КАЗКИ ЗЕЛЕНИХ ГІР
ЙЖИ ЗЕЛЕНИХ ГІР
ВИДАВНИЦТВО «КАРПАТИ» УЖГОРОД • 1965
УФ
К 14
Дорогий читачу!
Ти припадеш до чистої криниці вічно живого народного мистецтва! Прочитавши казки зелених гір, з великою любов’ю записані П. В Лінтуром, почуєш трепетну думу про перемогу правди над кривдою, добра над злом Ти проймешся гордістю за народний геній, нап’єшся з джерела його невичерпної краси. Ти ближче впізнаєш чарівне Закарпаття, палкіше полюбиш його.
Запис, упорядкування та ре .акція П В ЛІНТУРА, І М. ЧЕНДЕЯ
закарпатська обласна друкарня
КАЗКАР МИХАЙЛО ГАЛИЦЯ
Багата казкова традиція Закарпаття. Незліченні її скарби. Кожне се.ло має свого казкаря — мудрого і щедрого, багатого фантазією і знанням життя. Біля вівчарського багаття, на вечорницях у сімейному колі, серед друзів він завжди готовий поділитися своїм скарбом.
Одним з найталановитіших казкарів Закарпаття є Михайло Галиця, з села Дулова, на Тячівщині. Обрій його уяви широченний, поетичне світосприймання — багате, майстерність оповідача — висока. Михайло Михайлович вражає монументальністю сюжетів і образів, вмінням відгукуватися на актуальні події.
Михайло Михайлович Галиця народився в 1885 році у селі Дулові, в родині бідняка. Читати і писати навчився в парафіальніи школі. Потяг до знань був великий, а життєва дорога стелилася по нужденних заробітках, далеко від рідної оселі. Змалку довелося піти на лісозаготівлі в Галичину. Всього тринадцять літ було Галиці, коли він уже прислуговував лісорубам — клав вогонь, готував дрова, до колиби носив воду. В Галичині Галиця переконався, що «русини» колишньої Австро-Угорщини ие єдині, що мають вони на Сході рідних братів, доля яких така ж важка, але прагнення яких до свободи таке ж велике, як і в закарпатців.
Парубком Галиця потрапив на Балканський півострів — у Боснію і Герцеговину. Тут він побачив хорватські, сербські села і міста, пізнав долю заробітчан слов’янського, півдня.
Боснія, Герцеговина, Чорногорія — батьківщина героїчного епосу південних слов’ян-За словами Чернишевського, епос цей можна поставити поряд з безсмертними творами Гомера. Галиця допитливими очима дивився на Боснійські гори, бачив у них красу рідних Карпат, прислухався до казок, що їх далеко від рідного дому розповідали земляки,, такі ж заробітчани, як він сам, що їх чув від друзів по роботі у лісі — сербів і хорватів Звикав до близько: слов’янської мови, зачаровувався перлинами народної творчості-
З
Галиці подобалися пісні Балкан, оповідання про народних месників-гайдуків. Південнослов’янський струмінь у творчості Михайла Михайловича відчувається виразно. Можливо, звідси брав початок характер тих казок Галиці, що мають широку епічну форму, зміст — героїчний.
Перед першою світовою війною Михайло Галиця їздив за океан. У США він працював на шахтах. Коли повернувся додому, його було мобілізовано до армії та, як досвідченого шахтаря, відправлено до міста Шалготар’ян добувати вугілля. Тут Галиця дочекався розпаду монархії Габсбургів, тут зустрів соціалістичну революцію в Угорщині.
Бідно жив Галиця з родиною в умовах чехословацького державного режиму на Закарпатті. Знову з рідної оселі дороги новели шукати заробітків. Помирали діти в сім'ї, невиліковною недугою захворіла дружина. Тільки під старість привітно посміхнулося щастя Михайлові Галиці. Вже досвідченим робітником він подався на будівництво Те-ребле-Ріцької гідроелектростанції. І є щось символічне в цьому. На будівництві Галиця застосував чимало вміння і досвіду, працюючи бригадиром теслярів. Саме з будівництва йому було призначено пенсію, яка забезпечила спокійну старість.
Галиця — проста радянська людина, типовий закарпатець-горянин, який бачив багато в світі, звідав немало, доля якого є повчальною, життя якого є подібним до життя тисяч і тисяч українців Закарпаття.
Світогляд Галиці — широкий, знання його великі. Він бачив не одну країну, знає біля десяти різних мов. І до всього привів шлях особистого досвіду, той найважчий і найблагородніший шлях до знань і пізнання світу.
Багатий і різноманітний казковий репертуар Галиці. Він з однаковою майстерністю розповідає чарівні, легендарні, соціально-побутові та дитячі казки, історичні оповідання, філософські сказання. Знає він чимало народних пісень, обізнаний з народними звичаями і ритуалами сімейно-побутового характеру, його лексика багата на прислів’я і приказки. Одним словом, Михайло Михайлович Галиця — уособлення знань і творчості носія народної культури.
При широкому творчому горизонті Галиця все ж найбільш повно виявляє себе в чарівній казці. У нього вона відзначається монументальністю композиції і образів, глибиною філософського задуму. Такі сюжети, як «Про Білого Полянина», «Гора, що верхом сягала неба», «Про Царя Дикого лісу», «Про Анну Престоянну», «Про Фармудзь Івана», «Про Ружу Івана», «Про Ристу Бакуша» та деякі інші, без перебільшення можна назвати народними епопеями
Особливе місце в творчості казкаря Михайла Галиці посідають сюжети новелістичні як своєю майстерністю, так ідейною і художньою спрямованістю. Науковий та літературний інтерес являють казки-легендй, серед яких варто, зокрема, згадати унікальну в європейському фольклорі казку про римського папу Григорія. В цій казці розвинуто мотив кровозмішання. Можна думати, що казка навіяна читанням історично-біблійних і церковних книжок.
В репертуарі Михайла Галиці є казка про королевича Марка і Мусу-Кеседжія. Як відомо, королевич Марко є головним героєм сербо-хорватських, македонських та болгарських юнацьких пісень. Ні в українських, ні в російських фольклорних збірниках немає згадки про цього національного героя південних слов’ян, якщо не рахувати матеріалів видатного фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, записаних серед бачван-ських русинів — переселенців у Дунайську долину. Факт існування на південних схилах Карпат казки про королевича Марка є свідченням зв’язків українців Закарпаття з слов’янами Балкан.
Окремо слід поставити таку казку, як «Мурашчинс царство». Це алегорична казка, в якій подається народна філософія осмислення історії. Галиця намагався втілити в фольклорні образи спої глибокі роздуми про історичну долю трудового народу. Казка народи лій н п результаті індивідуальної творчості, що втілена в традиційні форми.
Характеризуючи казковий репертуар Галині п цілому, слід підкреслити його трапі пнів і ь, органічний ні язок з багатющою скарбницею фольклору Закарпатті і взагалі
-7
з народною творчістю всього українського народу. Будучи казкарем традиційним, Галиця має від природи неабиякий талант імпровізатора. Це допомагає йому складати монументальні сюжети, образи, в тканину традиційного вплітати нові мотиви, деталі, по суті створювати нове, відмінне від вже існуючого.
Галиця пройшов довгий життєвий шлях. На власні очі бачив дві півкулі, зустрічався з людьми різних націй, рас, політичних партій. Нині дивиться очима вісімдесятилітнього на світ довколишній, маючи за собою великий досвід, велику мудрість. Його устами говорить трудящий люд Закарпаття, який виніс на своїх плечах злигодні віковічного гноблення і соціальної кривди, культурного, національного, політичного безправ’я. Пройшовши складну і нелегку життєву дорогу, Галиця прийняв до серця і розуму погляди сучасного пролетаріату, в радянський час став професійним робітником.
Важкий життєвий шлях Галиці знайшов віддзеркалення і в його казковій творчості. В чарівних казках, в казках легендарного характеру лежить анімістичний світогляд, світосприймання, що є таким характерним для трудового селянства феодально-кріпосницької епохи. Галиця прагне по-філософськи осмислити явища природи, що є цікавою рисою його творчого методу. В казці «Анна Престоянна», наприклад, герой твору, верховинський хлопець, виконує складне і нелегке завдання. Він повинен відповісти на запитання: чому Сонце вранці червоне? Герой казки подорожує на «край світу», щоб почути відповідь з уст самого Сонця. Сонце відповідає: «Коли я вранці вирушаю з дому, дорогу мені перепиняють змії. З ними я б’юся. З їх пащ сапає вогонь, вони мене розпечуть. Тому я вранці червоне». А бабка — Сонцева мати — так пояснює закони світла і темряви: «Вранці Сонце молоде, дуже. Коли б з ним стрітився в цю пору, воно б тебе спалило. Увечері воно вже постаріло, не має в собі такого вогню». Яка безпосередність, незайманість світосприймання! Коли слухаєш це поетичне оповідання з уст діда Михайла, здається, що чуєш голос стихійних сил, голос людини, яка в казці й народній фантазії знаходить пояснення багатьох і багатьох явищ природи.
Наївні уявлення первісних людей про космічні тіла і простори всесвіту розкрито в «Казці про бідного чоловіка».
Блукаючи по світу. Іванко потрапив у високі гори. Тут він зустрічається з Місяцем, Сонцем і Богом. Ні Місяць, ні Сонце не можуть відповісти, де Іванкова жінка, дарма, що вони бачать весь світ, світять до кожного куточка Навіть сам Бог виявляється істотою обмеженою, він на запитання Іванка відповідає: «Я вже не раз нагадував людям, щоб не казали жінкам всієї правди, бо в жінці сидить частина гадюки». Замість того, щоб визнати свою безпорадність, Бог виступає в ролі ненависника жінок. Показаний він у казці сердитим, буркотливим, непривітним дідуганом. Уявлення Бога тут цілком матеріалістичне, позбавлене святості.
У казці «Гора, що верхом сягала неба» Галиця виводить свого героя в космос, заставляє вивчати і вникати в закони всесвіту. Потрапивши на високу гору, Іванко помічає, що сонце тут світить ясніше, що тепла тут більше, що повітря тут чистіше. Необізнана з законами фізики і хімії людина переконана в тому, що чим ближче до сонця, тим і тепліше. Мабуть, тому на вершині гори в казці й ростуть дерева-гіганти, б’ють джерела цілющої чудодійної води.
Нам здається, що величний образ Гори, яка спускається вниз під землю і знов піднімається «до неба», образ райського саду, що росте на верху цієї гори, навіяні біблійними сказаннями про прадавній Вавілон, про Вавілонську вежу, про вавілонські висячі сади.
Глибокий ідейний задум вклав Галиця в казку «Цар Дикого лісу». Вона є одним з найпоетичніших і найоригінальніших його творів. Граф, прихильник «цивілізації» і ворог дикої природи, душитель свободи, велів піймати і замкнути до клітки Царя Дикого лісу — уособлення свободи в її стихійному первісному стані. Цар — хазяїн незайманої природи, дрімучих лісів і неприступних гір, морів, озер і рік, повелитель звірини і птахів — був п’иманий графським мисливцем підступно. В клітці невільник повільно гине, його рятує від смерті хлопчина, не зіпсований цивілізацією. За це граф-батько віддає хлопця на поталу звірам. Заступником рятівника стає Цар Дикого лісу.
5
Філософське осмислення стихійних сил і явищ природи є характерною ріг і #< । чого методу Галиці. Ця риса спостерігається в усіх його фантастичних казках
Михайло Галиця зазнав у житті немало горя. Як казкар він і виступа< «їхн пні нм знедолених
В житті Михайло Галиця звідав багато соціальної кривди, лиха, добре ніде ініі*>» логію знедоленого селянина. В багатьох казках Михайло Михайлович є поборникп>« іцмн гноблених, визискуваних, малює картини бідності. Це було типовим для умов ін рчіннін ського села лихих часів поневолення Закарпаття іноземцями.
Галиця не обмежується пасивним описом скрутного матеріального станови р і Ині закликає до боротьби з гнобителями всіх категор й. Загострення соціальних іч нш о ПрОТеСТ ПРОТИ НеСПравеДЛИВОСТІ, заКЛИК ДО боротьби І реВОЛЮЦІЙНОСТІ, ДО ЗІНП <11111 ІіХіІ сових ворогів притаманні усім його казкам. Наприклад, в казці «Про гору, що в ряим сягала неба» оголошується війна всім і всіляким царям, гнобителям. Зміною д< и< ївши о ладу закінчується казка «Куці-Куці Борка».
Гострим політичним звучанням, бунтарським пафосом пройнята казка «Нр < І'шіу Бакуша». Складена вона за мотивами легенд про розбійника-опришка Боснії, якіні >нпн і Ристою Бакушем. Опришок цей свого часу і піднявся на боротьбу проти окупанті м!< цевих багатіїв.
Михайло Михайлович Галиця — шахтар, учасник угорської революції 1919 рої у 11 п добре знає, що поневолювачів можна скинути лише тоді, коли в спільній борої < рі бітник і селянин подадуть один одному руки. В казці «Про Білого Полянина», ііиіі| Ні мід, два могутні богатирі не тільки боролися з темними силами поодинці, але й етили ііп(<рі тимами, однодумцями, вони перемагають «поганих царів», поборюють темне р ни і встановлюють вічний мир.
Почуття дружби народів пронизує всю творчість казкаря.
Непохитна віра в трудовий народ Галицею висловлена в алегоричній казці Про мурашчине царство». Мурашка — символ працелюбності. Символ цей стає пік <»кпм І прекрасним, коли думаємо про силу всього трудящого люду планети. В єдності дій трудящих сила і краса, будівничий дух в ім’я життя, миру.
Галиця-казкар активно відгукується на події часу. Він переосмислює ідейнії і імнт своїх сюжетів, загострює соціальну спрямованість, творить нові образи, вплітаї п < нічну тканину нові мотиви. Процес переосмислення є закономірним явищем. Реагування народного майстра на події дня є вічно живою творчістю, творчістю, що не застигає па мк рі, збагачується, доповнюється. Коли в липні 1961 року Галиця розповідав казку, к їлато гривий кінь летів довкола земної кулі, він не втримався й промовив: «Скоріше, як Юрій Гагарін на ракеті». Саме перед цим Галиця прочитав повідомлення в газетах про ік-ріііиіі політ людини в космос.
Аналізуючи художні особливості творчої манери Михайла Галиці, слід перш за псе сказати про монументальність композиції його казок. Тут казкаря можна було б порівняти з північноросійськими майстрами Коргуєвим і Господарьовим, в яких сюжети скла дають по 25—ЗО сторінок. У Галиці сюжети доходять навіть до ЗО—-40 сторінок, що > надзвичайним явищем, вартим уваги і вивчення.
Як правило, буває так, що надто довгі сюжети позначені вадами — штучним інігрії-мадженням мотивів, механічним поєднанням окремих частин. Цей недолік Галиця подолав успішно, його казки досконалі за композиційною довершеністю, вони стрункі, монолітні, органічно цілі, не подрібнені. Прикладів цільності можна навести багато, .і зразком може бути казка «Про Анну Престоянну».
Аналізуючи казку «Про Анну Престоянну», бачимо в ній низку відомих традиційних мотивів. Тут «Принц і бідняк», мотив подорожі за морською царівною, мотив Від долі не втечеш»... Але це тільки окремі деталі, окремі «цеглини» в громаді будівельного матеріалу. Велична будова твору складена майстром самостійно, оригінально, доладно і гарно. А головне: архітектурні деталі відповідають задуму твору. Твір залишає сильне враження гармонійного поєднання глибокого ідейного змісту і чудової художньої форми. Це можна сказати про композицію казок «Про Царя Дикого лісу», «Про гору, що верхом сягала неба», «Про Фармудзь Івана»...
6
Михайло Галиця нагадує старих майстрів, які, вивчивши стиль, добре знаючи матеріал, споруджували чудові будинки Києва, Чернігова, Новгорода, Суздаля — пам’ятники віків.
Мойументальністю і рельєфністю позначені в Галиці образи природи, стихійних явищ, світлі й темні сили, індивідуальні риси героїв. Обійшовши велику землю, казкар бачив найрізноманітніші пейзажі: гірські шпилі, що зникають за хмарами, дрімучі ліси, широкі та глибокі ріки, неозорі водні простори морів та океанів. Селянин-верховинець, обдарований від природи великою пам’яттю і буйною фантазією, дивився на пейзажі зачаровано, бачене і почуте відклалося в уяві й забило невичерпним джерелом у казковій творчості.
Галиця провів дитинство в зелених Карпатах, покритих листяними і хвойними лісами. Юнаком спостерігав у Боснії і Герцеговині скалисті й похмурі Динари, по дорозі в Америку захоплювався Альпами. Ось чому гори, «високі», «страшні», часто виступають на казковому горизонті Михайла Михайловича. В казці «Про Білого Полянина» герой пробирається через «страшні, високі сині гори... Мряки встають на вершинах... На горах вулкани... Коли вулкан вибухне, гора навіки горить, ніколи не вгасає вогонь Гори горять, димлять до неба, вихор розносить дим і пломінь на всі сторони світу далеко...»
У казці «Про Анну Престоянну» намальований монументальний образ скелястих гір, які «непрестанно б’ються». Подорожуючи до Сонця, хлопчик прийшов до величезних двох скель, до таких височенних, «що сягали самого неба. Скелі непрестанно б’ються одна об одну. Аж іскри летять за самі хмари .»
Дивують нашу уяву епічні картини Дикого лісу, Вогняного моря з їх фантастичною фауною і флорою, бурхливої Ріки тощо. В дусі фольклорної традиції показані персоніфікації Місяця, Сонця, Вітру, що вважається наймогутнішою стихією. («Мій чоловік, Вітер, — говорить баба, — нині на зорях повернувся додому... Так цілу ніч віяв, що всі міхи подер, мені тяжку роботу завдав — платати міхи». «Цеї ночі я так віяв, — розповідає Вітер про себе, — що всі оболоки полупав. Я зайду хоч до якої скелі, хоч до якої закутини, хоч до якої дірочки... Переді мною не мож заперти оболоків і дверей...»).
Страх і жах викликають міфічні істоти, що уособлюють темне царство: Страшний дід і Страшна баба («Про Фармудзь Івана»), особливо Мати-Відьма («Про Білого Полянина»).
Страшна баба живе далеко-далеко, «в тридев’ятім царстві, в тридев’ятім государ-стві», куди звичайні люди не можуть потрапити. Герой казки йшов до неї і вдень і вночі, переборюючи труднощі протягом шести місяців. Ось як казкар зображує зовнішній вигляд Страшної баби: «Іван наблизився на п’ятдесят кілометрів до бабиної хижі. Баба на п’ятдесят кілометрів вітрила земного чоловіка. Вийшла з своєї хижі і дуже зарева-ла: — Ходи, ходи, песій сине! Я вже десять тисяч годів на сім світі, а земного чоловіка не виділа. Три тисячі годів я не їла людського м’яса... Вже дуже жадна... Тепер тебе з’їм».
Іван просить бабу, щоб вислухала його. «І взяла баба два залізні стовпи десять метрів кожний, підклала ними вії на очах, аби годна видіти, бо вії впали, не трималися».
Вислухавши прохання героя, баба пошкодувала його і не з’їла. Повела хлопця до своєї хатини, наварила «олов’яних галушок», нагодувала гостя. Іван боявся не їсти, щоб баба не розсердилася.
Від Страшної баби подорожує до її чоловіка — Страшного діда, який «за сто кілометрів вітрив земного чоловіка». Коли Страшний дід «звітрив» героя, вибіг з хижки і так сильно «заревав, що з дерев посипалося листя»... Дід каже: «Тут я живу п’ятнадцять тисяч літ, а земного чоловіка ще не видів... Мільйони людей я з’їв за життя, але вже п’ять тисяч годів не їв людського м'яса, тепер буду їсти»... Іван просить діда, щоб ного вислухав... «І дід підпер вії залізними стовпами двадцять метрів довгими», відкрив очища і подивився на Івана. Останній так переконливо говорив, що дід повірив йому і пригостив його «оцільовими галушками».
Викликаючі жах міфічні образи •— уособлення темного царства. Вони виступають
7
н к.гниїх І алпці не поодинці, а в генеалогічному ланцюгу ( іраіпіііііі дід і Страшна баба, їх три нині, що викрали трьох сестер Івана. Це і є одна сатанинська сім’я, котра розділила між собою владу над світом. Дід — «старший на цілий < віт», його дружина — «старша на півсвіту», один син — «на четверть світу», другий — «па восьму частину» І третій — «на шістнадцяту частину світу». Сатанинська сім’я, що керує темним нарітпом, є образомсимволом, мабуть, уособленням монархічної влади царів на землі. І Іняка м фічних персонажів очолена найбільш могутнім і страшним персонажем — Ма-гір’ю-Відьмою, що пожирає все живе, навіть власних дітей, іагрожує всесвіту знищенням. Мати-Відьма — універсальна смерть.
Проти темного царства і його сил піднімаються на боротьбу богатирі Іван і Білий І Іолянин Ставши побратимами, об’єднавши сили, вони перемагають темне царство. Цю перемогу слід розуміти, як звитягу світла над темрявою, звитягу добра над злом, правди над неправдою. В цьому філософське осмислення і розуміння основного задуму казок Галиці.
Створюючи цілу систему образів, Галиця користується багатством юбражальних засобів: епітетів, метафор, порівнянь, уособлень. Вузькі рамки статті не дозволяють зупинятися на їх аналізі. Хотілось би звернути увагу ще на художню деталь, характерну для кожного народного митця. З художніх деталей складається будова мистецтва 3 деталей складається образ. Нерідко деталь служить «зав’язкою» — початком розвитку дії-Наприклад, у казці «Про Білого Полянина» зав язкою сюжету є деталь муха, що прилипла до смоли... Герой після довгих блукань сів під високе дерево біля джерела і відпочиває... «І почув, як щось бринить, наче муха.
«А що то бринить?»
Сонце загріло, в лісі тепло. Пригріло сонце на суху ялицю, а з дерева потекла смола. Та потекла так, що на землі вже ціла купка смоли. Приглянувся хлопець і видить: на ялиці муха. Така чудна, якої ніколи ще не видав. Припала до смоли, ніяк не може відірватися. Спершу бриніла частіше, потім рідше й рідше. Охляла, небога, втратила силу, а вирватися не може».
Як бачимо, жива картина літнього дня в лісі і відпочиваючого під деревом біля джерела хлопця зіткана з деталей, служить зав’язкою до оповідання Муха, що її врятував юнак від загибелі, сповіщає про існування богатиря Білого Полянина.
Галиця належить до типу казкарів, які не тільки розгортають широке художнє полотно, але й минають небезпеку схематизму в сюжеті, весь час насичують твір яскравими художніми деталями. Прагнучи до правдивого зображення дійсності, Галиця вдається до засобу психологізації, проникає у внутрішній світ героїв. Прикладом психологічного заглиблення може послужити епізод полювання на Царя Дикого лісу, па заморську красуню Анну Престоянну. Тут показано в послідовності засоби, якими мисливець користувався, ловлячи царя, як терпляче сидів під столом з харчами і напоями, що був наставлений пасткою. Нарешті, показано витримку і боязкість. Все тут відбувається в закономірній послідовності, виходить з характеру героя. З захопленням читач простежить за поведінкою і мисливця — хитрого, невідступного і рішучого в діях, і Царя Дикого лісу, який є уособленням наївності, чистоти, безпосередності.
Художні засоби казок М М. Галиці варті спеціального літературно-мистецького дослідження — для науковця тут поле діяльності широке.
Книга казок Михайла Михайловича Галиці відкриє широкому читачеві чарівний світ епічної казки на Закарпатті, автора ж представить як одного з тих, хто ввійде в коло видатних казкарів України. Вихід книги казок М. М. Галиці стане подією культурної ваги, прекрасним доказом того, що народ є господарем духовних скарбів, які створив, які до нього і повертаються у вигляді книги.
П. В. Лінтур, кандидат філологічних наук Ужгород
ПРО ФАРМУДЗЬ ІВАНА
Давно-предавно жив один цар. Він мав трьох синів і одну доньку. Старші сини були мудрі, вчилися в школі добре, а молодший — дурня-коватий, Попіляник.
Одного разу старші брати зібралися до громади і почали говорити:
-— Ми хотіли б знати, чому у нашого нянька одне око плаче, а друге сміється?
І порадилися піти до свого батька позвідати його.
— Котрий з вас піде перший?
— Та тільки ти підеш перший, бо ти старший.
І старший пішов. Постукав у двері.
— Негеіп! Вільно!
Хлопець відчинив двері.
9
Пресвітлий царю і мій няньку Чи можу я вам два-три слова сказати?
— Можеш, синку! Чому ні?
— Я хотів би знати, чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
Цар читав газету, а перед ним на столі лежала шабля
Коли почув слова сина, вхопив шаблю, скочив на ноги і замахнувся на хлопця. Але той втік з кімнати. Цар кинув за ним шаблею, шабля полетіла и забилася до дверей.
Цар мало заспокоївся. Вийняв шаблю з дошки, витер і поклав на стіл перед собою. Взяв газету й читає далі.
Тільки вибіг старший брат, як його вже чекав середущий:
— Ну, що тобі повів нянько?
— Іди сам, дізнаєшся!
Не хотів признатися, що дуже напудився і втік від свого батька. Середущий образився-
— Ти загордився и не хочеш зі мною говорити. Але я піду теж до нього. Адже він мені такий нянько, як і тобі. • Про що довідався ти, про те дізнаюся і я.
І поспішив до дверей. Постукав.
— Негеіп! Вільно!
Хлопець відчинив двері, по-військовому віддав батькові честь, ставши струнко.
— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я вас дещо спитати?
— Можеш, синку! Чому ні?
— Ви сказали старшому брату, чому одне ваше око плаче, а друге сміється. Скажіть і мені.
Цар вхопив шаблю з стола, скочив на хлопця, замахнувся. Той ноги під себе і довтеку. Цар кинув шаблею за ним, а та забилася до дверей. Як заспокоївся, вийняв шаблю з дверей, витер, поклав на своє місце, сів за стіл і засмучений почав читати газету.
Молодший брат — Попіляник — чув, що говорили між собою старші. Він хотів і собі знати, чому у його батька одне око плаче, а друге <міється.
Приступився до братів і звідає:
— Ну, що вам сказав нянько?
— Іди і ти, почуєш...
— Я піду. Він для мене такий нянько, як і для вас. Сказав вам, повість і мені!
Повернувся и пішов Постукав у двері.
— Негеіп! Вільно!
Відчинив двері, став струнко.
— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я до вас два-три слова мовити?
— Можеш, синку! Чому ні?
10
— Ви сказали старшим братам, чого ваше одне око плаче, а друге «сміється. Скажіть і мені.
Цар вхопив шаблю, скочив з-за стола, замахнувся на хлопця. Але той спокійно поклав голову на стіл і повів:
— Рубайте! Ви цар, маєте право мене вбити.
Бачачи таку сміливість сина, цар здивувався і задумався Далі взяв стільця, присунув до стола і каже:
— Сідай, синку!
А сам сів за стіл.
— Я твоїм старшим братам нічого не повів, бо не було кому... А тобі скажу: коли я ще знаходився в маминій утробі, мене продали нечистому. Як помру, мої кості чорти рознесуть по сімох державах. Тому •одне моє око плаче. Але я надіюся, що ви мене обороните. Тому друге .моє око сміється. Я виджу, що на старших синів мені нічого надіятися. Вся моя надія на тебе. Приготуй сім сажнів дров, дуже сухих. Завези їх на кладовище, де буде моя могила. Коли помру, викопай яму — глибоку на сім сажнів — і закопай мене. Коло моєї могили будете ночувати і вогонь палити. Візьмете з собою шаблі. Вночі прилетять три шаркані. О дев’ятій годині прилетить триголовий, о десятій — шестиголовий, -опівночі — дванадцятиголовии. Коли їх поборете, мої кості будуть спокійно лежати в землі... Тільки ви, мої сини, можете коло мене ночувати і вартувати. Нікому іншому робити це не дозволено.
Довго Іван говорив з своїм батьком. Старші брати вже думали, що .загинув, що цар, певно, зрубав йому шаблею голову. .
Ураз Попіляник вийшов, приступився до братів і каже:
— Вам няньо не повів, чому його одне око плаче, а друге сміється, а мені все сказав.
І відкрив їм таємницю. Найняв робітників, щоб приготували сім сажнів дров. Робітники дрова нарубали, завезли на царський двір, склали на таке місце, де вони могли добре просохнути.
Незадовго цар помер. Іван наказав викопати глибоку на сім сажнів яму. Дав завезти сім саЖнів дров на кладовище. Коли погребли царя, три брати залишилися ночувати на свіжій могилі.
Розпалили великий вогонь. Сухі дрова горять, а вони посідали довкола ватри и чекають, що буде. Припалили цигарки й покурюють. Старшому здрімалося:
— Брати, я би дуже спав!
— І я би спав, тільки ганьблюся сказати. Аж серце мене болить... ЗСоче тріснути! — каже середущий.
— А ти не спав би? — питають молодшого.
— Я — ні. Я такий легкий, що, здається мені, скочив би з одної тори на другу. А коли ви спали би, лягайте. Я вас розбуджу, як тільки дещо почую.
1!
Старші брати полягали и твердо поснули А Іван походжає довкола вогню. То сяде, посидить, то припалить, закурить.
Ураз коло півночі чує страшенний гук. Аж земля дрижить. Дивиться, а з-за гір, з-за лісів показалося велике світло. Ліс аж на п ять кілометрів ломиться, паде, тріщить, горить. Летить шаркань з трьома головами. Здалеку риче:
— Песій сину! Бодай твою кров пси хлебтали! Кості твого батька, ще в материнській утробі нам були продані. Ми маємо право рознести їх по сімох державах! А ти сюди прийшов боронити їх? Дивися: три пащі у мене! Котрою захочу, тою тебе з’їм.
Іван гойкнув:
— Батькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.
— Та як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?
— Я боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!
Повиймали шаблі й почали рубатися так, що аж земля колишеться, А старші брати сплять і нічого не чують.
Довго билися. Нарешті вдалося Іванові одним махом відітнути всі три голови шаркані. Коли відрубав, кров полилася потоком, вогонь заливає, сплячих парубків затопляє. Іван підняв братів і підпер дровами. Наклав на вогонь, щоб дужче горів. Кров довкола ватри тече, кипить.
Дуже мало встиг відпочити, коли знову чує страшенний шум. Дивиться: ліс на десять кілометрів падає, тріщить, горить. А з пащ шаркані пломінь хмарою сапає під саме небо.
Прилетів шестиголовий шаркань. Здалеку риче:
— Сучии сину! Пси би твою кров хлебтали! З’їв ти мою молодшу сестру. Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися, шість пащ маю, котрою захочу, тою тебе з’їм! Кості твого няня ще в маминій утробі, нам були продані. Ми їх мусимо рознести по сімох державах!
— Батькові кості не руште! Скоріше кров мусимо пролити!
— Ну, як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?
— Боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!
Коли почали рубатися, аж земля задрижала. Довго рубалися. Нарешті Іван влучив момент і одним махом стяв шаркані всі шість голів.
І потекла кров. Заливає вогонь, затопляє сплячих.
Попіляник підняв голови братів і підпер їх дровами так, наче б сиділи. Кинув на вогонь багато дров, а сам сів відпочивати. Та не встиг віддихатися, як чує знову страшенний гук: на п’ятнадцять кілометрів ліс падає, тріщить, ломиться, горить. Скелі, каміння кришаться, розпа
12
даються, котяться... Гримить, блискає. Летить дванадцятиголовий шар-кань, здалеку реве, рикає:
— Песій сину! Пси би твою кров хлебтали! Згубив ти моїх двох сестер! Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися! Я маю дванадцять гащ, котрою захочу, тою тебе з’їм. Такий, як ти, може впасти до мого ока, а я не буду й чути. А ти зі мною думаєш боротися? Кості твого батька ще в материній утробі нам були продані! Ми мусимо їх рознести по сімох державах!
— Нянькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.
— Та як хочеш битися: боротися, їстися чи шаблями рубатися?
— Я боротися не хочу, їстися не знаю! Будемо рубатися!
Почали вони рубатися шаблями так, що аж земля дрижить. Довго боролися. Іванові пощастило одним махом відрубати шість голів, потім влучив і відрубав ще шість голів. Та одна голова знову скочила на своє місце, приросла і крикнула:
— Відрубав ти одинадцять голів, а мене не відрубаєш! Я тебе мушу з’їсти!
Дуже змучився хлопець. Вже не може й шаблею махати. Скільки разів голову не зрубає, стільки разів вона скочить на своє місце й знову приросте. Думає собі Іван: «Ну, тут прийдеться загинути. Та ще раз •спробую!»
Махнув шаблею, стяв голову, горло шаркані ураз проткнув шаблею і притиснув до землі. Доки голова вирвалася, кров уже охолола. Скочила голова на своє місце, а прирости вже не могла. Кров тече весняною рікою, так тече, наче відкрили загату Закарпатської гідроелектростанції -у Вільшанах.
Іван попідкладував своїх братів, немовби стояли, інакше вони потонули б у крові.
Погана кров шаркані залила ватру, і вогонь погас. Іван бреде в крові — який високий, така кров глибока. Сів мало відпочити і почав замерзати, бо увесь мокрий. Пробує розпалити вогонь, та не може — запалки промокли. Ніяк закурити. Думає собі: «Як би дрова підпалити?» Оглядається, чи не видно десь світла. Та ніде нічого. А на цвинтарі ріс височенний ясен. «Вилізу на ясеня, — думає собі, — звідти увиджу десь світло».
І вибрався він на дерево. Дивиться в один бік, дивиться в другий бік, дивиться в третій. Ніде нічого не видить. Дивиться в четверту сторону — побачив маленьке світло.
— Поки злізу з дерева, в моїй голові закрутиться, не буду знати, куди йти, — говорить сам з собою. Додумався кинути шапку на землю в той бік, звідки світилося.
Зліз на землю, знайшов шапку, рушив за світлом. Іде, іде, іде... Але це не так близько, як здається. Йшов доти, доки не потрапив до великого, густого пралісу. -
13
Ураз чує: в одній зворині сваряться дві жінки. Коли приступивог ближче, вони покликали його:
— Чоловіче, тебе сам бог сюди привів. Ти і розсудиш: котра з нас старша? Ми давно сважаємося на цьому.
-— А що ви за одні?
— Ми — Ніч і Днина. Вадимося, чи Ніч старша, чи Днина?
Іван вирубав дві жердини, скрутив дві гужовки. Одну жінку прив’язав до одного бука, другу до другого так, щоб одна від одної була на віддалі ста метрів. І пригрозив
— Аби я не чув вашого голосу! Подумаю над тим, як вас справедливо розсудити. Ви чекайте мене і тихо сидіть А якщо будете сваритися, повернуся і голови вам повідрубую.
Жінки настрашилися и тихо чекають.
А Іван дорожить далі. Іде вогню іськати. І приходить він на місце, де горів великий вогонь. Триста сажнів дров було скидано на громаду и підпалено. Довкола ватри лежать колесом опришки і сплять — так розклалися, що де їм ноги, там їм і голова.
Іван дивиться на них і думає собі: «Облягли довкола ватру так, що підступити не можна до неї. Як дістати головню? Лізти через них? Пробудяться і скітять мене». Додумався зрубати малого бучка, розколоти кінець надвоє і вчинити розкіп. Розкіпом сягнув з ватри головню, тихо поніс над опришками. Та жарина впала старшому на черево. Іван на це не дивиться, швидко з вогнем тікає. Тим часом жарина почала пекти опришка. Але той був повним і не почув відразу. А як почув,., прокинувся, схопився на ноги й гукнув:
— Котрий з вас кинув на мене вогонь?
— Ми ні. Ми спали і не рушалися з місця. Що сталося?
— Головня впала на моє черево!
Опришки нічого не знають і дивуються.
— Ану, скоро встань і подивися, чи хтось не брав з ватри?
Молодший скочив на ноги, подивився на всі сторони.
— Нікого не видно.
Старший гукнув до середущого.
— Ану, ти подивися!
Середущий глянув на всі чотири сторони і не видить нікого.
— Виджу, що мушу сам встати. Я його увиджу, де б він не знаходився.
Старший встав, а голова його знялася високо над деревами. Дивиться в один бік — не видить нікого, дивиться в інший бік — не видить нікого, дивиться в третій — нікого. Глянув у четверту сторону:
— Ага, тут є! Несе вогонь і махає ним, щоб не загас... Ну, зараз він буде тут.
Кілька разів ступив, наздогнав Івана, поклав його на свою долоню*-й приніс до ватри. Дивиться на нього:
14
— Ти, муряночко! Тебе не є чого бити. Але мусай тебе забити тому, бо ти вкрав від нас головню. Але я хотів би скоріше знати, що ти за один?
— Я найбільший злодій на світі! — відповідає Іван.
— Коли ти найбільший злодій на світі, допоможеш нам вкрасти царську дівчину На ту дівчину ніколи сонце не загріло, ніколи вітер не подув. У тої дівчини золота звізда на чолі, на голові — золоте волосся. Нема того на цілому світі, хто б розповів про її красу, така вона прекрасна. Ми вже три роки за нею ходимо — хотіли б викрасти. Та вчинити це не можемо. Тільки наблизимося до царського палацу, коли на царських воротах починає кукурікати золотий когут. А світить він ясніше за електрику. Кукурікає голосно, царське військо поспішає на страж, стріляє з гармат, кулеметів, з рушниць.
Старшин опришок показав своє тіло.
— Дивися, яке шмаття з нас кулі повиривали. Мусимо тікати. А ти берешся царівну викрасти?
— Беруся, тільки приведіть мене на те місце, звідки видно когута. Далі я поповзу на колінах і ліктях и когута застрелю.
Вони повели Івана на місце. Звідти він поповз на череві до півня, прицілився і застрелив його. Когут тільки крилами тріпнув і впав на землю. Світло відразу згасло.
Царське військо чуло постріл, та не рушило з місця. Іван повернувся до опришків і каже:
— Когут мертвий! Можемо йти до царського палацу.
Опришки пішли. Дивляться: золотий півень дійсно лежить мертвий.
«Та це справді найбільший злодій на світі, — подумали собі. — Бо досі ніхто не міг півня-віщуна забити».
Прийшли до воріт. Іван каже:
— Ці ворота розломіть.
Опришки легко розтрощили ворота й підступили до царського палацу. Тут стояла залізна огорожа. Поламали й огорожу. Далі необхідно' було спускатися східцями до пивниці.
Іван говорить:
— Ви стійте, а я східцями спущуся до царського палацу і дізнаюся, де царівна. Потім повернуся за вами. Віднесемо її разом з ліжком.
І знайшов кімнату, де дівчина спала. Коли відчинив двері, зоря вдарила йому в лице. То було світло від зірки на чолі царської доньки.. Воно так сяяло по цілому палацу, що не потрібно було й електрики. Аж очі сліпило.
Сів коло прекрасної дівчини і любується. «Шкода такої краси опришкам... Не віддам її!» — думає.
Повернувся до опришків і каже:
— Я спущуся східцями до палацу, буду вас по одному кликати.
15
Та ви ідіть* обережно, щоб не почули слуги, бо тоді вони почнуть просити допомогу.
Спустився хлопець до пивниці и сховався за стіною. Вийняв шаблю й гукнув:
— Перший!
Опришок посунувся східцями униз — поповз гадюкою... Коли заходив до пивниці, Іван змахнув шаблею й відрубав йому голову. Труп почав бити собою, та Іван хутко затягнув його до пивниці и гукнув:
— Другий!
Другий опришок поліз униз східцями... Йому Іван теж відрубав голову.
— Третій!..
Останнім спустився старший. Не знав, що його чекає смерть. Іван махнув шаблею, и голова відлетіла від тулуба.
Іван залишився один. Східцями піднявся до царської дочки. А донька твердо і солодко спала. Зняв Іван з її пальця жуковину й надів на свій. Свого перстня натягнув на палець дівчині. Не почула вона нічого. Іван сів собі за стіл, взяв папір і написав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів. Ніч і Днину прив’язав до дерев. Золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі. Свого перстня передав принцесі...»
Листа Іван поклав до конверта, заліпив, написав адресу. Надрізав на лівій руці пальця, своєю кров’ю поклав печать і заховав дівчині до кишені. Потім парубок пішов собі до братів.
По дорозі Іван зустрівся з жінками, котрих прив’язав гужовками до дерева. Ніч і Днина здаля до нього гукнули:
— Швидко відпускай нас! Коли б ти рівно на десять хвилин спізнився, світ би зарвався. Вже сім діб минуло, як ти нас пов язав. Селами люд процесіями ходить і молиться, щоб настала Днина...
І дійсно, Ніч тривала з того часу, відколи Іван прив’язав до буків двох жінок — Днину і Ніч.
Відв’язав їх і каже:
— Нелегке діло відповісти, котра з вас старша. Довго треба думати. І так я розсудив: коли літо — тоді має бути велика Днина, а коли зима — тоді має бути велика Ніч. Бо літом багато роботи на полях, та й треба, щоб урожай ріс, вистигав. Треба так вчинити, щоб ви не знали кривди ні одна, ні друга. Тому я поділю вас. Ви згодні?
— Згода!
— Договір підпишете?.. А коли ні, знову вас прив яжу... Цей договір не на два-три роки, а довіку.
— Підпишемо, підпишемо!
Так Ніч і Днина помирилися і підписали договір. Цей договір діє і донині: влітку Днина старша, зимою — Ніч. І більше дві жінки не сваряться, живуть спокійно, а в світі — мир.
16
Іван залишив жінок і повернувся до своїх братів. Вийняв шаблю і почав кров розтинати, бо застигла — ходив по ній, як по сухій землі. Обрубав кров довкола братів і розбудив їх. Коли побачили брати, що за трупи валяються на землі, скільки крові — помліли од страху.
Брати зібралися и повернулися додому. Іван Попіляник перебрав царство і став царювати. Життя для народу стало легшим, бо Іван був не з гордих панів, а з бідних, з попіляників.
Брати довгий час жили разом. Іван правив державою, старші йому допомагали.
Та Іванів батько перед смертю наказав:
— Коли хтось прийде за твоєю сестрою, не переч, віддай її.
І дійсно, одної ночі, біля дванадцятої години, з явилися на царському дворі музики: грають, співають, кричать. Під вікном почали гукати:
— Іване! Віддай те, що тобі батько велів! А коли ні — камінь на камені не залишиться...
Іван вхопив сестру на руки й кинув з вікна... На дворі нечисті підхопили дівчину — не дали їй упасти на землю... Музики радісно заграли, вітер завіяв, і все ураз зникло. Понесли царівну через долини, через гори, ліси і моря. На однім місці по дорозі прорубали в товстелезному дереві тунель. І крізь дерево пролетіло сто бричок...
А Фармудзь Іван далі царює в своїй державі. Та най він собі царює, а ми ходім до царя, де залишилися зарубані опришки.
Той цар пообіцяв свою дочку і своє царство тому витязю, котрий поборе опришків.
Рано, на зорях, царський слуга-циганин спустився до пивниці, в якій лежали побиті опришки. Вийняв багнета і почав колоти трупи. Коли покривавив одяг, лице, руки, ноги, гойкнув:
— Гей, на допомогу! Тут розбійники!
Прибігло військо, а за ним панство і сам цар, цариця, їх дочка. Дивляться і зидять: на землі валяються мертві, а циганин над ними з кривавим багнетом. Звідають його:
— Ти побив опришків?
— Ой, я! А хто інший?
Циганові повірили. Цар задумався, зажурився, бо треба віддати дочку за витязя-циганина. Принцеса посмутилася, бо циганисько був дуже бридкий — чорний, вісплявий, у ластовинні.
«За чорного вісплявого чорта мушу віддаватися!» — шепче собі зажурена дівчина.
Та що чинити. Рятунку нема. Цар дав слово, а його поламати не можна...
І почали готувати весілля. Оголосили по цілій державі, що царева дочка віддається за такого й такого — за циганиська!
Покликав цар мудрих лікарів, чи не могли б вони зробити таку опе-
2 Казки зелених гір
/7
рацію, щоб циганин був кращим. І лікарі облупили з цигана шкуру. Та це не допомогло. Циганище став ще бридкішим, ніж був. Але циганин не сумує, він веселий, радий — буде царським зятем. Дуже поспішає, щоб весілля чим швидше справили, щоб уже сів на золотого троиа.
Коли все було приготовлене, назначили день весілля. Розіслали телеграми царям сусідніх держав, графам і міністрам з повідомленням, на яким день запрошуються гостями
Дістав телеграму і Фармудзь Іван. Здивувався: «Певно, тут якась омана!» І каже своїм братам:
— Я мушу йти туди й туди. Ви залишайтесь на моєму місці, управляйте державою так, щоб людям не було кривди...
В давні часи літаки не літали, машин і поїздів не було. Необхідно було добиратися на возах чи на конях.
Іван осідлав свого коня, відклонився від родини і рушив у дорогу.
В царській телеграмі було точно вказано, доки стражі мають право впускати гостей на весілля. А коли дехто з’явився пізніше вказаного часу, вартові вже не мають права його впускати.
Іван спізнився всього на десять хвилин. Сторожі на царських воротах його не пустили. Марно говорив, що прибув на весілля.
— До того й того часу ми впускали, а зараз ворота закриті!
Іван просить:
— Ви тільки передайте царю моє вітання. Скажіть, що я тут, не погордував з’явитися на свальбу. Аби цар не подумав, що я не захотів прибути.
Вартові послухали Івана і передали його слова.
Жених-циганисько сидів у палаті на золотих подушках так високо, що головою сягав до самого пода, й кричав:
— Не пускайте нікого!
Він все боявся, що хтось піймає його на брехні
Старий цар розсердився:
— Го-го-гов! Ти ще не цар, а вже всім наказуєш? Нині я ще порядкую у своєму домі! Я думаю, що далекого гостя треба прийняти! То не біда, що він спізнився на десять хвилин. А коли такого гостя не зустріти, ганьба буде не тільки для нього, але й для нас’ А врешті він може прогніватися й оголосити нам війну. А кому нині на руку проливати кров?
Велів цар зустріти Івана музиками, прапорами и просити на весілля.
Фармудзь Івана з великими почестями привели до царських палат.
— Де молодий, де молода? — питає.
— Там і там.
І пішов Іван привітатися з ними. Ураз він впізнав дочку царя, та чиниться, ніби нічого не знає.
18
Іван втямив, що молода заплакана. Глянув на молодого і не втри* мався від сміху:
— Який ти шкаредний!
Ці слова почули панн, а за образу честі царського зятя жандарми відразу Івана схопили й повели до темниці. І вчинили вони над ним суд. Засудили до страти за образу честі царського молодого.
Поставили на дворі шибеницю, привели засудженого. Кат вже чекав, щоб кинути Іванові на шию мотуз. Головний суддя сказав.
— Засудженому до страти Івану Фармудзю дається сказати останнє слово.
Іван взяв слово:
Я засуджений до страти... Моє серце дрижить, тому я не можу говорити скоро. Буду говорити помалу. Та скажу вам всі новини: Фармудзь Іван зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив’язав до дерев, золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, одягнув собі. Свого перстня передав принцесі. Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені...
Пани здивовано слухали й думали собі: «А може, чоловік правду каже? Треба перевірити».
Іван зняв з свого пальця жуковину й передав міністрові. Той прочитав напис. На обручці було виписано ім’я царської дочки.
Довкола шибениці зібралося багато люду глянути, як будуть вішати чоловіка. Тільки принцеса не прийшла сюди — вона закрила за собою двері в палаті й плакала. Аж помирає, небога, з жалю, — волосся рве на голові, б є головою в стіну, руки ломить.
Міністр постукав у двері до царської дочки:
— Не. плач, вже можеш радіти!
Але дівчину нелегко потішити. Коли мало заспокоїлася, опам’ята-лася, міністр показав їй жуковину:
— Глянь! Чия це жуковина?
Царська дочка свою жуковину впізнала
— Це моя жуковина.
— А як вона попала до рук чужого хлопця? У тебе на руці є своя жуковина?
— Є’
— Ану, добре глянь на неї!
Дивиться царівна і каже:
— Це не моя... На ній написано: «Фармудзь Іван». Я цього хлопця не знаю, ніколи я з ним не зустрічалася...
— Тепер його впізнаєш' Ходи зі мною.
Міністр повів царівну на двір, де товпився народ. Сягнув до кишені і знайшов листа. Прочитав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив'язав до дерева, золотого когутика застрелив, повідрубував
2*
19
голови опришкам, Иід принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі Свого перстня передав принцесі... Іван Фармудзь написав письмо і кров ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені».
Почувши таку вістку, весь народ загомонів:
— Ура! Іван Фармудзь!
А на царське весілля зібралося багато циган. Цигани і собі почали гомоніти. Та царське військо, царські слуги розігнали їх.
Над молодим тут, на місці, вчинили суд. Кинули на шию мотуз і повісили.
Івана посадили коло молодої и справили весілля. Принцеса вже не плаче, вона рада, щаслива.
Весілля було славне-преславне. На цьому весіллі був і я, Михайло Михайлович Галиця, гостився, пив мед-пиво. На тому весіллі мене вибрали за старосту. Всілякі страви й напитки подавали на столи. Коли принесли повне блюдо гарячого борщу, дружба взяв і несамохіть гулькнув на мою голову. Борщ був гарячий, волосся на моїй голові облізло й до цього часу не виросло. Так і ходжу я лисим.
Весілля закінчилося. Молоді живуть собі щасливо, весело. Іван перебрав царство, зробив порядок у державі, судив справедливо, за бідних заступався.
Одного разу йому захотілося нащивити своїх братів.
— Няньку, — каже він старому цареві, — я хотів би побувати у своєї родини. Давно я не був у своєму домівстві.
Іван вже правив двома державами разом, бо два царства об’єднав.
— Сину, я тобі не забороняю. Іди, подивися на своїх. Але нашу дочку брати з собою ти не можеш, бо на неї ніколи сонце не світило, яа неї ніколи не дув вітер.
Та Іван один, без жінки, ити не хоче:
— Як я покажуся додому без жінки? Мене люди висміють. Вони подумають, що я ганьблюся своєю жінкою.
— Знаєш, Іване, станеться нещастя. Коли повезеш жінку з міста в поле, її від тебе вкраде повітруля.
Іван стоїть твердо на своєму. Не допомогла і погроза:
— Не хочеш нас слухати, то пам’ятай: коли станеться біда, повиснеш на шибениці!
Велів Іван приготувати бричку, сів з жінкою і рушив у дорогу. Тільки вибралися з міста на широке поле, коли знявся вихор. Принцесу вхопило й почало нести. Іван імив жінку, не пускає. Та повітруля підняла і його високо в повітря. Коли увидів, що спасти жінку не може, пустився руками, упав на землю і так гепнув собою, що ледве залишився живим.
Майже мертвого Івана кучер повіз додому. Старий цар дуже розлютився на свого зятя. Зібрав суд. Засудили Івана до шибениці.
20
На суд прийшла і цариця. А вона мала добре серце. Пошкодувала молодого чоловіка й написала таку просьбу: «Івана погубити не треба. Він звершив славні діла. Іван може знайти свою жінку, а нашу дочку. Коли його повісимо, пропаде не тільки він, але й наша дочка, бо ніхто інший її не спасе. Най він рушає у дорогу і ськає її протягом трьох років. Приготуйте йому такі документи, по яких міг би пройти цілим світом. Дайте йому таку правду, по якій міг би в будь-якому банку дістати гроші».
Судді прийняли слово цариці. Вчинили Іванові документи, дали посвідчення, і він пустився світом шукати жінку.
Йде, йде, йде через широкі поля, густі ліси, високі гори, глибокі ріки й моря. Ураз попав до страшенного лісу. Такого на світі ще не видів. У цьому лісі ріс дуб-велет. У дубі був прорубаний тунель, а над тунелем зроблений напис: «Сюди проходила свальба з Фармудзь Марійкою».
Іван прочитав написа й зажурився... Мало постояв під дубом, а далі рушив своєю дорогою. Тяжко, дуже тяжко проходив він пустелями й болотами, полями й хащами. Ураз він вийшов на високі гори. Місцями скелі минає, а де обійти не може, там через них перебирається. Мучиться, неборак, бідує. «Ну, — думає Іван, — тут доведеться загинути».
Накінець Іван видерся на таку високу полонину, що вже вищої у цілому світі ніколи й не було. Збився він з доріг, з доріжок і попав у такі бідні місця, де й окрушка хліба годі дістати. З голоду погибає, бо ноги під ним дрижать — стояти не може. Вибрався Іван на самий грунь полонини і сів відпочити. Дивиться і видить: ген-ген далеко щось таке, як хата. Та воно дуже мале, не більше за шкатулочку.
І рішив Іван податися до тої малої далекої хати. «Може, там дадуть щось зїсти!» — думав собі. Та тільки думка мигнула у голові, коли господар того дому вже знав, що його швагер наближається. І каже він своїй жінці — сестрі Івана:
— Швидко готуй їсти, бо твій брат іде сюди. Дуже він, неборак, голод єн. Помирає з голоду.
Марійка здивувалася:
— Земний чоловік тут ще ніколи не ступав ногою. Навіть ворон сюди людські кості не заносив.
— Не мели пусте! Скоро готуй їсти, щоб Іван відразу сів за стіл!
Марійка швидко взялася за роботу. Іван тим часом спускався з полонини в долину все нижче й нижче. Скільки наближався до хати, стільки долина росла, росла. Накінець він увидів хату. Відчинив двері. Дибиться, а тут його сестра Марійка.
Зраділа сестра брату. Обійнялися, обцілувалися, аж плачуть від радості. Іван обійнявся також із своїм швагром. А той йому каже:
21
— Напнися, наїжся і лягай на постіль відпочити. А потім поговоримо.
Коли хлопець відпочив, виспався, швагер його і запитав:
— Яке діло тебе по світу водить? Як ти сюди зайшов? То мусить бути велика справа. Тут земна людина ніколи не бувала.
— Ой, не мале діло мене сюди пригнало... Повітруля украла мою жінку. Я вже давно ськаю її по світу, а не знаходжу. Може, хоч ти знаєш, де вона?
— Зараз буду знати.
Вийшов на двір і поспішив до стайні. Тут чекав його кінь віщун. Він знав увесь світ. Каже коневі:
— Прийшов мій швагер. Він колись мені подарував свою сестру. Повітруля віднесла його жінку, глядає він її по цілому світу. Чи ти не знаєш, де вона?
— Знаю. Вона звідси дуже далеко, — в сімдесятій країні. Вона за кухарку у Поганого царя.
— А чи можна її звідти добути?
— Добудемо її, але в Поганого царя є кінь-віщун, мій старший брат. Він сильніший за мене. Коли ми її звідти заберемо, кінь дожене нас, а цар-поганин посіче Івана на кусники. Поклади на мене мішка, щоб я порубаного, посіченого приніс. А йому не кажи нічого.
Повернувся з стайні до хати і говорить Іванові:
— Я знаю, де твоя ж нка. Вона в Поганого царя. Звідси дуже далеко, в сімдесятій країні. Тебе до неї понесе мій кінь...
Хлопець радий, щасливий:
— Швидко збирай мене в дорогу!
Осідлали коня-віщуна, не забули покласти й міха. Іван попрощався з сестрою, з родичем, сів на коня. Кінь знявся під самі хмари, високо-високо і полетів вихром.
Довго летіли, доки прилетіли вони до царства поганина... Іванова жінка саме йшла по воду до криниці з трьома відрами і жалібно співала. Її ніжним чарівним лицем текли сльози:
Відколи тя, мій миленький,
Не виджу, не виджу, Роботиця не бере ня, Світок ненавиджу...
Ураз кінь спустився на землю й опинився біля криниці перед молодицею, що плакала. Тільки впізнала жінка свого чоловіка, ледве не зомліла. Відра випали від неї з рук. Скоро опам’яталася, сплеснула руками, як ластівка крилами.
— Як тебе, мій любий, сюди принесло? Тут земний чоловік ще не ступав своєю ногою!
— Не звідай довго, скоро сідай на коня!
22
Сіли на коня. Той знявся до самих небес, і летять вони, тікають.
В ту хвилину в хліві Поганого царя кінь-віщун голосно заржав. Поганин почув, ухопив залізні вила й кинувся до стайні. З великою люттю скрикнув:
— Чого ти іржеш? Чи ти не їв, чи ти не пив-*
— Я їв і пив, але Фармудзь Іван украв твою кухарку...
— Чи можу я два вагони горіхів зубами потрощити і з’їсти, два вагони тютюну викурити, дві години поспати і потім його доганяти?
— Можеш.
Поганин потрощив і з’їв два вагони горіхів, викурив у великій люльці два вагони тютюну, ліг на ліжко й дві години поспав. Прокинувся, прив язав шаблю, сів на коня и пустився за своєю кухаркою.
Незабаром Іван чує: щось пече в плечі. Каже він коневі-віщуну:
— Щось мене дуже обпікає!
— Тебе палить вогонь, бо нас доганяє Поганий цар А дожене, тобі смерть. Та коли тебе буде звідати, якою смертю хочеш погинути, скажи йому: «Порубай мене шаблею, кинь до міха, поклади на коня». А я тебе принесу до сестри, щоб твоє тіло не роздзьобали ворони.
І поганин справді наздогнав їх і примусив спуститися на землю. Ураз гукнув:
— Якою смертю хочеш погинути?
— Порубай мене на куски, кинь до міха, поклади на коня, щоб ворони не рознесли моїх костей по цих пустинях. Стільки доброго, прошу тебе, вчини мені!..
Поганин вихопив шаблю, посік Івана на куски... Коли Іванова жінка увиділа смерть чоловіка, гірко заплакала. А Поганий цар зібрав куски до міха і поклав на коня... Кухарку взяв і повернувся з нею в свою погану державу.
К нь з порубаним Іваном полетів до Іванової сестри Коли був близько, чоловік смутно сказав:
— Біжи на горище, швидко знеси корито, бо поганин порубав твого брата Хочу кусні до корита висипати і зібрати докупи.
Марійка заплакала.
— Не плач Плачем біді не поможеш. Скоро бігай за коритом.
Знесла жінка з горища корито, в ту ж хвилину кінь-віщун приземлився
Швагер зняв міха і висипав шматки тіла. Недалеко була зворина. Взяв відро, приніс цілющої води и почав кусники приміряти. Коли склав все порядком докупи, облив цілющою водою і все зрослося там, де було порубане.
Оі лянув, перевірив швагер, чи все складено до порядку, чи кожна частина па своєму місці. І дмухнув на тіло, бо мав дві душі. Одну з них випустив з себе. Душа ввійшла до Івана, й одразу він ожив Став Іван на ноги й каже:
23
— Ой, я так сильно заснув!
— Заснув би ти навіки... Чи пам’ятаєш, що сталося з тобою?
Іван досить довго пригадував. Та згадав він тільки те, як Поганий цар його рубав.
— Мене порубав Поганий цар.
— Так... Але тепер знай: я тебе оживив, бо в мене були дві душі! З цього часу міркуй: коли ще раз погинеш, я тобі вже не поможу.
Але у Фармудзь Івана тільки одна думка: як би звільнити жінку. І просить він свого швагра:
— Порадь мені, що чинити? Коли не освободжу своєї жінки, і сам жити не хочу.
— Я не можу тобі порадити. Може би, порадила тобі моя мама. Вона над півсвітом старша. Знає багато. Та боюся, що тебе зїсть, як тільки увидить. Не дасть тобі й слова сказати.
— Я не гадаю, най з’їсть! Мені все одно. А може, таки дещо й порадить. Чи далеко і довго до неї?
— Шість місяців дороги.
Іван взяв на дорогу їжі. Сестра приготувала йому стільки, що ледве ніс. Відклонився і рушив світом.
Йде, йде, йде місяць, два, три, чотири, п’ять. Цілих шість місяців Іван вже в дорозі. Наблизився на віддаль п’ятдесяти кілометрів до бабиної хати. А баба на цій віддалі чула земного чоловіка. Вийшла з хати й грізно заревіла:
— Ходи, ходи сюди, песій сину! Я вже десять тисяч літ живу на цьому місці, а земного чоловіка тут ще не виділа. Три тисячі літ я не їла свіжого людського м’яса. Я вже дуже жадна. Тепер тебе з’їм.
Іван почав просити, молити злу бабу:
— Мамко моя солодка! Свашко моя люба! Та я подарував вашому синові свою сестру. Тепер я у великій нужді. І прийшов я до вас за порадою. Скажіть мені, люба, що маю чинити? Послав мене сюди ваш милий син, мій дорогий родич.
Так він просив, так він благав грізну бабу. А коли баба почула ласкаві й добрі слова чоловіка, сказала:
— Ходи ближче, най я тебе увиджу. Дуже мило і любезно знаєш говорити. Та все одно я тебе з’їм, бо я дуже жадна до людського м’яса.
І взяла баба дві залізні жердини — по десять метрів кожна, — підклала свої вії на очах, щоб могла видіти, бо вії так упали, що вже й не держалися доверху.
Іван приступився ближче до баби. І знову ласкаво просить, молить стару, щоб помогла в біді.
— Ну, мудрии ти чоловік і дуже красно, мило знаєш говорити. Та хочу я знати, в якому ділі ти сюди прийшов? А далі вже тебе з їм....
24
Іван розповів про всю свою біду Розповів, як добився прекрасної царівни, як її взяв за жінку, як повітруля її понесла, як він блукає по світу в пошуках... Доти просив бабу, що вона розжалобилася над ним.
— Скажу тобі чесно. На землі ще не жив чоловік, до якого був би у мене жаль. Тебе я пошкодувала і дам пораду. Я старша на півсвіту, а в твоїм ділі помогти не можу. Та я тебе відправлю до свого чоловіка. Якщо його допросишся, аби він тебе не з’їв, аби тебе пошкодував, він тобі допоможе. Але мало маю надії, щоб він пожалів тебе. На кожного земного чоловіка він має ще більшу злість.
— Та чи далеко до вашого чоловіка?
— Шість місяців дороги.
— Я піду до нього.
— Спершу ходи до хати, я тебе погодую. Ти вже голоден. Якщо ти мене допросив, щоб я тебе не з’їла, я мушу сама тебе погодувати.
Баба наварила олов’яних галушок і поклала на стіл перед Іваном. А той такого ніколи не їв. Та боявся не їсти, щоб стара не розізлилася. Гірко, нелегко, з бідою поїв галушки. Уже и ситий був, та все ще їв, бо мусив.
Подякував бабі, відклонився від неї і рушив у дорогу. Ті галушки його тримали шість місяців, бо протягом шести місяців не чув голоду.
Минуло шість місяців, Іван на сто кілометрів приблизився до дідової хати. А дід з такої віддалі чув земного чоловіка. Вийшов і так заревів, що з дерев листя посипалося.
— Ходи сюди, песій сину, тут я живу п’ятнадцять тисяч літ, а земного чоловіка ще не бачив. Ходи, ходи! Я п’ять тисяч років вже не їв людського м’яса, а тепер буду їсти.
Коли Іван почув ці слова, настрашився і почав просити:
— Няньку мій милий, сватику мій любий, я вашому синові подарував свою сестру. У моїй великій нужді, у моєму великому горі ваш син послав мене до вашої любої жінки, щоб вона дала мені пораду. Та й вона хотіла мене з’їсти, бо вже давно не живилася людським м’ясом. Та пошкодувала мене, розжалобилася наді мною, коли я розповів їй про своє велике лихо. Любезно вислухала мою бесіду й прислала до вас, щоб ви дали свою пораду, бо вона не може допомогти. Тепер маю всю надію на вас одного. Думаю, що ваше серце добре^ будете мати жаль до мене. А ви один найстарший на цілому світі. Поможіть мені!
Дід сказав:
— Мільйони людей я вже з’їв за своє життя, а такого ласкавого, милого чоловіка ще не зустрічав. Хотів би я видіти своїми очима, хотів би я послухати, що тебе сюди принесло. Подивлюся на тебе, а потім вже з’їм.
І дід підпер свої вії залізними стовпами — по двадцять метрів довжиною Тільки побачив Івана, як гукнув:
25
- Прекрасний ти чоловік! Любо на тебе дивитися. Та скажи мені про своє діло... А потім я вже тебе з’їм.
Іван почав розповідати про свою біду: про те, як добився прекрасної дівчини, як взяв її за жінку, як повітруля викрала молодицю, як обійшов цілий світ. Так красно, так прикладно розповідав, що дідове серце здригнулося і жалем взялося до хлопця.
— Ну, ходи до моєї хати, я тебе погодую, бо ти голодсн.
І дід поклав на стіл перед Іваном крицевих галушок. Хлопець їв, бо мав страх, що розгніває діда. Коли Іван наївся, дід взяв два прути, що росли з землі протягом року. Подав їх Іванові й каже:
— Під цим домом є пивниця. Зайдеш до неї й увидиш двох коней. Одним прутиком вдариш одного, другим — другого. Ті коні будуть твої, їх тобі я дарую, бо коней мені вже не треба. Старий я. Як ті коні тобі будуть казати, так роби. І нема нічого на цілому світі, чого ти з ними не вчинив би. Що тільки задумаєш, те і вчиниш...
Подякував Іван дідові красно, вийшов з тими прутиками, знайшов сходи до старої пивниці і спустився вниз. Сходи, стіни вже оббиті, обсипалися. Хлопець спершу боявся іти під землю, а потім собі подумав: «Та я ніколи не боявся смерті!»
Спустився в підземелля і видить там багато різних речей. Шукає коней, та їх не знаходить. А пивниця величезна. Довго ходив, доки втямив щось таке, на чотирьох ногах, як терлиці — на них жінки коноплі труть. «А може, це коні? — подумав. — Може, таких коней мені дід подарував? Та що мені з них? Але спробувати можна. Вдарю одного жердиною, вдарю другого...»
І вдарив він одною різкою, а терлиця скочила догори, перекинулася конем. Вдарив знову — Друга терлиця скочила догори й перекинулася конем. Дивиться: прекрасний кінь і прекрасна кобила.
Кінь озвався:
— Ну, дочекалися ми, накінець, земного чоловіка. Тепер йому будемо служити, а не поганину. Веди нас з цієї пивниці.
Вивів Іван коней з підземелля, а кінь знову каже:
— Знайдеш дерев’яну сокиру і нарубаєш три тисячі сажнів дров. Склади дрова докупи й підпали. Коли буде вугілля найбільш розпалене вогнем пашіти, приведи нас до ватри.
Іван знайшов дерев’яну сокиру й посміхнувся: «Ну, такою я легко нарубаю Дров! Та вчиню так, як мені сказав кінь...»
Зайшов до великої хащі. Коли вдарив сокирою по найбільшому дереву, воно впало й покололося на готові дрова. Так невдовзі він нарубав три тисячі сажнів дров і підпалив. І горіли ті дрова, як смола. Швидко горіли. Вчинився такий страшенний вогонь, що здалеку не можна було й приступитися до нього.
Привів Іван до вогню коней. Коні почали їсти вогонь. Так з їли, що ще й паленище на глибину ста метрів виїли.
26
Коли вогонь був з їдений, кінь каже:
Веди нас туди, де є криниця. Будемо пити воду.
Іван повів коней до криниці. А це було не звичайне собі джерело, а таке озеро, берегів якого не можна було видіти.
Коні стали на березі озера, почали пити. Випили воду до дна. Ще й намул з їли.
Трусонули собою коні й промовили:
Ще раз будемо пити!
