БОРИС
ЄЛЬЦИН

СПОВІДЬ

НА
ЗАДАНУ
ТЕМУ

Переклав з російської

ОЛЕКСАНДР ТРОЦЕНКО

Київ
Видавництво
ЦК ЛКСМУ (МДС)
«Молодь»

1990
ББК 66.61(2)8
Є 58

Ця книга широковідома за кордоном. В ній
автор, народний депутат СРСР, Голова Вер-
ховної Ради РРФСР, розповідає про свій жит-
тєвий шлях, відстоює свою позицію у Справі
перебудовного процесу в нашій країні.

Зта книга широко известна за рубежем. В
ней автор, народний депутат СССР, Председа-
тель Верховного Совета РСФСР, рассказшвает
о своем жизненном пути, отстаивает свою по’
аицию в деле перестроечного процесса в на-
шей стране.

Редактор Н. Т. ПОПСУЄНКО

Переклад здійснено за виданням:
Журнал «Урал», 1990, № З

Художнє оформлення В. І. ГАЙОВОГО

4702010204—141

Є МЖО4Р9О~”'БЄЗ ОІОЛОШЄШ)Я

І8ВМ 5-7720-0653-3

С1 Журнал «Урал», 1990, № З
© Український переклад,

О. Г. Троценко, 1990
ВІД АВТОРА

За два останні роки кілька видавництв пропонували мені
написати книгу про своє життя. Я відмовлявся. Відмовляв-
ся, бо знав: ні часу, ні можливостей для такої великої роботи
не буде. До того ж вважав, що ще не настала пора для під-
биття підсумків.

А між тим життя в країні тривало. І за місяці, і за тижні
відбувалося стільки бурхливих та драматичних подій, скільки
раніше вміщалося в цілі десятиліття. Ми змінювались. І про-
щалися з тією епохою, до якої, хочеться вірити, ніколи не бу-
де вороття. В якийсь момент я зрозумів, що, можливо, є
смисл і в моїх спогадах. Поступившись наполегливим про-
ханням, я згодився написати про себе, про ті часи, що вже
відходили і які мені довелося пережити.

Але, як я і передбачав, робота над книгою йшла голов-
ним чином по неділях і ночами. І коли б не допомога моло-
дого й талановитого журналіста Валентина Юмашева, котро-
му часто довелось, підлаштовуючись під мій ритм, працювати
безперервно ночами і без вихідних,— важко сказати, з’яви-
лася б ця книга чи ні.

Від душі, по-дружньому мені допомогли Валентина Ланце-
ва, Лев Суханов, Тетяна Пушкіна. І, звичайно, моя сім’я. Я
також вдячний Лідії Олександрівні Мурановій, яка через те-
ніс допомогла мені постійно підтримувати хорошу форму.

Усім їм найсердечніше спасибі.

Дякую долі, що вони були поруч.

Гонорар за цю книгу я хочу передати на боротьбу із
СНІДом у нашій країні. Відсутність у наших лікарнях од-
норазових шприців, інших необхідних інструментів уже при-
звела до трагічних випадків зараження дітей СНІДом. Вва-
жаю своїм обов’язком зробити посильний внесок у бороть-
бу з цією страшною бідою. Гонорар буде направлений на
закупівлю одноразових шприців, іншого необхідного устатку-
вання. Якщо це допоможе людям, буду щасливий.
ХРОНІКА ВИБОРІВ

25 березня 1989 року

Нібито ніяких сумнівів немає. Завтра відбудуться ви-
бори народних депутатів. І по Московському національ-
но-територіальному округу № 1, де виставлені канди-
датури Ю. Бракова і моя, переважною більшістю голосів
москвичі (а їх 6 мільйонів чоловік) повинні вибрати мене
своїм депутатом. Про це говорять всі офіційні і неофіцій-
ні опитування громадської думки (у тому числі прогноз
американців), про це говорить передвиборча атмосфера,
та й просто моя інтуїція підказує — завтра все буде нор-
мально.

Тільки чомусь знову не сплю. Знову прокручую всі
ситуації, які звалились на мене за останні місяці, тижні,
дні. Намагаюсь зрозуміти, де помилявся, а де спрацьову-
вав точно. Помилки були, але я вдячний їм. Вони мене під-
ганяли, змушували працювати з подвійною, потрійною
енергією.

Взагалі це притаманне моєму характеру. Я не знаю,
погано це чи ні: коли аналізую ситуації, події, я пропус-
каю усе вдале і зупиняюсь на своїх вадах і помилках. Тому
відчуття постійного невдоволення собою, невдоволеності
на 90 відсотків.

Завтра буде підбито підсумок останніх півтора року мо-
го життя. Політичний ізгой і володар гучних партійних
титулів з епітетом «колишній». Колишній секретар ЦК
КПРС, колишній перший секретар Московського міськко-
му партії, колишній кандидат у члени Політбюро... Все —
колишній. У часи Сталіна колишніх політичних діячів роз-
стрілювали. Хрущов відправляв їх на пенсію, у брежнєв-
ську епоху застою екс-діячів направляли послами в далекі
країни. Перебудова і тут створила новий прецедент. Від-
ставнику дана спроба повернутися назад у політичне жит-
тя.

Коли мені, знятому з усіх посад, зателефонував Гор-
бачов і запропонував посаду міністра в Держбуді СРСР, я
погодився, оскільки мені в той момент було абсолютно все
одно куди. Наприкінці розмови він сказав: «Але май на
увазі, в політику я тебе не пущу!» Тоді він, певно, щиро
вірив у ці слова. І на гадці не мав, що сам же створив і
запустив такий механізм демократичних процесів, при яко-
му слово Генерального перестає бути словом диктатора,
що негайно перетворюється на неухильний закон для всієї
імперії. Тепер Генеральний секретар ЦК КПРС може ска-
зати — не пущу в політику, а люди подумають-подумають
і вирішать: та ні, треба пустити... І пустять! Настали інші
часи!

Скільки ще нового вони принесуть нам! У цьому при-
кмета сьогоднішнього часу, але ж і в цьому його біда. Ні-
хто не знає: що буде далі і куди крок, зроблений сьогодні,
приведе нас завтра? Незграбна, величезна тупа партійно-
бюрократична система конвульсійно смикається, намага-
ється захиститись, зберегти себе, але цим ще швидше гу-
бить себе.

Перед нею було поставлено локальне, просте завдан-
ня — зробити так, щоб на виборах мене провалили. Завдан-
ня ж справді не бозна-яке... Це вам не квартиру кожній
сім’ї до 2000 року видати чи країну по-людськи нагоду-
вати. Тут треба було лише з одним справитись!.. Та ще
маючи в руках такий «чудовий» закон про вибори — з ок-
ружними зборами, на яких відсіюються незручні, з непо-
мірною владою окружних комісій — дітищем бюрократії,
та плюс до цього тримаючи в кишені величезний слухня-
ний пропагандистський апарат, який що хоче, те й писа-
тиме і говоритиме! Але й маючи все це у своїх руках, вони
умудрилися і цю справу провалити. Все, що робилося в ці
місяці проти мене (підтасування фактів, брехня, суворі рі-
шення Пленуму ЦК і т. д.), навпаки, давало мені дедалі
більшу підтримку людей.

І коли проти мене здійснювалась чергова дурниця, що
неминуче викликала приплив симпатій москвичів на мою
адресу, я раптом особливо ясно відчував, у якій глибокій
прірві ми опинились і як же неймовірно важко нам звід-
ти буде вибратися. Адже саме цей партапарат і ці люди
збираються здійснювати нові перетворення на шляхах пе-
ребудови й гласності. І нікому цього права віддавати вони
не збираються. В такі хвилини руки зовсім опускались.

Порятунок був у тому, що під час передвиборної кам-
панії я практично щодня зустрічався зі своїми виборцями.
І від них заряджався енергією і новою вірою в те, що так,
як жили раніше, ми ніколи не будемо і не зможемо жити.
Моральне рабство закінчилось...

Ну, гаразд. А якщо я завтра все-таки програю? Що це
означатиме? Що апарат виявився сильнішим, що перемог-
ла несправедливість? Нічого подібного. Просто я теж лю-
дина, і в мене є недоліки. Складний, упертий характер. Я
помилявся, допускав помилки, так що не обрати мене ціл-
ком можливо. Але навіть коли оберуть Бракова, на якого ;
ставить апарат, все одно це глибока ілюзія, що він стане
слухняно виконувати волю тих, хто його тягнув. І він, і я,,
будь-хто сьогодні тільки тоді відчуватиме роль народ-
ного депутата, якщо слухатиме народ, а не апарат,, вико-
нуватиме вимоги людей, а не партійно-бюрократичної но-
менклатури.

За кого ж проголосує Москва? Залишилось чекати зов-
сім небагато...

«Якби повернути жовтень 87-го, як би Ви
вчинили?»

«Борисе Миколайовичу!

Чи був Ваш виступ на Пленумі, присвяченому
70-річчю Жовтня, відчайдушним жестом, чи. Ви
сподівались на підтримку когось із членів Політ-
бюро?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Закінчилось Політбюро. Я повернувся до свого кабіне-
ту, узяв чистий аркуш паперу. Ще раз подумав, зважив
усе і почав писати:

«Шановний Михайле Сергійовичу!

Довго і непросто визрівало рішення написати цього
листа. Минув рік і 9 місяців після того, як Ви і Політ-
бюро запропонували, а я погодився очолити Московську
партійну організацію. Мотиви згоди чи відмови, звичайно,
не мали значення. Розумів, що буде неймовірно важко, що
треба додати до досвіду, який маю, ще багато дечого, зо-
крема і часу в роботі.

Все це мене не бентежило. Я відчував Вашу підтримку,
якось для себе несподівано впевнено увійшов у роботу.
Самовіддано, принципово, колегіально і по-товариськи став
працювати з новим складом бюро.

Минули перші віхи. Зроблено, звичайно, дуже, мало.
Але, гадаю, головне (не перераховуючи інше) — змінився
дух, настрій більшості москвичів. Зрозуміло, це вплив і
в цілому обстановки в країні. Однак, як не дивно, невдово-
леності у мене особисто все більше й більше.

Став помічати в діях, словах деяких керівників висо-
кого рівня те, чого не помічав раніше. Від людського став-
лення, підтримки, особливо від декого із складу Політбюро
і секретарів ЦК, помітним став перехід до байдужості в
московських справах і холодного ставлення до мене.

Загалом, я завжди намагався висловлювати свою точ-
ку зору, якщо вона навіть не збігалася з думкою інших.
У результаті виникало все більше небажаних ситуацій. А
якщо сказати точніше — я виявився непідготовленим зі
своїм стилем, прямотою, своєю біографією працювати в
Політбюро.

Не можу не сказати і про деякі досить принципові пи-
тання.

Про частину із них, у тому числі про кадри, я говорив
чи писав Вам. На додаток.

Про стиль роботи тов. Лигачова 6. К. Моя думка (та
й інших) —він (стиль), особливо зараз, не годиться (не
хочу применшувати його позитивні якості). А стиль його
роботи переходить на стиль Секретаріату ЦК. Не розібрав-
шись, копіюють його і деякі секретарі «периферійних» ко-
мітетів. Але головне — програє партія в цілому. «Розшиф-
рувати» все це — партії буде завдано шкоди (якщо висло-
вити публічно). Щось змінити в інтересах партії зможете
тільки Ви особисто.

Партійні організації опинились у хвості усіх грандіоз-
них подій. Тут перебудови (окрім глобальної політики)
практично немає. Звідси цілий ланцюжок. А наслідок —
дивуємось, чому застряє вона в первинних організаціях.

Задумано і сформульовано по-революційному. А реаліт
зація, саме в партії,— той же колишній, кон’юнктурно-
місницький, дрібний, бюрократичний, зовні гучний підхід.
Ось де початок розриву між словом революційним, спра-
вою в партії, далекою від політичного підходу.

Злива паперів, нарад з дрібних питань, причіпок, вишу-
кувань негативу для матеріалу. Питання для свого «авто-
ритету».

Я вже не кажу про будь-які спроби критики знизу. Ду-
же турбує те, що так думають, але бояться сказати. Для
партії, мені здається, це найнебезпечніше. В цілому в Єго-
ра Кузьмича, як на мене, немає системи і культури в ро-
боті. Постійне його посилання на «томський досвід» уже
незручно слухати.

Щодо мене, після червневого Пленуму ЦК і з урахуван-
ням Політбюро 10/ІХ, нападки з його боку я не можу
назвати інакше, як скоординоване цькування. Рішення ви-
конкому по демонстраціях — це міське питання, і вирішу-
валося воно Правильно. Мені незрозуміла роль створеної
комісії, і я прошу Вас виправити ситуацію, що склалася Ч

1 Поясню читачам, про що мовиться в листі. Лигачов ство-
рив комісію Секретаріату ЦК з перевірки стану справ у Москві.
Ніяких причин для цього не існувало.
Виходить, що він у партії не налагоджує, а розладнує пар-
тійний механізм. Мені не хочеться говорити про його став-
лення до московських справ. Дивує, як можна протягом
двох років жодного разу не поцікавитись справами 1150-
тисячної парторганізації. Партійні комітети втрачають са-
мостійність (а вже дали її колгоспам і підприємствам).

Я завжди був за вимогливість, але не за страх, з яким
працюють зараз багато партійних комітетів та їх перші
секретарі. Між апаратом ЦК і партійними комітетами
(вважаю, з вини тов. Лигачова Є. К.) немає одночасно
принциповості і по-партійному товариської обстановки, в
якій народжується творчість і впевненість, та й самовід-
даність у роботі. Ось де, по-моєму, проявляється партійний
«механізм гальмування». Треба значно скорочувати апарат
(також до 50 відсотків) і рішуче міняти його структуру.
Хай невеликий досвід, але доводить це в московських рай-
комах.

Мене особисто пригнічує позиція деяких товаришів із
Політбюро ЦК. Вони розумні, тому й швидко «перебудува-
лись». Та невже їм можна до кінця вірити? Вони зручні,
вигідні, і прошу вибачити, Михайле Сергійовичу, але мені
здається, що вони стають вигідними і Вам. Відчуваю, що
нерідко з’являється бажання відмовчатися тоді, коли з
чимось незгоден, оскільки дехто починає «грати» у згоду.

Я невигідний і розумію це. Розумію, що непросто ви-
рішити і зі мною питання. Але краще зараз зізнатися в
помилці. Далі, за сьогоднішньої кадрової ситуації, кіль-
кість питань, пов’язаних зі мною, зростатиме і заважатиме
Вам у роботі. Цього я від душі не хотів би.

Не хотів би й тому, що, попри Ваші неймовірні зусил-
ля, боротьба за стабільність приведе до застою, до тієї об-
становки (швидше, подібної), яка вже була. А це непри-
пустимо. Ось деякі причини і мотиви, які змусили мене
звернутися до Вас. Це не слабкість і не боягузтво.

Прошу звільнити мене від посади Першого секретаря
ММК КПРС і обов’язків кандидата в члени Політбюро
ЦК КПРС. Прошу вважати це офіційною заявою.

Гадаю, у мене не буде необхідності звертатися безпо-
середньо до Пленуму ЦК КПРС.

З повагою Б. Єльцин.
12 вересня 1987 р.».

Я заклеїв листа в конверт, останній раз подумав, чи
варто відправляти його, може, краще трохи зачекати?.. По-
тім різко відкинув ці рятівні думки, викликав помічника і
передав конверт. Я прекрасно знав, що пошта між Моск-
воюй дачею в Пїцунді, де відпочивав Генеральний, функ-
ціонує прекрасно і вже за кілька годин Горбачов одержить
мого листа.

Що буде далі?.. Він викличе мене до себе? Чи зателе-
фонує, попросить заспокоїтись і працювати так, як я пра-
цював раніше? А можливо, мій лист про відставку допомо-
же йому усвідомити, що у вищому керівництві партії скла-
лась критична ситуація і треба негайно вживати якісь кро-
ки, аби обстановка в Політбюро стала здоровою і живою?..

Я вирішив не гадати. Мости спалені, дороги назад не
було, я працював, як завжди, з досвітку і до пізньої ночі,
сам внутрішньо не признавався собі, що нервую, пережи-
ваю. Роблю вигляд, що нічого не скоїлось, все йде як зви-
чайно. Ніхто, в тому числі сім’я, про це нічого не знав.

Так почалась ця історія, яка завершилась шумним,
майже легендарним жовтневим Пленумом ЦК партії 1987
року, який зіграв особливу роль у моєму житті, та, ма-
буть, і не тільки в моєму.

Мене потім часто запитували, а чи був якийсь конкрет-
ний привід, якийсь поштовх, що змусив мене взятися за
лист Горбачову. І я завжди цілком певно відповідав — ні.
І справді, все накопичувалось якось поступово, непомітно.
Було, правда, одне засідання Політбюро, на якому обгово-
рювалась доповідь Горбачова до 70-річчя Жовтня. Я ви-
словив близько двадцяти зауважень по цій доповіді, і Ге-
нерального це обурило. Тоді, пам’ятаю, я був здивований,
як можна реагувати так нестримано на критику. І все-таки
цей епізод не був вирішальним.

Почалося все раніше, з перших днів роботи в Політ-
бюро. Весь час мене не полишало відчуття, що я якийсь
дивак, швидше чужий серед цих людей, що я не вписуюсь
у рамки якихось незрозумілих мені стосунків, що тут звик-
ли діяти і думати тільки так, як думає одна людина — Ге-
неральний секретар. У цьому так званому колективному
органі партії практично не висловлюють або висловлюють
свою точку зору лише з непринципових питань, не ту, що
головуючий, і все це називається єдністю Політбюро. А я
ніколи не приховував власних думок і не збирався зміню-
ватися, коли почав роботу у складі Політбюро. Це багатьох
дратувало, ми не раз стикалися з Лигачовим, Соломенце-
вим, іншими. Дехто внутрішньо мене підтримував, навіть
якоюсь мірою співчував, але зовні не показував.

Протест проти стилю і методів роботи Політбюро ви-
зрівав у мені давно — надто різко відрізнялися і контрасту-
вали вони з тими закликами і лозунгами про перебудову,
оголошеними Горбачовим у 85-му. Безперечно, Політбюро
проходило не так, як при Брежнєві, — тепер на засіданнях
довго сиділи і найчастіше слухали монологи головуючого.
Горбачов любив говорити заокруглено, довго, із вступами,
висновками, коментуючи ледь не кожного. Створювалась
видимість дискусій, всі ніби говорили, але суті це не міня-
ло — що Генеральний хотів, те він і робив. Всі це, по-мо-
єму, прекрасно розуміли, але кожен цю гру підтримував
і успішно грав. Але я грати не хотів. Тому висловився до-
сить різко, відверто, прямо. Погоду, чесно кажучи, мої ви-
ступи не робили, але псували добродушну атмосферу засі-
дань грунтовно. Поступово у мене склалася тверда дум-
ка — або треба міняти значну частину складу Політбюро
на свіжі, молоді сили, на людей енергійних, які нестан-
дартно мислять, і цим прискорити процес перебудови, і то-
ді, не зраджуючи своїм позиціям, можна було б продов-
жити активну роботу і серйозно зрушити справу в усіх від-
ношеннях. Або треба було іти.

Під час відпустки Горбачова, коли Політбюро вів Ли-
гачов, ці сутички стали особливо частими. Він тримався
самовпевнено, висловлюючи старі догми, які вже цережи-
ли себе. Але вся біда була в тому, що до цього доводилось
не тільки обов’язково прислуховуватися, а й керуватися
в діях по всій країні,,в усій партії. Так не можна було пра-
цювати.

Я вирішив: або треба ламати себе і пристосовуватися
до всього, що тут творилось, спокійно залишаючись в По-
літбюро — мовчати, підігрувати й підтакувати, а висловлю-
ватися тільки по незначних, дрібних питаннях, або вихо-
дити із складу Політбюро.

Чергова перепалка з Лигачовим сталася на Політбюро
з питань соціальної справедливості, відміни привілеїв і
пільг. Після закінчення засідання я повернувся до себе в
кабінет і написав листа в Піцунду, де відпочивав Горба-
чов. Горбачов приїхав, зателефонував мені, сказав: давай
зустрінемось пізніше. Я ще подумав, що таке «пізніше»,
незрозуміло... Став чекати. Тиждень, два тижні. Запрошен-
ня для розмови не було. Я вирішив, що вільний від своїх
зобов’язань, що він, напевне, передумав зустрітись зі мною
і вирішив довести справу до Пленуму ЦК і саме там звіль-
нити мене із кандидатів у члени Політбюро.

Потім з цього приводу було багато різних чуток. Горба-
чов говорив, що я порушив нашу домовленість, ми оста-
точно домовилися зустрітись після жовтневого Пленуму,
а я навмисне раніше виступив... Ще раз повторюю, це не
так. Нагадую, в листі я попросив звільнити з посади кан-
дидата в члени Політбюро і першого секретаря ММК і ви-
слбвив надію, що для вирішення цього питання мені не до-
ведеться звертатися до Пленуму ЦК. Про те, що ми зустрі-
немось після Пленуму, розмови не було. «Пізніше» — і все.
Два дні, три, иу, мінімум тиждень — я був упевнений, що
про цей строк іде мова. Все-таки не щодня кандидати в
члени Політбюро йдуть у відставку і просять не доводити
справу до Пленуму. Минуло півмісяця, Горбачов мовчить.
Ну тоді, природно, і я зрозумів, що він вирішив винести
питання на засідання Пленуму ЦК, щоб уже не один на
один, а саме там влаштувати публічну розмову зі мною.

Повідомили про дату Пленуму ЦК. Треба було почина-
ти готуватись до виступу, і до того, що за ним буде. При-
родно, що якимось чином організовувати групу підтримки
із тих членів ЦК, які думали й оцінювали стан справ у
партії та її керівництві так, як я, не став. Навіть думка
про це мені здалась, та й зараз здається, блюзнірською. Го-
тувати виступаючих, домовлятися про те, хто й що буде
казати, загалом, плести інтриги я ніколи б не став. Ні, ні
й ні. Хоча мені багато потім говорили, що варто було
об’єднатися, підготуватися, виступити єдиним фронтом,
тоді хоч якийсь ефект був би, керівництву довелося б пора-
хуватись з думкою хай і меншості, але в крайньому разі
не одинака, якого можна було звинуватити у будь-чому.

Я на це не пішов. Більше того. Нікому, жодній людині
пе сказав про те, що збираюсь виступити на Пленумі.

Навіть найближчі мені члени бюро з Московського
міськкому партії нічого не знали. Жодним словом я з ни-
ми не перекинувся.

І тому ніяких ілюзій, що мене хтось підтримає, зрозу-
міло, не було. Знав: навіть товариші по ЦК в кращому ви-
падку промовчать. Тому морально треба було готуватися
до найгіршого.

На Пленум я пішов без підготовленого виступу. Лише
накидав на папері сім тез. Взагалі кожен свій виступ я го-
тував дуже довго, інколи по 10—15 разів переписував
текст, намагався знайти найважливіші, точні слова. Але
цього разу я вчинив по-іншому, і хоча, звичайно, це був не
експромт, сім питань ретельно продумав, проте не став пи-
сати виступ. Мені навіть зараз складно пояснити чому.
Можливо, все-таки я не був впевнений на всі сто відсот-
ків, що виступлю. Залишав для себе малесеньку щілину
для відступу, припускаючи виступити не на цьому Пле-
нумі, а на наступному.

Порядок денний засідання був відомий — Проект допо-
віді ЦК КПРС, присвячений 70-річчю Жовтня. Мене аж
ніяк не бентежив цей святковий привід. Навпаки, думав,
добре, що ми нарешті дійшли здорового розуміння дуже
простої думки, що свято — це зовсім не привід для самих
урочистих і довгих промов з оплесками, в такі дні корисно
говорити і- про свої проблеми. Я дуже помилявся. Те, що
я нібито зіпсував світле, чисте свято, мені потім було ін-
криміновано в першу чергу.

З доповіддю виступив Горбачов. Поки він говорив, в
мені йшла боротьба — виступити, не виступити? Було оче-
видним: відкладати вже безглуздо, треба іти до трибуни,
але я чудово розумів, що на мене звалиться через кілька
хвилин, який потік бруду виллється на мою голову, скіль-
ки несправедливих обвинувачень у зраді, підлості мені до-
ведеться вислухати.

Промова Горбачова завершувалася. Звичайно обгово-
рення таких доповідей не передбачається. Так і цього 'ра-
зу. Лигачов уже збирався закінчувати засідання. Але ста-
лося непередбачене. Тут я краще процитую безпристрасну
стенограму Пленуму.

<<Г о л о в у ю ч и й т. Лигачов. Товариші! Отже,
доповідь закінчена. Можливо, у когось будуть запитання?
Будь ласка. Немає запитань? Якщо немає, то нам треба
порадитися.

Горбачов. У товариша Єльцина є запитання.

Головуючий т. Лигачов. Тоді давайте поради-
мось. Нам є необхідність відкривати дебати?

Г о л о с и. Немає.

Головуючий т. Лигачов Немає.

Горбачов. У товариша Єльцина є якась заява.

Головуючий т. Лигачов. Слово надається
т. Єльцину Борису Миколайовичу, кандидату в члени
Політбюро ЦК КПРС, першому секретареві Московського
міськкому КПРС. Будь ласка, Борисе Миколайовичу».

І я пішов до трибуни...

ІЗ грудня 1988 року

Я прийняв рішення. Не знаю, наскільки воно правиль-
не. Я братиму участь у виборах у народні депутати. І пре-
красно уявляю собі, що шанси в мене аж ніяк не стопро-
центні. Закон про вибори дає можливість владі, апарату
багато чого тримати в своїх руках. Треба подолати кілька
етапів, перш ніж сам народ робитиме свій вибір. Система
висування кандидатів, окружні збори, які відсіюють усіх
неугодних, виборчі комісії, захоплені виконкомівськими
апаратниками,— все це настроює на сумні роздуми. Якщо
я програю, якщо мені не вдасться на цих виборах стати
депутатом, уявляю, з яким захопленням і насолодою ки-
неться добивати мене партійна номенклатура. Для них це
такий чудовий козир — народ не захотів, народ не висунув,
народ провалив... Хоча, звичайно ж, до народовиявлешія
ті ж окружні збори ніякого відношення не мають. Це зро-
зуміло всім, починаючи від рядового виборця і закінчуючи
Горбачовим. Це підпорка для влади, яка розвалюється,
кістка, кинута партійно-бюрократичному апарату.

Можна, звичайно, і не брати участі у виборах, близькі
друзі радять мені відмовитися від боротьби, бо дуже вже
в нерівних умовах я опинився. Слово «Єльцин» останні пів-
тора року було під забороною, я існував, і в той же час
мене ніби не було. Природно, якщо я раптом вийду на по-
літичну арену, почну брати участь у зустрічах із виборця-
ми, мітингах, зборах і т. д. — вся найпотужніша пропаган-
дистська машина, змішуючи брехню, наклеп, підтасовку і
таке інше, обвалиться на мене.

І друге. За нинішньою виборчою системою міністри не
мають права бути народними депутатами. І відповідно, як-
що я буду обраний, мені доведеться піти з посади, ну а
далі — повна невідомість. З’їзд народних депутатів швид-
ше всього провалить мене на виборах до Верховної Ради
СРСР, відповідно, в парламенті мені не працювати. Переді
мною відкривається більш ніж реальна перспектива в.кра-
щому разі стати безробітним депутатом. Наскільки я знаю,
жоден міністр не збирається розлучатися із своїм кріслом.
Народних депутатів багато, а міністрів мало.

Отже, мені треба вирішувати.

Із усієї країни почали надходити телеграми. Величез-
ні, багатотисячні колективи висували мене своїм кандида-
том. За цими посланнями можна вивчати географію Радян-
ського Союзу.

Майбутні вибори — це боротьба. Нервова гра, яка ви-
мотує, до того ж із спотвореними правилами, в якій б’ють
нижче пояса, неждано накидаються іззаду, роблять інші
заборонені, зате ефективні прийоми. Чи готовий я, знаючи
про такі умови, розпочинати довгий передвиборний ви-
снажливий марафон?

Я роздумую, сумніваюсь, ледь не відмовляю себе, але,
що дуже цікаво, рішення давно визріло. Може, навіть не
в той момент, коли дізнався про можливість таких вибо-
рів. Так, звичайно, я кинуся в Цей шалений вир і, цілком
можливо, цього разу остаточно зламаю собі шию, але інак-
ше не можу...
«Коли почалося Ваше становлення бунтів-
ника?»

«В кого Ваш характер — у батька чи матір?
Розкажіть трохи детальніше про батьків».

«Кажуть, що Ви були справжнім спорт-
сменом і навіть грали за команду майстрів...
Це чутки чи правда?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Я народився 1 лютого 1931 року в селі Бутка Тались-
кого району Свердловської області, де жили майже всі
мої предки. Орали землю, сіяли хліб, загалом, існували,
як і багато інших.

Батько одружився тут же: був на селі рід Єльциних
і Старигіних — це прізвище матері. Вони побралися, і
незабаром на світ з’явився я — їхній первісток.

Мама розповідала, як мене хрестили. Церквиця із
священиком була одна на всю округу, на кілька сіл.
Народжуваність була досить високою, хрестили раз на
місяць, тому цей день для священика був дуже напруже-
ний: батьків, малят, народу — маса. Хрестили найпримі-
Т.ИВНІІПИМ чином — був цебер з якоюсь святою рідиною,
тобто з водою і якимись приправами, туди опускали з
головою дитину, потім піднімали, хрестили, нарікали іме-
нем і записували в церковну книгу. Ну і як заведено в
селах, батьки підносили священику склянку браги, само-
гонки, горілки — хто що міг...

Оскільки черга до мене дійшла о другій половині дня,
батюшка вже ледь на ногах тримався. Мама, Клавдія
Василівна, і батько, Микола Гнатович, подали йому мене,
священик опустив у ту баддю, а вийняти забув, давай з
мирянами про щось розмірковувати, сперечатися... Батьки
були на відстані від цієї купелі, не зрозуміли в чому
річ. А коли схаменулися, мати, плачучи, підскочила і
піймала мене десь на дні, витягла. Відкачала... Не хочу
сказати, що після цього у мене склалося якесь особливе
ставлення до релігії — звичайно, ні. Але такий курйоз-
ний факт був. До речі, батюшка не дуже переживав. Ска-
зав: ну, раз витримав такий екзамен, значить, найміцні-
ший і нарікається у нас — Борисом.

Так я і став Борисом Миколайовичем.

Дитинство — дуже тяжке. Харчів не було. Жахливі
неврожаї. Всіх заганяли в колгосп — тоді поголовно роз-
куркулювали. До того ж навкруги розгулювали банди,
майже щодня перестрілки, вбивства, крадіжки.
Ми жили бідненько. Невелика хатинка, корова. Був
кінь, але він скоро здох. Так що ні на чому було орати.
Як і всі — йшли до колгоспу... В 35-му, коли вже корова
здохла і стало зовсім не під силу, дід — йому було вже
близько шістдесяти — почав ходити по хатах, мурувати
грубки. Він, окрім того, що був орачем, умів ще й столя-
рувати, теслювати — словом, майстер на всі руки. Батько
тоді вирішив усе-таки податися кудись на будову, щоб
врятувати сім’ю. Він знав, що поряд, у Пермській обла-
сті, на будівництві Березниківського калійного комбінату
потрібні будівельники,— туди й поїхали. Самі впряглись
у підводу, повкидали останні пожитки, що були, —- і на
станцію, до якої 32 кілометри. Опинились у Березниках.
Батько завербувався на будову робітником. Поселили нас
у барак — типовий на ті часи (подекуди вони й досі ще
залишилися), з дощок, наскрізь вітром продувається.
Спільний коридор і 20 кімнаток, зручностей, звичайно,
ніяких, туалет на вулиці, вода — в криниці. Дали нам
дещо з речей, ми купили козу. Уже народився в мене
брат, народилася сестричка. Ось ми вшістьох, разом із
козою, притулившись одне до одного, спали на підлозі.
Власне кажучи, з шести років все домашнє господарство
трималось на мені. І молодших дітей доглядати: одну в
колисці колихати, за другим стежити, щоб не бешкетував,
і по господарству — картоплю зварити, помити посуд, во-
ди принести...

Мама, яка з дитинства навчилася шити, працювала
швачкою, а батько робітником на будові. У мами м’який,
добрий характер, вона всім допомагала, всіх обшивала —
кому спідницю треба, кому плаття, то рідним, то сусідам.
Сяде уночі і шиє. Ніяких грошей за роботу не брала. Про-
сто, якщо хтось півхлібинки чи ще щось із харчів прине-
се — на тім і спасибі. А в батька характер був крутий, як
у діда. Мабуть, це передалося й мені.

Через мене у них з мамою постійно виникали сварки,
У батька основним засобом виховання був ремінь, яким
він здорово мене карав за провину. Що б де не сталося —
чи яблуню в сусіда зіпсували, чи в школі вчительці ні-
мецької мови дошкулили, чи ще щось, — мовчки брався
за пасок. Робив усе це мовчки, тільки мама плакала, рва-
лася: не чіпай! — а він двері зачинить, каже: лягай. Ле-
жу, сорочку вгору, штани вниз, треба сказати, прикла-
дався він добряче... Я, звичайно, зуби зціплю — ні звуку.
Це його бісило, але все-таки мама вривалася, забирала в
нього пасок, відштовхувала, ставала між нами. Взагалі,
вона була моїм вічним захисником.
Батько завжди щось винаходив. Наприклад, мріяв
зробити автомат для цегляної кладки, малював його, крес-
лив, придумував, вираховував, знову креслив, це була
його якась голуба мрія. На жаль, до цього часу такий
автомат ніхто не винайшов, хоча нині цілі інститути
сушать голови над цим. Він мені все розповідав, що це
буде за автомат, як працюватиме: і цеглу кластиме, і роз-
чин, і затиратиме, і як буде пересуватися, — все у нього
в голові було задумано, в загальних схемах накреслено,
але здійснити свою мрію в металі йому не вдалося.

Батько помер у 72 роки, хоча всі діди, прадіди жили
за дев’яносто. А мамі зараз '83. Вона живе з моїм братом
у Свердловську, а брат працює на будові робітником.

Проіснували ми в бараці десять років. Як це не дивно,
але народ за таких тяжких умов був набагато дружнішим.
Якщо в якійсь кімнаті було весело — чи то іменини, чи то
весілля, чи ще щось,— заводили патефон, на увесь барак
було 2-3 платівки, як зараз пам’ятаю, особливо «Щорс
идет под знаменем, командир полка...» співав увесь барак.
Сварки, розмови, скандал, секрети, сміх — увесь барак
чує, всі все знають.

Може, тому я так і ненавиджу бараки, що й досі па-
м’ятаю, як нам важко жилося. Особливо взимку, коли від
морозів нікуди було сховатися, — одягу не було, рятува-
ла коза. Пам’ятаю, до неї притулишся, вона тепла, як
грубка. Рятувала нас і під час всієї війни. Все-таки жирне
молоко, хоча вона й давала на день менше літра, але ді-
тям вистачало, щоб вижити.

Ну й звичайно, тоді вже підробляли. Ми з мамою що-
літа виїжджали в якийсь найближчий колгосп: брали
кілька гектарів лук і косили траву, скиртували, взагалі,
заготовляли сіно — половину колгоспу, половину для
себе. А свою половину продавали, щоб за 100—150 кар-
бованців, а то й за 200 купити буханець хліба.

Ось, власне, так і минуло дитинство. Досить безра-
дісне, звичайно, ні про які солодощі, делікатеси чи про
щось подібне й мови не було — тільки б вижити...

Школа. Серед хлопців я виділявся своєю активністю,
наполегливістю, і так сталося, що з першого класу до
останнього, хоча я і вчився в різних школах, мене завжди
вибирали старостою класу. З навчанням завжди було все
гаразд — лише п’ятірки. А от із поведінкою — тут похва-
литися мені важче, я не раз був на грані того, щоб роз-
прощатися зі школою. Всі роки був заводієм, щось та
придумував.

Скажімо, це було в класі п’ятому. З другого поверху
школи, із кабінету всі стрибнемо униз, класна (її ми не
любили) заходить, а нас немає, клас порожній. Вона від-
разу до чергового, він каже, та ні, ніхто не виходив. Поряд
зі школою сарайчик був. Ми там розташовувалися і один
одному всілякі історії розповідали. Потім поверталися, а
нам кожному поставлений «кілок». Ми — протест. Каже-
мо, давайте запитуйте нас, за поведінку справді карайте,
а предмет ми вивчили. Приходить директор, влаштовує
цілий консиліум, питає нас години по дві. Ну, ми, зви-
чайно, все на зубок вивчили. Кого не викликають — всі
відповідають, навіть ті, хто погано вчився. Значить, пе-
рекреслив ці кілки, але, правда, за поведінку поставили
нам двійки. Траплялися і, прямо скажемо, хуліганські
витівки. Ми тоді заведені були у ставленні до німців, а
вивчали німецьку. І часто збиткувалися над вчителькою.
Причому потім, коли виріс, мені було соромно, — хороша
вчителька, розумна, знаюча, а ми на знак хлопчачого
протесту просто мучили її. Наприклад, патефонні голки
в стілець знизу вбивали. На перший погляд наче непо-
мітно, але вони стирчать. Вчителька сідала, лунав крик.
Ми стежили, щоб голки ледь-ледь стирчали, але на них
все одно, зрозуміло, не всидиш. Знову скандал. Знову
педрада, знову батьки...

Або ось іще виїівки. Річечка була, Зирянка. Весною
вона розливалась і ставала серйозною річкою — нею
сплавляли ліс. Ми придумали гру, хто перший по цьому
живому плоту перебіжить на той берег. Колоди йшли
щільно, тож коли все точно розрахуєш, шанс був. Хоча
для цього потрібна неймовірна спритність. Станеш на
колоду, вона норовить крутнутися, а ледь забарився —
йде вниз під воду, і треба швидко-швидко з одної колоди
на другу, балансуючи, стрибаючи, пересуватися до берега.
А трохи не розрахував — і шубовсть у крижану воду. А
зверху колоди — вони не дають голови над водою підня-
ти, поки проберешся крізь них, повітря ковтнеш, уже й
не віриш, що врятуєшся. Ось такі ігри придумували.

Ще в нас бої проходили — район на район, чоловік по
шістдесят — сто билися. Я завжди брав участь у цих
сутичках, хоча й перепадало. Коли стінка на стінку, який
би спритний і сильний не був — по голові дістанеш. У ме-
не перенісся до цього часу, як у боксера — голоблею по-
тягли. Упав, думав — кінець. Та нічого, очуняв, відтяглії
мене додому. До смертельного кінця справа не доходила.
Ми хоча й з азартом билися, та все-таки певних рамок
дотримувались. Швидше, це було спортивне змагання, але
на дуже жорстких умовах^
Одного разу мене все-таки вигнали зі школи. Це ста-
лося після закінчення семирічки. В залі зібрались батьки,
викладачі, школярі — настрій веселий, піднесений. Кож-
ному урочисто вручають’свідоцтво. Усе йшло за звичним
сценарієм. І тут я раптом попросив слова, майже як на
жовтневому Пленумі ЦК. Ніхто не сумнівався, що вийду
і скажу слова вдячності: все-таки іспити склав відмінно,
в атестаті самі п’ятірки, тому одразу пустили на сцену,
Я, звичайно, сказав добрі слова тим учителям, які справ-
ді дали нам чимало корисного в житті, розвивали звичку
мислити, читати. Ну, а далі я заявляю, що наш класний
керівник не має права бути вчителем, вихователем дітей,
вона їх калічить.

Учителька була — жах. Вона могла вдарити важкою
лінійкою, могла поставити в куток, могла принизити
хлопця перед дівчиною і навпаки. Примушувала приби-
рати у себе вдома. Для її поросяти клас повинен був по
всій окрузі шукати харчові відходи, ну і так далі... Я
цього, звичайно, ніяк не міг стерпіти. Хлопці відмовля-
лись їй підкорятися, але деякі все ж таки піддавались.

Коротше, на цих урочистих зборах я розповів, як вона
знущалась над учнями, робила все, аби принизити будь-
кого з них — сильного, слабкого, середнього. Одне слово,
дуже різко накинувся на неї. Скандал. Переполох. Всі
урочистості було зірвано.

Наступного дня педрада, викликали батька, сказали,
що свідоцтво у мене забирають, а вручать мені так зва-
ний «вовчий квиток» — це такий біленький листочок па-
перу, де зверху написано, що прослухав семирічку, а
внизу—«без права вступу у восьмий клас на території
країни». Батько прийшов додому злий, взявся, як це
нерідко бувало, за пасок, — і ось тут я схопив його за
руку. Перший раз. І сказав: «Все! Надалі я буду вихову-
вати себе сам». І більше вже ніколи ні в кутку не стояв
цілими ночами, ні паском по мені не ходили.

Звичайно, я не погодився з рішенням педради, став
скрізь ходити: в райвно, міськвно... Здається, тоді перший
раз і довідався, що таке міськком партії. Я добився
створення комісії, яка перевірила роботу класного керів-
ника і усунула її від роботи в школі. І це абсолютно за-
служено — працювати з дітьми їй було протипоказано.
А мені все-таки видали свідоцтво, хоча серед усіх п’яті-
рок красувалось «незадовільно» за дисципліну. Я вирі-
шив у цю школу не повертатись, поступив у восьмий клас
до іншої школи, імені Пушкіна, про яку у мене й досі
залишились теплі спогади: чудовий колектив, чудовий
класний керівник Антоніна Павлівна Хойіна. Оце було
справжнє навчання.

Тоді я почав активно займатися спортом. Мене зразу
полонив волейбол, я готовий був грати безперервно ці-
лими днями. Мені подобалось, що м’яч слухається мене,
що я можу в неймовірному стрибку взяти найбезнадій-
ніший м’яч. Одночасно займався лижами, гімнастикою,
легкою атлетикою, десятиборством, боксом, боротьбою,
хотілося все охопити, абсолютно все уміти робити. Зреш-
тою волейбол усе переміг, і я ним зайнявся всерйоз.
Навіть коли засинав, рука все одно залишалась на м’ячі.
Прокидався, і зразу то на пальці м’яч кручу, то об стіну,
то об підлогу. У мене немає двох пальців на лівій руці,
тому були труднощі з прийомом м’яча, і я спеціально від-
працьовував власний прийом, особливе положення лівої
руки — у мене своєрідний, некласичний прийом м’яча.

А з втратою двох пальців сталась ось яка історія.

Війна, усі хлопці прагнули на фронт, але нас, зрозу-
міло, не пускали. Робили пістолети, гвинтівки, навіть
гармату. Вирішили знайти гранати і розібрати їх, щоб
вивчити і зрозуміти, що там усередині. Я взявся про-
братися в церкву (там знаходився склад зброї). Вночі
проліз через три ряди колючого дроту і, поки вартовий
знаходився потойбіч, пропиляв грати в вікні, забрався
всередину, взяв дві гранати РГД-33 із запалами і, на ща-
стя, благополучно (вартовий стріляв без попередження),
вибрався назад. Виїхали в ліс кілометрів за шістдесят,
вирішили розібрати їх. Хлопців усе ж таки здогадався
умовити відійти метрів на сто: бив молотком, стоячи на
колінах, а гранату поклав на камінь. А ось запал не
вийняв, не знав. Вибух... і пальців немає. Хлопців не
зачепило. Поки добирався до міста, кілька разів непри-
томнів. У лікарні під розписку батька (почалась гангре-
на) зробили операцію, пальці відрізали, в школі я з’я-
вився з перев’язаною рукою...

Щоліта я підробляв. Але, окрім цього, під час літніх
канікул організовував хлопців на якусь подорож. При-
чому придумували щось особливе: чи знайти верхів’я
річки, чи податись кудись на Дєнєжкін камінь, чи щось
у цьому дусі. Словом, це сотні кілометрів з рюкзаками,
життя в тайзі по кілька тижнів.

Так сталося, що після дев’ятого класу ми вирішили
дізнатися, звідки бере свій початок ріка Яйва. Дуже дов-
го піднімались угору по тайзі — по карті знали, що вер-
хів’я знаходиться поблизу Уральського хребта. Продукти
скоро закінчились, харчувались тим, що знаходили в
тайзі. Достигли горіхи, смажили гриби, їли ягоди. Ліс
уральський дуже багатий. Там, звичайно, можна прожити
деякий час. Йшли довго, уже ніяких доріг, лише тайга...
Інколи попадалась яка-небудь мисливська хатинка, там
ми ночували, а в основному чи курінь будували, чи про-
сто неба.

Знайшли верхів’я ріки — сірководневе джерело. Зра-
діли. Можна було повертатися. Кілька кілометрів спу-
скались вниз до першого села. Вже й виснажились. Зібра-
ли хто що міг: рюкзак, сорочку, ремінь — загалом усе,
що було у нас, увійшли в хатинку, віддали господарю,
на заміну випросили у нього невеликого човника-плоско-
донку і на ньому — вниз по річці, сил іти вже не було.
Місця були красиві, та вони й зараз там чудові, люди не
змогли все зіпсувати за цей час. Пливемо, раптом угорі,
в горах, помітили печеру, вирішили зупинитись, глянути.
Увійшли. Вела-вела вона нас і раптом вивела кудись
далеко в тайгу. Туди-сюди, не можемо зрозуміти, де ми,
коротше кажучи, заблукали, загубили наш човник. Май-
же тиждень бродили по тайзі, причому нічого з собою не
взяли, а тут, на біду, таке болотисте місце, ліс-памбло-
док, — загалом він немало давав, щоб хоч чимось харчу-
ватися, але зовсім не давав води. Болотяну рідину разом
із моховинням клали в сорочку, стискували її, і ту ріди-
ну, що стікала із сорочки, пили.

Врешті все-таки вийшли до річки, знайшли нашу
плоскодонку, зорієнтувалися, але через брудну воду у
нас розпочався черевний тиф. В усіх. Температура — со-
рок з лишком, у мене теж, але я на правах організатора,
так би мовити, тримаюсь. На руках перетягнув хлопця у
човен, поклав на дно, а сам з усіх сил намагався не зне-
притомніти, щоб хоч як-небудь управляти човном, — він
ішов униз за течією. У самого ще були сили подавати
хлопцям воду з річки, оббризкувати їх — це було під
час спеки. Вони непритомніли, а незабаром і я теж. Біля
одного залізничного мосту вирішив, що все одно нас поба-
чать, пристав до берега і звалився. Нас таки помітили,
підібрали, привезли в місто, а вже місяць як почалися в
школі заняття, і, звичайно, всі розшукували нас.

Майже три місяці ми пролежали в лікарні. Ліків
особливих не було. Ну а тут десятий клас, останній, ви-
пускний, а я практично за парту ні разу не сів. Та, по-
чинаючи із середини навчального року, тобто з третьої
чверті, почав учитись. Взяв програму десятого класу.
Дуже багато читав, буквально день і ніч. І, коли поча-
лися випускні екзамени, пішов здавати. А друзі мої, хто
зі мною був у цьому драматичному поході, просто виріши-
ли десятий клас пропустити.

Прийшов у школу здавати екзамени, а мені кажуть,
що немає такої форми — не буває екстерна у випускному
класі — і що я можу гуляти. Знову довелося йти второ-
ваним шляхом — до райвно, у міськвно, у виконком,
міськком. Тоді я вже виступав за збірну міста з волейбо-
лу. На щастя, мене знали, був чемпіоном міста серед
школярів з кількох видів спорту, чемпіоном області з
волейболу. Коротше, дозволили складати екстерном —
правда, всіх п’ятірок мені одержати не вдалося, з двох
предметів поставили четвірки. З таким багажем мусив я
вступати до вузу.

Підлітком мріяв про суднобудівний, вивчав кораблі,
намагався зрозуміти, як вони будуються, причому сів за
серйозні томи, підручники. Але якось поступово мене за-
хопила професія будівельника, мабуть, тому, що я уже
попрацював робітником, і батько будівельник, а він на
той час закінчив курси майстрів і став майстром, началь-
ником дільниці.

Перш ніж поступити в Уральський політехнічний ін-
ститут на будівельний факультет, мені належало пройти
ще один екзамен. Полягав він у тому, що треба було
поїхати до діда, йому тоді було вже за сімдесят — такий
показний старик, з бородищем, із самобутнім розумом,
так ось він мені сказав: «Я тебе не пущу в будівельники,
якщо ти сам, своїми руками, не побудуєш мені що-небудь.
А побудуєш ти мені лазеньку. Невеличку, у дворі, з пе-
редбанником».

І справді, у нас ніколи не було лазні; у сусідів була,
а у нас ні, все не було можливостей побудувати. А дід
продовжує: «Але тільки так: зроби зруб, дах, усе буду-
ватимеш один, значить, від початку до кінця. За мною
тільки — з ліспромгоспом домовитись, щоб відвели ді-
лянку, а далі знову ти сам — і сосни спиляти, і мох за-
готувати, і очистити, і обсушити, і всі ці колоди на собі
перетягнути, а це кілометрів три — туди, до хатинки, на
місце, де треба лазню будувати, зробити фундамент, і
зруб вивести від початку до кінця, до верхнього вінця. Ось
так. Я, каже, до тебе навіть близько не підійду». І справ-
ді, ближче ніж на десять метрів він так і не підійшов —
затятий був дід, упертий, він пальцем не ворухнув, щоб
допомогти мені, хоча я, звичайно, мучився неймовірно.
Особливо коли вже треба було піднімати верхні вінці,
чіпляючи вірьовкою, тягнути, сокирою акуратно оброб-
лювати, на кожній колоді поставити номер, а коли пов-
нїстю закінчив, усе треба розсипати, потім заново зби-
рати, вже підкладаючи висушений мох. Цей мох треба
було ще як слід проштикувати. Ну, значить, все літо я
трудився, тільки-тільки на вступні екзамени вистачило
приїхати звідти в Свердловськ. Наприкінці дід сказав
серйозно, що екзамен я витримав і тепер цілком можу
поступати на будівельний факультет.

Хоча я й не готувався спеціально, через те, що ту
саму лазню будував, поступив порівняно легко, дві четвір-
ки, решта п’ятірки. Розпочалося студентське життя: бур-
хливе, цікаве. З першого курсу пірнув у громадську ро-
боту, організовував усі спортивні заходи. Волейболом тоді
займався уже на досить високому рівні, став членом
збірної міста, а через рік у її складі брав участь в іграх
вийщї ліги, де зібралися 12 кращих команд країни. Усі
інститутські роки тренувався, їздив по країні, наванта-
ження були величезні... Посідали ми, правда, 6—7 місце,
чемпіонами не стали, але все сприймали серйозно.

