ЗІ СКАНДИ
У (IP
■ v;^ü««rT;^ "
BOS
5 / «*•»
Олеся Ждан
Художник Сергій ШамЕнков
ВІЙСЬКОВЕ
МИСТЕЦТВО
ГОТІВ
НА ТЕРЕНАХ
УКРАЇНИ
Иігм;^іьТПП


іцуипкша


Олеся Жданович
ЗІ СІШИШІІ
МИСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ГОТІВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ
Художник Сергій Шаменков
Київ Ша 2017


УДК 82-91:355.4(477) «02/03» ББК 84-442:63.3(4Укр=431.1)3,1 Ж 42
Редакція:
Коректор:
Дизайн, верстка: Підбір ілюстрацій:
Вікторія Олексієнко Марія Волощак, Олеся Марченко Марія Шмуратко Сергій Шаменков
Жданович О.
Ж 42 Зі Скандинавії у Причорномор’я. Військове мистецтво готів на теренах України: науково-популярне видання. — K.: Темпора, 2017. — 96 с.: іл.
У книзі йдеться про германські племена готів, їх переселення зі Скандинавії у Північне Причорномор’я, згадки про них в античних авторів, життя, побут, військове мистецтво, взаємини з Римом та іншими народами регіону. Готи були одними з перших, хто започаткував Велике переселення народів, та одним з головних гравців у Центрально-Східній та Південній Європі на рубежі двох епох — античності і середньовіччя. Землі Кримського півострова, Північне Причорномор'я, степова частина Європейського континенту були головним плацдармом, на якому за безпосередньою участю германських племен творилася історія Європи.
Книга розрахована на широке коло читачів, які цікавляться історією України пізньої античності та раннього середньовіччя, а також на науковців, студентів та викладачів гуманітарних спеціальностей.
ISBN 978-617-569-294-3 УДК 82-91:355.4(477)«02/03»
ББК 84-442:63.3(4Укр=431.1)3,1
ISBN 978-617-569-294-3
© Темпора, 2017


ЗМІСТ
Передмова 5
Походження готів та їхня поява на українських теренах 7
Суспільно-політичний^ економічний і культурний розвиток германців 15
Предмети побуту, вбрання і військове спорядження готів 26
Небезпечні сусіди. Напади готів на провінції Римської імперії 44
Військова підготовка готів і тактика ведення бою 44
Взаємини з Римом 57
Готи в Криму Післямова
82
91


ПЕРЕДМОВА
У перші століття І тис. нової ери окремі держави Європейського континенту не мали чітко виражених кордонів. Усі не римські етноси (тобто варвари для самих римлян) постійно переміщувалися територіями Європи. Ці процеси дістали в історії назву Великого переселення народів. Неможливо визначити, коли саме воно розпочалося. Очевидно, коли перші народи в пошуках кращої долі почали рухатись Європою — переважно до теплих та багатих на водні ресурси південних земель, ближче до кордонів Римської імперії. Проте навіть знайшовши прихисток на кращих територіях, деякі племена так само швидко зривалися з місця та йшли шукати інші землі. Це було спричинено нападами войовничих кочовиків, які також мігрували Європою, або ж суто економічними проблемами — голодні роки, нестача пасовиськ, перенаселеність тощо.
Переміщення племен стало для римлян великою проблемою, через яку вони були змушені зміцнювати свої кордони. Це збіглося з великою загальною кризою всередині Римської імперії, яка дуже відчутно дала про себе знати у II—III ст. н. е. Внутрішньополітична ситуація характеризувалася громадянськими війнами, військовими переворотами та численними політичними вбивствами. Зовнішні кордони держави були недостатньо захищені. Варварські племена з півночі та зі сходу вторгалися на території римських провінцій, майже не зустрічаючи опору. Армія була не в змозі захистити Імперію від нашестя чужинців.
Криза Риму, розкол на Східну і Західну імперії, занепад Західної Римської імперії і розквіт Візантії — усі ці процеси супроводжувалися перманентними


g міграційними хвилями варварів, які в майбутньому
відіграють ключову роль в історії Європи. Відбудеться фактично зміна цивілізації — перехід від античності до середньовіччя.
Землі Кримського півострова, Північне Причорномор'я, степова частина Європейського континенту стануть головним плацдармом, на якому творитиметься історія Європи.
Германські племена готів стануть одним з народів, які започаткували Велике переселення народів, та одним із головних гравців у регіоні на рубежі двох епох — античності і середньовіччя.
Про переселення готів на південь, згадки про них в античних авторів, їхнє життя, побут, військове мистецтво, взаємини з Римом та іншими народами регіону буде мова у цій книжці.


ПОХОДЖЕННЯ ГОТІВ ТА ЇХНЯ ПОЯВА НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ
На рубежі II і III ст. на території Центрально- Східної Європи відбувалися складні етносоці- альні процеси. Вони зумовлювались активним рухом племен з півночі на південь та змінами у соціально-економічному і політичному житті варварських об'єднань.
Чимало народностей пройшло через причорноморські степи. Помітний слід по собі лишили германські племена готів. Вони вплинули на формування етнокультурного складу населення території Північного Причорномор'я та визначення його майбутнього становища у системі світової історії.
У І ст. готи вперше згадуються в античних джерелах під іменем «Gutones». Ця назва вживається у ла- тино- і грекомовних джерелах до середини II ст. щодо всіх германських племен, які мешкали на півдні Балтики. У середині II ст. грецький географ Птоло- мей останній раз згадує плем'я гутонів (Ptolemaios. Geographica, II, 11,16).
Потім аж до 30-х років III ст. жодної згадки про готів у джерелах немає. Згадуються германці, зокрема й готи, вже у 262 році у персидському написі на честь перемоги над римлянами. Слід зазначити, що античні автори готами називали германців загалом (тобто ті племена, які визнавали владу готських правителів).
Римляни починають писати про готів наприкінці 60-х років III ст. з нагоди прийняття імператором


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
З Клавдієм II титулу Готський. Як бачимо, саме у дру¬
гій половині III ст. провідні на той час світові держави звернули увагу на народ, що мав ім я готів. У той період германці вже встигли оселитися на території Причорномор'я і заявити про себе як про народ, на який необхідно зважати.
Суворі й войовничі готи на початку нової ери жили на території Скандинавії, звідки вони наприкінці І ст. перебралися до Балтійського узбережжя. На захід вони просунулися не далі вододілу Вісли й Одеру.
«З острова Скандзи, ніби з майстерні по виготовленню племен, або вірніше, з утроби, яка породжує племена, за переказами, вийшли колись готи з королем своїм на ім'я Бериг. Як тільки вони зійшли з кораблів на землю, то одразу ж дали назву тому місцю. Говорять, що воно по сьогодні так і називається Готіскандза» (Jord. Get., 25-26).
Однак через певний час у готів почалися проблеми, пов'язані зі зростанням населення. Вони відчули гостру нестачу продуктів харчування. Північні землі були не надто плодючими, обробляти їх було важко. Тож готи швидко зрозуміли, що необхідно залишити свої землі і рушити на пошуки кращих територій, щоб вижити. Наприкінці II ст. вони почали пробиратися на південь у пошуках зручних місць для поселення. Міграції германських племен на землі Північного Причорномор'я стимулювали місцеву економіку, активізували культурні зв'язки та етнічні процеси в регіоні.
З готськими племенами дослідники пов'язують вельбарську археологічну культуру, пам'ятки якої вже в останній чверті II ст. н. е. з'явилися на Поліссі та Волині. Тобто саме у той час готи прибувають на територію України.
Вельбарська культура сформувалася наприкінці І ст. на території Північно-Східної Польщі, пам'ятки поширюються в Мазовії, а згодом її носії починають просуватися у північно-східному напрямку. На території сучасної України вельбарські пам'ятки з'являються в останній чверті II ст., спочатку біля Західного Бугу, поширюються на Волині, а пізніше на Поділлі. Загальні хронологічні рамки її функціонування у «чистому» вигляді на території України


ПОХОДЖЕННЯ ГОТІВ ТА ЇХНЯ ПОЯВА..
9
Германський вояк- вершник, реконструкція за зображеннями на римських рельефах та археологічними знахідками. Автор Шаменков C. І.
визначаються III—IV ст. Ареал поширення вельбар- ських пам'яток охоплює Волинь і Полісся, що позначає процес переселення носіїв цієї культури із


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
заходу на схід. З кінця III ст. на території Південного Побужжя, Волині й Поділля вельбарська археологічна культура існувала цілісним масивом. Однак у IV-V ст. вельбарські пам'ятки залишаються лише на території Польщі. На теренах України на зміну пам'яткам вельбарської культури прийшли пам'ятки черняхівської археологічної культури з вельбар- ською традицією.
Вельбарська культура поліетнічна за своїм характером і має риси інших археологічних культур. Характерними для цієї культури є вироби з коштовних металів, прикрашені зерню і філігранню.
Найвідомішими виробами, виготовленими у цій техніці, є золоті гривни типу Хавор, знахідки яких траплялися на острові Готланд, біля витоків річки Гота-Альв, в Ютландії, а також у Північному Причорномор'ї. Наявність цих прикрас свідчить про існування балто-причорноморських контактів.
На шляху до південних земель готи стикалися з багатьма перешкодами; наражалися на небезпеку при переході боліт, лісів, великих річок. За свідченням Йордана, вони переходили річку, очевидно, в районі


ПОХОДЖЕННЯ ГОТІВ ТА ЇХНЯ ПОЯВА..
майбутнього Києва по мосту. Міст надломився, ко- *|*|
ли частина готів вже перейшла на лівий берег річки, а інша залишилася на правому. В результаті племена готів розділилися на дві групи, які значно пізніше почали ідентифікуватись як вестготи й остготи.
«Говорять, що та місцевість замкнута, оточена топкими болотами і ямами...» (Jord. Get., 27).
Вестготи рушили у Фракію, Македонію, здійснювали грабіжницькі напади на територіях між Бугом і Дунаєм. Близько 30-х років III ст. готи розселилися у Північно-Західному Причорномор’ї, підкоривши своїй владі еллінізоване гето-сарматське населення.
Гети з V ст. до н. е. мешкали на території Балкан, у IV ст. до н. е. прийшли на узбережжя Понту і осіли на лівому березі Дністра. УII ст. н. е. гети потрапили під владу Риму, більша частина їх увійшла до складу населення римської провінції на лівому березі Дунаю.
Сармати — іраномовні скотарі-кочовики. У VI-V ст. до н. е. вони міцно закріпилися на степових територіях Калмикії, на Кубані, біля Дону і в Центральному Передкавказзі. У III ст. до н. е. сармати прийшли у Північне Причорномор'я і витіснили звідти скіфів.
У II ст. до н. е. вони освоїли степові регіони на захід від Дону, а наприкінці II ст. до н. е. — на початку нової ери закріпилися у Нижньому Подніпров'ї. Сармати мали досить войовничу вдачу: вели війни з Римом і державами Закавказзя. У IV ст. н. е. їх розгромили гуни.
«На шляху до Понту і Меотиди готи перейшли смугу річок і боліт і вдерлися на землі спалів, потім між Дністром та Південним Бугом вийшли до Північного Причорномор'я» (Jord. Get., 27-28).
Отже, розгромивши плем'я спалів, готи рушили до Меотиди (Азовського моря), а після того вдерлися до Тавриди. Невелика за чисельністю група германців перейшла Керченську протоку і дійшла до Кавказького узбережжя Чорного моря. Ті ж готи, які залишилися на правому березі Дніпра, рушили вниз по Дніпру і розселилися наприкінці V ст. по всьому узбережжю, а потім навіть дійшли до гирла Дунаю.
Серед переселенців помітно виділялися великі знатні роди — Балтів, Амалів, а також рід Геберіха.
Готи змушені були довго і важко адаптуватися до природно-кліматичних і соціальних умов


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
12 східноєвропейських територій, особливо важко їм
давалося спілкування з туземним населенням. Відмінність культур, способу життя та й взагалі менталітету провокували непорозуміння і вороже ставлення до чужоземців.
Під тиском готів частина місцевого населення з Волині і Південного Побужжя відходить до Середнього Подніпров'я і на Дністер. Поява східних германських племен спричинила значні суспільно-політичні зміни в регіоні. За таких умов формується нова велика соціально-економічна спільнота, відома нам під назвою черняхівської культури.
Пам'ятки черняхівської культури поширюються на території Прикарпаття, Подністров'я та в Північно- Західному Причорномор'ї з середини III ст.
Її носії селилися на схилах берегів невеликих річок. Населення займалося землеробством, основним знаряддям праці було дерев'яне рало із залізним наконечником; існував примітивний плуг.
Черняхівці вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, гречку, овес, горох, коноплі; зерно мололи на жорнах; тримали худобу, рибалили, займалися бортництвом. Представники цієї культури володіли основними прийомами кування заліза й обробки сталі. Високого рівня у них досягло гончарство. Однією зі специфічних ознак черняхівської культури є сіро- глиняний гончарний посуд дуже витончених форм, схожий на посуд, який виробляли в античних містах Північного Причорномор'я — Tipi, Ольвії. Розмаїття форм черняхівської кераміки вражає: миски, горщики, глечики, вази, кухлі, кубки тощо.
Значний інтерес представляють знахідки знарядь, які окремі дослідники вважають хірургічними інструментами.
Під впливом розвитку економіки і контактів з носіями інших культур у черняхівців зароджувалися початки наукових знань. Відомі також факти використання ними письма: на деяких посудинах, пряслах, виробах з кістки виявлено грецькі та латинські літери.
На території Північного Причорномор'я на момент приходу туди готів склалася непроста етніч- но-соціальна ситуація. Ще наприкінці І ст. у степах Євразії формується пізньосарматська культура. Її


ПОХОДЖЕННЯ ГОТІВ ТА ЇХНЯ ПОЯВА.,
носії на початку II ст. активно розселяються по території Причорномор'я, потісняючи місцеве скіфське населення й інтегруючись з ним у єдину спільноту. У результаті цих інтеграційних процесів формується залежне від боспорських царів і Херсонесу сар- мато-алано-скіфське об'єднання. Дуже залежали від природи землеробські племена Південно-Східної Європи, які змушені були або адаптувати свій тип господарства до змін клімату, або ж шукати собі інші землі, придатні для проживання.
При переселенні на території Криму фактично усі племена так чи інакше заважали одне одному, саме в такий спосіб і виникали нові міжетнічні контакти. Тож германські племена готів, які прийшли на землі Північного Причорномор'я, не виглядали загарбниками чи завойовниками.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
14 Економічні і культурні традиції Північного При¬
чорномор'я на час появи там готів були сформовані й усталені, чому сприяло вигідне геостратегічне розташування регіону. Вплив греко-римської цивілізації з усіма її позитивними проявами та кочових народностей й етносів, що осідали там упродовж попередніх століть, зробив територію навколо Чорного моря ще привабливішою для північних племен, яким потрібні були не тільки місце і сприятливі природні умови для життя, але й плацдарм для всебічних зв'язків із зовнішнім світом.
Тож, поселившись на кримських теренах, готи потрапили під вплив античних культурних, релігійних, суспільно-політичних і економічних традицій. Це дозволило їм у майбутньому стати одним з найбільш розвинених народів Західної Європи — на відміну від інших германських племен, що виступили на політичну арену після розпаду Римської імперії, перебуваючи на стадії варварства.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
Унаслідок переселення готів на територію Півден- но-Східної Європи частина місцевого населення була витіснена з Волині і Південного Побужжя на Середнє Подніпров'я і на Дністер. Там утворилось нове державне об'єднання, в основі якого лежала система вождівства.
Усі германські племена, зокрема й готи, мали родоплемінну організацію суспільства на пізній стадії розвитку. Основою готського суспільства були вільні громадяни, які брали активну участь у народних зборах та військових походах. Переважно це були рядові вільні воїни. Існували також окремі загони професійних військових, які виконували функції особистої охорони вождів і так званої почесної варти.
Дуже сильною у готському суспільстві була влада вождя. Його впливовість зумовлювалася кількома факторами:
по-перше, вождь міг ефективно управляти невеликим мобільним військовим об'єднанням, яким фактично й було готське суспільство;
по-друге, правитель мав право приймати до свого племені представників інших етносів, що було вигідним для обох сторін (готи мали додаткові військові сили, а іноплемінники — можливість отримати кращі умови життя на нових землях);