В ту мить вода заповнила озеро, й коні випили вдруге.
Коли випили, трусонули собою:
— Ще раз будемо пити!
І знову наповнилося озеро. Коні випили втретє.
Тепер знову коні трусонули собою.
Кінь сказав:
— Можеш з нами іти здовж і поперек світу. Вже нема на світі того, хто би нас переміг! Сягай до мого лівого вуха.
Іван сягнув і вийняв діамантову одежу.
— Сягай до правого вуха.
Іван сягнув і вийняв вуздечку з сідлом. Взяв на себе прекрасний одяг, осідлав коня.
— Тепер сягни кобилі до правого вуха! — велів кінь.
Іван сягнув і вийняв з вуха діамантову жіночу одежу.
— Сягни кобилі до лівого вуха!
Сягнув до лівого вуха. Вийняв звідти сідло й вуздечку для жінки. Осідлав кобилу.
— Сідай на мене.
Іван сів.
— Як з тобою іти? — питає кінь.
— Так зі мною іди, щоб ні мені, ні тобі не шкодило.
— Коли ти не сказав би «так іди, щоб ні тобі, ні мені не шкодило», я так би з тобою полетів, що порох на землю впав би з тебе і з мене. Бо я маю велику радість, що дочекався доброго царя на світі Я знаю, куди тебе понести До Поганого царя за твоєю жінкою. Кінь Поганого царя — то мій син, він тебе ніколи не дожене.
І кінь піднявся під саме небо. Світло засяяло на цілий світ. Люд налякався, бо вже думав, що все горить. А то не горіло, а одяги діамантові блищали, як сонце.
Прилетіли до Поганого царя и стали коло криниці, де Іванова жона брала воду. Плачучи, небога, несла відра, волосся на собі рвала, долю свою проклинала, свого померлого чоловіка поминала.
Відколи тя, мій миленький, Не виджу, не виджу, Роботиия не бере ня, Світок ненавиджу!	•
21
В ту хвилину Іван з двома кіньми наблизився до неї. Вдарило їй світло до очей, впала вона та й зомліла Довго лежала на землі без пам’яті. Не відразу встала, не відразу відкрила очі. Та подумала собі-«А що таке я виджу? А чому в такому світлі явився мій чоловік до мене'1 Чи це не привидіння, чи це справді він? Та як він може приити сюди, коли я своїми очима дивилася на його смерть?» І жінка не швидко отямилася, не швидко розтулила повіки. Подивилася, опам’яталася, а перед нею справді її чоловік стоїть.
Іван взяв жінку на руки, розірвав на ній одежу служниці-кухарки, бо вже одягав її у діамантову, бо вже клав її на кобилу та й сідав сам на свого коня й рушав у дорогу. Піднялися в небо, ще вище неба піднялися, як сам Юрій Гагарін. Та и спокійно полетіли додому.
А в Поганого царя кінь у стайні заржав. Поганин почув, вхопив залізні вила та й влетів до стайні.
— Песій недоїдку! Чи ти не їв, чи ти не пив? Ти у мене три тисячі літ служиш, і ніколи такого не чинив. Ти таке вчинив тільки тоді, коли Фармудзь Іван мою кухарку поніс. Але Іван тепер уже не живе. Я його порубав на букатки. Уже й тіло його погнило.
— Ой, я їв і пив, але Фармудзь Іван твою кухарку поніс!
— Чи можу я два вагони горіхів потрощити і з’їсти? Чи можу я два вагони тютюну викурити та й дві години поспати, аби його дого-нити?
— Можеш чинити, що тільки хочеш, щоб тебе й сам чорт забрав, а Івана вже не доженемо.
Поганин дуже розізлився. Скочив до хати, не їв, не курив, тільки озброївся. Поклав на чоботи страшенні шпори — кожна по сто кілограмів. Осідлав коня і як почав його шпорами колоти, кінь понісся вихром.
Іван почув вогонь.
— Щось мене пече в плечі! — гукнув.
— Пече, бо за нами женеться Поганий цар.
— А чи дожене нас?
— Ой, він нас ніколи не дожене! Я його тільки дурю, щоб нас не видів.
Коли поганин наближався, кінь і кобила швидше полетіли. Все скоріше, скоріше. Кінь поганина почав ржати и кликати свого батька і свою маму:
— Няньку, мамко! Бійтеся бога, чекайте, бо цей душу з мене шпорами вижене.
— Даремно просиш нас! Ти ніколи не доженеш. Ми тебе не почекаємо.
— Та що чинити? Поганин дорогою замучить! Я погину!
— Погибагі, якщо ти дурний! Ми тебе не чекаємо, щоб поганин чисту душу погубив,
— Та що чинити? •
28
— Полети в небо, там перевернися уверх ногами і кинь з себе поганина... Коли так вчиниш, ще й порох з нього на землю не впаде.
Кінь так і вчинив. Полетів з Поганим царем високо, як тільки міг, перевернувся уверх ногами, потряс собою и кинув поганином .. Хоч це було дуже давно, прадавно, може, поганин і зараз ще паде. А коли впав би, на світі загуркотіло б всіма громами так, що земля розсипалась би.
Кінь звільнився від поганого вершника й помчав за своїм батьком, за своєю мамою. І вже всі троє летіли разом.
Велике сяйво обійняло небо. Люд в цілому світі здивувався і настрашився, чи не прийшов кінець.
Коли Іван та його жінка на чарівних конях спустилися до своєї держави, люди помліли від страху, бо думали, що світ горить. Далеко, далеко світилося так, якби самі сонця падали на грішну землю.
В столичному місті, де жив Іванів тесть, весь народ так перелякався, що протягом трьох днів не міг отямитися. Немало людей від страху померло. Старий цар теж ледве опам’ятався. А коли увидів свого зятя і свою дочку, з радості щиро заплакав.
Приготували велику гостину. Зібрали весь народ. Іван дав своїм братам телеграму: «На тоді и тоді будьте у мене, бо я вже повернувся з довгої і далекої дороги».
Брати прибули, гостилися, веселилися, бо радості не було кінця.
Іван з своєю жінкою щасливо жив і справедливо управляв державою.
Може, ще й зараз обоє живуть, коли не померли.
ПРО АННУ ПРЕСТОЯННУ
Було де не було, жив один цар. Мав він двох синів. Коли цар помер,, старший син пішов мандрувати, світу пізнавати. Молодший син залишився на батьковому троні.
Блукаючи по широкому світу, старший син став ученим чоловіком Він попав у далекі краї, близько Вогняного моря. Оженився, взявши за жінку царську дочку. Коли тесть помер, перебрав державу. Та в житті був нещасливим, бо жінка була бездітною.
В молодшого брата були вже три сини. Хлопці повиростали, ходять до школи, добре вчаться. Як закінчили науку, старий прислав письмо їх батькові: «Так і так, я вже старий, думаю призначити собі наслідника. Та не хотів би я чужого чоловіка, бо волію взяти одного з твоїх синів».
Батько прочитав письмо синам і звідає їх:
— Котрий з вас хоче піти до стрия й залишитися його наслідником?
ЗО
Старші опустили голову і мовчали, а молодший каже:
— Я згоден, няньку.
Приготовили наймолодшому в дорогу всього потрібного, Щоб не прийшов до стрия, як сирохман, але щоб привіз дорогоцінні дарунки.
Батько наказував йому, щоб показав себе, як принц, щоб не знайшов ганьби родині. В дорогу дозволили хлопцеві взяти собі найкращого коня:
— Сину! Візьми собі найкращого і найсильнішого коня, який понесе легко і тебе, і твій маєток!
Хлопець осідлав свого коня, відклонився від батька і матері, від усіх рідних і цімборів і рушив у далеку дорогу.
Йде, йде, йде через поля, через ліси, і гори. Село від села далеко, ще дальше місто від міста. Дуже довго він у дорозі. Одного разу він забрів до густого, страшного лісу. В тому лісі не було живої душі. Зголоднів хлопець і сів собі на невеликій прогалині, щоб відпочити і щось перекусити. Поїв, напився води, скочив на коня і дорожить далі. Та заплив він у такі краї, де цілий рік тепло, а зими люди ніколи не знають, бо зими там не видить і звірина.
Сонце гарно світить, та й спеки нема. Хоче води напитися, а води теж ніде немає. Почав ськати криницю чи колодязь. І втямив на боці від дороги оселю. Позатикав коня й скоро прибув до оселі. Тут увидів колодязь. Став над колодязем, бо хотів напитися. Таку жадобу має — аж помирає. Позирає і видить: біля колодязя сидить дід.
— Добрий день, діду.
— Доброго здоров’я, сине!
— Чи можна води напитися?
— 1 я би напився. Та як? Нічим зачерпти — ні відра, ні жердки.
А колодязь геть-геть глибокий. Хлопець думає собі, мудрує, як води добути. Мав він ремені на сідлі, мав міцне мотуззя.
— Оці ремені, оце мотуззя зв’яжемо, спустимося до колодязя і так нап’ємося. А з колодязя будемо один одного тягнути.
Дід і собі радий, що води нап’ється. Розговорилися:
— Що ти за один, куди держиш путь? — питає дід.
— Я принц. Іду до свого стрия. Він бездітний, бере мене за свою дитину. По його смерті я стану наслідником.
Дід був міцний, здоровий, та дуже лінивий. Любив жити легко, без роботи. І каже він хлопцеві:
— Яз голоду і безводдя так охляв, що ледве на ногах стою. Якщо тебе першого спущу до колодязя, не буду мати сили витягнути. Спусти мене першого, щоб я напився. Я стану дужим і легко спущу тебе.
Принц погодився. Спустив діда до колодязя. Той напився води.
— Тягнути?
— Ні! Ще раз хочу напитися!
Напився.
— Тягнути
31
— Ще ні! Нап’юся третій раз.
Тільки тоді, коли дід напився втретє, хлопець витягнув діда з колодязя і сам спустився напитися.
— Пий, пий! Бо ти там уже залишишся навіки! — сміється дід.
Хлопець зачудовався.
— Говорю, що будеш пити води досить, бо я тебе звідти не витягну.
— Не фіглюйте, діду! Тягніть.
Дід сміється.
— Я не фіглюю! Сиди в колодязі і пий воду, доки не загинеш. Я тебе тільки тоді витягну, коли побожишся, що будеш моїм слугою, а мене самого будеш величати принцем. Я буду наступником твого стрия! Якщо дев’ять разів не побожишся, під землею загинеш!
«Ну, тут біда!» — подумав хлопець.
Та кожен чоловік хоче жити. Коли хлопець увидів, що дід не жартує, що він справді хоче залишити його в колодязі, погодився Дев’ять разів він присягнув на свою душу.
Дід витягнув принца з колодязя. Принц зняв з себе одежу, передав дідові. Віддав йому і свої документи. А в ті часи на документах не було фотокарточок. Сів собі дід на коня і їде верхи Хлопець іде пішки, бо він уже слуга.
Подорожуючі прибули до одного міста. Тут принцеві купили військову форму ординарця, діда голяр постриг, поголив, добре обмив. Одним словом, голяр вчинив з діда великого пана.
Купили дід з принцем собі ще одного коня і подорожують далі. Довго вони знаходилися в дорозі, поки нарешті прибули до стрия, який жив коло Вогняного моря. Одного разу вони вже заблудили в горах і лісах. Та хлопець мав при собі карту. При її допомозі дорогу знайшов. Дід тільки наказував, бо не знав ні читати, ні писати, «слуга» мусив підкорятися.
Нарешті мандрівники прибули до столичного міста, звідки старий цар правив своєю державою. На красних конях стали перед царськими воротами і відрапортували сторожі:
— Ми такі і такі... Вашого пресвітлого царя родина.
Сторож скоро побіг до палати, за царем.
Цар вийшов назустріч. Поздоровалися. «Слуга», як і належить, віддав честь, а «принц» щось собі під ніс муркнув.
Старий подумав:
«Що за неука-дурня посилає мені брат? У цього слуга мудріший. Саме слузі и належало б стати моїм наслідником. Але ще увидимо. Не треба поспішати...»
Повів цар молодих людей до своєї палати. Тут вже чекало їх велике багатство та роскоші, бо бездітний цар не шкодував грошей на дорогоцінності. Сіли за прекрасний стіл, що був оздоблений скарбами. Почали
32
носити такі страви, такі напитки, яких тільки можна загадати. У діда аж очі блищать, слина набігає в роті. Набиває він до рота смаженини, калачів, аж давиться. Перевертає чарку за чаркою. А хлопець їсть собі так, як звик, як і годиться в гостях.
Стрий дивиться на гостей. Не подобається йому все це. Незадоволе-ннй він своїм племінником...
День за днем минав, тиждень за тижнем минав Минав і місяць за місяцем. Правда, не так скоро, як пишеться, як говориться.
Минули літа, цар з царицею вже зовсім постаріли, повмирали. Державу перебрав у свої руки «принц»...
Одного разу новий цар дочувся, що там і там, десь у далеких краях, є прекрасна дівчина, така, що вже кращої на цілому світі нема. А називається вона Анна Престоянна. Любив би цар видіти дівчину, любив би він і оженитися на ній. Та як добути її? Покликав цар свого «слугу» і грізно каже:
— Я хочу видіти прекрасну Анну Престоянну. Коли її не приведеш, ти коротший головою.
— Та як я тобі приведу Анну Престоянну, коли про неї я ніколи не чував?
— Ніякого діла до цього не маю. Ти дістав наказ, виконуй його. А не виконаєш, станеш коротшим головою.
«Що чинити? — зажурився хлопець. — Або загину, або дізнаюся, де дівчина».
Рушив хлопець світом. Іде, іде і постійно звідає:
— Ви не знаєте про Анну Престоянну?
Ніхто про неї не знає, ніхто нічого сказати йому не може. Блукає він далі горами, лісами, полями. Проходив він пустинею і здалека увидів дим.
«Подивлюся, хто там живе. Може, дадуть їсти, напитися, бо вже ноги не служать».
Підходить ближче, все ближче. Аж ось і хата. Відчинив двері, видить: на печі сидить старенна баба, очі великі, як тарілі, нижня губа відвисла так, що на колінах тримається. Вклонився хлопець бабі:
— Доброго здоров’я, дорога мамко!
— Доброго здоров’я, шинку! — баба така стара була, що не вимовляла «сину», тільки «шииу». — Велике діло принешло тебе шюди. По цій землі людська нога ще не штупала.
— Ои, бабко, правду кажете, велике діло.
Хлопець розповів всю свою історію бабі. А щоб розповісти її, часу треба було пемало.
— Так і так, бабко! Дурний цар дочувся про Анну Престоянну і задумав взяти її за жінку. А мені наказав привести прекрасну дівчину. Коли не виконаю його наказу, здійме голову. Сам я про Анну Престоянну ніколи не чував. Може, ви про неї знаєте?
З Казки зелених гір
33
— Я, синку, знаю, знаю. Вона живе у Вогняному морі на самому дні. А Вогняне море велике — широке й глибоке. Тобі далеко і довго треба іти, щоб ти знайшов місце, де дівчина виходить з води на берег.
— Та тільки скажіть, я піду.
— Вона виходить на берег в полудень, грітися на сонці. Тоді співає прекрасних пісень, співає пісень народних. Та дівчину нелегко видіти, ще важче її піймати.
— Порадьте, як її піймати.
— Я тобі пораду дам. Вона виходить з моря гола, без одягу. Довкола живої душі нема Бо місце неприступне. Та треба там покласти прекрасний стіл. Стіл прикриєш такою скатертю, крізь яку видно. На столі залишиш дівочу одежу, гарні топанки, такі, щоб були на одну ногу. Сам заховаєшся під столом і крізь скатерть будеш виглядати. Як дівчина вийде з моря, підійде до стола, почне одягатися й буде дивитися в дзеркало. Як тільки почне приміряти черевики, схопиш її. А коли її піймаєш, веди до Дурного царя.
— А хто мені дасть стіл, скатерть, дівочу одежу, топанки?
— Цар. Йому не важко дістати ці речі.
Хлопець подякував старій і повернувся до царя.
— Пресвітлий царю! Я приведу вам дівчину, але ви приготуйте прекрасний стіл, скатерть, красну дівочу одежу, дівочі топанки на одну ногу, дзеркало.
Цар все приготував. Хлопець поклав речі до корабля й переплив Вогняне море. На другому березі, де Анна Престоянна звикла вполудне вигріватися на сонці, співати, хлопець поклав стіл, прикрив скатертю, розстелив дівочий одяг. Тут же поставив черевики і дзеркало, а сам заховався під столом.
Крізь прозору скатертину хлопець дивився, як морська дівчина вийшла з води. Раптом вона втямила стіл. Налякалася й почала тікати. Потім обернулася і тільки увиділа, що ніхто за нею не женеться, зупинилася. Обережно пішла до столу. Та враз знову настрашилася і втекла. Це повторювалося не раз — дівчина тікала і поверталася. Накінець звикла до столу і наблизилася до нього. Несміливо простягнула рукою за одягом и почала приміряти. Подивилася в дзеркало й побачила в ньому чарівне зображення. Це їй сподобалося, вона забулася і заспокоїлася. Втішним видалося все для неї. Нарешті дівчина почала приміряти й черевики. Пробує один, пробує другий. Черевики не пасують. Та їй дуже хотілося взутися. Бо як, коли одяг прекрасний, а ноги босі? В ту хвилину, коли дівчина приміряла черевики, з-під стола тихо вискочив хлопець і схопив дівчину.
Заплакала, заридала дівчина:
— Знаю я, добре знаю, куди мене поведеш. Ти мене ведеш до Дурного царя. Немало біди тобі приидеться зазнати. Та коли будеш хитрий, я стану твоєю. А Дурного царя і видіти не хочу
34
Зв язав хлопець Анну Престоянну і поніс на корабель. Переплив Вогняне море й передав дівчину Дурному цареві. Дурний цар аж рота відкрив та від подиву забув заперти. Такої краси на світі ще не видів.
І наказав Дурний цар весілля готувати.
Анна Престоянна весілля відкладає з дня на день.
— Для чого спішити? Часу вистачить! Ще не все для свальби го~ тове.
У природі сталося чудо. Відколи принц Анну Престоянну привів до Дурного царя, Сонце зарані-рано почало сходити дуже черлене.
— Ба, що сталося? Чому Сонце таке черлене сходить? — дивувалися люди, і ніхто не знав причини чуда.
Дурний цар знову заявив:
— Будемо свальбу чинити!
Анна Престоянна промовила:
— Тоді посвальбуємо, коли дізнаєшся, чому Сонечко сходить чер-лепе?
— Та хто піде до Сонця й дізнається, чому воно являється таким?
— Той, хто мене сюди привів. Він може добратися до Сонця, позві-дати його.
Цар покликав «слугу»:
— Мусиш довідатися, чому Сонце ранком черлене! А коли ні — ти коротший головою.
Хлопець зібрався і рушив світом. Журиться він, як добутися до Сонця.
Йде, йде, йде пустинями, горами, полями, хащами. Через ріки перебирається вбрід і вплав, сушею іде пішки. Одного разу опинився він під двома такими високими скелями, що сягали самого неба. Скелі непре-стаино б’ються одна об одну. Аж іскри летять за самі хмари.
Став хлопець і чекає. А чи перестануть вони битися?
Саме опівдні скелі на малий час затихли й промовили людським голосом:
— Куди йдеш, хлопче? Ми тут ніколи не виділи земного чоловіка.
— Дурний цар наказав довідатися, чому Сонце сходить черлене.
— Коли увидиш Сонце, запитай його і від нас про те, доки ми будемо битися.
— Та як спитати, коли я не можу крізь вас пройти?
— Ми припинимо бійку і тебе пропустимо.
І справді, скелі затихли, а хлопець мигом між ними проскочив. Нелегко вдалося, бо каміння було багато покришеного.
Гори ледве витримали, щоб знову не стати до бійки, поки хлопець проходив.
Іде хлопець, далі йде. Натрапив він на широченну ріку. Вода в ріці глибока, тиха, чиста і смачна. Та риби у воді нема.. І питає ріка хлопця:
’* *	35
— Куди дорожиш, хлопче? Тут ніхто з земних людей не бував А як ти перебрався крізь гори?
— Мене гори пустили, бо я хочу знати, чому Сонце ранком сходить черлене. А скелі хотіли б довідатися, чи довго їм битися. Я пообіцяв, ЩО і про них позвідаю Сонечко.
— Ну, коли ти йдеш довідатися, чому вранці Сонце черлене, чому гори б’ються, спитай і про мене: чого в моїх водах немає риби, хоч я широка, глибока, а моя вода здорова і чиста?
— Та як довідатися, коли я не можу тебе переплисти?
— Я перед тобою розступлюся, ти підеш сушею. Доки не перейдеш на другий берег, води будуть розділені.
І ріка розступилася. А тільки хлопець перейшов по дну, як вона знову потекла.
Іде хлопець далі. Іде собі, йде. Та не так скоро йде, як нам говориться, бо дорога довга, далека.
Зустрів хлопець іншу ріку. Сидить на березі перевізник — такий старий дід, що мохом поріс, як пень.
— Куди держиш путь, хлопче? Як ти тут з’явився з того боку? Як ти пробрався крізь скелі, через широченну річку, коли сюди ніхто не проходив?
— Так і так. Я ськаю Сонце, бо хочу знати, чому воно сходить черлене. Скелі мене пропустили, бо я пообіцяв довідатися, чи довго їм битися. Ріка мені розступилася, бо я пообіцяв довідатися, чого в ній нема риби...
Перевізник просить:
— Позвідай і про мене, чи довго я маю ще човна водити. Вже навну-вало мені.
— Я спитаю. Та як мені на другий берег добутися? По дорозі гроші .вже потратив, не маю чим заплатити вам за перевіз.
— Я тебе перевезу і без грошей, тільки не забудь про мене.
— Не забуду, дідусю, не забуду!
І дід переправив хлопця на другий берег.
Іде хлопець далі, йде, йде. Прийшов до третьої ріки, а тут стоїть млин. У млині меле престарий дід. Та стільки на ньому вже муки, що діда не видно. Дідове тіло поросло ще и мохом, а мука і на мох нападала. Ріка, на якій стояв млин, була не така вже й велика, не така й широка. Міг хлопець її перейти і вплав і вбрід. Та був він дуже голоден. Зайшов до млина в надії, що попросить їсти. Тільки став на порозі, як мельник його питає:
— Куди держиш путь, хлопче? Ти мусиш бути з далекого краю, бо сюди ніхто не приходить. Як ти перебрався через гори, через ріки?
— Так і так... Я хочу знати, чому Сонце сходить черлене.
— Коли так, позвідай Сонечко і про мене: доки я маю у цьому млині молоти?
36
— Позвідаю, тільки дайте мені їсти, бо я дуже голоден.
Мельник мав доситя муки й годував кози. Скоро зварив токану, налив миску молока. Наситився хлопець і рушив далі.
Йде, йде, йде горами, полями, лісами, такими густими хащами, що й розповісти не можна, бо то були ліси прадавні, первовічні.
Лісом піднімається на високу гору. З гори увид в далеку хатину В хатині жила стара баба. Прийшов до неї і поклонився:
— Добрий день, мамко!
— Доброго здоров’я, синкуі Куди держиш путь?
— Так і так... Дурний цар наказав мені дізнатися, чому Сонце сходить черлене.
Була година після полудня. Каже бабка:
— Сонце тут... Коли воно зайде, прийде сюди відпочити на ніч. Ти можеш з ним поговорити... Ранком Сонечко молоде, сильне. Коли б ти з ним вранці стрітився, воно б тебе спалило. Увечері Сонце вже не має тої сили, бо старіє .
Баба приготувала вечерю.
— Ти, навірно, зголоднів! Сідай, перекуси!
Хлопець наївся, відпочив. Понад вечір Сонце вернулося з великого денного переходу до свого домівства і крізь оболок ввійшло до хати. І тут воно одразу відчуло земного чоловіка, бо Сонце ходить світом, впізнає всі нації, знає всіх людей, ще й звірину та птицю...
— Тут людським духом пахне.
Бабка сказала:
— У нас далекий гість.
І хлопець став перед Сонцем.
— Та в якім ділі ти сюди заплив?
— Я мушу знати, чому ти вранці сходиш черленим?
— Коли я рушаю з дому, випливаю на схід. Мені перестають дорогу змії. Я з ними держу війну. З пащ зміїв вогнем сапає — ним мене вони й розпечуть. Тому я вранці черлене. Знайшовся чоловік, що імив Анну Престоянну. А вона жила на дні Вогняного моря. Анна просила милостиво, тому змії не мали моці зі мною зустрічатися. Доки Анна Престоянна жила в морі, доки просила, я не сходило черленим. Відколи вона не просить, я схожу черленим...
Не говорить хлопець Сонцю, що він зловив Анну Престоянну. Та думає собі, що скоїв шкідливу, препогану справу.
І питає хлопець далі:
— Там і там я стрічав старого, дуже старого мельника Йому навну-вало молоти Доки він буде в млині?
— Той мельник забив справедливого, чесного чоловіка. Тому він і покараний, тому і залишиться в млині аж до страшного суду.
— На одній ріці я зустрів діда-перевізника. Доки він буде перевозити? Дідові дуже навнувало.
57
— Доти, доки не передасть весло такому, як ти Та скажи йому це тоді, коли вже тебе перевезе па другий берег, як будеш далеко від води. Бо коли ні, він заб’є тебе.
— Там і там є ще одна велика, широка, глибока ріка з водою чистою і здоровою. Та риби в ріці нема. Чому в чистій воді риби нема?
— Як перейдеш ріку, здалека гукнеш: «У тобі тоді буде риба, коли потопиш такого, як я ..»
— А чому там і там дві страшні скелі иепрестанно б’ються? Тільки в полудень на одну годину перестають битися... Доки вони будуть битися ?
— Гори будуть битися доти, доки не вб’ють такого, як ти... Та відповідь їм даш тоді, коли відійдеш далеко. Бо вони почнуть так битися, що каміння буде літати високо і далеко — можеш загинути.
Хлопець закінчив свою бесіду з Сонцем. Настала ніч. Переночував, а ранком рушив до Дурного царя. Не так скоро ішов, як ми говоримо, бо то було дуже далеко.
Йде, йде, йде. Прийшов до млина. Здалека до нього гукає мельник:
— Ти запитав?
— Запитав.
— Що тобі казало Сонце?
— Відповім, тільки дай поїсти, бо я голоден.
Мельник наварив токану, дістав бринзу. Хлопець поїв, напився свіжої води і каже:
— Ти забив справедливого, чесного чоловіка. За це тобі суджено молоти вічно...
Зажурився мельник, з жалю і серця пустив всю воду на колесо. А вода тим колесом так обернула, що ледве млина не рознесло.
Подякував хлопець за гостину, відклонився і дорожить далі.
Прибув до перевізника, а той здалека гукає:
— Ти звідав?
— Звідав!
— Що сказало Сонце?
— Спершу перевези!
Сіли вони до човна і пливуть на другий берег. Тільки допливли, хлопець вискочив і спішить далі.
— Ти забув сказати!
— Скажу, скажу! Тільки мушу пригадати слова Сонця... Уже згадав. Доти будеш водити човна, доки не передаш весло такому, як я! — відповів і ноги на плечі. А перевізник штовхнув човном так, що той вилетів на берег, понісся землею — ледь не догнав хлопця.
Хлопець йде далі, все далі. Враз він опинився перед великою рікою. А ріка тільки у ви діла його, як відразу й питає:
— Ти звідав^
— Звідав!
38
— Що сказало Сонце?
— Скажу, коли пустиш на другий берег.
Вода розступилася, хлопець пішов дном. Та не зупиняється й на одну хвилину, бо знає, що треба поспішати А ріка сердито гукає:
— Кажи! Чого мовчиш?
— Скажу, скажу! Тільки згадаю, що Сонце відповіло...
Коли був далеко, повернувся й каже:
— До того часу в тобі риби не буде, доки не потопиш такого, як я.
Коли це ріка почула, закрутилася, забулькотіла й погналася за хлопцем. А той ноги під себе і довтеку. Ледве втік, бо вода вже ловила його за ноги.
Виморився хлопець тікаючи. Ліг на траву відпочити. Коли віддихався, дався далі в дорогу, йде, йде, йде днями, ночами. Опинився під самими скелями. А ті вже здаля бачать його і гукають:
— Ти звідав?
— Звідав!
— Що сказало Сонце?
— Відповім, тільки замовчіть. Пустіть мене, а за той час я пригадаю, що сказало Сонце, бо все діялося давно. Я вже забув.
Скелі помовкли. Хлопець між ними біжить, спотикається, падає, об каміння б ється. Коли був геть-геть далеко, гукнув:
— До того часу будете битися, поки не заб’єте такого, як я.
Як тільки гори це почули, кинулися до страшної бійки. Каміння полетіло під саме небо, на всі сторони світу. Брили покотилися і за хлопцем. Та мав він щастя, що не забило його.
Хлопець рушив далі. Зупинився він на самому дворі Дурного царя. Вийшла назустріч до нього Анна Престоянна.
— Чи знайшов ти Сонце? Чи довідався ти, чому воно вранці сходить черлене?
— Знайшов і довідався. Доки ти жила на дні Вогняного моря і просила, щоб змії не перепиняли вранці дорогу Сонцю, воно не сходило чер-леним. А відколи тебе нема у Вогняному морі, змії сапають на Сонце вогнем — борються з ним. Тому воно сходить черленим.
— Видиш, що ти вчинив? Я тобі говорила, що мене понесеш до Дурного царя, а сам гіркого лиха і біди зазнаєш. Та це тільки початок. Найгірші муки ще попереду!
І дійсно, хлопець зазнав ще немало лиха.
Дурному цареві не терпиться, кричить він на прекрасну дівчину:
— Чинім свальбу!
— Ще мало почекай. Тобі здається, що мене сюди привезли голу — тільки в тому одязі, який ти приготував Люди думають, що я не маю нічого. А на дні Вогняного моря у мене є величезне багатство.
— А хто твій маєток з моря добуде?
— Той, хто мене сюди привів.
39
Дурний цар розлютився і велів покликати «слугу»:
— У Анни Престоянни на дні Вогняного моря с великий маєток. Ти мусиш його добути! Коли не добудеш — ти коротший головою!
— Який маєток?
— Вона знає!
Хлопець питає:
— Які у тебе багатства у Вогняному морі?
— П ять тисяч златогривих коней.
— А як їх з моря дістати?
— Не знаю. Я не знала і того, що ти мене можеш обдурити...
Цар висварився на «слугу»:
— Довго не мудруй! Збирайся в дорогу! Час свальбу чинити, я далі не можу терпіти.
Та що чинити? Знову треба іти світом. Хлопець порадився знову йти до баби.
На цей раз він уже менше блукав, бо дорогу знав. Та не одну ніч. не один день, не один тиждень пробув у мандрах. Нарешті добрався до баби і чемно вклонився:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, шинку! Ти знову вернувся до мене?
— Так і так! Дурний цар наказав привезти з Вогняного моря багатство Анни Престоянни. У неї п’ять тисяч златогривих коней.
— Ну, хлопче, тут я тобі поради не дам. Бо до цього я мала. Є ще одна баба, в дев ятій державі, в Студеній скелі. Вона могла би тобі помогти, коли б хотіла.
Показала баба хлопцеві дорогу до тої баби, і попрощалися вони Хлопець довго ходив, блукав лісами, полями, грунями по непрохідних м сцях. Накінець він натрапив Студену скелю.
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров я, синку! Куди держиш путь?
— Так і так... Дурний цар наказав добути з Вогняного моря маєток Анни Престоянни. Як це вчинити?
— Я тобі, синку, дам пораду. Я вже стара і всього виділа на світі. Подарую тобі коня-віщуна, а ти його слухай.
І повела хлопця до стайні, показала йому коня.
— Цей кінь знає, що буде. Слухай його і роби так, як він буде казати.
Хлопець подякував, осідлав коня.
— Куди тебе нести?
— До Вогняного моря за златогривим жеребцем Анни Престоянни.
— Спершу треба попросити Дурного царя, щоб дав мене підкувати. На підковах мусять бути гаки метром довжиною, підкови мають бути кожна по сто кілограмів. Мене треба обвити клоччям і обтягнути мщною
40
шкірою з буйвола... Сім разів мене треба обвити шкірою й обшити. Коли це буде зроблено, рушимо в дорогу
Кінь приніс хлопця до Дурного царя. Цар наказав підкувати коня, обкласти клоччям і обшити буйволячою шкірою.
Коли все було готове, кінь-віщун промовив’
— Сідлай мене, сідай на мене, понесу тебе до Вогняного моря Коло моря викопаєш глибоку яму, щоб було куди заховатися.
4 Кінь полетів стрілою до берега Вогняного моря. Тут було викопано глибоку і широку яму. Заховалися кінь і хлопець так, що сліду не видно.
Кінь став на задні ноги, заржав, аж земля задрижала. З Вогняного моря вилетів златогривий жеребець. Через п’ять хвилин жеребець облетів цілий світ. А летів він швидше, як Юрій Гагарін на ракеті. Та жеребець нікого не увидів і кинувся знову до моря...
А кінь-віщун вдруге вискочив з ями. Заржав так, що земля здригнулася.
Златогривий жеребець вилетів з моря і протягом п’яти хвилин світ облетів двічі. Свого ворога не увидів, тому кинув собою знову до моря.
Кінь-віщун не дав відпочити златогривому жеребцеві, бо заржав втретє. Втретє вилетів з Вогняного моря златогривий жеребець. За п’ять хвилин тричі облетів цілий світ. Та так і не втямив він, хто на нього гукав. Під воду вернувся змучений.
Кінь-віщун не дав йому спокою і на секунду, бо знову заржав так, що земля здригнулася. А тепер кінь не ховався, бо чекав златогривого жеребця. Той вилетів з моря, увидів свого суперника и кинувся громом до нього. Почали вони битися... Жеребець був не кований, бив задніми копитами по товстій буйволячій шкірі, рвав її на шматки — тільки клоччя розліталося. Та кінь-віщун залізними гаками і залізними підковами рвав прекрасне тіло жеребця так, що кусні летіли...
Так довго билися, доки сім буйволячих шкір не порвалося. А на златогривому жеребці вже нема здорового місця. Виморився, перестав бити копитами і промовив:
— Я піддаюся!
— Заржи, щоб всі твої златогриві кобили вийшли з Вогняного моря!
Жеребець заржав. Як почали вилітати прекрасні златогриві кобили з моря — ціле поле встелили. Тільки блищать на сонці.
Кінь-віщун покликав хлопця. Хлопець скочив у сідло і полетів до Дурного царя. А жеребець і морські златогриві коні за ними. І стільки коней налетіло до царського двору, що заповнили цілу вулицю — не вміщалися довкола палацу. Любо глянути на це незвичайне видовище.
Дурний цар радіє і просить Анну Престоянну:
— Ну, тепер уже свальбуймо!
- Чекан ще. Ще не весь мій маєток тут! У морі залишилися зла-торогі бики і корови. їх треба теж пригнати сюди
41
— А хто їх прижене?
Прижене той, хто пригнав златогривих коней, хто сюди привів мене...
Цар дуже сердитии Та покликав він «слугу».
— Мусиш пригнати з Вогняного моря златорогих корів і биків. Коли ні — ти коротший головою!
Коня-віщуна знову обклали клоччям. Знову обшили шкірами, знову осідлав його хлопець, знову полетів до Вогняного моря.
Кінь-віщун став на березі, заржав так, що земля здригнулася. Вибіг з моря великий златорогий бик. Почали битися. Бик рогатий рве буйволячу шкіру, розкидає клоччям на всі боки. Кінь залізними гаками і підковами шарпає прекрасне тіло златорогого бика так, що кусні м’яса відлітають. Скоро бик виморився і піддався:
Я тобі піддаюся!
— Клич свою череду.
Бик так зарикав, що з дерева листя впало. І почали роїтися з моря златорогі корови, златорогі телиці — ціле поле встелили.
Сів хлопець на коня, і вони понеслися до Дурного царя. А за хлопцем і конем отара златорогої худоби. Худоба не вмістилася на царському дворі, по царських хлівах, бо заповнила ще й вулицю.
Дурний цар радіє, просить-молить Анну Престоянну:
— Чинім свальбу!
— Ще тут не все моє майно! У Вогняному морі залишилися мої зла-торунні вівці і барани. їх треба теж пригнати.
— Та хто їх прижене?
— Той, хто мене сюди привів, хто моїх златогривих коней і златорогих корів пригнав.
Сердитий цар — аж в зуби ріже. Та покликав «слугу»:
-— Мусиш пригнати з Вогняного моря златорунних овець і баранів Анни Престоянни. Коли ні — ти коротший головою.
Хлопець осідлав свого вірного коня віщуна. Полетіли до Вогняного моря. Кінь-віщун заржав так, що земля здригнулася. В ту хвилину вискочив з моря баран з десятьма золотими рогами. І почали вони битися. Та баран швидко знеміг і промовив:
— Я тобі піддаюся!
— Клич свою отару!
Баран голосно заревів 3 моря почали роїтися златорунні вівці і барани. Було їх стільки, що коли отару пригнали до Дурного царя, худібка заповнила усі хліви, усі двори, вулиці і поля.
Радіє цар прекрасній худобі. Та все тільки про одне дбає:
— Свальбуймо вже!
— Чекай ще мало. Чи ти знаєш, скільки худоба дасть молока? Треба її подоїти. Але вчинити треба так, щоб водночас доїлися і кобили, і корови, і вівці.
42
— А хто може так вчинити?
— Той, хто мене привів сюди, хто пригнав златогривих коней, зла-торогих корів, златорунних овець і баранів.
Дурний цар дав покликати «слугу».
- Одночасно мусиш подоїти кобил, корів і овець. Коли ні — ти коротший головою.
— Порадьте, як це вчинити?
— Діло не моє!
Зажурився хлопець, пішов сумний до свого коня.
— Чому ти журишся?
— Дурний цар наказав подоїти усіх кобил, корів, овець.
— Не журися! Проси від царя величезну бочку!
Прикотили величезну бочку.
— Я піду, — говорить кінь, — між худобу і вчиню так, що кобили, корови, вівці самі пустять молоко до бочки. Бо ті корови, кобили і вівці такі злі, що чоловіка і близько не підпускають.
Кінь ходив між худобою і щось шептав. А худоба підходила до бочки і сама пускала молоко. Бочка наповнилася до самого верху.
Радий цар, що багато надоєно — пригодиться для весілля!
— Тепер уже можемо свальбувати!
— Ой, ще ні! Той, хто мене сюди привів, мусить покупатися у тому молоці.
А молоко так кипить, як на вогні...
Дурний цар дав покликати «слугу».
— Коли ти привів Анну Престоянну, пригнав златогривих коней, златорогих корів, златорунних овець і баранів, подоїв їх, тепер мусиш покупатися в їх молоці.
— Як купатися у кип’ятку?
— Діло не моє! Якщо не покупаєшся -— ти коротший головою.
Хлопець зажурився й пішов до стайні радитися з своїм конем.
— Чого журишся?
— А як не журитися, коли цар наказав скупатися у кип’ячому молоці?
— Не журися. Я стану коло молока і весь вогонь вдихну до себе. А ти сміло скачи до молока.
Так і було. Коли Дурний цар, Анна Престоянна зібралися глянути, як «слуга» буде купатися у кип’ятку, кінь-віщун наблизився до молока, вдихнув до себе вогонь. Хлопець пірнув до молока, викупався і вийшов звідти таким красним, що кращого на світі більше не було.
Позавидував Дурний цар.
— Видиш, — говорить Анна Престоянна женихові, — твій «слуга» скупався в молоці і став красним легінем. Я хочу, щоб таким і ти був.
Дурний цар митом роздягнувся і приступився до молока. Кінь-віщун відступився, а молоко знову закипіло.
43
Цар скочив до купелі і... зварився. Тільки кості сплили на поверхні. Анна Престоянна сказала:
— Тепер ти вільний. Я твоя, а ти — мій. Тепер ми поженимося.
Подали батькові телеграму, подали телеграму і рідним, щоб збиралися на весілля. Запросили багато гостей, весь народ. Покликали туди і мене, Михайла Михайловича Галицю, з села Дулова, на Тячівщині. Кухарки наготували стільки страв, що столи гнулися і ломилися. А пиво, вино, горілка текли ріками.
Гості їли, пили, співали, веселилися. А коли сп’яніли, почали сважа-тися й битися. Я настрашився і давай тікати з палати. Але царський двір був обведений горожами високими, а перескочити ті плоти було неможливо. Я тоді до воріт, а на воротах вартові. Я втямив купу клоччя і заховався до неї. Сиджу і думаю: «Тут уже мене не знайде ніхто». Я нагрівся й заснув. Тим часом весілля закінчилося, і на честь молодих почали бити з гармат. А в ті часи гармати заправляли клоччям. Вояки вхопили цілу купу разом зі мною, зарядили цівку і вистрелили.
Проснувся я тоді, коли летів через гори, через моря, через ліси. А летів я так, як Юрій Гагарін.
Приземлився я дома, в рідному селі Дулові, де живу і донині.
ЦАР дикого ЛІСУ
Жив де не жив багатий граф. Мав він немало різного маєтку, а найбільше мав лісу Лісів мав стільки, що не знав їм ні краю, ні кінця.
Графські ліси сторожили тайники. Одного разу один тайник, блукаючи в лісі, вийшов на полянку й сів собі відпочити. Дивиться ураз, а з хащі вибрався Дикий чоловік. Тільки втямив тайника, напудився і під кліпом ока зник. Гайник дуже хотів знати, що то за дикар. Коли дістав від графа платню, каже йому:
— Там і там я видів Дикого чоловіка. Я відпочивав на поляні, а він вибіг з гущавини. Тільки помітив мене, як тут же зник.
Очі графа засвітилися, коли це почув.
— Мусиш Дикого чоловіка піймати. Коли ні — ти коротший головою.
Засмутився, зажурився гаиник:
45
— Вельможний пане! Як мені піймати дикаря, коли він біжить, як олень, — не встигну руку підняти, а його вже нема...
— Знати нічого не хочу! Ти мусиш піймати Дикого чоловіка, і все! А коли ні — злою смертю помреш!
Гайник повертався додому зажурений. Він навіть пошкодував того, що сказав графові. «Чому я нагадав про Дикого чоловіка?» — сварив; себе.
Дома гайник розповів про все жінці. Заплакала жінка, руки заломила від жалю.
— Що чинити? Що чинити? — примовляла вона в сльозах.
Після двох днів гайник знову зустрів графа и почав просити, щоб його відпустив:
— Великоможний пане! Ви мені завдали великого клопоту і поставили переді мною складну задачу. Я мушу зараз іти по світу, щоб від мудрих людей дістати пораду. Ви знаєте, що я живу з служби у вашому лісі. У мене жона, діти. А хто їх буде годувати, коли я заберуся світом? Я прошу вас: не дайте погинути моїй родині з голоду, доки не буде мене дома.
Граф дав згоду.
— Можеш собі спокійно іти... Я не забуду твоїх дітей, не забуду і твоєї жінки А як тільки приведеш до мене Дикого чоловіка, дам тобі велику нагороду.
Гайник заспокоївся і каже своїй жінці:
— Граф погодився платити моїй родині гроші, доки я не повернуся. Приготуй мені на дорогу їсти, бо я йду далеко.
Жінка їжу приготувала, гайник в дорогу рушив. Іде він з села до-села, з міста до міста, з держави в державу. І шукає він такого порадника, котрий дав би йому мудрості, як піймати Дикого чоловіка. А одного разу гайник забрів до густого лісу і блукав цілий день по бездоріжжях. Тут, у лісі, його й ніч застала «Що чинити? Де переночувати?» — думає він. Вибрався на високе дерево, оглядається у всі сторони. Зрадів ураз, побачивши дим.
— Ось там куриться. Піду туди. Де є дим, там має хтось бути. Бодай переночую. А може, і їсти дадуть.
Зліз з дерева на землю і поспішив до місця, де курилося. Між деревами знайшов малу хатину. Отворив двері і чемно вклонився старенькій жінці. А бабка була така стара, що голова її вже падала на коліна.
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку! Велике діло тебе сюди привело, бо' місце у нас незахідне, тут люди не бувають.
— Немале діло, мамко... Я — гаиник, служу в одного графа. Раз у лісі на полянці я увидів Дикого чоловіка. А він тільки помітив мене, як під кліпом ока зник. На другий день я графові розповів про нього. Граф дуже зацікавився тим чоловіком і наказав будь-що піймати його. Коли не
46
піймаю — мені страшна смерть. Тому я пішов світом, щоб десь знайти пораду. Дуже вас прошу, люба мамко, порадьте, коли знаєте. Живете ви на землі немало, хащу знаєте добре, може, вам траплялося видіти Дикого чоловіка...
Бабка пошкодувала тайника:
— Ти, синку, у великій біді. Щось тут треба робити. Та спершу сідай до столу, повечеряй. Ти, навірно, зголоднів.
Баба поклала на стіл страву. Гайник повечеряв. Після вечері баба гаиникові каже:
— Я тобі, сину, пораду дам. Як повернешся до свого краю, попроси від графа красного стола, красну скатертину, всілякої страви і всілякого напитку — паленок, вин, пива. Це все поклади на віз і повези до лісу на ту полянку, де ти зустрів Дикого чоловіка. Стіл поклади на траву, прикрии скатертю, яка сягне до самої землі. На стіл постав їсти й пити. Та не забудь взяти з собою і міцного мотуза. Бо коли Дикий чоловік наїсться, нап’ється й засне, тим мотузом зв’яжеш його і привезеш до графа.
Гайник вислухав пораду уважно. Переночував, а вранці встав, подякував бабці за гостинність і рушив додому.
Прямо з дороги повернув до графа:
—- Так і так, ясновельможний пане! Беруся привести до вас Дикого чоловіка в тому разі, коли приготуєте для мене: красного стола, скатерть, страви і всіляких напоїв. Дайте мені і міцного мотуза. Потрібен також віз, щоб було на чому все повезти до лісу.
— То мале діло! Я тобі дам усе, що просиш.
Граф приготував те, що гайник просив. Гаиник поклав на воза, погнав коней до полянки. Знайшов зручне місце для того, щоб поставити стіл. Накрив стола скатертиною, наклав їжі й напоїв. Коня з возом повів далеко в корчі, сам повернувся, заліз під стіл і з-за скатертини дивиться.
Не скоро, та все-таки вийшов Дикий чоловік на полянку. Тільки побачив стола, як втік. Та гайник терпеливо сидів собі під столом і чекав. Через невеликий час Дикий чоловік знову з’явився на поляні. Крадучись, мало-помалу все до столу та до столу наближається. Зненацька знову злякався й ноги під себе. Багато разів виходив з лісу, наближався до сто-\у й тікав.
А далі осмілився, приступився до страви, до напоїв. Такого він ніколи ще не видав. З страхом взяв страву й почав їсти* А їжа йому дуже полюбилася. Попробував з іншої. Посмакував і цю. А потім взявся за пляшку з вином. Прийшло до смаку й вино. Випив раз, випив удруге. Не забув і про пляшку з горілкою. Посмакував горілку.
Напій вдарив Дикому чоловікові в голову. Чоловік повеселів, осмілів и захотів ще випити. Так випив він кілька склянок, поки зовсім не сп’янів. П’яний почав співати. Співає, співає, п’є далі. Вже нікого не боїться, нікого не соромиться, хоч ледве тримається на ногах. Ще й підскакувати пробує, ніби музики грають. П’янии падає на землю, а пляшки з рук не
47
випускає. Розливав напій до того часу, що повалився на землю і твердо заснув. Гайник виліз з-під стола, мотузом міцно пов’язав Дикого чоловіка. Той нічого не чув і тоді, коли гайник його поклав на воза и віз до графа.
Коли прочунявся, почав собою кидати, вириватися. Та даремно. Звільнитися не міг, бо руки и ноги були пов язані.
Граф приготував для Дикого чоловіка невелику хату. На стінах довкола поставив дзеркала, щоб той себе видів. Мучився, мучився неборак, кидав собою сарака, бо був у кожному дзеркалі. Довго, дуже довго не міг звикнути до хати з дзеркалами.
Граф задумав показати піймане чудо панам не лише своєї держави, але й сусідньої. Написав усім, що в нього є такий і такий «звір», що подібного ніхто ніде ніколи не видів. І покликав граф панство до себе в гості. Зібралися королі, міністри, з’їхалися генерали, бо кому не хотілося увидіти диво? Граф поклав на столи таку багату гостину, яка звикла бувати тільки у вельможних царів. їли, пили, веселилися, а музика їм грала.
А графський сип — трирічний хлопчина — захворів і дуже жалісно плакав. Не можна було його ні розвеселити, ні забавити. І батько, і мати, ще й слуги мають клопіт з ним. Графиня носила при собі на поясі багато ключів від хат, палат і комор. Щоб якось втішити хвору дитину, взяла ключі і почала ними подзвонювати. Хлопчик задивився і перестав плакати. Мати зраділа і подала синові ключі.
— Слава богу, що перестав плакати. Най пограється ключами! — промовила.
Залишила графиня хлопця одного, а сама пішла до гостей.
Хлопець зліз з постелі, непомітно вибрався з кімнати. На дворі став перед будиночком, де жив Дикий чоловік. Почав хлопець приміряти ключі до дверей. Один ключ, на нещастя, потрапив до дірки, хлопець ним крутнув, двері відчинилися. Дикий чоловік скочив через дитину на двір і втік так, що тільки вихор за ним подув. Хлопець налякався, побіг до своєї кімнати, забрався до свого ліжка, а ключами кинув на землю.
Панство погостилося, повеселилося, а потім піднялося з-за столів, бо вже час глянути і на чудо.
Вся громада панства рушила юрмою до будиночка де був Дикий чоловік.
Граф з гонором відчинив двері. Дивиться, а в будинку нікого нема. Заганьбився й розізлився, бо одні пани над ним сміються, інші мовчать, а треті у вічі кажуть:
— Ти нас обдурив!
Між гостями неприємна бесіда, бо шум пішов по натовпу, бо почулося вже й кепкування над графом.
Граф питає:
— Хто випустив дикаря?
48
Жінка графа була щира і призналася, що ключі передала хлопчикові для забави.
Привели хлопчика:
— Ти відімкнув двері?
— Я.
— А що ти видів за дверима?
— Великий чоловік скочив над моїми плечима і втік.
Почали пани хлопця судити. Одні кажуть: «Треба його стратити».
— А як дитину стратити? — протестують інші.
— А що з ним вчинити?
Один старий пан дав таку пораду:
— Дитину судити до смерті не можна. Якщо хочете його покарати, спровадьте його світом так, щоб ніколи не вернувся до свого домівства. Та нехай з ним піде і вояк. На дорогу дайте таке письмо, щоб хлопець в чужих банках міг діставати грошей у такій кількості, яка йому потрібна.
Граф послухав старого порадника. Найняв синові вояка, приготував у дорогу — дав їсти, пити, грошей. Так хлопчик з товаришем подався у світ.
Ідуть, куди їх тільки очі ведуть. З села до села, з міста до міста, з країни до країни. Доти блукали, що потрапили до столиці, в якій бував цар. Воякові докучило волочитися по світу. Він і попросив царя:
— Візьміть мене на службу.
Добре! Я тебе візьму, бо мені слуга потрібен. Саме вчора від мене пішов садівник. Коли розумієшся на цьому ділі, ставай на його місце.
— Я розуміюся і в саду буду працювати охоче. Але я не один, зі мною маленький хлопчик.
— Нехай і він залишається.
Цар мав таку дочку, як той хлопець. «Нехай собі двоє граються, — подумав цар, — веселіше їм буде».
Хлопчика одягли, бо в дорозі обірвався, діти собі граються, бігають по дворові, по саду.
Вояк робив своє, спершу не дивився на дітей. А потім позавидував хлопцеві, якого любила не тільки дочка царська, але любили і її родичі. Похмурився вояк, мовчить, зненавидів хлопця.
Літа минали. Діти росли. Прийшов час записати малих до школи. Записали їх. Діти ходять весело, вчаться добре.
І цар, і цариця настільки полюбили хлопця, що прийняли його за свого. Гак з ним поводяться, як з власною дитиною. А вояк ще дужче заздрить. Сердиться і весь час думає, як би звести хлопчика з білого світу. 1 а іі додумався вояк до такого: «Скажу цареві, що хлопець знає про златокрнлу качку, яка несе золоті яйця, може висидіти златокрилих качат».
Коли одного разу цар гуляв по саду, прихвалив вояка за порядок, той і каже:
4 Казки зелених гір
-	Пресвітлий царю! Ваш сад був би ще кращим, коли б у ньому літали та й вили гнізда златокрилі качки!
— А звідки взяти таких?
— Не знаю, але наш Іванко малий добре знає.
Цар здивувався і дав покликати хлопчика:
-	Іванку, я чув, що ти знаєш про златокрилих качок, які несуть золоті яйця?
— Я не знаю.
— Знаєш, тільки не хочеш сказати! — каже вояк. — Ти мені хвалився.
Цар вже дуже хотів мати чарівну птицю, тому легко повірив садівнику й сердито гукнув до хлопця:
— Ти знаєш! І мусиш добути златокрилу качку! А коли її не добудеш, ти коротший головою.
Та що тепер чинити? Царського наказу міняти не можна. Цариця й дочка пошкодували хлопця, а відпустити його у світ мусили.
Йде Іванко, йде горами, лісами, полями з села до села, з міста до міста. Заплив у високі верховини. Дороги тут ніякої. Загубився, плачучи блукає по хащі. Уже й зголоднів. Де видить ягідки, малину — збирає і їсть, щоб не загинути. Якось сів собі під деревом відпочити. До нього приступився невідомий чоловік.
— Чого ти, хлопчику, журишся?
— А що з того, коли я вам скажу? Ви мені і так не поможете.
— А коли допоможу?
— Так і так... Цар наказав мені принести златокрилу качку. А я про неї і не чував.
— Ходи зі мною, то мале діло! Я тобі допоможу.
Взяв чоловік хлопця за руку, повів за собою, каже:
— Я тобі знайду златокрилу качку, що несе золоті яйця.
Привів чоловік хлопця до своєї хати, що стояла в густій хащі, передав трьом дочкам.
— Спершу накорміть хлопчика, бо він голоден. Доки я повернуся, навчіть його співанки. Та такої, щоб її мусили співати й ті, котрі слухають.
— Добре, няньку? Все зробимо.
Чоловік рушив до Дикого моря, де водиться всіляка звірина. Довкола моря росте висока-превисока трава — комиш. А в комишах всіляка птиця, якої тільки загадати можна.
Чоловік прийшов до Дикого моря, роздягнувся, скочив до води. Женеться за качками. Качки ниряють до самого дна, а він за ними. Довго ниряв, поки втямив золоту качку. Пустився за нею, а вона плаває, як стріла. Та чоловік плавав ще швидше. Наздогнав її й схопив. Приніс качку додому.
Тим часом дівчата навчили хлопця чарівної співанки, подарували
50
йому золотий кужіль і золоте веретено. Батько їх тільки повернувся з золотою качкою, коли відразу и спитав:
— Ви навчили хлопця пісні?
— Навчили.
Чоловік поклав качку до клітки, замкнув і передав хлопцеві:
— Тут маєш златокрилу качку. Не відчиняй клітки, бо втече. Вдруге піймати її буде нелегко.
Хлопець пообіцяв не відчиняти клітки.
— Ходи зі мною, покажу тобі дорогу. Пам’ятай дуже добре: ту співанку, що навчили тебе мої дочки, співай у дорозі непрестанно. Бо як тільки перестанеш співати, в ту хвилину загинеш. Співай цілою дорогою! А як прийдеш до царя, ще три доби співай, аби цар відчув, яке нелегке завдання дав маленькому хлопчикові.
Іванко попрощався з чоловіком, з його дочками й рушив у дорогу. 1 ой ліс, через який проходив, звався Диким. Бо в ньому дуже багато було різного дикого звіра. А чоловік, якого гайник піймав на поляні, привіз до графа, і був Царем того Дикого лісу, дикої звірини. Хлопчик Царя Дикого лісу випустив па свободу, тому й мучився тепер.
Іде хлопець лісом співаючи, а звірина, що чує пісню, також співає. Мусить співати. І не має змоги бігти за хлопцем, не може з’їсти його.
Довго йшов хлопець лісом, довго співав. Співала вся звірина, яку тільки зустрічав.
Вибрався хлопець з лісу, пішов полями. Люди працюють на нивах — косять, коплють, жнуть, сушать сіно — працюють і співають, бо мусять співати. На толоці пасуться вівці, барани, корови, інша худоба. Дивиться худобиця на хлопчика й співає. Співають ще й пастухи.
Іде хлопчик селами, іде містами. І яке село не минає, якою вулицею в місті не проходить, все довкола співає.
Повернувся хлопець до царя співаючи. Цар, цариця, їх дочка, їх слуги почули хлопця і собі почали співати. Радіо передає, що ціла столиця співає. Доспівалися всі до того, що попадали — ледве не померли.
Третьої доби, коли хлопець перестав співати, все затихло. Тоді Іванко і передав златокрилу качку:
- Тут маєте златокрилу качку. Вона вам знесе золоті яйця, виведе золоті качата.
Цар від співу занімів, не може слова мовити: в горлі чимось круто зціпило і звуку не пускає.
І пждеиь минув, доки цар прийшов до себе і зміг заговорити до хлопця. Він Іванкові радіє і не може нахвалити його за златокрилу качку, так вона йому полюбилася. Бо нічого подібного ніколи раніше не видів.
І знову Іванко ходить до школи з царською дочкою. Діти в школі вчаться добре, а дома дружно забавляються. Якось Іванко грався з золотим кужелем і золотим веретеном. Дівчина побачила та й дуже просить:
-і*
51
— Іванку, дай мені цю іграшку. Ти хлопець, а я дівчина. Прясти мені годиться.
— Я тобі кужеля не віддам.
Дівчинка просить знову.
— Добре, віддам тоді, коли мені покажеш голі ноги до коліна.
Дівчинка зняла топанки, підняла свитку, показала ноги.
Хлопчик подарував дівчині золотого кужелика і золоте веретено. Дівчина цим любується, дивиться, а нарешті принесла показати нянькові, мамці. Здивувався цар, питає Іванка:
— Звідки у тебе ці дивні речі?
— Я знайшов їх у дорозі.
Правди Іванко не міг сказати, бо дочки Дикого царя веліли йому мовчати.
Цар з царицею щиро полюбили хлопця. А вояк такий сердитий, що в зуби ріже, весь час думає: «Мушу тебе погубити!»
Одного вечора садівник зустрівся з царем і каже йому:
— Пресвітлий царю! Іванко приніс вам златокрилу качку. Там він міг би для вас дістати і златокрилу гуску. А гуска ця знесла б золотих яєць, вивела золотих гусят.
Цар захотів мати у своєму саду златокрилих гусей. Тому покликав хлопця:
— Якщо ти добув златокрилу качку, мусиш добути і златокрилу гуску. Коли ні — ти коротший головою.
Зажурився Іванко.
«Цар Дикого лісу, — думає собі хлопчик, — допоміг мені дістати златокрилу качку. Але де тепер я його знайду, чи допоможе він мені добути златокрилу гуску?»
Цариця і дочка шкодують хлопця. Приготували вони йому їсти, приготували напоїв, відправили у світ шукати гуску.
Іванко ходить, блукає по лісах, по горах, по широких полях. Іде з села до села, з міста до міста. Бо він хоче знайти місце, де зустрівся з Царем Дикого лісу. Але знайти це місце йому не щастить.
Натрапив Іванко в густому лісі маленьку полянку. Сів собі на траву, відпочиває. Прийшов до Іванка той самий чоловік, що колись.
•— Чого ти, синку, зажурений?
— Цар наказав мені принести златокрилу гуску, яка знесла б золотих яєць і вивела златокрилих гусяток. А де їх знайти?
— Не журися, я тобі поможу! — Чоловік взяв хлопчика за руку, привів до хати, що стояла в густому темному лісі.
Передав чоловік хлопчика дочкам.
— Спершу погодуйте його, дайте йому напитися, бо він дуже голо-ден. А потім навчіть його такої пісні, при якій кожен слухаючий мусив би плакати. Доки я повернуся, виконайте мій наказ.
•— Виконаємо, няньку! Все буде так, як кажете.
52
Коли дівчата вчили хлопця тої дивної співанки, вони подарували йому золоті замотячки.
А Цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Роздягнувся і скочив до води. Стрілою поплив за дикими птахами. Втямив златокрилу гуску, пустився за нею. Дуже швидко плавала гуска. П’ять разів чоловік летів морем довкола, доки піймав її.
Златокрилу гуску приніс додому і питає дочок:
— Чи ви навчили хлопця пісні?
— Навчили, няньку, навчили!
Поклав златокрилу гуску до клітки, вивів Іванка на дорогу та й каже:
— Не відчиняй клітки, бо златокрила гуска полетить. Непрестанно співай співанку, котрої тебе навчили мої дочки. Бо тільки перестанеш співати, як відразу погинеш. Співай цілою дорогою. А як прийдеш до царя, ще три доби співай, щоб цар зрозумів, яке нелегке завдання дав маленькому хлопцеві.
Іванко подякував за допомогу, відклонився і пішов співаючи. Проходить лісом, а звірина, птахи — все живе — плаче. Довго йшов лісом, поки вийшов на поле. Люди працюють на нивах — косять, коплють, жнуть, сіно сушать. Працюють і плачуть, бо мусять плакати. На толоці пастухи доглядають овець, баранів, корів, коней. Слухають Іванкової співанки та й плачуть. Вся худоба плаче.
Пішов Іванко селами, пішов містами. Проходить вулицями співаючи. А люд чує та й плаче. І всюди плач такий, якого ніколи не бувало.
Повернувся додому хлопець, співає, а цар з царицею плачуть, плаче їх дочка, плачуть слуги. Радіо передає, що ціла столиця плаче. Три доби все плакало, ледве не померло від плачу. Четвертої днини плач вщух. Бо цар уже не міг слова промовити — його щось зціпило за горло, звуку не пускало.
Іванко передав цареві златокрилу гуску. Цар зрадів, але говорити не може. Тільки після тижня промовив. Похвалив хлопця:
— .Ти приніс мені дорогоцінні подарунки. Таких нема в цілому світі.
І знову Іванко ходить з царською дочкою до школи. Вчаться діти добре, а дома граються по-товариськи. Одного разу хлопчик забавлявся золотими замотячками. А дівчина це побачила.
— Іванку, віддай мені! Я ж дівчина, воно для мене.
— Покажи мені себе до пояса, тоді віддам.
Дівчина зняла топанки, підняла свитину й показала себе до пояса.
Передав хлопчик дівчині золоті замотячки. І граються діти далі.
Цар з царицею так полюбили Іванка, що готові його на долоні носити. А вояк від злості міняється, пропадає, в зуби скрегоче: «Чекай, чекай, я знайду спосіб, як тебе погубити!»
І коли одного дня цар гуляв по саду, промовив садівник до нього:
53
— Пресвітлий царю! Вже ваш сад прикрашають влатокрилі качки і златокрилі гуски. Та в нашому саду немає златогривих коней.
Цар від подиву аж гукнув:
— Ей, цього б я хотів! Коли я сів би на златогривого коня, я засвітив би над цілим світом! Такого дива ніде ніхто не має.
— А ви могли б мати!
— Звідки?
— Іванко вам добув златокрилу качку, златокрилу гуску. Він може для вас дістати і златогриву кобилу, яка буде жеребити златогривих лошат.
Цар дав покликати хлопця.
— Ти мені добув златокрилу качку, златокрилу гуску. Зараз мусиш привести златогриву кобилу, яка буде жеребити златогривих лошат. Коли цього не вчиниш, ти коротший головою.
Зажурився хлопець. Думає собі так: «Дикий Цар двічі мене врятував, бо приніс златокрилу качку і златокрилу гуску. А де я тепер його знайду? Та й чи може він дістати златогриву кобилу?»
Цариця й дівчина шкодують хлопця. Приготували вони йому достатньо їжі, достатньо напою і відправили широким світом.
Блукає Іванко лісами, мандрує полями. Забрався у височенні верховини, густі непрохідні хащі, натрапив полянку. Присів на траву відпочити. І несподівано являється до нього той самий чоловік, який його вже спасав.
— Чого ти журишся, Іванку?
— Та як не журитися, коли цар наказав привести таку златогриву кобилу, яка родила б златогривих лошат?
— Не журися! Правда, дістати златогриву кобилу складніша і важча справа, як принести златокрилу качку і златокрилу гуску. Але спробувати можна.
Взяв хлопця за руку, привів до хати, що стояла в густій, непрохідній хащі. Передав хлопчика своїм дочкам:
— Спершу його погодуйте, бо голоден. Доки я вернуся, навчіть його такої співанки, щоб кожен заснув, хто тільки її буде слухати.
— Погодуємо його, няньку, навчимо його такої пісні.
Цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Став на березі і свиснув. З морського дна вибігла златогрива кобила. Чоловік вхопив її за гриву, скочив на неї. За п ять хвилин кобила облетіла з вершником увесь світ довкола. Потім приземлилася і каже:
— Я тобі піддаюся, бо я зморена!
І привів златогриву кобилу до своєї хати. Та й питає дівчат:
— Ви навчили Іванка пісні?
— Навчили, няньку!
А дочки царя не тільки навчили хлопця дивної співанки, вони подарували йому й золоті кросна.
54
— Візьми їх, Іванку, стануть тобі в пригоді! — сказали хлопцеві. Золоті кросна маленькі, їх можна покласти до кишені.
Цар Дикого лісу показав Іванкові дорогу, передав златогриву кобилу, ще раз порадив:
-	На кобилу не сідай, веди її за собою і непрестанно співай. Не зупиняйся співаючи. Бо тільки замовчиш, як відразу погинеш. Ще три доби співай дома після того, як прийдеш до царя. Одне тобі скажу: ти немало зазнав біди з-за мене. Я той чоловік, котрого ти випустив на волю.
Хлопець впізнав його. Попрощався з ним, сердечно подякував за допомогу.
— Я тобі мав би дякувати! Бо коли ти не випустив би мене на волю, я залишився б вічним рабом, мої дочки залишились би сиротами.
Обійнялися Іванко і Цар Дикого лісу, обцілувалися. Цар побажав Іванкові щастя і доброї дороги. Рушив хлопець лісами і слухає, як всі звірі на його спів сплять, хропуть. Навіть маленька мурашка, і та спить.
Довго Іванко йшов лісом, доки вийшов на широке поле. Йде ланами, бачить: люд спить, все довкола впадає до сну, як тільки почує пісню. Одні падають на землю, інші на колючий терен, а треті до води. Падають і нічого не чують, таким твердим сном їх ломить.
йде Іванко далі толокою. Пастухи коло овець, корови, коні — все на світі засинає.
Зайшов до села, добрався до міста. Проходить вулицями, а люди сплять.
Недалеко від столичного міста Іванка вже чекав з рушницею той самий вояк-садівник, який йому заздрив, його ненавидів. Хотів він тут Іванка звести з світу. Став на коліно, прицілився. Та тільки почув пісню, як заснув. Ще й рушницю тримав у руках, як кам’яний.
Прийшов до царського двору Іванко, співає, а цар, цариця, їх дочка, слуги поснули.
Завів Іванко златогриву кобилу до стайні, прив’язав до ясел, вуздечку забрав до своєї кімнати. А сам співає, співає цілі три доби. Коли три доби минули, Іванко співати перестав. Все живе почало просипатися. Пробудився і цар — ледве піднімає свої вії, щоб якось глянути на світ божий.