 Волейбол справді залишив у моєму житті великий
слід, оскільки я не тільки грав, але потім і тренував чо-
тири команди: другу збірну Уральського політехнічного
інституту, жінок, чоловіків, — загалом, щодня у мене
йшло на волейбол годин по шість і вчитися (а послаблень
мені ніхто не робив) доводилося тільки пізніми вечорами
або ночами, уже тоді я привчив себе мало спати і досі
до цього режиму якось звик і сплю по 3,5—4 години...

До вступу в інститут країни я не бачив, моря теж, і
взагалі ніде не був. Тому на літні канікули вирішив здій-
снити подорож по країні. Не маючи ні копійки грошей,
мінімум одягу, тільки спортивні штани, спортивні тапоч-
ки, сорочку і солом’яний капелюх — ось у такому екзо-
тичному вигляді залишив Свердловськ. Ще, правда, у
мене була валіза із штучної шкіри — маленька, буквально
сантиметрів двадцять на тридцять. Там лежала ще одна
сорочка, ну а коли вдавалося' щось із харчів десь приро-
бити — я туди ж складав. Поїздка ця була дуже незви-
чайною. Зі мною спочатку поїхав однокурсник, але через
добу він уже зрозумів, що йому таку подорож не здолати,
і повернувся назад. А я поїхав далі.

В основпому, на даху вагона, інколи в тамбурі, інколи
на підніжці, інколи на вантажівці. Звичайно, не раз мілі-
ція знімала. Питають: куди їдеш? Я кажу, припустимо,
в Сімферополь, до бабусі. На якій вулиці проживає? Я
знав, що в будь-якому місті є вулиця Леніна, тому нази-
вав безпомилково. І мене відпускали...

А завдання я поставив собі таке: вночі їду, приїжджаю
в якесь місто — вибирав, звісно, відомі міста — і оглядаю
цілий день, а інколи й два. Ночую де-небудь в парку чи
на вокзалі — і далі в путь на даху вагона. Із кожного
нового міста писав в інститут листи своїм хлопцям.

І ось такий вийшов у мене маршрут: Сверд-
ловськ — Казань — Москва — Ленінград — знову Моск-
ва—Мінськ — Київ — Запоріжжя — Сімферополь — Євпа-
торія — Ялта — Новоросійськ — Сочі — Сухумі — Бату-
мі— Ростов-на-Дону — Волгоград — Саратов — Куйби-
шев — Златоуст — Челябінськ — Свердловськ. Цей путь
я прошов за два з лишком місяці, приїхав, звичайно, увесь
обшарпаний, спортивні тапочки у мене були без підошов,
просто, так би мовити, для краси: насправді ідеш босо-
ніж, а всім здається, що в тапочках. Капелюх також зно-
сився, його довелося викинути. Спортивні штани дуже
просвічувались. Коли виїжджав, у мене був ще й годин-
ник, старий, великий, Мені подарував дід. Але годинник,
як і увесь одяг, я програв у карти. Буквально в перші
дні, як тільки виїхав з дому.

Це було так. У країні саме оголосили амністію, в’язні
поверталися на дахах вагонів, і одного разу вони приче-
пились до мене, їх було кілька чоловік, і кажуть: давай
грати в «буру». А я взагалі знати не знав ці карти, в
житті не грав і зараз терпіти не можу. Вони кажуть: давай
грати на одяг. І дуже скоро вони роздягли мене до тру-
сів. Усе виграли. А наприкінці кажуть: «Граємо на твоє
життя. Якщо ти зараз програєш, то ми тебе на ходу ски-
даємо.з даху вагона — і все, і привіт. Найдемо таке місце,
щоб ти добряче приземлився. А якщо виграєш, ми тобі
все віддамо». Що далі сталося, мені зараз складно зрозу-
міти: чи я вже став розумітися на цій «бурі», бо вже й
досвіді’' набув, постійно програючи — то капелюх, то со-
рочку, то тапочки, то спортивні штани, чи тому, що вони
мене раптом пожаліли, щось людське прокинулося в
них — а це були карні злочинці, випущені з колонії, в
тому числі й убивці. У Свердловській області таких ко-
лоній чимало. Я, значить, виграв. Досі не можу зрозумі-
ти, як це сталося. Все повернули, окрім годинника. Після
цієї гри. вони мене більше вже не чіпали, а навіть навпа-
ки. Збігають за окропом — поділяться. Дехто й шматок
хліба давав. Не доїжджаючи до Москви, вони всі розбіг-
лись, бо знали, через столицю їм не проїхати, потім на
даху я їхав в основному один.

Пам’ятаю, в Запоріжжі, коли вже зовсім зголоднів,
випадково зустрівся з одним полковником, він і каже:
«Мені треба поступати в інститут, а я нічого не розумію
в математиці. Давай ти мене по математиці підтягнеш
так, щоб я склав екзамени». Він пройшов війну, очевидно,
звідти немало навіз, бо квартирка його була багато об-
ставлена. Я поставив йому умову: працювати, окрім
трьох — чотирьох годин сну, по двадцять годин. Полков-
ник засумнівався: чи витримаємо? Я кажу, інакше за
тиждень не підготуватись до вступу. З мого боку була ще
одна умова — годувати мене. Причому годувати добре.
Дружина його не працювала, так що старалася з усіх
сил. Він чесно виконував нашу угоду. Я вперше за весь
цей час наївся. І навіть додав у вазі. А полковник ви-
явився людиною наполегливою, з характером, витримав
той темп уроків, заданий мною. Я потім дізнався, що він
вступив до інституту, склав екзамен з математики. А я
поїхав далі.

Ось такою незвичною виявилася моя подорож. Навчан-
ня в іституті тривало. На екзаменах я одержував в ос-
новному п’ятірки, хоча дуже багато часу забирали волей-
бол, тренування, поїздки на змагання. І ніяких, як це
тепер буває, потурань за спортивні успіхи не було. На-
впаки, декотрі викладачі ганяли мене на екзаменах біль-
ше за інших, ревниво ставлячись до моїх спортивних
захоплень і вважаючи, що волейбол відволікає мене від
серйозної науки. Одного разу професор Рагицький на
екзамені з теорії пластичності каже: «Товариш Єльцин,
візьміть білет і спробуйте без підготовки, ви ж у нас
спортсмен, нащо вам готуватися?» А в усіх на столах
зошити, записи. Річ у тім, що в теорії пластичності є
деякі формули, які треба писати не на одній сторінці,
запам’ятати неможливо. Дозволялося користуватися по-
сібником і конспектами. Професор вирішив провести на
мені експеримент. Довго ми з ним воювали. Але поставив
він мені все-таки четвірку, шкода. Хоча ставився він до
мене добре. Одного разу я розв’язав йому задачу, дуже
важку, з якою серед студентів у нього років десять ніхто
до мене не міг упоратися. Тому він загорівся до мене лю-
бов’ю. Був чоловіком надзвичайно цікавим, розумним,
талановитим, ставились ми до нього з великою повагою.
І все ж ось так я одержав цю зловісну четвірку.

Одного разу мій улюблений волейбол ледь не звів
мене у могилу. В якийсь момент, тренуючись по шість-
вісім годин і навчаючись в основному ночами, я, очевид-
но, перенапружився. А тут, як на зло, захворів ангіною,
температура сорок, а я все одно пішов на тренування,
ну й серце не витримало. Пульс 150, слабкість, мене від-
везли в лікарню. Сказали, лежати і лежати, тоді, є шанс,
що мінімум через місяців чотири серце увійде в норму, а
інакше — порок. Із лікарні я вже через кілька днів утік,
хлопці організували мені щось на зразок каната, і я з
верхнього поверху спустився і поїхав у Березники, до
родичів. І там почав потихеньку поправлятися, хоча
ледь піднімешся — хитає, стоїш, а серце вискакує. Дуже
скоро я все-таки став добиратися до спортивного залу, на
кілька хвилин виходив на майданчик, пару разів м’яча
візьмеш, і все, звалюєшся. Хлопці відтягнуть мене до
лавочки, і я лежу. Це була безвихідь, думав, не вирвусь
уже, а прагнув тільки в бій, тільки вперед. Спочатку ви-
ходив на майданчик на хвилину, потім на дві, на п’ять,
за місяць міг проводити всю гру. Коли повернувся до
Свердловська, лікарі сказали: ну ось так, хоча ви і втікли,
але відчувається, що весь час лежали, не піднімаючись,
серце у вас зараз в порядку. Треба чесно зізнатися, ризик,
звичайно, був колосальний, бо міг назавжди згубити
серце. Але я вважав, що не треба його жаліти, а навпаки,
навантажувати як слід і клин клином вибивати.

Диплом довелося писати всього за місяць замість п’я-
ти: весь час був у роз’їздах, йшла першість країни, якраз
її розпал, команда переїжджала з міста в місто. Коли
повернувся в Свердловськ, до захисту залишився місяць.
Тема дипломного проекту—«Телевізійна вежа». Тоді їх
майже не було, тому до всього треба було самому доходи-
ти. Досі не уявляю, як мені все це вдалось. Скільки я
витратив розумових, фізичних сил, — неймовірно. Причо-
му тут і особливо допомогти ніхто не може, тема нова,
нікому не відома — сам креслиш, сам робиш розрахунки,
все від початку до кінця — сам. І все-таки диплом здав,
захистився на відмінно.

Так минуло моє студентське життя, але ми домовили-
ся з нашою групою — дуже дружною, сильною, підібра-
лися чудові хлопці та дівчата, — що кожних п’ять років
разом проводитимемо відпустку. Після 55-го, коли ми
закінчили інститут, минуло 34 роки, й жодного разу ця
традиція не порушилась! А якось зібралися навіть з
дітьми, на цю зустріч приїхало вже 87 чоловік. Дикунами
ми пройшли по тайзі, по Уралу, по Золотому Кільцю,
одного разу купили путівки на пароплав — і поїхали
Камою, Волгою. Жили і в Геленджику, на березі моря в
наметовому містечку, плавали по Єнісею до острова Дік-
сон. Щоразу придумували нові варіанти, і завжди вони
були цікаві й веселі. Щоразу створюється оргкомітет,
який готує чергову нашу зустріч. Три перших п’ятирічки
я очолював оргкомітет, а потім, коли став першим секре-
тарем обкому партії, друзі вирішили звільнити мене від
цього, оскільки й так було надто велике навантаження.

У нас склалися напрочуд теплі й щирі стосунки. І тут
можна навести один факт. Коли сталася драматична си-
туація після жовтневого Пленуму ЦК 87 року, вони всі
відгукнулися, щоб підтримати мене. Безперечно, це
справжні друзі...

19 лютого 1989 року

Початок є. Мені вдалося пройти сито окружних зборів.
І тепер тільки від народу залежить: буду я обраний чи
ні. Це вже перемога. Ще не остаточна, але майже пере-
мога.

Мене висунули ледь не по двохстах округах. І в ос-
новному підтримали великі заводи, підприємства, бага-
тотисячні колективи. Не коментуватиму цифри..

Та ці висування ще ні про що не говорили. Окружні
збори, які організовує, проводить і тримає в своїх руках
апарат, дають змогу позбутися будь-якої непідходящої
кандидатури. Більшість на цих зборах складали так звані
представники трудових колективів, в основному партійні
секретарі, їхні заступники та інші грунтовно, до заляку-
вання, проінструктовані члени колективів. Природно, ке-
рувати такою аудиторією не становило ніяких труднощів,
і з усіх куточків країни на адресу Центральної виборчої
комісії летіли протести, в яких повідомлялось, що окруж-
ні виборчі збори узурпували у народу право на реальні
вибори. Творці, сценаристи цього спектаклю під назвою
«Вибори народних депутатів СРСР» тільки руки потирали,
радіючи, як вдало реалізуються їхні вистраждані задуми.

І все-таки вони прорахувались. Не скрізь їхній план
удався. Вони якось не зметикували, що і секретар парт-
кому може упертись і проголосувати по-своєму, як со-
вість підкаже, і навіть слухняний член колективу може
залишити в бюлетені не ту кандидатуру, яку від нього
вимагали.

Перші окружні збори з моєю участю відбувалися в
місті Березники Пермської області. Тут я колись жив, є
люди, які пам’ятають мене, та й прізвище Єльцин також,
батько тут довго пропрацював. Словом, кілька колективів
міста висунули мене кандидатом у депутати. І шанс про-
йти був великий. Якщо тільки партійним органам не
вдасться задушити окружні збори.

І я вирішив зробити не зовсім звичайний хід. Після
того як із Москви на Перм пішов останній літак, я виле-
тів у Ленінград, там уже чекали товариші, які вболівали
і Переживали за мене, вони перевезли мене на військовий
аеродром, тут теж були мої, так би мовити, безкорисливі
помічники. На вантажному гвинтовому літаку, який гри-
мів і торохтів так, що я ледь не оглух, дістався в Перм.
Приземлились удосвіта, де мене чекали довірені особи.
Дуже швидко я опинився прямо на окружних зборах,
встиг до самого початку. Моя поява в організаторів ви-
кликала шок, бо прилетіти з обкому партії, щось змінити
вже не встигали. Я виступив зі своєю програмою, відповів
на записки, запитання, все пройшло чудово. Коли поча-
лося голосування, я, чесно кажучи, уже не хвилювався.
З усього було видно, що мені сьогодні вдасться подолати
перший бар’єр. Я одержав переважну більшість голосів,
можна було повертатися в Москву.

Далі розпочалися окружні збори в столиці. Попри пе-
ремогу в Березниках, вирішив узяти участь і в москов-
ських територіальних окружних зборах. Захотілося від-
чути їхню атмосферу, розібратися в механізмі впливу
влади на людей. Це була для мене чудова школа.

До речі, я спеціально знімав свою кандидатуру там,
де вона в одному окрузі перетиналася з кимось із достой-
них, чесних, шанованих мною людей. Наприклад, у Жовт-
невому районі балотувався А. Сахаров, я зателефонував
йому і сказав, що зніму свою кандидатуру на його ко-
ристь. Він, правда, зрештою був обраний через Академію
наук СРСР, громадську організацію.

Кожні окружні збори дарували мені якийсь новий
досвід. Там, де зал був настроєний особливо відчужено,
мені було навіть якось цікаво боротися за нього. Я майже
зримо бачив, як люди долають свій майже гіпнотичний
стан трепету перед керівництвом і президією, що ними
диригує.

Пам’ятаю, в цьому плані показовими були окружні
збори в Гагарінському районі столиці. Серед його учас-
ників виявились дуже сильні кандидати — письменник і
публіцист Юрій Черниченко, воєнний історик генерал
Дмитро Волкогонов, кінорежисер Ельдар Рязанов, космо-
навт Олексій Леонов та інші, усього 10 кандидатів. Кожен
у своєму виступі попросив збори зареєструвати всіх де-
сятьох кандидатів, щоб на виборах народ уже сам вирі-
шив, за кого йому голосувати.

Оскільки виступи кандидатів були могутніми, емо-
ційними, переконливими — зал почав ламатися, дроби-
тиси і зрештою майже увесь був готовий відмовитися
від наданого йому права відсіювати.

Що ж тут почалось! Президія просто збиткувалась над
людьми, придумуючи один виверт за іншим, аби це рішен-
ня — залишити всіх — не пройшло. Завжди веселий, за-
доволений і оптимістичний Ельдар Рязанов готовий був
вибухнути від гніву, до мікрофона підбігали виборці й
ганьбили президію, люди вже майже скандували — вима-
гаємо реєстрації всіх кандидатів. Це знущання над усіма,
боротьба залу з проінструктованим, запрограмованим ке-
рівництвом зборів тривало до двох годин ночі, і зрештою
люди перемогли. У виборчі бюлетені було внесено всі
кандидатури. Я їхав з цих окружних зборів з полегшен-
ням, все-таки справедливість, здоровий глузд восторже-
ствували, і в той же час — із важкими почуттями. Яка
жахлива, безжалісна машина влади звисає над нами.
Витончена і страхітлива конструкція, створена Сталіним
і сталінщиною.

«Скажіть, правда, що після закінчення ін-
ституту Ви пішли працювати на будову робіт-
ником? Нащо це Вам треба було?»

«Кажуть, Вас у Свердловську віддавали під
суд. Розкажіть як це було».

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Після захисту диплома через годину я вже сидів у
поїзді, їхав у Тбілісі на ігри першості країни. Так сталося,
що все літо після інституту я проїздив по змаганнях: то
першість країни, то вузівський турнір у Ленінграді, то
Кубок країни в Ризі. Повернувся 6 вересня і пішов
оформлятися на роботу, куди мене направили за розпо-
ділом, у трест Уралважтрубобуд.

Як випускникові вузу мені запропонували посаду май-
стра на будівництві промислових об’єктів. Я сказав, що
майстром працювати поки що не піду. Навчаючись у вузі,
дійшов висновку, що, хоча в Уральському політехнічному
інституті був сильний викладацький склад, усе-таки деякі
професори, доценти — ті, хто був відірваний од вироб-
ництва, — надто академічно викладали свої дисципліни,
не пов’язуючи їх з реальним життям. Тому зразу керува-
ти будовою, людьми, не помацавши все своїми руками, я
вважав за велику помилку. Принаймні знав, що мені бу-
де дуже важко, коли якийсь бригадир навмисне чи ні
зможе обвести мене круг пальця, оскільки його знання
безпосередньо пов’язані з виробництвом.

Тому й вирішив для себе, що рік присвячу тому, аби
опанувати 12 будівельних спеціальностей. Кожен мі-
сяць — по одній. Нарівні з іншими робітниками я про-
працював місяць у бригаді мулярів, клав цеглу.

Працював не по одній зміні, а по півтори — дві, для
того, щоб швидше набути досвіду. Робітники, хоча й
преміювалися над бажанням молодого спеціаліста піти,
так би мовити, в народ, все ж таки допомагали мені, під-
бадьорювали, внутрішньо підтримували.

Працював я місяць, потім відповідна комісія при-
своювала розряд, як правило, третій-четвертий. Незабаром
я одержав професію муляра, бетоняра. До речі, саме
бетонярство давалося мені дуже складно, хоча фізично
я наче міцний, але спробуй побігати з тачкою бетонного
розчину по вузькому риштуванню. Нахилиш її — і зразу
переміщується центр ваги, кілька разів разом із тачкою
летів униз метрів три: на щастя, все закінчувалося благо-
получно, потім усе-таки я це діло опанував. Затим одер-
жав професію тесляра; місяць возив бетон на самоскиді
ЗІС-585. До речі, був момент, коли я віз розчин (прав у
мене тоді ще не було), і цей ЗІС — він був не новенький,
тисяч триста з лишком уже пройшов, — заглохнув якраз
на переїзді залізниці. Чую: поїзд іде, причому на хоро-
шому ходу. Переїзд не охороняли, вільний. Ось-ось поїзд
наїде і роздробить машину, мене разом з нею. Тут я, на
щастя, згадав про стартер. Коли стартер увімкнеш, то
машина смикається. І ось кілька таких буквально гаряч-
кових поштовхів врятували мене. Нарешті машина на
кілька сантиметрів зійшла з колії, і поїзд, ледь не заче-
пивши її, промчав мимо...

. Я вийшов з машини, присів і довго не міг передихну-
ти. Потім усе-таки бетон довіз, розказав хлопцям про те,
як ледь не угробився, вони кажуть: молодець, правильно
діяв. Або треба було вискакувати — але тоді довелося б
відповідати за машину. Вона дорога, а я ніяких заощад-
жень не мав. І тепер не маю. П’ять карбованців із сту-
дентських років лежать символічно у мене на ощадній
кйижці. І все.

Потім — тесляр, столяр, скляр, штукатур, маляр —
усе це, звичайно, важко було опанувати, таке завдання
я собі поставив.

Працюючи машиністом на баштовому крані, я пережив
ще один епізод, який коштував мені великих нервів. Зво-
дили житловий будинок для Уралхіммашу. Ідучи з ро-
ботаа наче ж усе перевірив, крап знеструмив. Але одну
операцію пропустив. Після закінчення робіт кран повинен
обов’язково кріпитися за рейки спеціальними зачепами.
Я цього не зробив. Чи забув, чи ще не вивчив, важко ска-
зати. Жили ми тоді поряд з будинком, що зводився. Уночі
розігрався шквал, дощ із шаленим вітром. Я прокинувся
і з жахом згадав про кран. Виглянув у вікно, бачу:
баштовий кран тихо, але рухається. В чому був, — по-
моєму, в самих трусах — вискочив мерщій до крану, в
темряві намацав рубильник, увімкнув напругу. По ву-
зенькій металевій драбині гарячково лізу вгору, а кран
поступово суне до кінця колії. Без сумніву, гепнувся б
він капітально. Заскочив у кабіну, а там темно, нічого не
видно, але зметикував, що треба відпустити з гальм стрі-
лу. І вона зразу повернулась по вітру, швидкість трохи
зменшилась. Проте кран продовжував рухатися. Тоді я
спрямував кран у зворотний бік, та ще й на повній швид-
кості. І бачу, кран почав зупинятися і за кілька санти-
метрів від кінця колії завмер. Було, звичайно, моторошно.
За мною вискочила дружина, кричить: злізай, упадеш,
загинеш, а я будь-що вирішив рятувати кран. Зупинив
цю махину, спустився вниз, поставив зачепи. Заснути
цієї ночі ми вже не змогли. Мені ще довго снилось, як
я лізу в кабіну і разом з краном падаю вниз.

Ось так пропрацював рік і одержав 12 робітничих
спеціальностей. Прийшов до свого начальника дільниці,
сказав, що тепер готовий бути майстром. Мене направ-
ляли на різні об’єкти. Будував промислові цехи Урал-
хіммашу, залізобетонний завод, цехи Верх-Ісетського за-
воду, допоміжні об’єкти, житло, Палац культури, дит-
садки, школи, інтернати — загалом багато.

Майстром мені працювалось досить легко, хоча, зви-
чайно, велося по-всякому. Наприклад, довелось повоювати
із зрівнялівкою, вона живуча. На жаль, будівельники до
цього звикли. Коли я почав точно обміряти цегляну клад-
ку — скільки використано бетону, скільки того, іншого —
виникли ускладнення. Поступово питання відрегулюва-
лось, люди стали розуміти мою правоту, та й робітнича
совість — це не порожній звук. Діло налагодилось.

Траплялося чимало інших складних, забавних, не-
простих ситуацій. Наприклад, з в’язнями. Я одразу ви-
рішив зламати традицію, коли їм виводили заробітну
плату, яку вони диктували, а не ту, що заробляли на-
справді. Після першого ж місяця прорахував обсяги й
зарплату. Вона вийшла удвічі з лишком меншою, ніж
вони звикли одержувати.
І ось заходить до мене в кімнатку майстра здоровань,
у руках сокира, заносить її наді мною і каже: «Закриєш
наряд так, як треба? Як до тебе, щеня, закривали?» Одт
казую: «Ні». — «Ну тоді май на увазі, мені втрачати вже
нічого — приб’ю тебе, і не пікнеш». Я по очах відчув,
що він може спокійно вдарити по голові, навіть не
моргне.

І тоді я вирішив діяти раптово. Голос у мене гучний,
сильний, та ще в цій кімнатці... Різко на все горло як
гаркну: «Геть звідси!» Він раптом опустив сокиру — вона
випала з рук, повернувся і, згорбившись, мовчки вийшов.
Який там у нього гвинтик спрацював, важко сказати.

До речі, не можу терпіти лайку, в інституті зі мною
навіть билися об заклад, чи я за цілий рік скажу хоч
одне лайливе слово! І щоразу я вигравав. Тому просто
не привчений, і зараз ніколи не лаюсь. Ну а нині тим
паче.

Начальником дільниці мене направили на досить уні-
кальний об’єкт — камвольний комбінат. Це була вели-
чезна семиповерхова споруда з металевих конструкцій,
що нагадувала скелет. Вона вже давно стояла, вся по-
іржавіла, але вийшла постанова— розвивати легку про-
мисловість, тож вирішили його добудувати. Цей складний
об’єкт доручили мені. Жив я у гуртожитку на Хіммаші,
вранці йшов пішки на роботу, а це, мабуть, кілометрів
десять-дванадцять. Виходив о шостій ранку і близько
восьмої був на роботі.

На цьому об’єкті було до тисячі чоловік, а коли до-
помагало місто, майже дві. Вважай, працювали цілодо-
бово. А коли все зробили і обладнання почало працювати,
корпус раптом захитався і вся ця металева махина із
залізобетонними плитами перекриття почала ходити. До-
велося зупинити верстати. Я одразу — в політехнічний
інститут до професора Бичкова. Разом розрахували усі
конструкції й дійшли висновку, що в проекті була по-
милка — опори плит перекриття виявились абсолютно
слабкі для повної стійкості споруди. Знайшли і другу
причину — коли вмикають прядильні верстати, то їхня
амплітуда співпадає з амплітудою вібрації корпусу, і він
починає розгойдуватись. Це питання розв’язали досить
просто: переставили верстати, і вібрацію зняли, а щоб
закріпити опори, довелось повозитись. Треба було розкри-
ти стики, армірувати, бетонувати і так далі, ну, загалом,
намучились добре.

Потім мене призначили головним інженером управ-
ління № 13. Керуючим був Микола Іванович Ситник©»,
оригінальна людина, м’яко кажучи, упертий, злий, і його
впертість інколи доходила до елементарного самодурства.
Дивні стосунки склалися у нас: скажімо, він приїздить,
нашумить. Але якщо я вважав, що правий, — не під-
корявся, робив по-своєму... Це його бісило. їдеш з ним у
машині, посперечаєшся, він десь на півдорозі зупиняє
машину: «Вилазь!» — «Не вилізу. Довезіть до трамвай-
ної зупинки». Стоїмо півгодини, годину, нарешті він не
витримує, бо кудись спізнюється, гримне дверцятами і
довезе до трамвая. Або, скажімо, викликає до себе, почи-
нає сварити останніми словами: сякий-такий, щось не
так, хапається за стілець, ну й ідем один на одного. Я
кажу: «Майте на увазі, якщо ви ступите найменший крок,
у мене реакція швидша — все одно першим ударю». Ось
такі були стосунки.

Кілька разів він ставив питання в міськкомі, щоб
мене зняли з роботи, а я уже був начальником управлін-
ня. З колективом непогано спрацювався, міськком не да-
вав мене звільнити, в цей час другим секретарем працював
Федір Михайлович Морщаков — людина цікава, розумна,
він не раз мене виручав.

Одного разу керуючий протягом року оголосив мені
17 доган — це був рекорд. 31 грудня я зібрав усі догани,
прийшов до нього, ударив об стіл і сказав: «Як тільки
оголосите мені першу ж догану в наступному році, я
влаштую скандал. Майте на увазі». 2 січня я вже мав
догану за те, що ми не працювали першого. Перше січ-
ня — свято, вихідний, однак, на думку керуючого, треба
було вийти на роботу. Я вирішив боротися з цією дога-
ною. Пішов по всіх інстанціях. Відмінили її. Після цьо-
го він був уже обережніший.

Пізніше подав на мене в суд. Спробував спіймати на
неточно зробленому фінансовому звіті. Позивачем від
тресту виступав головний бухгалтер, а, я, звісно, відпо-
відач. Сиджу в районному суді, доводжу, що тут нічого
ні підсудного, ні кримінального немає. Суддя, на щастя,
виявився розумним, років, мабуть, сорока — сорока п’я-
ти. Коли оголошував рішення суду, він на закінчення
сказав буквально таке: «У діях кожного керівника може
або повинна бути доля ризику. Головне, щоб ця доля ри-
зику була виправданою. У даному випадку в діях Єльци-
на ризик якраз був виправданий. Тому рішення суду —
Єльцина повністю виправдати, а всі витрати суду відне-
сти за рахунок позивача, тобто за рахунок тресту «Півден-
міськбуд». Це був сильний удар і по головному бухгал-
теру, і по керуючому, цей суд якось надихнув і мене.
Правда, головний бухгалтер не забув своє приниження
на суді і, будучи членом парткому тресту, намагався
відігратися під час прийому в партію.

Серед численних запитань на парткомі він спитав
таке: «На якій сторінці, в якому томі «Капіталу» Маркса
йдеться про товарно-грошові відносини?» Я, абсолютно
точно знаючи, що він і близько не читав Маркса, взагалі
без поняття, що таке товарно-грошові відносини, тут же
напівжартома й напівсерйозно відповів: «Другий том,
сторінка 387». Причому, сказав швидко, не задумуючись.
На що він глибокодумно зазначив: «Молодець, добро
знаєш Маркса». Словом, прийняли мене.

Самодурство керуючого тривало доти, доки не напра-
вили мене на роботу головним інженером комбінату, який
був більший, ніж його трест.

І ще, мабуть, варто згадати, як на бюро міського ко-
мітету партії мені оголосили сувору догану із занесенням
в облікову картку. Я тільки-но став начальником буд-
управління. До мене тут керував страшенний нехлюй,
п’яниця, усе, що можна було завалити, завалив, зокрема
й будівництво школи-інтернату. У вересні, коли я
прийшов на його місце, зводили перший поверх, а треба
було четвертий. Тобто об’єкт був похований заздалегідь,
і ніяк не можна вже було здати його наприкінці року.
А на початку наступного мені в райкомі урочисто вру-
чають партійний квиток. Ще за день — бюро міськкому
партії щодо підсумків року. Раптом чую: давайте, щоб
не кортіло іншим, оголосимо Єльцину сувору догану із
занесенням в облікову картку.

Я вийшов на трибуну і кажу: «Товариші члени бюро,
народу було багато, зрозумійте, тільки вчора мені вру-
чили партійний квиток. Ось він, ще гарячий. І сьогодні
пропонуєте винести мені сувору догану із занесенням в
облікову картку за нездачу інтернату. Тут є будівельники,
вони підтвердять: його здати було просто неможливо».
Ні, вперлись: хай іншим урок. Ну, Ситников, також,
мабуть, зіграв свою роль. Це був серйозний удар.

Я щиро вірив в ідеали справедливості, які несе партія,
так само щиро вступав у партію, досконало вивчив і
Статут, і Програму, і класиків, перечитав праці Леніна,
Маркса, Енгельса. І тут раптом на міськкомі таке ста-
лось... Через рік сувору догану зняли, але в обліковій
картці запис залишався аж до обміну партійних доку-
ментів. Тільки тоді моя облікова картка стала чистою.

Взагалі, це тільки останнім часом ми стали розмірко-
вувати про негативну роль втручання партії у господар-
ські справи. Тоді і господарники, і тим паче партійні
працівники вважали це за норму. І я так вважав, і для
мене було зовсім природно, коли одержував виклики
одночасно в кілька райкомів партії на наради, правда,
намагався уникнути цих засідань, але те, що там за до-
помогою накачок, доган і так далі розв’язувались госпо-
дарські й інші проблеми, — це було суттю існування си-
стеми і ніяких питань чи заперечень не викликало.
Головне, щоб не трапився якийсь райкомівський апарат-
иик-зануда, котрий своїми дурницями або манією величі
може сильно зіпсувати життя. Пам’ятаю, виник конфлікт
з першим секретарем райкому партії Бобикіним, тим
самим, який потім стане першим секретарем Свердловсь-
кого обкому партії і на XIX партконференцію надішле
записку-нісенітницю проти свердловчанина В'олкова, який
виступив на мій захист.

Так ось, одержую від Бобикіна телефонограму з ви-
могою з’явитися на нараду о такій-то годині. Я здивував-
ся такому тону, не знаю, як навіть точніше назвати —
панському чи хамському, і на телефонограму не відповів.
Одного разу підрахував, що одночасно мене можуть ви-
кликати в 22 організації, починанаючи від семи райкомів
партії і райвиконкомів, де ми будували об’єкти, і закін-
чуючи обкомом партії. Природно, з’явитися всюди не-
можливо, то десь ми, змовившись, переносили зустріч,
кудись посилали своїх заступників, словом, викручува-
лись на взаємноприйнятій основі. А тут такий дивний
командирський тон. Один раз надіслав телефонограму,
другиіі раз, третій. Нарешті дзвінок від нього — прошу
пояснити, чому не з’являєтесь на наради, які проводить
перший секретар районного комітету партії? Я відпові-
даю: а чому, власне, повинен з’являтися саме на ваші
наради, якщо в мене в цей час подібні наради в інших
райкомах, чому я повинен віддавати перевагу саме вам,
а не комусь іншому? Він зовсім скипів: ні, я доведу, я
доберусь, все одно ходитимете! Я кажу: а ось уже після
таких слів ви мене ніколи в себе на нараді не побачите.
Так потім і сталося. Він зі мною нічого не міг. зробити,
а, звичайно, своє честолюбство йому дуже хотілося вдо-
вольнити... Він такий і зараз.

Після посади начальника управління мені запропо-
нували вищу — головного інженера новоствореного ве-
ликого домобудівного комбінату — разом із своїм вели-
ким заводом, з багатотисячним колективом, який дедалі
розростався. Незабаром начальника комбінату відправили
на пенсію, а мене призначили на його місце. Так, досить
молодим, у 32 роки я став керівником дуже великого
комбінату.

Складний був період. Одночасно освоювали завод,
впроваджували нові технології, потокове швидкісне бу-
дівництво. У той час провели експеримент по будівництву
п’ятиповерхового будинку за 5 днів, нам це вдалося.
Потім спробували провести ще один: забудовуючи мікро-
район, баштові крани йшли один за одним без демонтажу,
колії прокладали до наступного будинку, затим знову до
наступного, відтак багато часу зекономили на демонтажі
і монтажі кранів. Були інші цікаві технічні вирішення,
комбінат почав стабільно виконувати план. Стали шити
індивідуальний спецодяг зі знаком ДБК — домобудівний
комбінат, причому шити індивідуально, за розмірами кож-
ному робітнику, кожній жінці. Це людям дуже сподоба-
. лось, з’явилась гордість за свою фірму. 

Звичайно, важко давалося житло наприкінці року,
наприкінці кварталу, коли доводилося працювати фактич-
но цілодобово. Саме в нічні зміни я часто відвідував бу-
дівельні бригади, особливо жіночі.

Взагалі мій стиль роботи називали жорстким. І це
правда. Я вимагав від людей чіткої дисципліни, дотриман-
ня слова. Оскільки лайливі слова я ніде не вживав і свій
гучний голос також намагався не підвищувати, моїми
головними аргументами у боротьбі за дисципліну були
особиста найповніша віддача в роботі, постійна вимогли-
вість і контроль, плюс віра людей у справедливість моїх
дій. Хто краще працює, той краще живе, більше цінуєть-
ся. Добра, хороша, професійна, якісна робота не зали-
шиться непоміченою, і так само не залишиться непоміче-
ними брак і нехлюйство. Якщо дав слово — дотримай, а не
дотримав — відповідай. Ці ясні, зрозумілі стосунки ство-
рювали, як на мене, людський, довірливий клімат у ко-
лективі.

Скажімо, був у нас тесляр Михайлишин, чудовий
майстер. Я, приміром, кажу: виручайте, Василю Михай-
ловичу, залишилась ніч, завтра державна комісія будинок
приймає, двері пофарбовані, але треба їх переставити.
З’ясувалось, що на заводі через недбальство шарніри по-
ставили навпаки. З ними, бракоробами, ми потім розбе-
ремось. А зараз треба рятувати діло. Кажу: підлога
пофарбована, її псувати, не можна, тут не нахрапом до-
ведеться брати, тут акуратна, ювелірна робота потрібна,
і двері не вимазати, і підлогу, все зробити, щоб вранці
залишилось тільки ледь-ледь підфарбувати шарніри.
Вранці, о шостій, прийшов, а він закінчує у під’їзді
останні двері. Я прихопив транзисторний радіоприймач,
вручаю йому, ми обнялися, — і ніяких слів не треба. Хіба
в нього залишиться відчуття якоїсь гіркоти, образи через
те, що довелося працювати всю ніч?

Або ще одна критична ситуація. Коли здавали кам-
вольний комбінат, раптом практично за добу з’ясувалося,
що знову-таки через нехлюйство, халатність не побуду-
вали метрів 50 підземного переходу. На цей перехід було
окреме креслення, ну воно й загубилось. В останній
момент виявили, що переходу немає! А об’єкт величезний,
на видноті у міста, та й усієї країни, — шість мільйонів
метрів тканини повинен випускати щороку. Тут же зби-
рається найвищий інтелект, будови, вирішуємо, як точно
і чітко організувати роботу, на все обговорення витра-
чається буквально півгодини. Все прорахували по хвили-
нах, земляні роботи з такого-то часу, бетонування, опо-
ряджувальні роботи, сюди перекидається одна бригада,
потім друга. Я на місці, ні на хвилину не відходжу. Кожен
відповідає за свою ділянку. Ніякої зайвої метушні, все
організовано гранично чітко... Вранці, о шостій, уже
вкладали асфальт у цьому проклятому підземному пере-
ході, все було готово, ми встигли.

Або ще, начебто дрібниця — нічної зміни приїхати в
жіночу бригаду, поговорити з ними про те, се, попрацю-
вати — шпалери поклеїти, вікна пофарбувати, і це дуже
піднімало настрій мені, дівчатам. Та і справі на користь —
я дізнавався про такі речі, ніби дрібні проблеми, які, коли
керівник не в курсі, переростали у такі, що вже й не роз-
в’язати. Дзеркало в жіночі побутівки, відрізи на плаття
за хорошу роботу, інші подарунки, куплені за профспіл-
кові та, бувало, за свої гроші, — все це створювало зовсім
іншу атмосферу між керівником і підлеглими.

14 років пропрацював на виробництві — і раптом
пропозиція очолити відділ обкому партії, відділ будів-
ництва. Я не дуже здивувався цій пропозиції, бо постійно
займався громадською роботою. Але погодився без особ-
ливого бажання. На комбінаті у мене залагодилось: по-
стійно виконували план, загалом, працювалось добре
плюс пристойна зарплатня. Зараз у Верховній Раді я маю
меншу, ніж тоді, 20 років тому. І все-таки пішов. Захо-
тілося спробувати зробити новий крок. Здається, я й зараз
не можу зрозуміти, куди він мене привів.
21 лютого 1989 року

Дивно, але мені досі не віриться, що це сталося.'
Кандидатом по Московському національно-територіально-
му округу зареєстрований Б. Єльцин. Те, чого так не хо-
тіли, чому так відчайдушно чинили опір апаратні верхи, —
сталося.

Разом зі мною у виборчий бюлетень буде включений
10. Браков, генеральний директор ЗІЛу.

Але по порядку... На окружних зборах мене повинні
були провалити. У залі тисяча чоловік, із них двісті —
ретельно підібраних, проінструктованих, слухняних ви-
борців.

Усім було відомо, чим закінчаться окружні збори,
апарат намітив двох кандидатів — Ю. Бракова і космо-
навта Г. Гречка. У мене залишалась єдина надія на те,
що все-таки вдасться переломити зал і зареєструвати
всіх, тоді з’явиться реальний шанс. Перед початком зборів
за моєю ініціативою претенденти підписали листа до
учасників зборів з проханням внести в бюлетені всіх
кандидатів у депутати. Треба сказати, це звернення під-
писувалося з великим задоволенням, нікому не хотілось
брати участь у спектаклі з уже готовим, розписаним
фіналом. Але по настрою залу я відчув, що цього разу
номер не пройде, в голові кожного завчено сиділи два
прізвища: Гречко, Браков. Було враховано досвід мину-
лих років, незграбні бюрократи також уміють робити
висновки з помилок.

Після виступів кожного кандидата зі своєю програ-
мою за регламентом треба було відповідати на письмові
запитання — 5 хвилин, на запитання з місця — 7 хвилин.
Мені надійшло понад 100 письмових запитань.

Я вже знав, що в залі із заготовленими провокаційни-
ми запитаннями сидять ті, хто лише чекає сигналу орга-
нізаторів шоу, щоб «зробити справу». І тоді вирішив з
усіх запитань, що надійшли мені, вибрати в основному
найнесправедливіші, неприємні, образливі. Як правило,
всі відбирають для своїх відповідей виграшні, я вирішив
зробити навпаки.

Почав відповідати на записки: «Чому ви зрадили
Московській партійній організації, злякалися труднощів?»
«На якій підставі ваша дочка переїхала в нову кварти-
ру?» і всі в такому дусі, хіба що не було запитань про
те, чи забирали в міліцію і про зв’язки, що ганьблять
мене... Але цими відповідями я зовсім розбив план ке-
рівників заходу. Майже всі негативні запитання, які
вони планували поставити з місць, уже прозвучали, і на
усні я відповідав легко й спокійно. Я бачив,, як зал почав
потихеньку скресати, з’явилися хоч якісь надії.

Але у нас був у запасі ще один сюрприз. Перед по-
чатком зборів до мене підійшов космонавт Георгій Гречко
і сказав, що хоче зняти свою кандидатуру, бо вважає
правильним, якщо мене висунуть кандидатом у депутати,
і взагалі, боротися він зі мною не хоче. Кажу, ні, поду-
майте... Він відповів — я твердо вирішив. Тоді попросив
його, щоб він узяв самовідвід перед самим початком го-
лосування.

Гречко прекрасно все зметикував. Взагалі, я зрозумів,
у ньому помер прекрасний актор. Під час зборів він
переживав, нервував, усім своїм видом показував, як
його хвилює реакція виборців, відповіді, запитання, бо-
ротьба за регламент і т.д. І ось нарешті перед голосуван-
ням кожному дається хвилина, так би мовити, останнє
слово. Дійшла черга до Гречка. І тут він спокійно підхо-
дить до трибуни і виголошує: «Прошу зняти мою канди-
датуру».

Це був, звичайно, потужний удар по організаторах.
В усіх, кого проінструктували голосувати за Кракова і
Гречка, з’явився, так би мовити, вільний вибір, тепер
можна було віддати свій голос за мене майже з чистою
совістю, якщо буде таємне голосування, а його вдалося
пробити.

Так і сталося, я набрав більше половини голосів. Всі
кандидати тепло привітали мене. Між усіма нами була
дружня, товариська атмосфера, і це також великою мі-
рою вплинуло на підсумки виборів.

Взагалі щоразу плани моїх суперників руйнуються,
бо вони чомусь вважають, що навкруги самі заздрісники
і підлі люди. Вони весь час роблять ставку на злих, а їх
мало. І тому все зривається. Коли б на зборах їм удалось
набрати тільки таких, тоді я, звичайно, програв би. Але
вони по всій Москві не змогли знайти навіть восьмисот
подібних їм людей. Бідні... Нещасні...

Розпочинався новий етап передвиборної кампанії.
Оскільки мої шанси на перемогу з проходженням черго-
вого бар’єра збільшувалися, стократ збільшувався опір
тих, для кого обрання мене було б справжньою катастро-
фою, крахом віри у непорушність встановлених порядків.
Те, що ці порядки давно прогнили, їх не хвилювало. Го-
ловне — не пустити Єльцина.

Але, здається, було вже пізно...
«Які помилки Ви допустили, працюючи пер-
шим секретарем обкому?»

«Чи була критика на Вашу адресу і як Ви
ставились до неї в часи роботи першим секре-
тарем обкому партії?»

«Ваші кращі роки під час роботи першим
секретарем обкому випадають на застійний пе-
ріод. Як Ви ставитесь до цього?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Майже сім років я пропрацював заввідділом, а потім
мано обрали секретарем обкому. Приблизно через рік
направили в Москву на місячні курси, в Академію су-
спільних наук при ЦК КПРС, учився там близько двох
тижнів; У цей момент відбувся Пленум ЦК, на якому
першого секретаря Свердловського обкома партії
Рйбова обрали секретарем ЦК. Наступного дня під час
лекції до мікрофону підходить керівник курсів Корольов
і оголошує: Єльцина запрошують на 11-у годину в ЦК.
А народ уже досвідчений, зразу почав біля мене гуртува-
тися, питати: що і як? Я знати нічого не знаю, з якого
приводу мене запрошують. Хоча, звичайно, десь у душі
відчував, яка розмова може відбутися, але намагався не
брати це близько до серця. Отже, поїхав у ЦК.

Сказали спочатку зайти до Капітонова — секретаря
ЦК, який займається організаційними питаннями. Він
поговорив зі мною, як навчання, яка обстановка, які
взаємостосунки'в бюро обкому партії. Відповідаю, що все
нормально. Більше нічого, він мені не сказав і не пояснив,
для чого запрошував. Ходімте, каже, до Кириленка. Зно-
ву загальна розмова, і теж закінчується нічим. Далі
Суслов. Цього разу розмова хитріша: чи відчуваєте в собі
сили, чи добре знаєте партійну організацію області і т.д.,
але теж без фіналу. Дивна, думаю, система, що ж буде
далі? А мені кажуть: вас запрошує Брежнєв. Треба їхати
в Кремль. Супроводжували мене два секретарі ЦК —
Капітонов і Рябов. Ми зайшли до приймальні, помічник
одразусказав: заходьте, вас чекають. Я попереду, вони
за мною. Брежнєв сидів край столу для засідань. Я піді-
йшов, він піднявся, привітався. Потім, звертаючись до
моїх супутників, каже: «Так це він вирішив узяти владу
у Свердловській області?» Капітонов йому пояснює, та
ні, він ні про що ще не знає. «Як не знає, якщо вже ви-
рішив узяти владу?» Ось так, наче і серйозно, наче і
жартома, почалася розмова. Брежнєв сказав, що засі-
дало Політбюро і рекомендувало мене на посаду першого
секретаря обкому партії.

На тоді другим секретарем обкому у Свердловську
був Коровій, тобто порушувалася звична схема переста-
новки. Виходило, що рядовий секретар зразу висувається
на посаду першого, а другий залишається на своєму
місці. Хоча, об’єктивно кажучи, Коровій, звичайно, для
першого секретаря із своїм характером не годився. Це
розуміли всі.

«Ну як?» — спитав Брежнєв. Все це було для мене
несподівано, область дуже велика, велика партійна орга-
нізація... Я сказав: «Коли довірять, працюватиму на повну
силу як зможу». Піднялися, він раптом каже: «Тільки ви
поки що не член ЦК, оскільки з’їзд уже відбувся, вибори
закінчились». Я, природно, і не міг про таке запитати,
але він чомусь промовив це так, наче виправдовувався.
Потім дивиться, а в мене немає депутатського значка
Верховної Ради, і каже: «Ви не депутат?» Я кажу: «Де-
путат». Він здивовано озирається на секретарів: «Як де-
путат?» А я на повному серйозі кажу: «Обласної Ради».
Це, треба сказати, викликало пожвавлення, оскільки
депутат на такому рівні за депутата не вважався. Ну,
значить, на тому і розпрощались. Давайте, каже, не
тягніть, не зволікайте з пленумом.

І буквально через пару днів, 2 листопада 1976 року,
відбувся пленум Свердловського обкому партії, на ньому
був Разумов, перший заступник завідуючого оргвідділом
ЦК. Разумов повідомив, що у зв’язку з обранням Рябова
секретарем ЦК КПРС-першим секретарем Свердловського
обкому партії рекомендується Єльцин. Я в цей час на
маленькому листочку накидав тези невеликого виступу,
відчуваючи, що це треба зробити. Голосували, як завжди,
одностайно. Поздоровили, я попросив слова, виступив з
короткою тезисною програмою на майбутнє. Головна
думка була гранично проста: насамперед, треба турбу-
ватися про людей, і на добро вони завжди відгукнуться
з підвищеною віддачею. Це кредо залишилось у мене і
тепер, і я в нього вірю.

З другим секретарем належало вирішувати, бо Ко-
ровіну за такої ситуації було психологічно важко працю-
вати, і через деякий час на бюро запропонували йому
місце голови обласної ради профспілок, де він працював
з великим бажанням. Будь-які перестановки кадрів дава-
лися дуже важко. До такого питання я щоразу готувався
внутрішньо. Необхідно було серйозно обновити кадри
області, і найчастіше на ключових позиціях; Наприклад,
я запропонував піти на пенсію голові облвиконкому Бо-
рисову.

Роль, яку грав облвиконком під його керівництвом у
житті області, була явно недостатня. Радам слід би за-
йнятися всією сферою народного господарства, соціальною
культурою, будівництвом, щоб ці функції поступово пе-
редавались від партійних органів до радянських, а пар-
тійним органам — більше політичними питаннями. Бори-
сов погодився зі мною і пішов на пенсію. На цю посаду
потрібна була сильна, розумна людина. Перебираючи в
голові відомих мені керівників, у пам’яті постала фігура
Анатолія' Олександровича Махренцева, генерального ди-
ректора заводу імені Калініна, Героя Соціалістичної
Праці, кандидата наук, лауреата, словом, людини, яка
вже має регалії, але порівняно молодої. Я знав про його
високі людські якості, про його ерудицію, уміння швидко
схоплювати обстановку, не розгублюватися за будь-якої
ситуації. Запропонував йому цю посаду. Спочатку він
відмовився, потім пообіцяв подумати. А я тиснув на нього!
Врешті погодився. Вважаю, що це було найправильніше
рішення. Він поступово набирав оберти, а потім, як на
мене, став одним з найсильніших голів облвиконкому.

Так поступово склалася своя команда — сильна, твор-
ча. Могутнє бюро. Ми розробили програми головних
напрямів — серйозні, глибокі, продумані. Кожну заслу-
хали і прийняли до дії. У нас проходили відкриті бюро
і закриті. Було прийнято, що на закритих кожен вислов-
лював свої претензії, у тому числі й до мене. Я навмисно
створював ділову, відкриту обстановку, щоб будь-які
критичні зауваження на мою адресу були нормальним
робочим явищем, хоча сам я не завжди був згоден із
критикою, це якось зачіпало моє самолюбство, але нама-
гався переламати себе.

Розпочався період бурхливої роботи. І, як завжди
бувало в моєму житті, я не жалів самого себе. Поступово
й інші втягувалися. Дехто такого темпу не витримував,
менше брав на себе, , але я особливих претензій цим лю-
дям не висував, найголовніше, аби віддача, результат.
Постійно йшли суперечки, дискусії,, але все це носило
діловий, конструктивний, характер. Були домашні, людсь-
кі зустрічі, які допомагали в роботі. Враховуючи те, що
область — це шістдесят три районних та міських утворен-
ня, я вирішив обов’язково побувати в кожному з них. І
то — не рідше одного разу в два роки. І слова дотримав.
Мої поїздки були не просто екскурсіями, а серйозною
роботою. Зустрічався з активом, робітниками, колгосп-
пиками, сільськими жителями і т. п. До речі, як не дивно
звучить, одна з таких традиційних поїздок випадала на
день мого народження.