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
16
Германець перших століть нашої ери.
Автор Шаменков C. І.
по-третє, вождівська влада була здатна сформувати потужне військо на поліетнічній основі, а також оформити його у військову дружину.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
Влада готських вождів мала для народу сакральне 7
значення і шанувалася дуже високо. Правителі варварів та високопоставлені дипломатичні особи обирались із представників окремих знатних сімей усіма вільними громадянами.
Водночас влада вождів була обмежена інституціями родоплемінного ладу і характеризувалася нестабільністю і непостійністю. У готів не існувало цивільного адміністративного апарату. Єдиного та загального управління племенами не було, вождь міг очолювали одне або кілька племен. Тимчасове об'єднання племен відбувалося лише в екстраординарних випадках під час військових походів або задля захисту від нападів ворогів.
Наприкінці II — на початку III ст. розвиток готського землеробського суспільства перебував на етапі воєнної демократії — проміжній стадії в процесі політичної інтеграції на шляху до формування держави. Головна цивільна функція центральної влади була адміністративно-економічною і полягала в забезпеченні максимізації додаткового продукту. Військові функції правителя передбачали збереження та зміцнення наявної структури, завоювання і приєднання сусідніх земель і народів.
Населення поділялося на три класи: вільні, напів- вільні і раби. Вільні громадяни були представлені пішими і вершниками. Тільки з вільного люду формувалися кавалерійські підрозділи. Кавалерія в готській армії відігравала значну роль. Тому вершники позиціонували себе як еліту суспільства. Усі вищі посади і в армії, і в адміністрації належали вершникам.
Вони могли отримати право на земельний наділ від герцога. Тож поступово почала вирізнятися військова земельна аристократія, до рук якої переходила і влада над селянами.
Археологічні знахідки свідчать про існування у варварському суспільстві професійних воїнів вже наприкінці II — на початку III ст.: у похованнях знайдено специфічну зброю та спорядження (мечі, шпори, щити тощо). Поява професійного війська є ознакою зростання авторитету і влади військових вождів.
Войовничість готів підтверджується шануванням ними культу бога війни Марса. За свідченням Йордана:


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Германський вершник, реконструкція за знахідками III—IV ст. н.е. в Шлезвіг- Гольштейні {Thorsberg in Schleswig-Holstein) Автор Шаменков C. I.
«Цього Марса готи постійно задобрювали жорстоким культом (жертвою йому було умерт- вління полонених), гадаючи, що повелителя війн треба задобрювати пролиттям людської крові.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
Йому присвячувалась перша здобич, на його честь Вояк, реконструкція за
підвішували на стволах дерев трофеї. Готи, біль- археологічними знахідками
те НІЖ ІНШІ, проникнуті були релігійним до нього В Одал. Ill — початок IV ст. н. е.
горінням...» (Jord. Get., 41). Автор Шаменков C. I.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
20
Германський вершник під час атаки // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 82
Наприкінці III ст. в германському суспільстві посилюються міжплемінні суперечності. Задля успіху грабіжницьких походів на територію Римської імперії варварські племена об'єднуються у союзи племен, які досить часто зберігаються й після закінчення походу.
Перманентні контакти споріднених народів в умовах постійної зовнішньої загрози зумовили збереження традицій, звичаїв, культурних елементів та родових зв’язків. Однак згодом у середовищі германців починають виникати чвари, між союзами племен — конфлікти. Це було спричинено значною концентрацією населення (яке до того ж сподівалося на переселення) на порівняно невеликій території у сусідстві з Імперією. Імовірно, влада Риму спеціально підігрівала такі настрої серед германців, щоб дестабілізувати ворога і зменшити рівень загрози для себе. Найбільше конфліктів між племенами відбувається наприкінці III ст.
Готи Причорномор'я в той період, здійснюючи періодичні, уже традиційні, грабіжницькі походи, продовжували обробляти землю, випасати худобу, виготовляти знаряддя праці й предмети побуту. Вони жили звичним життям, вшановували своїх богів, дотримувалися традицій, виховували дітей тощо.
Однак проримські настрої варварів не минули безслідно. Поступово готи втрачали свою національну ідентичність і знищували себе зсередини. Служба багатьох германців у римському війську найманцями-легіонерами теж супроводжувалася неминучим відходом від традиційного способу життя готів.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
Як уже зазначалося, на території Причорномор'я готи з'являються наприкінці II — в середині III ст. Після їхньої появи тут відбуваються великі зміни в політичному, соціально-економічному житті, влада зосереджується в руках германців.
Висока соціально-політична активність готів на півдні, очевидно, зумовлена їхніми ментальними рисами. Високий рівень мобілізації населення, суворий характер, природна витривалість і здатність пристосовуватися до будь-яких умов зробили їх спроможними не тільки виживати, але й підкорювати своїй владі інших.
Для прикладу наведемо кілька сюжетів, які демонструють войовничу вдачу германців. Так, у 235 році повсталі солдати вбили імператора Олександра Севера, представника правлячої династії з роду Ан- тонінів. До влади в Римі прийшов Максимін, якого підтримували варвари — легіонери римської армії. З того моменту в країні розпочався період глибокої політичної й економічної кризи.
Гроші знецінювалися, господарське життя занепадало, імператори дуже часто змінювали один одного на «посаді» голови держави. Цю сумну картину доповнювали перманентні громадянські війни, а також зовнішня загроза з боку варварів, які наступали на усіх кордонах імперії. Особливу роль у цьому процесі відігравали германські племена готів.
На період 40-х років III ст. готи вже міцно осіли «на Понтійському узбережжі Скіфської землі, під його управлянням нерідко перебували вандали, змушені були платити данину маркомани, обернені у рабство вожді квадів» (lord. Get, 89).
Отже, політична влада готів поширилася на Центральну Європу. Об'єднані під владою вождя Остроготи готи підкорили собі вандалів, марко- манів, квадів, потім гепідів і діяли разом з борана- ми, уругундами-бургундами і Карпатами в Італіїна Балканах і у Східному Причорномор'ї. Через посередництво цих племен Причорномор'я контактувало з Центральною Європою.
Наприкінці 40-х років III ст. римська влада відмовилася платити готам данину. Після чого у 248 р. германське плем'я на чолі з Остроготою напало на Мезію і Фракію, спустошивши ці дунайські області. Одночасно з цими подіями спалахнув бунт
Танцюючий бог війни
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 105


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
22 мезійських легіонерів під проводом центуріона Ма¬
рина Пакатіана проти діючої політики римської влади. Імператор Філіп Араб у розпачі хотів скласти з себе повноваження. Але сенатор на ім я Децій відмовив його від такого кроку і взявся навести лад у Мезії.
Під час «переговорів» з легіонерами йому вдалося подолати бунтівні настрої варварів, які вбили свого ватажка Марина Пакатіана. Однак вони зажадали, аби Децій став імператором і очолив їх у боротьбі проти Філіпа. Що, зрештою, сенатор і був змушений зробити. Він переміг діючого імператора, повернувся на Балкани і продовжив боротьбу проти варварів. Але Децій припустився однієї величезної помилки, яка мала свої наслідки: розпустив легіони, які брали участь у повстанні під проводом Пакатіана. Розлючені солдати у повному складі перейшли на бік германців.
Уже 249 року Острогота на чолі 300 тисяч воїнів знову перейшов Дунай. Наступний похід відбувся 250 року, його очолював наступник Остроготи — правитель Кніва. Між цими двома походами готи зіткнулися зі спорідненими племенами — гепідами, які розбили бургундів, а тепер вимагали від готського вождя надати їм землі. Готи відмовили гепідам і розгромили їх на річці Ауха.
У поході 250 року брали учать три готські військові колони, які під проводом Кніви вдерлися на території римських провінцій з єдиною метою — пограбувати їх і отримати здобич. До армії Кніви, окрім готів, увійшли й представники інших варварських племен. До того ж у поході брали участь дезертири з римської армії.
Під час цієї кампанії готи показали себе як народ, який уже досяг певного авторитету і могутності в регіоні свого розселення. Вони мали явну перевагу над іншими народами. Це стосується і тактико-стра- тегічних навиків їхнього військового керівництва. Правитель міг не турбуватися про можливу поразку, адже знав, що його армія завжди підтримає і зрозуміє його.
Авторитет влади, її сакральне значення і харизма вождя мали неабиякий вплив на готське суспільство, що ж стосується війська, то тут до усього іншого додавалася ще й дисципліна і чітка організованість солдатів.


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
Після того як готи осіли на південних землях су- 23
часної України, вони почали досить войовничо ставитися не тільки до місцевого населення, а й до мешканців сусідніх територій. У середині III ст. вони вже активно тероризували римські володіння на південь від Дунаю. Імперська армія, очолювана імператором Децієм, зробила спробу 251 р. дати відсіч знахабнілим сусідам, однак зазнала нищівної поразки, а сам імператор загинув на полі битви.
У результаті походу 250 р. готи перемогли римську армію і вже навесні вирушили назад до своїх домівок. Але на зворотному шляху їх спіткала загроза: римляни виступили їм услід і напали на головні сили готів поблизу міста Абрітта. Однак германці, які набагато краще знали цю місцевість, заманили противника на болота. Готське військо розділилося на кілька тактичних одиниць, щоб мати змогу оточити римські загони з усіх боків. У результаті цих маневрів імператорська армія була розбита дощенту.
Досить рано готи зрозуміли перевагу життя біля моря, швидко освоїли його і почали військові загарбницькі експедиції на Балкани і до Егейських провінцій Римської імперії.
Головним об'єктом експансії готів у III ст. були Нижнє Подніпров'я, Приазов'я, територія Криму та міста Боспору. В результаті готської навали розгромлені були нижньодніпровські городища і кримська Скіфія.
Через посилення тиску варварів у середині III ст. римляни були змушені вивести свої загони з північ- нопричорноморських міст. Цим скористалися готи: вони спустошили Ольвію; потім протягом п'ятдесяти років спалювали і руйнували Горгіппію, Ілурат, Кім- мерик та численні сільські поселення. Було пограбовано Танаїс в гирлі Дону. Боспор опинився під владою готів і перетворився на базу, з якої вони нападали на римські провінції Малої Азії.
Влада готів утвердилася над гетами, скіфами, сарматами, що мешкали на землях поблизу гирла Дністра, Південного Бугу, Дніпра, в Криму, на Боспорі.
Між готами та місцевим населенням були укладені військово-політичні угоди. Германці повністю перейняли місцеву матеріальну культуру.
У Tipi на Дністровському лимані утримувався римський гарнізон, однак після 269 р. там уже готувався


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Спис і щит вершника II ст.
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C.127
готський флот для нападу на Балкани. Разом з римськими військами місто залишила більша частина місцевих мешканців. Встановлення готського панування над Тірою відбулося наприкінці 50-х років III ст.
Наступного десятиліття вже все Північне Причорномор’я від Дунаю до Дону і Таманського півострова потрапляє до конгломерату варварських племен на чолі з готами. Вони розпочали тривалі й запеклі війни з Римською імперією, які отримали назву «готських». Великий економічний потенціал та політична консолідація в середовищі північнопричорномор- ських готів сприяли успіху воєнних кампаній.
Після того як готи остаточно оселилися на території Причорномор'я і частково асимілювалися з місцевим населенням, поводилися досить пристойно і цивілізовано. За свідченням джерел, були цілком освіченими і культурними громадянами:
«...Серед усіх варварів готи завжди були чи не найосвіченішими, ледь не рівними грекам...» (Jord. Get., 40).
Причорноморські готи прийняли християнство першими з-поміж своїх одноплемінників. У 264 р. вони здійснили морську експедицію в Трапезунд, під час якої пограбували і сплюндрували територію Каппадокії, Віфінії, Галатії. Повернулися готи з награбованим добром та великою кількістю полонених, серед яких було багато християн, зокрема й єпископ Каппадокії Євтих. Саме він почав поширювати християнську релігію серед готів.
До початку IV ст. серед причорноморських готів було вже дуже багато християн. Так, на Першому Вселенському соборі 325 р. в Нікеї готська церква була настільки численною, що навіть мала свого представника, єпископа Теофіла, який був одним з 313 єпископів собору. Підпис Теофіла зафіксований у соборних постановах. Його парафія розташовувалася на території Бессарабії.
Проповідниками християнства серед готів Північного Причорномор'я стали малоазійські та єрусалимські місіонери. Наприкінці III ст. і на початку IV ст. християнство поширилося серед вестготів.
Приблизно в середині IV ст. розпочалася просвітницька діяльність єпископа Ульфіли (311-386 pp.). За походженням він був готом, але матір'ю його була фрігійка (Socrat Hist. EccL, V, 23). Ульфіла отримав


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНЦІВ
гарну освіту в Римській імперії, здобув церковне 25
звання і поїхав на батьківщину з місіонерською діяльністю. Під час розпалу боротьби за Нікейський символ між ортодоксами й аріанами він перебував у Константинополі. Там Ульфіла зблизився з єпископом Євсевієм Нікомедійським, який сповідував аріанство, і прийняв від нього 340 р. сан єпископа.
На батьківщині протягом семи років він проповідував християнство в аріанському варіанті. В історію Ульфіла увійшов як перший перекладач Святого Писання готською мовою. Саме для цього грандіозного проекту він розробив нову абетку, взявши за основу давньогрецьку мову і замінивши нею старе рунічне письмо.
Аріанство — антитринітарне вчення пресвітера Александрійської церкви Арія, поширене у першій половині IV ст. на території Східної Римської імперії.
Основні положення аріанства полягали у запереченні догмату Святої Трійці. Арій проповідував християнське вчення крізь призму пізнання і розуміння, а не сліпої віри, маючи в основі традиції античної філософії.
Через особистісні уподобання єпископа Ульфі- ли серед вестготів теж утвердилось аріанство. Готи Північного Причорномор'я дотримувались ортодоксального християнського віровчення.


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
Знахідки побутових речей готських племен Північного Причорномор'я допомагають нам краще зрозуміти і пізнати германців, які мешкали на наших територіях у період пізньої античності і раннього середньовіччя.
Готський речовий комплекс представлений різноманітними предметами щоденного вжитку, знаряддями праці, зброєю, рештками одягу та прикрас. До костюма належали застібки-фібули та пряжки, а також прикраси: намиста, різні підвіски, браслети, персні та шийні гривни.
Фібули виготовляли з мідних сплавів, значно рідше із заліза та низькопробного срібла. Корпус фібули складався зі спинки та ніжки з голкоприймачем. Голка з пружиною кріпилася до корпуса за допомогою осі. Масові арбалетні фібули завдяки своїй конструкції були функціональними та простими у виготовленні. Серед знайдених фібул найпоширенішими є бронзові короткі застібки з широким гребенем та розширеною ніжкою.
Найчисленнішими знахідками були бронзові та залізні фібули з округлою або напівкруглою голкою, ковані фібули з платівчастою голкою. Розповсюдженими були також фібули підв'язної конструкції з реберчастими накладними кільцями. Досить часто трапляються «воїнські» фібули з суцільним прийма- чем-голкотримачем, фібули з високим приймачем (середина III — поч. IV ст.).


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
Значного поширення отримали спрощені (дво- Піхотинець зі списом і щитом, платівчасті) фібули, пружинний апарат яких був Автор Шаменков C. І. закритий напівкруглим щитком. Ці фібули часто використовувалися як прикраси. Розкішні срібні фібули типу «monstruoso» (масивні і важкі прикраси) з накладними дисками, а також з кнопками на дужці й на кінцях пружин, найімовірніше, імпортувалися до Північного Причорномор'я з Центральної та Північної Європи.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Танцівник зі зброєю. Позолочена пряжка ременя з Кенту // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London-New-York, 2004. — C. 107
Пряжки та інші деталі шкіряних ременів переважно були деталями пояса, значно рідше належали до портупеї або взуття. Литі та ковані пряжки мали двочленну конструкцію з напівкруглою рамкою та язичком, зі щитком і без нього. Рідкісними знахідками є пряжки у вигляді здвоєних залізних кілець та окуття ременя, що складається з двох з’єднаних шарніром прямокутних платівок, зовнішні краї яких мають чотири зубчики з отвором для заклепок.
Двочленні форми типів «омега» і «D» та пряжки-кіль- ця відповідають центральноєвропейським виробам. Інколи для виготовлення ременів використовували інші металеві деталі — пластинки для кріплення тощо. Найчастіше траплялися наконечники у вигляді двох пластинок, скріплених заклепками, або у формі однієї пластинки, складеної вдвоє. Відомі також срібні наконечники, прикрашені гранню та загострені на кінцях.
Жінки у готському суспільстві, а втім, як і в будь- якому іншому, були не байдужими до прикрас. Вони залюбки носили різноманітні підвіски, намиста, персні, браслети, сережки, шийні гривни тощо. Дещо рідше такими виробами прикрашали себе чоловіки. Прикраси були не лише елементами вбрання, але й індикаторами належності людини до певного прошарку суспільства, підкреслювали статус власника. Крім того, прикраси часто відігравали роль амулетів, оберегів.
Серед археологічних матеріалів представлено кілька типів кошикоподібних підвісок: циліндричних та конусних. Виготовляли їх переважно із заліза. Схожі на них за формою золоті підвіски прикрашали філігранню та зерню.
Широкого розповсюдження набули розеткопо- дібні, видовжено-конічні, трикутні залізні підвіски з бронзовою чи срібною обкладкою. Припускається, що підвіски такого типу слугували ємностями для ароматичних речовин.
Прикраси-амулети з кольорових металів, що мали форму півмісяця, називаються лунницями. У IV ст. поширилися звичайні гладенькі лунниці зі срібла та бронзи, нерідко в парі з прямокутними та круглими підвісками; трапляються також підвіски-лунниці з ромбічними привісками.
«Сокирки Тора» — підвіски трикутної форми, зазвичай з протягнутим у отвір кільцем, належали якраз до амулетів-оберегів.


