ШШ
І-жав

ІВАН ВЛАСЕНКО
ІВАН ЗОЗУЛЯ
Осгарйаііхс|)
Роман
н кві
Київ
Радянський письменник»
1980
Автори зтой книги рассказьівают о страда.
ниях и муках парня с Украиньї Кузьми Ков-
тюка и его товарищей, которьіе вместс с ти-
сячами невольников из других стран били
вьівезеньї в Германию на каторжньїе рабс-
тві, об их общей с немецкими антифаши-
стами-борьбе против гитлеризма, о непоко-
ренности человеческого духа.
Рецензенти:
П. П. Кононенко, Д. О. Міщенко
Йван Микитович Власенко
Йван Александрович Зозуля
ОСТАРБАЙТЕР
Роман
Издательство «Радянський письменник»
(На украинском пзьіке)
Інформ. бланк № 939.
Редактор В. В. Плющ. Художник П. X. Ткачеяко. Художній редактор
М. П. ВуЕК. Технічний редактор В. В. Чала. Коректор Г. В. Плачннда. Зда-
но на виробництво 25.04.80. Підписано до друку 28.07.80. БФ 30338. Формат
84X108732. Папір друк. № 3. Академічна гарнітура. Високий друк. 9‘/2 Ф'З.-
друк. арк., 15,96 ум.-друк, «рк., 17,73 обл.-вид. арк. Тираж 65 000 пр. (1-й за-
вод 1—30 000 Пр.). Зам. № 5185. Ціна в .оправі 1 крб. 30 к. «Радянський пи-
сьменник», 252133, Кнїв-133, бульвар Лесі Українки, 20. Одеська книжкова
фабрика республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Дсржком-
видаву УРСР, вул. Дзержинського, 24.
О?
Власенко І. М., Зозуля І. О. -
В58 Остарбайтер: Роман.— К.: Рад. письменник,
1980,— 304 с.
Автори цієї книжки —український прозаїк та людина, яка пережила пекло
фашистських таборів під час останньої вініш. У своєму творі вони розповіда-
ють про страждання й муки юнака з Поділля Кузьми Ковтюка та його това-*
ришів з України, Білорусії, Росії, котрі разом з тисячами невільників з інших
країн були вивезені до Німеччини на каторжні роботи, про їх -спільну з німець-
кими антифашистами боротьбу проти гітлернзму, про незламність людського
духу.
А1"
»кніі. письменник», 1980
І.
Якщо людське горе у всьому його безмірі може концент-
руватися в тугий згусток відчаю, питома вага якого не під-
дається визначенню, то таким вантажем були по зав’язку
виповнені дванадцять наглухо закритих товарних вагонів,
що без угаву котилися на захід. Вони не зупинялися майже
цілу добу, день і ніч колеса відстукували на стиках рейок
чужинецьке слово, ніби вигукуючи його гавкітливим голо-
сом рудого вахмана: «8с1іпе1-1егІ 8сЬпе1-1ег!» Маленькі ві-
конця, що тьмяніли під самою стелею вагонів, були наглу-
хо забиті дошками і заплутані колючим дротом. Про бран-
ців, які ниділи в задусі і страшному смороді, ніхто не зга-
дував. А вони, втомившись від плачу і побивань, упали в
якесь дрімотне заціпеніння. У вагоні темно і тихо, як у мо-
гилі. Та й сам вагон, ця чорна німа коробка, нагаду-
вав Кузьмі могилу, а бідаки, що були в ньому, — мерців.
З
Тільки й того, що була та цвинтарна яма на колесах, а бі-
даки ще постогнували у своєму летаргічному сні, якому,
здавалося, не буде кінця. І Кузьма не витримав. Звівся на
коліна і голосно кинув у темінь:
— Є у вагоні комуністи?
Мовчанка.
— А комсомольці?
Та ж могильна тиша у відповідь.
— Що ви за люди? — в якомусь лютому отупінні крик-
нув Кузьма. — Чому мовчите? Чи, може, язики поковтали
з переляку?
— А ти що, збираєшся комсомольські збори відкрива-
ти? — почувся чийсь насмішкуватий басок.
— Чи, може, внески зібрати? — доточив його жіночий
голос з іншого кутка.
Спересердя Кузьма сплюнув і повалився на підлогу, бо-
ляче вдарившись ребрами об чиєсь гостре коліно. «Тупе
бидло, — з неприязню думав він про своїх товаришів по
нещастю, — слимаки, здатні лише повзати, вони вже навіть
думати забули про те, щоб здобути волю. А з цієї клітки
втекти набагато легше, ніж з-за колючого дроту табору. Тут
не стовбичить вартовий над головою, можна спокійно прола-
мати підлогу, наприклад, і, як тільки, поїзд стишить хід,
впасти на шпали між рейками. Ось тобі й воля». Йому б
іще хоч раз дихнути чистим повітрям свободи — вдруге не
припустився б такої прикрої помилки, не став би марнувати
жодної хвилини, а взявся б до зброї. Йому б тільки дотяг-
тися до гвинтівки — вже не випустив би її з рук до остан-
нього подиху...
Ніщо так не гнітить людину, як відчуття власної ганьби,
ніщо не ятрить серце так боляче, як постійна, хай затаєна,
неприязнь друзів чи рідних. Та найгірше було те, що Кузьмі
самому здавалося, буцім до нього прилипло щось брид-
ке, липке і в’їдливе, як коломазь, і ні змити його, ні здер-
ти навіть разом зі шкірою, бо чаїлося воно в самій душі. Це
невидиме тавро впало на нього разом зі страшним словом —
полон. Кузьма й до цього часу не міг зрозуміти, як це ста-
лося, що він, комсомолець, потрапив у полон, потрапив жи-
вим, без жодної подряпини на тілі.
...Військова частина, в якій служив Кузьма Ковтюк піс-
ля закінчення десятирічки, відступала. Пошарпана і зне-
кровлена безперервними боями, вона втратила зв’язок із
сусідами й відходила на схід, щоразу очікуючи несподіва-
них ударів не тільки з фронту, а й з флангів. Надія була
4
лише на власне прикриття, яке висилалося на найнебезпеч-
ніші напрямки. Моторизовані фашистські орди сиділи в неї
буквально на хвості. Бійці забули, що таке гаряча їжа, сон,
перепочинок. Треба було за будь-яку ціну відірватися від
ворога.
Тієї фатальної ночі взвод, в якому воював Кузьма, був
залишений для прикриття відступу. Вони зайняли оборону
на пагорбі неподалік невеличкого хутора, що ховався в дов-
гій, порослій садами потяжині. Стояла місячна серпнева ніч,
і з позиції добре видно було дорогу, по якій відходили на-
ші війська і па якій ось-ось мали з’явитися німці. Та всу-
переч сподіванням, ніч минула спокійно, а на ранок, коли
вони вже збиралися знятися з позиції, показалися німець-
кі мотоциклісти. Спалахнув короткий бій. Зустрівши опір,
німці відкотилися. Командир взводу не став чекати пов-
торного наступу гітлерівців, дав наказ відходити. Бійці
швидко збіглися в потяжипу і через хутірські сади пода-
лися в степ, якомога далі від битої дороги, що таїла для
цієї купки людей найбільшу небезпеку. Майже цілу добу
йшли без перепочинку. Ніде не зустрівши ворога, взвод
раннього світанку зайшов у двір якогось степового колгос-
пу. Тут і вирішили передихнути. Виставивши варту, бійці
попадали під конюшнею просто на зарошений спориш і мит-
тю поснули...
Що трапилося потім, Кузьма не знає. Прокинувся він
від грубого штурхана чи то чоботом, чи то прикладом.
А коли розплющив очі, на нього дивилося чорне око ні-
мецького автомата. Полон...
Командира фашисти тут же розстріляли. А решту, на-
швидку обшукавши, в супроводі чотирьох автоматників по-
гнали на захід.
Життя за колючим дротом фільтраційного табору було
нестерпним. Майже щодня допити, люб’язні, з сигаретами
і чаєм, змінювались жорстокими, з лютими побоями, кату-
ванням голодом і холодом. Від цього можна було померти,
втратити глузд, якби Кузьму не тримала на світі думка про
неодмінну втечу. І він таки втік.
Холодної грудневої ночі прибився до Старокостянтино-
ва, де жили його батьки; Не так уявлялася Кузьмі зустріч
з рідними. Та й батьки, видно, теж мріяли про інший при-
хід сина. Побачивши на порозі худу, обдерту людину, яка
назвалася Кузьмою, батько скрушно похитав головою, бурк-
нув замість привітання:
— Треба ж такому статися.
5
Мати, відвернувшись у куток, заплакала. І лише наймо-
лодша сестричка, що одна тільки й залишилася з батьками,
кинулася Кузьмі на шию, цілувала в давно не миті, зарос-
лі жорстким чорним волоссям щоки і щось лопотіла, лопо-
тіла веселим збудженим голосом. Кузьма не розбирав її
слів і сам нічого не .говорив у відповідь, миттєвий спазм
перехопив йому горло, забив подих, і він тільки мовчки
гладив сестрині плечі шкарубкою, потрісканою долонею.
Потяглися одноманітні своїм невимовним тягарем дні
життя під німцем. Кузьма здогадувався, що в містечку діє
радянське підпілля, нутром відчував: не могло його не бу-
ти, не могли ж усі покірно чекати, поки їх переловлять, як
бараніву кошарі, та відправлять на німецьку каторгу, згно-
ять у тюрмах чи замордують у концтаборах. Він навіть здо-
гадувався, хто може бути серед підпільників, але будь-яка
спроба зблизитися з ними натикалася на невидиму тверду
перепону: зрадників не приймаємо. Зрадників! Це він, ком-
сомолець Кузьма Ковтюк, зрадник! Все його єство кипіло
від обурення і гніву. Але тут же власна твереза думка ос-
туджувала той запал: був у полоні? Таки був... А хто знає,
ким ти приблукав сюди з фільтраційного табору — насправ-
ді втік, не заплямувавши своєї честі, чи встиг з потрохами
продати її і тебе випустили спеціально, як досвідчений мис-
ливець випускає на чистоводдя підсадну качку? Безкінеч-
ною чередою сунули безпросвітні дні, намотуючи на неви-
димий барабан тижні, місяці, які завдавали Кузьмі най-
страшніших тортур — докорів сумління. Навіщо він повер-
нувся сюди? Чому не кинувся голіруч на гестапівця, як
його друг Рауль Абзинадзе, чому не пробивався на схід
врешті-решт? Хай би там судили його, навіть розстріляли,
як про це пащекувала гітлерівська пропаганда, йому б лег-
ше було вмерти, почуваючи себе невинним, ніж жити чу-
жим серед своїх.
Так минув майже рік. Кузьма ходив на різні роботи в
громгосп і потай плекав думку про те, як самому стати до
боротьби проти ворога. «Важливо почати,— міркував Кузь-
ма, — а там знайдуться бажаючі приєднатися. Найперше
запрошу, звичайно, сестричку». При згадці про Уляну
йому раптом проблиснула щаслива думка: ось хто зведе'
його з підпіллям і тоді не доведеться ставати до бою одно-
му. Як він раніше не подумав про цю єдину на весь білий
світ душу, котра заради нього піде на все! Кузьма бачив,
що Улянка прикро переживає за нього і ладна першої-ліп-
шої миті підставити під удар свої худенькі плечі, аби лиш
6
відвернути від брата ті недобрі, підозріливі погляди, якими
супроводжують його колишні товариші.
Спостережливий і кмітливий від природи, Кузьма пра-
вильно здогадався, хто з товаришів належить до підпілля,
і незабаром Улянка знайшла з ними спільну мову. Не від-
разу вони повірили її добрим словам про брата. Перевірка
затяглася на ціле літо. Нарешті одного вересневого дня
Улянка шепнула братові:
— Завтра о чотирнадцятій годині біля автогаража тебе
чекатиме потрібна людина. Запитаєш: «Чи не порадите, де
дістати насос для велосипеда?» У відповідь почуєш: «Вело-
сипедних немає, купіть автомобільний».
Той вересневий день тягнувся нестерпно довго. Кузьма
ніяк не міг діждатися визначеного часу: хоч як стримував се-
бе, все ж пішов з дому задовго до години зустрічі. Повільно
ступав знайомими з дитинства вулицями і не впізнавав їх.
Там, де раніше палахкотіли веселими барвами квітники,
шикувалися алеї струнких молодих берізок та лип, зараз
тяглися глибокі борозни, проорані гусеницями танків, по-
декуди вщерть заповнені густою осінньою тванюкою. Біль-
шість красивих багатоповерхових будинків, зведених перед
війною, сліпо втуплювалися в перехожих чорними, обгорі-
лими проваллями вікон або лежали в руїнах. Авто- и танко-
гаражі, в яких до війни містилася техніка військової части-
ни, теж були геть розграбовані. Фашисти вивезли все, що
мало бодай найменшу цінність: металеві солдатські ліжка,
дошки, дубові балки, навіть дерев’яні кубики, з яких була
вистелена підлога танкогаражів, вояки третього рейху ре-
тельно спакували і відправили до фатерлянду. Все це: і спа-
лені будинки, і розвернуті танковими гусеницями тротуари,
і витоптані квітники та потрощені дерева,— німо волало
про помсту, просило в нього, Кузьми Ковтюка, захисту
і порятунку. І він так само мовчки обіцяв їм своє заступни-
цтво...
Несподівано на тихій, ніби вимерлій вулиці щось зміни-
лося. Продиркотів, розбризкуючи грязюку, німецький мо-
тоцикл, поміж обгорілими будинками тінями промайнуло
кілька постатей. З-за руїн будинку прямо на Кузьму вибіг-
ла жінка. Очі її були розширені від переляку, вона важко
дихала, квапливо хапаючи ротом давке вологе повітря.
— Облава! — кинула не зупиняючись.
На якусь мить Кузьма оторопів: не могла доля, не мала
права так жорстоко посміятися з нього. Саме зараз, коли
йому залишалося всього п’ятнадцять хвилин до такої
7
довгожданої зустрічі... Це тривало лише мить, якийсь оско- >
лочок секунди, а потім, збагнувши страшну реальність,
Кузьма, мов пришпорений кінь, кинувся слідом за жінкою.
Але звідти, назустріч йому, бігли інші люди з такими ж
масками жаху замість облич. Кузьма крутнув убік, але там
теж побачив панічну метушню приречених і зрозумів, що
тікати нікуди: район оточений.
Окриками й грубими штурханами бранців погнали на
околицю Старокостянтинова, де неподалік залізничного
вокзалу самотньо бовваніла триповерхова казарма. Кузьма
добре знав, що це означало. Ще з перших днів окупації міс-
течка фашисти перетворили колишню казарму на так зва-
ний збірний пункт для бранців, яких відправляли на ка-
торжні роботи в рейх. Сюди звозили й зганяли людей з
чотирьох довколишніх районів, поки їх набиралося тисяч
зо дві. Потім їх заганяли у вагони і відправляли на захід.
Ледь виряджали одну партію, як людолови в гестапів-
ських і поліцайських мундирах виходили на чергове полю-
вання. Над широким майданом, серед якого стояла казар-
ма, ніколи не стихали плачі, голосіння.
На збірному пункті Кузьма нудився недовго. Наступного
ранку бранців вивели на колишній плац і вишикували в ко-
лону по чотири, їх щільним ланцюгом оточили охоронники
з собаками. Стояли довго. Кузьма востаннє вдивлявся в
рідне небо, що було того дня напрочуд голубим і не по-осін-
ньому лагідним.
Нарешті на плац приїхала машина. З неї вийшов комісар
біржі праці Гедріх і перекладач. Холодними безбарвними
очима, які, здавалося, ніколи не знали співчуття чи жалю,
Гедріх оглянув натовп і через перекладача сказав,'що їм
випала неабияка честь працювати на благо великої Німеч-
чини та її фюрера. Хто працюватиме чесно, матиме винаго-
роду і відпустку додому. Саботажники і ледарі будуть по-
карані смертю. Тлумач ще не скінчив перекладу останньо-
го слова, як Гедріх махнув рукою і охоронці погнали людей
до вокзалу.
— Аиї \Уа§;еп, Зсішеіпе! Аиї \7а§еп, зсЬпеІІег! 1—на-
че постріли, ляскали над головами короткі вигуки.
А щоб «ости» швидше зрозуміли й затямили значення
цих команд, вони супроводжувались щедрими штурханами
прикладів Між тими бранцями, понуривши голову, брів до
вагона і Кузьма Ковтюк.
1 По вагонах, свині! По вагонах, швидшеї
8
«8сИпе1-1ег! 8сЬпе1-1егІ» — ось уже майже добу вислухо-
вує він одноманітний перестук коліс. Швидше! Швидше!
А куди поспішати йому, Кузьмі? Адже там, куди їх везуть,
на них чекає справжнісіньке пекло. Мимоволі хотілося, щоб
поїзд їхав якомога довше. А він, немов зумисне, біжить без
зупинок. Крізь шпарину в стіні бачить Кузьма, як у сірім
мороці раннього світанку одна за одною мелькають стан-
ційні будівлі, халупки колійних обхідників, пролітають ми-
мо поля і далекі ліси. Свистить за стіною розтяте, пошма-
товане сталевими грудьми паровоза, набрякле осінніми ту-
манами повітря.
Раптом різко запищали гальма, поїзд стишив біг і неза-
баром зупинився. Кузьма не встиг навіть здивуватися цій
несподіваній зупинці серед чистого поля, як двері з гурко-
том відчинилися.
— Каїїз! Каия! 1 — загорлали вартові.
Відправлення природних потреб. Десять хвилин. Шне-
лер, шнелер! Від вагонів не відходити. Хто відійде—роз-
стріл на місці!..
Через десять хвилин знову та ж гавкітлива команда:
— Аиї \Уа£еп! Аиї Ма^еп!
Кати поспішають. «Доблесні сини рейху», мов чума, роз-
повзлися по Європі цідити невинну людську кров, утвер-
джувати розбій і насильство, що звалося «новим порядком»,
а біля заводських, верстатів і на полях їх повинні замінити
«ости». Німеччині потрібні раби. Багато рабів...
Після невдалої спроби виявити комуністів та комсомоль-
ців, Кузьма ніби відгородився від усіх невидимою стіною,
забився, як рак-самітник, у міцний панцир і бажав тільки
одного: щоб його ніхто не турбував. Майже цілий рік він
пробивав дорогу до однодумців, а вони відштовхували його.
Тут він, видно, теж не знайде підтримки. Стомлений дов-
гим безсонням, думками та самотністю, юнак задрімав...
І сниться Кузьмі, буцім зустрівся він біля танкогаража
з комісаром старокостянтинівської біржі праці Гедріхом.
Зіткнулися ніс до носа два смертельні вороги. І знає Кузь-
ма,. що один з них не піде далі. Блискавично кинувся на
фашиста, схопив за горлянку, але той вислизнув, наче в’юн
з дірявого решета, став поспіхом розстібати кобуру. Та не
дав йому Кузьма дістати зброю, — вдарив ногою в пах і
знову вчепився в горло. Міцно вчепився і був би задушив,
та раптом дістав такого стусана в лоб, що... прокинувся.
1 Виходь! Виходь!
9
— Тю на тебе, навіжений! Вчепився в литку, як нечис-
тий за грішну душу, хоч криком кричи, — жінка, яка сиді-
ла поряд, сердито розтирала долонями ногу.
— Пробачте, — ніяково буркнув Кузьма. — Це уві сні.
Сон привидівся, буцім б’юся з Гедріхом, за горло гада схо-
пив, а він випручувався...
— Випручувався? Боліло, то й виривала ногу з твоїх
лап...
— Даруйте, — ще раз перепросив Кузьма,— я вас за
литку вщипнув, а ви мене чоботом по лобі хряпнули, вихо-
дить, рідніші будемо.
— Всі ми тут будемо рідні. Може, й голівоньки в неволі
покладемо поряд, — жінка тяжко зітхнула.
Мерехтливе світло, що цідилося крізь щілини в стінах ва-
гона, трохи розганяло морок, і Кузьма пильніше придивив-
ся до своєї сусідки. На вигляд їй було років тридцять п ять.
Кругле, м’яких ліній обличчя, густі й широкі брови над спо-
кійними озерцями очей. Нараз йому здалося, що бачив десь
і ці брови, і великі, нажахані тоді очі. Невже справді бачий?
І раптом упізнав у ній жінку, яка попередила його про об;
лаву.
— Та ми, виявляється, знайомі, — Кузьма вперше за всю
дорогу посміхнувся. — Це ви крикнули мені «облава» —
там, біля зруйнованого будинку, пригадуєте?
— Може, й таке, — відповіла знехотя.
А Кузьмі, не знати чому, раптом захотілося говорити,
говорити будь-що, аби лиш чути доброзичливий голос цієї
жінки, яку він подумки вже називав «родичкою».
— А ви не зі Старокостянтинова, — заговорив знову,—
інакше я знав би вас бодай в обличчя.
— Угадав. Я приїхала тоді до Старокостянтинова з ро-
дичем зустрітися, та й зустрілася... як курка з борщем.
— А до кого ви приїжджали?
— Яке це має значення тепер, — підкреслила вона остан-
нє слово. —Вважай— ні до кого.
Жінка замовкла.
Кузьма теж, не знаючи, як продовжити розмову, затих,
забившись у свій куток. Мабуть, він задрімав, бо не чув,
коли поїзд стишив хід. Прокинувся від різкого поштовху та
брязкоту буферів. Вагони ще помалу котилися, а по перону
вже загупали чоботи вахманів, загуркотіли, відсуваючись,
двері.
— КаизІ ЗсЬпеІІег, зсИпеПег, 8сЬ\уеіпе! — горланили
конвоїри.
10
Вишикувані в колону по два, нещасні потяглися довгою
сірою стрічкою до дротяного тунелю, обабіч якого пару-
вали величезні казани з відкритими дерев’яними покриш-
ками.
— Може, нарешті погодують? —зітхнув хтось попереду
Кузьми. — Здається, забув уже, як і ложку в руках три-
мати.
Від згадки про їжу в кожного замлоїло під ложечкою, са-
ма собою покотилася слина. Але вахмани скоро розвіяли
ілюзію про їжу.
— ЗсйпеПег, ка(е ігіпкеп 1 1 — кричали вони, підштов-
хуючи бранців до дротяної загорожі, в якій були прорізані
квадратні віконця.
Хто мав якусь посудину, просовував її туди і одержував
ополоник кави — чорної, неймовірно гіркої рідини, що тхну-
ла гнилим болотом.
— Ой пане, — з удаваним жахом вигукнув високий, став-
ний поляк, простягаючи назад котелок,— ти забув цукру
додати!
— 8сЬ\УЄІпе! — визвірився дебелий німець, що стояв біля
казана, і огрів поляка ополоником по спині.
Кузьма теж простягнув руку з консервною банкою, яку
десь роздобула його «родичка», і одержав порцію ерзац-
кави. Але пити не зміг. Після першого ж ковтка корчами
звело живіт, замлоїло під грудьми. Кузьма, відвернувшись
від вахмана, вихлюпнув те пійло на землю.
— Ой, гіркими напоями нас частують, — побачив те ву-
сатий дядько, що трохи накульгував на ліву ногу. — Щоб
тобі, псяча мордо, так чорно і гірко на душі було, як оця
кава, — побажав комусь, мабуть, Гітлеру.
— Пий, пане, пий,— устряв до розмови поляк, якого ку-
хар «пригостив» ополоником. — Це фюрерове вино. Бач, ми
ще тільки в дорозі, а вже частують, а приїдемо на місце,
фюрер бал дасть на нашу чбсть.
— Щоб йому жаба цицьки дала,—щиро побажав ву-
сань.
Кузьма слухав, але сам у розмову не встрявав. Почував
себе спустошеним і до всього збайдужілим. Якби зараз
сказали, що його поведуть на розстріл, він би прийняв цю
вість як щось само собою зрозуміле, ба навіть закономірне.
Не помічав він і того, як уважно стежить за ним, удаючи,
що з насолодою сьорбає каву, «родичка».
«•* Швидше, каву пити!
11
Через півгодини — посадка у вагони і знову безперерв-
ний перестук коліс. Кузьмі здавалося, що то хтось невиди-
мий ритмічно забиває цвяхи в домовину з живими людьми.
А поїзд все мчав і мчав.
У Львові бранцям влаштували медкомісію. Старих і хво-
рих відокремили, замість них пригнали групу українців та
поляків, яких наловили під час облави в місті. На третій
день після тривалої зупинки у Львові за щілинами вагонів
попливла німецька земля. Всі, хто міг, поприлипали до щі-
лин. Мабуть, засуджений до страти з такими ж почуттями
дивиться на шибеницю, де має бути повішеним, як оці не-
вільники розглядали доглянуті німецькі поля, акуратні, кри-
ті червоною черепицею будиночки сіл, зелені смужки рів-
них, наче під лінійку підстрижених, палісадників. Все тут
чисте, акуратне і жодних слідів війни довкола. Чи ж буде
їм місце на цій землі? Чи, може, поляжуть вони кістьми,
удобривши її своєю кров’ю?
Кузьма сидів нерушно. Німецькі краєвиди його не ціка-
вили, думав лише про те, що завезли його далеко і втекти
звідси буде неможливо.
— Чому, юначе, повісив носа?—несподівано запитала
його «родичка».
— Ет!—Кузьма лише скрушно махнув рукою.—Про-
пало все.
— Даремно так вважаєш. Ти ж комсомолець, — чи то
ствердила, чи то запитала жінка.
— Ну то й що? — Кузьма їй з викликом.
— А те, що кричати про це на всю Німеччину не треба,
але пам’ятати, що серед нас є комсомольці і навіть комуніс-
ти, потрібно завжди.
— Як вас звати? —по паузі запитав Кузьма.
— Ольгою.
— А по батькові?
— Тобі мало імені? — по голосу чути — посміхається.
— Незручно мені називати вас тільки по імені.
— Тоді називай тіткою Ольгою, — знову той же прита-
мований сміх у голосі.
— А мене Кузьмою кличуть, — відрекомендувався хло-
пець і несподівано для себе додав: — Давайте будемо три-
матися разом.
— Якщо тільки вахмани врахують наше бажання... —
Вона могла ще й жартувати в такій ситуації.
Тим часом поїзд повільно підкочувався до якоїсь станції.
Кузьма приклав око до щілини, прочитав назву — Целен-
12
дорф. Поїзд зупинився. Неподалік, на сусідній колії, стояв
ще один состав з довгою низкою вагонів, на пероні, збите в
тісну купу, хвилювалося сіре людське море. Розчинилися
двері вагонів, і Кузьма разом з іншими невільниками опи-
нився під дрібним осіннім дощем, що без кінця-краю сіявся
з великих темних хмар. З перону їх перегнали на асфальто-
вану стрічку шосе, що на заході пірнала під зелене гілля
соснового лісу. Тут бранців вишикували в довжелезну ко-
лону. Вахмани хутко лічили прибулих, а одноокий унтер ве-
личаво проходжувався вздовж колони і, штовхаючи того
чи іншого палицею в груди, вирівнював ряди.
Перевірку закінчено. Охоронці з собаками на повідках і
автоматами на грудях зайняли свої звичні місця по боках
колони, і сумна процесія рушила до лісу. Кузьма скулився,
втягнув голову в плечі, рятуючись від дощу, але дрібні, як
порох, краплини холодним шротом сікли обличчя, проймали
до самих кісток. Незабаром ліс розступився, даючи місце
величезному плацові, обнесеному густою сіткою колючого
дроту. «Концтабір», — здогадався Кузьма.
То справді був концтабір для військовополонених. В пер-
ші ж місяці війни фашисти нагнали сюди близько сорока
тисяч чоловік. Але зараз із них залишилося тисячі чотири,
не більше, решта загинула від голоду, хвороб, важкої, ви-
снажливої праці. Щоб бараки не пустували, фашисти орга-
нізували в них пересильний табір для депортації невільни-
ків. І тут Кузьма побачив таке, що змусило його забути і
про дощ, і про холод.
Від табору, назустріч невільницькій колоні, сунула валка
возів. Спершу Кузьмі здалося, що вози рухалися самі со-
бою, та коли вони наблизилися, з густої пелени дощу й ту-
ману виринули живі скелети з глибокими чорними провал-
лями замість очей. Вчепившись у вози з усіх боків, вони з
останніх сил тяглії і пхали їх, спонукувані лайками й уда-
рами погоничів. Кузьма перевів погляд на хури, і його про-
йняв ще більший жах: там, складені впоперек, наче сухі по-
ліна дров, лежали трупи — ті, хто помер, кого замордували,
повісили, хто сам наклав на себе руки, не витримавши жах-
ливих тортур, кинувся на електричний дріт. Десять возів
нарахував Кузьма. І це ж тільки ті, що загинули за одну
ніч... Ось що чекає на бранців, котрі оце зараз безкінечною
колоною втягуються в дротяні ворота табору...
Вранці наступного дня невільників тією ж дорогою по-
гнали знову до станції. Там обабіч асфальтової стрічки сто-
яли охочі до дармрвого живого товару арійці — бауери,
13
дорф-поліцаї, вахмани заводів, власники підприємств, кот-
рі мали дозвіл на рабську робочу силу. Вони з жадібністю
і нетерпінням вдивлялися в сіру колону, що наближалася
з лісу. Метрів за двісті від станції невільників зупинили.
Майбутні рабовласники кинулися до бранців, як хорти на
здобич. Особливо метушилися бауери. Оглядали зуби, ма-
цали м'язи, прикидали зріст — вибирали найсильніших,
найвитриваліших. Вахмани заводів не поспішали — їх за-
довольнить і те, що залишиться. Вони повинні привезти на
завод визначену кількість рабів, а сильні вони чи хирляві —
не їхня турбота. Відібраним поліцай вішав на шию номерок,
що заміняв людині й ім’я її, і прізвище, й національність.
Віднині вона ставала річчю під певним інвентарним номе-
ром.
Кузьма уважно стежив за всім, що діялося біля станції.
Коли підійшов вахман і став відлічувати чергову групу для
якогось заводу, Ковтюк, не чекаючи, поки німець тицьне
в нього пальцем, сам перемахнув туди, де вже була тітка
Ольга, за що вахман відразу ж огрів його кийком по
плечах.
— Ой хлопче, хлопче, — підійшла до нього Ольга, — хі-
ба ж можна так легковажити? Цих псів берегтися треба.
— Мені не боляче,— Кузьма навіть посміхнувся для біль-
шої переконливості. — Зате ми разом, як і домовлялися.
Сорок невільників, поміж яких були Кузьма Ковтюк і
Ольга, відправили в Бремен.
2.
Ще з шкільного підручника Кузьма знав, що Бремен
розташований у північній Німеччині, річка Везер ділить йо-
го. на дві частини: Старий Бремен і Новий Бремен. Між міс-
том і Північним морем русло річки Везер поглиблене, а то-
му морські судна мають вільний доступ до гавані. Завдяки
цьому Бремен вважається другим після Гамбурга морським
портом Німеччини. Та ніякі книги не змогли б розповісти
Кузьмі про той Бремен, який доведеться йому спізнати на
власній шкурі — Бремен гітлерівців і остарбайтерів...
Готуючись до війни, фашисти «модернізували» промис-
ловість Бремена: замість ковбас і консервів, більшість за-
водів випускали тепер бомбардувальники, винищувачі, тя-
гачі, торпеди, військове спорядження, самохідні гармати.
Де ще зовсім недавно було царство дрібних підприємців і
14
фабрикантів, там панували тепер всевладні фірми Круппа і
Сіменса. Для їхніх заводів, фабрик, для будівництва, для
безперебійної роботи порту потрібні були дешеві робочі ру-
ки. З лихої волі обергрупенфюрера Фріца Заукеля з усіх
окупованих країн Європи тягліїся до рейху безкінечні поїз-
ди з бранцями. Цей найбільший работорговець світу був
генеральним уповноваженим по використанню робочої сили.
Бремен зустрів Кузьму та його товаришів довгими зави-
ваннями сирен, котрі, як він дізнався пізніше, попереджали
про повітряний наліт. Німців з перону мов вітром здуло.
Вахмани поспіхом заштовхали остарбайтерів у розДртий ва-
гон, що стояв у тупику, і десь хутко зникли. У Вагоні так
тісно, що неможливо не те що сісти, а навіть повернутися.
Втішало лиш одне: не капав за комір холодний дощ, який
не вщухав із самого ранку.
Через годину, коли сирени прогули відбій, бранців погна-
ли до біржі праці.
Незважаючи на те, що вже давно йшла війна, Бремен
жовтня 1942 року жив спокійним розміреним життям ти-
лового міста. Рідкі нальоти англійської авіації серйозної
шкоди не завдавали, вони лиш нагадували бременцям, що
точиться війна і рано чи пізно вона може докотитися до
них. Але вголос про таке не говорили — вголос тут славили
подвиги «доблесних воїнів», яких треба було забезпечити
першокласною німецькою технікою і озброєнням. Після
кожного нальоту англійців нові руїни ретельно маскувались:
вирви на шосе закладалися камінням точнісінько такого ж
кольору й розмірів, пробоїни в будинках акуратно замуро-
вувались або забивались дошками, що фарбувалися під ко-
лір будинку. Фашистський Бремен прагнув не втрачати
респектабельного вигляду. І все ж Кузьма, плентаючись у
колоні, мимо якої гуркотіли трамваї, мчали автобуси і лег-
ковики найрізноманітніших фірм Європи, помічав і свіже
каміння в бруківці, і забиті дошками стіни, і вікна, в які ще
не встигли вставити вибите скло. Поблизу заводів і фаб-
рик, у скверах неподалік житлових кварталів впадали в око
залізобетонні бункери — бомбосховища. Бачив Кузьма й
аеростати протиповітряної оборони, що, мов велетенські
сардельки, причеплені до низького свинцевого неба в ша-
ховому порядку, висіли навколо військових заводів. Здале-
ку долинало гавкання зеніток.
Шлях до біржі праці під холодним дощем здавався не-
скінченним. Голодні, перемерзлі й стомлені люди, спотика-
ючись, брели мокрою бруківкою.
15
— КуритиІ Як хочеться курити. Душу б оддав за одну
затяжку, — мовив хтось у колоні.
— Мені теж, — відгукнувся невисокий кремезний чоло-
вік на прізвище Піратовський. — Може, давай попросимо
у фріців?
Почувши слово «фріц», один з вахманів припинив насвис-
тувати і повернувся на голоси.
— 8сй\уеіцеп!1 — рявкнув, ще й дулом гвинтівки повів,
показуючи, що буде, коли почує хоч слово.
— От і покурили, — промимрив Піратовський.
Над колоною повисла гнітюча мовчанка. Чути тільки
стомлен^чалапання ніг та чиєсь уривчасте, з присвистом
дихання. Важкі, мов свинцеві, краплини дощу скочуються
з черепичних дахів, жалять Кузьму холодними опіками. А
дощ не вщухає. Навіть вахмани вже поглядають на небо і
щось невдоволено гелгочуть між собою. Швидше б кінець
дорозі. Хай приженуть їх у самісіньке пекло, аби лиш не
вкладати всю волю і силу в те, щоб відірвати важку й не-
гнучку, мов чавунну, ногу від слизького бруку та неймовір-
ним зусиллям підтягнути її ще на ступінь. Кузьма ще спо-
дівався, що це—лиш муки дороги, далі буде хоч трохи
•легше. Бо невже ж можна отак знущатися з людей?
Нарешті й біржа праці. Це вона розподіляє між підпри-
ємцями міста робітників з окупованих країн. Вахмани від-
разу ж пожвавішали, весело заджеркотіли між собою. Швид-
ко перерахували людей і наказали сідати в машину, що са-
ме зупинилася на площі перед біржею. Кузьма помітив, як
при посадці до них приєдналися троє хлопців, що невідь-
звідки тут узялися. Помітили їх і вахмани, але нічого не
сказали: за зайві робочі руки лаяти^ніхто не буде.
Від річки Везер, згинаючись кількома колінами, поміж
житловими кам'яницями і заводськими корпусами тягнеть-
ся через весь Старий Бремен Остергольцштрассе. На пів-
нічно-західній околиці вона нарешті виривається з міста,
випрямляється і аж ген-ген схрещується з рівною, як
стріла, гамбурзькою автострадою. На Остергольцштрассе,
ближче до виїзду з міста, розкинулися корпуси нового ав-
томобільного заводу фон Боргварда. Якщо не зупинятися
біля заводу і ще з кілометр проїхати трамваєм, який ходить
до міського кладовища, то опинишся на заболоченому пус-
тирищі, відведеному під міський смітник. Тут, поряд із
цвинтарем, звалювали всілякий непотріб: нечистоти, сміття,
1 МовчатиІ
16
промислові відходи, що не піддавалися утилізації. Смітник,
відокремлений від кладовища глибоким ровом, існував тут
давно, _бременці звикли до нього і чогось нового на тому
місці навіть не уявляли.
Але 1941 роі$у, як тільки в Бремен прибув перший тран-
спорт з депортованими, до смітника довелося додати сло-
во «колишній». Фон Боргвард, власник двох автомобільних
заводів, відразу ж оцінив усю вигідність місцини, відведе-
ної під звалище: близькість до нового заводу і дешевизна
ні для чого непридатної заболоченої низини. Схилити місь-
кі власті иа продаж смітника не складало для Боргварда
труднощів: де не допомагали гроші, безвідмовно діяв той
факт, що завод виконає замовлення вермахту. Одного цьо-
го було досить, щоб перед Боргвардом гостинно відчиня-
лися будь-які двері. Незабаром п’ять гектарів колишнього
звалища були в повному розпорядженні капіталіста. Від-
разу ж сюди потяглися самоскиди з жужелицею, причепи
з дошками, машини з колючим дротом і залізобетонними
стовпами. Під охороною поліції пригнали загін поляків з
лопатами. Польські невільники розрівняли гори сміття, за-
сипали піском та жужелицею нечистоти. Вирівнявши та-
ким чином всю площу, розбили її на чотири рівні прямо-
кутники і обнесли колючим дротом. «Фундамент» табору
для «остманів» був закладений. Дальше будівництво йшло
швидкими темпами. Один за одним виросли чотири вели-
чезних бараки. Посеред табору, ближче до центрального
входу, залишили широкий майдан, на якому зробили доща-
не підвищення, де мали роздавати їжу і карати винних.
По кутках табору, а також по боках і при вході, звели
залізобетонні бункери-ковпаки для охоронців. Сховища бу-
ли незручні, холодні й тісні навіть для однієї людини.
Варта по достоїнству оцінила всю муку перебування в
тих ковпаках, і поліцаї, замість того, щоб самим сидіти в
них, почали саджати туди в’язнів у «карцер», якого «архі-
тектори» тут чомусь не передбачили. Обіч входу в табір ви-
сочіли службові будинки, а також приміщення для собак.
Табір був готовий до прийому депортованих в’язнів, а
Боргвард— дармових робочих рук.
Першими мешканцями табору виявилися сто тридцять
злодіїв, блатняків, дрібних аферистів і шулерів, яких фа-
шисти виловили в Одесі, Таганрозі, Ростові та інших міс-
тах. Але не для праці привезли фашисти цих покидьків на
колишній смітник. Відібравши з цього кубла негідників най-
запекліших садистів, вони створили □ пил оиі'ін нміцаїв-
17 І У**1 БИБЖЮС:.
охоронників, старост груп і бараків. І вдома ці людці не
дуже дорожили своїми іменами, а тут і поготів обходилися
прізвиськами — дядя Коля, дядя Вася, дядя Миша, Саш-
ка Маленький, Сашка Великий, Сашка Болт, Колька Хрящ
і т. п. Крім цих, були й поліцаї-иімці та ще кілька повій, які
«підсолоджували» їхнє життя.
Саме до цього табору і потрапив Кузьма Ковтюк, коли
вантажна машина з бранцями в’їхала в дротяні ворота і зу-
пинилась на плаці.
— Розвантажуйся, сучі сини, — загорлали поліцаї,— по-
працюйте на славу фюрера!
Полетіли додолу клунки, якісь лахи без ознак кольору
і певного призначення задеренчали котелки та консервні
банки. Тут же метушилися поліцаї, носаками кованих чо-
біт стусали людей: допомагали вивантажуватись. Останні-
ми стрибнули на землю і троє хлопців, які пристали до не-
вільницької групи в Бремені.
— Так ось ви де, сизі голубчики! — зрадів старший по-
ліцай дядя Льоня. — А ми тут з ніг збилися, шукаючи вас,
шпану зачучверену. Пожалуйте сюди, — показав на доща-
не підвищення, — послужите наочним уроком іншим мер-
зотникам, які оце, може, теж думають при першій-ліпшій
нагоді накивати п’ятами.
Прибулих вишикували на апелі і веліли зняти шапки.
Тим часом трьох утікачів виволокли на «сцену» і заходилися
бити. Катували довго і старанно, намагаючись влучати в
найдошкульніші місця. Потім, побитих і закривавлених, їх
почали «стригти»: тупими ножицями патрали волосся на
голові, аж на ній виступала кров.
Уже давно скінчилася екзекуція, а бранці все ще стояли
на апелі, підставивши непокриті голови під холодний осін-
ній дощ: чекали коменданта. Кузьма, який багато набачив-
ся ще в фільтраційному таборі, з жахом думав про те, що
багатьом з них не буде звідси вороття, і всіляко картав се-
бе, що за рік перебування в Старокостянтинові так і не
вбив жодного фашиста, а тепер, мабуть, уже й не доведе-
ться...
Вечоріло. Від комендантського будинку нестерпно пахло
смачними їстівними приправами. Між будинком коменданта
і бараком поліцаїв безперервно снували два хлопчики, що
прислуговували охоронцям. Ось із бараків вийшли поліцаї
і потяглися За дріт на площу. Це означало, що незабаром
мали прибути в’язні, які працювали на заводі, і поліцаї
приступлять до своєї повсякденної роботи. І справді, хви-
18
лин через п’ять почулося клацання дерев’яних гольцшугів,
з сірого мороку виринула така ж сіра, тільки трохи густі-
шого кольору, маса — йшли остарбайтери. Черговий поліцай
став біля розчахнутих настіж воріт, перераховував прибу-
лих. Ті, що пройшли в табір, за наказом іншого поліцая
шикувалися на площі перед «сценою».
Нарешті з’явився комендант. Нетяги миттю зірвали го-
ловні убори і в напруженому мовчанні чекали покарань.
На чию спину впадуть сьогодні палиці болтів, хрящів та
інших фашистських поплічників?
— Номер сорок два сімнадцять! —вигукнув перекладач
дядя Коля. — Тридцять сім двадцять один!
Названі «номери» з висохлими обличчями і очима, запа-
лими так глибоко, що з них не просвічувався навіть відчай,
виходили на підвищення і мовчки лягали під киї. А номери
все називались і називались, на спини, на голови бідаків
сипались і сипались щедрі поліцайські удари. «Заробляли»
їх дуже легко і скрізь — на заводі, по дорозі до табору, на
самому апелі і в бараці. За що? Невчасно або не дуже ревно
зняв шапку перед німцем, без дозволу сходив до вбираль-
ні, пронира і потаємний агент гестапо Болт знайшов у роз-
пірці матраца сірник або дрібок солі. Били за те, що відстав
у колоні, били за найменше нарікання майстра чи робітни-
ка-німця. Іноді били і просто так — для розваги. Екзекуцію
чинили на «сцені», з трьох боків якої у формі літери «П»
стояли шеренги бранців...
Нарешті стомлених, вимоклих під дощем людей відпус-
тили, і вони швидко розійшлися по бараках. Жінок і дів-
чат, між якими була й Ольга, теж розмістили в цьому
таборі, але бараки їхні були відгороджені від чоловічих
колючим дротом, кілька проходів у ньому пильно контролю-
валися поліцаями.
Кузьмі дісталися нари на верхньому ярусі. Він миттю
заліз туди, зашарудів потертими стружками, якими був на-
битий матрац. До смерті хотілося лягти, підігнути ноги,
що аж гули від утоми, розслабити закам’янілі м’язи, ски-
нути набряклий, важкий, наче кайдани, одяг. І спати, спа-
ти, спати... Але спати до сигналу відбою не дозволялося.
Скориставшись вільною' хвилиною, старожили пошепки
розповідали новачкам про «правила» табірного життя, по-
передили, кого з поліцаїв слід найбільше остерігатися. Кузь-
ма чув слова, що долинали до нього, немов крізь вату чи
товщу води, але змісту їх не вловлював: перевтомлений мо-
зок відмовлявся будь-що сприймати, він потребував лише
19
одного—сну. Як тільки пролунав сигнал відбою, Кузьма
впав на нари і провалився в пітьму рятівного забуття. Скіль-
ки часу проспав, сказати не міг, але прокинувся задовго
до сигналу «підйом». Схопився від того, що нестерпно пек-
ло спину, живіт, обличчя. Кузьма зірвав із себе подертий
шмат сукняної верети, що слугувала за ковдру, звівся на
нарах і побачив напроти себе помережане червоними пляма-
ми, запухле обличчя Аполлінарія Піратовського, якого всі
звали Поліком. На нарах то там, то сям сиділи люди, пор-
паючись у білизні, розтираючи руками покусане тіло.
— Чиста арійська раса відкрила проти нас фронт бло-
щиць та бліх, — немилосердно чухаючись, пояснив Полік.
— Як ти гадаєш, Піратовський, — по голосу Кузьма
впізнав Сашка Олексієнка,— у цих німецьких «вояк» теж
голуба кров, як і в їхніх господарів?
— Не бачу, очі позапухали, — буркнув Полік.
Пролунав сигнал: «АиІяІеИеп!»—і Піратовський, швид-
ко одягнувшись, пішов одержувати ерзац-хліб. Незабаром
він повернувся, але, на загальний подив, крім хліба, приніс
ще й маргарин. Все це ретельно розділили на тридцять рів-
них шматочків, розклали на ганчірці. Покотило відвернув-
ся в куток, заплющив очі. Аполлінарій Піратовський, пока-
завши пальцем на купку, запитав:
— Кому?
— Полянському.
— Кому?
— Кодрі, Олексієнку, Давидуну...
Знову завила сирена. Це вже сигнал вирушати на робо-
ту. Поліцаї не чекають, поки люди самі вийдуть та вишику-
ються на апелі, бігають від барака до барака, «запрошують»
буханцями в спину, «заохочують» потиличниками, а тих, хто
ледве волочить ноги, «підбадьорюють» прикладами.
— Швидше переставляй ноги, ледащо, шикуйся по пер-
шому сигналу, не чекай, поки до тебе прийдуть з покло-
нами!
Групи одна за одною полишають табір. Новоприбулих
влили в групу вантажників, шефом яких був Гольцман.
Разом з ними Кузьма вийшов з табору. Знайомою вже
Остергольцштрассе попрямували’на завод. На залізній за-
водській брамі, перед якою в’язні трохи притишили Хід,
Кузьма прочитав: “АиіотоЬіІе ипсі Моіог ХУегке—КагІ
уоп Вог§ууагс1” *.
1 Автомобільний і моторний завод Карла фон Боргварда.
20
— Фон Боргвард!—сказав хтось голосно.—Який же
він? Я ще зроду не бачив живого капіталіста.
— Познайомишся, — пообіцяв Піратовський, — він уже
чекає на тебе з гарячими обіймами.
Біля воріт стояв поліцай і перелічував людей, а інший,
освітивши потужним електричним ліхтарем металевий ящик,
лічив кинуті в нього чорні квадрати номерів. Кидати по-
трібно було так, щоб чувся звук удару, інакше можна було
заробити кийком по плечах.
Поліцаї ревно стежили, щоб кожний невільник носив
свій нагрудний номер, завбільшки з п’ятикопійчану монету
з діркою для мотузки. У кожного в’язня, крім нагрудного,
був ще й робочий номер—чорний квадрат розміром п ять
на п’ять сантиметрів. Цей номер і кидали остарбайтери
в ящик, а вечорами забирали його, попередньо показавши
нагрудний знак табельнику, який звіряв ідентичність но-
мерів.
На заводі невільники потрапляли під пильний нагляд
майстрів, робітників-німців, без дозволу яких не могли сту-
пити й кроку.
Кузьму погнали в цех вантажних автомобілів. Майстер
цеху, окинувши хлопця швидким поглядом, підкликав його
до ручного точила і звелів обточувати горзуляки, що зали-
шалися на броні після електрозварки (крім автомобілів, цех
випускав ще й невеликі танкетки). Хвилин через тридцять
майстер знову навідався до Кузьми і став тикати пальцем
у місця, які, на його думку, були погано відшліфовані. Ні-
мець лаявся, крутив пальцем біля скроні, показуючи в та-
кий спосіб Кузьмі, який він бевзь, а тоді ще й помахав ку-
лачищем під самим носом юнака. Кузьма трохи знав німе-
цьку мову (вивчав її в школі) і добре розумів, чого хоче
німець, але торочив, як заведений:
— Нікс ферштейн, нікс ферштейн...
Німець ще раз покрутив пальцем біля скроні, сплюнув
Кузьмі під ноги і більше до нього не підходив.
Наступного дня майстер не доручив Кузьмі точила, а
звелів іти за ним у протилежний кінець цеху. Він зупинився
біля молодого німця, який порпався біля верстата.
— Раиі! Віііе посН еіп 11 — гукнув майстер.
— Оиі, £иі!2 — Пауль навіть не підняв голови.
Майстер пішов.
1 ПаульІ Будь ласка, ще один.
2 Добре, добре.
21
Закінчивши лагодити верстат, Пауль повільно витер
клоччям руки, потім так само повільно дістав цигарку, за-
курив і довго дивився на хлопця.
— Кизкі? Е)и Ьізі гизкі? кеізі сій? Ітуап, ]’а? 1
— Ні, не Іван, — буркнув Кузьма.
— Маруські? — здивовано запитав німець.
- Що я — баба, чи що? — Кузьма посміхнувся.
— Ои Ьізі ВаЬа? 2
— Та ні, Кузьмою кличуть. Кузьма я. Ферштейн?
Ім’я виявилося надто складним для Паулевої вимови, і
після кількох безуспішних спроб повторити його правильно,
він нарешті вигукнув:
— А, Кузіяка! КузіякаІ Гут.
Кузьма не став його поправляти. «Кузіяка так Кузіяка.
Чорт з тобою, — подумав, — хоч горшком назви, аби в
піч не саджав».
З легкої руки Пауля всі німці почали звати Кузьму Ку-
зіякою, а від них і свої перехопили.
П’ять верстатів, за які відповідав Пауль, обслуговувало
десять чоловік: двоє німців, решта — французи, поляки і
росіяни. Робочий день тривав дванадцять годин на добу.
Кузьма клепав плашки, переносив готові деталі, вивозив
стружку і обрізки, замітав підлогу, чистив і витирав верс-
тати. Перший тиждень робота була йому за іграшку, а далі
з кожним днем все важчали плашки, мітла випадала з рук,
тачка з стружкою вислизала з-негнучких зашкарублих паль-
ців, і Кузьма докладав неймовірних зусиль, щоб прокоти-
ти її кільканадцять метрів до звалища металобрухту.
Через тиждень молодого, дужого й красивого колись юна-
ка годі було впізнати. Одяг його зносився і засмальцював-
ся. Холоші штанів і рукава піджака, посічені гострою струж-
кою, звисали пасмами. Здавалося, не тільки одяг, а й усе
тіло просякло смердючою табірною баландою. Якось Кузь-
ма глянув у дзеркальце, що було біля верстата, і сам не
впізнав себе. Чорний кучерявий чуб, який нічим було роз-
чесати, збився в ковтяхи, випнуті вилиці густо заросли
жорсткою щетиною. На нього з глибокого провалля диви-
лися чужі, байдужі до всього очі... * 3
1 Росіянин? Ти росіянин? Як твоє ім’я? Іван, так?
3 Ти Баба?
22
3.
Що б не робив Отто — сидів на уроках чи ганяв у дворі
шолудивого кота з облізлим хвостом, — перед очима йому
завжди стояли автомобілі. Запахи мастила й бензину були
для нього найприємнішими з-поміж усіх, які народжувала
коли-небудь йрирода. Хлопець, забувши про все на світі,
міг годинами отиратися біля бензоколонки, спостерігаючи,
як заправляють автомобілі. Звідти він, мов загіпнотизова-
ний, ішов до воріт авторемонтної майстерні і, простромивши
між пруттям голову, повними заздрощів очима дивився,
як робітники рихтують погнуті кузови та крила, шпаклю-
ють і фарбують їх, порпаються в моторах. На його очах
мертвим, покаліченим машинам повертали красу й силу, во-
ни, немов ті казкові велетні, з яких добрі чаклуни зняли
лихі чари, оживали під людськими руками. Як хотілося ма-
лому Отто бути серед тих людей! Він згоден виконувати
найбруднішу і найважчу роботу, аби тільки постійно диха-
ти цим терпкуватим, із запахом бензину повітрям.
Сім’я Отто жила бідно. Батькової пенсії—за втрачену
ще в першу світову війну в 1915 році ногу — не вистачало,
щоб звести кінці з кінцями. Не могли зарадити справі й
ті нещасні пфеніги, що їх заробляла мати в’язанням струм-
фе *. Батьки раді були б прилаштувати де-небудь хлопця,
який не дуже поривався до школи, але де знайти роботу
для підлітка, коли її не мають тисячі дорослих? Цілі вата-
ги безробітних з ранку до ночі тирлуються на біржах пра-
ці, марно сподіваючись хоч на мізерний заробіток. І таке
діється не тільки в Бремені — вся Німеччина охоплена без-
робіттям. Правда, Гітлер обіцяє, що незабаром усе зміни-
ться на краще, промисловість потребуватиме стільки робочих
рук, що їх навіть не вистачатиме. Кожен німець щодня їсти-
ме смажену курку і хліб з маслом. Так воно буде чи ні, але
старий Крамер не вірить Гітлеру: надто високу ціну вистав-
ляє він за те їдло. Хто-хто, а одноногий солдат добре знає,
що таке кров і біль. Крамер не був комуністом, але співчу-
вав їхній програмі, бо не терпів фашистів. Він зненавидів
їх ще відтоді, коли в Берліні запалав рейхстаг і чорні хвилі
терору, породжені в тому полум’ї, покотилися по країні.
Крамер підсвідомо відчував, що фашизм несе війну, а війни
він боявся. Хто раз пережив її. той вдруге воювати не за-
хоче, хай би йому обіцяли навіть золоті гори.
1 Шкарпетки (нім.).
23
Тим часом Отто, єдиного синка подружжя Крамерів, не
цікавили ні комуністи, ні фашисти. Він навіть не знав про
їхнє існування, гадаючи, що світ населяють просто люди,
одні з яких бідні, а інші — багаті. Багатим живеться краще,
ніж бідним, а тому треба прагнути стати багатим. Та й то—
все це колись, потім, а зараз авторемонтна майстерня Гед-
ріха заступала йому весь білий світ.
Одного разу, коли Отто, як завжди, простромивши го-
лову поміж пруттям воріт, продавав витрішки, його помітив
механік. Посміхаючись, підійшов до хлопця, по-змовницьки
підморгнув йому і попросив збігати за цигарками. Отто
швидко звинувся до крамниці Нухмана, яка була найближ-
че до майстерні, купив цигарок, на череві проліз під воріть-
ми і таким чином вперше потрапив у омріяне царство з не-
зрівнянним ароматом бензину. Хлопець думав, що його, як
тільки віддасть цигарки, відразу ж проженуть геть, але
цього не сталося. Механік, подякувавши за послугу, кудись
пішов, а Отто лишився на подвір’ї. Його ніхто не виганяв,
і хлопець протинявся між робітниками до самого вечора.
І не без діла: одному потримає шланг, іншому подасть ключ
або протре клоччям заляпане мастилом автомобільне кри-
ло. Наступного дня, вже не чекаючи запрошення, Отто зно-
ву проліз попід ворітьми. Робітники зустріли його, як дав-
нього знайомого, залюбки користувалися його дрібними
добровільними послугами. Поступово вони звикли до свого
помічника, і Отто став ходити до майстерні, як на роботу.
Авторемонтна майстерня, як і бензоколонка, належали
Густаву Гедріху. Цей низенький непосидючий чоловічок
разом з десятком найнятих робітників успішно справлявся
з ремонтом автомобілів усіх систем і марок, які потрапляли
до його майстерні. Не гребував і тракторами та мотоцикла-
ми. Майстерня стояла обіч гамбурзької автостради, яку в
першу світову війну збудували російські військовополонені,
рух на дорозі був жвавий, отже, хвалити бога, не обходи-
лося й без аварій. На подвір’ї майстерні завжди стояли лег-
ковики й вантажні машини з покаліченими боками, розби-
тими моторами та сплющеними радіаторами.
Щоб привернути більше клієнтів, Гедріх обладнав при
майстерні ще й невеличку комірчину, де ремонтувалися
автомобільні покришки та камери. Господар виділив для
цього одного робітника, давши, йому в підручні Отто Кра-
мера, який дістав таким чином постійну роботу. І хоча пла-
тили йому вдвічі менше, ніж дорослому, Отто на долю не на-
рікав: і так він щоп’ятниці приноситиме додому дев’ять ма-
24
рок, а це буде неабияким доповненням до батькової пенсії.
Радувало й інше: поки батьки метикують, де знайти робо-
ту для сина, він уже має її. Усвідомлення цього наповнюва-
ло Отто гордістю, робило дорослішим у власних очах. І він
ще з більшою запопадливістю брався до роботи.
Слухняний і кмітливий хлопець всюди встигав: зачищав
і промивав бензином діряві камери, заклеївши, надував їх
великим насосом та встромляв латкою у воду, аби впевни-
тись, що заклеєно на совість; підігрівав майстрові каву і
приносив цигарки від Нухмана, допомагав встановлювати
карбідну діжу, з якої добували ацетилен для автогенного
зварювання, навіть доглядав господареві канінхе, що дря-
пались у клітках в самісінькому кінці двору (бодай вони
виздихали йому всі до одного!). Не любив лише Отто до-
помагати фрау Гедріх по господарству. Як тільки фрау Ма-
рія з’являлася на подвір’ї майстерні, Отто стрімголов ле-
тів у свою комірчину, хапався за рашпіль чи камеру і вда-
вав, що з головою поринув у невідкладне заняття. Правду
кажучи, робота в фрау Марії неважка — накачати води, по-
сапати квіти на грядці, підмести доріжки, наколоти дровець
для розпалювання торфу чи натягти мотузку для розвішу-
вання білизни — і коли б там пахло бензином та мастилом,
Отто' викопував би її залюбки. А без цього підліткові
здавалося, що його принижують, спонукаючи до занять,
негідних чоловічої статі, і він всіляко уникав їх.
Більше року хлопець латав камери та був на побігеньках
у фрау Марії. Та коли Гедріх помітив, що у вільні хвилини
Отто з великою радістю береться за слюсарні інструменти
і орудує ними досить вправно, то перевів його на ремонт
автомобілів у підручні Карла Есмунда. Сам Гедріх, скіль-
ки й пам’ятав Отто, теж не знімав брезентового фартуха
і захисних окулярів, що чіпко сиділи на його м’ясистому
червоному носі. Він працював навіть більше і старанніше,
ніж найняті робітники, його волохаті руки з товстими силь-
ними пальцями не знали втоми, коротенькі карячкуваті но-
ги так міцно тримали присадкуватий, з кругленьким черев-
цем тулуб, що будь-який перепочинок для них здавався б
просто неприродним.
Та з часом Гедріх почав забувати про свій. засмальцьо-
ваний брезентовий фартух. Ні, він не підупав на силі, був,
як і раніше, проворний і дужий, але при всій своїй непоси-
дючості скрізь уже не встигав. Підприємство його зміцніло
й розширилось, замовлень настільки побільшало, що він не
встигав навіть оформляти їх. На подвір’ї майстерні, непода-
25 .
лік від прохідної, виріс невеличкий цегляний будиночок,
в одній кімнаті якого сиділа секретар-друкарка власника
майстерні, а в другій сам Густав Гедріх. Секретар-друкар-
ка розв’язала Гедріхові руки в багатьох питаннях, які сто-
сувалися майстерні, але затягнула тугий вузол на стосун-
ках його з дружиною. Фрау була певна, що має всі підстави
ревнувати чоловіка до вродливої секретарки. Висока, тонка,
з вибляклими косами Марія тепер по кілька разів на день
навідувалася до контори. Ставши на порозі, вона пронизува-
ла дівчину гнівним спопеляючим поглядом і, хряпнувши две-
рима так, що у вікнах тонко і жалібно дзвеніли шибки, з пе-
реможним виглядом ішла геть. Гедріх змушений був ужити
деяких контрзаходів: поставив свій стіл так, щоб добре про-
глядалося подвір’я. Якщо Густаву вдавалося помітити свою
фрау на далеких підступах до контори, він кулею вилітав
з кабінету і біг до майстерні, на ходу кидаючи Марії, що
трапилася неприємність і йому не до порожніх балачок.
Марія кривилася, наче їла кислицю,-і повертала назад, лю-
туючи, що не вдалося грюкнути дверима під носом ненавис-
ної секретарки. І, мабуть, Гедріх, часто посилаючись на не-
приємності, таки накликав їх.
Одного разу до брами майстерні під’їхав якийсь незна-
йомий. Залишивши мотоцикл біля воріт, він швидким упев-
неним кроком людини, яка знає собі ціну, пройшов прямо
до кабінету Гедріха і щільно зачинив за собою двері. Пев-
но, це був дуже поважний відвідувач, бо Гедріх не посмів
вийти з кабінету навіть тоді, коли помітив, що до контори
на всіх парах летить фрау Марія. Він тільки глибше втяг-
нув голову в плечі, як приречений, що жде неминучої, роз-
плати. Нарешті гість полишив кабінет, пройшовши мимо
вродливої секретарки тим же твердим, упевненим кроком,
не удостоївши її навіть поглядом, а Густав Гедріх решту дня
блукав по майстерні, мов неприкаяний. Увечері секретарка
чула, як він подзвонив комусь по телефону і сказав, що зго-
ден. А що ж міг сказати він, власник невеличкої майстер-
ні, представникові НСДАП? Що він не згоден давати гро-
ші на потреби партії і взяти на роботу слюсаря-наці? А що
буде потім? Гедріх добре знає, що може статися. Хай дур-
ні вчаться на власному досвіді, а Густав глибоко певен, що
краще віддати плащ, ніж позбутися голови. Було б просто
необачно відмовляти молодчикам, які серед білого дня ха-
пають людей, громл'ять кіоски й магазини, знищують дру-
карні. Правда, ті, кого вони хапають, переважно комуністи
або євреї, але хто там буде розбиратися, коли схоплять...
26
Наступного дня в майстерні з’явився новий слюсар. Був
це високий чолов’яга в поношеній шкірянці, з похмурим
важким поглядом, на прізвище Шлаг. Поступово все в май-
стерні почало крутитися навколо цієї непривітної людини.
Шлага побоювався навіть сам Гедріх і не раз, бувало, про
щось таємно радився з ним, зачинившись у своєму кабіне-
ті. Нерідко після таких таємних розмов робітник-комуніст
або соціал-демократ одержував розрахунок, а його місце
займав новий нацист.
Відтоді, як майстерню вперше відвідав нацистський емі-
сар, Гедріх неухильно виконував усі його настанови. Що-
правда, наці теж дотримали слова — майстерня стала одер-
жувати більше замовлень, розширилася, зросли прибутки.
Але що особливо лютило Гедріха, так це апетити фашистів.
Мов ненажерливий Гаргантюа, вони ковтали тисячі його
марок і знову з’являлися з простягнутою рукою та широко
роззявленим ротом. І не годувати цього виродка не можна
було. Стурбований Гедріх навіть сам вступив до партії, га-
даючи, що тепер і йому перепадатиме дещиця від своїх же
власних видатків, та де там! Замість сподіваних грошей на
нього посипалися нові обов’язки: вербувати своїх робітни-
ків, особливо молодих, у партію та СА, звільнити з роботи
решту комуністів та соціал-демократів.
«Що сталося з країною?—потай розмірковував Гедріх.— 1
Спокійні, завжди дисципліновані німці наче блекоти об’їли-
ся: марширують колонами по вулицях, горланять пісні, ве-
чорами бігають з факелами, когось б’ють, комусь погрожу-
ють. Содом і Гоморра!» Генріх, звісно, волів би нічого цього
не знати й не бачити. Він чесний підприємець і хотів би
таким залишитись до кінця днів своїх, але той же емісар—
Гедріх не знає навіть справжнього імені цієї людини—по-
передив його: або-або. Якщо він спробує осідлати обох ко-
ней зразу, то опиниться під копитами...
Генріх зробив вибір — тепер ось мусить вишукувати при-
від, щоб звільнити двох комуністів і трьох соціал-демокра-
тів. Якщо самі не здогадаються, звідки вітер віє, і не попро-
сять розрахунку, доведеться підкласти їм яку-небудь свиню
і звільнити на «законних» підставах. Має Гедріх ще й
іншу мороку. Недавно перепало від целенляйтера за Воль-
фа і Крамера: чому, мовляв, ці хлопці не включені в пі-
кетні групи, не відвідують зборів, не ходять у тир? їм що,
цим ляйтерам, — телись, хоч і ялова. А Гедріх добре знає,
в чім справа. То все робота Есмунда, одного з двох кому-
ністів, які ще працюють у нього. Це він напускає туману в
27
юнацькі голови, розказуючи їм казки про Радянську Росію,
про комунізм і соціальну справедливість. Гедріх давно б
показав Есмундові на двері, коли б той не мав таких золо-
тих рук. Троє наці, які вічно поспішають то на збори, то в
тир чи пивницю, за три дні не зроблять того, що Есмунд
за день. І все ж доведеться його звільнити та особисто зай-
нятися молодиками: бути на підозрі в целенляйтера небез-
печно. Почне з Отто, той, можна сказати, виріс у майстер-
ні, до того ж недавно сам запитував, коли приступатимемо
до виконання лозунга партії: «Вдаримо по кублах єврей-
ських!»
Незабаром юнак уже залюбки ходив на військову мушт-
ру, а з тиру його й витягти важко — стріляти любить і
вцілює влучно. У пивниці теж не пасе задніх — п’є нарів-
ні з досвідченими наці. Правда, Гедріх не такий самовпев-
нений, щоб усе це покласти на карб лише собі. В цьому чи-
мала заслуга й Шлага, який працює поряд з Отто. Шлаг—
око партії в майстерні Гедріха. Його не затулиш і не вико-
леш. Хазяїн побоюється Шлага і, сам того не помічаючи,
запобігає перед ним.
Отто входив у фашистське середовище легко, як гарячий
ніж у масло. Йому подобались оті сміливі й дужі молодики,
готові щомиті кинутися в бійку за справу фюрера. Незаба-
ром він уже був повноправним членом загону, очолювано-
го Шлагом. Спершу вони збиралися раз на тиждень, потім
двічі. Перед ними часто виступали приїжджі наці, які без
кінця говорили про вищість арійської раси, про необхідність
повернути їй втрачену чистоту та виправити історичну не-
справедливість щодо Німеччини — здобути життєвий прос-
тір для німців за рахунок неповноцінних народів.
Але особливо любив Отто ті дні, коли раз на місяць їх-
ній загін у коричневих сорочках і до блиску начищених кра-
гах приходив на збірний пункт і вливався у загальну ко-
лону. То було незабутнє видовище. Довжелезна колона
струнких, підтягнутих молодиків під бравурні звуки мар-
шів, із стягами, що тривожно-лоскітливо шелестіли над го-
ловами, крокувала центральною вулицею міста, сотні ці-
кавих стояли на тротуарах, вітали їх радісними вигуками.
І хоча загін Шлага марширував поки що у хвості колони
(попереду йшли досвідченіші і краще навчені), Отто був
певен, що незабаром їм теж випаде честь іти попереду.
І таки діждався... Через кілька днів після Мюнхена за-
палав і Бремен. Загони коричневосорочечників, підстьобу-
вані геббельсівською пропагандою, кинулися в порт, де сі-
28
дали на теплоходи євреї: «Не допустимо, щоб золото і кош-
товності німецького народу вивозилися за кордон!» Штур-
мовики влітали в зали пасажирського вокзалу, вдиралися на
кораблі, потоптуючи будь-які права і закони, грабували від-
верто й нахабно. Так Отто Крамер одержав перше бойове
хрещення, хоч не знав іще, що «хрещення» свіжою кров ю
було одним з головних пунктів у нацистських правилах ви-
ховання майбутніх головорізів. Фашистським верховодам
потрібні були молодики, які б уміли і любили вбивати. Хто
не хотів цього робити, неодмінно викликав підозру як по-
тенціальний противник...
Тепер Отто майже кожного вечора брав участь у фашист-
ських нальотах. Правда, йому відводили , третьорядні ро-
лі, і це страшенно лютило Крамера, породжувало бажання
якнайшвидше вислужитися. Проте минали дні, а Отто, як
і раніше, стояв у охороні, допомагав вантажити награбова-
ні. речі, розвідував кращі підступи до будинку, де мешкала
жертва чергового погрому.
Якось при нальоті на будинок годинникаря Вольхейма
Крамер теж стояв у охороні біля автомобіля, що зупинився
метрів за двадцять від майатерні. Він із заздрістю дивився,
як старші штурмовики вміло оточували будинок і майстер-
ню «годинникаря. Вони ще не встигли замкнути кільце, як
з сусіднього двору вийшов чоловік у сірому плащі з неве-
личким чемоданчиком у руці і швидко попрямував до трам-
вайної зупинки. Крамер ковзнув по ньому байдужим погля-
дом і вже хотів відвернутися, як раптом очі ніби самі при-
кипіли до вузької, трохи сутулої спини. Звідки знайома йо-
му оця хода — дріботлива, вкрадлива? Отто придивився
пильніше — і аж присвиснув від подиву: та це ж Янек Воль-
хейм, син господаря майстерні! Отто не міг помилитися,
адже разом ходили до школи, навчалися в одному класі,
та й після того зустрічалися не раз. «Втікаєш, юдо? — дав-
ня злість на відмінника, тихого й чемного Янека, сколихну-
лася в грудях Отто. — Ні, дорогенький, цього разу тебе не
порятують ні хитрість, пі розум, якими ти так пишався, те-
пер моя черга бути зверху!»
— Стій! — крикнув Крамер.
Але Янек навіть не оглянувся, тільки пришвидшив свої
дрібненькі котячі кроки. Крамер, немов запущений з ка-
тапульти, рвонувся вперед. Натренований на фашистських
зборищах, він швидко наздогнав Янека, хоча той теж кинув-
ся бігти, схопив дужою рукою за комір, повернув до себе
обличчям і, не кажучи й слова, вдарив кованим чоботом під
29
груди. Янек упав. Отто згріб однією рукою чемоданчик,
другою — Янека за волосся, потяг до машини. Незабаром
штурмовики витягли з хати та штурханами припровадили
до машини старого сутулого Вольхейма, котрий усе життя
горбився над годинниками всіх марок світу. Отто хвацько
відрапортував целенляйтеру, що затримав сина годинника-
ря і відібрав у нього чемоданчик, напевно, з коштовностя-
ми. Целенляйтер мовчки простягнув руку, Отто поспішно
передав свою здобич. Целенляйтер виважив чемоданчик у
руці і звелів відкрити його. Там виявилось чимало золотих
і срібних годинників, золотих ланцюжків, футлярів, сере-
жок, перснів з коштовними камінцями.
Целенляйтер похвалив Крамера за пильність і запросив
до легковика. В районному штабі, дізнавшись про таку «Са-
мовідданість» і виняткову «чесність»- молодого штурмови-
ка, підвищили його до ортгрупенляйтера. Наступного дня
Отто вже красувався в коричневій формі з пов'язкою на
рукаві.. «Тепер,— вирішив він,— можна і вдома показатися
при повному параді».
Але вдома його фашистська форма справила зовсім не
той ефект, на який сподівався. Батько, побачивши сина в
такому вбранні, схопився за милицю і був би огрів по пле-
чах, коли б Отто вчасно не шморгонув за двері. Мати за-
ломила руки, тихо заплакала. Батько вигукував якісь по-
грози на адресу сина, але він нічого того не чув — не хотів-
чути. Отто вирішив, що нога його більше не ступить в нуж-
денну батькову халупу. Хай хоч здихають з голоду, він і
пальцем не ворухне.
— Самі винні, — процідив крізь зуби і, плюнувши на по-
ріг, назавжди пішов з двору.
Отто довго ще бурчав та лаявся, кленучи батьків, які,
самі проскнівши все життя в злиднях, тепер надумали за-
ступити синові дорогу до слави і багатства. Ні, він нікому
не дозволить зіштовхнути себе з путі самовідданого служін-
ня фюреру і ніколи не зрадить йому. Наплює на слюсарю-
вання в Гбдріха і піде в гестапо. А що, йому вже пропону-
вали, і він обіцяв подумати. Тепер же й думати більше ні-
чого. Саме в гестапо він принесе найбільше користі партії
і рейху. Треба підняти Німеччину з руїн, і це зроблять
такі, як він, Отто Крамер. Так каже фюрер, він вірить їм.
Того ж дня Отто Крамер розпрощався з авторемонтною
майстернею Густава Гедріха.
ЗО
4.
На самісінькій околиці Бремена, неподалік автостради,
що, обігнувши місто, сірою биндою стелилась до Гамбурга,
стояв левеликий, критий червоною черепицею будиночок
Ганса Вольфа. Після раптової смерті дружини Ганс не за-
хотів одружуватися вдруге і жив тепер із сином Паулем та
дочкою Бертою. Двічі на тиждень із сусіднього села при-
їжджала до них сестра покійної дружини Аннет, допомага-
ла поратися по господарству. Ганс Вольф займався кролів-
ництвом і на прибутки від того годував сім’ю. Він добре
розумівся на кролях, тримав тільки цінні породи, що сла-
вилися смачним м’ясом і добрим хутром, а тому покупців
у нього ніколи не бракувало. І хоча прибутки від кролів-
ництва були не такі вже й великі, все ж скупуватий Вольф
за якийсь десяток років настягував зо дві тисячі марок, що
уявлялися йому неабияким капіталом, а тому почував себе
солідним господарем, добропорядним німцем.
Скільки й пам’ятає себе Пауль, їхнє подвір'я смерділо
кролями. О, ті трикляті смердючі канінхе! Пауль ладен був
тікати від них на край світу, але куди втечеш, коли ти при-
в’язаний до них сотнею невидимих ниток? Пауль і Берта
повинні були щодня тричі погодувати кролів, чистити кліт-
ки, сушити на зиму сіно і складати його в шопу. Чим до-
рослішими ставали діти, тим більше роботи лягало на їхні
плечі. І хоча тітка Аннет, як і раніше, двічі на тиждень, в
суботу і середу, приїжджала до них, а Ганс справно відлі-
чував і виплачував їй гроші, вона вже давно нічогісінько не
робила по господарству: бачила, що дітлахи підросли і са-
мі чудово справляються, тож тільки покрикувала на них, не
стільки допомагаючи, скільки заважаючи їм своєю метуш-
нею. Берта просто зненавиділа тітку, але мусила терпіти,
бо на її приїздах настоював сам батько.
Так минали роки, і, здавалося, ніщо не зламає раз і на-
завжди заведеного механізму, що регулював життєвий ритм
сім’ї Ганса Вольфа. Канінхе будуть вічними, як ранкова
кава, тільки хіба що з часом дві тисячі марок перейдуть до
рук Вольфа-молодшого, а його син чиститиме клітки, году-
ватиме й напуватиме тваринок. Але на політичному гори-
зонті Німеччини вже збиралися грозові хмари, які не обми-
нули бременського передмістя, де притулився будиночок
Ганса Вольфа.
У невеличкій пивничці на Остергольцштрассе, яку Ганс
з німецькою педантичністю відвідував щонеділі після обіду,
31
почали з являтися нові люди. Були то безвусі самовпевне-
ні молодики в чорних сорочках і поважні панове, які голос-
но промовляли, про необхідність очистити націю від неарій-
ських домішків, насамперед від євреїв, здобути для німців
несправедливо відібраний у них життєвий простір. Гансу
Вольфу припали до душі такі думки, він охоче слухав про-
мовців і догідливо покивував головою, коли вони горланили
про якнайшвидше і повне розв’язання єврейського питан-
ня в Німеччині. Ганс Вольф ще не знав достоту, хто ці лю-
ди, але душею вже був з ними, бо відчув, що той, хто не
ловитиме гав у цій ситуації, матиме зиск не гірший, ніж від
найпородистіших канінхе. Ліс рубають — тріски летять.
Гансу Вольфу колод не треба, з нього досить трісок, які він
підбере з порубки обережно й непомітно.
Якось, коли Ганс сидів у пивничці і, слухаючи промов-
ців, мріяв, як він збиратиме свої «тріски» та докладатиме
їх до зібраних уже двох тисяч, до нього підсів власник ав-
торемонтної майстерні Густав Гедріх, один з постійних по-
купців його канінхе. Оскільки Вольф уже допивав своє пиво,
Гедріх почастував його, чим немало здивував кролівника
і заохотив його до щирої і довірливої розмови. Спершу го-
ворили про переваги різних сортів пива, потім про букети
вин, яких Вольф ніколи не пив, бо шкодував грошей, далі
розмова непомітно перейшла на породи кролів, а потім і на
політику. Цього вечора кролівник багато дізнався про пар-
тію націонал-соціалістів та про її програму. Випите пиво
(його Гедріх замовляв ще і ще, кухоль за кухлем), а також
приклад самого підприємця, справи якого круто пішли вго-
ру, відколи він вступив до партії фюрера, зробили свою
справу. І коли під кінець розмови Густав запропонував
Вольфу теж вступити до партії, той охоче погодився. Про-
щаючись, Гедріх затримав руку Вольфа у своїй долоні:
— Скільки років твоєму синові?
— Паулю? Сімнадцять, а хіба що?
— Пришли його до мене в майстерню, нехай хлопець опа-
новує професію слюсаря або токаря. Тепер перед німцями
відкриваються широкі перспективи!
Свій вступ до фашистської партії Ганс Вольф старанно
приховував від дітей. Зате пообіцяв Паулю, що як тільки
підшукає наймита, котрий поратиметься біля кролів, від-
пустить його на роботу до авторемонтної майстерні Гедріха.
— Я вже про все домовився з паном Гедріхом,— додав
не без гордощів. — Ти матимеш пристойну професію, як і
належить справжньому німцеві!
32
Незабаром на обійсті Вольфа справді з’явився наймит,
старий голландець, який приїхав на заробітки до Німеччи-
ни. Пауль з радістю передав йому смердючі клітки з поро-
дистими канінхе і хутко, поки батько не передумав, подався
до міста.
У майстерні Паулю сподобалося. Це не те, що затхлий
батьків крільчатник з його остогидлою одноманітністю.
Тут кипіло зовсім інше життя, в нюансах якого Пауль поки
що не розбирався, але хотів збагнути не гірше, ніж профе-
сію токаря, яку запропонував йому Густав Гедріх. Хлопець
дуже швидко здружився з молодим слюсарем Отто Краме-
ром, ставним білочубим красенем з голубими очима. Той
був одних років з Паулем, але вже давно працював у май-
стерні і, судячи з усього, добре орієнтувався в ситуації.
Крамерові теж сподобався спокійний поміркований Пауль,
і він одразу ж постарався привернути його до себе, завою-
вати довір’я. Він ще більше прив’язався до Пауля, коли,
побувавши у нього вдома, побачив Берту. Струнка пишно-
коса дівчина з глибокими карими очима припала йому до
серця, а дружба з Паулем дозволяла частіше бувати в її
товаристві.
Отто не приховував своїх симпатій до нацистської партії
і відверто тягнув Пауля в число її прибічників. Він запро-
шував хлопця на воєнізовані заняття, які сам ревно відві-
дував, на галасливі зборища коричневосорочечників у пив-
ниці, а то й просто на пиятику, яку нерідко влаштовували
наці. Пауль довго відмовлявся од таких походів, посилаю-
чись на брак грошей. Та одного разу Отто таки припер то-
вариша до стінки. Коли на його запрошення до пивниці
Пауль, як завжди, розвів руками — немає, мовляв, жодного
пфеніга, — Отто весело сказав:
— Сьогодні випивка дармова.
— Не може того бути, — не повірив Пауль, — хтось же
мусить платити...
— За рахунок партії,— Отто вдарив Пауля по плечу,—
ходімо, з нами не пропадеш!
Коли вони прийшли в пивницю неподалік від автомай-
стерні Гедріха, там у хмарах диму, такого густого, що годі
було розпізнати обличчя, мов у тумані, сиділо кілька десят-
ків чоловік. їхню появу вітали гучними вигуками, і не
встигли хлопці присісти до столу, як перед ними вже пінили-
ся високі кухлі пива. Пили за здоров’я фюрера, за Німеччи-
ну без євреїв і комуністів, за міцність німецького духу і
процвітання партії. Потім співали непристойні пісні і,
2 5185
33
похитуючись, гучно відбивали такт кухлями по столах, за-
мість тостів вигукували фашистські лозунги і знову пили.
Пауль сам незчувся, коли разом з усіма став гамселити
кухлем об стіл, горлати пісні, не вникаючи в їхній зміст.
Він уже не почував себе індивідуумом, а лише частинкою
якогось великого тіла, що, заповнивши пивницю, ритмічно
погойдувалося в такт пісні, кричало і десятками ротів жлук-
тило дармове пиво. 1 коли б хтось всевладний тієї миті під-
няв те тіло громити євреїв чи ловити комуністів, він, Пауль
Вольф, був би його слухняною ногою, рукою чи просто паль-
цем.
Додому Пауль повернувся пізно. Щоб не розбудити сест-
ру, світла не вмикав. Навпомацки пробрався до своєї кім-
нати, сяк-так стягнув з себе одяг і впав на ліжко. На ра-
нок розколювалась голова, стуготіло в скронях, з рота
смерділо, наче там ночували канінхе, а на душі було таке
відчуття, ніби вчинив щось бридке чи викачався на смітни-
ку. Його пік сором, мучило незрозуміле каяття.
Наступного разу, коли Отто знову запросив його до пив-
ниці, Пауль категорично відповів:
— Не хочу.
— Може, грошей немає? Так ось,—Отто витягнув з ки-
шені, підкинув на долоні розбухлий гаманець. — Частую.
— Річ не в тім, Отто, — сказав Пауль. — Відверто кажу-
чи, мені не подобаються наці. Люди їх ненавидять.
— Хай ненавидять, аби боялися, — засмівся Отто і до-
дав: — Ненавидять тільки євреї й комуністи, а чесні німці
підтримують партію і схвалюють її діяльність.
Пауль заперечливо похитав головою.
— Не віриш? — Отто зверхньо посміхнувся. — Свого
батька ти вважаєш чесною людиною?
— Звичайно.— ні хвилини не вагався Пауль.
— От бачиш, а він уже більше року член партії.
— Не може бути! — вражено вигукнув Пауль.
— Ну, якщо не віриш, ходи сюди. — Отто взяв Пауля
під лікоть і повів у куток цеху, де працював високий широ-
коплечий робітник у потертій шкірянці.
— Гер ШлагІ — покликав Отто.
Той, кого Отто назвав Шлагом, вимкнув електричне то-
чило, на якому саме заточував інструмент, підняв на лоб
захисні окуляри:
— Що ти хотів, Отто?
— Ось Пауль Вольф не вірить, що його батько член
НСДАП.
34
Шлаг твердим, наче на параді, кроком підійшов до Пауля,
поклав на плече руку і, не спускаючи гострого погляду з
його очей, сказав піднесено, наче давав урочисту клятву:
— Так, юний друже, твій батько Ганс Вольф давно пе-
ребуває в партії кращих бійців фюрера, і ми певні, що ти
теж підеш його слідами!
Ці слова приголомшили Пауля. їхав додому, не розби-
раючи дороги, і отямився лише тоді, коли велосипедне ко-
лесо вдарилося об ворота. Його батько — нацист! Так ось
чому не так давно він обережно намовляв Пауля підтриму-
вати в себе на роботі нацистів, а то й вступити до партії,
якщо випаде така нагода. Чия сила, мовляв, того й влада,
а чия влада, того й гроші. Марки й пфеніги — давня батько-
ва слабість. Не розбагатівши на породистих канінхе, він ви-
рішив поставити на нацистського коня...
Того ж таки вечора Пауль поділився з Бертою приго-
ломшливою новиною. Але, на його подив, розповідь не спра-
вила на сестру особливого враження. Берта давно розча-
рувалася в батькові, запідозривши його в інтимних зв'язках
з тіткою Аннет. Отож те, що він став членом фашистської
партії, нічого не додало до її ставлення до батька. Дівчину,
якій заледве минуло чотирнадцять років, не цікавили прог-
рами різних партій, але тепер вона відчула відразу до фа-
шистської партії тільки тому, що до неї належав батько.
Пауль же гостріше переживав таку несподівану новину.
На роботі кілька днів хлопець ходив, як у воду опущений.
Навіть не помітив, як пильно приглядається до нього Карл
Есмунд, котрий учив Пауля токарного ремесла.
Есмунд був комуністом і раніше мав великий авторитет
серед робітників майстерні. Та відтоді, як тут з’явився ви-
сокий, з важким, похмурим поглядом слюсар Шлаг, все змі-
нилося. Шлаг постійно нападав на комуністів, називаючи
їх зрадниками народу і внутрішніми ворогами, закликав до
розправи з ними. При цьому наці повторював чиїсь чужі
слова про те, що за давньою німецькою традицією внутріш-
ній ворог завжди перебував поза законом, у нього не було
ні честі, ні прав, ні спокою, і перший-ліпший співплемінник
міг убити його, якщо це тільки не відбувалося у священно-
му місці.
— А для комуністів і євреїв немає священних місць на
нашій землі! — шаленіючи, вигукував Шлаг. — їх можна
і треба вбивати будь-коли і скрізь!
Есмунд з гіркотою спостерігав, як Шлаг з кожним днем
забирав дедалі більшу владу в майстерні. Одні знайшли
2*
35
в ньому духовного спільника, інші корилися зі страху пе-
ред всевладним гестапо, де швидко можна було опинитися
з волі того ж таки Шлага. Жорстокий фашистський терор,
що, мов лиха повінь, затопив країну, змусив кожного трем-
тіти за власну долю. Концтабори, мов ракові пухлини, ук-
рили згорьоване тіло Німеччини, там конала її честь і со-
вість, горіла в крематоріях, задихалась від отруйних газів
у фашистських «душових». Цьому дикому розгулові насиль-
ства стійко опиралися тільки наймужніші. Серед них був
і робітник-комуніст Карл Есмунд.
Після довгих вагань Пауль нарешті розповів Есмунду і
про своє відвідання пивниці, і про численні розмови з Шла-
гом та Отто. Не втаїв і того, що батько вступив до фашист-
ської партії.
Вислухати сповідь чистої, ні добром йі злом не засіяної
душі, просто. А от що посіяти в ній і що проросте після
того посіву — зерно чи кукіль? Есмунд дуже хотів, щоб
проросло зерно правди, але хіба ж у цьому фашистському
кліматі все залежить тільки від сівача? Карл довго гладив
лівою рукою своє чисто виголене підборіддя, поки нарешті
зважився на слово.
— Ти правильно зробив, що вдруге не пішов на фашист-
ське зборище. На мою думку, правильно. А на думку Отто
і таких, як він, вчинив ледь не злочин, за який треба кара-
ти. Карати за те, що не захотів стати таким, як вони: по-
громником, гвалтівником, убивцею.
. — Але ж мій батько не став ні тим, ні другим...
— Сьогодні не став. Але, зв’язаний статутом НСДАП,
він може стати ним у перший-ліпший момент. Партія, на
догоду якій прийнято декрет про відміну гарантій консти-
туційних свобод для німецького народу1, не може діяти
інакше, як шляхом насильств, нічим не прикритого терору.
Одне слово, Пауль, ти бачиш фашизм у дії. Фашизм — це
війна. Поки що вона ведеться проти німецького народу, але
скоро полум’я її запалахкотить над Європою. У війні, як ти
знаєш, є два табори. Куди стати — кожен повинен вибра-
1 Мається на увазі декрет президента Німецької республіки про за-
хист народу і держави від 28 лютого 1933 р. В першому параграфі
цього декрету говорилося: «Статті 114, 115, 117, 118, 123, 124 і 153
імперської конституції надалі до подальших розпоряджень відміняють-
ся. Тому обмеження свободи особи, свободи думок, включаючи свобо-
ду преси, право спілок і зборів, порушення таємниці поштово-теле-
графної кореспонденції і телефонних розмов, проведення обшуків і
конфіскацій, а також обмеження права власності допускаються неза-
лежно від меж, що звичайно встановлюються законом».
36
ти сам. Ми, комуністи, воюємо проти фашизму і, я певен,
здолаємо його. Ніч, якою б вона темною не була, не може
тривати вічно.
Увечері Есмунд почекав Пауля за ворітьми, і вони пішли
додому разом, ведучи в руках велосипеди. Дорогою не було
сказано якихось особливих слів, але обоє відчули глибоку
довіру один до одного. Та й чи завжди потрібні слова?
Іноді досить присутності надійного і щирого друга, щоб до
тебе повернулася душевна рівновага і впевненість. Так ста-
лося і з Паулем...
Минув рік. З допомогою Есмунда, який мав золоті руки,
Пауль опанував не одну професію: міг слюсарювати, зварю-
вати, при потребі стати за токарний верстат, налагодити й
відремонтувати його. Отто Крамер дивився на старання
свого товариша з поблажливою усмішкою. Сам він давно
охолов до роботи, часто запізнювався або й зовсім не з’яв-
лявся до майстерні. Комусь іншому за подібне Гедріх не-
гайно вказав би на двері, а тут ні пари з вуст. З платні
Отто навіть не вираховували за прогуляні дні.
Отто більше не тягнув Пауля до пивниці, але товариства
його не цурався, частенько набивався до Вольфа в гості. Там
допомагав Берті годувати кролів, а потім у товаристві Пауля
та старого Ганса посмоктував шнапс чи пиво, які сам же
приносив.
Одного разу після кількох днів відсутності на роботі
Крамер з’явився на подвір’ї Вольфів у новенькій гестапів-
ській формі. Паулю пояснив, що назавжди кинув майстер-
ню Гедріха, у гестапо він принесе більше користі фюреру і
нації.
Старий Ганс, побачивши Отто в сірому мундирі, забігав,
заметушився, неначе йому випала честь приймати казна-
якого високого гостя. І чому Пауль так одпирається від
вступу в партію? Ходив би оце, як Отто, в гестапівській
формі. І раювали б, начхавши на канінхе. Зараз «свій» гес-
тапівець— це багатство. Громлять євреїв, саджають кому-
ністів. Та це тільки початок. Скільки ще треба знищити
єврейських синагог, магазинів та й самих євреїв? А хто облі-
ковуватиме, скільки було в тому магазині товарів та гро-
шей? Ті, що'знали, назавжди замовкнуть. Ех, Пауль, Па-
уль. Дурним пустив тебе на світ, дурним. Та, може, щастя
ще не пройшло мимо Ганса Вольфа? Недаремно щотижня
натоптує сюди стежку Отто. Берта — он хто приваблює
його. Тільки б не наполохалась пташка раніше, ніж кігтик
зав’язне. А там уже Ганс знатиме, що робити далі.
37
Переборовши свою вроджену скнарість, Ганс поставив
на стіл барило пива і пляшку шнапсу. Другу поставив Отто
Крамер. Він уже звик до чарки, пив багато і швидко хме-
лів. Коли пляшки спорожніли, Отто з Паулем вийшли по-
курити. Тут Крамер, якого аж розпирало від почуття зна-
чимості власної особи, повідомив Паулю, що незабаром то-
му підвищать платню.
— За що? — засміявся Пауль.
— Німеччина стоїть на порозі великих подій! — Отто пе-
рейняв від когось із своїх геносе по партії манеру вислов-
люватися з бундючною патетикою і, здається, дуже тим
пишався, а в Пауля це викликало ще більшу відразу до ньо-
го. — Незабаром будуть заарештовані всі євреї і всі кому-
ністи. Місце в концтаборі знайдеться й для Есмунда, а
майстром замість нього станеш ти. Я скажу Гедріху...
Почувши таке, Пауль ледве не скрикнув від несподіван-
ки, але тут же оволодів собою:
— Спасибі, Отто. Мав би за честь...
— Зі мною не пропадеш, — Крамер подивився на годин-
ник, присвічуючи цигаркою, і несподівано почав прощати-
ся, — у мене ще робота цієї ночі...
Нову службу Крамер ніс ревно, накази й розпорядження
старших намагався виконувати швидко й бездоганно. Якщо
ж під час погромів якийсь «дріб’язок» прилипав до рук ви-
щих чинів, «не помічав» того. За це його й цінувало началь-
ство. Гедріх, який наставляв колись Крамера на цей шлях,
тепер запобігав перед ним! віи-бо добре знав, якими голо-
ворізами укомплектовано загін його колишнього слюсаря.
Після того, як Гедріх кілька разів запрошував Крамера на
чашку кави і той не з’явився, пояснивши це зайнятістю,
власник майстерні послав Отто сто марок, що буцімто на-
лежали йому при остаточному розрахунку. Крамер здобував
авторитет у нацистському середовищі Бремена, і Гедріх
зрозумів це одним з перших. Він волів краще мати в особі
Крамера поганого друга, ніж хорошого ворога...
Пауль поспішно випровадив Крамера за ворота. В голові
гарячково снувалися думки: «Есмунду загрожує небезпека,
треба негайно попередити Карла. Але як? Побігти самому
і розповісти про все? Не годиться. Краще, коли мене там
ніхто не бачитиме. Прикрих випадковостей бути не повинно.
А діяти треба негайно. Отто сказав, що в нього є робота
вночі. А яка робота може бути у гестапівця?..»
Сестра немало здивувалась, коли на порозі кухні з’явився
Пауль, — була певна, що він, як і батько, спить.
38
— Берто, я прошу тебе допомогти,— попросив Пауль
без зайвої дипломатії.
— Допомогти? — весело перепитала сестра. —А я гада-
ла, ти прийшов мені допомогти. Думаю, така приємна не-
сподіванка — Пауль вирішив помити посуд.
— Не до жартів, Берто, я серйозно...
— А коли серйозно, то в чому річ?
— Гестапо має заарештувати мого товариша по роботі
Карла Есмунда. Він живе тут недалеко, за три квартали.
Треба попередити його...
— То завтра на роботі й попередиш.
— Завтра може бути пізно...
— А за що його заарештовують? Він хто — єврей, ко-
муніст?
— Комуніст.
— То, може, їх і треба заарештовувати? Отто каже...
— Що ти розумієшся на цьому? Есмунд чесна і дуже по-
рядна людина. Він навчив мене професії, допомагав у всьо-
му, а твій Отто...
— Чому це він мій? — спалахнула Берта, якій і насправ-
ді подобався цей білочубий велетень. — Хіба не ти привів
його в наш дім? — Берта замовкла, тільки чути було, як
сердито бряжчала посудом.