В цей день я завжди ховався від численних приві-
тань. Ховався, зрозуміло, не дома чи в обкомі, там все
одно знайшли б, а їхав у якийсь віддалений район і
зустрічався з людьми на фермах, на полях, там, де зна-
йти мене було неможливо. Не люблю я цього традиційного
проведення днів народжень, коли сидиш за столом, а тобі
в очі кажуть, який ти чудовий. Якось незатишно почу-
ваєшся. А виїжджаючи за місто, допомагаючи людям, я
отримував значно більше втіхи, оскільки день приніс ко-
ристь. І таким чином сам собі робив подарунок.

Постійно намагався придумати якісь зустрічі, ярмар-
ки, 'заходи, свята, щоб жителі відчували своє єднання з
містом, щоб у людей весь час виникало відчуття гордості
за свій рідний Свердловськ, Нижній Тагіл, інші міста
області.

Анатолій Карпов у своїй-книзі «А завтра — далі в бій»,
після перемоги над Корчним, ненав’язливо, але справед-
ливо підколов Свердловську область, написав, що навіть
такі великі регіони, як наш,. не мають шахових клубів.
Тоді я зателефонував йому і сказав: «Давайте призначимо
місяць, число, ви приїдете, і в Свердловську буде шаховий
клуб». Ми домовились. Ну й почалася робота. Звільнили
старий будинок, капітально відремонтували, прибудували
до нього просторий зал з іншими приміщеннями, і вийшов,
хороший шаховий клуб.

Послали А. Карпову телеграму, що такого-то числа я
чекаю його. Приїхав він не один, із космонавтом Севастья-
новим, головою шахової федерації країни. Людей зібра-
лося багато, я кажу Анатолію Карпову: перерізайте
стрічку — це ви ініціатор. Потім свято продовжилося у
шаховому залі. Перед цим я попросив наших місцевих
шахістів, щоб на аркуші ватману написали цитату з
книги Карпова, слово в слово про те, що в Свердловській
області немає шахового клубу. І коли він виступив, йому
підносять цей великий аркуш і пропонують порвати його
на шматки. Мало того, просять дати слово, що в наступ-
ній редакції книги він цю фразу виправить, і на області
вже не лежатиме така чорна пляма. Під захоплення при-
сутніх він із задоволенням розірвав ватманський аркуш.

.Особисті заняття спортом я не припиняв. Природно,
вже не виступав ні за яку команду, але незабаром важко
було уявити без волейболу життя Свердловського обкому
партії. Грали двічі на тиждень — у середу з опів на вось-
му до десяти — одинадцяти вечора і по неділях. Вихо-
дили на майданчик цілими сім’ями, наприклад, добре
грали Неля Жетеньова і Ліда Петрова — дружини сек-
ретарів обкому. Баталії розгорталися дуже темперамент-
но, я б сказав, в них було більше азарту, ніж гри. Проте
це було і цікаво, і корисно для зняття напруги. Іншими
видами спорту я перестав займатися. Окрім зарядки,
звичайно.

Із самого початку роботи став регулярно зустрічатися
з різними категоріями трудящих. Чи це були директори
шкіл, учителі, чи, наприклад, тисяча працівників охорони
здоров’я, чи півтори тисячі студентів, чи 50 піонервожа-
тих, чи майстри, чи директори підприємств, головні ІНЖЄ-.
пери, секретарі райкомів партії, молоді партійні праців-
ники, чи, навпаки, зі стажем, досвідом, голови райвикон-
комів, творча інтелігенція, суспільствознавці, учені і т.д.
У застійний для нашої країни період такі зустрічі були
швидше винятком, ніж правилом. У той час було при-
йнято не відповідати на різні підозрілі запитання, а якщо
й проводити зустрічі, конференції, то з великим письмен-
ником, маршалами, чотири рази Героєм...

В цей час Брежнєв країною не займався, або, скажемо
так, займався все менше і менше. Його приклад насліду-
вали інші секретарі ЦК. Так сталося, що ми працювали
практично самостійно. Одержували певні вказівки, по-
станови ЦК, але тільки для галочки, для звітів. Коли
їдеш у Москву пробивати питання, яке ми не мали права
вирішити в області, наприклад, по будівництву того чи
іншого об’єкту, чи по продуктах харчування, чи по фон-
дах і т.п., то, звичайно, заходиш в ЦК до свого куратора —
завсектором Павла Васильовича Симонова, і тільки. До
речі, чудова людина, він начебто , не втручався, разом з
тим знав, що діється, які проблеми тощо. Інколи зателе-.
фонує, напівжартома вичитає, атмосфера взаємостосунків
була хороша.

На початку мого перебування на посаді першого він
дав мені урок, який надовго запам’ятався. У місті про-
ходила виставка агітплаката. Я був на її відкритті, і коли
ми заходили до залу, нас сфотографували. Потім цей
знімок з’явився в обласній партійній, газеті «Уральский
рабочий». Другого дня пролунав дзвінок від Симонова,
і він почав виховувати. А виховувати він умів — не під-
вищуючи голосу, таки позбиткувався наді мною. Ох, каже,
як гарно вийшли ви на фотографії, ну просто дуже доб-
ре, ви взагалі у нас такий фотогенічний, тепер уся об-
ласть знатиме, що ви так гарно на фотографії виходите,
і ну і в такому дусі. Він умів глибоко залізати під шкіру,
і наче й не кажучи якихось різких слів. Коротше кажучи,
і він тоді дав мені дуже хороший урок, я його на все жит-
тя запам’ятав. І стежив, щоб більше ніколи не з’являлися
мої фотографії в обласній газеті.

Але такі люди в ЦК — виняток. Як правило, я захо-
див туди тільки для годиться. До Разумова, може, один-
два рази, більше для того, щоб він не наробив ніяких
неприємностей. До секретарів ЦК теж заходив, швидше
із почуття ввічливості. Реальні питання треба було ви-
рішувати в Раді Міністрів. З міністрами склались не-
погані стосунки, з Головою Тихоновим теж нормальні,
ділові. Рижкова я знав ще по Свердловську. Ми були
знайомі, коли він працював генеральним директором
Уралмашу. Коли Миколу Івановича призначили Головою
Радміну, я намагався не зловживати нашим старим зна-
йомством.

А ось ще один приклад із життя керівництва країни
того періоду. Нам треба було пробити питання про бу-
дівництво метро — все-таки у Свердловську вже мільйон
двісті тисяч, — а для цього треба було рішення Політ-
бюро. Тому я вирішив піти до Брежнєва. Зателефонував.
«Ну давай приїзди», — каже. Я, знаючи стиль його ро-
боти в той період, підготував записку, щоб йому залиши-
лось тільки накласти резолюцію. Зайшов, переговорили
буквально п’ять — сім хвилин — це був четвер, як прави-
ло, . останній день його роботи на тижні; майже щоп’ят-
ниці він виїздив у своє Завидове і там проводив п’ятницю,
суботу й неділю. Тому поспішав у четвер швидше закін-
чити всі справи. Резолюції він сам скласти не міг. Мо-
вить: «Давай диктуй, що мені писати». Я, зрозуміло, дик-
тую: «Ознайомити Політбюро, підготувати проект Поста-
нови Політбюро про будівництво метро у Свердловську».
Він написав те, розписався, дає мені папір. Але, знаючи,
що навіть при цьому документи десь губилися, пропадали,
я кажу: «Ні, ви запросіть помічника». Він запрошує по-
мічника, і я кажу: «Доручіть йому, щоб він, по-перше,
зареєстрував документ, а по-друге, офіційно оформив ва-
ше доручення: «Розіслати членам Політбюро». Він тут
же мовчки все це зробив. Помічник забрав папери, ми
попрощались, і незабаром Свердловськ одержав рішення
Політбюро про будівництво метро.

Цей приклад показовий. Брежнєв, по-моєму, в остан-
ній період свого життя взагалі не розумів, що він робив,
підписував, виголошував. Уся влада була в руках його
оточення. Він і документ про свердловське метро підписав,
не. задумуючись над тим, що я диктував. Ну гаразд, було
зроблено хороше діло. А скільки пройдисвітів, нечесних
людей, зрештою, просто злочинців, які оточували його,
використали Брежнєва для своїх брудних справ? Скільки
він тихо і бездумно поставив резолюцій, що принесли
багатство одним, і біди, страждання — іншим. Страшно
уявити!..

Ніколи — ні друзі, ні родичі, ні близькі чи далекі зна-
йомі — ніхто навіть не пробував прийти до мене, першого
секретаря обкому, з проханням допомогти в якійсь осо-
бистій справі. Зараз добре відомо, яких масштабів у роки
застою досягли протекціонізм, корупція. Вони, розкладали
буквально всю систему влади. Думка першого секрета-
ря— закон, і навряд чи хто посміє не виконати його про-
хання чи доручення. І цією владою безконтрольно кори-
стувалися нечесні партійні працівники та їхнє оточення.
Знаючи мій характер, до мене з такими проханнями не
заходили. Навіть важко уявити, що б я зробив, як би
відреагував на подібне клопотання.

Так, влада першого — практично безмежна. І відчут-
тя влади п’янить. Та коли користуєшся цією владою
тільки з однією метою, щоб людям жилося краще, з’ясо-
вується, що цієї влади замало: щоб область нагодувати,
щоб усім нормальні квартири дати... Її вистачає тільки
на те, аби когось на хороше місце влаштувати, комусь
чудову квартиру виділити і такими ж благами обдарува-
ти своє оточення. Так було, та й зараз є: кілька десятків
людей живуть як при комунізмі, а народ доходить до
останньої межі бідності.

А взагалі, в ті часи перший секретар обкому партії —
це бог, цар. Хазяїн області... Думка першого секретаря
практично з будь-якого питання була остаточним рішен-
ням. Я користувався цією владою, але тільки в ім’я лю-
дей і ніколи — для себе., Я змушував швидше крутитися
колеса господарського механізму. Мені підкорялися, мене
слухали, і завдяки цьому, як мені здавалося, краще пра-
цювали підприємства.

У що я ніколи не втручався, так це в правові питан-
ня, у дії прокуратури, суду. Хоча ні, одного разу довело-
ся. рятувати директора підшипникового заводу — його
притягали за перевитрати матеріалів на заводі. Заступив-
ся за нього. Мені було по-людськи шкода молодого. ди-
ректора, тим паче я побував у шкірі господарського ке-
рівника, знав, що таке численні інструкції, які зв’язують
по руках і ногах. Хороший хлопець, дуже старався пра-
цювати, шкода такого втрачати. В його діях не було
кбристі, у чомусь його підвели, в чомусь він сам винен,
але це все-таки не кримінальний злочин. Посадовий —
так. Я попросив, щоб уважно розібралися в його справі.
Директор залишився на волі.

XXVI з’їзд партії. Я серйозно готувався, хотів, зви-
чайно, завдати удар по тому застійному болоті, яке ство-
рилось в країні. Виступ хоча й вийшов бойовим, виді-
лявся на тлі славослів’я Брежнєву, але, як я сказав на
XXVII з’їзді, не вистачило, очевидно, у мене і досвіду, і,
найголовніше, політичної мужності, щоб дати рішучий
бій нашій загниваючій партійно-бюрократичній системі.
До того ж я все-таки не досить знав членів ЦК, щоб
можна було серйозно впливати на справи, хоча бачив,
що центр не працює.

Треба сказати, з ентузіазмом ми зустріли прихід Гор-
бачова на посаду секретаря ЦК, думали: на селі серйозно
зрушаться справи. Цього не сталося. Очевидно, він не
вловив чогось головного, а спроби наскоком вплинути на
сільське господарство до рішучих змін не привели.

Взагалі, ми познайомилися з Горбачовим, коли працю-
вали першими секретарями, він — Ставропольського край-
кому партії, я — Свердловського обкому. Спочатку по
телефону передзвонювались. Часто треба було чимось
допомогти один одному: з Уралу — метал, ліс, із Ставро-
поля — продукти харчування. Понад фонди він, як прави-
ло, нічого не давав, але по структурі «птиця-м’ясо» до-
помагав.

Коли його обрали секретарем Центрального Комітету
партії, я підійшов і від душі потиснув руку, привітав.
Потім не раз був у нього, бо сільське господарство в
Свердловській області, у зоні нестійкого землеробства,
йшло непросто.

Коли я заходив у його кабінет, ми тепло обнімались.
Хороші були стосунки. І мені здається, він був іншим,
коли щойно приїхав працювати в ЦК, більш відкритим,
щирішим, відвертішим. Йому дуже хотілося поправити
діла в сільському господарстві, він багато працював і
тримав зв’язок з республіками, областями.

На той час стався один випадок. Можливо, він і був
початком деякого охолодження наших стосунків з Гор-
бачовим.

У Свердловськ приїхала чергова комісія ЦК. їх тоді
було багато. Ця перевіряла стан справ на селі. Зрозуміло,
що поряд з позитивним знайшли чимало й недоліків. Во-
ни були. Але в довідці виявилися й очевидні викривлен-
ня. Секретаріат ЦК прийняв коротку постанову, причому
без мого виклику. Ми просто одержали її, а через деякий
час приїхав заступник завідуючого сільськогосподарсь-
ким відділом ЦК Капустин. Зібрали актив, виступив Ка-
пустин у дусі прийнятої Секретаріатом ЦК постанови.
Потім виступив я. В основному погодившись із виснов-
ками комісії, сказав, що не згоден з постановою по окре-
мих позиціях, які й перерахував. Народ знав, що означає
не погодитися з таким документом, усі принишкли. Ка-
пустин виступив ще раз, я висловився ще різкіше. Словом,
через певний час мене запрошують до Москви.

Ця комісія принесла мені багато переживань. Думав
ночами, не спав: правий я чи ні, відстоюючи свою точку
зору? До того моменту Капустин разом із Разумовим,
заступником завідуючого оргвідділом ЦК, підготували за-
писку Центральному Комітетові, у нкій повідомили, що
товариш Єльцин необ’єктивно оцінив недоліки в області,
не погодився з деякими висновками комісії і після по-
станови Секретаріату ЦК КПРС висловився проти окре-
мих її положень, тим самим порушив дисципліну...

Приїхавши до столиці, я знав, що така записка є,
і, коли з’явився в ЦК, не здивувався, що мене чекає
Капітонов. Наче вибачаючись, він почав: «Борисе Мико-
лайовичу, є записка в Центральний Комітет від двох від-
ділів, ось... Мене попросили... ну, не те, щоб поговорити,
а значить, ознайомити вас із нею». Я прочитав. Йотім
повторив те, що вже говорив на пленумі обкому,— що
не згоден з рядом висновків. Він не став виходити за
тему нашої бесіди, і на цьому ми розійшлись.

У той же приїзд я побував і в Горбачова. Він зустрів
так, наче нічого й не сталося, ми поговорили, коли я вже
йшов, каже мені: «Ознайомився із запискою?»— з яки-
мось внутрішнім почуттям невдоволення моїми діями.
Відповідаю: «Так, ознайомився». І Горбачов сказав сухо,
твердо: «Треба робити висновки!» Я одказую: «Із поста-
нови треба робити висновки, і вони робляться, а з тих
необ’єктивних фактів, викладених у записці, мені виснов-
ки робити нічого».— «Ні, ти все-таки подивись». Він, до
речі, з усіма на «ти». З усіма абсолютно. Я не зустрічав
людини, до якої він звертався б на «ви». У складі Політ-
бюро були старші за нього і Громико, і Щербицький,
і Воротников — він усіх на «ти». Чи це брак культури,
чи звичка, важко сказати, але коли він тикав, зразу від-
чувався якийсь дискомфорт, внутрішньо я чинив опір
такому звертанню, хоча не говорив йому про це...

Ну, а історія з комісією і запискою на цьому закін-
чилась.
Тепер, в епоху гласності, багато говорять про будинок
Іпатьевих, у підвалах якого були розстріляні колишній
цар і його сім’я. Повернення до джерел нашої спотворе-
ної брехнею і кон’юнктурою історії — процес природний.
Країна хоче знати правду про своє минуле, зокрема і
страшну правду. Трагедія сім’ї Романових — це саме та
віха нашої історії, про яку було прийнято не розповсю-
джуватися.

Коли я перебував на посаді першого секретаря обко-
му, будинок Іпатьевих був зруйнований. Розповім, як це
сталось.

До будинку, де розстріляли царя, люди ходили ча-
сто, хоча він нічим особливим і не відрізнявся від сусід-
ніх старих споруд. Заселяли його якісь дрібні конторки,
але жахлива трагедія, що сталася тут у 18-му році, зму-
шувала людей підходити до цього місця, зазирати у вік-
на, просто мовчки стояти і розглядати старий дім.

Як відомо, сім’ю Романових розстріляли за рішенням
Уральської Ради. Я пішов в обласний архів, прочитав
документи того часу. Ще зовсім недавно факти про цей
злочин практично нікому не були відомі, існувала фаль-
сифікаційна версія в дусі «Короткого курсу», тому легко
уявити, з якою жадібністю я вчитувався в сторінки, да-
товані 18-им роком. Тільки тепер про останні дні сім’ї
Романових було опубліковано кілька детальних докумен-
тальних нарисів у нашій пресі, а тоді я був один із не-
багатьох, хто торкнувся таємниці жорстокого розстрілу
царя і його сім’ї. Читати ці сторінки було важко.

Наближалась одна з дат, пов’язана із життям остан-
нього російського царя. Як завпеди, на Заході в газетах
та журналах з’явились нові дослідження, щось із цих
матеріалів передавали західні радіостанції російською мо-
вою. Це підігрівало інтерес до будинку Іпатьевих, люди
приїздили навіть з інших міст подивитись на нього. Я
до цього ставився досить спокійно, позаяк абсолютно зро-
зумілим було, що цей інтерес викликаний не монархіч-
ними почуттями, не прагненням воскресити нового царя.
Тут були зовсім інші мотиви — і цікавість, і співчуття,
і давана пам’яті, звичайні людські почуття.

Та інформація про велику кількість паломників до
будинку Іпатьевих дійшла до Москви. Не знаю, які меха-
нізми запрацювали, але незабаром одержую з Москви
секретний пакет. Читаю й очам власним не вірю: закрита
постанова Політбюро про знесення будинку Іпатьевих у
Свердловську. А оскільки постанова таємна, значить, об-
ком партії повинен брати на себе відповідальність за це
бездумне рішення.

Уже на першому бюро я зіткнувся з різкою реакцією
людей на команду з Москви. Не підкоритись таємній
постанові Політбюро було неможливо. І через кілька днів,
уночі, до будинку Іпатьєвих під’їхала техніка, вранці від
споруди нічого не залишилось. Потім це місце заасфаль-
тували.

Ще один сумний епізод епохи застою. Я добре собі
уявляю, що рано чи пізно усім нам буде соромно за це
варварство. Буде соромно, але нічого виправити вже не
вдасться.

Вважаю, що ЦК повинен прийняти рішення про пуб-
лікацію всіх постанов Політбюро — закритих і відкритих?
По-моєму, цей час уже настав. Багато чого відкрилося б
з того, що зараз пояснити не можна.

Ми проводили в області й активну пропагандистську
роботу. Виступаючи з доповідями, я гранично відверто
аналізував ситуацію, що склалася. Мене рятувало те, що
мої виступи не доходили до керівництва, а куратор Си-
монов, помічаючи багато, тихенько відкладав усе в архів.
У нас на Уралі і гадки ніхто не мав про те, щоб бездумно
вихваляти Брежнєва, а тоді його ім’я гриміло по всій
країні. Була усмішка, було глузування, у деяких — по-
див, а більшість просто не сприймала всього цього. Ба-
чили, звичайно, куди йде країна, і намагалися протистоя-
ти цьому чесною, самовідданою працею на своєму місці.
В одній з відвертих бесід з Фіделем Кастро, а в мене
склалися, з ним довірливі стосунки, він сказав: «Даремно
ти себе картаєш, мучиш, просто обстановка ще не визріла
для того, щоб діяти. Не визріла. Дуже сильний центр,
як панцер тримає все».

Непогані були контакти з членами військової ради
Уральського військового округу: Сильченком, Тягуновим,
Гашковим та іншими. Багато їздив по частинах, зустрі-
чався з рядовим, командним складом, брав участь у нав-
чаннях, разом зі мною виїжджали члени бюро, вони самі
водили танки, вивчали літаки. Допомагали військовим
в обладнанні містечок, це було необхідно, оскільки умови
подекуди просто жахливі. Міністерство оборони взагалі
вважає солдатів своїми васалами, що не мають голосу.
Коли вперше на одних дивізійних зборах я запитав, чому
відсутня критика знизу, чому солдати мовчать, невже
нічого сказати, це викликало подивування, дійшло, зви-
чайно, до верхів, але проковтнули. А я цю лінію продов-
жував проводити. І поступово почався якийсь реальний
рух, комсомольці трохи розпрямили плечі, потім і на
партійних зборах, і на інших зустрічах з військовими
зазвучали критичні виступи на адресу військового керів-
ництва. Я вважав цей процес необхідним.

З обласним управлінням КДБ у мене склалися також
нормальні стосунки. Начальник управління Ю. І Корні-
лов як кандидат у члени бюро брав участь у засіданнях
бюро. Я часто бував у його відомстві: просив інформацію
про роботу КДБ, вивчав систему функціонування коміте-
ту, знайомився з кожним відділом. Звичайно, я знав, що
є питання, з якими він мене не ознайомлював. Та все-
таки структуру, систему КДБ знав досить добре. Саме
тому мій виступ на сесії Верховної Ради СРСР улітку
1989 року, коли затверджували Крючкова, був не випад-
ковим — я знайомий з цим закритим для всіх відомством.

Одного разу у нас стався трагічний випадок, пов’яза-
ний із сибіркою. Для з’ясування обставин у Свердловськ
приїхав заступник голови КДБ В. П. Пирожков. Це було
в перші роки моєї роботи. Сиділи у мене втрьох: я, Пи-
рожков, Корнілов. Спокійно бесідували, і Корнілов, між
іншим, сказав, що управління КДБ працює дружно з
обкомом партії. І раптом Пирожков гримнув: «Генерал
Корнілов, встати!» Той підхопився, виструнчився. Пи-
рожков, з притиском вимовляючи кожну фразу, сказав:
«Закарбуйте собі на носі, генерале, в усій своїй діяльно-
сті ви повинні не дружно працювати з партійними орга-
нами, а зобов’язані працювати під їхнім керівництвом,
і тільки». Ось така потішна виховна сценка була.

Треба сказати, за всі десять'Іроків, що я пропрацював
першим секретарем, як не старалися, жодного шпигуна
не знайшли. Корнілов з цього приводу дуже журився,
мовляв, погано працюємо: «Хоча б один шпигун попався,
а то — жодного».

Траплялися й екстремальні ситуації. Наприклад, ава-
рія на Бєлоярській атомній станції в ніч з 31 грудня на
1 січня 1979 року, коли морози досягали 47°С. В області
сталося зразу кілька великих аварій. На Бєлоярській
атомній станції не витримали металоконструкції у ма-
шинному залі. Падаючи, вони викресали іскру; загорілося
мастило, спалахнула пожежа. Пожежники виявили коло-
сальний героїзм і мужність. За кілька годин пригнали із
Свердловська всі сили, працювати можна було тільки
в протигазах, оскільки горів пластик, виділяючи чорний
їдкий дим, нічим було дихати. Боронь боже допустити,
щоб вогонь перекинувся в реакторний зал. Вже підготу-
вали сотні автобусів для евакуації населення із селища,
та пожежники разом з іншими спеціалістами виграли цей
справжній бій, врятували станцію, а головне, людей... А
то могли бути найстрашніші катастрофічні наслідки. Об-
ласть насичена оборонними підприємствами.

Під час війни сюди було евакуйовано 437 великих
заводів із територій, окупованих фашистами. Буквально
на фундамент, без стін і без даху, ставили верстати, пу-
скали їх у роботу, щоб негайно давати для фронту про-
дукцію.

А людей селили в землянки і бараки. Тому в нашій
області виявилось чи не найбільше бараків. Про своє
ставлення до цих старих халуп, які продуваються вітром,
я вже розповідав. Бо прожив у них майже десять років,
і досі згадка про дерев’яні будиночки на 10-15-20 сімей
викликає в мене гіркі почуття. Так жити в двадцятому
столітті людина не може. І коли я прийшов керувати об-
ластю, у Свердловську кілька тисяч сімей тіснилось у
бараках. Незабаром у країні прийняли постанову про
ліквідацію бараків протягом десяти років. Мені було зро-
зуміло, що такі строки ніхто не витримає, ми повинні
покінчити з цим раніше раз і назавжди.

Попросив, щоб зробили підрахунки. З’ясувалось: не-
обхідно побудувати близько двох мільйонів квадратних
метрів житла, тільки тоді вдасться переселити людей.
Два мільйони — це неможливо. Вся область за рік будує
два мільйони, а в черзі за житлом стоять інваліди, бага-
тодітні сім’ї, ветерани, черговики.

Не раз у ролі керівника мені довелося приймати
складні рішення, коли наче і так не дуже добре, і так —
погано. Що важливіше —- витягнути людей з бараків і
заморозити на рік усі черги за житлом чи ще десятки
років мучити людей в жахливих умовах, але при цьому
давати житло черговикам?

І все ж вирішили на бюро заморозити черги на жит-
ло, протягом року жодна людина не отримає квартири —
тільки ті, хто живуть у бараках. Люди повинні зрозуміти,
що зараз треба допомогти тим, хто живе гірше всіх. І
справді, народ в основному зрозумів, хоча, звичайно, до-
водилося декому пояснювати, розказувати, знову поясню-
вати. Але скипіли директори підприємств. Для них це
був серйозний удар. Ми використали їхні потужності,
їхню будівельну силу, а вони на заміну нічого не одер-
жали. Розмови на моральні теми їх не зачіпали за живе.
Найголовніше, я їх розумів. Сам був господарником,
відмінно знав, що таке новий будинок для колективу, як
його чекають. А тут цей будинок треба віддати комусь
чужому. Важко.

Щоб врятувати становище, я роблю відчайдушну по-
їздку. до Москви. Побував у Кириленка, пояснив ситуа-
цію, сказав, якщо будуть скарги, прокльони на мою адре-
су через житло, рік почекайте, складайте їх у ящик, тре-
ба з бараками закінчувати. Він погодився. Потім пішов
до Косигіна. Також розповів про ситуацію і знову пояс-
нив, що нічого не прошу — ні додаткових будматеріалів,
ні потужностей, просто потрібна моральна підтримка.
Олексій Миколайович погодився зі мною, домовились, що
Радмін нас підтримає.

Все так і сталось. Директори скаржились, протесту-
вали, писали на мене листи, а ми зносили один барак за
другим, наступаючи на барачні райони, ламали, знищу-
вали їх, і через рік всі колишні мешканці бараків пере-
їхали в нові, впорядковані квартири. У мене ніколи не
було особливого бажання підраховувати свої успіхи ' і
досягнення в ролі першого секретаря. Не робив цього
навіть після виступу Лигачова на XIX партконференції,
коли він стверджував: «Борисе, ти неправий» і запевняв,
що я завалив роботу в Свердловську. По-моєму, всім було
зрозуміло, що це брехня, а встрявати в дискусії, щось
доводити вважав просто непристойним.

І все-таки було вдоволення, що краще стало з поста-
чанням, побудували дорогу Свердловськ — Сєров. До речі,
і зараз . не можу зрозуміти, як же все-таки ми змогли
впоратися із цією гігантською роботою — величезною і за
зусиллями, і за значенням для Свердловської області.

Територія області має контур перевернутого серця:
з півночі на південь — тисяча' кілометрів, із заходу на
схід — п’ятсот. Так історично склалось, що цілий кущ
великих північних міст не був зв’язаний з центром — із
Свердловськом і Нижнім Тагілом — автодорогою. А північ
у нас багата — це і ебоксити, і руда, і коштовні метали,
це металургія, це вугільний Карпинськ, Тура. Щоб про-
їхати залізницею із Карпинська, Сєрова, Сєвероуральсь-
ка, Краснотур’їнська і т. д. у Свердловськ, потрібна доба.
Люди були майже позбавлені нормального життя. Уже
давно зріла думка з’єднати ці міста і центр автомагіст-
раллю, але завдання було надзвичайно важке — дорога
повинна була пройти по болотах, яругах, через гори і
кілька'річок. Відстань — триста п’ятдесят кілометрів. Вра-
ховуючи складність рельєфу, ціна кілометра становила
один мільйон карбованців. Отже, треба було знайти
3^0 мільйонів карбованців, десь вибити ліміти на будів-
ництво, людей, техніку, одним словом, незрозуміло з яко-
го боку братися. А потреба в дорозі з кожним роком від-
чувалася все гостріше й гостріше.

Попросили центральні плануючі органи виділити нам
засоби. Ті швиденько відмовили.

Зібрали перших секретарів райкомів, міськкомів пар-
тії, голів міськрайвиконкомів, обласних керівників, давай-
те радитись: як бути? Чи зможемо громадою підняти її?
Довго дискутували. Зійшлись на думці: дорогу треба ро-
бити власними силами. Вирішили розбити магістраль на
окремі дільниці, віддавши кожен відрізок певним містам,
а уже там підприємства, організації створять спеціальні
зведені загони з будівельників, спеціалістів з екскавато-
рами, бульдозерами, іншою технікою, які й споруджува-
тимуть свою дільницю.

Всю цю махину можна було підняти за наявності чіт-
кої організації праці, дисципліни і постійного контролю,
причому на найвищому рівні. Створений штаб постійно
стежив за ходом робіт, ми виїздили на дільниці, вилітали
на вертольоті туди, куди інакше не дістанешся. Важко
давалась дорога — суцільні болота, торфовища, скелі...
Природа ніби спеціально робила все, щоб зупинити нас.
І все-таки дорогу прокладали капітально, на совість, з
багатошаровим покриттям,— так, щоб вона служила ба-
гато років.

Коли до завершення залишалось близько року, визна-
чили місяць, день і навіть годину відкриття траси. Домо-
вилися посадити в автобуси партійних і радянських пра-
цівників, по чиїх територіях пролягала траса, і разом
відправитись у путь. Хто не скінчив роботу до наміченого
строку — той з автобуса виходить. Так і сталось. Відто-
ді на карті з’явилося дітище всіх свердловчан, нова ма-
гістраль. Свердловськ — Сєров. Це була наша спільна
перемога. І через це особливо дорога.

Звичайно, скажуть мені тепер, висаджувати на очах
всіх високих міських керівників — це не дуже... Так:
ганебний адміністративно-командний стиль, але що роби-
ти, саме він спрацював тоді.

Я вихований цією системою. І все було просякнуто
адміністративно-командними методами керівництва, відпо-
відно і я так поводився. На нараді, чи бюро, чи під час
доповіді на пленумі — все виливалось у твердий натиск.
Тоді ці методи давали результат, тим паче, якщо керівник
володів певними вольовими якостями. Але поступово від-
чувалось: дедалі більше й більше начебто хороших і пра-
вильних постанов бюро не виконувались, все частіше й
частіше слово першого секретаря райкому, міськкому пар-
тії, голови виконкому, господарського керівника не до-
тримувалось. Система явно починала тріщати.

Звичайно, до кінця десятиріччя, коли здавалось: ми
виклалися повністю, всі методи перепробувані, і всі шля-
хи відомі, стало важче шукати нові підходи. Хоча, як і
раніше, ми спеціально на початку січня збиралися з
членами бюро, щоб Знайти нові форми роботи партійної
організації області. Та я відчував, хоча в цьому нікому
не зізнавався,  що задоволення від роботи вже нема. Ті
форми і методи, які були, вичерпалися. І на цьому від-
чутті — внутрішньої втоми чи то безвиході — я себе пі-
ймав... Хоча справи в області, як і раніше, йшли непогано.

22 лютого 1989 року

Близько третьої ранку закінчились окружні передви-
борні збори по Московському національно-територіаль-
ному округу №1.

.А через три години я сидів у літаку і рейсом Москва —
Свердловськ летів у рідне місто. Довіреним особам дору-
чив відправити телеграми в ті округи, де висунули мою
кандидатуру, попросив подякувати і повідомити про моє
рішення балотуватися по іншому округу, але поки що
не назвав, по якому.

А в Свердловськ летів тому, що просто телеграмою
повідомити земляків про відмову не міг.

Мою ідею балотуватись у 'Москві і відмовитися від
тих. округів, де шанси були практично стопроцентними,
багато і суперників, і прихильників називали великою
помилкою, зухвалістю, піжонством, самовпевненістю. Ме-
ні загалом нічого було відповісти на це. Був — і дуже
великий — ризик не стати народним депутатом. Я міг
позбавити себе останнього, по суті, єдиного шансу вер-
нутися назад із політичного ув’язнення до людей. Після
того як з такими труднощами подолав головну перешко-
ду на шляху,— раптом взяв і створив сам. для себе нову.
Справді, схоже на дивацтво.

І все-таки треба було йти по Московському, головно-
му в країні округу. Не манія величності чи самозакоха-
ність керували мною. Треба було довести і самому собі,
і всім, хто підтримував мене, що настав інший час. Те-
пер ми можемо самі визначати свою долю, можемо, не-
зважаючи на всі тиски верхів, апарату, офіційної ідеоло-
гії і таке інше, прийти на виборчу дільницю і зробити
свій вибір.

Якби я зняв свою кандидатуру в Москві і балотував-
ся по Свердловську, на цьому моя передвиборна кампа-
нія фактично закінчувалася б. Залишилось би тільки
дочекатися 26 березня — дня виборів, прокинутись на-
ступного ранку й. уточнити результати своєї перемоги.
Переважна більшість свердловчан, без сумніву, проголо-
сувала б за мене.

Передвиборна кампанія в столиці, а тут я шанси свої
оцінював десь 50 на 50,— це продовження мого виступу
на жовтневому Пленумі ЦК. Тільки там я був один, а
проти мене вся верхівка розлюченої партійно-бюрокра-
тичної системи. А тепер зовсім інша ситуація. Проти —
всі ті ж. Тільки тепер я вже не самотній. Зі мною бага-
томільйонна Москва. Між іншим, чому тільки Москва,
всім однаково огидні лицемірство, брехня, панська само-
вдоволеність, самовпевненість, якими просякнута влада.

Вранці я був у Свердловську. Хоча й хвилинки не
спав, але, коли, опинився у рідному місті, всю втому,
всю напругу останніх кількох днів як рукою зняло. Зра-
зу ж, прямо з аеродрому, поїхав на зустріч із свердлов-
цями. Перша тривала три години. Невелика перерва, обі-
йми з друзями, і я їду в другий зал — Палац культури
великого заводу. Там ще півтори тисячі чоловік, близько
п’ятсот записок. І в кожній другій: «Борисе Миколайови-
чу, відмовтесь од Москви, там Вас «заріжуть», москвичі
можуть підвести».

Лише близько години ночі закінчилася наша зустріч.
Як міг пояснив своїм землякам, що все-таки треба поча-
ти передвиборну кампанії^ у Москві. Здається, вони мене
зрозуміли. Правда, сказали, якщо все-таки 26 березня я
провалюсь по' Московському округу, можу не хвилювати-
ся. Про всяк випадок вони забалотують всіх своїх кан-
дидатів, щоб. у. мене залишався шанс пройти по Сверд-
ловському округу на повторних виборах. Взагалі настро-
єні вони були рішуче. Пообіцяли у день виборів кожен,
у кого буде найменша можливість, візьме у Свердловську
талон відкріплення і прилетить у Москву, щоб додати
свій голос до московських.

Ось які у мене земляки!..

Практично ні з ким із друзів не зміг посидіти, пого-
ворити. Як це не сумно, але треба виїжджати. У якомусь
божевільному ритмі живу останній час... Це ненормально.
На друзів час повинен зоставатись, а його немає...
Заїхав до мами. Боже мій, скільки їй довелося пере-
жити останнім часом! Обняв її і поїхав...

«Скажіть, Ви рвалися до Москви чи це
справа випадку?»

«Як вибирали собі квартиру у Москві?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

З квітня 1985 року на бюро Свердловського обкому
партії бурхливо обговорювали проблеми, пов’язані з по-
сівною кампанією в області. Обстановка склалась екстре-
мальна, снігу випало мало, вологи практично не було.
Всі спеціалісти висловили думку, що з посівними робо-
тами треба трохи зачекати. Дійшли цього висновку, але
все-таки вирішили роз’їхатися по районах області і на
місцях порадитись із спеціалістами. Увечері проїхався по
магазинах. Взагалі я й так усе чудово знав, але хотілося
ще раз глянути власними очима. Наче стало краще з
продуктами, з’явилася птиця багатьох сортів, сир, яйця,
ковбаса, однак вдоволеності не було.

Не знав, що саме цього вечора мої думки будуть зов-
сім в іншому місці. В машині пролунав телефонний дзвінок
із Москви. «Вас з’єднують з кандидатом у члени Політбю-
ро, секретарем ЦК товаришем Долгих». Володимир Іва-
нович привітався, ввічливо запитав, як справи, а потім
сказав, що Політбюро доручило йому запропонувати мені
переїхати працювати до Москви, в Центральний Комітет
партії завідуючим відділом будівництва. Замислившись
секунду-дві, я сказав, що ні, не згоден.

Потім подумав про те, чого не сказав Долгих,— тут
я народився, тут жив, учився, працював. Робота мені
подобається, хоча зрушення і маленькі, але є. А голов-
не — є контакти з людьми, міцні, повноцінні, вони вста-
новлювалися не один рік. Оскільки звик працювати серед
людей, починати все заново, не завершивши справи тут,
я вважав неможливим. Була й ще одна причина відмови-
тись. Очевидно, десь підсвідомо засіла думка: члена ЦК,
першого секретаря обкому зі стажем дев’ять з половиною
років — і на завідуючого відділом будівництва ЦК. Це
було якось не дуже логічно. Я вже казав, Свердловська
область — на третьому місці в країні щодо виробництва,
і перший секретар обкому партії, котрий має унікальний
досвід і знання, міг би бути використаний ефективніше.
За традицією так і було: перший секретар обкому партії
Кириленко пішов секретарем ЦК, Рябов — секретарем
ЦК, а мене призначають заввідділом. Отже,: на його до-
сить вагомі аргументи я сказав, що не згоден. На цьому
наша розмова закінчилась.

А потім, звичайно, практично всю ніч розмірковував
про свою подальшу долю, знаючи, що цим дзвінком спра-
ва не обмежиться. Наступного дня зателефонував член
Політбюро, секретар ЦК Лигачов. Знаючи про попередню
розмову з Долгих, він повівся наполегливіше. Однак я
весь час відмовлявся, казав, що мені необхідно бути тут,
що область унікальна, величезна, майже п’ять мільйонів
жителів, багато проблем, які ще не розв’язав,— ні, я не
можу. Ну, і тоді Лигачов використав безпрограшний ар-
гумент, повів мову про партійну дисципліну, мовляв,
Цолітбюро вирішило, і я як комуніст зобов’язаний підко-
ритися і їхати в столицю. Мені нічого не залишалось, як
сказати: «Ну що ж, тоді їду». І 12 квітня я приступив
до роботи в Москві.

Розлучатися із Свердловськом було дуже сумно, тут
я залишав друзів, товаришів. Тут і рідний Уральський
політехнічний, тут пройшов вищу школу виробництва,
тут і перехід з господарської на партійну роботу. Власне,
все життя тут. Тут одружився, тут дві дочки і вже внуч-
ка. А потім, 54 роки — теж немало.

У країні існує певний синдром Москви. Він проявля-
ється дуже своєрідно — по-перше, в неприязні до моск-
вичів і водночас у пристрасному бажанні переїхати до
Москви й самому стати москвичем. Причини коріння того
й іншого зрозумілі, вони не в людях, а в тій напруженій
соціально-економічній ситуації, яка склалась у нас. Ну
і в одвічному бажанні створювати потьомкінські села.
Москва, куди приїздять іноземці,— столиця, хай хоч во-
на зовні має чарівний вигляд, тут повинні бути продукти
харчування, тут — ті речі, товари, про існування яких
у провінції забули. І ось їдуть іногородні в Москву, ста-
ють у величезні багатогодинні черги за імпортними чо-
бітьми чи ковбасою і зляться на москвичів, яким так
пощастило в житті: у них все є. А москвичі проклинають
приїжджих, якими забиті всі магазини, і через них нічого
не можна купити. Провінція рветься віддати своїх дорос-
лих дітей у Москву на будь-яких умовах, на будь-які
приниження. З’явилося навіть нове слово, якого раніше
не"' було в словниках — лімітник. Це молоді юнаки та
дівчата, які найчастіше виконують некваліфіковану
роботу за право через кілька років прописатися в
Москві.
Зізнаюсь, я також упереджено ставився до москвичів.
Природно, мені з ними близько спілкуватися не доводи-
лось, в основному зустрічався з різними союзними і рес-
публіканськими керівниками, але й від цього спілкування
залишався неприємний осадок. Снобізм, зарозумілість до
провінції не приховувались, і я емоційно, перекладав це
на всіх москвичів.

При цьому у мене ніколи не було мрії чи просто
бажання працювати в Москві. Я не раз відмовлявся від
посад, які мені пропонували, у тому числі й від посади
міністра. Свердловськ я любив і люблю, провінцією не
вважаю, і ніякої неповноцінності своєї не відчував.

Хоч як там не було, а я в Москві. Показали квартиру.
Настрій у мене був поганий, тому все мені було байдуже.
Погодився на те, що запропонували,— біля Білоруського
вокзалу, на 2-й Тверській-Ямській. Шум, брудний район.
Наші партійні керівники, як правило, поселяються в
Купцеві — там тихо, чисто, затишно.

Включився бурхливо, і відділ активно запрацював. Не
всі, звичайно, прийняли цей стиль, але це й закономірно.
Повертався додому о дванадцятій і пізніше, а о восьмій
ранку вже був на роботі. .Від інших цього не вимагав,
але співробітники, особливо заступники, намагались під-
тягуватися.

У мене не було якогось священного трепету, коли
переступав поріг і починав роботу в будинку ЦК КПРС
на Старій площі. А взагалі саме ця споруда — своєрідна
цитадель влади в країні, зосередження апаратної могут-
ності. Звідси виходять всі ідеї, накази, призначення. Гран-
діозні програми, які не виконуються, лозунги, що кли-
чуть уперед, просто авантюри й справжні злочини. Тут
за хвилини вирішувалися питання, які потім кілька ро-
ків трясли увесь світ, як, наприклад, рішеня про введен-
ня радянських військ в Афганістан.

Я став до роботи, аж ніяк не задумуючись над цим.
Треба було піднімати галузь. Я добре знав питання бу-
дівництва, бував, так би мовити, в шкурі господарника,
і тому головні біди, проблеми цієї галузі мені були ві-.
домі.

Моє життя складалось так, що практично ніколи не
доводилося ходити в підлеглих. Я не працював заступ-
ником. Хай начальник дільниці, зате не заступник началь-
ника управління, хай начальник управління, зате не За-
ступник керуючого трестом. У заступниках я не був і тому
завжди звик приймати рішення, не перекладаючи відпо-
відальність на когось. Тут же, в ЦК, механізм підлеглості,
суворої партійної ієрархії доведений до абсурду. Звичайно,
для мого вільного і самолюбного характеру такі холодно-
бюрократичні рамки виявились важким випробуванням.
Відділ будівництва був підпорядкований секретареві ЦК
Долгих, і йому першому впритул довелось зіткнутись з
моєю самостійністю.

Пам’ятаю, він проводив нараду із завідуючими від-
ділами — я був уперше присутній на такій розмові. Дол-
гих виступає, щось розповідає, а я дивлюся, всі прийшли
з товстими блокнотами і пишуть, пишуть, намагаючись
упіймати кожне слово. Я слухаю і тільки принципові
речі тезами, однією фразою занотовую. Долгих, який,
мабуть, звик до того, що записують ледь не кожне його
слово, зиркав з очевидним невдоволенням, мовляв, що
це ти, я промовляю, а ти не записуєш. Правда, нічого
не сказав, зате наступного разу спеціально звернувся до
мене: «Чи є у вас якісь запитання, може, щось не за-
пам’ятали, запитуйте». Ні, кажу, усе запам’ятав.

Хоча, звичайно, він розумів, що моє нинішнє стано-
вище тимчасове і незабаром мій статус може різко змі-
нитися. Ніяких конфліктів чи проблем у мене з ним не
виникало.

Роботи було дуже багато. Зараз, звичайно, не жалкую,
що попрацював у відділі. Я ознайомився зі станом справ
у країні, зв’язався з республіками, багатьма великими
областями. Довелось спілкуватися з Генеральним — але
тільки по телефону. Чесно зізнаюсь: мене здивувало, що
він не захотів зі мною зустрітись, поговорити. По-перше,
все ж таки у нас були нормальні стосунки, а по-друге,
Горбачов відмінно розумів, що він, як і я, також пере-
йшов у ЦК з посади першого секретаря крайкому. Причо-
му, краю, який за економічним потенціалом значно нижче,
ніж Свердловська область, але він прийшов секретарем
ЦК. Я думаю, Горбачов знав, звичайно, що в мене на
душі, але ми обидва виду не подавали.

Через деякий час у Москву приїхала дружина разом
із дочкою і її чоловіком, внучками, а молодша дочка вже
жила в Москві. Вони обживали квартиру, а я працював.

Моя сім’я.

Дружина, дві дочки, їхні чоловіки, внук і дві внучки...
Вважай, настала пора відволіктись від мого партійно-ви-
робничого життя і розповісти про найближчих мені лю-
дей. Саме в цій главі, де я пишу про свій переїзд у
Москву. їм тут довелось нелегко: незнайоме місто, но-
вий ритм, інші стосунки. Як правило, глава сімейства
за таких обставин якось допомагає освоїтись, але в мене
не було ні сил, ні часу стежити, як ідуть справи дома,
я увесь поринув у роботу і, мабуть, у Свердловську ча-
стіше бачив своє сімейство, ніж тут.

А втім, по порядку. Та для цього треба повернутись
у веселі інститутські роки.

У вирі бурхливого студентеького життя у нас склала-
ся своя компанія: шість хлопців і шість дівчат. Жили
поряд, у двох великих кімнатах, майже щовечора всі
зустрічались. Звісно, в дівчат хтось закохувався, мені теж
хтось подобався, але поступово в нашій великій дружній
студентській сім’ї я все більше і більше став помічати
одну — Наю Гиріну. Народилась вона в Оренбурзькій
області і при народженні була записана Анастасія. Але
батьки і всі звали її потім і в школі, і в інституті Ная,
Наїна. Тому вона не звикла до свого нареченого імені.

У дитинстві, юності це її не турбувало, а коли на
роботі стали називати вже по імені та по батькові, спри-
ймати без звички було важко.

Мабуть, треба було звикнути, а вона пішла в загс і
поміняла в паспорті на Наїну. А мені більше подобалось
ім’я Анастасія. Я її потім дуже довго називав не на
ім’я, а ось так — «дівчино».

Завжди була скромна, привітна, якась м’яка. Це дуже
підходило до мого досить невгамовного характеру. Наші
взаємні симпатії наростали поступово, але виду ми не
подавали і навіть якщо з нею цілувались, то як і з усіма
дівчатами, в щічку. До якихось палких освідчень справа
не доходила. І так наші платонічні стосунки тривали дов-
го, хоча я внутрішньо розумів, що закохався, закохався
сильно, і тут уже нікуди не подітися. Пам’ятаю, вперше
ми освідчились одне одному в коханні на другому курсі
на гальорці фойє перед актовим залом інституту. І по-
цілувалися біля однієї із колон, і вже не в щічку, а по-
справжньому...

Потім, на останньому курсі інституту, я на кілька
місяців поїхав на змагання, повернувся і як божевільний
взявся за диплом. Захистився і знову прїхав на ігри,
не поцікавившись навіть, куди мене розподілять. А коли
повернувся додому, дізнався, що мене залишили тут, у
Свердловську, її відправили в Оренбург. Звичайно, в
одне місто молодих розподіляють тільки тоді, коли у
них є свідоцтво про реєстрацію шлюбу. А у нас було
тільки освідчення в коханні. І ми вирішили перевірити
нашу любов — чи міцна вона, чи глибока.

Домовились так: вона їде в Оренбург, я залишаюсь
працювати у Свердловську, але рівно через рік зустрічає-
мось на нейтральній території — не в Оренбурзі чи Сверд-
ловську, а в Куйбйшеві. Там, вирішили ми, остаточно і
зрозуміємо, чи охололи за цей час наші почуття чи, на-
впаки,— збереглися, зміцніли. Так воно й сталося.

Я уже розповідав, що той рік у мене видався дуже
напруженим, довелось освоїти дванадцять робочих спеці-
альностей, продовжувати грати за збірну міста з волей-
болу. І так сталося, що рівно через рік у Куйбйшеві про-
ходили зональні змагання. Ми здзвонилися. Вона дуже
хвилювалась. Я її голос ледь впізнав. Звичайно, також
переживав, але був настроєний навіть весело. Домовились
зустрітися на головній площі міста.

Тут був готель, у якому ми жили під час змагань.
І ось, вийшовши із готелю, побачив її на площі. Серце
ладне було вирватися від почуттів, що нахлинули, я гля-
нув на неї, і мені стало зрозуміло — тепер ми будемо ра-
зом усе життя. Вечір і ніч провели, гуляючи по місту.
Згадували і студентські часи, і те, що сталося за рік.
Хотілось слухати й слухати кохану людину, дивитись на
неї день і ніч, просто мовчати, бо й так, без слів, усе
було зрозуміло.

Подальше життя підтвердило, що це була доля. Це
був саме той вибір, один із тисячі. Ная прийняла мене
і покохала таким, яким я був — впертим, колючим, і,
звичайно, їй було зі мною не так просто, ну а про себе
я не кажу — покохав її, м’яку, ніжну, добру, на все
життя.

Приїхали ми в Свердловськ, в кімнатці гуртожитку,
де я жив, зібрали групу інститутських хлопців і дівчат,
і оголосили, що вирішили побратися. А перед цим пішли
в загс Верх-Ісетського району. Тоді не було якоїсь по-
передньої заявки на реєстрацію — прийшли із свідками,
зареєструвались і повернулись додому.

