  і  за  готівку  —  на  37%.  Цими  пільгами,
за  свідченням  офіційних  документів,  могли  користуватись  тільки
заможні  «землероби,  що  вели  передове  господарство»
 Незважаючи  на  це,  у  застосуванні  техніки  в  сільському  гос¬
подарстві  були  великі  суперечності.  З  одного  боку,  у  господар¬
ствах,  що  грунтувалися  на  вільнонайманій  праці,  машини  витіс¬
няли  сільськогосподарських  робітників,  з  другого  —  дешевизна
робочої  сили,  велике  розходження  цін  між  сільськогосподар¬
ськими  продуктами  та  машинами,  а  також  відробітки  гальмува¬
ли  масове  вживання  сільськогосподарської  техніки.  Серед  фак¬
торів,  що  стримували  поширення  машин  у  землеробстві,  особ¬
ливу  роль  відігравав  величезний  надлишок  робочих  рук  на  ринку
праці.  З  цього  приводу  Господарське  товариство  Східної  Мало-
польщі  у  звіті  від  20  липня  1927  р.  відзначало:  «Дешевизна
робочої  сили  поденщиків  та  її  надлишок  сприяють  консерватиз¬
му  в  господарюванні,  не  заохочують  керівників  господарств  до
піднесення  практичних  зусиль  з  метою  поліпшення  організації
людської  праці.  Сучасний  надзвичайно  низький  рівень  інтенсив¬
ності  праці,  очевидно,  не  підніметься  до  того  часу,  поки  відсут¬
ність  робітника  і  великі  витрати  на  робочу  силу  не  змусять
землеробів  зайнятися  раціоналізацією  виробництва»  10°.
 Ще  до  кризи  у  багатьох  господарствах  великих  землевлас¬
ників  надавалась  перевага  дешевій  праці  поденщиків  над  запро¬
вадженням  нових  дорогих  машин.  У  цьому  відношенні  заслуго¬
вує  на  увагу  підрахунок  кореспондента  згаданого  товариства
на  Белзщині,  який  підрахував,  що  ручне  збирання  врожаю  по-
денщиками  на  площі  49  га  тут  коштувало  1000  зл.  І  стільки  ж
щорічно  треба  було  сплачувати  протягом  п’яти  років  лише  за
амортизацію  кінної  жниварки,  купленої  під  15-процентний  кре¬
дит,  хоч  за  сезон  вона  обробляла  не  набагато  більшу  площу.
Подібне  явище  спостерігалось  і  з  уживанням  парової  молотарки,
яка  коштувала  20—40  тис.  зл.  «При  таких  цінах  на  машини
і  при  сучасній  процентній  нормі,—  відзначав  кореспондент,—
кожний  ощадливий  господар  прагнутиме  до  молотьби  кінним
приводом,  ціпами  або,  в  міру  можливостей,  куплятиме  старі
молотарки  і  локомобілі,  а  придбання  нової  техніки  вважатиме
предметом  розкоші  аматора»  101.
 Ця  тенденція  особливо  проявилася  в  період  економічної  кри¬
зи,  коли  поміщики  та  куркулі,  забезпечуючи  собі  прибутки,
 99 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  160,  арк.  1,  9.
 100 	Там  же,  ф.  415,  оп.  1,  спр.  4,  арк.  3.
 101 	Там  же,  арк.  2.
 117

підносили  роль  відробітків  і  посилювали  експлуатацію  сільсько¬
господарських  робітників  і  бідноти  на  старій  технічній  базі.
 Внаслідок  указаних  причин  вживання  сільськогосподарської
техніки  на  Західній  Україні,  перш  за  все  у  селянському  госпо¬
дарстві,  набагато  відставало  від  західних  і  центральних  воє¬
водств  Польщі,  де  аграрний  капіталізм  досягнув  більшого  роз¬
витку.  Про  це  яскраво  свідчать  дані  Інституту  суспільного
господарства,  який  анкеадим  методом  у  1935  р.  обстежив  стан
реманенту  селянських  господарств  у  11  селах  Західної  України
та  в  42  селах  інших  районів  Польщі.  Якщо  порівняти  оснаще¬
ність  обстежених  господарств  возами,  плугами  та  січкарнями,
то  різниця  буде  дуже  незцачна,  хоч  найкраще  забезпечені  села
мали  в  2  рази  більшу  кількість  цих  знарядь,  ніж  села,  забез¬
печені  ними  найменше.  Десятикратною  була  перевага  західних
воєводств  у  постачанні  багатих  селян  молотарками,  кінними
приводами,  віялками  та  зерноочисними  машинами.  Ще  більшою
була  різниця,  звичайно,  не  на  користь  західноукраїнського  села,
у  вживанні  жниварок,  культиваторів  та  сівалок  102.
 З  огляду  на  важливість  даних  цього  анкетного  обстеження
розглянемо  їх  більш  докладно.  Особливу  увагу  слід  приділити
показникам  про  звичайний  селянський  реманент  і  удосконалені
знаряддя.  Насамперед  зупинимося  на  аналізі  стану  простого
реманенту  в  селянських  господарствах  за  комбінованими  дани¬
ми  (табл.  20),  підрахованими  нами  на  основі  відомостей  згада¬
ної  праці  К.  Чернєвського  та  Інституту  господарства  східних
земель  про  структуру  селянського  землеволодіння.
 Таблиця  20
Забезпечення  різних  груп  господарств
кіньми  та  простим  с.-г.  інвентарем
у  південних  воєводствах
 На  господарство  припадало
 Групи
 господарств
 коней
 возів
 і
 плугів
 борін
 До  2  га 	0,13
 2—5  га 	0,56
 5—10  „ 	1,2
 10—20  „ 	1,6
 20—50  „ 	4,6
 102 	Сгегпіе’мзкі  К.  Маэгупу
тпіеізге]'  ^мІазпоБСІ,  б.  55.
 0,13
 0,11
 0,12
 0,56
 0,5
 0,62
 0,94
 0,86
 1,23
 1,4
 1,08
 1,39
 2,0
 2,0
 3,67
 пагг^сігіа  гоїпісге  \у  £озро(іаг5І\уасЬ
 118

Розподіл  простого  сільськогосподарського  інвентаря  між  різ¬
ними  групами  господарств,  як  видно  з  таблиці,  в  цілому  відпо¬
відав  розподілові  між  ними  робочої  худоби.
 У  групі  господарств  Галичини  з  площею  від  0,5  до  2  га  налі¬
чувалося  тільки  12%  дворів,  що  мали  по  одному  коню,  плугу
та  бороні,  а  14,6%  господарств  —  по  одному  возу103.  У  решти
дворіз  цієї  групи  лопата  та  граблі  були  єдиним  знаряддям  для
обробітку  клаптика  землі.  Але  й  ті  «робітники  з  наділом»,  що
мали  найпростіший  орний  реманент,  «не  могли  існувати  з  до¬
ходів  власного  господарства,  бо  плуг,—  за  свідченням  сучас¬
ника,—  вимагає  запряжки,  а  утримування  коня  навіть  на  2  га
рівнозначне  нерентабельності  господарства»  104.
 Половина  дворів  у  групі  господарств  дрібних  селян  (2—5  га)
була  позбавлена  навіть  орного  та  перевізного  реманенту  та  ро¬
бочої  худоби.  І  тільки  у  дворах  середніх  селян  (5—10  га),
залежно  від  площі  їхньої  орної  землі,  відсутність  простого  рема¬
ненту  була  винятком.  Якщо  у  незаможних  селян  кількість  возів
і  плугів  не  перевищує  одного  на  господарство,  у  дворах  багатих
селян  є  по  два  вози  і  плуг.  Наяв¬
ність  двох  і  більше  коней  також
властива  для  селянської  бур¬
жуазії.
 Заможна  верхівка  села,  забез¬
печена  робочою  худобою  і  про¬
стим  реманентом  краще,  ніж
дрібні  і  середні  землероби,  незва¬
жаючи  на  перешкоди  в  застосу¬
ванні  новітньої  сільськогосподар¬
ської  техніки,  поступово  зосере¬
джувала  у  своїх  господарствах
поліпшені  знаряддя  і  машини.
 Про  це  свідчать  анкетні  дані  то¬
го  ж  Інституту  суспільного  гос¬
подарства  (табл.  21).
 З  таблиці  видно,  що  південні
воєводства,  при  більшому  здріб¬
ненні  селянського  землеволодін¬
ня,  стояли  значно  вище  щодо
вживання  знарядь  і  машин  у  всіх
однотипних  групах  господарств
порівняно  зі  східними  воєвод¬
 103 	Сгєгпіе^^Бкі  К.  МаБгупу  і  паггесігіа  гоїпісге  £05р0<іаг8І\уас1і
тпіеіБгеі  ^іаБпОБСІ,  б.  12—13,  18.
 104 	Там  же,  с.  20.
 Таблиця  21
 Використання  поліпшених  с.-г.
знарядь  і  машин  *  у  різних
групах  селянства  **
 Групи  гос¬
подарств
 На  100  обстежених
господарств  припа¬
дало  поліпшених
знарядь  і  машин
 у  півден¬
них  воє¬
водствах
 у  схід¬
них  воє¬
водствах
 До  2  га
 41,1
 10,9
 2—5  га
 95,9
 9,4
 5—10  „
 168,9
 77,7
 10—20  „
 219,7
 118,8
 20—50  „
 318,7
 75,7
 *  Тут  не
 враховані
 підгорталь-
 ники  та  валки.
 **С2егпіе\узкі  К.  Маэгупу
і  паггєсігіа  гоїпісге  \у  еозрос!агзІ\уасЬ
шпіеІБгеі  \vlasnosci,  э.  10.
 119

ствами.  Вживання  удосконалених  сільськогосподарських  зна¬
рядь  і  машин  збільшується  в  обох  групах  воєводств  разом  із
ростом  розміру  господарств  (за  винятком  найвищої  групи  у  схід¬
них  воєводствах,  де  анкетою  обстежено  нетипові  господарства
з  великим  процентом  непридатної  для  обробітку  землі)105.  Це
означає,  що  певний  технічний  прогрес  у  селянському  господар¬
стві  торкнувся  головним  чином  вищих  по  заможності  груп,  хоч
і  в  нижчих  групах  було  чимало  господарств,  які  використову¬
вали  поліпшені  знаряддя.  У  господарствах,  дрібних  за  площею,
але  великих  за  розміром  виробництва,  наприклад  тваринницьких
продуктів,  коренеплодів,  найбільше  поширення  мали  січкарні  та
підгортальники  для  картоплі.
 Нижчі  групи  селян  майже  не  користувалися  такими  дороги¬
ми  знаряддями,  як  молотарки,  кінні  приводи,  зерноочисні  маши¬
ни,  сівалки,  жатки,  які  у  вищих  групах  окуплялися,  а  тому
вживалися  систематично.
 За  даними  анкетного  обстеження,  загальна  кількість  дворів,
які  володіли  поліпшеною  сільськогосподарською  технікою,  була
значною.  Щодо  вживання  культиваторів,  сівалок,  жниварок,  вія¬
лок  і  зерноочисних  знарядь,  то  на  Західній  Україні,  за  нашими
підрахунками,  налічувалося  16,7%  селянських  господарств,  які
мали  принаймні  одне  з  указаних  знарядь,  а  молотарками  та
кінними  приводами  володіли  4,2%  селянських  дворів.  Водночас
54,7%  господарств  селян  не  мали  не  тільки  будь-яких  сільсько¬
господарських  машин,  а  й  звичайних  плугів.
 Володіючи  удосконаленими  землеробськими  знаряддями  та
робочою  худобою,  заможні  селяни  порівняно  з  дрібними  вироб¬
никами  мали  можливість  краще  доглядати  за  землею,  що  зумов¬
лювало  й  вищу  продуктивність  праці.  За  даними  кореспондентів
Головного  статистичного  управління  Польщі,  у  1935  р.  сівал¬
ками  користувалися  у  Волинському  воєводстві  8%  господарств,
у  Львівському  і  Станіславському  —  9,  у  Тернопільському  —
14%  106.
 Зрозуміло,  що  ці  господарства  своєчасно  і  збирали  врожай,
і  обмолочували  його,  що,  звичайно,  не  вдавалося  бідним  селя¬
нам.  «Дрібний  виробник,  який  не  має  можливості  застосовувати
удосконалені  знаряддя,—  підкреслював  В.  І.  Ленін,—  змушений
відставати  в  догляді  за  землею,  а  «доганяти»  великого  госпо¬
даря  шляхом  вкладання  більшої  праці  в  землю  при  збереженні
старих  знарядь,  шляхом  збільшення  «старанності»  і  подовжен¬
 105 	С2егпіе\узкі  К.  Мазгупу  і  пагг§с1гіа  гоїпісге  \у  £озрос1аг5І\\’асЬ
шпіеІБге]  \vlasnosci,  б.  10.
 106 	Біаіузїука  гоїпісга,  1935,  сг^с  3.  ШагБгаууа,  1936,  б.  120.
 120

ня  робочого  дня  можуть  тільки  одиниці  і  десятки  з  сотень  і  ти¬
сяч»  107.
 Поширення  удосконалених  знарядь  і  машин,  що  окуплялися
тільки  при  великій  кількості  оброблюваного  продукту  в  госпо¬
дарствах  поміщиків  і  селянської  буржуазії,  вело  до  концентра¬
ції  торговельного  землеробства  при  одночасному  витісненні  дріб¬
них  виробників.  Отже,  капіталістичний  прогрес  у  землеробстві
супроводжувався  поглибленим  розкладом  селянства  на  різні
соціальні  типи.
 Систематично  використовуючи  сільськогосподарську  техніку,
сільська  буржуазія  не  обходилась  без  постійного  наймання  ро¬
бочої  сили  пролетаризованого  та  пауперизованого  селянства.  На
жаль,  докладно  дослідити  питання  про  найманих  робітників
у  селянському  землеробстві  немає  змоги,  тому  що  польська
аграрна  статистика,  поділяючи  буржуазні  погляди  щодо  селян¬
ства,  не  подавала  систематичних  відомостей  про  господарства
з  землекористуванням  менше  50  га.
 При  визначенні  розміру  застосування  найманої  робочої  сили
в  західноукраїнському  селі  необхідно  враховувати  всю  річну
кількість  найманої  праці  не  тільки  постійних  робітників,  а  й  по¬
денників,  які  використовувались  у  господарствах  сільської  бур¬
жуазії  більше,  ніж  у  поміщицьких  фільварках.  Крім  того,
в  загальному  балансі  використання  робочої  сили  у  землеробстві
помітну  роль  відігравали  відробітки  бідняків  куркулям  за  різні
позички,  борги,  лихварські  проценти  і  т.  д.  Саме  таке  викори¬
стання  напівдармової  робочої  сили  у  господарствах  поміщиків
 і 	багатих  селян  не  відображене  ні  в  статистиці,  ні  в  історико-
економічній  літературі.
 Для  Західної  України  характерним  було  переважне  застосу¬
вання  сімейної  робочої  сили  у  більшості  куркульських  госпо¬
дарств.  Воно  пояснюється,  зокрема,  тим,  що  тут  умови  для
переходу  селянських  дітей  у  міста  були  вкрай  обмежені  загаль¬
ною  економічною  відсталістю  краю  та  колонізаторською  політи¬
кою  панівних  класів  Польщі.
 Про  співвідношення  сімейної  та  найманої  праці  в  селянських
господарствах  певною  мірою  можна  судити  за  середньорічними
даними  за  1926—1936  рр.  Пулавського  сільськогосподарського
інституту  у  тих  господарствах,  де  вівся  облік  .(табл.  22).
 З  таблиці  видно,  що  господарства  нижчих  груп,  незрівняно
гірше  забезпечені  технічними  засобами  порівняно  з  вищими  гру¬
пами,  у  3—5  разів  більше  витрачали  ручної  праці  на  одиницю
площі.  Тільки  нужда  та  безвихідне  становище  примушували
 107  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  19,  с.  326.
 121

їхніх  власників  вкладати  стільки  своєї  праці,  щоб  утриматися
на  клаптику  землі  з  примітивними  знаряддями.  З  цих  даних
випливає  висновок  про  те,  що  й  деякі  дрібні  за  площею  госпо¬
дарства,  але  з  великим  виробництвом  (наприклад,  городнє),
застосовували  найману  робочу  силу  головним  чином  на  сезон¬
них  роботах.  Підтверджується  й  та  закономірність,  що  при  пере¬
ході  від  нижчих  до  вищих  за  площею  груп  ріст  питомої  ваги
найманої  праці  відбувався  швидше,  ніж  збільшення  розміру
земельної  площі  господарств.  Очевидна  перевага  найманої
робочої  сили  над  працею  членів  сім’ї  господаря  виступає  у  най¬
вищій  групі  селянських  господарств  з  ЗО—50  га,  хоч  разом  з  тим
значна  частина  господарств  і  в  групі  15—ЗО  га  більше  кори¬
стувалась  працею  найманих  робітників,  ніж  сімейних.  У  всіх
менших  групах  спостерігається  протилежне  явище:  збільшення
питомої  ваги  сімейної  праці  в  міру  зменшення  розміру  земель¬
ної  площі  в  господарствах.
 Таблиця  22
 Сімейна  і  наймана  праця
в  селянських  господарствах  *
 І  На  1  га  землі  припадало  робо-
 Групи
 господарств
 чих  днів
 Усього
 %  сімей¬
них  робіт¬
ників
 %  найма-
|них  робіт¬
ників
 2—3  га
 192,8
 91,0
 9,0
 3—5  „
 144,9
 84,1
 15,9
 5—10  „
 99,5
 80,0
 20,0
 10—15  „
 75,7
 70,4
 29,6
 15—30  „
 53,8
 59,0
 41,0
 30—50  „
 42,7
 42,0
 58,0
 *  Васіапіа  па<1  оріасаіпозсі^  &озросІагзІ\у  \vlos-
сіапБкісЬ  у/  гоки  еоБросІагсгут  1934/35,  в.  92.
 Заслуговують  на  увагу  розрахунки  польського  економіста
Ч.  Новаковського,  зроблені  за  даними  Пулавського  сільськогос¬
подарського  інституту,  про  співвідношення  робочої  сили  сімей¬
них  і  найманих  робітників  у  селянських  господарствах.  Вони
свідчать  про  те,  що  у  1927/28  р.  на  Західній  Україні,  крім  пів¬
нічних  повітів  Волині,  праця  найманих  робітників  домінувала
в  господарствах,  що  вели  облік  і  мали  землі  22  га  і  більше.  Рів¬
 122

новага  праці  членів  сім’ї  та  найманої  спостерігається  в  госпо¬
дарствах  площею  від  12  до  22  га  землі,  хоч  і  тут  чверть  дворів
користувалась  більшою  мірою  працею  найманих  робітників,
аніж  сімейних.  У  менших  господарствах  (від  5,5  до  12  га)  пи¬
тома  вага  праці  членів  сім’ї  превалювала  над  працею  поден-
щиків  і  батраків,  але  й  тут  налічувалося  36%  господарств,
у  яких  обсяг  праці  робітників  сімейних  і  найманих  був  одна¬
ковим.  І,  нарешті,  в  дрібних  господарствах  (від  2  до  5  га)  най¬
мана  робоча  сила  не  використовувалась  108.
 Не  тільки  систематично  використовували  найману  працю
у  своїх  господарствах,  а  й  мали  більше  сімейних  робітників  за¬
можні  селяни.  У  середньому  на  один  двір,  у  якому  вівся  облік,
припадало  не  менше  трьох  працюючих  членів  сім’ї  109,  що  стано¬
вили  сімейну  кооперацію.  Сімейна  ж  кооперація  у  селянському
господарстві  була  базою  для  капіталістичної  кооперації,  при
котрій,  як  вказував  В.  І.  Ленін,  «міцні  селянські  господарства,
які  відзначаються  особливо  високим  числом  сімейних  робітни¬
ків,  перетворюються  в  капіталістичні  господарства,  застосову¬
ючи  найману  працю  в  чимраз  більших  розмірах»  по.
 Наведені  дані  Пулавського  сільськогосподарського  інституту
підтверджують  думку  про  те,  що  в  умовах  Західної  України
господарства  площею  більше  10  га  широко  застосовували  най¬
ману  працю,  і  навіть  у  середньоземельній  групі  (5—10  га)  тре¬
тина  селянських  господарств  не  обходилась  без  наймання  сіль¬
ськогосподарських  робітників,  як  правило,  на  сезонних  роботах.
У  той  же  час  величезна  маса  бідняків,  щоб  не  вмерти  з  голоду,
змушена  була  продавати  свою  робочу  силу.
 Від  використання  удосконаленої  сільськогосподарської  тех¬
ніки  та  найманої  робочої  сили  вирішальною  мірою  залежав  сту¬
пінь  класової  диференціації  селянства,  найбільш  вагомий  і  без¬
посередній  показник  розвитку  капіталізму  в  селянському  гос¬
подарстві.
 Класова  диференціація  селянства
 Соціальна  природа  селянства  та  ступінь  його  розшарування
на  Західній  Україні  в  20—30-ті  роки  досі  в  історичній  літера¬
турі  висвітлювалися  на  основі  опублікованих  даних  польської
аграрної  статистики,  неповних  і,  крім  того,  згрупованих  упоряд¬
 198  N  о  w  a  k  о  w  s  k  і  С  z.  Zagadnienie  podzialu  gospodarstw  wloscianskich
na  klasy  wielkosci  wedlug  stosunkow  pracy.  Warszawa,  1936,  s.  30,  33.
 109 	Там  же,  c.  29.
 110 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  19,  с.  322.
 123

никами  без  урахування  всієї  сукупності  економічних  показників,
що  характеризують  кожну  групу  господарств.  Більшість  праць
радянських  істориків,  які  спеціально  не  займались  досліджен¬
ням  аграрних  відносин,  не  дає  точної  соціально-економічної  ха¬
рактеристики  різних  груп  господарств.  Результати  ж  дослідни¬
ків,  що  робили  спроби  встановити  співвідношення  між  групами,
на  які  розшарувалося  селянство,  далеко  не  однакові  ш.
 При  визначенні  класового  складу  селянства  в  основу  наших
підрахунків  покладені  неопубліковані  матеріали  Інституту  еко¬
номіки  східних  земель  Польщі  за  1931  р.  по  селянському  земле¬
володінню  112,  а  також  офіційні  відомості  загального  перепису
 1931 	р.  Останні,  хоч  і  враховують  тільки  самостійні  господар¬
ства  из,  що  забезпечували  їхніх  власників  основним  заняттям,
 1 	ті  з  них,  котрі  використовували  постійну  найману  робочу  си¬
лу114,  все  ж  мають  велику  наукову  цінність.  Доповнивши  їх
відомостями  Інституту  економіки  східних  земель  і  матеріалами
перепису  худоби  в  1927  р.115,  можна  визначити  співвідношення
різних  соціально-економічних  груп,  на  які  розшарувалося  селян¬
ство  Західної  України  до  початку  30-х  років.
 Із  загальної  кількості—  1359,5  тис.—  у  1931  р.  в  чотирьох
воєводствах  Західної  України  налічувалося  495,6  тис.  карлико¬
вих  господарств,  які  не  наймали  робітників  і  чиї  парцели  до
 2 	га  не  забезпечували  їхнім  власникам  головного  заняття.  Ці
господарства  в  цілому  слід  віднести  до  типу  пролетарських.
Серед  дворів  із  землекористуванням  від  2  до  5  га  було  135,2  тис.
власників,  які  займалися  землеробством  на  своєму  полі  лише
тимчасово.  Це  були  також  побічні,  пролетарські  за  характером,
 111 	Так,  І.  Гольдштейн  у  монографії  «Аграрные  отношения  в  бывшей
Польше»  (1940)  на  основі  даних  переписів  1921  і  1927  pp.  наводить  при¬
близно  такі  цифри  про  розшарування  селян  у  Львівському  воєводстві:  бід¬
няцькі  господарства  —  76%,  середняцькі—14  і  куркульські  —  9—10%
(с.  167);  у  Станіславському  і  Тернопільському  воєводствах  співвідношення
між  різними  групами  відповідно  становило:  80—83%;  12;  6—6,5%  (с.  168);
у  Волинському  воєводстві  —  70;  21;  8%  (с.  170).  С.  І.  Аладкін  в  авторефе¬
раті  кандидатської  дисертації  «Аграрні  відносини  в  Західній  Україні  (1919—
1939  pp.)»  (1952)  визначив  зовсім  інше  процентне  співвідношення  між  різ¬
ними  групами  селян  Західної  України,  а  саме:  бідняцькі  господарства  —  54%;
середняцькі  —  ЗО,  куркульські—16%  (с.  10).  М.  К.  Івасюта  у  «Нарисах  кол¬
госпного  будівництва  в  західних  областях  Української  PCP»  (1962)  подає
таке  співвідношення:  70;  26;  4%  (с.  16).
 112 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  308,  арк.  1,  7;  ДАЛО,  ф.  1,  оп.  10,  спр.  901,
арк.  44;  Struktura  posiadania  mniejszej  wlasnosci  rolnej  na  Ziemiach  Wschod-
nich.  Zeszyt  8.  Wojewôdstwo  Lwowskie,  s.  1.
 113 	Maly  zocznik  statystyczny,  1938,  s.  63.
 114 	Statystyka  Polski.  Séria  C,  zeszyt  65,  s.  67;  zeszyt  68,  s.  93;  zeszyt  70,
s.  73;  zeszyt  78,  s.  76.
 115 	Szturm  de  Sztrem  E.  Inwentarz  zywy  w  Polsce,  s.  78—79.
 124

господарства  площею  переважно  в  2—3  га  кожне.  Сільські  про¬
летарі  з  парцелою,  тобто  карликові  господарства,  для  власників
яких  заняття  на  власній  або  орендованій  ділянці  землі  було
«підсобним  промислом»,  становили  630,8  тис.  господарств,  або
46,4%  селянських  дворів  краю.  Вони  мали,  по  суті,  тільки  ви¬
димість  землеробських  господарств.  Адже  їхні  власники  воло¬
діли  маленькою  парцелою  землі  та  однією  коровою,  а  частина
з  них  не  мала  у  своїх  дворах  не  тільки  коня,  а  й  корови.  Через
те  господарства  безкінні  та  безкорівні  або  тільки  з  однією  коро¬
вою,  що  становили,  за  переписом  1927  p.,  41%,  можна  віднести
до  пролетарських,  або  карликових.
 Серед  бідніших  верств  у  західноукраїнському  селі  типовою
фігурою  був  не  безземельний  сільськогосподарський  робітник,
а  напівпролетаризований  селянин.  Обидві  ці  соціальні  фігури,
як  правило,  поєднувалися  в  одній  і  тій  же  особі  селянина  з  кар¬
ликовим  господарством,  або  «робітника  з  наділом».
 На  відміну  від  карликових  господарств,  у  яких  глава  сім’ї
працював  в  основному  по  найму,  а  ведення  власного  господар¬
ства  залишав  на  жінку  й  дітей,  дрібні  землероби,  що  мали
землі  від  2  до  5  га,  вели  господарство  самі.  До  дрібних  В.  І.  Ле¬
нін  відніс  тих  землеробів,  які  «володіють,  на  праві  власності
або  оренди,  такими  невеликими  ділянками  землі,  що,  покри¬
ваючи  потреби  своєї  сім’ї  і  свого  господарства,  вони  не  вдаються
до  наймання  чужої  робочої  сили»  И6.  На  Західній  Україні  існу¬
вало  приблизно  377,5  тис.  таких  дворів,  тобто  27,7%  загальної
кількості.  У  дрібноселянських  бідняцьких  господарствах  власне
виробництво  було  вже  основним,  а  тимчасове  наймання  на  ро¬
боту  —  другорядним  джерелом  існування.
 Дрібні  землероби  —  бідняки  мали  у  своєму  господарстві,  як
загальне  явище,  по  коню  та  корові  або  тільки  дві  корови  без
коня.  На  їхню  частку  в  1927  р.  припадало  31,5%  селянських
дворів.  У  результаті,  головним  чином,  економічної  кризи  кіль¬
кість  господарств  цієї  групи  в  1931  р.  скоротилась  на  3,8%
і  в  той  же  час  збільшилась  частка  нижчої  групи.
 Разом  зазначені  вище  групи  становили  майже  дві  третини
селянських  господарств.  Це  —  найчисленніша  верства  сільського
населення,  нечувано  забита,  приречена  на  злиденне  існування,
її  інтереси  були  цілком  протилежні  не  тільки  поміщикам  та  ка¬
піталістам,  а  й  селянській  буржуазії.  Зацікавлена  у  перемозі
соціалізму,  біднота  була  надійним  союзником  пролетаріату
в  боротьбі  проти  соціального  та  національного  гніту,  за  воз¬
з’єднання  Західної  України  з  Українською  PCP.
 116  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  41,  с.  163.
 і
 125