— Пресвітлий царю! — кличе його Іванко. — Ходіть до стайні, я вам передам златогриву кобилу, що буде жеребити златогривих лошат.
Цар дуже зрадів, обнімає, цілує Іванка:
— Любий мій хлопчику, любий мій синку!
-	Ой, ви мене любите... Ви мене так любите, що ваш садівник хотів мене застрелити.
— Не може такого бути!
— Ходіть зі мною, перевірите і повірите.
Повів Іванко царя па край міста. Тут все ще стояв на одному коліні і цілився з рушниці садівник.
55
— Вставай! Що тут робиш? — розбудив його цар
Вояк схопився і дуже налякався Рушницю від садівника забрали и засудили його до страти на шибениці.
Іванко живе собі спокійно. Ходить до школи, добре вчиться. Разом з ним до школи ходить і царська дочка. Вчаться вони добре, дома граються. Одного разу Іванко бавився з золотими кроснами. Дівчинка побачила їх і просить:
— Іванку, подаруй мені ці кросенцята. Ти вже подарував мені золотого кужеля, золоте веретено, золоті замотячки. А зараз до всього треба і кросна. Ти хлопець, а я дівчина, вони тобі не потрібні.
— Я подарую тобі золоті кросенцята, коли покажешся голою.
Дівчина зняла топанки, скинула свитку і стала перед хлопцем.
Іванко глянув і побачив: під правим плечем дівчини сонце, під лівим — місяць, на чолі — золота звізда, на голові — золоте волосся. А сяє воно так, що очі сліпить.
Подивився Іванко і каже:
— Тепер я знаю все.
Дівчина одяглася, вони граються далі. Дівчинка не може натішитися дорогоцінними скарбами — подібного більше в світі нема.
Іванко побув ще у царя два чи три роки — добре не пам’ятаю, бо діялося це дуже давно. Й зібрався по світу, бо хотів подивитися, як де живеться. Мав він тоді п’ятнадцять або шістнадцять літ. Відклонився від царя перед дорогою і каже йому так:
— Бувайте здорові, світлий царю, бо я іду мандрувати, світа впізнавати.
Не відпускає хлопця цар, не відпускає і цариця, а дівчина сльозами плаче.
— Та куди тобі йти? Ми тебе любимо, як свою дитину.
Та хлопця не можна переговорити. Приготували йому на дорогу всілякої їжі, всілякого напитку Взяв хлопець повну ташку грошей, взяв з собою банкову книжку: грошей по ній дістане там, де тільки буде потреба.
Взяв з собою Іванко і свої шкільні документи, всілякі метрики. Цар написав йому характеристику... Коли вже всі документи були, він міг податися будь якими дорогами у світ, міг бодай де з’явитися.
Попрощався з царем, попрощався з царицею, попрощався з їх дочкою, з своїми шкільними друзями. І пішов у світ.
Ходив, блукав селами, містами. Обійшов усю країну. А потім рушив через кордони і потрапив до чужих країн. Цікавився всілякими справами, навидівся всього. Куди ходив, туди ходив, а завжди в голові була думка, що освіти він так і не закінчив. В одному великому місті поступив до високої школи. Тут закінчив різні науки. Та й цього хлопцеві було мало. Поступив він до військової школи і цю закінчив.
Одного разу, понад вечір, походжає хлопець вулицею і чує:
— Вечірні новини! Вечірні новини!
56
То гукає хлопець, що продає газети. Так буває у всіх великих містах — в Будапешті, в Нью-Йорку, Парижі...
Іванко купив собі газету і почав читати. Прочитав уже все, а потім добрався й до оголошень. В одному з них натрапив: «Хто вгадає, які знаки на тілі має моя дочка, той буде моїм зятем». Ці слова дав до газети цар, у якого Іванко проживав довгі роки.
Прочитав хлопець повідомлення і думає собі: «Я вже немало видів на світі. Науки я добув, повернувся тепер до країни, в якій минуло моє дитинство. Я знаю, які має знаки на тілі царська дочка. Такої прекрасної дівчини я не зустрічав на цілому світі».
І рушив у дорогу до свого домівства. Йшов довго, дуже довго.
Якось зустрівся з циганином. А цигани звикли гендлювати, обдурювати людей. Питає циганчук Івана:
— Куди ви дорожите?
— Йду до царя сватати...
— Дуже добре, будемо цімбори, бо і я до царя йду сватати.
Уже хлопцеві веселіше, бо циганин веселий, говорливий. Все щось смішне приповість, скаже.
Йдуть вони, йдуть з села до села, з міста до міста, з країни до країни. Довго йшли, поки добралися до столиці, в якій жив цар з своєю прекрасною дочкою. Як тільки зайшли до міста, захотілося їм поїсти, бо поголодніли.
Іван зайшов до казино, попросив обід Циганчук побіг на базар і там купив собі за дві копійки грушок-дичок Скоро з’їв і пильнує, щоб не загубитися від Івана. Адже вони удвох ідуть до царя сватати дочку. Що скаже Іван, те скаже і циганин.
А Іван пообідав, випив пива і прямо до царської палати.
Циганчук чекав його на вулиці і рушив за ним.
Приходять до царя. Страж звідає:
— Що вам треба, панове?
— Ми — сватачі, хочемо від царя дочку висватати.
Сторожі впустили Івана й циганииа до палати, бо цар дав наказ впускати кожного, хто прийде сватати.
В царській палаті засідала комісія, що приймала и перевіряла сватачів з цілого світу. Кожного дня прибували легіні, вельможні пани то з одної, то з другої, то з третьої країни, пробували вгадати, які знаки має на тілі царська дочка...
Іван і циганин записалися в чергу і чекали собі. їм каже секретар:
Десь о четвертій годині пообіді підійде ваша черга. Котрий з вас вгадає, які знаки на тілі у царської дочки, той буде її чоловіком.
До чотирьох годин було далеко, тому хлопці пішли до міста. Іван знову зайшов до казино, а циганчук — на базар. Знову купив собі грушок-дичок — поганих ліснпць — і так наївся, що черево тріскало.
57
В призначений час обидва женихи з’явилися до царської палати, перед комісію. Голова комісії встав з-за стола и гукнув:
— Які у царської дочки знаки на тілі?
— Під правим плечем — сонце! — відповів Іван.
— Під правим плечем сонце! — крикнув циганисько.
— Під лівим плечем місяць! — відповів Іван.
— Під лівим плечем — місяць! — крикнув циганин.
Іван:
— На чолі золота звізда!
Циганин:
— На чолі золота звізда!
Іван:
— На голові золоте волосся!
Циганин:
-— На голові золоте волосся!
І комісія вирішила: обидва вгадали. Обидва мають право оженитися па царській дочці.
Голова комісії оголосив:
— Обидва не можете бути женихами. Тільки один з вас ним може бути. Тому ми ще порадимося. О дев ятій годині вам буде сказано, хто з вас стане чоловіком царської дочки.
Хлопці знову пішли до міста. Іван зайшов до казино, а циганин — на базар. Знову купив собі грушок-лісниць і так наївся, що черево тріщало.
Іван ішов з казино. Тут купив цукру, медяників і попросив це все загорнути до паперу.
О дев’ятій годині хлопці з’явилися до царської палати.
Комісія приготувала темну кімнату, без вікон, без світла. До неї принесли три постелі. Одну поставили під одною стіною, другу — під другою, третю — посередині.
Хлопців привели до кімнати і сказали:
— Тут три постелі. Один з вас ляже на одну, другий — на другу. На середню ніхто з вас не сміє лягати. Так будете спати до самого ранку.
Іван і циганин зайшли до темної кімнати, намацали руками ліжка і полягали. Середнє ліжко залишилося порожнім.
Вночі комісія впустила до темної кімнати царську дочку. Вона лягла собі на середині кімнати. Дівчині зав’язали голову хусткою, щоб золота звізда і золоте волосся не світили в темноті. Дівчина не знала, що праворуч лежить Іван, а ліворуч — циганин, бо їх не ви діла.
Комісія так досудила: до котрого вночі дівчина прийде, того і буде.
Всі троє лежать, а поснути не можуть. Іван взяв цукерки, медяника і смачно їсть.
Дівчина почула й питає:
— Що ти їси?
56’
— Я відрізав собі носа і їм.
— Кинь і мені, аби я знала, чи добрий у тебе ніс.
Іван кинув дівці конфету.
— О-о, який у тебе смачний ніс!
їх бесіду почув циганисько. Рубонув гострим ножем по носі і почав їсти. А в носі хрящі хрустять на зубах циганищ^.
— Що ти їси? — питає дівчина циганина.
— Я їм носа! — прогугнявив циганин, бо без носа вже говорити добре не міг.
— Кинь і мені його! Я спробую, чи добрий у тебе ніс.
Циганисько кинув.
— Ой, який у тебе смердячий ніс!
Незадовго Іван почав їсти медяника.
— Що ти їси? — питає дівчина.
— Я відрубав вухо і їм!
— Дай і мені, бо хочу знати, чи добре у тебе вухо.
Іван кинув медяника, а дівчина смакує.
— Ой, яке у тебе добре вухо!
Циганин прислухався до розмови, гострим ножем рубонув вухо і почав жувати.
— Що ти їси? — питає дівчина.
— Я відрубав собі вухо і їм!
— Дай і мені!
Циганисько відрізав друге вухо і кинув дівчині.
— О, як твоє вухо смердить!
Схопилася дівчина з ліжка, тут же й втікла до Івана.
Настав день, комісія відчинила двері, бачить: царська дочка коло Івана, а на другому ліжку — кривавий циганин, без носа, без вух.
— Що з тобою? — питають цигана, бо плаче.
— Я відрізав ніс, вуха, мене болить.
— Та чого ти відрізав ніс і вуха?
— Бо Іван собі різав.
Так циганище, сарака, залишився без носа, без вух і без жінки.
А Іван взяв собі молодицю під руку та й пішов до царя. Дівчина дивиться на парубка, і дуже він їй любиться. Ніби і впізнає його, але догадатися не може, де, коли з ним зустрічалася.
Коли настав час весілля, перевірили документи хлопця. І тільки тепер цар з царицею, з дочкою довідалися, що молодий легінь, сватач — Іванко. Той самий Іванко, що добув златокрилу качку, златокрилу гуску, привів златогриву кобилу, подарував дівчині золотого кужеля з золотим веретеном, золоті замотячки і золоті кросна Зраділи вони цьому. А цар каже;
— Сину мііі! Саме з-за тебе я і дав до газет оголошення. Бо я знав, що тільки ти можеш вгадати, які знаки на тілі має паша дочка. Ми дуже
59
хотіли, щоб ти взяв собі її за жінку. Зараз ти законний жених моєї дочки! Після весілля я передам тобі цілу державу, а на твою мудру голову покладу корону. Ти її заслужив, бо ти і настраждався, і натерпівся, і багато лиха зазнав.
Цар дав наказ готувати весілля. Покликали гостей з цілої країни, з сусідніх держав. Покликали також Іванових рідних — батька і маму. Вони не знали, що їх син одружується, бере собі за жінку царську дочку. Тільки на весіллі впізнали хлопця, якого самі вигнали з дому. Іван не сердився на них. Він обійняв і поцілував маму, свого батька. Обійнялися і обцілувалися батьки. Обійнялися й обцілувалися матері. І та радість, що там була, кінця-краю не мала.
Після весілля старий пар передав Іванові царювання, й жили молоді щасливо. Певно, і нині ще живуть, коли не померли.
Хто не вірить, хай перевірить.
КАЗКА ПРО БІДНОГО ЧОЛОВІКА
Дуже давно і дуже далеко жив один пребідний чоловік. Мав він багато дітей, годував їх гірко, бо заробити ніде нічого не міг. Ходив з села до села, з міста до міста, шукав щастя. Та знайти щастя не міг.
Родина бідного чоловіка голодувала, була боса і гола. Всього для себе бідний чоловік змігся добути якусь мізерну одежину, а жінці з рваного міха пошив свиту, Щоб зовсім гола не показувалася людям на очі. Діти літом і зимою бігали в тому, в чому на білий світ народилися.
Тяжко-претяжко росли діточки бідного чоловіка. А якось найстарший хлопчик і каже батькові:
— Няньку, я іду світом. Може, хтось мене візьме на службу, буду •я бодай худобу пасти.
— Та як ти, синку мій, підеш? Нема чого тобі на дорогу дати — що -ти візьмеш на себе, в що взуєшся?
61
— Піду, няньку! Який я є, таким най мене і люди видять. Ми бідні, що чинити?
Батько і не відпускав сина, і відпускав, бо дома нічого було взяти. Та він навіть радів, що бодай один злізе з його кістлявих плечей.
— Та збирайся, синку.
Хлопчик мав уже дванадцять літ, відклонився від батька, від матері, від рідних братів і сестер і рушив у дорогу.
Йде, йде, йде, як тільки очі ведуть. Він нікуди ще не ходив, ніде не бував, тому і не знає дороиі. Блукає полями, хащами. Сонце так пекло його відкрите тіло, що воно покрилося раною.
Зайшов хлопець до глибокого лісу. Тут сонце не дуже припікало. Та інша біда: нічого їсти. Голоден, ледве стоїть на ногах. Десь знайде ягідку — з’їсть, десь знайде гриба — з’їсть сирого.
Лісом хлопець підіймався все вище, вище, на високу гору. Перевалив-хребта гори, спускається в долину. Йти стало легше.
Хлопчик брів полями, чагарниками, крутосхилами, по бездоріжжю. Та якось натрапив на возову дорогу. «Ну, коли тут є дорога, недалеко мусить бути і село». Далі хлопчик веселіше ступає босими ногами. Коли зійшов з гори в долину, почалося прекрасне поле. А тільки вибрався з лісу, як втямив на землі щось світле. Підняв його. А воно й світилося, подзвонювало — на ньому був ланцюжок. Хлопчик зацікавився знахідкою.
— А що це таке може бути? Яка краса! —- дивується хлопець. І сів собі на траву відпочити. Оглядає знайдене, любується ним та не впізнає, бо ніколи такого не видів. А це був золотий годинник, що Закривався і відкривався. Доти хлопчик грався годинником, що натис замочка, покривка відчинилася, і з’явився дужий чоловік:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
Хлопець напудився так, що й говорити не міг. А чоловік постояв, постояв та й зник.
Годинник випав на траву з рук перестрашеного хлопця. Коли хлопчик отямився, знову взяв годинника. Тримає його з переляком і думає собі: «Що це може бути?»
Так довго обертав годинником, що знову відчинилося віко, і з’явився чоловік:
— Чого потребуєш, пресвітлий царю?
Хлопчик знову налякався, здригнувся від страху. Хвильку помовчав, а потім опам’ятався: «Цей чоловік з’являється до мене, коли я відкриваю. Може, він хоче зробити добро».
Втретє натиснув хлопчик ключика, втретє годинник відкрився:
— Чого потребуєш, пресвітлий царю?
— Я дуже голоден! — мовив хлопець, і голос його тремтів від страху.
62
Відразу перед хлопцем з’явився столик, стілець, а на столі — страви і напої.
Хлопець наївся, напився вина з пляшки. До речі, вина він ніколи до того часу не видів, не пив. І думає собі так: «Я зовсім голий. Можливо, що цей чоловік подарував би мені одяг?» І знову натис ключика. Годинник відчинився, чоловік з’явився:
— Чого потребуєш, пресвітлий царю?
— Мені дуже пригодилась би яка одежина, я зовсім голий.
— Все будеш мати, що тільки хочеш. Бо я твій вірний слуга. Як тільки відчиниш годинника, відразу з’явлюся і зроблю для тебе все, що твоїй душі заманеться. А те, що маєш в руці, зветься годинником. Воно показує час.
І чоловік навчив хлопця користуватися годинником.
— Цього годинника ніколи тобі не треба заводити. Він ходить вічно. Його не можна зіпсувати, загубити. Годинник може впасти у воду, у вогонь, на камінь — з ним нічого не станеться.
Чоловік зник, а перед хлопчиком з’явився одяг. Одягнувся хлопець і йде далі. Він довго-довго блукав по світу. І вже не був голоден, голий і босий. Мав де переночувати, бо тільки паде на смерк, коли хлопець відчиняє годинника і просить:
— Хочу, щоб з’явилася хата!
І з’являлася хата, в якій хлопчик ночував. Мав він достатньо і грошей, мав їх стільки, скільки душа хотіла.
Цілих п’ять літ хлопець мандрував з села до села, з міста до міста, з держави до держави. Мандрував доти, доки не потрапив у дуже далеку країну, аж на самий кінець великого білого світу. І прибув він до такого великого міста, якого сам ще ніде не видів. А в тому місті жив цар. Хлопець дорадився іти до царя — просити яку службу, яку роботу, бо вже був легінем — хлопцеві минуло сімнадцять літ.
Постукав хлопець у двері царського палацу і зайшов. Поклонився:
— Добрии день, пресвітлий царю!
— Доброго здоров’я, хлопчику. Яке діло привело до мене тебе?
— Іськаю службу.
Цар подивився на хлопця:
— Ти ще молодий, та у мене була б для тебе робота. Звільнився мій садівник, чи ти його замінити міг би?
— Спробую.
Хлопець ніколи ніде не працював у саду, не зустрічався з садівниками. Та він мав надію на золотого годинника.
Полюбився цареві хлопчина, й каже цар йому:
— Будеш ти у мене садівником... Коли все піде добре, я тобі пізніше платню підніму. А коли діла в саду будуть іти погано, я тебе звільню.
І повів цар хлопця до свого прекрасного саду, показав йому, що має робити:
63
— Ці дерева і квіти передаю на тебе. Міркуй, щоб завжди були такими красними.
— Буду старатися, пресвітлий царю.
Цар пішов собі, а хлопець ходить, до всього придивляється. Коли його ніхто не видів, взяв годинника, натис на ключика:
— Чого потребуєш, пресвітлий царю?
— Хотів би я стати добрим садівником.
— Не журися нічого. Як хочеш, так і буде Царський сад буде у сто разів кращим. Таким стане, що весь світ буде дивуватися.
І в ту ж хвилину довкола з’явилася така краса, якої уявити собі не можна.
Хлопець взяв кирку, далі мотику і десь щось копає.
Цар мав прекрасну дочку. Кожного дня гуляла вона по саду, милувалася квітами. Зараз дівчина прийшла до квітів, щоб ними потішитися.
Побачила таке диво, що не може намилуватися.
Втямила царева дочка молодого садівника, ласкаво заговорила з ним, подякувала за працю, за чудо в саду.
Дівчина вже була засватана за міністра-віщівника. А міністр цей віщував на цілий світ і помагав цареві управляти державою. Цар пообіцяв міністрові свою дочку, і вже готувалася свальба. Та віщівник помітив, що його наречена часто почала ходити до саду, що вона радо бесідує з молодим садівником. Тому він зненавидів хлопця і задумав погубити його.
Прийшов міністр до царя і каже так:
— Пресвітлий царю! Твоя дочка часто ходить до саду. Майже вона полюбила того молодого легіня.
— Ти віщівник! Ти мусиш знати про цілий світ. Ти маєш знати й те, звідки хлопець, що він за один.
— Я справді знаю про цілий світ. Та нічого не знаю про хлопця.
Одного дня цар покликав до себе дочку:
— Слухай, небого! Твій жених сердиться. Чого ти гуляєш часто по саду і радо говориш з хлопцем?
— Коли б він і сто разів сердився, коли б і тріснув з серця, я буду говорити з легінем. Я не хочу віщуна за чоловіка!
Минали дні, минали тижні. Іван собі робив у саду Він не знав, що віщівник на нього сердиться, що радо втопив би його у ложці води. Відімкнув хлопець золотого годинника:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Хочу, щоб дерева і квіти стали срібними, щоб сяяли так, як звізди.
— Все буде, як хочеш. Спи спокійно, а рано бери мотику і щось роби в саду.
Настала ніч. Коли почало світати, хлопець встав і дивиться: сад блищить, сяє. Одягнувся скоро, вхопив мотику і пішов до саду.
64
Цар не звик рано підніматися. Та коли прокинувся, помітив у вікні велике сяйво. Схопився і побіг на двір. Від несподіванки гукнув:
— Вогонь! Люди, рятуйте, горить палата!
На крик царя збіглися слуги, пожежники, багато люду. Всі дивляться. а вогню ніде ніякого. То не царські палати горіли, а дерева, квіти блищали, світилися, як зорі, як місяць.
Зрозумів цар, що його молодий садівник не простий хлопець, а мудрий чоловік. І полюбив його за це. Та й боїться його, бо знає, що чоловік він не простий, але не знає, який.
А царівна, як тільки те диво увиділа, зраділа. Її серце почало трепетати, як на трепеті лист.
Покликав цар віщівника:
— Ну, що тепер повіш? Як таке чудо сталося? Що він за один?
— Пресвітлий царю, я знаю весь світ, а про цього чоловіка нічого не / знаю.
А дівчина собі весела, щаслива. Почала наряджатися. Постійно сидить у дзеркалі. Хотіла б впасти хлопцеві до ока, тому приносить йому до саду все, чого тільки душа бажає.
Минув день. Увечері Іван знову відкрив золотого годинника:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Хочу, аби завтра всі квіти і всі дерева стали золотими.
— Буде по-твоєму. Лягай, спокійно спи. А вранці встань, візьми мотику, піди до саду і ніби щось роби.
На зорях хлопець пішов до саду, щось ніби робить.
Прокинувся цар на велике світло у вікні. Скочив з ліжка, в одній білизні вибіг на двір, гукає без пам’яті.
— Вогонь! Люди, вогонь! Горить палата!
На крик збіглися слуги, пожежники, багато люду. Дивляться, а палати не горять, бо то ясна зоря б’є з саду. Повернулися лицем до дерев, до квітів, а дивитися не можуть, бо сяйво сліпить очі.
Хоч царська дочка і звикла довго вилежуватися у ліжку, та від крику і вона скочила на ноги, побігла до дзеркала — дівчина є дівчиною. Причесалася, припарадилася і поспішила до саду. Дивиться і видить: люди дивуються, ойкають. Бо ніхто піде не бачив подібного чуда.
Царівна прибігла до Іванка, принесла йому конфет, калачів, пригощає і не може налюбуватися ним — все бере його за руки.
— Відпочинь собі! Поговори зі мною!
І знову цар кличе віщівника:
— Ну, тепер ти скажи! Як це диво сталося?.. Що він за один?
- Пресвітлий царю! Карайте, губіть мене, а не скажу вам. Я знаю про цілий світ, а про цього не чув
Так минув ще один день. Увечері хлопець взяв годинника.
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
і> Казки зелених гір
65
— Прошу, щоб всі квіти, щоб усі дерева на завтра стали діамантовими.
— Все буде, не журися! Спокійно спи. Вранці візьми мотику і щось ніби роби в саду.
На зорях Іван взяв мотику і пішов до саду. Та не може очима дивитися, така ясна зоря. Взяв собі чорні окуляри і ходить, робить.
На великий блиск у вікні пробудився цар. Та затуляє очі долонями, бо дивитися не може. Скочив з ліжка, в одній білизні вибіг на двір, кричить:
— Вогонь, люди, вогонь! Горить палата.
Слуги, пожежники, перестрашені сусіди повибігали на двір і дивляться: палати цілі. Але навіть стріхи, вікна, стіни — все блищить, засліплює очі. А на сад і глянути не можна, бо сяє так, немов сонце впало на землю.
Прокинулася царівна щаслива, весела, рада. У самій середині серця її кожна жилка грає. Красно одягнулася перед дзеркалом, вибігла на двір, прямо до саду. Дивиться: у Івана чорні окулярі на очах. Взяла й собі такі. Хлопця вхопила за руки, дає йому всілякі солодощі, готова йому віддати цілий світ:
— Іванку, відпочинь собі! Поговори зі мною!
Ураз повернулася і побігла до царя:
— Няньку, я на світі ні за кого не хочу віддаватися, лише за Іванка, нашого садівника! Довго не думайте, готуйте свальбу!
Цар покликав міністра-віщівника:
— Що ти скажеш? Як таке чудо сталося? Що він за один?
— Пресвітлий царю, забийте мене відразу, не скажу вам. Про цілий світ я знаю, а про нього нічого.
— Біда! Моя дочка полюбила садівника, ні за кого в світі не хоче віддаватися, тільки за нього.
— Та що чинити?.. Я порадив би вам дати йому якусь задачу. Він її не виконає і злою смертю погине.
— Гаразд! Придумай задачу!
І віщівник придумав... Недалеко царських палаців піднімалася висока гора — своїм верхом майже сягала неба.
— Пресвітлий царю! Покличте садівника, накажіть йому: «До ранку не сміє бути цієї високої гори! На її місці має бути широке красне поле.. Поле мусай зорати, засіяти пшеницею. Пшениця має вирости й дозріти. Пшениця має бути зібрана, в снопи зв’язана, врожай має бути завезений до двору, обмолочений. Необхідно побудувати млин, змолоти пшеницю на таке біле борошно, якого в світі ще не було. Недалеко млина треба поставити пекарню, у ній напекти хліба для цілої держави». На зорях садівник з хлібом має принести дві паляниці. Коли це не станеться — садівнику зла смерть!
Цар покликав до себе Івана і показав йому з вікна високу гору:
66
— Видиш гору? Щоб її на ранок не було! На місці гори має простелитися прекрасне поле. Поле мусиш зорати, засіяти пшеницею. Пшениця мусить вирости і дозріти. До ранку мусиш її зжати, снопи зв’язати, до двору звезти і обмолотити. Мусиш побудувати млин, змолоти пшеницю па таку білу муку, якої па світі нема. Недалеко млина мусиш побудувати пекарню, напекти хліба для цілої держави. На зорях мусиш принести мені дві паляниці. Коли цього не буде, погинеш злою смертю!
Задумався хлопець, іде загкурений. «А як можна вчинити таке чудо?»
Взяв садівник годинника.
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Цар наказав за ніч знести високу гору. На її місці мусить бути красне поле. Поле .мусай зорати і засіяти пшеницею. Пшениця мусить вирости і дозріти. До ранку пшеницю мусай зжати, зв’язати в снопи, завезти до двору, обмолотити. Мусай побудувати млин, пшеницю змолоти на таку білу муку, якої більше в світі нема. Недалеко млина треба поставити пекарню і напекти хліба для цілої держави. На зорях необхідно принести цареві дві паляниці.
— Не журися, лягай і спи! Рано встанеш, біжи до пекарні і там ніби щось роби.
Вранці все було готове. Млин муку меле, пекарня хліб пече. Та який хліб! Такого у світі більше нема. Одні тісто місять, інші саджають хліб до печі, четверті обертають, п’яті з печі виймають, шості хліб до порядку складають.
Коли цареві принесли каву, точно у визначену хвилину Іван поклав перед ним на стіл і дві білі паляниці.
Все місто дивується, як млин гуде, а гуде він так, що земля дрижить. Ціле місто дивується, як з печі виймають білі хлібини. А запах того хліба чути по всьому світу. Та й весь народ спішить до пекарні: бо з неї хліб ділять безплатно, а той хліб такий, якого ніхто ніколи не їв. А віщівника і кликати не треба, бо сам прибіг, дивиться і чудується. Смутний міністр пішов до царя:
— Біда, пресвітлий царю! Той виконав ваш наказ!
— Та що тепер чинити? — каже цар.
Дамо йому ще одне завдання. Більше першого. На полі, де стояла гора, протягом ночі мусить бути збудований будинок на сто п’ятдесят поверхів. Такий дім, подібного якому на цілому світі нема. Будинок мусить бути покритий маковим зерном. До кожної зернини мусить бути забито сто цвяхів. Від будинку до вашого палацу має бути прокладений міст з одностайного скла. По боках моста мусять рости прекрасні високі дерева. А серед дерев кожне інше: дуб, бук, ялиця, горіх, черешня і т. д. На деревах мають сидіти і співати златокрилі птахи, які тільки є па світі. Той стоп’ятдесятноверховнй дім мусить стояти на пшеничній стеблині і повертатися в усі боки. Ранком, коли в руці будете держати золотий погар,
5*
67
хлопець-садівник мусить кинути монету і вибити його з вашої руки. Коли це виконає, дівчина його, коли ні — злою смертю погине!
Покликав цар садівника і наказує:
— Через ніч на полі, де стояла гора, мусиш збудувати дім висотою сто п’ятдесят поверхів. Дім маєш покрити маковим зерном, до кожної зернини мусиш забити по сто цвяхів. Від дому до моїх палат мусиш побудувати міст з одностайного скла. По краях моста мусять рости прекрасні високі дерева. Кожне з дерев має бути іншим. На деревах мусять сидіти і співати златокрилі всілякі птахи, які тільки є на світі. Спот’ятде-сятповерховий будинок мусить стояти на пшеничному стеблі и повертатися в усі сторони. Рано, коли я буду держати в руці золотий погар, мусиш кинути монетою по скляному мосту й вибити з руки погар. Коли це виконаєш, дівчина твоя, коли ні — злою смертю погинеш.
Задумався Іван, іде зажурений. «Як можна таке чудо вчинити? Звідки стільки матеріалу дістати? Звідки стільки птахів зібрати?»
Повернувся до саду, став за корча, вийняв золотого годинника:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Цар наказав за ніч збудувати на полі, де стояла гора, стоп’ятде-сятповерховий дім, такий, якого на світі нема. Дім має бути покритий маковим зерном, до кожної зернини має бути забито по сто цвяхів. Від будинку до царської палати мусить бути поставлений одностайний скляний міст. По краях моста має рости багато різних прекрасних дерев — дуб, бук, ялиця, горіх, черешня. На деревах мусять сидіти і співати златокрилі різні птахи, які тільки є на цілому світі. Стоп’ятдесятповерховий будинок мусить стояти на пшеничному стеблі і повертатися в усі боки. Ранком, коли буде цар держати в руці золотий погар, я маю кинути монетою скляним мостом так, щоб вибити погар з рук царя. Коли виконаю, дівчина моя. Коли ні — злою смертю погину.
— Не журися! Спи спокійно! Я вже говорив тобі, що ніхто на землі не може задумати такого, що ти не вчинив би. Ранком встанеш, бери молота і ніби щось клепай.
Переночував Іван, взяв на ворях молота. Побіг на скляний міст. Постукав молотом так, що голос розноситься цілим містом.
Стоп ятдесятповерховий дім сяє і обертається в усі сторони. Люди дивуються. Аж уста повідкривали. Та близько бояться підійти, бо думають, що будинок впаде. Коли настав час, цареві подали золотий погар, хлопець кинув монетою. Монета покотилася скляним мостом, і знявся такий дзвін, що ціле місто задрижало. Не встиг цар піднести погар до уст, коли монета влучила до нього, й напій виллявся.
Цар уже не просив іншого напою, бо дуже налякався. Він вийшов на скляний міст і з страхом наблизився до хлопця:
— Ой, Іванку, залишай ти свою роботу, ходи зі мною. Віднині ти мій зять. Посвальбуємо, я передам на тебе царство.
68
Іван залишив ооботу, пішов за царем. В іинили заручини. Запросили гостей з цілого світу.
Настав день весілля. Гості зібралися на таку гостину, якої ніколи ніхто не видів. Два палаци були в царя, обидва повні столів і гостей...
Після весілля молоді почали жити у новому стоп’ятдесятповерховому будинку. Іван перебрав державу і став добре управляти нею.
Довго молоді жили у великій любові, злагоді та щасті. Молодий цар взявся ходити на полювання. Стріляє звірину, хоч дичини йому й не потрібно. І так полюбилося йому полювання, що цілі дні проводить у лісах, на полях. А молода цариця залишалася дома одна, блукала по кімнатах величезного палацу, співала пісень.
Одного разу, коли чоловік пішов на полювання, явився до неї мі-ністр-віщівник. Чемно вклонився і сказав:
— Добрий день, пресвітла царице!
— Доброго здоров’я, пане міністре!
Віщун сів на диван і почав звідати.
— Чи знаєш, з ким живеш?
— Як, чи знаю? Живу я з своїм чоловіком.
— Ой, небого! Це не твій чоловік, це нечиста душа. Бо земний ніколи не міг би вчинити таке чудо!
Цариця налякалася так, що аж серце перестало битися.
— Та... хто мій чоловік?
— Твій чоловік злий дух! Чорт!
І так досудили, дорадилися, що вона сама спитає Івана, як він наробив такі чудеса.
— Ти його випитай ласкаво, а я прийду завтра, і скажеш про все мені.
Увечері молодий цар повернувся з полювання, а жінка почала з ним привітно розмовляти, бо в жінки є звичка дурити чоловіка. І так довго з ним говорила, доки не спитала його:
— Іванку, як ти вчинив ті чудеса?
Іван був такий розумний, що взяв і показав жінці золотого годинника. Вона годинника сфотографувала, на другий день зустрілася з ві-щівником і все йому переказала. Розповіла, як з годинника виходить вірний слуга, як творить чудеса.
Віщівник радить цариці.
— Та дай вчинити точно такого годинника. Коли він буде готовий, обміняй. Іванові залишиш фальшивого, а мені передаш справжнього.
Цариця віщівника послухала. В майстерні дала зробити точно такого годинника. Справжнього вкрала, фальшивого підкинула. Золотого і чудодійного передала віщівникові.
Віщун тільки взяв до рук годинника, тільки дочекався, щоб цар і цариця поснули, як відімкнув його:
— Що потребуєш, поганий рабе?
69
— Хай цей стоп ятдесятповерховий дім з царицею і зі мною понесеться в такі далекі краї, де про нього ніхто на цілому світі не буде знати. Іван хай залишиться на стерні.
— Тепер я твій слуга, тобі мушу підкорятися, хоч ти і поганий раб.
Стоп’ятдесятповерховии дім знявся и полетів так, що аж загриміло. Залишився Іван на голій стерні. Твердо заснув, бо перед цим в хащі натрудився. Прокинувся, оглядається і не розуміє, де лежить.
Старий цар жив у своєму давньому палаці. Він завжди рано піднімався й слухав, як на скляному мості співають чудо-птахи. А того ранку він заснув, бо вже не чув співу. Прокинувся досить пізно і здивувався, чому птахи мовчать. Виглянув з вікна:
— Що за диво? Ні нової палати, ні скляного моста, ні дерев, ні птахів не видно.
Поспішив на місце, де стояв стоп’ятдссятповерховий дім. Дивиться і видить: його зять спить на голій стерні.
Зять протирає очі:
— Де я?
— Іване! Що сталося? Де ваша палата? Де міст, де моя дочка?
— Нічого не знаю.
Цар не знає, що зник і його міністр-віщівник.
Коли Іван опам’ятався, сягнув рукою за годинником. Відімкнув його. Та вірний слуга не явився. Тут Іван зрозумів, що сталася біда.
— Украли від мене годинника! — зажурено і засмучено сказав.
Почали шукати віщівника. А того ніде нема. Зник так, якби під землю провалився.
— Ні віщівника, ні дочки! — каже цар. — Обдурили тебе, неборе!
Іванове серце розривається, такий жаль його бере. І найбільше має серця на жінку. Опустив голову, плаче.
— Не журися! — втішає його тесть. — Ми знайдемо для тебе чесну, вірну дівчину. Бо та сука втекла з своїм любовником.
— Ой, няньку мій рідний! Я не хочу на іншій женитися Піду світом, бо знайти їх мушу. А тим часом ви управляйте державою.
Відклонився од старого царя і рушив світом.
Ходить, блукає по лісах, по горах, по полях. Йде з села до села, з міста до міста, з країни до країни.
— Чи ви не виділи стоп’ятдесятповерховий будинок? Чи не виділи коло нього одностайний скляний міст?
Та ніхто будинку не видів, ніхто не видів і моста.
Потрапив Іван між високі, далекі горн. Та йде далі і зустрічає маленьку хатку. Відчинив двері, поклонився старій бабці:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут ніколи не ступала нога земного чоловіка!
— Так і так, мамко, я ськаю стоп’ятдесятповерховий будинок. Я
70
ськаю скляний міст коло нього, златокрилих птахів на деревах. . Чи ви не виділи такого будинку?
— Я, синку, не виділа. Може, мій чоловік видів. Почекай мало, він зараз прийде, я його позвідаю. Ти, напевно, голоден?
— Ой ні, мамко!
Та приготувала бабка вечерю. Наївся хлопець. Заховала його бабка:
— Мій чоловік — Місяць. Коли повертається додому, завжди сердитий. Тебе міг би забити.
Незадовго прийшов Місяць.
— Тут земною душею пахне!
— Заспокойся, чоловіче! У нас нікого нема. Це ти мандрував по світу, надихався земного повітря. Хто міг би сюди прибути? Земний чоловік тут ніколи не ходив.
Поволі заспокоївся Місяць. А тільки втихомирився, як жінка чесно призналася, що в хаті заховала Івана.
— Коли так, хай мені покажеться! Я йому злого не вчиню.
Іван показався.
— В якім ділі ходиш? Яка біда тебе пригнала сюди?
— Так і так... Чи ти не видів стоп’ятдесятповерховий будинок? Чи ти не видів одностайний скляний міст, златокрилих птахів?
— Я не видів. Я літаю повисоку над землею, в кожну закутину можу засвітити... Та не видів! Може, Сонце знає той дім... Ми з Сонцем міняємося: інколи я літаю високо, а Сонце —низько, інколи я літаю низько, а Сонце — високо...
Місяць показав хлопцеві, куди дорога веде до Сонця.
Іван красно подякував, відклонився, знову рушив світом...
Йде, йде, йде нелегкими дорогами, проходить пустелями, скелями і болотами. До Сонця далеко, бо Сонце від Місяця не дуже близько. Минув довгий час, доки Іван добрався до найвищої гори. На цій горі в густому лісі побачив хатину. Підходить до хати ближче, все ближче. Відчиняє двері і видить старенька бабка сидить на печі. Поклонився до неї:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут ніколи ще не являвся земний чоловік.
— Так і так, мамко. Я ськаю дім, що має сто п’ятдесят поверхів. А коло того дому має бути одностайний скляний міст, а на мості златокрилі птахи. Чи ви не знаєте щось про нього?
— Я, небоже, нічого не знаю. Може, мій чоловік знає. Як повернеться додому, спитаю його. Ти, певно, зголоднів?
— Оіі, голоден я, мамко, голоден!
Приготувала бабка вечерю, погодувала хлопця, заховала його, кажучи:
— Мій чоловік — Сонце Коли приходить додому — сердитим Він міг би тебе згубити
71
Незадовго влетіло до хати Сонце:
— Тут земною душею пахнеї
— Заспокойся, нема тут нікого! Блукаючи по світу, ти надихався земного повітря. Хто сюди міг би явитися?
Поволі бабка заспокоїла Сонце. А коли воно втихомирилося, бабка призналася, що в хижі заховала хлопця:
— Такий він і такий... Велика нужда його сюди пригнала.
— Хай покажеться, я йому злого не вчиню.
Іван показався і поклонився:
— Добрий вечір!
— Доброго здоров’я! Скажи, яке діло привело тебе сюди?
— Я ськаю стоп’ятдесятповерховий дім, що коло нього одностайний скляний міст, а на мості всілякі дерева, а на деревах співають златокрилі птахи. Ти не знаєш щось?
— Ой, я не знаю... Я повисоку ходжу довкола світу й можу засвітити в кожну зворину, в кожну яругу. А про той дім не знаю. Може, про той дім знає Бог. Але до нього нелегко прийти, бо його хата на найвищій горі.
Зажурився Іван.
— Я спробую вибратися на ту найвищу гору — або смерть мені, або — життя.
Сонце показало хлопцеві дорогу.
Відклонився хлопець і рушив далі. Йде, йде, йде через долини, через гори, через ріки. Збирає коріння, дикий мед, ягідки, лісниці і цим живиться. Довго блукав по хащах, доки знайшов хату на самому вершку височенної гори. Та до Бога потрапити було нелегко. А хлопець дуже просив, молив Бога, щоб той відчинив йому свої двері, вислухав його.
Бог, нарешті, змилосердився.
— Ну, сине, яке діло сюди тебе привело?
— Так і так. Я ськаю дім, що має сто п’ятдесят поверхів, коло того дому одностайний скляний міст, а на мості златокрилі птахи співають.
Хлопець розповів свою біду, розповів, як жінка обдурила його — як викрала золотого годинника, як підкинула фальшивого.
— Я не раз вже нагадував людям, щоб всієї правди жінкам не говорили. Бо в жінці сидить велика частина змії. Я про той стоп’ятдесятповерховий дім чував, але куди він подівся — не знаю. Бо віщівник наказав слузі віднести його туди, де про нього і сам Бог не знав би.
Попрощався Іван з Богом і рушив далі зажурений, задуманий. «Коли навіть сам Бог не знає про той дім, хто про нього може знати? Майже, я не знайду його».
Йде, йде, довго йде Іван. Спершу проходить горами малими, потім більшими, а потім ще більшими. Потрапив до густого великого лісу. Вибрався на бука, оглядається, роздивляється на всі сторони. І увидів він в ярузі хатину, з якої курився дим. Зліз із бука і поспішив до хатини. Від-
72
чинив двері, видить: сидить якась жінка, довкола неї громада подертих міхів, пошиває вона міхи.
Поклонився:
— Добрий день, мамко!
— Доброго здоров’я, синку. Як ти сюди заплив? Тут земний чоловік ще ніколи не бував.
— Мене до вас пригнала велика нужда. Я ходжу по світу і ськаю стоп’ятдесятповерховий дім. А коло того дому має бути одностайний скляний міст. А на тім мості всілякі дерева, а на деревах співають златокрилі птахи. Я вже був у Місяця, був я у Сонця, був і в самого Бога. Та вони не знають нічого про той дім. Може, ви щось знаєте?
— Я, синку, не знаю, бо по світу не ходжу. Позвідаю свого чоловіка.
— А хто ваш чоловік?
— Мій чоловік — Вітер. Нині на зорях вернувся додому. Так цілу ніч віяв, що всі міхи подер і завдав мені нелегку роботу — мушу платати їх. Вітер тепер спить, бо натрудився. А коли проспиться, будеш з ним говорити. Може, він і знає про такий дім.
Після обіду Вітер прокинувся. Його жінка зайшла до нього в іншу кімнату, почала з ним розмовляти.
— Тут такий і такий хлопець.
— Коли є, то хай іде сюди.
Іван зайшов до Вітра.
— Добрий день!
— Доброго здоров’я, легіню! Най чую, з-за якого діла ти сюди зайшов.
— Я ськаю стоп’ятдесятповерховий дім, коло того дому одностайний скляний міст, на мості мають бути різні дерева, на деревах златокрилі птахи. Чи ти не знаєш щось про це?
— Про той дім я знаю. Цієї ночі я так віяв, що всі вікна на ньому побив. Бо я зайду до будь-якої скелі, до будь-якої закутини. до будь-якої дірки. Переді мною не можна зачиняти ані оболоків, ані дверей... Твій дім дуже, дуже далеко, аж у сімдесятій країні, під страшенною печерою... Туди Місяць не досвічує, туди Сонце не догріває.
І Вітер розповів хлопцеві про все, дав йому і їсти. Іван подякував за все, переночував, зранку рушив у дорогу. Довго, гірко йшов, доки в пустелі натрапив хатку, що стояла між шелеснатими дубами. Відчинив двері і видить: на печі сидить стара, дуже стара баба. Поклонився їй:
— Добрий вечір, мамко'
— Доброго здоров’я, синку! Куди дорожиш?
— Глядаго службу.
— Мені треба слугу. Ти не хотів би до мене найнятися? Три літа послужиш, я тобі добре заплачу.
•— А яка у вас служба?
73
— Будеш кобилу пасти.
—- Добре.
Найнявся Іван на службу до баби. А баба мала три дочки. Іван полюбився бабиним дочкам, бо справді був прекрасним молодим чоловіком. Вони і дали йому пораду:
— Кобилу моєї мами нелегко пасти. Але ми тобі поможемо. І дуже міркуй, щоб кобила не пропала, бо тоді ти коротший головою.
Три роки — три дні. Коли Іван доглядав кобилу на толоці, дівчата напустили на свою маму твердого сну. Вона вже ніяк не могла викрасти свою худобину. То і мусила розрахуватися з своїм добрим, вірним слугою.
— Досі, — каже стара баба, — ніхто так вірно у мене не служив, як ти. Тому я і заплачу тобі стільки, скільки будеш сам просити.
Дівчата шепнули Іванові, щоб попросив, аби стара плюнула йому до рота.
— Вчинити це мама не захоче. Буде давати тобі різні дорогоцінності, але ти не погоджуйся.
Дівчат Іван послухав.
— Бабко, я від вас нічого не прошу, не хочу! Лише плюньте мені до рота.
— Що тобі з того? Дам тобі золота, срібла, дам всього, що лише забажаєш.
— Мені багатства не треба. Нічого від вас не хочу, крім того, щоб ви плюнули мені до рота.
Бабка розізлилася:	ч
— Цього не буде!
— Коли не хочете мені плюнути до рота, хай вам сам бог заплатить...
Баба налякалася:
— Мені бог хай не платить!.. Раз так, відкривай рота!
Іван відкрив рота, баба плюнула. Лихо йому вчинилося. Та мусив ковтнути. А баба каже:
— Тепер можеш іти цілим світом.
Подякував бабі, відклонився від дівчат. Дівчата приготували йому їсти, а коли прощалися з ним, сказали:
— Щасливий ти, Іване, якщо тобі мама плюнула до рота. Тепер можеш перекинутися будь-якою звіриною, птицею... Чим захочеш.
Побажали щастя Іванові, рушив він у далеку дорогу.
Довго ішов, доки прийшов до гори, де знаходилася печера у скелі. А в печері був стоп’ятдесятповерховий будинок.
Здаля почув Іванко дивний спів: то співали златокрилі птахи. Пішов Іван на голос, наблизився до дому. Коли був недалеко, побачив скляний міст з деревами, з златокрилими птахами.
Смеркало. Уночі миша в кімнаті віщівника і молодої цариці всю
74
одежину посікла на дрібні шматочки. Не залишила навіть одного рушника, чим би витерти лице.
Піднялися вранці міпістр-віщівнпк і молода цариця. Хочуть одягатися, а одяг посічений.
— Ей! — вхопилася за голову цариця. — Дивися, що сталося! Миші погризли наш одяг, треба нам завести кота.
— А звідки взяти кота? В цьому краї коти не водяться.
Понад вечір Іван перекинувся котом, скочив на вікно, бо шиби вітер повибивав.
Цариця зраділа котові:
— Циц! Циц! Циц! — почала його кликати. Та кіт налякався і втік.
— Ой. яка шкода! — журиться цариця і думає собі, як би кота прикликати. Знає, що без нього миші все посічуть і їх з’їдять.
Через кілька хвилин кіт знову скочив на вікно, заглядає до кімнати. Цариця кличе його до себе. Показує молоко.
Кіт відважився, зайшов досередини. Цариця швидко зачинила вікно:
— Тепер будеш наш! Будеш ловити мишей. Я тебе не випущу від себе.
Кіт заховався під скриню. Та тільки цариця налила йому молока, поклала миску на землю, як він вибрався з-під скрині і почав хлебтати. В кімнаті була ще й піч. Кіт любив вигріватися, тому стрибнув угору, сів собі і мурличе. Нарешті, кіт задрімав.
Раптом вибігла з-під ліжка миша. Кіт шмигнув і вхопив мишу. Тримає здобич в зубах і гарчить.
— Ну, слава богу, вже одну піймав. Поволі, поволі передушить він проклятих! — радіє цариця.
Та кіт миші не з’їв — під скринею її випустив. А сам собі далі мурличе. Коли появилася «друга» миша, він і ту схопив, не з’їв, випустив.
Так кіт довго, довго грався з «мишами», обдурював господиню. Сидів на печі, ніби дрімав, очима роздивлявся — виглядав золотого годинника.
Коли лягали спати, кіт помітив, що міністр-віщівник заховав годинника до рота — поклав під самого язика. Думає-мудрує кіт, як би викрасти годинника. І почав радитися з мишею. Миша мала замочити хвоста до сметани в глечику і вибратися на ліжко...
Коли віщівник заснув, захропів, миша хвоста сунула до його рота. Віщівник хвоста облизав. Та тут же схопився. Коли побачив мале звірятко, йому стало так гидко, що сплюнув. З уст вилетів годинник. Кіт цього тільки й чекав. Вхопив годинника зубами, кинувся до вікна, розбив скло і давай тікати. Кіт на дворі перекинувся чоловіком, відімкнув годинника.
— Чого потребуєш, пресвітлий царю?
— До ранку цей дім має стати на місці, де був, з царицею, з віщів-ннком, зі мною.
75
Дім відразу знявся з землі високо в повітря, загуркотіло довкола. Дім опинився на місці, де стояв раніше.
Цариця й віщун спали собі. Вони так і не почули, як з домом їх перенесло.
Старий цар перший почув златокрилих птахів, бо він не мав ні дня, ні ночі від жури. Глянув з вікна.
— Диво! Стоп’ятдесятповерховий будинок, скляний міст — все з’явилося коло палати!
Швидко цар одягнувся, вибіг з своєї палати, став на скляному мості і швидко поспішив до зятевого дому. Та всі двері були позамикані. Почав бити кулаками у двері. Іван схопився, відчинив старому. Зять з тестем обійнялися, обцілувалися.
— А дочка де? А віщун де? — питає цар.
— Скоро їх увидите! — і повів старого царя до кімнати, де спала молода жінка з віщівником.
Старий крикнув:
— Вставайте, панове! Вставайте! Вже час підніматися.
Вони прокинулися, нічого не розуміють.
— Вставайте! Вставайте, панове! —- гукнув грізно знову старий. — Будемо рахуватися.
Вони встали і як тільки увиділи, що знаходяться на старому місці, так налякалися, що слова не могли промовити.
Цар велів привести трирічних коней, які ніколи ще не були запряжені до карети. На коней поклали ярма, а до ярем прив’язали ланцюги. Ланцюги примоцювали до ніг молодої цариці і віщівника. Коли все було готове, неуких коней відпустили. І розтягли гарячі коні грішних на маленькі частки. Іван і не дивився на страшну смерть жінки. Нелегко було йому на серці.
Старий цар умовляє:
— Не журися нічого, Іване! Не шкодуй їх. Що собі заслужили, те дістали. Та добре, що ти добився свого. Ми тобі висватаємо дівчину, яку захочеш.
І справді, сватачі знайшли молодому цареві прекрасну відданицю. Вчинили пишне весілля. А після молоді щасливо зажили. Може, ще й тепер живуть, коли не померли.
І на цім слові казці кінець.
ПРО ГОРУ, ЩО ВЕРХОМ СЯГАЛА НЕБА
Жив де не жив один багатий граф. Мав він немало доброї землі, мав немало пустої, мав лісу, саду і пасовища, а худоби — видимо і невидимо.
Граф любив ходити на полювання. Днями, тижнями блукав з рушницею по лісах і полях. Та ніколи не заходив до Страшного лісу, звідки ніхто не міг вийти.
Коли постарів, маєток передав трьом своїм сипам і так наказував:
- Сини мої! Залишаю свій маєток на вас. Управляйте ним і жийте в згоді. Ви, два старші, міркуйте на молодшого, бо він ще легкодумний, непослушний. Учитися не хоче, тільки б забавлявся та біду робив. Бережіть його. Коли підете на полювання, можете стріляти звірину в усіх хащах, тільки варуйтеся Страшного лісу. Я наказав повісити на ліс таб
личку з написом, щоб туди ніхто не смів заходити. А коли хтось осмілився б зайти, живим звідти не повернеться ..
Граф помер, хлопці залишилися одні. Наймолодший вже не сидить дома, не грається в попелі, бо часто бігає по хащах, по садах і полях. Навіть однієї години не посидить на місці — все на ногах, на ногах. Хоч до школи не ходив, читати-писати навчився добре від братів.
У графа було багато слуг і робітників. Старші сини наглядали за ними, молодший не журився нічим. Перекине, бувало, через плече рушницю, піде лісами, полями. Ходив, куди ходив, та Страшного лісу остерігався, бо слова батька пам’ятав.
Одного разу брати цілий день ходили лісом — полювали на звірину. Як Страшного лісу не береглися — помилилися і несамохіть зайшли до нього. Дивляться: звірини, птахів тут розвелося стільки, що під кожним кущем, під кожним деревом заяць, сарна, олень, дикий кабан. Люди сюди ніколи не заходили, звірина множилася.
Хлопці попали до Страшного лісу вранці і блудили по ньому цілий день Пообіді натрапили на криницю з чистою водою, недалеко прекрасного явора. Тут брати сіли щось перекусити і відпочити. Напекли м’яса, напилися свіжої води і рушили далі.
— Ще мало походім, може, якусь дивну звірину стрітимо. А понад вечір підемо додому.
Звірини в лісі достатньо. Стріляють брати, складають на громади. Так їх застала і ніч.
Зібралися додому. Оглядаються, глядають дорогу, а знайти дорогу не можуть. Ходять сюди-туди, бігають, та марно. Наче їм хтось очі за-в язав. Ходили, блукали до темної ночі і знову попали до криниці під явором. На дереві гілля стелиться широко, а в криниці вода чиста, холодна
— Розпалім тут вогонь! — дорадилися брати. — Напечім собі м’яса і переночуймо. А на зорях зберемося і підемо додому.
Брати все ще не знають, що попали до Страшного лісу. Сидять коло вогню, вечеряють і говорять між собою.
Молодший брат частіше ходив на полювання, ліпше знав хащі свого батька, ніж старші. Тому вони його і слухали. Коли хотіли вже спати, молодший каже:
— Вночі мусимо сторожити вогонь, щоб звірина на нас не напала. Першим буде стояти на стражі старший.
Взяв рушницю старший, ходить довкола ватри. Молодші полягали спати.
Десь коло півночі чує сторож страшенний гук.
«Що так шумить, гуде?» — думає собі. Вітер колише лісом, гне буки до самої землі.
Настала тиша. Вартовий слухає і чує: щось лізе деревом. Подивився
78
уверх явором — вогонь саме світив на нього, — а на стовпі невідомий панчук. Націлився з рушниці старший брат і хоче стріляти.
— Ой, не стріляй! Я тобі щось подарую! Воно тобі у пригоді стане.
— Що ти мені подаруєш?
— Таку шапку, що коли одягнеш її на голову, тебе ніхто не увидить.
— Ну, кидай шапку на землю і тікай, бо застрелю.
Панчук кинув шапку на землю. Старший брат заховав її до торби.
Вітер знявся, загудів, засвистів, панчук іцез.
Минула ніч. Вранці брати повставали, Посідали довкола ватри, поснідали, напилися води і рушили ськати дорогу.
Ходять-блудять по хащі, а вийти з неї не можуть. В обід знову опинилися під явором. Знову розпалили вогонь, напекли м’яса, пообідали й пішли шукати дорогу. Ходили по хащі до самого вечора. Увечері знову потрапили до явора.
— Як видно, нам прийдеться тут і другу н;ч перебути.
Напекли м’яса, повечеряли, а молодший Говорить:
— Цієї ночі сторожити буде середущий.
Той взяв рушницю і став на варту. Коло півночі чує страшенний гук.
«Що шумить, що гуде?» — думає собі.
А вітер колише лісом, гне буки чдо самої землі. Тільки вітер затих, на гілляці явора з’явився панчук. Середущий брат націлився, хоче стріляти.
— Ой, не вбивай мене! Я тобі щось подарую.
— Що ти мені подаруєш?
— Я подарую тобі пищалку. Коли на ніи запищалиш, вийде стільки війська, як морського піску, їГк листя на деревах, як трав на землі.
— Ну, кидай пищалку і тікай!
Знявся вітер, а з вітром і панчук щез.
Середущий брат заховав пищалку до торби й сторожив до самої днини.
Тільки настав день, брати встали, напекла м’яса, наїлися, свіжої води напилися й подалися шукати дорогу. Ходили цілий час до полудня, на обід знову опинилися під явором.
Дивно їм стало, що весь час до явора поВЄрТаються.
— Що з нами буде? — стали журитися. Та скільки не ходили, не бігали, не шукали дороги, під ніч знову були під явором. Розпалили ватру, повечеряли, наморені лягли спати.
— Ну, — говорить молодший, — спокійно спіть, буду на варті я!
Стоїть з рушницею наймолодший, сторожить, пильнує, на всі боки роздивляється. Десь коло ПІВНОЧІ ДОНІССЯ страшенний гук.
«А що то іуде? Чи мої брати чули це гудіННя?» — думає собі.
А вітер колінне лісом, аж земля гнеться. Потім настала тиша, і на
79
яворі наймолодший брат втямив панчука. Націлився з рушниці, тільки хоче стріляти, як чує голос:
— Ои, не стріляй* Я тобі подарую таку річ, що пригодиться.
— Що ти мені подаруєш?
— Я дам тобі такого гаманця, в якому завжди будуть гроші. Візьмеш одного золотого, замість нього появиться другий.
— Коли так, кидай гаманця і зникай з очей, бо застрелю.
Панчук кинув гаманця з явора на землю. Молодший брат заховав його до своєї торби. Панчук зник між гілками і листям, притаївся, а через кілька хвилин почав лізти явором на землю. Молодший брат втямив, довго не думав, вистрелив. Панчук упав на землю.
Настав день. Прокинулися брати і видять: під деревом щось лежить, то був не панчук, а чортик. Він хазяйнував у Страшному лісі, заманював до нього людей, хащею водив їх до загибелі.
Брати помилися з криниці, напекли м’яса, наїлися і рушили додому. Та не пройшли вони і двох кілометрів, як знайшли дорогу. Ця дорога вивела їх на полянку. Сіли вони тут відпочити. І розговорилися:
— А ви нічого не виділи вночі? — старший питає молодших.
— Виділи... Панчука.
-— Що вам подарував?
— Мені шапку. .
— Мені пищалку...
— А мені гаманця...
— Ану, випробуйте речі.
Молодший одягнув на голову шапку.
— Чи видите мене?
—- Тебе не видимо, голос твій чуємо.
Далі взяв старший від середущого пищалку і заграв на ній. Почало валити військо, як зерно з міха. Всю полянку вкрило. Прибіг генерал:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Не потребую нічого, тільки перевіряю пищалку.
— Ми в кожну хвилину готові служити тобі...
Далі старший перевірив гаманця. Вийняв золотого, а замість нього з’явився другий. І скільки грошей парубок не брав, завжди з’являлися нові золоті.
— Ну, браття, це нам у житті придасться. Тепер у нас таке багатство, якого не має ніхто у світі.
І почали вони жити добре, в достатку. Сміливо виходили на полювання до Страшного лісу, завжди щасливо поверталися додому.
Звірина і птиця в лісі повеселіла, бо освободилася від прокляття. Доки управляв лісом панчук-чортик, живе було немов мертвим.
Молодшому брату докучило довго сидіти дома. Каже він старшим:
80
— Що мені з того, що я дома? Хочу великого світа видіти, хочу помандрувати.
Наповнив молодший кишені золотими і рушив у дорогу. Брати його не зупиняють:
— Іди, увидиш світу та й нам розповіш, де бував, що чував, що діється по чужих країнах.
Ходить з села до села, з міста до міста, блукає по лісах, по пустинях.
Одного разу молодший брат попав до столичного міста, в якому жив цар. Зупинився в гостиниці. Тут познайомився з різними панами. Питають його пани:
— Звідки ти, легіню?
— Звідти і звідти, здалека.
— Як у вас люди живуть? Які у вас порядки?
— Так і так... А у вас що нового?
-— Нічого великого. Може, поцікавишся царською дочкою. Вона мудра і дуже хитра. Вона така картярка, якої світ не видів. З ким сяде за стіл бити карти, від того все виграє, до копійки.
Царська дочка зацікавила хлопця. «Спробую пограти з нею в карти. Не думаю, щоб обіграла до останньої копійки».
Порадився сам з собою, рішив повернутися додому за чарівним гаманцем.	,
Брати не пускають молодшого з дому:
— Сиди собі! Досить ти намандрувався, світу навидався.
— Але я задумав грати в карти з тою хитрою царівною, що най-мудріша у світі.
— Ей, неборе, не зв’язуйся з Царями. Не бери гаманця з собою. Може біда пригодитися.
Але хлопець не слухає старших. Взяв свого чарівного гаманця, від-клонився і прямою дорогою пішов до столичного міста, в якому проживав цар. Найняв собі квартиру, довідується про всілякі новини. Зустрічається з різними молодюками, з старшими людьми. Всі скаржаться на царівну, що обіграла їх до копійки.
Пробув у столичному місті місяць, наслухався новин, а Потім з’явився пограти з царською донькою в карти.
Вартові впустили його до царського двору.
Сів за стіл з царівною. А та дивується.
— Як думає грати, коли не має грошей?
Адже сюди привозили гроші цілими возами. А царівна стільки грошей набрал іся, що кожного року новий банк будували.
Та сісти за стіл з хлопцем сіла. Бо такий був порядок — з кожним бажаючим мусила грати. Першим ділом познайомилися:
— Я такий і такни.
— Що хочеш?
6 Казки зелених гір
81
— Хочу грати в карти...
Дівчина оглянула хлопця з голови до ніг, дивується:
— Якими грішми будеш грати? Через кілька хвилин програєш все, що маєш. На додаток ще й буком по хребту дістанеш.
Почали грати. Хлопець весь час програє золоті. Царівна горне їх рукою до себе, а він тут кладе нові. Грають, грають, грають ніч і день, навіть їсти їм приносять до карт. Слуги згортають гроші до кошиків, несуть їх до банку.
Дівчина дивується: «Звідки в хлопця стільки золотих? Я від нього вже виграла віз золота, а він кладе та кладе гроші на стіл». Почала боятися: «З цим я ніколи не закінчу гри». І вирішила вчинити перерву, щоб пригостити хлопця. Наказала покласти на стіл багато смачних страв, міцних напитків. Як тільки наївся, як тільки вина напився, задрімав, заснув твердо. А царівна дала в той час змайструвати точно такого гаманця, як мав хлопець. І підмінила — хлопців чарівний викрала, а замість нього сунула до кишені фальшивого.
Хлопець пробудився, знову давай за карти. Та недовго грали. Поклав на стіл золотого, відчинив гаманця, а там пусто.
«А що сталося?» — думає собі. А принцеса кричить:
— Чого стоїш? Клади гроші!
Та він не мав що покласти.
Добре набила царівна хлопця і викопкала геть. Ще нікого так радо і з таким смаком не дубасила.
Вийшов хлопець за ворота таким битим, що ледве ноги волочив за собою. А що міг, неборак, чинити?
«Іду додому, — думає собі. — Візьму чарівну шапку і сторицею відплачу за кривду!»
І поспішив додому.
— Чого ти такий засмучений, зажурений — брати питають молодшого.
— Так і так! — признався. — Царівна мене нагодувала, напоїла, викрала чудесного гаманця.
— А що тепер думаєш робити?
— Візьму чарівну шапку і буду бити її, доки не поверне гаманця
Старші розговорюють молодшого:
— Біда тобі до царівни... Махни на неї рукою. Грошей у нас досить. Тобі час женитися і жити, як усі люди...
— Ой, ні! — сердито гукнув хлопець. — Я мушу покарати обманщицю.
Вхопив чарівну шапку і пішов Пішов прямо до царя. Одягнув шапку на голову, пройшов крізь ворота біля сторожі. Відчинив двері до кімнати царівни. Вона нікого не видить, тільки чує, як двері скрипнули. А він невидимкою наблизився до царівни і почав її прутом швакати.
Дівчина з страху голос загубила. Три доби скривджений «приго-
82
щав» царівну. Вона кидала собою, боронилася руками і несподівано якось вхопила за шапку. Зірвала шапку з голови и побачила того, хто її прутом бив. Добре його сама набила-налупила і вивела за ворота. Шапку заховала собі:
— Буде в пригоді! — сказала. — Недарма бив мене той волоцюга. Хлопець знову повернувся додому битий, обідраний, голодний.
— Чого 'їй такий змучений, зажурений? — питають старші брати.
— Так і так... Царівна забрала від мене і чарівну шапку.
А хіба ми тобі не казали правду? Але ти нас не слухав.
Не хоче хлопець примиритися з тим, що сталося:
Я мушу свого досягти! Розіб’ю всю державу тої негідниці.
Відмовляють брати молодшого:
— Не ходи нікуди, залишайся дома. У нас досить всього! Оженишся, будеш щасливим.
Та він не слухав братів, взяв пищалку, знову пішов до царя. Став на границі, оголосив війну:
— Я такий і такий! Виповідаю тобі війну. Якщо не приведеш свою армію на границю, знищу всю твою державу.
Цар зібрав величезне військо, став на границі фронтом. А хлопець проти нього один, з голими руками.
Всі дивуються:
— Як думає цей воювати?	•
А хлопець вийняв пищалку, запищалав. Почало військо валити, так сипатися, як з міха сиплеться зерно. Закрило військо усі поля. Примчав генерал:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Усіх офіцерів ворожої армії побийте, простих вояків не рушайте, бо вони невинні. Царя тимчасово живим залишіть!
— Наказ буде виконано!
За хвилину всіх офіцерів було побито. Залишилася армія без командирів. І вже нема кому нею командувати.
Цар піддався і визнав, що війну програв. Повернувся сумним з фронту.
— Що сталося, няньку? — питає дочка.
Так і так... Легінь як тільки запищалав, військо почало сипатися, хмарою валити. Стільки, як морського піску, як на деревах листя, як на землі трави. Всіх наших офіцерів було побито, командувати армією нікому.
Царівна була мудріша за батька і каже йому:
1 Іяиьку, оголоси йому війну ще раз. Я піду з тобою на фронт. Я невидимо наближуся до нього, вихоплю з його рук чарівну пищалку.
Так і було. Цар знову оголосив війну, повів свою армію на границю. Як тільки почалася битва, царева донька одягла чарівну шапку. Невидимо наблизилася до хлопця і вихопила пищалку. Тільки посміхнулася:
с*	83
— Чи довоював ти уже?
Тепер вона запищала, і військо почало сипатися, як зерно з міха. Прибіг до неї генерал:
— Що потребуєш, пресвітла царице?
Недалеко стояла висока гора. Була вона такою, мов острів. Довкола гора була гладка, як мур. Вершок гори сягав самого неба. І ніхто не знав, що є на тій горі, бо хмари завжди ховали її від людських очей. Царівна показала гору генералові:
— Винеси цього ледацюгу на вершину гори, щоб ніколи більше в долину не повернувся Звідти не скочить, бо коли б і скочив, від нього пороху не залишилось би.
Вояки генерала хлопця вхопили й понесли па вершок гори.
Довго від страху лежав хлопець на одному місці. Лежав, як труп, бо думав, що помер і вже попав на другий світ.
Мало-помалу опам’ятався і дивиться довкола себе: сонце світить сильніше, бо сюди ближче світити На цій вершині тепліше, повітря тут чистіше і більш свіже, НІЖ В ДО МІНІ.
— Тут можна жити! — каже сам до себе.
На вершині гори ріс прекрасний сад, родилася тут садовина, якої тільки можна було загадати. А від садовини такі чарівні запахи пливли, що вже ними можна було жити.
Хлопець почав їсти яблука, груші, черешні, сливи. їсть те, що тільки його душа забагне. А сливи, груші, яблука на горі в сто разів добріші, смачніші тих, що на землі.
Довго, дуже довго прожив хлопець в саду. Не заслаб, а навпаки — -поправився, зміцнів. Ходить садом, оглядається довкола. Якось підійшов до краю гори, ліг на черево і дивиться униз. «Ой! Як далеко, як глибоко земля! Навіть не видно її!» — подумав.