Пауль уже шкодував, що взагалі затіяв цю розмову, але
по довгій паузі Берта запитала:
— А яку партію підтримує Отто?
— Підтримує?! — з серцем перепитав Пауль. — Та він
гестапівець, наці, як і наш батько!
Це й вирішило справу. Берта рішуче стріпнула головою:
— Я згодна. Куди йти?
— Одягайся, підемо вдвох.
Брат і сестра тихенько вислизнули з дому, вийшли на
Остергольцштрассе. Збоку вони здавались закоханою па-
рою. При зустрічі з випадковими перехожими Берта при-
тискалася до брата, закохано заглядала йому у вічі. «Коли
вона навчилася так кокетувати? — дивувався Пауль. — їй
же ще й п’ятнадцяти немає...»
Будиночок Есмунда стояв у глибині невеличкого акурат-
ного двору, одгородженого від вулиці живоплотом та ни-
зеньким штахетним парканом. Пауль пошепки повторив
Берті, що переказати Есмунду, і додав:
— На випадок, якщо йому ніде дітися, хай іде до нас. Пе-
ребуде в сіні на горищі шопи. Не говори ні з ким, крім Ес-
мунда, — востаннє напучував сестру.
39
Пауль провів її поглядом і, відійшовши метрів на десять,
сховався у тінь за липу.
Берта дійшла до тераси будиночка і, роззирнувшись, на-
тиснула кнопку дзвінка. Почекала. Тихо. Натиснула вдру-
ге. За стіною почулися кроки, клацнув вимикач, потім від-
чинилися двері, і на порозі стала молода жінка в барвисто-
му домашньому халаті.
— Пробачте, ви фрау Есмунд? — запитала Берта.
— Так.
— Я від Густава Гедріха, — мовила, як навчив її брат,—
маю переказати дещо пану Карлу Есмунду. Він вдома?
— Вдома, зайдіть до кімнати.
— Даруйте, я поспішаю, хай вийде сюди.
— Гаразд, зараз покличу,— вона зміряла Берту ціка-
вим поглядом і зникла в кімнаті, не зачинивши дверей.
За хвилину звідти вийшов високий, трохи сутулий чоло-
вік і, привітавшись, зупинився перед Бертою:
— Це ви мене хотіли бачити?
— Ви Карл Есмунд? — уточнила Берта, виконуючи вка-
зівку брата: говорити тільки з Карлом і ні з ким іншим.
— Так.
— Я сестра Пауля Вольфа. — Берта підступила ближче
до Карла і зашепотіла: — Вам треба негайно зникнути з
дому. Гестапо збирається заарештувати вас.
Есмунд знав, що багатьох комуністів уже заарештовано,
а кому вдалося уникнути пазурів гестапо, ті перейшли на
нелегальне становище. Йому теж наказано у випадку не-
безпеки перейти в підпілля. Але ж не такого попередження
він чекав. Хто ця дівчина? Каже, що сестра Пауля. Зна-
чить, батько її нацист, та й красень Отто наникує туди,
певно ж, не до Пауля... Чи, бува, це не провокація?
— Де Пауль? — запитав після паузи.
— Він тут, на вулиці. Не зволікайте, прошу вас, — бла-
гала Берта. — Пауль казав, якщо вам нікуди подітися, ви
зможете поки що перебути на горищі нашої шопи. Там пов-
но сіна...
«Непогано придумано,—подумки похвалив Карл Пауля,—
ховатися від гестапо у шопі нацистаї»
— Почекайте мене тут хвилинку-другу,— сказав дівчи-
ні,— я швидко.
Карл і справді не затримався. Хутко попрощався з дру-
жиною, поцілував сонних дітей, взяв невеличкий пакунок
з білизною, що давно був наготований на такий випа-
док.
40
Підпільної явки у Есмунда не було, і він прийняв про-
позицію Пауля. До оселі Вольфів дісталися без пригод, і
скоро Карл лежав на сіні під самим дахом шопи, розтягнув-
шись на весь зріст. Уже, мабуть, давно сплять Берта і
Пауль, а до Есмунда сон не йшов. Натомість голову обсіли
пекучі, мов гедзі, думки. Виходить, помилилися вони, пе-
реоцінили і власні сили, і силу солідарності німецького про-
летаріату. Далеко не кожен пролетар належно поставився
до фашистів, знайшлося чимало таких, що тепер уже ревно
служать їм. Або й таке взяти: скільки говорили про необ-
хідність переходу в підпілля, а до роботи в ньому виявили-
ся не готовими. Ось і йому довелося несподівано тікати,
до того ж залишився без явки, без пароля...
Карл незчувся, як задрімав. Розбудило його шкрьобання
гольцшугів. Хтось вовтузився в шопі, набираючи оберемок
вівсянки. Незабаром почулися швидкі дрібні кроки, а по-
тім голос, що належав, видно, старому Вольфу:
— Чого прибігла? Я й сам упораюсь. Приготуй краще
каву, бо мені треба везти кролів на бойню.
Есмунд чув, як старий, крекчучи, висипав з корзини бу-
ряки в ківш бурякорізки, як став натужно повертати ручку.
Не звик Карл вилежуватись, коли інші працюють. М’язи
його мимоволі напружились, наче допомагали Гансу кру-
тити бурякорізку. Заспокоївся лише тоді, коли під тугими
струменями молока задзвеніла дійниця: Вольф доїв коро-
ву. Цього Есмунд ніколи не робив і не вмів. Та ось старий
скінчив поратися в корівнику, гольцшуги почовгали до ха-
ти.
Тим часом на дворі розвиднилось, зійшло сонце, десят-
ками золотистих голок пронизало дах шопи, знайшовши щі-
лини між черепицею. В тих золотистих променях і з’яви-
лася над лядою сінника голова Берти.
— Ви живі, пане Есмунд? — В руках дівчина тримала
тацю з бутербродами і кофейник.
— Живий, дорога Бертхен, доброго ранку.
— Сніданок вам принесла.
Вона поставила тацю прямо на сіно, налила кави в неве-
личку порцелянову чашечку. Сама сіла поряд і спостерігала,
як він повільно жує бутерброд, маленькими ковточками
присьорбує каву. Видно було, що думки його далеко від
сніданку і від сінника, де сонячні промені, граючись, підки-
дали міріади дрібненьких пилинок.
— Про що ви думаєте, пане Есмунд? — раптом запитала
Берта.
41
Карл кліпнув очима, поставив на тацю порожню чашеч-
ку і повернувся до дівчини.
— Думаю, люба Бертхен, що без вашої допомоги мені
не обійтися. Зі своїм паспортом показатися на вулиці я не
можу, мені потрібні інші документи. Чи не могли б ви схо-
дити за однією адресою?
— Я готова. Ми з Паулем сходимо.
— Не «ми», а ви, — посміхнувся Карл. — Ви, Берто, без
Пауля. Йому там не варто з’являтися, вам безпечніше.
— Коли так, сходжу сама,— знизала плечима.
— От і добре, принесіть олівець, доведеться написати
кілька слів. А саму адресу запам’ятаєте.
Після довгих роздумів Есмунд вирішив скористатися єди-
ним, так би мовити, аварійним каналом зв’язку з керівницт-
вом бременської партійної організації, хоча це й було ризи-
ковано. На останній нараді керівників бременських комуніс-
тів було вирішено одному з них формально порвати з ком-
партією, втертися в довір’я до нацистів і вступити в їхню
партію. Жереб випав на лікаря Беккера. Йому, інтелігенто-
ві, фашисти повірять швидше, ніж робітникові.
Беккер про людське око порвав з компартією, а згодом
і вступив до НСДАП. Зробити це було не так уже й важко,
бо його батько, інженер, працював шефом цеху на автомо-
більному заводі Боргварда, його добре знали в місті. Ви-
йшовши з компартії, Беккер-молодший зайнявся приват-
ною практикою, що теж було дуже зручно для підпільни-
ків. До нього оце й посилав Карл Есмунд дівчину.
На ранок Берта ледве звелася з ліжка. Старий Вольф
навіть кинувся запрягати коня, щоб везти її до лікаря. Лед-
ве Берті вдалося переконати батька, що вона почуває себе
не так кепсько, аби через неї гнати коня, з’їздить і на вело-
сипеді. Ганс із полегшенням зітхнув: кінь був потрібен йо-
му для важливішої роботи. А Берта, як тільки батько, за-
прягши коня, виїхав за ворота, сіла на велосипед і майнула
в протилежний бік...
— Як ти почуваєшся, доню? — запитав, повернувшись,
батько. — Може, викликати тітку Аннет?
Почувши про Аннет, Берта скривилась, наче її справді
мучив страшенний біль, і запевнила батька, що їй уже кра-
ще.
— Лікар сказав, що це швидко минеться, лише велів
прийти ще завтра...
З’їздивши до лікаря ще раз, Берта привезла Есмунду пас-
порт, гроші і залізничний квиток до Гамбурга. Того ж ве-
42
чора Карл полишив свій притулок, і Пауль повів його на
вокзал: поїзд на Гамбург відходив о двадцять першій го-
дині. Часу залишалося обмаль, і вони поспішали. Крокува-
ли знайомою вулицею, тим же тротуаром, яким прийшли
сюди три дні тому. Попереду йшов Есмунд, за ним, трохи
віддалік,— Пауль з невеличкою валізою в руках.
В тупику зажевріли ліхтарі трамвая, який мав їхати на
вокзал. Есмунд зайшов на передню площадку, Пауль з
саквояжем — на задню. В дорозі не перекинулись навіть
поглядом, аби не видати, що знайомі один з одним.
Зустрілися тільки на пероні, коли поїзд уже подали на
посадку. У вокзальному хаосі Пауль непомітно передав ва-
лізу Карлові, мовчки міцно потиснули один одному руки.
Тричі Ганс Вольф заповнював своє горище новим сіном
відтоді, як Пауль провів Есмунда на вокзал, а про Карла
ні слуху ні духу. Пауль уже не працював у Гедріха, та й са-
мого Гедріха у Бремені не було. Ходили чутки, що він, про-
давши свою майстерню, вклав гроші у якесь вигідне під-
приємство в Гамбурзі. Пауль перейшов працювати на авто-
мобільний завод Боргварда. Шеф цеху цінував Пауля за
його професійне вміння і доручав найвідповідальніші робо-
ти, платив йому досить пристойні гроші. Незабаром Вольф
одружився на дочці токаря з сусіднього цеху і переїхав жи-
ти до нього.
Багато що змінилося і в житті міста, та й цілої країни.
На підприємствах Бремена не залишилося жодного кому-
ніста, всі ті, хто не встиг піти в підпілля, були заарештова-
ні, посаджені за колючий дріт або розстріляні. Німеччина
«благоденствувала» під п’ятою фашистів, чорні колони яких
під дріб гучних барабанів марширували по власній землі,
наче по завойованій. І, що найбільше дивувало Берту, в
місті виявлялося дедалі більше таких, як її батько, котрі з
щирим захопленням вітали вбивць, наче ті справді були
найдорожчими визволителями...
Хоча Пауль давно переїхав до дружини, Отто Крамер, як
і раніше, частенько гостював у Вольфів. Тепер він ходив
до Ганса, свого геносе по партії. Але гарячі позирки, які
він кидав на дочку, виказували справжню мету його візи-
тів. Берта старанно, під найменшим приводом уникала
Отто. Вона знаходила собі якусь роботу в дворі чи в шопі
і не з’являлася у хаті, поки підпилий Отто не залишав
оселі. Це ще дужче розпалювало почуття молодого геста-
півця.
43
Іноді Берта. згадувала Есмунда. Кілька разів навіть зу-
мисне проходила мимо будинку, де жила його сім’я, але
якихось видимих змін не помітила. Есмунд теж нічим про
себе не нагадував, і Берті іноді здавалося, що нічого того
взагалі не було.
Та одного вечора до батька прийшов покупець, який хо-
тів узяти пару породистих кролів. Саме був час, коли Ганс,
старанно сопучи, читав «Фелькішер беобахтер», і в такі хви-
лини його ніщо не могло відірвати від цього заняття. Навіть
Отто, якщо приходив у такий момент, мусив чекати, поки
Ганс не відкладе газету, переглянувши все до останнього
рядка.
Але втрачати вигідного покупця (породисті кролі
коштували грубенькі гроші) Вольф теж не хотів, отож, не
відриваючись від газети, гукнув Берту і звелів показати по-
купцеві товар.
Покупець довго вештався між клітками, іноді витягував
і звідти канінхе, брав за вуха, випробовував на вагу, роз-
дмухував на спині пух, перевіряючи, чи є підшерсток. Та-
кого перебірливого покупця давно не траплялося, і Берта з
нетерпінням чекала, коли він нарешті вдовольниться. Не-
сподівано покупець, зайшовши за клітки так, що його ие
видно було з хати, швидко запитав Берту:
— А чи не продаються у вас зелені кролі?
«Що він верзе?— здивувалася Берта. — 3 глузду з’їхав,
чи що? Які зелені кролі і де вони бувають?» Та раптом зга-
дала, що Есмунд, одержавши паспорт і гроші від Беккера,
просив її запам’ятати саме цей пароль. Значить — це посла-
нець від Есмунда!
— Зелені полиняли, є білі з чорними цятками, — тихо
відповіла дівчина.
— Слава богу, — з полегшенням видихнув гість. — Я
вже думав, що помилився або ви забули про свою обіцян-
ку. Оцей лист передайте дружині Есмунда з рук до рук.
Відразу ж хай напише відповідь. Завтра о цій же порі я при-
їду забирати кролів, і ви віддасте мені лист фрау Есмунд.
Ви все зрозуміли?
— Так.
— Значить, до завтра, — покупець повагом, ходою ста-
течної, певної себе людини попрямував з двору.
— Ну що, — батько випускав голубі кільця цигаркового
диму над газетною сторінкою, — продала кролів?
— Сказав, що забере завтра, у нього ще клітки не го-
тові.
44
Батько нічого не відповів, знову поринув у колонки
«Фелькішер бербахтер».
З незрозумілим хвилюванням підходила Берта до неве-
личкого будиночка з терасою. Якусь мить стояла біля две-
рей, не наважуючись подзвонити, потім все ж підняла ру-
ку, легенько торкнулася білого гудзичка.
Відчинила та ж сама жінка, що й три роки тому, на її
вродливому обличчі майнула тінь подиву:
— Це ви?
— Я, — Берта простягнула лист, — відповідь потрібна
сьогодні ж.
— То зайдіть, будь-ласка, до кімнати.
— Ні, я краще почекаю на терасі.
Коли фрау Есмунд винесла Берті відповідь, це вже була
зовсім інша жінка. Очі її світилися радістю, розійшлися
зморшки на чолі. Вона кинулася цілувати дівчину, звору-
шена до сліз.
Відтоді бажаючі купити зелених кролів стали з’являтися
майже щомісяця, і весь цей час Берта носила фрау Есмунд
листи, а найчастіше гроші, на які й жила сім’я комуніста.
Вони навіть подружились, і фрау Есмунд тепер не насто-
рожувало те, що іноді дівчину супроводжував гестапів-
ський офіцер. Вона щиро зраділа, коли дізналася, що Берта
не любить Отто.
Одного дня, коли Берта прийшла до Есмундів, їй відчи-
нила усміхнена фрау Ельза і радісно похвалилася:
— А в нас гість!
— То я, може, невчасно? — зніяковіла Берта.
— Ні, ні, якраз дуже вчасно. Гість — мій рідний брат.
Офіцер. Служить у Ганновері. Я дуже хочу, щоб ви позна-
йомилися з ним.
Як не віднікувалася Берта: і одягнута, мовляв, не для
гостей, і часу немає, — все ж мусила поступитись.
За столом у вітальні, крім двох хлопчиків, дітей Карла,
сидів молодий офіцер, який відрекомендувався їй Віллі Зі-,
версом,
У свої вісімнадцять років Берта ще не встигла нікого по-
кохати. З раннього дитинства зайнята господарством, вона
рідко бувала серед ровесників, коло ЇЇ знайомств обмежува-
лося постійними покупцями канінхе або хлопцями, що при-
ходили до Пауля.
А тепер, коли Пауль одружився, перестали ходити й во-
ни, і тільки Отто Крамер вперто топтав стежку до подвір’я
Вольфів.
45
Віллі сподобався дівчині. Білявий, з сірими теплими, як
і в сестри, очима, він володів якоюсь вродженою делікат-
ністю, м’якими, зовсім не військовими манерами, чого так
бракувало Отто Крамеру. За столом було весело, пили лег-
ке вино, Віллі розповідав цікаві дотепні історії, яких знав
безліч, а коли діти пішли до своєї кімнати, танцювали під
патефон. Берті було невимовно приємно, наслухаючи мело-
дію, довіритись міцній руці Віллі, вдихати тонкий запах
його парфумів, ледь перемішаний з пахощами цигарок. Вона
весь час крадькома поглядала на нього. Іноді їхні погляди
зустрічались, і тоді вони щасливо посміхалися одне одно-
му, і Віллі тісніше пригортав її до себе. Дівчині вже здава-
лося, що вона все життя чекала цієї зустрічі і звідкись на-
віть знає обличчя Віллі. Дівчйна забула, що обіцяла фрау
Есмунд зайти тільки на хвилинку, і спохватилась лише то-
ді, коли надворі стало сутеніти.
— Ой перепаде мені від батька, — вжахнулася Берта і
почала поспіхом прощатися.
Ельза непомітно підморгнула Віллі, і той, швидко одяг-
нувшись, вийшов разом з Бертою. На її несміливий протест
сказав з усміхом:
— Де це бачено, щоб офіцер відпустив дівчину саму, та
ще й проти ночі!
Якою ж короткою видалася дорога обом! Не встигли,
здавалося, ступити кількох кроків, як уже й будинок Воль-
фів виринув з темряви. Віллі раптом спинився в тіні лип, рі-
шуче повернув до себе дівчину. -
— Берто, знаєш, виходь за мене заміж! — випалив зне-
нацька.
— Хіба можна так швидко? —тільки й мовила дівчина,
охнувши. І, не витримавши жагучого погляду, сховала на
його грудях розпашіле обличчя.
.— Можна,— відповів Віллі твердо. — Коли любиш так,
як я тебе, можна!
— Це так несподівано...
— Неправда. Людина завжди сподівається на щось гар-
не. Я, наприклад, весь час сподівався, що зустріну тебе, і
от бачиш — зустрів. Через два тижні візьму місячну від-
пустку, і ми одружимось. Чи згодна ж ти?
— Ой, і не знаю... — зовсім розгубилася дівчина. — Чи
погодиться батько...
— Погодиться. Батька беру на себе, обіцяй тільки чека-
ти мене.
— Обіцяю...
46
Віллі пригорнув її до себе, міцно поцілував у губи. Дів-
чина ніби захлинулася тим палким поцілунком, голова піш-
ла обертом, закружляли навколо у хмільному танкові ве-
чірні липи...
Хіба могла сподіватися Берта, що той перший поцілунок
коханого буде останнім у її житті...
Через кілька днів вона одержала від нареченого листа та
фото. Віллі вибачався, що не зможе приїхати через два
тижні, як обіцяв, а приїде лише через місяць, про це вже
є тверда домовленість з начальством. Писав, що страшенно
скучає за нею, лічить Дні, коли вони зустрінуться, і ще про-
сив вислати фото. Було це в середу. А в неділю після по-
лудня біля подвір’я Вольфів зупинився велосипед. Жінка,
яка їхала на ньому, покликала Берту, попросила насос під-
качати колесо. Коли дівчина винесла насос, жінка, схилив-
шись до колеса, тихо проказала пароль і непомітно переда-
ла дівчині пакуночок з грошима для сім’ї Есмунда.
«Сьогодні ж віднесу», — вирішила Берта. Вона зраділа
нагоді поговорити з фрау Ельзою про лист, який надійшов
од Віллі, а можливо,' й про майбутнє весілля. Наспівуючи
веселу пісеньку, дівчина забігла до своєї кімнати, поклала
пакуночок на туалетний столик, а сама заходилася виби-
рати сукню.
В цей час і простромив у двері голову старий Вольф:
— Дочко, покажи канінхе, покупець прийшов!
«Щоб вони тобі виздихали всі до одного! — подумки по-
бажала Берта. — Ось вийду заміж за Віллі, сам доглядати-
меш своїх смердючих канінхе і показуватимеш їх покуп-
цям». Та вголос нічого не сказала, хутенько вибігла з кім-
нати, щоб не привертати батькової уваги до пакунка, зали-
шила його, де й лежав, на туалетному столику.
Старий уже хотів зачинити двері, коли його погляд упав
на фото молодика в офіцерській формі, що стояло на столи-
ку, прихилене до пляшечки з парфумами. «Еге,— здиву-
вався Ганс,— недаремно кажуть, що в тихому болоті чорти
живуть. Виявляється, скромниця Берта має жениха — і ні
пари з вуст. Так от чому вона дає одкоша Отто!» Батько
підійшов ближче, щоб краще роздивитися майбутнього зя-
тя. І тут погляд його спіткнувся об акуратний пакуночок.
«Гроші! Побий мене господь, гроші!» На що, на що, а на
гроші нюх у нього був безпомилковий. Ганс обережно взяв
пакунок: справді гроші! «Звідки вони і кому призначені?
І чому дочка ні словом не обмовилась про них? Тут щось
нечисте. Треба рятувати дочку...»
47
Ганс обережно поклав пакунок на місце, кулею вилетів
з кімнати, сів на велосипед і покотив у поліцію.
Тим часом Берта спровадила покупця, перевдягнулася
і, захопивши гроші, випурхнула на вулицю. Каблучки її
модних черевиків весело вицокували по тротуару. Ось і зна-
йома оселя Есмундів. Дівчина звичайно зайшла в двір, про-
цокотіла брукованою стежечкою до тераси, залишилося
лише натиснути кнопку дзвінка...
— Ні з місця!— почулося поруч...
Разом з нею заарештували й фрау Есмунд, забрали й двох
її малолітніх синів. Каламутна повінь фашистського терору
докотилася й до тихої околиці Бремена.
Берту кинули в камеру-одиночку. Коли вранці її привели
в один з численних кабінетів бременського гестапо, перед
оберстом, який мав допитувати її, лежали фото Віллі, лист
від нього і пакунок з грішми, якого вона так і не встигла
передати фрау Есмунд.
— Хто цей офіцер?— оберст двома пальцями підняв
фото Віллі.— Які у вас зв’язки з ним? Які дані ви одержу-
вали від нього і кому передавали? Хто давав гроші і для
якої мети? Комуністичні паролі, явки?— сипалися запитан-
ня, як горох з дірявого мішка.
Берта не встигала не те щоб відповідати, а навіть осмис-
лювати їх. Та вона не дуже й вникала в ті запитання. Знала
єдине: треба мовчати. І дівчина мовчала.
— Мені шкода вашої вроди, фройлян, — вкрадливо мо-
вив оберст,— але самій вам, видно, її не жаль. Ваша мов-
чанка змушує мене вдатися до інших методів допиту. Я по-
передив вас чесно, дивіться, щоб потім не шкодували...
Цілий місяць протримали Берту в гестапо. Катування
в підвалах змінювалися чемними запитаннями в кабінетах
горішніх поверхів. Іноді люди, які допитували Берту, навіть
пропонували їй чай або сигарети. Сторонньому могло здати-
ся, що вони не мають ніякого відношення до тих катувань,
яким піддають дівчину в підвалах. Нарешті прийшов кі-
нець і безплідним допитам. Адже фашисти не вірили її сло-
вам, вони хотіли, щоб Берта зізналася в тому, до чого не
мала ні найменшого відношення. Та ось її привели в кабінет
оберста востаннє і веліли підписати протокол допиту. Берта
читала і очам своїм не вірила. Виявляється, вона — небез-
печний політичний злочинець, який організовує збирання
коштів для комуністівгпїдпільників та їхніх сімей, а також
одержує для цієї мети гроші від іноземної розвідки, якій
постачає взамін військову інформацію виняткової секретно-
48
сті. Вона поширює заборонену літературу підривного харак-
теру, намовляє батька, чесного члена НСДАП, порвати
з партією і, нарешті, будучи повнолітньою арійкою, не тур-
бується про збільшення резерву армії фюрера: не народжує
дітей.
— Я відмовляюсь підписувати цей пасквіль, — з обурен-
ням вигукнула Берта.
— Ваша вина повністю доведена,— оберст меланхолійно
курив, спостерігаючи, як сизувата хмарка диму повільно
тане під високою стелею.— Визнання своєї вини вам дове-
деться засвідчити підписом, люба фройлян. І чим швидше
ви це зробите, тим краще для вас. Гадаю, ви тепер маєте
всі підстави довіряти моїм словам...
Ще раз повторювати всі кола гестапівського пекла Берта
не мала сили. Хай гірше, але інше. Вона підписала протокол,
хоча й знала, що після цього на неї чекає концтабір.
Коли перед відправкою Берти до Гамбурзького концта-
бору Ганс Вольф виклопотав дозвіл на побачення з дочкою
і прийшов до в’язниці, то не впізнав своєї красуні-доньки.
Батько повалився їй в ноги, цілував пальці, з яких були
позривані нігті:
— Пробач, доню, я хотів порятувати тебе, а не занапа-
стити. Вони обіцяли тільки налякати тебе і відпустити...
Обдурили... Пробач...
Берта і батькові нічого не відповіла.
5.
Здавалося, з фасадів цих похмурих кам’яниць на забру-
ковану сірими гранітними квадратами Остергольцштрассе
дивиться сама вічність. І кам’яниці, стомившись тримати її
на своїх плечах, одряхліли, якось ніби аж позморщувались.
Ознака недоглянутої старості лежала на всьому: і на по-
щерблених тротуарах, і на похилених дротяних та штахет-
них парканах, і на цегляних плитах, якими вимощено водо-
стоки. Давно вже на цій вулиці не будували нових, і не ре-
монтували старих будинків. Видно, людям, які жили в них,
було не до цього...
А за якусь сотню метрів звідси, у невеличкому провулку,
що відчахувався від Остергольцштрассе, наче виклик зане-
хаяній центральній вулиці, стояв білий, чистий, немов щойно
вимитий, двоповерховий особняк. На нижньому поверсі
його містився продовольчий магазин, що за асортиментом
49
товарів, рекламою та обслуговуванням покупців міг позма-
гатися з кращими крамницями столиці. Другий поверх за-
ймали кімнати, а підвал слугував складом. На подвір’ї май-
же повністю захована в землю котельня, яка обігрівала
будинок. Поряд з нею — зацементована і накрита залізною
лядою яма для нечистот. В глибині двору, куди вела вимо-
щена цеглою доріжка, — купа порожніх кролячих кліток,
свідчення того, що колись справи в господаря йшли не так
блискуче, як зараз. І будинок цей, і магазин належали ба-
гатому євреєві Нухману.
Продавцем у магазині, скільки й пам’ятає Отто Крамер,
був кульгавий німець Фріц. Вранці й увечері, коли наплив
покупців був найбільший, за прилавок ставав сам Нухман,
а часом і його дружина пані Бейла. Була в магазині ще одна
помічниця — Нухманова служниця Лізхен. Вона заготов-
ляла Фріцові паперові мішечки, підмітала та мила підлогу,
витирала вікна, відносила замовлені продукти заможним
покупцям додому. Жила Лізі на горищі, в невеличкій конур-
ці, єдине віконце якої виходило на вулицю.
Отто Давно гострив зуби на Нухмана і не переставав ди-
вуватися: чому це його будинок і досі стоїть, сяючи білиз-
ною, неначе зумисне насміхається над похмурою арійською
Остергольцштрассе?
Зараз Нухман був сам. Дружина його, фрау Бейла, по-
їхала до Гамбурга провідати дочку і чомусь затрималася.
За розрахунками Нухмана, Бейла повинна б давно поверну-
тися. Він уже два дні посилає Лізхен на вокзал зустрічати
господиню, а її все немає. Нухман хвилюється, переживає,
хоча й не подає виду. Мабуть, щось сталося з його доброю
Бейлою. Та й чи можна зараз чомусь дивуватися? В Німеч-
чині зчинився такий гвалт, такий шарварок, що ой-вей. Ка-
жуть, багатьох євреїв пограбували, а декому й віку вкоро-
тили. Може бути, все може бути на цьому грішному світі.
Та хіба весь оцей бедлам може якось торкатися його, чес-
ного єврея, який нічим не завинив перед Німеччиною? Він
завжди з повагою ставився до німців, і вони, здається, пла-
тили йому тим же. Злоби чи обурення з їхнього боку він
не помічав. Та й звідки їм узятися? Нухман завжди прагне
догодити своїм покупцям, приймає попередні замовлення,
доставляє покупки додому, охоче відпускає товари в набір.
Він не здирщик, не лихвар. Він чесний торговець. Йому чу-
жого не треба, і в нього все — гут. Правда, недавно сталася
прикрість: Фріц раптом не вийшов на роботу без поперед-
ження, чого раніше з ним не траплялося. Але хіба це вже
50
потоп? Він постояв за прилавком сам і навіть не запитав
продавця, чому той прогуляв день, не буде вираховувати
з його платні чотирьох марок. Але коли наступного дня
після того Фріц сказав, щоб Нухман удвічі збільшив йому
платню,— це вже кепсько. Але теж не настільки, щоб кри-
чати пробі. Хіба Фріц і Нухман не однаково працюють?
Хай уже одержує чистокровний арієць вісім марок щодня.
Це ще не потоп. Лихо в іншому: останній тиждень дуже ма-
ло покупців заходить до його крамниці, мовчить дзвіночок,
вмонтований у двері, не веселить серця старого Нух-
мана, сповіщаючи своїм мелодійним дзвоном про прихід
клієнта.
Ой, буде лихо', буде лихо. Не обмине воно й чесного Нух-
мана, ой, не обмине. Даремно він хоче приколихати себе
удаваним спокоєм, серця не обманеш, а воно йому вистукує
безсонними ночами: буде лихо, буде лихо... Казала йому
розумна добра Бейла, щоб продав магазин та їхав до дочки
в Тамбург, а звідти — чимдуж до Швейцарії, але ж хіба він
слухав її коли-небудь? Власне, він слухав свою розумну
Бейлу, але завжди робив навпаки і, можливо, саме тому
зібрав якусь копійчину про чорний день. Не варто й тут
страхополоха ловити. Може, коричневосорочечники, пока-
зившись, заспокояться і все ще буде гут.
Чутливе вухо Нухмана вловило швидке дріботіння ніг по
сходах, що вели на другий поверх. Це Лізі. Скільки разів
говорив цій козі, щоб не гарцювала на сходах, бо це помеш-
кання статечної людини, а не танцмайданчик у парку біля
магістрату. Чи не можна спокійніше, у нього ж серце... Вона,
бувало, й зупиниться, винувато опустить долу свої голубі
очі: «Вибачте, пане Нухман, я більше не буду». Але того
«не буду» вистачало рівно настільки, щоб він устиг відвер-
нутися. Ой-вей, які часи настали, молодь утратила всяку
поштивість до старших, а це добром не скінчиться. Буде
лихо, буде лихо, а тут ще й серце... Та хто ж винен? Чи ж
то раніше не можна було здогадатися, що в нього хворе
серце, та й вчасно підлікувати? Можна було б і за кордо-
ном, у тій же Швейцарії, скажімо, або й десь далі... Таки
цього разу, мабуть, права була мудра Бейла. І чого та Лізі
біжить, як навіжена?
Доведеться вставати, мабуть, щось уже сталося, чує йо-
го серце...
Нухман, крекчучи, виліз із-під м’якої пухової ковдри, на-
впомацки знайшов ногами пантофлі і, не скидаючи нічного
халата, почовгав до крісла і безсцдо впав у нього.
51
Лізі влетіла до кімнати, наче за нею гналося сто чортів.
Тицьнула ледь не під самий ніс господареві акуратно скла-
дений папірець:
— Нате, телеграма вам.
Якби ж вона знала, як він боїться отієї телеграми, може,
не тицяла б і не всміхалася пустотливо своїми повними гу-
бами. Красунею буде його наймичка, вона ще сама не знає,
що скоро бридке каченя стане чудовою лебідкою... Нухман-
обережно, наче вона була з розпеченого заліза, двома паль-
цями взяв телеграму і ще обережніше поклав на стіл. Треба
трохи оговтатись. Може, там про якесь лихо написано, чує
його серце, що там щось негаразд...
— Ну йди, чого стоїш?— махнув рукою Лізі.
Та крутнулася на одній нозі, майнула полами халатика
і загуркотіла по східцях, наче пробарабанила каблучками
по голові старого, у якій і без того гуло та гриміло.
Все-таки погано без Бейли. Була б вона вдома, хай би
й читала ту телеграму. Якби ж то знаття, що там добрі
вісті... Що робити, що робити?
Нухман осідлав носа окулярами і буква за буквою, щоб
не дивитися на весь рядок відразу, прочитав: «Мама і я ви-
їжджаємо морем. Ти теж їдь. Софа».
От так добра жінка! На старість, та ще й з хворим сер-
цем, їдь морем. Чи ж тобі мало поїзда? Нухман прочитав
телеграму ще й ще. О, яка мудра його Бейла! Нарешті він
зрозумів: суть не в тому, щоб їхати морем (сама Бейла теж
морем не поїхала, інакше б вона вказала, куди прямує),
а в тому, щоб не залишатися в Бремені, де його підстерігає
небезпека. Вірна дружина турбується про нього, вона не
залишила його в біді, вона кличе його в Швейцарію, про
яку між ними було не раз говорено. Треба, значить, їхати.
Мудра Бейла дурного не порадить, варто її послухати хоч
раз у житті. Як на заріз, не хочеться сходити вниз, але
треба показатися людям у магазині, нехай не думають по-
купці, що в старого Нухмана біда...
Нухман перевдягнувся, випив ранкову каву, яку Лізі по-
дала йому прямо в сйальню. Якусь мить старий сидів, при-
думуючи, чим би зайнятися в кімнаті, щоб не йти в мага-
зин, але нічого не міг виколупати з голови, яка враз ніби
спорожніла. Треба-таки рушати. Нухман не скористався
внутрішніми дверима, як робив це завжди, а вислизнув ти-
хенько через чорний хід, обігнув будинок -і зайшов у мага-
зин через парадні двері. Мабуть, Фріц і Лізі не чекали
його з’яви, та ще й з вулиці, бо зніяковіли і розійшлися.
52
Вочевидь, саме плескали язиками щось недобре про свого
господаря.
— Що вам відважити, гер? — з награною люб’язністю
звернувся Фріц до Нухмана.
— Ой, ой, який ти штукар, любий Фріц. Чи, може, ти
не впізнав старого Нухмана?
— А не впізнав, бо не бачу біля вас пані Бейли. Де це
ваша дружина, пане Нухман? Чи то правду кажуть, буцім
залишила вас, бо знайшла собі молодшого?
— Як ти погано жартуєш, любий Фріц. Моя добра Бей-
ла і в думці не клала, щоб залишити мене, вона просить
приїжджати в Гамбург, подивитися, як щасливо живе наша
донечка Софа. Дочка просить, зять просить. Ось телегра-
ма,— вийняв з кишені і, не розгортаючи, показав Фріцові
паперовий квадратик,— тут написано: всі просять. Я б і по-
їхав, але в мене тут клопотів вище голови. Мене ось що тур-
бує, мій любий продавець, останній тиждень ти мало продав
товарів.
— Не заходять покупці, хазяїне,— в голосі Фріца брині-
ли ледь помітні знущальні нотки.
— Ти, мабуть, не відпускаєш товарів у набір?
— А коли вони будуть розраховуватися з вами, дорогий
пане Нухман? На тому світі?
— Ой, ти дуже гройсе пурис, гройсе пурис. Хіба ж ми
на цьому світі не порахуємо грошей? Порахуємо, аби лиш
бог здоров’я давав. Торгуй, любий Фріц, як торгується,
я тобі не дорікаю. А для мене ось що зроби: приготуй чоти-
ри невеличкі дерев’яні ящики, а ти, Лізхен, принесеш їх
нагору.
— Збираєтесь їхати до дочки в Гамбург?— здогадався
Фріц.
— Поки що ні.— Нухман удав, що не зрозумів його на-
тяку.— Але при нагоді, можливо, й загляну.
Як важко стало жити на цьому світі. Нічого ні від кого
не приховаєш. Навіть кривий Фріц читає твої думки. Буде
лихо, буде лихо, і куди від нього втекти, де заховатися?
Якби знаття, що надовго оця веремія, то ще сьогодні зняв-
ся б — та в Швейцарію, як радить мудра Бейла. Якби ж
знаття...
Увечері Нухман склав у ящики, які принесла Лізі, марки,
цінні папери, срібні вироби, а в один поклав зверху ще й
старий молитовник, щоби оберігав добро від нечестивих
рук. Потім Нухман дістав з тайника металеву скриньку
і склав туди дорогоцінні прикраси й золоті монети.
53
«І коли ж настане справедливість на цьому світі,— по-
думки бідкався Нухман.— Скільки років я, мій батько й дід
збирали по крихті, щоб мати копійку на чорний день, а те-
пер ховайся зі своїм добром, мов злодій. І навіщо було так
тяжко працювати, відмовляти собі в багатьох життєвих
благах? Ой, де ти, моя добра Бейла, чом ти не приїхала
замість тієї телеграми? Уже б ти дала раду цьому добру,
знайшла б, де краще заховати його, порадила б, що взяти
із собою. А так, хто допоможе хворому євреєві, який потра-
пив у біду? Фріц? Йому тільки натякни, то ще й у гестапо
потягне. Бач, як допитувався, чи не збираюся втікати.
Залишається тільки Лізі. Треба просити Лізі. Вона ще ди-
тина і в неї добре серце. Лізі не повинна його виказати.
Незабаром Фріц зачинив магазин і пошкутильгав додо-
му. В будинку стало тихо, лиш чути було, як по Остергольц-
штрассе, горланячи пісні, марширують штурмовики. Ті пісні
наче батогами стьобали Нухмана, ні на мить не давали йому
забути про небезпеку. Старий обережно прочинив двері
своєї кімнати і тихо, немов боявся, що його хтось може під-
слухати, покликав Лізі.
— Слухай, Лізхен,— сказав, як тільки дівчина пересту-
пила поріг.— Тобі вже ось-ось виповниться шістнадцять
років, а ти ще не маєш ні гарної сукні, ні модних черевич-
ків, ні капелюшка. Твоя мати не зможе купити тобі ці речі.
А вони скоро будуть тобі аж як потрібні. Ти добре працю-
вала ці роки, годила мені і пані Бейлі. За твою старанність
я хочу віддячити тобі, хочу зробити тобі гарний гешенк.
— Я вдячна вам, пане Нухман, дуже вдячна, — притис-
ла руки до грудей дівчина.— Але я не маю грошей, щоб вам
заплатити. Ви ж бо самі знаєте, що моя платня — лише сім
марок на тиждень. Хіба я можу отягнутися на такі дорогі
речі?
— За подарунок грошей не платять, моя люба Лізхен,
запам’ятай це назавжди. Моя добра пані Бейла, як їхала
до дочки, то казала, що ти давно заслуговуєш на гарний
подарунок, але я ніяк не міг підшукати щось підходяще, а
от сьогодні можна це зробити. — Нухман підвівся з м’яко-
го крісла, попрямував до великої кованої скрині, що стояла
під стіною. Дзенькнув замок, піднялося важке віко. Ста-
рий вийняв кілька сувоїв дорогої тканини, а потім дістав з
нижньої полиці' шафи черевички, куплені колись для дочки,
поклав усе це перед дівчиною.
— Я вам так вдячна. Це дуже дорогі речі, я знаю. Іноді
я ходжу в універсальний магазин у Старому Бремені, щоб
54
подивитися на них. Ви такі добрі до мене, пане Нухман.
Чим же я зможу віддячити вам?
— За добро платять добром, дорога Лізхен. Так було
завжди.
— Я знаю. Але що мені зробити для вас? Ви все маєте.
— Так, люба дівчино, я все маю і все можу втратити.
Таке тепер життя... Бачиш он ящики, які дав тобі Фріц?
В них запаковано великі цінності. А моє добро — твоє доб-
ро, люба Лізхен. Коли все це збережеться до кращих часів,
я винагороджу тебе ще й не таким подарунком. Половина
того, що є в цих ящиках, буде твоїм. Сама знаєш, що ро-
биться зараз у місті. Є ласі до чужого добра, вони хочуть
жати, де не сіяли, і брати, де не клали. Тож допоможи мені,
люба Лізхен, надійно сховати ці ящики від загребущих рук.
Удвох вони довго нишпорили по всьому будинку, поки
їм вдалося знайти надійні схованки і розтикати туди ящи-
ки. Був уже пізній вечір, коли вони старанно замаскували
тайники. Ще раз подякувавши дівчині за допомогу, Нухман
попередив її, щоб тримала язик за зубами, бо коли довіда-
ються про це молодчики з гестапо, то перепаде на горіхи
і йому, і їй.
Лізі вклонилася хазяїнові, взяла, подарунки і поспішила
до своєї комірчини. Там вона довго крутилася перед неве-
ликим дзеркальцем, прикладала до себе тканини та все
гадала, які обнови пошиє з них до свого шістнадцятиріччя.
Лізі саме збиралася приміряти черевички, коли на схо-
дах почулися чиїсь обережні кроки. «Хто б то міг бути? —
насторожилася служниця. — Невже Нухман? Але ж він у
таку пізню пору ніколи не виходив з будинку». Та коли не
він, то хто? Більше ж ходити нікому, вони тільки вдвох на
весь великий особняк. Що ж могло статися і куди так обе-
режно почалапав Нухман?
Лізі миттю погасила світло, відчинила двері, що вели на
другу половину горища, прислухалась. Тихенько скрипнули
вхідні двері. Значить, Нухман вийшов на подвір’я. Маца-
ючи руками бантини, дівчина наосліп пішла до вікна, що
виходило на подвір’я. Тихесенько відчинила кватирку, але
дотягнутися, щоб виглянути в неї, не змогла. Тоді вона під-
тягнула до вікна якийсь ящик, зіп’ялася на нього навшпинь-
ки і простромила голову в кватирку. Однак вона марно
намагалася розгледіти щось внизу. Подвір’я, будинки дов-
кола — все ніби залите чорною смолою. Дівчина навіть від-
чувала, як важка темінь чорними клубами перекочувалася
перед її очима.
55
Та ось високі хвилі густої темряви трохи осіли, Лізі ста-
ла вирізняти сірі розпливчасті обриси сусідніх будинків,
котельні. З кутка двору, де стояли старі кролячі клітки, до-
линуло якесь шарудіння, приглушені удари лопати чи кир-
ки. Лізі підтягнулася на руках, ще далі просунула голову і
мало не скрикнула .від несподіванки: в сірому мороці вона
виразно побачила силует людини. Сумніву не було, це Нух-
ман. Лізі бачила навіть його бороду, що біліла на тлі чор-
ного костюма. Нухман то згинався, то розгинався. «Копає
яму!» — здогадалася Лізі. Значить, у нього було щось та-
ке, що він утаїв навіть від неї. А прикидався таким щирим
та добрим, хоч до рани прикладай. Цікавість розібрала
дівчину, вона напружилась, вся перетворилася на слух.
Біля кліток щось тихо дзенькнуло, Нухман ще якусь мить
порпався там, потім згинці пішов до котельні. Звідти ста-
рий обережно прокрався до дверей будинку, і скоро Лізі
почула, як він почалапав до своєї спальні.
Стихло все, а Лізі немов примерзла до старого ящика.
Боялася ступнути навіть крок, здавалося, калатання її сер-
ця чути на весь будинок. Нарешті дівчина заспокоїлась: не-
хай калатає. Нухман, якщо й почує, то однаково сюди ие
прийде. А коли й приплентається, то вона знайде, що від-
повісти йому. Він же обманув її, не сказав, що ховає біля
кліток, чому ж вона має бути у всьому щирою з ним?
Лізі обережно пробралася до своєї комірчини, пірнула під
ковдру і накрилася нею з головою. Та хоч як намагалася
заснути, сон обминав її цієї ночі. Думка ніби сама забігала
до старих кліток у кутку двору, де Нухман закопав свою
таємницю. От би дізнатися, що там заховано! З цією дум-
кою вона й задрімала десь аж перед світанком.
Ще не розтанув сьомий удар годинника у вітальні Нух-
мана, як Лізі вже схопилася з ліжка. Через годину прийде
Фріц, а до того .їй треба встигнути прибрати на сходах, у
коридорі, в спальні господаря, а потім і в магазині. Раніше
Нухман любив поніжитися в м’якій постелі, а цього райку
встав разом зі служницею. Лізі, прибираючи в коридорі,
крізь зачинені двері чула, як він уже бубонів свою ранкову
молитву. Потім задзеленчали ключі: Нухман спускався на
нижній поверх.
— Доброго ранку, Лізі,— першим привітався до наймич-
ки, чого раніше ніколи з ним не траплялося. — Як спалося?
— Дякую, добре, але трохи болить голова.
— Шкода, але то нічого. В такої молодої й дужої дівчи-
ни ніщо не може боліти довго. Будемо сподіватися, що й го-
56
лова скоро перестане. Лізхен, не забудь же про нашу таєм-
ницю, пам’ятай про нашу домовленість. О, як буде задо-
волена тобою наша добра пані Бейла!
— Не бійтеся, я свого слова дотримаю.
Розвиднялося. Лізі немов магнітом тягнуло до кліток,
щоб хоч одним оком поглянути на місце, де вночі копав
Нухман. Та вона й дивитися боялася в той бік: а раптом
господар здогадається, що вона підглядала? Ранок видав-
ся холодним і похмурим. З неба безперестанку сіявся гус-
тий дрібний дощ. Забиті сміттям ринви не встигали пропус-
кати всієї води, і вона текла через край, бризкаючи на білі
стіни.
Незабаром мав прийти Фріц. Лізі дивилася, як по вули-
ці, обганяючи довгі зелені вози і кінні будки, в яких роз-
возили продукти по магазинах, проносилися мокрі блиску-
чі автомобілі. Заплакані липи тремтіли кожним листочком
і гойдалися під поривами вітру, а смердючий дим від бри-
кету, змішаний із запахом кави, яку саме готували госпо-
дині, плутався між гіллям дерев, слався по самій землі, за-
бивався в ніздрі. Лізі терпіти не могла цього бридкого за-
паху, але від нього ніде було сховатися. Вона довго спосте-
рігала, як, кутаючись у різнокольорові дощовики, бігли до
школи дівчатка. Колись Лізі теж ходила до школи і часто
мріяла, як вона, у білій святковій сукні, танцюватиме на ви-
пускному балі. Але скінчити перший клас 1 їй так і не су-
дилося. Хитрий Нухман підмовив її бідну матір віддати дів-
чину в найми. Незрозуміла злість на хазяїна вперше ворух-
нулася в серці Лізі. «Хай-но лишень прийдуть ті, що в ко-
ричневих сорочках, — все розкажу й покажу. Хай відчує
Нухман, як бути бідним, хай дізнається, як замість того,
щоб ходити до школи, вилизувати чужий бруд за сім марок
на тиждень!» Лізі від Фріца знала, що в багатьох містах
країни, майно євреїв давно конфісковано, навіть у Бремені
є такі випадки, але про їхнього 'Нухмана чомусь забули.
«Нічого, згадають», — втішає себе Лізі і з ненавистю ди-
виться в той куток двору, де громадяться одна на одній
старі кролячі клітки.
Дощ не вщухав. Обабіч брукованої дороги дзюркотіли
каламутні потоки, поспішали до Везера, клекотіли і піни-
лись на решітках стічних канав. А з-за обрію виповзали все
нові й нові хмари, штовхали в спину передніх, щоб не за-
тримувались над містом, поступалися місцем тим, які ще
1 Перший клас у Німеччині — випускний.
57
мають запас дощу. «І де береться стільки води і як вона
може триматися в повітрі?» — дивується Лізі. Вона наки-
нула на плечі старий дощовик і товчеться на подвір’ї. їй
так кортить заглянути до кліток, проте ніяк не наважуєть-
ся. Щоб не тинятись без діла, дівчина взяла дощечку від
старого ящика, стала прокопувати нею рівчачок від калюжі,
що зібралася посеред двору, до каналізаційної ями. За цим
заняттям її й застали два добродії в чорних довгих дощо-
виках, які непомітно зайшли на подвір’я.
— Що робиш, мала? — почулося за спиною.
Лізі підвела голову. Її мокре обличчя, обляпані брудною
водою руки і обвислі поли завеликого для неї дощовика
розсмішили-прибулих.
— Ба! Та це ж Лізхен! — вигукнув один з них.
Тепер і Лізі впізнала свого колишнього сусіда, сина одно-
ногого Крамера. Коли Отто був ще хлопчаком, вона не раз,
бувало, показувала йому язик або, взявши палицю і спи-
раючись на неї, стрибала на одній нозі — імітувала його
одноногого батька. Коли вже працювала в Нухмана, а Кра-
мер у Гедріха, стали зустрічатися рідше, бо Лізі приходила
до матері тільки на вихідні. Зате Отто, навідуючись до ма-
газину за покупками для фрау Гедріх чи по цигарки для
майстра, завжди намагався натиснути пальцем на її симпа-
тичний носик, немов на кнопку, і при цьому смішно пищав:
«Пі-пі-пі». Лізі спершу сердилася і старалася не потрапля-
ти йому на очі, а потім стала зумисне ставати на дверях,
забачивши Отто, який прямував до магазину. Одного ррзу,
коли Крамер торкнувся пальцем її носа, вона, випередивши
хлопця, пікнула сама. Отто на цей раз не засміявся, тільки
серйозно подивився на дівчину і нічого не сказав. Відтоді
він перестав її зачіпати, хоча, як і раніше, при його з’яві
вона ставала біля дверей. А коли в місті почався, як казав
Нухман, шарварок, Отто перестав приходити в магазин. Лізі
давно вже не бачила його і, правду кажучи, навіть занудь-
гувала. Дівчина зніяковіла й почервоніла мало не до сліз:
їй чомусь дуже не хотілося, щоб Отто бачив її в такому не-
привабливому вигляді.
— Дивись, — Крамер легенько штовхнув ліктем свого то-
вариша, — як юди мучать нашу націю, як експлуатують
наш народ, наживаючи багатство нашими руками. Але не-
довго залишилося їм панувати. Тримайся, Лізі, скоро ми
почепимо всіх цих нухманів на гілляку!
Лізі чомусь так злякалася, уявивши Нухмана на гілляці,
що не могла й слова вимовити. Тільки-но гестапівці пішли
58
з двору, вона, обминаючи калюжі, кинулася через подвір’я
в свою комірчину і довго боялася навіть виглянути на ву-
лицю. їй здавалося, що там уже.стоять люди, які вішати-
муть старого Нухмана. їй навіть перехотілося йти до кро-
лячих кліток, щоб викрити таємницю господаря, вивітри-
лася, як брикетний дим, і недавня злість на нього.
Проте минали дні, в житті Нухмана нічого не мінялося,
і Лізі поступово заспокоїлась. Вона навіть почала схилятися
до думки, що Отто пожартував, кажучи про ті страшні речі.
І все ж жахливе пророцтво Отто збулося. Одного вечора
біля будинку Нухмана спинився великий, критий брезен-
том автомобіль. З нього вистрибнуло кілька штурмовиків
і гестапівців, стали біля дверей та вікон, а два офіцери уві-
йшли в будинок. У господаря відібрали ключі, відкрили
скрині, шафи, сейф. Обшук, видно, не дав сподіваних на-
слідків, бо один з них схопив старого за бороду і потягнув
у магазин. Тут його товкли кулаками, шарпали за чуба й
за бороду, допитували, де дружина та куди заховав гроші.
— Кажу панам святу правду, — прикладав тремтячу ру-
ку до серця Нухман, — дружина поїхала в гості до дочки,
а гроші... Чи ж моя вина в тому, що я не був таким багатим,
як дехто сподівався? Немає в мене золота...
— Брешеш, старе опудало, де це бачено, щоб у крамаря,
та ще й єврея, не було грошей? Та єврей не засне, поки не
подивиться на золото.
— Не вірите — запитайте Лізі. Вона все знає, бо живе
в моїй сім’ї, як рідна дочка.
— Тільки спить на горищі в собачій конурі,— зі злістю
кинув Отто, але все ж покликав Лізі.
Дівчина спустилася вниз, боязко зупинилася перед не-
знайомим офіцером.
— Ти арійка? — запитав офіцер.
Лізі ствердно кивнула головою.
— Тоді скажи, де стара цього юди?
— Поїхала до дочки в Гамбург.
— Брала вона з собою золоті речі, гроші?
— Не бачила.
На її слова Нухман схвально кивав головою із сивим роз-
патланим волоссям, наче говорив: от, бачите, все правда, а
ви не вірили. Лізі осмілилась підняти очі на хазяїна, і їй
стало жаль бідолахи. Як він враз постарів і згорбився, руки
тремтять, очі бігають, як у загнаного звіряти. Навіщо отак
знущатися з людини? Може, після її слів старого відпус-
тять?
59
Але штурмовики враз схопили Нухмана і поволокли до
машини. Один з гестапівців залишився для охорони бу-
динку, а Отто, натиснувши дівчині на носа, швидко скочив
у машину, що вже рушала.
Лізі повернулася в свою комірчину, хутенько одягнулася,
зібрала речі і, не мовивши й слова охоронникові, побігла до
матері. В цю хвилину вона ненавиділа самовпевнених
озброєних розбійників, а разом з ними й Отто. Дівчина по-
тайки раділа, що дотримала слова, даного Нухманові, не
виказала його таємниці.
Наступного ранку, коли Лізі Саме зібралася сходити в
комірчину Нухмана по решту своїх речей, на порозі кімнати
виріс штурмовик і звелів їй іти до магазину. Ще здалеку
Лізі помітила, що біля двору стояла та ж сама, що й учора,
крита автомашина. На подвір’ї вона побачила. Нухмана,
який, похнюпивши голову, безсило спирався на одвірок.
Перед ним лежали всі чотири ящики, які вони з хазяїном
так старанно ховали. Нухман був без кашкета, ще новий
чорний костюм його заляпаний глиною, правий рукав три-
мався лише на кількох нитках, одна підтяжка штанів зви-
сала майже до землі, обличчя в синцях, саднах. Дівчині
стало страшно.
— Чому ти не сказала, де заховав юда своє багатство?—
запитав штурмовик.
— Я не знала... — прошепотіла змертвілими губами.
Нухман механічно покивував сивою, збитою в лямці бо-
родою, ніби погоджуючись з дівчиною. Глянути йому в очі
Лізі так і не наважилась.
Та коли б навіть глянула, однаково не здогадалася б, що
ця побита, понівечена людина сміється в душі із своїх катів.
О, Нухман не такий простак, як здавалося цим угодо-
ваним гевалам. Він наперед знав їхні дії, читав їхні споді-
ванки, як молитву із святого талмуда. Він був певен: скіль-
ки б грошей не взяли ці молодчики за першим разом, вони
ніколи не повірять, що в єврея це все. Ще й ще катувати-
муть його, поки не виб’ють хоч грам золота. Нухман перед-
бачав це, а тому заховав ящики з коштовностями і тільки
після катування віддав їх. Там багато добра, повинні б по-
вірити, що більше немає. В одному ящику вони знайдуть на-
віть кілька золотих монет і діамантове кольє — шедевр юве-
лірного мистецтва. Кольє йому дуже шкода, але коли за
тобою женеться скажений пес, кидаєш йому кістку, яку сам
би залюбки посмоктав. Втрата ящиків — це ще не потоп,
тому він і довірив цю таємницю Лізі. Вона, звичайно, мог-
60
ла й виказати її. Таке теж передбачав Нухман, бо те, що
знають двоє,— уже не таємниця. Найголовнішу таємницю,
задля якої в поті чола свого старалися три покоління Нух-
манів, він довірив лише собі та темній ночі. Йому б тільки
вижити, відкупитися від смерті цими чотирма ящиками доб-
ра. Того, що закопано біля кролячих кліток, вистачить і
йому, і добрій Бейлі, і Софі, і внукові Арнольду. Тільки б
вижити...
Як мудро і далекоглядно він усе передбачив, розрахував.
Навіть показав Бейлі місце, де буде захована скринька,
якщо запахне смаленим. І цієї своєї таємниці він не видасть
навіть тоді, коли за неї гарантуватимуть повну свободу. Нух-
ман подумки торкнувся рукою холодних золотих монет —
і це відігріло, ніби зцілило його хворе серце, відчув, як у
зранену душу вливаються спокій і тверда рішучість: скарб
трьох поколінь Нухманів не потрапить у закривавлені руки
штурмовиків.
— Це все? — запитав офіцер, показуючи на ящики.
— Крім життя, — у відчаї кивнув Нухман.
— Не поспішай, дійде черга й до нього,— пообіцяв Кра-
мер.
Нухман глянув на красивого рослого молодика: «Яке
чемне хлоп’ятко було, здається, лише; вчора гладив його по
голівці і частував цукерками. Хто міг подумати, що з того
симпатичного голубоокого янголятка виросте такий садист?
О Бейло, Бейло, яка ти щаслива, що не бачиш усього цьо-
го! Чи доведеться нам зустрітися коли-небудь?»
Гестапівці повантажили ящики на машину, туди ж за-
штовхали й Нухмана. Залазячи в кузов, він покрадьки
озирнувся на клітки — ще сподівався повернутися сюди
господарем...
Лізі хутенько зібрала своє начиння і поспішила додому.
Вона все намагалася уявити, яким був її господар позавчо-
ра,— і не могла. Перед очима стояв старий, побитий чо-
ловік без кашкета, з сивим розкуйовдженим волоссям на го-
лові, в подертому брудному одязі, з підтяжкою, що теліпа-
лася аж до землі.
Деякий час магазин Нухмана стояв на замку. Та неза-
баром туди навідався фінансовий чиновник, переоблікував
продукти, які залишилися після погрому, і магазин знову
почав працювати. За прилавком, як і раніше, стояв кривий
Фріц, а підручною в нього працювала Лізі — тільки вже
не прибиральницею, а допомагала в торгівлі. Лізі на очах
гарнішала. З незграбного підлітка виразно проглядала май-
61
бутня красуня. Бридке каченя, як і передбачав мудрий
Нухман, ставало чудовою лебідкою. Іноді в магазин наві-
дувався Отто Крамер і теж з подивом зупиняв погляд на
молодій продавщиці. Але враз її заслоняли гарячі іскристі
очі Берти, і Крамер, насупившись, брав покупку, швидко
йшов геть. Лізі вдавала, що не помічає цих змін у настрої
Крамера, була підкреслено люб’язна з ним, навіть кокету-
вала.
Минуло багато часу відтоді, як магазин перейшов у ві-
дання магістрату, а Лізі, пригадуючи побитого, згорблено-
го Нухмана, ніяк не наважувалася відкопати його тайник.
Кілька разів вона підходила зовсім близько до кліток з
твердим наміром заволодіти скарбом, (а що він там був,
дівчина не сумнівалася), однак її зупиняла думка: а раптом
Нухман повернеться з гестапо або приїде з Гамбурга пані
Бейла?
Якось, хитруючи, Лізі розказала Фріцові, буцім їй при-
снилося, що Нухман з пані Бейлою повернулися до свого
будинку.
— Старий юда побачиться з своєю пані Бейлою хіба
що на тому світі, — презирливо чмихнув Фріц.
Підбадьорена цим, Лізі того ж вечора пішла в дальній
закуток двору, дощечкою та руками розгребла пухку, не
злежану ще землю. Копирсатися довелося довго — вики-
дати землю руками було незручно, боліли позаламувані
нігті, пекло долоні, але Лізі не відступала.
Нарешті з радістю й острахом дістала невеличку залізну
скриньку, яку не раз бачила в спальні Нухмана. Лізі покла-
ла скриньку в порожню кролячу клітку, а сама стала похап-
цем загортати яму. Притрусила-свіжу землю сміттям, ще й
поставила зверху клітку. Якусь мить стояла, прислухаю-
чись та озираючись, чи не бачить її хто-небудь. Про всяк
випадок глянула навіть на вікно, з якого сама свого часу
вистежила Нухмана. Але скрізь було тихо і темно.
Коли виносила скриньку з Нухманового двору, заховав-
ши її під плащ, здавалося, що холодний метал пропікає бік
до самого серця, змушуючи його битися тривожно й при-
скорено. Вдома дівчина потайки поставила скриньку в ку-
ток на горищі, прикидала її різним мотлохом і з нетерпін-
ням стала чекати нагоди, коли можна буде заглянути під
покришку Нухманової таємниці.
В суботу, як тільки мати пішла до кірхи, Лізі миттю ви-
дерлася на горище. Діставши скриньку, довго крутила її
на всі боки, копирсалася в замковій щілині цвяхом, нама-
62
галася підважити кришку ножем, але все марно. Тоді вона
збігала в сарайчик, принесла звідти кирку і кілька разів уда-
рила по замковій щілині. Кришка раптом відскочила — і
Лізі ахнула, вражена. У скриньці блищали жовті золоті
монети, золоті персні, сережки... Окремо лежала дерев’яна
шкатулочка. Лізі відкрила її — вона була вщерть напов-
нена коштовними камінцями. Скільки все це коштувало,
Лізі навіть не уявляла, була певна лише в одному: якогось
мотлоху Нухман сюди не поклав би. Дівчина набрала пов-
ну жменю блискучих камінців, що, переливаючись, вигра-
вали в сонячному промінні всіма барвами веселки, переси-
пала їх із долоні в долоню, як колись, ще маленькою, пере-
сипала пісок, навіть покалатала в стулених руках біля ву-
ха і обережно висипала назад: камінці не зацікавили її.
Зате золоті гроші, які вона бачила вперше, роздивлялася
довго, ніжно погладжувала їх, підкидала на долоні, вслу-
хаючись у мелодійний передзвін. Ця скринька зробить
Лізі щасливою. Вона вже уявляла, як піде купувати обнови
в найкращі магазини Бремена, як з’явиться в них перед
Отто...
І раптом холодом пронизала думка: «А що, коли Нух-
ман все-таки повернеться і запитає, куди поділа вкрадену
скриньку?» Від цієї думки Лізі кинуло в холодний піт.
Вона похапцем закрила кришку, кинулася гарячково хова-
ти скриньку зі скарбом.
Кілька днів Лізі почувала себе зле. Всюди їй увижався
Нухман, котрий, пронизуючи її гнівним поглядом, докірли-
во похитував розпатланою сивою головою, ночами дівчину
мучили жахливі сни, і вона прокидалася, обіллявшись хо-
лодним потом. Лізі вже й не рада була, що саме їй відкри-
лася Нухмаиова таємниця, краще б гестапівці забрали оту
скриньку, як забрали чотири дерев’яні ящики...
Проте час лікує від усього. Рана на совісті Лізхен поча-
ла швидко гоїтися, а незабаром і зовсім затягнулася, за-
росла міцною шкурою забуття. Одного дня, коли Отто за-
глянув у магазин, вона, пустивши на парубка бісики з кра-
сивих голубих очей, запитала:
— Чи скоро повернеться пан Нухман?
— Пан Нухман? — Отто так сміявся, що на очах йому
виступили сльози, при цьому кілька разів натискав Лізі
на носа пальцем, аж вона розсердилася. — Пан Нухман
перебуває в щасливій дорозі до раю. Ха-ха-ха!
Тільки після цього Лізі осмілилася взяти зі скриньки
трохи золотих монет і віддати матері. На її не стільки зди-
63
воване, скільки перелякане запитання відповіла, що гроші
випадково знайшла на горищі в Нухмана. Мати хутко по-
несла золото до ювелірного магазину...
Тепер Лізі стала гарно вдягатися, носила модну зачіску,
часто ходила в кіно, не цуралася й кафе та ресторанів. По-
чиналося життя, про яке вона мріяла, сидячи над відкри-
тою Нухмановою скринькою.
Швидко і якось непомітно промайнуло літо, і вже осінь,
поки що боязко, несміливо, стукає у ворота, зазирає в шпа-
рини, потрушує дорогу зимі барвистим листям. Та це ще
була не справжня осінь, а ніби її розвідка, що легким віт-
ром пролетіла над полями, прошуміла в гаях, прагнучи за-
хопити якнайбільший плацдарм для головних сил, що на-
сували чорними насупленими хмарами, холодним вітром,
дощами, перемішаними зі снігом.
Бауери звозили довгими гарбами пізню отаву, кормову
капусту, буряки. Робітникам простіше: щоб прогодувати де-
сяток-другий канінхе, великих запасів не треба. Доглянути
п’ять соток дачної ділянки, що її мали за містом робітники
й службовці, теж не важко. Правда, в останні роки всі нім-
ці замість квітів мусять вирощувати там картоплю: в краї-
ні велика нестача продовольства, хоча фюрер і обіцяє, що
незабаром його буде по. зав’язку. А поки що після роботи
на заводах і фабриках робітники на велосипедах, до багаж-
ників яких приторочено сапки, граблі та садові ножиці, по-
спішають за місто на дачні ділянки.
Праця. Праця і тільки праця. Ці слова стріляють на те-
бе з .газетних сторінок, лізуть у вуха з репродукторів, їх
чуєш з уст шефів цехів і власників підприємств. Біржа пра-
ці кипить і нуртує, наче вода в котлі під високим тиском.
Жодна людина не має права уникнути реєстрації на біржі
праці, стати на роботу без неї. Після того, як фашисти ро-
зігнали профспілки, розгромили інші прогресивні робітни-
чі організації, було створено прогітлерівський об’єднаний
фронт німецьких робітників — слухняне знаряддя в руках
експлуататорів. Фронт, не питаючи згоди робітника, міг
послати його на шахту, в гавань, на макаронну фабрику чи
військовий завод. Для тих, хто виявляв невдоволення, —
штрафні і концентраційні табори.
Відверте насильство прикривалося демагогічними закли-
ками фашистських верховодів жертвувати собою в ім’я ве-
ликої Німеччини майбутнього. Одурманеним обіцяли рай
у невизначеному прийдешньому. Пропаганда розпалювала
в німців шовінізм, ненависть і зневагу до інших народів.
64
Гітлер, не шкодуючи горла, закликав арійців розширюва-
ти життєвий простір, силою відібрати те, що віддали дип-
ломати, схилившись перед Версальською угодою. Тисячі,
десятки тисяч юнаків і старших за віком чоловіків покли-
кані до армії, в різні воєнізовані команди, гестапо, поліцію,
СС. І всіх їх треба годувати, всім треба дати зброю і одяг.
Першокласну зброю. До цього закликає фюрер. А тому
праця, праця і тільки праця!
Про все це Лізі чула краєм вуха, бо політикою ніколи не
цікавилась, а все, про що говорилося з трибун, її не торка-
лося. Вона купалася в достатку, як вареник у маслі. З усіх
інших людей її цікавив хіба що Отто. Відтоді, як вона пе- ,
реконалася, що Нухман справді більше не повернеться,
життя її стало щасливим і веселим. Доля наче винагороди-
ла її за роки наймитування в Нухмана. Навіть перепона,
яка стояла між нею і Отто Крамером, упала без наймен-
ших зусиль з її боку. Трапилося це майже через рік після
того, як гестапівці забрали Нухмана. Того дня Крамер зай-
шов до магазину, як помітила спостережлива Лізі, чимось
дуже схвильований. Купивши цигарки, він тут же взяв
одну з них до рота і кивком голови запросив Лізі йти за
ним. На подвір’ї він тихо запитав:
— Ти дружила з Бертою Вольф?
— Так, трохи, — непевно стенула плечима Лізі. — Ска-
зати, що ми були аж які подруги, то ні... А що?
— От і добре. Якщо хто-небудь, крім мене, запитає те-
бе про це, кажи, що ти її знати не знаєш.
— А що трапилось? — запитала Лізі, тамуючи несподі-
вану радість.
— Берта заарештована гестапо. Вона була комуністка.
Розумієш? Це не арійка. Вона навіть не блондинка.
— А я? — кокетливо запитала Лізі.
— Ти справжня арійка і патріотка, Лізі! —похвалив
Отто.
Лізі було трохи шкода бідну Берту. Але вона тут ні при
чому. Бертхен сама винна. Отто сказав, що вона так далеко
зайшла в своїй підривній діяльності проти Німеччини, що
старий Ганс не витримав і сам доніс на неї в поліцію. «Ви-
бачай, люба подруго, але тепер Отто буде мій!» Лізі розпра-
вила плечі, випнула й без того високі груди, бо помітила,
як пасся на них очима парубок.
Тепер Крамер, ідучи на роботу чи з роботи, хоч на хви-
линку забігав до магазину — побачити Лізі, перекинутися
з нею словом. Інколи з’являвся і серед дня. Лізі була
з 5185
65
приємна така увага, та вона не спішила виявляти свої почут-
тя. Кокетлива від природи дівчина вміло розкинула сильце і
тепер чекала, коли пташка остаточно заплутається в ньому.
Коли вони з Отто бували в товаристві інших чоловіків. Лі-
зі була не від того, щоб пококетувати з ким-небудь, пусти-
ти бісики своїми гарними голубими очима. Отто шаленів,
коли бачив, як партнер, танцюючи, клав їй руку на талію,
як потім та рука, не зустрічаючи опору, опускалася нижче
талії, лягала на круте стегно, а Лізі сяяла своєю білозубою
посмішкою, наче нічого того не помічала.
Та Лізі, яка на перший погляд здавалася такою доступ-
ною, добре знала межу дозволеного. Уже скільки разів під
різними приводами намагався Отто залишитися у неї на
ніч, однак завжди одержував-хоча й м’яку, але рішучу від-
січ. В такі моменти розлютований Отто знову повертався
в бар, напивався ледь не до безтями і їхав у будинок роз-
пусти. Він не вибирав повій, як інші. П’яному хлопцеві лег-
ко було уявляти, що кожна з них — Лізхен...
Лізі знала, що гестапівці вчащають до будинків розпус-
ти, і хоча не уявляла серед них Отто, все ж побоювалася,
щоб і він у пориві непогамованих почуттів якогось дня не
опинився саме там.
Це й підштовхнуло її до рішучих вчинків, «Пора діяти»,—
вирішила дівчина.
Якось, коли вони зустрілися увечері, Лізі була незвично
задумлива, навіть сумна, не сміялася, не горнулася до пле-
ча Отто високими пружними грудьми, що завжди так п я-
нило його, примушуючи здригатися всім тілом. Крамер
довго намагався вивідати причину її поганого настрою, та
дівчина все віднікувалася і тільки на прощання «зізналася»,
що її хочуть видати заміж. Отто зупинився, наче його огрі-
ли обухом поміж вух.
— Хто? — хрипло видушив з себе.
— Ох, любий Отто, це так несподівано, —- вона легень-
ко торкнулася своїми персами його передпліччя. — При-
їхав дядько з сином свого друга, ніби на гостину, а насправ-
ді... Цілий вечір разом з матір’ю умовляли мене вийти за
того юнака заміж. Він морський офіцер, служить у Гам-
бурзі...
— 1 що ж ти відповіла? — Отто нервово закурив.
— Що ж я могла відповісти? — Лізі знизу вгору диви-
лася на Отто відданими і такими чистими голубими очима,
що в них, крім найсвятіших чеснот, і бути нічого не мог-
ло. — Я хотіла б знати, як поставишся до цього ти... •
66
— Геть офіцера! — вибухнув Крамер.— Я не віддам тебе
нікому, Лізхен! — Він обійняв дівчину за плечі, притис до
себе. —Я сам давно збирався запропонувати тобі вийти за
мене заміж. Учора навіть говорив зі своїм шефом, що маю
намір одружитися. Він не заперечує. Ми поберемося, люба
Лізхен, у нас буде чудова арійська сім'я! Щасливіших за
нас не буде в цілій Німеччині!
— Навіть у всьому світі, — радісно усміхнулася Лізі.
— Поза Німеччиною немає світу, — не поділив її думки
Крамер. — Там лише теоиторія, яка в недалекому майбут-
ньому постачатиме сировину й продукти харчування для ве-
ликої Німеччини.
— Як ти скажеш, любий Отто, так і буде, — вона знала,
що той любить покірливість, і чудово грала роль слухняної.
Наступного дня Крамер не без хвилювання переступив
поріг кабінету шефа бременського гестапо і доповів про своє
бажання одружитися з фройлян Лізі Крауберг. Шеф мовч-
ки вислухав прохання Крамера, погортав календар, що ле-
жав перед ним на столі.
— Сьогодні і завтра я зайнятий, а післязавтра, тобто
в п’ятницю, о чотирнадцятій нуль-нуль приводь свою на-
речену сюди, хочу подивитися на неї, перш ніж благослови-
ти тебе на такий відповідальний крок. Може, ти закохався
в яку-небудь неповноцінну медхен фюр аллес, а то й жи-
дівку, — шеф голосно зареготав.
— Моя Лізхен — чистокровна арійка, ви матимете наго-
ду переконатися в цьому. — Крамер хвацько відкозиряв
і вийшов з кабінету.
І все ж на душі Отто було неспокійно. Він добре знав
неврівноважену натуру шефа. Від такого можна було спо-
діватися чого завгодно, а Крамер не хотів, щоб на його
кохану падала хоч найменша тінь підозри чи невдоволення
шефа. Він волів, щоб Лізі всім подобалася, а кохала тільки
його. Тому Отто попрохав наречену поводитися з шефом
якнайчемніше, на всі запитання відповідати чітко і недво-
значно.
Лізі тільки посміхалася про себе, слухаючи ці настанови.
Чи ж Отто повчати її, як треба поводитися з чоловіками?
Якось мимохідь бачила вона Крамерового шефа. Мужчи-
на як мужчина. На вигляд йому років сорок п’ять, трохи
лисуватий, але кремезний і міцний.
Лізі одягла своє найкраще вбрання, відвідала модного
перукаря і у визначений час була біля гестапо, де її вже
очікував збуджений Отто.
З*
67
Коли майбутнє подружжя з’явилося в кабінеті шефа гес-
тапо, той навіть вийшов з-за столу, мов півень, смішно човг-
нув ногою по підлозі і, спіймавши руку дівчини, яку та са-
ма не здогадалася подати, поцілував. Повернувшись до Кра-
мера, який зніяковіло сгояв обіч, шеф сказав, що цілком
схвалює його вибір і навіть побажав бути на весіллі.
Через десять днів по цьому-Крамер одержав місячну від-
пустку для влаштування своїх сімейних справ.
Весілля Отто Крамера і Лізі Крауберг було бучним. Сто-
ли вгиналися від вишуканих страв і питва. Гості один по-
перед одного проголошували тости, зичили молодим сімей-
ного щастя і дюжину хлопчиків.
— Чим більше хлопчиків народжуватимуть німецькі жін-
ки, — патетично звертався до молодого подружжя шеф гес-
тапо, — тим більший страх огортатиме ворогів НімеччиниІ
Підпилий Отто обіцяв шефу наганяти на ворогів Німеч-
чини якнайбільше страху, Лізі теж не заперечувала. Під
кінець розчулений шеф який уже встиг кілька разів запро-
сити до танцю молоду, пообіцяв переговорити з бургоміст-
ром Бремена, щоб магістрат за невисоку ціну продав
молодому подружжю Крамерів один з будинків, конфіско-
ваних у ворогів німецького народу.
І таки дотримав слова. Ще до кінця відпустки Отто Кра-
мер став власником будинку і магазину, який недавно
належав Нухманові. Лізі знову повернулася в знайомі кім-
нати, але цього разу не як наймичка старого єврея, а як
повноправна господиня. Тепер Фріц не міг на неї покрику-
вати, як було недавно, а забачивши, мусив знімати свого
вигорілого капелюха, як колись перед Нухманом, і кланя-
тись. Таким бідакам, як Фріц, знищення «внутрішніх во-
рогів» полегшення не принесло. Він лише дивувався, як
швидко Лізі ввійшла в роль господині, почала все перекро-
ювати на свій лад і смак.
А Лізі справді виявила неабиякі здібності комерсанта.
Продовольчий магазин, який займав весь перший поверх,
вона звеліла перегородити навпіл. Практична Лізі точно
зорієнтувалася, що, поки точиться боротьба з «внутрішніми
ворогами», значно більші прибутки принесе комісійна тор-
гівля. У продовольчому, як і раніше, торгував Фріц, а в
комісійному за прилавок стала сама фрау Крамер.
Як і передбачала Лізі, комісійний магазин став для неї
золотою жилою. Сюди потрапляли переважно речі, прихо-
вані гестапівцями під час численних погромів та конфіска-
цій. Гестапівці легко спускали їх за безцінь, аби лиш вис-
68
тачило на чергову випивку та похід у будинок розпусти.
Зате Лізі мала з тієї комерції чималий зиск. Завдяки вда-
лій комісійній торгівлі, Крамери відремонтували будинок,
купили нові меблі й машину, на якій Отто залюбки вчив
їздити свою фрау. Лізі мала тепер власний рахунок у бан-
ку, до якого щомісяця додавалася солідна сума. На знак
вдячності фюреру і почасти для того, щоб догодити Отто,
вона повісила в своїй кімнаті і в кабінеті чоловіка по вели-
кому портрету Гітлера.
Отто, який не міг тепер, як раніше, безконтрольно ти-
нятися по пивницях та борделях, але вже не міг жити без
п’янки та компанії, частенько запрошував своїх партнерів
до себе. На його подив, скупувата Лізі не мала нічого про-
ти таких зборищ: п’янички приносили «милій фрау» стіль-
ки подарунків, що їх вистачало для покриття значної час-
тини витрат. До того ж багато з них були постійними пос-
тавниками товару в її комісійний магазин, а втрачати через
зайву пляшку шнапсу вигідних клієнтів не входило в роз-
рахунки практичної фрау Лізі.
Слава про гостинний дім Крамерів, де до того ж ревно
шанували фюрера, докотилася і до шефа гестапо. Прина-
гідно той натякнув Отто, що так і не побував на новосіллі
в придбаному не без його допомоги будинку. Отто запев-
нив, що фрау Лізі завжди рада буде бачити в своєму по-
мешканні такого високого гостя. Звичайно, якби Отто знав,
які наслідки в близькому майбутньому матиме цей візит
для нього, то, може б, не був таким щирим та запопадливим.
Але головоріз, який вершив долі інших, своєї завтрашньої
долі не міг знати...
Коли Отто розповів дружині про свою розмову з шефом,
Лізі заметушилася. Терміново були замінені деякі меблі,
придбано кілька дорогих сервізів з найтоишої мейсенської
порцеляни. Два кращих кухарі Бремена були запрошені
для приготування страв, шнапс, російська горілка, фран-
цузькі коньяки і вина лились рікою. На вечірці, яка швид-
ше нагадувала бал, грав джазовий оркестр, виступали ар-
тисти.
Шеф був у захопленні як від наїдків і напоїв, що їх він
споживав у величезній кількості, так і від красуні фрау
Крамер. Лізі після заміжжя ще дужче розквітла, вона аж
світилася вродою та жіночою звабою. Ніби ненавмисний до-
торк під час чергового па її високих грудей геть позбавив
шефа здорового глузду, і він, запиваючи телячу ніжку терп-
куватим бургундським, подумував, що непогано було б
69
Отто Крамеру хоч на кілька місяців відлучитися з Бремена.
Таке відрядження піде тільки на користь молодому офіцеро-
ві. Прощаючись, гестапівець довше, ніж того вимагали пра-
вила світського тону, затримав у своїй руці тонкі прохолодні
пальці Лізі і, геть забувши про присутність гостей, чмокнув
її в рожеве вушко. Потім, по-дружньому обійнявши Отто за
плечі, обіцяв подумати про чергове підвищення в чині...
Фашистський терор у Німеччині "набирав дедалі більшо-
шого розмаху. Виконуючи інструкцію до закону про ім-
перське громадянство, гестапо перевіряло всіх до третього
коліна включно, виясняючи, чи не було в його роду євреїв,
циганів або представників інших неповноцінних рас. З ан-
шлюсом Австрії, окупацією Чехословаччини та Польщі ро-
боти стало ще більше. Зондеркоманди, укомплектовані го-
ловорізами, які пройшли вишкіл, тероризуючи населення
Німеччини, слідом за частинами вермахту рушили на схід,
де був попит на їхнє катівське ремесло. Адже, за задумом
Гітлера, винищити треба було не тільки всіх євреїв, а й по-
ляків. В одній з таких зондеркоманд виїхав до Польщі й
Отто Крамер, який стараннями шефа бременського геста-
по напередодні від’їзду одержав звання гауптмана.
Для Лізі настали не кращі часи. Навіть посилки, які
Отто регулярно надсилав з Польщі, не втішали її. Вона за-
недбала торгівлю в комісійному магазині і тепер рідко спус-
калася вниз, щоб стати за прилавок. Її стан був близьким
до меланхолії. Рідкі й короткі наїзди Отто не розраджува-
ли, а ще дужче пригнічували її, наводячи на думку, що є
жінки, які не ловлять свого щастя, як вона, прихапцем, а
п’ють повним кухлем, п’ють досхочу і коли забажають...
Одного разу, коли Лізі виходила з перукарні, її «випад-
ково» побачив колишній шеф Отто. Лізі зраділа зустрічі.
Та й гестапівець, здавалося, не поспішав прощатися. Він
провів Лізі до авто, яке тепер фрау Крамер водила сама,
люб’язно відчинив дверцята і сказав, що завжди з приєм-
ністю та вдячністю згадує ті щасливі' хвилини, коли був у
неї в гостях. Лізі у відповідь вибрала з арсеналу своїх по-
смішок найкращу, прикрила довгими віями голубі бісики в
очах і сказала, що коли це справді так, то вона запрошує
шефа на чашку кави. Той швидше, ніж вимагали світські
правила, прийняв запрошення. І треба віддати йому належ-
не — не забарився з візитом. Він був уважний, галантний,
при кожній нагоді цілував ручку фрау Лізі, щиро бідкався,
що при всьому бажанні не міг утримати Отто в Бре-
мені...
70
Лізі імпонувала увага людини такого високого рангу, як
шеф гестапо. Непомітно до неї повернулася колишня жит-
тєрадісність. Її веселий настрій підносився відповідно до то-
го, як частішали «дружні» відвідини шефа. Вони явно сим-
патизували одне одному і вже приховували це не від себе,
а лише від стороннього ока. А незабаром, слідом за квітами
почуттів,-з’явилися й перші плоди: Лізі завагітніла. Щоб
не викликати підозри в Отто, який все ще відвойовував та
упокорював життєвий простір для німців, Лізі змушена
була кілька разів з’їздити до нього в Польщу. Отто, діз-
навшись про вагітність дружини, страшенно зрадів, що на-
решті матиме давно омріяного сина...
Однак замість майбутнього солдата, за народження яких
так розпинався шеф на весіллі Отто й Лізі, на світ з’яви-
лася дівчинка. Та й та була квола, хирлява іінезабаром,
попри всі старання лікарів, віддала душу богові, чим зняла
з душі гестапівця подвійний тягар: забрала із собою його
«славу» коханця дружини підлеглого і ганьбу мужчини,
який виявився нездатним виконати заклик фюрера—на-
роджувати якомога більше хлопчиків.
У зв’язку з «сімейним нещастям» Отто Крамер одержав
двотижневу відпустку, а шеф бременського гестапо без нія-
кого зв’язку з цим — наказ очолити дивізію СС у Поль-
щі. Гітлер посилено готував напад на Радянський Союз.
Обидва майже разом виїхали назустріч один одному, але
так і не зустрілися.
Відтоді, як Пауль дізнався, що в арешті Верти винен
батько, він не переступав порога рідної домівки. Зараз
Пауль наближався до батьківської оселі з почуттям відра-
зи, змішаним з незрозумілим бажанням пройти знайомою
до найменшої ямки стежкою, викладеною червоною цеглою
від порога до кліток з канінхе. Та чим ближче підсту-
пає він до штахетного парканчика, який відгороджує від
вулиці обійстя Ганса Вольфа, тим важчають ноги, ніби не-
видима сила притягує їх до тротуару. Він залюбки повер-
нувся б назад, якби не обіцяв сестрі зайти до батька і роз-
повісти про зустріч з нею. Власне, ту мить, коли вони ди-
вились у вічі одне одному, важко назвати зустріччю. Це
швидше було побачення, коротке і болісне, як зойк вми-
раючого. І все ж вони встигли перекинутися кількома сло-
вами. Берта сказала, що батько, мабуть, карається відчут-
тям своєї провини, і просила відвідати старого, втішити
його...
71
Дозвіл на побачення з сестрою був дещо несподіваним і
прийшов звідти, звідки Пауль найменше сподівався. Одно-
го разу до Пауля ледь не підтюпцем підбіг шеф цеху і, не
приховуючи тривоги в голосі, сказав, що в конторі на ньо-
го чекає офіцер з гестапо. Пауль похолов. Поки мив руки
та перевдягався, гарячково думав, чим саме він міг заціка-
вити гестапо. Вирішив, що це може бути зв’язано тільки з
Бертою. Але помилився. Ледь прочинив двері контори, як
гестапівець, що стояв біля вікна, повернувся до нього, ши-
роко розкинув для обіймів руки:
— Пауль! Страшенно радий тебе бачити. Кажуть, твої
руки тут на вагу золота. Я радий потиснути руку такого
великого майстра. Збирайся, зараз поїдемо зі мною.
Пауль механічно глянув на годинник:
— Моя зміна кінчається через півтори години.
?— Пусте, — махнув рукою Отто. — Я вже про все до-
мовився.
Крамер тут же подзвонив шефові цеху і сказав, що з ві-
дома адміністрації забирає Вольфа, який потрібен йому
для вельми важливих справ.
Пауль плуганився до машини слідом за Отто і ніяк не
міг уявити, які важливі справи до нього можуть бути в гес-
тапівця. А все було дуже просто. Крамер, прибувши у від-
пустку через нещастя в сім’ї, журився не смертю немовля-
ти, якого він так і не бачив, а відсутністю людини, з якою
б можна було випити й потеревенити про всяку всячину.
Власне, випивши, Отто любив поговорити сам і йому пот-
рібен був не стільки співрозмовник, як терпеливий слухач.
У пошуках такого Крамер навідався спочатку до гестапо.
Але там служили тепер незнайомі люди. Тож, перебираючи
в пам’яті імена та обличчя своїх довоєнних знайомих, Кра-
мер і згадав Пауля Вольфа.
Коли машина зупинилася на подвір’ї Крамера, Отто за-
просив Пауля розвіяти сум фрау Лізі за передчасно вмер-
лою дитиною. Відмовлятися було ризиковано, і Пауль по-
кірно поплентався на другий поверх. На його подив, фрау
Лізі не виглядала змученою горем та глибокими переживан-
нями. Вона спокійно вислухала його співчуття, а коли Отто
теж щось буркнув про свій жаль, запевнила, що наступного
разу вона таки народить йому солдата. Отто вирішив, що ці
слова можуть бути першим тостом, і запросив Пауля за стіл.
За першим тостом пішли наступні, пили не як на помин-
ках, а як на хрестинах. Пауль, який не звик до таких доз,
добряче захмелів і з покірного слухача перетворився на га-
72
рячого' опонента Отто. Він лаяв наці, звинувачував їх
у надмірній жорстокості. Отто теж дісталося на горіхи.
Не знати, чим би все це скінчилося, якби не втрутилася
Лізі. Вона сіла за кермо свого авто і відвезла Вольфа
додому.
Наступного дня Вольф почував себе зле, а пригадавши,
що патякав п’яним язиком, кляв себе на чім світ стоїть і
внутрішньо вже був готовий зустрітися з Бертою в одному
концтаборі. Не похвалив би його Есмунд за такі дурниці,
ні, не похвалив би. Де ти зараз, друже? Як сів на гамбур-
зький поїзд, то як у воду канув. От кого не вистачає зараз
Паулеві, щоб розібратися у всіх вивертах фашистської про-
паганди. А може, він теж уже за колючим дротом?..
На роботі Пауль ніяк не міг зосередитися, все чекав, що
за ним ось-ось прийде гестапо. І справді, наприкінці ро-
бочого дня його знову покликали до контори. У Пауля
трохи відлягло від серця, коли на тому ж місці, що й учора,
побачив Крамера. Той мав занадто мирний вигляд, щоб
заарештовувати свого колишнього камарада.
— Збирайся, поїдемо, — коротко кинув Крамер.
Пауль цього разу не віднікувався, мовчки пішов до ма-
шини.
— Ну й намолов ти вчора,— осудливо покрутив головою
Отто, — перепало попу, попаді й поповому наймиту. Доб-
ре, що, крім нас двох та Лізі, нікого не було. Зараз поїдемо,
заладнаємо твою провину, а надалі тримай язик за зубами.
Ти ж чесний, добропорядний німець, як ти міг плескати
таке про фюрера і про наці?
Пауль знічено мовчав, чим ще дужче заохочував Краме-
ра до напучувальних монологів.
У вітальні, біля накритого столу, їх уже ждала фрау Лі-
зі. Вчорашнє повторилося, хіба з тією тільки різницею, що
тепер Пауль з усіх сил намагався бути лише слухачем, і до
певної міри це йому вдавалося. Слухаючи нахваляння Отто,
Пауль подумав: «Чим чорт не жартує, може, спробувати
підпрягти його, щоб допоміг побачитися з Бертою?» Хміль
мов рукою зняло. Тепер Пауль пропускав мимо вух майже
усе, що теревенив Отто про свої «подвиги» у Польщі, і
тільки й думав, з якого боку під’їхати до Крамера зі своїм
проханням.
Несподівано на допомогу йому прийшов сам Отто. Коли
фрау Лізі вийшла з вітальні, він, ніби між іншим, запитав
Пауля:
— А що чути про Берту?
73
— У Гамбурзькому концтаборі. Ось уже два роки... А як
їй ведеться, не знаю. Побачення не дозволяють. Я навіть
хотів просити твого сприяння...
— Гаразд, — легко погодився Отто. — Післязавтра по-
їдемо в Гамбург.
Живий скелет, що його побачив Пауль, не мав нічого
спільного з пухкенькою, ставною Бертою, яка жила в його
пам’яті. Обстрижена, в смугастому табірному одязі, що зви-
сав з худих пліч, наче з жердини, вона, здавалося, щойно
з того світу. Пауль зібрав усю свою витримку, щоб не за-
кричати, не кинутися на охоронника, який стояв поряд, роз-
карячивши ноги, з автоматом на животі, неначе монумент
непохитності фашистського панування. Берта, видно, зрозу-
міла почуття брата і спробувала посміхнутися. Більшого
болю вона не могла б завдати йому, коли б навіть хотіла.
Та вимушена посмішка приреченої людини переслідувати-
ме Пауля до кінця життя. Не раз пробуватиме потім уявити
сестру такою, якою вона була до концтабору, а щоразу ба-
читиме страшну гримасу на сухому, немов пергаментом об-
тягнутому, обличчі. Якщо правда, що смерть сміється, то
її посмішка має бути саме такою...
Десять хвилин, відведених їм на зустріч, промайнули,
немов одна. Він ледве встигав відповідати на її запитання.
Сам ні про що не питав: все було зрозуміло без слів...
І ось тепер Паулеві треба було пережити іншу, ще тяжчу
зустріч з тим, хто прирік Берту на такі страшні муки.
Батька він застав не в хаті, а на подвір’ї. Старий човгав
до кролів, ніс корзину з буряками. Побачивши сина, впу-
стив її, великі кормові буряки покотилися врізнобіч, весело
підстрибуючи на стужавілому, прихопленому першим мо-
розцем грунті. Пауль ще рота не розкрив, як батько, немов
мала дитина, ткнувся йому головою в груди, зсутулені пле-
чі його затряслися в гіркому беззвучному риданні. Щось
перехопило синові горло і не випускало всіх тих гірких слів,
які готувався сказати цій людині.
До кімнати зайшли мовчки. Попереду батько, за ним син.
Пауль опустився на канапу, як робив це завжди, коли захо-
див до кімнати батька. Ганс так і залишився стояти біля
порога, наче гість, якого забули чи не побажали запросити
до хати. Нарешті він одірвався від одвірка, увімкнув світло.
Пауль не підводив очей і бачив тільки стоптані батькові
чоботи, що їх старий так і забув перевзути і які тепер ніби
самі собою кумедно човгали по кімнаті, майже не відриваю-
чись від підлоги.
74
— Пауль? Ти прийшов, сину?— тремтячим голосом за-
питав Ганс, немов не вірив власним очам.
— Я бачив Берту...— глухо зронив Пауль.
— Берту?! Моя люба БертхенІ О, будь проклятий той
день і час, коли я спізнався з ними...— Старий знову за-
плакав, затуливши руками обличчя, і коли б Пауль підвів
очі, то побачив би, як сльози, просочуючись між брудними
пальцями, прокладають на них білі, борозенки і падають
на коліна.
— Вона веліла переказати, що не сердиться на тебе і все
прощає.	'
Мабуть, найгнівніші слова, які готував Пауль, не справи-
ли б такого враження на батька, як ці — проказані тихо,
з ледь тамованим болем.
— О дочко, дочко! Я занапастив тебе, і немає мені про-
щення на цьому світі,— Ганс плакав нестримно, як мала ди--
тина, але в Пауля вже не було жалю до нього.
— Заспокойся,— сказав він сухо.— Твої сльози не до-
поможуть Берті. І муки твої ніщо проти її мук.
Ганс перестав плакати, брудними кулаками розмазав по
щоках сльози.	с
— Знаю, сину. Я винен, тільки я.— Він підійшов до сто-
лу, взяв материну шкатулку з вирізьбленою трояндою на
вікові, товстими негнучкими пальцями відкрив її, дістав
звідти невеличкий, складений удвоє аркуш, подав Пау-
лю:— Читай.
Пауль розгорнув аркуш, В око впав штамп «Гамбург.
«Концтабір».
Він був подумав, що цей лист від Берти, але вже перший
рядок розвіяв це сподівання.
«Вельмишановний пане Вольф,— пробіг Пауль очима по
чітких машинописних літерах.— На ваш лист від 17. 10
1940 р. повідомляємо, що ваша дочка була направлена в ту-
тешній табір 12. 5. 1938. Як довго протягнеться її перебу-
вання тут, нам невідомо, оскільки вона направлена сюди на
невизначений строк. Її звільнення залежатиме насамперед
від її поведінки і від старанності в табірній роботі. Я певен,
що тривале перебування в таборі не зашкодить вашій дочці
і буде їй лише на користь. Хайль Гітлер! Комендант табору
оберштурмбанфюрер СС...»
Як не вдивлявся Пауль у чорний частокіл підпису, розі-
брати прізвище оберштурмбанфюрера не зміг.
— Я доб юсь її звільнення,— глухо мовив батько, завва-
живши, що Пауль прочитав листа.— Я вже писав рейхсмі-
75
ністру, тепер напишу самому фюреру.— Хай посадять мене
замість неї. Вона не винна!