Для  характеристики  селянської  буржуазії  (куркулів)  основ¬
ним  критерієм  є  вживання  найманої  робочої  сили  (табл.  23).
 Дані  таблиці  переконливо  під¬
тверджують  положення  В.  І.  Ле¬
ніна  про  те,  «що  застосування
найманої  праці  в  землеробстві
поширене  більше,  ніж  прийнято
думати,  що  межа,  з  якої  почина¬
ється  постійне  застосування  най¬
маної  праці,  повинна  бути  значно
пересунута  вниз»  117.
 І  справді,  у  групах  малозе¬
мельних  господарств  площею  5  га
3,4%  селянських  дворів  постійно
наймали  робочу  силу.  Офіційна  ж
статистика  затушовувала  процес
соціального  розшарування  села,
змішуючи  з  масою  напівпроле'Га-
рів  тих  нечисленних  сільських
підприємців,  що  вели  велике  го¬
роднє,  скотарське  чи  інше  госпо¬
дарство  на  невеликій  ділянці
землі.
 Використання  робочої  сили
постійних  робітників,  як  видно
з  таблиці,  зростало  в  міру  збіль¬
шення  розміру  господарства.  Так,
процент  наймання  постійної  ро¬
бочої  сили  у  середньоземельній
групі  (5—10  га)  був  у  2  рази  більший,  ніж  у  двох  нижчих  гру¬
пах,  разом  узятих.  У  вищих  за  площею  групах  селянства  вико¬
ристання  праці  наймитів  стало  системою,  необхідною  умовою
перетворення  заможних  селян  у  капіталістичних  фермерів.
 Однак  постійне  застосування  найманої  праці  у  великоселян-
ському  землеробстві  не  можна  обмежувати  лише  наявністю  бат¬
раків  під  час  перепису.  У  роки  кризи  куркульські  господарства
більше  вдавалися  до  наймання  строкових  робітників  та  поден-
щиків,  здебільшого  за  відробітки.  Зрозуміло,  що  використання
праці  постійних  наймитів  у  цей  період  найточніше  характеризує
тип  куркульського  господарства.
 Аналізуючи  відомості  перепису  1907  р.  в  Німеччині,  В.  І.  Ле¬
нін  визначив  групу  господарств  з  10—20  га,  де  «жодне  підпри-
 117  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  19,  с.  321.
 Таблиця  23
Вживання  найманої  праці
в  самостійних  господарствах
Західної  України
за  переписом  1931  р*
 Групи  гос¬
подарств
 Кількість
госпо¬
дарств,
що  засто¬
совували
найману
робочу
силу,  тис.
 У  %  до
всіх  гос¬
подарств
 КОЖНОЇ
 групи
 До  2  га
 11,5
 2,3
 2—5  га
 5—10  „
 10—15  „
 15—50  „
 З  невідомою
площею
 Усього
 24,3
 17,1
 5,3
 3,6
 8,9
 70,7
 4,5
 6,9
 11,1
 17,0
 7,7
 5,2
 *  Біаіувіука  Роївкі,  Бегіа  С,  хе-
вгуі  65,  б.  67;  гевгуі  68,  б.  93;  гезгуі  70,
б.  73;  геБгуІ  78,  б.  76.
 126

ємство  не  обходиться  без  постійного  застосування  найманої
праці.  Ось  чому  ми  виділяємо  цю  групу  як  «гросбауерів»,  як
великоселянські  господарства  або  селянську  буржуазію»  118.  На
Західній  Україні,  як  ми  вже  бачили  вище,  господарства  площею
понад  10  га  також  не  обходилися  без  постійного  використання
найманої  робочої  сили,  а  в  дворах,  що  мали  12—22  га  землі,
праця  найманих  робітників  дорівнювала  обсягу  праці  членів
сім’ї.  Через  те  господарства  площею  понад  10  га  в  цілому  слід
віднести  до  групи  куркулів  119.
 У  групі  селянської  буржуазії  (куркулів)  налічувалося
121,7  тис.  дворів,  які  володіли  на  менш  як  10  га  землі  або  мали
меншу  площу,  але  використовували  найману  працю  постійних
робітників.  Таким  чином,  частка  куркульських  господарств  ста¬
новила  9%,  тобто  була  на  2,4%  більшою,  ніж  показують  під¬
рахунки  про  забезпечення  різних  груп  господарств  робочою
і  продуктивною  худобою.  Отже,  дані  про  постійне  вживання
найманої  робочої  сили  значно  уточнюють  питому  вагу  куркуль¬
ських  господарств.  До  останніх,  очевидно,  треба  зарахувати
не  тільки  господарства  з  двома  кіньми  та  трьома  коровами,
а  й  певну  частину  дворів,  що  мали  по  парі  добрих  коней  і  про¬
дуктивних  корів,  удосконалені  знаряддя  та  займалися  дрібним
підприємництвом.
 Куркульство  —  найчисленніший  буржуазний  прошарок,  який
на  Західній  Україні  хоч  і  не  так  виразно,  як,  наприклад,  у  за¬
хідних  воєводствах  Польщі,  виділився  з  решти  селянства,  і  зв’я¬
заний  був  з  ним  лише  невисоким  культурним  рівнем,  укладом
життя  та  особистою  фізичною  працею  у  своєму  господарстві.
 До  буржуазно-куркульської  верхівки  села  входили  також
крамарі,  лихварі,  скупники,  земельні  спекулянти  та  інші  пред¬
ставники  невиробничого  капіталу.  Власне  селянська  буржуазія,
як  загальне  явище,  поєднувала  у  собі  і  власника  торгово-лих¬
варського  капіталу,  що  гальмував  розвиток  аграрного  капіта¬
лізму,  і  представника  цього  ж  капіталізму,  народжуваного  під-
приємця-фермера.
 Визначення  соціально-економічної  суті  куркульства  та  бід¬
няцьких  груп  селянства  дає  змогу  встановити  частку  середніх
селян.  «Під  «середнім  селянством»  в  економічному  значенні,—
вказував  В.  І.  Ленін,—  слід  розуміти  дрібних  землеробів,  які...
по-1-е,  дають  при  капіталізмі,  як  загальне  правило,  не  тільки
скудне  утримання  сім’ї  і  господарства,  а  й  можливість  діставати
 118 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  19,  с.  321.
 119 	Про  дискусію  з  цього  питання  див.:  Компанієць  І.  І.  Становище
і  боротьба  трудящих  мас  Галичини,  Буковини  та  Закарпаття  на  початку
XX  ст.  К.,  1960,  с.  38—39.
 127

певний  лишок,  здатний,  принаймні  в  кращі  роки,  перетворю¬
ватися  в  капітал,  і  які,  по-2-ге,  вдаються  досить  часто  (напри¬
клад,  в  одному  господарстві  з  двох  або  з  трьох)  до  наймання
чужої  робочої  сили»  120.
 В  умовах  Західної  України  середняцькими  були,  як  правило,
господарства  площею  від  5  до  10  га,  які  не  продавали  своєї
робочої  сили  і  третина  яких  у  докризисні  роки  наймала  робіт¬
ників,  здебільшого  тимчасових.  Такого  типу  господарств,  що
мали  одну-дві  корови  та  двох  коней,  налічувалося  229,5.  тис.,
лбо  16,9%  загальної  кількості  селянських  дворів.  Середняцька
група  з  певними  коливаннями  зменшувалась,  поповнюючи  пере¬
важно  бідноту  та  меншою  мірою  —  куркульство.  Двоїста  еко¬
номічна  природа  середняка  як  трудівника  і  власника  була  при¬
чиною  того,  що  він  вагався  у  виборі  між  пролетаріатом  і  бур¬
жуазією.
 Аналіз  соціальної  структури  західноукраїнського  села  в  до¬
сліджуваний  період  свідчить,  що  процес  його  класового  розша¬
рування  відбувався  досить  інтенсивно,  створюючи  прірву  між
пролетарями  та  напівпролетарями,  з  одного  боку,  і  селянською
буржуазією,  з  другого,  а  також  —  між  усім  селянством  і  напів¬
феодальними  поміщиками.  Саме  зростаючу  соціальну  диферен¬
ціацію  селянства  та  класові  протиріччя  в  західноукраїнському
селі  фальсифікували  буржуазні  історики,  які  відстоювали  різні
антинаукові  концепції.
 Розвиток  капіталізму  на  селі,  незважаючи  на  численні  пере¬
шкоди,  привів  до  значної  концентрації  сільськогосподарського
виробництва.  Якщо  біднякам  (74%  усіх  господарств)  належало
тільки  43,4%  земельної  площі,  то  куркульські  двори,  що  ста¬
новили  порівняну  меншість  господарств,  зосереджували  25%
селянського  землеволодіння.  Разом  із  поміщиками  та  іншими
великими  землевласниками  селянська  буржуазія  володіла  при¬
близно  половиною  земельних  угідь  краю.  Заможній  верхівці  се¬
лян  і  поміщикам  належала  також  чверть  поголів’я  великої
рогатої  худоби,  усі  сільськогосподарські  машини  та  майже  весь
удосконалений  реманент.  В.  І.  Ленін  підкреслював,  що  куркуль¬
ські  господарства  за  своїм  значенням  в  усій  сукупності  селян¬
ського  господарства,  в  загальній  сумі  належних  селянству  засо¬
бів  виробництва  та  в  загальній  кількості  вироблюваних  селян¬
ством  землеробських  продуктів  були  господарем  села  121.
 Одночасно  з  концентрацією  торговельного  землеробства  на
Західній  Україні  досить  глибоко  відбувся  процес  зубожіння  й
витіснення  дрібних  землеробів.  «Але  це  витіснення  не  можна
 120 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  41,  с.  165.
 121 	Там  же,  т.  З,  с.  162—163.
 128

розуміти  тільки  в  значенні  негайної  експропріації.  До  витіснен¬
ня,—  підкреслював  В.  І.  Ленін,—  належить  також  розорення,
погіршення  умов  господарства  дрібних  землеробів,  яке  може
тривати  роками  і  десятиріччями.  Це  погіршення  проявляється
і  в  надмірній  праці  або  погіршеному  харчуванні  дрібного  зем¬
лероба,  і  в  обтяженні  його  боргами,  і  в  погіршенні  корму  і  вза¬
галі  утримування  худоби,  і  в  погіршенні  умов  догляду  за  зем¬
лею,  обробітку,  удобрення  її  і  т.  п.,  і  в  застої  техніки  господар¬
ства  і  т.  д.»  122.
 При  збереженні  великих  залишків  феодалізму  в  умовах  за¬
гальної  кризи  капіталізму  та  національно-колоніального  гніту
процес  зубожіння  дрібних  селян  і  перетворення  їх  у  пауперів
з  маленькими  парцелами  досягнув  на  Західній  Україні  таких
масштабів,  як  у  жодному  з  центральних  і  західних  воєводств
Польщі.  Пролетарські  (парцельні  або  карликові)  господарства
краю  становили  46,4%  усіх  селянських  дворів  і  переважали  над
дрібноселянськими  господарствами  бідняків  і  середняків.
 Визначаючи  основні  тенденції  в  розшаруванні  селянства  За¬
хідної  України  в  цілому,  не  можна  не  помітити  порайонних
особливостей  цього  процесу,  зумовлених  різними  природно-еко¬
номічними  та  іншими  локальними  умовами.  Відмінності  форм
і  розмірів  у  розкладі  селянства  спостерігалися  не  тільки  між
Галичиною  і  Волинню,  а  й  у  середині  цих  двох  основних  районів
Західної  України  залежно  від  розвитку  у  них  різних  галузей
торговельного  землеробства  і  тваринництва,  від  використання
добрив,  машин  та  ін.  Про  це  свідчать  підсумкові  дані  (табл.  24).
 Таблиця  24
 Розшарування  селянських  господарств  Західної  України
на  початку  30-х  років
 Воєводства
 Пролетарі
з  парцелою
 Дрібні  се-
ляни-бідняки
 Середняки
 Куркулі
 Усього
 тис.
 %
 тис.
 %
 тис.
 %
 тис.
 %
 тис.
 %
 Львівське
 175,5
 42,5
 125,7
 30,5
 66,7
 16,2
 44,7
 10,8
 412,6
 100,0
 Станіславське
 147,2
 61,0
 47,8
 19,8
 26,3
 10,9
 20,1
 8,3
 241,4
 100,0
 Тернопільське
 162,7
 55,4
 77,3
 26,3
 37,2
 12,7
 16,4
 5,6
 293,6
 100,0
 Волинське
 145,4
 35,3
 126,7
 30,8
 99,3
 24,1
 40,5
 9,8
 411,9
 100,0
 Західна  Украї¬
на  в  цілому
 630,8
 46,4
 377,5
 27,7
 229,5
 16,9
 121,7
 9,0
 1359,5  100,0
 122  Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  27,  с.  181.
 9  1266-7 	129

Порівняно  з  іншими  воєводствами  Східної  Галичини,  як  вид¬
но  з  таблиці,  дещо  меншим  було  роздріблення  господарств  на
Львівщині,  де  в  той  же  час  створилась  досить  значна  верства
куркулів,  які  вели  інтенсивне  господарство.  Тут  класове  роз¬
шарування  селянства  проявилося  значно  сильніше,  ніж  у  Ста-
ніславському  і  Тернопільському  воєводствах.
 Економічну  силу  куркульства  Львівщини  визначало,  голов¬
ним  чином,  тваринництво,  на  частку  якого  припадало  близько
двох  третин  фізичного  обсягу  всієї  продукції  селянських  госпо¬
дарств,  причому  серед  тваринницьких  продуктів  основним  було
молоко  123.  За  кількістю  рогатої  худоби  на  одиницю  сільськогос¬
подарської  площі  Львівське  воєводство,  після  Краківського  та
Сілезького,  стояло  на  третьому  місці  у  Польщі:  на  кожні  100  га
площі  в  ньому  припадало,  за  даними  1932  р.,  51,2  голови,
а  в  Станіславському  —  39,5,  Тернопільському  —  37,6,  Волинсько¬
му  —  32,8  голови  великої  рогатої  худоби  124.  Зосередження  на
Прикарпатті  промислового  нафтового  району  і  такого  великого
центру,  як  Львів,  вирішальною  мірою  впливало  на  капіталістич¬
ну  концентрацію  тваринництва,  професіональну  й  класову  дифе¬
ренціацію  селянства.
 Якщо  у  господарствах  заможних  селян,  поруч  із  землероб¬
ством,  вирішальне  значення  у  Львівському  воєводстві  мало  мо¬
лочне  тваринництво,  то  на  Поділлі  й  Волині  —  торговельне  сви¬
нарство.  1932  р.  на  кожні'  100  га  сільськогосподарських  угідь
в  Тернопільському  воєводстві  припадало  23,3  голів  свиней,  у  Во¬
линському—  21,1,  в  Станіславському—17,1  і  Львівському  —
17,0.  У  гірських  повітах  Станіславщини  багаті  газди  вирощува¬
ли  високопродуктивних  корів  симентальської  породи  125,  випа¬
сали  на  полонинах  великі  отари  овець.  На  100  га  сільськогос¬
подарської  площі  тут  припадало  13,8  вівці  (середній  показник
для  Польщі—  10  овець).
 Поруч  із  різними  галузями  торговельного  тваринництва,  у  се¬
лах  поблизу  великих  міст,  як  відомо,  розвивалося  також  го¬
родництво,  найбільшу  прибутковість  від  якого  мали  теж  заможні
селяни.  В  багатьох  повітах  Західної  України  у  значних  розмі¬
рах  вирощувались  льон,  коноплі,  цукровий  буряк  та  інші  тех¬
нічні  культури.
 На  основі  розвитку  різних  форм  торговельного  землеробства
сформувалася  значна  верства  великих  селян-землеробів,  тварин¬
ників,  городників,  льонарів  та  інших  підприємців.  Найчислен-
 123 	Гольдштейн  И.  Аграрные  отношения  в  бывшей  Польше,  е.  166.
 124 	БІаІуБІука  гоїпісга,  1931/32,  б.  91.
 125 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  750,  арк.  2.
 130

ніша  група  селянської  буржуазії  виділилась  у  Львівському
воєводстві  (10,8%  загальної  кількості  господарств).  На  Терно¬
пільщині,  де  землеробство  відзначалося  більш  екстенсивним
характером,  частка  куркульських  господарств  була  майже  напо¬
ловину  меншою.  З  другого  боку,  у  Тернопільському  та  Станіс-
лавському  воєводствах  за  рахунок  «розселянювання»  дрібних
землеробів  створилась  значно  більша,  порівняно  з  іншими  міс¬
цевостями  Західної  України,  група  пролетарських  господарств
(більше  половини).
 Щодо  Волинського  воєводства,  то  воно,  за  винятком  тварин¬
ницьких  північних  повітів,  було  суто  землеробським,  переважно
із  ч  зерновим  напрямом  розвитку  сільського  господарства.  За
нашими  підрахунками,  на  виробництво  чотирьох  основних  куль¬
тур  (пшениці,  жита,  ячменю  та  вівса)  у  1934  р.  на  Волині  при¬
падало  55,3%  усієї  землеробської  продукції,  а  в  Тернопільсько¬
му  воєводстві  —  47,8,  Львівському  —  46,6,  Станіславському  —
33,7%  126.  Землеробство  на  Волині  мало  більш  екстенсивний
характер,  ніж  у  Східній  Галичині.  На  гектар  сільськогосподар¬
ських  угідь  у  Волинському  воєводстві  у  1929  р.  внесено  штучних
добрив  у  середньому  тільки  на  1,55  зл.,  у  Станіславському  —  2,.
у  Тернопільському  —  4,80,  Львівському  —  5,70  зл.127  Звідси  й  пе¬
ресічна  продуктивність  100  га  селянської  площі,  за  підрахун¬
ками  польського  економіста  М.  Совінського,  становила  відпо¬
відно  40,4;  52,9;  56,2;  58,4  тис.  зл.128
 Селянство  на  Волині  загалом  було  краще  забезпечене  зем¬
лею,  ніж  у  Східній  Галичині,  і  при  екстенсивному  землеробстві
його  розшарування  виявити  легше.  Концентрація  землі  замож¬
ною  верхівкою  села  тут  виступає  сильніше,  а  питома  вага  вищих
за  площею  груп  селян  дуже  близька  до  визначеного  нами  сту¬
пеня  класової  диференціації  волинського  села.  В  1931  р.,  за
даними  Інституту  економіки  східних  земель,  група  багатозе¬
мельних  господарств  (10—50  га)  на  Волині  становила  7,9%,
середньоземельних  (5—10  га)—25,2%.  Натомість  тут  менше*
ніж  у  південно-східних  воєводствах,  було  парцельних  і  дрібних
господарств  площею  до  5  га.  Частка  двох  останніх  дорівнювала
66,9%  129.
 На  відміну  від  Східної  Галичини,  Волинське  воєводство  мало
численнішу  групу  середняків.  Саме  цим  пояснюється  висока  пи¬
тома  вага  господарств  з  двома  робочими  кіньми,  яка,  за  даними
 126 	БІаіуБІука  го1піс2а,  1935,  сг§Бс  3,  б.  103—104.
 127 	Б  р  і  п  б  к  і  М.  Иоіпіс^о  \vloscianskie  \у  хатуБіе  БІаіуБІус2псЯегу^-
гіаіпут,  б.  53.
 128 	Там  же,  с.  46.
 129 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  308,  арк.  46.
 9*
 131

перепису  1927  р.,  становила  42,9%  (середня  ж  для  Польщі  —
17,5%).
 Волинь  стояла  на  першому  місці  у  Польщі  по  забезпеченню
робочою  худобою  на  одиницю  площі.  В  1930  р.  на  100  га  орної
землі  припадало  у  Волинському  воєводстві  30,1  голови  робочих
коней  та  волів,  у  Львівському  —  27,4,  Станіславському  —  27,
Тернопільському  —  25,9  130.  Відносно  висока  насиченість  робочою
худобою  на  одиницю  площі  в  Західній  Україні  пояснювалась
не  тільки  відсутністю  у  дрібних  селян  машин  і  поліпшених  сіль¬
ськогосподарських  знарядь,  а  й  великим  поширенням  селян¬
ського  візникування,  відробітків  із  власним  реманентом  та  ін.
 Оскільки  розвиток  аграрного  капіталізму  на  Західній  Украї¬
ні  привів  до  глибокого  розшарування  селянства  на  протилежні
за  економічним  становищем  і  класовими  інтересами  соціальні
верстви,  варто  зупинитися  окремо  на  розшаруванні  українського
селянства.  Глибина  його  класової  диференціації  та  співвідно¬
шення  різних  соціальних  груп  визначені  нами  за  даними  Інсти¬
туту  економіки  східних  земель  Польщі  про  структуру  селян¬
ського  землеволодіння  та  відомостями  перепису  1931  р.  Як
свідчать  підрахунки,  в  чотирьох  воєводствах  Західної  України
на  початку  30-х  років  налічувалося  разом  991  800  українських
селянських  господарств,  або  72,3%  загальної  кількості  селян¬
ських  дворів  краю.  Питома  вага  їхнього  землеволодіння  дорів¬
нювала  72,6%.  Розподіл  їх  за  основними  соціально-економічни-
ми  типами  характеризується  даними  у  табл.  25.
 Таблиця  25
Розшарування  українського  селянства
на  Західній  Україні
 Типи
 господарств
 Кількість  господарств
 Земельна  площа
 тис.
 %
 тис.
 %
 Бідняцькі
 730,3
 73,6
 1583,6
 43,9
 Середняцькі
 174,2
 17,6
 1179,2
 32,7
 Куркульські
 87,3
 8,8
 844,3
 23,4
 Усього
 991,8
 100,0
 8607,1
 100,0
 Майже  три  чверті  українських  селянських  дворів,  як  видно,
належали  малоземельній  бідноті,  причому  352,9  тис.  пролетар¬
 130 	Б  о  і  п  б  к  і  М.  Rolnictwo  \vloscianskie  w  гагуБіе  віаіузіусгпо-іегуїо-
гіаіпут,  в.  26.
 432

ських  господарств  мали  до  2  га  землі.  Бідноті  та  «робітникам
з  наділом»  протистояли  87,3  тис.  куркульських  господарств,  що
нещадно  визискували  постійних  найманих  робітників  і  мали,
як  правило,  від  10  до  50  га  землі.
 Слід  зазначити,  що  процент  української  селянської  буржуа¬
зії,  вказаний  у  таблиці,  є  мінімальним,  бо  частина  куркульських
господарств  володіла  площею  більше  50  га  й  не  виділена  окремо
статистиками.  У  Гринявській  гміні  Косівського  повіту,  напри¬
клад,  налічувалося  понад  ЗО  багатих  селянських  господарств,
кожне  з  яких  володіло  переважно  на  праві  оренди  чи  приватної
власності  полонинами  площею  від  50  до  1000  га  131.  Це  були
сільські  підприємці,  що  вели  торговельне  тваринництво  та  за¬
ймалися  лихварством.
 На  Західній  Україні,  поруч  з  польською,  єврейською  та  ін¬
шою  аграрною  буржуазією,  створилась  велика  верства  україн¬
ського  куркульства,  що  постійно  користувалося  найманою  пра¬
цею  батраків  і  поденників.  Як  найчисленніша  частина  класу
української  буржуазії,  куркульство  становило  масову  соціальну
базу  для  діяльності  різних  буржуазно-націоналістичних  партій
і  угруповань.
 У  світлі  цих  фактів  цілком  очевидною  стає  фальшивість
і  антинауковість  теорії  «безкласовості»  української  нації.  Укра¬
їнські  буржуазні  історики  та  економісти,  заперечуючи  класову
диференціацію  західноукраїнського  селянства,  намагалися  зма¬
лювати  розореного  бідняка,  що  ледве  животів  на  клаптику  зем¬
лі,  та  багатого  куркуля  як  «єдине  трудове  селянство».  Фальси-
фікуючи  історію,  вони  стверджували,  начебто  на  Україні
в  XVII—XX  ст.  велике  землеволодіння  було  надбанням  тільки
поміщиків  інших  національностей.  Проте  факти  спростовують
і  цю  версію  буржуазно-націоналістичних  істориків.  Так,  крім
старовинних  родів  українських  магнатів  і  шляхти,  полонізова¬
них  у  різний  час,  у  Польщі  1921  р.  було  254  великих  земле¬
власника  української  національності,  серед  них  —  74  маєтки
площею  від  50  до  100  га,  123  —  від  100  до  500  га,  26  —  від  500
до  1000  га  та  31  латифундія  площею  понад  1000  га  кожна  132.
Це  були  здебільшого  нові  поміщики  —  аграрії-капіталісти,  гене¬
тично  не  зв’язані  з  феодалізмом.
 Великим  землевласником  було  й  українське  духовенство.
319  маєтків  уніатської  та  православної  церкви  на  Західній
Україні  на  початку  20-х  років  володіли  земельною  площею
в  72,2  тис.  га  133.  Одним  із  великих  земельних  магнатів  був
 131 	ДАІФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  164,  арк.  2—25,  32.
 132 	БІаІуБІука  РоІБкі.  Шіеіка  \vlasnosc  гоїпа,  ї.  5,  б.  8.
 133 	Там  же,  с.  17.
 133

митрополит  граф  А.  Шептицький,  якому  тільки  в  Перегінському
ключі  на  Станіславщині  належало  35  тис.  га  лісового  масиву  134.
Станіславське  уніатське  єпископство  в  Богородчанському  повіті
мало  3924  га  землі  135.
 Великі  землевласники,  світські  та  духовні,  численна  аграрна
буржуазія  виступали  опорою  реакційного  режиму  та  були  за¬
клятими  ворогами  українських  робітників  і  трудящих  селян.
Отруйною  ідеологічною  зброєю  українських  експлуататорських
класів  і  їхніх  націоналістичних  партій  була  реакційна  теорія
«безкласовості»,  «безбуржуазності»  української  нації,  розрахо¬
вана  на  відвернення  уваги  народних  мас  від  класової  боротьби
проти  буржуазії  та  поміщиків,  на  підкорення  трудящих  корис¬
ливим  інтересам  експлуататорських  класів.  Уся  брехливість
теорії  «безкласовості»  спростовується  науковим  аналізом  соці¬
ально-економічного  розвитку  Західної  України  до  її  возз’єднан¬
ня  з  Радянською  Україною.
 134 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  294,  арк.  14.
 135 	Там  же,  оп.  14,  спр.  76,  арк.  6.

Розділ  З
 СТАНОВИЩЕ
 ЗАХІДНО¬
 УКРАЇНСЬКОГО
 СЕЛЯНСТВА

Податковий  гніт
 Розвиток  капіталізму  в  землеробстві  супроводжувався  про-
летаризацією  дрібного  селянства,  посиленням  експлуатації  та
визиску  його  панівними  класами.  При  збереженні  поміщицької
власності  на  землю  —  основи  феодальних  пережитків  в  еконо¬
мічному  ладі  —  капіталістичні  форми  експлуатації  селян  поєдну¬
валися  з  напівфеодальними.
 Капіталісти  та  держава  експлуатували  селян  насамперед  за
допомогою  податків  —  безпосередніх  і  посередніх  —  та  багатьох
поборів,  яких  у  Польщі  налічувалося  близько  ста  *.
 У  перші  роки  панування  на  Західній  Україні  польські  оку¬
панти  використовували  усталену  практику  обкладання  поземель¬
ним  податком,  на  основі  ставок  якого  обчислювалися  інші  по¬
даткові  повинності.  За  законом  сейму  від  15  червня  1923  р.,
запроваджувалось  прогресивне  оподаткування  залежно  від  яко¬
сті  та  розміру  земельної  площі  у  господарстві.  Однак  податкові
ставки  були  розраховані  так,  що  основний  їхній  тягар  лягав
на  трудове  селянство,  а  податкова  дегресія  для  бідняцьких  гос¬
подарств  була  ілюзорною.  Польський  економіст  Я-  Міхалов-
ський,  аналізуючи  поземельне  оподаткування  в  Галичині,  писав:
«Зріст  ставки,  її  прогресія  є,  без  сумніву,  дуже  незначною  і  має
малий  класовий  поділ,  внаслідок  чого  власник  5-моргової  площі,
яка  абсолютно  не  забезпечує  існування  навіть  його  невеликої
сім’ї,  платить  вже  на  100%  вищий  податок,  ніж  його  1-морговий
сусід.  Дуже  невиразно  виглядає  і  100%  різниця  між  5-морго-
вим  і  1138-морговим  господарством»2.  У  результаті  такої  подат¬
кової  практики,  наприклад,  у  1928  р.  дві  третини  поземельного
податку  в  Польщі  сплатили  бідняки  і  середняки,  а  поміщики
й  куркулі  —  тільки  третину  3.
 У  податковоій  політиці  уряду  на  українських  землях  неважко
помітити  не  тільки  класовий  підхід,  а  й  риси  колоніалізму.
У  Галичині  ставки  поземельного  податку  обчислювалися  не
з  реального  доходу  господарства,  а  з  так  званого  кадастрового
доходу,  розміри  якого  встановлювалися  ще  властями  Габсбур-
зької  монархії  окремо  для  орних  земель,  луків,  пасовищ  та
лісів,  що  ділились  на  вісім  категорій  відповідно  до  якості  при¬
 1 	„ІІиБІгочуапу  Кигіег  СосІгіеппу“,  1931,  28  к\уіеіпіа.
 2МісЬа1о\УБкі  Л.  'Мєб  піе  та  ргасу,  б.  35.
 3 	Врублсвский  А.  Польща,  с.  63.
 136

датної  землі.  Ще  тоді  поміщики  провели  класифікацію  земель
з  вигодою  для  себе  та  використали  визначення  кадастрового  до¬
ходу  для  того,  щоб  перекласти  основну  частину  податкового
тягаря  на  плечі  селянських  мас4.  Ставки  поземельного  податку,
як  правило,  не  переглядались  фіскальними  органами  Польщі
навіть  у  роки  неврожаїв.
 Тягар  поземельного  податку  для  трудящих  селян  набагато
збільшився  в  роки  економічної  кризи,  коли  ціни  на  сільсько¬
господарські  продукти  знизилися,  а  податкові  ставки  залиши¬
лись  незмінними.  Наприклад,  на  Львівщині  селянин,  що  мав
 2,9 	га  землі,  на  сплату  поземельного  податку  в  1928  р.  витрачав
157  кг  жита,  а  в  1933  р.—  389  кг  5,  тобто  в  2,5  раза  більше,  ніж
до  кризи.  «Сучасна  господарська  криза,—  доповідав  8  січня
 1932 	р.  у  Варшаву  станіславський  воєвода,—  викликала  значне
зубожіння  селян  і  до  мінімуму  скоротила  їхню  платоспромож¬
ність.  Для  селян  воєводства  головне  джерело  прибутку  стано¬
вить  доход  з  продажу  худоби  і  свиней.  І  хоча  ціни  на  сільсько¬
господарські  продукти  і  худобу  значно  впали,  повинності  на
користь  держави,  самоврядувань,  громадських  інституцій  і  т.  д.
залишились  на  рівні  періоду  найліпшої  кон’юнктури...»  6.
 На  основі  ставок  поземельного  податку  обчислювалися  по¬
бори  на  самоврядувальні  установи.  У  період  кризи  уряд  запро¬
вадив  ще  ряд  нових  податків  і  поборів,  що  поглинали  дедалі
більшу  частку  доходів  селян,  а  в  незаможних  господарствах  —
нерідко  навіть  мінімум  продукту,  необхідного  для  прожиття.
За  даними  Пулавського  сільськогосподарського  інституту,  по¬
датки,  що  припадали  на  гектар  придатної  землі  селян  з  площею
від  2  до  50  га,  в  процентному  відношенні  до  їхніх  загальних
сільськогосподарських  видатків  у  1926/27  р.  становили  10,2%,
у  1927/28  р.—  9,4,  у  1928/29  р.—  12,8,  у  1929/30  р.—  16,3,  у
1930/31  р.—17,3,  у  1931/32  р.—  21,4,  у  1932/33  р.—25,7,  а  в
1933/34  р.—  26,7%  7.  Це  середні  для  всієї  країни  дані.  Якщо
при  цьому  врахувати,  що  в  порівнянні  з  Центральною  Польщею
податкові  ставки  на  Західній  Україні  були  вищими,  то  зрозу¬
міло,  що  тут  і  податковий  тягар  для  трудового  селянства  був
значно  важчим.
 За  податковим  кодексом  1937  р.,  ставки  поземельного  подат¬
ку  в  південних  воєводствах  встановлювались  в  розмірі  40%  від
так  званого  чистого  кадастрового  доходу,  що  набагато  переви¬
 4 	Кравець  M.  М.  Селянство  Східної  Галичини  і  Північної  Буковини
у  другій  половині  XIX  ст.  Львів,  1964,  с.  90.
 5Michalowski  J.  Wies  nie  та  pracy,  s.  38.
 6 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  1,  спр.  792,  арк.  21.
 7 	Polozenie  gospodarstw  wloscianskich  \v  roku  1933/34,  s.  19.
 137