Одного дня, мандруючи садом, хлопець помітив горіха-велета. Розрісся горіх широко, так широко, що собою заслонив би ціле село. А під горіхом криниця. Хлопець напився свіжої води. І так йому вода полюбилася, що гукнув:
— Такої води я за життя ще не пив.
Коли води випив, почав розуміти бесіду всілякої звірини. Ще и бесіду птахів, комах — всього живого — розумів
Сів собі під горіхом і відпочиває... Ураз прилетіла ворона, сіла на кінець стовпа. Стовп з нею поколисався, ворона на крилах тримається, щоб гілка не зломилася. Дужим голосом ворона закранкала. Незадовго прилетіла ще одна Ця теж кранкнула. І «заговорили» ворони між собою. Та хлопець не тільки все чує, але й розуміє:
;— Добрий-день, мамко!
— Доброго здоров я, ДОНЬКОІ
— Що нового, мамко?
— Та нового стільки, що ця гора після трьох місяців сяде донизу і
84
буде стояти рівно з землею. А коли цей чоловік, що став нашим царем, пішов би на край гори, міг би зійти на землю. Бо гора своєю вершиною опуститься рівно до поверхні землі, і так буде за годину. А потім знову підросте і стане такою, як тепер.
Ворона-дочка закранкала й полетіла:
— Бувай здорова, мамко!
— Бувай здорова, донько!
І мати полетіла собі в іншу сторону.
Хлопець уважно вислухав воронячу «бесіду» й задумався: «А чи правду сказала ворона-мати? Чи дійсно гора сяде вершиною до землі?»
І став він неспокійним: постійно ходить туди-сюди по саду. Раптом чує такий дивний запах, якого ще не чував, хоч в саду були різні пахощі. А той запах такий приємний, що кості розбирає.
— А. звідки цей запах? ч
Ходить, шукає. І втямив прекрасну яблуню. Такі на ній запашні яблука, яких ніколи ніде у житті не видів. А недалеко яблуні груша. І груші так пахнуть, що ніколи ніде подібного не чував.
Яблуня і груша розрослися так, що гілля їх переплелося, наскрізь проросло. Вони були такі рясні, що віти погнулися, сягали до землі.
Сів хлопець до самої середини яблуні і груші, милується врожаєм, бо він був таким, якого хлопець ніколи ніде не видав. Дивиться уверх по дереву, хотів би попробувати, що за яблуко. Зірвав найстигліше, їсть.
Голова закрутилася, хлопець ‘відчув, як роги почали рости. Роги ростуть, ростуть. Пробираються крізь гілля, крізь листя, крізь плоди все вище, вище. Проросли до самої вершини дерева, переплелися, покрутилися довкола гілля. І придавили роги хлопця до землі так, що рушитися не може.
— За що мене бог так покарав? — заплакав хлопець. — Аж тепер тут прийдеться погибати.
Лежить під деревом, з місця рушитися не може. Він не знає, що роги виросли з яблука. Пролежав так кілька ночей, кілька днів. Дуже зголоднів. Ураз з дерева впала груша й покотилася прямо до нього.
— Як добре, що хоч одна впала! — зрадів хлопець. — З’їм, бо помираю з голоду.
Тільки з’їв грушу, як в голові знову закрутилося, а роги відпали. Зрадів хлопець, скочив на ноги. Відійшов і почав рвати груші та яблука. Коли наївся, знову сів відпочити, бо дуже намучили його ті роги.
Сидить собі і думає: «Від чого виросли роги? А може, від того, що я з’їв яблуко? Ану, ще раз спробую». І знову з'їв яблуко. В ту ж хвилину знову почали рости роги. Повалили його на землю страшенним тягарем. Лежить хлопець на землі і не рухається. Вхопив грушу, з’їв. Роги відпали.
Так хлопець довідався про таємницю чудодійних яблук і чудодійних груш. Взяв садоппші повну торбу і вже тримається краю гори.
85
З нетерпінням чекає, коли гора почне опускатися донизу.
Чекав, довго чекав, бо дуже хотілося йому на землю повернутися. Раптом гора почала сідати. Так швидко сідала, що хлопець відірвався від землі й повис у повітрі. Підняло його між деревами. Вхопився хлопець за гілля і міцно тримається. Ноги пішли уверх, голова пішла униз.
Недовго це тривало, бо гора зрівнялася з землею. Хлопець швидко побіг до краю скелі. Саме одною ногою ступив на землю, друга була ще на горі, коли гора почала підніматися. І так швидко піднімалася, що земля заколисалася. Хлопець налякався, аж пам’ять загубив. Коли опам’ятався, подивився довкола і видить: гора стоїть високо, а її вершина за хмарами, сягає неба.
Довго ще, довго лежав на траві, відпочивав. А потім рушив у дорогу.
«Іду я до своїх братів, — думає собі. — Дістану грошей і так доберуся до царівни-негідниці. Покараю її по заслузі».
І немало біди перетерпів, доки добрався до свого домівства. Дома відпочив, поправився, набрався сили. Взяв грошей і рушив до столиці, в якій жила царівна, що його обдурила. Одягнувся до якогось бідняцького лахміття і прийшов на базар.
Заплатив мито, щоб мав право продавати фрукти. Поклав на стіл пару яблук, а вони запахли на цілий базар. Люди оглядаються, біжать до хлопця. Дивуються і питають:
— Що яблука коштують?
— Ой, вони дорогі! Ви їх не купите. У вас нема стільки грошей.
Хлопець ціну просив високу. Прості люди такої не можуть дати. Та прийшла на базар царська служниця. Почула пахощі чарівних яблук. Довідалася про високу ціну, прийшла додому, розповіла господині.
— Продаються на базарі такі й такі яблука. Запахли вони на цілий край. Та дуже багато грошей просять за них. Ніхто не може стільки заплатити.
— У нас грошей досить. Я іду і сама куплю яблука! — каже царівна.
Вхопила кошика, побігла на базар. ^Хлопець її тільки втямив, коли насунув на очі шапку, щоб його не впізнала.
- Що просите за яблука?
— Стільки й стільки! — назвав високу ціну. — Та я вам дам дешевше. Ніхто їх не купує, я тут сиджу вже давно, тільки дорогий час марно трачу. Пару яблук я продав, залишилися в мене три — найкращі. Беріть, бо не хочеться сидіти на базарі.
Дівчина заплатила гроші, понесла яблука додому. Царська родина якраз сідала до столу обідати.
Цар, цариця, їх дочка мали свої окремі кімнати. Царівна одне яблуко поклала цареві:
— Після обіду, няньку, з’їсте.
86
Друге яблуко поклала матері:
— Після обіду, мамко, з’їсте.
Третє яблуко собі залишила.
Пообідали вони і взялися до яблук. Та не встигли їх доїсти, як почали їм роги рости. І росли так швидко, що за кілька хвилин досягли стелі й покрутилися по стінах. Росли б ще далі, та нікуди. Придавили родину царя роги до землі так, що ніхто рушитися не може.
Підняли цар, цариця, царівна страшенний плач і лемент. Напав на них великий страх. Плач і крик почули слуги. Збіглися, побачили диво і від страху повтікали. Бо це було таке, що дивитися страшно.
По всьому місту і по всій державі рознеслася вістка, що в царя, в цариці, в їх дочки виросли роги. Вістка дійшла і до редакції. Редактори написали про це в газетах. І так цілий світ довідався, яке нещастя впало на царську сім’ю.
Газети були розкуплені під кліпом ока, бо кожен хотів читати про ті страшні роги. Одні царя шкодують, інші тішаться і сміються. Звичайно, останніх завжди буває більше.
— Давно треба було їм такого!
Зібралися лікарі з цілої країни, зібралися з цілого світу. Пробують лікувати від рогів: мастять, розтирають, хочуть зрізати. Рогаті помирають від болю. Та тільки відріжуть кусника, як роги ростуть ще більші.
Хлопець продав яблука й вернувся до свого краю. І думає собі так: «Нехай мало помучаться, потерплять». І досить довго був дома. Поправився, відпустив собі черево — всі лікарі череваті, купив собі лікарську одежину, ташку для медицини, купив собі бричку і пару красних коней. Найняв собі і парадного кучера.
Сів до .брички, їде. Народ дивиться, забувається:
— Який красний лікар!
— Який красний у нього кучер!
Справді, кучер сидів гордо попереду, в руках тримав віжки, а за шапкою у нього красне перо тріпонеться, як лист на трепеті.
Доктор на парадній бричці явився до столичного міста. Найняв собі в готелі дорогу кімнату і всім сказав, що походженням він з далекої, дуже далекої держави. Пани дивляться на заграничного доктора і говорять між собою:
— Це має бути славний лікар.
Поважають, пестують не тільки доктора, але і його кучера.
Пан доктор замовив дорогий обід. їсть і читає газети — вони валя-міся по столах. Далі запросив дорогого напою. Випив, запалив сигарету. Курить, покурює, почитує газети.
Дзенькнув до таріла, тут же з’явився кельнер.
Чим можу служити панові доктору?
- Принесіть такого й такого вина! — і замовив собі з найдорожчих вин — таке ліпне царі пили.
<57
Кельнер приніс, а доктор його питає:
Що сталося з вашим пресвітлим царем? Я прочитав у газетах...
— Ой, вельможний пане, з нашим царем така біда, що страшно сказати. З цілого світу зібралися лікарі, а вилічити його не можуть...
— Та і я лікар. Подорожую до іншої держави... Там хворий принц... Я міг би помогти вашому царю, та, на жаль, не маю часу. Треба мені поспішати до принца...
Відразу подзвонили телефоном до головного міністра:
— Тут є славний заграничний лікар. Він береться вилічити нашого царя Але він поспішає до іншої країни — його викликають до хворого принца. Швидко ходіть сюди! Може, якось припросите, щоб спас життя нашому царю.
Міністр сів на доброго коня і гнав його так, скільки мав душі, бо хотів чим швидше бути у славного лікаря. Познайомилися, пода*ли руки:
— Я головний міністр.
— Я лікар такий і такий .
— Пане лікарю! Царська родина в нещасті. Будьте ласкаві та добрі, поможіть нам. Давно вже всі мучаться і страждають.
— Я вдячно допоміг би, але поспішаю до сусідньої країни, бо там захворів принц.
— Пане докторе, вам по дорозі. Загляньте і до нашого бідного, нещасливого царя. Він вас обзолотить
Доти просили, доти молили лікаря, що той погодився.
— Гаразд, гляну! Якщо хворобу треба довго лікувати, братися за неї не буду. Візьмуся тоді, коли буду їхати назад.
Привели лікаря до царської палати, а він парадно одягнений, повний, червоний, лице як намальоване. І ніхто його не впізнає. Відчинив лікар ташку, вийняв інструмента і почав стукати по рогах.
Цар плаче.
— Нелегке діло! — каже лікар. — Цій хворобі можна допомогти, та лікувати треба довго, а зараз я поспішаю.
Просять, молять лікаря. Просить цар, цариця, царівна, просить і міністр.
— Пане докторе, поможіть в йашій біді. Ми вам цілими вагонами золота повеземо...
Довго дався панькати хлопець. Нарешті погодився лікувати царську родину.
— Я тільки так згоден лікувати, коли в царській палаті залишаться одні хворі, а всі слуги, урядники, кухарки заберуться геть... При моїй операції бути ніхто не може.
Цар погодився.
— Я виджу, що іншої допомоги нема Які муки не будуть, я їх витерплю. Якщо помру, помру бодай без рогів.
Цар наказав слугам, міністрам, урядникам вибратися з палати.
88
Коли в палаті залишилася одна царська родина, лікар приступив до операції:
— Пресвітлий царю, треба вашу кров міняти. А як міняти? Я мушу вас бити. їсти можна тільки дуже мало. Протягом чотирнадцяти днів мушу вас щодня бити... Тоді роги відпадуть. Даю гарантію.
Цар на все погодився. Лікар приступив до роботи. Мав лікар жилу із бика і почав нею швакати царя по голому тілу. Б’є, б’є, а цар так риче, як бугай. Та не так швидко діялося, як говориться. Чотирнадцять днів лупив хлопець царя по тілу і змащував роги. Так домучив пресвітлого, що той вже ледве дихає. Нарешті хлопець вийняв грушу, порізав на кусники, кинув до погара, змішав з водою і подав хворому. Тільки цар випив медицину, як роги відпали.
По телефону лікар подзвонив, щоб з бричкою прибули за царем і повезли його до лікарні, бо рогів уже нема. Привезли царя, доктори дивляться на нього, шкодують, чого .такий побитий, чому на ньому чистого місця нема. Але раді, що й сліду нема, де стирчали роги. Хвалять за-граничного лікаря.
—- Мудрий чоловік, якщо таку страшну недугу вилічив
Настала черга лікувати царицю. З пресвітлою лікар робив те саме, що и з царем. Правда, так її не бив, бо вона була слабша. Заводила жіночим тонким голосом, як коза. На чотирнадцятий день хлопець дав їй і рушу, і роги відпали.
Повезли царицю до лікарні. Навіть в газетах з великою радістю понаписували кореспонденти, що царська родина врятована від страшної біди. І вславляли всі заграничного лікаря до самого неба.
Прийшла черга до царівни. Лікар взявся і її лікувати. Приступив до неї, постукав інструментом по рогах і каже:
— Ои, небого, тут буде найтяжча операція. Бо в тебе молода кров. А то значить, що тебе треба найдужче бити.
Царівна м’яка, тучненька дівчинка. Тіло таке біле, що й на гусці такого -пір’я нема. Коли почав її швакати лікар, вона так пищала, що слухати не можна було. Лікар б’є, не шкодує. Б’є до смерті, а помирати не дає. Та дарма. Так її домучив, що й роги готова б носити, тільки б уже не бив.
Лікар відчиняє двері до кімнати, ще не починає «операцію», а вона вже на все горло пищить. Так чотирнадцять днів лікував хлопець царівну. А на чотирнадцятий день вийшов з палати на короткий час і відразу повернувся Каже їй:
- Пообіцяй, що виконаєш усі мої накази. Інакше тобі ще нині буде кінець.
— Обіцяю, обіцяю.
— Ти мене впізнаєш?
Придивилася до нього.
— Не впізнаю.
89
Зняв шапку.
— А тепер впізнаєш?.. Я легінь, з яким ти грала в карти, якого ти обдурила, від якого викрала гаманця, чарівну шапку і пищалку. Я той, кого ти веліла кинути на високу гору.
Принцеса впізнала хлопця.
— Що зараз хочеш? Померти чи повернути мої речі?
Царівна налякалася так, що говорити не могла. Та повертати чарівного гаманця, чарівну шапку і чарівну пищалку не хотіла.
Лікар знову почав «операцію». Та так почав рвати бичою жилою тю голому тілу, що царівна тільки застогнала.
— Ой, даю, даю, даю!
— Де ті речі?
— Там і там... Під піччю викопана яма... Яма замазана глиною так, що сліду не видно! І ськай і там знайдеш гаманця.
Довго, досить довго шукав, доки знайшов. Перевірив гаманця й поклав до кишені.
Повернувся до царівни:
— Де чарівна шапка?
— Там і там. Під шафою викопана яма. Іськай, знайдеш.
Знайшов і шапку. Перевірив, поклав до своєї торбини.
— Де пищалка?
— Там і там. Копай під столом, підривай підлогу.
Знайшов і пищалку. Перевірив, поклав у торбину.
А тепер приступився до царівни:
— На прощання хочу дати тобі ще мало «ліків», щоб ти мене не забула скоро.
І бичою жилою почав знову швакати царівну по білому тілу. Так бив, що ледь не померла.
Зробивши «операції», давши «ліків», хлопець добув грушку. З’їла вона, і роги відпали. Подзвонив лікар по телефону, щоб прийшли за принцесою і повезли її до лікарні. Ще сказав їй:
— Декому скажеш про мене щось, відразу погинеш.
Нікому не сказала, як лічив її, царя і царицю.
А хлопець сів собі на бричку і прїхав до невідомого міста. Місяць тут відпочивав, поки звичайні лікарі лікували царя, царицю і їх доньку від побоїв. А коли почув, що вони вже здорові, виповів їм війну.
Царське військо стало фронтом. Хлопець вийняв пищалку, і з’явилося війська стільки, як морського піску, як по деревах листя, як по землі трави. Прибіг генерал:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Царя, царицю, царівну знищити! Знищити міністрів, старших офіцерів, всіх панів-зрадників! Коли всіх голови ляжуть, спитайте молодих офіцерів і простих вояків: «Піддаєтеся або хочете помирати?»
Так і сталося. Знищили царя, царицю, царівну, міністрів, старших
90
• |Ні і ріп їм їх іьіііпі, коїрі обдирали невинний народ. Далі спитали проспім ІКІІІКІІІ І М.ІМІХ оі|И|І< рів
І ІІДД.ІІ ЦІ II Д(>о Хочете битися і погинути?
1 Іг хочемо свою кров проливати за наших ворогів! — гукнуло ніш ько.
І притінилася війна, закінчився бій. Всі сплеснули руками і гукнули:
— Хап живе молодий цар!
І молодий цар перебрав державу. Знайшов собі красну дівчину з бідного роду, чесну, просту трудову челядину. Заручилися і справили сваль-бу. На весілля жених запросив своїх братів. Він не хотів просити царів, королів, графів, великих панів, бо поважав і любив бідний, робочий народ. І кожного, хто був на гостині, обдарував дорогоцінними подарунками. На весіллі заявив, що знімає, з бідних людей великі податки.
Радість була велика. Прості люди тішилися, бо влада перейшла до рук такого чоловіка, який любить робітника і селянина. А такий чоловік справедливо управляє державою
По весіллю молоді щасливо, в любові жили. Можливо, що й тепер живуть вони, якщо не померли
І на цьому казка закінчилася.
КАЗКА ПРО РУХУ ІВАНА
Одного разу жив молодий багатий граф. Оженився і взяв собі красну дівчину. Молода родина мала величезне багатство — ліси, поля, пасовища, тисячі худоби. В тому місті, де вона жила, мала двадцять чотири крамниці під одним дахом. Граф діставав товари з цілого світу. До нього часто приходили заграничні купці з різних країн.
Та що графові з багатства, коли не має щастя в сім’ї? Прожив з жінкою кілька літ в надії, що народиться дитина, а її нема та й нема. Чоловік з жінкою просили бога, молили його, щоб дитина народилася, та все марно.
Одного разу жінці приснилося, що в городці під самим вікном виросла красна ружа, така прекрасна, що не можна на неї і подивитися.
Вранці графиня встала, глянула у вікно, бо хотіла знати, чи справді в городі росте дивовижна квітка. Та нічого не побачила. Другої ночі зно-
92
ву приснилася їй чарівна ружа. Той самий сон приснився графині і третьої ночі.
В місті, де жив граф, проживала старенька бабуся. Вона знала ворожити. Графиня пішла до неї, щоб ворожка пояснила їй дивний сон. Стара вислухала, а потім каже:
— Ои, донечко, приснилася тобі чарівна ружа. А я певно говорю тобі: народиш прекрасного хлопця.
Жінка і рафа розповіла своєму чоловікові про дивовижний сон. Про те. як ходила до баби-ворожки, затаїла. Бо деякі чоловіки не вірять забобонам, сердяться, коли їх жінки ворожать.
Одного разу граф -захотів з-за границі привезти різного краму для своїх двадцяти чотирьох магазинів.
— Прийдеться мені довго подорожувати, бо в одній країні можна закупити такий товар, в іншій інакший, в третій не такий, як в першій і другій. Значить, треба готуватися в далеку дорогу.
І каже граф жінці:
— Приготуй на дорогу їсти, бо не знаю, коли повернуся.
Жінка наготувала всього, чоловіка проводила. Відклонився граф від графині, дався по країнах. А коли прощалися, жінка ще не знала, що буде родити. Відчула десь через тиждень-два після того, як чоловік рушив у дорогу.
Минали місяці. Графа нема та й нема. Сідаючи на корабель, граф жінці казав так:
— Коли повернуся з далекої дороги, подам сигнал пострілом з гармати. Ти цей постріл почуєш і вийдеш мені назустріч. Та виходь не одна, бери з собою робітників, щоб було кому звантажити товар і повезти до м5і азинів.
Жінка щодня слухала, чи не почує вистрілу з гармати. Та його не було. Чекала, чекала чоловіка, а дочекатися не могла.
Прийшов час родити.
Граф не повернувся, народила вона одна. Народила прекрасного хлопчика. Повитухи завжди звикли казати, що дитина схожа до батька. Навіть в тому разі, коли воно не так буває. Та на цей раз хлопець справді був так схожий до свого нянька, якби з його ока випав.
Хлопчик швидко ріс. Коли мав рік, був такий, якби йому було два, а коли мав два, був такий, наче йому було вже чотири. На очах ріс.
Довго думала графиня, яке дати ім’я хлопцеві. Та на пам’ять того, що ні приснилася ружа, вона дала хлопцеві ім’я Ружа Іван.
Коли хлопцеві минуло десять літ, він був уже парубком, якого не було в цілому місті.
Ружа Іван розумний, про все хоче знати. Одного разу питає маму: — Мамко, а Де нянько?
— У тебе нянька нема.
Через кілька тижнів Іван питає знову:
93
— Мамко, де мій нянько?
— У тебе нянька нема! — Мати не хотіла, щоб хлопець /курився. Але Іванко думає тільки про батька.
Якось проходив він вулицею і почув бесіду:
— Дивися, який молодий хлопець, а який рослий, дужий. Його батько не такий.
Ружа Іван прибіг додому і питає маму:
— Мамко, скажіть мені правду: де мій нянько?
— Я тобі не раз говорила, що нянька в тебе нема.
Ружа Іван приніс дві велетенські колоди, одною кинув на землю. Свою маму поклав на колоду. Другою колодою хоче її роздавити.
— Мамко, коли не скажеш мені, де нянько, випущу на тебе колоду з-рук, і ти помреш.
Мати настрашилася:
— Ой, синку, не випускай! Я тобі все розкажу.
Хлопець підняв матір з колоди. А вона йому:
— Ходи до хати, я розповім тобі всю історію.
Вона розповіла хлопцеві:
— Я віддалася за твого нянька — графа. Досить довго ми не мали дітей. Жура у нас була велика. Одного разу приснився мені сон, ніби в нашому городці під вікном виросла ружа. Три рази ніч за ніччю той сон я виділа. Я хотіла знати, що це має значити, тому пішла до ворожки. Баба сон мені пояснила. Вона сказала, що я маю народити прекрасного хлопчика. Твій нянько поплив на кораблі по заграницях за різним крамом в той час, коли ти тільки почався. Він і не знає, що ти прийшов на світ.
Вислухав Ружа Іван маму, вислухав та й твердо промовив:
— Мамко! Приготуйте мені їсти для далекої дороги, я піду глядати свого нянька.
Приготувала мати немало різних страв", магазини хлопець позамикав, продавців позвільняв, запряг до карети красних коней і рушив у дорогу.
їдуть, їдуть, їдуть все далі й далі. їдуть і звідають:
— А чи не знаєте ви такого й такого чоловіка?
Ніде не зустрічали вони такого, хто сказав би їм, що впізнає батька Ружі Івана — багатого купця.
Попали у високі гори, густі, непрохідні ліси. Ішли лісом уверх доти, доки не натрапили широку поляну. Тут і дорога зникла, бо з полянки її вже не видно — довкола густою непролазною стіною стоїть хаща, така хаща, що й пішому чоловіку важко продертися між товстими деревами. А до вершини гори ще далеко-далеко У видів Іван, що тут біда настигла, що далі їхати не можна. Сіли на траву, закусили, з чистої криниці води напилися. Хлопець каже:
— Мамко, ви сидіть тут і вартуйте коней, а я вийду на вершин} гори. Може, з груня увиджу якесь село або місто.
94
І почав Ружа Іван пробиратися між буками, грабами, що росли так густо, що дерево майже дотулялося дерева. Довго, дуже довго добирався хлопець до верха гори. Та нарешті добрався. На горі сів мало відпочити. А довкола хаща така, що не видно й на десять метрів.
На самій вершині гори ріс височенний товстелезний ясен. Іван прочитав такий напис па ньому:
«Цей ясен стоїть на самій середині лісу, і є він найбільшим деревом».
Думає собі Ружа Іван так: «Вилізу на дерево, може, щось увиджу».
Нелегко було вибиратися на ясеня. Бо він був гладкий, як скло — в густому лісі гілля по деревах не росте. Та Ружа Іван був хлопцем дужим і хитрим. Вчепився руками і повзе все вище, вище, поки не виліз до гілок. Тут сів собі і відпочив. Дивиться уверх по дереву і видить якусь шматину.
— А звідки вона тут взялася? Чи вітер її приніс чи хтось кинув? Ну, хай висить, біда мені до неї.
З гілки на гілку Ружа Іван забирається все вище й вище. Втямив іржаву шаблю, що колихалася повішена на гілці.
«Біда мені до іржавої шаблі», — подумав і лізе далі. Вибрався на самий вершок. Видить: тут висить рушниця. Але й вона іржава. «Для чого мені така рушниця?» — подумав і не рзяв її.
З вершка дерева почав дивитися на всі сторони. Дивиться в одну — нічого не видить, дивиться в другу — нічого не видить, бо вдалині тільки гори синіють. Дивиться він і в третю сторону — нічого не видить. Подивився в четверту; видить, як блищить дах якогось будинку на сонці.
— Там хтось мусить бути. Спущуся з ясена, піду туди. Та треба зійти так, щоб в голові не закрутилося. Та й треба запам’ятати, де хата.
Зняв з голови Ружа Іван шапку і кинув у напрямку, де бачив дім. Шапка так довго летіла, що зникла з очей, хлопець вже і не видів, куди вона впала.
Повзучи донизу, хлопець знову побачив іржаву рушницю.
— Візьму я собі її для пам’яті. Бодай буду знати, яка техніка оула колись.
Ружа Іван рушницю перекинув через плече і спускається далі. Доорався до шаблі: «Візьму собі і шаблю на пам’ять!» — подумав. Бо хлопець читав книги, любив історію і цікавився різними старовинними предметами. Шаблю причепив до ременя і спускається далі. Добрався до шмагони: -Пригодиться мені й шматина. Буду нею протирати іржаву рушницю і шаблю!» — подумав і прихопив з собою.
І Іарсінті, хлопець опинився на землі. Сів на траву відпочити. Взяв шматину і дивиться на неї:
— Та це сорочка!
Дивиться, оглядає сорочку й читає на ній напис: «Хто одягне цю
95
сорочку на себе, буде найдужчим чоловіком у світі, царем над всією звіриною, птахами, зміями, буде чути і розуміти їх бесіду».
— Це добре діло!
Почав оглядати шаблю. Вийняв її з піхов, а вона блиснула так, що в очах померкло. Читає на шаблі напис:
«Ця шабля рубає стільки, скільки загадаєш!»
— Добра шабля!
Оглядає рушницю й читає на ній напис:
«Ця рушниця одним пострілом б’є стільки, скільки загадаєш».
— Добра рушниця!
Зняв Ружа Іван сорочку, одягнув знайдену. Причепив шаблю до пояса, перекинув рушницю через плече.
Тільки Ружа Іван одягнув сорочку, почепив шаблю, через плече перекинув рушницю, як до самих колін потонув у землю.
Іде Ружа Іван до своєї мами, до самих колін потає в землю, хоч ступає на камінь...
Прийшов Ружа Іван до карети і видить: коні поплуталися, попадали і б ють ногами. А мати дивиться на сина перестрашеними очима, думає: «Мав син великий вчинити гріх, якщо потає в землю до колін — земля його не держить».
Плачучи, сказала:
— Ой, сине, на довгий час залишив ти мене. Коні заплуталися, попадали, можуть погинути. А ми що вчинимо без них?
— Не журіться, мамко. Біда нам до коней. Тепер ми будемо ходити по цілому світу щасливо.
Приступив хлопець до коней, взяв рукою за задню ногу одного і кинув так, що той вдарився об дерево і на кусники розсипався. Другим конем теж кинув далеко-далеко. Далі вхопив карету і так нею шибнув, що на кусники розлетілася.
Налякалася мати і каже:
— Якого гріха ти, сину, вчинив, що до землі потаєш?
А хлопець взяв маму на долоню і несе дебрею до ясена. Знайшов шапку і дивиться, куди треба йти.
І рушили вони в , напрямку, звідки блищала стріха. Не так швидко йшли, як в казці кажеться. Довго, досить довго спускалися з високої гори в долину, поки вийшли на поле. Ідуть, ідуть, а світло все ближче до них.
— 1 ам, навірно, хтось є.
Прийшли ближче, видять красний дім.
Уже зголодніли.
— Мамко, ідім до цього дому! Може, там буде щось поїсти?
Наблизилися до самого будинку. Іван відчинив двері і видить багато-пребагато кімнат. Довго треба по них ходити, щоб всі оглянути.
Ураз Іван чує дівочий голос. За голосом, за голосом пішов по кори-
96
№36*

дору, доки не прийшов до одної кімнати. Відчинив двері — і прекрасна дівчина стала перед ного очима. І почули вони дуже приємний запах. Від тою запаху мати і син ледь не зомліли — були дуже голодні.
Дівчина налякалася. Налякалася не тому, що її заб ють, а тому, що швидко мали прийти розбійники.
— Ви, напевно, голодні? — питає дівчина хлопця і його матір.
— Так, ми голодні. Такі голодні, що помираємо.
Дівчина поклала швидко на стіл їсти, дивиться на годинника і дрижить.
Ой, скоро їжте та тікайте, бо тут зараз буде ціла компанія розбійників. Я боюся, що вони вас погублять.	І
— Не бійся нічого! — говорить Іван. — Сиди собі в кімнаті, не виходь, бо можеш сама загинути. А ви, мамко, сидіть собі тут. Я з розбійниками сам порахуюся.
Хлопець вийшов. Коли відчинив ворота, розбійники якраз поверталися додому.
Вийняв Ружа Іван шаблю і всіх порубав. Від старшого — отамана — забрав ключі й почав відчиняти двері до всіх кімнат. Багато відімкнув дверей, поки знайшов порожню кімнату. Сюди зніс трупи розбійників, а отамана кинув зверху:
— Ти був старшим досі, будь і відтепер.
Двері замкнув, вийшов на двір. Був тут глибокий колодязь Ружа Іван кинув до нього ключі.
Ружа Іван наказував матері і дівчині,* щоб сиділи в кімнаті. Та дівчина виглянула й увиділа, як хлопець рубав розбійників, як носив трупи до порожньої кімнати.
Незадовго Іван вернувся кривавий. Мати настрашилася:
— Сине мій, хто тебе поранив?
— Мамко, не бійтеся нічого. Мене поранити не легко! — хлопець заспокоїв маму, а далі каже до дівчини:
— Ти що за одна?
— Я царська дочка. Розбійники мене викрали від нянька і принесли сюди. Я їм була служницею — варила їсти. А тепер ти мене освободив і спас від смерті. Ходи зі мною. Я хочу бути твоєю жінкою, а мій няньо передасть на тебе державу.
— Тепер я тебе брати не можу. Повертайся спокійно додому й чекай мене сім літ, сім місяців, сім днів, сім годин і сім хвилин. Коли на цей час не прийду, можеш віддаватися за того, хто тобі полюбиться. Одне тебе прошу: бідних, калік, сліпих честуй і обдаровуй. Добре подивися по цьому будинку. Може, десь є дорогі речі. Бери собі звідси, що хочеш.
Дівчина Івана сфотографувала, красно йому подякувала і від нього відклонилася.
— Я тебе вічно буду носити в своєму серці. Ніколи не забуду і вірно чекатиму.
7 Казки зелених гір	ру
Ружа Іван був красний хлопець і дуже полюбився дівчині. Обійняла вона його, сердечно поцілувала і пішла.
Хлопець з матір’ю залишився один. Він ходив з ключами і відчиняв кімнати. В одній — зброя, в іншій золото, срібло, в третій — дорогі одяги і дорогоцінні речі, в четвертій — страви, в п’ятій — напої. Всього так багато, що і на тисячу літ вистачить.
— Мамко, — каже син, — ми досить набідувалися по світу. Тепер будемо тут жити і мало відпочинемо.
Так син з матір’ю залишилися в домі розбійників. Переночували, а рано Ружа Іван взяв рушницю
— Піду на полювання А ви робіть домашню роботу. Тут є де і на чому газдувати.
Перед будинком розбійників на дворі росла чудодійна груша.
Доки жили розбійники, груша служила отаману, а тепер почала служити хлопцеві. Коли отаман відходив, груша починала в янути і висихати, коли повертався, груша починала пускати лист, квітнути і родити. Тільки отаман входив на двір, груші достигали, і їх можна було їсти.
Як пішов Іван з дому, листя з груші впало.
Мати залишилася дома, ходить з ключами. Нудно їй одній. Гуляє коридорами, приспівує собі. Почув спів старшин розбійник — його хлопець на смерть не зарубав, а тільки сильно поранив і кинув на трупи. Отаман опам’ятався. Та не знає, як вибратися з кімнати.
Отаман по голосу зрозумів, що співає мати Ружі Івана. Коли проходила мимо кімнати, озвався.
— Будь така добра, відімкни кімнату, ©свободи мене. Я такий і такий!.. якщо хочеш, будеш моєю жінкою. Коли ні, я сам піду своїми дорогами.
Мати мала багато ключів. Пробує відімкнути двері одним, другим, третім... Та жоден не підходить.
—'Так і так, я не можу відімкнути дверей, бо ключі не годяться.
— Там і там... На вікні знайдеш невеличку скляницю води. Котрого ключа до неї намочиш, тим двері відчиниш.
Знайшла мати пляшечку, вмочила ключа, ткнула до дірки, двері відімкнулися. Увиділа прекрасного хлопця й одразу полюбила його.
— Ой, що чинити? Ти так поранений, що мусиш вмерти.
— Там і там... знайдеш скляницю з цілющою водою. Коли натреш нею мої ра^и, вони загояться і заживуть так, що не буде сліду.
Мати побігла за цілющою водою. Знайшла пляшечку, промила розбійникові рани. Погоїлися вони і зажили так, що й сліду не видно, де Ружа Іван порубав шаблею.
Полюбилася розбійникові жінка. Обіймаються, цілуються.
Ураз вони видять: на дворі груша зеленіє, зацвітає, на ній починають рости і дозрівати груші.
98
Отаман побіг до своєї кімнати, а мати його замкнула. Він уже не був голоден, міг спокійно чекати.
Ранком Іван знову пішов на полювання. Мати знову випустила розбійника. Варить вона добрих страв, приносить на стіл всіляких напоїв. І живуть вони собі, як молодий і молода. А коли син повертається з хащі, отаман ховається.
Одного разу розбійник каже матері Ружі Івана:
— Так жити я далі не можу. Збираюся і йду собі геть.
А жінка його обіймає, просить-молить:
— Не ходи нікуди, бодай мало ще залишайся тут зі мною.
— Не можу.	І
— Я без тебе не можу жити!
— Ми могли б жити щасливо, коли б ти мене послухала.
— Кажи, послухаю...
— Коли б ти хотіла сина погубити.
— Я хотіла б, та як? Він дуже сильний.
— Я тобі пораджу.
І вона на все прийнялася.	л
— Коли Іван повернеться сюди, вчинися дуже хворою, плач. Він буде звідати: — Мамко, що з вами? Чим вам помогти? — А ти скажи: «Здається мені, що коли я напилась би ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б. Бо сон снився мені такий. Та доки ти принесеш такі ліки, певно, помру». Ведмедиця його роздере...
Ось яку раду отаман дав матері Івана Ружі.
Дивляться: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Почали на ній плоди достигати.
Розбійник заховався до кімнати. Жінка його замкнула, а сама лягла до ліжка й гірко плаче, кидає собою. Іван здаля той плач почув і перелякано біжить до матері.
— Мамко, що з вами сталося?
— Ой, синку! Я дуже хвора! Так мене болить, що помираю.
—- А що з вами?
— І сама не знаю.
— Чим вам помогти?
— Ти мені нічим не поможеш.
Як би не поміг? Тільки скоро кажіть чим.
Ой, синку мій! Я боюся казати, щоб ти не пропав.
— Та тільки кажіть. Не бійтеся, я не пропаду.
Ой, синку! Мені такий дурний сон приснився... Коли б я напилася ведмежого молока, з’їла кусник ведмежого м’яса, я виздоровіла б.
Хлопець довго не чекав, вхопив рушницю й побіг до лісу.
Листя з і руші впало, дерево почало всихати.
Жінка випустила розбійника. їдять, п’ють, гуляють, милуються, співають...
7+
99
Поспішив Іван до густого лісу. Тут звикли бувати страшні звірі. Не відразу знайшов ведмедицю. Та тільки втямив її, як прицілився...
— Царю наш пресвітлий! — Заревіла ведмедиця — Не вбиваи мене, не вбивай моєї дитини. Твоїй матері не мойого молока треба, не треба і ведмежатини. їй треба твоєї крові. Ходи сюди, я тобі дам молока, а ведмежатко бери живе і неси. Та тільки його не вбивай, а відпусти. Воно мене само знайде.
Хлопець наблизився до ведмедиці. Вона надоїла йому молока. Взяв ведмежатко на плече і поніс додому
Груша зазеленіла, зацвіла.
— Біда, — говорить отаман, — Іван живим вертається додому, його ведмеді не розірвали.
Ружа Іван несе звірятко. Воно з ним грається, скаче на плечах. І полюбив він мале, забавне за доброту і нешкідливість.
Груші на дереві достигають.
Розбійник каже жінці:
— Вчинися здоровою. Скажи, що тобі не треба вже ведмежого молока і м’яса! -— і при цих словах заховався у своїй кімнаті.
Іван біжить прямо до своєї мами, несе молоко. Та вона повернулася лицем в інший бік і каже:
— Я вже здорова, синку! Кинь тим ведмежатком до страшної біди! Яке воно погане! Я молока пити не буду, я м’яса їсти не буду.
Поклав Іван ведмежатко на землю, обмив, розчесав і пустив на свободу. Ведмежатко зраділо і, підстрибуючи, втекло до лісу. До своєї мами.
Наступного дня хлопець знову пішов на полювання. А мати з розбійником радяться, як його погубити.
— Є звір сильніший від «ведмедя. Вчинися знову хворою і плач. І скажи, що тобі приснилося, ніби молоко левиці і м’ясо маленького лева для тебе може стати ліками.
Видять жінка і розбійник, що груша зазеленіла, зацвіла, вродила.
Отаман заховався, мати лягла до ліжка і плаче, що помирає
Іван здаля почув плач матері і побіг перестрашений.
— Що сталося, мамко? Я тішився, що ви здорові, а тепер, виджу, ви знову захворіли!
— Ои, синку, біда! Перший раз ти мені поміг, а тепер не поможеш!
— Я вам поможу, мамко! Принесу, чого лише захочете на світі.
— Д£же боюся я за тебе... За собою не дбаю, аби тільки ти живий залишився...
— Не журіться мною...
— Приснилося мені, що коли б я напилася молока від левиці, з’їла м’яса з маленького лева, виздоровіла би...
— Добре, мало потерпіть. Я принесу вам і левиного молока, і м яса. Вхопив Ружа Іван рушницю й побіг до хащі. Не так скоро знайшов
Ї00
левицю з маленькими левенятами, як казка кажеться. Та знайшов її. Прицілився і хоче вбити.
— Пресвітлий царю! Не вбивай мене і мою дитину. Твоїй матері не треба мого молока, не треба і м’яса. їй треба твоєї крові. Я тобі дам молока, дам тобі і мале левенятко. Але ти його не вбивай, а відпусти. Воно мене знайде.
Левиця перевернулася, ногами потисла вим’я, націдила молока.
Ружа Іван молоко взяв, мале звірятко поклав собі на плечі і давай бігти до хати. Тим часом, поки він біжить, жінка і розбійник веселяться, п’ють, гуляють. Вони раді, що лев роздере Івана, що він не повернеться.
Але груша зазеленіла, зацвіла, вродила.
Отаман заховався, а мати Ружі Івана ходить, вже не хвора.
— Ой, синку, хвала богу, мені вже полівило. Нічого не болить, чуюся добре. Неси левеня геть, бо я не хочу і дивитися на нього. Молока теж пити не буду.
Намилувався Іван маленьким звірятком, причесав його, пригладив і пустив на волю. Левеня, підстрибуючи, радіючи, побігло шукати маму.
Минула ніч. Вранці хлопець знову пішов на полювання. Поки ходив по хащах, мати з розбійником їла, пила, забавлялася. Так він їй полюбився, що вже більших любощів і на світі нема. А на думці у них одне: як погубити хлопця? Примушували вони його приносити всіляких страшенних звірів. Та не було тої звірини, яка лихо заподіяла б Іванові.
Нарешті розбійник придумав: на Скляній горі є дім. Хто ходив до того дому, ніколи звідти живим не вертався. А коло дому росла яблуня. Родила вона чудодійні яблука: хто молодим з’їв таке яблуко, став таким старим, якби йому вже було сто літ. А коло яблуні росла груша, що родила чудодійні груші: хто був старий і з’їв одну грушу, ставав молодим, якби йому було всього вісімнадцять. До яблуні і до груші з цілого світу приходили люди. Та ніколи ніхто живим не повертався, бо дерево сторожив страшенний Змій.
— Вчинися хвора і кажи, що ти їла би з тої груші, яка росте на Скляній горі. Для тебе Іван піде і більше звідти не повернеться. Там знайде загибель.
На цьому вони й домовилися... Дивляться і видять: груша зазеленіла, зацвіла, вродила. Отаман вбіг до своєї кімнати, а мати лягла і твердо плаче. Хлопець здаля чує той плач. Прибіг і питає:
Мамко, що знову сталося?
— Ой, синку, мені суджено померти.
— І а що вас болить?
— Я і сама, небоже, не знаю.
— А чим вам помогти?
—- Нічим пі мені не допоможеш, бо діло не просте.
— А чому ні? Допоможу, тільки скажіть!
— Я боюся тобі й ск зати... Приснилося мені, що десь далеко є Скля-
101
на гора. А на тій горі росте груша і яблуня. Та коли б я з’їла з тої груші або яблуні, була би здоровою.
Довго Ружа Іван не думав, рушив у дорогу. Тільки вийшов з двору, як груша почала всихати, листя з неї почало на землю сипатися.
Мати випустила розбійника:
— Дивися на грушу: почала нидіти. А це каже, що Іван пропадає. Тепер можемо спокійно жити...
їдять, веселяться, милуються, любуються. А хлопець іде високими горами, густими лісами, широкими полями. Дорожить він пустелями, переходить ріки, перепливає моря, озера. Йде, йде, йде...
Потрапив Іван до чужої країни, вийшов на широку державну дорогу. Та нелегко йому шляхом ступати, бо тане в землю по самі коліна. Раптом чує: якась бричка його доганяє. На конях дзвінки дзвонять, бо багато їх, пребагато. Коней жене чорний циганин. А позаду на сидінні собі по-колисується ніби дівчина, ніби жінка.
Коли були напроти, Іван увидів прекрасну дівчину. Ще ніколи такої не зустрічав: золота звізда на чолі, волосся на голові золоте, в руці й хусточка золота. Та дівчина гірко плаче, витирає криваві сльози. Коли Іван увидів, що прекрасну дівчину везе препаскудний циганисько, розізлився й зупинив бричку:
— Стій!
Дівчина плаче й просить:
— Не тримай, бо я поспішаю.
— А куди тебе везе циганин?
— Ще раз прошу тебе, не затримуй!
— Я тебе не відпущу, доки не скажеш, чого плачеш?
— А що, коли повім? Ти і так не поможеш!
— А коли поможу?
— Моєму нянькові головний розбійник надіслав листа: на той і на той час мусить мене віддати. Коли ні, розбійник погубить всю країну. Не тільки народ, але й звірину, і птахів. Бо той розбійник страшний для цілого світу.
— Не плач, я їду з тобою. Я тобі поможу.
Сів на бричку, колеса потали до землі так глибоко, що їх не видно. Коні з місця рушити не можуть, тільки б’ють задніми ногами — аж підкови поблискують.
Дівч^ґйа зрозуміла, що хлопець дуже сильний.
Іван зійшов з брички, вхопив одною рукою за дишло і витягнув колеса з землі. Каже циганинові:
— Коней не жени прудко! Жени так, як буду іти я, бо ці коні везти мене не можуть. А коли не послухаєш, я кину тобою так, що полетиш до самого неба.
Циганисько налякався:
— Ой, паночку, я вас буду слухати.
102
їдуть вони, їдуть. Іван пішки, а вони на бричці. Довго Ружа Іван ішов, вони їхали, поки увиділи на дорозі стовп. А на стовпі напис:
«Від цього стовпа до палацу п’ятнадцять кілометрів. Хто цею дорогою піде, мусить на колінах лізти. Коли ні — злою смертю погине».
Вхопив хлопець стовпа рукою, кинув ним так, що той зник за хмарами. Ідуть собі далі. Наблизилися до палацу. Дивляться: росте перед ним горіх-велет. Під горіхом тінь витяглася на цілий кілометр. В тіні стоїть крицевий стілець, а на стільці сидить головний розбійник. Як тільки увидів бричку, почав кричати і всіляко сварити дівчину:
— Ти сяка-така... негідниця! Вже на чотири години запізнюєшся! Як виджу, волочишся з побратимами.	у
Дівчина налякалася і мовчить. Привіталася вона, сіла коло розбійника. Іван теж присів собі до дівчини з другого боку. А той розізлився та й каже:
— Як ти смієш сідати коло неї?
— Вона — дівчина, а не твоя жінка. Якщо можна тобі, можна і мені.
Отаман аж затрясся від злості.
— Ану, не говори так, бо зараз тебе не є на світі...
— Ще не раз тобі треба народитися, аби ти мене поборов.
Ідуть вони боротися.
— Як хочеш боротися? Шаблями рубатися чи розшибатися? — звідає розбійник.
— А ти як хочеш?
Той велетенський горіх від землі на один метр був цілий, а вище — росоха-двійка розходилася.
— Будемо крізь цю росоху ключки тягнути.
І подали собі руки. Іван затис розбійникову руку, смикнув так, що вирвав її з плеча.
Ураз на горіх прилетіла й сіла ціла хмара гавранів. Колишеться і кранкає.
Хлопець кинув руку гавранам.
Розбійник подав другу руку. Іван потягнув, смикнув і вирвав з плеча й другу. Тут же кинув гавранам. Ружа Іван відрубав голову розбійника і разом з трупом кинув диким птахам. Птахи все з їли — і кістки не залишилося.
Дівчина сфотографувала, як Іван бореться з головним розбійником. А циганисько так налякався, ще гірше почорнів...
Коли з розбійником Іван розрахувався, пішов до палацу.
— Іду глянути, хто там живе. Я повернуся швидко, а ви мене тут чекайте.
Зайшов Іван до палати. Ще ніколи, ніде не видів такого прекрасного, такого великого будинку. Довго, дуже довго треба ходити, щоб все оглянути.
103
Ходить по коридорах, чує жіночий голос. Відчинив двері і видить: співають три прекрасні дівчини. Глянули вони на Івана і здивувалися:
— Звідки ти? З-під землі вийшов чи крізь вікно до нас залетів?
— Я зайшов крізь двері, як всі люди ходять.
— Як ти міг зайти? Двері вартує розбійник, що найстарший на цілому світі.
— Розбійника вже нема. Він нікого більше не заставить лазити на колінах. А ви що тут чините?
— Ми царські дочки. Нас розбійник викрав і поробив своїми кухарками. Мусимо йому і його компанії варити їсти.
Дівчата погостили хлопця, бо уже був голодний.
— Сідай, швидко їж і тікай, бо зараз тут буде компанія, вона погубить тебе.
Ружа Іван сів за стіл, швидко пообідав, покликав з-під горіха прекрасну дівчину і завів її до кімнати, де були три сестри.
— Залишайтеся тут до того часу, поки я не розрахуюся з розбійниками. Але у вікна не дивіться.
Циганина Іван прогнав, сам сів на крицевий стілець. На стільці завжди вартував найстарший розбійник.
Недовго чекав. Ураз затрубили горни, з’явилася перша компанія розбійників. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли компанія була недалеко від горіха, капітан втямив, що на сталевому стільці сидить не головний розбійник. Капітан дав команду:
— Стій! Я виджу, що під горіхом чужа людина... Що будемо чинити?
Радяться, радяться і дорадилися стріляти з рушниць, щоб чужого вбити.
Капітан дав команду:
— Вогонь!
Розбійники стріляють до Івана, а той спокійно сидить, бо кулі від нього відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, а хлопець хоч би рухнувся.
— Хлопці, біда! — говорить капітан, бо видить, що того кулі не беруть.
А гаврання на деревах каркає, каркає.
Коли вже достатньо настрілялися, Іван гукнув:
— Та чи вже ви досить наплювалися?
І кинув шаблею.
— Шаб^ге, рубай!
І вистрілив:
— Рушнице, бий!
Минула хвилина, всі мертвими впали на землю.
Вороння тільки зашуміло, загуділо, сіло на трупи і почало їх рвати. Аж потемніло довкола від хижих птиць. Поїли трупи так, що і краплі крові не залишилося. Ще їли б. Та вже нема чого.
104
Ружа Іван сидить під горіхом і чекає іншої компанії. Та недовго чекав Затрубили горни, з явилася нова розбійнича хижа громада. Попереду йде капітан, а збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на крицевому стільці сидить чужий. І дав команду:
Стій! Я виджу під горіхом чужого чоловіка. Що будемо чинити?
Радилися й дорадилися стріляти. Тут капітан дав команду:
— Вогонь!
І полетіли кулі в хлопця. Та кулі відскакують, як горох від стіни Довго стріляли, а Іван сидів собі спокійно на стільці.
— Хлопці, біда! — каже капітан. — Цього кулі не берут^.
А ворони на деревах тільки кранкають та кранкають, бо чекають поживу.
Коли настрілялися, хлопець гукнув:
— Ви досить уже наплювалися?
І кинув шаблею:
— Шабле, рубай!
І вистрілив:
— Рушнице, бий усіх!
І протягом одної хвилини всі вороги Ружі Івана впали на землю. Вороння зашуміло, загуділо та й полетіло на трупи. Стемніло довкола, так багато їх було. Поїли ворони мертвих, ніде і краплі крові не залишили.
Ружа Іван чекав. Затрубили горни, показалася третя компанія. Попереду капітан, збоку горніст. Коли розбійники були недалеко від горіха, капітан втямив, що на стільці вартує не їх старший. Дав команду:
— Стій! Я виджу, що під горіхом чужа душа. Що будемо чинити?
Дорадилися, що будуть стріляти. Капітан крикнув:
— Вогонь!
І почали стріляти в Івана. А кулі відскакують, як горох від стіни. Довго стріляли, та хлопець спокійно сидів на стільці.
— Хлопці, біда! — каже капітан. — Цього кулі не беруть...
А вороння на деревах каркає та каркає — чекає поживу.
Як настрілялися, Іван до них:
— Ви вже досить наплювалися?
І кинув шаблею:
— Шабле, рубай!
І вистрілив:
— Рушнице, бии усіх!
Минула хвилина, всі лежали на землі мертвими. Вороння зашуміло, загуділо та и сіло на трупи. Аж темно стало довкола. З’їли все, навіть краплі крові не залишили. Ще їм і не вистачило.
Коли Іван знищив і четверту компанію розбійників, повернувся до дівчат. Дівчата крадькома дивилися з вікон на те, що діялося під горіхом. Вони дуже раділи, що Іван знищив злодіїв Та и кожна просить Івана:
105
— Іване, ходи зі мною... Нянько передасть тобі державу, а я буду твоя жона
Просить його і та прекрасна дівчина, що має звізду на чолі, та сама, яку віз циганище:
— Іванку, не залишай мене одну! Поведи мене до мого нянька. Я тебе дуже люблю, хочу бути твоєю.
Хлопець всім відповідає:
— Мені женитися ще не прийшов час. Чекайте сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Коли я не прийду в той час, віддавайтеся за того, хто вам полюбиться.
Дівчата Ружу Івана сфотографували на пам’ять та й прощаються з ним. А він їм дає багатство:
— Беріть собі, що вам люба дяка... Тут всього досить. Можете цілими возами везти дорогоцінності додому. Тільки наказую вам: бідних, калік, сліпих не забувайте, допомагайте їм, обдаровуйте їх.
Трьох дівчат Іван відпустив, а четверту, з звіздою на чолі, затримав. Бо йому вона найбільше припала до серця, бо такої красної на світі ще не було.
— Візьми собі золота, візьми собі срібла та й дорогих речей стільки, скільки твоя душа бажає. Коні цінності повезуть і відвезуть тебе.
Покликав циганина і пригрозив:
— Дивися і міркуй. Передаю на тебе дівчину здорову, без хиби. Повези її до батька. А коли щось з нею станеться, я знайду тебе під самою землею і на кусники порубаю.
— Ой, паночку добрий, паночку світлий! Я дівчину привезу до її нянька так, що й волос з її голови не впаде! — клявся циганисько.
Та дівчина одна не хоче йти. Вона просить-молить хлопця:
— Іванку, не передавай мене чужому чоловіку. Ходи і ти зі мною, бо я без тебе не можу жити. Я буду твоєю жінкою, а мій нянько покладе на твою голову царську корону.
— Ще не можу йти. Бо мушу рушати в далеку дорогу.
Дівчина і радіє, і плаче. Вона обцілувала хлопця щиро, сердечно, дуже солодко:
— Я буду чекати тебе. Бо нема на світі такого, за кого я могла б віддатися.
Відк/онилася, сіла, плачучи, на воза, а циганисько подався з нею до її батька.
Ружа Іван позамикав усі кімнати в розбійницькій палаті. Так замкнув, що там ще нікого немає і тепер, бо ключі кинув до кишені й рушив у дорогу. Йде, йде, йде. Довго йшов, доки натрапив стовпа. А на стовпі прочитав таке: «Хто цею дорогою піде ногами, злою смертю погине. Кожен мусить впасти на коліна і так лізти».
106
З землі Іван вирвав стовпа і кинув ним у саме небо так, що стовп більше на землю не впав. І подорожує він далі. Ішов немало, поки вийшов на красне поле під лісом. На тім полі ріс високий явір, а під явором була криниця. Така в тій криниці смачна вода, що и «Драгівська» не є такою. Сів коло криниці відпочити, перекусити.
Недовго лежав на траві під явором, коли ураз чує: ворон голосно закранкав:
— Кра-кра-кра! — і сів на вершок явора.
Минула хвилька, прилетів другий ворон. Говорять птахи між собою:
— Добрий день, мамко!	/
— Доброго здоров’я, донько!
—- Що нового, мамко?
— Та великої новини нема... Нового стільки, що наш цар іде на Скляну гору за чарівними грушами і яблуками. Та коли він не дочекає обіду — загине, бо Змій погубить його. Треба йому чекати до дванадцяти годин. Тоді відчиняться ворота. Змій спить на порозі. Його голова теж лежить на порозі. Її можна відрубати шаблею. В обід ворота відчиняються, буде сильний гук.
Так бесідували між собою ворони. Дочка закранкала, махнула крилами и полетіла в один бік. Мати ще мало посиділа на гілляці, кранкнула й полетіла в інший бік.
Іван добре зрозумів їх бесіду. Почекав, доки не почув сильний гук. Рівно о дванадцятій годині страшенний удар потряс землею і підкинув Ружею Іваном аж до середини явора. Вхопився Іван за гілля і зліз на землю. Поспішив до прекрасної палати, що була збудована з самого золота. Це була палата Змія. Та сюди можна було зайти тільки крізь ворота.
В обід ворота відчинилися, Змій поклав голову на поріг — вартував.
Хлопець прибіг до воріт і видить: Змій спить. Махнув шаблею і відрубав голову. Потекла ціла ріка крові. Труп бив собою, голова високо підскакувала й падала до крові. Іван почекав доти, доки Змій не загинув, а тоді вже спокійно пішов до палати, що стояла на Скляній горі. На дворі коло палати росли чарівні дерева — яблуня і груша. Та такі пахощі від них пливли на всі сторони, яких ніколи, ніде не зустрічав.
Думає собі Ружа Іван: «Скоріше подивлюся до золотої палати, що у ній є. А потім нарву груш і яблук торбу...»
Зайшов до золотої палати — не треба було в ній електрики, бо золото світило так, що сліпило очі. Ходить по кімнатах, дивиться на багатство, якого піде у світі немає більше.
Вийшов на один коридор, пішов ним. Ураз видить в стіні діру. З діри показала голову велика гадюка і засичала. Іван махнув шаблею — хотів гадюці голову зрубати. А вона заревіла:
107
— Не вбивай мене! Я душа чиста...
— Яка ти чиста, коли ти гадюка.
— Я царська дочка. Сюди я ішла за яблуками і грушами, а Змій мене перемінив на гадюку. Я не можу прорвати гадючої шкіри.
— Як тобі допомогти?
— Візьми сім центнерів соломи, сім бочок води Солому намочи до води і натирай мене, довго натирай. Коли солому зотреш, воду вимочиш, шкіра прорветься, я з неї вилізу і стану знову дівчиною.
Знайшов хлопець солому, відважив сім центнерів, налив сім бочок води. Почав солому мочити у воді, почав гадюку розтирати. Тре, тре і думає собі: «А чи прорветься шкіра?» Коли більше не мав ні соломи, ні води, шкіра прорвалася, і з неї вийшла прекрасна дівчина.
— Ну, тепер можеш нарвати собі яблук і груш, скільки хочеш. Можеш спокійно йти додому, бо я Змія забив, а ворони з’їли його до останньої кісточки.
Дівчина просить:
— Якщо ти мене освободив, ходи зі мною. Я буду твоєю жінкою, а мій нянько свою державу передасть на тебе.
— Я не маю часу довго з тобою говорити. Я прийшов сюди за яблуками і грушами, бо моя мама дуже хвора, мені треба поспішати. Коли хочеш, чекай мене сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин і сім хвилин... Та я тебе ще прошу: не забувай бідних, калік і сліпих...
Дівчина нарвала яблук, відклонилася і пішла.
А хлопець ходить далі по коридорах. Ураз він почув голос. Такий голос, як з-під землі. Шукає двері, шукає. Знайшов їх, відчинив, дивиться і видить: сходи ведуть до пивниці. Почав ступати сходами. Все нижче, нижче... Ураз чує стогін, крик. То плакали люди. «Що вони за одні?» — думає Ружа Іван.
Пішов сходами униз далі... А світло було таке, що кожне макове зерно з землі підняв би.
В підземеллі серед приміщення ясла з бетону, до ясел приковані ЛІС|ДИ.
Коли зайшов до пивниці, люди увиділи, що це не Змій, а чоловік. Перестали плакати. Іван дивиться й видить, що в яслах солома.
— Що ви тут чините?
— Ми сюди приходили по яблука і груші. Нас імив Змій, замкнув до пивниці ^и годує соломою. А коли в обід чуємо вибух — знаємо, що Змій до нас іде з залізною палицею. Тою палицею він нас люто б є. Ми думали, що Змій до нас наближається, тому плакали від страху.
Люди обросли волоссям. Волосся сягає землі, а бороди теж сягають землі. Іван махнув шаблею, відразу всі ланцюги порубав, людей звільнив.
Всі вийшли на чисте повітря, поголилися, постриглися. Нагріли собі
108
води і добре помилися. Було серед них вже немало старих, було немало і молодих. Кого яким застала лиха доля під деревами.
Не знають люди, як дякувати Іванові. Вони просять його:
— Ходи до мене, я передам тобі своє багатство.
— Ходи до мене, я граф, зроблю тебе своїм наслідником.
Всі кличуть, просять, а він каже:
— Люди чесні, йдіть собі додому, не треба мені вашого маєтку, бо я маю досить свого. Ідіть і жийте щасливо. Тільки напоминаю вам: як уви-дите бідного чоловіка, каліку, сліпого, — пошкодуйте. А тепер нарвіть собі яблук, груш і рушайте додому.
Забрав Іван ключі від Змія, завершив свої справи, позамикав двері в золотій палаті так, що й нині там ще ніхто не живе. Нарвав торбу яблук і груш, сам пішов у дорогу.
йде, йде, йде. Груша почала молодіти, бо вже була така суха, що кора з неї обпадала. Почала груша і лист пускати, почала цвісти.
Розбійник настрашився.
— Ей, небого! Іван живий, повертається додому. Як видно, не можна його погубити.
— Та що чинити?
— Ще дам тобі одну пораду: коли прийде додому, добре його погодуй. Приготуй смачної страви. Він поїсть і. захоче виспатися. Бо прийде натруджений. Нагрій цілу бочку води і проси його, щоб покупався. А як буде купатися, візьми цю шовкову нитку і скажи йому так: «Синку, ти дуже міцний, а чи перервеш цю нитку?» Він нитку перерве, а ти обкрути нею двічі його пальці, з’явиться тоді міцний ланцюг. Тоді поклич мене...
На дворі груша вродила. Вродила рясно, почали на ній плоди дозрівати.
Розбійник заховався до кімнати, а мати так весело зустрічає сина, ніби радіє йому:
— Іванку мій любий, дитинко моя щира! Скільки ти мусиш з-за мене бідувати! Напевно, ти і голодним був не раз, напевно, і не виспався, як треба, не раз. Сідай швидко за стіл, я наварила для тебе добрих страв.
Сів Іван до столу. Дуже був змучений. Поїв, а очі стуляються до сну. Каже він матері:
— Піду я, мамко, спати.
Мати налила бочку теплої води і просить:
Синку, ти немало блукав по світу. Напевно, в твоїй одежині щось завелося. Скинь її, скуплися. Після купелі солодко виспишся, відпочинеш.
— Мамко, мені не треба купатися, бо моє тіло чисте, воно світиться, як золото.
— Іванку, не переч мені, бо я захворію. В мене серце м’яке і слабе!
— Коли ви красно просите, я помиюся.
Не хотів Ружа Іван показати свою сорочку, та боявся, що мати за-
109
хворіє. Послухав її, зняв з себе одежину, скинув і сорочку. Поліз до бочки з теплою водою.
Мати рада, миє синові плечі, цілує його. Довго, довго сина купала, а потім каже йому:
— Синку мій любий, який ти дужий та здоровий! Які чудеса твориш! Я хотіла б зв’язати твої пальці шовковою ниткою, щоб увидіти, чи порвеш?
— Мені ваша нитка, як павутинка.
Обкрутила мати великі пальці сина шовковою ниткою. Хлопець ворухнув пальцями, нитка порвалася.
— Я спробую двічі обвити твої пальці.
Обкрутила синові пальці двічі, з’явився сильний ланц. Тут мати випустила розбійника. Той ступив до хлопця і зло посміхнувся:
— Якою смертю хочеш померти?
— Ти його ще питаєш? — крикнула мати. Сама вхопила гостре залізо, розпалила у вогні до білого і випекла синові очі.
Розбійник здивувався, коли увидів, що рідна мати може вчинити таке з своєю дитиною, пожалів він хлопця.
— Більше кари йому на дам — візьму сорочку, шаблю, рушницю й пущу його по світу сліпим. Нехай блудить.
І витягнув розбійник Івана з бочки, вивів на двір, каже:
— Іди, куди хочеш.
Нелегко сліпому йти. Рани печуть, голова болить. Далеко з місця він не пішов, бо швидко йти не може. Буває, що на ногах і руках лізе — в лісі сліпому гірко негаразд. Ходив, блукав, лазив через колоддя, його тіло рвав терен, його ноги ранили скелі, гостре каміння. Нарешті, вийшов він на широке поле. Тут колись було обійстя багатого графа. Будинки розвалилися, тільки один колодязь ще залишився. Обрубини погнили, розпалися. Сліпий напав на яму. Ступив одною ногою, а друга сама потяглася до ями. Колодязь був глибокий-преглибокий. Довго Іван падав, котячись в повітрі уверх то головою, то ногами. Коли упав, відчув на дні щось таке, як гума, — підносило ним. Полежав, полежав і зрозумів — під ним щось ворушиться. «Гадюки», — подумав. А це, дійсно, були змії. Вони хотіли його з’їсти, та почали між собою говорити:
— Це наш колишній цар. Він нас не збиткував, був добрим. Не треба його їсти. Як би його звідси освободити?
— Винести його не можемо, а годувати можемо, щоб не загинув від голоду. *
А змії в колодязі виросли великі, дужі, бо води довго ніхто не брав. Гадюки виповзали з глибини, знаходили їжу у торбах людей, що працювали на сінокосі, на нивах. Приносили хлопцеві. Тому він не голоднів. Та й очі почали поволі гоїтися. Вже не болять. Біда одна — сліпий. Якось панство ішло на полювання. Ходило, ходило за дичиною, наморилося, звірини настріляло і захотіло води напитися.
110
— Ми добре пообідали, а води нема...
— Я знаю воду! — каже старий пан. — Колодязь є там, де колись був графський двір.
Пішли до колодязя. Дивляться всередину, не видять нічого, бо колодязь глибокий-преглибокий.
— Треба якось дістати воду.
Зняли вони з псів ланцюги, прив’язали до них фляги, спустили на дно.
Хлопець на дні зрозумів, що люди хочуть напитися, вхопився у надії добутися наверх. Пробує пан фляги підняти, та не може.
— Щось нелегке! Один не можу витягнути! Поможіть!
Багато їх взялося руками й тягнуть. Одні тягнуть, інші стоять напоготові з рушницями, бо самі не знають, що витягнуть.
— Може, гадюку, а може, якого звіра?
Говорять пани між собою:
— Стріляйте відразу.
— Не треба стріляти, доки не увидимо, що таке.
І добули вони з ями чоловіка.
— Що ти за один?
— Я чиста душа. Не бійтеся мене. Я сліпий і нехотячи впав до колодязя.
Добули Івана на поверхню майже голого, бо одяг на ньому погнив. Зняли з себе пани, хто що міг: один портки, другий сорочку, третій піджака, четвертий шапку.
— Чи довго ти лежав у колодязі?
— Ой, довго.
— Голоден^
— Голоден.
Нагодували його і питають, від чого осліп.
— Так і так...
Збираються пани додому і радяться.
— Що чинити з легінем?
— Залишити його не можна...
Старий каже:
— Чи пам’ятаєте, як наказував нам той, що звільнив нас від Змія? «Шкодуйте бідних, калік, сліпих...» Я беру його до себе. Він мого маєтку не проїсть.
Хлопець слухав, слухав, як мисливці між собою говорили, и догадався, що це ті, яким врятував життя. І розповів їм про все. А ті пани любили фотографуватися та й фотографувати. Коли Іван звільнив їх від Змія, сфотографували його. Зараз взяли фотокартку і дивляться:
— Той! Тільки, неборак, очей не має!
Розповів хлопець всю свою історію. Пошкодували пани його, і кожен хотів би до себе взяти.
111
— Дякую за ласку! — говорить Ружа Іван. — Я нічого від вас не прошу, тільки дайте мені одяг і ріли й привезіть під царські ворота.
— Ми для тебе це вчинимо радо. То діло невелике. Але ми хотіли б тебе самі утримувати. Шкода, що ніяк не можемо дати тобі очей.
Привезли вони хлопця до міста, купили одяг, купили взуття, купили ріли, привезли до царських воріт Тут красно попрощалися з Іваном і пообіцяли йому, що ніколи, ніколи його не забудуть.
Залишився хлопець один. В давні часи каліки мало грали на скрипках, на сопілках, скоріше грали на рілах. Іван швидко навчився грати на цьому інструменті.