Пауль лише гірко посміхнувся на цю тираду, та батько
не помітив того і продовжував:
— Якщо сподобить господь і я коли-небудь побачу свою
любу Бертхен, то цілуватиму їй ноги, порошинці не дам
упасти на неї, умру ради неї, якщо буде потрібно, але спо-
кутую провину!
Не судилося Гансу Вольфу почути слів прощення з уст
дочки. Через півтора року по цьому пошта принесла в його
дім ще один лист з табірним штемпелем: «Вельмишановний
пане Вольф,— писалося в ньому.— Ваша дочка Берта
Вольф 27. 3. 1942 р. була доставлена в лазарет. При медич-
ному обстеженні у неї виявлено двостороннє запалення ле-
гень. Негайна медична допомога не дала позитивних наслід-
ків. Смерть настала 8.4. 1942 р. о 14 годині. Причина смер-
ті: двостороннє запалення легень. Я співчуваю з приводу
смерті вашої дочки. Запевняю, що з боку лікарів було зроб-
лено все можливе, щоб врятувати її життя. Табірний лікар,
штурмбанфюрер СС...» Підпис був нерозбірливий, з химер-
ники карлючками, та Ганс і не силкувався його розібрати.
Він уже знав, що ті підписи несправжні — кати воліли хо-
ватися за псевдонімами.
Не знав він лише одного: його дочка Берта Вольф не по-
мерла від двостороннього запалення легень — її зацькували
собаками за те, що вона кинулася рятувати дитину від по-
боїв есесівця...
Та це сталося пізніше, а того вечора Ганс ще жив надією
повернути дочку з концтабору живою. Пауль залишав бать-
кову оселю з важким серцем. Він дивувався, що доросла
людина може бути такою наївною — вірити в гуманність
і справедливість тих, хто всю країну перетворив на конц-
табір.
Пауль не ступив-і десятка кроків по вулиці, як його хтось
гукнув. Озирнувся: до нього підходив високий чоловік,
і коли б не вуса, мабуть, відразу впізнав би його, бо лице
видавалося знайомим.
— Не впізнаєш, Паулю? Добрий вечір, камарад!
— Це ви?!— лише тепер впізнав по голосу Есмунда.
Чоловік приклав палець до вуст, даючи зрозуміти, щоб
не вимовляв його прізвища:
— Я, друже. І ось уже другий день чатую тут на тебе.
— Ви могли б чатувати тут до другого пришестя. Я не
живу в батька і майже не буваю в нього.— І додав:— Я так
76
часто згадую вас і дуже радий бачити живим. Ходімо до
мене, поговоримо.
— Ні, це доведеться відкласти. Мене тут можуть упізна-
ти, а ти сам знаєш, чим це загрожує.
— Вашу дружину заарештовано,— мовив Пауль тихо.
— Знаю. А що з дітьми?
— Дітей теж забрали. Де вони — мені не відомо.
— А ваша сестра?
— У Гамбурзькому концтаборі. Учора бачився з нею.
Допоміг Отто Крамер Пам’ятаєте, працював такий у Гед-
ріха?
— Ше б пак. На совісті цього наці багато крові чесних
людей...
— Доки усе це триватиме?— вихопилося у Пауля.
— Скоро буде ще гірше. Гітлер готує напад на Радянсь-
кий Союз...
Деякий час ішли мовчки. Там, де Пауль мав звертати до
нового житла, зупинилися.
— Скажи мені свою нову адресу,— попрохав Есмунд,—
можливо, згодиться. Не відмовиш, коли дам знати про себе?
— Що ви. Радий буду допомогти.
— Дякую. Але знай, що це дуже ризиковано.
— Я вчора бачився з Бертою,— тихо відповів Пауль,—
вона моя сестра.
Есмунд опустив голову.
— Не вберегли дівчину. У тому й моя вина є. Не вчилися
конспірації. Недооцінили фашизму, гадали, народ не піде
за ними. А він, бач, пішов...
— Не всі пішли, дехто просто затаївся.
— На таких надія мала. Принаймні зараз. Сьогодні нам
потрібні справжні бійці. Ось чому я й звертаюсь до тебе.
Не побоїшся?
— Яз вами.
Чоловіки міцно потиснули один одному руки. Лише тоді,
коли постать Есмунда розчинилася у вечірніх сутінках, Па-
уль раптом згадав, що не запитав товариша, може, йому
саме зараз потрібна яка допомога, чи має той де переночу-
вати, куди піде і чи є в нього гроші? Він аж руками об поли
вдарив, але було вже пізно...
. Час летів, і скоро сталося те, про що говорив Паулеві
Есмунд; Німеччина напала на СРСР. Пізньої осені 1941 ро-
ку на завод Боргварда пригнали першу партію невільників
з окупованих областей Радянського Союзу. За словами
заводської поліції, це були бандити і партизани. Німцям
77
заборонялося усяке спілкування з ними. Можна було лише-
примушувати їх працювати, не перебираючи засобами при-
мусу.
За тією, першою, партією пішли нові. Щоб розмістити
їх, Боргварду довелося витратитися й на концтабір, що ви-
ріс на міському смітнику. Трансп'орти з остманами все при-
бували, на місце тих, які гинули від хвороб і фізичного ви-
снаження, ставали здорові. І ось шеф приставив до нього,
Пауля Вольфа, високого вродливого юнака зі смішним іме-
нем Кузіяка.
6.
Легкі крила прозорого туману-опустили на Бремен пого-
жий недільний ранок, його молочно-білі хмарини огорну-
ли сторожові вежі концтабору,' повисли на колючій дротя-
ній огорожі, немов хотіли приховати від людського ока весь
жах тієї сваволі, яка чинилася тут фашистами. В неділю
завод не працював. Невільники знічев’я блукали по табору,
човгаючи важкими гольцшугами, ховали в лахміття жовті
худі обличчя. їм було не до краси осіннього ранку...
Темні, а в тумані ще страшніші примари копирсалися
в купах жужелиці, вишукували дрібненькі, як намистини,
шматочки вугілля, яким збиралися врятуватися від вогкого,
кусючого холоду. Інші крутилися біля прохідної, сподіваю-
чись купити у вахманів щось із харчів за «табірні марки»,
або безцільно снували між баракахій.
Кузьми Ковтюка між ними не було. Він лежав на горіш-
ньому ярусі нар і, слинячи огризок олівця, на маленькій
листівці, яку випросив у Пауля, писав листа в Староко-
стянтинів. Кузьма перечитав написане, з натугою зсунувся
з нар і почовгав через табір до табельної, куди потрібно
було здавати листи для цензури.
Він брів, як сновида, націлений лише на одну мету, і коли
його покликали, зупинився не відразу.
— Кузьмо! Ковтюк!— гукав жіночий голос.
Кузьма зупинився, немов спіткнувся об той голос, і вра-
жено оглянувся на жінку, що йшла до нього від жіночої
половини табору. Хто вона і чого їй треба? Знайоме лице,
пильний, розумний погляд...
— Це ви... Ольго?
— Я. А це ти, Ковтюк?
Кузьма мовчав, перекладав з руки в руку листівку, немов
вона пекла його пальці.
78
- Що це в тебе?
— Та листа ось написав додому...
— Листа додому? Ану дай, що там ти написав,— вона
взяла листівку, швидко пробігла очима, мовчки порвала її
на дрібні шматочки, кинула під ноги, ще й утоптала гольц-
шугами в брудний пісок.
— Хто тебе надоумив просити з дому хліба? Хіба ти не
знаєш, що нас годують тут, як у санаторії? Та за одне це
ти завтра потрапиш у карцер, якщо не в гестапо! Ох, Кузь-
мо, Кузьмо, подивися, на кого ти схожий? Неголений, об-
дертий... І, мабуть, уже не цікавишся, чи є тут комсомольці,
певно, забув, що й сам до них належиш?
Вперше за багато днів, проведених у таборі, Кузьму по-
йняв сором, щось схоже на докори совісті пробудила в ньо-
му ця жінка, йому стало ніяково за свою слабкодухість, сло-
ва Ольги стьобали його, мов батогом, а він не міг, бо відчу-
вав, що не мав права боронитися. Адже він про все забув,
хотів тільки вижити, не померти з голоду, а тому й просив
хліба. Не у ворога просив, у батьків. Він борсався, як люди-
на, що потрапила в болото, борсався з усіх сил, щоб ви-
братися на сухе, і не бачив, за що вхопитися, бо, власне, й не
дивився нікуди. І потонув би, та Ольга боляче схопила його
за волосся і поставила на тверду землю. Самостійно йти він
ще не міг, але вже не тонув, не захлинався в багні...
— Ти зроби ось що,— долинали до нього слова «родич-
ки»,— піди вмийся, поголися, коли маєш у що '— перевдяг-
нися. Години через півтори я прийду в твій барак, погово-
римо докладніше. Ми все ж гаки «родичі»,— додала з су-
мовитою усмішкою.
Давно вже Кузьма не вмивався з такою старанністю.
Крижана вода проймала його до кісток, каустична сода в і-
далася в тіло, але він натирав і натирав нею руки, обличчя,
шию, немов хотів змити не тільки бруд, а й свою ганебну
слабкодухість. За якусь годину вмитий, поголений Кузьма
вже чекав на Ольгу. Правда, перевдягнутися не зміг: все
багатство носив на собі.
«Родичка» прийшла по обіді, розшукала Кузьму, підсіла
до нього на нари. Найперше — простягла хлопцеві три ва-
рені картоплини. Він схопив їх, не тямлячи себе, уже підніс
був до рота, як раптом холодні картоплини запекли йому
долоні, немов розжарені вуглини. Нерішуче простягнув їх
назад.
— Бери, бери,— відвела Ольга його руку.— Підкріпись,
на тебе дивитися страшно.
79
— Ви Ж самі голодні,— хрипло вичавив із себе Кузьма.
— Я не голодна, їж...
Картоплю Кузьма мов за себе кинув — з’їв, не зронивши
ні крихти. І лише тоді запитав «родичку», де вона працює,
чому жодного разу не бачив її на заводі.
— Мені, вважай, поталанило: працюю на кухні. Робота
тяжка, але хоч не пухну з голоду. Та й не мерзну. А ти,
юначе, загинеш, якщо не візьмеш себе в руки, не можна гак
здаватися... Фашисти тільки й прагнуть зламати наш дух.
А надломлена людина не здатна чинити опору, вона вже
раб, покірно піде куди завгодно: в цехи заводу Боргварда
чи на смерть.
Ці спокійні, майже пошепки мовлені слова подіяли на
Кузьму, як свіжий вітер, що проганяє чад. Очі його враз
спалахнули, він весь аж стрепенувся. Зродилося відчуття,
що він не один тут, полишений сам на себе, є і в таборі
спільники й однодумці!
— А знаєте,— сказав він довірливо Ользі,— коли мене
схопили там, у Старокостянтинові, я йшов на зустріч з під-
пільником. О другій годині я мав з ним зустрітися біля ав-
тогаража...
— ...і запитати, чи не знає він, де купити велосипедний
насос,— продовжила Ольга.
Кузьма здивовано витріщився на неї:
-1— А ви звідки знаєте?! -
— Велосипедного немає. Купіть автомобільний,— прока-
зала замість відповіді.
— Так, значить, це були ви?!
Якби Кузьмі сказали цієї миті, що він звільнений з ка-
торги, то й те не так би вразило його, як пароль, почутий
за тисячі кілометрів од рідного Старокостянтинова.
— Значить, я,— рівним голосом мовила Ольга. — І до-
лею нам судилося продовжити боротьбу тут. Яка це буде
боротьба, я ще не знаю. Головне поки що — не здаватися,
не занепадати духом. Пам’ятай, що ти комсомолець, що
в твоєму бараку багато чесних людей. Але будь обачним,
не кричи, як Тоді у вагоні: між тисячами порядних може
знайтися один, який за ополоник баланди й рідну матір
продасть. Та ми ще зустрінемося з тобою, і не раз.— Оль-
га прискіпливо оглянула його посічені металевою стружкою
штани, похитала головою.— Доведеться за тебе серйозно
взятися. Наступної неділі лататиму твій одяг...
Того ж дня трапилася ще одна подія, яка дещо розважи-
ла Кузьму та інших в’язнів. Поліцаї, скориставшись вихід-
80
ним днем та відсутністю німців, затіяли розвагу. З їхнього
барака доносився п’янкий аромат смаженого м’яса, гостро
пахло приправами, що доводило голодних в’язнів мало не
до запаморочення. Звідти долинав чоловічий гамір, п’яний
жіночий сміх. Дяді миші, васі, колі, болти і хрящі забавля-
лися з повіями — жінками, які, не стерпівши голоду, потяг-
нулися до поліцаїв за шматком хліба. Щоб більше дозолити
в’язням, поліцаї поставили на площі біля входу в табір па-
тефон, який хрипло, мабуть уже вдесяте, повторював одну
й ту ж мелодію, і затіяли танці. Свист, тюкання, які лунали
з табору, лише додавали азарту поліцаям, кожний нама-
гався виробляти якнайнеймовірніші «па». Цей гамір при-
вертав увагу перехожих, і дехто з них зупинявся на тротуа-
рі, з подивом дивився на цей вертеп.
Кузьма, який теж з ненавистю спостерігав за вакхана-
лією охоронників, помітив, як від трамвайної зупинки до
прохідної табору заспішив гестапівець. Кроків за п’ятна-
дцять-двадцять він зупинився і, натягуючи рукавички, вши-
лився очима в розчервонілі пики поліцаїв. Коли перекла-
дач дядя Коля побачив гестапівця і гукнув до своєї п яної
братії про небезпеку, було вже пізно. Німець усе зрозумів,
картинно перевалюючись з п’ят на носки начищених до
дзеркального блиску чобіт, повільно підійшов до прохідної.
— Де комендант?
Поліцаям мов заціпило, тільки патефон догравав мело-
дію, хряпаючи голкою по надтріснутій платівці.
— Хто знає німецьку мову? —підвищив тон гестапівець.
— Я,— виступив наперед довготелесий дядя Коля.
— Де комендант?
— Поїхав додому.
— А поліцай-німець?
— Відсутній.
— А ти хто?
— Дольмечер.
— Он воно що, — протягнув офіцер.—А хто старший по-
ліцай?
— Я,— став перед ним дядя Льоня.
— Вишикувати це бидло, та швидше! — Офіцер недба-
ло кивнув на поліцаїв.
— Становись, мурляки! — рявкнув дядя Льоня, входячи
в роль старшого.
Поліцаї заштовхалися, шикуючись, повії шморгонули до
табору. Дядя Льоня скомандував «струнко» і підійшов до
гестапівця для рапорту. Та не встиг і рота роззявити, як
81
від сильного удару впав на стілець, на якому стояв патефон,
і вже разом з ним додолу. Та вилежуватися дяді Льоні
не дозволяла холуйська служба. Він миттю підхопився
і знову став струнко перед гестапівцем. Після другого уда-
ру, що відкинув його аж на колючий дріт, дядя Льоня
довго не міг очухатись. А гестапівець тим часом ішов
вздовж шеренги і кожного цідив у пику, та так уміло, що
жоден не втримувався на ногах. Дійшовши до перекладача,
вдарив його ногою під груди, від чого той ніби переломив-
ся навпіл і снопом упав на собачу будку.
- Щоб ти там і сконав,— щиро побажав Василь Зуб-
ченко, який стояв поряд з Кузьмою;— Кращого місця для
такого пса і шукати годі.
Без кашкетів, з розкуйовдженими патлами, роз’юшеними
носами, «дяді», що так «хоробро» знущалися із беззахис-
них в’язнів, похнюпившись, стояли перед гестапівцем, ви-
слуховували його лайку та погрози.
— Дивіться, хлопці, як хазяїн навчає своїх холуїв,— не
міг стримати своєї радості Зубченко.
- Ех, голова й два вуха,— остудив його Сашко Олек-
сієнко,— то ж фашист.
— А хіба нам не однаково, хто їх б’є? Аби бив,— по-
хмуро вставив мовчакуватий Іван Кулібаба.
— А таки не однаково,— похитав головою Олексієнко.—
Як пси між собою не гризуться, а на зайця нападають ра-
зом. Он і ті,— кивнув на поліцаїв,— тепер на наших спинах
зганятимуть свою злість. Давайте краще в барак, хлопці...
Юрба потяглася до барака, але розмови навколо розва-
ги поліцаїв, що мала несподіваний фінал, не припинялися
й там.
— Таки правий Сашко,— наважився подати голос Кузь-
ма,— треба бити і фашистів, і їхніх холуїв. Нам самим
треба їх збороти...
— Коли б це сталося,— сказав хтось без тіні усміху,—
пішки подався б додому, навіть їсти не просив би. Ді-
йшов би до України, поцілував землю, а тоді й померти
можна...
— Потерпи, друже, — відповів Олексієнко. — Настане
час — на фюрерові додому поїдемо.
— Ай справді, хлопці, дожити б до того дня та за-
прягти у вози пихатих арійців, з охотою покатався б на
них!
— Ото додумався: хіба ж це по-людському — людей
у воза запрягати?
82
— А вони хіба не запрягають, не спалюють живими, не
здирають шкіру? Та вішати їх мало! — В голосі тихого,
покірного на вигляд Кулібаби було стільки злості, що Кузь-
ма глянув на нього не без подиву. Він думав, що цей стри-
маний непоказний чоловік належить до породи тих, хто
хилиться, куди вітер віє, Правильно казала «родичка», треба
пильніше придивлятися до людей, вишукувати тих, хто ще
не втратив здатності чинити опір.
Ще довго б точилися балачки, солодкі мрії про рідну'
землю, про волю, але прогула сирена відбою. Треба було
вкладатися на потерті матраци, де блощиць було більше,
ніж стружок, щоб набратися хоч трохи сил перед каторж-
ною працею.
Тяжко було прокидатися вранці, а ще тяжче усвідомлю-
вати, яка далека відстань пролягає між вчорашніми солод-
кими мріями про волю і домівку й сьогоднішньою чорною
дійсністю. Безкінечно тягнуться дні, схожі один на одний, як
стандартні гольцшуги, що ними щодня крешуть в’язні від
концтабору до заводу Боргварда і назад. Робота, шикуван-
ня, баланда, ніч, пайка так званого хліба...
Пайка хліба. Нею виважувалося все, навіть саме життя.
Щоранку мешканці сьомого барака, серед яких був Кузь-
ма Ковтюк, одержували двісті грамів ерзац-хліба і тут же,
при ясному світлі, щоб не проронити й крихти, , поспішно
з’їдали. Лише ті, що мали велику витримку, ділили пайку
на дві частини. Одну з’їдали вранці, старанно пережовую-
чи, щоб довше смакувало в роті, а другу — за обідом. Але
на таке мало хто був здатний. З-поміж добрих товаришів
Кузьми таким був хіба що Сашко Олексієнко. Кузьма теж
не раз пробував наслідувати його приклад, але не витри-
мував і похапцем з’їдав відкладений за сніданком шмато-
чок якщо не дорогою, то на другий фріштік — о дев’ятій
годині, коли німці пили несолодку каву.
Іноді випадали дні, коли до пайки хліба додавали ложку
клейкого, немов густий кисіль, мармеладу або сорок грамів
маргарину. То була тижнева норма — хоч їж, хоч дивись.
Баланду давали на заводі — півлітра на день. Що це було
за вариво — описати важко. Ще важче визначити його смак
та поживність. В баланді зрідка плавали гнила капуста,
шматки запліснявілих буряків, брюкви, вонючої кольрабі
або й просто трава, з якої не вимивали навіть піску. Та й
ці нужденні харчі нерідко переполовинювали поліцаї. За
плечима кожного в’язня незримо витала голодна смерть,
щербата коса якої не знала ні втоми, ні перепочинку.
83
Як на те, зима 1943 року виявилась дощовою і холод-
ною. Намоклі за день брудні роби вночі не висихали, ран-
ковий мороз сковував їх, перетворював на негнучкі крижа-
ні панцири. Деякі бранці пробували рятуватися втечею, але
всі їхні спроби кінчалися невдало. Брудний одяг і надзви-
чайне виснаження остарбайтера з головою видавали його
при першій же зустрічі з німцем. А всі вони були попере-
джені; побачиш росіянина — негайно повідомляй про це най-
ближчий пост жандармерії, поліції чи гестапо. Втікачів при-
ганяли до табору, саджали в карцер, жорстоко били і від-
правляли в гестапо. Звідти мало хто повертався назад.
Комендант і поліцаї на нужді й голоді в’язнів непогано
наживалися. Вони вели жваву торгівлю- У хлопчиків, що
прислуговували коменданту, можна було купити на «табір-
ні гроші» пайки хліба померлих, миску баланди чи кілька
картоплин. Спритний комендант поставив справу так, що за
два роки жоден пфеніг не вийшов за межі табору — все
осіло в його бездонній кишені. Правдами і неправдами ко-
мендант домігся, що каса Боргварда обміняла йому «табір-
ні гроші» на рейхсмарки. Але ці п’ятдесят тисяч марок ви-
явились останнім прибутком, який він одержав від в’язнів.
Токар Гофман, який від своїх остарбайтерів довідався
про махінації коменданта, доніс на нього в гестапо, комен-
данта заарештували і після допиту відправили на Східний
фронт. У таборі його замінив Гофман. Це був хитрий і обач-
ний німець. Ще на початку першої світової війни Гофман
потрапив у російський полон, з якого його визволила рево-
люція 1917 року. Він добре знав російську мову, і це було
ще небезпечніше для в’язнів.
Для Кузьми прихід Гофмана збігся з нещастям, котре
він сприйняв як особисте горе: потрапила до гестапо Ольга.
Відтоді, як вони за таких незвичайних обставин обміняли-
ся своїми колишніми паролями, Ольга частенько навідува-
лась до чоловічого барака, до Кузьми, швидко стала там
своєю людиною. Ця жінка вміла розрадити, підтримати
слабких духом, та й ніколи не приходила з порожніми ру-
ками: завжди принесе варений буряк, моркву, пару кар-
топлин, жменю картопляного жому чи крохмалю. Це під-
тримувало життя вкрай виснажених в’язнів. За це вона
й поплатилася. Поліцай Сашко Болт за чиїмсь доносом ви-
стежив її. Ольгу схопили, коли йшла до чоловічого барака,
знайшли вісім варених картоплин. З кухні її перевели в цех,
поставили підвозити заготовки до верстата — важкі залізні
диски. 1 тут спокійна, розсудлива Ольга, яка в багатьох
84
вселила віру в необхідність жити і боротися, не витри-
мала. х
Важко дивитися, коли мучать дорослу людину, та стократ
важче, коли на твоїх очах мордують дитину. В цеху був
майстер-садист, який примушував підлітків підносити до
верстата важкі заготовки. Коли хлопець стомлювався і ви-
пускав непосильну залізяку з рук, майстер по-звірячому бив
його. Одного разу це трапилося на очах у Ольги. Вона схо-
пила першу-ліпшу залізяку і врізала арійця по голові, аж
той заюшився кров’ю. Ольгу того ж дня відправили в ге-
стапо.
Кузьма гірко переживав цю трагедію. Не стало порад-
ника, якому він цілком і беззастережно довіряв. Лежачи
без сну на твердих остогидлих нарах, Кузьма думав, якої
величезної шкоди завдають їм провокатори, завербовані за
миску баланди чи пайку ерзац-хліба. Адже вся Німеччина
усіяна концтаборами, де зібрано мільйони людей, які пра-
цюють на фабриках і заводах, залізницях, морських портах,
тобто обслуговують промислове серце і судини гітлерів-
ського рейху. І цих рабів у десятки разів більше, ніж охо-
ронників. Хіба б не могли вони, зорганізувавшись, зупи-
нити серце і паралізувати судини? Звичайно, могли б. Але
іудине плем’я процвітало в концтаборах, як пирій на погано
обробленому полі, і глушило будь-які спроби організувати-
ся, виступи одинаків, хоча і героїчні, були як спалахи сірника
в темряві ночі: нагадували, що є світло, але мороку не
розвіювали. Як он і з тим білоруським юнаком Жорою Си-
доренком...
У концтабір Боргварда Жора потрапив пізніше за Кузь-
му та його товаришів — з третім транспортом. Непоказний
з себе, худенький Жора до війни закінчив дев’ять класів.
Спеціальності, зрозуміло, не мав, але дуже любив машини.
Його старший брат працював шофером, і коли, бувало, при-
їжджав на своїй півторатонці, Жора не відходив від нього:
допомагав накладати латки на продірявлені камери, витирав
скло і крила, одне слово, робив усе, що накаже брат, аби
лиш потім дозволив проїхатись зарослим споришем майда-
ном перед їхнім двором. Жора спав і бачив себе шофером
новенької півторатонки. Але все пішло шкереберть: почала-
ся війна. Замість шоферських курсів опинився Жора за ко-
лючим дротом...
Коли поліцай уперше привів хлопця в цех автомобільно-
го заводу Боргварда, білявий німець з великим червоним
носом пальцем підкликав його до себе.
85
— їді работі, будім руські біть! — І зареготав, виска-
ливши широкі, як у коня, зуби. .
Жора відразу зненавидів і цього німця, і весь завод, хо-
ча й випускав він з дитинства омріяні автомобілі...
Юнака поставили до конвейєра, з якого сходили гото-
ві машини. Робота була нескладна: прикласти трафарет
і поквецяти фарбою по вирізаних літерах або приклепати
металеву пластинку — паспорт машини. Але ж майстер-
фашист не пропускав нагоди познущатися з хлопця: то
тицьне йому в ніс квачем із чорною смердючою фарбою, то
дасть потиличника, аж Жорі каганці засвітяться. Сидоренко
опанував немудру професію і працював бездоганно. Ско-
ро німець зрозумів це і, давши для профілактики поти-
личника, залишав Жору біля конвейєра одного, а сам ти-
нявся по цеху, попахкуючи люлькою-носогрійкою.
Поряд працював інший німець — Гюнтер. Це був весе-
лий і, видно, добрий чоловік. Гюнтер перевіряв і регулю-
вав роботу двигуна кожної машини, потім заливав два літ-
ри бензину в маленький запасний бачок, прикріплений у ку-
зові, і відганяв автомобіль на вантажну площадку. Посту-
пово Жора зблизився з ним.. Намалювавши трафарети на
машинах, коли ті ще були на конвейєрі, хлопець залюбки
допомагав Гюнтеру: заміряв масло, наливав у запасний
бачок бензин, підключав шланг компресора і підкачував
шини. Німець не залишався в боргу, часто приносив бутер-
броди і потайки підгодовував хлопця.
Одного разу, коли Жорин патрон ні за що надавав йо-
му ляпасів, Гюнтер, який теж не любив нациста, пішов до
шефа конвейєрного цеху, розповів, що маляр цілими днями
тиняється без роботи, бо за нього працює Жора, і попро-
сив дати хлопця йому в помічники. Шеф нагримав на на-
циста, а Сидоренка перевів до Гюнтера.
Здавалося, хлопець забув, де перебуває. Він не тільки
наливав бензин у запасний бачок і надував шини, а й за-
любки копирсався у моторі, іноді навіть сідав за кермо.
Та то тільки здавалося, що Жора на сьомому небі від ща-
стя. Насправді він давно задумав диверсію і тільки му-
дрував з Сашкцм Олексієнком, як учинити її, щоб не зашко-
дити доброму Гюнтерові. Можливо, ці наміри ще довго
залишилися б тільки в мріях, якби події самі не підштов-
хнули Жору до сміливого вчинку...
Одного разу до Гюнтера підійшов власник вантажного
автомобіля і попросив кілька літрів бензину, звичайно, не
за так, а за сигарети, які були ще більшим дефіцитом,
86
ніж бензин. Витрата пального в цеху контролювалась дуже
пильно. Кожна дволітрова заправка була на обліку. І все ж
Гюнтер одважився: звелів Жорі наливати в бачок не два,
а півтора літра пального. Решту хлопець виносив з цеху
в термосі з-під кави. Від такої комерції дещо перепадало
й Жорі. Власник автомобіля приносив то ковбасу, то шин-
ку, то марки. Гюнтер ділився з Жорою, а той і сам не
пухнув з голоду, і товаришів підгодовував. Принесений у та-
бір хліб та кров’янку Олексієнко розподіляв на порції, які
одержували хворі або вкрай виснажені.
Гюнтер і Жора робили свою справу дуже обережно, але
не врахувала, що поряд працює нацист, який стежив за
кожним їхнім кроком.
Одного дня шуцполіцай переміряв бензин у всіх автомо-
білях, і Гюнтеру наділи наручники. Нацист-маляр торже-
ствував.
Наступного дня замість Гюнтера працював уже інший ме-
ханік, але він мав дуже поганий зір і не міг водити машину.
Тепер Жора майже все робив сам, але не дуже журився тим.
Гюнтера арештурали, тож більше ніщо не втримувало йо-
го від помсти. Увечері він виклав Олексієнку план дивер-
сії. Сашко не витримав, розповів про цей план Ковтюкові та
Зубченку. Хлопці надовго задумувались. Якщо зуміють за-
маскувати це під нещасний випадок, диверсія вдасться.
А якщо ні? Тоді Жорі не обминути гестапо, тобто смерті...
— Треба ж комусь починати,— порушив мовчанку Зуб-
ченко,— а то сидимо, як миші в гарбузі.
— Твоя правда,— погодився Ковтюк,— якось треба бо-
ротися, але Жору необхідно попередити про те, що йому
загрожує.
— Я говорив,— проронив Олексієнко.
— І що ж?
— Відповів, що про все передумав і від свого не відсту-
питься.
— Скажи ще раз, аби все зробив, щоб виглядало як не-
щасний випадок,— попросив Зубченко.
А через день на заводі трапилася аварія. Важкий авто-
мобіль, який Жора виводив з цеху, врізався в трансфор-
матор і розтрощив його. Автомобільний і танковий кон-
вейєри на три дні вийшли з ладу, вермахт не дорахувався
близько ста автомашин і тридцяти танків.
Жора не став чекати розслідування «нещасного» випад-
ку. Скориставшись панікою, він кинувся в протилежний
бік цеху, вискочив у двір, видерся на бочки з-під карбіду,
87
що були звалені під високим залізобетонним парканом, і пе-
ремахнув на вулицю. Через півгодини він був уже за містом,
де, мов гриби, тулилися один побіля одного маленькі дачні
будиночки робітників і службовців Бремена.
Надворі швидко сутеніло, і ?Кора вирішив перепочити. За-
ліз у дерев’яний дачний будиночок, намацав у темноті якусь
куртку, натягнув її і ліг спати, вмостившись на мішку з цибу-
лею. Ледь почало сіріти, Жора прокинувся, трохи змив з се-
бе заводський бруд. Страшенно хотілося їсти, але скільки
не нишпорив по всіх закутках, нічого, крім цибулі, не зна-
йшов. Тим часом надворі зовсім розвиднилось., Жора взяв
на плечі граблі, «позичив» у невідомого німця майже нові
гольцшуги і бадьоро зашкрьобав ними по дорозі, що вела
його все далі й далі від міста. Ось уже й дачі заховались
за невисоким пагорбом, Жора навіть зітхнув з полегшенням.
Покрутив у руках граблі: на якого біса їх волочити? Обе-
режно роззирнувся довкола — ніде нікого, лише далеко по-
заду кушпелила на велосипеді якась фрау. Жора пожбурив
граблі у придорожні кущі, а сам, насвистуючи, пішов
далі.
Ці граблі й видали його. Фрау помітила, як він кинув
граблі, й подумала: «Що за німець, який кидає власні граб-
лі, мов непотрібну річ?» Вона сильніше натиснула на педа-
лі, обігнала Жору, посміхнулася йому, насварилась паль-
цем, мовляв, негоже так чинити, юначе, та й поїхала собі.
Жора вже й забув про неї, як назустріч йому задиркотів
мотоцикл. Куди подітися? Навколо рівні, як стіл, поля —
ні лісочка тобі, ні улоговини. Хлопець уже чітко бачив
блискучі козирки поліцаїв на мотоциклі, але бадьоро кро-
кував далі, навіть люб’язно відступив убік, даючи мотоцик-
лу дорогу. Але поліцаї не скористались з його люб’язно-
сті — мотоцикл, описавши дугу, зупинився.
— Ей, дусель,— крикнув один,— ком цюда!
На повідку в нього повискувала і рвалася до Жори здо-
, ровенна вівчарка. Йому боляче заломили руки і наділи на-
ручники. Лише тепер зрозумів Жора, як злегковажив з граб-
лями: німкеня таки запідозрила і донесла на нього.
Жору привезли в Бремен, і увечері він уже сидів перед
слідчим гестапо.
— Хто? Звідки? Куди йшов? — упереміш з побоями
сипались запитання.
Катували хлопця жорстоко. Пізньої ночі непритомного,
з перебитими ногами кинули у велику, набиту людьми-ске-
летами камеру. В’язні витерли йому з обличчя кров, вли-
88
ли крізь зціплені зуби кілька крапель води. Хлопець за-
стогнав. Вранці, коли Жора прийшов до тями, каліфакто-
ри 1 поклали його на мішковину і знову понесли в кімнату
слідчого. Через кілька хвилин туди зайшли чотири поліцаї,
викликані з різних таборів для встановлення особи втіка-
ча. Серед них і Сашко Болт — поліцай з табору Борг-
варда.
— Це він, диверсант,— вигукнув Болт,— це він розтро-
щив трансформаторі
Слідчий рукою махнув поліцаям, щоб вийшли. Особа вті-
кача і вина його тепер були відомі гестапівцю. Залишалося
тільки встановити, чию волю виконував цей азіат, хто керує
підпіллям, яке зобов’язало його зупинити завод, що випус-
кає машини для фронту.
Слідчий повільно надрізав ножицями кінчик товстої си-
гари, з насолодою запалив і наблизився до хлопця, який
лежав на мішковині посеред кімнати. З бічних дверей ви-
йшла перекладачка і мовчки сіла за невеличкий столик.
.— Будеш говорити?—Фашист випустив дим в обличчя
Жорі.— Хто звелів тобі розбити трансформатор?
Жора заплющив очі і відвернув голову до стіни. Якби
він міг умерти цієї хвилини, то зробив би це не вагаючись.
Гестапівець ніби прочитав його думку.
— Якщо ти не зізнаєшся, хто ті бандити, що твоїми
руками завдали збитків великій Німеччині,— просичав,—
то проклянеш матір, яка народила тебе, молитимеш бога,
щоб послав тобі смерть або щоб я вкоротив тобі життя.
Кажучи це, слідчий давив чобітьми перебиті Жорині ноги.
Неймовірний біль пронизував усе тіло, паралізовував мо-
зок. Хлопець зціплював зуби, кусав язик, але не міг стри-
мати крику, що рвався наче не з його тіла.
Що було потім — згадати не міг. Ніби крізь густий ту-
ман проступали обличчя катів, які волокли його в підвал
і там били, відливали водою і знову били. В ті моменти,
коли біль доходив до його свідомості, він з полегшенням ду-
мав, що ось-ось нарешті помре...
Але він залишився живий. Коли Жора розплющив очі,
його вразила світла кімната. Все в ній було біле — стеля,
постіль, абажур, під яким висіла матова лампочка. В две-
рях стояла білокоса дівчина з білим обличчям і в білому
халаті, наче виліплена з найбілішого гіпсу. Побачивши, що
1 Каліфактори — робітники в’язниці. Вони вичищали параші, носили
воду, мили коридори, набивали матраци, дезинфікували лахміття в’яз-
нів, копали могили і ховали трупи.
89
він розплющив очі, дівчина вийшла. Замість неї з’явився
чоловік, теж у білому халаті і з білОю тарілкою в руках.
На тарілці парувала біла, мабуть, щойно зварена картопля.
Чоловік, у халаті підніс картоплину Жорі до рота. Своїх
рук і ніг хлопець не відчував. Де ж він? Невже в лікарні?
Чому? Як сюди потрапив? Гіпсова дівчина на його запи-
тання не відповідала, мовчала, наче німа.
На третій день після того, як Жора знову отямився,
до палати прийшов слідчий. Фашист довго не затримався.
Запитав у Жори, чи не бажає він відповісти на його по-
передні запитання, і коли той заплющив очі та відвернув-
ся, більше не турбував його. Слідчий щось заджеркотів до
лікаря; який його супроводжував, клацнув закаблуками і,
весело підморгнувши Жорі, здимів. Зате лікар підійшов до
ліжка, довго оглядав Ноги хлопця, щось виміряв рулеткою
та все прицмокував язиком, наче бачене дуже тішило його.
На ранок Жору перевезли в операційну, дали наркоз.
І знову, коли хлопець прийшов до тями, в дверях стояла
та сама дівчина з гіпсу. Жора перевів погляд з неї на себе.
Руки його були міцно прив’язані, ноги нестерпно нили і бу-
ли важкі, наче налиті свинцем. Млоїло під грудьми, боліла
голова. Гіпсова дівчина підійшла до нього, дала проковтну-
ти якусь пігулку і, показуючи на ноги, мовила:
— Бальд танцен. Бальд танцен *.
Виявилося, вона вміла говорити. Жора кивнув головою
згоджуючись.
Давно Жора не спав так, як цього разу. Раніше його
навіть уві сні не полишало почуття небезпеки, болю, а за-
раз він тільки усвідомлював якусь ніби несправжність цьо-
го життя. Адже він зважився на смерть ще тоді, коли, ро-
зігнавши важку машину, спрямував її на трансформатор.
Відтоді жодного разу не думав про можливість порятунку.
Тож і своє нинішнє існування вважав поза реальністю.
Реальністю була смерть, він бачив її навіть в очах гіпсової
дівчини, яка мовчки стояла на порозі цієї лікарні-в’язниці.
А сьогодні Жора спав, як колись удома — безпечно, без
підсвідомого страху прокинутись і побачити біля себе ката
в гестапівській формі, з незворушним обличчям професій-
ного вбивці. Хлопець навіть посміхнувся, бо йому снився
такий гарний сон, який не часто трапляється навіть у каз-
ці про чарівне царство. А бачив хлопець величезний пу-
стир перед своїм двором, порослий дорідним житом. Влас-
1 Незабаром танцюватимеш.
90
не, він бачив лише безмежний лан, що видзвонював тугим
колосом, але здогадався, що нива та, на колишньому пу-
стирі. І десь із того жита чується голос... Ні, не перепілки.
Такого голосу не має навіть казкова жар-птиця. Цей сріб-
ний солодкий голос належить Оксанці Удовенко, яка два
роки тому приїхала з своїм батьком-агрономом у їхнє село-
і поселилася на тому кутку, де жив Жора.
Жора виходить з двору і ступає в жито, прямісінько по сріб-
ній струнці того дивного чистого голосу. Ще.в нього ворух-
нувся якийсь жаль за стоптаним житом, але, озирнувшись-
на свій слід, подивувався: стебло стояло рівно, як очерет.
Пригадалась йому улюблена Оксанчина приповідка: «Біг
пес через овес, не шкодило псові: най же шкоди не буде
і тому вівсові».
Напустивши на обличчя серйозну міну, мов справжня
чаклунка, дівчина завжди промовляла ці слова перед тим,
як ступити на стежку, що бігла через поле до школи. Про-
казавши своє заклинання, дзвінко сміялася, злегка штов-
хала Жору в плече, і вони, зірвавшись з місця, весело ло-
потіли босими ногами по теплому полотні стежки.
Тепер Оксанка співала десь у житі, і ?Кора йшов на той
голос, забувши про все на світі. Хлопець прислухається,
вловлює слова, з яких тчеться мелодія:
Ой у полі жито,
сидить зайчик-чеберяйчик,
він ніжками чеберяє,
коли б такі ніжки мала,
то я б ними чеберяла,
як той зайчик...
Жора навіть очі заплющив, уявляючи, яка зараз Оксана,
а пісня вже поряд, простягни руки — і торкнешся дівочого-
плеча. Жора розплющив очі, щоб побачити нарешті Окса-
ну,—і срібна струнка голосу раптом урвалась, ніби пото-
нула в житі, щезла без найменшого сліду. Тільки луна,
мов легенька хмаринка, котилася близькою потяжиною. Жо-
ра різко повернувся туди, де згасла луна і... прокинувся від
болю: лежати йому можна було тільки на спині.
Хлопець відразу зрозумів, що це був сон, але розплю-
щувати очей не хотів. Може, знову вчується срібний голос
Оксани? Вона вірила в сни і завжди казала: якщо сниться
жито, то це -на добре і довге життя. Жора ще міцніше склеп-
лює повіки, щоб довше зберегти під ними чаірівне видиво
колосистої ниви, яка пророкує йому довге життя...
91
І Жорі раптом захотілося жити, до сліз, до болю захо-
тілося повернутися додому, засіяти житом пустир перед
двором, щоб було достоту, як привиділось у сні. Задля цьо-
го він готовий витерпіти голод, холод, будь-які тортури.
Адже він зовсім молодий — ледь минуло вісімнадцять,
а Оксанка на рік молодша від нього. Де вона зараз? Чи
згадує хоч коли-небудь його?
Відчинилися двері, тихо-тихо, без найменшого скрипу,
але Жора вловив порух повітря, розплющив очі. Гіпсова
дівчина, як завжди, німою статуєю захолола на порозі,
а до нього чітким карбованим кроком військової людини
наближався високий чоловік. Білий халат і така ж шапочка
пом’якшували жорстокий вираз обличчя, і Жора не відразу
впізнав у ньому ката-гестапівця, який під час допиту давив
йому кованим чоботом перебиті ноги.
Гестапівець зупинився за крок від ліжка, зустрівся по-
глядом з Жориними очима, в яких ще не прохолов вираз
тихої замрії, не одцвів відблиск колосистої ниви, що так
лагідно й ніжно віщувала йому довге життя.
Коли б такі ніжки мала,
то я б ними чеберяла,
як той зайчик...
— Жити хочеш? — запитав німець.
— Хочу,— Жора сам незчувся, як зірвалося з язика це
щире зізнання.
Гестапівець посміхнувся і так, не проганяючи посмішки
з товстощокого обличчя, деякий час дивився на хлопця,
ще й покивував головою: розумію, мовляв, розумію, хто ж
у такі роки не хоче жити...
— Я гарантую тобі життя. Це слово німецького офіцера.
А слово німецького офіцера — тверде слово. Йому можна
вірити беззастережно. Ти сам у цьому переконаєшся! — Ге-
стапівець знову посміхнувся, але це вже була інша посмішка,
якась загадково-іронічна.
Жора, який уважно стежив за своїм ворогом, уловив ту
зміну, але зрозуміти, розгадати її не зміг.
—- Як бачиш, я щирий з тобою і сподіваюсь взаємної
щирості. Повір, це не така вже й значна плата за життя.
Я жду відповіді лише на одне запитання: хто той негідник,
що поставив твоє життя; під удар, змусивши спрямувати
машину на трансформатор? Хто той більшовик, що послав
тебе на смерть, а сам сховався за чужі спини? Назви його.
Цим ти не погрішиш проти своєї совісті, навпаки, допомо-
92
жеш справедливості: кару одержить той, хто насправді за-
служив її.
Жора заплющив очі. Перед його зором постав Олексієн-
ко, який через силу волочив налиті синявою ноги. Уяви-
лось, як оцей усміхнений кат б’є його в обличчя, ламає
кістки, а потім товче, давить опухлі Сашкові ноги кованими
чобітьми. Коли б’ють чобітьми по опухлих ногах — це ду-
же боляче. Ні, це занадто дорога ціна навіть за те, щоб
засіяти житом пустир проти двору. Та й хіба зійде жито,
кинуте в землю закривавленими руками? Хіба не зачахне
воно ще в жмені запроданця? Нехай хтось інший сіє хліб.
"Хтось інший...
Ой у полі жито, сидить зайчик...
— Ніхто мені не наказував. Це нещасний випадок... Ні-
хто не винен...
— Нещасний випадок? Аварія?—На устах гестапівця
знову та ж загадкова посмішка.— Дивись, дивись, не по-
шкодувати б тобі за тим нещасним випадком.
Він повертається і таким же карбованим кроком іде до
дверей. Майже від самого порога кидає через плече:
— А життя я тобі все ж гарантую. Німецький офіцер
слова свого не ламає.
Минуло тижнів зо два. Перестали боліти руки, зажили
понівечені пальці, а ноги... На ноги було накладено гіпс.
Йому регулярно давали їсти, хлопець швидко одужував
і з нетерпінням чекав моменту, коли буде «танцен», як обі-
цяла дівчина. Та чим менше допікав біль у перебитих но-
гах, тим чіткіше спливали в пам’яті погрози гестапівця
і його дивна посмішка під час останнього візиту.
Хлопець звів голову і став уважно придивлятися до
своїх ніг. Товсті, мов колоди, гіпсові пов’язки якось дивно
викривляли його ноги нижче колін. Жора знову впав на
подушку і думав, думав, аж йому від напруження заболіла
голова. І нарешті все зрозумів: з нього зробили людину-
карикатуру з ногами-ластами, на яких не можна буде не
тільки «танцен», а навіть ходити, не викликаючи сміху. Він
страшно закричав і кинувся зривати пов’язки. В кімнату
миттю влетів дужий санітар, схопив його за руки, притиснув
коліном груди. Слідом за ним примчали медсестри та лікар.
Жору міцно прив’язали до залізного ліжка.
Після обіду прийшов знайомий слідчий з перекладачкою.
... Подивись, хто ти є,— фашист розгорнув рулончик
паперу. Перед очима Жори опинився малюнок людини
93
з ногами-кривулями, розчепіреними в різні боки, немов
у жаби.— Якщо не видаси спільників, залишишся вирод-
ком до самої смерті, порозумнішаєш — поставимо ноги
на місце.
— І будеш танцен,— додав лікар.
Жора, зібравши всю свою мужність, плюнув у обличчя
катові. Гадав, тіісля цього його уб’ють. Але ні, навіть жод-
ного разу не вдарили. Його продовжували лікувати. Він уже
вивчив, коли і в якому положенні його прив’язуватимуть.
У понеділок лежатиме на правому боці, у вівторок — на лі-
вому, в середу — на спині, потім почнеться все спочатку.
Клопотався біля нього в основному санітар, лікар прихо-
див рідко, та й то, здавалося, лише для- того, щоб запита-
ти, чи скоро його пацієнт буде «танцен».
Та ось настав день, коли хлопця відв’язали і поставили
на ноги.
— Іди,— наказав санітар.
Жора спробував ступити, але викривлені нижче колін но-
ги і викручені під прямим кутом ступні не корилися йому.
Жора впав на підлогу і вперше за весь час мордування
гірко заплакав. Санітар знову прив’язав його до ліжка.
Тепер із садистською пунктуальністю кати двічі на день
тягнули його,- зв’язавши за спиною руки, у тюремний двір
на прогулянку. Незабаром він ходив уже сам, химерно ба-
лансуючи тулубом, щоб не впасти, чим до сліз смішив своїх
катів. Сміявся лікар, іржав санітар, навіть гіпсова дівчина,
яка перша пообіцяла, що Жора скоро буде «танцен», не мог-
ла стримати милої посмішки. Не сміявся тільки Жора. Не
сміявся і не плакав. Він впав у глибоку депресію, і все на
цьому світі стало йому байдужим.
Жору перевели з лікарні в камеру арбайткоманди, разом
з якою почали ганяти на роботу. Але в’язні, вражені не-
баченим звірством, часто забували про роботу, з співчут-
тям дивилися на хлопця. Вахмани змушені були ізолювати
каліку.
Його запроторили в кочегарку, що містилася в підвалі
під приміщенням гестапо, де Жора мав гріти один з трьох
котлів. Вахман узяв хлопця за вухо, підвів до купи вугілля,
дав у руки шухлю, потім підвів за вухо до котла і відкрив
дверці, звелів кинути в топку лопату вугілля. Постукавши
стеком по лобі, показав на манометр. Кінчик стека зупи-
нився на червоній рисці:
— Цюда — не далії Понімай?
— Понімай,— закивав головою Жора.
94
— Арбайтен,— вахман залишив хлопця одного.
Жора накидав у топку вугілля, взяв у руки костур і, спи-
раючись на нього, заходився обстежувати підвал. У першо-
му відсіку були вже знайомі йому котли і протипожежний
кран, у другому — вугілля і дрова, -а в третьому, куди ве-
ли незамкнені двері,— сила-силенна книг. Вони лежали
ярусами просто на вогкій бетонованій долівці, ледь не ся-
гаючи стелі. Жора взяв одну з них — писана по-німецьки.
Погортав без ніякого інтересу і знову кинув на купу.
Минув тільки другий день, як Жора працює в кочегар-
ці, а вже він став «знаменитістю» у співробітників гестапо.
Чутка про руського Квазімодо швидко облетіла всі поверхи
управління, у дверях, що вели в підвал, почали з’являтися
чиновники і навіть їхні фрау, яким кортіло подивитися на
людину з ногами-ластами. Вахман при цьому був чимось на
зразок екскурсовода. Жора зрозумів, що вахман водить
гестапівців у підвал, як на цирковий атракціон, і тепер при
появі «глядачів» сідав на ящик, уперто не вставав.
— АиїзіеНеп! 1—горлав вахман, та Жора вдавав, що не
розуміє його.
Фрау виявились винахідливішими від вахмана. Вони по-
чали приносити Жорі бутерброди, маргарин, яблука і про-
стягали це від дверей. Хлопець сам ішов до них за їжею.
Щоб фрау могли безборонно заходити в підвал, коли їм за-
манеться, вахман завжди залишав двері відчиненими, а сам
десь тинявся.	_
Щовечора, плентаючись у хвості колони гефтлінгів до тю-
ремної камери, Жора виношував план помсти за своє ка-
ліцтво. Його буйна фантазія породжувала картини най-
страшнішої кари фашистам, але сувора реальність жорсто-
ко відмітала їх, як нездійсненні. Депресія минула, мужній
юнак знову був готовий до боротьби. І шлях до неї вказав
сам вахман. Якось він примусив хлопця протирати вимі-
рювальні прилади в котельні і знову звернув його увагу
на червону риску манометра. У Жори тут же майнула дум-
ка: а що, як зірвати гестапо?!
Коли вахман пішов, Жора підтягнув драбину, поліз до
приладів. Очі прикипіли до червоної риски. Зрозуміло, це
межа безпеки. Тиск пари не повинен сягати далі цієї межі,
інакше — аварія. За манометром Жора побачив важілець-
коромисло з поділками, на ньому теж була червона риска.
Натиснув важілець, з отвору, засичавши, шугонула гаря-
1 Встати!
95
ча пара. Теж зрозуміло: запобіжний клапан. Таке вчили
в школі. Він ще раз натиснув важілець і тепер побачив ва-
жок, який совався по поділках. А що, коли перемістити його
на крайню відмітку? Жора похапцем перемістив важок, кла-
пан тепер не піднімався. Спустився з драбини, підкинув
кілька лопат вугілля. Через півгодини стрілка стала повіль-
но наближатися до червоної риски.
«Ні, не зараз,— вирішив хлопець,—краще під час аляр-
му *, фашисти подумають, що бомба». Жора поставив на
місце важок на важелі, рукавом витер спітніле обличчя.
Серед в’язнів був поляк Петер, з яким Жора встиг за-
приязнитися. Петер як міг опікав Жору, намагався полег-
шити його страждання. Іноді, коли Жора не приходив на
обід, носив у підвал його порцію баланди. Обоє говорили
своєю рідною мовою, але дуже легко розуміли одне одного,
це ще дужче зближувало їх. Увечері Жора придибуляв до
нар Петера і гаряче зашепотів:
— Зірву гестапо до бісової мами, перегрію котел і...
— О, холера ясна, це дуже файно! — заблищали очі
в Петера, але за мить він спохмурнів: — Ти знаєш, що то-
бі буде за це?
— Страшнішого, ніж я витерпів, не буде,— відповів
Жора.— Ось тільки діждусь алярму, щоб вахман не за-
вадив.
Довго чекати Жорі не довелося. Наступного ж дня
випала ясна погода. Всі з тривогою поглядали на небо,
шукаючи чорних цяток над горизонтом. І як тільки сонце
перевалило за полудень, у місті завили сирени алярму. За-
горланили вахмани, заганяючи в’язнів у бункер, загурко-
тіли по сходах гестапівці. Жора схопився з ящика, наче
його підкинуло пружиною. Подерся до манометра, пересу-
нув важок на важелі. Спустився вниз, старанно прошуру-
вав топку і заходився гарячково жбурляти туди вугілля.
Закрив топку, гучно хряпнувши важкими залізними двер-
цятами, а сам подибуляв до виходу. Шарпнув двері — замк-
нені.
— Ах ви ж гади! — вилаявся Жора.— Значить, мене
можна залишати під бомбами? Ну стривайте!
Він глянув на манометр. Стрілка мов примерзла на тій
самій поділці. Жора заметався по підвалу, спотикаючись об
поліна дров. Відчинив дверці — вугілля тільки розгорялося,
лижучи короткими синюватими язиками піднебіння топки,
1 Повітряна тривога.
96
— Добре, добре,— вголос проказав Жора і присів на
ящик із слюсарними інструментами, а очі не відривалися від
манометра.
«Ич, скільки тут добра,— міркував, механічно перебираю-
чи руками ключі, шайби, болти, напилки.— Відвезти оце
все братові, от було б радості!» Коли хлопець знову гля-
нув на манометр, то аж скрикнув; стрілка ожила і повільно
посунулась до червоної риски. Жора збуджено зірвався на
свої покалічені ноги. І в цей час завили сирени, довго і про-
тяжно: сигнал відбою.
— Не встиг,— похолов Жора. Ось-ось мав надійти вах-
ман — і тоді все пропало.
Над головою гупотіння ніг, голосна розмова: гестапівці
поверталися з бомбосховища. Зі сходів, що вели до коче-
гарки, долинув голос, вахмана:
— АПо, Оиззеї! XV о Ьізі сій? 1
Жора кинувся в приміщення з книгами. Встиг побачити,
що стрілка вже тремтіла на червоній рисці, коли вахман
відчинив двері... Тієї ж миті страшенної сили вибух стру-
сонув підвал. Туга гаряча хвиля вдарила хлопця в груди,
мов тріску, жбурнула на цементівку...
Жора здивовано кліпав очима і витирав мокрим рукавом
обличчя, з шланга, що його тримав в’язень-німець, текла
вода; «Очевидно, він поливав мене»,— подумав Жора. «Сму-
гасті» підхопили його під руки, потягли з кутка до виходу.
Біля сходинок посадили. Аж тепер Жора міг помилуватися
власним творінням: котел розірваний, два інші продірявлені,
і з них текла вода. На долівці валявся різний канцеляр-
ський мотлох: м’які стільці, диван, абажури, сейф і чо-
мусь... акваріум. Навпроти лежав з розбитою головою вах-
ман, Жорин охоронник. Зі стелі звисали потрощені балки,
на якомусь дроті гойдались уламки дощок. Неподалік від
нього стояли гефтлінги в смугастому одязі і в чорному —
в’язні штрафтабору.
— От і все,—сказав до них Жора. Очима він шукав між
«чорними» знайоме обличчя Петера, але його десь не було.
На подвір’ї, біля сходинок, юрмились гестапівці і про
щось тихо перемовлялися, показуючи то на вбитого вах-
мана, то на Жору. Та ось у супроводі оберста до них пі-
дійшов генерал. Гестапівці, витягнувшись, закам’яніли. Ге-
нерал звелів відвести в’язнів у камери, а Жору потягли на
допит.
1 Алло, ІНДИКІ Де ти?
4 5165
97
Того дня в’язнів на роботу більше не посилали, а наступ-
ного повели розчищати кочегарку. Тут вони й дізналися,
що вибухом котла вбило трьох гестапівців, вахмана, дру-
карку і перекладачку. Цього разу наглядачі не підганяли
в’язнів, не частували потиличнйками — стояли віддалік,
покурювали, про щось перемовлялися.
Під час обіду в’язнів не повели до камер по баланду,
як завжди, а погнали на тюремний двір. В кінці двору,
біля стіни,— два стовпи з металевою перекладиною. Спору-
ду можна було б прийняти за турнік, якби не мотузяна пет-
ля, що погойдувалась на легенькому вітрі. Біля шибениці
чорним квадратом вишикували в’язнів штрафтабору, тегіер
до них вахмани приєднали й «смугастих».
З дверей тюремного підвалу два дужі гестапівці майже
винесли під руки Жору, потягли до шибениці. Між здоро-
венними вгодованими катами хлопець здавався ще меншим,
ніж був насправді, його підвели до петлі і поставили на
порожню бочку. Та Жора не міг чи не хотів стояти, то сів,
звісивши по боках свої страшні «ласти».
З гурту німців вийшов лисий чиновник, щоб зачитати
вирок. Жора сидів непорушно. Підбігли гестапівці, постави-
ли його на ноги, та ледь відпустили, як хлопець знову сів.
„Довелося одному з фашистів вилізти на бочку і підтриму-
вати Жору. Якраз над його головою загойдалася петля.
В’язень якось байдуже подивився на петлю, потім кивнув
головою на фашиста, показуючи, що з задоволенням наки-
нув би її на цю шию. Німець злякано відсахнувся, стриб-
нув з бочки. Серед гестапівців це викликало пожвавлення.
Жора, таки сидячи, слухав швидке лопотання лисого чинов-
ника. Потім до Жори підбіг кат і, не чекаючи кінця вироку,
накинув на шию петлю, поспіхом вибив бочку.
Вість про помсту і мужню смерть Жори досягла й табо-
ру Боргварда. Друзі мовчки схилили голови перед мужнім
юнаком з Білорусії, який жив і помер нескореним.
7.
Осінь 1943 року сійнула холодними густими дощами, вог-
ким вітром. Одяг давно зносився, дерев’яні гольцшуги по-
зчовгувались, про їжу й не питай — усі звикли до того, що
її немає. Дошкуляла нужа.
Четверо в брудному лахмітті, що звисало з них сірими
пацьорками, посхилялись головами до нар Олексієнка.
98
— Я більше не можу,— каже Василь Зубченко.— Тре-
ба тікати. Краще смерть від поліцейської кулі, ніж таке
життя.
Решта мовчать, потупивши очі.
— Чого мовчите? Якщо боїтесь, я спробую сам.
— Я згоден,— каже Піратовський.
— Поки ми не навчимось готувати такі втечі, нічого не
вийде,— похитав головою Олексієнко.
— Що значить готувати? — гарячкує Зубченко.
— Готувати — значить, мати надійних людей поза табо-
ром, які б забезпечували втікачів документами, одягом.
Зубченко скептично присвиснув:
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Хто і де в Німеч-
чині готуватиме для нас явочні квартири, документи,
одяг? На нас тут кожний звіром дивиться, кожний роздер-
ти готовий...
— Неправда,— перервав його Ковтюк,— є тут і добрі
люди, є антифашисти, тільки ми їх не знаємо, не можемо
встановити зв’язку з ними. Поки що не можемо,— додав
спішно.
— Ви собі, кумцю, гомоніть, а я пішла на базар,— гмук-
нув Зубченко.— Даруйте, але я не маю наміру чекати, по-
ки німецькі антифашисти, яких ми ще не знаємо, почнуть
мені допомагати.
— Я згоден з Василем, ми тікаємо,— ніби кладучи край
розмові, рішуче сказав Піратовський.
— Ніхто не збирається вас утримувати,— знизав пле-.
чима Сашко.— Але якщо вже тікати, то, по-моєму, більше
шансів непомітно вийти за місто одному. Двоє швидше при-
вернуть увагу.
— Це слушно,— погодився Зубченко,— першим іду я.
Наступного ранку, коли в’язні прийшли на завод, було
ще темно, над заводським подвір’ям, забиваючи його густи-
ми молочними клубами, висів туман. Зубченко скористав-
ся цим: хутко підкотив до паркана порожню бочку і, став-
ши на неї, легко вибрався на волю. В тумані він швидко
йшов польовою дорогою, не вибираючи напрямку, аби тіль-
ки подалі від Бремена, від каторги, від цього пекла, а там
буде видно.
Туман поволі танув, над недалеким переліском підійма-
лося сонце. Василь звернув з дороги, підійшов до невелич-
кої річечки, що текла через обгороджене дротом пасовисько,
на якому паслась череда корів. Не встиг як слід умитися,
коли за спиною почулося:
4*
99
— Гутен моргені 1
Василь випростався, повернувся на голос. Перед ним, по-
сміхаючись наче доброму знайомому, стояв дорфполіцай.
— їх бін соціал-демократ,— продовжував тим часом ве-
селий поліцай.— їх поймаль уже багато росіян, і всі вони
арбайт у моєму селі, в бауерів. їх бін ніхт гестапо, іх бін
соціал-демократ.
«Ось тобі й перший соціал-демократ, який подав руку со-
лідарності,— невесело пожартував Василь, пригадуючи Свою
вчорашню розмову з друзями.— Веде не в гестапо, як вони
запевняли, а, можна сказати, на дачу...»
А опівдні Василь уже корчував корчомахуваті берези
в садибі кляйнбауера 2 Йоганна Больмана. На прощання
«соціал-демократ» помахав перед Василевим обличчям ку-
лаком і наказав добре працювати, інакше — гестапо. Не
тікати і слухатися господаря, бо — гестапо. Не виходити
за межі обійстя — теж гестапо.
Хоча селянин і називався кляйнбауером, роботи в нього
було достобіса: доглянути корів, телят, коня, кролів, пи-
ляти дрова, корчувати берези, щоб розширити сінокіс, ко-
пати дренажні канави, носити та розтрушувати мінеральні
добрива. Щоправда, сім’я Больмана теж не розгинала спи-
ни, але, щоб прогодувати свою худобу, старий змушений
був ще й заробляти вівсянку у гросбауера 3. У розмові
з Василем німець часто нарікав на гірку долю селянина,
оглядаючись на всі боки, скаржився на війну. А то якось
завів Василя до свинарника, показав ряд порожніх клі-
ток.
— Отут скрізь були свині,— скаржився Больман.— Те-
пер тридцять кліток порожні, забрала війна. Фюрер зали-
шив тільки одну свиню, і за те хвала богові.
Йоганн Больман—старий, до того ж каліка (ліва рука
його перебита в першу світову війну, висіла мов батіг), сну-
вав по господарству з ранку до ночі, як заведений. Він
боявся зупинитися, перепочити, щоб хтось із сусідів не до-
ніс целенляйтеру, буцім він не виконує наказу фюрера:
«Праця, праця і тільки праця!»
Може, Зубченко й дожив би в Больмана до кінця війни,
вечорами бесідуючи із старим селянином, але із заводських
таборів утікало дедалі більше в’язнів, які чомусь не потрап-
ляли в гестапо, хоча ловча сітка була розставлена досить
1 Доброго ранку!
’ Небагатий селянин.
3 Сільський багач.
100
густо по всій Німеччині. А якщо врахувати Ще й добро-
вільних помічників гестапівських мисливців, то уникнути її
практично не міг жоден остарбайтер.
Гофман, комендант табору Боргварда, довго мудрував над.
цим питанням і нарешті дійшов висновку, що втікачів, пе-
реступаючи найсуворіші закони, рейху, поглинають навко-
лишні села. Вигода була обопільна: бауери не платили вті-
качам за роботу, а ті, хоч і працювали тяжче, ніж на за-
водах, не пухли з голоду. Утвердившись у цій думці, Гоф-
ман спорядив пошукові експедиції в усі навколишні
села.
В Бок-Горст, де переховувався Василь Зубченко, приїхав
сам Гофман. Знайомий уже Василеві «соціал-демократ»
підняв його ще до сходу сонця і погнав до поліцайського
управління. Цього разу він не посміхався, не згадував про
свою приналежність до соціал-демократичної партії, був
похмурий і неприступний, як усі поліцаї третього рейху.
На площі, коли туди привели Василя, було десятків зо
три, а може й більше, таких же бідаків, як він, підходили
ще. Коли всіх їх зібрали і вишикували на площі біля по-
ліцайського управління, зупинилася легкова і кілька ван-
тажних машин. З першої вийшов Гофман, з вантажних по-
стрибали заводські поліцаї.
— МІІІ7, аЬ Iі — крикнув начальник дільничної поліції.
Втікачі зняли головні убори, заклякли, де хто стояв.
Обіч них виструнчились місцеві поліцаї. Гофман став на
приступку ганку і заговорив німецькою мовою, тут же пе-
рекладаючи себе російською:
— Гестапо вимагає від дорфполіцаїв, щоб кожного за-
триманого втікача-росіянина відправляли назад у табір
або в арбайтзамт. Це- наказ самого фюрера, і не підкоря-
тися йому ніхто не має права! Його повинні знати як ті,
хто втікає, так і ті, хто ловить втікачів.
Далі Гофман щось швидко лопотів німецькою мовою, і Ва-
силь розумів його п’яте через десяте.
Ледь Гофман закрив рота, як заводські поліцаї розділили
втікачів на дві групи, погнали до вантажних машин. Через
якусь годину всі вони — а в навколишніх селах їх наловили
чоловік сімдесят — стояли на апелі табору Боргварда, очі-
куючи жорстокої екзекуції. Але цього разу, на превеликий
подив, усе обійшлося мирно. їх записали в окремий спи-
сок, взяли відбитки пальців і відпустили в бараки.
1 Зняти шапки!
101
Коли Зубченко побачив знайомі обличчя, щось схоже
на радість ворухнулося в його грудях, хоча й знав, що ра-
діти тут нічому. Олексієнко посміхнувся своїми блискучи-
ми антрацитовими очима крізь щілини опухлих повік:
— Погано, що повернувся, але добре, що живий. Сідай
до «столу» — на твою честь делікатеси печем.
Тільки тепер Зубченко помітив, що пузаті боки круглої
чавунної печі обліплені якимись кострицюватими наро-
стами.
— З чого вони? — запитав Василь.
— З білого борошна, та ще й на дріжджах,— відповів
Олексієнко.
— А «сковорода» змазана вершковим маслом,— докинув
Кузьма.
Сашко сколупнув одну «пампушку», розламав на кілька
шматочків, подав і Василеві:
— Знімай пробу.
На міське звалище вивезли картопляний жом. Кодра,
Олексієнко та ще декілька в’язнів набрали його в миски
і принесли в табір. Хлопці назбирали в жужелиці вугілля
і тепер раювали навколо теплої печі з «делікатесами». В ба-
раці густо тхнуло кислим духом розпареного лахміття, роз-
вішаного для сушіння. Зубченко влаштувався швидко: по-
ки він гнув спину в кляйнбауера, кілька земляків померло,
місця на нарах вистачало.
Та виспатися цієї ночі не вдалося. Ледь стомлені, голод-
ні люди впали в сонне забуття, як розчинилися двері, за-
бігали поліцаї.
— Шмонка, шмонка,— покотилося по бараку.
Невільників вишикували обличчям до стіни, біля них
став охоронник з автоматом. Решта запроданців кинулися
перетрушувати матраци, лахміття: шукали спільників Жори,
а також планів майбутніх диверсій. Поки кінчилася «шмон-
ка», поки позбирали розкидані лахи, повкладали матраци,
спати було ніколи. Несподівані «шмонки», постійне нишпо-
ріння Сашка Болта діймали невільників до живих печінок.
Хлопці почали серйозно задумуватись над тим, як засла-
ти в охорону свою людину.
Допоміг випадок. У ба.раці був веселий кремезний хло-
пець з Херсонщини Семен Тягнирядно. Мастак на витів-
ки, він умів розвеселити товаришів, розвіяти їхню тугу.
Понад усе Семен любив грати на баяні, та оскільки його
не було, майстерно «награвав» веселі мелодії губами. Ко-
ли у вільні- хвилини Сеня давав «концерт», біля нього зби-
102
рався натовп, як біля справжнього артиста, з дитинства
знайомі мелодії рідних пісень нагадували бідакам про Бать-
ківщину, ніби наближали їх до домівки.
Комендант, якому потрібен був баяніст для табірного ор-
кестру, дізнавшись про Семенів талант, запропонував йо-
му перейти в поліцію. Той відмовився. Тепер Тягнирядно
серйозно подумував про втечу, бо знав, що відмова може
кінчитися для нього дуже сумно.
Коли Семен розповів про свої наміри товаришам, вони
енергійно запротестували проти втечі. Натомість умовили
його пристати на пропозицію Гофмана, але служити не
йому, а товариству. Тепер в’язні сьомого барака могли
зітхнути з полегшенням. Семен вчасно повідомляв друзів,
кого слід остерігатися, кому загрожує арешт, попереджував
про «шмонки». Як не мотався таємний агент гестапо Сашко
Болт, скільки не простукував нари та стіни, нічого висту-
кати не міг.
Олексієнко та його товариші чудово розуміли, що часті
«шмонки», нервування потаємних і явних прислужників
гестапо пояснюються одним: перемогами радянських військ.
Фашисти з шкури лізли, щоб оточити табори не тільки
колючим дротом, а й бар’єром мовчання, та попри всі їхні
старання вісті про події на фронті все ж просочувались до
невільників.
На заводах Боргварда працювали бранці, вивезені не ли-
ше з Радянського Союзу, а й майже з усіх країн Європи.
Була тут і група полонених французів, з-поміж яких особ-
ливо прихильно ставився до росіян Андре. Він носив оку-
ляри у чорній масивній оправі і постійно насвистував щось
веселе. Андре возив тачкою на звалище стружки з цеху.
Його зелена шинеля з яскравою латкою на пропаленому
боці миготіла, здається, одразу скрізь, карі очі весело бі-
гали під товстими скельцями окулярів, брезентові рукави-
ці завжди звисали з кишень, а чорне волосся було так
старанно прилизане, наче Андре щойно вийшов з паризь-
кої перукарні. Проходячи мимо остарбайтерів, він піднімав
руку вгору, вигукував «салют», а потім насвистував мело-
дію «Катюші». «Катюшу» любив не лише Андре, її за-
любки насвистували всі французи. «Виною» цьому була не
тільки чудова мелодія, а й той жах, який наводили на ні-
мецьких вояк російські «катюші» — гвардійські міномети —
на фронті. Мелодія пісні в устах французів була, та-
ким чином, ніби відлунням переможних боїв Радянської
Армії.
103
Одного разу (було це в лютому 1943 року) Андре, пе-
рекинувши тачку зі стружками, пальцем поманив Кодру
за ящики.
— Сталінград гут!.. Гітлер капут,— прошепотів Андре
і потиснув Кодрі руку.
Вість про поразку гітлерівців під Сталінградом миттю
облетіла радянських людей. А незабаром до барака фран-
цузів крадькома шмигали один за одним бранці. Там у тем-
ному закутку була прикріплена карта СРСР, намальована
на папері з мішка з-під цементу, над Сталінградом весело
майорів прапорець. Такими ж прапорцями, тільки менши-
ми за розміром, були позначені й інші міста, звільнені ра-
дянськими військами від фашистів. Відтоді карти, майстер-
но намальовані Андре, почали з’являтися регулярно. Ін-
коли вони висіли довго, і тоді Андре пересовував прапорці,
малюючи їх над чорними хрестами, що ними позначалися мі-
ста, зайняті фашистами. Мешканці сьомого барака навіть на-
зивали Андре політруком. Француз довго зберігав у таєм-
ниці джерела своєї інформації, та згодом признався Зуб-
ченку, що його друг, теж військовополонений, працює та-
бірним лікарем і щодня зустрічається з. лікарем-німцем
Беккером, а той слухає радіо Москви і Лондона.
І хоча життя в таборі за колючим дротом було таким же
нужденним, як і раніше, а робота тяжкою й виснажливою,
в ті дні, коли на картах Андре з’являлися нові прапорці,
остарбайтери ходили повеселілі. Кузьма з подивом відзна-
чав, що вони навіть не відучилися ще посміхатися. Він і сам
посміхався до французів, які при зустрічі піднімали стисну-
ті кулаки і гукали:
— Русен гут, Гітлер капут!
Швидше б настало те омріяне «капут» для всього фа-
шизму. Мабуть, цим тільки й жили схожі на живі скелети
люди. Наступ радянських військ, наближення фронту до
Німеччини розбурхували уяву, роздмухували мрії про сво-
боду.
В таборі знову почастішали втечі.
До чого ж солодке ти, яблуко свободи! Хто скуштував
тебе бодай один раз, захоче ще й ще, хоча знатиме, Іцо
йому, як тому Іванові-царевичу, котрий посягнув на золо-
ту квітку жар-птиці,'загрожуватиме смерть. Найбільші, най-
видатніші подвиги на землі творилися в ім’я свободи і че-
сті, бо поза цим немає людини. Людина без честі— негід-
ник, людина без свободи — раб.
Піратовський і Зубченко знову готувалися до втечі. Що б
104
вони не робили, перед очима їм весь час стояли карти
Андре з прапорцями, що вже переступили Дніпро, набли-
жалися до західних кордонів України. Ці прапорці й ви-
значали напрямок втечі — на схід. Не думалося, не хоті-
лося думати про те, що пройти сотні кілометрів по чужій
країні,: без знання її мови, звичаїв, без хліба й одягу, по
країні, де на тебе полюють гестапівці з собаками і просто
«добропорядні» німці, страшенно важко, майже неможливо.
Але здоровий глузд, тверезі міркування — все відступало
перед прагненням свободи.
Першим у лютому 1944 року втік Піратовський з біло-
русом Кулешовим. Втекли, як це робили й інші, із заводу,
де охорона була не такою пильною, як у таборі. Сьомий
барак, повертаючись з роботи, щодня боявся побачити на
апелі своїх побитих, закривавлених товаришів. Та минув
місяць, а про втікачів ні слуху ні духу. Зубченко торже-
ствував: удача!
— Значить, не ті фашисти тепер стали, що рік тому,—
гаряче шепотів у вухо Олексієнку.— Зважуйся. За тобою
піде Кузьма і...
Олексієнко з гіркою усмішкою подивився на свої опухлі
ноги:
— Куди мені з ними... Та й не в тім річ. Не пройдемо
й десятка кілометрів, як схоплять. Тільки цього разу, я пе-
вен, не відбудешся відбитками пальців.
— А Полік?—не здавався Василь.— Його ж не впі-
ймали!
— Звідки ти знаєш, що його не впіймали? Тобі просто
хочеться так думати... Я теж радий був би, коли б так
сталося, але в мене такої впевненості немає. Гестапівці мог-
ли й не повернути їх до нашого табору...
Олексієнко таки не помилився. Три дні, власне, день і дві
ночі, втікачі пробиралися па схід. Вони вже відійшли кіло-
метрів на сорок від Бремена, коли голод і фізичне висна-
ження звалили їх на вогку холодну землю. Лежали довго.
А коли трохи перепочили, звелися, підтримуючи один од-
ного, і побрели до села, яке ще недавно так старанно обми-
нали.
Стояла темна лютнева ніч, село неначе вимерло, навіть
собаки не гавкали. Це додало втікачам сміливості, і вони
без вагань зайшли на подвір’я крайньої оселі. Але тут усе
було позачиняно, хлопці марно торсали міцні двері. Дове-
лося брести на сусіднє подвір’я. Тут під повіткою вони на-
мацали бідони з молочним перегоном, певно, приготовле-
105
ним для годівлі свиней. Втікачі прикладалися до холодної
горловини доти, доки їхні животи не роздулися, як вели-
чезні бурдюки. Молоко бовталося й булькало в череві, але
голоду не тамувало. Хлопці почали далі обстежувати по-
вітку, мацаючи поперед себе руками. І тут трапилась не-
сподіванка: Піратовський спіткнувся і впав на щось м’яке
й тепле. Не встиг він отямитись, як те «щось» випручалось
з-під нього і з скавучанням шмигнуло з-під повітки. Вияви-
лось, що то був собака, який возив бідони до молокопунк-
ту, а тепер мирно дрімав біля них, очікуючи, коли вранці
його знову запряжуть у возик.
Хлопці принишкли, сподіваючись, що все минеться. Але
в будинку вже засвітилося, потім доріжкою, що вела до по-
вітки, захряпали дві пари гольцшугів. Піратовський присів
за величезною корзиною, якою розносили корм худобі,
Кулешов зачаївся за корморізкою. Ущухло й цокання гольц-
шугів. Та раптом від дверей полоснув промінь електрич-
ного ліхтарика, заметався по повітці і зупинився на Піра-
товському. Той, що з ліхтариком, видно господар, вштов-
хнув у повітку супутника, не спускаючи променя з утікача.
Що робити? Полік схопив величезний буряк, що лежав
неподалік, вгамселив ним у груди нападника, а сам ки-
нувся до дверей. Ривок його був таким стрімким і неспо-
діваним, що бауер, який стояв на дверях, перелякано від-
сахнувся. Піратовський кулею вилетів з двору, не розби-
раючи дороги, побіг по грузькій ріллі. Зупинився лише
тоді, коли ноги підкосилися, і він упав на пожухлу траву
в якомусь переліску.
Трохи зібравшись на силі, встав і, хитаючись, побрів
у глибину лісу. Та ліс несподівано закінчився, потягнулися
чагарі з низькорослими кущами верболозу, миршавими
вільхами та берізками. І тут йому здалося, що десь гав-
кають собаки. Прислухався. Сумніву не було: по його слі-
ду йшли собаки. Зібравши всі сили, Піратовський знову
побіг. Але гавкіт швидко наближався, ось уже дві вівчар-
ки вибігли на узлісся, кинулись у чагарі. Через деякий
час там з’явилися й поліцаї. Вони з реготом дивилися, як
стомлена людина в мокрому, брудному лахмітті марно нама-
галася відбитися від двох здоровенних псів.
На подвір’ї, куди поліцаї привели Піратовського, стояв
прив’язаний до одвірка повітки Кулешов. На втікачів на-
діли спільні наручники і примкнули до одвірка. Бауер по-
вів поліцаїв у хату частувати з приводу вдалого «полю-
вання», а робітникові-поляку звелів чатувати «бандитів».
106
— О, ти, пес стеклий, мало не вбив мене буряком,— по-
скаржився поляк, розтираючи рукою груди.— Хіба не кра-
ще було замість мене торохнути німця?
Піратовський знав польську мову, і вони розговорилися.
Незабаром поляк приніс їм кілька картоплин, зварених для
худоби, і хлопці трохи підкріпилися. Того ж дня їх доста-
вили у в’язницю, а звідти після тижня безперервних мор-
дувань відвезли в Гамбурзький концтабір.
Ніхто з невільників табору Боргварда і гадки не мав,
що сталося з хлопцями, і це спонукало Зубченка й Мат-
вєєва до нової втечі. Вони теж спокійно вибралися за мі-
сто і два дні йшли на схід. А через два дні голод, як і Всіх,
хто втікав раніше, погнав їх до села. Тут і потрапили
в руки жандармів. Тх закували в наручники, кинули в. ма-
шину.
— Хоча б не до Боргварда,— шепнув Зубченко товари-
шеві,— краще вже в’язниця. /
Але їм навіть з цим не пощастило. Через годину за бор-
том уже пропливали фасади знайомих бременських будинків,
чорні хрести кладовища і колючий дріт «русен лагер № 2».
Приїхали...
На прохідній їх зустрів старший поліцай дядя Федя і ко-
мендант табору. Коло бункера походжав, хльоскаючи га-
рапником по крагах, шуцполіцай.
— Твій номер? — підійшов до Зубченка.
— П’ятнадцять сімдесят один.
— А твій?
— П’ятнадцять дев’яносто.
— В бункер! — рявкнув Гофман.
У бетонований ковпак, розрахований на одного охорон-
ника, запхнули двох бідаків. Ні поворухнутись, ні випро-
стати ноги. Скоцюрбившись, хлопці тісніше притиснулись
один до одного і задрімали. Розбудив їх гамір біля воріт:
поліцаї виганяли з табору людей нічної зміни. Незабаром
повернулися ті, що працювали вдень. На прохідній вигу-
кували номери тих, хто провинився. Крізь щілину хлопці
бачили, як трьох чоловік витягли з колони й поставили
поблизу бункера. Один з них витирав заюшене кров’ю об-
личчя.
Коменданта на подвір’ї не було, і розправу чинили кри-
воногий шуцполіцай та дядя Федя.
— Гер поліцай, — кричав дядя Федя, — куди оцих?.
Вогін?
— Бункері — хльоснув гарапником по крагах поліцай.
107
— Гут,— козирнув дядя Федя і повернувся до покара-
них: — Ану, голубчики, добро пожалувати в бункерчик.
Відкрилися залізні двері бетонного ковпака, на ноги Зуб-
ченка та Матвєєва кинули ще одну людину, слідом чет-
верту. П’ятий, незважаючи на старання поліцаїв, не влазив.
— Лізь, свиня! — лаявся поліцай.— Пхай раніше рило,
а потім підтягуй хвіст. Ти що, здувся? — не вгавав полі-
цай.— Ану, пропихайся всередину, коли сказаної
Проте запхнути в бункер п’яту людину ніяк не вдавалося.
На допомогу дяді Феді прибіг ще один зарізяка. Удвох во-
ни гамселили нещасного в спину, тиснули його залізними
дверцятами, але ніщо не допомагало. Бачачи таке, поліцай
прикрутив двері дротом.
Хоча двері й не зійшлись на добру долоню, п’ятеро за-
дихалися в бетонному мішку від нестачі повітря. Один
з в'язнів знепритомнів.
— Води! Води! — кричали нещасні з-під бетонного ков-
пака.
На шум вийшов дядя Миша:
— Заспівали пташки в золотій клітці? В чім справа?
— Води...— стогін з-під ковпака.
— Можна, вода не лімітована,— на диво швидко пого-
дився дядя Миша. Незабаром він підійшов до бункера з ве-
ликим чайником і став лити у щілину крижану воду...
На ранок, коли невільників відправили на роботу, полі-
цаї на чолі з комендантом підійшли до бункера. Брязкнули
залізні двері.
— Каиз! Виходь! —крикнув Гофман.
Але вийти невільники самі не могли, поліцаям довелося
витягувати їх. Змучених в’язнів поставили на апелі.
— Скидай одяг! — наказав комендант.
Роздягнених, їх по одному тягнули в приміщення, кла-
ли поперек лави і били важкими гумовими киями. Опісля,
немов поліна дров, кинули в машину і повезли в бремен-
ське гестапо.
8.
Уже вкотре шеф цеху, огрядний чоловік з гострим, підо-
зріливим поглядом, вичитував Вольфу за брак, за простій
верстатів, часті безпричинні відлучки остарбайтерів, а сьо-
годні навіть нахвалявся відправити на фронт. Вольф слу-
хав мовчки, бо знав, що жоден його аргумент не переконає
108
нациста. Краще вже покаятися. Хоча чим завинив він,
Пауль Вольф? Люди, які прикріплені до його верстатів,
ледве волочать опухлі ноги. Яка з них робота? Про ква-
ліфікацію й питати годі. Місяць тому дали йому білорусь-
ку сім’ю: жінку і двох підлітків. Грудень, а вони ходили
босі, аж поки інші бранці не змайстрували для них з дощок
та старої кирзи сякі-такі гольцшуги. Вольф сам мучився,
ладен розірватися надвоє, та не може. З одного боку, він
хоче працювати добре, щоб не мати неприємностей від ше-
фа, правду кажучи, він понад усе боїться відправки на
фронт. З другого — Вольф радий допомогти отим бідакам,
що фашисти їх і за людей не вважають. Але як це зроби-
ти? Продуктами? Сам одержує за картонками. Полегшити
роботу? Він і так не б’є їх, як дехто з майстрів, а щось
більше — даруйте, він не хоче мати справу з гестапо. І все ж
йому хочеться бути чистим, принаймні хоч перед власною
совістю.
В такі хвилини він заздрить цьому чорнявому українцю
Кузіяці. О, тому напевно не доводиться кривити душею.
Він ненавидить наці і, коли б міг, зубами перегризав би
їм горло. Пауль бачить це; Він багато чого бачить, але не
стане доносити ні в гестапо, ні шефові цеху. Він співчуває
Кузіяці, розуміє його і, як може, підтримує. Майже щодня
Аннет дає йому пару зайвих бутербродів з ікрою або мор-
квою, і Пауль непомітно залишає їх на верстаті Кузіяки.
Цей хлопець йому подобається: вивчив німецьку мову,
кмітливий, швидко оволодів професією токаря.
Дійшовши в своїх міркуваннях до Кузьми, Пауль знову
повертається до неприємної розмови з шефом. І тепер на-
водить сам собі аргументи, які б ніколи не висловив нацисто-
ві. Людей треба краще годувати і менше знущатися з них.
А потім, люди ж весь час міняються. Кого тільки Пауль
не перебачив біля своїх верстатів: французів, греків, гол-
ландців, росіян, чехів, угорців, словаків, поляків — усіх важ-
ко перерахувати навіть за національностями. Тільки сяк-
так привчиш людину до її обов’язків, як уже її то заареш-
товано, то побито, то вона опухла з голоду або, не витри-
мавши собачого життя, втекла...
Зненацька завили сирени алярму, і Пауль з Кузіякою
поспішили до бункера. Наліт тривав довго, і вони розго-
ворилися. Як не прикро було Вольфові, але мусив визнати,
що українець більше знає про Німеччину, ніж він про Ра-
дянський Союз. Кузіяка легко називав видатних німецьких
письменників, композиторів, учених, а Пауль достоту
109
навіть не знав, скільки республік у Радянському Союзі. Дер-
жаву, в якій, за словами Кузіяки, жило більше сотні націй
і народностей, він називав, як і переважна більшість нім-
ців, Росією, і всі, хто потрапив з тієї країни сюди, були
для нього росіянами. А ще ж треба взяти до уваги, що
Пауль знає про Росію значно більше, ніж інші німці (ба-
гато чув про країну червоних комісарів від Есмунда, але
про те він не наважувався говорити навіть з Кузіякою).
Непомітно для себе Пауль дедалі більше зближувався зі
своїм остарбайтером. Часто розпитував про колективне гос-
подарювання бауерів (про це теж чув колись від Есмунда),
про заробітну платню, про розподіл коштів, що надходять
від продажу спільно вироблених товарів. Пауль дивувався
і потайки прикидав: чи можливі такі порядки в третьому
рейху? Геббельсівська пропаганда кричала про те, що доб-
лесні війська рейху завойовують дикі землі Росії, а та краї-
на, виявляється, стоїть на вищому щаблі суспільної фор-
мації, ніж Німеччина. Кузіяка казав, що в них немає без-
робіття, ніхто не помирає з голоду, кожний має право на
працю і навчання. «Коли б Гітлер не напав на нас,— казав
Кузіяка,— я б зараз навчався в інституті». А ким був бать-
ко Кузіяки? Колективним бауероМ. Було над чим задума-
тись Паулеві, тим більше, що «доблесні війська» почали
все частіше «еластично вирівнювати фронт».
Якось після чергового алярму Пауля покликали до те-
лефону. «Хто б це міг бути?» — неприємний холодок роз-
лився в грудях, піднявся аж до язика, здерев’янив його.
Трубку брав так, наче вона мала от-от вибухнути.
— Пауль Вольф слухає...
— Привіт, друже! — зарокотав у трубці знайомий ба-
сок Отто Крамера.— Які твої плани на вечір?
В душі Пауль зрадів, що погані передчуття не збулися,
але зустрічатися з Отто теж не було особливого бажання,
і він гарячково шукав вагому причину відмови. Отто зро-
зумів його паузу як вияв вагання, цілком властивого лю-
дині нижчого становища, і гукнув у трубку:
— Збирайся, зараз я під’їду за тобою.
Зовні Отто майже не змінився. Але в поведінці його
виразно проступала зверхність людини, яка звикла розпо-
ряджатися долями інших.
— Кого я зустрів на Україні, — розказував Отто, коли
вони обоє сиділи в авто Крамера,— хоч землю їж, не здо-
гадаєшся: нашого колишнього роботодавця Густава Гед-
ріха!
110
— Та не може бути! — вражено вигукнув Пауль. —
Він же збирався відкрити якесь підприємство в Гамбурзі.
— Він відкрив його в Старокостянтинові, — зареготав
Отто.— Наш милий товстун Гедріх — комісар біржі праці.
І скажу тобі, хоча це й не рейх, влаштувався непогано.
Я тиждень гостював у шикарному особняку добряка Гу-
става, райське життя було. Українська кухня, до якої тов-
стун Гедріх виявив неабиякий смак, французькі вина —
і щовечора нові дівчата. Цього добра в нашого славного
Густава хоч греблю гати. Ніколи не сподівався, що Гедріх,
який мов вогню боявся своєї фрау Марії, виявиться такий
хтивий та темпераментний у коханні з полонянками.
Пауль вражено мовчав, бо раптом пригадав, що Кузіяка
теж говорив щось про Старокостянтинів, звідки він родом,
і про Гедріха, який гвалтує, розстрілює, цькує собаками
людей, влаштовуючи'на них облави, як на вовків. Тільки
тоді Пауль і подумати не міг, що це колишній власник ав-
торемонтної майстерні: Гедріх—досить поширене в Німеч-
чині прізвище... Гедріх — ця товста нацистська свиня —
і там робить свою чорну справу, як раніше тут. Не з’явись
він на дорозі батька, може, й Берта не сконала б у концта-
борі...
Цього разу Пауль прикладався до чарки обережно, бояв-
ся, щоб не вилетіло зайве слово, як то раз уже трапилося
з ним. Зате Крамер не вгавав. Він розповідав про заво-
йовані землі, час від часу вставляючи в німецьку мову ро-
сійські слова і цілі фрази, чим страшенно дивував фрау
Лізі.
— Навіщо знати мову дикунів, яких ми однак маємо
знищити? — Лізі регулярно читала фашистську літературу
і була добре обізнана з намірами фюрера щодо окупова-
них земель.
— Чим краще знаєш ворога, тим легше його бити,— Отто
зробив паузу, щоб його відповідь була належно оцінена,
і продовжив: — А я збираюсь бити його по найдошкуль-
ніших місцях.
Далі Отто розповів, що вже рік вивчає російську мову
і після відпустки переходить на службу до абверу, де знан-
ня ворожої мови має неабияку цінністб. Він і тут не зби-
рається сидіти без діла і оце хотів попросити Пауля, щоб
підшукав йому тямущого остмана, на якому Отто міг би
відточувати свої знання.
Вольф відразу подумав про Кузіяку, але не хотів нічого
обіцяти Отто, не поговоривши з хлопцем. Пауль, повер-
111
таючись додому пізнього вечора, обмірковував, як краще
поговорити з Кузіякою. Якщо він категорично відмовить-
ся, Пауль не буде наполягати. Від Крамера всього можна
чекати...
Та трапилось так, що першим звернувся з проханням
до Пауля Кузьма.
Поразки фашистів на фронті не могли не відбитися на
становищі невільників. Комендант тепер менше знущався
з нещасних, навіть поліцаї поховали свої гарапники. Зате
почастішали «шмонки», які тривали часом ледь не до ран-
ку. Після таких обшуків десятки людей потрапляли до в’яз-
ниці. Карали за все; за знайдений лист, за продовольчі
картки, за одяг чи взуття, яке мало пристойний вигляд,
за зайву пайку хліба. Особливо тяжко було тим, хто не
мав свого «доброго» німця, як Кузьма. Найбільше таких
було серед «гольцманів» (вантажників, шефом яких був
Гольцман). Там на одного німця припадало двадцять-три-
дцять остарбайтерів, ні про яку допомогу бідакам не могло
бути й мови...
Сашко Олексієнко, який працював вантажником у Гольц-
мана, перебував у дуже тяжкому стані. Він опух і ледве
волочив ноги. Якщо він звалиться, потрапить на медко-
місію, звідти для всіх одна дорога — до крематорію. Олек-
сієнкові, який багатьох підтримував, багатьом допоміг ви-
стояти, самому тепер загрожувала смерть. Якщо не
від голоду, то в крематорії. Третього фашисти не да-
вали...
Кузьма прагнув порятувати друга. Але як? Після ареш-
ту «родички» зв’язок з кухнею було втрачено. Чим підго-
дувати Олексієнка?
Після довгих роздумів Кузьма наважився звернутися до
Пауля.
Наступного ранку, тільки-но Пауль підійшов до верстата
Кузьми, той, озирнувшись, чи немає поблизу кого-нсбудь
з нацистів, шепнув:
— Слухай, Пауль. Як би допомогти одній хорошій лю-
дині? Вона може померти з голоду...
— Хто цей геносе? — швидко запитав Пауль.— Він ко-
муніст?
Кузьма на мить завагався, але, пригадавши, що Вольф
колись говорив йому про свого друга-комуніста, рішуче кив-
нув головою:
— Комуніст. Звичайно, комуніст. Дуже добра й мудра
людина.
112
•— Потерпи, щось придумаємо. А втім,— вдарив себе
пучкою в лоб Пауль,— навіщо придумувати. Вихід є. Ти
одержуєш у таборі хліб?
— Так, двісті грамів.
— Через день віддавай своєму геносе, а я годуватиму
тебе. Але роби це так, щоб про твій вчинок не знав ні він,
ні інші.
— Чому?—здивувався Кузьма.— Хіба допомога голод-
ному — злочин?
— Ти погано знаєш гестапо. Той, хто віддає свою пай-
ку голодному, натомість дістає щось в іншому місці. Хі-
ба не так?
— Так,— мусив погодитись Кузьма.
— Цього досить, щоб тебе запідозрили, зацікавилися,
з ким спілкуєшся, з ким працюєш. У гестапо руки довгі.
Так і до мене ниточка дотягнеться. Не забувай, що моя
сестра потрапила в концтабір за допомогу сім’ї комуніста...
Кузьма з почуттям потиснув руку Пауля:
—•' Спасибі.
— Цим не відбудешся, — посміхнувся Пауль. — У мене
до тебе теж прохання.
— Слухаю.
— Хочу познайомити тебе з одним нацистом, він ге-
стапівець.
— Я вже знайомий з ними більше року. Хочеш, покажу
їхні візитні карточки на спині?
— Розумію тебе, геносе, але це дуже серйозно.
За фріштіком Пауль розповів Кузьмі все, що знав про
Отто Крамера, не затаїв і мети знайомства. Довелося Кузь-
мі погодитись на візит до гестапівця.
— Тільки будь обачний,.— застерігав Пауль,— не переч
йому на кожному кроці. Хоча він і у відпустці, але гестапо
є гестапо. А щодо твого геносе — не хвилюйся: з миру по
нитці...— по-російськи сказав Пауль.
—...голому петля,— докінчив Кузьма.
— Петля? Що є петля? Ні, Отто говорив не так.
— Невже ти думаєш, камарад Пауль, що Отто і подіб-
ні до нього збагнуть коли-небудь нашу мову? Наше слово
живе і рухливе, як краплина ртуті. Воно має десятки від-
тінків, переливається, як барви веселки. Слово — душа на-
роду, яка розкривається тільки другові. Ворогові вона не-
доступна, незрозуміла, а земля наша — пекуча. Недругові
вона пече підошви. Так було споконвіків, і так буде во-
віки.
113
— Ти говориш дуже урочисто,— посміхнувся Пауль.
— Я говорю щиро, що зі мною на цій проклятій чужи-
ні буває рідко.
— Скажи, Кузіяка,— замислено мовив Пауль,— якби я
опинився на твоїй землі в подібній ситуації, ми могли б бу-
ти друзями?