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
Окрім усіх зазначених вище прикрас, германці но- 29
сили дротові кільця-підвіски із зав'язаними кінцями, іноді з нанизаними на них намистинками. Популярними також були пірамідальні підвіски з оленячого рогу висотою до 5-7 см, прикрашені циркульними колами, бурштинові грибоподібні підвіски та підвіски з мушлі (імпортні, з'явилися не раніше середини
IV 	ст.).
Поширеними були підвіски з іклів тварин, що символізували силу й міць. Іноді трапляються також імпортні скляні підвіски зі штампами у формі ікла, які слугували амулетами та медальйонами і з'явилися не раніше другої половини IV ст.
Іноді замість підвісок використовували не призначені для цього речі — мініатюрні гребені, монети, бляшки від кінської збруї у вигляді тварин, відома навіть підвіска, виготовлена з гральної кісточки.
Помітно виділяється серед прикрас золота S-подібна підвіска. Її кінці прикрашені філігранню.
Підвіску утворюють приварені одна до одної дужки у формі напівмісяця з вушком зверху. Посередині виступів є ямки, заповнені червоною емаллю, так само прикрашено заглиблення під нижньою дужкою у формі напівмісяця. На думку дослідників могильника Дитиничі, підвіска належить до прикрас з виїмчастою емаллю, які з другої чверті І тис. з'являються на територіях між Середнім Подніпров'ям та Півден- но-Східною Прибалтикою.
Цікавою є підвіска, що складається з бронзової S-подібної колодки, до якої підвішена срібна монета Адріана на бронзовому кільці. Трапляються іноді підвіски, вироблені з фаланг пальців тварин.
Популярними і доступними були намиста — різні за формою та матеріалом. Більшість із них надходили до Східної Європи як античний імпорт. Виготовлялися намистини зі скла, сердоліку та корала й мали округлу, сплощену, чотирнадцятигранну форму.
Бурштинові намистини, що походили з Середньої Європи, мали бочкоподібну форму. Склад намиста диктувався переважно його вартістю і тим, звідки воно прибуло на територію Північного Причорномор'я.
Решта прикрас не входили до ансамблю традиційного костюма: персні з бронзи (рідше зі срібла, золота і скла) були переважно простими за конструкцією.
Вставки до перснів виготовляли зі скла, бурштину,


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
ЗО
Одяг готів
Зразки взуття германців, археологічні знахідки
Rückenteil
ЬЬ ст
VORDERTEIL вё cm
!_
сердоліку та яшми. Траплялися браслети з бронзи та оленячого рогу без орнаментації, з незімкнути- ми кінцями (іноді у формі зміїних голівок), рідше — браслети із застібкою; сережки з кінцем, розклепаним в овальний щиток, шийні гривни з бронзового дроту із застібками. Усі ці прикраси носили ситуативно — з нагоди якоїсь урочистої події або ж участі в культових заходах.
Наявні деталі одягу та їх розміщення в готських похованнях дають можливість реконструювати


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
костюм. Чоловіки носили сорочки з довгим рукавом, іноді трапляються і з коротким. Поверх сорочки одягали прямокутний плащ, який скріплювали арбалетною фібулою. Вузькі штани були зазвичай довгими, але існують приклади носіння германцями і коротких брюк завдовжки до колін. Довгі штани були двох видів: з пришивною нижньою частиною-шкарпеткою штани з Торсбергу та без неї. Додатково германці могли обмотувати ноги тканиною від коліна до кісточки, на зав’язках чи з тасьмою. Неодмінним атрибутом вершників були
Знатний германський воїн,реконструкція за матеріалами поховання германського вояка (Гоммерн-Gommern)
III ст. н. е.
Автор Шаменков С. /.


32
Давні маски танцюючих драконів-близнюків
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C.110
ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
шпори. Взимку, ймовірно, використовували каптани з хутром. В процесі контактів германців із римлянами одяг варварів набуває змін в орнаментиці: з'являються римські туніки з вишивкою у варварському стилі. Відмінності в жіночому та чоловічому одязі визначаються слабо. Жінки носили одяг з льняного полотна, вовни. Тканина, з якої виготовляли одяг, мала саржеве переплетіння. Верхній одяг готів виготовлявся радше з хутра диких тварин. Це було зумовлено кліматичними умовами Північної Європи, де вони мешкали до переселення на територію Північного Причорномор’я. Попри очевидну різницю в кліматичних умовах, очевидно, пам’ять про Суворі умови життя і жахливий холод на прабатьківщині сформували у готів стійке переконання: краще одягтися тепліше, аніж замерзнути.
Жіноче вбрання могло включати одну або дві фібули чи навіть обходитися взагалі без них. Пари фібул могли з’єднуватися шнуром. Часто вони


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
розташовувалися на плечах, пружинами вгору та вниз, а також на грудях. Поширеним був і «асиметричний» спосіб: одна фібула розміщувалася на плечі, друга — з протилежного боку між ребрами і тазовою кісткою.
Розташування фібул в області тім'я може свідчити про носіння накидок, якими покривали голову. Накидки та хустинки розшивали намистинами.
Голову покривали шкіряним або вовняним головним убором. Жодних знахідок або свідчень нара- тивних джерел про цей предмет немає. Відомо, що у готів ознакою вільної людини (на відміну від рабів) було довге волосся. Цим пояснюється широке розповсюдження гребенів.
Мало даних маємо і про взуття давніх германців. М'які чоботи шили, швидше за все, з одного шматка шкіри зі складками та центральним швом на підйомі. Поширеним було чоловіче та жіноче взуття на пряжках.
Чоловіки носили на поясі ніж, іноді кресало.
зз
Германські жінки. Реконструкція рельєфу колони Марка Аврелія в Римі
// Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. — Москва, 2000. — С. 20
Бронзова зброя
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 151


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Готський вояк V ст. н. е., реконструкція з використанням знахідок із Криму (за матеріалами могильника Лучисте, чоловіче захоронения 5, склеп 88 та за візантійськими зображеннями).
Автор Шаменков C. І.
Жіноче вбрання доповнювала сумка-гаман для дрібних речей: швацького приладдя, гребеня, амулета тощо. Гаманці кріпилися на поясі та застібалися за допомогою бронзових кілець, ґудзиків і заклепок. Отже, жіночий костюм складався з верхнього одягу, як правило, сукні, підперезаної паском із пряжкою, на якому висів гаманець, плаща з однією або двома фібулами, накидки на голову, намиста й підвісок.


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
Нарешті ми підійшли до описання предметів озброєння гота, спорядження коня та вершника. З предметів озброєння на черняхівських пам'ятках археологи знаходять мечі та деталі піхов, кинджали, деталі щитів, сокири, наконечники дротиків, списів та стріл. Зі спорядження коня та вершника — шпори та вудила. Найближчі аналогії походять з пам'яток пшеворської культури. Таке ж озброєння мали і вельбарці, однак
Германський кіннотник, реконструкція за знахідками
в болотах Данії та Шлезвіг- Гольштейні (Thorsberg in Schleswig-Holstein).
Автор Шаменков C. I.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Срібні піхви VII ст.
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 21
знахідки його трапляються рідше внаслідок особливостей поховального обряду та малої кількості досліджених поселень.
Один з основних видів зброї германців — меч — мав кілька різновидів. Найдавніший — це меч, схожий на короткі римські «гладіуси» (II — поч. III ст.), викуваний з «пакетного» (зварного) металу, довжиною 70-80 см, з вузьким клинком (близько 4 см) і подовженим загостреним кінцем, довжина руків’я — 18-22 см. Таким мечем воїн міг не тільки рубати, а й колоти.
Другий тип готського меча з’являється з другої половини II ст. Це виріб завдовжки 80 см, завширшки 6 см, з довгим широким клинком і загостреним кінцем. Клинок відділений від держака двома уступами, іноді на кінці руків’я трапляються пласкі шишечки. Такі мечі призначені переважно для рубання.
З середини III ст. і до кінця IV ст. розповсюджується інший тип мечів римського зразка — «спата», довжина якого становила близько 80-95 см, довжина руків’я — близько 12 см. Уздовж леза з обох боків йшли по 2 неглибокі каннелюри (Компанійці). Ширина меча — приблизно 5,2-5,5 см.
Меч третього типу має довжину 54 см, широкий клинок поступово звужується до гострого кінця. Клинок переходить у руків'я двома уступами. Кінець руків’я теж має пласку шишечку.
Піхви робили з дерева з наконечниками з оленячого рогу чи з металу на зразок римських (бутеролі).
Кинджали «меотського» типу мали двосічний клинок з вирізом біля п’яти леза. Довжина деяких екземплярів варіюється від 19 до 23 см, інші мають довжину від 34 до 44 см. Іноді таку зброю називають «коротким мечем». Кинджал міг служити допоміжною зброєю для лівої руки.
Щити мали різну форму: круглу, прямокутну, овальну. Основу щитів виготовляли з дощок завтовшки 1,5 см. їх обшивали товстою шкірою. Руків’я робили з товстої жерсті з дерев’яною серцевиною. Деякі екземпляри руків’їв мали кінці, оформлені у вигляді віяла чи трапеції (знахідка у Компанійцях). Відомі також щити, багато оздоблені срібними та бронзовими деталями. Зі щитами пов’язані численні знахідки ум- бонів. Умбон — це розташована в центрі щита металева бляха напівсферичної або конічної форми, яка


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
Озброєний воїн верхи на коні.
Автор Шаменков C. І.
захищає руку воїна від ударів, Під умбоном — ручка, за яку воїн тримає щит, Науковці налічують чотири типи умбонів, притаманні озброєнню готів. Перший тип умбонів представлений виробами заввишки 9-10,5 см з гострим шипом, циліндричною шийкою, конічною верхівкою і широкими полями. До другого


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
38 типу належать умбони у вигляді високого, звуженого
посередині і розширеного до кінця шипа заввишки від 11,5 до 13,5 см. Третій тип — це умбони з широким рівним шипом заввишки близько 9 см. Вони мають горизонтальні поля, циліндричну шийку і трохи увігнуту форму верхньої частини.
Четвертий тип має широкі поля, верхня частина напівкруглої форми без шипа.
Поширеним видом зброї готів були сокири. Якість ковальської роботи мала бути дуже високою. Розміри сокир варіювалися приблизно від 7,5 до 18 см. Усі вони були однотипними, з прямим верхнім краєм та розширеним асиметричним лезом (тип «Компанійці»). Форма обуха переважно була прямокутною чи трапецієподібною. Сокири малого розміру (від 7,5 до
13 	см) з тонким топорищем (бл. 2 см) використовували як метальну зброю.
Дротики та списи належали до масових видів зброї і мали не тільки військове, а й мисливське призначення. Дротики — це легка метальна зброя, тоді як спис пристосований для колючого удару, зокрема з коня. Наконечники дротиків відрізнялися за розмірами та формою. Відомі досить великі екземпляри (завдовжки 22-33 см) з валиком по осі, ромбічні у розрізі, з ограненою втулкою, які, вочевидь, мали бойове призначення. Такі дротики можна вважати оригінальною германською зброєю, що, як це видно з описів битв, була досить ефективною.
До елементів військового спорядження належали також довгі вузькі чотиригранні вістря-піки завдовжки від 12 до 34 см, що мали велику пробивну силу. Втулки таких наконечників були рівними, як правило, круглої форми, а також іноді у вигляді багатогранника, завдовжки від 6 до 14,5 см.
Для полювання призначалися інші наконечники дротиків. їхня довжина становила 8-22 см, більшість таких наконечників мали листкоподібну форму (відомі також двошипні), профіль лінзоподібний (рідше ромбічний).
Бойову зброю виготовляли з дуже якісної сталі, мисливську — виключно із заліза з помітними включеннями усіляких домішок і шлаку.
Лук та стріли були не надто поширеними, на що вказує досить мала кількість знахідок наконечників. Наконечники стріл були різноманітними: черешкові


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
та втульчасті, з листкоподібним, ромбічним, двошип- ним пером, з однотипним пером і крученим стрижнем. їх виготовляли з різних сортів металу з різними типами обробки: із низькосортного заліза та з м'якої сталі без домішок. Стріли з бронзовими вістрями, очевидно, були парадною чи ритуальною зброєю.
Серед предметів спорядження вершника трапляються шпори та вудила. Шпори зазвичай залізні, однак відомі також екземпляри, виготовлені зі срібла.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Остготський тяжко озброєний вершник V ст. н. е. Комплекс озброєння та кінського спорядження має відчутні кочовницькі впливи. Автор Шаменков C. І.
Типологія шпор спирається на відмінності у формі та типи фіксації. Шпори з плескатою, широкою по центру дужкою та довгим шипом фіксувалися за допомогою ременів, які кріпилися за дві кнопки на кінцях та гачок посередині. Інший тип характеризується відігнутими назовні гачками на кінцях, третя точка фіксації тут відсутня. Помітно виділяються шпори з масивною дужкою, розширеною в центрі, з пірамідальним шипом, іноді з кулею в основі. Ці шпори кріпилися не тільки за кінці, але й за допомогою гачка посередині.
Вудила — простої двочленної форми з рухомими кільцями на кінцях або ж без них.
Отже, за своїм призначенням зброя черняхівців- готів представлена двома категоріями. Дротики, списи, лук та стріли належали до універсальних видів, оскільки ними користувалися як для мисливської справи, так і для війни. Цією зброєю споряджали ополчення рядових воїнів, для яких війна не була головним заняттям.
Мечі, щити, сокири були виключно бойовими видами зброї. Успішно користуватися ними могли лише спеціально підготовлені люди, що свідчить про


Знатний готський вершник V ст. н. е.
Використані знахідки з Волніковського скарбу, шолом доби переселення народів з Гераклеї. Автор Шаменков C. І.


Тяжкоозброєний остготський вершник V ст. н.е. Шолом-Спан- гельхелм, розповсюджений тип захисту в добу переселення народів, кінське спорядження за знахідками в Апахіді (Ара h і da) в Румунії.
Автор Шаменков C. І.


Германський вершник V ст. н. е. за похованням Bluciny (Morava).
Автор Шаменков C. І.


Германський (Остгтотський чи Лонгобардський) вождь V-VI ст. н.е. Використані знахідки з території Італії, в Тросіно.
Автор Шаменков C. І.


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
існування соціальної групи воїнів-професіоналів. Це збігається зі свідченнями писемних джерел про загони з кращих воїнів (дружинників) при готських вождях. Деталі спорядження вершника мали не лише бойове призначення — вони були також ранговою ознакою аристократів.
Перевага готів у військовій організації та озброєнні, яка закріплювалася у війнах, дала змогу готським вождям протягом майже півтора століття утримувати Ъелику територію від низов'їв Дунаю до Лівобережжя Дніпра.
У 	той період бойові (професійні) види зброї не були властивими для більшості осілих племен Пів- денно-Східної Європи. Така зброя на цій території з'являється і зникає разом із германськими племенами, у яких соціальні групи професійних воїнів сформувалися значно раніше.
Основні групи побутових речей готів — господарський реманент, дрібні універсальні знаряддя (ножі, шила, голки), речі гігієнічного призначення та предмети домашнього вжитку.
Відомі знахідки речей, пов'язаних із прядінням, ткацтвом, пошиттям одягу (прясла, грузила).
41
Озброєні вершники VI ст.
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 24, 144


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
42 Прясла різних розмірів виготовляли з очищеної
глини, вони мали сіру з темним або світлим відтінком, рідше червону поверхню, часто були лощеними. За формою прясла переважно біконічні з гострим ребром; основи заглиблені або плоско зрізані. Деякі вироби були орнаментовані заглибленими горизонтальними або вертикальними лініями, трикутними візерунками у вигляді ямочок.
Для натягування основи на вертикальний ткацький верстат використовували глиняні грузила, зазвичай погано випалені чи просто висушені, пірамідальної, округлої або бубликоподібної форми. Посередині грузила був отвір для нанизування на шнурок.
Знахідки великих кістяних гребенів пов'язують із розчісуванням пряжі.
Шила, проколки і голки використовували для пошиття одягу й взуття. Шила виготовляли з округлого чи квадратного залізного стрижня. Робоча частина була гострою, черешок на кінці розклепаний. Інколи черешки від леза відокремлювалися квадратним потовщенням. Голки зазвичай виготовляли з металу або кістки. За формою вони не відрізнялися від сучасних. Футляри для шил та голок робили з пташиних кісток. Проколки виготовляли з кістки; робоча частина була гострою, поверхня виробів сильно загладжувалася.
Універсальне господарське призначення мали ножі. Найчастіше їх виковували з м'якої сирцевої сталі, рідше — з пакетного металу. Довжина клинка становила 6-9 см, іноді досягаючи 15-17 см. Дерев'яне (або кістяне) руків'я кріпилося на короткому черешку за допомогою однієї заклепки.
З другої чверті І тис. вироби з чіткими уступами (одним чи двома), що відокремлювали лезо від черешка, стають провідним типом. Ножі мали рівну спинку та звужувалися до вістря. Відомий також тип ^ ножів з довгою тордованою рукояттю з петлею на
кінці та тонким двосічним лезом.
Ножі, виготовлені з пакетного металу високої якості, з циліндричною рукояттю та завершенням у вигляді шляпки, могли використовуватися як хірургічні інструменти чи правити за бритви. Мініатюрні ножі та пружинні ножиці, пінцети та копоушки з бронзи та срібла (трапляються переважно в чоловічих похованнях) мали туалетне призначення. Великі залізні ножиці призначалися для господарських потреб.


ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ, ВБРАННЯ І ВІЙСЬКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ ГОТІВ
З оленячого рогу виготовляли різноманітні гребе- 43
ні. У I—II ст. поширеними були односкладові гребені з однієї платівки рогу чи з кількох платівок, з'єднаних поздовжніми штифтами. На рубежі II—III ст. на зміну односкладовим гребеням приходять більш складні трискладові.
Трискладові односторонні гребені, набрані з кількох пластинок із зубчиками, закріплених бронзовими чи залізними заклепками між двома роговими платівками-накладками, поділяються на кілька типів:
1) гребені з напівкруглою спинкою: низьких пропорцій, підтрикутні форми або з високою спинкою у вигляді правильного півкола;
2) гребені зі спинкою у вигляді трапеції, трапляються екземпляри з підтрикутною спинкою;
3) гребені зі спинкою, що має виступаючу півкру- глу середню частину та низькі плічка. Найбільша концентрація знахідок припадає на черняхівську територію, де цей тип і виник у IV ст.
Відомі також знахідки односкладових гребенів, виготовлених з однієї пластинки, які повторюють форму багатошарових. Гребені часто прикрашалися гравірованим орнаментом з циркульних кіл та ліній, рідше зображеннями тварин та птахів. Залізні гребені першого типу з отвором у спинці могли вживатися у побуті або ж мати культове призначення. Суперечність в подвійному — як утилітарному, так і сакрально-магічному — значенні цих речей не вбачається.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ. НАПАДИ ГОТІВ НА ПРОВІНЦІЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Військова підготовка готів і тактика ведення бою
Вже на етапі переселення з берегів Балтійського моря готи відрізнялися високим рівнем мобілізації суспільства. Це пояснювалося необхідністю виживати на чужих, дуже часто ворожих територіях, якими вони просувалися на південь.
Основною військовою одиницею готів була дружина, яка формувалася не за родовою ознакою, а добровільно, через особисту відданість дружинників вождю. Ця відданість і цілковита покора правителю були тим основним підґрунтям, на якому формувалася дружинна організація. Вважалося ганебним вижити в бою, в якому загинув ватажок. На чолі цього формування міг стати будь-хто. Необхідно було тільки володіти здібностями до військової справи, своєрідним військовим хистом: мати вольовий характер, харизму, схильність до авантюр і ризику.
Перші дружини формувалися з метою розбійних нападів і збройних набігів на сусідні землі. Найчастіше дружинниками ставали молоді й амбіційні вихідці з заможних родів, котрі прагнули слави й визнання за рахунок військових подвигів. Іншою категорією дружинників були, як правило, незаможні чоловіки, без сім'ї, яким нічого було втрачати. Такі воїни були більш мобільними, на відміну від сімейних громадян,


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
легко йшли у бій, корилися наказам полководця без вагань.
Для готів-піхотинців основною формою військового строю був клин (клиноподібний бойовий порядок).
«Клин — це велика кількість піхотинців, які рухаються вперед щільними рядами — спереду вужчими, а ззаду ширшими — і проривають ряди противника» (Вегецій, III, 19).
«Варвари нападали строєм, схожим за своєю зовнішньою формою на голову кабана...», тобто «строєм, який закінчувався вузьким рядом» (Ammian Marcellin, 17,13).
Отже, ми уявляємо собі клин таким чином: спереду стояв один воїн, потім — троє, за ними — п'ятеро і далі за таким самим принципом.
Каре — глибока колона, подібна до римської фаланги. Вона не завжди повинна мати однакову кількість шеренг і рядів, адже навіть тоді, коли кількість шеренг буде вдвічі меншою за кількість рядів, каре виконуватиме свої функції. Такий загін буде тісно зімкнутим і спереду, і ззаду, а з боків добре прикритим. Готи мали сильну кінноту, тож надавали перевагу шикуванню вглибину для того, щоб фланги були добре захищені.
Особливістю готського війська було недосконале озброєння, що зумовлювалося відсутністю у готів організації видобутку металів. Однак зброя була невід'ємною «часткою» готського воїна, тоді як для римлянина вона була предметом ремесла і торгівлі. Разом з померлим готом ховали і його зброю. Основу озброєння гота становили бойова сокира і щит, також використовували невеликі дротики, а з III ст. н. е. — лук і стріли.
Саме через недостатньо потужне озброєння в невеликій першій шерензі зазвичай стояли воїни, озброєні значно краще за інших. Основним прийомом ведення бою була масована атака з глибини загону, де наявність нормальної зброї була зовсім необов'язковою. Істотною перевагою клина перед римськими фалангами та іншими формами строю було те, що він міг досить швидко пересуватися на будь-якій місцевості, при цьому внутрішній порядок розташування не порушувався.
Тактику ведення кінних боїв, а також елементи озброєння вершників готи запозичили у сарматів.
Знатний германець
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 21


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Важкоозброений остготський Відмінність полягала лише в тому, що германці не вершник V-VI ст.н.е. користувалися довгим списом, який був у сарматів
Автор Шаменков C. І. основною одиницею озброєння. Цікавим і досить красномовним є той факт, що елементи одягу воїна- кавалериста також мали ознаки сарматського стилю. Кавалерію комплектували в основному з еліти — тих,


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ...
47
Вершник під копитом
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 137
хто за своїм походженням належав до вищих прошарків.
Єдність тактичної частини у готів зберігалася за- вдяки внутрішній дисципліні, взаємній довірі, організованим одночасним зупинкам. Характерною рисою воїнів була також пристосованість до ведення


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
48 «партизанської війни»: здатність діяти поодинці,
здійснювати напади у важкодоступних місцевостях, влаштовувати засідки тощо.
Готи у боях мали досить своєрідний вигляд. їхні загони були радше подібні до кочових племен, які йшли воювати з усім своїм майном, дітьми, жінками та старими людьми, аніж до організованої армії північного войовничого народу. Вони воювали будь-якою зброєю, яку були здатні захопити, та приймали до лав своєї армії будь-кого, хто бажав боротися проти Риму.
Більшу частину готського війська становили важко озброєні вершники з мечами і списами. Противники не так легко могли влучити стрілою з лука у воїна, тому цілили по конях, щоб перетворити гота-вершника на гота-піхотинця.
Військо готів в одній з найяскравіших битв з римлянами — битві при Саліції 377 р. — налічувало приблизно 12 тисяч воїнів, римська армія була набагато меншою. Ворогуючі сторони прагнули швидшого розв'язання конфлікту у відкритому бою.
Амміан Марцеллін пише:
«10. Ледве почало світати, на одному та іншому боці пролунав трубний сигнал до початку бою, і варвари, принісши за своїм звичаєм клятву, здійснили спробу захопити пагорби, щоб звідти по схилах налітати, немов колесо, з великим напором на противника. Побачивши це, наші солдати поспішили кожен до свого маніпула, стали в стрій, і жоден не залишався осторонь, не висувався вперед, кидаючи своє місце в строю. 11. І ось, коли бойові лінії на тому і на іншому боці, обережно виступаючи вперед, встали нерухомо на місці, бійці оглядали один одного злими і жорстокими поглядами. Римляни підняли по всій лінії бойовий клич, котрий ставав все голосніше і голосніше — він називався варварським словом баррит — і збуджували цим свої потужні сили, а варвари грубими голосами виголошували славу предків, і серед цього шуму різномовних голосів зав'язувались легкі сутички. 12.1 ось вже, вражаючи один одного здалеку веррутами та іншою метальною зброєю, грізно зійшлись вороги для рукопашного бою і, зсунувши щити у формі черепахи, зійшлись нога до ноги з противником. Варвари, легкі і рухливі у своєму строю, метали в наших


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
величезні обпалені палиці, вражали в груди кин- 49
джалами тих, хто чинив опір найбільш вперто, і прорвали ліве крило. Сильний загін резерву, який хоробро рушив з близького місця, надав підтримку в той момент, коли смерть вже висіла над спинами людей. 13. Битва ставала більш кровопролитною. Сміливіші кидались на згуртованих, їх зустрічали мечі і звідусіль летіли градом стріли; тут і там переслідували тих, хто тікав, вражаючи потужними ударами в потилиці і спини, точно так само в інших місцях розсікали жижки тим, хто впав і був охоплений страхом. 14. Все поле битви вкрилося тілами вбитих; серед них лежали напівживі і марно хапалися за надію зберегти життя, одні — пронизані свинцем із пращі, інші — окутою залізом стрілою, у деяких були розсічені голови навпіл і дві половини звішувались на обидва плеча, являючи собою жахливе видовище. 15. Невтомні в завзятому бою, обидві сторони взаємно напирали один на одного з рівними шансами; тіло не скорювалось, доки збудження бадьорило сили духа. День, що добігав кінця, припинив смертовбивчу бійню: не дотримуючись жодного порядку, усі розходилися куди хто міг, і вцілілі зневірені повернулися до своїх наметів»
(Атт., XXXI, 7,10-15).
Наведений вище опис битви цікавий для нас великою кількістю деталей, за якими можна реконструювати особливості військової організації готів. Так, з опису видно, що піхотинці ворогуючих армій мали дуже подібне озброєння: щити, мечі та древкову метальну зброю. Готи були озброєні також дерев'яними дротиками, обпаленими на кінцях. Однак наявність такої «екзотичної» зброї ймовірно була вимушеним кроком для тих варварів, які роззброїлися перед переселенням на римську землю. Цікаву гіпотезу стосовно подібності озброєння висуває римський історик Ієронім:
«...І тому вони воюють проти нас рівним строєм, оскільки вірять в одну релігію» (Ніегопут.
Epist., 107, 2, 3).
Тактика ведення бою багато в чому теж була подібною. Готи, як і римляни, не вели бойових дій у темряві. Варвари розпочинали битву завжди на світанку (Procop. Bel. Goth., 1,18, 29; III, 36,18; IV, 35, 22; 32).


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
50
Германські воїни, реконструкція з рельефа колони Марка Аврелія в Римі
// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 21
Причиною таких уподобань буди не якісь ритуальні чи містичні мотиви, а радше здоровий глузд, адже вести бій в темноті набагато складніше, аніж при світлі дня (Procop. Bel. Goth., III, 26, 20).
Присягнувши на вірність своєму вождю, за сигналом горна готи розпочинали бій, відразу намагаючись захопити панівні висоти, з яких вони могли завдавати неочікуваних потужних ударів; до того ж так було значно легше тримати оборону від атак ворога (ford♦ Get., 197; 201). За пагорбами завжди можна було сховатися та перечекати небезпеку.
Сильною рисою військової тактики германців, зокрема й готів, був перший удар — потужний, сповнений люті і жаги до перемоги. Усі подальші атаки були не такими яскравими і результативними. Дуже швидко запал воїнів-готів слабшав, тож вони поступово втрачали свої позиції і навіть могли почати відступати. Це, очевидно, було спричинено природним менталітетом усіх германців, які жадали швидкої перемоги у блискавичній війні, коли вони могли прийти і знищити супротивника, не зустрівши опору. На маневри у них просто не вистачало терпіння і витримки. Тактика і стратегія готів була побудована на швидкості, раптовості й намаганні захопити ворога зненацька.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
Очевидно, що під час блискавичного натиску готам було дуже важко зберегти бойовий стрій. Однак для германців це було менш важливо, ніж, наприклад, для римлян. Окрім іншого, це було пов’язано також з особливостями менталітету: готи мали набагато вищий рівень самоорганізації, ніж їхні суперники. Тож зовнішня неорганізованість готського війська особливо не позначалася на подальшому характері битви.
Римське військо, на противагу готам, не могло існувати без чіткої дисципліни. Солдати вишиковувались у стрій, що надавало їм згуртованості і впевненості у своїх силах.
Після наближення ворогуючих армій впритул одна до одної воїни вигукували бойовий клич — бар- рит. Спочатку це була виключно германська бойова пісня, яку згодом перейняли й римляни. Важливо було кричати саме під час кидання дротиків, адже це підсилювало грізний ефект початку бою і надавало впевненості воякам:
«...Цей крик в самому розпалі боротьби, який з'являється від слабкого шелестіння і поступово, за звичаєм, наростає, підіймається до шуму хвиль, що б'ються об скелі» (Тас. Germ., 3; Hist., II, 22).
Бойовий клич баррит
// Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. — Москва, 2000. — С. 99


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
52 Цікаво, що за характером звучання барриту готи
могли скласти враження про моральний дух противника. Військо, яке співало голосніше і з більшою люттю, мало більше шансів здобути перемогу, деморалізувавши ворога демонстрацією своєї сили і впевненості у перемозі.
Для готів баррит був не просто бойовим криком. У ньому відбивались особливості психології цього народу. Германці не просто кричали, залякуючи ворога, у піснях вони розповідали про заслуги своїх предків, про свої військові традиції і непереможний Аух.
Германський вождь мав сам очолювати військо
і 	першим йти на смерть. Відступати германці могли лише в крайньому разі. Вождем не міг бути боягуз. Якщо траплялося так, що командувач тікав з поля битви або мав намір відступати без якихось вагомих причин, його могли замінити на простого воїна, який відзначився своєю хоробрістю і військовою доблестю (Procop. Bel. Goth., 1,11, 5; II, ЗО, 5). Навіть один воїн повинен був протистояти численним ворогам до кінця. Такий героїзм у середовищі германців вітався і оспівувався у піснях і переказах (Jord. Get., 28; 43; 48).
Саме такі пісні про геройські вчинки пращурів
і 	виспівували готи перед битвою. Ці пісні надихали вояків на подвиги та лякали неприятелів. Такий психологічний хід видається цілком можливим з огляду на особливості готського світосприйняття, їхні традиції та менталітет.
Під час вигукувань зав'язувалися так звані легкі бої, коли найсміливіші вибігали вперед і провокували невеликі сутички. Частіше за все це були двобої, які розповсюджувались якраз у пізньоримський період через широку варваризацію римської армії. Традиція ведення таких поєдинків була запозичена римлянами від германців.
Поєдинок став одним з важливих елементів військової справи. Билися, як правило, ті, хто хотів проявити себе, показати свою майстерність, вміння і військову виправку. Для готів поєдинок мав сакральне значення. За його результатами вгадували переможця всієї битви. Дуже часто військове протистояння племен вирішувалося через поєдинок, результат якого сприймався варварами як божественна воля.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
53
Підкорений вершник
// Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. — Москва, 2000. — С. 138
Іншим варіантом легкого бою міг бути метальний бій, коли супротивники перебували досить далеко один від одного і зброя досить рідко досягала цілі.
Окремі вояки могли вибігати вперед, щоб зав'язати сутичку з такими самими сміливцями з ворожого війська.
Справивши на супротивника потрібне враження криками і легкими боями, вояки сходилися ближче, кидаючи метальні списи. Із наближенням ворога ефективність ураження від його зброї зростала, тому


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
54
Готський воїн.
Автор Шаменков C. І.
солдати намагалися щільніше зімкнути щити, утворюючи таким чином «черепаху», Такий вид захисту практикували обидві сторони, однак у більш зімкнутому й організованому римському строї будувати «черепаху» було значно легше.
У готів такий захисний стрій, очевидно, не формувався спеціально, а утворювався природним чином