Почав Іван під царськими воротами сумну пісню заводити. Почула її царська служниця, що стояла на дворі. Зацікавилася рільником:
— А хто так жалібно грає?
Відчинила ворота, глянула на вулицю, видить хлопця. Та тільки помітила, що він сліпий, як заплакала:
— Молодий, красний чоловік... а без очей. Боже, боже, яка несправедливість!
Не могла далі дівчина дивитися на каліку, бо серце її заболіло. З заплаканими очима повернулася до царівни.
— Чому так гірко і слізно плачеш?
А служниця пожовкла од жалю.
— Що з тобою сталося?
Служниця з жалю слова не може проговорити
— Під... нашими воротами... молодий... красний... легінь. Сліпий. Просить милостиню. Грає на рілах.
Царівна вийняла гроші. Дає служниці багато грошей і каже їй:
— Неси сліпому...
Служниця кинулася до воріт і висипала золоті хлопцеві до шапки. Та її розбирає жалем так, щб серце розривається.
Сліпий дівчині ласкаво подякував.
Служниця, плачучи, повернулася до царівни і ще раз розповіла про сліпого.
Царівну взяв жаль, вона і каже:
— Бігай швидко за сліпим! Може, він ще не пішов. Приведи його сюди. Дамо йому їсти, бо, напевно, давно не їв доброго.
Служниця взяла сліпого хлопця за руку й привела до царської кухні:
—/Добрий день! — поклонився сліпий.
— Доброго здоров я! Сідай за стіл, їж!
Іван сів до столу. Царівна придивляється до нього й думає собі: «А де я такого чоловіка виділа?»
Думала, думала та и згадала: «Це той, котрий мене звільнив від лютого розбійника!» Взяла фотокарточку, придивляється: «Він... схожий, але не має очей». І спитала:
112
— Там і там... Я зустрічалася з молодим чоловіком... Він був твоєї подоби.
Коли розповів всю свою історію, дівчина гірко заплакала. Так плакала, що не можна було її зупинити. Той плач почув старий цар, вхопив шаблю і подався до доньки. Швидко відчинив двері до кухні і видить чужого чоловіка. Махнув шаблею і ледь Ружу Івана не зарубав. Та царівна вхопила батька за руку і крикнула:
— Не рушай його!
— А що сталося? Чого плачеш? Він, напевно, вчинив тобі зле?
— Няньку, він мені вчинив добре. Це той чоловік, який мене освобо-див від лютого розбійника. А тепер... дивися... він сліпий... *
І знову почала плакати, руки ломити. Так гірко плакала, що навіть цар зжалився — сльози потекли його очима.
— Ну, донечко моя, цей легінь подарував тобі життя. Ти обіцяла, що станеш його жоною, а я передам йому державу. Слова міняти не можна.
Цар закликав по телефону славних лікарів Перевіряли вони хлопця, дивилися на нього і видять: здоровий, а очей не має. А очі покласти йому не можуть. Лікарі хлопця красно викупали, одягли, положили до м’якого ліжка.
— Відпочинь, поспи!
Через кілька днів Іван прийшов до себе, заспокоївся. Цар дав наказ готуватися до весілля...
Хлопцеві пошили царську одежину, дали чорні окуляри на очі, щоб його ніхто не видів сліпим.
Царівна веде хлопця під руку по місту, гуляє з ним по саду. Дома його і на хвильку не залишає. Все коло нього та коло нього — забавляє його, читає йому книги.
Якось взяла дівчина своє письмо, що писала в палаті розбійника. Читає написане і згадує, як Іван освободив її, як говорив, щоб чекала сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Почала рахувати і дорахувалася, що саме той час прийшов.
Одного дня цар, цариця, міністри, молоді хлопці і дівчата зібралися на прогулянку. Вийшли з міста на широке поле. А на околиці в шатрах звикли жити цигани. Старі циганки ворожать на картах, молоді циганчата грають, танцюють рокотанець, просять за цю забаву гроші.
Папи дивляться, як циганчата граються, як циганки ворожать. І приступила до панів стара горбата циганка. Така стара, що ледве видить. Іде вона прямо до цариці. До царя не йде. бо знає, що чоловіки не люблять ворожок. То тільки жінки можуть останню копійку дати ворожці...
Стара циганка каже:
— Світла-пресвітла царице, здойміть карти! Я віщую у своєму серці, що скажу вам велике діло. Коли це буде неправдою, замкніть мене в тем-
8 Казки зелених гір
113
ницю і погубіть. Мені за своїм життям вже не шкода. Можете і головуй мою зняти.
Цариця здивувалася, та ворожити погодилася.
Горбата циганка почала перекладати карти і каже:
— Ой, пресвітла царице, моя солодка мамо! Маєте велику радість, але маєте і великий смуток. У вас є одна дочка, котра вам дуже мила. її суджений повернувся, незадовго вони мають побратися. Та хлопець попав у велику біду — загубив очі. Ви послухайте мене: тої і тої ночі, перед сходом сонця буде падати на землю з неба така роса, нею сліпому треба промити очі, він знову увидить. Коли кажу неправду, зрубайте мою голову.
Слухала цариця, слухав цар, слухали міністри. Вони вже більше нагуляли, бо циганку взяли під руки й кажуть:
— Коли це сповниться, ми тебе обсиплемо золотом.
Повернулися додому. Спати не можуть. Думають, весь час думають про цілющу росу. Ледве дочекалися ночі. Вийшли на поле, ночують, щоб не минути чудодійного небесного дару. Цілу ніч не стуляли очей, дивилися, коли буде наставати день. Та тільки почало видніти, як чують: з неба паде роса, як буря. Збирають росу, промивають хлопцеві очі. Та найбільше старається царівна.
Мили, промивали до того часу, що відчули: у хлопця з’являються очі. Ураз хлопець сам проговорив:
— Я вже чую щось тверде.
А вони промивають, протирають далі. І Ружа Іван провидів, бо з я-вилися у нього такі очі, як і були.
Коли хлопець провидів, цар надзвичайно зрадів, зраділа цариця, а радості царівни нема кінця.
Повернулися додому, відразу хочуть свальбувати. Та Іван каже:
— Не поспішайте. Так женитися я не хочу. Або доб’юся свого, або помру...
І повернувся він до дівчини. Каже їй:
— Я тебе люблю. Люблю більше, як своє серце. Та кажу тобі ще раз: будеш мене чекати сім літ, сім місяців, сім тижнів, сім днів, сім годин, сім хвилин. Коли я не повернуся за цей час, можеш віддаватися. Тільки прошу тебе, для дороги приготуй мені їсти.
Великий, жаль був, коли відправляли Ружу Івана в дорогу, такий смуток гнув царівну до землі, що його не можна ані поважити, ані поміряти. А ради нема, бо Іван пе хоче женитися, він стоїть на своєму.
Прощаючись, Іван обцілував царя, царицю і царівну, кинув на пле- . че торбину з грушами, з яблуками й рушив у дорогу. Іде він в прекрасній одежині полями, лісами, посвистуючи, поспівуючи. Та співає він пісень і сумних і веселих. Взяв з собою ріли. Заграє на них, бо не знає, що з ним ще станеться — буде мертвий або живий. Та має надію, що-вернеться живим.
Зустрічає старого діда-жебрака. Дід такий горбатий, такий кривий,.
114
що головою майже землі сягає. Петек на дідові рваний, постоли поплатані так, що десять заплат одна на одній. Холошні в діда рвані — шмаття висить. Шапка в діда така, що крізь неї волосся стирчить. Дід простягнув руку, наставив і просить милостиню. Колись дід служив у війську, видів принца і зараз каже:
— Пресвітлий принце! Обдаруйте бідного чоловіка!
— Я тебе, діду, обдарую великим дарунком! Я тобі дам свій одяг, а ти мені віддай свій.
Дід зажурився:
— Для чого мені ваша прекрасна одежа, хто мені в такід/одежі дасть копійку?
— Не журіться, діду! Віг станете молодим, таким, як я. Тільки своє лахміття скидайте, щоб я міг до нього одягнутися.
— Пресвітлий принце! Колись і я був молодим, дужим. Та я ніколи не говорив з людьми на сміх... Гріх з такого старого сміх пускати.
— Діду, я не сміюся... Я кажу правду: зараз ви станете молодим, а я старим. Тільки знімайте одяг. Та швидко, бо коли ні, ваша голова злетить!..
Дід почав роздягатися. Дивиться, а. принц теж роздягається.
— Ви будете молодим, але принцем не станете. Одяг продайте, купіть собі інший, бо царського носити вам не можна.
Коли обидва роздяглися й одяглися, Іван з торби вийняв грушу і яблуко. Дід грушу з’їв і став молодим, Іван з’їв яблуко, став таким, якби йому була тисяча літ. Тільки тепер дід повірив, що хлопець говорив з ним не для жарту. Статечно відклонився дід і пішов собі. А Іван поклав під петек ріли і пішов з села до села, граючи і випрошуючи милостиню. Всі йому дають, бо він такий старий, якого ніколи ніхто ще не видів.
Питають його:
— Скільки вам літ?
— Що?.. Не чую...
— Скільки вам літ?
— Тисяча...
— Багато ви затямили.
— Ой, синку... скільки я всього видів своїми очима...
До того часу Іван ходив калікою перехожим, що добрів до будинку, в якому жила його мати з розбійником. Став під вікном і почав на рілах грати, жалібно співати. Розбійник слухає і каже:
— Ану, подивися! Мені чується, що там якийсь жебрак...
/Кіпка набрала муки до миски, дає дідові. А той ще співав, співав, а далі закашлявся:
— Кн-гн, ки-гн!
Розв язав дід торбину — в бесагах мав багато торбинок, мішечків. Мати висипала до неї борошно. Питає сипа:
— Звідки ти, дідпку?
115
— Ой, донечко, я здалеку... З сьомого царства.
І довго розпитувала, поки зрозуміла, що старий мурконів...
З хати розбійник каже:
— Що то за один?
— То дуже старий дід .. Зовсім глухий... Я на вухо мусила йому кричати, аби щось зрозумів. Має він ріли та прекрасно на них грає... Такий старий, що дрижить, як лист над водою...
— Ану, проси його, щоб пограв. Ми вже з тобою давно не веселилися.
Дід ледве ступає з ноги на ногу. Мати кличе його, а він не чує. Тільки тоді, коли смикнула за бесаги і довго товмачила йому, що хотіла, він сказав:
— Я дуже старий, мені студено... Коби ви нагріли хату, я би вам якось заграв.
— У нас дров досить... Тільки ходи!.. Ми хату нагріємо...
І повела вона жебрака до хати. Хоч було і не так холодно, старий потягнувся до печі. Поклав стільця дід, сів собі і гріється.
Газдиня почала готувати гостину. Розбійник заносить дзбани вина, пива, паленки. Палять вогню багато, щоб було тепло. Дід не дозволяє відчиняти вікно. А вони діда слухають, тільки б грав.
Коли все було готове, сіли за стіл. П’ють, їдять, веселяться. І жебракові дають пити, щоб їм довго і весело грав. Багато дід не п’є, та грає добре, грає красно. Ніколи ще такої музики не чув розбійник. Такої музики не чула і його жінка. Коли добре наїлися, напилися, кажуть:
— Діду, танцю!
Дід так грає, що ноги самі літають у танці. Дивиться дід, як вони танцюють, грає ще швидше. Хоче, щоб добре наморилися. Мало відпочине, потім знову грає, грає, грає.* Так грав, що північ минула. Мати Івана доти танцювала, що зовсім охляла — ледве стоїть на ногах.
— Досить! — каже дід. — Більше не можу.
Та і розбійник з жінкою хотів відпочивати.
Ідуть спати. А мусять роздягатися до голого тіла — така в хаті духота. А дід все ще кидає на вогонь дрова. Бо хотів видіти, куди розбійник покладе чарівну сорочку. І побачив, нарешті, як той скрутив її і заховав під голову. Біля розбійника лягла Іванова мати в тому, в чому на світ народилася.
А дідовеє ще кладе на вогонь дрова. Сам зняв з себе петек, ліг на нього. Мати тихо каже:
— Тепер уже і старий зігрівся...
Дід встав і відчинив вікна. До хати увірвалося свіже повітря. А розбійник з матір’ю Ружі Івана лежить на ліжку — п’яний, наморений. Сплять твердо.
Дід взяв гострого ножа, заліз під ліжко, прорубав дошку, вийняв сорочку. Далі добув шаблю і рушницю. Дід швидко одягнув сорочку на
116
себе, причепив шаблю до пояса, рушницю кинув через плече. З’їв грушу, став молодим. Став таким молодим, якби йому був усього двадцять один рік. Сіпає розбійника і свою матір:
— Ану, вставайте!
Геть-геть довго сіпав, смикав, доки прокинулися. Дивляться, а над ними стоїть Ружа Іван. Страшенно налякалися.
— Ну, вставайте, вставайте, неборята! Діставайте по заслугах...
Злі зли з ліжка. Хлопець махнув шаблею, голова розбійника полетіла на землю. Іван поволік розбійника до тої кімнати, де лежали мертві.
Знайшов Іван дві бочки, написав па одній: «Розбійник»,^ на іншій: «Ружа Іван», вніс їх до трупарні. Привів матір до бочки і каже:
— Тепер будеш живитися м’ясом розбійників. Тут маєш бочки. До одної будеш лити сльози за мною, до другої — за розбійником. Коли повернуся, гляну, за ким більше наплачеш...
Замкнув двері, пішов світом... Довго блукав, доки добився свого. І повернувся він до царя у визначений час.
— Тепер ми щасливі! Я твій суджений, ти — моя!
Зраділи всі — цар, цариця, міністри, бо знають, що тепер уже немає того, хто наважився б виступити проти держави.
Цар призначив день весілля, телеграмами запросив багатьох гостей. І кожна нація веселилася по-своєму. Пили, гуляли, танцювали. По сто їх бралося до кола в танець.
Коли весілля закінчилося, молодий принц перебрав царство, і бідному люду жити стало легше. Бо молодий цар був добросердечним, справедливим чоловіком. Після весілля молоді зажили щасливо. Минули три роки, а Іван каже жінці:
— Ти могла б подумати, що я з бідного роду. Збирайся, підемо до мого рідного краю.
Довго вони йшли, поки прийшли до великого міста. В тому місті Іван зайшов до управи, заплатив, щоб бубнар пішов кожною вулицею. Бубнарі скликали всіх, всіх, хто тільки вмів торгувати, щоб з’явилися там і там. Іван наказав відкрити двадцять чотири крамниці, що не один рік стояли на замках.
На бубен зібралося багато торгівців, бо Ружа Іван обіцяв добру платню. Показали свої документи, Іван перевірив їх і вибрав найхитріших торі івців. Одного призначив завідуючим, інші мали працювати під його рукою.
Почали відкривати крамниці. Дивиться Іван, а якийсь пан теж відчиняє двері на магазинах, а слуги ходять довкола нього.
— Ги що за один? Це мої магазини.
— А ти що за один? Крамниці мої!..
— Бо моіГ.
І сварилися вони так, що мало не побилися... Довго сважалися, поки не стало ясно, що вони батько і син...
117
Обійнялися, обцілувалися... Батько й питає сина:
— А де матір Наш дім на замку. У ньому нікого нема... Я про тебе нічого не знав... Я не знав, іцо у мене народився син. Маму я лишив одну.
— Ой, няньку мій! — засмутився Іван. — Біда з нашою мамою. Сідай на бричку, поїдемо до неї.
По дорозі хлопець розповів батькові цілу історію. Розповів ту казку, яку ми вже чули.
Іван привіз свого батька до старого царя — до тої держави, в якій оженився, де залишив дома жінку. А далі з батьком рушив до матері.
Коли прийшли до того нещасливого дому, відчинили двері і видять: трупи розбійників так обгризені, що піде нічого нема. Навіть стільки нема, щоб мусі було взяти на крило.
Подивилися на бочки, видять: розбійникова бочка повна сліз, з неї вже виливається. Синова бочка суха.
Тоді Іван каже:
— Ой, мамо, моя мамо! Ти пам’ятаєш, як ми замкнули наш дім, як рушили світом глядати няня... Тепер я няня знайшов. Він тут. А ти полюбилася з розбійником і мене хотіла погубити. Я тебе замкнув до кімнати, щоб ти подумала над своїм життям і покаялася. А ти плакала за своїм розбійником і гризла кістки. Глянь, няню, на свою жінку, на мою маму! Така жіноча любов!
Ружа Іван повернувсь і по дорозі до дверей сказав:
— Тобі, мамо, я прощаю всі гріхи...
І мати розсипалася на дрібний порох...
Повернувся Іван додому. Своєю державою добре управляв. Його няньо, хоч був немолодий чоловік, ще оженився. Він жив у своєму місті. Радів синові, невістці, бо вони були добрі і пестували свого батька.
Та, може, ще й нині живуть, коли не померли.
І на цьому слові казка закінчилася.
ПРО БІЛОГО ПОЛЯНИНА
Був один багатий граф, мав трьох синів і три дочки. Доки жив та жив, а дітей своїх до школи посилав. Два старші сини вчилися добре, а молодший вчитися не хотів — домівства тримався, обертався коло кухарок, коло жінок. Тому й прозвали його Попіляником.
І Іапмолодший син графа був непокірний і неслухняний. Дарма батько, мати били, карали його. Врадити з ним не могли. З братами і сестрами все бився, сварився. Одним словом, батьки з хлопцем мали багато клопоту.
І Іастав час, граф захворів. Допомогти лікарі не змогли, він помер. Повдовіла графиня. А звісно, що діти завжди більше бояться батька, ніж мами. Набідувалася, нажурилася вдовиця дітьми. Особливо багато кло* поту причиняв найменший
119
Прийшов час, померла і графиня. Залишилися сини і дочки сиротами. Дома ніякого порядку нема — діти б’ються, сватаються.
Старші були більші, дужчі, найменший з ними не сміє ставати до свади і бійки, а з дівчатами свариться. Вони терплять, терплять, а потім візьмуться всі три і наб’ють. Коли одного разу хлопця дуже побили, він розізлився й крикнув:
— Не віддаєтеся! А вже час вам! Бодай вас чорти взяли за жінок!
Тільки хлопець сказав ці слова, як чорт записав їх до своєї книги.
Жили дівчата, жили собі якийсь час спокійно, всі разом. Та прийшов час, коли чорти задумали взяти дівчат. На садибі графа одної ночі чують: наближається музика — скрипки, бубен, спів. Шум такий, немов буря настає. Музика підходить, і чути голос:
— Швагре! Що ти нам обіцяв, тепер дай! Довго не думай, бо дім рознесемо!
Попіляник згадує, що він обіцяв. Він давно забув те, як проклинав сестер: «Бодай вас чорти взяли за жінок!»
А до Попіляника знову:
— Швагре! Давай те, що обіцяв, бо коли ні, всі погинете!
Хлопець згадав: «Ой, прийшли чорти за сестрами...»
Графський будинок мав кілька поверхів. Дівчата спали на поверсі. Вхопив Попіляник найстаршу сестру і викинув з вікна. Чорти вчинили так, щоб дівчина не впала на землю — вхопили її на руки. Музики заграли, знявся вітер, гук такий, що дім задрижав. Не минула й хвилина — чорти щезли.
Рано в графському будинку всі посмутилися, пожурилися.
— Що з нами буде? Що сталося?
І нападають на молодшого:
— Що ти наробив?
Дівчата плачуть, а рятунку нема. Так сталося, і так мусить бути.
Наступної ночі знову чути музику. На великий шум і гомін всі прокинулися. Дівчата плачуть, умоляють:
— Братику, братику мій! Хоч нас не давай!
Але чорти під будинком кричать:
— Швагре, не думай так, як ти думаєш! — Хлопець пошкодував сестер. — Скоро давай те, що нам помінив. Коли не даш — всі погинете! *
Задрижали всі оболоки, будинок затрясся так, якби в повітрі висів. Великий страх всіх узяв. А часу довго думати нема. Хлопець відчинив вікно і викинув середущу сестру. Чорти вхопили її на руки, музики весело заграли й зникли — тільки вихор знявся і повіяв такий, що ціле місто здригнулося. Брати молодшого сварять, хочуть бити. А найменша сестра плаче і просить:
— Брате мій любий, брате мій милий! Хоч мене залиши дома!
120
Цілий день минув у журі й сваді. Увечері всі вже бояться й лягати. Чекають лиха. І дійсно, коло півночі знову знявся страшенний шум — чорти тільки наближалися до міста. А будинки дрижать, земля колишеться. Брати знають, що біда наближається до них.
Музики стали під вікном і гукають:
— Швагре! Думки в твоїй голові недобрі! Скоро з цього будинку і двох каменів не залишиться. Давай скоро те, що нам обіцяв!
Від страшного гуркоту всі вікна задзвеніли, склом посипалися. На дворі коні, корови, воли, свині і вівці почали ревіти і кидати собою...
Брати так перестрашилися, що й не пам’ятаються. Що тут чинити? Рятунку нема. Взяв молодший брат останню сестру і викинув з вікна. Музики заграли, весела пісня понеслася, вітер страшенно зашумів, загудів. І все зникло без сліду.
Настав сум, настала зажура не тільки в графському домі. Бо пожурилися в цілому місті. Люди бояться, що нечисті прийдуть і до інших хат. Та музики більше не з’являлися...
Залишилися хлопці одні. Дівчата по смерті матері на обійстю тримали порядок: пекли, варили, прали, замітали. Брати носили чисту одежину, чисті сорочки, були завжди обуті. Навіть ніхто не сказав би, що в домі нема матері и батька. А зараз настав повний непорядок, голод, свада.
Бідують брати, сваряться та все на молбдшого:
— Ти всю біду наробив.
Доти допікали хлопцеві, що той сказав:
— Не можу більше терпіти ваші нарікання! Забираюся світом. Залишайтеся одні! Най вам буде широко!
Скоро брат приготував собі їсти на дорогу, попрощався і рушив у світ.
Йде, йде, йде через води, через переходи і броди. Нелегко йому буває, бо дорога важка. Та йде все далі, далі.
Одного разу забрів до густого прекрасного ялинового лісу. В лісі холодно так, що аж темно. Знайшов хлопець криницю, захотів відпочити. Коли сидів над криницею, почув, як щось бринить. Озирнувся.
— А що то бринить?
Сонце загріло, в лісі тепло. Пригріло сонце на суху ялицю, а з дерева потекла смола. Та потекла так, що на землі вже ціла купка смоли. Приглянувся хлопець і видить: на ялиці муха. Така чудна, якої ніколи ще не видав. Припала до смоли, ніяк не може відірватися. Спершу бриніла частіше, потім рідше й рідше. Охляла, небога, втратила силу, а вирватися не може.
Хлопець пошкодував муху. Та дерево сухе, гілля опало, а муха досить високо. Думає собі:
— А як туди вилізти? Як бідну муху освободити?
Почав підніматися по ялиці уверх. Та дерево довкола заплило смолою. Смола ліпиться па руки, на ноги, лізти нелегко, але коли людина
121
хоче, все можна. Піднявся до мухи, пробує поволі її освободити. Та хоче звільнити так, щоб не пошкодити крил, не покалічити ноги. Якось, нарешті, освободив муху. Випустив, а вона собі весело полетіла...
Спустився хлопець деревом па землю, обмиває з рук смолу. Та не швидко змив.
— Хоч я мало і помучився, а муху таки освободив! — говорить сам з собою.
Муха довкола літає, бринить. Так довго літала, що сіла на плече и людським голосом каже:
— Дякую за добре діло. Ти мені життя дарував. Коли б не ти, я загинула б, бо самій звільнитися було неможливо. За те, що освободив мене, будеш таким сильним, як Білий Полянин.
Ще кілька разів облетіла довкола нього — хлопцеві аж у вухах півкнуло. Й зникла з очей.
Хлопець ліг на траву, думає собі: «А що то за Білий Полянин? Про такого ніколи я не чував...»
Думав, думав і дорадився, що буде шукати Білого Полянина, й рушив у дорогу. Перейшов високі гори, минув густі ліси, попав до великої держави. Ходить-мандрує по селах, по містах, всюди питає про Білого Полянина. Та ніхто про нього не знає. А він собі далі йде. Буває і так, що радять йому йти до ворожки:
— Там і там живе баба-ворожка. Вона знає немало. Може, скаже щось...
Ходив хлопець до ворожок. А вони нічого не могли сказати. Одного разу дочувся про стару-престару ворожку. Довго ходив, немало натрудився, доки знайшов її. Прийшов і відразу спитав:
— Чи ви, мамко, чули, чи ви, мамко, не чули про Білого Полянина?
— Я про такого не чула...
Тут хлопець втратив і найменшу надію довідатися щось про Білого Полянина.
Йде далі, далі, далі... Голодний, зморений, ледве тримається на ногах. Уже й надії не має, що колись знайде. Думає собі: «Біда, прийдеть-ся померти з голоду».
Заплив у великі ліси, вибрався на високі полоняни. Ледве ногами вже ступає. Та ще піднявся на одну високу гору. Дивиться в усі сторони і видить десь далеко-далеко хату.
«Попробую туди іти... Може, хтось там живе, бодай їсти дасть...»
Не таї^" скоро він прийшов до хати, як в казці кажеться. Та поволі-поволі якось добрався. Наблизився, хату видно добре. Будиночок невеликий, а перед ним росте високий ясен — прекрасне дерево. Відчинив двері:
— Хтось тут є?
Зайшов до кімнати. Дивиться і дивується: тут молодша сестра! Вона дуже зраділа брату. Обійняла його, обцілувала і каже:
122
— Як ти сюди явився?.. Ти, манірно, голодний?
— І не ситий...
Скоро сестра приготувала братові їсти. Коли наївся, почали говорити:
— Як ти, братчику, сюди добрався? Тут земний чоловік ніколи ще не був!
— Я, сестро моя, ськаю Білого Полянина. Я вже немало світу обійшов, і ніхто не може сказати мені, де він є.
— Я не чувала про нього. Може, мій чоловік чув... Чоловіка дома нема, та він скоро має прийти... Але що з тобою чинити? Він може тебе стратити... Бо чоловік мій — нечистий Дух. Спробую під корите/ заховати. Та сиди там тихо.
Заховала вона брата під велике корито. Засунула корито під ліжко, кинула сякого-такого поношеного плаття. Лежить хлопець тихо-претихо.
Ураз чує брат: загудів сильний вітер, земля заколисалася так, що ним аж підкинуло. Підскочило й корито. Та хлопець під ліжком сидить тихо-тихо, якби у ньому й душі не було.
Забіг до хати сестрин чоловік:
— Чую свіжу душу! Хто тут?
— Н кого тут нема...
— Ти мені не розповідай пусті казки. Говори, хто тут?
— Літаючи, мандруючи по світу, ти набрався свіжого повітря. Тобі чується, що тут чоловік.
— Не зли мене, бо погублю тебе! Кажи, хто тут? Коли твій старший брат — злою смертю погине! Коли твій середущий брат — злою смертю погине! Коли твій моловший брат — з голови його волос не впаде! Бо він дав мені тебе.
Тоді вона осміліла:
— Тут мій молодший брат.
— Та не ховай його, а швидко показуй!
Сягнула вона під ліжко, зняла корито, хлопець виліз зморений, аж мокрий...
Обійнялися, обцілувалися.
— Жінко, клади їсти на стіл. Я голоден, та й гість не ситий.
Принесла вона на стіл страви. Сіли їсти. Коли були ситі, сестрин чо-ховік приніс вина і каже:
Випий вина! Від нього приходить сила.
Хлопець випив склянку вина. Розговорилися, бо при вині людині більше і щиріше говориться.
Палив чоловік сестрин ще склянку вина. Випив хлопець. Напій дуже посмакував. І далі вони ведуть собі бесіду... Налив господар і третю склянку. Хлопець випив. Тепер сестрин чоловік каже:
— Ну, брате, зараз поміряємо силу!
123
Вийшли з хати. На дворі ріс величезний ясен. Дух нечистий ІМИВСЯ за дерево і потряс ним так, що кожна гілка заколисалася.
— А зараз пробуй ти!
Хлопець вхопився за дерево руками і потрусив так, що аж лист упав — таку силу дістав від вина.
- Ти сильніший за мене. Але в цьому світі жити ще не можеш! Ходім до хати, думати будемо, що чинити далі.
Повернулися до хати.
— Слухай! У цьому краї чоловік земний ще не був. Та хотів би я знати, що за діла по світу повели тебе?
— Хочу знайти Білого Полянина. Про нього ти не знаєш?
— Я старший на одну восьму світу, про Білого Полянина не чував. Може, середущий брат буде знати? Тобі треба до нього добратися...
— А чи далеко, чи довго до середущого брата?
— Шість місяців дороги...
— Я йду до нього! Покажи мені, куди іти?
Показав дорогу, а жінці велів:
— Приготуй моєму швагрові на дорогу їсти.
Сестра приготувала. Попрощалися, і рушив хлопець.
Йде, йде, йде всілякими містами, селами, кого тільки не стріне, кожного питає про Білого Полянина. Та про нього ніхто не чував.
Довго мандрував, поки, нарешті, знову вибрався на високі гори, в густі ліси. Гори були ще вищі, а ліси були ще густіші тих, які вже пройшов. Одного разу став він на височенній полонині. І втямив у далині, далині маленьку хатку. І почав він добиратися до тої хати. Наблизився’ і видить: росте коло хати прекрасний ясен, кращий і більший за того, що був у дворі молодшої сестри.
Відчинив двері. Дивиться — тут середуща сестра.
Зраділа брату, з сльозами на очах припала до нього, обійняла, обцілувала:
— Братчику мій милий, як ти сюди добрався? Тут ніколи земний чоловік не бував. Ти, навірно, голодєн? Сідай за стіл, я скоро приготую їсти.
Поклала на стіл миску, він поїв, а потім його питає:
— Велике діло тебе сюди мусило привести!
— Я глядаю Білого Полянина... Вже немало находився світом, а досі ніхто про-нього не міг сказати.
— V я про нього не чувала. Може, мій чоловік чув — він Дух нечистий. Та зараз його дома нема, скоро має повернутися. Та куди заховаєшся, щоб він тебе не загубив?
І придумала вона заховати брата під корито.
Чує наймолодший брат вітер. Такий вітер, що земля колишеться, хата дрижить, коритом кидає. Швидко Дух нечистий відчинив двері й закричав:
124
— Чую свіжу душу! Хто тут?
— Ой, чоловіче, тут нікого нема. По світу ходячи, ти свіжого повітря надихався.
— Ти не бреши мені. Кажи скоро, хто тут! Коли твій старший брат — злою смертю погине, коли середущий — злою смертю погине, коли молодший — волос з голови його не впаде. Бо він віддав мені тебе.
— Тут молодший брат!
— Та чому ховаєш його?
Жінка підняла корито, виліз хлопець з-під постелі. Обійнялися, обцілувалися.
— Сідай, швагре, за стіл, бо ти, напевно, голодний. А уи, жінко, швидко готуй нам їсти.
Сіли за стіл. Коли вже були ситі, Дух нечистий приніс доброго вина.
— Випий вина! Від нього сила приходить.
Хлопець випив одну склянку. Хазяїн налив другу, третю. Нечистий каже:
— Тепер ходім силу міряти!
Вийшли з хати. Дух нечистий імпвся руками за ясеня, трусонув ним так, що листя впало на землю.
— Ану, швагре, тепер ти покажи свою силу!
Хлопець вхопився за ясеня, потряс ним так, що гілля впало на землю.
— Ти, швагре, сильніший- за мене. Але жити на світі ще не можеш. Ходім до хати, будемо радитися.
Зайшли до хати, сіли за стіл:
— Тепер мені кажи, в якому ділі ходиш? Бо тут земний чоловік ще не бував.
— Чи ти не знаєш про Білого Полянина?
— Я на одній шестині світу старший, а про Білого Полянина не чував, хоч знаю в своїй частині світу кожну муху. Може, старший брат знає-* Він господар на одній четвертині світу.
— А. далеко твій брат?
— До брата шість місяців дороги.
— Буду іти! Або помру, або знайду Білого Полянина.
Сестра приготувала на дорогу життя. Попрощався він і рушив у дорогу.
йде, йде, йде через високі полонини, через густі ліси, широкі поля. Потрапив у далеку країну. Проходить селами, містами. Де кого стріне, кожного питає:
— Чи не знаєте Білого Полянина?
• Довго, довго йшов, доки заплив у високі Бескиди, у далекі гори, у страшні скелі. Чоловік на цьому світі може попасти в такі місця, що не надивується. Хлопець дивиться і не може опам’ятатися від зачарування,
125
бо гори справді чудесні Іти ними важко, бо часто треба скакати з каменя на камінь. Перевалить гору, а звідси видить ще вищу.
Піднявся на височенну полонину. Стоїть на самому групі, роздивляється на всі сторони. А дивитися нелегко, бо довкола туман лежить. Та все ж втямив невеличкий будинок. Очам не вірить: може, йому привиділося? Почав спускатися нижче, нижче. Наскільки був ближче, настільки видів хату краще.
Прийшов до самої хати, бачить височенного ясеня. Такс дерево, якого ніколи ще ніде не зустрічав, дарма пройшов немало світу.
Відчинив двері — тут його старша сестра!
Сестра зраділа брату. Обійняла його, обцілувала.
— Велике діло, братчику, тебе сюди принесло, бо тут ніколи земний чоловік не бував.
— Та, сестро, і немале! Я вже багато літ ходжу, глядаю Білого Полянина. Досі про нього ніхто не знав, ніхто про нього не може мені сказати.
-— Ой, братику мій милий! Не знаю про нього і я. Може, буде щось знати мій чоловік — Дух нечистий... Ти, навірно, голоден? Сідай за стіл. Я дам тобі щось їсти. Та їж швидко, бо зараз тут буде мій чоловік, він тебе може погубити.
Хлопець наївся, а сестра його заховала під корито.
Скоро прилетів і Дух нечистий. Заскрегонцяв у зуби так, що вогонь сапає:
— Чую свіжу душу! Хто тут?
— Нема тут нікого. Находився ти по світу, набрався ти свіжого повітря. Тобі чується!
— Ти мені не говори дурниць. Ти, як видно, знайшла собі любаса. А може, тут хтось з твоїх братів? Коли старший — злою смертю помре. Коли середущий — злою смертю помре. А коли молодший — волосок з голови його не впаде, бо він тебе дав мені.
— Тут молодший брат!
— Та чого ховаєш його? Швидко показуй!
Піди яла корито, виліз хлопець з-під ліжка. Обійнялися, -обцілувалися.
— Клади, жінко на стіл їсти, бо швагєр, навірно, голодний.
Поклала жінка на стіл. Коли наїлися, Дух нечистий приніс ще ліпшого, ще міцнішого вина. Налив першу склянку:
— Вйпий, швагре! Від вина сила прибуває.
Випив хлопець вино, чує, як по всьому тілу, по всіх кістках живина ходить. Дух нечистий налив другу склянку. Випив брат другу. Налив Дух третю. Коли хлопець випив третю, господар каже:
— Тепер ходім на двір міряти силу.	•
Вийшли на двір. Нечистий взявся руками за ясеня і так ним потряс, що гілля впало на землю — дерево таким стало голим, як оборожина.
126
— Ану, ти!
Хлопець як взявся за дерево, як потряс ним в один, в другий, в третій бік. А далі вирвав із землі, махнув коренем в небо і так вдарив вершком до землі, що дерево до половини в землю влізло.
— Швагре! Ти сильніший за мене. Але жити на світі ще не можеш. Ходім до хати, будемо радитися.
Зайшли до хати, сіли коло стола, говорять.
— Велике діло тебе сюди занесло, бо ще не народився той земний чоловік, який тут побував би.
— І не мале! Я по світу глядаю Білого Полянина... — каже хлопець.
— Я старший на одній четвертій частині світу. Тут зиАю кожну тваринку, кожну мурашку. Не тільки людей. Та про Білого Полянина я не чував. Можливо, про нього знає моя мама. Та до неї попасти не можна — тебе вона відразу з’їсть.
— Все одно хочу знайти Білого Полянина. Покажи дорогу! Чи далеко до твоєї мами?
— До моєї мами шість місяців дороги.
-— Або помру, або жити буду, а піду.
Сестра приготувала па дорогу їсти. Відклонився хлопець і пішов.
Йде, йде, йде. Нелегко було вийти з тих гір, до яких забрів. Та хлопець ішов, доки не вийшов на рівнину. Йде селами, йде містами, через ріки, через озера й моря. Довго йшов, кожного питав, чи хтось не знає про Білого Полянина.
Одного разу втямив — синіють далекі височенні гори. Чорні тумани над їх вершинами піднімаються — ні гір таких, ні туманів таких не бачив. А він іде все далі, далі. І почав на ті гори підніматися. Довго йшов з гори на гору, довго проходив скелі, печери, доки вибрався на полонину, з якої рукою майже міг досягнути неба.
Коли вийшов на грунь, мати Духа нечистого заревіла страшенним голосом, заскрегонцяла зубами так, що вогняні іскри висипалися.
— Ходи сюди, песій сину! Тепер ти вже від мене не втечеш. Я давно, давно не їла людського м’яса. Тепер буду їсти. Вже п’ять тисяч літ, як я жадна м’яса.
Подивився хлопець в ту сторону, звідки чув страшенний голос. А там така глибина, яку ногами і пройти не можна. Мусай на колінах повзти, му сап на колінах молити бабу, щоб не з’їла.
Лізе на колінах і просить:
- Мамко моя люба, свахо моя щира! Я вашому синові свою сестру подарував. Я мушу світом мандрувати. Та ходив я немало, доки знайшов ваших трьох сипів. Кожному з них я подарував по сестрі. Вони не могли дати ради, бо ще слабі в ділі, яке мене сюди привело. Прислали вони до вас. Може, дасте пораду? Я вас дуже прошу, не їж ге мене. Я знаю добре вашу силу, знаю, що з їсти можете, як муху.
Довго, дуже довго хлопець па колінах просив страшну бабу. Баба
127
слухала, слухала, та й захотіла увидітн хлопця страшними очима. Взяла довжелезні залізні стовпи, підперла ними вії, дивиться і каже:
— Великий ти брехач! Я чула багато людей, а такого, як ти — ні. За твою брехню тебе з’їм...
Наблизився до неї, а баба знову:
— Я любила б знати, що за діло тебе пригнало сюди. Кажи! Послухаю, а потім з’їм. Земний чоловік тут не бував. Тут і повітря земного не було!
— Солодка свашко, я глядаю Білого Полянина. Був у ваших синів, про нього вони не знають. Старший син до вас мене прислав: може, ви чули про Білого Полянина?
— Я на півсвіту старша. У моїй половині ні живого, ні скелі, ні піщинки не є такої, про що я не знала б. А про Білого Полянина не чула. Може, мій чоловік знає. Та коли ти сказав мені, яке діло тебе ганяє по світу, поможу! Ходи, дам їсти, а потім відправлю до чоловіка. Він, певно, знає про Білого Полянина. Але я боюся, що живий з його рук не вийдеш — він тебе зїсть. Бо у нього злоби до людей у тисячу разів більше, як у мене.
Баба приготувала хлопцеві їжу — подала на стіл олов’яних галушок. Хлопець поїв тої страви й шість місяців не чув голоду. Коли збирався в дорогу, запитав:
— А далеко ваш чоловік проживає?
-— До мого чоловіка шість місяців дороги.
— Та покажіть мені, куди до нього іти.
Бабка показала. Подякував хлопець, попрощався, рушив у дорогу. Нелегко йому спускатися з страшенних гір, нелегко іти й долинами Попав він до іншої далекої держави. І все питає, питає, кого тільки зустріне, чи той не знає про Білого Полянина...
йде, йде, йде селами, містами, широкими полями, густими лісами, переходить ріки, моря. Довго, дуже довго по світу ходив.
Втямив здаля ще страшніші гори, ніж були ті, на які піднімався. Такі високі, такі гори високі, що більших на світі нема. Гори вулканами дихають. Як вулкан дихне, гора вибухне, горить так, що вогонь не гасне. Пломінь і дим піднімаються до неба, а вихор дим розносить, розносить, і полум’я світить на всі сторони.
Хлопець пробирається між страшними горами. Тепер йому вже справді важко йти. Думає собі: «Або мене з’їсть, або між вогняними горами сам Погину. Все одно тут мені кінець..»
Та він твердо вирішив іти далі. Йде, йде, йде. І вийшов на найвищу полонину. Коли став на вершині, страшенний дід відразу почув земного чоловіка і заревів, заскрегонцяв зубами, сапнув з уст полум’ям так, що іскри і вогонь полетіли на всі сторони. Нелегко вберегти себе від того вогню.
128
1 Іу, нссііі сипу, ходи сюди! Я уже такий жадний людського м’яса, що моє серце тріскає.
У пан хлопець на коліна, нросить-молить діда. Падаючи, йде в глибоку долину Все спотикнеться, впаде, покотиться крутосхилом, вхопиться руками за кущі, за камінь. Руки й ноги в крові, терпить страшні муки. Та нарешті добрався па подину — стояла тут дідова хата.
Ходи (юди, несіи сину! Я чую, що ти знаєш говорити облесно. Але тут нічого тобі не поможе. Я тебе з’їм. Та спершу хочу тебе видіти.
1 Іоіндіпірав дід залізними стовпами вії на очах, дивиться на хлопця..
— Красний ти чоловік. Та я би любив знати, в якому діХі ти прийшов до мене? Послухаю тебе, а потім з’їм. Най тільки чую, що тебе сюди занесло. Земний чоловік ще ніколи в цих краях не бував. І повітря земного тут нема. Я послухаю облесні слова, а далі з’їм.
Впав хлопець на коліна, просить:
— Сватику мій солодкий! Няньку мій любий! Я трьом вашим синам подарував трьох своїх сестер. Був я у вашої жінки. Вислухала мене та не погубила. І сини ваші, і жінка ваша хотіли знати, в якому ділі я ходжу світом вже не рік і не два. Натерпівся я, бо шукаю Білого Полянина. Та ніхто про нього не знає. А жінка ваша люба сказала, що ви над цілим світом найстарший. То коли ви про нього не’знаєте, не знає про нього ніхто.
Он, мудрий ти чоловік. Ти так просиш мене, що я тебе пожалів. Про Білого Полянина знаю. Тепер він уже старший над цілим світом, а не я. Дам я тобі свого коня, а він порадить, що далі чинити. Що кінь скаже, те роби...
Дід подарував хлопцеві коня. Кінь промовив до хлопця людським голосом:
— Сягай до мого правого вуха!
Хлопець сягнув до правого вуха і вийняв звідти такий прекрасний одяг, якого на світі більше нема. Скинув свій цуравий, одягнувся.
—- Сягай до мого лівого вуха!
Сягнув хлопець до лівого, вийняв сідло, шаблю, кантар, рушницю — такі прекрасні, яких ніколи ніде не видів.
Осідлав коня, кинув на голову кантар, а кінь каже:
— Я знаю, куди нам треба йти. Я дам тобі раду, як маєш бути. Ми їдемо до Білого Полянина. Коли прилетимо до його хати, вже буде ніч. Полянин буде спати. Заведеш мене до стайні. Там стоїть і кінь Білого Полянина. Його кінь такий, як і я. Прив’яжи мене до нього. Потім зайдеш до хати й увидпш Полянина на постелі. Над Полянином на стіні шабля висить і колишеться. Та ніхто з земних не може взяти її до рук. Ти зніми свою шаблю, повісь на місце його. Вчини так і з рушницею. Одяг Полянина лежить на столі. Переодягнися! Своє поклади йому, а його візьми
9 Казки зелених гір
129
собі. Пам’ятай, що твоя шабля, твоя рушниця, твій одяг такі, як і в Полянина. Розрізнити їх не можна...
Уважно хлопець слухав коня.
— Сідай на мене, рушимо в дорогу!
Кінь знявся в повітрі і стрілою полетів. До Білого Полянина прибули, коли той твердо спав.
Хлопець свого коня завів до стайні, прив’язав до коня Білого Полянина. Далі зайшов до хати і дивиться: шабля на стіні колишеться, приступити до неї не можна. Відчепив свою, повісив до Полянинової. Шаблі колишуться, взяти їх ніхто не може. Зняв з плеча рушницю і повісив. Нарешті, роздягнувся, поклав свій одяг коло одежі Полянина. Ліг коло Білого Полянина тихо, щоб його не розбудити. Не швидко заснув, бо чоловіку думки не дають спати. Заснув десь попівночі.
Обидва сплять солодко. Білий Полянин ураз проснувся і чує: коло нього спить чоловік. Скочив з постелі, сягнув за шаблею, щоб зрубати невідомому голову. Та... на стіні колишуться дві шаблі. Обидві однакові. Котра власна? Хоче зняти рушницю, а коло неї інша така. Повернувся до свого одягу, а біля нього такий інший.
Полянин вийшов на двір, бо хотів порадитися з конем. Дивиться, а коло коня ще один такий. Думає собі Білий Полянин: «Чоловік цей прийшов до мене з миром. Я твердо спав. Міг він мені зрубати голову. Адже кінь такий в цього чоловіка, як у мене. Одяг його Іакий, як і мій. Шабля його така, як і моя, рушниця його така, як і моя. Коли так, певно, і сила його така, як моя. Якщо хотів би мене погубити, погубив би. Тому не буду його і пальцем рушати. А як прокинеться, поговоримо. Я дізнаюся, що він за один».
Білий Полянин знову ліг коло свого товариша на ліжко. Лежить і думає собі. А тому, що до білої днини було далеко, заснув. Вранці Полянин і хлопець встали. Подали собі руки.
— Я за тобою, друже, довго, довго ходив по світу. А тепер помиємося, одягнемося й будемо говорити.
Коли одяглися, сіли собі за стіл, поснідали, а хлопець розповів свою історію від початку життя до хвилини, як зустрілися.
І вони потоваришували. Один з них був старший над цілим світом, а тепер вони обидва старші над цілим світом. А це велика сила.
Довго жйли спокійно. Одного разу — тоді було багато поганих царів, що мусили бідний люд — народ збунтувався проти панів і короля. Білий Полянин і його товариш захистили народ: вони розбили панську владу, звільнили люд, що терпів утиск і біду від катів.
Інші царі, графи, генерали розізлилися й оголосили їм війну. Так наші витязі мусили довгий час боротися проти злого панства цілого світу, доки, нарешті, перемогли и усім людям на землі дали свободу.
Побратими дуже любили один одного. Ніколи не розлучалися, жи-
130
ли собі, як два рідні. Та одного разу графський син захотів нащивити своїх і каже:
— Я давно пішов з свого дому. Хотів би я знати, що чинять мої брати і сестри Живуть вони чи повмирали. Коли живі, приведу їх сюди, бо тут життя ліпше.
Білий Полянин похвалив товариша за таку думку:
— Задумав ти діло добре. У гурті всім буде веселіше і краще.
Красно відклонилися один від одного:
•— Бувай здоровий. В житті всіляко може бути. Може статися і так, що я ніколи в цей край не повернуся. Та я тебе ніколи не забуду.
Так хлопець вирушив до рідних місць. Довго ішов він додому. Нарешті увидів рідне місто. Дуже здивувався й засмутився. Вулиці довкола травою поросли, хати опустіли, не чути голосу ні людей, ні птахів, ні тварин. Місто мертве.
«Що за диво? Чому все опустіло? Чому вимерло?»
Прийшов до свого дому, в якому народився, де минуло його дитинство. І не видить він тут живої душі — ні людини, ні тварини, ні птиці. Але й трупів нема ніде — навіть кісточки одної. Ходить по кімнатах, шукає родину, піднявся на поверх, і тут пусто.
«Що за диво? В такому великому місті нікого живого?»
Голодний зайшов на кухню. Тут стояла давня піч. Дивиться: мати його зуби гострить об камінь на печі. А зуби ті довжиною по два метри кожний. Коли його втямила, страшенно заревіла.
— А!.. а .. Я давно тебе іськаю! Ти мені тепер на зуби попав... Тут я тебе з’їм!
його мати після смерті стала нечистою і їла все живе, навіть мух.
— Я вже все з’їла. Залишився ти один. Тепер тобі кінець!..
Хлопець настрашився і почав тікати. Скочив на коня, котрий стояв на дворі, й бігом! Кінь вихром летить, баба доганяє...
Тікають, тікають, тікають. Недалеко від молодшої сестри мати хлопця догнала. Видить він — нема спасіння. Стрибнув з коня, залишив його і тікає далі А баба із страшенними зубами кинулася на коня... Кінь не дається, обороняється, б ється зі смертю. Та баба коня поборола, звалила на землю і з’іла.
Тим часом, поки баба орудувала з конем, хлопець втік далеко. Прибіг до молодшої сестри. Її чоловік був дома.
ш вагре, швагре? Що сталося? Чого тікаєш?
Тікаю, бо мама за мною женеться.
— Он, коли твоя мати йде, всі погинемо!
Хлопець тікає далі, а мати хмарою прилетіла до середущої дочки. З’їла доньку. Зять довго боровся з нею. Та перемогла і його.
За той час хлопець добіг до старшої сестри. Її чоловік був дома:
— Швагре, швагре! Що сталося, чого тікаєш?
— Тікаю, бо мати за мною женеться.
о*	131
— Ой, коли твоя мати йде, всі погинемо.
Хлопець тікає далі, а мати чорното хмарою налетіла до найстаршої дочки. З’їла дочку, бореться з зятем. Той сміливо і довго боронився, не давався, та вона перемогла і з’їла його. З’їла все живе, що було довкола.
Хлопець тікає, тікає. Прибіг до страшної баби, що мала старшинство над півсвітом.
— Чого ти, синку, так тікаєш?
— Тікаю, бо гину.
— За що гинеш?
— Гину, бо мати за мною женеться.
— Ой, коли твоя мати іде, і мені кінець.
Хлопець біжить, біжить далі, а його мати напала на страшну бабу. І почали вони боротися, страшенними зубами гризтися. Від тих зубів вогонь сапав далеко на всі сторони світу... Боролися довго, а перемогла мати. Звалила бабу на землю і з’їла. А далі з’їла все живе, що було на околиці.
Хлопець тікає, тікає. Добіг до того страшного діда, що колись мав старшинство над цілим світом.
— Чого ти, синку, тікаєш?
. — Тікаю, бо погибаю.
— А за що погибаєш?
— Гину, бо мати за мною женеться.
— Ой, коли твоя мати йде, і мені кінець.
Хлопець біжить далі, а його мати напала на діда. Почали вони боротися. Дід — дужий нечистий Дух, що колись світом правив. Він не .дається. Так борються, так гризуться, що пломінь від їх зубів до неба сягає, а земля довкола горить. Довго боролися, а перемогла мати. Повалила діда на землю, з’їла. З’їла баба все живе в тому краї.
Тим часом хлопець тікає й тікає. І нарешті він добіг до свого друга, Білого Полянина.
— Брате, чого тікаєш?
— Тікаю, бо гину.
— За що гинеш?
— Гину, бо за мною мама женеться.
— Не-бійся нічого, друже! Є допомога проти матері.
І швидко вибрався він на горище, де прикута була сімома міцними ланцюгами його мати. Коли увиділа сина, гукнула:
— Сину, пускай мене скоро! — і рветься, зубами скрегонить. — Бо коли мене не пустиш — і ти, і графський син, і я — всі гинемо.
І Білий Полянин відв’язав свою маму з сімох міцних ланців. Коли вона з комина вискочила, полетіла назустріч хлопцевій матері. З нею стрілася, почали гризтися. З їх зубів вогняні іскри, гірке полум’я полетіло світом. Довго, дуже довго гризлися, боролися. Одна одну ніяк не могли
132
збороти, бо були одинаково дужі. Та від боротьби розсипалися на дрібний порох...
Білий Полянин промовив:
— Ну, друже мій! Тепер можемо спокійно жити. Досі ми весь час могли чекати смерті. Бо я не казав тобі, що п’ятнадцять літ тримав маму на сімох міцних ланцях в димарі. І твоя мати зробилася нечистою силою на цілий світ. Коли б я свою маму не прикував ланцюгами, коли б вони дві не стрілися, увесь світ з’їли б, все живе погинуло б. Тепер, друже, можна щасливо жити. Будемо шукати собі красних дівчат і поженимося.
Порадилися йти білим світом. Ходили по світу, шукали красних дівчат. Одного разу зайшли до великого царства. Зустріли тут прекрасну дівчину. А вони були красні хлопці. І так схожі до себе, що .йелегко їх розпізнати.
Д вчина хлопців полюбила.
— Хоч за котрого одного піду.
Вони- сказали:
— Ми два такі вірні друзі, що один за одного життя віддамо. Ми задумали поженитися разом, взяти однакових дівчат. Ти почекай, доки не вернемося. Ми будемо шукати подібну до тебе ще одну відданицю, щоб і вас ніхто не міг розрізнити. Коли таку знайдемо, вернемося за тобою і дві свальби справимо разом.
Довго друзі шукали дівчину, доки знайшли. Посватали її, вона погодилася. Двох дівчат товариші звели докупи. Прийшли до найбільшого в світі міста Запросили сюди цілу свою родину. Запросили бідних людей з цілого світу, зібрали всі нації. Багато-пребагато люду прийшло на весілля. А свальба була така, якої ніхТо ні до того часу, ні потім не видав. Та й такої ніколи більше не буде.
Так Білий Полянин і графський син поженилися. Зажили вони разом у великому домі. Жили собі дружно, бо злого слова між ними не було. Наказали своїм жінкам жити мирно, не сваритися. А жінки їх були розумні, роботящі, послушні.
Жили два товариші з жінками щасливо, множилися, бо мали багато дітей.
І до цього часу живуть, коли не померли.
І на цьому слові казка закінчилася...
ПРО РИСТУ БАКУША
Давно це було. В одному великому турецькому місті жив середній газда — і не багатий і не бідний.
Прожив довгі роки з жінкою, а дітей не мав. А в турецькому законі сказано, що чоловік може робити з своєю жінкою, що хоче.
Газда і його жінка дуже хотіли мати дитину. Турок сердився, залякував жінку.:
— Д я чого мені жона, котра не родить дітей? Я тебе прожену!..
В ті часи турки здебільшого мали по кілька жінок. Але наш газда мав одну і не хотів приводити до свого дому ще одну.
Давно турки твердо вірили своєму богу, багато молилися. Наш газда і його жінка теж молилися, постили, щоб послав їм бог дитину
Та нарешті жінка затяжіла, хоч була вже немолода і двадцять літ
134
— Моє ім’я «Розбий мури на сто фури». Я та^ож хочу іти з вами.
Риста Бакуш прийняв і лева. Як відпочили, рушили в дорогу. Йшли, йшли і прийшли до великого села. Тут була майстерня, в якій різні мудрі речі робилися. Людей у майстерні вчили ремеслу. Риста Бакуш захотів учитися. Подав він заяву директору майстерні, а той звідає його:
— Яким ремісником ти хотів би стати?
— Спершу прийміть мене, я увиджу, що люди роблять тут, а потім виберу собі ремесло.
Ристу Бакуша прийняли. Але з ним тут і його помічники.
— Мені треба таку квартиру, яка вмістила б п’ятьох, бо нас п’ятеро.
Така квартира була знайдена. Живе Риста Бакуш, а з ним звірі. Вдень звірі ходять по хащах, ловлять зайців, диких свиней, сарн, приносять м’ясо. їсти є що, не голодують.
Риста Бакуш у майстерні вчиться робити коновки, гелетки, діжки — одним словом, вчиться бондарству. Часто ходить до лісу по матеріал. Глядає красне дерево, щоб на клепки кололося.
Пішов до хащі, знайшов красну деревину — високу, пряму, як свічка. Став коло неї, хоче рубати. Ураз з’явилася прекрасна дівчина — така від неї зоря б’є, що очима не можна дивитися.
— Що то за дівчина? — дивується.
Дівчина прийшла до високого дерева. Двері відчинилися, зайшла вона досередини. Риста Бакуш бігом до дерева. Ходить довкола, дивиться, а дверей і сліду нема.
— Де вони? — обмацує руками дерево, а знайти не може.
— Що за чудо? Куди ввійшла?
І подумав собі: «Це дерево я тепер не рубаю. Іншим разом прийду сюди і буду сокотити. Мушу видіти, куди -заходить».
В той день Риста Бакуш зрубав інше дерево й приніс до майстерні. Та йому не працюється, бо думає тільки про красну дівчину.
Наступного дня Риста Бакуш пішов до лісу. Крадькома наблизився до дерева. Заховався за товстим буком і дивиться. Ураз з’явилася красна дівчина, така, що кращої на цілому світі нема. Двері дівчині відчинилися, зайшла вона до високого дерева. Риста Бакуш швидко скочив, а дверей і сліду нема.
— Куди зайшла? Що за чудо? — ходить, придивляється, чи не побачить двері, та марно. А зрубати дерево боїться:
— Якщо' зрубаю дерево, дівчина погине. Спробую піймати її.
Нагот}Лав матеріалу для майстерні, поніс. А дівчина не виходить з голови.
— Або я буду жити, або помру! А якщо буду жити, вона мусить бути моя.
Третього дня знову прийшов до дерева. Сховався за буком, вартував. Коли знову увидів прекрасну дівчину, почав з нею говорити. Та вона зникла: тільки до дерева підбігла, двері відчинилися, а її вже й нема.
/36
Сумний повернувся до майстерні, робота його не береться, бо дівчина весь час на очах. Думає собі:
«Завтра спробую зрубати дерево. Може, в ньому знайду дупло і звідти її добуду».
Четвертого дня прийшов до лісу й застав коло високого дерева прекрасну дівчину. Двері дівчині відчинилися, і вона тут же зникла.
Риста Бакуш взявся рубати дерево сокирою. Коли тільки дерево почало падати, з нього дівчина вийшла і промовила:
— Риста Бакуш! Я твоя суджена. Але чи будеш мати мене, чи ні — невідомо. Коли б ще три дні потерпів і дерева не рубав, я відразу була б твоєю. А зараз мушу йти до страшного Дракона, який мене Зачарував. Мушу йти, бо дерево ти зрубав швидше, як було треба.
Сказала дівчина і зникла.
Риста Бакуш зажурився, засумував: «Чи я колись увиджу її? А де той Дракон може бути?»
Почав Риста Бакуш дерево рубати на кавалки такі, як потрібно для клепок різного дерев’яного посуду. Поколов дерево від самого кореня до вершка. Та дупла ніде й сліду не знайшов.
У майстерні Риста Бакуш тесав клепки, складав бочки. А потім бондарську роботу полишив, взявся до справи ковальської, до слюсарної, до інших ремесел. Так довго у майстерні робив, що став прославленим ковалем. й почав собі кувати чарівну шаблю. Довго кував шаблю і заклав до неї немало різного матеріалу.
Коли шабля була готова, пішов її випробувати: рубав шаблею залізо, сік каміння, як капусту. «Ну, — думає собі, — тепер можу йти великим світом шукати злого Дракона».	?
Зібрався, йде. Йде, йде, йде. Зустрічає старого, престарого діда. Дід його звідає — Риста Бакуш не був гордим чоловіком, чемно старому вклонився:
— Куди ідеш, синку?
— Ськаю, дідусю, Дракона, що є найсильнішим в цілому світі. Він зачарував мою суджену, я хотів би її освободити. Де знайти Дракона?
— Де глядати? Підеш тою і тою дорогою, попадеш у великі ліси, у великі гори. На високій, височенній скелі увидиш великий будинок. Там сидить престарий чоловік. А той чоловік знає про весь світ. Він тобі і скаже, де шукати Дракона.
Риста Бакуш рушив у дорогу. З ним пішли його вірні помічники. Вони ловили дику звірину — добували поживу.
Довго, дуже довго йшли всі туди, куди дід порадив. А коли вибиралися на скелю, де мав бути будинок, Риста Бакуш сказав лисиці:
Ану, прислухайся, бо ти чуєш далеко! Чи не чути щось?
Лисиця слухає, слухає, й почула вона десь далеко, далеко голос старого чоловіка, що молиться.
— Ану, ти, вовче, подивися!
137
Вовк подивився і втямив старого діда:
— Дуже старий чоловік — аж білий. Борода у нього така, що землі сягає...
Густі дерева стали їм на дорозі. Ведмідь каже:
— Я зараз путь зроблю! — і почав ламати дерева.
Та на дорозі стали скелі. Лев каже:
— Я скелі розіб’ю!
Ведмідь кришить, ламає ліс, лев розбиває скелі, трощить каміння. І швидко прочистили вони дорогу на високу гору. Звірі так сказали Ристі Бакушу:
— Ми залишимося тут, нас там не треба. А ти іди до будинку, поговори з дідом.
Пішов Риста Бакуш до того будинку. Коли піднявся на вершок скелі, йому виділося, що досягне рукою неба. Поклонився дідові:
Добрии день, діду1
— Доброго здоров’я, синку! Велике діло сюди тебе принесло. Тут ніколи ще людська нога не була. Я довго трудився, доки вийшов на цю гору. Немало літ я тут пережив, а коло мене ніколи ніхто не бував.
— Ой, дідику! І немале діло сюди привело мене. Бо найстарший у світі Дракон зачарував мою суджену. Хотів би я освободити її. Та не знаю, як Дракона знайти. Чи ви мені не порадите? Чи ви про нього не чули?
— Я, сине, знаю і про того Дракона, і про твою суджену. Вона у нього служить у майстерні: всілякі дорогі тканини красно вишиває і з дорогоцінних ниток робить одяги. Слуги Дракона носять крам на базар і дорого продають. Там не тільки твоя суджена. У майстерні багато дівчат царських, графських, панських. Бо він всіх зачарував, до себе позабирав. Той Дракон живе далеко-далеко — у сімнадцятій державі. Добратися до нього важко. Підеш тою і тою дорогою, знайдеш стару бабу, попросиш її, щоб дала тобі свого коня. Той кінь перенесе тебе через широкі моря, через густі ліси й принесе до царства Дракона. А коли зустрінешся з ним, будь мудрим і пам’ятай мої слова. Бо коли ні, не повернешся, як не повернулися і ті, котрі туди вже ходили.
Дід помовчав, а потім продовжив:
— У Дракона наймися слугою. Він тебе прийме і буде вгощати. Має той Дракон і таких дівчат, що готують їсти. Одна з них приносить на стіл страви. Я/дам тобі цей перстень. Ти його заховай так, щоб ніхто не видів. Дракон покличе дівчину, щоб принесла для двох. Для одного таку страву, від якої стають каменем, для іншого — страву добру. Інша дівчина принесе вина: для Дракона доброго, а для тебе такого, що від нього стають каменем. Коли на столі вже будуть лежати дві миски і дві склянки вина, Змій почне тебе просити їсти. Ти вийми з кишені перстня. Перстень засвітить і засліпить Драконові очі. В той момент переміняй миски
138
і склянки. Його страву присунь до себе, а свою — посунь до нього. Тоді вже можеш їсти і пити.
Коли будеш найматися служити, проси, щоб Дракон дозволив тобі привести з собою коня. А своїх вірних слуг до Дракона не веди, бо він зачарує їх. Звірів залиши коло Дев’ятого моря, вони тобі стануть у пригоді, якщо буде біда.
Риста Бакуш красно подякував дідові за пораду, відклонився і рушив у дорогу. Ішов він довго, довго, поки добрався до тої баби, про яку говорив дід Коли до неї прибув, поклонився. Баба не відразу відповіла, й хлопець уже думав, що стара спить. Бо як стара сиділа на стільці, так опустила голову між коліна. Та вона не спала, тільки була ду^е стара и не могла тримати голову прямо.
— Добрий вечір, дорога мамко!
— Доброго здоров я, синку! Мудре і велике діло тебе сюди принесло. Бо до мене приходять тільки у великих ділах.
— Ой, моя люба мамко! Велике діло сюди мене принесло. Я давно іськаю Змія, що є сильним на цілий світ. Мою суджену він зачарував і взяв до себе. До вас прислав мене старим дід. Будьте добрі, поможіть! Дід сказав, що у вас є кінь, який може мене понести до Дракона. Якщо ви поможете, буду вас вічно мати у своїм серці.
— Я вже стара, синку, мені того коня-більше не треба. Я віддаю тобі його! — І баба подарувала свого коня Ристі Бакушу.
Красно подякував Риста Бакуш, вивів коня з стайні. А кінь людським голосом проговорив:
— Сідай на мене, я перенесу тебе че^ез дев’ять морів. А за тобою принесу і слуг. На місці дам дальшу пораду.
Бакуш сів на коня. Той знявся високо під хмари, переніс його через дев’ять морів, поклав на березі й вернувся за звірами. Коли всі були разом, сказав:
— Звірі залишаться тут. В страшного Дракона всіляко може статися, а вони будуть в пригоді тобі. З тобою летимо до Дракона.
Кінь піднявся в хмари й полетів. Коли увиділи двір, кінь спустився на землю й сказав ще раз, щб дід говорив на горі...
Скочив Риста Бакуш з коня, зайшов до Дракона. Той увидів хлопця і здивувався.
— Що ти глядаєш у мене?
Я глядаю службу, бо чоловік я бідний... Треба щось заробити, щоби жити.
Та я тебе на службу прийму. Мені треба слуг багато доглядати коней, волів і корів, свиней, овець і кіз. Я призначу тебе старшим над пастухами. Будеш служити добре — не пошкодуєш. Дістанеш платню від мене велику.
Риста Бакуш брався вірно служити Драконові й думав собі: «Будеш
139
платити, як будеш. Не це головне. Головне, знайти суджену и освободи-ти її».
Про все договорилися, а Дракон каже:
— А тепер зі мною пообідаєш! Я хочу тебе вгостити, а потім уже передам службу. Сідай за стіл!
І подзвонив до кухарок. З’явилося двоє дівчат: одна до страв, Друга до напоїв. Змій написав на картці, щб мають покласти на стіл. Прочитали дівчата, зрозуміли все і поспішили до кухні.
Коли на столі було все, Риста Бакуш вийняв з кишені перстня і блиснув Драконові в очі. Той схопився за голову, а в ту хвилину хлопець пересунув на столі миски і склянки.
Дракон перстня не втямив, почав їсти зачаровану страву, почав пити зачароване вино. Й відразу закам’янів.
Риста Бакуш швидко пішов би додому, та хоче знати, де його суджена...
Зібрався він до слуг, що доглядали худобу. Показав їм підписаний Драконом договір. Сказав, що має бути старшим над ними.
Слуги зраділи, бо до цього часу їх дуже збиткували, карали немилосердно за найменшу провину. Риста Бакуш видівся їм добрим чоловіком.
Так почав Риста Бакуш службу: наказує робітникам, порядкує. Ніхто не знає, що Дракон закам’янів, бо зайти до нього міг тільки той, кого він сам просив до себе. У Дракона служив довірений чоловік — помічник. Цей і впускав гостей, цей і біг, коли дзвін дзвонив.
Дивується довірена особа: «Чого Дракон не дзвонить, чого не викликає його? Може, кудись пішов?» Дракон по світу звик блукати, часто не бував дома.
Риста Бакуш слугам дав роботу, а сам ходить по кімнатах, по майстернях, роздивляється. Довго ходив, поки знайшов дівчину, яка сказала йому про суджену.
— Веди мене до неї! — просить.
Дівчина його повела. Коли побачила суджена Ристу Бакуша, зраділа. Сіли вони собі і довго розмовляли. Вона розповіла йому про всю свою біду.
— Ну, більше мучитися не будеш!
Вона не вірить:
— Як ти звільниш мене, щоб я не мучилася?