щувало  ставки  в  самій  Польщі,  оскільки  селянську  землю  тут
віднесено  до  вищих  класів.  У  сусідніх  з  Галичиною  повітах
центральних  воєводств  найвищі  ставки  оподаткування  землі
першого  класу  становили  відповідно  тільки  7,8%  і  13%  кадаст¬
рового  доходу.  Внаслідок  такого  розходження  ставок  карликове
господарство  площею  2  га  у  південних  воєводствах  сплачувало
поземельного  податку  (з  урахуванням  податкової  дегресії)
20,04  зл.  з  гектара  землі  першого  класу,  або  у  8  разів  більше,
ніж  у  сусідньому  Янівському  повіті  Люблінського  воєводства.
В  цілому  для  Польщі  середня  ставка  поземельного  податку
з  гектара  в  1937  р.  становила  близько  2,10  зл.8
 Хоч  новий  податковий  кодекс  і  залишав  в  силі  дегресію
й  прогресію  в  обчисленні  поземельного  податку,  проте  поміщи¬
цькі  та  великі  селянські  господарства  не  сплачували  прогресії
з  комунальних  податків  і  мали  значні  можливості  для  зменшен¬
ня  прогресивних  надбавок  до  поземельного  оподаткування.  Кла¬
совий  характер  цього  кодексу  виявлявся  й  в  тому,  що  він  не
вводив  диференційованого  поземельного  оподаткування  госпо¬
дарств  залежно  від  їхньої  рентабельності  та  майнового  стану
оподаткованого.  Принцип  визначення  податку  від  якості  при¬
датної  землі  в  Галичині  залишався  однаковим  для  великих
і  дрібних  землевласників,  хоч  більшість  селянських  господарств
ледве  зводила  кінці  з  кінцями.
 Таким  чином,  вимірювання  обсягу  поземельного  податку  та
різних  поборів  на  основі  умовно  визначеного  «чистого  кадаст¬
рового  доходу»  давало  пансько-польській  адміністрації  великі
можливості  для  пограбування  трудящого  селянства.
 Поруч  із  різними  грошовими  податками  на  Західній  Україні
зберігались  і  такі  середньовічні  форми  гніту,  як  шарварки  —
примусова  трудова  повинність,  яка  широко  практикувалась  на
будівництві  та  ремонті  доріг,  мостів,  для  регулювання  річок,
господарського  освоєння  пусток  і  виконання  інших  робіт.
З  1930  р.  ця  повинність  почала  використовуватись  і  на  меліора¬
ційних  роботах.  У  Станіславському  воєводстві,  наприклад,
в  1930—1931  рр.  шляхом  шарварків  було  викопано  13,8  км  від-
водних  каналів  і  осушено  3,7  тис.  га  луків  і  пасовищ9.  Селяни
Волині  в  1930—1934  рр.  викопали  1348  км  відводних  каналів
і  осушили  62,8  тис.  га  землі  10.  Після  «упорядкування»  нату¬
ральних  повинностей,  проведеного  в  1935  р.,  обсяг  шарварків  на
Західній  Україні  збільшився  в  2,5  раза  п,  а  в  окремих  повітах
 8 	„Иоіпік“,  1937,  14  шагса,  №  11.
 9 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  418,  арк.  54.
 10 	Там  же,  оп.  2,  спр.  446,  арк.  11—14.
 11 	„Иоіпік“,  1937,  14  тагса,  N°  11.
 138

становив  від  60  до  110  людино-днів  у  рік  на  селянське  госпо¬
дарство  12.  Так,  у  Стрийському  повіті  вартість  шарварків  у  гро¬
шовому  вираженні  в  1937  р.  дорівнювала  14%  загального  подат¬
кового  обтяження  населення  13.  В  селах  Долинського  повіту
розмір  шарварків  сягав  від  20  до  150%  обсягу  безпосередніх
податків  и.
 Шарваркові  повинності  були  пережиточною  формою  феодаль¬
ної  експлуатації  селянства,  яка  значною  мірою  посилювала
податковий  гніт  трудящих.  Сплачування  грошових  податків
і  виконання  натуральних  повинностей  стало  не  під  силу  біль¬
шості  селян.  За  підрахунками  Малопольського  сільськогосподар¬
ського  товариства,  на  100  зл.  «чистого  кадастрового  доходу»
у  південних  воєводствах  в  1936  р.  пересічно  припадало  113,07  зл-.
податків,  в  тому  числі  поземельний  податок  дорівнював  41,10  зл.,
комунальні  податки  —  20,55,  дорожні  оплати  —  30,83  і  шарвар¬
ки—  20,55  зл.15  Як  видно,  податкова  спроможність  селянських
господарств  далеко  не  відповідала  їх  прибутковості.  До  того  ж
зауважимо,  що  при  цьому  не  враховано  зрівняльного  податку,
страхування  від  вогню  та  інших  поборів  з  селян.
 Дошкуляли  трудящим  і  дорожні  оплати,  частка  яких  у  Гали¬
чині  перевищувала  чверть  усіх  видатків  землеробів  на  податки
та  побори.  Місцеві  власті,  зацікавлені  в  одержанні  доходу  з  цієї
статті,  встановлювали  непомірно  високі  мита  за  в’їзд  у  місто,
за  постій  на  базарі  і  так  зване  торгове.  Ці  оплати  у  різних
містах  коливалися  від  20  гр.  до  1  зл.  з  центнера  жита,  а  з  кар¬
топлі—  від  20  до  50  гр.16  У  скарзі  воєводським  властям,  на¬
приклад,  селяни  села  Ричихів  писали:  «Господар,  який  везе  на
базар  6-тижневе  порося,  платить  за  нього  1,10  злотого  (25  гро¬
шей  за  постій  на  базарі,  25  грошей  оплати  перед  містом  і  60  гро¬
шей  торгового),  а  якщо  продасть  його,  то  одержує  всього  3  зло¬
тих.  Тому  нічого  дивного,  що  не  тільки  низька  ціна  за  цей  товар,
а  й  висока  порівняно  з  його  вартістю  оплата,  викликає  невдо¬
волення  такою  експлуатацією  села  містом»  17.  Станіславський
воєвода  також  визнавав,  що  оплати  за  в’їзд  на  базар,  які  стя¬
гувалися  міськими  гмінами,  після  двох-трьох  базарів  часто  пе¬
ревищували  навіть  вартість  проданої  селянами  птиці,  свиней
і  т.  д.18.
 12 	Гольдштейн  И.  Аграрные  отношения  в  бывшей  Польше,  с.  269.
 13 	ДА1ФО, 	ф. 	58,  оп. 	1,  спр.  986,  арк. 	36.
 14 	Там  же, 	ф. 	2,  оп. 	1,  спр. 	1499,  арк. 	15.
 15 	,,Но1тк“, 	1937,  14 	тагса, 	№  11.
 16 	ДА1ФО, 	ф. 	2,  оп. 	9,  спр. 	610,  арк.  104.
 17 	Там  же.
 18 	Там  же,  оп.  1,  спр.  792,  арк.  22.
 139

Великим  тягарем  для  трудящого  селянства  було  страхування
майна  від  вогню,  так  звана  асекурадія,  що  проводилась  на  За¬
хідній  Україні  примусово  «Загальним  закладом  взаємних  стра¬
хувань»  та  українським  кооперативним  банком  «Дністер».  Бід¬
ніші  селяни,  в  яких  вартість  будівель  порівняно  з  земельною
площею  була  в  цілому  більшою,  ніж  у  куркулів  та  поміщиків,
платили  непомірно  високі  страхові  внески.  Так,  1931  р.  у  Тер¬
нопільському  воєводстві  сума  страхових  внесків  з  усіх  госпо¬
дарств  становила  3,4  млн.  зл.,  а  поземельного  податку  —
5,3  млн.  зл.  У  середньому  на  одне  господарство  тут  припадало
 11,9 	зл.  страхового  збору  19.
 Тягар  податків  посилювався  ще  й  тим,  що  вони  збиралися
у  строго  встановлені  строки,  як  правило,  після  жнив.  «Підходить
осінь,—  писала  6  листопада  1927  р.  газета  «Сель-Роб»,—  врожай
ще  не  зібрано,  а  на  нього  вже  чекає  ціла  маса  вірителів,  лих¬
варів  і  всякого  роду  павуків,  експлуататорів...  Всі  вони  настав¬
ляють  торбу,  в  яку  повинен  наш  селянин  кинути  добру  жменю
злотих  із  свого  річного  доходу,  з  плодів  своєї  праці».  Щоб  спла¬
тити  податки  й  побори,  селяни  після  жнив  збували  значну  час¬
тину  врожаю,  а  часто  й  увесь  його  валовий  збір.  Це  приводило
до  того,  що  на  ринок  зразу  поступала  велика  кількість  про¬
дукції,  ціни  різко  падали  й  селяни  терпіли  великі  збитки.
 Не  менш  важким  для  селянства  був  і  тягар  посередніх  по¬
датків  на  предмети  першої  необхідності.  В  системі  посереднього
оподаткування  населення  головне  місце  займали  державні  мо¬
нополії  на  сіль,  тютюн,  спирт,  сірники,  цукор,  гас,  парафін,  пиво,
дріжджі  та  ін.  Надходження  в  державну  казну  від  посередніх
податків  у  Польщі  зросли  з  383,3  млн.  зл.  у  1924  р.20  до
857  млн.  зл.  у  1934/35  р.21,  а  їхня  питома  вага  в  загальних
доходах  державного  бюджету  збільшилась  відповідно  з  28  до
42%.  На  Західній  Україні  рівень  споживання  був  значно  ниж¬
чим,  ніж  у  Польщі,  через  що  і  частка  посередніх  податків  в  до¬
ходах  державної  казни  тут  була  дещо  меншою.  У  Львівському
та  Станіславському  воєводствах  надходження  від  державних
податків  в  1934/35  р.  становили  93342  тис.  зл.,  з  чого  на  долю
податків  від  споживання  припадало  32,2%  22.
 За  допомогою  посередніх  податків  держава  буквально  гра¬
бувала  трудящі  маси.  Лише  з  однієї  тонни  солі  державна  моно¬
полія  одержувала  понад  300  зл.  прибутку.  Внаслідок  високих
 19 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  483,  арк.  50,  52.
 20 	Ksi£ga  adresowa  Polski  dla  handlu,  przemyslu 	і 	rolnictwa. 	Warszawa,
 1926, 	s.  19.
 21 	Maly  rocznik  statystyczny,  1936,  s.  261.
 22 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  2,  cnp.  2104,  арк.  153—154;  спр. 	422, 	арк. 	81—82.
 140

цін  на  сіль  селянська  біднота  використовувала  для  власного
харчування  навіть  сіль,  призначену  для  худоби.  Наприклад,
у  східних  воєводствах  споживання  червоної  солі  збільшилось
з  1,6  тис.  т  у  1929  р.  до  4,8  тис.  т  у  1934  р.23  У  південних  воє¬
водствах  бідняки  також  споживали  дешевшу  сіру  й  червону
сіль,  а  нерідко  по  кілька  разів  варили  картоплю  в  одній  соле¬
ній  воді.
 За  рахунок  надмірно  високого  податку  на  цукор  в  середині
країни  держава  проводила  його  демпінговий  експорт  і  забезпечу¬
вала  великі  прибутки  монополістам.  Так,  у  1928—1938  рр.  серед¬
ньорічна  експортна  ціна  тонни  цукру  дорівнювала  237  зл.,
а  ціна  його  на  внутрішньому  ринку—  1444  зл.24  За  підрахунка¬
ми  польського  дослідника,  кошти  виробництва  кілограма  цукру
в  30-х  роках  становили  40  гр.,  а  посередній  податок  —  37,5—
39,0  гр.  Решта  ціни  цукру  (22—82  гр.)  —  прибуток  цукрового
картелю  25.
 У  1926/27  р.  населення  Польщі  заплатило  95,4  мли.  зл.  посе¬
реднього  податку  від  цукру  і  7  млн.  зл.—  від  дріжджів26,
а  в  1938/39  р.—  відповідно  157  і  16  млн.  зл.  Якщо  перерахувати
посередній  податок  від  цукру  та  дріжджів  на  зерно  при  умові,
що  половину  його  оплатили  селяни,  то  виявляється,  що  на  по¬
криття  його  в  останньому  році  йшов  річний  збір  урожаю  жита
приблизно  з  площі  в  1  млн.  га.  Тому  й  не  дивно,  що  споживання
цих  продуктів  трудящими  зменшилось  до  голодного  рівня.
 На  основі  закону  від  15  липня  1925  р.,  прийнятого  польським
сеймом,  була  введена  монополія  держави  на  виробництво  та
збут  сірників.  У  тому  ж  році  польський  уряд  віддав  сірникову
монополію  в  оренду  шведському  концерну  Крігера.  Польща
одержала  від  концерну  так  звану  стабілізаційну  позику  в  сумі
6  млн.  дол.,  а  зиски  від  сірників  ділились  пополам  між  держав¬
ною  казною  та  концерном.  У  1930  р.  концерн  Крігера  надав
Польщі  другу  «сірникову»  позику  в  сумі  32,4  млн.  дол.,  за  що
добився  значного  підвищення  цін  на  сірники  на  внутрішньому
ринку27,  після  чого  коробка  звичайних  сірників  коштувала
10  гр.,  або  3—4  яйця.
 Сірники,  гас,  цукор,  сіль,  тютюн  та  деякі  інші  товари  масо¬
вого  споживання  в  результаті  монопольно  високих  цін  на  них
стали  для  більшості  сільського  населення  недоступними.  Ось  як,
наприклад,  відповів  селянин  зі  Львівського  воєводства  в  анкеті
 23 	Польская  деревня  во  время  кризиса.  М.,  1935,  с.  40.
 24 	Maty  rocznik  statystyczny,  1931—1939.
 25 	Ignar  S.  Kwestia  rolna  w  Polsce  kapitalistycznej,  s.  114.
 26 	Rocznik  statystyki,  1929,  s.  553.
 27 	Piec  lat  na  froncie  gospodarczym  (1926—1931),  s.  289—292.
 141

Інституту  суспільного  господарства  в  1933  р.:  «...Зараз  ми  від¬
мовляємо  собі  буквально  у  всьому.  Цукру  ми  не  споживаємо,
хліба  що  тільки  у  великі  свята,  на  солі  економимо  —  вона  дуже
дорога.  Жінки  переносять  вогонь  із  хати  в  хату  в  залізних  горш¬
ках,  а  кожний  сірник  я  розділяю  на  дві,  а  інколи  й  на  чотири
частини.  Гас  і  лампа  у  нас  в  селі  —  це  розкіш.  Хати  освітлю¬
ються  скалками,  а  я  ще  мріяв  дожити  до  того  часу,  коли  в  хаті
засвітиться  електрика»  28.  «Чи  знають  у  Варшаві  про  те,—  писав
інший  селянин  з  Бучацького  повіту,—  що  пачка  тютюну  розді¬
ляється  ножем  на  чотири  частини,  щоб  можна  було  легше  ку¬
пити  і  продати  по  одній  четвертушці,  що  сірники  купуються  на
штуки  по  чотири  на  грош,  що  сіль  купується  на  грами,  а  гас  —
по  1/4—1/8  літра  і  що  кілька  хат  користується  однією  запаль¬
ничкою»  29.
 Отже,  тягар  непосильних  для  трудящих  прямих  і  посередніх
податків,  що  надзвичайно  збільшився  під  час  економічної  кризи,
разом  з  рентою,  лихварським  процентом  та  гнітом  капіталістич¬
них  монополій,  був  однією  з  головних  причин  зубожіння  й  розо¬
рення  селянських  мас.  Водночас  важкий  гніт  податкової  системи,
що  на  Західній  Україні  мала  чимало  рис  середньовіччя  і  коло¬
ніалізму,  став  великою  перешкодою  для  розвитку  продуктивних
сил  сільського  господарства.  Адже  сплачування  численних  по¬
датків  вилучало  з  процесу  відтворення  грошові  доходи  дрібних
власників.  Основна  маса  селян  була  неспроможна  прокорми-
тися  з  своїх  господарств,  а  тому  вкрай  низьким  був  життєвий
рівень  трудівників  села.
 Експлуатація  селян  банками
та  лихварями
 Зубожіння  селян  посилювала  експлуатація  їх  банківськими
і  торгово-лихварським  капіталом.
 Проникнення  банківського  капіталу  в  сільське  господарство
та  підпорядкування  його  виробництва  й  обміну  інтересам  на¬
живи  капіталістичних  банків  здійснювались  головним  чином
шляхом  розподілу  сільськогосподарського  кредиту.  Кредитуван¬
ням  сільського  господарства  в  Польщі  займались  не  тільки:
державні,  а  й  приватні  банки,  які  здебільшого  були  філіалами
іноземних  банків,  розподілювачами  іноземних  та  урядових  кре¬
дитів.  Для  капіталістичної  Польщі,  з  її  бідним  банківським
 28 	Польские  крестьяне  о  своей  жизни.  М.,  1936,  с.  246.
 29 	Там  же,  с.  102.
 142

капіталом  і  обмеженим  грошовим  ринком,  був  характерним
відносно  сильний  розвиток  державних  банків.  Власні  капітали
польських  державних  банків  у  1937  р.  у  2,5  раза  перевищували
капітали  приватних  банків,  причому  збільшувалась  й  їхня  роль
у  кредитуванні  всіх  галузей  економіки  країни.  Питома  вага  дер¬
жавних  банків  у  кредитуванні  народного  господарства  піднялась
з  37%  У  1928  р.  до  46%  у  1937  р.30  Зростання  економічного
значення  державних  банків  зумовлювалось  розвитком  державно-
монополістичного  капіталізму  в  Польщі.
 У  фінансуванні  сільського  господарства  провідна  роль  нале¬
жала  Державному  сільськогосподарському  банку.  Хоч  фор¬
мально  цей  банк  повинен  був  кредитувати  дрібних  і  середніх
землеробів,  проте  левову  пайку  його  кредитів  одержували  помі¬
щицькі  господарства.  Останні,  крім  того,  фінансувались  Дер¬
жавним  банком  крайового  господарства,  Польським  емісійним
банком,  кредитними  поміщицькими  товариствами  та  приватни¬
ми  банками.
 Фінансуючи  заходи  аграрної  реформи,  відбудову  сільського
господарства  та  його  інтенсифікацію,  Сільськогосподарський
банк  своєю  кредитною  політикою  сприяв  зміцненню  заможного
селянства,  здатного  використовувати  техніку  й  забезпечувати
зростання  продуктивності  праці  в  сільському  господарстві.  Ця
його  діяльність  найбільш  повно  проявилася  в  другій  половині
20-х  років,  коли  уряд  Пілсудського  різко  збільшив  фінансово-
економічну  допомогу  куркульству  та  поміщикам.  З  1  липня
1926  р.  і  по  1  лютого  1928  р.  основний  капітал  сільськогосподар¬
ського  банку  зріс  з  13  380  тис.  до  75  млн.  зл.  Видача  довгостро¬
кових  кредитів  банком  за  цей  час  збільшилась  з  628  тис.  до
46  469  тис.  зл.,  а  короткострокових  —  з  45  168  тис.  до
127  747  тис  зл.  Розподілені  банком  позики  з  урядових  фондів
зросли  відповідно  з  34  999  тис.  до  93  056  тис.  зл.31
 Для  розвитку  капіталістичного  сільського  господарства  За¬
хідної  України  сільськогосподарський  банк  до  1  жовтня  1933  р.
асигнував  150,8  млн.  зл.  усіх  видів  позичок,  що  становили  15,6%
всіх  кредитів  банку,  в  тому  числі  —  24,9  млн.  зл.  довгостроко¬
вого  і  39  млн.  зл.  короткострокового  кредиту,  а  також
 86,9 	млн.  зл.  позик  розподілено  банком  з  урядових  фондів  32.
 На  купівлю  землі,  сплату  обтяжливих  боргів  і  раціоналіза¬
цію  господарства  банк  видав  21  млн.  зл.  довгострокових  позик
у  заставних  паперах.  Ці  кредити,  відпущені  під  іпотечне  зобо-
 31  Гольдштейн  И.  Аграрные  отношения  в  бывшей  Польше,  с.  216.
 31 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  243,  арк.  6—7.
 32 	Там  же,  спр.  432,  арк.  3.
 і
 143

в’язання  при  відносно  невисокій  процентній  ставці  (7%  річних),
потрапляли,  як  показано  вище,  здебільшого  до  куркулів  і  помі¬
щиків.  За  визнанням  правління  банку,  «широкі  маси  землеробів,
що  мають  дуже  малі  ділянки,  цілком  позбавлені  можливості
користуватись  довгостроковим  іпотечним  кредитом»  33.
 Сільськогосподарський  банк  кредитував  також  меліоративні
роботи.  Для  цієї  мети  він  відпускав  створеним  за  посередни¬
цтвом  селянського  банку  «водним  спілкам»,  які  укладали  угоди
 з 	меліораційними  підприємствами,  під  іпотечне  зобов’язання
довгострокові  кредити  в  меліораційних  облігаціях  в  4,5%  річ¬
них.  До  початку  1935  р.  на  меліорацію  в  Західній  Україні  банк
асигнував  3802  тис.  зл.  довгострокового  кредиту,  питома  вага
якого  становила  тільки  3,4%  довгострокових  меліораційних  по¬
зик,  виданих  банком  в  облігаціях  для  меліорації  в  усій  Польщі.
І  хоч  великі  площі  на  Західній  Україні  потребували  осушення
й  дренажу,  від  чого  значною  мірою  залежала  врожайність  по¬
лів  і  лук,  все  ж  польський  уряд  в  фінансуванні  меліорацій  на¬
давав  рішучу  перевагу  центральним  і  західним  воєводствам.
 Незначними  були  й  меліораційні  позики,  розподілені  банком
 з 	так  званого  оборотного  фонду  аграрної  реформи  міністерства
землеробства.  До  1935  р.  банк  відпустив  з  цього  фонду  на  зем¬
леробські  меліорації  в  Західній  Україні  лише  589  тис.  зл.,  або
3,3%  кредиту,  виданого  на  цю  мету  для  всієї  країни34.
 У  Галичині  меліорацію  проводило  акціонерне  товариство
«Малопольські  заклади  меліораційні  і  технічні»  35,  що  було  фі¬
лією  Крайового  товариства  меліораційного.  Селяни  перерахо¬
вували  товариству  банківські  гроші,  зобов’язуючись  сплатити
банкові  борг  і  проценти  протягом  кількох  років.  Одержуючи
банківську  готівку,  товариство  не  несло  жодного  риску,  оскільки
не  було  контролю  й  нагляду  за  його  діяльністю  з  боку  банку.
Меліораційне  товариство  виконувало  замовлення  абияк,  лише
вимагаючи  гроші  від  селянських  спілок.  У  результаті  —  іригації
нерідко  зовсім  не  працювали,  а  осушені  луки  «часто  повністю
перетворювались  у  непридатні  землі»  36.
 У  великих  розмірах  банк  проводив  короткострокові  кредитні
операції.  Короткострокові  та  середньострокові  позики  він  від¬
пускав  переважно  кредитній  кооперації,  комунальним  касам
і  приватним  банкам,  які  під  вищі  проценти  видавали  їх  селянам,
а  прибутки  ділили  з  сільськогосподарським  банком.
 33 	ТеппепЬаиш  Н.  Бігикіига  Броіесгпа  доБросІагБІша  polskiego,  ї.  2.
А^агзгач^а,  1935,  б.  392.
 34 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  654,  арк.  8,  11.
 35 	Там  же,  спр.  96,  арк.  3.
 36 	І  g  п  а  г  Б.  К^еБІіа  гоїпа  Роібсє  карііаІІБІусгпеі,  б.  103.
 144

Значну  частину  кредитів  банк  видавав  кредитній  кооперації.
В  1929  р.  питома  вага  кооперації  в  короткострокових  операціях
сільськогосподарського  банку  в  Східній  Галичині  становила
37,2%,  а  па  Волині  —  42,8%37.  Під  час  економічної  кризи  банк
скоротив  кооперації  короткострокові  кредитні  операції  та  збіль¬
шив  кредитування  індивідуальних  клієнтів.  У  зв’язку  з  цим
частка  короткострокових  кредитів  банку  кредитній  кооперації
Волині  в  1934  р.  знизилась  до  34,3%,  Східної  Галичини  —  до
30,8%.  Навпаки,  частка  індивідуальних  і  групових  короткостро¬
кових  кредитів  банку  для  сільських  господарств  Волині  підня¬
лась  з  26,4%  в  1929  р.  до  45%  в  1934  р.,  у  Східній  Галичині  —
відповідно  з  5  до  29,3%38.  Індивідуальну  та  групову  клієнтуру
банку  становили  переважно  заможні  прошарки  села,  які  одер¬
жували  кредити  на  виробничі  потреби.  Серед  цієї  категорії  клі¬
єнтів  дрібні  та  середні  селяни  були  рідким  винятком.
 Посередником  у  розподілі  кредитів  сільськогосподарського
банку  між  селянами  були  й  комунальні  банки  та  каси.  їхня  пи¬
тома  вага  в  короткострокових  кредитних  операціях  Луцького
та  Львівського  відділів  сільськогосподарського  банку  на  1  січня
1935  р.  становила  16,8%39.  Банківські  кредити  комунальні  каси
відпускали  землеробам  при  ставці  12—13%  річних  виключно
на  виробничі  потреби.  Саме  тому  вони  потрапляли  здебільшого
до  буржуазних  елементів  села.  На  Волині,  наприклад,  у  1929  р.
позичками  гмінних  кас  користувалися  тільки  біля  18  тис.  зем¬
леробів,  причому  46%  кредитованих  господарств  мали  більше
5  га  землі  кожне40.  Гмінні  ощадно-позичкові  каси  видавали
й  товарні  кредити  в  штучних  добривах,  які  поставлялись  сіль¬
ськогосподарським  банком  великим  господарствам.
 Заможним  селянам  дісталась  і  переважна  частка  позик  зі
спеціальних  урядових  фондів.  До  1935  р.  сільськогосподарський
банк'  розподілив  у  Західній  Україні  80  274  тис.  зл.  кредитів,
виділених  урядом  на  аграрну  реформу,  відбудову  та  розвиток
сільського  господарства.  З  цієї  суми  тільки  польські  осадники
одержали  понад  46  млн.  зл.  кредиту41.
 Поміщики  й  куркулі  одержували  кредити,  як  правило,  без¬
посередньо  від  сільськогосподарського  банку,  тому  вони  обходи¬
лись  їм  набагато  дешевше,  ніж  трудящим  селянам,  які  змушені
були  сплачувати  проценти  не  тільки  банку,  а  й  посередникам.
Починаючи  з  1928/29  р.,  у  державному  бюджеті  виділялись  спе¬
 37 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  243,  арк.  111.
 38 	Там  же,  спр.  654,  арк.  7.
 39 	Там  же.
 40 	Рі§с  Ш  па  іїопсіе  gospodaгczym  (1926—1931),  і:.  1,  б.  689—690.
 41 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  654,  арк.  11.
 Ю  1266-7
 145

ціальні  дотації  сільськогосподарському  банку  з  метою  зниження
процентних  ставок  для  «клієнтів  особливої  категорії»,  в  яку
потрапляли  здебільшого  осадники,  куркулі  й  поміщики,  хоч
формально  дотації  відпускались  «для  полегшення  тягару  про¬
центів  найбільш  фінансово  слабких  боржників»  42.
 Доступ  трудящих  до  порівняно  дешевого  банківського  кре¬
диту  був  вкрай  обмеженим.  Нужда  та  безвихідне  становище
змушували  бідноту  користуватися  дорогими  позичками  у  лихва¬
рів.  Лихварська  експлуатація  селян  була  найбільш  поширеною
серед  тих  прошарків  села,  що  не  мали  змоги  користуватися  ор¬
ганізованим  капіталістичним  кредитом.
 У  цьому  плані  не  позбавлені  інтересу  відомості  обстеження
селян  Волині  та  Західної  Білорусії,  проведеного  за  допомогою
анкетування  в  1927—1928  pp.  з  метою  встановлення  ступеня
експлуатації  селян  банківським  і  лихварським  капіталом.  Ці
дані  свідчать,  що  питома  вага  банків  у  кредитуванні  багатозе¬
мельних  селян  (10—50  га)  становила  81%,  середньоземельних
(5—10  га)—73%.  Серед  цих  груп  кредитованих  налічувалося
60%  осадників.  Доля  приватних  кредитів  тут  була  набагато
менша,  ніж  у  дрібних  виробників.  У  взаєминах  куркуля  та  лих¬
варя  (у  тих  нечисленних  випадках,  коли  сільський  багач  сам
не  був  лихварем)  видно,  що  лихварський  капітал  як  нижча
й  гірша  форма  капіталу  сковував  розвиток  капіталізму  на  селі.
 Що  стосується  бідняків  з  площею  до  5  га,  то  у  них  доля
лихварського  кредиту  становила  58%,  причому  дві  третини  його
пішло  на  споживче  призначення  43.  Звідси  неважко  встановити,
що  об’єктом  лихварської  експлуатації  була  бідніша  частина
села.
 Лихварський  капітал,  підпорядковуючи  собі  працю  трудящих
селян,  привласнював  не  тільки  додатковий,  а  й  частину  необ¬
хідного  продукту  незаможних  боржників.  За  даними  згаданого
анкетування,  у  східних  воєводствах  сума  позичок  з  усіх  джерел
кредиту  на  гектар  площі  в  групі  господарств  до  5  га  дорівню¬
вала  62%  їхнього  валового  річного  доходу  з  тієї  ж  площі.  У  гру¬
пі  господарств  від  5  до  10  га  —  49,9%,  в  групі  10—15  га  —  30,8,
в  групі  15—50  га  —  ЗО,5%44.  В  різних  повітах  питома  вага  ка¬
піталістичних  і  лихварських  форм  кредиту  могла  бути  вищою
або  нижчою,  але  зв’язок  між  економічним  становищем  креди¬
тованого  та  часткою  лихварів  у  його  продукції'всюди  мав  ана¬
логічний  характер.
 42 	Гольдштейн  И.  Аграрные  отношения  в  бывшей  Польше,  с.  224.
 43Sobieranska  L.  Stosunki  kredytowe  wsrod  drobnej  wlasnosci  rolnej
 w  wojewodztwach  wschodnich  w  latach  1927—1928.  Warszawa,  1931,  s.  73,  78.
 44 	Там  же,  с.  79.
 146