Так сталося, що в інституті, особливо в останні роки,
коли справлялося багато весіль, я був одним із головних
організаторів так званих комсомольських весіль, які про-
водили в їдальні гуртожитку: шумні, веселі, цікаві, з
витівками, отже, я стояв, так би мовити, біля джерел
нарождення багатьох сімей. І ось мої друзі об’єдналися
і вирішили, сказати б, «помститися» й зробили дуже ве-
селе комсомольське весілля. Організували його в Будинку
селянина. З’їхались на нього хлопці й дівчата із усієї
країни, адже багато уже працювали в інших містах. Це
справжнє весілля на півтори сотні чоловік. Чого тільки
хлопці не навигадували, особливо Юра Сердюков, Серьо-
жа Пальгов, Мишко Карасик та й інші мої друзі. Вони
зробили все, аби своє весілля ми запам’ятали на все жит-
тя. Хлопці створили цілу оду, подарували нам смішну
стіннівку, якісь веселі плакати, підготували інші потішні
сюрпризи. На жаль, ці чудові подарунки зберегти не
вдалося. З часом загубились. На жаль.

Весілля справляли до ранку. Але це, виявилось, не
все. Мої родичі стали вимагати ще одне весілля, оскіль-
ки в Будинку селянина далеко не всім вистачило місця.
Там головним чином зібралася молодь. Провели весілля
для родичів. Приїхали в Оренбург, а там уже рідні Наї
також вимагають весілля, вже третє. А сім’я у неї справж-
ня, селянська, зі старими традиціями. Справили і там,
у її будинку, чоловік, мабуть, на тридцять. У батьків Наї
був невеликий власний будиночок прямо в місті, з горо-
дом.

Кілька днів ми пробули в батьківському домі, увечері
сиділи на ганку, він виходив на велику галявину, роз-
мовляли, мріяли. Мріяли про майбутнє, про те, як скла-
деться наше життя, про різне...

А потім разом зі мною вона повернулась у Свердловськ,
стала працювати в інституті Водоканалпроект і пропра-
цювала в цій організації понад 29 років — була головним
інженером проекту, керувала групою. Людина сумлінна,
колеги, з якими вона працювала, поважали її, і працю-
валось їй якось легше, ніж мені, в крайньому разі мені
так здавалось.

Менше ніж через рік я відвіз дружину в пологовий
будинок. Хотів, звичайно, хлопця, а народилася дочка.
Але я був задоволений. Назвали дівчинку Оленою. Були
з хлопцями й дівчатами біля пологового будинку, кида-
ли у вікно квіти. Потім повернулися в гуртожиток, від-
значили цю подію, вечеря була весела. Через два з лиш-
ком роки знову повіз Наю в пологовий будинок. Хоча я
людина не забобонна, але виконав усі звичаї, які вима-
гали від мене знавці: і сокиру клав під подушку, і каш-
кета. Мої друзі, спеціалісти по звичаях, казали, що тепер
точно народиться хлопчик. Не допомогли всі перевірені
прикмети, народилась ще одна дочка— Тетяна. Дуже
м’яка дитина, усміхається, за характером, мабуть, більше
в маму. А старша в мене.

Я, чесно кажучи, подробиці того часу не пам’ятаю.
Як вони почали ходити, як заговорили, як у рідкісні
хвилини намагався виховувати їх, оскільки працював ледь
не цілодобово і зустрічались тільки в неділю, у другій
половині дня у нас був спільний обід. А коли дівчатка
підросли, ми влаштовували собі свята і ходили обідати в
ресторан. Цим дарували їм величезну радість. Удень в
ресторані «Великий Урал», як правило, народу мало. Ми
замовляли обід з морозивом, що для Оленки і Танюхи
було особливо важливо.

Наче я їх спеціально і не виховував, але дівчатка
ставились до мене якось по-особливому лагідно й ніжно,
їм хотілось зробити так, щоб я був задоволений. Обидві
вчились на п’ятірки. Я їм відразу сказав, коли вони
йшли до школи, що четвірка — це не оцінка. Обидві ста-
рались, і якихось особливих турбот з їхнім вихованням
не було. Звичайно, виникали труднощі суто житейські.
Інколи не вистачало того, другого, третього, були без-
сонні ночі, коли хтось хворів,— але це, звичайно, нор-
мальне життя.

Відпустку ми завжди з дружиною проводили разом.
Одного разу, пам’ятаю, поїхав у Кисловодськ один. Дів-
чаток брати із собою було ще рано, і Ная залишилась
з ними. Але вже через п’ять днів я шлю телеграму:
«Негайно виїжджай, не можу». Ная якось прилаштува-
ла дівчаток, прилетіла, і я відразу заспокоївся. А то місця
собі не знаходив. Для Наїни знімали приватну квартиру
і знову були весь час разом. Коли дочкам стало по шість
і вісім років, ми учотирьох провели відпустку в лісі, на
березі озера, в наметі. Мабуть, це був найкращий від-
починок, який надовго запам’ятався.

Кажуть, що я рідко усміхаюсь. Можливо, що й так,
хоча я за натурою оптиміст. А інколи думаю, що в мо-
лоді літа я,' як головний заводій так багато сміявся, що
увесь висміявся. Але й досі пам’ятаю, як ми проводили
відпустку ось так, дикунами — з ранку до пізньої ночі
стоїть сміх і регіт. Ми постійно вигадували якісь гумори-
ни, вікторини, розиграші та інше. То був справжній від-
починок, психологічне розслаблення, І це зовсім не той
відпочинок, який у мене тепер, коли ледь не з першого
дня відпустки весь час думаю про роботу, про роботу,
про роботу...

Коли дівчатка вчилися в школі, я жодного разу не
був на батьківських зборах ні в однієї, ні в другої. Після
школи Олена поступила в Уральський політехнічний ін-
ститут, закінчила будівельний факультет, пішла стеж-
кою батька. Нині вона працює на будівельній виставці.
А молодша мріяла про математику, кібернетику і, закін-
чивши школу, вирішила поїхати в Москву, поступати в
МДУ на факультет обчислювальної техніки і кібернети-
ки. Я Таню не відмовляв, хоча дружина дуже пережива-
ла, навіть плакала, говорила, що їй одній у Москві буде
важко. Але дочка, незважаючи на свій м’який характер,
виявилась наполегливою, завзятою. Вона поступила. Жи-
ла в гуртожитку. Я досить часто приїздив у Москву в
службових справах, зупинявся в готелі, тому ми весь час
бачилися з нею. Вона приходила до мене в готель, я
був у них в гуртожитку. Одного разу приніс і подарував
їм цілу коробку посуду, перезнайомився з усіма Танини-
ми друзями,— хороші хлопці й дівчата. Після закінчення
навчання Таню залишили працювати в Москві на одному
підприємстві. Тепер вона займається великими машина-
ми, зв’язана з програмуванням, з розв’язанням складних
задач. Отже, про що мріяла — здійснилося. І мені зда-
ється, вона задоволена.

Стала зустрічатися з хлопцем. Запросила його додому,
щоб ми познайомилися з ним. Ну, Наїна, звичайно, після
зустрічі говорить: скажи своє слово! Я кажу: ні, не я
одружуюсь, а дочка, хай вона і вирішує. Ніяких порад
не даватиму. Я і не давав ні тій, ні другій.

Олена познайомилась з Валерієм Окуловим, який пра-
цював у Свердловську штурманом на літаках. А Тетяна
подружилась з Льошею Дьяченком, ну й зрештою поко-
хали один одного. Обидва зяті дуже хороші хлопці. І
хоча вони не називають мене батьком, все-таки вважаю
чоловіків своїх дочок і своїми дітьми — ми всі тепер одна
велика сім’я. В обох молодих сім’ях склалися чудові,
добрі, шанобливі стосунки. Мені здається, їм можна
щиро позаздрити. Спочатку в Олени народилася Катя,
внучка моя. А потім у Тані—Борис. Борису залишили
наше прізвище — Єльцин. Отож я тільки вдячний їм за
це. Тепер на світі є два Бориси Єльцини, я і молодший —
мій внук.

Потім в Олени народилась ще одна дочка, Машень-
ка,— мила, лагідна дитина. Катя — живчик, жвава,
гостра. Боря також бойовий, зразу став займатися спор-
том, в сім років уже заграв у теніс, нині відвідує спор-
тивну секцію «Динамо», ходить на заняття із східної бо-
ротьби.

Живемо разом, в одній квартирі з Танею. А старша
дочка живе окремо. Недалеко від нас, тому часто прихо-
дить до нас, вечеряють разом, але, правда, я приїжджаю
додому пізно і можу бачити всіх тільки в неділю. Коли
вся велика сім’я збирається разом — для мене це свято.
Всі вони турботливі, уважні до мене, тим паче, ір в мене
весь час якісь проблеми, якісь труднощі, весь час я з
кимось борюсь, часто безсонні ночі, сплю, як завжди,
дуже мало. Я відчуваю, як всі вони хвилюються, вболі-
вають за мене, без цієї підтримки навряд чи вдалося б
подолати найважчі хвилини життя.

. Але повернімося до роботи.

Через деякий час — точніше, в червні, на Пленумі —
мене обрали секретарем Центрального Комітету партії
з питань будівництва. Чесно кажучи, у мене навіть не
з’явилось якихось особливих відчуттів чи особливої ра-
дості. Вважав, що це природний хід подій. Змінився ка-
бінет, змінився статус. Бачив, як живе вищий ешелон
влади в країні.

Якщо раніше я як завідуючий відділом мав право на
невелику дачку, одну на дві сім’ї — разом з Лук’яновим,
тоді теж завідуючим відділом ЦК, то тепер запропону-
вали дачу, з якої переїхав товариш Горбачов. Сам він
переселився у нову, побудовану для нього.

Були великі плани, поїздки в окремі республіки, об-
ласті — Московську, Ленінградську, на Далекий Схід, у
Туркменію, Вірменію, Тюменську область і деякі інші ра-
йони країни.

Була ще одна поїздка. Про неї я спеціально напишу
детальніше. Я приїхав на кілька днів у Ташкент, на
пленум ЦК партії Узбекистану. Мене поселили в готелі.
У місті багатьом стало відомо про моє прибуття, і тому
невдовзі біля готелю зібралися люди, які вимагали, щоб
їх пустили до мене для розмови. їх, звичайно ж, стали
проганяти, але я сказав, що протягом двох днів прийма-
тиму всіх, хто проситься до мене. А свого охоронця по-
просив простежити, щоб справді всіх пускали.

Першим до мене прийшов співробітник КДБ і розповів
про неймовірне хабарництво, яке тут процвітає. Після
Рашидова, говорив він, по суті, нічого не змінилось. Но-
вий перший секретар Компартії республіки бере хабарі
з. таким же успіхом, як і його попередник. Цей співро-
бітник комітету приніс кілька серйозних документів, які
стосувалися діяльності Усманходжаєва і попросив допо-
могти. Тільки Москва може щось зробити, говорив він.
Тут, на місці, будь-які спроби якось діяти наштовхують-
ся на опір корумпованого апарату. Я пообіцяв уважно
ознайомитись з документами і, якщо вони справді вияв-
ляться серйозними, доповісти про них на найвищому
рівні.

А потім був другий відвідувач, третій, 'четвертий, і
так два дні поспіль я слухав, здавалося, неправдоподібні,
але реальні історії про хабарі у вищому партійному еше-
лоні республіки.

Із цих розповідей складалася струнка система підку-
пу посадових осіб,. де чесній людині треба було мати
справжню мужність, щоб не опинитись у цьому ланцюж-
ку хабарників. Такі люди в основному й приходили до
мене.

Нині про ці «справи» добре відомо, а тоді картина,
яка відкрилась, шокувала мене. Я вирішив по приїзді в
Москву обов’язково розповісти про все Горбачову.

Коли я від’їжджав, стався ще один симптоматичний
епізод. Я попросив виписати рахунок за харчування в
готелі, щоб розплатитися. І раптом мені кажуть, за все
уже сплачено. Я попросив свого старшого варти, щоб
він пояснив гостинним господарям, що я не збираюсь
жартувати. Рахунок має бути виписаний обов’язково. Він
повертається збентежений, каже, немає рахунку. Харчу-
вання йде по спеціальній статті Управління справами
ЦК республіки — він перевірив. Я не витримав і сам
майже окриком став вимагати рахунок... Прилетівши до
Москви, уважно вивчив усі документи, які мені передали,
і пішов до Горбачова. Досить детально'розповів йому про
все, що вдалось дізнатися, наостанку сказав, що необхід-
но негайно вжити рішучих заходів. І головне, треба ви-
рішувати питання з Усманходжаєвим. Раптом Горбачов
розсердився, сказав, що я абсолютно ні в чому не розі-
брався. Усманходжаєв — чесний комуніст. Просто він
вимушений боротися з рашидовщиною, і стара мафія ком-
прометує його фальшивими доносами і застереженнями.
Говорю, Михайло Сергійовичу, я тільки що звідти, Усман-
ходжаєв чудово вписався в рашидовську систему і від-
мінно наживається з допомогою навіть і не ним створеної
структури. Горбачов відповів, що я потрапив в оману і
взагалі за Усманходжаєва ручається Єгор Кузьмич Лига-
чов. Мені на. це відповісти було нічого. Порука другої
людини в партії, а тоді це було саме так, справа серйозна.
Я наостанок попросив Горбачова ще раз уважно розібра-
тися в цій справі, бо вона дуже серйозна... .

Так закінчилась наша розмова. Ну, а те, що сталося
потім, уже після моєї відставки, добре відомо. Усманхо-
джаєв був зміщений з посади, притягнутий до відпові-
дальності. Що стосується поруки Лигачова, то зараз ба-
гато що стає зрозумілим.

А втім, я забіг наперед. Ці події відбудуться не скоро.
Поки що я працюю секретарем ЦК і намагаюсь визначити
реальну програму виходу галузі з кризи.

І не запідозрюю, що моя доля вже вирішена. В кабі-
неті лунає дзвінок. Мене терміново викликають на Політ-
бюро.
6 березня 1989 року

Інколи думав, спостерігаючи, як одну за одною роблять
помилки мої опоненти, ‘ воюючи проти мене: а що б я
зробив, якби мені довелось очолити боротьбу проти кан-
дидата в народні депутати Єльцина?

Абсолютно точно знаю: таких дурниць не допустив би.
Ну, по-перше, взагалі зняв би будь-який ореол таємни-
чості з цього імені. Він став би звичайним кандидатом,
як Петров, Сидоров. Негайно дозволив би, точніше, на-
віть змусив би всі газети й журнали взяти по кілька
інтерв’ю, і через місяць тйого ім'я набридло б. Ну, й теле-
бачення, звичайно. Показувати часто, багато, і бажано
не до речі, в будь-якій передачі — «Сільська година»,
«Служу Радянському Союзу», «Погляд», «Час», «Музич-
ний кіоск», по всіх програмах, щоб він швидко набрид
із своїми ідеями та думками. І от тоді з’явився б шанс
провалити неугодного Єльцина.

Тут же робилось усе, щоб моє ім’я з кожним днем
усе виразніше набувало ореолу страждальця. Офіційна
преса про мене мовчала, інтерв’ю зі мною можна було
почути тільки по західних радіостанціях. Кожен новий
крок, зроблений проти мене, дедалі більше обурював
москвичів. А оскільки таких кроків було дуже багато,
зрештою, ті, хто боровся проти мене, зробили все, щоб
народ обрав саме Єльцина.

Багато запитували мене ледь не на повному серйозі,
чи перший секретар ММК Л. Зайкбв не моя довірена
особа, таємна, одинадцята числом?.. Мені навіть радили,
коли все завершиться успішно, обов’язково зателефону-
вати йому і подякувати за величезну «підтримку й до-
помогу», виявлену під час виборів. Абсолютне нерозумін-
ня законів людської реакції, невміння відчувати людей
щоразу приводило борців проти мене до протилежних
наслідків.

Західні кореспонденти часто запитують, чи є в мене
тактика передвиборної кампанії, так би мовити, секрети
і таємниці прийдешньої, хочеться вірити, перемоги. А
тактика була одна — здоровий глузд. Не здійснювати ні-
яких вчинків, які образили б мого суперника; на зустрі-
чах, мітингах говорити тільки правду, якою б незручною,
невиграшною вона не була; бути гранично відвертим. Ну,
і завжди треба відчувати людей. Це найголовніше.

Майже щодня я зустрічався з величезними колекти-
вами. А останнього місяця навіть по двічі на день. Ви-
мотувався, звичайно, але після кожної такої зустрічі
3*	67
внутрішньо переконувався, що все буде гаразд. І справа
навіть не в тім, що виграю. З’явилась упевненість, що
з такими людьми, з такою притаманною їм щирою жагою
справедливості, добра ми все-таки .виберемось з провалля,
в якому опинились.

Мітинги я менше люблю. Особливо багатотисячні, а
були дні, коли в Лужниках збиралось до ста тисяч чоло-
вік. Тут не роздивишся облич, не побачиш очей. Тут
немає довірливого контакту з людьми. Але мітинг — це,
мабуть, одна із. найпотужніших і найважчих шкіл для
політичного діяча. Тут треба уміти одним словом оволо-
діти увагою величезної маси людей, одна фраза — і тебе
можуть скинути з трибуни.

Мені особисто шкода, що Горбачов не бере участі в
мітингах. Для нього це було б більш ніж корисно. Йому,
що звик до розмови із спеціально підготовленими, віді-
браними, доставленими на автобусах людьми, які зобра-
жають трудящі маси, досвід лужниківських мітингів став
би дуже цінним уроком. Може, зрештою, так і станеть-
ся...

Ще раз повторюю, мітинги — це дуже небезпечний
інструмент в політичній боротьбі. Тут не стримують емо-
цій і не шукають парламентських висловів. І отже, зва-
женішим, точнішим має бути виступ на ньому. Мені зараз
важко підрахувати, але, мабуть, я брав участь у більш
як двадцяти багатотисячних мітингах. Складні почуття
виникали, коли величезна маса людей починала сканду-
вати: «Єльцин! Єльцин!..» Чоловіки, жінки, молоді, літ-
ні... Чесно скажу, радість і задоволення при цьому не
відчуваєш. Треба якнайшвидше піднятися на трибуну,
взяти мікрофон і почати говорити, щоб збити цю хвилю
захоплень, ейфорії. Коли люди слухають, все-таки атмо-
сфера уже змінюється. З якоюсь внутрішньою обереж-
ністю я дивлюсь на цей ентузіазм ще й тому, що всі ми
добре знаємо, як легко буває захоплюватися, а потім
втрачати віру. Тому тут краще не впадати у зайві ілю-
зії.	

Після мітингів я нерідко сперечався із своїми дові-
реними особами, які вважали, що чим гучніше скандували
моє ім’я, тим успішніше пройшов мітинг. Це все дур-
ниці.

А взагалі мої довірені особи — якийсь особливий сплав
людей. За їхню безкорисливу підтримку, щирість, само-
відданість буду їм завжди вдячний. Мені багато ствер-
джували, що я здійснюю абсолютно страшну й непробач-
ну помилку, взявши собі в довірені особи непрофесіона-
лів — не політиків, учених, а простих, розумних людей.
Я нікого із них до передвиборної кампанії не знав. Вони
телефонували, приходили до мене, говорили, хочемо бути
вашими довіреними особами. Я відповідав — спасибі, але
добре подумайте — буде дуже важко. Вони казали, ми
знаємо, брали за свій рахунок відпустку і працювали, не
перебільшую, день і ніч... Очолював роботу довірених
осіб Лев Євгенович Суханов — людина самовіддана, яка
звалила на себе величезну ношу щодо координації моєї
передвиборної кампанії.

Чудові люди. І — спасибі їм...

«Які у Вас були недоліки в роботі на по-
саді першого секретаря. ММК? Чи належить
до них авторитаризм?»

«Чи правда, що вже на першій зустрічі з
москичами Ви одержали листи від партійних
мафіозі та їхніх дружин, котрі обіцяли «по-
рвати хисткі вітрила перебудови?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Пропрацював я секретарем ЦК кілька місяців, і рап-
том 22 грудня 1985 року мене викликають на Політбюро.
Про що піде розмова, я не відав, але коли побачив, що в
кабінеті нема секретарів ЦК, а присутні лише члени
Політбюро, зрозумів: йтиметься, очевидно, про мене. Гор-
бачов почав приблизно так: Політбюро порадилось і ви-
рішило, аби я очолив Московську міську партійну орга-
нізацію — майже мільйон двісті тисяч комуністів, з на-
селенням міста — дев’ять мільйонів чоловік. Для мене
це було абсолютно несподівано. Я підвівся і почав гово-
рити про недоцільність такого рішення. По-перше, я —
інженер-будівельник, маю великий виробничий стаж.
Накреслились думки щодо прориву в галузі з безвиході.
Я дав би більше користі, працюючи секретарем ЦК. До
того ж у Москві я не знаю добре кадри, мені буде дуже
тяжко.

Горбачов та інші члени Політбюро почали перекону-
вати, що це вкрай необхідно, що треба звільняти Гриши-
на, що партійна організація Москви старіє, що стиль і
методи її роботи такі, що вона не тільки не є прикладом,
а й взагалі плентається у хвості партійних організацій
країни. Що Гришин не думав про людей, про їхні невід-
кладні потреби, провалив роботу, його турбувала лише
парадність, проведення гучних заходів — налагоджених,
заорганізованих, коли все читають з паперів. Загалом
Московську партійну організацію потрібно рятувати.

Розмова на Політбюро вийшла непроста. Знову мені
сказали, що є партійна дисципліна, що ми знаємо: ви там
будете корисніші для партії... Як підсумок, знову, ламаю-
чи себе, розуміючи, що Московську партійну організацію
не можна лишати у такому стані, я згодився.

Потім я нерідко розмірковував над тим, чому Горба-
чов спинився на моїй кандидатурі. Він, певно, врахував
і мій майже десятирічний досвід керівництва однією з
найбільших партійних організацій країни, і виробничий
стаж... До того ж знав мій характер, був певен, що я
зможу розгрібати старі нагромадження, боротися з ма-
фією, маючи певний характер і мужність, зможу капі-
тально поміняти кадри,— все це було передбачено. В той
момент я справді виявився найбільш вдалою, чи що, кан-
дидатурою для тих цілей, які він ставив. Через силу я
погоджувався на ту посаду. І не тому, що боявся труд-
нощів — я чудово розумів: мене використовують, аби зва-
лити команду Гришипа. Гришин, звичайно, людина не-
високого інтелекту, без якогось морального почуття,
порядності — ні, цього в нього не було. Була пихатість,
було надто сильно розвинуте підлабузництво. В будь-який
час він відав, що треба зробити, аби догодити керівницт-
ву. Зарозумілий. Вій готувався стати Генеральним секре-
тарем, пробував зробити все, щоб захопити владу в свої
руки, але, слава богу, не дали.

Багатьох він розбестив, не всю, звичайно, Московську
партійну організацію, але керівництво ММК — так. В
апараті склався авторитарний стиль керівництва. Автори-
тарність, . та ще без достатнього розуму,— це страшно.
Все це відбилося на соціальних справах, на рівні життя
людей, на зовнішньому вигляді Москви. Столиця стала
жити гірше, аніж кілька десятиліть тому. Брудна, з віч-
ними чергами, з натовпами людей...

24 грудня відбувся пленум Московського міськкому
партії, на якому виступив Горбачов. Звільнили Гришина,
як завжди, за власним бажанням, у зв’язку з виходом на
пенсію,— класичний стереотип переведення неугодних у
відставку. Вій запропонував мою кандидатуру, що не ви-
кликало, по-моєму, ні в кого ні здивування, ні запитань.
Я буквально однією фразою висловив подяку за довір’я,
сказав, що обіцяю всім важку .роботу... Пленум пройшов
спокійно.

А на лютий була призначена звітно-виборна партійна
конференція столиці — я передбачав, там буде головний
бій. Стара гвардія Гришина спробує повернути події на-
зад, і .не тільки в Москві.

Потрібно було зосередитися на підготовці до конфе-
ренції. Працюючи над доповіддю, я зустрівся з десятками
людей, їздив. на підприємства столиці, аналізуючи обста-
новку, разом із спеціалістами пробував знайти оптималь-
ний варіант виходу з кризової ситуації. Моя доповідь на
конференції тривала дві години, і Горбачов після її за-
кінчення скаже мені: «Подув сильний свіжий вітер». Але
скаже без підбадьорливої усмішки, з холодним виразом
обличчя.

Починати треба було практично з нуля. І найперше
міняти бюро міськкому партії, оскільки тут навколо були
люди Гришина. Гришин давно перетворився в порожній
надутий пузир. Авторитету в нього не було ніколи, ну
а в той момент, коли перебудова набрала обертів, його
присутність в Політбюро просто компрометувала вищий
орган керівництва партією. Горбачов завжди діяв не над-
то рішуче, з ним також він затягнув, треба було, зви-
чайно, раніше знімати його з посади. Коли я став до
московських завалів,. споруджених ним і його людьми,
зовні Гришин ніяк себе не проявив. Мені говорили, що
він обурювався деякими моїми діями, але це були лише
розмови, ніяких конкретних кроків він не робив.

Його пробували звинуватити в різних махінаціях, але
ніяких компрометуючих матеріалів проти нього працівни-
ки правоохоронних органів не виявили.' Мені сказали,
що, очевидно, вони знищені. Я не виключаю, таку можли-
вість, оскільки не знайшлося навіть матеріалів щодо його
вступу в партію, а вони ж точно повинні існувати. За-
галом ходить безліч чуток про Гришина, але вони нічим
не підтверджені. Ще раз кажу, коли я прийшов, його
сейфи були порожні. Можливо, матеріали про нього е
в центральному КДБ, я не знаю.

Я передбачав, що він пробуватиме заважати мені,
особливо в кадрових переміщеннях. Він і зробив цю.спро-
бу, порекомендував через підставних осіб на посаду голови
виконкому Мосради свою людину. Взагалі щоразу, коли
справа стосувалася ключових посад, я весь час думав
про. те, що тут може бути поставлена людина Гришина,
і здійснював певні ходи, аби виключити будь-яку можли-
вість такого варіанту. Я вважав, що апарат міськкому,
особливо ті люди, котрі пропрацювали з Гришиним довгі
роки, повинні бути замінені. Ці апаратники були зара-
жені порочним стилем епохи застою — холуйством, до-
гідництвом, підлабузництвом. Усе це було твердо втовкма-
чено в свідомість людей, ні про яке перевиховання не
могло бути мови, їх доводилось просто міняти. Що я і
робив.

Помічників замінив відразу, членів бюро, апарат пар-
тійного міськкому — поступово, але твердо і впевнено. І
почав підшукувати людей. Другого секретаря міськкому.
А. Захарова мені порекомендували в апараті ЦК, останнім
часом він працював там у відділі науки, а перед тим був
секретарем Ленінградського обкому партії.

На місці голови виконкому Мосради сидів Промислов,
сумно відомий не лише москвичам. Тоді ходив жарт, і не
без підстав: «Промислов короткочасно зупинився в Моск-
ві, перелітаючи з Ваіпінгтона в Токіо». До мене він при-
йшов наступного дня після .мого обрання і прямо від
порога почав: «Неможливо було працювати з Грищи-
ним» — і багато неприємного на його адресу. І тут же,
без будь-якого переходу: «Який я радий, що ви, Борисе
Миколайовичу, стали першим секретарем!» Наприкінці
повідомляє, що в нього відкрилось, виявляється, друге ди-
хання, він сповнений сил, яких, безумовно, вистачить ще
мінімум на п’ятирічку. Довелось його спинити і повідо-
мити, що розмова піде зовсім про інше. Я сказав достат-
ньо жорстко, що йому треба піти. Він спробував зробити
ще кілька заходів в мій бік, але я сказав: «Прошу завтра
на 12-ту годину принести заяву». І на прощання додав:
«Не запізнюйтесь, будь ласка». О 12-й годині він не
прийшов, я зателефонував йому і сказав, що він, очевид-
но, не звернув увагу на мою фразу, я пропоную йому
піти по-доброму, а можна ж і по-іншому... Він зрозумів
і через двадцять хвилин приніс мені заяву...

За два дні після того чотири угруповання запропонува-
ли мені чотири кандидатури на посаду голови Мосради.
Кожне з них, я розумів, тягнуло свою людину. Всім було
ясно, наскільки важлива фігура мера міста, як багато
від нього залежить. Я вирішив використати нестандарт-
ний варіант. Поїхав на ЗІЛ. Пробув там з 8-ї години
ранку до 2-ї години ночі. Ходив по цехах, зустрічався
з робітниками, спеціалістами, партактивом, конструкто-
рами, керівниками підрозділів. Але це був один кут зору,
другий — я поклав познайомитися з генеральним дирек-
тором В. Г. Сайкіним, старався не пропустити щонаймен-
ших деталей — як він розмовляє з робітниками, підлег-
лими, із секретарем парткому, зі мною. Кілька днів ана-
лізу — і дійшов думки: він може стати хорошим головою,
звичайно, не відразу, потрібна буде допомога й підтрим-
ка. Переговорив по телефону з М. С. Горбачовим, і ви-
клав ідею, він схвалив.

Секретарів міськкому також замінили.

Я побував у редакції «Моековской правди», зустрів-
ся з колективом, і протягом, мабуть, чотирьох з лишком
годин тривала серйозна відкрита розмова. В газету при-
йшов новий головний редактор Михайло Никифорович Пол-
торанін, котрий до того працював у «Правде». Принци-
повий, талановитий журналіст відразу ж змінив атмосфе-
ру в газеті. Появилися публікації, які багатьох насторо-
жили і злякали. Пам’ятаю, наприклад, нарис «Карета
біля під’їзду» про персональні машини, він тоді наробив
у Москві багато шуму. Статті були не просто гострими,
а, я сказав би, у той час сміливими. Полтораніна викли-
кали в ЦК, перед тим зателефонували мені, спитали: як
оцінюєте? Сказав, що підтримую. Бурхливу реакцію ви-
кликали публікації в «Московском комсомольце» про
наркоманію, проституцію, про організовану злочинність,—
до того ніколи не писали на ці теми. Загалом, московські
міські газети перестали бути тихими і слухняними, і я
те лише вітав. Коли мені пробували підказати, що не
варто так критикувати і викривати московські пробле-
ми, все-таки столиця, я відповів: ці негативні явища є?
Є. Приховуючи всі болячки, ми не загоюємо їх, лише
замазуємо солодким кремом, аби не було помітно.
Треба говорити про будь-які негативні явища, як це не
прикро.

Зустрівся і з московською редакцією телебачення. її
виділили в нову редакцію, тут також призначили нового
редактора, появилися цікаві, а найголовніше, свої, сто-
личні передачі: «Москва і москвичі», «Добрий вечір,
Москва» та інші. Московське телебачення ожило.

Природно, дуже швидко московська преса і телеба-
чення стали викликати різко негативну реакцію. Я вже
розповідав, Полтораніна не раз викликали в ЦК. Якось
його тримали біля порога високого кабінету кілька го-
дин, все це було обурливо. Я всіляко захищав його. Весь
час скаржилися Горбачову, і він говорив мені на Політ-
бюро: «Ось, ваш Полторанін!..» Я йому: «Наш Полторанін
добре керує газетою, тираж зростає. Ви ліпше простежте
за вашим Афанасьєвим». Тоді вже ставало ясно: перед-
плата на «Правду» падає, і це за умови, що комуністів
змушували передплачувати головну партійну газету.

Ну а коли мене усунули, всі зрозуміли, що Полтора-
ніну не вистояти. І справді, невдовзі його звільнили з
роботи.
Та все це — пізніше. Поки ж ми продовжували бити-
ся за Москву.

Було запущено абсолютно все — кадри, соціальна сфе-
ра, йшло відставання практично по всіх цифрах, закла-
дених у генеральному плані розвитку Москви 72-го року.
Через залучення по ліміту робітників з усієї країни (а
в столицю таким чином приїхало майже 700 тисяч чоло-
вік) з’ясувалося, що на 1986 рік населення Москви пере-
вищило заплановане число на мільйон сто тисяч. Якщо
ж додати до цього приїжджих, гостей столиці, число яких
становило в літні місяці три, а взимку два мільйони чоло-
вік і на яких також не була розрахована соціальна сфера
міста,— ось сумний підсумок, очевидцями якого всі ми
стали,— черги, бруд, переповнені метро і наземний транс-
порт. Все існування міста опинилося буквально на межі
можливого. Таке ж важке становище склалося і в сфері
культури. Скажімо, забезпеченість театральними місця-
ми на тисячу мешканців була менша, аніж у 1917 році.

Секретарі ЦК і члени Політбюро попервах старалися
допомагати. Тим більше що Горбачов постійно їх спря-
мовував на це, особливо перший рік. Саме тоді в мене ви-
никла ідея організації ярмарків, але хотілося зробити їх
не разовими заходами, а щоб вони стали постійними. В
кожному районі на вільних майданчиках побудували ха-
тинки, лотки. З містами і республіками уклали прямі
угоди на постачання овочів і фруктів. І ярмарки поча-
лися. Не скрізь вони вдавалися, але в багатьох районах
перетворилися на справжні домашні затишні свята. А це
там більше було важливо, адже в Москві явно не доста-
вало свят. З того часу ярмарки живуть, москвичі до них
звикли, по-моєму, вважають своїм рідним дітищем і без
них сьогодні не уявляють життя міста.

У Москві я продовжив кілька традицій, які були для
мене звичними у Свердловську. Наприклад, зустрічі з
жителями міста. Одну з найперших провів із пропаган-
дистами столиці. У великому залі Будинку політосвіти
зібралось майже дві тисячі чоловік. Спочатку я зробив
доповідь, а потім сказав, що відповім на запитання, які
мені ставитимуть. На будь-які, навіть на найнеприємні-
ші. На щастя, таких було. небагато, але все ж без них
не обійшлося. На зразок того, що ти, Єльцин, взявся
зараз за московську мафію, ми це вже бачили, за нас
уже брався Хрущов, хотів на нас ватники одягнути, що
в цього вийшло, всі знають. Якщо продовжуватимеш, то
на твоєму місці через два роки опиниться інший. Смішно,
що передбачення збулося: саме за два роки я був звіль-
нений з посади першого секретаря міськкому партії І
вийшов із складу Політбюро. Мафія, я думаю, тут була
ні до чого, просто збіг обставин.

Став одержувати чимало листів про факти корупції,
хабарі в торгівлі, міліції. їх розслідували, але на систе-
му не виходили — чи не могли, чи не хотіли. Були під-
ключені органи управління внутрішніх справ, міське
УКДБ, нове керівництво торгівлі, громадського харчуван-
ня. Стали міняти керівників — коло знову замикалося.

А фактів дедалі більше, люди бачили і писали, але
частіше анонімно. Та я розповім про те, з чим сам
зіткнувся. Один за одним випадки на м’ясокомбінаті —
забій уже мертвих тварин, хабарі, злодійство. А покриває
перший секретар райкому. Результат — обговорення на
бюро міськкому.

Дізнаюсь, у магазин завезли телятину, іду і стаю в
чергу, перші місяці мене в обличчя не так добре знали.
Доходить черга — кажу: «Мені кілограм телятини». Від-
повідають: «Яловичина є, телятини — нема».— «Неправ-
да, запросіть директора». Дехто почав розуміти, зчинився
гамір. Наполіг пройти в підсобну, а там телятина в окре-
мій кімнаті, і її вже кудись через, вікно вивантажують.
Шум, галас, керівництво зняли.

У заводській їдальні: «Чому немає моркви?» —=• «Не
завезли». Перевіряємо разом з керівництвом заводу. При-
везли і кудись того ж дня відправили. Розповідають ван-
тажники, документів нема. Усе шито-крито.

'Продовольчий магазин, у кабінеті директора кілька
згортків з делікатесами. «Кому?»— «На замовлення».—
«Може замовити кожен?» — мовчанка. Тоді- починаємо з
директором розбиратися. Вимушена зізнатися, що за-
мовлення розподіляються райвиконкому, МІСу, райкому
партії, міським відомствам та ін., і всі різні і за вагою,
і за асортиментом, і за якістю.

Подивився загальний баланс по місту ряду делікате-
сних продуктів. Дивина. По кожному найменуванню на
кілька тисяч тонн привозять більше, ніж з’їдають з ура-
хуванням офіційної усушки-утруски.

Систему ніхто не розкриває. І тут пощастило. Уже
знали, що я часто ходжу по магазинах, торгах, базах.
Знали і чим я цікавлюся. Та, очевидно, боялися. А тут
виходжу з магазина, іду пішки, доганяє молода жінка.
Каже: «Мені треба вам розповісти щось архіважливе».
Тут же призначив їй день, час зустрічі в міськкомі.

До цього часу не можу згадати без обурення її роз-
повідь про систему хабарів, подачок. Її тільки втягнули,
і вона не витримала. Продумано все до тонкощів. Про-
давець «повинен» обрахувати покупця і дати певну суму
за добу матеріально відповідальній особі, та — частину
собі, частину керівництву магазину. Далі загальне паю-
вання керівництва знизу доверху, а якщо їдеш на базу —
там своя такса. Кожен знає двох-трьох осіб, з ким зв’я-
заний. Є ще оптова, велика система хабарів.

Я зробив усе, аби її не пізнали, боялася дуже і про-
хала захистити. Потім перевели її в новий магазин. Піс-
ля того обговорили вузьким колом і вирішили міняти не
по одному, хто провинився, а цілими секторами, блоками,
магазинами, секціями, цехами на базах. Ставити «неза-
ражену» молодь. Суди притягнули до кримінальної від-
повідальності за рік понад 800 чоловік.

Але ж це лише частина мафії. До тіньової економіки,
а вона сягає 15 відсотків, до мафії, пов’язаної з політи-
кою, не дійшли. Не дали. Термін два роки — закінчився.

Потім міськком, як мені здається, збайдужів до цих
питань.

А що стосується зустрічі з ідеологічними працівни-
ками в Будинку політосвіти, то для Москви... Для Моск-
ви, яка звикла до гришинських пустих і довгих, що при-
сипляють, доповідей, така відкрита й відверта розмова
стала подією. Мені ж було приємно, що разом зібралися
однодумці, з котрими не страшно братися за будь-яку
найважчу роботу.

А те, що попереду чекає ой яка тяжка праця, тут ні
в кого не було сумнівів. З тридцяти трьох перших сек-
ретарів райкомів партії довелося замінити двадцять три.
Не всі вони полишили свої пости тому, що не справили-
ся, дехто пішов на підвищення. Інші вимушені були зо-
ставити свої крісла після відкритої, надто гострої роз-
мови в мене, або на бюро міськкому, або на пленумі
районного комітету партії. Більшість сама погоджувала-
ся . з тим, що не може працювати по-новому. Декого до-
велося переконувати. Загалом це був важкий, хворобли-
вий процес.

Не всюди заміна виявилася точною, раціональною. Є
такий російський вислів: поміняти шило на мило, от ми
й провели, як з’ясувалося, кілька таких безглуздих замін,
які не поліпшили стиль роботи і стан справ у районах.
Сталося це з різних причин:- по-перше, я вже говорив,
що недостатньо добре знав кадри Москви, а по-друге,
взагалі склалася порочна практика добору кадрів за ан-
кетно-номенклатурними ознаками. По суті, висувається
не людина, а її анкета. Тому були помилки.
Коли пізніше мене критикували за те, що жорстоко
поставився до перших секретарів, знімаючи їх з постів
направо й наліво, я проаналізував цю ситуацію, і вияви-
лося, що при мені змінилося 60 відсотків перших секре-
тарів районних комітетів партії. А при Михайлу Сергі-
йовичу Горбачову — 66 відсотків перших секретарів об-
комів партії. Отож ми з товаришем Горбачовим могли б
посперечатися, хто з нас перегнув палицю щодо питання
кадрів.

Але справа в тому, що і для нього, і для мене іншого
виходу не було, окрім як міняти тих, хто став гальмом
процесу перебудови. Ці люди були просякнуті застоєм,
вони сприймали владу лише як засіб досягнення особи-
стого добробуту, і величі. Князьки районного значення.
Ну хіба можна лишати їх на своїх місцях?! Виявляється,
потрібно було залишати, в усякому разі, мою політику
оновлення кадрів потім суворо засудили.

Тяжке враження справив на мене трагічний випадок
з колишнім першим секретарем Київського райкому пар-
тії. Він заподіяв, собі смерть, викинувшись із сьомого
поверху. Не працював у райкомі вже півроку, перейшов
у Мінколірмет заступником начальника управління кад-
рів, обстановка там була ніби нормальна. І раптом, абсо-
лютно несподівано,— такий страшний поворот. Хтось йо-
му зателефонував, і він викинувся, з вікна. Пізніше, коли
мене заходилися цькувати, і той трагічний випадок де-
хто спробував використати в своїх цілях, заявивши, що
ця людина покінчила із. собою через те, що я зняв її з
посади першого секретаря райкому партії. Навіть ство-
рили легенду, ніби він вийшов після обговорення, на бюро
і викинувся з вікна. То була цілковита брехня. Але мене
найбільш вразило те, що люди навіть смерть іншої лю-
дини пробують використати як козирну карту.

А ось іще епізод з моєї бурхливої діяльності на поса-
ді першого секретаря, який потім довго мені згадувати-
муть. Я маю на увазі ситуацію з групою «Пам’ять».

Мені зателефонували керівники УВС і майже паніч-
ним голосом повідомили, що в центрі Москви зібралася
«Пам’ять» з лозунгами і чогось вимагає.

У Москві це був перший масовий несанкціонований
мітинг. На площу 50-річчя Жовтня вийшло чоловік три-
ста — чотириста, можливо, навіть п’ятсот. Стояли вони там
тривалий час, розгорнули лозунги доволі пристойного
характеру, щось про перебудову, Росію, свободу, загни-
вання апарату, і ще був. лозунг «Вимагаємо Єльцина або
Горбачова». Сайкін їздив до них кілька разів, але демон-
странти не розходилися. Минуло кілька годин. Натовп
почав розростатися. Потрібно було вживати заходів.

Оскільки, в нашому реальному житті, незважаючи на
Конституцію,- що дарує нам багато, були дозволені лише
дві демонстрації — Першого травня і Сьомого листопада,
існував випробуваний і надійний спосіб справитися з по-
дібним явищем. Треба викликати міліцію, оточити демон-
странтів і востаннє поставити вимогу розійтися. А якби
не розійшлися, почати розганяти, крутити руки, арешто-
вувати, і в результаті все закінчилося б звично і добре.
Я вирішив діяти по-іншому. Сказав, що зустрінуся з
ними. І з того часу мої, м’яко висловлюючись, недобро-
зичливці звинувачують мене в дружбі з «Пам’яттю». Якби
демонстранти дістали кийками по голові, це влаштувало
б моїх опонентів.

Я сказав Сайкіну, аби він передав їхнім лідерам,
здається, тоді на чолі «Пам’яті» стояв Васильєв, що я
згоден зустрітися з ними, і запропонував на вибір три
адреси: Будинок Рад, міськком партії або Будинок по-
літичної освіти. Вони вибрали Будинок Рад і пішки пішли
туди, у великий зал, що майже на тисячу місць. Коли
всі посідали, я запропонував їм висловитися, аби розі-
братися, чого ж вони хочуть. Виступило кілька чоловік.
Якісь думки й ідеї були тверезими, наприклад, про не-
обхідність бережливого ставлення до російської мови,
про проблеми перекручення російської історії, про не-
обхідність охорони пам’ятників старовини і т. д. Були
й екстремістські висловлювання. Наприкінці зустрічі ви-
ступив я. Сказав, якщо справді вас хвилює доля перебу-
дови, країни, а не особисті амбіції, ви самі зможете
справитися з екстремізмом у своїх рядах. Приносьте свою
програму, статут, і, якщо збираєтеся діяти в рамках
Конституції, реєструйтесь як громадська організація і
починайте працювати. Власне, на цьому все моє спілку-
вання з «Пам’яттю» і закінчилося. Такі нудні речі, як
рамки Конституції, статут і т. д., їх мало цікавили. Здо-
рова частина групи відкололася од них. Але мені самому
більше не доводилось зустрічатися з групою «Пам’ять».

У той момент всі ми працювали на надзвичайному
піднесенні. Керівництво країни не тільки мені довіряло,
а й допомагало, знаючи, що таке Москва, і розуміючи,
що в столиці треба наводити порядок. Були замінені ке-
рівники управління внутрішніх справ, КДБ, їхні заступ-
ники, багато начальників головних управлінь і т. д.

Я зажадав*від керівництва УВС і КДБ регулярно
доповідати мені про обстановку в місті, про всі НП. Од-
ночасно старався залучити широку громадськість, партій-
ні органи, Ради. промислових підприємств на допомогу
правоохоронним органам щодо наведення порядку в сто-
лиці. Регулярно проводилися по всьому місту рейди. Від-
бувалося це так: як-то кажуть, ставали під рушницю всі
наявні правоохоронні сили міста і, район за районом, об-
ходили кожен двір, кожен підвал, кожен дах, кожен по-,
кинутий дім. Ці рейди давали непогані наслідки. Неспо-
дівано навіть для міліції було спіймано кілька злочинців,
які перебували у всесоюзному розшуку. Головне, ці рейди
були не показушними, здійснювалися не заради кампа-
нійщини, а тривали постійно. Ми змінювали їх регуляр-
ність, ритм, аби ті, хто боявся зустрічі з міліцією, не
могли пристосуватися до таких «чисток» міста.

Я вже казав, Москва задихалася від перевантаженості.
Мені хотілося вочевидь переконатися, а не лише за стат-
звітністю, що склалася вкрай напружена ситуація з тран-
спортом. Ставив собі завдання не просто проїхатися в
метро, автобусі, хай навіть в години «пік», а захотів, так
би мовити, на своїх боках відчути, як москвичі дістаються
до місця роботи.

Знав я, наприклад, що багато робітників заводу імені
Хруничева живуть в Строгіні, новому мікрорайоні сто-
лиці. Приїхав о шостій ранку в Строгіно, разом із заспа^
ними робітниками сів в автобус, далі — пересадка в мет-
ро. По дорозі стомлені, напружені, заведені люди багато
говорили мені про нас, начальників, які розвалили краї-
ну... Потім ще пересадка м автобус, і о 7-й годині 15 хви-
лин, тобто точно до початку робочого дня, я біля воріт
цього підприємства. Це лише один епізод, таких поїздок
було кілька.

Реакція Політбюро на ті мої подорожі в громадському
транспорті була своєрідною. Відверто, вголос ніхто не
висловлював несхвалення, але відголоски роздратування
до мене долинали. Потім, коли настав час критики на мою
адресу, що нагромадилося, було вихлюпнуто. Поїздки в
метро і автобусі були названі завоюванням дешевого
авторитету.

Безглуздя. Головне для мене було самому розібрати-
ся, що насправді діється з транспортом, що необхідно
вжити, аби хоч трохи зняти з людей навантаження в
години «пік». Після цих поїздок ми дещо розв’язали,
наприклад, встановили гнучкий графік початку роботи
московських підприємств, пустили нові маршрути, роз-
робили деякі інші заходи.

До речі, про популярність. Чомусь ніхто, крім мене,
не захотів її завойовувати. Якщо це легко: з’їздив у
транспорті — і завоював?! Щось бажання не виникало на-
віть у тих, хто уже давно забув, що таке популярність.
Ні, просто в ЗІЛах їздити справді значно зручніше. Ні-
хто на ноги не наступає, в спину не штовхає, у бік не
штурхає. їдеш собі швидко і без зупинок, повсюди горить
зелене світло, постові честь віддають, звичайно, приєм-
но...

Загалом для мене несподіваною стала така бурхлива
реакція на мої поїздки в московському транспорті. У
Свердловську. це було абсолютно звичним, нормальним
явищем, люди якось не дуже звертали увагу на те, що
перший секретар обкому їде в трамваї. їде, отже, так
треба. А тут, у Москві, це чомусь ставало подією, що
викликала численні пересуди.

За час моєї праці було вироблено кілька принципо-
вих рішень щодо Москви. Приміром, було ухвалено вне-
сену нами постанову політбюро про концепцію розвитку
столиці. В ній містилося дуже важливе рішення про при-
пинення набору за лімітом. Ліміт просто роздирав Моск-
ву. Керівники підприємств, які мали можливість набира-
ти таким чином робітників, використовували їх на най-
некваліфікованіших роботах. Хибна практика ліміту
гальмувала модернізацію підприємств, тому що значно
легше набрати безконечне число іногородніх, ніж удоско-
налювати виробництво.

Лімітники по суті своїй виявилися рабами розвинутого
соціалізму кінця XX століття, котрі не мали практично
ніяких прав. Вони були намертво прив’язані до підпри-
ємства тимчасовою пропискою, гуртожитком і заповітною
мрією про прописку постійну. З ними можна було ви-
творяти все що завгодно, порушуючи КЗпП, вони не
поскаржаться, нікуди не напишуть. Тільки щось — по-
збавляємо тимчасової прописки, і котись на всі чотири
сторони. А своє приниження, несправедливість багато хто
заливав горілкою. Там, де розташовувалися гуртожитки
лімітників, криміногенна обстановка була одною з най-
напруженіших. До речі, уже через кілька місяців після
мого звільнення прописку за лімітом для деяких органі-
зацій було знову поновлено.

Друже важливе рішення, прийняте нами в той період,
стосувалося визначення підприємств, які треба було ви-
водити з Москви,— заводів, фабрик, що забруднювали
місто, випускали продукцію, яку вивозили із столиці. На-
мітили плани щодо поліпшення структури центру: по-
трібно було виселяти численні контори і віддати центр
під магазини, театри, музеї, закусочні,. ресторани і т. д.

Великі акції провели по МДІМВ, Міністерству зов-
нішньої торгівлі, Міністерству закордонних справ. Коли
принесли матеріали комісії щодо перевірки стану справу
цих поважних установах, було від чого жахнутися: ро-
динні зв’язки, якісь махінації і таке інше.

Ситуація з цими відомствами дивна. Вона дуже точно
відбивала суть подвійної моралі, якою просякло суспіль-
ство, і відвертого лицемірства. З великих і малих три-
бун, із усіх пропагандистських засобів гриміла істерика
щодо загнивання капіталізму, страшних хвороб західного
суспільства, «жахів» їхнього способу життя і т. д. і т. п.
А водночас тата — номенклатурні начальники робили все
можливе і неможливе, аби запхати своїх улюблених чад
в інститути, що готували дипломатів, спеціалістів для
виїзду за кордон. Вони готові були плескати будь-яку
брехню, створювати будь-яку казку про «розвинутий со-
ціалізм», про конвульсивний Захід, що доживає останні
дні, лише б пустили їх туди у відрядження хоча б на
місяць, на рік позагнивати. А там можна було на добові
купити магнітофони, продати їх у комісійних магазинах
і виручити суму з численними нулями.

Довелося наводити в цих, довгі роки закритих для
критики організаціях капітальний порядок. З МЗСом було
легше, прийшов ІПеварднадзе і сам швидко розібрався
із псевдоспеціалістами, котрі заповнили головне зо-
внішньополітичне відомство країни. В МДІМВ і Міністер-
стві зовнішньої торгівлі справа з оздоровленням колек-
тивів йшла повільніше, але й там змінили партійне ке-
рівництво, адміністративне. Потихеньку ситуація виправ-
лялась.