— Як/.. А так і так... Дракон став каменем. Ми собі можемо йти звідси, до свого домівства.
Та він ще хотів подивитися по інших місцях царства Дракона й каже:
— Я знайду час, коли ми звідси будемо рушати. А поки що ти чекай і роби своє.
І питає суджену, що вона майструє.
140
— Я готую премудрі тканини, вишиваю різні квіти нитками, всілякими кольорами, такими, яких і на світі нема. І в яжу я різні предмети — світери, хустки такі, яких ніхто більше на світі не зв’яже. Бо у мене є чарівна голка. Голка ця пошиє те, що я тільки загадаю. Та у мене є ігли-ця така, яка зв’яже все, що я тільки загадаю.
І вона передала йому ту голку, іглицю. Він їй каже:
— Ти мене почекай! Я хотів би подивитися все в палатах Дракона. Може, щось дорогоцінне знайду, а тоді рушимо в дорогу...
І пішов він по будинках Зайшов до Страшного будинку — тут міцні двері за людиною зачинялися і вже ніколи більше не відчинилися. Стукає, б є у двері, чи хтось його не почує. Та ніхто його не чує... Зажурився він: «Що зі мною тепер буде?» Забув про своїх слуг, а зараз догадався «Може, вони врятують?» І почав голосно кричати:
— Далекочуй! Далековид! Ломихаща! Розбий мури на сто фури!
Лисиця почула першою:
— Ану, тихо будьте! Мені чується, що газда кличе. Навірно попав У біду.
А Риста Бакуш ще голосніше:
— Далекочуй! Далековид! Ломихаща! Розбий мури на сто фури!
Лисиця тепер почула виразно:
— То наш газда кличе!.. Ану, вовче, гл'янь, чи не увидиш щось? — говорить вона
Підвівся вовк на задні лапи, стоїть, як чоловік, і дивиться. Роздивляється в усі сторони, — в одну, в другу, в третю...
Далековид видів і в середині каменя, дерева, землі.
Тому втямив:
—- Там і там його виджу! Він за сильними залізними дверима, вийти не може.
До палацу Дракона треба було іти через густий великий ліс.
Каже вовк ведмедеві:
— Мусиш ліс поломити.
І всі почали бігти. Так бігли, що тільки вітер за ними дув. Прибігли до густого лісу — ведмідь ламає, кришить товсті дерева. Такий гук знявся, що земля колишеться! Все далі, далі ламає, проламує — кладе дорогу. І прибігли вони до будинку. Лев скочив до мурів. Поклав свої лапища на них, почав кришити. Камінь полетів на всі боки.
Слуїи Ристи Бакуша освободили свого господаря. А він зразу пішов до судженої:
— Ну, готуйся! Йдемо геть!
Та дівчина була розумна, знала, що у Дракона є страшний Осел.
Змій закам янів, та його Осел знає чари. Він розчарує свого пана, і за ними поженуться.
— Все одно, або жити будемо, або погинемо... А звідси тікаємо.
Сіли на коня, а звірам-слугам Риста Бакуш каже:
141
— Ідіть туди, звідки прийшли.
Риста Бакуш погнав коня:
— Лети, скільки маєш сили!
Знявся кінь під небеса, почав летіти — тільки вітер за ним повіяв. А Драконів Осел з прив’язі відірвався, вирвався з стайні, прорвався до Дракона, подув на нього, Дракон ожив:
— Що сталося?
— Риста Бакуш викрав свого суджену.
Дракон сів на Осла, почали гнатися, доганяти. Почув Риста Бакуш вогонь і гукнув:
— Ой, мене щось пече!
— Тебе пече тому, що за нами женеться Дракон.
Тільки прилетіли до Дев’ятого моря, а там були вже звірі.
Риста Бакуш скочив з коня, Дракон з Осла — й далися до бійки. Рубаються шаблями. Кров тече з одного, з другого. Бакуш виморився, що» ледве тримає шаблю в руках. Догадався про своїх помічників і гукнув:
— Далекочуй! Далековид! Ломихаща! Розбий мури на сто фури!
Лисиця почула перша:
— Ой, наш газда в біді! — і каже вовкові:
— Ану, подивися!
Став вовк на задні ноги, подивився:
— Наш хазяїн б’ється з Драконом. Дуже він зморений. Швидко йому на допомогу!
Риста Бакуш зібрав сили і відрубав Драконові голову. Та голова скочила знову на своє місце і приросла.
Змучився, виморився Риста Бакуш і думає собі: «Тут мусай поги-бати!»
Тої хвилини прилетіли звірі-слуги, почали землею кидати, гребти на Дракона. Коли Бакуш відрубає голову, слуги прикидають її землею, щоб не могла прирости. Так Бакуш відрубав шаблею всі голови, Дракон по-гиб. Застогнав Осел — аж листя з дерева впало.
Риста Бакуш взявся з своїми слугами за Осла. Нарешті й Осел був; переможений.
Риста Бакуш такий кривавий, що тільки на очах білки блимають.
Бій закінчився. Відпочили. Поїли. Води напилися.
Риста Бакуш і його суджена сіли на коня. Кінь переніс їх через дев’ять мор^’. Повернувся кінь і поніс на другий берег лисицю, вовка, ведмедя і лева. Рушили всі в дорогу, прийшли на місце, де Риста Бакуш зустрівся вперше з своїми звірами...
— Ну, — кажуть звірі, — тепер ми залишаємося, а ти свою суджену веди додому, й щасливо собі жийте.
Ристі Бакушу жаль було розлучатися з своїми вірними помічниками. Та що знав чинити? Подякував їм за поміч, іде далі.
йде, йде, йде. Прийшов до тої держави, в якій народився. Як увидів
142
цар прекрасну дівчину, захотів мати її. Наказав кинути Ристу Бакуша до пивниці, а дівчину забрав до себе.
Сидить Риста Бакуш в темниці, сидить. їсти не дають, геть він заслаб Довго сидів, а цар каже:
— Свальбуймо.
Дівчина відповідає:
— Доти свальбу не чинимо, доки не принесеш мені такого и такого полотна для весільного одягу! — й показала шматок тканини, яку сама ткала в майстерні Дракона.
Розіслав цар по цілій державі слуг, щоб знайшли полотно. А Риста Бакуш тим часом сидить в темниці, голодує. Ураз згадав про с^оїх слуг і думає: «Покличу їх, вони допоможуть в біді».
Й гукнув:
— Далекочуи! Далековид! Ломихаща! Розбий мури на сто фури!
Лисиця лежала у лісі в норі й почула. Вибігла, почала тонким голо сом вити. Прибігли вовк, ведмідь, лев:
— Що сталося?
— Ой, наш газда у великій біді... Так і так. Цар дав замкнути його до темниці, тепер мучить голодом... Вовче, ацу, подивися, що з ним сталося.
Вовк став на задні ноги, дивиться на всі Сторони і говорить:
— Риста Бакуш у темниці вже такий слабий, що на^ногах не стоїть — Швидко біжім!
І побігли вони так, що лише вітер завіяв. Примчали до місця, де була темниця. Розбили темницю — і сліду від неї не залишилося.
Риста Бакуш вийшов на свободу і найнявся до майстерні одного кравця. Шиє він прекрасні одяги, вишиває чудові квіти, такі, що вже кращих на світі нема.
У місті всі дають шити одяг до Ристи Бакуша. Дійшла вістка про незвичайного кравця і до самого царя, до його судженої.
Цар постійно докучає дівчині, щоб чинити весілля. А вона весь час показує то сяку, то таку тканину, то сяке, то таке вишивання и говорить:
— До того часу не посвальбуємо, доки для мене не дістанеш такий одяг!
Пішов цар до чарівного кравця Ристи Бакуша, показав йому тканину і питає:
— Чи ти берешся пошити мені одяг з такого матеріалу?
Риста Бакуш глянув і відповів:
— Беремося...
— Чи буде він на той і на той день?
— Буде.
Коли одяг був готовий, цар каже дівчині:
— Тепер свальбуймо!
143
І дівчина мусила погодитися.
На весілля з цілого світу зібралися гості. Риста Бакуш пошив і для себе прекрасний одяг. Та коли одягнувся, його ніхто не впізнав, бо всі думали, що якийсь принц з далекого краю прийшов.
З’явився Риста Бакуш на весілля з своїми звірами-слугами. Молода ного впізнала...
Розізлився цар і викликав Ристу Бакуша на боротьбу. Цар надіявся на своє військо.
Подав цар команду, щоб армія виступила. Та лисиця, вовк, ведмідь і лев швидко все покришили, поламали, побили. Потрощили ще й будинки царя
А Риста Бакуш шаблею відрубав цареві голову, перебрав царство. І стала не царська держава, а республіка. Ристу Бакуша обрали першим президентом республіки.
На весілля Риста Бакуш покликав свого старого-старого батька, свою стару-стару мамку. Зібралося багато-багато народу. Бо кожному бідному чоловікові, бо кожному жебракові можна було прийти на те весілля.
Мали батько і мати з сина велику радість.
Всі народи раділи, бо Риста Бакуш освободив їх з рабства, знищив графів, баронів, усіх панів, котрі простий трудовий люд тримали у ярмі. І його держава залишилася вільною республікою до нинішнього дня. Хто не вірить, най подивиться на Ристу Бакуша, на його суджену, на його державу.
І на цім слові казка закінчилася.
КАЗКА ПРО ЗЛАТОРОГОГО БИКА
Було це дуже давно. Діялося це в сімдесят сьомій країні, за Студе-ними і Гарячими морями, за високими горами, за великими лісами, за широкими полями, де когути недопівають, а пси недогавкують. Жив один цар, мав він багато дорогоцінних скарбів. Мав широкі поля, глухі ліси, великі озера.
Одного разу багато косарів вийшло косити цареві траву. Одні косять, інші валки трясуть, а ще інші сіно збирають.
Пішов головний міністр на прогулянку — хотів подивитися, що на царському полі робиться. Іде він до людей і натрапив одного ліскового корча. Дивиться і видить: на вершечку куща висить гадюка. Підійшов ближче, гадюка його почала просити:
— Чоловіче добрий, освободи мене! Зніми звідси, бо я сама зійти не можу.
10 Казки зелених гір
145
— Та як я тебе можу зняти? Ти мене вкусиш.
— Не бійся нічого! За добре діло я тобі злим платити не буду.
Задумався міністр: «Шкода бідну гадюку. Упаде з ліщини, розіб єть-ся. Та чим її зняти?»
— Візьми доброго кола, один кінець поклади на куща, інший собі на плече, я ним злізу.
Довкола стовпців було, немало — люди складували сіно до копиць. Добув чоловік довгу остров, один кінець поклав на куща, другий — собі на плече. Поповзла гадюка стовпцем до самого плеча. Тут швидко обкрутилася довкола шиї міністра. А тепер і каже:	/
— Маю доброго коня, буду на ньому носитися.
Почав міністр плакати. Збіглися люди. А гадюка тільки головою поводить сюди-туди, і ніхто не сміє до неї приступитися. Ніхто нічим міністрові не може допомогти.
Дійшов поговір до Царя. Цар видить: гадюка тричі обкрутилася довкола шиї міністра і не відпускає. Зажурився цар і думає, чим допомогти міністрові. Зібрав своє військо, повісив голку на нитку й каже:
— Хто з вояків чи офіцерів першим пострілом вцілить до голки, дістане великий подарунок!
Принесли широкий стіл, поклали на нього багато цінних речей.
— Ось вам дарунки! Можете собі вибирати, що кому на дяку! — цар показав на стіл.
Ні один вояк не знає, Для чого наказ видано, для чого треба до голки вціляти. Та з п’ятсот метрів голку нелегко увидіти, не те щоб до неї влучити.
Як не як, а до стрільби вояки приготувалися. А договір такий: стріляти кожен може тільки раз.
Стріляло їх не мало, а дуже багато. Довго, дуже довго трапити ніхто не міг, нарешті одному простому воякові вдалося. Цар подарував йому всі дорогі речі, що лежали на столі.
І привів того хлопця до міністрів.
Каже цар хлопцеві:
— Мусиш застрілити гадюку. Але стріляти маєш так, щоб чоловік залишився живим Якщо ти влучив до голки, трапиш і до гадюки.”
Налякався бідний вояк: «Пропала моя голова!» — думає собі. А в ту хвилину гадюка проговорила:
— Пресвітлий царю! Вояк мене застрілить. Та що з того? Тільки вистрілить, Я стисну шию міністра і його задушу Жити він не буде.
Задумався і зажурився цар. Що тут чинити? Каже міністрові:
— Збирайся світом. Підеш між людей по селах, по містах, глядай такого, хто тобі поміг би в біді. Тому обіцяй багато грошей і багато цінних дарунків.
Іде міністр через гори, іде через ліси, пустині. Іде селами, містами. Куди не приходить, люди від нього тікають — бояться гадюки. Буває,
146
що в якомусь селі зайде до корчми дещо перекусити, випити, а його з гадюкою на шиї тільки увидять, як тікають настрашені.
Сталося, що міністр перебирався через високу гору то серпантинами, то навпростець стежечками. Коли ішов грунем через перевал, потрапив на сільське пасовище. Тут хлопці пасли худобу. Було їх багато — ціла компанія. Гралися хлопці від нудьги так: вибирали собі уряд і старосту Іде мимо хлопців міністр задуманий, зажурений. Опустив голову, щоб і не дивитися на дітей. Чим йому допоможуть? Ще налякаються...
Хлопець, що був обраний за старосту, втямив подорожуючого з га-^ дюкою на шиї. І гукнув до сторожа:
Ану, скоро бігай за тим чоловіком і поклич його! Чого він мимо сільського уряду пройшов, як корова — не поклонився?
Вартовий — хлопець — побіг до міністра.
— Стій! Стій! Стій!
Та міністр нічого не чує, йде собі далі. Йому й до голови не приходило, що хтось кличе.
— Стій! Стій! Ти глухий або що з тобою? І не дивишся, коли я кличу! За неповагу до сільського уряду будеш покараний!
Міністр звів голову, оглянувся:
— Хто кличе? Що йому треба?
Хлопець підійшов близько, каже сердито:
Ти не чуєш, що я тебе гукаю? Ану, повертайся відразу!
Міністр дивується: «Що сталося? Чого біг хлопчик за мною?»
Міністр все-таки повернувся. Коли прийшов до старости, спитав:
— Чого ти мене повернув? Що тобі треба? ‘
— Я сільський староста. Тебе викликає сільський уряд! Ти повинен перед ним стати!
Стоїть міністр перед хлопцями, дивиться и дивується. А староста з-поміж хлопців далі говорить:
— За нашим законом, я маю вас перед сільським урядом і цілою сільською громадою судити. Ви пройшли коло нас і не поздоровалися.
— Не сердіться, пане старосто, пробачте мені... Я так і так. Дивіться, маю велику біду, таку велику, що світ мені не милий. Я завжди ходжу задуманий, зажурений, а коли проходив коло вашої громади, нікого не втямив. Видите, що сіло мені на шию?
І міністр пояснив хлопцям все, що з ним сталося.
Хлоп ячии староста сів на камінь — це був стіл сільського уряду. Взяв староста папір і почав писати протокола.
— Будемо судити вас. А ви мусите платити мито.
Поробили хлопці з листя марки, які треба було сплатити.
— Платіть сто за одну марку!
Вийняв міністр і роші, відлічив сто срібних і заплатив. Після цього почався суд.
10*
147
Закликав староста урядників:
— Кожен стійте на своєму місці, слухайте добре, що буду вам казати. Зараз буде засідати і розглядати справу головний суд.
Хлопці з дрючкуватими палицями стали біля головного судді і мі-ністра-злочинця.
і Староста почав виголошувати:
— Починається головний суд. Кожен, кого сюди покликано, мусить зійти з свого коня і стати на свої ноги. Правильно кажу?
— Правильно!
— І ти, пані гадюко, мусиш зійти з свого коня, бо з тобою жартувати не будуть. Тебе покликано до сільського уряду. Розумієш? Стань на свої ноги!
Гадюка промовила:
— Яз свого коня не злізу.
— Бо злізеш! Я тебе примушу! Кажу тобі по-своєму! Якщо не слухаєш, суд тебе покарає!
Гадюка подумала, подумала і мало розкрутилася з шиї.
— Я не зійду на землю! — каже гадюка далі.
— Бо зійдеш! Другий раз кажу тобі!
Гадюка подумала, подумала, розкрутилася з шиї більше, а злізати не хоче.	'
— Втретє і востаннє наказую: злізай! Коли тепер не послухаєш, судити тебе будемо по всіх строгих законах.
Гадюка подумала, подумала, розкрутилася цілком і злізла на землю.
— Ну, хлопці, а тепер її буками!
Прискочили хлопці з сучкуватими, твердими палицями: бух, бух, бух. Вчинили над гадюкою суд* швидко. Не мала вона часу ні оглянутися, ні -мудрувати, ні сперечатися. Не минула хвилина, як гадюка лежала мертва.
Подякував міністр і звідає:
— Як зветься ваше село?
— Так і так...
І записав собі до книжки назву села. На прощання сказав:
— Через кілька днів мене чекайте тут! За добрий і справедливий суд я вам щедро віддячу.
Поспішив міністр до столичного міста й прямо до царя.
Коли, цар увидів, що головний міністр знебувся біди, дуже зрадів:
— Хто зігнав з твоїх плечей гадюку?
— В тому і тому селі є хлопець-староста. Я через грунь спустився в долину, проходив мимо сільського уряду. Був я дуже зажурений і до громади сільської не поклонився. Взяли мене й судили. Коли відбувався суд, суддя наказав гадюці зійти з моєї шиї. Вона не слухала, не слухала, а потім мусила злізти. Коли була на землі, хлопці палицями побили її.
Дивується цар:
148
— Будь-що того старосту хочу видіти. Приведи його до моєї палати.
Взяв міністр бричку, впрягли до неї кращих коней і поїхали до села. В самому центрі зупинив коней. Недалеко була корчма, з якої чути співи. Зайшов міністр до корчми и питає:
Де живе староста?
— Недалеко.
— Будьте добрі, поведіть мене до нього. Я за труд заплачу вам.
Поведи міністра до старости. Той якраз був дома. Дивиться, дивиться міністр, а староста не той. І думає він, що його привели не до справжнього старости села.
— Ведіть мене до справжнього старости! Розумієте? До с равжньо-го старости села’ До того, що управляє громадою!
— Пане, та це і є староста...
— Я говорю вам: це не є староста.
Люди думають собі: «Може, пан хоче видіти підстаросту?» І повели міністра до підстарости...
Сталося так, що діти з пасовища гнали волів додому, бо вже треба було звозити сіно. Хлопець, що служив у підстарости, гнав газдівських биків. А давно люди одягалися бідно, до такої одежини, яку собі самі ткали, шили. Хлопець з волами мав на собі петек-губаню, якісь старі хо-лошні-дубленики, полатані постоли. Тільки втямив його міністр, з радості гукнув:
— Староста тут!
Газда здивувався: «Що могло статися? Чого пан називає слугу старостою?»	1
Ще більше дивувався газда, коли міністр підійшов до хлопця, привітався з ним і подав йому руку:
— Як ся маєте, пане старосто?
— Маюся добре! А ви як ся маєте?
— Добре!
Загнав слуга до двору биків і сказав господареві:
— Прив’яжіть волів, бо я зайнятий!
Дивиться підстароста, як міністр розмовляє з його слугою, як звертається до нього словом «пане», й налякався. Почали приходити сусіди, сільські люди до двору. І всі дивуються. А міністр каже хлопцеві:
— Пане старосто, на мій рахунок запросіть добрих кухарок, най наварять, напечуть і наготують багато різних страв, різних напоїв. Покличте цілий сільський уряд, широку громаду. Будемо цілу ніч гуляти, веселитися, співати.
Відразу зібралися кухарки, нарізали курей, наварили страв, напекли хліба, смачних калачів. Приготували стільки, що для двох весіль було б досить. Принесли столів, лавиць повний двір.
Коли впало на смерк, закликали музик. Цілу ніч громада гости-
149
лася, гуляла, веселилася. Кожен танцював стільки, скільки хотів, кожен співав стільки, скільки міг.
Коли другого дня гостина прийшла до кінця. міністр хлопцеві каже:
— Пане старосто, збирайтеся зі мною, поїдемо до самого царя.
— Та як я покажуся такий цареві?
— Не біда! В якому одязі ходите, в такому станьте перед царем.
І ціле село дивується: «Що може бути?»
Міністр підстарості красно подякував, відклонився од громади, хлопця посадив коло себе до брички — і гайда!
Не так швидко прибули до столичного міста, як нам у казці ка^ жеться. Та як не було, а через недовгий час були на місці.
Вийшов старий цар назустріч і сказав хлопцеві:
— Поклонився ти мені, та і я до тебе вклоняюся! Вклоняюся тому, бо ти вчинив таке велике і добре діло, якого я вчинити не міг.
І почав цар звідати:
— Чи ти, хлопче, учився в школах? Чи ти, хлопче, письменний? Чи ти писати, читати, рахувати знаєш?
— Якось знаю, та не дуже добре. Бо таких бідняків, як я, до шкіл не пускають. Я слуга, пасу газдівську худобу.
— Ну, будеш ти і вчений, і багатий. Зараз тобі принесуть красну одежину. І будеш ти віднині не газдівський слуга, а царський помічник.
Зібрав по телефону цар своїх міністрів, зібрав славних лікарів. Зайшли вони до парадної кімнати, в якій звикли проводити конференції-
Поставив цар хлопцд на найвище місце в тій же рваній одежині, в якій той попасував худобу.
—- Дивіться, панове, на цього простого хлопчика! Він вчинив той суд, якого не могли вчинити ми!
І наказав цар лікарям хлопця оглянути, чи здоровий, чи не має якоїсь хиби. І при всьому чесному народі цар сказав:
— Головний суд передаю йому. Він буде розглядати найважливіші справи, розв’язувати найскладніші питання.
Лікарі хлопця оглянули і встановили, що він здоровий. Одягли хлопця до красного вбрання, найняли найліпших вчителів, щоб його розуму навчали. І- велів цар вчителям з хлопцем обходитися щонайкраще.
Хлопець мав пам’ять добру, до науки взявся твердо. А коли бували великі суди, хлопця просили, щоб розсудив і дав пораду.
Одного разу бідна жінка подала скаргу до царя. А дітей мала вона так багато, що не могла їх і полічити, бо лічити вміла тільки до десятьох. Жінка ходила між людей — з цього родину годувала. Якось несла вона в торбі нажебране кукурудзяне борошно через болото. Ураз знявся Вітер і так подув, що жінка впала. Борошно висипалося до води. Нещас-
150
на і побилася, і змокла, й загубила свою мізерію. Подала жінка скаргу цареві
— Так і так, пресвітлий царю! Дістала я в людей мало муки, а Вітер повалив мене до води і муку розвіяв. Чим тепер я погодую голодних дітей?
Цар не знав, як відповісти жінці.
— Як судити Вітра? Як карати за злочин?
Цар дав покликати хлопця-старосту.
— Для чого ви мене просите, пресвітлий царю?
— Бідна жінка скаже тобі!
Хлопець почав говорити з бідною жінкою:	.
— Що сталося?
— Так і так. В людей я дістала мало муки, а Вітер муку розвіяв. Чим тепер погодую сиріт?
— А скільки в тебе дітей?
— Дітей у мене стільки, що полічити їх я не можу.
Сів хлопець за стіл, взяв лист паперу й написав Вітрові: «Відразу мусиш явитися до мене!» Листа хлопець заліпив до конверта, поклав печать, написав адресу и викинув з вікна. Лист полетів і зник.
Незадовго чують: летить страшенна буря. Ліси тріщать, гори дрижать, земля колишеться. Думають всі: «Кінець Ьвіту настає». І з’явився Вітер — вуса у нього по п’ять метрів — один вус вправо, другий — вліво.
— Що потребуєш, вельможний пане?
Бідна жінка стоїть, дрижить
— Вітре! Що ти наробив? Видиш цю бідну жінку? Ти на неї подув, вона впала, побилася, розтрусила муку, що несла для дітей. А тепер її діти помирають з голоду. Не буду я довго говорити, а скажу: відразу тут має бути віз муки і купа грошей! Хай жінка більше по людях не ходить. А коли знову на неї впаде бідність, принеси їй муки і грошей. А більше таке щоб не ставалося, бо вчиню злий суд над тобою.
Подякував Вітер за суд, відклонився, і... земля, гори, ліси ще дужче затремтіли, затріщали, загомоніли, бо Вітер полетів виконувати наказ.
Цар і пани дивилися, як староста судив Вітра, і не могли надивуватися.
Жиє собі хлопець в царя, жиє добре, бо цар полюбив його, міні--стрн поважають хлопця, бояться, а прості люди честують.
Підріс хлопець, став легінем. А в царя була широка полонина. Та була ця полонина нечистою, заклятою. Серед каміння і скель стояв прекрасний будинок-стайня.
На полонині паслося багато худоби, та найбільше волів. Між волами ходив сильним бик з золотими рогами. Бик водив череду: куди він, туди и вона.
А роботи па полонині мало — худобу рано випустити з стайні. Уве-
151
чері худоба сама з паші повернеться. Та треба її у стайні прив’язати, стайню замкнути, щоб вовки, ведмеді вночі не увірвалися й не вчинили шкоду.
На ту закляту полонину цар кожного дня посилав іншого вояка, щоб той рано зі стайні череду випускав, увечері волів, корів прив язував і замикав двері.
Вояк худобу доглядав, а вночі хтось приходив і вояка вбивав. Вранці слуги завжди знаходили його мертвим.
ІДар і його вірні слуги хотіли дізнатися, хто на полонині вбиває вояків. Та марно. Кожен іти на полонину боїться, бо звідти ще ніхто не повернувся живим.
Молодий хлопчина-староста чув про закляту полонину і проситься від царя:
— Пресвітлий царю! Я люблю ходити коло худоби. Відпустіть на полонину мене. Зброї не давайте ніякої.
Не відпускає цар хлопця, бо шкодує його. Як не як, може пропасти такий справедливий і мудрий суддя. Але хлопець доти просив, доти молив царя, що той погодився.
Взяв хлопець з собою невеличку книжку, вийшов на гору і ранком випустив худобу на пашу. Увечері худоба з пасовища повертається сита, а попереду йде златорогий бик. Зайшли воли до стайні, стали коло ясел і корови. Кожна тваринка знає своє місце. Хлопець кожного вола, кожну корову прив’язав, зачинив двері. Пішов хлопець до красного дому, приготував води на ніч, повечеряв і сів коло стола. Відкрив книгу й читає. Читає і думає: «А хто може приходити вночі й забивати вояка?»
Роздумує хлопець і чекає смерті. Десь коло півночі чує: воли в стайні ревуть так, що земля дрижить. Вітер віє так, що стайнею колише, дах знімає... А хлопець сидить і читає. Ураз хтось прибіг до вікна й гукнув:
— Ти, ледацюго! Худоба в стайні реве, а ти спокійно спиш, не йдеш подивитися?
Хлопець тільки сидить собі за книгою й читає.
— Чого не йдеш до стайні? Я переверну з тобою будинок!
Та староста читає далі. Ураз знову чує — довкола все дрижить, колишеться, кричить:
— Подивися на худобу!
Староста мовчить. Тріснули і впали двері, вбігло щось страшне і знову кривить:
— Чому не йдеш дивитися на худобу?
Хлопець спокійно собі читає далі. Страшилище вхопило його в свої руки і почало бити ним по стінах. Та хлопець міцно тримає книгу й читає. Побив нечистий дух хлопця так, що той ледве дихає.
Коло півночі страшенний чоловік зник — тільки земля за ним загуділа. Староста ні живий ні мертвий полежав, полежав і сів коло стола.
152
Почало розвиднятися — забіліло на сході. Хлопець встав. Дивиться: двері на будинку цілі, не видно ніде, щоб хтось їх ламав. Пішов до стайні. Ходить між худобою, а вона собі лежить і спокійно ремигає. Відв’язав волів, корів, випустив на поле, череда пішла собі на пашу.
Піднявся ранком на полонину міністр — любив він свого старосту-рятівника, ніколи про нього не забував. Поклонився до нього і каже:
— Добрий день, Іванку! Як маєшся? Чи ти живий?
— Добрий день, пане міністре! Тут спокійно. Я нікого ще не видів, нікого не чув, маюся зовсім добре.
Поговорив міністр з хлопцем, дав знати цареві, що староста живий, що з ним нічого не сталося, бо нічого він не видів, нічого не чув.
Глянув цар на толоку. І видить: худобина спокійно пасеться. Від-клонився цар від старости Іванка й пішов собі.
Минув день, настав знову вечір. Златорогий бик попереду стада зайшов до стайні, а за ним і воли. Пов’язав Іванко худобу, замкнув на стайні двері і пішов до будинку спати. Повечеряв, сів за стіл, читає.
Десь коло півночі хлопець чує: стадо підняло страшенний рев. Ще більший, як вчора вночі. Та хлопець і оком не кліпає, тільки читає, читає книгу. Під вікном чути крик.
— Ти, ледацюго! Песій сину! Худоба реве, а ти і вухом не кинеш?
Хлопець сварки не слухає, робить своє діло — читає книгу. Ураз хлопець знову чує: будинок дрижить, довкола все колишеться.
— Подивися на худобу!
Хлопець мовчить. Відчинилися двері, вбігло страшило.
— Чому не йдеш дивитися на худобу?
Хлопець вп яв очі в книгу й читає. Страшило вхопило хлопця в руки, почало ним бити по стінах. Та хлопець не випускає книги з рук, читає далі.
Коли була північ, тільки земля загуділа — страшило зникло.
 Сидить коло стола Іванко, читає. Як почало зоряти, вийшов хлопець на двір. Дивиться: двері цілі, сліду нема, щоб були десь поламані. Прийшов до стайні, худоба лежить і спокійно жуйку жує.
Вицустив хлопець волів і корів на пашу, знову міністр вийшов на полонину. 1 радий він, що Іванко живии.
— Добрий день, Іванку! Як ся маєш, чи ти живий?
— Добрий день, пане міністре! В мене все в порядку! Я нікого не видів, нічого не чув І Маюся добре.
Міністр приніс хлопцеві їсти і пити. Погостилися разом, міністр від-клонився й пішов собі. Доповів знову цареві, що на полонині все в порядку, що староста Іванко живий, здоровий.
Вдень хлопець відпочивав, спав. Увечері златорогий бик попереду стада зайшов до стайні, інша худоба за ним. Прив язав Іванко волівг корів до ясел, замкнув стайню, повечеряв, сів за стіл, читає книгу.
153
Коло півночі знову ревуть воли. Ревуть так, що стайня ламається, гомін лине далеко. Раптом чути грізний гук.
— Песій сину! Худоба реве, а ти і не дивишся?
Хлопець тільки читає собі далі.
— Чого не йдеш до стайні Я переверну з тобою будинок!
Хлопець мовчить. Ураз чує: будинок дрижить, колишеться, ось-ось розвалиться.
— Подивися на худобу' — чути крик знову.
Та хлопець тільки читає.
Земля колишеться, будинок ломиться, тріщить, двері падають, а хлопець читає. Страшенний чоловічище влетів до хати, вхопив хлопця у руки, б’є ним по стінах. Та Іванко міцно тримає книгу, читає собі далі.
Коли північ минула, все стихло.
Та хлопець ледве живий. Дивиться: дім стоїть, як стояв.
Почало зоряти. На дворі забіліло. Вийшов хлопець, дивиться і видить: довкола все ціле, нічого не поламане, нічого не повалене. Приходить хлопець до худоби, а вона лежить і спокійно ремигає.
Випустив хлопець волів і корів із стайні, пішли вони на пашу, пасуться собі. Піднявся знову міністр на полонину. Наговорилися один з одним, бо за останній час і худоба вже стала тучною, світлою.
Пішов міністр до царя, розповів йому, що на полонині все гаразд — худоба пасеться спокійно, пригод нема ніяких, Іванко здоровий і живий.
Як тільки міністр пішов з полонини, до хлопця з’явився невідомий чоловік і каже йому:
— Іванку! Народився ти щасливим! А щасливий ти, бо на заклятій полонині три ночі витерпів. Ми троє в одній особі — піп, дяк 1 цер-ківник. За життя ми багато гріхів накоїли. Нас покарано люто, бо стали ми нечистими духами. Ми знищили немало невинних душ. Своїм страхом і своїми руками ти спас себе і нас. Ми хочемо тебе нагородити.
І покликав невідомий хлопця за собою.
Повів чоловік Іванка скелями і глибокими ярами. Завів до глибокої печери. І ураз стало тут троє: піп, дяк і церківник.
Передали вони хлопцеві трьох чарівних коней: одного срібного, другого золотого, третього — діамантового.
— Тут маєш три уздечки. Котрою з них махнеш, той кінь до тебе прибіжить, і що тільки будеш потребувати — дістанеш.
Відклрнилися три чоловіки від Іванка-старости і зникли.
Вийшов хлопець з печери й подумав: «Випробую уздечки, щоб знати, чи правду сказали?»
Махнув Іван срібною уздечкою, з’явився срібногривии кінь:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Потребую таку шаблю, якою міг би камінь рубати, полонину трощити'
154
— Сягни до мого правого вуха, вийми звідти срібну одежу, шаблю і рушницю. Та шабля зрубає все, що тільки захочеш.
— Мені потрібна тільки шабля...
Сягнув до правого вуха коневі, вийняв звідти срібну шаблю.... Іван махнув шаблею, а вона рубає камінь, скелі, як капусту.
Почав прочищати гору. Каміння летить в усі сторони так, що аж звірі виють. За кілька хвилин полонина стала чистою від каміння і скель, бо на ній уже зеленіє трава.
Махнув Іванко-староста золотою уздечкою. З’явився златогривий кінь:
Що потребуєш, пресвітлий царю?	/
Дай мені таку шаблю, щоб я міг скелі рубати, гори рівняти.
— Сягни до мого правого вуха, візьми собі звідти золотий одяг, золоту шаблю, золоту рушницю.
— Мені треба тільки шаблю!
Сягнув хлопець до правого вуха, вийняв золоту шаблю. Махнув нею, а шабля рівняє гори. Минуло всього кілька хвилин, а гори зрівнялися, и простелилася широченна рівнина.
Махнув Іванко-староста втретє — діамантовою уздечкою. З’явився діамантовий кінь:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Дай мені шаблю, щоб я міт нею рубати все, що тільки задумаю.
— Сягни до мого правого вуха, візьми діамантовий одяг, діамантову шаблю і діамантову рушницю.
— Мені треба тільки шаблю!
І сягнув коневі до правого вуха, вийняв звідти діамантову шаблю.
Кожного дня Іванко від скель, від каміння розчищає полонини. Любо глянути на гори, такі вони зелені, такі на них трави квітуть.
Міністр приходить до Іванка, дивиться, не може надивуватися, які діла хлопець вершить.
— Чим полонини очищаєш?
— Су мене кирка і лопата. Киркою прокопую, лопатою розкидаю.
Міністр доповідає цареві:
— Наш Іванко-староста полонини вчинив такими прекрасними, що в?ке кращих на світі нема.
Говорить міністр з царем, не може цар надивуватися. А коли в столичному місті суд збирається для розгляду важкої справи, завжди кличуть Іванка, щоб дав пораду. І став Іванко-староста таким мудрим суддею, що слава про нього пішла по цілому світу така, як про Юрія Га-гаріна.
В давні часи царі, бувало, збиралися на гостину, на лови. Збиралися
155
вони і для поради. Одного разу й до нашого царя прийшли гості з сусідніх держав і країн. Коли сиділи за столом, розповідали собі всілякі новини, різні пригоди. Цар почав хвалити мудрого Іванка:
— Є у мене такий і такий хлопець. Такого розумного, справедливого нема на цілому світі. Ніколи він не обдурить, не скаже неправди. Який би хто злочин не вчинив, якого б гр ха не допустився, як би хто не пробрехався, Іванко скаже кожному правду.
Тут цар далі розповів про Іванкові дивні діла. Розповів про те, як худобу доглядав, якою тучною стала худоба на випасі, як полонини розчистилися. Про все розповів.
Закінчилася гостина, повернулися гості до своїх держав, розповідають дома про чудодія Іванка. В одного сусіднього царя дуже красна, розумна дівчина слухала, слухала тих бесід батькових та й каже:
— Я не вірю, що є десь такий, котрого я не звела б з розуму!
— Є такий! Старосту Іванка з розуму не зведеш!
— Зведу!
— Гаразд! Якщо ти його берешся звести з розуму, я закладаюся з тим царем в свою державу. Він знебудеться свого царства.
— Можеш, няньку, сміло закладатися. Того земного чоловіка нема, якого я не перехитрила б.
— Та чим його перехитриш?
— Чим? Видурю від нього золоті роги. А він не признається, ЩО роги в мене.
— Най буде так.
І царі заклалися:
— Якщо твоя дочка обдурить мого слугу, дарую тобі половину царства! Якщо ні, ти мені даш половіїну свого царства! — сказав цар сусідові.
Той погодився, і було підписано договір. Та було договорено, що все залишається у великій тайні. Іванко нічого не сміє знати.
Ходить міністр до Іванка на полонину кожного дня, та про те, що царі заклалися, не каже й слова.
Одного вечора, коли сонце вже сховалося за гори, на полонину вийшла прекрасна дівчина. Підійшла до Іванка і гірко плаче. Дивиться хлопець на неї й дивується, бо такої прекрасної він ще не видів. А дівчина одягнена так, як одягаються одні царівни.
— Чого плачеш?
— Пл^чу, бо ніч мене застала на горі Я дуже боюся, що звірі мене з їдять. Порадь, де переночувати?
— Не плач, дівчино, переночуєш у мене.
Іван волів у стайні прив’язав до ясел, зачинив двері, пішов до коли-би спати. Повечеряв з дівчиною, сів собі, і вона сидить. Прийшла ніч. Треба лягати спати.
156
— Де я буду спати? — з страхом питає дівчина.
— Тут покровець, стели собі в тому кутку і спи.
Постелила дівчина в закутині, лягла, а Іванко ліг собі окремо. Вночі дівчина не спить. Обертається, обертається, стогне, а потім плаче.
— Чого плачеш?
— Я боюся! Я від тебе далеко, а мені лячно.
— Ходи ближче! Тут є місце.
Лягла дівчина до хлопця, обертається коло нього, стогне і знову плаче.
— Чого плачеш?
— Я боюся.	>
Іван переклав дівчину з місця на місце. Де вона не легйала, всюди плакала, бо всюди їй було страшно.
— Що з тобою? — питає хлопець.
— Хочу ще ближче.
— Лягай ближче! Тільки так, щоб своєю головою до моїх ніг! До мене не дотуляйся!
Дівчина лягла коло Івана, дотуляється до нього, а він все далі від гріха. Нарешті, відвернувся від неї лицем. А дівчина плаче голосніше.
Знову питає хлопець, що сталося.
— В моєму одязі щось є, заважає мені хспати — кусає, жалить. Я мушу зняти сорочку.
Скинула дівчина одяг, знову тулиться до хлопця.
Довго хлопець не піддавався спокусі, та нарешті і в ньому кров заграла. Так вони спали до самого ранку.
Вранці молоді встали, молока напилися. Дівчина почала гірко плакати.
— Чого плачеш? — питає хлопець.
— Та як не плакати? Добре знаєш, що ти наробив!..
— Ти — моя напасть! Дай мені спокій! Кажи, що тобі треба?
— Дай мені золоті роги з прекрасного бика. Я дістану за них гроші і так зможу прожити.
Просила дівчина роги, просила так довго і так щиро, що хлопець вхопив палицю, відбив з голови бика золоті роги і віддав дівчині. Зраділа дівчина, вхопила роги й побігла з ними додому.
А череда без золотого бика вже не тримається громади, по полонині розбігається. Сидить Іван сердитий, журиться, думає собі: «Звела мене з розуму, обдурила мене, обманщиця!»
Журиться Іван і тому, бо думає, що від царя має прийти міністр.
Сидить Іванко засмучений, опустив голову. А далі вирішив сам над собою вчинити суд. Забив до землі палку, повісив на неї свою шапку, відійшов на сто метрів, а потім почав наближатися. А коли наблизився до палиці з шапкою, поклонився:
— Добрий день, Іване!
157
— Доброго здоров’я, пане!
- Що нового, Іване?
— Нічого нового, пане!
— Брешеш, Іване!
Відійшов знову на сто метрів, знову наближався до шапки:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Що нового, Іване?
— Нічого нового, пане.
— Брешеш, Іване!
Два рази так вчинив, покрутив головою і втретє проходить мимо палиці:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Що нового, Іване?
— Ой, немало нового, пане! Бо прийшла Обмана, обдурила дурного Йвана! Бо віддав Іван золоті роги!..
— Добре ти вчинив, Іване! Правду маєш, Іване!
Чекає хлопець міністра, а міністр прийшов та поклонився:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Що нового, Іване?
— Велика новина, пане! Бо прийшла Обмана, обдурила дурного Йвана. Бо віддав Іван золоті роги!..
Міністр вдарив у долоні:
— Правду маєш, Іване! Берися додому з полонини, бо в царя тебе чекають гості.
Спустилися з гори, прийшли до палати. Тут уже сиділо вельможне панство з різних держав і проводило конференцію. Два царі, що заклалися, були всередині. А царівна з золотими рогами заховалася в іншій кімнаті.
Коли Іван зайшов до царської палати, почалася рада. Кличуть вони дівчину. А та заходить і показує цареві, всьому вельможному панству золоті роги, хвалиться, як обдурила Івана.
Встав Іван та й каже:
— Пресвітлий царю! Правда, що я віддав золоті роги! — Тут Іван розповів все, «все, що і як було.
Царі, іЛністри, вельможне панство вдарило в долоні й гукнуло:
— Добре ти вчинив, Іване!
А батькові дівчини говорять:
— Твоя дочка так обдурила хлопця, що ти втратив половину держави.
Іван повернувся на полонину, потрудився він тут немало, поки при-
158
вчив худобу ходити за вожаком — волом. Коли привчив, уже не журився, бо зажив собі весело, спокійно і щасливо.
Міністр кожного дня приходив до Івана, бо дуже любив його. А хлопець часто являвся на суд, давав мудрі поради, і кожен був задоволений ним.
Час минав. Одного ранку міністр прийшов на полонину зажурений.
— Біда, Іванку.
— Що сталося?
- Поганий цар оголосив нам війну. У місті сум, плач, всюди чорні прапори. Поганин хоче знищити нашу країну!	у
— Ой, то справді біда.
Недовго залишався міністр на полонині, бо треба було поспішати до міста, готуватися до війни.
— Рано-вранці почнеться війна! — сумно сказав міністр Іванкові, коли вже далеко був.
Махнув Іванко срібною уздечкою.
Прибіг срібногривий кінь: х
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Завтра почнеться війна. Поганий цар нападе на нашу державу. Поганин старший над одною четвертиною світу! Чи можемо його перемогти?
— Можемо.
Минула неспокійна ніч. Іван ранком піднявся, махнув срібною уздечкою. з’явився срібногривий кінь. Сягнув хлопець до правого вуха і вийняв звідти срібний одяг, шаблю, рушницю. Сягнув до лівого вуха, вийняв сідло.
Осідлав Іван коня, сів і полетів під саме небо. Поганин якраз хотів наступати, коли в повітрі блиснуло велике світло. Дивиться цар-поганин, а на коні витязь. Вийняв Іванко срібну шаблю і кинув нею:
— Шабле, рубай!
І шабля почала сікти погане військо.
Зняв витязь срібну рушницю з плеча й гукнув:
— Рушнице, стріляй!
Рушниця почала стріляти. Не минуло кілька хвилин, як армія Поганого царя була посічена, постріляна. В тій битві упав і сам поганин.
Заграли музики, бо війна закінчилася.
Повернув Іван срібногривого коня з поля бою і ракетою полетів на полонину. Ліг на запашну траву, відпочиває.
Другого дня знову на полонину вибрався міністр і каже:
— Добрий день, Іванку!
— Доброго здоров’я, пане! Що нового?
— Новина добра: ми війну виграли!
— Як?
159
— З’явився на срібному коні витязь, побив військо поган. Та як швидко з’явився, так без вісті й зник. Не знаємо, хто це був.
Іван не признається, що то він був.
Та недовго тішився цар, недовго тішилися міністри.
Другого дня міністр знову вибіг на полонину:
— Чого ви засмутилися?
— Як не смутитися, коли середущий брат Поганого царя оголосив нам війну. А цей володіє півсвітом. Хоче він знищити нашу державу, в столиці смуток, плач, чорні прапори.
— Ой, та це біда!
Недовго залишався міністр на полонині... Треба поспішати, готуватися до війни.
— Завтра вранці почнеться війна! — гукнув, коли був уже далеко.
Іван махнув золотою уздечкою. Прибіг золотий кінь:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
Завтра почнеться війна Поганий цар нападе на нашу країну. Він має владу над півсвітом. Чи можемо його побороти?
— Можемо.
Минула неспокійна ніч. Іван ранком піднявся, потряс золотою уздечкою, з’явився златогривий кінь. Сягнув до правого вуха, вийняв золотий одяг, шаблю і рушницю. Сягнув до лівого, вийняв золоте сідло.
Осідлав коня Іванко, сів на нього й полетів під самим небом
Якраз поганин хотів наступати боєм, коли в повітрі блиснуло велике світло і засліпило поганинові очі. Дивиться поганин і видить: на золотім коні сидить витязь. Іванко кинув шаблею:
— Шабле, рубай!
Зняв Іванко з плеча рушницю:
— Рушнице, стріляй!
Шабля рубає, рушниця стріляє. Минуло кілька хвилин, погана армія була порубана, постріляна, загинув і сам цар-поганин.
Повернув Іванко златогривого конй з поля бою, стрілою полетів на зелену полонину. Ліг на траву, що пахла чабриком і польовими квітами, відпочиває.
На другий день до Івана прийшов міністр.
— Добрий день, Іванку!
— Доброго здоров’я, пане міністре! Що сталося нового?
— Новина добра. Ми війну виграли.
— Як?
— ІҐа золотім коні з’явився лицар, побив поганське військо. Та як він з’явився, так і зник. Не знаємо, звідки він.
Недовго радів міністр... На другий день знову прийшов на полонину — зажурений, засмучений.
— Чого ви зажурилися, пане міністре?
— Як не журитися, коли старший брат Поганого царя оголосив нам
160
війну. А він є володарем усього світу. Зараз хоче знищити нашу державу, весь наш народ. В місті великий смуток, плач голосний, всюди чорні прапори.
— Ой, та це вже справді велика біда!
Недовго залишився міністр на полонині. Поспішив додому, бо треба було готуватися до війни, боронити країну від страшного ворога.
Коли міністр пішов з полонини, Іван махнув діамантовою уздечкою.
З’явився діамантовий кінь:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Завтра почнеться війна. Поганий цар іде на нашу країні, а він є володарем цілого світу. Зараз хоче знищити не тільки державу, але весь наш народ, всю звірину, усіх птахів. Чи поборемо його?
— Поборемо!
Минула неспокійна ніч. На зорях Іван піднявся, махнув діамантовою уздечкою, перед ним з’явився діамантовий кінь. Хлопець сягнув до правого коневого вуха, вийняв діамантовий одяг, діамантову шаблю, діамантову рушницю. Сягнув до -лівого вуха, вийняв діамантове сідло. Осідлав коня, сів на нього й знявся над самими хмарами.
Наш цар, офіцери, військо вже настрашені чекають, чи з’явиться славний витязь. У ту хвилину, коли Поганий цагр дав наказ наступати, з’явилося на сході таке велике світло, як сонце. Не можна дивитися.
Звели якось голови офіцери, вояки, цар і видять: діамантовий кінь, а на коні витязь з діамантовою шаблею в руках. Світло почало падати на землю, на ворожу армію. Чують ураз голос витязя:
— Шабле, рубай!
— Рушнице, стріляй!
Шабля почала сікти погане військо, рушниця почала стріляти поган.
Наскочив витязь на Поганого царя, почали рубатися. Поганий цар був міцний. Махнув мечем і відрубав витязеві мізинця. Але в цю хвилину діамантова рушниця .вистрілила в Поганого царя, і той упав мертвий.
Витязь ще раз гукнув:
— Шабле, рубай усе, що є живого в Поганій державі! Рушнице, стріляй усе, що тільки є живого в Поганій державі!
Рушниця і шабля побили поган, побили звірів, побили птахів.
Коли наш цар увидів, що погане військо погибло, почав кликати витязя. Але дивитися на нього не може, бо світло б’є в очі.
Потекла кров Івана з пальця, мусив хлопець зійти на землю. Цар розірвав хустину на дві половини, завив руку витязеві. А в лице його подивитися так і не може, бо світло б’є. Тому наш цар Іванка і не впізнав.
Коли витязеві палець був перев’язаний, сів хлопець на діамантового коня, піднявся в повітря, полетів знову на полонину. Чарівного коня відпустив, а сам став на службу верховинського пастуха.
11 Казки зелених гір
161
На другий день на полонину приходить міністр.
— Добрий день, Іванку!
— Доброго здоров я, пане міністре! Що нового?
— Нового немало! Всі погани побиті, і біди вже не буде. В місті радість, свято, наш цар готує велику гостину. І тебе просить прийти.
— Та я хворий... У мене поранений палець. Я довбав камінь на полонині, покалічив собі руку.
Просить міністр хлопця:
— Іванку, ти мусиш бути на гостині. Доктори руку вилічать, буде все добре.
Хлопець відмовляється, та міністр взяв його під плече:
— Збирайся, Іванку, відразу... Підемо прямо до царя.
Покликали лікаря, оглядають рану. Почали розв’язувати й видять: на рані царська хустка. Тут же дали знати цареві. Той швидко прийшов, вийняв другу половину хустки, припасовує.
— Іванку, це ти розбив погане військо! То' ти являвся славним і непереможним витязем на срібному, на золотому, на діамантовому коні* Я віддаю за тебе свою дочку, передаю на тебе царство.
І коли зібрав за гостинні столи весь народ, все вельможне панство, піднявся й сказав цар:
— Народе добрий, панове чесні! Слухайте! Досі я управляв вами, нашою країною. Та я вже старий, недужий. Є у мене достойніший наступник — вірний і справедливий суддя, він освободив нас від смерті.
При цих словах цар Івана обійняв, обцілував:
— Я віддаю свою дочку за тебе, свою державу передаю тобі.
Царівні саме сповнилося шістнадцять літ. Час віддавати дочку. Справили славне весілля. Запросили на нього людей з цілого світу. Були на весіллі Іванові друзі з того села, де він народився. Були ті самі, з якими колись вибирав сільський уряд, з якими засудив гадюку на міністровій шиї. Давно це діялося, дуже давно. Хотів би я знати, чи живе ще той Іванко, чи царює. Знаю добре: коли не помер, живе...
І на цім слові казка закінчилася.
ПРО БІДНОГО хлопця І ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ
Діялося це давно, в далекій країні. Жив один бідний чоловік, а дітей не мав Був він лісорубом. Хоч від ранку до ночі і працював він важко, та дуже хотів мати дитину. А дітей нема та й нема. Журився бідний чоловік, сумував. Жінка також не раз, не двічі гірко поплакала. А коли ви-діла, як інші жінки несуть на руках дівчину чи хлопчика, милуються ним, місця не знаходила.
Одного разу бідному чоловікові прийшло на думку: «Будемо постити, молитися, щоб і у нас була дитинка».
Довгий час постили, а дитини не було й не було. Прийшло так, що й постити перестали, і молитися перестали. Та жінка відчула себе тяжкою.
— Чую, що буду мати дитину! — сказала чоловіку.
Радіють чоловік і жінка, бо вже не залишаться одні. Чоловік ходить
п*
163
на роботу, як і ходив, працює багато, ще більше, ніж працював. Жінка хазяйнує дома.
Минали тижні, минали місяці. Настав час родити. Одного ранку, коли чоловік був у лісі на заробітках, жінка відчула біль на дитину. А в давніх часах не було того, щоб жінки родили в лікарні. Народжували дома, дома проводили і час після родів.
Жінка швидко попросила сусідку, щоб та покликала породну бабу. Повитуха прибігла, коли роди почалися. Народилася одна дитина, а мати чує, що буде й друга. Так жінка народжувала цілий день, і прийшло дітей на світ стільки, що не було їм ліку...
Увечері повернувся з роботи чоловік. Відчинив двері, ступив через поріг, а породна баба до нього крикнула:
— Помалу! Не стопчи дитину. Дивися, на землі хлопчик лежить.
Хоче дитину чоловік обійти, а бабка знову кричить:
— Не потопчи дитину!
Обійшов чоловік громадку дітей, роздягається, хоче одяг покласти на лавицю, а до нього знову:
— Там дитина, туди не клади одяг!
Всюди діти та діти. Дивується чоловік:
— Та скільки вже дітей народилося?
— Скільки? Ми й самі не знаємо! Полічити не можемо.
Чоловік і радий, і не радий, бо страх його бере. Думає: «Як стільки дітвори виховати?» Важко заробляти хліб для великої родини.
Не раз діти голодніли, не раз і біди навиділися, доки підросли.
Хлопчик, що народився останнім, був найсильніший і наймудріший. Так воно вже й буває — старший слабий, наймолодший — дужий.
Не може чоловік * заробити стільки, щоб собі, жінці, дітям купити який одяг. Великій родині треба їсти, а їсти не вистачає.
Діти ходять дома голі — як народилися.
Молодший хлопчик був наймудрГшим. Каже він одного разу своєму батькові:
— Няньку, я іду світом! Буду служити десь, дещо зароблю.
— Як, сине, будеш служити, коли ти голий? На тобі ніякого одягу нема!
— Якось буде. Знайду такого газду, який мене приодягне...
Дуже хотів молодший хлопчик іти на заробітки. А родичі не можуть дати йопф на дорогу ні копійки, ні окрушка хліба.
— Ну, коли так хочеш іти, іди.
Хата бідного чоловіка стояла на краю села, під лісом. Хлопець попрощався з батьком, з матір’ю, з братами і сестрами, рушив у дорогу. Іде він полем. Недалеко від хати втямив опудало — таке господині звикли класти в коноплі, щоб птиця насіння не іла. Узяв хлопець шапку, що висіла на опудалі.
— Ну, гаразд! — каже сам собі. — Вже є що на голову покласти.
164
Іде далі, все далі. Дивиться: в капусті знову опудало — поношений одяг на жердці. Вітер віє, а опудало гойдається, як живе. Боїться його і звірина, бояться і птахи.
Взяв хлопчик рваний одяг. Вже не зовсім голий. Яке є, таке є, а все ж — одежина.
йде хлопчик через села, через ліси, поля, ріки і гори. Зустрічає на дорозі глибокі і широкі води... Так заплив хлопець до густого темного лісу. Нелегко пробиратися від дерева до дерева. Та хоче він піднятися на високу гору. А зголоднів так, що вже сил нема.
Коли хлопчик перейшов гору, ліс, на дорозі увидів світло. Нахилився, а світло блиснуло в очі. Підняв хлопець, дивиться. А то був золотий перстень. Подібне хлопець побачив уперше, не знає, для чого він. Поклав перстень до кишені, щоб не загубити. Йде хлопець далі, видить: стоїть прекрасний явір. Під деревом криниця з чистою водою. Сів відпочити. Голоден, вже давно не їв, та бодай води напитися хоче.
— Нап’юся, марно я і не ситий. Вода додасть сили! — промовив собі, припав до джерела.
Напився, сів під явора. І прийшло на думку подивитися на те, що він знайшов, чому воно кругле, чому світиться. Вийняв перстня з кишені, обертає ним, дивиться ззовні, зсередини. Крутив перетнем доти, обертав доти, що одягнув його на палець. Пальці оглядає,’ дивується: «Яка краса!»
Крутнув перетнем довкола пальця. Тут же з’явився Чорний чоловік і промовив:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
Хлопчик так налякався Чорного чоловіка, що впав на землю й зомлів. Довго лежав, як мертвий.
Полежав, полежав, потім отямився. Видить: Чорного чоловіка нема. Коли опам’ятався, почав думати: «Що то може бути за чоловік?» Думає про Чорного чоловіка, дивиться на перстень. Доти дивився, що знову крутнув ним. Знову з’явився Чорний чоловік и спитав:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
Хлопчик налякався, але вже не так сильно, як перший раз. Та на запитання відповісти не міг.
Чорний чоловік знову постояв, почекав і зник.
Думає хлопчик після того, як отямився: «Що за чоловік являється? Чого називає мене царем? Який я для нього цар?» І додумався до такого: «А може, тому Чорний чоловік явився, що я крутнув світлим коліщатком? Та коли він ще раз спитає мене, що я хочу, попрошу їсти, бо я такий голоден, що з ніг паду. Попробую ще раз покрутити коліщатком».
Обернув хлопець перетнем довкола пальця. Тут же з’явився Чорний чоловік.
— Що потребуєш, пресвітлий царкР Я вже третій раз приходжу й
165
питаю тебе, а ти не відповідаєш. Знай: я твій слуга! Що загадаєш, все для тебе зроблю. Звуть мене Вуріаш.
— Я дуже голоден! — з страхом промовив хлопчик.
Як тільки це хлопець сказав, перед ним явився красний столик і стільчик, щоб хлопець мав на що сісти. На столику такі страви, яких душа бажає. Добре поїв хлопець, води напився і знову задумався. «Може, Чорний чоловік мені дасть якого одягу, не буду по світу ходити обідраним?»
Крутнув хлопець перетнем, з’явився Чорний чоловік:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Хочу якусь одежину, щоб не ходив цуравим.
І з’явився на столику одяг. Хлопець вже не такий голодний, вже не такий обідраний. Весело співаючи, рушив полем. Коли проходив коло села, знову крутнув на руці перетнем.
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Треба мені грошей. Хотів би я собі купити щось, а платити не маю чим.
Відразу з’явився на столику мішечок золотих. Зайшов хлопчик до села й обдарував таких бідних, яким був сам...
Ходив хлопець з села до села, з міста до міста, потрапив до столиці, в якій жив один цар. Надоїло хлопчикові блудити по світу, хотів він залишитися в столичному місті.
— Треба братися до якоїсь роботи! Я йду просити до царя службу! — сказав собі и пішов.
Прийшов до царських воріт. А тут стражі не пускають. Сказав про те, що хоче найнятися до царя на службу. Тут його і впустили.
— Добрий день, ш пресвітлий царю!
— Доброго здоров’я, хлопчику! Що ти хочеш від мене?
— Глядаю роботу.
— У мене якраз звільнився садівник. А мій сад прекрасний, квітів у ньому багато. Треба мені садівника. Коли можеш бути садівником, я радо тебе прийму.
Хлопчик не знав ніякої роботи, та сподівався на перстень.
— Беруся бути у вас садівником!
І цар призначив його садівником. Понад вечір хлопець крутнув перетнем;
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Я взявся бути садівником у царя. А такої роботи ніколи не виконував. Вчини так, щоб у царському саду був порядок.
— Не журися нічого. Лягай спокійно спати. Ранком, як піднімешся, іди в сад, бери мотику, лопату, щось ніби копай. Увидиш, що дерева, квіти рано ще кращі будуть, як тепер.
Ранком хлопчик пішов до царського саду, щось ніби робить. А дерева, квіти стали такими прекрасними, що подібних ніде в світі нема.
166
Полюбив цар хлопчика. А ще більше полюбився хлопець царевій дочці. Коли вона увиділа прекрасні квіти, що росли в саду, прекрасні дерева, весь час ходить коло хлопця. Навіть спати їй не хочеться увечері. Весела, щаслива, співає...
Роки минали. Хлопець ріс, став легінем. Час йому вже і в армії служити. Покликали його на військову комісію, оглянули і взяли до армії. Став він рекрутом.
Цар мав канцелярію, в якій різні урядові справи зберігалися. А канцелярія була страшна, бо до неї сам Чорт заходив. Скільки сторожів не ставали. Чорт їх забивав, урядові папері розкидав, непорядок чинив. Уже багато вояків погинуло в тій царській канцелярії — щоночі подибав один вояк. Бояться йти на варту хлопці, знають, що тут смерть чекає кожного.
Зажурився цар: якою силою прогнати нечистого? Покликав різних ворожбит в і ворожок, знахарів і знахарок. Ворожили, заклинали, проклинали, та не помагало. Тоді цар оголосив:
' — Котрий вояк або офіцер прожене Чорта, того буде царська дочка.
Та і вояки, і офіцери бояться- Нікому не хочеться помирати.
Погодився вартувати канцелярію хлопець-садівник. Цар шкодує хлопця, бо знає, що може позбутися мудрого робітника. І питає:
— Берешся прогнати нечистого?
— Беруся, якщо дасте мені те, що буду просити.
— А що тобі треба?
— Дайте карти, всіляких міцних напоїв, кілька пляшок води, щоб була по цвіту така, як вино. Дайте скрипку, велику дерев’яну колоду, свердел, десять залізних клинів і залізну довбню.
— Та це невелике діло!
Приготували для хлопчика-садівника все, що просив, і внесли до канцелярії. Коли настала ніч, хлопець зайшов до приміщення без зброї. Взяв карти, сів коло стола, грає сам з собою.
Ураз хлопець чує: щось гуде. Хоч двері були на замку, «той» зайшов. А Чорт, відомо кожному, картам радий. Бо карти — чортова гра. Тільки увидів у руках хлопця карти, як говорить
— Що чиниш, друже?
— Забавляюся, та шкода, що не маю з ким. Я один.
— Давай до тебе сяду, будемо разом грати.
— Якщо знаєш, сідай!
— Та де би я не знав?
Сів Чорт за стіл, почалася гра в карти. Грали кілька хвилин, а хлопець каже:
— Насухо грати не хочу. Справжні картярі звикли собі і випити.
Піднявся хлопець-садівник, взяв пляшку міцної паленки, поставив перед Чортом. Перед собою хлопець поставив пляшку води. П’ють, попивають. Чорт грає в карти, п’є паленку, хлопець грає в карти, п’є воду.
167
Коли Чорт випив літр паленки, хлопець підсунув йому пляшку міцного вина. До себе поставив пляшку підфарбованої води. П ють далі, б’ють карти. -Так довго грали, пили, що Чорт сп янів і почав співати. Співав і хлопець. Співали, співали обидва, а ранком хлопець каже:
— Я насухо співати не буду. Я заграю на скрипці.
Вхопив хлопець скрипку, потягнув смичком. Чорт співає за скрипкою. Полюбилося нечистому, бо вже до співу є і музика.
— Ой, друже мій! Я хотів би навчитися грати.
— Я навчив би тебе, але треба потерпіти... Для того, щоб грати на скрипці, мусай помучитися.
— Я терпіти буду, тільки навчи.
Вхопив хлопець Чортові руки, дивиться на них і каже:
— Короткі твої пальці для скрипки... Треба їх витягнути...
— Витягни!
— Витягну, але мусиш терпіти. Коли буду витягати, буде боліти. І сам я до того часу не міг навчитися грати, доки не витягнули мої пальці.
Погодився Чорт.
Взяв хлопець свердла, вивертів у колоді десять дірок та й каже:
— Сунь пальці.
Чорт пальці засунув. Хлопець забив залізні клини попри пальці. Спершу мало, а далі більше, більше, так, що всі Чортові пальці чіпко імив залізними клинами в дірах. Коли Чортові пальці були в колоді затиснуті, хлопець-садівник вхопив залізну довбню і б’є по колоді. Чорт кричить, верещить:
— Дай мені спокій! Не треба вже скрипки!
— Ой, ти дуже швидко навчився грати на скрипці! — сміється хлопець. — Я тобі говорив, що треба терпіти муки... Та хочеш, не хочеш, а тепер ти у моїх руках.
Б’є хлопець-садівник залізною довбнею Чорта по голові. Чорт верещить так, що мури дрижать.
— Ой, пусти мене1 Будь такий ласкавий і добрий! Не хочу більше музики!
Хлопець не слухає, б’є, періщить.
— Ой, пусти мене, пусти!
— Відпущу тільки так, коли підпишешся, що сюди ніколи більше не прийдеш. А коли не підпишешся, буду бити до загибелі.
Взявся Чорт і підписав договір, що ніколи більше не явиться в царській канцелярії.
— Але чи ти знаєш, що я не можу бути без служби? Коли я це місце кину, мушу іськати інше. Бо я не можу без того жити, щоб не чинити людям зла. Коли сам підпишешся, що мені даш спокій, не прийдеш до мене на інше місце, згоду даю. Бо коли прийдеш і туди, там я тобі вчиню смерть.
168
Думає хлопець: «/X чого я маю іти на інше місце? Най іде Чорт, куди хоче. Треба, щоб його тут не було!»
— Добре, я підпишу, що не прийду, де ти будеш порядкувати
І підписали вони угоду. Хлопець звільнив одного пальця Чортової лівої руки, нечистий кров’ю поклав печать.
Хлопець знову ткнув Чортового мізинця до дірки в колоді, знову клином прибив. Знову вхопив залізну довбню і натішився на Чортові. Верещав, стогнав Чорт так, що мури дрижали. Ледве Чорт живий залишився.
Не так швидко все проходило, як в казці говориться. Бо уже і північ минула, а хлопець нечистому каже:	У
— Я йду спати, а ти мовчи! Щоб я голосу твого не чув. Бо тільки мене пробудиш криком, піднімуся і буду бити доти, доки не погинеш.
Відчинив хлопець-садівник вікно, викинув Чорта. Висить Чорт на мурі за вікном, а колода залишається в канцелярії.
Ліг хлопець спати.
Чорт терпить, мучиться, бо дуже його болить. Та мовчить, бо знає: як тільки застогне, як тільки заплаче, хлопець буде бити до смерті.
Хлопець солодко заснув, а Чорт далі на мурі висить.
Настав день, вранці цар іде дивитися, що сталося з вояком у канцелярії. Сходи повели наверх. Цар і не втямив, щ£> на мурі висить Чорт. А нечистий почув царя, коли той чоботищами ступав по східцях. Чорт кличе, просить:
— Чоловіче, змилуйся! Не йди до канцелярії, бо прокинеться пан, а тут вже смерть буде і твоя, і моя. Бо той пан такий злий, що кінця його злості нема; А коли він так примудрував, що мене імив, тебе легко погубить.
Цар тільки посміхнувся, коли увидів, як висить Чорт. Не слухав Чорта, тільки пішов далі, постукав у двері. Хлопець не чує, бо спить солодко. Постукав цар знову, той не чує. Догадався цар, що «пан» спить, і почав бити у двері голосніше. Вояк почув, відчинив двері, впустив царя досередини. Коли цар увидів, що хлопець живий, зрадів.
— Що нового?
— Так і так, пресвітлий царю! — І все розповів, як перехитрив і піймав Чорта. Радіє цар, а хлопець йому подає документа й каже:
— Тут маєте підписаний договір на те, що нечистий до вашої канцелярії більше ніколи не прийде.
Прочитав цар договір, похвалив вояка:
— Вчинив ти добре.
Сягнув хлопець рукою крізь вікно, вхопив Чорта за волосся, потягнув до кімнати. Взяв залізну довбню знову і на очах царя дубасив Чорта.
— Це даю тобі на прощання, щоб ти не забував: сюди ніколи не смієш являтися
169
Звільнив хлопець Чортові пальці в колоди, зник нсчистии, і ніхто не знає, куди подівся.
Вояк і цар пішли з канцелярії.
— Ну, — говорить цар, — я своє слово дотримаю: пообіцяв доньку тому, хто прожене нечистого з канцелярії, обіцянку виконаю. Ще сьогодні заручишся з моєю дочкою, й будемо готуватися до весілля.