— Бачиш, друже,— не зміг стримати усмішки Кузьма,—
подібна ситуація на моїй землі виключається. Мій уряд
давно проголосив: ні п’яді чужої землі. Не ми, а ваш фю-
рер захотів здобути «життєвий простір» для арійців. Ска-
жи, невже тобі не вистачає своєї землі?
Пауль не знав, що й відповісти. От якби поряд був Ес-
мунд, мабуть, він знайшов би потрібні слова. А Пауль...
Він тільки звів над переніссям брови, ніяково переступив
з ноги на ногу: '
— Я тобі не ворог, Кузіяко.
— То навіщо тягнеш до цього фашиста? — наступав
Кузьма.
— Чим краще знаєш ворога, тим легше його бити.
Це сказав Отто Крамер. А він твій ворог. Хіба не так, ка-
марад Кузіяко?
— Так.
— От і вивчай свого ворога зблизька. А я тобі не во-
рог,— повторив ще раз.
Увечері табірний поліцай приніс Ковтюку нову спецівку,
гольцшуги і повів умиватися. На ранок сам комендант
прискіпливо оглянув його з ніг до голови, не перестаючи
дивуватися при цьому, навіщо гестапівець-фронтовик
викликає остарбайтера до себе на квартиру? Оглядинами
Гофман залишився вдоволений, але знайшов за потрібне
попередити Кузьму, щоб поводив себе в арійській сім’ї
чемно, знав своє місце і нічому не перечив, інакше —
бункер.
Після роботи Вольф і Ковтюк поїхали до Крамера. Гос-
подар, видно, ждав їх. Радо потиснув руку Вольфу, а до
Кузьми рявкнув, наче перед ним був цілий взвод:
— Здрасті, Івані Как діла? Карош? Карош работі боль-
шевик у капіталістен? Кушать карош?
Він так кумедно перекручував і вимовляв слова, що Кузь-
ма не витримав і засміявся.
Отто це не сподобалось. Він заклав руки в кишені, май-
же впритул підійшов до хлопця. Погляди їхні схрестились,
як леза двох мечів у смертельному поєдинку. Отто спопе-
ляв його поглядом, але унтерменш не відводив очей. Фа-
ІП
шист прочитав у тих очах ненависть до нього, Отто Кра-
мера. З яким задоволенням він зацідив би прямо межи очі
оцьому чорномазому атлетові, щоб аж цвіркнула кров.
Пауль бачив, як перекочуються жовна на обличчі Кра-
мера, бачив і те, як зблідли стиснуті в кулак пальці на
руках Кузіяки. Ще мить — і вони вчепляться один одному
в горлянку. «Треба виручати Кузіяку»,— вирішив Пауль.
— Що ж ти, любий Отто,— заговорив якнайспокійні-
шим голосом,— вичерпав увесь запас російських слів?
— О, ні, звичайно, ні!— Крамер ніби аж зрадів цьому
запитанню. Він зовсім близько підійшов до Ковтюка, вдарив
його по плечу.— Ти большевік, їх фашист — карашо?—
І сам відповів: — Карашо.
— Ні,— випалив Кузьма.
— Почему?
— Ти большевик і я большевик —хорошо.
— Га-га-га! Вот ето карашо,— реготав німець.
Пауль, почувши відповідь Кузьми, похолов, але, бачачи,
що Отто ірже, мов жеребець, зареготав і сам.
На гамір, до кімнати заглянула фрау Лізі. Вона приві-
талася з Паулем, кинула вивчаючий погляд на росіянина.
— Це моя матка,— відрекомендував Лізі Отто.— Ка-
рашо?
— Хороша,— кивнув головою Кузьма.
— Моя матка — арійка, а твой матка — Маруські.— Кра-
мер підійшов до дружини, натиснув пальцем на кінчик но-
са, як робив це, коли вона була ще наймичкою у Нухма-
на: — Пі, пі, пі!
. Лізі зніяковіла, але виходити не збиралась. Останнім
часом їй не часто доводилося сидіти в товаристві аж трьох
чоловіків. Правда, один з них — неповноцінний. Лізі зно-
ву пильно подивилася на Кузьму з-під довгих пухнастих
вій. Не скидається ні на бандита, ні на неповноцінного.
Коли б одягнути в пристойний костюм, напевно, навіть
Отто не відрізнив би його від арійця. І, видно, дужий,
як бик.
Новий вибух реготу відволік Лізі од її думок. Отто з ост-
арбайтером знову щось говорили чужою мовою, а Пауль
прислухався, пильно стежачи за співрозмовниками. Ціка-
во, чи він розуміє з того що-небудь?
Отто без кінця жестикулював, компенсуючи жестами брак
слів, смішно ліпив на німецький лад російські речення і все
запитував: «Карашо?» Та ось він, видно, стомився від дов-
гої розмови. Знову вдарив Кузьму по плечу:
115
— Руські воткі, много воткі. Шнапс трінкен! Січас бу-
деш трінкен, будеш піть. Вотка піть.
Отто заходився виставляти з буфета різних форм пляш-
ки з барвистими етикетками. Був там і французький ко-
ньяк, і німецький шнапс, і російська горілка. Пауль допо-
магав йому, відкриваючи сплюснуті еліпсовидні банки гол-
ландських рибних консервів. Згадала про свої обов’язки
господині і фрау Лізі. Вона вийшла в коридор і швидко по-
вернулася, несучи тацю з бутербродами та іншими наїд-
ками. Поки’ німці метушилися біля столу, полишений на
самого себе, Кузьма похмуро спостерігав за їхніми приго-
туваннями. Нарешті все закінчено. Для Кузьми поставле-
но низенький столик (нижча раса.не мала права сидіти на
одному рівні з арійцями), забулькала горілка.
— Много трінкен — карашо,— примовляв Отто.— Іван
много водка трінкен — карашо.
Отто пив, як не свою, лив у здоровенну пащеку, мов
у помийницю, тільки булькало. Вид його розчервонівся,
очі звузились і тьмяніли під короткими білими віями, як
дві амбразури. Пауль намагався не допивати, але Крамер
пильно стежив, щоб друг не відставав. Сп’янівши, Отто
забув про свою приналежність до вищої раси, звелів Кузь-
мі сісти за свій стіл. Він хотів розпитати остарбайтера, чи
бачив той, як він, Отто Крамер, відважний захисник рей-
ху, покарав тих свиней — російських поліцаїв з табору
Боргварда?
Кузьма потвердив, що бачив, тільки не знав, хто був
той офіцер.
— Тепер знатимеш і розкажеш іншим. Нехай не думають
ті руські свині, що їм дозволено те, що й німцям,— кричав
так, наче поліцаї знову були перед ним.— Всіх росіян арій-
ці примусять працювати для рейху. Всіх, без винятку. І не
тільки росіян, а й поляків. Хоча останніх краще було б
перевішати, щоб гірлянди з них красувалися на всіх стов-
пах від Варшави до Данціга.— Тут Отто рявкнув «хайль»
і влив у свою пельку чергову порцію коньяку.
Тепер він не слухав уже нікого, не чув, мабуть, і себе
самого. Проголошував фашистські лозунги замість тостів,
кричав «хайль» і випивав, примушуючи пити Пауля та Кузь-
му. Нарешті він так сп’янів, що вже не повертав язиком.
Лізі і Пауль ледве умовили його лягти спати.
Кузьму Лізі відвела в комірчину на горищі, де жила ко-
лись сама, як була ще наймичкою в Нухмана. Ніч минула
без пригод, а о шостій ранку Пауль і Кузьма вже були біля
116
прохідної заводу, цехи якого, крім вантажних автомобілів
та танкеток, випускали тепер і торпеди та «живі» торпеди,
призначені для піратського нападу на торговельні судна
Англії та США.
Останнім часом відправку вантажів контролювали есесів-
ці, і за робітниками — і німцями, й остарбайтерами — був
особливий нагляд. Навесні 1944 року на завод почали над-
ходити пошкоджені в боях танки та автомобілі, що дуже
піднесло моральний дух невільників з Радянського Союзу.
Та не тільки їх. Французи, показуючи на понівечені тан-
ки, відверто глузували з фашистів, вигукуючи:
— Сталін гут, Гітлер капут.
Цього дня на заводі стався переполох: повернувся еше-
лон танкеток, які так і не дійшли до фронту. На них по-
трібно було замінити броню. Хто винен у тому, що на тан-
кетки поставили крихку сталь, з’ясувати не вдалося, але
кількох майстрів есесівці на всяк випадок заарештували
і тут же відправили в гестапо. Офіційні наглядачі і потаємні
гестапівські нишпірки, здавалося, пропікали очима робіт-
ників. З конвейєрного цеху видалили в’язнів, мабуть, за-
підозривши в організованих диверсіях. На їхнє місце ста-
ли евакуйовані з Польщі, Італії, Румунії, Австрії. Остар-
байтерам не важко було здогадатися, хто міг добровільно
відступити з ворогом. Це були поліцаї, старости, бургомі-
стри — різна нечисть, яка ладна торгувати батьківщиною
оптом і в роздріб, плазуючи, ловити огризок, кинутий ка-
том, аби лиш зберегти власну шкуру. Незатишно почува-
лося їм під колючими поглядами невільників. Вони підкрес-
лено горнулися до німців, шукаючи в них підтримки і за-
хисту. Так побитий собака горнеться до свого господаря,
а той, не бажаючи розуміти собачих почуттів, відкидає йо-
го ногою...
Гидливо дивлячись на них, Кузьма подумав, що й він
в очах Крамера теж виглядає отаким плазуном, що цей
хвалькуватий нацист сприймає його не як достойного во-
рога, а як нікчемну мокрицю.
— Я більше не піду до Крамера,— відрубав Кузьма, ко-
ли Вольф нагадав йому, що увечері черговий «урок росій-
ської мови».
— Розумію,— кивнув головою Пауль.— Але скажи, ка-
марад, скільком своїм друзям ти допоміг за цей час про-
дуктами і тим врятував їх від голодної смерті? Крім того,
це дає тобі можливість часто бувати в місті... Чи не варто
ради цього трохи потерпіти? Знаєш що?— спохопився
117
Пауль.— Коли тобі потрібно буде відлучитися з табору,
скажи мені, а я «замовлятиму» тебе в охорони, ніби для
роботи в моєму господарстві.
— За це спасибі. А щодо Крамера, то тут виходить,
гнись не гнись, а в голоблі становись.
— Не зовсім так, бо йдеться не про примус, а про ро-
зуміння і правильну оцінку ситуацій. До того ж, якщо го-
лоблями ти вважаєш відвідини Крамера, то це упряж тим-
часова: через тиждень Отто відбуває з Бремена.
— А чи не можна до того часу відправити його в рай?
І а? Оце я зробив би з великим задоволенням!
— Можна. Але тоді ні тобі, ні мені не уникнути мотузки.
— Чорт з ним,— махнув рукою Кузьма.— їдемо.
— Не їдемо, а їдеш,— поправив його Пауль.— Я домо-
вився з Отто, що прийдеш ти сам.— І до Кузьми благаль-
но:— Адже в мене сім’я — Аннет і донька.
— Хто ж мене захищатиме від п’яного фашиста?—<
розпачливо запитав Кузьма.
— О, за це не хвилюйся. Твоїм захисником буде фрау
Лізі. Невже ти не помітив, якими очима дивилась на тебе
Лізхен? Хватка у неї міцніша, ніж у її чоловіка...— Пауль,
видно, хотів ще щось додати, але тільки покрутив головою.
Кузьма прикинув усі «за» й «проти» і мусив визнати, що
Пауль правий. За час, поки Крамер «удосконалював знан-
ня мови», кривий Фріц за картки і без них відпустив чи-
мало хліба, маргарину, кров’янки. І все те пішло не кудись,
а в барак! Оклигали Олексієнко, Покотило, веселіше зату-
потів гольцшугами батько Кодра, як називали хлопці ко-
лишнього будьоннівця. Так що, хоч-не-хоч, а доведеться
«нести службу» й далі.
Кузьма тримав у таємниці свою роль «учителя» наці,
але чутки про його походеньки до гестапівця якимось чи-
ном просочилися в табір, його почали остерігатися, при
наближенні Кузьми до гурту стихали розмови, хлопець не
раз ловив на собі недобрі погляди товаришів. їхня підозра
ще більше посилилася, коли одного недільного дня до про-
хідної табору підкотило попелясте авто, за кермом якого
сиділа красива білява жінка, а поряд—пихатий вгодова-
ний гестапівець.
Не встиг офіцер вийти з машини, як поліцаї, не чекаючи
команди, вишикувались перед комендантським бараком.
Вони відразу впізнали того самого гауптмана, який рік
тому «вчив» їх справно нести службу рейху, і, видно,
очікували чогось подібного'й зараз. Гестапівець задоволено
118
всміхнувся, побачивши виструнчених холуїв, що віддано
поїдали його собачими очима, покликав старшого поліцая
і велів розшукати оста № 1681. Відразу ж кілька поліцаїв
зірвалися з місця, кинулися до барака. На ту метушню
нагодився й Гофман, шанобливо заговорив з Крамером. Це
нагнало на поліцаїв ще більшого страху.
Коли гестапівець, посадивши Кузьму на заднє сидіння
авто, поїхав, поліцаї ще довго перезиралися та висловлю-
вали різні припущення, І чого б ото гестапівець за «здо-
рово живеш» возив оста в своєму авто, наче якесь велике
цабе?
На всяк випадок вони почали триматися подалі від Кузь-
ми, навіть запобігали перед ним.
Невільники мовчки спостерігали цю картину, а коли ав-
то зникло за поворотом на Остергольцштрассе, батько Код-
ра торкнув за руку Олексієнка.
— Я тобі, кажу, сину, що наша пташка заплуталася в
фашистському сильці, зав’язла кігтиками у тухлій кров’янці
та вже й не хоче звідти вилазити. Не накликав би він лиха
на наші голови...
— Ні, батьку,— м’яко заперечив Сашко,— він наш то-
вариш, ми мусимо поговорити з ним... Ви краще скажіть,
чи не знаходили ви під своїм матрацом хліба, а іноді й
шматка кров’янки чи ліверу?
— Та знаходив, їдять його мухи,— почухав стрижену
потилицю Кодра.
— Я теж знаходив,— зізнався Олексієнко.— Не сорока ж
на хвості його приносила. Думаю, це робив Кузьма.
— То чого ж він таїться від нас?
— Е, голова й два вуха,— посміхнувся Сашко.— В такій
справі краще без свідків, тут Кузьма, якщо це тільки був
він, діяв правильно.
Олексієнко поклав собі при першій же нагоді поговорити
з Кузьмою, але все чомусь відкладав цю розмову з дня
на день. Скільки не зважував, так і не знаходив у поведінці
хлопця нічого такого, що могло б викликати підозру.
І в той же час мозок свердлила настирлива думка: другий
тиждень ходить Кузьма до гестапівця, що він там робить?
Не казки ж вони розповідають один одному?
Нарешті Олексієнко зважився. Коли після зміни повер-
нувся до табору, рішуче підійшов до хлопця і відкликав
його вбік.
Довелося Кузьмі розповісти все. його слухали не пере-
биваючи, а коли скінчив, Кодра запитав:
.119
— Якщо він офіцер-фронтовик, то чого ж перед ним так
бігали наші поліцаї?
— Та то ж він лупцював їх на прохідній. Пригадуєте,
коли вони забаву влаштували? Вони його одразу впізнали.
— А може, він прихований комуніст?— висловив припу-
щення Покотило.
— Що ти,— аж відсахнувся Кузьма,— то запеклий на-
цист.
— Тоді не зрозуміло. І він тебе жодного разу не бив?
— Ні.
— Дивно. Нацист — і не б’є оста!—не повірив Кодра.
— А скажи, Кузьмо, це ти підкладав нам хліб і кров’ян-
ку?— знову запитав Олексієнко.
— Я,— зізнався Кузьма.
— Де брав?
— Спершу клав свою пайку, а мені приносив Вольф.
Потім, коли став бувати у Крамера, купував у Фріца,
а дещо давала фрау Лізі.
— Надалі можеш не таїтись. Твою «здобич» розподі-
лятимемо на ширше коло товаришів. Але дивись, Кузьмо,
в тебе є голова й два вуха. І ще совість. Втратиш совість —
пропаде й голова...
— І вуха тоді будуть ні до чого,— в тон Олексієнку до-
кинув Кодра.
— Ти не ображайся на нас,— поклав руку па плече
Олексієнко,— у нас не було іншого виходу, довелося вчи-
нити тобі цей допит.
— Що ви, товариші, у мене самого як гора з плечей
звалилася,— Кузьма радо.—Адже сам я не міг почати
цієї розмови. Ви б однак не повірили...
Але й ця розмова не розвіяла сумнівів до кінця. Батько
Кодра запропонував поговорити ще з Вольфом, і лише
коли той підтвердив розповідь Кузьми, заспокоїлись.
Після тієї пам’ятної розмови Кузьмі ще раз довелося
побувати в Отто Крамера. На його подив, цього разу на
столі не було спиртного—лише пляшка чорного пива, яке
Отто розлив у два фужери. До пізнього вечора нацист
штудіював російську мову. Говорив переважно він, Кузьма
лише виправляв вимову окремих слів або ж конструкцію
речень. Під кінець розмови Отто витягнув з шухляди столу
«Правду».
— Бачиш, руські, я виписую большевицькі газету, мені
сьогодні ранок приніс листоноша Іван,— задоволений своїм
дотепом, фашист зареготав.
120
Потерта на згинах «Правда» притягувала Кузьму, не-
мов магніт. Він мимоволі простягнув руку, наче збирався
вихопити її у німця.
— На, прочитай, Кузіяка,— подав йому газету Отто.
Кузьма розправив пожмакану сторінку, став жадібно
ловити слова: «Під ударами нашої доблесної Радянської
Армії фашисти відступають на всіх фронтах, залишаючи
криваві сліди своїх звірств».
— Це не карашо,— перебив його Крамер.— Читай інте-
ресне. Читай про Маруські, про Івана, який п’є шнапс.
Ковтюк знову припав до газети. Читав про відбудову
зруйнованих фашистами сіл і міст, про трудові успіхи робіт-
ників на заводах і фабриках — і здавалося, що за плечима
у нього ростуть крила. Було таке відчуття, наче напився
з цілющої криниці, і та сила радістю розпирала йому гру-
ди. Крамер помітив, як заблищали очі оста, він закри-
чав, замахав руками:
— За таке читання остарбайтеру капуті
— Адже не я читаю,— стримано посміхнувся Кузьма,—
а ніби ви. Кому ж у такому разі капут?
— Ду хітрий большевік. Ду пропаганда. Німець читає,
руські слухає — руські капут. Руські читає, німець слухає —
теж руські капут,— Крамер бігав по кімнаті, тупотів нога-
ми, крутив пальцем біля скроні, а Ковтюк сидів на стільці
і в душі сміявся з його безсилої люті.
Не знати, чим би це скінчилося, якби не втрутилася
фрау Лізі і не нагадала чоловікові, для чого він запросив
росіянина. Крамер як умить спалахнув, так швидко й охо-
лов. Він вдячно посміхнувся дружині, і подальша розмова
потекла спокійно.
Ночував Кузьма знову в комірчині на горищі. Не пішов
він на завод і вранці. Отто подзвонив по телефону і пові-
домив, що Кузіяка працюватиме в нього. Вранці вони з
Отто вийшли на подвір’я. Тут німець накреслив прямокут-
ник і звелів Кузьмі копати яму під сімейний бункер. Годині
о дванадцятій до будинку Крамера під’їхала автомашина,
з якої стрибнув на землю майстер-німець, потім вахман
і два в’язні-голландці з штрафтабору. Кузьма із співчут-
тям і жалем дивився на цих людей: чорний засмальцьо-
ваний одяг, такі ж чорні, в саднах і синяках, обличчя, не-
миті руки взялися струпом. Вахман Папка (кажуть, він
був поляк, але з усіх сил намагався видати себе за німця)
дозволив їм пересуватися навкарачки або на колінах, а їсти
з землі, не торкаючись харчу руками.
121
Майстер заходився заміряти яму, яку почав копати
Кузьма, в’язні тим часом лежали під парканом. Маленька
дівчинка, яка тягнулася за матір’ю мимо подвір’я Крамера,
просунула між штахетами шматок булки. В’язні кинулися
до неї, немов голодні пси, і під регіт Папки почали рвати
зубами. У Кузьми, який сам витерпів немало знущань,
кусючі мурашки забігали по спині, коли спостерігав цю
сцену.
Тим часом німець зробив потрібні заміри, звелів копати
далі. Кузьма схопив лопату, стрибнув у неглибокий поки що
котлован. Та не встиг узятися до роботи, як вахман звелів
йому вилізти звідти і владно махнув рукою в'язням. Не-
щасні схопили лопати, на колінах поповзли до ями і, не
маючи права ставати на ноги, попадали в неї.
— Як же їм копати навколішках?— звернувся Кузьма
до вахмана німецькою мовою.
Той спершу отетерів, але, побачивши «ост» на грудях
хлопця, закричав по-російськи:
— Нє твой дєло, морда!
— Что такоє «морда», Кузіяка?— запитав Отто, який,
саме вийшовши на подвір’я, почув цей крик.
— Морда — це коли обличчя таке, як ось у нього,— по-
казав Кузьма на вахмана.
Той позеленів од люті, а Отто голосно зареготав.
— Він примушує в’язнів працювати навколішках,— про-
довжив Кузьма,— а вони так і до вечора не викопають ями.
Кузьма побачив, що його слова досягай мети: очі Кра-
мера звузились, маленькими крижинками блиснули на вах-
мана.
Папка став скоромовкою пояснювати, що він охоронник
з «фарги» (так називали штрафтабори), а ці в’язні лише
тиждень тому потрапили в гестапо, вони ще досить дужі
і успішно справляться з котлованом, навіть працюючи
навколішках.
— Слухай, мордо,— крикнув Крамер до вахмана,— мені
потрібна робота, звели' копати як слід, а свої вистави по-
казуватимеш в іншому місці. За три дні тут має бути го-
товий бункер, зрозумів?
Папка козирнув, чортом блимнув на Кузьму і крикнув
голландцям, щоб звелися на ноги і працювали швидше,
інакше він примусить їх копати, стоячи на голові.
Бомбардування промислових міст Німеччини англійськи-
ми і американськими літаками ставало щодень дошкульні-
шим. Високі чини гестапо, жандармерії, багаті промисловці
122
будували поблизу своїх жител сімейні бункери, щоб не бі-
гати далеко під час алярмів, які дедалі частішали. Отто
не мав високого чину, зате мав досить грошей, щоб купити
матеріал для бомбосховища, а робоча сила була дармовою.
Поки голландці копали котлован, Кузьма і німець-май-
стер готували дошки для опалубки, розрівнювали подвір’я
та стелили листи заліза, на яких мали замішувати бетон.;
Отто, якому набридло спостерігати за роботою, запросив
вахмана на каву. Незабаром з розчинених вікон другого
поверху долинув мелодійний передзвін кришталевих чарок,
голосна розмова. Висунувшись у вікно, Отто крикнув нім-
цеві, що той відповідає за якість роботи, а Кузьмі звелів
російською мовою:
— Ти охорона, Кузіяка!
Ковтюк почекав, поки розмова на другому поверсі по-
жвавішала, шмигнув до кривого Фріца і незабаром повер-
нувся звідти з кілограмовим шматком хліба. Розділивши
навпіл, подав його голландцям. Арештанти шматували хліб
брудними руками, похапцем запихали в рот, не перестаючи
копати...
До вечора яма була готова. Крамер, оглянувши її, ли-
шився задоволеним.
— Завтра будеш дєлать бетон,— поплескав по плечу
Кузьму Отто.— їх дзвоні Пауль, что ду работі у мєня.
Але дзвонити Отто Крамеру нікуди не довелося. Не-
сподівано гауптмана викликали до поліцайпрезидента, і Кра-
мер того ж вечора відбув на Східний фронт чи, може, як
нахвалявся, до абверу, так і не завершивши сімейного бом-
босховища.
Кузьма повернувся в табір.
9.
Бременське гестапо мало сірі масивні стіни зі строгими
прямокутниками вікон, що аж виблискували чистотою,
респектабельний, з чіткими лініями фасад, добротні, вічні,
як і все тут, парадні двері, від яких по широких мармуро-
вих сходах збігала на другий поверх м’яка килимова до-
ріжка. Чиновники верхніх поверхів пунктуальні і підкрес-
лено чемні. Але гестапо має не тільки ці поверхи, а й ті,
що ховаються в землі. Там інші закони, інший «розпорядок»
роботи, і «чемні» чиновники горішніх поверхів, спускаю-
чись на нижні, ставали зовсім іншими.
123
Сотні тисяч людей — німців-антифашистів, військово-
полонених і невільників з усіх країн Європи — заходили
в парадні двері гестапо, але ніхто не виходив з них. Люди
зникали тут, як у бездонному череві ненажерливої потвори.
Хто залишався живий, виповзав через підвальні двері на
задньому дворі, щоб потрапити до «фарги», решту ви-
тягували крізь ті ж двері і кидали в чорні, криті брезен-
том машини. Звідси душі нещасних летіли в рай, а тіла
відправлялися до крематорію. У підвальних приміщеннях
гестапо до послуг чиновників горішніх поверхів завжди на-
поготові зашморги, якими можна повільно душити людину,
здоровенні залізні гаки, на які можна почепити за зв я-
зані руки або за ребро, наповнені крижаною водою бетоно-
вані мішки, повний комплект катівських знарядь, якими
можна ламати кістки, викручувати руки, зривати нігті з паль-
ців. Але залиті кров’ю камери підземелля не мали ніякого
відношення до горішніх поверхів гестапо, а тим більше до
його респектабельного фасаду. У нещасного, який поставав
перед чиновником горішніх поверхів, не повинно виникнути
навіть підозри, що він потрапив у катівню...
Крита брезентом машина зупинилася біля парадних две-
рей гестапо, і Василь Зубченко та чотири його спільники
по бункеру в таборі Боргварда слідом за поліцаєм ступили
до.просторого вестибюлю, Відразу ж у стіні, праворуч від
дверей, відчинилось віконечко, черговий, вислухавши полі-
цая, мовчки показав рукою на двері.
Заводили їх по одному. За столом у невеличкій кімнаті
сидів штурмбанфюрер. Двома пальцями він тримав товсте-
лезну сигару, ароматний дим від якої, струмуючи вгору,
сповивав гестапівця прозорим серпанком. Від лоба майже
до потилиці гестапівця тягнулися дві блискучі залисини,
ріденьке біляве волосся, немов піщана коса на морі, висту-
пало між ними, впираючись у глибокі зморшки на низень-
кому лобі. Маленькі колючі очі його встромилися в Васи-
ля, як тільки він переступив поріг, та так і свердлили, поки
й не вийшов. Трохи обіч столу, за яким сидів гестапівець,
стояв нижчий стіл. Над ним нависала білява огрядна жін-
ка, на пухкі пальці якої нанизано безліч перснів з коштов-
ним камінням. В них вигравало світло від потужної елект-
ричної лампочки. «Перекладачка»,— здогадався Василь.
При появі Василя гестапівець і вусом не повів. Жінка,
милуючись переливами світла на перстеньках, сама ставила
запитання і тут же перекладала гестапівцю відповіді. Вид-
но, процедура допиту була їй добре знайома. Після кожної
124
відповіді штурбанфюрер недбало робив якісь помітки в па-
перах, що лежали перед ним.
— Все,— німкеня відірвалась від споглядання своїх
пальців і навіть посміхнулася до Василя.
Гестапівець випустив димові кільця ідеальної форми і від-
сунув убік Зубченкову папку. Ніхто тут не підвищував го-
лосу, не погрожував, не страхав тортурами. Все солідно,
коректно, як і повинно бути в установі третього рейху.
П’ятірку в’язнів не повели в підвал. Хоча й іншими две-
рима, їх все ж таки вивели з гестапо, приконвоювали до
присадкуватого будинку, що ховався в тінистому парку
навпроти гестапо. То була бременська в’язниця.
На відміну від гестапо, це була зовсім непоказна будівля.
Кам’яниця, що мала колись зовсім інше призначення, була,
на думку вахманів, жалюгідною пародією на справжню
тюрму. В ній не було навіть порядного карцера. Мабуть,
зважаючи на ці «незручності», в’язнів тут довго не затри-
мували. Кому вдавалося протриматися більше тижня, вва-
жався старожилом, решта потрапляли в концтабори або
інші в’язниці.
Провівши новачків коридором, вахман звелів їм зупини-
тися біля четвертої камери і стати обличчям до стіни. З біч-
ного коридоре вийшли в’язні в смугастім одязі, привітались
до хлопців кивками голів і звеліли роздягнутися. Одяг
арештантів миттю відправили на дезинфекцію, а самих їх
постригли і повели під холодний душ. Лише після цього
вахман відкрив четверту камеру і по черзі вштовхнув туди
хлопців.
Коли вахман, грюкнувши дверима, зачинив камеру, ста-
рожили миттю оточили новачків. Посипалися запитання:
звідки прибули, за що потрапили, чи далеко відійшли від
Бремена, втікаючи? Та найбільше їх цікавили події на фрон-
ті. Зубченко, як умів, переповів їм те, що сам дізнався
з карт Андре, навіть спробував відтворити їх, водячи паль-
цем по цементній підлозі. В’язні слухали, затамувавши
подих.
На той час у камері, тісно заставленій багатоярусними
нарами, сиділо тридцять п’ять чоловік. Всі вони були не-
вільниками, пригнаними з окупованих областей Радянсько-
го Союзу. За різне потрапляли сюди бідаки. Юзик, теж з
табору Боргварда, як і Василь та Матвєєв, за втечу, Пет-
рик— міцний, широкоплечий хлопець з Західної України,—
не витримавши знущань бауера, огрів його лопатою по
плечах.
125
-» — Жаль, що не вбив собаку,— скрушно додав Петрик.
Після обіду почали викликати на допити. Першим повели
Метрика. Через годину його вкинули назад напівживого.
Петрика перед тим, як бити, сфотографували в фас і про-
філь, взяли відбитки пальців. За авторитетними висновка-
ми старожилів, Петрика на допити більше не викликати-
муть, а відправлять у концтабір. Проте вони помилилися.
Наступного ранку Петрика забрали до роботи в тюрмі —
каліфактором.
Потяглися тривожні ночі в бременській тюрмі. Багатьох
викликали на допити або забирали на транспорти, що від-
правлялися кожного вівторка і п’ятниці. Кого викликали
у вівторок — Гамбурзький концтабір, кого в п’ятницю —
«фарга», а кого в інший день —смерть відразу.
Настала п’ятниця. Василь напружено вслухався в голоси
й кроки в коридорі. Він уже навчився розпізнавати впевне-
ну, неспішну ходу тюремних вахманів, карбовані кроки
конвою, по метушні за стінами камери намагався вгадати
перебіг подій. Кого сьогодні викличуть? Кому в штрафтабір?
Викликали Зубченка, Матвєєва, Юзика... Двадцять п’ять
в’язнів без шапок стояли в коридорі перед канцелярією.
Шеф в’язниці ще раз перевірив усіх за списком і передав
папку старшому конвою. Просто з дверей тюрми, не сту-
пивши й кроку по землі, потрапляли в двері машини. З ок-
ремої камери виволокли побитого француза і теж кинули
в кузов. Ходили чутки, що свого часу французові вдалося
неймовірне — втеча з «фарги». Але його спіймали, про-
пустили крізь гестапівський «навчальний сеанс»—і тепер
знову відправляють до того ж самого пекла. Вахман поса-
див француза біля своїх ніг, направив на нього пістолет.
Машина рушила.
Куди їх везли, ніхто не знав. Приблизно через годину
машина, підстрибнувши на вибоїні, зупинилася, конвоїри
посипалися на землю. По скавучанню й гавканню собак та
коротких командах есесівців Василь здогадався? що їх при-
везли в «фаргу».
Незабаром в’язням теж звеліли вилазити з машини. їх
вишикували в шеренгу, обличчям до колючого дроту.
— Зняти головні убориї— вигукнув вахман..
В’язні, зірвавши хто шапурину, хто бувалий у бувальцях
картуз, довго стояли з непокритими головами під холод-
ним березневим вітром, а до них ніхто не підходив, лише
Собаки завивали в дротяних клітках, оскалюючи на людей
страшні пащеки.
126
Василь, ледве тримаючись на опухлих ногах, дивився з*
колючий дріт, яким було обнесено табір. Там, скільки сяга-
ло око,тягнулися мочарі, біля горизонту переходячи в сиві
піщані косогори. Казали, що там, на піщаних дюнах, які
імітували снігові кучугури Росії, німці випробовували танки,
керовані по радіо. Іноді туди брали когось на роботу, але
до «фарги» ті бранці вже не поверталися.
Нестерпно боліли ноги, дюни пливли перед очима,
і щоб зупинити їхній свавільний рух, Василь приплющував
повіки.
— Серж! Серж!—долинув голос.— Прибуло поповнення!
Василь розплющив очі. До шеренги підходив дебелий
молодик, чорні очі його дивились на в’язнів холодно і бай-
дуже. Він був українець і знав, що між привезеними є його
земляки, але виду не подавав. Він волів, щоб земляки
приймали його за німця. Серж усе робив на німецький ко-
пил: їв бутерброди, пив каву і знущався з в’язнів.
Серж повільно пройшов уздовж шеренги, потім зупинив-
ся перед невільниками і німецькою мовою сказав:
— Будь-якої хвилини дня чи ночі ви повинні пам’ятати
таке: всі розпорядження виконувати точно і швидко. Перед
комендантом і вахманами стояти без головних уборів. Бе-
регти в чистоті нашитий на плечах номер. Хто забруднить,
а тим паче загубить його, одержить двадцять п’ять ударів
нагаєм. Все.
Крім росіян, українців, поляків, французів, у цій групі
було й двоє німецьких підлітків, які самовільно залишили
команду гітлерюгенду. Арештантів загнали в коридор, де
вони мали одержати ковдри, чорний одяг, а також номер
на плечі. Серж з вікна комори уважно стежив за в'язнями,
вибираючи жертву. Хижий погляд його зупинився на двох
німецьких підлітках. Він, мов рись, вискочив у коридор
через широке вікно комори.
— Дойче?—люб’язно запитав юнаків.
— Дойче, дойче!— зраділи хлопці.— Ми німці.
— Ах ви ж сучі сини,— по-російськи вилаявся Серж
і з усього маху затопив у обличчя одного, а потім другого.
Бив, аж поки вони не підпливли кров’ю. Лише після того
садист угомонився, видав їм ковдри та одяг і разом з усі-
ма погнав у лазню. Милися в крижаній воді, ловили дри-
жаки. Несподівано з шланга на них полилася гаряча вода,
а коли трохи зігрілися — знову холодна.
Щоб не робилося того дня в таборі: карали винних, ви-
давали прибулим чорні роби, розподіляли по камерах та
127
в робочі команди — ніде не обходилося без Сержа. Він був
комірником, перекладачем, «лікарем» і, звичайно ж, катом,
його боялися й ненавиділи.
«Фарга» від інших таборів відрізнялася тим, що тут
в’язень потрапляв у повне розпорядження адміністрації.
З нього мали право знущатися всі: комендант, його за-
ступник, вахмани, блокові, капо, найрізноманітніших ран-
гів шефи. Таку владу дістав і Серж — кат^«фарги».
— Серж! Серж! Прибуло поповнення!—лунав голос
коменданта.
Серж перевальцем підійшов до людей, що стояли без
шапок, без будь-якого виразу на обличчі, байдужі, як му-
мії. Це були голландські антифашисти. Серж велів їм роз-
дягнутись наголо і впродовж години'качатись від барака
до барака по мерзлому піску. Між ними походжали капо
з нагаями в руках і били тих, хто, на їхню думку, качався
надто повільно. Коли люди, з яких цебеніла кров, не мали
вже сили, щоб перекинутися з боку на бік, Серж звелів
вести їх у лазню. Комендант, який, стоячи на «сцені» з со-
бакою на повідку, спостерігав цю картину, залишився за-
доволений вигадкою ката.
Василь приготувався до смерті, яку хотів зустріти стійко,
не плазуючи перед катами на колінах. І, здається, ішлося
саме до цього. На третій день свого перебування в таборі,
прокинувшись уранці, Василь побачив, що арештантський
номер на його куртці хтось акуратно відпоров. Значить,
Серж вибрав його кандидатом у смертники і перші два-
дцять п’ять київ він одержить уже сьогодні.
Василь думкою полинув у рідні Вишняки, невелике село
над Пслом, де він народився, де залишив матір, меншого
брата і діда Данила. Прощався з ними подумки. Батька
Василь майже не пам’ятав. Його забрав весняний Псьол,
коли Василь ще й до школи не ходив. Кажуть, батько ря-
тував сусідського хлопчика, якого крижина винесла на
середину річки. Коли до берега залишалося лічені метри,
крижина несподівано розкололася, і вони обоє пішли на
дно.
При згадці про батькову смерть Василеві завжди ста-
вало зимно. І зараз відчув себе на крижині посеред холод-
ної розбурханої річки, яка без жалю несе його в небуття.
Двічі пробував він сягнути рятівної тверді — і двічі за-
мість омріяного берега потрапляв у крижану купіль. З «фар-
ги» втекти не вдасться, тим паче, що його взяв на око сам
Серж. «Що ж, доведеться померти,— виріїаиа Василь,—
128
але спершу спробую прикінчити Сержа, просто так свого
життя я не віддам».
Але Василеві таки судилося жити. Відразу після снідан-
ку в’язнів вишикували в шеренгу для «медогляду та селек-
ції», яку проводили комендант і лікар Беккер.
Беккер відразу помітив, що у високого білявого в’язня
немає номера на куртці, зрозумів, чим це пахне для нього.
Пройшовши вздовж шеренги, він зупинився навпроти Ва-
силя, -запитав, з якого табору і за що потрапив до «фарги».
Вислухавши відповідь, на превелике невдоволення Сержа,
звелів стати обіч. Таким чином «відселекціювали» два-
надцять чоловік.
Незабаром до них під’їхала душогубка. Василь добре
знав ці машини. Зовні вони нагадували автобус, вікна яко-
го закривали чисті білі фіранки. І тільки той, хто побував
у ній, знає, що зсередини ті вікна герметично закриті за-
лізними засувками, а «салон автобуса» розділений числен-
ними залізними перегородками. Є в ньому навіть камери-
одиночки. Досить шоферові натиснути на педаль, як пере-
кривається вихлопна труба і відпрацьовані гази почнуть
труїти в’язнів.
Дванадцятьом вахман звелів залізти в душогубку. Коли
прикладом автомата заштовхнув останнього, двері зачи-
нилися. Запанував морок. В могильній тиші було добре
чути, як запрацював мотор. Перекриє шофер вихлопну
трубу цього разу чи ні? Машина рушила. Потягнулись
довгі тривожні хвилини. В’язні насторожено принюхую-
ться: чи не пахне газом? Наче ні. Куди ж їх тоді везуть
у такому «шикарному» транспорті? Ні напрямку, ні швид-
кості руху визначити вони не могли. Сиділи в смоляній
темряві, як у склепі.
Та ось машина зупинилась. Брязкнули й відчинилися
двері.
— Вилазь! — пролунала команда вахмана.
Василь стрибнув на посилане шлаком подвір’я. Роззир-
нувся. Десь він. ніби бачив і цей квадратний двір,- і руду-
ватий колючий шлак під ногами. Ба, та це ж бремен-
ська в’язниця! Невже знову допити в гестапо? Підійшов
вахман.
— Кошт тії!
Потяглися за ним у двері тюрми. Василь думав, що зно-
ву в четверту камеру, аж ні. Начищені краги вахмана по-
миготіли далі, подерлися сходами на другий поверх. Побряз-
кавши ключами, відкрив шістнадцяту і сімнадцяту камери.
5 5185
129
До привезених з «фарги» приєднали ще двох голландців,
вийшло по сім чоловік на камеру.-
Тут, як і в четвертій, чіплялися за стелю двоярусні де-
рев’яні нари, стояла «параша», майже під самою стелею —
віконце з подвійними гратами, а трохи нижче — дерев’яна
ніша для мисок. Через годину в’язнів знову вивели з ка-
мери і погнали на роботу.
,Аж тепер Василь зрозумів, чому їх повернули в Бремен.
Напередодні був сильний наліт англо-американської авіації.
Цілі квартали лежали в руїнах. Понівечені будинки зяяли
чорними провалами обгорілих вікон, їжачились покрученим
пруттям арматури. Тепер уже ніхто не намагався прихова-
ти слідів бомбардувань. Та й зробити це було неможливо.
Одна з бомб влучила у гестапо, зруйнувала їдальню, га-
раж, продовольчий склад. На розчистку руїн та відбудову
будинку гестапо і пригнано в'язнів з «фарги» та ще дев’ять
чоловік з Гамбурзького концтабору. Різномовні в’язні ще
не встигли перезнайомитися між собою, а тому працювали
мовчки. Це набридло гестапівцям, і вони вирішили розва-
житись:
— Хто знає німецьку мову?
— Я,— відповів Петер Скальський, поляк, який добре во-
лодів німецькою і французькою мовами.
— Гут, гут,— посміхнувся гестапівець.— Ком міт.
Петер підійшов.
— Твоє прізвище, ім’я, національність? — чемно запитав
гестапівець.
— Петер Скальський. Поляк.
— То ти маєш ім’я, та ще й німецьке, смердюча польська
свиня! — Нагаї засвистіли над плечима Петера.
Два німці стали обабіч дверей з гарапниками в руках, а
ще два почали ганяти в’язнів крізь ті двері туди й назад.
До камери поверталися вздовж і впоперек посмуговані фа-
шистськими нагаями. Так закінчився перший день у бре-
менській в’язниці. Чим він відрізнявся від днів, проведених
у «фарзі», Василь зрозуміти не міг. Хіба, може, тим, що
кати носили інші імена та прізвиська...
Надворі вже середина березня. Коли їх женуть через
парк на роботу, ніздрі лоскоче терпкуватий запах набубня-
вілих бруньок, які ось-ось бризнуть назустріч сонцю лис-
том та квітом. Як хотілося Василеві зупинитися, торкнути-
ся пучками клейкуватої бруньки каштана! Адже ті росли
на волі... Але попереду, позаду і обабіч ішли вахмани.
— Шнелер, шнелер!
130
Якогось дня на роботу не повнади. Сонце, прорвавшись
крізь плетиво подвійних грат, немов золотаве кошеня, гра-
лося з в’язнями, перестрибуючи м’якими променямй-лап-
ками з порепаних, у кривавих саднах рук на худі обличчя з
глибокими проваллями замість очей. Якщо підсунути до
вікна двоярусні нари, вилізти на них та стати на повний
зріст, то за безлистими ще деревами парку можна побачи-
ти великий годинник на високій башті колишнього магістра-
ту. Через кожну годину Василь відзначає розташування ті-
ні від грат на підвіконні, фіксуючи рискою та підписуючи
цифру, яку показує баштовий годинник. Через тиждень-дру-
гий дерева, одягнувши свої зелені шати, затулять годинник,
тоді хлопці визначатимуть час за своїм — тим, що його за-
раз старанно викреслює Василь.
Цього дня вони довідались, що під ними жіноча камера.
З тужної мелодії української пісні Василь здогадався, що
там сидять землячки. Він знову видерся на нари, просунув
голову у вікно.
— Дівчата, звідки ви? —гукнув.
— А ви хто?— відразу ж відгукнулися з нижньої
камери.
— Нас привезли сюди з штрафтабору, працюємо на від-
будові гестапо. У в’язницю я потрапив з табору Боргварда
за втечу.
— Я теж з табору Боргварда,— почулося знизу,— зва-
ти Ольгою. У вас закурити не знайдеться?
— Яка Ольга? — Василь пропустив мимо вух її прохан-
ня.— Чи не «родичка» Ковтюка?
— Вона. А як там Кузьма?
— Був живий. Зараз пришлемо вам закурити.
У в’язниці важко було з харчами, але ще тяжче, ніж від
голоду, страждали курці від нестачі тютюну. Особливо в
їхній камері мучився Моріс, високий сильний ф.ранцуз. Він
легко виконував важку роботу, мовчки терпів побої, ділив-
ся з товаришами останнім, але не міг стримати сліз, коли
чув запах цигаркового диму. Але цього разу курцям пота-
ланило. Вчора натоптували мішки конфіскованою літерату-
рою, яка валялась в підвалах гестапо. Туди ж, у примі-
щення кочегарки, прибиральниці зносили кошики з кімнат
чиновників. У них виявилося чимало «бичків» від сигарет
та сигар, а це для курців було справжнім скарбом.
В’язні відсипали дещицю зі своїх запасів, замотали в па-
пір і, вклавши в сірникову коробку, на ниточці опустили з
вікна.
5*
131
— Ловіть передачу! — гукнув Василь.
— Є. Дякую. Дорогі товариші, якщо зможете, принесіть
нам завтра хоч одну зелену гілочку, нехай і в нашій камері
запахне весною.
Хлопці оіЯцяли. Але наступного ранку дівчата крикнули-
крізь вікно:
— Прощайте, друзі, нас вивозять!
— Прощайте! — Василь їм у відповідь.
Цього дня відходив транспорт до Гамбурга, в концтабір.
Значить, Олю та її подруг по камері вивозили на смерть...
Похнюплені йшли хлопці мимо камери, з якої, здавалося,
ще відлунювали слова: «Прощайте, друзі». Вночі був наліт
на місто, і в’язнів знову повели розчищати завали. Коли
увечері поверталися до камер, їх, як завжди, зупинили в
коридорі першого поверху, скомандувавши повернутися об-
личчями до стіни. Петєр Скальський, який опинився прямо
проти віконця камери-одиночки, швидше механічно, ніж з
цікавості, відсунув заслінку, та відразу ж відскочив, мов
ошпарений. У заслінку пошкрябали зсередини, але Петер
приклав палець до вуст, тихо прошепотів:
— Холера ясна, там фашист!
— Камарад, камарад,— глухо долинуло з одиночки.
Моріс підступив до дверей, відкрив заслінку. За ним по-
тягнулися інші.
— Хлопці,— прошепотів хтось,— адже це й справді ні-
мець у шкатулці.
— За що сидиш? — запитав Моріс офіцера вермахту,
який тоскно дивився на них з віконця камери-одиночки.
— О-о,— показав пальцем на язик.— Злетіло слово про-
ти фюрера й наці.
Німець попросив закурити, але курці сьогодні самі були
без жодної крихти тютюну. Тоді офіцер попросив підста-
вити до віконця шапку. Прохання було настільки дивовиж-
не, що збило з пантелику навіть незворушного Петера
Скальського: що б це значило? Все стало зрозумілим ли-
ше тоді, коли у віконці показалися шматки хліба. Офіцер
швидко кидав їх у підставлену шапку.
— Мені друзі приносять передачі,— приказував,— їжте
хліб, бо в мене він зацвіте, я не з’їм стільки.
Шапка швидко наповнилась хлібом, і Моріс підставив
другу. Таке багатство в’язням давно і уві сні не снилося.
Наступного дня тільки й турбот було, що пошуки тю-
тюну для в’язня-офіцера. Кожний з цих бідаків скуштував
карцера чи камери-одиночки і добре знав, що значить за-
132
лишитись віч-на-віч зі своїми думками, не маючи навіть ци-
гарки, яка б хоч трохи відволікла від них, дала спочинок
розпеченому мозкові. Цього дня собі ніхто не приховав і
дрібки, весь запас тютюну призначався в’язневі-німцю.
Увечері, тільки-но вахман відчинив двері тюрми, в’язні
наввипередки погуркотіли своїми дерев’янками, до віконця
потяглося відразу кілька рук.
— Данке, данке,— ледве встигав дякувати офіцер.
Петер швидко сунув у віконечко пучечок сірників, зв’я-
заних ниткою. Заслінку тут же закрили: наближався вах-
ман з великою в’язкою ключів у руці.
А вночі знову завили сирени. Страшний суд чинився над
Бременом. Сліпучі спалахи від вибухів бомб раз у раз ври-
валися у віконце, осявали камеру страшним блакитнуватим
світлом. Двигтіла і стогнала земля. Осколки від бомб і
зенітних снарядів, наче густий град, видзвонювали по че-
репичних дахах. Цього разу в’язнів не заганяли до підвалу,
як під час інших алярмів, і вони принишкли в камерах, ско-
вані страхом, до якого химерно припліталася радість: кож-
на бомба підривала міць рейху, наближала кінець війни.
— Хлопці, а що коли якась американська «груша» пе-
репаде й нам? —у чиємусь голосі бринять нотки силуваної
бадьорості.
— То й що ж,— спокійно відповів Зубченко.—Спочат-
ку, звісно, полетимо вгору, а потім опустимося на землю.
А на ранок кати не долічаться двохсот в’язнів та кількох
вахманів.
Але їм цього разу пощастило: жодна бомба не впала
поблизу тюрми. Завили сирени відбою. У камерах зітхнули
з полегшенням. За дверима забігали вахмани, відкривали
заслінки, заглядали в камери. Та ось і вони вгамувалися.
Запала якась дивна, напружена тиша. Це була чи не єди-
на ніч, коли не чулося хряпання дверей і стогону покаліче-
них — слідчі гестапо нікого не викликали на допит.
Василь лежить на верхньому ярусі нар і, втупивши очі
в сіру, з химерним плетивом тріщин стелю, лічить пережи-
ті тут дні. Виходить, майже два місяці він у гестапо. Запах
параші, хлорки і бруквяної баланди в’ївся, здається, не
тільки в одяг, а в кожну клітину тіла і не вивітриться!
звідти повік. Чи доведеться йому ще коли-небудь змити лі-
теплом голову, надіти чисту сорочку, помилуватись тихим
плином красеня Псла? «Ох, не заглядай так далеко*— ска-
зав сам собі.— Два місяці не минуло, як уперше виліз на ці
133
нари, а скільки вже людей пройшло перед очима і кануло
в безвість. Вивезли землячок з четвертої камери, не стало
офіцера в одиночці, а скільки невідомих тобі відправили за
ці дні до «фарги», в концтабори, на той світ?..»
Василь повернувся на бік, наче йому замуляло в спину,
тепер перед очима його — остогидла камера. Високий
сутулий Моріс, мов маятник, ходить туди-сюди вздовж нар,
то пнеться до вікна і дивиться на Василів «годинник», хо-
ча він давно показує час із великою похибкою. Із старожи-
лів у камері залишилось тільки четверо: два французи, по-
ляк Петер і він. Василь здогадується: Моріс хвилюється.
Завтра кінчається шістдесят днів, що їх мали перебути
у штрафтаборі французи, і ніхто не знає, як вчинять гес-
тапівці: відправлять їх на завод чи знову запроторять у
«фаргу». Кілька разів Моріс зупинявся перед Василем, на-
че хотів про щось запитати, та, постоявши мить, знову по-
чинав міряти камеру.
Василь, крекчучи, спустився вниз, і Моріс відразу ж
опинився біля нього. Якусь хвилю, як і допіру, мовчки ди-
вився на хлопця, потім кивком голови поманив до мисника.
Неспішно зняв миски з вмурованої в стіну полички.
— Дивись сюди,— ткнув пальцем у бічну стінку мис-
ника.
Василь подивився, але нічого особливого не побачив.
Вирізьблене якесь деревце, берізка чи тополя, що гнеться
під вітром. Зроблене майстерно, але захоплення не викли-
кає.
— Що ти побачив? —запитав Моріс.
— Дерево.
— А ще що?
Василь здивовано зиркнув на Моріса, стенув плечима:
— Крім берізки, нічого.
— Поверни голову отак,— Моріс ледь не силоміць засу-
нув Василеву голову в нішу, схилив її набік.
— Бачу,— крикнув Василь збуджено,— бачу!
— Тихше,— Моріс смикнув його за рукав.— І мовчи.
Скажеш комусь, коли виходитимеш з тюрми.
Василь ще раз просунув голову в нішу, вдивляючись
у тонку різьбу. І враз перед зором проступив контур високо-
го лоба, глянули рідні примружені очі, мичкувате коріння
берізки стало невеличкою борідкою. На Василя дивилося
знайоме дороге обличчя вождя.
— Дивись сюди,— француз повів пальцем.
— Ьепіп,— прочитали вони разом.
134
Зубченку забракло повітря від хвилювання. Він хотів
кинутися до Моріса, обняти його, потиснути руку, але той
не промовив більше ні слова. З гордо піднятою головою
попрямував до своїх пар. Василь ще довго вдивлявся в
дорогі риси і не міг надивитися. Моріс кашлянув. Василь
поклав на місце миски, пішов до нар, ліг, повернувшись до
Моріса обличчям.
— Знаєш, хто це зробив?—тихо запитав Моріс.
Василь відразу здогадався, про що той запитує. Він сам
намагався уявити людину, яка вирізьбила -портрет вождя
світового пролетаріату на твердій дубовій дошці у гестапів-
ській катівні. Що то був іноземець — зрозуміло, але хто?
— Ні, не знаю.
— Француз. Наш великий художник. Два роки гибів він
у цій камері. В таборах усі французи знають, що тут є’
портрет Леніна. Тепер і ти знатимеш.— Моріс помовчав.—
Розкажеш своїм товаришам, як вийдеш звідси живим. А за-
раз мовчи.
Ранком вони попрощались назавжди. Через день забрали
й Петера Скальського. Та Василь устиг показати йому порт-
рет Леніна.
— Ой, як файно! — зрадів поляк.— Це ти так умієш?
— Ні, це зробив французький художник. Розкажеш
своїм товаришам, як вийдеш звідси живим,— повторив Ва-
силь слова Моріса.
Василь залишився один на цілу камеру. На роботі він
теж вирізнявся своїм чорним одягом поміж смугастих кур-
ток в’язнів концтабору. Ось уже третій день він працює
у кочегарці: після того, як Жора Сидоренко зірвав котел,
вахман не залишає в’язня-кочегара без нагляду, але одна-
ково можна вільно ходити по всіх відсіках кочегарки. Сьо-
годні, як ніколи, багато бичків у гестапівських паперах.
Жаль, немає курців. Хіба передати каліфакторам—ото бу-
дуть раді.
Василь старанно заховав тютюн під лахміття, знехту-
вавши правилом курців, які ховали його в носки черевиків,
і поплатився. Вахман наче нюхом почув, що в хлопця є тю-
тюн, .швидко витрусив його, ще й дав п’ять нагаїв — звич-
на норма для кожного, хто посягнувся на німецький
«бичок».
У вівторок мали привезти нових в’язнів, але через бом-
бардування транспорт затримався. Як тільки вахман зачи-
нив за Василем двері, він зразу ж кинувся до мисника,
щоб подивитися на дорогий образ, поки зовсім не смеркло.
135
В камері швидко сутеніло, і Василь уже не бачив порт-
рета, він лише водив пальцем по різьблених лініях, ніби
слідом за художником повторював риси обличчя Ілліча.
І думалося йому про волю, про Батьківщину, про матір
і брата. Згадалося, як вирушав на свої перші в житті жни-
ва. Скільки було радості й гордості: завтра разом з усіма
вийде на колгоспний лан і стане поряд з досвіченими коса-
рями! Дід Данило зарані поклепав косу (на це був великий
майстер), звелів внукові ще раз показати, як набиватиме її
на полі, щоб брала «під п’ятку». А що вже раділа мати
(діждалася, виростила-таки косаря!), то й не передати сло-
вами. Коли виходив з двору, вона непомітно перехопила
кінцем хустини сльозу, що мимохіть, викотилася з-під вій,
мовила тихо:
— Як би радів оце батько...
І ось Василь на полі. Картина уявилася так виразно, що
він мимоволі розправив плечі, ніби знову відчув у руках
співучу, гострену дідом Данилом косу... Тільки б дочекати-
ся перемоги і повернутися додому! Працював би день і
ніч без перепочинку. Тільки б діждатися волі...
Несподівано солодкі мрії його перервав страшний вереск,
що змінився гучним істеричним сміхом. Що це могло бути?
Голос жіночий, і, очевидно, долинає з тієї камери, де сиділа
Ольга. Василь підсунув нари, подерся до вікна:
— Ей, хто там?
Ні звуку з нижньої камери. І раптом:
9й, бей, винтовка,
метко, ловко,
без пощади по врагу...
Голос безтямний, страшний. Василеві стало моторошно.
Холодні кусючі мурашки забігали по спині, морозом сип-
нуло межи плечі.
Пісня перейшла в якесь нерозбірливе белькотання, по-
тім регіт. Василь заметався по камері. В голові йому пекло,
наче там розпалили багаття. Крики, стогін, пісні божевіль-
ної не припинялися до глибокої ночі. І ці її муки ніби
передавалися Василеві, свердлили мозок, крижанили сер-
це. Василь благав небо послати повітряний наліт, скинути
на гестапівське кубло сотню бомб, аби лиш обірвати життя
фашистських катів, припинити невимовні страждання їхніх
жертв.
Але травневе небо було спокійне, замріяне. Крізь грати
ряхтіли чисті, мов викупані в літеплі, зорі. І місяць краєм
136
ока намагався зазирнути в тюремне віконце, але не дотяг-
нувся, покотився за Везер, до табору Боргварда. Під тими
чистими зорями спав Бремен, і не було йому ніякого діла
до страждань білоруської дівчини (вранці Василь дізнав-
ся про це від каліфактора), яка збожеволіла, не витримав-
ши гестапівських тортур, і не чув він Василевих проклять...
Спав він тієї ночі чи ні, уві сні чи насправді долітали
до нього стогін і нерозбірливе белькотання — Василь не
знав. Ледь засіріло за гратами, дівчина почала співати
знову. Цей моторошний хрипкий спів та крики, скигління
вранішніх трамваїв на крутому повороті, дзенькіт їхніх
дзвінків злилися в жахливу, нестерпну какофонію пекла.
Ще мить — і він сам закричить страшним, божевільним
голосом. Гупання кованих чобіт вахмана, брязкання його
ключів ждав так, начеб він мав відімкнути Василеві воро-
та до вічного блаженства...
Кінчалася перша декада травня 1944 року, а разом з нею
і строк перебування Василя в штрафтаборі. 9 травня при-
везли вісім нових в’язнів. У трьох з них були перебиті
ноги, на решту теж страшно було дивитись. Обличчя •—
суцільна рана, подерте лахміття стовбурчиться від засох-
лої крові. Василевим сусідом по нарах виявився Кирило,
невисокий русявий білорус з теплим дитинним поглядом
голубих очей. Кирило тихо розповідав варіацію добре зна-
йомої Василеві історії: втік з табору адмірала Брома, впі-
ймали, катували в гестапо. Зубченко натомість повідомив,
кого треба остерігатися в тюрмі, а кому можна довіряти.
А наступного ранку, коли вахман велів Зубченку на робо-
ту не збиратися, покликав Кирила до ніші, зняв миски, як
колись робив це Моріс, і показав портрет Леніна.
Спершу в голубих очах білоруса закрижанів жах. Але
він швидко розтанув, очі спалахнули:
— Це ти зробив?
— Ні. Один француз. Художник.
— Як здорової—Кирило потиснув Василеві руку.
Василь поставив на місце миски, стиснув Кирилові
лікоть:
— Нікому ні слова. Розкажеш через два місяці, якщо
виходитимеш звідси живим.
Кирило радісно закивав головою.
Об одинадцятій годині за Василем приїхав поліцай з ро-
сійського табору № 2. Це був той самий Сашко Болт, який
привозив його сюди два місяці тому.
137
10.
Дивовижна натура людська. Повернувся Василь з тюрми
за колючий дріт, а радості — наче вирвався на волю. Ледь
переступив поріг барака, як до нього кинулись товариші.
— Василь? Живий?!—Потиски рук, веселі вигуки.
Василеві теж защипало в горлі від того, що бачив нав-
коло виснажені, але такі рідні й дорогі Обличчя.
— Всі живі?
— Та де там...— Радість відразу погасла.
То тільки зовні за цей час нічого не змінилося в таборі
Боргварда. Той же колючий дріт, ті ж бетонні ковпаки по
боках і при вході, ті ж поліцаї й собаки в дротяних кліт-
ках, та ж смердюча баланда і двісті грамів ерзац-хліба.
А скількох товаришів не стало за цей час? Померли від
виснаження й голоду, конають у концтаборах, в’язницях,
у штрафтаборах. Небагатьом з них судилося топтати ряст,
Василь знав це з власного досвіду.
Через роки й роки, коли Зубченко уже повернеться на
рідну Полтавщину, не раз прокидатиметься він серед ночі,
облитий холодним потом. Підніматиме його Папка — вах-
ман «фарги», являючись навіть уві сні. «Фарга» була
укомплектована відбірними садистами, але Папка виріз-
нявся навіть з-поміж них. В ті дні, коли там був Василь,
Папка ганяв в’язнів на спорудження вузькоколійки, яку
німці тягнули в піщані пагорби. Біля невеличкого ліска,
мимо якого йшла дорога, колона зупинялася. Папка щодня
велів вирубувати стільки дубових палиць, скільки в колоні
в’язнів. До вечора з тих палиць не залишалося навіть трі-
сок... Одного разу в’язневі-французу вагонеткою розтрощи-
ло ногу. Він не міг рухатися і, тихо постогнуючи, лежав під
насипом. Напередодні пройшла злива, і мочарі, через які
тяглася вузькоколійка, перетворилися на трясовину. Ту-
ди й штовхнув Папка француза. Як тільки той вибирався
на сухе, вахман знову й знову чоботом штовхав його в бо-
лото. І лише коли в’язень, геть знесилившись, занурився
в багно з головою, дозволив витягнути його. У таких катів,
як Папка чи Серж, виживали одиниці.
Та були в таборі Боргварда і приємні вісті. Дізнався
Василь про події на Східному фронті, про те, що в таборі
з’явилося кілька сімей німецьких прихвоснів, яким довело-
ся накивати п’ятами з України.
Батько Кодра, що слухав балачку хлопців, раптом подав
Василеві німецьку газету:
138
— А почитай, сину, що тут пишуть про фронт?
Газета була стара, погортавши, Василь уже хотів повер-
нути її Кодрі, але раптом Кузьма Ковтюк звернув увагу
на колонку, набрану жирним шрифтом.
— Хлопці, та це ж про нас з вамиї — вигукнув Василь.
Він розправив газету і разом з Кузьмою став переклада-
ти статтю. Це була постанова рейху, підписана Фріцом
Заукелем. У ній говорилося, що після закінчення війни
рейх надаватиме відпустки східним робітникам при умові,
що хто-небудь з родичів тимчасово замінить його на роботі
в Німеччині.
Давно так не сміялися в сьомому бараці, навіть статеч-
ний, незворушний Кодра викахикував щось подібне до сміху.
— От голова й два вуха,— крізь сміх мовив Олексієн-
ко,— та після війни ми спершу дамо відпустку Гітлеру
і Заукелю.
— Еге, прямо в рай відправимо!:— підтримав Кодра.—
А я ношу та й не знаю, що це така цінна газета. Треба
дати і в інші бараки, хай почитають...
Зубченко знову потрапив до «гольцманів». Цього разу
їм випало маскувати ' землею залізобетонні бункери, які
під керівництвом німців вирили в’язні поблизу заводу на
випадок бомбардування: з «гольцманами» як і раніше пра-
цював шофер Август, власник вантажної машини. Це був
опасистий добродушний чоловік, який ніколи не кричав
на своїх підневільних вантажників, не підганяв їх. Він охо-
че вступав з ними в розмови, але тільки тоді, коли поблизу
не було інших німців. Коли Август хотів пригостити ко-
гось із остарбайтерів яблуком чи шматком хліба, то клав
його на крило автомобіля, сам переходив на інший бік і вже
звідти показував очима: візьми. Як і всі німці, Август,
немов скажених псів, боявся гестапо, тож у присутності
поліцая чи шефа тримався від своїх вантажників на віддалі.
1942 року, коли Василь уперше побачив Августа, той,
калічачи російську і німецьку мови, говорив: «Руські ці-
кайт, а німці уперьот». Через рік він уже інформував остар-
байтерів про події на фронті трохи інакше: «Німці уперьот,
а руські цікай сюда».
У 1944 році Август раптом зацікавився Сибіром. Роз-
питував, чи є там люди, як вони рятуються від холоду і чи
можна там їздити машинами. Річ у тім, що в цей час геб-
бельсівська пропаганда, нагнітаючи страх, поширювала
чутки про найжорстокішу розправу, яка буцімто чекає на
німців, якщо сюди прийдуть росіяни.
139
— Всіх чоловіків візьмуть на облік,— переповідав Ав-
густ почуте по радіо,— частину відправлять в Сибір, а реш-
ту каструють. Я краще поїхав би в Сибір своєю маши-
ною,— після довгої мовчанки додавав Август,— і так само
возив би там вантажі, аби руські камаради працювали ван-
тажниками.
— Е-е, голова й два вуха, дзуськи,— сміявся Олексієн-
ко.— Я буду шофером, а ти вантажником.
— Що ти, фурік1? Щоб руські — шофер, а арієць —
чорнороб? Фюрер не допустить, щоб арієць працював, як
остарбайтер.— Август говорив про це з гіркою іронією
і тут же, за звичкою озирнувшись, додавав;—Фюрер капут.
З оцим шофером і возили тепер «гольцмани» землю на
бетонні бункери. Та ось бетон заховано під землю, ще й
замасковано зверху зеленим дерном, і вантажників перевели
на завод.
Вже третій день німують верстати: бомба влучила в
електрокабель, який живив підприємство. На місці роз-
риву, прикриті чорним світлонепроникним брезентом, вдень
і вночі працюють електрозварювальники та електрики.
«Гольцмани» розчищають завали.
Наступного дня неділя, але вантажники не мали спочин-
ку. Прийшли вагони з цементом, треба було їх розванта-
жити, а цемент переносити і скласти в цеху на другому
поверсі. Вагони діряві, цемент намок, спресувався в тверді
п’ятдесятикілограмові каменюки. Тремтять і підкошуються
ноги, солоний піт, змішаний з цементною пилюкою, зали-
ває облпччя, ятрить очі. І хоча б тобі дихнув вітерець
чи хмаринка набігла на сонце. Цементовий порох забиває
подих, роз’їдає виразки на побитих плечах. А тут ще й
сонце пропікає, здається, наскрізь. Та ще гірше в цеху:
сморід мастил, фарб, смоли, ще якісь смердючі випари, що
під час роботи заводу їх висмоктують вентилятори, наморо-
чать голови, відбирають рештки сил.
Які довгі, нескінченно довгі східці на другий поверхі
Василь бачить, як важко переставляє ноги Володимир По-
лянський, що. йде перед ним.
— Скажи, Олексієнко,— чути його хрипкий голос,—
чому такі важкі ноги? Адже колись я ходив швидко, на-
віть бігав і не здогадувався, що в мене такі важкі ноги.
— Ех, ти, голова й два вуха. То в них фюрерова баланда
налилася. Давай-но допоможу тобі зняти мішок.
1 Дурень, божевільний.
140
— Щоб тобі, Гітлеряко, такий гї>рб, як оцей мішок з ка-
менюкою,— сплюнув Полянський тягучу, замішану на
цементі слину.
— Терпи, брате,— докинув Давидун,— звикнеш на цьо-
му світі мучитись, то й на тому не так страшно буде.
— Ьоз аЬІасІеп! Зсітпеїіег аЬІасіеп!1 — почувся серди-
тий голос вахмана.
Розвантажили останній вагон. Залишилось тільки три
мішки. І вони були найважчі.
— Хлопці, хто може віднести мішок, щоб не впасти на
східцях?— питає Олексієнко.
— Моя черга нести,— каже Давидун і пробує підняти
мішок, але його негнучкі пальці лише ковзають по паперо-
ві, наче мішок приріс до підлоги.
— Почекай, черговістю тут не зарадиш,— Василь від-
сторонює Давидуна, звалює мішок на плече. Якусь мить
стоїть, похитуючись, як атлет, що підняв непомірно важ-
кий тягар, та нарешті мішок перестає хитати Василя, і він
повільно ступає до складу.-
Слідом за ним мовчки беруть ношу Буров і Носов —
найсильніші серед них.
Ледь впоралися з цементом, як привезли баланду. їли
тут же, під вагонами, не помивши рук, не сполоснувши за-
кіптюжених, зарошених потом облич: не було води. Після
обіду важко попленталися до прохідної.
Над містом висіла гаряча задушлива мла. Вздовж ву-
лиць, особливо поблизу заводів та військових об’єктів,
стояли бочки з хімікатами. Біля них чаклують військові,
чадять якимись газами, створюючи димову завісу. Щоден-
но, особливо в ясну погоду, над Бременом висить димова
хмара. Коли від Везеру тягнуло вільгістю, хмари газів змі-
шувалися з туманом, важкими краплями осідали на будин-
ки, дерева, падали на обличчя, викликали задушливий
кашель. Старання цих димопускачів були марними. Пілоти
не вибирали об’єктів для прицільного бомбардування,
а нищили місто по квадратах, незалежно від того, висить
над ними димова завіса чи ні.
Ледь встигли відремонтувати електричний кабель, як
знову наліт. Кілька бомб влучило в цех, де стояв конвейєр.
Верстати завалило бетонними брилами, битою цеглою. Біля
паркана — натовп: в один з бункерів влучила бомба. Вбито
вісім радянських військовополонених і вахмана, який їх
1 РозвантажуйтеІ Швидше розвантажуйте! (Нім.)
141
охороняв, трупи поклали біля прохідної. Увечері їх від-
правлять за призначенням: полонених — до крематорію,
німця — до фрау.
Старий завод Боргварда теж постраждав: прямим по-
паданням бомби знищено інженерне бюро й конусоподібний
бункер, у якому зберігалися особливо цінні креслення.
Німці ходили похмурі, стиха перекидалися словами.
Наступного дня нальоту не було, але без жертв не обі-
йшлося. Усіх — і «гольцманів», і тих, хто працював біля
верстатів,— погнали розбирати залізобетонні брили, виво-
зити сміття, щоб розчистити прогони цеху. Частина
остарбайтерів залатувала дірки в залізобетонному даху.
Серед них працював і Петро Глотенко з сьомого барака.
Від висоти і виснаження у хлопця запаморочилася голова,
і він упав біля пролому. Німець, який був поряд, ногою
скинув худе тіло хлопця в дірку. Петро полетів прямо на
гострі ребра залізобетонних уламків...
У фашистській катівні не дозволялося проявляти навіть
найелементарніших людських почуттів. Для них не було ні
місця, ні часу. Не встигли товариші зняти шапки над про-
ломом, куди скинуто Петра, як вахман звелів підібрати
труп у машину, яка мала по дорозі завернути до крематорію.
— Працювати, працювати!— кулаками, гарапниками
розганяли поліцаї тих, хто підійшов до Петра.
Двадцятьом остарбайтерам звеліли сісти в грузовик,
який ішов на Старий Бремен. Василь трясся в кузові ве-
ликої машини, що немилосердно диміла та стріляла іскра-
ми з дерев’яного цурпалля, яке горіло в топці газогенера-
тора (брак бензину змусив німців перевести майже всі
тилові машини на деревну тягу; у Бремені вирубували для
пального не тільки парки, а й навіть липи вздовж тротуа-
рів), а сумні думки його кружляли навколо Петра Глотен-
ка. Пригадував, як вперше побачив його, маленького щуп-
лого хлопчика з Чернігівщини. Подейкували, що село Пет-
рове фашисти спалили дотла, а його в числі небагатьох,
хто лишився в живих, відправили на рабську працю в рейх.
Мабуть, воно так і було, бо, приїхавши в табір Боргварда,
мав Петро лише латану-перелатану сорочину на плечах та
штани, на яких цілим був хіба що пояс. Щоб мати хоч
якийсь захист від холоду, Петро прорізав у своїй сукняній
накривці дірки для голови та рук, дротом стягнув їх на
оборку, і ця хламида правила йому вдень за одяг, а вночі
за ковдру. Та навіть у цьому голоді й холоді він зберігав
дивовижний для підлітка оптимізм, і Василь не раз диву-
142
вався, як міг у цьому хирлявому тілі триматися такий мо-
гутній дух. В’язні любили й оберігали хлопця, не раз за-
ступалася за нього перед майстром-садистом «родичка»
Кузьми Ковтюка Ольга. Василь з гіркотою подумав, що
так і не встиг сказати Петрові п,ро його заступницю, її
трагічну долю... І Кузьмі також нічого не сказав. Як це
могло статися? Забув? Ніби ж ні. Пам’ятає все до остан-
нього слова. Суєта людська, суєта навіть тут, де, здається,
треба дивитися в очі вічності, тільки по ній орієнтувати
життя.
«А що таке вічність?— раптом схопився Василь.— Чи є
вона і чи потрібна йому? Так. Є. Вічність— це правда, яка
залишиться після тебе, вічність — це чесність і незламність
духу, це боротьба». Він особливо впевнився в цьому після
того, як Моріс показав йому портрет Леніна на дубовій
дошці в камері.
«Нам треба вижити»,— вже вкотре пригадуються йому
слова Олексієнка. Звичайно, треба. Вони молоді, і їхні
руки ще будуть потрібні Батьківщині. Треба вижити, але
не будь-якою ціною. Всім тут не мед, та чомусь один ви-
різьблює в тюремній камері портрет Леніна, а інший за
ополоник баланди видає товариша. І часто робить це саме
для того, щоб вижити. І скільки разів через таких поціно-
вуваній власного життя в зародку гинули спроби організо-
ваного опору в таборі. Навіть спроба матеріальної взаємо-
допомоги була викрита. Не могли німці знати про її існу-
вання. Значить, видали нишпірки із «своїх». Ні, не мають
права виживати . ті, хто заплямував свою совість кров ю
товариша!..
Машина зупинилася:
— Раус!
Невільники один за одним пострибали на землю. По-
ставали біля обгорілих балок, почорнілих цегляних стін
та купи уламків — то все, що залишилось від двоповерхо-
вого будинку головного інженера заводу Боргварда. Тут же
походжав і сам інженер, короткозоро мружачи очі навіть
під товстими скельцями окулярів. Зустрінь його на вули-
ці — ніколи б не подумав, що це така велика шишка на
заводі. «Маленький німчик»,— як подумки назвав його
Василь,— метушився, смішно чеберяючи на своїх коро-
теньких ніжках від одного невільника до другого, просив
розчищати завали обережно і кожну знайдену річ показу-
вати йому. Інженера хвилювала доля матері й дружини,
яких не стало після бомбардування. Мати носила окуляри,
143
як і він, а дружина... Німець шугонув рукою в нагрудну
кишеню і кожному показав фотографію дружини — чорня-
вої усміхненої фрау,— наче це могло допомогти відшукати її
серед обгорілої цегли та головешок. Сам він у той час,
коли в місті творилося пекло, працював у нічну зміну. Це
врятувало йому життя. Але навіщо йому те життя без
любої фрау і без матері?
Німець, який ще вчора запалював би тільки ненависть,
зараз мимоволі викликав у Василя співчуття. Він співчу-
вав людському горю, розумів почуття інженера, коли той
бігав від одного робітника до іншого, брав у руки знайдену
виделку чи шпильку, підносив, до своїх короткозорих очей
і плакав. Кожну річ він обмацував, оглядав і лив сльози
над нею, мабуть, пригадуючи, кому вона належала. Його
настрій мимоволі передавався хлопцям. Працювали мовчки.
Лопатами вигортали жар, сміття, биту цеглу. Пекло не-
стерпно. Дерев’яні підошви гольцшугів почорніли і обвуг-
лились.
До пізнього вечора інженер не полишав руїни свого
житла, невідступно стояв за плечима сстарбайтерів і на-
ступного дня, хоча дедалі менше приглядався до знахідок.
Третього дня інженер був на руїнах лише зранку, а потім
поїхав на завод, звелівши шоферові Августу стежити за
роботою і зберігати знайдені речі. Хлопці спроквола ко-
пирсалися в завалі, знахідки, цікаві для інженера, не хви-
лювали їх. Та несподівано «гольцмани» знайшли... Рудика.
Власне, Рудик знайшов їх.
11.
Рудиком його прозвали в таборі за руде волосся, що
вилискувало, як добре надраєний мідний дріт, за руде
ластовиння, що густо обліпило не лише ніс та обличчя,
а й навіть руки. Справжнє прізвище його було Гузь, зва-
ли Миколою, але цього в таборі не знали ні товариші, для
яких він був Рудиком, ні поліцаї — для тих він просто
остарбайтер № 1156. Працював Рудик у цеху, прибирав
обрізки та металеву стружку від верстатів, підмітав під-
логу.
Та коли за колючим дротом табору манливо зазеленів
травневий ліс, Микола став усе частіше й частіше поглядати
на схід, звідки на картах Андре все ближче й ближче до
рейху підступали прапорці.
144
Тихої травневої ночі Микола Гузь переліз через дріт
у давно облюбованому місці і рушив до ліска, який так
вабив його, обіцяючи безпеку і спокій. Спали собаки, спа-
ли поліцаї — ніхто не помітив, що остарбайтера № 1156 не
сїало. Правда, вранці, обходячи табір, дядя Петя побачив,
що в одному місці збито росу на траві, простежив навіть
сліди гольцшугів на м’якій землі, але галасу здіймати не
став. Це вже був не сорок другий, а сорок четвертий рік,,
настрій «дядів» теж перемінився. «Чорт з ним,— подумав
поліцай,— якщо пронесе, нехай тікає». Він повернувся в ба-
рак і знову вивернувся на лаві.
Підняв його телефонний дзвінок. Поліцай із заводу по-
відомляв, що остарбайтер № 1156 не з’явився на роботу.
Але й після цього дядя Петя не кинувся на пошуки. Лиш
коли зателефонував обер-майстер і пообіцяв самого дядю
Петю поставити на місце зниклого остарбайтера, змушений
був доповісти старшому поліцаю дяді Феді про втечу. Ви-
кликали Гофмана. Втрьох пішли до того місця, де дядя
Петя бачив сліди гольцшугів. Покралися по слідах, які вели
через ріллю до лісу. По прим’ятій траві та збитій росі
швидко знайшли Рудика, який мирно спав під кущем.
— Доброго ранку,-—глумливо зняв кашкета Гофман,—
як спалося?
— Ба, та це ж рудий лис!— вигукнув здивовано дядя
Петя.
Микола, завдяки своїй чуприні та. ластовинню, був на-
стільки помітним, що навіть поліцаї знали його в обличчя.
— Звольте встати та повернутися до табору,— підлаш-
тувався під тон коменданта старший поліцай.
— Як же тебе покарати, руденький? Що з тобою зро-
бити?— мирно запитав дядя Федя, коли Миколу привели
до табору.
Микола мовчав. Навколо нього зібрався цілий гурт полі-
цаїв. Приплентався навіть довгий і худий, як жердина,
перекладач — дольмечер. Усі тирлувалися біля Рудика, при-
думуючи йому оригінальну кару.
— А знаєте що,— вигукнув раптом Сашко Маленький,—
давайте кропивою його!
— Ух, здорово, хрін його матері!— заіржав дядя Федя.—
Різки цим дистрофікам уже не дошкуляють, а кропиви ми
ще не випробовували.
Миколу повели на цвинтар, звеліли нарвати кропиви та
принести в поліцайський барак. Тільки він кинув їм під
ноги оберемок жижавки, як з бідного Рудика здерли одяг,
145
сблили хлопця водою і давай сікти кропивою. Кожний удар
вогнем обпікав тіло, шкіра спершу почервоніла, потім по-
крилася суцільним водяним пухирем. Рудик кричав не
своїм голосом, останніми словами проклинав поліцаїв, а ті
лиш реготали та знай шмагали пекучим зіллям — по спині,
по животу, по ногах, по обличчю. Шмагали, поки Микола
знепритомнів. Тоді його знову облили водою і кинули
в бункер.
Лише увечері комендант дозволив невільникам забрати
свого товариша. «Гольцмани» обережно поклали хлопця
на мішковину і перенесли в свій барак. Так Микола Гузь
опинився між вантажниками.
Три дні хлопець пролежав на животі, на спину чи на
бік не міг навіть повернутися. Вантажники, як могли, до-
глядали Миколу, і на четвертий день він пішов з ними на
роботу.
— Що, Рудик, курорт закінчився?— кепкували на про-
хідній поліцаї.— Загорів ти славно. Та й ревматизмом
хворіти не будеш. Тепер тобі тільки працювати та працю-
вати.
— Не журись, Миколо,— тепло говорив йому Олексієн-
ко,— раз не помер від кропиви, то довго житимеш. А на
тих шкуродерів не зважай, скоро вони на кутні засміються.
Олексієнко як у воду дивився. Один з найактивніших
мучителів Рудика — Сашко Маленький — діждався своєї
черги швидше, ніж того сподівався Микола.
Знесилені- голодом, виснажені роботою й хворобами
люди іноді по кілька разів на ніч змушені були бігати до
туалету. Щоранку або й серед ночі поліцаї перевіряли
матраци. Якщо знаходили хоч один мокрий—барак по-
збавлявся хліба. Особливо лютував на цій «вахті» Сашко
Маленький. Старший поліцай, знаючи його запопадливість,
завжди посилав Сашка на «операцію» з примовкою:
— Іди, Маленький, охороняй «пожежну команду».
Сашко любив походжати між бараками і туалетом, ви-
стежуючи і жорстоко караючи тих, хто не «дотягував» до
визначеного місця і справляв малу потребу на шлакову
доріжку.
Дуже не хотілося Рудику' залишати нагріте місце, але
іншого виходу не було. Тихенько, щоб не розбудити това-
ришів, Рудик поцяпав до виходу. На порозі боляче вда-
рився ногою об цеглину, якою підпирали двері, щоб їх не
шарпало вітром. Засичавши від болю, Микола, не знати
для чого, взяв під пахву цеглину і пішов далі.
146
Раптом йому назустріч кинулася висока постать у лах-
мітті невільника, яку швидко наздоганяв маленький полі-
цай. «Сашко»,— похолов Микола.
Тим часом Маленький підставив утікачеві ногу, і той,
змахнувши лахміттям, мов птах пошматованими крилами,
простягни на шлаковій доріжці. Поліцай, наче той шу-
ліка, накинувся на нього і давай гамселити кулацюгами.
Миколі застугоніло в скронях, гаряча хвиля облила тіло,
наче його знову немилосердно пекли кропивою. Ось він,
його кат, зовсім близько, лиш ступити два кроки...
Не тямлячи себе, Рудик вихопив з-під пахви цеглину
і з усієї сили врепіжив по голові опецькуватого поліцая.
Не втримавшись на ногах, і сам упав на нього зверху.
— Оце тобі кропива, оце тобі Рудик,— приказував Ми-
кола і товк поліцая коліньми, кулаками, гольцшугами.
Високий невільник вибрався з-під Сашка, перекинувся
на живіт і навкарачки поповз до барака. Підвівся й Ми-
кола. Поліцай лежав нерухомо.
«Що ж тепер буде?— нарешті отямився хлопець.— А що,
коли дізнаються?» Заховавши під лахміття свою «зброю»,
Микола попрямував до дроту. Обережно переліз через
колючу загорожу і назавжди попрощався з «русен ла-
гер № 2».
Вороття назад — Рудик знав це напевне — йому тепер
не було. Ішов без мети. Хоч до чорта в зуби, аби не в та-
бір Боргварда. Не встиг вийти на Остергольцштрассе, як
завили сирени попереджувальної тривоги. Микола наддав
ходу, але через кілька хвилин, роздираючи душу, на різні
голоси загули сирени бойової тривоги. Місто наче вибух-
нуло зсередини: почулися вигуки, метушня, заревли мото-
ри автомашин, які намагалися виїхати за Бремен. Сирена
виривала людей з постелей, гнала їх до бомбосховищ, у по-
ля та переліски. Скориставшись панікою, разом з ними по-
біг і остарбайтер. Зараз ніхто не стане придивлятися до
його одягу, питати про документи — кожному вистачить
свого клопоту. До того ж робітники, яких алярм застав
на нічних змінах, не встигли перевдягнутися, теж біжать
у спецівках і гольцшугах. Микола, притиснувши до грудей
цеглину, затесався в гущу німців, і потік поніс його в
бомбосховище.
Ось перед очима мигнула червона стрілка, показуючи
напрям до бункера. При вході до сховища стояв поліцай і
махав руками:
— Швидше заходьте. Швидше!
147
Микола не поліз у бункер, а зупинився в проході, де стоя-
ло багато чоловіків, чадячи короткими, люльками. Він
напружено чекав, коли завиють бомби, хитнеться і затрем-
тить од вибухів земля. Але в місті було тихо. Мовчали зе-
нітки, посліпай прожектори. «Літаки обминули Бремен»,—
здогадався Микола.
І справді, незабаром почулися довгі гудки відбою. «Ку-
ди йти далі?» Микола на хвилю затримався, роздумую-
чи. Середніх літ німець привітно глянув на нього і щось
сказав. З жесту Микола зрозумів, що той запрошує йти
за компанію. Він і собі буркнув «генуг»1— єдине слово,
яке пам’ятав, хоча й не відав його значення,— і пішов у
протилежний бік.
Микола ступав повільно, як людина, якій нікуди поспі-
шати. Спочатку людей було багато, потім потік їх став
рідшати, і нарешті хлопець залишився сам. Раптом позаду
зацокотіли каблучки. Не озираючись, визначив, що то
йшла жінка. Вона швидко наздоганяла Миколу і, видно,
нервувала, бо часто спотикалася на рівному. Ось вона наз-
догнала хлопця, пішла поряд. Німкеня щось привітно за-
говорила до Миколи, але той, не розуміючи її, тільки муги-
кав у відповідь. Так пройшли метрів двісті. Аж раптом з
темного пролому дверей спаленого будинку вискочило чо-
тири постаті.
— Хальт! Хенде хох! 2
Вони ще щось вигукували німецькою мовою, тикаючи під
носа пістолетом, але Микола нічого з їхнього крику не втя-
мив. Обох їх міцно підхопили під руки і потягли в спале-
ний будинок. Ледь Микола ступив у темінь, як на голову
йому накинули якусь смердючу ганчірку і обмотали на-
вкруг шиї. Потім хтось узяв його за руку, хтось штовхнув
пістолетом між лопатки, мабуть, пропонуючи йти.
Вели довго. Петляли по дворах, переповзали через зава-
ли, кілька разів Микола боляче вдарився головою об якісь
виступи, бо не бачив, що треба пригнутися. Жінка плакала
і говорила щось благальним голосом, видно, просила, щоб
відпустили. Та її весь час обривали різкі окрики, з яких
Микола розумів тільки одне слово — гестапо. Про поряту-
нок годі й думати. «Якщо зможу, почастую хоч одного гада
цеглиною, а тоді — що буде»,— вирішив Микола.
Нарешті, прочалапавши якимись сходами вниз, зупини-
лися. Знову щось забелькотіли німецькою мовою, зверта-
1 Досить
2 Стій! Руки вгору!
148
лися до Миколи, але той у відповідь зміг буркнути тільки
своє незмінне «генуг». Почувши це, незнайомці зареготали.
Один з них сказав російською мовою:
— Цей шмаркатий рудий арієць з переляку напевне на-
клав глини в матню, ану розв'яжи його.
«Російська мова, що б це могло значити?» — гарячково
думав Микола.
Чиїсь руки розв’язали на шиї вузол, зняли з голови
смердючу ганчірку. Те, що побачив Микола, позбавило йо-
го дару мови: перед ним у формі гестапівця стояв Пірат —
колишній поліцай з табору Боргварда. «Оце влип,— тіль-
ки й подумав Микола,— тікав від поліції, а прибіг до гес-
тапо».
— Ба, та це ж Рудик! — вигукнув Пірат.
— Ах ти ж, фашист проклятий! —Микола вихопив з-за
пазухи цеглину.
Та не встиг він навіть замахнутися, як сильний удар чо-
ботом в груди збив його з ніг, відкинув далеко в куток.
Микола впав, боляче вдарившись головою об водопровідні
труби, жовті кола замелькали перед очима, потім настала
темрява.
Отямився Микола не скоро. Дзвеніло у вухах, боліла й
гула голова, та все ж трохи розплющив очі, став придивля-
тися до приміщення та прислухатися до голосів. Лежав
він у підвалі, що мав овальне бетонне склепіння. По боках,
попід стінами, тягнулися труби парового опалення. Під од-
нією стіною було два невеликі котли, між якими темніла
купа вугілля. Біля входу, звідки полетів Микола, стояла
бочка з-під карбіду, на якій боком лежала каністра. Під сті-
ною навпроти котлів — двоє ' нар, споруджених з ломак і
гофрованого заліза та накритих ковдрами. На вмурова-
ному в стіну гакові висіла гестапівська шинель і кашкет
з високою тулією, а в кутку за бочкою лежало лахміття,
з-під якого виглядали носки чоловічих і жіночих черевиків.
У підвалі було чимало й інших речей, але Микола не міг
їх роздивитися, бо боявся поворухнутися.
За стіною розмовляли троє, іноді називаючи один од-
ного на ім’я чи клички. Пірата Микола впізнавав по голосу,
а двох інших -— Цигана й Вадима — розрізнити не міг. Чет-
вертий сидів неподалік Миколи. Його коротка міцна шия,
обмотана вовняним шарфом, здавалося, призначена була
зовсім не для того, щоб тримати голову, увінчану кашкетом
німецького залізничника. Грубі короткі пальці повільно, ні-
би чотки, перебирали золотий ланцюжок, напевне, від годин-
149
ника. Чорні вусики і коротенька борідка маскували справж-
ній вік цієї людини.
З відкритих дверей сусіднього приміщення почулася
німецька мова Пірата. Йому щось відповіла жінка. Видно,
та, яку привели разом з ним.
— Костя,— раптом крикнув Пірат до того, що сидів бі-
ля бочки,— подивись, що там з Рудиком. Це ж мій земляк:
ми з одного табору.
— І мій теж,— відповів Костя,— але я його не знаю.—
І до Миколи: — Ей ти, руде стерво, ану вставай, розлігся
тут, як у тещі на подушках.
Микола повагом підвівся, потираючи рукою скроню.
Увійшли й ті троє, що недавно говорили з німкенею, стов-
пилися біля нього.
— Здоров, Рудику,— сказав Пірат.— Як ти сюди по-
трапив?
Микола мовчав.
— Здоров, кажу,— Пірат силоміць потиснув його руку
вище ліктя.— Чого ти такий дохлий? Ледь доторкнувся,
а ти вже й копита відкидав. Жерти хочеш? Що там у та-
борі? Як дядя Федя?
— Ніби ти сам не знаєш...— знехотя відповів Микола.
— Звідки ж мені знати? Вже більше місяця, як ми з
Костею накивали п’ятами з табору Боргварда, а ці два
шкети втекли від адмірала Брома. І ти радій, що вирвався
з того пекла та потрапив до нас. Вадиме, дай йому поїсти,
хай знає, що він у друзів. Дай їсти і нашій любій фрау, во-
на заслужила і ще заслужить...
— А чому ти, Пірате, у формі гестапівця? — запитав
Микола, наминаючи ковбасу.
— Невже не розумієш, чудило? Побачивши цю гадючу
шкуру, німець втрачає дар мови, і ти можеш робити з ним,
що заманеться.
— А де ж ти взяв її? — доскіпувався Микола.
— Підстерегли в час алярму офіцерика, стукнули по ма-
кітрі таким предметом, як ото ти хотів мене почастувати,
і назавжди позбавили його необхідності бігати до бункера.
Костюмчик акуратно зняли, його одягнули в мою робу,
і він спокійно поїхав до крематорію.
— Ну, даєтеї—крутнув головою Микола.— Я теж сьо-
годні відправив на той світ Сашка Маленького, а сам —
драла з табору. Оце аж сюди забіг. З вашою допомогою,
звичайно,— приклав до скроні руку: там набрякла чима-
ленька гуля.
150
•— Молодця,— не захотів зрозуміти красномовності того
жесту Пірат,— приставай до нас, не пошкодуєш. Жратви —
по зав’язку, а обов’язки нескладні, цілком посильні навіть
для такого захарчованого доходяги, як ти.
З подальшої розмови, коротких владних розпоряджень,
які віддавав Пірат своїм головорізам, Микола зрозумів, що
саме він і є ватажком банди.
— А хто та жінка, яку ви захопили разом зі мною?
— Як хто?— здивувався Пірат.— Звісно, німкеня. Вран-
ці, коли на вулицях почнеться жвавий рух, ми її відпусти-
мо, а поки що хай послужить нам, грішникам. До речі, яка
нечемність з нашого боку — залишити даму одну. В Одесі
подібне не прощається навіть биндюжникам.
Всі посхоплювалися з місць і посунули в сусідню кімна-
ту, де, скулившись, сиділа дівчина. Неподалік від неї чадів
каганець. Світло ледь розганяло морок, та все ж Микола
зміг роздивитись, що це була дівчина років сімнадцяти.
В приміщенні, де вона сиділа, як і в тому, звідки вийшов
Микола, стояло двоє залізних ліжок, валявся різний одяг
та черевики, а в ніші, що глибоко вдавалася в бетонну сті-
ну, тьмяно поблискували консервні банки, лежали інші їс-
тівні припаси, стояли пляшки з вином та шнапсом. У кут-
ку бовваніла чимала, кована бляхою скриня. Микола знов
перевів погляд на німкеню, яка ще більше скулилася і тихо
плакала. Йому стало жаль дівчину.
— Навіщо ви її так?. — звернувся до Пірата.
— Ти що, Рудик, здурів? За фашистів заступаєшся? —
визвірився Циган.
— Якщо вона фашистка, то інша річ, а коли ні?
— Однаково німкеня. І цього досить. Вони наших дівчат
жаліють? Ти, мабуть, не бачив, що вони роблять з ними
в концтаборах. Роздягають догола, вирізають груди, стери-
лізують, заражають різними хворобами, віддають у сол-
датські борделі, отруюють газами, живцем спалюють у кре-
маторіях. Ото знущання. І немає в цілій Німеччині люди-
ни, яка б заступилася за них. А ми... Та ми ангели в по-
рівнянні з тими бузувірами!..
— Ми ж не фашисти,— правив своєї Микола.
— Кинь, Рудику, свою проповідь,— знову заговорив
Пірат.— Ніхто не кривдить твоєї кралі. Ось зараз запи-
таємо, що вона сама думає про ці речі.
Пірат ближче підсунувся до дівчини, заговорив з нею
німецькою мовою. А коли знову повернувся до хлопців,
на обличчі його блукала масна, підленька посмішка.
151
— Ось послухайте, що розповіла ця білява кізка. Зо-
вуть її Мартою (це щоб ти, Рудик, знав, на кого молитись).