Основною  формою  лихварської  експлуатації  селян  був  про¬
цент.  Для  лихварського  кредиту  характерна  надзвичайно  велика
строкатість  процентних  ставок.  За  даними  сільськогосподар¬
ського  товариства  Східної  Малопольщі,  середні  процентні  став¬
ки  від  лихварських  позичок  у  1927  р.  в  9  повітах  становили
36%  річних,  у  12  повітах  —  48,  у  10  повітах  —  60,  у  19  пові¬
тах—  72,  у  12  повітах  —  84,  у  трьох  повітах  —  96  і  в  одному
повіті—  100%45.  Рівень  ставки  залежав  передусім  від  економіч¬
ного  становища  кредитованого.  Чим  бідніший  селянин,  тим
дрібніші  його  позички,  тим  більший  процент  змушений  був  ви¬
плачувати  він  лихварю.  Строкатість  рівнів  процентних  ставок
була  зумовлена  й  особливістю  лихварства,  бо  панування  ниж¬
чих  і  гірших  форм  кредиту  передбачає  монополію  лихваря,
відсутність  переливу  капіталів  з  одного  району  в  інший,  ізоля¬
цію  трудящих  селян  від  грошового  ринку  країни,  кабальну
залежність  кредитованого  від  кредитора.  Всі  ці  моменти  впли¬
вали  на  процентну  ставку  залежно  від  хмісцевих  умов  і  еконо¬
мічного  становища  позичальника.
 Використовуючи  нужду  трудового  селянства,  поміщики,  кур*
кулі  й  торговці  обплутували  його  тенетами  лихварства  та  ка¬
бали.  «Малопольща...—  писав  упорядник  анкетного  обстеження:
лихварства  на  селі  в  1927  р.,—  є  місцевістю  прямо  нечуваної
лихви  у  вигляді  найрізноманітніших  додаткових  оплат,  товар¬
ного  кредиту  та  інших  форм  визиску,  під  тягарем  якого  бук¬
вально  стогне  все  сільське  населення  цього  краю»  46.
 Натуральні  позички  незаможні  селяни  найчастіше  брали
в  лихварів  зерном  і  картоплею  навесні  для  посіву  та  харчуван¬
ня,  а  борг  зобов’язувались  повернути  восени,  з  нового  врожаю-
разом  із  процентами,  які  були  особливо  великі  та  в  більшості
випадків  набагато  перевищували  розмір  самого  боргу.  За  цент¬
нер  позиченого  зерна  в  1927  р.  селяни  повернули  лихварям  у  се¬
ми  повітах  Східної  Галичини  1,5  ц,  в  36  повітах  —  2,  в  п’яти
повітах  —  2,5,  а  в  п’яти  інших  —  3  ц.  Отже,  середня  норма  лих¬
ви  натурою  коливалась  тут  від  100  до  400%  річних47.  У  Сокаль-
ському  повіті,  наприклад,  четверта  частина  малоземельних  гос¬
подарств  навесні  того  ж  року  брала  позички  житом,  пшеницею
та  картоплею,  а  повернула  їх  лихварям  до  1  вересня  у  подвій¬
ному  розмірі48.  У  Рогатинському  повіті  за  хлібні  позички,  ви¬
 45 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  72,  арк.  ЗО.
 46 	Lichwa  na  wsi.  Lwow—Krakow—Warszawa—Wilno—Katowice—Torun,
 1927, 	s.  26.
 47 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  9,  спр.  72,  арк.  31.
 48 	Lichwa  na  wsi,  s.  56.
 10*
 147

дані  селянам  перед  жнивами  в  1933  р.,  лихварі  брали  восени  за
центнер  жита  2  ц  з  грошовою  доплатою  25  зл.49
 Лихварський  кредит  на  хліб  був  одним  із  найбільш  пошире¬
них  і  найтяжчих.  Щоб  вкрай  пограбувати  жертву—а  це  була
завітна  мрія  усіх  лихварів,—  вони,  як  правило,  давали  позички
незаможним  селянам  напереднівку  в  рахунок  осінньої  купівлі
хліба,  коли  боржник  за  безцінок  збував  хліб  з  нового  врожаю.
Продажа  врожаю  в  таких  випадках  нерідко  проводилась  на
стеблі.  Так,  під  час  анкетного  обстеження  в  Заліщицькому  по¬
віті  були  виявлені  випадки,  коли  селяни  збували  в  такий  спосіб
хліб  на  35%  дешевше,  ніж  він  коштував  після  жнив.  У  деяких
селах  Підгаецького  та  Бучацького  повітів  купці  давали  селянам
за  зерно  на  стеблі  50%  його  ціни.  Такого  роду  лихва  була  особ¬
ливо  поширена  на  Волині50.
 Однією  з  поширених  форм  лихви  на  Західній  Україні  були
позички  лихварів  під  заставу  землі.  Кредити  під  заставу  полів
і  луків  здебільшого  видавали  бідним  селянам  куркулі,  для  яких
лихва  в  даному  випадку  була  важливим  засобом  капіталістич¬
ної  мобілізації  селянських  земель.  За  невеликі  позички  лихварі
користувались  землею  боржників  до  того  часу,  поки  ті  не  спла¬
тять  боргу,  а  часто  через  суд  одержували  частину  або  всю  зем¬
лю  неплатоспроможних  селян.  У  Східній  Галичині  було  прийня¬
то  здебільшого  віддавати  в  заставу  за  позичку  в  50—100  зл.
0,5—1  га  орної  землі,  а  сінокосу  —  у  2  рази  більше51.
 Куркульство  широко  використовувало  в  ряді  повітів  і  таку
форму  лихви,  як  кредитування  трудящих  селян  під  багаторічну
оренду  їхньої  землі.  В  Тлумацькому  повіті,  наприклад,  застави
землі  лихварям  не  практикувались,  натомість  селяни  за  про¬
центи  здавали  в  оренду  землю  куркулям  на  два-три  роки.  Коо¬
перативна  каса  в  селі  Перерові  Коломийського  повіту  повідом¬
ляла,  що  якщо  землероб  заборгується  на  сільськогосподарські
знаряддя,  посівний  матеріал  і  продовольчі  продукти,  а  в  касі  не
може  позичити  грошей,  то  змушений  на  кілька  років  здавати
в  оренду  частину  своєї  землі  за  дуже  низьку  плату.  Таких  ви¬
падків  в  окрузі  каси  налічувалося  до  5052.  Подібне  орендування
землі  мало  типово  кабальні  риси  та  служило  для  куркульських
елементів  одним  з  каналів  мобілізації  землі  для  збільшення
свого  товарного  виробництва.
 У  західноукраїнському  селі  значне  поширення  мала  відро¬
біткова  лихва,  яку  практикували  великі  господарства.  При  від-
 49 	ДАІФО,  ф.  92,  оп.  1,  спр.  182,  арк.  126.
 50 	Ьісі^а  па  \убі,  б.  59,  67,  77,  81.
 51 	Там  же,  с.  37.
 52 	Там  же,  с.  81—82.
 148

робітках  за  борг  або  за  проценти  на  борг,  як  вказував
В.  І.  Ленін,  «особливо  виразно  виступає  риса,  властива  відро¬
бітковій  системі  взагалі,  а  саме  кабальний,  лихварський  харак¬
тер  такого  наймання  на  роботу»53.
 За  лихварські  позички  куркулі  й  поміщики  втридешева  ку¬
пували  працю  придавленого  нуждою  трудового  селянства.  Ан¬
кетним  обстеженням  1927  р.  в  Золочівському  повіті,  наприклад,
виявлено  випадки,  коли  за  процент  на  позичку  300  зл.,  видану
строком  на  один—три  місяці,  селяни  відробляли  в  гарячу  пору
 24 	світлові  людино-дні.  У  Луцькому  повіті  за  борг  у  50  зл.,
виданих  на  три  місяці,  лихварі  вимагали  як  процент  п’ять  днів
роботи  у  жнива,  що  в  переводі  на  грошову  оплату  становило
13—16%  місячних54.  Отже,  умови  лихви  при  відробітках  були
для  боржників  важчими,  ніж  при  інших  формах  лихварства.
 Лихварство  приносило  великі  прибутки,  тому  ним  займалися
не  тільки  торговці,  а  й  власне  селянська  буржуазія,  яка  пускала
в  лихварські  операції  все  більшу  частку  власних  коштів  і  кре¬
дитів,  одержуваних  у  різних  кредитних  установах.  У  східних
воєводствах,  наприклад,  за  даними  анкетного  обстеження  1927—
1928  рр.,  54,8%  загальної  суми  лихварських  позичок  кредитовані
одержали  від  куркулів,  26,6%  —  від  торговців  єврейської  націо¬
нальності,  18,6%—від  церковників,  торговців-християн  та  ін¬
ших  кредиторів  55.
 Світова  економічна  криза  набагато  збільшила  ступінь  лих¬
варської  експлуатації  трудящих  селян.  Виступаючи  на  нараді
воєвод  Східної  Галичини  в  Станіславі  25  травня  1932  р.,  депу¬
тат  польського  сейму  В.  Нєдзвєцький  констатував:  «Приватні
власники  незначних  капіталів  створили  собі  рентабельні  джере¬
ла  доходів,  одержуючи  від  2  до  5%  в  місяць,  і  живуть  за  ра¬
хунок  основних  і  оборотних  капіталів  селян.  Крім  процентів
готівкою,  дрібні  капіталісти  беруть  і  оплату  натурою,  вимагаю¬
чи  іпотечних  зобов’язань  і  т.  д.  Проценти  та  різні  видатки  часто
становлять  100  й  більше  процентів  у  відношенні  до  позиченого
капіталу»  56.
 Під  час  кризи  куркулі  за  рахунок  лихварських  операцій
з  надлишком  покривали  зменшення  у  порівнянні  з  попередніми
роками  доходів  від  зернового,  тваринницького  господарства.
Найбільшу  наживу  приносив  лихварям  продаж  з  молотка  гос¬
подарства  їхньої  жертви.  На  Волині,  наприклад,  тільки  з  се¬
 53 	Ленін  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  3,  с.  184.
 54 	Ьісіша  па  чубі,  б.  33—34.
 55 	5оЬіегагізка  2.  Біовипкі  кгес1уіо\Уе  \vsrod  dгobnej  \vlasnosci  гої-
пе]...  б.  55—56.  *
 56 	ДАІФО,  ф.  92,  оп.  1,  спр.  5,  арк.  8.
 149

редини  листопада  1932  р.  і  пд  31  січня  1933  р.  арбітражні  комі¬
сії  змушені  були  затримати  від  примусового  продажу  майна
372  боржників.  І  серед  кредиторів  цих  жертв  лихварського  ка¬
піталу  27,5%  становили  багаті  селяни57.
 На  Західній  Україні  віддача  грошей  в  лихву  часто  служила
куркулям  найдешевшим  способом  присвоєння  землі  трудящих
селян.  Грабіж  лихварями  землі  й  худоби  у  бідняків  та  середня¬
ків,  здійснюваний  шляшт  накладання  заставного  «арешту»,
а  потім  і  часткового  або  повного  їх  відчуження,—  явище,  харак¬
терне  капіталістичному  перетворенню  відносин  власності  на
селі.  З  одного  боку,  лихварство  певною  мірою  посилювало  кла¬
сову  диференціацію  селян,  експропріацію  найбільш  малосильних
господарств  і  перехід  їх  землі  до  рук  заможної  верхівки  села,
а  з  другого  —  відривало  від  виробництва  значні  засоби,  галь¬
муючи  тим  самим  капіталістичну  еволюцію  сільського  господар¬
ства,  консервуючи  пережиточні  форми  виробничих  відносин  на
селі.
 При  відносно  розвиненій  системі  капіталістичного  кредиту
великі  масштаби  лихварства  й  кабали  свідчили  про  зростаюче
загнивання  та  паразитизм  монополістичного  капіталізму.  Саме
цим  можна  пояснити  той  факт,  що  банки  та  інші  капіталістичні
кредитні  установи  досить  щедро  кредитували  лихварські  опера¬
ції  селянської  буржуазії,  яка  була  їхнім  контрагентом  на  селі.
Оскільки  фінансовий  капітал  в  даному  випадку  грабував  тру¬
дове  селянство  за  допомогою  куркульства,  то  і  останньому  пе¬
репадала  певна  пайка  награбованого.
 Заборгованість  селянських  господарств.
 Конверсія  боргів
 У  результаті  післявоєнної  відбудови  сільського  господарства,
росту  податків  та  поборів  і  фінансової  й  аграрної  політики  поль¬
ського  уряду  на  Західній  Україні  заборгованість  селянських
господарств  зростала.  Борги  селян  набагато  збільшились  під
впливом  сільськогосподарської  кризи,  яка  привела  до  посилення
класової  експлуатації  буржуазією  трудівників  землі.  За  даними
Пулавського  сільськогосподарського  інституту,  середня  забор¬
гованість  на  гектар  площі  селян  всієї  країни  зросла  з  155  зл.
у  1926  р.  до  211  зл.  у  1927  р,  283  зл.  —  у  1928  р,  342  зл.—
 57 	ДАІФО,  ф.  92,  оп.  1,  спр.  126,  арк.  5,  8.
 150

у  1929  p.,  364  зл.  —  у  1930  p.,  411  зл.  —  у  1931  р.58  У  той  же  час
чистий  річний  доход  селян  з  ‘гектара  пересічно  становив
у  1926/27  р.  154  зл.,  у  1927/28  p.—210,  у  1928/29  p.—149,
у  1930  р.—  104,  у  1931  р.—  21  зл.  Сільському  господареві,  що
разом  із  сім’єю  працював  у  власному  господарстві,  припадало
чистого  доходу  за  день  праці  в  1927/28  р.  3,15  зл.,  у  1929/30  р.—
1,57,  у  1930  р.—  0,12  зл.,  а  в  1931.р.  селянин  не  тільки  не  одер¬
жував  прибутку,  а  й  доплачував  39  гр.  за  день  праці  на  клап¬
тику  землі59.
 Важкий  тягар  боргів  найбільше  лягав  на  плечі  дрібних  се¬
лян.  Як  свідчать  дані  того  ж  інституту,  на  1  липня  1931  р.  у  кур¬
кульських  господарствах  на  гектар  земельної  площі  боргів  при¬
падало  у  південних  воєводствах  на  18%,  а  в  східних  —  у  2  рази
менше,  ніж  у  бідняків  60.  Якщо  куркульські  господарства  за  до¬
помогою  урядових  субсидій  та  лихварських  операцій  навіть
в  умовах  кризи  забезпечували  собі  значні  прибутки,  то  бідняки
та  незаможні  середняки  терпіли  збитки,  а  непосильні  податки
й  борги  прискорювали  процес  їхнього  розорення  й  експро¬
пріації.
 Нещадно  стягалися  з  селян  недоїмки  по  державних  подат¬
ках.  Наприклад,  у  Волинському  воєводстві  тільки  в  другій  поло¬
вині  1932  р.  примусово  стягнено  у  1873  платників  7670  тис.  зл.
боргу  по  всіх  видах  державних  податків,  а  в  415  господарствах
майно  було  продане  з  молотка61.  На  території  Тернопільського
та  Станіславського  еоєводств  1933  р.  проведено  2085  ліцита-
цій  —  продажів  майна  з  аукціону  та  стягнено  через  суд  у  2128
платників  податкової  заборгованості  на  суму  8457  тис.  зл.62
 Не  менш  жорстоко  з  селян  здирали  борги  банки  та  лихварі.
В  роки  кризи,  наприклад,  у  Долинському  повіті  перед  загрозою
продажу  з  молотка  знаходилось  40%  селянських  господарств63.
Лише  в  Снятинському  повіті  в  1931  р.  до  суду  поступило  2157
скарг  кредиторів  на  боржників,  і  за  його  рішенням  було  прове¬
дено  1350  примусових  розпродажів  майна  за  борг.  Судові  екзе¬
куції,  повідомляв  староста  цього  повіту,  закінчувалися  звичайно
ліцитацією  господарств  і  викупом  їх  майна  лихварями  по  цінах,
нижчих  за  ринкові64.  З  селян  стягались  і  так  звані  екзекуційні
витрати,  які  нерідко  перевищували  суми  невеликих  боргів.
 58 	Польская  деревня  во  время  кризиса,  с.  32.
 59 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  610,  арк.  109.
 60 	Zadluzenie  drobnych  gospodarstw  na  dzieri  1  lipca  1931  roku.  Warsza¬
wa,  1932,  s.  24.
 61 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  6,  cnp.  577,  арк.  165,  173—174.
 62 	Там  же,  спр.  580,  арк.  65.
 63 	Там  же,  ф.  92,  on.  1,  спр.  125,  арк.  40.
 64 	Там  же,  ф.  1,  on.  1,  спр.  792,  арк.  20.
 151

Трудящим  дошкуляли  численні  грошові  штрафи,  які  стяга¬
лись  адміністративними  властями  за  найменші  «провини».
Штрафи  також  були  одним  зі  засобів  захисту  маєтків  великих
землевласників  і  репресій  панських  властей  проти  учасників
аграрного  руху.  Села,  що  межували  з  поміщицькими  та  дер¬
жавними  лісами,  щорічно  сплачували  великі  суми  штрафів  за
дрова  та  хмиз  на  опалення,  за  траву  та  пашу,  за  збирання
грибів  і  жолудів  у  панських  лісах.  Багато  селян  каралось  за
це  навіть  тюремним  ув’язненням.  Так,  у  селі  Старі  Кути  Косів-
ського  повіту  за  збирання  хмизу  400  селянам  присуджено  по  сім
днів  арешту.  А  в  селі  Довгоносів  Ковельського  повіту  староста
оштрафував  за  порубку  панського  лісу  78  селян  більш  як  на
 13 	тис.  зл.65
 Податки,  борги  і  штрафи  перетворились  у  знаряддя  відкри¬
того  грабунку  трудящих.  На  кожному  кроці  селянина  переслі¬
дували  податкові  та  судові  чиновники.  «Якщо  спостерігаєш  село
зараз,—  доповідав  8  січня  1932  р.  станіславський  воєвода  до
Варшави,—  то  бачиш  різного  роду  екзекуторів  (кожна  з  властей
посилає  свого),  які  увиваються  по  селу  з  метою  стягнення  по¬
датків  —  державних,  самоврядувальних,  страхових,  до  каси  хво¬
рих,  шкільних  і  адміністративних  штрафів,  боргів  сільськогос¬
подарського  банку  і  судових  екзекуцій»  66.  Про  це  ж  повідомляв
 25 	лютого  1932  р.  і  львівський  воєвода:  «Останнім  часом  все
частіші  випадки  скарг  населення  на  нещадний  спосіб  проведен¬
ня  екзекуцій  органами  самоврядування  і  загальною  адміністра¬
цією,  які  всупереч  існуючим  правилам...  забирають  у  землеробів
живий  і  мертвий  інвентар,  необхідний  для  правильного  ведення
господарства.  Такого  роду  нещадна  екзекуція  викликає  най¬
частіше  марнування  маєтку  платників  податку...  що  тягне  за
собою  постійне  зменшення  надходжень  з  державних  і  комуналь¬
них  податків,  а  в  зв’язку  з  цим  —  все  більше  зубожіння  насе¬
лення»  67.
 Неспроможність  маси  платників  податків  і  боргів,  зростаю¬
чий  селянський  рух  примусили  уряд  шукати  виходу  з  загрози
фінансової  катастрофи  в  сільському  господарстві.  Протягом
1932—1933  рр.  було  видано  понад  ЗО  урядових  законів,  поста¬
нов  і  розпоряджень,  які  встановлювали  термін  погашення  об¬
тяжливих  боргів  по  короткострокових  капіталістичних  і  лих¬
варських  кредитах  до  семи  років  зі  зниженням  ставки  до  4,5%
річних,  а  також  порядок  проведення  конверсійних  операцій.
 65 	«Наша  правда»,  1931,  №  7—8,  с.  6.
 66 	ДАІФО,  ф.  1,  оп.  1,  спр.  792,  арк.  22.
 67 	Там  же,  ф.  2,  оп.  6,  спр.  556,  арк.  16.
 152

Погашення  боргів  приватним  кредиторам  по  сімейних  поділах
селянських  господарств  розстрочувалося  на  12  років68.
 Консолідація  сільськогосподарського  кредиту  мала  на  меті,
звичайно,  не  полегшення  становища  трудового  селянства,  як  це
намагалися  показати  «санаційний»  уряд  і  буржуазна  преса,
а  захист  інтересів  банківського  й  торгово-лихварського  капіта¬
лу.  Видані  урядом  конверсійні  закони  були  розраховані  в  першу
чергу  на  те,  щоб  шляхом  деяких  поступок  боржникам  забезпе¬
чити  сплату  в  розстрочку  банкам  та  лихварям  боргових  сум  та
процентів  і  водночас  оздоровити  фінансове  становище  поміщи¬
цьких  і  куркульських  господарств.
 Для  полегшення  укладення  конверсійних  договорів  між  ор¬
ганізованими  кредиторами  та  їхніми  боржниками  про  розстроч¬
ку  платежів  по  короткострокових  кредитах  уряд  створив  у
1933  р.  Акцептний  банк.  У  його  розпорядження  держава  виді¬
лила  75  млн.  зл.  для  надання  кредитів  і  фінансової  допомоги
державним  і  приватним  банкам,  комунальним  і  кооперативним
касам  на  покриття  часткових  збитків  внаслідок  зниження  про¬
центів  від  боргів  та  на  компенсацію  половини  втрат  у  їхньому
капіталі  після  укладення  угод  з  боржниками69.  Отже,  діяль¬
ність  Акцептного  банку  була  поставлена  на  службу  фінансового
капіталу,  а  також  поміщиків  та  куркулів,  які  користувалися
головним  чином  організованим  капіталістичним  кредитом.  Тіль¬
ки  у  Східній  Галичині  Акцептний  банк  до  ЗО  лютого  1935  р.
провів  конверсію  заборгованості  18  133  поміщицьких  і  куркуль¬
ських  господарств  кредитним  установам  на  суму  5,75  млн.  зл.70
 Урегулюванням  поміщицької  заборгованості  займались  і  ар¬
бітражні  комісії,  очолювані  воєводами.  За  допомогою  Акцепт¬
ного  банку  вони  списували  значну  частину  боргу  великих  зем¬
левласників  по  короткострокових  кредитах.  До  1  травня  1934  р.
воєводські  арбітражні  комісії  на  Західній  Україні  відстрочили
сплату  платежів  по  короткостроковій  заборгованості  2468  зем¬
левласникам  на  загальну  суму  8,3  млн.  зл.,  а  508  поміщикам
повністю  списали  понад  2  млн.  зл.  боргу71.
 Практично  конверсію  боргів  по  короткострокових  позичках
селян  у  приватних  кредиторів  здійснювали  спеціально  створені
для  цього  в  1932  р.  арбітражні  комісії  у  повітах.  За  даними
центрального  бюро  по  фінансово-земельних  справах  Польщі,
повітові  арбітражні  комісії 	на 	Західній 	Україні 	«урегулювали»
 до  1 	квітня  1934  р.  137  056 	справ 	по 	заборгованості 	селян 	лих¬
 68 	ДАІФО,  ф.  92,  оп.  1,  спр.  182,  арк.  64.
 69 	Там  же,  арк.  80—81.
 70 	Там  же,  спр.  294,  арк.  67.
 71 	Там  же,  спр.  197,  арк.  8.
 153

варям  на  загальну  суму  32  333  тис.  зл.  і  тимчасово  стримали
продаж  з  аукціону  майна  31  187  господарств72.
 Арбітражні  комісії  провели  конверсію  боргів  далеко  не  всіх
селянських  господарств,  незважаючи  на  масову  заборгованість
їх  у  приватних  кредиторів.  Наприклад,  у  Львівському  воєвод¬
стві  заборгованість  малоземельних  селян  в  організованому  кре¬
диті  становила  30%,  а  в  лихварському  —  70%.  У  Станіславсько-
му  воєводстві  приблизно  90%  господарств  мали  борги73,  але
конверсією  їх  через  посередництво  повітових  арбітражних  комі¬
сій  скористались  тільки  11,2%74.  Звітуючись  про  діяльність  ар¬
бітражних  комісій  повітів,  керівник  воєводського  бюро  у  фінан¬
сово-земельних  справах  Станіславського  воєводства  на  початку
 1933 	р.  констатував,  що  «суди  не  дуже  прихильно  відносяться
до  нових  постанов  і  швидше  беруть  під  захист  кредитора,  не
враховуючи  у  багатьох  випадках  думки  фінансово-земельного
бюро,  що,  зрозуміло,  мало  згубні  наслідки  для  місцевого  насе¬
лення»  75.
 Сама  операція  по  конверсії  боргів  була  зв’язана  для  селян
з  непосильними  видатками.  У  зв’язку  з  цим  староста  Долин-
ського  повіту  8  червня  1934  р.  повідомляв  воєводі:  «Малозе¬
мельний  селянин  перебуває  у  такому  катастрофічному  фінансо¬
вому  становищі,  що  неспроможний  зібрати  навіть  пару  злотих
для  сплати  прохання  до  арбітражної  комісії  і  тільки  з  моменту
одержання  ліцитаційного  повідомлення  з  труднощами  збирає
гроші  і  спішить  з  проханням  до  арбітражної  комісії,  через  що
наражається  на  дуже  великі  судові  затрати.  Доказом  цього
є  те,  що  тільки  14—15%  селян  тутешнього  повіту  використали
фінансово-земельні  закони...»76,  які  до  того  ж  менше  всього
торкнулись  заборгованості  селянських  господарств  державним
кредитним  установам  і  цілком  не  стосувалися  їх  податкових
недоїмок  та  процентів.
 Внаслідок  примусового  стягнення  кредиторами  боргів  і  част¬
кової  конверсії  їх  загальна  номінальна  заборгованість  селянства
після  1932  р.  стала  спадати.  Заборгованість  селян,  крім  осад¬
ників,  у  Галичині  загалом  зменшилась  у  1934  р.  порівняно
з  1931  р.  на  45%,  а  на  Волині  та  в  Західній  Білорусії  —  на
24,2  %77,  здебільшого  по  товарному  лихварському  кредиту.  Але
 72 	ДАІФО,  ф.  92,  on.  1,  спр.  197,  арк.  10.
 73 	Там 	же, 	спр. 	125, 	арк. 	68;  спр.  364,  арк.  3.
 74 	Там 	же, 	спр. 	288, 	арк. 	7.
 75 	Там 	же, 	спр. 	127, 	арк. 	17.
 76 	Там 	же, 	спр. 	125, 	арк. 	40.
 77 	Zadluzenie  drobnych  gospodarstw  na  dzien  1  lipca  1934  roku.  Warsza¬
wa,  1935,  s.  19.
 154

якщо  врахувати,  що  ціни  на  сільськогосподарські  продукти
в  1928—1934  рр.  знизилися  на  62,6%78,  то  це  означає,  що  реаль¬
ний  тягар  боргів,  незважаючи  на  абсолютне  їх  скорочення,  у  пе¬
ріод  кризи  набагато  збільшився.
 Під  тиском  селянської  боротьби,  захищаючи  інтереси  помі¬
щиків  і  сільських  багатіїв,  24  жовтня  1934  р.  уряд  видав  нову
постанову  про  конверсію  та  впорядкування  сільськогосподар¬
ських  боргів.  За  цією  постановою,  всі  банки  та  каси-кредитори
зобов’язувались  не  пізніше  як  до  кінця  1935  р.  через  Акцептний
банк  укласти  конверсійні  угоди  з  боржниками  по  організовано¬
му  короткостроковому  кредиту,  відстрочивши  сплату  боргів  на
 14 	років  і  знизивши  процентну  ставку  до  4,5%  річних79.  До
31  січня  1936  р.  Акцептний  банк  провів  у  Східній  Галичині  кон¬
версію  заборгованості  по  короткостроковому  кредиту  великих
господарств  500  банкам  і  касам  на  суму  6686,6  тис.  зл.80
У  1938  р.  уряд  списав  ще  25%  податкової  заборгованості  помі¬
щиків  81.
 У  центрі  уваги  правлячих  кіл  було  фінансове  оздоровлення
господарств  польських  осадників,  які  тільки  в  Східній  Галичині
в  середині  30-х  років  мали  27,1  млн.  зл.  боргу,  в  тому  числі
64,3%—Державному  сільськогосподарському  банку82.  Сплата
їхньої  заборгованості  по  довгострокових  іпотечних  кредитах
банку  була  відстрочена  на  55  років,  а  процентна  ставка  зниже¬
на  з  8—7,5  до  4,5%  річних.  До  початку  1936  р.  у  Східній  Гали¬
чині  було  списано  в  11  962  випадках  суму  боргу  в  10  542,5
тис.  зл.,  або  50%  позичок,  виданих  осадникам  на  купівлю  землі
з  оборотного  фонду  земельної  реформи.  Крім  того,  банк  конвер-
сував  967  осадникам  655  тис.  зл.  заборгованості  по  короткостро¬
кових  позичках  в  інших  кредитних  установах  і  перерахував  її
на  оборотний  фонд  земельної  реформи,  списавши  одночасно  50%
суми  цього  боргу83.
 Що  ж  стосується  заборгованості  бідняків,  і  середняків,  об¬
плутаних  перш  за  все  тенетами  боргової  кабали  лихварів,  то
за  розпорядженням  президента  Польщі  від  24  жовтня  1934  р.
пільги  встановлювалися  тільки  в  погашенні  тих  боргів  приват¬
ним  кредиторам,  що  виникли  до  1  липня  1932  р.  їх  сплата  була
розкладена  на  28  рівних  частин  і  проводилась  двічі  на  рік  при
 78 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  585,  арк.  50.
 79 	Там  же, 	ф. 	92,  оп.  1,  спр. 	182,  арк. 	163.
 80 	Там  же, 	спр.  499,  арк.  2.
 81 	І^паг 	Б. 	К\УЄБІіа  гоїпа 	\у  Роібсє 	карііаІІБІусгпеі,  б.  113.
 82 	ДАІФО, 	ф. 	1,  оп.  13,  спр. 	859,  арк. 	49—50.
 83 	Там  же, 	ф. 	92,  оп.  1,  спр. 	363,  арк. 	3.
 155