Молоді повінчалися. На гостину зібралися з цілого світу царі, королі, міністри. Там така гостина була, така музика була, такі співи лилися, що їх було чути аж до нас, па Закарпатську Верховину, ще й до моєго рідного села Дулова, на Тячівщині.
Запросив молодий на весілля свого батька і маму, всіх братів, сестер. Рідним хлопець дав велику нагороду — таку, що їм уже не треба було нічим журитися. Братів послав до школи. Коли вони вивчилися, дістали добру службу, поженилися і добре собі жили. Вельможні пани заздрили їм і ненавиділи їх. Після весілля молоді жили щасливо, у любові і згоді. Обоє були красні, розумні, батько й мати мали з них радість, а простий народ їх любив.
Час минав.
Через п’ять-шість літ після весілля задумав молодий піти з жінкою на прогулянку. Сіли вони на бричку. Коні, як орли, голови несуть верхом, летять з бричкою так, що з-під коліс полум’я сапає.
Досить від міста віддалилися, коли видять: широка ріка. Вода в ріці вирує, аж страшно дивитися. Коли наблизилися до моста, Чорт вискочив і став перед бричкою. Бо Чорт давно знайшов під мостом місце и звідси чинив людям різні біди — лякав худобу, перевертав вози. Каже Чорт:
— Ти підписав договір, що не будеш мені ставати поперек дороги. Слова ти не здержав, бо договір порушив, тому тепер я тебе погублю.
Хлопець говорить:
— Та що чинити? Коли так, така моя доля... Роби, що сам хочеш. Тільки я прошу тебе: послухай мене, як я послухав тебе, коли ти був у біді...
— Ну, кажи, що просиш? Хочу чути! Бо ти великий мудрак і хитрун.
— Я дурити тебе не буду. Тільки я хотів би, щоб ти мені дозволив ще погратися з моєю жінкою. Вона прекрасна, і я дуже люблю її.
— Дозволяю!
Чорт дуже боявся хлопця й уважно придивлявся, що той буде чинити. Ураз Чорт несамовито закричав:
— Ага! Ти мене ще раз не обдуриш! Я добре виджу, що ти на мене діри вертиш!
І відразу зник Чорт так, що тільки вітром подуло.
Прогриміла бричка мостом, а коли Іван повертався, Чорта не було
ПО
Від того часу люди щасливо переходили міст, ніякої біди з ними не ставилося.
Іван жив з жінкою в новій палаті. Цю палату їм побудував цар після весілля, була вона недалеко від давньої.
Царівна — Іванова жінка — майже кожного дня ходить до батька, до своєї матері. Якось вона прийшла до старого царя, а той читає телеграму. Читає і плаче. Сльози залили скатерть на столі.
— Пресвітлий царю, милий наш батьку! — каже вона. — Що ви читаєте і чого ви плачете?
— Ой, дитинко моя дорога! Плачу я не з радості. Плачу з великого смутку. Погине наш народ, всі ми погинемо Поганий цар оголосив нам війну. Вже завтра наступить на нашу країну, почне палити, вбивати, нищити. Ворог дужий і лютий, оборонятися від нього не можна.
Заплакала царівна і з сльозами на очах повернулася до чоловіка.
Івана, чоловіка царівни, страх взяв, коли побачив заплакану жінку.
— Чого ти, небого, плачеш? Може, я тобі лихо чинив? Чи хтось інший тебе образив? Скажи, я з ним порахуюся!
— Ні ти, ні інший, ніхто мені кривди не чинив. Та мушу тобі сказати сумну новину: Поганий цар оголосив нам війну. Вже зараз іде мобілізація війська...
— То дійсно страшна новина.
Вийшов Іван-садівник з свого будинку до саду, став за кущем, покрутив перетнем:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Завтра почнеться війна. Мені треба коня, зброю, одяг. Хотів би я полетіти під самим небом і розбити погану армію.
— Станеться так, як хочеш.
Хлопець вчинився хворим. Швидко покликали лікарів, дали повезти його до лікарні. Коли везли, він по дорозі став, крутнув перетнем:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Срібного коня, срібну шаблю і рушницю, срібний одяг!
Відразу все з’явилося. Іван скочив на коня, знявся в повітря і над військами, що марширували на фронт, полетів до границі. Через кілька хвилин він побив погане військо, забив Поганого царя, повернувся на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. А лікарня була під горою. Тут були всілякі мінеральні води, купелі. Лікарі поклали Івана до лікарні, дають йому ліки. Стало Іванові краще, і ще того дня він повернувся додому. Зраділа жінка Іванові.
Старші цар з своїми військами вертається з фронту. Першим ділом цар зайшов до зятя.
— Як тобі є, Іванку?
— Уже ліпше! Як ви маєтеся?
— Добре, бо війна виграна.
— Як?
171
— Звідкись явився витязь на срібному коні, з срібного шаблею й через кілька хвилин порубав погану армію.
— Звідки той витязь?
— Я теж хотів би знати. Та він полетів, як стріла, і не говорив з нами.
Переночували ніч, а на другий день старий цар знову дістає телеграму: «Готуйся до війни».
Царівна знову знайшла свого нянька в сльозах.
— Чого плачете, няньку?
— Плачу, донечко, бо інший поганин — брат першого — оголосив нам війну. Цей сильніший уже. Вюра нас врятував славний витязь, а тепер хто нам поможе? Погинемо всі, пропаде наша країна
Царівна з сльозами на очах розповіла чоловікові сумну вістку.
Вийшов Іван до саду погуляти, заховався в кущах, крутнув перетнем.
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Поганий цар оголосив нам війну. Мені треба золотого коня, золоту шаблю, золоту одежу, щоб я міг знищити вороже військо.
— Станеться так, як просиш
Іван знову прикинувся хворим, знову везуть його до лікарні. По дорозі піднявся, к,рутнув перетнем:
— 'Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Златогривого коня, золоту шаблю, золотий одяг.
Відразу жадане з’явилося. Іван скочив на коня, знявся над військами, що марширували на фронт, і полетів до границі. За кілька хвилин посік погане військо, порубав Поганого царя.
Закінчилася війна... Наш цар радіє, кличе витязя, але той його не слухає, іде собі геть. Прилетів Іван на місце, де стояла бричка. Зійшов з коня, сів до брички, привезли його додому, поклали «хворого» лежати.
Жінка журиться, плаче.
Повернувся старий цар з фронту, поспішив до зятя.
— Як ти маєшся?
— Уже ліпше... Що нового у вас? — відповідає і питає Іван.
— Добра новина! Ми війну виграли... Знову прилетів на златогри-вому коні славний витязь, розбив ворога...
Переночували ніч. Рано-вранці царівна знайшла свого батька в сльозах.
— Чог® ви плачете, няньку?
— Як не плакати, коли Поганий цар — старшин над цілим світом — оголосив війну. Тепер всі погинемо.
Про все чоловіку царівна розповіла.
— Біда!.. — сказав він.
Похворівся знову молодий цар. Везуть його до лікарні. По дорозі зійшов з брички, крутнув перетнем:
172
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Потребую діамантового коня, діамантову шаблю, діамантовий одяг. Поганий цар напав на нашу державу... Чи переможемо його?
— Переможемо!..
І з’явився діамантовий кінь, діамантова шабля, діамантовий одяг. Одягнувся Іван, взяв до рук шаблю і скочив на коня...
Піднявся Іван під самі небеса, полетів на границю. Військо дивиться и думає, що то, певно, сонце впало з неба — таке велике сяйво залило світ. Лицар спустився над поганським табором, порубав військо, забив Поганого царя. Та в тій битві був поранений в ногу. З рани дуже потекла кров, наш цар розірвав хустку і перев язав лицареві рану...
Розійшовся фронт, закінчилася війна. Іван на діамантовім коні прилетів на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. Зійшов з коня, сів до брички, привезли пораненого додому й поклали до ліжка.
Минув якийсь час. На чолі з царем військо повернулося з фронту, по цілій державі радість і свято. Всі веселяться, музика грає, на будинках — прапори.
Іван лежить. Жінка вночі весь час коло нього. Втямила вона, що нога його перев’язана.
— Що сталося
— Так і так... лікарі випустили нездорову кров.
Приглядається жінка й видить, що рана перев’язана батьковою хусткою. Питає вона вранці царя:
— Няньку, чому Іванова нога перев’язана вашою хусткою?
— Що за хустка?
— Кривава... бо в Івана рана на нозі.
Тільки тепер догадався цар, що він перев язав витязеві рану на нозі своєю хусткою. Схопився й побіг до зятя:
— Ану, покажи ногу! Що тебе болить?..
Іван мусив показати поранену ногу .. Впізнав цар свою хустку й дуже зрадів:
— Як видно, славний витязь на срібнім, золотім і діамантовім коні — це ти! Я вже, Іванку, старий, мені важко правити великою державою, передаю царство на тебе.
Перебрав Іван державу, і з того часу настав мир в цілому світі. Війни вже більше не було. Люди жили щасливо.
На цьому і казка закінчилася.
КУЦ1-КУЦІ БОРКА
Був де не був один бідний чоловік. Прожив з жінкою літ немало,, вже й постарів, а дітей нема та й нема. Бабуся вже говорить та говорить:
— Ей, коби у нас дитина!
А дід собі-
— Коби у нас дитина!
Журяться вони, сумують. Старий ходив щодня до лісу по дрова — в’язки носив на плечах. Несе хворост, забуває, що гне його до землі, бо-весь час на думці у нього дитина: «Ой, боже, боже! Чого у свій час не народився хлопчик або дівчинка?»
Одного разу пішов він по дрова, став коло товстого дуплавого бука: і почав рубати. А до лісу за дідом біг пес. Рубаючи дерево, дід наморився, сів відпочити, щось перекусити. Запалив дід піпу і курить. Видить: пес
174
скаче коло дуплавого бука, скавулить, підбігає до нього. Доти бігав, доти-бігав, що приніс у зубах малу шматину й поклав перед господарем. Дід здивувався й думає:
— Ану, подивлюся... Може, там щось і є.
Подивився до дупла й видить: у дуплі дитина.
Зрадів дитині дід. Несе він додому не дрова, а дитину. Очі не зводить з малого. А мале загорнуте до якоїсь шматини, дід і не знає — хлопчик чи дівчинка.
— Що не було б — хлопчик або дівчинка — все одно! — говорить, сам собі.
Поспішає дід хутко, бо хотів би вже й бабу потішити.
— От буде дитина у нас! — весь час дорогою примовляє.
Пес біжить перед дідом далеко, дід не встигає за ним так швидко йти. Вернувся пес до діда, крутить хвостом, гавкає, знову біжить. Дід не розуміє, що пес просить його поспішати додому, щоб і баба раділа.
Прийшли додому. Баба коло хати в огороді щось робить. Кличе дід:
— Ходи скоро, бо тут дитина!
Біжить стара так швидко на радощах, як тільки може. Спотикнулася баба і впала. Та не дивиться на те, що побила старі кості. Вхопила дитину, швидко розповила, й дивляться обоє: прекрасний хлопчик. Розпалила баба вогню, нагріла води, знайшла пелюшок, щоб загорнути дитину.
Налила баба теплої води до корита, купає малого. Добре його вимила. Дід лису голову пригнув до самого корита, так пильно придивляється.
Не можуть старі нарадуватися дитині. Баба добре вповила хлопця. поклала до колиски, колише і тішиться — аж сльози у неї на очах... Дід коло баби стоїть і просить:
— Ану, дай, стара, я мало- поколишу!
Обоє аж тремтять над дитиною і на хвилину не йдуть від колиски.
Дивуються, бо хлопчик на очах росте. Весь час його треба розповивати і легше вповивати.
Радяться: яке дати хлопчикові ім’я? Радилися, радилися й дорадилися, що назвуть його ім’ям Куці-Куці Борка...
Коли дід пішов до лісу по дрова, було вже коло полудня. За день дитина дуже виросла. Бабка весь час дає хлопчикові теплого молочка.
Прийшов вечір. Старі цілу ніч не спали, бо серце не давало їм заснути — так сильно з радості билося.
За ніч хлопчик виріс так, що ранком почав говорити. Каже він:
— Приготуйте мені, няньку, сокиру, бо я йду по дрова до лісу. Ви. вже не мусите носити їх тяжко на своїх старих плечах.
Старі аж руками сплеснули:
— Ой, де би ти йшов до лісу? Та тобі всього кілька днів минуло.
— Не біда! Тільки готуйте сокиру.
175
Дід боїться, що такий молодий хлопчик надірветься при роботі. Але дід і радіє... Хоче він переговорити хлопця:
— Нікуди не ходи! Почекай мало! Підемо до лісу разом! Дров у нас ще є.
Та хлопчик не слухає, тільки збирається і росте він, росте. Вже такий високий, як дід.
Подав дід сокиру, Куці-Куці Борка пішов до лісу.
Зрубав хлопець великого бука, кинув на плече й приніс додому. Коли на дворі буком гепнув об землю, хата здригнулася. Старі вибігли на двір.
~ Що гримнуло? Аж вікна задзвеніли!
— Я кинув дровами на землю..
— Чого таку страшенну колоду ти ніс? Урвешся, небоже!
— Я і не чув її на плечі.
Довго носив хлопець із хащі дрова. Та одного разу він задумав дістати рушницю. Добув її десь і пішов на полювання Довго ходив хлопець по лісу, потім сів відпочити. Дивиться: прибігає до нього Лисиця. Прицілився хлопець, хоче стріляти, а Лисиця:
— Куці-Куці Борка! Не стріляй! Я буду тобі в пригоді. Та дай мені щось їсти!
Хлопець дав Лисиці їсти. Коли наїлася, напилася, каже:
— Тобі, Куці-Куці Борка, прийдеться на світі багато бід видіти. Та я тобі на допомозі буду. Як попадеш в біду, клич: «Лисичко-сестричко!» Я з’явлюся до тебе й дам пораду.
Куці-Куці Борка носив з хащі дрова, старий уже трудитися не мусив. Та одного разу хлопець захотів іти світом.
— Няньку, — каже, — я хочу видіти світа.
Батько і мати ду'іке посмутилися, просять хлопчика:
— Не ходи, синку, нікуди. Ми чвже старі, нелегко нам буде без тебе.
— Та я повернуся до вас, няньку й мамко, а тепер ~мушу йти.
Коли рушив у дорогу, покликав з собою Лисичку. Йдуть, йдуть, йдуть. Сіли відпочивати, щось перекусити. Приходить до них Вовк:
— Я голоден, дайте і мені їсти.
Відрізав хлопець Вовкові хліба, сала й подав. Коли Вовк наївся, каже:
— Тому, що ти мене погодував, я стану для тебе в пригоді. Піду з тобою ту^и, куди сам загадаєш. Сідай на мене, понесу тебе під самими небесами.
Зрадів Куці-Куці Борка. Йдуть вощи нже троє. Прийшли до великого міста. На околиці розлучилися. Звірі залишилися в хащі, а хлопець пішов до міста.
В місті жив цар, і Куці-Куці Борка найнявся до нього служити. Доглядає худобу, займається різним ремеслом. Він був красний хлопець, сміливий і сильний, за це його царівна і полюбила.
176
Довго служив у царя Куці-Куці Борка. З своїми вірними слугами-звірами він часто зустрічався. Виходив у поле або до лісу і кликав:
— Лисичко-сестричко!
Лисичка відразу являлася и тут же кликала Вовка. Хлопець давав їм достатньо поживи, а сам знову повертався до своєї роботи.
В царя Куці-Куці Борка навчився всілякого ремесла. Захотілося йому піти далі, видіти широкий світ, знати більше того, що вже знав.
йде, йде, йде. Лисичка і Вовк за ним. Виходять на роздоріжжя. На роздоріжжі схрещується багато доріг, і живе собі тут один коваль — чоловік дужий. Каже йому Куці-Куці Борка:
— Чи ти не прийняв би мене на роботу?
— Мені помічника треба. Сюди приходить багато людей, кожному щось треба вчинити, я один не встигаю.
Так Куці-Куці Борка став працювати в коваля. Хлопець він дужий, хитрий: як вдарить молотом товсте залізо, відразу розтовче. Багато він тут вже навчився, а сил все набавляється.,.х
Вирішив Куці-Куці Борка подивитися ще світа. Відклонився, рушив у дорогу. Коли проходив густим лісом, втямив бабу. Поклонився бабі:
— Добрий день, бабко!
— Доброго здоров’я, синку! Куди дорожиш?^
— Іду світа впізнавати.
А бабка була віщівницею:
— Ти великий витязь, будеш немало на світі бідувати. По дорозі увидиш прекрасну криницю. Далеко буде вона пахнути, але з неї води не пий, бо пропадеш. Дорогу тобі перестане страшенний Дракон, бо він знає, що ти мав народитися. Мусиш з Драконом битися. На іншому місці втямиш хижу і постіль в чистій кімнаті. Але ти не лягай до неї, бо заснеш навіки. Прийдеш, де будуть перехрещуватися дороги. На роздоріжжі зустрінеш прекрасне дерево. Але ти не сідай і не лягай під нього, бо погинеш. Вовк тебе понесе над широким морем і донесе до Поганого царства. Ти наймешся служити у Поганого царя й слухай поради Вовка. Ідучи до Поганого царя, Лисицю залиши в хащі, щоб там чекала тебе.
Ще багато інших порад хлопцеві дала баба-віщівниця.
Рушив хлопець у дорогу. Йде, йде, йде. Здалеку запахла на нього вода, прийшов до криниці, дуже хотів пити, бо спрага мучила його. Та він нам ятав бабине слово й води не пив. Іде далі. Лисиця і Вовк з ним. Натрудився, намучився, ломить його сном. Зустрічає на дорозі хату. Дивиться, двері відчинені, довкола нікого, а в чистій кімнаті м’яке ліжко. Хотів би тут переночувати, відпочити, та догадався, що наказувала баба. Пішов від хати, переночував у хащі, коло вогню. Лисиця і Вовк охороняли його.
Зібралися ранком, знову далися в дорогу. Прийшли на роздоріжжя. А сонце припікає. І Іа розпутті росте прекрасне дерево, такого він досі ніколи не видів. А від дерева падає велика тінь. «Ои, як під цим деревом
12 Казки зелених гір
177
добре було б посидіти, відпочити!» — подумав та згадав слова старої. Вона казала йому, що під деревом може заснути навіки. І він вже не лягав, бо зібрався подорожувати далі.
Йде, йде, йде. Прийшов до широкого моря. Каже Лисиці так:
— Лисичко-сестричко! Ти залишися тут, а Вовк перенесе мене через море. Будеш нас тут чекати... Не знаю, коли повернемося.
— Не забуду я тебе, буду завжди тобі в пригоді.
Сів на Вовка хлопець, піднявся Вовк під саме небо, переніс його через море. А море широке, Вовк наморився Коли були на другому березі, сіли відпочити, перекусити.
Та недовго відпочивали. Коли Куці-Куці Борка сідав на Вовка, той йому каже:
— Будемо йти. Що увидиш — не видь, що почуєш — не чуй, що зустрінеш — мовчи. Який голос не почуєш — не говори...
Йдуть, йдуть, йдуть. Приходять на одне місце, а тут щось дуже засвітилося. Хлопець не витримав:
— Ой, яке світло вдарило! Дивися: на дорозі золота підкова!
— Та я не казав тобі? «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!»
— Та чи сідаємо на землю, щоб я підкову взяв?
— Коли її піднімеш — пошкодуєш! Коли її не піднімеш — теж пошкодуєш! Бо її тобі не треба було видіти. Раз ти увидів — бери!
І сів з ним Вовк на землю. Куці-Куці Борка взяв золоту підкову, поклав до мішка. Знялися під небо, летять далі... Раз лише хлопець знову гукнув:
— Ой, що за світло вдарило в очі! Дивися, там на землі дівочий золотий волос!
— Казав я тобі?* «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!»
— Та сідаймо на землю, щоб я того волоса підняв!
— Якщо того волоса піднімеш — пошкодуєш! Якщо не піднімеш — теж пошкодуєш! Бо того волоса тобі не треба було видіти. А якщо його увидів — бери!
І спустилися вони на землю. Куці-Куці Борка взяв золотого волоса, полетіли вони далі.
Летять, летять над хмарами. Раз лише чують страшенний голос
— Що за голосі
— К^зав я тобі? «Що увидиш — не видь! Що почуєш — не чуй!» Ти увидів золоту підкову — проговорив, ти увидів золотий волос — проговорив, тепер ти почув страшний грлос — теж проговорив! То заревів страшний Дракон. А якщо вже ти проговорив, мусиш з ним зустрітися.
Йдуть вони далі, йдуть. Прийшли до Поганого царства. Куці-Куці Борці вже надоїло блукати по світу, думає він собі так: «Може, наймуся до царя служити».
178
Найнявся він до Поганого царя служити. А цар поставив його старшим над слугами. Робітників у царському дворі багато. Одні слуги доглядають коней, інші — рогату худобу, треті — свиней годують, четверті — овець пасуть. Інколи слуги роблять і вночі, світять собі свічками...
Ті свічки, що Куці-Куці Борка діставав кожен день, відкладав. Бо-йому світили золота підкова і золотий волос. Свічки він продавав і так добував собі гроші.
Сказали слуги Поганому царю про чарівну підкову, і дав цар покликати хлопця до себе.
— У тебе є золота підкова?
— Є.
— Принеси мені!
Куці-Куці Борка підкову приніс. Оглядає цар підкову, любується нею, думає собі: «Коли є така підкова, десь мусить бути і золотий кінь». І каже він:
— Коли мені не приведеш златогривого коня, в якого на копиті ця підкова була, погинеш злою смертю!
— Я підкову знайшов на дорозі. А де кінь, не знаю.
— Я до цього діла не маю! Мусиш привести коня! А коли ні — голова не твоя.
Прийшов зажурений Куці-Куці Борка до лісу, в якому залишив свого помічника — Вовка.
— Чого ти зажурився?
-— Як не журитися, коли Поганий цар наказав привести з\атогриво-го коня?
— Та чи казав я тобі: «Що увидиш — не видь, що почуєш — не чуй ? »
— Та що тепер чинити?
— Не журися, коня добудемо. Тільки слухай мене. Якщо не послухаєш, буде ще більша біда... Златогривий кінь є там і там. Я принесу тебе туди. Зайдеш до стайні, де він прив’язаний, а царські слуги тебе не увидять... Відчиниш перші двері, буде там багато різних коней. Та між ними златогривого не знайдеш. Відчиниш другі двері, і там його ще не буде Тільки за третіми дверима коня увидиш. Та не рушай золотої уздечки, бо тебе піймають: кінь сильно зарже, прибіжить варта.
Так і було. Вовк приніс хлопця до царського двору, а сам далі не пішов... Куці-Куці Борка ворота проскочив так, що його не увиділи.
Куці-Куці Борка минув перші двері, минув другі. Коли відкрив треті, до його лиця вдарило світло златогривого кантара. Пошкодував Куці-Куці Борка залишити уздечку в стайні, зняв її, одягнув коневі на голову. Та тільки це вчинив, як кінь сильно заржав. Заржали й інші коні голосно — аж земля здригнулася. Почули вартові, збіглися, піймали Куці-Куці Борку, привели до царя:
— Злодію! Як ти смів красти?
>2*	179
— Пресвітлий царю! Я не злодій. Зі мною сталося так і так. Я на дорозі знайшов підкову з вашого коня. Поганий цар — у нього я найнявся служити — наказав мені коня привести. Коли цього не вчиню, моя голова на землю полетить.
Пошкодував цар хлопця.
— Я тобі златогривого коня дам, якщо приведеш до мене златоволо-су дівчину. А коли не приведеш, погинеш злою смертю!
— Я не знаю, де дівчина.
— Мені до цього діла нема! Вона живе десь на світі. Сам я пробував її добути, та не можу. Приведи її ти. А не приведеш — погинеш.
Повернувся Куці-Куці Борка зажурений, а Вовк його питає:
— Чого ти зажурився?
— Та як не журитися, коли цар наказав привести златоволосу дівчину? Якщо не приведу, він погубить мене.
— Та казав я тобі, щоб ти не рушав золотої уздечки? — розізлився Вовк.
— Не сердися на мене, то якось мене обдурило. Я взяв уздечку, коні заржали, сторожі почули, прибігли, вхопили мене і повели до царя.
— Та я знаю, де златоволоса дівчина! Вона в сімдесятій державі. Треба перейти немало морів, щоб добитися до цариці. У тої цариці дванадцять дівчат, всі вони одинакові. Коли прийдеш, скажи, що прийшов сватати її дочку. Цариця тебе прийме. Ти будеш з дівчатами розмовляти, златоволосу впізнаєш.
Рушили вони в дорогу. Летять над хмарами, над горами, над лісами, над полями і морями. Довго летіли, доки прилетіли до тої цариці, котра мала златоволосу дівчину.
Вовк залишився за воротами, а Куці-Куці Борка зайшов до палати. Тільки цариця втямила хлопця, як подумала: «Гаразд, що ти сюди попався. Живим звідси не вийдеш». Спитала:
— У якому ділі ходиш?
— Пресвітла царице, я прийшов до тебе сватати.
— Добре. Але у мене не одна. Я маю дванадцять дочок. Котру хочеш?
— Я хотів би їх видіти.
— Ходи.	,
І повела вона його до своїх дочок.
Почав хлопець розмовляти з дівчатами. Видить дванадцятьох, а зла-товолосої*серед них нема. Він був красний парубок, молодша сестра його собі подячила.
Куці-Куці Борка познайомився з усіма дівчатами, говорив з ними, жартував, забавляв їх, та найбільше грався з молодшою. Вона йому призналася, що має золоте волосся, що є його судженою.
— Ти прийшов сватати, та не знаєш, котру висватаєш. Переночуєш, а завтра мама всіх нас поставить в один ряд. Буде казати тобі, щоб ти
180
свою суджену впізнав. Та ми будемо всі одинакові. Коли хочеш взяти за жінку мене, дивися добре. На мене сяде муха, я махну рукою. Якщо не впізнаєш, погинеш злою смертю).
Дівчина замовкла, далі з жалем промовила:
— Ти хочеш мене віддати Поганому царю. Правда? Та пам’ятай, що так не буде. Я стану жінкою не поганиновою, а твоєю.
Так Куці-Куці Борка увидів свою суджену. Пішов до цариці й говорить:
— Я сватаю вашу молодшу дочку.
— Добре! Я її тобі віддам, якщо ти ранком її впізнаєш^ Коли не впізнаєш — ти коротший головою.
Повечеряв хлопець, ліг до ліжка, переночував. Ранком встав, журиться: «А якщо її не впізнаю?»
Вивела стара своїх дочок на двір, поставила в ряд, а дівчата, як одна — і лицем, і ростом.
Покликала цариця Куці-Куці Борку і каже:
— Впізнавай свою!
Дивиться він, дивиться... Боже, як впізнати, котра з них наймолодша? Всі одинакові... Ураз прилетіла муха, сіла дівчині під оком. Махнула рукою дівчина, коли саме цариця повернулася в іншу сторону...
— Впізнав?
— Впізнав! — показав пальцем наймолодшу.
— Можеш брати її за жінку^ Та ще одну ніч мусиш у мене переночувати. Завтра дівчата будуть купатися, і ти покупаєшся з ними. Після цього посвальбуємо...
Куці-Куці Борка мусить коритися старій відьмі. Переночували ніч, ранком зійшло сонце, дівчата йдуть купатися. Зупинила наймолодша сестер по дорозі і каже:
— Хочу вас щось спитати.
- Що?
— Чи любиться вам хлопець?
— Нам він подобається. Ми теж хотіли б такого мати за чоловіка.
— Та коли хочете такого мати за чоловіка, не слухайте маму.
Треба тут сказати, що стара веліла дівчатам підняти бурю на морі, щоб Куці-Куці Борка втопився.
— Коли хлопець вам подобається, не губіть його. Він має одинадцятьох братів, ще кращих, як сам. Брати вас візьмуть за жінок. А коли його погубите, не віддастеся. Після купелі повернетеся додому, а я з хлопцем втечу. Для того, щоб наша мама думала, що ми всі, одна з вас перекинеться у двох. Між вами і хлопець має бути. Мама буде сваритися, чого ви не втопили його, а я за той час з своїм судженим буду вже далеко...
Сестри погодилися.
Вранці, коли в морі купалися, всі берегли Куці-Куці Борку, Щоб з
181
ним ие сталася біда. Викупалися, вийшли з води на берег, одягліїся. Хлопець з молодшою сестрою до хащі пішов. Тут сіли на Вовка і втекли — тільки вітер за ними подув.
Коли наближалися до Поганого царя, Вовк каже:
— Ти з дівчиною тут залишися, а я піду за золотим конем...
Вовк так і вчинив, його ніхто не увидів. Відв’язав златогривого коня, привів до Куці-Куці Борки.
Сіла дівчина на коня, хлопець сів на Вовка й тікають
Стара цариця довідалася, що молодша втекла, тому рушила за ними. Та були вони вже дуже далеко, не догнала їх. Хлопець переступив границю держави Поганого царя, а заходити сюди цариця не мала права.
Поганому цареві сторожі донесли, що златогривого коня в стайні нема. Поганин догадався, що коня міг украсти тільки Куці-Куці Борка, тому вітром рушив за ним.
Ось-ось має догнати втікачів, але Вовк підняв за собою густу хащу. Поки Поганин пробирався лісом, хлопець і дівчина були вже далеко.
Та Поганин женеться за ними, женеться, вже здоганяє. Тільки мав ухопити, коли Вовк підняв за собою височенну скелю. Поки Поганий цар перебирався через скелю, вони вже були за границею. Далі гнатися Поганий цар не мав права.
Куці-Куці Борка і златоволоса дівчина продовжували дорогу. Прийшли вони до великого моря. Перебралися через море, на другому березі відпочили. Тут хлопець колись розлучався з своєю Лисичкою. Тепер покликав її:
— Лисичко-сестричко!
Лисичка відразу явилася. Привіталася з господарем і його судженою. Погостилися, свіжої води напилися, рушили далі в дорогу.
Йдуть, йдуть, йдуть. Довго йшли, поки прийшли на місце, де Вовк 1 Лисиця залишилися. Сказали хлопцеві так:
— Тепер можеш спокійно собі жити. А коли впадеш у біду, клич нас!
Попрощалися, Куці-Куці Борка подякував за допомогу, сів на златогривого коня, взяв дівчину до себе, йдуть далі. Прийшли на роздоріжжя, де росло високе дерево... Хлопець блукав по світу и забув те, що йому наказувала баба-віщівниця. А наказувала вона, щоб під деревом не відпочивав, бо навіки засне.
Зійшли з коня, сіли під дерево. Куці-Куці Борка ліг і заснув. Заснув так* якби помер.
В ту хвилину, коли Куці-Куці Борка помер, прилетів страшенний Дракон — мав він 24 голови — й поніс златоволосу дівчину. Тільки вітер подув за ним.
Куці-Куці Борка лежить мертвий під шелеснатим деревом, чорний ворон сів на вершок, голосно каркнув. Бо вчув трупа. Прилетіли тут інші ворони:
182
— Що нового? — питають.
Нового, діточки, немало-небагато. Тут лежить мертвий чоловік, можемо собі побенкетувати.
Лисиця почула, як ворони говорили, й бігом під дерево. Коли прибігла, на хлопця вже кинулися голодні птахи. Лисиця підкралася, вхопила ворону Інші розлетілися.
Стара ворона просить Лисицю:
— Не їж>, мою дитину!
Не з’їм, якщо принесеш водиці-живиці і водиці-мертвиці.
Принесу, тільки не їж!
Лисиця вихопила з кишені хлопця пляшечку, подала вороці. Та пляшечку вхопила в кігті й полетіла. Незадовго принесла.
— Тут водиця-живиця.
Лисиця взяла пляшечку та вороня з зубів не випустила. Закусила його, тут же покропила водицею-живицею. Вороня ожило. Тут Лисиця увиділа, що ворона її не обдурила.
— Тепер бери свою дитину.
Запищала Лисиця тонким голосом, до неї тут же прибіг Вовк:
— Що сталося
— Наш господар мертвий. Тут водиця-живиця.
Вовк покропив, Куці-Куці Борка ожив
Ои, як _я твердо заснув.
— Спав би ти навіки, коли б ми не прийшли сюди. Ворони тебе вже рознесли б.
Видить хлопець: дівчини нема. Дуже він засмутився. Думає: «Де моя суджена? Або мені життя, або мені смерть, а знайти її мушу». І збирається він у довгу, далеку дорогу. Звірі і златогривий кінь залишаються на місці.
— Ми будемо коня доглядати.
Куці-Куці Борка йде світом. Перебирається через гори, через ріки, ліси, пустелі й моря. Кого зустріне, кожного питає:
— Чи ви не чули про таку и таку златоволосу дівчину?
Про дівчину ніхто не чував, її ніхто не видав. І ніхто на землі пе може сказати, де вона.
Якось натрапив Куці-Куці Борка у великій хащі хатину. Відчинив двері, увидів стару бабусю, яка сиділа на печі. Очі в баби великі, як та-рілі, нижня губа відвисає так, що ноги прикриває, голова в баби, як бочка. Поклонився:
— Добрий день, люба мамко!
Доброго здоров’я, синку! Коли до мене ти так красно не вклонився б, я тебе з’їла 6. А так хочу знати, яке діло тебе сюди привело?
Куці-Куці Борка розповів бабі свою історію. Розповів і про те, як бідував, як по світу блукав, поки знайшов златогривого коня, златоволосу
183
дівчину. Розповів про те, як під високим деревом заснув, як зникла від нього суджена...
— Я, синку, знаю про все. Я більше знаю, як твоя баба-віщівниця. Дивися: моя губа відвисла, аж ноги прикриває, бо я немало людей поїла. Я чоловіка їм, а він не дається, рве мій рот, відтягає мою губу. Мої очі такі, як тарілі, бо я немало виділа на світі. Очі мої від того витріщилися, такі великі стали. Голова у мене, як бочка. Сталося так тому, що я багато думала, багато розуміла. Думки і розум розбили мою голову. Я все знаю. Страшенний Дракон готує для тебе смерть, бо він хоче забрати від тебе суджену. Він викрав твою дівчину, а ти з ним боротися не можеш. Немало перетерпиш, поки свою суджену добудеш. Звідси вона в стоп’ятдесятім царстві, служить кухаркою в Дракона. В цю хвилину я виджу її. Йде вона з відром по воду й сумно співає. Я подарую тобі хустку. Коли хусточкою махнеш, можеш чинити всяке діло, будеш знати будь-яке ремесло. Станеться і так, іцо з біди й нужди будеш мусити найнятися на роботу. Махнеш хусткою, з’явиться чоловік. А він вчинить все, що буде потрібно...
Куці-Куці Борка дуже красно бабі подякував, що вона сказала, де його суджена, подякував за чарівну хустину. Попрощався, рушив у дорогу.
Йде, йде, йде. І весь час думає, як добратися до царства Дракона. Переходить одну країну, переходить другу, третю, перебирається через високі гори, через стрімкі скелі, ліси й широкі пустелі, через моря.
Потрапив він одного разу до чужої держави й пішов широченним полем. Видить: серед широкого поля велике місто — столиця Поганого царя. На полі люди працюють гірко, бо всі босі, обірвані, худі, заморені голодом. Люди плачуть, мучаться. А на поле привезено -величезні громади матеріалу — заліза, скла, дерева, глини. Люди почали будувати дім. Геть-геть високо вже вивели стіни.
У тій державі багато всіляких ремісників і майстрів. І дістали вони наказ будувати такий дім, щоб сягав самого неба, щоб він був звіздами покритий, щоб на одній стрісі висів місяць, щоб на другій стрісі висіло сонце. А коли люди такого будинку не поставлять, злою смертю погинуть. Люди плачуть, люди журяться, бо такого ще ніколи не будували. Куці-Куці Борка питає людей:
— Чого ви такі зморені, чого ви такі слабі?
Робітники видять, що хлопець з далекого краю, бо його бесіда незрозуміла для них. Привели товмача, почали розмовляти. Куці-Куці Борка їм каже:
— Я роботу беру на себе!
— Ой, неборе, за таке діло не берися. Досить того, що ми в біді, не лізь до неї й ти. Нам уже все одно погибати, а шкода, щоб і ти погинув. Іди собі, чоловіче добрий, своєю дорогою.
Але Куці-Куці Борка страху не має.
184
— Ведіть мене до вашого царя... Я шкодую бідний народ і хочу йому помогти.
І повели його до царя. А цар — чоловічище страшний, величезнии Сидить на золотому стільці коло золотого престола. Стілець всілякими скатерками прикрашений. А перед царем на столі їжа й вино, вино таке дороге і міцне, що вже дорожчого і кращого в світі нема Цар їсть, п’є, веселиться...
Хлопець поклонився:
Пресвітлий царю! Дозвольте мені кілька слів сказати вам.
Цар знав всілякі мови і хлопця розумів Він впізнав, що Куці-Куці Борка походить з далекої держави.
— Я слухаю! Що хочеш?
— Пресвітлий царю! Я на полі видів ваших майстрів і робітників. Всі вони плачуть. У вашій державі нема того, хто збудував би такий дім, як ви хочете. Дім беруся поставити я. Але за роботу треба дорого заплатити.	'
— Коли збудуєш дім, заплачу стільки, скільки будеш хотіти. Але коли не збудуєш, у мене є меч, і голова твоя полетить з плечей.
— Пресвітлий царю! Зараз ваш будинок почне так швидко рости, що ви і не встигнете за ним дивитися.
Страшний цар і Куці-Куці Борка склали договір. Хлопець пішов до робітників:
— Котрі з вас спеціалісти, залишайтеся на будові. Інші можуть іти собі додому. Будову я перебрав і я за неї відповідаю. Цар вас не буде більше мучити. А хто залишиться тут, на роботі, від мене дістане платню.
Робітники і спеціалісти на будові залишилися, інші пішли додому. Коли люди розійшлися, Куці-Куці Борка вийняв чудодійну хустину й . махнув нею. З’явився чоловік:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Хочу, аби цей будинок піднімався швидко, щоб ніхто не видів, як він росте. Я з царем уклав договір, що дах має сягати до самого неба, що він має бути покритии звіздами, що з одного боку на стрісі має висіти місяць, з другого боку має висіти сонце. Коли дім виросте так, що верха вже ніхто не буде видіти, вчинимо перерву. Коло дому буде стояти риштовання, по якому можна вилізти вгору. Я скажу цареві, щоб він з міністрами і вельможами вийшов наверх. Коли цар з вельможним панством буде на висоті, будинок має вирости до неба так, щоб уже ні цар, ні панство не могло зійти на землю. В один момент будинок має розсипатися на порох. Нехай пропадуть пани і цар, щоб з них і маленька кісточка на землю не впала.
— Все буде, як наказуєш.
Раптом Куці-Куці Борка чує страшний гуркіт: гори задрижали, земля заколисалася, скелі розпадаються, кришаться, каміння до будинку ко-
185
тнться. до будови дерево пливе. З’явилися фабрики, що випускають цемент, фабрики, що розбивають камінь на щебінь і пісок. Цемент іде до заводу лотками. На заводі роблять бетон. Третя фабрика пиляє дерево на різний матеріал. Четверта — гне залізо для арматури. Робітники-спе-ціалісти постукують, крани-велстні піднімають матеріал на поверхню. І дім росте, росте на очах.
Ураз будівництво припиняється.
Куці-Куці Борка царя просить:
— Пресвітлий царю! Прошу перевірити будову. Візьміть з собою міністрів і вельмож. Коли знайдете догану або яку хибу, я відразу все виправлю. Підніметеся і будете оглядати будинок з самого верху.
Здивувався цар, що будинок протягом одного дня так високо піднявся. Зібрав своїх міністрів, вельмож. Світле панство пішло до будови. Довго-довго піднімалися вгору, поки опинилися на самому верху. Стали собі тут, роздивляються довкола. Та вже кругом видно тільки хмари, бо земля зникла. Ураз будинок почав сам вгору спливати. Коли опинився під самим небом, настав шум, тріск, грім. Все почало кришитися, розвалюватися, падати. Цар і панство погинули так, що і найменша кісточка з них на землю не впала.
Куці-Куці Борка в момент, коли вельможне панство разом з царем піднімалося на будову, наказав робітникам відійти далеко-далеко. Здалеку весь народ дивився, як будинок розвалюється, здалеку чув, як гримить, гуркотить. А як стихло, Куці-Куці Борка гукнув:
— Слухайте, люди! Цар і панство знищені! Збирайтеся всі разом і приходьте сюди.
Зібрався щасливий народ, радий і веселий. Дякує хлопцеві за те, що освободив від біди. Просять всі хлопця:
—: Будь нашим царем!
Царювати Куці-Куці Борка не захотів
— Я чоловік подорожній, приїжджий. Вашим управителем бути не можу. Вам треба мати свого достойного чоловіка. Та вибирайте не царя, а президента і міністерство. І то не з вельможного панства, а з бідного народу. Землю поділіть між собою, щоб не було ні папської, ні графської. Хай буде земля того, хто на ній працює.
Народу полюбився новий порядок. Взялися люди "за діло. Правда, довго ще прийшлося боротися за новим лад. Та порядок настав.
Уряд служив народу. Будувалися фабрики, заводи, майстерні, і вже не було безробітних.
Відклонився Куці-Куці Борка від народу, бо вибирався в дорогу.
Люди плакали за ним, щиро дякували йому, бо коли б не він, ніколи б не звільнилися від рабства, довіку віків робили б на царя і його вельможне панство.
Куці Куці Борка рушив у далеку дорогу. Довго проходив нелегкими дорогами, доки прийшов до Драконового царства.
186
Недалеко того міста, в якому Дракон проживав, текла широка й глибока ріка. Через ріку був прокладений міст.
Куці-Куці Борка хотів напитися води, спустився під міст. Ураз чує страшенний шум. Дивиться й видить: Дракон збирається на полювання. Сів на коня, ворота відчинив і так ними вдарив, що земля затряслася.
Куці-Куці Борка сидить під мостом і думає: «Що це за гукН Міст через ріку був дуже широкий і довгий. Дракон їхав мостом. На середині моста кінь спіткнувся і вдарив копитами так, що одна половина моста впала у воду.
— Песій недоїдку! Чи ти не їв, чи ти не пив? Ти вже десять тисяч літ служиш мені, а досі не спотикався! Чому спотикаєшся? Я знаю, що буду мати біду з Куці-Куці Боркою. Але той заснув під високим деревом вічним сном, і ворони вже рознесли його.
Кінь говорить:
— Ой, я їв і пив! Але Куці-Куці Борка тут! Він тебе чекає. Ви зустрінетеся в кінці моста
Дракон переходив міст, Куці-Куці Борка вискочив до нього. Почалася битва. Б’ються так, що земля дрижить.
Хлопець приготувався, махнув шаблею і зрубав Драконові шість голів відразу. Б’ються далі. Куці-Куці Борка влучив знову і відрубав ще шість голів. Каже Дракон:
— Відрубав ти дванадцять моїх голів! А в мене ще дванадцять! Ці уже не зрубаєш, я тебе з’їм!
Б ються, б’ються довго. Хлопець почав слабнути. Думає собі: «Тут моя смерть». Раптом він чує страшне гудіння, страшенний шум. Із-за високої гори летить такий великий Орел, що ціле небо собою застелив і кинув тінь на землю. Орел крутиться над Землею в повітрі, знявся лютий вихор.
Покликав Куці-Куці Борка Орла:
— Поможи мені, бо я вже слабну!
Обернувся Орел в повітрі і стрілою полетів на Дракона. Збив його крилами й повалив на землю. А в Орла ноги міцні, крила дужі, кігті гострі. Драконові треба оборонятися не тільки від Куці-Куці Борки, але й від Орла.
Орел швидко прилітає, швидко відлітає. Кинеться на Дракона, клюне до ока. Виклював Орел Драконові багато очей.
Хлопцеві легше боротися. Зібрав сили і відрубав Драконові ще дванадцять голів. Та одна голова весь час скаче на своє місце, оживає. Орел набрав з ріки до дзьоба води, поливає шию страшенного чудовища, рве землю, присипає шию й голову Дракона.
Довго хлопець відпочивав, бо дуже змучився. Коли знову сил набрав, рушив через міст. Та міст заломився. З води стирчить залізо, нелегко перебиратися на другий берег. Та хлопець якось перебирається.
За рікою стояла Драконова палата. Була вона обведена високим му-
187
ром. В дворі робило багато народу — жінки, дівчата, прості робітники і добрі майстри Працювали всі по майстернях. Куці-Куці Борка ходить між робітників, питає:
— Знаєте чи не знаєте ви про таку и таку златоволосу дівчину^
Та ніхто нічого не знає. Зустрічає Куці-Куці Борка дівчину, що служила колись у царя, зустрічає царських і графських дочок. Та ніхто з них нічого не знає. Раптом зустрів хлопець царівну, котра і сказала, де його суджена:
— Ваша суджена — кухаркою у Дракона. Та добратися до неї нелегко, бо двері вартує залізний вовк. Той вовк став каменем. Але як тільки Дракон наближається до нього, вовк оживає.
Куці-Куці Борка каже:
— Дракона вже нема. Його забито. Веди мене до залізного вовка.
Привела дівчина Куці-Куці Борку до дверей судженої и показала страшилище. Коли хлопець наблизився до вовка, той відразу ожив. І почали вони битися. Знову прилетів Орел, знову допоміг Куці-Куці Борці перемогти ворога. Тепер уже хлопець міг вільно ходити по садибі Дракона, по його палатах. Ходить, ходить, бо хоче знайти суджену. Ураз чує дівочі голоси. Та між тими голосами судженої не чує. Питає він:
— Чи не виділи ви таку й таку?
— Не виділи! Глядаите по інших кімнатах.
Багато кімнат обійшов, довго ходив Куці-Куці Борка, поки знайшов златоволосу дівчину. Зраділа вона йому:
— Як ти сюди добрався?
— Так і так. Я убив Дракона.
— Але двері вартував залізний вовк.
— Я забив і залізного вовка. Тепер треба звільнити всіх.
І ходить хлопець по царству Дракона. Де не пройде, кого не увидить, кожному каже:
— Ви вільні! Можете йти додому.
Куці-Куці Борка розбив ціле Драконове царство, звільнив народ від рабства.
Рушив хлопець у свій край Іде радісно, бо його суджена з ним. Йшли, йшли, довго йшли, поки прийшли до роздоріжжя. Гукнув хлопець:
— Лисичко-сестричко!
І Лисиця з великою радістю прибігла. Вклонилася вона до свого господаря й господині — златоволосої нареченої.
— Поклич Вовка!
Лисиця завила тоненьким голоском. Вовк прибіг.
— А де златогривий кінь?
— Зараз тут буде! Ми його вартували.
Минуло кілька хвилин. Прискакав прекрасний златогривий кінь. Сіли на нього, рушили додому. Лисиця й Вовк, біжать за ними.
188
Перейшли границю, вступили до сусідньої держави. Недалеко вже і рідний край, в якому Куці-Куці Борка залишив свого батька. Сіли на границі відпочити усі під красним деревом. Дивляться, а на коні женеться цар. Як тільки увидів їх, почав питати:
— Що ви за одні?
— Ми такі і такі...
Хотів цар забрати златоволосу дівчину, бо дуже полюбилася йому. Мобілізував військо, напав на Куці-Куці Борку. Доки витязь боровся з військом, цар украв златоволосу дівчину, повіз її до своєї палати, хоче з нею повінчатися. А дівчина плаче, царя проклинає, бо жити з ним не хоче.
Тим часом Куці-Куці Борка розбив військо, залишився один, вийняв хустину, махнув нею. З’явився Чорний чоловік:
— Що потребуєш, пресвітлий царю?
— Мою суджену привези сюди, а царя і все його царство знищ!
Чорний чоловік сповнив наказ.
Куці-Куці Борка прибув до столичного міста, вчинив у державі переворот, царство царя, царенят, панів і графів знищив. Народ став сво-бідним і вибрав собі нову владу.
Тільки тепер Куці-Куці Борка вже дійсно міг вернутися до свого краю.
Прибули додому, а златоволоса дівчина сказала:
— Я мушу на якийсь час стати гадюкою, бо мене прокляла моя ма-ма-відьма. Ти не смієш казати про це своєму нянькові і своїй матері. Я піду до вашої стайні, там буду три дні жити. На четвертий стану чистою людиною. Коли ми втікали з мого домівства, мати так прокляла мене: «Щоб ти вчинилася гадюкою, як тільки вступиш на його обійстя». Та пам’ятай: коли комусь відкриєш таємницю, більше мене не увидиш.
Тільки сказала ці слова, як перетворилася гадюкою, поповзла до стайні.
Куці-Куці Борка зайшов до рідної хати. Його батько і мати вже були старі. Давно люди жили довго — по шістсот, сімсот і вісімсот років.
Зраділи батьки синові, обцілувалися разом. Мати готує щось їсти.
Сів хлопець за стіл, та невеселий він, бо його очі заплакані. А батько хлопця дивується й питає:
— Чого ти, синку, такий сумний?
— Так і так... Моя суджена — прекрасна златоволоса царівна — стала гадюкою...
— А де вона?
— У нашій стайні.
Вхопив батько рушницю і бігом з хати. Відчинив стайню, але там нічого не зустрів.
— Чого ти, сине, з мене дурня чиниш? У стайні нікого нема! — розізлився батько.
189
Хлопець думає собі: «Як може бути, вона ж до стайні поповзла?» Поспішив хлопець до стайні, там дійсно нічого не знайшов. Тільки тепер зрозумів, що порушив клятву, и жінка, напевно, зникла
Повернувся до хати, сумно плаче.
— Чому плачеш, сине?
Так і так... Мою суджену прокляла мати-відьма. Вона перетворилася на кілька днів з дівчини у гадюку й заховалася у нашій стайні. На четвертин день стала б звичайною людиною, коли б я не зрадив таємниці. А тепер вже ніколи її не зустріну.
Збирається хлопець, знову хоче йти світом, шукати жінку.
Батько й мати не відпускають його, гірко плачуть:
— Багато літ ти блукав по світу, нарешті вернувся додому. Тепер хочеш залишити нас, старих. Нам час уже помирати, ми більше ніколи тебе не увидимо...
Куці-Куці Борка сів на златогривого коня, рушив у дорогу.
Покликав з собою Лисичку і Вовка. А златоволоса дівчина полетіла у своє домівство до матері-відьми, як тільки зрадив її наречений.
Шукає Куці-Куці Борка суджену по цілому світу. Обійшов всі держави, всі країни. Де не бував, всюди питав:
— Чи не знаєте про таку й таку?.. Про златоволосу дівчину.
Та ніхто нічого не знав.
Ходив, блукав, натерпівся, настраждався Куці-Куці Борка. поки прийшов до широкого моря.
Златогривого коня і Лисичку залишив на березі, а сам с в на Вовка й полетів на другий берег.
Тут жила цариця-відьма, що мала дванадцятьох дівчат. Хлопцева суджена тим часом народила дитину и жила собі окремо в бідній хатині. Її мати зненавиділа за те, що вона втекла з Куці-Куці Боркою.
Дитина росла, росла. І виріс красний, розумний хлопчик. Він помагав матері, бо мусила вона гірко заробляти хліб.
Куці-Куці Борка всюди шукав свою жінку. Одна жебрачка показала йому хатину, де жила златоволоса дівчина. Наблизився до хатини Куці-Куці Борка, увидів на дворі хлопчика, що грався. Відразу впізнав його. Хлопчик впізнав батька, бо немало чув про нього від мами.
Увечері, коли мати повернулася з роботи, хлопчик радісно гукнув: — Мамко, я видів свого нянька!
— Ои, синку, ніколи ти не увидиш свого нянька1 — й заплакала.
— А я видів!
— Де? Коли?
— Тут, у нашому дворі. Він грався зі мною.
Жінка рушила шукати чоловіка. Шукала його по двору, в саду, в городі. Тут вони й зустрілися. Припали одне до одного, обійнялися, обцілувалися І радості не було меж. Привела жінка чоловіка до бідної хатини, нагодувала, напоїла, грався він із сином.
19Є
— Видиш, що ти вчинив? Чого не послухав мене? А скільки при-йшлося тобі зазнати біди, щоб ми знову зустрілися. Але тепер уже можемо йти спокійно до твого краю...
Зібралися в дорогу. Сіли на Вовка, а той переніс їх через широке море.
На другому березі покликали Лисичку:
— Лисичко-сестричко!
Лисичка швидко прибігла. Зраділа вона своєму господарю. Наїлися, напилися. •
Мати і син сіли на златогривого коня, батько на Вовка, й щасливо прилетіли до рідного краю.
Вчинили велике весілля. На гостину запросили багато-багато народу. Танцювали з молодицею, з своєю невісткою дід і баба. І якщо те весілля не розійшлося, на ньому гуляють, п’ють, танцюють, співають ще й нині. А хто хотів би те весілля увидіти, вхід на нього вільний, кожному дозволений. Може собі кожен на гостині повеселитися.
І на цім слові казка закінчилася.
ПРО МУРАШЧИНЕ ЦАРСТВО
Було де не було, в сімдесят сьомій країні, за Студеним, Гарячим і Соленим морями, за Скляною горою і широкою водою, за густими лісами і чистими полями було багате царство. В тім царстві жив добрий цар, бо він любив свій народ.
В тім далекім царстві росли всілякі благородні дерева: черешні і яблуні, груші и сливи, оливи й горіхи. А на тих горіхах плоди були ве-ликі-великі. Горіхами народ живився і хліба не потребував. Звикли люди по деревах лазити і на диво хитро, легко скакали з одного високого дерева на друге. Ріс у тій державі цілий горіховий ліс. Та по лісу ходити не можна було. Бо коли б горіх упав на голову чоловіку, забив би його на місці.
В далекім царстві працювали заводи, фабрики, всілякі майстерні. В
192
маїазинах продавалися різні товари. Не можна і розповісти про все багатство, що було в тій державі.
В сусідній країні з тою далекою, великою і багатою державою жили погани — лихі й недобрі люди. Заздрили вони доброму царю і чекали хвилини, щоб напасти, захопити багатство, вивезти дорогі речі.
Погани приготувалися до нападу й великою силою через море припливли до берегів доброї держави. Ступили на сушу, почали палити, зни-щувати села, руйнувати міста, грабувати добро. Завоювали цілу країну, вбили царя, весь уряд. Народ захопили до рабства і страшенно його мучили голодом, важкою працею. Що тільки виділи погани, все забирали й привозили до моря. Тут нещасні раби клали добро на кораблі, й погани відвозили його собі. Так погани захопили величезні дорогоцінності й напилися немало крові добрих людей.
Задумали погани дотла знищити добрий люд. Тому брали вони дітей, особливо хлопчиків, і вивозили туди, звідки вже ті ніколи додому не поверталися.
Видять люди, що погани гублять дітей, тому почали ховати дівчат і хлопчиків.
В одному селі жив чоловік. Кожного дня ходив до лісу на полювання. Раз блукав він по густій хащі, що росла на високій горі. Чоловік піднявся на вершину гори і дивиться: між високими смереками полянка, на полянці хижина. Пішов чоловік до хижини. Відчинив двері, переступив поріг. Видить: старий дід відпочиває на печі. Та такий уже старий, що навіть подумати не можна, скільки йому років.
— Добрий день, дідику! — поклонився чоловік.
— Доброго здоров’я, синку! Як ти сюди попав?
— Так і так, дідику! Я мисливець, стріляю звірину. І від лісу до лісу, від поля до поля йдучи за звіриною, прийшов сюди.
Дід і чоловік розговорилися. Дізнався чоловік, що старий давно, дуже давно на горі побудував собі хатину, працює чесно, нікому не чинить зла.
Полюбив чоловік старого за чесність, за працьовитість і часто заходив до нього.
А коли погани напали на добрий край, забирали дітей і відвозили з собою, чоловік почав радитися з дідом, що чинити, як оборонитися від поганської віри. Чоловік слухав старого, а бесіди з ним, його поради беріг у таємниці, бо нікому не розповідав ні про хатку на горі, ні про самого діда.
Лише своєму синові чоловік відкрив тайну. Взяв хлопець до голови, що мусить знайти старого, мусить увидіти його своїми очима.
Одного вечора, коли всі полягали спати, хлопець поклав кусень хліба до торбини й рушив у дорогу. Йшов, довго йшов густим лісом, поки вийшов на стежину, що його привела на високу гору. Вибрався хлопець з лісу й довго-довго йшов. Цілу ніч був у дорозі, на ранок увидів по-
13 Казки зелених гір
193
лянку, на полянці — хатину. «Тут має жити дід», — подумав хлопчина і взявся прямо до хати.
Переступив поріг, поклонився:
— Добрий день, дідику!
— Доброго здоров’я, синку! Що тебе сюди привело?
— Так і так, дідику! Погани занапастили нашу країну, хочуть знищити весь наш народ. Імилися зараз до дітей. Малих хлопчиків беруть,, відвозять кудись так, щоб ті ніколи більше не повернулися. Що нам чинити?
Вислухав дід хлопця і каже:
— Що чинити? Треба організувати дітей. Домовтеся, вночі зберіться, вийдіть з села, хащами прийдіть сюди. Тут будете жити спокійно.
Так хлопець і вчинив. Вернувся додому, почав організовувати своїх ровесників, а вже далі старших і молодших. Кожному пояснив, що в селі залишатися страшно, що погани коли не нині, то завтра кожного схоплять, кудись навіки поженуть, що сховатися від них можна тільки в лісі. Хлопчик розповів кожному про далеке, недоступне місце, розповів, що це місце недоступне, бо про нього ніхто не знає.
— Туди ми вночі підемо, там будемо жити, поки не прийдуть ліпші часи! — сказав хлопець.
Справді, одної ночі діти вирушили з свого села на високу гору. Дід прийняв дітей у своїй хатині, дбав про кожного так, як може дбати рідний батько.
На високу гору приходили хлопці і дівчата вже не тільки з одного, а з багатьох, багатьох міст і сіл.
Коли в дідовій хаті стало тісно, молодь взялася за роботу й почала будувати нові хати. Хлопці рубають ліс, тешуть деревини, зводять зруби, ставлять дахи, дівчата варять їсти, допомагають підносити матеріал. Довкола хат дівчата копають землю, обробляють її, садять овочі, фруктові дерева, виноград.
Мало-помалу на вершині високої гори виросло ціле село.
Батьки спершу за своїми дітьми плакали, бо думали, що погани їх віднесли. А потім довідалися, що все гаразд, що їх Іванко, Василько і Михайлик, Марічка і Оленка здорові, живуть там і там. Та не один батько, не одна мати хотіли подивитися на своїх дітей. Тому пробиралися потаємними дорогами до високої гори.
Одного разу, коли село на високій горі вже було великим, прийшов сюди чужий чоловік. Він був красно одягнений у чорнім плащі. Познайомився чоловік з дідом, почав з ним говорити. Питає:
— Я виджу тут немало дітей. Та хто про них дбає?
— Я їм помагаю. Але тут є і хлопець, який організував їх. Вони його люблять, бо він веселий, добродушний, працьовитий.
Дід покликав того хлопця.
194
— Еге, наш Іванко тут!
Хлопчина тільки втямив чужого чоловіка, як уже не зводить з нього своїх очей, все придивляється, слідкує за ним. Навіть ночувати пішов разом з тим чоловіком.
Невідомий не тільки Іванка заворожив, але й запаморочив старого діда так, що той йому вірить, все йому показує, розповідає. Чоловік хоче йти, хлопець іде за ним.
Залишив хлопець дітей на діда, пішов Чоловік хлопця відвів до глибокого лісу, знявся з ним під небо, поніс його через гори, через ліси, через широкі моря.
Прилетіли на берег одного великого озера. В цьому озері вода ки-піл'а. Недалеко озера стояв дім, і кожен мусив побувати в ньому, хто тільки хотів побувати в мурашчиному царстві. В перші двері треба було ввійти, з других — вийти. Але двері відчинялися тільки людині справедливій і чесній Грішний, нечесний, злий чоловік ніколи не міг пройти до будинку, бо він не міг побувати в мурашчиному царстві.
Іванко був молодий, добрии, чесний, не мав ніякого гріха на серці. Тому його сюди і приніс невідомий чоловік — хотів, щоб хлопець пройшов через дім.
Іванко дивиться на будинок, думає собі: «А хто живе там, чи можна туди зайти?»
Відчинив хлопець двері, мурашки вхопили його і вже ведуть до іншого світу — до свого царства. Не питають хлопця, хоче або ні, тільки ведуть, ведуть до царя.
Цар і цариця гостя прийняли любо, запросили до стола, нагодували, напоїли.
— Ти прибув до нас, — кажуть вони, — з дороги далекої. Відпочинь. потім будемо з тобою говорити. Покажемо тобі нашу державу, наше багатство. Тоді ти зрозумієш силу мурашчиного царства.
Відпочив Іванко. Повів його цар по своїй країні. Показує села, міста, прекрасні будинки, заводи, фабрики і майстерні.
Зайшов Іванко з царем до одного будинку й дивиться: тут мурашки тчуть такі дорогі тканини з ружами, що на світі кращих нема. Зайшов Іванко з царем до іншого дому. А тут шиють військовий одяг для старших офіцерів, для молодших, для командирів, для простих вояків. Зайшли і до третього дому. Дивиться Іванко й видить: тут майстерня, в якій роблять топанки для війська. Побували вони і в інших будинках. В одному побачили одежу для населення — чоловіків і жінок, в іншому — майстерню для виробництва зброї.
Багато-багато споруд, майстерень, речей показав йому цар. Завів його до пекарні. А тут випікають такий білии хліб, що білішого в цілому світі нема. Повів ного до міста, показав заводи, фабрики. Над цими будовами такий дим піднімається, що сонця не видно. На міській площі
із*
195
Іванко побачив дивні мури, квіти, чудові пам’ятники архітектури, пам’ятники письменникам, вченим, мудрим і відважним героям та генералам.
Надивився хлопець на чудеса, яких досі ніколи не бачив, здивуванню його ні кінця, ні краю нема. Коли цар все показав, всюди хлопця поводив, запросив його до себе. Подякував Іванко цареві за гостину й хоче збиратися. Каже цареві:
— Пресвітлий царю! Я хотів би піти до свого рідного дому.
Цар дав Іванові капітана. Той мав його повести через гори, через ліси, через води до пограничного будинку, звідки починалася його дорога по мурашчиному царству.
Капітан привів Іванка до границі й каже:
— Звідси підеш страшенними лісами. Та не журися, нічого не бійся, всюди будуть тебе- охороняти наші слуги — мурашки. Наша партія велика і сильна, вона поширена в цілому великому світі. Я дам наказ, щоб тобі помагали в біді, щоб мали за тобою око. Ти можеш собі спокійно спати: мурашки населяють цілу землю, мають велику силу, творять великі діла.
Пішов Іванко крізь ті двері, увидів озеро, що вічно кипіло. До цього озера приніс його невідомий чоловік. «Куди далі?» — питає хлопець себе, бо не знає, як звідси йти. А невідомого нема.
Невідомий хлопця зачарував. Він заховав свого чудодійного плаща до гнізда на вершині високого дерева. Іванко піднімається до плаща, шукає його. Не знаходить та думає шукати доти, доки не знайде.
Йде Іванко лісом все далі, далі. Мурашки всюди супроводять його. Бо вони мають завдання: зробити все, щоб Іванкові з голови і один волос не впав. Навіть тоді, коли на Іванка напав би хижий звір-велет, мурашки його загризли б, а Іванка оборонили б.
Зустрівся хлопець із звірами, почав тікати. Біжить, біжить, а звірі женуться за ним. Добіг до товстого дерева, заховався в дуплі. Тут переночував. А вранці з дупла вибрався, глянув уверх по дереву й помітив на гілляці гніздо.
— Що може бути в ньому? — питає себе. І тут хлопець поліз вгору. Уже ось-ось рукою дістане гніздо, коли ураз Орел прилетів. Сів на дерево, а мурашки на Орла. Залізли до очей, під крила, під кожну пір’їнку. Не міг Орел врятувати себе від мурашок, упав знесилений на землю...
Сягнув хлопець рукою до гнізда й дивиться: плащ, саме такий, як і той, в якому летів невідомий.
Зліз Іванко з дерева з плащем, пішов далі. Та дороги ніде ніякої не видить. Навіть пішника не видить. Змучився, з ніг паде.
Іванко сів відпочивати під буком. Сидів, сидів, коли ураз на небі знялася буря. Могутні дерева вітер гне до землі, довкола гримить, блискає. Така буря, що страх бере за серце. Проллявся дощ. Іванко подумав: «Та у мене є плащ, візьму його на себе, не змокну».
196
Тільки плаща кинув на плечі, як вхопило його вітром, тут же понесло до кип’ячого озера на границі мурашчиного царства.
Захотів Іван знову побувати в гостях у мурашчиного царя.
Відчиняє двері, хоче переступити поріг, а двері не відчиняються. Що за диво? Чому не відчиняються? Хотів би довідатися про причину, та не може, бо не знає, що в чарівному плащі невідомий.
Перед дверима Іванко простояв до самого вечора. Коли стемніло, плащ скинув з плеча, склав і засунув до торби. Тільки Іван взявся рукою за замок, як двері відчинилися.
Переступив порога інших дверей, мурашки повели хлопця до царя. Деякі навіть впізнали Івана. Бо вони служили вояками в мурашчиному царстві.
Цар зрадів:
— Добре, що ти завітав до нас знову. Такому гостеві ми раді.
А погани колись воювали з мурашками, цілі тисячі їх потрапили до полону. Багато генералів, офіцерів мусили працювати як військовополонені, немало їх сиділо по тюрмах як військові злочинці...
Той пан — невідомий чоловік в плащі •— був їх начальником. Він задумав освободити своїх офіцерів і генералів з полону. Тому зачарував Іванка. Чоловік з плаща перебрався до хлопцевого серця й став підмовляти, підбурювати його проти мурашок. Поки мурашчин цар про це довідався, невідомий встиг дати полоненим недобру пораду: вони почали вириватися з тюрем, провадити тайні збори й уже готувалися до відкритої боротьби.
На головній площі мурашчиної столиці була башта з дзвонами. Тут весь час стояли сторожі. Сторож довідався, що полонені вирвалися з тюрем, бунтують, тому вдарив на сполох.
Як тільки мурашки почули дзвін, почали вилазити з кожної щілинки. Тут же вони напали на свого ворога.
Деяким поганам через границю пощастило перебратися. Та мурашчи-ні генерали дістали суворий наказ: «Мобілізувати на боротьбу з повстанцями мурашок цілого мурашчиного царства по вс'й землі».
І не було такого місця, не було такої щілини, де б мурашки не з’явилися. Мільйони і мільйони їх лізуть на поган. Кусають, щиплють, їдять, душать. Погани мусили відступити и піддатися. Вхопили мурашки їх керівника — невідомого чоловіка. Кинули мурашки ворогів до пивниць, заарештували поган до останнього.
Мурашчин цар взяв чарівного плаща й тут же догадався, що поганин чоловік хлопця зачарував.
Та Іванко ще не заподіяв лиха. А те, що він став на руку поган, трапилося зовсім випадково. Після арешту невідомого чоловіка очі хлопця відкрилися. Він усе зрозумів і почав згадувати, а де, на якім місці його поганин зміг зачарувати. І просить він мурашчиного царя, щоб той пробачив вину. Цар був добродушним і відправив хлопця додому.
197
— Не бійся нічого! Тебе мурашки будуть оберігати в дорозі, з тобою нічого не станеться.