Режим роботи навіть для мене, двожильного, на межі
можливого: із семи ранку і до дванадцяти, а то й до
першої, другої ночі, і повністю робоча субота. У неділю
обов’язково або півдня їздив по ярмарках, або писав ви-
ступи, доповіді, відповідав на листи і таке інше.

Коли слухаю розмови: мовляв, якщо керівник пра-
цює по дванадцять годин на добу, отже, він кепський
організатор, оскільки не може правильно скласти режим
роботи, я вважаю всі ці розмови несерйозними. Звичайно,
міг би, припустимо, після бюро, яке закінчилося о вось-
мій вечора, поїхати додому, до сім’ї, дітей. І це вважа-
лося б відмінною організацією праці. Якщо ж після ро-
боти їду в магазин, подивитися, що сьогодні на прилав-
ках, потім заверну на завод, порозмовляю з робітниками,
своїми очима побачу, як організована вечірня зміна, і
до 12-ї повернуся додому — це погана організація праці?
Ні, все це вигадали ледачі для власного виправдання. В
той момент у мене взагалі не було такого поняття —
вільний час.	'

Пам’ятаю, вночі я приїхав додому, охоронець відчи-
нив двері ЗІЛа, а сил вилізти з машини не було. І так
сидів хвилин п’ять — десять, дружина стояла на ганочку,
хвилювалася, дивилася на мене. Не мав сили рукою по-
ворухнути, так вимотувався..

Я, звичайно ж, не вимагав такої віддачі від інших,
але ось ці розмови про начальника, котрий не вміє орга-
нізувати свою працю, не можу терпіти.

Незважаючи на, здавалося б, очевидні зміни на кра-
ще,' на емоційний сплеск,, що підхльоснув усю країну, я
відчув, що ми почали впиратися в стінку. Що просто но-
вими красивими словами про перебудову і оновлення
цього разу відговоритися не вдасться. Потрібні конкретні
справи, потрібні нові кроки. Горбачов же не хоче робити
ці кроки. І над усе він боїться торкатися партійно-бюро-
кратичної машини, святая святих нашої системи. У своїх
виступах на зустрічах з москвичами я вочевидь пішов
далі. Природно, йому про все доповідали, стосунки стали
погіршуватися.

Поступово став відчувати напруженість на Політбюро
не лише до мене, а й до тих питань, які я ставив. З’явля-
лася якась відчуженість. Особливо загострилася ситуація
після кількох серйозних сутичок на Політбюро з Лига-
човим щодо питань пільг та привілеїв. Так само гостро
посперечався з ним з приводу постанови про боротьбу
з пиятикою і алкоголізмом, коли він зажадав закрити в
Москві пивзавод, згорнути торгівлю всієї групи спирт-
них напоїв, навіть сухих вин і пива.

Взагалі вся його кампанія проти алкоголізму була
вражаюче безграмотною і безглуздою. Ніщо не врахову-
валося, ні економічний бік справи, ні соціальний, він
бездумно ліз напролом, а ситуація з кожним днем і кож-
ним місяцем погіршувалась. Я про те не раз говорив
Горбачову. Та він чомусь зайняв очікувальну позицію,
хоча, по-моєму, було абсолютно ясно, що кавалерійським
наскоком з пиятикою, цим багатовіковим злом, не справи-,
тися. Разом з Лигачовим старався Соломенцев. Мені на-
водили за приклад республіки: на Україні на сорок
шість відсотків скоротився продаж вино-горілчаних ви-
робів. Я говорю, зачекайте, подивимося, що там буде за
кілька місяців. І справді, невдовзі повсюдно почали пити
все рідке. Стали нюхати будь-яку гидоту, різко виросло
число самогонників, наркоманів.

Пити менше не стали, але весь прибуток від прода-
жу спиртного пішов наліво, підпільним виготовлювачам
браги. Катастрофічно збільшилась кількість отруєнь, в
тому числі зі смертними' наслідками. Загалом ситуація
загострилася, Лигачов тим часом бадьоро доповідав про
успіхи в боротьбі з пиятикою і алкоголізмом. Тоді він
був другою людиною в партії, командував всіма наліво і
направо. Переконати його в чомусь було абсолютно не-
можливо. Миритися з його, упертістю, дилетантством я
не міг, але підтримки ні від кого не отримував. Настав
час замислитись, що ж робити далі.

Я все-таки сподівався на Горбачова. На те, що він
зрозуміє всю абсурдність політики напівзаходів і топтан-
ня на місці. Мені здавалося, його, прагматизму і просто
природної інтуїції вистачить на те, аби збагнути — час
давати бій апарату, догодити і тим і цим, номенклатур-
никам і народу,— не вдасться. Всидіти одночасно на
двох стільцях не можна.

Я попросився до нього на прийом для серйозної роз-
мови. Бесіда тривала дві години двадцять хвилин, і не-
давно, розбираючи свої папери, я знайшов тезовий запис
тої зустрічі. Пам’ятаю, повернувся від нього збуджений,
в пам’яті все було свіже, і я хутко записав.

По суті, останній, як кажуть у театрі, третій дзвінок,
пролунав для мене на одному із засідань Політбюро, де
обговорювали проект доповіді Горбачова, присвяченої
70~й річниці Жовтня. Нам, членам, кандидатам у члени
Політбюро і секретарям ЦК, його роздали раніше. Було
дано днів зо три для уважного вивчення.

Обговорення тривало по колу,, досить коротко. Майже
кожен вважав, що треба сказати кілька слів. Оцінки пе-
реважно були позитивні з деякими непринциповими за-
уваженнями. Та коли черга дійшла до мене, я достатньо
напористо висловив майже двадцять зауважень, кожне
з яких було дуже серйозне. Питання стосувалися і партії,
і апарату, і оцінки минулого, і концепції майбутнього
розвитку країни, і багато іншого.

Тут сталося несподіване: Горбачов не витримав, пе-
рервав засідання і вискочив із залу. Весь склад Політ-
бюро і секретарі мовчки сиділи,, не знаючи, що робити,
як реагувати. Це тривало хвилин тридцять. Коли він
появився, то почав висловлюватися^ не по суті моїх
зауважень до доповіді, а особисто на мою адресу. Тут було
все, що, очевидно, в нього накопичилося за останній час.
Причому форма була вкрай критична, майже істерична.
Мені весь час хотілося вийти із залу, щоб не вислухову-
вати близькі до образи зауваження.

Він говорив і те, що в Москві все погано, і що всі
носяться навколо мене, і що риси мого характеру такі-
сякі, і що я весь час критикую і на Політбюро виступаю
з такими зауваженнями, і що він працював над цим
проектом, а я, знаючи про це, дозволив собі висловити
такі оцінки доповіді. Говорив він досить довго, думаю,
що хвилин сорок.

Безумовно, в цей момент Горбачов просто ненавидів
мене, Чесно скажу, я не чекав цього. Знав, що він якось
відреагує на мої слова, але щоб у такій формі, майже як
на базарі, не визнавши практично нічого з того, що було
сказано!.. До речі, багато що потім у доповіді було змі-
нено, враховано і деякі мої зауваження, але, звичайно, не
все.

Решта тихо сиділи, мовчали і мріяли, аби їх просто
не помічали. Ніхто не захистив мене, але ніхто і не ви-
ступив із осудом. Важкий був стан. Коли він закінчив, я
все-таки підвівся і сказав: звичайно, деякі зауваження я
обміркую, чи відповідають вони дійсності, те, що спра-
ведливо, — врахую в своїй роботі, але більшість докорів
не приймаю. Не приймаю! Оскільки вони тенденційні, та
ще й висловлені в неприпустимій формі.

Власне, на цьому і завершилося обговорення, всі
розійшлися доволі похмуро. Ну а я тим більше. І це
стало початком. Початком фіналу. Після того засідан-
ня Політбюро він мовби не помічав мене, хоча офіційно
ми зустрічалися мінімум двічі на тиждень: у четвер —
на Політбюро і ще на якомусь заході чи нараді. Він ста-
рався навіть руки мені не подавати, мовчки вітався,
розмов теж не було.

Я відчував, що він уже в цей час вирішив: потрібно
всю цю тяганину зі мною закінчувати. Я виявився явним
чужаком в його слухняній команді.

10 березня 1989 року

Ніколи до цього не звикну. Щоразу, коли на мене
зводиться наклеп, чергова провокація, страшенно засму-
чуюсь, переживаю, хоча вже час би реагувати байдуже
і спокійно. Не можу.	,

Недавно мені зателефонували з кількох місць і по-
відомили, що в райкоми партії спущено анонімний мето-
дичіїий посібник на десяти сторінках щодо дискредитації
кандидата Єльцина. Дуже швидко один примірник при-
несли мені. Змусив себе прочитати цей текст і знову
засмутився. Не через те, звичайно, що виборці відвер-
нуться, — гадаю, нормальна, порядна людина не прийме
таку анонімку. Вразив мене ступінь нікчемності, падін-
ня нашого ідеологічного апарату, що йде на найнижчі
і найбезсоромніші вчинки.

Авторство цієї підробки встановити так і не вдалося,
але виходила вона з досить високої інстанції, оскільки
послужила керівництвом до негайних і активних дій.
Секретарі райкомів партії викликали партійний актив
підприємств, організацій, збирали їх у райкомівських за-
лах і зачитували вголос той пасквіль. Не можу утрима-
тися, аби не процитувати особливо пам’ятні місця:

«Як не парадоксально, будучи прибічником натискних
авторитарних методів у роботі з кадрами, він вважає
можливим входити в громадську раду «Меморіалу». Чи
не надто великий діапазон його політичних симпатій?
І «Меморіал», де він опинився в одній команді із Солже-
ніциним, і «Пам’ять», на зустріч з якою він з бажанням
пішов 1987 року. Чи не та це гнучкість, яка насправді
обертається безпринципністю?»

«Він надто активно бореться за висунення в народні
депутати, по суті, пішов ва-банк».

«Що веде його? Інтерес простих людей? Тоді чому їх
не можна практично захищати на нинішній посаді міні-
стра? Швидше за все, його веде уражене самолюбство,
амбіції, які так і не зміг подолати, боротьба за владу.
Тоді чому виборці повинні ставати пішаками в його ру-
ках?»

«Створюється враження, що в депутатських справах
він шукає легких шляхів, зручний «політичний дах».

«Це не політичний діяч, а якийсь політичний лімітник».

Передбачалося, що після читання цього документа
партійні працівники- повинні піти в свої колективи і там
відкрити очі трудящим: який же, виявляється, нехоро-
ший, можна сказати, мерзенний тип цей самий Єль-
цин.

Задумка зірвалась. Ні,. звичайно, ідеологічні праців-
ники пішли на місцях у маси. Але там їх так зустріли!..
А багато хто, до речі, і не пішов взагалі, про всяк випа-
док. Хтось просто обурився прямо на цих читаннях і за-
жадав припинити провокацію проти кандидата в депутати.
Різна реакція була. Але те, що ефекту ця апаратна ви-
гадка не справила ніякого, абсолютно точно. Спасибі
газеті «Московские новости» — вона виступила з ви-
криттям тієї акції.

Коли якось сів і спокійно підрахував, скільки було
влаштовано великих і малих провокацій проти мене лише
заради одної мети — аби я не був обраний, навіть сам
здивувався: цієї кількості вистачило б на всю Верховну
Раду. Зустрічі з трудовими колективами, що зривалися,
тому що не давали залів, анонімки, фальсифікація і об-
ман, які поширювалися організовано — все це я одержав
повного мірою.

Зовсім сумно стало, коли за справу взявся Централь-
ний Комітет КПРС. Це сталося на Пленумі, на якому,
до речі, проводилися просто ганебні вибори від КПРС як
громадської організації. Наступного дня в усіх газетах
було опубліковано рішення про створення комісії на чолі
з членом Політбюро В, А. Медведєвим щодо перевірки
моїх висловлювань на зустрічах з виборцями, мітингах
і т.Д.

Усе почалося з виступу робітника Тихомирова, члена
ЦК КПРС, такого класичного слухняного і ретельного
передовика, випестуваного і підгодовуваного системою.
Таких у недалекому минулому було багато, войи ставали
мовби виразниками робітничого класу і від його імені
підтримували й схвалювали будь-які, найавантюрніші
рішення партії та уряду. Починаючи від введення військ
у. Чехословаччину, висилки Солженіцина, цькування Са-
харова і завершуючи бурхливою підтримкою війни в
Афганістані. Для цих цілей завжди були ось такі ки-
шенькові робітники. Письменник Данило Гранін добре
його назвав — «номенклатурний Тихомиров».

Так ось, він виступив на Пленумі із заявою, що, мов-
ляв, ми не можемо більше мати в своїх міцних рядах ЦК
такого, як цей Єльцин. Він виступає перед виборцями на
мітингах і зборах, зводячи наклеп на партію, дозволяє
собі висловлюватися навіть на адресу Політбюро, і до
того ж він сам бюрократ, хоча в своїх виступах сварить
бюрократію, говорив Тихомиров, я спробував потрапити
до нього в кабінет, але протягом сорока хвилин він тримав
мене, члена ЦК, в приймальні...

Це була чергова брехня. Він справді приходив до мене
і справді чекав у приймальні, але завітав без попереджен-
ня, а в той момент у мене тривала нарада з ведучими
спеціалістами Держбуду. Та лише секретар мені повідо-
мила, що в приймальні чекає Тихомиров, я, знаючи його,
зробив перерву. Ми з ним переговорили, прийшов він з
абсолютно несуттєвого приводу. У мене тоді ще зародив-
ся сумнів: що це вія вирішив до мене заглянути?.. А ко-
ли він вискочив на Пленумі, все стало зрозуміло.

Я відразу ж виступив за ним, сказав, що це наклеп.
Горбачову за цієї ситуації повести б справу тонше, не
звертати уваги на цей явно несерйозний провокаційний
випад проти мене. Але, видно, він уже був дуже заведе-
ний, а швидше за все, вся ситуація була наперед проду-
мана. Він запропонував створити цю саму комісію.

Повідомлення про те ще більше обурило людей. В ті
дні я одержав листи, телеграми з усієї країни з проте-
стами проти створення комісії ЦК. Рішення Пленуму,
чесно зізнаюсь, додало мені ще кілька процентів голосів.

«Скажіть, наші партійні керівники знають,
що в країні немає елементарного: що поїсти, в
що одягнутися, чим умитися? Вони що, живуть
за іншими законами?»

«У час дозволеної гласності нам, здається,
все розповіли. Довірили навіть таємниці полі-
тичної влади часів «не дуже віддалених». Чо-
му' ж про життя нинішніх правителів — нічи-
чирк?»

«Чому народ нічого не знав про своїх ліде-
рів, їхні прибутки, їхні норми життя? Чи це
таємниця?»

«Розкажіть, як почувалися в «номенклатур-
ному раю»? Чи правда, що там давно міцно
владарює комунізм? »

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів

Так сталося, що обрання Горбачова Генеральним
секретарем у березні .1985 року на Пленумі ЦК обросло
різними, чутками. Один з міфів говорить, що чотири чле-
ни Політбюро, висунувши Горбачова, вирішили долю краї-
ни. Лигачов це сказав прямим текстом на XIX парткон-
ференції, чим просто образив, по-моєму, самого Горбачова,
та й усіх, хто брав участь у виборах Генерального секре-
таря. Звичайно ж, боротьба була. Зокрема,-я вже говорив,
знайшли список складу Політбюро, який підготував Гри-
шин, збираючись стати лідером партії. В нього він вніс
свою команду:' ні Горбачова, ні багатьох інших у тому
списку, природно, не було.

І все-таки цього разу долю Генерального секретаря
вирішував Пленум ЦК. Практично всі учасники Пленуму,
в тому числі й досвідчені, зрілі перші секретарі, вважа-
ли, що варіант з Гришйним неможливий — це був би
негайний кінець для партії, для країни. За короткий
термін він зумів би засушити всю партійну організацію
країни, як засушив московську. Цього ні в якому разі не
можна було допустити. До того ж не можна було забути
про його особисті риси: самовдоволення, самовпевненість,
відчуття непогрішності, жага до влади.

Велика група перших секретарів зійшлась на думці,
що із складу Політбюро на посаду генсека необхідно ви-
сунути Горбачова — людину найенергійнішу, найерудо-
ванішу і повністю підходящу за віком. Вирішили, що
робитимемо, ставку на нього. Побували в деяких членів
Політбюро, в тому числі у Лигачова. Наша позиція збіг-
лася із його думкою, тому що Гришина він боявся так
само, як і ми. І після того, як стало ясно, що це думка
більшості, вирішили: якщо буде запропонована інша кан-
дидатура — Гришина, Романова, кого завгодно, — висту-
пимо дружно проти. І завалимо.

У Політбюро, очевидно, так і відбувалась розмова,
наша тверда рішучість була відома учасникам засідання,
підтримав цю точку зору й Громико. Він же на Пленумі
виступив із пропозицією про висунення Горбачова. Гри-
шин і його оточення не ризикнули щось починати, вони
усвідомили: шанси їхні малі, а точніше, рівні нулю, тому
кандидатура Горбачова пройшла без будь-яких усклад-
нень. Це було в березні.

А 23 квітня 85-го відбувся знаменитий квітневий Пле-
нум Центрального Комітету партії, де Горбачов виголосив
основні моменти свого майбутнього курсу — курсу на пе-
ребудову.

Люди повірили Горбачову — політикові, реалістові,
прийняли його міжнародну політику нового мислення.
Всім було зрозуміло, що так жити, працювати, як це три-
вало багато років, не можна. Це було рівнозначно само-
губству для країни. Зробили правильний крок, хоча,
звичайно ж, це була революція згори. А такі революції в
кінцевому підсумку неминуче обертаються проти апарату,
якщо він не спроможний утримати народну ініціативу в
прийнятному для себе руслі. І цей апарат почав чинити
опір перебудові, гальмувати її, боротися з нею, і вона
забуксувала на місці. До того ж, на жаль, концепція пе-
ребудови виявилася непродуманою. Великою мірою вона
виглядала як набір нових дзвінких лозунгів і закликів.
Хоча слова насправді зовсім не нові, вони зустрічаються
ще в Канта: і перебудова, і гласність, і прискорення — ці
слова були в ужитку не одну сотню літ тому.

Коли я читав книгу Горбачова «Перебудова і нове
мислення», сподівався знайти там відповіді на питання,
яким йому бачиться наш шлях уперед, але чомусь у мене
не склалося, враження теоретичної цільності від цієї ро-
боти. Не ясно, як він бачить перебудову нашого дому, із
якого матеріалу збирається перебудовувати його і за яки-
ми кресленнями. Головна біда Горбачова, що він не мав
і не має в цьому відношенні глибоко теоретично і стра-
тегічно продуманих кроків. Є лише лозунги. Дивно, але
з квітня 1985 року, коли було проголошено перебудову,
минуло понад чотири роки. Чомусь повсюдно цей період,
цілих чотири роки, називають початком, першим етапом,
першими кроками і т.д.

Насправді ж це багато, в США — це президентський
термін. За чотири роки президент повинен зробити все,
що обіцяв, що було в його силах. Якщо країна їіе просу-
нулась уперед, його переобирають. При Рейгані в США
відбулися позитивні переміни з багатьох питань, і його
обрали на новий строк. Він виявився не такий простий,
як нам його подавали. Хоча, звичайно, болячки лишили-
ся. І за вісім літ не міг все залікувати. Але величезні
зрушення, особливо щодо стабілізації економіки, були
очевидні.

У нас ситуація за ці роки загострилася, до такого ста-
ну, що сьогодні ми вже боїмося за завтрашній день. Особ-
ливо катастрофічне становище з економікою. Головна біда
Горбачова — боязнь робити рішучі і вкрай необхідні
кроки — проявилася тут повного мірою.

А втім, не будемо поспішати. Ставши секретарем ЦК,
потім кандидатом у члени Політбюро, я поринув у цілком
нове життя. Брав участь в усіх засіданнях Політбюро, а
й інколи Секретаріату ЦК. Політбюро відбувалося кож-
ного четверга об 11-й годині ранку, закінчувалося по-різ-
ному: і о четвертій, і о п’ятій, і о сьомій, і о восьмій
вечора.

'Щодо цього — засідання, звичайно, не були схожі на
ті, які вів Брежнєв, коли просто готувалися проекти
постанови і за 15—20 хвилин усе вирішувалося. Запиту-
валося: немає заперечень? Заперечень не було. Політбюро
роз’їжджалося. Для Брежнєва в той момент існувала
одна пристрасть — полювання. І їй він віддавався до
кінця.

За Горбачова було зовсім інакше. Засідання почина-
лися як правило так. Члени Політбюро збиралися в одній
кімнаті. Кандидати як друга категорія складу Політбюро
і секретарі, як третя, вишиковувалися у ряд, чекали в
залі засідань, коли з’явиться Генеральний. За ним йшли
решта членів Політбюро за рангом. Звичайно за Горба-
човим ішов Громико, потім Лигачов, Рижков і далі — за
алфавітом. Як хокеїсти, проходили вони біля нашої ше-
ренги, кожен вітався за руку один з одним, інколи одна-
дві фрази на ходу, а часто просто мовчки. Потім розсіда-
лися по обидва боки стола, місце кожного було визначе-
но. А на чолі стола, що стояв поперек, сідав головуючий —
Горбачов.

Точно так само, за категоріями, ми всі обідали під
час перерви. В зв’язку з цим мені пригадується Сверд-
ловськ, коли обід я спеціально перетворив у неформаль-
ний обмін думками із загальних питань. Секретарі обко-
му, члени бюро (інколи запрошували завідуючих відді-
лами) за ЗО—40 хвилин обідньої перерви встигали
вирішити ряд питань.

Тут, на вершині, так би мовити, на партійному Олім-
пі, кастовість дотримувалася дуже скрупульозно.

Отже, засідання Політбюро оголошувалося відкритим.
Горбачов практично не запитував, чи є в кого зауваження
з порядку денного. Починаючи засідання, міг поділитися
якимись спогадами, де що він бачив, в тому числі' і в
Москві. В перший рік моєї роботи першим секретарем
міськкому партії такого, звичайно, не було, а на дру-
гий — він дедалі частіше починав саме з цих питань:
те-то в Москві не так, те-то погано, давав мені, як мо-
виться, внутрішній емоціональний настрій;

Далі починалося обговорення якогось питання. На-
приклад, кадри, затвердження міністрів, з якими перед
цим іноді розмовляв Горбачов, а інколи' взагалі не бе-
сідував і одразу майбутнього міністра викликали на По-
літбюро. На засіданні кандидат підходив до трибуни,
йому ставили кілька запитань, як правило, малозначу-
щих, швидше просто, аби почути голос, аніж узнати по-
зицію, точку зору, погляд на речі. В основному- затвер-
дження кожного кандидата тривало 5—7 хвилин.

Обговорення будь-якого питання починалося з по-
переднього знайомства з матеріалами порядку денного за-
сідання Політбюро. Але, на мій погляд, давали їх запізно.
Іяколи, правда, знайомили за тиждень, але частіше — за
добу-дві, і тому глибоко вивчити питання, що стосувалося
принципових сторін життя країни^ за такий термін прак-
тично неможливо. А треба було б порадитися із спеціа-
лістами, обговорити його з тими, хто володіє цією проблем
мою. Та часу давали мало, чи То зумисне, чи то через не-
достатню організованість. Питання Секретаріату ЦК не-
рідко взагалі виникали в пожежному порядку, відповідно
так і обговорювалися — на самих емоціях, частіше не-
компетентно. Це закручування особливо полюбляв Лига-
чов, коли проводив секретаріати ЦК. Де-юре він ле був
другою людиною в партії, а фактично той, хто вів Секре-
таріат ЦК, завше вважався таким.

Секретаріат відбувався кожного вівторка. Розподіл між
цими двома органами управління партії досить умовний.
Між тим, Секретаріат ЦК вирішував менш важливі пи-
тання, а якщо питання серйозне, то збиралося спільне
засідання Секретаріату і Політбюро ЦК. І все-таки, не-
зважаючи на зовнішню демократичність, це були апаратні
обговорення. Апарат готував проект, потім їх, по суті, у
відриві од життєвої ситуації, не знаючи реального стано-
вища, й приймали. Деякі питання обговорювалися із
запрошенням ряду керівників, переважно тих, хто брав
участь у підготовці проекту, а проекти готував апарат.
Отож це було замкнуте коло. І, звичайно, я те добре ві-
дав, оскільки майже півроку працював завідуючим від-
ділом ЦК,. тобто бачив всю апаратну роботу ізсередини.

За звичаєм вступне слово проголошував Горбачов,
робив він те завше докладно, іноді наводив на підтвер-
дження своїх думок якісь листи, що йому готували. Він
читав один, другий. Вся ця прелюдія, як правило, визна-
чала підсумки обговорення проекту, постанови, підготов-
леної апаратом. Тому так і виходило, що апарат насправ-
ді відав усім. Члени Політбюро частіше формально, брали
участь в обговоренні цих питань. Останнім часом Рижков
спробував зламати ту практику, попередньо обговорюючи
питання, що розглядалися, на засіданні Ради Міністрів
чи із спеціалістами.

Після вступного слова Генерального, по порядку,
зліва направо, по дві — п’ять хвилин, інколи по суті, ча-
стіше — щоб відмітитися, учасники засідання висловлю-
вались: «так-так, добре, . вплине, підніме, розширить,
поглибить, перебудова, демократизація, прискорення,
гласність, альтернатива, плюралізм» — до нових слів
почали звикати і тому із задоволенням їх повторювали.

Спочатку пустопорожність наших засідань була не
так помітна, та чим далі, тим ясніше ставало, що наша
діяльність частіше безглузда. Горбачов усе більше ми-
лувався собою, своєю мовою — округло говорити він лю-
бить і вміє, було видно, що влада його захоплює, він
втрачає відчуття реальності, в ньому живе ілюзія, що
перебудова справді широко і глибоко розвивається, що
вона швидко захоплює території і маси. А в житті все
було не так.

Я не пам’ятаю, щоб хтось хоч би раз спробував висту-
пити достатньо різко всупереч. Але я все-таки встрявав.
Спершу, звичайно, більше прислухався, а потому, коли мав
можливість вивчати проекти, які виносилися на Політ-
бюро, почав подавати голос, спочатку тихо, затим, голос-
ніше, а потім, бачачи, що питання вирішується помилко-
во, став заперечувати, і досить наполегливо. Суперечки
в нас були переважно з Лигачовим, Соломенцевим. Гор-
бачов більше тримав нейтральну позицію, хоча, якщо
критика стосувалася тієї роботи, якою він попередньо
займався, звичайно, не міг цього так полишити. Обов’яз-
ково давав відсіч.

Хочеться кількома словами розповісти про своїх колег
по Політбюро, з котрими разом працював. '

Напевне, варто почати з Громика А. А., члена Політ-
бюро, Голови Президії Верховної Ради СРСР у той мо-
мент. У Громика була дивна роль: він мовби існував, щось
робив, з кимось зустрічався, проголошував промови, але
насправді ніби й не потрібен нікому. Як Голова Президії
Верховної Ради СРСР він зобов’язаний був проводити між-
народні зустрічі, приймати гостей, але, оскільки перегово-
ри в основному вів Горбачов або в крайньому разі — вони
вдвох, він виявився виключеним з реального політичного
життя, перетворився, може, сам до кінця того не усвідом-
люючи, просто у формальність. Громико був наче перене-
сений у нинішнє з далекого і не дуже далекого минулого.
При цьому, природно, він не вельми розумів, що діється
довкола, про що взагалі йдеться. Майже завжди виступав
на Політбюро. Майже з будь-якого приводу. Виступав зав-
ше довго, а коли обговорювалися міжнародні питання, тут
вважав за потрібне грунтовно згадати минулі роки, як бу-
ло, коли він працював в Америці, а потім міністром іно-
земних справ, як зустрічався з тим-то, і це дуже важливо
врахувати, а ще ось пам’ятає засідання ООН... І так далі.
Інколи ті старечі, безневинні, звичайно, але абсолютно не-
доречні і безпредметні спогади тривали по півгодини, і по
Горбачову було видно, що він ледве стримує все своє тер-
піння.

Останні роки ця колись діяльна людина доживала в
якомусь нею самою створеному світі. Його несподівана
заява на Політбюро на зразок: «Ви уявляєте, товариші, в
такому-то місті нема м’яса» — викликала пожвавлення.
Те, що м’яса уже давно ніде нема, всі присутні знали чудо-
во. У Громика був досить вільний графік. Приїжджав'на
роботу на десяту, одинадцяту, їхав о шостій, по суботах
відпочивав — коротше, не перевтомлював себе, та цього від
нього й не вимагалося. Важливо було, щоб він справно ви-
конував свою роль і не заважав.

До мене він ставився нормально. Більше ігого, уже піс-
ля мого виступу на жовтневому Пленумі 87-го року, коли
я ще лишався в складі Політбюро, він, мабуть, єдиний про-
довжував вести себе так само, як і раніше: вітався, розпи-
тував, як ідуть справи, і т. д.

Голова Ради Міністрів СРСР М. І. Рижков. Він завше
був у тіні, незважаючи на свою високу посаду. Після тра-
гічних подій у Вірменії, коли йому в екстремальній ситуа-
ції довелося буквально власними руками розхитувати про-
іржавілий механізм екстреної допомоги, не спати ноча-
ми, народ, по-моєму, вперше звернув увагу на те, що в нас
є свій прем’єр-міністр. І все-таки, мені здається, Рижкову
тяжко на цій посаді — Голови Ради Міністрів. Саме тепер,
коли треба витягнути країну з економічного хаосу, із тої
прірви, в якій вона перебуває.

Згодом як міністр, перший заступник голови Держбуду
я мав бути присутнім на засіданнях Ради Міністрів, але,
побувавши там двічі, зрозумів, що нормальній роз-
судливій людині витримати цю неорганізованість і безлад
дуже складно. Один -міністр скаржиться на іншого, той —
на третього, вони виходять на трибуну непідготовленими,
відштовхують один одного од мікрофона, і, природно, в та-
кій атмосфері знайти якесь колективне рішення дуже важ-
ко. Відтоді я вирішив не марнувати час і більше там не
появлятися. Хочеться вірити, що зараз засідання Ради Мі-
ністрів відбуваються інакше. Все-таки міністри витримали
досить серйозне чистилище Верховної Ради, та й до того
ж ситуація в країні така, що на пустопорожні розмови зов-
сім немає часу.

М. С. Соломенцев, член Політбюро, голова Комітету
Партійного Контролю. Останнім часом він вів себе досить
невпевнено, ніби чогось чекав. Виступав рідко. Правда,
якщо справа стосувалася питань, які мали відношення до
Постанови по боротьбі з пиятикою, тут він підтримував
Лигачова, вони знайшли один одного. Коли Соломенцева
звільнили, Лигачову стало сумно. Ту маячну постанову
більше ніхто не став підтримувати. Із Соломенцевим мене
звела доля, коли йому як голові Комітету Партійного Кон-
тролю доручили взяти Пояснення з приводу моїх виступів
у західній пресі. Зрозуміло, розмова пішла зовсім не так,
як хотілося Соломенцеву. Винитися я не став, оскільки
вважав себе абсолютно правим, і будь-які мої висловлю-
вання, що стосуються критики членів Політбюро чи так-
тики перебудови, ані Конституції, ані Статуту КПРС не
суперечать. Взагалі Соломенцев у бесіді виглядав нервово
і невпевнено. Часом ставало навіть шкода його: дали йому
завдання, а виконати він не може. Сумна картина.

Далі В. М. Чебриков. Спочатку голова КДБ виступав
рідко, лише коли йшлося про глушіння західних радіос-
танцій чи про те, скільки людей випускати за кордон. Нев-
довзі він став секретарем ЦК, полишивши пост голови
КДБ. Цей шаховий хід був зручний Горбачову, а комітет
очолив слухняний і відданий Крючков. Але як і раніше
всі правоохоронні органи і КДБ були зосереджені в руках
колишнього шефа КДБ. Головне, у Чебрикова залишалася
психологія кадебешника: всюди бачити підступи Заходу,
шпигунів, нікого не «пущать», всіх причісувати під один
гребінець. Для нього нинішній плюралізм і нинішня глас-
ність — як ніж у серце, удар по системі, що роками чудо-
во функціонувала і була слухняною.

В. І. Долгих. На його нещастя, Гришин записав Дол-
гих у список своїх найближчих прибічників, збирався
включити його до складу Політбюро і передбачав поставити
на місце Голови Ради Міністрів. Звичайно, ті, хто потра-
пив у число гришинської команди, практично були прире-
чені, і багато справді скоро попрощалися зі своїми крісла-
ми. Але Долгих ще працював. Мабуть, це був один з най-
професіональніших, ефективно працюючих секретарів ЦК.
Так до своєї пенсії він і лишався кандидатом у члени Йо-
літбюро. Відносно молодим, йому ще не виповнилося і
п’ятдесяти літ, став секретарем ЦК, приїхавши із Красно-
ярська. Долгих відзначали системність, зваженість — він
ніколи не пропонував поквапливих рішень, самостійність,
звичайно, в межах допустимого.

Коли, наприклад, на Політбюро обговорювалася моя
кандидатура на посаду секретаря ЦК, це відбувалося без
моєї участі, всі активно підтримали пропозицію, знаючи,
що я, так би мовити, висуванець Горбачова. І лише Дол-
гих повідомив свою точку зору, сказавши, що Єльцин ін-
коли надто емоційний, щось у цьому дусі... Секретарем ЦК
мене обрали. І невдовзі, природно, мені розповіли про його
слова. Я підійшов до нього, звичайно, не для того, аби з’я-
совувати стосунки, просто хотілося почути його думку не
в переказі, та й важливо було самому розібратися в своїх
помилках — все-таки я лише починав роботу в ЦК. Він
спокійно повторив те, що говорив на Політбюро, сказав,
що вважає рішення про призначення мене секретарем ЦК
абсолютно правильним, та тільки свої емоції, свою натуру
треба стримувати. Як не дивно, цей не вельми приємний
для мене епізод не віддалив нас, навпаки, наблизив. По-
явився особливий людський контакт, довірливість — речі,
цілком дефіцитні в стінах приміщення ЦК КПРС.

На засіданнях Політбюро ми сиділи поруч і часто ду-
же відверто обговорювали проблеми, що виникали в кра-
їні, і те, як вони розв’язуються — наскоком, поспішно. В
своїх виступах він не любив критикувати, а просто вислов-
лював особисту — чітку, ясну і продуману позицію. Мені
здається, він був дуже корисний Політбюро, але невдовзі
його «відвели» на пенсію.

А. І. Лук’янов тривалий час був майже непомітною фі-
гурою серед вищого партійного ешелону влади. Він посі-
дав пост першого заступника Голови Президії Верховної
Ради СРСР. З виникненням нової ситуації з виборами,
З’їздом народних депутатів, роботою сесії Верховної Ради
його роль різко виросла, і тут же повного мірою проявив-
ся набір партійно-бюрократичних рис високопоставленого
апаратника — негнучкість, відсутність внутрішньої свобо-
ди, широти думки. Він не може впоратися із нестандартни-
ми ситуаціями, що нерідко виникають в роботі Верховної
Ради,, впадає в паніку, починає сердитися, мало не крича-
ти і грюкати кулаком. Зараз, з нинішнім складом Верхов-
ної Ради, такий перший заступник Голови ще може зго-
дитися. Та- за нормальних вільних виборів, які, я певен,
все-таки відбудуться, Лук’янову тяжко буде всидіти на
цьому посту.

Д. Т. Язов, міністр оборони. Це — справжній вояка, щи-
рий і запопадливий. Йому можна було б довірити команду-
вання округом чи штабом, але на посаду міністра оборони
він не підготовлений. Обмежений, абсолютно не сприймає
критику, і якби не буквально щонайжорстокіший пресинг
Горбачова на депутатів, ніколи Язов не був би затвердже-
ний на посаді міністра. Як від цього стопроцентного про-
дукту старої воєнної машини чекати якихось позитивних
перемін в армії, нового гнучкого підходу до розв’язання
проблем обороноздатності країни, для мене не ясно. Гене-
рал, він і є наш вітчизняний генерал, що з нудьгою дивить-
ся на все цивільне населення країни і в глибині-душі.мріє
покликати всіх дорослих на вічні військові збори. Пере-
більшую, звичайно. Але мені особисто симпатична амери-
канська традиція призначення • на посаду міністра оборо-
ни — ним може стати лише цивільна особа. Це абсолютно
правильно. Все-таки у професійного військового мі-зки трі-
шки перевернуті на мілітаристський лад, йому завше вви-
ждеться загроза і весь час хочеться хоч би трохи повоюва-
ти.

В. В. Щербицький, перший секретар ЦК Компартії
України. Перебування цієї людини в складі Політбюро
повною мірою демонструє нерішучість і половинчатість дій
Горбачова. Я майже на сто відсотків переконаний, що в
той момент, коли читач знайомиться з цією книгою, Щер-
бицький знятий, очевидно, з ганьбою *.

Але нині, в серпні 1989 року, він сидить на своєму міс-
ці, людина, котра абсолютно дискредитувала себе. Проте
Горбачов боїться його чіпати, так само, як свого часу не
хотів вирішувати питання з Алієвим, коли всім було ясно,
що цю людину, яка погрузла в своїх дрібних і великих ко-
рисливих справах, тримати в складі Політбюро неможливо.
Я спеціально прийшов до Горбачова з текою документів
і майже годину умовляв: Михайле Сергійовичу, соромно
сидіти разом з ним, ми не можемо так ганьбити Політбю-
ро. Так він мене тоді не послухав. Правда, кінець кінцем
Алієва відправили на почесну персональну пенсію. Але
чому треба було так довго розв’язувати цю кричущу, одно-
значно розв’язувану проблему? І з Щербицьким та ж си-
туація: Горбачов до цього часу не хоче зв’язуватися з
цим найзразковішим героєм епохи застою.

А. М. Яковлєв, секретар ЦК КПРС, член Політбюро.
Наймудріщий політик, котрий далі всіх бачить. Я завше
одержував задоволення, слухаючи його дуже точні заува-
ження і формулювання з обговорюваних на Політбюро пи-
тань. Звичайно, він обережний, не ліз на рожен проти Ли-
іачова, як те робив я. Але, безумовно, вони цілковиті ан-
типоди, модель соціалізму, за Яковлєвим, діаметрально
протилежна лигачовській казармово-колгоспній концепції
соціалізму. При цьому вони вимушені вживатися разом.
І кожен слідом за Горбачовим вимовляє убогу і вимучену
фразу про єдність Політбюро.

В. А. Медведєв, секретар ЦК' КПРС, член Політбюро.
Після того як Горбачов розтягнув головних сперечальників
з питань ідеології, Лигачова і Яковлєва, по кутках, дору-
чивши одному сільське господарство, а іншому міжнарод-
ні справи, Медведєв став головним ідеологом країни. З
цими обов’язками він справляється надє-илу, а точніше ска-
зати, зовсім не справляється. Головні достоїнства, за які

1 Коли книгу було підготовлено до друку, відбувся вересне-
вий Пленум ЦК КПРС, де Щербицького відправили на пенсію.
Я помилився в іншому: зняли його не з ганьбою, а з почестями,
більше того, дякували за чудову роботу.
Горбачов поставив його на те місце,— слухняність і відсут-
ність нових думок та ідей. Але, як з’ясувалося, сьогодніш-
нього бурхливого часу таким набором якостей з цією рол-
лю не впоратися. Нині, в епоху гласності і перебудови, на-
віть для того, щоб захистити апарат, командно-адміністра-
тивну і партійно-бюрократичну систему, потрібен інший,
гнучкіший та витонченіший розум. Пам’ятаю, коли я ще
працював першим секретарем Свердловського обкому пар-
тії, Медведєв зустрічався зі свердловцями і через тридцять
хвилин, не закінчивши свого виступу, вимушений був з
ганьбою покинути трибуну. Навіть, у ті часи його кліше,
примітивні сентенції, газетно-штамповані фрази слухати
було неможливо. Зрозуміло, що сьогодні ідеологією він
керує в міру своїх сил і скромних можливостей, і головна
партійна газета «Правда», рупор консервативних сил, впев-
нено втрачає своїх передплатників. Але Медведєв міцно
сидить на своєму місці і сидітиме до того часу, поки не за-
валить ідеологію остаточно.

Перечитав я ці кілька сторінок про своїх колишніх ко-
лег по Політбюро, і самому стало тяжко. Це і є головний
штаб перебудови? Це і є мозок партії? Кращі уми країни?

А втім, про що це я? А хіба можна було чекати чогось
іншого? Хто в нас у Політбюро? Або діячі, котрі повільно
просувалися вгору по східцях ієрархії ЦК, апаратники до
самих кісток, наприклад, Лук’янов, Медведєв, Разумовсь-
кий. Або колишні перші секретарі обкомів чи крайкомів
партії — Горбачов, Лигачов. До речі, не забуду згадати і
Єльцина, котрий також зробив кар’єру в брежнєвську епо-
ху застою.

Я завжди розумів, чому багато порядних людей про-
довжували ставитися до мене з підозрою, навіть коли я
потрапив в опалу. Тому що Єльцин все одно партійний
функціонер, колишній перший секретар обкому. Не можна
потрапити на це місце, а тим паче перебратися в ЦК і ли-
шитися при цьому порядною, сміливою, вільно мислячою
людиною. Щоб зробити партійну кар’єру, і це всенародна
думка, треба ухитрятися, пристосовуватися, бути догмати-
ком, робити одне, а думати інше. Тут безглуздо виправдо-
вуватися. В такій ситуації лише своєю працею і своєю
позицією треба завойовувати довір’я людей.

Іноді сам себе запитую: як же я опинився серед них?
Чому раптом багаторічно відпрацьована, ретельно проду-
мана система відбору своїх, особливих, собі подібних, не-
сподівано дала збій? Адже я не витримав, брикнувся, а
цього ніколи, багато десятків літ не траплялося. Очевидно,
якийсь механізмик не спрацював, десь заклинило... Кожен

4 0-562	„„
новий претендент у секретарі ЦК чи до складу Політбюро
ретельно вивчається, про нього все відомо: що він думає,
чого хоче, ніяких загадок немає. Особливості мого харак-
теру і незалежність суджень були відомі Горбачову. На-
певно, плануючи на майбутнє питання перебудови, він ви-
рішив за необхідне мати в Політбюро людину, котра не
буде вести себе слухняно. Але, очевидно, поступово в ньо-
го мінявся погляд на ці речі, його все більше і більше за-
хоплював процес влади, жадоба керувати, йому хотілося
відчувати цю владу — щохвилинно, завше. Щоб виконува-
лися тільки його доручення, тільки його думка була остан-
ньою, кінцевою, правильною. До того він дуже швидко
звик, і йому вже непотрібна стала людина, здатна вступи-
ти з ним у суперечку,

З вершини піраміди партійної влади стиль підтакуван-
ня Горбачову спускався нижче. Взагалі робота апарату
ЦК КПРС — явище унікальне. Ми часто сваримо міністер-
ства, оскільки вони нічого не виробляють, а сидять на шиї
своїх підприємств.. Але все-таки їхню діяльність хоч би
опосередковано можна оцінити успіхами галузі. Але ось
ЦК!.. Адже він взагалі нічого не виробляє. Нічого, крім
паперів. Тонни паперів. І успіх роботи визначається тими
горами нікому не потрібних паперів, звітів, відповідей, до-
повідей, аналізів, проектів і т. д. і т. п. Апарат сьогодні
такий, якими є і Політбюро і сам Центральний Комітет
партії, не кращий і не гірший. Він існує не для того, щоб
аналізувати ситуацію, виробляти стратегію і тактику пар-
тії. Він представляє мовби ідеологічну обслугу вищого пар-
тійного ешелону. У недалекому минулому Брежнєв ска-
зав про розвинутий соціалізм, і вся ця величезна машина
почала видавати на-гора міфи про нього: як добре при
ньому всім живеться, як він розвивається і розвиватиметь-
ся, щось про його етапи і про його шляхи...

У Горбачова було спочатку своє розуміння перебудови,
обережніше, ніж тепер, і ця машина створювала пояснення
стриманій концепції нашого розвитку. Горбачов з часом
змушений був «полівіти», обставини змусили, і апарат ЦК
слухняно проголосив інший, але все одно єдино вірний
шлях, накреслений генсеком. Все за принципом — чого
вволите.

Всі пам’ятають трагікомічну історію, коли, приїхавши
на ВАЗ у Тольятті, Горбачов проголосив, що найближчим
часом нам треба стати законодавцями моди в автомобіле-
будуванні. Газети, телебачення тут же, як завжди, підхо-
пили лозунг, що закликав до нових звершень. А спеціаліс-
ти тим часом не знали, куди ховати очі від сорому і жаху.
Заявити таке — взагалі не розуміти, в якій країні ми жи-
вемо, в якому становищі вона перебуває. Автомобіль — не
просто залізо з двигуном, це щонайскладніший ланцюжок
взаємовідносин проектної, інженерної, виробничої куль-
тур, це дороги, сервісне обслуговування і т. д. Забери з
цього ланцюжка хоч би одну ланку — і все розвалиться,
не те що кращого, середнього автомобіля не вийде. Так
ні — будемо законодавцями моди!

І не сам же Горбачов це вигадав, хтось йому підказав.
А якщо й сам, то можна ж пояснити, підправити, щоб не
ганьбитися. Але ні, в нас прийнято навпаки — будь-яку,
навіть найвідвертішу нісенітницю з допомогою пропаган-
дистського апарату, що чудово функціонує, видавати за
вершину людської мислі,, далекоглядності, мудрості.

Звичайно ж, партії потрібен апарат. Не до такої міри
роздутий, а дуже скорочений, в ньому повинні працювати
кращі уми партії, аби аналізувати ситуації, попереджува-
ти можливі повороти подій, чітко бачити шляхи дальшого
розвитку. Це особливо важливо, враховуючи ту роль, яку
сьогодні партія відіграє в житті суспільства. Та хоч одна
конфліктна ситуація була передбачена і попереджена, хоч
би один кризовий момент був правильно розв’язаний? За-
кони про держприймання і кооперацію, Нагорний Карабах,
Прибалтика і т. д. і т. п. —.будь-яка гостра ситуація спо-
чатку заганялася в глухий кут, потім вироблялося ніби
спеціально неправильне рішення, і лише за кілька міся-
ців з великими втратами його пробували виправити.

Скільки слів було сказано з приводу брехливості бур-
жуазної пропаганди, яка створила секретні протоколи пак-
ту Молотова—Ріббентропа?! Скільки разів доводилося про-
пагандистському апарату говорити, що це все підступи і
фальшивки?! Хоча будь-якій поміркованій людині було
ясно: вже не можна віднікуватися від того, що давно всім
відомо. Минув час, і ось ми визнали: так, секретні протоко-
ли існують, але скільки ж поваги і авторитету ми втратили
через таку твердолобість.

Так функціонує апарат ЦК, даючи всій країні коман-
ди і вказівки. Але я ще раз повторюю, апарат тут ні до
чого, просто саме таким — догідливим і слухняним — він
потрібен верхівці партії. «Самостійний і незалежний ін-
структор ЦК КПРС» — таке поєднання слів неможливо
навіть вимовити.

Догідливість і слухняність оплачуються пільгами, спец-
лікарнями, спецполіклініками, спецсанаторіями, чудовою
«цеківською» їдальнею і таким же прекрасним столом за-
мовлень, «кремлівкою», транспортом. І чим вище підніма-
єшся по службовій драбині, тим більше благ тебе оточує,
тим болючіше і образливіше їх втрачати, тим слухнянішим
і стараннішим стаєш. Все продумано. Завсектором не має
особистої машини, але має право замовляти її для себе і
для інструкторів. Заступник завідуючого відділом уже має
закріплену «Волгу», у завідуючого «Волга» уже інша, кра-
ща, із спецзв’язком.

А якщо .ти вже виліз на вершину піраміди партійної
номенклатури, тут усе — комунізм настав! І виявляється,
для нього зовсім не треба світової революції, щонайвищої
продуктивності праці і всезагальної гармонії. Він повністю
може бути побудований в окремо взятій країні, для окре-
мо взятих людей.

Про комунізм — я не перебільшую, це не просто образ.
Згадаймо основний принцип світлого комуністичного май-
бутнього: «Від кожного за здібностями, кожному за потре-
бами». Тут усе саме так. Про здібності я вже говорив, їх,
па жаль, не надто багато, зате потреби!.. Потреби такі ве-
ликі, що справжній комунізм поки вдалося побудувати
для двох десятків людей.

Комунізм створює Дев’яте управління КДБ.

Всемогутнє управління, яке може все. І життя партій-
ного керівника перебуває під його недремним оком, будь-
яка прихма виконується. Дача за зеленим парканом на
Москві-ріці з великою територією, із садом, із спортивними
та ігровими майданчиками, з вартою під кожним вікном,
із сигналізацією. Навіть на моєму рівні кандидата в члени
Політбюро — три кухарі, три офіціантки, покоївка, садів-
ник зі своїм штатом. Я, дружина, сім’я, що звикли все ро7
бити своїми руками, не відали, куди себе подіти — тут ця,
так би мовити, самодіяльність просто не допускалася. Див-
но, що розкіш не створювала зручності і комфорту. Який
затишок всередині жилого приміщення може створити
мармур?

З кимось просто зустрітись, контактувати було майже
неможливо. Якщо їдеш у кіно, театр, музей, будь-яке гро-
мадське місце, туди спочатку відбуває наряд, все перевіряє,
оточує, і лише потім можеш появитися сам. А кінозал є
прямо на дачі, кожну п’ятницю, суботу, неділю спеціально
з’являється кіномеханік з набором фільмів.

Медицина — найсучасніша, все устаткування імпортне,
за останнім словом науки й техніки. Палати — величезні
апартаменти, і знову довкола розкіш: сервізи, кришталь,
килими, люстри... А лікарі, боячись відповідальності, по-
одинці нічого не вирішують. Обов’язково збирається конси-
ліум з п’яти, десяти, а то й більше кваліфікованих спе-
ціалістів. У Свердловську за мною наглядав один лікар,
Тамара Павлівна Курушина, терапевт, знала мене доско-
нало, за будь-якої ситуації точно ставила діагноз, сама
вирішувала, як вчинити, якщо появлявся головний біль,
нездужання, простуда, слабість.