3%  річних84.  У  1935/36—1936/37  рр.  повітові  арбітражні  комісії
на  Західній  Україні  провели  конверсію  та  відстрочку  платежів
лихварям  по  заборгованості  71  173  селян  на  загальну  суму
27830,5  тис.  зл.85
 Погашення  цих  боргів  розпочалось  з  1  жовтня  1938  р.  а  про¬
центи  по  них  оплачувались  щорічно.  Однак  зубожілі  селяни
були  неспроможні  погасити  і  проценти  по  боргових  сумах,  а  то¬
му  стягувались  вони  часто  шляхом  аукціону  разом  зі  самим
боргом  86,  причому  екзекуційні  витрати  селян  нерідко  в  десять
і  більше  разів  перевищували  величину  процента  87.  Екзекутори
забирали  у  малосильних  боржників  останні  пожитки,  а  нерідко
за  безцінь  з  молотка  продавали  все  господарство.
 Загострення  класової  боротьби  на  селі,  неспроможність  не¬
заможного  селянства  сплачувати  борги  й  проценти,  нарешті,
загроза  втрати  податкових  надходжень  у  казну  від  маси  плат¬
ників,  господарства  яких  стояли  на  грані  примусового  прода-
жу,—  усе  це  примусило  уряд  піти  на  поступку  селянам  і  в  спра¬
ві  їхньої  податкової  заборгованості.  25  лютого  1936  р.  міністер¬
ство  фінансів  видало  постанову  про  погашення  дрібних  подат¬
кових  боргів,  що  виникли  до  1932  р.  включно.  Проте  і  з  цієї
постанови  найбільше  скористалися  куркульські  господарства,
які  мали  більше  боргу  по  податках,  ніж  бідняки  та  середняки.
Після  сплати  надбавки  зверх  400  зл.  їм  повністю  списувалась
вся  податкова  заборгованість,  що  виникла  в  перші  роки  еконо¬
мічної  кризи  88.
 Усі  борги  селян,  що  появилися  після  1932  р.,  стягувалися
з  усією  жорстокістю  норм  буржуазного  права  та  судово-фінан¬
сової  практики  в  Польщі.  Власне  це  й  було  основною  причиною
скорочення  номінальної  заборгованості  селянства  (табл.  26).
 Ця  таблиця  складена  за  даними  анкет  Пулавського  сільсько¬
господарського  інституту,  на  опрацюванні  яких  позначилась  тен¬
денція  буржуазних  економістів  применшувати  обтяження  борга¬
ми  селян  і  показати  «успіх»  виданих  урядом  законів  про  кон¬
версію  боргів.  Незважаючи  на  це,  відповіді  селян  в  анкетах
свідчать,  що  сплата  боргів  у  більшості  випадків  проходила  шля¬
хом  продажу  і  простої  передачі  кредиторам  землі,  худоби  та
інвентаря  малоімущих  боржників.
 Заборгованість  західноукраїнського  селянства,  судячи  за
даними  названого  інституту,  в  1931  —1938  рр.  номінально  ско¬
 84 	ДАІФО, 	ф.  1,  оп.  13, 	сир. 	292, 	арк. 	8.
 85 	Там 	же, 	спр.  360,  арк.  9, 	17.
 86 	Там 	же, 	ф.  92,  оп.  1, 	спр. 	196, 	арк. 	17.
 87 	Там 	же, 	ф.  92,  оп.  1, 	спр. 	499, 	арк. 	29,  46.
 8?  Там 	же, 	арк.  4.
 156

ротилась  у  різних  групах  господарств  на  38—83%.  Але  внаслі¬
док  спаду  цін  на  продукти  сільського  господарства  та  росту
податків  і  поборів  реальний  тягар  боргів  не  зменшився.
 У  зв’язку  зі  збільшенням  «ножиць  цін»  певне  скорочення  за¬
боргованості  не  піднесло  платоспроможності  не  тільки  селян¬
ської  бідноти,  а  й  більшості  середняків.  І  це  головне,  оскільки
для  селянина-товаровиробника  важливим  було  не  те,  наскільки
взагалі  зменшився  борг,  а  яку  частину  продукту  його  госпо¬
дарства  забирав  кредитор.  У  довоєнні  роки  більшість  незамож¬
них  селян  Західної  України  не  могла  покрити  боргів,  податків
і  поборів  за  рахунок  свого  господарства  та  терпіла  хронічний
голод  і  нужду.
 Таблиця  26
Динаміка  обтяження  боргами  гектара  площі
селянських  господарств  у  1931—1938  рр.*
 Групи
 господарств
 Роки
 Галичина
 Волинь  і  Західна
Білорусія
 злотих  |
 %
 злотих
 1  %
 До  5  га
 1931
 468
 100,0
 312
 100,0
 1934
 250
 53,4
 152
 48,7
 1938
 166
 35,5
 74
 23,7
 5—10  га
 1931
 387
 100,0
 180
 100,0
 1934
 240
 62,0
 103
 57,2
 1938
 240
 62,0
 83
 46,1
 10—20  га
 1931
 441
 100,0
 146
 100,0
 1934
 238
 54,0
 96
 65,7
 1938
 165
 37,4
 67
 45,9
 20—50  га
 1931
 427
 100,0
 112
 100,0
 1934
 173
 40,5
 91
 81,2
 1938
 71
 16,6
 66
 58,9
 *  Zadluzenie  drobnych  gospodarstw  па  dzien  1  lipca  1938  roku.  War¬
szawa,  1939,  s.  18—19.
 Велика  заборгованість  штучно  піднімала  за  рахунок  скоро¬
чення  особистого  споживання  товарність  дрібних  і  найдрібніших
господарств,  порушуючи  в  них  процес  відтворення  й  ще  більше
посилюючи  їхню  залежність  від  кредиторів.  Важкий  прес  подат¬
ків  і  боргів  все  сильніше  давив  на  трудяще  селянство,  спричи
няючи  розорення  малоімущих  платників.
 157

Західноукраїнське  село
під  гнітом  монополій
 Поміщицько-куркульська  експлуатація  західноукраїнських
селян  тісно  перепліталась  з  визиском  їх  іноземними  капіталі¬
стичними  монополіями,  які  прибрали  до  своїх  рук  провідні  га¬
лузі  промислового  виробництва:  наприкінці  20-х  років  вони
контролювали  93%  продукції  нафтодобувної  промисловості89,
близько  80  —  видобутку  газу  90  та  80%—деревообробної  про¬
мисловості  Галичини.  Вони  інвестували  в  цю  останню  галузь
«великі  суми  капіталу  тільки  для  експлуатації  лісу  на  екс¬
порт»91.  Так,  1935  р.  на  долю  Східної  Галичини  припадало
40%  виробництва  деревини  в  Польщі,  а  частка  її  в  експорті  бу¬
дівельного  лісу  всієї  країни  становила  47,4  %92.
 Іноземні  монополії  докладали  всіх  зусиль,  щоб  привласнити
якнайбільше  землі  та  підприємств  по  переробці  сировини.
З  цією  метою  вони  застосовували  різні  методи  —  купівлю
й  оренду,  організацію  «змішаних»  компаній  тощо.  Під  їхнім
контролем  опинилася  значна  частина  деревообробних  підпри¬
ємств  і  великі  ділянки  лісу.  Так,  австро-угорські  барони  Гределі
володіли  35  тис.  га  лісу  у  Стрийському  повіті,  а  акціонерні  то¬
вариства  «Сільвінія»  та  «Польсько-швейцарська  лісова  промис¬
ловість»,  що  перебували  під  контролем  англійського  капіталу,—
відповідно  34  тис.  га  у  Долинському  і  25  тис.  га  у  Надвірнян-
ському  та  Станіславському  повітах  93.
 Тісні  контакти  існували  між  монополіями  та  урядом  Поль¬
щі.  Тільки  у  Східній  Галичині  на  початку  20-х  років  держава
володіла  280,6  тис.  га  лісу94,  який  на  основі  концесій  експлуа¬
тували  20  акціонерних  товариств95,  що  жорстоко  визискували
напівдарову  працю  селян-сезонників.  Станіславський  воєвода
у  звіті  за  1934/35  р.  зазначав,  що  підприємці  та  субпідрядчики
«урізували  ціни  робочої  сили  так,  що  робітник,  бажаючи  щось
заробити,  змушений  був  працювати  від  світанку  до  ночі  за
надзвичайно  низький  заробіток»  96.  Інспектор  охорони  лісів  цьо¬
го  ж  воєводства  відзначав,  що  ніхто  не  нищить  їх  так,  «як  за¬
 89 	Wiadomosci  statystyczne,  rocznik  IX,  zeszyt  6.  Warszawa,  1931,  s.  163.
 90 	„Nafta“,  1930,  №  10,  s.  273.
 91 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  6,  cnp.  265,  арк.  8.
 92 	Sprawozdanie  z  czynnosci  izby  handlowej  і  przemyslowej  we  Lwowie
\v  roku  1935,  s.  103;  1936,  s.  123.
 93 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  9,  cnp.  1308,  арк.  2—3.
 94 	Там  же,  cnp.  1209,  арк.  ЗО.
 95 	Там  же,  спр.  551,  арк.  144—146.
 90  Там  же,  оп.  2,  спр.  2104,  арк.  205.
 158

кордонні  фірми,  яким  йдеться  тільки  про  якнайбільші  вируби
і  наповнення  своїх  кишень»  97.
 Колоніальне  хазяйнування  яскраво  проявилося  і  в  цукровій
промисловості,  де  картель  наприкінці  20-х  років  тримав  у  своїх
руках  90%  збуту  цукру  на  внутрішньому  ринку  та  весь  його
експорт.  У  конкурентній  боротьбі  уряд  шляхом  державного  ре¬
гулювання  цін  і  квот  підтримував  великі  підприємства.  Навіть
державна  анкетна  комісія  Польщі  визнала,  що  в  цукровому
картелі  «починає  відкрито  проявлятися  тенденція  до  ліквідації
дрібних  заводів,  що  не  мають  умов  до  існування»  98.  Це  в  першу
чергу  стосувалося  західноукраїнських  земель,  де  розвиток  про¬
мисловості  штучно  гальмувався.
 Селянство  зазнавало  збитків  не  лише  через  монопольно  ви¬
сокі  ціни  на  цукор  (за  1926—1929  рр.  вони  зросли  на  20,3%"),
але  й  як  виробник  сировини.  Погіршення  ринкової  кон’юнктури
відбивалося  насамперед  на  дрібних  селянах,  які  не  витримували
конкуренції  з  великими  плантаторами,  що  об’єднувалися  у  мо¬
нополістичному  союзі.  Так,  один  із  найбільших  цукрових  заводів
Польщі  у  місті  Городенці  під  час  економічної  кризи  працював
тільки  ЗО  днів  на  рік  і  замість  переробки  буряків  з  6—7  тис.  га
обмежувався  переробкою  їх  з  площі  тільки  2  тис.  га,  а  отже
кількість-селянських  господарств,  що  займалися  вирощуванням
цукрових  буряків  в  околицях  Городенки,  в  три  рази  зменши¬
лась  порівняно  з  нормальним  попитом  цього  заводу  10°.  Внаслі¬
док  колоніальної  політики  картелю  у  Східній  Галичині,  незва¬
жаючи  на  те,  що  тут  умови  для  вирощування  буряка  були
більш  сприятливі,  ніж  на  корінних  польських  землях,  площа
під  цією  культурою  в  1934  р.  була  у  шість  разів  меншою,  ніж,
скажімо,  у  Познанському  та  Поморському  воєводствах  101.
 Таке  ж  явище  спостерігається  й  в  галузі  культивування  тю¬
тюну,  переробка  і  збут  якого  становили  державну  монополію.
Його  виробництво  на  західноукраїнських  землях  у  30-х  роках
значно  скоротилося  внаслідок  обмеження  державного  контин¬
генту.  Якщо  на  Станіславщині  1929  р.  було  майже  12  тис.  се¬
лянських  господарств,  що  займалися  вирощуванням  тютюну,  то
вже  в  1937  р.  їх  залишилося  лише  близько  4  тис.  Це  спричи¬
нилося  до  скорочення  площ,  зайнятих  під  цю  культуру  (з  1065
до  547  га)102.  У  1929  р.  держава  виплатила  селянам  за  поставку
 97 	ЦДІА  у 	Львові, 	ф.  112/с.  429,  оп. 	2, 	спр. 	2, 	арк. 	16.
 98 	2іе1епіе\УБкі  X  Копсепігасіа 	ргосіиксіі. 	^агБгаша,  1929,  б.  53.
 99 	РІ£С  \аі  па  [гопсіе  £ОБросІагс7ут  (1926—1931),  І.  2,  б.  379.
 100 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  2104,  арк.  55.
 101 	Там  же, 	арк.  56.
 102 	Там  же, 	арк.  57; 	спр.  451,  арк.  8.
 159

тютюну  1871  тис.  зл.,  а  вже  1934  р.—  лише  279  тис.  зл.103,  по¬
збавивши  таким  чином  більшість  дрібних  виробників  доходів.
 Експлуатували  селян  чимало  інших  монополій,  що  посідали
панівне  становище  в  різних  галузях  промислової  переробки  сіль¬
ськогосподарських  продуктів.  Деякі  з  них,  що  об’єднували  ба¬
гато  державних  підприємств,  зокрема  Союз  горілчаної  промис¬
ловості,  діставали  всіляку  підтримку  уряду.  Оскільки  продаж
спиртних  напоїв  був  державною  монополією,  уряд  активно
сприяв  розвитку  спиртово-горілчаної  та  винокурної  промисло¬
вості.  Так,  1922  р.  у  Західній  Україні  налічувалось  227  гуралень,
а  наприкінці  20-х  років  —  уже  341  104.  Разом  з  поміщиками  та
промисловцями  державна  казна  ділила  прибутки  від  збуту
спиртово-горілчаних  виробів,  дріжджів,  цукру,  тютюну  та  інших
товарів  масового  споживання,  що  обкладалися  великими  акци¬
зами,  основний  тягар  яких  лягав  на  плечі  трудящих  мас.
 Світова  економічна  криза  надзвичайно  прискорила  процес
оволодіння  капіталістичних  монополій  сферою  обігу  в  сільсько¬
му  господарстві.  В  цьому  велику  роль  відіграла  також  урядова
політика  заохочення  демпінгу,  який  проводили  торговельно-
аграрні  синдикати.  При  цьому  монополістичні  об’єднання  екс¬
портерів  звільнялися  від  вивозних  мит  і  за  рахунок  трудящих
одержували  від  держави  великі  субвенції.  Для  підтримки  дем¬
пінгу  сільськогосподарської  продукції  міністерство  фінансів
Польщі  в  1930  р.  розширило  список  товарів,  експорт  яких  звіль¬
нявся  від  податку  з  обороту  105.
 Вивіз  зерна  з  західноукраїнських  земель  монополізували  ве¬
ликі  поміщицькі  синдакати  (Союз  експортерів  зерна  та  Мало-
польський  союз  млинів).  Під  час  кризи  з  метою  регулювання
хлібного  ринку  було  створено  організацію  «Державні  промисло-
во-зернові  підприємства»,  яка  здійснювала  великі  закупки  зер¬
на.  Експорт  пшениці  та  жита  почав  швидко  зростати,  незва¬
жаючи  на  напівголодне  існування  мільйонних  мас  біднішого
населення  країни.  За  1922—1928  pp.  середньорічний  вивіз  зерна
й  борошна  з  Польщі  становив  238  тис.  т,  а  за  1928—1935  pp.—
уже  696  тис.  т  106,  причому  експортні  ціни  на  ці  продукти  були
значно  нижчими  від  встановлених  на  внутрішньому  ринку.  Так,
середньорічна  експортна  ціна  пшениці  за  1928—1938  pp.  стано¬
вила  84,8%  її  ціни  на  внутрішньому  ринку,  жита  —  88,2,  ячме¬
ню—  86,6%107.  Збитки  експортерів  державна  казна  перекривала
 103 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  2104,  арк.  57.
 104 	Wiadomosci  statystyczne.  Warszawa,  1924,  s.  4;  1931,  s.  171.
 105 	Sprawozdanie  z  czynnosci  izby  przemyslowo-handlowej  we  Lwowie  za
rok  1930,  s.  37.
 106 	Statystyka  rolnicza,  1931/32,  s.  82;  1935,  cz§sc  1-2,  s.  56.
 107 	Maly  rocznik  statystyczny,  1931  —1939.
 160

преміями,  які  за  1934—1936  рр.  становили  близько  70%  вартості
зерна  108.  Мукомольна  промисловість  Західної  України  внаслі¬
док  втручання  з  боку  властей  використовувала  свої  виробничі
потужності  лише  на  40—50%109.  Це  спричинялося  також  діяль¬
ністю  організації  «Державні  промислово-зернові  підприємства»,
яка  помол  зерна  здавала  у  підряд  головним  чином  підприєм¬
ствам  західних  польських  земель.
 Державно-монополістичними  методами  здійснювалось  також
підпорядкування  фінансовому  капіталу  й  торгівлі  продуктів
тваринництва.  В  1928  р.  при  втручанні  уряду  було  створено
Синдикат  польських  експортерів  свиней  і  худоби,  який  монопо¬
лізував  значні  ринки  збуту.  Протягом  1928—1932  рр.  з  Польщі
вивезено,  головним  чином  до  Австрії  та  Чехословаччини,  3,5  млн.
свиней  (на  607  млн.  зл.).  При  цьому  на  Східну  Галичину  при¬
падало  ЗО—43%  всього  експорту110.  В  1932  р.  синдикат  об’єд¬
нував  66  торговельних  фірм,  з  яких  26  діяли  на  території  Схід¬
ної  Галичини111.  Частина  їхніх  баришів  перепадала  поміщикам
і  куркулям,  які  займалися  товарним  свинарством  і  як  скупники
наживалися  за  рахунок  дрібних  селянських  господарств.
 Монополісти,  користуючись  підтримкою  властей,  різко  зни¬
жували  закупочні  ціни  на  свиней.  Це  особливо  погіршило  і  без
того  тяжке  становище  селянства.  «Торгівля  свиньми,—  читаємо
в  звіті  Станіславського  воєводського  відділу  Землеробського  То¬
вариства  за  1931  р.,—  знаходиться  тут  в  руках  картелю  гуртів¬
ників,  які  диктують  ціни.  Боротьба  з  ними  буває  просто  немож¬
ливою...  Оперуючи  великими  сумами,  гуртівники  усунули  майже
всіх  конкурентів,  штучно  підвищували  або  ж  раптово  знижу¬
вали  ціни,  а  також  забезпечували  собі  у  властей  безкар¬
ність»  112.
 Значну  питому  вагу  в  загальнопольському  експорті  стано¬
вила  свинина  (бекон,  окороки  та  шинка).’  Монополію  на  тор¬
гівлю  цими  продуктами  мав  Польський  беконний  союз,  який  за
1930—1036  рр.  вивіз  на  зовнішній  ринок  2347  тис.  ц  бекону113.
Частка  Східної  Галичини  в  експорті  свинини  коливалась  від  11
до  17%.  За  кожний  центнер  експортованої  продукції  уряд  ви¬
плачував  союзу  25  зл.  премії,  тому  лише  за  1931  р.  ним  було
 108 	Тиго^'Бкі  в.  \Variinki  і  сігс^і  гог\уо]и  £Озрос1аг5І\уа  wsi  роІБкіеі,
б.  83.
 109 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  6,  спр.  580,  арк.  7.
 110 	5рга\Уогс1апіе  г  сгуппоБСІ  ігЬу  рггетузІс^о-ЬапсІІсме]  \уе  Ь\уочуіє  га
 1929—1932 	гг.
 111 	Там  же,  1932,  с.  173.
 112 	ДАІФО,  ф.  415,  оп.  1,  спр.  32,  арк.  27.
 113 	Sprawozdanie  г  сгуппоБСІ  ігЬу  рггетузІохуо-Ьаг^Іочуеі  \уе  і^о\уіє  га
 1930—1936 	г.г.
 Ц  1266-7
 161

одержано  близько  11,5  млн.  зл.  преміальних114.  Спеціалізовані
підприємства  Польського  беконного  союзу  діяли  у  Львові  й  Хо-
дорові,  а  з  1931  р.—  також  у  Золочеві  та  Ярославі.
 Високого  ступеня  концентрації  досягла  також  торгівля  яйця¬
ми,  яку  прибрали  до  своїх  рук  Східно-Малопольський  союз  екс¬
портерів  яєць  та  Союз  яєчних  експортерів  Люблінського  та  Во¬
линського  воєводств.  Для  захисту  їхніх  інтересів  6  березня
1928  р.  уряд  затвердив  обов’язкові  правила,  за  якими  дозвіл  на
експорт  одержали  тільки  ті  торговельні  фірми  та  кооперативи,
що  мали  відповідне  устаткування,  патенти  першої  або  другої
категорій  і  були  занесені  до  спеціальних  експортних  реєстрів
у  воєводствах115.  1929  р.  у  Східній  Галичині  таким  правом  ко¬
ристувалися  77  фірм,  які  мали  в  своєму  розпорядженні  99  скла¬
дів  для  стандартизації  та  упаковки  яєць.  Але  внаслідок  кризи
до  середини  30-х  років  залишилося  тільки  45  з  цих  фірм  П6.
Протягом  1928—1936  рр.  частка  східногалицьких  земель  у  за¬
гальному  експорті  коливалася  від  49,5  до  68%.
 Селяни  потрапили  у  повну  залежність  від  заготівельників
великих  фірм.  Голова  Союзу  яєчних  експортерів  Люблінського
та  Волинського  воєводств  1932  р.  вказував,  що  в  певних  райо¬
нах  досягнуто  такого  становища,  коли  селяни  змушені  майже  за
безцінь  продавати  продукцію  лише  заготівельнику  його  сою¬
зу  117.  Внаслідок  цього,  а  також  завдяки  державним  субвенціям
фірми  одержували  великі  прибутки.  Лише  в  1929—1930  рр.  тор¬
говельний  оборот  східногалицьких  фірм  становив  близько
172  млн.  зл.118.
 Заготівлею  хмелю  на  Волині  займались  шість  великих  торго¬
вельних  фірм,  що  фінансувались  Волинським  хмелярським  бан¬
ком.  Через  своїх  посередників  вони  скуповували  сировину,
і  після  відповідної  обробки  експортували  її,  використовуючи  при
цьому  коливання  цін  на  світовому  ринку.  У  1932  р.,  наприклад,
монополісти  закупили  на  місці  багато  сировини  по  50—80  зл.
за  центнер,  а  коли  ціни  на  хміль  на  світовому  ринку  піднялись,
вони  одержали  великі  прибутки,  що  перекривали  дефіцит  попе¬
редніх  кризисних  років.  Торговельні  обороти  хмелярського  бан¬
ку  в  Дубнівському  повіті  (тут  вироблялося  понад  50%  всієї
 114 	ДАІФО,  ф.  415,  on.  1,  спр.  46,  арк.  39.
 115 	Рі§с  lat  na  froncie  gospodarczym  (1926—1931),  t.  1,  s.  442.
 116 	Sprawozdanie  z  czynnosci  izby  przemyslowo-handlowej  we  Lwowie  za
rok  1929,  s.  47;  1936,  s.  157.
 117 	Tennenbaum  H.  Struktura  gospodarstwa  polskiego,  t.  1.  Warsza¬
wa,  1932,  s.  445.
 118 	Sprawozdanie  z  czynnosci  izby  przemyslowo-handlowej  we  Lwowie  za
1929—1930  rr.
 162

продукції  хмелю  Польщі)  в  1932  р.  порівняно  з  1930  р.  зросли
більше  як  у  шість  разів  119.
 Всю  торгівлю  льоном  на  західноукраїнських  землях  монопо¬
лізувала  Компанія  експортерів  льону  та  конопель  південних
земель  Польщі,  яка  протягом  1931  —1934  рр.  продала  Чехосло-
ваччині,  Німеччині,  Угорщині,  Болгарії  та  Франції  48,2  тис.  ц
сировини  120.  Незважаючи  на  несприятливу  кон’юнктуру  ринку,
експорт  льону  систематично  зростав,  оскільки  торговці,  скупо¬
вуючи  льон  у  селян  за  півціни,  збували  його  безмитно,  що  да¬
вало  значні  прибутки.
 Селян  як  виробників  експлуатували  й  такі  монополії,  як
синдикати  експортерів  птиці,  пера  та  пуху,  коней  та  інші
об’єднання,  які  встановили  контроль  над  внутрішнім  ринком
і  зосередили  у  своїх  руках  увесь  експорт  продуктів  сільського
господарства.
 Великі  державні  субвенції  та  звільнення  синдикатів  від  ви-
возних  мит  і  податку  з  обороту  значною  мірою  сприяли'ство¬
ренню  нових  монополістичних  об’єднань.  Так,  1930  р.  у  Польщі
їх  налічувалось  88,  а  1938  р.—  уже  271  121.  Монополізація  еко¬
номіки  здійснювалася  під  контролем  іноземного  капіталу,  пито¬
ма  вага  якого  1937  р.  в  національних  акціонерних  товариствах
становила  63%.  Крім  того,  у  країні  діяли  40  іноземних  акціонер¬
них  товариств  з  оборотним  капіталом  у  965,2  млн.  зл.122.
 Для  пограбування  селян  фінансовий  капітал  застосовував
різні  методи,  зокрема  «ножиці  цін»:  низьких  —  на  сільськогос¬
подарську  продукцію  та  високих  —  на  промислові  товари.  Так,
у  середині  20-х  років  порівняно  з  довоєнними,  індекс  цін  на
сировину  становив  лише  98,  на  знаряддя  сільськогосподарського
виробництва—  136,  а  на  товари  широкого  споживання—  149  123.
Розрив  між  цінами  особливо  зріс  під  час  кризи.  За  даними
інституту  дослідження  господарських  кон’юнктур  і  цін  Польщі,
 1934 	р.  порівняно  з  1928  р.  оптові  ціни  на  сільськогосподарську
продукцію  впали  на  62,6%,  зокрема  на  продукти  рослинни¬
цтва—  на  63,8,  забиту  худобу  —  на  62,5,  молочні  продукти  —
на  59,6%124.  Тимчасом  ціни  на  штучні  добрива  у  травні  1934  р.
порівняно  з  1928  р.  знизилися  лише  на  15,7%,  на  сільськогоспо¬
 119 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  6,  спр.  577,  арк.  11  —  13,  103.
 120 	Sprawozdanie  z  czynnosci  izby  przemyslowo-handlowej  we  Lwowie  za
1931  —  1936  rr.
 121 	Igrar  S.  Kwestia  rolna  w  Polsce  kapitalistycznej,  s.  92.
 122 	История  Польши,  т.  3,  М.,  1958,  с.  369.
 123 	К  о  b  у  1  а  n  s  к  і  A.  Oswietlenia  do  programu  gospodarczego  і  zmiany
ustroju  rolnego  w  Polsce.  Krakow,  1927,  s.  12.
 124 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  585,  арк.  50.
 11*
 163

дарські  знаряддя  й  машини  —  на  14,3,  а  на  сіль  зросли  на
4%125.  Значнішим  було  зниження  цін  на  товари  немонополізо-
ваної  промисловості.  Загалом  же  ціни  на  предмети  широкого
споживання  з  1928  до  1934  р.  впали  на  28,9%,  тобто  майже  на¬
половину  менше,  ніж  ,на  сільськогосподарську  продукцію
(62,2%)126.  В  результаті  монополісти  одержували  великі  при¬
бутки  навіть  під  час  кризи.
 У  ці  роки  значно  знизилася  купівельна  спроможність  селян¬
ства,  оскільки  для  придбання  тієї  ж  кількості  промислових
товарів,  що  й  до  кризи,  необхідно  було  продати  у  кілька  разів
більше  своєї  продукції.  Наприклад,  для  купівлі  плуга  в
1933/34  р.  селянин  мусив  продати  жита  більше  в  2,7  раза  або
свинини  —  в  2,2  раза,  ніж  у  1927/28  р.,  а  для  купівлі  10  кг
солі  —  в  2,7  раза  більше  свинини  або  жита  —  в  3,5  127.  Подібна
нееквівалентність  в  обміні  мала  місце  й  при  купівлі  селянами
інших  товарів  монополізованої  промисловості.
 «Ножиці»,  незважаючи  на  урядові  заходи  демагогічного  ха¬
рактеру,  спрямовані  на  зниження  цін  на  промислові  вироби,
зростали  до  1934  р.  включно.  І  хоча  незабаром  внаслідок  невро¬
жаю  ціни  дещо  зменшилися,  однак  на  сільськогосподарську  про¬
дукцію  вони  так  і  не  досягли  докризового  рівня.  У  1937  р.  ціни
на  промислові  товари  становили  66,1%  від  рівня  1928  р.,  а  на
продукти  сільського  господарства  —  лише  49,22,  в  тому  числі
на  зерно  —  55,8  і  забиту  худобу  —  43,5  %128.  З  розвитком  нової
економічної  кризи  купівельна  спроможність  селян  знову  почала
падати  й  на  початку  1939  р.  знизилася  до  рівня  1935  р.
 Ці  цифри  характеризують  лише  загальні  тенденції  в  ціно¬
утворенні  й  є  середніми  для  всієї  країни.  Однак  на  західно¬
українських  землях  промислові  товари  були  дорожчими,  а  сіль¬
ськогосподарські—  дешевшими,  ніж  у  Центральній  Польщі129.
Тому  «ножиці  цін»  тут  були  більшими  порівняно  з  середньо-
польськими,  а  значить  і  прибутки  монополій  —  вищими.
 Торговельні  фірми  й  об’єднання  нещадно  експлуатували  се¬
лян,  що  не  мали  можливості  продавати  свою  продукцію  безпо¬
середньо  споживачу.  Монополісти  самі  або  через  посередників
за  безцінь  скуповували  сщзовину  у  дрібних  землеробів  і  водно¬
час  утримували  оптові  (біржові)  ціни  на  відносно  високому
рівні.  Це  спричинилося  до  того,  що  в  30-ті  роки  різниця  між
оптовими  та  місцевими  закупочними  цінами  постійно  зростала.
 125 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  610,  арк.  103.
 126 	Там  же,  спр.  585,  арк.  50.
 127 	Польская  деревня  во  время  кризиса,  с.  73.
 128 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  9,  спр.  691,  арк.  33.
 129 	Там  же,  спр.  610,  арк.  103.
 164