Вона лише вчора приїхала до Бремена з Гамбурга. Тут її
дядя працює на мармеладній фабриці, а тьотя касиром
на залізничній станції. Вона погано знає Бремен, а тут ще
ці жахливі руїни. Після відбою, вийшовши з бункера, вона
втратила орієнтацію, пішла навмання і потрапила в наші
обійми,— Пі^ат весело гигикнув.— На нас Марта не об-
ражається. їй лише не подобається, що нас багато, і чо-
ловікові, за якого ця коза вийде колись заміж, вона на-
віть не зможе сказати, хто був її першим коханцем. Тут я
-сказав їй, що, на жаль, нічим не зможемо зарадити, позаяк
ще не маємо візитних карточок, але обов’язково надішле-
мо, як тільки виготовимо...
— Це ти здорово придумав,— зареготали Циган з Ва-
димом.
Костя сидів похмурий: йому якраз випала черга стояти
на варті, отже, на усі втіхи він потрапить останнім.
А Миколу пік гарячий сором. Він мимоволі відсунувся
в куток, наче хотів показати Марті, що не причетний до
бандитів, які напівколом оточили її, мов хижі звірі, і лип-
кими поглядами обмацували ніжне обличчя, біляві куче-
рики біля рожевих, вух, руки, що дрібно тремтіли, гострі
невеличкі груди під розірваною кофтиною, коліна, які вона
марно намагалася прикрити коротенькою синьою спіднич-
кою. Дівчина, мабуть, і сама збагнула безглуздість свого
заняття, бо почервоніла і залишила спідничинку в спокої.
Пірат підвівся першим, за ним — решта братії.
— Ну що, Цигане,— потягуючись, мов ситий кіт, мовив
Пірат,— давай вечеряти та будемо шляфен.
Почувши слово «шляфен», дівчина затремтіла. Пірат
підійшов до неї, взяв двома пальцями за підборіддя:
— Чого тремтиш, як осиковий лист? Від цього не вми-
рають. Цигане,— кинув через плече,— сто грамів фрау для
хоробрості!
Циган миттю витяг з-під ліжка великий ящик, почав
діставати пачки маргарину, різні сорти ковбас, сир, ікру,
хліб. Було тут і що випити, і чим закусити. У таборі така
розкіш Миколі навіть у снах не снилася. Він із співчуттям
згадав товаришів по бараку, які полягали спати голодни-
ми: їм би оце хоч по кришенику ковбаси...
Вечерю закінчили швидко. Рудику дали стареньке паль-
то, ковдру і відправили у приміщення, яке було ближче до
виходу. Микола розстелив пальто прямо на цементовій
152
долівці, з головою замотався в ковдру і швидко заснув мов;
убитий. За табірною звичкою прокинувся рано. Крізь
розчинені двері до підвалу влітали білі бризки весняного
ранку. В сусідньому приміщенні чувся приглушений гомін,
шарудіння. Та ось на порозі з’явився Костя, за ним —
Марта й Пірат. Біляве волосся на голові дівчини було роз-
куйовджене, обличчя змарніле і ніби вичавлене. Вона ки-
нула на Миколу зляканий погляд і відразу ж відвела, наче
відсмикнула його.
— Дивись, люба фройлян,— заговорив до неї Пірат,—
тільки писнеш по дорозі— капуті
Костя для більшої переконливості показав дівчині в одній
руці здоровенний ніж, а в другій—пістолет.
— Ти, дивись, і справді не вбий її, буйвол,— гукнув
Микола.
— Нічого не станеться з твоєю кралею, якщо тільки
сама не попроситься в рай. Попрощайся з нею, Рудику, та
якнайніжніше. Адже це завдяки тобі потрапив до нас та-
кий ласий шматочок,— Костя дурнувато загигикав і рушив
до виходу. За ним боязко поцяпала Марта.
— Що збираєшся робити, земляче? — запитав Пірат,
коли Костя й Марта знкли в руїнах.— Залишишся з нами
чи, може, ляжеш у дрейф самостійно? Мабуть же, в «русен
лагер № 2» повертатися не бажаєш? Там дядя Федя
швидко відправить тебе на передчасну зустріч з твоїми
рудими предками.
— Правду кажучи, не знаю, як і бути. До табору, звіс-
но, ходу мені немає. Але ваша поведінка мені теж не зовсім
ясна. Що ви робите в цих руїнах?
— Хоч ти й рудий, як лис, і повинен бути хитрим, та
насправді дурний, як трухлявий пень. Робота наша важка,
небезпечна, але почесна. Ясно?
— Не бачу особливих почестей у тому, щоб глумитися
над беззахисною дівчиною.
— Дурило ти, Рудику,— без злості відповів Пірат.—
Таке не часто трапляється. Та й знущання тут немає ні-
якого, я ж тобі вже пояснював.
— Твоє пояснення для мене щось не дуже переконливе.
Воювати треба з ворогом, а не з беззахисними жінками.
І багатьох ви отак?.. — по паузі запитав Рудик.
— Кажу ж тобі, що ні. Попадалося кілька старих шкап,
так ми їх — прямо в рай без пересадки... За два місяці
хлопці вколошкали двох поліцаїв, одного гестапівця, а то
різне... Тих близько десятка...
153
— А де ви добуваєте харчі, ну і оце? — показав рукою
на пляшки.
— Це легше, ніж ти думаєш. Німці, тікаючи в бункер,
мають звичку тягнути з собою хлібні картки, гроші, а дех-
то навіть золоті речі. А хіба все це для нас зайве? На
картки ми купуємо хліб, а за гроші — все інше. Є ще один
спосіб — дешевий, але трохи ризикований. Тутешні мага-
зини замикаються надто примітивно. Цигану — а він пра-
цював колись у фешенебельних районах Таганрога — від-
крити їх легше, ніж тобі роздавити горіх. Якщо ж замок
йому чимось не подобається, він легко виставляє шибку.
А вони тут чималенькі, якщо помітив... Один такий рейд
забезпечує нас усім необхідним тижнів на два.
— Значить, усе це ви просто грабуєте..'.
— А ти думав, фріци самі здогадуються погодувати нас?
Ти вже роз’їв пузо в Боргварда? А ішачив, між іншим,
як віл. Значить, брати з цих паразитів сам бог велів.
— Усе це так,— погодився Микола.— Тільки коли б
забране та роздавати всім голодним.
— Поки що це неможливо,— філософськи зауважив Пі-
рат.
— На жаль,— мусив визнати Микола.— А як ви позна-
йомилися з Вадимом і Циганом?
— Я ж тобі вже казав, що ці таганрозькі шулери дали
дьору від адмірала Брома. Під час алярму проникли в міс-
то і тинялися поміж руїнами, аж поки не натрапили на це
кубельце. Ми з Костею випадково зустрілися з ними. По-
розумілися — і тепер живемо не гірше, як у кращі дні на
Молдаванці. Залишишся з нами — знайдеться й для тебе
робота.
Микола давно зрозумів, що потрапив у бандитське куб-
ло. Ці головорізи не розбирали: друг перед ними чи ворог.
Якщо має хлібні картки і гроші в кишені — доля його ви-
рішена. «Полювали» вони під час алярму. Так було безпеч-
ніше.
У магазини ходили вранці або увечері, коли там бувало
більше людей. Вдень тинялися в руїнах, остерігаючись ви-
ходити на людяні вулиці.
— А чому ви не вбиваєте тільки поліцаїв, шуцманів,
гестапівців, есесівців, фашистів?—Микола все ще намагав-
ся вивідати, чи є хоч якась надія повернути їх з бандит-
ської стежки на шлях свідомої боротьби з ворогом.
— Ми знищуємо німців. А вивчати перед тим їхні біо-
графії не маємо часу, — сердито відповів Пірат. — Ото як
154
залишишся з нами, так ми тобі дозволимо чинити правий
суд виключно над фашистами.
Повернувся Костя. На запитальний погляд Пірата від-
повів, що фройлян доставлена в умовлене місце, поклялася
мовчати.
— З сьогоднішнього дня з повною підставою можеш
називати її фрау,— зареготав Пірат і до Миколи:— Ну, що
надумав?
— Залишусь,— відповів той,— іншого виходу немає.
— Давно б так,— Пірат з полегшенням.— Поки що ве-
стимеш господарство, а далі побачимо.
Господарські обов’язки в Миколи були нескладні. Уве-
чері або вранці принести каністру води, розпалити вугілля
в бочці, що правила замість печі, приготувати їжу, зібрати
і надійно закопати рештки, щоб сміття навколо підвалу не
навело на їхнє лігво поліції, і, звичайно, охороняти підвал,
коли бандити йшли на «діло». Для цього Миколі видали
фінку й тесак. На більше поки що розраховувати не дово-
дилось, бо самі бандити мали тільки два пістолети. Прав-
да, ножів і фінок була ціла купа. Тепер, коли їх стало
п’ятеро, Пірат серйозно подумував про те, як роздобути
автомати або гвинтівки.
Уже другий тиждень живе Микола в кублі Пірата. На
«діло» його, як і раніше, не беруть, тож дні його, однома-
нітні й бездіяльні, схожі на тюремне ув’язнення. Це вра-
ження ще дужче посилює бетонний підвал з низьким сірим
склепінням, яке просто давить Миколі на плечі. Завжди
з нетерпінням жде тої години, коли бандити заляжуть, як
вовки після полювання, у своєму лігві і він зможе поблу-
кати поміж руїнами* шукаючи зручні і безпечні проходи
в завалах мертвих, полишених людьми кварталів.
Микола пригадує веселі будинки з різноманітними фа-
садами, які були тут два роки тому, і йому не віриться, що
оце вони лежать перед ним груддям червонястої, наче за-
кривавленої цегли, шкіряться чорними пащами обгорілих,
навпіл перерваних вибухом кімнат. У деяких під стелею
ще гойдаються на весняному вітрі дивом уцілілі абажури.
Двоїсте почуття роїлося в Рудиковій душі. Помста, яку
він носив під серцем від тої самої хвилини, як побачив
у своєму дворі чужинецького зайду в зеленому мундирі,
з автоматом, готовим вистрелити щомиті, чомусь не тішила
його. Десь на самому споді душі, куди він ще й сам боявся
заглянути, жевріло співчуття до оцих нещасних, які втра-
тили дах над головою і змушені тулитися у диктових
155
дачних будиночках, вогких підвалах та землянках. Він не
хотів, як Пірат та його «корешки», карати всіх без роз-
бору. Така тотальна кара не викликала б у німців відчуття
своєї провини, каяття за зло, заподіяне ними іншим наро-
дам. А Миколі якнайбільше хотілося, щоб німці схамену-
лись, покаялись...
З кожним днем між ним і бандою назрівав конфлікт.
У що він виллється — Микола не знав, тому з деяким
острахом чекав неминучої розв’язки. Це очікування сутич-
ки особливо зміцніло в ньому після останнього «подвигу»
Вадима й Цигана.
Під час чергового алярму вони налетіли на барак робіте
ників-голландців, схопили кілька чемоданів — і навтіки.
Лише в підвалі з’ясувалося, що шкети Потрапили в жіно-
чий барак і в чемоданах, крім штопаних панчіх, дешевих
парфумів та бюстгальтерів, нічого не було. Нещасні жінки
позбулися свого останнього майна, а ці «герої» не знали,
що з тим добром робити. З реготом почали натягувати на
себе бюстгальтери, капелюшки, жбурляти один в одного
панталонами.
— Стій, шпана!— раптом крикнув Пірат, підхопивши за
бретельку бюстгальтер.— Костя, що тобі нагадує оця річ?
Костя хтиво захіхікав, відшукав очима Миколу і показав
пальцем у його бік:
— Рудикову фройлян.
— Припустимо, що за розмірами це швидше годиться
на корову, аніж на фрау Марту, але в принципі твій ка-
занок варить юшку ту, що треба. Давно вже в наших
апартаментах не було прекрасних фрау, а моя душа бажає
веселих розваг. То чи не принести б нам замість цього
ганчір’я парочку живих німкень?
Пропозицію Пірата компанія вітала гучним ревищем.
Але здійснити її не вдалося. Важливіші справи відтіснили
розвагу з жінками на невизначений строк.
Тиняючись руїнами, Микола помітив в’язнів, які роз-
чищали проходи, двори поблизу дороги, засипані, але вці-
лілі підвали. Миколу це вельми зацікавило. Став спостері-
гати за тим районом і незабаром встановив, що в руїнах
німці влаштовують військові склади. Саме ця вість і на-
сторожила Пірата, відвернула його від полювання на фрау.
Хоча безпосередньої загрози їхньому притулкові не було,
Пірат звелів шукати надійне запасне житло.
В пошуках його Микола й забрів у нові, недавно роз-
бомблені квартали. Біля одного завалу почув гомін, піді-
156
йшов ближче, прислухався: говорили українською мовою.
Яке ж було його здивування, коли побачив своїх «гольц-
манів» з сьомого барака. Таке не завжди і в сні приви-
диться. Ось хто допоможе впоратися йому з бандою. Пі-
рата!
Деякий час Микола ще придивлявся, шукав поліцаїв,
а коли впевнився, що невільників охороняє-тільки товстун
Август, сміливо підійшов до них. Визволившись із радіс-
них обіймів, Микола відкликав убік Олексієнка, переповів
йому про всі свої пригоди.
— От голова й два вуха,— засміявся Олексієнко,—
вважай, тобі пощастило. Міг потрапити й до справжніх
гестапівців. І замислився:—Те, що вони вбивають німців,
добре, але погано, що всіх причісують під одну гребін-
ку... Зараз нічого не можу тобі порадити. Давай зустріне-
мося тут завтра, я переговорю з хлопцями, може, щось
і придумаємо...
На цьому попрощалися, певні, що завтра зустрінуться
знову.
12.
Задушлива спека, що не спадала навіть вечорами, загнала
всіх у бараки. Після того, як Сашко Маленький, скуштував-
ши Рудикової цеглини, опинився в умивальнику, куди що-
ранку зносили мертвих, поліцаї боялися вночі вештатися
по бараках. На нарах Олексієнка зібрався чималий гурт.
Батько Кодра знову роздобув німецьку газету, і Зубченко
читав та перекладав її. На, додаток Семен, якого земляки
називали не поліцаєм, а охоронником, приніс листівку, ски-
нуту з американського літака. Прочитали і її. Вийшла чудо-
ва політінформація, яка ще більше оживила карту Андре,
підняла невільникам настрій. Слухаючи Зубченка, кожний
займався якимось ділом. Давидун латав штани, нашиваючи
латку на латці. Буров приторочував грубою ниткою кирзи
гольцшуга, а Олексієнко з ганчір’я тулив рукавиці, щоб хоч
трохи захистити руки від гострого заліза та цегли, з якими
часто мали справу вантажники.
— Дожились,— буркнув Олексієнко, скептично оглядаю-
чи своє творіння,-— штани одні, а сорочок ще менше.—
І до Зубченка: — Ти закінчив, Василю?
— Та ніби перечитав усе, варте уваги...
— Тоді послухайте, про що я говорив сьогодні з Руди-
ком...
157
І в цей момент завили сирени тривоги, завили так, що
в бараку забряжчали вікна. Здавалося, звук ішов з-під
землі, ніби під‘Бременом сиділи страшні, небачені потвори
і різноголосо, кожна своїм тоном тягнули мелодію смерті.
Від неї тремтіли ноги, стискалося серце, холола й зупиня-
лася в жилах кров. І раптом потвори задихнулися, замовк-
ли, ніби вдавились. На чорні бараки невільників, на кла-
довище, на місто впала тиша. Тиша, яку називають мо-
гильною. І єдиний посвист паровоза, що прокотився луною
по царству німоти, видався таким дивним і недоречним, як
начеб хтось на сумній тризні вшкварив гопака. Слідом за
цим тихим, боязким посвистом знову завили чудовиська,
але тепер коротко, наче їм забракло повітря, і вони похап-
цем втягували його в горлянки: вдих-видих, вдих-видих.
І враз місто вибухнуло рухом, криком. Заметушилися
люди, спросоння заплакали діти, затріскотіли мотори мото-
циклів, загуркотіли грузовики. Остергольцштрассе пере-
творилася на живий потік. Бігли чоловіки з клунками
і валізами в руках, бігли жінки, штовхаючи поперед себе
коляски з маленькими дітьми, тягнучи за руки старших,
їхали на велосипедах, мотоциклах, легковиках і вантажних
автомобілях, поспішали за місто, наче смерть серед поля
чи в лісі була легшою і кращою, ніж у бункері-бомбосхо-
вищі.
Заворушилися і остарбайтери. Посповзали з нар, по-
чимчикували на кладовище, залягли між могильними
плитами. Ще рік тому ніяка тривога не звела б їх на ноги.
Під час алярму, якщо це було на заводі, вони спокійно
грілися біля труб парового опалення чи просто відпочива-
ли, сидячи під стіною цеху. Якщо тривога заставала їх
у бараці — навіть не злазили з нар. Тепер інша справа.
Скоро кінець фашизму, кінець війні. Перед в’язнями, які
день і ніч проклинали свою чорну долю, замаячіла воля.
І заради неї вони хотіли вижити.
Першими озвались зенітки в Бременгафені, забігали по
небу вогняні леза прожекторів, то схрещуючись, наче гі-
гантські ножиці, то розходячись знову. Ніби заохочені
тими зенітками, заговорили інші батареї, незабаром пост-
ріли злились в одну суцільну тріскотню кількох поясів
протиповітряної оборони. Та ніщо вже не могло заглушити
важкого, надсадливого гудіння крилатої армади, що набли-
жалася до Бремена. Воно все дужчало, наростало, поки не
запанувало над усіма звуками, які ще могло видушити з
себе заклякле в тривожному очікуванні місто.
158
І страшний суд почався. Завило і сліпучою блискавицею
впало на землю небо, придавило, сплющило її, примусило
тремтіти кожним нервом, кожною клітиною. Вже замовкли
розтрощені зенітки, навіки посліпли вогняні очі прожек-
торів, а небо все гуло й гуло та вергало на землю блиска-
виці помсти, бомби зненависті, напалмові касети жорсто-
кості. Запалала гавань, заводи і квартали Нового Бремена,
горіла, здавалося, сама земля.
Вже цілу годину притискуються до могил бранці табору
Боргварда, а бомбардування не вщухає. Такого нальоту
Бремен ще не переживав. Не стріляє жодна зенітка, проти-
повітряна оборона повністю паралізована. Все нові й нові
ланки літаків розвертаються над східною частиною міста
і виходять на ціль...
Цілу ніч пролежали вантажники на цвинтарі. Уже за-
сіріло небо на сході, коли кілька сирен подали сигнал від-
бою. Та світанок ще довго не міг пробитися у місто крізь
чорні клуби смердючого диму та попелу.
Голодні, без сну і відпочинку «гольцмани» потягнулися
на роботу. Не було й мови про те, щоб розбирати завал
на місці будинку головного інженера, адже велено заго-
товляти паливо для газогенераторних автомобілів.
Яке ж було здивування остарбайтерів, коли на робочому
місці не застали жодного німця. Не було навіть машин на
подвір’ї. Все завмерло. О дев’ятій годині прикотив на лег-
ковику шеф вантажників Гольцман. Побіг до контори —
пусто, в гараж — ніде жодного арійця.
— Де німці? Де Август? — підступив до остарбайтерів.
— Не знаємо.
Гольцман довго мотався по подвір’ю, щось бурчав та
лаявся, потім виніс з контори дві півлітрові пляшки шнап-
су, дві чарочки завбільшки з наперсток і велів остарбай-
терам припинити роботу.
Річ у тому, що німцям після сильного бомбардування міс-
та, мабуть, для піднесення «арійського духу», за картонками
видавали по сто грамів шнапсу. Щоб чимось насолити під-
леглим, які вчасно не вийшли на роботу, Гольцман вирі-
шив почастувати цим шнапсом остарбайтерів. Вишикував-
ши всіх у шеренгу, Гольцман власноручно кожному підніс
наперсточок горілки, а на «закуску» дав по цигарці. Решту
шнапсу забрав із собою.
Лише після десятої години з’явилися шофери і деякі
конторські працівники. У багатьох ще не просохли очі від
сліз: їхні квартири розметало бомбами.
159
О дванадцятій годині заступник Гольцмана, череватий
Віллі, відібрав вісім чоловік, до числа яких потрапив і Олек-
сієнко, звелів сідати на самоскид. Віллі був під мухою, а в
такі хвилини його остерігались: міг і зуби полічити. Кулак
у нього здоровенний і важкий, як довбня. До недавнього
часу Віллі розрубував туші на м'ясокомбінаті, тож силу
мав добрячу, його будинок теж розбомблено, і Віллі віз
остарбайтерів розбирати завал.
Вулиці були майже безлюдні, але машина ледве просу-
валася в напрямку центру. Картина, яку1 спостерігали
хлопці, була жахливою. Закручені спіраллю рейки разом
з трамвайними вагонами, потрощені кіоски, телеграфні
стовпи, ліжка й інше хатнє начиння валялися на тротуарах,
перегороджували проїжджу частину вулиці. Дитяча коляс-
ка, що передніми колесами вгрузла в каналізаційний люк,
задніми стояла на грудях дитини. За кілька Метрів, у не-
глибокій вирві, лежала розпластана жінка, мабуть мати.
Машина часто зупинялася, невільники змушені були від-
тягувати з дороги то стовпи, то рейки, то прибирати трупи.
Чим ближче під’їжджали до центру, тим картина була
страшнішою, трупи лежали просто на тротуарах, один
побіля одного, накриті паперовими мішками, листами дикту
або притрушені стружками. Біля містка через Везер ма-
шину зупинив поліцай:
— Куди їдеш?
— Тобі яке діло?—Віллі висунув свою головешку крізь
бічне віконце кабіни.
— Спиніться і прочистіть дорогу до містка.
— Я тобі не наймався розчищати дорогу,— лаявся Віллі.
І до вантажників:— Постягуйте на тротуари трупи, решта
нас не обходить.
Перетнули міст, в’їхали в Новий Бремен. Тут їх знову
зупинили. У триповерховий бункер, розрахований на п’ят-
сот чоловік, влучила бомба. Що сталося з тими, хто ряту-
вався там від смерті, можна лише здогадуватись. Від
цього страшного видовища протверезів навіть Віллі. І коли
поліцай наказав вантажити на самоскид трупи, не проро-
нив ні слова, мовчки став допомагати остарбайтерам.
До будинку, точніше, до місця, де був будинок Віллі,
добралися тільки в надвечір’я. Про зустріч з Рудиком нічого
було й думати. Олексієнко картав себе, що не передбачив
аварійної ситуації, не призначив на такий випадок іншого
місця і часу зустрічі, та було вже пізно. Він гадав, що зв’я-
зок з Рудиком втрачено назавжди. Не знав, та й не міг
160
знати Олексіенко, що за цей час у кублі Пірата теж від-
булися події, які круто повернули його діяльність в ін-
ший бік...
Коли Петер Скальський попрощався з Василем Зуб-
ченком і залишив сімнадцяту камеру, т.о гадав, що з «фар-
гою» покінчено: адже відбув свої шістдесят днів. Однак
його не звільнили. Натомість перевели до іншої камери, де
вже сидів один поляк, його земляк — людина в літах,
вкрай виснажений, хворий — ледве волочив ноги, але на-
глядачі на це не зважали. Разом з командою голландців
їх почали ганяти на різні роботи, а останнім часом поста-
вили на бетонування приватних бункерів. Правду Кажучи,
можна було б і тут якось діждатися кінця війни (французи
казали, що радянські' війська вже вступили в Польщу),
якби не вахман Папка. Цей людожер гірше скаженого вов-
ка. Не було дня, щоб він не бив Петера, не знущався
з інших в’язнів. Будь-якої хвилини міг укоротити віку,
а остерегтися, обминути Папку не було ніякої можливості.
Одного дня Петера та його земляка привезли на бето-
нування бункера для якогось гестапівського чина. На под-
вір’ї уже метушилися два голландці та один остарбайтер.
Котлован і опалубка були готові, залишалося тільки зали-
ти і утрамбувати бетон. Працювали весь день, а роботі не
видно кінця-краю. Добре, хоч остівець, якого звали Кузь-
мою, роздобув десь хліба та трохи підгодував, а то можна
було й ноги витягнути. Уже сутеніло, а Папка, видно,
й не думав кінчати роботу. Він сидів у вітальні фрау Кра-
мер ( а це була саме вона), дудлив шнапс та плів їй різні
небилиці. І раптом завили сирени повітряної тривоги.
Майстер-німець, який керував будівництвом, послав остар-
байтера запитати вахмана, куди дівати в’язнів, бо сам він
тікатиме в бомбосховище.
Вахман, придержуючись за Кузьму, обережно спустився
з другого поверху. Хоча в голові йому й гули джмелі, він
все ж допетрав, що купа замішаного бетону назавтра за-
твердіє, перетвориться на величезну, ні до чого не придатну
каменюку. Папка вирішив, що ховати в’язнів від бомб
янкі—неприпустима розкіш. Краще підігнати їх, хай пра-
цюють, поки не захолов бетон. Вахман підійшов до Петера,
який стояв, спершись на лопату, збирався носком чобота
заохотити свого співвітчизника до праці, та не втримався
на слизькому залізному листові, де замішували бетон,
і впав. Петер швидше з переляку, ніж усвідомлено, коли
6 5185
161
Папка почав підніматися, огрів його лопатою по голові.
Той знову впав.
Петер так розгубився, що не міг зрушити з місця. Його
земляк, товариш по камері, забився в куток котлована
з переляку і гірко плакав. Той плач і вивів Петера з оці-
пеніння. Він схопив куртку остарбайтера, що лежала на
дошках, одягнув її навиворіт, щоб приховати «ост», і шмиг-
нув на вулицю, де вже аж кишіло від людей, які бігли до
бомбосховища. Над містом ревли сирени бойової тривоги.
Люди неслися так стрімко, що Петер, наче тріска, під-
хоплена потоком, плив разом з ними. Тепер, коли усвідо-
мив, що сталося, шкодував лише за одним: чому не навер-
нув лопатою того виродка ще раз, такий кнуряка від одного
удару навряд чи сконав.
Побачивши на протилежному боці вулиці гурт французів,
Петер енергійніше запрацював ліктями, пробрався до них
і затесався в самісіньку гущу. Він не тільки добре знав
французьку мову, а й перейняв навіть їхню звичку жести-
кулювати при розмові, насвистувати популярні пісні і мар-
ші. З французами Петер дійшов до бункера, теревенячи
з ними та покурюючи дешеві сигарети, якими його почасту-
вали, пересидів бомбове пекло, що палахкотіло над містом,
і, ждучи відбою, споров «ост» з лацкана чужої куртки.
Французи, побачивши трикутник в руках Петера, здиво-
вано перезирнулися.
— Рус?—запитав один з них.
— Так.
— З якого табору?
Петер не знав, які табори розташовані поблизу Бремена,
та пригадав розповіді Василя Зубченка і випалив:
— Боргварда.
Французи закивали головами. До Петера знову потягну-
лися руки з куривом, хоча він уже накурився до нудоти.
Хтось дав йому бутерброд з мармеладом і шматок сиру.
Петер подякував і миттю з’їв усе.
— Куди тепер підеш, до Боргварда? — запитали фран-
цузи, коли після відбою всі залишили бункер.
— Ні, там мені з’являтися не можна.
Французи обступили Петера, щоб він був усередині
ГУРТУ- Так поминули кілька кварталів, наблизились до руїн.
Петер пірнув у під’їзд якогось розбомбленого будинку,
переліз через здоровенну купу цегли та різного сміття, на
яке було перетворене людське житло, і опинився в царстві
руїн. Він ішов усе далі й далі поміж стрімких уламків
162
голих стін, петляв між купами каміння, калюжами запліс-
нявілої води, обминав потрощені меблі, розтерзані, прибиті
порохом книги. По бетонних сходах видерся на площадку
другого поверху.
Навкруги, скільки сягало око, лежали руїни. Мертве
місто. І тиша, як на справжньому цвинтарі. Ні, тут було
ще тихіше, не цвірінькали птахи, не джеркотіли цвіркуни
та коники. Моторошна тиша і жодної живої душі... Спус-
тився на землю, а щоб не стояти на місці, пригнічено по-
плентався далі.
І раптом Петер, поминувши чергову руїну, вдихнув
запах‘житла. Це було неймовірно, але пахло підсмаженою
ковбасою. Петер міг заприсягтися, що навіть чує, як вона
шкварчить на сковороді. Принюхуючись, обережно пішов
на запах, який буквально гіпнотизував його...
Від сильного й несподіваного удару під коліна Петер
упав, наче підкошений. Не встиг навіть зойкнути, як в рота
забили кляп, дужі руки підхопили його і потягли в якусь
дірку. У підвалі його поставили на ноги, звільнили рот від
ганчірки.
—• Хто ти і що робиш тут? — запитали німецькою мовою.
Петер поглянув на чотирьох людей, які напівколом ото-
чували його. «І тут німці,— подумав невесело.— На землі
німці й під землею німці, ніде від них не сховаєшся».
— А Пйорон би цєбє спаліл,— мимоволі вирвалося рід-
ною мовою.
— Так це ж не німець!—здивовано вигукнув той, що
був у кашкеті залізничника.— Це пан поляк, чуєш, Пірате,
це пан...
З коротких реплік, якими обмінялися мешканці підва-
лу — на цей раз російською мовою,— Петер зрозумів, що
ті вельми незадоволені «уловом». Четверо один поперед
одного засипали його запитаннями, лиш п’ятий, рудий, як
полум’я, сидів осторонь і в розмову не втручався.
Петер розповів, як сидів у бременській в’язниці разом
з росіянами і українцями, про знущання Папки, про те,
як на прощання причесав цього ката лопатою.
— Як тебе звати? — подав голос рудий.
— Петер.
— Ім’я твоє змахує на німецьке,— мовив невдоволено.—
А ти справді сидів у бременській в’язниці?
— Побий мене Пйорон на цім місці, якщо збрехав.
— А чи не знав ти випадково Василя Зубченка?
— Василя? З табору Боргварда?
6*
163
— Так.
— Добре знав, разом сиділи в сімнадцятій камері.
— В сімнадцятій? — у свою чергу здивувався рудий.—
То, може, ти знаєш і про портрет Леніна?
— Не тільки знаю. Я бачив портрет, вирізьблений на
дубовій дошці.
Коли Петер детально розповів про портрет Леніна, про
те, як в’язні передають його один одному, мов естафету
надії, той, що був у гестапівській формі (його звали Піра-
том), раптом підвівся, кілька разів пройшовся сюди-туди
по підвалу.
— • Ви, чули, розбійнички, що сказав цей чоловік? —зупи-
нився перед своїми товаришами.— У тюрмі, в гестапівських
застінках, є портрет Леніна! Та хто ми після цього? Не
знаєте? А я знаю: свині! Останні покидьки! А я ж був
колись комсомольцем... Хто з вас, потрошителі кишень,
був комсомольцем? Мовчите?
— Який з тебе комсомолець, коли ти був поліцаєм?—•
презирливо кинув рудий.
— Що ти, Рудику, патякаєш? Я був комсомольцем.
І зараз я комсомолець, а ти рудий бухгалтерський пацюк,—
Пірат натякав на довоєнну спеціальність Миколи.
— Я теж був комсомольцем,— обізвався нарешті й той,
що притягнув сюди Петера.
— Молодець, Костя!— вдарив його по плечу Пірат.—
А ви, таганрозькі байстрюки,— повернувся до Вадима й
Цигана, які слухали його запальні вигуки з наморщеними
лобами й нахмареними обличчями,— ви були коли-небудь
комсомольцями ?
Ті заперечливо покрутили головами.
— Ну, нічого,— пом’якшав Пірат,— будете себе достой-
но поводити, приймемо. Створимо комсомольську підпільну
групу. А портрет Ілліча дістанемо. Клянусь головою, діста-
немо!
Петер аж ніяк не сподівався, що його розповідь про
портрет Леніна, вирізаний на миснику в бременській в’яз-
ниці невідомим французьким художником, викличе таку
бурхливу реакцію людей, які за всіма ознаками були еле-
ментарними розбійниками. Він лише перебігав очима з од-
ного обличчя на інше, намагаючись визначити, хто чим
дихає і чого слід сподіватися від них. А мешканці підвалу,
здавалося, зовсім забули про свого бранця. Пірат далі
розвивав ідею про створення комсомольської організації,
навіть показав місце на стіні, де він повісить портрет
164
Леніна, Коли ж пристрасті трохи пригасли, Пірат глянув
на Петера.
— Що ти збираєшся робити, хлопче?— незлобливо вже
запитав Пірат.
— Знаю тільки одне: до Папки не повернуся. Краще
смерть.
У підвалі запала довга мовчанка, аж Петеру здалося,
що вона не віщує йому нічого доброго. Він уже сам хотів
заговорити, аби тільки не давила на барабанні перетинки
ця непевна погрозлива тиша, але боявся сказати щось не-
впопад. Несподівано порятунок прийшов від мовчакуватого,
рудого, в густому ластовинні юнака.
— Ти ще знаєш яку-небудь мову, крім своєї і росій-
ської?— запитав рудий мовчун.
— Німецьку й французьку. Розумію чеську й словацьку.
— О, та ти, виявляється, універсальний дольмечер,—•
стрепенувся Пірат,— для нас це просто скарбі Моли бога,
що ти потрапив на Костю,— повів бровою на велетня з
бичачою шиєю,— а не на справжнє гестапо. Якщо згоден,
залишайся з нами. Працюватимеш за здібностями. Мати-
меш жратву, питво і, зрозуміло, надійний захист від Папки.
Питання було вмить розв’язане, бранця відразу ж «роз-
конвоювали». Пірат, геть забувши, що недавно збирався
створювати комсомольську організацію, відкликав трьох
своїх корешів у сусідню кімнату, де вони почали прикида-
ти та обговорювати варіанти найближчих грабунків. До
Петера підійшов Микола, подав хліба, ковбаси, бляшану
банку, на дні якої було ще трохи мармеладу.
— їж, а за куриво вибачай — немає.
— За їжу спасибі, голодний, як вовк, а димом фран-
цузи начинили, аж голова розпухла.
Петер викликав у Миколи більше довір’я, ніж Пірат зі
своїми головорізами. Вони розговорилися. Рудик розповів,
чим займаються злодії та колишні поліцаї, і Петер пого-
дився з ним, що вбивати треба тільки фашистів.
— Я спробую повернути їх саме на цей шлях,— сказав
Микола,— на завтра в мене призначена зустріч з товари-
шами з табору Боргварда. До речі, там буде й Зубченко.
— Ти побачиш Василя? Передавай йому найщиріші
вітання. То ж він показав мені портрет Леніна в тюремній
камері!
Вранці Рудик попередив Костю, що йде на пошуки під-
валу, придатного для запасного житла, а сам подався па
зустріч з Сашком Олексієнком. Але Миколу ждало гірке
165
розчарування: «гольцманів» там не виявилось. Хлопець
зрозумів, що після нічного бомбардування їх погнали в інше
місце...
Ще трохи поблукав поміж руїнами, сподіваючись ви-
падково натрапити на товаришів, але так ні з чим і по-
вернувся до підвалу. На запитальний погляд Петера тіль-
ки скрушно похитав головою:
— Не зустрівся...
З приходом Петера у підвалі якось само собою утвори-
лося два нерівних табори. Вадим і Циган ставилися до
Миколи й Петера з ледь прихованою ворожістю, вважаючи
їх дармоїдами, які казна за які заслуги сіли на їхню шию.
Злодіям також не подобалось, що Пірат часто говорив про
портрет Леніна, ради якого він готовий піти на будь-який
ризик. Вони хоча й мовчали, але потай лютували, вважаю-
чи, що в усьому винен Петер, який своїми тюремними бай-
ками про незламність людського духу збив з пантелику
їхнього ватажка.
Повернувшись з розбою, четверо ділили поміж собою
золото і цінні речі, після чого кожен ховав свою частку
здобичі в тайник. Микола й Петер до уваги не брались.
Правда, їх і не залучали до «мокрих» справ. Хлопці но-
сили воду до підвалу, ходили в магазини за покупками,
займалися іншими господарськими справами, іноді відтя-
гували трупи в яму від бомби. Вдень, коли «лицарі ночі»
спали, по черзі охороняли підвал.
Заведений Піратом порядок поки що не порушувався,
проте всі відчували, що довго так тривати не може. Ми-
кола й Петер шукали розумного виходу із становища,
і думки їхні знову й знову поверталися до табору Борг-
варда: необхідно' будь-що відновити втрачений зв’язок з
товаришами.
Поки вони мудрували, як це краще зробити, сталася
подія, яка потрясла підземне «царство Пірата» і ледь не
привела до його повної самоліквідації. Під час одного з
алярмів підвальні «лицарі» вийшли на «полювання»? Костя
з Піратом неспішно крокували тротуаром, спостерігаючи,
як мимо них котиться на колесах, біжить на своїх двох
переляканий люд, не знаючи до пуття й куди, аби лиш не
стояти на місці. Слідом за ними в руїнах, наче тіні, скра-
далися Вадим і Циган, які цього разу були~в резерві, готові
на випадок небезпеки кинутися на допомогу корешам.
Несподівано біля тротуару зупинилася машина. З кабі-
ни вискочив товстий німець у сірій гестапівській формі
166
і блискучих крагах, нервово підняв капот, почав длубатися
в моторі. Не закриваючи капота, метнувся до кабіни, на-
тиснув стартер — машина не заводилась. Тим часом на
вулиці мелькали вже лиш поодинокі постаті з клунками
та валізами. Це ще дужче нервувало німця. Він у розпачі
стромляв голову то під капот, то в кабіну, гаразд не тям-
лячи, що робить.
Пірат непомітно підштовхнув Костю ліктем, і вони спо-
кійно попрямували до німця.
— Що сталося?—чемно запитав Пірат.
— Допоможіть мені, допоможіть, будь ласка,— гестапі-
вець з надією поглянув на Пірата,— триклята машина не
заводиться.
— Айн момент, в чому заковика?
Коли німець нахилився до мотора з наміром показати,
де, на його думку, несправність, Пірат спритним рухом
вихопив з кишені пістолет, вдарив німця рукояткою по
голові. Арієць мішком звалився під ноги.
— Бери цього кендюха на плечі,— розпорядився Пірат.
Костя без особливої напруги звалив на рамена черева-
того гестапівця і, притримуючи за ноги, мов лантух, по-
ніс у руїни. Пірат метнувся до машини, де запримітив не-
величкий шкіряний чемоданчик та валізу, схопив їх і побіг
наздоганяти Костю.
Процесія була вже на півдорозі до кубла, коли арієць
очуняв і' все зрозумів. А якщо й не все, то принаймні те,
що він у руках грабіжників. Фашист непомітно потягнувся
рукою до кишені, обережно дістав пістолет і вистрелив
у бік Кості. Велетень рухнув на землю,-підминаючи під
себе німця. Не встиг арієць вирватися з обіймів ме.ртвого
Кості, як на нього каменем упав Циган і одним ударом
фінки випустив дух. Поки Пірат добіг до місця події, все
вже було скінчено...
Коли Вадим і Циган зупинилися біля підвалу з двома
трупами на плечах, Микола навіть припустити не міг, що
один з них—Костя. Лише тоді, як труп німця втягнули
всередину та взялися за другого і Пірат крикнув: «Осто-
лопи, Кості не треба в підвалі», зрозумів,-що сталося.
Удвох з Петером замотали Костю в стару ковдру й від-
несли у бомбову вирву. Шубовснули труп у воду і прики-
дали зверху цеглою.
Гестапівця Пірат обшукував сам. Коли Микола з Пете-
ром повернулися до підвалу, на листку бляхи лежали пісто-
лет, патрони, нацистський значок, документи, паки папе-
167
рових грошей, між якими були англійські фунти стерлінгів
і американські долари, а також люлька з красивим позо-
лоченим мундштуком. З німця зняли одяг і краги. Пірат
пом’яв у руках новенький кітель, з жалем кинув у куток:
надто товстим був покійничок, щоб його одяг пригодився
для кого-небудь з мешканців підвалу.
— Зробіть ще один рейс,— кивнув Пірат Миколі та Пе-
теру.
Чистокровного арійця шубовснули в ту ж яму, що й
Костю, так само прикидали цеглою та камінням.
— Там вони помиряться,— буркнув Петер.
Мовчки поверталися назад. Десь далеко, може в гавані,
бухкали бомби, клекотіли, аж 'захлиналися зенітки. Хлоп-
ці мимоволі прислухалися до того далекого бою, не
знаючи, що в їхньому таборі теж спалахнула міжусобна
війна...
У підвалі вони застали повне безладдя. На долівці валя-
лися розкидані золоті й срібні речі, в одному кутку стояв
Пірат з пістолетом у руці, в другому—Вадим і Циган, го-
товий жбурнути в голову Пірата масивний срібний кубок.
«Випотрошили чемодан та валізу і не змогли поділити»,—
здогадався Микола. Бандити дивилися один на одного
страшними, налитими кров’ю очима, на обличчях виднілися
садна й подряпини, мабуть, уже билися врукопаш. Билися
не за життя, не за свою честь або честь товариша — били-
ся за золото, за награбоване багатство, якого не змогли по-
ділити. Супротивники важко дихали, готові будь-якої миті
знову вчепитися один одному в горло. Звичайно, найбіль-
ше шансів вийти переможцем було в Пірата, але він чомусь
не стріляв. Значить, примирення ще можливе, Микола мит-
тю оцінив ситуацію. Наслідуючи Пірата, вигукнув ще з
порога:
-— За що зчепилися, виродки? За світлу пам’ять Кості
чубите один одного? Зараз же припиніть цю дурну бійку!
Не сподіваючись, що його слова справлять на бандитів
належне враження, Микола однак насмілився підійти до
Цигана і вирвати з його рук кубок, потім ще сміливіше під-
ступив до Пірата і відібрав пістолет.
Бандити, здавалося, навіть зраділи, що Микола втру-
тився, і примирення таким чином відбулося ніби не з їхньої
волі, отже, не було ні переможців, ні переможених, кожна
з ворогуючих сторін залишилася на висоті становища.
— Чого ви все ж таки не поділили? — уже спокійніше
запитав Микола.
168
— Я хотів,— розпочав Пірат,— поділити здобич навпіл.
Одну половину нам на трьох, а другу — їм. А вони — мені
третину, а собі дві. Ну й пішло...
— Бреше—й губа не тремтить,— зірвався з місця Ва-
дим.— Слухай, Колю,— це вперше бандити згадали його
справжнє ім’я,— про вас він і не заїкався, половину хотів
собі заграбастати, причім усе краще. Але ж ми теж не ки-
селем клеєні!
— А Костя? — вигукнув Пірат.— Він теж брав участь.
Я хотів його пайку хлопцям... Для того й вимагав половину.
— Брешеш! Костя зіграв у ящик і тим одержав своє
сповна. Не підпрягай тут до кобили попової дядини.
— Колю, не вір, брешуть, мурляки. Не вір жодному
слову. Давай так: поділи ти з поляком. Як поділиш — так
і буде.
— Гаразд,— погодився Микола.—‘Сідайте всі отам на
нарах. А щоб у вас руки не свербіли, ножі й пістолети по-
кладіть сюди. Згодні?
— Ми згодні,— промимрив Вадим.
— Я теж,— кивнув головою Пірат.
— А знаєте що,— труснув рудим' чубом Микола.— Да-
вайте поміняємо оце багатство на хліб та інші продукти і
передамо в табір. Скільком товаришам врятуємо життя!
— Значить, ми тут будемо головами ризикувати, а вони
там жерти? Нема дурних,— обурився Циган.
Пірат теж відмовився.
— Тоді давайте так: третину одержить Пірат, третину
Вадим з Циганом, а ми з Петером свою третину викорис-
таємо для підтримки товаришів з табору.
—• Згода,— Пірат вдарив себе кулаком по коліну, паче
цим остаточно стверджував рішення.
— Хай буде,— буркнув Циган,— свій пай хоч собаці в
зуби дай. Ви сидіть на місці і не втручайтесь, а ми з Пете-
ром розкладемо все на три купи.
Чого тут тільки не було: кубки, вази, золоті браслети, го-
динники, персні, обручки, різнокольорові самоцвіти... Ні
Микола, ні Петер ніколи й у руках не тримали таких речей
і навіть приблизно не могли уявити їхньої цінності. Справж-
ню ціну їм знали тільки Вадим та Циган. За мирного часу
навіть третини цього вистачило б їм на все життя. Біля
них спізнав ціну золота й Пірат і тепер ладен був покласти
за нього життя. Краще, звичайно, чуже, а не своє...
Коли все було розділено на три частини, Петер відвер-
нувся до стіни очима, став називати імена. Не раз в такий
169
спосіб Миколі і Петеру доводилось ділити між товаришами
дорогоцінні шматочки хліба або кілька ложок мармеладу,
а тепер вони паювали те, що в їхній уяві не в’язалося з
поняттям «цінність».
Одержавши свою частину, Вадим і Циган похмуро ві-
дійшли в куток — видно, залишилися незадоволені. Пірат же
відразу підступив до Миколи й Петера, поплескав по
плечах, даючи тим зрозуміти, що віднині він підтримує їх
більше, ніж колишніх корешів. Потім і він відійшов, став
переглядати свій пай, відбираючи коштовніші речі для тай-
ника.
Микола заходився готувати вечерю, а Петер переглядав
документи німця. Яке ж було його здивування, коли з па-
перів з’ясувалося, що до їхніх рук потрапив не рядовий наці,
а штурмбанфюрер — слідчий бременського гестапо. Петеру
відразу стало зрозуміло, звідки в цього виродка стільки зо-
лота, коштовного каміння та інших цінних речей. Все це
відібрано у тих, кого вже, напевно, немає серед живих. Пе-
тер ще раз подивився на фотографію огрядного штурмбан-
фюрера, мясистий ніс якого сідлали окуляри в чорній опра-
ві, і кинув посвідчення в бочку, прямо на сині язики по-
лум’я, які обережно лизали знизу чорну купку вугілля.
Не знав і не здогадувався Петер, що звершився суд над
тим самим слідчим, який свого часу відправив у «фаргу»
Василя Зубченка, зробив «руського Квазімодо» з Жори
Сидоренка...
Вечеряли мовчки. Потьопали куліш, який зварив Микола,
посьорбали чай, стали розповзатися по своїх кутках. Ніхто
навіть словом не згадав, що не стало Кості, не висловив
жалю за товаришем. Лише Пірат переживав утрату: без
дужих кулаків Кості йому важко буде утримати в покорі
Вадима й Цигана: Не менше шкодував він і за тим, що не
знав, де Костя обладнав тайник, у який складав золото.
«Друзі» не дуже довіряли один одному...
Петер заснув одразу. Спав він, розкинувши руки, кумед-
но посвистуючи носом. Микола ж. ніяк не міг заснути..
Ледь заплющував очі, як в уяві поставали перекошені лют-
тю обличчя Вадима й Цигана або Пірат з пістолетом у
руці. Якесь підсвідоме почуття тривоги не полишало Ми-
колу, він подумки перебирав події дня, намагаючись зро-
зуміти, що породило цей безпричинний холодок у грудях,
але так ні до чого й не дійшов. Прислухався: у сусідньому
приміщенні ворушився, зітхаючи, Пірат. Микола ще раз
повернувся до трьох купок дорогоцінностей на столі:
170
справді Циган і Вадим залишилися незадоволені поділом
чи то йому тільки здалося? Адже самі вони жодним словом
не натякнули про невдоволення. І все ж чомусь вони сього-
дні не такі, як завжди... «Ну й чорт з ними,— вирішив,—
усі ми сьогодні не такі. Треба спати. Он і Пірат уже притих,
Не крутиться й не зітхає». Микола глибше засунув під по-
душку пістолет і заплющив очі.
Він ще не прокинувся, як відчув, що горла торкнулося
гостре вістря фінського ножа. Торкнулося, та так і прики-
піло там холодною цяткою, від якої сипнуло морозом по
всьому тілу. Боячись поворухнутись, розплющив очі. Над
ним стояли Вадим і Циган. Останній тримав біля Миколи-
ного горла фінку і подавав знак мовчати. -
— Золото, пістолет—і більше ми з вами в одній клітці
не цвірінькаємо, інакше,— Циган повів у повітрі пальцем
вільної руки, показуючи, як переріже йому горло,— вста-
вай і не здумай писнути.
Микола мовчки дістав з-під ліжка вузлик з дорогоцін-
ностями, витягнув з узголів’я пістолет, кинув усе це бан-
дитам.
— Постарайся на одній стежці з нами не зустрічатися,
рудий праведнику, бо нам тісно буде розминатися,— уже з
дверей кинув Циган.
Ще шурхотіли їхні кроки по битій цеглі, як Микола роз-
будив Пірата і Петера.
— Так і знав, що ці бандитські вишкребки викинуть
якийсь фортель,— заскреготав зубами Пірат, але переслі-
дувати озброєних пістолетом бандитів не ризикнув.— Те-
пер вони наші вороги, ще гірші, ніж гестапівці...
До ранку ніхто в підвалі не зімкнув очей. Микола й Пе-
тер ніскільки не шкодували, що бандити втекли від них.
Жаль було лише золота та дорогоцінностей — адже збира-
лися підтримати невільників з «русен лагер № 2».
13.
Фрау Крамер почувала себе зле. Однак і сама не знала,
що тому причиною: важка літня задуха, що нерушно ви-
сіла у вологому, ніби аж липкому повітрі Бремена, відчут-
тя порожнечі, в якій після від’їзду Отто опинилася Лізхен,
чи невдоволення долею, яке, попри всі старання приборка-
ти його, пробивалося в настрої молодої жінки. Лізі тінню
блукала по кімнатах, без найменшого задоволення крути-
171
лася перед дзеркалом, а то спускалася в магазин, ставала
навіть за прилавок, але довго не витримувала. Робота,
яка ще недавно давала їй відчуття радості, мало не щастя,
зараз не приносила навіть елементарного задоволення. Лізі
раптом ні сіло ні впало грубила Фріцові, прямо на підлогу
жбурляла халат і знову поверталася в кімнати.
Кожний наступний день здавався їй довшим і сірішим
від попереднього, вона божеволіла від тієї тягучої однома-
нітної сірості, від усвідомлення того, що отак, день у день,
марно щезає її краса, молодість... А хіба про таке життя
вона мріяла, коли потай відбила Нухманову скриньку і
зрозуміла, що стара іржава кирка відкрила їй стежку до за-
доволення всіх бажань? Вона багата, дуже багата. Троє
поколінь Нухманів накопичували для неї золото, стягували
самоцвіти, збирали коштовні прикраси. Але, виявляється,
є бажання, яких не може задовольнити той жовтий бог,
якому все життя поклонявся Нухман...
Лізі встала з м’якого крісла, відчинила дверцята шафи,
довго дивилася на парадний гестапівський мундир Отто,
а кашкет з високою тулією навіть приміряла перед дзерка-
лом. На неї глянуло вродливе обличчя, чисті, ясної сині
очі красиво відтінювалися довгими пухнастими віями, пря-
мий, з ледь помітною горбинкою ніс, повні, трохи примхли-
ві губи. Лізі недбалим рухом скинула барвистий турецький
халат, повільно провела руками по грудях, животу, по ту-
гих, наче з мармуру виточених, стегнах. «Повнію»,— по-
думала з тривогою. Хто вона? Не жона і не вдова. Самот-
ня жінка, що в’яне, як квітка на покинутій грядці, гине,
всіма забута, не милуючи нічийого ока, чахне без кохання,
без гарячих обіймів, без ласки... Лізі зірвала з голови каш-
кет, люто жбурнула його на полицю. М’яке волосся золо-
тистою хвилею впало на ніжну шию, розтеклося по білих
округлих плечах. Де ви, лицарі-красені, які видяться в го-
лубих снах, вимальовуються в рожевих мріях? Не було вас
ніколи чи всіх уже зашнуровано в сірі гестапівські, чорні
есесівські, зелені мундири вермахту і послано здобувати
життєвий простір для Лізхен? А чи потрібен їй той простір?
Чи потрібна війна, яка забирає лицарів з голубих снів і не
повертає їх? Лізі мріяла про гаряче кохання, про запамо-
рочливі поцілунки, але... З роками пелюстки мрій обліта-
ли, як осіннє листя з клена, що ріс за вікном її вітальні. Те-
пер вона вже не мріяла про солодкі, трепетні поцілунки,
а хотіла відчути на собі бодай обійми дужих чоловічих рук.
Але їх теж не було...
172
І саме в цей час, час гіркого розчарування й зневіри, до
неї прийшло кохання. Не думала й не гадала Лізі, що з
тим коханням доведеться .таїтися не тільки від Отто, а й
від цілого світу, навіть від самої себе: вона покохала ост-
мана. Покохала, сама того не бажаючи, і тепер не знала, що
робити зі своїм почуттям.
Лізі була наче між двома вогнями. З одного боку, вона
цілковито поділяла думку Отто про вищість арійської на-
ції, ні на хвилину не забувала про те, що вона арійка і не
повинна навіть думати про інтимні стосунки з представни-
ком нижчої раси, а з другого — її непереборно тягнуло до
чорнявого велетня, який умів дивитися на Отто таким гор-
дим і незалежним поглядом, наче той був невільником, а
він господарем його.
Сімейне життя з Отто обмануло Лізі, гірко розчарувало
її. Але про це знали тільки подушка та зболене серце Ліз-
хен. З Отто їй не дано було спізнати радості материнства,
без якого порядна німецька жінка навіть не мислить себе.
Лізі так хотілося мати малюка, який успадкував би її кра-
су й багатство. Отто теж вимагав майбутніх солдатів, а їх
не було. Тоді Лізі потай від чоловіка взяла камінчик з Нух-
манової скриньки, пішла до гінеколога — місцевої знаме-
нитості. Старенький професор з борідкою, точнісінько та-
кою, як малюють лікарів у дитячих книжках, уважно
оглянув Лізі і запевнив, що вона може народжувати хоч
дюжину кіндерів. Від камінчика професор відмовився, задо-
вольнившись півсотнею марок.
Лізі нічого не сказала Отто про цей візит: не хотіла втра-
чати чоловіка остаточно. Однак гарячі колись почуття до
нього поступово вичахли, Отто випав з її серця, залишив-
шись тільки в тверезому розумі. Він, цей тверезий розум,
і підказав. Лізі вихід: завагітніти не від чоловіка, але зро-
бити це потай. Так з’явився на її горизонті шеф бремен-
ського гестапо. Це не був ідеальний батько для її майбут-
ньої дитини, але тривала війна, вибирати не доводилось.
Втім, і підтоптаний шеф не ощасливив її материнством: кво-
ленька дівчинка не прожила й трьох місяців...
Коли Кузіяка вперше прийшов до Крамера, Лізі не ви-
явила до нього ніякої цікавості. Вона навіть дивувалася, на-
віщо Отто запросив цього унтерменша. Невже він не по-
мічає, з яким презирством і ненавистю дивиться той на
його гестапівський мундир, як зневажливо кривить губи,
слухаючи «російську» мову Отто, і з явною насолодою де-
монструє свою досить пристойну німецьку вимову? В такі
173
моменти на його, азіатській пиці (для Лізі все, що лежало
на схід від Німеччини, було Азією) просто написана була
зневага до Отто, до його марних потуг опанувати непосиль-
ну для нього російську мову.
Та поступово ставлення її до остмана почало мінятися.
Вона стала все пильніше придивлятися до «мовного посіб-
ника Отто», як називала про себе Кузьму, і помітила, що
він навіть вродливий. Трохи вищий за Отто, широкоплечий
Кузіяка був тонкий у стані, мав чорне цупке волосся, такі
ж чорні, з вогнем очі, прямий, трохи хижуватий ніс, вольо-
ве підборіддя. Видно, характер у цієї людини був твердий
і рішучий. Лізі перевела погляд на брезкле від частих, над-
мірних випивок обличчя Отто і з подивом відзначила, що
унтерменш вродливіший і дужчий від чистокровного арій-
ця. Лізі почала прикидати, як виглядав би він, коли б мав
на собі не табірну робу із знаком «Ост», а пристойний одяг.
Зустрівши її погляд, Кузіяка швидко відвів очі, а їй так
хотілося тонути в чорному вирі його зіниць. Адже в цьому
не було ніякої небезпеки: поруч сиділи вірні охоронці —
Отто і Пауль.
Тепер Лізхен не пропускала жодного уроку російської
мови. Вмостившись у кріслі або на канапі, вона непомітно
для чоловіка пасла хтивими очима Кузьму, намагаючись
піймати його вогнистий позирк, була навіть невдоволена, що
Кузіяка рідко буває в них і що ці відвідини цілковито за-
лежать від примх Отто. Якось Лізі попросила чоловіка, щоб
Кузіяка приходив частіше і допомагав їй по господарству,
адже вона не має хатньої робітниці. Отто запевнив дру-
жину, що незабаром вона матиме хатню робітницю, він
уже подав заяву про це на біржу праці, де йому пообіця-
ли задовольнити її при першій же нагоді. А поки що й
справді чому б тому азіатові не допомогти любій Лізхен?
Кузьма став частіше бувати в будинку Крамера. Він ви-
тирав картини, вибивав килими, натирав воском паркетну
підлогу — одне слово, робив усе, що наказувала примхли-
ва й прискіплива фрау Крамер. Кузьма навіть у думці не
клав, що та прискіпливість фрау Лізі — зовсім іншого харак-
теру, ніж йому здавалося. Присутність молодої вродливої
німкені сковувала його. Він мимоволі милувався її станом,
стрункими ногами, не раз ловив себе на тому, що мимохіть
спостерігає за кожним її рухом. Лізі ж мов зумисне крути-
лась перед очима, миготіла голими коліньми з-під куценького
халатика, та ще й посміхалася, начеб він прийшов сюди
з власної волі, на веселе грище, а не з примусу, виконувати
174
лакейську роботу. Кузьма сердився, переконував себе, що
вона ворог, дружина гестапівця і, мабуть, сама нацистка,
тож нічого зважати на її хіхоньки та витріщати баньки на
пругкі білі груди, що, мов перестиглі дині, випирали з-під
ліфчика, аж пазуха ледь не репалась. Він молив бога, щоб
цього мордатого Отто швидше забрали на фронт, та ще й
убили там, аби йому, Кузьмі, назавжди дали спокій з оци-
ми уроками «російської мови» і обов’язками хатньої робіт-
ниці.
І ось уже Отто давно немає (правда, опинився він не
на фронті, а в розвідшколі), а Кузьма мало не кожного
дня натоптує стежку до будинку Крамера. Лізі вигадує
все нову й нову роботу, розтягує на цілий день те, щб
можна зробити за кілька годин. І платить щедро: Кузьма
не лише сам не голодує, а й приносить товаришам хліб,
маргарин.
Фрау Лізі взяла Ковтюка в облогу і ходила навкруг нього,
як кіт навколо миші, непомітно звужуючи коло, щоб потім
легко, однією лапкою дістати свою жертву. Вона бачила,
що Кузіяка тримається на віддалі, жодним порухом не
натякнув він на те, що може переступити невидиму межу,
яка лежала між ним і арійкою. Скільки зусиль докладала Лі-
зі, щоб затерти, згладити ту межу, а він робив вигляд, що
нічого не розуміє. А може, він і справді бевзь або, чого
доброго, євнух? Лізі чула від Отто, що в концтаборах
стерилізують людей. Правда; циганів і поляків. Але Борг-
вард, можливо, покастрував і росіян? Отто казав, що в
майбутньому всі неповноцінні народи мусять бути стери-
лізовані, щоб обмежити їхню народжуваність і таким чи-
ном безкровно вивільнити якнайбільше життєвого простору
для арійців. Хай так, вона не має проти цього ніяких за-
перечень, але навіщо каструвати такого красивого й силь-
ного юнака, як Кузіяка? Якщо Боргвард це зробив, то
він просто злочинець.
Вона так далеко зайшла в цих роздумах, що одного
разу при зустрічі з Паулем ніби між іншим запитала, чи
не стерилізував Боргвард своїх остарбайтерів? Пауль дуже
довго реготав, потім хитро підморгнув Лізі, запевнивши,
що до цього не дійшло. Він зрозумів, звідки вітер віє. Лізі
почервоніла. Хоча вона й знала, що Пауль нікому не ска-
же про свій здогад, та все. ж краще було б, якби про її;
почуття не знав жоден арієць. «Так ти не євнух, милий Ку-
зіяка,— подумки звернулася до хлопця.— Ну, побачимо,
на скільки вистачить твоєї витримки».
175
Коли наступного разу Кузьма прийшов на її виклик
і запитав, що робити, Лізі звеліла йому помитись і зайти
до вітальні.
— Ти займався коли-небудь спортом?—запитала Лізі,
коли Кузьма зупинився на порозі вітальні.
— Займався.
— Якому ж виду спорту ти віддаєш перевагу?
— Боксу.
— О-о-о! А крім боксу?
— Легкій атлетиці.
— Чудово. А міг би ти показати мені деякі гімнастичні
вправи?
— Відтоді, як фашисти окупували мою Україну, мені
стало не до вправ.— Кузьмі захотілося чимось досадити
цій самовпевненій арійці, збити з грайливого тону, яким
вона останнім часом розмовляла з ним.
— Не фашисти, а націонал-соціалісти,— вона й не по-
думала ображатися.
— Не вмер Данило, його болячка задавила.
— Що, що?—не зрозуміла Лізі.
— Кажу, один чорт, що фашист, що націонал-соціаліст,
однаково бандит.
— Годі, годі,— замахала руками Лізі.— Це політика.
Політика мені не потрібна. Мені потрібна гімнастика. Гім-
настичні вправи, багато різних гімнастичних вправ. Інакше
я стану товстою й негарною. А зараз я гарна,. Ку-
зіяка?
— Гарна,— Кузьма облизав пересохлі губи.
Лізі сяйнула на нього посмішкою, підстрибнула, як
маленька дівчинка, і вибігла в сусідню кімнату. Через кіль-
ка хвилин вона знову з’явилася в дверях, але... Кузьма аж
очі заплющив: жінка була лише в тоненькому гімнастич-
ному трико, крізь яке просвічувалося її біле тіло. Не звер-
таючи уваги на спантеличеного Кузьму, заходилася при-
бирати з килима крісла. Коли місце було звільнене, Лізі
почала демонструвати вправи. Її сильне треноване тіло то
звивалося змією, то закручувалося в штопор, перевисало
«містком», то знову виструнчувалось, наче підкинуте неви-
димою пружиною. Каскад вправ, що блискавично змінюва-
ли одна одну, тривав хвилин десять. Закінчивши, Лізі піді-
йшла до Кузьми і сіла так близько, що він крізь одяг від-
чував, як пашить її тіло, боявся навіть поворухнутися, щоб
випадково не доторкнутися до Лізі, самому не запалитися
тим вогнем, який горів у її молодому тілі.
176
.— Ти знаєш інші вправи? Можеш показати їх мені?—
запитала Лізі, заглядаючи йому в очі.
Ні, Кузьма не міг би повторити навіть ті вправи, що
робила Лізі, бо не бачив їх: він бачив тільки її, тільки Лізі,
вправи промайнули поза його свідомістю. Нарешті Кузьма
насмілився трохи відсунутися і здерев’янілим язиком, що
ледве повертався в сухому роті, запитав, яка буде сьогодні
робота.
— Роботи не буде!— сердито вигукнула Лізі.— Ти не
здатний до роботи. Ти смердючий осел, верблюд! Ти ду-
рень, якого ніколи ще не бачив світ!
Все це Лізі випалила одним духом, потім упала на ди-
ван і залилася гіркими сльозами. Кузьма не знав, що й
робити, йому страшенно хотілося підійти до Лізі, взяти
її за плечі, заспокоїти. Уже навіть зробив крок до неї, та
раптом згадав, що він ост, йому не належить втручатися
в почуття арійців, інакше може заробити мотузяний гал-
стук на шию або концтабір. Залишалося одне; чекати, що
буде далі. І він чекав. Чекав ще страшнішої бурі, вибуху
гніву, який невідомо чим скінчиться для нього. Але буря
не знялася. Виплакавшись, фрау Лізі повільно підвелася
з дивана, витерла сльози і, ніби засоромившись, поспішно
накинула халат.
— Можеш іти,— сказала тихим безбарвним голосом, не
дивлячись на Кузьму.— Прийдеш у суботу.
Кузьма швидко кресав гольцшугами по Остергольц-
штрассе в напрямку «русен лагер № 2» і клявся страшною
клятвою, що більше не переступить, порога фрау Крамер
навіть під загрозою смерті. Він шпетив на всі заставки
свого майстра і камарада Пауля Вольфа: обіцяв познайо-
мити з німецькими антифашистами, а звів з фанатичним
фашистом Отто та його прицюцькуватою дружиною. І що
йому робити тепер з тією Лізі? Найкраще, звичайно, щоб
очі її не бачили. Але ж хіба він вільний тут у своїх вчин-
ках? Ось щойно клявся, що Не піде більше до Лізі, але ж
хто питатиме його бажання? Не піде добровільно — полі-
цай відведе під конвоєм. Раз дружині гестапівця потрібен
остарбайтер, значить, вона матиме його. І справді, уже
через день, не діждавшись суботи, Лізі Подзвонила шуц-
поліцаєві, щоб прислав до неї Кузьму.
До знайомого двоповерхового особняка Кузьма підходив
так, наче ступав босими ногами по жаркому приску. Йому
кортіло побачити Лізі — і водночас боявся цього побачен-
ня. Він не був таким кам’яним, як гадала Лізі. Мав м’яку,
177
і добру вдачу, до того ж, на біду, нікого по-справжньому
ще не'кохав. Нікого? А Рая Оношко, його струнка біло-
коса однокласниця? Хіба не ждав її на кладці біля Случа,
не катав на човні? Він навіть поцілував її, коли йшов до
армії. Дівчина пригорнулася до його грудей, пообіцяла
чекати. Та коли Кузьма прибився .до рідної домівки, Раї
вже не було: фашистська бомба обірвала її чекання, хоча
фронт і був ще далеко від Старокостянтинова...
• А тепер ось Лізі, голубоока німкеня. Невже він кохає
її? Ні, це неможливо. От тільки чому серце тріпоче й б є-
іься, як спіймана птаха, коли очі Лізі обсипають його з-під
довгих вій голубими іскрами, чому кров шугає до скронь,
коли вона ненароком чи зумисне торкається його руки? «Ні,
я не кохаю Лізі,— борониться Кузьма сам від себе,— вона
дружина ворога. А друг мого ворога — мій ворог. Цієї
древньої мудрості ще ніхто не похитнув. То невже ж я не
володар своїх почуттів? Невже дозволю собі забути, що
Лізі — ворог, дружина гестапівця? НіколиІ Я зумію під-
корити свої почуття тверезому розумові...»
Повільно, дуже повільно дибуляє цього разу Кузьма,
та все ж особняк Крамера — ось він, залишається тільки
натиснути кнопку дзвінка. Але Кузьма не наважується
цього робити. Він завертає в магазин, запитує Фріца, чи
не зможе купити в нього на картонки хліба та маргарину.
Коли Фріц ствердно кивнув головою, запитав, чи не знає
той, навіщо його кликано. Була надія, що Фріц дасть йому
якусь роботу в магазині, що відпаде потреба йти до фрау
Лізі. Але Фріц відповів, що сьогодні в нього роботи немає
: взагалі він через півгодини зачиняє магазин. Довелося
Кузьмі повертати до дверей господині. Якусь мить постояв
біля дзвінка, потім з завмиранням серця натиснув кнопку.
— Увійдіть!— почулося з коридора.
Відчинивши двері, Кузьма остовпів. Замість Лізі, яку
вій сподівався побачити, перед ним стояв гестапівець.
«Оце тобі, бабуню, і Юріїв день»,— аж пополотнів Кузь-
ма. І лише потім помітив, що гестапівець, задоволений
справленим враженням, сміється повними красивими гу-
бами Лізхен. Зітхнув з полегшенням. Це таки справді бу-
ла фрау Крамер. Офіцерський костюм до ладу сидів на
ній, коричневий комір сірого кітеля м’яко облягав білу
шию, з-під кашкета вибивалися біляво-золотисті кучері,
голубі очі набрали якогось веселого розбійницького блиску.
Вона була таки красива, ця жінка. Навіть гестапівський
костюм не псував її вроди.
178
— їх бін гестапо,— Лізі ткнула себе пальцем у груди,—
Д5 біст гефтлінг^—той же палець зупинився на Кузьмі.—
і тому ти повинен виконувати все, що я наказува-
тиму!
Вона стукнула каблуками начищених чобіт, повернула-
ся кругом і пішла до дзеркала, старанно карбуючи крок.
Так вона пройшлася кілька разів, аж поки Кузьма, гля-
нувши на неї ззаду, зареготав. Спочатку засміялася й Лізі,
та раптом урвала сміх;
— Чому смієшся?
— З вашого отого місця,— показав очима на сідницю.—
Штани на ньому натяглись, як шкіра на барабані, ось-ось
луснуть.
— На те місце тобі заборонено дивитись, інакше —
гестапо. Сюди,— показала на губи,— сюди,— приклала ру-
ру до високих грудей,— тобі торкатися не можна — гестапо,
скрізь — гестапо!
Кузьма розреготався ще дужче. Засміялася й Лізі, тепер
уже не стримуючись.
— О, гестапо швайне, гестапо дрек,— вона зняла каш-
кет, розстебнула кітель.
— Я прийшов працювати,— нагадав Кузьма.
— Сьогодні роботи не буде, відпочиватимеш. Зате завт-
ра працюватимеш цілий день.
— А завод?
— Пусте. Я домовлюся з твоїм майстром,— Лізі піді-
йшла до приймача, крутнула ручку.
Почувся свист, тріскотіння, забряжчали тарілки якогось
джазу, і раптом тихо, але чітко полилася ніжна мелодія
російської пісні.
— Не крутіть! Я дуже прошу вас.— Кузьма сам не-
зчувся, як опинився біля приймача, обома руками схопив
руку Лізі.— Будь ласка...
— Цікаво? Хочеш послухати Івана і Маруські?—по-
вторила фразу, яку часто чула від Отто.
— Не забувайте, що там уже багато й фріців...
— Звідки їм там узятися?—Лізі м’яким порухом паль-
ців вивільнила свою руку, бо Кузьма усе ще тримав її,
забувши про. все на світі, окрім пісні — такої близької й
рідної на чужині.
— В руках Іванів тисячі полонених фріців, можливо, на-
віть ваш Отто там.
— Отто не на фронті, він у спецшколі,— Лізі відійшла
од приймача.
179
Вона ще щось говорила, але Кузьма не чув. Власне,
голос чув, але слів не розбирав: почали передавати пові-
домлення Радянського Інформбюро. Затамувавши подих,
забувши про все, що творилося навколо нього, Кузьма не
просто слухав, а вбирав, всотував кожною клітиною голос
диктора, який розповідав про героїзм радянських людей
у тилу й на фронті, про розбиті німецькі частини, визво-
лені міста і села. їх треба запам’ятати, щоб розповісти
в таборі. Як зрадіють хлопці його розповіді!
Коли передача скінчилася, Кузьма вимкнув приймач.
Більше він нічого не хотів чути, не бажав, аби будь-що
інше домішувалось до радісних новин, накладалося на його
урочисто-святковий настрій.
Повернулася Лізі, принесла тацю з закусками.
— Прошу до столу,— вказала Кузьмі на м’яке крісло.—
Німкеня напоїть тебе горілкою, вином, пивом — що по-
бажаєш.
Лізі підкотила до крісла маленький столик на коліщат-
ках, як колись Отто, поставила пляшки з горілкою, вина-
ми. Кузьмі доводилося трапезувати в цьому домі, але тоді
поруч були Пауль і Отто, а щоб. сидіти отак сам на сам
з чужою жінкою... Ні, такого в житті Кузьми не трапля-
лось. Як тут поводити себе: її частувати та припрошувати
чи спершу самому випити, а тоді вже упадати навколо
Лізі?
Лізі налила в маленькі чарочки горілки, одну піднесла
хлопцеві:
— Пий.
Кузьма з відразою глянув на наперсток, який губився
навіть у тендітних пальчиках Лізі, підсунув ближче до себе
фужер, узяв пляшку з горілкою.
— Якщо вже пити за нашу перемогу, то не з наперст-
ка!— сказав по-українськи, налив повний фужер, підніс до
вуст.
— Ти помреш, Кузіяка!— з жахом вигукнула німкеня.
Кузьма криво посміхнувся, одним духом випив оковиту.
Побачивши, що з ним нічого не сталося, Лізі швидко під-
сунула тарілку з шинкою. Кузьма миттю забув, що недав-
но сушив голову над етикетом,— їв, аж за вухами лящало.
Лізі ледве встигала прибирати порожні тарілки.
Нарешті Кузьма наївся, відкинувся на спинку крісла.
— Ти більше не голодний, Кузіяка?—запитала Лізі.
— Дякую. Якби всі мої товариші з табору Боргварда
мали таку трапезу...
180
— Це неможливо—всім. Але якщо ти не будеш фу рік,
то дещо матимуть і вони. Я звелю Фріцові давати для них
хліб, маргарин, мармелад.
Лізі вийшла, котячи перед себе столик. А коли повер-
нулася, подала Кузьмі халат:
— Іди мийся і перевдягайся.
Хлопець зайшов до ванни, відкрутив кран, з задоволен-
ням підставив під тугий струмінь голову, в якій трохи
шуміло від випитої горілки. Прохолодна вода приємно
освіжала тіло, і йому здалося чомусь, що сидить не у ванні
фрау Крамер, а на кладці над рідним Случем, бовтає у во-
ді ногами, розганяючи ряску, яку легка хвилька прибиває
до берега. Крізь зелену стіну очерету навскіс прорізують-
ся сонячні промені, і звідкись сотається мелодія дитячої
пісеньки, яку давним-давно наспівувала мати:
А ти, стрункий очерет,
давай дітям вечерять,
а ти, густа осока,
давай дітям молока...
Кузьма заплющив очі і під тихий плюскіт води поплив
на хвилях марева у далекі дні щастя... Ось тихо хитнувся
очерет на протилежному березі, і знає він, що зараз там
з’явиться Рая Оношко. Щось дивне діється з Кузьмою.
Якась частина свідомості знає, що Раї немає, а інша відсо-
вує ту жорстоку реальність, примушує вірити в те, що
Рая жива-живісінька, он щойно ступила на берег Случа.
Вона вже побачила його, склала долоні рупором, піднесла
до уст. Кузьма весь перетворився на слух, подався вперед,
щоб краще розібрати її слова...
— Годі митися! Спати пора,— стукіт у двері.
«Хто це?—вжахнувся Кузьма.— І чому чужа мова?»
Знову стукіт у двері:
— Ти не заснув там, Кузіяка?
Схопився наче ошпарений, зачалапав мокрими ногами
по кахляній підлозі. Сяк-так витерся, натягнув халат, від-
кинув защіпку. У світлому прямокутнику стояла Лізі, при-
тримуючи на грудях не застебнутий шовковий халат.
— Ком гер,— кивком голови звеліла йти за нею.
У кімнаті Лізі повернулась до Кузьми обличчям, від-
пустила халат, поли його далеко розійшлися... У Кузьми
запаморочилась голова. Перед ним стояла статуя, майстер-
но вирізьблена з білого мармуру, який ще більше відливав
своєю білизною на тлі халата. Де він бачив таку? Де? Ага,
181
згадав: у музеї Кам’янця-Подільського. Старенький екскур-
совод, який супроводжував їхню групу, говорив, що то була
дочка якогось там магната. Під час полювання вона впала
з коня, зламала собі хребет і відтоді не могла рухатись.
Батько замовив її скульптуру кращим італійським митцям.
І тепер перед очима Кузьми було це творіння. У музеї
Кузьма затримався біля тієї статуї, і коли всі перейшли до
іншого залу, потай сором’язливо провів рукою- по холод-
ному дівочому бюсту. І ось звершилося диво. Від його
дотику дівчина ожила і тепер стояла перед ним, ледь по-
сміхаючись повними губами Лізі. Статуя ступила крок до
Кузьми, легенький халатик ковзнув з її округлих плечей,
упав на підлогу. Кузьма, захищаючись від холодної кам я-
ної красуні, заплющив очі, виставив уперед руки, щоб від-
штовхнути її. Пальці зустріли точені мармурові плечі, але
ці плечі були теплими, живими...
Якоюсь частиною мозку Кузьма ще пам’ятав: за нацист-
ськими законами він стоїть на порозі злочину, який ка-
рається смертю. Він не хотів смерті, але ця тепла статуя,
ця Лізі... Що гріха таїти, хіба він не мріяв хоч раз обій-
няти ці округлі плечі, притиснути до грудей її голову?
Мріяв — і гнав свої мрії геть, відривав від серця, безжа-
лісно жбурляв під ноги, топтав важкими колодками гольц-
шугів, бо Лізі була його ворогом. «Любов оная все рівняє,—
недоречно спливли в пам’яті слова Возного з чарівної
«Наталки Полтавки»,— не взірая ні на літа, ні на состоя-
ніє...» Але ж за нею по п’ятах іде смерть, небуття. І вза-
галі— це зрада самому собі. Зрада...
— Навіщо ви мучите мене?—видушив хрипло.
— Це я? Я мучу? Хіба я схожа на ката? —Голубі очі
Лізі стояли навпроти його зіниць, а губи тягнулися до його
губів. — То ти, ти мучиш мене!—Вона скинула з своїх
плечей долоні Кузьми, оповила руками його шию, при-
тислася до нього всім своїм пругким, гарячим тілом,
потягла до ліжка.— А ні — гестапо, а ні — гестапо,— ше-
потіла в нестямі.— Я здатна на все. Запам’ятай це назав-
жди!
Вона вп’ялася своїми губами в його губи та так і згь-
вмерла в довгому п’янкому поцілунку...
182
14.
Літо не принесло сподіваного полегшення. Не холод —
то спека тепер діймала бранців. Тисячі мух зліталися до
табору з близького смітника, у бараках гуло від їхнього
дзижчання, як на пасіці. Варто було задрімати, як вони
липли до вух, заповзали в ніс, обсідали очі. Жорстокішої
кари й придумати було важко. Та не менше, ніж мухи, дій-
мала нужа, боротися з якою було неможливо, адже набиті
стружкою матраци та паперові мішки, що правили за по-
душки, ніколи не мінялися, а щілини в деревинних нарах
геть забиті блощицями. Почастішали випадки інфекційних
захворювань.
Щоранку з умивальника витягують трупи тих, хто вже
відмучився: підірвав своє здоров’я на непосильній роботі,
помер від голоду або впав під кийками поліцаїв. Примара
голоду, що постійно висіла над табором невільників, пере-
кинулась тепер і на місто. У магазинах не вистачає про-
дуктів, запаси, які були в декого, лежать під руїнами. По-
частішали нічні нальоти грабіжників на магазини. По місту
і в таборі ширились чутки, що це справа рук остманів.
Поліція вирішила провести проти грабіжників таємну акцію.
Про не під великим секретом повідомив вантажників шо-
фер Август, мабуть, намагаючись застерегти їх від не-,
безпеки.
Наступного ранку, коли вантажники побачили добряка
Августа, той аж трясся від сміху.
— О юмо, юмо,— аж стогнав Август, розмахуючи ру-
ками та хапаючись за живіт.
Довго від нього не могли добитися й слова, та нарешті
він розповів таке. В найближчих до табору продовольчих
магазинах поліція поставила замасковані капкани, які ма-
ли впіймати злодія і тримати його аж до ранку. Та поліції
довелося пережити розчарування: на місці не виявилось
не лише злодіїв, а й капканів. Тільки на порозі одного ма-
газину лежала людина з перебитими ногами. «Попався,
руська свиня!»—гукали поліцаї, частуючи злодія кийками.
— О юмо,— знову зареготав Август,—«руська свиня»
виявилася чистокровним арійцем!
Слухаючи Августа, Олексієнко пригадав про свою зу-
стріч з Рудиком і подумав, що Пірат і його корешки теж
не пропустять нагоди половити рибку в каламутній воді...
Певно, до цих грабунків і вони доклали рук. Як шкодував
тепер Сашко, що той страшний наліт зірвав заплановану
183
зустріч з Миколою. Якщо бандитів прибрати до рук, то
їхнє лігво могло послужити непоганою нелегальною квар-
тирою для тих, кому в таборі загрожувала небезпека. Та й
взагалі, то був би зв’язок з вільним світом, канал, через
який у табір могли надходити продукти, хлібні картки.
На жаль, відновити зв’язок з Рудиком практично немож-
ливо. Ніхто в таборі не знав, де той підвал, а коли й знай-
ти його, то яка гарантія, що потрапиш на очі Миколі, а не
на пістолет Пірата?
Товариші по табору знають Олександра Олександровича
Олексієнка як колгоспника з Чернігівщини. Насправді ж
він -— кадровий офіцер Радянської Армії Михайло Шапо-
валенко, якому вдалося перемахнути до невільників у пере-
сильному таборі і в їхньому гурті дістатися до Бремена.
Прізвище, ім’я та по батькові вибрав довільно, аби легше
запам’ятовувалось. Село Млини на Чернігівщині добре
знав, бо не раз гостював там у батьків свого друга Полі-
карпа Вовка, з яким разом навчався у військовому учи-
лищі. Звичайно, дехто з близького оточення здогадувався,
що він не той, за кого себе видає, але мовчали. Мовчати —
стало тут правилом для багатьох, бо табір, як не дивно,
мав добрячі поліцайські вуха. Хлопці тягнулися до нього,
урівноваженої, розсудливої людини. Особливо молодші —
Кузьма Ковтюк, Василь Зубченко, Іван Кулібаба. Горнув-
ся до них і сусіда по нарах Кодра, якого за літа, повільну
селянську говірку та сивуваті вуса звали батьком.
За два роки, які Сашко прожив у таборі Боргварда,
багато набачився: якби хто-небудь про все захотів послу-
хати, то життя б не вистачило, щоб розповісти. Тут іноді
за день людина переживала стільки, що в добрі часи його
вистачало б на роки, та ще й торбу лишку набрав би.
Зараз, влітку сорок четвертого, обстановка стала не та,
що була в сорок другому. Сила рідного народу, який гро-
мив фашистів на фронті, передалася через простір, пере-
лилася через ріки і гори до нещасних синів його, яким
судилася скніти в фашистській неволі. О, що могло бути
страшнішим за цю каторгу! Сашко волів би краще сто
разів померти в бою, ніж жити в оцій ганьбі й постійному
приниженні.
Немає на світі істоти, яка б цінувала волю вище, ніж
людина. Орел, гордий володар піднебесся, звикає до кліт-
ки, гривастий цар звірів спокійно їсть у неволі дармове
м’ясо, тільки уярмлена людина лягає і встає з думкою про
свободу.
184
/Та й про інше болить голова Сашкові. От діждеться він
волі, побачить звитяжних братів своїх при зброї і славі.
Обнімуться спершу, бо все-таки рідні, давно не бачились.
А потім запитають брати: «Здався в полон?» — «Здав-
ся».— «Чому не пустив кулю в лоб?»—«Всі випустив по
ворогу». — «Припустимо, — а в голосі — недовір’я, а в
очах — зневага.— Що виробляв завод, на якому ти працю-
вав?» — «Автомобілі, танки, торпеди...» — «По кому стріля-
ли ті танки й торпеди?» — «По вас, брати мої, по вас...» —
«Ти ж знав це?»—«Знав».— «Чому ж допомагав ворогу,
не ламав верстатів, не спалив завод?» — «Робив, що
міг...» — «Мало робив, раз завод працював. Мало...» І не
матиме він права сказати: «Ви б теж не зробили більше,
будучи на моєму місці». Не матиме, бо справжнє місце його
не тут, а серед них. Вони на своєму місці, а він...
І обсідають думки голову, гризуть, точать, як шашіль
дошки барака. А тут ще внадились матнясті «землячки» у
вишиванках, агітують записуватись у якусь українську ди-
візію, всім миром вирушати на жидо-більшовиків, інші кри-
чать, щоб вступали до власовської армії та йшли рятувати
свою свободу, якщо не хочуть опинитися в сибірських конц-
таборах. А бодай вас рятувала петля від кулі, якщо вже ми
маємо рятувати таку «свободу»...
Ніхто не записався в добровольці ні до тих, ні до інших.
Але не скажеш, що слова запроданців відлетіли, як горох
від стіни. Для декого те ядуче слово було як зміїна отрута.
Після першої «гостини патріотів» у бараці довго не могли
поснути. Сашко теж не спав, котрий раз подумки ставлячи
себе перед судом свого народу. Не спаів і батько Кодра.
Сашко чув, як він зітхав і перевертався на нижніх нарах.
— Чого, батьку, не спите? — запитав хтось, здається,
Зубченко.
— Не спиться, сину. Оце лежу в цій смердючій конюш-
ні, а за тисячі кілометрів чую запах рідної землі. Там саме
хліба колосяться, жито красується... Встав би оце зараз і
пішов. І не треба мені ні компасів, ні дороговказів. Отак по
тому запаху і вийшов би прямо до своєї хати.
— А ви чули, батьку, що казав той жевжик? «Сибір вам
пахне, а не своя хата, і колючий дріт замість тину».
Кодра ще раз перевернувся на мулькому ложі — вмощу-
вався зручніше чи збирався з думками,— а тоді відповів:
— Хай німці та оті жевжики бояться Сибіру. А для
нас — то рідна земля. І хліб там теж росте. А де хліб, там
і житиме людина, аби на рідній землі...
185
— Правда ваша, батьку,— знову озвався Зубченко,—
без своєї землі і хліб не хліб. Ось послухайте, що я вам
розкажу.
Чує Сашко, зашурхотіли стружки в матрацах. Значить,
багато людей не спить, не тільки Кодра приготувався слу-
хати. Що ж розкаже Зубченко? Чи переважить його роз-
повідь слова того запроданця? Треба було б зарані поду-
мати про якусь контрбесіду, щоб люди не залишалися па
самоті зі своїми гіркими думами. Та вже пізно, прогавив...
— Пішли ми з Кулібабою в Бок-Горст купити якусь кар-
топлину чи буряк,'— чується Василів голос.— Зайшли до
бауера, в якого не раз купували цю продукцію, чекаємо, по-
ки пан зволять вийти до нас. А в нього був наймит, старий
уже чоловік, видно, давно горем прибитий. Він з нами ні-
коли в розмову не вступав, ми його теж не чіпали — най-
митуєш; то й наймитуй собі, нам яке діло? Аж цього разу
вийшли ми гіа вулицю, а він стоїть біля воріт з наванта-
женою тачкою, видно, чекає когось. Ми вже й мимо про-
йшли, коли чуємо: «Хлопці, а звідки ви будете? » Ми й по-
терпли: німець, а говорить українською мовою. А ми ж при
ньому панові кісточки перемивали, фашистські порядки
проклинали. «А хіба що?»—я йому. «Нічого. Я так спи-
тав. Адже ви з Росії, від червоних?» — «Ми з Радянсько-
го Союзу. Українці».— «Я теж українець».— «Українець?—
не повірили ми.— А де ж ваш «ост»?» Тут він посміхнувся
вимученою посмішкою, аж мені по душі шкрябнуло від неї.
«Я не такий українець, як ви. Я тут живу з 1915 року».—
«А звідки ж ви і як тут опинилися?» — «З Черкащини я
родом. А опинився тут здуру. Потрапив у полон ще в гер-
манську війну, а потім, коли інші полонені повертались, не
виїхав... Повірив пройдисвітам, що на батьківщині мене
чекає каторга або петля червоних комісарів, залишився.
Поки був молодим та дужим, то був потрібним то тому, то
іншому багатієві. А коли став старим та немічним, то ве-
деться, як тому собаці бездомному. Гроші, які приберігав
про чорний день, розвіялись, як солом’яний попіл. Здо-
ров’я теж за вітром пішло: Та й чи надовго стачить того
здоров’я, коли вік проходить у каторжній праці?. Запитай-
те, чи був у мене день або хоч година, щоб руки спочили?
Як не тачка, то лопата, як не пилка, то вила, як не сапа,
то коса, а все щось мозолить руки».—«А чому ж ви потім
не повернулися до Радянського Союзу?» — запитав Кулі-
баба. «Не пускали німаки. Коли ж почалася друга війна,
сидів тихенько й мовчав, боявся, щоб за дріт не потрапити.
186
Воно й тут неволя, а там — ще гірша».— «А зараз би по-
їхали на Батьківщину?»— Кулібаба знову. «Питаєте. На
Крилах полетів би! Та обламав їх на чужій роботі. Кому я
такий потрібен там?» — «Рідня ж, мабуть, у вас лишила-
ся?» — «Рідня, — старий чорним пальцем протер очі. — Ех,
хлопці, хлопці, не уявляєте ви, як важко жити на білому
світі, коли знаєш, що ти нікому не потрібен, що ти всім
чужий і всім байдуже,— живеш ти чи здох під тином, як
пес. Бувало, захворієш, лежищ у гарячці в чужій конурі,
на чужій постелі, а тобі ніхто й води не подасть, ніхто не
запитає, що тобі болить, чи була в тебе хоч крихта в ро-
ті». Старий плакав, не соромлячись сліз.
Зубченко замовк, у бараці якийсь час панувала нетривка,
насторожена тиша.
— І що ж ви, так і залишили нещасного? — запитав
хтось із далекого кутка.— Ех, ви, черстві душі, хоча б сло-
вом розрадили старого.
— Та ми й розрадили,— знову обізвався Зубченко.—
Кажемо, не сумуйте, дядю, скоро закінчиться війна, будемо
виїжджати, приходьте в табір — і для вас місце знайдеться.
Батьківщина — то ж мати, вона й блудного сина прийме,
і шматок хліба знайде для нього...
— Ну й молодці, правильно сказали,— аж тепер загово-
рив Кодра.— От і виходить, хлопці, не Сибіру бійся, яким
тебе вороги лякають, бійся на чужині сконати...
Тієї ночі кілька разів завивали сирени форалярму, але
до бойової тривоги так і не дійшло. Армади літаків обми-
нали Бремен, бомбили, видно, Ганновер чи Дюссельдорф.
Остарбайтери не виходили з табору, але за сиренами від-
почити як слід не змогли.
Вранці, ще й чорти навкулачки не билися, всіх погнали на
роботу. Від заводських воріт сірий потік остарбайтерів,
дроблячись на потічки, розтікався по цехах, лише вантаж-
ники цілою групою попрямували до комір. Тут пузатий
заступник Гольцмана відокремив чотирьох з них—Зуб-
ченка, Полянського, Варенка та Олексієнка — і послав на
ремонт залізничної вітки, що тяглася від залізниці до авто-
мобільного заводу. Вже тиждень, якщо не більше, на заліз-
ниці ніхто не працював: майстра забрали на фронт. А це,
видно, знайшли нового. І справді, не встигли хлопці піді-
йти до дерев’яної будки, де складали ремонтне начиння, як
звідти висунувся червонопикий лисий чоловічок на кривих,
як рогачі, ногах.
— Ком, ком гер,— крикнув німець.— Ком цюди, шнелері
187
Лисий хапав у будці молоти, ломи, лопати, кирки і жбур-
ляв прямо на них. Хлопці ледь встигали відскакувати, щоб
не влучив по ногах.
Нестерпно довгий літній день хлопці крутилися, як у
пеклі: носили рейки, підбивали залізні шпали, розванта-
жували з вагонів щебінь, міняли стрілки. А фашист ходив
назирці, не даючи ні хвилини перепочинку.
— Такі звірі ніби вже й перевелися, де вони виловили
цього лисого шакала?—обурювався Полянський.
Все стало зрозумілим, коли голландці, які працювали на
невеличкому маневровому паровозику, розповіли, що лисий
донедавна працював з в’язнями концтабору.
Майже місяць тривала ця катівня. Гаряче каміння, метал,
до якого боляче було доторкатися руками, нестерпне сонце,
від якого на згорблених спинах лупилося по кілька шкур
відразу, солоний піт заливав очі, струмками стікав на пе-
ресохлі потріскані губи, а фашист не давав змоги навіть роз-
правитись, щоб змахнути піт чи відігнати настирливу
муху.
— Годі стоятиі Давай роботії Давай шнелер!—тільки
й чути від сходу до заходу сонця.
Уже Зубченко пробував умовити його, щоб менше глу-
мився, давав спочинок, та де там! І без того червона пика
німця мов буряковим соком налилася, ось-ось цвіркне крізь
шкіру.
— Саботажники!—кричить, аж слиною бризкає.— Я вас
у гестапо запроторю. Давай роботі!
— А щоб ти душу чортові віддав!— сплюнув під ноги
Василь, знову беручись за розпечену рейку.
І раптом майстрові немов сто баб пошептало. Одного дня,
коли хлопці возили вагонетками щебінь, Він хоча й ходив
по п’ятах, як звикли, але мовчав.
— Дивись, заціпило,— здивувався Полянський.
— Може, галушкою вдавився? — жартома висловив здо-
гад Варенко.
А нацист знай собі сопе і ні пари з вуст. Кілька разів
він брав Зубченка за рукав, наче хотів притримати чи щось
сказати, але всякий раз без слова відпускав. Нарешті таки
не витерпів.
— Відстань на хвилинку,— сказав Василеві,— хочу тебе
про щось запитати.
Василь притишив крок, хлопці покотили вагонетку далі.
— Якщо німець потрапляє в полон до росіян, його вби-
вають?— запитав майстер.
188
— Навіщо їх убивати?—здивувався Василь.— Вони від-
будовуватимуть те, що зруйнували.
— Значить, не вбивають?—з надією в голосі перепитав
лисий.
— Звичайно, ні, але чого це так хвилює вас? —
З виразу обличчя майстра Василь бачив, що той ще не
все сказав.
— Місяць тому у мене гостював племінник, приїжджав
з фронту. На прощання сказав: якщо два тижні від нього
не буде листів, значить, він здався в полон росіянам. Ми-
нув місяць, а від нього ні слуху ні духу. Але я прошу тебе:
про це нікому ні слова, навіть своїм найкращим камарадам.
Якщо про це дізнається гестапо, мені петля, в кращому
разі—колючий дріт.
Василь ледь не підстрибнув з радості. Хвилину тому
перед ним стояв звироднілий садист, а зараз він здавався
добряком, який потрапив у халепу і не знає, як з неї ви-
дряпатись.
— Ти ж мовчи,— ще раз попросив майстер.
Василь пообіцяв, а сам ждав першої ж нагоди, щоб по-
ділитися з товаришами радістю: фашист у їхніх руках. Він
ледь не бігцем кинувся до вагонетки, крикнувши товари-
шам німецькою мовою:
— Давай! Працюйте швидше!
— Чи не заразив німець його своїм сказом?—буркнув
Покотило.
— Що сталося?— запитав Олексієнко.
— Потім, потім,— Василь очима показав на німця, що
стояв оддалік на шпалах і нервово курив.— Скажу тільки
одне: тепер у нас тут буде не робота, а курорт. Наш гріз-
ний лев став боязкою мишкою, і, якщо захочемо, можемо
проковтнути її хоч зараз.
— В такому випадку навіщо відкладати на завтра цю
благородну акцію? — запитав Варенко.
— Що ти маєш на увазі?—Василь до нього.