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ..
за рахунок щільнішого зімкнення рядів під час бою. 55
Це захищало воїнів від атак вершників, а також від смертоносної метальної зброї. Водночас така згуртованість та відчуття товариського плеча надавали неабиякої впевненості солдатам.
У розпалі метального бою найсміливіші воїни або навіть цілі загони намагаються атакувати стрій ворога, але у відповідь зустрічають безліч дротиків, а коли підходять ближче, то ще й наражаються на мечі супротивників (Атт., XXXI, 7,13).
За давніми традиціями готів у авангарді війська билися представники найбільш знатних родів та їхні супутники (зазвичай слуги і помічники) (Ргосор.
Bel. Goth., 1,7,3). Саме вони повинні були своєю хороброю поведінкою показувати приклад усім іншим воїнам, а також підтримувати свій високий статус.
Адже за стародавніми германськими легендами заможні і знатні чоловіки були найгарнішими, най- хоробрішими і найвідважнішими громадянами готського суспільства.
Окрім представників еліти, на передових позиціях мали право воювати також і молоді люди. їх відправляли на найбільш тяжкі завдання, щоб вони у бою здобували належний військовий досвід. Можливо, це було частиною обряду ініціації.
Ймовірно, у військовій організації готських племен існував принцип вікового розподілу воїнів. Так, спочатку в бій відправляли молодих, за ними йшли чоловіки середнього віку, а потім уже всі інші, адже молоді, сильні й витривалі юнаки могли зробити для перемоги набагато більше, аніж старші воїни.
Воїнам, які падали на полі битви, підрубували ноги. Це робилось, очевидно, для того, щоб поранені не могли піднятись і продовжити битися. Римляни влучали у ворогів кулями з пращі й стрілами, готи ж кидали каміння просто руками, оскільки праща не була звичною готською зброєю.
Після метання списів і римляни, й германці билися на мечах. Рани, отримані у ближньому бою, були серйозними: якщо ворог не встигав прикритися щитом, одним сильним ударом клинка можна було розрубати голову. Такі поранення отримували переважно готи, які дуже рідко мали шоломи. Мечі застосовували, як правило, під час рукопашних боїв, безпосередньо у розпалі битви.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
56 у війську готів не було другої лінії військ, які за
потреби можна було б ввести в бій, щоб інші воїни могли трішки відпочити. Це також свідчить про те, що германці надавали перевагу дальньому бою перед ближнім. З настанням темряви готи закінчували битву й повертались у табір.
У Візантійській імперії на готів покладалася захисна функція. Вони мали захищати кордони імперії від вторгнень гунів. До кочовиків масово тікали раби, які працювали на копальнях; втрата ромеями дешевої робочої сили негативно позначалася на економіці держави. Однак раби тікали не тільки до азіатських кочовиків, але й переходили на бік готів.
В Епірі базувалися вестготські війська на чолі з королем Аларіхом. Готи дедалі більше потребували додаткового утримання, а коштів в імперії не вистачало, тож візантійська влада вирішила, що германці їй більше не потрібні. Війська Аларіха, озброєні у найкращих традиціях римського військового мистецтва, становили неабияку небезпеку для імперії, але й нейтралізувати їх було непросто.
Правителі Східної Римської імперії, втягнуті в територіальні чвари з представниками Західної Римської імперії, вирішили використати готів у своїх інтересах — для завоювання нових земель.
В армії Східної Римської імперії залишалися лише готи, західноримські війська зосереджувалися за Альпами, у провінції Реція, де вони воювали проти вандалів, які переховувалися від гунів та ін. Аларіх вирішив скористатися цією ситуацією і рушити на захід. Так, уже 399 р. готи вирушили в дорогу та навіть наважилися перейти Дунай. Там на них активно нападали гуни.
Деякі племена, що входили до складу готської армії, почали переходити на сторону гунів. Однак до Аларіха раптово приєдналися війська Радегаста, слов'янина за походженням. До його армії входили племена остготів, аланів, гунів та ін. У такому тандемі готи наважилися піти на завоювання Італії. Залишатись у Східній Римській імперії було небезпечно, адже місцеве населення ставилося до готів вороже.
Отже, протягом 400 р. готи разом із сім'ями, з усім своїм домашнім скарбом повільно рухались у напрямку Альпійських гір (до території сучасної Словенії). Перейшовши гори, вони опинилися в Італії.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
Аларіх надіслав правителю Західної Римської імперії 57
Стиліхону прохання надати його народу притулок.
У відповідь він обіцяв служити римському народу та передбачав перспективу асиміляції готів з римлянами. Однак Стиліхон проігнорував лист Аларіха. Попри це, готи далі просувалися по Італії, успішно долаючи спроби опору місцевих мешканців.
У Константинополі звістку про те, що готи залишили їхню територію і рушили на захід, сприйняли радісно і зітхнули з полегшенням. Імператор Аркадій навіть побудував на честь цієї події колону. Тим часом Аларіх готував облогу одного з найбільших міст Західної Римської імперії — Аквілеї. Мешканці міста масово втікали на південь країни. Однак захопити Аквілею Аларіху так і не вдалося. У той час римська армія повернулася в Італію. Війська Аларіха були розбиті, а сам правитель готів змушений був укласти з римлянами мирну угоду. Ці події лише спровокували наступні повстання.
На допомогу вестготам прийшли інші варварські племена: остготи, алани, вандали, свеви, бургун- ди, аламани тощо. Заручившись такою підтримкою,
Аларіх знову пішов на Рим. У серпні 410 р. з третьої спроби готи оволоділи столицею Західної Римської імперії, нещадно пограбувавши її.
Окрилений перемогою Аларіх рушив на Кампанію, завойовуючи найбільш родючі райони Італії, звідки згодом дістався до Сицилії. Його кінцевою метою було завоювання Африки, однак цим планам не судилося здійснитися, бо через перевтому вождь вестготів раптово помер по дорозі. Після його смерті вождем став шурин Аларіха Атаульф, який відмовився від продовження завоювань свого дядька і повернувся в Галію.
Взаємини з Римом
Ш століття позначилося глибокою кризою всіх сфер життя Римської імперії. Готи скористалися ситуацією і вже у першій половині III ст. почали переходити Дунай і нападати на провінції імперії.
Намагання римських владних структур залагодити стосунки з варварами миром зазнали поразки. Готи осіли у Фракії, розселились у Македонії. Імператор Децій на чолі війська пішов на зіткнення з пришель- цями, однак його спіткала невдача, 251 р. він загинув на полі бою.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
58 Імператор Клавдій також спробував дати відсіч го¬
там. У 269 р. у битві біля м. Наіса йому вдалося розбити військо германців. Під час цього бою римляни захопили багато полонених, частина яких почала служити в імперському війську, решта ж оселилася на малозаселених спустошених римських землях. Вони отримали статус колонів і працювали на користь держави. Після цієї успішної антиготської кампанії Клавдій отримав прізвисько Готський. Однак дуже скоро новий імператор Авреліан змушений був віддати варварам Дакію і переселити звідти римлян у Мезію.
III 	століття стало переломними етапом для варварського світу: тривав процес активного переселення й асиміляції племен. Германці, зокрема й готи, впритул наблизилися до кордонів Римської імперії, регулярно грабували окремі провінції, використовуючи для цього спеціально створені мобільні загони. Для здійснення великих загарбницьких походів племена об'єднувались у коаліції. Іноді такі об'єднання розпадалися, виконавши свою функцію у тій чи іншій кампанії, але часто вони зберігались і надалі.
Протягом 60-х років III ст. Балкани, Мала Азія, Греція не отримували від імперії належної підтримки й захисту територій. Вони змушені були розраховувати тільки на свої сили, не чекаючи допомоги від центральної влади. Цим скористалися варвари, об'єднані в союз на чолі з готами. Вони й далі грабували малоазійські провінції, перетинаючи на кораблях Чорне море.
Причини нападів готів на провінції Римської імперії були різними. Господарювання на теренах Причорномор'я, вочевидь, давалося германцям не так легко, оскільки вони користувалися досить примітивними знаряддями праці. Північний менталітет, войовничий характер, а також (що, мабуть, найголовніше) близькість Римської імперії і можливість відносно легко збагатитися, грабуючи її провінції, спонукали готів до частих набігів на території імперії. Германці ладні були ризикувати своїм життям, щоб отримати ті блага цивілізації, які були доступні римлянам: різноманітні предмети розкоші, зброю, вино тощо.
У 40-ві роки III ст. н. е. римляни перестали сплачувати готам данину (про ці події мова буде далі). Германські вожді, обурені такою несправедливістю,


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ..
59
Германець IV ст. н. е., реконструкція за знахідками в с. Компанійці Полтавської обл. Черняхівська культура,
IV ст. Автор Шаменков C. І.
порушили свою обіцянку про ненапад і почали озброєні грабіжницькі походи на римську провінцію Дакію.
У 262 і 263 pp. готи під проводом своїх вождів Рес- пи, Ведука і Турвіра переправилися через море і висадилися в Ефесі. 264 р. вони напали на Каппадокію, а через два роки, 266-го, розгромили і пограбували Віфінію.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
60 Між 267 і 268 р. флот спорідненого готам герман¬
ського племені герулів чисельністю у 500 кораблів здійснив напад на узбережжя Греції. Герули взяли в облогу, пограбували і розорили головні міста провінції — Афіни, Спарту і Коринф (Dexipp. 21). Вони оселилися на території поблизу річки Дон, у болотистій місцині (Jord. Get., 117). їхні стосунки з готами, що мешкали в Північному Причорномор'ї, були складними, якщо не сказати ворожими. Можливо, саме через ці напружені стосунки готи і здійснили загарбницький похід на Балкани у 269 р. їм були потрібні нові землі для поселення подалі від неприємних сусідів.
Балканський похід мав переселенський характер, адже разом з великою кількістю кораблів (близько
2 	тис.) і воїнів йшло багато цивільного населення — жінок, дітей і літніх людей. Вони вели за собою домашню худобу, тягнули весь свій скарб. Усе це нагадувало масштабне переселення частини цілого народу на нову територію.
Однак переселенню не судилося здійснитись. Коли готи прибули на місце, до Фесалонік, і почали грабувати мирне населення островів Родос, Крит і Кіпр, їм назустріч прийшли імператорські війська, які зуміли в 270 р. розбити дві германські армії і знищити флот. Лише небагатьом учасникам походу вдалося втекти на свою територію. Так безрезультатно і безславно завершився завойовницький похід германських племен на провінції Римської імперії з метою переселення.
Через п'ять років після описаних подій готи здійснили нову спробу оселитися на території імперії. Рухалися вони зі сходу вздовж Чорноморського узбережжя. Частина йшла морем, а частина — сушею. Готи захопили всю східну територію Малої Азії, Понт, Каппадокію, Галатію, Кілікію. Але їхні війська були розгромлені імператорською армією. Варвари почали тікати, та поблизу берегів Боспору їх наздогнали римські війська. Через певні політичні обставини армія римлян відступила, тож перемога над готами дісталася правителю Боспора, царю Тейрану.
Після останнього походу на Рим 275 р. протягом ста років готи не турбували імперію своїми нападами. Принаймні більш-менш серйозних і масштабних завойовницьких походів в історії не зафіксовано. Причиною цього могли бути попередні невдачі


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
германців у двох останніх кампаніях, а також те, що Римська імперія почала поступово виходити з кризи.
Нові імператори — Діоклетіан, а потім Константин І Великий своїми реформами змогли стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в державі, а також укріпити кордони імперії. Вже в першій половині
IV 	ст. готи поступово перетворюються з грізних нападників на союзників римлян. Але спершу стосунки готів з Римом (на початку IV ст.) мали доволі складний і суперечливий характер. Розселення германців у Північному Причорномор’ї, безпосередньо поблизу кордонів імперії, несло постійну загрозу військових вторгнень і загарбницьких походів, однак стимулювало римлян дотримуватися певних дипломатичних стратегій відносно варварів.
У середині IV ст. було створене потужне остготське військово-політичне державне утворення. Близько 350 р. цю федерацію очолив вождь на ім’я Германаріх з роду Амалів. Він розпочав свою політичну кар’єру з об’єднання навколо себе всіх східних готських племен, а вже потім почав зазіхати на свободу інших народів, які мешкали у сусідстві.
«Після того як король готів Геберіх відійшов від справ людських, через деякий час успадкував королівство Германаріх, найблагородніший з Амалів, котрий підкорив багато досить войовничих північних племен і змусив їх коритися своїм законам. Немало стародавніх письменників порівнювали його з Александром Великим. Підкорив же він племена: гольтескіфів, тіудів, інаунксів, васінаброн- ків, меренс, морденс, імніскарів, рогів, тадзанс, атаул, навего, бубегенів, колдів» (Jord. Get., 116)* Германаріх був жорстоким правителем, особливо для тих націй, які він хотів підкорити:
«[Германаріх]... найбільш войовничий монарх, він накликає жах на сусідні нації завдяки своїм численним і різноманітним чеснотам» (Аттіа- nus Marcellinus, XXXI, 3,1)
У першій завойовницькій воєнній кампанії готи підкорили тевтонське плем’я герулів, яке мешкало на територіях поблизу Азовського моря. Після вбивства їхнього правителя герули визнали Германаріха своїм вождем.
«Підкоривши багатьох, він не потерпів, щоб кероване Аларіхом плем’я герулів, більшою частиною


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
02 перебите, не підкорилось — іншою його части¬
ною — його владі...» (Jord. Get., 117).
Після зміцнення своєї влади на південному сході правитель звернув увагу на північний захід і пішов походом на венетів. Щоб потрапити на територію проживання венетів (вони жили по узбережжю Верхньої Вісли), готи повинні були пройти територіями склавинів або через землі антів. І ті та ці племена визнали владу Германаріха над собою. Війна з венедами завершилася перемогою готів без особливих зусиль
з 	боку останніх.
«Після поразки герулів Германаріх повів військо проти венетів, котрі, хоча й були достойні презирства через їх зброю, були, однак, могутні завдяки своїй численності і намагалися спочатку опиратися. Але нічого не варта велика кількість непридатних до війни...» (Jord. Get., 119).
Після цих подій плем'я балтів також визнало владу Германаріха. Його володіння тепер простягалися від Балтійського до Чорного морів.
«Розумом своїм і доблестю він підкорив собі також плем'я естів, котрі населяють найвіддалені- ше узбережжя Германського океану. Він володарював, таким чином, над усіма племенами Скіфії і Германії як над своєю власністю» (Jord. Get., 120).
Цікавим є питання правління Германаріха разом з іншим вождем готів Атанаріхом. Останній походив з іншого германського роду балтів, який правив до приходу Германаріха до влади. Однак Атанаріх теж вважався правителем, щоправда, він мав титул «суддя».
Найімовірніше, обидва правителі співіснували мирно і представляли дві різні гілки влади. Один — Атанаріх — стару родову аристократію вождів-жер- ців, а інший — Германаріх — новий військовий вож- дівський прошарок. Очевидним видається і розподіл на остготів і вестготів, який відбувся якраз завдяки такому двовладдю саме в той період.
Повернімося до стосунків із Римом. Реформування римської армії, розпочате ще за правління Ді- оклетіана, призвело до зміни системи прикордонної охорони. Так, на кордонах імперії були створені невеликі мобільні військові підрозділи замість великих громіздких армій, у яких завжди існувала загроза бунту проти діючої влади і висування солдатських імператорів.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ..
Протягом IV ст. готи продовжували масово служи- ß3
ти у римському війську. Вони були відданими воїнами при Максиміані, допомагали Константину І Великому у його війні з Ліциніем (хоча так само готи були й у війську Ліцинія). Йордан твердить, що саме готи за таємним наказом Константина підступно вбили Ліцинія, таким чином допомігши Константину перемогти (Jord. Get., 111-112).
Конфлікт між Константином і варварами-готами спалахнув значно пізніше, в останні роки правління імператора — у 332 р. «Винуватцями» стали сармати, що мешкали поблизу річки Тиса. На них напали готи, а ті поскаржилися Константину. Римські війська на чолі з сином імператора Констанціем напали на готів і знищили близько ста тисяч осіб, а сина готського правителя Аріоріка, батька майбутнього вождя Ата- наріха, захопили у полон. Аріорік мав привілейований статус римського полоненого — він мешкав при дворі Константина у досить непоганих умовах.
А коли повернувся додому, то змусив свого сина поклястися, що той ніколи в житті не піде на римлян війною.
Здобути перемогу над готами римлянам допомогло створення напередодні походу великого кам'яного мосту через Дунай. Пройшовши по ньому, імператорські війська легко могли у будь-який момент завдати удару по неприятелю на західному напрямку.
Однак Константин І розумів усі масштаби готської загрози для Римської імперії. Тим паче, що нова столиця — Константинополь, до якої імператор переїхав у 330 p., розташувалася зовсім близько від варварів, яким варто було тільки перепливти море, як вони вже могли загрожувати головному місту держави і самому імператорові. Тому Константан вирішив задобрити готів і заохотити їх жити в мирі з імперією.
Згодом було підписано мирний договір, яким передбачалися щорічні грошові або натуральні (в основному продуктами і тканинами, а можливо й готовим одягом) виплати варварам. Кордон по Дунаю ставав фактично відкритим для обох сторін. Натомість готи зобов'язувалися не підпускати до кордонів імперії інших варварів, а також завжди виступати на боці Риму у воєнних кампаніях у регіоні. Готи також підписали угоду, згідно з якою вони мали надіслати на службу імперії близько 40 тис. воїнів.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
04 Для варварів служба в римському війську відкри¬
вала великі можливості, недоступні на батьківщині. Насамперед, це фіксована і досить непогана платня, а також безліч благ цивілізації, яких вони були позбавлені через інший рівень розвитку свого суспільства. А громадяни Риму, навпаки, дедалі частіше відмовлялися від військової служби, яка перестала бути престижною і відбирала в них час і можливість заробити більше, а також частіше бути поряд із родиною.
Після смерті Константина І Великого в 337 р. його політику щодо варварів продовжив його син і наступник — імператор Констанцій. Слід сказати, що готи сумлінно відпрацьовували ті виплати, які надавали їм римляни за службу. Так, ще за правління Константина вони воювали проти сарматів і вандалів, які спробували зазіхнути на римські території. У 358 р. вже у війні Констанція проти сарматів готи теж брали активну участь на боці римлян, а 360 року були включені до допоміжних військових формувань під час воєнної кампанії римлян проти персів.
Протягом 60-х років IV ст. готи вправно служили у римському війську, постачали воїнів для допомоги в організації римлянами походів. У той час у столиці спалахнув бунт під проводом кузена колишнього імператора Юліана Прокопія, який прагнув посісти римський престол. Він звернувся за підтримкою до готів, які ще за договором з Константином І Великим повинні були підтримувати імператорів.
Слід сказати, що діючий правитель Риму Валент не був нащадком роду Константина, а Прокопій якраз був законним спадкоємцем. Тож варвари зі спокійною совістю і цілком законно погодилися підтримати його. У Фракії невеликий загін готських воїнів, відправлений на допомогу Прокопію, зустрівся з військами Валента. Несподівано римські легіони також перейшли на бік узурпатора. Однак завдяки здібностям полководця, зв'язкам і перевазі в силах імператору вдалося придушити бунт. Самого Прокопія було вбито.
Після того як готи взяли участь у повстанні під проводом Прокопія, вони потрапили у немилість до імператора Валента. Він влаштував каральну експедицію проти варварів. Відносини готів з імперією сильно погіршилися вже протягом другої половини 60-х років IV ст.