У  1928—1936  рр.  оптові  ціни  на  сільськогосподарські  продукти
в  Польщі  знизилися  на  54,6%  13°,  а  місцеві  —  набагато  більше.
Так,  у  Тернопільському  воєводстві  закупочна  ціна  пшениці  в
1936  р.  становила  лише  29,6%,  жита  —  21,7,  картоплі  —  28,6%
порівняно  з  1928  р.131  Але  й  ці  приклади  не  дають  повного  уяв¬
лення  про  становище,  що  склалося  в  краї.  Адже  перед  жнивами
оптом  сировину  могли  продавати  лише  великі  землевласники.
Селяни  ж  збували  свою  продукцію  вроздріб,  як  правило,  зразу
після  збирання  врожаю,  коли  вона  була  значно  дешевшою  на
ринку.  Так,  різниця  між  оптовою  та  місцевою  закупочною  ціною
жита  у  Львівському  воєводстві  становила  близько  30%,  пшени¬
ці—  35—40,  яєць  —  48%132.  Урядові  заходи,  спрямовані  на  під¬
тримання  високих  біржових  цін  на  продукцію  сільського  госпо¬
дарства,  гарантували  монополістам  високі  прибутки.
 Частка  селянина  падала  й  в  роздрібній  ціні  на  товари,  ви¬
готовлені  з  його  сировини.  Так,  у  листопаді  1928  р.  виробник
одержував  за  жито  в  середньому  65,5%  ціни  житнього  хліба,
а  в  листопаді  1933  р.—  тільки  48%133.  Розбіжність  цін  була  ще
більшою,  якщо  порівняти  їх  з  довоєнним  часом.  До  1914  р.  кі¬
лограм  хліба  коштував  стільки  ж,  що  й  кілограм  борошна.
1933  р.  середня  ціна  кілограма  житньої  муки  становила  17  гр.,
а  кілограм  хліба  —  уже  37  гр.  До  війни  кілограм  ковбаси  кош¬
тував  у  два  рази  більше  від  кілограма  живої  ваги,  а  1933  р.—
уже  в  три—п’ять  разів  134.  Таке  явище  —  результат  не  лише  мо¬
нопольних  цін  на  товари  широкого  вжитку,  а  й  результат  об¬
тяжливих  оплат  і  поборів.  Так,  1932  р.  у  містах  Західної  Украї¬
ни  ринковий  збір  становив  25—30%  від  продажу  свинини
і  50%  —  яловичини135.  Таке  явище  в  ринковій  торгівлі,  яке
польські  економісти  називали  «ножицями  №  2»,  ще  більше  по¬
глиблювало  протилежність  між  капіталістичними  містом  і  се¬
лом.
 У  Центральній  Польщі  ціни  на  продовольчо-сировинну  про¬
дукцію  були  набагато  вищими,  ніж  на  окраїнах.  Так,  кілограм
живої  ваги  худоби  у  Ковелі  коштував  0,3  зл.,  а  у  Варшаві  —
0,73.  Тим  часом,  роздрібна  ціна  кілограма  хліба  у  Львові  ста¬
 130 	Sprawozdanie  z  czynnosci  oraz  o  stanie  gospodarczym  w  okr§gu  izby
przemyslowo-handlowej  we  Lwowie  w  roku  1936.  Lwow,  1937,  s.  11.
 131 	Sprawozdanie  z  dzialalnosci  Lwowskiej  izby  rolniczej  1935/36.  Lwow,
1937,  s.  23.
 132 	M  і  c  h  a  I  o  w  s  k  і  J.  Wies  nie  ma  pracy,  s.  20.
 133 	Prace  Instytutu  Badania  Koniuktur  Gospodarczych  і  Cen.  Warszawa,
1935,  t.  4,  zeszyt  3—4,  s.  91.
 134 	Gros  f  eld  Z.  Polska  w  latach  kryzysu  gospodarczego  1929—1933,
s.  240.
 135 	ДАІФО,  ф.  415,  on.  1,  cnp.  46,  арк.  40.
 165

новила  0,36  зл.,  у  Познані  —  0,32,  у  Сосновці  —  0,29  зл.136.  На
дій  різниці  цін  наживалися  поміщицькі  синдикати,  буржуазно-
куркульська  кооперація  та  великі  торговці,  які  грабували  на
Західній  Україні  не  лише  дрібного  селянина,  а  й  масового  мі¬
ського  споживача.  Велика  розбіжність  цін  на  сільськогосподар¬
ську  продукцію  в  метрополії  та  внутрішній  колонії  була  на¬
слідком  хазяйнування  на  західноукраїнських  землях  фінансово¬
го  капіталу,  який  встановив  контроль  над  торгівлею.
 Одним  із  засобів  такого  контролю  була  тарифна  політика,
що  здійснювалася  в  інтересах  монополій  і  аграрного  капіталу.
Так,  незважаючи  на  зниження  цін  на  сільськогосподарську  си¬
ровину,  залізничні  тарифи  залишались  незмінними,  внаслідок
чого  в  1928  р.  вартість  перевезення  залізницею  центнера  пше¬
ниці  на  500  км  становила  9,1%  місцевої  роздрібної  ціни,  жи¬
та  —  10,7,  картоплі  —  36,2,  а  вже  1936  р.  вона  зросла  відповідно
до  30,5,  47,6,  113,2%  137.  1934  р.  доставка  з  Тернополя  до  Вар¬
шави  одного  ящика  яєць  (1440  штук)  коштувала  19,36  зл.,  або
майже  1,5  гр.  за  одне  яйце,  яке  селянин  міг  продати  на  місці
лише  за  2  гр.138  Сіно  з  Станіславського  воєводства  й  овочі
з  Покуття  та  Тернопільщини  не  вивозилися  на  захід  країни
лише  тому,  що  витрати  на  транспортування  перевищували  їхню
вартість  139.  Залізничні  тарифи  ж  на  доставку  з  Центральної
Польщі  до  Західної  України  були  значно  нижчими.  В  1934  р.
перевезення  вагона  пшениці  (вартістю  17  зл.  за  центнер)  з  Тер¬
нополя  до  Познані  коштувало  574  зл.,  тобто  стільки  ж,  як
і  транспортування  вагона  пшеничної  муки  (38,8  зл.  за  центнер)
з  Познані  до  Тернополя  140.  Таким  чином,  через  механізм  цін
і  тарифів  польський  уряд  здійснював  політику  протекціонізму
щодо  економічного  розвитку  Центральної  Польщі.
 Колоніальна  політика  польського  уряду  поглиблювала  аграр¬
ну  кризу  на  західноукраїнських  землях,  де  грошові  прибутки
сільських  господарів  від  продажу  свиней,  молока,  яєць  і  жита,
що  припадали  в  середньому  на  гектар  селянської  площі,  змен¬
шилися  з  112  зл.  (1927/28  р.)  до  56,7  зл.  (1932/33  р.)141,  а  дрібні
й  середні  селянські  господарства  з  1931  р.  стали  збитковими  142.
Вони  трималися  лише  завдяки  надлюдській  праці  та  напівго¬
 136 	Grosfeld  Z.  Polska  \v  latach  kryzysu  gospodarczego  1929—1933,
s.  240.
 137 	Sprawozdanie  z  dzialalnosci  Lwowskiej  izby  rolniczej,  1935/36,  s.  23.
 138 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  9,  cnp.  610,  арк.  103.
 139 	Там  же,  cnp.  459,  арк.  5.
 140 	Там  же,  cnp.  610,  арк.  103.
 141 	„Rolnictwo“,  rocznik  7,  t.  4,  zeszyt  2.  Warszawa,  1935,  s.  98—101.
 142 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  9,  cnp.  610,  арк.  109.
 166

лодному  існуванню  власників.  їхні  витрати  на  придбання  про¬
мислових  товарів  були  мізерними.  За  даними  Інституту  су¬
спільного  господарства  Польщі,  бідна  селянська  сім’я  в  Гали¬
чині,  що  мала  до  5  га  землі,  у  1934/35  р.  витратила  на  цукор
лише  2,11  зл.,  мило  —  3,03,  одяг  і  взуття  —  близько  36  зл.
А  тим  часом  куркульська  сім’я,  що  володіла  площею  від  15  до
 ЗО 	га,  витратила  на  купівлю  цих  товарів  у  два  рази  більше
грошей  143.
 Монополістичні  групи  шляхом  штучного  підтримання  висо¬
ких  цін  на  промислові  товари  та  низьких  —  на  сільськогоспо¬
дарську  сировину  добивались  абсолютного  та  відносного  змен¬
шення  питомої  ваги  трудящих  селян  у  національному  доході.
Провідна  роль  у  паразитичному  перерозподілі  національного
доходу  належала  буржуазно-поміщицькій  державі,  яка  через  та¬
рифну  й  податкову  політику  та  інші  заходи  визиску  викачувала
з  трудового  населення  великі  суми  на  виплату  експортних  пре¬
мій,  субвенцій  і  боргів.  Лише  іноземні  компанії  протягом  1924—
1932  рр.  одержали  3,5  млрд.  зл.  прибутку.  Наживалися  й  поль¬
ські  акціонерні  товариства,  які  в  1935  р.  одержали  90,4  млн.  зл.
чистого  доходу,  1936  р.—  124,3  млн.,  в  1937  р.—  уже  171,4
млн.  зл.144
 В  інтересах  польських  та  іноземних  капіталістів  держава
безпосередньо  втручалася  у  процес  капіталістичного  відтворен¬
ня,  вдаючись  навіть  до  примусової  організації  монополістичних
об’єднань.  Тісно  зв’язані  із  земельними  магнатами  монополії
підтримували  консервацію  напівфеодальних  пережитків.  Саме
тому  на  західноукраїнських  землях  так  тісно  переплелися  різні
форми  капіталістичної  та  напівфеодальної  експлуатації,  а  гніт
монополістичного  капіталу  на  селі  був  порівняно  більший,  ніж
у  Центральній  Польщі.  Монополії  були  знаряддям  нещадного
колоніального  грабежу  трудящих  західноукраїнських  земель,
які  стали  аграрно-сировинним  придатком  не  лише  Польщі,  а  й
ряду  інших  капіталістичних  держав.
 Аграрне  перенаселення  і  становище
сільськогосподарського  пролетаріату
 Однією  з  характерних  рис  сільського  господарства  Західної
України  першого  етапу  загальної  кризи  капіталізму  є  різко  ви¬
ражене  перенаселення,  поєднане  з  гострими  аграрними  пробле¬
 143 	J  a  b  І  о  п  о  vv  s  k  і  R.  Wiejska  ludnosc  bezrolna.  Warszawa,  1938,  s.  30.
 144 	История  Польши,  т.  3.  М.,  1958,  с.  99,  367.
 167

мами.  Воно  проявлялося  у  надлишку  робочих  рук  на  селі  по
відношенню  до  їх  попиту  на  ринку  праці,  у  наявності  армії
безробітних  і  напівбезробітних  в  сільському  господарстві.  Від¬
носне  аграрне  перенаселення  особливо  посилилося  під  впливом
аграрної  кризи.
 Буржуазні  історики  та  економісти  хоч  і  бралися  за  висвіт¬
лення  цієї  проблеми,  але  трактували  її  з  позицій  апологетики
капіталістичного  ладу,  прагнучи  всіляко  згладити  гостроту
аграрного  перенаселення,  його  негативні  економічні  та  соціальні
наслідки.
 Нині  трудність  дослідження  проблеми  полягає  в  тому,  що
в  польській  буржуазній  статистиці  зовсім  не  відображені  роз¬
міри  аграрного  перенаселення.  Тільки  в  1934—1935  pp.  Інститут
суспільного  господарства  Польщі  провів  анкетне  обстеження
сільського  населення  з  метою  виявлення  розмірів  прихованого
безробіття  на  селі,  яким  вибірково  були  охоплені  53  села  краї¬
ни,  в  тому  числі  11  —  на  західноукраїнських  землях  145.
 За  даними  цього  анкетування  польські  буржуазні  економісти
3.  Ландау,  Й.  Панський  і  Е.  Стшелецький  підрахували,  що
у  східних  воєводствах  (Волині,  Західній  Білорусії  й  Віленщині)
30,2%  селянських  господарств  мали  зайву  робочу  силу,  не  за¬
йняту  у  власних  господарствах  та  без  побічного  приробітку.
 У  Галичині,  де  ступінь  пролетаризації  та  пауперизації  селян
був  найвищим  у  Польщі,  а  попит  на  робочі  руки  внаслідок  на¬
громадження  капіталу  та  циклічного  розширення  виробництва
не  перекривав  пропозиції  робочої  сили  на  ринку  праці,  спосте¬
рігалась  найбільша  гострота  аграрного  перенаселення.  У  пів¬
денних  воєводствах  (Східній  і  Західній  Галичині)  анкетування
13  сіл  виявило  38,5%  дворів  з  надлишком  робочої  сили.  Питома
вага  господарств  з  прихованим  безробіттям  серед  сільських  про¬
летарів  з  парцелою  менше  2  га  тут  дорівнювала  49,8%,  2—
5  га  —  36,1,  5—10  га—19,3%146.  Ці  дані  свідчать  про  законо¬
мірний  зв’язок  між  землеволодінням  селянських  господарств
і  ступенем  надлишку  в  них  робочих  рук:  чим  більші  за  площею
господарства,  тим  менший  процент  часткового  безробіття  серед
них,  і  навпаки.  Якщо  в  групі  середніх  селян  і  дрібних  землеро-
бів-бідняків  безробіття,  як  правило,  відзначалося  сезонним  ха¬
рактером,  то  в  найдрібніших  господарствах  воно  здебільшого
наближалося  до  повного.
 Дані  Інституту  суспільного  господарства  хоч  певною  мірою
й  показують  ступінь  безробіття  серед  селянства,  проте  не  да¬
 145 	Landau  Z.,  Р  а  гї  s  k  і  J.,  Strzelecki  Е.  Bezrobocie  wsrod  chlopow.
Warszawa,  1939,  s.  138—139.
 146 	Там  же,  c.  43.
 168

ють  повної  уяви  про  справжні  масштаби  аграрного  перенаселен¬
ня  та  не  розкривають  його  соціальної  природи.  Через  те  важ¬
ливо  не  тільки  встановити  розміри  безробіття,  а  й  простежити
різні  форми  його  прояву  та  наслідки.
 У  західноукраїнському  селі  до  резервної  армії  безробітних
належали,  насамперед,  близько  500  тис.  пролетарів  з  парцелою
до  2  га,  для  яких  господарювання  на  мізерному  клаптику  землі
було  лише  підсобним  промислом.
 Значною  була  частка  несільськогосподарських  заробітків
й  у  доходах  дрібних  землевласників  з  площею  від  2  до  10  га.
Так,  за  даними  Пулавського  сільськогосподарського  інституту,
середньорічні  побічні  заробітки  в  1926—1935  pp.  у  селян-бідня-
ків,  що  господарювали  на  площі  від  2  до  5  га,  дорівнювали  чвер¬
ті  їхніх  загальних  доходів,  а  в  середньоземельних  господарів
(5—10  га)  —  12,8%147.
 У  цілому  «побічних»  господарств,  що  не  давали  власникам
основного  заняття,  налічувалося  в  1931  р.  135,2  тис.  у  групі  гос¬
подарств  від  2  до  5  га  і  95,5  тис.—  у  групі  від  5  до  10  га.  Основ¬
на  маса  цих  господарів,  володіючи  ділянками  землі,  що  не
забезпечували  повної  зайнятості  всім  працездатним  членам  їх¬
ніх  сімей,  перебивалася  випадковими  заробітками  за  межами
свого  господарства.  У  групі  середняків  побічні  заробітки  зде¬
більшого  пов’язувались  з  візникуванням,  а  також  із  виконанням
інших  робіт.
 За  підрахунками  автора,  проведеними  на  основі  даних  за¬
гального  перепису  населення  в  1931  р.  та  Інституту  економіки
східних  земель  Польщі  про  структуру  селянського  землеволо¬
діння,  на  початку  30-х  років  у  Західній  Україні  налічувалося  не
менше  730  тис.  селянських  господарств  (53,2%  загальної  кіль¬
кості),  що  не  забезпечували  ,  повного  використання  робочого
часу  дрібних  землеробів,  які  змушені  були  вдаватися  до  «по¬
бічного  промислу».  Отже,  безробіття  у  них  було  прихованим.
 Характерним  проявом  аграрного  перенаселення  були  також
великі  нераціональні  витрати  праці  й  низька  її  продуктивність
господарств  дрібних  та  середніх  селян.  Дані  анкетного  обсте¬
ження  1934—1935  pp.,  наприклад,  показують,  що  у  дрібних  гос¬
подарствах  бідняків  і  середняків  (2—10  га)  витрачалось  у  2—
З  рази,  а  в  пролетарських  —  у  4,5  раза  більше  людино-днів  на
гектар  сільськогосподарської  площі,  ніж  у  великих  землевлас¬
ників  148.  Це  явище  буржуазні  економісти  намагалися  пояснити
 147 	Badania  nad  oplacalnosci§  gospodarstw  wloscianskich  w  roku  gospo-
darczym  1934/35.  Warszawa,  1936,  s.  157-458.
 148 	L  a  n  d  a  u  Z.,  P  a  n  s  k  і  J.,  S'trzelecki  E.  Bezrobocie  wsrod  chlo-
pow,  s.  207.
 169

тиїм,  що  дрібні  господарства  нібито  більш  раціональні,  ніж
великі.  Але  якщо  порівняти  продуктивність  праці  різних  груп
господарств,  то  це  твердження  не  витримує  ніякої  критики.
Переконливими  є  дані  Пулавського  сільськогосподарського
інституту  за  1933/34  p.,  що  показують  досить  велику  різницю
ефективності  праці  в  різних  господарствах,  що  вели  облік.  Вияв¬
ляється,  що  на  людино-день  ручної  праці  в  господарствах  роз¬
міром  ЗО—50  га  припадало  в  1,2—2  раза  більше  доходу,  ніж
у  господарстві  з  площею  від  2  до  10  га  149.  А  це  означає,  що
у  куркулів  витрати  на  одиницю  продукції  були  значно  нижчими,
ніж  у  дрібних  господарів.  Господарства  бідняків  і  середняків
були  менш  раціональні,  ніж  куркулів,  і  під  час  аграрної  кризи
терпіли  збитки  й  масово  розорювались.
 У  результаті  цього  зростала  кількість  безземельних  бідняків,
які,  як  правило,  жили  випадковими  заробітками  поза  сільським
господарством,  і  їх,  очевидно,  можна  віднести  до  категорії  не¬
повністю  зайнятих.  Недозайнятість  такого  населення,  кількість
якого,  за  переписом  1931  р.  становила  78  798  чол.,  у  статистич¬
ному  обліку  приховувалась  під  виглядом  «невизначених  видів
занять»  та  ін.  Особливо  переповнювалась  дешевою  робочою  си¬
лою  зі  села  сфера  обслуговування.  Того  ж  1931  p.,  наприклад,
було  враховано  85  910  чол.  домашньої  прислуги  15°.  Ці  категорії,
по  суті,  «зайвих»  робочих  рук  на  Західній  Україні  становили
18,2%  усього  професійно  зайнятого  поза  сільським  господар
ством  населення.
 Однак  переміщення  частини  сільського  населення  в  міста,
збільшення  «невизначених  професій»  та  зайнятих  у  сфері  об¬
слуговування  не  могли  вирішити  проблеми  аграрного  перенасе¬
лення,  а  тільки  збільшували  чисельність  прихованих  безробіт¬
них.  З  цього  приводу  В.  І.  Ленін  зазначав:  «...Дрібні  виробники,
що  розоряються,  робітники,  що  не  знаходять  роботи,  перетво¬
рюються  (іноді  на  час)  у  дрібних  торговців,  рознощиків,  зда¬
вальників  квартир  і  кутків  (теж  «підприємства»,  що  їх  стати¬
стика  реєструє  нарівні  з  усякими  іншими  підприємствами!)
і  т.  п.  Переповнення  цих  професій  вказує  ніяк  не  на  життєвість
дрібного  виробництва,  а  на  зростання  злиднів  у  капіталістич¬
ному  суспільстві»  151.
 На  Західній  Україні  з  її  слабо  розвиненою  промисловістю
ттауперизовані  й  пролетаризовані  прошарки  населення,  витіснені
з  сільського  господарства,  рідко  знаходили  застосування  своїм
 149 	Landau  Z.,  Р  а  гї  s  k  і  J.,  Strzelecki  Е.  Bezrobocie  wsrôd  chlopôw,
s.  237.
 150 	Statystyka  Polski,  Séria  C,  zeszyt  62,  s.  66.
 151 	JT  e  h  і  h  В.  І.  Повне  зібрання  творів,  т.  4,  c.  197.
 170

робочим  рукам  на  промислових  підприємствах  і  тому  бралися
за  примітивне  кустарне  виробництво  та  дрібну  торгівлю.  У
1928  p.,  наприклад,  ремісництвом  було  зайнято  249  200  працюю¬
чих  152,  або  кожний  28-й  житель  краю.  Під  гнітом  монополій
основна  маса  ремісників  ледве  животіла  і  у  випадку  погіршення
господарської  кон’юнктури  розорювалась,  переповнюючи  ринок
праці.
 Зубожілі  дрібні  ремісники  та  селяни  змушені  були  шукати
сезонних  робіт  або  займатись  домашніми  промислами.  Кустар¬
ництво  охопило  багатьох  безземельних  і  малоземельних  селян.
У  Східній  Галичині,  наприклад,  за  даними  Львівської  ремісни¬
чої  палати,  налічувалось  близько  10  тис.  кустарів,  які  виробля¬
ли  кошики.  Поширилося  кустарництво  в  бондарній  справі,  ви¬
готовленні  коліс,  шкіряному,  взуттєвому,  швейному  виробництві
і  т.  д.153  Непатентовані  кустарі  на  селі  були  здебільшого  «зайви¬
ми»  людьми,  які  не  могли  знайти  постійної  роботи  і  тому  займа¬
лися  низькооплачуваними  домашніми  промислами.  Різновидом
останніх  у  деяких  галузях  промисловості  була  надомна  праця,
що  найбільш  поширилася  у  виробництві  килимів.  У  середині
30-х  років  у  Косівському,  Коломийському,  Надвірнянському  та
Снятинському  повітах  налічувалося  понад  500  виробництв,  на
яких  сезонно  наймались  7  тис.  надомників,  переважно  беззе¬
мельних  та  малоземельних  селян  154,  які  працювали  в  дуже  тяж¬
ких,  антисанітарних  умовах  не  менше  14  год.  на  добу,  а  одер¬
жували  мізерну  платню  від  75  гр.  до  1,25  зл.  в  день.  Жертвами
експлуатації  були  не  тільки  дорослі,  а  й  діти.
 Сезонний  характер  багатьох  видів  надомної  праці  зумовлю¬
вав  такі  періоди  в  житті  кустарів,  коли  повністю  позбавлялися
засобів  до  існування.  Наприклад,  навесні  1939  р.  80%  усіх  на-
домників-килимників  у  Косівському  повіті  були  безробітними
й  тільки  частина  з  них  мала  тимчасовий  заробіток  155.
 Щоб  прогодувати  сім’ю,  багато  кустарів,  сільськогосподар¬
ських  робітників  і  малоземельних  селян  з  року  в  рік  ходили  на
пошуки  сезонної  роботи.  Поширення  відходництва,  як  і  домаш¬
ніх  промислів,  ще  одне  свідчення  аграрного  перенаселення.
 Відхожі  промисли  особливо  поширились  у  гірських  і  перед-
гірських  повітах  Галичини.  Потік  відходників  направлявся  звід¬
си  на  лісові  роботи  в  околиці  та  на  збирання  врожаю  на  Поділ¬
ля  і  Волинь.  З  1935  р.  на  вирубці  лісу,  звезенні  дерева,  а  також
на  лісопильних  заводах  Прикарпаття  сезонно  було  зайнято  бли¬
 152 	Bilans  gospodarczy  dziesiçciolecia  Polski  odrodzonej,  t.  1,  s.  528.
 153 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  2,  cnp.  758,  арк.  32.
 1Г’4  Там  же,  ф.  58,  on.  1,  cnp.  96,  арк.  17,  51—52;  cnp.  81,  арк.  16.
 155 	Там  же,  ф.  2,  оп.  2,  спр.  757,  арк.  9.
 171

зько  ЗО  тис.  безземельних  і  малоземельних  селян  156.  У  Долин-
ському  повіті,  наприклад,  90%  населення  —  дрібні  землероби
й  робітники  —  жили  здебільшого  за  рахунок  відхожих  промис¬
лів  157.  Майже  60%  селян  повіту  влітку  виїжджали  на  сезонні
землеробські  роботи  до  інших  повітів  краю,  частина  відходни-
ків  працювала  у  деревообробній  промисловості  158.  «Це  населен¬
ня,—  доповідав  Станіславському  воєводському  управлінню  пові¬
товий  староста,—  в  цілому  бідне,  тяжко  працює,  живе  в  поганих
умовах  і  погано  харчується,  внаслідок  чого  захворювання  і  ви¬
падки  смерті  дуже  часті»  159.
 Тисячі  зубожілих  і  розорених  селян,  не  знаходячи  застосу¬
вання  своєї  робочої  сили  в  сільському  господарстві,  переповню¬
вали  ринок  праці  в  інших  сферах  виробничої  діяльності,  не
пориваючи  при  цьому  і  з  селом.  За  переписом  1931  р.,  на  Захід¬
ній  Україні  750,7  тис.  чоловік  сільського  населення  (11,2%  за¬
гальної  кількості)  жили  за  рахунок  неземлеробських  занять,
З  них  тільки  55  тис.  чоловік  утримували  себе  роботою  на  серед¬
ніх  і  великих  промислових  підприємствах  160.  Для  решти  ж  не-
землеробського  населення,  що  проживало  на  селі,  джерелом
існування  були,  як  правило,  низькооплачувані  заняття  у  дрібній
промисловості,  кустарному  ремеслі,  домашніх  промислах  і  сфері
обслуговування.  Більшість  цих  селян,  по  суті,  належала  до  ре¬
зервної  армії  напівбезробітних.
 Друга  частина  безземельних  —  наймане  населення  в  сіль¬
ському  господарстві,  яке  в  1931  р.  становило  571,9  тис.  чол.161,
або  8,5%)  загальної  кількості  сільського  населення  краю.  У  скла¬
ді  цієї  категорії  було  313,2  тис.  чол.  самодіяльного  населення
(без  утриманців  і  помічників  із  членів  сім’ї),  в  тому  числі
310,4  тис.  сільськогосподарських  робітників  і  2,8  тис.  зайнятих
у  великих  земельних  маєтках  дрібних  службовців.  Якщо  при
цьому  врахувати  й  зареєстрованих  безробітних  наймитів,  то  ра¬
зом  наймані  робітники  у  сільському  та  лісовому  господарстві
становили  325  тис.  чоловік  162.
 За  становищем  і  умовами  праці  сільськогосподарські  робіт¬
ники  ділились  на  ряд  категорій.  Статистики,  за  даними  пере¬
пису  1931  р.,  виділили  на  Західній  Україні  як  окрему  категорію
2711  ремісників  —  ковалів,  слюсарів,  стельмахів  та  інших  спе¬
 156 	ДАІФО, 	ф. 	58, 	оп. 	1, 	спр. 	81, 	арк. 	15.
 157 	Там 	же, 	ф. 	41, 	оп. 	1, 	спр. 	57, 	арк. 	9.
 158 	Там 	же, 	ф. 	92, 	оп. 	1, 	спр. 	125, 	арк. 	40.
 159 	Там 	же, 	ф. 	41, 	оп. 	1, 	спр. 	57, 	арк. 	9.
 160 	ЛаЬ1опо\УБкі  И.  \Viejska  ІисІпоБС  Ьеггоіпа,  б.  23.
 161 	Біаіузіука  РоІБкі.  Бегіа  С,  г^гуї  62,  в.  63.
 102 	Там  же,  с.  63,  66.
 172