— Початок курортного сезону: ти фріцу так замовив зу-
би, що він закляк на місці.
Балакаючи, хлопці совали по щебеню лопатами: аби лиш
була видимість роботи. Майстер, постоявши ще трохи, за-
ховався в будку і зачинив двері. Тільки перед закінченням
роботи він покликав Василя до будки, почастував сигаре-
тою.
— Не проговорись своїм,— ніяк не міг заспокоїтись.—
Коли про це знатиме ще хтось, крім нас двох, то знатиме
189
й гестапо, а коли дізнається гестапо, то мені... Ти був на
«фарзі»?— запитав по невеликій паузі.
— Був.
— Я б не хотів туди потрапляти.
— Все буде гаразд.
Німець зітхнув з полегшенням. Видно, він сам не міг про-
стити собі  хвилинної слабкості, але слова, що вилетіло
з рота, знову на язик не посадиш.
Того ж дня хлопці знали про Василеву розмову з
майстром. Та вони навіть натяком не показали цього
німцеві. Тим більше, що він до них більше не прискі-
пувався.
— Нам треба старатися так, щоб не закінчити ремонт
залізниці й до другого пришестя,.— запропонував Олек-
сієнко.
З ним охоче погодилися, і всі старалися, як могли. Якщо
підбивали одну шпалу, то витягували іншу, прикрутивши
• рейку з одного боку, відкручували її з другого. Метушили-
ся, аж пил курів, а діло стояло.
Так, нацистська машина працювала вже з великими
перебоями. Це підносило дух невільників, потроювало їхнє
бажання вистояти, але... Не хлібом єдиним живе людина,
гласить древня мудрість, а невільникам з табору Боргвар-
да для життя не вистачало саме його, насущного. І Сашко
знову й знову повертався до думки про те, як відновити
зв’язок з Рудиком. Потрібен був хліб, щоб врятувати хво-
рих і вкрай виснажених товаришів.
15.
Кузьмі здалося, що він зовсім не спав. Тільки встиг
покласти голову на стару куфайку, що правила за подушку,
та заплющити очі, як у двері барака загрюкали, загримо-
тіли палиці та приклади поліцаїв.
— Годі спати, дармоїди! Вставай, вошолупи! Старий
завод, шикуйся! «Гольцмани», шикуйся! Ворушись, дохо-
дяги!
Вчора Кузьма повернувся до барака пізнувато: допо-
магав Фріцові носити в підвал ящики з продуктами. Поки
роздав товаришам хліб та кров’янку, яку приніс від Фріца,
переповів повідомлення Радінформбюро, поки ті новини на
всі лади обговорили та натішились добрими вістями, пере-
валило за північ. Кузьма побіг до вмивальника, хлюпнув
190
у обличчя холодної, аж колючої води — і вже на площі, де
мляво клацають і шкрьобають гольцшуги: «доходяги» шу-
кають свої місця в колонах.
Дощ, який лив день і ніч, ущух. Зате похолодало, повіяв
пронизливий вітер. Люди тремтіли в мокрому лахмітті,
щільніше тулилися один до одного, намагаючись зберегти
рештки тепла. Кузьма скулився увесь, наче хотів зовсім
заховатися в куфайку. Швидше б уже рушали. У цеху теп-
ло, там можна погрітись і трохи обсушитись.
Ось колона хитнулася, брязкнули об дно бляшаного ящи-
ка перші чорні номери.
— Не виходь з колони,, дистрофіки! Не оглядайся, во-
шолупи!—гримів дядя. Федя.— Не відставай, це тобі не
Приморський бульвар з мамзелями. Шнелері
Пауля Кузьма помітив здалеку. Той стояв відразу за
прохідною і непомітно кидав позирки на колону,остарбай-
терів. «Мене шукає»,—здогадався Кузьма. Він зустрівся
з Паулем очима, помахав йому рукою і швидко пішов у цех.
Біля входу Пауль•наздогнав його, на мить стиснув руку
вище ліктя.
Кузьма ввімкнув верстат, заклав деталь для обточуван-
ня, а сам, нахилившись над тумбочкою майстра, швидко
поклав туди пачку дорогих цигарок і пляшку шнапсу —
презент фрау Лізі для Пауля. Вольф помітив якісь мані-
пуляції Кузіяки біля його тумбочки, але ні про що не за-
питав, навіть не підійшов подивитися. У проході між вер-
статами показався шеф цеху, і він вирішив притримати
свою цікавість до фріштіку — короткої перерви о дев’ятій
годині, коли німці їдять свої тоненькі бутерброди, присьор-
буючи гірку ерзац-каву. Кузьма теж чекав фріштіку, йому
й потрібно було поговорити з Вольфом. Ні, він зовсім
не збирався розповідати Паулю про свої стосунки з Лізі,
а тим більше — про свої почуття до неї. Хотів лише запи-
тати камарада, коли ж той нарешті познайомить його із
справжніми антифашистами. Адже на фронті розгортають-
ся он які події, а вони сидять тут склавши руки.
До верстатів, де працювали підопічні майстра Вольфа,
підійшов Андре. Він підняв над головою кулак і, вигукнув-
ши своє традиційне «салюті», став вантажити на маленький
возик металеву стружку. Андре звикли бачити скрізь. Він
був надійним зв’язковим між робітниками різних націо-
нальностей. Його швидкий уважний погляд помічав усе:
побив німець остарбайтера, когось заарештували чи трапи-
лась якась інша подія—Андре дізнається про неї першим
191
і сам же рознесе по всьому заводу, ще й організує освисту-
вання деспота-німця, який знущається з невільників. Кузь-
ма давно знайомий з Андре, і йому кортить поговорити з
французом, але поблизу, мов пень, стирчить шеф, а при
ньому будь-які розмови виключаються.
Нарешті настав п’ятнадцятихвилинний фріштік. Пауль
відкрив тумбочку, дістав сигарети, розірвав пачку, одну
цигарку сунув собі до рота, другу дав Кузьмі. Шнапс для
чогось побовтав проти світла і, смачно прицмокнувши, за-
ховав у кишеню.
— Це від фрау Лізі?— запитав, затягуючись запашною
сигаретою.
— Від неї. Гешенк і щире вітання.
— Що ще казала фрау Лізі? Де зараз її Отто?
— Цим не цікавився,— буркнув Кузьма,— а от зведен-
ня Радінформбюро чув на власні вуха.
Ковтюк переповів почуте з приймача фрау Крамер, і все
те справило на Пауля велике враження, бо істотно відріз-
нялося від того, що передавало німецьке радіо.
Кузьма тільки збирався запитати про антифашистів, як
загули сирени повітряної тривоги. В цеху метушня, біга-
нина, різномовна лайка. Німці кричали на голландців і іта-
лійців, які побігли з цеху, не вимкнувши верстатів, не пере-
кривши газу, що подавався до печі термічної обробки
деталей. На прохідній безлад, як на ярмарку. Поліцаї,
після кількох марних спроб навести хоч якийсь порядок,
відійшли і мовчки стояли обіч. Робітники, хто був молод-
ший, кинулися до високого заводського паркана, перемахну-
ли його і, поминувши бункери, побігли в поле. Біля цеху
шикувалися колони французьких і радянських військово-
полонених. Вахмани не дуже турбувалися про порядок,
раз у раз поглядали на небо; чи не летять янкі? Коли ж
звідти почулося басовите гудіння бомбардувальників, хви-
лювання на землі досягло апогея. Французи рвонули через
паркан, під їхні вигуки на штурм триметрової перепони ки-
нулися й радянські полонені. Охоронники, що були в ос-
новному інвалідами-фронтовиками, замість стріляти, як то-
го вимагала інструкція, подалися слідом.
Якусь мить Кузьма спостерігав цю веремію, а потім,
помітивши біля прохідної Пауля, побіг до нього. З Остер-
гольцштрассе вони звернули на бічну вулицю, швидко опи-
нилися за містом і помчали в лісок, що бовванів неподалік.
Вони впали за штабелем дров, якийсь час лише хекали’
віддихуючись. Потім Пауль обережно виглянув із-за
192
штабеля, впевнився, що поблизу нікого немає, і до
Кузьми:
— Кузіяка, я хотів просити в тебе поради й допомоги.
— До послуг, але не розумію, чим можу допомогти то-
бі,— знизав той плечима.
— Ти комуніст?—Пауль замість відповіді.
— Майбутній,— твердо відповів Кузьма.
— Допоможи комуністові.
— Кому — тобі?
— Ні, я теж майбутній комуніст,— посміхнувся Па-
уль.— Зараз допомоги потребують справжні бійці-анти-
фашисти, про яких я говорив тобі. Незабаром з Гамбурга
приїжджає один чоловік, який живе там нелегально під чу-
жим прізвищем. Йому треба перебути десь кілька ночей, щоб
зустрітися з товаришами по партії, які діють у бременсько-
му підпіллі. А такого місця в нас немає: явочну квартиру
розбомблено. У мене зупинитись, сам розумієш, не можна.
Відтоді, як заарештували сестру, я на підозрі в гестапо,
значить, за моєю квартирою стежать. Отож я й подумав:
може, із своїми друзями чимось зарадиш?
Що міг Кузьма? Запропонувати барак? Звичайно, там
можна переховати навіть не одну людину. Але чи можна
дати стопроцентну гарантію безпеки? Отож-бо. Припусти-
мо, вони вбережуть гостя від явних агентів гестапо, але не
виключена можливість, що між невільниками є ще таємні
нишпірки, яких ніхто не знає. Окрім того, треба враховува-
ти й можливість несподіваного обшуку, які іноді влашто-
вує в таборі Гофман. Ні, вирішувати це питання самотужки
він не мав права.
— Пораджуся з товаришами,— відповів Кузьма.— Якщо
знайдемо хоч найменшу можливість — допоможемо.
По той бік Везеру, над Новим Містом, клекотіли зенітки,
свистіли й вибухали бомби, підкидаючи вгору страшні кри-
ваво-чорні фонтани. Високо в небо злітали дрібні уламки
цегли, черепиці, листи бляхи. Вітер далеко розносив попіл,
густий запах пожежі. Тут, у лісі, було порівняно тихо.
Лише земля хиталася й тремтіла, немов під їхніми ногами
агонізувала велетенська жива істота, та зрідка, мов стиглі
яблука, шелестіли між гіллям і гупали на землю осколки
зенітних снарядів.
Та ось сирени протрубили відбій. З ровів, борозен,
з-поміж кущів, з-за штабелів дров почали виповзати люди,
потягнулися до дороги. Тут були робітники не тільки з за-
воду Боргварда, а й з багатьох інших. Після кількох пря-
7 5185
193
мих влучань бомб у бункери, всі, хто мав хоч найменшу
можливість, обминали їх і втікали за місто. Вахман з чор-
ного пов’язкою на правому оці бігав від куща до куща,
зганяв військовополонених. На дорозі жовті французькі
шинелі і сірі радянські з номерами-клеймами на плечах
перемішалися. Так однією колоною їх і погнали в табір.
І все ж кількох полонених вахмани не дорахувалися: не-
вільники перевдягнули їх у сяку-таку одіж, і тепер вони
могли жити в їхньому таборі. З часом їм дістануть чорні
номери померлих, і полонені ходитимуть замість них на
роботу. Хоч яким тяжким було життя в невільницькому
таборі, полоненим було тяжче стократ.
Кузьма й Пауль разом вибрались на дорогу. Тут німець
сів на попутну машину, що йшла до заводу, а Кузьма по-
чимчикував туди ж у колоні остарбайтерів.
Увечері, як завжди після нальоту, барак шумів, ділилися
враженнями, висловлювали здогади й -припущення щодо
тактики американо-англійської бомбової війни. Буров
пригадав своє перебування в Гамбурзі, коли вантажники
їздили туди за новими верстатами для заводу Боргварда.
Гамбург, у якому перед війною мешкало мільйон сімсот
тисяч чоловік, як і Бремен, лежав у руїнах. У гавані валя-
лися портові крани з перебитими хребтами, на березі й на
мілинах — обгорілі каркаси суден. Над мертвими кварта-
лами височіли лише залізобетонні ковпаки бомбосховищ,
посвічуючи сіруватими оголеними черепами, мов голови
велетнів, з яких зняли скальпи. Поміж'ними блукали го-
лодні -бездомні собаки і своїм виттям нагнітали в душі
живих ще більшу печаль.
Тому, хто не бачив цього страхітливого руйнування, не
пережив хоч одного алярму, після якого арійцям видавали
по сто грамів шнапсу, важко уявити суцільне кладовище
жител, заводів, магазинів, музеїв, кінотеатрів, яке тягну-
лося на десятки кілометрів. Це був справжній розгул смер-
ті. При всій своїй ненависті до фашизму й фашистів невіль-
ники часом підсвідомо співчували людському горю німців,
у яких бомби зруйнували дах над головою, спопелили, роз-
терзали, змішали з землею ні в чому не винних дітей.
— Я бомбив би тільки промислові та військові об’єкти,
гавані, залізничні вузли,— каже Кузьма, вислухавши Бу-
рова.
— Не знаєш ти німців,— устряє до розмови Кодра,—
це такі змії, що їм тільки дай потачку, то замаскують під
дитячі садки цехи, які випускатимуть торпеди та бомби.
194
Цих гадів треба бити так, щоб тирса летіла і чухатись не
встигали. Я вже раз воював з ними, знаю...
— А мені теж шкода їхніх жінок і дітей,— мовив Буров
розважливо. Велетень лежить на на,рах, підібгавши ноги,
які не вміщаються в прокрустовому ложі фашистських та-
бірних стандартів.
— Хай би вони наших жінок так жаліли,— висунув
стрижену Толову Давидун,— пригадуєш, як ми розванта-
жували тюки з жіночим волоссям? Не з овець же стригли
його фашисти.
Ця історія навіки врізалася їм у пам’ять. На якусь мить
усі замовкли. Ще торік на заводі відкрили невеликий цех,
де виробляли «живі» торпеди. Власне, завод Боргварда
виготовляв для них тільки корпуси та ставив мотори, смер-
тоносний вантаж начинявся десь в іншому місці. «Живі»
торпеди виготовлялися у великій таємниці, їх не ставили на
конвейєр, все монтували вручну, в цех можна було про-
йти тільки за спеціальною перепусткою, Це були сигаропо-
дібні металеві тіла довжиною близько семи метрів, трохи
потовщені посередині і загострені попереду. В носовій час-
тині була невеличка кабіна, яка зверху герметично закри-
валася плексигласовим ковпаком. Така торпеда, майже не-
помітна серед хвиль, могла годинами, а то й днями лежа-
ти в дрейфі, вичікуючи військових кораблів чи цивільних
транспортів противника. Помітивши ворожий корабель,
смертник, який сидів у кабіні, запускав мотор і мчав пря-
мо на судно. Правда, на певній відстані від цілі він міг
катапультуватися, але навряд, щоб це давало серйозні шан-
си на порятунок. Та про порятунок кандидата в рай ні
заправили рейху, ні адмірали флоту не думали. їх турбу-
вало лише одне: щоб «герой фатерлянду» передчасно не
врізав дуба від холоду. Значить, кабіна мусить бути теплою.
Для утеплення кабін на завод Боргварда і надсилали якісь
тугі тюки з- написом «стратегічний вантаж». Заінтриговані
«гольцмани» розпороли обшивку на одному з тюків і оні-
міли від обурення й жаху: «стратегічним вантажем» ви-
явилося жіноче волосся. Чорні, білі, русявіТ'каштанові, руді,
золотисті коси мільйонів жінок усіх націй і національностей
Європи йшли на утеплення кабін у «живих» торпедах.
' — Петлі б їм, гадам, зсукати з того волосся,— нервово
зашурхотів потерухою з стружок Олексієнко,— жоден не
вирвався б.
— А пригадуєш, Буров,— аж кипів від'обурення Дави-
дун,— як ці ж німецькі жінки буквально на шматки роздер-
7*
195
ли трьох американців з підбитої «літаючої фортеці»? Чи,
може, забув, як вони пальцями виривали очі в пілота з пе-
ребитими ногами, який приземлився з парашутом на цвин-
тарі, а потім до смерті забили його камінням? Ні, Буров, як
собі хочеш, а в мене немає до них жалощів. Хай відчують,
як болить іншим. От коли вони на власній шкурі спізна-
ють, що таке біль та гіркі сльози, тоді побачимо, як з
ними далі поводитись.
Кузьма в ці суперечки не встрявав. Та й що міг сказати
він, Кузьма Ковтюк, про німецьких жінок? Адже він лю-
бив одну з них, і вона любила його. І була це не та жінка,
яка зазнала страждань і горя, а багачка, дружина гестапів-
ського офіцера. Ох, як часом незрозуміло й непросто су-
неться нитка життя, зв’язуючи в один тугий вузол те, чого,
здається, не можна діткнути одне до одного навіть силою
найсміливішої .уяви...
Кузьма вирішив перечекати, поки всі вгамуються, щоб
переговорити з найближчими товаришами про Паулеве про-
хання.
Ждати довелося довго, бо знайшлися опоненти і в Дави-
дуна. Дебати розгорілися, як у англійському парламенті,
довгі і безплідні.
Нарешті всі втихомирилися. Кузьма покликав на верхні
нари Зубченка, Олексієнка та Полянського і тихенько пе-
реповів їм прохання Вольфа.
— Переночувати в нашім бараці та людина, звичайно,
може,— першим заговорив Полянський,— але ж наше лах-
міття аж кишить вошами.
— Річ не в тім,— відмахнувся Олексієнко.— Ми просто
не маємо права запрошувати дорогу для німецького під-
пілля людину в табір, де живе понад півтори тисячі різно-
го люду. Це надто великий ризик.
— Люди різні, але ж усі радянські,— Зубченко вважав
барак цілком безпечним місцем.
—1 Чи тобі, Василю, казати, що всі, та не всі? Хіба ж
можна вважати радянськими людьми отих кількасот ста-
рост та поліцаїв, які повтікали від справедливого гніву
своїх односельців і знайшли притулок у таборі Боргвар-
да? — заперечив Олексієнко.
— У нашому бараці люди надійні, перевірені, ніхто не по-
винен донести. Хоча... буває, кажуть, що й кочерга раз у
житті стріляє.
Кузьма бачив, що суперечка затягнулася, і з надією
підвів очі на Олексієнка.
196
— Знаєте що,— знову заговорив той,— давайте відкла-
демо це питання на ранок, він, як відомо, мудріший ве-
чора.
Але вранці повернутися до розмови не вдалося.
До самого обіду Пауль не проронив ні слова. Мовчав і
Кузьма. По обіді, коли вже стало зрозумілим, що Кузьма
першим не заговорить, Пауль запитав, чи радився він з
товаришами про їхню справу.
— Радились, але нічого не вирішили.— Кузьма глянув
на великий електричний годинник, що висів у цеху.— Хоча,
може, вже й вирішили. Зараз дізнаюсь.
Кузьма побачив Андре, що, посміхаючись, котив свого
візка прямо на нього, ступив назустріч французові. Андре
вже з тиждень носив «Озі» на лацкані куртки — знак,
який повинні були носити тільки невільники, вивезені з те-
риторії СРСР. Цим він відверто підкреслював свою симпа-
тію до остарбайтерів і солідарність з ними. Не без його учас-
ті французи й чехи перестали вітатися з німцями, зате до
росіян ще здалеку кричали «салюті», потім підходили, по-
плескували по плечах, а вечорами, прощаючись, на весь
цех скандували: «До свй-да-ния».
Кузьма, обмінявшись кількома короткими реченнями з
Андре (обоє говорили по-німецьки), підхопив його візок із
стружкою і покотив з цеху на звалище, де працювали
«гольцмани». Ті відразу помітили товариша з візком у
руках. Поки Кузьма без поспіху скидав металеву стружку,
до нього підійшли Олексієнко і Полянський.
— Надумали? — Кузьма продовжував копирсатися у
візку.
— Уяви собі,— відповів весело Олексієнко.— На заліз-
ниці працює майстром один фашист. У нього можна.
— Ти що, здурів? — випростався Кузьма.— У нациста?
— Так, саме в нього. Це найбезпечніше, його кварти-
ра поза всякою підозрою гестапо.
— Батьку,— звернувся Кузьма до Кодри, який саме при-
віз сміття,— відвезіть візок французові, а мені дайте свою
тачку з сміттям.— І до Олексієнка: — Поясни.
Коли Кузьма розповів Паулю все, що дізнався від Олек-
сієнка, той надовго замислився, а потім голосно засміявся:
— Це ж чудово! Це просто неймовірно: затятий нацист
переховує затятого комуніста! А ти знаєш, Кузіяко, цей
варіант цілком підходить. Якщо фашиста добре налякати,
він погодиться. Зараз усі вони танцюють на гарячій сково-
рідці. Ти ще порадься зі своїми товаришами, як це краще
197
зробити. Фашист переховує комуніста від фашистів! О юмо,
юно,— ніяк не міг заспокоїтись Пауль.
Наступного ранку, діждавшись фріштіка, коли німець за-
чинився в будочці пити каву, Василь постукав до нього.
Майстер здивувався, побачивши на дверях остмана, однак
швидко оволодів собою:
— Що сталося?
— Нічого особливого, хотів лише поцікавитися, як по-
чуває себе ваш племінник: таки перемахнув до росіян чи,
може, затримали його?
Німця аж пересмикнуло, наче його зненацька штрикнули
шилом.
— Не знаю,— буркнув.— Уже три місяці жодної звістки
від нього.
— Самі винні, — Василь розважливо.—Могли запобігти
лихові, повідомивши абвер або гестапо. Адже ви знали, що
він збирається зрадити фюреру.
— Що ти цим хочеш сказати? —У німця дрібно затрем-
тіли руки.— Донести на мене?
— Доносити на вас ніхто не збирається, але — послуга
за послугу.
— Що ти хочеш? Хлібні картки? Картки на масло? Бе-
ри.— Німець тремтячими руками дістав гаманець, відлічив
половину карток.
 — Заховайте,— Василь великодушним жестом відвів ру-
ку німця.— Мова про інше. У вашій квартирі кілька днів
перебуде одна людина — і все.
— Хто ця людина? Чи можу я її бачити?
— Зараз ні.
— Хто приведе ту людину? Це буде росіянин, терорист,
комуніст, соціал-демократ?
— Це буде просто людина. З вас цього досить.
— Як я впізнаю її?
— Про це іншим разом. То згода?
— Та,— безнадійно махнув рукою лисий,— мені однако-
во капут. Але ще треба переговорити з дружиною. Алес ка-
пут...
— Не переживайте так. Може, якраз це і врятує вас,—
посміхнувся Зубченко.— Дякую за послугу.
Наступного дня майстер довго монявся з інструментами.
Не жбурляв з будки усе гамузом, як раніше, а викидав по
одному. А ключі та гайки навіть приніс і акуратно поклав
на окрему купку. Сам став на порозі, закурив і лише потім
покликав Василя.
198
— Ось що,— випалив німець, коли той підійшов,— я
порадився з фрау. Ми підемо на злочин, але умови такі:
пароль і лише одна ніч. Я не бачитиму тієї людини, а вона
мене.— Не кажучи більше ні слова, він вирвав із записника
аркуш паперу, написав пароль, свою адресу і з притиском
сказав: — Іди геть з-перед моїх очей І По цьому паролю
твою людину впустить фрау.
Василь, посміхаючись, вийшов.
А через лічені хвилини аркушик з блокнота лисого на-
циста був уже в руках Пауля. Той кілька разів повторив
пароль та адресу і, впевнившись, що запам’ятав, спалив. На
всяк випадок адресу та пароль завчив і Кузьма.
— Все це добре,— сказав Пауль,— але треба перевірити:
справді живе за цією адресою лисий чи, може, хоче влашту-
вати нам пастку?
— Звичайно, треба,— погодився Кузьма,— і найзручні-
ше зробити це тобі.
Вольф не заперечував. Останнім часом цей чорнявий-
українець забирає все більшу владу над Паулем. Сам того
не помічаючи, він скорився його твердій волі, напористій
вдачі. В глибині душі Пауль не раз признавався, що навряд
чи взявся б зараз допомагати Есмунду, якби не винахідли-
вий і сміливий Кузіяка поруч.
— Значить, я мушу побачити лисого і запам’ятати його
в обличчя?
— В обідню перерву мої товариші покажуть тобі наці.
Але ні побачити лисого, ні розвідати його квартиру цього
дня-не судилося. Разом з сигналом на обід заревли сирени
повітряної тривоги. Сотні людей, мов кури, що забачили
кібця, кинулись до прохідної, до запасних виходів у паркані,
•які були пророблені після того, як під час одного з нальотів
робітники штурмом брали триметрову висоту. Остарбай-
тери перебиралися через канаву на кладовище і звично
залягали поміж пам’ятниками та'кам’яними плитами. Міс-
ця тут вистачало: поряд із старими могилами виросло бага-
то нових, і після кожного бомбардування кількість їх збіль-
шувалась.
Гуркіт сотень моторів заглушив усі земні звуки. На пів-
нічній околиці міста якось непевно застукотіли зенітні гар-
мати.
Відповіддю на це були вибухи перших фугасів. Кілька ра-
зів гавкнули зенітки і поблизу заводу Боргварда, але від-
разу ж злякано замовкли, як пес, що спросоння накинувся
на господаря.
199
З кладовища остарбайтерам добре видно, як армади
літаків закрили сонце над містом. Дим від вибухів, кіптява
та попіл, що здіймалися з руїн, хвостами тяглися від пожеж
на баржах і складах,— все зливалося в густу пекельну хма-
ру, під якою, мов зграя сріблястих метеликів, металися
клаптики алюмінієвої фольги. Важке, тягуче, мов гума,
повітря давило на барабанні перетинки, викликало нестерп-
ний біль у голові, різало очі.
Гуркіт пекла наближався до табору. Ось запалали дві
дерев’яні вежі поблизу заводу, на яких стояли зенітки.
Бомби посипалися на завод, на оселі робітників і бауерів.
Вже спалахнули пожежі зовсім близько від цвинтаря. Рап-
том по гілках дерев, по могильних- плитах зацокотіли
сірувато-білі «макогони».
— Запалювальні бомби! — крикнув хтось на весь голос.
«Макогончики» сипалися так густо, що невільники ледве
встигали відкидати їх від себе. І ось ціла злива їх випала
на табір. Дерев’яні, покриті толем бараки спалахнули.
— Ет, їдять його мухи з комарами,— вдарив руками об
поли Давидун, який, стоячи на колінах, дивився на поже-
жу,— це ж погорять усі наші блохи та блощиці!
— Смійся, смійся, голова й два вуха,— зауважив Олек-
сієнко,— а де ти сьогодні спатимеш?
— Не печалься, товаришу Олексієнко, спатимемо з мер-
цями на цвинтарі, вони в землі, ми зверху...
Гіркі то були жарти. Сухі бараки палали, мов смолоски-
пи, а разом з ними йшли за димом і нужденні пожитки
багатьох людей. Рев моторів котився все далі й далі на
північ, тягнучи за собою хвилю руйнації. Десь далеко глу-
хо, мов гігантські горіхи, лускали бомби. А тут було спо-
кійно, як буває в першу мить після бурі чи наглої смерті.
Лиш постогнувала й здригалася земля, та дим від пожарищ
чорними траурними стрічками волочився слідом за зник-
лими літаками, мов старався не відстати від тих, хто його
породив.
Відбою ще не було, але мешканці табору полишали кла-
довище, тягнулися до попелища. Були певні, що сьогодні
другого бомбардування не буде: надто старанно прасували
«літаючі фортеці» Бремен, щоб повертатися ще раз. На
місці табору не лишилося нічого, крім куп попелу. Згоріло
все, що могло згоріти. Навіть колючий дріт поплавився.
Ніде не видно ні коменданта, ні поліцаїв. Лиш біля чорної
купи, що була колись так званим продовольчим складом,
мов лелека, стояв цибатий комірник дядя Вася.
200
— Що, погрівся? — гукнув йому хтось із гурту.
— Я то погрівся,— в тон відповів дядя Вася,— а що ви,
вошолупи, будете завтра жерти? Он весь хліб згорів.
Тільки тепер усі погляди прикипіли до чорної звугленої
купи, де дотлівав дводенний запас хліба на тисячу сімсот
остарбайтерів. Люди кинулися до попелища, руками хапали
чорні звуглені хлібини, обдирали горілі шкуринки, а гаря-
чу, пропахлу гірким димом середину запихали до рота...
Вже давно замовкли сирени відбою, а в повітрі все ще
літав попіл, стояв густий сморід нітротолуолу та горілих
решток. Подув холодний вітер, закрутив, підняв у повітря
нові хмари пороху. На згарищі табору, мов зграя охлялих
ворон на свіжій ріллі, порпалися чорні тіні невільників.
Запитай кого-небудь, що він шукає там, де й у добру годи-
ну нічого не було, навряд чи хтось відповів би.
Із-за лісу виповзла і непомітно підкралася до погорільців
холодна непривітна ніч. Ось вона тихо, навшпиньках піді-
йшла до них і враз придавила холодним чорним накривком.
Старий Кодра визначив місце, де стояли колись його нари,
розгріб попіл і ліг на теплу землю, згорнувшись калачиком.
Інші розмістилися біля купи вугілля, що все ще пашіла
жаром. Вантажники побрели назад, до цвинтаря. Отабори-
лися в сторожці та майстерні, де тесалися кам’яні плити на
могили небіжчиків-арійців. Холодно. Вогко. Голодно.
Нестерпно довго тягнеться холодна ніч. Люди туляться
один до одного, марно намагаючись зберегти рештки тепла
у виснажених кістлявих тілах. Повставали, ледь на сході
засіріло небо. Голодні, холодні, змучені безсонною ніччю,
мов неприкаяні, блукали погорільці біля вичахлого попели-
ща. Кіптява, що висіла вчора над містом, разом з ранковим
туманом упала на землю. Перші промені сонця вихопили
картину, яка вжахнула навіть бувалих невільників. До вчо-
рашнього дня північно-східна частина міста, де був завод
Боргварда, ще не знала такого нищівного бомбардування.
Цього разу і завод, і навколишні будинки- були перетворені
на купи цегли.
Кузьма дивився на цю захололу кам’яну повінь і з не-
зрозумілим щемом у серці намагався відшукати знайомий
двоповерховий будинок поблизу Остергольцштрассе. Чи
вцілів він? Та як не вдивлявся юнак у квартали, нічого
не впізнавав: усе змінилося, годі було й намагатися знайти
серед цього хаосу особняк фрау Лізі.
Поліцаї, яких не було цілу ніч, на ранок мов з-під землі
вродилися. Голодних, стомлених, замурзаних попелом лю-
201
дей погнали на завод. Цілий день розбирали завали, витя-
гували з цехів потрощені верстати.
Кузьма й Пауль працювали поряд. Оскільки робітники
вільно могли ходити по всій території заводу, Вольфові без
особливих перешкод показали лисого нациста. Тепер, коли
Пауль знав майстра в обличчя, залишалося тільки переко-
натися, що за вказаною адресою мешкає саме він. Хлопці
з нетерпінням чекали кінця робочого дня.
Як тільки пролунав сигнал, обоє відразу кинулися до
прохідної, щоб вийти попереду лисого. Тут Ковтюка зупи-
нив поліцай і дав картку з адресою — його ще посилали на
роботу. Кузьма глянув на каракулі поліцая і посміхнувся:
то була адреса фрау Лізі. Значить, жива. Він показав папі-
рець Паулю. Той тільки кивнув головою, сів на велосипед
і поїхав на завдання сам.
Коли Пауль відшукав номер потрібного будинку, то аж
тихо свиснув з подиву: чотириповерхова кам’яниця стояла
впритул до приміщення гестапо. Вольф пригадав, як його
допитували тут після арешту сестри, і неприємний холодок
пробіг поміж лопатками. «Пастка,— відразу ж подумав,—
можна не сумніватися, що лисий нацист тут не з’явиться».
І все ж, про всяк випадок, він зліз з велосипеда, біля само-
го під’їзду почав длубатися в колесі.
Пауль помилився: не встиг він закрутити зумисне від-
кручені гайки, як підкотив лисий. Він теж зіскочив з вело-
сипеда і повів його кудись за ріг будинку. Звідти повер-
нувся голіруч і, не звертаючи ніякої уваги на . Вольфа,
попрямував у двері. Пауль миттю сховав ключ, пішов
слідом.
Квартира лисого виявилася на другому поверсі. Поки на-
цист відмикав двері, Пауль обминув його, збіг по сходах
на третій поверх. Через якусь мить почав повільно спуска-
тися вниз. Лисого біля дверей шостої квартири вже не
було — значить, справді тут живе.
Але тривога в душі ПауЛя не вляглася. Чи мав він право
ризикувати життям Есмунда? Що це був він, не сумнівався,
адже обидва листи, які одержав за паролем від незнайомої
жінки, були писані його рукою. Доведеться ще раз зверну-
тися до Кузіяки за порадою.
202
16.
Після втечі Вадима й Цигана Пірат, Микола й Петер
жили як на бочці з порохом. Вони щоночі ждали нападу
бандитів на своє житло, а вдень — кулі в спину з руїн.
Хлопці ходили до міста іншою стяжкою, та й то намагалися
робити це якомога рідше. Лиш коли кінчалися продукти,
Петер, -який найкраще знав мову, одягав пристойний
костюм і вирушав з картками до магазинів. Пірат або
Микола віддалік супроводжували його аж до виходу
в житлові квартали. Біля підвалу хлопці обладнали
спостережний пункт, з якого проглядалися далекі підступи
до помешкання, і висиджували там довгі години, сподіваю-
чись візиту бандитів. Та минали дні, тижні, а про двох
втікачів ні слуху ні духу. Потроху мешканці підвалу заспо-
коїлись, відчули себе вільніше. Жили вони без особливих
пригод, бо тепер не шукали їх, на грабунки і вбивства ніхто
не ходив, проїдали те, що мали. Пірат, який так несподівано
втратйв не тільки своїх «корешків», а й отаманство, тепер
майже нікуди не виходив, більше лежав на своєму ліжку
та дивився в низьку сіру стемо. Так довго тривати не
могло, і Микола вирішив, що настав час на руїнах Пірато-
вої банди будувати новий осередок боротьби проти фашис-
тів.
Якось Петер повернувся з міста схвильований. Він роз-
повів Миколі, що потрапив до магазину, який був на тому
самому подвір’ї, де він уперіщив лопатою Папку і звідки
втік. Спогади розбуркали Петера, він заговорив про те, що
добре було б вислідити Папку і порішити. Пірат, слухаючи
його мову, ожив, встав з ліжка, забігав по підвалу сюди
й туди. Видно було, що слова Петера припали йому до
душі.
— Знаєте що, друзі, — сказав Микола, — наша гру-
па...— назвемо її групою по боротьбі з фашистами — очис-
тилась від бандитських елементів, грабіжників, убивць.—
При цих словах Пірат опустйв голову, втупився поглядом
у носки своїх черевиків. Та Микола зробив вигляд, що не
помітив того, і продовжував: —Тепер ми повинні вести бо-
ротьбу по-іншому. Людей невинних не вбивати, жінок не
чіпати зовсім.
— А коли вона фашистка? — не витримав Пірат.
— Коли фашистка, тоді, звичайно... Будемо знищувати
тільки фашистів, гестапівців, поліцаїв. Ми повинні бути
месниками, а не вбивцями. А щоб нам діяти успішніше,—
203
продовжував Микола,—потрібно зв’язатися з табором,
поповнити нашу групу сміливими хлопцями і розквитатися
з поліцаями табору Боргварда. Крім того, ми повинні,
скільки зможемо, допомагати мешканцям табору продук-
тами.
Цього разу проти допомоги невільникам ніхто не запере-
чив. Вирішили, що Микола проникне в табір, де в нього
досить знайомих, а Петер поцікавиться в кривого про-
давця, чи обмінюватиме продукти на золото та дорого-
цінності.
— А мені, виходить, і доручень ніяких немає?—спитав
Пірат.— Я тут що — приший кобилі хвіст?
— Тобі буде робота — і дуже серйозна,— сказав Ми-
кола.
— Вбивати фашистів? — кресонув по ньому поглядом
Пірат.— Це я можу. Але щоб я був не вбивцею, а, як ти
казав, месником, ми повинні дістати портрет Леніна. Петер
он казав, що в’язні тюрми і ті мають портрет Леніна, а в
нас є золото, німецькі марки, американські долари, англій-
ські фунти, і ми не можемо дістати портрет вождя. Адже
мене в піонери приймали під портретом Леніна, комсомоль-
ський квиток вручали під прапором, на якому було зобра-
ження Леніна. Ти віриш, Рудик, що я комсомолець?
— Вірю, що був. Але повернення до його лав ще треба
заслужити.
— Заслужу, життя не пошкодую.— Микола давно не
бачив Пірата таким збудженим.—Дістати б тільки портрет.
— Не гарячкуй. Дістанемо. Не може такого бути, щоб у
Бремені не залишилося жодного портрета Леніна.
Але й цього разу події розгорталися не за їхнім сце-
нарієм.
Наступного дня був сильний наліт на Бремен, і Петер
пішов до магазину тільки увечері. На подвір’ї, де він бето-
нував колись бункер, чорнявий юнак закидав яму від неве-
личкої бомби. Петер відразу пізнав у ньому того самого
хлопця, який давав хліб і курткою якого він скористався
для втечі. «Може, тут і Папка?» Петер засунув руку в ки-
шеню, де лежав пістолет. Ні, поблизу більше нікого не було,
і Петер спокійно ступив у магазин. Не встиг дістати хлібні
картки, як зайшов і чорнявий. Він впізнав утікача-поляка,
але не подав виду, чекав, поки той складе в сумку продук-
ти. Коли Петер розплатився з продавцем і рушив до вихо-
ду, юнак зупинив його:
— Виходить, пофортунило вам?
204
— Не розумію, про що ви говорите?— Петер повів очи-
ма на Фріца, хоча й говорили обоє українською мовою,
якої продавець, зрозуміло, не знав.
— Допомогла вам тоді моя куртка?
— Он у чому річ! Скільки вам дати за ту дрантину, щоб
ви більше не заводили про неї мови?
Розмовляючи, хлопці вийшли на подвір’я. Фріц здивова-
но дивився услід, аж шию витягнув, як гусак із загоро-
ди, але нічого второпати з тієї дивної мови не міг.
— А ви добре огріли тоді вахмана,— сміючись, сказав
Кузьма,— ледве дуба не врізав.
— І жаль, що не врізав,— буркнув Петер.
— Та, певно, жаль, — погодився Кузьма. — А як вам
все-таки вдалося втекти?
— А ви з якого табору?—Хоч юнак і викликав симпа-
тію в Петера, він все ж не хотів розкривати карти перед льо-
диною, яку бачить лише вдруге в житті, до того ж обидва
рази випадково.
— Боргварда.
— Боргварда?—здивовано перепитав Петер і пояснив:—•
Там, де я знайшов притулок, є хлопець, що втік з цього та-
бору, він має справу до своїх товаришів і збирається при-
йти до вас.
— Чекатимемо його завтра,— сказав Кузьма.— Після
шостої вечора хай приєднається до нашої колони на Остер-
гольцштрассе при виході з міста. Так безпечніше.
Розповідь Петера про зустріч з чорнявим українцем з та-
бору Боргварда була мов камінь, кинутий у плесо тихої
заводі.
— От голова й два вуха,—повторив Микола улюблену
приповідку Олексієнка,— чому ж ти не запитав, як його
звати?
— Питав. Та він теж не обухом у тім’я битий. Сказав,
що впізнають тебе самі.
У підвалі засперечались, кому завтра йти в табір. Канди-
датура Пірата відпала одразу: якщо побачить його хоч
один поліцай, живим звідти не вирватись. Надто примітною
була й руда чуприна Миколи. Залишався тільки Петер. Він
відразу ж відшукав у купі мотлоху куртку з «остом», розі-
слав на цеглі біля входу в підвал, щоб хоч трохи вивітрився
сморід від плісняви.
Наступного вечора до колони невільників, яка повільно
тяглася по Остергольцштрассе, непомітно приєднався
невисокий худорлявий юнак з «остом» на лацкані засмаль-
205
цьованої куртки, забився всередину колони. На нього ніхто
не звернув навіть найменшої уваги. Принаймні так здавало-
ся Петеру. Він почав приглядатися до облич, прислухатися
до розмов, іноді й сам кидав слово, але знайомого юнака
не бачив.
Після того, як згорів дерев'яний табір остманів, Боргвард
за безцінь купив шлакоблочні бараки, що будувалися серед
мочарів за містом для німців, житло яких було зруйноване
бомбами. Та ніхто з арійців жити там не захотів. Бараки
так і лишилися недобудованими. Не скрізь були вікна та
двері, а деінде не було й даху. От сюди й запроторив
погорільців-невільників Боргвард.
Ось голова колони поминула ворота і відразу ж розпала-
ся на ланцюжки сірих постатей, які поспішали до бараків.
Петер в нерішучості зупинився: куди ж йому податися?
Здається, Рудик говорив щось про сьомий барак. Запита-
ти б, але ж той барак був у старому таборі... Раптом Петер
помітив юнака, з яким домовився про зустріч. Він швидко
простував до нього. Не повертаючи голови, шепнув: «Два-
дцятий барак». І пішов поруч.
У бараці він непомітно підштовхнув Петера до нар, очи-
ма показав угору. Петер схопився руками за борти нар, як
робив це сотні разів, спритно, мов кіт, видерся на верхній
ярус, сів, став розшнуровувати черевики, як робили це всі,
хто мав їх замість гольцшугів. Сусід по нарах уважно по-
дивився на Петера, але нічого не запитав.
Незабаром з’явився і власник «щасливої» куртки. Одним
ривком він викинув своє дуже тіло на верхні нари, сів поряд
з Петером. Слідом за ним підійшло ще кілька чоловік.
Курили, гомоніли, обмінюючись новинами. Лише після
одинадцятої години, коли більшість мешканців барака вже
спали, порідшав гурт і біля нар Петера, залишилось тільки
п’ять чоловік.
З-поміж них Петеру впав у око вусатий немолодий дядь-
ко. Повів очима по інших обличчях, одне з них видалося
йому до болю знайомим. Невже Зубченко?! Боячись поми-
литися, тихо запитав:
— Василю, це ти?
Але Василь і без того вже розкрив обійми — він теж
упізнав свого побратима по «фарзі».
— Товариші, це мій польський друг Петер Скальський,
у одній камері сиділи. Знайомтесь — Ковтюк, — назвав
чорнявого сусіда Петера, — Олексієнко, Полянський і бать-
ко Кодра.
206
— Значить, Пірат більше не верховодить над вами? —
перепитав Олексієнко, коли Петер розповів про Рудика, про
Пірата, про втечу Вадима й Цигана, про рішення мешкан-
ців підвалу допомагати невільникам з табору.
Петер усміхнувся:
— Ні. Підкоряється загальній дисципліні.
Якусь мить було тихо.
— Я ось що думаю,— заговорив Ковтюк.— Якщо ‘вашій
групі щось загрожуватиме, то ми зможемо переховати- вас
тут чи в іншому місці, поки знову випогодиться. Було б
добре, якби ви взялися допомагати бранцям харчами.
У таборі багато людей, які пухнуть з голоду. А як тяжко
помирати їм, знаючи, що не сьогодні-завтра Гітлеряці
капут. Ви можете врятувати багатьох з них. Якщо діста-
нете хлібні картки, я отоварю їх, щоб ви зайвий раз не ри-
зикували. Те ж саме з золотом і коштовностями. Але, самі
розумієте, ховати золото в бараці ми не зможемо, надто
велика небезпека... А щодо Пірата...— Кузьма зробив дов-
гу паузу, — то тут ще треба добряче подумати, чи слід до-
віряти такому негіднику.
— По-моєму, Кузьмо, в цьому питанні ти перегинаєш,—
похитав головою Олексієнко.— Тут не можна рубати під
корінь і розкидатися гучними словами. Треба взяти до ува-
ги, за яких обставин Пірат став поліцаєм. А потім, він ніко-
го не вбив у таборі, сам утік з поліції і знищив після того
багатьох німців.
— Отож-бо, що німців,— спалахнув Кузьма-.— Та вбий
він Пауля, хоч той і німець, я б йому горло перегриз!
З ким же ми залишимось, якщо почнемо вбивати всіх
німців підряд?
— Ти, звичайно, правий,—втрутився Зубченко,— вби-
вати треба тільки запеклих нацистів та їхніх прислужників,
але й отак відштовхувати від себе Пірата теж не слід. Ми
не маємо на це права, коли хочеш. Як видно зі слів Петера,
в душі його стався злам. Він, бачиш, слухається Миколи, а
міг. же знайти нових.спільників і далі котитися бандитською
стежкою, як оті двоє. Хай він ще не повністю з нами, але
багато важить уже те, що він не з ними.
— Якщо Пірат осознав свої ошибки і заблуждєнія,—
Кодра бережно підправив вказівним пальцем свого сивува-
того вуса (мабуть, так робив він завжди, коли казав слово
перед односельчанами),— то, хоч і був тут добрим псяю-
хою, нам його сьогодні одпихати од себе не треба. Повинну
голову, як той казав, меч не січе.
207
Не так коротка промова Кодри, як його спокійна, роз-
важлива манера говорити, виважуючи слова, вибираючи
тільки ті, які були б до місця і по суті, перетягла чашу тере-
зів на користь колишнього поліцая.
Вранці, коли забігали й загрюкали в двері фашистські
поплічники, піднімаючи невільників на роботу, Петер схо-
пився, наче вжалений, спросоння йому здалося, що він зно-
ву в ненависній «фарзі» і зараз Папка або Серж почнуть
знущатися з нього, примушуючи їсти з землі нужденну
пайку хліба. Кусючі мурашки забігали між лопатками. Пе-
тер застогнав і, розплющивши очі, побачив над собою стур-
боване обличчя Кузьми.
— Що з тобою?—співчутливо схилився Кузьма.
— А, Перун би його побив, приверзлося, буцім я знову
у «фарзі».
— У «фарзі», не в «фарзі», а все ж у неволі,— відповів
Кузьма.— Вставай і, щоб не здавався тут чужим, одержиш
мою пайку хліба.
На прохідній Петер кинув у бляшаний ящик чорний Ков-
тюків номер і без пригод дійшов з колоною остарбайтерів
майже до самого заводу. Там, вибравши зручну хвилину,
шмигнув у руїни і хвилин через двадцять був «удома».
17.
Нарешті фрау Крамер могла почувати себе справжньою
пані: з біржі праці поліцай привів обіцяну Отто хатню
робітницю. На жаль, це була не досвідчена покоївка, а ві-
сімнадцятирічна дикунка з України. Лізі не без заздрощів
вп’ялася очима в її вродливе смагляве обличчя, густі темно-
русі коси. Великі чорні очі дівчини з ледь підсиненими біл-
ками були такі гарні й чисті, що мимоволі притягували по-
гляд. Вона була чимось схожа на Кузіяку, в її характері
почувалась та ж горда незалежність, дика впертість, влас-
тива, мабуть, усім азіатам. Це відкриття не порадувало
Лізі. Арійка невдоволено нахмарила свої тонкі брови і, щоб
хоч чимось вколоти вродливу невільницю, подумки прозва-
ла її циганкою.
Лізі відразу ж повела дівчину по всіх службах, витлума-
чуючи, де, коли і що робити. О, фрау Лізі навчить цю
чорну цігойне працювати як слід, тут її не обдуриш! Сама
скільки років робила у цьому будинку для Нухмана те,
що тепер загадувала невільниці. Катя (так звали дівчину)
208
мала підмітати подвір’я, доглядати квіти, очищати кана-
лізаційну яму від нечистот, допомагати продавцеві, мити
вікна та посуд, натирати підлогу, витирати порох з картин
та меблів, вибивати й провітрювати килими, а також пра-
ти й прасувати білизну та робити все інше, що загадає фрау
Лізі чи кривий Фріц. Нарешті .фрау Лізі повела її на гори-
ще, показала невеличку комірчину, де стояло залізне ліж-
ко з подраним матрацом і старенький стілець.
Пізнього вечора, коли фрау Лізі нарешті відпустила її,
Катя знесилено впала па матрац у комірчині на горищі...
...Більше року Катя працювала в бауера. Господар
трапився не з гірших, принаймні не бив. Катя й за те бу-
ла вдячна. Нещастя підкралося до неї з іншого боку.
У молоду вродливу невільницю закохався господарів син
Курт, який працював на авіаційному заводі у Бремені.
З кожним днем залицяння Курта ставали відвертішими,
настирливішими. Нарешті він почав запевняти Катрін, що
до безтями кохає її і хоче мати за дружину. Дівчина,
звичайно, не вірила жодному його слову: де це бачено, щоб
хазяїн брав за дружину наймичку, та ще й не просто най-
мичку, а невільницю, людину нижчої раси? Катя ненави-
діла фашистів (а на її глибоке переконання, вони тут всі
були фашистами і всі заслуговували найстрашнішої кари),
коли б могла, то на крилах полинула б на рідну Київщи-
ну, де в Мотовилівці живуть її тітка і двоюрідні сестри. Та
раз цього не можна, хай краще таке життя, ніж смерть.
Вона не хотіла смерті, хоч яке тяжке й нужденне животін-
ня у бауера. Але отой кульгавий, миршавий Курт своїми
залицяннями таки доведе її до гестапо. А звідти, кажуть,
живими не повертаються.
Вона стала уникати Курта, а це ще більше підігрівало
його почуття. Дійшло до того, що одного разу за субот-
нім фріштіком Курт сказав батькам, що кохає Катрін і хо-
че одружитися з нею. Батько захлинувся кавою, мати схо-
пилася за голову й заплакала. Відкашлявшись, батько
запитав, чи не занадто його любому синові напекло голову
сонце, коли він не розуміє, що говорить? Вони чистокровні
арійці з діда-прадіда, і кровозмішання хай і з красивою —
цього не відбереш — цігойне, на яке зважується Курт, за-
губить увесь їхній рід, а сам він підпаде під дію закону
про імперське громадянство і опиниться в концтаборі.
— Кінець війни не за горами, фюреру незабаром так
припече в п’яти, що йому стане не до того, щоб пильнувати
своїх драконівських законів.
209
Курт уголос сказав те, про що добропорядний бауер,
будучи патріотом фатерлянду, не насмілювався навіть
думати. Батько був у розпачі.
— Ніхто не знає, коли настане переможний кінець у цій
війні...— Старий вирішив на всяк випадок користуватися
термінологією радіо.— А щоб позбавити людину життя —
ДОСИТЬ ОДНІЄЇ хвилини.
Мати в суперечку не втручалась. У неї так розболілась
голова, що вона відразу пішла до своєї кімнати і лягла
в ліжко. А Курт, попри всі умовляння батька і його твере-
зі докази, стояв на своєму, мов на пень з’їхав. Тоді старий
плюнув просто на підлогу в їдальні, 'чого не дозволяв собі
навіть у хвилини найбільшого гніву, і попросив сина, щоб
дав йому подумати. Насправді ж він уже прийняв тверде
рішення.
У понеділок, як тільки син рушив на завод, батько сів
на велосипед і покушпелив до поліції. Шкода було старо-
му добровільно відмовлятися від здорової і роботящої дів-
ки, але життя сина і честь роду були йому дорожчі. Він,,
арієць, не може допустити, щоб його внуки були неповно-
цінними унтерменшами. Він, Мартін Шуберт, в глибині
душі підтримує далеко не всі теорії фашистів, але щодо
чистоти нації, то він повністю на боці Адольфа. Нація
повинна бути монолітом, без будь-яких чужорідних вкрап-
лень. Якщо навіть Німеччина зазнає поразки в цій віййі,
як з дурної голови пророкує син, то й це ще не кінець.
Хіба мало поразок було в історії Німеччини? Але невми-
рущий геній німецького духу щоразу відроджував її з по-
пелу. Нація гине не від меча чужинця, а від «своїх» чужих,
які ріжуть внутрішні артерії. Рана зовні — страшна, та
стократ страшніша рана невидима...
Хіба може ця українка (чи яка там у неї національ-
ність?), одне слово, оця слов’янка Катрін при всій її вроді
дихати німецьким духом, а головне — породжувати його?
Та якщо це можливо, то нехай зараз, в оцю самісіньку хви-
лину, передохнуть усі його корови, ще й канінхе на додачу!
Ворона не стане соколом, навіть сидячи з ним в одному
гнізді. Дивовижно, але цього очевидного факту чомусь ніяк
не можуть второпати такі лоповухі, як Курт. Ну що ж,
необхідність змушує діяти тих, хто розуміє це. Рятуючи
сина сьогодні, він рятує завтрашню Німеччину, яку возве-
личуватиме його внук, бо в його тілі не буде крові й духу
цігойне. Звичайно, у заяві на ім’я комісара біржі праці про
відмову від невільниці Мартін Шуберт нічого цього не на-
210
писав: блажен, хто ходить довгими дорогами розуму, а не
бігає короткими стежками емоцій.
Наступного дня на подвір’я Мартіна Шуберта приїхав
поліцай і звелів Каті збиратися. Куди? Чим вона завинила
перед Шубертами? Катя кинулась до господаря, але той
тільки стенув плечима та побожно підніс догори погляд:
мовляв, усе в руках людей вищих та мудріших, ніж він.
Сидячи в коридорі біржі праці просто на підлозі, як
звелів поліцай, вона перебирала в пам’яті дні свого без-
радісного перебування в Шубертів і — швидше серцем, ніж
розумом,— збагнула, що виною всьому її врода та залицян-
ня Курта. Тож тепер дівчина молила долю тільки про одне:
щоб у будинку, куди вона потрапить, не було чоловіків...
І ось минув день у нової господині. Дівчина обійшла
з фрау весь дім, але жодного чоловіка не зустріла. Кривий
продавець, якого вона спочатку прийняла за господаря, ли-
ше наймитував тут. Увечері, замкнувши магазин, він сів
на старенький велосипед і поїхав додому. Невже ж така
красива й багата пані живе сама? Правда, в одній з кім-
нат висить портрет білявого офіцера в гестапівській формі,
але Катя не наважилась запитати господині, хто він. По-
живе— побачить. Добре, що хоч зараз у будинку немає
нікого, крім фрау Лізі. І тут Катя аж зойкнула з несподі-
ванки. Від усвідомлення того, що вони з фрау Лізі зали-
шилися удвох на весь великий будинок, їй стало страшно.
Дівчина скулилась на твердому ліжку, з головою накрилася
ковдрою (так вона рятувалася від усіх страхів ще в дитин-
стві) і заплющила очі.
Вранці фрау Лізі розбудила її, коли ще й чорти навку-
лачки не бились. І знову цілісінький день праЦя, праця —
монотонна, виснажлива, нітрохи не легша, ніж у старого
бауера Мартіна Шуберта. Фрау Лізі ревно стежила, щоб
невільниця не прогуляла жодної хвилини. Якщо не було
роботи в її покоях, то відсилала в магазин. Там Катя ви-
шкрібала та вичищала ящики, витрушувала мішки, заміта-
ла підлогу — одне слово, роботи їй не бракувало ніколи.
Постійно боліли натруджені руки, нила спина, дерев’яніли
ноги... І тільки врода її на зло всім приниженням та зли-
годням розцвітала так, наче її пестила і леліяла рідна
мати.
Одного разу, коли Катя носила ящики з продуктами,
в магазин спустилася фрау Лізі. Вона скептично оглянула
брудні руки і заплямлене вбрання дівчини, звеліла їй
умитися, перевдягнутися і приготувати каву та бутерброди.
211
- На дві персони,— кинула фрау з дверей.
Пораючись на кухні, Катя бачила, як мимо відчинених
дверей до вітальні пройшов високий чорнявий чоловік.
«Значить, це і є та друга персона, для якої треба готувати
каву й бутерброди,— здогадалася Катя.— Ким же він до-
водиться господині?»
Коли Катя піднялася до вітальні з кавою та бутерброда-
ми, гість сидів у м’якому кріслі спиною до дверей і димів
пахучою сигаретою. Фрау Лізі, усміхнена і ніби аж помо-
лоділа, звеліла їй поставити принесене на маленький столик
з коліщатками на ніжках, а самій іти «шляфен». Гість так
жодного разу й не повернувся в її бік. ЛипГе стримано
посміхнувся, коли, прощаючись, Катя замість побажати
доброї ночі, як учила її господиня, сказала «добрий вечір»,
і фрау Лізі щедро розсипала по вітальні свій дзвінкий
сміх. Незрозуміле хвилювання, змішане з підсвідомим
страхом, охопило дівчину. Вона заспокоїлась лише тоді,
коли почула, як гість обережно прокрався вниз і фрау Лізі
замкнула за ним двері.
Відтоді вона не раз бачила чорнявого у фрау Лізі. Іноді
він робив щось по господарству, допомагав Фріцові, але
найчастіше, розвалившись у м’якому кріслі, пив каву
з фрау Лізі та безконечно про щось патякав з нею. Про
що вони говорили, Катя не знала, бо в такі моменти гос-
подиня відсилала її в комірчину на горищі.
Поступово, сторінка за сторінкою відкривалося перед' не-
вільницею життя фрау Лізі. Коли одного разу Катя запи-
тала кривого Фріца, навіщо господині так багато речей, які
не підходять їй ні за розміром, ні за віком, німець довго
сміявся. А далі розповів таке, що Катя й не знала; вірити
йому чи все прийняти за байку? І будинок цей, і магазин,
і більшість речей, які бачила Катя, належали колись бага-
тому євреєві Нухману, а бідна Лізі жила в тій самій ко-
мірчині, в якій живе тепер Катя, бо була наймичкою
в Нухмана. Отто, той самий красень, що на фотографії си-
дить поряд з Лізі, швидко відправив Нухмана туди, де
ніщо земне не потрібне, а будинок і магазин за безцінь
купив у магістрату. Тут майже все награбоване або віді-
бране разом із" життям, розповідав далі Фріц, але про це
треба мовчати, бо Отто — гестапівець, та ще й гауптман.
А гестапо не тільки в Німеччині, а й по всьому світі має
вуха і руки. Навіть отой чорнявий Кузіяка, її земляк, що
ходить ледь не щодня до фрау Лізі, теж викликає у Фріца
побоювання та тривогу. Він також може бути таємним
212
агентом гестапо, хоча й працює як невільник на заводі
Боргварда. Адже з ним не раз пиячив тут сам господар
дому гауптман Отто Крамер. Далеко не кожен німець
удостоюється такої честі. Він, наприклад, жодного разу не
сидів за одним столом з Отто чи Лізі. Шістдесят п’ять ма-
рок за два тижні та невеликий гешенк на різдво — це все,
що він має від своїх господарів. А роботи... Мало того, що
цілий день стоїть за прилавком,— товар ще треба одержа-
ти на складі, привезти, перенести в підвал, а потім і в ма-
газин. І все це — він один. А поки не було Катрін, то ще
й мусив відвозити білизну до пральні і раз на тиждень
мити автомобіль. Фрау Лізі даремно не заплатить ні пфе-
ніга, хоч вона значно багатша, ніж був Нухман.
Після цих розповідей Катя з острахом почала поглядати
на усміхненого Отто, що веселими очима зирив на неї
з фотографії. Вона вже ненавиділа й боялася цього ката,
хоча ще ні разу не бачила його. Ця ненависть ще посили-
лась після того, як одного разу, стираючи пил з книжок,
вона взяла до рук альбом, який пані дістала із замкненої
шухляди.
Чого тільки не було на тих фотографіях! Гра в карти,
п’яна компанія офіцерів, сцени розпусти, розстрілу, пові-
шення— і скрізь Отто, Отто... Катя не встигла додивитися
до кінця — господиня грубо вирвала з рук альбом і знову
замкнула в шухляду.
Багато знала вона вже й про чорнявого. Ніякий він не
Кузіяка, а Кузьма, на прізвище Ковтюк. Як і вона, насиль-
но вивезений з України. Про це розповів їй сам Кузьма.
Фрау Лізі помітила, як вони говорили й сміялися, і тепер
мов сказилася: весь час присікується до Каті, ні за що лає,
жбурляє межи очі білизну, яка буцімто погано випрана.
Катя терпіла всі знущання мовчки. Вона вже добре знала,
до яких людей потрапила, і не чекала від них нічого, крім
зла. Катя поклялася в душі, що при першій же нагоді від-
платить фрау Лізі не гірше. От тільки Кузьма... Чому він
завжди так ласкаво говорить з Лізі, чому їм обом так весе-
ло, коли залишаються наодинці? Невже Кузьма... Страшні
підозри закралися в голову Каті. Вона стала пильніше при-
дивлятися до гостя, намагалася не спати, поки не почує
його обережних кроків до виходу, але Кузьма частенько ви-
ходив тільки вранці. І Катя, як не гірко було-на душі, муси-
ла змиритися з очевидними фактами...	'
Кузьма завжди приходив у цех раніше чи принаймні
водночас із Паулем, а сьогодні застав Вольфа уже біля
213
верстата. Пауль, низько схилившись, розглядав креслення
якоїсь деталі.
— Здоров, Кузіяка, як спалося?—Погляду від креслен-
ня він так і не одірвав.
— Як не спалося, аби добре всталося,— знизав плечима
Кузьма.
— Слушно, слушно. А я маю розповісти тобі щось ці-
каве.
— Розповідай. Якщо Гітлер сказився або Геббельс по-
вісився, послухаю з задоволенням.
— Нехай їм... Не хочу говорити про тих собак. Слухай
про інше. Товариші з Гамбурга погодились з нашою про-
позицією. Позавчора прибув підпільник, про якого я го-
ворив.
— Хто він?
— Есмунд. Комуніст. Мій давній друг. Фашисти за-
арештували його дружину і двоє дітей. Що з ними сталося
після того — ніхто не знає. Він ночував у лисого. Правда,
самого господаря та його дружини вдома не було. Але
вчора будинок, у якому жив лисий нацист, розбомбили
янкі, і тепер бременські товариші ламають голову, де знайти
нове житло для Есмунда. Нас також просили подумати.
— Що ж, будемо думати,— пообіцяв Кузьма.
«Якщо провалилася квартира в нациста, то чому її не
організувати в гестапівця?»—подумав Кузьма. Але Пау-
лю нічого говорити не став. Хотів спершу сам зважити,
чи безпечно буде Есмунду в будинку Крамера.
Звичайно, Лізі переховувати комуніста не буде, він на-
віть не наважиться просити її про це. В її становищі зайве
хвилювання шкідливе. Зараз йому навіть важко пригадати,
коли він почав любити цю жінку: здається, чи не з першо-
го разу, коли побачив її. І все ж незбагненно-осяйне почут-
тя окрилення, радості, яке зігріває людину навіть у най-
тяжчі моменти життя, Кузьму ощасливлювало рідко. Десь
у глибині його серця жив черв’ячок, який підточував те
осяйне древо, не даючи йому розростися. І було то від-
чуття нерівності в їхньому коханні. Лізі, яка перебрала на
себе ініціативу разом з першим поцілунком, весь час на-
магалася підпорядкувати собі й кохання, по-своєму регла-
ментувати його. Іноді Кузьмі здавалося, що Лізі видає свої
почуття порціями, за картками,, на які видається все у фа-
шистській Німеччині. І найгірше, що не всі ті картки при-
значалися для нього, певна кількість їх приберігалася й для
Отто... І все ж намагався не довести справу до розриву, га-
214
дав, Лізі не так просто переломити характер та звички, та
ще й в умовах канібальських законів третього рейху.
Чи здогадувалась Лізі, які думки захмарюють високе
чоло Кузьми? Мабуть, ні. Вона ніколи не прагнула знати,
а тим більше поділяти його думки. Він потрібен був їй та-
кий, як є; дужий і слухняний. Щоб розпалити його почуття
і водночас показати, що вона не медхен фюр алес, а заміж-
ня жінка, Лізі зумисне в присутності Кузьми бралась
читати листи від Отто або розглядати надіслані ним фото-
графії.
В такі хвилини Кузьма люто ревнував її до гестапівця.
А коли одного разу Лізі сказала, що поїде до чоловіка,
все його єство повстало проти цього:
— Не їдь, чуєш, Лізі, не їдь! Я не хочу, щоб ти їхала
до нього...
— Спокійно, мій любий, спокійно,— Лізі м’яко опусти-
лася в крісло.— Я вимушена їхати. Тут — Іван,— показа-
ла на свій живіт.
Кузьма почервонів. Як він раніше про це не здогадався?
Адже давно помітив, що Лізі стала стриманіша у вияві
своїх почуттів, не так часто, як раніше, запрошувала його
в спальню, рухи її стали повільними, плавними. Часом він
помічав, що Лізі ніби прислухається до чогось у самій собі.
Вона могла годину-дві просидіти тихо, не помічаючи його
присутності або й взагалі не виходити з кімнати при його
з'яві. У Кузьми було лише одне пояснення її поведінки: Лізі
охолола до нього і шукає приводу до остаточного розриву...
Внутрішньо Кузьма готовий був до всього., але зізнання
Лізі застало його зненацька. Він не знав, як себе й повести:
радіти, що незабаром стане батьком, чи навпаки — шкоду-
вати, що все відбувається так, наче він тут третій зайвий
або, як каже батько Кодра, приший кобилі хвіст?
Після хвилини замішання Кузьма підбіг до Лізі, жадібно
цілував її очі, губи, шию, біляве м’яке волосся.
— Хай буде Іван,— шепотів,— хай буде син, хай буде...
Ніби розбуджена його поцілунками, Лізі обняла Кузьму
за шию, пригорнулася до нього всім тілом. Кузьма м’яко
вивільнився з обіймів жінки, взяв її на дужі руки, по-
носив по кімнаті і обережно опустив на канапу, сам сів
поряд.
— Не їдь, Лізі,— заговорив гаряче і чомусь пошепки.—
Скоро закінчиться війна, всім, фашистам буде капут, і ми
втрьох — Лізі, Іван і Кузьма — поїдемо на Україну. Тобі
там сподобається. Не може не сподобатися. Ти побачиш,
215
як у нас хороше. І люди у нас душевніші, ніж тут, і приро-
да краща. Ми будемо щасливі.
Вона мрійливо посміхнулася навдивовижу чистою, майже
дитячою усмішкою, але тут же й стерла її з вуст, запереч-
ливо похитала головою:
— Ні, Кузіяка, я не поїду на Україну. Я німкеня — і по-
винна жити в Німеччині.
— А Іван?
— йоганн теж буде німцем...
— Але ж його батько...
— Його батько — Отто Крамер, арієць. Тому я і їду до
нього.
— Лізі, навіщо...
Вона поклала палець йому на губи:
— Не забувай, що війна не скінчилася і ти ще не на
Україні.
Того разу вони вперше посварилися. Лізі наполягла таки
на своєму і наперекір Кузьмі поїхала до Отто. Відтоді ми-
нув не один місяць, і хоча стосунки їхні поступово вирівня-
лись, глек таки дав тріщину, і вона з часом не затягувалася
живим тілом, не зросталася, а все розширювалась, поступо-
во перетворюючись на прірву, через яку Кузьма й Лізі все
частіше споглядали одне одного, як вороги. Обоє відчува-
ли фальшивість ситуації, обоє ходили по тонкій кризі, вичі-
куючи під ким вона вломиться раніше. Кузьма був певен, що
розв’язка настане відразу, як тільки фронт підійде впритул
до Бремена. Не виключена можливість, що фінал для ко-
гось із них буде трагічним, може, навіть для обох...
Отож, думаючи про притулок для Есмунда, Кузьма мав
на увазі не фрау Лізі, з якою говорити про це було б бе-
зумством, а Катю. В її комірчині на горищі Есмунд міг би
почуватися в повній безпеці. Дім багатої дружини гестапів-
ського офіцера поза всякою підозрою. Фрау Лізі останнім
часом береже майбутнього Івана, а тому спати вкладається
рано. Катя ж часто порається й до півночі, а тому Лізі
особливо не прислухається до кроків на сходах, що ведуть
на горище. Коли б тільки Катя не побоялася...
Під час обідньої перерви Кузьма виклав свої міркування
Паулю.
— А ти добре знаєш свою землячку? Як вона поста-
виться до цього? — запитав Пауль.
— Знати знаю, а’от як поставиться... Під час одного з
нальотів біля подвір’я Крамерів упала невелика бомба.
Особливої шкоди вона не завдала, лише повалила паркан
216
та з одного боку будинку висадила шибки. Яму я вже за-
сипав, шибки повставляв, а паркан доремонтую сьогодні.
Оскільки робота ця громіздка, то я попрошу фрау Лізі при-
слати на допомогу Катю. Там з нею й поговорю.
Ідучи до фрау Крамер, Кузьма завжди спершу заглядав
у Магазин до Фріца, щоб дізнатися, скільки можна купити
в нього продуктів за картки і скільки за гроші. Коли він
уперше натякнув Фріцові на грошовий розрахунок, той за-
махав руками, наче Кузьма збирався щонайменше впусти-
ти йому за пазуху отруйну змію:
— За марки я можу продати тільки баночку гірчиці, але
не думаю, щоб вона зараз смакувала такому панові, як ви.
Кузьма зробив вигляд, що не вловив у його словах при-
хованого кепкування: добре сміється той, хто сміється
останній. Мабуть, у цілій Німеччині не знайшлося б продав-
ця, для якого шелест купюр не звучав би найкращою музи-
кою. І Фріц не був винятком. Коли Кузьма, перехилившись
через прилавок, шепнув, що платитиме втричі дорожче,
Фріц почав скаржитись на обмежений асортимент товарів,
які зможе відпускати за гроші. А коли Ковтюк мовчки
показав п’ять пальців, Фріц люб’язно поцікавився, що
хотів би купувати Кузіяка...
Та сьогодні Кузьма не сподівався, що все буде вирішено
просто. Адже йшов він до Фріца не по хліб та маргарин,
а хотів вивідати, чи не зможе той дістати портрет Леніна.
У магазині нікого не було. Кузьма привітався, почав
розпитувати про справи, про новини.
— О швах, справи — швах,— за звичкою Фріц замахав
руками.— Треба їхати на склад за товаром, а наш шофер
не має пального для машини. Фрау Крамер дзвонила до
якогось знайомого, той обіцяв виручити, але коли він ви-
ручить і чи виручить взагалі — невідомо.
— Мусить виручити, раз обіцяв, — заспокоїв його Кузь-
ма, щоб швидше перевести розмову в потрібне русло.—
А скажіть, пане продавець, ви приймаєте тільки паперові
гроші чи й благородні метали?
— Ви що, з глузду з’їхали? Які благородні метали? Все
золото до останньої унції здано в рейхсбанк. Хто б його
міг після цього принести? А коли б і приніс, то я б не взяв
його в руки: боюся.
— А коли вам хто-небудь запропонує золоті монети або
долари, невже відмовитесь?—Кузьма повільно витягнув
з кишені десять доларів, поклав на прилавок, притиснувши
двома пальцями.
217
Фріц мовчки вийшов з-за прилавка, спритно прошкутиль-
гав до дверей, закрив їх на защіпку:
— Що тобі за них — хліба, масла, шнапсу?
— За ці — нічого. Це завдаток. Оплата буде золотом,
але ти повинен дати за нього таке, чого ніколи і нікому не
відпускав.
— Якщо не відпускав, то його в мене й немає.
— Мусиш знайти. Золото на дорозі ніколи не валяється,
а зараз тим більше.
— Кажи вже, що ти хочеш, бо я твоїх натяків однак, не
зрозумію.
— Ти повинен знайти портрет Володимира Ілліча Леніна.
Фріц підстрибнув на одній нозі, наче маріонетка, яку
смикнула за нитку невміла рука. Він злякано подивився
на двері, потім на Кузьму:
— Леніна?! Вождя російських комуністів, я правильно
тебе зрозумів?
— Правильно,— спокійно підтвердив Кузьма.
— Не міг би ти попросити чогось легшого? Наприклад,
вождя німецьких фашистів Адольфа Гітлера. Портрет на-
шого фюрера — будь-ласка. Хоч сотню портретів!
— Я вашого фюрера не за золото—даром не візьму.
— Не плещи язиком, кляп тобі в пельку! Я боюсь із то-
бою говорити. Ти доведеш мене до гестапо. Скажи краще, де
ти взяв долари і золото, за яке збираєшся купити портрет
комуніста Леніна?
— Я ж не питаю тебе, де ти збираєшся дістати портрет,
хай тебе не цікавить, де я братиму золото.
— Ти не фурік, як я гадав, ти пройда, тобі пальця в рот
не клади. Але ж тобі, мабуть, відомо, що всіх комуністів,
у яких тільки й міг. бути портрет Леніна, заарештовано, а
їхнє майно — конфісковано?
— А куди поділи конфісковану літературу?
— Про це, мабуть, знає Отто Крамер,— посміхнувся
Фріц,— але його немає, та коли б і був, то я в нього не
запитав би, боюсь потрапити в гіммельскоманду ’. Не запи-
таю й будь-кого іншого — я маю фрау і двох кіндер. Хоча,
знаєш що...— Очі Фріца раптом спалахнули живим вог-
нем.— У підвалі під нами є кілька лантухів якоїсь літера-
тури. Іноді, коли не вистачає паперових мішечків, я навіть
загортаю в той папір тов^р покупцям. Може, там...
— Не міг би ти зараз глянути? Якщо потрібна допомо-
га — я до послуг.
1 Жителі неба.
218
— Ні, сьогодні не можу, я виберу зручний момент,—
Фріц не хотів мати спільника, з яким, на випадок удачі,
довелося б ділити й оплату. Щоб швидше закінчити небез-
печну балачку, він запитав: — У тебе є хлібні картки?
— Так. І гроші теж.
— Давай. Товар складу в сумку і почеплю її на видному
місці.
Кузьма попрощався з продавцем і, не заходячи до Лізі,
взяв у котельні молоток, цвяхи, пилку, заходився ремонту-
вати паркан. Зачувши стукіт, фрау Лізі виглянула у вікно,
помахала Кузьмі рукою, а потім вийшла на подвір’я.
— Доброго вечора, Кузіяка! — Вона була в доброму гу-
морі, дивилася на Кузьму привітно, навіть ласкаво.
— Гутен абенд, майн лібе Лізхен,— Кузьма й собі під-
тримав жартівливий тон.
Завагітнівши, Лізі вже не совала ящиків у магазині,
не хапалася розвантажувати автомобіль з продуктами,
що охоче робила раніше. Тоді двадцятичотирикілограмові
ящики вона носила легше і спритніше, ніж кульгавий Фріц.
Постійні гімнастичні вправи, холодний^ душ, фізична праця
в магазині, якої вона не цуралася, ставши його власницею,
загартували Лізі. Вона була спритною й сильною. Навіть
вагітність зовсім не спотворювала її фігури, а обличчя зда-
валося Кузьмі ще вродливішим, привабливішим. Лізі пере-
хопила його погляд, поклала руку на живіт:
— Зараз важкої роботи не роблю: Іван забороняє.
— Молодець, так і треба,-— посміхнувся Кузьма.— При-
шліть, будь ласка, Катрін, мені потрібна її допомога.
Незабаром на подвір’ї з’явилася Катя і запитала, що
допомагати. Вона соромилась молодого гарного юнака,
соромилась того, що погано вбрана, соромилась своїх здо-
гадок про його стосунки з господинею.
— Ти вдавай, що мені допомагаєш, а сама уважно слу-
хай, що казатиму.
— Ну, слухаю.
— Мені кілька разів довелося спати в конурці, де ти
зараз живеш, і вона здалася мені дуже зручною.
. — Мабуть, у пуховиках багачки, де ти зараз спиш,
зручніше,— не втрималася Катя, щоб не шпигнути його.
— Це не зовсім так, але ти наберися терпіння і слухай
далі. Чи могла б ти влаштувати так, щоб у тій комірчині
ніч-другу перебув один чоловік. Звичайно, без відома фрау
Лізі.
219
«Значить, у нього не все так добре з фрау Лізі, як мені
здавалося, раз таїться від господині і за допомогою звер-
тається до мене»,— з полегшенням подумала Катя, а вголос
запитала:
— А чому він не може бути в таборі?
— Це не наш. Це німець. Комуніст-підпільник.
— А де ж його квартира?
— Ти була коли-небудь комсомолкою?
— Ну, була.
— Значить, повинна знати, що в підпільників немає
квартири. За цим товаришем роками полює гестапо, не дає
йому місця нагріти, а ти про квартиру...
— Звичайно, він може там перебути, скільки потріб-
но,—погодилася Катя.— Я пересплю в недобудованій ко-
нурці на солом’яних матах, але як я знатиму, що це саме
та людина, про яку ти говориш?
— Цього я ще й сам не знаю,— щиро зізнався Кузь-
ма.— Ти дізнаєшся про це з записки, яку я передам через
Фріца. Я з ним домовлюся. Нам з тобою часто зустріча-
тися не варто.
— Куди вже там зустрічатись. Боюся, що й за сьогодні
фрау Лізі сім шкур з мене спустить.
— Годі, Катю,— Кузьма тепло глянув на дівчину.— Про
це ми обов’язково поговоримо, але трохи згодом. Зараз
у нас занадто серйозна справа... Фріца ні про що не запи-
туй. Він сам віддасть тобі записку. В разі крайньої потреби,
через нього ж передаси листа для мене. Пиши українською
мовою, ніякого підпису й дати не став. Зрозуміло?
Катя кивнула.
— А тепер іди, бо фрау Лізі й справді розгнівається...
18.
Попрощавшись із Кузьмою, Петер якийсь час ішов по
Остергольцштрассе, щоб якнайшвидше потрапити на знайо-
му стежку в руїнах. Коли він залишався отак, наодинці
з вулицею, йому чомусь здавалося, що обов’язково зустрі-
не вахмана Папку, і спітніла рука мимоволі стискала пісто-
лет. Але завжди велелюдна Остергольцштрассе в цю ран-
кову пору була пустельною. Робітники були вже на заво-
дах, час службовців ще не настав, випадкові перехожі не
звертали на Петера ніякої уваги. І все ж відчув полегшен-
ня, коли пірнув у джунглі руїн. Тут йому була знайома
220
кожна стежка, кожен виступ. На випадок небезпеки тут
він міг переховатися в уцілілих напівзасипаних підвалах
або кімнатах, що їх хлопці давно обстежили і тримали під
наглядом, чи, в крайньому разі, прийняти бій, маючи ви-
гідні позиції. На підході до свого підвалу Петер озирнувся,
чи не тягне за собою «хвоста», уважно придивився до їх-
нього спостережного пункту, але нікого там не помітив.
«Невже такі безпечні, що обоє сплять?»—з тривогою по-
думав Петер і наддав хрду. Та не встиг ступити й десяти
кроків, як перед ним немов з-під землі виріс Пірат.
— Хенде хох!—Пірат сміявся.— 3 поверненням тебе.
У підвал вони увійшли разом, розбудили Миколу, і той
почав готувати сніданок.
— Розказуй, як там у таборі,— нетерпляче розпитував
Пірат.— Як почувають себе вошолупи, що викомарюють
поліцаї? А дівчат бачив?
— Почекай з цим.— Микола поставив на стіл сковороду
з підігрітою кров’янкою, поклав хліб і масло.— Хіба ми
посилали його в табір для того, щоб дізнатися, як почу-
вають себе твої колишні поплічники та їхні шлюхи?— І до
Петера:—Вдалось тобі поговорити з чорнявим?
— Звичайно. До речі, його прізвище Ковтюк!
— Кузьма?—зрадів Микола.—Це чудовий хлопець!
— Мені теж так здалося. Але я говорив не тільки
з ним — у них там цілий комітет. Обіцяли нам всіляку під-
тримку. Просили дістати продуктові картки: у таборі бага-
то виснажених і хворих.
— А говорив ти Кузьмі про портрет Леніна?— нетерпе-
ливився Пірат.
— Говорив і про портрет. Кузьма відповів, що треба по-
думати перед тим, як давати в руки такому типові, як ти,
портрет Леніна.
— Він так сказав?—Пірат схопив Петера за барки.—
Та я з тебе душу витрясу! А заодно й з нього! Я вам по-
кажу, які в мене руки.
— Чого ти за нього вчепився?— втрутився Микола,
який добре знав гарячий норов Пірата.— Не відмовлено ж
тобі категорично. Сказано: подумають. Значить, нам треба
заслужити повне довір’я і повагу товаришів' з табору, дія-
ми своїми довести, що ми не бандити, не анархісти, а мес-
ники, які підкоряються табірному комітетові.
— Уже не один день я чую від тебе: «месники», «месни-
ки», а за цей час ми ще з барлога ні разу не вилазили, жодно-
го фріца до раю не послали.— Пірат відпустив Петера :і по-
221
вернувся до Миколи.— Бачу, ти просто хочеш відсидітись тут
до перемоги. А нам треба не сидіти склавши руки, а нищити
цих гадів до ноги, щоб не лишалося ні коріння, ні насіння...
Микола помічав, що останнім часом Пірат часто вибухав,
як вулкан. Він здогадувався, що в душі хлопця нуртувала
стихія, яка перемішувала, перетрясала, а може, й переплав-
ляла все його нутро. Нерідко, сидячи на бочці, одним
вухом наслухаючи спокійне сопіння Петера та Пірата,
а другим — мертву тишу пустки, Микола сам себе запиту-
вав: як міг цей запальний, самолюбивий юнак стати по-
ліцаєм у таборі невільників? Такі натури не здатні метля-
ти хвостами, діяти за принципом « і кози ситі, і сіно ціле».
Вони не. визнають розмитих барв напівтону, віддаючи пе-
ревагу чіткій межі між білим і чорним. Не знав Микола,
що Пірат, удаючи сонного, теж не раз ламав голову над
цим запитанням. Він метикував, пригадував події, прики-
дав їх так і сяк, шукав винних — і нікого, крім себе, не
знаходив...
І Микола, і Петер, і, що дивовижно, навіть Вадим та Ци-
ган вважали його досвідченим одеським злодієм, більше
того — ватажком бандитської шайки. Насправді Пірат не
тільки не був одеситом, він зроду Одеси не бачив. І моря
теж. І злодійство не було його ремеслом. Народився і зріс
він далеко від приморського міста, .на березі невеличкої
річечки Медведівки у селі, що мало таку ж назву. Лежало
це благословенне село на Черкащині і було таким чудовим,
що його неповторні краєвиди ніби самі просилися на' полот-
но художника. Але на той час Медведівка ще не народила
свого художника. Були лікарі, вчителі, два пілоти, перека-
зували, що один медведівчанин виписався на поета аж у
Харкові, а от художника не було, тому краєвиди так і ли-
шилися чекати свого митця. Можливо, ним став би Іванко
Медяник, бо любив малювати патичком собачок на волого-
му піску біля річки Медведівки, а можливо, вивчився б на
зоотехніка, бо любив коней і телят. Одне слово, ріс Іванко,
як усі хлопчаки тодішньої Медведівки: ходив до школи,
ганяв голубів біля церкви, влітку пас худобу, носив коса-
рям воду, пізніше успішно справлявся з кінними грабками,
якими підгрібали скошене поле, щоб не марнувалося колос-
ся. Сидячи на твердому металевому сидінні з круглими
дірочками, Іванко почував себе, мов на троні. Перед ним
лежало золотисте скошене поле, що одним краєм своїм
упиралося в синій байрак, а другим — у село, підкочуючись
до самісіньких левад. Він пишався, що успішно справляється
222
з таким складним агрегатом, як кінні грабки, де, крім
залізного сидіння, є ще й педаль, яку треба час від часу
натискувати ногою з усієї сили, щоб зібране колосся лягло
довгим рівним валком.
Батька Іванко не знав. Його вбили бандити, коли хлоп-
чикові не було ще й трьох років. Виростав при матері, був
слухняним і покладистим. Вперше пішов наперекір матери-
ній волі, коли вступив до комсомолу. Ні, мати його зовсім не
була проти комсомолу, але тільки щоб там не було Іванка.
І те можна зрозуміти: її рідного брата Тадея бандити зару-
бали тільки за те, що був комсомольцем, а хату спалили,
їм з матір’ю вдалося врятуватися випадково — пішли в той
день до Глибокого Яру провідати старшу сестру, Івасикову
тітку, яка саме перед тим віддалася за тамтешнього паруб-
ка. А батько? Тут мати говорити вже не могла, а тільки
плакала.
— Що ж ти наробив, Іванку,— заламувала вона руки,—
та не дай боже чого, кому перша куля? Тобі. Чию хату з
попелом пустять? Нашу. Та за що ж це на наш рід таке
наказаніє?..
— Та чи ж я, мамо, один такий,— пробував боронитися
Іванко,— всі хлопці нашого класу вступили.
— То хай би вони вступали, а ти б не пішов.
— Не буду я за чужі спини ховатися,— одкаже було
син і так гостро подивиться на матір, що та й замовкне.
А потім поникає сюди-туди по хаті, та й знову:
— Добре ж, якщо добре, а не дай бог чого...
Чого боялася мати, те й сталося. Восени сорок першого
прийшли в Медведівку німці. Незабаром староста звелів
усім комсомольцям записатися в сільуправі до особливого
списку. Ще й роз’яснення дав: хто з’явиться добровільно,
проти того німецькі власті нічого не матимуть, вони розумі-
ють, що молодь вступала до комсомолу не з власної волі.
До сільуправи Іванко не пішов. Мати відвела сина в той
же рятівний Глибокий Яр до старшої сестри, де його менше
знали. Була думка, що хлопець перебуде тут фашистську
навалу, як вона колись пересиділа бандитський наліт.
Може, воно й цього разу на материне вийшло б і був би
Іванко в Глибокому Яру як у бога за пазухою, але «новий
порядок» сягнув і туди, і одним з його найревніших при-
хильників став тітчин чоловік Тиміш Паляниця. Був це
невеличкий, миршавий чоловік, який до війни працював
рахівником у колгоспі, а у вільний від роботи час був ще
за дзвонаря у місцевій церкві. Все в Тимоша було маленьке:
223
зморщене, як кулачок, личко, голівка з ріденькими ку-
щиками волосся, що сиділа на вузьких плечах, наче товка-
чик, очиці, мов два гудзички, розділені пиптиком носика,
що з підозрою дивилися на співбесідника. Вік його визна-
чити неможливо, бо був Тимоха якимось несправжнім.
І мова його була химерною, що не відразу й добереш, чого
він хоче.
— Виходить так, знаєш-понімаєш,— сказав він Іванковій
матері,— ніби я самолічно переховую шпигуна або, сказа-
ти б, диверсанта супроти самого себе. А німецький порядок
є незиблєм і назавжди, тож треба, як той казав, щось роби-
ти і доказувати преданность, бо я тепер староста.
— Що ж нам робити теперечки, бідним сиротам? —по-
бивалася Іванкова мати.— Пропали ми...
— Знаєш-понімаєш, Наталко, твій чоловік, а його, ска-
зати б, батько,— на Іванка пальцем,— зорганізовував кол-
госп у Медведівці, за що й був убитий, як той казав, еле-
ментами з-за рогу, пострілом у вікно.
— Убили бандити мого Кіндрата, нехристі прокляті, щоб
їм і на тім світі добра не було!
— Мовчи, Наталко, знаєш-понімаєш, зараз вони нази;
ваються патріотами й борцями, — перебив її Тиміш. — І я
теж патріот і бачу, знаєш-понімаєш, тільки один вихід з
становища, що на даний день склалося в нашій хаті: Івано-
ві треба добровільно їхати на роботу в Німеччину. Доб-ро-
віль-но!—підняв маленький пальчик Тиміш.— І спокуту-
вати чесним трудом провину свою...
— Та йому ж тільки сімнадцять годочків,—боронилася
Наталка. — Куди ще йому в ту Німеччину, будь вона три-
чі проклята!
— Ти, Наталко, не поминай всує, не поминай. Бо зараз
за це, знаєш-понімаєш, можуть бути, як той казав, неприят-
ності з послєдствієм. Я тобі як краще раджу...
Не встояв Іван, не втримався, покотився, як груша по
крутій щоці яру. Покотився, та й гепнувся на самісіньке дно,
аж квакнув. Уже в таборі, коли німці дали в руки гарапник,
остаточно впевнився колишній комсомолець Іван Медяник,
що потрапив у добровільні кати, затесався між справжні-
сіньких злодюг-поліцаїв, про яких раніше навіть у книжках
не читав. Щоб остаточно не втоптувати в багно свого справж-
нього імені, Іван прибрав собі кличку морського розбійни-
ка, мобілізував у своїй пам’яті все, що знав з книжок про
Одесу, і почав видавати себе за одеського вуркагана Він
став жорстоким, лютим, як і належало колишньому вожа-
224
кові шайки. А щоб не мучила совість, туманив її горілкою,
прибивав оргіями, які час від часу влаштовувала поліцайсь-
ка братія. Поступово негідники визнали Івана Медяника за
свого.'Так він став Піратом.
І все ж щось не дозволяло йому впасти остаточно. Десь
у глибині душі, на самісінькому дні, народився і непомітно
зріс протест проти насильства, проти гітлерівських поряд-
ків. Потрібен був лише привід, хоча б незначний поштовх,
щоб Пірат порвав зі своїм становищем ката. І коли новий ко-
мендант табору Гофман, щоб продемонструвати невільни-
кам свою справедливість, переселив за дріт деяких найбільш
запопадливих поліцаїв, Пірат сказав собі: пора! І коли він
став корсаром цього моря руїн, у ньому палахкотіло єдине
бажання — якнайбільше вбивати, гвалтувати, мстити лю-
дям, які змусили його забути своє ім’я, втратити друзів, жи-
ти з клеймом фашистського запроданця. Він ненавидів усе
німецьке і не вірив, що тут можуть бути люди, яких треба
поважати, а не знищувати...
Миколі не раз доводилося стримувати його від необачно-
го кроку, але робити це ставало дедалі важче. Дика, бун-
тівлива натура Пірата не знала спокійного русла і в будь-
який момент могла вибухнути непокорою. Але тепер, коли
зв’язок з табором було нарешті встановлено, Микола вва-
жав, що цього можна уникнути.
— Не поспішай, Пірате, не гарячкуй. Настане час —
візьмемось за зброю по-справжньому. А зараз нам треба
подумати, як допомогти голодним у таборі.
— А що тут думати? — Пірат зупинився посеред підва-
лу, люто підфутболив ногою ящик, що трапився йому на
очі. — Гроші в нас є? Є. Золото є? Є. Віддати Кузьмі,
хай купує продукти.
— Золота в нас більше, ніж ти думаєш, — сказав Ми-
кола, — але значно надійніше — продуктові картки.
— А звідки в нас золото, про яке я не знаю? — здиву-
вався Пірат. — Може, ти, рудий лис, разом з поляком по-
тайки від мене ходиш на операції?
— Нікуди я не ходжу. Просто знаю, де схованка Кості.
— Невже це правда, Колю? — пожвавішав Пірат. — Чо-
му ж ти не говорив про це раніше? Де вона?
— Не хвилюйся, покажу, коли буде потрібно.
— Ну, ось що, — сказав раптом Пірат. — Набридла ме-
ні ваша гра. Чого це мені відведено роль якогось недонос-
ка? Того не роби, про те не запитуй, того тобі не можна...
Ідіть ви всі к чортовій матері або й далі, коли хочете! Сьо-
8 5195
225
годні сам піду в табір, зустрінуся з вашим Кузьмою і по-
говорю з ним по душах.
— Не роби дурниць, Пірате, — не на жарт розхвилю-
вався Микола. — Тебе можуть упізнати поліцаї, сам розу-
мієш, що тоді буде.
— Коли якийсь негідник спробує заглянути мені в фі-
зіономію, щоб упізнати, то це буде останній його погляд на
цьому світі 1
Ніякі умовляння не діяли: Пірат як на пень з’їхав. Після
тривалих суперечок знайшли компромісний варіант: він пі-
де не сам, а разом з Петером.
Вирушили, як тільки посутеніло надворі. Та не встигли
вони дістатися до прохідної заводу, щоб у зручний момент
пристати до колони остарбайтерів, як Кузьма сам трапився
їм назустріч: ішов до фрау Крамер. Він зовсім не здивував-
ся, побачивши хлопців: потиснув Петерові руку, хоча й по-
прощалися"^ ним тільки сьогодні вранці, кивнув головою
Пірату.
— Хіба ви знайомі? — здивувався Петер.
— Здається, знайомі, — Кузьма з притиском. І до Піра-
та: — Це ж ти дав мені потиличника, коли я хотів «зако-
сити» зайву порцію баланди?
— Могло бути. Всіх потиличників не лічив і не запам’я-
товував, кому вони діставались.
— Не «могло бути», а було. Холуй ти фашистський! За
гнилу ковбасу та хліб, який вони давали тобі, кусав усіх, на
кого цькували.
— Ну, ось що,— скипів Пірат.— Потиличника, якщо
маєш настрій, віддай хоч зараз, слова не скажу, а фашист-
ським холуєм не називай, я їх оцією рукою не менше десят-
ка послав на небо цілуватися з Миколаєм-угодником. Я їм,
гадам, ще покажу, хто тут холуй!
— Не з руки мені затівати бійку з тобою,— відповів
Кузьма. — За все даси одвіт перед нашим радянським зако-
ном після війни. Зараз не про те йдеться. Куди ви чимчи-
куєте?
— По правді сказати, до тебе, — відповів Петер.—Ось
у нього,— кивнув на Пірата, — є серйозна розмова.
Кузьма озирнувся навкруг, наче вибирав місце, де мож-
на розпочати ту розмову:
— Доведеться йти в табір, хоча й мав я бути в іншому
місці.
— А може, давай у нашу резиденцію? — несподівано на-
віть для себе запропонував Пірат.
226
— Давай, — погодився Кузьма. —Треба ж колись огля-
нути ваші «хороми».
І ось Кузьма, спотикаючись об цеглу, щохвилини пере-
ступаючи поіржавілі рейки, арматуру, дерев’яні балки та
купи сміття, пробирається поміж руїнами. Попереду ступає
рослий, широкоплечий Пірат, його біляве волосся на круг-
лій голові акуратно розчесане на проділ, а меткі сірі очі
встигають помітити все, що робиться навколо. Він іде впев-
нено, пружно ступаючи сильними ногами, як барс, що го-
товий у будь-яку мить кинутися на ворога. За ним, обе-
режно намацуючи стежку черевиками, прямує Кузьма. Та-
кий же високий і дужий, як і Пірат, він має чорне цупке
волосся, смагляве обличчя і чорні вогнисті очі.