Германський вершник, реконструкція за похованням доби переселення народів з Швеції з Хегом (Hogom). Автор Шаменков C. І.


Вояк Вельбарської, Черняхівської культури. 111—V ст. н.е. Автор Шаменков C. І.


Вояк германець.
Ili ст. н.е.
Автор Шаменков С. І.


Германець IV ст. н. e. з використанням знахідок в с. Компанійці Полтавської обл. Черняхівська культура, IV ст. Автор Шаменков C. І.


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ...
А вже незабаром, у 375 p., на територію Європи 05
вдерлися нові завойовники — страхітливі й дикі азіатські племена гунів.
«Через деякий час... пішло на готів плем'я гунів, найстрашніше з усіх своєю дикістю, малоросле, гидке і сухорляве, що живе серед боліт. Можливо, вони перемагали не стільки війною, скільки навіюючи величезний жах своїм страшним виглядом, вони змушували тікати, тому що їх вигляд лякав своєю чорнотою, будучи подібним не на обличчя, а на потворну грудку з дірками замість очей. їх люта зовнішність видає жорстокість їх духу: дітям чоловічої статі вони розтинають щоки залізом для того, щоб раніше, ніж отримають вони харчування молоком, спробували вони випробування раною. Тому й старіють вони безбородими.
На зріст вони невеликі, але швидкі спритністю своїх рухів і надзвичайно схильні до верхової їзди; вони широкі в плечах, спритні в стрільбі з лука і завжди гордовито випрямлені завдяки міцності шиї. Маючи людську подобу, живуть вони як дикі звірі» (Jord. Get., 121,127-128).
Прихід гунів не був несподіваним для населення Причорномор'я, адже він виявився лише одним з етапів боротьби цього кочового народу з осілим населенням Східної Європи. Гунська орда під проводом вождя Баламіра підійшла до узбережжя Танаїсу і напала на споріднені готам племена.
Ймовірно, що гуни були відомі на території Причорномор'я ще у І ст. Тож, мабуть, місцеве населення звикло до їхнього вигляду і не повинно було злякатись їхнього приходу. До того ж гунське озброєння і тактика ведення війни теж були знані на території Південної Європи: гуни володіли звичайною для більшості кочовиків тактикою кінної лави, а основу озброєння складав лук з гострими накладками і спеціальними кістяними свистками.
Згодом гуни нещадно розгромили остготів і, просуваючись далі на захід, підступили до земель вестготів, які мешкали поблизу кордонів імперії і шукали захисту від войовничих і жорстоких гунів у римлян.
«...Баламбер, король гунів, пішов війною на ту частину, яку становили остроготи; від них візіготи, підкорюючись якомусь своєму наміру, вже відділились... Між тим Германаріх... не зміг


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
66 перенести гунської навали і помер на сто десято-
му році життя. Смерть його дозволила гунам подолати тих готів, котрі сиділи на східній околиці і називались остроготами...» (Jord. Get, 129-132).
Після смерті Германаріха вождем готів став його небіж Вінітарій, який підняв повстання проти гунів і розгромив їхніх союзників антів. Він «...з такою свободою правив... ледве протягом одного року, не потерпів Баламбер, король гунів» (Jord. Get., 249). Прямий же нащадок Германаріха Гезімунд воював проти Вінітарія на боці гунів.
Дві битви пройшли успішно для готів, вони змогли відбити напади гунів, але вже у третій битві їм не поталанило. Вінітарій загинув якраз у цій битві, яка відбулася на річці Ерак:
«У третій битві, коли обидва наблизились один до одного, Баламбер, підкравшись до ріки Ерак пустив стрілу і, поранивши Вінітарія в голову, вбив його» (Jord. Get., 249).
Про подальшу долю Гезімунда нічого не відомо. Після таких драматичних подій готи потрапили під протекторат гунів. Небогу Вінітарія Вадамерку забрали до гарему гунського правителя.
Вождем готів після Вінітарія став син покійного правителя Германаріха Гуннімунд. Він був надзвичайно вродливим, сильним і відважним юнаком. Відзначився він тим, що успішно воював проти племені свевів. Після смерті Гуннімунда правителем став його молодий син Торісмунд:
«...На другий рік свого правління він повів військо проти гепідів і отримав над ними велику перемогу, але вбився, як розповідають, упавши з коня» (Jord. Get., 25).
Після смерті Торісмунда готи були без правителя протягом майже 40 років, поки нарешті ними не став правити вождь на ім я Валамер. Цей юнак був сином Вандаларія, двоюрідного брата Торісмунда. Рідний син померлого правителя, Берімуд, який мав наслідувати владу свого батька, не захотів правити і перейшов у 419 р. до вестготів.
Відмова Берімуда від влади була зумовлена небажанням перебувати під постійним страхом гунської загрози. Валамер і два його брати перейшли потім на сторону гунів і билися на Каталонських полях у 451 р. у війську Аттіли. Очевидно, остготи переселилися


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ...
з Причорномор я на Захід. На території Північного 07
Причорномор'я невелика частина готів теж залишилася під владою гунів.
Основні сили остготів — нащадків роду Амалів — зосереджувалися на Нижньому Дніпрі. Великі готські поселення з III ст. розташовувалися на території Приазовя від берегів Сивашу до гирла Танаїсу. Територію Криму варвари-германці облюбували у третій чверті III ст.
Ті кримські готи, які потрапили під владу гунів, у IV ст. відійшли у гірські райони, прихопивши з собою ще й аланів. Вони пішли туди не на порожнє місце, оскільки там уже майже ціле століття існували германські поселення. Цікаво, що на відміну від основної маси готів, які прийняли християнство в його аріан- ському варіанті, кримські готи залишилися прибічниками ортодоксального християнського віровчення.
Тож після гунської навали готи на території південної України залишилися тільки в Криму. На Нижньому Дніпрі, Дунаї, Дністрі, у містах Північного Причорномор'я та у степовій частині Криму, з кінця
IV 	— у першій половині V ст., про перебування готів можна було лише здогадуватися. Більша частина їх переселилася у гори, а інші пішли разом з гунами на захід. Але про них поговоримо трохи згодом.
Наприкінці IV ст. вестготи стояли на північному березі Дунаю і просили римську владу дозволити їм переправитися через річку. Вони мали бажання розселитися на землях Фракії і Мезії, займатися землеробством і служити в імператорському війську, а також обіцяли в усьому коритися римлянам.
Значна частина римського уряду зі співчуттям ставилася до можливого переселення готів і вбачала в цьому акті користь для держави. Ця користь, на їхній погляд, полягала у зростанні чисельності населення, яке б працювало на землі, піднімаючи таким чином римську економіку, а також у надходженні нових воїнів до війська. Комплектування армії за рахунок варварів місцеві жителі римських провінцій сприймали як позбавлення від тяжкої щорічної мобілізаційної політики. Замість служби корінне населення мало б сплачувати грошовий податок до державної скарбниці.
«Візіготи... що мешкали в західній області, налякані страхом своїх родичів, не знали, до ного їм


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
68 вдатися; вони довго міркували і врешті, за обо¬
пільною згодою, направили послів у Романію, до імператора Валента, брата імператора Вален- тиніана Старшого, з тим, щоб підкоритися його законам і жити під його володарюванням, якщо він передасть їм для поселення область Фракії або Мезії» (Jord. Get., 132).
Аргументи подіяли на імператора, і 400 або навіть 500 тис. готів отримали дозвіл перейти через Дунай. Слід сказати, що готи, які оселилися на території імперії, мали статус дедитиціїв, тобто фактично військовополонених, тих, хто здався на милість переможцям. Римська влада прирівнювала їх до колонів, які мали бути залежними від римських громадян.
Однією з умов перебування цих переселенців було їхнє повне роззброєння. Такий стан речей, звичайно, не влаштовував готів, які ще пам'ятали, як жили їхні предки на підконтрольній імперії території за правління Константина І Великого та його сина Констан- ція. Але повертатися назад для них було ще гіршим випробуванням.
Коли сила-силенна готів хлинула через Дунай, цей натовп перестав бути контрольованим:
«Варвари викидали натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл» (Атт. Marc. XXXI, 4, 9).
Попри заборону римської влади зброю ніхто здавати не збирався, і кількість переселенців підрахувати було вже неможливо.
Спочатку життя переселенців було доволі спокійним і розміреним. Але згодом почало наростати невдоволення і роздратування діями римських чиновників і воєначальників. Поведінка представників імперії дійсно була не взірцевою. Так, вони розкрадали кошти, призначені на утримання і харчування поселенців, таким чином залишаючи їх напівголодними. Некоректно поводилися стосовно жінок і дітей, деякі сім'ї примусово переселяли до Малої Азії.
Терпіння варварів мало свої межі, і одного чудового ранку вони не витримали, зібрали загони ала- нів і гунів та рушили озброєним військом на Фракію і далі до Константинополя.
Імператор Валент, почувши про повстання готів, поспішив до Константинополя і сам очолив військо проти ворогів. У 378 р. відбулася битва біля


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
Адріанополя, в якій римляни були розбиті, а сам Ва- 09
лент загинув у бою. Цікаво, що, незважаючи на відкриті підступи до Константинополя, германці не заволоділи столицею — очевидно, у їхні плани не входило захоплення влади у Римі, передусім їх цікавило грабіжництво. Парадоксально, але факт, що в той час як одні готи грабували римські провінції, інші їхні одноплемінники служили в імперському війську і воювали проти своїх же земляків.
Римська армія якраз перебувала у стані війни з Персією. Валент змушений був укласти з Сасаніда- ми перемир'я для того, щоб мати можливість придушити повстання на Балканах з допомогою тих військ, які були задіяні на східному фронті. Після того як мир був підписаний, імператор рушив з Антіохії до Константинополя. У столиці на нього чекав неприємний сюрприз: проти непопулярної політики імператора повстало місцеве населення.
За кілька днів Валент поїхав у Мелантіаду, де зосереджувалися головні сили римської армії. Він прагнув зміцнити дисципліну в солдатському середовищі, видавши воякам гроші та харчові пайки. Війська Валента були підкріплені легіонами його племінника Граці- ана, який рушив на Адріанополь з Галії. Піхоті, якою командував досвідчений полководець Севастіан, було доручено знищувати окремі загони готів, зосереджені в районі Нікополя. Потім був наказ набрати з окремих легіонів по 300 чоловік і з загоном у 2 тисячі воїнів рушити на Адріанополь, куди вони й прибули пізнього вечора. Наступного дня піхотинці Севастіана напали на готів і знищили майже весь їхній загін.
Війська готів на інших фронтах обрали тактику відступу. Вони займали флангове положення у напрямку Адріанополя-Філіппополя. Це було дуже невигідно римлянам, тому що така позиція готів перешкоджала об'єднанню військових частин Валента і Граціана. Однак готи не могли напасти на римлян без достатнього підкріплення кінними частинами.
А кіннота германців зосереджувалася тоді на теренах Північного Причорномор'я, і для її прибуття потрібен був деякий час.
Кавалерійські загони і піхота Валента рушили назустріч військам Граціана. За межами Адріанополя їм стало відомо, що готи збираються перервати комунікацію римлян, розставивши свої пости на шляху армії


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
70 неприятеля. Римляни вирішили діяти негайно й усу¬
нути небезпеку, що їм загрожувала. Для цього було виділено спеціальний загін кінноти і піших стрілків, які мали патрулювати найближчі проходи.
Основні сили готів у той час спокійно просувалися на схід від Адріанополя, через три дні вони дійшли до римлян. Римляни ж повернулися назад до Адріанополя і розмістились в укріпленому таборі, очікуючи на підкріплення.
У римському війську не було згоди з питання стратегії і тактики ведення бою з германцями. Одні наполягали на негайному вступі в бій, не чекаючи підмоги, а інші все ж таки пропонували дочекатися прибуття галльських військ.
Як зазначає історик Амміан Марцеллін, перемогли впертість імператора і думка деяких придворних, які радили діяти якомога швидше, щоб не ділити перемогу з військами Граціана. Тож вони вирішили атакувати готів до прибуття підкріплення. Тим паче, що, спираючись на дані розвідки, римляни були впевнені у тому, що кількість готів невелика і перемогти їх буде неважко.
Отже, 9 серпня 378 року армія імператора Вален- та виступила боєм проти армії готів. День був дуже напруженим. Стояла неймовірна спека. Солдати змушені були йти маршем по незручній бруківці у повному військовому спорядженні, обливаючись потом, знемагаючи від спраги і жахливої спеки. Але рішення було прийняте, і потрібно було будь-якою ціною здобути перемогу над германцями.
Приблизно в середині дня вони нарешті помітили готські вози, розставлені у формі кола. Пролунав наказ вишикуватися для початку бою, однак швидко виконати його воїни не могли, тому що необхідно було перейти з похідного порядку в бойовий. А це не так легко було зробити, особливо зважаючи на неймовірну спеку і смертельну втому.
Саме в той час до імператора прибули посли від готів для мирних переговорів. Однак, здається, готи зовсім не бажали миру, а хотіли просто виграти трішки часу для того, щоб кіннота, викликана їм на підмогу, встигла прибути до початку битви.
Готські піхотинці заховалися в укріпленнях, зроблених з повозок. Бойовий порядок їхніх суперників складався з двох ліній: спочатку кіннота, а за нею


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
й піхота. Праве крило кінноти було висунуте вперед, 71
а ліве тільки вишикувалося з похідної колони.
Бій розпочали стрілки й скутарії, які самовільно висунулись уперед і стали обстрілювати табір готів.
Легка піхота потягла за собою ліве крило кінноти, яка підступила до самого табору.
Атака римської кінноти була відбита готами, які засіли за своїми повозками. Праве крило кінноти ще не вишикувалося. Піхота залишилася без прикриття. Саме в цей момент з'явилася кавалерія готів, яка стрімко атакувала римлян. Очевидно, була розгромлена й лейб-гвардія імператора, що розташовувалася позаду бойових одиниць римлян. Останні не витримали такої потужної атаки і почали організовано відступати. Імператор почав тікати з поля битви, насилу протискаючись поміж великою кількістю мертвих тіл до резерву правого флангу. Готи відчули присмак близької перемоги і з наростаючим азартом убивали римлян. Вони оточили римлян з трьох боків.
«У цій страшній метушні піхотинці [римляни], страждаючі від напруги й небезпеки, коли у них вже не вистачало ні сил, ні вміння, щоб зрозуміти, що робити, і списи у багатьох були розбиті від постійних ударів, почали кидатися лише з мечами на густі загони ворогів, не думаючи вже більше про спасіння життя і не вбачаючи жодної можливості піти» (Атт. Marc., XXXI, 13, 5).
У ході цієї кривавої битви багато римлян загинули від рук своїх товаришів, адже у такій «м'ясорубці» вже не можна було розібрати, де свій, а де чужий. Але нарешті готи здійснили останній натиск, і римське військо (тобто те, що від нього залишилось) почало тікати, хто куди міг.
У цьому страшному бою загинув римський імператор Валент. Він був поранений стрілою, рана була небезпечною, але не смертельною. З поля бою його забрали й віднесли до сільської хатини:
«Поки йому там робили недосвідченими руками перев'язку, хатину оточили вороги, які не знали, хто він. Це врятувало його він ганьби полону. Коли вони спробували ламати двері, закриті на засув, і їх почали обстрілювати зверху, вони знесли в'язанки очерету і дров, підклали вогонь і спалили хатину разом з людьми» (Атт. Marc., XXXI, 13,
12-17).