ціалістів,  що  працювали  у  великих  господарствах  і  становили
найкраще  оплачуваний  прошарок  сільськогосподарських  робіт¬
ників.  їх  частка  дорівнювала  0,9%.
 Типовою  фігурою  серед  постійних  наймитів  у  поміщицьких
господарствах  були  дворові  (так  звані  ординарії),  які  разом  зі
своїми  сім’ями  проживали  у  службових  приміщеннях  на  філь¬
варку.  Цих  робітників  налічувалося  26,7  тис.  чоловік,  або  8,2%,
а  разом  із  членами  сімей  їх  було  71,1  тис.  чол.  Більшу  частину
заробітної  плати  дворові  одержували  натурою:  зерном,  клапти¬
ком  землі  під  картоплю.  Відробляли  вони  також  за  квартиру,
паливо  тощо  163.
 Тісно  зв’язана  з  дворовими  ще  одна  категорія  допоміжних
робітників,  так  звана  «посилка»,  до  складу  якої  входили  перш
за  все  члени  сімей  дворових,  здебільшого  підлітки,  які  одержу¬
вали  за  допоміжну  роботу  дуже  мізерну  платню  або  працювали
задарма.  При  найманні  дворового  у  договорі  прямо  передбача¬
лась  робота  його  дітей,  а  якщо  їх  не  було,  то  дворовий  зобов’я¬
зувався  найняти  одного-двох  «посилок»  за  свій  рахунок  164.
 На  західноукраїнських  землях  налічувалося  88,7  тис.  найми¬
тів—  столовників  (27,3%),  що  проживали  разом  із  роботодав¬
цями  та  утримувались  ними.  Вони  працювали  здебільшого
у  куркульських  господарствах  і  були,  як  правило,  неодружени¬
ми  синами  й  незаміжніми  дочками  малоземельних  та  безземель¬
них  селян.  їхні  заробітки,  —  зазначав  польський  економіст,  —
«тримались  на  рівні  загальних  заробітків  сільськогосподар¬
ських  робітників,  але  умови  їхньої  праці  були  тяжчими,  ніж
умови  праці  постійних  фільваркових  робітників»  165.
 Польською  статистикою  з  професійного  складу  сільськогос¬
подарського  пролетаріату  Західної  України  в  1931  р.  окремо
виділено  72,2  тис.  чол.  (22,2%)  так  званих  комірників,  або  ха¬
лупників,  які  мали  власне  житло.  Це  були,  як  правило,  строкові
робітники,  що  існували  переважно  за  рахунок  непостійних  за¬
робітків  у  поміщицьких  чи  куркульських  господарствах  і  входи¬
ли  до  категорії  не  повністю  зайнятих.  Дехто  з  них  володів  не¬
великими  ділянками  землі  або  орендував  їх  за  відробітки.
 Решту  сільськогосподарських  робітників  статистики  згрупу¬
вали  в  категорію  людей  з  «невизначеними  заняттями».  За  пере¬
писом  1931  р.,  в  Західній  Україні  їх  налічувалося  120  тис.  чол.
(36,9%),  а  разом  з  утриманцями  245  тис.  За  цими  цифрами
приховувалася  найчисленніша  та  найбідніша  верства  сільських
 163 	БІаІуБІука  ргасу,  госгпік  6,  геБгу!  2,  б.  236—238.
 164 	Врублевский  А.  Польша.  М.,  1936,  с.  56.
 165 	Jablonowski  И.  'МеІБка  ІисІпоБс  Ьеггоїпа,  б.  33.
 173

пролетарів  —  поденників  і  сезонників,  для  яких  тимчасова  на¬
ймана  праця  у  землеробстві  становила  основне  джерело  існу¬
вання.  Вони  працювали  здебільшого  тільки  сезонно  у  цегельнях,
тартаках,  лісах,  на  будівництві  доріг  і  т.  д.  їхні  річні  заробітки
коливалися  в  межах  від  кількох  десятків  до  кількох  сот  зло¬
тих  166.  Дві  останні  категорії  (робітники  з  власним  житлом  і  ро¬
бітники  з  невизначеними  заняттями)  жили  за  рахунок  випадко¬
вих  заробітків,  а  недозайнятість  їх  наближалася  до  повного
безробіття.  У  грудні  1931  р.  на  Західній  Україні  переписувачі
зафіксували  повністю  безробітних  сільськогосподарських  робіт¬
ників  14  575  чол.,  тобто  4,5%  від  загальної  кількості.
 Отже,  підрахунки  показали,  що  кількість  зайвих  робочих  рук
серед  населення,  зайнятого  у  сільському  господарстві  краю,
становила  понад  1600  тис.  чол.,  або  27%  загальної  кількості.
Якщо  при  цьому  врахувати,  що  неземлеробське  сільське  насе¬
лення  мало  приблизно  таку  ж  питому  вагу  безробітних  і  напів¬
безробітних,  як  і  сільськогосподарські  робітники  (64,6%),  то
надлишок  робочих  рук  у  західноукраїнському  селі  на  початку
30-х  років  орієнтовно  дорівнював  1900  тис.
 Масове  безробіття  на  селі  вкрай  погіршувало  становище
трудящого  селянства,  особливо  сільськогосподарських  робітни¬
ків.  Наприклад,  у  1927  р.  їхні  заробітки  за  12—14-годинний  ро¬
бочий  день  становили  2—3  зл.,  під  час  жнив,  а  восени  та  зи¬
мою—  від  80  гр.  до  1  зл.167  З  1923/24  по  1927/28  р.  заробітна
плата  постійних  наймитів  знизилась  у  Львівському  воєводстві
на  22,5%,  Тернопільському  —  на  23,4,  Станіславському  —  на
23,7%168.  У  1928/29  р.  внаслідок  наполегливої  страйкової  бо¬
ротьби  сільськогосподарські  робітники  добилися  деякого  підви¬
щення  зарплати,  але  рівень  її  був  значно  нижчим,  ніж  у
1923/24  р.  При  цьому  дворові  заробляли  значно  більше  за  по¬
денників  та  сезонників,  але  менше  за  некваліфікованих  фаб¬
рично-заводських  робітників  169.
 Платня  наймитів  Західної  України  була  найнижчою  в  Поль¬
щі.  Якщо  взяти  середню  винагороду  сільськогосподарського  ро¬
бітника  всієї  Польщі  у  1926/27  р.  за  100%,  то  плата  постійного
наймита  у  Львівському  воєводстві  дорівнювала  82,1%,  Стані¬
славському  —  78,9,  Тернопільському  —  76,8%.  У  західних  воє¬
водствах  Польщі  сільськогосподарські  робітники  одержували
заробітну  плату  на  60,7%  більшу,  ніж  на  Західній  Україні170.
 166 	Л  а  Ь  1  о  п  о  \у  б  к  і 	И. 	ДУіеІБка 	ііісіпобс 	Ьеггоіпа, 	б. 	33.
 167 	«Сель-Роб»,  1927, 	23 	жовтня.
 168 	БІаІуБІука  РоІБкі, 	госгпік  9,  хеьгуі  4, 	б.  355.
 169 	Л  а  Ь  1  о  п  о  б  к  і 	И. 	'МеІБка 	ііісіпобс 	Ьеггоіпа, 	б. 	38.
 170 	БІаІуБІука  ргасу,  госгпік  5,  гезгуі  4,  б.  236.

Хоч  умови  праці  та  рівень  заробітної  плати  сільськогоспо¬
дарських  робітників  Галичини  формально  й  регулювались  ко¬
лективними  договорами,  однак  великі  землевласники  частіше
самі  диктували  умови  праці,  передусім  сезонникам,  а  на  Волинь
до  1927/28  р.  взагалі  не  поширювалося  право  сільськогосподар¬
ських  наймитів  укладати  трудові  договори  з  наймачами171.
 Поміщики  й  куркулі  широко  використовували  кабальні  фор¬
ми  наймання  й  оплати  праці.  Наприклад,  у  куркульських  госпо¬
дарствах  Західної  України,  за  даними  Пулавського  сільсько¬
господарського  інституту,  наймит  одержував  у  докризисні  роки
пересічно  2,57  зл.  на  день,  з  них  54,9%  припадало  на  харчуван¬
ня  за  рахунок  наймача,  9,3%)  платні  видавалось  натурою
і  35,8%  —готівкою  172.  Натуральні  форми  оплати  робітника  ста¬
новили  64,2%  і  були  дуже  вигідні  куркулям  і  поміщикам,
оскільки  вони  давали  змогу  тримати  сільську  бідноту  в  кабаль¬
ній  залежності.
 Становище  найманців  і  незаможників  різко  погіршало  під
час  світової  економічної  кризи,  що  позбавила  масу  сільських
бідняків  побічних  заробітків  і  вкрай  загострила  відносне  пере¬
населення.  У  цей  час  катастрофічно  падала  й  заробітна  плата
зайнятої  частини  робітників.  За  даними  польської  статистики,
зарплата  постійних  робітників  у  поміщицьких  господарствах
Галичини  в  1932/33  р.  зменшилася  порівняно  з  1928/29  р.  на
53%173.  Заробітки  найманих  робітників  у  куркульських  госпо¬
дарствах  у  1934/35  р.  знизилися  на  40%  проти  рівня  1926—
1930  рр.  і  становили  за  один  світловий  день  у  Львівському  воє¬
водстві  1,02  зл.,  Волинському—1,12,  Станіславському—1,15,
Тернопільському—  1,22  зл.174
 Економічна  криза  викликала  масовий  перехід  сільськогоспо¬
дарських  робітників,  особливо  бідняцької  молоді,  до  міста.
У  зв’язку  з  цим  інспектор  праці  46-ї  (Станіславської)  округи
зазначав  1933  р.,  що  молодь  із  малоземельних  господарств  ма¬
сами  «пливла  до  міст  на  заробітки,  щоб  потім  одержати  допо¬
могу  з  фонду  безробіття»  175.
 Маси  розорених  і  витіснених  зі  сільського  господарства  тру¬
дящих  селян  переповнювали  ринок  низькооплачуваної,  неквалі-
 171 	Ajnienkiel  A.  Polozenie  prawne  robotnikow  rolnych  w  Polsce
(1918—1939).  Warszawa,  1962,  s.  250.
 172 	Badania  nad  oplacalnosci§  gospodarstw  wlosnianskich  w  roku  gospo-
darczym  1928/29,  cz§sc  1,  1931,  s.  156.
 173 	Maly  rocznik  statystyczny,  1934.
 174 	Badania  nad  oplacalnosci§  gospodarstw  wloscianskich  w  roku  gospo-
darczym  1934/35.  Warszawa,  1936,  s.  94.
 175 	ДАІФО,  ф.  2,  on.  2,  cnp.  522,  арк.  12.
 175

фікованої  робочої  сили  в  містах  і  ставали  однією  з  причин  зни¬
ження  заробітків  промислових  робітників.
 Тяжкі  наслідки  масового  безробіття  в  Західній  Україні  поль¬
ські  панівні  класи  перекладали  насамперед  на  плечі  трудящих
українців.
 У  1927  р.  IV  з’їзд  КПП  у  своєму  рішенні  підкреслив,  що
«безробіття  з  особливою  силою  спрямовується  на  пролетарів
пригноблених  народів»  176,  які  за  однакових  умов  першими
позбавлялись  роботи  як  у  промисловості,  так  і  в  сільському  гос¬
подарстві.  Дискримінація  мала  місце  і  при  прийомі  на  роботу^
яку  в  Західній  Україні  було  знайти  нелегко.  Від  сільськогоспо¬
дарського  робітника  наймач  вимагав  не  тільки  професійної  ква¬
ліфікації,  а  й  посвідчення  з  поліції  про  політичну  благонадій¬
ність,  довідки  від  священика  про  сповідання  та  ін.177
 Тисячі  розорених  селян  і  сільськогосподарських  робітників,
що  місяцями,  а  часто  й  роками  не  знаходили  постійного  заро¬
бітку,  шукаючи  порятунку,  залишали  рідний  край  і  емігрували
за  кордон.  За  даними  польської  офіціальної  статистики  178,  із
чотирьох  воєводств  Західної  України  в  1925—1938  рр.  емігру¬
вало  373  287  чол.,  переважно  працездатне  населення  села.  Про¬
тягом  1929—1938  рр.  із  Західної  України  виїхало  225  тис.  чол.,
в  тому  числі  109,5  тис.  працездатних  селян.  Емігранти  направ¬
лялися  здебільшого  у  Францію,  Канаду,  США,  Аргентіну.  Крім
того,  чимало  трудящих  виїжджали  щороку  на  сезонні  роботи  до
Німеччини:  протягом  1927—1937  рр.—  19,8  тис.  чол.179
 Біднота,  що  емігрувала  із  Західної  України,  не  знаходила
кращої  долі  у  широко  рекламованому  «капіталістичному  раю»
і  терпіла  не  менш  жорстоку  експлуатацію,  ніж  у  себе  на  бать¬
ківщині.  Як  свідчать  листи  емігрантів,  опубліковані  у  прогре¬
сивній  пресі,  особливо  нестерпним  був  гніт  в  Америці.  Ось,  на¬
приклад,  що  писав  1925  р.  із  Канади  галицький  емігрант  своєму
братові:  «Ти  пишеш,  що  тобі  робити?  Чи  не  продати  батьківське
господарство  і  поїхати  сюди?  Попереджаю,  що  земель,  придат¬
них  для  сільського  господарства,  близько  до  залізниці  вже  нема
вільних...  що  нам  тут  живеться  гірко.  На  сільськогосподарських
роботах  більше  ЗО  доларів  в  місяць  не  заробиш.  А  ЗО  доларів
у  нас,  в  Канаді,  не  те,  що  у  вас,  в  Галичині.  На  ці  гроші  тут
навіть  прохарчуватися  важко,  а  про  те,  щоб  одяг  придбати,  то
забувай  і  думати»  180.
 176 	ДАЛО,  ф.  200,  оп.  2,  спр.  200,  арк.  25.
 177 	Michalowski  3.  'Ме§  піе  та  ргасу,  б.  75.
 178 	Иосгпік  БІаІуБІукі  (1925/26—1929  гг.);  БІаІуБІука  ргасу  (1932—1938  гг.).
 179 	Маїу  госгпік  БІаІузІусгпу,  1938,  б.  57.
 180 	ДАЛО,  ф.  102,  оп.  2,  спр.  9/44,  арк.  28.
 176

На  західноукраїнських  землях  гасали  сотні  американських
агентів,  які  вербували  емігрантів  на  різні  роботи.  їм  допомага¬
ли  українські  буржуазні  націоналісти,  що  на  всі  лади  розхва¬
лювали  «американський  рай».  Той  же  емігрант  писав  з  Канади
братові:  «Ти  говориш,  що  наші  «доктори»  (націоналісти.—  І.  В.)
радять  тобі  їхати.  Вони  ж  відправили  сюди  і  доктора  В.  Бачин-
ського  з  попом  Жаном,  щоб  переговорити  з  канадськими  вла¬
стями  полегшити  долю  переселенців  із  старого  світу.  Знаю  про
це.  Ці  дві  лисиці  скоро  будуть  тут.  Наші  фермери  і  робітники
«гідно»  зустрінуть  цих  «патріотів»  ш.
 Використовуючи  нужду  та  неписьменність  трудящих,  за¬
океанські  агенти  найганебніщими  засобами  обманювали  їх  і  за
посередництво  в  організації  еміграції  здирали  з  доведених  до
відчаю  селян  по  три  шкури.  Як  свідчать  документи,  траплялися
випадки,  коли  емігрант  тільки  за  одержання  закордонного  пас¬
порта  платив  агентові  40  і  більше  доларів.  Не  менше  зловжи¬
вань  було  й  під  час  продажу  майна  емігранта  в  краї  та  при
одержанні  позик  на  купівлю  проїздних  квитків  тощо182.  Цю
прибуткову  справу  в  1930  р.  прибрав  до  своїх  рук  еміграційний
синдикат,  який  вербував  трудящих  до  різних  країн  через  роз¬
галужену  сітку  своїх  бюро  на  місцях.
 На  виїзд  до  Бразилії,  наприклад,  для  сім’ї  з  п’яти  осіб
треба  було  мати  не  менше  4  тис.  зл.,  з  яких  три  чверті  витра¬
чалося  на  проїзд  183.  Щоб  одержати  готівкою  таку  суму,  бідня¬
ки  за  бесцінок  продавали  своє  господарство  заможним  селянам.
Тому  заохочувана  санаційним  урядом  економічна  еміграція  із
Західної  України,  сприяючи  в  першу  чергу  посиленню  куркуль¬
ства,  не  могла  зменшити  гостроти  аграрного  перенаселення.
 Багато  емігрантів  потрапляли  за  кордоном  в  ряди  безробіт¬
них  або  напівбезробітних.  Емігрант,  що  побачив  «американ¬
ський  рай»,  писав  редакції  газети  «Сель-Роб»:  «Незавидна,  лиха
доля  гонить  сільських  і  міських  пролетарів  з  рідної  землі  за
море  у  надії  поліпшити  своє  життя.  І  потрапляєш  до  рук  аген¬
тів,  які  одурманюють  тебе  канадським  раєм...  і  везуть  у  глибоку
провінцію,  в  Саскечеван  або  Альберту,  де  за  півціни  повинен
працювати  на  фермі  з  ранку  до  ночі,  бо  промисловості  там  нема
жодної.  А  більша  половина  і  на  фермі  не  знаходить  роботи,  їх
обманули.  Тому  бродять  з  місця  на  місце.  З  часом  потрапляють
в  місто,  де  бачать  великі  натовпи  таких  же  безробітних,  як  і  во¬
ни,  і  всі  голодні  й  босі»  184.
 181 	ДАЛО,  ф.  102,  оп.  2,  спр.  9/44,  арк.  28.
 182 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  4,  спр.  174,  арк.  1.
 183 	Krasocki  М.  Emigracja  osadnicza.  Warszawa,  1938,  s.  '21.
 184 	«Сельроб»,  1929,  10  лютого.
 12  1266-7
 177

Про  життя  галицьких  бідняків-емігрантів  в  Аргентині  один
із  них  писав:  «Роботи  нема,  тисячі  робітників  ходять  від  пана
до  пана,  з  фабрики  на  фабрику,  щоб  продати  свої  робочі  руки.
Однак  їх  ніхто  не  купує,  за  них  так  дешево  платять,  що  ні  за
що  жити,  але  трудно  і  вмерти»  185.
 Не  в  кращому  становищі  знаходились  емігранти  і  в  капіта¬
лістичних  країнах  Європи,  де  вони  теж  змушені  були  працювати
за  нужденну  платню.  Зокрема,  про  їхнє  життя  у  Франції  газета
«Сель-Роб»  писала:  «Кілька  років  тому  французькі  підприємці
уклали  з  емігрантами  договори  на  відповідну  заробітну  плату.
А  коли  франк  впав  більше  як  наполовину,—  ні  один  буржуа  не
збільшив  зарплати.  Кожний  покликається  на  договір.  І  працю¬
вали  раби  XX  віку  за  злиденну  копійку.  Навіть  на  харчування
не  вистачало  грошей.  Голод  гонить  їх  зараз  до  Польщі,  щоб
збільшити  кількість  жебраків,  які  сновигають  з  міста  в  місто,
з  села  у  село  в  пошуках  роботи,  шматка  хліба»  186.
 Внаслідок  створення  в  усіх  капіталістичних  країнах  масової
армії  безробітних  у  міжвоєнний  період  масштаби  еміграції  із
Західної  України  скоротилися  і  одночасно  зросла  рееміграція.
Так,  у  1918—1937  рр.  з  Польщі  емігрувало  в  Європу  та  за  океан
1912  тис.  чол.,  але  49%  з  них  повернулося  назад187.  Більшість
емігрантів  повернулись  на  батьківщину  ще  біднішими,  оскільки
в  них  не  залишилося  й  клаптика  своєї  землі  та  попередньої  ро¬
боти.  Еміграція  не  тільки  не  ослабила  безробіття,  але  й  у  кінце¬
вому  результаті  збільшила  відносне  перенаселення  в  різних  його
формах.
 Таким  чином,  аграрне  перенаселення  на  Західній  Україні  ха¬
рактеризувалося  тими  ж  основними  формами,  що  й  в  усіх  сла-
борозвинених  країнах,—  великим  недовикористанням  робочого
часу  дрібних  селян  і  сільськогосподарських  робітників;  частко¬
вим  або  повним  безробіттям  протягом  значних  періодів  часу;
надзвичайно  низьким  рівнем  життя  бідніших  прошарків  сіль¬
ського  населення,  пауперизацією  й  пролетаризацією  трудящих
мас  села  та  переповненням  вихідцями  з  сіл  низькооплачуваних
неземлеробських  професій;  поширенням  несільськогосподарських
заробітків  і  відхожих  промислів,  необхідних  для  забезпечення
засобами  існування  бідняцьких  сімей;  значною  еміграцією,  що
супроводжувалася  зворотним  рухом  емігрантів  на  батьківщину
в  зв’язку  з  масовим  безробіттям  у  всіх  капіталістичних  краї¬
нах.
 185 	«Сель-Роб»,  1927,  16  жовтня.
 186 	Там  же,  1929,  6  листопада.
 187 	ДАІФО,  ф.  2,  оп.  4,  спр.  88,  арк.  ЗО;  ДУіасІотозсі  БІаІуБІусгпе,  госг-
пік  15,  хеьіуі  33,  б.  705.
 178

Тривалий  процес  розкладу  феодальних  форм  виробництва,
великі  масштаби  обезземелення  та  пауперизації,  загальна  еко¬
номічна  відсталість  краю  та  національно-колоніальний  гніт  —
все  це  причини  того,  що  аграрне  перенаселення  в  Західній  Укра¬
їні  виступало  значно  гостріше,  ніж  у  високорозвинених  капіталі¬
стичних  країнах.  Велика  гострота  аграрного  перенаселення  тут
пов’язувалася  не  стільки  з  розвитком  капіталізму  в  сільському
господарстві,  скільки  з  його  недорозвиненістю,  що  створювало
панівним  класам  практично  необмежені  можливості  для  невпин¬
ного  збільшення  експлуатації  трудящих  мас.  В  умовах  загаль¬
ної  кризи  капіталізму  аграрне  перенаселення  було  одним  із
проявів  цієї  кризи,  її  характерною  рисою  в  сільському  госпо¬
дарстві.
 Національно-політичний  гніт
 Тяжкий  соціально-економічний  гніт  трудового  селянства  до¬
повнювався  національним  гнобленням  і  політичними  утисками.
Форми  національного  гніту  та  засоби,  якими  проводилась  у  жит¬
тя  шовіністична  політика  польської  буржуазії  та  поміщиків  на
західноукраїнських  землях,  були  різні,  але  суть  їх  зводилась
до  одного  —  загальмувати  розвиток  класової  свідомості  трудя¬
щих,  підірвати  їхню  віру  у  возз’єднання  з  Радянською  Украї¬
ною  і  тим  перетворити  їх  у  слухняне  знаряддя  окупаційних
властей.
 Польський  буржуазно-поміщицький  уряд,  всупереч  міжна¬
родним  зобов’язанням  і  власній  конституції  1921  р.  проводив
насильне  ополячення  корінного  населення  і  здійснював  відкриті
репресії  проти  учасників  революційно-визвольного  руху  на  За¬
хідній  Україні.
 Захищаючи  право  західноукраїнських  трудящих  на  націо¬
нальне  самовизначення,  уряд  Радянської  України  в  ноті  про¬
тесту  державам  Антанти  від  13  березня  1923  р.  нагадував,  що
«понад  4  мільйони  українців,  які  користувалися  при  реакційно-
клерикальній  габсбурзькій  монархії  політичною,  адміністратив¬
ною  і  культурною  автономією,  були  волею  союзників  поставлені
в  гірші  політичні  умови,  ніж  до  війни»  188.
 Про  обмежене  самоврядування,  введене  окремо  у  кожному
 зі 	східногалицьких  воєводств,  не  доводиться  серйозно  говорити,
бо  виконавчі  органи  гмінних,  повітових  і  воєводських  самовря¬
дувань  працювали  під  керівництвом  польської  адміністрації.
 188 	Документы  внешней  политики  СССР,  т.  4,  М.,  1962,  с.  225.
 12*
 179

Вибори  до  них,  по  суті,  були  тільки  ширмою,  за  якою  україн¬
ська  буржуазія  та  її  націоналістичні  партії  ділили  з  представ¬
никами  панівних  класів  Польщі  місця  в  органах  самовряду¬
вання.
 Здійснюючи  політику  полонізації  державно-адміністратив¬
ного  апарату,  правлячі  кола  Польщі  з  перших  днів  окупації
західноукраїнських  земель  почали  масово  звільняти  українців
з  роботи  на  державних  підприємствах,  в  установах,  на  залізни¬
ці.  Уже  дані  перепису  1921  р.  у  Східній  Галичині  свідчать,  що
частка  службовців  греко-католицького  віросповідання  (україн¬
ців)  становила  тільки  15,6%  загальної  кількості,  робітників  на
транспорті  —  27,1,  у  промисловості  —  30,2,  у  сільському  госпо¬
дарстві  —  63,8,  студентів  у  вузах  Львова  —  5,7,  учнів  у  загаль¬
ноосвітніх  середніх  школах  —  23,5%189.
 З  метою  асиміляції  українського  населення  польський  уряд
не  нехтував  жодними  засобами.  Так,  у  розпорядженні  від
20  липня  1923  р.  львівський  воєвода  зазначав,  що  «умовою  за¬
твердження  всього  польського  на  кресах  є  польське  володіння,
польська  мова  і  костьол»  190.  Неабияку  роль  у  цьому  відводило¬
ся  й  польському  осадництву,  що  планомірно  насаджувалося  на
«кресах».
 Усіма  справами  самоврядування  військових  осадників  за¬
ймався  «Центральний  союз  військових  осадників»,  а  на  міс¬
цях—  воєводські  та  повітові  союзи.  До  початку  1929  р.  кіль¬
кість  організованих  військових  осадників  на  Волині  та  в  Захід¬
ній  Білорусії  досягла  7765  191.
 Для  керівництва  справами  цивільних  осадників  20  липня
1923  р.  у  Львові  було  створено  «Союз  осадників»,  який  тільки
за  один  рік  своєї  діяльності  в  південно-східних  воєводствах
об’єднав  10  260  польських  колоністів.  Організації  цього  союзу
були  в  усіх  воєводських  центрах  Східної  Галичини  й  в  41  по¬
віті  з  гуртками  на  місцях  192.  Важливо  підкреслити,  що  з  поль¬
ськими  колоністами  співробітничали  українські  буржуазно-кур¬
кульські  елементи,  які  залучалися  до  роботи  у  багатьох  осад¬
ницьких  гуртках  і,  за  свідченням  «Союзу  осадників»,  «почували
себе  добре  у  рамках  осадницької  організації»  193.
 «Союз  осадників»  разом  із  такими  польськими  військовими
і  напіввійськовими  організаціями,  як  «Стшелєць»,  «Польська
 189 	Герасименко  М.,  Дудикевич  Б.  Боротьба  трудящих  Захід¬
ної  України  за  возз’єднання  з  Радянською  Україною.  К-,  1960,  с.  40.
 190 	ЦДІА  у  Львові,  ф.  171,  оп.  1,  спр.  390,  арк.  29.
 191 	pi§c  lat  na  froncie  gospodarczym  (1926—1931),  t.  2,  s.  607.
 192 	ЦДІА  УРСР  у  Львові,  ф.  171,  оп.  2,  спр.  3590,  арк.  1,  3—4.
 193 	Там  же,  арк.  2.
 180

організація  військова»,  «Союз  легіонерів»»,  «Союз  офіцерів  ре¬
зерву»,  «Організація  військової  підготовки»  та  ін.,  виступав
активним  провідником  великодержавної  шовіністичної  політики
польських  панівних  класів  на  західноукраїнських  землях.  Коор¬
динував  діяльність  цих  організацій  спеціально  створений  у
1936  р.  у  Львові  Виконком  погоджувального  секретаріату  поль¬
ських  громадських  організацій  194,  очолюваний  реакційним  гене¬
ралом  М.  Токажевським-Карашевичем.
 Знаряддям  денаціоналізації  українського  населення  була  та¬
кож  католицька  церква,  яка  користувалася  великими  привілея¬
ми.  Тільки  у  Східній  Галичині  до  кінця  1927  р.  за  допомогою
уряду  було  побудовано  кілька  сот  нових  католицьких  костьолів
і  каплиць  195.  Щоб  прискорити  процес  окатоличення  корінного
населення,  власті  закривали  некатолицькі  культові  установи  та
перетворювали  їх  у  костьоли.  Зокрема,  масовим  явищем  став
розгром  православних  приходів  на  Холмщині  та  Волині  196.
 Внаслідок  насильницької  полонізації  на  західноукраїнських
землях  зростала  кількість  населення  католицького  віросповідан¬
ня.  Так,  питома  вага  католиків  серед  жителів  Волинського  воє¬
водства,  за  офіційними  даними  польської  статистики,  збільши¬
лась  з  9,6%  в  1897  р.  до  11,5%  в  1921  р.  і  15,7%  в  1931  р.197
Ще  швидше  зростала  їх  частка  на  східногалицьких  землях.  За
даними  відділу  землеробства  і  аграрних  реформ  Львівського
воєводського  управління,  зрозуміло,  перебільшеними,  кількість
повітів  із  переважною  більшістю  в  них  польського  населення
в  1931  р.  зросла  порівняно  з  1880  р.  майже  вдвічі.  За  віроспо¬
віданням  частка  католиків  у  1931  р.  становила  у  Станіславсько-
му  воєводстві  16,6%,  у  Львівському  й  Тернопільському  —  43%
загальної  кількості  їх  населення  198.
 Керівні  кола  Польщі  жорстоко  переслідували  українську  мо¬
ву  та  школу  з  рідною  мовою  викладання.  Мовні  закони,  при¬
йняті  сеймом  у  1924  р.,  забороняли  користуватися  українською
мовою  в  усіх  адміністративних,  судових  і  самоврядувальних
установах  199.  Польсько-шляхетські  власті  усунули  з  щоденного
вжитку  слово  «українець».  Українське  населення  стали  назива¬
ти  «русинами»,  а  окуповану  Східну  Галичину  перейменували  па
«Східну  Малопольщу».
 194 	ДА1ФО,  ф.  41,  оп.  1,  спр.  193,  арк.  2.
 195 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  854,  арк.  38.
 196 	Документы  внешней  политики  СССР,  т.  5,  с.  527.
 197 	Rocznik  ziem  wschodnich,  1939,  s.  46.
 198 	ДАЛО,  ф.  1,  оп.  13,  спр.  859,  арк.  45—46.
 199 	Konstytucja  Rzeczypospolitej  Polskiej  i  wazniejsze  ustawy  polityczne.
Poznan,  1932,  s.  150—155.
 181