Характер Кузьми, на відміну від Піратового, спокійний,
врівноважений. Запитай Кузьму, коли він набрався такої
мудрої поміркованості, коли навчився витримки, мабуть,
і сам не скаже. Можливо, це почалося з того дня, як «ро-
дичка» пошматувала повний розпачу лист, що його збирав-
ся відправити додому, змусила Кузьму глянути на себе
безкомпромісними очима того запального юнака, який відчай-
душно гукав на весь невільницький вагон: «Є тут комсо-
мольці?» Її твереза розсудливість і дружня підтримка
повернули Кузьмі віру в себе. Потім у нього з’явилися й ін-
ші товариші — Олексієнко, Зубченко, Кодра, Буров і, зви-
чайно ж, Пауль. І незчувся, коли сам став підтримувати ін-
ших. Почувався відповідальним за всіх бідаків у таборі, хо-
ча ніхто не уповноважував його на цю роль. Завдяки Андре,
з яким стали добрими друзями, налагодив тісне спілкування
з французами. Від них тепер теж надходила хай невелич-
ка, але все ж допомога голодним: то передадуть- бачок балан-
ди, трохи кращої, ніж у остарбайтерів, то поділяться посил-
кою Червоного Хреста. А чого варті були карти Андре, які
тривалий час залишалися єдиним джерелом інформації про
події на Східному фронті! Тепер Кузьма сам систематично
переповідає Андре останні новини, які чує з радіоприймача
Лізі Крамер. Нині він почуває відповідальність і за цього ось
білявого Пірата, що зовні так схожий на німця. І таки діста-
не для нього портрет Леніна. Якщо людина прагне переро-
дитись, стати борцем проти фашизму, треба їй допомогти.
Позаду, трохи віддалік, іде Петер з пістолетом у руці:
ризикувати життям такого дорогого гостя вони не мають
права. Кузьмі здалося, що йдуть вони безкінечно довго.
Нарешті Пірат повернув до нього обличчя, освітлене, біло-
зубою посмішкою:
8*
227
— Ось тобі замок, на позолоченому троні якого возсідає
золотоголовий цар — Рудик.
Проте в підвалі нікого не виявилось. Лише через хвили-
ну-другу почулися обережні кроки, а потім у дверях з’яви-
лась руда Миколина голова.
— А я думаю, кого це вони ведуть? — Микола обома
руками тиснув широку долоню Кузьми. — Дай, думаю, по-
чекаю, поки пташина опиниться в клітці.
— Радий тебе бачити, Рудику, живим-здоровим,— Кузь-
ма був теж зворушений зустріччю. — Коли поліцаї зробили
тобі кропив’яний масаж, віриш, думав, уріжеш дуба, а ти
молодчина, вижив.
— Руді живучі, як коти,— похвалився Рудик.— Сам ви-
жив, а Сашкові Маленькому віку вкоротив.
Пірат удавав, що його ця розмова не торкається, а на-
справді йому було прикро, що з ним ось уже давно ніхто
так щиро і сердечно не говорив. І знову злість на німців,
на поліцаїв табору Боргварда гарячою хвилею зідйнялася
в душі хлопця.
— Я їм ще покажу, вони в мене ще потанцюють! —по-
грозив комусь Пірат.
Після вечері Ковтюк у барак не пішов. Він уважно обсте-
жив приміщення, поки хлопці лаштували йому постіль. Ми-
кола сів на бочку біля входу — пильнувати сон товаришів.
Петер незабаром захріп, а Ковтюк довго перевертався з бо-
ку на бік — ніяк сон не йшов. Не спав і Пірат. Він як був
одягнутий, так і ліг на своє ліжко, навіть чобіт не зняв.
— Ти не спиш, Кузьмо? —нарешті запитав стиха.
— Та щось не спиться.
Пірат, мабуть, підвівся, бо під ним скрипнуло й застогна-
ло залізне ліжко, прочалапав у темряві через приміщення,
зупинився біля Кузьми.
— Поговорити з тобою хотів...
— Говори.
— Як ти вважаєш, — запитав тихо, — мені можна буде
повернутися на Батьківщину після закінчення війни? По-
карають мене, га?
— Звичайно, покарають.
— Але ж я нікого з наших не вбив, ні на кого не доніс.
Якщо кого й убивав, то тільки німців. У-у-у, паразити,—
враз скипів Пірат,— ви ще в мене потанцюєте!
Кузьма мовчав.
— Чого ж ти мовчиш? Невже, скажімо, Рудик чи ти не
підтвердите моїх слів?
228
— Підтвердимо, що ти гвалтував і вбивав жінок...
— У них було золото й коштовності, не міг же я залиша-
ти таких свідків... Але я знищував і справжніх фашистів...
— Добрі справи теж підтвердимо. Про них знають біль-
ше, ніж ти думаєш. Знають про тебе невільники в таборі
Боргварда, чекають допомоги. Знають і поліцаї і, скажу
відверто, побоюються тебе.
— Мерзотники! Я з тими негідниками ще поквитаюся!
Пірат був зворушений почутим, його виповнювало хви-
лююче почуття радості, і на хвилі того пориву хлопцеві рап-
том захотілося зробити щось добре і значне, щось таке,
щоб воно відразу переважило все заподіяне ним зло.
— Знаєш що, кореш, — з почуттям сказав Пірат, — да-
вай придумаємо, як повернути все наше золото, геть усе,
яке є, ні грама не пошкодую, щоб допомогти голодним у
таборі.
— Це дуже слушна думка. Але за гроші продуктів не
купиш. Потрібні картки.
— Значить, давайте об’єднаємо зусилля: ми даємо гро-
ші, а ви діставатимете картки.
— Я поговорю з товаришами.
Залягла мовчанка. Потім Кузьма тихо засміявся.	'
— Ти чого? — Пірат з образою в голосі.
— Не знаю, вірити чи ні, а тільки розповідав мені фран-
цуз Андре, що в завулку, неподалік від вокзалу, відкрито
новий будинок розпусти і буцім там можна купити хлібні
картки.
— У борделі? Бути того не може!
— Кажу, що чув.
— Значить, треба перевірити. Коли це правда, то чом
не скористатися? І ще про одне хотів спитати тебе.
— Слухаю.
— Як відносно портрета Леніна?
— Говорив з цього приводу з деким. Пообіцяли діста-
ти. Звичайно, за гроші.
— Гаразд, заплатимо, аби лиш дістав.
— Коли вже пішла така відверта розмова, то в мене теж
є, сказати б, прохання до тебе і до всіх вас, — по паузі за-
говорив Кузьма.
— Викладай, — по голосу було чути, що Пірат радий та-
кому повороту подій.
— Для німецьких підпільників-антифашистів потрібна
надійна явочна квартира. От я й подумав: Чи не влаштувати
її у вашому підвалі?
229
— Ми, тобто я, згоден. Хлопці теж підтримають, — хви-
лювання охопило Пірата: значить, його не відокремлюють
від себе, он про які серйозні речі заговорив з ним Кузь-
ма. — Це можна влаштувати. Тільки без нас ніхто не зна-
йде сюди дороги.
— Але ж з вашою допомогою знайдуть?
— Аякже! І почуватимуть себе в повній безпеці: охоро-
на у нас надійна.
Кузьма побачив, як у сутінках підвалу забіліла простяг-
нута Піратова рука. Він узяв її в свою і міцно потиснув.
19.
Мов запізнілі птахи, гнані негодою і густою темрявою
довгої ночі, відлітали у безповоротний вирій останні дні
грудня 1944 року. Скільки приємних турбот і радісного
хвилювання приносили колись такі дні на Батьківщині,
скільки надій на близьке щастя і майбутні успіхи плекало-
ся в казково-чарівний передноворічний вечір! Але це було
так давно, що Кузьма, як не силкувався, не міг пригадати
якийсь певний день, йому тепер здається, що всі довоєнні
дні поспіль були щасливими, виповненими тільки радістю.
Тепер йому невимовно шкода, що колись не вмів як слід
цінувати тих чудових днів, траплялося, нарікав на долю,
а іноді вважав себе навіть обділеним таланом. А що тобі
потрібно було від тієї долі, людино? Вільно ходи, працюй,
дихай чистим повітрям, милуйся синім небом чи ясними зо-
рями, бережи свою честь, шануй друзів і просто з пригор-
щів пий щастя. Адже ніхто тебе не б’є, не морить голодом,
не принижує, не топче твоєї людської гідності. Повернись
те життя, Кузьма забув би про всі свої болі і страждання,
почувався б на сьомому небі від щастя. Та чи повернеться
воно, коли з кожним річним колом фашистського пекла все
менше й менше гольцшугів креше брук Остергольцштрас-
се? А що розповідають французи, в’язні інших таборів, з
якими зрідка вдається перекинутися словом? Кров холоне
в жилах, коли слухаєш їхні оповіді...
Відступаючи під ударами Радянської Армії, гітлерівці
женуть до рейху і в’язнів концтаборів, павутинням яких фа-
шистський павук обплутав усю Європу. Женуть голодних,
обдертих — і шляхи цих перегонів устеляються тисячами
трупів. Хто падав від голоду, холоду, виснаження, того до-
бивали палицями або прикладами, затоптували копитами
230
коней, давили колесами машин, цькували собаками. Минуть
десятиліття —і покоління, які виростуть без війни, відмов-
лятимуться вірити, що люди могли так мордувати людей.
А виявляється, могли. В дорозі в’язням не давали ні їжі, ні
води. Той, хто нахилявся за жменею снігу, щоб змочити
спраглі потріскані губи, одержував кулю в потилицю. В міс-
цях ночівлі фашисти влаштовували «спектаклі», у порівнян-
ні з якими бій гладіаторів у древньому Римі видавався ди-
тячою забавкою. Кати оголошували, що ополоник баланди
чи кухоль води одержить лише той, хто перший добіжить
до неї. Сотні людей, доведених до безтями голодом і спра-
гою, кидались до місця роздачі, збиваючи одне одного з ніг,
затоптуючи в землю. Мов смертельно поранений звір, що
конав у безтямній агонії, фашисти подесятерили раніше не-
чувану жорстокість.
У таборі Боргварда теж відчутні зміни. Тепер поліцаї-
запроданці тільки ганяють невільників на роботу і з робо-
ти. Табір охороняють німці. Щоночі по двоє, з автоматами
напоготові, вони ходять по бараках, винюхують так званих
потенціальних противників. А позаяк таким може бути ко-
жен, то людей щодня забирають у поліцію, тягнуть у гес-
тапо, а звідти ніхто не повертається. І не судилося більше
рідним побачити їх...
Було в таборі ще одне нововведення: тих, хто захворів
або знесилів, тепер не виганяли в «санаторій» на міський
смітник, як було раніше, а відвозили в спеціальний «ліку-
вальний» табір. Потрапити туди — означало попрощатися
з білим світом.
Тепер Кузьма намагався без крайньої потреби не вихо-
дити з барака, щоб своїм здоровим виглядом зайвий раз не
мозолити очей отим нещасним тіням, що ледь не падають
від зимового вітру. Кузьмі здається, що вони дивляться на
нього з підозрою й ненавистю, вважаючи одним з тих мо-
лодчиків, які під час алярму грабують магазини й кварти-
ри. Такі ні з ким не діляться, ні крихти не перепадає від
них голодним сусідам. Вони влаштовують свої тайники за
межами табору, мають спільників серед поліцаїв. Ці дума-
ють лише про те, щоб вижити самим, вижити за будь-яку
ціну, на інших вони плювали, хай хоч передохнуть усі до
єдиного. «А вони ж росли на нашій землі, — з гіркотою
думає Кузьма,— дихали одним повітрям з нами. Може,
ми й посміхалися їм при зустрічах, тиснули руки чи запро-
шували в гості. Не так просто розгледіти душу людини.
.Повернеться отаке мурло додому (а повернеться, бо таке
231
виживе), перебере на себе муку тих, кому не допоміг, хто
помер з голоду, і, спекулюючи на людському співчутті, зно-
ву тягнутиме нечестиву руку за ласим шматком».
Кузьма, не знімаючи гольцшугів, забирається на верхні
нари. Але й звідти крізь вікно бачить, як у купі шлаку, мов
кури, порпаються жінки, видзьобуючи блискучі зернятка
антрациту. «Білоруски», — здогадується Кузьма. Недавно
привезли сюди цілі сім’ї з партизанських сіл, і тепер нещас-
ні матері щодня перепускають між пальцями центнери ко-
лючого, як осколки мін, шлаку, щоб виловити якийсь кіло-
грам-другий вугілля і тим хоч трохи обігріти мокрих, го-
лодних дітей.
Кузьма відвертається од вікна, втягує голову в плечі, на-
че його щойно боляче вдарили. «Викинь усе з голови, —
наказує собі, — відпусти м'язи. Отак. Відпочивай. Не вбо-
лівай за інших, не реагуй на знущання, мимо вух пропускай
образи поліцаїв, не помічай отих живих скелетів, що торох-
тять кістками під драним лахміттям, не дозволяй серцю ще-
міти за дітьми, яких фашисти насильно вирвали з рук бать-
ків, не зважай на електрозварювальників, які посліпли, бо
їм не дають захисних щитків, перетворися на камінь, холод-
ний і байдужий. Тільки тоді ти зможеш вижити в цьому
пеклі. Та хіба ж можна бачити все це й не збожеволіти?»
Кузьма перекинувся на другий бік, аж застогнали й хо-
дором заходили під ним розсохлі нари. На той скрип по-
вернулося здивоване обличчя Олексієнка.
— Що з тобою?
— Ніби ти сам не знаєш? — Кузьма з болем. —- Он по-
глянь, — кивнув, на вікно. — Чим можна відплатити за все
це фашистам? Чим? Чи є на світі така кара, яка була б
достойною відплатою цим бузувірам?
— Мене тішить тільки те,— Олексієнко теж прикипів
поглядом до вікна, — що ми будемо останніми жертвами
фашистів, може, останніми в цілому світі, на всі війни. Нам
треба триматися, друже, триматися з останніх сил і трима-
ти біля себе катів, бо, замордувавши нас, вони кинуться на
пошуки нових жертв. Якщо ж мені пощастить вернутися на
рідну землю живим, ходитиму денно і нощно від міста до
міста, від села до села, показуватиму зубчасті рубці на спи-
ні, пальці, з яких позривано нігті, і кричатиму на весь го-
лос: «Люди не допустіть, щоб з вами сталося те, що зі мною
і мільйонами таких, як я. Не дайте ще раз проклюнутися
фашистській гадині. В якій би країні, на якому б континен-
ті вона не засичала, знайдіть її і вбийте в зародку. Не тіш-
232
те себе тим, що гадина звила кубло далеко від вашої хати.
Дасте їй волю — і рано чи пізно її смертоносне дихання
отруїть ваше життя». Я твердо вірю, що, здолавши цю чу-
му, світ житиме без фашизму.
— А ми, що ми робимо для того, щоб прийти в той
оновлений світ не тільки свідками фашистських звірств, а й
борцями проти них? — Звична розважливість і витримка
зрадили Кузьмі, він просто не знаходив собі місця.
— Та що з тобою сталося сьогодні? — Олексієнко майже
впритул наблизив своє обличчя до Ковтюкового. — Якраз
ти й зробив для цього чимало.
— Ет, що там я зробив,—махнув рукою Кузьма.—При-
ніс якийсь кілограм хліба та банку кров’янки. Крапля в
морі...
— А вісті з фронту, які зціхюють багатьох не гірше, ніж
хліб, зв’язок з німецькими антифашистами? Нарешті, брак,
який дає твій верстат. Ні, брате, відчай — поганий порад-
ник.
— В тому ж і річ, що з браком доведеться пригаль-
мувати.
— Чому?
— Шеф цеху запідозрює Пауля в саботажі. Погрожує
відправити на фронт. Сам розумієш, що означала б для
нас втрата Пауля.
Олексієнко нічого не встиг відповісти на ті слова, як до
них підійшов схвильований Зубченко:
— Товариші, кого я сьогодні бачив, хоч землю їж — не
здогадаєшся!
— Може, Гітлеряку? — запитав Кодра, який саме го-
тував бритву, збираючись голити защетинену барачну
братію.
— Став би я дивитися на таку погань,— аж сплюнув.
Зубченко.— Поліка Піратовського. Он кого! Він утік пе-
реді мною, пригадуєш?
— Піратовського? — вражено вигукнув Олексієнко.—
Невже він живий?
— Живий, виявляється. Іду я сьогодні за розпоряджен-
ням шефа, не діждатися б йому завтрашнього ранку, несу
кирки італійцям, а там біля самісінької залізниці бомба;
не вибухнула, тільки дірку в землі зробила. Та ви, мабуть,
усі добре знаєте те місце, відразу за шлагбаумом, перед
заводськими ворітьми. Дивлюсь, четверо «смугастих» від-
копують її. Я став та й очі витріщив, ану, думаю, як гахне.
Втікати б треба, а ноги не несуть, як не мої зробилися.
233
Вахман, теж із штрафників, немов на приску стояв, не
встигав витирати піт, що так і дзюрчав струмками з його
пики. Лиш коли гефтлінги відкопали бомбу та поклали
вздовж ями, як угодовану свиню, він підбіг до них, кож-
ному дав по сигареті і знову відскочив. Смертники сіли
рядочком на бомбу, наче під рідним парканом на колоду,
повагом закурили. Віриш, мені аж горло перехопило, ледь
не заплакав. Така в тих позах була приреченість і абсо-
лютна байдужість до небезпеки. Здавалося, вони були б
навіть раді, аби бомба вибухнула і припинила їхні муки.
Тут один з «смугастих» підняв голову, я глянув — обімлів:
ПолікІ Він мене теж упізнав. «Зубченко, це ти?» — крик-
нув. Тут вахман застриг вухами. «Век, век»,— наставив
на мене дуло автомата. Зрозуміло, я не став чекати пов-
торного запрошення, самі знаєте: за розмову з гефтлін-
гом — смерть.
— Значить, Полік утік з табору Боргварда та потра-
пив у табір концентраційний,— проронив Кузьма.— О, про-
клята Німеччино, невеликий вибір залишаєш ти для рабів,
що шукають свободи. Але почекайте, фашисти, скоро
віділлються вам людські сльози!
Розповідь Зубченка навіяла на всіх гнітючий настрій,
і батько Кодра, щоб трохи розрядити атмосферу, перебрав
розмову на себе:
— Раз наш Полік бомбу викопав і вона не вбила його,
значить, Гітлера переживе. Ось узяти мою бритву, на-
приклад. У яких тільки бувальцях не була, один прутик
залишився, а вже третю війну переживає. Мільйонерша,
можна сказати.
— Так уже й мільйонерша,— посміхнувся Кулібаба, що
ждав своєї черги до «перукаря».
— А що? — образився за бритву Кодра.— Мільйон
фізій поголила, не менше. Чим хочеш заприсягнуся. Купив
я її, коли мені сповнилось вісімнадцять, на перші заробле-
ні гроші. З того дня голюся нею двічі на тиждень. Полічи,
скільки буде, якщо цього року мені стукнуло шістдесят?
У першу світову війну майже два роки вона голила двічі
на тиждень цілий взвод. У громадянську — те ж саме
майже три роки. А скільком колгоспникам вона повертала
красу і молодість? Та весь куток до мене ходив голитися.
Я вже не кажу, скільки ваших пик перешкрябала ця брит-
ва за два роки з гаком. Тепер прикинь за кожне гоління
хоча б по карбованцю, хіба не вийде мільйона? — пере-
можно глянув він на Кулібабу.
234
— А й справді, натягне на мільйон,— кинув з верхніх
нар Олексієнко.— Коли б Гітлер знав, що у вас така за-
служена бритва, неодмінно запросив би вас у свої при-
дворні перукарі.
— Не знаю, що б зі мною зробили,— швидко відповів
Кодра,— а тому поганцеві горло перерізав би з першого
разу, як курчаті, і рука не здригнулася б.
— А коли б вас до горла не допустили, а дозволили
поратися тільки біля вусів? — не вщухав Олексієнко.
— То хоч носа відхопив би, на все життя споганив би
його тхорячий писок.
В бараці голосно засміялися. Посміхався в свої коро-
тенькі вуса й Кодра, спритно орудуючи «мільйонер.шею»
біля обличчя Бурова. Поки Кодра переголив усіх бажаю-
чих, непомітно підкралася північ. В цей час десь там, де
немає війни й колючого дроту, люди зустрічають Новий
рік, зичать одне одному щастя й доброго здоров’я, сіда-
ють за столи. А мешканці сьомого барака мовчки повкла-
далися спати голодними...
Дощ почався з дванадцятим ударом годинника. Спершу
несміливо зашелестів по черепичному даху, потім осмілів,
залопотів частіше, важчими краплями; крізь, дірки в че-
репиці задзюркотіла крижана вода. Люди схоплювалися
з нагрітих місць. Покотило спробував відсунути нари, а
коли з того нічого не вийшло, повернувся головою в інший
куток, підставивши під дірку ноги. Найгірше було Кодрі.
На його нари капало в двох місцях, і старий ніяк не міг>
порятуватися од холодної новорічної купелі.
— Щоб тебе, проклятий Гітлеряко, і в пеклі отак мочи-
ло! — Кодра скулився між двох холодних струменів, ви-
рішивши решту ночі передрімати сидячи.
Не спав і Кузьма, наслухав, як тривожно й сумно шу-
міло гілля старих лип. Вітер оскаженіло налітав на нього,
ламав, розтрушував старі воронячі гнізда. Кузьма уявляв
собі мокрих птахів між оголеного гілля і вперше співчу-
вав їм.
На ранок дощ перестав. Коли вахмани вигнали невіль-
ників на подвір’я, у вузьких голубуватих колодязях між
чорними хмарами поблискували поодинокі зорі. Було ще
темно, а колона вже вийшла з табору, сірим потоком по-
тяглася по Остергольцштрассе до заводу Боргварда. її
обганяли автомобілі, мотоцикли, рої велосипедистів. За
п’ять хвилин до шостої всі, хто працює в Боргварда, по-
винні бути на заводському подвір’ї. Біля заводських воріт,
235
як на ярмарку: в центрі — величезна колона остарбайте-
рів, праворуч—французькі військовополонені, позаду —
темна маса італійців, за ними — радянські військовополо-
нені. Ліворуч, через прохідну, поспішають німці.
Заводський поліцай відчиняє важку браму. Кілька по-
ліцаїв стають обабіч, а люди течуть між ними, як вода на
млинове колесо. Іноді поліцаї хапають кого-небудь, обма-
цують, перевіряють нагрудні номери, знаки «ост», загля-
дають у сумки голландців, бельгійців, декого відводять
убік, роблять ретельний обшук, бояться, щоб робітники
не проносили на завод листівок, остарбайтерам заборо-
няється мати при собі навіть німецькі газети. Ненаситна
утроба заводських цехів ковтала колону за колоною
змучених чоловіків, згорьованих жінок, висохлих, як патич-
ки, підлітків, немічних сивоголових дідів — людей різних
націй, уподобань, характерів...
Ковтюк, як тільки протиснувся за ворота, бігцем ки-
нувся до цеху. Хотів перехопити Пауля до початку роботи,
щоб перекинутися кількома -словами про квартиру для
Есмунда. Але коли підійшов до верстата, біля Вольфа
вже стояв обермайстер з якимось вузькоплечим, кривим
на одне око типом. Кузьма зупинився віддалік, навіть
не привітався з Паулем, бо не дозволено було остарбайте-
рові встрявати до арійської розмови. Окрім того, Кузьма
знав, що у Вольфа напередодні Нового року були неприєм-
ності. Шеф цеху грубо дорікав йому за низьку продуктив-
ність праці, велику кількість браку і навіть погрожував
відправити «до сестри», якщо Вольф не виправить стано-
вища. Кілька днів після того Пауль ходив як з хреста
знятий: він добре знав, що погроза нациста — не пуста
балачка. Ранній візит обермайстера н а дільницю Пауля
теж не віщував нічого доброго.
Кузьма підійшов до верстата, почав готувати його до
роботи, а сам пильно стежив за німцями. Обермайстер
щось довго говорив майстрові, показуючи на вузькоплечо-
го. Потім кивнув головою й пішов, а одноокий залишився
біля Пауля. Підійшли робітники — італійці та французи.
Вольф став розставляти їх до роботи. Виявляється, обер-
майстер привів йому нового помічника Куппера і до семи
верстатів, які були закріплені за Вольфом, додав ще два.
Не минуло й години, як Пауль переконався, що його новий
помічник розбирається у верстаті — мов баран у китай-
ській грамоті. Не залишалося сумніву, що одноокий — на-
слідок передноворічної розмови з шефом цеху, тобто при-
236
сланий наглядати за ним і його робітниками. Пояснюючи
Кузьмі, як працювати на новому шліфувальному верстаті,
Пауль непомітно приклав палець до вуст і приплющив од-
не око. Кузьма розуміюче кивнув.
В цей час у проході між верстатами показався Андре зі
своєю незмінною шібкарою. Кузьма пішов назустріч, щоб
попередити француза про кривого, але той випередив його.
—	1 — визвірився він на Андре.
Хоч як старався Вольф, робота не клеїлась. Куди б він
не пішов, до якого верстата не підступив би, всюди почу-
вав на потилиці холодний, як дуло пістолета, одноокий
погляд Куппера. До росіян Пауль взагалі намагався не
підходити, а коли все ж таки доводилося звертатися до
них, то горлав на весь цех, щоб одноокий міг чути кожне
слово.
Коли після обіду завили сирени алярму, Пауль і Кузь-
ма сприйняли це як дарунок долі. Пауль кивнув Кузьмі
і непомітно показав два пальці, що означало; бігти на дру-
гий прохід. Одноокий, мов наполоханий щур, заліз у бун-
кер, а Кузьма й Пауль побігли за місто, в гайок, що
розкинувся на двох піщаних пагорбах. На всяк випадок
Ковтюк накинув плащ Вольфа, щоб прикрити знак «ост».
Пауль залишився в спецівці.
— І сьогодні дісталося від шефа на горіхи? — запитав
Кузьма, коли обоє впали під кущем.
— Так. Мої верстати дають багато браку.— Пауль
пильно подивився на Кузьму.— І знаєш, що я помітив?
Ти давно маєш високу кваліфікацію, а браку випускаєш
більше, ніж тоді, коли вчився.
— Ти спостережливий, камарад Пауль. З сьогоднішньо-
го дня кількість браку не збільшуватиметься, але й не
зменшиться.
— Чому?
— Не збільшуватиметься, бо не хочу, щоб тебе заареш-
тували, а не зменшиться, бо хочу, щоб завод Боргварда
випускав машин менше і гіршої якості.
— Значить, ти саботажник? —Пауль тихо засміявся.—
Я тебе розумію. Хочеш, підкажу, як можна симулювати
тим, хто не працює біля верстатів.
— Давай.
— Ви, руські, любите швидко працювати і багато від-
почивати. У німців цього немає. Німець працює повільно,
1 Геть, геть!
237
але цілий день. Вахмани не дають вам відпочивати, та ви,
однак, працюєте швидко. Звичка. Порадь своїм камарадам
перейняти німецьку звичку...
Відбою не було довго, і хлопці встигли про все перегово-
рити. Домовились про пароль для Есмунда, про те, як
поводити себе, щоб не потрапити на замітку до Куппера.
Вирішили також у неділю пошукати підвал для влаштуван-
ня безпечної підпільної явки. Пауль наполягав, щоб Кузь-
ма ще сьогодні сходив до фрау Крамер, ще раз поговорив
про все з Катрін.
Але день, який почався так невдало, не порадував його
й під кінець. Тільки-но після роботи колона вийшла за
прохідну, як негайно була охоплена . ланцюгом поліції.
Давно вже вони не поверталися в табір під таким сильним
конвоєм. З швидкістю блискавки поширилася чутка: на
прохідній табору буде генеральна шмонка. Викрутки, ножі,
ключі, напильники — все полетіло в подвір’я мешканців
Остергольцштрассе, під ногами зашамкотіли газети, лис-
тівки, нищилося все, що могло викликати хоч найменшу
причіпку фашистських посіпак.
На прохідній колону справді зупинили. Півтори години
поліцаї вивертали невільникам кишені, переминали між
пучками лахміття, але сподіваної поживи не було. Відібра-
ли тільки кілька пачок цигарок, хлібні картки та одну ні-
мецьку газету. І все ж хлопці з сьомого барака насторо-
жилися. Один день, звичайно, не міг серйозно зашкодити
справі, але коли так піде й надалі, все полетить шкереберть.
Відлучитися з табору ніяк, пронести щось у барак — зась,
вийти з колони чи влитися в неї по дорозі теж не можна.
Отже, втратяться всі налагоджені зв’язки, а з ними
й канали, якими надходили продукти.
На щастя, найгірші передбачення не збулися, і вже най-
ближчої суботи Кузьма міг безборонно піти до фрау Лізі.
Дивні стосунки, які склалися в Кузьми з цією німкенею,
набували все чіткіших, реальніших обрисів. Якщо спершу
хлопцеві здавалося, що Лізі безтямно кохає його, то тепер
він знав, що це не так. Відколи жінка завагітніла, вона
все рідше й рідше дзвонила на прохідну, щоб до неї при-
слали остарбайтера № 1681. Проте коли Кузьма приходив,
фрау Крамер, здавалося, виявляла навіть радість", відра-
зу ж ставила його до роботи. Він повинен був добряче
нагріти чуба в кладовці магазину, в кочегарці або гаражі.
Мив та чистив автомашину, підмітав подвір’я, лагодив
паркан, викладав цеглою нові доріжки на подвір’ї, носив
238
важкі ящики з продуктами. І лише коли робота була зроб-
лена, а Фріц закривав магазин і їхав додому, фрау Лізі
веліла йому митись, голитись, перевдягатися і сідати до>
столу. Потім подавала їсти й пити. Сама ж спиртного не
вживала.
— Пити мені забороняє Іван,— всміхаючись, показува-
ла на живіт,— він просить капусти, картоплі, пудингу,
молока.
Прощаючись, вона давала йому продуктові картки, гро-
ші, при цьому щоразу повторювала одне й те ж: «Ти зав-
жди повинен мати хліб, маргарин, ковбасу. Ти повинен
бути дужий і красивий, а також чистий». Про свої почуття
до нього, як з подивом відзначив Кузьма, Лізі ніколи не
говорила.
Покохавши німкеню, Кузьма наче стрибнув з високої
кручі у вир із зв’язаними руками. І звідки було знати
йому про тверезі розрахунки Лізі, про те, що в її уяві це
кохання було схоже на кохання істот з різних планет:
кожен врешті-решт мав повернути до своєї домівки. І да-
ремно сподівався Кузьма, що його чиста любов, як жива
вода, оновить Лізі, змиє з її душі фашистський накип.
Лізі хотіла володіти ним, як підлеглим, не змінюючи ні
своїх поглядів, ні уподобань. А він мусив таїтися зі своїм
почуттям, як злодій з краденим. Таїтися від друзів у та-
борі, від Фріца, який міг. донести в гестапо. Почував себе
ошуканим і тепер не знав, чого більше в його серці — лю-
бові чи ненависті. Даремно думала пишнотіла німкеня, що
Кузьма — раб, який плазуватиме перед нею на колінах.
Він з тих рабів, які рвуть свої кайдани.
Кузьма став обережним у словах і діях, тепер він хитру-
вав і лукавив не менше, ніж Лізі; адже тривала боротьба,
в якій вони стояли по різні боки барикад. І тут він не мав
права схибити, дати обманути себе ще раз. Він гоїв своє
серце спогадами про короткі, мов спалахи, зустрічі з Раєю.
Роки, пережиті у фашистській неволі, стерли в пам’яті
реальний образ дівчини, який тепер химерним чином пере-
плітався в уяві з чорнявою Катрусею. Він ще й сам не усві-
домлював, що місце Лізі в його серці непомітно заповню-
вала ця українська дівчина-невільниця...
Простуючи до особняка Крамерів, Кузьма найменше
хотів зустріти Лізі. У нього була мета, перед якою все
відступало на задній план. Проте і в магазин не завернув:
крізь вікно побачив, що там багато покупців. На подвір’ї,,
біля котельні, помітив Катю і поспішив до неї.
239
— Не забула про нашу домовленість? — запитав тихо.
— Весь час думаю про неї. Мене тільки одне турбує:
як я знатиму, кого впускаю до хати?
— Для того існує пароль,— посміхнувся Кузьма, але
сказати його не встиг: у дверях з’явилась фрау Лізі.
— А, Кузіяка, гутен абенді
Кузьма зняв шапку, чемно вклонився.
— Добре, що ти прийшов,— продовжувала фрау Лізі,—
-сьогодні у Фріца багато покупців, допоможи йому.
Кузьма поспішив до магазину, де відразу ж узявся за
роботу. Він уже добряче натягався з ящиками, коли до
підвалу прикульгав продавець.
— Ну, що, знайшов?— запитав Кузьма, ледве Фріц встиг
зачинити за собою двері.
Той мовчки підійшов до ящика з сіллю, викруткою, що
лежала на ньому, підважив дощечку, послав туди два
пальці і витягнув тоненький паперовий рулончик.
— Одержуй. І давай гроші.
Кузьма нетерпляче вихопив рулончик з рук продавця,
тут же, на ящику, обережно розправив папір. На нього
глянули рідні, так по-знайомому примружені очі. Портре-
тів було чотири. Невеличкі за форматом, видно, видерті
з якоїсь книжки, надрукованої на грубуватому сірому па-
пері, вони були для Кузьми неоціненним скарбом. Він не
міг одвести очей від портрета, в котрий раз уже перечиту-
вав підпис: «Ьепіп. 1924».
— Ховай швидше і давай гроші,— пошепки підганяв
його Фріц.
— Грошей сьогодні в мене немає ні пфеніга,— Кузьма
знову згорнув портрети в акуратний рулончик і заховав
під сорочку на грудях.
— Тоді давай товар сюди,— сердито простягнув руку
Фріц-
— Це дуже небезпечний товар для продуктового мага-
зину,— посміхнувся Кузьма.— Краще, коли він усе ж таки
буде в мене.
— Маєш рацію,— отямився Фріц.— Але гроші... Ти
обіцяв багато грошей.
— Раз обіцяв, значить, принесу, слово моє тверде. —
Ковтюк завдав собі на плечі ящик з маргарином і пішов
у магазин попереду Фріца.
Роботи ще було та було, але Кузьмі нетерпеливилось
залишитися на самоті і, якщо не подивитися, то хоча б
рукою доторкнутися до портрета. Сказавши Фріцові, що
240
допоможе йому іншим разом, кинувся до табору. Звичай-
но, найкраще було б занести портрети у підвал до Пірата,
але Кузьма боявся в темряві заблукати в руїнах. Потер-
паючії, щоб не зустрітися з поліцаями, майже підтюпцем
чесав безлюдною вулицею.
Несподівано, без попереджувальної, ревнув сигнал бо-
йової тривоги: видно, спостерігачі прогавили наближення
літаків. Вулиці враз ожили, завирували. Тисячі людей ри-
нули до бункерів, поспішали за місто. Кузьмі відлягло від
серця: в цьому сум'ятті поліції буде не до того, щоб зупи-
няти та обшукувати його.
У таборі біганина, лемент. Одні бігли до бункера, інші —
в поле, але більшість тинялася поміж бараками, очікуючи
наближення літаків, щоб визначити район, який вони обе-
руть для бомбування. Своїх товаришів Ковтюк знайшов
у бараці. Ніхто з них не збирався втікати. Сиділи або
лежали на нарах, ліниво перекидалися словами. Забачивши
Ковтюка, потягнулися до нього, сподівалися, що почують
новини про події на фронті, але Кузьма не проронив і сло-
ва. Мовчки виліз на верхні нари, сів під стіною. Він
прагнув самотності й спокою. Незчувся, коли рука опини-
лася під сорочкою і пальці почали гладити папір. От бу-
ло б здорово, коли б пальці мали здатність бачитиі
Можна було б підкликати Олексієнка, Зубченка і тихень-
ко показати їм портрет. Ото зраділи б! Кузьма подумки
картав себе за те, що не йому, комсомольцеві, а Піратові,
колишньому поліцаєві й злодію, першому прийшла в го-
лову думка дістати портрет Леніна.
— Ковтюк, ти чого руку грієш за пазухою?
Запитання Зубченка впало так несподівано, що Кузь-
ма аж сахнувся, відсмикуючи руку.
Зубченко засміявся.
— Попався на гарячому? Газети приніс?
— Ні.
— Погано. Вчора теж не читали, фріци за цей час, ма-
буть, «еластично скоротили» фронт на чималу відстань, а
ми нічого не знаємо.
Прогули сирени відбою. Повернулися ті, хто ховався
в бункері й на полі. В бараці поступово встоювалася тиша,
стомлені роботою та біганиною люди вкладалися спати.
Зашурхотів матрацом і Кузьма. Роки, проведені в таборі,
навчили його обережності. Тут кожне слово, що влетить
не в ті вуха, може обернутися смертю, а тим більше треба
бути обережним з таким портретом.
241
І все ж він не витримав. Тихенько, гукнув Олексієнка,
помахом руки підкликав Зубченка та Полянського. Коли
всі зібралися, Ковтюк мовчки дістав з-за пазухи портрет,
поклав біля себе на нарах.
— Ух ти ж, голова й два вуха, чому досі мовчав? Чи,
може, хотів затаїти від нас? — Олексієнко взяв один порт-
рет і, як допіру Кузьма, став водити по ньому пальцями.
— Леніні
— Ленін!—тихо, самими губами повторювали хлопці.
Разом з цим іменем до них ніби повернулася Батьків-
щина, частина того життя, яке вони втратили і яке знову
відродилося в пам’яті, стало реальним, зримим, втіленим
у дорогі риси вождя. Вони відчули себе дужчими, здат-
ними витримати все, аби лиш мати змогу знову високо
підняти над головою портрет людини, ім’я якої так зігрі-
ло їм душу тут, на фашистській каторзі. Всі були надто
схвильовані, щоб говорити. Вони довго пестили очима
портрет, що був для них символом далекої Батьків-
щини.
— Я не питаю, де ти взяв це, але цікавлюсь, куди по-
дінеш?— Зубченко нарешті відірвав погляд від портрета
і перевів його на Кузьму.
— Віднесу Піратові. Це на його прохання я дістав
портрет.
— Ти правий, з усіх боків правий,— сказав Олексієн-
ко,— у бараці тримати портрети Володимира Ілліча не-
безпечно, може дійти до вух Болта — і тоді всім нам
капут.
— А я думаю, що один портрет треба залишити,— твер-
до мовив Зубченко.— Пригадуєте, я розповідав вам про
портрет Леніна у камері бременської в’язниці? А ми що,
гірші? Чи там легше переховувати його?
— Василь правий,— підтримав Зубченка Полянський.—•
Я теж вважаю, що не варто віддавати Піратові всі чотири.
Наступного дня завод чомусь не працював. Але як
тільки розвиднилось, у бараці, де жив Кузьма, з’явився
поліцай і звелів остарбайтерові № 1681 іти на роботу до
свого майстра.
Пауль здалеку побачив Кузьму і гукнув йому, наслідую-
чи лисого нациста:
— Шнелер, шнелер! Ком, руські, роботі!
Попереду з лопатою на плечах ішов Пауль, а позаду і
трохи обіч, по бруку,— Кузьма. Невільник не мав права
ходити тротуаром. Тротуар був тільки для німців.
242
Кузьма знав дорогу до підвалу Пірата (а прямували
вони саме туди) і, де було потрібно, непомітно для пере-
хожих підказував Паулю, куди звертати. Вони все далі
й далі забиралися в квартали, де не тільки ніхто не розби-
рав завалів, а й навіть не розчищалися вулиці. То була
справжнісінька мертва зона з глибокими вирвами від фу-
гасних бомб, безкінечними згарищами і руїнами. Пустка,
де не блукали навіть здичавілі собаки, справляла жахли-
ве враження...
Тільки протиснулися крізь вузький прохід між уцілілою
причілковою стіною якогось будинку та безформною
купою битої цегли й покрученої арматури, як за плечима
зненацька пролунало:
— Хальт! Хенде хох!
Кузьма схопився за лопату, рвучко обернувся: перед
ним стояв Микола. Впізнавши Кузьму, без слів кинувся
йому в обійми. Пауль мовчки спостерігав цю сцену, йому
було трохи ніяково, почувався ніби зайвим.
— Знайомся,— Кузьма нарешті звільнився з Миколи-
них обіймів,— наш німецький товариш Пауль Вольф.
На голоси з підвалу вийшли Пірат і Петер.
— Знайшли, де мітингувати,— гмукнув Пірат.— Давай-
те швидше до підвалу.
Всі, крім Миколи, який ніс «караульну службу», полізли
в підземелля. Пауль почувався незатишно в товаристві
володарів цієї підземної фортеці і, коли б не Кузіяка та
необхідність знайти безпечну явку для Есмунда, з радістю
накивав би звідси п’ятами. Пірат і Петер, не криючись,
кидали на нього якщо не відверто ворожі, то далеко й не
дружні позирки.
— Російську мову знаєш? — запитав Пірат.
— Ні,— Пауль заперечливо похитав головою.
— Чому ж ти, чортів фріц, не вивчив російської?—
крізь зуби процідив Пірат.— Тепер ми змушені будемо
каркати по-твоєму.
— їх бін ніхт Фріц, іх бін Пауль.— Вольф зрозумів
з Піратової тиради тільки те, що його назвали Фріцом.
— Пауль, Пауль,— перекривив Пірат,— а по-російськи
ні в зуб ногою.
— Давайте хлопці, облишимо непотрібну суперечку,—
спохопився Кузьма.—Не для цього ми прийшли до вас. Па-
уль Вольф—пролетар, робітник. З такими німцями, як Па-
уль, нам треба бути разом. Хіба ж на нашому червоному
прапорі не написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»?
243
У нас тут якраз і є свій невеличкий Інтернаціонал: Пе-
тер — поляк, Пауль — німець, ми — українці, а ворог
у нас один — фашизм. Проти нього ми й повинні спряму-
вати всі зусилля. А щоб ми почували себе ще більш згур-
тованими, чіткіше уявляли свою мету, поведемо цю бороть-
бу з іменем дорогого нашому серцю вождя Володимира
Ілліча Леніна.— Кузьма шаснув рукою за пазуху, дістав
портрет Ілліча, подав Піратові: — Одержуй обіцяне.
— Чого ж ти й досі мовчав? — Пірат аж розцвів на
обличчі.— Принести такий подарунок — і півгодини трима-
ти за пазухою?
Вольф теж потягнувся до портрета — Леніна він бачив
уперше в житті. «Що за люди, ці руські? —думалось
йому.— В моїй рідній країні, де лютує фашизм, вони, ви-
являється, можуть робити таке, на що не здатні ми.
Переховали Есмунда в нациста, тепер ось дістали портрет
Леніна (та ще й не один!) у той час, коли залякані фаши-
стами німці навіть ім’я його бояться вимовити вголос. Як
Кузіяка на це зважився? І в кого дістав? Адже всі такі
книги давно конфісковані і знищені... Неймовірно. Ох,
Кузіяка, ох. камараді Ішли разом добру годину і хоча б
тобі натякнув, що несе за пазухою».
Пауль попросив у Пірата портрет, взяв його в руки. Так
ось який він, найголовніший російський комуністі
— Ленін,— уголос прочитав підпис.— Ленін гут! —з по-
вагою додав, передаючи портрет Піратові.
— Звичайно, гут. І навіть більше, ніж гут. Ленін —
це...— Пірат довгенько шукав у пам’яті потрібне слово,
але, мабуть, так і не виколупав його, бо сіузушно махнув
рукою.— Це, щоб ти знав, вождь світового пролетаріату!
А якщо ти пролетар, то, значить, і твій.
— Гут, гут,— закивав головою Пауль.— Пролетар. Ар-
байтер,
— Чудово, з нагоди такого свята не завадить по напер-
стку сьорбнути...
Пірат, не чекаючи нічиєї згоди, витягнув з-під нар
ящик, швидко накрив «стіл» на перевернутій догори дном
бочці, поставив пляшку спирту. Ковтюк від випивки від-
мовився. Пірат і Петер миттю осушили вміст своїх посу-
дин, а Пауль, який не звик до спирту, закашлявся, аж
сльози на очах виступили. Пірат, зверхньо посміхаючись,
подав йому кухоль з водою.
— Де тобі все ж таки вдалося дістати портрет Лені-
на? — знову підступив Пірат до Кузьми.
244
— Хай тебе це не цікавить. Краще давай гроші, я обі-
цяв заплатити людині.
— Ми, звісно, заплатимо, але гроші дам не я. У нас є
тепер скарбник. Всі цінності в його руках. Колю,— гукнув
він, виглянувши надвір,— іди сюди. Дивись, що в нас є,—
показав портрет, ледь руда голова Миколи з’явилася
в проймі дверей.
— Дай глянути,— Микола прикипів до портрета очи-
ма.— Ти приніс? —запитав у Кузьми.
— Він,— підтвердив Пірат,— за портрет треба запла-
тити.
Микола відразу ж вийшов, а повернувшись, подав Ков-
тюку золотий браслет та пачку грошей.
— Тут двісті марок. Вистачить?
— Гадаю, вистачить. Тепер давайте подумаємо про при-
міщення для явки.
— Я вже говорив — наш барліг до послуг твоїх камара-
дів,—гостинно повів рукою збуджений Пірат.
— Ваше приміщення для цього не Годиться,— відповів
замість Кузьми Пауль.— Тут немає другого виходу. Доб-
ре, що поліція або гестапо не натрапили на ваш слід, а то
ви б опинилися у пастці.
— Та воно то так,— не здавався Пірат,— але в нас на
контролі всі підступи до цієї пастки. До нашого підвалу,
фактично, є лише два підходи, і обидва чудово прогля-
даються із спостережного пункту. Чатуємо вдень і вночі,
підійти непоміченим сюди не можна. Отже, ми завжди
можемо безслідно зникнути або прийняти бій на вигідних
позиціях.
— Ти правильно міркуєш,— втрутився в розмову Кузь-
ма,— але ризикувати в цій справі не можна. Йдеться про
дуже дорогих для майбутньої Німеччини людей. Давайте
подумаємо, може, є на прикметі щось інше.
— ЄІ — вигукнув Рудик.— Метрів за п’ятсот звідси
є підземний бункер. Кілька відсіків у ньому зруйновано
вибухом бомби, але в цілому... Одне слово, пропоную
оглянути.
Пірат заступив у караул, а Микола, взявши на плечі
кирку, повів Кузьму і Пауля до бункера.
' Одного погляду було досить, аби здогадатися, яка доля
спіткала тих людей, що ховалися тут від смерті. Сталеві
двері одного входу були покручені і Навіки зашплінтовані
в залізобетонні одвірки. Замість другого входу зяяла гли-
бока яма, від сильного вибуху тонкі цегляні стіни бункера
245
потріскались. Микола, спустившись у бомбову вирву, захо-
дився цюкати по стіні киркою, всередину полетіла цегла.
Незабаром на тому місці утворився широкий лаз, крізь
який верткий, мов ящірка, Рудик проник у бункер.
— Бачу ще одну дірку,— гукнув він товаришам,— спус-
кайтеся сюди.
Звідси справді було добре видно отвір, вивалений не-
великою бомбою у глухій темній стіні. Підземні бункери
такого типу німці почали будувати задовго до початку вій-
ни. Вони мурували їх подалі від центральних вулиць, біля
парків, скверів, де були вільні майданчики. Стіни бункерів
зводили з цегли, а потім обсипали двометровим шаром
землі, а зверху засівали травою. Система життєзабезпечен-
ня в них була продумана досить добре. Шлях до бункерів
вказували спеціальні стрілки, широкий, акуратно облицьо-
ваний вхід упирався в невеликі двері з міцної сталевої
плити, що вели в коридор. З коридора в сховище були
ще одні двері, прорубані так, щоб не стояли на одній лінії
з вхідними. Від цих дверей крутими зигзагами розбігали-
ся секції бомбосховища, відокремлені одна від одної муро-
ваними стінами та заповнені дерев’яними двоярусними
нарами. Підземелля освітлювалося електричними і сиг-
нальними лампами, мало добру вентиляцію, а також пункт
швидкої медичної допомоги, де чергував лікар. При вході
були туалети. Бомбосховища ці успішно захищали людей
від запалювальних бомб, артнальотів, але не могли проти-
стояти важким американським фугасам. Щоб захищатись
від них, інженери запроектували наземні бункери, які ма-
ли залізобетонні стіни майже два з половиною метри зав-
товшки. З метою маскування такі бункери зводились
поблизу житлових будинків і навіть покривалися зверху
черепицею, щоб ворожі пілоти не могли їх виявити з повітря.
Бункер, на який натрапив Микола, був зруйнований ра-
зом з міськими кварталами, що прилягали до нього.
Навіть дорога, що проходила неподалік, лежала в завалах,
які ніхто й не думав розчищати. Хлопці обережно пішли
в глибину бункера, скрізь натрапляючи на сліди людської
трагедії. Пообвалювані стіни, побиті нари створювали
справжнісінькі барикади між секціями, і їх раз у раз
доводилося розбирати. Густий сморід з туалетної забивав
дихання. Навалившись гуртом, хлопці насилу відчинили
двері, що вели в коридор, але вхідні попри всі старання
не піддавалися. Крізь дірку від бомби та ту, що пробив
Микола, утворився протяг, стало трохи легше дихати, і те-
246
пер можна було обстежити все брмбосховище. Поблизу
того місця, де розірвалася бомба, на стінах буріли густі
плями. В кутку валялись закривавлені бинти, пластирі,
брудні паперові мішки, старі рюкзаки, навіть дитячі коля-
сочки. Хлопці в нерішучості стояли посеред бункера.
— Що будемо діяти? —повернувся до Пауля Ковтюк.—
Шукатимемо кращу «квартиру» чи наведемо в цій порядок?
— Хай буде ця,— без особливого ентузіазму відповів
Пауль.
Не гаючи часу, хлопці лопатами згорнули биту цеглу
та різний мотлох, викидали його у бомбову вирву. Потро-
щені нари склали в одному кутку. Микола навіть знайшов
десь віник і підмів підлогу. Приміщення відразу набрало
затишнішого вигляду.
— Буде добре житло.— Микола з задоволенням огля-
нув прибраний бункер.— Нашому барлогові далеко до
нього. Палаці
— Добре, коли все добре,— сказав Кузьма.— Ти ось
що, друже, поспостерігай пильненько за своїм «палацом»
днів кілька, чи не навідується сюди який-небудь небажа-
ний гість, чи не вештаються поблизу люди. Якщо все га-
разд, то будемо й новосілля справляти.
На цьому й попрощались. Микола з киркою на плечах
попростував у один бік, а через деякий час Пауль з Кузь-
мою — в протилежний. Коли дісталися до Остергольц-
штрассе, Ковтюк попросив Пауля на хвильку заглянути
в магазин до Фріца.
— Хочеш побачити фрау Лізі? — лукаво прискалив око
Пауль.
— Фрау Лізі зараз вистачає клопотів з маленьким сином.
І взагалі, камараде Пауль, давай ніколи не говорити про неї.
— Чому так?
Кузьма нахмарив лоба, звівши докупи густі чорні бро-
ви, хотів, видно, щось пояснити, та враз махнув рукою:
— Облишмо цю розмову на потім. Сьогодні я йду до
Фріца, треба повернути йому борг. Не понесу ж я в табір
золотий браслет.
— Так ти в Фріца дістав портрети? —здивувався
Вольф.
Кузьма кивнув.
— Ну й ну І Ось тобі й Фріц,— протягнув Ковтюків
супутник.— Ніколи б не подумав.
У магазині нікого не було, і Ковтюк одразу вийняв
браслет та гроші, поклав перед продавцем.
247
— Одержуй плату за небезпечний товар.
— Яку плату, за який товар? — Фріц з острахом гля-
нув на Вольфа.— Що ти вигадуєш, Кузіяка?
— Бери, бери, Фріц, не прикидайся ягням,— Пауль під-
бадьорливо посміхнувся.
Фріц швидко сховав гроші, подякував Кузьмі, ще й дав
кілограм хліба та кілька грудочок цукру. Йому аж дух.
забивало від удачі: за чотири папірці одержав таку плат-
ню. Кузьма теж був задоволений: він дістав річ, цінність
якої у фашистському Бремені була не еквівалентна ніяким
грошам.
20.
Після Нового року життя у таборі стало ще безпросвіт-
нішим, а смерть з відстані витягнутої руки наблизилась до
ліктя. Люди мерли від голоду, як осінні мухи. Нари були
перенаселені: невільників одного з бараків розтикали по
інших, а туди поселили ватагу фашистських прихвоснів,
колишніх поліцаїв і старост, які чкурнули від справедли-
вого гніву людського слідом за своїми господарями. Бага-
то з них уже прочаділи і тепер' на всі заставки шпетили
підступного Гітлеряку. Є каяття, та нема вороття. Замість
обіцяних благ і сподіваної влади над одноплемінниками —
двісті грамів німецького ерзац-хліба, півлітра смердючих
помий і — роботі, роботі!
Серед утікачів був і миршавий, як трухлявий пень,
чоловічок невизначеного віку, з головкою-товкачиком на
вузеньких плечах — колишній староста з Глибокого Яру
Тиміш Паляниця. Він вештався від барака до барака, за-
глядав у обличчя невільників, ніби принюхувався до них,
і писклявим голоском запитував, чи не зустрічали де-не-
будь на дорогах Німеччини його небожа Івана Медяника?
Але в таборі Боргварда такого прізвища ніхто не чув.
Місто переповнене біженцями з інших районів Німеч-
чини, а їхні довгі вози, запряжені здоровенними коротко-
хвостими битюгами, все тягнуться й тягнуться по слизь-
ких зимових дорогах, їдуть під холодними дощами
і сніговими завіями, втікають нажахані геббельсівською
пропагандою, котяться, самі не знаючи куди. Здається,
саме повітря насичене було панікою.
Гроші катастрофічно впали в ціні. Продуктів не виста-
чало, кількість опухлих і виснажених у таборі зростала
248
з кожним днем. Без продовольчих карток не дістанеш ні
крихти хліба, ні ложки маргарину. Навіть Фріц, який за
гроші готовий був навіть Німеччину розважити на кіло-
грами, і той тільки розводив руками, коли Кузьма підсту-
пав до нього з проханнями:
— Картки, давай картки...
І тут Ковтюк знову згадав про будинок розпусти, де,
за словами Андре, можна було купити продовольчі карт-
ки. Хіба, може, сходити? Увечері Кузьма тримав раду
з товаришами.
— Треба спробувати,— сказав Кодра,— потопаючий і за
бритву хапається.
— Ет, голова й два вуха, не треба нам утоплеників, без
них вистачає трупів. Краще розпитати, де брід, ніж лізти
у воду з бухти-барахти. Дамо завдання Семенові — він
поліцай, хай усе вивідає, де той будинок «щастя» і що
в ньому подають.
На пропозицію Олексієнка всі охоче пристали. Полян-
ський, не гаючись, пішов шукати Семена.
Семен, виявляється, знав про існування цього будинку.
Це приватний заклад, їх чимало завелося по всій Німеч-
чині. Власниця його — вдова майора-гестапівця, якого
польські патріоти навіки поклали в рідну землю. Вхід до-
зволявся тільки німцям, французам, бельгійцям, датча-
нам і голландцям. Повіями там -— польські бранки, насиль-
но вивезені з рідних місць. Платня за вхід — одна марка.
Знайти будинок дуже просто: це великий дерев’яний
барак, що один тільки й стоїть на пустирищі поблизу
мармеладної фабрики.
— А як щодо хлібних карток, чи правда, що там їх мож-
на купити? —запитав Кузьма.
— Щодо карток, не знаю, але думаю, що спекуляція
там процвітає, як і по всій Німеччині зараз.
Засперечалися, кому вирушати на розвідку. Зрозуміло,
що «захарчованих доходяг» туди не пропустять, усе може
скінчитися «знайомством» з поліцією. На думку Олексієн-
ка, для цієї мети підходив лише Ковтюк. Але Кузьма за-
перечив:
— Самому туди йти не можна.
— А Пірат не допоміг би нам? — раптом запропонував
Зубченко.
— Було б добре, якби пішов і поляк Петер,— додав
Кузьма.— Він знає французьку, служив би нам перекла-
дачем. Та й, ви ж чули, полячки там...
249
Пірат охоче погодився сходити в гості до веселих дів-
чат, а Петера довелося довго умовляти. Він затято впирав-
ся, особливо, коли дізнався, що там його землячки. Однак
нарешті здався, і трійця суботнього вечора вирушила до
мармеладної фабрики.
Барак той відшукали дуже легко: до нього вела широка
асфальтована доріжка, обабіч якої були повтикані якісь
дерева й кущі. При вході до залу, у вузькому тамбурі, си-
дів швейцар, який товстим червоним обличчям і волосати-
ми руками нагадував м’ясника. Пірат королівським жестом
бувалої людини поклав перед ним три марки. Право на
вхід до палацу «щастя» було куплено.
Ступивши в зал, хлопці навіть трохи розгубилися. Про-
сторе приміщення заливало електричне світло. Розкладаю-
чись у спеціальних люстрах на всі кольори спектра, воно
красивими різнобарвними смугами падало на підлогу, на
невеличкі столики, на яких стояли вази з живими квіта-
ми, на обличчя чоловіків, які сиділи на обтягнутих дерма-
тином диванах, втиснутих під стіни між столиками, товпи-
лись біля великого шинкваса в глибині залу. Все це
створювало ілюзію незвичайного, ефемерного світу, по-
роджувало відчуття очікування чогось особливого.
Хлопці підійшли до буфету, за шинквасом якого вправ-
но звивався лисий товстун, подаючи пиво, ситро, бутер-
броди з тоненькими шматочками шинки. Від столиків
долинали впереміш німецькі й французькі слова. Хлопці
й собі опустилися на стільці біля вільного столика поряд
з групою французів, які жваво про щось сперечалися,
енергійно жестикулюючи руками.
— Про що вони джеркотять? — запитав Пірат.
— Зараз дізнаємось.
Петер підійшов до французів, привітався. Ті прийняли
поляка за свого, запросили до столу. Не встигли Пірат
і Ковтюк випити по кухлю пива, як Петер уже повернувся.
.— Давайте гроші. Французи збираються грати в карти,
їм потрібні марки. Є десять хлібних карток. Талон на
кілограм хліба — марка. Це, звичайно, занадто дорого,
але тут такі ціни, нічого не вдієш. Вони кажуть,— кивнув
Петер на французів,— що сьогодні прийде багато їхніх
товаришів і ми зможемо купити чимало талонів на хліб
і маргарин.
Пірат мовчки відлічив десять марок, віддав Петеру.
Французи пожвавішали, запросили хлопців до свого столу.
— А де ж мамзелі? — запитав Пірат по-німецьки.
250
Французи не розуміли німецької, і Петер переклав їм
запитання.
— О, незабаром будуть,— французи прицмокували гу-
бами.— Панінки люксі Зараз вони ще в салоні, вийдуть
до нас, коли набереться більше клієнтів.
І справді, зал скоро виповнився різномовною моловічою
публікою. Власниця закладу сіла на стільці біля входу,
а схожий на м’ясника швейцар з’явився в залі з акордео-
ном у руках, зачиргикав якийсь бравурний марш. І відра-
зу ж за широкими скляними дверима салону замаячіли
тіні жінок, звідти долинали голосний сміх, гомін. Чоловіки
посхоплювалися з місць, заговорили голосніше, дехто мот-
нувся до шинкваса за пивом і бутербродами для «дівчат».
І ось широкі скляні двері салону відчинилися, з них, наче
курчата з решета, сипонули розмальовані жінки. Вони, як
різнобарвні метелики, легко запурхали між чоловіками;
завчено посміхаючись, перебігаючи від столика до столи-
ка, то, ніби стомившись, падали на дивани, прибираючи
звабливі, а на думку Кузьми, досить непристойні пози.
Коли Петер почув мову, якою жінки зрідка перемовля-
лись між собою, його наче правець ударив. Не залишалось
навіть найменшого сумніву в тому, що вони з Польщі. Він
підкликав одну з них, тихо запитав:
— Сконд пані є?
— Єстеш поляк? — Дівчина була вражена не менше,
ніж щойно Петер.
— Так, пані. Єстем поляк.
— Тихше,— приклала палець до вуст і заговорила по-
німецьки: — Нікому не кажи про це. Вхід полякам і ру-
синам сюди заборонено. Коли хазяйка дізнається, хто ти,
викличе поліцію.
— Але ж ти полька?
— Полька,— дівчина гірко всміхнулася.— 3 Варшави.
Нас тут багато таких. Всі подібні заклади бременської
землі заповнені варшав’янками. Нас ловили, як худобу,
заганяли у вагони, вивозили до Німеччини, а тут... Ти
гроші маєш? — запитала вона без ніякого зв’язку з по-
переднім.
— Ні, не маю.
— Чого ж ти прийшов сюди?
— Ми прийшли, щоб купити хлібні картки. Наші това-
риші пухнуть з голоду.
— Де твої товариші? Вони теж поляки?
— Русини. Вони врятували мені життя.
251
— Гаразд. Прийдіть через тиждень, я дістану картки.
— Як тебе звати?
— Ядзя.
— А та корова, пся її маць, твоя хазяйка?
— Так. Вибач, мені треба працювати...
Нелегкою була ця «робота». У дівчат були свої поряд-
кові номери, як і в остарбайтерів у таборі Боргварда,
тільки носили їх не на грудях, а прикріплювали до дверей,
що вели до кімнат «утіх». На тих же дверях висіло кольо-
рове фото невільниці. Клієнт, уподобавши когось із них,
платив у касу десять марок і йшов до кімнати «втішати-
ся». Невільниця, якої ніхто не купував і яка, отже, не
приносила прибутку власниці, негайно'потрапляла на бір-
жу праці, а іноді й прямо в штрафтабір — за симуляцію.
Німкеня вела своє господарство рентабельно і ревно сте-
жила, щоб «підприємство» давало прибуток. Вона справно
платила податок рейху, жила в мирі та злагоді з фінансо-
вим інспектором і чиновниками гестапо, які наглядали за
будинком розпусти. Цій «ідилії» немало сприяла красуня
Ядзя. Вона теж щоразу виходила в зал разом з іншими
дівчатами, але її номерок не продавався, тут її роль зводи-
лась до того, щоб заманити якнайбільше клієнтів. Сама ж
Ядзя завжди повинна бути вільною на той випадок, якщо
в кабінеті хазяйки несподівано з'явиться фінансовий інс-
пектор або чиновник з гестапо. За три роки існування
закладу німкеня не мала жодних неприємностей з фінан-
совими органами, жодного непорозуміння з поліцією: врод-
лива полька розплачувалася за все...
Здавалося, сьогодні теж ніщо не провіщає бурі. Як зав-
жди, горлали й сперечались картярі, пищали і дрібно роз-
трушували сміх жінки, чоловіки дудлили пиво, частували
дівок, дехто навіть пробував співати. І раптом ця какофо-
нія урвалася, змовкла, наче струна, що лопнула на півто-
ні. Лише картярі-французи ще галасували якусь хвилину,
потім стихли й вони.
Хлопці повернули голови туди, куди дивилися всі,—: до
дверей. На порозі стояли два здоровенні гевали з пістоле-
тами в руках. Коли вони з’явилися в залі, ніхто не по-
мітив.
— Хенде хох! —гукнув один з нйх.— Гольд унд ур!
Пролунали два постріли, над головами присутніх корот-
ко цявкнули кулі.
— Рук не опускати, всі в куток. Гроші й годинники —
сюди,— двоє з пістолетами рушили на юрбу чоловіків
252
і жінок, зганяючи всіх у куток, де недавно галасували
картярі.
В обличчях двох бандитів промайнуло щось дуже знайо-
ме Піратові, він десь бачив цих людей. І коли вони під-
ступили ближче, Пірат мало не скрикнув: та це ж Вадим
і Цигані Тим часом Циган зупинився за кілька кроків,
готовий кожної миті розрядити в натовп пістолет, а Вадим
потягнув лівою рукою найближчого француза, почав ви-
вертати кишені.
— Гольд унд ур,— повторював він як заведений.
— Ах ви ж .бандюги, ах ви ж вошолупи проклятії —
крізь зуби процідив Пірат.— Так ось де ви промиш-
ляєте...
Циган повернув голову на той шепіт і остовпів: він теж
упізнав Пірата. Замішання Цигана тривало, може, якусь
секунду, та цього виявилось досить, щоб Пірат, жбурнув-
ши стілець, збив його з ніг. Кузьма одним стрибком опи-
нився біля Вадима і вдарив його чоботом під груди.
Упасти йому не дали французи: кулаками відкинули
в центр кола, яке враз утворилося навколо бандита. Тим
часом Циган схопився на ноги, вистрілив у натовп, який
гамселив Вадима, і кинувся в двері. Поки Пірат, який був
погнався за Циганом, повернувся до Вадима, той був уже
мертвий. Поранений француз сидів на дивані, хтось пере-
в’язував йому рану. Ковтюк обшукав Вадима. Награбовані
гроші повернув французам, пістолет з набоями та ніж по-
клав ‘до своєї кишені.
Жінки, мов підхоплені вітром, розлетілися по своїх куб-
лах, а чоловіки стовпились навколо Пірата та Кузьми,
їм тиснули руки, звідусіль пропонували цигарки, хтось
уже метнувся за пивом. Петер на всі лади вихваляв фран-
цузам хоробрість та благородство своїх товаришів. І рап-
том пролунав чийсь переляканий голос:
— Поліція!
Перспектива зустрічі з поліцією не радувала нікого. Всі
кинулися до дверей. Біля вузького проходу зчинилася па-
ніка, давка, хтось кинув у широке вікно стілець і слідом
стрибнув сам. Дзвякнуло і посипалось потрощене скло, а
сміливець заборсався у шторах затемнення. Проте запасний
вихід був знайдений: у вікна один за одним, немов зайці,
стрибали недавні шукачі солодкої «втіхи» і зникали в те-
мені поміж руїнами.
Коли хлопці зібралися на вулиці на умовний посвист
Пірата, той похмуро кинув:
253
— Жаль, Циган змився.
Петер, потираючи забиту при падінні з вікна руку,
спробував пожартувати:
— Мда-а-а, поживилися ми сьогодні, як лис макогоном.
— Зате знаємо, чим і як тут торгують.— Ковтюк віддав
Піратові Вадимів пістолет і ніж.— Візьми, може, ще при-
годиться нам наступного разу.
— Наступного разу я піду сам,— несподівано пообіцяв
Петер.— Навіщо всім ризикувати? — І тихше додав: —
Ядзя обіцяла дістати картки...
21.
Над гамбурзькою автострадою висів низький сірий
туман, і Беккер крізь вітрове скло автомобіля пильно
вдивлявся в дорогу. Лікар повертався з «фарги» до Бре-
мена. Обіч проносились кілометрові стовпи, а йому здава-
лося, що то маячать обличчя замордованих у тому пеклі,
яке він щойно покинув. Вони блимали до нього жовтими
черепами, сміялися вишкіреними зубами, підморгували
запухлими очима. Важко, ой, як важко грати роль відда-
ного фюреру патріота, коли серце обливається кров'ю від
одного тільки споглядання тих жахів, які творяться в краї-
ні. Іноді йому здавалося, що божеволіє, втрачає рештки
витримки. Тоді брав машину і гнав за місто. Швидка їзда
вимагала зосередженості, заспокоювала.
Цю подвійну гру він веде давно, відколи йому було на-
казано для маскування вступити до НСДАП і зайнятися
приватною медичною практикою. То була дуже слушна
порада: адже до лікаря дорога не замовлена нікому, отже,
зв’язкові від підпільного центру могли потрапити до нього
без особливих перешкод.
Та з часом його дедалі частіше почали викликати до
гестапо як медичного експерта для встановлення «причин»
смерті замордованих на допитах. Повішені, розстріляні,
вбиті «тупими предметами», задушені юнаки і дівчата,
літні'й підлітки повинні були «вмирати» від несподіваних
крововиливів у мозок, запалення легень, серцевих припад-
ків, раку, одне слово, писати можна було будь-що, крім
правди.
Недовго вдалося йому зберігати і свою приватну прак-
тику. З початком війни проти Радянського Союзу Беккер
змушений був цілковито перейти на державну службу.
254
Тепер він працював медекспертом при поліцайпрезиденті
Бремена. Кожний день, навіть кожна година його роботи
були розписані гестапівськими чиновниками. Понеділок
і субота — гестапо, вівторок — штрафтабір, середа — та-
бір військовополонених французів, четвер і п’ятниця—росій-
ський табір Боргварда і такий же табір адмірала Брома.
І скрізь — смерть, смерть, смерть. І він, комуніст Беккер,
мусив прикидатися байдужим до крові і звірства фашистів,
щоб не видати себе жодним виявом співчуття до жертв
сваволі, до їхніх нелюдських страждань. Видно, він грав
свою роль непогано, бо користувався повним довір’ям гес-
тапівців. Завдяки цьому Беккеру вдавалося попереджувати
товаришів про арешти, затирати сліди гестапівської підоз-
ри, він зібрав і передав представникам міжнародного Чер-
воного Хреста матеріали про звірства фашистів у конц-
таборах, а головне — служив чи не єдиним зв’язковим
між бременським і гамбурзьким комуністичним підпіллям.
Надійним помічником йому стала Емма, медсестра з його
приймальні. Її рекомендувало підпілля, очевидно, вона теж
комуністка. Від згадки про Емму на душі його потепліло.
Він навіть подивувався, чому так рідко раніше думав про
цю дівчину.
Це сталося недавно і цілком несподівано для Беккера.
З головою поглинутий невідкладними справами, привчений
до суворої конспірації, він вбачав у Еммі лише надійну
помічницю, і не більше. Та якось вихідного дня біля каси
кінотеатру йому запала в око струнка. вродлива дівчина.
Цікаво, скільки їй років? Певно, дев’ятнадцять-двадцять—
не більше? Непомітно кидаючи на неї зацікавлені позир-
ки, Беккер чомусь подумав про те, що йому вже двадцять
сім, а він не встиг не те що одружитися, а й навіть закоха-
тися. Поки він так роздумував, дівчина підійшла до нього
з двома квитками у руці і, сяйнувши білими, як перламутр,
зубами, привіталася. Вражений Беккер тільки тепер упі-
знав Емму. В кіно вони не пішли, зате довго блукали алея-
ми парку, який лише недавно прокинувся від зимового сну
і тепер привітно покивував їм гіллям з тугими, набряклими,
мов зерно, бруньками...
Беккеру захотілося якнайшвидше побачити' Емму. Про-
те до поліклініки він не поїхав, а припаркував машину нав-
проти парадного під’їзду гестапо. Має партійне доручен-
ня— з’їздити на зв’язок в Гамбург. Але для цього потрі-
бен дозвіл шефа гестапо. Доведеться пояснювати, що йому
необхідно з’їздити за ліками, яких немає в Бремені.
255
На подив Беккера, все обійшлося без найменших усклад-
нень. Шеф, здається, навіть зрадів оказії і поспішив на-
вантажити Беккера якимись паперами для свого гамбур-
зького колеги. Аж тепер лікар поїхав у поліклініку та
сказав Еммі, що завтра відбуває до Гамбурга.
— Знаю,— тихо сказала дівчина.— Чекатиму повер-
нення.
З відрядженням бременського гестапо в кишені Беккер
без найменших пригод з’їздив до Гамбурга. Там, на дале-
кій робітничій околиці, він зустрів потрібну людину, яка
вручила йому невеличкий коричневий саквояж. Повернув-
шись до Бремена, Беккер замкнув його в шафу з медика-
ментами, ключ від якої був тільки в нього та Емми. Увече.-
рі вона мала віднести гамбурзький саквояж за призначен-
ням. Кому, куди — того Беккер не повинен був знати, а
тому й не цікавився.
Після того минуло кілька днів. Беккер почав забувати
про свою мандрівку до Гамбурга, як одного надвечір’я
Емма сказала, що його запрошено на партійну нараду
і завтра о вісімнадцятій годині вона чекатиме його на трам-
вайній зупинці біля заводу Боргварда.
Хоч як хотілося Евальду прийти раніше, порушувати
умов конспірації не посмів. З’явився за хвилину до визна-
ченого часу. Емма вже чекала на нього. Привітавшись,
узяв дівчину під руку, і вони швидко пішли вздовж вули-
ці, поминаючи квартал за кварталом. Коли наближалися
до великого скверу, що розкинувся на березі Везера, із-за
руїн виступив на тротуар чоловік і мовив до Беккера: «Ком
міт».
Евальд запитально поглянув на Емму, а та тільки ніжно
посміхнулась у відповідь. Отже, все гаразд. Сама дівчина
за ними не пішла. Беккер навіть оглянувся кілька разів,
але тендітна постать Емми швидко розтанула у вечірній
імлі.
Провідник звернув з тротуару в руїни, кивком голови
запросив супутника за собою. Беккер знав про існування
мертвих кварталів, не раз із вікна свого легковика бачив
ті жахливі руїни, але бувати тут не доводилось. Він часто
спотикався на темній, нерівній стежці і, якби не міцна
рука провідника, яка вчасно підтримувала його, неодмінно
вже дав би сторчака. Беккер не уявляв, скільки вони про-
йшли, бо часом йому здавалося, що петляють по тих са-
мих стежках. Біля якоїсь обгорілої стіни змінився провід-
ник. Перед очима Беккера промайнула вказівна стрілка.
256
Попрямували туди, куди вона цілилася своїм червоним
вістрям. «Та це ж дороговказ до бункера!» — здогадався
Беккер.
Незабаром вони справді опинилися біля бункера, та до
дверей чомусь не пішли, обігнули споруду з тилу, і тут
провідник сказав:
— Прошу, заходьте.
Але Беккеру довелось не заходити, а пролазити, бо все-
редину вела звичайнісінька дірка. Напівзруйноване бомбо-
сховище було заповнене людьми. Вони сиділи на нарах,
на лавах попід стінами. В ніші чадів каганець, край столу,
фарами вниз, лежало кілька електричних ліхтариків. Світ-
ло від них падало так, що розгледіти обличчя присутніх
було неможливо. Беккер сів на вільне місце, очима нама-
гався відшукати між присутніми Есмунда, але це йому не
вдалося у напівтемряві. У дірку протиснулося ще кілька
темних постатей. Чийсь голос сказав знадвору:
— Більше, очевидно, не буде.
Відразу ж за стіл сіло три чоловіки, щось тихо пере-
мовились між собою. В бункері і без того було тихо, а
тепер зробилося ще тихіше.
— Товариші по партії,— сказав оратор,— тут присутні
майже всі, кому належало з’явитися. Отже, можемо роз-
почати роботу нашої підпільної наради. Слово має пред-
ставник підпільної комуністичної організації Гамбурга.
Представник (він сидів тут же, за столом) взяв з колін
і поставив на стіл знайомий Беккеру коричневий саквояж,
поклав на нього руки.
— Товариші,— промовив не дуже гучним, але чітким
голосом,— дозвольте привітати вас з тим, що, незважаючи
на заборону, небачений терор, розв’язаний фашистами,
Комуністична партія Німеччини живе і бореться.
Беккер весь перетворився на слух. Так давно не чув
він слів про мир, справедливість, людську гідність, що
мусив ущипнути себе за руку, аби впевнитись, що це не
сон, не марення, а дійсність, заради якої він стільки років
носив фашистську машкару.
Далі представник застерігав, щоб не готували себе до
легкої перемоги, бо навіть розгромлений у відкритому бою
фашизм їм, німецьким комуністам, не можна вважати пе-
реможеним остаточно. Він пустив глибоке коріння і має
досить міцні позиції, з яких його ще треба вибити. І це не
стратегія далекого майбутнього, а невідкладне завдання
сьогоднішнього дня.
9 5185
257
Після нього виступило ще кілька незнайомих промовців.
Потім роздали присутнім відозву підпільного комітету до
всіх комуністів і антифашистів Бремена (виявляється, Бек-
кер привіз її в коричневому саквояжі з Гамбурга), і на
цьому порядок денний вичерпався. Але з бункера ніхто
не пішов: у місті діяла комендантська година.
— Якщо янкі не виручать,— невесело пожартував Ес-
мунд,— доведеться чекати світанку.
Наближалася друга година нОчі. Дехто з делегатів дрі-
мав на нарах, дехто спроквола жував бутерброд. Та ось
годинникова стрілка наблизилась до цифри «2». Як прави-
ло, о цій порі на місто налітали бомбардувальники.
І справді, незабаром повітря різонули сирени форалярму.
У бункері почувся рух. Без поспіху, але й не гаючись,
делегати пішли до виходу. Беккер теж виліз крізь знайо-
му вже дірку, і тут його взяв під руку Есмунд. Вони
поспішали до скверу, мимо якого пробігала дорога. Беккер
оглянувся. Дві постаті, як і вони з Есмундом, відкололися
од невеликої групи делегатів, повернули в напрямку табо-
ру Боргварда, один попрямував до французів. З усього
видно було, що підпіллям керують досвідчені і вмілі орга-
нізатори.
22.
Здавалося, Бремен ніколи й не знав іншого транспорту,
крім велосипедів. Велосипедні шини шурхотіли по запиле-
них гранітних квадратах вулиць, яких тепер ніхто не мив
і не замітав, по велосипедних доріжках уздовж автомагі-
стралей, кушпелили по курних польових дорогах — що-
правда, переважно вечорами та ранками, коли в небі не
було англійських та американських літаків.
Бременські трамваї ходили тепер з великими перебоями
і не на всіх лініях. Не вистачало енергії, рейок, нікому
було міняти та зварювати обгорілі проводи. По гаражах,
у дворах і просто в завулках застигли автомашини: не
було пального: Зате майже безперервно і в різних напря-
мах гнали колони військовополонених, невільників, в’язнів
різних таборів, арбайтскоманд, жінок-єврейок з жовтими
шестикутними зірками на грудях і спині. Есесівці з авто-
матами та собаками на повідках конвоювали радянських,
французьких військовополонених, під такою ж охороною
вели своїх недавніх союзників — італійців. В’язні конц-
табору в смугастому одязі розбирали завали на вулицях,
258
в'язні штрафтабору в чорному копали дренажну канаву
на мочарах за містом. Кому й для чого вони були потрібні
в цей жахливий час вавілонського стовпотворіння в Бре-
мені— ніхто не знав. Якісь типи з гестапо й поліції мота-
лися по міських кварталах, примушували німців збирати
листівки. Але це було все одно, що намагатися визбирати
листя в осінньому лісі. Авіація союзників щодня букваль-
но засипала ними не тільки місто й навколишні села, а
навіть поля та луки. В них повідомлялося про поразки
німецьких військ на Східному та Західному фронтах, вони
закликали населення до диверсій, до непокори нацистським
органам влади. Разом з листівками так само щедро
й густо сипалися бомби...
А тим часом із Західного фронту на Східний, уникаючи
центральних магістралей, користуючись ранковими та ве-
чірніми сутінками, поспішали військові частини, останні
вишкребки фольксштурму. Йшли, щоб покласти свої кіст-
ки за третій рейх, за те, що було вже приречене на смерть
вироком історії. А назустріч живим ще смертникам, тікаю-
чи від того, що зветься розплатою, теж ночами пробирався
мотоцикліст з єдиним пасажиром у чорному, як ніч, плащі.
Він мовчакувато горбився в колясці. Мотоцикл належав
одному з відділів абверу, і ніхто з військових не мав права
зупиняти його. До Бремена під’їхали, коли місто, вибравши
мить затишшя, міцно 'спало. Пасажир торкнув водія за
плече і жестом показав, куди повертати. Мотоцикл звер-
нув з темної Остергольцштрассе у вужчий і від того ніби
ще темніший завулок. «Тут»,— тихо сказав пасажир, коли
мотоцикл підкотив до білого двоповерхового особняка фрау
Лізі.
Мотоцикліст зупинився, не виключаючи мотора. Паса-
жир, який уже тримав у руці чималий саквояж, вискочив
із коляски і хутко попрямував до дверей. Тільки не до
парадних, а на чорний хід. Мотоцикліст тієї ж миті дав
газ, машина рвонулася, аж стрибнула з місця, вискочила
на Остергольцштрассе і гучно поторохтіла в напрямку
Везера.
Отто Крамер поставцв біля дверей саквояж і двічі по-
стукав, потім через паузу ще раз. Ніхто не відгукнувся,
видно, Лізі міцно спала. Тоді Отто повторив умовний сиг-
нал електричним дзвінком, став прислухатися, що роби-
ться за дверима. Там залопотіли чиїсь кроки. Лізі не могла
бігти так швидко, і Отто насторожився, великим пальцем
правої руки намацав у кишені плаща запобіжник пістоле-
д*
259
та. Але ось почувся голос Лізі, швидкі кроки зупинились,
і Отто, з полегшенням зітхнувши, вийняв руку з ки-
шені.
Коли фрау Лізі відчинила двері, Катя, яка стояла за її
плечима, зойкнула і закрила обличчя руками: на порозі
стояв гестапівець. Невже хтось доніс, що вона переховува-
ла в своїй комірчині німецького комуніста? Може, схопили
Кузьму і він не витримав тортур? Якби можна було за-
раз же провалитись крізь землю, Катя, не вагаючись,
зробила б це.
— Хто? — Отто кивком голови вказав на Катю.
— Хатня робітниця, яку за твоєю заявкою присла-
ли з біржі праці.— І до Каті:— Можеш іти до себе, але
не спи. Я покличу, коли потрібно буде приготувати
ванну.
Тільки тепер фрау Лізі впала чоловікові на груди й за-
плакала:	1
— О боже, боже,— говорила вона крізь сльози.— Кру-
гом смерть, всьому капут, яке це щастя, Отто, що ти по-
вернувся. Я така самотня, мені страшно...
— Не бійся, моя люба, я з тобою,— Отто міцно по-
цілував дружину.
Лізі справді всього боялася. Боялася росіян, які можуть
забрати в неї надбане, боялася Кузьми, який може віді-
брати дитину, боялася Отто, який може не визнати Йоган-
на своїм сином, і тоді теж усе полетить перекидом. Правда,
Нухманову скриньку вона обачно заховала на бідному
обійсті матері, але, крім неї, є чимало цінностей, які зібрав
Отто, будинок і магазин теж чогось варті. А для Лізі
розлучитись з багатством, про яке вона марила, відколи
пам’ятає себе, було так само важко, як і з життям. Вона
тепер розуміє Нухмана і знає, чому він не видав своєї най-
дорожчої таємниці. Вона теж не видасть своєї нікому.
Якщо' вже так судилося, хай все помирає разом з нею...
Якось вона запитала Кузіяку, що зроблять росіяни з та-
кими, як вона: запроторять у Сибір чи розстріляють на
місці? Кузіяка відповів, що таких, як вона, хто не причет-
ний до тяжких злочинів фашистів, росіяни не чіпатимуть.
«А Отто?» — насмілилась запитати Лізі. «Цього бандита
розстріляють»,— не задумуючись, відповів Кузьма. І від
того, що раб, унтерменш назвав у її присутності арійця,
гестапівського офіцера, її чоловіка бандитом, Лізі стало
моторошно. Та вона пересилила себе. «А що зроблять
з моїм будинком, магазином, цінними паперами, грішми?
260
Конфіскують?» — продовжувала розпитувати. «Це зроб-
лять не росіяни, а самі німці, оті, що вистоюють зараз
безкінечні черги за хлібом». Кузіяці, виявляється, було все
зрозумілим, і він знав, що його чекає. «А що ж тоді буде
зі мною, Кузіяка?» В її голосі бринів непідробний розпач.
«З тобою нічого не станеться. Плюнемо на все твоє багат-
ство, візьмемо малого і поїдемо на Україну. Там знайдемо
щастя». Це вже не вперше говорить їй Кузіяка про свою
Україну, але що загубила там Лізі? Вона тільки мовчки
посміхалася у відповідь. Для себе Лізі давно вирішила,
що нікуди не поїде, а тим більше на Україну, куди не мож-
на провезти Нухманову скриньку, яка прибрала над її
душею незрозумілу диявольську владу. Це рішення огра-
нилося ще чіткіше, коли поширилися чутки, що Бремен
захоплять не росіяни, а американці. Та й потім... Вона
давно не любить Кузіяку. Та чи й любила? Власне, якщо
бути чесною з собою, в її серці горіли колись добрі почут-
тя до вродливого й сильного юнака, які можна було б на-
звати коханням. Але вони жили доти, доки він не виходив
з-під її влади, доки вона сама безроздільно насолоджува-
лась своїм почуттям. Тепер Кузіяка став сильнішим від
неї, і Лізі вже не любила, а тільки боялась його, незрозу-
мілого й чужого. І в цей момент приїзд чоловіка був для
неї справді рятівним. З Отто, попри все, було найлегше,
він був зрозумілий, свій. «От тільки Йоганн... Як він по-
ставиться до сина і чи здогадається, чому я дала хлопчи-
кові таке ім’я?»
Лізі покликала Катю, звеліла приготувати ванну для
хазяїна, сама відхилила двері в дитячу, заглянула туди
і повернула усміхнене обличчя до Отто:
— Спить.
Отто й собі ступив крізь відчинені двері, тихо підкрався
до ліжечка. Лізі причинила двері: хай трохи оговтається
на самоті з Йоганном. На всі запитання, якщо вони бу-
дуть, відповість пізніше.
З’явилася Катя і сказала, що ванна готова. Лізі гляну-
ла на двері дитячої, сухо мовила:
— Він там, поклич. Цієї ночі спатимеш біля Йога,нпа.
Мене не турбуй.
Катя не вперше доглядала хлопчика. Фрау Лізі привчи-
ла її до цього ще з перших днів його життя, показала, що
і як робити. Катя навіть любить залишатися з маленьким
йоганном, тоді її ніхто не турбує, а він так гарно всміха-
ється до неї, так смішцо дригає своїми опецькуватими
261
ніжками. Катя говорить до малюка по-українськи і певна,
що він розуміє її.
Коли Катя зайшла до дитячої, Отто тримав хлопчика
на руках. Побачивши невільницю, швидко поклав малюка
в ліжко, йому здалося, що вловив у миттєвому погляді
дівчини приховане глузування, натяк на те, що він милу-
ється чужою дитиною. Власне, це відчуття прийшло до
нього ще раніше. Як тільки Отто взяв хлопчика на руки,
подивився на його смагляве обличчя та чорне волосся,
йому здалося, що це один з тих малолітніх унтерменшів,
яких він хапав за ніжки і розбивав їхні голови об каміння
або живими жбурляв у вогонь. Але Лізі запевняла, що це
його син. Значить, Лізі... Ні, він не хотів піддаватися
своїм сумнівам, він волів вірити Лізі, її брехні. Це його
син, його і Лізі. Що з того, що вони обоє біляві й голубо-
окі. Берта, наприклад, була чорнявою...
— Майн зон,— сказав він Каті, прказуючи на ліжечко,
і вийшов з кімнати.
Катя залишилася з хлопчиком. Більше ні Лізі, ні Отто
в ту ніч не цікавилися ним. І коли переповивала та годува-
ла немовля, Каті здавалося, що воно чуже в цьому будин-
ку, як і вона, з’являлося неусвідомлене бажання захисти-
ти крихітку від холодної байдужості Отто, яка проглядала
з його осклілих, вибляклих очей. Каті довго не спалося,
задрімала тільки раннього досвітку.
Розбудив її голос Отто, який кликав невільницю. Зляка-
но схопилася, думала, що проспала. Але коли вийшла, го-
динник у вітальні показував лише пів на сьому. Отто
сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, і курив пахучу
сигарету.
— Ти должна знать, я єсть полпий хозяїн.
Катя німо заклякла на порозі, коли фашист заговорив
російською мовою. Вона ніяк не могла повірити, що це не
сон, що насправді чує російські слова з уст Отто.
— Ти не дольжна бить удивлєна,— помітив її стан От-
то.— Я хорошо знай руській язик. Я учіль дольго. Ти
дольжна мєня слюшать. Нікому не говоріть, что я єсть
дома, что я єсть здєсь. Єслі будеш говоріт — голова до-
лой, голова капут. Поняла? Будеш хорошо слюшать, буду
тебя хорошо награждать. Будеш плохо слюшать, голова
капут.
Отто встав з крісла, пройшовся до великої плетеної валі-
зи, що стояла під стіною, накрита красивим барвистим ки-
лимом, звелів Каті вибрати звідти пристойне вбрання для
262
себе. Дівчина добре знала вміст валізи. Там були сорочки
й сукні, які Катя сама перепрала, перепрасувала і поскла-
дала. Однак усе найкраще Лізі зберігала в скринях та
шафах.
— Ти дольжна ходить красівий платьє. Ти єсть в домі
хороших людей,— при цьому Отто двома пальцями, між
якими була затиснута сигара, ткнув себе в груди, щоб
Катя не мала сумніву, яких саме людей він має на увазі.
З поверненням Отто Катя стала почувати себе в цьому
домі, як на тонкій кризі,— так і гляди, щоб не провали-
тися. Куди б не пішла, куди б не повернулася дівчина,
відчувала на собі гострий Ахижий погляд господаря. Вона
молила бога, щоб він куди-небудь пішов, хоч на годину
дав їй спокій, але Отто, як гнаний мисливцем хижий звір,
що доскочив нарешті безпечного лігва, насолоджувався
самотністю і відпочинком. Він нікуди не ходив, нікому не
дзвонив по телефону і нікого не запрошував до себе.
Єдине, чого не забував робити,— це фізичні вправи. Що-
ранку займався ними до повної знемоги, потім мився під
холодним душем і брався до сніданку. Після сніданку ви-
вчав російську мову.
— Навіщо ти вивчаєш ту жахливу мову? — якось
запитала його дружина.— Адже служба твоя вже скінчи-
лася.
— Одна скінчилася, інша скоро почнеться,— загадково
відповів Отто,— і вона буде ще відповідальнішою...
Лізі нічого не зрозуміла, але домагатися ясності не ста-
ла. Знала: якщо Отто не хоче сам чого-небудь сказати,
то правди від нього- не доб’єшся. Та й яка може бути
служба, коли війні ось-ось кінець?
Але Крамер про російську мову не забував. Іноді кликав
Катю, щоб говорила з ним, виправляла помилки у вимові
та наголосі. Змушував пригадувати найпоширеніші росій-
ські прислів’я та приповідки, вчити його до ладу користу-
ватися ними при розмові.
Ні Лізі, ні тим більше Катя не знали, що колишній
гестапівець Отто Крамер у критичний момент зрадив сво-
го фюрера і фатерлянд, не відали, що задовго до того
вечора, коли переступив поріг свого особняка, він уже
молився іншому богові, інші плани визрівали у його го-
лові.
Крамер знав, нутром розвідника відчував, що йому
пора починати діяти. Інакше буде пізно. Та для цього
йому потрібен спільник. Міг би допомогти Пауль Вольф.
263
Але ж чи піде він на це зараз, коли Отто, якого він знав,
терпить такий ганебний крах? Пригадав, як Пауль ігнору-
вав нацистські збори, відмовлявся навіть від дармових ви-
пивок, як одного разу, захмелівши, шпетив у оцьому кабі-
неті нацистів, а заодно і його, Отто Крамера. Ні. Взагалі
немає сенсу зараз потрапляти Паулю на очі. Лізхен? Ось
хто може запросити сюди остарбайтера № 1681. КузіякаІ
Хоча тепер Отто й знає, що правильно його треба називати
Кузьмою. Перед очима спливло смагляве обличчя малень-
кого йоганпа, чорняве волосся, носик з ледь помітною
горбинкою. «Кузіяка! — рикнув, як звір, що зненацька
потрапив у пастку.— Ти ще заплатиш мені за все. Ти ще
послужиш мені, і ти, і твій Йоганн, ви обидва будете
щитом і трампліном для мого майбутнього злету. Не ду-
май, що Отто Крамеру капут. Отто Крамер буде жити.
Дай йому лише своє ім’я Кузіяка. А щоб те ім’я міцно
приросло до нового господаря, Отто Крамер навічно від-
окремить його від твого нікчемного життя, унтерменш
Кузьма Ковтюк».
Лізі трохи здивувалася, коли Отто попросив її викликати
остарбайтера № 1681, однак, щоб не посіяти ніякої підозри
в Отто щодо її інтимних стосунків з Кузіякою, тут же за-
телефонувала на заводську прохідну. Навзамін попросила
лише про одне: якщо він задумав учити з Кузіякою росій-
ську мову та пиячити, як то бувало раніше, хай залишить її
в спокої, прислуговуватиме Катрін. Отто запевнив дружину,
що навіть Катрін їм без потреби. У них ділова розмова.
Немало зрадів Ковтюк, коли на прохідній поліцай тиць-
нув йому в руки картку з адресою Лізі:
— Роботі, руські, роботі!
Кузьма тільки посміхнувся про себе: хай «роботі», зате
матиме нагоду побачити сина. Він тим сильніше прив’язу-
вався до йоганна, чим настирливіше фрау Лізі намагалася
віддалити його від батька. Він навіть не уявляв, як розлу-
чатиметься з сином.
За цими думками Ковтюк незчувся, як досяг знайомого
будинку. Натиснув кнопку дзвінка. Усмішка повільно зі-
йшла з його обличчя: замість Каті або Лізі, як сподівався,
двері відчинив Отто Крамер.
— Здрастуй, камарад Ковтюк Кузьма.— Отто помітив
його замішання.— Що, не сподівався побачити мене? А я,
як бачиш, не забув про тебе і велів Лізхен покликати...
Прошу,— він пропустив Кузьму вперед, показав рукою на
невелику кімнату, що межувала з дитячою.
264
Обоє якийсь час мовчали. І в цій тиші раптом виразно
почулося пхикання Йогапна і голоси двох жінок, що кожна
своєю мовою заспокоювали його. Це було так кумедно, що
чоловіки засміялися.
— Бачиш, камарад Кузьма, як воно буває в житті,— смі-
ючись, сказав Отто,— дитину вчать двох мов відразу. А де
дві няньки, там, як кажуть у вас, дитя без носа.
— Дві помилки ви таки зробили в цьому прислів’ї, гер,—
в тон йому відповів Кузьма,— але в цілому успіхи незапе-
речні.
— Німець зможе все, коли захоче,— похвалився Отто.
Кузьма в душі посміхнувся, але промовчав, вичікуючи,
що буде далі. Раз кликала його не Лізі, а Отто, значить,
гестапівець щось задумав, і тут треба не ловити гав. Тим
часом Крамер приніс два кухлі пива і невеличку тацю з бу-
тербродами. Все це поставив на маленькому столику, запро-
сив Ковтюка сідати.
— Як вас зараз годують у Боргварда?— присьорбуючи
пиво маленькими ковтками, запитав Отто.
— Дозвольте розповісти один старий російський анекдот.
— Російський можна.
— Якось до одного російського генерала (було це ще за
царя) надійшла скарга з полку, буцім там солдатам каші
не варять. Генерал, звісно, розгнівався, приїхав у полк і зве-
лів вишикувати солдатів на плацу. Сам став перед строєм
і питає: «Чи правда, що у вашому полку каші не варять?»
Мовчать солдати. «То правда чи неправда?»— генерала вже
аж зло розбирає, а від солдатів — ні слова. Тоді генерал
пішов уздовж шеренги, зупинився супроти миршавого сол-
датика, який стояв на лівому фланзі: «Скажи, голубчику,
варять чи не варять кашу у вашому полку?»—«Так точно,
варять»,— відповів солдат. «А як варять?»— не відставав
генерал. «А так, ваше превосходительство, що день не ва-
рять, два не варять, а потім знову не варять».