До цих безвідповідальних консиліумів Четвертого уп-
равління я ставився з великою підозрою. Коли я перейшов
у звичайну районну поліклініку, у мене взагалі перестала
боліти голова, став почуватися значно краще. Уже кілька
місяців не звертаюсь до лікарів. Може, це збіг, але дуже
символічно. А коли ти — в Політбюро, то закріплений ли-
ше за тобою лікар зобов’язаний щоденно оглядати тебе,
але над ним, мов дамоклів меч, висить відсутність профе-
сійної, людської свободи.

«Кремлівський пайок» оплачується половиною його вар-
тості, а входили туди найдобірніші продукти. Всього спец-
пайками різної категорії в Москві користувалося 40 тисяч
чоловік. Секції ГУМу спеціально призначені для вищої
еліти, а контингенту начальників трохи нижчих — уже ін-
ші спецмагазини, все за рангом. Усе спец— спецмайс-
терні, спецпобутовки, спецполіклініки, спецлікарні, спец-
дачі, спецбудинки, спецобслуга... Яке слово! Пам’ятаєте
поняття «спец» — спеціаліст особливо обдарований. Лівша
блоху підкував, інші тисячі й тисячі майстрових, котрі
справді були спецами. А тепер це слово — «спец» — має
особливий смисл, всім нам добре зрозумілий. Тут найвід-
мінніші продукти, які готуються в спеццехах і проходять
особливу медичну перевірку; ліки, що мають кілька упако-
вок і кілька підписів лікарів,— лише такі «перевірені» лі-
ки і можна вживати. Та чи мало таких «спец» в самих, зда-
валося б, незначних дрібницях, випестуваних системою?!

Відпустка — і вибирай будь-яке місце на півдні, спец-
дача обов’язково знайдеться. Решту часу дачі стояли по-
рожні. Є й інші можливості для відпочинку, оскільки, крім
звичайної літньої відпустки, існує ще одна — зимова —
два тижні. Є чудові спортивні споруди, але тільки для
спецкористувания, наприклад, на Воробйових горах — кор-
ти, закриті й відкриті, великий басейн, сауна.

Поїздки персональним літаком. Летить ІЛ-62 чи
ТУ-134 — в ньому секретар ЦК, кандидат у члени Політ-
бюро. Один. Поряд лише кілька чоловік охорони і обслу-
говуючий персонал.

Найсмішніше те, що нічого їм самим не належить. Усе
найвідмінніше, найкраще — дачі, пайки, відмежоване од
усіх море — належить системі. І вона як дала, так може
й відняти. Ідея за своєю суттю геніальна. Існує якась лю-
! дина — Іванов чи Петров, росте по службовій драбині, і
система видає їй спочатку один рівень спецблаг, піднявся
вище — вже інший, і чим вище вона росте, тим більше
спеціальних радостей життя падає на нього. І ось Іванов
переймається думкою, що він особа значна. Є те, про що
' інші лише мріють, відпочиває там, куди решту й до огоро-
; жі не підпускають. І не розуміє дурний Іванов, що не його
це так облагодіяли, а місце, яке він посідає. І якщо рап-
том не буде вірою й правдою служити системі, боротися
за неї, на місці Іванова з’явиться Петров чи хто завгодно

: інший. Ніщо людині в цій системі не належить. Сталін
примудрився відточити цей механізм настільки досконало,
що навіть дружини його соратників не належали їм самим,
вони також належали системі. І система могла відібрати
дружин, як одібрала в Калініна, Молотова, а вони навіть
не посміли пікнути.

Нині, звичайно, часи змінилися, але суть лишилася.
Так само певний асортимент благ видається місцю, яке
хтось посідає, але на кожне благо, починаючи від м’якого
крісла з жорстким номерним знаком і закінчуючи дефі-
цитними ліками зі штампиком Четвертого управління, ста-
виться печатка системи. Аби людина, котра, як і раніше
гвинтик, не забувала, кому насправді все це належить.

Але я продовжу свою розповідь про пільги. При кож-
ному із секретарів ЦК, члені чи кандидаті в члени Політ-
бюро існує старший групи охорони, він же порученець,
організатор. Мого старшого, уважну людину, звали Юрієм
Федоровичем. Один з основних його обов’язків саме й по-
лягає в тому, щоб організувати виконання будь-яких про-
хань свого... трохи було не сказав — пана, свого підопічно-
го.

Треба справити новий костюм — будь ласка: точно у
призначений час в кабінеті почується тихенький стук, кра-
вець у кімнатці обміряє тебе сантиметром, наступного дня
загляне на примірку, і.— звольте — чудовий костюмчик
готовий.

Є необхідність у подарунку для дружини на 8 Березня.
Також нема проблем: принесуть каталог з цілим набором
варіантів, який вдовольнить будь-який, навіть найвйтои-
ченіший жіночий смак,— вибирай! Взагалі до сімей став-
лення шанобливе. Відвезти дружину на роботу, з. роботи,
дітей на дачу, з дачі — для цієї мети слугує «Волга» з во-
діями, котрі працюють позмінно, і з престижними номера-
ми. ЗІЛ, зрозуміло, належить батькові сімейства.

Смішно, що вся ця цинічна за своєю суттю система
раптом дає збій по відношенню до рідних глави сімейно-
го клану. Наприклад, коли охорона інструктувала дружи-
ну й дітей, то поставила вимогу, щоб не давали мені ово-
чів і фруктів з ринку, оскільки продукти можуть бути за-
труєні. І коли дочка несміливо спитала, чи можна їсти їм,
відповіли: «Вам можна, а йому не можна». Тобто ви —
труїться, а він — святе...

Москвичі звично зупиняються, коли вулицями міста,
шурхочучи шинами, на великій швидкості проносяться
урядові ЗІЛи. Зупиняються не через велику повагу до тих,
хто сидить з? машині, а тому, що видовище це справді вра-
жаюче. ЗІЛ не встиг виїхати за ворота, а вже по всьому
маршруту стеження повідомляються пости ДАІ. Всюди
дається зелене світло, машина мчить без зупинок, швид-
ко, красиво. Високі партійні керівники забули, що існують
такі поняття, як «пробка», світлофор і червоне світло.

Членів Політбюро по всьому маршруту веде ще й ма-
шина супроводження — «Волга». Коли на мою адресу на-
дійшло кілька попереджень з погрозами, мені також ви-
ділили таку «Волгу». Я поставив вимогу, аби її забрали,
але одержав відповідь, що питання моєї безпеки — не моя
компетенція. Отож деякий час стало зовсім неможливим
мене вбити. Повсюдно була охорона. На щастя, невдовзі
додаткову охорону зняли.

ЗІЛ цілодобово поряд зі мною. Де б я не перебував, ма-
шина із спецзв’язком завжди тут. Якщо приїхав ночувати
на дачу, водій розташовується в спеціальному будинку,
щоб будь-якого моменту можна було виїхати.

Про дачу — окрема розповідь. До мене вона належала
Горбачову, він переїхав в іншу, щойно споруджену для
нього.

Коли я під’їхав до дачі першого разу, біля входу мене
зустрів старший варти, він познайомив з обслугою — ку-
харями, покоївками, охороною, садівником і т. д. Потім
почався обхід. Уже зовнішній вигляд «вбивав» своїми ве-
личезними розмірами. Ввійшли в дім — хол метрів п’ятде-
сят з каміном, мармур, паркет, килими, люстри, розкішні
меблі. Йдемо далі. Одна кімната, друга, третя, четверта,
в кожній — кольоровий телевізор, тут же, на першому по-
версі, величезна веранда, зі скляною стелею, кінозал з
більярдом, в кількості туалетів і ванн я заплутався, обід-
ній зал з неймовірним столом метрів десять завдовжки, за
ним кухня, цілий комбінат харчування з підземним холо-
дильником. Піднялися на другий поверх широкими схода-
ми. Знову величезний хол з каміном, з нього вихід в соля-
рій — стоять шезлонги, крісла-качалки. Далі кабінет, спа-
льня, ще дві кімнати незрозуміло для чого, знову туалети,
ванни. І всюди кришталь, старовинні і модерні люстри,
килими, дубовий паркет і все таке інше.

Коли ми закінчили обхід, старший варти радісно запи-
тав: «Ну, як?!» Я щось невиразне промукав. Сім’я ж була
просто ошелешена і приголомшена.

Над усе вбивала безглуздість всього цього. Я зараз на-
віть не кажу про соціальну несправедливість, розшаруван-
ня суспільства, величезну різницю в рівнях життя. Це й
так зрозуміло. Але навіщо ось так? Чому треба було так
абсурдно реалізовувати мрію про задоволення і особисту
партійно-номенклатурну велич? Така кількість кімнат,
туалетів і телевізорів одночасно не потрібні нікому, навіть
найвидатнішому діячеві сучасності.

Хто ж платить за все це? Дев’яте управління КДБ. Ці-
каво, до речі, за якою статтею списуються ці витрати? Бо-
ротьба зі шпигунами? Підкуп іноземних громадян? Чи за
романтичнішою статтею, наприклад, космічна розвідка?..

Для відпустки також був багатий вибір: Піцунда, Гаг-
ра, Крим, Валдай, інші місця. Старшому варти видавали,
якщо не помиляюсь, щось майже чотири тисячі — це, так
би мовити, на кишенькові витрати. Тобто зарплату на від-
пустку можна було не витрачати. На цих літніх дачах все
те ж багатство й розкіш. До моря підвозять на машині,
хоча від дачі до нього метрів двісті, не більше. Я, звичай-
но, ходив сам, взагалі пробував якось розворушитися, ор-
ганізував волейбольні команди, ми з дочкою, моїм поміч-
ником і водієм грали проти варти, вони хлопці молоді, мо-
гутні, дужі, але ми все одно часто вигравали. Коротше, хоч
якось пробував у цей комуністичний дистильований оазис
внести щось людське, бурхливе і азартне. Треба чесно.зі-
знатися, вдавалось мені це надзвичайно важко.

Можливо, я висловлю суперечливу думку, але гадаю,
що перебудова не застопорилася б, якби Горбачов особис-
то зміг переломити себе навіть за тих помилок у тактиці,
які були здійснені, в питаннях спецблаг. Якби сам відмо-
вився од абсолютно непотрібних, але звичних і приємних
привілеїв. Якби не став будувати для себе будинок на Ле-
нінських горах, нову дачу під Москвою, перебудовувати
ще одну дачу в Піцунді, а потім зводити нову, суперсучас-
ну під Форосом. І кінець кінцем з пафосом говорити на
З’їзді народних депутатів, що в нього взагалі немає власної
дачі. Як же лицемірно це звучало, невже він сам цього не
розумів? Все могло б піти інакше, адже не була втрачена
віра людей в проголошені лозунги і заклики. Без віри не-
можливі ніякі найсвітліші, найчистіші перетворення. А
коли люди знають про кричущу соціальну нерівність і ба-
чать, що лідери нічого не роблять, аби виправити безсо-
ромну експропріацію благ вищої партійної верхівки, ви-
паровуються останні крапельки віри.

Чому Горбачов не зміг цього зробити? Мені здається,
вина тому — його внутрішні риси. Він любить жити краси-
во, розкішно, комфортно. Йому допомагає в цьому дружи-
на. Вона, на жаль, не помічає, як уважно й прискіпливо
стежать за нею мільйони радянських людей, особливо жін-
ки. їй хочеться бути на виду, відігравати помітну роль в
житті країни. Певно, в ситому, багатому, задоволеному
суспільстві це сприймалося б нормально й природно, але
тільки не в нас, в крайньому разі не тепер. Це також по-
милка Горбачова: він не відчуває реакції людей.

А втім, звідки він може її почути, якщо прямого і зво-
ротного зв’язку з народом у нього нема. Його зустрічі з
трудящими — маскарад, і тільки: кілька чоловік стоять,
розмовляють з Горбачовим, а навколо цілий ланцюг охо-
рони. А людей цих, перевірених, що зображають народ,
підвозили на спеціальних автобусах... І завжди це — мо-
нолог. Йому щось говорять, а що, він не чує і чути не хо-
че, говорить щось своє... Так, картина невесела.

А ЗІЛ для дружини? А ініціатива Горбачова підняти
заробітну плату складу Політбюро? Люди про все це якось
дізнаються, приховати нічого неможливо. Моїй дочці на
роботі дають По шматку мила на місяць, ледве вистачає.
Коли дружина по дві, по три години ходить по магазинах
і не може купити найелементарнішого, аби нагодувати
сім’ю, навіть вона — спокійна, урівноважена — починає
нервувати, переживати, засмучуватися.

Звичайно, нікуди наша номенклатура не дінеться, до-
ведеться їй і віддавати свої дачі, і відповідати перед лю-
дьми за те, що чіплялися руками, ногами й зубами за свої
блага. Та й нині вже починають вони платити за свою но-
менклатурну велич: провали партійних і радянських функ-
ціонерів на виборах — це перший дзвіночок. Вони виму-
шені уже зараз робити кроки назустріч вимогам трудя-
щих. Але поступки робляться так важко, з таким скрипом,
від благ так не хочеться відмовлятися, що в хід ідуть будь-
які хитрування, аж до прямого обману, лише б пригаль-
мувати цей процес.

Заявив недавно Рижков, що припиняється видача про-
довольчих пайків, закрито спеціальний магазин на вулиці
Грановського. Справді, закрито, але пайки як видавалися,
так і видаються, лише тепер їх розосередили по столах за-
мовлень. Все зосталося як раніше. Несуть водії партійних
і радянських керівників, міністрів, академіків, головних
редакторів газет, інших великих начальників сітки, наван-
тажені делікатесами, складають у багажники чорних авто-
мобілів і везуть у будинки своїх шефів.

Я пишу ці рядки, не знаючи результатів роботи комісії
щодо незаслужених привілеїв і пільг. Не відаю, що вирі-
шить Другий з’їзд народних депутатів, розглядаючи ці пи-
тання. Але думаю, більше такої безсоромності не буде. Ми
підемо, і, сподіваюсь, назавжди, від кастово-номенклатур-
ного способу розподілу благ до цивілізованого, де єдиним
мірилом усіх матеріальних цінностей буде зароблений кар-
бованець. Дуже сподіваюсь на це.

Коли за спиною говорять про мене, що відмовився ’ од
усіх привілеїв — дач, пайків, спецполіклініки та іншого —
заради популярності, аби підігрівати почуття натовпу,
який прагне урівнялівки і вимагає, щоб усі жили однако-
во погано, я на ці слова не звертаю уваги і не ображаюся.
Зрозуміло, хто їх говорить і чому. Але є люди зовсім ін-
ші — мої друзі, спільники, ті, хто добре до мене, ставиться,
вони теж інколи, особливо, коли виникає конкретна ситуа-
ція, кажуть, наприклад: навіщо вам знадобилося відмов-
лятися од Четвертого управління? Де тепер діставати ліки
(а я в той момент саме простудився), нічого ж немає: ні
антибіотиків, пі простого анальгіну, ні аскорбінки?!

Чи ось цілком свіжа ситуація. Влітку, коли тривала
сесія, я писав цю книгу уривками: то вночі, прийдучи із
засідання, то по неділях, загалом часу для нормальної,
повноцінної роботи не вистачало. В серпні для депутатів
були оголошені канікули, і я вирішив впритул зайнятися
рукописом. В кабінеті це, природно, робити неможливо —
мільйон проблем, вдома — також, від дзвінків не уникну-
ти, і я поклав на пару тижнів зняти дачу під Москвою,
там мене ніхто не знайде. І тут з’ясувалося, що в серпні
зняти дачу не можна, це можна зробити лише ранньої вес-
ни. Починаються судомні пошуки вже не дачі, а будь-яко-
го маленького будиночка, де можна усамітнитися. Кані-
кули короткі, дорога кожна година. Тоді я наслухався ба-
гато докорів — от ви зі своєю соціальною справедливістю
й одержали по заслугах, не можна було від державної дачі
відмовлятися, адже працювати ніде, книжку б написали,
потім і відмовлялися скільки завгодно... Врешті-решт бу-
диночок ми все-таки знайшли. Головне достоїнство, що він
далеко від Москви, майже двісті кілометрів. Природа, зви-
чайно, чудова — пташки, ліс, гриби. А що стосується всіх
інших зручностей — вони на вулиці. Ось у таких природ-
них, живих умовах народжується ця книга.

Проте я відволікся. Отже, розмова про привілеї. Зви-
чайно, хочеться споживати здорові харчі, хочеться, щоб
лікарі були до тебе ласкаві її уважні, хочеться відпочивати
на прекрасних пляжах і так далі. І цілком природно, від-
мовившись од усього цього, моя сім’я тут же зіштовхну-
лася з безліччю проблем, точно таких, які виникають у
мільйонів радянських сімей.

Узагалі жити, як живе весь цивілізований світ, дуже
хочеться. І тому ніколи не зрозумію Горбачова, котрий, я
вже писав про це, на з’їзді гордо вимовив, що в нього не-
має власної дачі. Чим тут пишатися, чому радіти? Погано,
що нема. Повинна бути в Генерального секретаря власна
дача, побудована на гроші, зароблені особистою працею,
яку робітника, письменника, інженера, вчителя... Але
власно-державна — для нього краще.

А поки цього нема, поки ми живемо так бідно й убого,
я не можу їсти осетрину і заїдати її чорного ікрою, не мо-
жу мчати на машині, минаючи світлофори й автомобілі, що
кидаються в боки, не можу ковтати імпортні суперліки,
знаючи, що в сусідки нема аспірину для дитини.

Бо соромно.

У зв’язку з цим з’являються думки про нашу країну,
про обраний шлях, про причини низького рівня життя,
вічного дефіциту в усьому, про духовність, моральність,
майбутнє.

Багатьох людей хвилює питання — куди ми йдемо? Чи
то ми споруджуємо будинок, який нам потрібен і в якому
можна якщо не розкошувати, то хоч би нормально існува-
ти? Суспільство зараз з усіх сил старається перебрати ста-
рі уявлення і знайти єдино правильний напрям. Поблука-
ли ми вже вдосталь. Але проходи загромаджені брехнею,
всіляким догматичним мотлохом, і всім нам доведеться
добряче попрацювати, щоб не загубитися в завалах мину-
лого.

Якщо вірити підручникам, то соціалізм ми побудува-
ли давним-давно, але потім ми його чомусь стали добу-
довувати і, нарешті, побудували «остаточно і безповорот-
но». Але ідеологам і цього здалося недостатньо, тоді вони
не без допомоги Л. І. Брежнєва проголосили «розвинутий
соціалізм». Тецер сушать мізки над тим, як би назвати
наступний етап. Адже якесь формулювання повинно бу-
ти. Без цього ми просто не можемо. У нас існує, за під-
рахунками наших. теоретиків, 26 видів радянського спо-
собу життя. Очевидно, невдовзі буде стільки ж різновид-
ностей соціалізму.

Якщо неупереджено порівняти теорію і практику
соціалізму, то стане ясно: із основних його класичних
складових частин в життя втілено тільки одну — усуспіль-
нення власності, і то це зроблено незграбно. Решти ж
елементів соціалізму реально чи немає взагалі, чи вони
заретушовані до такої міри, що їх просто не розгледіти.

'Щоб уявляти, куди йдемо, важливо знати, звідки
йдемо. В двадцятих роках Сталін «обрубав» демократич-
ний шлях і став насаджувати державно-авторитарний,
адміністративно-бюрократичний соціалізм. Демократію
було задушено в зародку, а безгласне суспільство нічого,
крім карикатури на самого себе, створити не може. Без-
гласні люди ніколи не можуть домовитися між собою. Було
дуже багато залякувальних жестів і повна відсутність
при цьому соціально-політичного діалогу між партією і
народом. Почалося насадження політичного диктату й
терору._

Інші перспективи обіцяв шлях демократизації суспіль-
ства, в якому б панували особистий інтерес, особиста
зацікавленість і особиста відповідальність. Та додати б
ще до того істинний, а не показний господарський роз-
рахунок. Але, на жаль, цього не сталося: дальша еконо-
мічна політика будувалася винятково на основі «суспіль-
ного інтересу». • Під його «дах» підводилися всі невгодні
методи господарювання, якими чудово маніпулювали ком-
бюрократи, розуміючи під словами «суспільний інтерес»
свої особисті корисливі цілі.. Але зовсім не інтереси ро-
бітника, селянина.

Сьогодні багато пишуть про оновлення нашого соціа-
лізму. Та це, м’яко кажучи, поганий захист соціалізмові,
бо можна оновлювати те, що вже існує в часі і просторі.
Звичайно, якщо дім побудовано, його можна як завгодно
Оновлювати, добудовувати^ розширювати, реконструйовува-
ти і т. д. А якщо про нього й згадки нема? Моя думка
така: ми соціалізм тільки-но будуємо. Потрібна чесна,
справді наукова теорія, яка могла б узагальнити і вра-
хувати без спекулянства сімдесятилітній досвід нашого
буття.

Догматичні уявлення про соціалізм не зникають мит-
тєво. 'Ще тривалий час вони живляться інерцією минулих
літ.

Тривала абсолютизація ролі економічних факторів
розвитку (на шкоду соціально-політичним) вплинула і на
загальну стратегію перебудови. Економічна реформа не
була вчасно доповнена синхронною (а краще б випере-
джаючою) перебудовою політичної структури.

Слід було б починати перебудову з партії, її апарату.
Необхідно було чітко визначити місце партії в» суспіль-
стві і її головні «спрямовуючі удари». Вийшло так, що
якийсь час ми перебудовували економіку, перебуваючи в
полоні догм і традицій, які прийшли з минулого, з мерт-
вих концепцій, не маючи комплексного пакету законів
про власність, про землю, кооперацію, податкову систему,
нову систему ціноутворення.

Сьогодні, прискорюючи політичну реформу, ми про-
буємо надолужити упущене. Навіть те дещо, що зроблено,
привело до помітної політизації суспільної свідомості.
В політику активно включається народ.

Народна політика, почавшись з народної дипломатії,
розширила сьогодні арсенал засобів, форм і методів.
Суспільне життя було буквально розбурхане страйками і
створенням страйкових комітетів. Розвивається народна
преса у вигляді видань самодіяльних організацій: не-
формалів, фондів ініціативних груп і т.п. В ряді респуб-
лік і регіонів сформувалися і діють народні фронти, часто
їх вважають мало не новою політичною партією в су-
спільстві. Я — за створення народних фронтів, але за
умови, що їхня програма і дії не суперечать загально-
людським цінностям. У Прибалтиці народні фронти по-
ставили питання, від розв’язання яких партія ухилялась.
Маю на увазі національні'проблеми.

Перебудова сколихнула людей, розбудила їхню твор-
чу енергію, покликала до соціальної творчості. Важливо,
аби знайдені форми народної політики посіли гідне місце
в суспільстві. Вони повинні консолідувати всіх, хто стур-
бований долею країни, хто прагне до істинно демокра-
тичного устрою. Усунення від боротьби за перебудову
інакомислячих послабить форми народного руху. За іна-
комислення треба платити людям тринадцяту зарплату,
бо наша безвільна одностайність доведе до ще безнадій-
нішого застою. І особливо слід заохочувати різнодумство
в момент критичного становища — тут кожне нове слово,
кожна нова думка — дорожче золота. І взагалі, хіба
можна відмовити людині в праві на свою думку?!

13 березня 1989 року

Щойно відбулися теледебати. Ми вчимося у цивілізо-
ваних країн традицій сучасних виборів, ось і в нас по-
явилася навіть така штука, як теледебати.

Непросто все це. Камера сковує, змушує триматися
не зовсім природно. А ще ж знаєш, що це прямий ефір.
Ну, і плюс до всього це була моя перша зустріч з
москвичами по тому, як зняли з поста першого секрета-
ря Московського міського комітету партії. Це також ле-
жало вантажем на плечах. Хотілось, аби люди побачили,
що я в нормальній формі і загалом зміг цілком гідно пе-
режити те, що сталося зі мною за останні півтора
року.

Ну, а якщо зовсім серйозно підходити до виборів, то
вмінню триматися по телебаченню треба вчитися. Це
своя особлива форма контакту з виборцями, вона не має
ніякого відношення до традиційних зустрічей з виборця-
ми. Там життя, дихання залу, реакція на кожне слово,
жест, ти відчуваєш все те, енергія людей передається то-
бі, від тебе — людям... А тут на тебе дивиться холодне
скляне око телекамери, в ньому відбивається лише світло
і ти сам, і якось потрібно уявляти за всім цим реальних
людей, котрі сидять удома, п’ють чай, слухають уважно
і у піввуха...

А втім, це теорія. Насправді ж усе відбувалося так.
Ми приїхали в Останкіно десь за півгодини до початку
передачі. Посиділи, поговорили з ведучим, як піде пере-
дача. Він двома словами повідомив про-характер теле-
фонних дзвінків у телестудію. А за умовами теледебатів
кожен, кандидат повинен відповісти на кілька запитань
москвичів. Питання мав відбирати ведучий.

Почався прямий ефір. Із своєю програмою виступив
Ю. Браков, потім десять хвилин було надано мені. Ще
раз повторюсь, тримався і говорив скутіше, аніж звичай-
но. Одначе за десять хвилин виклав телеглядачам свою
передвиборну програму.

Звичайно, не дуже приємно, коли когось у чомусь пі-
дозрюєш, але добір запитань, треба чесно сказати, вра-
жав. Бракову ставилися спокійні, звичайні, переважно
чисто виробничі питання — про ЗІЛ, про майбутнє заво-
ду, ну, і так далі. Мені ж знову доводилося відбиватись
од нападок. Я внутрішньо заводився, але, можливо, це
й пішло на користь, став говорити емоційніше і напо-
ристіше.

Зрозуміло, що ведучий з метою загострення позицій
може добирати питання на свій смак. Але чомусь він при-
мудрився зачитати мені записки від людей, котрих (як
потім перевірили журналісти) взагалі в столиці не існує
або вони існують, проте ніяких запитань не ставили. Ну,
ось лише один приклад. Ведучий питає: «Чому Ви, Бо-
рисе Миколайовичу, весь час працюєте на публіку? На-
віть Ваші рядові відвідини поліклініки супроводжуються
журналістами, кінохронікою...» Питання поставив такий-
то, що мешкає за такою-то адресою.

І справді, того ранку я ставав на облік у районну
поліклініку, куди прикріпився, . пішовши з Четвертого
управління. До речі, пам’ятаю, коли реєстратор, літня
жінка, записала мої дані — адресу, вік, місце роботи і
т. д. і на запитання про посаду я відповів — міністр, вона
трохи ручку не впустила. А потім вимовила: «Вперше в
житті живий міністр в «районці» реєструється...» Ну, так
от, щойно я вийшов з дому, а біля під’їзду вже чатує
знімальна група. Тележурналісти зняли, як я увійшов
до поліклініки, як вийшов звідти, ну і. все. Найцікавіше,
що відбувалося це о восьмій годині ранку, до поліклініки
йти хвилин п’ять, взагалі, треба було стежити за кожним
моїм кроком, аби встигнути помітити, як того ранку хтось
зняв мій рядовий похід у поліклініку.

На теледебатах я відповів, що мені самому вже смер-
тельно надокучили журналісти, фотокореспонденти, кот-
рі не дають проходу, але, видно, це їх треба спитати,
чому вони весь час поряд зі мною. Напевно, те, що вони
мене так довго не могли знімати, довго не було інфор-
мації, і викликає непотрібний ажіотаж...

Але це ще не все. Наступного дня та сама телегрупа,
відчуваючи, що, не бажаючи того, підвела мене, поїхала
за адресою, яку було вказано, відшукала людину, котра
мешкає за нею, і... Все правильно — нікому вона не теле-
фонувала, ні про що не запитувала і взагалі поняття не
має ні про яку. поліклініку. Наприкінці вона лише попро-
сила передати: хай Борис Миколайович не турбується, я
голосуватиму за нього. Хлопці зняли все це на відеока-
сету і подарували мені.

Мої довірені особи таким же чином, перевірили части-
ну адрес, картина була в основному однакова — або люди
з такими прізвищами не проживають, а якщо прожива-
ють, то ніяких запитань не задавали.

Ось у таких сміхотворних теледебатах я брав участь.

Із сотень записок на цю
закриту раніше тему важко
вибрати 2-3 запитання.

Жовтневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС, про який
потім було стільки розмов, засекречений, таємничий...
Пленум, на якому я все-таки взяв слово і виступив.

Потому часто сам себе питав, чи був можливий інший
варіант, наскільки жорсткою була необхідність різко рва-
ти, йти на конфлікт, на скандал, на такі катастрофічні
зміни в особистому житті? А те, що в мене існує реаль-
ний шанс не витримати майбутню екзекуцію, я усвідом-
лював. Отже, навіщо це було мені потрібно?

Коли минуло майже два роки, я можу абсолютно певно
сказати: так, той мій виступ був необхідний, він мовби
закладався всією логікою останніх подій. Усі купалися
в захопленнях і ейфорії від перебудови і при цьому не
хотіли бачити, що конкретних результатів немає, крім
деяких зрушень у питаннях гласності і демократизації.
Замість реального і критичного аналізу ситуації, що скла-
далася, на Політбюро дедалі голосніше і відчутніше зву-
чали славослів’я на адресу Генерального секретаря. Мій
конфлікт з Лигачовим також дійшов до своєї логічної
межі. Для того щоб у Москві вирішувати найболючіші
питання, потрібна була допомога усього Політбюро: сто-
лиця — такий складний конгломерат, у ній все так зав’я-
аано і переплетено, що без спільних зусиль справа б не
зсунулася. Але останнім часом, навпаки, я все виразніше
відчував активне небажання допомогти місту в розв'язан-
ні назрілих проблем.

Чи можна було в таких .умовах працювати далі? Мож-
на, та тільки для того треба було стати іншим — припини-
ти висловлювати свою' точку зору, не помічати, як країна
скочується в прірву, але при цьому гордо вигукувати, що
партія, як і її генсек, організатор, натхненник і що там
ще — архітектор перебудови.

Хто б знав, як мене виводять із себе ці лицемірні ло-
зунги! Спочатку партійно-бюрократичний апарат, при-
криваючись партією, розвалив країну, а тепер, коли
нікуди діватися і доводиться в прогнилій системі щось
міняти, вони кричать — не чіпай партію,- вона архітектор
перебудови. Як же її не чіпати, якщо ще з дитячого
садка відомо, що всі свої досягнення ми повинні пов’язу-
вати з її іменем?! Та й взагалі, надихаюча і організуюча
її роль записана в 6-й статті Конституції СРСР. То хто
ж. винен у тому, що твориться? Нова історична спіль-
ність — радянський народ? Чи все-таки той, хто сімдесят
літ організовував і надихав? Кожен день з усіх боків
чується заклинання партійних апаратників — авторитет
партії непохитний! Не дозволимо торкатися до партії
вашим брудним рукам!..

За два роки після жовтневого Пленуму ЦК КПРС
суспільство пройшло величезний шлях, люди усвідомили
свою роль — не гвинтиків, а особистостей, почався народ-
ний наступ на партійних бюрократів, і ті змушені судомно
й злякано захищати своє більш ніж хитке становище. А
тоді, коли я зрозумів, що треба виступати, в ті часи
дозволялося критикувати лише те, що не зачіпало основ
і конкретних високих прізвищ. Генеральний секретар —
він усе одно що цар-'батюшка, висловлювати хоч якісь
сумніви з приводу його дій було немислимим партійним
блюзнірством. Генсеком можна тільки захоплюватися,
радіти, що випало щастя разом з ним працювати, труди-
тися, дозволялося злегка переживати, що він такий скром-
ний і не дозволяє себе хвалити, ну і так далі...

Коли я йшов на трибуну, звичайно ж, не думав, що
мій виступ стане якимось кроком уперед, підніме планку
гласності, звузить зону поза критикою і так далі... Ні,
про ці речі не думав. Важливо було зібрати волю в кулак
і сказати те, що не сказати не можу.

Я вже розповідав, у мене не було написаного виступу,
лише на маленькому аркушику паперу підготував тези.

І тому зараз свій виступ цитую по журналу «Изве-
стия ЦК КПСС».

«Єльцин. Доповіді, і сьогоднішня, і на сімдесяти-
річчя, проекти доповідей обговорювалися на Політбюро,
і з урахуванням того, що я також вносив свої пропозиції,
частина з них врахована, тому в мене нема сьогодні
зауважень по доповіді, і я її повністю підтримую.

Однак я хотів би порушити ряд питань, які в мене
особисто нагромадилися за час роботи в складі Політбюро.

Повністю згоджуюсь з тим, що нині, надто великі труд-
нощі в перебудові і на кожного з нас лягає велика від-
повідальність і великий, обов’язок.

Я вважаю, що насамперед потрібно було б перебуду-
вати роботу саме партійних комітетів, партії в цілому,
починаючи із Секретаріату ЦК, про що було сказано на
червневому Пленумі Центрального Комітету партії.

Я повинен сказати, що після того, хоч і минуло п’ять
років, нічого не змінилося з точки зору стилю роботи
Секретаріату ЦК, стилю роботи т. Лигачова.

Те, про що тут йшлося,— Михайло Сергійович гово-
рив, що неприпустимі різного роду розноси, накачки на
всіх рівнях, це стосується господарських органів, будь-
яких інших, — допускається саме на цьому рівні, це в
той час, коли партія зараз повинна взяти саме революцій-
ний шлях і діяти по-революційному. Такого революцій-
ного духу, такого революційного натиску, я б сказав,
партійної товариськості щодо партійних комітетів на
місцях, до багатьох товаришів не відчувається. Мені б
здавалося, що треба так: роби уроки з минулого, справді
сьогодні заглядай у ті білі плями історії, про які сьогод-
ні говорив Михайло Сергійович. Треба насамперед, роб-
лячи висновки на сьогоднішній день, робити висновки
і в завтрашнє. Що ж нам діяти? Як виправляти, як не
допускати того, що було? Адже тоді просто дискредиту-
валися ленінські норми нашого життя, і це призвело до
того, що вони потім, пізніше, були просто великою мірою
виключені з норм поведінки життя нашої партії.

Я думаю: те, що було сказано на з’їзді про перебудо-
ву за 2-3 роки — 2 роки минуло чи майже минає, зараз
знову вказується на те, що знову 2-3 роки, — це надто
дезорієнтує людей, дезорієнтує партію, дезорієнтує всі
маси, оскільки ми, знаючи настрої людей, зараз відчу-
ваємо хвилеподібний характер ставлення до перебудови.
Спочатку був могутній ентузіазм — піднесення. І він весь
тривав на високому напруженні і високому піднесенні,
включаючи січневий Пленум ЦК КПРС. Потім, після
червневого Пленуму ЦК КПРС, у людей віра стала якось
падати, і це нас дуже й дуже турбує. Звичайно, в тому
річ, що два ці роки були витрачені на розроблення пе-
реважно всіх цих документів, які не дійшли до людей.

Тому мені б здавалося, що потрібно цього разу підійти,
можливо, обережніше до термінів проголошення і реаль-
них строків перебудови на наступні два роки. Вона нам
дасться дуже й дуже, звичайно, важко, ми це розуміємо,
і навіть якщо зараз надто сильно — а це необхідно —
революціонізувати дії партії, саме партії, партійних ко-
мітетів, то це все одно не два роки. І ми за два роки перед
людьми можемо постати, ну, я б сказав, з пониженим
авторитетом партії в цілому.

Я повинен сказати, що заклик весь час . ухвалювати
поменше документів і при цьому ухвалювати їх постійно
більше починає уже просто викликати і на місцях певне
ставлення до цих постанов, я б сказав, просто поверхове,
чи що, і якусь зневіру до цих постанов. Вони йдуть одна
за одною. Ми закликаємо один одного зменшувати інсти-
тути, які байдикують, але я повинен сказати на прикладі
Москви, що рік тому існував 1041 інститут, після того,
як завдяки величезним зусиллям Держкомітет ліквідував
7, їх стало не 1041, а 1087, за цей час було прийнято
постанови щодо створення інститутів у Москві. Це, зви-
чайно, суперечить і лінії партії, і рішенням з’їзду, і тим
закликам, які у нас є.

Я думаю ще про одне питання. Воно не просте, але
тут Пленум, члени Центрального Комітету партії, най-
довірливіший і найвідвертіший склад, перед ким і мож-
на, і потрібно сказати все те, що е на душі, те, що вів
серці, і як у комуніста.

Я повинен сказати, що уроки, які були за 70 літ,—
їяжкі уроки, були перемоги, про що сказав Михайло
Сергійович, але були і уроки. Уроки тяжких-претяжких
поразок. Поразки ці складалися поступово, вони склада-
лися завдяки' тому, що не було колегіальності, завдяки
їому, що були групи, завдяки тому, що була влада пар-
тійна віддана в одні-едині руки, завдяки тому, що вона,
одна людина, була абсолютно відмежована од будь-якої
критики.

Мене, наприклад, дуже тривожить — у нас ще немає
в складі Політбюро такої обстановки, а останнім часом
позначилося певне зростання, я б сказав славослів’я від
деяких членів Політбюро, від деяких постійних членів
Політбюро на адресу Генерального секретаря. Вважаю,
що ось зараз це неприпустимо, саме зараз, коли закла-
даються найдемократичніші форми принциповості один
до одного, товариського ставлення і товариськості один
до одного. Це неприпустимо. Висловити критику в облич-
чя, очі в очі — це так, це потрібно, а не захоплюватися
славослів’ям, що поступово, поступово знову може стати
«нормою», культом особи. Ми не можемо цього допустити.
Не можна цього допустити.

Я розумію, що зараз це не призводить до якихось уже
певних, неприпустимих, так би мовити, перекосів, однак
перші якісь штрихи ось такого ставлення уже є, і мені
б здавалося, що звичайно, це треба в подальшому від-
вернути.

І останнє '(пауза). .

Очевидно, у мене не піде робота в складі Політбюро.
З різних причин. Певно, і досвід, й інше, можливо, просто
й відсутність деякої підтримки збоку, особливо товариша
Лигачова, я б підкреслив, привели мене до думки, що я
перед вами повинен поставитіг питання про звільнення
мене від посади, обов’язків кандидата в члени Політбюро.
Відповідну заяву я передав, а як буде щодо першого сек-
ретаря міського комітету партії, це вирішуватиме уже,,
очевидно, Пленум міського комітету партії.

Сказавши все це, я сів. Серце моє гриміло, готово було
вирватися з грудей. Що буде далі, я знав. Буде биття, ме-
тодичне, планомірне, майже із задоволенням і насоло-
дою.
Навіть зараз, уже стільки часу минуло, а іржавий цвях
сидить у серці, я його не витягнув. Він стирчить і кро-
воточить. Тут мені,, мабуть, навіть самого себе важко
зрозуміти. Невже я чекав іншої реакції від нинішнього, в
більшості своїй консервативного складу ЦК? Звичайно,
ні. Майбутній сценарій був гранично ясний. Він готувався
раніше, і, як я зараз зрозумів, незалежно від мого висту-
пу. Горбачов, так би мовити, задасть тон, потім кинуться
на трибуну викривальники і стануть звинувачувати мене
в розколі єдності, в амбіціях, в політичних інтригах і т. д.
Ярликів буде так багато, що вистачить на цілу опозиційну
партію. Жадаючих засвідчити свою запопадливість в
моральному знищенні «колеги по партії, що заблудився»,
виявиться аж надто багато, і виступаючих доведеться
стримувати.

Так усе й сталося. Тут я ще раз процитую стеногра-
му Пленуму.

«Горбачов. Напевно, далі зручніше мені вести за-
сідання.

Лигачов. Так, будь ласка, Михайле Сергійовичу.

Г о р б а.ч о в. Товариші, я думаю, серйозний у товари-
ша Єльцина виступ. Не хотілося б починати дебати, але
доведеться обговорити сказане.

Хочу повторити основні моменти заяви. Перше. То-
вариш Єльцин сказав, що треба серйозно активізувати
діяльність партії і починати це слід з Центрального Ко-
мітету КПРС, конкретно із Секретаріату ЦК. Зауважен-
ня в цьому зв’язку були висловлені Єгору Кузьмичу
Лигачову.

Друге. Ставиться питання про темпи перебудови.
Стверджується, що називалися терміни перебудови два-
три роки. Відзначається, що такі терміни помилкові. Це
дезорієнтує людей, веде ще більше до сум’яття в суспіль-
стві, в партії. Становище здатне викликати такі наслідки,
які можуть загубити справу.

Третє. Уроки з минулого ми робимо, але, видно, з
точки зору товариша Єльцина, не до кінця, оскільки не
створені механізми в партії, на рівні ЦК і Політбюро,
які б виключали повторення серйозних помилок.

І, нарешті, про можливість продовжити роботу в по-
передній ролі. Товариш Єльцин вважає, що далі він не
може працювати в складі Політбюро, хоча, на його дум-
ку, питання про роботу першим секретарем міськкому
партії вирішить уже не ЦК, а міський комітет.
Щось у нас виходить нове. Може, йдеться про від-
ділення Московської партійної організації? Чи товариш
Єльцин вирішив на Пленумі поставити питання про свій
вихід із складу Політбюро, а першим секретарем
ММК КПРС вирішив лишитися? Виходить ніби бажання
поборотися із ЦК. Я так розумію, хоча, може, і заго-
стрюю».

Я все-таки не можу втриматися і не перервати циту-
вання Михайла Сергійовича. Дивіться, як спритно, як
чудово він перекрутив. Ось уже, виявляється, я хочу очо-
лити боротьбу Московського міськкому партії проти ЦК.
Політична справа пришита, настрій, так би мовити, і.
тональність потрібну дано. Я, природно, там, на Пленумі,
вихоплююсь, протестую, але це вже ніякої ролі не віді-
грає.

«Сідай, сідай, Борисе Миколайовичу. Питання про
полишення посади першого секретаря міськкому ти не
поставив: сказав — це справа міськкому партії.

Ось, власне, все, крім твого заперечення, ніби я не-
правильно тебе зрозумів, що ти ставиш питання пе-
ред ЦК про свою роботу першого секретаря міськкому
партії.

Правильно я інтерпретував в сумі твої висловлювання,
товаришу Єльцин?

Давайте обміняємося думками, товариші. Питання,
думається, поставлені принципово.

Це саме той випадок, коли, йдучи до 70-річчя Велико-
го Жовтня, і цей урок треба винести для себе, для ЦК
і для товариша Єльцина. Загалом, для всіх нас.

У цьому питанні треба розібратися.

Будь ласка, товариші:-Хто хоче взяти слово?

Члени ЦК знають про діяльність Політбюро, політику
оцінюють, вам видніше, як тут бути. Я запрошую вас до
виступів, але не наполягаю. Якщо хтось із членів 'Політ-
бюро хоче взяти слово, то я, природно, надам. Будь ласка.

Товариші, хто хоче виступити, підніміть руку».

Ну, а далі все пішло, як і чекалося. Але одна справа,
коли я теоретично прокручував все це в голові, розмірко-
вуючи про те, які докази наводитимуться у відповідь на
мої тези, хто виступить. Здавалося, що вийдуть не най-
крупнішого калібру і пе близькі люди... А ось коли все
почалося насправді, коли на трибуну з блиском в очах
збігали ті, з ким ніби довго працював поряд, хто був мені
близький, з ким у мене були добрі стосунки,— цю зраду,
виявилося, винести страшенно тяжко. Я переконаний,
зараз цим людям соромно читати ту лайку на мою адре-
су, яку вони говорили. Але слово сказано, і від нього ні-
куди не піти.

Один виступ за іншим — переважно догматичні, не по
суті, що били приблизно в одну й ту ж точку: такий-ся-
кий Єльцин. Слова повторювалися, епітети повторюва-
лися, ярлики повторювалися. Як я витримав — важко
сказати.

Виступає Рябов, з яким стільки в Свердловську разом
пропрацювали. Навіщо? Щоб собі якусь доріжку про-
класти вгору, якщо не до майбутнього, то хоч до своєї
пенсії? І він також почав обливати... Це було зовсім не-
стерпно. Перший секретар Пермського обкому — Ко-
нопльов, Тюменського — Богомяков та інші... Ніби пра-
цювали поряд, здається, пуд солі з’їли разом — але кожен,
кожен думав про себе, кожен вважав, що на цій справі
можна заробити собі деякі очки. Із членів Політбюро для
мене були несподіваними виступи Рижкова і Яковлєва —
я не думав, що вони можуть сказати такі слова. Гене-
ральному, мені здається, хотілося, аби саме вони висту-
пили, оскільки я завше ставився до них з повагою, і,
отже, мені буде особливо боляче слухати їх.

Я уже знав, що після цього почнеться тривалий процес,
котрий потрібно витерпіти, що зараз, на Пленумі, мене
не виведуть із складу кандидатів у члени Політбюро.
Треба чекати Московського пленуму, і на ньому спочатку
мене звільнять від посади першого секретаря міськкому
партії, а потім на другому пленумі уже виведуть із скла-
ду Політбюро. Так воно й сталося. Проголосували на-
прикінці Пленуму за коротку резолюцію: «Вважати ви-
ступ політично помилковим» — і запропонувати ММК
розглянути питання про моє переобрання. Хоча нічого там
і близько помилкового немає, і в цьому можуть тепер
переконатися практично всі, хто прочитав потім мій
виступ у журналі.

До речі, коли було оголошено про вихід у другому
номері журналу «Известия ЦК КПСС» за 1989 рік сте-
нограми жовтневого Пленуму ЦК КПРС, я не став
прагнути раніше часу прочитати цей текст. Дочекався,
коли журнал прийшов додому, я передплачую його. Про-
читав свій виступ. Трохи здивувався, мені здавалося, що
виступив тоді гостріше і різкіше, але тут, видно, час
винен, з тих пір суспільство так просунулося вперед,
стільки відбулося щонайгостріших дискусій і на XIX парт-
конференції, і в період передвиборної кампанії... А тоді
це була перша критика Генерального секретаря, перша
спроба не на кухні, а на партійному форумі гласно розі-
братися, чому перебудова почала пробуксовувати, це була
перша, так би мовити, реалізація проголошеного плюра-
лізму.

А ось виступи інших так званих ораторів я читати
не став. Не зміг пересклити себе. Читати — це майже
заново пережити той страшний стан несправедливості,
відчуття зради... Ні.

Складний час. Пережив я його тяжко. Кілька днів
протримався буквально на одній силі волі, не зліг у лі-
карню відразу. 7 листопада стояв біля Мавзолея В. І. Ле-
ніна і був переконаний, що тут я останній раз. Над усо
засмучувало, що не зумів довести до кінця багато з того,
що задумав у Москві, а проблем гарячих, гострих більш
ніж досить. Мені здається, що я розворушив міську пар-
тійну організацію, але багато не встиг зробити. Відчував
вину перед міськкомом, перед комуністами Москви, перед
москвичами. Але, з іншого боку, оскільки ставлення в
Політбюро до мене навряд чи змінилося б, а мої пропо-
зиції щодо поліпшення життя міста, наштовхувалися на
стіну і на зло мені просто не вирішувалися, я не зміг
дозволити собі, аби москвичі ставали заложниками мого
становища. Треба було справді йти...

7 листопада стався цікавий випадок. Я — ще кандидат
у члени Політбюро, оскільки Пленум ЦК, котрий ухва-
лить рішення про моє звільнення, відбудеться пізніше.
У день святкування ювілею Жовтня зібралися генеральні
секретарі і перші секретарі комуністичних та робітничих
партій соцкраїн. Вони приїхали на спільну нараду, а
крім того, у кожного були окремі бесіди з Горбачовим.
Безумовно, вони запитували про мене, і, звичайно ж,
він усю ту ситуацію розповідав.- Я можу лише здогаду-
ватися, що він говорив, але, звичайно ж, вважав в усьому
винним мене. І ось 7 листопада разом з усім складом
Політбюро і секретарями ЦК ми йшли до Мавзолею, як
завжди, по ранжиру — члени Політбюро за алфавітом,
кандидати за алфавітом, секретарі ЦК за алфавітом, ну
і, звісно, Горбачов перший... Керівники компартій спочат-
ку віталися з ним, як правило, просто за руку, і все. По-
тім з нами. Доходить черга до Фіделя Кастро — підсту-
паю до нього, раптом він мене тричі обнімає і щось
по-іспанськи говорить, я не розумію, але відчуваю то-
вариське співчуття. Я тисну руку і кажу: «Спасибі».
Настрій був, звичайно, архіпоганий. Далі, через кілька
чоловік, Войцех Ярузельський робить те ж саме: тричі
обнімає і по-російськи говорить: «Борисе Миколайовичу,
тримайся!» Я також тихенько сказав, що вдячний за
співчуття. І це все на очах Горбачова і на очах решти
наших партійних лідерів. Це викликало в них, мабуть,
ще більшу настороженість до мене.

Вони старалися не розмовляти зі мною, аби їх раптом
не побачили за таким заняттям. Хоча в цей період деякі
з членів Політбюро в душі, я думаю, підтримували мене,
може, не в усьому, але підтримували. Дехто з них на-
діслав на свято вітальні листівки. Горбачов не надіслав.
Але і я йому тоді не надсилав. Хто мені надіслав — тим
і я відповів. Звичайно, в Політбюро були і є люди, що
розуміли мою позицію, цінували якоюсь мірою само-
стійність суджень, внутрішньо підтримували мої пропо-
зиції. Але їх було небагато.

На таких зустрічах я був. звичайно прикріплений до
одного з генеральних чи перших секретарів, як правило,
до Фіделя Кастро. З ним у мене були вельми хороші
стосунки. Цього разу я був вільний. Дуже, звичайно, не-
зручно почувався на прийомі, старався триматися осто-
ронь людей.

9 листопада із сильними приступами головного і
сердечного болю мене везуть до лікарні. Видно, організм
не витримав нервового напруження, стався зрив. Мене
відразу, накачали, ліками, в основному заспокійливими, що
розслабляють нервову систему. Лікарі заборонили мені
підводитися з постелі, постійно ставили крапельницю,
робили уколи. Особливо тяжко було вночі, я ледве витри-
мував ці божевільні головні болі. До мене захотіла зайти
провідати дружина, її не пустили, сказали, що не можна
турбувати, надто я погано себе почував.

Раптом уранці 11 листопада пролунав телефонний
дзвінок: АТС-1 «Кремлівка», яка обслуговує вищих ке-
рівників. Це був  Горбачов. Ніби він телефонував не в
лікарню, а до мене на дачу. Спокійним тоном вимовив:
«Треба б, Борисе Миколайовичу, ненадовго під’їхати до
мене. Ну, а потім, можливо, заодно і Московський пленум
проведемо». Кажу, я не можу приїхати, я в постелі, мені
лікарі навіть підводитися не дозволяють. «Нічого, —
сказав він бадьоро,— лікарі допоможуть».