Серед  документів,  що  характеризують  великодержавну  по¬
літику  в  галузі  освіти,  особливе  місце  посідає  так  званий  кре-
совий  шкільний  закон  від  31  липня  1924  р.200,  на  основі  якого
здійснювалась  дальша  полонізація  українських,  білоруських
і  литовських  шкіл.  У  зашмгі  зазначалося,  що  в  державних  на¬
родних  школах  буде  гарантоване  навчання  рідною  мовою  на
вимогу  батьків  не  менше  40  дітей  шкільного  віку,  які  прожи¬
вають  на  території  одного  мікрорайону.  Якщо  ж  у  народній
школі  не  знайшлося  такої  кількості  дітей,  чиї  батьки  поставили
цю  вимогу,  то  школа  автоматично  перетворювалася  в  польську.
Закон  передбачав  також  створення  в  селах  із  мішаним  насе¬
ленням  так  званих  двомовних  (утраквістичних)  шкіл  із  викла¬
данням  основних  предметів  польською  мовою.  При  цьому  вима¬
гався  незначний  процент  дітей  польської  національності,  щоб
школи  в  таких  місцевостях  перетворювались  в  утраквістичні,
тобто  фактично  також  польські.  Навчання  дітей  українських
трудящих  рідною  мовою  було  зведене  до  мінімуму.
 Сама  процедура  одержання  дозволу  на  відкриття  школи
з  рідною  мовою  викладання  була  так  ускладнена,  що  практично
майже  виключала  можливість  збереження  шкіл  з  українською
мовою  навчання.  І  хоч  тільки  в  серпні  1924  р.  декларації  з  ви¬
могою  викладання  в  школах  рідною  мовою  подали  1814  громад,
але  всі  вони  були  відхилені  властями201.  У  1925  р.  такі  ж  дек¬
ларації  підписали  понад  100  тис.  батьків  українських  дітей  202.
Проте  польська  адміністрація,  методично  руйнуючи  українську
народну  освіту,  різними  махінаціями  та  формальностями  пере¬
шкоджала  задоволенню  численних  вимог  трудящих  дозволити
навчання  дітей  у  школах  рідною  мовою.
 У  результаті  так  званого  шкільного  плебісциту  (опитування)
більшість  українських  шкіл  була  перетворена  на  польські  та
двомовні.  Так,  у  Станіславському  воєводстві  до  плебісциту  на¬
лічувалося  346  польських  і  793  українських  державних  народ¬
них  школи,  а  після  його  проведення  в  1925  р.  залишилося  всьо¬
го  337  українських  шкіл,  всі  ж  інші  стали  польськими  або  дво¬
мовними  203,  а  ЗО  шкіл  тут  були  цілком  ліквідовані.  Якщо  в
1922/1923  р.  на  території  Західної  України  налічувалося  2924
 200 	Konstytucja  Rzeczypospolitej  Polskiej  і  wazniejsze  ustawy  polityczne.
Poznan,  1932,  s.  161  —163.
 201 	Грищенко  M.  Розвиток  народної  освіти  в  західних  областях  УРСР
за-  роки  Радянської  влади.—  У  кн.:  У  боротьбі  за  Радянську  владу  і  соціа¬
лізм.  Львів,  1960,  с.  190.
 202 	«Рідна  школа»,  1933,  №  3,  с.  33.
 203 	ДАІФО,  ф.  68,  оп.  2,  спр.  70,  арк.  123.
 182

початкові  державні  та  приватні  школи  з  українською  мовою
навчання,  то  в  1927/1928  р.—  лише  755  шкіл  204.
 1932  р.  фашистський  уряд  провів  новий  «шкільний  плебіс¬
цит».  Підкреслимо,  що  на  Холмщині  польські  власті  взагалі  за¬
бороняли  населенню  подавати  декларацію  з  вимогою  україн¬
ської  мови  навчання  у  школах.  Зрештою,  і  сам  шкільний  закон
надавав  змогу  запроваджувати  тут  утраквістичне  навчання  на
підставі  20  заяв  батьків  205.  В  умовах  терору  й  шантажу  цей
«плебісцит»  викликав  масову  антиокупаційну  маніфестацію  тру¬
дящих.  Незважаючи  на  те,  що  батьки  майже  400  тис.  дітей  по¬
дали  свої  декларації  з  вимогою  української  мови  викладан¬
ня  206,  ще  близько  500  українських  шкіл  було  перетворено  у  поль¬
ські  або  утраквістичні.  Внаслідок  полонізації  українських  шкіл
у  1937/38  р.  в  початкових  школах  Східної  Галичини  рідною
мовою  навчалося  тільки  7,1%  українських  дітей  207,  а  на  Во¬
лині,  Холмщині  та  Поліссі  ще  менше  —  всього  0,02%208.
 Політика  уряду  в  галузі  народної  освіти  на  західноукраїн¬
ських  землях  була  спрямована  на  те,  щоб  ополячити  українське
населення,  задушити  його  національні  та  культурні  зв’язки
з  Радянською  Україною.  Цій  же  меті  була  підпорядкована  й
система  виховання  дітей.  Прогресивних  учителів  польські  власті
звільняли  з  роботи,  а  вчительські  кадри  комплектували  з  числа
найбільш  реакційних  елементів,  які  мали  забезпечити  шовіні¬
стичне  виховання  учнівської  молоді.
 Чимало  вчителів  у  народних  школах  Західної  України  не
мали  відповідної  педагогічної  кваліфікації,  бо  на  «окраїни»  за
допомогою  протекції  та  хабарництва  відправлялись  усі  ті,  хто
не  міг  влаштуватися  в  самій  Польщі  209.  Для  вчителів-українців
доступ  до  роботи  у  державних  школах  був  вкрай  обмежений.
У  Львівському  шкільному  окрузі,  за  даними  офіційної  шкільної
статистики,  в  народних  школах  працювало  всього  14  203  вчи¬
телі,  серед  яких  українців  —  лише  2500  210.
 Власті  докладали  всіх  зусиль,  щоб  ополячити  ті  поодинокі
навчальні  заклади  краю,  що  готували  вчителів  для  українських
шкіл.  Уже  в  1923  р.  міністерство  віросповідань  і  освіти  Польщі
 204 	Український  статистичний  річник,  Львів,  1935,  с.  158—159.
 205 	«Наша  правда»,  1933, 	№  1,  с. 	49.
 206 	«Рідна  школа»,  1933, 	№  3,  с. 	3;  1936,  №  7—8,  с.  108.
 207 	Stan  szkolnictwa  w 	ekr§gu 	szkolnym 	Lwowskim 	w 	roku 	szkolnym
 1937/38,  s.  11.
 208 	Минский  Г.  Под  игом  польских  панов.  М.,  1939,  с.  72.
 209 	«Наша  правда»,  1924,  №  2—3,  с.  84.
 210 	Stan  szkolnictwa  w 	okr§gu 	szkolnym 	Lwowskim 	w 	roku 	szkolnym
 1937/38,  s.  13. 	.
 183

закрило  єдину  українську  чоловічу  державну  вчительську  семі¬
нарію  у  Львові,  перетворило  в  утраквістичні  Львівську  та  Пе-
ремишлянську  жіночі  вчительські  семінарії.
 Правлячі  кола  затримували  ріст  української  інтелігенції,
особливо  зі  середовища  трудового  селянства.  На  Західній  Укра¬
їні  не  було  жодної  вищої  української  школи.  Ще  наприкінці
1918  р.  польські  окупаційні  власті  ліквідували  у  Львівському
університеті  українські  кафедри,  а  викладачів  звільнили  з  ро¬
боти211.  Польським  жандармам  вдалося  викрити  діяльність
львівського  підпільного  університету,  студенти  та  викладачі  яко¬
го  переслідувались  як  державні  злочинці.
 При  вступі  до  вищих  навчальних  закладів  (а  їх  на  західно¬
українських  землях  було  всього  чотири  у  Львові)  для  україн¬
ського  населення  була  введена  процентна  норма  прийому,  так
звана  нумерус  кляузус.  Внаслідок  цього,  наприклад,  в  1932/33
навчальному  році  із  загальної  кількості  11  301  студентів,  що  на¬
вчались  у  львівських  вузах,  тільки  12,8%  становили  українці212.
В  1935/36  навчальному  році  диплом  про  закінчення  вузів  Поль¬
щі  одержали  6450  чол.,  з  них  лише  236  випускників  греко-ка-
толицького  віросповідання  213.  Як  правило,  це  були  діти  з  замож¬
них  сімей,  за  допомогою  яких  польські  власті  здійснювали
політику  денаціоналізації.  Прогресивну  українську  інтелігенцію,
близьку  до  народу,  власті  переслідували  та  позбавляли  роботи.
 Внаслідок  національної  дискримінації  при  прийомі  в  на¬
вчальні  заклади  та  високої  плати  за  навчання  діти  трудящих
українців  та  інших  національних  меншостей  не  могли  й  мріяти
не  тільки  про  вищу,  а  й  про  середню  освіту.  Хоч  українці  та
білоруси  становили  третину  всього  населення  Польської  дер¬
жави,  проте  лише  6,2%  їхніх  дітей  навчалися  в  загальноосвітніх
середніх  школах  країни  214.
 Велика  маса  сільських  трударів  була  позбавлена  можливості
дати  своїм  дітям  навіть  початкову  освіту.  Правда,  загальна
кількість  народних  шкіл,  переважно  польських,  на  Західній
Україні  зросла  з  6102  у  1922/1923  р.215  до  7267  в  1937/38  р.216,
а  кількість  учнів  у  них  відповідно  збільшилась  з  779  тис.  до
1114  тис.  чол.,  проте  нестача  шкільних  приміщень  і  вчителів,
зубожіння  трудящих,  особливо  селян,  були  причиною  того,  що
багато  дітей  шкільного  віку  не  мали  можливості  відвідувати
 211 	3  історії  революційного  руху  у  Львові.  Львів,  1957,  с.  49.
 212 	Statystyka  szkolnictwa,  1932/33.  Warszawa,  1934,  s.  75.
 213 	Maly  rocznik  statystyczny,  1938,  s.  327.
 214 	Там  же,  c.  319.
 215 	Rocznik  statystyki,  1924,  s.  217.
 216 	Maly  rocznik  statystyczny,  1939,  s.  318.
 184

школу.  На  Волині,  наприклад,  в  1931  р.  поза  школою  залиша¬
лося  112  969  дітей  шкільного  віку217,  або  21,7%  всієї  кількості.
 На  західноукраїнських  землях  залишалася  масова  непись¬
менність  і  серед  дорослого  населення.  За  даними  офіційної  ста¬
тистики,  під  час  перепису  1931  р.  на  Західній  Україні  виявлено
2040,7  тис.  чол.  (32,8%  всього  населення  віком  понад  десять
років),  що  не  вміли  читати  й  писати.  При  цьому  частка  жінок
серед  неписьменних  дорівнювала  40%  218.
 Більшість  неписьменних  припадала  на  трудове  селянство.  На
100  сільських  жителів,  старших  10  років,  у  Львівському  воєвод¬
стві  не  вміли  читати  та  писати  27,9  чол.,  у  Тернопільському  —
32,1,  у  Станіславському  —  41,8,  у  Волинському  —  52,3  чол.219
Масова  неписьменність  на  селі  була  неминучим  наслідком  на¬
ціонально-колоніального  гноблення  українського  населення  поль¬
ськими  окупантами,  які  розраховували  втопити  народний  гнів
у  темноті  та  неуцтві,  зламати  волю  трудящих  мас  до  боротьби
за  соціальне  та  національне  визволення.
 Знаряддям  польських  правлячих  кіл  в  ополяченні  української
та  білоруської  національних  меншостей  були  не  тільки  органи
державно-адміністративного  управління,  а  й  Інститут  дослі¬
дження  національних  справ,  Товариство  розвитку  східних  зе¬
мель  та  інші  «наукові»  установи.  Створений  1936  р.  при  згада¬
ному  товаристві  Інститут  господарства  східних  земель  займався
дослідженням  стану  економіки  окраїн,  давав  рекомендації  уря¬
дові  в  галузі  національної  та  аграрної  політики  на  західно¬
українських  і  західнобілоруських  землях.
 Велика  увага  приділялась  польському  осадництву  і  поль¬
ській  зубожілій  шляхті,  для  вивчення  стану  якої  у  Товаристві
розвитку  східних  земель  було  створено  спеціальний  комітет.  Цей
комітет  тільки  у  Львівському  та  Станіславському  воєводствах
виявив  93  588  родин  зубожілої  загродової  шляхти  220,  що  посту¬
пово  асимілювалась  із  українським  населенням  і  «зрештою  ні¬
чим  не  відрізнялась  від  селянського  оточення,  трималась  на
однаковому  з  ним  дуже  низькому  культурному  рівні221.  Поль¬
ські  власті,  намагаючись  розширити  свою  соціальну  базу,  про¬
тегували  колишню  дрібну  польську  шляхту,  вербували  з  її
середовища  колоністів  та  інших  провідників  політики  пілсуд-
чини  у  західноукраїнському  селі.
 217 	За  волю  народну.  Документи  і  матеріали.  Львів,  1964,  с.  118—119.
 218 	Rocznik  ziem  wschodnich,  1939,  s.  10.
 219 	Maly  rocznik  statystyczny,  1938,  s.  28.
 220 	C  z  e  s  1  a  k  T.  Polskie  osadnictwo  historyczne.  Szlachta  zagrodowa  na
wschodzie  Polski.  Warszawa,  1938,  s.  2—3.
 221 	ДАІФО,  ф.  41,  on.  1,  cnp.  57,  арк.  5.
 185

Підкупом  і  дрібними  подачками  правлячі  кола  Польщі  залу¬
чили  на  свій  бік  керівництво  українських  буржуазно-націоналі¬
стичних  партій  —  УНДО,  УСРП,  УНС  та  інших  угруповань,  які,
прикриваючись  маскою  народних,  стояли  на  позиціях  захисту
існуючого  ладу,  допомагали  польській  санації  проводити  велико¬
державну  національну  політику.  Головним  постулатом  у  їхніх
програмах  була  ідея  про  «безкласовість»  і  «єдність»  україн¬
ської  нації,  розрахована  на  те,  щоб  відвернути  маси  від  рево¬
люційно-визвольної  боротьби  й  увіковічити  своє  класове  пану¬
вання.
 Розвиваючи  цю  ідею,  верховоди  ОУН  та  інших  спорідне¬
них  із  ними  партій  постійно  галасували,  нібито  ідея  класової
боротьби  ілюзорна  й  шкідлива  і  «треба  змагати  до  узгіднення
окремих  функціональних  груп,  що  на  ділі  себе  взаємно  допов¬
нюють»  222.
 Заодно  з  українськими  буржуазними  націоналістами  висту¬
пала  уніатська  церква  та  клерикальні  організації  —  Український
католицький  союз,  Українська  католицька  народна  партія  та  ін.
Уся  ця  реакційна  кліка  під  прапором  антикомунізму  об’єдна¬
лася  проти  революційного  руху  трудящих.  Одночасно  вона  була
і  слухняним  знаряддям  іноземних  імперіалістів  у  боротьбі  проти
Країни  Рад—могутньої  притягальної  сили  для  трудящих  За¬
хідної  України,  і  беззастережним  прихильником  антирадян-
ських  агресивних  планів  міжнародного  імперіалізму.  Орган
УНДО  газета  «Діло»  8  лютого  1935  р.  писала:  «Світ  поділився
на  ворогів  і  приятелів  Совітів,  і  українські  політики  мусять
шукати  спільників  у  ворогів  Совітів.  Це  сьогодні  Англія,  Німеч¬
чина,  Польща.  Вже  з  цього  погляду  Польща  потрібна,  і  проти
неї  годі  українцям  вести  гостру  політику».
 Антинародна  діяльність  українських  буржуазних  націоналіс¬
тів  та  уніатів,  їхній  союз  з  імперіалістичною  реакцією  зумовлю¬
валися  не  тільки  страхом  перед  впливом  успіхів  першої  у  світі
держави  соціалізму  на  піднесення  революційного  руху  західно¬
українських  трудящих,  а  й  економічною  залежністю  української
буржуазії  від  польського  капіталу.  Через  те  українські  бур¬
жуазно-націоналістичні  й  клерикальні  партії,  захищаючи  класові
інтереси  міської  та  сільської  буржуазії,  виступали  активними
поборниками  пансько-польського  окупаційного  режиму  на  за¬
хідноукраїнських  землях.  Певні  розходження  в  їхніх  програ¬
мах  відображали,  по  суті,  лише  різні  методи  ошукування  дріб¬
нобуржуазних  верств  і  передусім  —  дрібних  сільських  госпо¬
дарів,  які  вагались  між  буржуазією  та  пролетаріатом.
 222 	«Розбудова  нації»,  1928,  ч.  6,  с.  220.
 186

КПЗУ  послідовно  викривала  діяльність  польських  колоніза¬
торів  та  їхніх  спільників  —  націоналістів  різних  мастей,  про¬
водила  наполегливу  роботу  по  класовому  та,інтернаціональному
вихованню  трудящих  західноукраїнського  села.  Об’єктивною
основою  для  успіху  компартії  в  цій  справі  був  увесь  попередній
економічний  розвиток  села,  тривалий  процес  соціального  роз¬
шарування.  Класова  диференціація  селянства  проявлялася  не
тільки  у  господарсько-майновій  нерівності,  айв  усвідомленні
протилежності  класових  інтересів  як  поміщиків  та  селян,  так
і  сільських  пролетарів  та  напівпролетарів,  з  одного  боку,  і  кур¬
кулів  —  з  другого.  Це  виливалося  у  масову  революційну  бороть¬
бу  трудящих  селян  у  союзі  з  пролетаріатом  під  керівництвом
КПЗУ  проти  соціального  та  національного  гніту,  за  возз’єднання
з  Радянською  Україною  у  складі  Союзу  Радянських  Соціалі¬
стичних  Республік.

Висновки
 Всебічний  аналіз  матеріалів  статистичних  збірників  та  архів¬
них  документів  про  аграрні  відносини  в  Західній  Україні,  їх
порівняння  з  аналогічними  даними  Північної  Буковини  та  За¬
карпаття  показує,  що  основні  соціально-економічні  процеси
на  цих  територіях  в  міжвоєнний  період  були  подібними.  Це
зумовлювалось  насамперед  колоніальним  становищем  і  загаль¬
ною  господарською  відсталістю  цих  земель  у  складі  Австро-
Угорської  імперії,  а  пізніше  —  під  гнітом  інших  чужоземних
поневолювачів.  Західна  Україна  стала  об’єктом  колоніальної
експлуатації  не  тільки  капіталістичної  Польщі,  а  й  іноземних
монополій,  які  підпорядкували  своїм  інтересам  виробництво  та
збут  продукції  провідних  галузей  її  економіки  і  звели  західно¬
українські  землі  до  ролі  аграрно-сировинного  придатку.
 На  становищі  села  значною  мірою  позначилася  загальна
криза  капіталістичної  системи  та  пов’язане  з  нею  погіршення;
умов  економічного  розвитку  країни.  Вузький  ринок  збуту,  низькі
ціни  на  сільськогосподарські  продукти,  «ножиці  цін»  і  як  наслі¬
док  цього  —  низькі  доходи  землеробів,  а  також  дорогий  кредит,
обтяжливі  борги  та  податки,  роздуті  ціни  на  землю  та  ін.—  усе
це  гальмувало  розвиток  продуктивних  сил  сільського  господар¬
ства.  За  рівнем  виробничо-технічного  та  соціально-економічного
прогресу  в  цілому  і  сільського  господарства  зокрема  Західна  Ук¬
раїна  набагато  відставала  від  країн  з  розвинутим  капіталізмом.
 Соціально-економічну  еволюцію  села  стримували  також  знач¬
ні  феодально-кріпосницькі  залишки  у  поземельних  відносинах
і  господарюванні  латифундистів.  Панування  поміщицького,  дер¬
жавного  та  церковно-монастирського  землеволодіння  було
основною  причиною  гострої  земельної  тісноти  трудового  селян¬
ства,  величезної  роздробленості  засобів  виробництва  у  дрібних
сільських  виробників,  зростання  їх  пауперизації  та  зубожіння.
Це,  зрештою,  сприяло  консервації  напівфеодальних  форм  ви¬
робничих  відносин  у  сільському  господарстві.
 І  все  ж  вказані  причини  не  могли  спинити  дедалі  глибшого
проникнення  капіталізму  в  сільське  господарство.  Переконливий
доказ  цього  —  спеціалізація  сільськогосподарського  виробни¬
цтва,  поєднана  з  помітною  тенденцією  до  поліпшення  агротехніки
та  інтенсифікації  виробництва-у  господарствах  поміщиків  і  кур¬
кулів  у  періоди  більш  або  менш  сприятливої  кон’юнктури,  даль¬
ший  розвиток  торговельного  землеробства  і  тваринництва,  про-
 188

мислової  переробки  сільськогосподарської  сировини  та  інших
явищ,  характерних  для  розвитку  аграрного  капіталізму.
 Буржуазна  еволюція  сільського  господарства  визначалась
перш  за  все  неухильною  перебудовою  великих  поміщицьких  гос¬
подарств  на  капіталістичний  лад,  заміною  кріпосницьких  прийо¬
мів  експлуатації  буржуазними.  Селяни  ж  відстоювали  револю¬
ційно-селянський  шлях  розвитку  сільського  господарства.  Ця
боротьба  відбувалася  і  навколо  аграрної  реформи  та  її  прове¬
дення.  Земельна  реформа  1919—1925  рр.  і  буржуазна  перебу¬
дова  селянського  землекористування  виходили  з  необхідності
запобігти  революційно-селянській  «чистці»  середньовічних  за¬
лишків  на  селі.  Але  оскільки  «чистку»  землі  для  розвитку  капі¬
талізму  прусським  шляхом  проводили  самі  поміщики  разом
з  буржуазією,  то  й  усі  вигоди  з  реформування  поземельних  від¬
носин,  зрозуміло,  мали  великі  землевласники  —  вони  залиша¬
ли  у  своїх  руках  найкращі  сільськогосподарські  угіддя  і  великі
лісові  масиви,  розвивали  промислове  підприємництво  та  нала¬
годжували  тісний  зв’язок  з  фінансовим  капіталом.
 Водночас  з  глибоким  проникненням  товарно-грошових  відно¬
син  у  селі  відбувалося  поступове  витіснення  залишків  кріпос¬
ництва  у  поміщицьких  маєтках.  На  кінець  досліджуваного  пе¬
ріоду  внутрішній  лад  поміщицького  господарства  поєднував
у  собі  капіталістичну  і  відробіткову  системи  з  очевидною  пере¬
вагою  першої.  Звідси  —  складність  і  протиріччя  економічної
структури  поміщицького  господарства.
 Аграрний  капіталізм  розвивався  і  в  селянському  господар¬
стві,  про  що  красномовно  свідчить  посилення  класової  диферен¬
ціації  селянства.  З  одного  боку,  проведення  аграрної  реформи,
оборот  селянської  землі  на  вільному  ринку,  раціоналізація
великоселянського  землеробства,  розвиток  сільськогосподарської
кооперації,  державне  кредитування  та  інші  фактори  зміцнювали»
куркульство,  а  з  другого  —  економічні  кризи  та  розорення,  гост¬
ре  аграрне  перенаселення  й  сімейні  розділи  та  інші  причини
посилювали  обезземелення  дрібних  селян  і  їх  пролетаризацію.
 Якщо  куркульство  збагачувалося  на  підприємницькій  діяль¬
ності  та  лихварстві,  то  економічне  становище  основної  маси
селян  було  надзвичайно  важким.  З  дальшим  розвитком  капіта¬
лізму  на  селі  зростав  і  ступінь  експлуатації  селян.  При  цьому
різні  форми  капіталістичного  визиску  доповнювались  напівфео¬
дальною  експлуатацією  трудівників  землі.  Використовуючи  ме¬
ханізм  цін  (низьких  на  сільськогосподарську  сировину,  високих
на  промислові  товари),  тарифну  і  податкову  політику  та  інші
заходи  польського  уряду,  селян  як  споживачів  і  виробників  не¬
щадно  експлуатували  й  різні  групи  монополістичних  об’єднань.
 189

Постійними  супутниками  трудящих  села  стали  злидні  та  го¬
лод,  масові  соціальні  захворювання  й  висока  смертність,  жор¬
стокий  політичний  і  національний  гніт,  встановлений  польськими
імперіалістами  на  окупованих  землях.  Це  загострювало  класові
та  національні  протиріччя  й  посилювало  селянський  рух.
 Дослідження  селянського  руху  міжвоєнного  періоду  1  пока¬
зує,  що  поворотним  пунктом  в  його  розвитку  стала  Велика
Жовтнева  соціалістична  революція.  Під  впливом  діяльності  ко¬
муністів  на  селі  зростали  політична  свідомість  селян,  організо¬
ваність  їх  у  класовій  боротьбі,  ставали  більш  масовими  окремі
виступи  з  активними  формами  боротьби.  Діючи  в  союзі  з  робіт¬
ничим  класом,  трудящі  селяни  широко  використовували  страйки,
демонстрації,  мітинги  та  інші  виступи  з  політичними  лозунгами.
В  умовах  фашистського  терору  та  національного  гніту  майже
кожний  масовий  виступ,  що  починався  на  економічній  основі,
набирав  політичної  спрямованості.
 Поряд  зі  загальнодемократичною  боротьбою  селян  за  землю
та  ліквідацію  залишків  феодалізму,  проти  гніту  монополій,  на
селі  усе  більше  зростала  «друга  соціальна  війна»  батраків  і  бід¬
няків  проти  сільської  буржуазії.  Масовою  була  участь  трудящих
селян  у  могутньому  революційному  русі  за  встановлення,  а  на
Волині  й  в  багатьох  повітах  Східної  Галичини  —  за  відновлення
влади  Рад  і  возз’єднання  краю  з  Українською  PCP.
 Під  впливом  Комуністичної  партії  зростав  селянський  рух,
поєднуючись  із  робітничим  рухом  Польщі,  набуваючи  інтерна¬
ціонального  характеру.  Разом  з  українськими  селянами  проти
спільних  класових  ворогів  виступали  поляки,  білоруси  та  пред¬
ставники  інших  національностей.  Своєю  самовідданою  бороть¬
бою  трудящі  села  під  керівництвом  робітничого  класу  підготува¬
ли  міцну  політичну  основу  для  возз’єднання  Західної  України
в  єдиній  Українській  Радянській  державі.
 З  відсталого  в  минулому  краю  західні  землі  України  у  друж¬
ній  сім’ї  Радянського  Союзу  за  невеликий  історичний  період
вийшли  на  рубежі  передових.  Ставши  невід’ємною  частиною
возз’єднаної  української  соціалістичної  нації,  трудящі  західних
областей  досягли  стрімких  темпів  економічного,  соціального  та
культурного  розвитку.  І  в  цьому  торжестві  ленінської  націо¬
нальної  політики,  що  відображає  закономірності  соціалістичного
розвитку,  яскраво  проявляються  переваги  радянського  способу
життя.
 1  Див.  Васюта  І.  К.  Селянський  рух  на  Західній  Україні  в  1919—
1939  рр.  Львів,  1971;  Його  ж.  Революційно-визвольна  боротьба  селянства
Західної  України  в  1918—1939  рр.—  «Український  історичний  журнал»,  1975,
№11.
 190

Зміст
 ВСТУП 	. 	. 	. 			з
 Розділ  1.  ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  РОЗВИТКУ  КАПІТАЛІЗ¬
МУ  В  СІЛЬСЬКОМУ  ГОСПОДАРСТВІ.  ПРОВЕДЕННЯ
БУРЖУАЗНО-ПОМІЩИЦЬКОЇ  АГРАРНОЇ  РЕФОРМИ
 Земельна  реформа  1919—1925  рр.  і  здійснення  ТІ  на  Західній
 Україні 	10
 Польська  осадницька  колонізація 	27
 Перебудова  селянського  землекористування  		36
 Зростання  торгового  землеробства  і  тваринництва 	.... 	43
 Розвиток  капіталістичної  сільськогосподарської  кооперації 	. 	. 	60
 Розділ  2.  ЕВОЛЮЦІЯ  СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ  СТРУКТУРИ
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО  СЕЛА
 Соціально-економічна  характеристика  поміщицького 	господарства 	74
 Використання  машин  та  найманої  праці  і  витіснення  відробітків
 капіталізмом  у  поміщицькому  господарстві 	82
 Зміни  у  землеволодінні  селян.  Розшарування  селян  за  земле¬
володінням  	92
 Групування  сільських  господарств  за  робочою  та  продуктивною
 худобою 	104
 Використання  машин  та  удосконалених  сільськогосподарських
 знарядь  і  найманої  робочої  сили  в  селянському 	господарстві 	114
 Класова  диференціація  селянства 	Т23
 Розділ  3.  СТАНОВИЩЕ  ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО  СЕЛЯНСТВА
 Податковий  гніт 	136
 Експлуатація  селян  банками  та  лихварями 	142
 Заборгованість  селянських  господарств.  Конверсія  боргів  . 	. 	. 	150
 Західноукраїнське  село  під  гнітом  монополій 	158
 Аграрне  перенаселення  і  становище  сільськогосподарського  про¬
летаріату  	167
 Національно-політичний  гніт 	179
 ВИСНОВКИ 	... 	188

Иван  Кириллович  Васюта
 СОЦИАЛЬНО-
 ЭКОНОМИЧЕСКИЕ
 ОТНОШЕНИЯ
 НА  СЕЛЕ
 ЗАПАДНОЙ
 УКРАИНЫ
 ДО  ВОССОЕДИНЕНИЯ
(1918—1939)
 (На  украинском  языке)
 Львов.
 Издательство  при  Львовском
государственном  университете
издательского  объединения  «Вища  школа»
 Редактор  Р.  М.  Б  о  к  о  ч
Художнє  оформлення  Я.  М.  3  а  я  ц  ь
Художній  редактор  Н.  М.  Ч  и  ш  к  о
Технічний  редактор  Т.  М.  В  е  с  е  л  о  в  с  ь  к  и  й
Коректор  О.  Ю.  Патюліна
Інформ.  бланк  №  3553
 Здано  до  набору  13.  09  .  77.  Підп.  до  друку
02.  03.  78.  БГ  00680.  Формат  60X84*/ів.  Папір
друк.  №  1.  Літ.  гарн.  Вис.  друк.  11,16  умовн.
друк.  арк.  12,08  обл.-вид.  арк.  Тираж  2400
прим.  Вид.  №  326.  Зам.  №  1266-7.  Ціна  1  крб.
70  коп.
 Видавництво  при  Львівському  державному  уні¬
верситеті  видавничого  об’єднання  «Вища  шко¬
ла»,  290000.  Львів,  вул.  Університетська,  1.
 Львівська  книжкова  фабрика  «Атлас»  респуб¬
ліканського  виробничого  об’єднання  «Полі-
графкнига»  Держкомвидаву  УРСР,  290005,
Львів,  вул.  Зелена,  20.