Крамер зареготав:
— Ти єсть хітрий руській мужикоф, Кузьма. Гаразд,
я поставлю запитання інакше:— Пухлі є у вашому таборі?
— Є.
— Можу допомогти. У мене є багато хлібних карток,—
Отто витягнув з кишені чималу паку талонів, показав Кузь-
мі.— Це далеко не всі.
— Що вам за них — марки, долари?
— А ти маєш долари?
— Не маю, але ж я повинен знати, що вас цікавить?
265
— Ти хітрий руський мужикоф,— ще раз повторив по-ро-
сійськи Отто,— больно хітрий. Мені не потрібні ні марки,
ні долари, я маю їх вдосталь.
— Невже ви віддасте їх просто так?— наївно запитав
Кузьма.
— О, просто так нічого не буває. За все треба платити.
— Чим же?
— Мені потрібні табірні паспорти. Вам видали які-небудь
документи в таборі?
— Так. Писані німецькою мовою. З двома фото — фас
і профіль. А також з' відбитками пальців.
— Тобі теж видали?— ніби між іншим запитав Отто.
— Аякже, всім видали.
— Цікаво. Ану, покажи.
— Не захопив з собою,— схитрував Кузьма,— не знав,
що вам це буде цікаво.
— Коли ти зможеш принести?
— А скільки вам потрібно?
— Десять, двадцять — скільки збереш. Можеш навіть
померлих. Це навіть краще.
— Я принесу їх, як тільки зберу потрібну кількість.
Отто провів Кузьму до дверей, прощаючись, попросив не
баритися з паспортами. Той обіцяв. «Дурень,— в душі смі-
явся з нього Крамер,— навіть завдатку не попросив. Голод-
на рибка і на пустий гачок клює».
Не знав Отто, що Кузьма, роздумуючи над його пропо-
зицією, дійшов майже правильного висновку: разом з пас-
портом невільників Крамер повинен відібрати і їхнє життя.
Інакше навіщо йому паспорти мертвих? Насторожувало
й те, що. Крамер не звернувся за цим у поліцію чи до комен-
данта. Це підтверджувало його здогадку, що Отто дезерти-
рував з фронту чи звідки там і тепер сам боїться поліції.
Незрозуміло тільки, кому він збирається догодити невіль-
ницькими паспортами. «Ні, гер Крамер, не такий я дурний,
щоб поспішати до тебе по свою смерть. Тим більше, що
Ядзя забезпечує нас хлібними картонками».
А Крамер, вважаючи, що рибка на гачку, потирав від
задоволення руки.
— Ось що, люба Лізхен,— сказав він того вечора дру-
жині,— через кілька днів прийде Кузіяка, принесе паспорти
невільників табору Боргварда. Коли сядемо пити каву, ти,
готуючи її, вкинеш у чашку азіата оцю пігулку.— Отто
вийняв з шухляди скляну трубочку, в якій пересипалися
пігулки, подав дружині.
266
•— ВагЬіІигаіі,— прочитала Лізі.— Що це, отрута?
— Чого ти злякалася?— криво посміхнувся Отто.— Це
всього лиш снотворне.
— Ради бога, Отто, навіщо тобі ті паспорти? Хочеш їх
продати комусь чи змінити своє прізвище? Скажи, я ж твоя
дружина.
— Моя вірна дружина,— підкреслив Отто із знущаль-
ними нотками в голосі.
— Так,— пополотнілими губами відповіла Лізі, воліючи
не помічати того знущання: відступати їй було нікуди.
— Чудово. А вірна дружина німця знає лише свої три
«к» і більше ні в що не втручається. Не втручайся й ти в мої
справи, я сам дам їм раду, а коли потрібно буде поінфор-
мувати про щось і тебе, не забуду зробити цього. А поки
що, коли прийде азіат, зроби те, що я просив. На добраніч.
Сьогодні я спатиму в кабінеті.
Лізі видибала з вітальні, як на дерев’яних цурпалках. Так
грубо О-тто ще ніколи з нею не говорив. Значить, він не. по-
вірив, що це його син. О, йоганн, Йоганн, бідне дитятко,
що ж тепер з нами буде? Незабаром прийде Кузіяка. Отто
дасть йому снотворне, певно, для того, щоб кудись перевез-
ти. Там його будуть катувати й допитувати про інтимні
стосунки з арійкою, питатимуть і про Йоганна... Вона десь
чула, що батьків якимось чином виявляють навіть за скла-
дом крові, порівнюючи її зі складом крові дитини. Отто може
піти на все. Що-що, а допитувати він уміє. Вона бачила
фотографії, де жертви корчилися перед ним від болю. З Ку-
зіяки він теж витягне правду і тоді... Краще б дав отруту...
Лізі заметалася в постелі. У вухах їй гуло, наче там вили
сирени алярму, голова боліла й розколювалася на шматки.
Перед очима не було ні стелі, ні стін. Якась дивовижна пуст-
ка оточувала Лізі. Потім з тієї білої порожнечі підплив до
неї Йоганн, простягнув малі рученята, вона хотіла підхопити
його, щоб не впав, але Йоганн здійнявся у височінь, наче
в нього були крила, і манив її звідти, кликав карими чисти-
ми очима матір, а вона не могла зрушити з місця. Лізі ма-
рила.
На ранок їй стало ще гірше, і Отто звелів Каті гукнути
Фріца, щоб той викликав лікаря. Сам Крамер замкнувся
в кабінеті, щоб випадково не потрапити продавцеві на очі.
Невропатолог довго вислуховував та вистукував Лізі, але
діагнозу так і не встановив. Проте ліки прописав і порадив,
на всяк випадок, дитину ізолювати. 1 ще порадив, коли Лізі
до завтрашнього ранку не стане краще, відправити її до лі-
267
карні. Катя змушена була ще раз бігти за Фріцом, щоб той
викликав дитячого лікаря до маленького Йоганна. Ста-
ренький педіатр, дізнавшись про висновки колеги, швидко
засіяв дрібними літерами чималий аркуш паперу, розписав-
ши для Йоганна меню на цілий тиждень. Катя нічого не
могла розібрати в тих дрібних старечих каракулях, але роз-
питувати лікаря не стала, вирішила, що в разі потребу звер-
татиметься до Фріца за поясненнями’
Отто примусив Лізі педантично виконувати всі приписи
лікаря. Але це не допомогло. Дружині ставало дедалі гірше,
і її довелося відправити в лікарню. Після несподіваної хво-
роби дружини Отто принишк, майже цілими днями не ви-
ходив з кабінету. Та Катя крізь двері чула його м’яку
котячу ходу, і її огортав підсвідомий страх. Вона боялась
того моменту, коли двері відчиняться і в неї вшиляться хо-
лодні колючі очі Отто. Раніше на неї такий незрозумілий
страх наганяв у цьому будинку тільки портрет Гітлера.
Минуло кілька днів, і Отто ніби підмінили. Тепер він ці-
лими днями вештався по будинку, без кінця теревенив
з Катею російською мовою, а то брав на руки Йоганна і ве-
село чукикав його, аж Катя боялася, аби не сталося з ди-
тиною чогось злого. За ці дні вона душею прикипіла до
хлопчика, потайки не раз цілувала та пестила його, наче
рідне дитя.
Каті настала пора любити. І що вона могла зробити з сво-
їм серцем, яке наперекір усьому любило Кузьму? Любило
потай, щоб сам він про це не знав, а тим більше не здога-
далася фрау Лізі. Катя ненавиділа свою господиню і ста-
ранно вишукувала справжні й надумані вади в її характері
та зовнішності, щоб без докорів сумління відірвати від неї
Кузьму...
В цей час Отто Крамер виношував інші плани. Він теж
надумав «віддячити» фрау Лізі і Ковтюку за появу чорня-
вого Йоганна. Крамер давно поглядав на Катю ласим оком,
та присутність дружини стримувала його. Тепер руки Отто
були розв’язані, і в ньому ожив той невтримний гвалтівник
і садист, який «прославився» на окупованій Україні та
в Польщі.
Отто з досвіду знав, як високо ставлять свою честь
слов’янки. Вони швидше йдуть на смерть, ніж на те, щоб
добровільно лягти з німцем у ліжко. В Каті Отто безпо-
милково визначив саме таку горду натуру. Як же бути?
Прив’язати до ліжка, як це робили деякі його колеги? Не
годиться. Надто грубо. І тоді Отто пригадав метод свого
268
друга товстуна Гедріха, колишнього добродушного власни-
ка авторемонтної майстерні на Остергольцштрассе. Краме-
рові не раз доводилось гостювати в особняку комісара бір-
жі праці невеликого українського містечка Старокостянти-
нова Густава Гедріха. Не надіючись ні на силу особистих
чарів (був череватий, лисий, смішно дибуляв на карячкува-
тих ніжках), ні на силу примусу, Гедріх цілком поклався на
досягнення медицини. Він і Отто навчив цього немудро-
го, але цілком певного способу. У воду або чай наміченої
жертви Гедріх кидав таблетку ЬагЬііигаіі, дівчина майже
миттєво засинала годин на десять. Цього цілком вистачало
Гедріху, щоб вдовольнити свою хіть. Прокинувшись, ошу-
кана часом сама не розуміла, що з нею сталося. Це саме
Гедріх вділив і йому чарівного препарату.
Од таких спогадів Крамеру стало весело. Він дістав
з шухляди скляну трубочку, запаяну з одного кіпця, а з дру-
гого заткнуту ватою, захоплено подивився на пігулки, ще
й покалатав ними біля вуха, наче зайвий раз хотів пересвід-
читись, що чарівні таблетки не зникли. Рішення прийшло
само собою: запросити Катю на вечірню каву.
Як боялася Катя залишатися наодинці з цим булькатим
Отто. Вона не знала, куди подітися від липкого похітливого
погляду, що обмацував її з ніг до голови, гарячково шукала
приводу, щоб вирватися звідси. Отто теж нервував. Уже
налив по другій чашечці кави, але так і не вибрав підходя-
щого моменту для здійснення задуманого. Невже все зі-
рветься і доведеться вдатися до примусу?
Несподівано йому допомогла сама Катя.
— Здається, Йоганн плаче,— сказала вона прислухаю-
чись. І хоча з дитячої не долинало ні звуку, вийшла.
— Втіш Йоганна і повертайся,— кинув їй навздогін Отто.
«Щоб ти повернувся пикою до пекла!»— в думці поба-
жала дівчина.
Отто хутенько впустив у чашечку Каті пігулку, кілька
разів бовтнув ложечкою і, вдоволено посміхаючись, відки-
нувся на спинку крісла.
— Щось Йоганн капризує,— сказала Катя, не пересту-
паючи порога кабінету.
— Гаразд. Допий каву і йди до нього,— кивнув Отто.
Катя не сподівалась, що їй удасться так легко спекатись
осоружного Отто. Вона причепилась на кінчику крісла, од-
ним духом випила каву.
Препарат подіяв миттєво. Катя ще тримала в руках чаш-
ку, а голова вже безсило схилилася на груди. Крамер ледь
269
встиг підхопити дівчину, щоб вона не впала на підлогу.
Глибше посадивши Катю в крісло, Крамер спокійно дожував
шинку, потім дістав пляшку шнапсу і одну за одною випив
дві чарки. Повільно, немов кіт сало, обійшов крісло, на яко-
му спала Катя, постелив ліжко.
Г тут Крамеру здалося, буцім хтось пильно дивиться йому
в потилицю. Отто різко повернувся. З стіни на нього недоб-
ре дивився Адольф Гітлер, оторочений дорогою золоченою
рамою. Вуса його сердито ворушилися, наче він вичитував
своєму підлеглому за порушення нацистських законів, за те,
що збирався вчинити Отто.
- Що. і тобі закортіло?— люто запитав його Отто.
Повернувся до столу, наповнив ще одну чарку, вилив
у перекривлену пащеку. Адольф сердито насупився, пере-
став ворушити вусами, наче його враз паралізувало.
— Дивись, як чинить німецький офіцер, і знай, що можна
офіцерам — те зась єфрейторам.
Крамер відкотив під стіну столик, підійшов до Каті, за-
клав сильні пальці за коміррукніі одним ривком розпанахав
одіж. Пружне молоде тіло ніби ждало цього, відразу ж ви-
порснуло з лахміття. Крамер стягнув рукава, взяв дівчину
на руки, переніс на ліжко.
Перед ним лежала молода богиня. Гарне смагляве облич-
чя з рівним античним носиком, м’які лінії тіла, ніби випи-
сані великим майстром епохи Відродження, дихали звабою,
приковували погляд, повні чедвоні губи напіврозтулилися.
Крамер уп’явся в ті солодкі уста довгим хижим поцілунком,
потім почав жадібно цілувати її щоки, шию, груди. Та цьо-
го було замало, щоб розпалити пристрасть садиста, довести
його до екстазу. Отто почав кусати дівчину, залишаючи на
її оксамитовій шкірі синці і криваві сліди від хижих зубів.
Крамер уже не володів собою, руки його тремтіли, з губів
злітала- огидна гикавка, і він ніяк не міг перебороти п.
Отто почав поспішно роздягатися. І знову його зупинило
відчуття чиєїсь присутності. Рука зависла на комірі
сорочки.
— Це знову ти, єфрейторе? Так знай, що я більше не
служу тобі. Ти обдурив мене, і я тепер плював на твої зако-
ни і на тебе теж. Дивись, як німець обожнює неарійку! Хоча
ні, я не хочу мати свідків. Це ти навчив мене уникати свід-
ків. Так одержуй за свою науку...
Крамер підійшов до невеличкого сейфа, швидко вихопив
пістолет. Отто звів пістолет на Адольфа, руки його враз
перестали тремтіти. Щоб не зустрітися з колючим гіпно-
270
тизуючим поглядом фюрера, екс-гестапівець примружив
очі і, майже не цілячись, вистрілив раз і вдруге. Тільки
тепер осмілився подивитися на Гітлера: він був без очей.
Тепер Отто з насолодою випустив у фюрера цілу обойму.
Портрет обірвався і впав.
— Ось так! — Крамер пхнув його ногою і почав роз-
дягатись...
. У дитячій запхикав Йоганн. Отто якусь мить вичіку-
вав — може, замовкне. Але ні, хлопчик заплакав голосніше:
він був мокрий. Сяк-так переповив його, дивуючись, що
ця, здавалося, немудра справа виявилася аж надто склад-
ною для нього.
Отто якусь мить пристояв біля сонного хлопчика і по-
вернувся до кімнати, але лягати в ліжко не став. Увімкнув
світло, довго дивився на красиве, безвільно розпростерте
тіло, по якому густо висіялись синці від його поцілунків.
Ніби щось Згадавши, Крамер ледь не бігцем кинувся до
сейфа за фотоапаратом. Давня звичка ката фотографувати
свої жертви стала другою натурою Крамера. Не міг стри-
матися, щоб не увічнити на плівці й цього свого злочину.
Заклацав затвором фотоапарата, попередньо надаючи дів-
чині поз, на які тільки здатна була його фантазія. Крамер
не усвідомлював, навіщо це робить,— просто фотографу-
вав, бо так робив завжди. Різниця між колишнім і сього-
днішнім була лише та, що Катя залишалася живою, а всі,
хто був до неї в подібній ситуації, мусили вмерти. Свідки
не повинні були жити. Але тепер він уже не гестапівець
і може дарувати цій жертві таку милість, як життя. Всі
його друзі, кожен офіцер, а тим більше гестапівець, який
хоч трохи шанував себе, мав альбом з такими «картинка-
ми». Чим «пікантніші» були фотографії, тим більшою по-
пулярністю користувався їхній власник.
Крамер зупинився лише тоді, коли скінчилася плівка.
Глянув на годинник: дівчина спатиме ще години три-чоти-
ри. Кинув на Катю її подерту сукню, разом з нею замотав
у простирадло і, нетерпляче долаючи круті східці, поніс
на горище, у її конурку. Докори сумління не терзали його:
Крамер не знав, що це таке...
Видно, Йоганн прокинувся давно, бо плакав, аж захли-
нався. Цей надривний дитячий плач і розбудив Катю. Роз-
плющила очі: де ж це вона? Чому не в дитячій, не біля
Йоганна? Схопилася з ліжка, щоб притьмом бігти до ди-
тини гой лишенько! Гола-голісінька. Погляд упав на зіжма-
271
кану сукню, що не висіла на спинці стільця, як завжди, а
лежала чомусь на підлозі біля ліжка. Ступила, щоб підняти
її, і все тіло пронизав якийсь незрозумілий біль. Голова
була важка, кажуть, таке буває тільки з гіркого похмілля.
Але ж вона нічого, крім кави, не пила. Підняла сукню —
ой, леле! Роздерта навпіл. І сорочка теж. А що це за син-
ці на руках? Та й не тільки на руках. Катя з жахом по-
мітила, що все тіло її поплямлене огидними синцями
з слідами зубів. За що ж це її покусано? Коли й хто це
зробив, що вона нічогісінько не чула й не пам’ятає? Та
хіба ж таке можливе? Безсило опустилася на ліжко, і тут
погляд її впав на чуже простирадло з бурими кров’яними
плямами. «Непе рідна,, що це зі мною було?»—сльози
градом покотилися з її очей.
Внизу аж заходився плачем маленький Йоганн. Катя,
розмазуючи кулаками сльози по обличчю, схопила іншу
сукню, сяк-так одяглася, заспішила до дитини.
Спускалася сходами вниз, а думка її гарячково працю-
вала, щоразу повертаючись до того моменту, як пила каву
в кабінеті Отто. Пригадала, як вона, аби відкараскатися
від Крамера, збрехала йому, що капризує йоганн, і той
дозволив іти до хлопчика, як тільки вип’є каву. Відновила
в пам’яті до найдрібніших деталей, як сіла на краєчок
крісла (аби швидше), як, поспішаючи позбутися страшного
товариства, швидко випила каву. А далі... Далі був провал
аж до того часу, коли побачила себе голою у комірчині
на горищі. Значить... Вона пропадала десь цілу ніч, аж
поки хтось не приніс її в конурку голу, замотану в чуже
простирадло. І цей хтось міг бути тільки Отто Крамер,
адже, крім нього, маленького Йоганиа і неї, в будинку не-
має нікого. Це він, фашист з холодними жаб’ячими очима,
вчинив над нею наругу, він підсипав їй у каву якогось
зілля, він у всьому винен! Чула її душа, що саме від нього
треба сподіватися лиха, а от не вбереглася...
Катя снувала по дитячій як неприкаяна, не знаючи, за
що братися. Йоганн, побачивши її, затих і час від часу
глибоко схлипував, водив слідом за нею карими, вологими
від сліз очима. Нарешті дівчина трохи заспокоїлась. Пі-
шла приготувати ванну, щоб покупати хлопчика. Там на
шнурку висіла, якась довга блискуча стрічка. Таку бачила
колись до війни, коли в школі демонстрували кінокартину
«Чапаєв» і вони, цікава дітлашня, крутилися навколо
кіномеханіка. Дівчина потягнулася до стрічки, гадаючи, що
й тут побачить Чапая в чорній крилатій бурці, з гострою
272
шаблюкою в руці. Але що це? Замість коня й Чапая
лежить у постелі гола-голісінька жінка. Безсоромниця!
Дозволяти, щоб тебе отак фотографували! Хотіла вже
навіть одвернутися, та щось утримало її очі на плівці, яку
все ще тримала проти світла. Пильніше приглянулася до
обличчя — та це ж вона, Катя! На кожному квадратику —
вона! Рвонула плівку і жбурнула її в куток.
Значить, вона не помилилася. Це все вчинив Отто Кра-
мер, вона раз бачила такі фотографії в його, альбомі. Це
булькатий фашист підступно украв її дівочу честь, ще й
виставив на ганьбу, знявши її голісіньку на стрічку...
Вона покупала хлопчика, нагодувала, замінила постіль,
але робила це механічно, ніби біля Йоганна поралася якась
інша Катя, а справжня думала тільки про те, як помстити-
ся гвалтівникові. Убити? Так не здолає вона такого кну-
ряку. Діждатися ночі й зарубати в постелі? Так він і вдень
запирається на ключ. Ось і зараз не вилазить із свого ліг-
ва. Що ж робити? Хто їй підкаже? Хто допоможе?
У розпачі металася Катя по кімнатах. І раптом погляд її
спинився на Йоганнові, на його чистих бровенятах, що
так нагадували горде розкрилля батькових брів,— і перед
її очима постав Кузьма, красивий, дужий і... коханий. Ось
хто розрадить і захистить її. Тільки як йому розповісти
про все? Це ж сором який, ганьба!
Прибирала в кімнатах, замітала сходи, мила коридор, а
думка, немов прив’язана, крутилася навколо Кузьми. Як
не соромно розповідати про своє безчестя, але вона роз-
каже, не втаїть нічого, хай відразу вирішує, як бути з нею
і з цим фашистом...
Коли Йоганн заснув, Катя помилася, знайшла пудру
фрау Лізі і трохи попритрушувала синці на щоках. Потім
пішла до плетеної валізи і, наче була тут господиня, ви-
брала собі сукню до смаку, почистила черевики: у неї все
повинно бути готовим, щоб о четвертій годині (був субот-
ній день) зустріти Кузьму біля прохідної заводу Борг-
варда.
Отто з самого ранку не виходив з кабінету. Лиш о тре-
тій годині, коли Катя знесла вже вниз коляску Йоганна
і повернулася за дитиною, як на лихо, виступив у кори-
дор.
— Куди, Катюша, шпацірен? — запитав.
— Так, фрау Лізі веліла мені щодня гуляти з Йоган-
ном.
— Добре, добре, тільки візьми ключ і замкни двері.
273
Катя поглянула на годинник, що висів у вітальні: до
закінчення роботи на заводі залишилося не так уже й ба-
гато часу. Вона хутенько знесла Йоганна, поклала в коляс-
ку і викотила її за двері, а там швидше на вулицю.
Виявляється, даремно Катя так поспішала. До заводу
Боргварда дійшла значно швидше, ніж сподівалася. Вона
вже давно снує туди-сюди біля воріт, щоб не пропустити
того моменту, коли сіра колона невільників потягнеться із
заводу до табору.
Прогув гудок. Кінець роботі. Катя бачила, як остарбай-
тери по той бік воріт почали шикуватися у велику колону.
Підкотила коляску з Йоганном до самої прохідної, очима
шукала між ними Кузьму. Та хіба упізнаєш його між
сотнями сірих облич? Розпач охопив Катю. Поглинута
своєю єдиною турботою — будь-що відшукати Кузьму,—
вона не помітила, як з прохідної вийшло два чоловіки
і один з них гукнув її на ім'я. Знехотя відірвала погляд
від колони за ворітьми: чи може таке бути? Її кликав
Кузьма!
— Ой! — злякано і водночас радісно вигукнула дівчи-
на.— А я шукала тебе там,— махнула рукою на ворота.—
Звідки ти взявся тут? Адже через прохідну виходять
тільки німці, я бачила.
— А мене провів німець, мій друг Пауль Вольф. Зна-
йомся.
Катя зашарілася, подала руку чорнявому невисокому
німцеві, тихо назвала себе.
— Що тебе привело сюди? — стривожився Кузьма.—
Може, фрау Лізі послала за мною, то передай їй, що сьо-
годні прийти не зможу. Я ще не дістав того, що потрібно
її чоловікові.
— Ніхто мене не посилав. Фрау Лізі в лікарні. Я...
Я сама хотіла тебе бачити. Таке сталося, таке...— На очах
Каті виступили сльози, вона схлипнула, як маленька ди-
тина, важко ковтнула повітря.
Її хвилювання передалося Кузьмі. Він вибачився перед
Паулем, попросив зачекати, сам ближче підійшов до Каті:
— Що сталося? Розповідай.
Катя, хоч давала собі слово не плакати перед Кузьмою,
так і залилася сльозами. Ковтаючи слова упереміж із сльо-
зами, розповіла все. Здоровенні кулаки Кузьми стисну-
лися з такою силою, що нігті вп’ялися в долоні. Якби
йому зараз трапився Отто, без слів розвалив би йому
голову.
274
— Повертайся назад,— сказав Каті,— тільки не поспі-
шай, щоб я міг наздогнати тебе. Зараз пораджуся з Пау-
лем і скажу тобі про наше рішення.
Ковтюк на ходу розповів Паулю про все, що сталося
цієї ночі в будинку Крамера, і твердо заявив:
— Я вб’ю Отто.
— Його треба судити,— похитав головою Пауль.
— Судити? Де той суд, який осудить сьогодні фашиста?
— Есмунд, ти, я, хлопці з підвалу — це й буде суд.
— Згоден. Та чи прийде він на наш суд?
— Сам не прийде. Доведеться добре попросити. Якось
ти казав, що в хлопців, які живуть у підвалі, є гестапівська
форма.
— Є. І навіть не одна. Тільки слідчий бременського
гестапо був такий товстий, що його кітель для жодного
,з нас не підходить.
— То нічого, вистачить одної. Решта можуть бути в ци-
вільному.— Нахилившись до Ковтюка, Пауль тихо виклав
свій план викрадення Отто Крамера.
Ковтюк наздогнав Катю і сказав, щоб цієї ночі чекала
«гостей».
— Як тільки годинник у вітальні проб’є одинадцять,
спускайся вниз і відчиняй вхідні двері. Один «гість» буде
в гестапівській формі, але ти не бійся.
— А ти будеш? — Катя відчула, як від того, що за-
думав Кузьма і в чому вона сама мала брати участь, їй
холоне всередині.
— Буду, але в будинок не зайду, інакше Крамер упі-
знає мене.
— А що робити мені після того, як... ну, коли Краме-
ра...— Катя так і не насмілилася вимовити слова «вб’ють».
— Крамера заарештують і виведуть з будинку, а ти за-
микай негайно двері. Доглядай Йоганна. Коли повернеться
з лікарні фрау Лізі, ми вирішимо, що робити далі, а поки
що Залишати хлопчика самого не можна.
— Я й не залишу його,— гаряче вирвалося у Каті.
Крамер, видно, нетерпляче чекав повернення невільниці
і з полегшенням зітхнув, коли коляска з Йоганном показа-
лася в дверях.
— Чому так довго гуляла? — запитав Катю.— Уже дві-
чі дзвонив телефон. Може, то була- фрау Лізі, якщо по-
дзвонить ще, візьмеш трубку.
Катя щось буркнула у відповідь, а сама намагалася не
відходити від Йоганна. Він був її вірним охоронцем. Коли
275
хлопчик не спав, простягав до неї свої пухкі рученята
і посміхався кумедним беззубим ротиком, Катя зовсім не
боялася Крамера.
Дівчина переповила немовля, нагодувала й поклала
в ліжко. Вона так хотіла, щоб швидше настала ніч розпла-
ти — і боялася цього, боялася приходу людей, про яких
говорив їй Кузьма, боялася залишатися наодинці з Кра-
мером. Катя зумисне вешталася по кімнатах, удаючи, що
в неї багато роботи, гучно хряпала дверима, щоб привчи-
ти Крамера до шуму. Кілька разів навіть збігала вниз,
прислухалася, чи не стоїть хто-небудь за дверима. Але
скрізь було тихо й порожньо. Мовчав і Крамер у своєму
кабінеті: спав чи, може, вичікував, коли вгомониться Катя.
Тільки-но великий настінний годинник, який відмірю-
вав роки життя ще батькові Нухмана, а тепер відлічував
останні години існування Крамера, чистим срібним пере-
дзвоном сповістив одинадцяту, Катя м’ячем скотилася вниз,
приклала вухо до дверей. Здалося їй чи справді почула
по той бік людське дихання? Від того, що зараз мало ста-
тися, серце її забилося часто-часто, здавалося, калатало
воно десь аж біля самого горла, відлунюючи у висках.
Тремтячими, неслухняними пальцями повернула ключ,
тихо відчинила двері. На порозі враз постав високий гес-
тапівець і ще один незнайомець у чорному плащі й крисла-
тому капелюсі. Гестапівець вийняв з кишені пістолет
і кивнув головою, показуючи на другий поверх;
— Веди.
23.
Гестапівець і той, що в цивільному (а це були Пірат
і Петер), тихо піднялися по сходах і ще тихіше стали оба-
біч дверей кабінету Отто.
— Стукай,— очима наказав Каті «гестапівець».
Катя постукала. За дверима — ні звуку. Вона постукала
ще раз гучніше.
— Хто там? — почувся хриплуватий голос Отто.
— Це я, Катя. Щось сталося з Йоганном, гер Крамер.
Здається, він захворів.
— Момент, я зараз.
«Гестапівець» знову кивнув головою Каті, щоб відійшла,
витягнув пістолет і той, що був у плащі.
Клацнув замок. Мружачись від світла, у коридор сту-
пив Крамер.
276
•— Руки вгору! Спокійно! Іменем німецького народу ви
заарештованії
Крамер, нічого не розуміючи, повільно підніс догори
руки. З обох боків на нього холодно дивилися пістолетні
дула. Ліворуч стояв гестапівець, праворуч — агент у ци-
вільному. Отто добре відомий такий прийом. Жертву висте-
жує тип у цивільному, він присутній і при арешті, щоб не
трапилося помилки. Коли ж цей шпик сів йому на «хвіст»?
Невже під час одного з нічних алярмів, коли він, не
надіючись на свій маленький бункер у дворі, бігав за місто?
Але у таких випадках, повертаючись, він вживав усіх
запобіжних заходів: ні з ким не розмовляв, плутав по ву-
лицях, часто зупинявся і озирався довкола, ніби випадко-
во заблукав у темряві, до будинку наближався не з того
боку, куди втікав, а з протилежного. На подвір’ї обов’яз-
ково пристоював, упевнювався, що ніхто не стежить за
ним, і тільки після цього прокрадався в дім через чорний
хід. Де ж він припустився помилки? Кинув погляд на
Катю, що, злякано притиснувши до грудей руку, тремтіла
біля дверей дитячої. Агент простежив за його поглядом.
— Хто ти? — запитав Катю.
Дівчина зовсім не так уявляла собі арешт Крамера.
Вона гадала, що Ковтюкові хлопці відразу ж накинуться
на Отто, скрутять руки, заб’ють кляп у рота і потягнуть
униз розстрілювати. Налякана тим, що відбувається, вона
подумала, що, може, помилилася, впустила не тих людей,
про яких говорив Кузьма.
— Хто ти? — знову запитав агент.
— Це нянька. Українка, вона погано розуміє по-німе-
цьки,— відповів за невільницю Отто.
— А, це російська свиня,— вигукнув нарешті й «геста-
півець», у якого запас німецьких слів був надто специфіч-
ним, щоб пускатися в довгі балачки.— Марш до дитини.
Тим часом з нижнього поверху піднімався ще один тип
у цивільному, з рудим, як полум’я, волоссям. «Все, буди-
нок оточено,— приречено подумав Крамер.— Діють за
всіма правилами».
— Лягай мордою на підлогу,— наказав «агент».
Крамер покірно ліг. Рудий безцеремонно вивернув йому
назад руки, міцно зв’язав кисті мотузкою. Після цього
його підняли з підлоги, завели до кабінету і посадили
в крісло.
«Агент» сів перед Крамером, заклав ногу на ногу (як
давно мріяв Петер про таку позу при допиті фашистів).
277
Рудий примостився за журнальним столиком писати про-
токол, гестапівець незворушно стояв обіч, не зводячи пісто-
лета із скроні Отто. Його Крамер чомусь боявся найдужче.
Відчувалося, що той не візьме до уваги ніяких зізнань
своєї жертви: відтоді, як він націлив пістолет, доля.її вже
вирішена. Не так давно Отто сам виступав у точнісінько
такій же ролі, а тепер...
— Відповідай чітко і недвозначно,— почав агент,— якщо
говоритимеш правду, можливо, врятуєш собі життя, зва-
жаючи на те, що війні скоро кінець. Отже, запитання пер-
ше: чому самовільно залишив пост, на який поставив тебе
фюрер? Ти пам’ятаєш слова клятви: «Я клянуся тобі,
Адольфе Гітлер, фюрер і рейхсканцлер, підкорятися до
смерті тобі і тим, яких ти призначив для того, щоб керу-
вати мною»? Ти давав цю клятву фюреру?
— Так.
— Як же трапилося, що ти забув про неї?
Крамер став гарячково прикидати, як краще вчинити:
сказати правду чи збрехати? Гестапівець, який, видно,
більше любив дії, ніж балачки, допоміг думати, вліпивши
Отто добрячого ляща. «Професіонально лупить, гад»,—
відзначив про себе Крамер, ковтаючи сукровицю.
— НуІ — Гестапівець знову переклав пістолет у ліву
руку.
— Мене відпустив начальник розвідшколи.
— Он як,— не повірив агент,— він що ж, одержав таке
розпорядження з абверу чи від самого фюрера?
Крамер потупив очі.
— Він звелів мені переховатися, поки Бремен захоплять
американці, потім його люди знайдуть мене і скажуть, що
робити далі.
— Значить, і начальник школи, і ти продалися амери-
канській, тобто ворожій розвідці?
— Нас обплутали...
— Припустимо. Чи маєш отруту, снотворні речовини,
цінності, приховані від рейху: золото, валюту, дорогоцінні
каміння?
— Тільки снотворне, цінних речей дуже мало. В основ-
ному, подарунки від колег, які працювали зі мною в Поль-
щі й на Україні. Вони в сейфі. Ключ у замковій щілині.
Рудий тієї ж миті підійшов до сейфа, повернув ключ.
Виклав звідти на столик золоті речі, золоті монети росій-
ської чеканки, долари, хлібні картки, фотоапарат, кілька
коробок пістолетних патронів, альбом з фотографіями. Ру-
278
дий погортав його, щось мугикнув, мовчки подав «агенто-
ві» кілька фото. Той розгорнув їх віялом, грізно глянув
на Крамера.
— Це, здається, росіянка? — ткнув фото Крамеру під
самісінький ніс.
— Так. Це моя хатня робітниця. Українка.
— Ти примусив її до співжиття?
— Ні, вона погодилася добровільно.
— Чому в твоєму кабінеті немає портрета фюрера?
— Він упав і розбився.
— Символічно. Звели служниці принести його.
Крамеру не залишалось нічого іншого, як послати Катю
за портретом. Коли дівчина внесла його і поставила під
стіною, навіть незворушний «гестапівець» здивувався.
— Оце да!—сказав він по-українськи.— Це ти так по-
дірявив його?
— Так. Був п’яний.
— Годі,— рявкнув «гестапівець» і до рудого: — Роз-
в’яжіть його, хай одягається. Він заарештований.— І до
Отто: — Де дружина? Як її звати?
— У лікарні. Лізі.
— Можеш залишити їй записку.
«Агент» послужливо підсунув папір і олівець:
— Пиши: «Люба Лізхен. Я пішов з друзями. Як дасть
бог, то скоро побачимось. Доглядай маленького синочка».
— Можна замінити слово «синочка» на «Йоганна»? —
запитав Крамер.
— Можна,— милостиво дозволив агент і продовжив:
«...маленького Йоганна. Твій Отто».
Пістолет і набої, які належали Крамеру, забрав Мико-
ла, а золоті речі, гроші, долари, хлібні картки, фотоапа-
рат, альбом з фотографіями склали в рюкзак і нав’ючили
на Крамера. Петер попередив фашиста, щоб по дорозі не
робив дурниць, якщо не хоче передчасно скуштувати
кулі.
До підвалу дісталися швидко, без ніяких пригод. «Хит-
рими стали гестапівці,— подумав Отто, пролазячи до під-
валу,— не сидять по кабінетах під бомбами, зашилися
в нори, та ще й серед руїн, де їх сам чорт не знайде. Але
чому тут немає ні телефонів, ні сейфів? Ба, навіть, простих
столів катма. Та й загальний вигляд приміщення не гово-
рить про те, щоб звиклі до шику гестапівці жили в тако-
му барлозі».
— Куди ви мене привели? — обурився Крамер.
279
— Свого часу дізнаєшся. А зараз скажи, скільки годин
людина спатиме після такої пігулки? — агент тримав дво-
ма пальцями таблетку ЬагЬІІигаІІ.
— Годин дванадцять.
— Чудово.— «Агент» кинув пігулку в кварту, трохи по-
думав і додав половину другої, потім націдив з бачка теп-
лої води, що тхнула болотом, і подав Крамерові: — Пий.
Цієї ночі чергували по двоє: один — біля дверей, дру-
гий — біля гестапівця. Хоча той і спав як убитий, але
чим чорт не жартує. Крамера мали судити цієї ночі, але
Пауль попередив, що Есмунд зайнятий важливою справою
і прибути на суд не може. Це й змусило хлопців приспати
фашиста.
Кузьма нервував. О, з яким задоволенням він розря-
див би пістолет у цього гада! А тут вартуй біля нього...
Пірат ніби прочитав Ковтюкові думки:
— Що нам дасть цей суд? Невже хтось може виправ-
дати цього фашиста? То навіщо ж тоді ця тяганина? Ку-
ля в лоба — і хай переселяється в рай!
— Не можна, друже,— Кузьма, який ще мить тому
думав точнісінько так, м’яко взяв Пірата під лікоть.— Ми
не бандити, що вбивають з-за рогу, ми месники і караємо
лише за злочини, які доведе суд...
Десь о десятій вечора з трамвая, що зупинився біля
заводу Боргварда, зійшов високий чоловік у сірому плащі.
Нічим особливим не виділявся він поміж інших пасажирів,
хіба що акуратною щіточкою густих русявих вусів. Вони
приховували шрам на верхній губі, якраз те, що могло впа-
сти в око нишпіркам гестапо.
— Це він,— шепнув Пауль Кузьмі і пішов назустріч
Есмунду.
— Здрастуй, товариш,— вимовив по-російськи Есмунд,
тиснучи Ковтюкові руку, і продовжив по-німецьки:—Са-
ме таким я і уявляв вас із розповідей Пауля.
Чи то від рідного слова «товариш», чи від щирого
потиску руки Кузьма відразу ж пройнявся довір ям до
цієї людини, наче давно і близько знав її.
Ніхто з них не знав процесуального кодексу, тому ви-
рішили судити, як підкаже совість. Суддею одностайно
обрали Есмунда, найстаршого серед них, німецького кому-
ніста-підпільника. Його заступниками, а за сумісництвом
і секретарями, українця Миколу Гузя і поляка Петера
Скальського. Не було обвинувача, тож і його роль теж
довелося взяти на себе Есмунду. Свідками обвинувачення
280
виступали німець Пауль Вольф і українець Кузьма Ков-
тюк. Судовий процес мав вестися німецькою мовою з пере-
кладом усіх запитань і відповідей українською, щоб Мико-
ла міг точно записати їх до протоколу.
Есмунд, Микола і Петер сіли на нари. Перед головою
суду поставили перекинуту догори дном бочку, на якій
розклали папери і речові докази. Пірат за шиворот привів
підсудного і поставив прямо перед бочкою. Коли Крамер
звів очі на суддів і побачив перед собою Есмунда, ледь
не скрикнув від подиву. «Це кінець,— подумав відразу.—
Як же це сталося, що його не вбили?»
Есмунд теж упізнав Крамера, прочитав і подив на його
сірому від нервового перенапруження обличчі, але виду
не подав.
— Починаємо суд над громадянином Німеччини Отто
Крамером,— проказав Есмунд твердим чітким голосом.—
Оголошуємо склад суду...
— Я протестую,— вислухавши його, нервово сіпнувся
Крамер,—Такий суд не має права судити офіцера вер-
махту.
— Протест відхиляється, а ви офіцер гестапо, а не вер-
махту,— холодно відповів Есмунд.— Отто Крамер,— про-
довжив він,— свого часу добровільно вступив до складу
СА (загони штурмовиків), а пізніше, теж добровільно,
перейшов на службу в гестапо, Крамер дав клятву вірно-
сті Гітлеру і ревно виконував її, всім своїм життям і діями
утверджуючи людиноненависницькі ідеї фашизму. Почи-
наючи з 1934 року, підсудний бере активну участь у пере-
слідуванні й знищенні євреїв, діячів профспілки, служите-
лів культу, керівників і рядових членів комуністичної,
соціал-демократичної партій, а також інших прогресивних
організацій. Він не тільки заарештовував, а й власноруч-
но розстрілював жертви. З початком злочинної війни, роз-
в’язаної фашистами на чолі з фюрером, Крамер в окупо-
ваних районах Польщі й України займається депортацією
робочої сили для рейху, водночас вбиває і грабує, гвалтує
і вбиває. Руки цього ката в невинній крові по самі плечі.
Про це свідчать фото з його власного альбому. Жертви,
які дивляться на нас із цих фотографій, волають про пом-
сту, вони вимагають смертної кари нацистському зло-
чинцю!
Есмунд сів. У підвалі панувала тиша, дивовижна тиша
весняної ночі, яку цього разу щадили навіть «літаючі
фортеці».
281
— Ніхто не захотів виступити в ролі адвоката Отто Кра-
мера на цьому процесі,—по тривалій паузі сказав Есмунд,—
тому підсудному надається право захищатися самому.
— Я не визнаю вашого суду, а тому не потребую за-
хисту,— з погордою відповів Крамер.
— Суд триває,— суддя ніяк не зреагував на слова гес-
тапівця,— приступаємо до вислуховування свідків звину-
вачення.
Крамер аж здригнувся, коли в освітлене коло ступив
Пауль Вольф. От уже кого він не сподівався побачити
тут! Він аж подався всім корпусом уперед, аж шию витяг-
нув, ніби зайвий раз хотів пересвідчитись, що це не по-
милка, не галюцинація, що перед ним справжнісінький,
живий Пауль Вольф.
— Пауль, це ти? — все ж таки не витримав Крамер.
— Я.
— І ти, німець і друг, свідчитимеш проти німця, свого
друга? І в тебе не відсохне язик?
— Я, німець-антифашист, свідчитиму проти німця-фаши-
ста, ворога мого народу і моїх друзів інших національно-
стей. І язик мені не відсохне, бо я говоритиму правду.
Я готовий відповісти на запитання,— повернувся він до
судді.
— Ваше прізвище, ім’я, національність.
— Вольф Пауль. Німець.
— Присягніться, що говоритимете суду тільки правду.
— А на чому ж він присягатиметься?—насмішкувато
запитав Крамер.— Може, у вас є біблія чи хоча б «Кому-
ністичний маніфест»?
— Замовкни, фашистський виродку! — рвонувся раптом
Пірат, який до цього безмовно і байдуже спостерігав цю
сцену, бо в глибині душі все ще вважав цей суд непотріб-
ним і ждав тільки того моменту, коли йому дозволять
виконати вирок, який сам він уже давно виніс цьому фа-
шистові.— У нас є на чому заприсягтися.— Він швидко
розстебнув піджак, дістав акуратно складений удвоє арку-
шик, ступив до суддів і розправив його на бочці.— Ось
перед ним будемо присягати, перед вождем всесвітнього
пролетаріату!
— Ленін! — вражено промовив Есмунд.— Справжнісінь-
кий портрет Леніна!
Крамер теж побачив портрет Леніна, навіть прочитав
підпис під ним, набраний латинським шрифтом. Скільки
таких портретів дер він на клапті, кидав у вогонь, а от,
282
виходить, не знищив усіх. «Де в фашистській Німеччині
змогли вони дістати портрет свого червоного вождя, як
зберегли? — щось подібне до заздрості ворухнулося в тем-
ній душі Отто.— А я, виходить, розстріляв свого фюрера...
Та й хіба тільки я? Всі — від рядового до генерала —
плюють тепер на нього. Чи не в цьому головна причина
наших поразок?»
— Підійдіть сюди, свідок,— з того далекого світу, де був
Ленін, Есмунд, Вольф і ті, кого він не встиг вчасно роз-
стріляти, долинув до Крамера голос судді.
Краєм ока бачив, як Пауль враз підібрався, аж пострун-
кішав, урочисто підійшов до бочки, бережно, як святині,
торкнувся пальцями Ленінового чола.
— Я, Пауль Вольф, цим присягаюся говорити суду
правду, тільки правду і нічого, крім правди.
— Розкажіть суду, що ви знаєте про злочинну діяль-
ність Отто Крамера?
— Отто Крамера знаю з дитинства. Разом ходили до
школи, разом здобували професію в авторемонтній майстер-
ні Гедріха. Але там наші шляхи й розійшлися. Крамер
вступив до партії НСДАП, неодноразово намовляв і мене
наслідувати його приклад, намагався затягувати на на-
цистські зборища. Крамер не раз у моїй присутності
хвалився своїми особистими «подвигами» під час погро-
мів, які проходили з його участю, підсудний привласню-
вав чужі речі або скуповував їх за безцінь, як це зробив
з магазином і будинком Нухмана. Крамер розповідав та-
кож про жорстокі розправи зондеркоманд, якими він
командував, над мирними жителями України і Польщі.
Свідок Ковтюк виступив коротко. Він розповів лише
про те, що чув від самого Отто, коли був у нього «посіб-
ником» російської мови, а також чуте від Каті про остан-
ній злочин фашиста.
— Запитання до підсудного,— оголосив суддя.— Скіль-
ки людей убили ви особисто?
— Важко сказати. Йшла війна, убивав той, хто перший
стріляв. Солдат повинен беззастережно виконувати накази
і розпорядження своїх командирів і начальників,— при-
близно так написано в бойових статутах усіх армій світу.
Я солдат і робив те, що мені наказували.
— Але ж ви убивали й беззбройних?
— Ми знищували потенціальних ворогів рейху, тих,
хто завтра міг бути зі зброєю.
— Скільки таких акцій проведено під вашою командою?
283
— Такого запису не вів.
— Де зараз Нухман, будинок і магазин якого ви при-
власнили?
— Не знаю, але старих, не здатних до фізичної праці,
ми не тримали. Щодо будинку, то я не привласнив його,
а купив у магістрату на законних підставах.
— За яку ціну?
— Ціна була помірною. Так визначив магістрат.
— Чавіщо ви вивчали російську мову?
— зоротися з ворогом легше, коли знаєш його мову.
— Що ви маєте на увазі?
— 1944 року мене було направлено в розвідшколу, де
поряд з багатьма спеціальними дисциплінами я вивчав
і російську мову. Зрозуміло, знання російської мови по-
трібно було мені не для світських прийомів, а для роботи
у ворожому тилу. Мене мали переправити туди на чолі
групи диверсантів, підібраних з числа військовополонених.
На закінчення вишколу я мав місяць прожити в концтаборі
разом зі своїми майбутніми спільниками, щоб ми могли
остаточно притертись один - до одного, а я ще й вжитися
в роль військовополоненого.
— Що ж завадило вам здійснити цей задум?
— Швидке просування росіян сплутало нам карти.
— Що ви повинні були робити в радянському тилу?
— Пускати під укіс радянські ешелони, підривати мости,
громити штаби, захоплювати потрібні документи, збирати
воєнну і економічну інформацію, одне слово, вести дивер-
сійну і розвідувальну роботу.
— Зрозуміло. Чому ж ви, дезертирувавши, уникли та-
кого відповідального завдання?
— Все пішло к чорту. Гітлеру капут.
— Значить, ви збиралися зайнятися мирними справа-
ми, торгівлею, наприклад?
— Так, можливо,— непевно промовив Крамер.
— Навіщо вам у такому разі потрібні були документи
невільників? Що ви мали робити після війни?
Крамер мовчав.
— Ви зрозуміли запитання? Чого мовчите?
— Я дав клятву нікому не говорити про це.
— Кому дали клятву? Гітлеру? Але ж ви вже зрадили
його.
— Я не маю права про це говорити.
— А коли я повчу тебе говорити так, як свого часу
робив ти зі своїми жертвами? — грізно запитав Пірат.
284
Крамер мимоволі відступив од Пірата, облизнув пере-
сохлі губи:
— Начальник школи зв’язався з американською розвід-
кою. Її теж цікавить російський тил. Найлегше і найпрості-
ше потрапити туди з невільниками-репатріантами. Для
цього мені й були потрібні справжні документи. Ковтюк
мене цікавив найбільше. Він багато розповів мені про себе,
я був у його містечку, знаю його батьків, родичів, сусідів.
А це може неабияк пригодитися в такій справі.
— Ти був там? Бачив моїх батька й матір? Що
з ними?! — похопився Кузьма.
— Гадаю, їм капут. їх забирали з ярликом «кугель».
Не встигли судді моргнути оком, як підсудний уже ле-
жав на долівці, і на ньому, мов яструб на курці, коліньми
стояв Ковтюк, намагаючись схопити свого ворога руками
за горло.
— Ах ти ж, собака скажений,— хрипів він,— ти зумис-
не послав їх на смерть, фашист проклятий!
Микола й Пауль ледве відірвали його від Крамера.
Кузьму вивели в сусідню кімнату. Там він упав на ліжко
і вперше за весь час неволі гірко заплакав.
— Вставай! Розлігся тут, як свиня в барлозі,— Пірат
носком черевика штовхнув Крамера під бік.
Той неохоче підвівся, обтрушуючись, став перед суд-
дями.
— Відповідайте далі, що ви мали робити з документа-
ми Ковтюка?
— Між мільйонами репатріантів росіяни самі завезли б
собі шпигуна...
— А справжній Ковтюк?
Крамер мимоволі оглянувся на двері, в які вивели
Кузьму:
— Його не було б.
— Ви мали вбити його?
— Знешкодити.
— А інші документи?
— Крім мене, ще знайшлися б люди...
— Отже, ви добровільно погодилися стати шпигунами
чужоземної розвідки?
— Я погодився боротися зі своїми ідейними ворогами
будь-якими доступними мені методами.
— Суд бере до уваги вашу заяву. Отто Крамер, чи ви-
знаєте ви себе винним у особистій підтримці кривавої
фашистської диктатури, утвердженні людиноненависниць-
285
кої ідеології нацизму, численних вбивствах беззбройних
людей, замаху на життя Ковтюка, згвалтуванні українки
Каті?
— Не визнаю, бо, як уже не раз говорив, не визнаю
вашого комедіантського суду взагалі.
— Суд іде на нараду,— оголосив Есмунд.
Але оскільки йти було нікуди, то Пірат просто відвів
у куток Крамера і посадив його на ящик.
Суд радився недовго. Есмунд кивнув Пірату, щоб при-
вів підсудного. Коли Крамер знову став перед бочкою, го-
лова суду рівним голосом зачитав:
— Ми, інтернаціональний суд підпільників-антифашистів,
іменем розстріляних, закатованих, повішених, закопаних
живцем у землю, обезчещених фашистами, визнаємо гес-
тапівця, члена НСДАП Крамера Отто винним у вчиненні
численних злочинів проти невинних людей як у Німеччи-
ні, так і на окупованій фашистами території Польщі та
України і засуджуємо його до смертної кари. Вирок цей
остаточний і оскарженню не підлягає.
24.
Катя зачинила двері за людьми, які забрали з собою
Отто Крамера, і безсило прихилилася спиною до одвірка.
Якийсь час вона ще чула поспішливі кроки за стіною,
потім вони розчинилися в тиші, яка впала на подвір’я,
крізь зачинені двері проникла в дім і дивилася на Катю
з усіх кутків моторошними чорними очима. Вона, ця тиша,
була густа, як захололий дьоготь, Катя хотіла порушити
її або хоча б сколихнути і водночас боялася навіть пово-
рухнутися. «Не бійся,— умовляла себе,— адже нікого не-
має. Крамера повели люди, яких прислав Кузьма, двері
надійно замкнено... А раптом він обдурить хлопців або
втече від них і повернеться?» — відпихає заспокійливу
думку тривожна.
Хоча б Йоганн заплакав, тоді б вона кинулася через цю
тишу, як бійці кидаються в атаку через зону прицільного
кулеметного вогню. І він таки запхикав, її маленький ря-
тівник, наче відчув, як кепсько на душі його добрій няні.
Катя й не стямилася, як опинилася в дитячій, схилилася
над Йоганном, поцілувала в ніжний маленький носик.
Хлопчик смішно наморщив його, запхикав голосніше.
— Не сподобалось? — Катя звично підсунула руку під
спинку.— Ой, які ми безсоромні, Іваночку, не встигла
286
Катя відвернутися, як ми вже «рибки» наловили. Зараз
ми ту погану «рибку» витрусимо, закутаємося в м’якеньку
суху пелюшечку і будемо спатоньки,— ласкаво примовля-
ла дівчина, переповиваючи дитину.
йоганн смачно потягнувся в теплих сухих сповитках
і відразу ж заснув. Прилягла й Катя.
Різкий дзвінок унизу примусив її здригнутися. «Що ро-
бити? Відчиняти чи ні? А коли там Отто? Але ж Отто
боявся ходити через парадний хід...» Дзвінок настирливо
продеренчав знову. Обережно зійшла по східцях, притули-
лася вухом до дверей:
— Хто?
— Спиш, чи що? — сердитий голос фрау Лізі.— Чому
так довго не відчиняла? — замість привітання накинулася
на неї господиня уже в коридорі.
— Я боялася.
— Чого? Тіні своєї? Де Отто?
— Його забрало гестапо вночі. Я думала, це знову вони...
•— Гестапо? Хто відчиняв?
— Вони погрожували виламати двері, і ваш чоловік
звелів відчинити.
— Мені Отто переказував що-небудь?
— Нічого. Мене прогнали в дитячу. Залишив тільки за-
писку. Вона на столі в його кабінеті.
Перше, що впало в око, коли фрау Лізі переступила
поріг кабінету, було чорне порожнє черево сейфа. «Зна-
чить, золото й долари попливли,— розпачливо подумала
фрау Лізі, не знаючи, за чим більше шкодувати: за чоло-
віком чи за коштовностями.— Добре, що’вчасно перехова-
ла скриньку зі своїм «приданим».— Лізі взяла зі стола
записку, опустилася в крісло, пробігла її очима. «Як бог
дасть...— повторила про себе.— Хто ж на нього доніс,
невже цігойне?»
Повела очима по стінах, погляд наткнувся на сліди від
куль на тому місці, де висів портрет фюрера. Невже тут
була ще й стрілянина?
— Де портрет Гітлера? — повернулася до Каті.—
У квартирі все погромлено, потрощено, забрано господаря,
а тебе чорт не вхопиві
— Хіба ж я винна, що ваш чоловік стріляв у портрет
Гітлера? Он він лежить на підлозі, подивіться...
«У гестапо за одне це можуть розстріляти, а він ще
й дезертир. Це смерть»,— подумала Лізі і сама подивува-
лася своєму спокоєві.
267
— А Йоганн, як почуває себе мій хлопчик? — раптом
затурбувалася Лізі.— Він здоровий?
— Та нівроку. Так .смішно говорить і сміється вже, як
підходжу до нього.
7\.ізі похапцем роздягнулася, помила руки і притьмом
кинулася до сина, обцілувала його, притисла до себе:
— Моє ти золото, щастя моє...
Сьогодні Катя не впізнавала свою господиню. Настрій
її мінявся частіше, ніж осіння погода. То вона була ласка-
ва й ніби щира, то раптом вибухала грубою лайкою, а то
впадала в меланхолію, навіть плакала, сама не знаючи
чого. Незабаром вона віддала Йоганна Каті і лягла в ліж-
ко. їй знову стало погано.
— Будь проклята ця війна,— бубоніла Лізі,— всьому
виною більшовики. Коли б не вони, не євреї та томі з янкі,
то німці жили б собі спокійно і лиха не знали.
— Хіба ж більшовики починали війну? — насмілилася
запитати Катя.
— То не твого розуму діло! — визвірилася німкеня.
Та вже за хвилину гнів її минув, вона повернула до
Каті сповнені сліз очі:
— Що ж нам робити тепер, Катрін? Війні скоро кінець.
Може, ти залишишся в мене? Вас Росія однак не пустить
на свою землю, а коли й пустить, то тільки в тюрму. Ми ж
з тобою житимемо, як сестри...
— Що ви знаєте про Росію, щоб так говорити? —
Після того, як Кузьма та його товариші розправилися
з Крамером, Катя осміліла.— Я не залишусь тут жодного
дня. Тут усе чуже, все немиле. Ми всі звідси поїдемо.
Чужа хата — гірша ката.
Лізі мало що зрозуміла із запальної тиради Каті, але
рішучий вигляд дівчини, сам тон відповіді говорив про те,
що фрау Крамер уже втратила свою дармову хатню ро-
бітницю. Душа Каті, всі її помисли вже там — на далекій
Україні, про яку не раз говорив їй Кузіяка...
Лізі навіть подивувалась, що так пізно згадала про Кузь-
му. Тепер, коли Отто невідомо коли повернеться (та й чи
повернеться взагалі), а все кругом летить шкереберть, вона
знову хотіла бачити Кузіяку. Може, вона все-таки умовить
його залишитися біля сина. Спершу просто так, як робіт-
ник абощо. Це, звичайно, тільки формально, про людське
око. А згодом вона придумає щось краще. Можна, зрештою,
переїхати в інше місто, де її ніхто не знає, і жити подруж-
жям. Але це пізніше, коли вона остаточно впевниться, що
288
Отто загинув, і звикнеться з думкою про те, що неарієць
стане її чоловіком перед богом і людьми. «А раптом повер-
неться Отто?— вжахнулася.— Що тоді? О боже, боже,
навіщо ти посилаєш мені такі муки?»
Лізі обхопила голову руками, стиснула скроні, в яких
боляче стукали маленькі настирливі молоточки. Що вони
там довбуть цілісінький день? Від усього цього можна збо-
жеволіти. Та чи ж це такий певний час, щоб так далеко
забиватися думкою в неходжену цілину будучини? Хай
спершу Катя покличе Кузіяку. Може, він взагалі відмо-
виться показуватись на очі. Тепер не ті дні, коли остарбай-
тера № 1681 можна привести силою.
По обіді наступного дня Катя, в новій сукні і нових чере-
виках, які подарувала їй господиня, дріботіла до заводу
Боргварда, щоб запросити Кузьму до фрау Крамер. Але
як тільки наблизилася до прохідної, несподівано (смерть
завжди несподівана) загули, заверещали сирени алярму.
Тисячі людей сипонули з заводу за місто. У тому гурті
побігла в поле й Катя. Вона ще ніколи Не заходила так
далеко від обійстя Крамерів і тепер боялася не стільки
бомб, як того, що не знайде дороги назад.
Літаки довго висіли над містом, уже вкотре густо за-
сіваючи його смертю. Бремен навіть уже не горів, тільки
після кожного вибуху відхаркувався старим попелом, як
курець, що повністю, до останнього капіляра, забив свої
легені нікотином та димом і тепер вичмихував та викашлю-
вав його, аж тремтіли та ходили ходором старечі груди.
Каті дуже хотілося, щоб те страшне сухотне кашляння
швидше припинилося, щоб, не дайбі, одна з чорних ко-
пиць, які то там, то сям виростають над містом, не впала
на маленьку голівку Йоганна.
Сирени відбою гули довго, переможно, наче це саме вони
очистили небо від літаків. Поле відразу заворушилося, за-
гомоніло десятками різних мов — достоту вавілонське стов-
потворіння. Навіть на ярмарку в Білій Церкві, куди, як
здавалося колись Каті, сходився та з’їжджався цілий світ,
такого не почуєш. Дівчина безпомічно озирнулася: куди
йти? Вона помітила, що люди, з якими прибігла сюди,
прямують не на завод, а зовсім у інший бік. Що сталося?
Не відразу збагнула дівчина, що поки літаки посипали
бомбами Бремен, зміна закінчилася і люди поверталися
до табору. Зібравши всю свою мужність, запитала одну
з дівчат, чи не знає та, як потрапити до табору Боргварда.
— Ходи з нами. ОДи якраз туди.
10 5’85
289
Дівчата були обдерті, з худими виснаженими обличчя-
ми, і Каті стало соромно, що сама вирядилась, як на по-
бачення.
— А кого тобі треба в нашому таборі? — запитала
невисока білява дівчина, що тихо ступала поряд.
— Там у мене подруга є, землячка...— Катя зашаріла-
ся: хоча б не запитали, як звати подругу та звідки вона.
Проте дівчата не виявили ніякої цікавості до подруги,
натомість запитали, де працює Катя.
— Служницею в однієї багатої пані.
— Не голодуєш? — знову поцікавилася білява.
— Та ні.
— І то вже щастя.
Отак, балакаючи, прийшли в табір. Катя вперше потра-
пила в це пекло і з жахом дивилася на колючий дріт,
німців-охоронників, які стояли при вході, сірі приземкува-
ті бараки, які ковтали вервечки таких же сірих, безрадіс-
них, прикритих лахміттям скелетів.
Уже кількох чоловіків запитала Катя про Ковтюка, але
жоден з них не знав, у якому бараці живе Кузьма, нато-
мість запрошували до свого, запевняючи, що в них хлоп-
ці не гірші. Катя теж жартувала, а сама почала побоюва-
тись, що не знайде Кузьми в цьому велетенському мураш-
нику і тоді не знатиме, як вибратися звідси, пройти мимо
мовчазних, як ідоли, вартових з автоматами в руках. Ледь
не з відчаєм кинулася до невисокого дідуся, що, понурив-
ши голову, простував мимо:
— Скажіть, будь ласка, чи не знаєте, де знайти Кузьму
Ковтюка?
Дідусь поглянув на дівчину, і тепла посмішка розпра-
вила зморшки на його обличчі.
— Звідки ти взялася, зозулько?— І не чекаючи, на
відповідь, додав:—Знаю твого Кузьму, навіть нари наші
поряд.
Кузьма здивувався і зрадів, побачивши Катю:
— Що тебе привело сюди, циганчатко моє?
Дивна річ, коли фрау Лізі гукала їй інколи «цігойне»,
сприймала це як образу і лайку, а «циганчатко» в устах
Кузьми звучало так лагідно, що дівчина й не подумала
образитись. Ковтюк познайомив Катю з товаришами, діду-
ся, який привів її сюди, назвав батьком Кодрою.
Незабаром вони вийшли з барака. З Кузьмою їй не було
страшно. Навіть табір не здавався пеклом, як кілька хви-
лин тому.
290
По дорозі Катя щось щебетала Кузьмі біля вуха, але
він слухав неуважно, відповідав невпопад. Чим ближче
підходили до будинку Крамерів, тим мовчазнішим ставав
Кузьма. У цьому красивому білосніжному особнякові доля
зав’язала йому вузол, розв’язати який не так легко. А роз-
в’язати треба, навіть коли не піддаватиметься — то й
розрубати. Без цього він не зможе спокійно залишити цю
трикляту землю, не зможе спокійно спати на рідній Украї-
ні, знаючи, що тут з його сина можуть зробити другого
Отто. Як бути? «Скажу Лізі правду про Отто,— вирішує
Кузьма.— З її поведінки буде видно, як чинити далі».
Лізі зустріла їх привітно, квола усмішка освітила її тро-
хи зблідле від хвороби та переживань обличчя.
— У нас з Катею велике горе,— сказала вона, запро-
шуючи Кузьму до вітальні,— минулої ночі гестапівці за-
брали Отто.
— Очевидно, він того заслужив,— Кузьма сказав зовсім
не те, що хотів, слова прозвучали різко, з викликом.
— Якби швидше закінчилась війна, може, його й не
розстріляли б...
— Марні сподівання. Сам він не ждав кінця війни, а
розстрілював. Убивав власноручно і віддавав накази
вбивати.
— Що ти таке говориш, Кузіяко? — здається, аж тепер
фрау Лізі відчула злість у його голосі.— Він солдат і ро-
бив те, до чого його примушували.
— Ніхто його не примушував, а якщо й примушував, то
далеко не до всіх із тих злочинів, які він вчинив. Та річ
не в тому,— Кузьма глибоко зітхнув. Далі гратися в пі-
жмурки нічого, рано чи пізно однаково доведеться сказати
правду, як надумав. Після паузи продовжив, намагаючись
наслідувати рівний голос Есмунда:— Фрау Лізі, вам на-
лежить прийняти надзвичайно серйозне рішення. Наберіть-
ся мужності і вислухайте мене спокійно.
— Я слухаю тебе, Кузіяко. Спокійно слухаю.
.Лізі сіла в глибоке крісло і поклала ногу на ногу, як
це часто робила раніше. Поли халата розійшлися, оголив-
ши округле матове коліно. Кузьма мимоволі затримав на
ньому погляд, потім перевів його на груди, на трохи стом-
лене, але красиве обличчя.
— Я слухаю тебе,— нагадала фрау Лізі.
— Ваш чоловік, Отто Крамер, як злочинець і садист,
який-особисто замучив десятки людей, інтернаціональним
судом групи підпільників-антифашистів засуджений до
10*
291
смертної кари. Вирок виконано. Але вас це ніякою мірою
не стосується, ви...
— Який інтернаціональний суд може бути в Бремені?
Звідки він узявся? Хто мав право розстрілювати мого чо-
ловіка? Його забрало гестапої — Лізі зірвалася на ноги,
люто, мов тигриця, зашамкотіла по вітальні шовковим
халатом.
— Спокій, фрау Лізі, спокій. Отто забрало не гестапо,
а підпільники.
— Які ще підпільники? Може, ти?
— І я теж був з ними.
— Ти? Ти, руська свиня, унтерменш, підняв руку на
арійця, батька моєї дитини?
— Батько вашої дитини я, а не Отто. Кому, кому, а вам
це добре відомо. Я ж просив вас вислухати мене спокійно,
я ще не все сказав...
На галас зайшла Катя, тихо стала біля Кузьми.
— Геть з мого будинку, брудні свині, геть, недолюдки! —
Лізі з такою силою штовхнула Катю в груди, що та, вда-
рившись об стіну, впала на підлогу.
Кузьма не сподівався від неї такого вибуху і на якусь
мить розгубився. Лізі ж, мов кішка, стрибнула до крісла,
на якому щойно сиділа, в руках її блиснув пістолет.
«Ех, йолопи, як же ви робили обшук?»—тільки й встиг
подумати Кузьма.
Сухо тріснув постріл, потім ще один. Кузьма не відчув
болю. Стрибком опинився біля німкені, хотів перехопити
її руку, але правиця висіла, мов батіг. Всім тілом навалю-
ючись на Лізі, схопив її лівою, заломив руку з пістолетом,
намагаючись вирвати зброю.
Був третій постріл чи ні — він сказати не міг. Відчув
лише, що сильне, напружене тіло Лізі враз обм’якло, ви-
порснуло з його рук на диван. У квартирі стало тихо, як
у склепі, навіть Йоганн перестав плакати. Нила, аж пекла
права рука. Лапнув лівою за те місце, де найдужче болі-
ло,— пальці злиплися від крові. Поранений? Кузьма очи-
ма пошукав Катю. Дівчина, як і раніше, нерухомо лежала
на підлозі.
Кузьма, забувши про рану, побіг на кухню, швидко
повернувся з квартою води, став бризкати в обличчя то
Каті, то Лізі. Катя ворухнулася і, потираючи забите міс-
це, звелася на ноги, а Лізі лежала нерухомо, вода великими
краплями скочувалась на барвисті квіти халата, на м яке
біляве волосся.
292
— Катю,— зляканим голосом вигукнув Кузьма.— Щось
сталося з Лізі.
Катя підбігла до господині, припала вухом до грудей, а
коли відірвалася, очі її були розширені від жаху.
— Вона... вона мертва...— Катя опустилася на підлогу
і заплакала.
Кузьму наче з-за рогу мішком огріли. Як же це сталося?
Він же не хотів її вбити, а виходить, убив... Жінку, матір
своєї дитини...
Забувши про власну рану, безпорадно топтався навколо
Лізі, дивився в її широко розкриті, ніби від подиву, очі, на
губи, що не встигли ще посиніти («торкатися не можна —
гестапо»), на високі знерухомлені груди («торкатися не
можна — гестапо, скрізь гестапо»), і спазми душили гор-
ло, ніби аж роздирали його зсередини. «Як же це сталося,
Лізі? Я не хотів убивати, чуєш, не хотів! За своє життя
я навіть курки не зарізав...»
Кузьма підійшов до Лізі, витер з її обличчя воду, закрив
здивовані очі. Комірець халата відгорнувся, і він побачив
на шиї маленьку, наче подряпина ранку, куди ввійшла
куля. Не вірилось навіть, що від того людина може по-
мерти.
Заплакав хлопчик, і це ніби повернуло його до реаль-
ності.
—; Сльозами горю не зарадиш,— поклав він руку на
голову Каті,— піди забав хлопчика. Та подумаємо, що
нам робити далі.
— Та ти поранений! — злякано скрикнула Катя.
Тремтячими руками заходилася перев’язувати рану.
— Тобі боляче? — запитала співчутливо.
— На мені заживе, а от що робити з тобою й хлопчи-
ком?
— Підемо в табір,— не задумуючись, рішуче відповіла
Катя.
— Надто ризиковано. Адже нас може шукати поліція.
Хіба що в підвал до Пірата...
— Куди, куди? — не зрозуміла Катя.
— Потім я тобі все поясню, а поки що хутчіш збирайся,
тут нам залишатися не можна. Дорога кожна хвилина.
Поки Катя збирала одяг для себе та Йоганна, Кузьма
наповнив продуктами рюкзак, «позичений» у кабінеті Отто.
Одяг склали в коляску, рюкзак з продуктами, пересилю-
ючи біль у пораненій руці, Кузьма завдав собі на плечі,
а Катя взяла на руки Іванка.
293
Ковтюк навіть зрадів, коли повітря почали шматувати
різноголосі сирени бойової тривоги: в загальній метушні
їм легше буде зникнути. На вулиці вже клекотів людський
потік, гуркотіли машини, прорізуючи темінь вузькими
синюватими лезами світла із зафарбованих для маскуван-
ня фар. На них ніхто не звертав уваги. Кузьма лівою ру-
кою котив колясочку, Катя несла дитину. Збоку здавалося,
що до бомбосховища поспішає звичайнісінька німецька
сім’я. Та на душі в Кузьми було неспокійно. Адже досить
кому-небудь нагодитись в особняк Крамерів, щоб дуже
легко розкрити злочин. Вони навіть не намагалися якось
замаскувати його. Якщо за справу візьметься поліція, то
собака-шукач безпомилково приведе її до Піратового під-
валу. Але Каті він нічого про це не сказав.
З тротуару вони завернули в руїни і скоро були біля
підвалу. Тут Кузьма тихо свиснув. На той посвист мов
з-під землі виріс Пірат. Він зовсім не здивувався, побачив-
ши тут Катю, гречно допоміг їй пройти в підвал. Від їхньої
розмови прокинулися Микола й Петер, спантеличено по-
глядали на Катю й хлопчика, який спокійно спав у неї на
руках.
— Прошу вибачити, що без вашого дозволу привів ново-
селів, але так сталося, що діватися було нікуди.— Кузьма
розповів хлопцям про все, що зчинилося недавно в особня-
ку Крамерів.
— Виходить, німкеня сама пустила собі кулю в лоб? —
сказав Пірат.
— Так, але руку їй заломив я.
— Правильно зробив,— втрутився в розмову Петер,—
інакше б вона вистрілила в тебе і, будь певен, вдруге влу-
чила б не в руку.
— Може, так воно й було б, але поліції того не доведеш.
А через нас тепер можете постраждати й ви.
— Дурниці,— енергійно заперечив Пірат.— Через добу
жоден собака сліду не візьме, а якщо поліція поткнеться
сюди раніше, хай нарікає на себе.
Новоселів вирішили прийняти в свою сім’ю, Кузьму
вважати батьком, Катю — матір’ю, хлопчика назвати
Іванком і ні німцям, ні американцям, якщо ті прийдуть,
не видавати. Ковтюку поки що ні на заводі, ні в таборі не
варто з’являтися.
Сидячи на чатах, спустошений, наче вичавлений, Кузьма
механічно оглядав руїни. За одну добу він несподівано
втратив усе — батьків, рідну домівку і навіть Лізі. За-
294
лишився тільки маленький Іванко, якому ой як тяжко буде
без материнської ласки. Хлопці, правда, ухвалили вважати
матір’ю Катрусю. Смішні. Звичайно, про кращу матір для
Іванка і дружину для себе Кузьма й мріяти не міг, але як
поставиться до цього Катя? Він, як ніхто з мешканців
підвалу, розумів, що тут безсиле не тільки їхнє рішення,
а й навіть урядовий декрет. Постановами матері не призна-
чаються. Правда, Катя звикла до хлопчика, але...
Заполонений невеселими думками, Кузьма не почув, як
до нього тихо підступила Катя, примостилася поруч. Він
повернувся до неї, довго дивився в очі — дівчина, не від-
вела погляду.
- Що ж тепер робити будемо, циганчатко моє?
— Ти про що? — не зрозуміла Катя.
— Про тебе, про мене, про Іванка... Ти знаєш, що
він мій син?
— Знаю...
— Катю, я люблю тебе,— несподівано сказав Кузьма,—
дуже люблю і прошу, щоб ти стала мені дружиною, а
Іванкові матір’ю.
Великі Катрусині очі стали ще більшими, щось подібне
до переляку промайнуло в них.
— Але ж я... Мене... ти ж знаєш, той триклятий Отто...
— В тому вини твоєї немає... Я більше завинив перед
тобою, хоча те, що сталося між мною й Лізі, то не зовсім
з моєї волі... Коли-небудь я розповім тобі все...
— Про Лізі? Не хочу чути про неї. Забудьмо про
Крамерів.
— Гаразд, Катрусю, спробую не згадувати, спробую...
Але ти не відповіла на моє запитання.
Катя заплакала і припала чолом до його грудей:
— Я буду, буду тобі дружиною, а Іванкові матір’ю.
Буду!
Вночі у підвалі ніхто, крім малого Іванка, не спав. Катру-
ся з незвички. Кузьмі боліла рана, а решта почували себе
незручно в товаристві дівчини.
З приходом Каті усталений ритм життя в підвалі одразу
порушився. На ранок дівчина загадала, щоб хлопці гріли
воду. І не одну каністру, як вони звикли, а цілий бак, що
стояв без ужитку, та ще й дві. великі банки з-під фарби.
Вона примусила всіх помитися, просушити збіжжя, яке не
знати відколи пліснявіло за трубами. Суворо заборонила
курити в підвалі — це було шкідливо для хлопчика. І —
295
диво-дивпе — всі охоче підкорялися їй. За день Катя пере-
прала й пересушила їхні сорочки, попришивала гудзики,
позаштопувала дірки на одязі.
Хлопці теж у боргу не залишились: понастягували
звідкись дощок, шматків дикту і відгородили для Каті та
Іванка персональний куточок. Ще й обклеїли ту стіну
газетами та портретами красунь, які свого часу Пірат ви-
різав з ілюстрованих журналів. Від бажаючих побавитись
з Іванком, почукикати його на руках не було відбою. Не
зупиняло й те, що Катя забороняла брати хлопчика не-
митими руками. Маленький Іванко, осколочок нового жит-
тя, що випадково залетів до них, того життя, яке не зна-
тиме війн і концтаборів, відразу став центром, навколо
якого почало обертатися все в «Піратовому царстві». Кож-
ний з них почував особисту відповідальність за той краси-
вий світ майбуття, який у мріях світив їм крізь чорну
запону неволі.
Від Везеру накочувався теплий весняний вечір. Навіть
сюди, в руїни, долинали звідкись пахощі свіжої зелені, десь
поблизу цвірінькала пташка. Але Кузьма не дослухався ні
до її співу, ні до весняних пахощів. Його гнітила безвість.
Хлопці теж помітно нервували.
— Навідаюсь до Фріца,— нарешті не витримав Петер.—
Однаково треба йти в магазин за продуктами.
Фріц відпустив хліба й маргарину, відважив навіть тро-
хи мармеладу. Більше, хоч як просив Петер, нічого не дав,
пославшись на брак продуктів. Фрау Лізі зовсім занедба-
ла торгівлю. Два дні вже, як повернулася з лікарні, а до
магазину жодного разу не зайшла. Сьогодні навіть цігойне
Катя не виходила на прогулянку з йоганном. Але цим
Фріц не дуже переймався, бо були справи куди важливіші.
Він по секрету розповів Петеру, що на Бремен насувається
англійський броньований «кулак» і всі зенітні гармати
пристосовані тепер до стрільби по наземних цілях, щоб той
«кулак» розтрощити.
— Але скоро все скінчиться. Гітлер капут. Війна ка-
пут.— Фріц промовляв ці слова так гордо, з таким під-
несенням, наче сам він відіграв вирішальну роль у тому,
що війні капут.
Коли Петер, повернувшись у підвал, розповів про це,
хлопці зітхнули з полегшенням: про смерть Лізі Крамер
ніхто не знає. За вечерею було весело, хлопці жартували,
сміялись. А потім Кузьма й Микола подались до табору:
не можна було втрачати зв’язків з «великим світом».
296
25.
Навіть неозброєним оком було видно, що фашистський
режим у Бремені дихав на ладан. Поліцаї-запроданці чкур-
нули з табору, як тільки поблизу міста вдарили перші
постріли англійських батарей. Проте з ходу оволодіти Бре-
меном союзникам не вдалося. Поставлені на пряму навод-
ку і заздалегідь пристріляні зенітні гармати били по танках
наступаючих досить влучно, і англо-американці вирішили
обійти місто — поспішали на схід, щоб захопити якомога
більшу територію. Зате літаки вдень і вночі безборонно
літали над Бременом, спокійно вибирали об’єкти для бом-
бардування і скидали свій смертоносний вантаж без най-
менших перешкод, як на учбовому полігоні. Ні алярму, ні
відбою ніхто не оголошував, і жителі, які мешкали побли-
зу промислових об’єктів, мусили день і ніч відсиджуватися
в залізобетонних бункерах.
Завод Боргварда не працював: усіх, без винятку, нім-
ців мобілізовано в загони фольксштурму, погнано під кулі
захищати те, чого вже не було. Десь між ними пішов
і Пауль Вольф.
Над табором розгорівся погожий ранок Першого травня
1945 року. Але не приніс він того радісного настрою, яким
супроводжувалося це веселе весняне свято на Батьківщині.
По табору ширилися чутки, одна страшніша за іншу. Ба-
лакали, буцім німці мають намір вивезти всіх невільників
у ліс і там розстріляти, інші запевняли, що остманів заже-
нуть у заводські бункери і закриють вентиляційні люки.
Антифашистський табірний комітет, куди входили і Олек-
сієнко та Ковтюк, прийняв рішення ні під яким приводом
не залишати територію табору, не піддаватися паніці, ви-
кривати провокаторів. Панічні чутки притихли. Але поста-
ла інша, не менш страшна загроза — голод. Першого травня
невільникам не дали ні грама хліба, ні краплі баланди.
Не закучерявився дим над кухнею і наступного ранку.
Опівдні до барака, де жили вантажники, прийшов комен-
дант табору. При його появі ніхто не встав, ніхто не зняв
шапку, але Гофман обачно «не помітив» того. Він став про-
сити вантажників привезти кілька машин продуктів для
табірної кухні. Хлопці погодились. Але кілька машин ви-
явились однією — автомобілем Августа. Та й той наванта-
жити було не просто. Довго петляли вони від складу до
складу, поки нарешті одержали продукти. Та цим їхні
мандри по околицях Бремена не скінчилися. Хлопці змуше-
297
ні були з їздити ще й на склад майна, який належав
Боргварду.
Склад був за тридцять кілометрів від Бремена. Дорога
туди вже прострілювалася американською артилерією, од-
нак Август все ж ризикнув проскочити. Мабуть, ніколи
його автомобіль не мчав з такою швидкістю, як цього разу.
Здавалося, щойно вирвалися з бременських руїн, а вже
стояли під довжелезним двоповерховим приміщенням
складу. Скільки було тут різного майна: спецівки, череви-
ки, гольцшуги, плащі для майстрів і інженерів, шинелі для
невільників. Його вистачило б на роки й роки, а остарбай-
тери ходили обдерті, наче їхній одяг собаки шматували.
Август попросив комірника, щоб дозволив вантажникам
поміняти свої лахи. Той не заперечував. Хлопці перевдяг-
нулись, швидко навантажили машину спецівками, і вона
знову вихором полетіла на Бремен. Але цього разу їхати
швидко Август не зміг. Автострада була забита колонами
фольксштурмівців, які з усіх усюд стікалися до Бремена.
Хтось віддав наказ перетворити оточене місто на фортецю
і захищатися до останнього солдата. Коли проїжджали
мимо однієї з колон фольксштурмівців, Буров кинув у юр-
бу цих горе-вояк спецівку. Її ще на льоту перехопив худий
довгов’язий фольксштурмівець, відбіг убік і став поспішно
перевдягатися. Побачивши таке, хлопці почали жбурляти
спецівки цілими об'еремками. «Вояки» видирали їх один
у одного, тут же зривали з себе зеленаві мундири вермах-
ту, кидали в придорожню канаву.
— Данке, Іван, данке, русені — вигукували вони, підні-
маючи вгору стиснуті кулаки.
Колона на очах розпалася. І коли б Август не наддав
газу, хлопці встигли б переобмундирувати весь батальйон.
Біля в’їзду в місто їх перестрів заводський поліцай і велів
їхати не до.табору, як гадали вантажники, а до заводу. Там
у заводській їдальні і склали решту спецівок. До табору
повернулися ні з чим.
А тут, виявляється, їх з нетерпінням чекали. По бара-
ках формувалося самоврядування. Навколо Олексієнка
сиділи активісти дванадцятого барака, обговорювали си-
туацію. Перше, що впало в око Зубченковї, коли він піді-
йшов до гурту, був портрет Леніна, прикріплений канце-
лярською кнопкою до ніжки горішніх нар. Саме промовляв
Микола.
— На мою думку,— гарячкував він,— нам треба ство-
рити групу, яка закуповувала б у бауерів продукти за ті
298
гроші й золото, які принесли ми з Кузьмою, і, насамперед,
годувати дітей.
Присутні схвально зустріли цю пропозицію. Тут же ви-
рішили, щоб усі мешканці підвалу повернулися в табір:
в руїни повтікало чимало озброєних есесівців, і життя
в підвалі ставало небезпечним. Раннім світанком Кузьма,
Микола і Василь Зубченко вирушили з цим повідомлен-
ням до «Піратового царства».
Пірат провів Кузьму й Миколу аж до Остергольцштрас-
се: адже вони несли гроші й золото, тут зайва пересторога
не завадить. Повернувшись назад, до підвалу не поліз,
а сів на спостережному пункті, прихилився плечима до реш-
ток цегляної стіни, задумався. Пригадалася Медведівка,
веселі, затоплені сонцем левади, уявилася мати — біля са-
мого берега копає грядку під ранню цибулю. І так йому
захотілося стати самим собою, скинути машкару Пірата,
таємницю якої він так старанно оберігав два з половиною
роки. Може, сказати хлопцям, як повернуться, хто він?
Ні, ще рано. Треба зробити щось таке, що переважило б,
заступило всі його ганебні вчинки. Що б це могло бути?
Допомога бранцям з табору? Так понесли ж он хлопці
і гроші, й золото. Усе віддав, ні крихти не затаїв. Але ж
хіба того досить?
Несподівано зовсім близько вдарила скорострільна гар-
мата. Мимоволі втягнув голову в плечі, очікуючи вибуху.
Але снаряд, просвистівши вздовж Везера, репнув десь да-
леко за містом. До першої гармати долучилася й друга.
«Та там, видно, ціла батарея!»
Пірат залишив свій сховок і покрадьки пішов на пострі-
ли. Він проплутав по руїнах, певне, з кілометр, поки по-
бачив розчищений майданчик і гармашів, які метушилися
біля трьох гармат. Пірат принишк за бетонною брилою.
«Так ось через кого ми все ще скніємо в смердючих під-
валах та пухнемо від голоду в таборі!» Злість на ворогів
душила Пірата. Він ладен був хоч зараз кинутися на арти-
леристів. «Ну, почекайте, я вам постріляю, фашистські
вишкребки! Хай тільки хлопці повернуться». Пірат ще
трохи полежав у своїй засідці, прикинув, звідки найкраще
напасти на батарею, і ящіркою поповз назад.
Сутеніло. Пірат поспішав до підвалу. Раптом йому зда-
лося, що на стежці, яка вела до їхнього житла, майнула
чиясь тінь. «Йолоп,— лайнув себе Пірат,— не попередив-
ши поляка, залишив спостережний пункт. А що, коли то
ворог?» Забувши про обережність, Пірат побіг напереріз
299
тіні. Він знову побачив її, коли до підвалу залишалося не
більше десяти метрів. Роздумувати було ніколи. Пірат
стрибком вилетів на стежку, викинув уперед руку з пісто-
летом:
— Хенде хох!
Людина зупинилася, швидко підняла руки.
— Гутен абенд, камарад Пірат, іх бін Пауль Вольф.
Тепер і Пірат упізнав німця, який свідчив проти Отто
Крамера, підійшов ближче, подав руку:
— Маєш щастя, ледь не зробив тебе покійником. Звід-
ки і чому без попередження до нас?
Пауль важко опустився на камінь — видно, страшенно
стомився. Коли трохи спочив, розповів Пірату, як його мо-
білізували до фольксштурму і як він- сьогодні накивав
звідти п’ятами, скориставшись спецівкою, яку скинули
з машини остарбайтери. Додому він не пішов, побоявся
гестапо, а згадав про гостинних камарадів з підвалу і оце
прибився сюди.
Пауля нагодували й поклали спати. На чергування за-
ступив Петер, але Пірат навіть не подумав про сон. Від-
тоді, як він набачив гармати на березі Везеру, тільки й жив
думкою про їхнє знищення. Переглянув свій потаємний
арсенал, де були пістолет, три гранати і два фауст-патрони
з трубою для запуску. Переконався, що все на місці, і став
прикидати, чи вистачить цього для знищення батареї. Він
чув, що фауст-патрони — могутня зброя, аби тільки хто-
небудь показав, як ними стріляти. Стривай, чому ж хто-
небудь? Адже Пауль тиждень був у фольксштурмі, невже
їм не показували, як запускати ці прокляті «фаусти»?
Пірат ледве діждався ранку, коли прийшли Кузьма й
Микола. Радісно вистрибнув їм назустріч:
— А я вас так чекаю!
— Ти б спершу познайомився ось із товаришем,— по-
сміхнувся Кузьма.
Пірат назвав себе, потиснув руку Зубченку і відразу ж
продовжив:
— Вчора, коли ви пішли в табір, недалеко від нас поча-
ла тявкати фашистська батарея. Я відразу ж пробрався
туди. Її легко можна знищити.
Хлопці мовчали, обмірковуючи почуте. Пірат сприйняв
це за вагання і рішуче заявив:
— Якщо ви не підете, я знищу батарею сам. О, ледь
не забув,— повернувся до Кузьми,— до нас прибився ні-
мець, твій товариш.
300
— Хто ж це?
— Пауль Вольф. Його мобілізували до фолькїштурму,
а він драпонув сюди. Мабуть, ще спить.
— Пауль? Де ж він?
Вольф, почувши його голос, босий вискочив з підвалу.
— Я тут, камарад Кузіяка!
Пірат одразу підступив до нього:
— Ти тільки покажи мені, як стріляти цими фауст-
патронами, я тих вояк сам розжену.
Вольф показав, як заряджати патрон і тримати трубу,
але попередив, що самому йому стріляти жодного разу не
довелося.
— Я й не прошу тебе стріляти,— по-своєму зрозумів
його Пірат.
Порадившись, вирішили, що на операцію вирушать п’я-
теро: Пірат, Ковтюк, Микола, Петер і Вольф. Зубченко
залишиться в підвалі. Зі зброєю, правда, було тугувато,
але Пірат запевняв, що артилеристи сидять біля гармат,
мов на їжаках, і змотають вудочки після першого ж їхньо-
го пострілу. Радісно збуджений, він був націлений на во-
рожу позицію, як стріла, що кожної миті готова зірватися
з натягнутої вже тятиви.
— Він завжди такий?—тихо запитав Кузьма Миколу,
непомітно кивнувши на Пірата.
— Взагалі-то він хлопець сміливий, гарячий, але такої
затятості ще не виявляв.
Звідки було знати друзям, що Пірат поспішав знайти
самого себе, постати після цього бою перед товаришами під
своїм справжнім іменем... Він бачив, що війна кінчається,
і не міг пройти мимо останнього шансу, який посилала
йому доля для самоутвердження. Для нього це справді
було питання життя або смерті.
Діждалися ночі й тихо рушили слідом за Піратом. Над
руїнами висів місяць, поливаючи все навкруги рівним
холодним світлом, і від того мертві квартали здавалися ще
мертвішими. Та ось Пірат підняв догори руку, всі зупи-
нилися.
— Значить, так,— зашепотів він,— першим стріляю я
«фаустом», потім ви кидаєте гранати — і з криком «ура»
дружно налітаємо на батарею. Вона он за тими руїнами.
Все зрозуміло? Тоді пішли далі, тільки тихо.
Вони підкралися зовсім близько до батареї. При місяч-
ному світлі було добре видно, як біля крайньої гармати
два солдати перекладали снарядні ящики, третій походжав
301
з карабіном за плечима, видно, був у караулі. Пірат ви-
брав позицію для себе, прилаштував патрон, хлопцям
махнув рукою, щоб обійшли руїну з протилежного боку.
Вони ще не встигли як слід роздивитися ворога, вибра-
ти зручні позиції для атаки, коли пролунав постріл «фаус-
та». Хлопці відразу ж жбурнули гранати. Жодна з них
не долетіла до цілі, а одна навіть не вибухнула, але месни-
ки вже бігли на позицію, пострілюючи з пістолетів та гор-
ланячи «ура».
Біля гармат не виявилося жодного солдата. Валялася
зброя, шинелі, навіть пілотки, а самих вояк мов лизень
злизав. Передбачення Пірата справдилося: гармаші, вид-
но, були з фольксштурму і вичікували хоча б найменшого
приводу, щоб змитися з позиції.
— А де ж наш полководець? — спохватився раптом
Кузьма.— Хлопці, хто бачив Пірата?
— Мабуть, побіг доганяти батарейців,— Микола з осмі-
хом.
Але Кузьма не перейнявся його веселим настроєм. Не-
зрозуміла тривога закралася йому в серце: Пірат, який
так рвався до цього бою, не міг відстати з доброго дива.
Захопивши автомат, що стояв прихилений до ящика з сна-
рядами, Кузьма поспішив до того місця, звідки стріляв
Пірат. Товариші потягнулися за ним.
Юнак лежав навзнак, широко розкинувши руки, і в по-
хололих очах його купалися чужі байдужі зорі. На право-
му боці грудей зяяла велика рана. Пахло горілим одягом.
Поруч валялася труба, з якої він запускав «фауста».
•— Я ж говорив йому, що трубу треба класти на плече
і ні в якому разі не притискати до грудей,— вигукнув Па-
уль.— Це ж реактивний снаряд, як він, міг забути!
Микола й Петер підняли непорушне тіло товариша, по-
хиливши голови, рушили до підвалу. Там Пірата поклали
на долівку, розстебнули пропалену на грудях куртку.
З неї випали обпалені клаптики портрета Леніна, що його
хлопець завжди носив на грудях. Кузьма взяв до рук об-
горілі, залиті кров’ю рештки документів, але в тому кри-
вавому місиві годі було розібрати прізвище цієї людини.
Киркою та лопатою хлопці тут же, в підвалі, викопали
могилу, замотали в ковдру тіло свого бойового побратима
і віддали чужій землі. В мовчанні схилили голови над сві-
жою могилою. Микола взяв шматок вугілля, написав на
сірій стіні; «Тут спочиває невідомий патріот з України,
який загинув у боротьбі з фашистами».
302
На світанку мешканці підвалу назавжди залишили своє
підземне житло. Біля Остергольцштрассе Пауль попро-
щався, пообіцявши пізніше завітати в табір, пішов шукати
польський табір Петер Скальський. П'ятеро — Василь,
Микола, Кузьма і Катя з маленьким Іванком на руках —
попрямували в колишній табір Боргварда, щоб там до-
чекатися визволення.
ЕПІЛОГ
П’ятого травня гарнізон Бремена капітулював. Незабут-
ній День Перемоги невільники зустріли в пересильному
таборі. Цього дня в гості до друзів завітав Петер Скаль-
ський. Незабаром з’явилися і Пауль Вольф та Карл Ес-
мунд. За дорученням міської партійної організації, яка,
нарешті, вийшла з підпілля, він виступив на табірному
мітингу.
На прощання Микола Гузь, який і в таборі залишався
скарбником, передав Есмунду у фонд партійної організа-
ції Бремена гроші та коштовні речі, які залишилися від
Піратового скарбу.
Наприкінці червня репатріантів, серед яких були й бран-
ці з колишнього табору Боргварда, американці привезли
до дерев’яного моста через Ельбу. Там, на протилежному
боці річки, де лежали руїни Магдебурга, були свої. І ось
колона вчорашніх невільників рушила через міст з аме-
риканської в радянську зону окупації. Перші сотні репатрі-
антів уже розташувалися поблизу вокзалу просто неба,
очікуючи дозволу зайняти місця у вагонах. А колони все
йшли і йшли, здавалося, їм не буде кінця-краю.
— Братці! — здивовано вигукнув Буров.— Сашко Болті
Всі, як за командою, повернули голови до дороги, якою
підходила нова колона. Там, з пов’язкою старшого сотні
на рукаві,' з двома здоровенними чемоданами в руках, ба-
дьоро крокував поліцай з табору Боргварда Сашко Болт.
— Ти дивись, він і тут уже в начальство вибився! —
сказав хтось із гурту.
Колишні невільники «русен лагер № 2» підхопилися на
ноги, але всіх випередив Буров. Він стрибком опинився на
дорозі, одним ударом свого здоровенного кулачища збив
Болта з ніг. Якби тої ж миті не підоспіли військові, тут би
по Сашкові й вода відсвятилася. Під їхнім захистом полі-
цай очухався і ще раз спробував перейти в наступ.
303
— Я ніякий не Болт і знати не знаю табору Боргварда.
Я Піратовський з Гамбурзького концтабору. Ось доку-
менти,— поспішно простягнув лейтенантові невільницький
паспорт.
— Так це ти, гад, убив Поліка,— рвонувся до нього
Зубченко,— і заволодів його документами?
— Спокійно, товариші, спокійно! — підняв руку лейте-
нант.— Без самосуду. Хто знає цього громадянина, прошу
написати свої свідчення. Його покарає наше радянське
правосуддя.
Десятки людей огризками олівців на клаптях паперу
писали свідчення проти свого колишнього ката. Тим часом
солдати відкрили чемодани затриманого. Вони були набиті
шкірою, заготовками на хромові чоботи. Знайшли в ко-
лишнього поліцая і кілька золотих годинників.
— Спекулювати збирався,— обурено загули репатріанти.
Лейтенант заховав у сумку обвинувачувальні свідчення,
автоматники повели поліцая до арештантського вагона.
...Майже три роки чекав Кузьма цього поїзда, який
привіз би його додому, до миру, до щастя. І ось він у ва-
гоні. Поряд, прихилившись до його плеча, сидить Катя.
Перед ними у колясочці, незважаючи на гамір і метушню,
спокійно спить Іванко.
Поїзд рушив.