Цього я ніколи не зможу зрозуміти. Не пам’ятаю за
свою трудову діяльність, щоб кого б то не було — робіт-
вика, керівника — везли з лікарні хворого, щоб зняти з
роботи. Неможливо. Я вже не кажу, що це елементарно
суперечить КЗпПу, хоча в нас ніби до керівників КЗпїІ
не має відношення. Як би погано Горбачов не ставився
до мене, але вчинити, так — не по-людськи, аморально...
Я від нього просто цього не чекав. Чого він боявся, чому
поспішав, гадав, що я передумаю? Чи вважав, що в та-
кому стані зі мною найкраще розправитися на пленумі
Московського міськкому партії? Моще, добити фізично?
Зрозуміти таку жорстокість не можна...

Я почав збиратися. Слухняні лікарі, котрі забороняли
мені не те що їхати кудись, просто підводитися, руха-
тися, заходилися накачувати мене транквілізаторами.
Голова йшла кругом, ноги підкошувалися, я майже не міг
говорити, язик не слухався, дружина, побачивши мене,
стала благати, аби я не їхав, прохала, умовляла, вимагала.
Я майже як робот, ледве пересуваючи ногами, практично
нічого не розуміючи, що відбувається довкола, сів у ма-
шину і поїхав у ЦК КПРС.

Дружина, змучена за ці дні моєю хворобою, не ви-
тримала і різко висловилась на адресу начальника Дев’я-
того управління КДБ Плеханова. Вона говорила йому,
це садизм, як ви посміли відпускати хворого, ви навіщось
охороняєте його, а тепер самі через своє боягузтво можете
його вбити. Йому, звичайно, нічого було відповісти, він
був гвинтиком системи, яка продовжувала «чудово» функ-
ціонувати. Треба Єльцина вартувати — будемо вартувати.
Його належить хворого привезти — привеземо. Я думаю,
вони б мене і з могили доставили куди завгодно, на будь-
який Пленум, якби надійшов наказ.

Отже, в такому вигляді я опинився на Політбюро,
практично нічого не розуміючи. Потім у такому ж стані
опинився на пленумі Московського міськкому... Вся пар-
тійна верхівка зайшла на пленум, коли вже всі учасники
сиділи. Головні партійні начальники дружно сіли в. пре-
зидію, як на виставці, і весь пленум дивився на них
зацьковано й слухняно, як кролик на удава.

Як назвати те, коли людину' убивають словами, тому
що все це дійсно було схоже на справжнє вбивство?..
Адже можна мене було просто звільнити на пленумі.
Але ні, треба повтішатися процесом зрадництва, коли
товариші, котрі працювали зі мною пліч-о-пліч два роки,
без будь-яких ознак якоїсь натягнутості у взаємовідно-
синах, раптом починали говорити таке, що досі не вкла-
дається в моїй голові. Якби я не був під таким наркозом,
звичайно, почав би боротися, спростовувати брехню, до-
водити підлість виступаючих — саме підлість! З одного
боку, я звинувачував лікарів, що вони дозволили витяг-
нути мене сюди, з другого — вони накачали ліками так,
що. я практично нічого не сприймав,— і, можливо, по-
винен дякувати їм, що вони в той момент врятували мені
життя...

Згодом я часто повертався до того пленуму, нама-
гаючись зрозуміти, що ж штовхало людей на трибуну,
чому вони поступалися сумлінням і кидалися за вказів-
кою головного єгеря: бери його, бери... Так, це була зграя.
Зграя, готова розтерзати на шмаття, — я, мабуть, інакше
б і не сказав...

Аргументів було мало, тому переважали або дема-
гогія, або домисли, або фантазії, або елементарна брехня.
Інші ж накидалися на мене просто через страх — раз
треба цькувати, діватися нікуди, будемо цькувати. І ще
в деяких людей виникло раптом дивне відчуття: нарешті
я тебе пощипаю, ти був начальником, я тебе не міг
зачепити, зате зараз!.. Усе це, в купі, створювало щось
страшне, нелюдське.

Так я був знятий. Ніби за своєю заявою,, але знятий
з таким шумом, вереском, тріском, що в мені відгукуєть-
ся й досі. Всі матеріали пленуму були опубліковані в
газеті «Московская правда». Коли тільки прийшов на
посаду першого секретаря міськкому партії, я поставив
вимогу, аби газета почала публікувати повні звіти з пле-
нумів: і доповідь, і виступи, причому без будь-яких ку-
пюр. На що ЦК партії і нині не може піти, боїться. Отож
я виявився жертвою власної ініціативи. Жартую, зви-
чайно. Навпаки, правда, гласність ніколи не можуть бути
на шкоду. Для людей неупереджених публікація в «Мо-
сковской правде» стала важким ударом, вона ясно гово-
рила про норов лакейства, страху, що панували в партій-
ній верхівці.

Потім я знову потрапив до лікарні. До лютневого
Пленуму вдалося видряпатися, хоча це вже був четвертий
удар. Відбувся Пленум достатньо рівно, Горбачов за-
пропонував вивести мене із складу кандидатів у члени
Політбюро.

Горбачов обережно говорив про пенсію. Лікарський
консиліум відразу запропонував мені подумати про це.
Спочатку я, порадившись з дружиною, сказав, зачекайте,
до цієї розмови повернемося після виходу з лікарні. По-
тім подумав, порозмірковував серйозно. Ні, вирішив,
пенсія для мене — вірна загибель. Я не зможу перебра-
тися на дачу і вирощувати кріп, редиску, зів’яну чи помру
від нудьги. Мені потрібні люди, потрібна робота, без неї
я пропаду. Сказав лікарям, що не згоден.

Спливло небагато часу, мені знову до лікарні зателе-
фонував Горбачов і запропонував роботу першого за-
ступника голови Держбуду, міністра СРСР. Мені в той
момент було абсолютно все одно. Я згодився, не роз-
мірковуючи жодної, секунди. Він ще додав: «До політики
я тебе більше не допущу».

Мені часто ставили питання, та й потім я сам себе
запитував, чому він все ж вирішив не розправлятися зі
мною остаточно. Взагалі з політичними противниками у
нас боролися завжди успішно. І можна було відправити
мене на пенсію чи послом у далеку країну. Горбачов
лишив мене в Москві, дав порівняно високу посаду — по
суті, опозиціонер залишився поряд...

Мені здається, якби у Горбачова не було Єльцина,
йому довелося б його вигадати. Незважаючи на його
останнім часом негативне ставлення до мене, він розумів,
що така людина — гостра, колюча, котра не дає спокійно
жити забюрокраченому партійному, апарату — необхідна,
треба його тримати поруч, близько. В цьому живому
спектаклі всі. ролі визначені, як у хорошій п’єсі. Лига-
чов — консерватор, негативний персонаж; Єльцин — за-
біяка, з лівими заскоками; і мудрий, всерозуміючий го-
ловний герой— сам Горбачов. Очевидно, так йому все це
бачилося.

А крім того, я думаю, він вирішив не відправляти мене
на пенсію і не висилати послом кудись подалі, боячись
могутньої громадської думки. В той момент і в ЦК, і в
редакцію «Правдьі», та й в редакції всіх центральних
газет та журналів йшов вал листів з протестом проти
рішення пленумів. Рахуватися .з цим все-таки доводи-
лося.

Мені потрібно було виповзати, вибиратися з кризи,
в якій я опинився. Оглянувся довкола себе — нікого нема.
Утворилася якась порожнеча, вакуум. Людський вакуум.
Дивне життя. Здається, працював у контакті з_людьми.
Взагалі любив компанію. До людей завше тягнуло, а не
до самотності. І коли зраджують один за одним, десяток,
другий десяток людей, з котрими працював, котрим вірив,
починав з’являтися дивне відчуття приреченості. Може,
це характерна риса сьогоднішнього часу? Можливо, наше
суспільство настільки зачерствіло за всі ці чорні десяти-
ліття, що люди перестали бути добрими? Ніби довкруж
тебе накреслили коло, і туди ніхто не заходить: бояться
доторкнутися і заразитися. Як прокажений. Прокажений
для тих, хто тремтить за свою долю, для тих, хто ста-
рається догодити, для кон’юнктурників, але, як це не
сумно, і нормальних людей, котрі завжди чогось бояться...

Так, відвернулося багато. Серед них більшість тим-
часових правителів, котрі видавали себе за друзів і то-
варишів, але насправді були просто причепами. Котрим я
був потрібен як начальник, як перший секретар ММК, та
й тільки.

На пленумах ЦК, інших нарадах, коли діватися було
нікуди, наші лідери віталися зі мною з якимось острахом,
обережністю, кивком голови, даючи зрозуміти, що я зага-
лом, звичайно, живий, але це так, номінально, політично
мене не існує, політично я — труп.

Якесь непевне відчуття од відсутності дзвінків тих,
хто раніше весь час телефонував, а тепер раптом при-
пинив. Дивно... Часто думав, як повівся б я на їхньому
місці? Все ж абсолютно певен у собі, ніколи б не кинув
людину в біді. Надто це суперечило б якимось елементар-
ним людським принципам.

Важко описати той стан, який у мене був. Важко.
Почалася справжня боротьба із самим собою. Аналіз
кожного вчинку, кожного слова, аналіз своїх принципів,
поглядів на минуле, сьогоднішнє, майбутнє, аналіз моїх
стосунків з людьми і навіть у сім’ї — постійний аналіз,
вдень і вночі, вдень і вночі. Сон три-чотири години, і зно-
ву обсідають думки.

У таких випадках люди часто шукають вихід у релі-
гії, звертаються до Бога, дехто запиває. Зі мною не ста-
лося ні того ні іншого. Лишилася віра в людей, але зов-
сім інша — лише у відданих людей. Наївної віри вже
не було.

Згадуючи, я пропустив крізь себе сотні людей, друзів,
товаришів, сусідів, співробітників. Пропустив крізь себе
ставлення до дружини, до дітей, до внуків. Пропустив
крізь себе свою віру. 'Що в мене залишилося там, де
серце, — воно перетворилося на вуглину, спалене. Все
спалене довкола, все спалене всередині...

Так, це був час найтяжчої сутички — сутички із са-
мим собою. Я знав, якщо програю в цій боротьбі, то, отже,
програю все життя. Тому і напруга була така, тому сил
лишалося так мало.

Мене весь час мучили головні болі. Майже кожну ніч.
Часто приїжджала «швидка допомога», мені робили укол,
на якийсь час все Заспокоювалося, а потім знову.
Звичайно, чим могла підтримувала сім’я. Безсонні ночі
проводили біля мого ліжка Наїна, дочки Олена і Таня —
зараджували як могли. Особливо коли починалися страш-
ні приступи головного 'болю, готовий був лізти на стінку,
ледве стримувався, аби не закричати. Це були пекельні
муки. Часто просто не вистачало. терпіння, і я думав,
ось-ось зірвуся.

Вірив лікарям Юрію Олексійовичу Кузнецову, Ана-
толію Михайловичу Григор’єву та іншим, що все мине, це
перенапруження, яке лікує лише час. А голова не від-
ключалася. Вона була постійно в робочому режимі. І так
з дня у день. Здавали нерви. Був невитриманий, інколи
зривав це на сім’ї. Коли заспокоювався, ставало соромно,
незручно перед найближчими мені людьми. В цей період
сім’ї багато довелося витримати — але вона вибачала.

Дружина, діти пробували якось заспокоїти мене, від-
волік™. А я відчував це і заводився... Загалом тяжко їм
було тоді зі мною. І багато в чому завдячний їм, що мені
вдалося витримати, вирватися з тої задухи.

Потому, пізніше, почув якісь розмови, що я думав про
самогубство — не знаю, звідки пішли такі чутки. Хоча,
звичайно, те становище, в якому я опинився, підштовху-
вало до такого простого рішення. Але я інший, мій харак-
тер не дозволяє мені здатися. Ні, ніколи я на це не пі-
шов би.

Так, життя вигнанця... І все-таки це було не життя
на острові. Це був півострів, і з’єднувала його з
материком невелика доріжка. Людська доріжка, стежина
вірних, відданих друзів, багатьох москвичів, свердловців,
та й людей з усієї країни. І їх не турбувало, що їх за-
підозрять у контактах зі мною...

Я став частіше гуляти на вулиці. Коли працював,
взагалі забув, що це таке — просто пройтись і погуляти,
без вартових, помічників, як. звичайний москвич, такий,
як усі. Це був чудовий стан. Можливо, єдина радість за
весь той чорний час. Незнайомі люди зустрічали мене на
вулиці, в магазині, в кінотеатрі, привітно усміхалися. Це
трохи заспокоювало, і водночас думалося — от, будь ласка,
просто перехожі, а в них значно більше благородства,
ніж у тих, багато хто з яких називали себе друзями чи
вершили долі.

Що я є політичним вигнанцем, мені давали зрозуміти
повсюди, хоча працював міністром, першим заступником
голови Держбуду, одначе весь час мене пробували пред-
ставити людиною неповноцінною. Звичайно, вирішувати
питання в такому становищі було тяжко, інколи немож-
ливо.

Якісь жахливі півтора року... Та й робота, чесно ка-
жучи, не для мене. Хоч я, звичайно, й поринув у неї з
головою, але все-таки надто вже тягнувся в партійне,
політичне життя. На цьому місці мені не вистачало
спілкування з людьми.

Західна преса проявляла до мого імені постійний ін-
терес, за кожне інтерв’ю мені обов’язково докоряли,
оскільки я старався говорити правду. Я не хотів чогось
приховувати, десь щось замовчувати, зустрічаючись із
західними журналістами. Десятиліттями нас перекону-
вали, що західна преса лише обманює, тільки бреше —
робить усе, аби написати про нас тільки гидоту й брехню.
Насправді представників серйозної західної журналісти-
ки найчастіше вирізняє компетентність, високий профе-
сіоналізм, бездоганне дотримання журналістської етики,
я не кажу про «жовту» пресу, з нею, на жаль, мені
також доводилося зустрічатися.

Я досить спокійно, філософськи ставився до того, що
наша преса обходить мене увагою: знав, журналісти тут
ні до чого. Бачив, навпаки, як газетярі пробували про-
бити матеріали через своє керівництво, де було хоча б
слово про мене чи маленький абзац. Але ці матеріали все
одно з номера знімалися, а журналісти нерідко йшли на
серйозні конфлікти. Та були й інші статті — злі, не-
справедливі.

Важко складалися стосунки і з інтелігенцією, хтось
пустив міф, певно, якось пов’язали з моїм характером, що
я лідер сталінського типу, але це абсолютна неправда.
Хоча б тому, що я всім своїм єством проти того, що ста-
лося в ті роки. І коли батька виводили вночі, а було
мені шість літ, також пам’ятаю.

Між іншим, саме інтелігенція не пішла на поводі
апарату і подала мені руку. Ірина Архипова, Катерина
Шевелєва, Кирило Лавров, Марк Захаров, багато письмен-
ників, художників вітали мене зі святами, надсилали
листи, приходили порозмовляти, запрошували в театри,
на концерти. Пам’ятаю телеграму, як завжди смішну й
добру, від Едуарда Успенського, дитячого письменника,
котрий вигадав Чебурашку. Всі ці вісточки мені були
дуже дорогі.

Важко, з великими зусиллями я завойовував сам себе.
Місяць за місяцем щось відновлювалося. Припинили
мучити головні болі, хоча спав так само погано.

Хто лишився вірний до кінця, хто переживав по-
справжьому, щиро, хто приїздив підтримати найтяжчої
хвилини — так це студентські друзі. Я їм безмежно
вдячний. Та вони й. зараз переживають, тому що. так
вийшло: я перебуваю в якійсь вічній боротьбі.

Поступово, повільно я входив в колію. Активно вклю-
чився в роботу в Держбуді. Несподівано для себе з’ясу-
вав, що не втратив професійного рівня, всі будівельні
питання, що входили до моєї компетенції, були близькі й
знайомі. Я все-таки боявся, що вже відстав.

З Горбачовим ми не зустрічалися і не розмовляли.
Лише один раз зіткнулися в перерві роботи Пленуму
ЦК партії. Він ішов проходом, а я стояв поряд, отож
пройти мимо мене і не помітити було неможливо. Він
зупинився, повернувся до мене, зробив крок: «Здрастуйте,
Борисе Миколайовичу». Я вирішив підтримати тональ-
ність, яку він запропонує. Відповів: «Здрастуйте, Михай-
ле Сергійовичу». А продовження розмови треба пов’я-
зати з подіями, що сталися буквально за кілька днів до
того.

Незважаючи на опалу і, по суті, політичне заслання,
мене запросили до Вищої комсомольської школи — зу-
стрітися із слухачами, молодими хлопцями й дівчатами.
Пробивали вони це дуже важко. Першим проявив ініціа-
тиву Юрій Роптанов, секретар комітету комсомолу ВКШ,
його підтримали майже всі слухачі, до речі, більшість
комуністи, хлопці вельми зрілі, мудрі, енергійні.

Спочатку секретар комітету прийшов до ректора. Той
замахав руками: «Ти що, Єльцина запрошуєш?!» Але
Юра став наполягати, звернувся в партком. Секретар
парткому був настроєний дещо інакше, прогресивніше,
чи що, він запропонував: «Давайте обговоримо це питання
на парткомі». І там вирішили запросити Єльцина на
зустріч. Ректор, бачачи, що всі голосують «за», і усві-
домлюючи, якщо він один скаже «проти», то йому тяжко
працюватиметься в цьому колективі, також проголосував
«за». Студенти зателефонували мені, і ми домовилися про
день і час зустрічі. Звичайно, всі про те знали, і насам-
перед у ЦК ВЛКСМ. Мені повідомили, що ніби перший
секретар ЦК комсомолу В. Мироненко двічі приїздив у
ВКШ, аби не допустити цієї зустрічі. Одначе хлопці не
послухалися його.

Я знав, що зустріч буде дуже гострою.

Спочатку зробив вступ — виклав свою думку на окре-
мі питання політики, економіки, соціальної сфери, розпо-
вів про процеси, що відбуваються в партії. Це одразу ви-
значило гостроту наступних питань і відповідей. Принцип
у мене був і лишається такий: відповідати на найнезруч-
ніші запитання. Ну, і пішли записки гострі, складні, ін-
коли образливі, важкі, всілякі... Були питання і особи-
стого характеру, і про мене, і про Горбачова, і про інших
членів Політбюро, і секретарів ЦК, — я також на них від-
повідав. Навіть на питання, які недоліки у товариша
Горбачова, що на той час і уявити собі було неможливо.
Зустріч тривала майже п’ять годин. Всі ці п’ять годин
я вистояв на трибуні. Реакція у слухачів була бурхлива,
потім фрагменти тієї зустрічі опублікувала газета ВКШ —
звичайно, у викладі, коротко, але гостріше, вище, ніж
перебувала планка гласності в той момент у цілому в
засобах масової інформації. Звичайно, всі п’ять годин
були записані ким треба.

Отже, в перерві Пленуму, коли ми привіталися, Гор-
бачов запитав:' «Що, з комсомольцями зустрічався?» Я
кажу: «Так, була зустріч, і дуже бурхлива, цікава». —
«Але ти там критикував нас, говорив, що ми недостатньо
займаємося комсомолом?..» Я кажу: «Не зовсім точно
вам передали. Я говорив не «недостатньо», я говорив
«погано займаються».

Він постояв, очевидно, не знайшов, що відповісти.
Кілька кроків ми пройшли поруч. Я сказав йому, що
взагалі, певно, треба б зустрітися, з’являються питання...
Він відповів: «Напевно, так». Ну, і все. Я вважав, що,
звичайно, ініціатива повинна йти від нього. На цьому
наша розмова завершилася.

Ось за півтора року, мабуть, єдиний випадок, більше
ми не розмовляли, не зустрічалися.

І все-таки я відчував, крига скресла. Моє ув’язнення
підходить до кінця. Починається якийсь новий час, абсо-
лютно незвіданий, незвичний. І в цьому .часі пора знахо-
дити себе.

26 березня 1989 року

Останній день. Неділя. Я відчуваю по всіх своїх до-
машніх легке хвилювання, зайву метушню. Якось це пе-
редається і мені. Але, звісно, мій незвичайний стан мо-
жуть помітити лише дружина й діти. Хтось виглянув у вік-
но і з жахом побачив, що на подвір’ї вже чекають з теле- і
відеокамерами представники західних телекомпаній, пря-
мо біля дверей під’їзду. Уже кілька місяців сусідство
зарубіжних кореспондентів стало для мене майже таким
же звичним явищем, як і присутність довірених осіб.
Останні дні я вже не міг один зробити й кроку, сховати-
ся від журналістів було неможливо. Я, звичайно, розумів,
це їхня робота, їхня професія, але, чесно зізнаюсь, ви-
тримати такий тиск дуже важко.

Сьогодні ж, зрозумів я, буде пік журналістського
ажіотажу. Дружина й діти вперше побачать і відчують,
що це таке, думаю, це справить на них тяжке враження.

Ми збираємося, одягаємося майже урочисто, вибо-
ри — всенародне свято, і виходимо з під’їзду. І тут на
нас накидається натовп журналістів, радянських майже
нема, в основному західні. Вони навіщось знімають наш
сімейний похід від будинку до Фрунзенського районного
Палацу піонерів, де розташована виборча дільниця. Я,
чесно кажучи, не дуже розумію, для чого вони фіксують
ці «історичні» кадри, але вони бігають, знімають нас то
позаду, то спереду.

А біля самого Палацу — зовсім страшна картина.
Приблизно сто чоловік з камерами, світлом, спалахами,
диктофонами оточують мене, насідають, запитують, пе-
ребиваючи, кричать різними мовами. Пробиваючись крізь
натовп, поглядаю на своїх, як там вони... Тримаються,
але явно з останніх сил. Піднявся на другий поверх з
цією людською, що насідає на мене, масою, зареєстрував-
ся, видали бюлетень.

Я підходив до урни, на мене націлилися десятки
об’єктивів. Чомусь раптом стало смішно. Згадав тисячі
однакових знімків із недавнього минулого, коли наш не-
молодий лідер величаво і надовго завмирав біля урни з
бюлетенями, йому подобалося і це свято виборів, і він
сам, і завтрашня фотографія на перших полосах усіх
газет і журналів: «Генеральний секретар ЦК КПРС, Го-
лова Президії Верховної Ради СРСР товариш Л. І. Бреж-
нєв на виборчій дільниці...»

І коли на мене наставили теле-, кіно- і фотокамери, я
відчув, наскільки безглуздо це виглядає збоку, і пробур-
мотів: «Так справа не піде, це кадр із епохи застою»,
швиденько опустив бюлетень і поспішив на вихід. Зда-
ється, мене ніхто не встиг сфотографувати за цим уро-
чистим заняттям — опусканням папірця в щілину, всі
кореспонденти кинулися за мною і по дорозі знесли ка-
біну для таємного голосування. Загалом мені було щиро
жаль членів виборчої комісії, на них. обрушився смерч,
ураган, і я спробував якомога хутчіше вийти на вулицю,
аби вивести всю цю журналістську братію, що розбурха-
лася, з будинку Палацу піонерів.

Десь півгодини я не міг видертися з цього щільного
оточення, відповідаючи на запитання з приводу виборів,
своїх шансів, майбутнього, минулого і т. д. і т. п. Нарешті
прорвався, і майже бігом ми разом з сім’єю поспішили від
журналістів, котрі продовжували нас переслідувати, в
будинок моєї старшої дочки, що був ближче. Там ми од
усіх сховалися і могли спокійно віддихатися і якось усві-
домити те, що сьогодні відбувається. А сьогодні настав
вирішальний день. І цей день підведе підсумки перед-
виборної боротьби не з суперником, а з апаратом.

Практично на кожній виборчій дільниці столиці пе-
ребували мої безкорисливі помічники, котрі, по-перше,
ретельно стежили, аби не стали можливими будь-які ма-
хінації, підтасування (але я в це не вірив, думав, на
таке ніхто б не пішов), а по-друге, вони повідомляли
результати голосування, коли ставали відомими найперші
попередні підсумки.

За цифри, практично за кожен голос, ми хвилювалися
не випадково. Стало відомо про несподівано прийняте
рішення — всіх радянських службовців, котрі працюють
аа кордоном у 29 країнах, причислили до Московського
національно-територіального округу. Це була ще одна,
певно, остання спроба вплинути на результати виборів.
Всім ясно, що цифри із-за кордону надійдуть найбезра-
дісніші. Найімовірніше, в кожному посольстві всі слухня-
но проголосують так само, як проголосував посол. Все-
таки це за кордоном. Саме тому в Москві повинна бути
очевидна перевага, аби ніякі сумні повідомлення із-за
кордону не могли вплинути на результат.

Коли журналісти, котрі чергували біля під’їзду бу-
динку, зрозуміли, що чекати мене безглуздо, і розійшлися,
ми вибралися із свого сховища і вирішили просто прогу-
лятися по місту. Якоюсь світлою була ця мандрівка по
Москві. Проходили люди, віталися, усміхалися, бажали
успіху...

Увечері мені повідомили перші попередні результати.
По всіх округах з явною перевагою я йшов попереду.
Практично ніхто вже не міг завадити моїй перемозі.

«Борисе Миколайовичу! До Вас дуже доб-
ре ставляться в усій країні. Все-таки дивно: чо-
му делегатом партконференції Вас обрали в На-,
релії? Чому не в Москві? Чи в Свердловську?»
«Скажіть, чому . Горбачов на конференції
Вас не підтримав?»

«Пам’ятаєте Чикирєва? Кого він захищав,
коли стукав себе в груди?»

«Чи не шкодуєте, що з критикою культу
особи генсека виступили перед ювілеєм 70-річ-
чя Жовтневої революції, а не на XIX парт-
конференції? Чи не відмовило Вам відчуття
політичного моменту?»

Із записок москвичів під час
зустрічей, мітингів, зборів.

До XIX Всесоюзної партконференції готувалися всі.
Готувалося керівництво, апарат Центрального Комітету,
багато чого від них чекала партія, та й все суспільство.
Нині уже можна певно сказати, що, звичайно, конфе-
ренція змогла дати поштовх розвитку суспільства. Однак
не стала тим історичним поворотним моментом у житті
країни, яким партконференція повинна була стати. Де-
які її рішення виявилися консервативнішими, ніж стан
суспільства в той момент. Наприклад, пропозиція про
поєднання функцій партійних та радянських керівників,
починаючи з генсека і закінчуючи районними секретаря-
ми, стала для людей ніби громом серед ясного неба. На-
віть Сталін, пам’ятається, не дозволив собі поєднати ці-
дві посади... Народ активно не підтримав ту пропозицію,
зате більшість делегатів слухняно ухвалила резолюцію.

Як я вже сказав, до партконференції готувалися. Ре-
тельніше, ніж завжди, обирали делегатів, причому оби-
рали за інструкцією, розробленою ЦК. В організації
псевдовиборів активну роль зіграв Разумов, перший за-
ступник заворгвідділом ЦК. Всі кадрові питання були
практично в його руках, і тому суб’єктивізм, симпатії,
антипатії, протекціонізм проявлялися повного мірою.

Я тоді перебував немов у вигнанні, працював у Держ-
буді, і керівництву партії, владі, звичайно, не хотілося,
аби я повернувся до політичного життя. Я ж відчував у
собі і сили, і бажання почати працювати, по суті, заново,
та й принципи, не дозволяли мені спокійно, без боротьби,
піти з політичної арени.

У той момент мій виступ на жовтневому (1987 р.)
Пленумі ЦК як і раніше для всього народу був прихо-
ваний, і, звичайно, певний ореол таємничості витав над
усією цією ситуацією.

Партійні організації країни стали висувати мене де-
легатом на конференцію. І першим завданням апарату
було не допустити мого обрання. Я був міністром, посада
досить висока, і загалом не виникало сумнівів, що мі-
ністри будуть обрані на конференцію. Але, дивлюся, всіх
обирають по різних регіонах, а мене — ні. Повна мовчан-
ка. Звичайно, існував реальний шанс бути необраним на
XIX партконференцію. Спочатку навіть якось не усві-
домив, що шанс цей більш ніж великий, але апарат ста-
рався щосили, минув час, і невдовзі з’ясувалося, що я
виявився єдиним міністром, не обраним. на конференцію.
І тоді зрозумів, наскільки все серйозно.

Я вважав, що повинен потрапити на XIX партконфе-
реицію і зобов’язаний там виступити. Та що діяти, коли
партапарату, мов фокуснику, який маніпулює виборами,
вдасться мене ізолювати, я не знав. В крайньому разі не
став би кудись телефонувати, чогось від Горбачова та
інших членів Політбюро вимагати, говорити, що я член
ЦК, мене не висувають, так не належить, це нечесно...
Я не приховую, принаймні для себе, що XIX партконфе-
ренція, по-перше, дасть мені можливість пояснити лю-
дям, що ж сталося на жовтневому Пленумі, а по-друге,
це буде останній шанс вирватися з політичної ізоляції. і
знову активно взяти участь у громадському житті країни.
Я завжди вважав і зараз вважаю, що нічого політично
помилкового в моєму виступі на жовтневому Пленумі
ЦК партії не було. І тому був певен, що моє звернення з
трибуни XIX партконференції до її делегатів, до кому-
ністів країни, просто до людей поставить усе на свої міс-
ця. І тому, якби я виявився не обраним на конференцію,
для мене це був би щонайтяжчий удар. Певно, тому на-
віть не пробував загадувати, що робитиму, якщо конфе-
ренція почнеться без мене. Виїхав би з Москви, дивився
б конференцію по телевізору, попросив би у Разумова
запрошення?.. Ні, навіть гіпотетично не хочу розміркову-
вати на цю тему. Я зобов’язаний стати делегатом парт-
конференції, й іншого варіанту бути не могло.

Піднялися свердловські, московські підприємства, ко-
лективи інших міст, стали ухвалювати рішення про ви-
сунення мене делегатом конференції. Але апарат стояв
на смерть, і часто все це було схоже на фарс у традиціях
найзастійніших часів. Хоча ніби навколо саме розпал
перебудови, принаймні уже третій її рік. Систему вигада-
ли таку: партійні організації висувають багато кандида-
тур, потім цей список потрапляє в райком партії — там
його відсівають; потому в міськком партії — там відсіва-
ють ще раз, нарешті, в обком чи ЦК Компартії респуб-
ліки. В вузькому колі лишали тільки тих, хто, на думку
апарату, не підведе на конференції, виступатиме і голо-
суватиме так, як потрібно. Ця система діяла ідеально, і
прізвище Єльцина губилося ще на підступах до голов-
них верхів.

Як я вже говорив, активно проявили себе москвичі,
висунувши мене на багатьох підприємствах, але десь, ще
не доходячи до міськкому, а в інших випадках і в самому
міськкомі, моя кандидатура зникала. Багато партійних
організацій Свердловська висунули мене — Уралмаш,
електромеханічний завод, Уралхіммаш, Верх-Ісетський
завод, Пневмобудмашина та інші великі підприємства.
І Свердловський міськком під цим могутнім натиском
ухвалив рішення рекомендувати мене. Але це ще не все,
наступний етап — пленум обкому партії. Там розпалили-
ся справжні пристрасті з цього приводу.

Коли робітники пригрозили страйком, а пленум усе
не міг ухвалити рішення, відчуваючи, що напруга дедалі
й дедалі наростає, ситуація може вийти з-під контролю,
в ЦК вирішили відступити. І практично вже на останньо-
му регіональному пленумі, що відбувся в. Карелії, мене
обрали на конференцію. Мої «доброзичливці» не могли
дозволити, аби я пройшов делегатом від таких великих
організацій, як Москва і Свердловськ. Тому ледь не в
останній день опинився в Петрозаводську. На пленумі зу-
стріли добре, тепло, відвідав я кілька організацій. Ціка-
вий край, цікаві люди, хоча, як і всюди, багато проблем —
економічних, соціальних....Ось так я виявився серед три-
дцяти делегатів XIX партконференції від Карельської об-
ласної партійної організації.

У той момент склалося ще кілька гострих ситуацій.
Я розповідав, що під час політичної ізоляції моє ім’я в
радянській пресі було під забороною, такої людини, як
Єльцин, взагалі не існувало. Західні журналісти ж постій-
но просили в мене інтерв’ю, одне з них я дав трьом аме-
риканським телекомпаніям, в тому числі й Сі-бі-ес. Мені
важко зрозуміти, навіщо знадобилося американцям, ви-
пускаючи програму в ефір, перемонтувати одну з моїх
відповідей, одначе це вони зробили, і вибухнув великий
скандал. На одній з прес-конференцій Горбачов сказав,
що ми з ним, тобто зі мною, розберемося і якщо він забув,
що таке партійна дисципліна і що поки ще є членом ЦК,
ми йому нагадаємо, загалом, щось у цьому дусі.

Крім цього,, стався ще один неприємний для мене епі-
зод. Перед самою партконференцією, абсолютно неспо-
дівано для мене, зателефонував оглядач «Огонька» Олек-
сандр Радов і запропонував зробити для журналу велику
бесіду. Хоч було й приємно, ще один з найпопулярніпіих
журналів у країні, я його читаю повністю, вирішив ри-
зикнути і спробувати надрукувати інтерв’ю зі мною, все
ж сказав — ні. «Ми будемо довго розмовляти з вами,—
відповів я журналістові,— ви підготуєте бесіду, далі зно-
ву серйозно працюватимете уже з текстом, а потім все це
заборонять друкувати». Радов наполягав, підкреслюючи,
що «Огонек» — сильний журнал, ми нічого нікому не по-
казуватимемо, головний редактор В. Коротич гострі ма-
теріали бере на себе, загалом, умовив він мене, я пого-
дився. І справді, ми багато працювали над цим інтерв’ю,
для мене то був перший виступ у радянській пресі після
жовтневого Пленуму, тому я надто серйозно поставився
до публікації. Ну, і природно, коли все вже було готове,
до мене приїхав збентежений, Радов і повідомив, що пу-
блікацію з «Огонька» зняли. Коротич вирішив показати
інтерв’ю в ЦК, і там поставили вимогу, щоб матеріал не
в’явився на сторінках журналу.

Я не дуже здивувався, оскільки внутрішньо був до
цього готовий, хоча, звичайно ж, засмутився. Психологіч-
но надзвичайно важко почуватися німим у власній краї-
ні і не мати можливості щось пояснити чи сказати лю-
дям. Але в цій ситуації над усе мене вразило, коли В. Ко-
ротич раптом став пояснювати в своїх інтерв’ю, що бесіду
зі мною не опублікував тому, що вона нібито була не
дуже хороша і нібито я відповідав не на ті питання, які
цікавили журнал, зокрема, мало розказав про свою нову
роботу, і взагалі з цією бесідою треба ще довго працю-
вати... Коротше, головний редактор вирішив взяти всю
відповідальність на себе і прикрити собою керівництво
ЦК. Нащо? Невже він сам не розумів, що аморально не
давати слово людині, котра думає інакше, ніж хай навіть
Генеральний секретар? Кому, як не йому, журналістові,
захищати загальнолюдські принципи свободи слова? Але
ні, він почав викручуватися, вигадувати різне, замість
того, щоб сказати те, як було насправді,.. Ну, якщо вже
боявся, у найгіршому разі міг просто промовчати. Це бу-
ло б чесніше.

Ось так нервово і в смиканині наближалася для мене
конференція. Кожен день приносив якісь нові звістки,
приємного було мало, чесно кажучи, в той час я взагалі
забув, що це таке — добра новина.

XIX партійна конференція відкрилася в Кремлівсько-
му Палаці з’їздів. Я хвилювався, коли їхав на перше за-
сідання. Після стількох чуток, після тривалої «змови мов-
чання» вперше появився на людях і чудово знав, насиіль-
ки різною буде їхня реакція. Багато було цікавих, кому
просто хотілося на мене подивитися, від тих поглядів ме-
не всього судомило, я почувався майже слоном в зоопар-
ку... Хось із старих знайомих боязливо відводив очі, як
від прокаженого. В цій обстановці почувався абсолютно
неприродно, майже зацьковано, і тому старався в перер-
вах засідань сидіти на своєму місці. Хоча, звичайно, були
й ті, хто цілком спокійно підходив до мене, запитував,
як справи, підтримував і словом, і усмішкою, і поглядом.

Карельська делегація сиділа далеко-далеко на балконі,
між головою і стелею лишалося метрів зо два, і президію
було ледве видно. Тривали виступи, і, як завше, різні —
цікаві й сміливі, але переважно заготовані, проштампова-
ні, перепущені через апарат.

І .все-таки партконференція стала великим кроком
уперед. Мабуть, уперше на наших партійних форумах за
деякі резолюції голосували «за» не всі, як було раніше,
не одноголосно. Я підготувався до виступу досить бойово-
го. В ньому вирішив поставити питання про свою полі-
тичну реабілітацію.

Пізніше, коли XIX партконференція завершиться і на
мене звалиться шквал листів з підтримкою, багато авторів
поставлять мені за докір єдину обставину: навіщо я
просив у партконференції політичну реабілітацію? «Що,
ви не знали,— запитували мене,— хто в переважній біль-
шості обраний на конференцію, як відбувалися вибори па
неї? Хіба можна було про щось прохати цих людей?» «І
взагалі,— писав інженер, здається з Ленінграда,— ще Во-
ланд в «Майстрі і Маргариті» Булгакова говорив: ніколи
ні в кого нічого не просіть... А ви забули це святе пра-
вило».

І все-таки я вважаю, що був правий, ставлячи це пи-
тання перед делегатами. Важливо було визначити свою
позицію і сказати вголос, що рііпення жовтневого Пле-
нуму ЦК, яке визнало мій виступ політично хибним, саме
по собі в політичною помилкою і повинно бути відмінене.
Великих ілюзій, що це станеться, у мене не було, але
все ж я сподівався.

Врешті-решт справжня народна реабілітація сталася.
На виборах у народні депутати за мене проголосувало
майже 90 процентів москвичів, і нічого не може бути до-
рожчого цієї найголовнішої реабілітації... Рішення жовт-
невого Пленуму може бути відмінене чи ні, значення вже
не Має. Мені здається, значно важливіше це тепер для
самого Горбачова і ЦК.
Але я забіг наперед. Поки ще треба було добитися
права на виступ. Я розумів: буде зроблено все, аби не
пустити мене на трибуну. Ті, хто готував партконферен-
цію, чітко уявляли, що це буде надто критичний виступ,
і їм все це не хотілося слухати.

Так воно й сталося. День, два, три, чотири, іде вже
останній день конференції. Я все думав: як же бути, як
же виступити? Список великий, і в цьому списку, зви-
чайно, завжди знайдеться той, кому безпечно надати сло-
во, лише б не дати мені. Надсилаю одну записку — без
відповіді, надсилаю другу — те ж саме. Ну що ж, тоді
я вирішив брати трибуну штурмом. Особливо після того,
як буквально хвилин за сорок до перерви головуючий
оголосив, що по обіді конференція перейде до ухвалення
резолюцій і рішень. Коли почув, що мого прізвища в
цьому списку нема, відважився на крайній крок. Звер-
нувся до своєї карельської делегації. Кажу: «Товариші,
у мене вихід один — треба штурмом брати трибуну». По-
годилися. І я пішов довжелезними східцями вниз, до две-
рей, які ведуть прямо в прохід, до трибуни, і попрохав
хлопців-чекістів відкрити двері. А співробітники КДБ
ставилися до мене переважно, треба сказати, непогано —
вони розчинили стулки дверей, я витягнув свій червоний
мандат, підняв його над головою і твердим кроком пішов
по цьому довгому проходу, прямо до президії.

Коли дійшов до середини величезного палацу, зал усе
зрозумів. Президія — також. Виступаючий, по-моєму з
Таджикистану, замовк. Запала мертва, моторошна тиша.
І в цій тиші, з піднятою вгору рукою, з червоним ман-
датом, я йшов уперед, дивлячись в очі Горбачову. Кожен
крок відлунювався в душі. Я відчував дихання п’яти з
лишком тисяч чоловік, спрямовані з усіх боків на мене
погляди. Дійшов до президії, піднявся на три сходинки,
підійшов до Горбачова і прямо з мандатом, дивлячись
йому в очі, чітко сказав: «Я вимагаю'надати слово для
виступу. Або ставте питання на голосування всієї конфе-
ренції». Якесь хвилинне збентеження, а я стою. Нарешті
він промовив: «Сядьте в першому ряду». Ну що ж,, я сів
на місце поруч з трибуною. Бачу, як члени Політбюро
стали радитися між собою, шепотітися, потім Горбачов
підкликав зав. загальним відділом ЦК, вони також поше-
потіли, той вийшов, після того до мене підступає його
працівник і говорить: «Борисе Миколайовичу, вас просять
до кімнати президії, з вами там хочуть поговорити». Я за-
питую: «Хто хоче зі мною поговорити?»—«Не знаю».
Кажу: «Ні, мене цей варіант не влаштовує. Я сидітиму
тут». Він пішов. Знову завідуючий загальним відділом
перешіптується з президією, знову якийсь нервовий рух.
Знову підходить працівник і говорить, що зараз до мене
вийде хтось із керівників.

Я розумів, що із залу мені виходити не можна. Якщо
вийду, то двері мені ще раз не відкриють. Кажу: «Що ж,
піду, але дивитимуся, хто вийде з президії». Поволі сту-
паю по проходу, а мені з перших рядів голосно шепочуть,
що ні, не виходьте із залу. За три-чотири метри до виходу
зупинився, дивлюся в президію. Поряд зі мною розташу-
валася група журналістів, вони теж говорять: «Борисе
Миколайовичу, із залу не виходьте!» Так, я сам розумів,
що із залу виходити справді не можна. Із президії ніхто
не підвівся. Виступаючий продовжив свою промову. До
мене підступає той самий товариш і говорить, що Ми-
хайло Сергійович сказав: надасть мені слово, але потрібно
повернутися до карельської делегації. Я зрозумів, що,
поки дійду туди, поки вернуся назад, дебати згорнуть і
мене позбавлять слова. Тому відповів, що ні, в делегації
відпросився, тому назад не повернуся, а ось місце в пер-
шому ряді — воно мені подобається. Різко повернувся і
сів знову в центрі, біля проходу, прямо проти Горбачова.

Чи збирався він справді пустити мене на трибуну чи
вже потім дійшов висновку, що для нього буде програ-
шем, якщо поставить питання на голосування і зал ви-
ступить за те, аби надати мені слово? Важко сказати.
Врешті-решт оголосив мій виступ і додав, що по перерві
перейдемо до ухвалення резолюцій.

Потім я пробував обігрувати варіанти: а якби чекісти
не відкрили двері, або все ж президії вдалося умовити
мене вийти із залу, або Горбачов своїм натиском і авто-
ритетом переконав зал припинити дебати, що тоді? Чо-
мусь до цього часу є тверда впевненість, що я все одно
виступив би. Певно, тоді прямо апелював би до делегатів
конференції, і слово вони надали б. Навіть тим, хто ста-
вився до мене погано, чи з підозрою, чи з осудом, було
цікаво, що я скажу. Відчував настрій залу і якось був
певен, що слово мені нададуть.

Я вийшов на трибуну. Запала мертва, майже гнітюча
тиша. Почав говорити. Виступ цитую за стенографічним
звітом конференції.

«Товариші делегати! Насамперед я повинен відповісти
на вимогу делегата товариша Загайнова, який тут висту-
пав, на ряд запитань.

Перше питання. Чому я виступив з інтерв’ю інозем-
ним телекомпаніям, а не радянській пресі? Відповідаю,
Передусім до мене звернулося АПН, і я дав інтерв’ю ще
задовго до телевізійних компаній, але це інтерв’ю не бу-
ло надруковано в «Московских новостях».

Повторно АПН звернулося вже пізніше, але, так би
мовити, гарантії теж не було, що це інтерв’ю буде опу-
бліковане. Звернулася редакція журналу «Огонек» дати
інтерв’ю також до того. Я дав інтерв’ю протягом двох го-
дин, але воно не було надруковане, хоча минуло півтора
місяця. Згідно з заявою тов. Коротяча, бачите, це не було
дозволено.

Наступне питання. .Чому я так нечленороздільно ви-
ступив на організаційному пленумі Московського міськ-
кому партії? Відповідаю. Я був тяжко хворий, прикутий
до ліжка, без права, без можливості підвестись з цього
ліжка. За півтори години до пленуму мене викликали
на цей пленум, лікарі відповідно мене накачали ліками.
І на цьому пленумі я сидів, але щось відчувати не міг,
говорити практично тим паче.

Далі. Одержую листа з Держтелерадіо СРСР з пояс-
ненням і проханням, що в звязку з конференцією їм до-
ручено координувати інтерв’ю наших керівників інозем-
ним телекомпаніям і вони просять мене дати його кільком
з них.

На цей час таких прохань назбиралося п’ятнадцять.
Я сказав першому заступникові голови Держтелерадіо
СРСР товаришу Кравченку, що зможу за часом дати двом-
трьом, не більше. Після цього надходить з комітету теле-
фонограма, що визначаються три телекомпанії. Бі-бі-сі,
Сі-бі-ес, Ей-бі-сі. Ну, відповідно, я призначив час і у
своєму кабінеті дав інтерв’ю цим трьом компаніям. Пи-
тання і відповіді йшли одразу. На некоректні запитання,
які завдавали б якоїсь шкоди нашій державі, партії, їх
престижу, я не відповідав.

Далі були запитання стосовно товариша Лигачова.
Я сказав, що маю єдині точки зору в стратегічному плані,
щодо рішень з’їздів, щодо завдань перебудови і т. д. У нас
з ним є деякі різні точки зору в тактиці перебудови, в
питаннях соціальної справедливості, стилю роботи. Дета-
лі я не розшифровував. Було і таке запитання: «Чи вва-
жаєте ви, що будь на місці товариша Лигачова якась ін-
ша людина, то перебудова пішла б швидше?» Я відповів:
«Так». Щодо перекручення сказаного телекомпанія Сі-бі-
ес (СПІА) дала моє спростування і письмове вибачення
за помилку за підписом заступника президента телеком-
панії.
Потім мене викликав товариш Соломенцев, зажадав
пояснення. Я висловив своє обурення фактом виклику з
такого питання і відповів усно на кожне поставлене пи-
тання щодо інтерв’ю. Спроба відшукати в Статуті мою
провину не вдалася. Вважаю себе в цьому абсолютно
невинним. Плівку з повним записом наш перекладач пе-
редав товаришу Сбломенцеву. Що далі робитимете зі
мною, не відаю, але це дуже нагадує тінь недавнього,
недалекого минулого.

Переходжу до виступу.

Товариші делегати! Головним питанням конференції,
як вона планувалась, є демократизація в партії, що з
часом сильно деформувалася в гірший бік. І, звичайно,
обговорення сьогоднішніх гарячих питань в цілому пере-
будови і революційного оновлення суспільства. Сам період
підготовки конференції викликав незвичайний інтерес і
надії комуністів, усіх радянських людей. Перебудова ско-
лихнула народ. І, видно, перебудову треба було починати
з партії. Потім вона повела б за собою, як завжди, всіх
інших. А партія саме з точки зору перебудови і відстала.
Тобто виходить, що сьогоднішню конференцію треба
було проводити значно раніше. Це моя особиста точка
зору.

Але навіть зараз підготовка йшла якось поспіхом. Те-
зи опубліковані пізно, складав їх апарат ЦК. Про полі-
тичну систему там не було сказано головного, що з’яви-
лося в доповіді. До розроблення тез широко не залучали
навіть більшість членів ЦК. Врахувати вже в рішеннях
нашої конференції всі пропозиції, що надійшли, всі
надбання народної мудрості, звичайно, не вдасться.

Вибори делегатів, незважаючи на спробу товариша Ра-
зумова переконати всіх у газеті «Правда», що вони були
демократичними, а тим часом у ряді організацій прово-
дилися за старими штампами, ще раз засвідчили, що апа-
рат вищого ешелону не перебудовується.

Але обговорення на самій конференції цікаве. І зараз
найголовніше, які ж будуть прийняті рішення. Чи задо-
вольнять вони комуністів країни, суспільство в цілому?
Судячи з першого дня, було надто насторожене, я б ска-
зав, навіть тяжке враження. Але з кожним днем напруга
наростала, і все цікавіше й цікавіше слухати делегатів,
і, видно, це відіб’ється на ухвалених рішеннях.

Хотілося б висловити деякі зауваження і пропозиції,
що стосуються Тез ЦК, з урахуванням промови тов. Гор-
бачова.
По політичній системі. Тут вважаю, головним, аби діяв
такий механізм в партії і суспільстві, який виключав би
помилки, навіть близько подібні- минулим, що відкинули
країну на десятиліття, не формував «вождів» і «вождизм»,
створив справжнє народовладдя і дав для цього тверді
гарантії.

Пропозиція в доповіді про поєднання функцій пер-
ших секретарів партійних комітетів та радянських орга-
нів виявилася для делегатів настільки несподіваною,
що тут робітник у виступі говорив: йому це поки незро-
зуміло. Я як міністр скажу: мені також. Для осмислення
потрібен час. Це надто складне питання, а потім я, на-
приклад, пропоную з цього питання провести всенародний
референдум. (Оплески).

Деякі пропозиції щодо виборів: вони повинні бути
загальними, прямими і таємними, в тому числі секрета-
рів, Генерального секретаря ЦК, знизу доверху із бюро
в областях чи Політбюро, також обраних всіма кому-
ністами таким же шляхом (мовби робити два тури вибо-
рів). Це повинно стосуватися і Верховної Ради, проф-
спілок і комсомолу. Без будь-яких винятків, тим більше
для вищого ешелону, обмежити перебування на виборній
посаді двома строками. На другий строк вибирати лише
за реальних результатів роботи в попередній період.
Ввести чіткі вікові обмеження в цих органах, в тому
числі і в Політбюро — до 65 років. Звіт за строками
внести з попередніх виборів, а за віком — з нинішнього
року.

Наша партія, суспільство в цілому доросли до того,
щоб їм довіряти самостійно вирішувати такі питання, а
перебудова від цього лише виграє.

Все сказане, а не запропонована деким двопартійна
система, на мою думку, і буде певного гарантією проти
культу особи, який настає не через 10*15 років, а за-
роджується відразу, якщо має грунт. Думаю, нам уже
зараз треба остерігатися цього, адже нехтування ленін-
ськими принципами за минулі роки принесло і так багато
бід народу. Повинні бути жорсткі перепони, установлені
Статутом чи законом.