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
72 Після розгрому римської армії готи оточили Адрі¬
анополь, але взяти його не змогли і змушені були відступити. Причиною поразки стала нетерплячість варварів, які знали, що у місті знаходиться імператорська скарбниця, яку Валент боявся залишати у Константинополі і постійно возив з собою. Шаленіючи від можливого багатства, воїни не могли зорганізуватись, кожен прагнув дістатися міста першим і заволодіти скарбницею. Ця жадібність германців значною мірою і врятувала Адріанополь від розгрому:
«Справа йшла без усілякого плану, наскоками, в окремих загонах, що свідчило про повну неорганізованість».
Коли готи пішли на штурм міста, то зустріли шалений опір його захисників, які кидали в нападників величезні брили каміння.
«Раптом пішов рясний дощ, котрий не тільки охолодив запал нападників, але й налякав карами небесними. Адріанополь зміг вистояти» (Атт. Marc., XXXI, 15).
Після цього готи захопили Константинополь, але звідти їх вигнали війська нового римського імператора Феодосія. Серед цих військ був загін арабів-на- йманців:
«Один з них, з довгим волоссям і голий, накинувся на величезного гота, встромив йому ножа в горло і, припавши до його шиї, почав пити кров, що лилася звідти. Вражені готи з жахом відступили» (Атт. Marc., XXXI, 15,15).
У той самий час у Малій Азії відбувалося масове побиття усіх готських військових, які служили у римській армії. Командувач східної армії Юлій розпорядився викликати усіх готів-легіонерів нібито для видачі зарплатні, але коли ті прийшли, їх усіх безжалісно перебили.
Після невдалого взяття столиці, готи почали об'єднуватися у невеликі загони і грабувати балкан- ські провінції Римської імперії. Однак їм не вдавалося захоплювати міста, тож страждали від цих набігів лише села. З настанням холодів готи опинились у розорених і спустошених ними селах без продовольства і теплого одягу. До цих негараздів додалася ще й епідемія чуми.
Причини перемоги готів над римлянами слід шукати у внутрішніх проблемах імперії. Так, римська


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
влада виявилася беззахисною перед внутрішніми 73
і зовнішніми загрозами: вона не змогла придушити повстання рабів; її армія була зломлена кризою і підточена великою кількістю легіонерів, як правило, германського походження. Найманцям-германцям було доручено придушувати внутрішні конфлікти влади з рабами та всіма невдоволеними політикою імператорів, вирішувати питання захисту кордонів імперії.
У лавах варварської армії воювали як готи, так і чимала кількість римлян. В основному це були ра- би-втікачі й шахтарі із золотих копалень. На бік готів перейшли також і загони найманців-легіонерів римської армії. Ці загони складалися з двох бригад допоміжних військ загальною чисельністю приблизно 600-1000 воїнів, на чолі яких стояли командувачі на ім'я Суерідас і Коліас. Однак ці формування не відіграли важливої ролі у битві, оскільки вони розпорошилися по різних загонах, і потрапивши у підпорядкування до різних готських командирів, колись злагоджений загін втратив свою силу.
На бік варварів стали також військові контингенти аланів і гунів, які перетнули Дунай і приєдналися до основних формувань готів у 377 р. Найімовірніше, таких допоміжних загонів, що складалися з інших причорноморських племен, було кілька і воювали вони з римлянами на різних фронтах. Це були легкі кінні стрілки, які досить відчутно допомагали основним варварським формуванням у боротьбі з противником.
Гуни були не в змозі битися у піхоті і залишалися занадто прив'язаними до своїх коней. Коли вони вступали у битву, то рухалися групами, вигукуючи різноманітні гасла. Будучи легко озброєними, вони рухалися досить вільно, могли навмисно розсіятися на повному скаку і одразу ж зібратися разом на іншому боці поля битви. Вони випускали безліч стріл з гострими кістяними наконечниками.
Гуни не надто цінували своє життя, але й не прагнули до рукопашного бою — коли хтось йшов на них з мечем, вони намагалися не битися з ним, а накинути на нього аркан, повалити на землю, розтоптати або полонити. Кістяні наконечники стріл досить швидко замінили на сталеві, а коні у варварів були набагато кращі за римських скакунів, узятих як трофей на розграбованих фермах.


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
74 Бій, під Адріанополем став наслідком кризи Рим¬
ської держави, яку вона вже не змогла пережити. Головною помилкою імператора Валента було спонтанне рішення самостійно атакувати неприятелів, не чекаючи підкріплення, яке вже було на підході. Тут рокову роль відіграли марнославство і заздрісність, пиха і страх втратити всю повноту влади.
Ще однією причиною поразки римлян стала майже повна відсутність дисципліни всередині війська, спонтанність рішень. Унаслідок цих подій перевагу отримала армія готів. Вони ховалися за возами і могли вдало відбивати атаки римлян без особливих втрат зі свого боку. Особливістю бою при Адріанополі була неорганізованість у його веденні. Не було взаємодії між родами військ і частинами бойового порядку. Римський імператор фактично перестав бути полководцем і перетворився на рядового воїна. Тож римська армія виявилася просто некерованою. Отже, причини перемоги готів полягали не у військовій підготовці і кількісній перевазі їхнього війська, а радше у неорганізованості і низькій боєздатності римлян.
У битві при Адріанополі загинуло близько 40 тис. найкращих досвідчених римських воїнів. Перемога готів стала летальною для імперії. Незважаючи на те, що держава проіснувала ще ціле століття, процес розпаду вже запустився і був невідворотний.
Феодосій спромігся налагодити відносний мир між римлянами і германцями. Імператор змушений був укласти з готами мирний договір і надати їм територію для поселення в межах імперії. Цією територією виявилась Ілірія.
Саме з цього моменту проводиться політика зближення з готами. Поселення їх на території імперії передбачало певну асиміляцію й обмін культурними, релігійними та духовними цінностями. До того ж не слід забувати про службу готів у римській армії, де громадяни імперії становили значно меншу частку порівняно з германськими народностями. Готи дедалі частіше почали обіймати високі посади в армії, а також у місцевих адміністративних органах влади.
Однак для римлян така політика була міною сповільненої дії, адже готи, будучи за своєю суттю і ментальністю народом хитрим і розумним, прораховували свої дії наперед. Вони перебували в стані вимушеного очікування, набиралися досвіду,


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
загартовували силу й міць, притупляли пильність Озброєний гот в обладунках. римлян. Автор Шаменков C. І.
Готи мали абсолютно законну можливість досконало вивчити римські звичаї, традиції, військове мистецтво, тактику і стратегію ведення бою, різноманітні


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
Германські гвардійці Феодосія
(379-395). Обеліск Феодосія // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 176
прийоми боротьби, види озброєння і скористатися цими знаннями і вміннями, спрямувавши їх проти імперії. Утім, правителі Римської держави не помічали цієї потенційної загрози.
За договором Феодосія готи мали право селитися на території римських провінцій, вони фактично ставали підданими імперії, однак були обмежені у праві одружуватися з римлянками. Готи могли користуватися землею, що належала імперії, звільнялися від податків і мали право на самоврядування. Вони отримували спеціальне грошове утримання, яке виплачувалося щорічно. Але натомість були зобов’язані постачати свої військові загони до лав римської армії за першою вимогою імператора й у тій кількості, яка була необхідна останньому. Командири таких загонів повинні були беззаперечно коритися владі імператора.
Отже, всі умови, яких так прагнули готи, були нібито виконані. Тепер вони могли спокійно, без перешкод, освоювати нові землі, працювати у професійному війську Риму, отримуючи за це фіксовану платню. Однак процесу формування нового готського суспільства на римських територіях під протекторатом величної держави не судилося відбутися. Ті землі, на яких їм було дозволено селитися, виявилися спустошеними самими ж готами у попередніх війнах із Римом.
Жити в таких умовах, коли все необхідно починати спочатку, було для германців дуже важким і майже нездійсненним завданням. Через участь у постійних багаторічних воєнних кампаніях готи втратили


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
навички ведення СІЛЬСЬКОГО господарства, ЇМ уже не Обеліск Феодосія. Сцена хотілося тривалою й важкою працею заробляти собі підкорення варварів
на життя, їх влаштовувала швидка здобич, отримана грабунком.
Змінювався менталітет, готи ставали народом-ар- мією, непристосованим до мирного життя. Місця їхнього проживання на той час мали дуже дивний вигляд і були більше схожими на якийсь кочовий табір, аніж на поселення цивілізованого народу.
Так, жінки і діти жили у вагенбургах, спеціальних укріпленнях з возів воєнного обозу. Прямою функцією вагенбургів було відбиття атак ворога. Вони виглядали як споруда з кількох возів у формі чотирикутника, кола або напівкола, всередині якої перебували люди, зброя, худоба. Як правило, такі готські вагенбурги були оточені рівчаками. Табори з такими спорудами називались у готів «карраго». Старих людей, жінок і дітей перевозили на возах, а чоловіки які, як правило, майже всі були професійними воїнами, їхали верхи на конях.
За 150 років свого перебування у Північному Причорномор'ї германці не сформували якоїсь більш- менш єдиної мирної державної організації, тож і на території імперії їм теж не судилося цього зробити.
Потужна готська сила в надрах імперії могла вибухнути в будь-який момент і знищити тих, хто надав їм притулок, роботу, захист. Але імператор Феодо- сій настільки захопився впровадженням своєї про- готської політики, що просто не помічав таких очевидних речей. Прості ж місцеві громадяни були дуже


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
78 невдоволені засиллям готів на своїх територіях, адже
через них були позбавлені багатьох можливостей і прав, якими володіли раніше.
Тож антиготські настрої серед простого населення провінцій посилювалися з кожним роком. Це могло спричинити досить серйозні внутрішньоримські заворушення, які могли ще більше ослабити імперію і зробити її повністю беззахисною перед германською загрозою.
Після смерті готофіла Феодосія у 395 р. імперію поділили між собою його сини — Аракадій отримав східну частину, а Гонорій західну. У той час імперія переживає глибоку кризу державної влади: правління зосереджується в руках тимчасових опікунів імператорів. Опікуни, як правило, були варварами і походили переважно з германських родів. Опікуном Аркадія, за волею його померлого батька Феодосія, було призначено галла Руфіна. Гонорієм став опікуватись Стиліхон.
Постійна боротьба між регентами дедалі більше ослаблювала державу, яка вже не мала сил опиратися варварам. У своїх чварах опікуни часто по черзі зверталися до готського правителя Аларіха з проханням допомогти у боротьбі один проти одного. Таким чином, втягуючи готів у свої внутрішні справи, римляни підготували сприятливий ґрунт для захоплення імперії.
Отже, як бачимо, готи ще більше зміцнили свої позиції в державі. Так, основними осередками найбільшого впливу германців став Константинополь, Балкани, частина малоазійських провінцій і східні регіони. Практично не відчували готського впливу Сирія, Палестина та Єгипет.
Наприкінці V ст. на історичній арені з'являється Теодорих. Візантійський імператор Зенон (474-491) прихильно ставився до цього молодого вождя остготів, однак мав свої конкретні цілі, пов'язані з ним. Зенон хотів вирішити відразу два завдання: позбутися остготів, що мешкали на Балканах і становили небезпеку для Константинополя, а також знищити Одоакра, який на той час захопив майже всю Італію.
Імператор прийняв Теодориха на службу і запропонував йому, як римському намісникові, відвоювати в Одоакра землі Західної Римської імперії. Готський правитель був не проти такої роботи:


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.
«Отже, вийшов Теодорих ЗІ столиці І, повернув- Германець у шоломі. шись до СВОЇХ, повів СВОЄ плем'я готів, ЩО висло- Автор Шаменков С. і вило йому свою підтримку, на Гесперію, прямим шляхом через Сирмій піднявся він у сусідні з Пан- ноніею області, звідки увійшов у межі Венетій


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
ЗО * розбив табір біля так званого Мосту Сонця»
(Jord. Get, 292).
Як бачимо, у 493 р. остготи вирушили до Північної Італії. Теодорих переміг армію Одоакра, але не зміг захопити його резиденцію — Равенну. Одоакр запропонував Теодорихові мир і розподіл Італії. Той пого- дився, а через кілька днів під час бенкету вбив без- збройного Одоакра і проголосив себе королем готів та італіків:
«Теодорих розгромив його [військо Одоакра] у кровопролитному бою. Потім він розібрав табори і ще з більшою наснагою рушив до Італії, перейшов річку Пад і став під столицею Равенною, в милі від міста, в місцевості під назвою Пінета. Побачивши це, Одоакр укріпився всередині міста, звідки часто прокрадався вночі зі своїми і турбував готське військо. Це траплялося не раз і не два, але багаторазово і тягнулось майже цілі три роки. Однак зусилля його були марними, адже вся Італія вже називала Теодориха своїм повелителем і йому підкорялась уся та держава. І тільки один Одоакр з небагатьма прибічниками і бувшими тут римлянами, сидячи всередині Равенни, щоденно терпів і голод, і війну. І коли це не призвело ні до чого, він вислав посольство і попросив милості. Спершу Теодорих виявив до нього милість, але згодом позбавив його життя» (Jord. Get., 293-295).
Не всі готи пішли за Теодорихом в Італію, на своїх обжитих територіях залишилися готи Фракії, відмо- вилися від переселення також і мешканці гірського Криму.
«Східні готи напали на Мезію, Фракію та інші про- вінції Константинопольської імперії. Побоюючись їх і бажаючи віддалити від константинопольської імпе- рії, імператор послав їх з королем Теодорихом проти Одоакра — для звільнення Італії. Коли вони прохо- дили через Сирмій і Паннонію і стояли біля Аквілеї, поблизу річки Сонця, щоб відпочити і підкріпитись самим і їхнім тваринам, підійшов з великим військом Одоакр і вчинив на них напад, але був розгромлений. Він тікав до Риму, але, знайшовши ворота закритими, спішно відступив до Равенни. Теодорих осадив його там і три роки потому, заключивши мир, вбив його і став панувати у всій Італії» (Матвей Меховский. Трактат о двух Сарматиях. — М.-Л.: 1936. — С. 71).


НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ.,
Теодорих Великий (493-526) був найвидатнішим із 81
германських вождів того часу. Формально визнаючи зверхність Константинополя, він фактично був незалежним володарем. За правління Теодориха у виснаженій війнами Італії на ЗО років запанував спокій.
Теодорих намагався примирити римлян і варварів, залучав до свого двору римських учених і письменників, відновлював старі римські пам'ятки. Серед його радників були найосвіченіші люди тогочасної Італії. Головним міністром був римський учений Ка- сіодор, який за дорученням Теодориха написав «Історію готів».
У своїй державі Теодорих розподілив права та обов'язки між римлянами й готами. Римлян судили за римськими законами, готів — за германськими судовими звичаями. Землі у римлян Теодорих не відбирав, а готам віддав землі, відібрані раніше Одоакром.
На готів було покладено військову службу, від якої римляни звільнялися. Водночас усі справи з управління своєю державою Теодорих поклав на римлян.
Держава Теодориха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодорих налагодив зв'язки з іншими германськими конунгами (вождями) і підпорядкував їх своїй владі. Хоча він намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були ним незадоволені. Готи вважали, що той зрадив старі звичаї, а для римлян він попри все залишався варваром.
Після смерті Теодориха створена ним держава була зруйнована. Скориставшись із суперечок між його наступниками, східноримський імператор Юстиніан розпочав тривалу 20-річну боротьбу за повернення Італії. У 555 р. після цілковитого знищення остготів Італію було відвойовано. Указами імператора Юсти- ніана І в Італії відновлювалися порядки, що існували раніше в Римській імперії. Але то була вже інша Італія — спустошена і зруйнована.