Відклонився Іванко від царя, від цариці, від генералів, від високих урядників і рушив додому...
Прикордонний будинок минув легко, бо двері йому відчинилися. За озером починалися великі ліси. Сів Іванко в лісі відпочивати и видить: наближаються до нього три погани з рушницями. Впізнали, що Іванко з держави, в якій були і вони. Привели хлопця до печери, хочуть штовхнути до глибокої нетрі, щоб його розірвали звірі і змії. Відчинили двері і тут же за Іванком їх зачинили. Сидить хлопець на самому верху довжелезної драбини, боїться спускатися вниз. А коли мурашки довідалися про хлопцеву біду, пробралися крізь найменші щілиночки до печери. Напали на звірів, на зміїв, не дали причинити хлопцеві біди. Так довго з звірами, гадюками боролися, що ті погинули.
Через кілька днів погани відчиняють двері — хочуть знати, що діється з Іванком? І кажуть:
— Чи залишилися з нього бодай кості?
Дивляться, а хлопець живий. Думають вбити його своїми руками. Та мурашки з усіх боків напали — кусають, щиплють, їдять. Не до Іванка було поганам. Звільнився хлопець і йде собі далі. Та якою дорогою не йшов, де не буває, його обороняли мурашки.
Довго Іванко йшов. Вже був недалеко свого домівства. Коло високої гори хлопець знову зустрівся з поганами. Напали на нього, повалили на землю, пов’язали і почали мучити. Кривавого, побитого ведуть до села, щоб простий люд видів, набрався страху і не пробував бунтувати проти поганської влади. Та мурашки напали на поган. Залізли до вух, до носа, до очей — вкрили ціле тіло. Марно погани захищаються, лютують — мурашок мільйони.
Нарешті Іванко прийшов на високу гору до своїх товаришів, дітей, до старого діда. А дід журився, сумував за Іванком.
З радістю хлопця зустріли всі, але він змучений, зморений — ледве тримається на ногах, слова сказати не може.
Минули три дні. Іванко відпочив, опам’ятався й проговорив. Своїм товаришам і дідові розповів всю історію — про те, як поганин його зачарував, як у мурашчиному царстві побував, з якими труднощами додому вертався.
— Тепер іду до свого села. Туди, де я народився. Буду організовувати повстання проти поган. Мурашки поможуть нам, і ми поган знищимо.
Не встиг прийти Іванко до свого села, як мурашки з цілого світу зібралисяТ^-напали на поган, повиїдали їм очі, залазили до вух, до рота. Люди теж піднялися на боротьбу — хто з вилами, хто з косою, хто з сокирою. Кожен виходив поганина бити.
Після одного села піднялося друге, за другим третє, четверте, деся-
198
те. Іванко пройшов з мурашками разом цілу державу — бив пОган. І ні один з ворогів живим не залишився.
Коли війна з поганами закінчилася, народ вільно дихнув, хоч був змучений, наморений. Кожен взявся за роботу. Люди працювали на будівництві, орали землю, сіяли хліб, садили сади і виноградники, випасали худобу. Скоро держава забагатіла, люди зажили щасливо. Обрали собі народну владу, Іванко став президентом, а царство було замінене республікою
Президент уклав угоду з мурашками. Вони стали його союзником. І вже дві країни зобов’язалися жити в мирі і дружбі, допомагати одна одній як в час війни, так і в час спокою.
Погани, що далеко жили, спробували ще раз напасти на І Банкову державу. Та військо республіки рушило проти поган на морських кораблях. Як союзник мурашчин цар теж оголосив війну поганам.
Мурашки рушили через море. Стільки їх перебиралося водою, що коли чоловік ступав ногою, наче мостом ішов. Перебралися мурашки через море, вийшли на сушу, затопили все, як вода. Ніякі замки, ніякі окопи не могли врятувати поган, бо мурашки пробиралися і в найменші щілинки, забиралися навіть під землю, наступали дахами будинків, кронами дерев.
Так було зруйновано ціле поганське царство.
Іван став президентом-переможцем.
А на високій горі діти росли, сади цвіли, село багатіло. Хлопці женилися, дівчата віддавалися. Старий дід ще жив. Він радів, що добрий, роботящий і мудрий народ стає все могутнішим, культурнішим, більш освіченим.
В новому селі на високій горі Іванко знайшов собі красну, чесну дівчину, бо хотів оженитися на своїй. Полюбив її, одружирся з нею. Село розросталося і стало вже містом. На самій вершині гори побудували красний дім. До нього перейшов уряд, сам президент. З цього дому було видно далеко-далеко — майже цілу державу.
Президент і міністри добре управляли країною, любили народ, пестували його і поважали простих людей.
Настав мир у світі, бо війна з поганами закінчилася навіки-вічні. Від панів маєтки було забрано, землю поділено трудовому народу. А люди жили спокійно й щасливо.
Цілий світ визнав народну республіку. Бо республіка ця і народна влада вступили до союзу з найміцнішим у світі царем — з мурашчиним царем
З тою часу держава була могутня. Її президент не лише мудро управляв, але и довю жив Може, і тепер живе, коли не помер. А хто не вірить, може дістати від нашого уряду пропуск і поїхати подивитися.
На цім слові казка закінчилася.
як чоловік І ВЕДМІДЬ ГАЗДУВАЛИ
Було це дуже давно. Жив бідний чоловік, мав жінку і повну хату дітей. Та діти ще нічого не знали робити.
Біда і нужда в хаті росте, голод дітвору гне і мучить. Не знає чоловік, за що і взятися. Літом іде до лісу рубати дрова, щоб заробити копійку. Але з того заробітку утримувати велику родину важко. Не має чоловік землі, щоб наорати, насіяти, бо клаптик у нього такий, на якому всього хатина стоїть.
Біднякова хата недалеко від лісу. Як тільки зима настає, бере чоловік самотяжні санки і йде по дрова до лісу.
Одного разу чоловік пішов з санчатами до лісу й опинився у глибокій хащі. Мало хто і бував тут. Іде, іде, вибрався під високу ґору, потрапив на широку долину. І думає собі: «Коли тут ліс повалити, буде поле. А поле вродить хліб».
200
Зима ще не минула, чоловік дався ліс рубати. Тонку деревину везе додому, колоддя валить докупи з думкою, що навесні підпалить, попелом удобрить землю.
Довго рубав чоловік ліс. Багато навозив собі дров додому. Та прийшла весна, сніг зник. Подався чоловік палити громаду дерева. Тонке гілля обрубав, скинув на громаду. Великі колоди рушити з місця не може. А саме в березні звикли вибиратися з своїх зимових логовищ ведмеді. Виліз із гаври старий бурмило, дивиться, як чоловік мучиться, прийшов близько і каже.
— Що ти, чоловіче, тут робиш?
— Хотів би я очистити поле. Тут далеко, сюди лісники не прийдуть, ніхто видіти не буде, де я господарюю. Хотів би я собі щось посадити і посіяти. Бо діти голодніють, жінка голодніє, а я сам бідую. Так бідую, що з голоду погибати прийдеться.
Задумався Ведмідь і каже:
— Бідую зимою і я, бо сиджу в барлозі і лапу ссу. Коли ти мене прийняв би до себе, ми землю обробили б разом, посіяли б разом, а потім врожаєм поділилися. Я виджу, що ти всіх дерев зібрати не в силі, я тобі допоможу.
Чоловік думає: «Справа непогана. Ведмідь міцний, колоди він докупи збере легко».
Домовилися чоловік і Ведмідь про спільне газдування. Робота йде добре. Бо яка колода не була б велика, Ведмідь легко нею котить з місця на місце. Чоловік тільки командує.
Почали Ведмідь і чоловік ярювати. Поле було вже чисте, колоддя спалене. Копає чоловік мотикою, Ведмідь — кігтями. Поле вже покопане, треба садити, сіяти.
— Ну, — каже чоловік, — договорімся, що буде тобі: чи зверху, чи знизу?
Ведмідь подумав: «Я видів і таке, що родиться над землею... Попрошу те, що зверху».
— Мені те, що над землею.
— ГараздІ
Приготував чоловік насіння Посадили на паленищах багато картоплі. А на нивках, де вогонь був, вона родить добре. Насіння зійшло, картопля почала рости. Листя на новині таке, що любо дивитися — аж чорне. Прийшов час картоплю обкопувати. Чоловік копав мотикою, Ведмідь — кігтями. Так обкопали вперше, вдруге.
Після другої обкопки картопля почала дозрівати. Чоловік був не глупий, вже влітку почав носити з врожаю додому по торбині.
Життя пішло краще. Діти вже не голодні.
Настав час збирати урожай. Прийшли чоловік і Ведмідь на ниву. Каже чоловік:
201
— Дивися, інші люди збирають врожай. Збираймо свій. Коли не зберемо, припаде снігом.
Ведмідь вириває картоплиння, складає до громади, бере на плечі, несе до своєї зимівки. А чоловік спокійно викопує з землі картоплю, бо вже йому картоплиння не заважає. Накопав чоловік картоплі багато, бо врожай був добрий.
Зібралися з нив чоловік і Ведмідь, чекають зиму. Поки снігу не було, Медвідь сяк-так живився — виходив на пашу, поїдав картоплиння. А як настала зима, прийшов і голод. Картоплиння пробує їсти, а воно не смачне. Зрозумів Ведмідь, що вчинив негаразд.
— Прийде весна, буде інакше. Я візьму собі те, що під землею.
Гірко, бідно перебув зиму Ведмідь, ледве весни дочекався. Настало тепло. Зустрічає Ведмідь чоловіка на полі.
«Будемо інакше миритися!» — думає Ведмідь і каже чоловіку:
— Обдурив ти мене, я ледве живий залишився. Тепер візьмеш собі, що буде зверху, я візьму те, що буде в землі.
— Гаразд!
Приніс чоловік насіння кукурудзи. Засіяли кукурудзою поле, зійшло насіння, почало рости стебелля. Треба кукурудзу обкопувати. Обкопали вперше, обкопали і вдруге.
Прийшла осінь. Чоловік найняв воза, вибрався до лісу за врожаєм.
— Твоє — зверху, моє — в землі! — каже Ведмідь.
І взялися збирати посіяне весною. Чоловік наламав качанів немало, бо вродило добре. Ведмідь вириває з землі коріння.
Прийшла зима. Чоловік з дітьми гараздує, а Ведмідь голодніє. Розізлився й думає: «Увиджу того чоловіка, заб’ю його, щоб більше не дурив мене».
Вийшов чоловік на поле, його зустрів Ведмідь:
— Двічі дурив ти мене, а тепер я тебе уб’ю. Бо залишишся живим, знову обдуриш.
— Добре, — каже чоловік. — Хочеш мене забити, вбивай. Тільки дай можливість відклонитися од жінки й дітей.
— Гаразд! Іди! Прощайся з сім’єю й повертайся сюди. Тут я тебе і з’їм!
Іде чоловік засмучений. Зустрічає його Лисиця. Каже йому:
— Чого ти, чоловіче, такий зажурений?
— Що тобі розповідати? Хіба чимось поможеш?
— А коли поможу? Тільки кажи, яка біда? Я пораджу.
Розповів чоловік історію з Ведмедем, розповів, як землю обробляли, як сіяли, як врожаєм ділилися. Розповів чоловік і те, як Ведмідь залишався незадоволений, як хоче його забити, як відпустив попрощатися з жінкою.
202
— Коли ти мені даш міх курей, я тебе обороню.
— Дам, тільки оборони мене.
— Іди додому, візьми сокиру і сани, з якими ходив зимою по дрова. Стань на місце, де чекав тебе Ведмідь. Я вийду на високу гору и буду кликати:
— Чоловіче, го-го-гов! А ти до мене озвися:
— Го-го-гов!
Я тобі буду казати:
— Чи видів ти Вовка і Ведмедя?
Ведмідь спитає:
— Для чого тобі Вовка і Ведмедя?
А я йому-
— Треба їх до війська!
Як почує Ведмідь, буде просити, аби ти сказав, що не видів його.
Я буду далі звідувати:
— Хто коло тебе?
Ведмідь буде казати:
— Кажи — колода.
— Коло мене колода.
А я знову покличу:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Люди колоду на сани кладуть!
Ведмідь буде просити:
— Клади і мене.
Ти почнеш Ведмедя класти на сани, а він буде звідти котитися. А я знову гукну:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Люди колоду до саней прив язують.
А Ведмідь скаже:
— В яжи і мене!
— Ти Ведмедя прив яжеш. Тоді я знову:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Люди колоду з гіллям не везуть, гілля обрубують.
Ведмідь буде казати:
— Берн сокиру, махай, ніби рубаєш.
— А ти рубай Ведмедя.
Послухав чоловік пораду, вернувся додому, розповів жінці про свою біду. Розповів, як Лисиця взялася йому помогти
Взяв чоловік під плече сокиру, кинув сани на плече, подався до лісу. Вибігла Лисиця на гору й чекає. Втямила вона Ведмедя. А тільки прийшов на поле, де його Ведмідь чекав, як Лисиця гукнула:
203
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Чи ти видів Вовка і Ведмедя?
Ведмідь налякався і каже:
— Питай, для чого вони?
— Для чого вони?
— Треба їх до війська!
Просить Ведмідь:
— Кажи, що ти нас не видів.
— Я їх не видів.
Лисиця знову кличе:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— А що коло тебе?
Ведмідь просить:
— Кажи, що колода!
— Коло мене колода.
— Люди колоду на сани кладуть!
Ведмідь шепче:
— Кажи, що й ти кладеш.
— І я кладу.
Ведмідь котиться з саней.
Лисиця знову:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Люди колоду до саней прив’язують!
Ведмідь тихо:
— Кажи, що й ти прив’язуєш.
— І я прив’язую.
Взяв чоловік ланцюга, прив’язав Ведмедя до саней.
А Лисиця знову:
— Чоловіче, го-го-гов!
— Го-го-гов!
— Люди колоду з гіллям не везуть! Люди гілля обрубують!
Ведмідь тихо:
— Махай сокирою, ніби й ти обрубуєш.
Вхопив чоловік сокиру і почав рубати Ведмедеві ноги. Ведмідь реве, ліс дрижить. Зарубав чоловік Ведмедя, ще й шкуру зідрав... Прискакала Лисиця до чоловіка й каже:
— Давай мішок курей!
— Ходи до села! Дам тобі в селі. Як не дати, коли мене ти врятувала від смерті.
Зібралися і йдуть. Коли були недалеко, Лисиця стала біля куща й каже:
204
— Іди, чоловіче, додому, принеси курей сюди!
Прийшов чоловік додому, говорить жінці:
— Ну, жінко! Я, хвалити милостивого, здоровий. Налови курей, неси їх Лисиці, бо вона мене оборонила від смерті.
Жінка пошкодувала курей:
— Де я курей дала б Лисиці?
— Не кажи дурниць, клади курей до міха! Вони знову у нас розведуться.
Наловила жінка курей, зав’язала до міха. Кинув платню чоловік на плече й несе.
Прийшов до лісу, зустрів Лисицю, Розв’язав мішка, випускає курей. Ловить Лисиця, кури кудкудакають. Прибіг пес. Кинувся на Лисицю. А та давай тікати. Ось, ось має піймати її. Нелегко Лисиці втекти. Тільки шмигнула до нори, як пес за задню ногу вхопив її. Лисиця каже:
- — Хвалити милостивого, гаразд, що ти вхопив за корінь, а не за ногу.
Почув такі слова пес, подумав, що Лисиця правду каже. Випустив ногу з зубів і вхопив за корінь. Затягнулася Лисиця до нори й сидить.
Та пес був хитрий. Побачив, що обдурений. Сів коло нори й чекає. «Мусить вийти!» — думає пес.
Лисиця довго не виходила. Та нарешті вийшла. Голодна була й мусила вийти.
Оглядається, перед норою нікого не видить. Пішла до села з думкою, що піймає курку. А пес приготувався, вхопив Лисицю і розірвав.
Так бідний чоловік знебувся і Ведмедя і Лисиці. А на полі вже не тільки садив картоплю, сіяв кукурудзу, але й сад заклав. Виросли яблуні, сливи, груші. Збудував чоловік в саду хату, перебрався до неї, бо землі довкола вже було більше.
Виросли діти. Хлопці поженилися. Кожен син збудував собі нову хату. Прийшли до бідного чоловіка сватати, повіддавалися за парубків дочки. Зяті побудували собі хати. Так довкола одної хати виросло багато нових, і повстало село. А пан, що йому колись належав ліс, не мав сили прогнати людей.
І на цім слові казка закінчилася.
ПРО РОЗБІЙНИКА, ЩО ЗАБИВ 399 ДУШ
Жив на світі лютий розбійник, котрий забив багато й багато людей. Пішов до села чи до міста, довідався про заможного чоловіка, зламав двері, вбив родину, забрав маєток.
Носив розбійник крадені речі до густого лісу й ховав у печері. Зібрав багато золота, срібла, дорогоцінного каміння, одягу, зброї й посуду. І мав він під своєю рукою двох друзів, теж розбійників. Дочулися розбійники, що там і там є дім багатого торгівця. Й кажуть:
— Добре було б того торгівця нащивити.
Й почали розбійники радитися, коли найкраще напасти на багатія.
— Підемо у п’ятницю ввечері. Крамар почне святкувати шабес, а ми нападемо.
Приготувалися розбійники, почекали вечора під суботу, прибули до хати. Родина вже спала. Почали розбійники ломитися до будинку. Стар-
206
їііии був такий дужий, що ніде не стрічалося дверей, яких не міг би зламати. Не помогли замки, не помогло залізо. Тільки розбійник поклав руки, як двері впали.
Зайшли хлопці до хати і почали забирати золото, дорогоцінні речі. І хоч було свято, крамар оборонявся. А його взяли та й задушили.
Приступився один з розбійників до печі й дивиться: піч замазана глиною. Думає так: «Тут щось дорогоцінне має бути».
Коли розбив піч, видить: в печі печена курка, м’ясо, мед, калачі. Покликав друзів і каже їм:
— Будемо гоститися! З’їмо курку!
— Дивися добре, нині п’ятниця. їсти м’ясо — гріх.
Та подумати тільки! Розбійники чоловіка забили, хату розламали, добро забрали, а печену курку в п’ятницю бояться їсти!
Розбійники накоїли багато лиха. Прийшло так, що забитих було вже 399 душ. А всі вбивства вчинив старшин
Жили собі розбійники сито, в достатку.
Одного разу старший задумав учинити великий розбій. Дочувся про багатий монастир, вирішив обікрасти монахів, Досудився, дорадився, що монастир грабувати піде один, без помічників. Та коли йшов, по дорозі сталося чгдо. Подумав розбійник: «Для чого розбивати, вбивати? Я стільки приніс уже до печери, що на сто літ нам усім досить. Погубив я 399 душ. Може, прийдеться забити ще й 400-ту. А скоро помирати треба».
На розбійника жура впала велика. Дав собі слово, що буде каятися.
Прийшов розбійник до монастирських воріт, а будинки обведені муром. Постукав у крицеві ворота, стоіть, чекає.
— Хто там? — питає сторож.
— Той і той! Розбійник! Я ішов забити ігумена, а тепер до нього йду на сповідь, бо хочу покаятися.
— Я скажу ігуменові, що ти просишся. Якщо дозволить, впущу.
Вартовий побіг до ігумена.
— Що сталося?
— Під воротами чекає такий і такий розбійник. Він признався, що хотів вас забити та передумав і хоче покаятися. Просить впустити його.
Налякався ігумен й думає, що чинити:
— Коли його впущу, може мене забити. Коли не впущу, розламає двері і теж заб’є.
Прийшов до воріт сам старий і каже:
— Що ти від мене хочеш?
— Хотів би я покаятися. Маю на совісті 399 душ!
— Ти великий грішник! Тебе сповідати я не можу.
— Якщо ти мене сповідати не хочеш, забив я 399, будеш ти чотирьохсотий.
207
Задумався ігумен: «Не впущу його, розламає ворота, все одно заб’є».
Відчинив старий. Від воріт розбійник пішов на колінах. Став до сповіді. Розповів розбійник про всі лиха, що їх накоїв Постовпів ігумен:
— Чоловік ти страшний... Подумай, з якою твариною хочеш тут жити.
В монастирі було багато худоби. Були і собаки. Розбійник каже:
— Шкода мені жити і з псом. Але гіршої тварини на світі нема, я жити мушу тільки з ним.
— Коли так, іди до псів. Що будуть чинити вони, чини і ти.
Став розбійник на руки і ноги, поскакав двором. Увиділи пси чоловіка на чотирьох и почали гавкати. Гавкає і розбійник. Обступили пси чоловіка, не знають, що таке.
Розбійник жив із псами в одній купі, ів, що їли пси, гавкав, як гавкали пси, спав, де спали пси. Так пробув розбійник довгі роки на псарні.
Минув час, знову старий розбійника взяв на сповідь і сказав йому:
— Тепер іди у великі ліси, будеш там жити, як звірі, живитися тим, чим жиють вони.
Поскакав розбійник на чотирьох до лісу, почав жити, як хащова тварина. П ятнадцять літ розбійник пробув у лісі Одяг на ньому порвався, тіло зчорніло.
Проходив лісом гаиник. Думав, що за дивна страшна звірина, налякався і вистрілив. Наблизився до чоловіка, і ще більшим страхом його взяло. Та розбійник ураз промовив до нього:
— Не бійся! Я такою смертю і мав погинути. За життя я забив 399 людей! Тут мене і похорони.
На тім місці, де гайник забив розбійника, викопав для нього і яму.
І на цім слові казка закінчилася.
ПРО РИМСЬКОГО ПАПУ ГРИГОРІЯ
У первому столітті, в далекій державі жив один цар. Він мав двох дітей — хлопчика й дівчинку.
Життя в царя і цариці було коротким. Померли вони і залишили малих сиріт. А в царських законах було написано: за царя на престол можна обирати тоді, коли вже е п’ять літ. Замість малого державою правив тутор.
Діти росли поволі, рік за роком минав. Хлопчина уже став парубком, дівчина — молодицею. Дівчина була красна, така прекрасна, що подібної на світі нема.
Полюбив брат сестру. Дівчина гнала брата від себе, проганяла, а він їй спокою не давав і не давав. Дійшло до того, що переспали разом ніч. Ніхто про це не знав, а як довідалися, дівчина мала родити. Почали питати:
14 Казки зелених гір
209
— Від кого?
А вона сказала чисту правду.
А в давн часи за подібне кровозмішання належала смертна кара
Пани зібралися на раду й почали судити молодого царя. Судили и досудили, щоб він ішов з поганами воювати:
— Мусиш кров’ю в битві з поганами гріха спокутувати.
Повів царевич військо і бився з ворогом в передніх рядах Влучила ворожа куля, упав він і загинув.
Залишилася сестра. Після братової смерті її обрали за царицю, призначивши тутора.
Наступив час, дівчина мала народити дитину. Тільки дитина народилася, як знову зібралися пани. Присудили, щоб дитина не пила з маминих грудей. Дитину мають покласти до бочки, заденчити і пустити на море. Тільки й виділа молода мати, що хлопчик красний. Повісила йому-на шию табличку з таким написом: «Я поклала до бочки багато золота. Хто дитину в морі знайде, за ці гроші нехай її виховує».
Довго бочка плавала по морю. Одного разу плив рибацькии корабель-хвилями. Втямили рибаки бочку, добули з води, відкрили дно і видять малу дитину. У дитини на шиї золота табличка, на табличці напис: «Я поклала до бочки багато золота. Хто дитину в морі знайде, за ці гроші нехай її виховує».
Взяв капітан корабля хлопчика, поніс додому. А жінка розсердилася та й каже чоловікові:
— Звідки дитина в тебе?
Капітан правди сказати не міг, бо все було великою таємницею. Хлопчик також не смів знати, чий він син, як прибув до хати рибака.
Не було спокою в родині капітана. Жінка весь час чоловіка сварила, бо думала, що знайшов собі дитину з іншою. Та капітан мав за двісті кілометрів родича. Коли одного разу розпалилася велика свара, каже жінці:
— Хлопець не мій. Це син нашого родича. Я хлопчика взяв від нього для виховання.
Жінка чоловікові повірила й дала спокій. Далі хлопця мала за власну дитину.
Заховав капітан золоту табличку з написом, заховав і половину золота з бочки на час, коли хлопець виросте. Половину золота передав, жінці:
— На ці гроші малого одягай, годуй, бережи його, щоб нам ніхто не дорікав у скупості.
Взяла гроші від чоловіка жінка, доглядала хлопчика ще ліпше, як своїх дітей.
Виховувався хлопчик добре, ріс в домі капітана. Коли мав три роки, господиня пішла на ярмарок. Тут несподівано зустрілася з родичем, про>
210
якого говорив їй чоловік. Не тільки здивувалася, але й розізлилася: як родич міг спокійно жити, не приити бодай раз глянути на свою дитину?
— Я хлопчика годувала, як свого, доглядала за ним, а ти і знати про нього не хочеш! Що ти за чоловік, яке твоє серце, яка в тебе душа? Де твоя честь? — жінка соромила родича.
На ярмарку багато людей чуло, як жінка сварить пана. Бо пан був чоловіком багатим, всі його знали.
— Що бормочеш?.. Мої діти коло мене! Моїх не годуєш!
— Як не годую? Мій чоловік приніс малого хлопчика и казав, що жінка твоя померла, що ти йому дав гроші, аби ми виховали дитину.
— Що говориш? Моя жінка померла? Моя жінка жива! Я своїх дітей нікому не віддавав... Я сам можу виховати їх.
Заганьбилася дружина капітана й почала вибачатися.
— Не сердься! Мій чоловік обдурив мене.
— Я не серджуся, але ще раз кажу тобі, своїх дітей ми на виховання нікому не давали.
Розлючена капітанова жінка пішла додому. Тільки переступила поріг, як на чоловіка напала:
— Ти сякий, ти отакий! Довів мене до ганьби. Я стрілася з нашим родичем, жінка його жива, сина тобі на виховання ніхто не давав. Кажи тепер усю правду!
Капітан не міі далі ховати таємниці. Мусив казати правду. Показав золоту табличку з написом:
— Дивися! Ця табличка була в дитини на шиї. Дитина ця з великого роду. її ми знайшли на морі у бочці. З хлопчиком були і гроші. Половину з них я дав тобі, половину заховав для хлопця. Тільки прошу, таємниці нікому не видавай. Хлопчик теж не сміє знати, що він не наш.
Росте хлопчик в родині капітана з іншими дітьми разом. Прийшов час, віддали його до школи. Вчиться хлопець, капітана зове своїм няньком, жінку — мамкою. І діти в родині нічого не знають, що хлопець не їх ріднии брат.
Довго діти ходили до школи, довго гралися на дворі, бігали по полю, збирали квіти. Та сталося так, що хлопчик побив капітанових дітей. Мати розізлилася й крикнула:
— Ти б’єш моїх дітей, а сам чорт знає, чий ти!..
Сталося так тому, бо в жінки поли довгі, а розум короткий.
Хлопець слова запам’ятав добре. Бо він уже був не глупим. Спитав, жінку капітана:
— Ви не моя мама?
— Я тобі не мама! Хто твоя мати — сам чорт знає.
Зажурився хлопець. Думає собі: «Коли ти для мене не мама, спитаю ще нянька...»
Повернувся капітан додому, хлопчик і каже:
— Я давно вас чекаю. Мамка сказала: «Чорт знає, хто твоя мати».
211
14*
Якщо вона не є моєю мамкою, ви мені не нянько, я іду від вас, бо тут більше не можу жити.
Капітан просить хлопця:
— Будь мудрий... Можеш знати, що сердита жінка скаже всяко дитині.
Та хлопець ні та и ні!
— Бути у вас не хочу! Іду світом. Одне прошу вас: скажіть щиру правду, хто я? Чий я?
Кацітан приніс золоту табличку.
— Дивися! Табличка була в тебе на шиї. У морі знайшов я бочку, а в бочці був ти. Табличка дала мені знати, що ти великого роду. Та якого, не знаю і сам. У бочці було золото. На таблиці виписано, щоб за золото я тебе виховав. Половину з нього я відклав тобі. Якщо не хочеш залишатися далі у нас, бери собі табличку і золото, йди.
Хлопець взяв табличку. Взяв і золото. Подякував капітану, його жінці за турботи, попросив, щоб пробачили всі його провини, й попрощався.
— Я ніколи не думав, що ви не моя мамка, не мій нянько, не мої брати... Я іду, але в серці буду вас носити, як рідних, і не забуду ніколи.
Знову й знову хлопець просив капітана, його жінку, щоб вони вибачили йому, коли причинив своїм дитячим розумом яку кривду.
Пішов хлопець світом. Пішов, куди очі вели. Та документи з школи собі взяв. А вони були добрі, бо вчився хлопець відмінно.
Йде, йде, йде. Пішов далеко. Ходив довго, поки попав до іншої держави й поступив до високої школи.
Гроші свої поклав до банку. А коли йому було потрібно, вибирав звідти.
Вчився хлопець у високій школі добре, вчителі любили його. І закінчив хлопець багато славних шкіл. Таких славних, що вже славніших і нема.
Настав час хлопцеві іти до війська. Передав свої документи офіцерам, а ті шанували його, поважали за добрий розум. На військовій службі хлопець поступав вище и вище. Дослужився до того, що став генералом. Мудрии командир добре командував армією.
Одного разу їх цареві виповів війну Поганий цар. Генерал з своїм військом рушив на фронт. Фронт був широкий, та генерал командував добре, погане військо розбив. За воєнні заслуги його призначили головнокомандуючим цілої армії. Коли перебрав керівництво над армією, війна пішла ще успішніше. Погани були зовсім розбиті, їх держава завойована.
Війна закінчилася. Була велика радість. Вояки поверталися додому.
Царицею у державі була мати генерала. Панство зібралося на конференцію, бо хотіло порадитися, на яку посаду поставити головнокомандуючого за успіхи у війні.
212
— Він мав би стати царем. Та царем обрати його не можемо, бо цариця у нас є.
Судили, судили й до того досудили, щоб генерал брав царицю за жінку. Тоді його можна буде поставити і царем.
Коли конференція закінчилася, генерала покликали до столиці Його зустріли як переможця. Визнали великі заслуги перед народом, перед державою.
— За вірну і добру службу, за великі заслуги тобі належить висока посада. Ми рішили тебе обрати царем. Та царем можеш стати, як візьмеш собі нашу царицю за жінку.
Генерал погодився. Справили весілля, побралися й живуть. Цар ходить по світу, по своїй країні, бо хоче знати, як живеться людям. Та цар ніколи не показував цариці золотої таблички.
Бувало, що йшов з дому на місяць, на два. Та коли повертався, сорочки ніколи не скидав.
Одного разу повернувся, а жінка каже йому:
— Чому ховаєшся від мене? Чи, бува, на твоїм тілі нема поганої рани’1 Я ніколи не виділа, щоб ти при мені сорочку скинув. Хотіла би я, щоб ти помився.
Просить цар жінку, щоб дала йому спокій. Не хотів би показувати їй золотої таблички.
Та коли жінка на щось стане, свого доб’ється. Так було й тоді. Довго дошкуляла, просила-молила, піддався він, сорочку скинув. Коли увиді-ла золоту табличку, що її колись написала власною рукою, остовпіла. Слова не могла сказати. А він далі стояв перед нею.
— Ти просила, щоб я роздягнувся, зараз я прошу: помий мої плечі.
Цариця каже:
— Чи знаєш, хто ти?
— Як і всі люди, чоловік!
— Ти — мій син... і мій чоловік. Золоту табличку я власними руками зробила і написала. Тебе поклала до бочки и кинула до моря.
В давніх часах люди вірили. Твердо віруючим був і цар. Коли почув цар, що живе з своєю мамою, дістав великий страх. І промовив'
— За гріх іду воювати з поганами, один, без вояків.
Відклонився і пішов світом.
Прийшов до моря. Його треба було переплисти, щоб воювати з поганами. Сів на корабель і пливе до другого берега.
На шиї в одного з пасажирів на кораблі втямили золоту табличку. Капітан направив корабля до острова серед моря. Скинули царя з палуби и прикували до каменя. Корабель відплив і поплив далі.
На шістнадцятім році одяг на цареві порвався. Цар залишився голий. Морські птахи приносили йому їсти Саме прийшов час вибирати римського папу. На папський престол мав сісти святии Григорій. Та ніхто не
213
знав, де він знаходиться. Розіслали по світу кур’єрів, щоб шукали святого Григорія. Два кур’єри потрапили на корабель, де колись був цар.
Піднялася на морі буря. Зупинився корабель, а моряки взялися ловити рибу. Ураз піймали велета. Розпороли рибу й знайшли всередині ключа. Дійшов слух про знахідку до капітана. Впізнав капітан ключа, що був викинутий ним у море шістнадцять літ тому. Він вже й забув про прикутого ланцями і замками чоловіка на острові.
— Подивлюся, чи залишилася з нього бодай кістка.
Капітан корабля повів до острова й дивиться: чоловік, прикутий до скелі, живии. Волосся таке в нього, що під себе стелить. Бородою накривається.
Дав капітан наказ розкувати чоловіка. Подумали посли-кур’єри: «Це має бути той святий, якому належить зайняти папський престол».
Кур’єри взяли чоловіка з собою, переплили море, сушею повернулися до Риму. Повели старого до Ватікану в цитадель, а тут його обрали папою.
І сидів він на престолі як Григорій, поки не вмер.

КОРОЛЕВИЧ МАРКО
І МУСА-КЕСЕДЖІЙ
Діялося це давно. У сербському місті Белграді жив один король. Був .жонатий, а дітей не мав. І він, і його жінка журилися, чого нема у них дітей. Бо який би чоловік не був бідний, а своїм дітям радий. Та й кожна жінка мамою хоче бути. Вона з доброю заздрістю дивиться, коли видить в іншої на руках дитинку.
Думає жінка короля: «Боже, боже, чому так мене караєш? Чому не даєш і мені дитину?»
Сербський король і королева були православні, ходили по монастирях, молилися, постили. Та все марно.
Є в Ю гославії одна гора. А на тій високій горі багато монахів. Найняв король ченців, щоб і вони молилися за наслідника. Молилися, молилися, — та марно. І Іарсшті якось прийшов час, коли королева народила. Хлопець ріс швидко. Коли мав рік, був такий, якби йому вже було два,
215
коли мав два, був такий, якби йому були вже цілі чотири. Королевичу дали ім’я Марко.
Ріс Марко, мати і батько його любили, добре доглядали. Став хлопець парубком, а в цілій державі було заведене рабство. Пани простих людей тримали в неволі, мали над ними право життя і смерті. У багатьох панів раби ходили навіть заковані в кайдани, щоб не могли втекти — на ногах мали ланцюги.
Терпіли, мучилися люди в біді, працювали від ранку до темної ночі.
Королевич Марко вчився в школі, знав добре історію і видів, як його народ страждає. Жаль мав на свого батька і за те, що завів такий порядок, і за те, чого не скасує рабства.
Одного разу королевич Марко покинув батька й пішов світом. Ніхто не знав, куди він дівся.
Ішов королевич Марко з села до села, з околиці до околиці, обійшов усе королівство. Побував і в чужих краях...
Королевич Марко мав велику силу. І задумав він вчинити такого плуга, який орав би найбільшу твердину. Довго майстрував, поки, нарешті, Марко плуга змайстрував. Взяв і тим плугом розорав тверді дороги. Не можна дорогами ні йти пішки, ні їхати возом, не можна нестися і на коні. Мусив король покликати людей, заплатити їм за роботу добрі гроші. Дізнався старий, що збитки його син чинить. І дав наказ Марка піймати. Послав за ним військо, а вояки нічого вчинити не можуть.
Ходить Марко з села до села, з міста до міста, всюди видить народ, що страждає від голоду і холоду. Ламає королевич двері на магазинах, роздає крам бідним без грошей. Та найчастіше ламав магазини з їжею, одягом і взуттям.
Що не чинив, що не робив старий король, придурити сина додому ніяк не міг.
Мандруючи по світу, одного разу Марко зустрівся з Повітрулею. А в Сербії був звичай брататися. Королевич Марко і побратався з Повітрулею. Сказала вона йому:
— Марко! Не бійся нікого, я буду тобі на допомозі. Тільки нагадую: в неділю нічого не роби!
Марко з Повітрулею тримав побратимство. А як тільки потрапляв до біди, навіть до неволі, кликав Повітрулю. Вона його рятувала.
Марко часто бився з ворогами, помагав бідним.
Одного разу в одної туркені народився хлопець. Назвала вона його Муса-Кеседжій. Хлопчик народився на Студеній горі, на камені. Промовила мати:
— Будеш витязем! Я тебе прокляну, коли комусь зійдеш з дороги. Всі повинні тобі відступатися.
Довго Марко ходив по світу. Одної неділі піднявся і йде далі. Йде, йде, йде. Хотів видіти Мусу. Бо вже чув, що той незвичайну силу має.
216
Та Марко сподівався на свою посестру. Іде й видить витязя на дорозі. Відразу впізнав того, кого хотів зустріти.
— Мусо, відступися!
— Марко, не жартуй! Я досі нікому з дороги не сходив, не зійду й тобі! Мама мене народила на камені, закляла нікому з дороги не поступатися.
— Мусо, відступися!
Так Марко й Муса почали сваритися. Ні один, ні другий з дороги не хотів зійти. Й почалася бійка. Довго билися. Та Марко видався слабшим. Мусі пощастило повалити Марка на землю. Сів він королевичеві на груди.
Сидить Муса в Марка на грудях, відпочиває перед тим, як його забити.
Видить Марко свою велику біду і кличе:
— Посестро-віло! Коли зараз тебе нема, щоб тебе ніколи й не було!
Почула Повітруля Марків голос:
— Я виджу, Марко, твою біду, а помогти не можу, бо неділя.
Та у Марка й Повітрулі було таємне слово. Тільки вони могли його розуміти. А слово це: «Гай-ізпатай». А значило воно: «Шабля на боці». Повітруля гукнула:
— «Гай-ізпатай»! Думай, Марко!
Від страху Марко забув про меча. Тільки Повітруля нагадала, коли швидко вхопив його і пробив серце Муси.
Повалився Муса на землю й помер. Отямився Марко, хоче глянути на серце Муси й довідатися, чому той такий сильний.
Розітнув Марко груди Муси, дивиться, а коло серця ворога гадюка кружалом скручена. Увиділа гадюка Марка й каже:
— Я не знала, що Муса б’ється з тобою. Я гадала, що то земля Му-сою кидає вгору. Коли б я відала, що це ти, ніколи б тобі не збороти Муси.
Заплакав Марко. Бо думав собі, що мудрішого за себе погубив. Та швидко втішився і дякував сестрі-Повітрулі, яка нагадала про меч.
Марко рушив у світ далі. Зустрічає циганку, а ця просить витязя:
— Пресвітлий королевичу, зніми карти. Скажу всю правду. Скажу не лише те, що було, але і те, що буде.
Світ був простий у ті часи. Таких премудростей, як нині, тоді ще не було. Навіть дзеркала тоді ще не було. І ніхто сам не міг себе увиді-ти. Може, тому немало людей вірило ворожкам.
Багато говорила циганка брехливих історій, нарешті сказала $ таке:
— Коли сам себе увидиш, помреш.
Довго ходив, блукав Марко по світу, дивні діла творив на користь бідним. Та одного разу дочувся, що його батько помер. Не лише зараз, і давно було так, що царське тіло довго не хоронили. Не хоронили й короля. Поспішив Марко встигнути на батьків похорон. Скакав на
217
коні через ріки, скакав через озера, через долини, через ліси і гори. Доскакав до великих кам’яних гір. Далеко їх було обходити, тому погнав коня із скелі на скелю. І досі видно сліди копит по тих горах.
Саме королевич Марко прибув на похорон.
Після смерті королем був обраний Марко. Закони він поміняв, людей з рабства освободив. Від багатих землю забрав, передав тим людям, що на землі працюють. Почали в державі будувати села, міста, садити сади і виноградники, прокладати дороги.
В Югославії й зараз дуже багато садовини, особливо слив.
Сушили селяни сливи, варили з них ракію. Кожен орав, сіяв, доглядав худобу. Тільки той, хто був лінивий, недбайливий, залишався у негаразді. Та все одно, рабом уже не був. Робітник мав право перейти з роботи на іншу роботу, коли захотів сам. Марко не женився, а люди любили його за волю і справедливість.
Одного разу Марко хотів переконатися, як урядники поводяться з людьми. Пішов з села до села. Сонячної днини закортіло йому води напитися. На однім господарстві було велике пасовище. Багато було тут і худоби. Водопій був такий, що з одного корита вода текла до другого. З корит худоба пила воду завжди чисту.
Захотів тут Марко коня напоїти, захотів і сам напитися. Підійшов до водопою. Глянув до води, увидів себе, бо світило сонце. Догадався, як ворожила циганка. Кінь пив воду, а серце Марка заболіло. І він упав на землю.
Втямили тіло Марка пастухи, дали знати до столиці.
Похоронили короля Марка. Поставили великий пам’ятник на тому місці, де серце його розірвалося. Стоїть пам’ятник той і нині.
І на цім слові казка закінчилася.
ЯК БІДНИЙ СЛУГА ГАЗДУ ОБДУРИВ
Був де не був, жив собі чоловік. Мав він багато дітей. Невелика хатина з малими віконцями, покрита травою з лісу, стояла на краю села. Бідний чоловік нелегко заробляв копійку, гірко одягав і годував свою велику родину.
Виріс старший син бідного чоловіка й каже:
— Няню, іду я світом. Може, наймуся десь служити.
Зрадів чоловік і думає: «Бодай один впаде з плечей».
Спекли кукурудзяного коржа, знайшли в огороді кілька цибулин, від-клонився хлопець від батька, від мами, від братів, від сестер. Одягнув хлопець якесь рване батькове лахміття — холошні взяв такі, що землею тягнулися, і рушив світом.
Іде хлопець через ліси. Іде довго, бо ті ліси великі, густі. Перейшов одну гору, перейшов другу, спустився в далеку гірську долину. Вже зго
219
лоднів, бо ні хліба, ні цибулі нема. Хлопець опинився в бідному селі. Іде вулицею і видить: серед села красна хата. Думає собі: «Зайду до хати, може, тут дадуть щось їсти».
Хлопець був хитрии і відразу втямив, що коло хати щось діється. Коли підходив до дверей, зустрів молодицю з заплаканими очима.
Щось спитав, а вона йому:
— Іди собі! Досить у мене своєї біди, а ще и тебе несе на мою голову.
— Та чого ви, молодице, плачете?
— Що я тобі буду розповідати? Хіба ти мені поможеш?
— А коли поможу?
Притихла жінка й думає: «А коли допоможе?»
— Коли так, ходи до хати
Хлопець зайшов.
— Сідай!
Хлопець сів і питає-
— Тепер кажіть, що сталося? Чого ви зажурені?
— Як не журитися, коли квочка вивела курчат, а цицьки у неї нема. Що я вдію з малими?
— Не журіться! Я вас навчу, що чинити з малими.
Хлопець побачив коло клуні давні жорна.
— Та як навчиш? — жінка питає.
— Принесіть кукурудзу, я знайду квоччину цицьку.
Жінка принесла кукурудзу, крутнув хлопець жорном, намолов каші. Насипав квочці, почала вона їсти, почали й курчата за нею дзьобати.
Покладьте ще коло них воду — і цицька готова.
Зраділа жінка, що хлопець врятував курчат від погибелі. Чоловік молодиці саме вчора продав чотирьох волів на ярмарку. Гроші дав жінці, .щоб заховала до скрині. Жінка відчинила скриню, взяла гроші й дала .хлопцеві:
— Візьми за твою доброту і за мудру пораду.
Дала жінка хлопцеві і їсти на стіл. Наївся, відклонився і пішов собі.
Йде, йде, йде. Зайшов хлопець на друге село. Купив собі одяг. Та шапка залишалася стара, бо нової в тому селі купити не міг.
Іде хлопець дорогою й оглядається, чи, бува, за ним не женеться чоловік. Перейшов поле, прибув на третє село. Та йде собі далі. Був уже далеко, коли втямив, що за ним на коні чоловік женеться.
Зійшов хлопець з дороги, присів. Наздогнав його чоловік і питає:
— Чи тц, неборе, не видів сякого і такого?
— Я видів! Але ви мені дайте спокій, бо під моєю шапкою золотий птах Я мушу дивитися, щоб не вилетів.
— Ти тільки покажи, куди пішов?
220
-	Куди пішов, я знаю, але ви його не знайдете. Я догонив би хлопця, та мушу золотого птаха стерегти.
— Одаи на коня швидко, я птаха посторожу!
-	Він від вас полетить. А тоді мені вже не треба ні вашого коня, ні вашого хлопця.
— Я буду добре стерегти, сідай на коня прудко!
— Коли так, я згоден. Я хлопця дожену. А птаха можна з-під шапки взяти тільки тоді, як настане ніч.
Чоловік передав коня хлопцеві, віддав йому і свою шапку. Скочив хлопець до сідла і полетів вітром. Коли зник з очей чоловіка, завернув крутою вулицею, перейшов воду. Далі хлопець заплив до лісу й уже спускався схилом в іншу долину ріки. А тут такі дороги були, на яких його ніхто не знайшов би.
Чоловік рукою тримав шапку. Тримав, тримав, чекав, чекав. Дочекався пізньої ночі, зголоднів. Бо жінка його похвалилася, як хлопець знайшов для курчат «цицьку», посварився з нею і їсти не захотів. Стільки всього й було, що спитав, якою дорогою пішов хлопець.
Коли чоловіку докучило тримати шапку над золотим птахом, коли стемніло, подумав: «Сягну рукою, піймаю птаха». Вхопив рукою під шапку, а під нею птаха нема. Тепер чоловік зрозумів, що мав діло з хитрим хлопцем. Цей обдурив не тільки жінку, але і його.
— Обдурив її, обдурив і мене...
Пізно вночі чоловік повернувся додому.
— Догнав ти хлопця?
— Ои, догнав... Обдурив він не тільки тебе, але й мене. Видурив коня і шапку...
І каже тут жінці:
— Не сердися, що я сварив тебе.
Не так швидко хлопець перейшов ліс, хоч мав доброго коня, як в казці кажеться. Ішов селами довго, поки зустрівся на коня купець. Продав хлопець коня, продав і сідло. Грошей дістав немало. Є за що їсти, є за що і випити.
Іде хлопець далі, все далі. Зайшов до корчми. В корчмі багато людей, п’ють, співають. Сів хлопець коло столика, попросив паленки, попросив і закуску. Дивляться люди на хлопця, не впізнають його:
— Звідки ти, хлопче?
Хлопець назвав село.
— Куди ідеш?
— Хотів би десь служити.
-	Моєму сусідові треба слугу. Та чоловік він крутий. Ще не мав такого слуги, який у нього вибув би до кінця.
-	То були погані слуги .. Я буду служити й тоді, коли б найнявся на десять літ.
— Хочеш, іди! Я тебе поведу до нього.
221
Хлопець пішов з чоловіком до газди.
— Я привів тобі слугу.
— Мені слугу треба Якраз вчора мій пішов.
Почав газда домовлятися з слугою:
— За скільки будеш служити?
Хлопець найнятися дешево не хоче, бо гроші має. А газда багато обіцяти не боїться, бо надіється, що слуга скоро втече. Пообіцяв газда слузі добре. Слуга залишився в газди. Хлопець в корчмі купив хліб, ковбасу Мало того з’їв, решту заховав. Повісив торбу на цвяха в хаті і питає:
— Яку роботу дасте мені?
Вивів хлопця господар на двір, наказав припорядкувати коло хліва, нарубати дров, занести води. Хлопець бігає, як стріла, бо хоче догодити і газді, і газдині. Не встигне слуга закінчити одну роботу, як вже кличуть:
— Іване, зроби те й те!
Газда і газдиня видять, що хлопець роботящий, мудрий. Але не вірять, що буде у них цілий рік.
— Поробить, побігає, потім втече.
Багатий чоловік увечері не лягає швидко спати, бо все знайде якусь роботу. Не лягає спати і слуга, бо як спати слузі скоріше?
^Мало спати приходилося Іванові в газди.
Ще не зоряло, коли газда хлопця підняв:
— Вставай! Ідемо косити.
А кожний знає, що коситься добре зранку, на росах. Хлопець ішов спати без вечері, піднявся на зорях. Ніхто не просить його їсти.
Бере хлопець потай кусень хліба з торбини, виймає ковбасу, їсть.
Коли почало дніти, були вже на горі. Взялися відразу за коси. Газда рубає валка до круга, щоб косити і з трави не виходити. А поле широке, довге. Газда погнав хлопця перед собою. Хоч хлопець був і не слабий, та наморився.
Проходять люди мимо, здоровкаються й дивуються: коли це косарі вийшли, як встигли так багато накосити? Дивляться люди на хлопця, як той косою махає, думають: «Знайшов дурня! Увидимо, чи довго буде служити?»
Ранком жінки несуть косарям їсти. А газдиня хлопця на поле і не думає йти. Зголоднів хлопець, оглядається на дорогу, чи не видно когось з обідом. А газдині нема та й нема. Каже чоловік:
— Люди посідали, їдять, а нашої нема та й нема. Ходім, сядемо, бо ганьба перед людьми.
Сіли газда і слуга в холодок під кущем.
— їсти у нас, Іванку, ніщо! Будемо руками чинити так, якби перед нами була страва... А то сусіди нас оббрешуть.
— Добре! Чинім так! — каже слуга.
222
Почав газда правою ніби сягати за їжею й нести до рота А слуга і правою і лівою старається...
Махали, махали руками, а далі пішли клепати коси. Сіли під ліщиною газда з одного боку, слуга — з другого. Зняв Іван косу, б’є клепа-чем по порожній бабці. Не видить газда, як Іван косу клепле. Коли газда вибив свою, каже:
— Ідім косити.
— Ідім.
Слуга тут питає:
— Як вам моя робота? Добре кошу?
— Добре!
— Коли добре, хочу видіти, як ви косите! Ідіть перший!
Пішов газда з косою, Іван махає за ним. Газда косить швидко, не оглядається. Слуга за ним махає порожнім кіссям. Косять, косять, косять. Наморився газда, але так швидко йде у валку, як машина. А хлопець все за ним, за ним. Господар чує хлопця в ногах, все тікає, тікає. Навіть косу не має часу нагострити. Ураз газда відскочив і крикнув*
— Що ти, Іване! Хочеш мої ноги обрубати?
Тільки тепер газда увидів, що Іван порожнім держалном молотив.
— Що ти, Іване! Ти тільки махаєш?
— Пане газдо, люди не видять, як я кошу. Люди не виділи і того, що я їв.
Засоромився газда.
— Ну, брате, я не знаю, чому жінка їсти не принесла. Ходім додому.
Поки з гори прийшли, звечорілося. Знайшов газда пліснявого хліба, подав слузі. Гризе Іван окрушка і думає: «Вихитрю я з вами! Почекайте!»
Знайшли Іванові роботу дома до пізньої ночі. Вийняв Іван кусень хліба з торбини, з’їв ковбаси. Поробив усе і ліг спати. А ранком знову піднімають Івана.
— Іване, треба іти в ліс по дрова. Бери воли і йди на те і на те поле. Воза повернеш, воли пустиш на пашу, а сам підеш дрова рубати. Після обіду я теж вийду з возом. Дрова привеземо на двох. Поки прийду, рубай, носи, клади на віз.
Знайшла газдиня сухарів, кинула в торбину хлопцеві:
— Тут маєш хліб. У воді розмочиш і так їж!
— Добре!
Запряі Іван до воза, кинув між полудрабки торбу, взяв кербача і жене воли. А воли сильні і розумні. По дорозі перед корчмою Іван став, забіг до шинку, випив паленки, купив хліба, ковбаси. Сів на віз і жене тягло далі. Жене не так і швидко, бо часу має досить. Прийшов хлопець на поле, випустив воли з ярма. Перевернув воза уверх колесами. Хліб і ковбасу з їв, води напився, сокиру взяв і пішов рубати дрова.
223
Над млакою ріс великий граб. Зрубав Іван граба, пустив його до мочара. Гілля наносив і накидав між колеса.
Приходить газда. Дивиться і дивується: Іван воза перевернув колесами уверх, волів пустив на пашу, між колеса накидав гілля.
— Що ти наробив?
— А що?
— Ти перевернув воза уверх колесами.
— Ви казали воза перевернути.
— Я казав тобі воза обернути, та не уверх колесами.
— Я знаю і без вас, що воза треба обернути.
— А чого ти граба до болота повалив?
— Пане газдо, я думав, що і його треба до води замочити, як хліб.
Газда аж затрясся від злості.
— Коли ти мені ще слово скажеш, я тебе сокирою зарубаю.
— Буду мовчати!
Газда чекав, що дрова будуть нарубані. А їх нема. Треба братися зараз заготовляти. До вечора встигли нарубати тільки для одної пари.
Поклали дрова на один віз, а другий залишають у лісі. Коли виходили з лісу, одне колесо злетіло і покотилося. То Іван вчинив так. Газда ішов попереду і не втямив цього. Хлопець мовчить.
Коли мали з гори спускатися, газда гукнув:
— Гальмуй!
Загальмував Іван одне колесо. Вибралися на долину, а газда гукнув:
— Відпусти!
Ідуть далі. Воли дужі, воза тягнуть поволоком. Вісь міцна, не ламається. Прийшли до села по дорозі, вийшли на роздоріжжя. Тут тільки газда втямив, що на возі одного колеса нема. Гукнув до Івана:
— Іване, де колесо?
Слуга мовчить.
— Ти глухий, Іване, або що з тобою?
— Боюся говорити, ще зарубаєте сокирою.
— Не зарубаю! Кажи, де колесо?
— Колесо злетіло ще в лісі. Я боявся казати.
— Яка ганьба! Ми ішли в ліс з двома, веземо на одному, та й той на трьох колесах. Що люди скажуть?
Газда такий сердитий, що трясеться.
— Бігай додому за колесом. Та неси його так, аби ніхто не видів. Одна нога тут, друга — там!
Хлопець побіг, як електрика. Влетів до газдині.
— Дайте мені швидко міха.
— Тамі там є міх.
224
Вхопив слуга міха, побіг до клуні, взяв колесо, потрощив на шматки, кинув до міха, несе.
Швидко був з колесом коло газди. Висипав з міха, увидів газда — аж в зуби зарізав.
— Чого ти ніс побите колесо?
— Я ніс так, аби люди не виділи.
— Іди, принеси ціле колесо. Та неси так, аби тебе ціле село виділо — і піп, і дяк, і церківник.
Побіг хлопець. Знайшов у клуні ціле колесо, крикнув під хатою:
— Газдине!
Налякалася жінка, вибігла з хати:
— Чого кличеш?
— Колесо несу!
— Най тебе чорт забере з колесом! Неси собі!
Приносить Іван колесо до сусіда:
— Гей, сусідо! Дивіться, колесо несу!
Вибіг сусід з хати, дивиться, а хлопець стоїть з колесом під хатою.
— Та неси до песьої матері! — кричить сусід.
Так Іван носив колесо від хати до хати — лякав людей. Сваряться люди.
А газда чекає, чекає. Вже недалеко і північ, а слуги з колесом ще нема. Думає газда: «Нема слуги, повезу я дрова і так. Ніхто не буде видіти, бо вже всі сплять».
Привіз якось газда дрова додому. Випустив волів з ярма, прив’язав до ясел, кинув сіна. Зайшов до хати, питає жінку:
— Де Іван?
— Не знаю... Раз прибігав і просив міха, потім прибігав і вхопив колесо. Перестрашив мене так, що я головою вдарила в одвірок. Не знаю, куди побіг.
Вночі газда не знав, де шукати слугу, тому пішов спати.
А Іван ходив по селу з колесом, поки був день. Коли звечорілося, виліз на оборіг і заснув. Додому не йшов, бо робота не була закінчена.
Прокинувся Іван на зорях. Вхопив колесо, іде від хати до хати, кричить:
— Колесо несу!
Газда ранком встав. Не молився, не їв — пішов колесо шукати. Питає сусіда:
— Ви не виділи мого слугу?
— Видів! Якесь колесо ніс і так кричав під вікном, що всіх настрашив.
Газда питає людей у селі про колесо, а вони розповідають, як було,, якого страху зазнали.
15 Казки зелених гір
225
Коло обіду газда слугу зустрів в одній невеличкій вулиці. Дивиться, а той іде з колесом.
— Куди ходиш?
— Я ходив по цілому селу. Та мене ще не виділи піп, дяк і цер-ківнпк.
— Для чого ти колесо показував селу?
— Ви казали! Іду ще до попа, дяка і церківника!
— Бійся бога! Хоч піп, дяк і церківник хай не знають моєї ганьби!
— Ні! Я мушу вас послухати!
— Ходи додому! — гукнув газда.
Прийшов хлопець, а газда каже:
— Іване! Не треба мені тебе! Даю все, що обіцяв. Іди собі, куди очі поведуть, а ноги понесуть.
— Добре! Але платіть удвічі більше, як було домовлено! Бо коли ні, буду служити до кінця року.
— Не треба мені до кінця року. Досі ти служив, а зараз іди! За два роки платні не дам!
— Не дасте? Суд вас примусить заплатити.
Мусив газда розрахуватися з слугою. Бо думав собі: «Коли такий залишиться до кінця року, газдівство піде вітром».
Дістав Іван все, на що був договір, і пішов своєю дорогою.
КАЗКА ПРО ПОПА, ДЯКА І ЦЕРКІВНИКА
Жив бідний чоловік з жінкою. Хоч ніякого маєтку, крім дерев’яної хатки, й не мав, зате був щасливий. Бо мозолястими руками працював не мало, мав ніч спокійну, важко заробив, зате солодко з’їв.
Любив чоловік жінку, був до неї ласкавий і добрий, бо любила і вона його. А жінка в бідного чоловіка красна, біла челядина, росла, здорова. Всі люди оглядалися на неї, коли ішла вулицею. Зависливо говорили:
— Іванова жінка, як княгиня.
Залюбився до молодиці піп. Служить в церкві службу, а очима стріляє туди, де стоїть Марічка. Але и дяк не може пройти коло Марічки, щоб до неї не посміхнутися, не зафіглювати. Лакомився на невістку й церківник.
Чоловік аж сердиться:
15*
227
— Чого ти, небого, з розуму зводиш панів? Міркуй, щоб біда не сталася.
— Не журися! — каже Марічка. — Ми їх розуму навчимо. Тільки слухай мене і роби те, що тобі я буду казати.
Одного дня церківник зустрівся з невісткою й звідає;
— Марічко, чи можна до тебе прийти? Коли будеш дома сама?
— Та... приходи сьогодні... Вечором, в дев’ять годин...
Іде молодиця далі, зустрічається з дяком.
— Добрий день, молода невістице! — сміється дяк. — Яка ти фай-на! Я давно збираюся до тебе в гості...
— Та приходьте, пане дяче!
— Коли?
— Приходьте сьогодні... в десять годин...
— Прийду, молода невістице, прийду!
Іде молодиця далі. Зустрічає попа.
— Добрий день, красца Марічко! Мав би я діло до тебе... Коли зайти?
— Та, пане превелебний, прийдіть сьогодні....
— Коли, Марічко?
— Приходьте в одинадцять...
— Прийду, Марічко!
Дома Марічка про все розповіла чоловікові. Порадилися, що чинити... Чоловік буде вартувати, а коли зайде до хати й піп, прийде до вікна, грізно постукає.
— Церківникові, дякові й попові скажу, щоб заховалися в бочці на поді. А ти прийдеш до хати, скажеш, що мусиш з дому понести бочку! — мовить чоловікові хитра Марічка.
Так і було. Настала ніч. О дев’ятій годині постукав до вікна церківник. Невістка світла не палила, бо тоді лампами ще не світили. Завела молодиця церківника до хати, пригощає, розмовляє з ним. Минула година. До вікна постукав дяк.
Налякався церківник:
— Що чинити? Куди дітися?
— Лізь на під, заховайся до бочки! — каже церківникові.
Виліз церківник на під, заховався до бочки. Зайшов до хати дяк. Посадила за стіл господиня дяка, пригощає, забавляє. Минула година. Постукав до вікна і піп.
Налякався дяк:
— Що чинити, куди дітися?
— Лізьте, пане дяче, на під, заховайтеся до бочки!
Виліз дяк на під. Заховався до бочки. Сидять церківник з дяком: тихо, щоб їх не чули.
Посадила молодиця попа за стіл, пригощає, забавляє. Раптом чути стукіт до вікна.
228
— Марічко, швидко відчиняй двері!
Налякався піп:
— Що чинити, куди дітися?
— Лізьте, пане попе, на під, заховайтеся до бочки!
Виліз піп на під. Заховався до бочки. Сидять церківник, дяк і піп тихо, щоб їх не чути.
А чоловік тільки переступив порога до сіней, як кричить:
— Марічко, поможи мені взяти з пода бочку! Я мушу її з дому віднести.
Вилізла жінка з чоловіком на під. Хочуть бочку брати, а тут священні особи.
— Ой, Іванку, скільки грошей не хочеш, дамо! Тільки нікому нічого не говори! — просять господаря.
—- Злізайте, в хаті порахуємося!
Злізли з пода, хочуть грішники гроші вилічити чоловікові. Але ніч — темно.
— Я грошей не маю, — каже церківник. — У мене є тільки свічка, буду світити!
Дивляться довкола, а світоча нема Дяк був жартівливий і каже
— Ти, церківниче, грошей не маєш, будеш нам світочем. Ставай на голову.
Став церківник на голову. Ткнули свічку церківникові и запалили.
Вилічив піп Іванові п’ятсот золотих, вилічив дяк Іванові двісті золотих. І пішли собі всі три, в патики гудучи.
Сміються Іван і Марічка, збираються на ярмарок коней купувати. Купили не лише коней, але и воза, Марічці красну хустку, чоботи, одяг. Накупили всього, що було потрібне в хаті.
В неділю молодиця красно одяглася, пішла до церкви. Стала так, щоб її всі виділи.
Служить піп літургію, дивиться на Марічку. Так задивився на неї, що замість «Благословенно царство!» гукнув: — Яка наша Марічка при-параджена-а-а!
А дяк на правім криласі:
-— За наші гроші-і-і!
А церківник на лівім криласі:
— Моя з... світила, доки Марічка гроші лічила-а-а...
Попадали люди на коліна, б’ють поклони, моляться ..
СЛОВНИЧОК ДІАЛЕКТИЗМІВ
Блудити — збиватися з дороги, ходити манівцями; блукати.
Блюдо — миска.
Букатка — кусник.
Варуватися — берегтися, остерігатися, бути обережним.
Викопкати — виштовхати ногами.
Віддатися — вийти заміж.
Вполудне — в обід.
Врадити — дати собі раду.
Глядати — шукати.
Дебря — схил, крутогір.
Довтеку — втекти, тікати.
Дорадитися — рішити.
Дорожити — мандрувати, іти світом.
Досудитися — прийти до певного висновку.
Жадний, -на, -не — голодний, змучений прагненням.
Живина — живчик, життя.
Жуковина — перстень, кільце, обручка. Заверся — поїв, закусив, закинув голод. Заденчити — покласти дно, заткнути.
Замотячки — прилад для розмотування мотків.
Запалки — сірники.
Зарані-рано — рано-вранці.
Затяжіти — завагітніти.
Зачерти — набрати води.
Зачудоватися — здивуватися.
Збиткувати — робити зло, знущатися.
Звідати — питати.
Імити —1 зловити.
Іськати — шукати.
Каитар — уздечка
Казино — місце, де можна відпочити, поїсти, випити, забавитися.
Карета — бричка.
Корч — кущ.
Красний — красивий.
Кружало — коло, кільце.
Леґінь — парубок.
Мусай — необхідно.
На страж — на варту.
Навіоно •— напевно.
Навнувати — докучити.
Най — хай.
Напудитися — налякатися.
Нащивити, нащивляти — відвідати, відвідувати.
Недохідиий — неприступний, недоступний.
Новини — газети.
Облесно — улесливо.
Оболок — вікно.
Оборіг — споруда для зберігання сіна в горах: чотири стовпці — оборожи-ни; дашок на них поставлений так, що його можна піднімати, опускати.
Обрубиии — цямриння, зруб на колодязі.
Паленище — згар, місце, де горів вогонь.
Парадний, -на, -не — причепурений, гарний, святково одягнений.
Парафіальна школа — церковно-приход-ська школа.
Пасувати — іти до лиця.
230
Патик — палка.
Переговорити — перемовити, відмовити.
Петек — домашній верховинський одяг з грубої вовни.
Пищалка — сопілка.
Пищалати — грати на сопілці.
Подячити — вподобати собі.
Позатикати коня — погнати коня швидко, вдарити шпорами
Позирати — дивитися.
Поліпило — стало краще.
Помінити *— пообіцяти.
Породна баба' — повитуха.
Прогалина — галявина.
Ракія — слив’янка.
Ріли — музичний інструмент.
Розговорити — відмовити.
Роздзьобати — розклювати, поклювати, заклювати.
Рокотанець — лисячий танець, кручений танок.
Самотяжні саики — санки для одного чоловіка. Такими з гір везуть сіно, дрова...
Свальба, свальбувати — весілля, правити весілля, одружуватися.
Сирохман — сирота.
Скітити — погубити.
Сокотити — вартувати, берегти, сторожити.
Старшинство — сила, міць, влада.
Страж — вартовий.
Таріль — тарілка.
Топанки — черевики, взуття.
Тутор — довірений, опікун, заступник неповнолітнього.
Файний — красивий.
Фіглювати — жартувати.
Цімбора — друг, приятель.
Холошиі — з домашнього, битого у ступі сукна.
Честувати — шанувати, поважати.
Чинитися — прикидатися.
Шабес — субота.
Шаркаиь — змій.
Шкаредний — паскудний, бридкий.
ЗМІСТ
Стор.
Про Фармудзь Івана....................................... 9
Про Анну Престоянну......................................ЗО
Цар Дикого лісу..........................................45
Казка про бідного чоловіка.............................. 61
Про гору, що верхом сягала неба..........................77
Казка про Ружу Івана.................................... 92
Про Білого Полянина	  .119
Про Ристу Бакуша ...	.134
Казка про златорогого бика..............................145
Про бідного хлопця і чарівний перстень	163
Куці-Куці Борка ....................................... 174
Про мурашчине царство...................................192
Як чоловік і Ведмідь газдували..........................200
Про розбійника, що забив 399 душ........................206
Про римського папу Григорія .	209
Королевич Марко і Муса-Кеседжій	215
Як бідний слуга газду обдурив	•	• -	•	-	219
Казка про попа, дяка і церківника	227
Словничок діалектизмів..................................230
СКАЗКИ ЗЕЛЕНЬІХ ГОР (на украинском язьіке) Издательство «Карпати», г. Ужгород, пл. Советская, 3. Редактор П. В. Угляренко Художник В. М Гринько Художн. редактор М. С. Макаренко Техредактор М. Р. Лучків Коректор В. А. Бубряк
БВ 02069. Зам. № 3096. Здано до набору 26. II. 1965. Підписано до друку 25. III. 1965 р. Форм. пап. 70x90 1/16. Друк. арк. 14,5 + 4 вкл. Умови.-друк арк. 16,97. Видави арк. 16,92. Тираж 30.000. Ціна 75 коп.
Т. П. — 1965 — поз. 62.
Закарпатська обласна друкарня, м. Ужгород, пл. Корятовича, 16.