У ряді країн діє порядок: іде лідер —іде керівництво.
У нас в усьому, звикли звинувачувати померлих. Зараз
виходить: в застої винен один лише Брежнєв. А де були
ті, хто по 10—15—20 літ і тоді, і тепер у Політбюро? Кож-
ного разу голосували за різні програми. Чому вони мов-
чали, коли вирішував один з подання апарату ЦК долі
партії, країни, соціалізму? Догодовувалися до п’ятої зір-
ки в одного і кризи суспільства в цілому. Чому висунули
хворого Черненка? Чому Комітет партійного контролю,
караючи за відносно невеликі відхилення від норм пар-
тійного життя, побоявся і зараз боїться притягнути вели-
ких керівників республік, областей за хабарі, за мільйон-
ні збитки державі і таке інше? Причому напевно знаючи
про деякі з них. Треба сказати, цей лібералізм з боку то-
вариша Соломенцева щодо хабарників-мільйонерів ви-
кликає якусь стурбованість.

Вважаю, що деякі члени Політбюро, винні як члени
колективного органу, наділені довір’ям ЦК і партії, по-
винні відповісти: чому країна і партія доведені до такого
стану? І після цього зробити висновки — вивести їх із
складу Політбюро: (Оплески). Це гуманніший крок, аніж
критикуючи, посмертно перезахоронювати!

Надалі пропонується такий порядок: міняється Гене-
ральний секретар — оновлюється Політбюро, крім тих,
хто ввійшов недавно; в основному оновлюється і апарат
ЦК. Тоді люди не будуть в постійному адміністративному
капкані. Тоді не критикуватимуться лише по смерті,
знаючи, що відповідати перед партією доведеться кож-
ному, в тому числі і всьому виборному органу.

І ще. Зараз при чіткій заяві Генерального секретаря,
що у нас немає зон, керівників, в тому числі і його, поза
критикою, насправді виявляється не так. Зона, межа є,
вище якої за першої ж спроби критики лунає миттєве
застереження: «Не чіпай!» Ось і виходить, що навіть
члени ЦК бояться висловити свою особисту думку, якщо
вона відрізняється від доповіді, висловитися на адресу
керівництва.

Це завдає найбільшої шкоди, деформує партійну со-
вість і особистість, привчає за кожної пропозиції «є дум-
ка» відразу піднімати руки: всі «за». Ця конференція —
мабуть, перший виняток з того, що стало правилом. Поки
що виходить, що політика, яку проводять керівні органи,
по суті, зберігає свою недоторканість, лишається поза
критикою, поза контролем народних мас і сьогодні.

Слід погодитися з пропозицією в доповіді про ство-
рення із членів ЦК комісії з-напрямів, без розгляду і
згоди яких не приймалась би жодна принципова поста-
нова ЦК партії. А зараз, по суті, постанови не ЦК, а його
апарату, і багато з них відразу стають мертвонароджени-
ми. Великі проекти обговорювати в усій партії і країні,
причому практикувати референдуми. Як правило, виклю-
чити спільні постанови ЦК і Ради Міністрів СРСР.
Так, ми пишаємося соціалізмом і пишаємося зробле-
ним, але не можна хизуватися цим. Адже за сімдесят літ
ми не вирішили ряд головних питань — нагодувати і
одягнути народ, забезпечити сферу послуг, вирішити со-
ціальні питання. На це і спрямована перебудова суспіль-
ства, але йде вона з великим гальмуванням, а отже, ко-
жен з нас недостатньо трудиться, недостатньо бореться за
неї. Проте однією з головних причин труднощів перебу-
дови є її декларативний характер. Оголосили про неї
без достатнього аналізу причин застою, що виник, аналі-
зу сучасної обстановки в суспільстві, без глибокого ана-
лізу в розрізі історії допущених партією помилок. І як
результат перебудови — за три роки не розв’язали реаль-
них проблем для людей, а тим більше не добилися рево-
люційних перетворень.

Здійснюючи перебудову, треба ставити рубежі не ли-
ше до 2000 року (зараз багатьом нецікаво, що вони одер-
жать і чи доведеться отримувати тоді), а на кожні
2—3 роки ставити і вирішувати остаточно одне-два завдан-
ня на благо людей. Не розкидаючись за рахунок інших на-
прямків, зосередити саме туди все — ресурси, науку, енер-
гію людей. Тоді із різко зрослою вірою, що перебудова
суспільства іде, що вона дає результати, що вона безпо-
воротна, люди значно швидше розв’яжуть й інші пробле-
ми. А поки що віра людей може похитнутися в будь-який
момент. Поки всі перебували під гіпнозом слів — це ря-
тувало. В подальшому — це ризик втратити управління
і політичну стабільність.

І про відкритість у партії. В партії повинно бути нор-
мальним явищем різноманіття думок (адже це не уні-
фікація). І присутність відмінної думки меншості не
зруйнує, а зміцнить єдність партії. Партія для народу, і
народ повинен- знати все, що вона робить. Цього, на жаль,
нема. Повинні бути і детальні звіти Політбюро та Секре-
таріату, окрім питань, які становлять державні таємниці.
Це знання і життя, і біографії керівників, і чим вони
займаються, і скільки одержують, і які результати у
кожного керівника верхнього ешелону на його ділянці.
Це і регулярні виступи по телебаченню, і результати
прийому в партію, узагальнення листів трудящих у ЦК
і так далі. Загалом повинна бути вся партійна соціологія
про моральне здоров’я керівників партії і держави. Вона
мусить бути для всіх відкритою, а не таємницею.

6 і такі «заборонні», «таємні» теми, наприклад, пи-
тання фінансів партійного бюджету. В Статуті сказано:
як витрачати фінанси, визначає ЦК КПРС, тобто не її
апарат, а ЦК. Але такі питання на пленумах не обгово-
рювалися. Віднині пропоную це робити обов’язково. Бо
куди витрачаються партійні гроші (а це сотні мільйонів
карбованців), невідомо ні членам ЦК, ні, звичайно, ін-
шим комуністам. Ревізійна комісія на з’їзді про це не до-
повідає, та її, видно, до каси і не допускають.

Я, приміром, знаю, скільки перераховується мільйонів
карбованців в ЦК від Московської міської і Свердловсь-
кої обласної партійних організацій. Але куди вони ви-
трачаються — не відаю. Лише бачу, що, окрім раціональ-
них витрат, будуються пишні особняки, дачі, санаторії
такого розмаху, що стає соромно, коли туди приїжджають
представники інших партій. А треба б за рахунок цього
матеріально підтримати первинні партійні організації, в
тому числі і по зарплаті їх керівників. А потім ми диву-
ємося, що деякі великі партійні керівники загрузли в
корупції, хабарях, приписках, втратили порядність, мо-
ральну чистоту, скромність, партійну товариськість.

Розкладання верхніх шарів у брежнєвський період
охопило багато регіонів, і .недооцінювати, спрощувати це
не можна. Загнивання, видно, глибше, ніж дехто думає,
і мафія, знаю по Москві, існує напевно.

Питання соціальної справедливості. Звичайно, по ве-
ликому рахунку, на соціалістичних принципах вони у
нас вирішені. Але лишилися деякі питання, які не роз-
в’язуються, викликають обурення людей, знижують авто-
ритет партії, згубно діють і на темпи перебудови.

Моя думка. Повинно бути так: якщо чогось не виста-
чає в нас, у соціалістичному суспільстві, то нестачу по-
винен відчувати рівною мірою кожен без винятку. (Оплес-
ки). А різний внесок праці в суспільство регулювати різ-
ною зарплатою. Треба нарешті ліквідувати продовольчі
«пайки» для, так би мовити, «голодуючої» номенклатури,
виключити елітарність у суспільстві, виключити і по суті
і за формою слово «спец» з нашого лексикону, тому що
в нас немає спецкомуністів.

Думаю, що це вельми допоможе працювати з людьми
партійним працівникам, зарадить перебудові.

Структура і скорочення партійного апарату. Не буде
здійснений ленінський заклик: «Вся влада — Радам!»
при наявності такого могутнього партапарату. Пропоную
скоротити апарат в обкомах у 2—3 рази, в ЦК в 6—10 ра-
зів, з ліквідацією галузевих відділів.

Хотів би сказати про молодь. У Тезах про неї майже
нічого нема. В доповіді сказано багато, і я б підтримав
пропозицію про прийняття окремої резолюції щодо моло-
ді. Не нам, а їй відводиться головна роль в оновленні на-
шого соціалістичного суспільства. Треба сміливо привчати
її керувати процесами на всіх рівнях, потрібно сміливо
віддавати цілі пласти керівництва абсолютно всіх рівнів
молоді.	'

Товариші делегати! Делікатне питання. Я хотів би
звернутися з питання політичної реабілітації мене осо-
бисто після жовтневого Пленуму ЦК. (Шум у залі). Якщо
ви вважаєте, що час уже не дозволяє, тоді все.

Горбачов М. С. Борисе Миколайовичу, говори,
прохають. (Оплески). Я думаю, товариші, давайте ми із
справи Єльцина знімемо таємницю. Нехай усе, що вважає
Борис Миколайович потрібним сказати, скаже. Будь ласка,
Борисе Миколайовичу!

Єльцин Б. М. Товариші делегати! Реабілітація че-
рез п’ятдесят років нині стала звичною, і це добре діє на
оздоровлення суспільства. Але я особисто прошу політич-
ної реабілітації за життя. Вважаю це питання принципо-
вим, доречним у світлі проголошеного в доповіді і висту-
пах соціалістичного плюралізму думок, свободи критики,
терпимості до опонента.

Ви знаєте, що мій виступ на жовтневому Пленумі
ЦК КПРС рішенням пленуму був визнаний «політично
хибним». Але питання, підняті там, на Пленумі, неодно-
разово піднімала преса, ставили комуністи. Цими днями
всі ті питання практично звучали ось із цієї трибуни і в
доповіді, і у виступах. Я вважаю, що єдиною помилкою
було те, що я виступив невчасно — перед 70-річчя.м
Жовтня.

Видно, всім нам треба оволодівати правилами, політич-
ної дискусії, поважати думку опонента, як це робив
В. І. Ленін, не чіпляти одразу ярлики і не вважати єрети-
ками.

Товариші делегати! І в виступах на конференції, і в
моєму виступі повністю знайшли відображення питання,
висловлені мною на жовтневому (1987 р.) Пленумі ЦК
КПРС. Я гостро переживаю те, що сталося, і прошу кон-
ференцію відмінити рішення Пленуму з цього питання.
Якщо вважатимете можливим відмінити, тим самим ре-
абілітуєте мене в очах комуністів. І це не лише особисте, це
буде в дусі перебудови, це буде демократично і, як мені
здається-, допоможе їй, додавши впевненості людям.

Так, оновлення суспільства дається тяжко. Але зрушен-
ня, хай невеликі, є, і саме життя змусить нас йти тільки
цим шляхом. (Оплески).
Я виступив. Якоюсь мірою позначилася сильна напру-
га, однак, мені здається, справився із собою, зі своїм хви-
люванням, і все, що хотів і повинен був сказати, сказав.
Реакція була хорошою, в усякому разі аплодували, аж по-
ки я не вийшов із залу і піднявся на балкон, до карельсь-
кої делегації. В цей час оголосили перерву, моя делегація
проявила до мене теплу увагу, хтось усмішкою, хтось по-
тиском руки пробував підтримати мене. Я був збуджений,
перебував у напрузі, вийшов на вулицю, мене оточили і
делегати, і журналісти, ставили багато запитань.

Нічого не підозрюючи, після перерви я сів зі своєю де-
легацією. Зараз за регламентом почнеться ухвалення ре-
золюцій, інших рішень конференції. Але, виявляється,
перерву було використано для того, аби підготувати контр-
удар по мені і моєму виступу. Цілим залпом.

Запам’яталася промова Лигачова. Вона розійдеться по-
тім по анекдотах, репризах, спектаклях, сатиричних ма-
люнках і т. д. В опублікованій стенограмі його промову
навіть змушені були підправити, надто вже бездарно ви-
глядав головний ідеолог країни. Яких лише ярликів він на
мене не начепив, чого лише він про мене не навигадував!
Незважаючи на всі його бурхливі старання, все це було
дріб’язково, вульгарно, безкультурно.

Мені здається, саме після того виступу нарешті піді-
йшла до завершення його політична кар’єра. Він сам собі
завдав нищівного удару, що вже оговтатися від нього ні-
коли не зможе. Йому треба було б після партконференції
подати у відставку, але не хочеться. Не хочеться, та все
одно доведеться. Йому, що викликає відтоді в багатьох
нервовий сміх, діватися нікуди.

Наступний виступ. Лукін. Молодий перший секретар
Пролетарського райкому партії Москви. Він старанно ви-
ливав на мене бруд, виконуючи почесне завдання началь-
ства. Потім я часто думав про нього, як же він житиме
далі зі своєю совістю?.. Кінець кінцем вирішив, що він чу-
дово житиме зі своєю совістю, вона в нього загартована.
Ці молоді кар’єристи, піднімаючись на гору, стільки
встигають різного набрехати, наробити, що ліпше про
совість тут взагалі не згадувати.

Чикирєв. Директор заводу імені Орджонікідзе. Це він
створив історію про першого секретаря, котрий ніби через
мене викинувся з вікна горішнього поверху. Крім того,
ще багато чого наговорив. Я слухав і не міг зрозуміти —
страшний сон це чи дійсність. Я був у нього на заводі, од-
ного разу навіть весь день провів там разом з міністром
Панічевим. Як завше, побував і в їдальні, побутових.кім-
натах і наприкінці зустрічі висловив зауваження, він ніби
згодився. І раптом тут поніс таке, що просто неможливо
переповісти, брехав, перекручував факти. Почувався я то-
ді — можна собі уявити.

Абсолютно несподівано для всіх, зіпсувавши запланова-
ний сценарій, на трибуну вийшов свердловець В. А. Вол*
ков і сказав добрі слова на мою адресу. До того я ніколи
не знав Волкова.. Його імпульсивний щирий виступ — то
природна людська реакція на войовничу несправедливість.
Але зляканий перший секретар Свердловського обкому
партії Бобикін за кілька хвилин надіслав записку до пре-
зидії. Я її процитую: «Делегація Свердловської обласної
партійної організації повністю підтримує рішення жовтне-
вого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС щодо товариша Єльци-
на. Товариша Волкова ніхто не уповноважував виступа-
ти від імені делегатів. Його виступ одержав повний осуд.
Від імені делегації — перший секретар обкому партії Бо-
бикін». Але з делегацією він не радився.

Наприкінці Горбачов також немало сказав на мою ад-
ресу. Але вже не так базарно і розгнуздано.

Усі, хто були поряд, боялися навіть повернутися до ме-
не. Я сидів нерухомо, дивлячись на трибуну згори, з бал-
кона. Здавалося, от-от знепритомнію від усього того... Ба-
чачи мій стан, підбігли хлопці, що чергували на поверсі,
відвели до лікаря, там зробили укол, аби я все-таки зміг
досидіти до кінця партконференції. Я повернувся, але то
хули і фізичні, і моральні тортури, все всередині палало,
гливло перед очима...

Важко пережив я все те. Дуже важко. Не спав підряд
уві ночі, переживав, думав — у чому річ, хто правий, хто
не правий?.. Мені здавалося, все закінчено. Виправдовува-
тися ніде, та я і не став би. Засідання XIX партконферен-
ції Центральне телебачення транслювало на всю країну.
Відмитися од бруду,- яким мене облили, мені не вдасться.
Я відчував, вони задоволені, вони збили мене, вони пере-
могли. В той момент настав якийсь стан апатії. Не хоті-
лося ні боротьби, ні пояснень, нічого, лише б усе забути,
лише б- дали мені спокій.

А потім раптом у Держбуд, туди, де я працював, пішли
телеграми, листи. І не десять, не сто, а лантухами, тися-
чами. З усієї країни, з найвіддаленіших куточків. Це була
якась фантастична всенародна підтримка. Мені пропону-
вали мед, трави, малинове варення, масаж і т. д. і т. її.,
аби я підлікувався і більше ніколи не хворів. Мені радили
не звертати уваги на дурниці, які на мене намовили, оскіль-
ки все одно в них ніхто не вірить. Від мене вимагали не
розкисати, а продовжувати боротьбу за перебудову.

Скільки зворушливих, добрих, теплих листів я одержав
від абсолютно незнайомих людей, що мені аж не вірилося,
і я запитував себе: звідки це, чому, за що?..

Хоча, звичайно, розумів, звідки ті щирі почуття. Наш
народ, котрий натерпівся, не міг спокійно і без співчуття
дивитися, як над людиною збиткувалися. Людей обурила
очевидна, відверта несправедливість. Вони надсилали світ-
лі листи і тим протягнули мені свої руки. І я зміг опер-
тися на них і підвестися.

Я зміг іти далі.

27 березня 1989 року

Ось і все. Завершився багатомісячиий марафон. Не
знаю, що я більше відчуваю — втому чи полегшення...

Мені повідомили уточнені підсумки виборів. За мене
проголосувало 89,6 відсотка виборців. Звичайно, це не
зовсім нормальні цифри, при цивілізованих, так би мови-
ти, людських виборах число повинно бути менше. Але в
нас людей довели до такого стану, а мене з такою запопад-
ливістю пробували зганьбити, оббрехати, не пустити, що я
цілком міг набрати і більше голосів.

Нині появилася нова розхожа формула: голосували не
за Єльцина, голосували проти апарату. Мається на увазі,
що ця фраза повинна мене образити. А по-моему, це чудо-
во. Отже, все-таки недаремно я почав цю непосильну бо-
ротьбу проти партійної бюрократії. Якщо протест проти
апарату асоціюється з іменем Єльцина, отже, був смисл
у моєму виступі і на жовтневому Пленумі • ЦК, і на
XIX партконференції.

Дуже хочеться зупинитися, оглянутися, зробити паузу.
Гонка була аж надто стомлюючою і вимотуючою. Але ні-
чого не вийде. Уже на мене навалилися нові турботи й
проблеми.

Написав заяву Голові Ради Міністрів СРСР М. І. Риж-
кову з проханням звільнити мене від посади міністра, яку
посідав. За Законом про вибори народний депутат не може
одночасно бути й міністром. Отож відсьогодні я став офі-
ційно безробітним.

А вдома щодня розривається телефон —десятки, сотні
дзвінків: всі вітають, бажають, обнімають... Домовилися
з Наїною виїхати з Москви на пару тижнів, сховатися од
, усіх.

Усе-таки я сильно стомився. І хочеться відпочити...

Інколи мені здається, що я прожив три різні життя.
Перше хоч і було напруженим, складним, але все ж воно
схоже на життя інших людей — навчання, робота, сім’я,
шлях господарського, партійного керівника. Воно завер-
шилося в день проведення жовтневого Пленуму ЦК, і по-
чалося друге життя — існування політичного вигнанця, ко-
ли довкола вакуум, порожнеча. Я виявився відрізаним од
людей і вів боротьбу за своє виживання і як людини, і як
політичного діяча. В день перемоги під час виборів у на-
родні депутати почалося третє моє життя, третє моє на-
родження. З того моменту минуло менше року. І якщо
про перші два етапи мало що було відомо, то після виборів
усе, що відбувалося зі мною,— робота на З’їзді народних
депутатів і сесії Верховної Ради СРСР, створення Міжре-
гіональної депутатської групи, поїздка в США, спроби
скомпрометувати мене і т. д. — ті дії розгортаються на
очах в усіх, тут немає ніяких таємниць і невідомих сторі-
нок.

І все ж, оскільки ці місяці увібрали в себе так багато
різних подій, не розповісти про них не можна.

Почну по порядку.

Після такої переконливої перемоги на виборах пішли
активні чутки, що на З’їзді народних депутатів я збира-
юся боротися з Горбачовим за посаду Голови Президії
Верховної Ради СРСР. Не знаю, де народжувалися ті чут-
ки — серед моїх прихильників, які ввійшли в раж у зв’яз-
ку з перемогою, чи, навпаки, в стані моїх противників,
котрі перелякалися такої бурхливої реакції москвичів,—
але чутки продовжували вперто циркулювати.

Як я до цього ставився? Та майже ніяк. Абсолютно ре-
ально уявляв собі політичну ситуацію, що склалася в кра-
їні, достатньо точно оцінював співвідношення майбутньої
меншості і більшості на З’їзді народних депутатів, отож
ілюзії і амбіції у мене повністю були відсутні. Хоча, зви-
чайно, розумів, що Горбачова моя фігура на з’їзді дуже
серйозно турбуватиме. І він захоче дізнатися, чого все-
таки я хочу.

Десь за тиждень до відкриття з’їзду він зателефонував
мені і запропонував зустрітися, переговорити. Зустріч за-
тяглася майже на годину, вперше після тривалої перерви
ми сиділи один навпроти одного. Розмова була напруже-
нош, нервовою, багато з того, що нагромадилося в мене
останнім часом, я йому висловив. Менше всього мене тур-
бували власні проблеми. Країна розвалюється — ось що
жахливо. А апаратно-бюрократичні ігри як ішли, так і
йдуть, і головне в них — всю владу зберегти в руках апа-
рату, ні крихти її не уступивши З’їзду народних депута-
тів. Я все пробував достукатися,— з ким ви, Михайле Сер-
гійовичу, з народом чи з системою, яка привела країну на
край прірви?..

Він відповідав різко, і чим більше ми говорили, тим
могутніша виростала між нами стіна нерозуміння. І коли
стало цілком зрозуміло, що людський контакт сьогодні не
відбудеться, довірливі стосунки не виникнуть, збавивши
тон і натиск, Горбачов запитав мене про дальші плани —
чим я маю намір займатися, де бачу себе в подальшій ро-
боті? Я відповів одразу — все вирішить з’їзд. Горбачову ця
відповідь не сподобалася, він хотів все ж одержати від ме-
не якісь гарантії і тому продовжував запитувати — а як
я дивлюся на господарську роботу, можливо, мене заціка-
вить робота в Радміні. Я ж продовжував твердити своє —
все вирішить з’їзд. Певно, був правий, до з’їзду безглуз-
до говорити про щось серйозне. Але Горбачова дратувала
відповідь, йому хотілося дізнатися про мої наміри. Він,
видно, вважав, що я щось приховую. Але я цілком щиро
не будував ніяких передчасних планів, лише після з’їзду
можна було про щось думати щодо цього. Так ми і розста-
лися.

Уже наступного дня по Москві знову поповзли нові чут-
ки, Де той поет, а також співак, котрий заспіває оду на-
шим вітчизняним чуткам? При дефіциті правдивої (і на-
віть брехливої) інформації народ живе чутками. Це най-
головніше телеграфне агентство Радянського Союзу, го-
ловніше самого ТАРСу. Хочеться вірити, що хтось вивчить
природу наших чуток, механізми їх виникнення і поши-
рення, захоплююча книга, мабуть, вийде.

Отже, цього разу чутки повідомляли, що справді Гор-
бачов зустрічався з Єльциним і запропонував йому посаду
першого заступника прем’єр-міністра. Єльцин на заступ-
ника не погодився, оскільки хотів бути Головою Верхов-
ної Ради. Тоді Горбачов був змушений віддати йому пост
першого заступника Голови, той знову не згодився. І тоді
Горбачов запропонував у жертву посаду першого секрета-
ря ММК... Єльцин на те дав згоду.

Майже такий варіант чи близький до того, а також різ-
ні інші версії повідомляли мені з усіх боків, доводилося
лише хитати головою і дивуватися людській фантазії.
Невдовзі почався з’їзд. Про нього я скажу трохи, ос-
кільки той, хто цікавився, мав можливість в подробицях
стежити за його ходом. Горбачов прийняв принципово важ-
ливе рішення про пряму трансляцію роботи з’їзду по теле-
баченню. Ті десять днів, які майже вся країна, не відрива-
ючись, стежила за відчайдушними з’їздівськими дискусі-
ями, дали, людям у політичному відношенні значно біль-
ше, ніж сімдесят літ, помножені на мільйони марксистсь-
ко-ленінських політгодин, викинутих на одурення народу.
В день відкриття з’їзду це були одні люди, в день закрит-
тя вони стали вже іншими. І як би всі ми негативно не
ставилися до підсумків З’їзду народних депутатів, як би
не переживали і не засмучувалися через упущені можли-
вості, не зроблені в потрібному напрямку політичні та еко-
номічні кроки, все ж головне сталося. Народ, майже весь
народ, прокинувся від сплячки.

Як завжди, не обійшлося без пригод у мене. Коли три-
вали дискусії, як із числа народних депутатів вибирати
членів Верховної Ради СРСР, я категорично наполягав на
тому, аби вибори були альтернативними. Чесно зізнаюсь,
серцем сподівався, що все-таки оберуть мене до Верховної
Ради, а тверезим розумом усвідомлював — від цього .скла-
ду З’їзду народних депутатів нічого хорошого чекати не до-
водиться. Тиха й слухняна більшість, що прийшла до нас
з недалекого минулого, змолотить будь-яку пропозицію, не
бажану начальству. Так і сталося. Перші ж голосування
засвідчили, як Михайло Сергійович успішно диригує з’їз-
дом, і вибори до Верховної Ради лише підтвердили, що
залізобетонна більшість перепинить шлях будь-кому, хто
надто багато висувається. Не обрали Сахарова, Черничен-
ка, Попова, Шмельова — всіх чудових, поважних, компе-
тентних депутатів. Тих, хто не пройшов відбір з’їзду, важ-
ко перелічити, їх багато. Не пройшов і я. За мене прого-
лосувало понад половину депутатів, але за кількістю го-
лосів уступив своїм колегам. Я не засмутився. Говорю це
тепер не для того, аби продемонструвати свою витримку.
Ні, іншого просто не доводилося чекати. Якби цей склад
з’їзду відразу ж обрав мене до Верховної Ради — ось тоді
я б дуже сильно здивувався. Стався природний хід речей,
і я з інтересом чекав, як Горбачов викручуватиметься з си-
туації, в яку сам себе загнав.

Звичайно, це був скандал. Усі розуміли, що ситуація
через мене може скластися кінець кінцем просто вибухо-
небезпечною. Москвичі сприйняли підсумки виборів як
хамське ігнорування думки мільйонів людей. Увечері поча-
ли стихійно відбуватися мітинги, то тут, то там лунали
вимоги иро політичний страйк... Горбачов сам. не чекав
такого повороту, але нічого зробити не можна — підсумки
виборів уже затверджені.

Та, як завжди буває в нашій дійсності, врешті-решт
з’являється одинак, котрий ухитряється знайти вихід із
иайтупиковішого становища. Цього разу такою паличкою-
виручалочкою став Олексій Казанник, депутат із Омська.
Його обрали до складу Верховної Ради, але він зняв свою
кандидатуру на мою користь. З’їзд повинен був затвердити
цю рокировку, і коли в залі піднялися, руки і Горбачов по-
бачив, що пропозиція проходить, на його обличчі було не-
приховане полегшення.

Так я став членом Верховної Ради СРСР, і питання
про мою майбутню роботу відпало само собою. За кілька
днів обрали головою Комітету Верховної Ради СРСР з бу-
дівництва і архітектури, у зв’язку з чим я ввійшов до скла-
ду Президії Верховної Ради СРСР.

Про з’їзд можна розповідати довго. Драматичних, за-
хоплюючих, щонайгостріших ситуацій на цьому було без-
ліч. Але ще раз повторюсь, свідками тих подій була вся
країна, та і весь світ, якому далеко не байдуже, що твори-
ться на одній шостій частині планети... Тому більш де-
тально не зупинятимуся на цих епізодах, життя після то-
го пішло вперед.

Майже два місяці роботи сесії Верховної Ради СРСР,
організація Комітету з будівництва й архітектури, повний
безлад в здійсненні депутатських функцій — відсутність
кабінетів для роботи, приміщень для прийому виборців,
невиразні рекомендації стосовно секретаря-помічника де-
путата, диктатура апарату Верховної Ради над самими де-
путатами, загалом — наш традиційний бардак. Ми вчимо-
ся, вступили лише до першого класу великої парламент-
ської школи, а Коли дійдемо до університету — страшно
уявити, скільки мине часу.

З ключових епізодів літа — страйки шахтарів, що ско-
лихнули всю країну. Час слухняного, переляканого, марі-
онеткового робітничого класу сплив, і хочу вірити, він за-
кінчився назавжди. На арену виступив зовсім інший ро-
бітник, котрий поважає себе, свою гідність і свій труд. Зви-
чайно, надто багато, як і раніше, заляканих, стомлених,
котрі з трепетом дивляться на начальство, людей; взагалі
страх увійшов у наші гени, але інших робітників, котрі
розправили плечі, підняли голову, з кожним днем все біль-
ше й більше. Ці робітники очолили страйкові комітети,
за цими робітниками пішли тисячі, десятки тисяч гірни-
ків.
Реакція Москви цього разу була точною і швидкою. Па-
ру днів, мабуть, газети писали про вимоги страйкарів у
роздратованому і звично підганяючому тоні, а потім разом
з усіх трибун, з усіх газетних полос — повна підтримка
позиції шахтарів. Природно, якби застрайкував один ре-
гіон — реакція виявилася б протилежною. Але те, що вда-
лося об’єднатись шахтарям усієї країни, визначило успіх
страйку.

На жаль, цією ситуацією не зміг сповна скористатися
Рижков зі своєю новою командою. В цей момент у нього
був реальний шанс зламати хребет командно-бюрократич-
ній системі. І Верховна Рада, і громадська думка виявили-
ся готовими до радикальних економічних реформ. Але зно-
ву були запропоновані напівзаходи, знову були спроби роз-
в’язати проблеми лише одної галузі...

Ще одна важлива подія, в якій я брав активну
участь,— створення Міжрегіональної депутатської групи.

29—ЗО липня 1989 року, думаю, увійдуть в історію ста-
новлення нашого суспільства. В Москві, в Будинку кіно,
відбулися перші збори Міжрегіональної депутатської гру-
пи народних депутатів. Повалилася епоха однодуйства і
одностайності. Незважаючи на безпрецедентний тиск на
депутатів, на те, що в численних кремлівських залах не
виявилося місця для цих зборів, незважаючи на спробу
обізвати нас розкольниками, фракціонерами, диктатора-
ми і таке інше, всіх лайливих слів не перерахувати, ми
зібралися.

Навіщо це нам було треба? Те, що діється в країні,
межує із катастрофою. Півзаходами, півкроками ситуацію
не врятувати. Тільки рішучі, кардинальні кроки можуть
витягнути нас із прірви. Те, що проголошували у своїх
передвиборних програмах прогресивні депутати, всі кращі
ідеї виходу із глухого кута ми спробували об’єднати в те-
зах і платформі МДГ. Були проведені вибори співголів
групи, ними стали п’ять чоловік — Афанасьєв, Єльцин,
Пальм, Попов, Сахаров.

У цій книзі я не хотів багато теоретизувати. Та, ма-
буть, настав час хоча б кількома словами визначити ту
програму, на якій я стою і яку поділяють багато депута-
тів, що входять до Міжрегіональної депутатської групи.

До речі, як це не дивно, але принципових положень, за
якими розходяться так звані праві й ліві, небагато. Ма-
буть, найголовніше — це питання про власність. Визнати
приватне чи індивідуальне, на якому тримається держав-
ний монополізм на власність, і все, що з ним пов’язано —•
державна влада, відчуження людини від власної праці і
т. д. Друге, мабуть, не менш важливе — питання про зем-
лю. Гасло «Земля селянам!» зараз ще актуальніше, ніж
сімдесят з лишком років тому. Тільки тоді, коли на зем-
лі з’явиться господар, країна буде нагодована. Далі, цен-
тралізація влади, економічна самостійність республік і
реальний суверенітет. При цьому багато в чому будуть
розв’язані національні проблеми. Усунення всіх обме-
жень екномічної, фінансової, господарської самостійності
підприємств і трудових колективів. Оздоровлення фінан-
сової ситуації в країні, воно пов’язане з тими заходами,
про які я говорив уже вище, але необхідні ще й спеці-
альні фінансові заходи, які могли б запобігти повному
краху карбованця.

Тут я не буду багато говорити, у Міжрегіональній депу-
татській групі є чудові економісти, у тому числі Шмельов
і Попов, які визначили комплекс архітермінових акцій по
врятуванню наших фінансів.

Чому я завжди був одним із тих, хто досить спокійно
завжди ставився до лозунгів про негайну багатопартій-
ність? Та тому, що сам факт існування багатьох партій
ще нічого не вирішує. В Чехословаччині, НДР ще зовсім
недавно було кілька партій, але соціалізм до останнього
часу там був казармений, брежнєвсько-сталінський варі-
ант із своїми нюансами. Зараз він повалений там, але ба-
гатопартійність тут ні до чого. У Північній Кореї, до ре-
чі, також багато партій.

Так що до багатопартійності, справжньої, цивілізова-
ної, нам ще треба рости й рости. І ще одне зауваження. По-
ки у нас немає багатопартійності. Але ж це ілюзія, що у
нас одна партія. Єдина і непереможна. Насправді, якщо у
нас в одній КПРС є Юрій Афанасьєв і Віктор Афанасьєв,
Єльцин і Лигачов, депутат Самсонов і депутат Власов,-пов-
ні антиподи і за позиціями і за вчинками, значить, ми вже
зовсім заплутались у поняттях і забули взагалі, що таке
партія. Тому я пропоную негайно прийняти Закон про пар-
тії, в якому закріпити положення про те, що партія є час-
тиною суспільства, а не держави, а також те, що громадя-
ни вільні об’єднуватись у громадські організації і партії.

Ще один важливий аспект — взаємовідносини з церк-
вою. Мені здається, Сталіну вдалось створити єдину в сві-
ті державу, яка підкорила і поставила на коліна навіть
церкву. З великими труднощами і тільки тепер церква по-
чала приходити до тями після найжорстокіших ударів, які
наносили по ній багато десятиліть. Факти недавнього мину-
лого, про які ми читаємо в сьогоднішній пресі, наприклад,
як служителі церкви доповідали про своїх парафіян у пар-
тійні органи і КДБ, чи ситуація з відмовою уже в наші
дні реєстрації греко-католиків говорить не про падіння
церкви, а про те, що, коли суспільство хворе, нездорові
всі його члени. Сьогодні церква почала одужувати. І я
впевнений, настане момент, коли церква прийде на допо-
могу суспільству із своїми вічними загальнолюдськими
цінностями, тому що у словах — не убий, возлюби ближ-
нього свого — моральні принципи, які допоможуть нам
вистояти в найкритичніпіій ситуації.

Принцип свободи совісті закріплений в нашій Консти-
туції. Як він реалізується насправді — ми всі добре зна-
ємо. І ця стаття в Конституції залишатиметься фікцією
доти, доки не будуть реалізовані економічні і політичні
реформи в країні. Поки головною цінністю суспільства
не стане людина. Поки що у нас все навпаки: головна
цінність нашої партійно-бюрократичної . системи — дер-
жава. їй ми і служимо. Я сподіваюсь, в усякому разі я
роблю і буду робити все для того, щоб до кінця цієї
служби залишились лічені місяці, тижні, дні...

Я далеко відійшов від розповіді про Міжрегіональну
групу. А продовження історії з нею показове.-В той час,
як засідала, вириваючи рідкі години із вільного часу, коор-
динаційна рада Міжрегіональної депутатської групи, в той
час, як йшли мозкові штурми по виробленню програми ви-
ходу із кризи, розпочався зовсім інший штурм — дискреди-
тація учасників групи. У газетах, на зустрічах з виборця-
ми, на звичних партактивах — скрізь, де можна і не мож-
на, повідомлялось, що вони, тобто ми, рвуться до влади,
хочуть кинути країну в хаос, в диктатуру, вони, пройди-
світи, інтелігенти, бюрократи, далекі від народу, у більшос-
ті із них темне і неясне минуле... Все це ніби виглядав
смішно і потішно, але насправді страшно. Нічому нас іс-
торія не вчить.

Знову ж таки не вперше в нашому житті робиться
спроба замінити процес взаємного діалогу, процес співстав-
лений різних поглядів і підходів — замінити ці природні
і необхідні для суспільства, яке відмовилося від тотальної
однодумності, процеси — на боротьбу з особистостями, які
є носіями і виразниками цих поглядів і підходів.

Усе це вже було в нашій історії і не принесло народові
нічого, окрім незчисленного лиха і страждань. Різні його
соціальні групи і прошарки мають різні інтереси, які не
в усьому співпадають.

Час уже зрозуміти, що Міжрегіональна депутатська
група — це не «збори амбітних діячів, що рвуться до вла-
ди». МДГ виражає інтереси тієї значної частини суспіль-
ства, яка вважає, що перебудова в країні ведеться недо-
статньо послідовно і рішуче, що наші сьогоднішні біди ви-
кликані не тим, що, ми стали лікувати хороший соціалізм
поганим капіталізмом. Просто, зіткнувшись з першими ж
труднощами в процесі реформування бюрократичного ка-
зармового соціалізму, ми стали шукати вихід за допомо-
гою все тих же старих адміністративних командних ме-
тодів.

Але все-таки головне здійснилося. Група працює, група
розробляє стратегію і тактику розвитку нашого суспільст-
ва, а оскільки в ній зібралися найсвітліші депутатські го-
лови, все одно нікуди не дітись, народ, зрештою, піде за
ними.

Після закінчення роботи Міжрегіональної депутатської
групи настали короткі парламентські канікули, а уже в
середині вересня я опинився в Америці, і ця коротка по-
їздка лише на дев’ять днів наробила багато шуму.

В США я опинився па прохання кількох громадських
організацій, університетів, ряду політичних діячів, усього
я мав близько 15 запрошень. Передбачалося, що поїздка
триватиме два тижні, однак ЦК партії вирішив відпусти-
ти мене тільки на один. Для організаторів ця звістка ста-
ла катастрофою, і вони попросили мене, не зриваючи про-
граму, спробувати вмістити більшість запланованих зустрі-
чей, лекцій і т. д. в один тиждень. Колись у школі, а потім
в інституті я проходив теоретично постулат про експлуата-
цію людини людиною при капіталізмі. Тепер же цю неза-
перечну тезу я випробував на власній шкурі. Я спав по
дві-три години на добу, перелітав із одного штату в дру-
гий, протягом дня проходило по 5—7 зустрічей і виступів,
і так весь тиждень без зупинки. Оговтався від цієї сприн-
терської гонки лише в літаку, який ніс мене в Москву, і
тепер у мене є мрія побувати в Америці ще раз, але тіль-
ки побачити її не так, як у прискореному кіно, а спокійно,
не поспішаючи, роздивившись деталі, на які цього разу не
вистачило часу.

Про мою поїздку в Штати багато писали і в самих
США, і в нас у країні, тому про основні підсумки її навряд
чи доцільно вести розмову. Було багато цікавих зустрі-
чей — починаючи від президента Буша і закінчуючи прос-
тими американцями на вулицях міст. І я, напевно, здаюсь
банальним, і все ж найбільше мене вразили саме прості лю-
ди, американці, які випромінюють дивовижний оптимізм,
віру в себе і свою країну. Хоча, звичайно, були й інші по-
трясіння—від супермаркете, наприклад... Коли я побачив
ці полиці із сотнями, тисячами баночок, коробочок і т. д. і
т. п., мені вперше стало абсолютно відверто боляче за нас,
за нашу країну. Довести таку багатющу державу до тако-
го убозтва... Страшно.

Згідно з умовами, які виставили організатори поїздки,
за прочитання лекцій в університетах мені виплачували
гонорари. В останній день з’ясувалось, що із вирахуванням
усіх витрат на перебування нашої групи із чотирьох чо-
ловік сума, якою я можу розпоряджатися, становить сто
тисяч доларів. Я вирішив придбати в рамках акції «Анти-
СНІД» одноразові шприци, і вже через тиждень перша
партія в сто тисяч одноразових шприців надійшла в Мос-
кву, в одну із дитячих лікарень. Всього було закуплено
мільйон шприців, на всю суму, до цента.

Розповідаю про це лише тому, що якраз в той самий мо-
мент, коли я ставив свій підпис на документі, в якому давав
розпорядження зароблені гроші витратити на придбання
шприців, у кіоски «Союздруку» Москви надійшли перші
ранкові номери газети «Правда» з передруком статті про
мою поїздку із італійської газети. В публікації повідомля-
лось, що я весь час, поки був в Америці, перебував у непро-
будному пияцтві, причому наводилась точна кількість випи-
того за всі дні, і тут італієць явно недофантазував, підрахо-
ване могло б звалити тільки слабенького іноземця. А окрім
того, виявляється, даремно в Москві хтось чекає шприців,
я витратив усі гроші на відеомагнітофони і відеокасети,,
на подарунки самому собі, костюми, білі сорочки, череви-
ки та інші дрібниці, я не вилазив із універсамів і тільки
встигав повторювати — це мені, це і це. Взагалі у статті,
дуже оперативно передрукованій «Правдою», я був схо-
жим на п’яного, невихованого російського ведмедя, що
вперше опинився в цивілізованому суспільстві.

Звичайно, я знав, що моя поїздка в офіційних верхах
викличе бурхливу негативну реакцію. Я підозрював, що
будуть спроби скомпрометувати і мене і мою подорож до
США. Але того, що мої недоброзичливці опустяться до
такої відвертої дурості і безсоромної брехні, чесно кажучи,
я не чекав.

Реакція москвичів і багатьох-багатьох людей з усіх ку-
точків країни була однозначною. Я одержав тисячі телег-
рам із підтримкою на мою адресу. Провокація і цього ра-
зу не вдалася.

Але на цьому мої невидимі опоненти не заспокоїлися.
Через деякий час по Центральному телебаченню з попе-
реднім анонсом по програмі «Час», що робиться дуже рід-
ко, була показана півторагодинна передача про моє пере-
бування в СІП А. І основним номером програми, заради чо-
го все це затівалося, була моя зустріч в інституті Хопкінса
із студентами та викладачами. Я вже розповідав, що в
Америці у мене був божевільний графік, плюс зміна поя-
сів, утома, недосипання — все це накопичувалося до такої
міри, що одного разу вночі, аби швидше заснути, я випив
пару таблеток снотворного і моментально провалився... А
о шостій ранку мене вже почали будити — о сьомій одна
офіційна зустріч, а о восьмій виступ в інституті Хопкінса.
Я відчуваю, що не зможу піднятися, абсолютно розбитий.
Прошу відмінити зустріч. Мені кажуть — це неможливо,
буде скандал, господарі цього не переживуть. Я кажу, це
я не переживу сьогоднішній день. І ось абсолютно без сил,
зібравши всю свою волю, я провів першу зустріч, потім
другу, ну, а далі було легше, я розійшовся, та й дія табле-
ток минула. Ну, так ось, саме цю передачу із десятків мо-
жливих показало наше телебачення радянським телегля-
дачам, причому невідомо звідки одержавши технічний за-
пис. А втім, можна здогадатися, звідки.

До того ж спеціальні майстри зробили з відеоплівкою
особливий монтаж: де треба, уповільнюючи на долі секун-
ди зображення, а де — розтягуючи слова. Про це мені по-
відомили, відеоінженери з Останкіна. Вони навіть написа-
ли листа, який було передано в комісію, що розбирала
упереджене висвітлення в пресі моєї поїздки. Але, природ-
но, цей кричущий факт з плівкою розбирати і перевіряти
ніхто не став. До того ж головна мета була досягнута, роз-
гублені люди, а їх було небагато, але вони були, говори-
ли — а може, він справді був п’яний?.. Пояснювати, ви-
правдовуватися я вважав недоречним.

І все-таки це для мене ще один урок. З цією системою,
що ненавидить мене, яка стежить за кожним моїм кро-
ком, ловить кожен мій вдалий чи невдалий рух,— з нею
не можна розслаблюватися ні на хвилину. І коли б я знав,
що і тут, і на другому континенті, майже сонного мене
вартують, я б... А що «я б?» Не став би приймати таблет-
ку? Та ні, я не витримав би без сну. Відмовився б від зу-
стрічі? І це неможливо. Швидше всього, просто не треба
було себе так заганяти в цій поїздці. Врахую на майбутнє.

На падіння свого рейтинга я відреагував досить спокій-
но. Я, як і раніше, впевнений, все стане на своє місце, не
може ця безглузда і бездумна історія надовго підірвати
довір’я до мене у людей, які раптом чомусь засумніва-
лись. Все одно, зрештою, оцінюються реальні справи і.
конкретні результати, а не міфічні домисли і чутки.

І тут обставини склалися таким чином, що я
на два тижні досить серйозно захворів, простуда зачепила
легені. Тому за частиною сесії стежив на екрані телевізо-
ра. Видовище, як з’ясувалося, дуже сумне. Особливо зна-
ючи, наскільки гостра ситуація склалась у країні, як важ-
ливі зараз терміново принципові рішення, які, ще -є шанс,
можуть вивести пас із кризи. Але рішення не приймають-
ся, кардинальні закони відкладаються невідомо на який
строк, і ми все відчутніше скочуємось до тієї точки, звід-
ки пас уже не витягнуть ніякі найсміливіші і прогресивні
закони.

Я пам’ятаю, як Юрій Афаиасьєв на першому З’їзді
народних депутатів гостро і образно оцінив щойно обрану
Верховну Раду, назвавши її сталінсько-брежнєвською. При
всій моїй повазі до автора порівняння все-таки не пого-
джусь з його оцінкою. Наша Верховна Рада не сталінсько-
брежнєвська,— це швидше завищена, а можливо і зани-
жена оцінка. Вона — горбачовська. Яка повністю відобра-
жає непослідовність, боягузтво, любов до півзаходів і на-
піврішень нашого Голови. Усі дії Верховна Рада розпочи-
нає набагато пізніше ніж треба. Вона весь час спізнюється
за подіями, що відходять, як і наш Голова.

Саме тому Верховна Рада не вирішила практично жод-
ного із поставлених перед нею завдань. Навіть ті зако-
ни, які були підготовлені, відпрацьовані, пройшли коміте-
ти, наприклад, Закон про пресу, чи другий, прийняття
якого вимагали наші політичні зобов’язання на Віденсь-
ких угодах, я маю на увазі Закон про в’їзд і виїзд, навіть
вони так і не були прийняті.

Наприкінці осінньої сесії, ніби повчаючи нас, у трьох
соціалістичних країнах упав тоталітарний соціалізм, нав’я-
заний Сталіним цим державам після війни. І як на сміх
над нашими вимученими чотирма з лишком роками пере-
будови за лічені дні і НДР, і Чехословаччина, і Болгарія
здійснили такий стрибок з минулого вперед до нормаль-
ного людського цивілізованого суспільства, що вже й не-
зрозуміло тепер, чи зможемо ми їх коли-небудь наздогна-
ти. Зруйнована берлінська стіна, нові правила в’їзду і ви-
їзду, Закони про пресу та громадські організації, відміна
статей в Конституції про керівну роль Комуністичної пар-
тії, відставка ЦК, скликання позачергових з’їздів партії,
засудження введення військ у Чехословаччину — все це
іце чотири роки тому мало статися в нас, і всі ці роки ми
тупцюємо на місці, з жахом робимо крок уперед і відразу
відскакуємо на два стрибки назад.

Я дуже радий, що в наших сусідів в соцкраїнах ста-
лися такі зміни. Радий за них. Та, мені здається, що ці
зміни змусять по-новому і нас оцінити те, що ми так гор-
до йменуємо перебудовою. І скоро ми зрозуміємо, ГЦО ли-
шилися на Землі практично єдиною країною, яка намага-
ється увійти у нове XXI століття з віджитою ідеологією
століття XIX. Дуже швидко ми залишимося останніми жи-
телями країни соціалізму, що нас переміг, як сказала од-
на розумна людина.

Найостанніші події. Москвою ходять чутки, що на най-
ближчому Пленумі намічається переворот. Хочуть зняти
Горбачова з посади Генерального секретаря КПРС і зали-
шити йому керівництво народними депутатами. Я не вірю
цим чуткам, та якщо вже це справді станеться, я буду би-
тися на Пленумі за Горбачова. Саме за нього — свого віч-
ного опонента, любителя напівкроків і півзаходів. Ця так-
тика його, зрештою, і загубить, якщо, звичайно, він не
усвідомить цієї своєї головної помилки сам. Але тепер,
принаймні до найближчого з’їзду, на якому, може бути,
з’являться нові лідери, він — єдина людина, яка може
втримати партію від остаточного розвалу.

Праві, на жаль, цього не розуміють, вони вважають, що
простим механічним голосуванням, підняттям руки вгору
їм вдасться повернути історію назад.

Звичайно, циркуляція цих слухів симптоматична. Ве-
личезна країна балансує на лезі бритви. І ніхто не знає,
що станеться з нею завтра.

Читачеві цієї книжки трохи легше, ніж мені. Він уже
знає, що сталося завтра, де я, що зі мною.

Він знає вже, що з країною, і що з нами усіма...

1989 рік
Єльцин Б.М.

Є 58 Сповідь на задану тему / Пер. з рос. О. Г. Тро-
ценка.— К.: Молодь, 1990.— 160 с.

І8ВМ 5-7720-0653-3

Ця книга широковідома за кордоном. В ній автор, народний де-
путат СРСР, Голова Верховної Ради РРФСР, розповідає про свій
життєвий шлях, відстоює свою позицію у справі перебудовного про-
цесу в нашій країні.

4702010204—141

Є М228(04)—90 '®ез оголошення

ББК 66.61(2)8

Литературно-художественное издание

ЄЛЬЦИН

БОРИС НИКОЛАЕВИЧ

ИСПОЗЕДЬ НА ЗАДАННУЮ ТЕМУ

Перевел с русского

ТРОЦЕНКО АЛЕКСАНДР ГРИГОРЬЕВИЧ
Киев, издательство ЦК ЛКСМУ (МДС)
«Молодь»

На украинском язьіке

Художній редактор

К. О. РЯЗАНОВ
Технічний редактор
Т. І. СЕМЧЕНКО
Коректори

Л. В. СВИРИДЕНКО,
Т. Д. ШАСТАЛ

ИБ № 4682

Здано до набору 19.10.90. Підписано до
друку 07.12.90. Формат 84Х108,/зг. Папір
друк. № 2. Гарнітура літературна. Друк
високий. Умови, друк. арк. 8,4. Умови,
фарбовідб. 8,82. Обл.-вид. арк. 9,35. Ти-
раж ЗО 000 пр. Зам. 0—562. Ціна 2 крб.

Ордена «Знак Пошани» видавництво ЦК
ЛКСМУ (МДС) «Молодь». Поліграфком-
бінат ЦК ЛКСМ України (МДС) «Мо-
лодь» ордена Трудового Червоного Пра-
пора видавничо-поліграфічного об’єднан-
ня ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия». Ад-
реса видавництва та поліграфкомбінату:
252119, Київ-119, Пархоменка, 38—44.

2 крб.