ГОТИ В КРИМУ
Готи в Криму в II ст. проводили політику, направлену на морські загарбницькі походи на прибережні території імперії. На південному заході вони впритул підійшли до кордонів Риму на Дунаї і вперше зіткнулись з римлянами.
На Боспорі германці з'явилися ще наприкінці II ст., а в середині III ст. вони вже активно розселилися й асимілювалися з місцевим населенням. Цікавим є питання проживання на одній території готів і ко- човиків-сарматів. Можливо, таке мирне співіснування сформувалося завдяки тому, що з приходом германців на територію південного Криму, Боспорське царство було політично й економічно ослаблене цією експансією. Сарматські племена, особливо алани, скористалися цим у своїх інтересах і могли вільно пересуватися по території регіону, не зазнаючи перешкод з боку боспорської влади.
У III ст. північний опорний пункт Боспора Танаїс був зруйнований, а сам Боспор потрапив під владу готів. Нові мешканці одразу ж розпочали свої розбійницькі морські походи на Рим, використовуючи боспорські кораблі. Захоплення готами влади на Боспорі очевидно доводить певну нестабільність у середовищі місцевої верхівки, ідеологічну кризу в суспільстві тощо. Військова міць готів стала лише незначним чинником, який довершив руйнацію тієї системи управління, яка вже була у стадії занепаду.
Поступовий занепад Боспору розпочався з 20- 30-х років III ст. Це видається досить дивним, адже ще на початку століття він переживав період свого найбільшого розвитку з початку нової ери. Основна причина ослаблення царства криється, очевидно,


ГОТИ В КРИМУ
у своєрідному зовнішньополітичному статусі держави, зумовленому стратегічним розташуванням і неминучим впливом двох різних світів. По-перше, Римська імперія мала тут свої інтереси і тримала боспорян у залежності, яка, втім, була взаємовигідною. Варварська периферія також була занадто впливовою як для Риму, так і для Боспору. Останній же виступав ще й як посередник між цивілізаціями. З одного боку — варварський світ, з іншого — Римська імперія, між ними — торговельні, дипломатичні, стратегічно-військові інтереси.
Початок варварських набігів на імперію в 30-х роках III ст. спричинив різке погіршення внутрішнього життя боспорян, а також негативно позначився й на зовнішньополітичному стані держави. Боспор опинився в непростій ситуації між двома ворогуючими територіями, будучи не в змозі стати на той чи інший бік у конфлікті.
Отже, Боспорське царство поступово втрачало ринки збуту своєї продукції, зменшувався попит на деякі товари, що вироблялися на Боспорі. Економіка занепадала, зростало невдоволення місцевого


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
84 населення. Не вистачало коштів на підтримку обо¬
роноздатності держави. А варвари вбачали у боспор- ських територіях чудовий плацдарм для здійснення своїх нападів на Рим через Чорне море.
Під загрозою нападів з півночі укріплення в містах царства зміцнювались. Однак це все виявилося марним, адже сама система управління державою була фактично варваризованою. Із часів правління царя Рескупорида II правителів стає двоє: один у європейській частині, а другий в азіатській. Другий співправитель був варваром за походженням. Загроза нападів ставала дедалі реальнішою, і захоплення Боспору готами відбулося напрочуд легко і швидко.
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років III ст. (найімовірніше, близько 239 р.) було зруйноване одне
з 	великих міст Боспорського царства, розташоване в азіатській частині, — Горгіппія. Напад був раптовий, неочікуваний для його мешканців.
В історіографії переважає думка про те, що нападниками були азіатські кочовики, мабуть алани, які мали свої інтереси, пов'язані з контролем над Великим шовковим шляхом. Адже якраз у цей період (починаючи з кінця II і в першій половині III ст.) племена аланів активно переміщалися на Боспор.
Є й інша версія щодо племен, які напали на Гор- гіппію: ймовірно, це були східні германці. Адже, як ми вже згадували раніше, саме 30-ті роки III ст. стали початком так званих готських, або скіфських воєн, основну рушійну силу яких становили германські племена готів. У тому ж таки 239 р. готи напали й на Раєвське городище.
Контроль готів і сарматів над містами Боспорського царства враховував інтереси обох сторін. Абсолютно різні за етносоціальними й культурними традиціями народи могли володарювати на відносно рівних позиціях. Однак готи все ж таки мали більшу владу у питаннях, які стосувалися організації військових кампаній на території Римської імперії.
Під час нападів на дунайські провінції Риму в 40-х роках III ст. готи й сарматські племена аланів діяли спільно. Деякі дослідники свого часу навіть припускали існування якогось військово-політичного об'єднання цих народів на території Північного Причорномор'я.
У 50-ті роки III ст. на Боспорі відбуваються складні політичні й економічні процеси. З 253 р. тут карбують


ГОТИ В КРИМУ
монету одразу два правителі — Рескупорид V і Фар- 35
санз. Найімовірніше, це двовладдя було незаконним, адже очевидно, що Фарсанз узурпував владу лише у певній частині держави:
«...Поки у них були царі, які отримували владу у спадок... вони постійно стримували скіфів...
Коли ж на чолі правління стали недостойні люди, то, боячись за себе, вони надали скіфам прохід через Боспор в Азію і дали їм для переправи свої кораблі» (Zos. 1, 32, 2).
Після захоплення Боспорського царства і остаточного утвердження свого панування на північному березі Чорного моря, готи активно використовували боспорські кораблі для грабіжницьких нападів на території Прикавказзя і землі Малої Азії.
По західному узбережжю Чорного моря вони підходили до Дунаю, через Босфор, Геллеспонт і Пропонтиду просувалися на архіпелаг, по дорозі грабуючи Візантій, Хрісополь, Нікомедію тощо. Потім вони нападали на Ефес, Солінь. Дійшли до Греції, розоривши там міста Аргос, Коринф і навіть Афіни. На щастя, головні пам'ятки античного мистецтва, розташовані в Афінах, вціліли.
Піддалися нападам германців також грецькі острови — Родос, Крит і Кіпр. Усі ці морські походи готів у III ст. мали на меті виключно пограбування і розорення територій. Однак самі учасники таких заходів часто страждали від своїх необережних вчинків: багато піратських бригад були знищені або захоплені в полон римлянами під час висадки на берег.
Перший морський похід з території Боспора відбувся 255 або 256 p., другий — 257 p. (Zos. І. 34-35).
Ці походи, як майже всі походи з території Боспору, мали лише одну мету — грабунок територій імперії, за винятком описаного вище походу 269 p., коли готи намірялися переселитися на терени провінцій Риму.
Своїми першими морськими походами готи спустошили чорноморське узбережжя, вдерлися у Пропонтиду. Сухопутні війська рухалися тоді вздовж чорноморського узбережжя на південь. Вони зустрілися з флотом на території Малої Азії, звідки й почали свою спустошливу грабіжницьку кампанію.
Походи германців на Рим із території Боспору мали для Боспорської держави значні негативні наслідки. Вдершись зі своїми цілями і стратегіями на


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
00 територію царства і проводячи політику, вигідну
тільки їм, готи порушили цілісний гармонійний розвиток Боспору. Насамперед їхні дії вдарили по економіці держави. Іншим доленосним значенням готської присутності стало започаткування транзитних пересувань племен. Фактично, якраз у той час були закладені основи для майбутнього Великого переселення народів.
Протягом 50-60-х років III ст. європейська частина Боспорського царства значно постраждала. Занепали й повністю зникли кілька поселень поблизу Азова, фортеця Ілурат, місто Німфей. Причини занепаду таких великих територій криються передусім у внутрішньополітичних чварах, а також в активному русі різноманітних племен через землі Боспорського царства.
У 70-ті роки III ст. готи розгромили майже всі міста на Таманському півострові, знищили всі скіфські поселення степової частини півострова разом з Неаполем Скіфським, захопили майже весь Крим. Єдиним містом, якого не торкнулася готська навала, виявився Херсонес. З IV ст. Херсонес належав до префектури Сходу, а пізніше безпосередньо до Візантійської імперії.
Імператорів Візантії приваблювало зручне стратегічне розташування Херсонеса, адже місто фактично виконувало функції пункту спостереження у Північному Причорномор'ї. Саме тому херсонеси- ти отримували від Константинополя політичну та економічну підтримку, а також повністю утримували тисячний військовий гарнізон, розташований на території міста. Гарнізон формувався з місцевих жителів, в організаційному плані він був дуже схожий на малий пізньоримський легіон.
Про кримських готів у ранньому Середньовіччі ми дізнаємося від візантійських авторів:
«...Області на імення Дорі, де з давніх насів живуть готи... що були союзниками римлян; вони разом з ними ходять на війну проти їхніх ворогів, завжди, коли імператор цього побажає... Вони [готи] досягають чисельністю населення до трьох тисяч чоловік бійців, у військовій справі вони чудові, і у землеробстві, яким вони займаються власними руками. Вони достатньо вправні. Вони гостинні більше всіх людей. Сама область Дорі лежить на підвищенні, але вона не


ГОТИ В КРИМУ
87
Готський вояк
V ст.н.е., реконструкція
з використанням знахідок із Криму та зображень з флорентійського рельєфу
V ст.н.е. Автор Шаменков С. І.
кам’яниста і не суха, навпаки, земля дуже добра і приносить найкращі плоди.
В цій країні Василевс не збудував ніде ні міста, ні фортеці, так як ці люди не терплять бути


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
88
Готський вояк V-VI ст. н.е., реконструкція за зображеннями на візантійських рельєфах, шолом — з Іллічівсього городища, Крим.
Автор Шаменков C. І.
ув'язненими в будь-яких стінах, а більше всього полюбляють вони жити у полях. Так як здавалося, що їх місцевість легко доступна для нападу ворогів, то Василевс укріпив всі місця, де можна


ГОТИ В КРИМУ
було пройти ворогам, довгими стінами і таким g0
чином зберіг готів від побоювання за вторгнення в їх країну ворогів» (Procop. De aedif., III, 7,13-17).
Допомога візантійської влади у зміцненні готських поселень була дуже своєчасною і необхідною. Адже на території степового Криму залишалися гуни, які ще становили певну загрозу для готів. Однак уже досить скоро гунів витіснять звідти інші тюркомовні племена.
У VIII ст. на Кримську Готію націлилися хозари, які хотіли завоювати весь південний Крим, зокрема й головний осередок готів — фортецю Дорос. Під проводом готського єпископа Іоанна готи вигнали хозарів.
Однак наприкінці століття (у 791 р.) ті придушили повстання і встановили свою владу в регіоні.
Візантійці не очікували такого повороту подій і вже на початку IX ст. прогнали загарбників і повністю підпорядкували своїй владі готські землі. На місце хозарів прийшли печеніги, а згодом і половці, які так чи інакше змішувалися з готським населенням Криму.
У XII ст. кримські готи разом з іншими народами, які тут мешкали, створили князівство Феодоро зі столицею у Мангупі. Його володіння розповсюджувались на території чорноморського узбережжя від Балаклави до Алушти.
Ось як описує історію життя готів автор «Трактату про дві Сарматії»:
«Коли югри або угри пішли з Азіатської Сарматії в Панонію, ті готи, які залишалися на місці, дуже розмножились, але татари, що прийшли зі сходу, повністю знищили їх, а міста і замки їхні зруйнували, так що тільки на Таврійському острові дещо вціліло. Ге- нуезці з Італії отримали від них знамените місто Феодосію або Кафу на Таврійському острові і облашту- вали там свою колонію. Згодом татари з роду Уланів, вступивши на острів через північний прохід, захопили його з містами, селами і полями, князі Мангупу (за походженням і мовою готи) втримали тільки замок Мангуп. Врешті-решт, Магомет, восьмий імператор турецький... захопив Таврійський острів, взяв приступом Кафу, зробив своїми данниками пере- копських татар або уланів зі всім Херсонесом, а поза межами острова, на північ, на березі Танаїсу збудували фортецю Азов... Двох братів, князів Мангуп, єдиних вцілілих представників готського племені


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
90 і носіїв мови (і надію на продовження), він зарубав
мечем і оволодів замком Мангуп. Так щезли готи в Сарматіях... В історії вони більше не з'являються» (Матвей Меховский. Трактат о двух Сарматиях. — М.-Л.: 1936. — С. 71).
Протягом XII—XIII ст. місто Мангуп стало потужним політичним і економічним центром князівства. Але ситуація дуже швидко змінилася з приходом у Крим венеціанських і генуезьких купців. У XIV ст. вони контролювали значну частину регіону, що, звичайно, було вкрай невигідним для Феодоро, економіка якого дуже страждала від такого сусідства.
У 	1358 р. генуезці створили «Капітанство Готії»
з 	центром у Кафі. Значну частину населення цього утворення становили етнічні готи і вірмени. Влада князівства Феодоро всіляко намагалася зміцнити свої позиції в регіоні, незважаючи на таке сусідство. Вони шукали підтримку в київського і московського князів, шукали і знаходили компроміси з ординськими володарями Криму, але все виявилося марним.
У 	1475 р. потужна армія Османської імперії, озброєна гарною вогнепальною зброєю, напала на князівство Феодоро і захопила Мангуп та інші міста. Феодоро було ліквідоване. Значна частина населення, зокрема й готи, була знищена.


ПІСЛЯМОВА
Поява готів на теренах України, їхня асиміляція з місцевим населенням і активне політичне й економічне життя мали свої причини і наслідки як для самого готського суспільства, його подальшої історії й розвитку, так і для наших земель і тих племен та народів, які населяли територію України в епоху пізньої античності та в ранньому середньовіччі.
Здається, можна говорити й про впливи різноманітних етносів, які колись так чи інакше були пов'язані з Україною (проходили транзитом через наші території або ж мешкали тут), на наше сучасне й навіть майбутнє життя.
Особливістю території України є вигідне геостра- тегічне положення, завдяки чому наші землі завжди були привабливими для різних племен і народів. Одні етнічні групи розглядали ці землі, особливо південні, як постійне місце для проживання і ведення господарства в екологічно сприятливих умовах. Інші використовували цю територію для транзитних пересувань і посередницьких торговельних операцій. Великий і стратегічно важливий для тогочасного світу торговельний шлях з північних і північно-східних країн на південь, зокрема у Римську, а пізніше й у Візантійську імперію, пролягав якраз через землі сучасної України. Тож ці землі мали неабиякий вплив на геополітичну ситуацію у пізньоантичний і ранньосередньовічний час.
Зваживши усі позитивні сторони майбутнього переселення, готи, які сформувалися як етнічна група на півночі Європи, де умови життя були суворими й потребували великих затрат і зусиль, звернули свою увагу на південні території, які здалися їм вигідними


ЗІ СКАНДИНАВІЇ У ПРИЧОРНОМОР'Я
92 і безпечними для того, щоб осісти там і зробити своє
життя й життя своїх нащадків легшим і щасливішим. Навіть потенційна небезпека, яка чекала їх на шляху до омріяної землі, а також імовірне вороже ставлення місцевих племен і народів, не лякало германців.
Життя готів на теренах України протягом перших століть нашої ери було досить спокійним і вигідним для них. Використовуючи Північне Причорномор'я як плацдарм для набігів на провінції Римської імперії, вони мали значний прибуток з грабунків.
Інша річ, що тривале життя за рахунок грабування і нападів не мало перспектив і повинно було врешті- решт закінчитися, до того ж не на користь германців. Однак винуватцями такої розв'язки були виключно вони самі. Адже все в цьому світі є справедливим, тож деструктивні дії готів мали рано чи пізно безславно, а то й навіть трагічно для них закінчитися.
Інші ж племена, які мешкали на території України
і 	змушені були контактувати з готами, зустріли прибульців досить спокійно. Не обходилося, звичайно, без конфліктів і сутичок, але основна тенденція цих взаємодій протягом усієї історії готів на теренах Північного Причорномор'я вимальовується як більш- менш спокійне і мирне співіснування.
Отже, перебування готів на теренах України, їхня військова організація, традиції, звичаї і спосіб життя значно вплинули на ті народи й племена, які населяли ці території. Але й зворотний вплив був не менший і позначився згодом на подальшому розвитку германських народів.
Метою нашої книги був популярний і доступний виклад історії готів на території Північного Причорномор'я, подій, пов'язаних із їхньою появою на цих теренах. У книзі висвітлено особливості воєнного мистецтва і суспільної організації готів; розкрито взаємини германців з Римською імперією і показано, яку роль відігравала територія України в цьому процесі.


TOB «ТЕМПОРА»
01030, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 32, оф. 4 Тел./факс: (044) 234-46-40, e-mail: tempora@ukr.net www.tempora.com.ua
Свідоцтво про внесення до державного реєстру:
ДК, № 2406 від 13.01.2006
Науково-популярне видання Серія «MILITARIA UCRAINICA»
Олеся Жданович
Зі Скандинавії у Причорномор’я
Військове мистецтво готів на теренах України
Редактор — В. Олексіенко Коректор — М. Волощак, О. Марченко Комп'ютерна верстка та макет — М. Шмуратко Підбір ілюстрацій — С. Шаменков
Підписано до друку 14.01.15. Формат 70xl00Vi6 Умовн.-друк. арк. 5,75. Обл.-вид. арк. 6,33.
Папір офсетний. Гарнітура Ворнок.
Друк офсетний. Наклад 2000. Зам. № 17-074.
Віддруковано в ТОВ «Друкарня аБізнесполіграфа» 02094, м. Київ, вул. Віскозна, 8 Тел./факс: (044) 503-00-45
Свідоцтво про внесення до державного реєстру: ДК№ 2715 від 07.12.2006


Олеся Жданович
Кандидат історичних наук, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор більше двох десятків наукових праць, у тому числі монографії «Аріанство в епоху Константина Великого». Сфера наукових інтересів: історія пізньоантичноїта ранньосередньовічної доби, Візантійська імперія та її «варварська» периферія у висвітленні візантійських письменників (Київ, 2010), а також статей у періодичних і наукових виданнях.
Сергій Шаменков
закінчив Одеське художнє училище ім. Грекова та Львівську Академію мистецтв. Займається скульптурою малих форм, науково-історичною реконструкцією одягу, спорядження. Автор монографій: «Піхота українських гетьманів» 2008 p., «Мундир шведських офіцерів періоду Великої Північної війни» 2015 p., багатьох статей, графічних та матеріальних реконструкцій на тему військового костюму від античності до XX сторіччя. Автор персональних художніх виставок, присвячених історії розвитку одягу українського козацтва. Учасник кількох військово-історичних проектів, груп, від
античних часів до XX ст.